Автор: Брицький П. Добржанський О. Юрійчук Є.
Теги: історія історія україни
ISBN: 978-966-407-035-2
Год: 2007
Текст
О. Побожанський
ьуковинці у ооротьої
за українську державність
ПЕТРО БРИЦЬКИЙ,
ОЛЕКСАНДР ДОБРЖАНСЬКИЙ
ЄВГЕНІЯ ЮРІЙЧУК
Буковинці у боротьбі
за українську державність
(1917-1922 pp.)
ЗОЛОТІ
ЛИТАВРИ
Чернівці
2007
ББК: 63.3 (4УКР 4ЧЕН) “19”
Б 87
Петро Брицький,
Олександр Добржанський,
Євгенія Юрійчук
“Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-1922
pp.)”- - Вид-во “Золоті литаври”, Чернівці, 2007 р. - 483с.
Брицький П. П., Добржанський О. В., Юрійчук
Є. П.
Б 87
“Буковинці у боротьбі за українську державність (1917-
1922 pp.)”- - Вид-во “Золоті литаври”, Чернівці, 2007 р.
- 483 с.
ISBN 978-966-407-035-2 ББК: 63.3 (4УКР 4ЧЕН) “19”
Рецензенти:
Алексієвець М. М. - доктор історичних наук,
професор;
Баженов Л. В. - доктор історичних наук, професор;
Кугутяк М. В. - доктор історичних наук, професор.
Автори висловлюють щиру вдячність за фінансування
видання цієї книги й моральну підтримку голові Чернівець¬
кої обласної державної адміністрації Володимиру Іванови¬
чу Кулішу, першому заступнику голови Чернівецької облас¬
ної державної адміністрації Віктору Ігоровичу Павлюку та
міському голові м. Чернівці Миколі Трохимовичу Федоруку.
© Брицький П., 2007
© Добржанський О., 2007
© Юрійчук Є., 2007
© “Золоті литаври”, 2007
ISBN 978-966-407-035-2
Передмова
В історичному минулому українського народу сталося так,
що він впродовж віків був позбавлений своєї держави, а його
територія була розчленована на окремі частини, які входили до
складу сусідніх держав. Але треба зазначити, що незважаючи на
багатовіковий розрив зв’язків між українцями усіх українських
земель вони зберегли в умовах бездержавності свою мову,
культуру, звичаї і традиції. І це при умові, що українська частина
Буковини знаходилася під владою інших держав від середини
XIV ст. до 1940 року; Галичина - 6 століть (1341- 19Д9 pp.);
Закарпаття - понад 8,5 століть (з кінця XI ст. до 1945 p.).
Впродовж всього цього часу українці піддавалися
політичному, соціально-економічному, національному,
культурному і релігійному утиску, спробі повної асиміляції.
Але вони зуміли зберегти почуття національної свідомості і
прагнення до національної єдності. Особливо це стосується
українців західної частини України.
Цього не можна сказати про українців східної частини
українських земель, населення якої було під владою Росії
менше 300 років. Але асиміляційний процес тут відбувся значно
глибше, почуття етнічної єдності спостерігаються на нижчому
рівні.
Витоки ідеї соборності українських земель сягають ще
у княжу добу. Спроба реалізувати її відбулася в XVII ст. Але
ворожість сусідніх держав щодо української державності і
внутрішні чвари української еліти перервали процес утворення
сильної незалежної соборної української держави.
З
Цей процес відновився в період Першої світової війни
і Української революції в 1917-1920 pp., внаслідок яких
розпалися три європейські імперії - Австро-Угорська, Російська
і Німецька.
В 1914 p., після створення Головною Українською радою у
Львові легіону Українських січових стрільців (у складі якого були
й буковинці), однією з вимог УСС було: „Угорщина, Німеччина
і Туреччина повинні заявити, що на українських землях,
звільнених від Росії, має бути створена самостійна українська
держава” [і. - С. 404].
У травні 1915 р. у Відні була утворена Загальна Українська
Рада, до складу якої увійшли провідні діячі Галичини і
Буковини, а також представники східних українських земель,
члени Союзу Визволення України. Програма Загальної
Української Ради проголошувала, щоб на українських землях,
що були під Російською імперією, утворити незалежну
українську державу, а на українських землях, що були в
складі Австро-Угорської імперії, утворити територіально-
національну автономію. Головою Загальної Української Ради
був багаторічний член австрійського парламенту д-р Кость
Левицький, а одним із заступників голови - буковинець
Микола Василько [3. -С. 306-307].
Проголошення в листопаді 1916 р. цісарського маніфесту
про відокремлення Галичини і приєднання її до проектованої
польської держави, а в східній її частині створити українську
провінцію, в українському національному політичному таборі
викликало суперечності і кризу. Загальну Українську Раду було
розпущено, а на зміну їй утворено Українську парламентську
репрезентацію [3. - Там само], яка була налаштована більш
рішуче у вирішенні подальшої долі західноукраїнських земель.
Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії
активізувала також боротьбу українців Галичини та Буковини
за створення української державності. Так, лідер Української
парламентської репрезентації Є. Петрушевич, виступаючи
13 грудня 1917 р. в палаті депутатів австрійського парламенту
заявив, що „у випадку дальшого продовження польської
4
політики, Східна Галичина може бути прилучена до Української
республіки, що відповідало би найвищому ідеалові цілого
українського народу” [7. - С. 130].
Про наміри західноукраїнських політиків об’єднати
Східну Галичину і Північну Буковину з Великою Україною
свідчить також звіт дирекції львівської поліції міністерству
внутрішніх справ від 28 грудня 1917 p., а саме: „Найвищою
метою українців, - зазначив під час зібрання Голова Президії
Української парламентської репрезентації, - є об’єднання
з Українською Народною республікою. Коли монархія хоче
зректися українців, то Східна Галичина, яка потрапила під
польське панування, може об’єднатися з Україною”. На цьому
є засіданні було прийнято резолюцію з вимогою „об’єднання
Східної Галичини і Північної Буковини та утворення в рамках
монархії самостійної української провінції” [7. - С.131].
і8жовтняі9і8р.уЛьвовібулаутворенаУкраїнськаНаціональна
Рада під проводом Євгена Петрушевича. Одним з його заступників
бувбуковинець Омелян Попович. До їїскладу увійшли всі українські
депутати австрійського парламенту і крайових сеймів Буковини,
а також по три представники українських політичних партій цих
земель. Метою УНР було створення (Західно-Української Народної
Республіки) (ЗУНР) на етнічних українських землях Австро-
Угорської імперії [3. - С.308-309].
24 жовтня 1918 р. у Чернівцях на зборах старшин легіону
Українських січових стрільців було ухвалено резолюцію про
об’єднання з Великою Україною і створення єдиної Соборної
самостійної Української Республіки [8. - С.205].
Після повернення буковинської делегації до Чернівців 25
жовтня 1918 р. відбулася розширена нарада членів Української
Національної Ради і представників політичних партій і
громадських товариств Буковини, на якій створили Український
Крайовий Комітет Буковини. Його головою обрали відомого
педагога Буковини Омеляна Поповича. Після його обрання
президентом краю 7 листопада, „Крайовий Комітет” був
перейменований на „Українську крайову національну раду”,
головою якої став Агенор Артимович.
5
Свідченням про масову активну участь українців
західноукраїнських земель у державотворчому русі є народні
віча, які відбулися в цей період. Так, з листопада 1918 р. у
Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, на якому
обговорювалося життєво важливе питання про майбутнє
буковинського краю після розпаду Австро-Угорської імперії. В
рішенні цього віча був чітко зафіксований заклик до Української
Національної Ради у Львові перебрати управління української
частини Буковини. Цим підтверджувалося, що учасники віча
підтримують об’єднання Східної Галичини і північної частини
Буковини в окрему західноукраїнську державу. Водночас в
рішенні зафіксоване віковічне прагнення українців краю про те,
що „Віче бажає прилучення австрійської часті української землі
до України” [2. - С.іб]. Цей факт підтверджує, що об’єднавчий
рух українців до єдиної держави йшов не „зверху”, не з боку
державного чи політичного органу, а був волевиявленням
українського населення краю.
Таким же чином висловили своє бажання щодо об’єднання
з усім українським народом представники народних мас
Закарпаття на всенародному з’їзді у Хусті в січні 1919 року.
Політична обстановка на Закарпатті на рубежі 1918-1919
років була дуже складною. Після розпаду Австро-Угорської
імперії, у внутрішні справи Закарпаття почали втручатися
сусідні держави. 12 січня 1919 р. чехословацькі військові частини
зайняли Ужгород, а в наступні дні окупували всю територію
на захід від річки Уж [4. - С. 118]. Розглядалося питання
про приєднання цих земель до новоствореної республіки
Чехословаччини.
Східні регіони Закарпаття протягом січня-лютого 1919
р. окупували румунські війська з наміром приєднати їх до
Румунії, пояснюючи це тим, що там нібито проживає переважно
румунське населення, що не відповідало дійсності [5. - С. 64].
Народні збори відкрилися в Хусті 21 січня 1919 p., на
які прибули 420 обраних делегатів. Вони представляли 175
населених пунктів (з понад 400) [5. - Там само]. Значна частина
делегатів з окупованих територій не змогла прибути. Хоч
6
з’їзд у Хусті не був все закарпатським, проте він мав важливе
політичне значення. На ньому було висловлене бажання
русинів жити разом з усім українським народом в українській
державі. Рішення про це його делегати повідомляли в
Станіслав - тодішню столицю Західно-української Народної
Республіки, інші - в Київ - столицю Української Народної
Республіки.
Про приєднання до ЗУНР вели переговори і представники
Гуцульської Республіки, яка була проголошена в східних
регіонах Закарпаття з центром в с. Ясіня (існування з кінця 1918
по першу декаду квітня 1919 року).
Як бачимо, рух за створення суверенної соборної української
держави в період Української революції проявили українці
Галичини, Буковини і Закарпаття. Але під натиском військ
сусідніх держав ця віковічна мрія і сподівання українського
народу не здійснилися. Румунські війська вже 8 листопада
почали наступ на Буковину і впродовж 4-х днів окупували її,
а в січні-лютому 1919 р. окупували частину Закарпаття. Решту
території Закарпаття згодом захопили чехословацькі та угорські
війська. Ні армія ЗУНР, ні УНР не змогли надати допомогу
буковинцям і закарпатцям. Українська галицька армія вела
кровопролитні бої з наступаючим на ЗУНР польським військом,
а армія Української Народної Республіки - з російськими
(більшовицькими і білогвардійськими) військами.
і грудня 1918 р. у Фастові був укладений і підписаний „перед
вступний договір про державну злуку” Української Народної
Республіки і Західно-Української Народної Республіки.
Українська Національна Рада ЗУНР скликана в Станіславові 3
січня 1919 р. ратифікувала цей договір окремою конституційною
постановою. Обрала делегацію (35 чол.) для нотифікування
цієї постанови Директорії та для гостинної участі в Трудовому
Конгресі України, в якому від Буковини брав участь Осип
Безпалко.
22 січня 1919 p., у день річниці проголошення IV-M
Універсалом Центральної Ради незалежності України, в Києві
було урочисто проголошено Універсал Соборності України.
7
Обидві українські республіки об’єдналися в одну державу.
Акт Соборності українських земель проголошений 22 січня
1919 р. мав, по-перше, ідеологічне значення - як орієнтир для
політичних партій, по-друге, державно-правове для розвитку
української держави. Остаточне об’єднання обох частин
України передбачалося здійснити на Установчих зборах, але
через воєнні дії їх не вдалося провести.
Крім складних міжнародних обставин, були й деструктивні
внутрішні причини. Населення східного регіону України -
Донецько-Криворізького басейну - було здебільшого
русифіковане, національна свідомість українців цього регіону
була на низькому рівні. 12 (25 за новим стилем) грудня 1917 р.
більшовики (переважно з Росії) провели сепаратний з’їзд рад
(у Києві з’їзд рад розпочав роботу ще 4 грудня) і проголосили
встановлення радянської влади в Україні і „Українську
республіку як федеративну частину Російської республіки”. У
зверненні до всіх радянських республік заявлялося: „Ми ніколи
не розглядали Українську Радянську Республіку як національну
республіку, а винятково як Радянську Республіку на території
України” [9. - Ф.і. - Оп.і. - Спр.3. - Арк.27]. Але керівники
більшовицької партії були і цим незадоволені. Наприкінці січня
1918 р. харківські більшовики скликали IV-й обласний з’їзд
рад Донецько-Криворізького басейну і проголосили створення
Донецько-Криворізької Радянської Республіки у складі РСФРР.
Цей акт фактично був спрямований проти створення в Україні
єдиного національно-територіального українського (навіть
радянського) центру. Донецько-Криворізькі більшовики
вважали, що їх територія є російською і не хотіли бачити в
Україні ніякої незалежної держави. Чи не нагадує це наміри
лідерів партії регіонів донецького басейну в листопаді-грудні
2004 p.?
Члени Української Національної Ради Буковини, навпаки,
навіть після поразки національно-визвольної революції 1917~
1920 pp. і захоплення українських земель сусідніми державами
зверталися до населення краю із закликом відстоювати
рішення Всенародного віча Буковини 3 листопада 1918 p.,
8
чинити опір румунізації. „Тому не страшні нам перепони для
досягнення святої волі - свободи -нашого національного
ідеалу: злучення з цілим Великим Українським народом” [6. -
С.134], - проголошували вони.
У боротьбі за українську державність в період
Української революції 1917-1920 pp., поряд з представниками
Наддніпрянської України, Галичини, Волині і Закарпаття,
активну участь брали й буковинці. І не тільки на місцевому
рівні, а й всеукраїнському. Окремих буковинців було запрошено
взяти участь у роботі уряду Української Народної Республіки та
в інших державних установах.
Про окремих з них автори підготували науково-
публіцистичні нариси, які надруковані у цій книжці. Звичайно,
ми усвідомлюємо, що число учасників у боротьбі за українську
державність у той період не обмежується цими персоналіями.
Це лише частина з них. Покладено початок. Завдання наших
наступників - поглибити пошуки матеріалів про активних
борців за українську державність періоду Української революції,
висвітлити їх діяльність і життєвий шлях, що збагатить
національне пам’яткознавство для молодого покоління
незалежної України.
9
Джерела та література
1. Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з
давніх часів до середини XX ст.). - Чернівці: Рута, 2005.
2. Буковинське народне віче з листопада 1918 року. - Чернівці,
1990.
3. Волинець Степан. Передвісники і творці Листопадового зриву. -
Вінніпег (Канада): Вид. спілка Тризуб, 1965.
4. Мельникова И. Н. Как бьіла включена Закарпатская Украйна в
составЧехословакии//УченьіезапискиИнститутаславяноведения
AH СССР. - М, 1951.
5. Нариси історії Закарпаття. - Т. II. (1918-1945). - Ужгород:
Закарпаття, 1995-
6. Народне віче Буковини. 1918-1993. Докум. і матеріали обласної
науково-практичної конференції, присвяченої 75-річчю
Буковинського народного ві^а 3 листопада 1918 р. - Чернівці:
Прут, 1993.
7. Попик С. Д. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика
в українському питанні періоду Великої війни. - Київ-Чернівці:
Золоті литаври, 1999.
8. Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. - Львів: НТШ, 1995.
9. Центральний державний архів вищих органів влади та управління
України.
ІО
Буковинець Осип Безпалко —
міністр праці Української
Народної Республіки
У бурхливі 1917-1921 роки українське суспільство масово
включилося в боротьбу за українську державність. Активну
участь у цій боротьбі брали буковинці. Окремі з них були дія¬
чами не тільки регіонального, а й всеукраїнського масштабу.
Одним із них був Осип Іванович Безпалко.
О. Безпалко народився 5 травня 1881 р. у Чернівцях в ро¬
дині, як він сам зазначив, бідних міщан. Навчався, як він ствер¬
джує у своїй автобіографії, в ні¬
мецьких школах, бо українських
тоді ще не було. Вже у 1899 р.
О. Безпалко засновує таємний
гурток українських гімназистів і
стає його головою. В цьому гурт¬
ку друзі-гімназисти присягнули,
що, коли закінчать школу, бу¬
дуть служити народові.
Ще будучи гімназистом О.
Безпалко часто виступав на збо¬
рах в населених пунктах Букови¬
ни та Галичини (в Снятинському
повіті). Його виступи відзнача¬
лися запалом і пристрасною не¬
навистю до процесу гноблення
українського народу. На перших
соціалістичних зборах, які скли-
Осип Безпалко кала сестра Михайла Павлика
її
(соратника І. Франка) Ганна Павлик, О. Безпалко виступив з
емоційною промовою. За це шкільна рада звернулася до поліції,
щоб та взяла його самого та його помешкання під нагляд. Че¬
рез це, а головним чином через скрутні матеріальні умови, він
змушений був залишити навчання в гімназії [2. - 1911. - Ч. 9].
Хоча сам він у автобіографії записав: „У 1900 р. мусив залиши¬
ти гімназію, не скінчивши її, задля участі в політичному русі”
[19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22].
Саме тоді тривав пошук редактора для наймасовішої газети
„Буковина” - органу буковинської національної організації. О.
Безпалко приймає пропозицію й редагує її впродовж 1901-1902
pp. Але на цій роботі в нього були постійні сутички з тими, хто
контролював зміст написаного. Він побачив, що „треба” свою на¬
родну думку продати, щоби писати „народну газету”, тому й за¬
лишив редакцію [19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22].
Після цього О. Безпалко вирішив, що найкраще можна
послужити народові на роботі вчителя, не уявляючи, що чекає
того вчителя, котрий щиро служить своєму народу при інозем¬
ній владі. В 1903 р. він дістає призначення на посаду вчителя
початкової школи у Вашківцях Вижницького повіту. Вже в
наступному році О. Безпалко засновує там перше на Буковині
гімнастичне товариство „Січ” і учительський орган „Промінь”,
який в першому півріччі сам редагує. Після нього двотижневик
„Промінь” редагували Іван Адам, Антін Грицишин, Іван Гера¬
симович, який був одночасно і редактором, і видавцем.
„Промінь” спочатку виходив із підзаголовком „Суспільно-
політичний орган українського вчительства в Галичині і Бу¬
ковині”, а з 1905 р. - з підзаголовком „Независимий орган ук¬
раїнського вчительства”. Цей щомісячний часопис -визначав
суспільно-громадську роль вчителя, принципово та кваліфіко¬
вано стояв на позиції захисту українського вчительства і шкіль¬
ництва Буковини та Галичини. Вже з першого числа у редакцій¬
ній статті „До діла!” зазначалося, що участь у боротьбі за кращу
долю буковинського населення, за його права „є обов’язком на¬
родних учителів, які можуть і мусять бути дійсними учителями
на політичнім полі... мусять учителі при кожній нагоді поодино¬
12
ко чи на зборах, освідомляти політично нарід...” [15. - 1904. - Ч.
1/2.-С. з].
Організація українського вчительства Буковини, його участь
у загальногромадському житті суспільства, розбудова крайового
шкільництва - провідні теми публікацій учительського двотиж¬
невика. В ньому виступали з політичними і педагогічними стат¬
тями відомі педагоги краю Омелян Попович, Іларій Карбулиць-
кий, Микола Спинул, Наталя Кобринська та ін. Серед статей є
цікаві життєво-творчі твори, характеристики українських пись¬
менників І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, І. Франка, М. Пав-
лика, М. Старицького та ін.
При закритті (1906 р.) часопису в статті „Від видавництва”
тодішній редактор Іван Герасимович, підбиваючи підсумки його
впливу на вчительство, підкреслив: „...наше учительство стало
важним чинником краю, завдяки невпинній і систематичній пра¬
ці „Променя” удалося заінтересувати наш загал справою „вільної
Іншим напрямком діяль¬
ності О. Безпалка стала ор¬
ганізація „Січі”. В той час на
Буковині про „Січ” мало чули.
Правда, в Кіцмані Корейчук за¬
снував „Січ”, але надалі робота
в цьому напрямку затихла, бо
діячі, які називали себе пат¬
ріотами, не хотіли й чути про
„радикальні” „Січі” й вели бо¬
ротьбу проти них. О. Безпалко
зумів захопити думкою про ор¬
ганізацію „Січі” свідомих ваш-
ківчан й серед них тодішнього
бургомістра Вашківців Лиса-
на. Відкриття „Січі” у Вашків-
цях відбулося так урочисто,
величаво, що думка про необ¬
хідність їх створення захопила
школи” [15. - 1904. - Ч. 1/2].
Осип Безпалко - міністр праці
13
всю Буковину. Лише за одну зиму з участю О. Безпалка було
створено кільканадцять „Січей”. Крім того, він взяв активну
участь у виборах до громадської ради у Вашківцях, переконав¬
ши міських жителів голосувати проти кандидатури багатого
поміщика Фрайтага.
О. Безпалко ніколи не зважав на те, що йому особисто може
зашкодити, коли він стане на бік правди. Він виступав з гострою
критикою свого прямого начальства, яке йшло проти інтересів
школи і народу. Зокрема, він домігся на вчительській конференції
вотуму недовіри Вашківецькому старості Штронерові, бо останній
обмежував права учителів. Проти кіцманського старости Краля
виступив у найгострішій формі за те, що той наказував вчителям
відмовляти народ від страйків.
Через активну громадську діяльність та опозиційність до
урядових партій, адміністративйі органи влади впродовж 1904-
1907 pp. переводять О. Безпалка з місця на місце на території
майже всіх повітів української Буковини. Спочатку його напра¬
вили в найдальший кут Вашківського повіту до Нових Драчи-
нець. Через півтора року його переводять ще чотири рази. Але О.
Безпалко залишається вірним прин-ципам справедливості. Так,
опинившись в Глибоці, він організовує страйк робітників цегель¬
ної фабрики з політичною вимогою рівного виборчого права до
парламенту. А коли наступили вибори й чернівецькі робітники
вели боротьбу за перемогу посла (депутата) до парламенту від
соціалістів, то О. Безпалко їздив ночами до Чернівців, виступав
на десятках зборів, чим допоміг робітникам. За це його перево¬
дять до Кам’янки, а поліція прагне притягнути його до суду за
публічні бунти. Але це їй. не вдається. О. Безпалко, бачачи, що
його як вчителя не допустять до громадської роботи, залишає на
рік роботу вчителя.
У 1907-1908 pp. професійні союзи Буковини призначають
О. Безпалка своїм секретарем, водночас він влаштовується на
посаду вчителя в Чернівцях, яким, як він писав, „числився аж
до 1919 р.” [19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22].
Ставши робітничим секретарем, О. Безпалко відновлює
передо-всім для українських робітників товариство просвіти
14
„Воля” і заводське - „Праця”. За його секретарство активізувався
заводський рух чернівецьких робітників. Він створює ряд нових
організацій. Проводить страйки з вимогами покращення умов
праці й оплати робітників. А коли застрайкували селяни з Валя-
ви, їде до них і стає їм щирим порадником. Тоді ж бере участь в
численних зборах і нарадах краю, де гостро і відверто виступає
проти кривди народу з боку найбільших поміщиків Буковини. За
це отримує довіру та пошану з боку робітників, селян і жителів
міста Чернівців. Йому віддають честь як правдивому борцеві за
народні права [2. - 1911. - Ч. 9].
У 1905-1906 pp. О. Безпалко був активним діячем просвіт¬
ницьких та „січових” товариств народовського руху. Проте з
1906 р. він пориває з народовцями і пов’язує свою громадсь¬
ко-політичну діяльність із соціал-демократами. В 1907 р. за¬
сновує крайову організацію української соціал-демократичної
партії, яку очолює аж до Пер¬
шої світової війни. Про це О.
Безпалко стверджує у влас¬
норуч написаній автобіогра¬
фії [19. - Фонд 1429. - Оп.
і. - Спр. 35. - Арк. 22].
Українські соціал-демок¬
рати Буковини були складо¬
вою частиною Австрійської
соціал-демократичної партії
(утвореної в 1868 p.), найав¬
торитетнішої політичної
партії в Європі. Водночас
українські соціал-демократи
Буковини були складовою
частиною Української со¬
ціал-демократичної партії
Галичини і Буковини, прого¬
лошеної у Львові в 1899 Р- У
своїх ідеологічних і політич¬
них принципах вона орієнту¬
15
валася на Віденську програму (1901 р.) австрійських соціал-
демократів.
Погляди Буковинської соціал-демократичної партії та її ліде¬
ра О. Безпалка на організаційну будову регіональних організацій
партії суттєво відрізнялися від австрійських. Вони виступали за
можливість створення політичних товариств соціал-демократів
за національною ознакою, що було ухвалено на крайовій конфе¬
ренції. Але їх робота мала координуватися крайовим виконавчим
комітетом. Ідею О. Безпалка не одразу сприйняли. Проте поліна-
ціональний характер населення Буковини, особливо Чернівців,
виправдовував таку форму організації, тому більшість соціал-де-
мократів на своїй конференції з цим погодилась [5. - С. 320].
У1908 р. О. Безпалко засновує орган соціал-демократичної
партії - двотижневик „Борба”, що спочатку виходив у Глибоці,
а з 1913 р. - у Чернівцях. Він був і видавцем, і головним редакто¬
ром аж до 1918 р. Пізніше він став тижневиком і був „часописом
для робочого люду”. „Борба” активно пропагувала ідеї соціаліз¬
му, класову боротьбу, „несла розуміння соціалізму в найглухіші
кутки нашої пролетарської України, будила дрімучі пригнічені
маси до боротьби”, - писала редакція після виходу перших 12
чисел 1908 р. [2. - 1909. - Ч. і. - С. 17].
Крім пропаганди своїх ідей, часопис виступив із критич¬
ними статтями про політику народовських послів Ст. Смаль-
Стоцького, Є. Пігуляка, М. Василька, О. Поповича, І. Семаки
та ін. Ці статті не відзначалися коректністю, не завжди були
об’єктивними, аналітичними, що не -сприяло консолідації на¬
ціональних сил, а навпаки, роз’єднувало їх. Але треба врахову¬
вати, що це було століття тому. Політичний і національний рух
ще тільки набирав сили і кожна його гілка бачила свій шлях
вирішення національних і соціальних проблем. Причому біль¬
шість політичних сил того періоду соціальні питання ставили
на перший план, вважаючи, що після їх вирішення, національ¬
ні проблеми розв’яжуться самі по собі.
У 1910 р. О. Безпалко засновує перший професійний ук¬
раїнський орган (місячник) на Буковині і в Австрії „Зелізнич-
ник”, перший номер якого вийшов у лютому 1910 р. як додаток
16
до „Борби”. З другого номера часопис мав вже підзаголовок
„Орган українських залізничників” і згодом його видання було
перенесено до Львова „на кошт центральної організації як
офіціальний орган для українських залізничників” [9. - 1910. -
Ч. 4. - С. і]. Редагував його Осип Безпалко, а з четвертого номе¬
ра - Теофіл Мелень.
Місячник вже з перших чисел публікував матеріали про
організаційний рух і єдність українських залізничників, ши¬
роко висвітлював життя робітників залізниці. У1913 р. видан¬
ня часопису було припинено у зв’язку з малою кількістю пере¬
дплатників.
У1911 р. О. Безпалко виступає кандидатом на посла до пар¬
ламенту, а в 1914 р. - до Буковинського Сейму. Але через про¬
тидію проурядової українсь¬
кої партії і органів влади
набрати більшість голосів на
виборах йому не вдається.
Під час Першої світо¬
вої війни в 1915-1916 pp. О.
Безпалко керував просвіт¬
ньою роботою серед війсь¬
ковополонених українців
російської армії в німець¬
кому таборі Раштаті. Союзу
Визволення України вдало¬
ся домовитися з австрійсь¬
кими і німецькими урядами
про виділення військовопо¬
лонених українців в окремі
табори. Для організації про¬
ведення культурно-освітнь¬
ої роботи там були створені
„Просвітні відділи СВУ”.
Значна частина українських
вчених, письменників, вчи¬
телів, журналістів, мистецт¬
Осип Безпалко в таборі
військовополонених українців у
Фрайиїтадті (Австрія)
17
вознавців і громадських діячів вела в них подвижницьку куль¬
турно-освітню роботу. Серед них був і О. Безпалко, який разом
із Степаном і Романом Смаль-Стоцькими, Василем Сімовичем
входив від Буковини до Спілки Визволення України (СВУ)
[14. - С. 77].
5 травня 1915 року у Відні був розширений склад міжпар-
тійної організації українських партій Головної Української
Ради, яка стала називатися Загальною Українською Радою. Від
Буковини до неї увійшло 7 чоловік: від націонал-демократич-
ної партії - Микола Василько, Теофіл Рачинський, Антін Лука-
шевич, Омелян Попович, Ілля Семака; від народної партії - Во¬
лодимир Ясеницький і від соціал-демократичної партії - Осип
Безпалко [4. - С. 307].
У1917 р. О. Безпалко вчителював на Волині в школах, органі¬
зованих СВУ та в таборі волинських біженців біля Сольногороду
[19. - Фонд 1429. - Оп. і. - Спр. 35. - Арк. 22].
18 жовтня 1918 р. у Львові була утворена Українська Націо¬
нальна Рада, яка проголосила, що вся українська етнографічна
територія в Австро-Угорщині „уконституюється як українська
держава”. Осип Безпалко був введений до її складу від Буко¬
винської Ради. Буковинська секція Української Національної
Ради легалізувалася на своєму першому засіданні 25 жовтня
1918 року, обравши головою Омеляна Поповича. Тоді ж були
створені ряд комісій, які мали підготувати всі ділянки майбут¬
нього державного життя на Буковині. Осип Безпалко був об¬
раний головою комісії народної оборони, завданням якої була
організація міліції в Чернівцях і провінції [13. - С. ю].
З листопада 1918 р. у Чернівцях відбулося Буковинське віче,
провідною ідеєю якого була реалізація права самовизначення бу¬
ковинських українців. На майдані перед міським театром виступив
із палкою промовою О. Безпалко, який висловив волю всіх присут¬
ніх про прилучення Буковини до Української Держави (таку назву
тоді мала Наддніпрянська Україна). Після цього збори закінчилися
співом “Ще не вмерла України...” і “Не пора, не пора” [8. - С. 95].
5 листопада 1918 р. було скликано Український Крайовий
комітет, на якому було розглянуто питання про переобрання
18
влади. На засіданні було обрано управління української Буко¬
вини, разом із Чернівцями. Бургомістром міста Чернівці обра¬
ли соціал-демократа О. Безпалка. Зазначимо, що у вирішаль¬
ний час творення української влади на Буковині злагоджено
й при взаєморозумінні співпрацювали представники різних
українських політичних партій: радикали, народні демократи,
соціал-демократи та ін. Це є підтвердженням національної зрі¬
лості буковинських українців на той час.
9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада Буковини
перед загрозою повної окупації Буковини румунською армією
прийняла рішення направити делегацію в складі О. Безпалка
і Мирона Кордуби до Львова і Києва, щоб Українська Націо¬
нальна Рада Галичини й Буковини висловила спільний протест
проти ворожого насильництва та домагання від гетьманського
уряду в Києві дипломатичної та збройної допомоги.
О. Безпалкові, як бурго¬
містру довелося вести важкі
переговори з представни¬
ками румунських окупацій¬
них військ, які захопили
Чернівці. Так, вже ю лис¬
топада румуни вимагали
від нього, щоб він на знак
привітання румунської ар¬
мії вивісив на вежі міської
ратуші румунський прапор.
На що він разом з М. Кор-
дубою висловили протест
румунам проти насильниц¬
тва.
Після того, як її листо¬
пада 1918 р. румунське вій¬
сько вступило в Чернівці й
Українське правління Бу¬
ковини виїхало до Кіцманя,
присутність О. Безпалка в
4fpsP
ч
Осип Безпалко в бібліотеці
військовополонених українців
19
Чернівцях перестала бути корисною. Він разом з М. Кордубою
виїхав до Львова й Києва, щоб виконати, доручену їм Українсь¬
кою Національною Радою Буковини, місію. Але події у Львові та
Києві на той час розвивались надто швидко. У Львові відбува¬
лася збройна оборона проголошеної Західноукраїнської Народ¬
ної Республіки (ЗУНР) від польських військових формувань. А в
Києві 14 листопада під проводом Директорії почалося повстання
проти влади Павла Скоропадського. Отже, ні зі Львова, ні, тим
більше, з Києва допомоги буковинцям не могли надати.
Становище Наддніпрянської України ускладнювалось тим,
що 9 листопада 1918 р. в Німеччині була здійснена революція,
наслідком якої було повалення влади монархії. Центральний
Комітет Російської Комуністичної партії (більшовиків) і Рад-
нарком Росії вже її листопада зобов’язали головнокомандува¬
ча військами РРФСР виділити групу військ для походу на Украї¬
ну. Тоді ж відбувся важливий акт соборності України - і грудня
1918 р. у Фастові був укладений і підписаний „передвсіупний
договір про державну злуку” УНР і ЗУНР.
Українська Національна Рада ЗУНР, скликана з огляду на
важливі воєнні події в Станіславові, 3 січня 1919 р. ратифікува¬
ла цей договір окремою конституційною постановою. Водночас
Українська Національна Рада обрала делегацію у складі 35 осіб
для нотифікування цієї постанови Директорії та для гостин¬
ної участі в Трудовому Конгресі України в Києві [17. - С. 44].
До складу делегації були також обрані соціал-демократи від
Галичини - С. Вітик, Р. Яросевич, а від Буковини - О. Безпал¬
ко, які виїхали до Києва раніше, щоб взяти участь у з’їзді над¬
дніпрянських соціал-демократів.
О. Безпалко був запрошений на VI з’їзд Української соціал-де-
мократичної робітничої партії (УСДРП), який відбувся в Києві ю-
12 січня 1919 p., але він приїхав до Києва, коли з’їзд вже закінчив
свої засідання [12. - С. 77]. На з’їзді була прийнята „Резолюція про
об’єднання українських соціал-демократичних партій Українсь¬
ких Народних Республік Східної і Західної”, що випливало із факту
злуки УНР і ЗУНР. На цій підставі О. Безпалко і С. Вітик були кооп¬
товані до об’єднаного ЦК партії [12. - С. 8о].
20
22 січня 1919 p., у день річниці проголошення IV Універ¬
салом Центральної Ради незалежності України, в Києві було
урочисто проголошено Універсал Соборності України. ЗУНР
об’єдналася із УНР як автономна Західноукраїнська Область
УНР (ЗО УНР). Акт Соборності обох республік був сприйнятий
неоднозначно. Одні політичні діячі - з захопленням, інші - не¬
задоволенням. Так, наддніпрянські ліві соціал-демократи і бо¬
ротьбисти побоювалися впливу західноукраїнського чинника
на політично-державне життя. А соціал-демократи Галичини
і Буковини, навпаки, бажали повного об’єднання ЗУНР і УНР
(без автономії), розраховуючи на те, що соціал-демократи УНР,
які тоді були при владі, допоможуть їм зміцнити свої позиції в
ЗО УНР. Будучи в опозиції до уряду, лідери соціал-демок¬
ратів ЗО УНР С. Вітик і О. Безпалко були причетні до загос¬
трення взаємин обох республік.
Як би то не було, але цей Акт Соборності 22 січня 1919 р. мав,
по-перше, ідеологічне значення - як орієнтир для політичних
партій, по-друге, державно-правове - для розвитку української
держави. Остаточне об’єднання обох частин України передба¬
чалося здійснити на Установчих зборах, але через воєнні дії їх
не вдалося провести.
Того ж дня в надвечір’я відбулося відкрите засідання Тру¬
дового Конгресу, в якому на прохання Директорії взяла участь
делегація Української Національної Ради ЗУНР. Делегати Тру¬
дового Конгресу ухвалили Акт Злуки обох українських респуб¬
лік майже одностайно: два голоси - проти [17. - Т. 3. - С. 24].
Увечері, після засідання Конгресу Трудового народу України,
відбувся бенкет на честь делегації Української Національної
Ради, де з промовою виступив О. Безпалко.
Перебуваючи в Києві, О. Безпалко і С. Вітик зблизилися із
соціал-демократичними діячами Наддніпрянщини й захопи¬
лися ідеєю швидкого перетворення суспільства на соціалістич¬
них засадах - усуспільненні засобів виробництва, конфіскації
без викупу великої земельної власності й таке інше.
Повернувшись до Галичини (м. Станіславова, де тоді пере¬
бував уряд ЗО УНР), О. Безпалко зі С. Вітиком повели запеклу
21
боротьбу проти Української Національної Ради. З метою роз¬
ширення опозиції до уряду, Осип Безпалко виступив одним з
ініціаторів створення другого опозиційного центру - Селянсь-
ко-робітничого союзу. На конференції представників повіто¬
вих осередків Селянсько-робітничого союзу в Станіславові іб
лютого 1919 р. О. Безпалко виступив із політичною доповіддю,
в якій критикував діяльність уряду ЗО УНР і переконував де¬
легатів активізувати свою діяльність, сказати своє рішуче сло¬
во. На основі його виступу була прийнята резолюція з вимогою
об’єднання всіх українських земель на чолі з одним централь¬
ним урядом [7. - 2003. - № 9. - С. 87].
У наступні дні (28-29 березня) О. Безпалко взяв активну участь
в конференції Української соціал-демократичної партії (УСДП),
на якій виступив з трьома доповідями: ’’Про політичну тактику
УСДП”, “Вивласнення великої осілості” і “Наше шкільництво”. Ос¬
новною тезою останніх двох доповідей було негайне проведення
соціалістичних реформ [у. - 2003. - № 9. - С. 87-88].
30 березня 1919 р. у Станіславові було проведено з’їзд Се¬
лянсько-робітничого союзу, який домагався скликання Сейму
Західної області УНР, передачі землі селянам без викупу, націо¬
налізації фабрик й охоронного робітничого законодавства. На
з’їзді критикувалася політика Української Національної Ради
і Державного Секретаріату, які представлялись ворожими ук¬
раїнському селянству й робітникам. Окрім того, з’їзд звернувся
до російського радянського уряду з закликом припинити війну
з Україною та висловив бажання увійти з ним у тісні відносини.
Провідну роль на з’їзді відіграли визначні діячі соціал-демок-
ратичної партії Галичини й Буковини О. Безпалко, В. Темни-
цький і Р. Яросевич [3. - Т. і. - С. 469]. Вони також сприяли
Селянсько-робітничому союзу у виданні тижневика “Республі¬
канець”, на сторінках якого велася агітація проти Української
Національної Ради. Враховуючи тяжке становище ЗО УНР, яка
вела кровопролитну війну з польськими окупантами, зауважи¬
мо, що такі дії соціал-демократів були шкідливими для моло¬
дої держави й заслуговують осуду. Недарма член Української
Національної Ради від Української національно-демократич¬
22
ної партії Михайло Лозинський,. який очолював делегацію на
українсько-польських переговорах, стверджував: “Ідейно Се¬
лянсько-робітничий союз не доходив ані до комунізму, ані до
радянської форми влади... Зате його практика була більшови¬
цька у вульгарнім значенні...” [її. - С. 96-97].
25 квітня 1919 р. в житті Осипа Безпалка відбулася важли¬
ва зміна. Постановою Директорії УНР його призначено мініст¬
ром праці в уряді Бориса Мартоса [19. - Ф. 1065. - Оп. і. - Спр.
25. - Арк. 85]. Як показує наступний розвиток подій, О. Безпал¬
ко розвинув досить ефективну діяльність в українському уряді.
Свідченням цього є факт, що він єдиний із призначених мініст¬
рами у квітні 1919 р. залишався на посаді при трьох головах Ради
народних міністрів (соціал-демократах Б. Мартосу, І. Мазепі та
соціалісту-федералісту В. Прокоповичу).
У середині липня 1919 p., після переходу уряду ЗО УНР че¬
рез р. Збруч під натиском польського війська, постало питання
взаємодії урядів і армій УНР і ЗО УНР. Наприкінці липня 1919 р.
у Кам’янці-Подільському відбулася нарада представників обох
урядів, яка, на жаль, не привела до позитивних наслідків. За ут¬
ворення єдиного українського проводу виступала тільки неве¬
лика група галицьких і буковинських соціал-демократів на чолі
з С. Вітиком та О. Безпалком. Вони наполягали на “негайному
й повному об’єднанні обох республік”. Але ця група широкого
впливу не мала, бо їх підтримував тільки невеликий загін заліз¬
ничників (до 300 чол.) під командою Івана Сіяка, який згодом
перейшов на сторону більшовиків.
Прихильники Євгена Петрушевича категорично були проти
повного об’єднання, вони відстоювали автономію ЗУНР, яка мала
називатись Західна Область Української Народної Республіки, та
збереження Української Національної Ради і уряду - Державного
Секретаріату. Основною причиною було переважання в галиць¬
кому уряді представників народної партії, які приватну власність
вважали непорушною. Натомість уряд УНР очолювався діячами
від соціалістичних партій, програми яких були суттєво відмінни¬
ми від програм народної партії. Протистояння закінчилося ком¬
промісом. На вимогу галицького уряду, загін І. Сіяка, діяльність
23
якого була однією з причин загострення відносин між обома уря¬
дами, було прилучено до повстанської частини Ю. Тютюнника.
Крім основних обов’язків міністра праці, О. Безпалку доводи¬
лося виконувати й інші доручення уряду та Головного Отамана,
зокрема, по зміцненню влади на місцях, після приходу Галиць¬
кої Армії. Повсякчас до уряду надходили скарги на бездіяльність
влади, сільських, волостних органів, відсутність інформації у
населення. Як виявилось, це пояснювалося саботажем із боку
правих українських груп. О. Безпалко разом з міністром шляхів
М. Шадлуном і міністром внутрішніх справ І. Мазепою їздив до
прифронтової смуги в районі Жмеринки з метою ознайомлення
й налагодження роботи місцевих органів влади.
19 серпня 1919 р. на засіданні Центрального Комітету УСДРП,
після нищівної критики діяльності голови уряду соціал-демок¬
ратів Б. Мартоса, було вирішено запропонувати йому подати у
відставку. За дорученням ЦК, місію повідомлення Б. Мартосу
про це рішення наступного дня виконували Осип Безпалко і Па¬
нас Феденко [12. - С. 249].
О. Безпалко був неабияким оратором, йому часто доручали
виступати перед вояками. Так, з нагоди визволення українсь¬
кими військами Києва 30 серпня 1919 p., у Кам’янці-Подільсь-
кому, де знаходився тоді уряд УНР, 31 серпня був влаштований
парад військ гарнізону Кам’янця. Після промов члена Дирек¬
торії УНР, військового міністра і Голови Ради Міністрів, з про¬
мовою виступив міністр праці О. Безпалко, який сказав: “Гро¬
мадяни Великої Обновленої України! Великий момент настав,
коли відкрилися золоті ворота Києва. Вся Україна кличе всіх
нас до сповнення своїх обов’язків. Правительство кличе під
прапор свій всіх, хто стоїть на щиро демо-кратичному грунті.
У нас нема місця для двох розрядів людей: перше - для тих,
які держали в своїй неволі і російський народ, і інші, для тих
реакційних елементів, які з собою несуть лише ярмо. їм нема
місця у нас. Нема місця і тим, які в своєму лівому фанатичному
заблудженні знищили нашу культуру і економічний добробут.
Всі щиро демократичні елементи з великої річки Дніпра і вели¬
кої річки Дністра кличуть нас до з’єднання, щоб між нами рід¬
24
ними братами не було старшого і молодшого, щоб між нами не
було межі, не було різниці. Не забуваймо що міліони українсь¬
ких сердець чекають помочі... Багато ще й Наддніпрящини
поневолено. Так єднаймося ж для того святкування визволен¬
ня України, коли не буде чути звуків гармат і вороги наші не
матимуть до нас ніяких претензій. Хай живе з’єднання нашого
народу, спільна праця для визволення нашого народу!” [6. - С.
26]. Як свідчить очевидець: “Довго, довго лунало “слава” і оп¬
лески, коли міністр праці виголосив: “Слава Галичині, слава
Буковині” [6. - С. 26]
Зазначимо, що в діях О. Безпалка були й негативні момен¬
ти. Так, Українська трудова партія (націонал-демократи), яка
тоді була найвпливовішою партією в Галичині, видавала газету
“Стрілець”, на сторінках якої її редактор Осип Назарук друкував
різкі виступи проти уряду УНР й особисто С. Петлюри. У від¬
повідь на це галицька опозиція на чолі з С.Вітиком, який обій¬
мав посаду міністра в справах Галичини, стала видавати (з 12
квітня 1919 р.) газету “Боротьба”, фактичним редактором якої
був О. Безпалко. На її сторінках публікувалися виступи проти
уряду ЗО УНР і командування Української Галицької Армії, що
ще більше загострювало відносини між наддніпрянцями й га¬
личанами й не сприяло об’єднавчому процесу українців в Со¬
борній Українській Державі.
Саме з метою розрядки напруженої атмосфери у взаємовід¬
носинах між обома урядами, 25 жовтня 1919 р. в Кам’янці-
Подільському була скликана розширена Державна Нарада. На
її засідання були запрошені уряди УНР і ЗО УНР, три представ¬
ники від Буковинської Національної Ради (Северин Іванович,
Володимир Сороневич, Михайло Кочерган), представників всіх
політичних партій, громадських організацій, товариств, земств,
міських управ.
На цій нараді виступали представники обох урядів і політич¬
них партій, виступив також О. Безпалко як представник Буко¬
винської соціал-демократичної партії. У своїй промові він звер¬
нув уваїу, що треба піклуватися не лише про долю окупованих
ворогами областей України, а про долю всієї держави. “Галиць¬
25
ке громадянство і армія тільки тоді сповнять свою
історичну місію, — підкреслив він, — коли матимуть
на оці цілу Україну, а не окремі її частини. Дорога до
всіх областей України веде тільки через Київ (виділено
авторами. - П. Б., Є. Ю.) інакше ми самі себе можемо погубити.
Спільність думок і діла осягнемо тоді, коли цілий народ, а не оди¬
ниці, допущений буде до вирішування найосновніших питань іс¬
нування держави” [6. - С. 135]. Тому О. Безпалко вважав хибною
конструкцію влади Західної Області УНР. “... Галичани мусять
зрозуміти, - наполягав він, - психіку та соціальні ідеали тієї час¬
тини українського народу, серед котрого їм приходиться зараз
проливати кров за спільні нам усім ідеали. І завдання всіх, - про¬
довжував промовець, - щоб активно працювати, пізнати психо¬
логію мас і виховати їх громадянами демократичної держави,
щоб вони могли стати не тільки пасивними спостерігачами, але
й брали участь в державному житті” [6. - С. 135]. Зі змісту про¬
мови видно, наскільки глибоко розумів О. Безпалко національне
питання, державне будівництво, психологію народних мас, за¬
вдання, які необхідно було вирішувати українському народові.
А тому можна стверджувати, що незважаючи на окремі хиби, це
була особистість загальнодержавного масштабу.
О. Безпалка поважав голова Директорії, Головний Отаман
С. Петлюра. Так, він супроводжував останнього до Старокос-
тянтинова, де був присутнім під час присяги мобілізованих но¬
вобранців з корпусу Січових Стрільців в кількості 4000 чоловік.
На спільному старшинському обіді після присяги, виступив із
промовою, “не як представник кабінету міністрів, а як член ук¬
раїнської нації”. У виступі зазначив: “Коли приглянемося до бо¬
ротьби різних народів в різні часи, то ми горді констатувати, що
ні один народ в такому геройстві не створив того, що ми створи¬
ли в тяжких обставинах. Багато політичних цінностей перейшло
перед очима нашими і нашого народу, і з них ми вибрали якраз
ті, якими забезпечить народ наш добробут і свободу. Коли тру¬
довий принцип не витримав істину, то всі ми, включно до есерів,
прийшли до переконання, що народний парламентаризм
(виділено авторами. - П. Б., Є. Ю.) забезпечить соціальну рефор¬
26
му” [6. - С. 115]. З цього випливає, що О. Безпалко, дотримувався
концепції будівництва державної влади в Україні на основі тео¬
ретичних засад австрійських соціал-демократів, ідеї яких і тепер
залишаються одними з найпрогресивніших.
Діяльність О. Безпалка не обмежувалась тільки власним ві¬
домством. По можливості він надавав активну допомогу держав¬
ним установам, які йому не підпорядковувались. Так, знаючи, що
в міністер-стві преси й інформації обмаль досвідчених лекторів
і пропагандистів для проведення культурно-освітньої та пропа¬
гандистської роботи, він брав особисту участь в поїздках по селах
із лекціями. Так, виступаючи на тему “Тюрма народів та її будів¬
ничі” він доводив, що переможе в боротьбі тільки той, хто має за
собою правду “історичну й об’єктивну”. У той період боротьби за
українську державність О. Безпалко виділяв три принципи, які
між собою ворогують, але на яких держави будують своє жит¬
тя - імперіалізм, більшовизм і демократизм. І підкреслював, що
історичну правду за собою має тільки демократизм. Цю правду
демократизму відчувають і українські повстанці [6. - С. 246].
Вдумаймось, коли була зроблена ця оцінка. Імперіалізм по¬
казав себе повністю, демократизм знаходився на початку свого
розвитку, а більшовизм ще не встиг проявити всієї своєї дикта-
торсько-репресивної сутності. Адже це був лише 1919 рік - дру¬
гий рік більшовицької влади. Але наскільки глибоко передба¬
чив і вказав напрям боротьби О. Безпалко.
Катастрофічні події на фронті в кінці жовтня і першій по¬
ловині листопада 1919 р. призвели до того, що армія УНР була
затиснута в трикутнику на Поділлі між наступаючими з трьох
сторін військами Денікіна, більшовиків і поляків. При відступі
до Збруча 15 листопада 1919 р. в Кам’янці-Подільському від¬
булося останнє засідання Директорії за участю С. Петлюри, Ф.
Швеця, А. Макаренка та членів кабінету міністрів.
Через кілька днів відбулося коротке засідання Ради
Міністрів, на якому було вирішено скоротити урядовий апарат
до мінімуму - 5 осіб (разом із головою Ради Міністрів). Серед
них - Осип Безпалко. Після засідання разом з іншими членами
уряду він виїхав до Любара.
27
Події в Любарі показали, що регулярна армія УНР, затис-
нута з трьох боків, вже не могла вести фронтові бої. Скрутні
обставини привели до необхідності вишукування нових форм
боротьби. 5 грудня на нараді уряду і представників війська
було вирішено перейти до партизанських способів боротьби з
більшовицьким і денікінським військами. На цій же нараді всі
члени уряду висловилися за доцільність поїздки С. Петлюри за
кордон, бо з ліквідацією українського фронту необхідний захист
інтересів України на міжнародних форумах і належне інформу¬
вання про напрямки діяльності українських місій і посольств
за кордоном. Другим питанням було формування з полонених-
українців військових частин. Для координування діяльності
С. Петлюри з урядом ухвалено делегувати за кордон двох
членів уряду: О. Безпалка і Л. Шрамченка (державний секре¬
тар УНР). Але, після раптового від’їзду С. Петлюри (5 грудня)
за кордон, О. Безпалко і Л. Шрамченко відмовилися їхати до
Варшави [12. - С. 324-325].
Командувачем армією з українців-добровольців, яка мала дія¬
ти в тилу ворогів, був призначений генерал Михайло Омелянович
Павленко, а його заступником - Юрій Тютюнник. 6 грудня 1919
р. армія прорвала фронт і вирушила в Перший зимовий похід по
тилах денікінських і більшовицьких військ на території Правобе¬
режної і частково Лівобережної України. Її успішні бойові дії про¬
довжувалися до 6 травня 1920 р.
Перед походом армії, О. Безпалко разом з політичним ре¬
ферентом уряду виробили відозву до-населення України, яка
була підписана Головним Отаманом С. Петлюрою і всіма чле¬
нами уряду.
У відозві зазначалося, що в будівництві Самостійної Ук¬
раїнської Народної Республіки закінчився період нечуваної
героїчної боротьби і великих страждань українського народу.
Підкреслювалося, що “територія України вважається, як при¬
надна здобич”. Констатувалося, що російські комуністи праг¬
нуть за допомогою матеріальних багатств України побудувати
свою Радянську Республіку, російські контрреволюціонери по¬
чали відновлення російської імперії походом на Україну, а ім¬
28
періалістичні держави Європи будували свою політику на Сході
через поневолення України. Лише Всесвітній соціалістичний
конгрес у Швейцарії в серпні 1919 р. одноголосно визнав Ук¬
раїнську Самостійну Республіку. Стверджувалося, що більшо¬
вицький комунізм на українському ґрунті не приймається і
може посіяти тільки нову громадянську війну, нове кровопро¬
лиття, що, як відомо, далі й сталося. Українському народу пові¬
домлялося, що Уряд України не припиняє своєї діяльності, але
тимчасово переходить на нові форми боротьби, щоб довести її
до успішного кінця.
Закінчувалася відозва наступним:
“Українська Народна Республіка держиться своїми
власними силами і наперекір нашим лютим ворогам вона
буде жити вільно і самостійно. Як раніше, так і тепер нашим
кличем буде Самостійна Народна Республіка. Тільки в само¬
стійній республіці може трудящий народ України, без різниці
національностей, здобувати собі землю, волю і громадянські
та національні права.
Зліва: Ісаак Мазепа, прем’єр при Директорії УНР. Справа: Осип
Безпалко, міністр праці при Директорії
29
Нехай живе вільний народ України і його Незалежна На¬
родна Республіка” [l2. - С. 323-324].
Як видно з тексту відозви, автори її тексту, а також всі, хто
її підписав, твердо вірили у незалежність України і в успішні
потенційні можливості українського народу. Водночас її зміст
засвідчує широкий кругозір і ерудицію О. Безпалка як діяча де¬
ржавного масштабу.
Разом з українським військом в похід по тилах червоних
і білих військ вирушили голова уряду УНР І. Мазепа, міністр
праці О. Безпалко, міністр преси і пропаганди Т. Черкаський,
державний секретар Л. Шрамченко, заступник міністра внут¬
рішніх справ І. Макух, політичний референт при армії П. Фе-
денко. З прибуттям на Віннитину їм стало відомо про розколь¬
ницькі дії партії українських есерів.
У Хмільнику соціалісти-ревблюціонери створили “Раду рес¬
публіки” як “верховну владу” замість Директорії. План есерів
був проголосити свою радянську владу в Україні, що було не¬
реально, бо наближалася більшовицька армія. І. Мазепі, О. Без-
палку та П. Феденку довелося ліквідовувати затію есерів . На
зустрічі в м. Літині 25 грудня 1919 р. з членами “Ради Республі¬
ки” досягли компромісу, що в найближчий час буде скликаний
передпарламент, перед яким Директорія й уряд складуть свої
повноваження та ін. 29 грудня на засіданні членів уряду було
вирішено делегувати О. Безпалка за кордон з вимогою, щоб
поляки припинили наступ свого війська на схід, де діяла армія
УНР [12. - С. 334].
По дорозі до Варшави, О. Безпалко у Львові дав місцевій
пресі велике інтерв’ю. Серед іншого він сказав: “Щодо біль¬
шовицької Росії, то як відомо більш’ як два роки б’ється наш
народ без ніякої допомоги сам з більшовицькими військами.
Два рази Україна зломила силу тих військ, два рази вони вже
відступали. Большевицьке військо приносило Україні потрій¬
не насильство: і. Нищило її окрему державну самостійність. 2.
Вводило на Україну форми правління і господарки зовсім не
відповідаючі економічному станові нашого народу. 3. Само¬
вільно розпоряджалося багатствами України. Отеє все спону¬
30
кало безнастанну боротьбу нашої армії на фронтах, а нашого
народу численними повстаннями проти імперіалістично-оку¬
паційної політики совітської Росії. Ми боремося проти біль¬
шовиків не тому, що вони більшовики, а тому, що вони стоять
нам на дорозі до самостійного життя... Ми певні того, неда¬
лекий вже час, коли і Москва поставиться до України, як до
самостійної державної одиниці, яка лише сама може будувати
власне життя на своїй території... На Україні, крім більшови¬
ків, нема іншої сили, яка загрожувала би самостійності нашо¬
го народу” [6. - Кн. 5. С. 122].
О. Безпалко прибув до Варшави ю січня 1920 p., а вже 12
січня на засіданні членів уряду, які відбулися там же, він до¬
повідав про працю членів уряду в Україні і про загальне стано-
вищесвоєї держави, а також про рішення уряду скликати перед¬
парламент, і про з’єднання Галицької армії з Наддніпрянською
(чого насправді не відбулося).
При обговоренні питання щодо повернення на Україну
міністерських апаратів, урядовців і громадян, що перебували
на території Польщі, міністр О. Безпалко, військовий міністр
В. Сальський і головний начальник постачання А. Степаненко
заявили, що вони вважають за необхідне, аби, після вирішен¬
ня справи про повернення міністерських апаратів на Україну,
було припинено діяльність голови місії у Варшаві А. Лівиць-
кого як керуючого міністерством закордонних справ [19. - Ф.
1429. - Оп. і. - Спр. 92. - Арк. 1-2].
Судячи зі змісту протоколу засідання, О. Безпалко занад¬
то оптимістично інформував присутніх про героїчну боротьбу
української армії в тилу ворога, про роботу Уряду, про великий
повстанський селянський рух, про нове об’єднання Галицької
армії з Наддніпрянською і т.п., не знаючи про те, що в той же
час, коли в м. Хмільнику була утворена “Рада Республіки”, в
Кам’янці блок правих груп з представниками української пар¬
тії соціалістів-революціонерів утворили так звану “Українську
Національну Раду”, яка стала в опозицію до уряду й Директорії.
А з’єднатися з Армією УНР Українська Галицька Армія, нез¬
важаючи на домовленість, не встигла. Більшовицька армія ще
Зі
раніше захопила ешелони з тифозними вояками-галичанами,
а тому УГА була змушена перейти на бік Червоної Армії. Нез¬
важаючи на сумнівну достовірність повідомлення, доповідь О.
Безпалка підняла настрій українців у Варшаві, які були позбав¬
лені інформації про рідні землі.
Після засідання уряду, на основі доповіді О. Безпалка за до¬
рученням С. Петлюри, була опрацьована і розіслана інформа¬
ція українським посольствам, місіям і представникам УНР за
кордоном, а також були поінформовані представники українсь¬
ких політичних партій, які перебували у Варшаві.
Крім того, іб січня 1920 р. міністр О. Безпалко від імені уря¬
ду УНР на зустрічі з прем’єром Польщі Скульським подав йому
до уряду Речі Посполитої ноту, в якій виклав факти про не¬
дружню поведінку польського війська на українській території,
самовільні реквізиції, грабунок продовольства, речей і т. п.
Водночас О. Безпалко вислав спростування до французької
газети “Юманіте” з приводу листа Михайла Грушевського, що
нібито уряд І. Мазепи утворив в Україні новий більшовицький
уряд. Фактично це спростування О. Безпалка вилилось у велику
статтю про становище українського народу, в заключній частині
якої читаємо: “Ми маємо лише одне бажання, щоби і Троцький
і Клемансо не шукали життя для свого народу і для своїх класів
на трупах українського народу” [6. - Т. II. - Кн. 5. - С. 127].
Пророблену роз’яснюючу роботу О. Безпалка у Варшаві оці¬
нив колишній старший ад’ютант С. Петлюри Олександр Доценко
наступним чином: “Не можна сказати, щоби робота тут міністра
Безпалка не мала наслідків. Голос доброго промовця з трибуни
робив своє і ті, з ким йому прийшлося бачитись і говорити пот¬
рошку почали прислухуватись до його слів, прислуховуватись до
того, що говорили українці, та ще представники уряду. Це вже
було позитивним явищем в роботі Української дипломатичної
місії в Варшаві”[6. - Т. II. - Кн. 5. - С. 127].
Наприкінці січня 1920 p., О. Безпалко повернувся з Вар¬
шави до Кам’янця з невтішними вістями. Виявилося, ще до
приїзду туди С. Петлюри українська місія в Варшаві під на¬
тиском поляків подала польському уряду декларацію. Між ін¬
32
шим, в ній заявлялося, що кордон між Україною та Польщею
має проходити річкою Збруч.
Тим часом польські вояки на українській території пово¬
дили себе як жорстокі окупанти, встановили свою адміністра¬
цію і вивозили все, що тільки їм потрапляло на очі, до Польщі:
продовольство, промислові товари, мануфактуру і т. п., а також
провадили арешти, реквізиції, обшуки.
За таких умов та настроїв 29 січня 1920 р. в Кам’янці від¬
булося засідання ЦК УСДРП за участю О. Безпалка, І. Мазепи,
А. Лівицького, М. Шадлуна і І. Романченка. На засіданні об¬
говорили становище, яке склалося, і можливі реальні виходи
з нього. Виступаючи на засіданні, О. Безпалко розмірковував
таким чином: “Я вважаю, що взаємовідносини між урядом УНР
і Польщею ще не з’ясовані. Декларація 2 грудня це тільки епізод,
бо Польща не дала досі ніякої відповіді. В своїй внутрішній полі¬
тиці ми мусимо працювати в напрямі якнайширшої консолідації
українських сил. Треба негайно сформувати в Польщі та Румунії
по парі тисяч українських вояків і разом з армією Омеляновича-
Павленка пустити в хід нашу одиноку зараз чинну силу - армію.
Бо коли з цим спізнитися, то може статися поділ українських зе¬
мель між більшовиками та поляками, а може навіть і румунами”
[12. - С. 347].
Ця промова свідчить про патріотизм О. Безпалка, праг¬
нення згуртувати українські сили в масштабі всієї України та
здатність до ефективного політичного прогнозування долі ук¬
раїнських земель на перспективу. Справді його передбачення
щодо поділу України в подальшому справдилися: за Ризьким
договором 1921 p., радянська Росія віддала полякам не тільки
Холмщину, але й Західну Волинь і Східну Галичину. А загар¬
бану румунами Північну Буковину і Бессарабію Рада послів у
1923 р. остаточно закріпила за Румунією.
30 січня 1920 р. окрема комісія під головуванням А. Ліви¬
цького виробила проект “Тимчасового закону про державний
устрій та порядок законодавства”, який передбачав не пізніше
і травня 1920 р. скликати передпарламент - Державну Народну
Раду. Цим проектом Директорія як верховна влада не скасовува¬
33
лася, але встановлювалося певне обмеження компетенції членів
Директорії. Всі інші відповідальні члени соціал-демократичної
партії з цим проектом погодилися.
Після прийняття проекту “Тимчасового закону”, члени Ради
народних міністрів ухвалили спеціальне рішення відрядити О.
Безпалка за кордон з метою: і) інформувати українські місії про
становище в Україні; 2) інформувати громадські кола про те ж з)
нав’язати зносини з представниками радянської Росії, вияснити
можливості порозуміння з нею [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. -
Арк. 9]. Але її лютого 1920 р. члени уряду були взяті окупацій¬
ною польською владою під домашній арешт. Правда, наступного
дня, завдяки рішучій поведінці голови уряду І. Мазепи і старшо¬
го ад’ютанта С. Петлюри О. Доценка, вони були звільнені.
14 лютого 1920 р. відбулося останнє засідання кабінету
міністрів у Кам’янці за участю А. Лівицького, І. Огієнка, О.
Безпалка, на якому було ухвалено “Тимчасовий закон про де¬
ржавний устрій та порядок законодавства Української Народ¬
ної Республіки”. 15 лютого 1920 р. О. Безпалко виїхав за кор¬
дон, де пробув до 28 травня у Варшаві, Відні, Берліні.
24 лютого у Варшаві відбулася конференція членів УСДРП,
що перебували за кордоном, з участю членів уряду А. Лівицько¬
го, Б. Мартоса, О. Безпалка, В. Старосольського та інших членів
УСДРП. На конференції було обговорено “Тимчасовий закон”
і вирішено, що він дуже потрібний до скликання передпарла¬
менту, а тому його слід “негайно ввести в життя” [12. -С. 352]-
Під час перебування у Варшаві, О. Безпалко брав участь
у всіх нарадах тієї частини членів уряду, яка перебувала в
Польщі. Був майже щодня з доповіддю у Головного Отама¬
на. Інформував дипломатичних представників інших країн
про становище України та українські справи, польську пре¬
су, польські громадські кола, представників з Білорусії, Чехії,
Франції та Італії [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 9].
Його перебування у Варшаві затягнулося через те, що поль¬
ська влада довго не давала йому візи на виїзд, запідозривши
в неприязному ставленні до Польщі. Лише 29 березня йому
вдалося залишити Варшаву.
34
ЗО березня 1920 р. О. Безпалко прибув до Відня. “Це був
най-страшніший час існування нашого уряду перед довер¬
шенням польсько-української угоди. Місце перебування уряду
і наших військ було зовсім незнане, угоди з поляками зовсім
не було. У Відні акція національно-державного союзу за невиз¬
нання уряду; у Берліні - те саме через Г. Супруна і гетьманські
кола”, - записав він у своєму звіті [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр.
13. - Арк. 9].
Поінформувавши у Відні українського посла Г. Сидоренка
про заходи у Варшаві, О. Безпалко скликав представників всіх
українських громадських кіл (крім гетьманських і більшовиць¬
ких) до посольства на інформативну нараду. Він розповів їм про
долю українського уряду та військ. Як зазначив один із присут¬
ніх на нараді: “доповідь була прихильно прийнята і розрядила
страшно здеморалізовану емігрантську атмосферу”.
У Відні, протягом десяти днів, О. Безпалко мав зустрічі з
B. Винниченком, який тоді був надзвичайно опозиційно нала¬
штований до тодішнього українського уряду й окремих осіб; з
відомим західноукраїнським діячем Костем Левицьким, якому
пропонував шляхи примирення між наддніпрянським і над¬
дністрянським урядами; з українським пресовим бюро; з інши¬
ми представниками української влади і громадянства (члена¬
ми Директорії, колишнім міністром УНР у галицьких справах
C. Вітиком, поетом Олександром Олесем); з представниками
Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного) та багатьма інши¬
ми. Водночас він опублікував кілька інформаційних статей про
Україну в австрійській пресі. Ці факти демонструють активну
й енергійну діяльність О. Безпалка в справі згуртування україн¬
ців для боротьби за незалежністьУкраїни.
іо квітня О. Безпалко виїхав до Берліна, куди прибув вже
тяжко хворим - ще у Варшаві він захворів запаленням нирок.
Але його приїзд до Берліна був зумовлений нагальною необ¬
хідністю: уповноважений міністерства фінансів УНР в Берліні
Григорій Супрун допустив великі зловживання та витратив ве¬
ликі суми державних грошей. Більше того, скориставшись від¬
сутністю зв’язків Європи з Україною і, зв’язавшись з гетьмансь¬
35
кими колами, Г. Супрун повідомив пресу, що в Україні вже не
існує уряду і т. п. Такі чутки були на руку німецькому урядові,
який скористався сумнівною можливістю не виплачувати но¬
вих сум українцям з українських вкладів, заблокованих у ні¬
мецьких банках.
У цій ситуації посол України Микола Порш залишався
пасивним, байдуже ставився до своїх обов’язків, мало контак¬
тував з німецькою владою. Навіть міністр закордонних справ
Німеччини зауважував М. Поршу, що рідко його бачить. О.
Безпалко у доповідній писав, що “це гарна, розумна людина,
але ледача, а ледача ще гірше... Дії Г. Супруна нанесли тяж¬
кого удару по державному престижу України, і політичного,
і фінансового, - відзначає О. Безпалко, - бо німецький уряд
якраз перед виборами не зробить нічого рішучого в користь
такої непевної справи, якою є за доносами Супруна українсь¬
кий уряд і українська державність” [19. - Ф. 4453. - Оп. і. -
Спр. 13. - Арк. 20].
О. Безпалку необхідно було негайно відновлювати автори¬
тет України, спростовувати фальшиві заяви про становище в
Україні та уряді. Навіть з температурою він їздив до представ¬
ників німецького уряду і громадських діячів, щоб ознайомити
їх із дійсним станом справ. Направив докладну інформацію
президенту Німеччини, канцлеру Міляру, міністрам Гіршу,
Носке, Вірту, Давіду, Кестеру, редакціям газет, відвідав особис¬
то міністрів і редакції газет [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 13. -
Арк. її]. Крім того, у санаторії О. Безпалка дуже часто відвідували
працівники українського уряду, які були за кордоном. З ними
він проводив тривалі наради.
О. Безпалко стверджує, що особливо зрушилася справа з при¬
їздом до Берліна посла Миколи Василька. “Він, - пише О. Безпал¬
ко, - націонал-демократ вже має довір’я у соціал-демократичних
міністрів, а наш соціал-демократичний посол Порш немає його
навіть у соціал-демократичних редакторів” [19. - Ф. 4453. - Оп.
і. - Спр. 13. - Арк. 23]. Далі О. Безпалко зазначає, що М. Василько
своєю енергійною діяльністю нейтралізував дії Г. Супруна та по¬
передив їх можливі наслідки для України. “Не будь тут Василька,
36
ми сіли б в ... болото”, - стверджує він ...” [19. - Ф. 4453. - Оп.
і. - Спр. 13. - Арк. 20].
Отже, О. Безпалко дарма часу не гаяв, а разом з патріотично
налаш-тованими українськими діячами (в даному разі з послом
у ранзі міністра М. Васильком) енергійно проводив політику під¬
несення престижу України в очах офіційних і громадських кіл
європейських держав.
У період перебування О. Безпалка в Німеччині з’явилась
ще одна проблема. Член Директорії УНР А. Макаренко, прожи¬
ваючи у Відні і користуючись тим, що в листопаді 1919 р. при
від’їзді за кордон йому були надані урядом УНР певні повно¬
важення, розсилав циркулярні розпорядження українським
місіям, які йшли в розріз з директивами уряду УНР і збивали
послів з пантелику. Тому С. Петлюра 29 березня 1920 р. напи¬
сав О. Безпалку розпорядження, щоб він: і. Припинив цирку¬
лярні розпорядження члена Директорії А. Макаренка; 2. Ор¬
ганізував своєчасну фінансову допомогу українським місіям з
боку Мінфіну Б. Мартоса, який перебував у той час в Берліні; 3.
Допоміг Капелі Кошиця; 4. З’ясував долю 500.000 руб., взятих
В. Винниченком “для праці УНР”, а не радянської; 5. Оздоровив
віденську атмосферу [6. - С. 392]. Це свідчить, що Петлюра не
тільки довіряв О. Безпалку, але й був переконаний, що він здат¬
ний вирішити такі складні й делікатні питання.
Виконуючи доручення уряду УНР, О. Безпалко спробував
через довірену особу налагодити зв’язок з представниками ра¬
дянської України та вивідати у них, чи можливо встановити
зв’язок із урядом УНР. Але, отримавши вісті про польсько-ук-
раїнську угоду С. Петлюри з Ю. Пілсудським, відмовився від пе¬
реговорів і не з’явився на зустріч.
15 травня 1920 р. О. Безпалко, ще не повністю одужавши,
виїхав з Берліна і 28 травня вже прозвітував про свою поїздку ко¬
лишньому прем’єру І. Мазепі і Головному Отаману С. Петлюрі. У
Вінниці, де в цей час перебував уряд УНР, сталися серйозні полі¬
тичні зміни в українській владі. Після підписання 22 квітня 1920
р. угоди УНР з Польщею в ЦК УСДРП точилися дискусії навко¬
ло того, чи можливе подальше перебування соціал-демократів
37
в уряді. Було вирішено всім складом подати у відставку, про що
голова І. Мазепа 19 травня заявив С. Петлюрі.
За дорученням С. Петлюри, соціаліст-федераліст В’ячеслав
Прокопович 28 травня сформував останній на українській зем¬
лі новий уряд. 29 травня відбулася нарада членів ЦК та інших
відповідальних членів УСДРП, на якій був присутній і О. Без¬
палко. Обговоривши ситуацію, яка склалася, нарада ЦК УСДРП
вирішила дозволити членам своєї партії участь в уряді В. Про-
коповича на таких умовах:
1. В земельному питанні залишається становище, яке було
до приходу польських військ в Україну, причому на чолі мініс¬
терства земельних справ має бути представник українських
соціал-демократів (поляки наполягали, щоб на цю посаду був
призначений поляк).
2. Негайно оголошується Тимчасова конституція УНР і за
першою нагодою скликається передпарламент [12. - С. 415].
С. Петлюра і В. Прокопович на ці умови погодилися. Наказом
Директорії УНР (фактично С. Петлюри) 26 травня 1920 р. весь по¬
передній уряд був відправлений у відставку, але вже 31 травня 1920
р. 2 члени з цього уряду знову були призначені: І. Мазепа - мініс¬
тром земельних справ, а О. Безпалко - знову міністром праці. Але
довго їм на цих посадах не довелося працювати через наступну при¬
чину. 18 червня на засіданні Ради Народних міністрів УНР ново-
призначений міністр фінансів X. Барановський, доповідаючи про
план діяльності міністерства фінансів, вніс пропозицію, щоб для
поліпшення державних фінансів, негайно розпочати розпродаж
державних земель. І. Мазепа і О. Безпалко, як досвідчені політики
розуміли, що за існуючих революційних обставин, при наявності 85
% сільського населення, для якого земля була основним багатством
і джерелом життя, цього не можна було робити. Вони протестували
проти того, щоб таке важливе питання, яке, по суті, не є компетен¬
цією міністерства фінансів, вирішували так поспішно, та ще й всу¬
переч проголошеним в декларації уряду засадам. Не зважаючи на
їх протест, пропозиція X. Барановського була прийнята більшістю
Ради Міністрів. Сталося це за мовчазною згодою С. Петлюри, який
був присутній на засіданні, що дуже прикро.
38
Не бажаючи створювати конфлікт з більшістю Ради
Міністрів, І. Мазепа та О. Безпалко на черговому засіданні 23
червня внесли заяву про перегляд цієї постанови з огляду на
те, що вона прийнята без попереднього обговорення Радою
Міністрів, а основне - всупереч засадам, проголошеними з цьо¬
го питання в декларації уряду. Але Рада Міністрів не взяла до
уваги їхню заяву й цього питання не розглядала. Тоді О. Без¬
палко та І. Мазепа, знайшовши підтримку членів ЦК УСДРП,
того ж дня подали голові уряду В. Прокоповичу заяву про свій
вихід з уряду [19. - С. 419-420].
Довідавшись про такий демарш двох провідних міністрів
уряду, С. Петлюра, а згодом і В. Прокопович просили їх, з огля¬
ду на тяжке становище на фронті, хоч на якийсь час затримати
заяви і були проти їх відставки. Але О. Безпалко та І. Мазепа не
бачили іншого способу як реагувати на все це.
Проте, як видно з документів, земельне питання було лише
приводом для відставки з посади міністра праці О. Безпалка.
Насправді, причини були значно глибші, які полягали в неуз-
годженній діяльності Директорії, Головного Отамана С. Петлю¬
ри, уряду УНР і уряду ЗУНР, Диктатора Є. Петрушевича, відсут¬
ності закону про розмежування функцій та ігнорування уряду
УНР. Всі ці реальні причини вказуються в письмовій заяві О.
Безпалка на ім’я голови Ради Міністрів (копія до ЦК УСДРП).
Це цікавий документ, в якому висвітлюються окремі негативні
моменти діяльності вищої влади УНР, які повторились і сьогод¬
ні повторюються вищою державною владою незалежної Украї¬
ни. Тому доцільно навести його більш повно.
“До кабінету Ради Народних Міністрів на руки Голові Ради
Народних міністрів.
Копія до ЦК УСДРП” (без дати. - П. Б., Є. Ю.)
У перших рядках своєї заяви О. Безпалко ще раз підтвер¬
джує свою відставку з посади міністра праці УНР, але в ній
вказує причини свого вчинку, а саме “Мотиви: Від якогось часу
залагоджуються справи великої державної ваги без кабінету.
Відбуваються засідання лише з деякими членами кабінету ра¬
зом з Директорією (а Директорія в цей період складалася лише
39
з одного С. Петлюри. - П. Б., Є. Ю.) та з диктатором Є. Пет-
рушевичем. Такий спосіб ведення державних справ вживаєть¬
ся не лише при залагоджуванні негайних випадків, але також
тоді, коли обговорюють справи, давно кабінетом розпочаті, але
не закінчені і без остаточного рішення кабінету...”.
Тут О. Безпалко вказує, що навіть пропозиції окремих за¬
кордонних місій (як, наприклад уповноваженого місії в Польщі)
“Залишаються для Кабінету тайною...” Далі він продовжує: “От
цей тайний спосіб ведення державних справ перед Кабінетом, на
що Кабінет не давав ніколи уповноваження, відноситься до фак¬
тів надзвичайної державної ваги. Так приміром заявив Андрій
Лівицький, що п. Мацієвич свого часу дістав на тайній нараді ди¬
рективи щодо “лінії Дніпра” (тут, мабуть, йшлося про “лінії Дніс¬
тра”, так як Кость Мацієвич очолював місію УНР в Румунії. - П.
Б., Є. Ю.). От ця справа була для мене, як і цілого Кабінету нови¬
ною. Таке поступування вважаю не лише неконституціонним, не
відповідаючим порядкам нами самими ухваленим і собі даним
й досі незмінним, але й дуже шкідливим для цілої політики Ка¬
бінету. Наш Кабінет досі не користується великою пошаною ні у
членів Високої Директорії, ні у Диктатора Петрушевича.
Се понижування нашого Кабінету переходить з самих на¬
званих членів Високої влади та їх оточення, а від так йде ця не¬
гативна популяризація в ширші кола громадянства, цьому по¬
нижуванню допомагає сам Кабінет тим, що понад його голови
і без нього вирішуються найважливіші державні питання. Дик¬
татор Петрушевич певно мусив замітити- досить досадно, що
на Державних Нарадах не буває Кабінет, бо ж це на цілім світі
немислимо, щоби Державні Наради відбувалися без Кабінету,
та ще гордо називали себе так по часописах. Коли ми не маємо
парламенту, ні тіні парламенту, та ще правимо без Кабінету, то
як це взагалі називати і як ставитися до цього. Не дивно, проте,
що писака Диктатора д-р Назарук, називає міністрів дурнями.
Він цього певно не посмів би зробити, якби ті “дурні” засідали
разом з Диктатором в одній Раді... ”.
У кінці своєї заяви О. Безпалко звертає увагу й на відсутність
узгодженості між урядом УНР, окремими особами цього уряду і
40
Диктатором Петрушевичем... “Всі рішаючі моменти переходять
поза нами і без нас. Для нас Галичан і Буковинців це ще й більш
болючим, що Диктатор має змогу вести свою політику в УНР, а
члени уряду УНР, коли вони з Галичини або з Буковини, якби за
якусь кару виключені за згодою своїх товарищів праці [19. - Ф.
4453- ~ Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 17,18].
Ось з яких причин О. Безпалко подав у відставку. Зміст цієї
заяви свідчить про його аналітичний розум, глибоке розуміння
ним ступеня легітимності влади УНР, а також необхідності роз¬
межування функцій між гілками влади й узгодження рішень із
найважливіших питань між ними.
23 червня 1920 р. О. Безпалко написав заяву до ЦК УСДРП
про те, що він складає із себе “свій мандат, одержаний від ЦК
брати участь в роботі ЦК з вирішальним голосом”, і разом з тим
складає мандат члена Ради Народних Міністрів, так само одер¬
жаний від ЦК [19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 4]. Мотиви
цього вчинку О. Безпалко пояснює тим, що останнім часом між
ним і деякими членами ЦК зайшли дуже гострі персональні
непорозуміння, а також тим, що він не мав виборчого мандату
ЦК, а лише кооптований. Через, це відсутності партійних ор¬
ганізацій і зв’язку з членами партії, він не має підстав відстою¬
вати свої позиції в ЦК.
Також пояснює, що складання міністерських обов’язків є
для нього давно вирішеною справою через особисті причини.
На цю посаду його особа не була передбачена ні партійними ко¬
лами, які творили кабінет міністрів, ні позапартійними колами,
які мали вирішальний вплив на творення кабінету. Він стверд¬
жує, що лише через свою необережність і непоінформованість
дав втягнути себе на цю позицію, захищаючи певну політичну
лінію. Задля справи зробив жертву, обравши цей пост...
У кінці заяви зробив приписку,готовий взятися за будь-яку
справу, яку ЦК йому довірить, а заява не є неодмінною і катего¬
ричною [19. - 4453. - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 5-6].
Виявляється, подібну заяву він писав також ще іб березня
1920 р. Автори вважають, що основну причину своєї відставки
він виклав у заяві на ім’я голови уряду. Крім того, немаловажли-
41
ве значення мала й хвороба нирок, побутова невлаштованість,
безкінечні переїзди з місця на місце, фізична перевтома й вис¬
наження організму.
Головний Отаман, Голова Директорії УНР С. Петлюра дов¬
го не звільняв О. Безпалка з посади міністра, сподіваючись, що
той передумає і повернеться до праці в Раді Міністрів. Нарешті,
29 серпня 1920 р. був виданий наказ про звільнення О. Безпал¬
ка з посади міністра з ю липня 1920 р. [19. - Ф. 1429. - Оп. 4. -
Спр. 4 зв. - Арк. 8].
Проте, незважаючи на заяву до ЦК УСДРП, О. Безпалко
продовжував виконувати партійні доручення. Це підтверджує
письмове звернення Голови Директорії, Головного Отамана С.
Петлюри під назвою: „Лист до голови зборів 28 грудня 1920 р.
Міжпартійного бюро Представників Партій п. Осипа Безпал¬
ка щодо постанови зазначеного зібрання. 20 грудня 1920 p.”.
Щодо вказаної дати написання листа, то вірогідно тут має бути
не 20, а 30 грудня, бо лист писався після зборів.
У листі йдеться про те, що збори міжпартійного бюро пред¬
ставників партій звернули увагу на перевищення повноважень
Головою Директорії і Головним Отаманом військ С. Петлюрою
в справі ліквідації Штабу Дійової армії УНР. Вже був прийнятий
закон про Вище Військове управління, який не був опублікова¬
ний у Віснику Державних Законів і не було його оголошено по
Головній Команді. Значить, не було підстав ліквідовувати Штаб
Дійової армії і утворювати Вищу Військову Раду. С. Петлюра в
листі виправдовується ікаже, що він керувався „попереднім вій¬
ськовим законоположенням”, і зробив це в інтересах держави.
Проте, далі С. Петлюра продовжує, що „не бажаючи утворюва¬
ти тертя в спільній” його праці з Радою Міністрів, особливо в
той момент, він йде „на компроміс і затримує чинність наказу
про розформування Штабу Дійової армії” [19. - Ф. 1429. - Оп.
2. - Спр. 89. - Арк. 20].
Цей факт свідчить про те, що, по-перше, О. Безпалко про¬
явив принциповість, направивши колективну постанову С.
Петлюрі, а, по-друге, О. Безпалко був настільки впливовим
політиком у той час, що йому довірили головування на зборах
42
міжпартійного бюро і до нього звертався С. Петлюра з поясню¬
вальним листом.
У другій половині листопада, під натиском більшовицьких
військ радянської Росії, урядові інституції і армія УНР змушені
були відійти за р. Збруч.
У Польщі, відповідно до закону “Про тимчасове Верховне
Управління та порядок законодавства в Українській Народній
республіці” від 12 листопада 1920 p., був утворений Державний
центр УНР в еміграції, “який став речником української нації в її
боротьбі за самостійну і незалежну Українську Державу” [19. - Ф.
1092. - Оп. і. - Спр. 731. - Арк. 155-157]. Він перебував переваж¬
но в Тарнові, частково - у Варшаві й Ченстохові.
Після листопадової катастрофи, О. Безпалко разом з І. Ма¬
зепою виїхали в Галичину з наміром розпочати там видання
періодичного органу, який би згуртував українців-емігрантів.
24-28 листопада у Львові відбулася нарада ЦК УСДРП для обго¬
ворення ситуації, що склалася. Всі учасники наради висловилися
за те, щоб утворити за кордоном орган об’єднання українських
національних сил, які в цей час були деморалізовані невдачами
у боротьбі. Серед українців-емігрантів, які знаходилися в різних
місцях (в Тарнові (Польща), Празі, Відні, Берліні та ін.), були
різні погляди на перспективу подальшої боротьби за українську
державність. Пропозиція одних - союз з Польщею і Францією,
інших - переговори й мир із радянською Росією і т. п.
4 січня 1921 р. у Відні окремими політичними й громадськи¬
ми діячами (з емігрантів-країнців) були проведені установчі збо¬
ри “Всеукраїнської Національної Ради”. Її організаторами були
колишній член Директорії Опанас Андрієвський, лідер партії со-
ціалістів-самостійників Олександр Макаренко, колишній міністр
юстиції Сергій Шелухін, генерал О. Греків, лідер соціалістів-рево-
люціонерів Микола Залізняк та ін. Вони виступили із заявою про
те, що від цього числа вони є представниками українського наро¬
ду, а не С. Петлюри. Ця акція підштовхнула С. Петлюру 9 січня
1921 р. підписати, ухвалений Радою Міністрів УНР ще на території
України, “Закон про Раду Республіки”, як тимчасовий Верховний
Орган народної влади, яка мала складатися з 67 депутатів - ут¬
43
верджених представників політичних партій і громадсько-полі¬
тичних організацій України. Таким чином, рівночасно повстало
два органи об’єднання національних сил на еміграції. Але “Всеук¬
раїнська Національна Рада” у Відні, внаслідок відсутності єдності
щодо перспектив 21 квітня 1921р., перестала існувати.
Перше засідання “Ради Республіки” відбулося з лютого 1921
р. в Тарнові. Осип Безпалко теж був членом Ради Республіки
і виступив на засіданні з палкою промовою, в якій він сказав,
що соціал-демо-кратія першою кинула клич до консолідації ук¬
раїнських сил у важкий момент. Він звернув увагу, що “повної
консолідації в живому соціальному організмові, коли він нор¬
мально функціонує, не може бути. Нормальний розвиток люд¬
ського суспільства відзначається диференціацією, консолідація
може настати тільки на штучному грунтові. Отже, перебуваючи
нині на цьому штучному грунтові, ми кинули клич консоліда¬
ції, щоб через неї дійти до свого природного грунту. Єдиний
шлях мусить бути для всіх це — однодумність в бо¬
ротьбі за свою державність” {виділено авторами. - П. Б.,
Є. Ю.) [19. - Ф. 1429. - Оп. 4. - Спр. її. - Арк. 1-4. зв.].
Наприкінці виступу він привітав голову Директорії С. Пет¬
люру і присутніх з утворенням Ради Республіки і висловив по¬
бажання, щоб “Рада Республіки по своїх правах була органом
народної влади”. Також О. Безпалко закликав, щоб навколо
Ради Республіки УНР “консолідувалися усі сили в цій бороть¬
бі..., до цього зобов’язує усіх кров, пролита у боротьбі за Украї¬
ну...” [19. - Ф. 1429. - Оп. 4. - Спр. її. - Арк. 1-4. зв.].
О. Безпалко не тільки закликав до згуртовування українців
в еміграції, але й сам проводив активну роботу в цьому напрям¬
ку. У своєму листі до Б. Мартоса він пише: “... разом з Романчен-
ком (І. Романченко - член ЦК УСДРП. - П. Б., Є. Ю.) у Тарнові
проводимо консолідацію нашого громадянства. І дійсно при¬
йшло до повного порозуміння між нашими партіями в Тарнові.
Не знаю, як на це відізветься Відень, Прага і Берлін” [19. - Ф.
4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 31-32].
У цьому ж листі він зазначає й ті перепони, що заважають
консолідації, зокрема й з боку нового голови Ради Міністрів А.
44
Лівицького, але він не втрачає надії й продовжує: “Ми споді¬
ваємося труднощі перемогти і зв’язатися з закордоном для
подальшого порозуміння: С. Д., С. P., С. Сам., С. Ф., Н. Р. і Хл.
Дем.” (соціал-демократи, соціалісти-революціонери, соціаліс-
ти-самостійники, соціалісти-федералісти, народні республі¬
канці і хлібороби-демократи. - П. Б., Є. Ю.) [19. - Ф. 4453. - Оп.
і. - Спр. 13. - Арк. 31-32]. Але, як зазначає О. Безпалко, домо¬
гтися цього буде нелегко, тому що “...громадянство живе як в
мішку, матеріально погано, морально майже в розпуці. Всі
надії на нові події внутрі України або на її кордонах” [19. - Ф.
4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 31-32].
Підтвердженням активної участі О. Безпалка у Раді Республі¬
ки є його виступ 14 березня 1921 р. на її засіданні з великою про¬
мовою, в якій охарактеризував політичне становище в Україні,
закликав до відповідальності і висунув завдання. В наступні дні
був прийнятий “Тимчасовий закон про форму державного уст¬
рою та порядок законодавства в Українській Народній Респуб¬
ліці”. Проект цього закону, як видно з чернетки, написаної його
рукою і, яка збереглася в архіві, розробляв О. Безпалко [19. - Ф.
4453- - Оп. і. - Спр. 13. - Арк. 2-22, 49-55]-
Незабаром прогнози О. Безпалка про важкі шляхи до кон¬
солідації підтвердилися. В емігрантській газеті “Український
вісник” була опублікована стаття, в якій подавався в перекру¬
ченому й фальсифікованому вигляді зміст його виступу на за¬
сіданні Ради Республіки. У зв’язку з цим, О. Безпалко пише 18
березня 1921 р. (це був день підписання Ризького миру між ра¬
дянською Росією і Польщею) лист-заяву до ЦК УСДРП на ім’я І.
Мазепи про свій вихід з Ради Республіки. Мотивував свій вчи¬
нок тим, що в “Українському віснику” хлібороб-демократ Біло-
польський надрукував “нікчемну брехню”, а закордонні групи
УСДРП, не перевіривши справи, прийняли її за істину, розво¬
дили інтриги, а член ЦК М. Шадлун навіть вимагав відкликан¬
ня О. Безпалка з Ради Республіки. Сам же О. Безпалко “ніде не
міг помістити спростування цієї брехні” [19. - Ф. 4453. - Оп.
і. - Спр. 13. - Арк. 39]. О. Безпалко пояснює, що якби він керу¬
вався амбіцією й емоціями, то негайно вийшов би з Ради Рес¬
45
публіки. Але, враховуючи малочисельність соціал-демократів в
Раді Республіки й необхідність створення основ для майбутньо¬
го Ради Республіки, він не міг у відповідальний час залишити
роботу, за яку мусив відповідати. Водночас стверджує, що він
“не може дальше виконувати які-небудь обов’язки наложені
ЦК” без повної сатисфакції (вибачення - П. Б., Є. Ю.) від М.
Шадлуна, віденської організації й Головної Ради Української
соціал-демократичної партії Галичини і Буковини, хоч на той
час він працював від Української соціал-демократичної робіт¬
ничої партії. Водночас заявляє, що „його участь в Раді Респуб¬
ліки в Тарнові являється без порозуміння з УСДП, яка до його
політичної діяльності немає жодного відношення” [19. - Ф.
4453- - Оп. і. - Спр. 14. - Арк. 5].
Тоді ж він отримав листа від Секретаріату Української со¬
ціал-демократичної партії у Львові (УСДП) з повідомленням про
те, що Головна Рада УСДП запрошує О. Безпалка на найближ¬
чу крайову конференцію. З листа видно, що УСДП у Львові не
хотіла втрачати такого високопоставленого члена партії, яким
на той час був О. Безпалко. Головна Рада УСДП Галичини і Буко¬
вини наводить у листі низку аргументів з метою довести, що О.
Безпалко є членом їхньої партії, а саме:
1. Він являється членом ширшої Екзекутиви (керівного ор¬
гану. - П. Б., Є. Ю.).
2. Був членом конституанти і національного сейму, Українсь¬
кої Національної Ради у Львові і Станіславові.
3. Брав участь як представник в ЦК УСДП.
4. Навіть будучи в Кам’янці в 1919 р, редагував „Боротьбу” -
орган УСДП.
5. Ніколи не заявляв аж до 8 березня 1921 р. про свій вихід з
їхньої партії.
6. Підтримував тісний контакт з партією:
а) в Станіславові, в березні 1919 p., був на конференції допові¬
дачем;
б) по приїзді з Кам’янця, в січні 1920 p., з’явився у Секре¬
таріаті УСДП у Львові та сплатив податок до крайової
організації;
46
в) увесь час в 1920 р. бував на засіданнях Головної Ради
УСДП, коли тільки бував у Львові й ніколи не згадував,
що бере участь як член Української соціал-демократич¬
ної робітничої партії [19. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 14. -
Арк. 5].
Але, як відомо, О.Безпалко ще з квітня 1919 p., після при¬
значення його міністром праці в уряді Директорії, тісно спів¬
працював з ЦК УСДРП. Він навіть був кооптований до ЦК з ух¬
вальним голосом. А з УСДП Галичини і Буковини, яка в 1920 р.
стала на радянофільські позиції, його зв’язок був перерваний.
Після відставки з посади міністра УНР, О. Безпалко деякий
час жив у Львові, а в 1922 р. переїхав у Чехословаччину в м. По-
дебради, де була організована Українська сільськогосподарська
академія. В цій академії О. Безпалко працював на посаді лектора
німецької мови до її закриття (1935 p.). З 1935 по 15 квітня 1945 р.
він викладав німецьку мову в організованому в 1935 р. Українсь¬
кому техніко-господарському інституті в м. Подебради.
У період німецької окупації політичною роботою не зай¬
мався і гестапо не переслідувався.
Зазначимо, окрім основної роботи в державних установах, О.
Безпалко впродовж багатьох років (до 1929 р.) провадив велику
політичну й громадську діяльність. Окрім соціал-демократич¬
ної партії Галичини і Буковини, він був членом ЦК УСДРП (пос¬
відчення від 14 лютого 1920 р.) і відповідав за взаємовідносини
з соціалістичними партіями інших держав, а також разом з М.
Поршем та Б. Матюшенком - за формування делегацій на між¬
народні конгреси та конференції [19. - Ф.4453. - Оп. і. - Спр.
і. - Арк. 92].
Сам він був делегатом конференцій соціал-демократичних
партій багатьох держав. Представляв буковинських соціал-де¬
мократів на конференції соціал-демократичних партій Австрії
в 1907 і 1912 pp. Тільки в період з 1922 по 1924 pp. брав участь
у понад 10 міжнародних конференціях соціал-демократичних
партій країн Європи. [19. - Ф. 4453. - Оп. і - Спр. і - Арк. 2-36].
Із 1921 по 1929 р. О. Безпалко входив від УСДРП до Виконавчо¬
го Комітету ІІ-го Інтернаціоналу і як делегат брав участь в його
47
конгресах в 1923, 1925, 1928 роках, на яких виступав з допові¬
дями про становище в Україні і українського народу. Мав тіс¬
ні зв’язки з лідерами ІІ-го Інтернаціоналу Карлом Каутським,
Отто Бауером, Карлом Ренером, В. Брайштадтом та ін. і, як він
заявив на допиті в НКВС у 1945 p., поділяв їхні ідеї [20. - Ф.
263. - Оп. і. - Спр. 148443. - Арк. 2, її, 18 зв.].
Разом з іншими членами УСДРП, О. Безпалко прагнув за¬
лучити авторитетних осіб цього міжнародного органу соціаліс¬
тичних партій до захисту українського й інших народів, поне¬
волених більшовицькою Росією. Так, в декларації УСДРП від 21
травня 1923 p., підписаній українськими соціал-демократами
О. Безпалком, О. Бочковським, І. Мазепою, М. Матюшенком та
В. Старосольським, до конгресу Соціалістичного Інтернаціона¬
лу проголошувалося: “Конгрес не може мовчати перед фактом
безоглядного економічного 'визиску та жорстокого національ¬
ного терору, який провадить російське правительство на Ук¬
раїні, в Грузії та інших окупованих країнах, віддаючи населен¬
ня цих областей на поталу голодній смерті, він мусить осудити
цю політику якнайгостріше” [18. - С. 140].
До однієї з резолюцій конгресу українськими делегатами,
серед яких був і О. Безпалко, був запропонований пункт про те,
що „Конгрес протестує проти насильства над українським на¬
родом з боку імперіалізму сусідніх держав - Росії, Польщі та
Румунії, які силою окупували Україну і розділили її територію
між собою. Конгрес визнає право українського народу на вільне
національно-державне самовизначення і кличе всесвітній про¬
летаріат піддержувати український народ в його визвольній бо¬
ротьбі” [18. - С. 140; 20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148443. - Арк.
18 зв.]. Але, внаслідок протесту російських меншовиків, цей
пункт резолюції не був проголосований.
Крім того, О. Безпалко був членом і брав участь в багатьох
громадських організаціях і товариствах - українського робітни¬
чого товариства „Поступ ” (у Відні), робітничого товариства про¬
світи “Воля” (в Чернівцях), денних і міських робітників „Праця”,
робітничої ради у Львові, споживчого товариства „Україна” (в
Подебрадах) та багатьох інших, де виступав з лекціями.
48
Виступав також з лекціями в Карловому університеті в Празі
(1931 p.), проводив в тому ж університеті семінар з германсь¬
кої філології (1926-1928 pp.), соціологічний семінар (1928-1929
pp.). Публікував багато статей в періодичних виданнях.
Водночас, О. Безпалко приділяв значну увагу вихованню в
патріотичному дусі української молоді, дітей українських еміг¬
рантів. Із 1930 по 1939 р. він був вихователем спортивного това¬
риства „Січ”, яке переїхало з Відня до Праги, завданням якого
було фізичне виховання української молоді. Товариство „Січ”
діяло до окупації Чехословаччини німцями. В архіві зберегли¬
ся його робочі записи про відкриття січових курсів, про вихо¬
вання нової людини через „Січ”. Про авторитет О. Безпалка в
цьому питанні свідчить факт його обрання Головним кошовим
Українського січового союзу за кордоном [20. - Ф. 263. - Оп.
і. - Спр. 148-443. - Арк. 18 зв.].
Але міжпартійні інтриги навколо О. Безпалка продовжу¬
валися впродовж 20-тих років. Особливо вони спостерігалися
з боку українського есера Никифора Григоріїва, від якого над¬
ходили грубі безтактні листи, а також з боку соціал-демократа,
колишнього члена ЦК УСДРП М. Шадлуна [19. - Ф. 4453- - Оп.
і. - Спр. 13. - Арк. 39, 6і, 72-75]-
Страждаючи через хворобу, втому та душевний неспокій
О. Безпалко 2 травня 1928 р. звертається із заявою до „Закор¬
донної делегації Української соціал-демократичної робітничої
партії”, в якій повідомляє про те, що „з цього числа він не ува¬
жає себе членом закордонної делегації УСДРП і виходить з її
складу”. Тут же пише, що мотиви він викладав ще з 1925 р. Не
раз на засіданнях про ’’спосіб праці та нашу тактику”. Вдруге
він написав таку ж заяву 18 листопада 1928 p., але листи - від¬
повіді Подебрадської організації УСДРП він отримав лише 27 і
30 липня 1929 р. із дріб’язковими звинуваченнями на його дії
[19. - Ф. 4453- - Оп. і. - Спр. 13 - Арк. 39, 40, 41, 77, 78, 79І
Із тих листів і матеріалів, які збереглися в архіві, можна
зробити висновок, що не всім подобалась його принциповість і
своя думка в оцінці тих чи інших явищ, а також погляди на ук¬
раїнський національний рух у всеукраїнському масштабі. Саме
49
такий підхід у нього був - всеукраїнський, а не галицький, бу¬
ковинський чи наддніпрянський.
На допиті в 1945 Р- він стверджував, що, після виходу із ук-
раїн-ської соціал-демократичної партії в 1929 p., „примкнув до
Чеської соціал-демократичної партії” (яка в той час була прав¬
лячою партією) і був її членом до 1939 p., до окупації Чехосло-
ваччини німцями.
У 1929 р. О. Безпалко вийшов з Виконавчого комітету II
Інтернаціоналу і перестав займатись політичною діяльністю
й „цілком віддався науково-дослідній праці - слов’янського
впливу на німецьку художню літературу” [20. - Ф. 263. - Оп.
і. - Спр. 148-443. - Арк. 14]. Водночас, провадив викладацьку
роботу в українських вищих навчальних закладах в Подебрадах
(Словаччина), будучи на посаді професора (він мав науковий
ступінь: доктор філософії).
18 червня 1945 р. у м. Подебради Осип Безпалко був зааре¬
штований опергрупою відділу контррозвідки „Смерш” 1-го Ук¬
раїнського фронту, як записано в протоколі допиту. Того ж дня
він був доставлений до Лук’янівської тюрми НКВС м. Києва. Під
час арешту в нього знайшли дві книги під назвою „Боротьба”.
17 серпня 1945 року, після неодноразових допитів, О. Без-
палку пред’явили звинувачення в тому, що він, будучи лідером
контрреволюційної соціал-демократичної партії Буковини, вів
активну боротьбу проти комуністичної партії і революційного
руху. Мав тісний зв’язок з лідерами II Інтернаціоналу Карлом
Каутським і Отто Бауером та ін. Був міністром праці в контр¬
революційному уряді Директорії... і весь період проводив ак¬
тивну антирадянську діяльність [20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр.
148443. - Арк. 18 зв.].
У відповідь на питання, чи визнає він себе винним, О. Без¬
палко, будучи важко хворим, але сильним духом, сміливо і рі¬
шуче відповів неправедному суду: „Будучи лідером української
соціал-демократичної партії Буковини я проводив активну ро¬
боту у відповідності з політичною програмою соціал-демокра-
тичної партії, яка заперечувала революційну боротьбу проле¬
таріату проти капіталізму і експлуатації класів, а закликала до
50
еволюційного розвитку (виділено авторами. - П. Б., Є. Ю.)
добивалась мирним шляхом покращення матеріального стано¬
вища трудящих...”.
мав зв’язок з лідерами II Інтернаціоналу Карпом Каутським
і Отго Бауером, з якими особисто зустрічався і поділяв їх ідеологіч¬
ні погляди...”.
„Закликав український народ на боротьбу з радянською
Росією... Виступав з промовами перед солдатами української
армії і перед населенням Рівного, Проскурова, Здолбунова,
щоб мобілізувати всі сили на боротьбу з радянською Росією”
[20. - Ф. 263. - Оп. і. - Спр. 148443. - Арк. 2,19-23, 27].
Йому був винесений вирок: вісім років заслання. Цей строк
згодом був скорочений до п’яти. Але в особовій справі відсутні
відомості про місце заслання та його смерть. В іншому джерелі,
яке можна вважати достовірним, стверджується, що Осип Без¬
палко був “засуджений Особливою нарадою МВС СРСР до за¬
слання на 5 років у Джамбульську область. Звільнений 17 чер¬
вня 1950 р. Подальша доля його невідома” [16. - С. 352].
Додаток і
Автобіографія Осипа Безпалка власноручно ним
написана, коли він був на посаді міністра праці УНР
(подається без змін)
Моя Curruculum vitae
Родився 13 мая в 1881 р. у Чернівцях на Буковині. Родичі Іван
і Єлена бідні міщани. Ходив до німецьких шкіл, бо українських
в тих часах ще не було. 1900 - мусів опустити гімназію не скін¬
чивши... (одним словом нерозбірливо написано - Б. П., Ю.Є.)
задля участі в політичному русі. 1899 - заснував таємний кру¬
жок українських гімназистів і був його головою. 1901 і 1902 р.
редагую “Буковину” - орган буковинської національної органі¬
зації. 1903 - дістав призначення на учителя початкової шко¬
ли у Вашківцях п. ч. там засновою 1904 р. перше гімнастичне
товариство “Січ” на Буковині і учительський орган “Промінь”,
який в першім півріччю сам редагую. Задля опозиційності в
політиці против правительственної партії Соцького і Василька
51
переслідують мене власті і перикидають з місця на місце май¬
же через усі повіти української Буковини (190- 1907 pp.). 1908
р. призначають профісіональні союзи Буковини своїм краєвим
секретарем, а разом з тим статю міським учителем в Чернівцях
і числюся таким аж до 1919 р.
