Текст
                    О. Побожанський
ьуковинці у ооротьої
за українську державність


ПЕТРО БРИЦЬКИЙ, ОЛЕКСАНДР ДОБРЖАНСЬКИЙ ЄВГЕНІЯ ЮРІЙЧУК Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.) ЗОЛОТІ ЛИТАВРИ Чернівці 2007
ББК: 63.3 (4УКР 4ЧЕН) “19” Б 87 Петро Брицький, Олександр Добржанський, Євгенія Юрійчук “Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922 pp.)”- - Вид-во “Золоті литаври”, Чернівці, 2007 р. - 483с. Брицький П. П., Добржанський О. В., Юрійчук Є. П. Б 87 “Буковинці у боротьбі за українську державність (1917- 1922 pp.)”- - Вид-во “Золоті литаври”, Чернівці, 2007 р. - 483 с. ISBN 978-966-407-035-2 ББК: 63.3 (4УКР 4ЧЕН) “19” Рецензенти: Алексієвець М. М. - доктор історичних наук, професор; Баженов Л. В. - доктор історичних наук, професор; Кугутяк М. В. - доктор історичних наук, професор. Автори висловлюють щиру вдячність за фінансування видання цієї книги й моральну підтримку голові Чернівець¬ кої обласної державної адміністрації Володимиру Іванови¬ чу Кулішу, першому заступнику голови Чернівецької облас¬ ної державної адміністрації Віктору Ігоровичу Павлюку та міському голові м. Чернівці Миколі Трохимовичу Федоруку. © Брицький П., 2007 © Добржанський О., 2007 © Юрійчук Є., 2007 © “Золоті литаври”, 2007 ISBN 978-966-407-035-2
Передмова В історичному минулому українського народу сталося так, що він впродовж віків був позбавлений своєї держави, а його територія була розчленована на окремі частини, які входили до складу сусідніх держав. Але треба зазначити, що незважаючи на багатовіковий розрив зв’язків між українцями усіх українських земель вони зберегли в умовах бездержавності свою мову, культуру, звичаї і традиції. І це при умові, що українська частина Буковини знаходилася під владою інших держав від середини XIV ст. до 1940 року; Галичина - 6 століть (1341- 19Д9 pp.); Закарпаття - понад 8,5 століть (з кінця XI ст. до 1945 p.). Впродовж всього цього часу українці піддавалися політичному, соціально-економічному, національному, культурному і релігійному утиску, спробі повної асиміляції. Але вони зуміли зберегти почуття національної свідомості і прагнення до національної єдності. Особливо це стосується українців західної частини України. Цього не можна сказати про українців східної частини українських земель, населення якої було під владою Росії менше 300 років. Але асиміляційний процес тут відбувся значно глибше, почуття етнічної єдності спостерігаються на нижчому рівні. Витоки ідеї соборності українських земель сягають ще у княжу добу. Спроба реалізувати її відбулася в XVII ст. Але ворожість сусідніх держав щодо української державності і внутрішні чвари української еліти перервали процес утворення сильної незалежної соборної української держави. З
Цей процес відновився в період Першої світової війни і Української революції в 1917-1920 pp., внаслідок яких розпалися три європейські імперії - Австро-Угорська, Російська і Німецька. В 1914 p., після створення Головною Українською радою у Львові легіону Українських січових стрільців (у складі якого були й буковинці), однією з вимог УСС було: „Угорщина, Німеччина і Туреччина повинні заявити, що на українських землях, звільнених від Росії, має бути створена самостійна українська держава” [і. - С. 404]. У травні 1915 р. у Відні була утворена Загальна Українська Рада, до складу якої увійшли провідні діячі Галичини і Буковини, а також представники східних українських земель, члени Союзу Визволення України. Програма Загальної Української Ради проголошувала, щоб на українських землях, що були під Російською імперією, утворити незалежну українську державу, а на українських землях, що були в складі Австро-Угорської імперії, утворити територіально- національну автономію. Головою Загальної Української Ради був багаторічний член австрійського парламенту д-р Кость Левицький, а одним із заступників голови - буковинець Микола Василько [3. -С. 306-307]. Проголошення в листопаді 1916 р. цісарського маніфесту про відокремлення Галичини і приєднання її до проектованої польської держави, а в східній її частині створити українську провінцію, в українському національному політичному таборі викликало суперечності і кризу. Загальну Українську Раду було розпущено, а на зміну їй утворено Українську парламентську репрезентацію [3. - Там само], яка була налаштована більш рішуче у вирішенні подальшої долі західноукраїнських земель. Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії активізувала також боротьбу українців Галичини та Буковини за створення української державності. Так, лідер Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич, виступаючи 13 грудня 1917 р. в палаті депутатів австрійського парламенту заявив, що „у випадку дальшого продовження польської 4
політики, Східна Галичина може бути прилучена до Української республіки, що відповідало би найвищому ідеалові цілого українського народу” [7. - С. 130]. Про наміри західноукраїнських політиків об’єднати Східну Галичину і Північну Буковину з Великою Україною свідчить також звіт дирекції львівської поліції міністерству внутрішніх справ від 28 грудня 1917 p., а саме: „Найвищою метою українців, - зазначив під час зібрання Голова Президії Української парламентської репрезентації, - є об’єднання з Українською Народною республікою. Коли монархія хоче зректися українців, то Східна Галичина, яка потрапила під польське панування, може об’єднатися з Україною”. На цьому є засіданні було прийнято резолюцію з вимогою „об’єднання Східної Галичини і Північної Буковини та утворення в рамках монархії самостійної української провінції” [7. - С.131]. і8жовтняі9і8р.уЛьвовібулаутворенаУкраїнськаНаціональна Рада під проводом Євгена Петрушевича. Одним з його заступників бувбуковинець Омелян Попович. До їїскладу увійшли всі українські депутати австрійського парламенту і крайових сеймів Буковини, а також по три представники українських політичних партій цих земель. Метою УНР було створення (Західно-Української Народної Республіки) (ЗУНР) на етнічних українських землях Австро- Угорської імперії [3. - С.308-309]. 24 жовтня 1918 р. у Чернівцях на зборах старшин легіону Українських січових стрільців було ухвалено резолюцію про об’єднання з Великою Україною і створення єдиної Соборної самостійної Української Республіки [8. - С.205]. Після повернення буковинської делегації до Чернівців 25 жовтня 1918 р. відбулася розширена нарада членів Української Національної Ради і представників політичних партій і громадських товариств Буковини, на якій створили Український Крайовий Комітет Буковини. Його головою обрали відомого педагога Буковини Омеляна Поповича. Після його обрання президентом краю 7 листопада, „Крайовий Комітет” був перейменований на „Українську крайову національну раду”, головою якої став Агенор Артимович. 5
Свідченням про масову активну участь українців західноукраїнських земель у державотворчому русі є народні віча, які відбулися в цей період. Так, з листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, на якому обговорювалося життєво важливе питання про майбутнє буковинського краю після розпаду Австро-Угорської імперії. В рішенні цього віча був чітко зафіксований заклик до Української Національної Ради у Львові перебрати управління української частини Буковини. Цим підтверджувалося, що учасники віча підтримують об’єднання Східної Галичини і північної частини Буковини в окрему західноукраїнську державу. Водночас в рішенні зафіксоване віковічне прагнення українців краю про те, що „Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України” [2. - С.іб]. Цей факт підтверджує, що об’єднавчий рух українців до єдиної держави йшов не „зверху”, не з боку державного чи політичного органу, а був волевиявленням українського населення краю. Таким же чином висловили своє бажання щодо об’єднання з усім українським народом представники народних мас Закарпаття на всенародному з’їзді у Хусті в січні 1919 року. Політична обстановка на Закарпатті на рубежі 1918-1919 років була дуже складною. Після розпаду Австро-Угорської імперії, у внутрішні справи Закарпаття почали втручатися сусідні держави. 12 січня 1919 р. чехословацькі військові частини зайняли Ужгород, а в наступні дні окупували всю територію на захід від річки Уж [4. - С. 118]. Розглядалося питання про приєднання цих земель до новоствореної республіки Чехословаччини. Східні регіони Закарпаття протягом січня-лютого 1919 р. окупували румунські війська з наміром приєднати їх до Румунії, пояснюючи це тим, що там нібито проживає переважно румунське населення, що не відповідало дійсності [5. - С. 64]. Народні збори відкрилися в Хусті 21 січня 1919 p., на які прибули 420 обраних делегатів. Вони представляли 175 населених пунктів (з понад 400) [5. - Там само]. Значна частина делегатів з окупованих територій не змогла прибути. Хоч 6
з’їзд у Хусті не був все закарпатським, проте він мав важливе політичне значення. На ньому було висловлене бажання русинів жити разом з усім українським народом в українській державі. Рішення про це його делегати повідомляли в Станіслав - тодішню столицю Західно-української Народної Республіки, інші - в Київ - столицю Української Народної Республіки. Про приєднання до ЗУНР вели переговори і представники Гуцульської Республіки, яка була проголошена в східних регіонах Закарпаття з центром в с. Ясіня (існування з кінця 1918 по першу декаду квітня 1919 року). Як бачимо, рух за створення суверенної соборної української держави в період Української революції проявили українці Галичини, Буковини і Закарпаття. Але під натиском військ сусідніх держав ця віковічна мрія і сподівання українського народу не здійснилися. Румунські війська вже 8 листопада почали наступ на Буковину і впродовж 4-х днів окупували її, а в січні-лютому 1919 р. окупували частину Закарпаття. Решту території Закарпаття згодом захопили чехословацькі та угорські війська. Ні армія ЗУНР, ні УНР не змогли надати допомогу буковинцям і закарпатцям. Українська галицька армія вела кровопролитні бої з наступаючим на ЗУНР польським військом, а армія Української Народної Республіки - з російськими (більшовицькими і білогвардійськими) військами. і грудня 1918 р. у Фастові був укладений і підписаний „перед вступний договір про державну злуку” Української Народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки. Українська Національна Рада ЗУНР скликана в Станіславові 3 січня 1919 р. ратифікувала цей договір окремою конституційною постановою. Обрала делегацію (35 чол.) для нотифікування цієї постанови Директорії та для гостинної участі в Трудовому Конгресі України, в якому від Буковини брав участь Осип Безпалко. 22 січня 1919 p., у день річниці проголошення IV-M Універсалом Центральної Ради незалежності України, в Києві було урочисто проголошено Універсал Соборності України. 7
Обидві українські республіки об’єдналися в одну державу. Акт Соборності українських земель проголошений 22 січня 1919 р. мав, по-перше, ідеологічне значення - як орієнтир для політичних партій, по-друге, державно-правове для розвитку української держави. Остаточне об’єднання обох частин України передбачалося здійснити на Установчих зборах, але через воєнні дії їх не вдалося провести. Крім складних міжнародних обставин, були й деструктивні внутрішні причини. Населення східного регіону України - Донецько-Криворізького басейну - було здебільшого русифіковане, національна свідомість українців цього регіону була на низькому рівні. 12 (25 за новим стилем) грудня 1917 р. більшовики (переважно з Росії) провели сепаратний з’їзд рад (у Києві з’їзд рад розпочав роботу ще 4 грудня) і проголосили встановлення радянської влади в Україні і „Українську республіку як федеративну частину Російської республіки”. У зверненні до всіх радянських республік заявлялося: „Ми ніколи не розглядали Українську Радянську Республіку як національну республіку, а винятково як Радянську Республіку на території України” [9. - Ф.і. - Оп.і. - Спр.3. - Арк.27]. Але керівники більшовицької партії були і цим незадоволені. Наприкінці січня 1918 р. харківські більшовики скликали IV-й обласний з’їзд рад Донецько-Криворізького басейну і проголосили створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки у складі РСФРР. Цей акт фактично був спрямований проти створення в Україні єдиного національно-територіального українського (навіть радянського) центру. Донецько-Криворізькі більшовики вважали, що їх територія є російською і не хотіли бачити в Україні ніякої незалежної держави. Чи не нагадує це наміри лідерів партії регіонів донецького басейну в листопаді-грудні 2004 p.? Члени Української Національної Ради Буковини, навпаки, навіть після поразки національно-визвольної революції 1917~ 1920 pp. і захоплення українських земель сусідніми державами зверталися до населення краю із закликом відстоювати рішення Всенародного віча Буковини 3 листопада 1918 p., 8
чинити опір румунізації. „Тому не страшні нам перепони для досягнення святої волі - свободи -нашого національного ідеалу: злучення з цілим Великим Українським народом” [6. - С.134], - проголошували вони. У боротьбі за українську державність в період Української революції 1917-1920 pp., поряд з представниками Наддніпрянської України, Галичини, Волині і Закарпаття, активну участь брали й буковинці. І не тільки на місцевому рівні, а й всеукраїнському. Окремих буковинців було запрошено взяти участь у роботі уряду Української Народної Республіки та в інших державних установах. Про окремих з них автори підготували науково- публіцистичні нариси, які надруковані у цій книжці. Звичайно, ми усвідомлюємо, що число учасників у боротьбі за українську державність у той період не обмежується цими персоналіями. Це лише частина з них. Покладено початок. Завдання наших наступників - поглибити пошуки матеріалів про активних борців за українську державність періоду Української революції, висвітлити їх діяльність і життєвий шлях, що збагатить національне пам’яткознавство для молодого покоління незалежної України. 9
Джерела та література 1. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини XX ст.). - Чернівці: Рута, 2005. 2. Буковинське народне віче з листопада 1918 року. - Чернівці, 1990. 3. Волинець Степан. Передвісники і творці Листопадового зриву. - Вінніпег (Канада): Вид. спілка Тризуб, 1965. 4. Мельникова И. Н. Как бьіла включена Закарпатская Украйна в составЧехословакии//УченьіезапискиИнститутаславяноведения AH СССР. - М, 1951. 5. Нариси історії Закарпаття. - Т. II. (1918-1945). - Ужгород: Закарпаття, 1995- 6. Народне віче Буковини. 1918-1993. Докум. і матеріали обласної науково-практичної конференції, присвяченої 75-річчю Буковинського народного ві^а 3 листопада 1918 р. - Чернівці: Прут, 1993. 7. Попик С. Д. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. - Київ-Чернівці: Золоті литаври, 1999. 8. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. - Львів: НТШ, 1995. 9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. ІО
Буковинець Осип Безпалко — міністр праці Української Народної Республіки У бурхливі 1917-1921 роки українське суспільство масово включилося в боротьбу за українську державність. Активну участь у цій боротьбі брали буковинці. Окремі з них були дія¬ чами не тільки регіонального, а й всеукраїнського масштабу. Одним із них був Осип Іванович Безпалко. О. Безпалко народився 5 травня 1881 р. у Чернівцях в ро¬ дині, як він сам зазначив, бідних міщан. Навчався, як він ствер¬ джує у своїй автобіографії, в ні¬ мецьких школах, бо українських тоді ще не було. Вже у 1899 р. О. Безпалко засновує таємний гурток українських гімназистів і стає його головою. В цьому гурт¬ ку друзі-гімназисти присягнули, що, коли закінчать школу, бу¬ дуть служити народові. Ще будучи гімназистом О. Безпалко часто виступав на збо¬ рах в населених пунктах Букови¬ ни та Галичини (в Снятинському повіті). Його виступи відзнача¬ лися запалом і пристрасною не¬ навистю до процесу гноблення українського народу. На перших соціалістичних зборах, які скли- Осип Безпалко кала сестра Михайла Павлика її
(соратника І. Франка) Ганна Павлик, О. Безпалко виступив з емоційною промовою. За це шкільна рада звернулася до поліції, щоб та взяла його самого та його помешкання під нагляд. Че¬ рез це, а головним чином через скрутні матеріальні умови, він змушений був залишити навчання в гімназії [2. - 1911. - Ч. 9]. Хоча сам він у автобіографії записав: „У 1900 р. мусив залиши¬ ти гімназію, не скінчивши її, задля участі в політичному русі” [19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22]. Саме тоді тривав пошук редактора для наймасовішої газети „Буковина” - органу буковинської національної організації. О. Безпалко приймає пропозицію й редагує її впродовж 1901-1902 pp. Але на цій роботі в нього були постійні сутички з тими, хто контролював зміст написаного. Він побачив, що „треба” свою на¬ родну думку продати, щоби писати „народну газету”, тому й за¬ лишив редакцію [19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22]. Після цього О. Безпалко вирішив, що найкраще можна послужити народові на роботі вчителя, не уявляючи, що чекає того вчителя, котрий щиро служить своєму народу при інозем¬ ній владі. В 1903 р. він дістає призначення на посаду вчителя початкової школи у Вашківцях Вижницького повіту. Вже в наступному році О. Безпалко засновує там перше на Буковині гімнастичне товариство „Січ” і учительський орган „Промінь”, який в першому півріччі сам редагує. Після нього двотижневик „Промінь” редагували Іван Адам, Антін Грицишин, Іван Гера¬ симович, який був одночасно і редактором, і видавцем. „Промінь” спочатку виходив із підзаголовком „Суспільно- політичний орган українського вчительства в Галичині і Бу¬ ковині”, а з 1905 р. - з підзаголовком „Независимий орган ук¬ раїнського вчительства”. Цей щомісячний часопис -визначав суспільно-громадську роль вчителя, принципово та кваліфіко¬ вано стояв на позиції захисту українського вчительства і шкіль¬ ництва Буковини та Галичини. Вже з першого числа у редакцій¬ ній статті „До діла!” зазначалося, що участь у боротьбі за кращу долю буковинського населення, за його права „є обов’язком на¬ родних учителів, які можуть і мусять бути дійсними учителями на політичнім полі... мусять учителі при кожній нагоді поодино¬ 12
ко чи на зборах, освідомляти політично нарід...” [15. - 1904. - Ч. 1/2.-С. з]. Організація українського вчительства Буковини, його участь у загальногромадському житті суспільства, розбудова крайового шкільництва - провідні теми публікацій учительського двотиж¬ невика. В ньому виступали з політичними і педагогічними стат¬ тями відомі педагоги краю Омелян Попович, Іларій Карбулиць- кий, Микола Спинул, Наталя Кобринська та ін. Серед статей є цікаві життєво-творчі твори, характеристики українських пись¬ менників І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, І. Франка, М. Пав- лика, М. Старицького та ін. При закритті (1906 р.) часопису в статті „Від видавництва” тодішній редактор Іван Герасимович, підбиваючи підсумки його впливу на вчительство, підкреслив: „...наше учительство стало важним чинником краю, завдяки невпинній і систематичній пра¬ ці „Променя” удалося заінтересувати наш загал справою „вільної Іншим напрямком діяль¬ ності О. Безпалка стала ор¬ ганізація „Січі”. В той час на Буковині про „Січ” мало чули. Правда, в Кіцмані Корейчук за¬ снував „Січ”, але надалі робота в цьому напрямку затихла, бо діячі, які називали себе пат¬ ріотами, не хотіли й чути про „радикальні” „Січі” й вели бо¬ ротьбу проти них. О. Безпалко зумів захопити думкою про ор¬ ганізацію „Січі” свідомих ваш- ківчан й серед них тодішнього бургомістра Вашківців Лиса- на. Відкриття „Січі” у Вашків- цях відбулося так урочисто, величаво, що думка про необ¬ хідність їх створення захопила школи” [15. - 1904. - Ч. 1/2]. Осип Безпалко - міністр праці 13
всю Буковину. Лише за одну зиму з участю О. Безпалка було створено кільканадцять „Січей”. Крім того, він взяв активну участь у виборах до громадської ради у Вашківцях, переконав¬ ши міських жителів голосувати проти кандидатури багатого поміщика Фрайтага. О. Безпалко ніколи не зважав на те, що йому особисто може зашкодити, коли він стане на бік правди. Він виступав з гострою критикою свого прямого начальства, яке йшло проти інтересів школи і народу. Зокрема, він домігся на вчительській конференції вотуму недовіри Вашківецькому старості Штронерові, бо останній обмежував права учителів. Проти кіцманського старости Краля виступив у найгострішій формі за те, що той наказував вчителям відмовляти народ від страйків. Через активну громадську діяльність та опозиційність до урядових партій, адміністративйі органи влади впродовж 1904- 1907 pp. переводять О. Безпалка з місця на місце на території майже всіх повітів української Буковини. Спочатку його напра¬ вили в найдальший кут Вашківського повіту до Нових Драчи- нець. Через півтора року його переводять ще чотири рази. Але О. Безпалко залишається вірним прин-ципам справедливості. Так, опинившись в Глибоці, він організовує страйк робітників цегель¬ ної фабрики з політичною вимогою рівного виборчого права до парламенту. А коли наступили вибори й чернівецькі робітники вели боротьбу за перемогу посла (депутата) до парламенту від соціалістів, то О. Безпалко їздив ночами до Чернівців, виступав на десятках зборів, чим допоміг робітникам. За це його перево¬ дять до Кам’янки, а поліція прагне притягнути його до суду за публічні бунти. Але це їй. не вдається. О. Безпалко, бачачи, що його як вчителя не допустять до громадської роботи, залишає на рік роботу вчителя. У 1907-1908 pp. професійні союзи Буковини призначають О. Безпалка своїм секретарем, водночас він влаштовується на посаду вчителя в Чернівцях, яким, як він писав, „числився аж до 1919 р.” [19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22]. Ставши робітничим секретарем, О. Безпалко відновлює передо-всім для українських робітників товариство просвіти 14
„Воля” і заводське - „Праця”. За його секретарство активізувався заводський рух чернівецьких робітників. Він створює ряд нових організацій. Проводить страйки з вимогами покращення умов праці й оплати робітників. А коли застрайкували селяни з Валя- ви, їде до них і стає їм щирим порадником. Тоді ж бере участь в численних зборах і нарадах краю, де гостро і відверто виступає проти кривди народу з боку найбільших поміщиків Буковини. За це отримує довіру та пошану з боку робітників, селян і жителів міста Чернівців. Йому віддають честь як правдивому борцеві за народні права [2. - 1911. - Ч. 9]. У 1905-1906 pp. О. Безпалко був активним діячем просвіт¬ ницьких та „січових” товариств народовського руху. Проте з 1906 р. він пориває з народовцями і пов’язує свою громадсь¬ ко-політичну діяльність із соціал-демократами. В 1907 р. за¬ сновує крайову організацію української соціал-демократичної партії, яку очолює аж до Пер¬ шої світової війни. Про це О. Безпалко стверджує у влас¬ норуч написаній автобіогра¬ фії [19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22]. Українські соціал-демок¬ рати Буковини були складо¬ вою частиною Австрійської соціал-демократичної партії (утвореної в 1868 p.), найав¬ торитетнішої політичної партії в Європі. Водночас українські соціал-демократи Буковини були складовою частиною Української со¬ ціал-демократичної партії Галичини і Буковини, прого¬ лошеної у Львові в 1899 Р- У своїх ідеологічних і політич¬ них принципах вона орієнту¬ 15
валася на Віденську програму (1901 р.) австрійських соціал- демократів. Погляди Буковинської соціал-демократичної партії та її ліде¬ ра О. Безпалка на організаційну будову регіональних організацій партії суттєво відрізнялися від австрійських. Вони виступали за можливість створення політичних товариств соціал-демократів за національною ознакою, що було ухвалено на крайовій конфе¬ ренції. Але їх робота мала координуватися крайовим виконавчим комітетом. Ідею О. Безпалка не одразу сприйняли. Проте поліна- ціональний характер населення Буковини, особливо Чернівців, виправдовував таку форму організації, тому більшість соціал-де- мократів на своїй конференції з цим погодилась [5. - С. 320]. У1908 р. О. Безпалко засновує орган соціал-демократичної партії - двотижневик „Борба”, що спочатку виходив у Глибоці, а з 1913 р. - у Чернівцях. Він був і видавцем, і головним редакто¬ ром аж до 1918 р. Пізніше він став тижневиком і був „часописом для робочого люду”. „Борба” активно пропагувала ідеї соціаліз¬ му, класову боротьбу, „несла розуміння соціалізму в найглухіші кутки нашої пролетарської України, будила дрімучі пригнічені маси до боротьби”, - писала редакція після виходу перших 12 чисел 1908 р. [2. - 1909. - Ч. і. - С. 17]. Крім пропаганди своїх ідей, часопис виступив із критич¬ ними статтями про політику народовських послів Ст. Смаль- Стоцького, Є. Пігуляка, М. Василька, О. Поповича, І. Семаки та ін. Ці статті не відзначалися коректністю, не завжди були об’єктивними, аналітичними, що не -сприяло консолідації на¬ ціональних сил, а навпаки, роз’єднувало їх. Але треба врахову¬ вати, що це було століття тому. Політичний і національний рух ще тільки набирав сили і кожна його гілка бачила свій шлях вирішення національних і соціальних проблем. Причому біль¬ шість політичних сил того періоду соціальні питання ставили на перший план, вважаючи, що після їх вирішення, національ¬ ні проблеми розв’яжуться самі по собі. У 1910 р. О. Безпалко засновує перший професійний ук¬ раїнський орган (місячник) на Буковині і в Австрії „Зелізнич- ник”, перший номер якого вийшов у лютому 1910 р. як додаток 16
до „Борби”. З другого номера часопис мав вже підзаголовок „Орган українських залізничників” і згодом його видання було перенесено до Львова „на кошт центральної організації як офіціальний орган для українських залізничників” [9. - 1910. - Ч. 4. - С. і]. Редагував його Осип Безпалко, а з четвертого номе¬ ра - Теофіл Мелень. Місячник вже з перших чисел публікував матеріали про організаційний рух і єдність українських залізничників, ши¬ роко висвітлював життя робітників залізниці. У1913 р. видан¬ ня часопису було припинено у зв’язку з малою кількістю пере¬ дплатників. У1911 р. О. Безпалко виступає кандидатом на посла до пар¬ ламенту, а в 1914 р. - до Буковинського Сейму. Але через про¬ тидію проурядової українсь¬ кої партії і органів влади набрати більшість голосів на виборах йому не вдається. Під час Першої світо¬ вої війни в 1915-1916 pp. О. Безпалко керував просвіт¬ ньою роботою серед війсь¬ ковополонених українців російської армії в німець¬ кому таборі Раштаті. Союзу Визволення України вдало¬ ся домовитися з австрійсь¬ кими і німецькими урядами про виділення військовопо¬ лонених українців в окремі табори. Для організації про¬ ведення культурно-освітнь¬ ої роботи там були створені „Просвітні відділи СВУ”. Значна частина українських вчених, письменників, вчи¬ телів, журналістів, мистецт¬ Осип Безпалко в таборі військовополонених українців у Фрайиїтадті (Австрія) 17
вознавців і громадських діячів вела в них подвижницьку куль¬ турно-освітню роботу. Серед них був і О. Безпалко, який разом із Степаном і Романом Смаль-Стоцькими, Василем Сімовичем входив від Буковини до Спілки Визволення України (СВУ) [14. - С. 77]. 5 травня 1915 року у Відні був розширений склад міжпар- тійної організації українських партій Головної Української Ради, яка стала називатися Загальною Українською Радою. Від Буковини до неї увійшло 7 чоловік: від націонал-демократич- ної партії - Микола Василько, Теофіл Рачинський, Антін Лука- шевич, Омелян Попович, Ілля Семака; від народної партії - Во¬ лодимир Ясеницький і від соціал-демократичної партії - Осип Безпалко [4. - С. 307]. У1917 р. О. Безпалко вчителював на Волині в школах, органі¬ зованих СВУ та в таборі волинських біженців біля Сольногороду [19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22]. 18 жовтня 1918 р. у Львові була утворена Українська Націо¬ нальна Рада, яка проголосила, що вся українська етнографічна територія в Австро-Угорщині „уконституюється як українська держава”. Осип Безпалко був введений до її складу від Буко¬ винської Ради. Буковинська секція Української Національної Ради легалізувалася на своєму першому засіданні 25 жовтня 1918 року, обравши головою Омеляна Поповича. Тоді ж були створені ряд комісій, які мали підготувати всі ділянки майбут¬ нього державного життя на Буковині. Осип Безпалко був об¬ раний головою комісії народної оборони, завданням якої була організація міліції в Чернівцях і провінції [13. - С. ю]. З листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося Буковинське віче, провідною ідеєю якого була реалізація права самовизначення бу¬ ковинських українців. На майдані перед міським театром виступив із палкою промовою О. Безпалко, який висловив волю всіх присут¬ ніх про прилучення Буковини до Української Держави (таку назву тоді мала Наддніпрянська Україна). Після цього збори закінчилися співом “Ще не вмерла України...” і “Не пора, не пора” [8. - С. 95]. 5 листопада 1918 р. було скликано Український Крайовий комітет, на якому було розглянуто питання про переобрання 18
влади. На засіданні було обрано управління української Буко¬ вини, разом із Чернівцями. Бургомістром міста Чернівці обра¬ ли соціал-демократа О. Безпалка. Зазначимо, що у вирішаль¬ ний час творення української влади на Буковині злагоджено й при взаєморозумінні співпрацювали представники різних українських політичних партій: радикали, народні демократи, соціал-демократи та ін. Це є підтвердженням національної зрі¬ лості буковинських українців на той час. 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада Буковини перед загрозою повної окупації Буковини румунською армією прийняла рішення направити делегацію в складі О. Безпалка і Мирона Кордуби до Львова і Києва, щоб Українська Націо¬ нальна Рада Галичини й Буковини висловила спільний протест проти ворожого насильництва та домагання від гетьманського уряду в Києві дипломатичної та збройної допомоги. О. Безпалкові, як бурго¬ містру довелося вести важкі переговори з представни¬ ками румунських окупацій¬ них військ, які захопили Чернівці. Так, вже ю лис¬ топада румуни вимагали від нього, щоб він на знак привітання румунської ар¬ мії вивісив на вежі міської ратуші румунський прапор. На що він разом з М. Кор- дубою висловили протест румунам проти насильниц¬ тва. Після того, як її листо¬ пада 1918 р. румунське вій¬ сько вступило в Чернівці й Українське правління Бу¬ ковини виїхало до Кіцманя, присутність О. Безпалка в 4fpsP ч Осип Безпалко в бібліотеці військовополонених українців 19
Чернівцях перестала бути корисною. Він разом з М. Кордубою виїхав до Львова й Києва, щоб виконати, доручену їм Українсь¬ кою Національною Радою Буковини, місію. Але події у Львові та Києві на той час розвивались надто швидко. У Львові відбува¬ лася збройна оборона проголошеної Західноукраїнської Народ¬ ної Республіки (ЗУНР) від польських військових формувань. А в Києві 14 листопада під проводом Директорії почалося повстання проти влади Павла Скоропадського. Отже, ні зі Львова, ні, тим більше, з Києва допомоги буковинцям не могли надати. Становище Наддніпрянської України ускладнювалось тим, що 9 листопада 1918 р. в Німеччині була здійснена революція, наслідком якої було повалення влади монархії. Центральний Комітет Російської Комуністичної партії (більшовиків) і Рад- нарком Росії вже її листопада зобов’язали головнокомандува¬ ча військами РРФСР виділити групу військ для походу на Украї¬ ну. Тоді ж відбувся важливий акт соборності України - і грудня 1918 р. у Фастові був укладений і підписаний „передвсіупний договір про державну злуку” УНР і ЗУНР. Українська Національна Рада ЗУНР, скликана з огляду на важливі воєнні події в Станіславові, 3 січня 1919 р. ратифікува¬ ла цей договір окремою конституційною постановою. Водночас Українська Національна Рада обрала делегацію у складі 35 осіб для нотифікування цієї постанови Директорії та для гостин¬ ної участі в Трудовому Конгресі України в Києві [17. - С. 44]. До складу делегації були також обрані соціал-демократи від Галичини - С. Вітик, Р. Яросевич, а від Буковини - О. Безпал¬ ко, які виїхали до Києва раніше, щоб взяти участь у з’їзді над¬ дніпрянських соціал-демократів. О. Безпалко був запрошений на VI з’їзд Української соціал-де- мократичної робітничої партії (УСДРП), який відбувся в Києві ю- 12 січня 1919 p., але він приїхав до Києва, коли з’їзд вже закінчив свої засідання [12. - С. 77]. На з’їзді була прийнята „Резолюція про об’єднання українських соціал-демократичних партій Українсь¬ ких Народних Республік Східної і Західної”, що випливало із факту злуки УНР і ЗУНР. На цій підставі О. Безпалко і С. Вітик були кооп¬ товані до об’єднаного ЦК партії [12. - С. 8о]. 20
22 січня 1919 p., у день річниці проголошення IV Універ¬ салом Центральної Ради незалежності України, в Києві було урочисто проголошено Універсал Соборності України. ЗУНР об’єдналася із УНР як автономна Західноукраїнська Область УНР (ЗО УНР). Акт Соборності обох республік був сприйнятий неоднозначно. Одні політичні діячі - з захопленням, інші - не¬ задоволенням. Так, наддніпрянські ліві соціал-демократи і бо¬ ротьбисти побоювалися впливу західноукраїнського чинника на політично-державне життя. А соціал-демократи Галичини і Буковини, навпаки, бажали повного об’єднання ЗУНР і УНР (без автономії), розраховуючи на те, що соціал-демократи УНР, які тоді були при владі, допоможуть їм зміцнити свої позиції в ЗО УНР. Будучи в опозиції до уряду, лідери соціал-демок¬ ратів ЗО УНР С. Вітик і О. Безпалко були причетні до загос¬ трення взаємин обох республік. Як би то не було, але цей Акт Соборності 22 січня 1919 р. мав, по-перше, ідеологічне значення - як орієнтир для політичних партій, по-друге, державно-правове - для розвитку української держави. Остаточне об’єднання обох частин України передба¬ чалося здійснити на Установчих зборах, але через воєнні дії їх не вдалося провести. Того ж дня в надвечір’я відбулося відкрите засідання Тру¬ дового Конгресу, в якому на прохання Директорії взяла участь делегація Української Національної Ради ЗУНР. Делегати Тру¬ дового Конгресу ухвалили Акт Злуки обох українських респуб¬ лік майже одностайно: два голоси - проти [17. - Т. 3. - С. 24]. Увечері, після засідання Конгресу Трудового народу України, відбувся бенкет на честь делегації Української Національної Ради, де з промовою виступив О. Безпалко. Перебуваючи в Києві, О. Безпалко і С. Вітик зблизилися із соціал-демократичними діячами Наддніпрянщини й захопи¬ лися ідеєю швидкого перетворення суспільства на соціалістич¬ них засадах - усуспільненні засобів виробництва, конфіскації без викупу великої земельної власності й таке інше. Повернувшись до Галичини (м. Станіславова, де тоді пере¬ бував уряд ЗО УНР), О. Безпалко зі С. Вітиком повели запеклу 21
боротьбу проти Української Національної Ради. З метою роз¬ ширення опозиції до уряду, Осип Безпалко виступив одним з ініціаторів створення другого опозиційного центру - Селянсь- ко-робітничого союзу. На конференції представників повіто¬ вих осередків Селянсько-робітничого союзу в Станіславові іб лютого 1919 р. О. Безпалко виступив із політичною доповіддю, в якій критикував діяльність уряду ЗО УНР і переконував де¬ легатів активізувати свою діяльність, сказати своє рішуче сло¬ во. На основі його виступу була прийнята резолюція з вимогою об’єднання всіх українських земель на чолі з одним централь¬ ним урядом [7. - 2003. - № 9. - С. 87]. У наступні дні (28-29 березня) О. Безпалко взяв активну участь в конференції Української соціал-демократичної партії (УСДП), на якій виступив з трьома доповідями: ’’Про політичну тактику УСДП”, “Вивласнення великої осілості” і “Наше шкільництво”. Ос¬ новною тезою останніх двох доповідей було негайне проведення соціалістичних реформ [у. - 2003. - № 9. - С. 87-88]. 30 березня 1919 р. у Станіславові було проведено з’їзд Се¬ лянсько-робітничого союзу, який домагався скликання Сейму Західної області УНР, передачі землі селянам без викупу, націо¬ налізації фабрик й охоронного робітничого законодавства. На з’їзді критикувалася політика Української Національної Ради і Державного Секретаріату, які представлялись ворожими ук¬ раїнському селянству й робітникам. Окрім того, з’їзд звернувся до російського радянського уряду з закликом припинити війну з Україною та висловив бажання увійти з ним у тісні відносини. Провідну роль на з’їзді відіграли визначні діячі соціал-демок- ратичної партії Галичини й Буковини О. Безпалко, В. Темни- цький і Р. Яросевич [3. - Т. і. - С. 469]. Вони також сприяли Селянсько-робітничому союзу у виданні тижневика “Республі¬ канець”, на сторінках якого велася агітація проти Української Національної Ради. Враховуючи тяжке становище ЗО УНР, яка вела кровопролитну війну з польськими окупантами, зауважи¬ мо, що такі дії соціал-демократів були шкідливими для моло¬ дої держави й заслуговують осуду. Недарма член Української Національної Ради від Української національно-демократич¬ 22
ної партії Михайло Лозинський,. який очолював делегацію на українсько-польських переговорах, стверджував: “Ідейно Се¬ лянсько-робітничий союз не доходив ані до комунізму, ані до радянської форми влади... Зате його практика була більшови¬ цька у вульгарнім значенні...” [її. - С. 96-97]. 25 квітня 1919 р. в житті Осипа Безпалка відбулася важли¬ ва зміна. Постановою Директорії УНР його призначено мініст¬ ром праці в уряді Бориса Мартоса [19. - Ф. 1065. - Оп. і. - Спр. 25. - Арк. 85]. Як показує наступний розвиток подій, О. Безпал¬ ко розвинув досить ефективну діяльність в українському уряді. Свідченням цього є факт, що він єдиний із призначених мініст¬ рами у квітні 1919 р. залишався на посаді при трьох головах Ради народних міністрів (соціал-демократах Б. Мартосу, І. Мазепі та соціалісту-федералісту В. Прокоповичу). У середині липня 1919 p., після переходу уряду ЗО УНР че¬ рез р. Збруч під натиском польського війська, постало питання взаємодії урядів і армій УНР і ЗО УНР. Наприкінці липня 1919 р. у Кам’янці-Подільському відбулася нарада представників обох урядів, яка, на жаль, не привела до позитивних наслідків. За ут¬ ворення єдиного українського проводу виступала тільки неве¬ лика група галицьких і буковинських соціал-демократів на чолі з С. Вітиком та О. Безпалком. Вони наполягали на “негайному й повному об’єднанні обох республік”. Але ця група широкого впливу не мала, бо їх підтримував тільки невеликий загін заліз¬ ничників (до 300 чол.) під командою Івана Сіяка, який згодом перейшов на сторону більшовиків. Прихильники Євгена Петрушевича категорично були проти повного об’єднання, вони відстоювали автономію ЗУНР, яка мала називатись Західна Область Української Народної Республіки, та збереження Української Національної Ради і уряду - Державного Секретаріату. Основною причиною було переважання в галиць¬ кому уряді представників народної партії, які приватну власність вважали непорушною. Натомість уряд УНР очолювався діячами від соціалістичних партій, програми яких були суттєво відмінни¬ ми від програм народної партії. Протистояння закінчилося ком¬ промісом. На вимогу галицького уряду, загін І. Сіяка, діяльність 23
якого була однією з причин загострення відносин між обома уря¬ дами, було прилучено до повстанської частини Ю. Тютюнника. Крім основних обов’язків міністра праці, О. Безпалку доводи¬ лося виконувати й інші доручення уряду та Головного Отамана, зокрема, по зміцненню влади на місцях, після приходу Галиць¬ кої Армії. Повсякчас до уряду надходили скарги на бездіяльність влади, сільських, волостних органів, відсутність інформації у населення. Як виявилось, це пояснювалося саботажем із боку правих українських груп. О. Безпалко разом з міністром шляхів М. Шадлуном і міністром внутрішніх справ І. Мазепою їздив до прифронтової смуги в районі Жмеринки з метою ознайомлення й налагодження роботи місцевих органів влади. 19 серпня 1919 р. на засіданні Центрального Комітету УСДРП, після нищівної критики діяльності голови уряду соціал-демок¬ ратів Б. Мартоса, було вирішено запропонувати йому подати у відставку. За дорученням ЦК, місію повідомлення Б. Мартосу про це рішення наступного дня виконували Осип Безпалко і Па¬ нас Феденко [12. - С. 249]. О. Безпалко був неабияким оратором, йому часто доручали виступати перед вояками. Так, з нагоди визволення українсь¬ кими військами Києва 30 серпня 1919 p., у Кам’янці-Подільсь- кому, де знаходився тоді уряд УНР, 31 серпня був влаштований парад військ гарнізону Кам’янця. Після промов члена Дирек¬ торії УНР, військового міністра і Голови Ради Міністрів, з про¬ мовою виступив міністр праці О. Безпалко, який сказав: “Гро¬ мадяни Великої Обновленої України! Великий момент настав, коли відкрилися золоті ворота Києва. Вся Україна кличе всіх нас до сповнення своїх обов’язків. Правительство кличе під прапор свій всіх, хто стоїть на щиро демо-кратичному грунті. У нас нема місця для двох розрядів людей: перше - для тих, які держали в своїй неволі і російський народ, і інші, для тих реакційних елементів, які з собою несуть лише ярмо. їм нема місця у нас. Нема місця і тим, які в своєму лівому фанатичному заблудженні знищили нашу культуру і економічний добробут. Всі щиро демократичні елементи з великої річки Дніпра і вели¬ кої річки Дністра кличуть нас до з’єднання, щоб між нами рід¬ 24
ними братами не було старшого і молодшого, щоб між нами не було межі, не було різниці. Не забуваймо що міліони українсь¬ ких сердець чекають помочі... Багато ще й Наддніпрящини поневолено. Так єднаймося ж для того святкування визволен¬ ня України, коли не буде чути звуків гармат і вороги наші не матимуть до нас ніяких претензій. Хай живе з’єднання нашого народу, спільна праця для визволення нашого народу!” [6. - С. 26]. Як свідчить очевидець: “Довго, довго лунало “слава” і оп¬ лески, коли міністр праці виголосив: “Слава Галичині, слава Буковині” [6. - С. 26] Зазначимо, що в діях О. Безпалка були й негативні момен¬ ти. Так, Українська трудова партія (націонал-демократи), яка тоді була найвпливовішою партією в Галичині, видавала газету “Стрілець”, на сторінках якої її редактор Осип Назарук друкував різкі виступи проти уряду УНР й особисто С. Петлюри. У від¬ повідь на це галицька опозиція на чолі з С.Вітиком, який обій¬ мав посаду міністра в справах Галичини, стала видавати (з 12 квітня 1919 р.) газету “Боротьба”, фактичним редактором якої був О. Безпалко. На її сторінках публікувалися виступи проти уряду ЗО УНР і командування Української Галицької Армії, що ще більше загострювало відносини між наддніпрянцями й га¬ личанами й не сприяло об’єднавчому процесу українців в Со¬ борній Українській Державі. Саме з метою розрядки напруженої атмосфери у взаємовід¬ носинах між обома урядами, 25 жовтня 1919 р. в Кам’янці- Подільському була скликана розширена Державна Нарада. На її засідання були запрошені уряди УНР і ЗО УНР, три представ¬ ники від Буковинської Національної Ради (Северин Іванович, Володимир Сороневич, Михайло Кочерган), представників всіх політичних партій, громадських організацій, товариств, земств, міських управ. На цій нараді виступали представники обох урядів і політич¬ них партій, виступив також О. Безпалко як представник Буко¬ винської соціал-демократичної партії. У своїй промові він звер¬ нув уваїу, що треба піклуватися не лише про долю окупованих ворогами областей України, а про долю всієї держави. “Галиць¬ 25
ке громадянство і армія тільки тоді сповнять свою історичну місію, — підкреслив він, — коли матимуть на оці цілу Україну, а не окремі її частини. Дорога до всіх областей України веде тільки через Київ (виділено авторами. - П. Б., Є. Ю.) інакше ми самі себе можемо погубити. Спільність думок і діла осягнемо тоді, коли цілий народ, а не оди¬ ниці, допущений буде до вирішування найосновніших питань іс¬ нування держави” [6. - С. 135]. Тому О. Безпалко вважав хибною конструкцію влади Західної Області УНР. “... Галичани мусять зрозуміти, - наполягав він, - психіку та соціальні ідеали тієї час¬ тини українського народу, серед котрого їм приходиться зараз проливати кров за спільні нам усім ідеали. І завдання всіх, - про¬ довжував промовець, - щоб активно працювати, пізнати психо¬ логію мас і виховати їх громадянами демократичної держави, щоб вони могли стати не тільки пасивними спостерігачами, але й брали участь в державному житті” [6. - С. 135]. Зі змісту про¬ мови видно, наскільки глибоко розумів О. Безпалко національне питання, державне будівництво, психологію народних мас, за¬ вдання, які необхідно було вирішувати українському народові. А тому можна стверджувати, що незважаючи на окремі хиби, це була особистість загальнодержавного масштабу. О. Безпалка поважав голова Директорії, Головний Отаман С. Петлюра. Так, він супроводжував останнього до Старокос- тянтинова, де був присутнім під час присяги мобілізованих но¬ вобранців з корпусу Січових Стрільців в кількості 4000 чоловік. На спільному старшинському обіді після присяги, виступив із промовою, “не як представник кабінету міністрів, а як член ук¬ раїнської нації”. У виступі зазначив: “Коли приглянемося до бо¬ ротьби різних народів в різні часи, то ми горді констатувати, що ні один народ в такому геройстві не створив того, що ми створи¬ ли в тяжких обставинах. Багато політичних цінностей перейшло перед очима нашими і нашого народу, і з них ми вибрали якраз ті, якими забезпечить народ наш добробут і свободу. Коли тру¬ довий принцип не витримав істину, то всі ми, включно до есерів, прийшли до переконання, що народний парламентаризм (виділено авторами. - П. Б., Є. Ю.) забезпечить соціальну рефор¬ 26
му” [6. - С. 115]. З цього випливає, що О. Безпалко, дотримувався концепції будівництва державної влади в Україні на основі тео¬ ретичних засад австрійських соціал-демократів, ідеї яких і тепер залишаються одними з найпрогресивніших. Діяльність О. Безпалка не обмежувалась тільки власним ві¬ домством. По можливості він надавав активну допомогу держав¬ ним установам, які йому не підпорядковувались. Так, знаючи, що в міністер-стві преси й інформації обмаль досвідчених лекторів і пропагандистів для проведення культурно-освітньої та пропа¬ гандистської роботи, він брав особисту участь в поїздках по селах із лекціями. Так, виступаючи на тему “Тюрма народів та її будів¬ ничі” він доводив, що переможе в боротьбі тільки той, хто має за собою правду “історичну й об’єктивну”. У той період боротьби за українську державність О. Безпалко виділяв три принципи, які між собою ворогують, але на яких держави будують своє жит¬ тя - імперіалізм, більшовизм і демократизм. І підкреслював, що історичну правду за собою має тільки демократизм. Цю правду демократизму відчувають і українські повстанці [6. - С. 246]. Вдумаймось, коли була зроблена ця оцінка. Імперіалізм по¬ казав себе повністю, демократизм знаходився на початку свого розвитку, а більшовизм ще не встиг проявити всієї своєї дикта- торсько-репресивної сутності. Адже це був лише 1919 рік - дру¬ гий рік більшовицької влади. Але наскільки глибоко передба¬ чив і вказав напрям боротьби О. Безпалко. Катастрофічні події на фронті в кінці жовтня і першій по¬ ловині листопада 1919 р. призвели до того, що армія УНР була затиснута в трикутнику на Поділлі між наступаючими з трьох сторін військами Денікіна, більшовиків і поляків. При відступі до Збруча 15 листопада 1919 р. в Кам’янці-Подільському від¬ булося останнє засідання Директорії за участю С. Петлюри, Ф. Швеця, А. Макаренка та членів кабінету міністрів. Через кілька днів відбулося коротке засідання Ради Міністрів, на якому було вирішено скоротити урядовий апарат до мінімуму - 5 осіб (разом із головою Ради Міністрів). Серед них - Осип Безпалко. Після засідання разом з іншими членами уряду він виїхав до Любара. 27
Події в Любарі показали, що регулярна армія УНР, затис- нута з трьох боків, вже не могла вести фронтові бої. Скрутні обставини привели до необхідності вишукування нових форм боротьби. 5 грудня на нараді уряду і представників війська було вирішено перейти до партизанських способів боротьби з більшовицьким і денікінським військами. На цій же нараді всі члени уряду висловилися за доцільність поїздки С. Петлюри за кордон, бо з ліквідацією українського фронту необхідний захист інтересів України на міжнародних форумах і належне інформу¬ вання про напрямки діяльності українських місій і посольств за кордоном. Другим питанням було формування з полонених- українців військових частин. Для координування діяльності С. Петлюри з урядом ухвалено делегувати за кордон двох членів уряду: О. Безпалка і Л. Шрамченка (державний секре¬ тар УНР). Але, після раптового від’їзду С. Петлюри (5 грудня) за кордон, О. Безпалко і Л. Шрамченко відмовилися їхати до Варшави [12. - С. 324-325]. Командувачем армією з українців-добровольців, яка мала дія¬ ти в тилу ворогів, був призначений генерал Михайло Омелянович Павленко, а його заступником - Юрій Тютюнник. 6 грудня 1919 р. армія прорвала фронт і вирушила в Перший зимовий похід по тилах денікінських і більшовицьких військ на території Правобе¬ режної і частково Лівобережної України. Її успішні бойові дії про¬ довжувалися до 6 травня 1920 р. Перед походом армії, О. Безпалко разом з політичним ре¬ ферентом уряду виробили відозву до-населення України, яка була підписана Головним Отаманом С. Петлюрою і всіма чле¬ нами уряду. У відозві зазначалося, що в будівництві Самостійної Ук¬ раїнської Народної Республіки закінчився період нечуваної героїчної боротьби і великих страждань українського народу. Підкреслювалося, що “територія України вважається, як при¬ надна здобич”. Констатувалося, що російські комуністи праг¬ нуть за допомогою матеріальних багатств України побудувати свою Радянську Республіку, російські контрреволюціонери по¬ чали відновлення російської імперії походом на Україну, а ім¬ 28
періалістичні держави Європи будували свою політику на Сході через поневолення України. Лише Всесвітній соціалістичний конгрес у Швейцарії в серпні 1919 р. одноголосно визнав Ук¬ раїнську Самостійну Республіку. Стверджувалося, що більшо¬ вицький комунізм на українському ґрунті не приймається і може посіяти тільки нову громадянську війну, нове кровопро¬ лиття, що, як відомо, далі й сталося. Українському народу пові¬ домлялося, що Уряд України не припиняє своєї діяльності, але тимчасово переходить на нові форми боротьби, щоб довести її до успішного кінця. Закінчувалася відозва наступним: “Українська Народна Республіка держиться своїми власними силами і наперекір нашим лютим ворогам вона буде жити вільно і самостійно. Як раніше, так і тепер нашим кличем буде Самостійна Народна Республіка. Тільки в само¬ стійній республіці може трудящий народ України, без різниці національностей, здобувати собі землю, волю і громадянські та національні права. Зліва: Ісаак Мазепа, прем’єр при Директорії УНР. Справа: Осип Безпалко, міністр праці при Директорії 29
Нехай живе вільний народ України і його Незалежна На¬ родна Республіка” [l2. - С. 323-324]. Як видно з тексту відозви, автори її тексту, а також всі, хто її підписав, твердо вірили у незалежність України і в успішні потенційні можливості українського народу. Водночас її зміст засвідчує широкий кругозір і ерудицію О. Безпалка як діяча де¬ ржавного масштабу. Разом з українським військом в похід по тилах червоних і білих військ вирушили голова уряду УНР І. Мазепа, міністр праці О. Безпалко, міністр преси і пропаганди Т. Черкаський, державний секретар Л. Шрамченко, заступник міністра внут¬ рішніх справ І. Макух, політичний референт при армії П. Фе- денко. З прибуттям на Віннитину їм стало відомо про розколь¬ ницькі дії партії українських есерів. У Хмільнику соціалісти-ревблюціонери створили “Раду рес¬ публіки” як “верховну владу” замість Директорії. План есерів був проголосити свою радянську владу в Україні, що було не¬ реально, бо наближалася більшовицька армія. І. Мазепі, О. Без- палку та П. Феденку довелося ліквідовувати затію есерів . На зустрічі в м. Літині 25 грудня 1919 р. з членами “Ради Республі¬ ки” досягли компромісу, що в найближчий час буде скликаний передпарламент, перед яким Директорія й уряд складуть свої повноваження та ін. 29 грудня на засіданні членів уряду було вирішено делегувати О. Безпалка за кордон з вимогою, щоб поляки припинили наступ свого війська на схід, де діяла армія УНР [12. - С. 334]. По дорозі до Варшави, О. Безпалко у Львові дав місцевій пресі велике інтерв’ю. Серед іншого він сказав: “Щодо біль¬ шовицької Росії, то як відомо більш’ як два роки б’ється наш народ без ніякої допомоги сам з більшовицькими військами. Два рази Україна зломила силу тих військ, два рази вони вже відступали. Большевицьке військо приносило Україні потрій¬ не насильство: і. Нищило її окрему державну самостійність. 2. Вводило на Україну форми правління і господарки зовсім не відповідаючі економічному станові нашого народу. 3. Само¬ вільно розпоряджалося багатствами України. Отеє все спону¬ 30