1907 р. засновую крайову організацію української соціал-де-
мократичної партії і був її головою аж до війни. 1908 - засновою
соціал-демократичний орган (тижневик) “Боротьбу”, яку реда¬
гую до 1918 р. з перервами. 1910 р. засновую перший професіо¬
нальний орган український в Австрії “Залізничник”.
1911 кандидую на посла до парламенту, 1914 - до Буковинсь¬
кого Сойму против офіційної української партії і осягаю значну
меншість голосів при нечуванім терорі зі сторони правитель-
ства. 1915 і 1916 р. під час війни був головою просвітної праці
між українськими полоненими в німецькім таборі Раштат. 1917
р. - учетелюю на Волині і в табору волинських біженців коло
Сольного роду. 1918 - Підоймаю революцію разом з цілою ук¬
раїнською суспільностю проти давньої австрійської влади на
Буковині (початок листопада) і дістаю 1919 як посол “Націо¬
нальної Ради” і член ЦК УСДРП працюю в Києві, у Львові, в
Станіславові і за границею. 25 квітня 1919 р. покликають мене
до кабінету Матроса.
Міністр праці
Осип Безпалко (Підпис)
Джерело: Центральний держайний архів вищих органів
влади та управління України. - Фонд 1429 (Канцелярія Дирек¬
торії УНР). - Опись і. - Справа 35. - Арк. 21-22.
Джерела та література
і. Біографічні дані О. Безпалка взяті із власноручно написаної ним
автобіографії, яка зберігається в Центральному державному ар¬
хіві вищих органів влади та управління України.
52
2. Борба. Орган соціал-демократичної партії Буковини (1908-1914 pp.).
3. Верига Василь. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923. - Т. і. -
Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН Украї¬
ни, 1998.
4. Волинець С. Предвісники і творці листопадового зриву. - Вінні¬
пег (Канада), 1965.
5. Добржанський О. В. Національний рух українців Буковини другої
половини XIX - початку XX ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999.
6. Доценко Олександр. Літопис української революції. - Т. II. Книга 4.
1917-1922. - Київ-Львів, 1923. - 364 с.; Книга 5. 1917-1923. - Львів,
1924. - 400 с.
7. Жерноклеєв О., Райківський І. Осип Безпалко: сторінки життя і
громадської діяльності // Галичина. - Івано-Франківськ: Плай.
- 2003. - № 9.
8. Жуковський А. Історія Буковини . - Ч. 2. - Чернівці, 1994.
9. „Залізничник”. Орган українських залізничників (1910-1913 pp.).
10. Клемансо Жорж - прем’єр-міністр і військовий міністр Франції,
організатор інтервенції французьких військ на чорноморське уз¬
бережжя України.
її. Лозинський Михайло. Галичина в роках 1918-1920. Нью-Йорк:
Червона Калина, 1970.
12. Мазепа Ісак. Україна в огні й бурі революції. - К.: Темпора,
2003. - 608 с.
13. Новосівський І. М. Українська державна влада на Буковині в 1918
р. - Нью-Йорк, 1964.
14. Патер І. Союз Визволення України. - Львів, 2000.
15. Промінь - Незалежний орган українського учительства (1904-
1907 pp.).
16. Сідак В. С., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан:
трагедія українського державника. - К.: Темпора, 2004.
17. Стахів Матвій. Україна в добі Директорії УНР. - Т. 2. - Скрентон
(СІЛА), 1963.
18. Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як
історичне і соціально - політичне явище/ НАН України. Ін-т со¬
ціології. Відп. ред. В. Б. Євтух. - К.: Інтел, 1994-
19. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін¬
ня України.
20. Центральний державний архів громадських об’єднань України.
53
Число 9.
Чернівці', 1. червня 1011.
Рік IV.
V Ц I? tl ї її с ь и н с о к. і я л * д с лі о ц р « т н ч її и й р о б ї у н и ч и й о р г <і н*
“r^zzrr Виходить ? 1-го і 15-го кождого місяця.
Передплата: річно 4 К, «іприяо 2 К Цая затратнім річно: І долар, 4 марки, 2 рубаї 50 кой. ~~ Адреса редакції
і адміїїїстрац»: Діорба", Чср мі тії улиия Морлрй число 20. Поодиноке число „Ііорбк" 10 сотиків.
ОСИП БЕЗПАЛКО.
Наш кандидат і>а
Кшманьщину І Сада-
ґуришну.
Хто не знає » краю
Осина Безпалка? Імя
його звязане тїсіго i:t
боротьбою проти» І ІЕО
бЛЄНЯ, ПрОТИВ кривди.
Всюди, де шукали пер
«його, хто би ста» про¬
тни неправди, там ста¬
вив ся Безпалко, Він
не оглядав ся на то,
чи в тій борбі богзто
за ним стоїть. Навіть
коли треба було ділком
самому стати промів
найбільше моїуіого во¬
рога, зробив вія се і не
завагався нї на хвильку.
Жкте його, від тоді
коди почав думати, се
шукані? енраведливосічt
в суспільній житго, се
безвереривна боротьба
проти» теиерітного не-
справедливого устрою.
Вінродився a I8S! р.
в Черм^вцях" В гімназії
довшав ся через питане
кппжок поза школою
про бріхню і кривду,
яка опановуєсьйіт. Тому
.нуртував навкруг себе
своїх това р иш і в -у чеіін¬
ків » кружок, пи>бм ра¬
зом шукати правди.
В сім кружку присяг
пули собі товариші, що
будуть служити для на¬
роду, коли вийдуть зі
школи.
Безпалко додержав свою присягу.
іще яко гімназист говорив він на вічах і на
Дуко виш і в Галичині (в спятииськім нової). Вже
тоді відзначали ся Його
бесїди запа "і ьчивостню
і пристрастною нена*
висги ю и рот И в П юблен я
нашого народу. В Чер¬
нівцях працював вже
тоді в міщанських ор¬
ганізаціях. На першім
соці я л їсти ч н їм в іяу у к ра-
іпських робітників, яке
скликала в тих часах*''
Анна Навдиківна, сестра
славного радикала Пав*
лика, виголосив він.бе¬
сіду, За те все знена¬
виділа його шкільна
вдасть і розказала по-
лінії, щоби о настерегла
його кроки і Його дім.
Через те і через свою
бідноту мусів він опу¬
стити гімназію перед
часом.
Якраз тоді шукала
редак-
приняв
часах
покладали ще веї ве¬
ликі надії на «реальну"
та „демократичну" по
лїтику пана Стоцького
разом з Ва¬
сильком боров ся як¬
раз проти?, румунських
бояр, „старих" Русинів
і протне нравительствз.
Було се за часів сецесії
українських послів з бу¬
ковинського сойму Без*
палко був вже тодТ со*
іІТялГстом. Але як він
побачив з близька політику патріоті в* народовців,
то се ще більше утвердило його 8 соціалістичній
думні. Він видїв, що народовці скоро стануть
великим нещастсм для народу. Они виступали
лише тому проти» бояр, щоби собі на їх місце
54
Микола Василько - видатний
український дипломат і політик
Серед чималої когорти українських дипломатів початку XX ст.
ім’я М. Василька займає особливе місце. Він зробив вагомий вне¬
сок в розбудову української зовнішньої політики, стояв біля витоків
багатьох важливих міжнародних ініціатив молодої української
держави, був засновником
кількох дипломатичних
представництв за кордо¬
ном, впливовим політи¬
ком європейського рівня,
до думки якого прислуха¬
лися найвищі посадовці
багатьох країн. За своїм
походженням, вихован¬
ням, соціальним статусом
М. Василько відрізнявся
від більшості українських
дипломатів початку XX
ст., що давало підстави
багатьом політикам підоз¬
рювати його в неукраїнсь-
кості, кар’єризмі та всіля¬
ких інших недоречностях.
Тільки після його смерті
К. Левицький, який знав
М. Василька не один деся¬
ток років написав: ,До осо¬
М. Василько у 1906 р.
55
би посла Василька не всі галицькі українці мали повне довір’я, бо
таки дехто йому не довіряв з причини близьких взаємин з уря¬
довими чинниками, що не раз уживали його за посередника до
нашої парляментарної репрезентації, щоби злагіднити її такти¬
ку. Але мій життєвий досвід з довголітньої співпраці з послом
Васильком каже мені прилюдно признати, що він працював з
нами щиро”1. Про М. Василька вже є незначна література, однак
його постать та діяльність настільки багатопланові та різнобічні,
що потребують подальших досліджень. Особливо цікавою є його
дипломатична діяльність. Можемо пишатись, що Буковина в бу¬
ремні роки визвольних змагань 1917 - 1920 pp. змогла висунути
на дипломатичну діяльність таку непересічну особистість, якою
був М. Василько.
Васильки - давній український боярський буковинський
рід, який зволощився (зрумунізувався) в період Молдавського
князівства. З часів середньовіччя вони володіли маєтком Лу¬
кавець. Відомо, що князь Молдавії Олександр V 1428 року під-
г і_ і»тігсстттгл сгогги, твердив синам Станіслава Лука-
frhr.WASSILKO V.5EWCK1 вецрького_ Юрію . Кузьмі_ ^
на володіння маєтком Лукавець.
Саме від цих Лукавецьких похо¬
див рід Васильків.
В документах Молдавського
князівства є чимало згадок про
рід Васильків Лукавецьких. Нап¬
риклад, іо липня 1710 р. Іван Ва¬
силько Лукавецький засвідчив,
що Іляна з роду Туркулів пере¬
дала частину землі в селах Го-
рошівці і Боянчук своїй братовій
Антимії, вдові Констянтина Тур-
кула2. 20 листопада 1755 р. Олек¬
сандр Василько, як громадський
писар оформив угоду, згідно з
якою Парасковія і Сіліон, діти
Герб роду Васильків Георгія Ончула, віддали Міха-
фон Серецьких
56
лакі Крешку за борги і/8 частину землі в маєтках Лукавець і
Берегомет3 і т.д.
Вперше в австрійських документах прізвище Васильків зус¬
трічаємо за 1776 р. В них зазначалося, що Олександр Василько -
мазил з Лукавця, володіє селом Берегомет, в якому господарює
сам4, і жовтня 1777 р. у складі 93 мазилів Олександр Василько у
Чернівцях прийняв присягу Австрійському імператору5.
Згідно з указом від 14 березня 1787 p., буковинське дворянс¬
тво зрівнювалося в правах з галицьким. Передбачалося, що бу¬
ковинська шляхта повинна ділитися на стан панів і стан рицарів.
Стан панів складався з графів і баронів. Ці звання отримували
12 сімей, які за часів Молдавського князівства займали найви¬
щі державні пости, а також ті дворяни, які мали не менше з тис.
флоринів річного прибутку. Рицарський стан отримували всі
інші бояри, а з мазилів - ті, хто числився в реєстрах молдавсь¬
кого князівства6. 10 серпня 1792 р. Микола (Ніколаус), Василь
і Степан Васильки одержали від австрійської влади підтверд¬
ження рицарського звання, а через два роки, 22 лютого 1794 p.,
М. Василько купив у родини Ончулів частину землі в Банилові
Молдавському7. В 1802 р. Микола Василько мав володіння в с.
Іспас, Банилові Молдавському та Баінце; Василь Василько - в с.
Лукавець, Берегомет, Панка, Жадова, Мигове; Степан Василь¬
ко - в Калинівцях8.
В середині XIX ст. Юрій (Йордакі) Василько, який володів
маєтками в Лукавцях і Берегометі, найвищою постановою ім¬
ператора від і січня 1855 р. (диплом 14 липня 1855 р.) одержав
орден Залізної Корони другого класу і титул барона9. Його син
Олександр, рицар фон Василько, був маршалком Буковинського
крайового сейму в 1870-1871 pp.10 Йому було присвоєно почесний
титул „Серецький” (від р. Серет, на якій лежало головне село
його місцеперебування - Берегомет). Він брав активну участь
у політичній боротьбі на Буковині. Відомо, що 1869 p., висту¬
паючи на сесії буковинського сейму, Олександр Василько об¬
винуватив ледве не всіх українців Буковини у москвофільстві,
прагненні приєднатися до Росії. На цій підставі він вимагав об¬
меження національних прав українського населення краю.
57
Інший син Юрія Василька, Микола, був обраний 7 лютого
1867 р. до Буковинського сейму від курії великих землевласників.
Однак особливої активності в сеймі не проявляв. Політика йому
була явно не до душі. Тому вже на наступних виборах до сейму
1870 p. М. Василько не висував свою кандидатуру. Він мав славу
великого філософа і, мабуть, тому досить швидко розчарувався в
роботі сейму. Микола Василько володів невеликим маєтком в селі
Слободзія-Комарівці. Обидва брати, як і їх батько, вважали себе
волохами11.
24 березня 1868 р. в сім’ї Миколи Василька, в селі Слобод-
зія-Комарівці Сторожинецького повіту, народився син. Його
також назвали Миколою (Ніколаусом). До ю років малий Ми¬
кола виховувався вдома під керівництвом матері. Домашнє
навчання мало волосько-німецьке спрямування.
1878 р. батьки відправили Миколу Василька до Відня на
навчання в престижному закритому навчальному закладі Те-
резіанум, щось на зразок Пажського корпусу в Петербурзі. В
ньому навчалися діти дворян, високопоставлених чиновників,
військових. Директором Терезіануму на початку 80-х pp. XIX
ст. був майбутній прем’єр-міністр Австрії барон Гавч. На жаль,
якихось відомостей про роки навчання М. Василька у Відні
немає. Єдине можна сказати з упевненістю, що юний Микола
вже тоді завів знайомства з багатьма однолітками, які пізніше
стали впливовими людьми у внутрішній та зовнішній політиці
Австро-Угорської імперії. Навчання у Відні М. Василько успіш¬
но закінчив у 1887 р.
Після Терезіануму, Василько в 1887/88 pp. проходив одно¬
річну військову службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. У
цей же час і в цьому ж полку служили Я. Флондор, М. Попович,
І. Якубович, які пізніше стали лідерами румунського національ¬
ного руху на Буковині12. Через сім місяців служби М. Василько
був переведений в запас за станом здоров’я. Він вступив до Чер¬
нівецького університету і став студентом правничого факульте¬
ту, де навчався до 1891 р.13.
Про ті часи М. Василько згадував, виступаючи на одному із
засідань Буковинського сейму: „Тоді був я собі дуже розтріпа¬
58
ним живим молодцем, се знають усі, що тямлять мене з того
часу. Тоді я пумпував (підсижував. - О. Д.) кождого, хто лише
мені навинув ся (веселость) і давався також усякому пумпувати
(довготреваюча веселость)...”14. Він вів безпечне, веселе життя,
витрачаючи великі суми грошей наліво і направо, не відмовля¬
ючи собі в усіляких утіхах. Гроші були, тим більше, що після
смерті батька й матері М. Василько перебрав на себе володіння
маєтком Слободзія-Комарівці (дві громади).
Слобода-Комарівці - українське село. 1890 р. в ньому про¬
живало 684 українці, 37 румунів, 34 євреї і німці15. Самостійне
володіння примусило М. Василька уважніше приглянутися до
взаємин, які панували в сільській громаді. В селі священиком
був румун о. Скраба.
Він не хотів визнавати
національних прав ук¬
раїнців і вів богослужін¬
ня румунською мовою.
Селяни декілька разів
зверталися до М. Ва¬
силька, як свого помі¬
щика, з проханням на¬
вести порядок в церкві.
Слід віддати належне
М. Василькові, який до¬
сить швидко розібрався
в ситуації, примусив¬
ши священика служи¬
ти і проповідувати ук¬
раїнською мовою. А
щоб його остаточно
приборкати, збудував,
не пожалівши влас¬
них коштів, будинок
для іншого священика
в Слободзії-Комарів-
цях. Цим священиком д-/\ Василько на початку 90-хpp. XIX cm.
59
був Віктор Захаровський, який впродовж 90-х років викону¬
вав повноваження довіреної особи М. Василька. У такий спосіб
було розв’язано церковну проблему в селі, заспокоєно місцевих
селян. За це М. Василько одержав від митрополита Сильвестра
архієрейське благословення і декрет визнання16.
Вихований у волосько-німецькому дусі, М. Василько в мо¬
лоді роки підтримував тісні стосунки з румунськими національ¬
ними об’єднаннями. Для товариства „Junimea” (Юність) він
впродовж 6 років жертвував щорічно по юо золотих ринських і
перебував у почесному комітеті на вечорах відпочинку, які вла¬
штовували його члени. Деякий час, за особистим проханням ві¬
домого румунського політика І. Зотти, М. Василько перебував у
товаристві „Concordia” (Згода), однак незабаром демонстрати¬
вно покинув його, обурений антисемітськими висловлювання¬
ми одного з лідерів цього товарйства консисторського радника
Цуркана17. Слід зазначити, що Василько ніколи не намагався
зайняти якесь визначне місце в румунських товариствах, і, як
зазначав пізніше, співпрацював з ними, перш за все, під впли¬
вом своїх товаришів18.
29 жовтня (з листопада) 1890 p. М. Василько оженився на
Ользі Гергелі, яка належала до знатного роду Гергелі-Форгашів і
мала 140 тис. корон приданого. Після цього він вирішив продати
володіння в селі Слободзія-Комарівці і купив маєток села Верх¬
ній Лукавець, котрий, як уже зазначалося, був понад 400 років
родовим гніздом роду Васильків. Незабаром його обрали старо¬
стою громади. Сюди ж перебрався і В. Захаровський як свяще¬
ник приходу та член громадської ради.
Верхній Лукавець, так само як і Слободзія-Комарівці, був
виключно українським селом. Перебуваючи на посаді громад¬
ського старости, М. Василько досить швидко завоював повагу
і довір’я українських селян, виступивши на захист їхніх інте¬
ресів. Для селян це було особливо важливо, бо з попереднім
власником, поміщиком Костянтином Васильком, у них склали¬
ся досить напружені стосунки. 1887 р. справа дійшла навіть до
відкритого бунту. Селяни виступили проти поміщицької забо¬
рони користуватися пасовиськом і самочинно захопили сільсь¬
6о
кий випас19. Справу розглядало повітове управління у Вижниці.
Селян було покарано, їхні дії визнано протиправними. М. Ва¬
силько майже відразу, ставши власником, дозволив селянам
користуватися пасовиськом.
Однак він не обмежувався тільки соціально-економічни¬
ми проблемами. Вже в 1894 р. газета „Православная Буковина”
писала: „...Николай рьіцарь де Василько, чистокровний румьін,
оказал такую честную обьективность в отношении к населенню,
среди которого живет, що мьі можем только поставити его в при-
мер другим его сонациональникам, истребляющим так завзято
все, що только носит русское (українське. - О. Д.) знамя. Госпо-
дин де Василько завел именно в громадском деловодстве своего
села русское (українське. - О. Д.) письмо яко урядовое и заказав
в той цели тоже относительньш русскии друксортьі (бланки. -
О. Д.) и бумаги. Желая вполне удовлетворительно руководити
подведомственньїм себе русским населением, он старается тоже
основательно изучити русский ЯЗЬІК и в той цели берет уроки у
местного учителя”20. До речі, це було перше повідомлення про
М. Василька в українській пресі. Як бачимо, українці тоді диви¬
лися ще на М. Василька як на румунського поміщика. Наступ¬
ного року про прихильну до українців діяльність М. Василька
написала віденська москвофільська газета „Просвещение”, реда¬
гована Г. Купчанком21.
Можна назвати декілька причин, які обумовили щире, добро¬
зичливе ставлення М. Василька до українських селян та їх націо¬
нальних потреб. По-перше, це, як вже зазначалося, його природ¬
жене відчуття політичної ситуації і розуміння того, що потрібно
рахуватися з вимогами селян. Певну роль тут, мабуть, відіграло і
навчання в Терезіанумі, в якому на той час було чимало виклада¬
чів з прогресивними ідеями. По-друге, великий вплив на М. Ва¬
силька в цей час мав відомий буковинський лікар і політичний
діяч В. Волян. Його дружина була рідною тіткою М. Василька.
В. Волян, будучи професором медицини, директором крайової
лікарні, депутатом австрійського парламенту та буковинського
сейму, справляв значний вплив на політичні відносини в краї.
Саме він разом з І. Тимінським виступив у 1892 р. з ідеєю ство¬
6і
рення якоїсь третьої політичної течії в українському русі, яка б
зайняла проміжне становище між українцями і румунами. В. Во¬
лян і його прибічники називали себе консервативними русина¬
ми. Головними підвалинами цієї течії були гасло „Буковина для
буковинців!”, захист православної віри від наступу католицизму
та уніат-ства, ідея православної солідарності українців і румунів
у вирішенні крайових проблем, забезпечення пріоритетних прав
на Буковині українцям і румунам як автохтонним народам. Такі
ідеї були близькі М. Васильку, тому він встановив тісні контакти з
В. Воляном, визнаючи його своїм ідейним проводирем. Ці ж ідеї,
з ініціативи М. Василька, активно проповідував у Верхньому Лу¬
кавці В. Захаровський. В одному з дописів до газети „Просвеще-
ние” він заявляв: „Мьі (т. е. русские и румьінские православньїе
буковинцьі) есьмо надзвичайно слаби в поровнянню с прочими
народами Австрии, даже если совсем соединимося одни с други¬
ми в одну партию. Що-ж теперь говорити, если мьі будемь одни
с другими вороговати? Припомним себе незабутного митропо¬
лита Петра Могилу, которьій бьигь родом румьін, но которьій в
найтяжчих часах вьісоко держал знамя православия и русскости
в Киеве и в целой Украине, котору тогди пхали под ярмо поляки!
Припомним себе тих многим русских козацких атаманов, котри
так часто помагали молдавским и волошским воєводам в войнах
с их неприятелями! Отже уже сама история учит нас, що межи ру-
мьінами и русскими нема ни найменшой причини до взаимного
ворогованья, а тим меньше на Буковине”22. По-третє, як зазна¬
чав пізніше сам М. Василько, у нього склалися досить напружені
відносини з деякими лідерами румунського руху, що, мабуть, не
сприяло його політичній кар’єрі в румунському таборі і обумов¬
лювало пошук можливостей проявити себе серед представників
інших націй.
Впродовж 1895-1897 pp. в українських газетах з’являються
повідомлення про присутність М. Василька на вечірках, які
влаштовувалися українськими товариствами „Общество рус¬
ских женщин”, „Карпатьі”. Чималою була його благодійницька
діяльність. Він регулярно вносив кошти для навчання бідних
дітей с. Лукавець23, робив пожертвування для українських то¬
62
вариств переважно москвофільського спрямування24. Тут слід
зауважити, що спроба В. Воляна створити якусь окрему партію
консервативних русинів досить швидко зазнала поразки. Тому
він та І. Тимінський прилучилися до москвофілів і заснували
*895 Р- політичне товариство „Народна Рада”. Разом з В. Воля-
ном пристав до москвофілів і М. Василько. Однак він, як і його
ідейний патрон, продовжували називати себе консервативними
русинами. Між В. Воляном та ортодоксальними москвофілами
неодноразово виникали суперечки, хоча обидві сторони вва¬
жали себе союзниками і представниками єдиного політичного
табору.
М. Василько, підтримуючи тісні стосунки з консервативни¬
ми русинами та москвофілами, не вступав до їхніх товариств.
Проте, незабаром він приступив до створення об’єднань, в яких
визнавався одноосібним лідером. У своєму селі 1895 р. засну¬
вав сільську читальню, головою якої його було обрано. „Пра¬
вославная Буковина” писала про новозасноване товариство:
„Наша читальня носит имя „Православна руска читальня”. Уже
из имени видно ее цель: стояти бодро за святое Православне.
Наша читальня стоит на исторических началах св. Руси и будет
стерегти свои святости, свою поконвечную азбуку и свой ро-
димьій неиспорченньш язьік”25. Але найголовнішим у цей час
для М. Василька стала підготовка до обрання депутатом пред¬
ставницьких органів влади. Саме це мало стати початком його
політичної кар’єри. Мабуть, такий план дій був узгоджений з
В. Воляном, який на той час був уже у віці і не претендував на
нове переобрання.
Вже 1897 р. представники консервативного русинства спро¬
бували висунути М. Василька на виборах в депутати австрійсько¬
го парламенту. В. Волян заявив, що відмовляється висувати свою
кандидатуру за станом здоров’я. Однак виявилося, що М. Ва¬
силькові ще не виповнилося 30 років і, таким чином, він не мав
права обиратися до парламенту. На це першими звернули увагу
румунські політичні кола, які зчинили шалений газетний галас
навколо М. Василька. Головним чином йшлося про те, як він, ви¬
ходець з румунського табору, виступає представником українсь¬
63
ких сил, нехай і москвофільського чи консервативнорусинсько-
го спрямування. Щоб не вдаватися у пояснення щодо помилки
стосовно вікового цензу, М. Василько заявив у пресі про те, що
він за власним бажанням знімає свою кандидатуру. Цікавим є
відкритий лист, в якому М. Василько заявив про свою відмову і
висловив деякі важливі аспекти своєї політичної програми. Зок¬
рема, він писав: „Если я об'ьявшгь готовность сей мандать при-
няти, то сталось то для того, бо моя политична программа осно-
вуется на томь, щобьі связь, котра русско-консервативну партию
соединяеть сь румунскою укрепити и перетворити дружбу сихь
обохт> народовь для добра края вт> тревальїй союзь, котрьш буль
бьі независимьім'ь оть всехь влияний, а целкомть свободньім"ь
оть хвьілевьіхь политичньїхь мотивовт>. Прийшовши однакожь
до переконанья, що в теперешнем часе предводительство румун-
ской партии почиваеть в руках людей, котри личньїх интересовь
общихь отделити не умеють, черезт> що моя личность может ста¬
тись причиною зльїхь отношений межи обома партиями..., ува¬
жаю за мой обовязок, мою кандидатуру оттягнути”26. Отже, як
бачимо, М. Василько продовжував сповідувати ідею про спіль¬
ність дій українців і румунів у вирішенні крайових справ. Однак
на той час ця ідея вже поступово себе зживала. Вибори 1897 p.,
на яких від консервативних русинів до австрійського парламен¬
ту в черговий раз обрано В. Воляна, хоча він декілька разів заяв¬
ляв про бажання припинити депутатську діяльність, показали,
що румунські політики абсолютно не збираються іти на якийсь
союз з українцями. На цих виборах М. Василько перебував у пе¬
редвиборному штабі В. Воляна. Він досить гостро виступав проти
українських народовських кандидатів, але разом з тим піддавав
критиці політику великих румунських землевласників за нехту¬
вання потребами простих селян.
Наступним кроком в політичній кар’єрі М. Василька стало
заснування товариства Вижницько-Путилівської Ради. Установ¬
чі збори цієї організації відбулися 7(19) жовтня 1897 р.27 У відозві,
яку було заздалегідь розіслано, зазначалося, що воно створене
з метою „образовати жителей повета вьіжницко-путиловского,
яко найзабьітшого угла целой Буковини, подт> национальньїм
64
взглядоіугь на щирьіх самоотверженньїхь русиновь, преданньїхь
святой православной церкви и верньїхь завещаниям'ь предкова,
а под гражданским'ь взглядомть на вернихг. и лояльньїхь обьіва-
телей державьі, которьш умеють свои национальньїе, зкономи-
ческие или личньїе стремления приводити в согласие сь сущес-
твующимь законньїіугь порядком^ в-ь австрийской державе”28.
Насправді, це товариство засновувалося для того, щоб створити
М. Василькові опору під час майбутніх виборів до сейму. Вже на¬
ступного року він використав Вижницько-Путилівську раду пов¬
ного мірою.
1898 рік пройшов під впливом нових виборів до буковинсь¬
кого сейму. Тепер М. Василько вже мав повне право взяти в
них участь, але знову навколо його кандидатури зчинився ней¬
мовірний галас. Румунські та українські народовські газети
звинуватили його в тому, що він перебував під слідством за не-
повернутий борг. Відповідь М. Ва¬
силько давав у газеті „Bukowiner
Rundschau” („Буковинський ог¬
ляд”), яка стала його неофіційним
друкованим органом. Він пере¬
міг без особливого напруження.
„Вижницько-Путилівська Рада”
проводила по селах активну агі¬
таційну роботу, яка перевищувала
за ефективністю антивасильківсь-
кі виступи чернівецьких газет.
Популярності йому додавало й те,
що він не цурався реальної пра¬
ці на користь прос-тих селян. В
своєму селі 1897 р. започаткував
будівництво школи, зас-нував чи¬
тальню „Руської Бесіди” замість
колишньої „Православної читаль¬
ні”, а також допоміг у споруджен¬
ні церкви. Її посвячення відбулося
26 жовтня 1899 Р- в присутності
М. Василько у 1898 р.
65
більш ніж 15 тис. чол. з навколишніх сіл. Спеціальним поїздом
до Лукавця прибув президент краю бар. Бургіньон, митрополит
Аркадій та багато інших відомих осіб29. Чутки про це свято ще
довго переказувалися по всій Буковині.
Перемога М. Василька на виборах 1898 р. була беззапе¬
речною. З 8о виборців за нього проголосувало 7930. (Вибори
тоді в курії сільських громад були не прямими, а двоступене¬
вими: спочатку від кожних 500 виборців обиралося по одному
виборщику, а останні вже обирали депутата). Він досяг постав¬
леної мети - депутатського мандату, переважно власними си¬
лами, не покладаючи великих надій на підтримку з боку кон¬
сервативного русинства чи москвофілів, які не мали великого
впливу на народні маси. Це викликало підозру в таборі його
офіційних союзників. Одна з москвофільських газет писала:
„Нам, правда удалось получити Николая Василько, но он homo
novus, котрого идей мьі до сих пор не знаемт>.31” Ці підозри були
небезпідставними. М. Василько розпочав свою діяльність в бу¬
ковинському сеймі не тими акціями, яких від нього очікували
москвофіли. Взагалі, перші виступи М. Василька в представни¬
цькому органі краю викликали чималий резонанс на Буковині і
засвідчили його високі потенційні можливості як політика.
16 грудня 1898 р. він українською мовою склав присягу де¬
путата, а вже 18 грудня виступив із двохгодинною промовою,
яку розпочав так: „Вступивши тут яко заступник руского наро-
да заявляю, що рускому народу служити буду вірно, а консти¬
туційні права і свободи всіх жителів' Буковини захищати буду
чесно. Із принципових причин починаю по-руски, а щоби мене
всі розуміли говорю далі по-німецьки”32. У цьому виступі М. Ва¬
силько піддав гострій критиці зловживання під час виборів по
Заставнівському округу. Уся хитрість полягала в тому, що ново¬
обраний депутат в завуальованій формі мав на увазі ті зло-вжи-
вання, які чинили проти нього повітові чиновники у Вижни-
цькому виборчому окрузі. Було відомо, що крайова та повітова
адміністрації не хотіли, щоб М. Василько став депутатом. Він
красномовно і переконливо розкритикував крайову владу, чого
ніколи до нього в такій різкій формі не робив жоден українець
66
краю. Проти його аргументів президент краю бар. Бургіньон не
зміг нічим заперечити.
Серед перших акцій М. Василька-депутата стала ініціатива
по врегулюванню церковної проблеми. В січні 1899 р. він, ра¬
зом з народовським депутатом Є. Пігуляком, подав „Меморіал”
в св. буковинсько-далматинський Синод. В ньому наголошу¬
валося принижене становище українців у буковинській пра¬
вославній митрополії і пропонувалося розділити буковинську
архієпископську консисторію на дві однакові секції, українську
і румунську, які б окремо вирішували церковні справи обох на¬
родів. Пропонувалося також, щоб архієпископ чернівецький і
єпископ радівецький по черзі призначалися з українського і ру¬
мунського середовища33. Така акція викликала обурення в се¬
редовищі москвофілів. Вони не могли навіть уявити спільність
дій з народовськими депутатами. Розхвилювалися також і ру¬
муни, налякані перспективами зміцнення українських позицій
в православній церкві краю. Впродовж 1899 Р- декілька разів
збиралися представники українського і румунського духовенс¬
тва, приймаючи резолюції, які пропонували різні варіанти ви¬
рішення церковної проблеми. Власне, „Меморіал” М. Василька
і Є. Пігуляка започаткував новий етап боротьби в церковному
питанні, який тривав аж до початку Першої світової війни.
Іншим напрямком депутатської діяльності М. Василька, не
менш резонансним, стала надзвичайно гостра і смілива критика
державних службовців різного рангу за недобросовісне виконан¬
ня ними службових обов’язків. Зокрема, на засіданні сейму 7 бе¬
резня 1899 р. він переконливо довів бездіяльність бар. Мустяци,
який очолював адміністративний відділ у крайовому виділі і чи¬
мало справ, ще від попередніх років, залишив нерозглянутими34.
В результаті, як переконливо показав М. Василько, страждали
прості платники податків і навіть цілі громади.
1899 р. помер В. Волян, який, як уже зазначалося, був ідей¬
ним патроном М. Василька в попередні роки. На місце депута¬
та австрійського парламенту, що звільнилося, було оголошено
нові вибори. М. Василько, не вагаючись, запропонував свою
кандидатуру. Його політичний авторитет, на той час був вже
67
досить високим. Тому змагатися з ним бажаючих не знайш¬
лося. Лідер буковинських народовців С. Смаль-Стоцький, про
якого всі говорили як про можливого претендента на місце в
парламенті, відмовився висквати свою кандидатуру. Орган на¬
родовців, газета „Руська Рада” писала: „...від коли п. Н. Василь¬
ко став послом до сойму краєвого, ...то він завсіди поступав в
згоді і повнім порозумінню із нашими щирими послами і дав-
ними приятелями Пігуляком і Стоцким, ...виявляв себе против¬
ником тому, кому ми противники, а приятелем тому кому ми
приятелі...”35. Таким чином, народовці погодилися на кандида¬
туру М. Василька.
Не просто в цей час складалися відносини М. Василька з
москвофілами. Керівництво „Народной Радьі” декілька разів
робило спроби взяти діяльність М. Василька під свій контроль,
заборонити йому спів¬
працювати з народовсь-
кими депутатами. Вони
явно не розуміли з ким
мали справу. У відповідь,
М. Василько в газеті
„Bukowiner Nachrichten”
(„Буковинські новини”)
заявив, що не ви-знає над
собою керівництва аре¬
опагу „Народной Радьі”,
що за його вказівками
діяти не буде, тому що там
плекається „нерозважний
шовінізм і тероризм”36.
Коли ж М. Василько
виступив кандидатом в
депутати, москвофілам
не залишалося нічого,
як підтримати його, бо ні
Принц Гогенлоге і земельний голова в кого не було сумнівів,
Василько-Сиретський у Берегометі що ВІН переможе. Вибо-
(двоюрідний брат Миколи Василька)
68
ри, які відбулися 10 грудня 1899 р., тільки підтвердили це. За
М. Василька проголосували усі виборщики.
Ставши депутатом, М. Василько продовжував попередню
політичну лінію. Він заявляв, що прагне об’єднати українсь¬
кі партії, припинити міжусобну боротьбу в українському та¬
борі. Це була явно нездійсненна ідея. Можливо, розумів це
і сам М. Василько. Але зате, такими заявами він набував собі
додаткової популярності, та й у офіційної влади така позиція
знаходила підтримку. Народовці на пропозиції М. Василька
щодо об’єднання відмовчувалися, не вдаючись у зайві дис¬
кусії, москвофіли ж відкрито заявляли, що ніколи не підуть на
об’єднання.
В австрійському парламенті, як і в Буковинському сеймі,
М. Василько заявив про себе з першого виступу. Це сталося в лю¬
тому 1900 р. Щоб добитися слова, він домовився з депутатами
партії молодочехів, які поступилися йому чергою. Його виступ
був позначений ґрунтовністю і багатоплановістю. Він торкнувся
таких важливих тем як недостатнє фінансування громадських
робіт в краї, бездіяльніс товариства Крайової культури, авто-
хтонність українського та румунського населення краю, міжна¬
ціональні взаємини, суперництво двох українських партій (на¬
родовців і москвофілів) тощо37. М. Василько зумів привернути
увагу поважного зібрання до проблем Буковини.
Виступаючи у сеймі та парламенті, М. Василько не боявся
піддавати найгострішій критиці своїх опонентів, незалежно від
того, які посади вони займали. Він викривав зловживання ру¬
мунських бояр в управлінні релігійним фондом, торгівлі лісом,
аферах з позичками під різні державні роботи тощо. При обго¬
воренні бюджету 27 лютого 1902 p. М. Василько засудив полі¬
тику австрійської влади, яка надсилала на роботу в Буковину
чиновників, які абсолютно не цікавилися крайовими справами
і своєю бездіяльністю шкодили вирішенню багатьох місцевих
справ. Про президента крайового суду Кляра, якого на Букови¬
ну прислали з Грацу, М. Василько сказав: „Не потребуємо пре¬
зидента суду, що сидить у християнско-німецкому товаристві,
п’є там пиво і „робить” там політику. Ми потребуємо президен¬
69
та суду, що турбував би ся нашим краєм, нашими відносинами
судовими, котрий інтелігенцію нашого краю притягав би, а не
відтручав, як се тепер діє ся”38.
Така безкомпромісна боротьба М. Василька не подобалася
багатьом політикам з румунського і німецького табору. Вони
вирішили провчити новоспеченого політика, принизити його,
поставити на місце, а, по можливості, й дискредитувати в очах
виборців. Для цього румунські, німецькі й польські депутати
змовилися не включати М. Василька до депутатських комісій
при буковинському сеймі. Це було очевидним порушенням
норм сеймової етики, але розрахунок робився на те, що наро-
довські депутати С. Смаль-Стоцький та Є. Піїуляк не підтрима¬
ють свого ідейного опонента. Однак такі сподівання противни¬
ків М. Василька не виправдалися. Обурені українські депутати,
протестуючи проти антиконституційних дій більшості, всі як
один покинули сейм. 7 липня 1902 р. вони скликали народне
віче, на яке зібралося понад 4 тис. осіб.39 М. Василько разом із
С. Смаль-Стоцьким, Є. Пігуляком та іншими українськими де¬
путатами пояснили свою політику і заручилися підтримкою всіх
присутніх. Це віче мало надзвичайно велике значення для по¬
дальшої політичної кар’єри М. Василька. Саме на ньому він за¬
явив, що пориває із москвофілами та консервативними русина¬
ми і переходить остаточно у табір народовців. І. Карбулицький
згадував: „Зійшлася величезна маса народу зі всіх сіл українсь¬
кої часті Буковини, і велика саля „Музичного товариства” була
битком заповнена... Нараз, хто явиться на салі?.. Николай Ва¬
силько! Серед народу, а особливо серед присутньої української
інтелігенції - констернація! (розгубленість. -П. Б. О. Д.). Один
глядить на другого допитливо: Що сталося?! Василько - на „ук¬
раїнському” вічу!.. Василько ступає на трибуну, подає послам
і ще декому руку, звертається до зборів і кланяється з привіт¬
ною усмішкою. Гробова тишина... Др. Стоцький, як лисок, всмі¬
хається... Пігуляк нахмурився... Василько просить слово і гово¬
рить помаленьку, але різко, менше-більше так: (Видно, як він
бореться з українською мовою) „Дорогі братя! Ви всі-всі здиво¬
вано дивитеся на мене, що я, Николай Василько, приналежний
70
до старорускої, чи як ви кажете, до кацапскої партії, прийшов
на ваше велике віче! Як дозволите, то я вам скажу, чого я при¬
йшов! Я прийшов, аби вам сказати, що то, що межи нами було,
з сегоднишним днем си минуло!.. Я переконався, що правда і
право є по вашій стороні і по стороні ваших послів!! (Віче реве:
Славно! Славно! Славно!) І тому я вам, тут на цім місци прися¬
гаю, - (підносить два пальці вгору) - що від сегодни я буду йти
разом з вашими послами, чи вони схочуть, чи нє, на життя і
смерть у всіх справах, які в’яжуться з інтересом руского народу!
(В залі повстає рух одушевлення, який важко описати. Народ
плеще в долоні і кричить зі всієї сили: Славно! Славно! Слава
Василькови! Слава руским послам!..)”40.
Таким чином, в липні 1902 р. закінчився перший етап
політичної діяльності М. Василька, який був дуже непростим і
суперечливим. Впродовж 1890 - 1902 pp. він перетворився зі
старости громади Лукавець у депутата буковинського сейму та
австрійського парламенту. Складною була еволюція його ідей¬
них переконань. Починав він як учасник румунських молодіж¬
них товариств, потім став одним з лідерів руху консервативних
русинів і, нарешті, перейшов у народовський табір. Цей перехід
більшість сучасників розцінили як великий успіх українського
табору. Російський консул у Чернівцях Доліво-Добровольський
повідомляв 1902 р. до Петербурга: „Українці недавно зробили
цінне надбання в особі колишнього прихильника старорусь¬
кої партії, авантюриста, депутата ландагу і рейхсрату, Николая
ріттер фон Василька”41. Приблизно такими ж були оцінки бу¬
ковинської та галицької преси. Фактично всі газети характе¬
ризували М. Василька як здібного організатора, прекрасного
оратора, безкомпромісного бійця і холоднокровного, розсуд¬
ливого політика, який умів прораховувати свої дії на декілька
ходів вперед. Це був безперечний успіх та заслужене визнання,
але попереду М. Василька чекали нові, значно складніші і від-
повідальніші завдання.
Після переходу в табір народовців, М. Василько опинився в
суперечливій ситуації. З одного боку, сеймова більшість продов¬
жувала уникати контактів з ним як і з українськими депутатами
71
в цілому. Зберігалися напружені стосунки з крайовою адмініст¬
рацією та президентом краю бароном Бургіньоном. З іншого
боку, широка громадськість висловлювала йому підтримку, в
тому числі й деякі неукраїнські політики.
Сам М. Василько досить легко пережив усі політичні пери¬
петії, пов’язані з переходом до табору недавніх супротивників.
Він виступив з резонансною промовою в австрійському пар¬
ламенті 30 жовтня 1902 р. щодо зловживань під час виборів у
Галичині, підтримав запити українських депутатів про необ¬
хідність заснування українського університету у Львові, став
на захист учасників сільськогосподарських страйків у Східній
Галичині.
Історичні обставини того часу сприяли зближенню трьох
найбільш яскравих політиків Буковини початку XX ст. - М. Ва¬
силька, А. Ончула та Б. Штавхера. Саме А. Ончул і Б. Штраухер
стали спочатку головними союзниками, а потім найбільшими
ворогами М. Василька в передвоєнне десятиліття. З А. Ончул ом
М. Василько був знайомий ще з часів навчання в Терезіанумі.
їх єднала і близькість соціального походження, і спільність
поглядів на буковинські справи, і незадоволення правлінням
крайового президента Бургіньона. Прадід А. Ончула, Григо-
раш Ончул, володів кількома маєтками, розкиданими по всій
Буковині. Батько - Ісидор Ончул був професором теології Чер¬
нівецького університету. Мати -Агрипина Ренні фон Херцені
здобула добру освіту, брала участь в організації жіночих това¬
риств на Буковині. Рід Ончулів, так само як і рід Васильків, мав
власний герб, свідчення їхньої родовитості.
А. Ончул був старшим за М. Василька на 4 роки, народився
12 березня 1864 р. в селі Верхній Віков. З 1876 по 1882 pp. нав¬
чався в Терезіанському коледжі, а потім, з 1882 по 1885 p., - в
Терезіанській академії42. (Нагадаємо, що М. Василько навчався
в Терезіанумі з 1879 по і887 pp.). 1886 р. А. Ончул став докто¬
ром права Віденського університету. 1893 Р- отримав дуже ви¬
соку посаду секретаря Міністерства внутрішніх справ Австрії.
Щоправда, вже в той час всі, хто знали А. Ончула, відзначали
його важкий запальний характер, неврівноваженість, а деколи
72
й елементарну грубість у ставленні до опонентів. У цьому вони
були діаметрально протилежні. М. Василько завжди відзначався
чудовими манерами, дипломатичністю, виваженістю. Мабуть,
неврівноважений та запальний характер А. Ончула став причи¬
ною того, що він покинув Відень та перебрався до м. Брно, де був
обраний префектом і депутатом моравського сейму. Але, перебу¬
ваючи в Моравії, А. Ончул не забував і про Буковину. 1902 р. він
започаткував газету „Прівіторул”, в якій гостро критикував полі¬
тику президента краю Бургіньона та інших високих посадових
осіб. Наступним його кроком стало заснування демократичної
партії румунів, яка перебувала в опозиції до інших політичних
об’єднань румунів. Опираючись на цю партію, в серпні 1902 року
А. Ончул став депутатом Буковинського сейму.
Третім був Б. Штраухер. Він очолював буковинських євреїв
і на початку XX ст. створив політичний клуб, який став прото¬
типом першої єврейської політичної партії на Буковині. Штрау¬
хер був найстаршим в цьому тріумвіраті, йому вже виповнилося
понад 40 років. За фахом він був правником, закінчив Черні¬
вецький, а потім Віденський університети. Довгий час працю¬
вав адвокатом, в 1903 році обраний віце-президентом, а потім і
президентом єврейської релігійної громади. З М. Васильком та
А. Ончулом його також єднало незадоволення політикою пре¬
зидента краю Бургіньона, прагнення реформування соціальних
відносин в краї, розширення політичних прав євреїв.
Врешті-решт, у Відні прислухалися до критичних звернень
М. Василька та його колег у пресі, Буковинському сеймі, авс¬
трійському парламенті щодо діяльності крайового президента
Буковини. 25 лютого 1903 р. Фрідріха Бургіньона було звільне¬
но. Буковинська преса одностайно вважала, що до цього без¬
посередньо причетний М. Василько. Новим президентом Буко¬
вини став Конрад Гогенлоге, людина прогресивних поглядів,
майбутній прем’єр-міністр Австрії, з яким М. Василько мав
дружні стосунки.
Зміна крайового президента ще більше переконала М. Ва¬
силька та його однодумців у необхідності реорганізації суспіль¬
них відносин на Буковині, усунення від влади в сеймі місцевих
73
олігархів-землевласників. 25 травня М. Василько, А. Ончул,
Б. Штраухер та редактор газети „Bukowiner Post” М. Штекль
вперше зібралися на нараду у Відні на квартирі у М. Василь¬
ка. Результатом зустрічі стала спільна думка, що для покра¬
щення соціально-економічних та політичних відносин на Бу¬
ковині необхідно якнайшвидше реформувати виборчий закон
до сейму, запровадивши загальне виборче право при таємному
голосуванні43. Так було покладено початок міжнаціональному
депутатському об’єднанню, яке увійшло в історію під назвою
„Вільнодумний союз”. М. Василько став одним з головних ор¬
ганізаторів і лідерів цього об’єднання.
На відміну від А. Ончула і Б. Штраухера, які розробляли
конкретні програмні документи „Вільнодумного союзу”, М. Ва¬
силько займався популяризацією ідей об’єднання. Особливо
гострими були його виступи в сеймі. Вони настільки дошку¬
ляли опонентам, що ті знову вирішили дискредитувати М. Ва-
Грамота почесного членства, наданого укр. студ. товариством
“Союз”
74
силька, а також його найближчих колег. Найбільш різко про¬
ти членів „Вільнодумного союзу” виступала газета „Bukoviner
Journal”. Деякий час редакції все сходило з рук. Але 4 жовтня
1903 р. в газеті з’явилася стаття „Румуни і євреї”, в якій євреї
Буковини, і зокрема Сучавського повіту, які на додаткових ви¬
борах до Буковинського сейму проголосували за А. Ончула,
обвинувачувалися в належності до червоного Інтернаціоналу.
8 жовтня з’явилася стаття „На захист”, в якій поширювалися
усілякі інсинуації щодо лідерів „Вільнодумного союзу”. Зокре¬
ма, М. Василька звинувачено в непорядності, нечесності. Для
цього наводилися нічим не підтверджені епізоди з біографії
політика, що нібито він взяв борг від імені Миколи Поповича,
не маючи на те дозволу останнього, що він не повернув вчасно
інший борг, що він втратив майно своєї дружини Ольги. Статтю
надрукували без підпису.
М. Василько, А. Ончул та інші члени „Вільнодумного сою¬
зу” подали запити до сейму, звинувативши редакцію „Bukoviner
Journal” в інсинуаціях, розпалюванні міжнаціональної та між¬
конфесійної ворожнечі. Вони наголошували, що організатором
цих неподобств був Янку Флондор, лідер національної партії
румунів. Останній всіляко відхрещувався від причетності до
появи статей і заявив про це офіційно під присягою.
Виступаючи у сеймі зі спростуванням, М. Василько пункт
за пунктом показував, що висунуте звинувачення - це вміло
підібрані фальшивки. Він навіть зачитав нотаріальний акт, в яко¬
му його дружина повідомляла, що весь її посаг в розмірі сто сорок
тисяч крон їй повернуто. Особливо Василько наголосив, що про
окремі факти, наведені у статті, міг знати тільки Янку Флондор,
з яким вони товаришували в 90-х роках XIX ст. Спростовували
написане в „Bukowiner Journal” також Б. Штраухер та А. Ончул.
Для боротьби з „вільнодумними”, Я. Флондор заручився
підтримкою представників знатних боярських родів, у тому
числі й впливового політика барона Юрія Василька (двоюрід¬
ного брата М. Василька). Поступово справа набрала інший
характер, ніж це було спочатку. Тепер вже йшлося не стільки
про особу самого М. Василька чи інших членів „Вільнодумного
75
союзу”, як про честь всього аристократичного роду Васильків.
М. Василько звернувся до Юрія Василька із запитанням, чи
може він після всіх наклепів залишатися з тими, хто ініцію¬
вав статті в „Bukowiner Journal”. Янку Флондор продовжував
заперечувати свою причетність до статті. Однак незабаром ре¬
дактор „Bukowiner Journal” Макс Райнер зізнався, що названу
статтю продиктував йому саме Я. Флондор. Скандал вийшов за
межі Буковини. Про нього писали віденські, галицькі газети.
Була створена спеціальна сеймова комісія на чолі з депутатом
А. Скедлем для розгляду справи. Хоча вона прийняла досить
обережне рішення, яке рятувало Я. Флондора від суду честі, ре¬
путація останнього була сильно підмочена. Барон Ю. Василько
вийшов із румунського сеймового клубу, а Я. Флондор після та¬
кого скандалу був змушений відійти від політичної діяльності44.
На деякий час М. Василько позбувся одного з найбільш небез¬
печних своїх опонентів.
1904 р. „Вільнодумний союз” повністю переміг на нових ви¬
борах до сейму, забезпечивши собі стабільну більшість. М. Ва¬
силько змагався з представником консервативних партій, консис¬
торським священиком о. Ганицьким. За М. Василька проголосував
8і виборець, а його противник набрав тільки 9 голосів.
За якихось півроку сесійних засідань 1904 р. „вільнодум¬
ні” провели через сейм і подали на затвердження імператорові
цілу низку законопроектів, які мали б суттєво модернізувати
суспільні відносини на Буковині. Зокрема, це пропозиції щодо
реформування Буковинського сейму та виборчого закону до
нього, про заснування Крайового банку, про підвищення опла¬
ти праці вчителів, про скасування права пропінації, про лікві¬
дацію застарілих закладів для збору податків на поліпшення
крайових доріг, про реорганізацію самоврядування сільських
громад та системи виборів до органів громадського управління.
Ці законопроекти, затвердження яких у Відні відбувалося дуже
повільно, стали стержнем, навколо якого оберталася політична
боротьба на Буковині аж до початку Першої світової війни.
Нажаль, „Вільнодумний союз” проіснував недовго. Вже сесія
Буковинського сейму 1905 року викликала серію скандалів. Під
76
час дебатів з приводу бюджету, М. Василько та інші українські
депутати звинуватили румунських поміщиків у союзі з москво¬
філами як з антидержавними елементами. У відповідь пред¬
ставники боярської партії вдалися до особистих образ. Справа
ледь не дійшла до дуелі між М. Васильком і румунським депу¬
татом Й. Волчинським45. Протягом квітня - листопада досить
ретельно розглядалася подана Є. Пігуляком, М. Васильком та
товаришами інтерпеляція (запит) від 24 березня 1905 р. про ви¬
падки порушення правил розподілу стипендій студентам Чер¬
нівецького університету46.
Але найбільш гострі суперечки викликав законопроект, зап¬
ропонований вільнодумними, про створення Крайового банку,
який першим затвердив імператор 1905 р. Між С. Смаль-Стоц-
ьким та А. Ончулом виник конфлікт через те, хто очолить цей
банк. М. Василько вважав, що з тактичних міркувань можна
було б поступитися вільнодумним румунам. Однак С. Смаль-
Стоцький на це не погодився. В
результаті, „Вільнодумний союз”
розпався. А. Ончул, забравши з
собою всіх румунів - „вільнодум¬
ців”, перейшов до табору поміщи-
ків-румунів і розпочав кампанію
по дискредитації українських де¬
путатів. Український рух втратив
деякі позиції, набуті впродовж по¬
передніх років.
Загалом слід зауважити, що
М. Василько до останнього боров¬
ся за збереження „Вільнодумного
союзу”, добре розуміючи історич¬
не значення цього об’єднання,
його перспективи. Розпад „Віль¬
нодумного союзу”, крім загос¬
трення українсько-румунського
протистояння загалом, призвів до
відкритої ворожнечі між М. Ва¬
77
сильком і А. Ончулом. Під час додаткових виборів до австрійсь¬
кого парламенту, М. Василько навіть підтримав представника
національної партії румунів Д. Поповича проти А. Ончула. У
відповідь, А. Ончул ініціював серію статей, в яких звинуватив
М. Василька в нечесних фінансових операціях навколо фабри¬
ки цементу Аксельрода та отриманні незаконних прибутків у
сумі бо тисяч корон47. М. Василько подав до суду. Судовий про¬
цес, що відбувся і жовтня 1908 р. визнав твердження А. Ончу¬
ла бездоказовими, його було засуджено на і місяць арешту або
штраф з тисячі корон. Крім того, він повинен був сплатити су¬
дові витрати у сумі 2 тисяч корон48.
Періодично спалахували газетні перепалки між М. Василь¬
ком і Б. Штравхером. Щоправда, тут до судових процесів не
доходило, але обидва політики де тільки могли шкодили один
одному, від чого знову ж таки вигравали тільки ті, хто прагнув
зберегти на Буковині старі порядки, які існували ще до „Віль¬
нодумного союзу”. Відзначаючи напружені стосунки між ко¬
лишніми засновниками „Вільнодумного союзу” зауважимо, що
ці суперечки стосувалися переважно другорядних і тактичних
питань. Щодо основоположних проблем модернізації життя
„Буковини”, колишні члени „Вільнодумного союзу” дотримува¬
лися демократичних принципів. Цим вони відрізнялися від ве¬
ликих землевласників, натхненників консервативної політики.
Перебуваючи у вирі політичного життя, М. Василько ніколи не
забував про власну політичну рекламу та зміцнення авторитету у
впливових віденських колах. Орган німецької аристократії „Sports
und Salon” 1903 року помістив фотографію М. Василька з його 9-
річним сином Гамількаром-Николаєм, який вже навчався в „Те-
резіанумі” та детальні відомості про його особу. В статті зазнача¬
лося: „Н. Василько захищає руський народ і Буковину з небаченим
патріотизмом і гарячою любов’ю до своєї нації, з великим талантом
та знанням стосунків інтересів Буковини”49. Цікавими є відомості з
родинного життя політика. На той час він мав 4-х дітей: Гамілька-
ра-Николая (9 p.), Віру (7 p.), Тетяну (6 p.), Надію (4 p.).
Впродовж 1905 - 1907 pp. в австрійській частині Австро-
Угорщини бурхливо обговорювалося питання про реформуван¬
78
ня виборчого закону для парламенту, запровадження загаль¬
них, рівних, таємних і безпосередніх виборів. В кінці березня
цього року віденським парламентом створено комісію для ви¬
борчої реформи з 49 членів палати депутатів, до якої „Руський
клуб” призначив М. Василька. Як пояснювали українські пред¬
ставники: „там не так буде ходити о аргументуваннє, як о дип-
льоматизуваннє...”50. Василько активно відстоював українські
права щодо виборів як в Галичині, так і на Буковині, особливо
настоюючи на тому, щоб виборчі округи створювалися з враху¬
ванням етнічного складу населення51. Він наголошував, що від¬
повідно до національної статистики, українці Буковини повин¬
ні б мати шість місць в парламенті, румуни - п’ять. В результаті
компромісу домовилися, що обидва народи будуть мати по
п’ять депутатів. Це був значний успіх, бо в попередні часи біль¬
ше двох депутатів парламенту
українці краю не мали.
Складнішими були справи
в Галичині. Спочатку М. Ва¬
силько відстоював думку, щоб
від Галичини було по депу¬
татів, з них 35 українських. Од¬
нак ця пропозиція не пройш¬
ла. Тоді Василько погодився
на компромісне рішення -102
депутати, з них 27 українці.
Це викликало невдоволення
української Народної ради у
Львові. Врешті-решт, зупини¬
лися на цифрі іоб депутатів,
з них 28 українців. На відміну
від багатьох галицьких полі¬
тиків, М. Василько вважав, що
краще піти на деякі поступки,
ніж загубити саму ідею рефор¬
мування виборчого закону до
парламенту.
Гамількаром
Nikola) «Меі* V. W«s$8ke
mil sftlnem Sobr* Nikft!eJ<
М. Василько із сином
79
Вибори до Австрійського парламенту за новим виборчим
законом 1907 р. стали новим успіхом українців Буковини. Вони
перемогли в усіх українських виборчих округах і вперше після
1848 р. обрали 5 депутатів до парламенту: М. Василька, Є. Пігу-
ляка, І. Семаку, А. Лукашевича, М. Спинула. Разом з українсь¬
кими депутатами від Галичини вони утворили „Український
клуб”52. Головою було обрано Ю. Романчука, а заступником -
М. Василька.
З цього часу М. Василько вже виступає не тільки як пред¬
ставник Буковини, а, перш за все, як лідер спільного об’єднання
галицьких та буковинських депутатів, який розглядав проблему
українців Австро-Угорщини в цілому, а не тільки як представник
окремого регіону. М. Василько уособлював течію угодовства і
пристосовництва в середовищі українських парламентарів. Він
вважав, що необхідно шляхом переговорів, укладення різних со¬
юзів та таємних угод з представниками урядових кіл добивати¬
ся поступок на користь українців. Інша течія, яку представляли
переважно соціал-демократи, радикали та частина націонал-де¬
мократів вважала, що треба йти в опозицію і шляхом тиску на
владу добиватися свого. Обидві течії не були стійкими, їх склад
змінювався, але за Васильком назавжди з цього часу затвердився
імідж проурядово налаштованого політика. Як зазначала одна
із газет: „Українці не виступлять проти бажання монарха, поки
Василько у них ще має якесь значення”53. Ця лінія, як правило,
знаходила підтримку у Буковинських депутатів. Але галичани не
завжди погоджувалися з Васильком, вимагаючи часто радикаль-
ніших і рішучіших дій. Тому Буковинський парламентський клуб
декілька разів виходив з об’єднаного українського клубу, а потім
повертався. Так було в 1909 p., 1912 і 1913 роках. Але, покидаючи
об’єднаний український клуб в 1909 p., М. Василько заявив: „Ми,
буковинські русини, ждемо іще з уваги на наше становище, - але
коли нашим галицьким братам не буде ліпше як досі, то знова
станемо по їх боці і будемо бороти ся разом з ними аж до хвилі,
яка принесе нам спасенне або смерть!”54.
Серед багатьох справ парламенту, в яких М. Василько брав
безпосередню участь, назвемо боротьбу за розширення націо¬
8о
нальних прав українців Австро-Угорщини. Ще 1903 p., коли
чеський депутат К. Крамарж висунув ідею перебудови Австрії у
федерацію автономних країв, М. Василько виступив з великою
промовою, у якій пояснив, що така ідея не влаштовує українців,
бо Галичина вже давно стала державою в державі, де українці
перебувають під польським пануванням. Розширення крайової
автономії погіршить становище українців ще більше. Тому М. Ва¬
силько запропонував не автономію країв, а автономію народів
і розвинув далі давню ідею українців про створення окремого
українського коронного краю зі Східної Галичини і Північної
Буковини. Ця промова викликала величезний резонанс в імпе¬
рії. Пізніше М. Василько не раз у парламентських виступах по¬
вертався до ідеї створення окремого автономного українського
краю, пропонував конкретні плани розв’язання цього питання.
В австрійському парламенті М. Василько неодноразово
виступав з промовами про український університет у Львові,
щодо зміни виборчого закону до галицького сейму, про необ¬
хідність розширення прав української мови в адміністративних
та судових установах Галичини та Буковини, стосовно реалізації
крайових реформ на Буковині тощо.
Починаючи з 1905-1906 pp. М. Василько, виступаючи в пар¬
ламенті, регулярно звертається до проблеми москвофільства
на західноукраїнських землях. Спочатку це стосувалося більше
Галичини та союзу москвофілів з поляками, але потім політик
взявся за цю проблему в загальноавстрійському масштабі. Особ¬
ливо великого розголосу набув його виступ її грудня 1909 р.
М. Василько заявив, що на початок XX ст. москвофільство в Га¬
личині і на Буковині вже майже зник. Існували тільки рештки
„старорусинів” - „альтрутенів”. Однак після революції в Росії та
виборів 1907 р. в Австро-Угорщині москвофільство знову почало
набирати сили в результаті підтримки його поляками в Галичині
та надходження російських рублів55. Значною мірою саме М. Ва¬
силько ініціював розгром москвофільських товариств на Буко¬
вині в 1910 p., посилення контролю за надходженням російських
грошей для громадських організацій Галичини та Буковини.
Інакше складалася діяльність М. Василька в буковинсько-
8і
Сидять зліва направо: Лев Смоляк, посол Микола Василько,
Осип Назарук, д-р Вальтер Раде, д-р Іван Кос, д-р Йоган Йоахім,
Іван Тиховський, проф. д-р Cm. Дністрянський. Стоять: Микола
Галущинський, Петро Белосевич, Ярослав Бабій, Василь Гладкий,
Андрій Дідуник, Тарас Коритовський, Іван Цапка, Володимир
Рахинський, Франц Коковський...
му сеймі. Десь починаючи з 1903-1904 pp. у них із Смаль-Стоц-
ьким неофіційно склався своєрідний розподіл праці. Василько
займався переважно парламентськими справами, а Смаль-Сто-
цький, який з 1904 Р- став віце-маршалком сейму, відповідав
за справи у сеймі. Однак поступово ситуація змінювалася.
Популярність М. Василька, а разом з тим і політичний вплив
швидко зростали. Цьому сприяло й те, що йому вдалося вирі¬
шити ряд проблем краю, які вже давно існували. Одна з таких
справ - відкриття Вижницької гімназії. Про необхідність від¬
криття цього навчального закладу говорилося не один рік. Але
тільки 1908 p., завдяки значним зусиллям М. Василька, вдало¬
ся вирішити цю проблему. 23 жовтня імператор підписав реск¬
рипт щодо Вижницької гімназії, а 22 листопада відбулося уро¬
82
чисте відкриття цього навчального закладу, яке перетворилося
у величне національне свято. К. Левицький так згадував про цю
подію, порівнюючи стан справ у Галичині та на Буковині: „У сім
святі взяли участь: духовенство, начальники громад (вірники,
війти) з цілого повіту, учителі шкіл з повіту, читальні і „Січи”
з прапорами та все населення містечка Вижниці... А те все під
кермою нашого старости д-ра Льва Єха, що веде святочний
похід і під його батутою гремить похід: Ще не вмерла! Я переніс
ся думками на другий бік межі до нашої Галичини та порівняв:
яка велика ріжниця! Там жандарми і поліцаї б’ють і стріляють
нарід, а тут вони службу роблять і народови честь віддають; там
староста за владою напасти шукає і зубами скрегоче, а тут він
добродієм і провідником народу...”56. Всі присутні на святі од¬
ностайно визнавали заслугу М. Василька у вирішенні питання
про Вижницьку гімназію, на його честь навіть було споруджено
величаву тріумфальну браму, прикрашену хоругвами.
Відкриття гімназії у Вижниці, крім усього іншого, ще й було
сильним ударом по галицьких поляках, які не допускали від¬
криття українських гімназій у Галичині. У вижницькій гімназії
від самого початку навчалося чимало галичан.
Популярності М. Васильку додавало й те, що він декілька
разів добивався виділення значних коштів для вирішення гос¬
подарських потреб Буковини. За ним міцно закріпився імідж
людини, яка може вирішити і вирішує справи. Як результат,
якщо у 1904 р. він був тільки „почесним громадянином Кіц-
маня”57, то у 1909 р. цей процес набув грандіозного розмаху,
засвідчивши деяке нівелювання цього відзначення. У 1909 р.
М. Василько став почесним членом громад: Васловівців, Дих-
тинця, Киселиць, Іванківців, Лукавця, Селятина, Вищих Ши-
рівців, Кучурова, Горішніх Ширівців, Усть-Путилова, Мигово-
го, Панки, Бряги, Лужан, Слободзії-Банилова, Стрілецького
Кута, Дорошівців, Горошівців, Хрещатика, Боянчука, Виженки,
Плоски тощо58.
Така ситуація не могла не викликати наростання напру¬
ження між двома лідерами. Спочатку все приховувалося. На
людях обидва демонстрували взаємоповагу, але в справах уже
83
відчувалося протиборство. В 1909 p. М. Василька обрали голо¬
вою поступової партії. На противагу цьому, С. Смаль-Стоцький
організував мужицьку партію „Руська рада”. Поступова партія
через деякий час припинила існування. Таке ж суперництво
спостерігалося в національно-культурних товариствах, у фор¬
муванні депутатського корпусу тощо.
Така ситуація могла б зберігатися досить довго. Але в 1912 р.
спалахнув скандал навколо української „Селянської каси”, в яко¬
му був замішаний і Смаль-Стоцький. М. Василько вирішив ско¬
ристатися ситуацією. Він провів закулісні переговори, щоб при¬
значити віце-маршалком сейму не Смаль-Стоцького, як було
раніше, а Т. Драчинського. Коли Смаль-Стоцький дізнався про
це, розгорівся відкритий конфлікт, який зберігався аж до по¬
чатку війни. Більшість української громади підтримала М. Ва¬
силька, визнавши його своїм лідером. Смаль-Стоцький різко
виступив у пресі, заявивши: „... уважаю Василька найбільшим
нещастєм українського народу,... його політика не народна і не
національна, а наскрізь особиста, звернена лиш на те, аби його
особа за всяку ціну і завсігди була наверха. Зміст її - боротьба з
особистими його противниками (Ончулом, Штравхером і т. д.),
користи з неї виходять лиш для него. Він завів у нас тиранію з
всіма її приналежностями, з страшенно розгалуженою тайною
поліцією, з цілою зграєю донощиків”59. М. Василько не робив
ніяких заяв у пресі, але тримав справу під контролем. Він навіть
заявив, що в умовах, коли його обвинувачують в узурпуванні
керівництва національним рухом він Готовий подати у відстав¬
ку. Однак присутні на зборах вмовили його залишитися. Напе¬
редодні світової війни М. Василько та його прибічники мали у
своєму підпорядкуванні газети „Нова Буковина” та „Народний
голос” і об’єднувалися в національно-демократичній партії.
З іменем М. Василька в передвоєнний період пов’язані най¬
більші успіхи українського національного руху, але з його іме¬
нем пов’язували й інше. Він використовував будь-які методи
для досягнення поставлених цілей. Він вірив у те, що все мож¬
на вирішувати таємними методами, шляхом ведення таємних
переговорів, закулісних інтриг, до яких залучав вузьке коло
84
прибічників. Впливова віденська газета „Neues Wiener Journal”,
помістивши як передовицю політичний портрет М. Василька,
писала: „пос. Василько дипломат в австрійській внутрішній
політиці. З усмішкою дивиться на кожну ситуацію, бо все знає
наперед, що станеться. Як починає якусь акцію, все має цілий
план з гори начерканий. При тім розважує своїм бистрим умом
всі евентуальности. І в сім лежить тайна його політичних ус¬
піхів”60. Деякі політичні комбінації М. Василька справді вра¬
жали сучасників своєю витонченістю. Деколи це призводило
й до комічних випадків. В одній із газет описано такий випа¬
док: „Резолюція посла Квятковського. Взиваєся правительство,
щоби чим швидше удержавило приватну польську реальну гім¬
назію в Чернівцях. Вже добру хвилю перед поставленєм сеї ре¬
золюції робиться на лавках, де сидять українські посли пусто.
На сали остає лищ пос. Василько з 4-ма таваришами (на всіх
17). Коли прийшло до голосування, зайшов комічний інцидент.
Пос. Лукашевич, не втаємничений видно у високу політику п.
Василька, кидає ся до кулуарів, скликати послів; та дорогу йому
заступає пос. Василько і окликам: „Я тут голова, се моя річ ко¬
мандувати!” - завертає на місце. При голосуванні 5 українських
послів голосує проти, але польська резолюція переходить біль¬
шістю голосів. Тепер ставить пос. Василько резолюції за удер¬
жавленням приватної української гімназії у Вижниці і приват¬
ної української жіночої семінарії у Чернівцях. Обидві резолюції
також прийнято”61.
М. Василько почувався дуже впевнено в парламентських і
сеймових колізіях. Він абсолютно не зважав на нападки опо¬
нентів і вмів навіть в найекстремальніших умовах сеймового
протистояння протягувати свої рішення та поборювати опонен¬
тів. Ось ще один красномовний приклад із сеймових перипетій:
,Ледве скінчив Штравхер, підняв ся посол Василько і поставив
внесення на замкнення дискусії. Се внесення викликало серед
опозиції живі протести і прийшло до нових бурхливих сцен.
Пос. Штравхер кричить піднесеним голосом: Отеє внесення, се
затичка рота опозиції!” Пос. Гаврищук (с. д.) що саме мав прий¬
няти до слова безнастанно повторяє: „Се насильство”. Пос. Ска-
85
лат і инші демократи кидають ріжні оклики, які серед гамору і
крику годі розріжнити. Між тим посли більшости збираються
коло стола секретарів і на знак даний маршалком починає ся
голосовання. Се збільшує лють опозиції.
Гаврищук б’є кулаками в пульт і кричить звернений до пос.
Василька: „Ви боїтеся правди!” Пос. Василько: „Але й ви не такий
то дуже без змази! Пос. Гаврищук: „Ви нещастє руського народу.”
В суперечку вмішується з галереї учитель Безпалко і кри¬
чить тубальним голосом на цілу салю: „Пане Василько! Ви наше
нещастє! Ви безлична людина! Ви заткали народови рот при
виборах! Пане маршалку, веліть мене виправадити, щоби я не
дивився на лице того чоловіка. Одинокого свобідного заступ¬
ника, що не дав ся вам підкупити, ви не пускаєте до слова!”
Гаврищук витягає свиставку і починає свистати. На сали
пекельний гамір.
Тим часом покінчено поіменне голосованнє і 34 голосами
проти 4 замкнено дебату”62.
М. Василько був новим типом політичного лідера україн¬
ців. Аристократ,по-європейськи освічений, багатий, вхожий до
найзнатніших домів Австрії, тонкий дипломат в манерах і діях,
він кардинально відрізнявся від інших політичних лідерів ук¬
раїнства. Тому й ставилися до нього з прохолодою, підозрюючи
в нещирості та особистих амбіціях. Але факт залишався фак¬
том. Напередодні Першої світової війни М. Василько вийшов
на чільні позиції в українському політикумі Австрії, став голо¬
вним і одноосібним лідером українців'Буковини.
В роки Першої світової війни популярність М. Василька як
політика європейського масштабу зросла ще більше. Він вів пере¬
говори з представниками австрійського керівництва, піклувався
про українські інтереси на різних рівнях, сформував загін гуцуль¬
ських стрільців тощо.
Наприкінці серпня 1914 p., рятуючись від наступу російсь¬
ких військ, більшість буковинських депутатів перебралася до
Відня, де утворила „Буковинський клуб”, засідання якого про¬
водилися під головуванням М. Василька щовівторка63. Члени
клубу займалися видавничою справою, клопотали про допомо¬
86
гу українським біженцям, вдовам і сиротам полеглих жовнірів,
пораненим.
На початку вересня 1914р. М. Василько разом з іншими
українськими депутатами парламенту звернувся до урядових
структур з вимогою допомоги українським біженцям64 Вже во¬
сени 1914 р. було створено „Віденський комітет допомоги для
біженців з Галичини та Буковини” на чолі з міністром фінансів
Л. Білінським, у січні 1915 уряд визнав „Український комітет
допомоги” на чолі з Ю. Романчуком державною структурою, ю
липня 1916 було створено „Комітет опіки над біженцями з Бу¬
ковини”, яким керував барон Гурмузакі. Сама влада також була
зацікавлена у підтримці своїх громадян, що потерпіли через
військові дії65.
Восени 1914 р. за ініціативи М. Василька постало питання про
формування добровільного українського військового з’єднання
на Буковині. Розуміючи, які політичні дивіденди може принести
існування та ймовірна успішна діяльність у військових операціях
національного українського підрозділу, Микола Василько вирі¬
шив скористатися нагодою. За його дорученням організацією
українських добровольців займався місцевий поміщик, його
двоюрідний брат - Юрій (Георгій) Василько. Але на відміну від
Українських Січових Стрільців, організація буковинського легіо¬
ну з самого початку знаходилася під контролем австрійської ад¬
міністрації, в руках полковника жандармерії Е. Фішера.
Сам М. Василько активно долучився до справи, об’їжджаючи з
18 по 24 листопада 1914 р. села Вижницького повіту з агітаційною
метою. Всього було зібрано близько 1,5 тис. українських селян.
Ініціатива М. Василька мала як військовий, так і політич¬
ний зміст. Люди, які з різних причин не були охоплені авс¬
трійською мобілізацією, ставали в ряди австро-угорської армії.
Т. Галіп згадував, що до Е. Фішера „прибували також з околиць,
де грозив наступ москалів, щоб не попасти в російський полон.
Так прибув до бригади великий загін з буковинської Гуцульщи-
ни, з котрого утворено гуцульський батальйон (легіон - авт.).
Посол М. Василько, що жив тоді у Відні і звідти слідкував за
подіями на Буковині, звернув увагу і на гуцульський батальйон
87
як на один з козирів австрофільської політики, якій М. Василь¬
ко був завжди вірний”66.
У Відні реально оцінювали силу та значення гуцульсько-
буковинського легіону. Створений нашвидкуруч військовий
підрозділ нагадував швидше партизанські групи, ніж боєздатне
армійське об’єднання. Тим не менше, від 29 листопада 1914 р.
до січня 1915 р. гуцульські стрільці утримували всі переходи на
Сірет, азі січня до 19 лютого 1915 р. легіон брав участь у битвах
біля Молдови, Пожорити, Местиканешт, Кирлибаби. У березні
1915 р. після відбиття російських військ за р. Прут, вони допо¬
магали у звільненні сіл: Рогізна, Буда, Чорнівка, м. Садгори67.
Загалом буковинський легіон воював досить успішно й далі,
за що багато хто з гуцульських стрільців отримали нагороди
та відзначення. М. Василько завжди турбувався про стрільців,
надсилаючи їм газети, журнали, молитовники, тютюн тощо68.
Під час війни роль М. Василька стала ключовою. Він єди¬
ний мав прямий вихід на міністерські кола, що в умовах безпар-
ламентського режиму було дуже важливим. Саме це дозволило
М. Васильку спочатку сформувати „правлячу трійку” (К. Леви-
цький (Голова ГУР), Євген Олесницький та М. Василько), а зго¬
дом і поставити двох її інших учасників у залежність від своєї
політичної волі. М. Василько орієнтувався на силу зовнішніх
факторів і керувався принципом: „Ліпше щось, як нічого”69.
15 грудня 1914 р. вперше у Відні на спільну нараду зібралися
українські парламентські депутати Галичини й Буковини, на якій
було підтверджено лінію на повну підтримку Австро-Угорщини
у війні, обговорено наслідки зради москвофілів, зловживання
польських властей щодо українського населення Галичини, воєн¬
ні невдачі70. Було розроблено програму діяльності в умовах війни,
де серед видавничої діяльності (газети „Діло”, „Буковина”, кален¬
дарі...), суспільно-політичної (меморандуми, звернення, вимоги,
допомога...), найважливішим було - добиватися утворення окре¬
мого українського коронного краю в рамках Австро-Угорщини та
незалежної української держави з територій, що входили до скла¬
ду Росії71. Дана програма в основних штрихах була реалізована в
перший воєнний рік, а що стосується останнього пункту, то він не
88
Перші гуцули-добровольці, яких зібрав посол Василько, складають
військову присягу
був вирішений практично ні в роки Першої світової війни, ні зго¬
дом, під час підписання миру у Брест-Литовську.
Зважаючи на велику концентрацію влади в руках однієї
особи, опозиція та незадоволені вирішили скерувати свої дії
безпосередньо проти М. Василька, вбачаючи в ньому причи¬
ну всіх проблем української політики. Вони вимагали не лише
гласності в діяльності політичного проводу, але й усунення
М. Василька з політичного керівництва. Крім того, практичний
розум М. Василька, вміння організувати справу й отримати від
неї прибутки, породжували серед українців чутки, що він пра¬
цює виключно заради матеріального інтересу. (Це була прос¬
то елементарна заздрість його політичним та матеріальним
здобуткам - авт.). Людям, не обізнаним з таємницями бізнесу,
важко було зрозуміти походження капіталів М. Василька і ще
важче повірити в щирість національних почуттів людини, яка
розмовляла німецькою мовою, виховувала в німецькому дусі
своїх дітей і більшість часу проводила поза українським середо¬
вищем72. Сприйняття цього політика оточуючими не було од¬
нозначним. Те, що М. Василько чи не єдиний серед українських
політиків мав добрі зв’язки серед австрійської правлячої еліти,
дозволяло йому успішніше за інших рекламувати на цьому рів¬
ні українську ідею і реалізовувати свої плани. Лояльність до
австрійської влади витворила у нього тверде переконання про
єдино можливу орієнтацію на Австрію і не менш сильне бажан¬
ня поборювати будь-які відхилення від цього курсу.
Реальними провідниками українських інтересів на загаль-
новіденській арені залишалися К. Левицький та М. Василько.
Витіснені ними на маргінес, інші українські політики поступо¬
во починали творити понадпартійну опозиційну групу. Основ¬
ною базою опозиційних сил став Український парламентський
клуб, до якого входили націонал-демократи, радикали та буко¬
винці. Його члени не хотіли миритися з тим, що їх відсунули на
другий план. Якщо Союзові визволення України (СВУ) М. Ва¬
силько міг закидати його нелегітимний характер, то тут він мав
справу із депутатами парламенту, обраними в українських виб¬
орчих округах. Опозицію склали такі депутати парламенту, як
Сидір Голубович, Олександр Колесса, Лев Левицький, Йосиф
Фолис, Л. Цегельський та колишні сеймові посли - Володи¬
мир Бачинський і Роман Перфецький. Лідерами групи стали -
Є. Левицький, Л. Цегельський, Є. Петрушевич.
Щоб підпорядкувати собі непокірний парламентський
клуб, більшість Народного комітету НДП здійснила ряд заходів,
спрямованих на зміни в персональному складі координуючого
органу парламентського представництва. У першій половині
1915 р. Народному комітету вдалося усунути опозиціонерів з
парламентської коМсії клубу. Над Головною Українською Ра¬
дою нависла загроза розпаду через ряд суперечок. Про конф¬
лікти в українських політичних інституціях стало відомо шир¬
шим колам громадськості.
Якщо раніше М. Василько категорично виступав проти
об’єдна-ння із Союзом визволення України, то під тиском депу¬
татського представництва був змушений погодитися на створен¬
ня на базі Головної Української Ради (ГУР) нової репрезентанти
90
всього українського народу - Загальної Української Ради (ЗУР).
Він не лише погодився на вступ СВУ до ЗУР, але й був змушений
визнати факт існування опозиції. 30 квітня 1915 р. представники
Народного комітету УНДП, Українського парламентарного клу¬
бу, буковинців та СВУ підписали статут ЗУР.73 5 травня 1915 р. від¬
булося перше засідання ЗУР.74 До складу цієї організації входили
24 галичани, 7 буковинців і, що показово, 3 делегати СВУ. Очо¬
лив Раду авторитетний український політик Кость Левицький,
а його заступниками були М. Василько (Буковинська УНДП),
Л. Бачинський, М. Ганкевич, Є. Петрушевич.
Якщо врахувати те, що представник СВУ мав право голосу
лише „в справах загальнонаціонального значення”,75 без пра¬
ва втручатися до справ австрійської України, то можна стверд¬
жувати, що і в ЗУР група Левицький - Василько здобула вирі¬
шальний вплив. Опозиціонери знову не змогли скористатися
моментом, вірніше буде сказати, що їм просто не дали такої
можливості досвідчені політики старшого покоління.
Досить швидко серед лівих депутатів посилилося незадово¬
лення політикою Загальної Української Ради. їх не влаштову¬
вала надмірно лояльна позиція останньої щодо властей, які не
поспішали виконувати українські вимоги і, більше того, проголо¬
шенням широкої автономії Галичини посилили вплив поляків в
управлінні краєм. Українські ж депутати пропонуючи розділити
Галичину, дійсно на кожному кроці підкреслювали свою проавс-
трійську позицію. Так, ще 15 квітня 1915 р. головнокомандуючий
австро-угорської армії ерцгерцог Фрідріх і престолоспадкоємець
Карл прийняли К. Левицького та М. Василька з метою обгово¬
рення стану української справи. Лише в рамках австро-угорської
монархії, тільки під володінням славної династії - заявляли пос¬
ли про подальший розвиток. Чи мали такі приватні аудієнції вір¬
нопідданські заяви серйозне значення для розв’язання проблеми
коронного краю? Можливо, з одного боку, й мали, але з іншого їх
ефективність була надзвичайно малою, що і показав майбутній
розвиток подій. Що стосується К. Левицького та М. Василька, то
їхня активність у оббиванні високих порогів навіть в українських
політичних колах оцінювалася неоднозначно.
91
З призначенням наприкінці 1915 р. князя Гогенлое (який у
1903-1904 роках був президентом Буковини) на посаду міністра
внутрішніх справ, кількість високопрестольних заяв про розумін¬
ня українських потреб значно зросла. Незважаючи навіть на те,
що Гогенлое був за оцінкою К. Левицького, добрим знавцем ук¬
раїнської справи, новий міністр більше схилявся до філософсь¬
ких роздумів про українство взагалі, ніж до конкретних дій в
українській політиці. 15 грудня 1915 р. на першій аудієнції князь
Гогенлое заявив Президії ЗУР, що йому відомо про українські
змагання і він зробить все можливе, щоб український народ зай¬
няв в Австрійській державі місце, яке йому належить76.
Усвідомивши, що австрійський уряд тяжіє до декларацій,
українські політики паралельно розробляли ще один напря¬
мок своєї політики. Важливим напрямком стало налагоджен¬
ня контактів з Німеччиною. Для Костя Левицького та Миколи
Василька було зрозумілим, що рішення про утворення чи то
Королівства Польського, чи то Української держави не належа¬
тиме до компетенції однієї Австро-Угорщини. Особливо насто¬
рожували тенденції, що з’явилися в німецькій політиці стосовно
відносин з Австро-Угорщиною. Вони вказували на необхідність
активізації німецького напрямку. Миколі Василькові порадив
розробляти цей напрямок австрійський прем’єр - міністр граф
Штюрк77. Перші контакти К. Левицького та М. Василька з за¬
ступником держсекретаря Німеччини Ціммерманом та пред¬
ставником Шульце показали, що Німеччина підтримує ідею
поділу Галичини за етнічним принципом. Українські політики
також розширили своє поле діяльності, нав’язавши контакти
в німецькому генеральному штабі. Однак, в Німеччині також
обмежилися лише заявами. У Берліні знали, що створення ук¬
раїнського коронного краю в Галичині суперечить німецькій
концепції розв’язання польського питання. Тому 16 серпня
1916 р. посол у Відні Тмірськи пообіцяв М. Васильку та К. Ле-
вицькому, що Німеччина буде підтримувати українців, але
звертав увагу на необхідність підтримувати добрі стосунки з
австрійським урядом, бо тоді німецьке посольство зможе кра¬
ще впливати на Австрію у вирішенні українського питання78. Із
92
збільшенням напруженості на австро-німецьких переговорах
про майбутню Польську державу перспектива української ав¬
тономії в Галичині все більше відтягувалася в часі. Українські
плани, як і австрійські обіцянки, залишалися тільки намірами.
Німецький тиск на австрійську політику був настільки відчут¬
ним, що восени 1916 р. офіційний Відень змушений був пого¬
дитися на очевидно невигідне для монархії вирішення польсь¬
кої проблеми. 23 жовтня 1916 р. Маніфестом обох імператорів
було проголошено „відновлення” Польської держави на землях
так званої Конгресової Польщі79. Новосформоване королівство
опинилося фактично під німецьким протекторатом. В нових
реаліях, навіть незважаючи на масові протести українців, діли¬
ти Галичину за етнічною ознакою у Відні не збиралися. Та й
замах 21 жовтня 1916 р. на прем’єр-міністра Штюргка позбавив
ідею української автономії досить сильної та авторитетної під¬
тримки. Крім того, і в українському національно-політичному
русі не було єдності, йшла жорстка боротьба за сфери впливу.
5 листопада 1916 р. цісар Франц Йосиф підтвердив розширення
автономії Галичини. Для поляків це означало, що перший крок
до утворення Польської держави зроблено, позаяк німецька та
австро-угорська влади оголосили створення, відповідно, Вар-
Президія Загальної Української Ради в 1916 році
93
шавського та Люблінського генерал-губернаторств. Отож, як
свідчать факти, інтереси українців було проігноровано. Опози¬
ція розцінила створення Люблінського генерал-губернаторства,
до якого увійшли і прилеглі українські території, як цілкови¬
те фіаско лоялістського курсу К. Левицького та М. Василька80.
Внаслідок таких подій, К. Левицький подав у відставку з посади
голови парламентського клубу та голови Загальної Української
Ради. Микола Василько, який на цей час перебував на лікуванні
в Берліні, повідомив листом про відставку з посади віце-прези-
дента ЗУР8>.
Однак у середовищі українських депутатів продовжували
існувати гострі суперечки, щодо тактики дій. Галицькі депута¬
ти втратили надію домовитися з урядом і домогтися від нього
необхідних поступок. 8 листопада 1916 р. вони розпустили „Ук¬
раїнський парламентський
клуб” і утворили Українську
Парламентську Репрезента¬
цію Галичини (УПР), до якої
увійшли націонал-демок¬
рати й радикали. Галичани
відмовилися об’єднатися з
буковинськими парламен¬
тарями. Очолив Українську
Парламентську Репрезента¬
цію Ю. Романчук, а заступни¬
ками були - Л. Бачинський та
Є. Петрушевич.Допарламент-
ської комісії вибрали Є. Леви¬
цького та К. Трильовського,
а їх заступниками - В. Сінга-
левича та М. Лагодинського.
Є. Левицький відразу заявив,
що через сімейні обставини
він не може працювати в пар-
Президент Загальної Української Ради ЛЗМЄНТарНІЙ КОМІСІЇ, І НЗ ЙОГО
Кость Левицький та віце-президент МІСЦЄ обрали В. СІНГалеВИЧа.
Ради Николай Василько
94
Було опубліковано відозву „Український народе галицької зем¬
лі”, в якій засуджувався указ від 5 листопада про надання Гали-
чині широкої автономії під польським верховенством. В цьому
документі послідовно проводилась думка, що саме галицькі
депутати є головною силою, навколо якої повинен об’єднатися
український народ, відстоюючи власні інтереси.
Відчувши твердий грунт під ногами, опозиційні депутати
прискорили процес розширення компетенції Української Парла¬
ментської Репрезентації, щоб згодом нею замінити ЗУР. Президія
УПР одразу почала дублювати структури ЗУР. На нарадах УПР
9-14 листопада було вирішено створити спеціальні комісії: гос¬
подарську і відбудови краю, у справах евакуйованих та заснувати
„Фонд національної самооборони”.
Остаточне організаційне оформлення Української Парла¬
ментської Репрезентації відбулося на засіданнях 24-25 листо¬
пада 1916 р. Вирішено було розширити представництво в УПР
за рахунок депутатів Галицького сейму, а також по одному
представникові від політичних партій. Крім того, на цьому засі¬
данні УПР категорично висловилася проти включення „Союзу
буковинських парламентарних та сеймових послів” до її скла¬
ду, остерігаючись впливу М. Василька. У свою чергу, 3-5 грудня
1916 р. „Союз буковинських парламентарних та сеймових пос¬
лів” провів збори, на яких прийняв відставку М. Василька із по¬
сади віце-президента ЗУР і проголосив себе незалежною струк¬
турою. Тут також було підтверджено традиційний курс на чолі
з М. Васильком, який виражався у словах: ’’Вірні цісареві і де¬
ржаві”. Особистість М. Василька в підтримці такого курсу мала
не останнє значення. Для нього це був зоряний час. Він діяв
надзвичайно активно, організовуючи гуцульських стрільців,
ведучи переговори з різними владними структурами, допома¬
гаючи біженцям, захищаючи простих українців від безпідстав¬
них звинувачень. Однак у розв’язанні всіх проблем, на перше
місце М. Василько ставив закулісні переговори, усілякі таємні
домовленості тощо. Це не подобалось багатьом галицьким де¬
путатам. Отже, суперечності між галицькими й буковинськими
політиками стосувалися не тільки того, яку позицію займати
95
стосовно австрійської влади. Вони мали також особистий ха¬
рактер, неприйняття галичанами М. Василька як можливого
лідера депутатського представництва, невизнання його обіця¬
нок домовитися з владою. У відповідь, М. Василько відмовився
визнавати Українську Парламентську Репрезентацію, а після
приходу до влади імператора Карла І заявив, що він і всі бу¬
ковинські депутати в нових умовах готові вітати відновлення
діяльності Загальної Української Ради (ЗУР), але не судилося.
Разом з тим, політичне життя було тісно пов’язане з воєн¬
ними операціями і в багатьох випадках залежало від них. На¬
ступ російської армії; Румунія оголосила війну Австрії (23 сер¬
пня 1916 p.); смерть монарха Франца Йосифа (21 листопада
1916 р.)... Ці та інші події по-різному змінювали політичний
вектор.
З початком 1917 р. в австрійській політиці щодо українців
розпочався новий, якісно відмінний від попередніх років етап.
Українці, як і раніше, продовжували вимагати поділу Галичи¬
ни та створення коронного краю, заснування у Львові українсь¬
кого університету, але всі ці процеси відбувалися як у нових ре¬
аліях внутрішньополітичного життя монархії, так і під впливом
принципово інших зовнішніх факторів. У кінці 1916 р. в Австрії
розпочалася короткочасна епоха імператора Карла, з постаттю
якого українські політики пов’язували чималі надії. Якщо за
заявами та обіцянками австрійського уряду й високопоставле¬
них політиків у 1914-1916 pp. простежувалося бажання та щирі
наміри, якщо не розв’язати українське питання, то хоча б яки¬
мось чином врегулювати його стан, то з 1917 р. для австрійської
політики була характерна просто лицемірна декларативність.
Але не завжди політика офіційного Відня відносно україн¬
ців визначалася, починаючи з 1917 р., лише внутрішньополі¬
тичними розрахунками. Російська лютнева революція, стрімка
демократизація національно-політичних відносин як у Петрог¬
раді, так і у регіонах найсуттєвішим чином впливали на авс¬
трійських українців. У березні 1917 р. в Києві розпочав свою ро¬
боту репрезентативний український орган - Центральна Рада.
Австрійські урядовці передбачали, що автономна українська
96
держава у складі федеративної Росії буде служити для україн¬
ців Галичини та Буковини могутньою притягувальною силою.
Амбіційні українські державотворці у Києві також не були бай¬
дужими до долі українського населення в Австрії.
У квітні 1917 p. М. Василько виступив з пропозицією відно¬
вити організацію ЗУР. Він мотивував зміну своєї позиції пози¬
тивними змінами в керівництві Австрійської держави та важ¬
ливістю політичного моменту. Лідер буковинців обґрунтовував
потребу існування загальнонаціональної політичної організації,
якою дотепер, на його думку, була ЗУР. Від імені парламентсь¬
кого клубу він заявив, що Союз буковинських парламентських
та сеймових послів готовий повернутися до складу Загальної Ук¬
раїнської Ради. Ідею об’єднання українських депутатів в одній
загальній організації підтримав Ю. Романчук. Але й ця спроба
виявилася невдалою. Незважаючи на те, що на зборах Українсь¬
кої Парламентської Репрезентації 7 червня 1917 р. за прийняття
буковинського Союзу виступили такі відомі депутати, як Л. Ба-
чинський та В. Загайкевич, більшість УПР заблокувала цю пози¬
цію. Тільки 28 червня 1917 р. УПР погодилася створити „Загальне
українське парламентське заступництво”. Однак до вироблення
статуту цієї організації справа так і не дійшла. Неефективність
попереднього періоду діяльності УПР спонукала її до кадрових
змін. 25 вересня 1917 р. Є. Петрушевич замінив Ю. Романчука на
посаді голови УПР. Боротьба між двома групами в УНДП не вщу¬
хала й надалі. Щоб збільшити свій вплив, обидва угрупування
намагалися залучити на свій бік митрополита Андрія Шептиць-
кого. З підтримкою з його боку вони пов’язували сподівання по¬
силити свій вплив на українське середовище і підняти свій статус
у Відні. Визначальною в цьому питанні стала зустріч з А. Шеп-
тицьким після його повернення з російського полону. Політики
з парламентського представництва розраховували на прихиль¬
ність митрополита через те, що в їхніх лавах були такі близькі до
нього люди, як Т. Войнаровський та Й. Фолис. Для привітання
А. Шептицького Українська репрезентація вислала делегацію до
Стокгольма. Але вибір митрополита зупинився лише на делега¬
ції, до якої входили К. Левицький та М. Василько82. Тим самим
97
митрополит продемонстрував, що він підтримує курс, репре¬
зентований цими лідерами і бажає консолідації всіх українсь¬
ких сил. Ініціатива А. Шептицького виступити посередником у
справі примирення і консолідації через ряд причин не мала успі¬
ху. Крім тог, депутати парламенту побачили в діях митрополита
наміри підпорядкувати провід української політики церкві. Та¬
ким чином, двоїстість у проводі українського політичного руху у
Австро-Угорщині зберігалася.
Відновлення ж роботи Австрійського парламенту українсь¬
кі депутати використали для популяризації гасла створення фе¬
дерації самостійних національних держав Австрії. Однак най¬
більші надії в цьому, як і раніше, покладалися саме на владні
структури. Протягом останніх двох років війни, депутатський
корпус займав найбільш прслідовно проавстрійські позиції, не
уявляючи можливість вийти за межі багатонаціональної імпе¬
рії. Така обмеженість мала негативне значення для відстоюван¬
ня українських політичних інтересів. Хоча проблема коронно¬
го краю не знімалася з порядку денного австрійської політики,
але бачення кордонів української автономії різко змінилося.
Виступаючи іб червня 1917 р. у парламенті83, М. Василько го¬
ворив уже про автономну провінцію в складі всіх українських
земель австрійської корони як частини Австрії під владою авс¬
трійського імператора. У „Меморандумі українських парламен¬
тарів з приводу територіального оформлення та політичного
врегулювання українських областей Австрії після війни” також
йшлося про об’єднання Східної Галичини з Північно-Західною
Буковиною в окрему українську провінцію Австрії. А серпнева
заява Українського парламентського представництва постави¬
ла перед міністром-президентом Зайдлером питання ще шир¬
ше: „Колишнє Галицько-Волинське князівство (Холм, Волинь і
теперішня Східна Галичина) разом з українською частиною Бу¬
ковини мають утворювати єдиний коронний край з місцевим
національним парламентом і українською адміністрацією84.
В 1917 p. М. Василько з великою зацікавленістю стежив за
подіями на Великій Україні. Як тільки він отримав від свого
приятеля-наддніпрянця Миколи Залізняка телеграму про те,
98
що в Києві Центральна Рада утворила український уряд Гене¬
ральний Секретаріат, одразу ж зачитав її в австрійському пар¬
ламенті, чим вивів з рівноваги польських і чеських парламен¬
тарів. Вони не бажали, щоб це було прецедентом для українців
Галичини й Закарпаття.
Саме за часів Центральної Ради М. Василько стає учас¬
ником зовнішньо-політичних акцій Української Народної
Республіки, що пізніше й привело його в українську дипло¬
матію. Варто, щоправда, зауважити, що дипломатом він був
завжди, відколи став політиком. Його дипломатичний хист,
вміння вести переговори, створювати різні політичні коаліції,
розв’язувати шляхом переговорів проблеми, які для інших
здавалися нерозв’язними відзначали як друзі, так і політичні
опоненти. Першою дипломатичною акцією, в якій М. Василько
взяв безпосередню участь, чим надзвичайно допоміг зовнішній
політиці Української Народної Республіки, стали переговори у
Брест-Литовську наприкінці 1917 - на початку 1918 pp. і підпи¬
сання мирної угоди між УНР та країнами Почвірного союзу.
Досить цікаві спогади про участь М. Василька в остаточ¬
ному підписанні Брестського миру залишив український гро¬
мадсько-політичний діяч Микола Залізняк.. Він зауважував,
що у складі делегації УНР на переговорах був його товариш
ще з періоду навчання в Київському університеті Микола Ле-
витський. Це зацікавило М. Залізняка і він вирішив поїхати
до Бреста для допомоги українській делегації. За допомогою
звернувся до М. Василька, який схвалив таку ініціативу, за¬
уваживши, що на його думку „Україна мусіла би сама (неза¬
лежно від Росії. - Авт.) заключити сепаратний мир - молодий
організм, яким є ця республіка, не повинен пропустити тут
доброї нагоди дати початок до світового миру”85. Про бажан¬
ня М. Залізняка М. Василько доповів міністру закордонних
справ Австро-Угорщини графу Черніну (якого, до речі, знав
ще з часів навчання в Терезіанумі). Той сприйняв це пози¬
тивно, сподіваючись на допомогу М. Залізняка в справі поро¬
зуміння з українською делегацією. Виряджаючи М. Залізняка
до Бреста, М. Василько у своєму напутньому слові говорив,
99
щоб він пояснив українській делегації, що Австро-Угорщина
вкрай потребує миру з Україною, бо знаходиться в катастро¬
фічному становищі в зв’язку з недостатком продовольства і
сподівається на поставку його з України. Повідомив також те,
що граф Чернін отримав наказ від цісаря Карла за будь-якою
ціною заключити мир. „Все це українська делегація мусить
знати і хай вона твердо тримається” - казав М. Василько86. Він
також подав ідею, щоб українська делегація вимагала гаран¬
тій того, щоб з територій Галичини і Буковини, де проживає
українське населення, був створений окремий коронний край
в складі Австро-Угорщини. Пізніше українська делегація так
і вчинила. Але перед цим делегації УНР важко було з’ясувати
в галичан їх погляди щодо Галичини, мова про яку йшла на
переговорах. Оскільки з галицькими українцями зв’язку не
було, то делегати УНР просили О. Черніна, щоб він викликав
до Бреста Євгена Петрушевича. Але О. Чернін замість нього
запропонував М. Василька, якому довіряв беззастережно.
На кінець січня 1918 р. делегації мирових переговорів
з’їхалися до Бреста в новому складі. До складу російської деле¬
гації Л. Троцький включив прибулих з Харкова представників
проголошеного там уряду Рад Медведєва і В. Шахрая. Він пред¬
ставив їх як єдиних уповноважених представників від всього ук¬
раїнського народу. Від УНР приїхала делегація вже у меншому
складі - всього з чоловіки (Олександр Севрюк - голова делегації,
Микола Любинський і Микола Левитський - члени делегації).
Відновилися переговори по уточненню мирного договору. На цей
час українська делегація мала твердішу позицію, бо Центральна
Рада 22 січня проголосила IV-й Універсал, за яким Українська
Народна Республіка проголошувалася „самостійною, від нікого
не залежною, вільною, суверенною Державою українського на¬
роду”87, тобто УНР тепер вже стала повноправним суб’єктом між¬
народної політики і українська делегація відповідно вже стала
повноправним представником незалежної держави.
5 лютого 1918 p. М. Василько прибув до Брест-Литовська
на запрошення О. Черніна. Останній записав у щоденнику:
„ 6 лютого. Ввечері приїхав до Бреста. Візнер працював пре¬
юо
красно і невтомно; виясненню становища, зокрема, стосовно
українських вимог, сприяв вчорашній приїзд вождя австрій¬
ських русинів Миколи Василька, незважаючи на те, що - оче¬
видно під впливом ролі, яку його русько-українські товариші
зараз грають в Бресті - він тут висловлюється в набагато більш
шовіністичних тонах, ніж я від нього очікував за його поперед¬
німи віденськими виступами. Я в Берліні радив якомога швид¬
ше покінчити з українцями. Я сказав, що після цього я зможу
розпочати переговори з Троцьким від імені Німеччини”88.
Але 7 лютого 1918 р. українські представники опинили¬
ся в драматичному становищі: чільник російської делегації
Л. Троцький заявив керівникам австро-угорської та німецької
делегації Черніну і Кюльману, що нібито війська харківського
пробільшовицького уряду вже захопили Київ і ні Централь¬
ної Ради, ні Генерального Секретаріату не існує. Делегації
Центральних держав і радянської Росії мали намір послати до
Києва комісію для встановлення факту існування в Києві Цен¬
тральної Ради. А в цей час дійсно Київ обстрілювався гармата¬
ми більшовицького війська і на окраїнах міста йшли бої.
М. Василько і тут знайшов вихід із ситуації. О. Чернін за¬
писав у щоденнику за 8 лютого 1918 p.: „Сьогодні повинен бути
укладений мир з Україною. Це перший мир за цю жахливу вій¬
ну. Але чи насправді Рада до цього часу утрималася в Києві?
Василько показує мені телеграму, одержану українською деле¬
гацією з Києва і датовану 6-м числом, а на мою пропозицію ко¬
мандирувати туди австрійського офіцера генерального штабу,
для одержання точних відомостей, Троцький відповів відмовою.
Його заява, ніби більшовики уже захопили Україну, мабуть, все
ж таки була хитрістю”89. Як бачимо, М. Василько телеграмами з
Києва, які були спеціально прислані на його прохання, не тіль¬
ки зумів переконати О. Черніна, але й посіяти деякі сумніви у
Л. Троцького. Все це разом й забезпечило остаточне вирішення
справи. 9 лютого (в день повного захоплення більшовицькими
військами Києва) відбулося урочисте підписання Брест-Ли-
товського миру між країнами Почвірного союзу і Україною. Як
згадував О. Севрюк, після цієї урочистої події до нього підійшов
іоі
Микола Василько з келихом в руках і українською мовою про¬
мовив: дозвольте і мені привітати Вас і у Вашій особі в цей
великий день нашу Україну”90.
В результаті брестських переговорів між Австро-Угорщи¬
ною й УНР, при активному сприянні М. Василька, було також
підписано таємну угоду, згідно якої австро-угорський уряд
зобов’язувався до і липня 1918 р. з української частини Гали¬
чини й української частини Буковини утворити один коронний
край в складі Австро-Угорщини з широкою автономією91. Од¬
нак, влітку 1918 p., під тиском поляків, австрійська влада відмо¬
вилася від цього проекту.