кало безнастанну боротьбу нашої армії на фронтах, а нашого народу численними повстаннями проти імперіалістично-оку¬ паційної політики совітської Росії. Ми боремося проти біль¬ шовиків не тому, що вони більшовики, а тому, що вони стоять нам на дорозі до самостійного життя... Ми певні того, неда¬ лекий вже час, коли і Москва поставиться до України, як до самостійної державної одиниці, яка лише сама може будувати власне життя на своїй території... На Україні, крім більшови¬ ків, нема іншої сили, яка загрожувала би самостійності нашо¬ го народу” [6. - Кн. 5. С. 122]. О. Безпалко прибув до Варшави ю січня 1920 p., а вже 12 січня на засіданні членів уряду, які відбулися там же, він до¬ повідав про працю членів уряду в Україні і про загальне стано- вищесвоєї держави, а також про рішення уряду скликати перед¬ парламент, і про з’єднання Галицької армії з Наддніпрянською (чого насправді не відбулося). При обговоренні питання щодо повернення на Україну міністерських апаратів, урядовців і громадян, що перебували на території Польщі, міністр О. Безпалко, військовий міністр В. Сальський і головний начальник постачання А. Степаненко заявили, що вони вважають за необхідне, аби, після вирішен¬ ня справи про повернення міністерських апаратів на Україну, було припинено діяльність голови місії у Варшаві А. Лівиць- кого як керуючого міністерством закордонних справ [19. - Ф. 1429. - Оп. і. - Спр. 92. - Арк. 1-2]. Судячи зі змісту протоколу засідання, О. Безпалко занад¬ то оптимістично інформував присутніх про героїчну боротьбу української армії в тилу ворога, про роботу Уряду, про великий повстанський селянський рух, про нове об’єднання Галицької армії з Наддніпрянською і т.п., не знаючи про те, що в той же час, коли в м. Хмільнику була утворена “Рада Республіки”, в Кам’янці блок правих груп з представниками української пар¬ тії соціалістів-революціонерів утворили так звану “Українську Національну Раду”, яка стала в опозицію до уряду й Директорії. А з’єднатися з Армією УНР Українська Галицька Армія, нез¬ важаючи на домовленість, не встигла. Більшовицька армія ще Зі
раніше захопила ешелони з тифозними вояками-галичанами, а тому УГА була змушена перейти на бік Червоної Армії. Нез¬ важаючи на сумнівну достовірність повідомлення, доповідь О. Безпалка підняла настрій українців у Варшаві, які були позбав¬ лені інформації про рідні землі. Після засідання уряду, на основі доповіді О. Безпалка за до¬ рученням С. Петлюри, була опрацьована і розіслана інформа¬ ція українським посольствам, місіям і представникам УНР за кордоном, а також були поінформовані представники українсь¬ ких політичних партій, які перебували у Варшаві. Крім того, іб січня 1920 р. міністр О. Безпалко від імені уря¬ ду УНР на зустрічі з прем’єром Польщі Скульським подав йому до уряду Речі Посполитої ноту, в якій виклав факти про не¬ дружню поведінку польського війська на українській території, самовільні реквізиції, грабунок продовольства, речей і т. п. Водночас О. Безпалко вислав спростування до французької газети “Юманіте” з приводу листа Михайла Грушевського, що нібито уряд І. Мазепи утворив в Україні новий більшовицький уряд. Фактично це спростування О. Безпалка вилилось у велику статтю про становище українського народу, в заключній частині якої читаємо: “Ми маємо лише одне бажання, щоби і Троцький і Клемансо не шукали життя для свого народу і для своїх класів на трупах українського народу” [6. - Т. II. - Кн. 5. - С. 127]. Пророблену роз’яснюючу роботу О. Безпалка у Варшаві оці¬ нив колишній старший ад’ютант С. Петлюри Олександр Доценко наступним чином: “Не можна сказати, щоби робота тут міністра Безпалка не мала наслідків. Голос доброго промовця з трибуни робив своє і ті, з ким йому прийшлося бачитись і говорити пот¬ рошку почали прислухуватись до його слів, прислуховуватись до того, що говорили українці, та ще представники уряду. Це вже було позитивним явищем в роботі Української дипломатичної місії в Варшаві”[6. - Т. II. - Кн. 5. - С. 127]. Наприкінці січня 1920 p., О. Безпалко повернувся з Вар¬ шави до Кам’янця з невтішними вістями. Виявилося, ще до приїзду туди С. Петлюри українська місія в Варшаві під на¬ тиском поляків подала польському уряду декларацію. Між ін¬ 32
шим, в ній заявлялося, що кордон між Україною та Польщею має проходити річкою Збруч. Тим часом польські вояки на українській території пово¬ дили себе як жорстокі окупанти, встановили свою адміністра¬ цію і вивозили все, що тільки їм потрапляло на очі, до Польщі: продовольство, промислові товари, мануфактуру і т. п., а також провадили арешти, реквізиції, обшуки. За таких умов та настроїв 29 січня 1920 р. в Кам’янці від¬ булося засідання ЦК УСДРП за участю О. Безпалка, І. Мазепи, А. Лівицького, М. Шадлуна і І. Романченка. На засіданні об¬ говорили становище, яке склалося, і можливі реальні виходи з нього. Виступаючи на засіданні, О. Безпалко розмірковував таким чином: “Я вважаю, що взаємовідносини між урядом УНР і Польщею ще не з’ясовані. Декларація 2 грудня це тільки епізод, бо Польща не дала досі ніякої відповіді. В своїй внутрішній полі¬ тиці ми мусимо працювати в напрямі якнайширшої консолідації українських сил. Треба негайно сформувати в Польщі та Румунії по парі тисяч українських вояків і разом з армією Омеляновича- Павленка пустити в хід нашу одиноку зараз чинну силу - армію. Бо коли з цим спізнитися, то може статися поділ українських зе¬ мель між більшовиками та поляками, а може навіть і румунами” [12. - С. 347]. Ця промова свідчить про патріотизм О. Безпалка, праг¬ нення згуртувати українські сили в масштабі всієї України та здатність до ефективного політичного прогнозування долі ук¬ раїнських земель на перспективу. Справді його передбачення щодо поділу України в подальшому справдилися: за Ризьким договором 1921 p., радянська Росія віддала полякам не тільки Холмщину, але й Західну Волинь і Східну Галичину. А загар¬ бану румунами Північну Буковину і Бессарабію Рада послів у 1923 р. остаточно закріпила за Румунією. 30 січня 1920 р. окрема комісія під головуванням А. Ліви¬ цького виробила проект “Тимчасового закону про державний устрій та порядок законодавства”, який передбачав не пізніше і травня 1920 р. скликати передпарламент - Державну Народну Раду. Цим проектом Директорія як верховна влада не скасовува¬ 33
лася, але встановлювалося певне обмеження компетенції членів Директорії. Всі інші відповідальні члени соціал-демократичної партії з цим проектом погодилися. Після прийняття проекту “Тимчасового закону”, члени Ради народних міністрів ухвалили спеціальне рішення відрядити О. Безпалка за кордон з метою: і) інформувати українські місії про становище в Україні; 2) інформувати громадські кола про те ж з) нав’язати зносини з представниками радянської Росії, вияснити можливості порозуміння з нею [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 9]. Але її лютого 1920 р. члени уряду були взяті окупацій¬ ною польською владою під домашній арешт. Правда, наступного дня, завдяки рішучій поведінці голови уряду І. Мазепи і старшо¬ го ад’ютанта С. Петлюри О. Доценка, вони були звільнені. 14 лютого 1920 р. відбулося останнє засідання кабінету міністрів у Кам’янці за участю А. Лівицького, І. Огієнка, О. Безпалка, на якому було ухвалено “Тимчасовий закон про де¬ ржавний устрій та порядок законодавства Української Народ¬ ної Республіки”. 15 лютого 1920 р. О. Безпалко виїхав за кор¬ дон, де пробув до 28 травня у Варшаві, Відні, Берліні. 24 лютого у Варшаві відбулася конференція членів УСДРП, що перебували за кордоном, з участю членів уряду А. Лівицько¬ го, Б. Мартоса, О. Безпалка, В. Старосольського та інших членів УСДРП. На конференції було обговорено “Тимчасовий закон” і вирішено, що він дуже потрібний до скликання передпарла¬ менту, а тому його слід “негайно ввести в життя” [12. -С. 352]- Під час перебування у Варшаві, О. Безпалко брав участь у всіх нарадах тієї частини членів уряду, яка перебувала в Польщі. Був майже щодня з доповіддю у Головного Отама¬ на. Інформував дипломатичних представників інших країн про становище України та українські справи, польську пре¬ су, польські громадські кола, представників з Білорусії, Чехії, Франції та Італії [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 9]. Його перебування у Варшаві затягнулося через те, що поль¬ ська влада довго не давала йому візи на виїзд, запідозривши в неприязному ставленні до Польщі. Лише 29 березня йому вдалося залишити Варшаву. 34
ЗО березня 1920 р. О. Безпалко прибув до Відня. “Це був най-страшніший час існування нашого уряду перед довер¬ шенням польсько-української угоди. Місце перебування уряду і наших військ було зовсім незнане, угоди з поляками зовсім не було. У Відні акція національно-державного союзу за невиз¬ нання уряду; у Берліні - те саме через Г. Супруна і гетьманські кола”, - записав він у своєму звіті [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 9]. Поінформувавши у Відні українського посла Г. Сидоренка про заходи у Варшаві, О. Безпалко скликав представників всіх українських громадських кіл (крім гетьманських і більшовиць¬ ких) до посольства на інформативну нараду. Він розповів їм про долю українського уряду та військ. Як зазначив один із присут¬ ніх на нараді: “доповідь була прихильно прийнята і розрядила страшно здеморалізовану емігрантську атмосферу”. У Відні, протягом десяти днів, О. Безпалко мав зустрічі з B. Винниченком, який тоді був надзвичайно опозиційно нала¬ штований до тодішнього українського уряду й окремих осіб; з відомим західноукраїнським діячем Костем Левицьким, якому пропонував шляхи примирення між наддніпрянським і над¬ дністрянським урядами; з українським пресовим бюро; з інши¬ ми представниками української влади і громадянства (члена¬ ми Директорії, колишнім міністром УНР у галицьких справах C. Вітиком, поетом Олександром Олесем); з представниками Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного) та багатьма інши¬ ми. Водночас він опублікував кілька інформаційних статей про Україну в австрійській пресі. Ці факти демонструють активну й енергійну діяльність О. Безпалка в справі згуртування україн¬ ців для боротьби за незалежністьУкраїни. іо квітня О. Безпалко виїхав до Берліна, куди прибув вже тяжко хворим - ще у Варшаві він захворів запаленням нирок. Але його приїзд до Берліна був зумовлений нагальною необ¬ хідністю: уповноважений міністерства фінансів УНР в Берліні Григорій Супрун допустив великі зловживання та витратив ве¬ ликі суми державних грошей. Більше того, скориставшись від¬ сутністю зв’язків Європи з Україною і, зв’язавшись з гетьмансь¬ 35
кими колами, Г. Супрун повідомив пресу, що в Україні вже не існує уряду і т. п. Такі чутки були на руку німецькому урядові, який скористався сумнівною можливістю не виплачувати но¬ вих сум українцям з українських вкладів, заблокованих у ні¬ мецьких банках. У цій ситуації посол України Микола Порш залишався пасивним, байдуже ставився до своїх обов’язків, мало контак¬ тував з німецькою владою. Навіть міністр закордонних справ Німеччини зауважував М. Поршу, що рідко його бачить. О. Безпалко у доповідній писав, що “це гарна, розумна людина, але ледача, а ледача ще гірше... Дії Г. Супруна нанесли тяж¬ кого удару по державному престижу України, і політичного, і фінансового, - відзначає О. Безпалко, - бо німецький уряд якраз перед виборами не зробить нічого рішучого в користь такої непевної справи, якою є за доносами Супруна українсь¬ кий уряд і українська державність” [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 20]. О. Безпалку необхідно було негайно відновлювати автори¬ тет України, спростовувати фальшиві заяви про становище в Україні та уряді. Навіть з температурою він їздив до представ¬ ників німецького уряду і громадських діячів, щоб ознайомити їх із дійсним станом справ. Направив докладну інформацію президенту Німеччини, канцлеру Міляру, міністрам Гіршу, Носке, Вірту, Давіду, Кестеру, редакціям газет, відвідав особис¬ то міністрів і редакції газет [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. її]. Крім того, у санаторії О. Безпалка дуже часто відвідували працівники українського уряду, які були за кордоном. З ними він проводив тривалі наради. О. Безпалко стверджує, що особливо зрушилася справа з при¬ їздом до Берліна посла Миколи Василька. “Він, - пише О. Безпал¬ ко, - націонал-демократ вже має довір’я у соціал-демократичних міністрів, а наш соціал-демократичний посол Порш немає його навіть у соціал-демократичних редакторів” [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 23]. Далі О. Безпалко зазначає, що М. Василько своєю енергійною діяльністю нейтралізував дії Г. Супруна та по¬ передив їх можливі наслідки для України. “Не будь тут Василька, 36
ми сіли б в ... болото”, - стверджує він ...” [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 20]. Отже, О. Безпалко дарма часу не гаяв, а разом з патріотично налаш-тованими українськими діячами (в даному разі з послом у ранзі міністра М. Васильком) енергійно проводив політику під¬ несення престижу України в очах офіційних і громадських кіл європейських держав. У період перебування О. Безпалка в Німеччині з’явилась ще одна проблема. Член Директорії УНР А. Макаренко, прожи¬ ваючи у Відні і користуючись тим, що в листопаді 1919 р. при від’їзді за кордон йому були надані урядом УНР певні повно¬ важення, розсилав циркулярні розпорядження українським місіям, які йшли в розріз з директивами уряду УНР і збивали послів з пантелику. Тому С. Петлюра 29 березня 1920 р. напи¬ сав О. Безпалку розпорядження, щоб він: і. Припинив цирку¬ лярні розпорядження члена Директорії А. Макаренка; 2. Ор¬ ганізував своєчасну фінансову допомогу українським місіям з боку Мінфіну Б. Мартоса, який перебував у той час в Берліні; 3. Допоміг Капелі Кошиця; 4. З’ясував долю 500.000 руб., взятих В. Винниченком “для праці УНР”, а не радянської; 5. Оздоровив віденську атмосферу [6. - С. 392]. Це свідчить, що Петлюра не тільки довіряв О. Безпалку, але й був переконаний, що він здат¬ ний вирішити такі складні й делікатні питання. Виконуючи доручення уряду УНР, О. Безпалко спробував через довірену особу налагодити зв’язок з представниками ра¬ дянської України та вивідати у них, чи можливо встановити зв’язок із урядом УНР. Але, отримавши вісті про польсько-ук- раїнську угоду С. Петлюри з Ю. Пілсудським, відмовився від пе¬ реговорів і не з’явився на зустріч. 15 травня 1920 р. О. Безпалко, ще не повністю одужавши, виїхав з Берліна і 28 травня вже прозвітував про свою поїздку ко¬ лишньому прем’єру І. Мазепі і Головному Отаману С. Петлюрі. У Вінниці, де в цей час перебував уряд УНР, сталися серйозні полі¬ тичні зміни в українській владі. Після підписання 22 квітня 1920 р. угоди УНР з Польщею в ЦК УСДРП точилися дискусії навко¬ ло того, чи можливе подальше перебування соціал-демократів 37
в уряді. Було вирішено всім складом подати у відставку, про що голова І. Мазепа 19 травня заявив С. Петлюрі. За дорученням С. Петлюри, соціаліст-федераліст В’ячеслав Прокопович 28 травня сформував останній на українській зем¬ лі новий уряд. 29 травня відбулася нарада членів ЦК та інших відповідальних членів УСДРП, на якій був присутній і О. Без¬ палко. Обговоривши ситуацію, яка склалася, нарада ЦК УСДРП вирішила дозволити членам своєї партії участь в уряді В. Про- коповича на таких умовах: 1. В земельному питанні залишається становище, яке було до приходу польських військ в Україну, причому на чолі мініс¬ терства земельних справ має бути представник українських соціал-демократів (поляки наполягали, щоб на цю посаду був призначений поляк). 2. Негайно оголошується Тимчасова конституція УНР і за першою нагодою скликається передпарламент [12. - С. 415]. С. Петлюра і В. Прокопович на ці умови погодилися. Наказом Директорії УНР (фактично С. Петлюри) 26 травня 1920 р. весь по¬ передній уряд був відправлений у відставку, але вже 31 травня 1920 р. 2 члени з цього уряду знову були призначені: І. Мазепа - мініс¬ тром земельних справ, а О. Безпалко - знову міністром праці. Але довго їм на цих посадах не довелося працювати через наступну при¬ чину. 18 червня на засіданні Ради Народних міністрів УНР ново- призначений міністр фінансів X. Барановський, доповідаючи про план діяльності міністерства фінансів, вніс пропозицію, щоб для поліпшення державних фінансів, негайно розпочати розпродаж державних земель. І. Мазепа і О. Безпалко, як досвідчені політики розуміли, що за існуючих революційних обставин, при наявності 85 % сільського населення, для якого земля була основним багатством і джерелом життя, цього не можна було робити. Вони протестували проти того, щоб таке важливе питання, яке, по суті, не є компетен¬ цією міністерства фінансів, вирішували так поспішно, та ще й всу¬ переч проголошеним в декларації уряду засадам. Не зважаючи на їх протест, пропозиція X. Барановського була прийнята більшістю Ради Міністрів. Сталося це за мовчазною згодою С. Петлюри, який був присутній на засіданні, що дуже прикро. 38
Не бажаючи створювати конфлікт з більшістю Ради Міністрів, І. Мазепа та О. Безпалко на черговому засіданні 23 червня внесли заяву про перегляд цієї постанови з огляду на те, що вона прийнята без попереднього обговорення Радою Міністрів, а основне - всупереч засадам, проголошеними з цьо¬ го питання в декларації уряду. Але Рада Міністрів не взяла до уваги їхню заяву й цього питання не розглядала. Тоді О. Без¬ палко та І. Мазепа, знайшовши підтримку членів ЦК УСДРП, того ж дня подали голові уряду В. Прокоповичу заяву про свій вихід з уряду [19. - С. 419-420]. Довідавшись про такий демарш двох провідних міністрів уряду, С. Петлюра, а згодом і В. Прокопович просили їх, з огля¬ ду на тяжке становище на фронті, хоч на якийсь час затримати заяви і були проти їх відставки. Але О. Безпалко та І. Мазепа не бачили іншого способу як реагувати на все це. Проте, як видно з документів, земельне питання було лише приводом для відставки з посади міністра праці О. Безпалка. Насправді, причини були значно глибші, які полягали в неуз- годженній діяльності Директорії, Головного Отамана С. Петлю¬ ри, уряду УНР і уряду ЗУНР, Диктатора Є. Петрушевича, відсут¬ ності закону про розмежування функцій та ігнорування уряду УНР. Всі ці реальні причини вказуються в письмовій заяві О. Безпалка на ім’я голови Ради Міністрів (копія до ЦК УСДРП). Це цікавий документ, в якому висвітлюються окремі негативні моменти діяльності вищої влади УНР, які повторились і сьогод¬ ні повторюються вищою державною владою незалежної Украї¬ ни. Тому доцільно навести його більш повно. “До кабінету Ради Народних Міністрів на руки Голові Ради Народних міністрів. Копія до ЦК УСДРП” (без дати. - П. Б., Є. Ю.) У перших рядках своєї заяви О. Безпалко ще раз підтвер¬ джує свою відставку з посади міністра праці УНР, але в ній вказує причини свого вчинку, а саме “Мотиви: Від якогось часу залагоджуються справи великої державної ваги без кабінету. Відбуваються засідання лише з деякими членами кабінету ра¬ зом з Директорією (а Директорія в цей період складалася лише 39
з одного С. Петлюри. - П. Б., Є. Ю.) та з диктатором Є. Пет- рушевичем. Такий спосіб ведення державних справ вживаєть¬ ся не лише при залагоджуванні негайних випадків, але також тоді, коли обговорюють справи, давно кабінетом розпочаті, але не закінчені і без остаточного рішення кабінету...”. Тут О. Безпалко вказує, що навіть пропозиції окремих за¬ кордонних місій (як, наприклад уповноваженого місії в Польщі) “Залишаються для Кабінету тайною...” Далі він продовжує: “От цей тайний спосіб ведення державних справ перед Кабінетом, на що Кабінет не давав ніколи уповноваження, відноситься до фак¬ тів надзвичайної державної ваги. Так приміром заявив Андрій Лівицький, що п. Мацієвич свого часу дістав на тайній нараді ди¬ рективи щодо “лінії Дніпра” (тут, мабуть, йшлося про “лінії Дніс¬ тра”, так як Кость Мацієвич очолював місію УНР в Румунії. - П. Б., Є. Ю.). От ця справа була для мене, як і цілого Кабінету нови¬ ною. Таке поступування вважаю не лише неконституціонним, не відповідаючим порядкам нами самими ухваленим і собі даним й досі незмінним, але й дуже шкідливим для цілої політики Ка¬ бінету. Наш Кабінет досі не користується великою пошаною ні у членів Високої Директорії, ні у Диктатора Петрушевича. Се понижування нашого Кабінету переходить з самих на¬ званих членів Високої влади та їх оточення, а від так йде ця не¬ гативна популяризація в ширші кола громадянства, цьому по¬ нижуванню допомагає сам Кабінет тим, що понад його голови і без нього вирішуються найважливіші державні питання. Дик¬ татор Петрушевич певно мусив замітити- досить досадно, що на Державних Нарадах не буває Кабінет, бо ж це на цілім світі немислимо, щоби Державні Наради відбувалися без Кабінету, та ще гордо називали себе так по часописах. Коли ми не маємо парламенту, ні тіні парламенту, та ще правимо без Кабінету, то як це взагалі називати і як ставитися до цього. Не дивно, проте, що писака Диктатора д-р Назарук, називає міністрів дурнями. Він цього певно не посмів би зробити, якби ті “дурні” засідали разом з Диктатором в одній Раді... ”. У кінці своєї заяви О. Безпалко звертає увагу й на відсутність узгодженості між урядом УНР, окремими особами цього уряду і 40
Диктатором Петрушевичем... “Всі рішаючі моменти переходять поза нами і без нас. Для нас Галичан і Буковинців це ще й більш болючим, що Диктатор має змогу вести свою політику в УНР, а члени уряду УНР, коли вони з Галичини або з Буковини, якби за якусь кару виключені за згодою своїх товарищів праці [19. - Ф. 4453- ~ Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 17,18]. Ось з яких причин О. Безпалко подав у відставку. Зміст цієї заяви свідчить про його аналітичний розум, глибоке розуміння ним ступеня легітимності влади УНР, а також необхідності роз¬ межування функцій між гілками влади й узгодження рішень із найважливіших питань між ними. 23 червня 1920 р. О. Безпалко написав заяву до ЦК УСДРП про те, що він складає із себе “свій мандат, одержаний від ЦК брати участь в роботі ЦК з вирішальним голосом”, і разом з тим складає мандат члена Ради Народних Міністрів, так само одер¬ жаний від ЦК [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 4]. Мотиви цього вчинку О. Безпалко пояснює тим, що останнім часом між ним і деякими членами ЦК зайшли дуже гострі персональні непорозуміння, а також тим, що він не мав виборчого мандату ЦК, а лише кооптований. Через, це відсутності партійних ор¬ ганізацій і зв’язку з членами партії, він не має підстав відстою¬ вати свої позиції в ЦК. Також пояснює, що складання міністерських обов’язків є для нього давно вирішеною справою через особисті причини. На цю посаду його особа не була передбачена ні партійними ко¬ лами, які творили кабінет міністрів, ні позапартійними колами, які мали вирішальний вплив на творення кабінету. Він стверд¬ жує, що лише через свою необережність і непоінформованість дав втягнути себе на цю позицію, захищаючи певну політичну лінію. Задля справи зробив жертву, обравши цей пост... У кінці заяви зробив приписку,готовий взятися за будь-яку справу, яку ЦК йому довірить, а заява не є неодмінною і катего¬ ричною [19. - 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 5-6]. Виявляється, подібну заяву він писав також ще іб березня 1920 р. Автори вважають, що основну причину своєї відставки він виклав у заяві на ім’я голови уряду. Крім того, немаловажли- 41
ве значення мала й хвороба нирок, побутова невлаштованість, безкінечні переїзди з місця на місце, фізична перевтома й вис¬ наження організму. Головний Отаман, Голова Директорії УНР С. Петлюра дов¬ го не звільняв О. Безпалка з посади міністра, сподіваючись, що той передумає і повернеться до праці в Раді Міністрів. Нарешті, 29 серпня 1920 р. був виданий наказ про звільнення О. Безпал¬ ка з посади міністра з ю липня 1920 р. [19. - Ф. 1429. - Оп. 4. - Спр. 4 зв. - Арк. 8]. Проте, незважаючи на заяву до ЦК УСДРП, О. Безпалко продовжував виконувати партійні доручення. Це підтверджує письмове звернення Голови Директорії, Головного Отамана С. Петлюри під назвою: „Лист до голови зборів 28 грудня 1920 р. Міжпартійного бюро Представників Партій п. Осипа Безпал¬ ка щодо постанови зазначеного зібрання. 20 грудня 1920 p.”. Щодо вказаної дати написання листа, то вірогідно тут має бути не 20, а 30 грудня, бо лист писався після зборів. У листі йдеться про те, що збори міжпартійного бюро пред¬ ставників партій звернули увагу на перевищення повноважень Головою Директорії і Головним Отаманом військ С. Петлюрою в справі ліквідації Штабу Дійової армії УНР. Вже був прийнятий закон про Вище Військове управління, який не був опублікова¬ ний у Віснику Державних Законів і не було його оголошено по Головній Команді. Значить, не було підстав ліквідовувати Штаб Дійової армії і утворювати Вищу Військову Раду. С. Петлюра в листі виправдовується ікаже, що він керувався „попереднім вій¬ ськовим законоположенням”, і зробив це в інтересах держави. Проте, далі С. Петлюра продовжує, що „не бажаючи утворюва¬ ти тертя в спільній” його праці з Радою Міністрів, особливо в той момент, він йде „на компроміс і затримує чинність наказу про розформування Штабу Дійової армії” [19. - Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 89. - Арк. 20]. Цей факт свідчить про те, що, по-перше, О. Безпалко про¬ явив принциповість, направивши колективну постанову С. Петлюрі, а, по-друге, О. Безпалко був настільки впливовим політиком у той час, що йому довірили головування на зборах 42
міжпартійного бюро і до нього звертався С. Петлюра з поясню¬ вальним листом. У другій половині листопада, під натиском більшовицьких військ радянської Росії, урядові інституції і армія УНР змушені були відійти за р. Збруч. У Польщі, відповідно до закону “Про тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в Українській Народній республіці” від 12 листопада 1920 p., був утворений Державний центр УНР в еміграції, “який став речником української нації в її боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу” [19. - Ф. 1092. - Оп. і. - Спр. 731. - Арк. 155-157]. Він перебував переваж¬ но в Тарнові, частково - у Варшаві й Ченстохові. Після листопадової катастрофи, О. Безпалко разом з І. Ма¬ зепою виїхали в Галичину з наміром розпочати там видання періодичного органу, який би згуртував українців-емігрантів. 24-28 листопада у Львові відбулася нарада ЦК УСДРП для обго¬ ворення ситуації, що склалася. Всі учасники наради висловилися за те, щоб утворити за кордоном орган об’єднання українських національних сил, які в цей час були деморалізовані невдачами у боротьбі. Серед українців-емігрантів, які знаходилися в різних місцях (в Тарнові (Польща), Празі, Відні, Берліні та ін.), були різні погляди на перспективу подальшої боротьби за українську державність. Пропозиція одних - союз з Польщею і Францією, інших - переговори й мир із радянською Росією і т. п. 4 січня 1921 р. у Відні окремими політичними й громадськи¬ ми діячами (з емігрантів-країнців) були проведені установчі збо¬ ри “Всеукраїнської Національної Ради”. Її організаторами були колишній член Директорії Опанас Андрієвський, лідер партії со- ціалістів-самостійників Олександр Макаренко, колишній міністр юстиції Сергій Шелухін, генерал О. Греків, лідер соціалістів-рево- люціонерів Микола Залізняк та ін. Вони виступили із заявою про те, що від цього числа вони є представниками українського наро¬ ду, а не С. Петлюри. Ця акція підштовхнула С. Петлюру 9 січня 1921 р. підписати, ухвалений Радою Міністрів УНР ще на території України, “Закон про Раду Республіки”, як тимчасовий Верховний Орган народної влади, яка мала складатися з 67 депутатів - ут¬ 43
верджених представників політичних партій і громадсько-полі¬ тичних організацій України. Таким чином, рівночасно повстало два органи об’єднання національних сил на еміграції. Але “Всеук¬ раїнська Національна Рада” у Відні, внаслідок відсутності єдності щодо перспектив 21 квітня 1921р., перестала існувати. Перше засідання “Ради Республіки” відбулося з лютого 1921 р. в Тарнові. Осип Безпалко теж був членом Ради Республіки і виступив на засіданні з палкою промовою, в якій він сказав, що соціал-демо-кратія першою кинула клич до консолідації ук¬ раїнських сил у важкий момент. Він звернув увагу, що “повної консолідації в живому соціальному організмові, коли він нор¬ мально функціонує, не може бути. Нормальний розвиток люд¬ ського суспільства відзначається диференціацією, консолідація може настати тільки на штучному грунтові. Отже, перебуваючи нині на цьому штучному грунтові, ми кинули клич консоліда¬ ції, щоб через неї дійти до свого природного грунту. Єдиний шлях мусить бути для всіх це — однодумність в бо¬ ротьбі за свою державність” {виділено авторами. - П. Б., Є. Ю.) [19. - Ф. 1429. - Оп. 4. - Спр. її. - Арк. 1-4. зв.]. Наприкінці виступу він привітав голову Директорії С. Пет¬ люру і присутніх з утворенням Ради Республіки і висловив по¬ бажання, щоб “Рада Республіки по своїх правах була органом народної влади”. Також О. Безпалко закликав, щоб навколо Ради Республіки УНР “консолідувалися усі сили в цій бороть¬ бі..., до цього зобов’язує усіх кров, пролита у боротьбі за Украї¬ ну...” [19. - Ф. 1429. - Оп. 4. - Спр. її. - Арк. 1-4. зв.]. О. Безпалко не тільки закликав до згуртовування українців в еміграції, але й сам проводив активну роботу в цьому напрям¬ ку. У своєму листі до Б. Мартоса він пише: “... разом з Романчен- ком (І. Романченко - член ЦК УСДРП. - П. Б., Є. Ю.) у Тарнові проводимо консолідацію нашого громадянства. І дійсно при¬ йшло до повного порозуміння між нашими партіями в Тарнові. Не знаю, як на це відізветься Відень, Прага і Берлін” [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 31-32]. У цьому ж листі він зазначає й ті перепони, що заважають консолідації, зокрема й з боку нового голови Ради Міністрів А. 44
Лівицького, але він не втрачає надії й продовжує: “Ми споді¬ ваємося труднощі перемогти і зв’язатися з закордоном для подальшого порозуміння: С. Д., С. P., С. Сам., С. Ф., Н. Р. і Хл. Дем.” (соціал-демократи, соціалісти-революціонери, соціаліс- ти-самостійники, соціалісти-федералісти, народні республі¬ канці і хлібороби-демократи. - П. Б., Є. Ю.) [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 31-32]. Але, як зазначає О. Безпалко, домо¬ гтися цього буде нелегко, тому що “...громадянство живе як в мішку, матеріально погано, морально майже в розпуці. Всі надії на нові події внутрі України або на її кордонах” [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 31-32]. Підтвердженням активної участі О. Безпалка у Раді Республі¬ ки є його виступ 14 березня 1921 р. на її засіданні з великою про¬ мовою, в якій охарактеризував політичне становище в Україні, закликав до відповідальності і висунув завдання. В наступні дні був прийнятий “Тимчасовий закон про форму державного уст¬ рою та порядок законодавства в Українській Народній Респуб¬ ліці”. Проект цього закону, як видно з чернетки, написаної його рукою і, яка збереглася в архіві, розробляв О. Безпалко [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 2-22, 49-55]- Незабаром прогнози О. Безпалка про важкі шляхи до кон¬ солідації підтвердилися. В емігрантській газеті “Український вісник” була опублікована стаття, в якій подавався в перекру¬ ченому й фальсифікованому вигляді зміст його виступу на за¬ сіданні Ради Республіки. У зв’язку з цим, О. Безпалко пише 18 березня 1921 р. (це був день підписання Ризького миру між ра¬ дянською Росією і Польщею) лист-заяву до ЦК УСДРП на ім’я І. Мазепи про свій вихід з Ради Республіки. Мотивував свій вчи¬ нок тим, що в “Українському віснику” хлібороб-демократ Біло- польський надрукував “нікчемну брехню”, а закордонні групи УСДРП, не перевіривши справи, прийняли її за істину, розво¬ дили інтриги, а член ЦК М. Шадлун навіть вимагав відкликан¬ ня О. Безпалка з Ради Республіки. Сам же О. Безпалко “ніде не міг помістити спростування цієї брехні” [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 39]. О. Безпалко пояснює, що якби він керу¬ вався амбіцією й емоціями, то негайно вийшов би з Ради Рес¬ 45
публіки. Але, враховуючи малочисельність соціал-демократів в Раді Республіки й необхідність створення основ для майбутньо¬ го Ради Республіки, він не міг у відповідальний час залишити роботу, за яку мусив відповідати. Водночас стверджує, що він “не може дальше виконувати які-небудь обов’язки наложені ЦК” без повної сатисфакції (вибачення - П. Б., Є. Ю.) від М. Шадлуна, віденської організації й Головної Ради Української соціал-демократичної партії Галичини і Буковини, хоч на той час він працював від Української соціал-демократичної робіт¬ ничої партії. Водночас заявляє, що „його участь в Раді Респуб¬ ліки в Тарнові являється без порозуміння з УСДП, яка до його політичної діяльності немає жодного відношення” [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 14. - Арк. 5]. Тоді ж він отримав листа від Секретаріату Української со¬ ціал-демократичної партії у Львові (УСДП) з повідомленням про те, що Головна Рада УСДП запрошує О. Безпалка на найближ¬ чу крайову конференцію. З листа видно, що УСДП у Львові не хотіла втрачати такого високопоставленого члена партії, яким на той час був О. Безпалко. Головна Рада УСДП Галичини і Буко¬ вини наводить у листі низку аргументів з метою довести, що О. Безпалко є членом їхньої партії, а саме: 1. Він являється членом ширшої Екзекутиви (керівного ор¬ гану. - П. Б., Є. Ю.). 2. Був членом конституанти і національного сейму, Українсь¬ кої Національної Ради у Львові і Станіславові. 3. Брав участь як представник в ЦК УСДП. 4. Навіть будучи в Кам’янці в 1919 р, редагував „Боротьбу” - орган УСДП. 5. Ніколи не заявляв аж до 8 березня 1921 р. про свій вихід з їхньої партії. 6. Підтримував тісний контакт з партією: а) в Станіславові, в березні 1919 p., був на конференції допові¬ дачем; б) по приїзді з Кам’янця, в січні 1920 p., з’явився у Секре¬ таріаті УСДП у Львові та сплатив податок до крайової організації; 46
в) увесь час в 1920 р. бував на засіданнях Головної Ради УСДП, коли тільки бував у Львові й ніколи не згадував, що бере участь як член Української соціал-демократич¬ ної робітничої партії [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 14. - Арк. 5]. Але, як відомо, О.Безпалко ще з квітня 1919 p., після при¬ значення його міністром праці в уряді Директорії, тісно спів¬ працював з ЦК УСДРП. Він навіть був кооптований до ЦК з ух¬ вальним голосом. А з УСДП Галичини і Буковини, яка в 1920 р. стала на радянофільські позиції, його зв’язок був перерваний. Після відставки з посади міністра УНР, О. Безпалко деякий час жив у Львові, а в 1922 р. переїхав у Чехословаччину в м. По- дебради, де була організована Українська сільськогосподарська академія. В цій академії О. Безпалко працював на посаді лектора німецької мови до її закриття (1935 p.). З 1935 по 15 квітня 1945 р. він викладав німецьку мову в організованому в 1935 р. Українсь¬ кому техніко-господарському інституті в м. Подебради. У період німецької окупації політичною роботою не зай¬ мався і гестапо не переслідувався. Зазначимо, окрім основної роботи в державних установах, О. Безпалко впродовж багатьох років (до 1929 р.) провадив велику політичну й громадську діяльність. Окрім соціал-демократич¬ ної партії Галичини і Буковини, він був членом ЦК УСДРП (пос¬ відчення від 14 лютого 1920 р.) і відповідав за взаємовідносини з соціалістичними партіями інших держав, а також разом з М. Поршем та Б. Матюшенком - за формування делегацій на між¬ народні конгреси та конференції [19. - Ф.4453. - Оп. і. - Спр. і. - Арк. 92]. Сам він був делегатом конференцій соціал-демократичних партій багатьох держав. Представляв буковинських соціал-де¬ мократів на конференції соціал-демократичних партій Австрії в 1907 і 1912 pp. Тільки в період з 1922 по 1924 pp. брав участь у понад 10 міжнародних конференціях соціал-демократичних партій країн Європи. [19. - Ф. 4453. - Оп. і - Спр. і - Арк. 2-36]. Із 1921 по 1929 р. О. Безпалко входив від УСДРП до Виконавчо¬ го Комітету ІІ-го Інтернаціоналу і як делегат брав участь в його 47
конгресах в 1923, 1925, 1928 роках, на яких виступав з допові¬ дями про становище в Україні і українського народу. Мав тіс¬ ні зв’язки з лідерами ІІ-го Інтернаціоналу Карлом Каутським, Отто Бауером, Карлом Ренером, В. Брайштадтом та ін. і, як він заявив на допиті в НКВС у 1945 p., поділяв їхні ідеї [20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148443. - Арк. 2, її, 18 зв.]. Разом з іншими членами УСДРП, О. Безпалко прагнув за¬ лучити авторитетних осіб цього міжнародного органу соціаліс¬ тичних партій до захисту українського й інших народів, поне¬ волених більшовицькою Росією. Так, в декларації УСДРП від 21 травня 1923 p., підписаній українськими соціал-демократами О. Безпалком, О. Бочковським, І. Мазепою, М. Матюшенком та В. Старосольським, до конгресу Соціалістичного Інтернаціона¬ лу проголошувалося: “Конгрес не може мовчати перед фактом безоглядного економічного 'визиску та жорстокого національ¬ ного терору, який провадить російське правительство на Ук¬ раїні, в Грузії та інших окупованих країнах, віддаючи населен¬ ня цих областей на поталу голодній смерті, він мусить осудити цю політику якнайгостріше” [18. - С. 140]. До однієї з резолюцій конгресу українськими делегатами, серед яких був і О. Безпалко, був запропонований пункт про те, що „Конгрес протестує проти насильства над українським на¬ родом з боку імперіалізму сусідніх держав - Росії, Польщі та Румунії, які силою окупували Україну і розділили її територію між собою. Конгрес визнає право українського народу на вільне національно-державне самовизначення і кличе всесвітній про¬ летаріат піддержувати український народ в його визвольній бо¬ ротьбі” [18. - С. 140; 20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148443. - Арк. 18 зв.]. Але, внаслідок протесту російських меншовиків, цей пункт резолюції не був проголосований. Крім того, О. Безпалко був членом і брав участь в багатьох громадських організаціях і товариствах - українського робітни¬ чого товариства „Поступ ” (у Відні), робітничого товариства про¬ світи “Воля” (в Чернівцях), денних і міських робітників „Праця”, робітничої ради у Львові, споживчого товариства „Україна” (в Подебрадах) та багатьох інших, де виступав з лекціями. 48
Виступав також з лекціями в Карловому університеті в Празі (1931 p.), проводив в тому ж університеті семінар з германсь¬ кої філології (1926-1928 pp.), соціологічний семінар (1928-1929 pp.). Публікував багато статей в періодичних виданнях. Водночас, О. Безпалко приділяв значну увагу вихованню в патріотичному дусі української молоді, дітей українських еміг¬ рантів. Із 1930 по 1939 р. він був вихователем спортивного това¬ риства „Січ”, яке переїхало з Відня до Праги, завданням якого було фізичне виховання української молоді. Товариство „Січ” діяло до окупації Чехословаччини німцями. В архіві зберегли¬ ся його робочі записи про відкриття січових курсів, про вихо¬ вання нової людини через „Січ”. Про авторитет О. Безпалка в цьому питанні свідчить факт його обрання Головним кошовим Українського січового союзу за кордоном [20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148-443. - Арк. 18 зв.]. Але міжпартійні інтриги навколо О. Безпалка продовжу¬ валися впродовж 20-тих років. Особливо вони спостерігалися з боку українського есера Никифора Григоріїва, від якого над¬ ходили грубі безтактні листи, а також з боку соціал-демократа, колишнього члена ЦК УСДРП М. Шадлуна [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 39, 6і, 72-75]- Страждаючи через хворобу, втому та душевний неспокій О. Безпалко 2 травня 1928 р. звертається із заявою до „Закор¬ донної делегації Української соціал-демократичної робітничої партії”, в якій повідомляє про те, що „з цього числа він не ува¬ жає себе членом закордонної делегації УСДРП і виходить з її складу”. Тут же пише, що мотиви він викладав ще з 1925 р. Не раз на засіданнях про ’’спосіб праці та нашу тактику”. Вдруге він написав таку ж заяву 18 листопада 1928 p., але листи - від¬ повіді Подебрадської організації УСДРП він отримав лише 27 і 30 липня 1929 р. із дріб’язковими звинуваченнями на його дії [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13 - Арк. 39, 40, 41, 77, 78, 79І Із тих листів і матеріалів, які збереглися в архіві, можна зробити висновок, що не всім подобалась його принциповість і своя думка в оцінці тих чи інших явищ, а також погляди на ук¬ раїнський національний рух у всеукраїнському масштабі. Саме 49
такий підхід у нього був - всеукраїнський, а не галицький, бу¬ ковинський чи наддніпрянський. На допиті в 1945 Р- він стверджував, що, після виходу із ук- раїн-ської соціал-демократичної партії в 1929 p., „примкнув до Чеської соціал-демократичної партії” (яка в той час була прав¬ лячою партією) і був її членом до 1939 p., до окупації Чехосло- ваччини німцями. У 1929 р. О. Безпалко вийшов з Виконавчого комітету II Інтернаціоналу і перестав займатись політичною діяльністю й „цілком віддався науково-дослідній праці - слов’янського впливу на німецьку художню літературу” [20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148-443. - Арк. 14]. Водночас, провадив викладацьку роботу в українських вищих навчальних закладах в Подебрадах (Словаччина), будучи на посаді професора (він мав науковий ступінь: доктор філософії). 18 червня 1945 р. у м. Подебради Осип Безпалко був зааре¬ штований опергрупою відділу контррозвідки „Смерш” 1-го Ук¬ раїнського фронту, як записано в протоколі допиту. Того ж дня він був доставлений до Лук’янівської тюрми НКВС м. Києва. Під час арешту в нього знайшли дві книги під назвою „Боротьба”. 17 серпня 1945 року, після неодноразових допитів, О. Без- палку пред’явили звинувачення в тому, що він, будучи лідером контрреволюційної соціал-демократичної партії Буковини, вів активну боротьбу проти комуністичної партії і революційного руху. Мав тісний зв’язок з лідерами II Інтернаціоналу Карлом Каутським і Отто Бауером та ін. Був міністром праці в контр¬ революційному уряді Директорії... і весь період проводив ак¬ тивну антирадянську діяльність [20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148443. - Арк. 18 зв.]. У відповідь на питання, чи визнає він себе винним, О. Без¬ палко, будучи важко хворим, але сильним духом, сміливо і рі¬ шуче відповів неправедному суду: „Будучи лідером української соціал-демократичної партії Буковини я проводив активну ро¬ боту у відповідності з політичною програмою соціал-демокра- тичної партії, яка заперечувала революційну боротьбу проле¬ таріату проти капіталізму і експлуатації класів, а закликала до 50
еволюційного розвитку (виділено авторами. - П. Б., Є. Ю.) добивалась мирним шляхом покращення матеріального стано¬ вища трудящих...”. мав зв’язок з лідерами II Інтернаціоналу Карпом Каутським і Отго Бауером, з якими особисто зустрічався і поділяв їх ідеологіч¬ ні погляди...”. „Закликав український народ на боротьбу з радянською Росією... Виступав з промовами перед солдатами української армії і перед населенням Рівного, Проскурова, Здолбунова, щоб мобілізувати всі сили на боротьбу з радянською Росією” [20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148443. - Арк. 2,19-23, 27]. Йому був винесений вирок: вісім років заслання. Цей строк згодом був скорочений до п’яти. Але в особовій справі відсутні відомості про місце заслання та його смерть. В іншому джерелі, яке можна вважати достовірним, стверджується, що Осип Без¬ палко був “засуджений Особливою нарадою МВС СРСР до за¬ слання на 5 років у Джамбульську область. Звільнений 17 чер¬ вня 1950 р. Подальша доля його невідома” [16. - С. 352]. Додаток і Автобіографія Осипа Безпалка власноручно ним написана, коли він був на посаді міністра праці УНР (подається без змін) Моя Curruculum vitae Родився 13 мая в 1881 р. у Чернівцях на Буковині. Родичі Іван і Єлена бідні міщани. Ходив до німецьких шкіл, бо українських в тих часах ще не було. 1900 - мусів опустити гімназію не скін¬ чивши... (одним словом нерозбірливо написано - Б. П., Ю.Є.) задля участі в політичному русі. 1899 - заснував таємний кру¬ жок українських гімназистів і був його головою. 1901 і 1902 р. редагую “Буковину” - орган буковинської національної органі¬ зації. 1903 - дістав призначення на учителя початкової шко¬ ли у Вашківцях п. ч. там засновою 1904 р. перше гімнастичне товариство “Січ” на Буковині і учительський орган “Промінь”, який в першім півріччю сам редагую. Задля опозиційності в політиці против правительственної партії Соцького і Василька 51
переслідують мене власті і перикидають з місця на місце май¬ же через усі повіти української Буковини (190- 1907 pp.). 1908 р. призначають профісіональні союзи Буковини своїм краєвим секретарем, а разом з тим статю міським учителем в Чернівцях і числюся таким аж до 1919 р. 1907 р. засновую крайову організацію української соціал-де- мократичної партії і був її головою аж до війни. 1908 - засновою соціал-демократичний орган (тижневик) “Боротьбу”, яку реда¬ гую до 1918 р. з перервами. 1910 р. засновую перший професіо¬ нальний орган український в Австрії “Залізничник”. 1911 кандидую на посла до парламенту, 1914 - до Буковинсь¬ кого Сойму против офіційної української партії і осягаю значну меншість голосів при нечуванім терорі зі сторони правитель- ства. 1915 і 1916 р. під час війни був головою просвітної праці між українськими полоненими в німецькім таборі Раштат. 1917 р. - учетелюю на Волині і в табору волинських біженців коло Сольного роду. 1918 - Підоймаю революцію разом з цілою ук¬ раїнською суспільностю проти давньої австрійської влади на Буковині (початок листопада) і дістаю 1919 як посол “Націо¬ нальної Ради” і член ЦК УСДРП працюю в Києві, у Львові, в Станіславові і за границею. 25 квітня 1919 р. покликають мене до кабінету Матроса. Міністр праці Осип Безпалко (Підпис) Джерело: Центральний держайний архів вищих органів влади та управління України. - Фонд 1429 (Канцелярія Дирек¬ торії УНР). - Опись і. - Справа 35. - Арк. 21-22. Джерела та література і. Біографічні дані О. Безпалка взяті із власноручно написаної ним автобіографії, яка зберігається в Центральному державному ар¬ хіві вищих органів влади та управління України. 52
2. Борба. Орган соціал-демократичної партії Буковини (1908-1914 pp.). 3. Верига Василь. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923. - Т. і. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Украї¬ ни, 1998. 4. Волинець С. Предвісники і творці листопадового зриву. - Вінні¬ пег (Канада), 1965. 5. Добржанський О. В. Національний рух українців Буковини другої половини XIX - початку XX ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999. 6. Доценко Олександр. Літопис української революції. - Т. II. Книга 4. 1917-1922. - Київ-Львів, 1923. - 364 с.; Книга 5. 1917-1923. - Львів, 1924. - 400 с. 7. Жерноклеєв О., Райківський І. Осип Безпалко: сторінки життя і громадської діяльності // Галичина. - Івано-Франківськ: Плай. - 2003. - № 9. 8. Жуковський А. Історія Буковини . - Ч. 2. - Чернівці, 1994. 9. „Залізничник”. Орган українських залізничників (1910-1913 pp.). 10. Клемансо Жорж - прем’єр-міністр і військовий міністр Франції, організатор інтервенції французьких військ на чорноморське уз¬ бережжя України. її. Лозинський Михайло. Галичина в роках 1918-1920. Нью-Йорк: Червона Калина, 1970. 12. Мазепа Ісак. Україна в огні й бурі революції. - К.: Темпора, 2003. - 608 с. 13. Новосівський І. М. Українська державна влада на Буковині в 1918 р. - Нью-Йорк, 1964. 14. Патер І. Союз Визволення України. - Львів, 2000. 15. Промінь - Незалежний орган українського учительства (1904- 1907 pp.). 16. Сідак В. С., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника. - К.: Темпора, 2004. 17. Стахів Матвій. Україна в добі Директорії УНР. - Т. 2. - Скрентон (СІЛА), 1963. 18. Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально - політичне явище/ НАН України. Ін-т со¬ ціології. Відп. ред. В. Б. Євтух. - К.: Інтел, 1994- 19. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін¬ ня України. 20. Центральний державний архів громадських об’єднань України. 53
Число 9. Чернівці', 1. червня 1011. Рік IV. V Ц I? tl ї її с ь и н с о к. і я л * д с лі о ц р « т н ч її и й р о б ї у н и ч и й о р г <і н* “r^zzrr Виходить ? 1-го і 15-го кождого місяця. Передплата: річно 4 К, «іприяо 2 К Цая затратнім річно: І долар, 4 марки, 2 рубаї 50 кой. ~~ Адреса редакції і адміїїїстрац»: Діорба", Чср мі тії улиия Морлрй число 20. Поодиноке число „Ііорбк" 10 сотиків. ОСИП БЕЗПАЛКО. Наш кандидат і>а Кшманьщину І Сада- ґуришну. Хто не знає » краю Осина Безпалка? Імя його звязане тїсіго i:t боротьбою проти» І ІЕО бЛЄНЯ, ПрОТИВ кривди. Всюди, де шукали пер «його, хто би ста» про¬ тни неправди, там ста¬ вив ся Безпалко, Він не оглядав ся на то, чи в тій борбі богзто за ним стоїть. Навіть коли треба було ділком самому стати промів найбільше моїуіого во¬ рога, зробив вія се і не завагався нї на хвильку. Жкте його, від тоді коди почав думати, се шукані? енраведливосічt в суспільній житго, се безвереривна боротьба проти» теиерітного не- справедливого устрою. Вінродився a I8S! р. в Черм^вцях" В гімназії довшав ся через питане кппжок поза школою про бріхню і кривду, яка опановуєсьйіт. Тому .нуртував навкруг себе своїх това р иш і в -у чеіін¬ ків » кружок, пи>бм ра¬ зом шукати правди. В сім кружку присяг пули собі товариші, що будуть служити для на¬ роду, коли вийдуть зі школи. Безпалко додержав свою присягу. іще яко гімназист говорив він на вічах і на Дуко виш і в Галичині (в спятииськім нової). Вже тоді відзначали ся Його бесїди запа "і ьчивостню і пристрастною нена* висги ю и рот И в П юблен я нашого народу. В Чер¬ нівцях працював вже тоді в міщанських ор¬ ганізаціях. На першім соці я л їсти ч н їм в іяу у к ра- іпських робітників, яке скликала в тих часах*'' Анна Навдиківна, сестра славного радикала Пав* лика, виголосив він.бе¬ сіду, За те все знена¬ виділа його шкільна вдасть і розказала по- лінії, щоби о настерегла його кроки і Його дім. Через те і через свою бідноту мусів він опу¬ стити гімназію перед часом. Якраз тоді шукала редак- приняв часах покладали ще веї ве¬ ликі надії на «реальну" та „демократичну" по лїтику пана Стоцького разом з Ва¬ сильком боров ся як¬ раз проти?, румунських бояр, „старих" Русинів і протне нравительствз. Було се за часів сецесії українських послів з бу¬ ковинського сойму Без* палко був вже тодТ со* іІТялГстом. Але як він побачив з близька політику патріоті в* народовців, то се ще більше утвердило його 8 соціалістичній думні. Він видїв, що народовці скоро стануть великим нещастсм для народу. Они виступали лише тому проти» бояр, щоби собі на їх місце 54
Микола Василько - видатний український дипломат і політик Серед чималої когорти українських дипломатів початку XX ст. ім’я М. Василька займає особливе місце. Він зробив вагомий вне¬ сок в розбудову української зовнішньої політики, стояв біля витоків багатьох важливих міжнародних ініціатив молодої української держави, був засновником кількох дипломатичних представництв за кордо¬ ном, впливовим політи¬ ком європейського рівня, до думки якого прислуха¬ лися найвищі посадовці багатьох країн. За своїм походженням, вихован¬ ням, соціальним статусом М. Василько відрізнявся від більшості українських дипломатів початку XX ст., що давало підстави багатьом політикам підоз¬ рювати його в неукраїнсь- кості, кар’єризмі та всіля¬ ких інших недоречностях. Тільки після його смерті К. Левицький, який знав М. Василька не один деся¬ ток років написав: ,До осо¬ М. Василько у 1906 р. 55
би посла Василька не всі галицькі українці мали повне довір’я, бо таки дехто йому не довіряв з причини близьких взаємин з уря¬ довими чинниками, що не раз уживали його за посередника до нашої парляментарної репрезентації, щоби злагіднити її такти¬ ку. Але мій життєвий досвід з довголітньої співпраці з послом Васильком каже мені прилюдно признати, що він працював з нами щиро”1. Про М. Василька вже є незначна література, однак його постать та діяльність настільки багатопланові та різнобічні, що потребують подальших досліджень. Особливо цікавою є його дипломатична діяльність. Можемо пишатись, що Буковина в бу¬ ремні роки визвольних змагань 1917 - 1920 pp. змогла висунути на дипломатичну діяльність таку непересічну особистість, якою був М. Василько. Васильки - давній український боярський буковинський рід, який зволощився (зрумунізувався) в період Молдавського князівства. З часів середньовіччя вони володіли маєтком Лу¬ кавець. Відомо, що князь Молдавії Олександр V 1428 року під- г і_ і»тігсстттгл сгогги, твердив синам Станіслава Лука- frhr.WASSILKO V.5EWCK1 вецрького_ Юрію . Кузьмі_ ^ на володіння маєтком Лукавець. Саме від цих Лукавецьких похо¬ див рід Васильків. В документах Молдавського князівства є чимало згадок про рід Васильків Лукавецьких. Нап¬ риклад, іо липня 1710 р. Іван Ва¬ силько Лукавецький засвідчив, що Іляна з роду Туркулів пере¬ дала частину землі в селах Го- рошівці і Боянчук своїй братовій Антимії, вдові Констянтина Тур- кула2. 20 листопада 1755 р. Олек¬ сандр Василько, як громадський писар оформив угоду, згідно з якою Парасковія і Сіліон, діти Герб роду Васильків Георгія Ончула, віддали Міха- фон Серецьких 56
лакі Крешку за борги і/8 частину землі в маєтках Лукавець і Берегомет3 і т.д. Вперше в австрійських документах прізвище Васильків зус¬ трічаємо за 1776 р. В них зазначалося, що Олександр Василько - мазил з Лукавця, володіє селом Берегомет, в якому господарює сам4, і жовтня 1777 р. у складі 93 мазилів Олександр Василько у Чернівцях прийняв присягу Австрійському імператору5. Згідно з указом від 14 березня 1787 p., буковинське дворянс¬ тво зрівнювалося в правах з галицьким. Передбачалося, що бу¬ ковинська шляхта повинна ділитися на стан панів і стан рицарів. Стан панів складався з графів і баронів. Ці звання отримували 12 сімей, які за часів Молдавського князівства займали найви¬ щі державні пости, а також ті дворяни, які мали не менше з тис. флоринів річного прибутку. Рицарський стан отримували всі інші бояри, а з мазилів - ті, хто числився в реєстрах молдавсь¬ кого князівства6. 10 серпня 1792 р. Микола (Ніколаус), Василь і Степан Васильки одержали від австрійської влади підтверд¬ ження рицарського звання, а через два роки, 22 лютого 1794 p., М. Василько купив у родини Ончулів частину землі в Банилові Молдавському7. В 1802 р. Микола Василько мав володіння в с. Іспас, Банилові Молдавському та Баінце; Василь Василько - в с. Лукавець, Берегомет, Панка, Жадова, Мигове; Степан Василь¬ ко - в Калинівцях8. В середині XIX ст. Юрій (Йордакі) Василько, який володів маєтками в Лукавцях і Берегометі, найвищою постановою ім¬ ператора від і січня 1855 р. (диплом 14 липня 1855 р.) одержав орден Залізної Корони другого класу і титул барона9. Його син Олександр, рицар фон Василько, був маршалком Буковинського крайового сейму в 1870-1871 pp.10 Йому було присвоєно почесний титул „Серецький” (від р. Серет, на якій лежало головне село його місцеперебування - Берегомет). Він брав активну участь у політичній боротьбі на Буковині. Відомо, що 1869 p., висту¬ паючи на сесії буковинського сейму, Олександр Василько об¬ винуватив ледве не всіх українців Буковини у москвофільстві, прагненні приєднатися до Росії. На цій підставі він вимагав об¬ меження національних прав українського населення краю. 57