Тим часом, події 1918 р. розвивалися стрімко. Восени
1918 р. вже було зрозуміло, що Австро-Угорщина і її союзники
зазнають поразки у війні. 16 жовтня 1918 р. імператор Карл І
підписав Маніфест до народів імперії, за яким передбачалося
перетворення Австро-Угорщини в конфедерацію національних
держав. Однак було вже пізно. Народи імперії прагнули до не¬
залежності. 18-19 жовтня 1918 р. у Львові відбулася Українсь¬
ка Національна Рада, яка задекларувала створення окремої
держави з українських земель Австро-Угорщини. М. Василько
взяв активну участь в роботі конституанти. 23 жовтня він разом
з Є. Петрушевичем, як представники Української Національної
Ради, зробили офіційний візит до австрійського прем’єр-мініс-
тра, повідомивши про прагнення українців.
В листопаді 1918 р. було остаточно сформовано державні
структури Західноукраїнської Народної Республіки. Одночас¬
но розпочалося створення закордонних представництв у Відні,
Празі, Будапешті, Берліні та ін. Микола Василько як загальнові¬
дома особа у Відні був призначений послом в Австрію. Австрій¬
ський уряд без перепон визнав його легітимним представником
ЗУНР. Він, маючи зв’язки в політичних, фінансових і журналіст¬
ських колах, не знав труднощів у своїй діяльності. Як згадували
його сучасники, достатньо було його візитної картки або корот¬
кого листа, щоб без всіляких формальностей вирішувалися спра¬
ви. А їх було багато. З перших же днів ЗУНР довелося вести обо¬
ронну війну з польським військом. Секретаріат військових справ
102
звертався з проханням і вимогою заготовки різних військових
матеріалів, обладнання для госпіталів, санітарних матеріалів,
вербування лікарів для роботи в госпіталях і т. п. Зверталися з
вимогами й інші установи. Невідомо звідки він добув гроші (так
як із Станіслава де, була тоді столиця ЗУНР, такі гроші не надхо¬
дили), але вже в найкоротший строк було закуплено обладнання
для двох госпіталів. Він ніколи не боявся брати на себе відпові¬
дальність, не перекладаючи її на інших.
О. Лотоцький, який в цей час зустрічався з М. Васильком,
згадував: „У Відні (це 1919 р. скорше всього лютий місяць) міг я
спізнатися з п. М. Васильком, про якого доводилося багато чути
та читати в пресі ще до війни та в часі війни. Се була людина з
широким діловим досвідом; з еластичною, вихованою в парла¬
ментарних та дворових умовах вдачею сполучав він невичерпну
безодню енергії та ініціативи. В обставинах більш нормальних та
за більшого досвіду й твердішої руки провідних кіл послуги його
українській справі були б значно більші. У Відні, де проходила
попередня його політична діяльність, був він на свойому місці,
як риба в воді, і робив неоцінимі послуги українському урядові
та його представникам... Коли у Відні, немов би в якомусь роз¬
подільному пункті, зібралася велика кількість українських дип¬
ломатів, Василько дав велике принятгя, на якому запала не одна
практична думка для нашої „молодої” дипломатії”92.
Як посол, М. Василько захищав у той час інтереси не тіль¬
ки ЗУНР, а всієї України. Майбутню долю українського народу
він вбачав у об’єднанні його в єдиній державі. Це видно з його
інтерв’ю „Новій цюріхській газеті” - „За що бореться Украї¬
на?”93, а також з його листа до відомого політичного діяча Га¬
личини, тодішнього радника Української Національної Ради у
Відні Костя Левицького. Зокрема, він писав: „Не хочу, щоб ця
війна, котра потягнула за собою великі жертви і між українця¬
ми, скінчилася без признання суверенної України”94.
Це своє переконання М. Василько висловив також на кон¬
ференції голів дипломатичних місій УНР в Карлсбаді 14 серпня
1919 p., заявивши: ,Д твердо стою на самостійності держави
нашої”95.
103
Це був період, коли в Парижі відбувалася мирна конферен¬
ція, скликана державами-переможницями у першій світовій
війні для вироблення мирних угод з державами Почвірного
союзу. Українські уряди УНР і ЗО УНР вирішили надіслати
єдину делегацію, яка виїхала до Парижа в січні 1919 р. Діяль¬
ність української делегації ускладнювалась тим становищем,
в якому опинилися окремі території української землі, а саме:
Північна Буковина і Північна Бессарабія (Хотинщина) були
окуповані Румунією, в січні 1919 р. Антанта дозволила Чехос-
ловаччині зайняти західну частину Закарпаття, а в квітні - і
всю територію краю. ЗУНР вела оборонну війну з Польщею,
якій Найвища Рада конференції 25 травня 1919 р. дозволила
зайняти Східну Галичину „щоб забезпечити спокій мешканців
від більшовицьких банд”. Територія УНР у квітні 1919 р. обме¬
жувалася лише Волинню і частиною Поділля.
Українське питання делегації Англії, Франції і СІЛА не роз¬
глядали як окреме питання України, а пов’язували його з полі-
Будинок у Брест-Литовському, в якому був підписаний мир між
УНР і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.
104
тикою інших країн, які претендували на українські землі.
Перешкодою в діяльності української делегації було й те,
що окремі члени делегації, галичани, заступник голови делега¬
ції В. Панейко та радник-історик С. Томашівський (обидва від
ЗУНР), проводили окрему сепаратистську лінію на визнання
Антантою окремої української галицької держави, оголосивши
себе окремою делегацією в Парижі. Вони зайшли настільки да¬
леко, що навіть після окупації Галичини Польщею, радили уря¬
ду ЗО УНР порозумітися з білогвардійським урядом Денікіна
на платформі визнання „єдиної Росії”. Там же, в Парижі, В. Па¬
нейко заявив про те, що „Галичина не має нічого спільного з
Наддніпрянською Україною”96. Його підтримував в цьому рад¬
ник делегації С. Томашівський.
М. Василько був протилежної точки зору і не виправдову¬
вав їхньої позиції. В листі до посла ЗО УНР у Відці В. Сінга-
левича (який змінив на цій посаді М. Василька) М. Василько
писав: „На жаль перебувають вони оба з Томашівським над
морем для порятування здоров’я - туди поїхав би і я, але га¬
даю, що аж по признанню України як суверенної держави мо¬
жуть панове дипломати відпочивати по своїй не дуже вдатній
праці! Кажу цілком серйозно „НЕВДАТНІЙ”, бо дотепер тіль¬
ки двоє людей працює: Петлюра і Петрушевич. Було б для нас
катастрофою, коли б вони на дальше не могли знайти терену
для спільної праці!
Я чув, що деякі люди там проти мене резонують, що я веду
полоністську політику. Прохаю їм від мене сказати, що я маю
тільки одну ціль на увазі: признання і суверенність Украї¬
ни! (підкреслення М. Васильком. - Авт.).
Для цієї цілі я готов перейти через кожного трупа, навіть
свого і успіхи моєї довголітньої праці на Буковині, віддати
в більшій частині румунам. Тут не узнаю жодного особис¬
того чи локально-патріотичного становища. Так це мій на¬
прям”97.
Із змісту цього листа видно, наскільки М. Василько уболі¬
вав за становище в Україні, за її майбутнє. При цьому він не
рахувався ні зі своїм здоров’ям, ні з особистим життям. Адже
105
він відповідав за виховання двох донечок і сина, залишених
дружиною. Як свідчить його переписка, всі помисли його були
пов’язані з долею України, аби була незалежна держава Украї¬
на - багаторазово повторює М. Василько у своїй переписці й
докладає всіх зусиль для здійснення цього.
У цьому ж листі до В. Сінгалевича він сповіщає, що довго
немає відомостей від уряду й не має орієнтиру, якої політики
дотримуватися щодо поляків. Пише, що він приглядається до
того, яку політику з цього приводу ведуть галицькі політики на
мирових переговорах у Парижі і просить В. Сінгалевича пере¬
дати його недругам з Галичини (які критикували М. Василька
за підтримку ним С. Петлюри щодо українсько-польських сто¬
сунків. - Авт.), що у нього немає причини свою „логічно дума¬
ючу голову в пісок ховати”98.
М. Василько вважав доцільним відстояти УНР навіть ціною
втрати окремих частин території України, зокрема західноук¬
раїнських земель. З цього приводу він писав 6 листопада 1919 р.
до вищезгаданого Костя Левицького наступне: „Як відомо, то
жодна держава в початках своєї самостійності не розпоряджа¬
лася своєю цілою територією; то чому ж власне українці - котрі
з бідою існували в давній Австрії і самі стоять в своїй національ¬
ній організації нижче персів, які у війні не належали також до
переможців, - мають ставити жадання збудувати зараз держа¬
ву обнімаючи усі її етнографічні території! Через те доходжу до
точки зору, що українці є примушені усе те віддати, що зараз
перепиняє дорогу іти рука в руку з румунами і поляками, котрі
мають ті самі стремління, що й українці, перешкодити утворен¬
ню давньої Росії (мається на увазі Російської імперії. - Авт.).
Чим скорше згодиться на це Україна, тим скорше буде дана
їй можливість постаратися для своїх горожан, котрі остануть¬
ся під румунським, під польським пануванням із запевненням
національної свободи. А що Румунія і Польща цієї обіцянки до¬
держать дає запоруки самостійна українська держава, котра все
ще буде більшою чим Румунія і Польща разом. Впрочім вона
буде мати міродайний голос в союзі народів задля своєї еконо¬
мічної вартості.
іоб
Відносно русофільської орієнтації: злучення цілої України,
це є і Східної Галичини в нову могучу Росію доведе до чого до¬
вела нас вже раз судьба по договорі Переяславським.
Дорогий високоповажний пане, відкиньте від себе всі свої
локально-патріотичні і сентиментальні почування з гадкою, що
немає перемоги без особистих жертв і тоді дійдете до таких пог¬
лядів що й я”99.
Подібні міркування М. Василько висловлює і в листі до Голо¬
вного Отамана С. Петлюри від 27 листопада 1919 р. При їх оцінці
треба брати до уваги те, що в ті дні військо УНР опинилося в катас¬
трофічному стані. Під натиском переважаючих сил Червоної армії
воно змушене було перейти р. Збруч на територію Галичини.
В листі до С. Петлюри М. Василько пропонує в ситуації, яка
склалася, „старатися наклонити Румунію і Польщу під претекс-
том оборони границь їхніх держав, щоб вони зайняли нашу те¬
риторію і так, як се є на Угорщині зазначити лінію демаркації,
внутрі котрої могли би Ви, пане президенте, - пише далі М. Ва¬
силько, - робити приготування до весни під охороною румунсь¬
ких і польських військ допустивши тим часом наші перемучені
війська на зиму до дому... ми є примушені сповнити всякі жа¬
дання поляків в інтересах нашої великої мети”100.
Чи не стала ця пропозиція М. Василька для С. Петлюри
поштовхом до підписання ним Варшавського договору?
Щодо висловлених М. Васильком думок про перспекти¬
ви української державності позитивним тут є лише те, що він
прагнув будь-що зберегти українську державність, навіть шля¬
хом поступки території Польщі й Румунії. Але як показав по¬
дальший розвиток подій, поступки території не гарантували збе¬
реження української державності. Відомо, що голова Директорії
С. Петлюра 21 квітня 1920 р. у Варшаві дав згоду на встанов¬
лення кордону між УНР та Польщею вздовж р. Збруч й далі в
межах колишнього кордону між Австро-Угорщиною і Росією,
що й було зазначено у Варшавському договорі. Але Польща
проігнорувала його й 18 березня 1921 р. у Ризі підписала до¬
говір з радянською Росією, залишивши за собою ці території.
Таким чином, УНР залишилась без союзників.
107
Влітку 1919 p. М. Василько очолив посольство УНР у Швей¬
царії. Нова посада була отримана М. Васильком після того, як
йому надійшов ю травня 1919 р. „Відпис” Міністерства закордон¬
них справ УНР. Згідно з цим документом, він призначався голо¬
вою Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Берні, змінюючи
на цій посаді Є. Лукасевича. Завдання, яке ставилося перед М. Ва¬
сильком, полягало у поглибленні відносин уряду УНР з іншими
державами, посольства яких були представлені у Берні. Результа¬
том його діяльності повинно було стати визнання України, зокре¬
ма, сусідніми державами України. В кінці документа визначалися
повноваження М. Василька: „Цим декретом уповноважується Вас,
всі на території Швейцарії знаходячіся (так в оригіналі. - Авт.)
наші місії, і ті, котрі ще там прийдуть, чи то політичного, війсь¬
кового чи економічного рода (це відноситься і до українців, котрі
мають державні повновласти) в їх діяльності наглядати; они всі
є обов’язані, Вашим припорученням підлягати, за що Ви перед
Правительством відвічальні будете101.
Цю подію відзначала італійська і швейцарська преса. Зок¬
рема, газета „Україна”, редагована Степанківським (м. Лозан¬
на), писала, що „М. Василько - одна з визначніших постатей
України. Його інтелігентність і діяльність здобули йому дуже
визначне місце в українському русі і до нього вже здавна звер¬
талися погляди всіх...
Його призначення Директорією на пост міністра республі¬
ки ставить у Берні одного із справжніх провідників нашої за¬
кордонної політики... його енергія, блискучий розум і невичер¬
пна добрість будуть усім нам дорогоцінною допомогою”102.
її липня 1919 ,р. М. Василько прибув до Берна і вже 20 лип¬
ня 1919 р. листом повідомив міністра про стан справ у швей¬
царській місії, наголошуючи на тому, що попередній керівник
посольства Є. Лукасевич працював не на користь піднесення
міжнародного авторитету УНР103.
Незважаючи на те, що М. Василька вважали „германофі¬
лом”, і ставлення до нього у Швейцарії могло бути насторо-
жено-вичікувальним з боку представників країн Антанти, він
розпочав активну дипломатичну діяльність, прагнучи якомога
108
швидше налагодити стосунки з дипломатами Польщі, Румунії
та Чехословаччини. З цією метою М. Василько робив не лише
офіційні, але й приватні візити, стежив за тим, щоб утримува¬
лися „на відстані” від Швейцарії ті особи з числа українських
державних службовців, які могли зашкодити діяльності місії.
Це пояснювалося ще й тим, що з другої половини 1919 р. уряд
УНР змушений був змінити деякі напрямки своєї зовнішньо¬
політичної діяльності і відмовитися від боротьби за Буковину
та Бессарабію в обмін укладення угоди з Румунією та іншими
сусідніми державами, які могли гарантувати і визнання Ук¬
раїни, і надання допомоги у боротьбі з її ворогами. В цьому
плані показовим є те, що М. Василько намагався не допусти¬
ти перебування в Швейцарії колишнього голови Надзвичайної
дипломатичної місії УНР в Румунії Г. Гасенка, відомого своїми
антирумунськими поглядами104. Причиною такого кроку було
невдоволення румунського посланника змістом інтерв’ю Г. Га-
сенка, даного ним одній з газет, в якому колишній голова місії
подавав свій погляд на ситуацію в українсько-румунських від¬
носинах, втручаючись, на думку румунів, у внутрішні справи
королівства105.
В перші місяці на посту голови бернської місії, М. Василько
найбільше уваги приділяв зміцненню відносин з Румунією та
Польщею. У зв’язку з цим значно активізувалося його спілкуван¬
ня з новим головою Надзвичайної дипломатичної місії УНР в
Румунії К. Мацієвичем. Воно розпочалося за ініціативою М. Ва¬
силька. К. Мацієвич, вітаючи свого колегу із призначенням, по¬
дав аналіз внутрішніх подій у Румунії та зовнішньополітичного
становища країни, акцентуючи увагу на тому, що приєднані Ру¬
мунією території можуть бути невизнані Антантою, і через це Ру¬
мунія шукає спільника, яким може виступити саме Україна106.
Щодо стосунків з польськими представниками, то в одному з
листів до міністерства в липні 1919 p. М. Василько докладно опи¬
сав зміст розмови з військовим аташе Польщі у Берні, майором
Гурком. З бесіди ставало зрозумілим, що майбутні відносини Ук¬
раїни та Польщі Гурко і польські дипломати значною мірою вва¬
жали, що залежатьвід успіхів генерала А. Денікіна, активності
109
селянських загонів, тобто подій в самій Україні. Аналізуючи
становище у Польщі, згідно з інформацією аташе, М. Василько
констатував, що заяви А. Денікіна про анексування Галичини та
Бессарабїї викликали у Польщі негативне ставлення до білогвар¬
дійської Росії. (Тут слід зазначити, що не лише А. Денікін, але й
О. Колчак робили заяви про те, що і Галичина, і Буковина, і Бес-
сарабія повинні входити до складу Росії107). Через це для польсь¬
кої сторони надзвичайно бажаною стала самостійність України.
Таким чином, М. Василько відзначав поворот у польській зов¬
нішній політиці, наголошуючи на тому, що голова польського
уряду „є безперечно приклонником української орієнтації і вели¬
кий ворог Росії”. Саме через таку позицію найвищого урядовця
Польщі майор Гурко запевняв М. Василька, що польський уряд
піде на укладення угоди з С. Петлюрою.
Правильно оцінив М. Василько і слова польського війсь¬
кового аташе про те, що
заява А. Денікіна стосовно
Галичини є значно загроз¬
ливішою для України, ніж
акція військова, тому він
констатує, що лише непри¬
миренна позиція Росії в
білоруському, бессарабсь¬
кому та східночеському
питаннях може змусити
поляків спільно з румуна¬
ми піти за Україною. Тоді
С. Петлюра в очах поляків
ставав надзвичайно цінним
союзником. Закінчуючи
лист, М. Василько повідом¬
ляв, що майор Гурко буде
переведений на посаду ата¬
ше до Бухареста, де також
має намір співпрацювати з
Румунією та Україною. За¬
М. Василько у 1919 р.
ПО
мість Гурка до Берна з Бухареста прислали аташе Олдовського,
з яким у К. Мацієвича склалися нормальні стосунки завдяки
прихильності Олдовського до української справи108. Це давало
можливість М. Васильку дивитися з оптимізмом на майбутні
взаємини з польським військовим аташе.
У липні ж 1919 p. М. Василько, за дорученням міністра за¬
кордонних справ, розвинув відносини з румунським послом у
Швейцарії Пакліану. Вже перші зустрічі з ним дали українсько¬
му послу інформацію про можливість надання Румунією допо¬
моги Україні. М. Василько писав з цього приводу, що у випад¬
ку, коли „ми (Україна. - Авт.) з Бессарабії і з більшої частини
Буковини на річ Румунії зрезигнуємо (примиримося. - Авт.),
[Румунія] буде нам в дуже великих справах помочею служити”.
Від Румунії сподівалися допомоги у справі захисту інтересів
України перед Францією та у примушенні країн Антанти змі¬
нити рішення стосовно ЗУНР. Тут українська сторона, власне,
М. Василько сподівалася, що Румунія спільно з Чехословаччи-
ною будуть діяти „щоби проект невтралізовання знов принятий
зістав”109.
Того ж дня, 31 липня 1919 p., коли складався вищезгаданий
лист, мав місце візит до М. Василька з боку чехословацького
уповноваженого Барачека. Посол Чехословаччини наголосив
у розмові з М. Васильком, що Україні потрібно розвивати свої
стосунки із сусідами, окрім Росії та Польщі. Він прямо під¬
штовхував до розвитку відносин між Україною та Румунією,
гарантуючи при цьому добрі стосунки і з Чехословацькою рес¬
публікою110.
Перші кроки М. Василька на посаді посла УНР у Берні
знайшли позитивний відгук у політичних та дипломатичних
колах країн Центральної Європи. Після візиту до М. Василь¬
ка, Барачек мав консультацію з міністром закордонних справ
ЧСР Е. Бенешем, і той у своїй інструкції, її Барачек, за словами
М. Василька, продемонстрував українському послові, наказу¬
вав „з Васильком удержувати якнайкращі зносини; в польсь¬
ко-українській справі задержимо українцям прихильну невт-
ральність”111. Після обіду з румунським послом 31 липня 1919 р.
ні
мав місце візит М. Василька до Пакліану 8 серпня 1919 Р-> звіт
про який уповноважений посол швидко відправив міністру
А. Темницькому. Під час зустрічі М. Василько домігся обіцян¬
ки, що Румунія буде морально підтримувати боротьбу за виз¬
нання суверенітету України, а також виступить посередником
при вирішенні польсько-української суперечки. Однак все це
могло відбутися за умови, „коли ми (Україна. - Авт.) зрезиг-
нуємо на річ Румунії зі всіх претензій відносно Бессарабії, а
також і Буковини. Відносно Буковини то може вдасться для
нас врятувати чисто українську частину”. Тут М. Василько
змушений був констатувати той факт, що „Україна ніколи не
мала в посіданню Бессарабії і Буковини, та що ті території, з
однієї сторони через Росію, а з другої сторони через Австрію
насильно чи підступно забрані зістали, а Українці там піз-
нійше поселилися”112. Зрозуміло, що відвертість М. Василька
була необхідною в констатуванні факту, але його сподівання
на врятування для України саме української частини Букови¬
ни свідчать про те, що і він, як і М. Грушевський, намагався
підходити до вирішення територіальних суперечностей не з
точки зору „історичного права”, а з точки зору ситуації, яка
склалася на час вирішення конфлікту.
Перебуваючи на посту посла УНР у Берні та маючи відно¬
сини з Румунією та Україною й Парижем, М. Василько міг доз¬
волити собі критичні висловлювання з приводу ситуації, яка
склалася навколо України. Так, він зазначав, що представник
УНР у Парижі В. Шнейко не виконував доручення С. Петлю¬
ри, спрямовані на укладення міцніших відносин з Румунією та
Польщею. Заперечував він (посилаючись на дані румунської
сторони) і вимогу Антанти до Румунії про блокування України.
Разом з тим, М. Василько демонстрував себе відданим
С. Петлюрі службовцем. У своєму листі від 23 жовтня 1919 р. до
С. Петлюри М. Василько сповістив про відомий йому факт, що
архикнязь В. Габсбург виявився втягненим у спробу переворо¬
ту, спрямованого проти С. Петлюри. З метою відмови його від
цієї місії, М. Василько підготував листа, якого просив передати
С. Петлюрі113. У згаданому вище зверненні до В. Габсбурга, на¬
112
гадуючи йому про дружбу, М. Василько повідомив, що навіть
незважаючи на пропозицію, „коли б Петлюра був усунений
і мене повідомили б, що Ваша Високість стоять у владі, поли¬
шив би я, свою посаду. Без ріжниці чи Ваша Високість брали
участь в перевороті, чи цей видвинув Вашу Високість без Вашо¬
го відома. І так само, як і я, Ваша Високість, знають докладно,
що я звичайно знаю настрої - зроблять всі поважні Українсь¬
кі патріоти”114. Василько дбав про те, щоб український уряд не
припиняв суперечки за владу і робив все можливе, щоб усунути
від цих суперечок тих, які своїми діями могли б підірвати його
репутацію.
Проте навіть події, пов’язані з можливими змінами влади,
не змусили М. Василька припинити посольську діяльність. Вже
14 листопада 1919 р. він повідомляє голову Надзвичайної дип¬
ломатичної місії УНР в Румунії про зміни в румунському посоль¬
стві у Берні та про призначення сюди пана Деруссі. (Цей лист
було надіслано саме К. Мацієвичу, а не міністру закордонних
справ, як стверджував раніше І. Піддубний). Проте безумовно
найважливішим у цьому листі є висвітлення усвідомлення того,
що українській дипломатії не під силу подолати „упередження
цілого світа” до України, і тому на перший план виходить дип¬
ломатія тих країн, які визнані у світі, тобто Румунії, Чехосло-
ваччини, Польщі115.
М. Василько з приводу таких союзників-адвокатів зазначав:
„Страх, який має Румунія й Польща перед відновленням Великої
Росії й економічні інтереси, які має Чехія в утворенні Української
Держави, піддержують симпатії тих трьох Держав до Української
ідеї, але цілком природно жадають вони відповідної зарплати. В
„Руській Країні” застерегла вже це собі Чехословакія, Бессарабія
й Буковина є гонораром для Румунії (гадаю, що головну часть
Української Буковини вдасться ще вратувати); лишається ще
Польща котра добре знає, як то для нас є потрібним щоб польські
дипломати заступалися за нашу справу перед Антантою, а також
вона добре знає, що спеціально Румунія не буде з нами задалеко
вдаватися без порозуміння з Польщею й з тої причини буде, пев¬
но, жадати найбільшої заплати”116. Отож, М. Василько стверджу¬
113
вав, що лише визнання України Чехословаччиною, Польщею й
Румунією дозволить їй справді відродити державне життя. Про¬
те М. Василько міг і помилятися у ряді випадків, зокрема, тоді
коли інформація була неповною чи навмисне перекрученою. У
цьому випадку показовим є лист від 2 грудня 1919 p., лист без
підпису, але за його змістом можна припустити, що це відповідь
К. Мацієвича М. Васильку на лист, переданий через А. Пакліану.
К. Мацієвич переконував, що стриманість Румунії у ставленні до
України визначається виключно впливом Антанти, представ¬
ники якої не були задоволені постачанням зброї Україні. Пев¬
не місце відводилося аналізу стосунків України з Польщею та
аналізувалася ситуація, пов’язана із зміною уряду Румунії, також
характеризувався уряд Румунії, в складі якого були представни¬
ки Буковини та Бессарабії, як неприхильні до України117.
Декретом прем’єр-міністра УНР І. Мазепи від 19 листопада
1919 p. М. Василько призначається послом в Берліні. Але він
зажадав, щоб цей декрет був підписаний також головою Ди¬
ректорії С. Петлюрою і міністром закордонних справ А. Леви-
цьким, після чого йому доручили затриматися в Швейцарії118.
Як пізніше з’ясувалося, причина була не в підписах, а як він
пише в листі до С. Шелухіна, пропозицію М. Василько не при¬
йняв тому, що побоювався, що його призначення до Берліну
викличе в держав Антанти непорозуміння, нібито С. Петлюра
вже сторониться Антанти119. Проте майже до кінця існування
посольства УНР в Берліні (1923 p.), М. Василько, за завданням
уряду УНР і особисто С. Петлюри, брав активну участь в його
діяльності і керував ним.
Сталося так, що перебування М. Василька у Берні було не¬
можливим тому, що в бюджеті місії УНР в Швейцарії, складе¬
ного членами Директорії УНР Ф. Швецем і А. Макаренком, не
запланована була зар-плата М. Василькові з і січня 1920 р. Він
вже витратив на утримання посольства в 1919 р. юоооо фран¬
ків власних грошей120. Через це в грудні 1919 р. і січні 1920 p.,
а також з і березня до червня 1920 p. М. Василько перебував у
Берліні при міністрові фінансів Б. Мартосу. Там він енергійно
проводить інтенсивну роботу. Зокрема, налагоджує зустрічі з
114
послами Польщі (п. Шебеко) і Франції (де Марцілі), які рані¬
ше недружньо ставилися до УНР, звинувачуючи українське по¬
сольство в німецькій орієнтації внаслідок доносів з боку окре¬
мих членів української делегації в Парижі (А. Галіпа та ін.).
Особливо важливим було налагодження відносин з Поль¬
щею. Коли спроби унормування стосунків з Добровольчою ар¬
мією А. Денікіна для спільної боротьби проти більшовицьких
військ радянської Росії не увінчалися успіхом, С. Петлюра вирі¬
шив порозумітися з Польщею, оскільки вести війну на три фрон¬
ти (проти військ радянської Росії, Добровольчої армії А. Денікіна
і польських військ) не було сил і засобів. Він ініціював перегово¬
ри про перемир’я з наступною угодою про мир. Продовж квіт¬
ня - грудня 1919 р. відбулися кількаразові зустрічі-переговори
представників С. Петлюри і Ю. Пілсудського, які закінчилися
підписанням 24 квітня
1920 р. Варшавського
договору між Польщею
і УНР. Угода була таєм¬
ною. Петлюра її підпи¬
сав без відома уряду ЗО
УНР, і в ній було зафік¬
соване визнання Східної
Галичини за Польщею.
Договір викликав вели¬
ке незадоволення й про¬
тести не тільки з боку
Є. Петрушевича й уряду
ЗО УНР, але й всього на¬
селення Галичини. До¬
говір також зруйнував
єдність українських на¬
ціональних сил як в Ук¬
раїні, так і за кордоном.
Він перекреслив також
Акт Соборності 22 січня
1919 р. Цей договір пос- о ,
ґ * За робочим столом у 1920 р.
115
тавив у дуже скрутне становище українських дипломатів, особ¬
ливо тих, котрі брали участь в мирних переговорах у Парижі.
Як стверджував колишній міністр праці уряду УНР, буковинець
О. Безпалко, „це був найстрашніший час існування нашого уряду
перед довершенням польсько-української угоди”121.
Це був період, коли залишки обезсилених військ армії УНР,
затиснуті у трикутнику на півночі Поділля і південно-східної Во¬
лині, відбиваючись на півночі від червоноармійського, на півдні -
від білогвардійського і на заході - від польського військ, змушені
були відступити на територію Галичини, де були інтерновані. До¬
говір з поляками ще не був підписаний. Українцям ще було неві¬
домо становище українського війська і місце перебування уряду
УНР. За кордоном серед українських урядовців і громадських кіл
наступила дезорганізація і деморалізація. Політика уряду УНР і
особисто С. Петлюри піддавалася критиці, їм висловлювалася
недовіра. Цим скористалися різні авантюрні особи, сіючи паніч¬
ні настрої й здійснюючи провокаційні дії. Треба зазначити, що це
сприяло затриманню блокування українських вкладів у банках
Німеччини, Австрії, Угорщини, що ще більше ускладнювало ста¬
новище урядових установ і інтернованих військових.
Особливо великої шкоди для української держави завдав
керівник української фінансової місії у Німеччині Григорій
Супрун, який замість того, щоб відстоювати інтереси УНР, нав¬
паки - вів провокаторську роботу: розповсюджував негативні
чутки про український уряд і українську державу. І це робилося
в умовах, коли радянська Росія зондувала в Німеччині політич¬
ний ґрунт на можливість відкриття там свого посольства.
З метою інформування дипломатичних представників УНР
і громадських кіл за кордоном, Рада Міністрів УНР відрядила
для цього міністра праці УНР Осипа Безпалка у лютому-квіт-
ні 1920 р. Про роботу співробітників українського посольства
в Берліні і про своє враження про це він детально висвітлив у
своєму звіті. У зв’язку з тим, що значна частина його звіту при¬
свячена роботі посла М. Василька, який згідно доручення уря¬
ду УНР відповідав за роботу берлінського посольства, то варто
приділити оцінці його роботи більшу увагу.
116
Отже, послом у Берліні в той час був один з лідерів УСДРП
Микола Порш. Про нього і його ставлення до роботи О. Безпал¬
ко (теж соціал-демократ) відгукується у своєму звіті наступним
чином: „це гарна, розумна людина. Але ледача, а ледача це ще
гірше..., він мало активний, байдужий” і далі в такому дусі, тоб¬
то М. Порш запустив роботу посольства.
Зовсім інше враження на О. Безпалка справив посол М. Ва¬
силько, який приїхав до Берліну на допомогу, рятувати справу.
Безпалко пише, що з приїздом М. Василька до Берліну „особис¬
то і письмово почалися заходи проти ганебного заходу Г. Суп¬
руна на спростування його брехні. М. Василько своїм заходом
збив можливі наслідки такої широкої акції Супруна”122. Далі
повідомляє, що М. Василько домігся особистої зустрічі з мініс¬
тром закордонних справ Німеччини Керстером і той запевнив
його, що визнає лише посольство Директорії і ніяких інших
посланників від якогось уряду не прийме. Водночас пообіцяв
перервати офіційні зв’язки Супруна з Німецькими установами
і розблокувати певну суму вкладів у німецьких банках. У зв’язку
Головний отаман С. Петлюра серед дипломатичних
представників УНР: М. Василько та ген. В. Сікевич
117
з цим О. Безпалко робить висновок, що не будь тут М. Василька
„ми сіли б в глибоке болото”. О. Безпалко не стримує свого за¬
хоплення від активної діяльності посла М. Василька в Берліні і
висловлює це таким чином: „яке враження, який успіх мав тут
(в Берліні. - Авт.) Василько, який з Відня керує посольством у
Берліні і рівночасно допомагає тут Поршу і Мартосу. День і ніч
працює той чоловік, немає тут визначнішого чоловіка, з яким
би він не зумів нав’язати зносини. Десь дібрався туди, де також
соціалістичні міністри п’ють і бавляться, і там він їх уміє оброб¬
ляти. Він, націонал-демократ вже має довір’я у соціал-демокра¬
тичних міністрів, а наш соціал-демократичний посол (мається
на увазі Микола Порш. - Авт.) немає його навіть у соціал-де-
мократичних редакторів. При тім, який джентльменський такт
у Василька! Безперечно, Василькові було би приємно, коли
би він дістався як посол до Берліна. Крім того, він пробиває у
міністра закордонних справ Керстера на користь Порша і що
це може наступити лише зміна особи посла (мається на увазі,
що німецький уряд запевнив, що ніякого іншого українського
уряду послів не визнаватиме. - Авт.).
Отже, Василько! Щоби зміряти працьовитість Василька, я
скажу, що я дістаю від нього денно два листи ділового змісту
і знаю напевно, що він їх десятками розсилає на всі сторони
світу, тим часом, коли наше берлінське коресподенційне бюро
висилає в світ одну й ту паршивеньку нотатку про українську
справу й ту не щодня.
Я зачарований Васильком і мушу сказати, що коли роблять
закиди йому щодо нечесності, що коли б ті закиди були би на¬
віть правдиві, то волів би сто раз Василька і вірю йому скоріше
до залагодження державної справи, як нашим чесним неробам.
Не говорю вже тут про наших злодіїв, що наживають тільки де¬
ржавного добра і рівночасно нищать нашу державність на кож¬
нім кроці”123.
В кінці свого листа О. Безпалко рекомендував Головному
Отаману С. Петлюрі „направити М. Василька до Риму, де він
через зв’язки з німцями був би бажаний і зумів би скоро зроби¬
ти прихильними італійців”124.
118
Мабуть, голова Директорії УНР С. Петлюра прислухався до
порад О. Безпалка з цього приводу. На М. Василька була покла¬
дена відповідальність і за роботу української місії в Італії, і С. Пет¬
люра наполягав, щоб М. Василько переїхав до Риму. Але сталося
так; що він поїхав не в Італію, а в Бельгію. В липні 1920 р. у Бельгії
(місто Спа) проходила закрита конференція, яка офіційно мала
займатися лише розглядом виконання постанов Версальсько-
го миру і претензіями Антанти до Німеччини і тому офіційними
представниками на ній мали бути лише держави Антанти та Ні¬
меччина. Туди не запросили не тільки членів Почвірного союзу
- Туреччину, Болгарію, Австрію, а й всіх нейтральних держав
(Швейцарію, Швецію, Голландію та ін.), не була представлена там
і делегація СПІА.
Тому, як пише тодішній голова надзвичайної місії УНР в
Шгейцарії М. Василько, „ми не мали ніякого права з’явитися
на /конференцію”, хіба тільки в тому випадку, якби Польща
представила там Україну як свого союзника. Проте, М. Василь-
коїза своєю ініціативою все ж прибув з делегацією в Бельгію. З
великими труднощами він дістав французьку і бельгійську візи
й (Зареєструвався в голови конференції бельгійського міністра
закордонних справ, а також у делегації прем’єр-міністрів Анг¬
лії та Франції - Ллойд-Джорджа та Мільєрана. Але українська
делегація ніким не була прийнята.
Таким же чином, члени-учасники конференції обійшлися з
делегацією графа Тишкевича, який очолював українську деле¬
гацію на мирних переговорах у Парижі і був в Спа.
З цього ставлення до української делегації М. Василько
зробив висновок, що „Великобританія (Ллойд-Джордж) хоче з
радянською Росією або а) дійсного миру, або б) вияснення того,
що не Англія, а радянська Росія винна за продовження війни”125.
,Антанта хотіла втрутитися як-небудь у розв’язання українсь¬
кого питання, відкинула, безумовно, переговори про мир, обхо¬
дячи нас (тобто дивляться на українську справу, як на внутріш¬
ню справу колишньої Російської імперії), бо інакше англійська
публічна опозиція (особливо робітничі партії, симпатії яких
Ллойд-Джордж домагається) дивились би на його мирову ак¬
119
цію, як на серйозну”, - продовжує свої міркування М. Василько
і робить висновок, що „Ллойд-Джордж тільки тоді вернеться до
українського питання, коли ми будемо потрібні йому для бо¬
ротьби з більшовиками у війні з радянською Росією”126.
Проаналізувавши політичні й дипломатичні дії англійсь¬
кого уряду попередніх місяців, в заключенні М. Василько дає
аналітичну оцінку політики Великобританії щодо України та
Росії наступним чином: „Ця орієнтація англійського лорд-кан-
цлера ще підтверджується у нього слідуючими моментамй: а)
він не вірить в національну українську самосвідомість мас на¬
шого населення; у волю і силу цих мас скинути більшовицьке
ярмо; ще менше в державно-творчу здібність нашої, як англій¬
ці гадають, без того дуже невеликої інтелігенції, і в віднопіен-
ня до неї, так чисельних політичних партій, з яких більшість
зараз висловлюється, більше або менше, за Федеративну Росію
(Винниченко, Грушевський, Липинський). Тієї ж самої дум¬
ки, між іншим і англійські військові (військовий міністр лорд
Черчілль); б) він гадає, що більшовизм в Росії і без того скоро
мусить уступити перед іншою системою, при якій наше насе¬
лення на підставі пункту а) охоче примириться з автономією;
б) Україна на підставі давньої внутрішньої антантської згоди є
сферою французького впливу, для якої він (Ллойд-Джордж) не
хоче потворствувати ні одним англійським жовніром”127.
Ознайомившись з роботою української делегації в Парижі,
М. Василько дав негативну оцінку її керівникові графу Тиш-
кевичу, який не використав угоди між УНР і Польщею від 22
квітня 1920 р. щодо її роз’яснення серед дипломатичних кіл, не
підтримував тісних стосунків з офіційними інституціями, а як
„аристократ, клерикал і антисеміт” підтримував зв’язки лише з
окремими особами.
Виходячи з ситуації, яка склалася на конференції в м. Спа,
М. Василько ставить перед собою завдання: і. З’ясувати, чи по¬
ляки ще далі хочуть дотримуватися союзу з Україною, і якщо
так, то чи зможуть вони допомогти Україні. 2. Оскільки не було
можливості висловити позицію української делегації на словах,
повідомити це учасникам конференції письмово. 3. Якнайшвид¬
120
ше представити свої пропозиції урядові УНР. ІМ. Василько здій¬
снює заходи для виконання наміченого плану.
Передусім, він звернувся до графа Тишкевича, який пред¬
ставляв українську делегацію в Парижі і перебував у м. Спа, зус¬
трівся з керівником польської делегації на конференції, з мініс¬
тром закордонних справ Польщі, або з його заступником. Після
того, як Тишкевич заявив, що в цьому не має сенсу, бо обидва
ці поляки є противниками України, М. Василько взяв ініціати¬
ву в свої руки. Він прибув до польської делегації й заявив, що
має спеціальне доручення міністерства закордонних справ УНР
А. Ніковського, щоб українська делегація працювала в цілко¬
витому контакті з польською. Внаслідок цього, він потребував
від поляків інформації і директив. М. Василько був прийнятий
віце-міністром закордонних справ Польщі, заступником голо¬
ви делегації Пільцем, який сказав, що він перед поїздкою в Спа
був прийнятий Ю. Пілсудським у Варшаві і той йому пояснив,
що польсько-українська угода як для Польщі, так і для спокій¬
ного розвитку Сходу є життєвим питанням. І Ю. Пілсудський
за будь-яких обставин за кооперацію з Україною і через те на¬
казав Пільцу вжити всіх заходів, щоб Союзна Рада в Парижі
приєдналася до відношення Польщі до України і визнала не¬
залежність України і теперішній її уряд. Пільц повідомив, що
він зробив все, щоб точно виконати наказ Ю. Пілсудського. Але
його (Пільца) заходи не мали успіху через позицію англійців і
навіть французів.
Після повідомлення Пільца, М. Василько виклав свої мір¬
кування щодо взаємовідносин між Польщею і Україною, які
були зведені до наступного:
„і. На підставі угоди 22 квітня 1920 р. Польща і Україна, що
торкається радянської Росії, так зв’язані між собою, що вони
тільки по взаємному порозумінню мають право закінчити вій¬
ну. З цього виходить, що Польща теперішнім втручанням Ан¬
глії до миру з радянською Росією, юридично має право прий¬
няти лише тоді, коли Україна на це погодиться. Тому Польща
зобов’язана вжити всіх заходів, щоб всупереч намірам Ллойд-
Джорджа, на мирову конференцію, яка передбачається в берез¬
121
ні в Лондоні, представники України були допущені, як повно¬
правний партнер для заключення миру.
2. Завдяки державному розумові Пілсудського і Петлюри
ворожнеча, яка була впродовж століть між поляками і україн¬
цями припинилась, що вже багато означає для майбутнього.
Згода 22 квітня може бути для обох народів актом безподібно-
го історичного значення, коли вона втримає так швидко вже
наступавший військовий іспит. Але, як поляки, ледве після 3-х
місяців, перетворять Варшавський договір в шматок паперу, то
це означатиме знов на невідомо який час брато-вбивчої війни
цих двох народів, які у всіх відношеннях мусіли б допомогти
один другому”128.
Як бачимо, посол М. Василько сміливо взяв на себе від¬
повідальність і гідно захищав і відстоював державні інтере¬
си українського народу. Він" виклав свої погляди заступнику
польського міністра закордонних справ на позицію Польщі у
стосунках з УНР, що за змістом мали аналітичний характер
оцінки досвідченого державного діяча, який з гідністю і дип¬
ломатичним тактом виклав свої роздуми, вимоги і разом з тим
застереження щодо наслідків на випадок помилкових кроків
польських політиків стосовно української держави. Як пока¬
зали події у стосунках між поляками і українцями на Волині в
період Другої світової війни, спрогнозовані М. Васильком на¬
слідки необачних дій польських політиків щодо українського
народу підтвердилися.
Заступник міністра'Польщі Пільц погодився, що по обох
пунктах М. Василько розмовляв з ним логічно і попросив, щоб
українська делегація йому негайно надіслала ноту з викладе¬
ними пропозиціями і пообіцяв того ж дня надіслати її міністру
закордонних справ Польщі.
З цього М. Василько, на противагу Тишкевичу, зробив ви¬
сновок, що він побачив в Пільцові „поміркованого, розумного
польського реального політика, який старається цілковито ви¬
конати доручення своїх глави держави й уряду”129.
В той же день нота відповідного змісту була складена пос¬
лами М. Васильком, А. Марголіним (посол у Великобританії),
122
А. Яковлівим (посол УНР в Бельгії і Голландії), але відповіді на
неї від польського міністерства закордонних справ не отримали.
Крім того, М. Василько у доповідній міністру закордонних
справ УНР доповів, що „цілком ясно, що граф Тишкевич ні в
якому відношенні не відповідає необхідним зараз якостям для
Парижу... Дух теперішнього часу і поступову еволюцію на світ
він взагалі собі ніскільки не уявляє”. Це не мало характеру до¬
носу. Водночас М. Василько зазначає і „добрі якості”, які він
знайшов в Тишкевича. „Він, - пише М. Василько, - Безумовно
прихильник самостійної України, він, безумовно, міцно відда¬
ний нашому президентові Петлюрі, і нарешті, він старенький
пан з дуже тонкими аристократичними манерами. Все інше не¬
гативне”130.
Голова Директорії УНР, він же Головний Отаман Армії УНР
С. Петлюра приділяв значну увагу налагодженню зв’язків з
іншими державами, підбору кадрів для цієї важливої ділянки
державної роботи. Він пропонував, щоб більш досвідчені дип¬
ломати надавали консультації і своєчасну допомогу малодо-
свідченим дипломатам. Миколі Васильку, крім очолюваного
ним посольства в Швейцарії, було доручено здійснювати полі¬
тичний контроль і нести відповідальність за посольства в Італії,
Німеччині й Угорщині. Через нього йшло фінансування цих і
деяких інших посольств. Він був послом в ранзі міністра і йому
було виявлене велике довір’я. Зокрема, йому були надані ши¬
рокі повноваження в здійсненні окремих дій від імені держави.
В архіві збереглося, з підписом голови Директорії і Головного
Отамана, голови Ради міністрів і міністра закордонних справ,
наступне посвідчення:
„Наш уповноважений міністр п. Микола Василько є спе¬
ціально уповноважений умовлятись про конференції полі¬
тичного, військового та фінансового характеру і брати на себе
відповідальні зобов’язання, для чого дане йому це законне і ав¬
торитетне уповноваження”131.
Про повагу до його досвіду й ерудиції з боку голови Дирек¬
торії підтверджує й інший випадок. Коли постало питання про
підбір кандидатури на посаду посла до Польщі, С. Петлюра в
123
листі до голови уряду УНР А. Левицького рекомендував на цю
посаду Миколу Левицького і стверджує, що той „міг би досить
пристойно застосувати наші інтереси в Варшаві. Чоловік певної
системи - пройшов формально школу Василька”132, підкреслює
С. Петлюра. Микола Левицький перед цим був заступником
посла в Швейцарії, тобто М. Василька.
В іншому листі до міністра закордонних справ УНР А. Ні-
ковського (18.05.1921 p.) С. Петлюра звертає його увагу на не¬
достатню дипломатичну активність посольств в окремих держа¬
вах. З огляду на це, він вимагає „більш активної праці в Італії
посла Василька (М. Василько в цей був послом в Швейцарії, але
С. Петлюра бажає, щоб М. Василько в Італії українське посоль¬
ство взяв під опіку. - Авт.), а в Туреччині - Кедровського, і мені
дуже сумно, - продовжує С. Петлюра, - що Василько, як і досі
не може вирушити до Риму для належної підготовчої праці.
Виправдовувався тим, що, мовляв, Т. Галіп тої праці не припи¬
няє (Теодот Галіп очолював прес-бюро у М. Василька. - Авт.)
мене не переконують, бо об’єм і відповідальність доручень п.
Василькові давав би можливість ставити справу ширше, а не в
площині інформаційній, як це можливо при перебуванні в Римі
п. Галіпа”133.
Голова Директорії С. Петлюра виявив таке піклування про
дипломатію УНР тому, що після підписання 21 березня 1921 р.
Ризького договору між Польщею і радянською Росією, станови¬
ще уряду УНР було в скрутному становищі. Польща в односто¬
ронньому порядку перекреслила Варшавський договір 1920 р.
між нею і УНР.
Про наслідки для України цих договорів чітко виклав М. Ва¬
силько в листі до колишнього польського посла в Берліні Ігнаца
Шебеко, з яким він був у приязних особистих стосунках. Зокре¬
ма, він відзначав, що через договір з Польщею 1920 р. Україна
збільшила число своїх ворогів у світі, не придбавши жодних
друзів. А через Ризький договір зобов’язалася також і Польща
формально не додержуватись цього договору. Ізоляція України
в боротьбі проти більшовицької окупації стала цілковитою ще
й тому, що з огляду на нездатність всіх культурних держав світу
124
порозумітись на платформі в який спосіб покласти кінець за¬
грожуючій цілому світові системі в Москві134.
Лист писався напередодні відкриття конференції в Генуї
1922 р. і М. Василько як досвідчений дипломат і політик про¬
зорливо передбачив наміри і бажання політиків головних євро¬
пейських держав. Так, він стверджує, що прем’єр-міністр Англії
Ллойд-Джордж в якості порятунку економічного становища
своєї держави вбачав план відбудови Росії, що суперечило здо¬
ровому глузду, - підкреслює М. Василько. Німецькі промислові
магнати теж мали надію порозумітися з московською владою
для свого порятунку (що й, як відомо, сталося. - Авт.).
„Через наше порозуміння з Польщею 1920 p., - продовжує
М. Василько, - німецький уряд позбавив нас права розпоряд¬
ження майном української держави в рейх банкові в Берліні
приблизно 420 млн. марок, Австрія і Угорщина - 150 млн. авс¬
трійських корон і приблизно юо млн. угорських корон. Оче¬
видно за порадою Німеччини вжили цих заходів і держави
Антанти, уряди яких не визнали УНР”. І на завершення листа
М. Василько констатує: „Фікція єдиної неподільної Росії, яку...
штучно підтримувала царська Росія для Заходу, тепер в Генуї
буде святкувати своє відродження тим, що з московськими
більшовиками будуть вестися переговори як з представниками
всієї Росії”135.
У своїй дипломатичній діяльності М. Василько прагнув
зробити максимум можливого і цього вимагав від інших. Ви¬
явивши незадовільну роботу посла УНР в Берліні М. Порша,
він виявляє прин-циповість і пише лист міністру закордонних
справ А. Ніковському з пропозицією звільнити з посади посла
М. Порша і замість нього призначити на посаду посла радника
посольства Романа Смаль-Стоцького, що й було зроблено. Зго¬
дом М. Порш в листі до М. Василька закинув докір у його вині.
На це М. Василько відповів наступним чином:
„Не через мою вину, а внаслідок того, що ми оба різно ро¬
зуміємо наші службові обов’язки... Дозвольте нагадати Вам, що
я завжди ставився до Вас, від нашого знайомства в Києві, аж до
сьогоднішнього дня, так коректно, лояльно, так ішов на зустріч
125
Вам, що маю право сподіватися від Вас, щоб Ви мені не зава¬
жали тепер в моєму такому тяжкому завданню „вивозити гній,
який назбирався від стількох наших дипломатів та місій”136.
М. Василько пильно стежив за відносинами Польщі з
Росією. Як тільки був підписаний між ними Ризький мир, він
пише до українського посла в Парижі Олександра Шульгіна
(колишній перший міністр закордонних справ УНР) про те, що
він „отримав вісті, що Раковський (голова Раднаркому УСРР. -
Авт.) збирається поставити ультиматум Польщі щодо ліквідації
уряду УНР” (який тоді знаходився в м. Тарнові). „Боюсь, - про¬
довжує М. Василько, - примушена буде тоді задовільнити його
вимоги”. Тут же він висловлює міркування про те, що й Франція
не наважиться на підтримку Польщі, бо Англія шукає з Росією
порозуміння. М. Василько передбачає, що у зв’язку з цим треба
буде шукати нове місце для'переїзду уряду УНР і вважає, що
таким місцем може бути Париж. Тому він викладає свій план
О. Шульгину. „Ви мусите, - пише М. Василько, - сконструюва¬
ти Ваші пропозиції Франції, аби ми мали змогу під охороною
Франції підготуватися до майбутніх подій... треба спішити,
бо Раковський може так скоро повести справу, поставити такі
серйозні загрози, що Польща може бути примушена до дуже
некорисного для нас акту, після якого вже й Франція не в стані
була б що-небудь зробити”137.
Таким чином, М. Василько, як справжній патріот своєї Віт¬
чизни, який уболівав за становище свого уряду, за своєю ініціа¬
тивою брав на себе додаткові турботи, які виходили за межі його
офіційних посольських обов’язків. В даному разі він заздалегідь
передбачив неминуче переселення українського уряду і С. Пет¬
люри і заздалегідь турбувався про їх влаштування на новому міс¬
ці. Передбачення М. Василька щодо можливого переїзду з Поль¬
щі Державного Центру УНР справдилися. С. Петлюра шляхом
конспіративного переїзду через ряд країн (ЧеКа вже тоді полю¬
вала за ним) прибув на постійне місце проживання до Парижу.
Як вище було зазначено, М. Василько, за дорученням голо¬
ви Директорії і голови уряду УНР, організовував і здійснював
фінансування посольств, а також брав на себе інші необхідні
126
витрати, а в зв’язку з блокуванням коштів в німецьких, австрій¬
ських і угорських банках часто опинявся в скрутному станови¬
щі. Це видно із тексту цього ж листа О. Шульгину, в кінці якого
він пише: „Я вже маю піклуватися не тільки про гроші для де¬
ржави, але навіть і для самого себе. Зазначу тут лише, що гро¬
ші я Вам послав, не одержавши до цього дня, ані гроша
з угорських та австрійських грошей (виділення наше. -
Авт.). Виникли перешкоди в австро-угорському банку”138.
В кінці 1921 р. становище еміграційного уряду УНР та його
представництв, як і всієї української еміграції за кордоном,
надзвичайно ускладнилося. Адже це був період після підпи¬
сання низки договорів щодо західноукраїнських земель (Сен-
Жерменський, Тріанонський, Ризький), коли Паризька конфе¬
ренція не визнала обох делегацій (УНР і ЗО УНР) представника
української держави. Держави Антанти та їх союзники вирішу¬
вали питання з позиції своїх національних геополітичних ін¬
тересів. В цей час загострилися стосунки між різними групами
українських емігрантів. Почалися пошуки винних в причинах
поразки української революції, взаємні звинувачення і т. п.
8 грудня 1921 р. Панас Андрієвський, Федір Швець і Андрій
Макаренко, колишні члени Директорії УНР, перебуваючи у Від¬
ні, постановили приступити знову до виконання обов’язків членів
Верховної влади УНР. Ця постанова, як і оголошення, що під їх керів¬
ництвом в скорому часі має бути знову оновлена праця державного
апарату УНР з’явилися на сторінках віденської газети „Український
прапор”. Чи була для цього державно-правова підстава?
У свій час 13 травня 1919 р. П. Андрієвський подав у відстав-
кузпосадичленаДиректоріїУНР. 15листопада 1919 р.Ф. Швець
і А. Макаренко виїхали за кордон і відмовилися повертатися
на Україну. Від тоді всі повноваження Директорії УНР урядом
УНР були надані голові Директорії С. Петлюрі, який фактично
одноособово виконував їх без перерви.
Отже, згідно викладеного, на 8 грудня 1921 р. всі три особи
- П. Андрієвський, Ф. Швець і А. Макаренко фактично пере¬
бували за кордоном як приватні осби, без будь-яких урядових
уповноважень чи компетенції.
127
Але після їхньої акції становище Державного центру УНР
ускладнилося тим, що проголошену псевдодиректорію підтри¬
мала частина урядовців УНР, зокрема, колишній міністр юсти¬
ції УНР, член делегації УНР в Парижі, С. Шелухін, член тієї ж
делегації, буковинець Артем Галіп, його брат, завідувач прес-
бюро посольства в Італії, Теодот Галіп та інші.
Шкідливість діяльності цієї фіктивної Директорії полягала
в тому, що вони розіслали дипломатичні „ноти” до урядів де¬
ржав, де були посольства і місії УНР з повідомленням, що вони
єдині уповноважені представляти інтереси УНР і вирішувати
всі поточні справи в т. ч. і фінансові. Про це ж були повідом¬
лені посольства і місії УНР. Так, голова Надзвичайної дипло¬
матичної місії УНР в Угорщині полковник Сікевич повідомив
посла, уповноваженого міністра УНР М. Василька в тому, що
міністр закордонних справ Угорщини Амброзі повідомив йому,
що псевдодиректорія попередила угорський уряд, що міністр
М. Василько не має уповноважень від українського уряду і на¬
далі вона буде діяти від імені уряду. Амброзі розцінив це як по¬
гану інтригу і попросив повідомити про це М. Василька, а також
передати йому найкращі побажання. Така відповідь міністра
закордонних справ Амброзі засвідчує, з якою повагою ставили¬
ся до М. Василька члени уряду іноземних держав.
Вже через кілька днів М. Василько із вдячністю пише лис¬
та панові Амброзі, звертаючись до нього „Мій високоповажний
друже!”. В листі він дякує йому за прихильне ставлення до УНР
і нього особисто, за розмову з послом Сікевичем і повідомляє,
що „нелегкий час переживає УНР, так як Німеччина наклала
арешт на майно української держави, понад 400 млн. марок.
Австрія навіть визнала харківський уряд Раковського і здається
дасть розпорядження дати представникам харківського уряду
майно в Австрії понад 100 млн. корон. Румуни пред’явили пре¬
тензії до Австро-Угорського банку на українські гроші і це зна¬
ходиться і досі на розгляді у Найвищій Раді в Парижі.
Отже мій уряд для своїх видатків за кордоном має лише
мою особисту касу - чи вона довго витримає цей коло¬
сальний іспит оттяження і є розуміється більше ніж сумнів¬
128
ним”139. В кінці листа М. Василько просить Амброзі посприяти у
фінансуванні дипломатичної місії УНР в Угорщині.
З вищенаведеного листа бачимо, у яких труднощах і на¬
пруженні доводилось працювати послу М. Васильку. Але цим
об’ємом його обов’язків і уповноважень справи не обмежува¬
лися. У зв’язку з тим, що посол в Австрії Григорій Сидоренко
(колишній міністр закордонних справ УНР і голова делегації
на мировій конференції в Парижі) і два його співробітники
порозумілися з більшовиками. Уряд УНР прохає М. Василь¬
ка по сумісництву ще обійняти посаду Надзвичайного посла і
уповноваженого міністра у Відні з передачею „всіх тих прав й
уповноважень”, які належать йому дотепер „щодо посольств у
Берліні і Будапешті і щодо місій у Швейцарії й Італії на основі
дотичних міністерських розпорядків”140.
Перехід українських урядовців до еміграційних груп, які
мали інші погляди на перспективи української державності (ра-
дянофільські, гетьманські, самостійницькі і т. д.), а то й зовсім
не переймалися майбутнім України, негативно відбивалося на
психологічному настрої М. Василька. Це чітко простежується в
листі до Теодота Галіпа, котрий працював з ним на посаді заві¬
дувача пресового бюро, і котрий перейшов на бік проголоше¬
ної у Відні псевдодиректорії (А. Макаренко, Ф. Швець, П. Ан¬
дрієвський), що дуже розчарувало М. Василька. Він поважав
Т. Галіпа і довіряв йому. Але в листі до нього відсутня злість і
образа. М. Василько розсудливо, по-батьківськи, висловлює
докори Т. Галіпу як молодшому товаришу, котрого знав ще з
дитинства, будучи його земляком. М. Василько прагне довести
помилковість вчинку Т. Галіпа.
Зміст листа відкриває атмосферу тодішніх взаємин між урядом
УНР зокрема і між українськими емігрантами в цілому. Щоб читач
впевнився у цьому, варто ознайомитися із змістом листа цілком.
Отже, 29 грудня 1919 p. М. Василько пише з Берліна
Т. Галіпу наступне:
,Дорогий пане докторе!
Перед кількома днями прийшов до посла Стоцького (мається
на увазі посол Роман Смаль-Стоцький. - Авт.) підписаний Вами
129
лист з „Протоколом віденської директорії” в прилозі, з яким я поз¬
найомлюся.
Якби комусь, так як мені, здавалося, що він знає розвиток
Вашого життя ще з тих часів, коли я мав щастя відвідувати Ва¬
шого батька в Брідку, і досі - отже більше 20 років - тому було
б тяжко знайти пояснення, чому Ви дали Ваше добре ім’я для
цієї, так очевидячки в її намірах гідної осуду акції (під¬
креслення М. Василька. - Авт.).
Ви працювали, дорогий пане директоре (мається на увазі
директора прес-бюро. - Авт.) в моїм порозумінню зі мною на
протязі 15 місяців для того, щоб не зникли останки нашого де¬
ржавного апарату до хвилин, аби він, на повороті на Україну,
міг знову функціонувати.
Ви, дорогий пане директоре, завсігди поділяли мою точку
погляду, не лише в усних розмовах та звітах до мене, але та¬
кож, як провідник місії в Римі в нотах, які Ви посилали до чу¬
жих урядів - що поворот на Україну є єдино можливий
під проводом нашого Головного Отамана й його уряду.
Багато разів усно і на письмі осуджували Ви протилежні пог¬
ляди Вашого брата (Артема Галіпа. - Авт.), а особливо вчинки
Макаренка.
Ви заступали, пане Директоре, своїм підписом в нотах до¬
говорів заключений з Польщею, коротко сказавши до 7 листо¬
пада ц. р. дня, коли з огляду на ощадність я мусів зліквідувати
також і Вас, Ви були однією з найпевніших опор УНР.
Що сталося нового від 9 листопада ц. p.? Вашого листа з цієї
дати, у которому ви мені пишете, як Вам тяжко прощатися з
Вашою дотеперішньою діяльністю (також на службі УНР), що
привело Вас до того переконання, що Ви вже 12 грудня, отже
ледве через місяць - „покриваєте” своїм підписом „таких лю¬
дей”, котрі в цім документі підкидають і топчуть в болото не
тільки нашого високозаслуженого Головного Отамана, але, на¬
самперед, цілу діяльність уряду УНР, уряду, котрому Ви, доро¬
гий наш Директоре, служили до 7 листопада ц. р. і під діяльніс¬
тю котрого Ви підписували своє ім’я перед закордоном і перед
публічністю.
130
Дорогий пане Директоре, подібного питання я не ставив,
наприклад, д-ру Бігари, бо, насамперед, він ще не має жад¬
ного „політичного минулого”, зрештою він тепер працює при
українській організації, яка хоч і через Габсбургську марку не
може бути корисною українській справі, а лиш шкідливою, але
ні в якім разі не хоче умисне шкодити нашій справі на службі у
ворогів, як пан Макаренко на службі у російських більшовиків.
Ви, дорогий пане Директоре, маєте „політичне минуле”.
Вас уважали досі за твердого патріота з цілком певним напрям¬
ком і коли Ви за ніч „перекидаєтеся”, то Ви зобов’язані перед
публічністю пояснити Вашу переміну. Але для Вас, дорогий
пане Директоре, не має жодної можливості оправдатися, коли
український патріот стає комуністом, коли він стає монархіс¬
том, то може покликатися на те, що його політичні переконан¬
ня розійшлися з демократичними принципами нашого уряду, і
що він бажає комуністичної або монархічної України.
Коли ж, Українець сього дня, - коли ми не стоїмо на нашій
території й удержуємо за кордоном символ існування Украї¬
ни - лише одиноко лучним іменем Петлюри, який своєю вір¬
ністю принципам проти більшовизму має повагу у друга і воро¬
га, хоче замінити це ім’я іменем Макаренка або Швеця, то він
не може покликатися на свою політичну совість, але є безсовіс¬
ним. Співробітництво у такому підприємстві означає участь в
службі агентів наших ворогів.
Отже, дорогий пане Директоре, Ви не можете оправда¬
ти свою переміну політично. Лишилося б оправдання, що Ви
зліквідовані урядом УНР вступили на цю посаду ради заробітку
на хліб.
Дорогий пане Директоре, доктор права, письменник і літе¬
ратор не може ніколи попасти в таке матеріальне становище,
щоб за нужденну платню брати участь в руйнуванні свого на¬
ціонального ідеалу.
З вищесказаного Ви могли би думати, дорогий пане Дирек¬
торе, що я роблю Вам закиди, шкодити нашій святій справі. Ні,
дорогий пане Директоре, я уважаю Вас і надалі тим, ким завше
були, гарячим українським патріотом, але як людину, за наївне
131
дитя, яке не бачивши того всього, що я Вам вище виложив, далося
зложити таким рахінованим людям (Макаренко). Як би я про Вас
так не думав, то цього листа не було б. Як Ваш старий друг хотів я
Вам відкрити очі, маючи цілковите переконання, що Ви зважив¬
ши мої слова і слова „панів віденських директорів”, скажете собі:
шкода, що я перше не порадився з Васильком, був би тоді заоща¬
див собі теперішню компрометацію. Але, дорогий пане Докторе, у
свій час мала блимата, ніж назавжди „заплямований”. Тому рад¬
жу Вам не уважатиме моїх стрічок диктовання намірок похитати
„віденську директорію” Вашим ходом. Повірте мені, дорогий пане
Докторе, що я цілком не боюся .діяльності цих панів”, як то вони
остануться при тому, що досі робили, то ціле підприємство види¬
хається не звернувши на себе уваїу, - коли ці панове відважаться
і далі виступати публічно, tq їм може статися те, що приписано
карним законом за гоштаплерство. Як не слабим є мій уряд і моє
мале значення як урядовця, з панами цього калібру я ще дам собі
раду. Я б лише не хотів, щоб Вам, який ще має перед собою життя
у вільній великій Україні (виділення наше. - Авт.), не лиши¬
лося співробітництво з цими людьми назавше як ганебна пляма.
В цім смислі і в надії, що мої приятельські слова найдуть у
вас відгук і що мені заощадиться розчарування, що така люди¬
на, як Ви, не дивлячись на покуре остереження, досі несвідомо
зроблено „зло” продовжуватиме свідомо надалі. Стискую Вам
руку з найгарячішими побажаннями”141. В кінці листа особис¬
тий підпис М. Василька.
При читанні цього листа не можуть не вражати високий
патріотичний дух Миколи Василька і його віра у „поворот на
Україну” і в те, що його сучасники будуть жити „у вільній вели¬
кій Україні”.
У листі від 24 грудня 1921 p. С. Петлюра зробив докір М. Ва¬
сильку за те, що він занадто довіряв Т. Галіпу, а той перейшов до
псевдодиректорії. У своїй відповіді С. Петлюрі і міністру закордон¬
них справ в січні 1922 p. М. Василько, незважаючи на те, що перед
цим сам дорікав Т. Галіпу за перехід до суперників, заступається за
нього. Це засвідчує про його високу порядність. Зокрема, він пише:
„Галіп за своєю вдачею є сумішшю ідеаліста і матеріаліста. Він не
132
вірить переведення ідеалів без грошей, тому орієнтація під Вашим
прапором, високоповажний пане президенте, зникла для нього в
той момент, коли він побачив, що ми не розпоряджаємося жодни¬
ми коштами, тоді як пан Макаренко, а також напевно його брат Ар-
тем, здається переконали його, що коли Ваша особа буде усунена,
українська ідея може рахувати за кордоном також на матеріальну
допомогу. Тільки так пояснюю я собі його вступ на службу до п. Ма-
каренка і товаришів.
Щоб він, бувши моїм заступником у Римі не служив нашій
справі чесно, на це я не маю ніяких підстав...
Мені, розуміється, дуже неприємно, високоповажний пане
президенте, що я, очевидно, помилився у виборі Галіпа своїм
довіреним...
Попередником Галіпа в Римі був Мазуренко, він також тепер
у ворожому таборі, а користувався цілковитим довір’ям нашого
уряду. Різниця між ним і Галіпом є лише та, що Галіп до останньо¬
го моменту, доки він діставав платню служив, я в тому перекона¬
ний, чесно і залишив посаду бідним і без грошей лише тоді, коли я
йому виповів, тоді як Мазуренко інтригував за часів Антоновича,
а діставши від міністра фінансів гроші для місії втік з тими гроши¬
ма, помінявши їх на долари”142.
З цього листа видно, що М. Василько, по-перше, не боїться
відповідальності і бере її на себе за вчинки своїх підлеглих, а,
по-друге, прагне з’ясувати причину такого вчинку свого спів¬
робітника.
Крім вирішення щоденних дипломатичних питань, М. Ва¬
сильку доводилося систематично вирішувати складні проблеми
фінансування посольств за дорученням уряду. Так, голова Дирек¬
торії УНР С. Петлюра іо грудня 1920 р. в листі до міністра фінансів
X. Барановського звертає уваїу на тяжке матеріальне становище
представників УНР за кордоном, що дискредитує позиції УНР у
відповідних державах і звертає увагу міністра, щоб він подбав про
забезпечення їх грошевими засобами з тих сум, які поступили піс¬
ля заходів вироблених ним і послом Васильком143.
Коли весною 1919 р. в австрійському банку у Відні були за¬
блоковані рахунки УНР в сумі 300 млн, то М. Василько через
133
своїх австрійських знайомих у фінансових колах сприяв їх роз-
блокуванню, за що навіть отримав подяку від прем’єр-міністра
Б. Мартоса. Але в Українських посольствах розповсюджувалися
чутки про те, що М. Василько нібито отримав за це гонорар в
сумі 15 млн., що не відповідало дійсності й було звичайним на¬
клепом з боку заздрісників українських співробітників. Міністр
закордонних справ Б. Темницький в листі до посла в Швейцарії
Є. Лукашевича звертається з тим, щоб посольство спростувало
це в українських колах144.
Для фінансового забезпечення посольств, що тільки не
доводилося робити М. Васильку: організовувати продаж чаю,
білизни і т. п. Цей бік його діяльності викликає підозру щодо
чесності в цих справах з боку недовірливих осіб української
еміграції. Спочатку це виявлялося у формі нібито співчуття,
що, по суті, було недоброзичливою інтригою. Зокрема, Віктор
Піснячевський в травні 1921 р. в листі до М. Василька, маючи
на увазі його фінансову діяльність застерігає, що він буде мати
„не тільки борги, але й невдячність з боку Петлюри і Ніковсько-
го”. На що М. Василько відповідає: „За Ваше приязне співчуття
в справі моїх жадань до нашого уряду, як також тої невдяки,
яку Ви мені передрікаєте, сердечно Вам дякую. Одначе я сам не
числю на фінансове задоволення моїх претензій, ані на вдяч¬
ність поодиноких осіб і лише для того виповнював дотепер мій
обов’язок і хочу це і на будуче робити так довго, як це буде мож¬
ливим, щоб служити нашій загальній великій справі, свідо¬
мість роботи так приносить мені найбільше задоволення і тому
я - позаяк нічого не очікую - захищений від розчарування”145.
Проте єдина суть співчуття В. Піснячевського проявилася
в його статті „Василько і К°”, надрукованій в газеті „Воля Ук¬
раїни” 22 жовтня 1921 p., в якій він звинувачує М. Василька у
зловживанні фінансами.
Стаття викликала негативні відгуки серед української деле¬
гації й урядовців УНР зокрема. Треба зазначити, що такі чутки
навколо М. Василька розпускалися й раніше. Свого часу на них
попався не хто інший, як голова директорії С. Петлюра. Ще
не знаючи особисто М. Василька, він у листі до міністра внут¬
134
рішніх справ УНР Ісаака Мазепи від і8 серпня 1919 р. безпід¬
ставно дав М. Васильку зневажливу оцінку. Зокрема, він писав:
„... треба усунути М. Василька з посольського крісла в Берні.
Це нас компрометує, бо всі знають Василька як гешефтмахера
і австрійського маклера. Для Антантівських кругів він абсолют¬
но неприємлева людина”146.
С. Петлюра у майбутньому, мабуть, не раз пошкоду через
вав свій поквапливий відгук про М. Василька, підставою якого
були чутки його недоброзичливців і заздрісників. В подальшому
С. Петлюра змінив свою думку і високо оцінив політичну, дипло¬
матичну, патріотичну і фінансову діяльність М. Василька і захи¬
щав його від наклепників.
Щодо появи підозрілих чуток навколо М. Василька перед
опублікуванням статті В. Піснячевського, то С. Петлюра ще за три
тижні до її опублікування в листі від з жовтня 1921 р. до міністра
закордонних справ (копію надіслав голові Ради Міністрів) писав:
„Ознайомившись з листуванням Вашим і пана Прем’єр Міністра з
нашим Послом і Уповноваженим Міністром п. Васильком, я кон¬
статую факт нез’ясованості в цілому фінансових взаємовідносин
поміж Урядом і п. послом Васильком.
У минулому році п. Василькові дано було Урядом уповнова¬
ження на ведення переговорів з урядами республік Німеччини,
Австрії, Угорщини про виплату нашому Урядові з депонованих
в банках названих республік наших фондів, і довіреність на
одержання цих фондів.
Одержуючи частково, на підставі наданих уповноважень,
невелику суму цих фондів, п. Посол Василько переводив з влас¬
них коштів різні витрати, зв’язані з утриманням деяких наших
Посольств, Місій, реалізацією різного роду майна, судовими
процесами і т. п., на рахунок цих фондів. Касовий звіт своїх вит¬
рат п. Посол Василько має невдовзі і подати Урядові.
Маючи на увазі вищенаведене, а вважаю за потрібне, щоби
Міністерство закордонних справ, зі свого боку, нині ж вжило
заходів до з’ясування у всій повноті як тих формальних підстав,
на яких базувалися фінансові операції, проведені п. Василь¬
ком, так і того фактичного етапу грошових взаємовідносин по¬
135
між Державним Скарбом і п. Васильком, який існує на цей час,
на підставі матеріалів, що маються в Міністерстві закордонних
справ, і звітів, які мають бути надіслані від наших Місій і По¬
сольств”147.
Після появи статті В. Піснячевського, С. Петлюра вимагає
від міністра закордонних справ „висновків щодо фактичної сто¬
рони цієї статті, в якій автор закидає послові Василькові обви¬
нувачення в справі витрат державних грошей”148.
Відповідаючи С. Петлюрі, міністр закордонних справ під¬
тримує, що „необхідно детально з’ясувати фінансову госпо¬
дарку п. посла Василька, яка проводилася і проводиться ним
цілком безкоштовно”. Але він вважав, що не бажано призна¬
чати ревізію до звіту про фінанси Васильком, враховуючи те,
що „посол Василько відіграє винятково поважну роль в нашо¬
му державному житті”149.
Колишній начальник консульського відділу міністерства
закордонних справ Михайло Шкільник теж підтверджує те, що
М. Василько „на утримання дипломатичної діяльності виложив
свої власні значні суми”150 (виділення авторів. - Авт.). Про це
ж свідчить громадський діяч і письменник Ярослав Окуневсь-
кий, якому М. Василько зізнався, що „вже з місяці фінансує усю
УНР зі своїх власних коштів”151 (виділення авторів. - Авт.).
М. Василько, не підозрюючи про переписку голови Дирек¬
торії УНР і міністра закордонних справ щодо його фінансових
справ, після сумнозвісної статті, за своєю ініціативою, підготу¬
вав докладний звіт про витрату коштів з і липня 1920 р. до і
січня 1922 p., тобто 1,5 роки. Дуже дивним є те, що він, буду¬
чи вкрай зайнятим дипломатичними справами, водночас вів
складну роботу не тільки з питання фінансування посольств,
але й вишукував гроші для фінансування. Більше того, встигав
вести ретельний облік прибутків і витрат. В архівних фондах
збереглися великі бухгалтерські книги з розгорнутими відо¬
мостями, в яких дуже охайно зафіксовано кому, коли і скільки
видано, в якій валюті. Скільки коштів пішло на фінансування
посольств, місій, на зарплату і відрядження дипломатам, на
пенсії, допомоги. І все це конкретно, по прізвищам.
136
М. Василько пересилав також гроші й на утримання видат¬
них українських діячів (Володимира Винниченка, Євгена Че-
каленка та ін.). До речі, у листі до В. Винниченка М. Василько
називає його у привітанні не інакше, як „Високоповажний пане
Президенте!”. У відповідь В. Винниченко дякує йому за гроші,
за які він з дружиною найняв житло152.
Гроші поступали з різних джерел: від угорського уряду, від
міністра фінансів X. Барановського, від продажу автомобілів,
майна ліквідованих місій, від банків та ін. Достатньо лише од¬
ного погляду на багатолітню збережену документацію, щоб
впевнитися у її впорядкованості і відповідальності її господаря.
Це, мабуть, тому, що він підбирав добросовісних помічників. З
цього приводу згадуваний вище Я. Окуневський писав: „В бюро
українського посольства працює цілий штаб, який добрав і зло¬
жив собі сам Василько...
Крім того, він мав приват¬
не бюро, там царює при¬
ватний секретар. Вона
дає усьому раду, друкує,
веде канцелярію і т. п. І
все це в порядку... Вона
замінює ціле бюро”153.
В архівних фондах
збереглося дуже багато
справ із сотнями доку¬
ментів, в яких їх автори
звертаються до Василь¬
ка з проханням надати
гроші, матеріальну до¬
помогу, оплатити борги,
забезпечити санаторну
путівку і т. п.
Так, посол у Франції
А. Шульгин повідомляє
Василька про те, що в
Парижі кооператори за¬
М. Василько у 1922 р.
137
брали під заставу за борги уряду УНР автомобілі й що можуть
знецінити їх при розрахунку за борги, а потім продати їх за
своєю підвищеною ціною. Він просить М. Василька допомогти
в залагодженні справи. І це звертався колишній перший міністр
закордонних справ УНР, який не міг дати ради цій проблемі.
У відповідь, М. Василько повідомляє, що він погоджується
заплатити борги кредиторам з умовою, що ті передають йому
автомобілі зі всіма додатками до них. Разом з тим застерігає,
якщо кооператори будуть розводити інтриги, то він через фран¬
цузький уряд знайде захист від спроби „розібрати державне
майно по кишенях”154.
М. Василькові доводиться здійснювати не тільки посольські
обов’язки, але й як уповноваженому міністрові виявляти піклу¬
вання за українських інтернованих біженців у Польщі. Тому він
звертається до голови Об’єднання українських кооператорів за
кордоном надати інтернованим допомогу санітарним майном,
яке знаходиться в Марселі, шляхом негайного його пересилан¬
ня до Польщі, де перебувають інтерновані. Разом з тим він за¬
стерігає, якщо справа з допомогою не буде залагоджена, то буде
змушений вжити потрібних заходів через французький уряд155.
Наведені факти свідчать про турботу і чуйність М. Василь¬
ка до людей, які потрапили в біду, його діловитість, розпоряд¬
ливість і силу волі.
Завершивши звіт, М. Василько 14 березня 1922 р. у листі до
С. Петлюри пише: „Високоповажний пане Президенте! З додат¬
ку Ви побачите, які суми виплатив язі січня на рахунок Уряду,
не маючи жодних державних прибутків (виділення авто¬
рів. - Авт.). Дозволю собі завважати, що якби п. Президент або
Уряд не знайшли б оправданими мої видатки на прийняття 26
лютого або інші виплати, то я в повній свідомості, що ті видат¬
ки були корисні і потрібні для Держави, готов відмовитися від
моїх претензій до Уряду на своєчасне повернення цих сум”156.
Проте Миколі Василькові й надалі доводиться, крім актив¬
ної дипломатичної діяльності, щоденно тягти тягар фінансово¬
го забезпечення дипломатичних посольств і місій, а також до¬
помагати окремим особам української еміграції до самої своєї
138
М. Василько у 1922
смерті, яка раптово сталася 2 серпня 1924 року від нападу важ¬
кої форми астми, посиленою напруженою працею.
До М. Василька зверталися за матеріальною допомогою навіть
визначні діячі української держави - колишній міністр закордон¬
них справ УНР Андрій Ніковський і голова уряду УНР Андрій Ле¬
вицький. Про це йдеться у листах С. Петлюри. Зокрема, у листі до
А Левицького від 21 лютого 1924 р. він пише: „... я не відважився
листовно звертатися до М. Василька в тій справі, про яку Ви мене
прохали теж листовно. М. В. затримується трохи з своїм приїздом
сюди з-за різних поважних причин. Нарешті, він приїхав сюди
20.02. Спеціально у Вашій справі я мав з ним розмову, прохаючи
з свого боку допомагати Вашому синові. М. В. охоче на це пішов і
заявив мені, як тільки Ваш син вище в санаторій, він представить
до його розпорядження в Швейцарії одну тисячу швейцарських
франків, себто 250 американських доларів.
... Отже, Ваше персональне до мене прохання в Вашій ро¬
динній справі я виконав і дуже радий, що Вашому милому
хлопцеві пощастить полікуватися”157.
В іншому листі до А. Левицького С. Петлюра повідомляє
про злиденне становище у Відні колишнього члена Ради Рес¬
публіки, міністра УНР Павла Чижевського, що той хворий і
без грошей, а також про становище голови української місії в
Угорщині генерала Сікевича, який сидить без грошей і „пере¬
бивається з хліба на квас”. С. Петлюра повідомляє, що як при¬
їде М. Василько, то він буде з ним говорити про поліпшення
становища цієї місії158. До речі, два роки перед цим С. Петлюра
сприйняв негативно те, що міністр П. Чижевський оспорював
видачу грошей Сапіцькому (його ж урядовцеві) послом М. Ва¬
сильком тоді, як цей урядовець сидів без копійки.
В листі С. Петлюри до П. Чижевського і8 квітня 1924 р. теж
йдеться мова про гроші М. Василька. С. Петлюра пише: „Наша
місія в Будапешті буде швидко ліквідована з огляду на... розпо¬
чаті переговори мадярського уряду з совітами... Мною прово¬
дяться переговори з Васильком в справі видачі допомоги ген.
Сікевичу на ліквідацію місії і маю від нього обіцянку, що він
певну суму на цю мету з власних джерел уділить”159.
Що казати про інших, якщо сам Голова Директорії УНР, Го¬
ловний Отаман С. Петлюра мав регулярну матеріальну підтрим¬
ку з боку М. Василька. Вже через 5 днів після смерті останнього,
в листі до громадсько-політичного діяча УНР Миколи Шуми-
цького С. Петлюра писав: „Несподівана смерть М. Василька від
астми... мене приголомшила і вибила з рівноваги, позбавивши
мене і того матеріального грунту, на якому я за останні два роки
стояв. Про М. Василька дехто з наших-громадян думав по-своє-
му. Але я мав нагоду трохи ближче пізнати і його самого, і його
патріотичну працю. Ось через що оцінюю його смерть як дуже
дошкульну втрату для цілої нашої справи...
Щоб провадити певну працю, треба мати мені і матеріаль¬
ний грунт, і незалежність. Все це урвалось у зв’язку з смертю
М. Василька, який з патріотичних мотивів з особистих
засобів (виділення авторів) підтримував мене фінансово ос¬
танніми часами”160.
В іншому листі до колишнього головного інспектора Армії
УНР полковника В. Кедровського від 9 вересня 1924 p. С. Пет-
140
люра повідомляє: несподівано для себе, через смерть - теж
несподівану - М. Василька, опинився в дуже тяжкому матеріаль¬
ному становищі, а це й на моральний стан духа вплинуло дуже
погано, бо виїхав за кордон, дякуючи допомозі грошовій М. Ва¬
силька, який це зробив з мотивів патріотичних; на цю допомо¬
гу - про неї наші громадяни були поінформовані ще раніш, коли
я провадив з ними листування в цій справі - я й жив до смерти
М. В. Мав він приїхати до мене, щоб утворити постійний фонд
(підкреслення - С. Петлюри) для моєї діяльності за кордоном
(малося на увазі певний план, який вимагав певної суми гро¬
шей, що погоджувався В. М. дати), - але все це несподівано ур¬
валось”161.
Такі труднощі УНР з фінансами сталися тому, що Головний
Отаман С. Петлюра дуже довго довіряв отаману О. Волоху,
який з такими ж як він отаманчиками (Божко, Данченко) на
початку грудня 1919 р. захопив державну скарбницю і перей¬
шов до більшовиків.
В останній рік свого життя М. Василько, відчуваючи надзви¬
чайну перевтому і погіршення стану здоров’я через надлюдсь¬
кий ритм його діяльності, мав намір йти у відставку. Але С. Пет¬
люра і голова уряду А. Левицький умовляють його залишитися.
Через певний період А. Левицький листовно звертається до
М. Василька: „Хочу бачитись з паном міністром М. Васильком,
щоб порадитись про наші державні справи і переконати його у
повному довір’ї Г. О. (Головного Отамана. - Авт.) і уряду”162.
В іншому листі, досить доброзичливому, з нагадуванням
про обіцянку, голова уряду А. Левицький пише М. Васильку:
„Багато праці, нервів і коштів Ви поклали на працю для Бать¬
ківщини і маєте право в рішаючий момент сказати своє рішуче
слово... Ви писали, що невтомно будете працювати доти, доки
на чолі нашої державної справи стоїть С. В. (Симон Васильо¬
вич Петлюра. - Авт.) і невеликий гурт чесних, авторитетних
патріотів”163. Тут же А. Левицький просить М. Василька приї¬
хати до Праги на нараду українських дипломатів. В листі-від-
повіді від 6 червня 1923 p. М. Василько сповіщає А. Левицького
про те, що він не може приїхати до Праги, причини цього він
141
повідомив у листі, який передав через посла Романа Смаль-
Стоцького. М. Василько пише, що приїзд до Праги „викликав
би зовсім недоцільну велику увагу, але ще менше у Варшаві”, де
М. Василько не відчував себе у безпеці. Але А. Левицький знову
наполягає на приїзді М. Василька до Праги. 19 червня 1923 р.
він пише: „... є конче потрібним не тільки побачення Вашої
Ексцеленції зі мною а й особливо (виділення А. Левицьким)
Ваша участь у нараді послів в Празі, чого категорично вимагає
С. В. (Симон Васильович. - Авт.). Державний центр переживає
тяжку кризу... Отже, мусимо гуртом із участю невтомного
ветерана української державності (виділення А. Левиць¬
кого) обміркувати сучасну політичну ситуацію”164. Далі в листі
йдеться про суть „тяжкої кризи”. У Польщі змінився уряд, який,
на відміну від попереднього, неприхильно поставився до еміг¬
раційного Державного центру, до С. Петлюри і до українських
емігрантів, що не виключало репресій проти них.
Це був період після поразки української національно-де¬
мократичної революції, після Ризького договору і міжнарод¬
ної конференції в Генуї (1922 р.). Українська Соціалістична
Радянська Республіка, Наркомат закордонних справ якої ще
зберігався до 1923 p., встановила дипломатичні відносини з
Литвою, Естонією, Туреччиною і прагнула розширити свої дип¬
ломатичні представництва в складі представництв радянської
Росії замість посольств і місій УНР. Внаслідок післявоєнної еко¬
номічної кризи, значна частина європейських держав, шукаю¬
чи виходу з неї, встановлювала економічні, а окремі й політич¬
ні відносини з радянською Росією.
На її вимогу почалася ліквідація посольств і місій УНР, в тому
числі і в Польщі. Виникла небезпека для керівництва Держано¬
го центру УНР в еміграції, який знаходився в Тарнові, передусім
для С. Петлюри. Саме М. Василько, який знав внутрішні полі¬
тичні обставини європейських країн, визначив місце подальшо¬
го проживання С. Петлюри - м. Париж і організував його таєм¬
ний переїзд, щоб уникнути стеження радянських агентів.
З вищенаведених листів С. Петлюри і А. Левицького видно,
яку вагу мав у дипломатії УНР М. Василько і яку високу оцінку
142
вони йому давали, як державному діячеві, а також висловлене
довір’я до нього.
Таким чином, Микола Василько, маючи знатне походжен¬
ня, прекрасну освіту (закінчив престижну дипломатичну школу
у Відні - Терезіянум), талант фінансиста, міг би стати видатним
державним діячем у тій же Австрії, або в іншій державі, визнач¬
ним фінансистом-банкіром, європейським діячем. Натомість
М. Василько, незважаючи на те, що він народився і виховався в
Австро-Угорській імперії, присвятив все своє життя українській
ідеї. Спочатку, як парламентар рейхстагу Австро-Угорщини і
Крайового сейму Буковини, захищав права і інтереси українсь¬
кого народу, а в період української національно-демократичної
революції брав активну участь у відродженні української де¬
ржавності. Він був захоплений цією ідеєю і, усвідомивши право
українського народу на свою державу, весь свій талант, знання,
енергію, здоров’я і багатство присвятив здійсненню цієї ідеї.
Замість спокійного заможного життя на якійсь розкішній віллі
в Альпах чи на середземноморських курортах, він обрав шлях
боротьби за українську державу в умовах поразок, зрад, інтриг,
міжнародної ізоляції, невлаштованості, що вимагало, крім ма¬
теріальних затрат, здоров’я і нервів.
Крім дипломатичних питань, він взяв на себе тяжку ношу
питання фінансового забезпечення діяльності посольств і місій,
витрачаючи на це чималі суми власних грошей.
Навішування радянськими компартійними органами пат¬
ріотам України ярлика „український буржуазний націоналіст”
могло підійти хіба що до М. Василька, який був представником
буржуазного класу. Але з його відданістю Україні й українсь¬
кому народові, з його високим почуттям патріотизму, жер¬
товністю, відданістю українській ідеї і активною, інтенсивною
роботою для її здійснення навряд чи може зрівнятись хтось із
тодішніх провідних діячів УНР і з керівної верхівки сучасної
України.
Як розумний і досвідчений політик, він не міг не бачити
поразки української революційної боротьби, але в цій боротьбі
він йшов сам і підбадьорював інших до кінця. Це була подвиж¬
143
ницька місія. Кого сьогодні можна порівняти з ним за рівним
безкорисного меценатства і активної особистої діяльності
заради української справи?
В інтересах української держави М. Василько вів колосаль¬
не щоденне листування з державними і громадськими діячами
європейсь-ких країн, використовуючи свої колишні знайомс¬
тва. Так, у Берліні брав участь в конференції великих промис¬
ловців і зустрічався з міністром Ратенау; для успіху української
дипломатії в Лондоні проробляв відповідні кроки в Римі й го¬
тував зустріч з міністром закордонних справ Італії, з яким був
знайомий ще з Відня; для полегшення становища української
місії в Румунії, звернувся з листом до міністра закордонних
справ, якого знав ще з Швейцарії, де той був послом; зустрічав¬
ся з польським послом, з яким був знайомий ще з віденського
парламенту і це все майже одночасно. Його знали парламен¬
тарі, дипломати і міністри європейських держав, з ним раху¬
валися, його поважали, вірили його слову. М. Василько своєю
особистістю, своїми зв’язками і своїм хистом здобував те, що не
вдавалося іншим, навіть найбільшим високопосадовцям.
Як підкреслив у посмертному нарисі письменник і громад¬
ський діяч Ярослав Окунєвський, Миколу Василька „можна
було ненавидіти, або й любити, але легковажити його ніхто не
міг. Це була особистість, це був нумер, а не нуль, яких, на жаль,
так багато викинула на верх, на високі посади революція на Ве¬
ликій Україні і в Галичині”165.
На вівтар української державності він приніс в жертву не
тільки свої матеріальні цінності, а й своє здоров’я, що вкороти¬
ло йому життя. Тому такі патріоти, які боролися за українську
державність не тільки словом, а й ділом заслуговують бути в
пантеоні борців за українську державність.
144
Незалежна ґазета.
Редакція і адміністрація:
Чернівці, вулиця Петровича число 4.
Виходить щотижня в четвер.
Поодиноке число 2 леви.
Подвійне число 4 леви.
Передплата на рік іОО левів.
На піврік зо левів.
На чвертьрік , 25 левів.
За границею на рік і»/* дол.
Оголошення: ! лев за кожде слово.
2 леви за грубше письмо.
ч. зо.
Чернівці, дня 17. серпня 1924.
Рік І.
І* Микола Василько.
Аж надто бідний на провідницькі таланти
нарід український утратив одного з найбільших
своїх людей. Проживши 56 літ помер несподівано
в лічничім місті Ґляйхенбергу колишній провідник
буковинських Українців, посол до державної ради
й сойму краевого Микола Василько. Вищої полі-
тичної карієри він за австрійських часів і не
осягнув Та посольство вистарчало йому, щоб
бути на Буковині майже самовладним паном а
в цілій Австрії особою з найбільшими політичними
впливами, не маючи собі рівного суперника не то
між Українцями, але й в цілій Австрії. Це була
надзвичайна людина величезних володарських
здібностей, чоловік, що сам собі виробляв про¬
грами кождого дня Й сам свою програму пере¬
водив у життя. Він уважно прислухався до гро¬
мадянської думки, але ніколи не пішов за нею, як
вона противилася його власним поглядам.
Микола Василько походить із старезного
українського боярського роду посвояченого л ру¬
мунськими боярами родинними звязкамн. Дитиною
ріс в українських околицях і вихований в шля-
хотськім австрійськім терезіянськім заведенні в
Відні. То школа середня з пмиазіяльннми пред¬
метами навчання, але була обсаджена найкращими
педагогами. Виховували там у австрійськім дусі,
а родина казала йому вчитись ще румунської мови.
Української мови так і не довчився Василько й до
смерти. Та годі заперечити йому українського
чуття. Університету Василько не кінчив. Але
вроджена його інтелігенція дала йому змогу, брати не
з книжки, а з практичного життя всего, чого йому
було потрібно. Зручно добираючи собі людей
і способу, він скоро познайомлювався зі всім,
визнавався у найріжніщих справах, не даючи ніколи
й нічим пізнати, що він чого-небудь не розумів.
У парубоцьких уже роках він, не жалуючи
собі ніяких'життєвих утіх, протратив значний уна-
сліджений маєток. Вибуявши й вишумівшися він
не стратив голови й, не будучи рабської вдачі,
він не шукав службової карісри. Оставшися з не¬
величким маєтком у Лукавий, він дав себе вибрати
до громадської ради й на начальника лукавецької
громади, оріентуючися в політичній ситуації. Йому
впала до вподоби москвофільська такзвана старо¬
руська партія через усе висувану її православ¬
ність, чим він гадав наблизитися до корінного
українського населення на Буковині, не розби-
раючися ще в дійсних національних і політичних
ріжницях тоді ще тільки двох українських партій.
Незабаром уходить він ще не скінчивши ЗО літ
в життя з великим шумом як посол до сойму кра-
свого, вибраний 75-ма голосами против 1, котрий
упав на українського національного кандидата
Володимира Ясеницького, піддержуваного й пра-
вительством. Василько зумів наробити такого
розголосу про цей вибір, про надужиття прави-
тельства при цих виборах, що при відкриттю
сойму були битком набиті не тільки газетарські,
але й призначені для слухачів місця. Всі з великим
напруженням ожидали його шумно заповідженої
промови, зверненої против правління краевого
президента барона Бургіиьона. Перший Його виступ
бесідиииький справдив нетерпеливі ожидання. Без¬
пощадно й рішучо картав він різкими словами
краєву управу, беручи в оборону українську пра¬
вославну церкву проти піддержуваної й правитель-
ством її румунізації й селянство. За поборювання
своєї кандидатури він наважився конче прогнати
краевого президента з краю, заявляючи цей свій
замір зараз у першій своїй соймовій промові. Щоб
дати натиск своїм словам він засипав сойм висла¬
ними на його руки зі свіх сторін Буковини пети¬
ціями в усіх справах, які тоді цікавили селянство.
І виходило вже тоді вражіння, що одиноким пред¬
ставником цілого буковинського населення є тільки
Микола Василько. Але з Бургіньоном довелося
довго боротися, бо його боронили окрім 2 укра-
інських послів, дра Стоцького й Еротея Пігуляка.
з котрими Василько навязав «добросусідські** від¬
носини, всі инші посли. До того часу заступали
ці два посли самі інтереси українського народу.
Др. Стоцький повів супроти Василька таку тактику,
щоб Його здобути для української справи, що
йому і вдалося помимо рішучого опору з боку
п. Пігуляка. Між українською громадою велося
тоді за Василькову особу вічні спори, доки вкінці не
взяла верх думка Стоцького. І от літом 1902 р.
Некролог про М Василька
145
Сторона 2,
.ЗОРЯ’
Число ЗО.
зібралося б Чернівцях велике віче скликане укра¬
їнськими послами й стало по стороні Василька.
Бургіньон мусів уступити й від того часу Василько
став членом української національної партії, коли
її так сміємо назвати, по борюючи завзято й по¬
слідовно москвофілів. Наступив поділ компетенція.
Василько став начальним вождом і дипломатом,
полишаючи дрові Стоиькому внутрішню політику
й невидну, мозольну роботу виховника Й орга¬
нізатора, виносячи при своїй чорній роботі всі
удари маленьких, дрібничкових, заздрісних, жадних,
але дурненьких, за те їдких „опозиціоністів", то
тільки по закутках відважувалися кидати критичні
свої в ваги й на Василька, одначе в очі світили
йому й хилились безсоромно по рабські:. Розу¬
міється, що Й др. СтоцькиЙ мусів підчииятися
зверхньому проводові Василька, котрий не терпів
ніякого спротиву. Про решту послів нема то
й балакати. Василько підбирав собі їх так, ию
все був певний'їх безпардонного послуху, не ма¬
ючи в нічім власно: думки.
І коли Бургіньон ще боровся, не хотячи при¬
знавати,'як він раз сказав у соЙмі, над собою
„иадпренидента*, то всі наступні краєві президенти
мусіли хотя-не хотя признавати над собою зверх-
ниитво Василька, перед котрим по черзі скапіту-
лювали всі Його політичні вороги й суперйики.
Увійшовши на політичне поле перебоєм, з розмахам,
з тою певністю, яку мають великі, спосібні амбіт-
ники, що намагаються опанувати життє, бути його
володарями, а не іграшкою химерної долї, Василько,
легаліст, реальний політик взявся організувати
вдасть, щоб мати сильне, постійне знаряддє
в руках. Адміністраційні уряди зближуються до
населення, красва власть переходить по половині
в українські руки, шкільництво розвивається й
переходить під національний провід, загальна
освіта поширюється, поправляється життя україн¬
ського селянства, Українці мимо соціальної нерів¬
носте не маючи опріч мужицтва й службової пів-
інтеліґенції ніяких продукційних кляс, ділять з Во¬
лохами політичний вплив і зближуються чим раз
більше до вирівнанкя в церковній области. Українці
дійшли особистою діяльностю Василька до много-
кратно більшого значіння в краю, ніж вони
моглиб це були осягнути власними своїми силами.
Це видно найкраще тепер після війни, коли в кілька-
кратно збільшені а то й більш досвідчені інтелі¬
гентні сили, маючи перед собою в порівнянню до
передвоєнного стану о много свідоміще селянство,
не вміють задержати своїх здобутків, не кажучи
вже нічого про нові надбання, котрих як кіт
наплакав.
І нічого дивного, коли Микола Василько серед
такого повзучого хробацтва, що взаїмно себе не
терпить І пожирає, серед тої подиву гідної в своїй
мініятурйости духової дрібноти, гидкої й смішної
иа високих котурнах, що часто буває, став авто¬
кратом, самердержавцем. Власть і сила його ділала
невидимо, майже надприродно на ціле буковинське
громадянство. Він сам творив на Буковині історію
на власний рахунок і на власну відповідальність.
Все- і всюди він політик і агітатор, шо з кождою
людиною инакше говорить. Він був лагідним,
добрим, щляхотним у великім стилю, алей гнівним
і мстивим, шо відразу довбнею бив по голові
противника. Він, чоловік з доброю поведінкою
і чемний, з прихильною до кождої особи поставою
смів дурневі сказати, що він дурень, а неробові,
що він нероб, не боячися спротиву. Бо ВІН був
сам людиною нзекрізь модерною. Як Американець,
в безупиннім руху, чоловік працьовитий з ні^еиь-
кою систематичністю і українською впертістю
в добрім і злім. Це був чоловік, ШО для него
служила й електрика для телеграфічної о й телефо¬
нічного полагоджування справ і бензииа для переш¬
коду з одного місця на друге, бо час дорогий
І прані богато. Взяту на себе справу він пере¬
водив точно без утрати часу, пильно й негайно,
б*з ріжниці, чи то дрібна, особиста, приватна
орудка яка небч'Дь чемність, чи яка громадська
річ. Ніяка справа в него не залягала, важна, чи
аурничка, ніхто не чекав довго на відповідь і як
міг. то нікому не відмовив помочи, якоїб він не
був національності* чи партійної приналежносте
sopir чи приятель, малий чи великий.
і ці його особисті прикмети дали йому силу
й власть не тільки в краю, але й у державі, якої
не мав жадєн не то буковинський, але й австрій¬
ський політик, хтоб він не був і чиїм іменем він
би не говорив. Його особисті звязки з усіма
важними в політиці чинниками були величезні,
одинокі в своїм роді. Від двірських і військових
кругів, міністрів, послів, політиків аж до наймен¬
шого дневникаря й поліціста. Великі політичні
можновладці, фінансісти й газетярі були то його
добрими знайомими, то приятелями й не було
нікого значнішого ворога чи приятеля, що не був
би зобовязаний Василькові за якусь прислугу.
Ніяка парлямєн гарна акція не відбулася без його
посередництва, ніяке .міністерство не могло без
него обійтися, бо він обдарований надзвичайним
інстинктом розумівся на людській душі й грав на
людях як на музичнім інструменті, розумівся на
всяких інтригах, знав людей із їх справами й ви¬
знавався на всіх австрійських справах у всіх заку-
тиках. Ніякої труднощі він не знав. Самопевно,
скоро й відважно, хитро Й несподівано він захо¬
дився коло кождої справи з властивою собі чем¬
ною усмішкою, за котрою крилася іронія й цинізм,
погорди до плебейства й нікчемности й людської
дурноти. Всі і вся були для него воском, котрому
він давав форму, аку сам хотів. Спритний тактик
він незвичайно бережно підходив до самовдоволених
хитрунів і розумників, даючися їм ніби перемудру¬
вати, не терпів усяку дурноту, але не давав їм це
пізнати. Але вмучений товариством таких людців
він зараз же, стрінувши людину, котру поважав,
з великим пересердям вилив перед ним усю свою
злість на таких своїх мучителів І призирство й, не
чекаючи слова, задовольнився одним поглядом
або рухом свого співбесідника.
Величність його особистости не могла роз¬
винутися через родинні Й матеріяльні його клопоти,
про котрі він тільки й знав, заедонюючи їх перед
світом блискучими виступами. Та залежність його
діяльности від цих двох важких чинників не по¬
кинула ^його й до смерти, сильно притінюючи
величній образ артисти-політика, викрнвляючи
його немилосерно. і не вина в цім його особи,
але винна судьба, що поставили його до праці
серед таких мізерних обставин і малесеньких людей.
Половина або й більше праці Василька пішла на
поборення цих труднощів, він не піддався їм, але
впав у безнастанній боротьбі, нестративши надії
до останку. 1 тому побіджений він і вмер побі¬
дни к ом, як це й була його звичка, в загальнім без-
голов і не тратити голови.
146
Примітки:
1. Левицький К. Українські політики. Сильвети наших давніх пос¬
лів і політичних діячів. - Львів, 1936. - Т. і. - С.
2. Balan Т. Familia Onciul. Studiu §і documente. - Cernauti, 1927. - P.
62-63.
3. Там само. - C. 89-90.
4. Werenka D. Topographie der Bukowina zur Zeit ihrer erwerbung
durch Oesterreich (1775-1785). - Czernowitz, 1895. - 290 S.
5. Polek J. Die Huldigung der Bukowina am 12 Oktober 1777 //
Jahrbuch des Bukowiner Landesmuseum 1902. - Czernowitz, 1902.
-38 S.
6. Державний архів Чернівецької області (ДАЧО). - Ф. 1026. - Оп.
7. - Спр. 25. - Арк. 1-3.
7. Balan Т. Familia Onciul. Studiu §і documente. - Cernauti, 1927. - P. 153-
8. ДАЧО. - Ф. 1026. - On. 2. - Спр. і. - Арк. 8-15.
9. Larionescu Т. Familii vechi Bucovinene. - Bucure§ti, 1944. - P. 8.
10. Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtags fiir die zweite
Session der dritten Wahlperiode. 1871. - Czernowitz, 1871 - S. 1.
11. Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtags fiir die erste
Session der zweiten Periode. 1867. - Czernowitz, 1867. - S. 11.
12. Василько M. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬
му сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - С. 372.
13. Norst A. Alma Mater Francisko-Josephina. - Czernowitz, 1900. - S. 131.
14. Василько M. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬
му сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - С. 373.
15. Special Ortsorepertorium der Bukowina. Neubearbeitung auf Grund
der Ergebnisse der Volkszahlung vom 31 December 1890. - Wien,
1894. - S. 27.
16. Савчугсь Г. Посол на соймь краевьій и русский бояринь Николай
Василько // Селянинь. - 1898. - і верес.
17. Василько М. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬
му сеймі в роках 1901 - 1903. - Чернівці, 1904. - С. 380-381.
18. Там само. - С. 380.
19. ДАЧО. - Ф. 3. - Оп. і. - Спр. 5018. - Арк. 2.
20. Подражания достойний случай // Православная Буковина. -
1894. -1 груд.
21. Румьінские приятели русского народа // Просвещение. - 1895. - ю
грудня.
22. Там само.
147
23. Православная Буковина (Чернівці). - 1895. - 13 лют.
24. Православная Буковина. - 1895. - 15 берез.; 1897. ~ і лют.
25. Там само. - 1895. - і жовт.
26. Буковинские ведомости (Чернівці). - 1897. - 26 січ.
27. ДАЧО. - Ф. 3. - Оп. і. - Спр. 7110. - Арк. 1-2.
28. Православная Буковина. - 1897. - 15 жовт.
29. Руска Рада (Чернівці). - 1899. - 3 лист.
30. Bukowiner Rundschau. - 1898. - 24 верес.
31. Православная Буковина. - 1898. - і груд.
32. Там само. - 1899. - 1-15 січ.
33. ДАЧО. - Ф. 3. - Оп. 3. - Спр. 4. - Арк. 1-3.
34. Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtages der ersten
Session der neunten Wahlperiode, 1899. - Czernowitz. - C. 174-178.
35. Руска Рада. - 1899. - 15 груд.
36. Bukowiner Nachrichten. - 1899. - 13. лист.
37. Василько M. Справозданє посла Николая рицаря Василька о єго
деятельности в державній думі і в крайовому сеймі в роках 1898
до конца 1900. - Чернівці, 1902. - С. 3-25.
38. Василько М. Посольська діяльність в державній раді і в крайово¬
му сеймі в роках 1901-1903. - Чернівці, 1904. - С. 45.
39. Руслан (Львів). - 1902. - 28 черв.
40. Карбулицький І. Спомини з мого життя (Рукопис) //Літератур¬
но-меморіальний музей О. Кобилянської у Чернівцях. Інвентар¬
ний № 3709“3730- Зошит № 8. - С. 108.
41. Архів зовнішньої політики Російської імперії. - Ф. №172. Посоль¬
ство у Відні. - Опис 514/1. - Спр. 1497. - Арк. 26 зв.
42. Album der k. k. Theresianum Akaemie (1747 -1913). - Wien, 1913. - C.
222-227.
43. Bukowiner Post. - Чернівці. - 1903. - 26 травня.
44. Die Flondor Affaire im Bukowiner Landtage. - Czernowitz, 1903. - C.
117-121.
45. Добржанський О. Національний рух українців Буковини. - Чер¬
нівці, 1999. - C. 329.
46. ДАЧО. - Ф. 3. - On. 2. - Спр. 22487. - Арк. 1-8.
47. Процес посла Василька проти Ончула // Буковина. - 1908. - 2
жовтня.
48. По процесі // Буковина. - 1908. - 4 жовтня.
49. Sports und Salon. - 1903. - 19 Dezember.
50. Левицький K. Історія політичної думки галицьких українців 1848
- 1914. - Львів, 1927. - Ч. 2. - С. 419.
148
51. Бесіда посла Н. Василька // Буковина. - 1906. - 12 (25) листопа¬
да; Ви-борча реформа // Буковина. - 1906. - 15 (28) вересня.
52. Ruthenische Wahlbezirke // Bukowinaer Post. - 1907. - 15 Mai. - Nr
2071.; Wahlbildchen // Bukowinaer Post. - 1907. - 12 Mai. - Nr
2069.
53. Neues Wiener Journal. - 1912. - 16 червня.
54. Левицький K. Історія політичної думки галицьких українців 1848
- 1914. - Львів, 1927. - Ч. 2. - С. 519.
55. Stenographische Protokolle iiber die Sitzungen des Hauses der
Abgeordneten des osterreichischen Reichsrates im Jahre 1910. XX.
Session. - Bd. 1. - C. 953-959.
56. Левицький K. Історія політичної думки галицьких українців 1848
- 1914. - Львів, 1927. - Ч. 2. - С. 503-504-
57. Новинки // Буковина. - 1904. - 2 листопада.
58. Новинки // Буковина. - 1909. - Ч. 115; 138; 156; 158; 167; 173; 178;
182; 185; 188; 189; 198; 2іо; 221; 245.
59. Смаль-Стоцький С. Моя сповідь. - Діло. - 1913. - 27 лютого.
60. Neues Wiener Journal. - 1912. - 16 червня.
61. Буковинський сойм // Діло. - 1912. - 21 жовтня.
62. З буковинського сойму // Діло. - 1912. - 20 жовтня.
63. Никифорак М. Представництво Буковини в Австрійській де¬
ржавній раді // Наук, вісник Чернівецького університету. Серія
Правознав-ство. - Чернівці, 1998. - Вип. 33. - С. 56.
64. Попик С. Українці в Австрії 1914-1918. Австрійська політика в
українському питанні періоду Великої війни. - К. - Чернівці:
Золоті литаври, 1999- ~ С. 75"77-
65. Переписка з депутатом Рейхсрату Австрії - Василько Николаем
про надання матеріальної допомоги державним службовцям,
евакуйованим з Буковини у зв’язку з військовими діями //
ДАЧО. - Ф.3. - Оп. і., Спр. 12838. - Арк. 1-4.
66. Галіп Т. З моїх споминів // Буковинський журнал. - 1994- - Ч.і-
2. - С. 179.
67. Снігур І. Гуцульські січові стрільці // Час. - 2000. - її лютого.
- Ч. 5. (3856).
68. Буковинський православний календар на звичайний рік 1917.
- Вказ. праця. - С. 56-57.
69. Левицький К. Історія визвольних змагань... - Вказ. праця. - С.
70.
70. Добржанський О. Українські депутати австрійського парламен¬
ту... - Вказ. праця. - С. 43.
149
71. Там само.
72. Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського про¬
воду Галичини та Буковини в революції 1918-1919 pp. // Україна
модерна. - Львів, 2000. - Ч. 4-5. - С. 224.
73. Расевич В. Діяльність українських політичних організацій у Відні
під час Першої світової війни // Вісник Львівського Університе¬
ту. Серія Історична. - Вип. 34. - Львів: ЛНУ, 1999. - С. 324.
74. Буковинський православний календар на рік звичайний 1917. -
Чернівці, 1917. - С. 94.
75. Левицький К. Історія визвольних змагань... - С. 152.
76. Попик С. Українці в Австрії 1914-1918... - С. 113.
77. Расевич В. Зовнішньополітичні орієнтації австрійських українців
(1912-1918 pp.) // Матеріали засідань Історичної та Археографіч¬
ної комісій НТШ в Україні. - Львів, 1999. - Вип. 2. (1995-1997).
- С. 265.
78. Левицький К. Історія визвбльних змагань... - С. 381.
79. Попик С. Вказ. праця. - С. 114.
80. Расевич В. Зовнішньополітичні орієнтації австрійських українців
(1912-1918 pp.). - С. 265.
81. Расевич В. Діяльність українських політичних організацій у Відні.
- С. 327.
82. З Української Парламентської Репрезентації (Комунікат) // Ук¬
раїнське слово. - 1917. - 31 липня.
83. Попик С. Вказ. праця. - С. 128.
84. Там само.
85. Берестейський мир. Спомини та матеріали. - Львів - Київ: „Чер¬
вона калина, 1928. - С. 79.
86. Там само. - С. 8о.
87. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х то¬
мах. - Том 2. - К.: Наукова думка, 1997- ~ С. 102-104.
88. Чернин О. В дни мировой войньї. Воспоминания бьівшего авс-
трийского министра иностранньїх дел. - М. - Пг.: Гиз, 1923. - С.
265-266.
89. Там само. - С. 266.
90. Севрюк О. Підписання Берестейського договору // Календар Чер¬
воної калини на 1939 рік. - Львів: Червона калина, 1938. - С. 6і.
91. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923. - Т. II. - Ужгород, 1930.
- С. 215.
92. Лотоцький О. В Царгороді. - Варшава, 1939. - С. 17.
93. Онацький Євген. На похилій площі. Записки журналіста й диплома¬
150
та. - Ч. і. - Мюнхен: Вид-во,Дніпрові хвилі”, 1964* - С. 82.
94. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін¬
ня України (Далі: ЦДАВОУ). - Ф. 4453- “ Оп.і. - Спр. 17. - Арк. 42.
95. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 69. - Арк. 94.
96. Онацький Є. На похилій площі. Записки журналіста і диплома¬
та. - Ч. і. - Мюнхен: Вид-во „Дніпрові хвилі”, 1964. - С. 88.
97. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- ~ Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 34.
<І8. Там само.
99- ЦДАВОУ. - Ф. 4453- ~ Оп. і. - Спр. 17 - Арк. 42.
іро. ЦДАВОУ. - Ф. 3695. - Оп. і. - Спр. 199. - Арк. 15-16.
трі. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 24. - Арк. 14.
102. Онацький Є. По похилій площі. Записки журналіста і дипло¬
мата. - Ч. II. - Мюнхен, 1969. - С. 126-127.
іЬз. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 167. - Арк. 3-5.
104. Там само. - Спр. 24. - Арк. 50.
юк. Там само. - Спр. 167. - Арк. її.
юь.Там само. - Спр. 172. - Арк. і.
107. Павлюк О. США і східногалицьке питання на Паризькій мирній
конференції 1919 р. // Київська старовина. - 1999- ~ N96. - С.
71-73-
108. ЦДАВОУ. - Оп. і. - Спр. 24. - Арк. 75.
юс .Там само. - Спр. 167. - Арк. ю.
по. Там само. - Арк. її.
ні Там само. - Арк. 23.
їїц. Там само.
Щ. Там само. - Спр. 175. - Арк. 4.
114. Піддубний І. А. Деякі документи з історії зовнішньополітичних
зносин Української держави 1919 - 1920 pp. Питання історії
України: Збірник наукових статей. - Чернівці: Золоті литаври,
2000. - Т. 4. - С. 472.
115. Там само. - С. 469.
116. Там само. - С. 474.
117. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 170. - Арк. 23-24.
118. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- “ Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 166.
119. ЦДАВОУ. - Ф. Зб95- - Оп. і. - Спр. 199. - Арк. 41.
120. ЦДАВОУ. - Ф. 4453* - Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 168.
121. Там само. - Спр. 13. - Арк. 9.
122. Там само. - Арк. 20-21.
123. Там само. - Арк.21-23.
124. Там само. - Арк. 24.
151
125. Там само. - Ф. 3695. - Оп. і. - Спр. 236. - Арк. 43-44.
126. Так само. - Арк. 44.
127. Там само. - Арк. 44 зв.
128. Там само. - Арк. 46, 46 зв.
129. Там само. - Арк. 46 зв.
130. Там само. - Арк. 48.
131. Там само. - Ф. 3695. - Оп. і. - Спр. 125. - Арк. 26.
132. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 23. - Арк. 5.
133. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 23. - Арк. 29, 31-34.
134. Там само. - Ф. 4456. - Оп. і. - Спр. і. - Арк. 8о.
135. Там само. - Арк. 82, 83, 84.
136. Там само. - Арк. 22, 22 зв.
137. Там само. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 176.
138. Там само.
139. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 490. - Арк. 65.
140. Там само. - Спр. 533. - Арк. 150.
141. Там само. - Арк. 46, 47, 48.
142. Там само. - Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 142. - Арк. 182.
143. Там само. - Спр. 32. - Арк. 88, 88 зв.
144. Сучасність. - 1970* - Ч. 11. - С. 79-80.
145. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- - Оп. і - Спр. 17. - Арк. 180.
146. Петлюра С. Листи, статті, документи. - Т. 2. - Нью-Йорк: Вільна
академія наук у США, 1979. - С. 359; Мазепа І. Україна в огні й
бурі революції. 1917-1921. - К.: Темпора, 2003. - 248 с..
147. Симон Петлюра та його родина. Епістолярна спадщина. - К.: і
Рада, 1996. - С. 60-61.
148. Там само. - С. 62.
149. ЦДАВОУ. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 97.
150. Шкільник М. Україна в боротьбі за державність. - С. 135.
151. Центральний державний історичний архів м. Львів. Далі ЦДІА м.
Львів. Ф. 383 к. - Оп. і. - Спр. 3. - Арк. 5.
152. ЦДАВОУ. - Ф. 4456. - Оп. і. - Спр. і. - Арк. 321.
153. ЦДІА м. Львів. - Ф. 383. - Оп. і. - Спр. 3. - Арк. 4.
154. ЦДАВОУ. - Ф. 4453- ~ Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 182.
155. Там само.
156. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 97.
157. Петлюра С. Статті. Листи. Документи. - Т. II. - Нью-Йор: Ук¬
раїнська вільна академія наук у США, 1979. - С. 548.
158. Там само. - С. 547.
159. Там само. - С. 551.
152
160. Там само. - С. 559"5бо.
161. Там само. - Т. і. - Нью-Йорк, 1956. - С. 425.
162. ЦДАВОУ. - Ф. 4456. - Спр. і. - Арк. 258.
163. Там само. - Арк. 274.
164. Там само. - Арк. 258, 269, 274, 292, 293.
165. ЦДІА м. Львів. - Ф. 383 к. - Оп. і. - Спр. і. - Арк. 3.
153
Полковник Петро Болбочан
у боротьбі за українську
державність
У представленому читачу дослідженні висвітлюється
участь бессарабця, полковника Петра Болбочана у боротьбі за
українську дер-жавність, його роль у захисті незалежності Ук¬
раїни в буремні роки української національно-демократичної
революції на посаді командира військових частин і об’єднань,
а також командувача військами Лівобережної України з кінця
1917 до початку 1919 р.
Упродовж багатьох десятиліть в період існування СРСР, а
після 1991 р. і в незалежній Україні особа полковника П. Болбо¬
чана в історичній і публіцистичній літературі висвітлювалась
однозначно негативно. Його показували як злочинця, підлого
мерзотника, анархіста, державного зрадника, злого генія ук¬
раїнської революції.
Дивно, що започаткував цей процес не ворог української де¬
ржавності, а її активний діяч, голова Генерального Секретаріату
Центральної Ради, а згодом голова Директорії УНР Володимир
Винниченко. Його негативна оцінка П. Болбочана потім “кочу¬
вала” з книги в книгу, із статті в статтю інших авторів, які циту¬
вали Винниченка. Насправді, жодне із звинувачень полковника
П. Болбочана не підтверджено ні фактами, ні документами.
Прикро, що й у теперішній час окремі знані історики із
солідним ім’ям повторюють оцінку В. Винниченка особи П.
Болбочана, не заглянувши в матеріали та документи періоду
української революції, які стосуються цієї проблеми.
Автори представленої праці на основі зібраних чисельних
матеріалів і документів, спогадів державних діячів і політиків
154
періоду української революції, очевидців тих подій, які пра¬
цювали з П. Болбочаном, військових діячів, його соратників
і однополчан, старшин армії УНР, керівника служби безпеки
Головного Отамана, а також командувача військами радянсь¬
кої Росії, які вели війну проти УНР, спростовують безпідстав¬
ні, не підкріплені жодними документами звинувачення проти
полковника П. Болбочана. За допомогою великої кількості ма¬
теріалів аргументовано доводять те, що П. Болбочан при всіх
вадах його характеру (запальності, прямолінійності та ін.) був
чесним, активним борцем за українську державу без усяких “із-
мів”. Він боровся як проти більшовизму, так і проти білогвар¬
дійців. Чисельні свідчення як його прихильників, так і против¬
ників підтверджують, що він був позапартійним, талановитим
військовим фахівцем, організатором дисциплінованих військо¬
вих частин, бойовим командиром.
Він став жертвою партійно-політичних інтриг тодішніх
керівників української держави, а також заздрісників окремих
амбіційних військових, яким не подобалась його вимогливість
і суворість.
85 років тому, в червні 1919 p., через необгрунтовані звину¬
вачення влада українських “соціалістів” засудила його до роз¬
стрілу. Факти зібраних свідчень тогочасних дійових осіб і до¬
кументів доводять безпідставність суворого вироку полковнику
Петру Болбочану.
і. Стереотип негативного політичного образу
Петра Болбочана
Висвітлення історії української державності 1917-1920
pp. безпосередніми учасниками тогочасних подій має доволі
суб’єктивний та суперечливий характер. Зумовлено це як полі¬
тичними поглядами самих авторів, так і тим, яку з політичних
груп вони підтримували в той чи інший період. Сталося так, що
діяльність одних осіб отримала занадто схвальні, незаслужені
оцінки, інші ж, у кращому випадку, залишилися в тіні, в гіршо¬
му - зазнали несправедливих, інколи тяжких звинувачень і з
ними залишаються в історії донині.
155
Дослідники радянського періоду, через недоступність ар¬
хівних документів, здебільшого опиралися на скупі свідчення
учасників подій 1917 - 1920 pp., що й привело до значних пе¬
рекручень у тлумаченні історичних явищ, породило чимало їх
суперечливих оцінок. Це стосується як висвітлення історичних
подій того часу в загальному, так і оцінки діяльності окремих
історичних осіб. На жаль, раніше проголошених стереотипних,
шаблонних тверджень не позбулися й сучасні вітчизняні істо¬
рики. Саме це спонукало авторів переосмислити відомі та від¬
найти невідомі факти життя уродженця Північної Бессарабії
полковника Петра Болбочана, одного з командувачів українсь¬
кого війська в кінці 1917 - початку 1919 pp., який не уник тра¬
гічної долі.
Дивовижним є те, що одним із перших авторів шаблонної
стереотипної характеристики полковника П. Болбочана став не
ворог української державності, а голова Директорії УНР Володи¬
мир Винниченко. Саме він із притаманним йому літературним
хистом увів до історіографії України образ активного борця за
українську державність у 1917-1919 pp. полковника П. Болбочана
з негативною оцінкою як злочинця й підлого мерзотника, злого
генія української революції.
У мемуарно-публіцистичній праці „Відродження нації” В.
Винни-ченко з нестримними емоціями на вісімнадцяти сторін¬
ках звинувачує П. Болбочана в усіх можливих гріхах: у диск¬
редитації ідеї національного відродження, державній зраді, в
контрреволюції, катуваннях і розстрілах українських робітників
та селян. Жодне з цих звинувачень не підтверджено ні факта¬
ми, ні документами. Зокрема, В. Винниченко пише: „... треба за¬
значити надзвичайно шкідливу роль полковника Болбочана на
Харківщині. Цей виразний і свідомий реакціонер зразу підірвав і
навіть убив на всьому Лівобережжі авторитет і вплив Директорії.
Виставляючи себе, як офіціального представника Директорії на
Харківщині, він поводився там, як її найлютіший ворог. Не ка¬
жучи вже про те, що він наставляв скрізь таку адміністрацію, яка
нічим майже не відрізнялася від гетьманської (а часто лишав на
місцях самих гетьманців), він учиняв ще й такі речі.
156
В Харкові якраз під час повстання меншовиками скликав¬
ся робітничий з’їзд. По всім даним з’їзд мав бути не більшови¬
цький. Отже, з цієї причини не було підстав ставитись до його
неприхильно. Але Болбочан, будучи політичним неуком, а крім
того, ворогом взагалі робітництва, яке б воно не було, більшо¬
вицьке чи меншовицьке, з’їзд заборонив. Це викликало в мен¬
шовиків здивування, потім обурення. З’їзд було розпочато без
дозволу Болбочана. Тоді цей один із плеяди „національних ге¬
роїв” силою розігнав з’їзд, а багатьох його учасників і керівни¬
ків арештував і розстріляв...
„... з’їжджається з’їзд Селянської Спілки на Полтавщині.
Цілком український під керівництвом відомих українських
діячів. І Болбочан цей з’їзд також розганяє, й багатьох учас¬
ників його поре різками” [і].
Та цього В. Винниченкові здалося замало. Намагаючись
знайти „цапа- відпускайла” у поразці Директорії, він, окрім
кількаразового повтору (с. 181, 210 та ін.) про розгони робіт¬
ничих і селянських з’їздів, розстріли і порку робітників і селян
різками [2], із притаманним йому мистецьким хистом дає все
нові й нові негативні характеристики Болбочана. Зокрема, В.
Винниченко пише про „шкідливу роль полковника Болбочана
на Харківщині”, про „безчинства, сваволю болбочанівської офі¬
церні, яка здебільшого була руська...”. Лівобережжя він називає
„болбочанівською сатрапією”, а самого полковника „виразним
і свідомим українським реакціонером...”, „найлютішим про¬
тивником і ворогом” Директорії. Більше того, В. Винниченко
звинувачує Петра Болбочана в кримінальному злочині й „ре¬
акційному поході проти української державності”. Він нібито
„захопив з собою кілька сот мільйонів карбованців і розробляв
план, як пробитись зі своєю руською офіцернею й частиною об¬
дуреного війська на Дон до Денікіна” [3].
Дуже прикро, що цю шалену критику, яка межувала з на¬
клепами, спрямовував голова Директорії, соціал-демократ В.
Винниченко. Саме він ініціював створення негативного обра¬
зу анархічного отамана П. Болбочана в період гострої й напру¬
женої боротьби за українську державність. До речі, П. Болбочан
157
не мав військового звання „отамана”, яке дорівнювало званню
„генерал”, а залишався у званні полковника. Дивно й прикро,
що такий визначний політичний діяч і талановитий письмен¬
ник, яким був на той час В. Винниченко, безпідставно наві¬
шував негативні ярлики на людину, яка, як і він, захищала й
відстоювала інтереси українського народу. Насправді, жодне із
наведених в його праці звинувачень не підтверджено фактами,
крім заборони з’їздів і мітингів у фронтовій смузі, і ґрунтується
на підозрах і вигадках, про що мова буде йти нижче.
У винниченківському дусі характеризує Болбочана й ін¬
ший соціал-демократ, голова Ради Народних Міністрів Борис
Мартос. У праці „Оскілко й Болбочан” він починає характерис¬
тику останнього в оригінальний спосіб. Заперечуючи скром¬
ність Болбочана, Мартос аргументує це такими сентенціями:
„... досить подивитись на його портрет, щоб склалося вражен¬
ня цілком протилежне: на цьому портреті він нагадує скоріше
офіцера добровольчої армії, ніж українського старшину. Його
зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його осо¬
би” [4]. Визначення політичних поглядів П. Болбочана за пор¬
третними рисами є досить оригінальним, але безпідставним.
Тут Мартос на десятки років випередив екстрасенсів новітньо¬
го часу.
На запитання, чи був П .Болбочан національносвідомим
українцем, Мартос відповідає, що у 1919 р. говорив доброю ук¬
раїнською мовою, але в нього були „несходження в поглядах... з
комісаром Української Центральної Ради П. Макаренком у 1917
р. при формуванні Республіканського полку: Макаренко насто¬
ював, щоб приймали лише тих старшин, що вміли говорити ук¬
раїнською мовою. А Болбочан пізніше, будучи командувачем на
Лівобережній Україні, призначав на відповідальні посади у вій¬
ську старшин, для яких українська справа була зовсім чужою”
[5]. Правда, про патріотизм Болбочана Мартос висловлюється
обережніше, визнаючи, що йому було важко з’ясувати, „як ди¬
вився сам Болбочан на українську справу”. Що ж до здібнос¬
тей П. Болбочана, то Б. Мартос подає їх тільки в негативному
плані, намагається всіляко його принизити. Він звинувачує П.
158
Болбочана в тому, що той не закінчував академії, що в 1917 році
був лише штабс-капітаном, що не відповідає дійсності. Адже П.
Болбочан став підполковником ще в російській армії. Мартос
прагне зменшити організаторські здібності П. Болбочана на тій
підставі, що організований ним 1-й Республіканський полк був
незабаром „розігнаний збольшевизованими фронтовиками”.
При цьому Мартос не зазначає, що це було в прифронтовій
смузі, українізовані військові частини тільки створювалися.
Правда, через дві сторінки він сам спростовує це звинувачен¬
ня, вказуючи, що „рада солдатських депутатів кинула проти
українського Республіканського полку кілька московських пол¬
ків” [6]. То як же було вистояти єдиному, щойно створеному з
підрозділів різних частин, українському полку проти „кількох
московських полків”? Та на цьому Б. Мартос не зупиняється.
Прагнучи довести відсутність у П. Болбочана дипломатичних
здібностей, він наводить такі аргументи: П. Болбочан не зумів
знайти спільної мови з німцями в Харкові й тому „від Білгороду
до Знаменки... котився вже зовсім не геніально”, маючи армію
до 200 ооо чол. [7].
Тут можна погодитись, що професійний військовий П. Бол¬
бочан не мав дипломатичних здібностей, якими володіли ліде¬
ри політичних українських партій В. Винниченко, Б. Мартос,
І. Мазепа та ін. Проте в Харкові, взявши владу у свої руки, П.
Болбочан зумів умовити командира 7-го стрілецького корпусу
генерала Лігнау й далі залишитися на службі при Директорії.
Той погодився, але Директорія рішуче виступила проти й зажа¬
дала навіть його арешту. Генерал Лігнау змушений був тікати
під захист Добровольчої армії генерала Денікіна.
Твердження Мартоса, що П. Болбочан, маючи 200 ооо ар¬
мію, відступав без бою, теж безпідставне. Коли Директорія всту¬
пала до Києва, то В. Винниченко писав, що вона під одним тіль¬
ки Києвом мала до 30 тисяч війська, а по всій Україні разом із
усіма гарнізонами й фронтами нараховувалось тисяч до юо [8].
На період взяття повстанцями Полтави, за даними військового
міністра генерала Грекова, „по всій Україні, на всіх фронтах, з
усіма гарнізонами й резервами було 21 юо чол.”, у тому числі
159
на полтавському і кременчуцькому напрямах (тобто у війську
П. Болбочана. - Б. П., Ю. Є.) - всього 8 500 чол [9].
Чому ж Мартос у мемуарах висуває цілий ряд звинувачень
проти Болбочана? Чи не тому, що, очолюючи в час скороспіло¬
го обвинувачення П. Болбочана в державній зраді, уряд УНР не
мав сміливості втрутитись у розгляд цієї складної та заплута¬
ної справи і чесно її проаналізувати й припинити? Що стало на
перешкоді цього: інертність, безвідповідальність чи ворожість?
Очевидно, і те, і інше.
Чорними фарбами змальовує полковника П. Болбочана і
третій соціал-демократ - Ісаак Мазепа. Під час арешту, швид¬
кого суду й страти П. Болбочана він був міністром внутрішніх
справ УНР в уряді Мартоса, а з кінця 1919 р. змінив останнього
на посаді голови Ради Народних Міністрів УНР. Він фактично
повторює зміст звинувачень на адресу Болбочана, викладених
Винниченком. Зокрема, пише: „Отаман Болбочан, що керував
Запорізьким Корпусом на Лівобережжі і був під впливом правих
російсько-українських груп, починає на власну руку провадити
політику, яка в українських масах сіяла вороже відношення до
української влади: він розганяв селянські та робітничі з’їзди,
катував селян і робітників, і врешті зовсім перестав слухатись
наказів Директорії. На початку січня він без бою залишив Хар¬
ків і самочинно відступив до Кременчука, де під впливом росій¬
ського добровільного ополчення, що загніздилося в його штабі,
спочатку розробив план як пробитись з своїм військом на Дон
до Краснова та Денікіна, а потім вирішив йти у напрямі Одеси
для з’єднання з російськими добровольцями” [ю].
У нищівному осуді особи полковника П. Болбочана не від¬
ставав також український соціал-революціонер Павло Христюк.
У „Замітках і матеріалах до історії української революції”, слі¬
дом за Винниченком, він писав: „Болбочан розганяв на Харків¬
щині меншовицькі робітничі з’їзди, поров різками українських
селян - членів селянського з’їзду на Полтавщині, - за „більшо¬
визм” переслідував лівих українських селян і робітників (засу¬
див до розстрілу між іншим відомого революціонера Шинкаря,
який чудом, уже поранений, втік з-під розстрілу) і в той же час
ібо
вже водився з бувшими гетьманськими посіпаками, російськи¬
ми добровольцями монархістами...” [її].
Не шкодував негативних епітетів та лайливих слів для ха¬
рактеристики полковника П. Болбочана після смерті останньо¬
го і Головний Отаман Армії УНР Симон Петлюра. У листі до
військового міністра генерала Вовка, він зневажливо обізвав
полковника П. Болбочана „напівмолдованином, напівукраїн-
цем”, „абсолютним дурнем у політично-державних справах” і
„випадковим „отаманом”, „амбіційним дурнем”, „нікчемністю”,
„руйнівником української державності” тощо. Таку ж нищівну
характеристику давав Головний Отаман і своїм іншим соратни¬
кам. Серед них - Михайло Омелянович-Павленко, таланови¬
тий бойовий генерал, який командував у грудні 1918 - червні
1919 pp. Українською Галицькою Армією, згодом Запорізьким
корпусом, Армією УНР під час Першого Зимового походу на
Правобережну Україну в 1919-1920 pp., та військовий міністр
генерал Сальський, які гідно організовували боротьбу за ук¬
раїнську державність [12].
Факти, як бачимо, свідчать, що саме лідери Директорії та її
уряду, яких полковник П. Болбочан захищав на фронті, зроби¬
ли з нього для української історії періоду боротьби за українсь¬
ку державність символ анархізму, тероризму, розгардіяшу, зло¬
чинності й погромництва.
Цей шаблонний стереотип образу П. Болбочана підхопили
й по сьогодні розкручують вороги української державності.
Так, російський історик С. А. Алексіїв у передмові до книги
„Революция на Украине по мемуарам бельїх” майже дослівно
повторив слова В. Винниченка. А саме: „Навіть в розпал „напів-
більшовицької” весни Директорії Болбочан, який повалив під
прапором Директорії гетьманщину на Лівобережжі, веде себе
не краще гетьманського сатрапа, розстрілює робітників у Хар¬
кові, січе різками членів селянського з’їзду в Полтаві” [13].
Автори-чекісти Л. Н. Маймескулов, А. Й. Рогожин, В. В. Ста-
шис у праці „Всеукраинская Черезвьічайная Комиссия (1918-
1922)” пишуть те ж саме: „На Харківщині лютували банди пет¬
люрівського полковника Болбочана, котрий провадив жорсткі,
161
нелюдські репресії проти робітників, влаштовував масові порки
селян, єврейські погроми” [14].
Натомість ворог, фронтовий супротивник Болбочана, без¬
посередній учасник тих подій, командувач російськими війсь¬
ками так званого „Курського напрямку” (насправді Українсь¬
кого фронту) В. Антонов-Овсієнко не опускався до фальші й
наклепів. 18 листопада 1918 р. він повідомляв Реввійськраду
РРФСР про дії П. Болбочана таким чином: „У Харкові органі¬
зується Рада робітничих депутатів. Вибори до ради дали біль¬
шість більшовикам...
Петлюрівський отаман Болбочан, побачивши результати
виборів, наказом заборонив збори й мітинги. Проте робітни¬
ки продовжують відкрито проводити вибори й організовувати
мітинги. Центральна виборча комісія випустила більшовицьку
відозву. Після цієї відозви німецькі солдати оголосили ней¬
тралітет і відмовилися виконувати накази Петлюри” [15].
Як бачимо, мова тут іде тільки про заборону мітингів і виб¬
орів, а не про розстріли. І це нормальне явище. Де, в якій країні,
під час воєнних дій у фронтовій смузі дозволяють відкрито
агітувати за повалення проголошеної влади? Історія такого не
знає. У зв’язку з тим, що заклики до опору Директорії не при¬
пинялися, 4 грудня 1918 р. „засідання Харківської Ради робіт¬
ничих депутатів, більшість якої були комуністи, було розігнано
українськими солдатами...” [16].
І нарешті, у грудні 1918 р. у своїй відозві Харківський комітет
КП(б)У повідомляє: „Петлюра і Болбочан... розігнали в Полтаві
владу революційного комітету, вибраного полтавськими робіт¬
никами і здобувшими Полтаву селянами,... спробували в Хар¬
кові розігнати раду Робітничих депутатів,... в Павлограді б’ються
з селянами. Вони встановили у Харкові режим воєнно-польової
розправи... розігнали з’їзд селян Харківської губернії” [17].
Дивним є те, що винниченківську оцінку П. Болбочана як
символу анархії й свавілля, підтримують на сучасному етапі ок¬
ремі вітчизняні історики. Повторюючи В. Винниченка, цитую¬
чи його, вони навіть посилюють негативізм щодо П. Болбочана,
стверджуючи, що повстання проти Директорії спровокували
Іб2
„болбочанівці”. Але, по-перше, повстання на Лівобережній Ук¬
раїні почалися ще до прибуття туди війська П. Болбочана. А, по-
друге, ці повстання готувалися більшовиками Росії та лівими
елементами українських партій есерів і есдеків, які виступали
за радянську форму влади в Україні, спочатку проти гетьмансь¬
кого уряду, а потім проти Директорії. Про це доповів Реввійсь-
краді РРФСР член цієї ради, а згодом (через з дні) командувач
військами радянської Росії, які наступали на Україну, В. Анто-
нов-Овсієнко. Зокрема, 14 листопада 1918 р. він повідомляв, що
одним із стратегічних завдань є „підготовка повстання в Ка¬
теринославській губернії...” у зв’язку з російським „просуван¬
ням на південь...”. А 20 листопада Реввійськрада групи військ
Курського напрямку посилає директиву повстанським органі¬
заціям України із планом дій повстанців, серед яких є завдан¬
ня: „Мобілізувати всі революційні сили Катеринославської гу¬
бернії для повстання назустріч...” наступу російських військ на
південь. Закордонне бюро ЦК КП(б)У, яке знаходилося в Росії,
у свою чергу, приймає звернення про відправку з Росії для ро¬
боти на Україні комуністів-організаторів і агітаторів. „Для того,
щоб наша партія могла монопольно взяти на себе керівництво
повстанням, необхідно в найкоротший строк командирувати на
Україну сотні комуністів-агітаторів і організаторів” [18]. На під¬
ривну антидержавну роботу в Україні ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У
витрачали значні суми грошей. Так, лише Курське відділення
інформбюро впродовж 16-31 серпня 1918 р. витратило 102 465
крб. для підтримки підпільників Київської, Харківської та Чер¬
нігівської губерній [19]. А кошторис ЦК КП(б)У лише з і лис¬
топада до 31 грудня становив 5 млн. крб., з яких 2 млн. крб.
пішло на утримання загонів, ревкомів, і млн. - на формування
повстанської армії, і млн. - на контррозвідку та транспорт і і
млн. - на партійну роботу [20].
Таким чином, при оцінці окремих заходів оборони українсь¬
кої державності в той період фактор підривної роботи з боку ра¬
дянської Росії та більшовицької партії не можна не враховувати.
Прикро, що окремі суб’єктивні оцінки політичних сил,
політичних і військових діячів періоду української революції,
163
аналіз причин її поразки, викладені в мемуарно-публіцистич¬
ній праці В. Винниченка „Відродження нації”, стали в наступні
десятиліття і в теперішній час незапернечними істинами, які
в працях значної частини українських істориків використову¬
ються, так би мовити, на віру, без найменшого вивчення пер¬
шоджерел, без їх критичної оцінки.
Авторитет В. Винниченка подіяв і на західних істориків.
Так, відомий американський історик Джеймс Е. Мейс у своїй
праці повторив винниченківські звинувачення, представивши
П. Болбочана виразником „отаманщини” і погромництва [21].
2. Реалії військової діяльності полковника
Петра Болбочана
Ким же в дійсності був полковник Петро Болбочан?
Петро Болбочан по закінченні
гімназії
164
Народився він у 1883 р.
у с. Гижці колишнього Хо¬
тинського повіту (сьогодні
с. Ярівка Хотинського райо¬
ну Чернівецької області) в
сім’ї священика. Навчався
у Кишинівській духовній
семінарії, але не закінчив
її- й перейшов до Чугуївсь¬
кого юнкерського учили¬
ща. Закінчив його у 1906
р. буремному році першої
російської революції. Ще в
училищі П. Болбочан, ризи¬
куючи кар’єрою, засвідчив
свої симпатії до української
національної ідеї, організу¬
вав гурток для поширення
української мови, за що й
був попереджений началь¬
ником училища, який заявив, що „жодних мазепинських ор¬
ганізацій в училищі не потерпить” [22].
Першу світову війну П. Болбочан зустрів ад’ютантом 38-го
піхотного Тобольського полку в ранзі поручника. В 1916 р. був
тяжко поранений у груди. Після лікування в тиловому госпі¬
талі, був визнаний непридатним до стройової служби й зарахо¬
ваний на інтендантську посаду 5-го корпусу, який перебував у
той час на фронті. В листопаді 1917 р. П. Болбочану присвоїли
звання підполковника й нагородили за виняткову хоробрість у
боях проти німців.
Після проголошення незалежності України П. Болбочан
сформував із добровольців 5-го корпусу Південно-Західного
фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк
і 22 листопада був призначений його командиром. Новопри-
значений командир мав на меті поширити українізацію на весь
корпус. Для здійснення цієї мети він відважився на відчайдуш¬
ний крок — арешт російського корпусного комітету. У відповідь
російські полки розгромили штаб П. Болбочана і спалили його
канцелярію. П. Болбочан із рештками свого Республіканського
полку (старшинами й козаками) втік до Києва [23].
У той час Київ був переповнений офіцерськими й солдатсь¬
кими масами, які прибули з фронту внаслідок розкладу армії
більшовицькими агітаторами. Болбочан запросив у Централь¬
ної Ради дозволу на формування старшинського загону. Але
такого дозволу Центральна рада не дала. Тоді П. Болбочан на
свій ризик і страх сформував старшинський загін, який у боях
з військом М. Муравйова заслужив бойову славу й щиру подя¬
ку Центральної Ради. Згодом його Республіканський полк було
включено до складу 2-ї Сердюцької дивізії.
У лютому 1918 p., під час відступу з Києва під натиском
більшовицького війська, підполковник П. Болбочан зі своїм за¬
гоном ішов позаду всіх, прикриваючи відступ. Військові сили
Центральної Ради були обмежені. У багатьох дивізіях, полках,
відділах Вільного козацтва з гучними назвами залишилося по
кілька чоловік. Так, у Георгіївському полку було всього 8 осіб,
Полуботківському - 5, Дорошенківському - 8о, Богданівсько-
165
му - 120. Найбільшою за кількістю бійців частиною був Респуб¬
ліканський полк П. Болбочана [24].
У селі Ігнатівці над рікою Ірпінь (тепер м. Ірпінь) відбулася
нарада командирів частин і загонів, на якій було вирішено про¬
вести реорганізацію своїх сил. Залишки окремих військових час¬
тин звели в Окремий Запорізький загін із двох куренів піхоти.
Командиром загону обрали генерала Костянтина Прісовського,
заступником якого був підполковник Петро Болбочан. Останній
командував також 2-м куренем загону, до якого увійшли залишки
полків ім. П. Полуботка, І. Богуна, С. Наливайка, а також юнаків
військових шкіл та старшинського відділу генерала К. Прісовсь¬
кого. Загальна кількість 2-го Запорізького куреня не перевищува¬
ла 300 чол. Іноді його називали Республіканським. Оперативно
йому підлягав також офіцерський добровільний загін підпол¬
ковника Полозова. Один
С. Петлюра зі своїм кошем
відмовився підкоритися
генералу Прісовському. На
нараді, коли про це зайш¬
ла мова, підполковник П.
Болбочан різко зауважив
С. Петлюрі, що той із влас¬
них персональних дрібних
мотивів став на перешкоді
об’єднання, яке могло вря¬
тувати залишки українсь¬
ких збройних сил від зни-
щення [26]. Чи не з цього
Юнкер Петро Болбочан
і
часу зародилася неприязнь
і недовіра в Петлюри до
підполковника Болбочана
та генерала Прісовського?
С. Петлюра відмовився під¬
порядковуватись генералу
К. Прісовському й тримався
окремо.
166
Генерал К. Прісовський вирішив вести свій Окремий за¬
порізький загін на Житомир, зупинитись там і дати можливість
Генеральному Секретаріату й Центральній Раді зібратися в
Житомирі. Однак уряд і члени Центральної Ради пробули там
недовго через небезпеку, яка загрожувала з боку збільшовизо-
ваних частин колишньої 8-ї російської армії, що наступали із
заходу й встигли захопити Проскурів, Жмеринку та Козятин.
Крім того, міська дума просила український уряд залишити
місто, щоб не піддавати городян небезпеці боїв.
Евакуація Житомира, завдяки військовому загону, пройш¬
ла організовано. Уряд виїхав до Коростеня, а потім - у Сарни.
Попереду йшла сотня січових стрільців під командуванням со¬
тника Романа Сушка. Українські частини після невеликих боїв
зайняли Сарни та Рівне. Довідавшись, що, згідно з Брестським
договором, німці йдуть на допомогу українським військам,
вирішено було повернути назад і ще раз звільнити Житомир.
Курінь під командуванням П. Болбочана її лютого 1918 р. в ре¬
зультаті бою зайняв Житомир. У місті, дотримуючись суворого
нейтралітету, стояли чехословацькі частини. Почувши про на¬
ступ німців, вони шукали шляхів відходу на схід, про що домо¬
влялися з більшовиками.
Підполковник Болбочан був призначений губернським
комендантом Волині. На цій посаді він проявив себе енергій¬
ним організатором. Під свою відповідальність він провів мо¬
білізацію старшин і підстаршин (офіцерів та унтер-офіцерів).
Із мобілізованих частин створив самооборону, навів порядок у
Житомирі та на його околицях. Очистив їх від банд збільшо-
визованого російського війська й іншого непевного елементу.
Частиною мобілізованих поповнив свій загін, який зріс до юоо
вояків. Болбочан мав популярність і авторитет не тільки серед
військових, але й серед громадян міста. „Це був перший комен¬
дант від початку революції, котрий замість мітингів, почав тво¬
рити лад і порядок” [26]. Рішучі дії й популярність підполков¬
ника Болбочана викликали занепокоєння в керівників уряду
й Центральної Ради. Через військове міністерство йому було
наказано здати командування куренем прапорщику Мацюку
167
(члену партії Соціалістів-революціонерів), а самому залишати¬
ся лише на посаді коменданта губернії [27].
Куреню було наказано вирушити на Бердичів і зайняти
його. Але через непридатність новопризначеного командира
прапорщика Мацюка, курінь у першому бою зазнав значних
втрат і під натиском більшовицького війська почав відступати.
Сам Мацюк кинув напризволяще курінь, обоз із пораненими й
утік із поля бою до Житомира. Це справило гнітюче враження
на Болбочана. Передавши обов’язки губернського коменданта
своєму помічнику, Болбочан самовільно прийняв на себе ко¬
мандування куренем, організував сотні й не тільки зупинив на¬
ступ більшовиків, але в упертому бою зумів завдати їм поразки
та здобути Бердичів. Вдячна громада Бердичева взяла на себе
харчування куреня на весь період перебування його в місті.
У Бердичеві Болбочан поповнив свій курінь і обоз зброєю,
набоями, одягом та різним військовим майном, що залишилося
від Південно-Західного фронту й почав готуватися до наступу
на Київ через Козятин-Фастів. По-перше, це був найкоротший
шлях до Києва, а по-друге, розвідка дізналась, що більшовики
при відступі вивозять із Поділля та Одеси багато майна. Треба
було негайно перетнути їм шлях.
На другий день Болбочан отримав наказ наступати на Київ,
але не через Козятин-Фастів, а через Коростень. Отож, треба
було повертатись назад через Житомир, де вже сидів новий
„партійний” комендант, який скасовував розпорядження попе¬
реднього коменданта (Болбочана) як контрреволюційні.
У Коростені болбочанівський курінь застав німців, які зай¬
няли всі склади й українським підрозділам нічого не видавали.
Разом із прибулими сюди іншими куренями на чолі з генера¬
лом Прісовським і під його командою рушили на Київ.
Короткий бій із більшовицьким військом відбувся в Ірпені.
Зазнавши поразки, більшовики відступили, підірвавши заліз¬
ничний міст на річці Ірпінь. Українське військо виступило до
Києва на світанку і березня (за новим стилем) 1918 р.
У Києві в перший же день стався інцидент, до якого був при¬
четний підполковник П. Болбочан. На балконі міської Думи, з
якого від імені Думи і членів Центральної Ради вітав військо лі¬
168
вий соціаліст (згодом більшовик, член ЦК РКП(б)) М. Рафес, було
вивішено, крім малого українського, два великих червоних прапо¬
ри. Це обурило запорожців і вони почали ремствувати. Прибувши
на місце події, підполковник П. Болбочан послав у Думу посланця
з вимогою зняти червоні прапори, а залишити тільки жовто-бла-
китний. Водночас він зажадав пояснення від М. Рафеса щодо зна¬
чення червоних прапорів. Останній обізвав Болбочана реакціоне¬
ром і закликав натовп захистити його від свавілля військових.
На другий день командир 1-ї сотні 2-го Запорізького полку
сот-ник Зелінський, після відмови думців зняти червоні прапо¬
ри, власноручно їх зняв, пошматував і кинув до зали засідань.
Це викликало бурхливий протест членів Думи, які зажадали
від Болбочана покарати винних. Але він не тільки відмовився
виконати цей наказ, але й заявив, що цілком поділяє погля¬
ди своїх підлеглих і не бачить в
їх вчинку нічого поганого [28].
Такі дії посилили неприязнь
уряду й військового міністерства
до Запорізького загону в цілому,
до підполковника Болбочана та
генерала Прісовського зокрема.
При вступі до Києва, Запорізь¬
кий загін нараховував близько 5
ооо чол. [29]. Це була добре ор¬
ганізована, боєздатна частина ре¬
гулярного війська. Крім Запорізь¬
кого загону, аналогічним був
також курінь січових стрільців
під командуванням Євгена Ко-
новальця, згодом розгорнутий у
полк, а при Директорії - в корпус.
Короткотерміново діяла Синьо-
жупанна дивізія (назва від коль¬
ору уніформи), яка була сформо¬
вана після Брестського договору
в м. Ковелі (Волинь) і в середині
169
Петро Болбочан
після закінчення
юнкерського
березня прибула до Києва. Однак напередодні гетьманського пе¬
ревороту вона була роззброєна німцями.
У цей період у Києві перебував також ряд непідпорядкова-
них Центральній Раді різних загонів, а також українізованих
військових частин. Під час військових сутичок із більшовиць¬
ким військом вони інколи ставали на бік Центральної Рад або
проголошували нейтралітет. Такі дії спостерігались під час
більшовицького повстання на заводі „Арсенал” і при наступі
більшовицького війська на Київ наприкінці січня 1918 р.
Після повернення української влади до Києва на початку
березня 1918 р. Окремий Запорізький загін було перейменова¬
но в Запорізьку дивізію, до складу якої увійшло три піхотних
полки, по одному кінному, гарматному й інженерному та авто-
броньовий дивізіон. До дивізії було зараховано також Слобідсь¬
кий Гайдамацький кіш, отаманоМ якого був Симон Петлюра.
Перед цим, на ґрунті самочинних розстрілів комуністів во¬
яками Слобідського коша, виник гострий конфлікт між генера¬
лом Прісовським і Петлюрою, внаслідок чого останній залишив
військо. За іншою версією, як пише у своїх спогадах колишній
міністр закордонних справ УНР О. Шульгін, Петлюра в умовах
фактичної німецької окупації України не бажав пов’язувати
свою діяльність із військом. Як би там не було, але 3 березня
1918 р. наказом військового міністра О. Жуківського він був
звільнений із військової служби.
Генерал Прісовський швидко провів значну організаторську
роботу і його дивізія в складі семи полків, двох дивізіонів і од¬
нієї авіаескадрильї стала найорганізованішою й найдисциплі-
нованішою військовою силою армії УНР. Але незабаром через
міжпартійні інтриги й підозри в неблагодійності на місце ге¬
нерала Прісовського командиром Запорізької дивізії було при¬
значено генерала 3. Натієва, осетина за національністю, який
чесно й самовіддано служив українському народові. У середині
березня дивізія була відправлена на фронт і успішно наступала
на Харків. Одночасно з призначенням Натієва, на підполков¬
ника Болбочана було покладено обов’язки його заступника та
командира 2-го Запорізького полку (яким став його курінь).
170
Відзначимо, що між Натієвим і Болбочаном склалися добрі
ділові стосунки. Натієв довіряв своєму заступникові, цінував
його організаторські та бойові здібності. Фактично підполков¬
ник Болбочан, який був із військовими частинами в авангарді,
організовував і реалізовував бойові операції. Натієв же здійс¬
нював усю керівну адміністративну роботу, зв’язок із урядом,
формування поповнень та організацію місцевої адміністрації у
звільнених населених пунктах.
Борис Мартос, намагаючись принизити бойові здібності
Болбочана, стверджує, що „більшовицьке військо відступало
майже без бою”. І аргументує це тим, що навіть „дуже прихиль¬
ний до Болбочана С. Шемет признає, що від Києва до Ромодану
боїв не було” [30]. Але Мартос пише неправду, бо Шемет свід¬
чить протилежне: „2 березня 1918 р. бригада виступила з Києва
на Полтаву-Харків, йдучи весь час в авангарді німецьких вій¬
ськ. Найбільші бої бригада мала
під Яготином, Гребінкою, Луб¬
нами, Ромоданом, Полтавою і
Люботином” [31].
Про вперті бої в цей час свід¬
чить і більшовицька сторона.
Так, із Харкова 6 березня 1918
р. повідомлялось: „У районі
Гребінки наші війська рушили в
напрямку ст. Яготин, з прямою
метою зіпсувати міст, який ре¬
монтувався противником, і всту¬
пили з ними у відчайдушний бій,
який продовжувався ю годин.
Противник зазнав великих
втрат.
Незважаючи на це, наші вій¬
ська (більшовицькі - Б. П., Ю. Є.)
змушені були відступити, посіу-
паючись організованій технічній
силі ворога.
На фронті
Першої світової війни
171
Ми стягнули свої сили в районі Гребінки, де прийняли зно¬
ву бій... Бій продовжувався всю ніч. О 6-й годині ранку нам до¬
велося, після відчайдушного опору, залишити ст. Гребінку. Під
час боїв був контужений командувач 4-ї армії т. Кіквідзе і двічі
поранений його помічник Медведовський...
12 березня нашим військам, які знаходилися під Яготином і
які складалися з чехословацьких частин і загонів Червоної Гвар¬
дії, прийшлось витримати сильну атаку ворожих частин” [32].
Вищенаведене свідчить, що українському війську, яке про¬
сувалось попереду німецьких частин, доводилось кожний на¬
селений пункт брати боєм. Особливо ж тяжкі бої відбувалися
за вузлові залізничні станції. їх наслідки значною мірою зале¬
жали від організаторських і військових здібностей П. Болбоча¬
на. Всупереч цьому, Б. Мартос стверджує, що успішний наступ
по лінії Київ - Ромодан - По'лтава з початку 1918 р. не можна
пояснювати лише геніальністю Болбочана. Симон Петлюра зі
своїм Гайдамацьким загоном наступав не менш успішно. І далі
пише: якщо не враховувати наступ німецької армії, „то голов¬
ну причину успіху, по справедливості „геніальність” слід при¬
писати тодішньому Головному Коменданту Української Армії
генералу Присецькому” [33].
Тут колишній голова Ради Народних міністрів або виявив
необізнаність, або його підвела пам’ять. Ніколи Головним Ко¬
мандувачем Української Армії генерал із прізвищем Присець-
кий не був. Якщо ж він мав на увазі генерала Прісовського, який
очолював Запорізький загін і на його-базі сформував дивізію,
то генерал Прісовський на Лівобережжі в боях участі не брав,
оскільки уряд під „пристойним” приводом усунув його від ко¬
мандування дивізією, призначивши комендантом Київської гу¬
бернії. С. Петлюра теж не брав у наступі участі, бо з з березня
вже не числився у війську.
Ознайомимося з характеристикою П. Болбочана, даною
його підлеглим, колишнім сотником 2-го Запорізького полку
Б. Монкевичем: „У цих останніх боях полковник Болбочан (тоді
Болбочан був ще підполковником, звання полковника йому
було присвоєно гетьманом лише 5 листопада 1918 р. - Б. П., Ю.
172
Є.) проявив себе як дуже добрий,... енергійний, холоднокров¬
ний і сміливий командир.
В той момент, коли здавалося, що все втрачено, він сміло і
впевнено переходив у наступ, часто особисто ведучи Запорож¬
ців у наступ.
Завдяки цьому Запорожці проявили велику хоробрость, непо¬
хитність й розбивали багато разів сильнішого ворога” [34].
Саме після цих боїв більшовицьке командування побачило
в Болбочані серйозного противника й прагнуло знищити його
фізично або скомпрометувати його моральність. У тогочасних
більшовицьких газетах писалося, що „під Ромоданом веде бій з
Червоною гвардією сильний загін запорізьких військ під коман¬
дою реакціонера старорежимного царського генерала Болбоча¬
на. Болбочан - найнебезпечніший противник радянської влади”
і пропонувалась винагоро-
T",IV
да „за живого чи мертвого
50 ооо рублів [35]. Із цією ме¬
тою більшовицьке команду¬
вання засилало своїх агентів
у розташування штабу Бол¬
бочана, щоб здійснити замах
на його життя. Було розкрито
двох агентів із таким завдан¬
ням. Під час арешту в Любо-
тині двох більшовиків-мат-
росів, останні навіть стріляли
в Болбочана, але невдало.
У боях за Ромодан і Лю-
ботин було захоплено велику
кількість трофеїв. Зокрема,
в Ромодані серед іншого був
захоплений більшовицький
санітарний поїзд із поране¬
ними і хворими, з медичним
персоналом і великим запа¬
сом медикаментів. Він був
Петро Болбочан
з дружиною
173
Петро Болбочан з дружиною,
батьком і матір'ю
174
сформований ще за царських часів, мав чудові вагони, кухню,
лазню та ін. Підполковник Болбочан наказав, щоб після ремон¬
ту залізниці, відправити цей поїзд до Києва. Пораненим і хво¬
рим ніколи кривди не робив.
На станції Люботин українському війську дісталася вели¬
чезна кількість військового майна, серед якого було все необ¬
хідне для оснащення дивізії. Рятуючи величезні склади війсь¬
кового майна від пограбування й німців, Болбочан виставив
біля них охорону.
Тим часом українське військо 27 березня вступило до Полта¬
ви, а 6 квітня - до Харкова. Не чекаючи поки з Києва надішлють
кандидатів на місцеві владні посади, підполковник Болбочан
призначив комендантом губернії, за попереднім погодженням
із командиром дивізії О. Натієвим, командира Богданівського
полку полковника Олексан-дра Шаповала. Його полкові було
наказано нести гарнізонну службу в Харкові. На Шаповала ж
було покладено й виконання обов’язків губернського комісара.
Лідери соціал-демократичної і соціал-революційної партій
(особливо В. Винниченко і Б. Мартос) звинувачували П. Бол¬
бочана в тому, що він був під впливом соціалістів-самостійни-
ків, які „задурили йому голову”. Насправді ж, у Болбочана із
самостійниками спільним було лише те, що він твердо стояв на
позиції незалежності української держави. А у своїх діях, будучи
безпартійним, він не підтримував корисливих інтересів тієї чи
іншої партії, якщо це суперечило інтересам України та моралі
загальнолюдських принципів.
Так, на посаду губернського комісара Харківської губернії
претендував один із лідерів української партії соціалістів-само-
стійників, комісар Запорізької дивізії, Павло Макаренко (рід¬
ний брат Олександра Макаренка, який у той час був головою
УПСС). Але перед цим П. Макаренко скомпрометував себе тим,
що за відсутності П. Болбочана наказав негайно звільнити за¬
хоплений більшовицький санітарний поїзд від поранених і
хворих червоноармійців, і зробив цей поїзд своєю резиденцією.
Коли Болбочан повернувся до штабу, то наказав негайно пе¬
ренести назад у поїзд усіх поранених і хворих, незважаючи на
175
опір П. Макаренка та його заяву, що він представник „верхов¬
ної влади”.
Цей епізод показує принциповість П. Болбочана, дотриман¬
ня честі офіцера, в даному випадку старшого командира, його
гуманне ставлення до пораненого і хворого противника. Він ви¬
явив рішучість, щоб не допустити до влади людину, яка своїми
діями компрометувала українську армію, незважаючи на про¬
хання керівників партії соціалістів-самостійників, з яким вони
звернулись до генерала О. Натієва.
Через кілька днів до Харкова зі своїм штабом прибув коман¬
дир дивізії генерал О. Натієв, який схвалив усі розпорядження
Болбочана. Генерал Натієв був позбавлений хворобливого чес¬
толюбства й не боявся суперництва. Як вищий начальник, він
заохочував і підтримував ініціативу підлеглих.
Саме в цей час від військового міністерства надійшов на¬
каз розгорнути Запорізьку дивізію в корпус. Після реорганіза¬
ції командиром першої дивізії був призначений підполковник
Болбочан. Він погодився зайняти цю посаду з умовою, що вод¬
ночас залишиться командиром свого 2-го Запорізького полку.
Генерал Натієв дав на це згоду. Цей полк був його дітищем і
йому було жаль з ним розлучатися. Колишній сотник Запорізь¬
кого корпусу Б. Монкевич залишив такий відгук: „Найкращою
частиною корпусу був 2-й Запорізький піший полк на чолі з
Болбочаном. Полк був міцно спаяний, зберіг кращі традиції
російської армії й був національним полком, бо мав патріота
командира. Він був найбільший щодо складу з полків, нарахо¬
вував у той час до 4-х тисяч людей, з яких 70 - 8о% було стар¬
шин та інтелігенції. Мав 16 піших сотень, кінну сотню, коман¬
ду піших розвідчиків, команду наколесників, саперну сотню й
сотню зв’язку з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні,
одну бомбометну та запасну сотню”. В іншому місці він вказує,
що самих старшин було 1200 [36].
Після недовгого перепочинку корпусу, український уряд
вирішив виправити свою помилку щодо Криму, допущену при
підписанні Брестського мирного договору, за яким Крим не був
включений до складу УНР. іо квітня 1918 р. військовий міністр
176
Жуківський видав таємний наказ: сформувати із військ корпусу
окрему групу всіх родів військ, яка під командою підполковника
Болбочана мала випередити німців, зайняти кримський півос¬
трів і захопити Чорноморський флот у Севастополі, поставивши
німців уже перед фактом. До складу групи увійшло 5000 піхо¬
тинців, один кінний полк, кілька батарей та бронепотягів [37].
13 квітня 1918 р. військові частини кримської групи вируши¬
ли з Харкова до Лозової, звідки почали наступ у севастополь¬
ському напрямку. 14 квітня було зайнято м. Олександрівськ,
а вже 18 квітня передові підрозділи кримської групи вели бій
за Мелітополь, яке завзято обороняли більшовицькі війська. У
Мелітополі до рук українського війська потрапили великі скла¬
ди постачання і зброї, автомобілі, літаки, моторні човни. Ук¬
раїнське військо успішно розвивало наступ - більшовицькі вій¬
ська відступали. Перешкодити наступові спробували німецькі
війська. Вони оточили Запорізьку дивізію, однак запорізці під
проводом Болбочана рішуче зажадали пропуску, погрожуючи
прорвати кільце оточення за допомогою зброї. Німецьке ко¬
мандування наказало своїм військам відкрити шлях для дивізії,
сподіваючись, що без артилерії українському війську не вдасть¬
ся прорвати добре укріплену більшовицькими військами лінію
на шляху до Криму. Проте вже 21 квітня підрозділи кримсь¬
кої групи зайняли Ново-Олексіївку - останню станцію перед
сиваським мостом і наблизилися до переправ, блискавичним
штурмом захопили укріплення ворога і 22 квітня 2-й Запорізь¬
кий болбочанівський полк зайняв ст. Джанкой, а 25 квітня, на
12-й день багатокілометрового наступу, запорізькі підрозділи
несподівано зайняли м. Сімферополь. Шлях на Севастополь
був відкритий.
Швидкий безупинний наступ військ кримської групи, із
щоденними боями й багатокілометровими переходами, пере¬
можний штурм сиваських укріплень на шляху до Криму свід¬
чать про організаторські здібності й полководчий талант під¬
полковника Болбочана, який, нагадаємо, уперше проявився
ще в початковий період боротьби за українську державність за
часів Центральної Ради.
177
Історик українського війська, старшина УГА Зенон Сте-
фанів, підкреслює, що командувач „Запорізького корпусу ге¬
нерал Натієв та командир 2-го полку і Запорізької дивізії пол¬
ковник Болбочан - це визначні отамани того часу... Полковник
Болбочан був дуже здібний організатор, у підготовці бойових
акцій виявив себе талановитим стратегом. Надзвичайно хоро¬
брий, особисто керував боєм і завжди знаходився в найнебез-
печніших місцях. Тим то і здобув свою величезну популярність
у корпусі” [38].
Про військові здібності командирів корпусу пише й інший
учасник тих подій Роман Вінницький: „... в час виступу на Крим
Запорізький корпус був під командою доброго стратега та всією
душею і тілом відданого справі генерала Натієва, якого правою
рукою був дійсний творець .корпусу, талановитий та загарто¬
ваний у визволених боях полковник Петро Болбочан. Корпус
складався на 8о% з добровольців, переважно старшин та ін¬
телігенції, причому нараховувалося кілька сот галичан” [39].
Але, плануючи операцію з наступу на Бахчисарай і захоп¬
лення Севастополя, підполковник Болбочан опинився в Сімфе¬
рополі в скрутному становищі. Ще до прибуття решти ешелонів
Кримської групи, німці, після заняття Джанкою, перервали те¬
леграфне сполучення, затримали українські ешелони та про¬
пустили свої. Прибулі представники німецького командування
в ультимативній формі поставили перед Болбочаном вимогу
припинити наступ українського війська й залишити територію
Криму на тій підставі, що, згідно з Брестським договором, Крим
не належить Україні. Так воно і було, бо Центральна Рада сама
відреклася від Криму на переговорах у Бресті та й у III Універ¬
салі проголосила, що Україні належить Таврія без Криму [40].
Перед П. Болбочаном постало складне завдання: з одно¬
го боку, він мав таємний наказ військового міністра України
Жуківського захопити Севастополь, з іншого - не роздмухати
конфлікт з німцями, щоб він не переріс у збройну сутичку. Тим
більше, що Українське військове міністерство на запит началь¬
ника штабу німецької дивізії, на якій підставі українські війська
діють у Криму, відповіло, що „абсолютно нічого не знає про ту
178
групу і жодних завдань для операції в Криму ніякій військовій
частині не давало і що Український уряд вважає Крим цілком
самостійною державою” [41].
Петро Болбочан опинився в критичному становищі, він не
міг показати німецькій стороні таємний наказ, а німці тим ча¬
сом блокували ешелони з українським військом і телеграфний
зв’язок, чим позбавили його можливості спілкуватись із Киє¬
вом і командувачем корпусу генералом Натієвим. Становище
загострилось до крайньої межі. Вояки корпусу пропонували
зброєю прокласти шлях. Як досвідчений військовий, Болбочан
знав, що найменший знак із його боку - і запорожці кинуть¬
ся на німців, проллється кров, що дуже нашкодить українській
державі. Щоб не допустити збройної сутички і зняти напругу у
своєму війську, Болбочан наказав полковому оркестру та хору
по черзі грати й співати, щоб трохи розважити козаків і підняти
їхній настрій.
Водночас він заявив начальнику німецької дивізії генералу
фон Кошу про неможливість прийняти німецькі вимоги і в разі
збройного примусу запорожці будуть оборонятися до остан¬
нього набою. На що той відповів: „Так, ви тепер можете вийти
переможцями, але якою ціною? Ви через цю боротьбу згинете,
як не цілковито, то для України. А не треба забувати, що ваша
група - це найкращі частини вашого війська, це цвіт українсь¬
кої нації. Ваша група - це кадр для будучої української армії й
страта цієї групи буде великою шкодою для неї. Втрату однієї
німецької дивізії не відчуватиме так дуже німецька армія, як
втрату вашої групи відчує молода Українська Республіка” [42].
Заходами Болбочана дію ультиматуму було продовжено ще на
одну добу. Лише через два дні, 26 квітня 1918 p., до Сімферопо¬
ля прибув генерал Натієв.
Коли ж, нарешті, вдалося встановити зв’язок із Києвом, то
замість військового міністра до апарату підходили другорядні
особи, які були некомпетентні вирішувати проблему. Лише о 2
год. ночі 27 квітня військовий міністр, полковник Жуківський,
підійшов до телеграфу, але, крім загальних фраз, конкретної
відповіді (вказівки, наказу) не дав.
179
Вранці 27 квітня до генерала Натієва прибув начальник ні¬
мецької дивізії фон Кош. Під час зв’язку з Києвом до апарату
підійшли прем’єр-міністр В. Голубович і військовий міністр
Жуківський. На пропозицію німецького генерала, щоб уряд
підтвердив своє розпорядження про залишення Криму запо¬
рожцями, відповідав прем’єр-міністр В. Голубович. Робив це
демамогічно, в агітаційній манері щодо честі України-неньки
та настільки безглуздо, що начальник телеграфного відділу со¬
тник Чайківський, щоб уникнути скандалу, перервав зв’язок,
буцім-то, через несправність апарату. На щастя, німецький
підполковник-перекладач, який читав телеграфну стрічку і
співчував українському війську, не передав повного змісту
своєму генералу, а Болбочану сказав: „Так може говорити тіль¬
ки божевільний або хлопчисько”. Лише при другому зв’язку на
категоричну вимогу командувача корпусу генерала Натієва до
апарату підійшов військовий міністр і передав наказ: „Негайно
звільнити територію Криму. Умови звільнення виробити пол¬
ковникові Болбочанові...” [43].
Після цього генерал Кош наказав зняти облогу українсь¬
кого війська, а Болбочана попросив прискорити його відправ¬
лення з Криму. Прощаючись, він сказав Болбочану: „Тепер
ви, пане полковнику, вже переконалися, що вина в цілій цій
історії падає не на німців, а на ваш уряд” [44].
Таким чином, похід українського війська до Криму показав
усю безпорадність тодішнього уряду Центральної Ради, його
некомпетентність у виробленні державної політики та недале¬
коглядність у зовнішній політиці. Прикладом цього є відмова
від Криму в період підписання Брестського договору, коли ук¬
раїнська делегація, наслідуючи більшовицьку пропаганду, не-
визначено тлумачила мир „без анексій і контрибуцій” і „само-
означення народів”. У той же час більшовицька Росія прагнула
залишити Крим і Чорморський флот у складі Росії.
У самому ж Криму з боку татарського населення на той час
самостійницьких тенденцій масово не проявлялося. Із вступом
українського війська до Сімферополя місцеве самоврядування
звернулося до Болбочана з проханням, щоб він якнайскоріше
180
призначив у місті українську адміністрацію та військову вла¬
ду, обіцяючи всіляку допомогу. Болбочан відповів, що він не
уповноважений утворювати українську владу в Криму. Тоді
президія самоврядування попросила Болбочана довести до ві¬
дома українського уряду, що населення міста буде раде бачити
в себе українську владу й готове забезпечувати українське вій¬
сько всім необхідним для спільної боротьби з більшовицьким
військом Росії. Адже за місяць до цього в Криму московськими
більшовиками була проголошена Радянська Соціалістична Рес¬
публіка Таврії й місцеве населення мало можливість пізнати
більшовицький режим у дії.
У невизначеному становищі опинився й Чорноморський
флот. Після Брестських переговорів за заявою тодішнього ко¬
мандуючого флотом адмірала Сабліна „флот на ділі опинив¬
ся в становищі покинутого, забутого і залишеного на самого
себе” [45].
Зазначимо, що в той час, як Болбочан з основною части¬
ною Кримської групи військ вступив до Сімферополя, за його
наказом 24 квітня 1918 р. було захоплено Бахчисарай, стару,
колишню ханську столицю. Це завдання виконав кінний полк
імені Костя Гордієнка під командуванням відомого полковника
В. Петріва (майбутній генерал і міністр військових справ) при
сприянні татарських добровольців.
Тоді ж до полковника Петріва прибули представники Се¬
вастополя з повідомленням, що українська частина моряків на¬
полягає на тому, щоб підняти український прапор та передати
порт і флот українській владі.
Навіть у той час, коли Кримська група залишала Крим і
до Севастополя входили німецькі військові частини, особовий
склад Чорноморського флоту, будучи переконаний, що це йде
українська армія, підняв жовто-блакитні прапори, які згодом,
розібравшись у ситуації, опустили.
Як стало відомо, на Чорноморський флот претендували
Росія й Німеччина. Тому обидві держави не були зацікавлені у
переході його до України, а український уряд відрікся від Криму
й Чорноморського флоту, не проявивши в цьому питанні розто¬
181
ропності й рішучості. Це й призвело до того, що військо, зазнав¬
ши втрат у боях за Крим, 27 квітня змушене було залишити його.
При цьому військовий міністр України О. Жуківський не дав ані
наказу, ані жодної інструкції стосовно того, куди має переїхати
Кримська група і що вона має робити. Порадившись із генера¬
лом Натієвим, Болбочан вирішив перевести частини в Меліто¬
поль. Кіннота полковника Петріва повернулася пізніше, коли
німецьким літаком їй було передано про це наказ П. Болбочана.
Отже, упродовж усього походу на Крим командир групи
запорожців, у більшості випадків не маючи зв’язку з Києвом,
змушений був самостійно приймати рішення, з честю вийшов
із нелегкої ситуації.
Під час повернення Кримської групи до Мелітополя в Києві
стався гетьманський переворот. Призначений гетьманським
урядом губернський комендант полковник-росіянин вороже
поставився до українського війська, натравлював проти нього
німців. Щоб уникнути конфлікту, Болбочан вирішив перевести
свої частини до Олександрівська, в район розташування полку
Українськиих січових стрільців австрійського війська під ко¬
мандою архикнязя Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного),
який приязно ставився до українських частин. Там, у відносно¬
му спокої/П. Болбочан упродовж двох місяців провів реоргані¬
зацію своїх частин, переформувавши їх у „Першу Запорізьку
дивізію”/що нараховувала 12 тисяч добре вимуштруваного вій¬
ська; що складалось переважно зі старшин та інтелігенції. Це
було найкраще організоване бойове об’єднання, до складу якого
входили: три піхотних запорізьких полки, Гайдамацький полк,
кінний" полк ім. Костя Гордієнка, гарматний полк, інженер¬
ний 'полк, кінно-гарматний дивізіон, автопанцирний дивізіон і
повітроплавний ескадрон.
Там, на історичній землі запорізьких козаків, відбулася теп¬
ла, дружня зустріч представників роз’єднаних віками двох гілок
українського народу-Західної та Наддніпрянської України.
■ Із метою відродженнята зміцнення лицарського духу козац¬
тва їЗайорізької Січі, П; Болбочан організував відвідування своїм
військом острова, та спорудження пам’ятного!заЛізногО хреста на
і Ш
Хортиці з написом: „Знак щирої любові і вдячної пам’яті небіж¬
чикам Запорозької Січі”. Там же і8 червня 1918 р. козаки Першої
запорізької дивізії дали святкову присягу на вірність українському
народові та Українській Державі [46].
Із приходом до влади Павла Скоропадського продовжува¬
лося формування регулярної армії. Проте організація війська
за весь період існування гетьманщини не вийшла за межі під¬
готовки кадрів. Перешкодою цьому було німецьке військове
командування, а також байдужість і ворожість прийнятих на
службу генералів та офіцерів-росіян, які, будучи призначени¬
ми командирами військових об’єднань, гальмували утворення
української армії. Одним і другим не потрібна була сильна ук¬
раїнська армія.
Відзначимо, що гетьман Скоропадський, як військовий
фахівець високого класу, підібрав сильну начальну команду.
На основі нової організації, українська армія мала складатися
із 8 корпусів і 4-х кінних дивізій. Корпуси мали формуватися
територіально й одержати назви за своїм розташуванням: Во¬
линський, Подільський, Одеський, Київський, Чернігівський,
Полтавський, Харківський і Катеринославський.
Німецьке командування пильно стежило за тим, щоб
гетьманська Україна не набула такої сили, за якої могла б обій¬
тись і без присутності німецько-австро-угорських військ. Нім¬
ці перешкоджали П. Скоропадському розбудовувати справді
боєздатну українську армію, переконуючи його в тому, що для
захисту України досить і військ Центральних країн - Німеччи¬
ни та Австро-Угорщини. Є свідчення про це і А. Денікіна, який
підкреслив, що „німці всіляко протидіяли організації українсь¬
кої армії, вважаючи її небезпечною для себе” [47]. Ще у квітні
1918 p., коли стосунки між німецьким командуванням і урядом
Центральної Ради загострилися, німці роззброїли дивізію Си-
ньожупанників (яка була сформована із військовополонених
українців, звільнених із німецьких таборів і була одягнена в
сині жупани через відсутність іншого одягу), а після гетьмансь¬
кого перевороту - і полк січових стрільців, сформованого із вій¬
ськовополонених галичан, які відмовилися служити гетьману,
183
вважаючи незаконним його прихід до влади. Тому на початку
гетьманського правління власне українські збройні сили скла¬
далися із Запорізького корпусу (командир генерал О. Натієв,
заступник підполковник П. Болбочан) у складі 25 тисяч воя¬
ків. Він був основною ударною силою. Всього на початку лип¬
ня 1918 р. у складі Української армії було до 35000 піхотинців,
1500 кіннотників та бо гармат. Крім того, в гарнізонах різних
міст України було ще близько 20000 вояків [48].
Згодом Запорізький корпус був реорганізований в Окрему
Запорізьку дивізію, а Перша Запорізька дивізія П. Болбочана
була перетворена на полк, який за самостійницькі настрої П.
Болбочана був відправлений подалі від центру, до російсько-
української демаркаційної лінії, що на півночі Чернігівщини,
де йому періодично довелося вести бої з військами радянської
Росії, які грубо порушували умови Брестського мирного догово¬
ру й чинили військові провокації.
Зазначимо, що після роззброєння німцями полку січових
стрільців, значна частина їх зібралася на Чернігівщині (м. Во-
ронки) в районі розташування Окремої Запорізької дивізії.
Полковник П. Болбочан пішов назустріч їхньому проханню й
дозволив при своєму полку сформувати окремий курінь січових
стрільців під командою сотника (згодом полковника) Романа
Сушка у складі 4 сотень на чолі з Миколою Загаєвичем, Іваном
Рогульським, Іваном Андрухом, Михайлом Турком, а сотник
Роман Дашкевич сформував легку стрілецьку батарею при за¬
порізькому гарматному полку. Як пізніше згадував Р. Сушко
„... відношення старшин і козаків запорожців-однополчан до
нас було на загал гарне. Головний бойовий склад полку і ко¬
манда ставилися до нас гарно, по-братерськи, з повагою і при¬
знанням” [49]. Сам командир полку П. Болбочан надзвичайно
прихильно ставився до січових стрільців, йдучи їм назустріч у
всьому. Разом з полком вони протистояли фронтом більшови¬
цькому війську. Правда, спільні дії тривали не довго. У серпні
1918 р. Рада Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем
звернулися до Гетьмана з меморандумом, в якому стверджува¬
лася готовність Січових Стрільців служити гетьманській владі
184
за умови, „що вона буде боронити самостійну і від нікого неза¬
лежну українську державність” [50].
Діяльність полковника П. Болбочана (це звання гетьман
присвоїв йому 5 листопада 1918 р.) на Чернігівщині в бороть¬
бі проти провокацій з боку більшовицького війська радянської
Росії позитивно оцінює гетьман П.Скоропадський, незважаю¬
чи на те, що П. Болбочан виступав проти нього в період повс¬
тання Директорії. У „Спогадах” П. Скоропадський зазначає: „В
цей час на півночі посилено ворушились більшовики і зібрали
значні сили на нашому північному кордоні. Німців було недо¬
статньо, я послав туди один полк з бригади генерала Бочковсь-
кого, бувшої Натієва, і, за свідченням самих же німців, цей полк
бився зовсім непогано під командою Болбочана, того самого,
який згодом підняв повстання в Харкові” [51].
Становище 2-го Запорізького полку ускладнилося після того,
як командир реорганізованої дивізії генерал Натієв через недові¬
ру до нього подав у відставку, а на його місце був призначений ге¬
нерал Бочковський. Він розглядав запоріжців як частину майбут¬
ньої російської армії. Бочковський почав робити кадрові зміни,
звільняти зі служби або понижувати у званні й посаді національ¬
но свідомих офіцерів. Справа йшла до ліквідації полку. Непоро¬
зуміння між Болбочаном і Бочковським загострювалися. Але під
час інспекції полку військовим міністром, генералом Рогозою,
Болбочан показав гарну військову виучку, організованість, знан¬
ня озброєння, що здивувало міністра. Він пообіцяв свою підтрим¬
ку й чесно виконав обіцянку, зробивши гетьману правдивий звіт
про враження від бойових якостей полку. Крім того, полковник
Болбочан особисто їздив до гетьмана і при розмові з ним домігся
відміни руйнуючих і нетактовних наказів Бочковського.
На чернігівській прикордонній лінії 2-й Запорізький полк
Болбочана знаходився майже три місяці. У цей час відбувся тяж¬
кий бій із більшовицьким військом Росії, який порушував умови
Брестського мирного договору. В цих боях загинула більша час¬
тина 1-го батальйону, в тому числі сотники Мартинюк і Божен-
ко, найближчі помічники Болбочана, що були з ним від початку
його служби в Українській армії.
185
У жовтні 1918 р. до Болбочана прибула делегація від Ук¬
раїнського Національного Союзу, яка запросила його до участі
в протигетьманському повстанні, що мало незабаром розпоча¬
тися. Делегація запевнила Болбочана, що В. Винниченко поро¬
зумівся з представниками радянської Росії, тому радила полков¬
никові порозумітися з червоноармійськими частинами, що були
розташовані на кордоні. П. Болбочан дав свою згоду на повс¬
тання, проте рішуче й категорично відмовився „порозумітися з
більшовиками” [52]. Це була перша незгода між П. Болбочаном
і представниками лівих течій українських політичних партій та
В. Винниченком особисто.
Перед повстанням і в перші дні повстання П. Болбочан
сподівався об’єднати демократичні революційні сили з консер¬
вативними хліборобськими для спільної боротьби проти мос¬
квофільських сил в Україні. Тому перед відходом свого полку
з Чернігівщини (а вже був наказ Гетьмана про його перехід на
Харківщину для з’єднання з рештою Запорізької дивізії) пол¬
ковник Болбочан відвідав Гетьмана й звернув його увагу на
причини незадоволення Українського Національного Союзу,
а також відверто заявив, що в разі повстання він, Болбочан, з
запорожцями не буде на боці гетьмана. Але Гетьман по-іншому
оцінював ситуацію. Він вважав, що лідери Українського Націо¬
нального Союзу не підуть на повстання, бо власними силами
Україна не зможе протистояти більшовицько-московському
наступу. А тому згодом більшовики заволодіють Києвом. Вихід
із становища треба шукати в міжнародній підтримці.
Погоджуючись на підтримку повстання, Болбочан висунув
умову Національному Союзу не руйнувати державний апарат,
що існував при гетьманському режимі, щоб не допустити анар¬
хії, а на чолі армії поставити військового авторитетного керів¬
ника (не С. Петлюру). Згодом виявилося, що Директорія це
проігнорувала.
У перші дні повстання полковник П. Болбочан перебирає
у свої руки командування Окремою Запорізькою дивізією, яку
впродовж другої половини листопада й початку грудня пере¬
творює в Запорізький корпус. Тоді ж він отримує від Директорії
186
призначення на посаду командуючого Запорізьким корпусом і
всіма військами Лівобережної України. Новопризначеному ко¬
мандувачу тут же наказано захопити Харків, що він і виконав у
ніч з іб на 17 листопада. Командувачу 7-м Харківським корпу¬
сом генералу О. Лігнау (син німецького колоніста з Херсонщи¬
ни) Болбочан запропонував залишатися й далі на службі у Ди¬
ректорії. Генерал погодився, але Директорія виступила рішуче
проти цього й вимагала навіть його арешту. Це й змусило О.
Лігнау виїхати на Дон, де він перейшов на службу в Доброволь¬
чу армію генерала А. Денікіна.
У цей час полковник Болбочан намагався не робити різ¬
кої ломки державного апарату. Урядовці залишались на своїх
місцях. Лише замість губернського старости на чолі цивільної
адміністрації Харківського відділення Українського Націо¬
нального Союзу було поставлено губернського комісара Сергія
Тимошенка. Зміна влади пройшла організовано, без ексцесів,
із дотриманням порядку.
Встановлення влади Директорії в Харкові і його околи¬
цях пройшло спокійніше, ніж в інших містах України. Але
незабаром склалися такі обставини, що військові частини під
керівництвом полковника Болбочана змушені були залишити
Харків без бою. Цей факт і дав підставу його недругам з лівосо-
ціалістичного крила партії соціал-демократів і соціалістів-ре-
волюціонерів - В. Винниченку, І. Мазепі, Б. Мартосу, П. Хрис-
тюку, а за ними їх послідовникам, не розібравшись у причинах
(а вони в цьому були не зацікавлені), звинуватити Болбочана в
нездатності керувати військами, боягузтві, зрадництві.
Зокрема, голова Директорії В. Винниченко ще в кінці 1919 р. з
гнівом та неприязню писав, що нібито командувач Лівобережним
фронтом полковник Болбочан, щоб „переконати Директорію в
страшній силі російського війська, без бою, навіть наступу з боку
ворога, кидає Харків і тікає. Харків кілька днів стоїть без усякої
влади, поки на заклик харківського робітництва (підкреслення
наше - Б. П., Ю. Є.) не приходять російські війська” [53І-
Від початку до кінця тут суцільна неправда і наклеп, про що
читач довідається нижче.
187
Як же було насправді? В якому становищі опинився пол¬
ковник Болбочан у Харкові, і якою була чисельність його військ
та чисельність військ противника?
На час вступу підрозділів Болбочана до Харкова, на Харків¬
щині й Полтавщині перебували війська 1-го німецького армій¬
ського корпусу в кількості іб тисяч чоловік, 90 гармат. З них у
Харкові було приблизно ю тисяч німецьких солдатів. На пів¬
ночі Чернігівщини розташовувались частини 41-го резервного
корпусу. Другий німецький армійський корпус у КІЛЬКОСТІ 20
тисяч чоловік і іоо гармат знаходився в Києві та Криму [54].
При вступі болбочанівських частин до Харкова і роззброєн¬
ні штабу 7-го Харківського українського корпусу, німці дотри¬
мувалися нейтралітету. Бо перед цим, 9 листопада 1918 p., в
Німеччині сталася революція і влада кайзера була повалена.
Німецькому командуванню та військам було не до українських
справ. Вони турбувалися про те, як би швидше вибратися з Ук¬
раїни на батьківщину.
А тепер розглянемо, які заходи для наступу на Україну
запровадив ЦК РКП(б) і Раднарком Росії. У день капітуля¬
ції німецьких військ на Західному фронті її листопада 1918 р.
Раднарком Росії ухвалив постанову, якою забов’язував Реввій-
ськраду республіки „в десятиденний строк розпочати наступ на
підтримку робітників та селян України (підкреслення наше - Б.
П., Ю. Є.), які повстали проти гетьмана”. Ось де починався „за¬
клик харківського робітництва” по-винниченківськи. На основі
цієї постанови було утворено Український революційний штаб.
Його командувачем призначено В. Антонова-Овсієнка, який 22
листопада інформував В. Леніна про те, що 17 листопада утво¬
рена Рада Українського фронту в складі Й. Сталіна, В. Затонсь-
кого, Г. П’ятакова, В. Антонова-Овсієнка під замаскованою на¬
звою “Рада групи військ Курського напрямку”.
У радянській історіографії десятиліттями стверджувалось,
що наступ на Україну в листопаді 1918 р. здійснювали дивізії
українських повстанців, сформованих в нейтральній смузі на
Чернігівщині. Насправді це не відповідало дійсності. Більшовик
Я. Епштейн, який працював в Україні, писав: „В самій Україні...
188
ми не розпоряджаємося будь-якими силами... зокрема на Чер¬
нігівщині. Нема чого розраховувати без перекинення Червоної
армії, не тільки на успіх революційного повстання в Україні,
але навіть на його виникнення”. В. Антонов-Овсієнко вимагав
від Реввійськради Росії регулярних частин Червоної армії, ос¬
кільки партизанські загони Чернігівщини „напіванархістські
групи”. До речі, В.Антонов-Овсієнко у доповідній головкому
І. Вацетісу на початку грудня 1918 р. писав, що організовані з
цих груп „частини відмовились в більшості коритися наказові
перейти з Чернігівщини в зазначений район” для наступу на
Харків. їх оголосили ворогами радянської України, звільнили
командира дивізії, а комісара віддали під суд [56].
Для наступу на Україну наказом головкома Росії І .Вацетіса Ан-
тонову-Овсієнку передавалися 43-й робітничий полк у Воронежі,
друга Орловська кавалерійська дивізія, робітничий, чотири про¬
довольчих кавалерійських полки, Московська робітнича дивізія,
загін Кожевнікова з-під Уфи, броньований поїзд із Москви. Разом
із радянськими військами й партизанськими загонами в бороть¬
бі проти військ Директорії в Україні брали активну участь загони
інтернаціоналістів (що заперечував В. Винниченко), сформова¬
них з колишніх військовополонених, що стали на бік радянської
влади. Так, у складі військ харківської групи і військ Українського
фронту на початку 1919 р. перебували Катерининштадський полк
під командуванням Фукса чисельністю понад юоо чоловік, 1-й
Московський інтернаціональний полк у кількості 400 чол., Ка¬
занський інтернаціональний загін у складі 540 чол., Орловський
інтернаціональний батальйон - 300 чол. Бійці-інтернаціоналіс-
ти - німці, угорці, чехи, серби, югослави та ін. [57].
У доповідній головкому І. Вацетісу Антонов-Овсієнко подає
чисельність військ Курського напрямку, який 6 грудня 1918 р. був
перейменований в Український фронт, понад 30000 чол., в тому
числі на Харківському напрямку понад 20000 чол. Крім реіуляр-
ного війська, в районі Полтави діяв сильний партизанський загін
кількістю до 4000 чол.
Водночас В. Антонов-Овсієнко повідомляє, що, за агентур¬
ними даними, загальна чисельність армії Директорії „досягає
189
45°оо багнетів, 3000 шабель, 60-70 гармат”. Але основна части¬
на (до 20000) цих військ знаходилася в Києві й навколо нього.
Безпосередньо проти більшо-вицького війська, за даними Анто-
нова-Овсієнка, діяли частини колишнього 7-го Харківського ук¬
раїнського корпусу „гірше інших сформованого (до 4000 багнетів,
500 шабель, 8 гармат легких, 2 гаубиці, 2 бронепотяги)” [59].
В іншому місці В. Антонов-Овсієнко пише: „Наша розвідка
числить в його загоні (Болбочана. - Б. П., Ю. Є.): 1-й Валківсь-
кий, 2-й Харківський, 126-й, 117-й і 48-й Карачаєвський піхотні
полки, 2 ешелони піхоти на вокзалі Південно-Східної залізниці
(мабуть, Запорізький піхотний полк), загін в казармах колиш¬
нього зо-го піхотного полку - всього 1900 багнетів” [бо].
Військовий міністр УНР генерал Греков у доповідній уря¬
дові повідомляв, що в кінці грудня на всіх фронтах України, з
усіма гарнізонами й резервами було 21100 чол. А безпосередньо
на Кременчуцькому напрямку, під командою Болбочана, було
всього 4000 чол. [6і]. Як бачимо, ці дані наближені до тих, які
назвав В. Антонов-Овсієнко спочатку. Тому не зрозуміло, звід¬
ки ж узяв фантастичну цифру 200 ооо осіб Борис Мартос.
Військам Болбочана великої шкоди завдавала більшовиць¬
ка розвідка. Антонов-Овсієнко про це пише: „Старанно працю¬
вала агентурна розвідка повстанських ревкомів, з якими ми пе¬
ребували в постійному зв’язку. Особливу цінність представляли
телеграми українських штабів, які перехоплювалися залізнич¬
никами (ми встановили точний „контроль” над телеграфним
зв’язком отамана Болбочана, який командував петлюрівськи¬
ми військами на Лівобережній Україні)” [62].
Становище українського війська ускладнювала наявність
німецького війська в Харкові, Полтаві та інших містах. Підкрес¬
лимо, що московські більшовики раніше звернули увагу на цей
фактор і вели активну роботу по їх нейтралізації й залученню
на свій бік. При затвердженому на території Росії рішенням ЦК
РКП(б) Тимчасовому робітничо-селянськму уряді України було
створено іноземний відділ, а при ньому - спеціальний підвідділ
по роботі серед німецьких солдатів. Він керував агітаторами й
організаторами, друкарнею й розповсюдженням літератури се¬
190
ред особового складу німецьких військ. Це дало свої результати:
в 1-му німецькому армійському корпусі в Харкові була створе¬
на Рада солдатських депутатів. Під час переговорів із нею ра¬
дянські представники пообіцяли пропустити цей корпус у Ні¬
меччину, якщо німці допоможуть витіснити війська Болбочана
з Харкова, видадуть зброю робітникам і спільно з радянськими
представниками організують пропускні пункти для „таємного
переходу українських (читай „російських”. - Б. П., Ю. Є.) рево¬
люційних військ через демаркаційну лінію” [63].
Як свідчать матеріали протоколу засідання Тимчасового
робітничо-селянського уряду України про переговори із сол¬
датською Радою 1-го німецького армійського корпусу, німці на
це погодилися. В протоколі, зокрема, зафіксовано: „Німець¬
ка Рада депутатів у кожному випадку сприятиме українським
військам (читай: „військам радянської Росії”. - Б. П., Ю. Є.) в
занятті звільнених пунктів... Солдатська Рада 1-го армійського
корпусу всіляко сприяє постачанню рад депутатів і ревкомів
зброєю” [64].
Про дієву підтримку німцями більшовицького війська за¬
лишив переконливі свідчення його командувач В. Антонов-
Овсієнко у своїх донесеннях. 7 грудня 1918 р. він повідомляє
головкому І. Вацетісу: „З німцями ми успішно домовляємось”;
7 січня 1919 р. - „німці беруться затримати українські війська,
зайнявши разом з нами вокзал”, „робітники Харкова повстали.
Німці їх підтримують”. Більше того, солдатська Рада домоглась
від свого командування арешту штабу Болбочана. Німцям вда¬
лося заарештувати декілька нижчих чинів штабу (старші були
у від’їзді) на кілька днів. Антонов-Овсієнко свідчить, що подіб¬
ної долі зазнав і штаб 1-ї особливої Запорізької дивізії. Йому
під тиском німців довелося перебратися з Куп’янська в Коват.
До того ж, на станції Слов’янській він був сильно пограбований
німцями. Ними ж частково був роззброєний Богданівський
полк. І, нарешті, німці пред’явили Болбочану ультиматум: не¬
гайно очистити Харків і його околиці від українських військ на
відстань 24-х кілометрів. Під тиском двох військових сил - ні¬
мецької та російської - Болбочан змушений був поступитися.
191
Антонов-Овсієнко, свідчить, що Болбочан „мусив покинути
Харків” [65].
До всього вищесказаного додамо, що командувачу Ліво¬
бережним фронтом полковнику П. Болбочану необхідно було
виділяти частину війська для боротьби з махновськими заго¬
нами, які наступали з півдня, а також проти білогвардійської
армії Денікіна, що йшла з південного сходу. Не кажучи вже про
те, що в тилу його військ більшовики, яких тисячами направля¬
ли з Росії, піднімали десятки повстань.
Становище, яке склалося в той час на Лівобережному фрон¬
ті, об’єктивно охарактеризував один із учасників визвольної бо¬
ротьби того періоду, Олександр Удовиченко, який виконував у
той час обов’язки генерал-квартирмейстера. У своїх спогадах
він пише: „На Лівобережному фронті бойові операції зразу ж
були несприятливі для українських військ. Переважаючі сили
ворога примусили наші війська відступати крок за кроком з
тяжкими боями. Червона Армія, спираючись на великі резерви,
мала всі можливості ведення ширшого маневру, з охопленням
флангів наших військ. Одночасно з боями на фронті українські
частини мусили виділяти чимало сил для боротьби з комуніс¬
тичними партизанськими відділами, що вешталися в запіллі (в
тилу. - Б. П., Ю. Є.) наших військ. Ці ворожі відділи висаджу¬
вали в повітря залізниці, мости, переривали телеграфні дроти,
утруднюючи керування військами і вносили дезорганізацію в
запілля Української Армії. Боротьба йшла жорстока. Якщо ук¬
раїнські війська зважали на закони гуманності у війні, то Чер¬
вона Армія відкидала їх. Ранених, полонених розстрілювали
більшовики на місці, після знущань. Кожний український вояк
вважав за ліпше пустити собі кулю в чоло, ніж опинитися в по¬
лоні” [66].
Проте абсолютно немає підстав стверджувати, що українське
військо на чолі з Болбочаном панічно залишало Харків і рятува¬
лося втечею, про що так зневажливо, з презирством писали В.
Винниченко, Б.Мартос та їх послідовники. Навпаки, українські
полки, знекровлені й знесилені безперервними боями, чинили
відчайдушний опір більшовицькій навалі. В донесенні Реввійсь-
192
кради української радянської армії головкому Вацетісу відзна¬
чається: після перших боїв під Козачою Лопанню і Слатіно,
Грайвороном і Золочевим петлюрівці очистили Харків. Радянсь¬
кі українські (читай „російські”. - Б. П., Ю. Є.) війська вступають
у місто. Наші втрати до 300 убитих і поранених”. Далі В. Антонов-
Овсієнко пише: „... розраховуючи на те, що ми зв’язані заняттям
такого великого центру, як Харків, Болбочан, 4 січня раптово
повів навальний наступ від Люботина, в головному напрямку
на Дергачів, загрожуючи нам в тил і прагнучи відрізати нас від
Білгорода. Спочатку йому вдалося потіснити частини 2-ї дивізії
під Харковом. Тов. Бобарев проявив неабияку розгубленість. Де¬
який переполох охопив довірених штабу фронту” [67].
Найчіткіше показав бойову діяльність і скрутне становище
свого війська полковник П. Болбочан у доповідній Головному
Отаманові С. Петлюрі ю січня 1919 р. Вона заслуговує того,
щоб більшу її частину навести тут повністю, бо в ній, як у дзер¬
калі, відбито скрутне, трагічне становище, в якому опинилися
частини Лівобережного фронту. Болбочан пише: „... за Харків
Республіканська дивізія і 1-й Дорошенківський полк билися
особливо по-лицарськи. Після оставлення Харкова бої не при¬
пинялися ні на одну годину. Приходиться стримувати весь час
дуже гарне регулярне військо ворога, значно переважаючого в
кількості... Вчора ворог вів весь день наступ великими силами
по всьому фронту [68].
У районі станції Мерчик-Максимівка ворогові вдалося ото¬
чити 1-й піший Республіканський полк імені Отамана Болбоча¬
на. Славний полк цілий день вів нерівний бій до вечора, майже
весь був знищений. Вбиті всі найкращі старшини і козаки. В да¬
ний момент полк майже не існує... Замінити його не маю чим,
бо всі останні полки теж в бою. Всі змучені, люди на ногах не
тримаються... Була надія на Київ...
Ми перед Батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а
хто нас буде в чім-небудь звинувачувати, хай робить це той, хто
більше нас зробив для Батьківщини...
На нас насуваються російські більшовицькі війська, над ор¬
ганізацією яких працювали цілий рік найкращі офіцери Генштабу
193
російської армії. Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміче¬
ною метою йде нищити все те, що підтримує Україну. Мені воро¬
ги відверто передають, що їм необхідно знищити мій Запорозький
корпус, котрий д ля росіян найстрашніший, як строго національний
(особливо Республіканська дивізія).
Окрім російських більшовиків, куди не повернись у мене
скрізь фронт - то уже свої хатні вороги, котрих необхідно во ім’я
всього святого знищувати (більшовики, українські монархісти,
авантюристи...). Такий є Махно, на Катеринославщині, котрий
заставляє мене виділяти міцний загін для боротьби з ним, у
Прилуках піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний
загін. Багато таких „героїв” працюють по всій Україні, нищать, і
з котрими приходиться боротися, а сили все зменшуються. Ба¬
гато „допомогли” в цій справі, добродії Шинкар і К°.
З дончаками бої припинилися, але становище з ними не ви¬
явлено. Добровольці посуваються на Слав’янск і теж рвуть мої
сили...” [69].
Щодо іншого звинуванення П. Болбочана, висунутого В. Вин¬
ниченком про „розгін робітничого з’їзду” в Харкові, арешт і роз¬
стріл багатьох його учасників і керівників, зауважимо, що остан¬
ній у цьому випадку не зовсім чесний. Насправді ж, тогочасні події
в Харкові мали такі передумови. Більшовицьке керівництво ра¬
дянської Росії докладало всіх зусиль, щоб запобігти встановленню
влади Директорії на Лівобережній Україні. Для роботи в підпіллі
в Україну було направлено сотні комуністів та агітаторів, які за¬
кликали до повалення влади Директорії і встановлення радянсь¬
кої влади. У Харкові в листопаді-грудні 1918 p., у період боротьби
проти гетьманців, продовжували діяти керівні центри більшови¬
цького підпілля - Виконавче бюро ЦК КП(б)У, в області - пар¬
тійний і військово-революційний комітети. Виконавче бюро пос¬
тавило перед комуністами завдання - створити в Харкові орган
повстання - Раду. Незважаючи на попередження командування
українського війська, більшовики 22-23 листопада явочним по¬
рядком провели вибори до Ради робітничих депутатів, котра май¬
же на дві третини складалися з більшовиків і які відкрито заклика¬
ли до повалення Директорії (яку очолював В. Винниченко). А далі
194
сталося, як стверджує радянське джерело, ось що: „Петлюрівці
заарештували президію і, переписавши всіх присутніх, розігнали
засідання. На знак протесту проти насильства більшовицький ко¬
мітет організував загальний страйк харківських робітників... Під
натиском могутнього руху робітників петлюрівці звільнили пре¬
зидію Ради робітничих депутатів і обіцяли не розганяти її засідан¬
ня...” [70]. Так де ж тут розстріли? Чи проявили б таку гуманність
більшовики до українців, які у воєнний час відкрито закликали б
до повалення радянської влади?
У спотвореному, перекрученому вигляді соціал-демократи й
соціалісти-революціонери розтиражували епізод із забороною
проведення селянського з’їзду на Полтавщині. Так, один із лі¬
дерів соціалістів-революціонерів Павло Христюк стверджує, що
„... отаман Болбочан поров різками українських селян - членів
селянського з’їзду на Полтавщині, - за „більшовизм” переслі¬
дував українських соціалістів-революціонерів лівих (засудив до
розстрілу, між іншим, відомого революціонера Шинкаря, який
чудом, уже поранений утік з-під розстрілу) і в той час водився з
бувшими гетьманськими посіпаками, російськими доброволь-
цями-монархістами, перефарбувались на хвилю в українських
самостійників...” [71].
Що ж відбулося в Полтаві в той час? Ініціаторами скликан¬
ня селянського з’їзду були ліві есери-боротьбисти. Вони створи¬
ли свій Центральний ревком, до якого входили Гнат Михайли¬
ченко, Микола Шинкар, Василь Блакитний, Василь Лашкевич,
Микола Литвиненко, Олександр Шумський. Центрревком
звернувся до робітників, селян і солдатів із закликом знести
з лиця землі Директорію й відновити владу Рад. Більшовики
Києва, Полтави та деяких інших міст встановлювали контакти
з боротьбистами в ході боротьби проти Директорії, співпрацю¬
вали з ними в ревкомах і радах... [72].
М. Шинкар, член Центрревкому, колишній офіцер росій¬
ської армії, у свій час у період Центральної Ради відіграв по¬
зитивну роль для УНР. У грудні 1917 Р- був призначений на¬
чальником Київського військового округу, в січні-лютому 1918
р. - головнокомандувачем.військ УНР на протибільшовицько-
195
му фронті. В добу Гетьманату очолював партизанські загони
на Звенигородщині проти влади гетьмана П. Скоропадського.
В разі перемоги боротьбисти планували призначити Шинкаря
на посаду військового міністра. Під час наступу на Полтаву (30
листопада 1918 р.) в його повстанському загоні нараховувалося
від 4 до 5 тисяч бійців. Захопивши Полтаву, М. Шинкар вчинив
жорстоку розправу над гетьманською адміністрацією і штабом
6-го Полтавського армійського корпусу. Було розстріляно ко¬
мандувача корпусу генерал-лейтенанта Слюсаренка, коман¬
дира піхотної дивізії генерала Богаєвського і юо офіцерів ук¬
раїнського війська. Такого масового знищення офіцерських
кадрів української армії співвітчизниками історія української
революції більше не знає. Лідери ж Директорії УНР та її уряду
про цей жахливий злочин не згадують. Звичайно, полковник
П. Болбочан мав всі підстави віддати М.Шинкаря під суд, від
якого той утік [73].
Про селянський з’їзд у Полтаві залишив переконливі свід¬
чення тодішній губернський комісар освіти (при Гетьмані й Ди¬
ректорії) Віктор Андрієвський, який у спогадах записав: „Висту¬
пало багато найрізноманітніших революціонерів, а між ними
і Шинкар - якийсь напівбожевільний С. -Р. (есер. - Б. П., Ю.
Є.). Плів, як звичайно, різні дурниці, а при кінці зовсім недвоз¬
начно заявив, що Болбочан і Директорія, то ще не знати що за
люди, а от московські більшовики, так ото справжні приятелі
трудового народу і, що, мовляв, він - Шинкар і його компанія в
першу чергу протягнуть руку до своїх московських товаришів”.
На з’їзді особливо гостро нападав на Директорію УНР один
делегат, який навіть не володів українською мовою. За наказом
Болбочана підозрілого було затримано. При обшуку в нього
знайшли 400000 нових рублевих асигнацій. Він виявився біль¬
шовицьким агентом-провокатором. Щодо арешту ревкому, то В.
Андрієвський, посилаючись на розповідь Болбочана, стверджує,
що влада Директорії обійшлася з ним дуже коректно. Спочатку
подякувала ревкому за допомогу у взятті Полтави, а потім запро¬
понувала йому визнати розпорядження нової влади, або увійти з
нею в коаліцію для вироблення спільного плану подальших дій.
196
„Ревком” категорично заявив, що ні в які переговори він не всту¬
пає... Тоді його було заарештовано і він знаходився під ареш-том
одну добу. „Революційне” військо було обеззброєне і розпущене.
Розійшлися спокійно, тихо і мирно. Лише вимагали гроші, які
нібито їм обіцяли по 40 крб. добових [74].
Лише за кордоном В. Андрієвський із чуток довідався, що
нібито за наказом Болбочана була спроба розстріляти Шинка¬
ря, але той поранений утік. Ці чутки стали пізніше підставою
для гострої критики й шалених нападків на П. Болбочана з боку
лівих елементів українських соціалістичних партій, особливо
есерів (боротьбистів) та окремих соціал-демократів (у тому чис¬
лі самого В. Винниченка).
Викриття платної московської більшовицької агентури, яка
вороже й відкрито діяла проти УНР, спонукало П. Болбочана
діяти рішуче у справі захисту української державності. Він ви¬
дав наказ такого змісту: „Оголошую, що ніяких совєтів робочих
депутатів, монархічних організацій і всяких (інших) організа¬
цій, що намагаються захопити владу, я не допущу. Підкреслюю,
що ми боремося за самостійну демократичну Українську Рес¬
публіку, а не за єдину Росію, яка б вона не була - монархічна чи
большевицька” [75].