Інший син Юрія Василька, Микола, був обраний 7 лютого 1867 р. до Буковинського сейму від курії великих землевласників. Однак особливої активності в сеймі не проявляв. Політика йому була явно не до душі. Тому вже на наступних виборах до сейму 1870 p. М. Василько не висував свою кандидатуру. Він мав славу великого філософа і, мабуть, тому досить швидко розчарувався в роботі сейму. Микола Василько володів невеликим маєтком в селі Слободзія-Комарівці. Обидва брати, як і їх батько, вважали себе волохами11. 24 березня 1868 р. в сім’ї Миколи Василька, в селі Слобод- зія-Комарівці Сторожинецького повіту, народився син. Його також назвали Миколою (Ніколаусом). До ю років малий Ми¬ кола виховувався вдома під керівництвом матері. Домашнє навчання мало волосько-німецьке спрямування. 1878 р. батьки відправили Миколу Василька до Відня на навчання в престижному закритому навчальному закладі Те- резіанум, щось на зразок Пажського корпусу в Петербурзі. В ньому навчалися діти дворян, високопоставлених чиновників, військових. Директором Терезіануму на початку 80-х pp. XIX ст. був майбутній прем’єр-міністр Австрії барон Гавч. На жаль, якихось відомостей про роки навчання М. Василька у Відні немає. Єдине можна сказати з упевненістю, що юний Микола вже тоді завів знайомства з багатьма однолітками, які пізніше стали впливовими людьми у внутрішній та зовнішній політиці Австро-Угорської імперії. Навчання у Відні М. Василько успіш¬ но закінчив у 1887 р. Після Терезіануму, Василько в 1887/88 pp. проходив одно¬ річну військову службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. У цей же час і в цьому ж полку служили Я. Флондор, М. Попович, І. Якубович, які пізніше стали лідерами румунського національ¬ ного руху на Буковині12. Через сім місяців служби М. Василько був переведений в запас за станом здоров’я. Він вступив до Чер¬ нівецького університету і став студентом правничого факульте¬ ту, де навчався до 1891 р.13. Про ті часи М. Василько згадував, виступаючи на одному із засідань Буковинського сейму: „Тоді був я собі дуже розтріпа¬ 58
ним живим молодцем, се знають усі, що тямлять мене з того часу. Тоді я пумпував (підсижував. - О. Д.) кождого, хто лише мені навинув ся (веселость) і давався також усякому пумпувати (довготреваюча веселость)...”14. Він вів безпечне, веселе життя, витрачаючи великі суми грошей наліво і направо, не відмовля¬ ючи собі в усіляких утіхах. Гроші були, тим більше, що після смерті батька й матері М. Василько перебрав на себе володіння маєтком Слободзія-Комарівці (дві громади). Слобода-Комарівці - українське село. 1890 р. в ньому про¬ живало 684 українці, 37 румунів, 34 євреї і німці15. Самостійне володіння примусило М. Василька уважніше приглянутися до взаємин, які панували в сільській громаді. В селі священиком був румун о. Скраба. Він не хотів визнавати національних прав ук¬ раїнців і вів богослужін¬ ня румунською мовою. Селяни декілька разів зверталися до М. Ва¬ силька, як свого помі¬ щика, з проханням на¬ вести порядок в церкві. Слід віддати належне М. Василькові, який до¬ сить швидко розібрався в ситуації, примусив¬ ши священика служи¬ ти і проповідувати ук¬ раїнською мовою. А щоб його остаточно приборкати, збудував, не пожалівши влас¬ них коштів, будинок для іншого священика в Слободзії-Комарів- цях. Цим священиком д-/\ Василько на початку 90-хpp. XIX cm. 59
був Віктор Захаровський, який впродовж 90-х років викону¬ вав повноваження довіреної особи М. Василька. У такий спосіб було розв’язано церковну проблему в селі, заспокоєно місцевих селян. За це М. Василько одержав від митрополита Сильвестра архієрейське благословення і декрет визнання16. Вихований у волосько-німецькому дусі, М. Василько в мо¬ лоді роки підтримував тісні стосунки з румунськими національ¬ ними об’єднаннями. Для товариства „Junimea” (Юність) він впродовж 6 років жертвував щорічно по юо золотих ринських і перебував у почесному комітеті на вечорах відпочинку, які вла¬ штовували його члени. Деякий час, за особистим проханням ві¬ домого румунського політика І. Зотти, М. Василько перебував у товаристві „Concordia” (Згода), однак незабаром демонстрати¬ вно покинув його, обурений антисемітськими висловлювання¬ ми одного з лідерів цього товарйства консисторського радника Цуркана17. Слід зазначити, що Василько ніколи не намагався зайняти якесь визначне місце в румунських товариствах, і, як зазначав пізніше, співпрацював з ними, перш за все, під впли¬ вом своїх товаришів18. 29 жовтня (з листопада) 1890 p. М. Василько оженився на Ользі Гергелі, яка належала до знатного роду Гергелі-Форгашів і мала 140 тис. корон приданого. Після цього він вирішив продати володіння в селі Слободзія-Комарівці і купив маєток села Верх¬ ній Лукавець, котрий, як уже зазначалося, був понад 400 років родовим гніздом роду Васильків. Незабаром його обрали старо¬ стою громади. Сюди ж перебрався і В. Захаровський як свяще¬ ник приходу та член громадської ради. Верхній Лукавець, так само як і Слободзія-Комарівці, був виключно українським селом. Перебуваючи на посаді громад¬ ського старости, М. Василько досить швидко завоював повагу і довір’я українських селян, виступивши на захист їхніх інте¬ ресів. Для селян це було особливо важливо, бо з попереднім власником, поміщиком Костянтином Васильком, у них склали¬ ся досить напружені стосунки. 1887 р. справа дійшла навіть до відкритого бунту. Селяни виступили проти поміщицької забо¬ рони користуватися пасовиськом і самочинно захопили сільсь¬ 6о
кий випас19. Справу розглядало повітове управління у Вижниці. Селян було покарано, їхні дії визнано протиправними. М. Ва¬ силько майже відразу, ставши власником, дозволив селянам користуватися пасовиськом. Однак він не обмежувався тільки соціально-економічни¬ ми проблемами. Вже в 1894 р. газета „Православная Буковина” писала: „...Николай рьіцарь де Василько, чистокровний румьін, оказал такую честную обьективность в отношении к населенню, среди которого живет, що мьі можем только поставити его в при- мер другим его сонациональникам, истребляющим так завзято все, що только носит русское (українське. - О. Д.) знамя. Госпо- дин де Василько завел именно в громадском деловодстве своего села русское (українське. - О. Д.) письмо яко урядовое и заказав в той цели тоже относительньш русскии друксортьі (бланки. - О. Д.) и бумаги. Желая вполне удовлетворительно руководити подведомственньїм себе русским населением, он старается тоже основательно изучити русский ЯЗЬІК и в той цели берет уроки у местного учителя”20. До речі, це було перше повідомлення про М. Василька в українській пресі. Як бачимо, українці тоді диви¬ лися ще на М. Василька як на румунського поміщика. Наступ¬ ного року про прихильну до українців діяльність М. Василька написала віденська москвофільська газета „Просвещение”, реда¬ гована Г. Купчанком21. Можна назвати декілька причин, які обумовили щире, добро¬ зичливе ставлення М. Василька до українських селян та їх націо¬ нальних потреб. По-перше, це, як вже зазначалося, його природ¬ жене відчуття політичної ситуації і розуміння того, що потрібно рахуватися з вимогами селян. Певну роль тут, мабуть, відіграло і навчання в Терезіанумі, в якому на той час було чимало виклада¬ чів з прогресивними ідеями. По-друге, великий вплив на М. Ва¬ силька в цей час мав відомий буковинський лікар і політичний діяч В. Волян. Його дружина була рідною тіткою М. Василька. В. Волян, будучи професором медицини, директором крайової лікарні, депутатом австрійського парламенту та буковинського сейму, справляв значний вплив на політичні відносини в краї. Саме він разом з І. Тимінським виступив у 1892 р. з ідеєю ство¬ 6і
рення якоїсь третьої політичної течії в українському русі, яка б зайняла проміжне становище між українцями і румунами. В. Во¬ лян і його прибічники називали себе консервативними русина¬ ми. Головними підвалинами цієї течії були гасло „Буковина для буковинців!”, захист православної віри від наступу католицизму та уніат-ства, ідея православної солідарності українців і румунів у вирішенні крайових проблем, забезпечення пріоритетних прав на Буковині українцям і румунам як автохтонним народам. Такі ідеї були близькі М. Васильку, тому він встановив тісні контакти з В. Воляном, визнаючи його своїм ідейним проводирем. Ці ж ідеї, з ініціативи М. Василька, активно проповідував у Верхньому Лу¬ кавці В. Захаровський. В одному з дописів до газети „Просвеще- ние” він заявляв: „Мьі (т. е. русские и румьінские православньїе буковинцьі) есьмо надзвичайно слаби в поровнянню с прочими народами Австрии, даже если совсем соединимося одни с други¬ ми в одну партию. Що-ж теперь говорити, если мьі будемь одни с другими вороговати? Припомним себе незабутного митропо¬ лита Петра Могилу, которьій бьигь родом румьін, но которьій в найтяжчих часах вьісоко держал знамя православия и русскости в Киеве и в целой Украине, котору тогди пхали под ярмо поляки! Припомним себе тих многим русских козацких атаманов, котри так часто помагали молдавским и волошским воєводам в войнах с их неприятелями! Отже уже сама история учит нас, що межи ру- мьінами и русскими нема ни найменшой причини до взаимного ворогованья, а тим меньше на Буковине”22. По-третє, як зазна¬ чав пізніше сам М. Василько, у нього склалися досить напружені відносини з деякими лідерами румунського руху, що, мабуть, не сприяло його політичній кар’єрі в румунському таборі і обумов¬ лювало пошук можливостей проявити себе серед представників інших націй. Впродовж 1895-1897 pp. в українських газетах з’являються повідомлення про присутність М. Василька на вечірках, які влаштовувалися українськими товариствами „Общество рус¬ ских женщин”, „Карпатьі”. Чималою була його благодійницька діяльність. Він регулярно вносив кошти для навчання бідних дітей с. Лукавець23, робив пожертвування для українських то¬ 62
вариств переважно москвофільського спрямування24. Тут слід зауважити, що спроба В. Воляна створити якусь окрему партію консервативних русинів досить швидко зазнала поразки. Тому він та І. Тимінський прилучилися до москвофілів і заснували *895 Р- політичне товариство „Народна Рада”. Разом з В. Воля- ном пристав до москвофілів і М. Василько. Однак він, як і його ідейний патрон, продовжували називати себе консервативними русинами. Між В. Воляном та ортодоксальними москвофілами неодноразово виникали суперечки, хоча обидві сторони вва¬ жали себе союзниками і представниками єдиного політичного табору. М. Василько, підтримуючи тісні стосунки з консервативни¬ ми русинами та москвофілами, не вступав до їхніх товариств. Проте, незабаром він приступив до створення об’єднань, в яких визнавався одноосібним лідером. У своєму селі 1895 р. засну¬ вав сільську читальню, головою якої його було обрано. „Пра¬ вославная Буковина” писала про новозасноване товариство: „Наша читальня носит имя „Православна руска читальня”. Уже из имени видно ее цель: стояти бодро за святое Православне. Наша читальня стоит на исторических началах св. Руси и будет стерегти свои святости, свою поконвечную азбуку и свой ро- димьій неиспорченньш язьік”25. Але найголовнішим у цей час для М. Василька стала підготовка до обрання депутатом пред¬ ставницьких органів влади. Саме це мало стати початком його політичної кар’єри. Мабуть, такий план дій був узгоджений з В. Воляном, який на той час був уже у віці і не претендував на нове переобрання. Вже 1897 р. представники консервативного русинства спро¬ бували висунути М. Василька на виборах в депутати австрійсько¬ го парламенту. В. Волян заявив, що відмовляється висувати свою кандидатуру за станом здоров’я. Однак виявилося, що М. Ва¬ силькові ще не виповнилося 30 років і, таким чином, він не мав права обиратися до парламенту. На це першими звернули увагу румунські політичні кола, які зчинили шалений газетний галас навколо М. Василька. Головним чином йшлося про те, як він, ви¬ ходець з румунського табору, виступає представником українсь¬ 63
ких сил, нехай і москвофільського чи консервативнорусинсько- го спрямування. Щоб не вдаватися у пояснення щодо помилки стосовно вікового цензу, М. Василько заявив у пресі про те, що він за власним бажанням знімає свою кандидатуру. Цікавим є відкритий лист, в якому М. Василько заявив про свою відмову і висловив деякі важливі аспекти своєї політичної програми. Зок¬ рема, він писав: „Если я об'ьявшгь готовность сей мандать при- няти, то сталось то для того, бо моя политична программа осно- вуется на томь, щобьі связь, котра русско-консервативну партию соединяеть сь румунскою укрепити и перетворити дружбу сихь обохт> народовь для добра края вт> тревальїй союзь, котрьш буль бьі независимьім'ь оть всехь влияний, а целкомть свободньім"ь оть хвьілевьіхь политичньїхь мотивовт>. Прийшовши однакожь до переконанья, що в теперешнем часе предводительство румун- ской партии почиваеть в руках людей, котри личньїх интересовь общихь отделити не умеють, черезт> що моя личность может ста¬ тись причиною зльїхь отношений межи обома партиями..., ува¬ жаю за мой обовязок, мою кандидатуру оттягнути”26. Отже, як бачимо, М. Василько продовжував сповідувати ідею про спіль¬ ність дій українців і румунів у вирішенні крайових справ. Однак на той час ця ідея вже поступово себе зживала. Вибори 1897 p., на яких від консервативних русинів до австрійського парламен¬ ту в черговий раз обрано В. Воляна, хоча він декілька разів заяв¬ ляв про бажання припинити депутатську діяльність, показали, що румунські політики абсолютно не збираються іти на якийсь союз з українцями. На цих виборах М. Василько перебував у пе¬ редвиборному штабі В. Воляна. Він досить гостро виступав проти українських народовських кандидатів, але разом з тим піддавав критиці політику великих румунських землевласників за нехту¬ вання потребами простих селян. Наступним кроком в політичній кар’єрі М. Василька стало заснування товариства Вижницько-Путилівської Ради. Установ¬ чі збори цієї організації відбулися 7(19) жовтня 1897 р.27 У відозві, яку було заздалегідь розіслано, зазначалося, що воно створене з метою „образовати жителей повета вьіжницко-путиловского, яко найзабьітшого угла целой Буковини, подт> национальньїм 64
взглядоіугь на щирьіх самоотверженньїхь русиновь, преданньїхь святой православной церкви и верньїхь завещаниям'ь предкова, а под гражданским'ь взглядомть на вернихг. и лояльньїхь обьіва- телей державьі, которьш умеють свои национальньїе, зкономи- ческие или личньїе стремления приводити в согласие сь сущес- твующимь законньїіугь порядком^ в-ь австрийской державе”28. Насправді, це товариство засновувалося для того, щоб створити М. Василькові опору під час майбутніх виборів до сейму. Вже на¬ ступного року він використав Вижницько-Путилівську раду пов¬ ного мірою. 1898 рік пройшов під впливом нових виборів до буковинсь¬ кого сейму. Тепер М. Василько вже мав повне право взяти в них участь, але знову навколо його кандидатури зчинився ней¬ мовірний галас. Румунські та українські народовські газети звинуватили його в тому, що він перебував під слідством за не- повернутий борг. Відповідь М. Ва¬ силько давав у газеті „Bukowiner Rundschau” („Буковинський ог¬ ляд”), яка стала його неофіційним друкованим органом. Він пере¬ міг без особливого напруження. „Вижницько-Путилівська Рада” проводила по селах активну агі¬ таційну роботу, яка перевищувала за ефективністю антивасильківсь- кі виступи чернівецьких газет. Популярності йому додавало й те, що він не цурався реальної пра¬ ці на користь прос-тих селян. В своєму селі 1897 р. започаткував будівництво школи, зас-нував чи¬ тальню „Руської Бесіди” замість колишньої „Православної читаль¬ ні”, а також допоміг у споруджен¬ ні церкви. Її посвячення відбулося 26 жовтня 1899 Р- в присутності М. Василько у 1898 р. 65
більш ніж 15 тис. чол. з навколишніх сіл. Спеціальним поїздом до Лукавця прибув президент краю бар. Бургіньон, митрополит Аркадій та багато інших відомих осіб29. Чутки про це свято ще довго переказувалися по всій Буковині. Перемога М. Василька на виборах 1898 р. була беззапе¬ речною. З 8о виборців за нього проголосувало 7930. (Вибори тоді в курії сільських громад були не прямими, а двоступене¬ вими: спочатку від кожних 500 виборців обиралося по одному виборщику, а останні вже обирали депутата). Він досяг постав¬ леної мети - депутатського мандату, переважно власними си¬ лами, не покладаючи великих надій на підтримку з боку кон¬ сервативного русинства чи москвофілів, які не мали великого впливу на народні маси. Це викликало підозру в таборі його офіційних союзників. Одна з москвофільських газет писала: „Нам, правда удалось получити Николая Василько, но он homo novus, котрого идей мьі до сих пор не знаемт>.31” Ці підозри були небезпідставними. М. Василько розпочав свою діяльність в бу¬ ковинському сеймі не тими акціями, яких від нього очікували москвофіли. Взагалі, перші виступи М. Василька в представни¬ цькому органі краю викликали чималий резонанс на Буковині і засвідчили його високі потенційні можливості як політика. 16 грудня 1898 р. він українською мовою склав присягу де¬ путата, а вже 18 грудня виступив із двохгодинною промовою, яку розпочав так: „Вступивши тут яко заступник руского наро- да заявляю, що рускому народу служити буду вірно, а консти¬ туційні права і свободи всіх жителів' Буковини захищати буду чесно. Із принципових причин починаю по-руски, а щоби мене всі розуміли говорю далі по-німецьки”32. У цьому виступі М. Ва¬ силько піддав гострій критиці зловживання під час виборів по Заставнівському округу. Уся хитрість полягала в тому, що ново¬ обраний депутат в завуальованій формі мав на увазі ті зло-вжи- вання, які чинили проти нього повітові чиновники у Вижни- цькому виборчому окрузі. Було відомо, що крайова та повітова адміністрації не хотіли, щоб М. Василько став депутатом. Він красномовно і переконливо розкритикував крайову владу, чого ніколи до нього в такій різкій формі не робив жоден українець 66
краю. Проти його аргументів президент краю бар. Бургіньон не зміг нічим заперечити. Серед перших акцій М. Василька-депутата стала ініціатива по врегулюванню церковної проблеми. В січні 1899 р. він, ра¬ зом з народовським депутатом Є. Пігуляком, подав „Меморіал” в св. буковинсько-далматинський Синод. В ньому наголошу¬ валося принижене становище українців у буковинській пра¬ вославній митрополії і пропонувалося розділити буковинську архієпископську консисторію на дві однакові секції, українську і румунську, які б окремо вирішували церковні справи обох на¬ родів. Пропонувалося також, щоб архієпископ чернівецький і єпископ радівецький по черзі призначалися з українського і ру¬ мунського середовища33. Така акція викликала обурення в се¬ редовищі москвофілів. Вони не могли навіть уявити спільність дій з народовськими депутатами. Розхвилювалися також і ру¬ муни, налякані перспективами зміцнення українських позицій в православній церкві краю. Впродовж 1899 Р- декілька разів збиралися представники українського і румунського духовенс¬ тва, приймаючи резолюції, які пропонували різні варіанти ви¬ рішення церковної проблеми. Власне, „Меморіал” М. Василька і Є. Пігуляка започаткував новий етап боротьби в церковному питанні, який тривав аж до початку Першої світової війни. Іншим напрямком депутатської діяльності М. Василька, не менш резонансним, стала надзвичайно гостра і смілива критика державних службовців різного рангу за недобросовісне виконан¬ ня ними службових обов’язків. Зокрема, на засіданні сейму 7 бе¬ резня 1899 р. він переконливо довів бездіяльність бар. Мустяци, який очолював адміністративний відділ у крайовому виділі і чи¬ мало справ, ще від попередніх років, залишив нерозглянутими34. В результаті, як переконливо показав М. Василько, страждали прості платники податків і навіть цілі громади. 1899 р. помер В. Волян, який, як уже зазначалося, був ідей¬ ним патроном М. Василька в попередні роки. На місце депута¬ та австрійського парламенту, що звільнилося, було оголошено нові вибори. М. Василько, не вагаючись, запропонував свою кандидатуру. Його політичний авторитет, на той час був вже 67
досить високим. Тому змагатися з ним бажаючих не знайш¬ лося. Лідер буковинських народовців С. Смаль-Стоцький, про якого всі говорили як про можливого претендента на місце в парламенті, відмовився висквати свою кандидатуру. Орган на¬ родовців, газета „Руська Рада” писала: „...від коли п. Н. Василь¬ ко став послом до сойму краєвого, ...то він завсіди поступав в згоді і повнім порозумінню із нашими щирими послами і дав- ними приятелями Пігуляком і Стоцким, ...виявляв себе против¬ ником тому, кому ми противники, а приятелем тому кому ми приятелі...”35. Таким чином, народовці погодилися на кандида¬ туру М. Василька. Не просто в цей час складалися відносини М. Василька з москвофілами. Керівництво „Народной Радьі” декілька разів робило спроби взяти діяльність М. Василька під свій контроль, заборонити йому спів¬ працювати з народовсь- кими депутатами. Вони явно не розуміли з ким мали справу. У відповідь, М. Василько в газеті „Bukowiner Nachrichten” („Буковинські новини”) заявив, що не ви-знає над собою керівництва аре¬ опагу „Народной Радьі”, що за його вказівками діяти не буде, тому що там плекається „нерозважний шовінізм і тероризм”36. Коли ж М. Василько виступив кандидатом в депутати, москвофілам не залишалося нічого, як підтримати його, бо ні Принц Гогенлоге і земельний голова в кого не було сумнівів, Василько-Сиретський у Берегометі що ВІН переможе. Вибо- (двоюрідний брат Миколи Василька) 68
ри, які відбулися 10 грудня 1899 р., тільки підтвердили це. За М. Василька проголосували усі виборщики. Ставши депутатом, М. Василько продовжував попередню політичну лінію. Він заявляв, що прагне об’єднати українсь¬ кі партії, припинити міжусобну боротьбу в українському та¬ борі. Це була явно нездійсненна ідея. Можливо, розумів це і сам М. Василько. Але зате, такими заявами він набував собі додаткової популярності, та й у офіційної влади така позиція знаходила підтримку. Народовці на пропозиції М. Василька щодо об’єднання відмовчувалися, не вдаючись у зайві дис¬ кусії, москвофіли ж відкрито заявляли, що ніколи не підуть на об’єднання. В австрійському парламенті, як і в Буковинському сеймі, М. Василько заявив про себе з першого виступу. Це сталося в лю¬ тому 1900 р. Щоб добитися слова, він домовився з депутатами партії молодочехів, які поступилися йому чергою. Його виступ був позначений ґрунтовністю і багатоплановістю. Він торкнувся таких важливих тем як недостатнє фінансування громадських робіт в краї, бездіяльніс товариства Крайової культури, авто- хтонність українського та румунського населення краю, міжна¬ ціональні взаємини, суперництво двох українських партій (на¬ родовців і москвофілів) тощо37. М. Василько зумів привернути увагу поважного зібрання до проблем Буковини. Виступаючи у сеймі та парламенті, М. Василько не боявся піддавати найгострішій критиці своїх опонентів, незалежно від того, які посади вони займали. Він викривав зловживання ру¬ мунських бояр в управлінні релігійним фондом, торгівлі лісом, аферах з позичками під різні державні роботи тощо. При обго¬ воренні бюджету 27 лютого 1902 p. М. Василько засудив полі¬ тику австрійської влади, яка надсилала на роботу в Буковину чиновників, які абсолютно не цікавилися крайовими справами і своєю бездіяльністю шкодили вирішенню багатьох місцевих справ. Про президента крайового суду Кляра, якого на Букови¬ ну прислали з Грацу, М. Василько сказав: „Не потребуємо пре¬ зидента суду, що сидить у християнско-німецкому товаристві, п’є там пиво і „робить” там політику. Ми потребуємо президен¬ 69
та суду, що турбував би ся нашим краєм, нашими відносинами судовими, котрий інтелігенцію нашого краю притягав би, а не відтручав, як се тепер діє ся”38. Така безкомпромісна боротьба М. Василька не подобалася багатьом політикам з румунського і німецького табору. Вони вирішили провчити новоспеченого політика, принизити його, поставити на місце, а, по можливості, й дискредитувати в очах виборців. Для цього румунські, німецькі й польські депутати змовилися не включати М. Василька до депутатських комісій при буковинському сеймі. Це було очевидним порушенням норм сеймової етики, але розрахунок робився на те, що наро- довські депутати С. Смаль-Стоцький та Є. Піїуляк не підтрима¬ ють свого ідейного опонента. Однак такі сподівання противни¬ ків М. Василька не виправдалися. Обурені українські депутати, протестуючи проти антиконституційних дій більшості, всі як один покинули сейм. 7 липня 1902 р. вони скликали народне віче, на яке зібралося понад 4 тис. осіб.39 М. Василько разом із С. Смаль-Стоцьким, Є. Пігуляком та іншими українськими де¬ путатами пояснили свою політику і заручилися підтримкою всіх присутніх. Це віче мало надзвичайно велике значення для по¬ дальшої політичної кар’єри М. Василька. Саме на ньому він за¬ явив, що пориває із москвофілами та консервативними русина¬ ми і переходить остаточно у табір народовців. І. Карбулицький згадував: „Зійшлася величезна маса народу зі всіх сіл українсь¬ кої часті Буковини, і велика саля „Музичного товариства” була битком заповнена... Нараз, хто явиться на салі?.. Николай Ва¬ силько! Серед народу, а особливо серед присутньої української інтелігенції - констернація! (розгубленість. -П. Б. О. Д.). Один глядить на другого допитливо: Що сталося?! Василько - на „ук¬ раїнському” вічу!.. Василько ступає на трибуну, подає послам і ще декому руку, звертається до зборів і кланяється з привіт¬ ною усмішкою. Гробова тишина... Др. Стоцький, як лисок, всмі¬ хається... Пігуляк нахмурився... Василько просить слово і гово¬ рить помаленьку, але різко, менше-більше так: (Видно, як він бореться з українською мовою) „Дорогі братя! Ви всі-всі здиво¬ вано дивитеся на мене, що я, Николай Василько, приналежний 70
до старорускої, чи як ви кажете, до кацапскої партії, прийшов на ваше велике віче! Як дозволите, то я вам скажу, чого я при¬ йшов! Я прийшов, аби вам сказати, що то, що межи нами було, з сегоднишним днем си минуло!.. Я переконався, що правда і право є по вашій стороні і по стороні ваших послів!! (Віче реве: Славно! Славно! Славно!) І тому я вам, тут на цім місци прися¬ гаю, - (підносить два пальці вгору) - що від сегодни я буду йти разом з вашими послами, чи вони схочуть, чи нє, на життя і смерть у всіх справах, які в’яжуться з інтересом руского народу! (В залі повстає рух одушевлення, який важко описати. Народ плеще в долоні і кричить зі всієї сили: Славно! Славно! Слава Василькови! Слава руским послам!..)”40. Таким чином, в липні 1902 р. закінчився перший етап політичної діяльності М. Василька, який був дуже непростим і суперечливим. Впродовж 1890 - 1902 pp. він перетворився зі старости громади Лукавець у депутата буковинського сейму та австрійського парламенту. Складною була еволюція його ідей¬ них переконань. Починав він як учасник румунських молодіж¬ них товариств, потім став одним з лідерів руху консервативних русинів і, нарешті, перейшов у народовський табір. Цей перехід більшість сучасників розцінили як великий успіх українського табору. Російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський повідомляв 1902 р. до Петербурга: „Українці недавно зробили цінне надбання в особі колишнього прихильника старорусь¬ кої партії, авантюриста, депутата ландагу і рейхсрату, Николая ріттер фон Василька”41. Приблизно такими ж були оцінки бу¬ ковинської та галицької преси. Фактично всі газети характе¬ ризували М. Василька як здібного організатора, прекрасного оратора, безкомпромісного бійця і холоднокровного, розсуд¬ ливого політика, який умів прораховувати свої дії на декілька ходів вперед. Це був безперечний успіх та заслужене визнання, але попереду М. Василька чекали нові, значно складніші і від- повідальніші завдання. Після переходу в табір народовців, М. Василько опинився в суперечливій ситуації. З одного боку, сеймова більшість продов¬ жувала уникати контактів з ним як і з українськими депутатами 71
в цілому. Зберігалися напружені стосунки з крайовою адмініст¬ рацією та президентом краю бароном Бургіньоном. З іншого боку, широка громадськість висловлювала йому підтримку, в тому числі й деякі неукраїнські політики. Сам М. Василько досить легко пережив усі політичні пери¬ петії, пов’язані з переходом до табору недавніх супротивників. Він виступив з резонансною промовою в австрійському пар¬ ламенті 30 жовтня 1902 р. щодо зловживань під час виборів у Галичині, підтримав запити українських депутатів про необ¬ хідність заснування українського університету у Львові, став на захист учасників сільськогосподарських страйків у Східній Галичині. Історичні обставини того часу сприяли зближенню трьох найбільш яскравих політиків Буковини початку XX ст. - М. Ва¬ силька, А. Ончула та Б. Штавхера. Саме А. Ончул і Б. Штраухер стали спочатку головними союзниками, а потім найбільшими ворогами М. Василька в передвоєнне десятиліття. З А. Ончул ом М. Василько був знайомий ще з часів навчання в Терезіанумі. їх єднала і близькість соціального походження, і спільність поглядів на буковинські справи, і незадоволення правлінням крайового президента Бургіньона. Прадід А. Ончула, Григо- раш Ончул, володів кількома маєтками, розкиданими по всій Буковині. Батько - Ісидор Ончул був професором теології Чер¬ нівецького університету. Мати -Агрипина Ренні фон Херцені здобула добру освіту, брала участь в організації жіночих това¬ риств на Буковині. Рід Ончулів, так само як і рід Васильків, мав власний герб, свідчення їхньої родовитості. А. Ончул був старшим за М. Василька на 4 роки, народився 12 березня 1864 р. в селі Верхній Віков. З 1876 по 1882 pp. нав¬ чався в Терезіанському коледжі, а потім, з 1882 по 1885 p., - в Терезіанській академії42. (Нагадаємо, що М. Василько навчався в Терезіанумі з 1879 по і887 pp.). 1886 р. А. Ончул став докто¬ ром права Віденського університету. 1893 Р- отримав дуже ви¬ соку посаду секретаря Міністерства внутрішніх справ Австрії. Щоправда, вже в той час всі, хто знали А. Ончула, відзначали його важкий запальний характер, неврівноваженість, а деколи 72
й елементарну грубість у ставленні до опонентів. У цьому вони були діаметрально протилежні. М. Василько завжди відзначався чудовими манерами, дипломатичністю, виваженістю. Мабуть, неврівноважений та запальний характер А. Ончула став причи¬ ною того, що він покинув Відень та перебрався до м. Брно, де був обраний префектом і депутатом моравського сейму. Але, перебу¬ ваючи в Моравії, А. Ончул не забував і про Буковину. 1902 р. він започаткував газету „Прівіторул”, в якій гостро критикував полі¬ тику президента краю Бургіньона та інших високих посадових осіб. Наступним його кроком стало заснування демократичної партії румунів, яка перебувала в опозиції до інших політичних об’єднань румунів. Опираючись на цю партію, в серпні 1902 року А. Ончул став депутатом Буковинського сейму. Третім був Б. Штраухер. Він очолював буковинських євреїв і на початку XX ст. створив політичний клуб, який став прото¬ типом першої єврейської політичної партії на Буковині. Штрау¬ хер був найстаршим в цьому тріумвіраті, йому вже виповнилося понад 40 років. За фахом він був правником, закінчив Черні¬ вецький, а потім Віденський університети. Довгий час працю¬ вав адвокатом, в 1903 році обраний віце-президентом, а потім і президентом єврейської релігійної громади. З М. Васильком та А. Ончулом його також єднало незадоволення політикою пре¬ зидента краю Бургіньона, прагнення реформування соціальних відносин в краї, розширення політичних прав євреїв. Врешті-решт, у Відні прислухалися до критичних звернень М. Василька та його колег у пресі, Буковинському сеймі, авс¬ трійському парламенті щодо діяльності крайового президента Буковини. 25 лютого 1903 р. Фрідріха Бургіньона було звільне¬ но. Буковинська преса одностайно вважала, що до цього без¬ посередньо причетний М. Василько. Новим президентом Буко¬ вини став Конрад Гогенлоге, людина прогресивних поглядів, майбутній прем’єр-міністр Австрії, з яким М. Василько мав дружні стосунки. Зміна крайового президента ще більше переконала М. Ва¬ силька та його однодумців у необхідності реорганізації суспіль¬ них відносин на Буковині, усунення від влади в сеймі місцевих 73
олігархів-землевласників. 25 травня М. Василько, А. Ончул, Б. Штраухер та редактор газети „Bukowiner Post” М. Штекль вперше зібралися на нараду у Відні на квартирі у М. Василь¬ ка. Результатом зустрічі стала спільна думка, що для покра¬ щення соціально-економічних та політичних відносин на Бу¬ ковині необхідно якнайшвидше реформувати виборчий закон до сейму, запровадивши загальне виборче право при таємному голосуванні43. Так було покладено початок міжнаціональному депутатському об’єднанню, яке увійшло в історію під назвою „Вільнодумний союз”. М. Василько став одним з головних ор¬ ганізаторів і лідерів цього об’єднання. На відміну від А. Ончула і Б. Штраухера, які розробляли конкретні програмні документи „Вільнодумного союзу”, М. Ва¬ силько займався популяризацією ідей об’єднання. Особливо гострими були його виступи в сеймі. Вони настільки дошку¬ ляли опонентам, що ті знову вирішили дискредитувати М. Ва- Грамота почесного членства, наданого укр. студ. товариством “Союз” 74
силька, а також його найближчих колег. Найбільш різко про¬ ти членів „Вільнодумного союзу” виступала газета „Bukoviner Journal”. Деякий час редакції все сходило з рук. Але 4 жовтня 1903 р. в газеті з’явилася стаття „Румуни і євреї”, в якій євреї Буковини, і зокрема Сучавського повіту, які на додаткових ви¬ борах до Буковинського сейму проголосували за А. Ончула, обвинувачувалися в належності до червоного Інтернаціоналу. 8 жовтня з’явилася стаття „На захист”, в якій поширювалися усілякі інсинуації щодо лідерів „Вільнодумного союзу”. Зокре¬ ма, М. Василька звинувачено в непорядності, нечесності. Для цього наводилися нічим не підтверджені епізоди з біографії політика, що нібито він взяв борг від імені Миколи Поповича, не маючи на те дозволу останнього, що він не повернув вчасно інший борг, що він втратив майно своєї дружини Ольги. Статтю надрукували без підпису. М. Василько, А. Ончул та інші члени „Вільнодумного сою¬ зу” подали запити до сейму, звинувативши редакцію „Bukoviner Journal” в інсинуаціях, розпалюванні міжнаціональної та між¬ конфесійної ворожнечі. Вони наголошували, що організатором цих неподобств був Янку Флондор, лідер національної партії румунів. Останній всіляко відхрещувався від причетності до появи статей і заявив про це офіційно під присягою. Виступаючи у сеймі зі спростуванням, М. Василько пункт за пунктом показував, що висунуте звинувачення - це вміло підібрані фальшивки. Він навіть зачитав нотаріальний акт, в яко¬ му його дружина повідомляла, що весь її посаг в розмірі сто сорок тисяч крон їй повернуто. Особливо Василько наголосив, що про окремі факти, наведені у статті, міг знати тільки Янку Флондор, з яким вони товаришували в 90-х роках XIX ст. Спростовували написане в „Bukowiner Journal” також Б. Штраухер та А. Ончул. Для боротьби з „вільнодумними”, Я. Флондор заручився підтримкою представників знатних боярських родів, у тому числі й впливового політика барона Юрія Василька (двоюрід¬ ного брата М. Василька). Поступово справа набрала інший характер, ніж це було спочатку. Тепер вже йшлося не стільки про особу самого М. Василька чи інших членів „Вільнодумного 75
союзу”, як про честь всього аристократичного роду Васильків. М. Василько звернувся до Юрія Василька із запитанням, чи може він після всіх наклепів залишатися з тими, хто ініцію¬ вав статті в „Bukowiner Journal”. Янку Флондор продовжував заперечувати свою причетність до статті. Однак незабаром ре¬ дактор „Bukowiner Journal” Макс Райнер зізнався, що названу статтю продиктував йому саме Я. Флондор. Скандал вийшов за межі Буковини. Про нього писали віденські, галицькі газети. Була створена спеціальна сеймова комісія на чолі з депутатом А. Скедлем для розгляду справи. Хоча вона прийняла досить обережне рішення, яке рятувало Я. Флондора від суду честі, ре¬ путація останнього була сильно підмочена. Барон Ю. Василько вийшов із румунського сеймового клубу, а Я. Флондор після та¬ кого скандалу був змушений відійти від політичної діяльності44. На деякий час М. Василько позбувся одного з найбільш небез¬ печних своїх опонентів. 1904 р. „Вільнодумний союз” повністю переміг на нових ви¬ борах до сейму, забезпечивши собі стабільну більшість. М. Ва¬ силько змагався з представником консервативних партій, консис¬ торським священиком о. Ганицьким. За М. Василька проголосував 8і виборець, а його противник набрав тільки 9 голосів. За якихось півроку сесійних засідань 1904 р. „вільнодум¬ ні” провели через сейм і подали на затвердження імператорові цілу низку законопроектів, які мали б суттєво модернізувати суспільні відносини на Буковині. Зокрема, це пропозиції щодо реформування Буковинського сейму та виборчого закону до нього, про заснування Крайового банку, про підвищення опла¬ ти праці вчителів, про скасування права пропінації, про лікві¬ дацію застарілих закладів для збору податків на поліпшення крайових доріг, про реорганізацію самоврядування сільських громад та системи виборів до органів громадського управління. Ці законопроекти, затвердження яких у Відні відбувалося дуже повільно, стали стержнем, навколо якого оберталася політична боротьба на Буковині аж до початку Першої світової війни. Нажаль, „Вільнодумний союз” проіснував недовго. Вже сесія Буковинського сейму 1905 року викликала серію скандалів. Під 76
час дебатів з приводу бюджету, М. Василько та інші українські депутати звинуватили румунських поміщиків у союзі з москво¬ філами як з антидержавними елементами. У відповідь пред¬ ставники боярської партії вдалися до особистих образ. Справа ледь не дійшла до дуелі між М. Васильком і румунським депу¬ татом Й. Волчинським45. Протягом квітня - листопада досить ретельно розглядалася подана Є. Пігуляком, М. Васильком та товаришами інтерпеляція (запит) від 24 березня 1905 р. про ви¬ падки порушення правил розподілу стипендій студентам Чер¬ нівецького університету46. Але найбільш гострі суперечки викликав законопроект, зап¬ ропонований вільнодумними, про створення Крайового банку, який першим затвердив імператор 1905 р. Між С. Смаль-Стоц- ьким та А. Ончулом виник конфлікт через те, хто очолить цей банк. М. Василько вважав, що з тактичних міркувань можна було б поступитися вільнодумним румунам. Однак С. Смаль- Стоцький на це не погодився. В результаті, „Вільнодумний союз” розпався. А. Ончул, забравши з собою всіх румунів - „вільнодум¬ ців”, перейшов до табору поміщи- ків-румунів і розпочав кампанію по дискредитації українських де¬ путатів. Український рух втратив деякі позиції, набуті впродовж по¬ передніх років. Загалом слід зауважити, що М. Василько до останнього боров¬ ся за збереження „Вільнодумного союзу”, добре розуміючи історич¬ не значення цього об’єднання, його перспективи. Розпад „Віль¬ нодумного союзу”, крім загос¬ трення українсько-румунського протистояння загалом, призвів до відкритої ворожнечі між М. Ва¬ 77
сильком і А. Ончулом. Під час додаткових виборів до австрійсь¬ кого парламенту, М. Василько навіть підтримав представника національної партії румунів Д. Поповича проти А. Ончула. У відповідь, А. Ончул ініціював серію статей, в яких звинуватив М. Василька в нечесних фінансових операціях навколо фабри¬ ки цементу Аксельрода та отриманні незаконних прибутків у сумі бо тисяч корон47. М. Василько подав до суду. Судовий про¬ цес, що відбувся і жовтня 1908 р. визнав твердження А. Ончу¬ ла бездоказовими, його було засуджено на і місяць арешту або штраф з тисячі корон. Крім того, він повинен був сплатити су¬ дові витрати у сумі 2 тисяч корон48. Періодично спалахували газетні перепалки між М. Василь¬ ком і Б. Штравхером. Щоправда, тут до судових процесів не доходило, але обидва політики де тільки могли шкодили один одному, від чого знову ж таки вигравали тільки ті, хто прагнув зберегти на Буковині старі порядки, які існували ще до „Віль¬ нодумного союзу”. Відзначаючи напружені стосунки між ко¬ лишніми засновниками „Вільнодумного союзу” зауважимо, що ці суперечки стосувалися переважно другорядних і тактичних питань. Щодо основоположних проблем модернізації життя „Буковини”, колишні члени „Вільнодумного союзу” дотримува¬ лися демократичних принципів. Цим вони відрізнялися від ве¬ ликих землевласників, натхненників консервативної політики. Перебуваючи у вирі політичного життя, М. Василько ніколи не забував про власну політичну рекламу та зміцнення авторитету у впливових віденських колах. Орган німецької аристократії „Sports und Salon” 1903 року помістив фотографію М. Василька з його 9- річним сином Гамількаром-Николаєм, який вже навчався в „Те- резіанумі” та детальні відомості про його особу. В статті зазнача¬ лося: „Н. Василько захищає руський народ і Буковину з небаченим патріотизмом і гарячою любов’ю до своєї нації, з великим талантом та знанням стосунків інтересів Буковини”49. Цікавими є відомості з родинного життя політика. На той час він мав 4-х дітей: Гамілька- ра-Николая (9 p.), Віру (7 p.), Тетяну (6 p.), Надію (4 p.). Впродовж 1905 - 1907 pp. в австрійській частині Австро- Угорщини бурхливо обговорювалося питання про реформуван¬ 78
ня виборчого закону для парламенту, запровадження загаль¬ них, рівних, таємних і безпосередніх виборів. В кінці березня цього року віденським парламентом створено комісію для ви¬ борчої реформи з 49 членів палати депутатів, до якої „Руський клуб” призначив М. Василька. Як пояснювали українські пред¬ ставники: „там не так буде ходити о аргументуваннє, як о дип- льоматизуваннє...”50. Василько активно відстоював українські права щодо виборів як в Галичині, так і на Буковині, особливо настоюючи на тому, щоб виборчі округи створювалися з враху¬ ванням етнічного складу населення51. Він наголошував, що від¬ повідно до національної статистики, українці Буковини повин¬ ні б мати шість місць в парламенті, румуни - п’ять. В результаті компромісу домовилися, що обидва народи будуть мати по п’ять депутатів. Це був значний успіх, бо в попередні часи біль¬ ше двох депутатів парламенту українці краю не мали. Складнішими були справи в Галичині. Спочатку М. Ва¬ силько відстоював думку, щоб від Галичини було по депу¬ татів, з них 35 українських. Од¬ нак ця пропозиція не пройш¬ ла. Тоді Василько погодився на компромісне рішення -102 депутати, з них 27 українці. Це викликало невдоволення української Народної ради у Львові. Врешті-решт, зупини¬ лися на цифрі іоб депутатів, з них 28 українців. На відміну від багатьох галицьких полі¬ тиків, М. Василько вважав, що краще піти на деякі поступки, ніж загубити саму ідею рефор¬ мування виборчого закону до парламенту. Гамількаром Nikola) «Меі* V. W«s$8ke mil sftlnem Sobr* Nikft!eJ< М. Василько із сином 79
Вибори до Австрійського парламенту за новим виборчим законом 1907 р. стали новим успіхом українців Буковини. Вони перемогли в усіх українських виборчих округах і вперше після 1848 р. обрали 5 депутатів до парламенту: М. Василька, Є. Пігу- ляка, І. Семаку, А. Лукашевича, М. Спинула. Разом з українсь¬ кими депутатами від Галичини вони утворили „Український клуб”52. Головою було обрано Ю. Романчука, а заступником - М. Василька. З цього часу М. Василько вже виступає не тільки як пред¬ ставник Буковини, а, перш за все, як лідер спільного об’єднання галицьких та буковинських депутатів, який розглядав проблему українців Австро-Угорщини в цілому, а не тільки як представник окремого регіону. М. Василько уособлював течію угодовства і пристосовництва в середовищі українських парламентарів. Він вважав, що необхідно шляхом переговорів, укладення різних со¬ юзів та таємних угод з представниками урядових кіл добивати¬ ся поступок на користь українців. Інша течія, яку представляли переважно соціал-демократи, радикали та частина націонал-де¬ мократів вважала, що треба йти в опозицію і шляхом тиску на владу добиватися свого. Обидві течії не були стійкими, їх склад змінювався, але за Васильком назавжди з цього часу затвердився імідж проурядово налаштованого політика. Як зазначала одна із газет: „Українці не виступлять проти бажання монарха, поки Василько у них ще має якесь значення”53. Ця лінія, як правило, знаходила підтримку у Буковинських депутатів. Але галичани не завжди погоджувалися з Васильком, вимагаючи часто радикаль- ніших і рішучіших дій. Тому Буковинський парламентський клуб декілька разів виходив з об’єднаного українського клубу, а потім повертався. Так було в 1909 p., 1912 і 1913 роках. Але, покидаючи об’єднаний український клуб в 1909 p., М. Василько заявив: „Ми, буковинські русини, ждемо іще з уваги на наше становище, - але коли нашим галицьким братам не буде ліпше як досі, то знова станемо по їх боці і будемо бороти ся разом з ними аж до хвилі, яка принесе нам спасенне або смерть!”54. Серед багатьох справ парламенту, в яких М. Василько брав безпосередню участь, назвемо боротьбу за розширення націо¬ 8о
нальних прав українців Австро-Угорщини. Ще 1903 p., коли чеський депутат К. Крамарж висунув ідею перебудови Австрії у федерацію автономних країв, М. Василько виступив з великою промовою, у якій пояснив, що така ідея не влаштовує українців, бо Галичина вже давно стала державою в державі, де українці перебувають під польським пануванням. Розширення крайової автономії погіршить становище українців ще більше. Тому М. Ва¬ силько запропонував не автономію країв, а автономію народів і розвинув далі давню ідею українців про створення окремого українського коронного краю зі Східної Галичини і Північної Буковини. Ця промова викликала величезний резонанс в імпе¬ рії. Пізніше М. Василько не раз у парламентських виступах по¬ вертався до ідеї створення окремого автономного українського краю, пропонував конкретні плани розв’язання цього питання. В австрійському парламенті М. Василько неодноразово виступав з промовами про український університет у Львові, щодо зміни виборчого закону до галицького сейму, про необ¬ хідність розширення прав української мови в адміністративних та судових установах Галичини та Буковини, стосовно реалізації крайових реформ на Буковині тощо. Починаючи з 1905-1906 pp. М. Василько, виступаючи в пар¬ ламенті, регулярно звертається до проблеми москвофільства на західноукраїнських землях. Спочатку це стосувалося більше Галичини та союзу москвофілів з поляками, але потім політик взявся за цю проблему в загальноавстрійському масштабі. Особ¬ ливо великого розголосу набув його виступ її грудня 1909 р. М. Василько заявив, що на початок XX ст. москвофільство в Га¬ личині і на Буковині вже майже зник. Існували тільки рештки „старорусинів” - „альтрутенів”. Однак після революції в Росії та виборів 1907 р. в Австро-Угорщині москвофільство знову почало набирати сили в результаті підтримки його поляками в Галичині та надходження російських рублів55. Значною мірою саме М. Ва¬ силько ініціював розгром москвофільських товариств на Буко¬ вині в 1910 p., посилення контролю за надходженням російських грошей для громадських організацій Галичини та Буковини. Інакше складалася діяльність М. Василька в буковинсько- 8і
Сидять зліва направо: Лев Смоляк, посол Микола Василько, Осип Назарук, д-р Вальтер Раде, д-р Іван Кос, д-р Йоган Йоахім, Іван Тиховський, проф. д-р Cm. Дністрянський. Стоять: Микола Галущинський, Петро Белосевич, Ярослав Бабій, Василь Гладкий, Андрій Дідуник, Тарас Коритовський, Іван Цапка, Володимир Рахинський, Франц Коковський... му сеймі. Десь починаючи з 1903-1904 pp. у них із Смаль-Стоц- ьким неофіційно склався своєрідний розподіл праці. Василько займався переважно парламентськими справами, а Смаль-Сто- цький, який з 1904 Р- став віце-маршалком сейму, відповідав за справи у сеймі. Однак поступово ситуація змінювалася. Популярність М. Василька, а разом з тим і політичний вплив швидко зростали. Цьому сприяло й те, що йому вдалося вирі¬ шити ряд проблем краю, які вже давно існували. Одна з таких справ - відкриття Вижницької гімназії. Про необхідність від¬ криття цього навчального закладу говорилося не один рік. Але тільки 1908 p., завдяки значним зусиллям М. Василька, вдало¬ ся вирішити цю проблему. 23 жовтня імператор підписав реск¬ рипт щодо Вижницької гімназії, а 22 листопада відбулося уро¬ 82
чисте відкриття цього навчального закладу, яке перетворилося у величне національне свято. К. Левицький так згадував про цю подію, порівнюючи стан справ у Галичині та на Буковині: „У сім святі взяли участь: духовенство, начальники громад (вірники, війти) з цілого повіту, учителі шкіл з повіту, читальні і „Січи” з прапорами та все населення містечка Вижниці... А те все під кермою нашого старости д-ра Льва Єха, що веде святочний похід і під його батутою гремить похід: Ще не вмерла! Я переніс ся думками на другий бік межі до нашої Галичини та порівняв: яка велика ріжниця! Там жандарми і поліцаї б’ють і стріляють нарід, а тут вони службу роблять і народови честь віддають; там староста за владою напасти шукає і зубами скрегоче, а тут він добродієм і провідником народу...”56. Всі присутні на святі од¬ ностайно визнавали заслугу М. Василька у вирішенні питання про Вижницьку гімназію, на його честь навіть було споруджено величаву тріумфальну браму, прикрашену хоругвами. Відкриття гімназії у Вижниці, крім усього іншого, ще й було сильним ударом по галицьких поляках, які не допускали від¬ криття українських гімназій у Галичині. У вижницькій гімназії від самого початку навчалося чимало галичан. Популярності М. Васильку додавало й те, що він декілька разів добивався виділення значних коштів для вирішення гос¬ подарських потреб Буковини. За ним міцно закріпився імідж людини, яка може вирішити і вирішує справи. Як результат, якщо у 1904 р. він був тільки „почесним громадянином Кіц- маня”57, то у 1909 р. цей процес набув грандіозного розмаху, засвідчивши деяке нівелювання цього відзначення. У 1909 р. М. Василько став почесним членом громад: Васловівців, Дих- тинця, Киселиць, Іванківців, Лукавця, Селятина, Вищих Ши- рівців, Кучурова, Горішніх Ширівців, Усть-Путилова, Мигово- го, Панки, Бряги, Лужан, Слободзії-Банилова, Стрілецького Кута, Дорошівців, Горошівців, Хрещатика, Боянчука, Виженки, Плоски тощо58. Така ситуація не могла не викликати наростання напру¬ ження між двома лідерами. Спочатку все приховувалося. На людях обидва демонстрували взаємоповагу, але в справах уже 83
відчувалося протиборство. В 1909 p. М. Василька обрали голо¬ вою поступової партії. На противагу цьому, С. Смаль-Стоцький організував мужицьку партію „Руська рада”. Поступова партія через деякий час припинила існування. Таке ж суперництво спостерігалося в національно-культурних товариствах, у фор¬ муванні депутатського корпусу тощо. Така ситуація могла б зберігатися досить довго. Але в 1912 р. спалахнув скандал навколо української „Селянської каси”, в яко¬ му був замішаний і Смаль-Стоцький. М. Василько вирішив ско¬ ристатися ситуацією. Він провів закулісні переговори, щоб при¬ значити віце-маршалком сейму не Смаль-Стоцького, як було раніше, а Т. Драчинського. Коли Смаль-Стоцький дізнався про це, розгорівся відкритий конфлікт, який зберігався аж до по¬ чатку війни. Більшість української громади підтримала М. Ва¬ силька, визнавши його своїм лідером. Смаль-Стоцький різко виступив у пресі, заявивши: „... уважаю Василька найбільшим нещастєм українського народу,... його політика не народна і не національна, а наскрізь особиста, звернена лиш на те, аби його особа за всяку ціну і завсігди була наверха. Зміст її - боротьба з особистими його противниками (Ончулом, Штравхером і т. д.), користи з неї виходять лиш для него. Він завів у нас тиранію з всіма її приналежностями, з страшенно розгалуженою тайною поліцією, з цілою зграєю донощиків”59. М. Василько не робив ніяких заяв у пресі, але тримав справу під контролем. Він навіть заявив, що в умовах, коли його обвинувачують в узурпуванні керівництва національним рухом він Готовий подати у відстав¬ ку. Однак присутні на зборах вмовили його залишитися. Напе¬ редодні світової війни М. Василько та його прибічники мали у своєму підпорядкуванні газети „Нова Буковина” та „Народний голос” і об’єднувалися в національно-демократичній партії. З іменем М. Василька в передвоєнний період пов’язані най¬ більші успіхи українського національного руху, але з його іме¬ нем пов’язували й інше. Він використовував будь-які методи для досягнення поставлених цілей. Він вірив у те, що все мож¬ на вирішувати таємними методами, шляхом ведення таємних переговорів, закулісних інтриг, до яких залучав вузьке коло 84
прибічників. Впливова віденська газета „Neues Wiener Journal”, помістивши як передовицю політичний портрет М. Василька, писала: „пос. Василько дипломат в австрійській внутрішній політиці. З усмішкою дивиться на кожну ситуацію, бо все знає наперед, що станеться. Як починає якусь акцію, все має цілий план з гори начерканий. При тім розважує своїм бистрим умом всі евентуальности. І в сім лежить тайна його політичних ус¬ піхів”60. Деякі політичні комбінації М. Василька справді вра¬ жали сучасників своєю витонченістю. Деколи це призводило й до комічних випадків. В одній із газет описано такий випа¬ док: „Резолюція посла Квятковського. Взиваєся правительство, щоби чим швидше удержавило приватну польську реальну гім¬ назію в Чернівцях. Вже добру хвилю перед поставленєм сеї ре¬ золюції робиться на лавках, де сидять українські посли пусто. На сали остає лищ пос. Василько з 4-ма таваришами (на всіх 17). Коли прийшло до голосування, зайшов комічний інцидент. Пос. Лукашевич, не втаємничений видно у високу політику п. Василька, кидає ся до кулуарів, скликати послів; та дорогу йому заступає пос. Василько і окликам: „Я тут голова, се моя річ ко¬ мандувати!” - завертає на місце. При голосуванні 5 українських послів голосує проти, але польська резолюція переходить біль¬ шістю голосів. Тепер ставить пос. Василько резолюції за удер¬ жавленням приватної української гімназії у Вижниці і приват¬ ної української жіночої семінарії у Чернівцях. Обидві резолюції також прийнято”61. М. Василько почувався дуже впевнено в парламентських і сеймових колізіях. Він абсолютно не зважав на нападки опо¬ нентів і вмів навіть в найекстремальніших умовах сеймового протистояння протягувати свої рішення та поборювати опонен¬ тів. Ось ще один красномовний приклад із сеймових перипетій: ,Ледве скінчив Штравхер, підняв ся посол Василько і поставив внесення на замкнення дискусії. Се внесення викликало серед опозиції живі протести і прийшло до нових бурхливих сцен. Пос. Штравхер кричить піднесеним голосом: Отеє внесення, се затичка рота опозиції!” Пос. Гаврищук (с. д.) що саме мав прий¬ няти до слова безнастанно повторяє: „Се насильство”. Пос. Ска- 85