Зміст цього наказу викликав шалену лють, ненависть та всі¬
лякі домисли й наклепи на полковника Болбочана з боку керів¬
ників Директорії та Уряду УНР, на захист яких він був спря¬
мований. За рішучі дії проти московських неділимців білого й
червоного напрямків, а також проти всіх охочих до анархістсь¬
кого захоплення влади його звинувачували в „контрреволюцій¬
ності” і навіть „зраді” української держави [75].
Парадоксальний факт: головна військова сила, на яку опира¬
лася Директорія у своєму повстанні - Запорізький корпус і загін
(а згодом Осадний корпус) Січових Стрільців, - дисциплінована,
національно свідома й вірна Директорії, а в її особі українській
державі, була піддана найбільшій критиці й шельмуванню.
Енергійну агітацію проти П. Болбочана розпочала не тіль¬
ки російська більшовицька партія (яка прагнула нейтралізу¬
вати сильного противника), але й ліві течії українських есерів
197
(боротьбисти) і соціал-демократів („незалежники”) та інші під¬
леглі, сумнівні, а то й злочинні дії яких Болбочан не раз присі-
кав, ліквідовуючи їх у зародку.
Відзначимо, що полковник Болбочан ніколи не виступав
проти української держави та її уряду. Будучи дисциплінованим і
відповідальним командиром^ він беззаперечно виконував усі на¬
кази голов-ного командування армії. Правда, відвертий і щирий
за характером, він, не криючись, різко критикував непослідовну,
суперечливу політику уряду та його міністрів, чим викликав не¬
задоволення останніх та налаштовував їх проти себе.
Тогочасні матеріали про діяльність В. Винниченка є певним
ключем до розуміння його негативного ставлення до П. Болбо¬
чана. Так, ще в період гетьманської влади В. Винниченко домо¬
вився із представниками радянської Росії, які вели переговори
із гетьманом П. Скоропадським, X. Раковським і Д. Мануїльсь-
ким, про те, що вони нададуть йому допомогу в повстанні про¬
ти гетьмана, а В. Винниченко у відповідь від імені майбутнього
уряду пообіцяв легалізувати діяльність комуністичної партії в
Україні.
П. Болбочан таких компромісів не визнавав. Він чесно вою¬
вав як проти білої, так і проти червоної армій. Він жодного разу
не заявляв про перехід на той чи інший бік. Щодо інших отаманів
армії Директорії (О. Волоха, Д. Зеленого, О. Данченка), то муси¬
мо визнати, що вони заплямували себе переходом на бік більшо¬
виків, шкодили Україні, виступаючи проти української держави,
але, однак, зазнали значно меншої критики з боку Володимира
Винниченка, Бориса Мартоса, Ісаака Мазепи, Павла Христюка,
Симона Петлюри, ніж Болбочан.
3. Політична доля П. Болбочана: арешт,
суд, страта
Знаючи неприхильне ставлення до П. Болбочана членів
Директорії та Головного Отамана С. Петлюри, негативні чутки
про нього поширював малописьменний сотник Омелян Волох,
який, ставши отаманом, командував Гайдамацьким полком,
прилученим до Запорізького корпусу. Він мав честолюбні пла¬
198
ни стати командиром Запорізького корпусу замість Болбочана.
Головний Отаман С. Петлюра довіряв О. Волоху більше, ніж П.
Болбочану, мабуть, тому, що у створеному Петлюрою в січні
1918 р. Гайдамацькому курені Волох обіймав посаду командира
сотні. Маючи прямий зв’язок із Головним Отаманом, Волох до¬
пускав наклепи на свого командира. Зрештою, справа дійшла
до того, що Волох 22 січня 1919 р. несподівано зняв свій Гай¬
дамацький полк із фронту, ешелоном прибув до Кременчука,
де знаходився штаб полковника Болбочана, і заарештував його
разом із начальником штабу групи військ, полковником Сільва-
новським, співробітником штабу полковником Гейденрейхом.
Про цю подію командир 2-ї Республіканської Запорізької
дивізії молодий кадровий полковник Михайло Крат розпові¬
дає наступне: „Однієї ночі, до моєї кімнати в готелі увійшли
командири полків і сказали, що на станції гайдамаки за нака¬
зом О. Волоха заарештували штаб Болбочана. Командири про¬
сили вести полки дивізії на станцію проти гайдамаків і звіль¬
нити улюбленого отамана. Я відмовив, мотивуючи тим, що
недопустимо в безпосередньому сусідстві з ворогом починати
міжусобну війну. Але пообіцяв виїхати на станцію і вияснити
ситуацію... На станції у вагоні-теплушці були Волох і командир
першої Запорізької дивізії Загродський, а перед ними стояли
старші начальники. Чи вони з’явилися на заклик Волоха, чи
прийшли самі, не знаю. Волох повідомив присутніх про те, що
заарештував Болбочана тому, що мав відомості про його пере¬
говори з Денікіним і Красновим - російськими реакціонера¬
ми, з котрими не може бути жодних розмов. Болбочан зі своїм
штабом буде відправлений до Києва, до Головного Отамана,
а він - Волох обіймає команду над Запорозьким корпусом, бо
йому вірять гайдамаки” [77].
Отже, це свідчення командира дивізії, до якої входив Гай¬
дамацький полк Волоха, підтверджує, що арешт полковника
Болбочана був здійснений не за наказом Головного Отамана
чи уряду, а за власного ініціативою амбітного О. Волоха. Це
стало можливим тому, що більша частина Запорізького кор¬
пусу була на фронті, а Болбочан, маючи звичку завжди були
199
поблизу бойових рядів фронту, не тримав біля себе великої
охорони.
Згодом голова Директорії УНР В. Винниченко, голова Ради
народних міністрів Б. Мартос, інші представники уряду й вій¬
ськового командування намагалися представити справу так,
нібито полковник Болбочан був заарештований „за зраду” з їх
згоди. Але в архівних документах збереглася телеграма Волоха
на ім’я Головного Отамана Петлюри, яка спростовує цю версію.
Ось її зміст: „Сучасне становище примусило мене заарештувати
отамана Болбочана з його штабом і вступити в тимчасове керу¬
вання Запорізьким корпусом. Арешт був зроблений у зв’язку з
невдачами під Полтавою, а також недовір’ям запорізьких вій¬
ськ до нього за орієнтацію на Дон. Прохаю Вас виїхати сюди
для ознайомлення з місцевим, становищем, загальної інформа¬
ції нас і відповідним розпорядженням для Запорізького Корпу¬
су, позаяк не маємо жодних відомостей про загальне українсь¬
ке становище...”.
22 січня 1919 р. Отаман Волох [78].
Отже, головною підставою арешту, за словами Волоха, була
„невдача під Полтавою і недовіра запорізьких військ “. Як міг
це встановити командир полку Волох, будучи на два ступені
нижчим за рангом і посадою за Болбочана. Як бачимо, прово¬
каторською акцією О.Волох не тільки грубо порушив військову
дисципліну, але й вчинив злочин, безпідставно заарештувавши
свого військового начальника, командуючого Лівобережним
фронтом полковника П. Болбочана. Другим злочином Воло¬
ха було те, що він самовільно зі своїм полком залишив фронт
в умовах бойових дій, чим створив умови для більшовицьких
військ розпочати наступ через оголену ділянку фронту. Це пос¬
тавило війська Лівобережного фронту в тяжке, критичне стано¬
вище, і вони в умовах анархії через дії напівграмотного коман¬
дира Волоха змушені були відступати аж до Вапнярки.
Легендарний український військовий діяч генерал-полков-
ник армії УНР Михайло Омелянович-Павленко відзначає, що
найдокладніше, з належною аргументацією Волохівщину ви¬
світлив колишній дер-жавний інспектор при Запорізькій групі
200
Гавришко [79], який вважав, що „Омелько Волох був свідомим
агентом московських комуністів, його протиставлено було по¬
пулярній на той час на Лівобережжі постаті отамана Петра
Болбочана, а всю волохівщину автор вважає за організацію, що
повинна була зруйнувати найсвідомішу та добре зорганізовану
групу українських військ, що нею був за часів Гетьманату За¬
порізький корпус.
Дійсно, комуністи (як російські, так і українські, але кож¬
ний зі своєю метою) мусили звернути увагу на Запорожців, бо
знавці ствер-джують, що Запорізький корпус виглядав як доб¬
ра регулярна військова частина, а головно був національно ус¬
відомлений...
Досить буде навести тут командний склад: командир корпусу
отаман (генерал) Натієв, полковники Болбочан, Сікевич, Загрод-
ський, Олександр Шаповал, Сварика, Болотов, Одинець, Алмазов,
Петрів, Козьма, Селіванський, - все це поважні люди, фахівці і
свідомі українці.
Дезорганізація запорожців велася у двох напрямах: Волох
свідомо виконував директиви лівих українських С. -Р-ів, що
хотіли захопити владу в корпусі. Цим самим одночасно досяга¬
лась мета й російських комуністів, себто колотнеча і дезоргані¬
зація в Запорожців” [8о].
Далі Гавришко розкриває руйнівні та зрадницькі дії Во¬
лоха, який із метою дискретизації П. Болбочана надіслав
низку листів-доносів до вищого командування (передусім
Петлюрі), а в подальшому став виступати проти уряду й Го¬
ловного Отамана й закінчив відкритою зрадою та переходом
до більшовиків.
Дивно, що Директорія УНР, уряд і командування армії
УНР жодних попереджувальних і каральних заходів до Воло¬
ха не вжили. Це й привело його до того, що крім січневого са¬
мовільного арешту командуючого Лівобережним фронтом, 23
березня 1919 р. Волох фактично здійснив військовий заколот:
заарештував командуючого південною групою військ УНР ге¬
нерала Федора Колодія та начальника штабу полковника Єв¬
гена Мишківського. За підтримки українських есерів створив
201
„Революційний комітет південно-західного фронту України” і
проголосив боротьбу проти Директорії за „советьі” [81].
Цей зрадницький злочин Волоха завдав величезної шкоди
УНР, бо на півдні перебувала більша половина армії. Бездар¬
ний малописьменний авантюрист Омелян Волох не зумів ор¬
ганізувати опір більшовицьким військам, відвів свої частини на
румунську територію. Румуни забрали всю його зброю й вели¬
чезну кількість майна (40 ешелонів) [82]. Цей вчинок Волоха
залишився безкарним.
І, нарешті, наприкінці листопада 1919 р. отаман Волох на
нараді уряду та командування армією УНР відкрито висту¬
пив проти уряду й свого протеже Головного Отамана Симона
Петлюри, заявивши, що „єдиним порятунком є признання ра¬
дянської системи, пов’язання союзу з червоними росіянами і
війна вкупі з ними проти цілого світу” [83]. Навіть після цього,
маючи можливість, Симон Петлюра не заареш-тував О. Воло¬
ха. Закінчилося все тим, що на початку грудня О.Волох зрадив
уряд УНР і Головного Отамана, забрав державну скарбницю й
перейшов на бік більшовиків, які в 30-х роках минулого століт¬
тя розстріляли його на Соловках.
У своїй ненависті до полковника Болбочана українські со¬
ціалісти дійшли до того, що навіть звинувачували його в кримі¬
нальному злочині - крадіжці грошей. Зокрема, голова директорії
Володимир Винниченко у своїй книзі безпідставно пише: „... утік¬
ши до Кременчука й захопивши з собою кілька сот мільйонів кар¬
бованців, розробляє план, як пробитись із своєю руською офіцер-
ньою й частиною обдуреного війська на Дін до Денікіна” [84].
По-перше, полководець Болбочан отримував гроші в банках
лівобережних міст за розпорядженням Директорії та Головного
Отамана С. Петлюри. Це підтверджується розмовою Головного
Отамана з полковником Болбочаном по прямому проводу ю
грудня 1918 p., а саме:
- Головний Отаман: „Для Директорії потрібні гроші, отже,
слід, аби Ви, займаючи нашими військами певні міста, де є каз¬
начейства, робили виїмки з них, посилаючи підмогу і для Ди¬
ректорії в установленій пропорції”.
202
- Отаман Болбочан: „Перш всього прохаю Директорію зро¬
бити безпосереднє розпорядження в усі банки, аби вони по пер¬
шому моєму требуванню видавали половину налічності мені;
це розпорядження необхідно для морального оправлення, бо
іначе прийдеться брати силою”.
- Головний Отаман: „Таке розпорядження Директорія вже
видала і текст його, коли в Вас немає, я накажу Вам передати
сьогодні по прямому дротові”.
- Отаман Болбочан: „Це необхідно для Харківського
банку” [85].
Щодо звинувачення полковника Болбочана у зв’язках з
донським військом, то він у своєму рапорті військовому міністру
5 березня 1919 р. із міста Станіславова повідомляв: „Казали, що
я вів переговори з добровольцями - неправда! Добровольці і
більшовики присудили мене до смерті, а в Харкові старшини-
добровольці робили на мене замах.
Головний Отаман Петлюра мені особисто по телеграфу
передав наказ увійти в переговори з Дончаками і військом Ан¬
танти, що висадилося в Севастополі. Я й самий наполягав за¬
вести переговори з дончаками і Антантою, але я рахував, що
Центральний уряд самий це зробить, і коли я одержав наказ
вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно нія¬
ких директив з приводу переговорів не отримував, а по-друге,
головне командування знало, що в той час у мене не було та¬
ких людей, котрі б могли виконати таку відповідальну місію і я
довго з губерніальним комісаром Харківщини п. Тимошенком,
обговорював кого би нам послати до Новочеркаська і Севасто¬
поля, нарешті я вирішив послати до дончаків п. Певного, але
він спочатку згодився, а на другий день відмовився. А перед
цим я був уже послав телеграму Краснову, в котрій вимагав,
аби військо дончаків залишило Донецький район. У відповідь
отримав телеграму від полковника N-н-ка донського загону,
котрий просить припинити військові дії. Надалі необхідно було
зговоритися, а послати не було кого. Тоді я послав телеграму
Волоху, який з гайдамацьким полком був у районі Бахмут-Яма-
Ліман-Нирково, з наказом почати переговори з командуван¬
203
ням передового донського загону, бо необхідне було вугілля. А
далі вирішив послати старшин Генерального штабу, але Волох
навідріз відмовився виконати мій наказ” [86]. Отже, як бачимо
із змісту рапорту, Болбочана підставили командування і уряд,
а потім звинуватили в самочинних зв’язках з добровольцями й
Доном та у зраді.
Та повернемося до П. Болбочана. Після його арешту в ок¬
ремих частинах Запорізького корпусу, особливо в резервній
Республіканській дивізії, почалися заворушення. Пролунали
пропозиції розгромити Гайдамацький полк і силою звільнити
свого командира П. Болбочана. Справа дійшла до сутичок між
запорожцями й козаками Гайдамацького полку О.Волоха. Тіль¬
ки втручання заарештованого П. Болбочана зупинило розвал
війська. Він умовив своїх бійців утриматися від насильницьких
дій і зажадав відіслати заарештованих до Києва. Боячись, що
волохівський конвой вчинить розправу над арештованими, за¬
порожці, в такій же кількості (8 чоловік), послали і свою групу
для охорони та з’ясування справи перед урядом (в т. ч. полков¬
ника Мальціва, сотників Авраменка, Письменного та ін.) [87].
У Києві делегація Запорожців, яка супроводжувала П. Бол¬
бочана, по суті справи нічого не дізналась. Голова Директорії
УНР В. Винниченко пояснив прибулим, що арешт відбувся з
наказу уряду й причина арешту „недемократизм” Болбочана.
Головний Отаман С. Петлюра взагалі відмовився від зустрічі з
делегацією.
Полковника П. Болбочана, з огляду на його роль в проти-
гетьманському повстанні та зважаючи на його високу посаду, за
розпорядженням Є. Коновальця, поселили в готелі „Континен-
таль” у 22 кімнаті, а по сусідству в 21 кімнаті жив Головний Отаман
С. Петлюра. В інших номерах мешкали військовий міністр генерал
О. Греків, командувач корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець та
ін. Дивним є те, що, проживаючи по сусідству, головний Отаман
не вирішив за необхідне поговорити із командувачем фронтом
(а їх було чотири - Лівобережний, Південний, Західний і Північ¬
ний). Офіційно Болбочану не пред’явили звинувачення, затягую¬
чи справу з розслідуванням. Зате, починаючи з 25 січня 1919 p., в
204
офіційному органі інформаційного Бюро Армії УНР „Українська
ставка” його керівник есер Н. Григоріїв, він же був і керівником
пресової служби армії, в кількох номерах обливав брудом коман¬
дувача Лівобережним фронтом полковника Болбочана, зводив
на нього наклепи, висував страхітливі звинувачення у злочинах
типу: „грандіозна провокація чорної сотні”, „контрреволюційна
провокаторська діяльність штабу Болбочана” і т. пЛ це без будь-
якого розслідування справи і з’ясування обставин арешту.
Не відставав від Григоріва в очорненні Болбочана й голова
Директорії УНР. У виступі на Трудовому Конгресі він повторив
те саме [88]. З цього можна зробити висновок, що, заплутав¬
шись у своїх дер-жавотворчих комбінаціях, не розв’язавши на¬
зрілих внутрішніх проблем (проведення земельної реформи та
ін.), потрапивши у складні зовнішньополітичні обставини, під¬
силені невдачами на фронті, Директорія УНР, уряд і головне
командування армії, очолювані соціалістами (соціал-демокра¬
тами й соціалістами-революціонерами), шукали винуватців,
на яких можна було б перекласти вину за свою безпорадність.
Одним із таких винуватців став полковник П. Болбочан, який
бажав бачити Україну „ні червоною, ні білою”, а тільки неза¬
лежною демократичною державою.
Після арешту П. Болбочана, за наказом начальника полі¬
тичного відділу Осадного корпусу січових стрільців сотника
Юліана Чайківського (який пізніше у більшовицькій ЧК гань¬
бив своїх однополчан), було зроблено обшук на квартирі дру¬
жини Болбочана та його родичів. Хоча компрометуючих ма¬
теріалів не знайшли, але забрали всі цінні речі, гроші, навіть
прикраси дружини, вчинили справжнє пограбування.
Обшук не дав підстав для звинувачення П. Болбочана у
якихось злочинах. Його військове звання (Отаман) прирів¬
нювалося до звання генерала. А його обшукували за наказом
сотника. Слідство затягувалось. П. Болбочан, замість „спокій¬
ного вичікування”, усно й письмово гнівно критикує головне
командування армії УНР, уряд і самого С. Петлюру, атестую-
чи їх як дрібних авантюристів та інтриганів, і в ультимативній
формі вимагає прискорення розслідування. Це ще більше уск¬
205
ладнило його становище. Представники соціалістичних течій
на чолі з В. Винниченком вимагали для П. Болбочана суворого
покарання, вбачаючи в ньому перешкоду на шляху порозумін¬
ня із радянською Росією, на бік якої вони схилялися.
Із наближенням більшовицької армії до Києва і лютого
1919 р. полковника Болбочана вивезли до Галичини в місто
Станіславів, де тоді знаходився уряд ЗО УНР, під нагляд місце¬
вої влади. Там його поселили в готелі. Уряд ЗО УНР зустрів його
привітно й не забороняв вільно пересуватися по місту. Держав¬
ний секретаріат ЗО УНР мав намір запросити П. Болбочана на
посаду командувача Збручанським фронтом у війні з поляками.
Але С. Петлюра просив не призначати його на відповідальні по¬
сади до завершення слідства. Не бажаючи псувати відносини з
Головним Отаманом, Уряд і. Голова Національної Ради д-р Єв¬
ген Петрушевич від цього утрималися.
Полковник Болбочан знову в різкій формі вимагає від уря¬
ду УНР і Симона Петлюри висунення обвинувачення й призна¬
чення суду або звільнення з-під арешту.
Тим часом ,самочинний вступ у командування військами
авантюриста Волоха призвів до різкого падіння бойового духу
військ Лівобережної групи. Перебуваючи впродовж двох міся¬
ців у безупинних боях, бійці й старшини зі зміною командуван¬
ня втрачали віру в перемогу із новим командувачем. Знесилені
війська під переважаючими силами ворога й бездарним коман¬
дуванням відступали аж до Вапнярки. Обібрані й роззброєні
румунами, пригнічені й виснажені бійці та старшини ледь доб¬
ралися до Галичини.
Під час перебування П. Болбочана в Станіславові туди у
своїх справах приїхав командувач Осадного корпусу Січових
Стрільців полковник Є. Коновалець. За ініціативою громад¬
сько-політичного діяча ЗО УНР Льонгіна Цегельського була
влаштована зустріч Є. Коновальця з П. Болбочаном. На ній
був також присутній С. Шемет (один із організаторів Українсь¬
кої партії хліборобів-демократів). Як згадував Є. Коновалець,
його запитали, як би він поставився до того, щоб Болбочан по¬
вернувся до командування Запорізьким корпусом, на що Ко-
206
новалець відповів, що ця справа взагалі не стосується Січових
Стрільців, але він „особисто щиро вітав би отамана Болбочана
за його поворот до активної праці в Україні, якщо це буде за
згодою головного командування” [89].
Там же, в Станіславові, П. Болбочана зустрів Григорій Ма-
каренко, брат Андрія Макаренка, члена Директорії УНР, і вла¬
штував йому зустріч із братом. А. Макаренко переконав Болбо¬
чана в необхідності'його приїзду в Тернопіль, де тоді перебував
уряд УНР і запевнив, що він „переломить своїми доказами С.
Петлюру в питанні повернення до війська полковника Болбо¬
чана” [90].
Із наступом польського війська на Станіславів полковник
Болбочан, щоб не потрапити в полон, виїхав до Тернополя.
Як стверджує Г. Макаренко, „Болбочан перебував у брата, в
знайомих військових, був гарно настроєний, а одного вечора
він зайшов до нього дуже невеселий і розказав, що був у ота¬
мана Петлюри, що прийняв його отаман чемно і, навіть, сер¬
дечно, мовив, що давно чекає на нього... бо тільки він один
може виконати важне доручення - поїхати за полоненими
до Італії, а на фронті він мало буде корисним, бо тепер буде
переформування відділів, а коли поверне з Італії з полонени¬
ми, то обійме команду якоюсь частиною війська на фронті”
[91]. Стало зрозумілим, що С. Петлюра тягнув час у вирішенні
справи П. Болбочана і хотів таким чином відлучити його від
активної діяльності в Україні. Болбочан погодився на пропо¬
зицію Петлюри. Мали виготовити в штабі документи й дати
йому офіційне відрядження. Тим часом поляки підходили до
Тернополя. Уряд і ставка евакуювалися в напрямку станції
ст. Чорного Острова на Волочиськ. Болбочан поїхав слідом, а
звідти вирішив поїхати до Проскурова (сьогодні м. Хмельни¬
цький), щоб попрощатися з вояками рідного йому Запорізько¬
го корпусу. Але тут Болбочан вчинив необачно, що й привело
його до трагічної смерті.
При зустрічі зі старшинами й козаками Запорізького кор¬
пусу, ті просили Болбочана взяти командування корпусом на
себе. Він вагався. Тоді отаман Запорізької Республіканської
207
дивізії Осмоловський і сім полковників командирів полків кор¬
пусу письмово звернулися до Державного інспектора військ
Запорізького корпусу полковника Гавришка як представника
вищого командування з вимогою негайно призначити отамана
Болбочана командувачем Запорізької групи військ.
Одержавши цей протокол, Державний Інспектор Запорізь¬
кого корпусу полковник Гавришко у червня 1919 р. видав на¬
каз, в якому пропонував командувачу Запорізьким корпусом
отаману Сальському негайно передати свої обов’язки отаману
Болбочану, а Болбочану вступити в командування військами
Запорізької групи.
Цього ж дня полковник Гавришко рапортом доповів про це
Голов-ному Отаману.
С. Шемет, який у той час був у Проскурові і зустрічався з
полковником Болбочаном, ствфджує, що при особистій зус¬
трічі з ним „Болбочан ще хитався і не дав остаточної відповіді
на пропозицію дер-жавного інспектора прийняти команду над
корпусом... при чім він поінформував мене про становище і до¬
дав, що посилає до Петлюри, аби той не думав, що він затіває
якусь авантюру проти нього” [92]. Переобрання командування
над Запорізьким корпусом П. Болбочаном викликало переполох
у Ставці. Головний Отаман С. Петлюра видав розпорядження
Дорошенківському полку про негайний арешт П. Болбочана.
Щодо механізму здійснення арешту полковника П. Болбо¬
чана, тобто ким, коли і за яких обставин від був здійснений, у
мемуарній літературі учасників подій того періоду дуже багато
темних, неясних плям. Спогади характеризуються різноманіт¬
ними суперечливими свідченнями.
Так, командир Осадного корпусу Січових Стрільців полков¬
ник Є. Коновалець у своїй праці пише, що „окрема група січо¬
вих стрільців під командуванням Сушка, яка стояла недалеко
від Проскурова, отримала від головного командування наказ
ліквідувати цю авантюру. За моєю інтервенцією одержано на¬
каз, даний головним командування полковникові Сушкові. Я
стояв на становищі, що нова історія з отаманом Болбочаном є
внутрішньою справою Запорізького корпусу, а ніяким держав¬
208
ним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реагу¬
вання, як, наприклад, оскілківський, та що годі вживати січо¬
вих стрільців для жандармської служби в запіллі і на фронті,
тим паче в той час, коли під Шепетівкою йдуть найгарячіші бої
корпусу СС з більшовиками”.
І далі повідомляє, що „арешт Болбочана провів начальник
розвідки штабу дійової армії Коваленко зі своїм помічником
Чеботарьовим” [93].
Ісаак Мазепа, на той час народний міністр внутрішніх
справ УНР, стверджує, що „Петлюра рішив вжити заходів для
безкровної ліквідації конфлікту. З цією метою до Проскурова
були делеговані Кедровський (Головний Державний інспектор
Армії УНР. - Б. П., Ю. Є.) і Романченко з наказом арештувати
Болбочана і Гавришка.” Вони зробили це за допомогою козаків
Дорошенківського полку (який був під впливом О. Волоха. - Б.
П., Ю. Є.). „Вони вночі арештували Болбочана і Гавришка і від¬
правили їх до Чорного Острова” [94-]-
Б. Мартос (Голова Ради Народних Міністрів УНР) пові¬
домляє, що „полк. М. Чеботарів пригадує (виходить, що не він
арештував - Б. П., Ю. Є.), що козаки привели П. Болбочана до
вагона Гол. Отамана, але той не прийняв його; звідси козаки
відвели його та здали до штабу Дійової Армії” [95].
Вже на другий день арешту відбувся поспішний військово-
польовий суд, який виніс П. Болбочану смертний вирок. С. Пет¬
люра відмовився затвердити цей вирок, але й не запобіг його
виконанню, виїхавши на фронт і передоручивши цю справу На¬
казному Отаману генералу Осецькому.
Справа із судом над П. Болбочаном і виконанням вироку
заплутана ще гірше. Немає однозначної відповіді на запитан¬
ня, хто підписав наказ про створення надзвичайного військо¬
вого суду? Голова Ради Міністрів УНР Б. Мартос стверджує, що
Наказний Отаман О.Осецький заявив йому про те, що „наказ
про призначення суду підписав він” [96].
Петро Певний, який був призначений прокурором війсь¬
ково-польового суду і розглядав справу П. Болбочана, у своєму
листі до редакції тижневика „Ранок” (якого редакція не надру-
209
кувала) стверджував: Суд відбувся з наказу Головного Ота¬
мана. Той наказ уміщено в наказах по судовій частині і подано
склад суду та коротенько про суть справи. Кожний з членів суду
дістав призначення, підписане Головним Отаманом. Таке при¬
значення також за підписом С. Петлюри і для мене як проку¬
рора суду” [97]. Правда, нижче в листі П. Певний зазначає, що
судову справу було оформлено наказом по Армії № 207 від ю
червня 1919 p., підписаним генералом О. Осецьким і начальни¬
ком штабу отаманом Мельником. Це, мабуть, дало підставу Б.
Мартосу та іншим стверджувати, що склад суду призначив На¬
казний Отаман О. Осецький.
На нашу думку, більш ймовірним є друге твердження, вис¬
ловлене безпосередньо особою, яка отримала призначення, а
перше - переказане іншою особою.
Немає також однозначного твердження щодо складу суду
над П. Болбочаном. Існують різні версії. Так, прокурор суду П.
Певний стверджує, що „головою суду був полковник Клим - ко¬
мендант Ставки, а членами - хорунжий Лінкевич, секретар Го¬
ловної Державної Інспектури, сотник Вербецький - командир
окремої резервної сотні, бунчужний Бартош з окремої сотні при
штабі Дійової Армії і ройовий Гусак від комендантської півсотні
штабу Дійової Армії. Секретарем суду призначено було слідчого
Подільського від штабового суду при штабі. Обранець - Дідух,
козак з правничою освітою” [98]. Такий склад суду повторюють
Б. Мартос та І. Мазепа [99].
Як видно зі складу суду, всі його члени були найближчі під¬
леглі Головного Отамана і штабу Армії УНР - з охоронної со¬
тні. Серед них навіть рядові козаки були, а судили особу у ранзі
генерала - командувача фронтом. Чи могла бути об’єктивність
при розгляді справи таким складом суду?
Існують і інші версії щодо складу суду. Варфоломій Євтимо-
вич, підполковник Армії УНР, старшина для доручень штабу За¬
порізького корпусу опублікував дані, що головою суду був Кри-
вицький [юо]. І для цієї версії є підстава, яка випливає із листа
колишнього начальника контррозвідувального відділу сотника
Чеботаріва до начальника штабу Андрія Мельника, опубліко¬
210
ваного нижче (в додатку). Суддя Кривицький визнавав, що не
було підстав виносити П. Болбочану смертний вирок.
Григорій Макаренко, відчуваючи свою вину в цій справі,
бо саме він із братом умовив П. Болбочана прибути до уряду
зі Станіславова, зробив спробу призупинити виконання смер¬
тного вироку. На його прохання міністр юстиції Андрій Леви¬
цький, прем’єр-міністр Борис Мартос і член Директорії Андрій
Макаренко призупинили виконання смертного вироку й при¬
значили нове слідство. Його було доручено вести колишньому
урядовцю, членові Полтавського окружного суду, українофобу
П. Лихопою-Башевському. Після двотижневого допиту П. Бол¬
бочана, він залишив раніше винесений вирок у силі, а сам утік
до денікінців, за свідченням Григорія Макаренка, зі словами:
„...я еду до своих, будет Россия великая, все народьі будут вмес-
те, хорошо будет всем как и прежде” [юі]. Ось кому доручали
вирішувати долю борця за українську державу українські со¬
ціалісти.
З виконанням вироку Наказний Отаман О. Осецький ва¬
гався. С. Петлюра як Головний Отаман теж намагався уникну¬
ти рішення, віддавши його на волю Осецького. Тоді Наказний
Отаман звернувся до уряду за порадою, заявивши на засідан¬
ні уряду, що „він сам не політик, а справа, хоч і військова, має
характер безперечно політичний”. До того ж, на відкладення
розстрілу дав згоду і член Директорії А. Макаренко. Б. Мартос
стверджує, що на цьому ж засіданні уряду на його запитання,
чи Рада Міністрів не знаходить „можливим звернутися до Го¬
ловного Отамана з пропозицією помилувати Болбочана”, його
нібито підтримав лише міністр юстиції А. Левицький [ю8]. Тут
же пише, що С. Петлюра йому дорікав, чому він затримує роз¬
стріл Болбочана.
Прохання про помилування надходили також від Запорізь¬
кого корпусу. Про це повідомляє полковник Микола Капус-
тянський, який на той час був генерал-квартирмейстером шта¬
бу Армії УНР. Зокрема, він пише:
„В цей час при владі стояли українські С. -Р. і С. -Д. Ота¬
ман Болбочан - видатний військовий діяч, щирий українець,
211
справжній лицар, але недосвідчений в політичних інтригах.
Умів тримати лад і дисципліну, чим дуже заімпонував За¬
поріжцям, на чолі яких стояв з початку українського руху
(творець 7-ї Запорізької Республіканської дивізії).
Отаман Болбочан, спираючись на свою справжню популяр¬
ність серед запоріжців, не розібравшись в ситуації, піддався на
провокацію і в Проскурові д. VI. поставив ультимативно деякі
вимоги уряду.
Його було заарештовано і суджено...
Винесено вирок на смерть і 29. VI. його розстріляно, не зва¬
жаючи на численні прохання, які надходили від 7-ї, 8-ї частини
6-ї дивізії, ком. Запорізькою групою полковника Сальського,
отамана Коновальця та державного інспектора Запорізької гру¬
пи Дерещука” [103].
Після винесеного вироку, П. Болбочан звернувся з листом
до Головного Отамана С. Петлюри з проханням про помилу¬
вання. Б. Мартос стверджує, що в його прем’єр-міністерських
матеріалах зберігся „відпис повідомлення Канцелярії Головно¬
го Отамана від 26 червня 1919 року ч. 2439" такого змісту:
„Маю честь сповістити п. Наказного Отамана, що прохання
Петра Болбочана на ім’я Головного Отамана Головним Отама¬
ном одержані, але відповіді жодної Головний Отаман давати не
буде. Підписав Начальник Канцелярії сотник Бутенко, за На¬
чальника Загальної частини Стешко” [104].
Після цього на цій бюрократичній відписці з’явилася резо-
люція-наказ начальнику штабу Дійової 'Армії (яким тоді був пол¬
ковник Андрій Мельник) такого змісту: „Наказую негайно вико¬
нати вирок суду по ділу Петра Болбочана від ю-го червня 1919
року, маючи на увазі, що два прохання (підкреслено нами. - Б.
П., Ю. Є.) Болбочана до п. Голов-ного Отамана лишились без від¬
повіді. По виконанню все діло надіслати Голові штабового суду
при штабі Дійової Армії. Наказний Отаман Осецький” [105].
28 червня 1919 року неподалік від Кам’янця-Подільсько-
го на станції Балин полковника Петра Болбочана (на той час
отамана, що дорівнювало званню генерала) розстріляли. Там
же, за півкілометра від станції, поховано його тіло. М. Капус-
212
тянський пише, що вирок було виконано “через два тижні після
його винесення. За цей час Болбочан від тяжких переживань
смертника збожеволів, і присуд було виконано над людиною
непритомною” [ю6]. Душевний стан смертника П. Болбочана
передає полковник Армії УНР Михайло Середа словами, які він
записав від вартових: „За цей короткий час він зблід, згорбився
і змарнів; нарешті втратив ясність мислення і логічність розмо¬
ви. Сторожа винесла враження, що останні дні він був божевіль¬
ний” [107]. Далі повідомляє, що вирок виконала комендантська
сотня за півкілометра від станції Балин, на полі, недалеко від
залізниці. Там і поховали.
Підставою того, що ця справа була затемнена керівними
особами УНР від самого початку, є лист колишнього начальни¬
ка контррозвідки при штабі Дійової Армії Миколи Чеботаріва
до колишнього начальника штабу Дійової Армії (у квітні - чер¬
вні 1919 року) Андрія Мельника, в якому він ставить Мельнику
такі запитання:
1. Хто та з чийого наказу заарештував полковника П. Бол¬
бочана?
2. Хто бувтоловою і членом того суду, що судив П. Болбо¬
чана? Хто був прокурором?
3. Хто власне і яка військова частина виконала вирок
суду?
4. Хто той вирок затверджував, перш ніж його було ви¬
конано? [108].
Звичайно, викликає здивування, що начальник контр¬
розвідки при штабі Дійової Армії М. Чеботарів, як і начальник
цього штабу А. Мельник, а також Голова Ради Міністрів Б. Мар¬
тос і міністр внутрішніх справ І. Мазепа не знали відповіді на ці
запитання з перших уст і документів, а посилаються на свідчен¬
ня в спогадах інших осіб. Лукавлять державники.
Отже, беручи до уваги свідчення дійових осіб того часу, їх
спогади, приходимо до висновку, що полковник П. Болбочан
ні української держави, ні її керівників і командування армії
не зраджував. У їхніх свідченнях жодного переконливого фак¬
ту немає, крім загальних фраз про підозру в намірах зради.
213
Єдиною його провиною є порушення військової дисципліни,
що виявилося в намірі (саме в намірі, бо полковник Болбо¬
чан ще не приступив до командування корпусом) самовільно¬
го перебрання на себе обов’язків командуючого Запорізьким
корпусом, від чого він формально не був звільнений, хоч це й
мало відбутися за наказом державного інспектора Запорізької
групи Гавришка [109]. Але чи мав право Гавришко видавати
такий наказ? Якщо мав, то ніякого самовілля немає. До того
ж, цей вчинок не мав ані найменших негативних наслідків на
фронті. Такий вчинок П. Болбочана аж ніяк не міг бути під¬
ставою для винесення смертного вироку. Це підтверджується
навіть невпевненістю й сумнівами в оцінці справи Болбочана
представниками вищого командування. Так, Наказний Ота¬
ман генерал О. Осецький заявив урядові, що він сам не має
права затвердити вирок, бо Болбочан нібито формально не
був звільнений з посади командуючого Харківським фронтом
(підкреслення наше - Б. П., Ю. Є.).
Висловлювання виконуючого обов’язки начальника штабу
Дійо-вої Армії полковника Василя Тютюнника „порушення дис¬
ципліни” Болбочаном. Адже тут не йде мова про злочин, а про
провини [по]. Командир Осадного корпусу Січових Стрільців
полковника Є. Коновальця: „історія з отаманом Болбочаном є
внутрішньою справою Запорізького корпусу, а ніяким держав¬
ним переворотом [ill] (підкреслення наше- Б. П., Ю. Є.). А
В’ячеслав Липинський - видатний український історик, громад¬
сько-політичний діяч, філософ і публіцист у листі до міністра
закордонних справ УНР назвав це „безглуздим партійним теро¬
ром” і подав у відставку з посади посла УНР у Відні як протест
проти розстрілу П. Болбочана [112]. В іншому місці В. Липинсь¬
кий назвав це „політичним вбивством” [113]. Соціал-демократам
і есерам полковник Болбочан був на перешкоді домовленості з
більшовицькою Росією, Головному Отаманові заважала й ляка¬
ла його популярність у військах, всім їм разом була неприємна
прямолінійна критика їх помилок і безладдя в державі, а окре¬
мих недолугих військовиків давила заздрість. Через це Болбочан
був небажаною особою для багатьох.
214
Що ж до справжніх зрадників українського народу, держа¬
ви й армії, то Директорія, уряд і Головний Отаман не вживали
жодних попереджувальних чи каральних заходів, а тому й за¬
знали поразкиу в боротьбі із підступним і жорстоким ворогом.
Таким чином, у складних перипетіях боротьби за українсь¬
ку дер-жавність її керманичі припускалися прикрих, навіть
злочинних помилок, належно не оцінювали й неправедно ви¬
рішували долю окремих активних борців, вдавалися до безпід¬
ставно жорстоких розправ над справжніми героями боротьби
за українську державність. Саме така доля спіткала полковника
Петра Болбочана - здібного військового організатора, талано¬
витого воєначальника й полководця українського війська, вір¬
ного сина українського народу часів УНР.
Джерела та література
1. Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. - Ч. III. - Київ - Ві¬
день, 1920. - С. 145-147 (далі Винниченко В. Відродження нації).
2. Там само. - С. 181.
3. Там само. - С. 201, 207.
4. Мартос Б. Оскілко й Болбочан. (Спогади). - Мюнхен: Вид-во д-р
Петро Белей, 1958 (далі - Мартос Б. Оскілко й Болбочан). - С. 27.
5. Там само. - С. 27.
6. Там само. - С. 28-30.
7. Там само. - С. 33.
8. Винниченко В. Відродження нації. - Ч. III. - С.. 244.
9. Там само. - С. 245.
ю. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. - Т. 1.1917-1921. - Пра¬
га: Укр. вид-во Пробой, 1942. - С. 76.
її. Христюк П. Українська революція. Замітки і матеріали до історії
української революції. 1917-1920. В 4-х томах. - Прага, 1922. - Т.
4- - С. 25.
12. Петлюра Симон. Статті, листи, документи. - Т. III. - К.: Вид-во ім.
О. Теліги, 1999- ~ С. 510, 534.
13. Революция на Украине по мемуарам бельїх. - М.-Л.: Госиздат,
1930. - С. XII.
215
14- Маймескулов Л. Н., Рогожин А. И., Сташис В. В. Всеукраинская Чрез-
вьічайная Комиссия (1918-1922). - Харьков: Основьі, 1990. - С. 231.
15. Гражданская война на Украине: В 3-х т. - Т. і. Кн. і. - К.: Наукова
думка, 1967. - С. 454 (далі Гражданская война на Украине).
16. Там само. - С. 478.
17. Там само. - С. 531.
18. Там само. - С. 422, 425, 444, 467, 468.
19. Держалюк М. С. Міжнародне становище України та її визвольна
боротьба у 1917-1922 pp. - К.: Оріони, 1998. - С. 98.
20. Центральний державний архів громадських об'єднань України
(Далі: ЦДАГО України). - Ф. і. - Оп. 20. - Спр. 6. - Арк. 19.
21. Джеймс Е. Мейс. Соціалістичні та комуністичні моделі // Українсь¬
ка дер-жавність у XX столітті. - К.: Політична думка, 1996. - С.
26.
22. Середа Михайло, полковник армії УНР. Отаманщина // Літопис
Червоної калини. - 19*30. - Ч. 3, березень. - С. 15.
23. Монкевич Борис. Спомин з 1918 p.: Від Житомира до Харкова;
Похід Болбочана на Крим; Боротьба за донецький водозбір. -
Львів: Друк. А. Гольдмна, 1928. - С. 8-9. (далі: Монкевич Б. Спо¬
мини).
24. Монкевич Б. Спомини. - С. 9; Войнаренко В. До нової Полтави. -
Філадельфія, 1955- ~ С. 42-43; Дорошенко Д. Історії України
1917-1923 pp. Т. - і. Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932. - С.
328.
25. Верига В. Визвольні змагання в Україні. 1914-1923 pp. В 2-х томах.
Т. - і. - Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича, 1998. - С.
248 (далі: Верига В. Визвольні змагання в Україні).
26. Там само. - С. 249.
27. Монкевич Б. Спомини. - С. 18-19.
28. Там само. - С. 24-25.
29. Там само. - С. 26.
30. Мартос Б. Оскілко й Болбочан. - С. 21.
31. Шемет С. Полковник Петро Болбочан (Замітки до історії Запорож-
ського корпусу 1917-1919 pp.) // Хліборобська Україна. 36. 7-8. Кн.
IV. - Відень, 1922-1923. - С. 206 (далі Шемет С. Полковник Петро
Болбочан).
32. Гражданская война на Украине. - С. 51, 6і.
33. Мартос Б. Оскілко й Болбочан. - С. 32.
34. Монкевич Б. Спомини. - С. 46.
35. Там само; Україна. - 1991. - № 8. - квітень. - С. 16
216
36. Історія українського війська: .в 2-х кн. - Кн. 2. ч. II. - Львів: Вид.
Івана Тиктора, 1936. - С. 384; Монкевич Б. Спомини. - С. 93.
37. Удовиченко О. Україна у війні за державність. - Вінніпег, Канада,
1954- - С. 51.
38. Історія українського війська: в 2-х кн. - Кн. 2. ч. III. - Львів, 1936. -
С. 419.
39. Вінницький Р. Похід на Крим // Історичний календар-альманах
Червоної калини на 1929 рік. - Львів, 1929. - С. 22.
40. Чотири Універсали. - К., 1990. - С. ю.
41. Монкевич Б. Спомини. - С. 127,145.
42. Там само. - С. 146.
43. Там само. - С. 156.
44. Там само. - С. 157.
45. Архив Русской Революции. Т. - XIV. - С. 212.
46. Шемет С. Полковник Петро Болбочан. - С. 208.
47. Деникин А. И. Трагедия Украиньї // Революция на Украине. По
мемуарам бельїх. - М. - Л.: Госиздат, 1930. - С. 133.
48. Удовиченко О. Україна у війні за державність. - С. 41.
49. Сушко Р. Знак часу. Спомин // Літопис Червоної калини. - 1929* -
Ч. І. - С. 18; Історія Січових стрільців. Воєнно-історичний на-
риС. -К.: Україна, 1992. - С. 100-101.
50. Коновалець Є. Спомини й уваги. Причини до історії української
революції // Історія Січових стрільців. Воєнно-історичний нарис
(Далі: Коновалець Євген. Спомини й уваги). - К.: Україна, 1992- ~
С. 296.
51. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918. - Київ,
Філадельфія, 1995- - С. 296.
52. Шемет С. Полковник Петро Болбочан. - С. 210-212; Шкільник Ми¬
хайло. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 роках. Спо¬
мини і роздуми. - Торонто: Друк. О. О. Василіян, 1971. - С. 371.
53. Винниченко В. Відродження нації. - С. 226-227.
54. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. - М.: Воениз-
дат, 1932- - Т. 3. - С. 55; Українська РСР в період громадянської
війни 1917-1920 pp. В 3-х томах. - Т. 2. - К.: Політвидав, 1968. - С.
35-
55. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. В 4_х т* ~
T.3. - С. 11-12, 23; Антонов-Овсеенко В. На Украйну! // Літопис
Революції. - 1929. - № 4. - С. 175,179.
56. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. - Т. і. - С.
485, 486; Т. 3. - С. 12.
217
57- ЦДАГО України. - Ф. 5. - Оп. і. - Спр. - 85, Арк. -. 84-85; Граждан¬
ская война на Украине. - Т. і, Кн. 2. - С. 31. Док. 20; Українська
РСР в період громадянської війни. 1917-1920 pp. В 3-х томах. - Т.
2. - С. 67.
58. Гражданская война на Украине. - Т. і. - Кн. і. - С. 512.
59. Там само. - С. 510.
60. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. - Т. III. - М.:
Воениздат, 1932. - С. 8о.
61. Винниченко В. Відродження нації... - Ч. III.- С. 215.
62. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. - Т. III. - С. 76.
63. Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920 pp. В 3-х
томах. - Т. 2. - С. 36-37.
64. Гражданская война на Украине. - Т. і. Кн. і. - С. 493.
65. Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. - Т. III. - С.
6і, 8о, 8і.
66. Удовиченко О. Україна у війні за державність. - С. 52.
67. Гражданская война на Украине. - Т. і. Кн. і. - С. 540. - Т. III. - С.
109.
68. Тут полковник Болбочан дає явно завищену оцінку червоноармій-
ським частинам, бо не всі вони були „гарними, регулярними”. Де¬
які з них формувалися вже на території України з тих, хто підтри¬
мував радянську владу, а то й внаслідок примусової мобілізації.
69. Центральний державний Архів України (Далі: ЦДАВО України). - Ф.
3866. - Оп. і. - Спр. 63. - Арк. 2-3.
70. Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920 pp. В 3-х
томах. - Т. 2. - К.: Політвидав України, 1968. - С. 68-69.
71. Христюк П. Українська революція. Замітки і матеріали до історії
української революції. 1927-1920 pp. В 4-х томах. - Т. IV. - Нью-
Йорк: Вид-во Чарторийських. 1922. - С. 25.
72. Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920 pp. В 3-х
томах. Т. 2. - К.: Політвидав України, 1968. - С. 68.
73. Василик І. Генерали і адмірали Збройних Сил України в 1917-1920
pp. - Буенос-Айрес, 1993- - С. її, 14, ЗО-
74. Андрієвський В. З минулого. В 2-х ч. - Ч. II. Гетьман - Дирек¬
торія. - Мукачів, Б/В, 1923. - С. 247.
75. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т. і. - Скрентон, 1963. -
С. 161; Христюк П. Українська революція. - С. 24.
76. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т. 2. - Скрентон, 1962 -
С. 164.
77. Крат М. Про Кременчук-Крюків // Прилога. - Ч. 4.
218
78. Архів Радянської України. - 1933. - ч. 7-8.
79. Пізніше самого Гавришка називали більшовицьким агентом з тієї
причини, що він виступав як свідок в суді (в Парижі) над вбив¬
цею Петлюри Шварцбартом на боці останнього. Можливо, пізні¬
ше, коли, рятуючись від арешту через справу Болбочана, він втік
до більшовиків і став таким, але доказів про те, що він був ним в
період, який розглядається, немає.
80. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командира. - К.:
Планета людей, 2002. - С. 260-261.
81. Млиновецький Р. Історія українського народу. - Мюнхен: Ук¬
раїнське наукове видавництво, 1953- - С. 515*
82. Шанковський Лев. Українська армія в боротьбі за державність. -
Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958. - С. 25.
83. Доценко Олександр. Літопис української революції. Матеріали і
документи до історії української революції. - Т. II. - Кн. 4. 1917-
1922. - Львів, 1923. - С. 336.
84. Винниченко В. Відродження нації... - Ч. III. - С. 227, 246.
85. ЦДАВО України. - Ф. 1429. - Оп. 5. - Спр. 12. - Арк. - 23 зв.
86. ЦДАВО України. - Ф. 3866. - Оп. і. - Спр. 63. - Арк. 17-21.
87. Шемет С. Полковник Петро Болбочан. - С. 225-226.
88. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. - Т. 3. - С. 32.
89. Коновалець Є. Спомини й уваги. - С. 328-329.
90. Макаренко Гр. Полковник П. Болбочан // Літопис Червоної Кали¬
ни. - 1930. - Ч. 7-8. липень / серпень. - С. ю.
91. Там само.
92. Шемет С. Полковник Петро Болбочан // Хліборобська Україна.
- 36. 7-8. - Кн. IV. - Відень, 1922-1923. - С. 232.
93- Коновалець Є. Вказана праця. - С. 330.
94. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. - Т. і. - Прага:
Пробоєм, 1942- ~ С. 206-207.
95. Мартос Б. Оскілко й Болбочан. - С. 44.
96. Там само. - С. 46.
97. Там само. - С. 55.
98. Там само. - С. 57-58.
99- Мазепа І. Вказана праця. - Т.і. - С. 207.
юо. Євтимович В. Полковник Петро Болбочан і його останні дні:
сповідь судді Кривицького // Українське козацтво. - 1976. - Ч. і
(35). - Січень-березень. - С. 17-18.
101. Макаренко Г. Вказана праця. - С. її.
102. Мартос Б. Оскілко й Болбочан. - С. 47, 49.
219
юз. Капустянський М. Похід українських армій на Київ - Одесу в 1919
р. (Короткий воєнно-історичний огляд). - Кн. І (част. І і II). - Вид.
друге. - Мюнхен, 1946. - С. 109-110.
104. Мартос Б. Оскілко й Болбочан. - С. 48.
105. Там само.
106. Капустянський М. Вказана праця. - С. по.
107. Середа М. Вказана праця. - С. 16.
108. Центральний державний історичний архів України у м. Львові. -
Ф. 309 НТШ. - Оп.і. - Спр. 2371.- Арк. 1-2. Примітка: Повністю
листи подається в кінці тексту в додатких.
109. Шемет С. Вказана праця. - С. 231; Млиновецький Р. Вказана
праця. - С. 546.
по. Мазепа І. Вказана праця. - С. 208.
ні. Коновалець Є. Вказана праця. - С. 330.
112. Шемет С. Вказана праця. - С. 233-234.
113. Луцький О. Щоденник з України 1918 р. // Сучасність. - Травень
1985. - ч. 5 (289). - с. 95.
Додаток і
Розмова С. Петлюри по прямому проводу з отаманом П.
Болбочаном про перебіг військових подій іо грудня 1918 року
Розмова Головного Отамана з отаманом Болбочаном ю/ХІІ
1918 р.
Болбочан. Дуже радий, що маю з Вами балакати; я сьогодня
тільки вранці приїздив в Кременчуг. Ви вже знаєте про відносини
німців до дорученої мені армії, якщо не знаєте в дрібницях, то мій
Н-к Штабу, котрого я післав до Вас з докладом, все Вам об’яснить.
В додаток до всього, що Вам відомо і що доложе Вам Н-к Штабу, я
Вам можу доложити, що мій плян за послідні дні трохи міняється.
До сеї пори я бився з гетьманцями, большовиками, донськими ко¬
заками і Добровольчою Армією і з німцями тримався вичекуючої
тактики, тепер же мушу стати на активний шлях проти німців, бо
в деяких місцях я вже можу бути сильніший від них. Німецький
фронт зараз є дуже важним, бо Ви знаєте, що німців на цім боці,
особливо на Харківщині, дуже багато і всі такі частини у них тут, що
виконують всі бажання своєї К-ди в точности. Я прошу Вас, Пане
220
Отамане, не забувати, що стадія організації армії у мене скінчить¬
ся тілько 20—22 грудня, і зараз оперірую тілько з тими частина¬
ми, котрі були сформовані раніше, між якими головну ролю грає
в цих операціях 2-й Запоріжський полк, котрий зараз розвернув¬
ся в Республіканську Запоріжську дівізію, останні частини, котрі
недавно почали формуватися, серйозної ролі в активних опера¬
ціях раніш 20—22 грудня проявляти не можуть, не рахуючи старої
Запоріжської дівізії та дівізїї Палія; плян формування доложить
Вам Н-к Ш-бу. Дуже важко з одягою і зброєю, правда все це пок¬
ривається тим великим ентузіязмом між селянами, з яким ідуть
вони в Республіканські Війська. Загальної мобілізації я не роблю
бо нема куди діти людей, краще я зроблю додаткову мобілізацію,
коли буде потрібно; відносно бойових подій можу підкреслити, що
доручені мені Республіканські Війська б’ються як лицарі і скоро на
лівім березі Дніпра, де єсть іще гетьманська влада, то тілько з-за
того, що німці з переважними силами дуже перешкоджали нам,
підтримуючи гетьманську владу. Я прошу Директорію надіятись,
що дуже скоро на всій Лівобережній Україні у нас не буде ніяких
перешкод, бо з німцями скоро начнем інакше балакати, це війсь¬
кові справи. Відносно гражданських справ скрізь установляється
влада, що була перед гетьманом, працюю, в тіснім зв’язку зо всіма
громадянськими колами. Робітники як у Харкові, так особливо у
Донецькім басейні находяться зі мною в згоді, окрім большови-
ків. Робітникам я розрішив робітничі дружини у кількости 2600
в Донецькім басейні і до 8оо людей в Харкові, дав їм зброю інс¬
трукторів старшин. Це елемент, котрий цілком на нашій стороні.
О призначенні Губерніяльних комісарів допомагав Національний
Союз. Дуже Вас прошу, порайте мені, кого призначити Губерніяль-
ним Комісаром Харківщини, ця справа дуже важна, а кандідатів у
мене немає. На місцях у Губерніях, де ще не походили Республі¬
канські Війська, де-не-де є анархія, але селяне, як тілько узнають,
який повинен бути порядок, введений Директорією, то підтриму¬
ють спокій і вичитують. Відносно дипльоматичних зносин я пос¬
лав письмо через Нідерландського консула міста Харків військам
Антанти, котрі висадились в Севастополі. Копію цього письма я
надіслав Вам, збіраюсь надіслати делегацію в Севастопіль, на днях
221
послав нове письмо Антанті через того ж Нідерландського консу¬
ла, котрий інформував Союзників про зносини німців з большо-
виками. Нідерландський консул, з свого боку, дуже гаряче взявся
за нашу справу і теж має відомосте, що Харківський 1-й німець¬
кий корпус хоче пустити большовиків на Харківщину, в Донець¬
кий басейн для боротьби з Союзниками. Нідерландський консул
збірався сьодня або завтра пробратися до Кременчуга, щоби від
себе побалакати по дроту з вищим представником Нідерландсь¬
ким в Києві і передати через нього Союзникам про німецькі події.
Німці йому з Харкова забороняли балакати з Києвом; між ин-
шим, консул сказав мені таку фразу: «я Вас запевняю, що Антанта
пришле Вам свій отряд як допомогу проти німців і большовиків».
Здається, що я кончив, маючи на увазі, що мій Н-к Ш-бу зараз по¬
винен бути у Вас, і Ви все узнаєте, моя політика досить гуманна,
до сеї пори об’ясняється тим, що всі наші вороги находяться під
захистом німецьких штиків, якби я свою політику змінив раньше,
то німці уже давно б ліквідували всю нашу Національну справу.
На лівім березі, Ви знаєте, що німці хотіли мене заареш-тувати в
Харкові, но агентура мене спасла, та і взагалі про це навіть не слід і
балакати. Не дивлячись на те, що Скоропадський сипе міліонами,
щоб мене доставити в Київ, ми скоро всі будемо в Києві і Скоро¬
падський буде в наших руках. Я теж слухаю Вас, Пане Отамане.
Може, деякі питання я упустив.
Головний Отаман.
Я радий, що нарешті маю можливість говорити з Вами.
Перш усього від імени Директорії і від свого дякую Вам, Вашим
помішникам і славним козакам підлеглого Вам республікансь¬
кого Війська за успішну боротьбу з прислужниками гетьмансь¬
кої влади і твердо вірю, що в найближчі дні вся Україна буде
під владою Директорії. Мені доложили, що Ваш Н-к Ш-бу вже
в Козятині я його ще не бачив, він одержить докладні інфор¬
мації і вказівки з якими негайно виїде до Вас. До його приїзду
вважаю необхідним проінформувати Вас.
і. По мотивам політичним Директорія заінтересована, аби
Київ був взятий нами якнайскорше, так само і Одеса, в зв’язку
з цим мною даний наказ Полковникові Філатьєву, що командує
222
Одеською групою, в найближчий день захопити, Одесу до прихо¬
ду військ Антанти. Сьогодня одержав повідомлення, шо Філать-
єв взяв Терашпіль і наблизився до Одеси передовими отрядами
за 40 верств. Флянгова група його під командою Грігорьєва роз¬
виває одночасно наступ на Херсон і Миколаїв. Наказ Осадному
корпусові, що обложив Київ і почасти переправився на лівий
берег, дається в тому смислі, щоби штурм Києва в найближчий
день вже відбувся, ось через що я позавчора й давав наказ Ком¬
кору Кудрявцеву форсіровать наступ на Київ по лінії Ромодан
Київ для того, щоб Ваші збиті і дісціпліновані частини підпер¬
ли молоді формування, котрі переправились на лівий берег і в
котрих я не дуже певний.
2. Німці провадили віроломну політику до нас і, проводячи
переговори, разом з тим хотіли приступити до захоплення на¬
ших комунікаційних і операційних ліній в тилу розположення
Осадного корпусу: щоб упередити це, ми приступили до обез-
броєння німецьких гарнізонів і проїзжаючих ешелонів. За два
дні нами обезброєнонімецькі залоги в Бірзулі, Жмеринці, Вин¬
ниці, Козятині, Попільні, Фастові, Білій Церкві, зараз іде обез-
броєння в Умані і Христинівці. Сюди не входять обезброєння
ешелонів яке ми зараз робимо і за допомогою якого поповнює¬
мо недостачу зброї. В зв’язку з політикою німців Директорією
пред’явлено ультіматум німецькій Обер-Команді і Великій сол¬
датській Раді в Києві. В тексті ультіматум дословно буде пере¬
даний Вам після моєї розмови додатково.
Зміст ультіматума містить в собі вимогу повного нейтралі¬
тету з боку німців, в противному разі ми оголошуємо їм війну і
закликаємо все населення до боротьби з ними. Я маю вражіння,
що цей ультіматум трохи охолодив німців, бо вчора приїздили
неофіціяльні представники їхньої солдатської Ради і прелюмі-
нарно приняли ті умови, які їм було запропоновано; сьогодня
увечері мають прибути офіціяльні представники Обер-Коман-
ди з Києва для ведення переговорів, але до того часу ми про¬
вадимо з ними рішучу боротьбу і навіть в цю хвилину, коли я з
Вами говорю під Бердичевом іде бій з ними, щоб ліквідувати їх
віроломний виступ, в результаті котрого вони вночі обезброїли
223
частину нашого гарнізону і заарештували Коменданта і иншу
старшину.
Пропоную Вам на лінії розположення Ваших Військ вжити
відповідних заходів для паралізування можливої небезпеки і
для того, щоб їм показати нашу зростаючу силу. Найкраще ро¬
бити вночі, в разі успіху Ви збільшите кількість зброї, яка Вам
так потрібна.
3. Справа з Антантою стоїть так: наш представник Націон.
Союзу, бувший Міністр пошт Сідоренко, одержав від Амери¬
канського посла в Ясах запевнення, що Америка і Англія, безу¬
мовно, визнають Самостійну нашу Республіку при умові лікві¬
дації гетьманщини нашими власними силами, але до приходу
військ Антанти. Щодо Франції, то вона стоїть за федерацію Ук¬
раїни тілько через те, що боїться банкротства Росії того, що пів¬
ніч Росії не заплатить боргів, винуватих Франції, але з погляду
Американського посла фінансові моменти в Українській справі
не являються рішаючими. В зв’язку з цим повідомляю Вас, що
вчора нашою радіостанцією у Винниці перехоплена радіотелег¬
рама Американського посла в Київ, в якій говориться, що фран¬
цузький Консул Одеси ЕНО не є уповноважений представляти
політику Антанти. ЕНО провадить справу в Українському пи¬
танню сепаратно і на власну відповідальність з таким розрахун¬
ком, щоби поставити і Україну, і Держави Антанти перед фак¬
том. Наше завдання ставити Антанту перед тими фактами, які
ми будем створювати своїми силами, по тому, Пане Отамане, зі
всього сказаного випливають льогично слідуючі висновки: зараз
ми повинні мати військову силу, яка б стояла на сторожі інтере¬
сів нашої Державної Самостійности і била б не тілько гетьман¬
ців, але давала рішучий отпір і приймала профілактичні засоби
відносно німців, що завважають нам піддержкою гетьманської
влади. Одночасно ми повинні бути готові і до активного отпору
Антанті, коли вона буде нав’язувати нам свою волю і насильно
тягти в московське ярмо. Цю точку погляду і Ви, яко представ¬
ник висілої військової влади на лівому березі, котрому прихо-
диться вступати в ріжні стосунки з представниками нейтраль¬
них держав чи держав Антанти, повинні розвивати і рішуче в
224
цьому смислі висловлювати яко погляд Директорії. В зносинах з
Антантським військом, коли до того прийдеться, ніяких авансів
їм не давати і висловлювати той погляд, що ми з ворогами Ук¬
раїнської Державности будемо боротись до останнього чоловіка,
бо тілько Державна самостійність України може забезпечити
політичну волю населенню України, а селянам дати землю. Для
того щоби наша позиція в цій справі була сильною, треба при¬
скорити за всяку ціну створення військової сили не тілько шля¬
хом добровольчиських поповнень, але і мобілізації. Вказівки з
приводу мобілізації одержить н-к Вашого Штабу.
4. Я гадаю, пане Отамане, що Ви повинні зробити все, аби
зайняти Крим і в першу чергу Дебальцеве. Я маю доклад від
представників запоріжських залізниць про значення дебаль-
чивського району для цілої України щодо постачання вугілля
і наказую Вам подбати про те, що, як тілько будуть заняті ст.
Дебальцево і инші в цьому районі, то негайно розпорядитись
про висилку на Правобережну Україну певної кількости валок,
навантажених вугіллям, в противному разі нам загрожує вели¬
ка небезпека від недостачи на Правобережній залізниці палива
для паровозів.
5. Поки я поставлю Вам кілько конкретних питань по вій¬
ськовим справам, вважаю необхідним поінформувати Вас, що
справи порядкування цівільною владою треба полагоджувати
в тісному контакті з місцевими хвіліями національного союзу.
Справа призначення Комісарів це є прерогатива відповідних,
органів Директорії, і Ви можете по порозумінню з Національ¬
ним Союзом призначати цівільних Комісарів тілько тимчасо¬
во, подаючи кандідатури на затвердження в Директорії. Щодо
Харківського Губерніяльного Комісара, то моя особиста думка,
що кандидатура інженера Тимошенко буде прийнята Дирек¬
торією прихильно, з приводу цього я знесусь з Директорією і
Вас повідомлю.
6. Необхідно якомога ширше, не жалкуючи грошей, поста¬
вити справу інформації про події, про працю Директорії, про
завдання нашого руху, про вікові наші успіхи шляхом відозв,
оголошень і т. д. З цього приводу я настоював би, пане Отама¬
225
не, щоби Інформаційне Бюро при Вашому Штабі розвинуло б
якнайширше працю і енергію.
7- Для Директорії потрібні гроші, отже, слід, аби Ви, зай¬
маючи нашими військами певні міста, де є казначейства, ро¬
били виємки з них, посилаючи підмогу і для Діректорії в уста¬
новлені пропорції. Тепер прошу повідомити мене, чи форсірує
Сіра Дівізія Палія наступ на Київ по лінії Бахмач — Київ. Коли
ні, то треба, аби вона до цього приступила і мала на увазі не
тілько залізничу колію, але і Чернигівську сошу, по котрій, як
у нас є відомости, тікають з Києва гетьманські прислужники і
котру вони думають використати й далі. Тепер прошу коротко
мене повідомити, чи можете Ви без шкоди для.Ваших опера¬
цій на Слобожанщині форсірувати певними частинами наступ
на Київ, взявши на увагу те, що наші частини вибили німців і
гетьманців зі ст. Драбово і що частина наших військ вже пере¬
правлена на лівий берег в районі Боришполя.
Отаман Болбачан. Перш всього прохаю Директорію зро¬
бити безпосереднє розпорядження у всі банки, аби вони по пер¬
шому моєму требованню видавали половину наличности мені,
це розпорядження необхідно для морального оправлення, бо
иначе прийдеться брати силою.
Головний Отаман. Таке розпорядження Директорія уже
видала і текст його, коли в Вас немає, я накажу вам передати сьо-
годня по прямому дротові.
Отаман Болбачан. і. Особливо це необхідно для харківсь¬
кого банку.
2. Інформаційне бюро у мене мається і тепер тілько поши¬
рюється.
3. Полковник Палій тримає широким фронтом по лінії Бах¬
мач — Ромни. На днях сам буду у нього, провірю справу на місці.
Для загальної справи Республіки, навіть аби це перешкоджало
Слобожанщині, я повинен самі певні свої частини кинути на
Київ, тоді наші руки будуть розв’язані. В тім напрямку мною вже
робляться всі заходи і авангарди Республіканської Запоріжської
дівізії, котра буде брати Київ, ще вчора увечері розбили гетьман¬
ців і німців під Ромоданом, і сьогодня повинні були зайняти Ро-
226
модан. Гетьманці над нашими полоненими почали знущаться.
Для мене новинка, що я повинен брати Крим, бо до цеї
операції я зможу приступити не раніше, як через тиждень.
Відносно Комісарів: всі призначення Комісарів і Комендантів
робляться мною тілько по згоді і по рекомендації з органами
місцевого самоврядування і філіями національного союзу. Де-
бальцево буде зайнято. Формування війська будуть поширені.
Прохаю зробити розпорядження, аби надіслані кандідати на
Губерніяльного Коменданта Харківщини. 2/. Де кілько штаб¬
них старшин, з/. Із бердичівського і житомирського складів
надіслати мені бо кулеметів ЛЮІСА, бо кулеметів МАКСІМА
або КОЛЬТА, до юооо рушниць, 24 легких гармат і 8 важких.
Потім передайте Директорії: від усього Республіканського вій¬
ська Лівобережної України найщиріше привітання. Запевняю
Директорію і Вас, пане Отамане, що ми своє діло з честю до¬
ведем до кінця.
Головний Отаман. Добре, привітання Директорії пере¬
дам. Тим часом дякую Вам і всім козакам від імені Директорії
за запевнення і привіт; по змозі всі Ваші прохання виясню і сьо¬
годня ж дам ту чи иншу відповідь.
Зазначаю, що наступ на Київ буде провадитись раніш, ніж
Ви будете готові; держіть постійно зв’язок зі Штабом Головної
Команди, щоб завше знав, де ви є, а тепер прощавайте, зараз
Вам будуть передавати текст ультиматуму Директорії.
Джерело: ЦДАВОВУ: Ф. 1429. - Оп. 5. - Спр. 12. - Арк. 21.
Додаток 2
Доповідь отамана П. Болбочана
Головному отаману С. Петлюрі
через генерала О. Осецького
ю січня 1919 р.
Доброго здоровля пане Отамане! Я Вас попросив до дро¬
ту по дуже важним екстренним справам, котрі відкладати не
можна ні на одну годину. В той раз я повідомляв Вас про дуже
227
скрутне моє становище, котре з каждим днем ставало все гірше
й гірше, а тепер воно катастрофічне.
Запорізький корпус основна сила Української армії, але яка
б не була сила, вона має свої границі. Запорізький корпус з са¬
мого першого дня перевороту, себто з 17 листопаду, безмінно
працює в бойовій обстановці, не кажучи про те, що й до того дня
він весь час був у бійках з большевиками. То я й настоював весь
час дати мені до цього корпусу хоч 4 полки Галичан. Останні
два тиждні це період самого сильного бойового напруження.
За Харків Республіканська дивізія і і[-ий] Дорошенківський
полк бється особливо по лицарськи. Після опущення Харківа
бої не припинилися ні на одну годину - приходилося здержу¬
вати весь час дуже гарне військо ворога значно переважаюче
кількостю. Вчора у нас були.дві бійки дуже удачні, ми розбили
великі сили ворога. Але ворог настойчиво продовжував насува¬
тися свіжими силами, а сьогодня великими силами він цілий
день вів наступ по всьому фронту. Скрізь ворог був розбитий, а
в районі станції Мерчик-Максимівка ворогові удалось оточити
і[-ий] піший Республіканський імені отамана Болбочана полк.
Славетний полк цілий день вів нерівний бій і до вечера почти
весь був знищений. Забиті всі найкращі старшини і козаки. В
даний мент полк майже не істнує. Замінити його не маю чим,
всі останні полки теж бються. Всі змучені, люде на ногах не три¬
маються. Піддержки не знаю звідки взяти. Весь час дивився на
Київ, гадав, що Київ мені що небудь допоможе, але нічого від
нього не маю. Тепер я рішив спасти останки дійсних Українсь¬
ких героїв і патріотів, це останки Запорізського корпусу. Ми пе¬
ред батьківщиною свій обовязок виконали чесно, а як хто нас
буде в чім небудь обвинувачувати, хай робе це той, хто більше
нас зробив для батьківщини... Накажу Люботин опустити. Мій
шлях відхода - на Полтаву, а частина піде на Лозову-Катери¬
нослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко.
Я гадаю, що Україна ще ніколи не переживала такого скрут¬
ного становища, як зараз. На нас насуваються російські боль-
шевицькі війська над організацією котрих працювали цілий
рік найкращі старшини генерального штабу російської армії.
228
Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою
йде знищити все те, що підтримує Україну. Вороги відверто пе¬
редають, що їм необхідно знищити мій Запорожський корпус,
котрий для росіян найстрашніший, як строго національний
(особливо Республіканська дивізія).
Окрім російських большевиків, куди не повернись, у мене
скрізь фронт - то свої хатні вороги, котрих необхідно во імя
всього святого знищити (українські большевики, українські мо¬
нархісти, авантюристи...). Таким є Махно на Катеринославщині,
котрий примушує мене відділяти міцний загон для боротьби з
ним і як тільки вдасться кінчити з ним, у Прилук піднімає го¬
лову Ковтун, котрий має досить сильний відділ. Багато таких
героїв працюють по всієї Україні, нищать її, з ними приходить-
ся боротися, а сили все зменьшуються. Багато допомогли в цій
справі добродії Шинкар і К°. З Дончаками бійки припинилися,
але становище з нами не вияснено. Добровольці посуваються
на Славянськ і теж рвуть мої сили. Підкреслюю, становище ка¬
тастрофічне. Необхідно Київу кинути всі балачки, необхідно
оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя, необ¬
хідно ввійти у зв’язок з Донським військом проти большевиків,
необхідно запитати Денікіна, чого його армія від України хоче,
з союзниками негайно треба порозумітися і стати з ними в ре¬
альні відношення, необхідно визвати часть війська Галичан і
післати сюда. Раніш я просив 3-4 полки, то було раніш, а тепер
давайте уже 2 дивізії в повній організації. Через тиждень двох
дивізій буде уже мало.
Ви мені скажете, що у мене є багато полків окрім Запо-
роізького корпусу, - так, пане отамане, маю дуже багато ріж-
них полків, але всі ці полки треба поставити хоч на один місяць
в нормальні умовини, на кождий такий полк дати по кілька
старшин і козаків Запорізького корпусу, котрі навчали б, кож¬
дий день пороли б половину так званих “товаришів”, а деяких
і розстрілювали, а через місяць будуть розкішні. На превели¬
кий жаль я не можу виділити з Запорізького корпусу ні одного
старшини, або козака, бо цих героїв не багато і потрібні вони
для великого діла.
229
Хай Київ заворушиться, хай всі відверто подивляться не¬
безпеці в вічі і тоді побачите, що треба йти не на компроміси
з большевиками, а рішуче з ними боротися. Може я не в курсі
всіх справ, може Київ на що небудь сподівається, тоді скажіть,
аби й я знав. Край нищиться заклятими ворогами України, га¬
яти часу не можна.
Не хочу допустити, аби всі події минулого року точ в точ
повторилися і в цім році.
На Вас, пане отамане, дивиться вся Україна. Я скінчив.
Отаман Болбочан.
P. S. Доклад цей робив отаман Болбочан дня іо січня 1919
р. в м. Полтаві. Отамана Петлюру викликати було неможливо,
тому від його імені доповідь прийняв ген. Осецький (тоді війсь¬
ковий міністр - Б. П., Ю. Є.). ,
Джерело: Центральний державний архів вищих органів
влади та управління. - Ф. 3866. - Оп. і. - Спр. 63. - Арк. 2, 2
зв., з, з зв., 4.
Примітка авторів: Доповідь написана від руки, власноруч
самим П. Болбочаном, з його ж підписом.
Додаток з
Лист
полковника П. Болбочана до Отамана С. Петлюри
від 26 січня 1919 р.
Отаманові Петлюрі, членам Директорії,
Начальнику Генерального Штабу, Голові Національного
Союзу,
Голові партії соціалістів-самостійників,
копії для відому отаманам Грекову, Коновальцю,
Полкам Республіканської дивізії, в часописи
українські та російські.
Я просив, аби до мене хто-небудь прийшов, аби запитати
про мою зраду та про мої злочинства. Але видно всім Вам сором
230
мені в вічі дивитися, бо Український уряд всі свої помилки рі¬
шив взвалити на мою шию, аби я за всіх відповідав, як зрадник і
злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче. Всі Ви замість того,
аби покарати за самостійний мій арешт, Ви санкціонуєте його
і тим даєте право щирим авантюристам (Волох, Вірко, Ковтун,
Махно, Тютюнник і т. п.) продовжувати свої каїнові діла.
За що я заарештований? Я прохаю відповіді. Може за те, що
вже іб місяців активно борюся за права самостійної України?
Може за те, що зумів збудувати міцну військову частину і зумів
оборонити її, як від посягательства безталанного міністерства
Голубовича, так і від лихого і зрадницького режиму Гетьмансь¬
кого і його замаху. Може за те, що в важкий час Гетьманського
режиму не боявся дати місце в своєму полку Січовим Стрільцям.
Може за те, що по першому заклику Директорії я енергійно під¬
нявся до повстання і своїми діями рішив судьбу повстання на
всій Україні. Може за мої гучні перемоги. Може за те, що я пе¬
редбачав, що за повстанням буде анархія і вимагав організова¬
ності, а не демагогії і не боявся це Вам в вічі казати. Може за те,
що я, коли прибув до Києва в грудні, відверто сказав, що свої¬
ми силами не зможу утримати Лівобережної України, і требу-
вав для цього чотири полки галичан. Нарешті, хоть що-небудь
просив. Цю допомогу Ви мені обіцяли через два тижні, а деякі
дрібні частини негайно. Я сподівався, що допомога буде дійсно
надіслана і чекав її, але пройшов майже місяць, допомоги не
було, а події розвивалися швидким темпом. Мої люди вибили¬
ся з сил своїх, не могли на ногах триматися від безперестанних
боїв, а також і морально були підірвані. А може за те я заареш¬
тований, що зразу дав зрозуміти, що ті люди, котрі засіли в Ге¬
неральному штабі по більшості не фахівці, а такі як Тютюнник,
то просто дрібний інтриган і нечесний чоловік, бо якби він був
чоловік чесний, то будучи молодим старшиною, мало знаючим
військову справу, та ще старшина не Генерального штабу, йому
не хватило би нахабства стати на чолі Генерального штабу, а
він став, і став всім заправляти і все не на користь України, а на
користь своєї дешевої натури, і за нього самі за себе кажуть його
розпорядження і особливо його поводження в Полтаві.
231
Що всі Ви робили? Може скажете організовували в тилу
армію. Ні, Ви не тільки самі не організовували армії, а руйну¬
вали армію, руйнували дисципліну, мало того, - старалися па¬
ралізувати навіть організацію моїх частин і всякими засобами
провокувати моє чесне ім’я в Києві і скрізь. Може за те я зааре¬
штований, що коли я побачив, що Київ не хоче вислухати мене
і відмахується від мене, як від назойливої мухи, в той час, коли
я підкреслював страшенну небезпеку для України і коли за це я
требував кинути балачки, проводити міцну владу і діло робити.
Я знаю Києву це було не по нутру і знаю, що всі зі мною згоджу¬
валися про тверду владу, але боялися відверто про це сказати
(окрім Січових Стрільців, але їх не слухали), бо, бачите, це буде
проти демократичних і розгнузданих принципів, бо бачите,
всіх діячів може скомпроментувати в очах народу і вони, бідні,
можуть свої посади втратити, а ще проще діячі наші може прос¬
то не здатні керувати і діло робити, а тільки балачками займа¬
тися... В останній час перед здачею Полтави, коли я побачив,
що мої частини вже абсолютно не боєздатні, я відверто сказав
в докладі Отаманові Петлюрі, що без допомоги Антанти Украї¬
ну ми не спасемо, а одночасно з цим пропонував організувати
армію дійсну, а не в такім напрямку, як пропонував Осецький,
Тютюнник і К°. Скажіть, будь ласка, що Ви зробили доброго за
весь час? Скажіть, чи було хоть одно Ваше розпорядження з са¬
мого початку повстання, а не популяризація Ваших імен і не
руйнувало би армію, з чим я боровся весь час?
Скажіть-но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою,
що Україна пропадає і що треба зараз зробити для того, аби
спасти її?
Ви видали Декларацію, може цим Ви спасали Україну Бід¬
на Україна, ми боремося з більшовизмом, весь культурний світ
піднімається на боротьбу з ним, а Уряд Український іде назуст¬
річ більшовизму і більшовикам.
Ви не хочете уявити, що це для України кошмар.
Давно я відчував, що Київ проти мене щось затівав, але ос¬
танній час я рішив їхати до Києва виявити становище і проси¬
ти звільнити мене від посади, о чім я просив по дроту Отамана
232
Петлюру ще з Полтави, але він. не хотів вислухати мене до кін¬
ця. 22 січня я мав їхати до Києва, а в 5 годин ранку 22 січня я був
заарештований Волохом, котрий грав в дудку з Тютюнником,
Вірко, і К°. Після арешту я не хотів кровопролиття і не дозво¬
лив Республіканській дивізії йти на Волоха і не хотілося губити
людей, бо діло і так буде згублено. Всі мої плани по організації
над котрими я працював зі старшинами Генерального штабу,
дійсно відповідавшими своєму призначенню, як фахівців, всі ці
плани зруйновано і все піде на нуль.
Мене привезли до Києва як злочинця - за що... Чого ви не
судили мене за всі мої перемоги? Місяць назад, а може трохи
більше, мені лунало по Києву гучне “Слава!”. А чого же ви за¬
раз не кричите мені “Ганьба!”. Може не хватає сміливості, може
сором... Наберетеся хоробрості. Самостійники, начинайте, да¬
вайте тон!
Нарешті, я запитаю Вас - хто з вас кращий за мене, хай той
кине камінь перший. Хто з Вас більше діла робив, а не нагово¬
рив тільки його...
Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з Ук¬
раїни - я заслужив цього, я требую цього, бо я ні в чім не вину¬
ватий, а, навпаки, Ви всі винуваті, бо Ви не можете розбиратися
в самих простих життєвих питаннях, а лізете в Міністри, лізете
в керівники Великої Держави, лізете в законодавці, замість того
аби бути Вам самим самими звичайними урядовцями і писця-
ми. Ви зовсім не думаєте про те, що маса зараз тільки тішиться
Вашими демагогічними викриками, та то вже не вірить Вам і
хоче скинути Вас - зараз вже є звичка і досвід.
А в повіти та губернії кого Ви посилаєте? Таких як і Ви самі;
а як де-небудь попадеться людина порядна і працьовита Ви спі¬
шите замінити таких. Подивіться, що уявляють з себе повітові
комісари і коменданти. Похожі на Вас, більшість такі, як і Ви. В
повстанні я казав Вам не ламати адміністративного апарату, мі¬
няти тільки головних керівників. Ви не згоджувалися. Ви сліпі
були і тільки твердили, що все, що напоминає гетьманське му¬
сить згинути, але для того необхідно було дати зараз же що-не-
будь нове, і ніяк ви не хотіли вірити мені, що повстання мож¬
233
на було провести організовано, а не анархічно не викликаючи
анархії - а можна було! Я в своїм районі почав було успішно
проводити організацію повстання, а Ви помішали, бо Вам необ¬
хідний був пожар. Перед повстанням я боявся, аби не повтори¬
лося безладдя, котре було при Центральній Раді і Міністерстві
Голубовича - “а ні, - казали ви всі, - цього вже не буде, ми вже
навчені”. Хіба навчені!
- Ой, багато треба ще Вас вчити...
А Ви, організатори армії, хочете бути розумнішими від усьо¬
го світу... Ні, добродії Осецький і Тютюнник, а колись ще був і
Жуківський, тільки дурень думкою тішиться, навіть більшовики
кинули той шлях, на який Ви зразу думали піти, але, правда, не
виходить нічого... Краще би Вам не братися за своє діло...
Україна повинна червоніти перед усім світом за свій уряд,
який очевидячки веде Страну до погибелі. На одній нараді
представників з Полтавщини і Харківщини в Полтаві, один із
найавторитетніших представників українського громадянства,
звертаючись в бік есерів сказав: “Подивіться, що з себе уявля¬
ють наші міністри, - як не кретин, то подлєц”.
Так буде до тої пори, поки всі Ви громадянські представни¬
ки не скажете: “Я перше всього українець, а потім вже партій¬
ний діяч, потім хоть готтентотської партії”.
Я закінчив. Требую для себе свободи, я її заслужив. Ви му¬
сите мене випустити, але все-таки працювати з вами більше не
буду - нам не по дорозі”.
Отаман Болбочан.
26 січня 1919 р. Київ, Отель “Континенталь”, № 22
Джерело: Центральний Державний архів вищих органів
влади та управління України - Фонд 3866. - Оп. і. - Спр. 63. -
Арк. 5, 5зв, 6, 6-зв, 7, 7-зв, 8, 8-зв, 9.
234
Додаток 4
Лист полковника П. Болбочана
Головеому отаманові Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-
міністру, начальнику Генерального штабу, голові Національно¬
го Союзу, голові партії самостійників, командиру Осадчого кор¬
пусу і копії - отаману Греківу, отаману Шаповалу, полковникам
Республіканської дивізії, в часописи українські і російські.
10.02.1919 р. м. Станіславів,
Отель «Уніон»
Необхідність примушує мене додати декілька слів до свого
першого відкритого листа.
Всім Вам відомо, панове, що я сидів заарештованим в № 22
отелю «Континенталь» і весь цей час (24-31 січня включно) я до¬
бивався кого небудь бачити з наших військових, або загальних
керівників, аби запитати за що я був заарештований. Ніхто не
хотів зайти до мене, всі боялися, бо ніхто не міг відповісти на моє
запитання «За що?». Один військовий міністр отаман Греків не
боявся зайти до мене і ще мене запитати «За що Ви заарешто¬
вані?» Але отаману Греківу ми завши вірили і віримо.
Звертався я до отамана Петлюри, кілька разів. Один раз лис¬
та надіслав йому - ніякої відповіді і прийняти мене він теж не
хотів, а зайти до мене не було що і думати, не дивлячись на те що
жив отаман Петлюра рядом з моїм номером, через стінку № 21.
Всі до кого я би не звертався відповідали «нема дома», «зайня¬
тий» і т. ін., (Коновалець, Мельник, От. Петлюра, Чайківський...).
В той час за малим виключенням, головними керівниками армії
були фендріки, до которих тяжче було добитися ніж колись до
Гетьмана Скоропадського. Ну не хтів Петлюра прийняти мене.
Хай буде так, бо я зрадник, але він не хтів прийняти навіть і мою
дружину, коли вона хтіла виявити, у кого шукати права віднос¬
но розбійного трусу, которий зробили у неї січовики в Києві, і
ограбили все, що в неї було - трус був по ордеру старшини Чай-
ківського.
235
Пане отамане Петлюра! Я весь час молився на Вас, я навіть
забув руйнуючий Ваш наказ по армії, которий Ви віддали в груд¬
ні 1917 року, і котрим Ви надовго знищили молоду українську
армію і підірвали у неї національну ідею. Я не хтів згадувати про
цей наказ, я думав, що життя Вас перемінило, але я помилився
і тепер, коли Ви не хтіли оцінити обстановки, і не хтіли вірити,
що Україні загрожує страшенна небезпека, я можу сказати, що у
Петлюри було щире бажання «збудувати тільки «Ореол Петлю¬
ри», а не «Ореол України», аби цей ореол не пропав, Ви рішили
скинути свою вину на Болбочана. Не вірю я більшій кількості
Ваших співробітників і деяким з тих, котрі стоять на чолі Рес¬
публіки - зараз такий час, коли хата горить, а хто хоче гасити
пожар тим, що буде дути на вогонь, той уже не діяч, той уже або
хлопак, або авантюрист, або кретин, або подлєц. Ви окружили
себе ієзуїтами, інтриганами, котрі строго проводять необхідну їм
тактику. Прошу Вас, пане отамане Петлюра, скажіть по щирості,
що корисного Ви робите для армії? Коли я сидів в «Континен-
талі» заарештованим, я серцем відчував, що армією правлять ті
дрібні авантюристи, ті фендріки, ті інтригани, котрі окружають
Вас, а Ви в їх руках просто маріонетка.
За весь час перебування в Києві, ні я, ні представники Респуб¬
ліканської дивізії, не могли виявити причину мого арешту і тіль¬
ки всі від мене і представників Республіканської дивізії тікали,
навіть балакати боялися, бо ніхто не міг відповісти на запитання
«За що я заарештований?». Отаман Петлюра казав: «слідство по-
кажить», і значить мене заарештували для чогось, а слідчі вже
будуть вишукувати яку-небуть причину. А все таки, за що я за¬
арештований?! Весь час я продовжував запитувати, бо бачите, я
сподівався, що находжуся в правовій державі і сподівався, що все
таки у влади найдуться порядні люди. Але багато Україні прий-
деться пережити поки вийде вона на правовий шлях.
Один з добродіїв фендриків, оточуючих пана Петлюру, пан
Чайківський, висловлювався, що я обвинувачуюсь між іншим і
в тім, що я колись то, де то, прощаючись з мадам Г. (жінкою ко¬
лишнього флігель-ад’ютанта), поцілував її руку, безумовно, пане
Чайківський, обвинувачення дуже велике і слава Богу, що про це
236
не довідалася Верховна Слідча Комісія, а то зараз підняла світо¬
ве діло. Так то, так, пане Чайківський, а все таки ганебний трус
зробили на квартирі, де були речі моєї дружини, по Вашому на¬
казу і ордер був підписаний Вами. А відрекалися?! Безумовно,
так і треба, але уявіть собі, що Ви знайшли які-небудь документи
компрометуючі мене, або ті самі 120 мільйонів - тоді як Ви думає¬
те - тоді теж відрекались би Ви? Тепер же тільки і треба відрека-
тися, казати що трус був самочинний і бути задоволеним тим, що
ограбували всю квартиру і взяли не тільки те, що складало цін¬
ність загальну, котре збиралося у мене і дружини роками, але і
фамільне наше добро забрали, котре для Вас зовсім не має ніякої
ціни - портрети, письма, документи старі, стара і нова зброя, і з
ними Ви забрали у дружини останні гроші. Ви забрали у неї плат¬
тя, різні речі, всю мою зброю, навіть ті плаття, котрі Ви не взяли,
Ви їх порвали - все це теж для політичного моменту було необхід¬
но? Трус Ваш був подібний на набіг розбійників. Зараз ви кажете,
що трус був самочинний і всі Ви цим ще більше себе компрометує¬
те. А міліція, а протоколи в час трусу, а самий законний за Вашим
підписом ордер?
Пане Чайківський і К°! Чого Ви шукали у мене і взагалі, чого
Вам від мене треба? Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не
зможе терпіти авантюристів і кар’єристів...
А Директорія від моєї справи відмахується, то справа війсь¬
кова, кажуть вони, а голова Директорії пан Винниченко сказав:
“Отаман Болбочан не є винуватий, але штаб його дійсно був
складений з росіян, контрреволюціонерів і всяких там злочин¬
ців, а Болбочан, як людина слабохарактерна і попав під вплив
штабу” - і багато дечого такого казалося на конгресі...
Пане Винниченко! Мого штабу Ви не знаєте, не знають його
всі ті, котрі обвинувачують його і мене. Ви не знаєте, що в моїм
штабі були дійсні фа-хівці, чесні працівники на користь Украї¬
ни, котрі працювали під постійним моїм впливом. Якого ж я
характеру, про це краще всього каже моя активна діяльність на
протязі іб місяців.
Але замість того, щоб голова Директорії вів безпідстав¬
ні балачки, Вам, пане Винниченко, слід би було перше всього
237
розібрати мою справу, а як ні, то трохи познайомитись з нею,
добре було і мене допитати. Це можна було зробити, бо я зай¬
мав, безумовно, високу посаду і після цього всього виступати
на конгресі, хоч з яким-небуть матеріалом, а не з провока¬
торськими чутками. Я гадаю, що авторитет і обов’язок людини,
котра займає найвищу посаду в державі, вимагає завжди бути
державною людиною, завжди стояти на правовім грунті. А чи
може так хотіли “товариші - фендріки?”.
Просив я аби відпустили мене за кордон, бо чого ж сидіти
на Україні, коли права ніде не знайти, а всім заправляють такі
люди, з котрими працювати неможливо. Мене відправили до
Галичини - чого це так?
Отаман Коновалець і старшина Чайківський кажуть, що
сучасний політичний момент вимагає того... Слухайте, панове,
ми не діти і такі дурниці не слід би і казати. “А що партії ска¬
жуть?” - каже пан Чайківський. Мені сором за тих людей, котрі
такі дурниці кажуть, це казати можуть люди, котрим мій арешт
дійсно був необхідний.
Знаю, що всім Вам дуже хотілося обвинуватити мене за мій
відхід від Харкова і Полтави, і я цього дуже чекав, але Ви побо¬
ялися про це навіть питання підняти по двом причинам: перш
усього Ви всі почували себе страшенно винуватими в цій справі
і побоялися самі над собою суд а, а по-друге, - між Вами навіть
не було дійсно військових людей, котрі зуміли би оцінити бойо¬
ву обстановку (може Тютюнник, може фендріки) і котрі зуміли
би збудувати в цім напрямку проти мене обвинувачення, навіть
якби я був і винуватим. Але ж, хто в цім є винуватий прошу дій¬
сних військових експертів розібратися на підставі всіх докумен¬
тів і доказів свідків.
Слухайте, Ви всі, у кого була влада в Києві (я в такій формі
звертаюся, бо неможливо було розібрати, хто править страною,
а розпоряджалося тоді багато народу, особливо фендріки) так,
слухайте, Вам дуже було необхідно писати про мене всі ті бруд¬
ні видумки, котрі появилися в Київських газетах? Якщо це не Ви
писали, то чого Ви не заборонили писати таку мерзоту? А може
скажете, що і це необхідно було для політичного моменту? Ну
238
добре, а Національний союз? Ви є краса і гордість Української
Республіки! А чи не зацікавило Вас, членів Національного союзу,
що той Болбочан, которого Ви недавно гучно вітали, заарешто¬
ваний, як зрадник і злодій?! Ні не зацікавило? Не прийшло Вам
на думку, що розвинчувати своїх героїв є ганьба і для тих, хто це
робить. Я розумію, я вам був потрібний раніш, а не тепер, коли
Вам здається, що влада уже вся у Ваших руках... Розкішно, а що ж
самостійники?! В чім Ви, “державні мужі”, обвинувачуєте мене?
І за що секретар партії Андрушенко погрожував представникам
Республіканської дивізії - “ми його засудимо, він понесе сувору
кару”. Слухайте самостійники, а за що? Від чого Ви навіть не заці¬
кавилися моєю справою? Чи може для Вас грав роль політичний
момент?! Може в кар’єризмі мене обвинувачуєте? Чи може в тім,
що я щиро весь час підтримував партію самостійників і не боявся
цього в гетьманські часи? Нагадайте тепер самі про все, особливо
нехай пригадають все ті, котрі зараз більш всього нападають на
мене. Багато про Вас, самостійники, не буду писати, бо мені сором
за партію.
А тепер звертаюся взагалі до всіх Вас, стоячих на чолі де¬
ржави. Ви мусите мене реабілітувати - це являється питанням
честі Вашої. Ви мусите дати мені право виїхати за кордон. Ви
своїм провокаторським випадком, безумовно, надірвали мої
сили, як фізичні, так і моральні, і служити я уже не можу, про
що я і рапорт подав у відставку, а окрім цього, я особливо з
Вами служити не буду. Для мене необхідно аби я бачив, що на
чолі Українського уряду стоять люди, практичні фахівці, чесні,
розумні, а не фендріки, авантюристи, інтригани провокатори,
необхідно, аби я бачив, що ті люди поведуть Україну до щас¬
тя порядку і слави, а не до сорому... (підкреслення авторів. - Б.
П., Ю. Є). А може скажете - в армії необхідно служити?! В якій
армії? В тій де дивізіями і арміями керують фендріки, Волох і
К°? Ні цього не може бути! Ви затвердили Волоха командиром
корпусу після того, як він сам оголосив себе командиром корпу¬
су і командуючим армією?! А Ви знаєте, що краще би зробили,
якби командиром Запорізького корпусу призначили не Воло¬
ха, а Махна! Але тепер ще можна зробити і призначити “батька
239
Махна” помічником до “батька Волоха”- буде розкішний кор¬
пус! Ви думаєте, що “батько Махно” гірш від “батька Волоха”?
Запевняю Вас, що Махно, навіть багато краще, більш військо¬
вий чоловік ніж Волох! Можна запросити до праці ще Шинка¬
ря, Григор’їва, Вірко, а тут ще і Тютюнник з Волохом - невелич¬
ка, але тепла компанія.
Нагадую Вам і запитую Вас, хто з вас хотів уявити дійсне ста¬
новище України, хто з вас задумувався на тим, яка доля чекає Ук¬
раїну: Ніхто! Ви всьому світові оголосили війну, Ви чепурилися
перед Антантою і погрожували їм війною, Ви абсолютно не хотіли
рахуватися з Антантою, а на що Ви спиралися, на яку силу? На “то¬
варишів”, на фендріків, на “генеральних” Українських Гіндербур-
гів і “Людендорфів” (Тютюнник і К°, і фендріки і багато інших)?!
Як Ви подивилися на мене коли я відверто требував згоди з Антан¬
тою і негайної допомоги французьким військом. І ніякої відповіді
на свою доповідну Отаману Петлюрі і Директорії не отримав. Ви
думали тільки над всякими сортами соціалізації. Ви особливо ба¬
гато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і допомогти
Вашим московським “товаришам - більшовикам”, аби не показа¬
тися в їх очах протидемократичними. Ви не бачите того, що цим
плодите на Україні таких же “товаришів - більшовиків”, не бачите
того, що через більшовизм ведете Україну до “Єдиної Росії”.
Ви вважаєте мене зрадником за те, що я стояв за негайну
згоду з Антантою і просити у французів допомоги. Всерівно без
цього не обійтися, але чим скоріше, тим буде краще. Але всі
Ви не маєте громадянської відваги про це відверто сказати. Ви
боїтеся проводити тверду владу, порядок і право, бо це, бачите,
буде недемократично, а те, що Україна від тієї занадто демок¬
ратичності буде покрита пожаром анархії Вам байдуже..., коли
наступить уже зовсім тяжкий час... будемо тікати за кордон.
Нарешті можу подякувати Вам за ту “нагороду”, котру я по-
лучив від Вас за іб місяців активної праці і требую від Вас реа¬
білітації і свого чесного імені, требую повернення грошей, речей
і зброї, забраних у дружини моєї і мене.
Під листом підпис: Отаман Петро Болбочан. 10/ІІ-19 р.
м. Станіславів. Отель “Уніон”.
240
Джерело: Центральний державний архів вищих органів
влади та управління України. - Ф. 3866. - Оп. і. - Спр. 63. -
Арк. 11-16.
Додаток 5
Рапорт
військовому міністрові колишнього головнокомандувача
військами Лівобережної України П. Болбочана
від іо лютого 1919 р.
Колишній головнокомандуючий військами Лівобережної
Військовому міністрові України
10 лютого 1919 р.
№ 7
м. Станіславів
Рапорт
Як Вам відомо в ніч з 26 на 27 січня, коли я сидів заарешто¬
ваний в отелі “Континенталь” на квартирі моєї дружини і у моїх
родичів, де теж були речі моєї дружини, був трус по ордеру, під¬
писаному старшиною Чайківським. Трус цей запротоколений до¬
мовим комітетом на фундуклеївській вулиці №62, а трус робили
там на Фундуклеївській, 62 кв. її і в Михайлівськім монастирі 2-й
корпус №29 і 3-й корпус №112. Трус робили старшини Галича¬
ни більшістю. Поводжувались вони як більшовики і розбишаки.
Забрали у дружини гроші - по протоколу 23 тисячі карбованців,
а фактично взято 40.000 (сорок тисяч) карбованців, забрана ма¬
терія, плаття і багато дрібних цінних речей, котрі роками збирали¬
ся, всього речей мінімум на 50.000 карбованців, не рахуючи того,
що в час трусу багато речей було просто пірвано, зіпсовано. Окрім
всього взята моя зброя - стара срібна шабля, самопали три - ве¬
ликий “Маузер” з набоями, “Наган” і “Браунінг” середнього розмі¬
ру. Безумовно, Чайківський і Осадчий корпус будуть відмовляти¬
ся від трусу і скажуть, що то був самостійний трус і т. ін., але ордер
був підписаний Чайківським. Але всерівно мені необхідно знати у
кого ж шукати права?! До Отамана Петлюри я звертався, але він
не хотів прийняти мене і ніякої відповіді я від нього не маю. Теж
241
звертався я до Отамана Коновальця, теж через третіх осіб, бо теж
не прийняв і наслідків ніяких. Я звертався до Вас і прохаю аби дру¬
жині були повернуті гроші і речі, або за речі гроші, а мені зброя.
Підпис: Отаман Болбочан
Джерело: Центральний державний архів вищих органів
влади та управління України. - Ф. 3866. - Оп. і. - Спр. 63. -
Арк. 22.
Джерело: Центральний Державний архів вищих органів
влади та управління України. - Фонд 3866. - Оп.і. - Спр. 63.
- Арк. 17-21.
242
Додаток 6
//j? tivoCb&Us'
Lb&zt*.JU// /4^y
%/ftjk An
Д/кіС
S * Spa#* ■
^ 0 .
Jit' Of/л* . * C* ^ /А
^ &7*Л C.f. 4 j9£LH*y /*//• /ybtJM*'
Чу^І t Д. /<// ЗіїЯ^ІШПі^&ЛИШ1 / "
$**fuvft S&tetytJhayWAla fiwty ^
pAAM CL fit <fX<JfO *0>6tA/tjs/*
j/ /і# T6-4*&y &&£*ty a.^e<*t+S*-^0
jutMs B#JH fu*t jt/Hb мг£/'у*»ш>. $&/.
'hi & Jk^Mr4 £tf-C 3#cLju4vni*4а-м*ьи jui * Hiw* S '
#2^4*4ШШЇ ,$4LM0$&9ie£44UtMs '
lOjAs fhajLtikAUC fa-# $с&^Малш£*/'
CJ! $f $ і{J‘ UA#. 6 Ju fCL fy*S«4*MAs $&/ГИЯ4*І> *0
jK$J}fCttotQ 4j- jafrfrij/tf MUJC0U и$І4 ЄЛ?ЙНлс*СА~
/ H/JUto A, Kt tMiz, ijrtttwu, //</&*/
fCe to нл Jld1 frietuty t /puiu^ti* J&%>
біікя CMbHAOt Ja^wU ft Ji№L>f /r+ct /ОІ-
7626 6MM*4 JHUa. 7</t <% VWUAJL* ^ tyr*
МкАрТШ'іНЛс 91$U*y / aJ?
jd td(HL Wty*<A“*4 ehJjt #o2*txa^ f oc£* A
$fr&6fHML $*- /XL P
f*A* KiCtUZ tfctt* а^'Пг*Ги/^ Л &/£ Xst'Tif*/-
JtHH-нлї Of a fiaJ'i'fi. tjo fffl afaiA, /t&CA^ucu
І УЯ Hxia4 n /^knuiKtHriiaJb f -///Jkitto fS4'Ut<*f£<*~ -
4?joh A Jht4tA (<JL fi/j4 ^ ніJf & 62 a *t >i
'Я ^fi4'U'?h^l£A; i/J+tch£f^ А'Л. „ $A *C£J> ? '
$Cj &*[£h%0J?<u£Ju . les Rjtdtb Mt £*(#кї'>хі, <*- Л**,
JhMAli- fat- Cf&frUA- JUijC* £/yttHbfb Л*£ /*«/Af3.
sJ/tMJb+fbf %fp 0ШІ Ж ' &^sjee£*
243
фіЛ 0Afauia*с / ом. - fn*/ м/*$***? <&f/* +
& р* м ^ а)в ^ J.t&oiu,**. *$»**+' / <y>
щД4€іл£ tccix t<4j.tu.+ Kt 4? £#,+* ***+<•, & м/v J ЛЛ xv^
Csl^A' Stj4 JjbtiueuMu^ fnfpe, ■ jf ftacj^t'T/'jC
НЛ' г/МU ft fty+CuyJ &%, jf
jflt **-//[V’/ & /г#*/Н ЄЛФ1&& к t*r y£ciHA'ftAu ^ /$t, /»**. rt+'StsL* ~
9г^ммл^ Jh 06 / ^ tjf£. З'на./.с^хЛ**** ^?/
St^-4 H* k<4iaf,y /£*y64**f-e-уJ
Су / £/р>Н#Є4с* f+-t* £ /b+jacj /о CutuypwZy /О/wV Vf+ч»
<6 И-&- &&* jo Sc/ j?t4bJfr&o ^ил/\/?с**' /
0^#ии,ьл*~ Н^Нсил^Мк/ у/>/«У 3aJ/bccMf^ j4tJ/b4L4<4
0~*£H / Jh t> J} pA^ *7 a, S-<Cfr & Ju.
С^*уЬішьяи~ ~ <у^е#„~&&«Аслс^ y/f/J//*
/#<&&> ^/iofL& MX, Jk*f*fru- 4Z*4ii/tU4<U> .
/0 /
7*fct ЯАЛ>.0.5<*uxt, Jhtfu /2jQAsn^rZ ;t/?a &>y*A-
£*j — &tAA Pyb o Sts Sy^S^C /lud.&fPi'i^ t /L0z,M /
Jhuu bet Kfrtj Л/игм# asfyfiUiZ# # re*c*cJ^ / »a Jl* c^ -
$Мф HAtyct-ї £иил^ tec /ь+7уЄіи+ f f* //" H/JbA. U/t Ju
^ Uf* *te*tMt*4yj+»U Jkje^u, / sup, Л
CA^oJlt j* £/7°ffl j Jr*4**K/H*'M*< -
CA* j S 0 JC^a#*/ S&/uc£ ^ fy^, ttSZ+4* iA<^C' &c
Jfe*-5UJU.0 f @6~6?i4uy y^b&J'MCA^U't' SyMct/' £y£ jfr^fsu*
СЛ*иЛ4ііо£ i £A+*uy $*£i y^e, *-tax+4* /с-*> -
UHAtcfjiAM*t-S f /£»+*f£' feMMaj7*-<uS / ju+j’
tCjb*£+^ VA&flwttcu*. -yj Jf £j4 j
UJ^J>slbu — h-tfybje a~6 $ uJUf t f ^
VlfHiQ^/HtAA^ JU4KjC ?# Є+Ш^Рпі'і<- J 4L / %/*j9b#+£*‘
lULCHtL /y А Лем., f4±M*Lj( -
'/0 OstdUlAW $yhi&Jb^4± a $t#*Jh4jbAs Jk&US 6L£0~$'Ue**C4> ' n~<r^
nuuMj&atjTzj Pttftjf&i /f.zA'4^ £uZtU*t, 4 Jf
Ч®~КАіММ~ / W4£&#aiЛс Hf gtst-fito'**' ^ 4^ £мц 4jpA/U^^?4 £
L&Jt &&ht*b)b& */-/ , lS- / С.&т/ї(%Сі* H4&Ф*С0М^*t£/Vi€sl-* *
244
-Ліл^ / OcJLt 4 /?^ у
<vy* y&HVtZfVtitAb>vu*Z см*Лмлп’ ас +S'U*Zct /
0Cf£j&'?%C*A HA,f£*4 dftAiUso лг^оі*&*.y?pu f ЇП-0 S*/4 Xffi<~
іх4$МШ. uZ t So &Se*tA++f*£tc* e #p«£+py
Vlt^CI/cc Muistt*6 s A - ?SuS&M, JCeUiaHf Y'
&£іш*4 £н*л& f *ґах у JUOU4, /сг $yu,+ /*<**-
Я.ик jVt+eftAi f їЛс&іии f «- /н* +*у &yy-
Aty JUtCA W / Л- yxit*> з 4^лрф*аи4н**и<* ■ /С**Хьг-
СМ^ФгМ. «' /9liOimiy*4otf* +Jt+£i>fi4+£*4
ft S'H- H<A*M, O pp //f&e^UjfrM.OteA^dcs ' Ce.$&GsrK~<*St*~oA-j
ІЇЛуЬ£/ии'Гп* Л* jMtyiuX Уи>(1*Л#. tjf.p *£ /?■ ,f?&£tef76^
£JC $ХЯ* &}i,0*t& ііїьму JmfuJLui , ^ (JftMO
£аЖе*$ * >J) nAfXjtj caJlU, & /ue*tai& £«^£ /vtsif) &+***/
f $ &UU€at.q*iug 0lS'H (ал*&М* mai'6
3a J и'll(M Jl i> ■ $ £^A*€sy6 /tsvuy -
*?■<& 4v£Jlt4^*<JU*j &J JK-M-#** ^frcX*#+L*>~^
SJtLjbJk^j; /U-nt^u^ 4yb£&u#t£> n^4HMH4A/>Uc >">
fin <j#ua pctA^d. L^x O JjfUo y ***£**->
MX S^ti) ftX>U> ■ / (6gA Ji* /иС^лЛ /fitCJ?&lfV**&Af /сЗ&*С^~
v*^ ьіх^й^ШлА j P^iy&U/a^4/CitUf /t^ujutu/ f^S 4
{J) - Sjk*Lf- JfcijUA+Lt /fupwuda . J MJc+taS О'Л^ ** ~
Hi'fotsL^jt-fH^ j k*ju AMpAftf*x/f*xc Hty^ejx-Co^ ffaei.
j£*v* y І0 S^i dy**u41. & 0/&UA -
M&4riA4****~ C#*(&jkntO*4<, 2&M*fo&*£&44*-г*> $'//'?&у &<tC
/JqjH HAMtcjkh) ^t/LfP*? //AA?/Lf
£#*ф o n*eu4 CJ-0?o ^Уарш^ і fy£
k^Lo Jyi#A<J\j4A4i44 &4аи&ЧС <Ji*^AMhw- $L /ia(U<«~4 fif Є</НИу9л
U*nib& KMbLjbfij* $Aj'Kf?OL l«-£ Z&U^it4jlty AUlJtiA^S^
df^f'Uf KWvil* ntfWjtU
jl^yiL-felAA* d,(X tACitA-l ft ^x? <jf/ffa 0LH )AIA$. &£.£Xf *ҐА~С,
sii&tiJo&£ji4*£&A, ju*4*t $y4 $ Mitrfa fa- /S/f/>J
і /ИО** У&С /tCUXx^ ?>?&X*U£AC tJZX-vy&i*; A?-+^ty>u^<^
245
JU*fX*U> Syjio $<u e*tf^dy/ Л*, suf*. -
^ tA- ju't'L*
0&^h^4&suf&asi4 s/кснс. 6 jcuuZ'i&tfj - /3 Т****у
$sJ#CJ$ ?' //<* ci jU0&c*f>£(? y<Zs?*i*Ls &у<гіун£<'у6 9x^ xApo*
0j-t f a U^Cs £J> Лш 0W /— t***4 £# -
J}U£0LjD f ■ /7ї**М0?*і&<АІ~4^
/?Оі/і*и txJUifUHM $ mo?* 4&4L cj * // ^ <и/г^л^'&и&4+*
flft*е^4?£/&4tAU*-H^ yit? jfot&M/tic**
/ S<X/f Я/нСр *2СН4^^*^ . A*&?K!Uf^?£6 *5L (2SbS£s<<t&&i<*+t
ifcjj— HMj&aJefa, ! £~*<H<L4U*£ J&*3 * /£б&е#Рр$і j
JktZo /'j/#/</ frs'ma^'h, ju*f /*
j* ■ /^Юі^н^и - Y J^.-i^ %/g ^<*&м<и*иоч g&tiiA-
tfgfbjb A£ <j au ! &6J $t/iU^L
уа/иМ<*ииа<$ (yn<(tjfru*Mi<<k*A4sic. ( А&'ри^х/ б^і^агі/су /vf># *
ytw+iZcj, і j/^aJ*Me&*Kw а^о*Лс*ґ rja^utjb^uis^*^
j /їи*1&4&0 Otjf'UsfC J06£XJ>H'U4^ / /?<>Г 2м**/*<**У&<г* -
<U> 9//fiiX^y ^ ^/JwsTSf 'j A / y&fi£6 sj# їиу
a*^£s a^uujiau gjjyto a^utx, f *сє<*ма * / j^y.
%M, u - /70 а.'# *-£ьл^*С ?~£4<LpAu^&pu> to Q&& *^$y / /yfrt/&u o^4**+cshsiZ
JUjCmJ fa.*/<J y~£a^4s/<.А Ч&& -
ХіАлї алфі & к П14С / auj&Kf ■ <^au* /e>0ft£t, ^ С/
4 ^ІІрСи'ИіїЛ+СШ £.jOJlOltM /?O'ftUMu^y ^(fU-O t>7 ObKiijb &7Pt*-f> ~
'уип^И^ Jt*L . '1<£0 ii/UM^ $ JkdJ'jU* UffnaS't f M** £ииж^
£lc HCLC WCLiC , SifL JafAj $fM4Z6. £ej C^yo w 'U'Msk.
%Іп*аЛ%і п^а^н^ілкАлс hsif Jh*Sac. f#~
• 3cJl $6>Htri{L HsjD&A^jfr- VljQ Cj^UUJL-
ЛІВІЛІМ їЧмЛА A- •
t&f УЬОС^Ї .Kt 9vu Uty f jjl J’sCp'U; fi-J'+ftp'bU'L. ^k/Stet,
@a&l£4C6 МШОИлї Y^tC' ; d'fcA&lZy' /ИїиЛ-і£0; *U£f
au.t<- і fkiui*; <і/ауЬб-4и’& /
. fafotsC /Stfutuшгс4^ &<А& /гіси^ ?&*vtf*rthAt4£ r
Є />ta/c* lAi&tJC M^hcjL/ A?4 frcy<w4 / £*d*i~
246
lyCoaJt AybtjLi£ f /н* € /r/>*?<*<{'** pc&
%&&ьн*К. $ Увишки* /се уіс£и*{%л4££ UjCb
rile y Щ 0 £0?/&Ил+«ї afe*c& 4b4&UU0u& tft- tcf &£*<*< А П#+4it *c£
v“- / * y
JU14<JL MA&touf4t0t*+?xt £**€*!*€* ^ 0L- j0€ayU‘fiybtttctf. VaSrCtMurcs A^ -
t /vtUf Stf^'CV J U<+4 н icsot' Jl'POjcC; (HI//Z/C £A3**<S2si4u. /
J^/^Дl~+rUG ^ /Vu,&4УA^HX. dft-'i'i/<Ул2*+.<сг* J*4>
A-£- SfJp)t6^U+4 ф $€LMу ЯіЛии* / f&bfyyaa*-c
Cj{xUs# fu, G£j)L, sW-ft-CJl-OPf/fpi^ .,, Q^>&'te4jt)au*&4<u''£ У&'ЯіаЛ $Є£4
7oct^ fiat JUmJt U£s0 # & 0ЬНИ4*6 ^'f
^ P +t*$Jb4bi УАв'ГМіНЛі^ /^2t*,Ь4*сЛ4&4Ф0 <M(?JL4L<rx*
/ HfrJ-iTvU, ts PtO<A*U'(f / M*4LA*£Ja€MC+&
$ & fl< C'*^ULj£' JL ^
(&^1ЛЛ4- f %JOr^»C^ £ <*^?/ ^^O'lX^'SO
%tt>7ic<..ftf / tLMfsuivi' CM^^; £/y /иге^и
<fe~&4Cw*~fi*‘/4 &jL ГИМ,*Г*о &<l't<*4C0tj0cJ
fi A&*+*/'> 1 <*'* MZt*C fy-£t^£A-.x/ p<t'Uy/ pa&r&usisus j j?u J<4Lt
«л \j> / Ж/y/H^tt C : /f /З'і<- dk*~
/t* f AL**J2A4s Pt&i Si\/LOJluy fiL^+csf' ^2p<r"
/d-uJ&As .
SL $1{ Л. 4 f U£# ^ Si ttL' Aia.44 / M*9 -
JlAb #y?uJj/auJL‘ ^,4 JCm~S&0ls J>l MJU* £#(Ufa-
и*И & / <іш.£ a fZ/nittSj <zir /и^^йіСіли^ /' 4t/*+-
C/i^ ^MvtJiiV'Hxs н&7йл*М<н {
^ао/ууїмн&Л’Иг^ - my> *4al4> Jt п^шіис tu>*jUL*&.
/LAPJteAMjjfty&dLJtJt Sj &sfut+4-> CsfiO eJ^OC <uy Р&лЛ^сЛ a —
/К4tA>lU te A&j 0f-& £b A / SL <J-t ^>e> yaC'**'W/o?'<~' £fys?/J~-
tu HM&l'Hs*<* &*$*, J/Ь9»гауол+*> / /и tup
$t* 0-<OujfbJOy&sct e£n+ і ^'umZ / £ SbfOffzapitj
Jv IpjL Л4&tаншex • £/4^Luc^,
^ J2A&U^ <L fai'tliht.ptcA Г d< J$ £c*JjAL*-/' *? 0Ог~*0іМЛ'М<.
KJL fl'Vuxjp 0ut / 4-jC^lsi tsU* /l^frt^ybsU/JZ^ St^Vvi^suy / +гІ^>
гіу>ч- Hw#iup^!> / S/j p ^f *'
247
Cj/7/UC&HL jf Лt£*k>*
Ati^yc*'' AX с>і^и~Л / $0 JC**MA^Ug/jfa /л^ІА, -
fX^j tJO^i K- £ $0і/УРіАр-С/ f-O fruLr~v+ *&CsC
Ujs4 ^ HАу^ЛЛІК. 4СІ0 20 'T^jf Ґ*0Л&-4Ч{илІ £Z£/f 3Aj> /<£*-
JLu'fLJ-uecH*c4 &(b^< *-&4Vv /с аЖ^ху . /W4+4<,^ J>LK «А-
tfli CcM jqa /ІФМ* С/^Й^ІUsyiia-JLy f d, /btJ'&jlL, jht*+<Zt/*U3L.. ЙУ
f /dOL^atiU^c ct 0 і;Ш-+<*' /^J ~
SJdAUUA^ 0~£>fU 6ЬН~Л4^ (уииил^ / c//^_/ -
Of t- Lr C. & S J £^tMrt4^С<~>
QaJ уаж/ж /<jo 4~-uy>*&~4 / *4e*/jC
// *£*£'/ (?//-/ Л-£/ Al~€~
' /^X u< 4^ JLi4 4,lJ4.iu£ '^£^'^«^0»
{І-АЛ* &ЇУЇЧ i'Utyy j A^cx/Uj /< i3U ^r#yv 6"*LSlZ ^ ftJL. ~
f<JU^ 4ЛШ0Іj &j a^CjdX,^ M44L4CS, SbC *^' <juy
dzA.4 St<. /tM~ syv/0j<J*4'?0(hWbt, ^ Jj & ^/W<* /ь*~£сгмл*<* /у-
/й^ foci U*4L* U<War+£4te*c*z ^
MjL StJtsL* £f2-*- f~4£'/^ , M-l' /&&&у^Л+* t# £;y : *t '7
l^l^Jf^'UUUi. #J0jUlL44Jf<y'6 4L#fU<* te 0O& <yUsUC-M^ /pf OL*C>
f *Lsf '^M-O &y2~+-$J} isptjp /t-47 /<Jb&y0Cs9** ACJP'Cs***^*
/OLjb, f/^feiwitCU <H*u<efltvt*c+e&*f
C^UjoJ^JHA^ M- И^іІ*С4% ^ (РЛ rft аЛ-+<^ /' А-г. 4j£*-*txj
j£<jLmJ *J'{ Г7 A /ib-<^ $ 'Tivo-bt Y*L4* /С^ш/ИЛ. jU*~f
yjloU.jp* Л'ІЛ*' t>£6 tsU , (Df^ 3
K^yj^fH^ cjsr t $2>u*u4> y'fAJl&u^ & b*~/& $ 0$7*/?лїа4>/
£&^пгл f JlUH\MA^, ^ jfbXX.. &K*ybe ^UJTl^ftUsX^r f *yt<st*L, / jC
Jy\^t&UCts HjL £ A/VU+tAsL .
ІЛ^'-b Л f sUjr<9 ?^+'t4'<£fcLs £&to*jtes9*4'*t&t*4*
sHi^fcpv M f 'UJ.4> (*J умід /слс cffiу
tpUs* Tt-fu sybj^A$уХ-£-зСіc^t'Ls , . . .
7^ / J£/OH £+*L+JU* ІЛІ* £s £j t& Л/^L H J'L-V A <0b4i4,S<yy$a. t< „ ^ «.A-
AX сЛ / л.v / A. 4 <ЛС+£/ e#y3t*j£*~<s /
^УІЛУїСіССи - JC-fUAK A- 4 C&**/ /C*&*L*bbC'
K CcH Cb^U^J fjjtfjS } t' f yit/LK+Olts *УAf? LK /
248
(^<J) Н-еилсу / pi^tcsyy /CtXyc/ba^M^jO^ <
JbtsH* І "МАЛО. &?U«<A{dt*c£, ^ ^0i.yu/iu,^ U^t /J4S14 &yssrZ--0SZ'U -
/7*Uv> £> yU^f£< Ґ JkM <l*€4j&JL^r-t^, ^
xJ/l&jt, CM~< 7& і/лМ+Л-іба* /сЛ, /гг*#4Ь4*г*-&
&fj 'МлсЛ ^ #uS j
„млі dMU^t*/uu ^ jsfyc (iJL^sxZi fcsuu*G у'.иглху со+си^о £ £сгу^&> -
$LsU/CAL)( j? .
СУ Є-f *£*£**{ fitлЛі^к, &&yi/£cs Н£ АГ-/- /f у~ЛО .
, <U£* #J) &У<^4уу£& /Ccst^o , *ул> Zf/мМ
МЖ*дЛ tfLX'tfi-tci**' - <*£,
(^$&uz^~u~jg eunj£ at *y.-4? <$C^>a<J ><&*-*-* М*7 <*н~сл<^
/ /<-£ AU/^Хл^ jteCfMA*/f <Уі-С£> &&S C/>W4y&'t££4ZJC4i^
/ Ж^у(Х'-К-'К- ^^/J sZ/<st.~/C£JХУІ& /tjf+t&s —
<У&-уЬ&~4С/ &.С*~Сй <p£&4sPt^l^ B(4m /' <ry^fZ>
^ {Lfjf і*ил~&с*^+ /&<Л4 St *? <-o ~
li,-1As Ш. fjtsC '* •
tf&$4LoA<.^4ajuy4a<u^ , *^0 zey*4U+u'' yJ^3csn^*«<~ *<** />f*4/ru#
Jk#6 - /и<Z--*c j au~t лу^і.^о £ £u/f+<*t* -
iJH&~ //&spU4? 4t ^ £jytlS~t&^ - S &i / & у /44L^s g
HAAfrf 0*h*iaAH**™ *Cey*&(чк*4' /£&* £^Sy~
<./HS-£tc* **Aisu d. i< &<илиг/ a: a^c<^ У ~&oc -
£ &j6+At*Mt> ^t-/^ti^z<. /^УАсУ'
£ t<-'t-4z-jf^4XSx^y£ 0f <*ф*ии *pt£j0 /Jiiff yit'J *-/^ <_Я--- *y
/ yjL+’J't^ j 4> £<&- **$-&?<-' . 2*f &ух?т.І £_ / $ (ІУІ4/
jfUjL^C* ^ /Zyp<A.^j„£. ^ Jk~ J+C-
/ JcS'U -J-SZf -
Лі^4 y/ &J*f/x'i */l<* teJ&l&ybbf£ yj7 /*- ■?£ Jtt^ -& /&«б/
tSfo'‘f*S*CS'4L-*ba-*r t ic£*-'2'U.^&'*‘ pfr’ Sy* & mSPtot. V^f ^Jf *
Аі/иа*c <іЖ&р*’*Уи*уА>^ £#Л4а£ //*Lz-
уу/ £y <$ * / *.ftt2+£p
i$L- ^Si^yyycy/f<XZy^*^U$ / ^ ^ <U^*0 /£^/4.6 / £
££Ut4^VU - t*4t* c , ^yuy^t' Siyb*£u/tti /г^~М^І^^ Сг^УуґСУ^^ yS
&.. £-£, /<£ yye^At*1ty&&sn^*4 . /%? a& ^ /^-^/<^ ;<+^
249
HjL. ИаЛ. 4 nbi, /L^rvcfH/ *S*++*C- &0ґf* 0^/'y& ,
jh£d^b*ut. 0^<4лсму4>&Л &ф/с ^ *<-*<-'■■'
9уЬ+£н<+*$** jy^OH^i^u ^Ua
aut tysau&Jc* J? ри> &s£'4‘ H+y*+t* A>^w Айв
не jj-'-HAsf / &4&c /ty*£f ;л/^4f/cu.^% t/k##/ ,
£<ASaS£&J-4u /cS+fy*c*~t* Me / a^T ^yx/£<^ Z^ra^u. *<*-,
/■UJL,, 'U.y.4? &f*i & 4t/U &*L. yli*y# Ols £ &£JjC ; 'bp^f
С^’^ЛікЖ* £^€4U&4*$. V^* УЛ6 'U.^yst Stf? <U-4& <a~?t
Jh~ &£^t4 Y<te &jhL~tc£> r ay# £ / sc*^y**' uts Ил> -
*iitty>^*UA* й+&&&4 J +Jke*m*«U 2J^ £*уг£*ь**у
nvjbJ*~&yM> fv+J/uJbif&4<£A HJL JU*sp» £s?y7<*-£y. ///j'fiZo <p*
es&t" x)6+4t d^; /ф" •***
Л flf lf я f t^Ctr М-*/С4?<ил5f J*~f J *< *06' -
£JhUy }л«4-*& ил~ /г^А^'^ 0С &tH^*t^b*Aby &&»* л*4 f *<^
НЖ ЇШЧ* Я0<0и£Я1 ^ ^<kJ£/t~4 £<у& -<?Z^M<y?LS <f/4WLs*-t /
£жулм j 'У^^ои- -Жал. <^futZtyi^y~6 f<u ££yt4C^>
&/KM -
‘ &уҐ/.їіУу /tJ~&4uf£sf{ уо~4*іил<Л tft / у Jyujy. HAscS •
&u илж ЦА U<JL (SsUUJL MJL &£/s£^ /2&y>6ж?М* y ЛЛ*+
QjU&Jlesyu^u^’ §&J‘ &Ль< <U$ iJUsUJbw ^cjAsw <?f и^бмс &<&*> -
фрш^. <І£уЬА*?& fу*С4Ґ £ t/lc*j')£ &t£Cit A
0JX. в ЧаЛ* */&*<- /нум £Jl££s /<JL М^А^емЛ^С^^
№ KywZ&uxi* ?x-ysL4> йгЛ f £ра&Л*іи*ЖьЛ^г &c /аь Pt^<z*a~A
So Slew f чул* &
баладі* <2C*jl у /£+**/*'
p<j*f.f*iL4 /<Ху у& +'£^J£j9+*4 xZysL/ /г&у&і-<Л***^> te& <Ук
^ £&з /У? ух&#л&*/шн*> у- /*К^ £>*у& МА* А<&м~>
%-fy /<Н(ун<^ J[pt <2W<t/<^o' /с^ ~
jtjjLeJb *
&6uij fit* 16 auS'K. /3-фі. ^Jk~0f*/2spt. jfytjft** £*c* *+**'c>
d#~$ / ^fh &-C / сД- ^yS*~Ct*£tAAyy&Lsfi& 0yStk (&JU*-A*£
* * “ 7 ^ ^ **#*/} 4p** / ycju+b* -f~ JZr^uyu^itL
250
ілип Ajytcfhh* jjauutiwaue *J у
Qt)
*% (^0ut4l(k **<?*/ * /y^W/W' /^а/л*/У
tffiJUAntVH^ &jtept;tu+] e£ff '/ *&*£&-Mu*4L, 1JU**<4L ^
C/?H**~^1±СЄ4Л^ ?<Xsi-Z^г^*лжу /* /£^~* 4><tAY - &'<+?£
l&y*44Ui4<лУ ^ <?,/*-'ФгіМ-**ЖЛ iP-d’ty'?**?&<£#*.
Z* j /3sfac/i / ШНуУ' <24*,<:.*~t) A?4?Us<*~
ij <г it ft .<*- ¥ r/2o*^* f*M* / / &0a -
Qa+.ii іяг*4М Лі *£_. *Z£g.M /<Uc*J
9yp tH^OAO к&~К.а$Лклгт*0 Jji <s*^*W- sfn <y+*' /
^0^b/M'tLeJ> J $& /cA J2$ #У'ІА<Л' ( tJfr&M /*<?
•Jlt^ іОфл*4^ p <X}V1 <?"*£/ &~s ^AL*~£,f<*40 '?t<^^.'£-A‘jl * .■/'■t-i~<-C>
/Іfifybuj JhL-^Jutf £ tee ijc+4^ О- /$&.£'
%/2ш</. ^-S'nyJtUXas* <? <6*?*-" y'f/’S/ /'
/ ^./Xr'TvwK. ^/UJyf-^s rt $/t4 мЯл* *л£ # 4&(Лби xyZ/CfijeK' -
ftsH. • /^СЛ'Ні^Лс^/ м Я-Ме/'-Яу gfJ&Sj)** $-/
■$Lt~ (J сЛАуі<-^^ * ,, ^Ht^CUZt^ '
/ JJ,4? / l£&S МЇ/ y /tL^X**y&' S+*
/ /<JL- 4> 4? /У £ Хе/^ &>«&€ -&
Л- ^ OL.J't &, ^гіл-t, jffi t-' <H*jk /t^a^xJ, ~
PctfUA- , tPoz. - jsU* }b*uto JSa'a J^a^o Jha^<*,
£tl&4 / ^lAJUlJt H+mXjC f hJ'UWs* }>■ $?А4сЛ; (^&S£^ / tZ&'U^£ C*J#6..S.
tttiSH і k№ і k£j&H*4M _ ^
f *$ЯМ4^ЯК£ЄЖ*л*** дЛ/АцалІМаж +0у£>*$ ^
J&CM d-b^K* M/l $ p.1 h-4 JL / &-4<~ J&//C4C* ■ 2#-jfa -H.-frІ'ї- 7 tf j Zs ‘J-/ P -te-
ijjj) a, f №&чМ<£м^а^С^кау &+*инм> Z/Cfh* Ja.
)CfrV» / £<t# iJti&L'i* i-t~e> j&yb''**
'%L/№*U> C<^ , JCA^cojtUL. $$ij
/3& Cff'ltyolL&H ї№^ <М/'UtJj *Л^1 <? 6 /у^ФС. f hjtcft*
$CJ}j; /СЖ^-?С ks ■
/ L^&'UV ?lj£<X^A- Jcic фи&С^'ІС J J#
251
Додаток 7
Лист
державного інспектора М. Гавришка до командувача За¬
порізької групи військ Дієвої армії УНР отамана В. Сальського
від 7 червня 1919 р.
У.Н.Р. Державний Інспектор
військ
Запорожської Групи
7 червня 1919 р.
Ч. 45
М. Д/Армія
Отаману Сальському.
Командири полків дорученої Вам групи звернулись до
мене, як представника Державної влади з заявою, де від уряду
рішуче вимагають негайного призначення на посаду команду¬
ючого військами Запоріжської групи людину яку вони добре
знають з гарного боку а також знали б як старшини так і ко¬
заки, аби уникнути можливого недовірря та положити кінець
виникаючому антагонизму. Такою людиною вони назвали сво¬
го старого борця-запоріжця отамана Болбочана. Свої вимоги
вони заявили в категоричній формі без жадних компромісів. З
приводу усього зазначеного я, аби спасти єдину надію України
запоріжців від розвалу на підставі. §1 закона від 13 травня с/р
про Державну Інспектуру, я цим пропоную Вам негайно здати
свої обов’язки отаману Болбочану, а щоб уникнути неізбіжного
кровопролиття, наказую Вам не перечити наказам Командую¬
чого військами групи Отамана Болбочана, позаяк Ви мною усо¬
вуєтесь з займаної Вами посади.
Підстава: Закон від 13 травня с/р § 6.
Державний Інспектор
Військ Запоріжської групи, Отаман Гавришко.
Джерело: ЦДАВО України. - Ф. 3810. - Оп. і. - Спр. 2. -
Арк. 69-69 зв. Оригінал.
Додаток 8
Лист
державного інспектора Запорізької групи військ Дієвої
армії УНР М. Гавришка до Головного отамана С. Петлюри
від 7 червня 1919 р.
У.Н.Р.
Державний Інспектор Головному Отаману військ Армії
Військ УНР
Запорожської Групи
7 червня 1919 р.
4.47
М. Д/Армія
Доношу, що сьогодня до мене, як представника державного
уряду, звернулись полковники полків дорученої моїй інспек¬
турі Запорожської Групи з заявою, копію якої додаю.
Маючи на увазі, що моя відмова довела б до неминучого
розвалу військ Запоріжської Групи, ЯКО ЄДИНОЇ НАДІЇ НА¬
ШОЇ НЕНЬКИ УКРАЇНИ, маючи певні відомости, що усякі
компроміси являються зайвими, я на підставі § і закону від 13
травня с. р. про Державну Інспектуру, аби охоронити Армію від
розпаду, ПРИЗНАЧИВ ОТАМАНА БОЛБОЧАНА Командую¬
чим Запорожською Групою, до якого козаки та старшини від¬
253
носяться з великою любовю і кожний гаразд життя своє за його
положити.
Таким чином це лише б підняло бойовий настрій військ в той
час, як на протязі минулих операцій до отамана Сальського стало
помічатися недовірря.
До цього додаю, що я, як син України, це зробив за для за¬
гальної користе і тут немає місця жадним політичним мірку¬
ванням. Війська упевнені, що у Вас залишаться таке ж відно¬
шення до них як і раніш і що Ви їм ствердете це призначення.
Отаман Болбочан приступив до виконання обовязків ко¬
мандуючого групою - оперативні справи нормально продов¬
жуються.
Державний Інспектор Запоріжських Військ:
Отаман Гавришко.
7 червня 1919 р.
Дієва Армія.
Джерело: Архів С. Цапа (СГД). - Спр. 3. - Арк. ібо. Руко¬
писна копія.
Додаток 9
Лист
полковників Запорізької групи військ Дієвої армії УНР,
до Уряду УНР від 15 червня 1919 р.
Від 15 червня 1919 р. Д[ієва] армія.
Ми Запорожці по старому історичному звичаю обібрали
нашим командуючим нашого старого запорожця отамана Бол¬
бочана, якого від нас в м. Кременчузі вирвано було без жадного
пояснення причин. Коли в Кременчузі заарештовали отамана
Болбочана ми спокійно чекали правдивого суду, якого і досі не
було й отаман Болбочан замість повернення його до запорож¬
ців, де він так багато працював над збудованням військової дис¬
ципліни і боєвої міцносте, якої ви маєте змогу бути свідком,
зараз одержав призначення в Італію. Коли ми висловили свої
254
бажання і тверду волю про повернення атамана Болбочана до за-
порожських військ над нашими старими традиціями запорожців
надглумилися: юрба пяних розбишак вірвалась в будинок роз-
положення запорожців і захватила нашого старого запорожця.
Певне розуміння загальних державних справ утримало нас від
кровопролиття. З біллю на серцю та ненавистю до тих кол, що
руйнували Україну і досі продовжують цю руйнацію, ми висту¬
паємо вперед, щоби бити нашого ворога грабіжника, давши Вам
повну змогу опамятатися. Ми доказали, що дисципліноване вій¬
сько проти уряду не йшло і не піде. Ми доказали, що із за пер¬
сональних справ пролиття крові не бажаємо. Болбочана обви¬
нувачують нібито у виступах проти уряду; ні з його, ні з нашого
боку цього не було, тай немає жадної для цього рації, тому що ми
твердо упевнені, що сам уряд довго так працювати не зможе, а
тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під пер¬
сональною відповідальністю членів уряду У.Н.Р. Тому ми заяв¬
ляємо, що наше запоріжське військо стоїть за збудовання міцної
держави, яка б захистила людність її від зовнішніх оточуючих
ворогів. В цей час політика якої-небудь окремої партії чи особи
як правої так лівої бути не може. Вся людність України мусить
приняти діяльну участь у великій будівничій праці, а тому ота¬
мана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш
старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі
не доказана.
Хай буде над ним самий гострий контроль, але працю про¬
довжувати він мусить і повинен, що своїми підписами стверд¬
жуємо. (Підписи сторонців (прихильників)).
Всі тіж командири, що й перше.
З первописью згідно:
Запорожського війська полковник Гавришко Микола.
Джерело: Українське слово (Берлін). - 1921. - і липня.
255
Додаток іо
Лист
колишнього організатора і начальника контррозвідки при
штабі Дійової Армії, згодом директора політичного департа¬
менту міністерства внутрішніх справ, у 1920 р. начальника охо¬
рони Головного отамана Миколи Чеботаріва до колишнього
начальника штабу Дійової Армії (березень - червень 1919 р.)
Андрія Мельника від 9 березня 1933 року
Варшава. 9.ІІІ.ЗЗ.
До Пана Полковника Андрія МЕЛЬНИКА
Вельмишановний Пане Полковнику,
Дозволяю собі звернутися до Вас у справі, яка має двобічне зна¬
чіння, персональне і громадське, має велику ваіу і для мене особис¬
то, і для національно-свідомого українського громадянства.
В числі її — 12 «Сурми» з місяців листопад-грудень 1930
року УВО висунула проти мене шерег найтяжчих обвинувачень:
в замордуванні полковника Ю. Отмарштейна, в самовільному
розстрілі полковника П. Болбочан3, у зрадженні ВАС полякам в
1925 році та у службі моїй в польській дефензиві.
Про ці обвинувачення я дізнався занадто пізно, лише в лю-
тому-березні 1932 року. І тому тільки в квітні цього ж року не¬
гайно вирушив закордон, щоб вимагати від Головної Команди
УВО громадського суду чести в справі всіх тих обвинувачень.
На жаль писаної заяви, дотичної суду, від мене не прийняли
для передання Головній Команді УВО ті люди, які, це всім було
відомо, належали до УВО.
Мені не лишалося нічого іншого, як удаватися з відповід¬
ним отвертим листом до УВО в легальній українській пресі,
що я і зробив. 1-го червня цей лист з’явився в «Канадійсько-
му Фармері», а відгомін на нього знайшов собі місце в «Січи»
(Чикаго, Ч.12.5Л/1), в «Америці» (Філадельфія, 4.67, з 11.VI), в
«Трудовій Україні» (орган партії українських] соц[іал] рево¬
люціонерів, Прага), в «Вістнику» української громади в Пари¬
жу і т. д.
256
Для того, щоб Ви були поінформовані про цей лист з пер¬
шоджерела, додаю при цьому копію його.
Разом з цим документом долучаю для Вашої інформації
відпис згаданої статті в «Сурмі».
Але й на цей мій отвертий лист Головна Команда не озвалася
а ні словом.
Однак вона дуже і дуже помиляється, коли сподівається
своєю мовчанкою убити порушену мою справу суду. Хоч і чого
мені має коштувати — сил і праці — справа здійснення того
суду, а суд той в тій чи іншій громадській формі відбудеться. Бо
на справи Отмарштейна і Болбочана я дивлюся не тільки як на
особисту справу реабілітації моєї чести, але й як на незвичай¬
но важливу справу висвітлення вельми темних подій з нашого
недавнього минулого. Бо так дивлюся на неї вже не я один, але
й чимало інших козаків і старшин нашої колишньої національ¬
ної армії. Бо того суду вимагають вже й інші люде, абсолютно
непричетні до моєї персональної, сказати б «спірки» з УВО чи
з «Сурмою».
От у цій персонально-громадській справі я і звертаюся до
Вас, пане полковнику, за певною допомогою викрити щиру і
тільки щиру правду в справі тих обвинувачень мене у зраджен-
ні мною Вас полякам та самовільному розстрілі полк[овника]
П. Болбочан (справи замордування полк(овника) Ю. Отмарш¬
тейна, думається мені, Ви не знаєте; але можливо, що я тут по¬
миляюся).
Я не знаю, як ставилися Ви до мене в минулому та як стави¬
теся Ви до мене в даний момент. Але одне я знаю, що Ви з часів
спільної збройної боротьби за ліпшу долю нашої батьківщини
полишили в моїй пам’яті найкращі спогади про себе, як про чо¬
ловіка, мужнього і отвертого, що з правдою не розминається.
Маю тверду надію, що таким Ви лишилися й понині.
І тому я і звертаюся до Вас.
В чому ж має і може полягати Ваша допомога мені?
Тільки в правдивому, фактичному і докладному освітленні
тих двох подій, про які мова була вище, та тих обставин, серед
яких ті події відбулися. Нічого більше я не потрібую.
257
Отже, перша справа, яку мені хотілося б докладно висвітли¬
ти, це — Ваш процес у Львові в 1925 році.
Дозволю собі поставити в цій справі шерег питань, на які
просив би Вас дати найдокладнішу відповідь.
1. В чому Вас було обвинувачено? Коли (точно) відбув¬
ся суд? Який був вирок суду? Мушу дати пояснення щодо ціх
питань. Я був на суді, яко свідок. Але, як Ви мусите пам’ятати,
суд допитував мене тільки в справі Лихолата і Коваленка. Про
останнього фактично питали біографічні дані і його характе¬
ристику. В Вашій справі мене не допитувано начебто того, як
пояснили мені Ваші оборонці, що боялися моїх зізнань, які б
могли «засипати» Вас. Правда, вислухавши мої зізнання в
справі Лихолата і Коваленка, оборона думала мене залишити
у Львові ще на день в надії, що може їй пощастить добитися від
суду, щоб мене [було] допитано й у Вашій справі. Але потім цю
думку спільно відкинули ми. Так я і виїхав зі Львова, не знаю¬
чи, в чому полягала Ваша кримінальна справа й які вона мала
для Вас наслідки (пізніше я про це в загальних рисах дізнався
не то з газет, не то від знайомих).
2. Чи в актах судового слідства і судової розправи є докази,
що доводять мою зрадницьку ролю супроти Вас? А коли такі
факти є, то прошу мені їх докладно переповісти. На той випа¬
док, коли пам’ять Ваша Вам зрадила би, прошу Вас доручити
Вашій обороні, відповісти мені на це моє питання на підставі
тих актів, які є в них про Вашу справу.
3. Чи взагалі Ваша кримінальна справа була наслідком
зради? І коли це так, то я дуже був би Вам вдячний, як би Ви
написали мені, хто Вас зрадив і чи докази тої зради знаходяться
в судових актах?
4. Чи не знайшли б Ви можливим для себе ствердити пи¬
семно, що в справі Лихолата не тільки не було ніякої зради з
мого боку, а що, навпаки, Лихолата було виправдано на підставі
моїх — згідних з правдою — зізнань в його справі?
Обвинувачення мене в тому, що я ніби то зрадив Вас поля¬
кам, має першою чергою персональне значіння, і в меншій мірі
громадське значіння. Одначе, коли б, на Вашу думку, вищена-
258
ведені 4 питання не мали б вичерпати цієї справи — с[ебто] моєї
ролі в Вашому процесі, я дуже просив би Вас не обмежувати Ва¬
шої відповіді рямцями цих чотирьох питань.
Друга справа — це справа розстрілу полк[овника] П. Бол¬
бочан.
Цю справу Ви мусите добре знати з огляду на те становище,
яке Ви в той час, коли вибухла «болбачанівщина», займали в на¬
шій армії. Я не збираюся в цій справі ставити Вам питань, які мали
б на оці висвітлити цілу справу. Справа ця сама по собі ясна, але
для широкого громадянства, а особливо для сучасної молодої ге¬
нерації деякі її моменти вимагають висвітлення, сказати б, віднов¬
лення в пам’яті. Найкраще було б, зрозуміла річ, зробити це на
підставі актів, архівного матеріалу. І от виявляється, що або такий
архівний матеріал загубився, або ж його так десь сховано, що до
його смертній людині не добратися.
Ці моменти є такі:
1. Хто та з чийого наказу заарештував полк[овника] П.
Болбочан?
Хто дав той наказ, мені вияснити доси не вдалося до такої
міри, щоб не було вже ніяких сумнівів. Що ж до першого пи¬
тання, то, хоч я знаю, хто, вірніше, яка військова частина, за¬
арештував Болбочан, але Ваші відомости в цій справі могли
б ствердити мої інформації. За моїми відомостями заарешту¬
вали Болбочан дорошенківці на чолі з полк(овником) Іваном
Литвиненком. Чи не так?
2. Хто був головою і членами того суду, що судив П. Бол¬
бочан? Хто був прокурором? За моїми відомостями прокуро¬
ром суду був Петро Певний. Що до голови суду, то, як кажуть,
ним був галичанин Клим, нині покійний. Що до членів суду так
призвища їх мені невідомі. Чи не в стані Ви, пане Полковнику,
пригадати собі іхні призвища?
3. Хто, власне, яка військо¬
ва частина, виконала вирок суду (кара на
смерть)? За загальною думкою людей, які були при тому, вирок
суду виконала комендантська сотня. Чи се так? І хто був її ко¬
мендантом?
259
4- Вирок суду мав бути затверджений вищою військовою
владою на військовому фронті. Отже, хто той вирок затвердив,
перше, ніж його було виконано? Головний Інспектор армії, який
— це було б нормально — повинен був би такий вирок затверди¬
ти, пан Кедровський відхрещується і каже, що він того вироку
не затверджував. Може воно й так. Загал думає, що цей вирок
затвердили Ви, пане полковнику, після того, як Кедровський
відмовився його затвердити. З цією думкою останніми часами
мені доводиться зустрічатися чим раз частіше. Але чи це так?
Хотілося б знати правду і при тому з першоджерела.
Висвітлення всіх вищезазначених питань і в справі Вашого
процесу і в справі Болбочан, як вже казав, має величезну вагу
для мене і то не тільки з персонального погляду, з погляду ре¬
абілітації моєї чести, але й з погляду громадського, в інтересах
остаточного висвітлення цих справ перед українським націо-
нально-свідомим загалом.
При цьому останній мотив, громадський, має повну перева¬
гу в моїй праці, спрямованій до виявлення правди. Тому дуже
прошу Вас з повною отвертістю, абсолютно не рахуючися з тим
чи Ваші відомосте будуть мені до смаку чи ні, відповісти на пос¬
тавлені мною вище запитання. Бо розходиться тут не о людську
амбіцію, а о правду. Бо коли б я дійсно доконав всі ті злочини,
які мені накинула УВО, я не побоявся б і прилюдно признатися
в них, а не робив би так, як це роблять інші, пускаючи плітки і
інсінуації, щоб відтягнути увагу громадянства від своєї особи,
вельми і вельми причетної до того чй іншого злочину з тих, про
які мова мовиться у згаданій статті «Сурми».
Сподіваюся, що Ви не відмовите мені в мойому проханні. Коли
б же, бува, в супереч моїм сподіванням Ви відмовили в уділенню
відповідей на мої запитання, прошу Вас простою листівкою повідо¬
мити мене про це, щоб я даремно не чекав, не губив часу, готуючися
до того громадського суду, який мусить відбутися і то за всяку ціну.
Одночасно прошу ласкаво вибачити за те, що зважився Вас
потурбувати.
З правдивою пошаною Чеботарів
Моя адреса: Mykola Chebotariw Warzawa, Wielka 19, m. 12.
260
Джерело: Центральний державний історичний архів у м.
Львові. - Ф. 309. - Оп. і. - Спр. 2371. - Арк. 1-4.
Додаток її
Лист
полковника М. Чеботаріва до полковника А. Мельника
від 12 квітня 1933 р.
Варшава 12.04.33 р.
Вельмишановний пане полковнику!
Ваша відповідь на мій лист змусила мене багато переду¬
мати. Цілком розумію, що тяжкі переживання 1923-1928 pp.4
мусіли покласти на Ваше єство свій глибокий відбиток. Не мен¬
ше зрозумілим є для мене, що наслідком тих переживань Ви
відцуралися не тільки всякої участі в національній праці, але й
замкнулися у вузьку сферу суто професійної праці лісовика-ін-
женера. Розумію і співчуваю Вам від щирого серця.
Коли я перечитував Ваш лист, а робив я це не раз і не два, то
кожного разу насувалися й на мене чорною хмарою тяжкі осо¬
бисті рефлексії, наслідком пережитого минулого, критичного
перегляду нашої визвольної боротьби, як рівно ж і своєї власної
діяльності, своїх помилок та ілюзій. Повинні знати й Ви, пане
товаришу, що з кінцем 1927 р. і я стаю на боці від широкого
шляху політичної боротьби та від уенерівської „урядової” діяль¬
ності5... Мав і я твердий намір дотримати це своє нейтральне
становище до кращих та світліших часів, коли наша визвольна
справа знову стане актуальною в нас дома, на Великій Україні.
Але й це моє бажання виявилося як ілюзії.
Ілюзії гинуть, а факти лишаються. Не пощастило мені до¬
тримати обраного нейтрального становища. А зруйнувала його
ота наклепна стаття “Сурми”. Волею-неволею змушений я, отже,
знову стати ближче до того каламутного, навіть часом брудного
джерела, що зветься нині українською „політикою”... Так само,
якщо я вірно зрозумів Ваш лист, і Вас має вона вивести з Вашої
нейтральности. Ваш лист я зрозумів так, що Ви згоджуєтесь пе¬
2бі
ред громадським судом свої зізнання - відповіді на мої питан¬
ня - у справах, порушених статтею „Сурми”... І за це моя Вам
щира подяка. Значить я не помилився.
Отже перед формальним громадським судом... Ну, а що ро¬
бити, коли УВО від такого суду відмовиться, коли вона і далі як
і перше (ось вже скоро рік), мовчатиме.
Це питання стоїть весь час переді мною, це питання ставлю
я і Вам.
Для мене існує в таких обставинах тільки одна відповідь. Я
змушений буду тоді опублікувати весь той матеріал, що я про¬
тягом багатьох років, особливо в останній час, назбирав у спра¬
вах, порушених „Сурмою”, хоч би він і неповний і неостаточний
був, передати його так би мовити на суд нашого громадянства.
Ясна річ, що в такому випадку - якщо Ви не найдете мож¬
ливим для себе відповісти на мої питання мені, Ваші, на мою
думку, дуже цінні зізнання не знайдуть собі місця серед того
мого матеріалу. Для висвітлення справи, на-приклад, розстрілу
полк. П. Болбочана, вони таким чином будуть пропащі.
Для того, щоб уникнути цього небажаного результату, є
тільки дві можливості. Або відповісти на поставлені мною Вам у
моєму попередньому листі питання. Або зробити так, як це зро¬
бив Н. Григоріїв, коли я звернувся до нього у справі Болбочана
з питаннями, аналогічні тим, з якими я звернувся до Вас. Він
відповів на мої питання своїми спогадами про справу розстрілу
Болбочана у „ Трудовій Україні” ч.ч. д, ю, її та 12 за 1932 рік під
заголовком “До справи розстрілу полк. Болбочана”, зазначивши
при цьому на початку своєї першої статті, що відповідає на мої
(М. Чеботаріва) питання у “Трудовій Україні”(хоч я його про це і
не просив, згадав я про це лише для того, щоб Ви мали змогу пе¬
ревірити мої слова про походження спогадів п. Н. Григоріїва)6.
Для мене не грає ролі, який Ви з цих двох способів виберете,
бо мною керує одним-одне бажання найповніше та найдоклад-
ніше висвітлити цю - за наших часів цілком ясну - справу так,
щоб і громадянство наше дізналося правди, і щоб у баламутців
нашої суспільної опінії відпала раз і назавжди охота морочити
людям голову.
2б2
Коли б Ви спинилися на другому, скажімо, громадському
способі відповіді на мої питання до Вас, тоді довелось би Вам
відшукати такий український періодичний орган, де б їх видру-
ковано було без жодних змін. Для п. Н. Григоріїва це було дуже
легко зробити, бо він до свого розпорядку мав споріднений його
поглядам орган, орган української партії соціалістів-революціо-
нерів. Вам це зробити безмірно тяжко, якщо й не зовсім немож¬
ливо. На жаль тут я не в стані дати Вам якусь добру пораду.
І це спонукає мене ще раз повторити моє питання:
Чи не знайшли б Ви для себе можливим - в разі ухилення
УВО від громадського суду - все ж таки відповісти на мої питан¬
ня мені і тим прислужитися висвітленню справи розстрілу полк.
П. Болбочан, а одночасно й допомогти мені реабілітуватися від
неправдивих і незаслужених обвинувачень УВО.
Дуже просив би Вас відповісти хоч парою слів на цей мій
лист. Більше я турбувати Вас не буду, незалежно від того як ви¬
паде Ваша відповідь на цей мій лист”.
З правдивою пошаною Чеботарів ( підпис).
Джерело: Центральний державний історичний архів Украї¬
ни у м. Львові. - Ф. 309 НТШ. - Оп. і. - пр. 2371. - Арк. 5-6.
Footnotes)
1 Лист-звернення підписали: Отаман (ранг генерала - П. Б.,
Є. Ю.) 2(7) Запорізької Республіканської дивізії Осмоловський,
його заступник полковник Зельницький і шість командирів
полків Запорізького корпусу
- полковники Дяченко, Мальцев, Дубовий, Пирогів, Троць-
кий, Цилюрик.
2 На підписі стояла печатка: “Державний інспектор Запо¬
рожської групи М. Гавришко”.
3Мається на увазі таємниче вбивство відомого полковника
Армії УНР Юрія Отмарштайна в квітні 1922 року при виході
останнього з табору інтернованих. Слідство, проведене поль¬
ською прокуратурою, вбивцю не виявило. Полковники Роман
Сушко і Микола Чеботарів один одному робили закиди щодо
цього вбивства, але доказів не було.
263
У другому випадку його звинуватили у розстрілі П. Болбо¬
чана.
4 Тут М. Чеботарів мав на увазі слідство й арешт польською
поліцією в квітні 1924 р. Андрія Мельника й засудження його
до 4-х років ув’язнення.
5 Після інтернування українського війська полк. Чеботарів
як фахівець контррозвідки здійснював зв’язок з організаціями
українських вояків і старшин, які проживали в інших державах,
сприяв їх об’єднанню, запобігав проникненню в їх середовище
провокаторів, агентів більшовиків. Зі створенням військовим
міністром в 1926 р. Спеціального штабу, М. Чеботарів очолював
відділ розвідки і контррозвідки. Утаємничений характер його
діяльності викликав підозру в окремих емігрантів української
армії щодо нього самого. Заздрісники намагалися його обмо¬
вити, відтіснити від державного центру УНР в еміграції. В 1928
р. на місце М. Чеботаріва був призначений генерал Всеволод
Змієнко.
6 Григоріїв Никифор (1883-1953), громадський і політич¬
ний діяч, публіцист і педагог. Член Центральної Ради, актив¬
ний діяч української партії соціалістів - революціонерів. За
Центральної Ради був міністром освіти, в період Директорії
- керівник пресової служби Армії УНР. В еміграції видавав га¬
зету „ Трудова Україна” (Орган ЦК УПСР). Як член партії есерів,
свої спогади про П. Болбочана написав з погляду керівництва
Директорії, звинувачуючи останнього.
264
Академік Степан Смаль-
Стоцький - вчений, політик,
педагог, дипломат
Західноукраїнські землі другої половини XIX - початку XX ст.
дали чимало видатних громадських діячів, учених, письменників,
людей, відданих українській ідеї, справжніх патріотів. Серед них
визначне місце своєю плідною та різнобічною діяльністю посідає
Степан Смаль-Стоцький. Уже за життя його величали батьком,
пробудником, творцем ук¬
раїнського національного
відродження на Буковині.
Жодної суттєвої події в
суспільному житті краю
того часу не обходилося
без його активної участі.
Він започаткував багато
добрих справ, які й через
десятиліття згадувалися з
вдячністю по селах Буко¬
вини. Зусиллями його
самого та багатьох одно¬
думців тут напередод¬
ні Першої світової вій¬
ни досягнуто відчутних
успіхів у політичному та
національному самоствер¬
дженні українців, поліп¬
шенні можливостей для
здобуття освіти рідною
265
мовою, розвитку національної культури, забезпеченні економіч¬
них потреб простих людей.
Уродженець Галичини, він провів на Буковині майже со¬
рок років, які стали періодом ідейного і громадсько-політич¬
ного зростання, творчого розквіту. Тому до останніх своїх днів
він вважав себе буковинцем, так само як і всі хто його знали.
1936 р. він писав до чернівецької газети „Час”: „Коли по опера¬
ції треба було мені самітному лежати і вичікувати подужання,
роїлися в моїй голові думки про все пережите в моїм житті та
все а все повертали до нашого рідного міста, де мені довелося
найкращий вік прожити, до своїх земляків, що з ними ми враз
спільно працювали, одну думку мали, до кожного села, де може
ще й тепер лишилися хоч маленькі, ще не зовсім знищені слі¬
ди нашої праці, де може ще живуть люди, що мене пам’ятають,
та добрим словом згадують... Найперший обов’язок якнайщи-
ріше подякувати Вам, дорогий пане редактор, всім Вам, дорогі
Земляки, за Вашу ласка¬
ву пам’ять, за Ваші надз¬
вичайно щирі побажан¬
ня для мене... Може Бог
дасть, що я ще чим небудь
за це Вам віддячуся, до¬
рогі Земляки, віддячуся
тій рідній землі, що я так
дуже полюбив”1.
Будучи змушеним по¬
кинути Буковину в часи
світової війни, С. Смаль-
Стоцький до кінця
свого життя енергійно й
натхненно продовжував
трудитися на користь ук¬
раїнського народу. Хоч би
куди закидала його доля,
хоч би як складалися
обставини, на першому
Др. Степан Смаль-Стоцький у 1908 р.
266
місці для нього залишалися національні ітереси, прагнення
захищати їх законними способами й робити все, щоб Україна
піднялася з приниженого становища бездержавності, а ук¬
раїнці ввійшли на рівних правах до світової сім’ї цивілізова¬
них народів.
За своїм основним фахом С. Смаль-Стоцький був відомим
ученим, мово-та літературознавцем, істориком. Його оригіналь¬
ні наукові книжки, підручники, статті незмінно викликали
гострі дискусії серед учених та широких кіл громадськості, були
відомі не тільки в Україні, а й далеко за її межами, служили по¬
пуляризації українознавства та української науки в зарубіж¬
них країнах. Він - член-фундатор Української Академії Наук,
почесний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, дійс¬
ний член „Слов’янського інституту” в Празі та багатьох інших
наукових установ і товариств, які вважали за честь мати в своїх
лавах такого поважного вченого.
Понад 45 років С. Смаль-Стоцький присвятив викладацькій
діяльності, працюючи спочатку в Чернівецькому університеті,
а потім в Українському вільному університеті в Празі. Він ви¬
робив своєрідну методу вивчення та інтерпретації літературних
творів, порівняльного викладання української мови, про що
його численні учні згадували з великою вдячністю. Його лек¬
ції мали незмінно великий успіх, заслуживши високу оцінку
І. Франка, О. Колесси та інших.
Попри всю свою завантаженість в громадських справах,
на науковій і педагогічній ниві С. Смаль-Стоцький стояв біля
витоків української дипломатії, взяв участь у формуванні зов¬
нішньополітичних представництв Західноукраїнської Народ¬
ної Республіки, став засновником українського представництва
у Празі, зробив чимало для налагодження контактів між ук¬
раїнською еміграцією та урядовими колами Чехословаччини.
Народився Степан Смаль-Стоцький в с. Немилів Раде-
хівського повіту Галичини 9 січня 1859 р.2 Його рідні були
селянами середнього достатку. Батько Йосип пізніше став
місцевим дяком. Мати Катерина померла, коли Степанові
було 3 роки. Дитяче виховання Степана було традиційне для
267
С. Смаль-Стоцький у 1910 р.
268
тогочасної Галичини. Велику роль у ньому відігравали бабу¬
ся і дідусь по батьковій лінії. У віці 6 років Степан вступає
до місцевої школи, а потім продовжує навчання у тривіаль¬
ній початковій школі Радехова. Після цього його віддали
до бурси при Ставропігійському інституті у Львові, де він, у
1869 p., закінчив нормальну початкову школу та вступив до
Академічної гімназії.
Навчаючись у гімназії (спочатку Академічній, а потім у
Другій німецькій), Смаль-Стоцький бере участь у роботі учнівсь¬
ких гуртків, а в 1876 р. стає одним із засновників товариства, яке
взяло на себе видання бібліотеки творів українських письмен¬
ників3. Це була перша подібного роду спроба, яку учні гімназії
здійснювали під керівництвом професора І. Онишкевича. Тому
видання назвали «Ігнатія Онишкевича Руська бібліотека». Про¬
фесор Онишкевич справив на Смаль-Стоцького великий вплив,
став його духовним наставником під час навчання у Другій ні¬
мецькій гімназії Львова і пізніше, в студентські роки. Вже в гім¬
назії С. Смаль-Стоцький захоплюється народовськими ідеями
і пориває з москвофілами, які намагалися перетягнути його на
свою сторону.
1878 p. С. Смаль-Стоцький вступає на філософський фа¬
культет Чернівецького університету. І з цього часу аж до почат¬
ку Першої світової війни його діяльність пов’язана з Буковиною.
Він слухає лекції І. Онишкевича (який з 1877 р. став професором
української мови та літератури у Чернівецькому університеті),
О. Калужняцького, очолює українське студентське товариство
«Союз», яке в цей час значно активізувало діяльність. Будучи
студентом, публікує в газеті «Діло» свою першу публіцистичну
статтю, закликаючи інтелігенцію рішучіше брати на себе керів¬
ництво національним рухом4.
Після закінчення Чернівецького університету, С. Смаль-
Стоцький продовжує навчання у Віденському університеті, слу¬
хає лекції видатного славіста Ф. Міклошича, а в грудні 1883 р.
вже завершив дисертацію на тему „Процес аналогії у словозмі¬
нах руської мови”5, в якій проводив ряд цікавих співставлень.
У березні і квітні 1884 p. С. Смаль-Стоцький здав докто¬
269
рантські екзамени (так званий рігорозум) і, згідно з існуючими
тоді правилами, став доктором слов’янської філології.
Успіхи С. Смаль-Стоцького не залишилися непоміченими.
Ф. Міклошич запропонував йому пройти габілітаційний іспит
при Віденському університеті. Це було своєрідне випробування
на право викладати предмет в університеті й займати відповідну
кафедру. Складався він із спеціальної письмової роботи і габілі-
таційної лекції, прочитаної в присутності професорів і ректора
університету. Ф. Міклошич підказав С. Смаль-Стоцькому і тему
габілітаційної роботи про середньовічний „Кодекс Ганкенштай-
на” (і2 ст.). У червні 1884 р. габілітаційна робота була вже готова.
Після обговорення, де відзначили її високий науковий рівень, 7
липня 1884 р. Смаль-Стоцький виступив з габілітаційною лек¬
цією, яка також була успішною й отримала схвалення всіх при¬
сутніх. Після цього міністерство затвердило його приват-доцен¬
том Віденського університету6.
1884 - 1885 навчального року С. Смаль-Стоцький працю¬
вав у Відні, набираючись викладацького досвіду, розробляючи
навчальні курси, плідно спілкуючись з Ф. Міклошичем. Але не
забував він і про національну справу. Підтримував тісні зв’язки
з українським студентським товариством „Січ”, популяризу¬
вав твори українських письменників. Один з виступів відбувся
на вечорницях, влаштованих членами „Січі”, і присвячувався
М. Костомарову7.
22 березня 1885 p. С. Смаль-Сгоцького іменовано надзвичай¬
ним професором Чернівецького університету, куди він повернувся
у жовтні8.
Перед приїздом до Чернівців сталася ще одна важлива подія
в житті С. Смаль-Стоцького. Він одружився з Емілією Заревич,
дочкою пароха в Рожнові біля Снятина. Її дядько, Ф. Заревич,
був відомим публіцистом і письменником, одним із засновни¬
ків народовського руху бо-х років XIX ст. на західноукраїнських
землях.
У Чернівцях С. Смаль-Стоцький досить швидко стає одним
з лідерів українського національного руху краю. В різний час
він очолює товариства «Руська рада», «Руська бесіда», «Русь¬
270
ка школа», «Союз хліборобських спілок «Селянська каса» та
багато інших. 1892 року його обирають депутатом Буковинсь¬
кого сейму. На цій посаді він залишався до 1912 р. З 19ц по
1918 pp. С. Смаль-Стоцький депутат австрійського парламенту.
За ініціативою С. Смаль-Стоцького у краї створюються десят¬
ки сільських читалень, відкриваються нові початкові школи,
гімназії, спеціальні училища з українською мовою навчання.
По всій Буковині виникають селянські каси, які мали на меті
допомогти селянам вибратися з непростого економічного ста¬
новища.
У 1903 С. Смаль-Стоцький разом з А. Ончулом, Б. Штрав-
хером, М. Васильком створив депутатське об’єднання „Вільно¬
думний союз”, яке зробило чимало для модернізації суспільних
відносин в краї. Особливо великий вплив на громадські справи
С. Смаль-Стоць-кий мав у 1904 - 1912 pp., коли виконував пов¬
новаження заступника маршалка крайового сейму. Він був од¬
ним із засновників першої української політичної партії краю -
«Національна рада русинів на Буковині». У 1909 р. заснував
селянську партію „Руська Рада”, а після її розпаду в 1912 р. став
неофіційним лідером Української народної партії. Редагував
газету «Хлібороб», журнал «Руська школа» та співпрацював з
газетами «Буковина», «Руська рада», «Україна» тощо.
С. Смаль-Стоцький проводив не тільки велику організа¬
торську роботу. Він намагався теоретично осмислити українсь¬
кий національний рух на західноукраїнських землях в цілому,
окреслити найголовніші його завдання й тактичні принципи,
дати відповідь на наболілі проблеми, які стояли не тільки перед
українством Буковини, але й Галичини. 1896 року в 21 номері га¬
зети „Буковина” він вмістив велику працю „Політика реальна”.
Спочатку Смаль-Стоцький загалом охарактеризував стано¬
вище. На той час народовство Галичини розкололося на дві
течії. Першу очолював Ю. Романчук, який після невдалої спроби
проводити політику„нової ери”, тобто співробітництво з польсь¬
кими властями в обмі на деякі поступки, закликав до опозиції
й політики протистояння полякам. Причому він вважав, що в
опозиції мають згуртуватися й народовці, й москвофіли. Друга
271
течія, очолювана О. Барвінським і А. Вахнянином, вважала,
що потрібно бути до поляків лояльнішими, але не йти ні на які
компроміси з москвофілами. С. Смаль-Стоцький і буковинсь¬
кі народовці підтримували цю течію. Ще в 1894 р. він писав до
Б. Грінченка: „Признаюся Вам щиро, що я, і взагалі ми тут на
Буковині держимо сторону Барвінського”9. У своїй праці Смаль-
Стоцький проаналізував головні аргументи кожної зі сторін.
Гостро критикував прихильників Ю. Романчука за надмірну
ідеалізацію опозиційної боротьби. Зауважив, що сама по собі
опозиційність не може дати якихось конкретних результатів і
має дуже мало спільного з реальними обставинами політичного
та економічного життя. Особливо це небезпечно у зв’язку з тим,
що „руский народ в політичнім згляді цілком нерозвинутий, а
в економічнім згляді цілком слабкий”. На думку Смаль-Стоць-
кого, політику опозиції в повній мірі можна проводити тіль¬
ки тоді, коли „серед мас руского народу цілком щезне аналь-
фабетизм, а наша громада стане свідомою рускою громадою,
коли ми здобудемо поважне місце в торгівлі і промислі, коли
ми таким чином станем в містах важним чинником, коли ми
витворимо стільки рускої інтелігенції, що вона у всяких урядах
матиме перевагу, коли ми нарешті здобудемо якесь значіння і
в більшій посілости”10. Тобто він закликав використати ті мож¬
ливості, які відкривала австрійська конституція, а вже потім
іти далі, в тому числі, якщо виникне потреба, й на опозицію.
Інакше, вважав автор, опозиційність могла викликати тільки
зворотні наслідки, погубити ті паростки національного життя,
які вже з’явилися на той час.
З усією гостротою поставив Смаль-Стоцький питання про
політичні принципи й програму діяльності народовства. Він
підкреслював, що у народовців загалом, а у опозиціоністів -
особливо немає чітких і ясних національних принципів. Без
таких принципів опозиційність також не могла дати бажа¬
них результатів. Викладаючи власне бачення цієї пробле¬
ми, Смаль-Стоцький писав, що у народу має бути щось одне,
спільне, котре б усіх об’єднувало, додавало охоти й сили до
праці. „Тим одним, - стверджував він, - є і може бути лиш
272
ідея національна. Одна лиш ідея національна може в нас бу¬
дити надію, що колись виплинемо наверха”. Конкретизуючи
це положення, він далі писав: „... треба змагати до того, щоб
вибороти собі незалежність, щоб вийти з упосліженого стано¬
вища і стати попліч з другими народами до загальної людської
культурної праці.... Для того то справа самостійности руского
народу мусить належати до політичної програми Русинів і з тої
точки програмової не можна ані на волос попустити, бо вона є
істиною самої програми”11.
Смаль-Стоцький відкидав необхідність і можливість класової
боротьби серед українців, ввжаючи, що така боротьба може
вестися у націй панівних, а в українців як нації пригнобленої на
перше місце належить ставити національне визволення. При
цьому він виходив із того, що такої національної самостійності
можна домогтись в межах Австро-Угорської імперії.
Непримиренну позицію займав він щодо москвофілів, під¬
креслював шкідливість їхньої діяльності, закликав не йти з
ними ні на які компроміси. „Навіть якщо вважати москвофілів
чисто русинским явищем і якщо Росія тут ні при чому, - писав
Смаль-Стоцький, - то всерівно чи може русин спокійно при¬
дивлятися, що Росія робить з Україною? Тож міліонам Русинів
заткала зовсім рот, ба ще і поза своїми границями платними
наємниками колотить наш спокій і не дає нам дихати”. Така
позиція Смаль-Стоцького була надзвичайно важливою, бо
чимало народовців і радикалів вважала москвофілів меншим
злом, закликали до співпраці з ними. Так, Ю. Романчук вважав,
що разом із москвофілами можна боротися проти польського
засилля в Галичині, а М. Драгоманов - що з ними разом мож¬
на відстоювати соціально-економічні інтереси українців. Це
спричинювало відродження, здавалося, вже давно мертвої
суспільної течії, дальшої активізації вже на новому, відкрито
промосковському рівні прихильників „единой и неделимой”.
Саме завдяки послідовності С. Смаль-Стоцького і буковинсь¬
ких народовців у цьому питанні, москвофільство на Буковині
на початок XX ст. було набагато слабшим, ніж у Галичині чи
Закарпатті, не могло на рівних протистояти народовству, хоча
273
й продовжувало вставляти палиці в колеса народно-національ¬
ної справи.
Довівши, що національна ідея - це найважливіший
програмний принцип, якого повинні дотримуватися всі
народовці, Смаль-Стоцький визначив головні напрями роботи,
щоб утілити цей принцип у життя, а саме: ,д) Дбати про рус-
ку мову і боротися проти всяких теорійок москвофілів щодо
мови; 2) Одностайність і певність у правописі. Такою право-
писю є лише правопись фонетична; з) Розширення прав рус-
кої мови в публічнім життю; 4) Розвиток української школи.
Збільшення української інтелігенції; 5) Розвиток української
літератури,української науки, розвивати видавничу справу,
створювати різні літературні і наукові фонди. В цьому особливо
велика роль інтелігенції;, 6) ширити свідомість національну,
знайомити інші народи з українським життям духовним; 7)
Розвивати українську, щиро українську родину”.
Не важко побачити, що ця програма стосувалася тільки куль¬
турно-освітніх питань. Смаль-Стоцький це прекрасно розумів і
окремо зауважував, що дані пункти не вичерпують усю величез¬
ну кількість проблем, які постануть при виконанні цієї непростої
роботи. Однак він так і не зробив нічого, аби конкретизувати
найближчі завдання в соціально-економічній сфері, що суттєво
обмежувало можливості втілення цієї програми в життя, та най¬
головніше - популяризації її серед простих селян, які зазнавали
визиску великими землевласниками.
В розвитку національної справи найбільшої ваги Смаль-
Стоцький надавав інтелігенції, вказуючи, що вона мала би вести
народ за собою, бути на сторожі національних інтересів, нести
відповідальність за стан національних справ. „За долю чи недо¬
лю, за славу чи неславу, за честь чи нечесть, за силу чи неміч,
за все, за все, чим нарід яко нарід відзначає ся, чим не домагає,
за все відповідає перед судом історії інтелігенція народна. Горе
тому народови, у котрого ледача інтелігенція, горе тій ін¬
телігенції народній, що не справила свого обов’язку народ¬
ного - прокляте цілих грядущих поколінь тяжким каменем тя¬
житиме на її пам’яті”12.
274
Отже, Смаль-Стоцький закликав усіх до реальної політики,
до конкретної праці на користь народу, а не очікувати якоїсь
манни небесної чи складати нездійсненні, неузгоджені з реалія¬
ми справжнього життя плани. Він розумів, що така робота дуже
важка, малопопулярна, що набагато простіше наживати собі
політичний капітал, критикуючи інших і нічого конкретного
самому не роблячи, чим грішили й деякі народовці, особливо
радикали. Як справжній патріот він вважав, що тільки такою
реальною роботою за існуючих умов можна досягти прогресу,
поступу, що це значно потрібніше українському народові, ніж
поширення абстрактних ідей про загальну справедливість.
У 1885 р. С. Смаль-Стоцький разом з проф. Т. Гартнером
розпочинає боротьбу за впровадження фонетичного правопи¬
су в українських навчальних закладах Галичини та Буковини.
Цій проблемі вони присвятили статті «Нова руська школа»,
«Про план науки руської мови в гімназіях» та брошури «Голос
меншості в комісію по впорядкуванню українського правопи¬
су», «Про руську правопись», «Руська правопись», доводячи
переваги фонетичного правопису для навчання дітей грамоти
та безперспективність використання етимологічного право¬
пису. Професори не обмежилися тільки науковими обґрунту¬
ваннями, а також організували громадські акції на підтримку
своєї пропозиції. Проблема викликала гостру ідейну боротьбу
з москвофілами. Завдяки наполегливості С. Смаль-Стоцько¬
го і Т. Гартнера, в 1893-1894 pp. фонетику введено в народних
школах Буковини та Галичини, а з 1895-96 навчального року,
після неодноразових звернень товариства „Руська школа”, - і в
усіх класах середніх шкіл. Боротьба, яка тривала близько деся¬
ти років, увінчалася перемогою.
На початку 90-х років XIX ст. С. Смаль-Стоцький разом з
Т. Гартнером зайнявся підготовкою підручника української мови
для середніх шкіл. Він побачив світ у 1893 р. і став досить попу¬
лярним на західноукраїнських землях. У1907 і 1913 pp. вийшли
друге і третє видання цього підручника. Ці видання було дещо
розширено, окремі параграфи (особливо стосовно іншомовних
слів, імен власних та ін.) перероблено, вміщено додаток про рит¬
275
міку української мови. В. Сімович особливо наголошував, що
„Руська граматика” вносила багато нового в наукову термінологію.
Частину термінів С. Смаль-Стоцький і Т. Гартнер придумали самі
(прикметник, іменник, числівник, прислівник, оклик і т. д.), час¬
тину запозичили з інших мов або утворили на основі німецьких
граматичних термінів (дієслово, дієприкметник, дієприслівник)13.
І. Огієнко ще у 1908 р. писав: „Творцями теперішньої нашої тер-
мінольогії треба вважати Степана Смаль-Стоцького і Федора Гар-
тнера... Вони багато попрацювали, аби витворити термінольогію
відповідно вимаганням української мови... Взагалі, про тер¬
мінольогію Смаль-Стоцького треба сказати, що се одна з най¬
кращих спроб дати більш-менш наукову, вироблену на підставі
народньої мови термінольогію”14. Термінологія „Руської грамати¬
ки” утвердилася переважно, в пізніших підручниках.
З 8о-х років XIX ст. С. Смаль-Стоцький активно захоплю¬
вався історичними дослідженнями. Найбільше в той час його
цікавила історія Буковини. Він збирав документи з минулого
краю, ґрунтовно ознайомився з наявною літературою з цього
питання. Одна за однією з’являються розробки на історичні
теми у львівській „Правді” та в газеті „Буковина”. А в 1899 р.
побачила світ узагальнююча праця „Буковинська Русь”. (На
титулі книги вказано 1897 p., але вихід її затягнувся на два
роки). Це була перша праця в українській історіографії, яка
простежувала минуле українців Буковини з часів Галицько-
Волинського князівства й до другої половини XIX ст. включ¬
но. С. Смаль-Стоцький аргументовано наголошував, що ук¬
раїнці - автохтонне населення Буковини й проживали тут з
давніх-давен. Особливо цінні й багаті фактичним матеріалом
розділи, в яких показано розвиток українського національ¬
ного руху, становлення українських шкіл і культурних това¬
риств, письменства у XIX ст. Ґрунтуються вони на багатому
документальному матеріалі, який здебільшого не зберігся до
наших днів. Тому „Буковинська Русь” уже давно стала не тіль¬
ки оригінальним цілісним дослідженням, а й надзвичайно
цінним історичним джерелом. Навіть у радянські часи, коли
ім’я С. Смаль-Стоцького вживалося тільки з негативним від¬
276
тінком, жоден дослідник Буковини XIX ст. не міг обминути цю
працю.
Для С. Смаль-Стоцького найголовніше полягало в тому,
щоб показати самоствердження українства, його боротьбу за
свої законні права в краї, зростання національної свідомості
й ті труднощі, які доводилося долати українським суспільним
силам. „Щира любов до дорогої мені країни, - писав С. Смаль-
Стоцький, - сердечне бажане пізнати на скрізь житє-бутє
Буковинської Руси, порозуміти напрям єї духовних змагань,
роз’яснити собі в причинній зв’язи всі явища в публічнім єї
життю, звести до купи весь культурний єї дорібок - будили
мені цікавість, не давали спокою”15. Автор усвідомлював, що не
всі важливі явища життя українців Буковини другої половини
XIX ст. знайшли відображення й прагнув продовжити роботу.
На жаль, цього йому зробити не вдалось. Однак, незважаючи на
незавершеність, книга справила надзвичайно велике враження
на західноукраїнську громадськість і дістала схвальні відгуки в
пресі. І. Франко високо оцінив „Буковинську Русь”: „... праця
проф. Стоцького писана живо, гаряче; він оглядає історию спра¬
ви, до якої прилип усією душею, справи любої і дорогої йому.
Він остро судить усіх тих, хто, по його думці, шкодив тій справі,
але при тім оком об’єктивного вченого з поза деталів і особис¬
тих інтересів уміє добачувати все одно, головне: елементарний
зріст сили, осьвіти, і свідомости руского народа. З сего погляду
книжка проф. Стоцкого впливає на нас, як подув сьвіжого вітру
в спеку: вона осьвіжує, додає сили”16.
Значною мірою вихід „Буковинської Русі” затримався через
те, що одночасно С. Смаль-Стоцький готував до друку важливий
документ, який називався „Національні й церковні прагнення
румунів на Буковині в 1848-1865 pp., представлені в посланні
єпископа Є. Гакмана”. Він містив широку інформацію про полі¬
тичне становище в краї в указаний час, політику румунських
лідерів, суперництво українських і румунських суспільних сил.
Смаль-Стоцький цим документом підкріпив багато з того, що
було сказано в книжці, й називав його окремою, XII частиною
„Буковинської Русі”.
277
На початку XX ст. в Чернівцях С. Смаль-Стоцький став од¬
ним із організаторів і активним членом історичного товариства,
неодноразово виступав у ньому на теми минувшини України.
При товаристві у 1910 - 1911 pp. було організовано курси вищої
освіти для селян, які також очолив С. Смаль-Стоцький.
Досить плідно в довоєнний період С. Смаль-Стоцький займав¬
ся літературознавством. Ним опубліковано статті про творчість
Ю. Федьковича, С. Воробкевича, І. Котляревського. С. Смаль-
Стоцький був одним із перших, хто належно оцінив великий талант
молодого В. Стефаника - тоді ще студента медицини. Це було в
1898 р. Прочитавши рукопис кількох новел юнака, він писав: ,До
Ваших образків по щирости сердечно Вам гратулюю, деякі з них
просто перли, хоть звичайно страшно сумне у них тло, але малю¬
нок дійсно артистичний”17. .Захопившись силою художніх образів,
змальованих початківцем, С. Смаль-Стоцький допоміг у виданні
його першої збірки - „Синя книжечка”, написавши передмову до
неї. В ній пророче висловлював надію, що автор обдарує українсь¬
ку літературу ще не одним гарним твором.
Цікавою була промова „Характеристика літератур¬
ної діяльності І. Франка”, надрукована в 1913 р. в двох чис¬
лах газети „Діло” (крім того, окремим відбитком) до ювілею
Каменяра. Перед цим двічі, перебуваючи в Чернівцях, вели¬
кий письменник зупинявся у С. Смаль-Стоцького. Спочатку в
1909 p., коли їхав до Одеси. Австрійські власті не хотіли йому
давати візи на в’їзд до Росії, й Смаль-Стоцький йому допоміг
у цьому. І вдруге - в 1913 p., коли І. Франко читав у Чернівцях
свого знаменитого „Мойсея”.
Підкреслюючи значення літературної діяльності Франка,
Смаль-Стоцький особливо високо поцінував внесок письмен¬
ника у вироблення, очищення, збагачення літературної мови.
„Без пересади можна сказати, що наша теперішня літературна
мова - мова Франка. У него вірш повний ніжності, мельодій-
ности, грациї, проза відзначається високим, поетичним летом,
а форма найніжніша, блискуча», - писав він18.
Разом із тим Смаль-Стоцький розкрив трагізм долі письмен¬
ника, конфліктність його таланту. „Його гаряча душа рвалась до
278
суцільної гармонійності, широкої діяльності, - дійсність ставила
його перед самі урізки, щерби, прогалини: він кидався на всі
боки, заповнював прогалини, латав, піднімав повалене, валив
те, що поставили не до ладу, будував нове, шукав способів підня¬
ти до роботи більше рук. Велика сила оттак розбилась на дрібні
окрушки. Така доля усіх людей перехідних епох, пори „тяжкого
перелому”, в якій Франкови приходилося працювати”19.
В цей час ним написано кілька полемічних статей про
український правопис, започатковано серію дослідниць¬
ких праць про ідейну спрямованість та інтерпретацію творів
Т. Шевченка. Зокрема, статті: „Ідеї Шевченкової творчості”,
„Шевченкова Містерія”, „Читання Шевченкових поезій”,
„Діди, батьки і внуки у Шевченка”. Названі праці стали логіч¬
ним продовженням численних виступів С. Смаль-Стоцького
на відзначенні роковин Т. Шевченка, популярних читаннях
для населення краю, а головне - лекцій і семінарських занять
в університеті. Учень С. Смаль-Стоцького В. Сімович згадував:
„Не знаю, мені так здається, що в тому часі, про який я говорю,
(1899-1903 роки.- Авт.) ніде так до Шевченкової творчости не
підходили, що так докладно й так різнобічно не розбирали Шев¬
ченка ні на однім університеті тодішньої Австрії, як це робилося
в нас, на семинарійних вправах проф. Смаль-Стоцького”20.
У передвоєнний час С. Смаль-Стоцький видрукував „Ук¬
раїнсько-німецький розмовник” та „Українську граматику” в
бібліотеці Гошена. Але найбільше значення мала ґрунтовна на¬
укова „Граматика руської (української) мови”, написана разом
із Т. Гартнером і видана в 1913 р. Роботу над нею автори роз¬
почали ще в 90-х роках XIX ст. В1911 й 1912 pp. Смаль-Стоцький
кілька разів приїжджав у Боцен, де проживав Т. Гартнер уже на
пенсії, для завершення дослідження. В січні 1911 p. С. Смаль-
Стоцький писав до М. Грінченко (дружини Б. Грінченка): „Ваш
лист, присланий мені з дому сюди, де я вже далі місяць з моїм
товаришом Гартнером закінчую українську граматику для збір¬
ника словянських граматик, що появляться в Гайдельбергу під
редакциєю Лескіна і Бернекера”21. Однак останні відмовилися
видавати цю книгу через розходження в поглядах на найдавні¬
279
ший період української мови. В результаті дослідження опуб¬
лікували частково за рахунок авторів, частково - за рахунок
Міністерства освіти Австрії”.
Поява „Граматики руської (української) мови”, можна сказа¬
ти без перебільшення, сколихнула академічно-спокійний світ
учених славістів. На неї подали рецензії майже всі відомі на той
час дослідники слов’янських мов: В. Ягіч, О. Шахматов, В. Вонд-
рак, Т. Лер-Сплавінський, Є. Карський та ін. В більшості рецен¬
зій зазначалося, що праця С. Смаль-Стоцького й Т. Гартнера дає
найповніший на той час образ живої української мови і є важ¬
ливою подією в європейській славістиці. Але розділ книги, в яко¬
му розглядалося місце української мови серед слов’янських мов,
викликав гострі дискусії й шквал критики.
С. Смаль-Стоцький і Гартнер прагнули довести, що ук¬
раїнська мова походить одразу з праслов’янської мови. Судя¬
чи з усього, ця ідея зародилася у Смаль-Стоцького під впливом
спілкування з Ф. Міклошичем. Іще в 1892 р. він писав: „Часто
можна в руських часописях вичитати, буцім то Русини, Москалі,
Білоруси „витворились з одного слав’янського коліна, немов з
одного пня троє паростків”. Отакі слова подибуються і в її чис¬
лі „Зорі” за 1891 р. на с. 216-й, та й годі з рештою заперечити
людям права так говорити. Але коли д. Картан, що підписа¬
ний під тою статтею, каже в тім згляді „слідує за такими уче¬
ними як Мікльошіч”, то я позволю собі задля того, що пам’ять
Мікльошіча для мене свята, на те ось що заявити: Дня 19-го
лютого 1885 р. сказав мені покійний Мікльошіч, коли я, наму¬
чившись без міри над поясненням деяких староруских законів
звукових, просив єго о рішеннє мого питання: „Ви виходите
з фальшивого заложення, думаючи, буцім то мови, котрі на¬
зиваємо „руськими”, отже малоруська, білоруська і великорусь¬
ка мова, мають одну для себе лише спільну мовну основу. Се
неправда. Малоруська мова така сама застара, як мова чеська,
польська і т. п. Отеє наука Мікльошіча, котрої він завсігди при¬
держувався”22. Свою наукову граматику С. Смаль-Стоцький і
Т. Гартнер присвятили саме Ф. Міклошичу.
Прагнучи довести хибність теорії про праруську мову, тоб¬
280
то що спочатку із праслов’янської мови утворилася спільна для
східних слов’ян праруська, а потім із неї - українська, російська,
білоруська, автори порівняли схожість і відмінність українсь¬
кої та російської, а також української та сербської мов. Вони
зазначили, що близькість української та сербської мов надз¬
вичайна, якщо врахувати територіальну віддаленість народів.
Оцю близькість та деякі відмінності між українською й росій¬
ською мовами вони висунули як головний аргумент, котрий на
їхню думку свідчив, що в давні часи українська мова виникла
з праслов’янської нарівні з польською, сербською, чеською та
іншими слов’янськими мовами23.
Більшість критиків виступили проти цієї ідеї С. Смаль-
Стоцького й Т. Гартнера, наголошуючи на деяких неточностях
і перебільшенні близькості української та сербської мов. Хоча,
разом з тим, багато зауважень щодо штучності праруської
мови вони не могли нічим заперечити. Цікаві спогади зали¬
шив О. Лотоцький про О. Шахматова - одного з найактивні¬
ших прихильників праруської мови (вони разом працювали в
редакції енциклопедії „Украинский народг вь его прошлом-ь и
настоящемт»”). Він писав: „Натуральним було, щоб розділ про
найдавнішу добу написав С. О. Єфремов... Але Шахматов...
упирався проти того. Мотивів своїх ясно він не висловлював,
але можна було догадуватись, що вражало його дуже виразне
доконання Єфремовим схеми язикового поділу українського
та великоруського племені із визнанням пізнішого походжен¬
ня великоруського народу та його мови, - чим порушувалось
проголошену Шахматовим теорію єдиного праязика, спіль¬
ного для обох народів. Шахматов дуже вболівав і навіть обу¬
рювався з приводу вислідів професора Смаль-Стоцького, який
за безпосереднє джерело українського язика уважає язик
„праслав’янський” (без посередництва язика „праруського”) і
називав ті висліди небезпечною теорією, що затемнює справу...
за всього ідеалізму національного, за всієї ідейної та наукової
сумлінності сеї людини все ж мимоволі витикалося часом і в
нього оте московське шило, що тішило ся платонічною думкою
про бодай колишню, доісторичну єдність обох народів”24.
281
Незважаючи на лавину критики, С. Смаль-Стоцький не
збирався відступатися від своїх поглядів і готувався продов¬
жувати дискусію. В 1914 р. йому виповнилося 55. Він був у
розквіті творчих сил. 10 березня цього ж року його обрали
головою філологічної секції Наукового Товариства ім. Т. Шев¬
ченка замість зовсім хворого І. Франка25. У нього було чимало
наукових задумів і проектів. Не збирався він відходити й від
політичної боротьби. Однак розпочалася Перша світова війна.
С. Смаль-Стоцький, незважаючи на поважний вік, вступив до
австрійської армії офіцером і був прикріплений до штабу Чер¬
нівецької бригади. Тут служив на різних посадах. В 1916 p., за
пропозицією В. Сімовича, він починає працювати у Фрайштадт-
ському (Горішня Австрія) таборі українських військовополоне¬
них. Спочатку головним завданням С. Смаль-Стоцького мало
бути налагодження стосунків' між військовою адміністрацією
австрійського табору й просвітнім відділом Союзу визволен¬
ня України та організаціями військовополонених. Однак до¬
сить швидко й сам С. Смаль-Стоцький включився в просвітню
працю. Протягом 1917 - першої половини 1918 pp. вів загаль¬
ний курс української мови, української літератури, декламації
та виразного читання, виголошував популярні лекції з історії
України. Окремо готувалися виклади з шевченкознавства. Оче¬
видці згадували: „... виклади професора С. Смаль-Стоцького
з шевченкознавства набрали в таборі такої популярності, що
аудиторія, розрахована на тисячу осіб, не могла всіх бажаю¬
чих вмістити. Так умів подати аналізу Шевченкових творів
професор С. Смаль-Стоцький, що авдиторія з тисячею людей
годинами сиділа й уважно вислухувала про „Великий Льох”,
„Сон”, „Кавказ” та інше”26.
25 липня 1917 p. С. Смаль-Стоцького обрано головою Цен¬
тральної Управи українських січових стрільців. Він доклав
чимало зусиль, щоб піднести статус Центральної Управи, зро¬
бити її діяльність конкретнішою, наблизити до потреб стрілец¬
тва, хоч можливостей для цього було не так уже й багато27.
У квітні 1918 р. в Києві відбувся гетьманський переворот.
С. Смаль-Стоцький, як і більшість західноукраїнських політи¬
282
ків, загалом, позитивно оцінювали цю подію. Відомий західно¬
український політик Л. Цегельський писав у своїх спогадах:
„Ми бажали успіху гетьманові та старалися впливати на прид¬
ніпрянських українських інтелігентів-лід єрів, щоб вони погоди¬
лись із Гетьманом, або бодай не робили заколоту чи повстань”28.
Із цією метою до Києва двічі їздив сам Л. Цегельський, по од¬
ному разу - С. Смаль-Стоцький і О. Колесса. С. Смаль-Стоць¬
кий на одному із засідань Центральної Управи підкреслював,
висловлену О. Луцьким у листі до нього думку, що гетьман
зможе втриматися при владі, якщо об’єднає навколо себе ши¬
рокі українські кола29. Однак усі спроби українських політиків
Австро-Угорщини вплинути на хід подій у Наддніпрянській Ук¬
раїні не могли мати успіху, бо протистояння там для багатьох
стало справою принципу, а інтереси України заступалися свої¬
ми власними інтересами.
В червні 1918 p. С. Смаль-Стоцький виїхав до стрільців у
район Єлисаветграда. Там у цей час дедалі більше наростало
невдоволення гетьманом, як правителем недостатньо
національним, українським. Поширювалася навіть ідея поста¬
вити чи на короля, чи на гетьмана України архикнязя Віль-
гельма Габсбурга (В. Вишиваного). Українські Січові Стрільці
входили до складу військового підрозділу, яким командував
архикнязь. Прихильним ставленням до українства він заслу¬
жив повагу як рядових стрільців, так і старшин. Ця ідея була
близькою й С. Смаль-Стоцькому. Його зять, О. Луцький, з
1918 р. був ад’ютантом архикнязя. Сам Смаль-Стоцький неод¬
норазово зустрічався з Вільгельмом і в Центральній Управі, й
у часи перебування в Україні, високо цінував його українсь¬
кий патріотизм. Один час Центральна Управа виношувала
ідею, щоб архикнязь Вільгельм узяв на себе протекторат над
товариством опікування немічними, й у зв’язку з цим велось
активне листування.
Опозиційні настрої частини стрілецтва викликали невдо¬
волення австрійського командування. Тому у вересні 1918 р.
стрільців відкликано зі Східної України на Буковину. С. Смаль-
Стоцький іще раніше повернувся до Відня.
283
На той час він був уже досить добре відомим на Над¬
дніпрянській Україні. Іще до початку Першої світової війни
кілька разів побував у Києві, мав стосунки з багатьма відомими
людьми великої України, листувався з Б. Грінченком, М. Лисен-
ком, М. Вороним, П. Житецьким, отримував поздоровлення від
М. Коцюбинського, зустрічався з М. Міхновським, М. Левитсь-
ким і багатьма іншими. Мав він чимало стійких прихильників
у Східній Україні. Одним із тих, хто високо цінував діяльність
С. Смаль-Стоцького, був С. Петлюра. Влітку 1918 p. С. Смаль-
Стоцький особисто познайомився з П. Скоропадським.
Тому зовсім не дивно, що коли постало питання про засну¬
вання Української Академії Наук у числі 12 перших академіком-
засновником став і С. Смаль-Стоцький. Це було заслужене виз¬
нання наукової цінності його ґрунтовної „Граматики” 1913 p.,
шкільних граматик, які на той час витримали вже три видання,
навчальних посібників, виданих Гошеном у 1913-1914 pp., заслуг
в реформуванні українського правопису, інших наукових праць,
його високого авторитету як громадського діяча та керівника
філологічної секції Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Вже
на першому установчому засіданні історично-філологічного
відділу Академії, 8 грудня 1918 року, Смаль-Стоцького обрано
секретарем відділу, а іб грудня 1918 р. - членом господарчого
правління Академії. За ним закріплено кафедру історії українсь¬
кої мови30. У жодному із засідань Академії наук С. Смаль-Стоць-
кий так і не зміг узяти участь, перебуваючи останні роки життя
в еміграції. Однак він стежив за виданнями ВУАН і опубліку¬
вав 1922 року в журналі «Славія» критичну статтю «Українська
Академія наук в Києві». В ній він досить різко виступив проти
більшовизації поважної наукової установи. У другій половині
20-х років С. Смаль-Стоцький через М. Грушевського нала¬
годив наукові контакти з Академією, опублікувавши декілька
праць в журналі «Україна». Однак посилення ідеологічного
тиску в Радянському Союзі припинили ці стосунки.
Уже влітку 1918 р. ставало зрозумілим, що Австро-Угорщина
та Німеччина зазнають поразки у війні й це викличе зміни на
карті Європи. Українські політичні лідери Східної Галичини та
284
Середній курс німецької мови проф. Смаль-Стоцького у таборі
військово- полонених українців Фрайштадт. Австрія. Стоїть зліва
Буковини, разом із чехами, словенцями, хорватами й представ¬
никами інших народів Австро-Угорщини, прагнули добитися
реформування імперії на засадах широкої національної ав¬
тономії. З цією метою встановлювалися контакти між політика¬
ми окремих народів, робився певний тиск на владні структури.
Вже у липні - серпні велися розмови про необхідність одного
означеного дня проголосити національні конституанти - ус¬
тановчі збори держав - країв у порозумінні з імператором. У
ці плани було втаємничено вузьке коло українських політиків,
а серед них і С. Смаль-Стоцького. Коли настав час активних
дій українців, С. Смаль-Стоцький перебував у Львові. Він узяв
участь у роботі української конституанти 18-19 жовтня 1918 р.
й заснуванні Української Національної Ради. У своєму виступі
на цих історичних зборах, як і більшість галицьких політиків,
Смаль-Стоцький підтримав ідею створення окремої держави з
українських територій, що входили до складу Австро-Угорщи¬
285
ни. Його лякали нестабільність у Великій Україні, соціалістичні
спрямування більшості наддніпрянських політиків, більшови¬
цька загроза.
Незабаром С. Смаль-Стоцький виїхав до Відня. Там його
й застали події і листопада 1918 р. у Львові та проголошення
Західноукраїнської Народної Республіки. С. Смаль-Стоцького
включено до уряду щойно утвореної держави, за ним зарезер¬
вовано місце державного секретаря у справах освіти. Цю поса¬
ду він так і не обійняв (тимчасово обов’язки виконував О. Бар-
вінський), залишаючись у Відні. Тут він деякий час очолював
військове представництво ЗУНР і опублікував звернення до всіх
українських вояків, яким повідомляв про створення української
національної армії та про умови вступу до її лав українців і чу¬
жинців. Та вже 19 грудня 1918 р. керівництво Західноукраїнської
Народної Республіки при¬
значило С. Смаль-Стоць¬
кого послом у Празі.
У грудні 1918 р.
С. Смаль-Стоцький при¬
був до Праги. Це при¬
значення було дуже
відповідальним. Чесь¬
ко-Словацька респуб¬
ліка також утворила¬
ся в листопаді 1918 р. й
потрібно було, не гаю¬
чи часу, привернути цю
нову державу на свій бік.
У цьому були певні труд¬
нощі, бо ще не так давно в
Австрійському парламен¬
ті між українськими та
чеськими й словацькими
депутатами були певні
політичні розбіжності.
Останні критикували ук-
Сотник австрійського війська
СТЕПАН СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ
286
■» ПРООВІІНИИ ВИАШ
■ С8.9
Проф. С. Смаль-Стоцький зі своїми слухачами у таборі
військовополонених українців Фрайштадт (Австрія)
раїнців за надмірну лояльність до Габсбургів. Отже, потрібно
було докласти максимум зусиль, щоб колишні суперечки не
завадили розвиткові стосунків між двома державами, й Чесько-
Словацька республіка стала на доброзичливу позицію стосовно
ЗУНР.
З метою популяризації ідеї української державності, розвит¬
ку чесько-словацько-українських стосунків, С. Смаль-Стоцький
опублікував у Празі брошури „Львів - серце Західної України”
та „Вигляди (Сподівання. - авт.) правдивої взаємності чесько-
словацького і українського народу”. Вони були видані чеською
та французькою мовами. В першій з них С. Смаль-Стоцький
покозав історію м. Львова і значення цього міста для розвитку
українського руху, в другій - доводив, що взаємини між україн¬
цями, чехами і словаками мають гарні перспективи розвитку на
287
майбутнє на підставі давніх традицій співпраці. Смаль-Стоцький
також сприяв публікації „Івана Гуса” Т. Шевченка в чеському пе¬
рекладі Франтішка Тіхого, написав вступ до цього видання.
Чимало уваги С. Смаль-Стоцький приділяв організації
прихильної для українців газетної кампанії, особливо у зв’язку
з підписанням повоєнних мирних договорів, які розглядали
питання мирного устрою Європи. Швидко зростала в цей час
у Чехословаччині українська еміграція, яка уже в 1919-1920 pp.
нараховувала понад 20 тис. осіб. Посол ЗУНР тримав це питан¬
ня в полі зору, намагаючись забезпечити в міру можливостей
якнайсприятливіші умови для прибулих.
В січні 1919 р. в Празі було створено посольство Української
Народної Республіки на чолі з відомим громадсько-політичним
діячем, перекладачем і журналістом М. Славинським. С. Смаль-
Стоцький докладав чимало зусиль, щоб обидва посольства
працювали злагоджено, бо в багатьох країнах представництва
Курс української граматики проф. Ст. Смаль-Стоцького для
військовополонених українців у таборі Фрайиїтадт (Австрія).
Сидить у центрі у військовій формі
288
ЗУНР та УНР ворогували і діяли всупереч одне одному. Він став
одним із організаторів Українського клубу, заснованого 19 сер¬
пня 1919 р. для підтримання товариського життя емігрантів.
Головою клубу став С. Смаль-Стоцький, заступником В. Ко¬
ролів (Старий) аташе місії УНР у Празі і секретарем - А. Віто-
шинський (секретар місії ЗУНР). Під керівництвом С. Смаль-
Стоць-кого Український клуб організовував курси чеської мови
для українців та української мови для чехів, влаштовувалися
лекції, літературно-мистецькі вечори, інші заходи. Для надан¬
ня матеріальної і моральної допомоги українським емігрантам,
при клубі було засновано доброчинну жіночу громаду, яка про¬
водила свої заходи спільно з чеською інтелігенцією31. Сприят¬
ливо Смаль-Стоцький поставився до українських студентських
товариств, які виникли на той час у Празі. На початку 20-х років
у Празі було організовано VII сокільський здвиг . Делегація зі
Львова не могла прибути на це свято, й тоді С. Смаль-Стоцький,
за пропозицією галичан, ор¬
ганізував представництво
українського сокільства й
сам узяв у здвизі активну
участь32. Отже, робилося
надзвичайно багато, щоб як¬
найкраще представити ук¬
раїнців європейській громад¬
ськості. Хоча все необхідне
доводилося виконувати
самому, бо крім С. Смаль-
Стоцького, в посольстві був
тільки секретар та іще один
працівник. Вже згадуваний
В. Королів-Старий писав
пізніше: „... з професором
Ст. Стоцьким довелося мені
зійтись аж в році 1919-му,
на чужині, в Празі Чеській.
Професор тоді заступав уряд
289
ЗУНР і враз за своїм секретарем, давнім празьким емігрантом -
з фаху лісником та залізничником - дуже успішно виконував
функції дипломата, дарма, що може між своїми різноманітни¬
ми здібностями не мав саме однієї здібності дипломатичного
єднання людьми. Таж усі його здібности покривала ціле жит¬
тя одна головна: почуття патріотичного обов’язку”33. В цьому
плані показовим є епізод, описаний тим же Королівим-Старим:
„Коли десь в лютому чи березні р. 1919 до Праги прибув з Ук¬
раїни проф. Михайло Грушевський, тоді загально признаний
„homo primus” всієї України, місія зробила йому урочисту вече¬
рю. А коли ж гість став недвозначно говорити в комунофільсь-
кому дусі, професор Стоцький сказав „шановному гостеві” таке
привітання, яке, хоч і записане в мене дослівно, я тут не важусь
повторювати...”34.
Дипломатичну місію С. Смаль-Стоцький очолював до 9-го
вересня 1921 p., після чого здав свої повноваження представникові
УНР, а сам працював у ролі радника. Він любив заходити в місію,
обговорювати там українські справи. Дуже болісно переживав
поразку визвольних змагань українців 1917-1920 pp., вважаю¬
чи головною причиною такого результату відсутність достатньої
моральної сили, національної ідейності та переконливості серед
українців. У 1925 р. він писав: „Ми війну програли. І так завсігди
буде, доки ми не будем всі зорієнтовані на власні і тілько на власні
народні сили. Доки ідейність, характерність і залізна всенародна
дисципліна не ляжуть в основу всенародного виховання, доки не
витворимо ми тої моральної сили, перед якою жодна иньша сила
не устоїться”35. Актуальні й на сьогодні слова.
У Празі С. Смаль-Стоцький дістав можливість продовжи¬
ти свою професорсько-викладацьку та наукову діяльність. Це
сталося завдяки заснуванню Українського Вільного Універ¬
ситету. С. Смаль-Стоцький із самого початку існування ук¬
раїнського університету в столиці Чесько-Словацької респуб¬
ліки взяв активну участь у його роботі. Він увійшов до складу
вищого керівного органу університету - Академічного Сенату.
В 1922 - 1923 навчальному році був деканом, а в наступному -
продеканом філософського факультету. Деякий час очолював
290
також комісію з підготовки наукових збірників університету,
Товариство допомоги для українських учених, котрі опинилися
в тяжкому матеріальному становищі тощо.
Повернення до викладацької діяльності стимулювало ак¬
тивізацію наукових вислідів академіка. Якось, виступаючи на
одному поважному науковому форумі, С. Смаль-Стоцький
зауважив, маючи на увазі передусім самого себе: „Доки ми
самі там (на українських землях - Авт.) працювали, мусіли ми
з конечности займатись і іншими справами, не тільки наукою.
Ми мусіли бути діяльними і багато часу витрачати в просвітних,
культурних, економічних, а также і політичних організаціях і
установах. Треба по щирости сказати, що від того терпіла наша
наукова праця. Тут, на чужині, стали ми свідомими цієї нашої
власної вини, тут можемо сконцентрувати вповні усі наші сили
коло науки і аж тут щиріше можемо дбати і про те, щоб для
Делегація українського сокільства у Празі 1920 р. під проводом
академіка Ст. Смаль-Стоцького. Сидить другий зліва
291
значіння наукової праці, як могутнього чинника національного
визволення, не тільки здобути серед українського народу повне
зрозуміння, але і загальну пошану...”36.
Перш за все, С. Смаль-Стоцький продовжив розвінчен-
ня теорії праруської мови й цьому присвятив працю „Розвиток
поглядів про сем’ю слов’янських мов і їх взаємне споріднення”,
опубліковану в 1925 р. (Друге видання, значно доповнене - в
1927 р.). В ній він дав ґрунтовний огляд історії досліджень
спорідненості слов’янських мов, розвитку окремих із них,
аналізуючи доробок у цій справі Й. Добровського, П. Шафа-
рика, О. Шахматова, В. Ягіча та інших найновіших публікацій.
С. Смаль-Стоцький показав складність і заплутаність цієї проб¬
леми й ще раз наголосив, що ідея О. Шахматова про праруську
мову - це штучна конструкція, кількість аргументів на користь
якої з розвитком порівняльної слов’янської філології зменшуєть¬
ся. Так, він наголошував, що В. Ягіч називав 13 ознак праруської
мови, але з часом, завдяки творам Лер-Сплавінського, Куль-
бакіна, Трубецького, їх кількість скоротилася до 3-х. Але й ці три
ознаки, на думку С. Смаль-Стоцького, були хибними.
Вказував він і на неясність у твердженнях Шахматова:
коли ж була та праруська мова? Київську Русь О. Шахматов
уважав якнайпліднішим періодом тогочасного українського
народу: „Обминаю питання про ту добу, коли об’єднаннє русь¬
ких земель під київською державою повело за собою зближен-
нє руських племен і діалектів, що вже розійшлися поперед¬
нього часу. Ся доба гегемонії полудневно-руського племени
в руській родині є блискучою сторінкою минулого життя ук¬
раїнців”. Отже, праруська мова мала б, у такому разі, існува¬
ти ще раніше. Але що ж об’єднувало тоді слов’янські племена,
розкидані на значній території? З цього приводу С. Смаль-
Стоцький писав: „З одного боку констатує він брак сполучних
засад між поодинокими „руськими племенами” (вони очеви¬
дячки були ще тільки племенами, бо тоді ще і Руси не було!)
аж до Х-го віку, та що аж історичні події (організація Київської
держави) сполучили їх в одно і утримували далі між ними єд¬
ність, з другого боку, переносить праруську мову і староруську
292
мову (чим оправдана ся ріжниця?) на довгий час перед тим,
заки повстало письменство і заки сформувалася Київська
держава. Як се з собою погодити?”37.
В „Розвитку поглядів про сем’ю слов’янських мов і їх
взаємне споріднення” С. Смаль-Стоцький намагався показати
методологічні розбіжності в підході до питання про виникнен¬
ня окремих слов’янських мов. Він проаналізував два головних,
на його думку, підходи. Один, який постав із родовідної теорії
Шляйхера і набув розвитку в Шахматова та Ягіча, та другий,
що брав початок у Міклошича й Шмідта і якого він сам дот¬
римувався. С. Смаль-Стоцький наголошував, що перша течія
підходила до процесу творення мов на основі дроблення, роз¬
паду цілісності, друга - на основі об’єднання людей, наймен¬
ших частин у чимраз більшу і в собі соліднішу цілісність: „Ми
кажемо, що первісні говори об’єднувалися в наріччя, т. зн. в
цілість говорів, хоч з собою не тотожних, то все-таки таких, що
в них показують на спільні властивості і загальна їх подібність,
яку відчували ті, що сим нарічієм говорили. Із сих нарічій в
дальшім їх розвитку повставали серед даних обставин мови”38.