лат і инші демократи кидають ріжні оклики, які серед гамору і крику годі розріжнити. Між тим посли більшости збираються коло стола секретарів і на знак даний маршалком починає ся голосовання. Се збільшує лють опозиції. Гаврищук б’є кулаками в пульт і кричить звернений до пос. Василька: „Ви боїтеся правди!” Пос. Василько: „Але й ви не такий то дуже без змази! Пос. Гаврищук: „Ви нещастє руського народу.” В суперечку вмішується з галереї учитель Безпалко і кри¬ чить тубальним голосом на цілу салю: „Пане Василько! Ви наше нещастє! Ви безлична людина! Ви заткали народови рот при виборах! Пане маршалку, веліть мене виправадити, щоби я не дивився на лице того чоловіка. Одинокого свобідного заступ¬ ника, що не дав ся вам підкупити, ви не пускаєте до слова!” Гаврищук витягає свиставку і починає свистати. На сали пекельний гамір. Тим часом покінчено поіменне голосованнє і 34 голосами проти 4 замкнено дебату”62. М. Василько був новим типом політичного лідера україн¬ ців. Аристократ,по-європейськи освічений, багатий, вхожий до найзнатніших домів Австрії, тонкий дипломат в манерах і діях, він кардинально відрізнявся від інших політичних лідерів ук¬ раїнства. Тому й ставилися до нього з прохолодою, підозрюючи в нещирості та особистих амбіціях. Але факт залишався фак¬ том. Напередодні Першої світової війни М. Василько вийшов на чільні позиції в українському політикумі Австрії, став голо¬ вним і одноосібним лідером українців'Буковини. В роки Першої світової війни популярність М. Василька як політика європейського масштабу зросла ще більше. Він вів пере¬ говори з представниками австрійського керівництва, піклувався про українські інтереси на різних рівнях, сформував загін гуцуль¬ ських стрільців тощо. Наприкінці серпня 1914 p., рятуючись від наступу російсь¬ ких військ, більшість буковинських депутатів перебралася до Відня, де утворила „Буковинський клуб”, засідання якого про¬ водилися під головуванням М. Василька щовівторка63. Члени клубу займалися видавничою справою, клопотали про допомо¬ 86
гу українським біженцям, вдовам і сиротам полеглих жовнірів, пораненим. На початку вересня 1914р. М. Василько разом з іншими українськими депутатами парламенту звернувся до урядових структур з вимогою допомоги українським біженцям64 Вже во¬ сени 1914 р. було створено „Віденський комітет допомоги для біженців з Галичини та Буковини” на чолі з міністром фінансів Л. Білінським, у січні 1915 уряд визнав „Український комітет допомоги” на чолі з Ю. Романчуком державною структурою, ю липня 1916 було створено „Комітет опіки над біженцями з Бу¬ ковини”, яким керував барон Гурмузакі. Сама влада також була зацікавлена у підтримці своїх громадян, що потерпіли через військові дії65. Восени 1914 р. за ініціативи М. Василька постало питання про формування добровільного українського військового з’єднання на Буковині. Розуміючи, які політичні дивіденди може принести існування та ймовірна успішна діяльність у військових операціях національного українського підрозділу, Микола Василько вирі¬ шив скористатися нагодою. За його дорученням організацією українських добровольців займався місцевий поміщик, його двоюрідний брат - Юрій (Георгій) Василько. Але на відміну від Українських Січових Стрільців, організація буковинського легіо¬ ну з самого початку знаходилася під контролем австрійської ад¬ міністрації, в руках полковника жандармерії Е. Фішера. Сам М. Василько активно долучився до справи, об’їжджаючи з 18 по 24 листопада 1914 р. села Вижницького повіту з агітаційною метою. Всього було зібрано близько 1,5 тис. українських селян. Ініціатива М. Василька мала як військовий, так і політич¬ ний зміст. Люди, які з різних причин не були охоплені авс¬ трійською мобілізацією, ставали в ряди австро-угорської армії. Т. Галіп згадував, що до Е. Фішера „прибували також з околиць, де грозив наступ москалів, щоб не попасти в російський полон. Так прибув до бригади великий загін з буковинської Гуцульщи- ни, з котрого утворено гуцульський батальйон (легіон - авт.). Посол М. Василько, що жив тоді у Відні і звідти слідкував за подіями на Буковині, звернув увагу і на гуцульський батальйон 87
як на один з козирів австрофільської політики, якій М. Василь¬ ко був завжди вірний”66. У Відні реально оцінювали силу та значення гуцульсько- буковинського легіону. Створений нашвидкуруч військовий підрозділ нагадував швидше партизанські групи, ніж боєздатне армійське об’єднання. Тим не менше, від 29 листопада 1914 р. до січня 1915 р. гуцульські стрільці утримували всі переходи на Сірет, азі січня до 19 лютого 1915 р. легіон брав участь у битвах біля Молдови, Пожорити, Местиканешт, Кирлибаби. У березні 1915 р. після відбиття російських військ за р. Прут, вони допо¬ магали у звільненні сіл: Рогізна, Буда, Чорнівка, м. Садгори67. Загалом буковинський легіон воював досить успішно й далі, за що багато хто з гуцульських стрільців отримали нагороди та відзначення. М. Василько завжди турбувався про стрільців, надсилаючи їм газети, журнали, молитовники, тютюн тощо68. Під час війни роль М. Василька стала ключовою. Він єди¬ ний мав прямий вихід на міністерські кола, що в умовах безпар- ламентського режиму було дуже важливим. Саме це дозволило М. Васильку спочатку сформувати „правлячу трійку” (К. Леви- цький (Голова ГУР), Євген Олесницький та М. Василько), а зго¬ дом і поставити двох її інших учасників у залежність від своєї політичної волі. М. Василько орієнтувався на силу зовнішніх факторів і керувався принципом: „Ліпше щось, як нічого”69. 15 грудня 1914 р. вперше у Відні на спільну нараду зібралися українські парламентські депутати Галичини й Буковини, на якій було підтверджено лінію на повну підтримку Австро-Угорщини у війні, обговорено наслідки зради москвофілів, зловживання польських властей щодо українського населення Галичини, воєн¬ ні невдачі70. Було розроблено програму діяльності в умовах війни, де серед видавничої діяльності (газети „Діло”, „Буковина”, кален¬ дарі...), суспільно-політичної (меморандуми, звернення, вимоги, допомога...), найважливішим було - добиватися утворення окре¬ мого українського коронного краю в рамках Австро-Угорщини та незалежної української держави з територій, що входили до скла¬ ду Росії71. Дана програма в основних штрихах була реалізована в перший воєнний рік, а що стосується останнього пункту, то він не 88
Перші гуцули-добровольці, яких зібрав посол Василько, складають військову присягу був вирішений практично ні в роки Першої світової війни, ні зго¬ дом, під час підписання миру у Брест-Литовську. Зважаючи на велику концентрацію влади в руках однієї особи, опозиція та незадоволені вирішили скерувати свої дії безпосередньо проти М. Василька, вбачаючи в ньому причи¬ ну всіх проблем української політики. Вони вимагали не лише гласності в діяльності політичного проводу, але й усунення М. Василька з політичного керівництва. Крім того, практичний розум М. Василька, вміння організувати справу й отримати від неї прибутки, породжували серед українців чутки, що він пра¬ цює виключно заради матеріального інтересу. (Це була прос¬ то елементарна заздрість його політичним та матеріальним здобуткам - авт.). Людям, не обізнаним з таємницями бізнесу, важко було зрозуміти походження капіталів М. Василька і ще важче повірити в щирість національних почуттів людини, яка розмовляла німецькою мовою, виховувала в німецькому дусі своїх дітей і більшість часу проводила поза українським середо¬
вищем72. Сприйняття цього політика оточуючими не було од¬ нозначним. Те, що М. Василько чи не єдиний серед українських політиків мав добрі зв’язки серед австрійської правлячої еліти, дозволяло йому успішніше за інших рекламувати на цьому рів¬ ні українську ідею і реалізовувати свої плани. Лояльність до австрійської влади витворила у нього тверде переконання про єдино можливу орієнтацію на Австрію і не менш сильне бажан¬ ня поборювати будь-які відхилення від цього курсу. Реальними провідниками українських інтересів на загаль- новіденській арені залишалися К. Левицький та М. Василько. Витіснені ними на маргінес, інші українські політики поступо¬ во починали творити понадпартійну опозиційну групу. Основ¬ ною базою опозиційних сил став Український парламентський клуб, до якого входили націонал-демократи, радикали та буко¬ винці. Його члени не хотіли миритися з тим, що їх відсунули на другий план. Якщо Союзові визволення України (СВУ) М. Ва¬ силько міг закидати його нелегітимний характер, то тут він мав справу із депутатами парламенту, обраними в українських виб¬ орчих округах. Опозицію склали такі депутати парламенту, як Сидір Голубович, Олександр Колесса, Лев Левицький, Йосиф Фолис, Л. Цегельський та колишні сеймові посли - Володи¬ мир Бачинський і Роман Перфецький. Лідерами групи стали - Є. Левицький, Л. Цегельський, Є. Петрушевич. Щоб підпорядкувати собі непокірний парламентський клуб, більшість Народного комітету НДП здійснила ряд заходів, спрямованих на зміни в персональному складі координуючого органу парламентського представництва. У першій половині 1915 р. Народному комітету вдалося усунути опозиціонерів з парламентської коМсії клубу. Над Головною Українською Ра¬ дою нависла загроза розпаду через ряд суперечок. Про конф¬ лікти в українських політичних інституціях стало відомо шир¬ шим колам громадськості. Якщо раніше М. Василько категорично виступав проти об’єдна-ння із Союзом визволення України, то під тиском депу¬ татського представництва був змушений погодитися на створен¬ ня на базі Головної Української Ради (ГУР) нової репрезентанти 90
всього українського народу - Загальної Української Ради (ЗУР). Він не лише погодився на вступ СВУ до ЗУР, але й був змушений визнати факт існування опозиції. 30 квітня 1915 р. представники Народного комітету УНДП, Українського парламентарного клу¬ бу, буковинців та СВУ підписали статут ЗУР.73 5 травня 1915 р. від¬ булося перше засідання ЗУР.74 До складу цієї організації входили 24 галичани, 7 буковинців і, що показово, 3 делегати СВУ. Очо¬ лив Раду авторитетний український політик Кость Левицький, а його заступниками були М. Василько (Буковинська УНДП), Л. Бачинський, М. Ганкевич, Є. Петрушевич. Якщо врахувати те, що представник СВУ мав право голосу лише „в справах загальнонаціонального значення”,75 без пра¬ ва втручатися до справ австрійської України, то можна стверд¬ жувати, що і в ЗУР група Левицький - Василько здобула вирі¬ шальний вплив. Опозиціонери знову не змогли скористатися моментом, вірніше буде сказати, що їм просто не дали такої можливості досвідчені політики старшого покоління. Досить швидко серед лівих депутатів посилилося незадово¬ лення політикою Загальної Української Ради. їх не влаштову¬ вала надмірно лояльна позиція останньої щодо властей, які не поспішали виконувати українські вимоги і, більше того, проголо¬ шенням широкої автономії Галичини посилили вплив поляків в управлінні краєм. Українські ж депутати пропонуючи розділити Галичину, дійсно на кожному кроці підкреслювали свою проавс- трійську позицію. Так, ще 15 квітня 1915 р. головнокомандуючий австро-угорської армії ерцгерцог Фрідріх і престолоспадкоємець Карл прийняли К. Левицького та М. Василька з метою обгово¬ рення стану української справи. Лише в рамках австро-угорської монархії, тільки під володінням славної династії - заявляли пос¬ ли про подальший розвиток. Чи мали такі приватні аудієнції вір¬ нопідданські заяви серйозне значення для розв’язання проблеми коронного краю? Можливо, з одного боку, й мали, але з іншого їх ефективність була надзвичайно малою, що і показав майбутній розвиток подій. Що стосується К. Левицького та М. Василька, то їхня активність у оббиванні високих порогів навіть в українських політичних колах оцінювалася неоднозначно. 91
З призначенням наприкінці 1915 р. князя Гогенлое (який у 1903-1904 роках був президентом Буковини) на посаду міністра внутрішніх справ, кількість високопрестольних заяв про розумін¬ ня українських потреб значно зросла. Незважаючи навіть на те, що Гогенлое був за оцінкою К. Левицького, добрим знавцем ук¬ раїнської справи, новий міністр більше схилявся до філософсь¬ ких роздумів про українство взагалі, ніж до конкретних дій в українській політиці. 15 грудня 1915 р. на першій аудієнції князь Гогенлое заявив Президії ЗУР, що йому відомо про українські змагання і він зробить все можливе, щоб український народ зай¬ няв в Австрійській державі місце, яке йому належить76. Усвідомивши, що австрійський уряд тяжіє до декларацій, українські політики паралельно розробляли ще один напря¬ мок своєї політики. Важливим напрямком стало налагоджен¬ ня контактів з Німеччиною. Для Костя Левицького та Миколи Василька було зрозумілим, що рішення про утворення чи то Королівства Польського, чи то Української держави не належа¬ тиме до компетенції однієї Австро-Угорщини. Особливо насто¬ рожували тенденції, що з’явилися в німецькій політиці стосовно відносин з Австро-Угорщиною. Вони вказували на необхідність активізації німецького напрямку. Миколі Василькові порадив розробляти цей напрямок австрійський прем’єр - міністр граф Штюрк77. Перші контакти К. Левицького та М. Василька з за¬ ступником держсекретаря Німеччини Ціммерманом та пред¬ ставником Шульце показали, що Німеччина підтримує ідею поділу Галичини за етнічним принципом. Українські політики також розширили своє поле діяльності, нав’язавши контакти в німецькому генеральному штабі. Однак, в Німеччині також обмежилися лише заявами. У Берліні знали, що створення ук¬ раїнського коронного краю в Галичині суперечить німецькій концепції розв’язання польського питання. Тому 16 серпня 1916 р. посол у Відні Тмірськи пообіцяв М. Васильку та К. Ле- вицькому, що Німеччина буде підтримувати українців, але звертав увагу на необхідність підтримувати добрі стосунки з австрійським урядом, бо тоді німецьке посольство зможе кра¬ ще впливати на Австрію у вирішенні українського питання78. Із 92
збільшенням напруженості на австро-німецьких переговорах про майбутню Польську державу перспектива української ав¬ тономії в Галичині все більше відтягувалася в часі. Українські плани, як і австрійські обіцянки, залишалися тільки намірами. Німецький тиск на австрійську політику був настільки відчут¬ ним, що восени 1916 р. офіційний Відень змушений був пого¬ дитися на очевидно невигідне для монархії вирішення польсь¬ кої проблеми. 23 жовтня 1916 р. Маніфестом обох імператорів було проголошено „відновлення” Польської держави на землях так званої Конгресової Польщі79. Новосформоване королівство опинилося фактично під німецьким протекторатом. В нових реаліях, навіть незважаючи на масові протести українців, діли¬ ти Галичину за етнічною ознакою у Відні не збиралися. Та й замах 21 жовтня 1916 р. на прем’єр-міністра Штюргка позбавив ідею української автономії досить сильної та авторитетної під¬ тримки. Крім того, і в українському національно-політичному русі не було єдності, йшла жорстка боротьба за сфери впливу. 5 листопада 1916 р. цісар Франц Йосиф підтвердив розширення автономії Галичини. Для поляків це означало, що перший крок до утворення Польської держави зроблено, позаяк німецька та австро-угорська влади оголосили створення, відповідно, Вар- Президія Загальної Української Ради в 1916 році 93
шавського та Люблінського генерал-губернаторств. Отож, як свідчать факти, інтереси українців було проігноровано. Опози¬ ція розцінила створення Люблінського генерал-губернаторства, до якого увійшли і прилеглі українські території, як цілкови¬ те фіаско лоялістського курсу К. Левицького та М. Василька80. Внаслідок таких подій, К. Левицький подав у відставку з посади голови парламентського клубу та голови Загальної Української Ради. Микола Василько, який на цей час перебував на лікуванні в Берліні, повідомив листом про відставку з посади віце-прези- дента ЗУР8>. Однак у середовищі українських депутатів продовжували існувати гострі суперечки, щодо тактики дій. Галицькі депута¬ ти втратили надію домовитися з урядом і домогтися від нього необхідних поступок. 8 листопада 1916 р. вони розпустили „Ук¬ раїнський парламентський клуб” і утворили Українську Парламентську Репрезента¬ цію Галичини (УПР), до якої увійшли націонал-демок¬ рати й радикали. Галичани відмовилися об’єднатися з буковинськими парламен¬ тарями. Очолив Українську Парламентську Репрезента¬ цію Ю. Романчук, а заступни¬ ками були - Л. Бачинський та Є. Петрушевич.Допарламент- ської комісії вибрали Є. Леви¬ цького та К. Трильовського, а їх заступниками - В. Сінга- левича та М. Лагодинського. Є. Левицький відразу заявив, що через сімейні обставини він не може працювати в пар- Президент Загальної Української Ради ЛЗМЄНТарНІЙ КОМІСІЇ, І НЗ ЙОГО Кость Левицький та віце-президент МІСЦЄ обрали В. СІНГалеВИЧа. Ради Николай Василько 94
Було опубліковано відозву „Український народе галицької зем¬ лі”, в якій засуджувався указ від 5 листопада про надання Гали- чині широкої автономії під польським верховенством. В цьому документі послідовно проводилась думка, що саме галицькі депутати є головною силою, навколо якої повинен об’єднатися український народ, відстоюючи власні інтереси. Відчувши твердий грунт під ногами, опозиційні депутати прискорили процес розширення компетенції Української Парла¬ ментської Репрезентації, щоб згодом нею замінити ЗУР. Президія УПР одразу почала дублювати структури ЗУР. На нарадах УПР 9-14 листопада було вирішено створити спеціальні комісії: гос¬ подарську і відбудови краю, у справах евакуйованих та заснувати „Фонд національної самооборони”. Остаточне організаційне оформлення Української Парла¬ ментської Репрезентації відбулося на засіданнях 24-25 листо¬ пада 1916 р. Вирішено було розширити представництво в УПР за рахунок депутатів Галицького сейму, а також по одному представникові від політичних партій. Крім того, на цьому засі¬ данні УПР категорично висловилася проти включення „Союзу буковинських парламентарних та сеймових послів” до її скла¬ ду, остерігаючись впливу М. Василька. У свою чергу, 3-5 грудня 1916 р. „Союз буковинських парламентарних та сеймових пос¬ лів” провів збори, на яких прийняв відставку М. Василька із по¬ сади віце-президента ЗУР і проголосив себе незалежною струк¬ турою. Тут також було підтверджено традиційний курс на чолі з М. Васильком, який виражався у словах: ’’Вірні цісареві і де¬ ржаві”. Особистість М. Василька в підтримці такого курсу мала не останнє значення. Для нього це був зоряний час. Він діяв надзвичайно активно, організовуючи гуцульських стрільців, ведучи переговори з різними владними структурами, допома¬ гаючи біженцям, захищаючи простих українців від безпідстав¬ них звинувачень. Однак у розв’язанні всіх проблем, на перше місце М. Василько ставив закулісні переговори, усілякі таємні домовленості тощо. Це не подобалось багатьом галицьким де¬ путатам. Отже, суперечності між галицькими й буковинськими політиками стосувалися не тільки того, яку позицію займати 95
стосовно австрійської влади. Вони мали також особистий ха¬ рактер, неприйняття галичанами М. Василька як можливого лідера депутатського представництва, невизнання його обіця¬ нок домовитися з владою. У відповідь, М. Василько відмовився визнавати Українську Парламентську Репрезентацію, а після приходу до влади імператора Карла І заявив, що він і всі бу¬ ковинські депутати в нових умовах готові вітати відновлення діяльності Загальної Української Ради (ЗУР), але не судилося. Разом з тим, політичне життя було тісно пов’язане з воєн¬ ними операціями і в багатьох випадках залежало від них. На¬ ступ російської армії; Румунія оголосила війну Австрії (23 сер¬ пня 1916 p.); смерть монарха Франца Йосифа (21 листопада 1916 р.)... Ці та інші події по-різному змінювали політичний вектор. З початком 1917 р. в австрійській політиці щодо українців розпочався новий, якісно відмінний від попередніх років етап. Українці, як і раніше, продовжували вимагати поділу Галичи¬ ни та створення коронного краю, заснування у Львові українсь¬ кого університету, але всі ці процеси відбувалися як у нових ре¬ аліях внутрішньополітичного життя монархії, так і під впливом принципово інших зовнішніх факторів. У кінці 1916 р. в Австрії розпочалася короткочасна епоха імператора Карла, з постаттю якого українські політики пов’язували чималі надії. Якщо за заявами та обіцянками австрійського уряду й високопоставле¬ них політиків у 1914-1916 pp. простежувалося бажання та щирі наміри, якщо не розв’язати українське питання, то хоча б яки¬ мось чином врегулювати його стан, то з 1917 р. для австрійської політики була характерна просто лицемірна декларативність. Але не завжди політика офіційного Відня відносно україн¬ ців визначалася, починаючи з 1917 р., лише внутрішньополі¬ тичними розрахунками. Російська лютнева революція, стрімка демократизація національно-політичних відносин як у Петрог¬ раді, так і у регіонах найсуттєвішим чином впливали на авс¬ трійських українців. У березні 1917 р. в Києві розпочав свою ро¬ боту репрезентативний український орган - Центральна Рада. Австрійські урядовці передбачали, що автономна українська 96
держава у складі федеративної Росії буде служити для україн¬ ців Галичини та Буковини могутньою притягувальною силою. Амбіційні українські державотворці у Києві також не були бай¬ дужими до долі українського населення в Австрії. У квітні 1917 p. М. Василько виступив з пропозицією відно¬ вити організацію ЗУР. Він мотивував зміну своєї позиції пози¬ тивними змінами в керівництві Австрійської держави та важ¬ ливістю політичного моменту. Лідер буковинців обґрунтовував потребу існування загальнонаціональної політичної організації, якою дотепер, на його думку, була ЗУР. Від імені парламентсь¬ кого клубу він заявив, що Союз буковинських парламентських та сеймових послів готовий повернутися до складу Загальної Ук¬ раїнської Ради. Ідею об’єднання українських депутатів в одній загальній організації підтримав Ю. Романчук. Але й ця спроба виявилася невдалою. Незважаючи на те, що на зборах Українсь¬ кої Парламентської Репрезентації 7 червня 1917 р. за прийняття буковинського Союзу виступили такі відомі депутати, як Л. Ба- чинський та В. Загайкевич, більшість УПР заблокувала цю пози¬ цію. Тільки 28 червня 1917 р. УПР погодилася створити „Загальне українське парламентське заступництво”. Однак до вироблення статуту цієї організації справа так і не дійшла. Неефективність попереднього періоду діяльності УПР спонукала її до кадрових змін. 25 вересня 1917 р. Є. Петрушевич замінив Ю. Романчука на посаді голови УПР. Боротьба між двома групами в УНДП не вщу¬ хала й надалі. Щоб збільшити свій вплив, обидва угрупування намагалися залучити на свій бік митрополита Андрія Шептиць- кого. З підтримкою з його боку вони пов’язували сподівання по¬ силити свій вплив на українське середовище і підняти свій статус у Відні. Визначальною в цьому питанні стала зустріч з А. Шеп- тицьким після його повернення з російського полону. Політики з парламентського представництва розраховували на прихиль¬ ність митрополита через те, що в їхніх лавах були такі близькі до нього люди, як Т. Войнаровський та Й. Фолис. Для привітання А. Шептицького Українська репрезентація вислала делегацію до Стокгольма. Але вибір митрополита зупинився лише на делега¬ ції, до якої входили К. Левицький та М. Василько82. Тим самим 97
митрополит продемонстрував, що він підтримує курс, репре¬ зентований цими лідерами і бажає консолідації всіх українсь¬ ких сил. Ініціатива А. Шептицького виступити посередником у справі примирення і консолідації через ряд причин не мала успі¬ ху. Крім тог, депутати парламенту побачили в діях митрополита наміри підпорядкувати провід української політики церкві. Та¬ ким чином, двоїстість у проводі українського політичного руху у Австро-Угорщині зберігалася. Відновлення ж роботи Австрійського парламенту українсь¬ кі депутати використали для популяризації гасла створення фе¬ дерації самостійних національних держав Австрії. Однак най¬ більші надії в цьому, як і раніше, покладалися саме на владні структури. Протягом останніх двох років війни, депутатський корпус займав найбільш прслідовно проавстрійські позиції, не уявляючи можливість вийти за межі багатонаціональної імпе¬ рії. Така обмеженість мала негативне значення для відстоюван¬ ня українських політичних інтересів. Хоча проблема коронно¬ го краю не знімалася з порядку денного австрійської політики, але бачення кордонів української автономії різко змінилося. Виступаючи іб червня 1917 р. у парламенті83, М. Василько го¬ ворив уже про автономну провінцію в складі всіх українських земель австрійської корони як частини Австрії під владою авс¬ трійського імператора. У „Меморандумі українських парламен¬ тарів з приводу територіального оформлення та політичного врегулювання українських областей Австрії після війни” також йшлося про об’єднання Східної Галичини з Північно-Західною Буковиною в окрему українську провінцію Австрії. А серпнева заява Українського парламентського представництва постави¬ ла перед міністром-президентом Зайдлером питання ще шир¬ ше: „Колишнє Галицько-Волинське князівство (Холм, Волинь і теперішня Східна Галичина) разом з українською частиною Бу¬ ковини мають утворювати єдиний коронний край з місцевим національним парламентом і українською адміністрацією84. В 1917 p. М. Василько з великою зацікавленістю стежив за подіями на Великій Україні. Як тільки він отримав від свого приятеля-наддніпрянця Миколи Залізняка телеграму про те, 98
що в Києві Центральна Рада утворила український уряд Гене¬ ральний Секретаріат, одразу ж зачитав її в австрійському пар¬ ламенті, чим вивів з рівноваги польських і чеських парламен¬ тарів. Вони не бажали, щоб це було прецедентом для українців Галичини й Закарпаття. Саме за часів Центральної Ради М. Василько стає учас¬ ником зовнішньо-політичних акцій Української Народної Республіки, що пізніше й привело його в українську дипло¬ матію. Варто, щоправда, зауважити, що дипломатом він був завжди, відколи став політиком. Його дипломатичний хист, вміння вести переговори, створювати різні політичні коаліції, розв’язувати шляхом переговорів проблеми, які для інших здавалися нерозв’язними відзначали як друзі, так і політичні опоненти. Першою дипломатичною акцією, в якій М. Василько взяв безпосередню участь, чим надзвичайно допоміг зовнішній політиці Української Народної Республіки, стали переговори у Брест-Литовську наприкінці 1917 - на початку 1918 pp. і підпи¬ сання мирної угоди між УНР та країнами Почвірного союзу. Досить цікаві спогади про участь М. Василька в остаточ¬ ному підписанні Брестського миру залишив український гро¬ мадсько-політичний діяч Микола Залізняк.. Він зауважував, що у складі делегації УНР на переговорах був його товариш ще з періоду навчання в Київському університеті Микола Ле- витський. Це зацікавило М. Залізняка і він вирішив поїхати до Бреста для допомоги українській делегації. За допомогою звернувся до М. Василька, який схвалив таку ініціативу, за¬ уваживши, що на його думку „Україна мусіла би сама (неза¬ лежно від Росії. - Авт.) заключити сепаратний мир - молодий організм, яким є ця республіка, не повинен пропустити тут доброї нагоди дати початок до світового миру”85. Про бажан¬ ня М. Залізняка М. Василько доповів міністру закордонних справ Австро-Угорщини графу Черніну (якого, до речі, знав ще з часів навчання в Терезіанумі). Той сприйняв це пози¬ тивно, сподіваючись на допомогу М. Залізняка в справі поро¬ зуміння з українською делегацією. Виряджаючи М. Залізняка до Бреста, М. Василько у своєму напутньому слові говорив, 99
щоб він пояснив українській делегації, що Австро-Угорщина вкрай потребує миру з Україною, бо знаходиться в катастро¬ фічному становищі в зв’язку з недостатком продовольства і сподівається на поставку його з України. Повідомив також те, що граф Чернін отримав наказ від цісаря Карла за будь-якою ціною заключити мир. „Все це українська делегація мусить знати і хай вона твердо тримається” - казав М. Василько86. Він також подав ідею, щоб українська делегація вимагала гаран¬ тій того, щоб з територій Галичини і Буковини, де проживає українське населення, був створений окремий коронний край в складі Австро-Угорщини. Пізніше українська делегація так і вчинила. Але перед цим делегації УНР важко було з’ясувати в галичан їх погляди щодо Галичини, мова про яку йшла на переговорах. Оскільки з галицькими українцями зв’язку не було, то делегати УНР просили О. Черніна, щоб він викликав до Бреста Євгена Петрушевича. Але О. Чернін замість нього запропонував М. Василька, якому довіряв беззастережно. На кінець січня 1918 р. делегації мирових переговорів з’їхалися до Бреста в новому складі. До складу російської деле¬ гації Л. Троцький включив прибулих з Харкова представників проголошеного там уряду Рад Медведєва і В. Шахрая. Він пред¬ ставив їх як єдиних уповноважених представників від всього ук¬ раїнського народу. Від УНР приїхала делегація вже у меншому складі - всього з чоловіки (Олександр Севрюк - голова делегації, Микола Любинський і Микола Левитський - члени делегації). Відновилися переговори по уточненню мирного договору. На цей час українська делегація мала твердішу позицію, бо Центральна Рада 22 січня проголосила IV-й Універсал, за яким Українська Народна Республіка проголошувалася „самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною Державою українського на¬ роду”87, тобто УНР тепер вже стала повноправним суб’єктом між¬ народної політики і українська делегація відповідно вже стала повноправним представником незалежної держави. 5 лютого 1918 p. М. Василько прибув до Брест-Литовська на запрошення О. Черніна. Останній записав у щоденнику: „ 6 лютого. Ввечері приїхав до Бреста. Візнер працював пре¬ юо
красно і невтомно; виясненню становища, зокрема, стосовно українських вимог, сприяв вчорашній приїзд вождя австрій¬ ських русинів Миколи Василька, незважаючи на те, що - оче¬ видно під впливом ролі, яку його русько-українські товариші зараз грають в Бресті - він тут висловлюється в набагато більш шовіністичних тонах, ніж я від нього очікував за його поперед¬ німи віденськими виступами. Я в Берліні радив якомога швид¬ ше покінчити з українцями. Я сказав, що після цього я зможу розпочати переговори з Троцьким від імені Німеччини”88. Але 7 лютого 1918 р. українські представники опинили¬ ся в драматичному становищі: чільник російської делегації Л. Троцький заявив керівникам австро-угорської та німецької делегації Черніну і Кюльману, що нібито війська харківського пробільшовицького уряду вже захопили Київ і ні Централь¬ ної Ради, ні Генерального Секретаріату не існує. Делегації Центральних держав і радянської Росії мали намір послати до Києва комісію для встановлення факту існування в Києві Цен¬ тральної Ради. А в цей час дійсно Київ обстрілювався гармата¬ ми більшовицького війська і на окраїнах міста йшли бої. М. Василько і тут знайшов вихід із ситуації. О. Чернін за¬ писав у щоденнику за 8 лютого 1918 p.: „Сьогодні повинен бути укладений мир з Україною. Це перший мир за цю жахливу вій¬ ну. Але чи насправді Рада до цього часу утрималася в Києві? Василько показує мені телеграму, одержану українською деле¬ гацією з Києва і датовану 6-м числом, а на мою пропозицію ко¬ мандирувати туди австрійського офіцера генерального штабу, для одержання точних відомостей, Троцький відповів відмовою. Його заява, ніби більшовики уже захопили Україну, мабуть, все ж таки була хитрістю”89. Як бачимо, М. Василько телеграмами з Києва, які були спеціально прислані на його прохання, не тіль¬ ки зумів переконати О. Черніна, але й посіяти деякі сумніви у Л. Троцького. Все це разом й забезпечило остаточне вирішення справи. 9 лютого (в день повного захоплення більшовицькими військами Києва) відбулося урочисте підписання Брест-Ли- товського миру між країнами Почвірного союзу і Україною. Як згадував О. Севрюк, після цієї урочистої події до нього підійшов іоі
Микола Василько з келихом в руках і українською мовою про¬ мовив: дозвольте і мені привітати Вас і у Вашій особі в цей великий день нашу Україну”90. В результаті брестських переговорів між Австро-Угорщи¬ ною й УНР, при активному сприянні М. Василька, було також підписано таємну угоду, згідно якої австро-угорський уряд зобов’язувався до і липня 1918 р. з української частини Гали¬ чини й української частини Буковини утворити один коронний край в складі Австро-Угорщини з широкою автономією91. Од¬ нак, влітку 1918 p., під тиском поляків, австрійська влада відмо¬ вилася від цього проекту. Тим часом, події 1918 р. розвивалися стрімко. Восени 1918 р. вже було зрозуміло, що Австро-Угорщина і її союзники зазнають поразки у війні. 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І підписав Маніфест до народів імперії, за яким передбачалося перетворення Австро-Угорщини в конфедерацію національних держав. Однак було вже пізно. Народи імперії прагнули до не¬ залежності. 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулася Українсь¬ ка Національна Рада, яка задекларувала створення окремої держави з українських земель Австро-Угорщини. М. Василько взяв активну участь в роботі конституанти. 23 жовтня він разом з Є. Петрушевичем, як представники Української Національної Ради, зробили офіційний візит до австрійського прем’єр-мініс- тра, повідомивши про прагнення українців. В листопаді 1918 р. було остаточно сформовано державні структури Західноукраїнської Народної Республіки. Одночас¬ но розпочалося створення закордонних представництв у Відні, Празі, Будапешті, Берліні та ін. Микола Василько як загальнові¬ дома особа у Відні був призначений послом в Австрію. Австрій¬ ський уряд без перепон визнав його легітимним представником ЗУНР. Він, маючи зв’язки в політичних, фінансових і журналіст¬ ських колах, не знав труднощів у своїй діяльності. Як згадували його сучасники, достатньо було його візитної картки або корот¬ кого листа, щоб без всіляких формальностей вирішувалися спра¬ ви. А їх було багато. З перших же днів ЗУНР довелося вести обо¬ ронну війну з польським військом. Секретаріат військових справ 102
звертався з проханням і вимогою заготовки різних військових матеріалів, обладнання для госпіталів, санітарних матеріалів, вербування лікарів для роботи в госпіталях і т. п. Зверталися з вимогами й інші установи. Невідомо звідки він добув гроші (так як із Станіслава де, була тоді столиця ЗУНР, такі гроші не надхо¬ дили), але вже в найкоротший строк було закуплено обладнання для двох госпіталів. Він ніколи не боявся брати на себе відпові¬ дальність, не перекладаючи її на інших. О. Лотоцький, який в цей час зустрічався з М. Васильком, згадував: „У Відні (це 1919 р. скорше всього лютий місяць) міг я спізнатися з п. М. Васильком, про якого доводилося багато чути та читати в пресі ще до війни та в часі війни. Се була людина з широким діловим досвідом; з еластичною, вихованою в парла¬ ментарних та дворових умовах вдачею сполучав він невичерпну безодню енергії та ініціативи. В обставинах більш нормальних та за більшого досвіду й твердішої руки провідних кіл послуги його українській справі були б значно більші. У Відні, де проходила попередня його політична діяльність, був він на свойому місці, як риба в воді, і робив неоцінимі послуги українському урядові та його представникам... Коли у Відні, немов би в якомусь роз¬ подільному пункті, зібралася велика кількість українських дип¬ ломатів, Василько дав велике принятгя, на якому запала не одна практична думка для нашої „молодої” дипломатії”92. Як посол, М. Василько захищав у той час інтереси не тіль¬ ки ЗУНР, а всієї України. Майбутню долю українського народу він вбачав у об’єднанні його в єдиній державі. Це видно з його інтерв’ю „Новій цюріхській газеті” - „За що бореться Украї¬ на?”93, а також з його листа до відомого політичного діяча Га¬ личини, тодішнього радника Української Національної Ради у Відні Костя Левицького. Зокрема, він писав: „Не хочу, щоб ця війна, котра потягнула за собою великі жертви і між українця¬ ми, скінчилася без признання суверенної України”94. Це своє переконання М. Василько висловив також на кон¬ ференції голів дипломатичних місій УНР в Карлсбаді 14 серпня 1919 p., заявивши: ,Д твердо стою на самостійності держави нашої”95. 103
Це був період, коли в Парижі відбувалася мирна конферен¬ ція, скликана державами-переможницями у першій світовій війні для вироблення мирних угод з державами Почвірного союзу. Українські уряди УНР і ЗО УНР вирішили надіслати єдину делегацію, яка виїхала до Парижа в січні 1919 р. Діяль¬ ність української делегації ускладнювалась тим становищем, в якому опинилися окремі території української землі, а саме: Північна Буковина і Північна Бессарабія (Хотинщина) були окуповані Румунією, в січні 1919 р. Антанта дозволила Чехос- ловаччині зайняти західну частину Закарпаття, а в квітні - і всю територію краю. ЗУНР вела оборонну війну з Польщею, якій Найвища Рада конференції 25 травня 1919 р. дозволила зайняти Східну Галичину „щоб забезпечити спокій мешканців від більшовицьких банд”. Територія УНР у квітні 1919 р. обме¬ жувалася лише Волинню і частиною Поділля. Українське питання делегації Англії, Франції і СІЛА не роз¬ глядали як окреме питання України, а пов’язували його з полі- Будинок у Брест-Литовському, в якому був підписаний мир між УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. 104
тикою інших країн, які претендували на українські землі. Перешкодою в діяльності української делегації було й те, що окремі члени делегації, галичани, заступник голови делега¬ ції В. Панейко та радник-історик С. Томашівський (обидва від ЗУНР), проводили окрему сепаратистську лінію на визнання Антантою окремої української галицької держави, оголосивши себе окремою делегацією в Парижі. Вони зайшли настільки да¬ леко, що навіть після окупації Галичини Польщею, радили уря¬ ду ЗО УНР порозумітися з білогвардійським урядом Денікіна на платформі визнання „єдиної Росії”. Там же, в Парижі, В. Па¬ нейко заявив про те, що „Галичина не має нічого спільного з Наддніпрянською Україною”96. Його підтримував в цьому рад¬ ник делегації С. Томашівський. М. Василько був протилежної точки зору і не виправдову¬ вав їхньої позиції. В листі до посла ЗО УНР у Відці В. Сінга- левича (який змінив на цій посаді М. Василька) М. Василько писав: „На жаль перебувають вони оба з Томашівським над морем для порятування здоров’я - туди поїхав би і я, але га¬ даю, що аж по признанню України як суверенної держави мо¬ жуть панове дипломати відпочивати по своїй не дуже вдатній праці! Кажу цілком серйозно „НЕВДАТНІЙ”, бо дотепер тіль¬ ки двоє людей працює: Петлюра і Петрушевич. Було б для нас катастрофою, коли б вони на дальше не могли знайти терену для спільної праці! Я чув, що деякі люди там проти мене резонують, що я веду полоністську політику. Прохаю їм від мене сказати, що я маю тільки одну ціль на увазі: признання і суверенність Украї¬ ни! (підкреслення М. Васильком. - Авт.). Для цієї цілі я готов перейти через кожного трупа, навіть свого і успіхи моєї довголітньої праці на Буковині, віддати в більшій частині румунам. Тут не узнаю жодного особис¬ того чи локально-патріотичного становища. Так це мій на¬ прям”97. Із змісту цього листа видно, наскільки М. Василько уболі¬ вав за становище в Україні, за її майбутнє. При цьому він не рахувався ні зі своїм здоров’ям, ні з особистим життям. Адже 105
він відповідав за виховання двох донечок і сина, залишених дружиною. Як свідчить його переписка, всі помисли його були пов’язані з долею України, аби була незалежна держава Украї¬ на - багаторазово повторює М. Василько у своїй переписці й докладає всіх зусиль для здійснення цього. У цьому ж листі до В. Сінгалевича він сповіщає, що довго немає відомостей від уряду й не має орієнтиру, якої політики дотримуватися щодо поляків. Пише, що він приглядається до того, яку політику з цього приводу ведуть галицькі політики на мирових переговорах у Парижі і просить В. Сінгалевича пере¬ дати його недругам з Галичини (які критикували М. Василька за підтримку ним С. Петлюри щодо українсько-польських сто¬ сунків. - Авт.), що у нього немає причини свою „логічно дума¬ ючу голову в пісок ховати”98. М. Василько вважав доцільним відстояти УНР навіть ціною втрати окремих частин території України, зокрема західноук¬ раїнських земель. З цього приводу він писав 6 листопада 1919 р. до вищезгаданого Костя Левицького наступне: „Як відомо, то жодна держава в початках своєї самостійності не розпоряджа¬ лася своєю цілою територією; то чому ж власне українці - котрі з бідою існували в давній Австрії і самі стоять в своїй національ¬ ній організації нижче персів, які у війні не належали також до переможців, - мають ставити жадання збудувати зараз держа¬ ву обнімаючи усі її етнографічні території! Через те доходжу до точки зору, що українці є примушені усе те віддати, що зараз перепиняє дорогу іти рука в руку з румунами і поляками, котрі мають ті самі стремління, що й українці, перешкодити утворен¬ ню давньої Росії (мається на увазі Російської імперії. - Авт.). Чим скорше згодиться на це Україна, тим скорше буде дана їй можливість постаратися для своїх горожан, котрі остануть¬ ся під румунським, під польським пануванням із запевненням національної свободи. А що Румунія і Польща цієї обіцянки до¬ держать дає запоруки самостійна українська держава, котра все ще буде більшою чим Румунія і Польща разом. Впрочім вона буде мати міродайний голос в союзі народів задля своєї еконо¬ мічної вартості. іоб
Відносно русофільської орієнтації: злучення цілої України, це є і Східної Галичини в нову могучу Росію доведе до чого до¬ вела нас вже раз судьба по договорі Переяславським. Дорогий високоповажний пане, відкиньте від себе всі свої локально-патріотичні і сентиментальні почування з гадкою, що немає перемоги без особистих жертв і тоді дійдете до таких пог¬ лядів що й я”99. Подібні міркування М. Василько висловлює і в листі до Голо¬ вного Отамана С. Петлюри від 27 листопада 1919 р. При їх оцінці треба брати до уваги те, що в ті дні військо УНР опинилося в катас¬ трофічному стані. Під натиском переважаючих сил Червоної армії воно змушене було перейти р. Збруч на територію Галичини. В листі до С. Петлюри М. Василько пропонує в ситуації, яка склалася, „старатися наклонити Румунію і Польщу під претекс- том оборони границь їхніх держав, щоб вони зайняли нашу те¬ риторію і так, як се є на Угорщині зазначити лінію демаркації, внутрі котрої могли би Ви, пане президенте, - пише далі М. Ва¬ силько, - робити приготування до весни під охороною румунсь¬ ких і польських військ допустивши тим часом наші перемучені війська на зиму до дому... ми є примушені сповнити всякі жа¬ дання поляків в інтересах нашої великої мети”100. Чи не стала ця пропозиція М. Василька для С. Петлюри поштовхом до підписання ним Варшавського договору? Щодо висловлених М. Васильком думок про перспекти¬ ви української державності позитивним тут є лише те, що він прагнув будь-що зберегти українську державність, навіть шля¬ хом поступки території Польщі й Румунії. Але як показав по¬ дальший розвиток подій, поступки території не гарантували збе¬ реження української державності. Відомо, що голова Директорії С. Петлюра 21 квітня 1920 р. у Варшаві дав згоду на встанов¬ лення кордону між УНР та Польщею вздовж р. Збруч й далі в межах колишнього кордону між Австро-Угорщиною і Росією, що й було зазначено у Варшавському договорі. Але Польща проігнорувала його й 18 березня 1921 р. у Ризі підписала до¬ говір з радянською Росією, залишивши за собою ці території. Таким чином, УНР залишилась без союзників. 107
Влітку 1919 p. М. Василько очолив посольство УНР у Швей¬ царії. Нова посада була отримана М. Васильком після того, як йому надійшов ю травня 1919 р. „Відпис” Міністерства закордон¬ них справ УНР. Згідно з цим документом, він призначався голо¬ вою Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Берні, змінюючи на цій посаді Є. Лукасевича. Завдання, яке ставилося перед М. Ва¬ сильком, полягало у поглибленні відносин уряду УНР з іншими державами, посольства яких були представлені у Берні. Результа¬ том його діяльності повинно було стати визнання України, зокре¬ ма, сусідніми державами України. В кінці документа визначалися повноваження М. Василька: „Цим декретом уповноважується Вас, всі на території Швейцарії знаходячіся (так в оригіналі. - Авт.) наші місії, і ті, котрі ще там прийдуть, чи то політичного, війсь¬ кового чи економічного рода (це відноситься і до українців, котрі мають державні повновласти) в їх діяльності наглядати; они всі є обов’язані, Вашим припорученням підлягати, за що Ви перед Правительством відвічальні будете101. Цю подію відзначала італійська і швейцарська преса. Зок¬ рема, газета „Україна”, редагована Степанківським (м. Лозан¬ на), писала, що „М. Василько - одна з визначніших постатей України. Його інтелігентність і діяльність здобули йому дуже визначне місце в українському русі і до нього вже здавна звер¬ талися погляди всіх... Його призначення Директорією на пост міністра республі¬ ки ставить у Берні одного із справжніх провідників нашої за¬ кордонної політики... його енергія, блискучий розум і невичер¬ пна добрість будуть усім нам дорогоцінною допомогою”102. її липня 1919 ,р. М. Василько прибув до Берна і вже 20 лип¬ ня 1919 р. листом повідомив міністра про стан справ у швей¬ царській місії, наголошуючи на тому, що попередній керівник посольства Є. Лукасевич працював не на користь піднесення міжнародного авторитету УНР103. Незважаючи на те, що М. Василька вважали „германофі¬ лом”, і ставлення до нього у Швейцарії могло бути насторо- жено-вичікувальним з боку представників країн Антанти, він розпочав активну дипломатичну діяльність, прагнучи якомога 108
швидше налагодити стосунки з дипломатами Польщі, Румунії та Чехословаччини. З цією метою М. Василько робив не лише офіційні, але й приватні візити, стежив за тим, щоб утримува¬ лися „на відстані” від Швейцарії ті особи з числа українських державних службовців, які могли зашкодити діяльності місії. Це пояснювалося ще й тим, що з другої половини 1919 р. уряд УНР змушений був змінити деякі напрямки своєї зовнішньо¬ політичної діяльності і відмовитися від боротьби за Буковину та Бессарабію в обмін укладення угоди з Румунією та іншими сусідніми державами, які могли гарантувати і визнання Ук¬ раїни, і надання допомоги у боротьбі з її ворогами. В цьому плані показовим є те, що М. Василько намагався не допусти¬ ти перебування в Швейцарії колишнього голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії Г. Гасенка, відомого своїми антирумунськими поглядами104. Причиною такого кроку було невдоволення румунського посланника змістом інтерв’ю Г. Га- сенка, даного ним одній з газет, в якому колишній голова місії подавав свій погляд на ситуацію в українсько-румунських від¬ носинах, втручаючись, на думку румунів, у внутрішні справи королівства105. В перші місяці на посту голови бернської місії, М. Василько найбільше уваги приділяв зміцненню відносин з Румунією та Польщею. У зв’язку з цим значно активізувалося його спілкуван¬ ня з новим головою Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії К. Мацієвичем. Воно розпочалося за ініціативою М. Ва¬ силька. К. Мацієвич, вітаючи свого колегу із призначенням, по¬ дав аналіз внутрішніх подій у Румунії та зовнішньополітичного становища країни, акцентуючи увагу на тому, що приєднані Ру¬ мунією території можуть бути невизнані Антантою, і через це Ру¬ мунія шукає спільника, яким може виступити саме Україна106. Щодо стосунків з польськими представниками, то в одному з листів до міністерства в липні 1919 p. М. Василько докладно опи¬ сав зміст розмови з військовим аташе Польщі у Берні, майором Гурком. З бесіди ставало зрозумілим, що майбутні відносини Ук¬ раїни та Польщі Гурко і польські дипломати значною мірою вва¬ жали, що залежатьвід успіхів генерала А. Денікіна, активності 109
селянських загонів, тобто подій в самій Україні. Аналізуючи становище у Польщі, згідно з інформацією аташе, М. Василько констатував, що заяви А. Денікіна про анексування Галичини та Бессарабїї викликали у Польщі негативне ставлення до білогвар¬ дійської Росії. (Тут слід зазначити, що не лише А. Денікін, але й О. Колчак робили заяви про те, що і Галичина, і Буковина, і Бес- сарабія повинні входити до складу Росії107). Через це для польсь¬ кої сторони надзвичайно бажаною стала самостійність України. Таким чином, М. Василько відзначав поворот у польській зов¬ нішній політиці, наголошуючи на тому, що голова польського уряду „є безперечно приклонником української орієнтації і вели¬ кий ворог Росії”. Саме через таку позицію найвищого урядовця Польщі майор Гурко запевняв М. Василька, що польський уряд піде на укладення угоди з С. Петлюрою. Правильно оцінив М. Василько і слова польського війсь¬ кового аташе про те, що заява А. Денікіна стосовно Галичини є значно загроз¬ ливішою для України, ніж акція військова, тому він констатує, що лише непри¬ миренна позиція Росії в білоруському, бессарабсь¬ кому та східночеському питаннях може змусити поляків спільно з румуна¬ ми піти за Україною. Тоді С. Петлюра в очах поляків ставав надзвичайно цінним союзником. Закінчуючи лист, М. Василько повідом¬ ляв, що майор Гурко буде переведений на посаду ата¬ ше до Бухареста, де також має намір співпрацювати з Румунією та Україною. За¬ М. Василько у 1919 р. ПО
мість Гурка до Берна з Бухареста прислали аташе Олдовського, з яким у К. Мацієвича склалися нормальні стосунки завдяки прихильності Олдовського до української справи108. Це давало можливість М. Васильку дивитися з оптимізмом на майбутні взаємини з польським військовим аташе. У липні ж 1919 p. М. Василько, за дорученням міністра за¬ кордонних справ, розвинув відносини з румунським послом у Швейцарії Пакліану. Вже перші зустрічі з ним дали українсько¬ му послу інформацію про можливість надання Румунією допо¬ моги Україні. М. Василько писав з цього приводу, що у випад¬ ку, коли „ми (Україна. - Авт.) з Бессарабії і з більшої частини Буковини на річ Румунії зрезигнуємо (примиримося. - Авт.), [Румунія] буде нам в дуже великих справах помочею служити”. Від Румунії сподівалися допомоги у справі захисту інтересів України перед Францією та у примушенні країн Антанти змі¬ нити рішення стосовно ЗУНР. Тут українська сторона, власне, М. Василько сподівалася, що Румунія спільно з Чехословаччи- ною будуть діяти „щоби проект невтралізовання знов принятий зістав”109. Того ж дня, 31 липня 1919 p., коли складався вищезгаданий лист, мав місце візит до М. Василька з боку чехословацького уповноваженого Барачека. Посол Чехословаччини наголосив у розмові з М. Васильком, що Україні потрібно розвивати свої стосунки із сусідами, окрім Росії та Польщі. Він прямо під¬ штовхував до розвитку відносин між Україною та Румунією, гарантуючи при цьому добрі стосунки і з Чехословацькою рес¬ публікою110. Перші кроки М. Василька на посаді посла УНР у Берні знайшли позитивний відгук у політичних та дипломатичних колах країн Центральної Європи. Після візиту до М. Василь¬ ка, Барачек мав консультацію з міністром закордонних справ ЧСР Е. Бенешем, і той у своїй інструкції, її Барачек, за словами М. Василька, продемонстрував українському послові, наказу¬ вав „з Васильком удержувати якнайкращі зносини; в польсь¬ ко-українській справі задержимо українцям прихильну невт- ральність”111. Після обіду з румунським послом 31 липня 1919 р. ні
мав місце візит М. Василька до Пакліану 8 серпня 1919 Р-> звіт про який уповноважений посол швидко відправив міністру А. Темницькому. Під час зустрічі М. Василько домігся обіцян¬ ки, що Румунія буде морально підтримувати боротьбу за виз¬ нання суверенітету України, а також виступить посередником при вирішенні польсько-української суперечки. Однак все це могло відбутися за умови, „коли ми (Україна. - Авт.) зрезиг- нуємо на річ Румунії зі всіх претензій відносно Бессарабії, а також і Буковини. Відносно Буковини то може вдасться для нас врятувати чисто українську частину”. Тут М. Василько змушений був констатувати той факт, що „Україна ніколи не мала в посіданню Бессарабії і Буковини, та що ті території, з однієї сторони через Росію, а з другої сторони через Австрію насильно чи підступно забрані зістали, а Українці там піз- нійше поселилися”112. Зрозуміло, що відвертість М. Василька була необхідною в констатуванні факту, але його сподівання на врятування для України саме української частини Букови¬ ни свідчать про те, що і він, як і М. Грушевський, намагався підходити до вирішення територіальних суперечностей не з точки зору „історичного права”, а з точки зору ситуації, яка склалася на час вирішення конфлікту. Перебуваючи на посту посла УНР у Берні та маючи відно¬ сини з Румунією та Україною й Парижем, М. Василько міг доз¬ волити собі критичні висловлювання з приводу ситуації, яка склалася навколо України. Так, він зазначав, що представник УНР у Парижі В. Шнейко не виконував доручення С. Петлю¬ ри, спрямовані на укладення міцніших відносин з Румунією та Польщею. Заперечував він (посилаючись на дані румунської сторони) і вимогу Антанти до Румунії про блокування України. Разом з тим, М. Василько демонстрував себе відданим С. Петлюрі службовцем. У своєму листі від 23 жовтня 1919 р. до С. Петлюри М. Василько сповістив про відомий йому факт, що архикнязь В. Габсбург виявився втягненим у спробу переворо¬ ту, спрямованого проти С. Петлюри. З метою відмови його від цієї місії, М. Василько підготував листа, якого просив передати С. Петлюрі113. У згаданому вище зверненні до В. Габсбурга, на¬ 112