Цими методологічними суперечностями С. Смаль-Стоцький
пояснював різні погляди на історію української мови й зокрема
найдавнішого її періоду.
Цій же проблемі вчений присвятив ряд інших статей, опуб¬
лікованих в українських і зарубіжних журналах. І як своєрідний
заповіт академіка видруковано одну з останніх його праць -
„Питання про східнослов’янську прамову”, в якій він іще раз
наголосив на переконаності в своїй правоті й заявив: „Ніякої
„праруської мови” ніколи не було, а всі живі слов’янські мови,
між ними й українська, російська й білоруська, розвинулися
прямо й безпосередньо з діалектів праслов’янської мови”39.
В 20-х роках XX ст. С. Смаль-Стоцький активно включився в
правописну полеміку, пов’язану з розробкою нового правопису в
Радянській Україні, який мав стати єдиним для всіх українських
земель. Для державної правописної комісії він вислав ґрунтов¬
ний реферат, опублікував кілька статей, зокрема в „Літератур-
но-науковому віснику”, „Україні”. Найбільше в цей час полемі¬
293
зував із академіком А. Кримським, звинувачуючи останнього в
підтримці русифікаторських тенденцій у правописі. Погоджу¬
ючись з більшістю позицій, запропонованих комісією в Хар¬
кові, С. Смаль-Стоцький послідовно продовжував відстоювати
ліквідацію апострофа, пом’якшення в словах „сьвіт”, „цьвіт” і т.
п., написання „ся” окремо від дієслова та ін. Рішуче наполягав на
тому, щоб правописні справи відділити від того, що належить до
граматики, та, головне, зазначав: „Кому на тім залежить, щоби ук¬
раїнська літературна мова одержала свій справдішній, їй вповні
відповідний український правопис, той перш усього мусить при¬
класти усіх старань до того, щоб увільнити український правопис
від занесених із чужих правописів, чужих українській мові невід¬
повідних звичок. Українська мова, здобувши собі право держав-
ности і повну свободу розвитку, не може далі показуватися в світі
„в латаній свитині”. Вона мусйть нарешті вбратися в свою рідну,
гарну, на неї шиту і добре припасовану одежу”40.
Однак чи не найбільше тішило його, як і раніше, дослід¬
ження творчості Т. Шевченка. В еміграції С. Смаль-Стоцький
небезпідставно вважався одним із найкращих знавців цієї тема¬
тики. Марко Антонович вважає, що „його інтерпретації дотепер
неперевершені”41. С. Смаль-Стоцький регулярно виступав на
святах, приурочених роковинам Т. Шевченка, причому як пра¬
вило, його доповіді відкривали урочисті засідання. Ці виступи
незмінно викликали величезний інтерес усіх присутніх. Одна з
очевидиць, 3. Мірна, залишила згадку про такий виступ у 20-х
роках: „... проф. С. Смаль-Стоцький виступив із доповіддю на
тему: „Шевченко - співець самостійної України”. Його доповідь
зробила на слухачів колосальне враження як змістом рефера¬
ту, так і надзвичайним умінням виразно читати. Але не менше
вражіння зробила й його імпозантна постать, втілення великої
сили і того шляхетного духу, який наче ореолом оточував його
особу. Цей реферат мав такий успіх, що негайно ж був виданий
окремою книжечкою, якою звичайно потім наділяли присутніх
на святах Шевченка”42.
В Празі С. Смаль-Стоцький, як і в довоєнний період, вів
дослі-дження з шевченкознавства у двох напрямах. По-перше,
294
це інтерпретація окремих творів. З’являються статті про Шев¬
ченкові „Великий Льох”, „Чигирин”, „Шевченкове посланіє”,
„Варнак”, „Якби ви знали, паничі”, „Думи”, „Сон” та інші. Для
поглибленого тлумачення творів Кобзаря він, як любив сам
говорити, користувався філологічним методом, тобто Грунтов¬
но досліджував сам текст, розбираючи значення слів, висловів,
речень, виявляючи думки, які поет утілив в образи, описи й сим¬
воли. Крім того, використовувалося зіставлення розбираного
твору з іншими, написаними на цю ж тему або в той самий час.
Багато уваги приділялося генезі й історії їх народження.
Працюючи за філологічним методом, С. Смаль-Стоцький
перш за все з’ясовує основи світогляду поета, філософсько-етич¬
ну спрямованість його творчості. Він зупиняється на кількох
найважливіших, на його думку, світоглядних моментах, повер¬
таючись до них знов і знов. Це, зокрема, проблема Шевченко
Академік Степан Смаль-Стоцький із синами Нестором
і Романом у 1918 р.
295
і християнська віра. Для С. Смаль-Стоцького ніколи не було
сумніву, що Шевченко наскрізь глибоко релігійна людина й рі¬
шуче не був безбожником. „У Шевченка Бог, - писав С. Смаль-
Стоцький, - є синонім правди-істини і правди-справедливос-
ти... Шевченко радо уживає для викликання більшого вражіння
слово Бог намість слова правда, бо це слово в данім разі було б за
слабе, щоб виразити найвищий ідеальний ступінь живої прав¬
ди”43. Релігійність Шевченка, на думку С. Смаль-Стоцького, -
це глибока віра, що на праведній землі Божій може бути прав¬
дивий рай, якщо правдивий Бог запанує в людських серцях, а в
релігії головною буде не догматика, а етика.
В інтерпретації С. Смаль-Стоцького, Т. Шевченко - держав-
ник, який закликає до самовідданої боротьби за вільну, політич¬
но й культурно незалежну Україну, де б кожний громадянин мав
рівне право („без хлопа і пана”). Ця незалежна Україна бачила¬
ся йому в творах Шевченка як республіка з новим і праведним
законом, а на чолі республіки - президент, котрий, за історич¬
ною традицією українською, називається гетьманом. Але поряд
із цим С. Смаль-Стоцький підкреслює, що в Шевченкові - ні
крихіточки того шовінізму, того месіянізму, яким саме „виз¬
начаються передові тодішні люди між москалями, поляками й
ін. Усі народи обіймає Тарас своєю любов’ю”44.
Наголошуючи, що поезія Шевченка натхнена найглибшою,
найніжнішою етикою, С. Смаль-Стоцький намагається показа¬
ти, що творчість поета не лише будить моральні пориви, ста¬
лить і гартує душу й волю, вона підіймає душу чимраз вище
й вище, аж у найвищу височінь, до правди-істини. „Любов,
правду й волю поклав він у основу нашого й індивідуального
й колективного життя народного. Це ті етичні сили, що дадуть
нам осягнути найвищий щабель досконалосте й культури, що
принесуть мир і радість на землю”45.
Для С. Смаль-Стоцького Т. Шевченко - найбільший геній,
якого будь-коли бачила наша Вітчизна. Ця геніальність пере¬
дусім у тому, що він „єдиний уміє душею відчути аж до дна гір¬
кий біль народний, єдиний уміє висловити все горе наболілої
народньої душі, висловити так, що від його щирого слова стає
296
нам легше на серці”46. Її коріння в тому, що Шевченко не тіль¬
ки сміливо розкриває хиби буденного життя, а й із нечуваною
силою виступає проти всього того, що загал вважає зовсім нор¬
мальним, зрозумілим, виступає сам один, незважаючи на ніщо
й радше йдучи на смерть, ніж на сходження свого шляху.
Шевченко - патріот і пробудник не заступив дослідникові
Шевченка - великого творця, художника слова, митця в як¬
найширшому розумінні цього слова. С. Смаль-Стоцький не
переставав звертати увагу на художні цінності Шевченкової
творчості, на красу поетичних образів, силу слова, компози¬
цію творів. „А в яку стрійну, пишну, щиронародню форму вміє
Тарас убрати свою мову! Кожний витає в ній своє, рідне, а гар¬
не - гарне, що не надивишся, не наслухаєшся! Музика та й
годі, своя рідна музика, своя рідна пісня народна...”, - захоп¬
лювався він47.
Другий напрям - це дослідження ритміки Шевченкових
творів, намагання простежити народні корені в його поезії,
розкрити взаємозв’язок ритміки поезій Кобзаря з народними
піснями й усною народною творчістю. С. Смаль-Стоцький не
раз любив згадувати, як саме зародилася у нього така ідея. Це
сталося під час зустрічі з Ю. Федьковичем, мабуть, десь у сере¬
дині 8о-х років XIX ст. Останній показав деякі нові вірші. „Я
почав їх уголос читати, - писав С. Смаль-Стоцький, - й, вихо¬
дячи тоді ще зі старосвітської метрики, не міг якось попасти на
метр, і нераз спіткнувся на фальшивім наголосі. Федькович,
дуже чутливий на хиби наголосу, зараз поправляв мене, і слово
по слові в нашій розмові виявилося, що Федькович свої вірші
складав, маючи на умі „нуту” якоїсь народньої пісні”48. Це й
навело С. Смаль-Стоцького на думку, що й у Шевченка поезії
нерозривно пов’язані з народними піснями.
Досліджувати ритміку заходився ще на початку XX ст.
Напередодні Першої світової війни з’явилася перша розвід¬
ка - „Читаннє Шевченкових поезій”. Однак найглибше ця
проблема розкрита в ґрунтовній статті „Ритміка Шевченкових
поезій”, яку опубліковано в 1925 p. С. Смаль-Стоцький дово¬
див, що вся поетична творчість Т. Шевченка спирається на
297
фольклорні ритми: коломийкові, козачкові та колядкові. Автор
показує, з яким мистецтвом послуговується Кобзар усілякими
модифікаціями та комбінаціями народних ритмів, щоб висло¬
вити бурхливі та ніжні почуття своєї душі. Виходячи з цього,
вчений засуджував деяких „критиків”, які вказували, нібито
у Т. Шевченка не завжди чисті ямби й пояснювали це браком
належної освіти. Ці твердження С. Смаль-Стоцького вже в 20-х
роках знайшли багато прихильників, особливо щодо коломий¬
кового й козачкового ритмів Шевченкової поезії. Досліджуючи
ритміки поезій Кобзаря, Смаль-Стоцький мав на увазі й деякі
прикладні завдання. Зокрема, не раз піднімав питання про те,
як читати, виконувати твори геніального поета: „Поезії Шев¬
ченка аж тоді заставлять нас розкошувати в повній мистець¬
кій насолоді, коли при їх .читанні або виголошуванні станемо
мистецькими виконавцями чудового їх ритмічного складу. Аж
тоді вийдуть думки нашого геніального Кобзаря, всі тонкощі
його більшого чи меншого душевного зворушення, всі ступені
теплоти й ніжності його доброї душі, його гарячого серця, всі
відтінки іронії дуже плястично наверха...”49.
Дослідженням творчості Т. Шевченка С. Смаль-Стоцький
займався до останніх років свого життя. В 1934 р. найкращі свої
статті він опублікував окремою книгою „Т. Шевченко, інтер¬
претації”, що вийшла як 25-й том праць Українського наукового
інституту в Варшаві. Однак і після цього наполеглива робота
тривала. Остання стаття з цього великого циклу побачила світ
уже по смерті автора, в 1939 р. Присвячувалася вона деяким
передсмертним віршам Т. Шевченка й позначена глибиною
аналізу, багатством думок, тобто стала прекрасним підсумком
великої роботи протягом кількох десятиліть.
З історичних проблем у 20-х роках С. Смаль-Стоцького
найбільше цікавили давні часи в історії України, становлення
українців як окремого народу. Безперечно, ця історична тема
була близька С. Смаль-Стоцькому у зв’язку з його філологіч¬
ними пошуками та боротьбою проти концепції „праруської”
мови. 1928 р. в часописі „Україна” виходить його стаття „Східні
слов’яни”, що являла собою розлогу критику на працю чеського
298
історика Л. Нідерле „Походження і початки східних слов’ян”. Із
приводу цієї статті С. Смаль-Стоцький писав до М. Грушевського
6 жовтня 1927 р.: „Високоповажний Товаришу М. Грушевський.
Посилаю Вам не так критику, як радше студію з приводу книж¬
ки Нідерлього. Маю надію, що Вона Вас вдоволить. Українська
наука має обов’язок сказати своє рішуче слово в справі східних
слов’ян. Досі рішалися ці питання майже без нас”50.
У цій статті С. Смаль-Стоцький зупинився на проблемі
території найдавнішого проживання слов’янських племен і
відстоював точку зору, що слов’яни ще в І та II ст. н. е. прожива¬
ли як один народ між Віслою на заході та Дніпром на сході, на
півночі межували з фінськими племенами, а на півдні доходи¬
ли до Дністра й Прута. Особливо різко він заперечував проти
якихось „центрів”, „колисок” розселення західних, південних і
східних слов’ян. Критикуючи твердження Л. Нідерле про наяв¬
ність якоїсь „колиски” східних слов’ян на середньому Дніпрі,
він писав,, „Словіни новгородські, Радимичі і Вятичі, Кривичі
та й Дреговичі середнього Дніпра ані не бачили і в тій колисці
ніколи не лежали і звідти в свої нові оселі не розходилися... Так
само і Бужани, і Волиняни, і Дуліби, і Тиверці не вилігували-
ся в колисці над Дніпром. Якоїсь єдности і спільносте східніх
Слов’ян з одним якимсь центром не бачимо навіть ще далеко
пізніше, а не то в цих давніх часах”51.
С. Смаль-Стоцький робив висновок, що думка про центри
розселення слов’ян має свій корінь в об’єднавчій ідеології XIX
і XX ст. й нічим не підкріплена. Тут же він іще раз наголо¬
шував, що й „праруської” мови як виразника такої єдності
також не було.
М. Грушевський погоджувався з головними положення¬
ми статті С. Смаль-Стоцького, зробивши, як редактор, окремі
зауваження щодо її технічного оформлення та наголосивши на
необхідності ширшого використання для аргументації праць
українських істориків.
Восени 1930 p., з ініціативи С. Смаль-Стоцького Українсь¬
ке Історично-Філологічне Товариство в Празі провело велику
дискусію з приводу статті М. Кордуби „Найважливіший момент
299
в історії України”, вміщеної в кн. VI „Літературно-наукового
вісника” за цей же рік. Із цього питання товариство збиралося
двічі: її й і8 листопада 1930 р. Головним доповідачем виступив
С. Смаль-Стоцький. Він гостро критикував позицію М. Кор-
дуби, який у своїй статті відстоював тезу, що Київська Русь -
держава „общеруська”, що в цій державі відбувався процес
об’єднання всіх східних слов’ян в одну культурно-національну
цілісність, тобто, за виразом М. Кордуби, в одну „общеруську”
націю. На думку М. Кордуби, українська нація почала формува¬
тися лише в XIV ст. у складі Великого Князівства Литовського.
С. Смаль-Стоцький послідовно відстоював тезу, що окрема ук¬
раїнська нація мала місце вже у Київскій Русі, й ця держава була
українською, а великоросійська нація утворилася пізніше - у
XIII-XV ст. зі змішання елементів слов’янських і фінських52.
У дискусії також брали участь доктори С. Наріж¬
ний, П. Феденко, К. Чехович, професори М. Славінський,
С. Шелухин, В. Сімович і В. Щербаківський. Більшість
виступаючих підтримали позицію С. Смаль-Стоцького й
доповнили її значною аргументацією. Звіт про цю дискусію, за
постановою загальних зборів Товариства, видано літографіч¬
ним способом окремою брошурою під заголовком „Откуду єсть
пошла Руская земля”. Ця публікація, як і сама дискусія, викли¬
кали широкий відгук у літературі й навіть полеміку у пресі.
Тільки протягом 1930 - початку 1931 pp. з’явилася 21 публікація
в журналах і газетах Львова, Перемишля, Праги. Відомий ук¬
раїнський історик О. Пріцак згадував, що ще у 1937 р. дискусія
тривала на сторінках львівської преси. Щодо суті самого об¬
говорення він писав: „На жаль, дискусія велася в стилю догма¬
тичних спорів, без вияснення спільного знаменника (подання
дефініції, що таке нація) і не переконала проф. Кордубу в
тім, що його теза неправдива”53. Справді, дискутуючі сторони
за таких умов не могли прийти до якоїсь спільної точки зору.
Та обговорення цього питання було безумовно продуктивним,
бо привернуло увагу широкого загалу вчених і всіх, кому не
байдужою була історія початків українського народу. Якщо ж
урахувати, що слово „нація” С. Смаль-Стоцький розумів у як¬
300
найширшому тлумаченні, тобто як народ узагалі, то можна з
упевненістю сказати, що він був ближчим до істини.
Заради якнайповнішої об’єктивності слід зазначити, що,
будучи, пристрасним полемістом, С. Смаль-Стоцький не завж¬
ди виважено добирав аргументи в суперечках. Бувало, що пал¬
кі почуття й суто патріотичні мотиви брали в ньому гору, й
він піддавав своїх опонентів гострій критиці, не маючи на те
достатніх наукових аріументів. Так трапилося, наприклад, з
оцінкою праць В. Ганцова про характеристику поліських диф¬
тонгів і теорії про походження української мови з двох говірко¬
вих груп - північної та південної. Хоча С. Смаль-Стоцький зая¬
вив, що високо цінує хист, пильність, сумлінність В. Ганцова,
але до теорій останнього поставився різко негативно, не навів¬
ши при цьому достатньо переконливих доказів на заперечуван¬
ня правомірності критикованих тверджень54.
Перебуваючи в Празі вже в досить поважному віці, С. Смаль-
Стоцький не збирався полишати суспільно корисну працю. Зви¬
чайно, сили були вже не ті, не тими були й масштаби діяльності.
Але осторонь громадських справ він не залишався. Як член
українського Академічного комітету, став одним з ініціаторів
скликання Першого Українського наукового з’їзду в Празі. На
цьому з’їзді, який відбувся в 1926 p., очолював філологічну сек¬
цію, багато виступав, брав жваву участь в обговореннях. У1931 р.
Академічний комітет вирішив провести Другий Український
з’їзд. Головою організаційної Комісії з’їзду обрано С. Смаль-
Стоцького. Під його керівництвом проведено велику підготовчу
роботу. Складено й видруковано статут форуму, регламент і
програму засідань, розіслано запрошення до окремих осіб та
установ, вирішувалися питання фінансування, публікувалися
повідомлення про з’їздові справи та хід підготовки. Всього від¬
булося 14 засідань Організаційної Комісії протягом 1931 - почат¬
ку 1932 pp.
20 березня 1932 р. відбулось урочисте відкриття з’їзду, на
який приїхало понад юо учених із Берліна, Варшави, Відня,
Франкфурта-на-Майні, Кракова, Галле та інших міст. На цьому
представницькому форумі підведено підсумки десятилітньої
Зої
наукової роботи української еміграції й показано, як багато
зроблено, особливо в галузі україно-знавства. С. Смаль-Стоць-
кий як голова президії з’їзду сказав при його закритті: „В милім
почуттю доконаного доброго діла можемо тепер спокійно, з
найбільшим вдоволенням розійтися і втішатися, що кожний
з нас був учасником великої, може навіть історичної для ук¬
раїнської науки події, що з того з’їзду можемо самі, зможуть і
інші черпати заохоту до дальшої, ще тугішої наукової праці на
користь України, на честь і славу українському народові”55.
Ще одна справа, якій С. Смаль-Стоцький віддав чимало сил
в останні роки життя, це товариство „Музей Визвольної Бороть¬
би України”. Воно уконституювалося 25 травня 1925 р. в Празі.
Першим головою товариства був академік І. Горбачевський, а
незмінним директором Музею протягом 20-х - 30-х років - Д.
Антонович. Серед членів-фундаторів знаходимо й прізвище
С. Смаль-Стоцького.
У 1935 р. попередній голова Товариства „Музей Визволь¬
ної Боротьби України” професор, доктор І. Горбачевський, у
зв’язку з погіршенням стану здоров’я, відмовився виставля¬
ти свою кандидатуру на переобрання. На цю посаду 8 квітня
1935 р. одноголосно обрано С. Смаль-Стоцького. Він усією
душею віддався справам Музею, вважаючи, що придбаний для
нього будинок має стати не тільки сховищем зібраних цінних
експонатів і документів, а й центром усього українського життя
в Празі, своєрідним Українським Народним Домом. Ним опуб¬
ліковано відозву „Одна ясна думка - одна мета”, яка справила
сильне враження на українську еміграцію не тільки Праги, але
й Берліна, Варшави, Відня та інших міст.
Із 1937 Р- стан здоров’я С. Смаль-Стоцького різко погір¬
шився. Він страждав болями в шлунку. Не маючи можливості
через хворобу відвідувати засідання управи в кімнатах Това¬
риства, призначав збори у себе вдома. Останнє з таких засідань
у присутності С. Смаль-Стоцького відбулося іб грудня 1937 p.,
але й пізніше він не випускав найважливіших справ зі своїх
рук. 16 березня 1938 p. С. Смаль-Стоцький підписав купчу на
придбання будинку для Музею Визвольної Боротьби України.
302
Таким чином, збір коштів, який тривав понад 6 років, закін¬
чився успіхом. Але С. Смаль-Стоцький і на цьому не заспокоїв¬
ся, вважаючи, що потрібно буде в перспективі добудувати до
купленого будинку ще один поверх, а для цього доведеться й
далі збирати кошти.
На потреби Музею вчений пожертвував більшу частину
своєї бібліотеки (близько з тис. томів), чимало документів зі
свого архіву (листи, грамоти почесного членства тощо), сокіль-
ське вбрання зі знаком Сокола Батька та інше.
У квітні 1938 р. його обрано почесним членом Музею
Визвольної Боротьби України в Празі. На той час він був
почесним членом більш як десятка різних товариств Буко¬
вини й Галичини, зокрема „Руської Бесіди”, „Української
школи”, „Союзу”, „Запорожжа” у Чернівцях, „Просвіти” у
Львові та ін. У грудні 1937 р. надійшов лист зі Львова, в яко¬
му повідомлялося: „Високоповажного добродія, проф. д-ра
С. Смаль-Стоцького підписаний виділ Наукового товарист¬
ва ім. Т. Шевченка має честь повідомити Вас отсим, що наші
звичайні загальні збори, дня 2б-го грудня 1937 p., іменували
Вас почесним членом НТШ в признанні великих заслуг Ва¬
ших для нашої науки і культури”56. На цих же зборах почесни¬
ми членами Товариства ім.Т. Шевченка обрано митрополита
А. Шептицького, ректора Українського вільного Університе¬
ту І. Горбачевського, колишнього голову уряду ЗУНР К. Ле¬
вицького.
Опис життя С. Смаль-Стоцького був би неповним без згад¬
ки про його широку педагогічну діяльність. Ще до 1937 p., тоб¬
то у віці 78 років, С. Смаль-Стоцький продовжував викладати в
Українському Вільному Університеті. Стан здоров’я не дозволив
продовжити виклади в наступному році, але його було обрано
почесним професором цього навчального закладу. Він мав
чимало талановитих учнів, які продовжили наукову розробку
питань українського мовознавства та літературознавства. З чер¬
нівецьких можна назвати, зокрема, О. Цісика, П. Лушпинсь-
кого, Д. Николишина, М. Равлюка й найвідомішого серед них,
визнаного авторитета української філології 30-х - початку 40-х
303
років, ректора Українського Вищого педагогічного інституту
ім. М. Драгоманова у Празі В. Сімовича.
Лекції С. Смаль-Стоцького слухали І. Франко, О. Колесса.
Останній також проходив габілітацію в Чернівецькому універ¬
ситеті. Тут же під керівництвом С. Смаль-Стоцького захистив
докторат В. Коцовський, товариш по гімназії. Очевидці від¬
значали добротність і ґрунтовність його лекцій, які він викладав
не швидко, але й не надто повільно, так що більшість могла
записати сказане. Один із студентів - І. Підгоренко згадував:
„Важніші речі підчеркував проф. Стоцький піднесеним голосом
або повторяв ще раз гадку та додавав до неї коротке пояснення.
Це надавало викладам живости і виразности та все удержувало
слухачів у напруженні”57. Він не робив ніякої різниці між студен¬
тами, але звичайно більш цо-приятельськи ставився до тих, хто
виявляв зацікавленість українською філологією й виказував її
розуміння.
Про виклади з української мови О. Цісик згадував, що
для нього та інших колишніх гімназистів, які ґрунтовно вив¬
чали класичні мови загально-прийнятою методою, тобто
заучуванням готових, „усталених” форм, лекції професора
С. Смаль-Стоцького про мову були справжньою „ревеляцією”:
„Професор умів нас впровадити в розуміння живучих... і плив¬
ких явищ живої мови: фізіологія звуків, взаємне впливан¬
ня, уподібнення, творення нових форм, завмирання старих,
„рухома”, пливка складня речення, - ці явища відкрили нам
цікавий, досі мало знаний „світ” мови”58. В. Сімович із надз¬
вичайною теплотою згадував семінарські заняття С. Смаль-
Стоцького, особливо з шевченкознавства. „Тридцять років, а
як би це було вчора, - писав він у 30-х роках. - Ще й сьогодні
бачу, як якось по-молодечому горять очі в керманича вправ,
як він весь захоплюється після вдалого роз’яснення якогось
темного місця з „Кобзаря”, й як це захоплення переходить на
нас, студентів, і як у нас щось живе прокидається, як нараз ми,
не зчувшися, всі починаєм говорити”59.
Двічі, в 1894- і895 й у 1904 - 1905 навчальних роках,
С. Смаль-Стоцького обирали деканом філософського факуль¬
304
тету Чернівецького університету. Він був головним претенден¬
том у 1902 р. на обрання ректором, однак німецькі професори,
виходячи зі своїх власних вузьконаціональних інтересів, забло¬
кували цю можливість.
Неабияку популярність здобули лекції С. Смаль-Стоцького
в Українському вільному університеті у Празі. Л. Луців, який
протягом 1921-1925 pp. студіював у професора, засвідчив, що
хоча майже всі студенти-філологи УВУ одначасно навчалися
в Чеському Карловому університеті, де складали обов’язкові
екзамени та докторати, все ж вважали за необхідне постій¬
но відвідувати лекції С. Смаль-Стоцького. Підкреслюючи
Професори, доценти і лектори Українського вільного
університету у Празі у 1921-1922 pp. Перший ряд сидять зліва:
Ст. Дністрянський, Ів. Горбачевський, Ол. Колесса, Ст. Смаль-
Стоцький, Ф. Щербина.
Другий ряд: Аг. Артимович, Дм. Антонович, Б. Матюшенко,
М. Носкова-Бочковська, М. Лозинський, К. Лоський, Дм. Дорошенко.
Третій ряд: В. Старосольський, В. Щербаківський,
Ст. Рудницький, Р. Лащенко, В. Тимошенко
305
ерудованість і високу лекторську майстерність професора, він
пригадував, що той не читав своїх викладів із заяложених кар¬
ток, написаних раніше та читаних кількаразово, а давав свіжі,
новітні погляди на основі нових наукових праць і не приховував
свого задоволення, що вчені інших народів приходять у деяких
спірних проблемах славістики до того самого погляду, який він
обґрунтував у своїй науковій граматиці. Серед відомих учнів
С. Смаль-Стоцького празького періоду, крім Л. Луціва, можна
ще назвати К. Чеховича, Г. Лужницького, М. Гнатишака, К. Ва-
гилевича, О. Ольжича. Улас Самчук згадував: „...могутній мо¬
нументальний рустикальний наш князь на кафедрі Празького
університету Степан Смаль-Стоцький - по-своєму поет, мовоз¬
навець, науковець, посол і професор, мій добрий батьківський
друг, учитель і добродій...”60. .
Перебуваючи в емігрції, С. Смаль-Стоцький ніколи не по¬
лишав думки про повернення на українські землі й, зокрема,
на Буковину. Він стежив за тим, як розгорталися події в краї.
Підтримував стосунки з газетами „Рідний край” і „Час”, вис¬
ловлював сподівання, що, незважаючи на зміну обставин, ук¬
раїнський народ знову підніметься й заявить про свої права на
повний голос. У листі до В. Королів-Старого в грудні 1928 р. він
писав: „... от гадав я, що моя праця на Буковині марно пропала,
а тимчасом бачу, що на Буковині, приголомшеній новими пана¬
ми, посіяний мною засів сходить. Ледви там трохи полегшало, а
народ зрушився. Вже й щоденник „Час” виходить, народ жадає
українських шкіл, починається наново рух читальняний, вже
мої давні мужицькі приятелі пишуть листи і виходить, що я
таки недарма працював. Тішуся тим невимовно”61.
Однак надіям повернутися в рідну Україну не судилося
збутися. Ні на Буковині українці не могли навіть добитися
того становища, що мали в часи Австро-Угорщини, ні в Ра¬
дянській Україні не було добра. Там посилювалися масові
репресії, які передусім були спрямовані проти національної
інтелігенції. Академію наук України розгромлено, а вчені-
суспільствознавці перетворилися на придаток ідеологіч¬
ного відділу більшовицької партії. У зв’язку з таким жахли-
ЗОб
вим становищем, уряд Української Народної Республіки в
еміграції прийняв рішення: відновити з днем 25 травня
1938 р. стародавню, славну Київську Академію Петра Моги¬
ли та Івана Мазепи як найвищу українську наукову установу
під назвою „Українська Могилянсько-Мазепинська Академія
Наук”62. Завдання академії передбачали організацію всіх
наукових сил, здатних працювати для українського народу
на полі науки, відновлення старих і заснування нових науко¬
вих установ у відповідності з потребами української науки,
інформування зарубіжних наукових кіл про сучасний стан
України та української науки.
Для організації Української Могилянсько-Мазепинської
Академії Наук створено колегію членів-фундаторів, до скл адуякої
ввійшли академіки С. Смаль-Стоцький, М. Возняк, Ф. Колесса,
професори Б. Іваницький, А. Яковлів, доктор І. Фещенко, пись¬
менник Б. Лепкий. Головою нової установи обрано С. Смаль-
Стоцького. Йому ж доручено розробити Статут Академії. Цю
роботу він закінчив у липні 1938 р. Однак сили танули.
Ще в 1936 p. С. Смаль-Стоцький переніс дві складні
операції на шлунку. Протягом першої половини 1938 р. стан
здоров’я його кілька разів погіршувався. Черговий приступ
стався в ніч з 7 на 8 серпня. Лікарі помістили хворого в один із
празьких санаторіїв. Та полегшення не приходило, й 17 серпня
в другій половині дня С. Смаль-Стоцький помер. У ці останні
дні біля нього постійно був син Роман, якому він дав останні
розпорядження, залишаючись свідомим своїх дій майже весь
час. У заповіті С. Смаль-Стоцький просив не класти на домо¬
вину квітів і вінків під час похорону, а всі гроші, які б мали на
це йти, жертвувати для Музею Визвольної Боротьби України. І
ще останньою волею покійного було, щоб поховали його біля
дружини Емілії в Кракові.
20 серпня 1938 р. українське громадянство Праги прощалося
зі С. Смаль-Стоцьким. Прибуло чимало представників різних ук¬
раїнських товариств. Домовину допомагали виносити й представ¬
ники з Буковини О. Безпалко та В. Орелецький. Її встановили в
тимчасовій гробниці на Ольшанському кладовищі.
307
У вересні 1938 p., після владнання формальностей із чесь¬
ким та польським урядами, в складних умовах різкого погір¬
шення міжнародних стосунків у Європі, Романові Смаль-Стоць-
кому вдалося перевезти тіло батька до Кракова. Це був останній
потяг, який перетнув чесько-польський кордон у 1938 р. Був у
ньому тільки один вагон із труною.
30 вересня 1938 р. відбулись похорони в Кракові. Остан¬
нє пристановище С. Смаль-Стоцький знайшов біля своєї
дружини, як і заповідав. Скорботні академії з приводу смерті
С. Смаль-Стоцького провело Наукове Товариство ім. Т. Шев¬
ченка у Львові 20 листопада, Український Науковий Інститут
у Берліні - 2 листопада, Український науковий інститут у Вар¬
шаві - 2 грудня, Український Академічний комітет у Празі - 6
грудня 1938 р. Панахиду в греко-католицькій парафіяльній
церкві м.Чернівці відправили 27 вересня 1938 р.
С. Смаль-Стоцький прожив довге, сповнене подій і плід¬
ної праці, життя. Вже в гімназії та в роки навчання в універ¬
ситеті він визначився в багатьох своїх уподобаннях, покликан-
Члени і гості на засіданні Українського Історично-
Філологічного Товариства в Празі 1933Р- з нагоди ю-ліття
товариства. Перший зліва сидить Степан Смаль-Стоцький
308
нях, поглядах на суспільні справи та наукову діяльність. Але
все життя він був у пошуку, невгамовно розширяв сферу своєї
діяльності, переходячи від однієї виконаної справи до іншої й
думаючи вже про нову, майбутню роботу для добра України.
Його діяльність,якбачимо,типовадлянаціональносвідомого,
політично активного українського інтелігента Австро-Угорської
імперії, людини поміркованих поглядів, яка прагне законни¬
ми способами, дозволеними конституцією монархії, домогтися
поліпшення становища українців, перетворення їх із сірої маси
забитих, неписьменних, принижених селян у згуртований народ,
який знає свої інтереси й уміє постояти за них. Не може не викли¬
кати захоплення та велика енергія, та невгамовність, із якою він
об’їжджав села, зустрічався з селянами, засновував читальні,
райфайзенські каси, інші товариства. А яку боротьбу він вів у
Буковинському сеймі та його виділі, в державних, громадських
організаціях! Скільки потрібно було сили й волі, щоб не відсту¬
питися, не піддатись омані заспокійливих обіцянок і неухильно
продовжувати справу всього свого життя!
Де тільки міг, він обстоював інтереси селян, добре знаю¬
чи їхнє життя, потреби, психологію. Але свою місію вбачав не
в тому, щоб підбурювати селян і розпалювати в них звірину
ненависть (хоча були випадки, коли його звинувачували саме
в цьому), а в тому, щоб зробити селян економічно й політично
сильними, національно свідомими, навчити їх захищати себе,
використовувати існуюче законодавство для поліпшення свого
становища та введення реформ на свою користь.
Він не ганявся за якимись нездійсненними проектами, не
вірив у всілякі утопії, якими така багата була Європа кінця
XIX - початку XX ст., та був переконаний, що постійна, цілес¬
прямована робота на народній ниві дасть свої плоди раніше чи
пізніше. Саме це він називав „реальною політикою”, до якої
закликав усіх, кому не байдужою була доля українців як нації.
Де можна було, С. Смаль-Стоцький ішов на компромі¬
си, вмів залучати на свій бік навіть тих, хто займав абсолютно
ворожу позицію. Однак там, де це було необхідно, ставав при¬
нциповим, відстоював твердо свою точку зору. Особливо небез¬
309
печним вважав поступки в національній справі в обмін за якісь
політичні чи культурні здобутки. Ніколи не визнавав можливим
союз із москвофілами, в яких вбачав найголовнішу небезпеку,
що гальмувала становлення національної свідомості буковин¬
ців. Із москвофільством боровся все своє життя, викриваючи
хибність його як з наукової, так і практичної сторін.
Слід відзначити особливе політичне чуття у С. Смаль-
Стоцького, вміння побачити те найважливіше, що потрібно
було в конкретних умовах суспільного життя, виступати з ак¬
туальними пропозиціями та ініціативами, а потім - що голов¬
не - добиватися послідовного їх виконання. Він був природже¬
ним, талановитим політиком, яких не так уже й багато мали
українці Австро-Угорщини.
Стосовно противникі, С. Смаль-Стоцький закликав діяти
чесними методами, доводити їхню неправоту де тільки можна,
але не переступаючи етичних норм і параграфів законності. Він
завжди обурювався, коли політичні противники діяли підло, із
застосуванням нечесних методів, але не раз застерігав своїх одно¬
думців від подібних дій.
Для С. Смаль-Стоцького ще з юнацьких часів ідеалом була
вільна, незалежна Україна. Він часто в своїх виступах любив роби¬
ти екскурси в історію, в часи української державності. Він ніколи
не сумнівався у майбутній єдності українських земель, подоланні
принизливого становища бездержавності. Він завжди виступав за
якомога ширші стосунки буковинців із галичанами, закарпатця¬
ми, надцніпрянцями й сам підтримував якнайширші контакти. В
цьому плані важливою була його боротьба проти буковинського ав-
тохтонсгва як одного з проявів низької свідомості частини україн¬
ців краю й дуже небезпечної суспільної тенденції.
Як перший етап на шляху до становлення єдиної української
держави, С. Смаль-Стоцький відстоював ідею об’єднання всіх
областей Австро-Угорщини, заселених українцями, й надання
їм широкої автономії в межах монархії Габсбургів. Цього домага¬
лися українці ще з часів революції 1848 p. С. Смаль-Стоцький
був одним із тих, хто чимало доклав зусиль, щоб перевести цю
проблему на рівень практичного вирішення. Й тут він виступав
ЗЮ
як реаліст, ставлячи спочатку ближчі завдання, щоб, виконав¬
ши їх, братися за наступні.
Реалістом був С. Смаль-Стоцький і в національному питан¬
ні. Він, як ніхто інший, твердо й послідовно дбав про національні
інтереси українців, але завжди наголошував, що прагне добива¬
тися цього не за рахунок інших народів і не за рахунок розпа¬
лювання ворожнечі між людьми різних національностей.
У цілому реалістична, послідовна й виважена політика
С. Смаль-Стоцького мала конструктивний характер і за тих
умов забезпечувала поступ, позитивні переміни. Автор не
ідеалізує цю політику. Вона, безперечно, мала й слабкі сторо¬
ни. Зокрема, можна назвати надмірну амбіційність, прагнення
зосередити в своїх руках якомога ширші повноваження, відра¬
зу кілька посад, що не сприяло справі. Мабуть, недоліком на
певному етапі стало деяке віддалення його як людини, що обій¬
мала високі державні посади, від політиків середньої ланки,
особливо молодшої генерації, котрі стояли на радикальніших
позиціях і т. ін. Однак це не може зменшити значення того, що
було зроблено С. Смаль-Стоцьким як політиком.
В еміграції він став своєрідною живою легендою національ¬
ного руху. На його відданості Україні, українському народові
виховувалися молоді покоління. Але й тут, уже в поважному віці,
він робив усе, що міг, для добра своєї Вітчизни, не припиняючи
громадської діяльності, до останніх днів не перестаючи вірити в
краще майбутнє свого народу.
Нехай дипломатична діяльність С. Смаль-Стоцького - це
лише порівняно невеликий епізод його довгого життя. Але в
історію української зовнішньої політики він назавжди увій¬
шов як організатор першого дипломатичного представництва
українських урядів у Чехословаччині, як український посол,
який постійно піклувався про долю багатотисячної українсь¬
кої еміграції в цій молодій тоді країні, як політик, який зробив
дуже багато для становлення і розвитку українсько-чехослова-
цьких взаємин у міжвоєнний період, прихильного ставлення
уряду Чехословаччини до українців, української культури, ідеї
відродження української державності.
311
Примітки
1. ЦДІА України (Львів), - Ф. 2 а. - Оп. 4а. - Спр. 5845. - Арк. 34.
2. Д-р. Степан Смаль-Стоцький //Буковинський православний
календар на рік звичайний 1894. - С. 49.
3. Смаль-Стоцький Ст. Листи з Буковини //Діло. - 1880. - Ч. 40.
4. Smal-Stockij S. Ueber die Wirkungen der Analogie in der Deklination
des Kleinrussischen. - Wien, 1884. - 98 s.
5. Д-р. Степан Смаль-Стоцький //Буковинський православний
календар на рік звичайний 1894. - С. 53.
6. Буковина. - 1885. - Ч. 9.
7. Wagner R. Alma Mater Franzisko Josephina. - Miinchen, 1979. - S.
206.
8. Відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки HAH України
ім. В. Вернадського, - Ф. 3. - Оп. і. - Спр. 39416. - Арк. і.
9. Смаль-Стоцький С. Політика реальна //Буковина. - Ч. 56.
10. Там же. - Ч. 74.
її. Там же. - Ч.85
12. Смаль-Стоцький С. Політика реальна // Буковина. - Ч. 85.
13. Сімович В. С. Смаль-Стоцький як шкільний діяч і педагог.
- Львів, 1939* “ С. ю.
14. Огієнко І. Історія української граматичної термінології //Записки
Українського Наукового Товариства в Києві. - Київ, 1908. - Кн. і.
- С. 111-113.
15. Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь. - Чернівці, 1897. ~ С. 291.
16. Франко І. Буковинська Русь //Літ-наук. вісн. - 1900. - Кн. 9. - С.
151
17. Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН Ук¬
раїни. - Ф. 8. - Од. зберігання 690.
18. Смаль-Стоцький С. Характеристика літературної діяльності Івана
Франка. - Львів, 1913. - С. 19.
19. Там же.
20. Сімович В. Вступ //Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпрета¬
ції. - Варшава, 1934. - С. 7.
21. Відділ рукописів Центральної наукової бібліотеки НАН Украї¬
ни, - Ф. 3. - Спр. 43699, “ Арк. і.
22. Смаль-Стоцький С. В обороні правди //Зоря. - 1892. - Ч. 3. - С. 58.
23. Smal-StocKij S., Gartner Т. Grammatik der ruthenischen
(ukrainischen) Sprache. - Wien, 1913. - XV, 550 S.
24. Лотоцький О. Сторінки минулого. - Варшава, 1934. - C. 159-160.
312
25. Хроніка Наукового товариства ім. Т. Шевченка. - Львів, 1914.
- Ч. 58-59- - С. 16.
26. Дубрівний Р. Культурно-просвітня робота в таборі Фрайштадт
//Союз Визволення України. - Нью-Йорк, 1979- - С. 113-114.
27. ЦДАВО України. - Ф. 4456 с. - Оп. і. - Спр. 24. - Арк. 1-2.
28. Цегельський Л.Від легенд до правди. - Нью-Йорк: Булава, i960.
- С. 29-30.
29. ЦДАВО України, - Ф. 4456с, - Оп. і, - Спр. 24, - Арк. 31.
30. Записки історично-філологічного відділу Української Академії
Наук. - К., 1919. - Кн. і. - С. 79-80.
31. Соловйова В. Дипломатична діяльність українських національ¬
них урядів 1917 - 1921 pp. - К.: Інститут історії України НАН
України, 2006. - С. 266.
32. Наріжний С. Українська еміграція між двома світовими війна¬
ми. - Прага, 1942. - С. 273.
33. Королів-Старий В. На могилу Достойної Людини // Дзвони.
- 1938. - Ч. 9. - С. 377-
34. Там само. - С. 383.
35. ЦДІА України (Львів). - Ф. 348. - Оп. і. - Спр. 779. - Арк. 85.
36. Другий Український науковий з’їзд у Празі. - Прага, 1934- - С.
16.
37. Смаль-Стоцький С. Розвиток поглядів про сем’ю слов’янських
мов і їх взаємне споріднення //Записки НТШ. - 1925. - Т. 141-
143- - С. 26.
38. Там же. - С. 38.
39. Смаль-Стоцький С. Питання про східнослов’янську прамову
//Записки НТШ. - 1937- - Т. 155. - С. 5.
40. Смаль-Стоцький С. Правописна справа //Літ.-наук. вісн. -
1926. - Кн. 7-8. - С. 315.
41. Марко Антонович. Олександр Кониський //125 років київської
української академічної традиції. 1861- 1986. - Збірник. - Нью-
Йорк, 1993. - С. 191.
42. Мірна 3. Спомин про бл. п. С. Смаль-Стоцького //Жіноча доля. -
1938. - Ч. 20. - С. 12.
43- Смаль-Стоцький С. Шевченкові поеми: Варнак, Марина... //За¬
писки НТШ. - 1930. - Т. 99. - С. 238.
44- Смаль-Стоцький С. Т.Шевченко, інтерпретації. - Варшава, 1934-
- С. 17.
45- Смаль-Стоцький С. Т.Шевченко, інтерпретації. - С. 168.
46. Там же. - С. 157.
313
47- Там же. - С. 174.
48. Там же. - С. 189.
49. Там же. - С. 204.
50. ЦДІА України (Київ), - Ф. 1235, - Оп. і, - Спр. 754, - Арк. 17.
51. Смаль-Стоцький С. Східні слов’яни //Україна. - 1928. - Кн. 3.
- С. 21.
52. Смаль-Стоцький С. Найважливіший момент в історії України
// Літ.-наук, вісник. - 1931. - Кн. 9. - С. 797.
53. Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Грушевського.
- Київ -Кембрідж, 1991. - С. 70.
54. Див.: Славія. - 1924. - Р. 3. - Зош. 2-3. - С. 462-470; Славія. -
1925. - Р. 3. - Зош. 4. - С. 695-706.
55. Другий Український науковий з’їзд у Празі. - Прага, 1934. - С.
121.
56. Ц ДІА України (Львів). - Ф. 309. - Оп.і. - Спр. 396. - Арк. і.
57. Підгоренко І. На викладах професора Степана Смаль-Стоцького
// Час. - 1938. - 30 серпня.
58. Цісик О. Д-р Степан Смаль-Стоцький //Записки НТШ. - i960. -
Т. 172. - С. 13.
59. Сімович В. Вступ //Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпрета¬
ції. - Варшава, 1934. - С. 9.
60. Самчук У. На білому коні //Дніпро. - 1993- - № 2-3. - С. 99.
61. Лист С. Смаль-Стоцького до В. Королів-Старого. Прага. 29 груд¬
ня 1928 р. // Дзвони. - 1938. - № 9. - С. 385.
62. З діяльності української політичної еміграції //Діло. - 1938. - і
червня.
314
II Роман Смаль-Стоцький — дипло-
I матична, громадсько-політична та
науково-педагогічна діяльність
Роман Смаль-Стоцький належав до молодшої генерації ук¬
раїнських громадських та наукових діячів, дипломатів, які роз¬
почали свою діяльність напередодні та в роки Першої світової
війни. Тільки дитячі та юнацькі роки він зміг прожити у рід-
Професор, доктор Роман Смаль-
Стоцький - посол Уряду УНР в
Берліні в 1921-23 pp.
ному Буковинському краю, а
більшу частину свого життя
перебував в еміграції. Однак
в історії українського сус¬
пільного руху та дипломатії,
наукової думки XX ст. він ві¬
дома постать, яка заслуговує
на краще знання нащадка¬
ми. Все своє життя він при¬
святив боротьбі за вільну,
ніким не гноблену Україну,
доклав чимало зусиль, щоб
українське питання було
розв’язане, щоб зберігались
традиції української держав¬
ності, віра у визволення ук¬
раїнського народу.
На дипломатичну служ¬
бу Роман Смаль-Стоцьий,
як і його батько Степан Йо¬
сипович Смаль-Стоцький,
потрапив значною мірою че¬
315
рез співпрацю із Союзом Визволення України (СВУ) по роботі
серед українців-полонених з російської армії у таборах Німеч¬
чини (Вецлярі, Раштатті, Зальцведелі). Заходами СВУ, з доз¬
волу німецької військової влади, українських полонених було
зосереджено в окремих таборах (близько 50 тис. полонених) і
організовано культосвітню і національно-виховну роботу: шко¬
ли, хати-читальні, хори, оркестри, театри, курси з української
історії, мови та літератури, політекономії, кооперації, засновані
газети й видавництва.
Все почалося 1915 p., коли доля закинула Р. Смаль-Стоць-
кого до Відня, де він зустрів свого друга з Чернівців В. Сімови-
ча. За сприяння останнього він познайомився з діячами Союзу
Визволення України і став активним членом цієї організації.
У 1916 р. доктор Роман Смаль-Стоцький вже був обраний
головою Просвітнього відділу' в таборі полонених у Вецлярі,
де активізував культурно-освітню роботу. Наступного року
його делеговано від таборів полонених українців до представ¬
ництва СВУ в Берліні. Там він налагодив приязні стосунки із
співробітниками посольства Української Держави, військового
міністерства Німеччини і представниками міністерства закор¬
донних справ Німеччини, з якими обговорював питання полег¬
шення умов перебування українських полонених у таборах. З
їх представниками здійснював поїздки до таборів полонених,
розташованих у Німеччині1.
На початку серпня 1918 р. на конференції представників та¬
борів військовополонених, замість ліквідованої СВУ, для керів¬
ництва організаційною і культосвітньою роботою в таборах
було обрано міжтаборовий „Комітет культурної помочі”. Роман
Смаль-Стоцький став референтом об’єднаного „Комітету куль¬
турної помочі” у Берліні2.
Але він і надалі не поривав зв’язку з таборами військовопо¬
лонених українців. Разом із представниками Санітарної Комісії,
яка прибула з України, він опікувався відправкою на батьківщи¬
ну першочергово інвалідів, сприяв, за домовленістю з німець¬
кою і австрійською владою, відправці тих полонених, які вия¬
вили бажання стати на захист української державності. Завдяки
316
цьому було сформовано дві дивізії - „Синьожупанників” - (із
полонених німецьких таборів) і „Сірожупанників” (із полонених
австрійських таборів). Назви походять від кольору уніформи. Ге-
нерал-полковник В. Зелінський, який командував дивізією „си¬
ньожупанників”, згадував пізніше з великою теплотою про зуст¬
річі із Р. Смаль-Стоцьким в період формування цього військового
підрозділу3. Він також особисто відвідував табори полонених,
знайомився з умовами утримання і виступав перед військовопо¬
лоненими з доповідями про актуальні проблеми того часу. Так,
21 вересня 1918 р. в таборі Раштат, а 6 жовтня в таборі Зальцве-
дель4 він виступив із доповіддю „Про становище в Україні”.
Після проголошення Західноукраїнської Народної Респуб¬
ліки її уряд призначив доктора Романа Смаль-Стоцького дип-
Конференція послів УНР в європейських державах у Карлових
Варах, Чехія 1920 р. Сидять зліва направо: посол Микола Василько
(Швейцарія), мін. фін. Христофор Барановський, мін. зак. справ
Андрій Ніковський, посол Микола Сидоренко (Франція), посол
Андрій Яковлів (Бельгія). Стоять зліва направо: посол Модест
Левицький (Греція), посол Микола Галаган (Угорщина), член
посольства Сергій Шелухин (Франція), посол Олександр Шульгин
(Франція), посол Максим Словінський (Чехословаччина), посол Роман
Смаль-Стоцький (Німеччина), посол Арнольд Маролін (Британія),
член посольства Михайло Шкільник, посол Дмитро Антонович
(Італія)
317
ломатичним представником ЗУНР у Берліні. Знання німецької
та інших європейських мов допомогло йому швидко встанови¬
ти зв’язки зі співробітниками міністерства закордонних справ
Німеччини та дипломатичними працівниками інших держав
й отримувати інформацію від них, а також інформувати їх про
українські справи.
Із проголошенням злуки ЗУНР із Українською Народною
Республікою Роман Смаль-Стоцький стає радником посольства
УНР у Німеччині у ранзі 1-го секретаря посольства. Послом був
Микола Порш.
Про його авторитет у дипломатичних колах свідчить на¬
ступний факт. На конференції голів дипломатичних місій
УНР у різних державах і співробітників Міністерства закор¬
донних справ УНР, яка відбулася в серпні 1919 р. у м. Карлс-
баді, йому доручили виступити з рефератом „Про внутрішнє
положення в Україні”. Така честь була йому виявлена, нез¬
важаючи на те, що Р. Смаль-Стоцький на той час був лише
радником посольства5.
У цей складний і драматичний період Української Народної
Республіки, в Західній Європі активізувалася агентура, яка вела
шкідливу діяльність проти нашої держави. Особливо дошкуляла
агентура радянської Росії. Роман Смаль-Стоцький пильно стежив
за провокаційними діями останньої та своєчасно інформував
уряд і спецслужби УНР про це. Зокрема, ю вересня 1920 р. він
повідомляє листом контррозвідку Генштабу Армії УНР (копію
відсилає Головному Отаману і міністру закордонних справ) на¬
ступне: „У маю місяці 1920 р. виїхав на Україну військовий льот¬
чик Озоль, який служив у Берліні при інспектору авіафлоту со¬
тника Кривенка. Посольство УНР дістало позитивні відомості,
підтверджені англійською військовою місією, що сотник Озоль є
членом таємної більшовицької військової місії у Берліні. Він виї¬
хав із великою кількістю закордонної валюти.
Пан посол Порш повідомив про це все уряд пана Головного
Отамана та військову місію у Варшаві й прохав, щоб названого
взяли під догляд.
Озоль повернувся тими днями до Берліну, оповідає, що був
318
особисто у пана Головного Отамана, привіз акредитив на юооо
німецьких марок.
Тепер стверджено: Озоль передав більшовицькій місії у
Берліні всі військові дані про армію УНР (групи Павленка, Без-
ручка і т. д.), окрім того, продав він інформації про польську
армію.
Посольство УНР у Німеччині перестерігає (виділено Р.
Смаль-Стоцьким. - Авт.) ще раз всі військові установи перед
цією людиною й прохає передати його, як тільки назад поверне
на Україну, польовому судові”6.
Активна діяльність Романа Смаль-Стоцького, як дипломата,
дала підставу надзвичайному послові, уповноваженому міністру
УНР Миколі Васильку 31 серпня 1920 р. звернутися до міністра за¬
кордонних справ УНР Андрія Ніковського з проханням про звіль¬
нення посла в Берліні Миколи Поршата „препоручити... передати
Р. Смаль-Стоцькому як справи посольства, так і гроші і цінності
(закуплені товари та авто), які маються у нього на руках, та звіль¬
нити негайно посольське приміщення”7. Це призначення офіцій¬
но відбулося на початку 1921 року.
Будучи послом УНР в Берліні, Р. Смаль-Стоцький не об¬
межується тільки двосторонніми відносинами Німеччини й
України. Він уважно спостерігає за ставленням до УНР з боку
інших держав. Особливо це стало необхідним після підписан¬
ня мирного договору між Польщею з одного боку, та РРФСР та
УСРР, з іншого, 18 березня 1921 року.
Так, з квітня 1921 р. надзвичайний посол і уповноважений
міністр УНР Микола Василько у листі до посла УНР у Парижі
Олександра Шульгина пише, що отримав вісті про те, як Ра-
ковський (X. Раковський - голова Раднаркому УСРР. - Авт.)
збирається поставити ультиматум Польщі щодо ліквідації Уря¬
ду і Армії УНР. Про це його „повідомив Роман Смаль-Стоцький
телеграмою, який завжди добре поінформований”. М. Василько
передбачає, що Польща вимушена буде задовольнити вимоги
X. Раковського8.
Незабаром, 25 квітня 1921 p., вже сам Роман Смаль-Сто¬
цький у листі до міністра закордонних справ УНР Андрія Ні-
319
ковського (копії надсилає Головному Отаману Симону Петлюрі
та прем’єр-міністру УНР Андрію Левицькому) висловлює своє
передбачення щодо долі українського еміграційного уряду в
Польщі й пропонує свої поради з цього приводу. Зокрема, він
передбачає, що урядовий і парламентський центр УНР у м.
Тарнові буде офіційно ліквідовано й він змушений переїхати до
іншої держави. Виходячи з таких передбачень, Р. Смаль-Стоц-
ький пропонує, щоб у Варшаві міністерство закордонних справ
належним чином повідомило іноземні посольства, а особли¬
во ті, в яких є українські місії, що український уряд не лікві¬
довується, а змінює місце розташування на іншу державу. Так
будуть упереджені можливі непорозуміння після переїзду уря¬
ду. Водночас ставить до відома, що Німеччина уклала договір
із радянською Україною про обмін полоненими, що можна вва¬
жати своєрідним формальним визнанням УСРР. Вказує, як це
позначиться на подальшій праці посольства УНР у Німеччині9.
Перебуваючи на посаді посла в Німеччині, Р. Смаль-Стоц-
ький, крім суто дипломатичних обов’язків, у 1921 році разом з
представниками Вірменії та Грузії, ініціює організацію допо¬
моги голодуючим на території колишньої Російської імперії.
Ця акція була схвалена Голов-ним Отаманом С. Петлюрою. У
листі до міністра закордонних справ А. Ніковського від 18 сер¬
пня 1921 р. Петлюра пропонує надіслати відповідну директиву
українським послам в інших державах, щоб і „вони зі свого боку
в порозумінню з організаціями українського Червоного хреста
та в контексті з представниками держав, які утворилися на те¬
риторії колишньої Росії, проводили відповідну акцію в зв’язку
з організацією допомоги голодуючим...”10.
Зазначимо, що Берлін, як Відень і Прага, на той час був
одним із центрів зосередження української політичної еміг¬
рації після втрати Україною державності. Зазнавши невдачі
у боротьбі, серед окремих емігрантських груп спостерігались
деморалізація, диференціація, пошук причин поразки, її ви¬
нуватців, перспектив як власного влаш-тування, так і шляхів і
методів боротьби за відновлення української держави. Перед
послом стояли завдання не тільки налагоджувати міждержав¬
320
ні зв’язки, а й урегульовувати суто особисті стосунки між еміг¬
рантськими групами взагалі й окремими лідерами цих груп
зокрема, не допускати розбрату між українцями у чужій країні.
До певної міри Роману Смаль-Стоцькому це вдавалося.
Активна, ініціативна діяльність посла в Берліні із власним
баченням розвитку подій на перспективу не всім подобалася,
не із всіма його пропозиціями і акціями погоджувались. Так,
член дипломатичної місії УНР в Парижі, Микола Левитський
у листі до Миколи Василька від 28 листопада 1921 р. грубо об¬
лаяв Романа Смаль-Стоцького за його ноту державам Антанти.
Василько формально був послом у Швейцарії, але одночасно й
головним уповноваженим міністром УНР із фінансових справ
за кордоном і відповідальним за роботу українських посольств
в інших державах, в т. ч. й посольства в Німеччині. У листі-від-
повіді М. Левитському з грудня 1921 p. М. Василько з властивим
йому тактом і логікою взяв під захист дипломатичну діяльність
Р. Смаль-Стоцького на посту посла й дав останньому блискучу
характеристику. Вона заслуговує того, щоб її навести майже до¬
слівно. М. Василько, зокрема, пише:
„Дорогий пане товаришу! Спішу відповісти на Ваш лист від
28 листопада 1921 р.
Ви працювали зі мною більше як рік в Швейцарії моїм заступ¬
ником і тому не можете не знати, що мій заступник у своїх полі¬
тичних виступах, як і взагалі у своєму урядуванню, може вести
справи тільки відповідно моїм вказівкам, а тим часом у Вашому
листі від 28.11.1921 p., Ви так дуже критикуєте меморандум, пе¬
реданий підлеглим мені берлінським посольством. Ви критикує¬
те його, отже в цілковитій свідомості, що за нього відповідаю я,
і ні в якім разі мій тутешній заступник доктор Смаль-Стоцький.
Я цілковито беру на себе цю відповідальність і спокійнісінько не
звертаю увагу на Вашу критику, на яку Ви, як і кожний українсь¬
кий громадянин, маєте повне право, бо за кожне слово, яке стоїть
у цьому меморандумі я особисто відповідаю”. Далі М. Василько
пише, що М. Левитський „поверхово судить по витягам з преси,
а не ознайомився з текстом меморандуму”... „Ідея нашої само¬
стійності, - продовжує М. Василько, - не тільки не відкинена в
321
меморандумі, але, коли уміти його читати, навіть особливо під¬
креслена... Завдячую я майстерності, з якою мій товариш Соць¬
кий у порозумінню зі мною, його вистилізував і власне тому, що
російська преса не могла вибухнути скаженим ревом, меморан¬
думом, натурально, більше робить і через це може, наскільки це
в обсягу можливості бути корисним...
При цій нагоді мушу Вам одверто висловити, що я, відко¬
ли маю нагоду працювати тут разом зі Соцьким, ще більше ніж
перше непохитне переконання, що Соцький є надзвичайно
здібна, над-звичайно пильна і серйозна, якраз для дип¬
ломатичного фаху особливо надаюча людина (виділено
авт.), що не дивлячись на безприкладно тяжку ситуацію, в якій
ми тепер у Німеччині знаходимося, добилася своїм тактом того,
що нас принаймні беруть серйозно і внаслідок того, не дивля¬
чись на присутність тут
представництва українсь¬
кої совітської республіки,
ми користуємося більшою,
ніж вона, перевагою перед
німецькими властями.
Дорогий товаришу, ми
занадто тісно заприязнені,
що я лишив без щирої від¬
повіді Вам безпідставний
і нестримний нападок під
покришкою нібито на¬
правлений проти Соцько¬
го, мусів влучити мене, а
особливо лайку на адресу
щирого, патріотичного
(виділено авт.) урядовця,
яким є Соцький”11.
Після втрати українсь¬
кої державності внаслідок
наступу військ радянської
Росії, дипломатичні пред¬
Роман Смаль-Стоцький (початок
бо-х років).
322
ставництва УНР за кордоном опинилися в дуже скрутному
становищі. Особливо погіршилися умови їх діяльності напе¬
редодні міжнародної конференції в Генуї навесні 1922 року.
Нагально постало питання визначити напрямки роботи по¬
сольств і місій УНР на перспективу, що й було зроблено ок¬
ремими дипломатами, серед яких був і проф. Роман Смаль-
Стоцький. Прем’єр-міністр еміграційного уряду УНР Андрій
Левицький у листі до М. Василька від 12 лютого 1922 р. від¬
значає: „План дальшої роботи, випрацьований Вами спільно
з п. п. Р. Смаль-Стоцьким і О. Шульгиним, цілком схвалений
Головним Отаманом і урядом”12.
Діяльність українського посольства в Берліні особливо ус¬
кладнилася після підписання мирного договору між Німеч¬
чиною і РРФСР 16 квітня 1922 року в Рапалло (Італія), згідно
з яким, крім іншого, Німеччина і РРФСР згодом повинні були
встановити між собою дипломатичні відносини. Тому Німеч¬
чина наклала арешт на майно української держави і рахунки в
банку. Надзвичайний посол і уповноважений міністр Микола
Василько, який відповідав за роботу українських посольств в
Німеччині, Угорщині, Австрії, Швейцарії та Італії, прагнув під¬
тримати українських дипломатів у цих державах. Здійснюючи
ділову поїздку до Італії, він звертається і листопада 1922 р. до
С. Петлюри за дозволом про те, щоб у цій поїздці з ним їхав
Роман Смаль-Стоцький як порадник13.
До речі, Р. Смаль-Стоцький до цього вже їздив в Італію з
дипломатичною місією. В 1922 р. він разом з О. Шульгиним
був у складі української делегації в Генуї. Хоч українську деле¬
гацію на саму конференцію не допустили, але вона висловила
протест проти того, щоб московська делегація представляла
інтереси України. О. Шульгин і Р. Смаль-Стоцький проявили
велику дипломатичну активність і звернулись до громадськості
через італійську пресу, завдяки чому остання відгукнулась на
протест української делегації. Однак дії наших дипломатів не
мали практичних результатів, бо шукаючи виходу з післявоєн¬
ної економічної кризи, європейські держави йшли на збли¬
ження з більшовицькою Росією. Але й та робота, яку проводи¬
323
ли українські дипломати в цей час, була вельми корисною для
пропаганди української справи за кордоном.
Зміцнення позицій РРФСР і УСРР на міжнародній арені піс¬
ля укладення Ризького мирного договору (1922 p.), стабілізація
міжнародних відносин у Європі на початку 20-х років минулого
століття, а водночас послаблення впливу і позицій емігрантсь¬
кого уряду УНР вели до неминучого припинення діяльності її
дипломатичних представництв у державах Європи.
У цих умовах у найскладнішому становищі опинилося по-
соль-ство УНР в Німеччині на чолі з Р. Смаль-Стоцьким. Після
Рапалльського договору до Німеччини прибули торгові і дип¬
ломатичні представники РРФСР, в складі яких було найчисель-
ніше представництво УСРР за кордоном.
З появою у Берліні повноважного представництва радянсь¬
кої України на чолі з Володимиром Аусемом за участю німецької
кримінальної поліції було насильно захоплене майно та буди¬
нок посоль-ства УНР. Ця обставина змусила Р. Смаль-Стоцько-
го 4 березня 1923 р. написати рішучий протест на ім’я міністра
закордонних справ Німеччини фон Розенберга. У ньому він,
зокрема, писав: „Пане міністре! Покидаючи Німеччину, де я
майже з роки був Повіреним у справах УНР, я маю доручення
просити Вашу Екселенцію прийняти слідуюче до відома:
I. Відносини Німеччини до Української Народної Республі¬
ки, єдиної уповноваженої носительки державної самостійності
українського народу почалися з того, що скоро по заключенню
Брест-Литовського миру 28 квітня 1918 р. німецький офіцер, на
чолі озброєної ручними гранатами та з насадженними багне¬
тами військової частини, вдерся в будинок Центральної Ради в
Києві і озброєною силою розігнав перший український
парламент (тут і далі виділено Р. Смаль-Стоць-ким - Авт.).
II. Німецький уряд втрутився у війну українського народу
проти московських більшовиків, що тягнеться від 1919 р. тим,
що захопив українське державне майно з метою знеси¬
лити і ослабити силу військового і економічного опору України
і, нарешті, її листопада 1922 р. поширив Рапалльський договір
на Україну, незважаючи на голос цілого українського народу,
324
що від монархістських гетьманців до українських комуністів,
від 4-х років із зброєю в руках бореться проти окупації. Цим Ні¬
меччина з шкідливим наміром вплуталась в право українсь¬
кого народу на самовизначення.
III. В брутальнім порушенню каждого міжнародного зви¬
чаю відносини УНР до Німеччини були 6.02.1923 р. перервані
в тій формі, що з наказу міністра закордонних справ і не че¬
каючи ніякої судової постанови, озброєна кримінальна
поліція разом з українськими більшовиками вдерлися в бу¬
динок Українського посольства і примусила мене, представ¬
ника законного Українського Уряду, опустити (мабуть, „звіль¬
нити” - Авт.) його.
При цьому через недодержання відпоручними урядовцями
слова були полишені большевикам архіви, а чекістам мої при¬
ватні речі до взлому. Посольство законного Українського Уряду
залишає Німецьку Державу, констатуючи ці факти, які на разі
(виділено послом Р. Смаль-Стоцьким) беззахисний українсь¬
кий народ буде пам’ятати. Прошу звеліти ласкаво паспортному
відділу дати свобідний проїзд мені особисто і моїм службовим
речам”14.
Водночас у листі до міністра закордонних справ і до го¬
лови Ради міністрів УНР Р. Смаль-Стоцький інформує про
обставини, в яких йому довелося залишити посольство. Він
пише, що даний йому наказ „триматися до останньої хвили¬
ни і боронити державне майно - виконаний”. Але, продовжує
він, через „всі ці тяжкі і неприємні переживання - захворів.
Нерви і серце цілком застрайкували. Тому хотів, коли виду¬
жаю - заїхати до Варшави, щоб здати усний звіт”.
У цьому ж листі є дуже цікава фраза - прозорий прогноз
радянсько-німецьких відносин на найближчі роки. Він пише,
що „німці реорганізують Балтійський флот та армію більшови¬
ків. Вся їх політика ясна і окреслена”15. Адже це був лише 1923
рік. А в 1925-1928 роках СРСР за німецьку технологію і машини
надав можливість Німеччині готувати на території СРСР війсь¬
кові кадри танкістів, льотчиків та ін., що було заборонено там
умовами Версальського миру. Прогноз Р. Смаль-Стоцького під¬
325
твердився. Він, не маючи дипломатичної освіти, володів дип¬
ломатичним хистом.
Переїхавши з Берліна до Праги, Р. Смаль-Стоцький працює
над-звичайним професором Українського Вільного університе¬
ту. Але Головний Отаман С. Петлюра наполіг на переїзді його
до Великобританії неофіційним послом, бо колишній посол УНР
Марголін від’їхав до СІЛА. Переїзду до Лондона сприяло й те, що
президент Чехословаччини Тома Масарик надав йому профе¬
сорську стипендію для наукового стажування в Лондоні16.
У 1924-1925 pp. Роман Смаль-Стоцький як професор-гість
читав лекції в коледжах Лондонського і Кембріджського уні¬
верситетів. Але основним його завданням було виконання пов¬
новажень неофіційного посла на прохання голови Директорії
та Уряду УНР. Він встановлював зв’язки зі співробітниками по¬
сольств, політичними і громадськими діячами західних держав
з метою підтримки з їх боку українського питання на міжна¬
родних форумах. У майбутньому Роман Смаль-Стоцький не по¬
ривав зв’язків з Великою Британією, періодично приїжджаю¬
чи туди читати лекції та політичні доповіді. Так, влітку 1936 р.
Р. Смаль-Стоцький виступив з доповіддю в Королівському інс¬
титуті міжнародних відносин „Устремління національностей в
СРСР”17.
У 1925 p., після закінчення стажування в Лондоні,
Р. Смаль-Стоцький на пропозицію прем’єра УНР Андрія Ле¬
вицького переїхав до Варшави, де проживав (і працював) до
*939 Р- Крім роботи на посаді про'фесора Варшавського уні¬
верситету і в Українському Науковому Інституті, Р. Смаль-
Стоцький був активним діячем державного центру УНР в
еміграції. Спочатку як посол УНР при польському уряді, зго¬
дом віце-міністр закордонних справ, міністр культури, віце-
прем’єр і міністр закордонних справ18.
Головним завданням Уряду УНР в екзилі стало збереження
державницьких традицій українців, відстоювання їх на міжна¬
родній арені, згуртування всієї української еміграції під єдиним
прапором боротьби за відродження української державності. В
одній з відозв Уряду УНР 1930 р. зазначалось: „Уряд Української
326
Народної Республіки весь час бореться і буде боротися до кінця
за відновлення Української Національної Держави на основах не¬
залежності, народоправства та демократичного державного ладу.
Він стремить до того, щоб на самостійній, ні від кого не залежній
Україні було встановлено такий державний, соціальний та госпо¬
дарський лад, який існує в передових демократіях світу...”19.
Велика увага приділялась виробленню виваженої полі¬
тики щодо офіційних польських властей. Р. Смаль-Стоцький
вважав, що потрібно шукати компроміси з польським уря¬
дом і не проводити політику конфронтації. Залишаючись
незмінно на державницьких позиціях, він вважав, що пот¬
рібно використовувати легальні можливості для збережен¬
ня українських державницьких традицій на територіях, що
входили до складу Польщі. Найбільшим ворогом українства
він вважав російський більшовизм. В одному з листів 1930 р.
він писав: „Боюся, що ми приспішним кроком ідемо до нової
європейської війни. Дуже тяжко на душі, але помимо всього
треба працювати і бути готовим. А в цьому всьому Польща є
наш союзник, і ніякі локальні історії - як би вони не сумні
були - нас в цьому не захитають. Політика робиться розу¬
мом, а не чуттям. І далі треба ще мати на увазі, скільки само
УНДО в тій трагедії також завинило. Так завинило. Тверде
слово, але правдиве”20.
Як неофіційний посол він представляв державний центр
УНР у Великій Британії, Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Ні¬
меччині, Угорщині, Румунії, Фінляндії, Бельгії, в Прибалтійсь¬
ких країнах, періодично здійснюючи в ці країни поїздки21.
У Польщі його квартира фактично була неофіційним ук¬
раїнським посольством, яку відвідували дипломати західних де¬
ржав. Крім того, Р. Смаль-Стоцький підтримував тісний зв’язок
між урядом УНР і Українським Народно-Демократичним
Об’єднанням (УНДО) та його Парламентським представниц¬
твом. Він прагнув згуртувати протистояння між легальними і не¬
легальними групами українського громадян-ства. З цією метою
неодноразово зустрічався з полковником Євгеном Коновальцем,
головою Української Військової Організації (УВО)22.
327
Р. Смаль-Стоцький у своїй міжнародній діяльності ши¬
роко використовував громадські організації, однією з них був
Прометеїв рух (Ліга поневолених Москвою народів, створен¬
ня якої ініціював Р. Смаль-Стоцький), який особливо розви¬
нувся в 20-30-рр. XX ст. Один із його осередків знаходився у
Варшаві, другий - у Парижі. Роман Смаль-Стоцький очолював
його впродовж багатьох років. У Прометеєвому клубі українці
співпрацювали з представниками інших бездержавних народів
на території СРСР (Грузії, Азербайджану, Дону, Кубані, Криму,
Туркестану, Карелії та ін.).
У зв’язку з тим, що до Ліги Націй входили держави, між
якими була поділена Україна (СРСР член Ліги з 1934 p.), то її
члени блокували розгляд українського питання на своїх засі¬
даннях. Тоді в 1920 р. у Відні було створене Українське това¬
риство прихильників Ліги Націй „як органу співробітництва
народів на основі міжнародного права, як остаточного арбітра
для вирішення міжнародних справ і як найвищої установи для
знищення несправедливості та насильства, котрі загрожують
світовому мирові”23.
Для співпраці з Лігою Націй різні товариства утворили
Міжнародну Унію товариств-прихильників Ліги Націй. Влітку
1922 р. до неї було прийняте Українське товариство прихильни¬
ків Ліги Націй, що дало йому можливість поширювати інфор¬
мацію про наші справи в українських колах. До Міжнародної
Унії товариств на той час входили представники понад 50 де¬
ржав.
Роман Смаль-Стоцький разом з Олександром Шульгиним
і Миколою Левицьким був представником Українського То¬
вариства в Міжнародній Унії. Уряд УНР в еміграції мав мож¬
ливість через них зв’язуватися з представниками західних де¬
ржав і розповсюджувати свої інформаційно-пропагандистські
матеріали.
На міжнародних форумах Унії представники від Українсь¬
кого Товариства захищали не тільки інтереси українського
народу, а й народів інших країн. Так, виступаючи в Женеві
на Асамблеї Унії Товариств прихильників Ліги Націй у червні
328
1930 p., професор P. Смаль-Стоць-кий сказав: „Не буду гово¬
рити про мою батьківщину Україну, - я її долю вам покажу на
прикладі Грузії. Грузія до XVIII століття самостійна держава,
проклямувала у 1918 році свою незалежність - як Фінляндія,
Естонія, Латвія, Литва, Польща, Україна. А в році 1921 та Гру¬
зинська держава, що була визнана майже всіма державами сві¬
ту, але не встигла стати дійсним членом Ліги націй... ось на цю
Грузинську державу, державу демократичну... без виповіджен-
ня війни нападено і окуповано большевиками.
...Подібна до Грузії доля спіткала Україну, Кубань і Азер¬
байджан, і Горців, і Туркестан, і Татар, і Карельців. А це все ра¬
зом 8о міліонів народу...”24.
У своїй промові він запитує, де є міжнародний форум чи
суд, який покарав би напасника. Його немає, а тому народи
Східної Європи все менше сподіваються на мирне повернення
своїх прав, а передусім молодь починає вірити в саму зброю.
У лютому 1931 р. на сесії Унії Товариств прихильників Ліги
Націй у Брюсселі (Бельгія) Роман Смаль-Стоцький виступив
від імені української делегації з палкою промовою на захист ук¬
раїнців Галичини проти так званої політики пацифікації (уми¬
ротворення) уряду Польщі, під час якої жандарми і військові
здійснювали терористичні акти над українцями.
Цікаво, що після аргументованого виступу другого пред¬
ставника української делегації, колишнього першого міністра
закордонних справ УНР О. Шульгина, який спростував виправ-
довувальну промову представника Польщі Стронського, при¬
сутні з великим співчуттям поставилися до виступів українсь¬
ких представників.
Один із представників великих держав, який дотепер дуже
стримано ставився до українських питань, сказав, що ці дебати
не тільки з’ясували становище у Східній Галичині, але загалом
піднесли українську справу в цілому. Неділя 15 лютого в усяко¬
му разі була українським днем у Брюсселі25.
Представники еміграційного Уряду УНР Р. Смаль-Стоц¬
ький і О. Шульгин були ініціаторами обговорення проблеми
роззброєння. Так, на загальних зборах Міжнародної Унії при¬
329
хильників Ліги Націй у травні 1931 р. в Будапешті, коли де¬
ржави світу готувалися до конференції із роззброєння, під час
загальних дебатів українські делегати присвятили свої висту¬
пи справам роззброєння й України. У них прозвучали основні
тези, які пізніше увійшли в ноту 12 лютого 1932 р. представника
УНР на ім’я Голови Міжнародної Конференції по обеззброєн¬
ню (Женева) А. Гендерсону.
Виступаючи в Будапешті, Р. Смаль-Стоцький заявив, нез¬
важаючи на те, що більшовики підписали пакт Бріана-Келога,
вони „вважають війну, як засіб своєї державної політики і сили,
та тримають у військовій окупації Україну і Кавказ, захоплені
ними по кривавих війнах”26.
Ще різкішим і конкретнішим був виступ О. Шульгина, який
зробив аналіз військового становища СРСР і ступеню його вій¬
ськового розвитку. Більшовики „сподівалися на те, що після ве¬
ликої війни світова соціальна революція прийде досить легко.
Але помилилися. Тоді зрозуміли вони, що для революції пот¬
рібна нова світова завірюха і стали готуватися до війни”27. Він
зробив закид європейським державам, котрі озброюють СРСР,
„не досить самим роззброюватись, треба подбати, щоб у „роз¬
зброєнні” держави не озброювали інших”28. Малося на увазі оз¬
броєння СРСР Німеччиною.
Влітку 1932 р. у Празі на черговій сесії Міжнародної органі¬
зації вояків (комбатантів) голова української делегації Р. Смаль-
Стоцький знову порушив питання миру і роззброєння з тими
ж тезами, які висувалися в Будапешті. Окремі тези офіційної
ноти еміграційного уряду 12 лютого 19З2 Р- голові Міжнародної
конференції з роззброєння Артуру Гендерсону, після гарячої
суперечки навколо них, увійшли до резолюції Унії Товариств
прихильників Ліги Націй.
Таким чином, українська делегація, хоч і не мала прямого
доступу до трибуни Ліги Націй, через різні міжнародні громад¬
ські організації відстоювала не тільки свої національні інтереси,
а й проводила ширшу міжнародну політику. Активним учасни¬
ком і одним з її ініціаторів був Р. Смаль-Стоцький. Зокрема, він
ініціював звернення еміграційного уряду УНР до президента
330
США Ф. Рузвельта, щоб США підтримали прагнення українсь¬
кого народу до відновлення незалежної української держави (в
1937 Р- _ нота за підписом міністра закордонних справ В. Про-
коповича; в 1939 р- - телеграма за підписом голови уряду УНР
А. Левицького).
Р. Смаль-Стоцький був ініціатором і організатором видан¬
ня в Парижі франкомовного журналу „Прометей”, в якому пуб¬
лікували свої статті члени еміграційного уряду УНР. На його
сторінках виступали також відомі французькі політики й діячі
культури. Журнал виходив у 1926-1938 pp. Його метою був за¬
хист інтересів не тільки українського народу, але й народів Кав¬
казу і Туркестану.
Він також вболівав за становище української еміграції в краї¬
нах Європи, прагнув до її згуртування. Наприкінці 1928 р. у Вар¬
шаві відбувся Другий делегатський з’їзд української політичної
еміграції в Польщі. На ньому глибоку увагу до себе привернули
виступи з рефератами заступника голови Ради Міністрів УНР
О. Лотоцького, військового міністра генерала В. Сальського, упов¬
новаженого міністра УНР Р. Смаль-Стоцького. У доповідях було
всебічно охарактеризовано та проаналізовано всі ділянки життя
Радянського Союзу й України, становище і діяльність українсь¬
кої еміграції в усіх країнах. Після доповіді Р. Смаль-Стоцького
з’їзд ухвалив надіслати листи редактору Січинському (Польща),
Евенові (Франція) та пані Гемберлін (Англія), в яких висловити
їм подяку за працю у пропаганді ідеї української державності.
Після з’їзду Роман Смаль-Стоцький з іншими відомими діячами
був обраний до Ради Товариства Українського Центрального Ко¬
мітету29. Це свідчить про його високий авторитет серед українсь¬
кої еміграції.
Але цей фрагментарний зріз характеристики професора
Романа Смаль-Стоцького як дипломата і політичного діяча
залишиться неповним, якщо не познайомити читача з іншим
його покликанням і діяльністю - науково-педагогічною та ор¬
ганізаційно-освітньою.
Роман Смаль-Стоцький народився 8 січня 1893 р. у Чернів¬
цях. Сім’я була добре відома на Буковині. Батько Романа - Сте¬
331
пан Смаль-Стоцький - професор Чернівецького університету,
один з лідерів українського національного руху в краї, депутат
Буковинського сейму, а згодом і Австрійського парламенту, за¬
ступник крайового маршалка. Мати Емілія (дівоче прізвище
Заревич) брала участь у діяльності добродійних та жіночих ор¬
ганізацій, в 1909 р. очолювала „Жіночу громаду в Чернівцях”. Її
дядько, Федір Заревич, один із засновників українського наро-
довського руху Галичини у бо-х роках XIX ст. Роман мав старшу
сестру Ірину та молодшого на два роки брата Нестора.
Напередодні свого 70-річчя він ніжно відгукувався про
батьківщину: „З якою ясністю виринають у моїй пам’яті пре¬
гарні Чернівці, столиця Буковини! Як Київ над Дніпром, так і
Чернівці над Прутом, положені на горі, виблискують на сонці
золотими банями величавої палати Православної Митрополії,
разом із банями і вежами інших церков, а поміж ними височіє
найвища вежа міської ратуші понад увесь обрій. Все місто по¬
ринає в зелені парків на тлі далекої гори Цецини із рештою за¬
мчища”30.
У сім’ї шанували національні традиції, прищеплювали ді¬
тям з раннього дитинства любов до України, до її мови, історії,
віри свого народу. Велике виховне значення мала та атмосфера
національного піднесення, яка панувала в краї з кінця XIX ст.,
та нелегка, але результативна боротьба, яку вели батько та його
сподвижники за утвер-дження прав українців Буковини. Тому
вже з дитячих років Роман мав національні переконання, які
проніс через усе життя.
Перебуваючи вже у зрілому віці, Р. Смаль-Стоцький згаду¬
вав, як батьківський дух українства вплинув на нього: „Вже в
студентський час, як гімназист у Чернівцях я просяк впливом
мого батька, автора „Буковинської Руси” та ентузіаста Шевчен¬
ка, тим почуттям безперервності нашої державної традиції... У
нашій вітальні висіли і старі мапи України, і штихи гетьманів
Хмельницького, Мазепи, Апостола, закуплені в антикварні Гір-
земана в Лепську (Лейпцігу - Авт.), і вони „наочно методою”
негайно переконували всяких гостей, як князя Гогенльоге-
Шіллінгфюрста або барона Бляйлебена, президентів Букови¬
332
ни, пізніших прем’єрів Австрії, про існування української нації.
З цими традиціями я пішов у життя і вони вияснюють те, що на
протязі десятиліть я робив і ще тепер роблю...”31.
1899 року Роман вступив до української початкової школи
міста Чернівці, а у 1903 р. - до українського підготовчого кла¬
су Другої Чернівецької гімназії32. У школі існували паралельно
українські і німецькі класи. 1911 року він закінчив гімназію з
найвищою тоді загальною оцінкою „дуже добре”. На випускних
іспитах з української мови і літератури відповідав на питання:
„Василь Чайченко. Смерть отамана” і „Нова доба літератури
в Галичині”, виявивши, як зазначено у документах, глибоке
знання проблем українського літературного процесу33.
На час закінчення Р. Смаль-Стоцьким гімназії, як згадував
пізніше він сам, у Чернівцях склався гурт ліберальної молоді,
що не визнавав кордонів між Буковиною і Галичиною, Авс¬
трією та Росією. Перед в ньому вели вже дещо старші В. Сімо-
вич - філолог, М. Кордуба - історик, О. Луцький - поет, діяч
кооперативних товариств, одружений з сестрою Романа Іри¬
ною, Г. Герасимович - інженер, П. Лушпинський - викладач,
3. Кузеля - етнограф і фольклорист34. Вісімнадцятилітній Ро¬
ман також був вхожий до цього гурту і підтримував пізніше із
своїми старшими друзями тісні контакти. Спілкуючись з ними,
збагачувався духовно, прилучався до тогочасних проблем гро¬
мадського життя.
По закінченні гімназії Роман вирішив піти шляхом свого
батька і зайнятись філологічними студіями. Він навчається в
університетах Відня, Лейпціга, потім Мюнхена. Слухає лекції
відомих професорів із світовим іменем А. Лескіна, К. Бругмана,
В. Вундта, К. Лампрехта, В. Вондрака, Е. Бернекера, А. Віндіша
та ін35. У 1913-1914 роках публікує у Берлінському журналі,Ар¬
хів слов’янської філології” свою першу наукову працю „При¬
чинки української лексикології”. У цьому ж році подає дисер¬
тацію „Нарис словотвору українських іменників”, опубліковану
окремо у 1915 р. Крім того, виходить його стаття ,Actio intensiva
в українській мові” також у ,Архіві слов’янської філології”. Ці
перші статті Р. Смаль-Стоцького написані під впливом моло¬
333
дограматиків поч. XX ст. і присвячені проблемам побудови та
семантики слів української мови. Вже в першому своєму науко¬
вому дослідженні Р. Смаль-Стоцький показав шляхи культур¬
них впливів на українську мову, як запозичені з іноземних мов
слова трансформуються в українській мові. В своїй дисертації
Р. Смаль-Стоцький систематизував і описав характерні слово¬
твірні засоби при утворенні українських іменників.
Становлення Р. Смаль-Стоцького як ученого-мовознавця
відбувалося цілком успішно. Однак розпочалася Перша світо¬
ва війна. Восени 1914 p., після першої російської окупації Чер¬
нівців Р. Смаль-Стоцький побував у своєму рідному місті. Все
українське життя, товариства, видання, економічні спілки тут
були знищені. Незабаром російські війська знову перейшли у
наступ. Деякий час у кінці.1914 - на поч. 1915 pp. Р. Смаль-Сто¬
цький знаходився при 41-му піхотному полку, який відступав з
Чернівців до Штірії, а потім був звільнений від військової служ¬
би за станом здоров’я36. Врешті, він став активним діячем СВУ,
про що вже йшлося.
Працюючи в організаційних структурах СВУ, Роман Смаль-
Стоцький не покидав наукової роботи. У літньому семестрі
1915 р. у Мюнхені він склав докторські екзамени з порівняльної
слов’янської філології, індогерманських мов і філософії у про¬
фесорів Е. Бернекера, Р. Страйтберга, В. Кюльпе із загальною
оцінкою „сума кум лауде” і став доктором філології37.
Р. Смаль-Стоцький не покидав надії продовжити наукову
роботу, здати габілітаційні екзамени, про що ще наприкінці
1916 р. писав у листі до Ю. Романчука38. Однак війна була у са¬
мому розпалі і з цими мріями довелось зачекати.
У1917 p., не пориваючи з громадсько-політичною, культур¬
но-освітньою роботою СВУ, Роман Смаль-Стоцький розпочав
педагогічно-наукову діяльність, читаючи лекції у вищій школі
дипломатичної служби в Берліні та видаючи у співтоваристві з
професором В. Сімовичем серії монографій „Нові шляхи”39.
1923 р. Смаль-Стоцький переїхав до Праги, де працював
професором Українського вільного університету. З цим по¬
важним навчальним закладом Р. Смаль-Стоцький був тісно
334
зв’язаний ще з перших днів його існування. Він був присутній
на відкритті університету в 1921 р. і виголосив промову, в якій
висловив сподівання, що університет стане визначним центром
української освіти і науки. У 1922 p. Р. Смаль-Стоцький прой¬
шов габілітацію в Українському вільному університеті і став
надзвичайним професором слов’янських мов. У Празі Р. Смаль-
Стоцький читав курси „Етимологічний аналіз слів української
мови”, „Український словотвір”40.
Після приїзду з Лондона до Варшави у 1926 p., Р. Смаль-Сто¬
цький переїхав до Варшави. З цим містом пов’язаний значний
етап його життя. Тут він перебував до 1939 p., працюючи профе¬
сором Варшавського університету. У Варшаві він продовжив свої
мовознавчі дослідження. В цей час виходять наукові праці „Зна¬
чення українських прикметників”, „Примітивний словотвір”,
„Українська мова в етимологічному словарі Е. Бернекера”41 та ін.
У першій з них зроблено спробу систематизувати українські при¬
кметники на основі їх походження. Автор поділяє прикметники
на такі, що походять від іменникових, дієслівних, прислівнико¬
вих, прикметникових коренів і послідовно аналізує їх.
Визначаючи завдання свого дослідження „Примітивний
словотвір”, Р. Смаль-Стоцький писав: „Нашою темою є той
примітивний словотвір, що виявляється у великім багатс¬
тві її інтер’єкцій... Так ми стараємося проложити стежку че¬
рез це - досі в мовознавстві трохи занедбане, а в українській
граматиці майже нетикане поле. Ми стараємося зібрати весь
інтер’єкційний матеріал, впорядкувати його, перевірити його
джерела та його значення, і хочемо приглянутися, чи може й на
цьому полі є якісь своєрідні принципи, своєрідний порядок”42.
Автор проаналізував інтер’єкції в українській мові на підставі їх
походження, звукових принципів, з точки зору словотворення у
вужчому і ширшому розумінні тощо. Окремий розділ присвяче¬
но дослідженню мови дітей як важливого джерела інтер’єкцій.
У великій статті „Українська мова в етимологічному словарі
Е. Бернекера” Р. Смаль-Стоцький підняв проблему фонетичної
транскрипції українських слів, а також питання про появу іно¬
земних слів в українській мові. Автор розглядає вплив німецької,
335
польської, грецької, турецької, румунської, російської мов на ук¬
раїнську мову, робить ряд важливих зауважень. Зокрема, запере¬
чується твердження Е. Бернекера, що німецькі слова здебільшо¬
го потрапили в українську мову за польським посередництвом.
Наводячи приклади широких стосунків українського і німецько¬
го народів, автор доводить, що німецькі слова в переважній біль¬
шості безпосередньо переходили в українську мову43.
1929 року у Варшаві засновано Український Науковий ін¬
ститут, який очолив О. Лотоцький. Р. Смаль-Стоцький весь
час перебування у Польщі залишався незмінним секретарем
і редактором наукових видань цього інституту. При сприянні
української громадськості Український Науковий інститут у
Варшаві розгорнув активну діяльність на ниві видавничої спра¬
ви. За короткий час з’явилось понад 50 томів наукових праць,
зокрема роботи О. Лотоцького, І. Зілинського, Д. Дорошенка,
С. Смаль-Стоцького, К. Чеховича, Д. Чижевського та ін.
Енергійно працював Р. Смаль-Стоцький в організаційній
комісії видання повного зібрання творів Т. Г. Шевченка. За
його редакцією вийшов 15-й том цього видання „Шевченко в
чужих мовах”. У цьому ж томі у співавторстві з І. Дубицьким
вміщено статті „Шевченко в англійській мові” та „Шевченко
в німецькій мові”. В цих статтях автори проаналізували іс¬
нуючі переклади творів Т. Шевченка на англійську і німець¬
ку мови, оцінку творчості Кобзаря видатними зарубіжними
письменниками та науковцями. Підсумовуючи викладений
матеріал статті „Т. Шевченко в англійській мові”, автори пи¬
сали: „Отже, потреба повного „Кобзаря” в англійській мові -
наглядна й пекуча. Як у своєму часі український „Кобзар збу¬
див до національного життя темну українську масу в Росії і
Австрії, так і англійський „Кобзар” міг би збудити до націо¬
нальної свідомості тисячі зденаціоналізованих американсь¬
ких земляків”44.
Перебуваючи у Варшаві, Р. Смаль-Стоцький з тривогою сте¬
жив за політичними і культурними процесами, що відбувались у
радянській Україні у 30-х роках XX ст. В одному з листів до В. Сімо-
вича він писав: „НаУкраїні страхіття страхіть. Ми собі не уявляємо,
336
що там діється...!”45. Особливо, як фахівця, його тривожили про¬
цеси в мовній політиці більшовиків в Україні. Цьому він присвя¬
тив обширну працю „Українська мова в Совєтській Україні”. Виз¬
начаючи її мету, Р. Смаль-Стоцький писав: „Хочемо з точки зору
науки прослідкувати, чи на Україні українська мова користується
тим самим правом, що інші державні мови на заході Європи, або
навіть московська мова в РСФСР, чи українська філологія в Совєт¬
ській Україні має повну свободу думки і слова у своїх мовознавчих
дослідах і праці”46. Автор дав коротку історію розвитку російської
і української літературних мов, окремо зупинився на пересліду¬
ваннях української мови в Росії з часів Петра І. Далі надзвичайно
переконливо Р. Смаль-Стоцький розкриває суть тих процесів, що
відбувалися в радянській Україні. Пояснюючи суть більшовицької
„українізації”, він писав: „... це був звичайний тактичний маневр
для успокоєння української стихії на Україні, для викликання
„сменовеховства” серед української еміграції і для спровокування
української суспільності в Галичині, на Буковині й на Карпатській
Руси: українізація мала здобути їх симпатію для тих фіктивних на¬
ціональних цінностей на Совєтській Україні і цим унеможливити
поєднання тих суспільностей разом із національною еміграцією в
один моїутній фронт проти московської окупації на Україні”47.
У цій роботі Р. Смаль-Стоцький аналізує статті більшовиць¬
ких ідеологів та псевдоучених з мовних та правописних питань,
показує їх ненауковість, надуманість конструкцій та аргументів,
неприховані русифікаторські тенденції. В окремих параграфах
Р. Смаль-Стоцький висвітлює стан української мови під час сві¬
тової війни, революції і відновлення української державності, а
також після завоювання України радянською Росією і знищен¬
ня нашої державності з 1922 до 1936 pp.
У вказаній праці міститься дуже цікавий великий розділ
„Москва поневолює українську мову”, який майже повністю
присвячений спростуванню звинувачень на адресу українських
мовознавців, висловлених у доповіді першого заступника нар¬
кома освіти УСРР Андрія Хвилі48.
Андрій Хвиля - суперечлива особа політичного Олімпу
радянської України 1920-30-х років. Із одного боку, займаю¬
337
чи високі партійні і державні посади (завідувача відділу агі¬
тації і пропаганди ЦК КП(б)У, першого заступника наркома
освіти УСРР, начальника управління в справах мистецтв при
Раднаркомі УСРР, директора Інституту українського фолькло¬
ру АН УСРР), він закликав до вивчення та пропаганди творчої
спадщини Т. Шевченка, вивчення та популяризації кращих
зразків усної творчості. Особисто написав книги „Тарас Шев¬
ченко - великий демократ, поет-революціонер”, „Пам’ятник
Т. Г. Шевченкові”, близько іо журнальних та газетних статей
на цю тему. Був упорядником збірок „Українська народна піс¬
ня”, „Українська народна приказка”. За його редакцією вийшла
перша при радянській владі книга „Український фольклор”.
З іншого боку, маючи сільськогосподарську освіту, у 1933 р.
А. Хвиля помістив у газеті „Комуніст” низку „розгромних” ста¬
тей із мовознавства, в яких уся попередня робота в цій галузі
розцінювалась як „шкідництво”. За наявного політичного ре¬
жиму такі дії були рівнозначними винесенню вироку покри¬
тикованій особі. Тоді ж видав брошуру „Викорінити, знищити
національне коріння на мовному фронті” та книгу „Знищити
коріння українського націоналізму на мовному фронті”. А. Хви¬
ля був також автором першої переробки українського правопи¬
су в напрямку зближення української мови з російською.
Ці факти й стали причиною написання наукової праці
вченим мовознавцем професором Романом Смаль-Стоцьким.
Майже на семидесяти сторінках він аргументовано спростовує
звинувачення, висунуті А. Хвилею, називає його виступи „пог¬
ромом української мови”. Вчений дає також гідну наукову від¬
повідь мовознавцям Кагановичу, Фінкелю, Вольфсону, Грінб-
лату, зауваживши, що Москва поневолює не тільки українську
мову, а й мови інших народів. Звертає увагу на те, що Москва
„викреслила ще раз українську і білоруську мови з числа само¬
стійних мов і зробила з них якісь васальні напівмови „московсь¬
кої мови”, переслідуючи фіктивну ціль - „злиття мови”.
Підсумовуючи, Р. Смаль-Стоцький писав: „Отож треба бути
свідомим, що стара брутальна царська Москва стоїть перед
нами у своєму другому виданні, що вона йшла і йде до одної й
338
тої ж самої імперіалістичної мети. Ще десь, там і тут, є поверхові
ознаки революційного духу та за тією інфляцією революційної
інтернаціональної фразеології ховається старий Пурішкевич
із компанією. Поки що різниця така, що царська Москва гро¬
мила поневолені народи в ім’я московського месіяністичного
православ’я, а пролетарська Москва громить їх у ім’я московсь¬
кого месіяністичного комунізму”49.
Крім наукової, педагогічної та видавничої діяльності,
Р. Смаль-Стоцький турбувався навчанням еміграційної ук¬
раїнської молоді. У Польщі було створене Товариство допомо¬
ги українським студентам, незмінним головою якого був він
сам. Воно надавало допомогу студентам, позички, утримувало
два інтернати (один для хлопців, другий для дівчат-студентів),
сплачувало рахунки за навчаня й надавало стипендії. Водночас
Р. Смаль-Стоцький у 1929 р. організував „Український Студент¬
ський Дім”, який складався з інтернату на 20 осіб, читальні, біб¬
ліотеки, робочих кімнат50.
Маючи постійне місце роботи у Варшаві, Смаль-Стоць¬
кий встигав читати лекції в Болгарії, Прибалтійських краї¬
нах, впродовж 2-х семестрів читав лекції з українознавства у
Слов’янському Інституті в Лондоні. Публікував праці англій¬
ською і німецькою мовами, дослі-джував українсько-німецькі
зв’язки у мовній сфері, брав участь у багатьох конференціях51.
Для Романа Смаль-Стоцького непохитним авторитетом в
науковому і громадському житті був його батько Степан Смаль-
Стоцький. Вони весь час продовжували зберігати тісні контакти,
хоча з 20-х років останній перебував у Празі. Смерть батька він
переживав дуже боляче. В листі до В. Сімовича писав: „Переміна
живої людини в труп, а ще рідного батька, потрясає до глибини
душі. І та буря різних почувань не дається аналізувати холод¬
ному розумові, а як повінь гірська перевертає горі коренем цілу
душу. Мабуть вся підсвідомість з оков розуму виривається”52. Ро¬
ман Смаль-Стоцький виконав усе, що заповідав батько у зв’язку
з похороном і поховав його біля матері у Кракові.
Початок Другої світової війни застав Р. Смаль-Стоцького у
Львові. Вже з окупованого радянськими військами міста він пе¬
339
ребрався до Кракова, де разом, з В. Мудрим - головою УНДО,
віце-маршалком польського сейму та В. Загайкевичем - ко¬
лишнім віце-маршалком польського сейму, підписав мемо¬
рандум до німецьких властей. В ньому висловлювалась надія
про створення українського автономного краю з окупованих
німцями українських етнографічних територій - лемківщини,
холмщини та перемишлянщини53. Автори меморандуму пев¬
но ще слабо уявляли, які цілі переслідує фашистський режим.
Зрозуміло, що меморандум нічого не дав, а Р. Смаль-Стоцький
змушений був перебратися до Праги, де залишався під нагля¬
дом поліції до кінця війни54.
У1942 р. побачиласвіткнигаР. Смаль-Стоцького „Германсь¬
ко-німецькі культурні впливи в дзеркалі української мови”.
Головна увага в роботі приділяється дослідженню іменників,
дієслів і частково прикметників, які запозичені в українській
мові з німецької. На ґрунті аналізу обширного лінгвістично¬
го матеріалу робиться висновок про широкий взаємовплив
і взаємозв’язки української і німецької культур55. У 1944_1945
pp. разом з А. Волошиним Р. Смаль-Стоцький сприяв виданню
книги М. Битинського „Герби України”.
Роки війни були непростими для Р. Смаль-Стоцького через
суперечності серед українських громадських діячів еміграції.
Внаслідок цього він припинив свою діяльність в Державному
центрі УНР в екзилі, не погоджувався з тими організаційни¬
ми змінами, які відбулись в Державному Центрі УНР на основі
тимчасового закону про реорганізацію від ю червня 1948 р.
У 1947 p. Р. Смаль-Стоцький перебрався до США, де почав
працювати професором Маркетуніверситету в Мілвоукі, штат Віс-
консін. Тут він заснував Слов’янський інститут, який очолював
з 1949 Р- до самої смерті.
Під час перебування в США найбільш помітною стала
діяльність Р. Смаль-Стоцького в українських культурних това¬
риствах. 1955 р. він став президентом Головної Ради Науко-
в^Товариетв ім. Т. Шевчадта, а у 1957 Р- щ«г й очолив Наукове
Товариство нй. Т. Щсвчейк# У СШ/L Також він виконував лов-
новажейиж геловя Кбмітегу Аміерикажеько-Слов’янських Цау-
340
кових Товариств у США, члена політичної Ради Українського
Конгресового Комітету, голови Комітету будови пам’ятника
Т. Шевченку у Вашингтоні тощо56.
Багатоплановою була наукова і публіцистична діяльність
Р. Смаль-Стоцького у цей час. У1952 р. опубліковано його велику
роботу „Національні проблеми Радянського Союзу і російський
комуністичний імперіалізм”57. В ній проаналізовано внутрішню
політику комуністичного режиму в Радянському Союзі, особли¬
во стосовно національних проблем, а також наголошено на агре¬
сивності зовнішньополітичного курсу Радянського Союзу.
Продовженням дослідження українсько-німецьких взаємо¬
впливів стала робота „Слов’яни і тевтони. Найдавніші германо-
слов’янські відносини”, опублікована у 1950 р. Основна ж маса
статей була направлена на інформування американської і між¬
народної громадськості про історію, культуру українського на¬
роду, його національні прагнення. Зокрема, це декілька статей
про походження і значення назви Україна, про Т. Шевченка і
шевченкознавство, про І. Мазепу та мазепинців, про проблеми
націоналізму в сучасному світі та багато інших.
Р. Смаль-Стоцький був видавцем і редактором „Славістич¬
них студій Маркетського університету” у 1955-1961 pp. та „Пра¬
ць Славістичного інституту Маркетського університету” у 1949-
1963 pp.
Багатими змістом і добре відомими були виступи Р. Смаль-
Стоць-кого на курсах, семінарах, наукових конференціях і сим¬
позіумах, в яких також головною залишалась проблема Украї¬
ни, її минулого і майбутнього.
Помер Р. Смаль-Стоцький 27 квітня 1969 p., не доживши
до щасливого дня здобуття Україною незалежності. Але своєю
багатолітньою плідною працею він готував міцний фундамент
для цієї історичної події, впродовж свого свідомого життя зали¬
шив помітний слід як організатор і діяч освіти; в науці - як мо¬
вознавець; в політичному й громадському житті - як активний
діяч у боротьбі за українську дер-жавність й на дипломатичній
ниві - як стійкий і мужній захисник інтересів нашої держави на
міжнародних форумах у ранзі надзвичайного посла УНР.
341
Примітки
1. Вільне слово. Часопис полонених українців табору „Зальцве-
дель”. - 1918. - 29 червня.
2. Там само. - 7 вересня.
3. Зелінський В. Синьожупанники. - Берлін, 1938. - С. 18-19.
4. Вільне слово. - 1918. - 5 і 9 жовтня.
5. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін¬
ня України (Далі: ЦДАВО України). - Ф. 3696. - Оп. і. - Спр. 69.