гадуючи йому про дружбу, М. Василько повідомив, що навіть незважаючи на пропозицію, „коли б Петлюра був усунений і мене повідомили б, що Ваша Високість стоять у владі, поли¬ шив би я, свою посаду. Без ріжниці чи Ваша Високість брали участь в перевороті, чи цей видвинув Вашу Високість без Вашо¬ го відома. І так само, як і я, Ваша Високість, знають докладно, що я звичайно знаю настрої - зроблять всі поважні Українсь¬ кі патріоти”114. Василько дбав про те, щоб український уряд не припиняв суперечки за владу і робив все можливе, щоб усунути від цих суперечок тих, які своїми діями могли б підірвати його репутацію. Проте навіть події, пов’язані з можливими змінами влади, не змусили М. Василька припинити посольську діяльність. Вже 14 листопада 1919 р. він повідомляє голову Надзвичайної дип¬ ломатичної місії УНР в Румунії про зміни в румунському посоль¬ стві у Берні та про призначення сюди пана Деруссі. (Цей лист було надіслано саме К. Мацієвичу, а не міністру закордонних справ, як стверджував раніше І. Піддубний). Проте безумовно найважливішим у цьому листі є висвітлення усвідомлення того, що українській дипломатії не під силу подолати „упередження цілого світа” до України, і тому на перший план виходить дип¬ ломатія тих країн, які визнані у світі, тобто Румунії, Чехосло- ваччини, Польщі115. М. Василько з приводу таких союзників-адвокатів зазначав: „Страх, який має Румунія й Польща перед відновленням Великої Росії й економічні інтереси, які має Чехія в утворенні Української Держави, піддержують симпатії тих трьох Держав до Української ідеї, але цілком природно жадають вони відповідної зарплати. В „Руській Країні” застерегла вже це собі Чехословакія, Бессарабія й Буковина є гонораром для Румунії (гадаю, що головну часть Української Буковини вдасться ще вратувати); лишається ще Польща котра добре знає, як то для нас є потрібним щоб польські дипломати заступалися за нашу справу перед Антантою, а також вона добре знає, що спеціально Румунія не буде з нами задалеко вдаватися без порозуміння з Польщею й з тої причини буде, пев¬ но, жадати найбільшої заплати”116. Отож, М. Василько стверджу¬ 113
вав, що лише визнання України Чехословаччиною, Польщею й Румунією дозволить їй справді відродити державне життя. Про¬ те М. Василько міг і помилятися у ряді випадків, зокрема, тоді коли інформація була неповною чи навмисне перекрученою. У цьому випадку показовим є лист від 2 грудня 1919 p., лист без підпису, але за його змістом можна припустити, що це відповідь К. Мацієвича М. Васильку на лист, переданий через А. Пакліану. К. Мацієвич переконував, що стриманість Румунії у ставленні до України визначається виключно впливом Антанти, представ¬ ники якої не були задоволені постачанням зброї Україні. Пев¬ не місце відводилося аналізу стосунків України з Польщею та аналізувалася ситуація, пов’язана із зміною уряду Румунії, також характеризувався уряд Румунії, в складі якого були представни¬ ки Буковини та Бессарабії, як неприхильні до України117. Декретом прем’єр-міністра УНР І. Мазепи від 19 листопада 1919 p. М. Василько призначається послом в Берліні. Але він зажадав, щоб цей декрет був підписаний також головою Ди¬ ректорії С. Петлюрою і міністром закордонних справ А. Леви- цьким, після чого йому доручили затриматися в Швейцарії118. Як пізніше з’ясувалося, причина була не в підписах, а як він пише в листі до С. Шелухіна, пропозицію М. Василько не при¬ йняв тому, що побоювався, що його призначення до Берліну викличе в держав Антанти непорозуміння, нібито С. Петлюра вже сторониться Антанти119. Проте майже до кінця існування посольства УНР в Берліні (1923 p.), М. Василько, за завданням уряду УНР і особисто С. Петлюри, брав активну участь в його діяльності і керував ним. Сталося так, що перебування М. Василька у Берні було не¬ можливим тому, що в бюджеті місії УНР в Швейцарії, складе¬ ного членами Директорії УНР Ф. Швецем і А. Макаренком, не запланована була зар-плата М. Василькові з і січня 1920 р. Він вже витратив на утримання посольства в 1919 р. юоооо фран¬ ків власних грошей120. Через це в грудні 1919 р. і січні 1920 p., а також з і березня до червня 1920 p. М. Василько перебував у Берліні при міністрові фінансів Б. Мартосу. Там він енергійно проводить інтенсивну роботу. Зокрема, налагоджує зустрічі з 114
послами Польщі (п. Шебеко) і Франції (де Марцілі), які рані¬ ше недружньо ставилися до УНР, звинувачуючи українське по¬ сольство в німецькій орієнтації внаслідок доносів з боку окре¬ мих членів української делегації в Парижі (А. Галіпа та ін.). Особливо важливим було налагодження відносин з Поль¬ щею. Коли спроби унормування стосунків з Добровольчою ар¬ мією А. Денікіна для спільної боротьби проти більшовицьких військ радянської Росії не увінчалися успіхом, С. Петлюра вирі¬ шив порозумітися з Польщею, оскільки вести війну на три фрон¬ ти (проти військ радянської Росії, Добровольчої армії А. Денікіна і польських військ) не було сил і засобів. Він ініціював перегово¬ ри про перемир’я з наступною угодою про мир. Продовж квіт¬ ня - грудня 1919 р. відбулися кількаразові зустрічі-переговори представників С. Петлюри і Ю. Пілсудського, які закінчилися підписанням 24 квітня 1920 р. Варшавського договору між Польщею і УНР. Угода була таєм¬ ною. Петлюра її підпи¬ сав без відома уряду ЗО УНР, і в ній було зафік¬ соване визнання Східної Галичини за Польщею. Договір викликав вели¬ ке незадоволення й про¬ тести не тільки з боку Є. Петрушевича й уряду ЗО УНР, але й всього на¬ селення Галичини. До¬ говір також зруйнував єдність українських на¬ ціональних сил як в Ук¬ раїні, так і за кордоном. Він перекреслив також Акт Соборності 22 січня 1919 р. Цей договір пос- о , ґ * За робочим столом у 1920 р. 115
тавив у дуже скрутне становище українських дипломатів, особ¬ ливо тих, котрі брали участь в мирних переговорах у Парижі. Як стверджував колишній міністр праці уряду УНР, буковинець О. Безпалко, „це був найстрашніший час існування нашого уряду перед довершенням польсько-української угоди”121. Це був період, коли залишки обезсилених військ армії УНР, затиснуті у трикутнику на півночі Поділля і південно-східної Во¬ лині, відбиваючись на півночі від червоноармійського, на півдні - від білогвардійського і на заході - від польського військ, змушені були відступити на територію Галичини, де були інтерновані. До¬ говір з поляками ще не був підписаний. Українцям ще було неві¬ домо становище українського війська і місце перебування уряду УНР. За кордоном серед українських урядовців і громадських кіл наступила дезорганізація і деморалізація. Політика уряду УНР і особисто С. Петлюри піддавалася критиці, їм висловлювалася недовіра. Цим скористалися різні авантюрні особи, сіючи паніч¬ ні настрої й здійснюючи провокаційні дії. Треба зазначити, що це сприяло затриманню блокування українських вкладів у банках Німеччини, Австрії, Угорщини, що ще більше ускладнювало ста¬ новище урядових установ і інтернованих військових. Особливо великої шкоди для української держави завдав керівник української фінансової місії у Німеччині Григорій Супрун, який замість того, щоб відстоювати інтереси УНР, нав¬ паки - вів провокаторську роботу: розповсюджував негативні чутки про український уряд і українську державу. І це робилося в умовах, коли радянська Росія зондувала в Німеччині політич¬ ний ґрунт на можливість відкриття там свого посольства. З метою інформування дипломатичних представників УНР і громадських кіл за кордоном, Рада Міністрів УНР відрядила для цього міністра праці УНР Осипа Безпалка у лютому-квіт- ні 1920 р. Про роботу співробітників українського посольства в Берліні і про своє враження про це він детально висвітлив у своєму звіті. У зв’язку з тим, що значна частина його звіту при¬ свячена роботі посла М. Василька, який згідно доручення уря¬ ду УНР відповідав за роботу берлінського посольства, то варто приділити оцінці його роботи більшу увагу. 116
Отже, послом у Берліні в той час був один з лідерів УСДРП Микола Порш. Про нього і його ставлення до роботи О. Безпал¬ ко (теж соціал-демократ) відгукується у своєму звіті наступним чином: „це гарна, розумна людина. Але ледача, а ледача це ще гірше..., він мало активний, байдужий” і далі в такому дусі, тоб¬ то М. Порш запустив роботу посольства. Зовсім інше враження на О. Безпалка справив посол М. Ва¬ силько, який приїхав до Берліну на допомогу, рятувати справу. Безпалко пише, що з приїздом М. Василька до Берліну „особис¬ то і письмово почалися заходи проти ганебного заходу Г. Суп¬ руна на спростування його брехні. М. Василько своїм заходом збив можливі наслідки такої широкої акції Супруна”122. Далі повідомляє, що М. Василько домігся особистої зустрічі з мініс¬ тром закордонних справ Німеччини Керстером і той запевнив його, що визнає лише посольство Директорії і ніяких інших посланників від якогось уряду не прийме. Водночас пообіцяв перервати офіційні зв’язки Супруна з Німецькими установами і розблокувати певну суму вкладів у німецьких банках. У зв’язку Головний отаман С. Петлюра серед дипломатичних представників УНР: М. Василько та ген. В. Сікевич 117
з цим О. Безпалко робить висновок, що не будь тут М. Василька „ми сіли б в глибоке болото”. О. Безпалко не стримує свого за¬ хоплення від активної діяльності посла М. Василька в Берліні і висловлює це таким чином: „яке враження, який успіх мав тут (в Берліні. - Авт.) Василько, який з Відня керує посольством у Берліні і рівночасно допомагає тут Поршу і Мартосу. День і ніч працює той чоловік, немає тут визначнішого чоловіка, з яким би він не зумів нав’язати зносини. Десь дібрався туди, де також соціалістичні міністри п’ють і бавляться, і там він їх уміє оброб¬ ляти. Він, націонал-демократ вже має довір’я у соціал-демокра¬ тичних міністрів, а наш соціал-демократичний посол (мається на увазі Микола Порш. - Авт.) немає його навіть у соціал-де- мократичних редакторів. При тім, який джентльменський такт у Василька! Безперечно, Василькові було би приємно, коли би він дістався як посол до Берліна. Крім того, він пробиває у міністра закордонних справ Керстера на користь Порша і що це може наступити лише зміна особи посла (мається на увазі, що німецький уряд запевнив, що ніякого іншого українського уряду послів не визнаватиме. - Авт.). Отже, Василько! Щоби зміряти працьовитість Василька, я скажу, що я дістаю від нього денно два листи ділового змісту і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони світу, тим часом, коли наше берлінське коресподенційне бюро висилає в світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську справу й ту не щодня. Я зачарований Васильком і мушу сказати, що коли роблять закиди йому щодо нечесності, що коли б ті закиди були би на¬ віть правдиві, то волів би сто раз Василька і вірю йому скоріше до залагодження державної справи, як нашим чесним неробам. Не говорю вже тут про наших злодіїв, що наживають тільки де¬ ржавного добра і рівночасно нищать нашу державність на кож¬ нім кроці”123. В кінці свого листа О. Безпалко рекомендував Головному Отаману С. Петлюрі „направити М. Василька до Риму, де він через зв’язки з німцями був би бажаний і зумів би скоро зроби¬ ти прихильними італійців”124. 118
Мабуть, голова Директорії УНР С. Петлюра прислухався до порад О. Безпалка з цього приводу. На М. Василька була покла¬ дена відповідальність і за роботу української місії в Італії, і С. Пет¬ люра наполягав, щоб М. Василько переїхав до Риму. Але сталося так; що він поїхав не в Італію, а в Бельгію. В липні 1920 р. у Бельгії (місто Спа) проходила закрита конференція, яка офіційно мала займатися лише розглядом виконання постанов Версальсько- го миру і претензіями Антанти до Німеччини і тому офіційними представниками на ній мали бути лише держави Антанти та Ні¬ меччина. Туди не запросили не тільки членів Почвірного союзу - Туреччину, Болгарію, Австрію, а й всіх нейтральних держав (Швейцарію, Швецію, Голландію та ін.), не була представлена там і делегація СПІА. Тому, як пише тодішній голова надзвичайної місії УНР в Шгейцарії М. Василько, „ми не мали ніякого права з’явитися на /конференцію”, хіба тільки в тому випадку, якби Польща представила там Україну як свого союзника. Проте, М. Василь- коїза своєю ініціативою все ж прибув з делегацією в Бельгію. З великими труднощами він дістав французьку і бельгійську візи й (Зареєструвався в голови конференції бельгійського міністра закордонних справ, а також у делегації прем’єр-міністрів Анг¬ лії та Франції - Ллойд-Джорджа та Мільєрана. Але українська делегація ніким не була прийнята. Таким же чином, члени-учасники конференції обійшлися з делегацією графа Тишкевича, який очолював українську деле¬ гацію на мирних переговорах у Парижі і був в Спа. З цього ставлення до української делегації М. Василько зробив висновок, що „Великобританія (Ллойд-Джордж) хоче з радянською Росією або а) дійсного миру, або б) вияснення того, що не Англія, а радянська Росія винна за продовження війни”125. ,Антанта хотіла втрутитися як-небудь у розв’язання українсь¬ кого питання, відкинула, безумовно, переговори про мир, обхо¬ дячи нас (тобто дивляться на українську справу, як на внутріш¬ ню справу колишньої Російської імперії), бо інакше англійська публічна опозиція (особливо робітничі партії, симпатії яких Ллойд-Джордж домагається) дивились би на його мирову ак¬ 119
цію, як на серйозну”, - продовжує свої міркування М. Василько і робить висновок, що „Ллойд-Джордж тільки тоді вернеться до українського питання, коли ми будемо потрібні йому для бо¬ ротьби з більшовиками у війні з радянською Росією”126. Проаналізувавши політичні й дипломатичні дії англійсь¬ кого уряду попередніх місяців, в заключенні М. Василько дає аналітичну оцінку політики Великобританії щодо України та Росії наступним чином: „Ця орієнтація англійського лорд-кан- цлера ще підтверджується у нього слідуючими моментамй: а) він не вірить в національну українську самосвідомість мас на¬ шого населення; у волю і силу цих мас скинути більшовицьке ярмо; ще менше в державно-творчу здібність нашої, як англій¬ ці гадають, без того дуже невеликої інтелігенції, і в віднопіен- ня до неї, так чисельних політичних партій, з яких більшість зараз висловлюється, більше або менше, за Федеративну Росію (Винниченко, Грушевський, Липинський). Тієї ж самої дум¬ ки, між іншим і англійські військові (військовий міністр лорд Черчілль); б) він гадає, що більшовизм в Росії і без того скоро мусить уступити перед іншою системою, при якій наше насе¬ лення на підставі пункту а) охоче примириться з автономією; б) Україна на підставі давньої внутрішньої антантської згоди є сферою французького впливу, для якої він (Ллойд-Джордж) не хоче потворствувати ні одним англійським жовніром”127. Ознайомившись з роботою української делегації в Парижі, М. Василько дав негативну оцінку її керівникові графу Тиш- кевичу, який не використав угоди між УНР і Польщею від 22 квітня 1920 р. щодо її роз’яснення серед дипломатичних кіл, не підтримував тісних стосунків з офіційними інституціями, а як „аристократ, клерикал і антисеміт” підтримував зв’язки лише з окремими особами. Виходячи з ситуації, яка склалася на конференції в м. Спа, М. Василько ставить перед собою завдання: і. З’ясувати, чи по¬ ляки ще далі хочуть дотримуватися союзу з Україною, і якщо так, то чи зможуть вони допомогти Україні. 2. Оскільки не було можливості висловити позицію української делегації на словах, повідомити це учасникам конференції письмово. 3. Якнайшвид¬ 120
ше представити свої пропозиції урядові УНР. ІМ. Василько здій¬ снює заходи для виконання наміченого плану. Передусім, він звернувся до графа Тишкевича, який пред¬ ставляв українську делегацію в Парижі і перебував у м. Спа, зус¬ трівся з керівником польської делегації на конференції, з мініс¬ тром закордонних справ Польщі, або з його заступником. Після того, як Тишкевич заявив, що в цьому не має сенсу, бо обидва ці поляки є противниками України, М. Василько взяв ініціати¬ ву в свої руки. Він прибув до польської делегації й заявив, що має спеціальне доручення міністерства закордонних справ УНР А. Ніковського, щоб українська делегація працювала в цілко¬ витому контакті з польською. Внаслідок цього, він потребував від поляків інформації і директив. М. Василько був прийнятий віце-міністром закордонних справ Польщі, заступником голо¬ ви делегації Пільцем, який сказав, що він перед поїздкою в Спа був прийнятий Ю. Пілсудським у Варшаві і той йому пояснив, що польсько-українська угода як для Польщі, так і для спокій¬ ного розвитку Сходу є життєвим питанням. І Ю. Пілсудський за будь-яких обставин за кооперацію з Україною і через те на¬ казав Пільцу вжити всіх заходів, щоб Союзна Рада в Парижі приєдналася до відношення Польщі до України і визнала не¬ залежність України і теперішній її уряд. Пільц повідомив, що він зробив все, щоб точно виконати наказ Ю. Пілсудського. Але його (Пільца) заходи не мали успіху через позицію англійців і навіть французів. Після повідомлення Пільца, М. Василько виклав свої мір¬ кування щодо взаємовідносин між Польщею і Україною, які були зведені до наступного: „і. На підставі угоди 22 квітня 1920 р. Польща і Україна, що торкається радянської Росії, так зв’язані між собою, що вони тільки по взаємному порозумінню мають право закінчити вій¬ ну. З цього виходить, що Польща теперішнім втручанням Ан¬ глії до миру з радянською Росією, юридично має право прий¬ няти лише тоді, коли Україна на це погодиться. Тому Польща зобов’язана вжити всіх заходів, щоб всупереч намірам Ллойд- Джорджа, на мирову конференцію, яка передбачається в берез¬ 121
ні в Лондоні, представники України були допущені, як повно¬ правний партнер для заключення миру. 2. Завдяки державному розумові Пілсудського і Петлюри ворожнеча, яка була впродовж століть між поляками і україн¬ цями припинилась, що вже багато означає для майбутнього. Згода 22 квітня може бути для обох народів актом безподібно- го історичного значення, коли вона втримає так швидко вже наступавший військовий іспит. Але, як поляки, ледве після 3-х місяців, перетворять Варшавський договір в шматок паперу, то це означатиме знов на невідомо який час брато-вбивчої війни цих двох народів, які у всіх відношеннях мусіли б допомогти один другому”128. Як бачимо, посол М. Василько сміливо взяв на себе від¬ повідальність і гідно захищав і відстоював державні інтере¬ си українського народу. Він" виклав свої погляди заступнику польського міністра закордонних справ на позицію Польщі у стосунках з УНР, що за змістом мали аналітичний характер оцінки досвідченого державного діяча, який з гідністю і дип¬ ломатичним тактом виклав свої роздуми, вимоги і разом з тим застереження щодо наслідків на випадок помилкових кроків польських політиків стосовно української держави. Як пока¬ зали події у стосунках між поляками і українцями на Волині в період Другої світової війни, спрогнозовані М. Васильком на¬ слідки необачних дій польських політиків щодо українського народу підтвердилися. Заступник міністра'Польщі Пільц погодився, що по обох пунктах М. Василько розмовляв з ним логічно і попросив, щоб українська делегація йому негайно надіслала ноту з викладе¬ ними пропозиціями і пообіцяв того ж дня надіслати її міністру закордонних справ Польщі. З цього М. Василько, на противагу Тишкевичу, зробив ви¬ сновок, що він побачив в Пільцові „поміркованого, розумного польського реального політика, який старається цілковито ви¬ конати доручення своїх глави держави й уряду”129. В той же день нота відповідного змісту була складена пос¬ лами М. Васильком, А. Марголіним (посол у Великобританії), 122
А. Яковлівим (посол УНР в Бельгії і Голландії), але відповіді на неї від польського міністерства закордонних справ не отримали. Крім того, М. Василько у доповідній міністру закордонних справ УНР доповів, що „цілком ясно, що граф Тишкевич ні в якому відношенні не відповідає необхідним зараз якостям для Парижу... Дух теперішнього часу і поступову еволюцію на світ він взагалі собі ніскільки не уявляє”. Це не мало характеру до¬ носу. Водночас М. Василько зазначає і „добрі якості”, які він знайшов в Тишкевича. „Він, - пише М. Василько, - Безумовно прихильник самостійної України, він, безумовно, міцно відда¬ ний нашому президентові Петлюрі, і нарешті, він старенький пан з дуже тонкими аристократичними манерами. Все інше не¬ гативне”130. Голова Директорії УНР, він же Головний Отаман Армії УНР С. Петлюра приділяв значну увагу налагодженню зв’язків з іншими державами, підбору кадрів для цієї важливої ділянки державної роботи. Він пропонував, щоб більш досвідчені дип¬ ломати надавали консультації і своєчасну допомогу малодо- свідченим дипломатам. Миколі Васильку, крім очолюваного ним посольства в Швейцарії, було доручено здійснювати полі¬ тичний контроль і нести відповідальність за посольства в Італії, Німеччині й Угорщині. Через нього йшло фінансування цих і деяких інших посольств. Він був послом в ранзі міністра і йому було виявлене велике довір’я. Зокрема, йому були надані ши¬ рокі повноваження в здійсненні окремих дій від імені держави. В архіві збереглося, з підписом голови Директорії і Головного Отамана, голови Ради міністрів і міністра закордонних справ, наступне посвідчення: „Наш уповноважений міністр п. Микола Василько є спе¬ ціально уповноважений умовлятись про конференції полі¬ тичного, військового та фінансового характеру і брати на себе відповідальні зобов’язання, для чого дане йому це законне і ав¬ торитетне уповноваження”131. Про повагу до його досвіду й ерудиції з боку голови Дирек¬ торії підтверджує й інший випадок. Коли постало питання про підбір кандидатури на посаду посла до Польщі, С. Петлюра в 123
листі до голови уряду УНР А. Левицького рекомендував на цю посаду Миколу Левицького і стверджує, що той „міг би досить пристойно застосувати наші інтереси в Варшаві. Чоловік певної системи - пройшов формально школу Василька”132, підкреслює С. Петлюра. Микола Левицький перед цим був заступником посла в Швейцарії, тобто М. Василька. В іншому листі до міністра закордонних справ УНР А. Ні- ковського (18.05.1921 p.) С. Петлюра звертає його увагу на не¬ достатню дипломатичну активність посольств в окремих держа¬ вах. З огляду на це, він вимагає „більш активної праці в Італії посла Василька (М. Василько в цей був послом в Швейцарії, але С. Петлюра бажає, щоб М. Василько в Італії українське посоль¬ ство взяв під опіку. - Авт.), а в Туреччині - Кедровського, і мені дуже сумно, - продовжує С. Петлюра, - що Василько, як і досі не може вирушити до Риму для належної підготовчої праці. Виправдовувався тим, що, мовляв, Т. Галіп тої праці не припи¬ няє (Теодот Галіп очолював прес-бюро у М. Василька. - Авт.) мене не переконують, бо об’єм і відповідальність доручень п. Василькові давав би можливість ставити справу ширше, а не в площині інформаційній, як це можливо при перебуванні в Римі п. Галіпа”133. Голова Директорії С. Петлюра виявив таке піклування про дипломатію УНР тому, що після підписання 21 березня 1921 р. Ризького договору між Польщею і радянською Росією, станови¬ ще уряду УНР було в скрутному становищі. Польща в односто¬ ронньому порядку перекреслила Варшавський договір 1920 р. між нею і УНР. Про наслідки для України цих договорів чітко виклав М. Ва¬ силько в листі до колишнього польського посла в Берліні Ігнаца Шебеко, з яким він був у приязних особистих стосунках. Зокре¬ ма, він відзначав, що через договір з Польщею 1920 р. Україна збільшила число своїх ворогів у світі, не придбавши жодних друзів. А через Ризький договір зобов’язалася також і Польща формально не додержуватись цього договору. Ізоляція України в боротьбі проти більшовицької окупації стала цілковитою ще й тому, що з огляду на нездатність всіх культурних держав світу 124
порозумітись на платформі в який спосіб покласти кінець за¬ грожуючій цілому світові системі в Москві134. Лист писався напередодні відкриття конференції в Генуї 1922 р. і М. Василько як досвідчений дипломат і політик про¬ зорливо передбачив наміри і бажання політиків головних євро¬ пейських держав. Так, він стверджує, що прем’єр-міністр Англії Ллойд-Джордж в якості порятунку економічного становища своєї держави вбачав план відбудови Росії, що суперечило здо¬ ровому глузду, - підкреслює М. Василько. Німецькі промислові магнати теж мали надію порозумітися з московською владою для свого порятунку (що й, як відомо, сталося. - Авт.). „Через наше порозуміння з Польщею 1920 p., - продовжує М. Василько, - німецький уряд позбавив нас права розпоряд¬ ження майном української держави в рейх банкові в Берліні приблизно 420 млн. марок, Австрія і Угорщина - 150 млн. авс¬ трійських корон і приблизно юо млн. угорських корон. Оче¬ видно за порадою Німеччини вжили цих заходів і держави Антанти, уряди яких не визнали УНР”. І на завершення листа М. Василько констатує: „Фікція єдиної неподільної Росії, яку... штучно підтримувала царська Росія для Заходу, тепер в Генуї буде святкувати своє відродження тим, що з московськими більшовиками будуть вестися переговори як з представниками всієї Росії”135. У своїй дипломатичній діяльності М. Василько прагнув зробити максимум можливого і цього вимагав від інших. Ви¬ явивши незадовільну роботу посла УНР в Берліні М. Порша, він виявляє прин-циповість і пише лист міністру закордонних справ А. Ніковському з пропозицією звільнити з посади посла М. Порша і замість нього призначити на посаду посла радника посольства Романа Смаль-Стоцького, що й було зроблено. Зго¬ дом М. Порш в листі до М. Василька закинув докір у його вині. На це М. Василько відповів наступним чином: „Не через мою вину, а внаслідок того, що ми оба різно ро¬ зуміємо наші службові обов’язки... Дозвольте нагадати Вам, що я завжди ставився до Вас, від нашого знайомства в Києві, аж до сьогоднішнього дня, так коректно, лояльно, так ішов на зустріч 125
Вам, що маю право сподіватися від Вас, щоб Ви мені не зава¬ жали тепер в моєму такому тяжкому завданню „вивозити гній, який назбирався від стількох наших дипломатів та місій”136. М. Василько пильно стежив за відносинами Польщі з Росією. Як тільки був підписаний між ними Ризький мир, він пише до українського посла в Парижі Олександра Шульгіна (колишній перший міністр закордонних справ УНР) про те, що він „отримав вісті, що Раковський (голова Раднаркому УСРР. - Авт.) збирається поставити ультиматум Польщі щодо ліквідації уряду УНР” (який тоді знаходився в м. Тарнові). „Боюсь, - про¬ довжує М. Василько, - примушена буде тоді задовільнити його вимоги”. Тут же він висловлює міркування про те, що й Франція не наважиться на підтримку Польщі, бо Англія шукає з Росією порозуміння. М. Василько передбачає, що у зв’язку з цим треба буде шукати нове місце для'переїзду уряду УНР і вважає, що таким місцем може бути Париж. Тому він викладає свій план О. Шульгину. „Ви мусите, - пише М. Василько, - сконструюва¬ ти Ваші пропозиції Франції, аби ми мали змогу під охороною Франції підготуватися до майбутніх подій... треба спішити, бо Раковський може так скоро повести справу, поставити такі серйозні загрози, що Польща може бути примушена до дуже некорисного для нас акту, після якого вже й Франція не в стані була б що-небудь зробити”137. Таким чином, М. Василько, як справжній патріот своєї Віт¬ чизни, який уболівав за становище свого уряду, за своєю ініціа¬ тивою брав на себе додаткові турботи, які виходили за межі його офіційних посольських обов’язків. В даному разі він заздалегідь передбачив неминуче переселення українського уряду і С. Пет¬ люри і заздалегідь турбувався про їх влаштування на новому міс¬ ці. Передбачення М. Василька щодо можливого переїзду з Поль¬ щі Державного Центру УНР справдилися. С. Петлюра шляхом конспіративного переїзду через ряд країн (ЧеКа вже тоді полю¬ вала за ним) прибув на постійне місце проживання до Парижу. Як вище було зазначено, М. Василько, за дорученням голо¬ ви Директорії і голови уряду УНР, організовував і здійснював фінансування посольств, а також брав на себе інші необхідні 126
витрати, а в зв’язку з блокуванням коштів в німецьких, австрій¬ ських і угорських банках часто опинявся в скрутному станови¬ щі. Це видно із тексту цього ж листа О. Шульгину, в кінці якого він пише: „Я вже маю піклуватися не тільки про гроші для де¬ ржави, але навіть і для самого себе. Зазначу тут лише, що гро¬ ші я Вам послав, не одержавши до цього дня, ані гроша з угорських та австрійських грошей (виділення наше. - Авт.). Виникли перешкоди в австро-угорському банку”138. В кінці 1921 р. становище еміграційного уряду УНР та його представництв, як і всієї української еміграції за кордоном, надзвичайно ускладнилося. Адже це був період після підпи¬ сання низки договорів щодо західноукраїнських земель (Сен- Жерменський, Тріанонський, Ризький), коли Паризька конфе¬ ренція не визнала обох делегацій (УНР і ЗО УНР) представника української держави. Держави Антанти та їх союзники вирішу¬ вали питання з позиції своїх національних геополітичних ін¬ тересів. В цей час загострилися стосунки між різними групами українських емігрантів. Почалися пошуки винних в причинах поразки української революції, взаємні звинувачення і т. п. 8 грудня 1921 р. Панас Андрієвський, Федір Швець і Андрій Макаренко, колишні члени Директорії УНР, перебуваючи у Від¬ ні, постановили приступити знову до виконання обов’язків членів Верховної влади УНР. Ця постанова, як і оголошення, що під їх керів¬ ництвом в скорому часі має бути знову оновлена праця державного апарату УНР з’явилися на сторінках віденської газети „Український прапор”. Чи була для цього державно-правова підстава? У свій час 13 травня 1919 р. П. Андрієвський подав у відстав- кузпосадичленаДиректоріїУНР. 15листопада 1919 р.Ф. Швець і А. Макаренко виїхали за кордон і відмовилися повертатися на Україну. Від тоді всі повноваження Директорії УНР урядом УНР були надані голові Директорії С. Петлюрі, який фактично одноособово виконував їх без перерви. Отже, згідно викладеного, на 8 грудня 1921 р. всі три особи - П. Андрієвський, Ф. Швець і А. Макаренко фактично пере¬ бували за кордоном як приватні осби, без будь-яких урядових уповноважень чи компетенції. 127
Але після їхньої акції становище Державного центру УНР ускладнилося тим, що проголошену псевдодиректорію підтри¬ мала частина урядовців УНР, зокрема, колишній міністр юсти¬ ції УНР, член делегації УНР в Парижі, С. Шелухін, член тієї ж делегації, буковинець Артем Галіп, його брат, завідувач прес- бюро посольства в Італії, Теодот Галіп та інші. Шкідливість діяльності цієї фіктивної Директорії полягала в тому, що вони розіслали дипломатичні „ноти” до урядів де¬ ржав, де були посольства і місії УНР з повідомленням, що вони єдині уповноважені представляти інтереси УНР і вирішувати всі поточні справи в т. ч. і фінансові. Про це ж були повідом¬ лені посольства і місії УНР. Так, голова Надзвичайної дипло¬ матичної місії УНР в Угорщині полковник Сікевич повідомив посла, уповноваженого міністра УНР М. Василька в тому, що міністр закордонних справ Угорщини Амброзі повідомив йому, що псевдодиректорія попередила угорський уряд, що міністр М. Василько не має уповноважень від українського уряду і на¬ далі вона буде діяти від імені уряду. Амброзі розцінив це як по¬ гану інтригу і попросив повідомити про це М. Василька, а також передати йому найкращі побажання. Така відповідь міністра закордонних справ Амброзі засвідчує, з якою повагою ставили¬ ся до М. Василька члени уряду іноземних держав. Вже через кілька днів М. Василько із вдячністю пише лис¬ та панові Амброзі, звертаючись до нього „Мій високоповажний друже!”. В листі він дякує йому за прихильне ставлення до УНР і нього особисто, за розмову з послом Сікевичем і повідомляє, що „нелегкий час переживає УНР, так як Німеччина наклала арешт на майно української держави, понад 400 млн. марок. Австрія навіть визнала харківський уряд Раковського і здається дасть розпорядження дати представникам харківського уряду майно в Австрії понад 100 млн. корон. Румуни пред’явили пре¬ тензії до Австро-Угорського банку на українські гроші і це зна¬ ходиться і досі на розгляді у Найвищій Раді в Парижі. Отже мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише мою особисту касу - чи вона довго витримає цей коло¬ сальний іспит оттяження і є розуміється більше ніж сумнів¬ 128
ним”139. В кінці листа М. Василько просить Амброзі посприяти у фінансуванні дипломатичної місії УНР в Угорщині. З вищенаведеного листа бачимо, у яких труднощах і на¬ пруженні доводилось працювати послу М. Васильку. Але цим об’ємом його обов’язків і уповноважень справи не обмежува¬ лися. У зв’язку з тим, що посол в Австрії Григорій Сидоренко (колишній міністр закордонних справ УНР і голова делегації на мировій конференції в Парижі) і два його співробітники порозумілися з більшовиками. Уряд УНР прохає М. Василь¬ ка по сумісництву ще обійняти посаду Надзвичайного посла і уповноваженого міністра у Відні з передачею „всіх тих прав й уповноважень”, які належать йому дотепер „щодо посольств у Берліні і Будапешті і щодо місій у Швейцарії й Італії на основі дотичних міністерських розпорядків”140. Перехід українських урядовців до еміграційних груп, які мали інші погляди на перспективи української державності (ра- дянофільські, гетьманські, самостійницькі і т. д.), а то й зовсім не переймалися майбутнім України, негативно відбивалося на психологічному настрої М. Василька. Це чітко простежується в листі до Теодота Галіпа, котрий працював з ним на посаді заві¬ дувача пресового бюро, і котрий перейшов на бік проголоше¬ ної у Відні псевдодиректорії (А. Макаренко, Ф. Швець, П. Ан¬ дрієвський), що дуже розчарувало М. Василька. Він поважав Т. Галіпа і довіряв йому. Але в листі до нього відсутня злість і образа. М. Василько розсудливо, по-батьківськи, висловлює докори Т. Галіпу як молодшому товаришу, котрого знав ще з дитинства, будучи його земляком. М. Василько прагне довести помилковість вчинку Т. Галіпа. Зміст листа відкриває атмосферу тодішніх взаємин між урядом УНР зокрема і між українськими емігрантами в цілому. Щоб читач впевнився у цьому, варто ознайомитися із змістом листа цілком. Отже, 29 грудня 1919 p. М. Василько пише з Берліна Т. Галіпу наступне: ,Дорогий пане докторе! Перед кількома днями прийшов до посла Стоцького (мається на увазі посол Роман Смаль-Стоцький. - Авт.) підписаний Вами 129
лист з „Протоколом віденської директорії” в прилозі, з яким я поз¬ найомлюся. Якби комусь, так як мені, здавалося, що він знає розвиток Вашого життя ще з тих часів, коли я мав щастя відвідувати Ва¬ шого батька в Брідку, і досі - отже більше 20 років - тому було б тяжко знайти пояснення, чому Ви дали Ваше добре ім’я для цієї, так очевидячки в її намірах гідної осуду акції (під¬ креслення М. Василька. - Авт.). Ви працювали, дорогий пане директоре (мається на увазі директора прес-бюро. - Авт.) в моїм порозумінню зі мною на протязі 15 місяців для того, щоб не зникли останки нашого де¬ ржавного апарату до хвилин, аби він, на повороті на Україну, міг знову функціонувати. Ви, дорогий пане директоре, завсігди поділяли мою точку погляду, не лише в усних розмовах та звітах до мене, але та¬ кож, як провідник місії в Римі в нотах, які Ви посилали до чу¬ жих урядів - що поворот на Україну є єдино можливий під проводом нашого Головного Отамана й його уряду. Багато разів усно і на письмі осуджували Ви протилежні пог¬ ляди Вашого брата (Артема Галіпа. - Авт.), а особливо вчинки Макаренка. Ви заступали, пане Директоре, своїм підписом в нотах до¬ говорів заключений з Польщею, коротко сказавши до 7 листо¬ пада ц. р. дня, коли з огляду на ощадність я мусів зліквідувати також і Вас, Ви були однією з найпевніших опор УНР. Що сталося нового від 9 листопада ц. p.? Вашого листа з цієї дати, у которому ви мені пишете, як Вам тяжко прощатися з Вашою дотеперішньою діяльністю (також на службі УНР), що привело Вас до того переконання, що Ви вже 12 грудня, отже ледве через місяць - „покриваєте” своїм підписом „таких лю¬ дей”, котрі в цім документі підкидають і топчуть в болото не тільки нашого високозаслуженого Головного Отамана, але, на¬ самперед, цілу діяльність уряду УНР, уряду, котрому Ви, доро¬ гий наш Директоре, служили до 7 листопада ц. р. і під діяльніс¬ тю котрого Ви підписували своє ім’я перед закордоном і перед публічністю. 130
Дорогий пане Директоре, подібного питання я не ставив, наприклад, д-ру Бігари, бо, насамперед, він ще не має жад¬ ного „політичного минулого”, зрештою він тепер працює при українській організації, яка хоч і через Габсбургську марку не може бути корисною українській справі, а лиш шкідливою, але ні в якім разі не хоче умисне шкодити нашій справі на службі у ворогів, як пан Макаренко на службі у російських більшовиків. Ви, дорогий пане Директоре, маєте „політичне минуле”. Вас уважали досі за твердого патріота з цілком певним напрям¬ ком і коли Ви за ніч „перекидаєтеся”, то Ви зобов’язані перед публічністю пояснити Вашу переміну. Але для Вас, дорогий пане Директоре, не має жодної можливості оправдатися, коли український патріот стає комуністом, коли він стає монархіс¬ том, то може покликатися на те, що його політичні переконан¬ ня розійшлися з демократичними принципами нашого уряду, і що він бажає комуністичної або монархічної України. Коли ж, Українець сього дня, - коли ми не стоїмо на нашій території й удержуємо за кордоном символ існування Украї¬ ни - лише одиноко лучним іменем Петлюри, який своєю вір¬ ністю принципам проти більшовизму має повагу у друга і воро¬ га, хоче замінити це ім’я іменем Макаренка або Швеця, то він не може покликатися на свою політичну совість, але є безсовіс¬ ним. Співробітництво у такому підприємстві означає участь в службі агентів наших ворогів. Отже, дорогий пане Директоре, Ви не можете оправда¬ ти свою переміну політично. Лишилося б оправдання, що Ви зліквідовані урядом УНР вступили на цю посаду ради заробітку на хліб. Дорогий пане Директоре, доктор права, письменник і літе¬ ратор не може ніколи попасти в таке матеріальне становище, щоб за нужденну платню брати участь в руйнуванні свого на¬ ціонального ідеалу. З вищесказаного Ви могли би думати, дорогий пане Дирек¬ торе, що я роблю Вам закиди, шкодити нашій святій справі. Ні, дорогий пане Директоре, я уважаю Вас і надалі тим, ким завше були, гарячим українським патріотом, але як людину, за наївне 131
дитя, яке не бачивши того всього, що я Вам вище виложив, далося зложити таким рахінованим людям (Макаренко). Як би я про Вас так не думав, то цього листа не було б. Як Ваш старий друг хотів я Вам відкрити очі, маючи цілковите переконання, що Ви зважив¬ ши мої слова і слова „панів віденських директорів”, скажете собі: шкода, що я перше не порадився з Васильком, був би тоді заоща¬ див собі теперішню компрометацію. Але, дорогий пане Докторе, у свій час мала блимата, ніж назавжди „заплямований”. Тому рад¬ жу Вам не уважатиме моїх стрічок диктовання намірок похитати „віденську директорію” Вашим ходом. Повірте мені, дорогий пане Докторе, що я цілком не боюся .діяльності цих панів”, як то вони остануться при тому, що досі робили, то ціле підприємство види¬ хається не звернувши на себе уваїу, - коли ці панове відважаться і далі виступати публічно, tq їм може статися те, що приписано карним законом за гоштаплерство. Як не слабим є мій уряд і моє мале значення як урядовця, з панами цього калібру я ще дам собі раду. Я б лише не хотів, щоб Вам, який ще має перед собою життя у вільній великій Україні (виділення наше. - Авт.), не лиши¬ лося співробітництво з цими людьми назавше як ганебна пляма. В цім смислі і в надії, що мої приятельські слова найдуть у вас відгук і що мені заощадиться розчарування, що така люди¬ на, як Ви, не дивлячись на покуре остереження, досі несвідомо зроблено „зло” продовжуватиме свідомо надалі. Стискую Вам руку з найгарячішими побажаннями”141. В кінці листа особис¬ тий підпис М. Василька. При читанні цього листа не можуть не вражати високий патріотичний дух Миколи Василька і його віра у „поворот на Україну” і в те, що його сучасники будуть жити „у вільній вели¬ кій Україні”. У листі від 24 грудня 1921 p. С. Петлюра зробив докір М. Ва¬ сильку за те, що він занадто довіряв Т. Галіпу, а той перейшов до псевдодиректорії. У своїй відповіді С. Петлюрі і міністру закордон¬ них справ в січні 1922 p. М. Василько, незважаючи на те, що перед цим сам дорікав Т. Галіпу за перехід до суперників, заступається за нього. Це засвідчує про його високу порядність. Зокрема, він пише: „Галіп за своєю вдачею є сумішшю ідеаліста і матеріаліста. Він не 132
вірить переведення ідеалів без грошей, тому орієнтація під Вашим прапором, високоповажний пане президенте, зникла для нього в той момент, коли він побачив, що ми не розпоряджаємося жодни¬ ми коштами, тоді як пан Макаренко, а також напевно його брат Ар- тем, здається переконали його, що коли Ваша особа буде усунена, українська ідея може рахувати за кордоном також на матеріальну допомогу. Тільки так пояснюю я собі його вступ на службу до п. Ма- каренка і товаришів. Щоб він, бувши моїм заступником у Римі не служив нашій справі чесно, на це я не маю ніяких підстав... Мені, розуміється, дуже неприємно, високоповажний пане президенте, що я, очевидно, помилився у виборі Галіпа своїм довіреним... Попередником Галіпа в Римі був Мазуренко, він також тепер у ворожому таборі, а користувався цілковитим довір’ям нашого уряду. Різниця між ним і Галіпом є лише та, що Галіп до останньо¬ го моменту, доки він діставав платню служив, я в тому перекона¬ ний, чесно і залишив посаду бідним і без грошей лише тоді, коли я йому виповів, тоді як Мазуренко інтригував за часів Антоновича, а діставши від міністра фінансів гроші для місії втік з тими гроши¬ ма, помінявши їх на долари”142. З цього листа видно, що М. Василько, по-перше, не боїться відповідальності і бере її на себе за вчинки своїх підлеглих, а, по-друге, прагне з’ясувати причину такого вчинку свого спів¬ робітника. Крім вирішення щоденних дипломатичних питань, М. Ва¬ сильку доводилося систематично вирішувати складні проблеми фінансування посольств за дорученням уряду. Так, голова Дирек¬ торії УНР С. Петлюра іо грудня 1920 р. в листі до міністра фінансів X. Барановського звертає уваїу на тяжке матеріальне становище представників УНР за кордоном, що дискредитує позиції УНР у відповідних державах і звертає увагу міністра, щоб він подбав про забезпечення їх грошевими засобами з тих сум, які поступили піс¬ ля заходів вироблених ним і послом Васильком143. Коли весною 1919 р. в австрійському банку у Відні були за¬ блоковані рахунки УНР в сумі 300 млн, то М. Василько через 133
своїх австрійських знайомих у фінансових колах сприяв їх роз- блокуванню, за що навіть отримав подяку від прем’єр-міністра Б. Мартоса. Але в Українських посольствах розповсюджувалися чутки про те, що М. Василько нібито отримав за це гонорар в сумі 15 млн., що не відповідало дійсності й було звичайним на¬ клепом з боку заздрісників українських співробітників. Міністр закордонних справ Б. Темницький в листі до посла в Швейцарії Є. Лукашевича звертається з тим, щоб посольство спростувало це в українських колах144. Для фінансового забезпечення посольств, що тільки не доводилося робити М. Васильку: організовувати продаж чаю, білизни і т. п. Цей бік його діяльності викликає підозру щодо чесності в цих справах з боку недовірливих осіб української еміграції. Спочатку це виявлялося у формі нібито співчуття, що, по суті, було недоброзичливою інтригою. Зокрема, Віктор Піснячевський в травні 1921 р. в листі до М. Василька, маючи на увазі його фінансову діяльність застерігає, що він буде мати „не тільки борги, але й невдячність з боку Петлюри і Ніковсько- го”. На що М. Василько відповідає: „За Ваше приязне співчуття в справі моїх жадань до нашого уряду, як також тої невдяки, яку Ви мені передрікаєте, сердечно Вам дякую. Одначе я сам не числю на фінансове задоволення моїх претензій, ані на вдяч¬ ність поодиноких осіб і лише для того виповнював дотепер мій обов’язок і хочу це і на будуче робити так довго, як це буде мож¬ ливим, щоб служити нашій загальній великій справі, свідо¬ мість роботи так приносить мені найбільше задоволення і тому я - позаяк нічого не очікую - захищений від розчарування”145. Проте єдина суть співчуття В. Піснячевського проявилася в його статті „Василько і К°”, надрукованій в газеті „Воля Ук¬ раїни” 22 жовтня 1921 p., в якій він звинувачує М. Василька у зловживанні фінансами. Стаття викликала негативні відгуки серед української деле¬ гації й урядовців УНР зокрема. Треба зазначити, що такі чутки навколо М. Василька розпускалися й раніше. Свого часу на них попався не хто інший, як голова директорії С. Петлюра. Ще не знаючи особисто М. Василька, він у листі до міністра внут¬ 134
рішніх справ УНР Ісаака Мазепи від і8 серпня 1919 р. безпід¬ ставно дав М. Васильку зневажливу оцінку. Зокрема, він писав: „... треба усунути М. Василька з посольського крісла в Берні. Це нас компрометує, бо всі знають Василька як гешефтмахера і австрійського маклера. Для Антантівських кругів він абсолют¬ но неприємлева людина”146. С. Петлюра у майбутньому, мабуть, не раз пошкоду через вав свій поквапливий відгук про М. Василька, підставою якого були чутки його недоброзичливців і заздрісників. В подальшому С. Петлюра змінив свою думку і високо оцінив політичну, дипло¬ матичну, патріотичну і фінансову діяльність М. Василька і захи¬ щав його від наклепників. Щодо появи підозрілих чуток навколо М. Василька перед опублікуванням статті В. Піснячевського, то С. Петлюра ще за три тижні до її опублікування в листі від з жовтня 1921 р. до міністра закордонних справ (копію надіслав голові Ради Міністрів) писав: „Ознайомившись з листуванням Вашим і пана Прем’єр Міністра з нашим Послом і Уповноваженим Міністром п. Васильком, я кон¬ статую факт нез’ясованості в цілому фінансових взаємовідносин поміж Урядом і п. послом Васильком. У минулому році п. Василькові дано було Урядом уповнова¬ ження на ведення переговорів з урядами республік Німеччини, Австрії, Угорщини про виплату нашому Урядові з депонованих в банках названих республік наших фондів, і довіреність на одержання цих фондів. Одержуючи частково, на підставі наданих уповноважень, невелику суму цих фондів, п. Посол Василько переводив з влас¬ них коштів різні витрати, зв’язані з утриманням деяких наших Посольств, Місій, реалізацією різного роду майна, судовими процесами і т. п., на рахунок цих фондів. Касовий звіт своїх вит¬ рат п. Посол Василько має невдовзі і подати Урядові. Маючи на увазі вищенаведене, а вважаю за потрібне, щоби Міністерство закордонних справ, зі свого боку, нині ж вжило заходів до з’ясування у всій повноті як тих формальних підстав, на яких базувалися фінансові операції, проведені п. Василь¬ ком, так і того фактичного етапу грошових взаємовідносин по¬ 135
між Державним Скарбом і п. Васильком, який існує на цей час, на підставі матеріалів, що маються в Міністерстві закордонних справ, і звітів, які мають бути надіслані від наших Місій і По¬ сольств”147. Після появи статті В. Піснячевського, С. Петлюра вимагає від міністра закордонних справ „висновків щодо фактичної сто¬ рони цієї статті, в якій автор закидає послові Василькові обви¬ нувачення в справі витрат державних грошей”148. Відповідаючи С. Петлюрі, міністр закордонних справ під¬ тримує, що „необхідно детально з’ясувати фінансову госпо¬ дарку п. посла Василька, яка проводилася і проводиться ним цілком безкоштовно”. Але він вважав, що не бажано призна¬ чати ревізію до звіту про фінанси Васильком, враховуючи те, що „посол Василько відіграє винятково поважну роль в нашо¬ му державному житті”149. Колишній начальник консульського відділу міністерства закордонних справ Михайло Шкільник теж підтверджує те, що М. Василько „на утримання дипломатичної діяльності виложив свої власні значні суми”150 (виділення авторів. - Авт.). Про це ж свідчить громадський діяч і письменник Ярослав Окуневсь- кий, якому М. Василько зізнався, що „вже з місяці фінансує усю УНР зі своїх власних коштів”151 (виділення авторів. - Авт.). М. Василько, не підозрюючи про переписку голови Дирек¬ торії УНР і міністра закордонних справ щодо його фінансових справ, після сумнозвісної статті, за своєю ініціативою, підготу¬ вав докладний звіт про витрату коштів з і липня 1920 р. до і січня 1922 p., тобто 1,5 роки. Дуже дивним є те, що він, буду¬ чи вкрай зайнятим дипломатичними справами, водночас вів складну роботу не тільки з питання фінансування посольств, але й вишукував гроші для фінансування. Більше того, встигав вести ретельний облік прибутків і витрат. В архівних фондах збереглися великі бухгалтерські книги з розгорнутими відо¬ мостями, в яких дуже охайно зафіксовано кому, коли і скільки видано, в якій валюті. Скільки коштів пішло на фінансування посольств, місій, на зарплату і відрядження дипломатам, на пенсії, допомоги. І все це конкретно, по прізвищам. 136
М. Василько пересилав також гроші й на утримання видат¬ них українських діячів (Володимира Винниченка, Євгена Че- каленка та ін.). До речі, у листі до В. Винниченка М. Василько називає його у привітанні не інакше, як „Високоповажний пане Президенте!”. У відповідь В. Винниченко дякує йому за гроші, за які він з дружиною найняв житло152. Гроші поступали з різних джерел: від угорського уряду, від міністра фінансів X. Барановського, від продажу автомобілів, майна ліквідованих місій, від банків та ін. Достатньо лише од¬ ного погляду на багатолітню збережену документацію, щоб впевнитися у її впорядкованості і відповідальності її господаря. Це, мабуть, тому, що він підбирав добросовісних помічників. З цього приводу згадуваний вище Я. Окуневський писав: „В бюро українського посольства працює цілий штаб, який добрав і зло¬ жив собі сам Василько... Крім того, він мав приват¬ не бюро, там царює при¬ ватний секретар. Вона дає усьому раду, друкує, веде канцелярію і т. п. І все це в порядку... Вона замінює ціле бюро”153. В архівних фондах збереглося дуже багато справ із сотнями доку¬ ментів, в яких їх автори звертаються до Василь¬ ка з проханням надати гроші, матеріальну до¬ помогу, оплатити борги, забезпечити санаторну путівку і т. п. Так, посол у Франції А. Шульгин повідомляє Василька про те, що в Парижі кооператори за¬ М. Василько у 1922 р. 137
брали під заставу за борги уряду УНР автомобілі й що можуть знецінити їх при розрахунку за борги, а потім продати їх за своєю підвищеною ціною. Він просить М. Василька допомогти в залагодженні справи. І це звертався колишній перший міністр закордонних справ УНР, який не міг дати ради цій проблемі. У відповідь, М. Василько повідомляє, що він погоджується заплатити борги кредиторам з умовою, що ті передають йому автомобілі зі всіма додатками до них. Разом з тим застерігає, якщо кооператори будуть розводити інтриги, то він через фран¬ цузький уряд знайде захист від спроби „розібрати державне майно по кишенях”154. М. Василькові доводиться здійснювати не тільки посольські обов’язки, але й як уповноваженому міністрові виявляти піклу¬ вання за українських інтернованих біженців у Польщі. Тому він звертається до голови Об’єднання українських кооператорів за кордоном надати інтернованим допомогу санітарним майном, яке знаходиться в Марселі, шляхом негайного його пересилан¬ ня до Польщі, де перебувають інтерновані. Разом з тим він за¬ стерігає, якщо справа з допомогою не буде залагоджена, то буде змушений вжити потрібних заходів через французький уряд155. Наведені факти свідчать про турботу і чуйність М. Василь¬ ка до людей, які потрапили в біду, його діловитість, розпоряд¬ ливість і силу волі. Завершивши звіт, М. Василько 14 березня 1922 р. у листі до С. Петлюри пише: „Високоповажний пане Президенте! З додат¬ ку Ви побачите, які суми виплатив язі січня на рахунок Уряду, не маючи жодних державних прибутків (виділення авто¬ рів. - Авт.). Дозволю собі завважати, що якби п. Президент або Уряд не знайшли б оправданими мої видатки на прийняття 26 лютого або інші виплати, то я в повній свідомості, що ті видат¬ ки були корисні і потрібні для Держави, готов відмовитися від моїх претензій до Уряду на своєчасне повернення цих сум”156. Проте Миколі Василькові й надалі доводиться, крім актив¬ ної дипломатичної діяльності, щоденно тягти тягар фінансово¬ го забезпечення дипломатичних посольств і місій, а також до¬ помагати окремим особам української еміграції до самої своєї 138
М. Василько у 1922 смерті, яка раптово сталася 2 серпня 1924 року від нападу важ¬ кої форми астми, посиленою напруженою працею. До М. Василька зверталися за матеріальною допомогою навіть визначні діячі української держави - колишній міністр закордон¬ них справ УНР Андрій Ніковський і голова уряду УНР Андрій Ле¬ вицький. Про це йдеться у листах С. Петлюри. Зокрема, у листі до А Левицького від 21 лютого 1924 р. він пише: „... я не відважився листовно звертатися до М. Василька в тій справі, про яку Ви мене прохали теж листовно. М. В. затримується трохи з своїм приїздом сюди з-за різних поважних причин. Нарешті, він приїхав сюди 20.02. Спеціально у Вашій справі я мав з ним розмову, прохаючи з свого боку допомагати Вашому синові. М. В. охоче на це пішов і заявив мені, як тільки Ваш син вище в санаторій, він представить до його розпорядження в Швейцарії одну тисячу швейцарських франків, себто 250 американських доларів. ... Отже, Ваше персональне до мене прохання в Вашій ро¬ динній справі я виконав і дуже радий, що Вашому милому хлопцеві пощастить полікуватися”157.
В іншому листі до А. Левицького С. Петлюра повідомляє про злиденне становище у Відні колишнього члена Ради Рес¬ публіки, міністра УНР Павла Чижевського, що той хворий і без грошей, а також про становище голови української місії в Угорщині генерала Сікевича, який сидить без грошей і „пере¬ бивається з хліба на квас”. С. Петлюра повідомляє, що як при¬ їде М. Василько, то він буде з ним говорити про поліпшення становища цієї місії158. До речі, два роки перед цим С. Петлюра сприйняв негативно те, що міністр П. Чижевський оспорював видачу грошей Сапіцькому (його ж урядовцеві) послом М. Ва¬ сильком тоді, як цей урядовець сидів без копійки. В листі С. Петлюри до П. Чижевського і8 квітня 1924 р. теж йдеться мова про гроші М. Василька. С. Петлюра пише: „Наша місія в Будапешті буде швидко ліквідована з огляду на... розпо¬ чаті переговори мадярського уряду з совітами... Мною прово¬ дяться переговори з Васильком в справі видачі допомоги ген. Сікевичу на ліквідацію місії і маю від нього обіцянку, що він певну суму на цю мету з власних джерел уділить”159. Що казати про інших, якщо сам Голова Директорії УНР, Го¬ ловний Отаман С. Петлюра мав регулярну матеріальну підтрим¬ ку з боку М. Василька. Вже через 5 днів після смерті останнього, в листі до громадсько-політичного діяча УНР Миколи Шуми- цького С. Петлюра писав: „Несподівана смерть М. Василька від астми... мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши мене і того матеріального грунту, на якому я за останні два роки стояв. Про М. Василька дехто з наших-громадян думав по-своє- му. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже дошкульну втрату для цілої нашої справи... Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріаль¬ ний грунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку з смертю М. Василька, який з патріотичних мотивів з особистих засобів (виділення авторів) підтримував мене фінансово ос¬ танніми часами”160. В іншому листі до колишнього головного інспектора Армії УНР полковника В. Кедровського від 9 вересня 1924 p. С. Пет- 140
люра повідомляє: несподівано для себе, через смерть - теж несподівану - М. Василька, опинився в дуже тяжкому матеріаль¬ ному становищі, а це й на моральний стан духа вплинуло дуже погано, бо виїхав за кордон, дякуючи допомозі грошовій М. Ва¬ силька, який це зробив з мотивів патріотичних; на цю допомо¬ гу - про неї наші громадяни були поінформовані ще раніш, коли я провадив з ними листування в цій справі - я й жив до смерти М. В. Мав він приїхати до мене, щоб утворити постійний фонд (підкреслення - С. Петлюри) для моєї діяльності за кордоном (малося на увазі певний план, який вимагав певної суми гро¬ шей, що погоджувався В. М. дати), - але все це несподівано ур¬ валось”161. Такі труднощі УНР з фінансами сталися тому, що Головний Отаман С. Петлюра дуже довго довіряв отаману О. Волоху, який з такими ж як він отаманчиками (Божко, Данченко) на початку грудня 1919 р. захопив державну скарбницю і перей¬ шов до більшовиків. В останній рік свого життя М. Василько, відчуваючи надзви¬ чайну перевтому і погіршення стану здоров’я через надлюдсь¬ кий ритм його діяльності, мав намір йти у відставку. Але С. Пет¬ люра і голова уряду А. Левицький умовляють його залишитися. Через певний період А. Левицький листовно звертається до М. Василька: „Хочу бачитись з паном міністром М. Васильком, щоб порадитись про наші державні справи і переконати його у повному довір’ї Г. О. (Головного Отамана. - Авт.) і уряду”162. В іншому листі, досить доброзичливому, з нагадуванням про обіцянку, голова уряду А. Левицький пише М. Васильку: „Багато праці, нервів і коштів Ви поклали на працю для Бать¬ ківщини і маєте право в рішаючий момент сказати своє рішуче слово... Ви писали, що невтомно будете працювати доти, доки на чолі нашої державної справи стоїть С. В. (Симон Васильо¬ вич Петлюра. - Авт.) і невеликий гурт чесних, авторитетних патріотів”163. Тут же А. Левицький просить М. Василька приї¬ хати до Праги на нараду українських дипломатів. В листі-від- повіді від 6 червня 1923 p. М. Василько сповіщає А. Левицького про те, що він не може приїхати до Праги, причини цього він 141
повідомив у листі, який передав через посла Романа Смаль- Стоцького. М. Василько пише, що приїзд до Праги „викликав би зовсім недоцільну велику увагу, але ще менше у Варшаві”, де М. Василько не відчував себе у безпеці. Але А. Левицький знову наполягає на приїзді М. Василька до Праги. 19 червня 1923 р. він пише: „... є конче потрібним не тільки побачення Вашої Ексцеленції зі мною а й особливо (виділення А. Левицьким) Ваша участь у нараді послів в Празі, чого категорично вимагає С. В. (Симон Васильович. - Авт.). Державний центр переживає тяжку кризу... Отже, мусимо гуртом із участю невтомного ветерана української державності (виділення А. Левиць¬ кого) обміркувати сучасну політичну ситуацію”164. Далі в листі йдеться про суть „тяжкої кризи”. У Польщі змінився уряд, який, на відміну від попереднього, неприхильно поставився до еміг¬ раційного Державного центру, до С. Петлюри і до українських емігрантів, що не виключало репресій проти них. Це був період після поразки української національно-де¬ мократичної революції, після Ризького договору і міжнарод¬ ної конференції в Генуї (1922 р.). Українська Соціалістична Радянська Республіка, Наркомат закордонних справ якої ще зберігався до 1923 p., встановила дипломатичні відносини з Литвою, Естонією, Туреччиною і прагнула розширити свої дип¬ ломатичні представництва в складі представництв радянської Росії замість посольств і місій УНР. Внаслідок післявоєнної еко¬ номічної кризи, значна частина європейських держав, шукаю¬ чи виходу з неї, встановлювала економічні, а окремі й політич¬ ні відносини з радянською Росією. На її вимогу почалася ліквідація посольств і місій УНР, в тому числі і в Польщі. Виникла небезпека для керівництва Держано¬ го центру УНР в еміграції, який знаходився в Тарнові, передусім для С. Петлюри. Саме М. Василько, який знав внутрішні полі¬ тичні обставини європейських країн, визначив місце подальшо¬ го проживання С. Петлюри - м. Париж і організував його таєм¬ ний переїзд, щоб уникнути стеження радянських агентів. З вищенаведених листів С. Петлюри і А. Левицького видно, яку вагу мав у дипломатії УНР М. Василько і яку високу оцінку 142
вони йому давали, як державному діячеві, а також висловлене довір’я до нього. Таким чином, Микола Василько, маючи знатне походжен¬ ня, прекрасну освіту (закінчив престижну дипломатичну школу у Відні - Терезіянум), талант фінансиста, міг би стати видатним державним діячем у тій же Австрії, або в іншій державі, визнач¬ ним фінансистом-банкіром, європейським діячем. Натомість М. Василько, незважаючи на те, що він народився і виховався в Австро-Угорській імперії, присвятив все своє життя українській ідеї. Спочатку, як парламентар рейхстагу Австро-Угорщини і Крайового сейму Буковини, захищав права і інтереси українсь¬ кого народу, а в період української національно-демократичної революції брав активну участь у відродженні української де¬ ржавності. Він був захоплений цією ідеєю і, усвідомивши право українського народу на свою державу, весь свій талант, знання, енергію, здоров’я і багатство присвятив здійсненню цієї ідеї. Замість спокійного заможного життя на якійсь розкішній віллі в Альпах чи на середземноморських курортах, він обрав шлях боротьби за українську державу в умовах поразок, зрад, інтриг, міжнародної ізоляції, невлаштованості, що вимагало, крім ма¬ теріальних затрат, здоров’я і нервів. Крім дипломатичних питань, він взяв на себе тяжку ношу питання фінансового забезпечення діяльності посольств і місій, витрачаючи на це чималі суми власних грошей. Навішування радянськими компартійними органами пат¬ ріотам України ярлика „український буржуазний націоналіст” могло підійти хіба що до М. Василька, який був представником буржуазного класу. Але з його відданістю Україні й українсь¬ кому народові, з його високим почуттям патріотизму, жер¬ товністю, відданістю українській ідеї і активною, інтенсивною роботою для її здійснення навряд чи може зрівнятись хтось із тодішніх провідних діячів УНР і з керівної верхівки сучасної України. Як розумний і досвідчений політик, він не міг не бачити поразки української революційної боротьби, але в цій боротьбі він йшов сам і підбадьорював інших до кінця. Це була подвиж¬ 143
ницька місія. Кого сьогодні можна порівняти з ним за рівним безкорисного меценатства і активної особистої діяльності заради української справи? В інтересах української держави М. Василько вів колосаль¬ не щоденне листування з державними і громадськими діячами європейсь-ких країн, використовуючи свої колишні знайомс¬ тва. Так, у Берліні брав участь в конференції великих промис¬ ловців і зустрічався з міністром Ратенау; для успіху української дипломатії в Лондоні проробляв відповідні кроки в Римі й го¬ тував зустріч з міністром закордонних справ Італії, з яким був знайомий ще з Відня; для полегшення становища української місії в Румунії, звернувся з листом до міністра закордонних справ, якого знав ще з Швейцарії, де той був послом; зустрічав¬ ся з польським послом, з яким був знайомий ще з віденського парламенту і це все майже одночасно. Його знали парламен¬ тарі, дипломати і міністри європейських держав, з ним раху¬ валися, його поважали, вірили його слову. М. Василько своєю особистістю, своїми зв’язками і своїм хистом здобував те, що не вдавалося іншим, навіть найбільшим високопосадовцям. Як підкреслив у посмертному нарисі письменник і громад¬ ський діяч Ярослав Окунєвський, Миколу Василька „можна було ненавидіти, або й любити, але легковажити його ніхто не міг. Це була особистість, це був нумер, а не нуль, яких, на жаль, так багато викинула на верх, на високі посади революція на Ве¬ ликій Україні і в Галичині”165. На вівтар української державності він приніс в жертву не тільки свої матеріальні цінності, а й своє здоров’я, що вкороти¬ ло йому життя. Тому такі патріоти, які боролися за українську державність не тільки словом, а й ділом заслуговують бути в пантеоні борців за українську державність. 144
Незалежна ґазета. Редакція і адміністрація: Чернівці, вулиця Петровича число 4. Виходить щотижня в четвер. Поодиноке число 2 леви. Подвійне число 4 леви. Передплата на рік іОО левів. На піврік зо левів. На чвертьрік , 25 левів. За границею на рік і»/* дол. Оголошення: ! лев за кожде слово. 2 леви за грубше письмо. ч. зо. Чернівці, дня 17. серпня 1924. Рік І. І* Микола Василько. Аж надто бідний на провідницькі таланти нарід український утратив одного з найбільших своїх людей. Проживши 56 літ помер несподівано в лічничім місті Ґляйхенбергу колишній провідник буковинських Українців, посол до державної ради й сойму краевого Микола Василько. Вищої полі- тичної карієри він за австрійських часів і не осягнув Та посольство вистарчало йому, щоб бути на Буковині майже самовладним паном а в цілій Австрії особою з найбільшими політичними впливами, не маючи собі рівного суперника не то між Українцями, але й в цілій Австрії. Це була надзвичайна людина величезних володарських здібностей, чоловік, що сам собі виробляв про¬ грами кождого дня Й сам свою програму пере¬ водив у життя. Він уважно прислухався до гро¬ мадянської думки, але ніколи не пішов за нею, як вона противилася його власним поглядам. Микола Василько походить із старезного українського боярського роду посвояченого л ру¬ мунськими боярами родинними звязкамн. Дитиною ріс в українських околицях і вихований в шля- хотськім австрійськім терезіянськім заведенні в Відні. То школа середня з пмиазіяльннми пред¬ метами навчання, але була обсаджена найкращими педагогами. Виховували там у австрійськім дусі, а родина казала йому вчитись ще румунської мови. Української мови так і не довчився Василько й до смерти. Та годі заперечити йому українського чуття. Університету Василько не кінчив. Але вроджена його інтелігенція дала йому змогу, брати не з книжки, а з практичного життя всего, чого йому було потрібно. Зручно добираючи собі людей і способу, він скоро познайомлювався зі всім, визнавався у найріжніщих справах, не даючи ніколи й нічим пізнати, що він чого-небудь не розумів. У парубоцьких уже роках він, не жалуючи собі ніяких'життєвих утіх, протратив значний уна- сліджений маєток. Вибуявши й вишумівшися він не стратив голови й, не будучи рабської вдачі, він не шукав службової карісри. Оставшися з не¬ величким маєтком у Лукавий, він дав себе вибрати до громадської ради й на начальника лукавецької громади, оріентуючися в політичній ситуації. Йому впала до вподоби москвофільська такзвана старо¬ руська партія через усе висувану її православ¬ ність, чим він гадав наблизитися до корінного українського населення на Буковині, не розби- раючися ще в дійсних національних і політичних ріжницях тоді ще тільки двох українських партій. Незабаром уходить він ще не скінчивши ЗО літ в життя з великим шумом як посол до сойму кра- свого, вибраний 75-ма голосами против 1, котрий упав на українського національного кандидата Володимира Ясеницького, піддержуваного й пра- вительством. Василько зумів наробити такого розголосу про цей вибір, про надужиття прави- тельства при цих виборах, що при відкриттю сойму були битком набиті не тільки газетарські, але й призначені для слухачів місця. Всі з великим напруженням ожидали його шумно заповідженої промови, зверненої против правління краевого президента барона Бургіиьона. Перший Його виступ бесідиииький справдив нетерпеливі ожидання. Без¬ пощадно й рішучо картав він різкими словами краєву управу, беручи в оборону українську пра¬ вославну церкву проти піддержуваної й правитель- ством її румунізації й селянство. За поборювання своєї кандидатури він наважився конче прогнати краевого президента з краю, заявляючи цей свій замір зараз у першій своїй соймовій промові. Щоб дати натиск своїм словам він засипав сойм висла¬ ними на його руки зі свіх сторін Буковини пети¬ ціями в усіх справах, які тоді цікавили селянство. І виходило вже тоді вражіння, що одиноким пред¬ ставником цілого буковинського населення є тільки Микола Василько. Але з Бургіньоном довелося довго боротися, бо його боронили окрім 2 укра- інських послів, дра Стоцького й Еротея Пігуляка. з котрими Василько навязав «добросусідські** від¬ носини, всі инші посли. До того часу заступали ці два посли самі інтереси українського народу. Др. Стоцький повів супроти Василька таку тактику, щоб Його здобути для української справи, що йому і вдалося помимо рішучого опору з боку п. Пігуляка. Між українською громадою велося тоді за Василькову особу вічні спори, доки вкінці не взяла верх думка Стоцького. І от літом 1902 р. Некролог про М Василька 145
Сторона 2, .ЗОРЯ’ Число ЗО. зібралося б Чернівцях велике віче скликане укра¬ їнськими послами й стало по стороні Василька. Бургіньон мусів уступити й від того часу Василько став членом української національної партії, коли її так сміємо назвати, по борюючи завзято й по¬ слідовно москвофілів. Наступив поділ компетенція. Василько став начальним вождом і дипломатом, полишаючи дрові Стоиькому внутрішню політику й невидну, мозольну роботу виховника Й орга¬ нізатора, виносячи при своїй чорній роботі всі удари маленьких, дрібничкових, заздрісних, жадних, але дурненьких, за те їдких „опозиціоністів", то тільки по закутках відважувалися кидати критичні свої в ваги й на Василька, одначе в очі світили йому й хилились безсоромно по рабські:. Розу¬ міється, що Й др. СтоцькиЙ мусів підчииятися зверхньому проводові Василька, котрий не терпів ніякого спротиву. Про решту послів нема то й балакати. Василько підбирав собі їх так, ию все був певний'їх безпардонного послуху, не ма¬ ючи в нічім власно: думки. І коли Бургіньон ще боровся, не хотячи при¬ знавати,'як він раз сказав у соЙмі, над собою „иадпренидента*, то всі наступні краєві президенти мусіли хотя-не хотя признавати над собою зверх- ниитво Василька, перед котрим по черзі скапіту- лювали всі Його політичні вороги й суперйики. Увійшовши на політичне поле перебоєм, з розмахам, з тою певністю, яку мають великі, спосібні амбіт- ники, що намагаються опанувати життє, бути його володарями, а не іграшкою химерної долї, Василько, легаліст, реальний політик взявся організувати вдасть, щоб мати сильне, постійне знаряддє в руках. Адміністраційні уряди зближуються до населення, красва власть переходить по половині в українські руки, шкільництво розвивається й переходить під національний провід, загальна освіта поширюється, поправляється життя україн¬ ського селянства, Українці мимо соціальної нерів¬ носте не маючи опріч мужицтва й службової пів- інтеліґенції ніяких продукційних кляс, ділять з Во¬ лохами політичний вплив і зближуються чим раз більше до вирівнанкя в церковній области. Українці дійшли особистою діяльностю Василька до много- кратно більшого значіння в краю, ніж вони моглиб це були осягнути власними своїми силами. Це видно найкраще тепер після війни, коли в кілька- кратно збільшені а то й більш досвідчені інтелі¬ гентні сили, маючи перед собою в порівнянню до передвоєнного стану о много свідоміще селянство, не вміють задержати своїх здобутків, не кажучи вже нічого про нові надбання, котрих як кіт наплакав. І нічого дивного, коли Микола Василько серед такого повзучого хробацтва, що взаїмно себе не терпить І пожирає, серед тої подиву гідної в своїй мініятурйости духової дрібноти, гидкої й смішної иа високих котурнах, що часто буває, став авто¬ кратом, самердержавцем. Власть і сила його ділала невидимо, майже надприродно на ціле буковинське громадянство. Він сам творив на Буковині історію на власний рахунок і на власну відповідальність. Все- і всюди він політик і агітатор, шо з кождою людиною инакше говорить. Він був лагідним, добрим, щляхотним у великім стилю, алей гнівним і мстивим, шо відразу довбнею бив по голові противника. Він, чоловік з доброю поведінкою і чемний, з прихильною до кождої особи поставою смів дурневі сказати, що він дурень, а неробові, що він нероб, не боячися спротиву. Бо ВІН був сам людиною нзекрізь модерною. Як Американець, в безупиннім руху, чоловік працьовитий з ні^еиь- кою систематичністю і українською впертістю в добрім і злім. Це був чоловік, ШО для него служила й електрика для телеграфічної о й телефо¬ нічного полагоджування справ і бензииа для переш¬ коду з одного місця на друге, бо час дорогий І прані богато. Взяту на себе справу він пере¬ водив точно без утрати часу, пильно й негайно, б*з ріжниці, чи то дрібна, особиста, приватна орудка яка небч'Дь чемність, чи яка громадська річ. Ніяка справа в него не залягала, важна, чи аурничка, ніхто не чекав довго на відповідь і як міг. то нікому не відмовив помочи, якоїб він не був національності* чи партійної приналежносте sopir чи приятель, малий чи великий. і ці його особисті прикмети дали йому силу й власть не тільки в краю, але й у державі, якої не мав жадєн не то буковинський, але й австрій¬ ський політик, хтоб він не був і чиїм іменем він би не говорив. Його особисті звязки з усіма важними в політиці чинниками були величезні, одинокі в своїм роді. Від двірських і військових кругів, міністрів, послів, політиків аж до наймен¬ шого дневникаря й поліціста. Великі політичні можновладці, фінансісти й газетярі були то його добрими знайомими, то приятелями й не було нікого значнішого ворога чи приятеля, що не був би зобовязаний Василькові за якусь прислугу. Ніяка парлямєн гарна акція не відбулася без його посередництва, ніяке .міністерство не могло без него обійтися, бо він обдарований надзвичайним інстинктом розумівся на людській душі й грав на людях як на музичнім інструменті, розумівся на всяких інтригах, знав людей із їх справами й ви¬ знавався на всіх австрійських справах у всіх заку- тиках. Ніякої труднощі він не знав. Самопевно, скоро й відважно, хитро Й несподівано він захо¬ дився коло кождої справи з властивою собі чем¬ ною усмішкою, за котрою крилася іронія й цинізм, погорди до плебейства й нікчемности й людської дурноти. Всі і вся були для него воском, котрому він давав форму, аку сам хотів. Спритний тактик він незвичайно бережно підходив до самовдоволених хитрунів і розумників, даючися їм ніби перемудру¬ вати, не терпів усяку дурноту, але не давав їм це пізнати. Але вмучений товариством таких людців він зараз же, стрінувши людину, котру поважав, з великим пересердям вилив перед ним усю свою злість на таких своїх мучителів І призирство й, не чекаючи слова, задовольнився одним поглядом або рухом свого співбесідника. Величність його особистости не могла роз¬ винутися через родинні Й матеріяльні його клопоти, про котрі він тільки й знав, заедонюючи їх перед світом блискучими виступами. Та залежність його діяльности від цих двох важких чинників не по¬ кинула ^його й до смерти, сильно притінюючи величній образ артисти-політика, викрнвляючи його немилосерно. і не вина в цім його особи, але винна судьба, що поставили його до праці серед таких мізерних обставин і малесеньких людей. Половина або й більше праці Василька пішла на поборення цих труднощів, він не піддався їм, але впав у безнастанній боротьбі, нестративши надії до останку. 1 тому побіджений він і вмер побі¬ дни к ом, як це й була його звичка, в загальнім без- голов і не тратити голови. 146
Примітки: 1. Левицький К. Українські політики. Сильвети наших давніх пос¬ лів і політичних діячів. - Львів, 1936. - Т. і. - С. 2. Balan Т. Familia Onciul. Studiu §і documente. - Cernauti, 1927. - P. 62-63. 3. Там само. - C. 89-90. 4. Werenka D. Topographie der Bukowina zur Zeit ihrer erwerbung durch Oesterreich (1775-1785). - Czernowitz, 1895. - 290 S. 5. Polek J. Die Huldigung der Bukowina am 12 Oktober 1777 // Jahrbuch des Bukowiner Landesmuseum 1902. - Czernowitz, 1902. -38 S. 6. Державний архів Чернівецької області (ДАЧО). - Ф. 1026. - Оп. 7. - Спр. 25. - Арк. 1-3. 7. Balan Т. Familia Onciul. Studiu §і documente. - Cernauti, 1927. - P. 153- 8. ДАЧО. - Ф. 1026. - On. 2. - Спр. і. - Арк. 8-15. 9. Larionescu Т. Familii vechi Bucovinene. - Bucure§ti, 1944. - P. 8. 10. Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtags fiir die zweite Session der dritten Wahlperiode. 1871. - Czernowitz, 1871 - S. 1. 11. Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtags fiir die erste Session der zweiten Periode. 1867. - Czernowitz, 1867. - S. 11. 12. Василько M. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬ му сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - С. 372. 13. Norst A. Alma Mater Francisko-Josephina. - Czernowitz, 1900. - S. 131. 14. Василько M. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬ му сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - С. 373. 15. Special Ortsorepertorium der Bukowina. Neubearbeitung auf Grund der Ergebnisse der Volkszahlung vom 31 December 1890. - Wien, 1894. - S. 27. 16. Савчугсь Г. Посол на соймь краевьій и русский бояринь Николай Василько // Селянинь. - 1898. - і верес. 17. Василько М. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬ му сеймі в роках 1901 - 1903. - Чернівці, 1904. - С. 380-381. 18. Там само. - С. 380. 19. ДАЧО. - Ф. 3. - Оп. і. - Спр. 5018. - Арк. 2. 20. Подражания достойний случай // Православная Буковина. - 1894. -1 груд. 21. Румьінские приятели русского народа // Просвещение. - 1895. - ю грудня. 22. Там само. 147
23. Православная Буковина (Чернівці). - 1895. - 13 лют. 24. Православная Буковина. - 1895. - 15 берез.; 1897. ~ і лют. 25. Там само. - 1895. - і жовт. 26. Буковинские ведомости (Чернівці). - 1897. - 26 січ. 27. ДАЧО. - Ф. 3. - Оп. і. - Спр. 7110. - Арк. 1-2. 28. Православная Буковина. - 1897. - 15 жовт. 29. Руска Рада (Чернівці). - 1899. - 3 лист. 30. Bukowiner Rundschau. - 1898. - 24 верес. 31. Православная Буковина. - 1898. - і груд. 32. Там само. - 1899. - 1-15 січ. 33. ДАЧО. - Ф. 3. - Оп. 3. - Спр. 4. - Арк. 1-3. 34. Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtages der ersten Session der neunten Wahlperiode, 1899. - Czernowitz. - C. 174-178. 35. Руска Рада. - 1899. - 15 груд. 36. Bukowiner Nachrichten. - 1899. - 13. лист. 37. Василько M. Справозданє посла Николая рицаря Василька о єго деятельности в державній думі і в крайовому сеймі в роках 1898 до конца 1900. - Чернівці, 1902. - С. 3-25. 38. Василько М. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬ му сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - С. 45. 39. Руслан (Львів). - 1902. - 28 черв. 40. Карбулицький І. Спомини з мого життя (Рукопис) //Літератур¬ но-меморіальний музей О. Кобилянської у Чернівцях. Інвентар¬ ний № 3709“3730- Зошит № 8. - С. 108. 41. Архів зовнішньої політики Російської імперії. - Ф. №172. Посоль¬ ство у Відні. - Опис 514/1. - Спр. 1497. - Арк. 26 зв. 42. Album der k. k. Theresianum Akaemie (1747 -1913). - Wien, 1913. - C. 222-227. 43. Bukowiner Post. - Чернівці. - 1903. - 26 травня. 44. Die Flondor Affaire im Bukowiner Landtage. - Czernowitz, 1903. - C. 117-121. 45. Добржанський О. Національний рух українців Буковини. - Чер¬ нівці, 1999. - C. 329. 46. ДАЧО. - Ф. 3. - On. 2. - Спр. 22487. - Арк. 1-8. 47. Процес посла Василька проти Ончула // Буковина. - 1908. - 2 жовтня. 48. По процесі // Буковина. - 1908. - 4 жовтня. 49. Sports und Salon. - 1903. - 19 Dezember. 50. Левицький K. Історія політичної думки галицьких українців 1848 - 1914. - Львів, 1927. - Ч. 2. - С. 419. 148
51. Бесіда посла Н. Василька // Буковина. - 1906. - 12 (25) листопа¬ да; Ви-борча реформа // Буковина. - 1906. - 15 (28) вересня. 52. Ruthenische Wahlbezirke // Bukowinaer Post. - 1907. - 15 Mai. - Nr 2071.; Wahlbildchen // Bukowinaer Post. - 1907. - 12 Mai. - Nr 2069. 53. Neues Wiener Journal. - 1912. - 16 червня. 54. Левицький K. Історія політичної думки галицьких українців 1848 - 1914. - Львів, 1927. - Ч. 2. - С. 519. 55. Stenographische Protokolle iiber die Sitzungen des Hauses der Abgeordneten des osterreichischen Reichsrates im Jahre 1910. XX. Session. - Bd. 1. - C. 953-959. 56. Левицький K. Історія політичної думки галицьких українців 1848 - 1914. - Львів, 1927. - Ч. 2. - С. 503-504- 57. Новинки // Буковина. - 1904. - 2 листопада. 58. Новинки // Буковина. - 1909. - Ч. 115; 138; 156; 158; 167; 173; 178; 182; 185; 188; 189; 198; 2іо; 221; 245. 59. Смаль-Стоцький С. Моя сповідь. - Діло. - 1913. - 27 лютого. 60. Neues Wiener Journal. - 1912. - 16 червня. 61. Буковинський сойм // Діло. - 1912. - 21 жовтня. 62. З буковинського сойму // Діло. - 1912. - 20 жовтня. 63. Никифорак М. Представництво Буковини в Австрійській де¬ ржавній раді // Наук, вісник Чернівецького університету. Серія Правознав-ство. - Чернівці, 1998. - Вип. 33. - С. 56. 64. Попик С. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика в українському питанні періоду Великої війни. - К. - Чернівці: Золоті литаври, 1999- ~ С. 75"77- 65. Переписка з депутатом Рейхсрату Австрії - Василько Николаем про надання матеріальної допомоги державним службовцям, евакуйованим з Буковини у зв’язку з військовими діями // ДАЧО. - Ф.3. - Оп. і., Спр. 12838. - Арк. 1-4. 66. Галіп Т. З моїх споминів // Буковинський журнал. - 1994- - Ч.і- 2. - С. 179. 67. Снігур І. Гуцульські січові стрільці // Час. - 2000. - її лютого. - Ч. 5. (3856). 68. Буковинський православний календар на звичайний рік 1917. - Вказ. праця. - С. 56-57. 69. Левицький К. Історія визвольних змагань... - Вказ. праця. - С. 70. 70. Добржанський О. Українські депутати австрійського парламен¬ ту... - Вказ. праця. - С. 43. 149
71. Там само. 72. Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського про¬ воду Галичини та Буковини в революції 1918-1919 pp. // Україна модерна. - Львів, 2000. - Ч. 4-5. - С. 224. 73. Расевич В. Діяльність українських політичних організацій у Відні під час Першої світової війни // Вісник Львівського Університе¬ ту. Серія Історична. - Вип. 34. - Львів: ЛНУ, 1999. - С. 324. 74. Буковинський православний календар на рік звичайний 1917. - Чернівці, 1917. - С. 94. 75. Левицький К. Історія визвольних змагань... - С. 152. 76. Попик С. Українці в Австрії 1914-1918... - С. 113. 77. Расевич В. Зовнішньополітичні орієнтації австрійських українців (1912-1918 pp.) // Матеріали засідань Історичної та Археографіч¬ ної комісій НТШ в Україні. - Львів, 1999. - Вип. 2. (1995-1997). - С. 265. 78. Левицький К. Історія визвбльних змагань... - С. 381. 79. Попик С. Вказ. праця. - С. 114. 80. Расевич В. Зовнішньополітичні орієнтації австрійських українців (1912-1918 pp.). - С. 265. 81. Расевич В. Діяльність українських політичних організацій у Відні. - С. 327. 82. З Української Парламентської Репрезентації (Комунікат) // Ук¬ раїнське слово. - 1917. - 31 липня. 83. Попик С. Вказ. праця. - С. 128. 84. Там само. 85. Берестейський мир. Спомини та матеріали. - Львів - Київ: „Чер¬ вона калина, 1928. - С. 79. 86. Там само. - С. 8о. 87. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х то¬ мах. - Том 2. - К.: Наукова думка, 1997- ~ С. 102-104. 88. Чернин О. В дни мировой войньї. Воспоминания бьівшего авс- трийского министра иностранньїх дел. - М. - Пг.: Гиз, 1923. - С. 265-266. 89. Там само. - С. 266. 90. Севрюк О. Підписання Берестейського договору // Календар Чер¬ воної калини на 1939 рік. - Львів: Червона калина, 1938. - С. 6і. 91. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. - Т. II. - Ужгород, 1930. - С. 215. 92. Лотоцький О. В Царгороді. - Варшава, 1939. - С. 17. 93. Онацький Євген. На похилій площі. Записки журналіста й диплома¬ 150
та. - Ч. і. - Мюнхен: Вид-во,Дніпрові хвилі”, 1964* - С. 82. 94. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін¬ ня України (Далі: ЦДАВОУ). - Ф. 4453- “ Оп.і. - Спр. 17. - Арк. 42. 95. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 69. - Арк. 94. 96. Онацький Є. На похилій площі. Записки журналіста і диплома¬ та. - Ч. і. - Мюнхен: Вид-во „Дніпрові хвилі”, 1964. - С. 88. 97. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- ~ Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 34. <І8. Там само. 99- ЦДАВОУ. - Ф. 4453- ~ Оп. і. - Спр. 17 - Арк. 42. іро. ЦДАВОУ. - Ф. 3695. - Оп. і. - Спр. 199. - Арк. 15-16. трі. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 24. - Арк. 14. 102. Онацький Є. По похилій площі. Записки журналіста і дипло¬ мата. - Ч. II. - Мюнхен, 1969. - С. 126-127. іЬз. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 167. - Арк. 3-5. 104. Там само. - Спр. 24. - Арк. 50. юк. Там само. - Спр. 167. - Арк. її. юь.Там само. - Спр. 172. - Арк. і. 107. Павлюк О. США і східногалицьке питання на Паризькій мирній конференції 1919 р. // Київська старовина. - 1999- ~ N96. - С. 71-73- 108. ЦДАВОУ. - Оп. і. - Спр. 24. - Арк. 75. юс .Там само. - Спр. 167. - Арк. ю. по. Там само. - Арк. її. ні Там само. - Арк. 23. їїц. Там само. Щ. Там само. - Спр. 175. - Арк. 4. 114. Піддубний І. А. Деякі документи з історії зовнішньополітичних зносин Української держави 1919 - 1920 pp. Питання історії України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври, 2000. - Т. 4. - С. 472. 115. Там само. - С. 469. 116. Там само. - С. 474. 117. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 170. - Арк. 23-24. 118. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- “ Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 166. 119. ЦДАВОУ. - Ф. Зб95- - Оп. і. - Спр. 199. - Арк. 41. 120. ЦДАВОУ. - Ф. 4453* - Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 168. 121. Там само. - Спр. 13. - Арк. 9. 122. Там само. - Арк. 20-21. 123. Там само. - Арк.21-23. 124. Там само. - Арк. 24. 151
125. Там само. - Ф. 3695. - Оп. і. - Спр. 236. - Арк. 43-44. 126. Так само. - Арк. 44. 127. Там само. - Арк. 44 зв. 128. Там само. - Арк. 46, 46 зв. 129. Там само. - Арк. 46 зв. 130. Там само. - Арк. 48. 131. Там само. - Ф. 3695. - Оп. і. - Спр. 125. - Арк. 26. 132. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 23. - Арк. 5. 133. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 23. - Арк. 29, 31-34. 134. Там само. - Ф. 4456. - Оп. і. - Спр. і. - Арк. 8о. 135. Там само. - Арк. 82, 83, 84. 136. Там само. - Арк. 22, 22 зв. 137. Там само. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 176. 138. Там само. 139. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 490. - Арк. 65. 140. Там само. - Спр. 533. - Арк. 150. 141. Там само. - Арк. 46, 47, 48. 142. Там само. - Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 142. - Арк. 182. 143. Там само. - Спр. 32. - Арк. 88, 88 зв. 144. Сучасність. - 1970* - Ч. 11. - С. 79-80. 145. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- - Оп. і - Спр. 17. - Арк. 180. 146. Петлюра С. Листи, статті, документи. - Т. 2. - Нью-Йорк: Вільна академія наук у США, 1979. - С. 359; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. - К.: Темпора, 2003. - 248 с.. 147. Симон Петлюра та його родина. Епістолярна спадщина. - К.: і Рада, 1996. - С. 60-61. 148. Там само. - С. 62. 149. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 97. 150. Шкільник М. Україна в боротьбі за державність. - С. 135. 151. Центральний державний історичний архів м. Львів. Далі ЦДІА м. Львів. Ф. 383 к. - Оп. і. - Спр. 3. - Арк. 5. 152. ЦДАВОУ. - Ф. 4456. - Оп. і. - Спр. і. - Арк. 321. 153. ЦДІА м. Львів. - Ф. 383. - Оп. і. - Спр. 3. - Арк. 4. 154. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- ~ Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 182. 155. Там само. 156. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 97. 157. Петлюра С. Статті. Листи. Документи. - Т. II. - Нью-Йор: Ук¬ раїнська вільна академія наук у США, 1979. - С. 548. 158. Там само. - С. 547. 159. Там само. - С. 551. 152
160. Там само. - С. 559"5бо. 161. Там само. - Т. і. - Нью-Йорк, 1956. - С. 425. 162. ЦДАВОУ. - Ф. 4456. - Спр. і. - Арк. 258. 163. Там само. - Арк. 274. 164. Там само. - Арк. 258, 269, 274, 292, 293. 165. ЦДІА м. Львів. - Ф. 383 к. - Оп. і. - Спр. і. - Арк. 3. 153
Полковник Петро Болбочан у боротьбі за українську державність У представленому читачу дослідженні висвітлюється участь бессарабця, полковника Петра Болбочана у боротьбі за українську дер-жавність, його роль у захисті незалежності Ук¬ раїни в буремні роки української національно-демократичної революції на посаді командира військових частин і об’єднань, а також командувача військами Лівобережної України з кінця 1917 до початку 1919 р. Упродовж багатьох десятиліть в період існування СРСР, а після 1991 р. і в незалежній Україні особа полковника П. Болбо¬ чана в історичній і публіцистичній літературі висвітлювалась однозначно негативно. Його показували як злочинця, підлого мерзотника, анархіста, державного зрадника, злого генія ук¬ раїнської революції. Дивно, що започаткував цей процес не ворог української де¬ ржавності, а її активний діяч, голова Генерального Секретаріату Центральної Ради, а згодом голова Директорії УНР Володимир Винниченко. Його негативна оцінка П. Болбочана потім “кочу¬ вала” з книги в книгу, із статті в статтю інших авторів, які циту¬ вали Винниченка. Насправді, жодне із звинувачень полковника П. Болбочана не підтверджено ні фактами, ні документами. Прикро, що й у теперішній час окремі знані історики із солідним ім’ям повторюють оцінку В. Винниченка особи П. Болбочана, не заглянувши в матеріали та документи періоду української революції, які стосуються цієї проблеми. Автори представленої праці на основі зібраних чисельних матеріалів і документів, спогадів державних діячів і політиків 154
періоду української революції, очевидців тих подій, які пра¬ цювали з П. Болбочаном, військових діячів, його соратників і однополчан, старшин армії УНР, керівника служби безпеки Головного Отамана, а також командувача військами радянсь¬ кої Росії, які вели війну проти УНР, спростовують безпідстав¬ ні, не підкріплені жодними документами звинувачення проти полковника П. Болбочана. За допомогою великої кількості ма¬ теріалів аргументовано доводять те, що П. Болбочан при всіх вадах його характеру (запальності, прямолінійності та ін.) був чесним, активним борцем за українську державу без усяких “із- мів”. Він боровся як проти більшовизму, так і проти білогвар¬ дійців. Чисельні свідчення як його прихильників, так і против¬ ників підтверджують, що він був позапартійним, талановитим військовим фахівцем, організатором дисциплінованих військо¬ вих частин, бойовим командиром. Він став жертвою партійно-політичних інтриг тодішніх керівників української держави, а також заздрісників окремих амбіційних військових, яким не подобалась його вимогливість і суворість. 85 років тому, в червні 1919 p., через необгрунтовані звину¬ вачення влада українських “соціалістів” засудила його до роз¬ стрілу. Факти зібраних свідчень тогочасних дійових осіб і до¬ кументів доводять безпідставність суворого вироку полковнику Петру Болбочану. і. Стереотип негативного політичного образу Петра Болбочана Висвітлення історії української державності 1917-1920 pp. безпосередніми учасниками тогочасних подій має доволі суб’єктивний та суперечливий характер. Зумовлено це як полі¬ тичними поглядами самих авторів, так і тим, яку з політичних груп вони підтримували в той чи інший період. Сталося так, що діяльність одних осіб отримала занадто схвальні, незаслужені оцінки, інші ж, у кращому випадку, залишилися в тіні, в гіршо¬ му - зазнали несправедливих, інколи тяжких звинувачень і з ними залишаються в історії донині. 155
Дослідники радянського періоду, через недоступність ар¬ хівних документів, здебільшого опиралися на скупі свідчення учасників подій 1917 - 1920 pp., що й привело до значних пе¬ рекручень у тлумаченні історичних явищ, породило чимало їх суперечливих оцінок. Це стосується як висвітлення історичних подій того часу в загальному, так і оцінки діяльності окремих історичних осіб. На жаль, раніше проголошених стереотипних, шаблонних тверджень не позбулися й сучасні вітчизняні істо¬ рики. Саме це спонукало авторів переосмислити відомі та від¬ найти невідомі факти життя уродженця Північної Бессарабії полковника Петра Болбочана, одного з командувачів українсь¬ кого війська в кінці 1917 - початку 1919 pp., який не уник тра¬ гічної долі. Дивовижним є те, що одним із перших авторів шаблонної стереотипної характеристики полковника П. Болбочана став не ворог української державності, а голова Директорії УНР Володи¬ мир Винниченко. Саме він із притаманним йому літературним хистом увів до історіографії України образ активного борця за українську державність у 1917-1919 pp. полковника П. Болбочана з негативною оцінкою як злочинця й підлого мерзотника, злого генія української революції. У мемуарно-публіцистичній праці „Відродження нації” В. Винни-ченко з нестримними емоціями на вісімнадцяти сторін¬ ках звинувачує П. Болбочана в усіх можливих гріхах: у диск¬ редитації ідеї національного відродження, державній зраді, в контрреволюції, катуваннях і розстрілах українських робітників та селян. Жодне з цих звинувачень не підтверджено ні факта¬ ми, ні документами. Зокрема, В. Винниченко пише: „... треба за¬ значити надзвичайно шкідливу роль полковника Болбочана на Харківщині. Цей виразний і свідомий реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому Лівобережжі авторитет і вплив Директорії. Виставляючи себе, як офіціального представника Директорії на Харківщині, він поводився там, як її найлютіший ворог. Не ка¬ жучи вже про те, що він наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відрізнялася від гетьманської (а часто лишав на місцях самих гетьманців), він учиняв ще й такі речі. 156
В Харкові якраз під час повстання меншовиками скликав¬ ся робітничий з’їзд. По всім даним з’їзд мав бути не більшови¬ цький. Отже, з цієї причини не було підстав ставитись до його неприхильно. Але Болбочан, будучи політичним неуком, а крім того, ворогом взагалі робітництва, яке б воно не було, більшо¬ вицьке чи меншовицьке, з’їзд заборонив. Це викликало в мен¬ шовиків здивування, потім обурення. З’їзд було розпочато без дозволу Болбочана. Тоді цей один із плеяди „національних ге¬ роїв” силою розігнав з’їзд, а багатьох його учасників і керівни¬ ків арештував і розстріляв... „... з’їжджається з’їзд Селянської Спілки на Полтавщині. Цілком український під керівництвом відомих українських діячів. І Болбочан цей з’їзд також розганяє, й багатьох учас¬ ників його поре різками” [і]. Та цього В. Винниченкові здалося замало. Намагаючись знайти „цапа- відпускайла” у поразці Директорії, він, окрім кількаразового повтору (с. 181, 210 та ін.) про розгони робіт¬ ничих і селянських з’їздів, розстріли і порку робітників і селян різками [2], із притаманним йому мистецьким хистом дає все нові й нові негативні характеристики Болбочана. Зокрема, В. Винниченко пише про „шкідливу роль полковника Болбочана на Харківщині”, про „безчинства, сваволю болбочанівської офі¬ церні, яка здебільшого була руська...”. Лівобережжя він називає „болбочанівською сатрапією”, а самого полковника „виразним і свідомим українським реакціонером...”, „найлютішим про¬ тивником і ворогом” Директорії. Більше того, В. Винниченко звинувачує Петра Болбочана в кримінальному злочині й „ре¬ акційному поході проти української державності”. Він нібито „захопив з собою кілька сот мільйонів карбованців і розробляв план, як пробитись зі своєю руською офіцернею й частиною об¬ дуреного війська на Дон до Денікіна” [3]. Дуже прикро, що цю шалену критику, яка межувала з на¬ клепами, спрямовував голова Директорії, соціал-демократ В. Винниченко. Саме він ініціював створення негативного обра¬ зу анархічного отамана П. Болбочана в період гострої й напру¬ женої боротьби за українську державність. До речі, П. Болбочан 157
не мав військового звання „отамана”, яке дорівнювало званню „генерал”, а залишався у званні полковника. Дивно й прикро, що такий визначний політичний діяч і талановитий письмен¬ ник, яким був на той час В. Винниченко, безпідставно наві¬ шував негативні ярлики на людину, яка, як і він, захищала й відстоювала інтереси українського народу. Насправді, жодне із наведених в його праці звинувачень не підтверджено фактами, крім заборони з’їздів і мітингів у фронтовій смузі, і ґрунтується на підозрах і вигадках, про що мова буде йти нижче. У винниченківському дусі характеризує Болбочана й ін¬ ший соціал-демократ, голова Ради Народних Міністрів Борис Мартос. У праці „Оскілко й Болбочан” він починає характерис¬ тику останнього в оригінальний спосіб. Заперечуючи скром¬ ність Болбочана, Мартос аргументує це такими сентенціями: „... досить подивитись на його портрет, щоб склалося вражен¬ ня цілком протилежне: на цьому портреті він нагадує скоріше офіцера добровольчої армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його осо¬ би” [4]. Визначення політичних поглядів П. Болбочана за пор¬ третними рисами є досить оригінальним, але безпідставним. Тут Мартос на десятки років випередив екстрасенсів новітньо¬ го часу. На запитання, чи був П .Болбочан національносвідомим українцем, Мартос відповідає, що у 1919 р. говорив доброю ук¬ раїнською мовою, але в нього були „несходження в поглядах... з комісаром Української Центральної Ради П. Макаренком у 1917 р. при формуванні Республіканського полку: Макаренко насто¬ ював, щоб приймали лише тих старшин, що вміли говорити ук¬ раїнською мовою. А Болбочан пізніше, будучи командувачем на Лівобережній Україні, призначав на відповідальні посади у вій¬ ську старшин, для яких українська справа була зовсім чужою” [5]. Правда, про патріотизм Болбочана Мартос висловлюється обережніше, визнаючи, що йому було важко з’ясувати, „як ди¬ вився сам Болбочан на українську справу”. Що ж до здібнос¬ тей П. Болбочана, то Б. Мартос подає їх тільки в негативному плані, намагається всіляко його принизити. Він звинувачує П. 158
Болбочана в тому, що той не закінчував академії, що в 1917 році був лише штабс-капітаном, що не відповідає дійсності. Адже П. Болбочан став підполковником ще в російській армії. Мартос прагне зменшити організаторські здібності П. Болбочана на тій підставі, що організований ним 1-й Республіканський полк був незабаром „розігнаний збольшевизованими фронтовиками”. При цьому Мартос не зазначає, що це було в прифронтовій смузі, українізовані військові частини тільки створювалися. Правда, через дві сторінки він сам спростовує це звинувачен¬ ня, вказуючи, що „рада солдатських депутатів кинула проти українського Республіканського полку кілька московських пол¬ ків” [6]. То як же було вистояти єдиному, щойно створеному з підрозділів різних частин, українському полку проти „кількох московських полків”? Та на цьому Б. Мартос не зупиняється. Прагнучи довести відсутність у П. Болбочана дипломатичних здібностей, він наводить такі аргументи: П. Болбочан не зумів знайти спільної мови з німцями в Харкові й тому „від Білгороду до Знаменки... котився вже зовсім не геніально”, маючи армію до 200 ооо чол. [7]. Тут можна погодитись, що професійний військовий П. Бол¬ бочан не мав дипломатичних здібностей, якими володіли ліде¬ ри політичних українських партій В. Винниченко, Б. Мартос, І. Мазепа та ін. Проте в Харкові, взявши владу у свої руки, П. Болбочан зумів умовити командира 7-го стрілецького корпусу генерала Лігнау й далі залишитися на службі при Директорії. Той погодився, але Директорія рішуче виступила проти й зажа¬ дала навіть його арешту. Генерал Лігнау змушений був тікати під захист Добровольчої армії генерала Денікіна. Твердження Мартоса, що П. Болбочан, маючи 200 ооо ар¬ мію, відступав без бою, теж безпідставне. Коли Директорія всту¬ пала до Києва, то В. Винниченко писав, що вона під одним тіль¬ ки Києвом мала до 30 тисяч війська, а по всій Україні разом із усіма гарнізонами й фронтами нараховувалось тисяч до юо [8]. На період взяття повстанцями Полтави, за даними військового міністра генерала Грекова, „по всій Україні, на всіх фронтах, з усіма гарнізонами й резервами було 21 юо чол.”, у тому числі 159
на полтавському і кременчуцькому напрямах (тобто у війську П. Болбочана. - Б. П., Ю. Є.) - всього 8 500 чол [9]. Чому ж Мартос у мемуарах висуває цілий ряд звинувачень проти Болбочана? Чи не тому, що, очолюючи в час скороспіло¬ го обвинувачення П. Болбочана в державній зраді, уряд УНР не мав сміливості втрутитись у розгляд цієї складної та заплута¬ ної справи і чесно її проаналізувати й припинити? Що стало на перешкоді цього: інертність, безвідповідальність чи ворожість? Очевидно, і те, і інше. Чорними фарбами змальовує полковника П. Болбочана і третій соціал-демократ - Ісаак Мазепа. Під час арешту, швид¬ кого суду й страти П. Болбочана він був міністром внутрішніх справ УНР в уряді Мартоса, а з кінця 1919 р. змінив останнього на посаді голови Ради Народних Міністрів УНР. Він фактично повторює зміст звинувачень на адресу Болбочана, викладених Винниченком. Зокрема, пише: „Отаман Болбочан, що керував Запорізьким Корпусом на Лівобережжі і був під впливом правих російсько-українських груп, починає на власну руку провадити політику, яка в українських масах сіяла вороже відношення до української влади: він розганяв селянські та робітничі з’їзди, катував селян і робітників, і врешті зовсім перестав слухатись наказів Директорії. На початку січня він без бою залишив Хар¬ ків і самочинно відступив до Кременчука, де під впливом росій¬ ського добровільного ополчення, що загніздилося в його штабі, спочатку розробив план як пробитись з своїм військом на Дон до Краснова та Денікіна, а потім вирішив йти у напрямі Одеси для з’єднання з російськими добровольцями” [ю]. У нищівному осуді особи полковника П. Болбочана не від¬ ставав також український соціал-революціонер Павло Христюк. У „Замітках і матеріалах до історії української революції”, слі¬ дом за Винниченком, він писав: „Болбочан розганяв на Харків¬ щині меншовицькі робітничі з’їзди, поров різками українських селян - членів селянського з’їзду на Полтавщині, - за „більшо¬ визм” переслідував лівих українських селян і робітників (засу¬ див до розстрілу між іншим відомого революціонера Шинкаря, який чудом, уже поранений, втік з-під розстрілу) і в той же час ібо
вже водився з бувшими гетьманськими посіпаками, російськи¬ ми добровольцями монархістами...” [її]. Не шкодував негативних епітетів та лайливих слів для ха¬ рактеристики полковника П. Болбочана після смерті останньо¬ го і Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра. У листі до військового міністра генерала Вовка, він зневажливо обізвав полковника П. Болбочана „напівмолдованином, напівукраїн- цем”, „абсолютним дурнем у політично-державних справах” і „випадковим „отаманом”, „амбіційним дурнем”, „нікчемністю”, „руйнівником української державності” тощо. Таку ж нищівну характеристику давав Головний Отаман і своїм іншим соратни¬ кам. Серед них - Михайло Омелянович-Павленко, таланови¬ тий бойовий генерал, який командував у грудні 1918 - червні 1919 pp. Українською Галицькою Армією, згодом Запорізьким корпусом, Армією УНР під час Першого Зимового походу на Правобережну Україну в 1919-1920 pp., та військовий міністр генерал Сальський, які гідно організовували боротьбу за ук¬ раїнську державність [12]. Факти, як бачимо, свідчать, що саме лідери Директорії та її уряду, яких полковник П. Болбочан захищав на фронті, зроби¬ ли з нього для української історії періоду боротьби за українсь¬ ку державність символ анархізму, тероризму, розгардіяшу, зло¬ чинності й погромництва. Цей шаблонний стереотип образу П. Болбочана підхопили й по сьогодні розкручують вороги української державності. Так, російський історик С. А. Алексіїв у передмові до книги „Революция на Украине по мемуарам бельїх” майже дослівно повторив слова В. Винниченка. А саме: „Навіть в розпал „напів- більшовицької” весни Директорії Болбочан, який повалив під прапором Директорії гетьманщину на Лівобережжі, веде себе не краще гетьманського сатрапа, розстрілює робітників у Хар¬ кові, січе різками членів селянського з’їзду в Полтаві” [13]. Автори-чекісти Л. Н. Маймескулов, А. Й. Рогожин, В. В. Ста- шис у праці „Всеукраинская Черезвьічайная Комиссия (1918- 1922)” пишуть те ж саме: „На Харківщині лютували банди пет¬ люрівського полковника Болбочана, котрий провадив жорсткі, 161
нелюдські репресії проти робітників, влаштовував масові порки селян, єврейські погроми” [14]. Натомість ворог, фронтовий супротивник Болбочана, без¬ посередній учасник тих подій, командувач російськими війсь¬ ками так званого „Курського напрямку” (насправді Українсь¬ кого фронту) В. Антонов-Овсієнко не опускався до фальші й наклепів. 18 листопада 1918 р. він повідомляв Реввійськраду РРФСР про дії П. Болбочана таким чином: „У Харкові органі¬ зується Рада робітничих депутатів. Вибори до ради дали біль¬ шість більшовикам... Петлюрівський отаман Болбочан, побачивши результати виборів, наказом заборонив збори й мітинги. Проте робітни¬ ки продовжують відкрито проводити вибори й організовувати мітинги. Центральна виборча комісія випустила більшовицьку відозву. Після цієї відозви німецькі солдати оголосили ней¬ тралітет і відмовилися виконувати накази Петлюри” [15]. Як бачимо, мова тут іде тільки про заборону мітингів і виб¬ орів, а не про розстріли. І це нормальне явище. Де, в якій країні, під час воєнних дій у фронтовій смузі дозволяють відкрито агітувати за повалення проголошеної влади? Історія такого не знає. У зв’язку з тим, що заклики до опору Директорії не при¬ пинялися, 4 грудня 1918 р. „засідання Харківської Ради робіт¬ ничих депутатів, більшість якої були комуністи, було розігнано українськими солдатами...” [16]. І нарешті, у грудні 1918 р. у своїй відозві Харківський комітет КП(б)У повідомляє: „Петлюра і Болбочан... розігнали в Полтаві владу революційного комітету, вибраного полтавськими робіт¬ никами і здобувшими Полтаву селянами,... спробували в Хар¬ кові розігнати раду Робітничих депутатів,... в Павлограді б’ються з селянами. Вони встановили у Харкові режим воєнно-польової розправи... розігнали з’їзд селян Харківської губернії” [17]. Дивним є те, що винниченківську оцінку П. Болбочана як символу анархії й свавілля, підтримують на сучасному етапі ок¬ ремі вітчизняні історики. Повторюючи В. Винниченка, цитую¬ чи його, вони навіть посилюють негативізм щодо П. Болбочана, стверджуючи, що повстання проти Директорії спровокували Іб2
„болбочанівці”. Але, по-перше, повстання на Лівобережній Ук¬ раїні почалися ще до прибуття туди війська П. Болбочана. А, по- друге, ці повстання готувалися більшовиками Росії та лівими елементами українських партій есерів і есдеків, які виступали за радянську форму влади в Україні, спочатку проти гетьмансь¬ кого уряду, а потім проти Директорії. Про це доповів Реввійсь- краді РРФСР член цієї ради, а згодом (через з дні) командувач військами радянської Росії, які наступали на Україну, В. Анто- нов-Овсієнко. Зокрема, 14 листопада 1918 р. він повідомляв, що одним із стратегічних завдань є „підготовка повстання в Ка¬ теринославській губернії...” у зв’язку з російським „просуван¬ ням на південь...”. А 20 листопада Реввійськрада групи військ Курського напрямку посилає директиву повстанським органі¬ заціям України із планом дій повстанців, серед яких є завдан¬ ня: „Мобілізувати всі революційні сили Катеринославської гу¬ бернії для повстання назустріч...” наступу російських військ на південь. Закордонне бюро ЦК КП(б)У, яке знаходилося в Росії, у свою чергу, приймає звернення про відправку з Росії для ро¬ боти на Україні комуністів-організаторів і агітаторів. „Для того, щоб наша партія могла монопольно взяти на себе керівництво повстанням, необхідно в найкоротший строк командирувати на Україну сотні комуністів-агітаторів і організаторів” [18]. На під¬ ривну антидержавну роботу в Україні ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У витрачали значні суми грошей. Так, лише Курське відділення інформбюро впродовж 16-31 серпня 1918 р. витратило 102 465 крб. для підтримки підпільників Київської, Харківської та Чер¬ нігівської губерній [19]. А кошторис ЦК КП(б)У лише з і лис¬ топада до 31 грудня становив 5 млн. крб., з яких 2 млн. крб. пішло на утримання загонів, ревкомів, і млн. - на формування повстанської армії, і млн. - на контррозвідку та транспорт і і млн. - на партійну роботу [20]. Таким чином, при оцінці окремих заходів оборони українсь¬ кої державності в той період фактор підривної роботи з боку ра¬ дянської Росії та більшовицької партії не можна не враховувати. Прикро, що окремі суб’єктивні оцінки політичних сил, політичних і військових діячів періоду української революції, 163
аналіз причин її поразки, викладені в мемуарно-публіцистич¬ ній праці В. Винниченка „Відродження нації”, стали в наступні десятиліття і в теперішній час незапернечними істинами, які в працях значної частини українських істориків використову¬ ються, так би мовити, на віру, без найменшого вивчення пер¬ шоджерел, без їх критичної оцінки. Авторитет В. Винниченка подіяв і на західних істориків. Так, відомий американський історик Джеймс Е. Мейс у своїй праці повторив винниченківські звинувачення, представивши П. Болбочана виразником „отаманщини” і погромництва [21]. 2. Реалії військової діяльності полковника Петра Болбочана Ким же в дійсності був полковник Петро Болбочан? Петро Болбочан по закінченні гімназії 164 Народився він у 1883 р. у с. Гижці колишнього Хо¬ тинського повіту (сьогодні с. Ярівка Хотинського райо¬ ну Чернівецької області) в сім’ї священика. Навчався у Кишинівській духовній семінарії, але не закінчив її- й перейшов до Чугуївсь¬ кого юнкерського учили¬ ща. Закінчив його у 1906 р. буремному році першої російської революції. Ще в училищі П. Болбочан, ризи¬ куючи кар’єрою, засвідчив свої симпатії до української національної ідеї, організу¬ вав гурток для поширення української мови, за що й був попереджений началь¬
ником училища, який заявив, що „жодних мазепинських ор¬ ганізацій в училищі не потерпить” [22]. Першу світову війну П. Болбочан зустрів ад’ютантом 38-го піхотного Тобольського полку в ранзі поручника. В 1916 р. був тяжко поранений у груди. Після лікування в тиловому госпі¬ талі, був визнаний непридатним до стройової служби й зарахо¬ ваний на інтендантську посаду 5-го корпусу, який перебував у той час на фронті. В листопаді 1917 р. П. Болбочану присвоїли звання підполковника й нагородили за виняткову хоробрість у боях проти німців. Після проголошення незалежності України П. Болбочан сформував із добровольців 5-го корпусу Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк і 22 листопада був призначений його командиром. Новопри- значений командир мав на меті поширити українізацію на весь корпус. Для здійснення цієї мети він відважився на відчайдуш¬ ний крок — арешт російського корпусного комітету. У відповідь російські полки розгромили штаб П. Болбочана і спалили його канцелярію. П. Болбочан із рештками свого Республіканського полку (старшинами й козаками) втік до Києва [23]. У той час Київ був переповнений офіцерськими й солдатсь¬ кими масами, які прибули з фронту внаслідок розкладу армії більшовицькими агітаторами. Болбочан запросив у Централь¬ ної Ради дозволу на формування старшинського загону. Але такого дозволу Центральна рада не дала. Тоді П. Болбочан на свій ризик і страх сформував старшинський загін, який у боях з військом М. Муравйова заслужив бойову славу й щиру подя¬ ку Центральної Ради. Згодом його Республіканський полк було включено до складу 2-ї Сердюцької дивізії. У лютому 1918 p., під час відступу з Києва під натиском більшовицького війська, підполковник П. Болбочан зі своїм за¬ гоном ішов позаду всіх, прикриваючи відступ. Військові сили Центральної Ради були обмежені. У багатьох дивізіях, полках, відділах Вільного козацтва з гучними назвами залишилося по кілька чоловік. Так, у Георгіївському полку було всього 8 осіб, Полуботківському - 5, Дорошенківському - 8о, Богданівсько- 165
му - 120. Найбільшою за кількістю бійців частиною був Респуб¬ ліканський полк П. Болбочана [24]. У селі Ігнатівці над рікою Ірпінь (тепер м. Ірпінь) відбулася нарада командирів частин і загонів, на якій було вирішено про¬ вести реорганізацію своїх сил. Залишки окремих військових час¬ тин звели в Окремий Запорізький загін із двох куренів піхоти. Командиром загону обрали генерала Костянтина Прісовського, заступником якого був підполковник Петро Болбочан. Останній командував також 2-м куренем загону, до якого увійшли залишки полків ім. П. Полуботка, І. Богуна, С. Наливайка, а також юнаків військових шкіл та старшинського відділу генерала К. Прісовсь¬ кого. Загальна кількість 2-го Запорізького куреня не перевищува¬ ла 300 чол. Іноді його називали Республіканським. Оперативно йому підлягав також офіцерський добровільний загін підпол¬ ковника Полозова. Один С. Петлюра зі своїм кошем відмовився підкоритися генералу Прісовському. На нараді, коли про це зайш¬ ла мова, підполковник П. Болбочан різко зауважив С. Петлюрі, що той із влас¬ них персональних дрібних мотивів став на перешкоді об’єднання, яке могло вря¬ тувати залишки українсь¬ ких збройних сил від зни- щення [26]. Чи не з цього Юнкер Петро Болбочан і часу зародилася неприязнь і недовіра в Петлюри до підполковника Болбочана та генерала Прісовського? С. Петлюра відмовився під¬ порядковуватись генералу К. Прісовському й тримався окремо. 166
Генерал К. Прісовський вирішив вести свій Окремий за¬ порізький загін на Житомир, зупинитись там і дати можливість Генеральному Секретаріату й Центральній Раді зібратися в Житомирі. Однак уряд і члени Центральної Ради пробули там недовго через небезпеку, яка загрожувала з боку збільшовизо- ваних частин колишньої 8-ї російської армії, що наступали із заходу й встигли захопити Проскурів, Жмеринку та Козятин. Крім того, міська дума просила український уряд залишити місто, щоб не піддавати городян небезпеці боїв. Евакуація Житомира, завдяки військовому загону, пройш¬ ла організовано. Уряд виїхав до Коростеня, а потім - у Сарни. Попереду йшла сотня січових стрільців під командуванням со¬ тника Романа Сушка. Українські частини після невеликих боїв зайняли Сарни та Рівне. Довідавшись, що, згідно з Брестським договором, німці йдуть на допомогу українським військам, вирішено було повернути назад і ще раз звільнити Житомир. Курінь під командуванням П. Болбочана її лютого 1918 р. в ре¬ зультаті бою зайняв Житомир. У місті, дотримуючись суворого нейтралітету, стояли чехословацькі частини. Почувши про на¬ ступ німців, вони шукали шляхів відходу на схід, про що домо¬ влялися з більшовиками. Підполковник Болбочан був призначений губернським комендантом Волині. На цій посаді він проявив себе енергій¬ ним організатором. Під свою відповідальність він провів мо¬ білізацію старшин і підстаршин (офіцерів та унтер-офіцерів). Із мобілізованих частин створив самооборону, навів порядок у Житомирі та на його околицях. Очистив їх від банд збільшо- визованого російського війська й іншого непевного елементу. Частиною мобілізованих поповнив свій загін, який зріс до юоо вояків. Болбочан мав популярність і авторитет не тільки серед військових, але й серед громадян міста. „Це був перший комен¬ дант від початку революції, котрий замість мітингів, почав тво¬ рити лад і порядок” [26]. Рішучі дії й популярність підполков¬ ника Болбочана викликали занепокоєння в керівників уряду й Центральної Ради. Через військове міністерство йому було наказано здати командування куренем прапорщику Мацюку 167
(члену партії Соціалістів-революціонерів), а самому залишати¬ ся лише на посаді коменданта губернії [27]. Куреню було наказано вирушити на Бердичів і зайняти його. Але через непридатність новопризначеного командира прапорщика Мацюка, курінь у першому бою зазнав значних втрат і під натиском більшовицького війська почав відступати. Сам Мацюк кинув напризволяще курінь, обоз із пораненими й утік із поля бою до Житомира. Це справило гнітюче враження на Болбочана. Передавши обов’язки губернського коменданта своєму помічнику, Болбочан самовільно прийняв на себе ко¬ мандування куренем, організував сотні й не тільки зупинив на¬ ступ більшовиків, але в упертому бою зумів завдати їм поразки та здобути Бердичів. Вдячна громада Бердичева взяла на себе харчування куреня на весь період перебування його в місті. У Бердичеві Болбочан поповнив свій курінь і обоз зброєю, набоями, одягом та різним військовим майном, що залишилося від Південно-Західного фронту й почав готуватися до наступу на Київ через Козятин-Фастів. По-перше, це був найкоротший шлях до Києва, а по-друге, розвідка дізналась, що більшовики при відступі вивозять із Поділля та Одеси багато майна. Треба було негайно перетнути їм шлях. На другий день Болбочан отримав наказ наступати на Київ, але не через Козятин-Фастів, а через Коростень. Отож, треба було повертатись назад через Житомир, де вже сидів новий „партійний” комендант, який скасовував розпорядження попе¬ реднього коменданта (Болбочана) як контрреволюційні. У Коростені болбочанівський курінь застав німців, які зай¬ няли всі склади й українським підрозділам нічого не видавали. Разом із прибулими сюди іншими куренями на чолі з генера¬ лом Прісовським і під його командою рушили на Київ. Короткий бій із більшовицьким військом відбувся в Ірпені. Зазнавши поразки, більшовики відступили, підірвавши заліз¬ ничний міст на річці Ірпінь. Українське військо виступило до Києва на світанку і березня (за новим стилем) 1918 р. У Києві в перший же день стався інцидент, до якого був при¬ четний підполковник П. Болбочан. На балконі міської Думи, з якого від імені Думи і членів Центральної Ради вітав військо лі¬ 168
вий соціаліст (згодом більшовик, член ЦК РКП(б)) М. Рафес, було вивішено, крім малого українського, два великих червоних прапо¬ ри. Це обурило запорожців і вони почали ремствувати. Прибувши на місце події, підполковник П. Болбочан послав у Думу посланця з вимогою зняти червоні прапори, а залишити тільки жовто-бла- китний. Водночас він зажадав пояснення від М. Рафеса щодо зна¬ чення червоних прапорів. Останній обізвав Болбочана реакціоне¬ ром і закликав натовп захистити його від свавілля військових. На другий день командир 1-ї сотні 2-го Запорізького полку сот-ник Зелінський, після відмови думців зняти червоні прапо¬ ри, власноручно їх зняв, пошматував і кинув до зали засідань. Це викликало бурхливий протест членів Думи, які зажадали від Болбочана покарати винних. Але він не тільки відмовився виконати цей наказ, але й заявив, що цілком поділяє погля¬ ди своїх підлеглих і не бачить в їх вчинку нічого поганого [28]. Такі дії посилили неприязнь уряду й військового міністерства до Запорізького загону в цілому, до підполковника Болбочана та генерала Прісовського зокрема. При вступі до Києва, Запорізь¬ кий загін нараховував близько 5 ооо чол. [29]. Це була добре ор¬ ганізована, боєздатна частина ре¬ гулярного війська. Крім Запорізь¬ кого загону, аналогічним був також курінь січових стрільців під командуванням Євгена Ко- новальця, згодом розгорнутий у полк, а при Директорії - в корпус. Короткотерміново діяла Синьо- жупанна дивізія (назва від коль¬ ору уніформи), яка була сформо¬ вана після Брестського договору в м. Ковелі (Волинь) і в середині 169 Петро Болбочан після закінчення юнкерського
березня прибула до Києва. Однак напередодні гетьманського пе¬ ревороту вона була роззброєна німцями. У цей період у Києві перебував також ряд непідпорядкова- них Центральній Раді різних загонів, а також українізованих військових частин. Під час військових сутичок із більшовиць¬ ким військом вони інколи ставали на бік Центральної Рад або проголошували нейтралітет. Такі дії спостерігались під час більшовицького повстання на заводі „Арсенал” і при наступі більшовицького війська на Київ наприкінці січня 1918 р. Після повернення української влади до Києва на початку березня 1918 р. Окремий Запорізький загін було перейменова¬ но в Запорізьку дивізію, до складу якої увійшло три піхотних полки, по одному кінному, гарматному й інженерному та авто- броньовий дивізіон. До дивізії було зараховано також Слобідсь¬ кий Гайдамацький кіш, отаманоМ якого був Симон Петлюра. Перед цим, на ґрунті самочинних розстрілів комуністів во¬ яками Слобідського коша, виник гострий конфлікт між генера¬ лом Прісовським і Петлюрою, внаслідок чого останній залишив військо. За іншою версією, як пише у своїх спогадах колишній міністр закордонних справ УНР О. Шульгін, Петлюра в умовах фактичної німецької окупації України не бажав пов’язувати свою діяльність із військом. Як би там не було, але 3 березня 1918 р. наказом військового міністра О. Жуківського він був звільнений із військової служби. Генерал Прісовський швидко провів значну організаторську роботу і його дивізія в складі семи полків, двох дивізіонів і од¬ нієї авіаескадрильї стала найорганізованішою й найдисциплі- нованішою військовою силою армії УНР. Але незабаром через міжпартійні інтриги й підозри в неблагодійності на місце ге¬ нерала Прісовського командиром Запорізької дивізії було при¬ значено генерала 3. Натієва, осетина за національністю, який чесно й самовіддано служив українському народові. У середині березня дивізія була відправлена на фронт і успішно наступала на Харків. Одночасно з призначенням Натієва, на підполков¬ ника Болбочана було покладено обов’язки його заступника та командира 2-го Запорізького полку (яким став його курінь). 170
Відзначимо, що між Натієвим і Болбочаном склалися добрі ділові стосунки. Натієв довіряв своєму заступникові, цінував його організаторські та бойові здібності. Фактично підполков¬ ник Болбочан, який був із військовими частинами в авангарді, організовував і реалізовував бойові операції. Натієв же здійс¬ нював усю керівну адміністративну роботу, зв’язок із урядом, формування поповнень та організацію місцевої адміністрації у звільнених населених пунктах. Борис Мартос, намагаючись принизити бойові здібності Болбочана, стверджує, що „більшовицьке військо відступало майже без бою”. І аргументує це тим, що навіть „дуже прихиль¬ ний до Болбочана С. Шемет признає, що від Києва до Ромодану боїв не було” [30]. Але Мартос пише неправду, бо Шемет свід¬ чить протилежне: „2 березня 1918 р. бригада виступила з Києва на Полтаву-Харків, йдучи весь час в авангарді німецьких вій¬ ськ. Найбільші бої бригада мала під Яготином, Гребінкою, Луб¬ нами, Ромоданом, Полтавою і Люботином” [31]. Про вперті бої в цей час свід¬ чить і більшовицька сторона. Так, із Харкова 6 березня 1918 р. повідомлялось: „У районі Гребінки наші війська рушили в напрямку ст. Яготин, з прямою метою зіпсувати міст, який ре¬ монтувався противником, і всту¬ пили з ними у відчайдушний бій, який продовжувався ю годин. Противник зазнав великих втрат. Незважаючи на це, наші вій¬ ська (більшовицькі - Б. П., Ю. Є.) змушені були відступити, посіу- паючись організованій технічній силі ворога. На фронті Першої світової війни 171
Ми стягнули свої сили в районі Гребінки, де прийняли зно¬ ву бій... Бій продовжувався всю ніч. О 6-й годині ранку нам до¬ велося, після відчайдушного опору, залишити ст. Гребінку. Під час боїв був контужений командувач 4-ї армії т. Кіквідзе і двічі поранений його помічник Медведовський... 12 березня нашим військам, які знаходилися під Яготином і які складалися з чехословацьких частин і загонів Червоної Гвар¬ дії, прийшлось витримати сильну атаку ворожих частин” [32]. Вищенаведене свідчить, що українському війську, яке про¬ сувалось попереду німецьких частин, доводилось кожний на¬ селений пункт брати боєм. Особливо ж тяжкі бої відбувалися за вузлові залізничні станції. їх наслідки значною мірою зале¬ жали від організаторських і військових здібностей П. Болбоча¬ на. Всупереч цьому, Б. Мартос стверджує, що успішний наступ по лінії Київ - Ромодан - По'лтава з початку 1918 р. не можна пояснювати лише геніальністю Болбочана. Симон Петлюра зі своїм Гайдамацьким загоном наступав не менш успішно. І далі пише: якщо не враховувати наступ німецької армії, „то голов¬ ну причину успіху, по справедливості „геніальність” слід при¬ писати тодішньому Головному Коменданту Української Армії генералу Присецькому” [33]. Тут колишній голова Ради Народних міністрів або виявив необізнаність, або його підвела пам’ять. Ніколи Головним Ко¬ мандувачем Української Армії генерал із прізвищем Присець- кий не був. Якщо ж він мав на увазі генерала Прісовського, який очолював Запорізький загін і на його-базі сформував дивізію, то генерал Прісовський на Лівобережжі в боях участі не брав, оскільки уряд під „пристойним” приводом усунув його від ко¬ мандування дивізією, призначивши комендантом Київської гу¬ бернії. С. Петлюра теж не брав у наступі участі, бо з з березня вже не числився у війську. Ознайомимося з характеристикою П. Болбочана, даною його підлеглим, колишнім сотником 2-го Запорізького полку Б. Монкевичем: „У цих останніх боях полковник Болбочан (тоді Болбочан був ще підполковником, звання полковника йому було присвоєно гетьманом лише 5 листопада 1918 р. - Б. П., Ю. 172
Є.) проявив себе як дуже добрий,... енергійний, холоднокров¬ ний і сміливий командир. В той момент, коли здавалося, що все втрачено, він сміло і впевнено переходив у наступ, часто особисто ведучи Запорож¬ ців у наступ. Завдяки цьому Запорожці проявили велику хоробрость, непо¬ хитність й розбивали багато разів сильнішого ворога” [34]. Саме після цих боїв більшовицьке командування побачило в Болбочані серйозного противника й прагнуло знищити його фізично або скомпрометувати його моральність. У тогочасних більшовицьких газетах писалося, що „під Ромоданом веде бій з Червоною гвардією сильний загін запорізьких військ під коман¬ дою реакціонера старорежимного царського генерала Болбоча¬ на. Болбочан - найнебезпечніший противник радянської влади” і пропонувалась винагоро- T",IV да „за живого чи мертвого 50 ооо рублів [35]. Із цією ме¬ тою більшовицьке команду¬ вання засилало своїх агентів у розташування штабу Бол¬ бочана, щоб здійснити замах на його життя. Було розкрито двох агентів із таким завдан¬ ням. Під час арешту в Любо- тині двох більшовиків-мат- росів, останні навіть стріляли в Болбочана, але невдало. У боях за Ромодан і Лю- ботин було захоплено велику кількість трофеїв. Зокрема, в Ромодані серед іншого був захоплений більшовицький санітарний поїзд із поране¬ ними і хворими, з медичним персоналом і великим запа¬ сом медикаментів. Він був Петро Болбочан з дружиною 173
Петро Болбочан з дружиною, батьком і матір'ю 174
сформований ще за царських часів, мав чудові вагони, кухню, лазню та ін. Підполковник Болбочан наказав, щоб після ремон¬ ту залізниці, відправити цей поїзд до Києва. Пораненим і хво¬ рим ніколи кривди не робив. На станції Люботин українському війську дісталася вели¬ чезна кількість військового майна, серед якого було все необ¬ хідне для оснащення дивізії. Рятуючи величезні склади війсь¬ кового майна від пограбування й німців, Болбочан виставив біля них охорону. Тим часом українське військо 27 березня вступило до Полта¬ ви, а 6 квітня - до Харкова. Не чекаючи поки з Києва надішлють кандидатів на місцеві владні посади, підполковник Болбочан призначив комендантом губернії, за попереднім погодженням із командиром дивізії О. Натієвим, командира Богданівського полку полковника Олексан-дра Шаповала. Його полкові було наказано нести гарнізонну службу в Харкові. На Шаповала ж було покладено й виконання обов’язків губернського комісара. Лідери соціал-демократичної і соціал-революційної партій (особливо В. Винниченко і Б. Мартос) звинувачували П. Бол¬ бочана в тому, що він був під впливом соціалістів-самостійни- ків, які „задурили йому голову”. Насправді ж, у Болбочана із самостійниками спільним було лише те, що він твердо стояв на позиції незалежності української держави. А у своїх діях, будучи безпартійним, він не підтримував корисливих інтересів тієї чи іншої партії, якщо це суперечило інтересам України та моралі загальнолюдських принципів. Так, на посаду губернського комісара Харківської губернії претендував один із лідерів української партії соціалістів-само- стійників, комісар Запорізької дивізії, Павло Макаренко (рід¬ ний брат Олександра Макаренка, який у той час був головою УПСС). Але перед цим П. Макаренко скомпрометував себе тим, що за відсутності П. Болбочана наказав негайно звільнити за¬ хоплений більшовицький санітарний поїзд від поранених і хворих червоноармійців, і зробив цей поїзд своєю резиденцією. Коли Болбочан повернувся до штабу, то наказав негайно пе¬ ренести назад у поїзд усіх поранених і хворих, незважаючи на 175
опір П. Макаренка та його заяву, що він представник „верхов¬ ної влади”. Цей епізод показує принциповість П. Болбочана, дотриман¬ ня честі офіцера, в даному випадку старшого командира, його гуманне ставлення до пораненого і хворого противника. Він ви¬ явив рішучість, щоб не допустити до влади людину, яка своїми діями компрометувала українську армію, незважаючи на про¬ хання керівників партії соціалістів-самостійників, з яким вони звернулись до генерала О. Натієва. Через кілька днів до Харкова зі своїм штабом прибув коман¬ дир дивізії генерал О. Натієв, який схвалив усі розпорядження Болбочана. Генерал Натієв був позбавлений хворобливого чес¬ толюбства й не боявся суперництва. Як вищий начальник, він заохочував і підтримував ініціативу підлеглих. Саме в цей час від військового міністерства надійшов на¬ каз розгорнути Запорізьку дивізію в корпус. Після реорганіза¬ ції командиром першої дивізії був призначений підполковник Болбочан. Він погодився зайняти цю посаду з умовою, що вод¬ ночас залишиться командиром свого 2-го Запорізького полку. Генерал Натієв дав на це згоду. Цей полк був його дітищем і йому було жаль з ним розлучатися. Колишній сотник Запорізь¬ кого корпусу Б. Монкевич залишив такий відгук: „Найкращою частиною корпусу був 2-й Запорізький піший полк на чолі з Болбочаном. Полк був міцно спаяний, зберіг кращі традиції російської армії й був національним полком, бо мав патріота командира. Він був найбільший щодо складу з полків, нарахо¬ вував у той час до 4-х тисяч людей, з яких 70 - 8о% було стар¬ шин та інтелігенції. Мав 16 піших сотень, кінну сотню, коман¬ ду піших розвідчиків, команду наколесників, саперну сотню й сотню зв’язку з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одну бомбометну та запасну сотню”. В іншому місці він вказує, що самих старшин було 1200 [36]. Після недовгого перепочинку корпусу, український уряд вирішив виправити свою помилку щодо Криму, допущену при підписанні Брестського мирного договору, за яким Крим не був включений до складу УНР. іо квітня 1918 р. військовий міністр 176
Жуківський видав таємний наказ: сформувати із військ корпусу окрему групу всіх родів військ, яка під командою підполковника Болбочана мала випередити німців, зайняти кримський півос¬ трів і захопити Чорноморський флот у Севастополі, поставивши німців уже перед фактом. До складу групи увійшло 5000 піхо¬ тинців, один кінний полк, кілька батарей та бронепотягів [37]. 13 квітня 1918 р. військові частини кримської групи вируши¬ ли з Харкова до Лозової, звідки почали наступ у севастополь¬ ському напрямку. 14 квітня було зайнято м. Олександрівськ, а вже 18 квітня передові підрозділи кримської групи вели бій за Мелітополь, яке завзято обороняли більшовицькі війська. У Мелітополі до рук українського війська потрапили великі скла¬ ди постачання і зброї, автомобілі, літаки, моторні човни. Ук¬ раїнське військо успішно розвивало наступ - більшовицькі вій¬ ська відступали. Перешкодити наступові спробували німецькі війська. Вони оточили Запорізьку дивізію, однак запорізці під проводом Болбочана рішуче зажадали пропуску, погрожуючи прорвати кільце оточення за допомогою зброї. Німецьке ко¬ мандування наказало своїм військам відкрити шлях для дивізії, сподіваючись, що без артилерії українському війську не вдасть¬ ся прорвати добре укріплену більшовицькими військами лінію на шляху до Криму. Проте вже 21 квітня підрозділи кримсь¬ кої групи зайняли Ново-Олексіївку - останню станцію перед сиваським мостом і наблизилися до переправ, блискавичним штурмом захопили укріплення ворога і 22 квітня 2-й Запорізь¬ кий болбочанівський полк зайняв ст. Джанкой, а 25 квітня, на 12-й день багатокілометрового наступу, запорізькі підрозділи несподівано зайняли м. Сімферополь. Шлях на Севастополь був відкритий. Швидкий безупинний наступ військ кримської групи, із щоденними боями й багатокілометровими переходами, пере¬ можний штурм сиваських укріплень на шляху до Криму свід¬ чать про організаторські здібності й полководчий талант під¬ полковника Болбочана, який, нагадаємо, уперше проявився ще в початковий період боротьби за українську державність за часів Центральної Ради. 177
Історик українського війська, старшина УГА Зенон Сте- фанів, підкреслює, що командувач „Запорізького корпусу ге¬ нерал Натієв та командир 2-го полку і Запорізької дивізії пол¬ ковник Болбочан - це визначні отамани того часу... Полковник Болбочан був дуже здібний організатор, у підготовці бойових акцій виявив себе талановитим стратегом. Надзвичайно хоро¬ брий, особисто керував боєм і завжди знаходився в найнебез- печніших місцях. Тим то і здобув свою величезну популярність у корпусі” [38]. Про військові здібності командирів корпусу пише й інший учасник тих подій Роман Вінницький: „... в час виступу на Крим Запорізький корпус був під командою доброго стратега та всією душею і тілом відданого справі генерала Натієва, якого правою рукою був дійсний творець .корпусу, талановитий та загарто¬ ваний у визволених боях полковник Петро Болбочан. Корпус складався на 8о% з добровольців, переважно старшин та ін¬ телігенції, причому нараховувалося кілька сот галичан” [39]. Але, плануючи операцію з наступу на Бахчисарай і захоп¬ лення Севастополя, підполковник Болбочан опинився в Сімфе¬ рополі в скрутному становищі. Ще до прибуття решти ешелонів Кримської групи, німці, після заняття Джанкою, перервали те¬ леграфне сполучення, затримали українські ешелони та про¬ пустили свої. Прибулі представники німецького командування в ультимативній формі поставили перед Болбочаном вимогу припинити наступ українського війська й залишити територію Криму на тій підставі, що, згідно з Брестським договором, Крим не належить Україні. Так воно і було, бо Центральна Рада сама відреклася від Криму на переговорах у Бресті та й у III Універ¬ салі проголосила, що Україні належить Таврія без Криму [40]. Перед П. Болбочаном постало складне завдання: з одно¬ го боку, він мав таємний наказ військового міністра України Жуківського захопити Севастополь, з іншого - не роздмухати конфлікт з німцями, щоб він не переріс у збройну сутичку. Тим більше, що Українське військове міністерство на запит началь¬ ника штабу німецької дивізії, на якій підставі українські війська діють у Криму, відповіло, що „абсолютно нічого не знає про ту 178
групу і жодних завдань для операції в Криму ніякій військовій частині не давало і що Український уряд вважає Крим цілком самостійною державою” [41]. Петро Болбочан опинився в критичному становищі, він не міг показати німецькій стороні таємний наказ, а німці тим ча¬ сом блокували ешелони з українським військом і телеграфний зв’язок, чим позбавили його можливості спілкуватись із Киє¬ вом і командувачем корпусу генералом Натієвим. Становище загострилось до крайньої межі. Вояки корпусу пропонували зброєю прокласти шлях. Як досвідчений військовий, Болбочан знав, що найменший знак із його боку - і запорожці кинуть¬ ся на німців, проллється кров, що дуже нашкодить українській державі. Щоб не допустити збройної сутички і зняти напругу у своєму війську, Болбочан наказав полковому оркестру та хору по черзі грати й співати, щоб трохи розважити козаків і підняти їхній настрій. Водночас він заявив начальнику німецької дивізії генералу фон Кошу про неможливість прийняти німецькі вимоги і в разі збройного примусу запорожці будуть оборонятися до остан¬ нього набою. На що той відповів: „Так, ви тепер можете вийти переможцями, але якою ціною? Ви через цю боротьбу згинете, як не цілковито, то для України. А не треба забувати, що ваша група - це найкращі частини вашого війська, це цвіт українсь¬ кої нації. Ваша група - це кадр для будучої української армії й страта цієї групи буде великою шкодою для неї. Втрату однієї німецької дивізії не відчуватиме так дуже німецька армія, як втрату вашої групи відчує молода Українська Республіка” [42]. Заходами Болбочана дію ультиматуму було продовжено ще на одну добу. Лише через два дні, 26 квітня 1918 p., до Сімферопо¬ ля прибув генерал Натієв. Коли ж, нарешті, вдалося встановити зв’язок із Києвом, то замість військового міністра до апарату підходили другорядні особи, які були некомпетентні вирішувати проблему. Лише о 2 год. ночі 27 квітня військовий міністр, полковник Жуківський, підійшов до телеграфу, але, крім загальних фраз, конкретної відповіді (вказівки, наказу) не дав. 179
Вранці 27 квітня до генерала Натієва прибув начальник ні¬ мецької дивізії фон Кош. Під час зв’язку з Києвом до апарату підійшли прем’єр-міністр В. Голубович і військовий міністр Жуківський. На пропозицію німецького генерала, щоб уряд підтвердив своє розпорядження про залишення Криму запо¬ рожцями, відповідав прем’єр-міністр В. Голубович. Робив це демамогічно, в агітаційній манері щодо честі України-неньки та настільки безглуздо, що начальник телеграфного відділу со¬ тник Чайківський, щоб уникнути скандалу, перервав зв’язок, буцім-то, через несправність апарату. На щастя, німецький підполковник-перекладач, який читав телеграфну стрічку і співчував українському війську, не передав повного змісту своєму генералу, а Болбочану сказав: „Так може говорити тіль¬ ки божевільний або хлопчисько”. Лише при другому зв’язку на категоричну вимогу командувача корпусу генерала Натієва до апарату підійшов військовий міністр і передав наказ: „Негайно звільнити територію Криму. Умови звільнення виробити пол¬ ковникові Болбочанові...” [43]. Після цього генерал Кош наказав зняти облогу українсь¬ кого війська, а Болбочана попросив прискорити його відправ¬ лення з Криму. Прощаючись, він сказав Болбочану: „Тепер ви, пане полковнику, вже переконалися, що вина в цілій цій історії падає не на німців, а на ваш уряд” [44]. Таким чином, похід українського війська до Криму показав усю безпорадність тодішнього уряду Центральної Ради, його некомпетентність у виробленні державної політики та недале¬ коглядність у зовнішній політиці. Прикладом цього є відмова від Криму в період підписання Брестського договору, коли ук¬ раїнська делегація, наслідуючи більшовицьку пропаганду, не- визначено тлумачила мир „без анексій і контрибуцій” і „само- означення народів”. У той же час більшовицька Росія прагнула залишити Крим і Чорморський флот у складі Росії. У самому ж Криму з боку татарського населення на той час самостійницьких тенденцій масово не проявлялося. Із вступом українського війська до Сімферополя місцеве самоврядування звернулося до Болбочана з проханням, щоб він якнайскоріше 180
призначив у місті українську адміністрацію та військову вла¬ ду, обіцяючи всіляку допомогу. Болбочан відповів, що він не уповноважений утворювати українську владу в Криму. Тоді президія самоврядування попросила Болбочана довести до ві¬ дома українського уряду, що населення міста буде раде бачити в себе українську владу й готове забезпечувати українське вій¬ сько всім необхідним для спільної боротьби з більшовицьким військом Росії. Адже за місяць до цього в Криму московськими більшовиками була проголошена Радянська Соціалістична Рес¬ публіка Таврії й місцеве населення мало можливість пізнати більшовицький режим у дії. У невизначеному становищі опинився й Чорноморський флот. Після Брестських переговорів за заявою тодішнього ко¬ мандуючого флотом адмірала Сабліна „флот на ділі опинив¬ ся в становищі покинутого, забутого і залишеного на самого себе” [45]. Зазначимо, що в той час, як Болбочан з основною части¬ ною Кримської групи військ вступив до Сімферополя, за його наказом 24 квітня 1918 р. було захоплено Бахчисарай, стару, колишню ханську столицю. Це завдання виконав кінний полк імені Костя Гордієнка під командуванням відомого полковника В. Петріва (майбутній генерал і міністр військових справ) при сприянні татарських добровольців. Тоді ж до полковника Петріва прибули представники Се¬ вастополя з повідомленням, що українська частина моряків на¬ полягає на тому, щоб підняти український прапор та передати порт і флот українській владі. Навіть у той час, коли Кримська група залишала Крим і до Севастополя входили німецькі військові частини, особовий склад Чорноморського флоту, будучи переконаний, що це йде українська армія, підняв жовто-блакитні прапори, які згодом, розібравшись у ситуації, опустили. Як стало відомо, на Чорноморський флот претендували Росія й Німеччина. Тому обидві держави не були зацікавлені у переході його до України, а український уряд відрікся від Криму й Чорноморського флоту, не проявивши в цьому питанні розто¬ 181
ропності й рішучості. Це й призвело до того, що військо, зазнав¬ ши втрат у боях за Крим, 27 квітня змушене було залишити його. При цьому військовий міністр України О. Жуківський не дав ані наказу, ані жодної інструкції стосовно того, куди має переїхати Кримська група і що вона має робити. Порадившись із генера¬ лом Натієвим, Болбочан вирішив перевести частини в Меліто¬ поль. Кіннота полковника Петріва повернулася пізніше, коли німецьким літаком їй було передано про це наказ П. Болбочана. Отже, упродовж усього походу на Крим командир групи запорожців, у більшості випадків не маючи зв’язку з Києвом, змушений був самостійно приймати рішення, з честю вийшов із нелегкої ситуації. Під час повернення Кримської групи до Мелітополя в Києві стався гетьманський переворот. Призначений гетьманським урядом губернський комендант полковник-росіянин вороже поставився до українського війська, натравлював проти нього німців. Щоб уникнути конфлікту, Болбочан вирішив перевести свої частини до Олександрівська, в район розташування полку Українськиих січових стрільців австрійського війська під ко¬ мандою архикнязя Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), який приязно ставився до українських частин. Там, у відносно¬ му спокої/П. Болбочан упродовж двох місяців провів реоргані¬ зацію своїх частин, переформувавши їх у „Першу Запорізьку дивізію”/що нараховувала 12 тисяч добре вимуштруваного вій¬ ська; що складалось переважно зі старшин та інтелігенції. Це було найкраще організоване бойове об’єднання, до складу якого входили: три піхотних запорізьких полки, Гайдамацький полк, кінний" полк ім. Костя Гордієнка, гарматний полк, інженер¬ ний 'полк, кінно-гарматний дивізіон, автопанцирний дивізіон і повітроплавний ескадрон. Там, на історичній землі запорізьких козаків, відбулася теп¬ ла, дружня зустріч представників роз’єднаних віками двох гілок українського народу-Західної та Наддніпрянської України. ■ Із метою відродженнята зміцнення лицарського духу козац¬ тва їЗайорізької Січі, П; Болбочан організував відвідування своїм військом острова, та спорудження пам’ятного!заЛізногО хреста на і Ш
Хортиці з написом: „Знак щирої любові і вдячної пам’яті небіж¬ чикам Запорозької Січі”. Там же і8 червня 1918 р. козаки Першої запорізької дивізії дали святкову присягу на вірність українському народові та Українській Державі [46]. Із приходом до влади Павла Скоропадського продовжува¬ лося формування регулярної армії. Проте організація війська за весь період існування гетьманщини не вийшла за межі під¬ готовки кадрів. Перешкодою цьому було німецьке військове командування, а також байдужість і ворожість прийнятих на службу генералів та офіцерів-росіян, які, будучи призначени¬ ми командирами військових об’єднань, гальмували утворення української армії. Одним і другим не потрібна була сильна ук¬ раїнська армія. Відзначимо, що гетьман Скоропадський, як військовий фахівець високого класу, підібрав сильну начальну команду. На основі нової організації, українська армія мала складатися із 8 корпусів і 4-х кінних дивізій. Корпуси мали формуватися територіально й одержати назви за своїм розташуванням: Во¬ линський, Подільський, Одеський, Київський, Чернігівський, Полтавський, Харківський і Катеринославський. Німецьке командування пильно стежило за тим, щоб гетьманська Україна не набула такої сили, за якої могла б обій¬ тись і без присутності німецько-австро-угорських військ. Нім¬ ці перешкоджали П. Скоропадському розбудовувати справді боєздатну українську армію, переконуючи його в тому, що для захисту України досить і військ Центральних країн - Німеччи¬ ни та Австро-Угорщини. Є свідчення про це і А. Денікіна, який підкреслив, що „німці всіляко протидіяли організації українсь¬ кої армії, вважаючи її небезпечною для себе” [47]. Ще у квітні 1918 p., коли стосунки між німецьким командуванням і урядом Центральної Ради загострилися, німці роззброїли дивізію Си- ньожупанників (яка була сформована із військовополонених українців, звільнених із німецьких таборів і була одягнена в сині жупани через відсутність іншого одягу), а після гетьмансь¬ кого перевороту - і полк січових стрільців, сформованого із вій¬ ськовополонених галичан, які відмовилися служити гетьману, 183
вважаючи незаконним його прихід до влади. Тому на початку гетьманського правління власне українські збройні сили скла¬ далися із Запорізького корпусу (командир генерал О. Натієв, заступник підполковник П. Болбочан) у складі 25 тисяч воя¬ ків. Він був основною ударною силою. Всього на початку лип¬ ня 1918 р. у складі Української армії було до 35000 піхотинців, 1500 кіннотників та бо гармат. Крім того, в гарнізонах різних міст України було ще близько 20000 вояків [48]. Згодом Запорізький корпус був реорганізований в Окрему Запорізьку дивізію, а Перша Запорізька дивізія П. Болбочана була перетворена на полк, який за самостійницькі настрої П. Болбочана був відправлений подалі від центру, до російсько- української демаркаційної лінії, що на півночі Чернігівщини, де йому періодично довелося вести бої з військами радянської Росії, які грубо порушували умови Брестського мирного догово¬ ру й чинили військові провокації. Зазначимо, що після роззброєння німцями полку січових стрільців, значна частина їх зібралася на Чернігівщині (м. Во- ронки) в районі розташування Окремої Запорізької дивізії. Полковник П. Болбочан пішов назустріч їхньому проханню й дозволив при своєму полку сформувати окремий курінь січових стрільців під командою сотника (згодом полковника) Романа Сушка у складі 4 сотень на чолі з Миколою Загаєвичем, Іваном Рогульським, Іваном Андрухом, Михайлом Турком, а сотник Роман Дашкевич сформував легку стрілецьку батарею при за¬ порізькому гарматному полку. Як пізніше згадував Р. Сушко „... відношення старшин і козаків запорожців-однополчан до нас було на загал гарне. Головний бойовий склад полку і ко¬ манда ставилися до нас гарно, по-братерськи, з повагою і при¬ знанням” [49]. Сам командир полку П. Болбочан надзвичайно прихильно ставився до січових стрільців, йдучи їм назустріч у всьому. Разом з полком вони протистояли фронтом більшови¬ цькому війську. Правда, спільні дії тривали не довго. У серпні 1918 р. Рада Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем звернулися до Гетьмана з меморандумом, в якому стверджува¬ лася готовність Січових Стрільців служити гетьманській владі 184
за умови, „що вона буде боронити самостійну і від нікого неза¬ лежну українську державність” [50]. Діяльність полковника П. Болбочана (це звання гетьман присвоїв йому 5 листопада 1918 р.) на Чернігівщині в бороть¬ бі проти провокацій з боку більшовицького війська радянської Росії позитивно оцінює гетьман П.Скоропадський, незважаю¬ чи на те, що П. Болбочан виступав проти нього в період повс¬ тання Директорії. У „Спогадах” П. Скоропадський зазначає: „В цей час на півночі посилено ворушились більшовики і зібрали значні сили на нашому північному кордоні. Німців було недо¬ статньо, я послав туди один полк з бригади генерала Бочковсь- кого, бувшої Натієва, і, за свідченням самих же німців, цей полк бився зовсім непогано під командою Болбочана, того самого, який згодом підняв повстання в Харкові” [51]. Становище 2-го Запорізького полку ускладнилося після того, як командир реорганізованої дивізії генерал Натієв через недові¬ ру до нього подав у відставку, а на його місце був призначений ге¬ нерал Бочковський. Він розглядав запоріжців як частину майбут¬ ньої російської армії. Бочковський почав робити кадрові зміни, звільняти зі служби або понижувати у званні й посаді національ¬ но свідомих офіцерів. Справа йшла до ліквідації полку. Непоро¬ зуміння між Болбочаном і Бочковським загострювалися. Але під час інспекції полку військовим міністром, генералом Рогозою, Болбочан показав гарну військову виучку, організованість, знан¬ ня озброєння, що здивувало міністра. Він пообіцяв свою підтрим¬ ку й чесно виконав обіцянку, зробивши гетьману правдивий звіт про враження від бойових якостей полку. Крім того, полковник Болбочан особисто їздив до гетьмана і при розмові з ним домігся відміни руйнуючих і нетактовних наказів Бочковського. На чернігівській прикордонній лінії 2-й Запорізький полк Болбочана знаходився майже три місяці. У цей час відбувся тяж¬ кий бій із більшовицьким військом Росії, який порушував умови Брестського мирного договору. В цих боях загинула більша час¬ тина 1-го батальйону, в тому числі сотники Мартинюк і Божен- ко, найближчі помічники Болбочана, що були з ним від початку його служби в Українській армії. 185
У жовтні 1918 р. до Болбочана прибула делегація від Ук¬ раїнського Національного Союзу, яка запросила його до участі в протигетьманському повстанні, що мало незабаром розпоча¬ тися. Делегація запевнила Болбочана, що В. Винниченко поро¬ зумівся з представниками радянської Росії, тому радила полков¬ никові порозумітися з червоноармійськими частинами, що були розташовані на кордоні. П. Болбочан дав свою згоду на повс¬ тання, проте рішуче й категорично відмовився „порозумітися з більшовиками” [52]. Це була перша незгода між П. Болбочаном і представниками лівих течій українських політичних партій та В. Винниченком особисто. Перед повстанням і в перші дні повстання П. Болбочан сподівався об’єднати демократичні революційні сили з консер¬ вативними хліборобськими для спільної боротьби проти мос¬ квофільських сил в Україні. Тому перед відходом свого полку з Чернігівщини (а вже був наказ Гетьмана про його перехід на Харківщину для з’єднання з рештою Запорізької дивізії) пол¬ ковник Болбочан відвідав Гетьмана й звернув його увагу на причини незадоволення Українського Національного Союзу, а також відверто заявив, що в разі повстання він, Болбочан, з запорожцями не буде на боці гетьмана. Але Гетьман по-іншому оцінював ситуацію. Він вважав, що лідери Українського Націо¬ нального Союзу не підуть на повстання, бо власними силами Україна не зможе протистояти більшовицько-московському наступу. А тому згодом більшовики заволодіють Києвом. Вихід із становища треба шукати в міжнародній підтримці. Погоджуючись на підтримку повстання, Болбочан висунув умову Національному Союзу не руйнувати державний апарат, що існував при гетьманському режимі, щоб не допустити анар¬ хії, а на чолі армії поставити військового авторитетного керів¬ ника (не С. Петлюру). Згодом виявилося, що Директорія це проігнорувала. У перші дні повстання полковник П. Болбочан перебирає у свої руки командування Окремою Запорізькою дивізією, яку впродовж другої половини листопада й початку грудня пере¬ творює в Запорізький корпус. Тоді ж він отримує від Директорії 186
призначення на посаду командуючого Запорізьким корпусом і всіма військами Лівобережної України. Новопризначеному ко¬ мандувачу тут же наказано захопити Харків, що він і виконав у ніч з іб на 17 листопада. Командувачу 7-м Харківським корпу¬ сом генералу О. Лігнау (син німецького колоніста з Херсонщи¬ ни) Болбочан запропонував залишатися й далі на службі у Ди¬ ректорії. Генерал погодився, але Директорія виступила рішуче проти цього й вимагала навіть його арешту. Це й змусило О. Лігнау виїхати на Дон, де він перейшов на службу в Доброволь¬ чу армію генерала А. Денікіна. У цей час полковник Болбочан намагався не робити різ¬ кої ломки державного апарату. Урядовці залишались на своїх місцях. Лише замість губернського старости на чолі цивільної адміністрації Харківського відділення Українського Націо¬ нального Союзу було поставлено губернського комісара Сергія Тимошенка. Зміна влади пройшла організовано, без ексцесів, із дотриманням порядку. Встановлення влади Директорії в Харкові і його околи¬ цях пройшло спокійніше, ніж в інших містах України. Але незабаром склалися такі обставини, що військові частини під керівництвом полковника Болбочана змушені були залишити Харків без бою. Цей факт і дав підставу його недругам з лівосо- ціалістичного крила партії соціал-демократів і соціалістів-ре- волюціонерів - В. Винниченку, І. Мазепі, Б. Мартосу, П. Хрис- тюку, а за ними їх послідовникам, не розібравшись у причинах (а вони в цьому були не зацікавлені), звинуватити Болбочана в нездатності керувати військами, боягузтві, зрадництві. Зокрема, голова Директорії В. Винниченко ще в кінці 1919 р. з гнівом та неприязню писав, що нібито командувач Лівобережним фронтом полковник Болбочан, щоб „переконати Директорію в страшній силі російського війська, без бою, навіть наступу з боку ворога, кидає Харків і тікає. Харків кілька днів стоїть без усякої влади, поки на заклик харківського робітництва (підкреслення наше - Б. П., Ю. Є.) не приходять російські війська” [53І- Від початку до кінця тут суцільна неправда і наклеп, про що читач довідається нижче. 187
Як же було насправді? В якому становищі опинився пол¬ ковник Болбочан у Харкові, і якою була чисельність його військ та чисельність військ противника? На час вступу підрозділів Болбочана до Харкова, на Харків¬ щині й Полтавщині перебували війська 1-го німецького армій¬ ського корпусу в кількості іб тисяч чоловік, 90 гармат. З них у Харкові було приблизно ю тисяч німецьких солдатів. На пів¬ ночі Чернігівщини розташовувались частини 41-го резервного корпусу. Другий німецький армійський корпус у КІЛЬКОСТІ 20 тисяч чоловік і іоо гармат знаходився в Києві та Криму [54]. При вступі болбочанівських частин до Харкова і роззброєн¬ ні штабу 7-го Харківського українського корпусу, німці дотри¬ мувалися нейтралітету. Бо перед цим, 9 листопада 1918 p., в Німеччині сталася революція і влада кайзера була повалена. Німецькому командуванню та військам було не до українських справ. Вони турбувалися про те, як би швидше вибратися з Ук¬ раїни на батьківщину. А тепер розглянемо, які заходи для наступу на Україну запровадив ЦК РКП(б) і Раднарком Росії. У день капітуля¬ ції німецьких військ на Західному фронті її листопада 1918 р. Раднарком Росії ухвалив постанову, якою забов’язував Реввій- ськраду республіки „в десятиденний строк розпочати наступ на підтримку робітників та селян України (підкреслення наше - Б. П., Ю. Є.), які повстали проти гетьмана”. Ось де починався „за¬ клик харківського робітництва” по-винниченківськи. На основі цієї постанови було утворено Український революційний штаб. Його командувачем призначено В. Антонова-Овсієнка, який 22 листопада інформував В. Леніна про те, що 17 листопада утво¬ рена Рада Українського фронту в складі Й. Сталіна, В. Затонсь- кого, Г. П’ятакова, В. Антонова-Овсієнка під замаскованою на¬ звою “Рада групи військ Курського напрямку”. У радянській історіографії десятиліттями стверджувалось, що наступ на Україну в листопаді 1918 р. здійснювали дивізії українських повстанців, сформованих в нейтральній смузі на Чернігівщині. Насправді це не відповідало дійсності. Більшовик Я. Епштейн, який працював в Україні, писав: „В самій Україні... 188
ми не розпоряджаємося будь-якими силами... зокрема на Чер¬ нігівщині. Нема чого розраховувати без перекинення Червоної армії, не тільки на успіх революційного повстання в Україні, але навіть на його виникнення”. В. Антонов-Овсієнко вимагав від Реввійськради Росії регулярних частин Червоної армії, ос¬ кільки партизанські загони Чернігівщини „напіванархістські групи”. До речі, В.Антонов-Овсієнко у доповідній головкому І. Вацетісу на початку грудня 1918 р. писав, що організовані з цих груп „частини відмовились в більшості коритися наказові перейти з Чернігівщини в зазначений район” для наступу на Харків. їх оголосили ворогами радянської України, звільнили командира дивізії, а комісара віддали під суд [56]. Для наступу на Україну наказом головкома Росії І .Вацетіса Ан- тонову-Овсієнку передавалися 43-й робітничий полк у Воронежі, друга Орловська кавалерійська дивізія, робітничий, чотири про¬ довольчих кавалерійських полки, Московська робітнича дивізія, загін Кожевнікова з-під Уфи, броньований поїзд із Москви. Разом із радянськими військами й партизанськими загонами в бороть¬ бі проти військ Директорії в Україні брали активну участь загони інтернаціоналістів (що заперечував В. Винниченко), сформова¬ них з колишніх військовополонених, що стали на бік радянської влади. Так, у складі військ харківської групи і військ Українського фронту на початку 1919 р. перебували Катерининштадський полк під командуванням Фукса чисельністю понад юоо чоловік, 1-й Московський інтернаціональний полк у кількості 400 чол., Ка¬ занський інтернаціональний загін у складі 540 чол., Орловський інтернаціональний батальйон - 300 чол. Бійці-інтернаціоналіс- ти - німці, угорці, чехи, серби, югослави та ін. [57]. У доповідній головкому І. Вацетісу Антонов-Овсієнко подає чисельність військ Курського напрямку, який 6 грудня 1918 р. був перейменований в Український фронт, понад 30000 чол., в тому числі на Харківському напрямку понад 20000 чол. Крім реіуляр- ного війська, в районі Полтави діяв сильний партизанський загін кількістю до 4000 чол. Водночас В. Антонов-Овсієнко повідомляє, що, за агентур¬ ними даними, загальна чисельність армії Директорії „досягає 189
45°оо багнетів, 3000 шабель, 60-70 гармат”. Але основна части¬ на (до 20000) цих військ знаходилася в Києві й навколо нього. Безпосередньо проти більшо-вицького війська, за даними Анто- нова-Овсієнка, діяли частини колишнього 7-го Харківського ук¬ раїнського корпусу „гірше інших сформованого (до 4000 багнетів, 500 шабель, 8 гармат легких, 2 гаубиці, 2 бронепотяги)” [59]. В іншому місці В. Антонов-Овсієнко пише: „Наша розвідка числить в його загоні (Болбочана. - Б. П., Ю. Є.): 1-й Валківсь- кий, 2-й Харківський, 126-й, 117-й і 48-й Карачаєвський піхотні полки, 2 ешелони піхоти на вокзалі Південно-Східної залізниці (мабуть, Запорізький піхотний полк), загін в казармах колиш¬ нього зо-го піхотного полку - всього 1900 багнетів” [бо]. Військовий міністр УНР генерал Греков у доповідній уря¬ дові повідомляв, що в кінці грудня на всіх фронтах України, з усіма гарнізонами й резервами було 21100 чол. А безпосередньо на Кременчуцькому напрямку, під командою Болбочана, було всього 4000 чол. [6і]. Як бачимо, ці дані наближені до тих, які назвав В. Антонов-Овсієнко спочатку. Тому не зрозуміло, звід¬ ки ж узяв фантастичну цифру 200 ооо осіб Борис Мартос. Військам Болбочана великої шкоди завдавала більшовиць¬ ка розвідка. Антонов-Овсієнко про це пише: „Старанно працю¬ вала агентурна розвідка повстанських ревкомів, з якими ми пе¬ ребували в постійному зв’язку. Особливу цінність представляли телеграми українських штабів, які перехоплювалися залізнич¬ никами (ми встановили точний „контроль” над телеграфним зв’язком отамана Болбочана, який командував петлюрівськи¬ ми військами на Лівобережній Україні)” [62]. Становище українського війська ускладнювала наявність німецького війська в Харкові, Полтаві та інших містах. Підкрес¬ лимо, що московські більшовики раніше звернули увагу на цей фактор і вели активну роботу по їх нейтралізації й залученню на свій бік. При затвердженому на території Росії рішенням ЦК РКП(б) Тимчасовому робітничо-селянськму уряді України було створено іноземний відділ, а при ньому - спеціальний підвідділ по роботі серед німецьких солдатів. Він керував агітаторами й організаторами, друкарнею й розповсюдженням літератури се¬ 190
ред особового складу німецьких військ. Це дало свої результати: в 1-му німецькому армійському корпусі в Харкові була створе¬ на Рада солдатських депутатів. Під час переговорів із нею ра¬ дянські представники пообіцяли пропустити цей корпус у Ні¬ меччину, якщо німці допоможуть витіснити війська Болбочана з Харкова, видадуть зброю робітникам і спільно з радянськими представниками організують пропускні пункти для „таємного переходу українських (читай „російських”. - Б. П., Ю. Є.) рево¬ люційних військ через демаркаційну лінію” [63]. Як свідчать матеріали протоколу засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України про переговори із сол¬ датською Радою 1-го німецького армійського корпусу, німці на це погодилися. В протоколі, зокрема, зафіксовано: „Німець¬ ка Рада депутатів у кожному випадку сприятиме українським військам (читай: „військам радянської Росії”. - Б. П., Ю. Є.) в занятті звільнених пунктів... Солдатська Рада 1-го армійського корпусу всіляко сприяє постачанню рад депутатів і ревкомів зброєю” [64]. Про дієву підтримку німцями більшовицького війська за¬ лишив переконливі свідчення його командувач В. Антонов- Овсієнко у своїх донесеннях. 7 грудня 1918 р. він повідомляє головкому І. Вацетісу: „З німцями ми успішно домовляємось”; 7 січня 1919 р. - „німці беруться затримати українські війська, зайнявши разом з нами вокзал”, „робітники Харкова повстали. Німці їх підтримують”. Більше того, солдатська Рада домоглась від свого командування арешту штабу Болбочана. Німцям вда¬ лося заарештувати декілька нижчих чинів штабу (старші були у від’їзді) на кілька днів. Антонов-Овсієнко свідчить, що подіб¬ ної долі зазнав і штаб 1-ї особливої Запорізької дивізії. Йому під тиском німців довелося перебратися з Куп’янська в Коват. До того ж, на станції Слов’янській він був сильно пограбований німцями. Ними ж частково був роззброєний Богданівський полк. І, нарешті, німці пред’явили Болбочану ультиматум: не¬ гайно очистити Харків і його околиці від українських військ на відстань 24-х кілометрів. Під тиском двох військових сил - ні¬ мецької та російської - Болбочан змушений був поступитися. 191
Антонов-Овсієнко, свідчить, що Болбочан „мусив покинути Харків” [65]. До всього вищесказаного додамо, що командувачу Ліво¬ бережним фронтом полковнику П. Болбочану необхідно було виділяти частину війська для боротьби з махновськими заго¬ нами, які наступали з півдня, а також проти білогвардійської армії Денікіна, що йшла з південного сходу. Не кажучи вже про те, що в тилу його військ більшовики, яких тисячами направля¬ ли з Росії, піднімали десятки повстань. Становище, яке склалося в той час на Лівобережному фрон¬ ті, об’єктивно охарактеризував один із учасників визвольної бо¬ ротьби того періоду, Олександр Удовиченко, який виконував у той час обов’язки генерал-квартирмейстера. У своїх спогадах він пише: „На Лівобережному фронті бойові операції зразу ж були несприятливі для українських військ. Переважаючі сили ворога примусили наші війська відступати крок за кроком з тяжкими боями. Червона Армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення ширшого маневру, з охопленням флангів наших військ. Одночасно з боями на фронті українські частини мусили виділяти чимало сил для боротьби з комуніс¬ тичними партизанськими відділами, що вешталися в запіллі (в тилу. - Б. П., Ю. Є.) наших військ. Ці ворожі відділи висаджу¬ вали в повітря залізниці, мости, переривали телеграфні дроти, утруднюючи керування військами і вносили дезорганізацію в запілля Української Армії. Боротьба йшла жорстока. Якщо ук¬ раїнські війська зважали на закони гуманності у війні, то Чер¬ вона Армія відкидала їх. Ранених, полонених розстрілювали більшовики на місці, після знущань. Кожний український вояк вважав за ліпше пустити собі кулю в чоло, ніж опинитися в по¬ лоні” [66]. Проте абсолютно немає підстав стверджувати, що українське військо на чолі з Болбочаном панічно залишало Харків і рятува¬ лося втечею, про що так зневажливо, з презирством писали В. Винниченко, Б.Мартос та їх послідовники. Навпаки, українські полки, знекровлені й знесилені безперервними боями, чинили відчайдушний опір більшовицькій навалі. В донесенні Реввійсь- 192
кради української радянської армії головкому Вацетісу відзна¬ чається: після перших боїв під Козачою Лопанню і Слатіно, Грайвороном і Золочевим петлюрівці очистили Харків. Радянсь¬ кі українські (читай „російські”. - Б. П., Ю. Є.) війська вступають у місто. Наші втрати до 300 убитих і поранених”. Далі В. Антонов- Овсієнко пише: „... розраховуючи на те, що ми зв’язані заняттям такого великого центру, як Харків, Болбочан, 4 січня раптово повів навальний наступ від Люботина, в головному напрямку на Дергачів, загрожуючи нам в тил і прагнучи відрізати нас від Білгорода. Спочатку йому вдалося потіснити частини 2-ї дивізії під Харковом. Тов. Бобарев проявив неабияку розгубленість. Де¬ який переполох охопив довірених штабу фронту” [67]. Найчіткіше показав бойову діяльність і скрутне становище свого війська полковник П. Болбочан у доповідній Головному Отаманові С. Петлюрі ю січня 1919 р. Вона заслуговує того, щоб більшу її частину навести тут повністю, бо в ній, як у дзер¬ калі, відбито скрутне, трагічне становище, в якому опинилися частини Лівобережного фронту. Болбочан пише: „... за Харків Республіканська дивізія і 1-й Дорошенківський полк билися особливо по-лицарськи. Після оставлення Харкова бої не при¬ пинялися ні на одну годину. Приходиться стримувати весь час дуже гарне регулярне військо ворога, значно переважаючого в кількості... Вчора ворог вів весь день наступ великими силами по всьому фронту [68]. У районі станції Мерчик-Максимівка ворогові вдалося ото¬ чити 1-й піший Республіканський полк імені Отамана Болбоча¬ на. Славний полк цілий день вів нерівний бій до вечора, майже весь був знищений. Вбиті всі найкращі старшини і козаки. В да¬ ний момент полк майже не існує... Замінити його не маю чим, бо всі останні полки теж в бою. Всі змучені, люди на ногах не тримаються... Була надія на Київ... Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а хто нас буде в чім-небудь звинувачувати, хай робить це той, хто більше нас зробив для Батьківщини... На нас насуваються російські більшовицькі війська, над ор¬ ганізацією яких працювали цілий рік найкращі офіцери Генштабу 193
російської армії. Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміче¬ ною метою йде нищити все те, що підтримує Україну. Мені воро¬ ги відверто передають, що їм необхідно знищити мій Запорозький корпус, котрий д ля росіян найстрашніший, як строго національний (особливо Республіканська дивізія). Окрім російських більшовиків, куди не повернись у мене скрізь фронт - то уже свої хатні вороги, котрих необхідно во ім’я всього святого знищувати (більшовики, українські монархісти, авантюристи...). Такий є Махно, на Катеринославщині, котрий заставляє мене виділяти міцний загін для боротьби з ним, у Прилуках піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний загін. Багато таких „героїв” працюють по всій Україні, нищать, і з котрими приходиться боротися, а сили все зменшуються. Ба¬ гато „допомогли” в цій справі, добродії Шинкар і К°. З дончаками бої припинилися, але становище з ними не ви¬ явлено. Добровольці посуваються на Слав’янск і теж рвуть мої сили...” [69]. Щодо іншого звинуванення П. Болбочана, висунутого В. Вин¬ ниченком про „розгін робітничого з’їзду” в Харкові, арешт і роз¬ стріл багатьох його учасників і керівників, зауважимо, що остан¬ ній у цьому випадку не зовсім чесний. Насправді ж, тогочасні події в Харкові мали такі передумови. Більшовицьке керівництво ра¬ дянської Росії докладало всіх зусиль, щоб запобігти встановленню влади Директорії на Лівобережній Україні. Для роботи в підпіллі в Україну було направлено сотні комуністів та агітаторів, які за¬ кликали до повалення влади Директорії і встановлення радянсь¬ кої влади. У Харкові в листопаді-грудні 1918 p., у період боротьби проти гетьманців, продовжували діяти керівні центри більшови¬ цького підпілля - Виконавче бюро ЦК КП(б)У, в області - пар¬ тійний і військово-революційний комітети. Виконавче бюро пос¬ тавило перед комуністами завдання - створити в Харкові орган повстання - Раду. Незважаючи на попередження командування українського війська, більшовики 22-23 листопада явочним по¬ рядком провели вибори до Ради робітничих депутатів, котра май¬ же на дві третини складалися з більшовиків і які відкрито заклика¬ ли до повалення Директорії (яку очолював В. Винниченко). А далі 194
сталося, як стверджує радянське джерело, ось що: „Петлюрівці заарештували президію і, переписавши всіх присутніх, розігнали засідання. На знак протесту проти насильства більшовицький ко¬ мітет організував загальний страйк харківських робітників... Під натиском могутнього руху робітників петлюрівці звільнили пре¬ зидію Ради робітничих депутатів і обіцяли не розганяти її засідан¬ ня...” [70]. Так де ж тут розстріли? Чи проявили б таку гуманність більшовики до українців, які у воєнний час відкрито закликали б до повалення радянської влади? У спотвореному, перекрученому вигляді соціал-демократи й соціалісти-революціонери розтиражували епізод із забороною проведення селянського з’їзду на Полтавщині. Так, один із лі¬ дерів соціалістів-революціонерів Павло Христюк стверджує, що „... отаман Болбочан поров різками українських селян - членів селянського з’їзду на Полтавщині, - за „більшовизм” переслі¬ дував українських соціалістів-революціонерів лівих (засудив до розстрілу, між іншим, відомого революціонера Шинкаря, який чудом, уже поранений утік з-під розстрілу) і в той час водився з бувшими гетьманськими посіпаками, російськими доброволь- цями-монархістами, перефарбувались на хвилю в українських самостійників...” [71]. Що ж відбулося в Полтаві в той час? Ініціаторами скликан¬ ня селянського з’їзду були ліві есери-боротьбисти. Вони створи¬ ли свій Центральний ревком, до якого входили Гнат Михайли¬ ченко, Микола Шинкар, Василь Блакитний, Василь Лашкевич, Микола Литвиненко, Олександр Шумський. Центрревком звернувся до робітників, селян і солдатів із закликом знести з лиця землі Директорію й відновити владу Рад. Більшовики Києва, Полтави та деяких інших міст встановлювали контакти з боротьбистами в ході боротьби проти Директорії, співпрацю¬ вали з ними в ревкомах і радах... [72]. М. Шинкар, член Центрревкому, колишній офіцер росій¬ ської армії, у свій час у період Центральної Ради відіграв по¬ зитивну роль для УНР. У грудні 1917 Р- був призначений на¬ чальником Київського військового округу, в січні-лютому 1918 р. - головнокомандувачем.військ УНР на протибільшовицько- 195
му фронті. В добу Гетьманату очолював партизанські загони на Звенигородщині проти влади гетьмана П. Скоропадського. В разі перемоги боротьбисти планували призначити Шинкаря на посаду військового міністра. Під час наступу на Полтаву (30 листопада 1918 р.) в його повстанському загоні нараховувалося від 4 до 5 тисяч бійців. Захопивши Полтаву, М. Шинкар вчинив жорстоку розправу над гетьманською адміністрацією і штабом 6-го Полтавського армійського корпусу. Було розстріляно ко¬ мандувача корпусу генерал-лейтенанта Слюсаренка, коман¬ дира піхотної дивізії генерала Богаєвського і юо офіцерів ук¬ раїнського війська. Такого масового знищення офіцерських кадрів української армії співвітчизниками історія української революції більше не знає. Лідери ж Директорії УНР та її уряду про цей жахливий злочин не згадують. Звичайно, полковник П. Болбочан мав всі підстави віддати М.Шинкаря під суд, від якого той утік [73]. Про селянський з’їзд у Полтаві залишив переконливі свід¬ чення тодішній губернський комісар освіти (при Гетьмані й Ди¬ ректорії) Віктор Андрієвський, який у спогадах записав: „Висту¬ пало багато найрізноманітніших революціонерів, а між ними і Шинкар - якийсь напівбожевільний С. -Р. (есер. - Б. П., Ю. Є.). Плів, як звичайно, різні дурниці, а при кінці зовсім недвоз¬ начно заявив, що Болбочан і Директорія, то ще не знати що за люди, а от московські більшовики, так ото справжні приятелі трудового народу і, що, мовляв, він - Шинкар і його компанія в першу чергу протягнуть руку до своїх московських товаришів”. На з’їзді особливо гостро нападав на Директорію УНР один делегат, який навіть не володів українською мовою. За наказом Болбочана підозрілого було затримано. При обшуку в нього знайшли 400000 нових рублевих асигнацій. Він виявився біль¬ шовицьким агентом-провокатором. Щодо арешту ревкому, то В. Андрієвський, посилаючись на розповідь Болбочана, стверджує, що влада Директорії обійшлася з ним дуже коректно. Спочатку подякувала ревкому за допомогу у взятті Полтави, а потім запро¬ понувала йому визнати розпорядження нової влади, або увійти з нею в коаліцію для вироблення спільного плану подальших дій. 196
„Ревком” категорично заявив, що ні в які переговори він не всту¬ пає... Тоді його було заарештовано і він знаходився під ареш-том одну добу. „Революційне” військо було обеззброєне і розпущене. Розійшлися спокійно, тихо і мирно. Лише вимагали гроші, які нібито їм обіцяли по 40 крб. добових [74]. Лише за кордоном В. Андрієвський із чуток довідався, що нібито за наказом Болбочана була спроба розстріляти Шинка¬ ря, але той поранений утік. Ці чутки стали пізніше підставою для гострої критики й шалених нападків на П. Болбочана з боку лівих елементів українських соціалістичних партій, особливо есерів (боротьбистів) та окремих соціал-демократів (у тому чис¬ лі самого В. Винниченка). Викриття платної московської більшовицької агентури, яка вороже й відкрито діяла проти УНР, спонукало П. Болбочана діяти рішуче у справі захисту української державності. Він ви¬ дав наказ такого змісту: „Оголошую, що ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій і всяких (інших) організа¬ цій, що намагаються захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Рес¬ публіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була - монархічна чи большевицька” [75]. Зміст цього наказу викликав шалену лють, ненависть та всі¬ лякі домисли й наклепи на полковника Болбочана з боку керів¬ ників Директорії та Уряду УНР, на захист яких він був спря¬ мований. За рішучі дії проти московських неділимців білого й червоного напрямків, а також проти всіх охочих до анархістсь¬ кого захоплення влади його звинувачували в „контрреволюцій¬ ності” і навіть „зраді” української держави [75]. Парадоксальний факт: головна військова сила, на яку опира¬ лася Директорія у своєму повстанні - Запорізький корпус і загін (а згодом Осадний корпус) Січових Стрільців, - дисциплінована, національно свідома й вірна Директорії, а в її особі українській державі, була піддана найбільшій критиці й шельмуванню. Енергійну агітацію проти П. Болбочана розпочала не тіль¬ ки російська більшовицька партія (яка прагнула нейтралізу¬ вати сильного противника), але й ліві течії українських есерів 197
(боротьбисти) і соціал-демократів („незалежники”) та інші під¬ леглі, сумнівні, а то й злочинні дії яких Болбочан не раз присі- кав, ліквідовуючи їх у зародку. Відзначимо, що полковник Болбочан ніколи не виступав проти української держави та її уряду. Будучи дисциплінованим і відповідальним командиром^ він беззаперечно виконував усі на¬ кази голов-ного командування армії. Правда, відвертий і щирий за характером, він, не криючись, різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду та його міністрів, чим викликав не¬ задоволення останніх та налаштовував їх проти себе. Тогочасні матеріали про діяльність В. Винниченка є певним ключем до розуміння його негативного ставлення до П. Болбо¬ чана. Так, ще в період гетьманської влади В. Винниченко домо¬ вився із представниками радянської Росії, які вели переговори із гетьманом П. Скоропадським, X. Раковським і Д. Мануїльсь- ким, про те, що вони нададуть йому допомогу в повстанні про¬ ти гетьмана, а В. Винниченко у відповідь від імені майбутнього уряду пообіцяв легалізувати діяльність комуністичної партії в Україні. П. Болбочан таких компромісів не визнавав. Він чесно вою¬ вав як проти білої, так і проти червоної армій. Він жодного разу не заявляв про перехід на той чи інший бік. Щодо інших отаманів армії Директорії (О. Волоха, Д. Зеленого, О. Данченка), то муси¬ мо визнати, що вони заплямували себе переходом на бік більшо¬ виків, шкодили Україні, виступаючи проти української держави, але, однак, зазнали значно меншої критики з боку Володимира Винниченка, Бориса Мартоса, Ісаака Мазепи, Павла Христюка, Симона Петлюри, ніж Болбочан. 3. Політична доля П. Болбочана: арешт, суд, страта Знаючи неприхильне ставлення до П. Болбочана членів Директорії та Головного Отамана С. Петлюри, негативні чутки про нього поширював малописьменний сотник Омелян Волох, який, ставши отаманом, командував Гайдамацьким полком, прилученим до Запорізького корпусу. Він мав честолюбні пла¬ 198
ни стати командиром Запорізького корпусу замість Болбочана. Головний Отаман С. Петлюра довіряв О. Волоху більше, ніж П. Болбочану, мабуть, тому, що у створеному Петлюрою в січні 1918 р. Гайдамацькому курені Волох обіймав посаду командира сотні. Маючи прямий зв’язок із Головним Отаманом, Волох до¬ пускав наклепи на свого командира. Зрештою, справа дійшла до того, що Волох 22 січня 1919 р. несподівано зняв свій Гай¬ дамацький полк із фронту, ешелоном прибув до Кременчука, де знаходився штаб полковника Болбочана, і заарештував його разом із начальником штабу групи військ, полковником Сільва- новським, співробітником штабу полковником Гейденрейхом. Про цю подію командир 2-ї Республіканської Запорізької дивізії молодий кадровий полковник Михайло Крат розпові¬ дає наступне: „Однієї ночі, до моєї кімнати в готелі увійшли командири полків і сказали, що на станції гайдамаки за нака¬ зом О. Волоха заарештували штаб Болбочана. Командири про¬ сили вести полки дивізії на станцію проти гайдамаків і звіль¬ нити улюбленого отамана. Я відмовив, мотивуючи тим, що недопустимо в безпосередньому сусідстві з ворогом починати міжусобну війну. Але пообіцяв виїхати на станцію і вияснити ситуацію... На станції у вагоні-теплушці були Волох і командир першої Запорізької дивізії Загродський, а перед ними стояли старші начальники. Чи вони з’явилися на заклик Волоха, чи прийшли самі, не знаю. Волох повідомив присутніх про те, що заарештував Болбочана тому, що мав відомості про його пере¬ говори з Денікіним і Красновим - російськими реакціонера¬ ми, з котрими не може бути жодних розмов. Болбочан зі своїм штабом буде відправлений до Києва, до Головного Отамана, а він - Волох обіймає команду над Запорозьким корпусом, бо йому вірять гайдамаки” [77]. Отже, це свідчення командира дивізії, до якої входив Гай¬ дамацький полк Волоха, підтверджує, що арешт полковника Болбочана був здійснений не за наказом Головного Отамана чи уряду, а за власного ініціативою амбітного О. Волоха. Це стало можливим тому, що більша частина Запорізького кор¬ пусу була на фронті, а Болбочан, маючи звичку завжди були 199
поблизу бойових рядів фронту, не тримав біля себе великої охорони. Згодом голова Директорії УНР В. Винниченко, голова Ради народних міністрів Б. Мартос, інші представники уряду й вій¬ ськового командування намагалися представити справу так, нібито полковник Болбочан був заарештований „за зраду” з їх згоди. Але в архівних документах збереглася телеграма Волоха на ім’я Головного Отамана Петлюри, яка спростовує цю версію. Ось її зміст: „Сучасне становище примусило мене заарештувати отамана Болбочана з його штабом і вступити в тимчасове керу¬ вання Запорізьким корпусом. Арешт був зроблений у зв’язку з невдачами під Полтавою, а також недовір’ям запорізьких вій¬ ськ до нього за орієнтацію на Дон. Прохаю Вас виїхати сюди для ознайомлення з місцевим, становищем, загальної інформа¬ ції нас і відповідним розпорядженням для Запорізького Корпу¬ су, позаяк не маємо жодних відомостей про загальне українсь¬ ке становище...”. 22 січня 1919 р. Отаман Волох [78]. Отже, головною підставою арешту, за словами Волоха, була „невдача під Полтавою і недовіра запорізьких військ “. Як міг це встановити командир полку Волох, будучи на два ступені нижчим за рангом і посадою за Болбочана. Як бачимо, прово¬ каторською акцією О.Волох не тільки грубо порушив військову дисципліну, але й вчинив злочин, безпідставно заарештувавши свого військового начальника, командуючого Лівобережним фронтом полковника П. Болбочана. Другим злочином Воло¬ ха було те, що він самовільно зі своїм полком залишив фронт в умовах бойових дій, чим створив умови для більшовицьких військ розпочати наступ через оголену ділянку фронту. Це пос¬ тавило війська Лівобережного фронту в тяжке, критичне стано¬ вище, і вони в умовах анархії через дії напівграмотного коман¬ дира Волоха змушені були відступати аж до Вапнярки. Легендарний український військовий діяч генерал-полков- ник армії УНР Михайло Омелянович-Павленко відзначає, що найдокладніше, з належною аргументацією Волохівщину ви¬ світлив колишній дер-жавний інспектор при Запорізькій групі 200
Гавришко [79], який вважав, що „Омелько Волох був свідомим агентом московських комуністів, його протиставлено було по¬ пулярній на той час на Лівобережжі постаті отамана Петра Болбочана, а всю волохівщину автор вважає за організацію, що повинна була зруйнувати найсвідомішу та добре зорганізовану групу українських військ, що нею був за часів Гетьманату За¬ порізький корпус. Дійсно, комуністи (як російські, так і українські, але кож¬ ний зі своєю метою) мусили звернути увагу на Запорожців, бо знавці ствер-джують, що Запорізький корпус виглядав як доб¬ ра регулярна військова частина, а головно був національно ус¬ відомлений... Досить буде навести тут командний склад: командир корпусу отаман (генерал) Натієв, полковники Болбочан, Сікевич, Загрод- ський, Олександр Шаповал, Сварика, Болотов, Одинець, Алмазов, Петрів, Козьма, Селіванський, - все це поважні люди, фахівці і свідомі українці. Дезорганізація запорожців велася у двох напрямах: Волох свідомо виконував директиви лівих українських С. -Р-ів, що хотіли захопити владу в корпусі. Цим самим одночасно досяга¬ лась мета й російських комуністів, себто колотнеча і дезоргані¬ зація в Запорожців” [8о]. Далі Гавришко розкриває руйнівні та зрадницькі дії Во¬ лоха, який із метою дискретизації П. Болбочана надіслав низку листів-доносів до вищого командування (передусім Петлюрі), а в подальшому став виступати проти уряду й Го¬ ловного Отамана й закінчив відкритою зрадою та переходом до більшовиків. Дивно, що Директорія УНР, уряд і командування армії УНР жодних попереджувальних і каральних заходів до Воло¬ ха не вжили. Це й привело його до того, що крім січневого са¬ мовільного арешту командуючого Лівобережним фронтом, 23 березня 1919 р. Волох фактично здійснив військовий заколот: заарештував командуючого південною групою військ УНР ге¬ нерала Федора Колодія та начальника штабу полковника Єв¬ гена Мишківського. За підтримки українських есерів створив 201
„Революційний комітет південно-західного фронту України” і проголосив боротьбу проти Директорії за „советьі” [81]. Цей зрадницький злочин Волоха завдав величезної шкоди УНР, бо на півдні перебувала більша половина армії. Бездар¬ ний малописьменний авантюрист Омелян Волох не зумів ор¬ ганізувати опір більшовицьким військам, відвів свої частини на румунську територію. Румуни забрали всю його зброю й вели¬ чезну кількість майна (40 ешелонів) [82]. Цей вчинок Волоха залишився безкарним. І, нарешті, наприкінці листопада 1919 р. отаман Волох на нараді уряду та командування армією УНР відкрито висту¬ пив проти уряду й свого протеже Головного Отамана Симона Петлюри, заявивши, що „єдиним порятунком є признання ра¬ дянської системи, пов’язання союзу з червоними росіянами і війна вкупі з ними проти цілого світу” [83]. Навіть після цього, маючи можливість, Симон Петлюра не заареш-тував О. Воло¬ ха. Закінчилося все тим, що на початку грудня О.Волох зрадив уряд УНР і Головного Отамана, забрав державну скарбницю й перейшов на бік більшовиків, які в 30-х роках минулого століт¬ тя розстріляли його на Соловках. У своїй ненависті до полковника Болбочана українські со¬ ціалісти дійшли до того, що навіть звинувачували його в кримі¬ нальному злочині - крадіжці грошей. Зокрема, голова директорії Володимир Винниченко у своїй книзі безпідставно пише: „... утік¬ ши до Кременчука й захопивши з собою кілька сот мільйонів кар¬ бованців, розробляє план, як пробитись із своєю руською офіцер- ньою й частиною обдуреного війська на Дін до Денікіна” [84]. По-перше, полководець Болбочан отримував гроші в банках лівобережних міст за розпорядженням Директорії та Головного Отамана С. Петлюри. Це підтверджується розмовою Головного Отамана з полковником Болбочаном по прямому проводу ю грудня 1918 p., а саме: - Головний Отаман: „Для Директорії потрібні гроші, отже, слід, аби Ви, займаючи нашими військами певні міста, де є каз¬ начейства, робили виїмки з них, посилаючи підмогу і для Ди¬ ректорії в установленій пропорції”. 202
- Отаман Болбочан: „Перш всього прохаю Директорію зро¬ бити безпосереднє розпорядження в усі банки, аби вони по пер¬ шому моєму требуванню видавали половину налічності мені; це розпорядження необхідно для морального оправлення, бо іначе прийдеться брати силою”. - Головний Отаман: „Таке розпорядження Директорія вже видала і текст його, коли в Вас немає, я накажу Вам передати сьогодні по прямому дротові”. - Отаман Болбочан: „Це необхідно для Харківського банку” [85]. Щодо звинувачення полковника Болбочана у зв’язках з донським військом, то він у своєму рапорті військовому міністру 5 березня 1919 р. із міста Станіславова повідомляв: „Казали, що я вів переговори з добровольцями - неправда! Добровольці і більшовики присудили мене до смерті, а в Харкові старшини- добровольці робили на мене замах. Головний Отаман Петлюра мені особисто по телеграфу передав наказ увійти в переговори з Дончаками і військом Ан¬ танти, що висадилося в Севастополі. Я й самий наполягав за¬ вести переговори з дончаками і Антантою, але я рахував, що Центральний уряд самий це зробить, і коли я одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно нія¬ ких директив з приводу переговорів не отримував, а по-друге, головне командування знало, що в той час у мене не було та¬ ких людей, котрі б могли виконати таку відповідальну місію і я довго з губерніальним комісаром Харківщини п. Тимошенком, обговорював кого би нам послати до Новочеркаська і Севасто¬ поля, нарешті я вирішив послати до дончаків п. Певного, але він спочатку згодився, а на другий день відмовився. А перед цим я був уже послав телеграму Краснову, в котрій вимагав, аби військо дончаків залишило Донецький район. У відповідь отримав телеграму від полковника N-н-ка донського загону, котрий просить припинити військові дії. Надалі необхідно було зговоритися, а послати не було кого. Тоді я послав телеграму Волоху, який з гайдамацьким полком був у районі Бахмут-Яма- Ліман-Нирково, з наказом почати переговори з командуван¬ 203
ням передового донського загону, бо необхідне було вугілля. А далі вирішив послати старшин Генерального штабу, але Волох навідріз відмовився виконати мій наказ” [86]. Отже, як бачимо із змісту рапорту, Болбочана підставили командування і уряд, а потім звинуватили в самочинних зв’язках з добровольцями й Доном та у зраді. Та повернемося до П. Болбочана. Після його арешту в ок¬ ремих частинах Запорізького корпусу, особливо в резервній Республіканській дивізії, почалися заворушення. Пролунали пропозиції розгромити Гайдамацький полк і силою звільнити свого командира П. Болбочана. Справа дійшла до сутичок між запорожцями й козаками Гайдамацького полку О.Волоха. Тіль¬ ки втручання заарештованого П. Болбочана зупинило розвал війська. Він умовив своїх бійців утриматися від насильницьких дій і зажадав відіслати заарештованих до Києва. Боячись, що волохівський конвой вчинить розправу над арештованими, за¬ порожці, в такій же кількості (8 чоловік), послали і свою групу для охорони та з’ясування справи перед урядом (в т. ч. полков¬ ника Мальціва, сотників Авраменка, Письменного та ін.) [87]. У Києві делегація Запорожців, яка супроводжувала П. Бол¬ бочана, по суті справи нічого не дізналась. Голова Директорії УНР В. Винниченко пояснив прибулим, що арешт відбувся з наказу уряду й причина арешту „недемократизм” Болбочана. Головний Отаман С. Петлюра взагалі відмовився від зустрічі з делегацією. Полковника П. Болбочана, з огляду на його роль в проти- гетьманському повстанні та зважаючи на його високу посаду, за розпорядженням Є. Коновальця, поселили в готелі „Континен- таль” у 22 кімнаті, а по сусідству в 21 кімнаті жив Головний Отаман С. Петлюра. В інших номерах мешкали військовий міністр генерал О. Греків, командувач корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець та ін. Дивним є те, що, проживаючи по сусідству, головний Отаман не вирішив за необхідне поговорити із командувачем фронтом (а їх було чотири - Лівобережний, Південний, Західний і Північ¬ ний). Офіційно Болбочану не пред’явили звинувачення, затягую¬ чи справу з розслідуванням. Зате, починаючи з 25 січня 1919 p., в 204
офіційному органі інформаційного Бюро Армії УНР „Українська ставка” його керівник есер Н. Григоріїв, він же був і керівником пресової служби армії, в кількох номерах обливав брудом коман¬ дувача Лівобережним фронтом полковника Болбочана, зводив на нього наклепи, висував страхітливі звинувачення у злочинах типу: „грандіозна провокація чорної сотні”, „контрреволюційна провокаторська діяльність штабу Болбочана” і т. пЛ це без будь- якого розслідування справи і з’ясування обставин арешту. Не відставав від Григоріва в очорненні Болбочана й голова Директорії УНР. У виступі на Трудовому Конгресі він повторив те саме [88]. З цього можна зробити висновок, що, заплутав¬ шись у своїх дер-жавотворчих комбінаціях, не розв’язавши на¬ зрілих внутрішніх проблем (проведення земельної реформи та ін.), потрапивши у складні зовнішньополітичні обставини, під¬ силені невдачами на фронті, Директорія УНР, уряд і головне командування армії, очолювані соціалістами (соціал-демокра¬ тами й соціалістами-революціонерами), шукали винуватців, на яких можна було б перекласти вину за свою безпорадність. Одним із таких винуватців став полковник П. Болбочан, який бажав бачити Україну „ні червоною, ні білою”, а тільки неза¬ лежною демократичною державою. Після арешту П. Болбочана, за наказом начальника полі¬ тичного відділу Осадного корпусу січових стрільців сотника Юліана Чайківського (який пізніше у більшовицькій ЧК гань¬ бив своїх однополчан), було зроблено обшук на квартирі дру¬ жини Болбочана та його родичів. Хоча компрометуючих ма¬ теріалів не знайшли, але забрали всі цінні речі, гроші, навіть прикраси дружини, вчинили справжнє пограбування. Обшук не дав підстав для звинувачення П. Болбочана у якихось злочинах. Його військове звання (Отаман) прирів¬ нювалося до звання генерала. А його обшукували за наказом сотника. Слідство затягувалось. П. Болбочан, замість „спокій¬ ного вичікування”, усно й письмово гнівно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого С. Петлюру, атестую- чи їх як дрібних авантюристів та інтриганів, і в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування. Це ще більше уск¬ 205
ладнило його становище. Представники соціалістичних течій на чолі з В. Винниченком вимагали для П. Болбочана суворого покарання, вбачаючи в ньому перешкоду на шляху порозумін¬ ня із радянською Росією, на бік якої вони схилялися. Із наближенням більшовицької армії до Києва і лютого 1919 р. полковника Болбочана вивезли до Галичини в місто Станіславів, де тоді знаходився уряд ЗО УНР, під нагляд місце¬ вої влади. Там його поселили в готелі. Уряд ЗО УНР зустрів його привітно й не забороняв вільно пересуватися по місту. Держав¬ ний секретаріат ЗО УНР мав намір запросити П. Болбочана на посаду командувача Збручанським фронтом у війні з поляками. Але С. Петлюра просив не призначати його на відповідальні по¬ сади до завершення слідства. Не бажаючи псувати відносини з Головним Отаманом, Уряд і. Голова Національної Ради д-р Єв¬ ген Петрушевич від цього утрималися. Полковник Болбочан знову в різкій формі вимагає від уря¬ ду УНР і Симона Петлюри висунення обвинувачення й призна¬ чення суду або звільнення з-під арешту. Тим часом ,самочинний вступ у командування військами авантюриста Волоха призвів до різкого падіння бойового духу військ Лівобережної групи. Перебуваючи впродовж двох міся¬ ців у безупинних боях, бійці й старшини зі зміною командуван¬ ня втрачали віру в перемогу із новим командувачем. Знесилені війська під переважаючими силами ворога й бездарним коман¬ дуванням відступали аж до Вапнярки. Обібрані й роззброєні румунами, пригнічені й виснажені бійці та старшини ледь доб¬ ралися до Галичини. Під час перебування П. Болбочана в Станіславові туди у своїх справах приїхав командувач Осадного корпусу Січових Стрільців полковник Є. Коновалець. За ініціативою громад¬ сько-політичного діяча ЗО УНР Льонгіна Цегельського була влаштована зустріч Є. Коновальця з П. Болбочаном. На ній був також присутній С. Шемет (один із організаторів Українсь¬ кої партії хліборобів-демократів). Як згадував Є. Коновалець, його запитали, як би він поставився до того, щоб Болбочан по¬ вернувся до командування Запорізьким корпусом, на що Ко- 206
новалець відповів, що ця справа взагалі не стосується Січових Стрільців, але він „особисто щиро вітав би отамана Болбочана за його поворот до активної праці в Україні, якщо це буде за згодою головного командування” [89]. Там же, в Станіславові, П. Болбочана зустрів Григорій Ма- каренко, брат Андрія Макаренка, члена Директорії УНР, і вла¬ штував йому зустріч із братом. А. Макаренко переконав Болбо¬ чана в необхідності'його приїзду в Тернопіль, де тоді перебував уряд УНР і запевнив, що він „переломить своїми доказами С. Петлюру в питанні повернення до війська полковника Болбо¬ чана” [90]. Із наступом польського війська на Станіславів полковник Болбочан, щоб не потрапити в полон, виїхав до Тернополя. Як стверджує Г. Макаренко, „Болбочан перебував у брата, в знайомих військових, був гарно настроєний, а одного вечора він зайшов до нього дуже невеселий і розказав, що був у ота¬ мана Петлюри, що прийняв його отаман чемно і, навіть, сер¬ дечно, мовив, що давно чекає на нього... бо тільки він один може виконати важне доручення - поїхати за полоненими до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде переформування відділів, а коли поверне з Італії з полонени¬ ми, то обійме команду якоюсь частиною війська на фронті” [91]. Стало зрозумілим, що С. Петлюра тягнув час у вирішенні справи П. Болбочана і хотів таким чином відлучити його від активної діяльності в Україні. Болбочан погодився на пропо¬ зицію Петлюри. Мали виготовити в штабі документи й дати йому офіційне відрядження. Тим часом поляки підходили до Тернополя. Уряд і ставка евакуювалися в напрямку станції ст. Чорного Острова на Волочиськ. Болбочан поїхав слідом, а звідти вирішив поїхати до Проскурова (сьогодні м. Хмельни¬ цький), щоб попрощатися з вояками рідного йому Запорізько¬ го корпусу. Але тут Болбочан вчинив необачно, що й привело його до трагічної смерті. При зустрічі зі старшинами й козаками Запорізького кор¬ пусу, ті просили Болбочана взяти командування корпусом на себе. Він вагався. Тоді отаман Запорізької Республіканської 207
дивізії Осмоловський і сім полковників командирів полків кор¬ пусу письмово звернулися до Державного інспектора військ Запорізького корпусу полковника Гавришка як представника вищого командування з вимогою негайно призначити отамана Болбочана командувачем Запорізької групи військ. Одержавши цей протокол, Державний Інспектор Запорізь¬ кого корпусу полковник Гавришко у червня 1919 р. видав на¬ каз, в якому пропонував командувачу Запорізьким корпусом отаману Сальському негайно передати свої обов’язки отаману Болбочану, а Болбочану вступити в командування військами Запорізької групи. Цього ж дня полковник Гавришко рапортом доповів про це Голов-ному Отаману. С. Шемет, який у той час був у Проскурові і зустрічався з полковником Болбочаном, ствфджує, що при особистій зус¬ трічі з ним „Болбочан ще хитався і не дав остаточної відповіді на пропозицію дер-жавного інспектора прийняти команду над корпусом... при чім він поінформував мене про становище і до¬ дав, що посилає до Петлюри, аби той не думав, що він затіває якусь авантюру проти нього” [92]. Переобрання командування над Запорізьким корпусом П. Болбочаном викликало переполох у Ставці. Головний Отаман С. Петлюра видав розпорядження Дорошенківському полку про негайний арешт П. Болбочана. Щодо механізму здійснення арешту полковника П. Болбо¬ чана, тобто ким, коли і за яких обставин від був здійснений, у мемуарній літературі учасників подій того періоду дуже багато темних, неясних плям. Спогади характеризуються різноманіт¬ ними суперечливими свідченнями. Так, командир Осадного корпусу Січових Стрільців полков¬ ник Є. Коновалець у своїй праці пише, що „окрема група січо¬ вих стрільців під командуванням Сушка, яка стояла недалеко від Проскурова, отримала від головного командування наказ ліквідувати цю авантюру. За моєю інтервенцією одержано на¬ каз, даний головним командування полковникові Сушкові. Я стояв на становищі, що нова історія з отаманом Болбочаном є внутрішньою справою Запорізького корпусу, а ніяким держав¬ 208
ним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реагу¬ вання, як, наприклад, оскілківський, та що годі вживати січо¬ вих стрільців для жандармської служби в запіллі і на фронті, тим паче в той час, коли під Шепетівкою йдуть найгарячіші бої корпусу СС з більшовиками”. І далі повідомляє, що „арешт Болбочана провів начальник розвідки штабу дійової армії Коваленко зі своїм помічником Чеботарьовим” [93]. Ісаак Мазепа, на той час народний міністр внутрішніх справ УНР, стверджує, що „Петлюра рішив вжити заходів для безкровної ліквідації конфлікту. З цією метою до Проскурова були делеговані Кедровський (Головний Державний інспектор Армії УНР. - Б. П., Ю. Є.) і Романченко з наказом арештувати Болбочана і Гавришка.” Вони зробили це за допомогою козаків Дорошенківського полку (який був під впливом О. Волоха. - Б. П., Ю. Є.). „Вони вночі арештували Болбочана і Гавришка і від¬ правили їх до Чорного Острова” [94-]- Б. Мартос (Голова Ради Народних Міністрів УНР) пові¬ домляє, що „полк. М. Чеботарів пригадує (виходить, що не він арештував - Б. П., Ю. Є.), що козаки привели П. Болбочана до вагона Гол. Отамана, але той не прийняв його; звідси козаки відвели його та здали до штабу Дійової Армії” [95]. Вже на другий день арешту відбувся поспішний військово- польовий суд, який виніс П. Болбочану смертний вирок. С. Пет¬ люра відмовився затвердити цей вирок, але й не запобіг його виконанню, виїхавши на фронт і передоручивши цю справу На¬ казному Отаману генералу Осецькому. Справа із судом над П. Болбочаном і виконанням вироку заплутана ще гірше. Немає однозначної відповіді на запитан¬ ня, хто підписав наказ про створення надзвичайного військо¬ вого суду? Голова Ради Міністрів УНР Б. Мартос стверджує, що Наказний Отаман О.Осецький заявив йому про те, що „наказ про призначення суду підписав він” [96]. Петро Певний, який був призначений прокурором війсь¬ ково-польового суду і розглядав справу П. Болбочана, у своєму листі до редакції тижневика „Ранок” (якого редакція не надру- 209
кувала) стверджував: Суд відбувся з наказу Головного Ота¬ мана. Той наказ уміщено в наказах по судовій частині і подано склад суду та коротенько про суть справи. Кожний з членів суду дістав призначення, підписане Головним Отаманом. Таке при¬ значення також за підписом С. Петлюри і для мене як проку¬ рора суду” [97]. Правда, нижче в листі П. Певний зазначає, що судову справу було оформлено наказом по Армії № 207 від ю червня 1919 p., підписаним генералом О. Осецьким і начальни¬ ком штабу отаманом Мельником. Це, мабуть, дало підставу Б. Мартосу та іншим стверджувати, що склад суду призначив На¬ казний Отаман О. Осецький. На нашу думку, більш ймовірним є друге твердження, вис¬ ловлене безпосередньо особою, яка отримала призначення, а перше - переказане іншою особою. Немає також однозначного твердження щодо складу суду над П. Болбочаном. Існують різні версії. Так, прокурор суду П. Певний стверджує, що „головою суду був полковник Клим - ко¬ мендант Ставки, а членами - хорунжий Лінкевич, секретар Го¬ ловної Державної Інспектури, сотник Вербецький - командир окремої резервної сотні, бунчужний Бартош з окремої сотні при штабі Дійової Армії і ройовий Гусак від комендантської півсотні штабу Дійової Армії. Секретарем суду призначено було слідчого Подільського від штабового суду при штабі. Обранець - Дідух, козак з правничою освітою” [98]. Такий склад суду повторюють Б. Мартос та І. Мазепа [99]. Як видно зі складу суду, всі його члени були найближчі під¬ леглі Головного Отамана і штабу Армії УНР - з охоронної со¬ тні. Серед них навіть рядові козаки були, а судили особу у ранзі генерала - командувача фронтом. Чи могла бути об’єктивність при розгляді справи таким складом суду? Існують і інші версії щодо складу суду. Варфоломій Євтимо- вич, підполковник Армії УНР, старшина для доручень штабу За¬ порізького корпусу опублікував дані, що головою суду був Кри- вицький [юо]. І для цієї версії є підстава, яка випливає із листа колишнього начальника контррозвідувального відділу сотника Чеботаріва до начальника штабу Андрія Мельника, опубліко¬ 210
ваного нижче (в додатку). Суддя Кривицький визнавав, що не було підстав виносити П. Болбочану смертний вирок. Григорій Макаренко, відчуваючи свою вину в цій справі, бо саме він із братом умовив П. Болбочана прибути до уряду зі Станіславова, зробив спробу призупинити виконання смер¬ тного вироку. На його прохання міністр юстиції Андрій Леви¬ цький, прем’єр-міністр Борис Мартос і член Директорії Андрій Макаренко призупинили виконання смертного вироку й при¬ значили нове слідство. Його було доручено вести колишньому урядовцю, членові Полтавського окружного суду, українофобу П. Лихопою-Башевському. Після двотижневого допиту П. Бол¬ бочана, він залишив раніше винесений вирок у силі, а сам утік до денікінців, за свідченням Григорія Макаренка, зі словами: „...я еду до своих, будет Россия великая, все народьі будут вмес- те, хорошо будет всем как и прежде” [юі]. Ось кому доручали вирішувати долю борця за українську державу українські со¬ ціалісти. З виконанням вироку Н