- Арк. 21.
6. Там само. - Оп. 2. - Спр. 128. - Арк. 20.
7. Там само. - Арк. 17.
8. Там само. - Ф. 4453. - Оп. і. - Спр. 17. - Арк. 176.
9. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 128. - Арк. 87-88.
10. Там само. - Спр. 452. - Арк. 55.
її. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 35, 35 зв.
12. Там само. - Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 142. - Арк. 70.
13. Там само. - Арк. 54.
14. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 548. - Арк. 4.
15. Там само. - Арк. 3.
16. Кедрин-Рудницький І. Роман Смаль-Стоцький як політик і дипло¬
мат // Збірник на пошану сімдесятиріччя народин Романа Смаль-
Стоцького. - Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто, 1963. - С. 26.
17. ЦДАВО України. - Ф. 3528. - Оп. і. - Спр. її. - Арк. 22.
18. Кедрин-Рудницький І. Вказ. праця. - С. 27.
19. Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. -
Філадельфія-Київ-Вашингтон, 1993. - С. і 31.
20. Наукова бібліотека Чернівецького державного університету
ім. Ю. Фе-дьковича... Лист Р. Смаль-Стоцького до В. Сімовича
від 22.ХІ.1930.
21. Шульгин О. Без території. Ідеологія та чин уряду УНР на чужині.
- Київ: Юрінком Інтер, 1998. - С. 322.
22. Кедрин-Рудницький І. Вказ. праця. - С. 33.
23. ЦДАВО України. - Ф. 4465. - Оп. і. - Спр. ю. - Арк. 2,109.
24. Шульгин Олександр. Вказ. праця. - С. 235.
25. Там само. - С. 221.
26. Там само. - С. 167.
27. Там само. - С. 168.
28. Там само. - С. 169.
29. Тризуб. - 1929. - Ч. 3. - 13 січня.
342
30. Смаль-Стоцький Р. Спогади про Зенона Кузелю // Збірник на по¬
шану Зенона Кузелі. - Париж-Нью-Йорк, 1962. - С. 44
31. Цит. за: Радзикевич Володимир. Проф. д-р Роман Смаль-Сто-
цький // Збірник на пошану сімдесятиріччя народин Романа
Смаль-Стоцького. - С. її.
32. Державний архів Чернівецької області. - Ф. 940. - Оп.і. -
Спр.2. - Арк. 42.
33. Там само. - Спр. ю. - Арк. 309.
34. Смаль-Стоцький Р. Спогади про Зенона Кузелю... - С. 44"45*
35. Центральний Державний історичний архів України у Львові
(ЦДІА у Львові). - Ф. 382. - Оп.і. - Спр. 47. - Арк. 13.
36. Смаль-Стоцький Р. Спогади про Зенона Кузелю... - С. 45.
37. ЦДІА у Львові. - Ф. 382. - Оп. і. - Спр. 47. - Арк. 13.
38. Там само. - Арк. 12.
39. Цит. за: Радзикевич Володимир. Проф. д-р Роман Смаль-Сто¬
цький // Збірник на пошану сімдесятиріччя народин Романа
Смаль-Стоцького. - С. 13.
40. Український Вільний університет у Празі в роках 1921-1926. -
Прага, 1927. - С. 2іо.
41. Смаль-Стоцький Р. Значення українських прикметників. - Вар¬
шава, 1926. - 85 с. ; Смаль-Стоцький Р. Примітивний словотвір.
- Варшава, 1929. - 200 с.; Смаль-Стоцький Р. Українська мова в
етимологічному словарі Е. Бернекера //Славія. - Прага, 1926-27.
Річник 5. - С. 1-57.
42. Смаль-Стоцький Р. Примітивний словотвір. - С. 4.
43. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в етимологічному словарі
Е. Бернекера. - С. 4.
44. Дубицький І., Смаль-Стоцький Р. Шевченко в англійській мові
//Повне видання творів Т. Шевченка. - Варшава: Український
Науковий інститут, 1938. - Т. 15. - С. 34.
45. Наукова бібліотека Чернівецького держуніверситету ім. Ю.
Федьковича. - Відділ рідкісної книги. - Фонд В. Сімовича. - Лист
Р. Смаль-Стоцького до В. Сімовича від 1933 р.
46. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. - Вар¬
шава, 1936. - С. 3.
47. Там само. - С. 42.
48. Хвиля Андрій Андрійович (1898-1937) - справжнє прізвище
Олентир. Народився в с. Рингач колишнього Хотинського повіту
(тепер Новоселицький район Чернівецької обл.). Партійний і де¬
ржавний діяч УСРР 1920-1930-х років, із колишніх боротьбистів,
343
публіцист, довголітній завідувач відділу агітації і пропаганди
ЦК КП(б)У. З 1933 Р- ~ перший заступник наркома освіти УСРР.
Особливо відзначався в боротьбі проти українського націоналіз¬
му і долучився до ліквідації багатьох діячів української культури
в зо-х роках, хоча це його не врятувало від сталінської репресив¬
ної машини. В 1937 Р- був заарештований і розстріляний.
49. Смаль-Стоцький Р. Українська мова в Совєтській Україні. - Вар¬
шава, 1936. - С. 267.
50. Наріжний С. Українська еміграція. - Прага, 1942- - С. 76, 98.
51. Там само. - С. 203, 25-256.
52. Наукова бібліотека Чернівецького державного університету
ім. Ю. Фе-дьковича... Лист Р. Смаль-Стоцького до В. Сімовича
від 4.ІХ.1938.
53. Мудрий В. Один пропам’ятний лист і його наслідки // Записки
НТШ. - Т. 177. - Нью-Йорк-Париж, 1963. - С. 342 - 345.
54. Радзикевич В. Проф. д-р Роман Смаль-Стоцький //Записки
НТШ. - Т. 177. - Нью-Йорк-Париж, 1963. - С. 15.
55. Киселівський К. Лінгвістичні праці Романа Смаль-Стоцького //
Записки НТШ. - Т. 177. - С. 22-23.
56. Радзикевич В. Вказ. праця. - С. 15.
57. Smal-Stocki R. The Nationality Problem of the Soviet Union and
Russian Communist Imperialism. - Milwankee, 1952. - 474 p.
344
Письменник Теодот Галіп —
громадський діяч і дипломат
Теодота Галіпа старше покоління більше знає як письмен¬
ника, журналіста, видавця газет і редактора, значно менше
знало його як громадського і політичного діяча, ще менше як
юриста-адвоката і майже невідомою була його діяльність на
ниві дипломатичної служби української держави. Автори звер¬
тають увагу читача саме на цю ділянку його діяльності.
Народився Т. Галіп 19 червня 1873 р. в „невеличкому й убо¬
гому, - як він писав, - буковинському сільці Волока” Вижни-
цького повіту (нині Вижницький район Чернівецької області) в
родині сільського священика-українця Мелетія Галіпа. Батько
„походив з бессарабсько-буковинської шляхетсько-попівської
родини з сусідніх Вашківців”. Був оборонцем православних ук¬
раїнців на Буковині, виписував часописи з Чернівців і Львова,
які читав у сімейному колі. Мати Єфросина Г аліп була „шляхтян¬
кою з родини Гафенків, що, за родинним переказом, прийшли
на Буковину з Правобережної України (по старій термінології з
„Литви”)”1. Мати була громадською діячкою, засновницею і го¬
ловою товариства „Жіноча громада” на Буковині, організатор¬
ка виставок народного мистецтва у Відні, Києві та інших містах.
Своїх синів виховувала свідомими українцями.
Перші 9 років Тоцьо провів у Волоці в товаристві сільських
хлопчаків, з якими пізнавав всі премудрості сільського життя.
В той час в селі у найманій хатчині була відкрита однокласова
школа. Дітям пощастило в тому, що їх навчав здібний вчитель,
який, крім навчання грамоти, вчив учнів співати, знайомив з
музикою, декламував вірші, проводив екскурсії і знайомив з
345
природою. Сільський вчитель підготував своїх учнів так, що,
наприклад, Т. Галіпа після його однокласової школи прийняли
до 4-го класу чернівецької школи, а через рік - до гімназії. Це
було непросто, бо тоді у всіх школах Чернівців навчання велося
німецькою мовою, а Т. Галіп у дитинстві, крім української, не
знав іншої мови. Як стверджує Т. Галіп, у гімназії з юоо учнів
українців було не більше 150.
Під час навчання в гімназії Т. Галіп спочатку потрапив під
вплив москвофілів, але вже в старших класах гімназії з ініціа¬
тиви старшокласника Іллі Семаки, майбутнього посла до пар¬
ламенту, учні-українці вирішили „триматися своєї народності”.
Саме тому після закінчення гімназії вони „винесли любов до
народу і бажання працювати для його національно-культурно¬
го піднесення”.2 У той період прийти до такого рішення було
нелегко. Українське національне відродження на Буковині було
лише в початковій стадії. Про українську самостійність не було
чіткого уявлення. Українською мовою писали лише Воробкевич
Теодот Галіп - лідер Української
радикальної партії Буковини
і Федькович. Загал інтелі¬
генції складався майже
виключно з духовенства,
в якої був потяг до росій-
щини. Цьому сприяло й
те, що з Росії безкоштов¬
но присилалася значна
частина релігійної літе¬
ратури. Все ж таки з кінця
XIX століття на Буковині
почав активізуватися ук¬
раїнський національний
рух. Поштовх йому дала
діяльність професора Ст.
Смаль-Стоцького, освітя¬
нина Омеляна Поповича,
референта від церковних
справ Єротея Пігуляка та
ін.
346
Після закінчення навчання в гімназії, Теодот Галіп вступає
на юридичний факультет Чернівецького університету. Одер¬
жавши диплом юриста, Т. Галіп відкрив у Чернівцях адвокатсь¬
ку канцелярію і стає оборонцем інтересів населення. Водночас
бере участь в українському національному житті Буковини.
На початку XX ст. просвітня й організаційна праця старої
української Громади вже не задовольняла молодь, яка праг¬
нула модернізувати політичну програму в радикальному дусі.
Лідером лівого крила народовців став адвокат Теодот Галіп.
У травні 1905 р. він зібрав у Вижниці народне віче, на якому
політику депутатів було піддано гострій критиці за недемок-
ратизм і за зловживання становищем у власних інтересах. Про
це ж говорилося 10 червня на нараді прихильників Т. Галіпа у
Чернівцях. Москвофіли розцінили це як намагання створення
нової політичної партії. Але до розколу народовства у цей час
справа не дійшла, так як вона була залагоджена переговорами
Ст. Смаль-Стоцького, М. Василька і Є. Пігуляка з лівими ради¬
калами.3
Лідери народовства зрозуміли, що для впливу на широкі
верстви населення необхідно об’єднатися в політичну партію,
яка була би більше організована, ніж українські народовські
товариства. В листопаді 1905 р. була створена народно-демок-
ратична партія під назвою „Національна Рада русинів на Буко¬
вині”, програму для якої написали Т. Галіп і Л. Когут. Головою
партії було обрано Володимира Пилиповича, а першим заступ¬
ником голови - радника консисторії Мелетія Галіпа (батька
Т. Галіпа)4. Але розходження у поглядах на розвиток націо¬
нального руху продовжувалися, і вже з другої половини 1906 р.
остаточно сформувалося радикальне крило на чолі з Теодотом
Галіпом, яке у червні 1907 р. на своїх зборах прийняло рішення
про заснування Української радикальної партії Буковини. Го¬
ловою партії був обраний Т. Галіп. Партія мала свої друковані
органи: двотижневик „Народна справа” (1907-1908), коштом і
за редакцією Теодота Галіпа (підписувався Наполеон Бігарій).
Згодом за ініціативи Ілька Поповича став виходити „Громадя¬
нин” (1909-1911). Членами партії були здебільшого молоді ін¬
347
телігенти, зокрема, вчителі, які не сприймали лояльного став¬
лення до австрійської влади. Цю партію підтримувала частина
молодого селянства, яка була незадоволена існуючим станови¬
щем.5
Теодот Галіп дбав про те, щоб редаговані ним друковані
органи партії були оригінальними, цікавими і глибокими за
змістом. З цією метою він звертався до відомих політичних та
громадських діячів, щоб ті брали участь в дописах до газети й
дозволили редакції користуватися їх матеріалами. Зокрема,
збереглася переписка з цього приводу з відомим істориком і
громадським діячем Михайлом Грушевським (Див. додаток).6
Головним гаслом лідерів та провідних членів партії д-ра
Т. Галіпа, Ілька та Остапа Поповичів, Наполеона Бігарія та ін.
було: „Замість просити і жебрати, українці мають домагатися і
жадати”7. Разом з цим, на відміну від „старої гвардії” народов¬
ців, радикали активно виступали проти експлуатації, за під¬
тримку страйкової боротьби селянства, намагаючись навіть
через „Січі” взяти керівництво цією боротьбою у свої руки і
спрямувати його в національне русло на селі. В той час більша
частина січових товариства була прихильником до буковинсь¬
кої Радикальної партії. Цьому сприяло те, що в проводі „Союзу
Січей” були ті самі особи, що, в Радикальній партії. „Січі” мали
офіційну наз-ву „Гімнастично-пожежні товариства”. Але їх
чинність була ширша. Вони стали національною організацією,
яка впливала на різні ділянки громадського життя на селі, як,
наприклад, сільські вибори, культурно-освітня робота і т.п.8
Треба підкреслити, що незважаючи на те, що Радикальна
партія виступала проти експлуатації, підтримувала страй¬
кову боротьбу і т. д., вона категорично виступала проти при¬
нципу класової боротьби, яка розколює суспільство на ворожі
табори і дестабілізує його. Про це наголошувалося у її друкова¬
ному органі „Громадянин” наступним чином: „Не відповідним
для нашого народу, а то й шкідливим для його національної
будучності уважати треба ...ту політичну думку, котра в
підвалину всієї діяльності кладе принцип класової боротьби,
розвиваючи тим націю на непримиренні табори”9.
348
„Громадянин” був найвпливовішою газетою на Буковині. У
вступній статті першого номера розкривалася суть і завдання
Радикальної Партії, а саме: радикальна партія „... освідомлює
нарід, учить політично думати, розкладає народові основи ор¬
ганізації, старається з кожного зробити свідомого громадяни¬
на”10. Лідер Радикальної партії Буковини Теодот Галіп часто
писав до неї передові статті. Відповідальним редактором був
Володимир Будзиновський, а видавцем - активний діяч цієї
партії - Ілько Попович.
Перед Першою світовою війною Теодот Галіп відіграв важ¬
ливу роль в національному житті Буковини. Відомий адвокат,
посол (депутат) до Буковинського сейму, лідер Радикальної
партії, редактор її органу „Громадянин”, був організатором бу¬
ковинсько-українських „Січей”, був душею Січового руху, го¬
ловуючи в буковинському „Союзі Січей”, який мав свій орган
„Січ”, що його видавав Галіп. Він був членом усіх культурно-ос-
вітніх українських організацій на Буковині і працював часто в
їх радах, як відзначав професор Василь Сімович11.
Але з початком Першої світової війни Т. Галіп понад чотири
роки був відірваний від рідної буковинської землі. Вже на дру¬
гий день війни, 2 серпня 1914 p., йому як офіцерові запасу до¬
велося одягти мундир лейтенанта і відправитися за приписом
до залізничної станції Команешти, де був призначений її ко¬
мендантом. Незабаром місцевим охоронним військам, в складі
яких був і Т. Галіп, довелося відступати на самий південно-за-
хідний кінець Буковини до гірського поселення Якобени. Тут
наспіх була сформована бригада під командою майора Фішера,
до якої згодом прибув великий загін з буковинської Гуцульщи-
ни. Загін був переформований в Гуцульський батальйон.
В ЯкобенахТ. Галіп спочатку був призначений командиром
сотні, солдати якої складалися виключно з українців-покутян,
але командир бригади залишив його цри штабі.
З часом, навесні 1918 р.,Т. Галіп був призначений до підроз¬
ділу, який складався виключно з угорців. t
Зрозпадом Австро-Угорської імперії,, ва nofcamg1 лвстойада
1918 p., Т. Галіп скинув мундир австрійського офіцершу зв'язку
349
із загальною самочинною демобілізацією і знову став брати
участь в суспільно-політичному житті. Він прибув у Чернівці,
коли тут відбувалися бурхливі події у зв’язку з наступом ру¬
мунського війська на Буковину.
В ніч на 10 листопада 1918 р. український провід Букови¬
ни на інші політичні й громадські діячі, у зв’язку з наступом
румунського війська, змушені були залишити Чернівці і пе¬
реїхати на галицький бік, до Заліщиків. Дізнавшись про це,
наступного дня виїхав з Чернівців і Т. Галіп. Прибували до За¬
ліщиків і обговоривши політичну ситуацію на Буковині з го¬
ловою буковинської автономної влади Омеляном Поповичем,
вирішено було їхати до Києва і просити від українського уряду
допомоги. О. Попович видав Т. Галіпу необхідні документи
до гетьмана П. Скоропадського. Разом із молодим інженером
Ільком Поповичем (сином О. Поповича) він виїхав автомо¬
білем до Києва.
У зв’язку із складним становищем на залізниці їм довело¬
ся їхати до Києва окружною дорогою через Гусятин, Тернопіль,
Красне, Броди, Радивилів, Рівне, Коростень і, нарешті, прибули
до Києва, коли в його передмісті йшла боротьба між повстали¬
ми військами на чолі з Директорією УНР і військовими части¬
нами, які захищали режим гетьмана. Отож, в дорозі пробули 17
діб. Виїхали іо листопада, а прибули 27 листопада.
В гетьманському міністерстві закордонних справ, куди зай¬
шов Т. Галіп, вже було не до буковинської справи. Хоча урядов¬
ці ще були на місці, в т. ч. і віце-міністр, молодший брат Теодо-
та Артем Галіп.
Через два тижні, коли військо Директорії УНР увійшло до
Києва і гетьман зрікся влади, Т. Галіп мав аудієнцію у Голо¬
вного Отамана С. Петлюри, котрий пообіцяв йому, що до двох
місяців він направить на Буковину військо, яке займе її12. Тим
часом приїхали до Києва О. Безпалко і М. Кордуба з ширшими
повноваженнями і Т. Галіп залишив їм дальше ведення справи,
з якою він приїхав до Києва.
На початку січня 1919 р. в Києві формувалася делегація
УНР на мирову конференцію в Париж й Т. Галіп був включений
350
до відділу преси делегації. Цьому посприяв журналіст Володи¬
мир Кушнір, редактор віденської газети „Україніше Рундшау”,
який формував відділ преси і пропаганди і знав Т. Галіпа ще
з довоєнних часів. З Києва відбувся від’їзд делегації 14 січня.
Через півтори тижні добралися до швейцарського міста Берн,
де просиділи майже місяць, чекаючи на візи французького
уряду. Але значна частина делегації віз не дочекалася, оскіль¬
ки до представників держави, яка уклала сепаратний мир з
противником (Німеччиною) Антанти французькі урядові кола
ставилися неприязно. Без візи залишився також Т. Галіп, че¬
рез що дорога до Парижу йому була закрита. Він змушений
був вертатися до Відня, де при сприянні посла ЗУНР у Відні
буковинця Миколи Василька йому вдалося дістати місце у ва¬
гоні і від’їхати до Києва. Тим часом в Будапешті дізнався, що в
першій половині лютого більшовицькі війська зайняли Київ.
З великими труднощами Т. Галіп дістався до Проскурова (те¬
пер Хмельницький), де тоді перебував український уряд. Але
й тут Т. Галіп довго не затримався, внаслідок наступу більшо¬
вицької армії. Останнім потягом він від’їхав через Волочиськ,
Тернопіль до Станіславова, де тоді знаходився уряд ЗУНР і Ук¬
раїнська Національна Рада.
В цей час там перебував міністр фінансів УНР М. Кривець-
кий, який формував місію для поїздки до головних міст захід¬
ноєвропейських держав з метою переговорів у фінансових спра¬
вах і запропонував Т. Галіпу приєднатися до місії з функціями
юрисконсульта. На що він охоче погодився13.
З великими труднощами фінансовій місії вдалося добра¬
тися до Праги, бо у Галичині на Стрий наступали поляки, а в
Ужгороді йшли бої між чеським і угорським військами. З Праги
місія виїхала до Відня. Але на тому діяльність місії закінчилася,
бо міністерство фінансів очолив Б. Мартос і місія М. Кривець-
кого була розформована.
Тим часом настала пізня осінь і Т. Галіп змушений був шу¬
кати притулок, а тому вирішив переїхати до Праги і там перези¬
мувати. Але там він довго не затримався. Керівник надзвичайної
дипломатичної української місії в Римі Д. Антонович запросив
351
його на посаду завідувача прес-бюро місії в Римі, на що Т. Галіп
погодився. Але і там йому не вдалося перезимувати. На початку
1920 р. позбувся посади голови місії Д. Антонович, а за ним пот¬
рапив під скорочення посади і Т. Галіп. Після цього як приватна
особа поїхав до Парижа. Щоб мати більшу можливість влашту¬
ватися на роботу, Т. Галіп поступає в інститут для емігрантів, в
якому професори викладали мову, літературу, історію, геогра¬
фію Франції. По закінченні того курсу випускники мали право
викладати французьку мову в приватних установах.
В Парижі Т. Галіп мав зустрічі з головою української де¬
легації на мирових переговорах Михайлом Тишкевичем, про
якого був високої думки, говорячи, що він належав «до найвиз¬
начніших постатей новочасного українського відродження»14.
Водночас Т. Галіп глибоко вникав у політику Франції щодо Ук¬
раїни, а вона була ворожою. Т. Галіп стверджує, що в інтересах
французів було те, щоб Росія залишилася єдина і неподільна,
щоб скріпити силу російського союзника.15 Т. Галіп підкреслює,
що французи негативно ставилися до українців тому, що „наші
сусіди москалі, румуни, поляки, де тільки могли, представляли
українців як ворогів Антанти і взагалі малювали їх в найгіршо¬
му світлі”16.
У травні 1920 p. Т. Галіп повертається до Відня, де тоді був
центр еміграції з усіх українських земель. Там же й були колишні
посли до австрійського парламенту Кость Левицький і Микола
Василько. У зв’язку з тим, що виконуючий обов’язки керівника
дипломатичної місії в Римі Василь Мазуренко на початку 1920 р.
перейшов до більшовиків і виїхав до Харкова, місія в Італії зали¬
шилася без керівника. Через брак коштів у міністерстві фінансів
УНР, місія була під загрозою її ліквідації. У період цієї кризи
буковинець Микола Василько, який із своїх особистих фондів
утримував дипломатичну місію УНР в Швейцарії, на чолі якої
він був (а згодом у Берліні), заявив, що бере на себе утримання
місії в Римі. Він запропонував Т. Галіпу негайно виїхати до Риму
на посаду радника української місії, а згодом і керуючим місії.
Т. Галіп так і зробив. Там він організував видання бюлетеня місії,
який сам редагував. Зав’язав особистий контакт з дипломатич¬
352
ними місіями Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Болгарії, а також
Швеції, Греції та Туреччини. Водночас писав меморандуми про
боротьбу України за свою державність, які відсилав у посольс¬
тва вищеназваних держав, а також в посольства Франції, Англії і
Сполучених Штатів Америки.
В той час Т. Галіп отримав з міністерства закордонних справ
УНР довідку про тяжке становище вояків української армії, ін¬
тернованих у Польщі, з проханням звернути увагу міжнарод¬
ного Червоного Хреста на біду інтернованих. Т. Галіп написав
циркулярну ноту і передав її особисто всім посольствам в Італії,
в тому числі і польському послу в Римі Скірмунту. Той, прочи¬
тавши ноту, заявив Т. Галіпу, що вона звернена проти Польщі.
На що Т. Галіп зауважив, що в інтересах польсько-українських
добросусідських відносин бажано передати в Варшаву для оз¬
найомлення з нею польському урядові. Через це польському
послові не подобався персональний склад української місії і він
бажав, щоб на чолі неї була людина, яка б схвалювала польську
політику щодо України. Навіть намагався сприяти в цьому од¬
ному незадоволеному члену української місії. Але посол М. Ва¬
силько, який був номінальним главою місії і давав гроші на
її утримання, незалежно від центру вирішував питання щодо
персонального складу місії, ставився до дії Т. Галіпа з довір’ям.
Т. Галіп зумів встановити, як він пише „дуже сердечні від¬
носини” з литовською місією, акредитованою при Ватикані. З
її послом вони часто говорили про добрі стосунки Литви і Ук¬
раїни в минулому і їх долю в майбутньому. Незважаючи на те,
що Литва була тоді самостійною державою литовський посол
дивився на це скептично, не вірячи, що це буде довго, але зате
він був оптимістично налаштований щодо майбутньої незалеж¬
ності України.
Добрі стосунки у Т. Галіпа були також із шведської місією.
Він нагадав шведському послові про політичний і військовий
союз Карла XII і гетьмана Мазепи у минулому проти Московсь¬
кої держави, що не виключається така можливість у майбутнь¬
ому. Шведський посол виявив зацікавленість минулою історією
обох держав. Він звернувся до шведського Червоного Хреста в
353
справі допомоги інтернованим в Польщі українським воякам.
Незабаром Т. Галіп дістав повідомлення, що шведський Черво¬
ний Хрест, на чолі якого стояв шведський кронпринц, перека¬
зав для українських інтернованих значну суму.
Про майбутнє України і проект співробітництва Т. Галіп об¬
говорював також з послами Туреччини і Греції, які прихильно
ставилися до України, і з розумінням ставилися до боротьби
України проти більшовицьких військ радянської Росії. Адже
Туреччина визнала Україну як незалежну державу в числі пер¬
ших країн, підписавши Брестський мир разом з Німеччиною,
Австро-Угорщиною і Болгарією.
Доброзичливо до української справи, до боротьби Украї¬
ни за свою незалежність, ставилися й представники інших на¬
родів. Так, після утворення і грудня 1918 р. югослов’янського
Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 р. Королівство
Югославія), частина чорногорської армії виявила незгоду з
тим, що чорногорське королівство стало провінцією, не при¬
знала нового державного утворення і перебралася до Італії. Ко¬
ролева Італії, будучи чорногоркою за національністю, дала їм
притулок. Старшина цієї частини чорногорської армії з’явився
до української місії з проханням, щоб їх прийняли до складу
української армії для боротьби з ворогами України.
Приязне ставлення до української місії було й з боку уря¬
довців і громадських діячів Італії. Весною 1920 р. до української
місії завітав митрополит А. Шептицький, серед супроводжую¬
чих якого був маркіз Франческіні, один з провідних діячів силь¬
ної тоді італійсько-католицької партії. Франческіні дуже заціка¬
вився Україною і збирав інформацію про Україну і її державні
та соціальні відносини. У цьому йому активно допомагав Тео¬
дот Галіп, який надавав йому різну інформацію та матеріали.
Результатом цього було видання Франческіні книжки під на¬
звою „Італія і Україна”17. Маркіз Франческіні цікавився також
матеріальним становищем української місії і навіть виявив ба¬
жання взяти місію на своє утримання, якби її існування, через
брак коштів, було б під загрозою. Також виявив бажання прий¬
няти українське підданство.
354
Варто відзначити, що Теодот Галіп мав товариський, друже¬
любний, приязний характер. Всі співробітники, яким довелося
працювати з ним, зазначають ці риси. Так, Євген Онацький -
журналіст і дипломат, який до прибуття Т. Галіпа до Риму 17
листопада 1919 р. записав у свій щоденник обставини, при яких
він познайомився з Т. Галіпом, а саме: „З Т. Галіпом, колишнім
членом Буковинського сейму, Галицької Національної Ради і на¬
шої делегації на Мирову конференцію в Парижі, ми познайоми¬
лися в нашому дипломатичному поїзді, що віз усіх нас із Києва
на невідомий Захід. Його жвавий темперамент, весела вдача,
легка дотепність і товариська поведінка, що виявилася в умінні
провадити жваву розмову пересилувану жартами й анекдотами,
зробили його найприємнішою постаттю нашого вагона”18.
Інший випадок зафіксований Є. Онацьким свідчить про
скромність Т. Галіпа і відсутність амбітності в його характері.
Суть справи полягала в тому, що секретар місії Єреміїв запро¬
понував Є. Онацькому віднести бюлетень про Україну представ¬
нику Італії. Є. Онацький висловив сумнів, чи зручно це буде, чи
не на шкоду Т. Галіпу, маючи на увазі, що той був старший за
посадою і за віком (старший на 20 р. за Онацького). Але Єреміїв
з обуренням відповів, що, навпаки, це сам Т. Галіп запропону¬
вав виконати це доручення Онацькому. Він не „монополізував
зв’язків”, а вважав, що кожний співробітник посольства пови¬
нен мати якнайбільше зв’язків із службовцями тієї країни (в
даному разі Італії), де перебуває посольство.19
Все вищесказане свідчить про те, що Теодот Галіп, не ма¬
ючи дипломатичної освіти, але маючи природній розум, осві¬
ту юриста, загальний життєвий і журналістський досвід, зумів
плідно використати діяльність української дипломатичної місії
в інтересах української дер-жави. З цією метою він встановив
активні стосунки з представниками дипломатичних місій ін¬
ших держав, які були в Італії, організував при місії видання
інформаційного бюлетеня, який розповсюджував в іноземних
дипломатичних місіях і державних та громадських установах
Італії, писав інформаційні статті про Україну до італійських га¬
зет. В усьому цьому проглядається почуття великої відповідаль¬
355
ності Т. Галіпа за доручену справу. Знаючи це, саме тому йому
довіряв номінальний шеф місії, надзвичайний посол в ранзі
міністра Микола Василько, який не міг постійно перебувати в
Римі, контролюючи й фінансуючи інші посольства УНР (Берні,
Відні, Берліні та ін.).
За велику довіру до Т. Галіпа М. Васильку дорікав голова
Директорії УНР С. Петлюра. Так, у листі до міністра закордон¬
них справ А. Ніковського від і8 травня 1921 р. він писав: „Я ви¬
магав більш активної праці в Італії посла М. Василька... і мені
дуже сумно, що Василько, як і досі не може вирушити до Риму
для належної підготовчої праці. Виправдання, що мовляв,
Т. Галіп, тої праці не припиняє, мене не переконують, бо об’єм
і одповідальність доручень п. Василькові давав би можливість
ставити справу ширше, а не в площині інформаційній, як це
можливо при перебуванню в Римі п. Галіпа”20.
Особливий докір за Т. Галіпа С. Петлюра висловив в листі
до номінального голови української дипломатичної місії в Італії
Миколи Василька від 24 грудня 1921 p., коли Т. Галіп підтримав
„Віденську директорію”. Суть справи була в наступному: члени
Директорії УНР Андрій Макаренко і Федір Швець ще 15 листо¬
пада 1919 р. виїхали за кордон з окремими дорученнями, але
через багато місяців відмовилися повернутися в Україну. А 13
травня 1919 р. член Директорії УНР Панас Андрієвський пішов
у відставку. У зв’язку з цим вони були виведені зі складу Дирек¬
торії УНР і постановою уряду було вирішено передати владу в
УНР Голові Директорії С. Петлюрі.
Але 8 грудня 1921 р. (тобто через 2,5 роки) Панас Андрієвсь¬
кий, Андрій Макаренко і Федір Швець, перебуваючи у Відні,
колишні члени Директорії УНР постановили приступити знову
до виконання обов’язків Верховної влади УНР. Про це вони за¬
явили в пресі, а також розіслали ноти про це до урядів, де були
українські посольства або місії, а також листи до українських
громадських організацій і діячів про те, що вони є новим де¬
ржавним центром, а не С. Петлюра.
Крім того, вони прагнули залучити на свою підтримку відо¬
мих діячів з українських емігрантів. Сталося так, що за браком
356
коштів в листопаді 1921 р. українську дипломатичну місію в Римі
було фактично ліквідовано. Т. Галіп залишився без роботи і виї¬
хав до Відня. Там, при зустрічі з А. Макаренком, той запропону¬
вав Т. Галіпу взяти участь в новопроголошеній „Директорії” як її
радника і секретаря, на що він дав згоду. Це й стало причиною
докору С. Петлюри М. Васильку.
Перехід Т. Галіпа до псевдо директорії дуже розчарував
М. Василька. Він поважав Т. Галіпа і довіряв йому більше, ніж
будь-кому іншому. 29 грудня 1921 p. М. Василько пише Т. Галіпу
великий лист, в якому картає його і картається сам. В листі вис¬
ловлюється докір, осуд, переконання, неприємні переживання,
зневіра до людини, якій без сумніву довіряв. Але в ньому від¬
сутня злість і образа. М. Василько розсудливо, по-батьківськи,
висловлює докори Т. Галіпу, як молодшому товаришу, котрого
знав ще з дитинства, будучи його земляком. М. Василько прагне
довести помилковість вчику Т. Галіпа (Див. лист в кінці тексту
статті, який повністю друкується як документальний додаток)21.
Проте 25 січня 1922 p. М. Василько пише лист-відповідь
С. Петлюрі на його лист від 24 грудня 1921 p., в якому намагаєть¬
ся захистити Т. Галіпа, а саме: „Галіп за своєю вдачею є сумішшю
ідеаліста і матеріаліста. Він не вірить в переведення ідеалів без
грошей, тому орієнтація під Вашим прапором, високоповаж¬
ний пане президенте, зникла для нього в той момент, коли він
побачив, що ми не розпоряджаємо жодними коштами, тоді як
пан Макаренко, а також напевне його брат Артем, здається пере¬
конали його, що ваша особа буде усунена, українська ідея може
рахувати за кордоном також на матеріальну допомогу. Тільки
так пояснюю я собі його вступ на службу до п. Макаренка і това¬
ришів.
Щоб він бувши моїм заступником у Римі не служив справі
чесно, на це я не маю ніяких підстав...
Попередником Т. Галіпа в Римі був В. Мазуренко, він також
тепер у ворожому таборі, а користувався цілковитим довір’ям на¬
шого уряду. Різниця між ним та Галіпом є лише та що Галіп до
останнього моменту, доки він діставав платню, служив, я в цьому
переконаний, чесно і залишив посаду бідним, тоді як Мазуренко
357
інтригував за часів Антоновича, а діставши від міністра фінансів
гроші для місії втік з тими грошима, помінявши їх на долари”22.
Тим часом віденська „Директорія” не отримала визнання ні
в дипломатичних колах і урядах інших країн, ні в більшості ук¬
раїнських емігрантських діячів. Українська емігрантська преса
оцінила виступ віденської „Директорії” як самозвану акцію.
При таких обставинах Т. Галіп восени 1922 р. виходить зі
складу віденської Директорії”. До весни 1923 р. він продовжував
жити у Відні як рядовий емігрант, а навесні 1923 р. переїхав на
Закарпаття, де займався адвокатською практикою у м. Хусті. На
Буковину було небезпечно повертатися, щоб не потрапити під
арешт румунської влади.
На Закарпатті, крім адвокатської практики, Теодот Галіп
продовжував займатися журналістською, науковою і педагогіч¬
ною діяльністю. Зокрема друкує свої праці в „Науковому збір¬
нику товариства „Просвіта” (м. Ужгород), серед яких помітне
місце займає дослід¬
ження „Звичаєве право
спадкове на Верховині,
яко джерело діючого
права” (1929. - P.Vi. за
1928/1929 pp.). В різні
роки його запрошува¬
ли читати лекції на фа¬
культеті права і суспіль¬
них наук Українського
Вільного університету у
Празі. Як доктору пра¬
ва йому було присвоєно
звання доцента карного
права23. Т. Галіп брав ак¬
тивну участь у підготов¬
ці „Української Загаль¬
ної Енциклопедії”, до
якої написав ряд статей.
Із серпня 1923 р. працю¬
Меморіальна дошка на честь
Теодота Галіпа, встановлена на
будинку, в якому він жив у
1907-1914 pp.
358
вав у редакції щоденної газети „Русин”24. В березні 1939 p., пе¬
ред наступом угорської армії на Хуст, Т. Галіп виїхав у м. Брно
(Моравія). В 1943 р. в газеті „Краківські вісті” він опублікував
свої „Спомини” (першу частину).
Помер Теодот Галіп 6 квітня 1943 р. на 70 році життя.
Т. Галіп - непересічна постать з глибокою ерудицією, ши¬
роким політичним кругозором, багатим природним талантом,
яких в повній мірі він не зміг розкрити через складні життєві
умови. Він вбачав майбутнє України не в регіональній автоно¬
мії, а в соборній незалежній державі і в міру сил своїх сприяв
цьому. Тому він заслуговує залишитися у пам’яті нащадків.
Додатки
Додаток і
Лист Теодота Галіпа
(Штамп)
Адміністрація до М. С. Грушевського
„Народної справи” 3(16) червня 1908 р.
м.Чернівці
Високоповажний пане професоре!
Газета „Народна справа”, котра поставила собі задачу оз¬
найомлювати своїх буковинських читачів з сучасним українсь¬
ким національним рухом, від котрого Буковина через різні
причини доволі одірвана - не маючи настільки співробітників
щоби оддавати самі оригінальні твори, старалися користувати¬
ся матеріалом, який на ту тему можна найти у передових авто¬
рів по широкій Україні!
Дуже цінна Ваша книжка „З біжучої хвилі: Галичина і Ук¬
раїна”... дуже відповідає нашим змаганням на Буковині.
Отже, „Народна справа” надіється, що Ви високоповажний
пане професоре, не будете тому спротивні, позволите собі по¬
дати на своїх шпальтах найголовніші уступи названих статей,
наперед дякуючи Вам за Вашу з нами згоду.
Прошу яко чоловік близький до редакції „Народна справа”
повідомити з ласки, чи можна й іншими Вашими статтями ко¬
ристуватися в „Народній справі”.
359
Прийміть високоповажний пане професоре привіт і вислів
глибокого поважання від Вашого прихильника і переконаного
почитателя.
Д-р Теодот Галіп.
м.Чернівці, Лелійна вулиця 3.
Джерело: Центральний державний історичний архів у
Києві. - Фонд 1235. - Оп. і. - Спр, 400. - Арк. 37.
Додаток 2
Лист Надзвичайного посла, уповноваженого
міністра УНР
Миколи Василька
м. Берлін, 29 грудня 1921 р.
До пана доктора Теодота Галіпа
м. Відень
Дорогий пане докторе!
Перед кількома днями прийшов до посла Соцького (мова
йдеться про Романа Смаль-Стоцького тодішнього посла УНР в
Берліні. - Б. П.) підписаний Вами лист з „Протоколом віденсь¬
кої директорії” в прилозі, з яким я познайомився.
Якби комусь, так як мені, здавалося, що він знає розвиток
Вашого життя ще з тих часів, коли я мав щастя відвідувати Ва¬
шого батька в Брідку, і досі - отже більше ніж 20 років - тому
було б тяжко знайти пояснення, чому Ви дали Ваше добре ім’я
для цієї, так очевидячки в її намірах гідної осуду акції (підкрес¬
лення М. Василька).
Ви працювали, дорогий пане директоре, в моїм повнім поро¬
зумінню зі мною на протязі 15 місяців для того, щоб не зникли
останки нашого державного апарату до хвилини, аби він по пово¬
роті на Україну, міг знову функціонувати.
Ви, дорогий пане Директоре, завсігди поділяли мою точку
погляду, не лише в усних розмовах та звітах до мене, але та¬
кож як провідник місії в Римі в нотах, які Ви посилали до чужих
урядів, що поворот на Україну є єдино можливий під проводом
нашого Головного Отамана та його Уряду. Багато разів, усно і
на письмі осуджували Ви протилежні погляди Вашого брата, а
Збо
також, особливо, вчинки Макаренка.
Ви заступали, дорогий пане Директоре, своїм підписом в
нотах договір, заключний з Польщею, - коротко сказавши до 7
листопада ц.р. дня, коли з огляду на ощадність я мусів зліквіду¬
вати (звільнити. - Б. П. ) також і Вас, Ви були одною з найпев-
ніших опор уряду УНР (виділення автора. - Б. П. ).
Що сталося нового від 9 листопада ц. p., Вашого листа з
цієї дати, в котрому Ви мені пишете, як Вам тяжко прощатися
з Вашою дотеперішньою діяльністю (також на службі УНР) що
привело Вас до того переконання, що Ви вже 12 грудня, отже,
ледве через місяць - „покриваєте” своїм підписом маніфест
„таких людей”, котрі в цім документі відкидають і топчуть в
болото, не тільки нашого високоповажного Головного Отама¬
на, але насамперед, цілу діяльність Уряду УНР, уряду, котрому
Ви, дорогий пане Директоре, служили до 7 листопада ц. р. і під
діяльністю котрого Ви підписували своє ім’я перед закордоном
і перед публічністю.
Дорогий пане Директоре, подібного питання я не ставив
би, наприклад, д-ру Бігару, бо насамперед, він ще не має жод¬
ного „політичного минулого”, зрештою він тепер працює при
українській організації, яка хоч і через Габс бургську марку не
може бути корисною українській справі, а лиш шкідливою, але
ні в якім разі не хоче умисне шкодити нашій справі на службі
ворогів, як пан Макаренко на службі у російських більшовиків.
Ви, дорогий пане Директоре, маєте „політичне минуле”. Вас
уважали досі за твердого патріота з цілком певним напрямком
і коли Ви за ніч „перекидаєтеся”, то Ви зобов’язані перед пуб¬
лічністю пояснити Вашу переміну. Але для Вас не має жодної
можливості оправдатися: коли український патріот стає ко¬
муністом, коли він стає анархістом, то може покликатися на те,
що його політичні переконання розійшлися з демократичними
принципами нашого уряду і що він бажає комуністичної або
монархічної України.
Але ж, коли Українець сьогодні, - коли ми не стоїмо на на¬
шій території й удержуємо за кордоном символ існування Ук¬
раїни - лише одиноко чутним іменем Петлюри, який своєю
збі
вірністю принципам порти більшовизму має повагу у друга і
ворога, - хоче замінити це ім’я іменем Макаренка або Швеця,
то він не може покликатися на свою політичну совість, але є
безсовісним (підкреслено М. Васильком. - Б. П.). Співробіт¬
ництво в такому підприємстві означає участь в службі агентів
наших ворогів.
Отже, дорогий пане Директоре, Ви не можете оправдати свою
переміну політично. Лишилося б оправдання, що Ви, зліквідовані
(звільнені. - Б. П.) Урядом УНР вступити на цю посаду ради за¬
робітку на хліб.
Дорогий пане Директоре, Доктор права, письменник і літе¬
ратор не може ніколи попасти в таке матеріальне становище,
щоб за нужденну платню приймати участь в руйнуванню свого
національного ідеалу.
З вищесказаного Ви могли би думати, дорогий пане Дирек¬
торе, що я роблю Вам закиди, що Ви свідомо вступили на шлях,
який може шкодити нашій святій справі. Ні, дорогий пане Ди¬
ректоре, я уважаю Вас і надалі тим, ким завше були, гарячим
українським патріотом, але як людину, за наївне дитя, яке не
бачивши того всього, що я Вам вище виложив, далося зложити
таким рафінованим людям (Макаренко).
Як би я про Вас так не думав, то цього листа не було б. Як
Ваш старий друг хотів я Вам відкрити очі, маючи цілковите пе¬
реконання, що Ви, зваживши мої слова і слова „панів віденських
директорів”, скажете собі: шкода, що я перше не порадився з Ва¬
сильком був би тоді заощадив собі теперішню компрометацію.
Але, дорогий пане Докторе, у свій час мала блимажа, ніж на за¬
вжди „заплямований”. Тому раджу Вам, як Ваш земляк, старий
друг і приятель, поверніть чим скоріше назад.
Я сподіваюся, дорогий пане Директоре, що Ви не уважа¬
тимете моїх стрічок диктування наміром похитати „віденську
директорію” Вашим відходом. Повірте мені, що я цілком не бо¬
юся „діяльності цих панів”. Як то вони остануться при тому, що
досі робили, то ціле підприємство видихається не звернувши
на себе увагу, коли ці панове і далі відважаться виступати пуб¬
лічно, то їм може статися те, що приписано карним законом за
Зб2
гохштаплерство, як не слабим є мій уряд і моє мале значення як
урядовця, з панами цього калібру я ще дам собі раду - я б лише
не хотів, щоб Вам, який ще має перед собою життя у Вільній
Великій Україні (виділення автора - Б. П.), не лишилося
співробітництво з цими людьми назавше як ганебна пляма.
В цім смислі і в надії, що мої приятельські слова найдуть у
вас відіук, і що мені заощадиться розчарування, що така лю¬
дина як Ви, не дивлячись на щире остереження, досі несвідомо
зроблене „зло” продовжуватиме свідомо надалі, стискую Вам
руку з найгарячішими побажаннями.
Николай Василько
Джерело: Центральний державний архів вищих органів
влади та управління України. - Фонд 3696 с. - Оп. 2. - Спр.
533- - Арк. 46-48.
ЗбЗ
Примітки
1. Галіп Т. З моїх споминів // Краківські вісті. -1943. - Ч. 50.
2. Там само. - Ч. 52.
3. Добржанський О. Національний Рух українців Буковини другої
половини XIX - початку XX ст. - Чернівці: Золоті литаври, 1999.
- С. 293-294.
4. Галіп Т. З моїх споминів // Буковинський журнал. - С. 295-299.
5. Галіп Т. З моїх споминів // Краківські вісті. - 1943. - Ч. 58.
6. Центральний державний історичний архів у Києві. - Фонд
1235. - Оп. і. - Спр. 400. - Арк. 37.
7. Романюк М. Українська преса Північної Буковини 1870-1918 pp.
- Львів, 1998. - С. 116.
8. Галіп Т. З моїх споминів // Краківські вісті. - 1943. - Ч. 58.
9. Громадянин . - 1909. - 20 жовтня.
10. Громадянин. - 1909. - Ч. і.
її. Сімович В. Теодот Галіп // Наші дні. - Львів, 1943. - Ч. 5.
12. Галіп Т. З моїх споминів // Буковинський журнал. - 1994. - Ч.
3-4. - С. 71-81
13. Там само. - С. 86.
14. Там само. - С. 90.
15. Там само. - С. 91
16. Там само. - С. 91-92.
17. Там само. - С. 97.
18. Онацький Є. По похилій площі. Записки журналіста і дипломата.
- Ч. І. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1964. - С. 77.
19. Онацький Є. Під омофором барона М. Василька. Записки журналіс¬
та і дипломата // Український історик. - 1980. - Ч. 1-4. - С. 120.
20. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін¬
ня Укра-їни. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 23. - Арк. 31-33.
21. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 46, 47, 48.
22. Там само. - Ф. 1429. - Оп. 2. - Спр. 1423. - Арк. 182.
23. Наріжний С. Українська еміграція. Культурна праця української
еміграції між двома світовими війнами. - Ч. І. - Прага, 1942- ~ С.
126.
24. Періодика Західної України 20-30-х pp. XX ст. - Львів: Фенікс,
1998. - С. 230.
364
Артем Галіп на дипломатичній
службі української держави
Народився Артем Галіп у 1887 р. в селі Брідку, на Застав-
нянщині (колишнього Кіцманського повіту Буковини). На той
час його старший на 14 років брат Теодот Галіп уже навчався у
Чернівцях. Про дитячі й юнацькі роки Артема мало відомо. Він
здобув юридичну освіту, іменувався доктором права. Обставини
його появи в Києві теж невідомі.
Як пише І. Новосівський, „Д-р Артем Галіп знайшовся
(виділено авт.) у Києві вже в початках будівництва Української
державності”1.
Ще більш оригінальний запис залишив визначний громад¬
ський діяч, філософ, публіцист та літературний критик Дмитро
Донцов: ,А- Галіп, буковинець, кар’єрист. Ще перед виповід-
женням війни, він з кількома уланами австрійськими перестав¬
ся на територію України, де наробив паніки в запіллі і був взя¬
тий в полон полковником Сливінським (зі штабу гр. Келєра),
пізнішим начальником штабу за гетьманщини, від якого я чув
цю історію. За Центральної Ради Галіп став на деякий час віце-
міністром закордонних справ. За Директорії виплив, як член
Паризької місії УНР, де вів, разом з іншими, кампанію проти
голови місії, гр. М. Тишкевич. По ліквідації місії писав (разом
з О. Севрюком і І. Борщаком) в одному українсько-большеви-
цькому часопису в Парижі в 1920-х pp., який пізніше замкнула
французька влада”2.
Те, що він зумів втертися в довір’я керівної еліти українсь¬
кої держави (Володимира Винниченка, Павла Скоропадського,
Симона Петлюри та ін.) і втриматися на дипломатичній службі
365
при всіх політичних режимах впродовж 1917-1920 pp. саме по
собі засвідчує неабиякий хист і здібності А. Галіпа.
Щоб читач склав певне враження про постать А. Галіпа,
варто навести деякі спогади про нього тих, хто в силу різних
обставин стикався з ним. Співробітниця міністерства закордон¬
них справ при Центральній Раді, Гетьманаті і Директорії Надія
Суровцова писала, порівнюючи поведінку і характер обох братів
Галіпів: „Інше враження справляв Галіп. їх, властиво, було двоє
спритних буковинців-братів, Тіцьо і Артур. Тіцьо був Федір, або
Тодор, як він називав себе, старший, освічена, спокійна людина
і Артур, що був просто Артемом. Коли Тодора я знала як жур¬
наліста, члена Версальської мирної делегації, то Артура знала
значно раніше, коли він допіру з’явився у міністерстві закор¬
донних справ чи не за Центральної ще Ради? Мабуть, що так,
бо Шульгин, перший міністр закордонних справ, його любив, і
я пам’ятаю Галіпа на Терещенківській. Галіп розмовляв фран¬
цузькою мовою, і скільки його пам’ятаю, крутився біля фран¬
цузів та румунів. Його вживали до спеціальних завдань, місій,
тільки раз поїхав „до пуття” на переговори з румунами...”3.
Дещо схожі за змістом спогади про Артема Галіпа началь¬
ника консульського відділу міністерства закордонних справ
Михайла Шкільника: „До складу посольства до Туреччини по¬
пав на становище радника посольства Артемій Галіп. Правник,
родом з Буковини, людина спосібна і проворна. Ще за Цент¬
ральної Ради був він у Києві, але діяльність його була незнач¬
на. Відомо було, що мав контакт з -французькою місією, але в
українськім національнім житті не виявляв ніякої участі. На
овиді з’явився щойно по гетьманськім перевороті і незнаними
дорогами вкрутився в оточення гетьмана і здобув його довір’я.
Гетьман зарекомендував його на посаду радника при міністрі
закордонних справ. На тому посту не зауважив я ніякої його
праці. Приходив до міністра хіба на те, щоб поговорити зі зга¬
даною вище співробітницею в канцелярії міністра М. М.
... Коли посольство до Туреччини було складене і готове до
виїзду, тоді посол О. Кістяківський захворів і відмовився від
виїзду, а радника А. Галіпа сам гетьман залишив у Києві.
366
В часі нав’язання контактів антантськими місіями в Одесі
та в Яссах гетьман звільнив Ол. Палтова з посади товариша (за¬
ступника) міністра закордонних справ як „германофіла” та на
його місце призначив А. Галіпа. В тім характері я його ніколи
не бачив у міністерстві, а між урядовцями ширилися поголос¬
ки, що гетьман вислав Галіпа, як свого секретного до антантсь-
ких представників і за ним слід пропав. Він не приніс гетьма¬
нові ніякої користі; по деякому часі виявив себе на еміграції як
радянофіл”4.
Як видно з вищенаведених спогадів про Артема Галіпа його
сучасників і співробітників, спільним у них є те, що всі звер¬
тають увагу на його спритність, виверткість, пролазливість,
утаємниченість його дій і швидкий кар’єрний ріст.
У дійсності це було так. Як вдалося встановити за непов¬
ними архівними даними, які збереглися, Артем Галіп наказом
Генерального Секретаря міжнародних справ Української На¬
родної Республіки від 5 грудня 1917 р. був „затверджений дирек¬
тором політичної секції”. Наказом від ю квітня 1918 р. А. Галіп
був призначений „в штат урядовців посольства УНР в Румунії”,
а вже через шість днів (іб квітня) з’являється новий наказ, за
яким „директор політичної секції А. Галіп призначається рад¬
ником міністерства закордонних справ”5.
Як бачимо, ці призначення здійснювалися в часи Українсь¬
кої Центральної Ради. Але дивним є те, що Артем Галіп зали¬
шився, як-то кажуть, „на плаву” і після гетьманського перево¬
роту, коли більшість діячів Центральної Ради залишилися поза
справами. Більше того, круто пішов вгору у службовій кар’єрі.
Вже через місяць (і червня 1918 р.) після перевороту Гетьман
П. Скоропадський призначає А. Галіпа одним з 4-х радників
при міністерстві закордонних справ, 25 жовтня - членом ради
міністра, на початку листопада - товаришем (заступником)
міністра закордонних справ, а 7 грудня 1918 р. видається наказ
міністра закордонних справ про дозвіл А. Галіпу підписувати
папери за міністра закордонних справ6.
Як засвідчують документи, А. Галіп в цей час був досить
впливовим політиком, до думки якого прислухалися і Міністр
Зб7
закордонних справ, і Прем’єр-міністр. Він послідовно відстою¬
вав думку про єдність всіх українських земель та про приєднан¬
ня Криму до Української Держави. Під час обговорення цього
питання 16 травня 1918 р. в Міністерстві закордонних справ під
головуванням Миколи Василенка, А. Галіп спростував відоме
положення III Універсалу УЦР про неналежність Криму до УНР
тим, що восени 1917 р. йшлося про створення федеративної
Росії, “де і Крим входив би як її складова частина. Тепер відно¬
сини зовсім змінилися. Україна самостійна, а Крим тим самим
опинився в неяснім положенню. Справа Бесарабії багато дечого
вчить”, — самокритично зауважив дипломат. Тому А. Галіп за¬
пропонував, по-перше, “чим скорше начати переговори зі всіма
Державами Центрального Союза, щоб вони без нас чого-небудь
не рішили, та ми не опинилися перед доконаним фактом.” По-
друге, на його думку, “публічної думки в Криму легковажити
не можна і треба зорганізувати остаточно заграничну пропа¬
ганду”7. Ця позиція знайшла підтримку і в інших членів нара¬
ди. А. Галіп разом з професором О. Ейхельманом мали скласти
проект ноти в кримському питанні до всіх урядів і зібрати пот¬
рібні матеріали для відповідної розмови з німецьким послом.
Це й було зроблено, а П. Скоропадський зайняв тверду позицію
стосовно статусу Криму.
1918 р. ситуація в Україні змінювалася дуже швидко. В
листопаді цього року відбулося повстання проти гетьманської
влади Павла Скоропадського під проводом Директорії. Було
проголошено відновлення Української Народної Республіки.
В основному влада зосере-джувалася в руках соціал-демократів
і соціалістів-революціонерів при підтримці й участі окремих
представників інших політичних партій.
Артем Галіп ще будучи заступником міністра закордонних
справ в уряді П. Скоропадського зумів увійти в довір’я до лідерів
Українського національного союзу В. Винниченка і М. Шапова¬
ла, які готували повстання проти гетьмана, і переконав їх, що
дипломатичні кола держав Антанти зацікавлені мати зносини
з українською державою і що він через свої зв’язки може вла¬
штувати зустріч представників України з ними.
368
Чому Артему Галіпу вдавалося при всіх 3-х політичних ре¬
жимах (Центральній Раді, Гетьманщині і Директорії) утримати¬
ся в апараті міністерства закордонних справ? Тут, на нашу дум¬
ку, зіграло, по-перше, те, що він мав відповідну юридичну освіту,
знав європейські мови (німецьку, французьку, румунську) і мав
відповідні неофіційні зв’язки з українськими політиками та іно¬
земними дипломатами і журналістами. А по-друге, А. Галіп на¬
лежав до масонів, через яких і здійснювалися ці зв’язки. Його
належність до масонів підтверджується багатьма свідченнями, в
тому числі і його брата Теодота. Завідувач прес-бюро посольства
УНР в Римі Євген Онацький у своєму щоденнику записав роз¬
мову з Теодотом Галіпом, який розповів, що в Києві масонську
ложу утворив секретар гетьмана Павла Скоропадського Степан
Моркотун і став її великим майстром. З його слів до ложі входи¬
ли також Симон Петлюра і Микола Шумицький (член ради де¬
легації УНР на мирову конференцію в Парижі). Ложа належала
до Великої ложі Об’єднаних слов’ян. Нібито С. Моркотун в 1917
р. „поручився перед французькою місією в Києві за відданість
С. Петлюри Антанті”, але С. Петлюра не дотримав свого слова і
не обстоював гасла „війна до кінця”, погодився на „ганебний Бе¬
рестейський мир”. І далі Теодот Галіп повідомив, що його брат
Артем також підтримував у 1917 р. зв’язки з французами8.
Тут необхідно зробити деякі пояснення. Як зазначає до¬
слідниця масонства в Україні О. Крижановська, ще десь з 1911
р. у Києві функціонувала масонська ложа “Нарцис”. Вона скла¬
далася переважно з росіян, хоч були в ній і українці. Ця ложа
належала до шотландського обряду. Вона виписувала дипло¬
ми своїм членам відразу двома мовами: французькою та ла¬
тинською, причому в дипломах зазначалося (можливо, просто
декларувалося), що “Нарцис” підпорядковується не загально-
російському масонському центру — Великому Сходу народів
Росії, а якійсь іншій масонській організації. Членом цієї ложі
був і А. Галіп, щоправда, невідомо, з якого часу9.
Влітку 1917 р. на масонському небосхилі України з’явилася
нова зірка першої величини - Сергій Моркотун, який саме тоді
прибув до Києва. Він належав до керівництва Ордену мартиністів,
369
мав і8-й градус масонської посвяти, був кавалером Рожевого Хрес¬
та. Сергій Моркотун очолив значно українізовану київську ложу
“Нарцис”, яка мала профранцузьку орієнтацію. Серед “братів”
він зажив репутації французького агента. Працюючи начальни¬
ком залізничної міліції при управі Південно-Західних залізниць,
С. Моркотун заснував спільно з Миколою Щумицьким та Арте-
мом Галіпом таємну франкофільську політичну організацію “Мо¬
лода Україна”, керовану, скоріше за все, ложею “’Нарцис”.
До “Молодої України” вступили С. Петлюра та П. Скоропад¬
ський, який прихильно ставився до С. Моркотуна й за Гетьма¬
нату зробив його своїм особистим секретарем. Свою приязнь до
С. Моркотуна П. Скоропадський пояснював тією обставиною,
що їхні батьки приятелювали (батько С. Моркотуна був осо¬
бистим лікарем великого князя Георгія Олександровича)10.
За зв’язками масонів ще в той час пильно стежила російська
Чека (Надзвичайна Комісія - авт.). Так, активний учасник зов¬
нішньої контррозвідки ЧК Микола Равич повідомляв: „Після
приходу до влади гетьмана Скоропадського французька розвід¬
ка вирішила встановити з ним зв’язок. Французький генераль¬
ний штаб чудово розумів, що Скоропадський, який командував
корпусом під час війни проти німців... „узяв шлюб” з німцями
мимоволі і... він грає в „самостійну Україну” з-за необхідності.
В списку численних організацій, створених другим від¬
ділом французького генерального штабу або існувавших на
його гроші, була „Велика франко-масонська ложа” в Парижі...
Після того, як отримано згоду Скоропадського вступити до ма¬
сонської ложі, із Відня прибув якийсь австрійський підданий
на прізвище Галіп з великою сумою грошей і повноваженнями
організувати „Генеральну українську франкмасонську ложу”.
Діяв він цілком вільно, так як, крім того, що був австрійцем,
мав і необхідні рекомендації до австрійсько-німецького ко¬
мандуванням...
Після втечі Скоропадського Галіп зв’язався з Петлюрою, і
Петлюра вступив у паризьку „Велику франкмасонську ложу”...
Французька розвідка, відкидаючи численних лідерів ук¬
раїнських націоналістів, частина яких була міцно зв’язана з
370
Австрією, зразу зупинилась на Петлюрі, вважаючи його основ¬
ним козирем у грі.
Тому Петлюра призначив Галіпа товаришем (заступником -
авт.) міністра закордонних справ і доручив йому разом з військо¬
вим міністром генералом Трековим і начальником генерального
штабу генералом Матвійовим вести переговори про воєнну угоду
з французами в Одесі”11.
У зв’язку з тим, що вищевикладене було написано тогочасним
російським розвідником, його зміст можна було б взяти під сум¬
нів. Але українські документи підтверджують їх достовірність, за
винятком окремих неточностей. Зокрема, переговори з представ¬
никами Антанти вперше були не при Петлюрі. їх започаткував ще
гетьман Скоропадський на початку листопада 1918 р.
Щодо призначення Артема Галіпа заступником міністра
закордонних справ в період Директорії УНР, то його призначав
не С. Петлюра, а В. Винниченко, який тоді був головою Дирек¬
торії (хоча, мабуть, без протекції С. Петлюри не обійшлося).
Якщо взяти до уваги, що за вплив на Україну йшла бороть¬
ба між Антантою і Четвірним союзом, то конфіденціальні дору¬
чення необхідно було виконувати в суворій секретності. Звідси
стане зрозуміло утаємничена діяльність Артема Галіпа. Саме
він виконував такі довірчі доручення В. Винниченка, П. Скоро¬
падського і С. Петлюри, але не завжди виконував їх в націо¬
нальних інтересах України, як це виявилося пізніше.
Одним з перших завдань за межами України Артему Галіпу
довелося виконувати в складі комісії у Румунії по забезпеченню
майбутньої української армії матеріальною частиною на почат¬
ку 1918 року. Але її робота не мала успіху, бо надійшла звістка
про підписання Брестського договору між УНР і Центральними
державами. Місія УНР на чолі з А. Галіпом, як франкофільної
орієнтації, повинна була від’їхати до Києва. Разом з ним повер¬
нувся до Києва і військовий консультант місії генерал Михайло
Омелянович-Павленко. Це сталося в кінці березня 1918 р.12
Але Артем Галіп, як прихильник зближення України з
державами Антанти, продовжував шукати зв’язків з їх дип¬
ломатами. Крім тісних зв’язків по масонській лінії з уже зга¬
371
дуваним особистим секретарем гетьмана Степаном Моркоту-
ном, він нав’язав зв’язки з іншими особами в вищім апараті
гетьманату, зокрема, у консульській службі. В порозумінні з
ним, консули Української Держави в Яссах (які стали тимча¬
совою столицею Румунії) і в Галаці (Крутиков і Білецький)
мали неофіційні розмови з французькими дипломатами про
українські справи.
В кінці жовтня 1918 р. гетьман направив у Ясси диплома¬
тичну місію на чолі з генералом В. Дашкевичем-Горбацьким.
У той час в Яссах перебувала французька дипломатична місія,
уряд якої не визнавав Української Держави. Тут же прибуло
представництво від Добровольчої армії на чолі з генералом
Щербачовим. А з Києва прибула делегація від правих російсь¬
ких організацій, яка ігнорувала гетьмана і Українську Держа¬
ву, і домагалася щоб Антанта не визнавала Україну як окрему
державу. У цей же час представника Антанти відвідав делегат
Українського національного союзу Дмитро Антонович, який
просив не підтримувати гетьмана, бо проти нього готується
повстання і його дні при владі вичерпані13.
Отже, дипломатична місія Української Держави була не¬
вдалою. Держави Антанти робили ставку на Добровольчу ар¬
мію і сподівалися, що українське військо виступить разом з нею
у боротьбу проти більшовиків.
Саме в період переговорів в Яссах гетьман призначає Арте-
ма Галіпа заступником міністра закордонних справ. Останній
передав довірочно лідерам Українського національного союзу
Володимиру Винниченку і Микиті Шаповалу інформацію про
переговори в Яссах і порадив, щоб вони негайно від імені про¬
воду союзу вступили в зв’язок з дипломатами Антанти. Вони
скористалися пропозицією А. Галіпа й попросили консула УНР
в Галаці Білецького увійти в контакт з дипломатами Антанти в
Яссах щодо переговорів і передати їм зміст платформи проводу
Українського національного союзу (так як це було ще перед пов¬
станням проти гетьмана), яка зводилася до нас-тупного: „При¬
знання повної незалежності України в етнографічних межах з
відображенням від Австрії Галичини, Буковини й Закарпатсь¬
372
кої Русі, торговельні взаємини (з Антантою); повстання проти
німців; усунення германофільського уряду гетьмана; майбутнє
визнання демократичного уряду і допомога”14.
Лист В. Винниченка консулом Білецьким був доставлений
до Ясс на початку листопада 1918 p., на який антантські дип¬
ломати дали відповідь, яка зводилася до того, щоб повстання
проти гетьмана почалося перед висадкою антантських військ
на побережжі Чорного моря. Антанта за самовизначення на¬
родів, не проти відродження Української державності, але вона
є „в принципі також за відбудову Росії”. І далі, поки не буде
української армії охорону України від анархії доручити Добро¬
вольчій армії.
Тим часом в Україні сталися важливі політичні і воєнні зміни.
14 листопада 1918 р. почалося повстання проти гетьмана П. Ско¬
ропадського, яке завершилося 14 грудня повною перемогою. До
влади прийшла Директорія УНР на чолі з В. Винниченком.
9 листопада 1918 р. в Німеччині сталася революція й була
повалена монархічна влада. Вже через два дні після цієї звістки
ЦК Російської комуністичної партії (більшовиків) ухвалює рі¬
шення створити війська Південного фронту (які спочатку мали
назву війська Курського напрямку) для наступу на Україну.
17 грудня в одеському порту висадилися перші транспорте
французького війська.
Враховуючи політичне і воєнне становище, в якому опини¬
лася Українська Народна Республіка, голова Директорії УНР
В. Винниченко і голова уряду В. Чехівський вирішують шукати
приязних стосунків з державами Антанти і домагатися від них
допомоги в оборонній війні проти більшовицьких військ ра¬
дянської Росії. З цією метою вони висилають до Одеси офіцій¬
ну делегацію в особах генерала Грекова і Артема Галіпа, якого
перед цим було призначено заступником міністра закордонних
справ вже в уряді Директорії УНР. ю січня 1919 р. вони виїхали
до Одеси для переговорів з головним командиром антантських
військ в Одесі генералом д’Анзельмом.
Вже на другий день після приїзду А. Галіп вів переговори з
Енно, який представлявся французьким консулом. Пізніше ви¬
373
явилося, що він не мав ніяких повноважень консула від фран¬
цузького уряду. Хоч, як свідчить ген. Греків, Енно в міру своїх
можливостей допоміг обидвом делегатам уряду УНР правдивою
інформацією про настрої різних відповідальних осіб в штабі ан-
тантських військ і влаштуванням зустрічі з ними. 14 січня до Оде¬
си прибув сам генерал д’Анзельм і його начальник штабу, пол¬
ковник Фрайденберг. У розмові з Трековим генерал д’Анзельм
заявив, що метою висадженого десанту є визволити російську
імперію від більшовиків і передати її законному російському
урядові, але якому саме урядові і як він мав утворитися, не ска¬
зав. Про Україну у своїй промові зовсім не згадував. Як показа¬
ла подальша розмова, командування десантом взагалі не мало
уявлення, що таке Україна та її уряд, чим він відрізняється від
уряду Денікіна і радянського російського уряду у Москві. Гене¬
рал д’Анзельм навіть спочатку думав, що генерал Греків пред¬
ставляє Денікіна. Після короткої промови д’Анзельм наступні
переговори уповноважив вести свого начальника штабу полков¬
ника Фрайденберга. Останній в присутності Грекова інформував
д’Анзельма, що Україною називає себе південна частина росій¬
ської імперії, але він ніколи не чув, щоб ця частина імперії була
коли-небудь самостійною державою. Теперішній уряд України
ворожо ставиться до Москви, хоч сам мало різниться від більшо¬
визму і є ворогом оздоровлення і відновлення Росії15. Крім того,
Фрайденберг заявив, що голова Директорії УНР В. Винниченко є
більшовиком, що мало чим відрізняється від більшовизму і при
такому правлінні в Україні французьке командування не може
дійти до чогось позитивного.
Тоді генерал Греків запропонував полковнику Фрайден-
бергу продовжити розмову з присутнім в Одесі віце-міністром
зовнішніх справ УНР доктором Артемом Галіпом. Але той кате¬
горично відмовився зустрітися з віце-міністром, заявивши, що
без рішення головного командувача усіх збройних сил Антанти
на Сході маршала Франте д’Еспере, який перебуває в Туреччині,
він не може зустрічатися з офіційними членами Уряду УНР.
Так невдало, без успіху, скінчилася місія генерала Грекова і
віце-міністра зовнішніх справ УНР А. Галіпа в Одесі. Французькі
374
впливові кола у той час робили ставку на Добровольчу армію й
глибоко помилилися.
19 січня 1919 р. обидва члени місії, Греків і Галіп, поверну¬
лися до Києва і склали звіт голові Директорії В. Винниченку.
Причини неуспіху місії Трекова і Галіпа В. Винниченко вбачав
у відсутності дипломатичного досвіду і недостатнього знан¬
ня політичного становища в Україні у генерала Грекова. Тому
В. Винниченко з відома членів Директорії вирішує негайно
вислати до Одеси нову місію у складі міністра преси і пропаган¬
ди УНР д-ра Осипа Назарука і міністра народного господарс¬
тва проф. Сергія Остапенка, які виїхали до Одеси вже 21 січня.
Неофіційно до Одеси знову повернувся віце-міністр зовнішніх
справ Артем Галіп.
Але місія Назарука-Остапенка теж не мала успіху, так як
полковник Фрайденберг вів переговори в образливій формі і
виставляв ультимативні вимоги, які означали фактичне скасу¬
вання суверенності України і піддання її під повну французьку
окупацію в інтересах відбудови єдиної неподільної Росії.
24 січня Артему Галіпу через представників інших антантсь¬
ких місій вдалося влаштувати побачення Назарука і Остапенка
з членами місій США в Одесі. Проте, як незабаром виявилося,
вони не мали на французів ніякого впливу. Тепер з американсь¬
ких архівних матеріалів стало відомо, що тоді в Одесі в антант¬
ських місіях членами були не дипломати, а представники війсь-
ково-політичної розвідки.
Вслід за другою місією, 26 січня до Одеси від’їжджає ще
один представник Директорії, віце-міністр зовнішніх справ
УНР Арнольд Марголін, здібний дипломат. Даючи оцінку місії
А. Галіпа, А. Марголін ствердив, що „Галіп робив в Одесі дуже
добре діло промощення шляхів до порозуміння з альянсами”17.
Єдиним позитивним наслідком діяльності української місії
в Одесі було те, що А. Марголін і А. Галіп при сприянні актив¬
ного діяча хліборобсько-демократичної партії С. Шемета нала¬
годили зв’язки з представниками інших самостійних урядів із
території колишньої російської імперії - Кубанської Народної
Республіки, Білоруської Національної Республіки і Області Вій¬
375
ська Донського, які були тоді представниками в Одесі. Резуль¬
татом взаємних переговорів була вироблена „Декларація Ук¬
раїни, Білорусі, Кубані і Дону про їхню політичну концепцію”. 5
лютого 1919 р. її підписали від уряду УНР - віце-міні-стри зов¬
нішніх справ А. Марголін і А. Галіп, від Кубанської Народної
Республіки - голова уряду Л. Бич, від Білоруської Національної
Республіки - Баранович і від Області Війська Донського - гене¬
рал Черечукін.
Тоді ж ця декларація з окресленою політичною концепцією
була подана антантському представництву в Одесі і команду¬
ванню держав Антанти. Позитивними тут є те, що, фактично,
було утворено блок новопроголошених незалежних держав для
спільної дії по захисту свого суверенітету.
Але незважаючи на те, що Директорія УНР в порозумін¬
ні з головою уряду С. Оста'пенком визначила Спеціальну
Комісію з найширшими повноваженнями у складі міністра
зовнішніх справ проф. Костя Мацієвича, віце-міністра зов¬
нішніх справ Сергія Бачинського, генерала Олександра Гре¬
кова, до яких були приєднані віце-міністри зовнішніх справ
(з попереднього і нового кабінету) Арнольд Марголін і Артем
Галіп, які вже знаходилися в Одесі і готували ґрунт для реш¬
ти комісії.
Коли переговори з полковником Фрайденбергом ніскільки
не просунулися, а ген. д’Анзельм не йшов на контакт, до Оде¬
си на підтримку Спеціальної Комісії виїхав сам прем’єр-міністр
Сергій Остапенко. Проте і його заходи- разом з цією комісією
аж до кінця лютого не дали ніякого позитивного результату.
Антанті потрібна була лише українська армія для війни проти
більшовиків для відновлення єдиної неподільної Росії.
Тим часом уряд УНР в квітні 1919 р. формував делегацію на
мирову конференцію до Парижа, до складу якої був включений і
віце-міністр зовнішніх справ УНР А. Галіп. Але через переговори
і події в Одесі він приїхав до Парижа пізніше всієї делегації, аж в
кінці червня 1919 р. Щодо цього, то колишній український дип¬
ломат (разом з О. Севрюком і М. Любинським підписав Брест¬
ський мир) Микола Левитський в листі до посла в Швейцарії
376
М. Василька від 4 липня 1919 р. писав: „від’їхав до Парижу Артем
Галіп, який досить швидко дістав візу...
Галіп поїхав у Париж з тим, щоб перебрати всю справу у свої
руки і відсунути всіх, хто там є, і не допускати туди більш ніко¬
го; він, видно по всьому, вже почав цю акцію в Швейцарії...”18.
Головою української делегації на Паризькій мирній конферен¬
ції спочатку був призначений Григорій Сидоренко, а в середині
липня його змінив на цій посаді Михайло Тишкевич. Тобто він
приступив до участі в роботі української делегації одночасно з
Артемом Галіпом (Галіп приїхав 28 червня).
Як відомо, дипломатична робота Української місії в Парижі
була невтішною. Невдачі були закладені у самому складі місії.
При формуванні урядами УНР і ЗО УНР в присутності членів
Директорії було вирішено, що „Українська дипломатична місія
для участі в Мировій Конференції в Парижі є спільною для обох
частин України і називається Делегація об’єднаної Української
Народної Республіки на Мирову Конференцію в Парижі та за¬
ступає на конференції цілість української справи”19. На жаль,
єдності не сталося не тільки між членами обох частин УНР, а
й між окремими членами місії. Першими започаткували роз¬
кольницькі дії галичани - заступник голови української де¬
легації державний секретар зовнішніх справ Західної Області
УНР Василь Панейко і радник делегації від ЗО УНР професор-
історик Степан Томашівський. Вони стали на шлях галицького
сепаратизму, ініціювавши концепцію самостійної галицької де¬
ржави, незалежної від Наддніпрянської України і домагалися
визнання Антантою окремої галицької держави. Пізніше ево¬
люція поглядів В. Панейка скотилася до того, що він перейшов
до російського табору.
Поміж членами делегації панувала незгода також щодо
перспективи статусу української держави - були прихильники
цілковитої незалежності і прихильники федералізму. Усклад¬
нювало роботу місії й те, що делегати не знали французької
мови і дипломатичних правил. Не відповідав функціям голо¬
ви делегації її керівник Григорій Сидоренко, через що й був
відкликаний.
377
Щодо діяльності Артема Галіпа як члена української деле¬
гації в Парижі, то існують суперечливі оцінки. Так, у доповіді
групи французьких політиків, прихильників України, яку при¬
віз до Кам’янця-Подільського (тодішнє місце перебування уря¬
ду) Шарль Добре під назвою „Причини невдачі української
місії в Парижі стверджувалося: „Незважаючи на паради з боку
прихильників України, члени паризької Місії не потурбувалися
аж до самого прибуття п. Галіпа встановити дружні відносини
з румунами та чехами, що перебувають у Парижі, які бажали
працювати для встановлення зв’язку з їх країнами”... І далі: „до
прибуття до Франції п. Галіпа дипломатичне становище Украї¬
ни в Парижі було цілком скомпрометоване”20.
Але свідчення інших, теж поважних українських діячів,
стверджують інше. Так, вищезгадуваний, відомий український
громадський і політичний діяч, журналіст і дипломат Євген
Онацький у своєму щоденнику 6 грудня 1919 р. робить переказ
листа графа М. Тишкевича (голова делегації УНР на мировій
конференції в Парижі) (від 30 листопада) до Дм. Антоновича
(тодішнього посла УНР в Римі), в якому М. Тишкевич скар¬
житься, що неможливо боронити нашу справу, коли самі члени
делегації роблять політику Колчака. Особа, яку сильно запі¬
дозрено, що вона зв’язана з Бурцевим, - це Артем Галіп, який
представив мені навіть славнозвісного достойного Моркотуна,
щоб порозумітися зо мною, чого я, на щастя, не захотів...
Щодо А. Г., то він діє під тиском Авксентієва і російського
комітету, які, як кажуть, мають якісь гнітучі докази проти нього
і примушують його співати”.
У своєму листі-відповіді від 4 грудня 1919 р. до Михайла
Тишкевича посол УНР в Римі Дмитро Антонович серед іншого
пише: „Щодо ініціалів А. Г., то я підозріваю тут Артема Галіпа.
Про цього індивіда Ви не можете мені сказати нічого, щоб мене
здивувало!”21.
Далі Євген Онацький розмірковує над цим фактом таким
чином: „Цікаво, що тут (в Римі. - авт.) Теодот Галіп - зовсім
порядна людина, а в Парижі його брат Артем, що був за Скоро¬
падського товаришем (заступником. - авт.) міністра закордон¬
378
них справ, виявляється московським прислужником. Чи це на
нього, буковинця, так вплинуло оточення скоропадщини?”22.
Щодо впливу оточення Скоропадського, то вірно те, що
найбільший вплив на Артема Галіпа мав Сергій Моркотун
- русифікований українець, який до 1917 р. жив у Петербурзі,
де закінчив юридичний факультет. Після Лютневої революції
- начальник міліції Південно-Західних залізниць. Як уже за¬
значалося, влітку 1917 р. Моркотун перебрався до Києва.
В період Гетьманату - він особистий секретар П. Скоропад¬
ського, з поваленням якого втік до Румунії, а звідти переїхав до
Парижа. В Парижі прагнув увійти в довір’я до членів українсь¬
кої делегації на Мировій конференції і хотів стати її секретарем,
але ні Г. Сидоренко, ні М. Тишкевич його не прийняли.
Деякий час він виступав як співробітник А. Галіпа, залуча¬
ючи останнього до зустрічей з членами масонської ложі, ніби¬
то задля української справи, і листопада 1919 p. С. Моркотун
опублікував в газеті Бурцева „Cause Commune” (паризькім ор¬
гані антибільшовицьких росіян) лист до С. Петлюри. У ньому
він називає себе Великим майстром Великої ложі українців
„Об’єднаних слов’ян”, і стверджує, що С. Петлюра був її чле¬
ном, а також те, що в 1917 р. Моркотун нібито „поручався перед
французькою місією в Києві за відданість С. Петлюри Антанті”.
Але той не дотримав слова і погодився на „ганебний Берестей¬
ський мир” і подібного типу інші звинувачення”23.
Цей лист був передрукований і в газетах інших країн, чим
наніс велику шкоду авторитету України на міжнародній арені,
що вплинуло на обговорення українського питання на Мировій
конференції в Парижі.
І ось з такою шкідливою для української справи людиною
Артем Галіп збирався захищати інтереси України. Цим самим
він скомпрометував себе.
Проте С. Петлюра все ще продовжував довіряти Артему
Галіпу. Це підтверджується наказом Директорії УНР (а Дирек¬
торія УНР в цей час складалася лише з одного С. Петлюри) від
квітня 1920 року. Ось його зміст: „§і. Доручається п. Артему
Галіпові провадити переговори в державах Антанти з відповід¬
379
ними колами відносно вступу України як рівноправного члена
до сім’ї Держав Світу й одержання підтримки матеріальної, тех¬
нічної та фінансової”24. Надання Артему Галіпу таких широких
уповноважень розв’язувало йому руки в його діях, які не завж¬
ди були на користь українській справі. Саме в цей час він прова¬
див подвійну гру. Будучи офіційно призначеним членом деле¬
гації Української Народної Республіки на Мировій конференції
в Парижі, він прагнув грати роль першої скрипки в українській
делегації, приймаючи самостійні рішення, які йшли в розріз з
ухвалами голови і решти членів делегації.
У Відні перебували колишні члени Директорії УНР Андрій
Макаренко, Федір Швець і Опанас Андрієвський, які виїхали за
кордон ще в листопаді 1919 р. і не повернулися в Україну. Через
те 25 травня 1920 р. постановою уряду УНР їх уповноваження
були скасовані і їх розпорядження не мали юридичної сили. Те¬
пер вони намагалися створити у Відні другий політичний центр
української еміграції, заявляючи на свої права і вимагаючи змі¬
ни уряду УНР в еміграції і звільнення С. Петлюри з посади Го¬
лови Директорії УНР. Артем Галіп підтримував з ними зв’язок,
що вплинуло на його дії в Парижі.
20 липня 1920 р. Голова делегації в Парижі граф М. Тишке-
вич одержав із Відня від А. Макаренка телеграму, в якій йому
пропонувалося здати свої повноваження колегії з 4-х членів:
Галіпа, Шелухіна, Тимошенка і Лучинського.
Правда, вже 26 липня надійшла телеграма від імені Голо¬
вного Отамана С. Петлюри, в якій вказувалося, що уповнова¬
ження А. Макаренка скасовані законом і всі його розпоряджен¬
ня не мають юридичної сили.
Однак, незважаючи на це, вищеназвана самозвана колегія
зробила спробу вимагати у голови делегації М. Тишкевича зда¬
чу справ і фондів делегації, в чому їм було рішуче відмовлено.
Одночасно колегія ввела в оману французькі кола і пресу роз¬
повсюдженням відомостей про те, що вона законно призначена
урядом УНР заступати Тишкевича.
Про наступний перебіг цієї скандальної інтриги залишив
запис у своєму щоденнику відомий український громадський
380
і політичний діяч Євген Онацький такого змісту: “іб серпня
1920 p., коли вже появилася у „Волі” замітка, що розкриває всю
закулісну сторону скандальної інтриги, А. Галіп, Лучинський і
їх „аташе” Борщак, користуючись відсутністю графа Тишкевича,
що виїхав із дорученням Уряду до Лондону, зробили бруталь¬
ний і ганебний наскок на помешкання делегації. Вони в скан¬
дальний спосіб влізли туди, захопили книжку наказів, печаті і
оголосили, що почнуть тут урядувати явочним порядком”25.
У відповідь на такі дії „колегії”, не бажаючи виносити скан¬
дальний інцидент за межі внутрішніх справ делегації, секретар
делегації Галафре і військовий аташе полковник Колосовський
розпорядилися до приїзду Тишкевича нікого до приміщення
делегації не впускати.
Таким чином, А. Галіп і його спільники через свою амбіт¬
ність хотіли провадити самостійну політику, вносили анархію
та хаос у діяльность делегації, що принижувало її авторитет на
Мировій конференції і знижувало шанси на успіх.
Наступною самовільною акцією Артема Галіпа була його
вказівка завідувачу господарської частини українського по¬
сольства в Парижі продати посольські автомобілі та іншу час¬
тину майна під приводом, що він (Галіп) не хоче допустити,
щоб уряд, якого він не визнає, міг одержати якісь кошти з цьо¬
го майна. Водночас А. Галіп розповсюджував негативні чутки
про тогочасний рух в Україні, заявляючи що до цього руху ні
Головний Отаман С. Петлюра, ні Уряд УНР не мають ніякого
відношення, і що повстанські центри знаходяться в найтіснішо¬
му зв’язку з комітетом в Парижі26.
8 грудня 1921 р. колишні члени Директорії УНР Панас Ан¬
дрієвський, Федір Швець і Андрій Макаренко, перебуваючи у
Відні, заявили про те, що вони відновлюють Директорію УНР
і знову приступають до виконання обов’язків. Тобто фактич¬
но створили новий державний центр в еміграції. Була підозра,
що ця акція відбулася при сприянні більшовицьких агентур.
На бік цієї „псевдодиректорії” зразу ж перейшов Артем Галіп,
а ще пізніше перейшов на радянофільські позиції. Останньому
переходу сприяли, мабуть, тісні зв’язки А. Галіпа з О. Севрю-
38і
ком, колишнім головою української делегації при підписанні
мирного договору в Бресті. О. Севрюк у лютому-липні 1919 р.
перебував в Італії із завданням, фінансову допомогу військо¬
вополоненим українцям і посприяти їх поверненню в Україну.
Протринькавши в ресторанах грош, він, не чекаючи ревізії,
виїхав до Парижа, де був включений до складу делегації. Піс¬
ля закінчення Паризької конференції, О. Севрюк опинився на
роботі в прес-бюро посольства радянської Росії і став таємним
співробітником Державного політичного управління (ДПУ)
РРФСР, а ще пізніше (з 1933 р.) став працювати і на німецьку
військову розвідку - Абвер27. Ось з цією людиною й зблизився
А. Галіп в Парижі.
Про діяльність Артема Галіпа з 1922 по 1926 рік автору не
вдалося розшукати ні документів, ні інших матеріалів.
Але в 1926 р. прізвище Артема Галіпа знову виплило на повер¬
хню. Після вбивства С. Петлюри Міністерство внутрішніх справ
Франції зацікавилося Союзом українських громадян у Франції.
Вже 28 травня, тобто через два дні після вбивства, міністерство
звернулося до Служби Безпеки Франції із запитом про цей Союз.
Висновки Служби Безпеки були наступними: „Створений, прав¬
доподібно, за намовою українського совєтського уряду у Харкові,
який мав би цю організацію утримувати, він насправді, має за
ціль „большевізувати” українських емігрантів і зібрати тих, що
бажають повернутися на свою батьківщину”28.
Служба Безпеки запідозрила Союз українських громадян
у Франції у більшовицькій пропаганді, але не вважала його
замішаним у справі Петлюри. 29 липня 1926 р. Міністерство
закордонних справ відвідав секретар посольства Німеччини
граф Саурма і повідомив, що „німецька розвідка довідалася, що
Шварцбард убив Петлюру за намовою і навіть за вказівками
Галіпа. З поміж найближчих співробітників Галіпа німецька
Служба Безпеки відмітила такі прізвища, як Борщак, Лучинсь-
кий, Севрюк, Дюбрей і Пелісіє”29. Отже, Галіп, член Союзу ук¬
раїнських громадян у Франції, був вказаний як безпосередньо
замішаний в убивстві С. Петлюри.
Свідченням того, що Шварцбард мав зв’язок із Союзом ук¬
382
раїнських громадян у Франції є те, що під час його арешту при
ньому знайшли примірник газети „Українські вісті”, видання
цього Союзу з портретом Петлюри (а газета видавалася лише
в юоо примірниках). Та щоб запідозрити А. Галіпа і його то¬
варишів в активній участі в убивстві Петлюри цих даних недо¬
статньо.
Але в червні 1927 р. Міністерство закордонних справ Фран¬
ції одержує нову ноту (не вказано від кого. - авт.), яка звинува¬
чує Союз українських громадян у Франції, представляючи його як
„звичайний філіал чека в Парижі, очолений О. Аусемом (консу¬
лом Совєтського Союзу в Парижі)”30. Згідно з нотою, „Найбільше
загальновідомими і найбільше небезпечними агітаторами” з-по¬
між членів цієї організації є Борщак, Галіп і Дзіковський. Щодо
Дзіковського, який був секретарем Союзу, нота каже: .Достовірно,
він був разом зі Шварцбардом співучасником у вбивстві Петлюри.
Він йшов за Петлюрою і слідкував за ним”31.
Далі в ноті йдеться про те, що члени Союзу українських
громадян у Франції є „підозрілі у большевизмі і їх уважається
як совєтських агентів і шпіонів в українській колонії Франції”.
Отже, в червні 1927 р. французькі урядові чинники запідозрю¬
вали Союз українських громадян у Франції у більшовицькій
пропаганді і в причетності до вбивства Петлюри. Але допиту
головних відповідальних за Союз - Галіпа, Борщака і Дзіковсь¬
кого - не провели і матеріали не передали до судового слідства.
Натомість 9 вересня 1927 року п’ять членів управи Союзу були
вислані за „комуністичну пропаганду”. Це Борщак, Галіп, Дзі¬
ковський, Орленко і Фурза32.
Окремі спостерігачі за цією справою припускали, що це було
зроблено з двох причин, по-перше, у жовтні передбачався судо¬
вий процес над Шварцбардом, і вислані члени Союзу могли б по¬
казати справу Петлюри в іншому світлі. А, по-друге, в той період
велися радянсько-французькі переговори, Франція була заці¬
кавлена в поліпшені франко-радянських відносин, тому її зовсім
не цікавив український національний рух. Таким чином, якщо
проаналізувати діяльність Артема Галіпа в період Української
революції у боротьбі за українську державність, можна зробити
383
висновок, що в період Центральної Ради, Гетьманату і навіть в
перші місяці влади Директорії УНР ним були зроблені позитив¬
ні кроки в захисті інтересів української держави (дипломатична
місія в Румунію, переговори з дипломатичними представника¬
ми в Яссах, переговори з ними ж в Одесі). Але, будучи членом
делегації України на Мирній конференції в Парижі, А. Галіп
допустив спочатку ряд вчинків, які йшли в розріз з основною
зовнішньополітичною лінією делегації, на шкоду інтересам Ук¬
раїнської Народної Республіки, а згодом і взагалі зрадив інтере¬
си української держави.
Більш повна, об’єктивна оцінка його діяльності може бути
лише тоді, коли знайдуться додаткові документи і матеріали за
першу половину 20-х років.
384
Примітки
1. Новосівський І. М. Відродження української державності 1917-
1918 pp. та участь Буковини в її відбудові // Альманах нового шля¬
ху на 1978 рік. - Торонто (Канада). - С. 106.
2. Донцов Д. Рік 1919, Київ. - К: Темпора, 2002. - С. 148.
3. Суровцова Н. Спогади. - Київ, 2003. - С. 152.
4. Шкільник М. Україна у боротьбі за державність в 1917-1921 роках.
Спомини і роздуми. - Торонто, 1971. - С. 128.
5. Центральний державний архів вищих органів влади та управлін¬
ня України. - Ф. 3766. - Оп. 2. - Спр. 2. - Арк. і, 30, 36.
6. Там само. - Ф. 3766. - Оп. 2. - Спр. 3. - Арк. 23, 28; Оп. і. - Спр.
2. - Арк. 59,157; Спр. 43. - Арк. 74; 6. - С. 148-149.
7. Омельчук Д., Шевцова Н., До питання про самовизначення Кри¬
му в 1917-1918 pp. // Кримська світлиця. - 2002. - 29 лист. - С. 6.
8. Онацький Є. По похилій площі. Записки журналіста і дипломата.
Ч. І. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1964. - С. 8і
9. Крижановська О. Таємні організації в громадсько-політичному
житті України (масонський рух у XVIII - на початку XX ст.). - К.:
Аквілон-Прес, 1998. - С. 72-73
10. Там само. - С. 98.
її. Равич Н. Молодость века. - М.: Воениздат, i960. - С. 80-81.
12. Омелянович-Павленко М. Спогади українського командарма.
- Київ: Планета людей, 2002. - С. 58.
13. Коростовець І. Переговори в Яссах у 1918 р. // Наша мета (Торон¬
то). - 1983. - Ч. 45. - 9 лист.
14. Стахів М. Україна в добі Директорії. - Т. 4. - Скрентон (Канада),
1964. - Т. 4. - С. іоо.
15. Там само. - Т. 5. - С. 57-58.
16. Там само. - Т. 5. - С. 82-83.
17. Там само. - С. ill.
18. Лукашевич Є. Причини до історії української дипломатії в 1917-
1921 роках (IV) // Сучасність. - 1970. - Ч. 11. - С. 86.
19. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. - К.: Темпора,
2003. - С. 277.
20. Там само. - С. 284-285; Васильківський Л. Причини до історії ук¬
раїнської дипломатії в 1917-1921 роках // Сучасність. - 1970. - Ч.
6. - С. 118.
21. Онацький Є. По похилій площі. Записки журналіста і дипломата.
Ч. І. - Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1964* - С. 108.
385
22. Там само. - С. 109.
23. Доценко О. Літопис української революції. Матеріали й докумен¬
ти до історії української революції. - Том II. - Кн. 5.1917-1922. - С.
ю-6-107, 392-393.
24. ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. -Спр. 145. - Арк. 75.
25. Онацький Євген. Під омофором барона М. Василька // Українсь¬
кий історик. - 1978. - Ч. 4. - С. 92.
26. ЦДАВО України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 21.
27. Мечник С. Від оприччини до КДБ духовність московського імпе¬
ріалізму. - Мюнхен, 1981. - С. 202.
28. Себастьян де Гаске. Справа Петлюри і Франція // Інформатичний
бюлетень. - 1999. - Ч. 62. - Українська бібліотека імені С. Петлю¬
ри в Парижі. С. 13.
29. Там само.
30. Там само. - С. 14.
31. Там само.
32. Там само.
386
Генерал Антін Кравс
у боротьбі за українську справу
Німець Антін Кравс у період боротьби українського народу
за державність став на його бік і взяв активну участь у боротьбі
„За українську справу”, а згодом написав книгу спогадів з
однойменною назвою (Львів, 1937).
Про нього, як і про всіх
Генерал - четар
Антін Кравс
тих, хто боровся за українську
державність, мало хто знає.
Ацже при радянській владі
вони вважалися контррево¬
люційними ворогами радянської
влади й українського народу.
Антін Кравс народився
23 листопада 1871 року в с.
Берегометі Вижницького повіту
(тепер Чернівецька область)
в сім’ї німецького колоніста,
управителя дібров. Мати його
була українкою, з уст якої
вивчав українську мову [13, с.
650; і, с. 25]. Мабуть, ця кро-вна
спорідненість з українським
народом й стала причиною
його вірної служби у боротьбі за
українську державність в грізні
роки Української революції.
В історії Української
революції це не поодинокий
387
випадок, коли через багато років нащадкип іноземців ставали
на бік народу, котрий боровся за свою державність. Зокрема,
потомок колишнього англійського офіцера, який служив у
царській армії, а мати була українкою, генерал Володимир
Сінклер перейшов на службу в Армію УНР, зайнявши посаду
генерал-квартирмейстера Генерального штабу Армії УНР, а
згодом і очолив його.
Вірно служили українському народу генерал-лейтенант
царської армії, нащадок французьких іммігрантів Сергій
Дельвіг, нащадок шведів (прадід брав участь у битві під
Полтавою в 1709 р.) полковник, а згодом генерал Армії УНР і
військовий міністр Всеволод Петрів.
Батько Антона скоро помер і його опікуном став батьків брат,
військовий за фахом, котрдй забрав його до Відня й залишив у
своїй сім’ї. Саме це й визначило військову кар’єру А. Кравса. В
1891р. він закінчив Віденську кадетську школу і був призначений
до 67-го мадярського піхотного полку. Також у Відні закінчив
офіцерську школу. Згодом так сталося, що офіцерську службу
він проходив у полках, які були розташовані в Східній Галичині,
в особовому складі яких переважали українці. Молодий офіцер
був відмінним знавцем військової справи, відзначався високою
культурою, чим заслужив авторитет і повагу з боку офіцерів
і солдат. Поряд з вимогливістю по службі до підлеглих, йому
була властива також чуйність і повага. У нього склалися добрі
стосунки із солдатами-галичанами. Він поважав традиції і
звичаї українського народу, його історію і мову.
Початок Першої світової війни застав його в Станіславові
на посаді командира куреня, майже цілком українського
58-го піхотного полку, який у складі Львівської дивізії 17-го
корпусу з перших днів війни брав участь у боях на російському
фронті. Після поранення і лікування, в 1916 р. був направлений
на італійський фронт. В 1918 р. в ранзі підполковника був
призначений командиром 55-го Бережанського піхотного
полку. Влітку 1918 р. його полку довелося вести тяжкі бої в
наступальній операції й зазнав великих втрат. Але на початку
листопада у зв’язку з розвалом Австро-Угорської імперії війна
388
припинилася і А. Кравс повернувся до Відня. За виявлену
хоробрість і відвагу у боях на різних ділянках фронту, А. Кравс
був нагороджений кількома орденами й іншими військовим
відзнаками, в тому числі Хрестом Леопольда.
Коли до Відня дійшла вістка про напад Польщі на
Західноукраїнську Народну Республіку, то колишня організація
Українських січових стрільців у Відні оголосила прийом заяв
від добровольців для служби в Галицькій армії. А. Кравс разом
з іншими австрійськими офіцерами, уродженцями Львова А.
Шаманеком, Г. Кохом, а також А. Бізанцем, В. Льобковіцем, О.
Папп де Яноші, ФЛьонером, А. Ерлє, К. Гофманом та іншими
вирішили вступити на службу до Галицької армії [5. - 2001. -
6-7 квітня]. Всі вони у майбутньому зайняли командні пости в
Галицькій армії. Як було зазначено, окремі з них народилися і
виросли в Галичині, інші служили в українських частинах на
території Галичини, тому вони швидко і без проблем вписалися
в українське військо, сумлінно й фахово виконували свої
обов’язки, зробили вагомий внесок в організацію Галицької
армії, чим заслужили пошану українських вояків і керівників
держави.
У боях за захист ЗУНР
Характеризуючи військове становище українців після
розвалу Австро-Угорської монархії, А. Кравс назвав його
несприятливим. Після наступу російської армії в 1914 р. на
Східну Галичину всі східногалицькі військові округи разом із
запасними формаціями були переведені в Угорщину, Сілезію
та Австрію. Тільки після Брестського миру (1918 р.) повільно
почали переводити окремі військові формування у свої попередні
гарнізони, щоб полегшити їх поповнення рекрутами. Отже,
на період раптового розпаду монархії лише деякі українські
запасні формування повернулися в свої гарнізони. Український
легіон УСС-ів (січових стрільців), який мав би бути ядром
західноукраїнської армії, щойно повернувся з Наддніпрянської
України і перебував у Чернівцях та його околицях.
389
Незаперечним фактом є те, що українці не мали на рідних
землях генерала чи вищого офіцера, здатного відразу очолили
військове керівництво. Бракувало й штатних фахівців.
Організацію війська започаткували молоді, патріотично
налаштовані, здебільшого офіцери запасу, яким бракувало
військових знань і досвіду. Отож, велике значення на першому
етапі військового будівництва Галицької армії мало прибуття
висококваліфікованих фахівців військової справи. Так, в
розпорядження Начальної команди Галицької армії (НКГА)
в листопаді-грудні 1918 р. прибули добровольці з Української
Народної Республіки: генерали Михайло Омелянович-
Павленко (який командував ГА з грудня 1918 р. до початку
червня 1919 p.), Володимир Гембачів, полковники Євген
Мишківський, Іван Омелянович-Павленко, Микола Какурін,
Борис Грубер, Джам Булай Кануков, підполковник Вільгельм
Фідлєр, Андрій Долуд, Кирило Карась та ін. З колишньої
австро-угорської армії прибули австрійські німці - полковник
Густав Ціріц, підполковник Антін Кравс, Альфред Шаманек,
Карло Шльоссер, Альфонс Ерлє, Арнольд Вольф, Фердинанд
Льобковіц, капітан Ганс Кох, Северин Бейгерт, Карло Аріо;
угорці - полковник Альойе Лєгар, підполковник Йосиф Папп
де Яноші; хорвати - полковник Степан Чмелик, підполковник
Карло Штіпшіц - Тернова; чехи - підполковник Карло
Долєжаль, майори Антін Вименталь, Франц Тінкль та багато
інших, які прибули пізніше [8, с. 125].
Підполковник Антін Кравс прибув до Стрия 24 листопада
1918 р. з куренем, що його організувала Збірна станиця січових
стрільців у Відні. Командувач західного бойового відтинку
полковник Г. Косак поставив йому завдання одразу ж виїхати
на фронт та перебрати фронтовий відтинок на захід від Городка,
об’єднати й очолити військові частини й групи в районі Хирова
і Нижанкович. Полк. Г. Коссак поінформував А. Кравса, що на
його майбутньому бойовому відтинку фронту в районі Хирова,
Нижинкович, Самбора, Рудки, Комашко, Дрогобича знаходяться
військові угрупування чисельність 2200 багнетів, 34 кулемети і
гармати [6, с. 50].
390
Насправді, коли А. Кравс відразувід’їхаву напрямкуСамбора,
а зві-дти до Хирова, то застав критичну ситуацію. Прибувши
локомотивом до останньої перед Хировом станції Глибока,
він не зустрів ні свого війська, ні польського. Український
старшина, який знаходився там, доповів йому, що українські
частини сильно „здеморалізовані, майже в стані дезорганізації,
находяться у відступі до Самбора” [6, с. 51]. А. Кравс наказав
старшині наздогнати відступаючих і повідомити командирів
піхоти і артилерії, що він уповноважений прийняти команду
над усіма частинами і наказує, щоб вони до вечора зібралися
у Фельштині, що знаходився на схід від Хирова. Відступаючі
виконали наказ підполковника А. Кравса і вже опівночі
зібралися в Фельштині. А. Кравс наказав виставити сильні
заслони на шляху і перехресті залізниці на випадок наступу
поляків і доповів полк. Г. Коссакові про оперативну ситуацію.
Вранці наступного дня при підрахунку виявилося, що всі
українські (галицькі) військові сили складалися з 15 офіцерів,
154 вояків піхот, 3-х офіцерів і 46 вояків - артилеристів і всього 2
гармат. Т обто, залишилися рештки. Правда, цього ж дня прибуло
до Самбора підкріплення, біля 200 вояків. Тому, він радів, що
мав вже 340 бійців і 2 гармати. При його сприянні вже через
три дні в залізничних майстернях Самбора навіть підготували
імпровізований бронепоїзд, який хоч і був примітивним, але 30
листопада відіграв значну роль в зупиненні наступу польського
війська та його відступу, хоч і сам був підбитий. Поступово
прибували підкріплення військових підрозділів, і це дало
змогу А. Кравсу навіть розпочати наступальні дії. Було здобуто
населені пункти Хирів, Добромиль, Нове Місто і були на відстані
одного кілометра від Перемишля. Але Перемишль не вдалося
здобути, бо, по-перше, туди прибули значні підкріплення
польського війська. А, по-друге, поступив наказ Начальної
команди із забороною наступальних дій на Перемишль. На
думку А. Кравса, це було помилкою, бо саме Перемишль був
тим пунктом, який треба було утримувати, щоб уберегти Львів.
Отримавши підкріплення, поляки перейшли в наступ і
частини, якими командував підполковника. Кравс, змушені були
391
відступити, залишивши 17 грудня 1918 р. Губищі, Нове Місто,
Хирів і Добромиль, зайнявши територію на схід від Хирова і
утримавши її аж до 15 травня 1919 р. Щоб призупинити наступ
поляків, за наказом А. Кравса була підірвана залізнична колія.
Не будучи ознайомлений з оперативним планом Начальної
команди УГА, Антін Кравс вважав, що „оперативно та стратегічно
було б правильно, якби УГА опанувала в першу черіу Хирів і
Перемишль. Хирів і Перемишль були двома воротами для влому
з заходу. Оперативний план УГА, отже, мав бути: заатакувати і
взяти Перемишль і Хирів усіма засобами та всіма силами, які були
в розпорядимості; висадити мости через Сян, щоб унеможливити
ворогові висилати підкріплення до Львова, та здушити в зародку
кожну офензиву (наступ. - Б. П.) вже на лінії Сяну. Львів треба було
лише оточити, сильна група мусіл а держати Рава-Руську, а Ярослав
треба було держати під обстрілом... З падінням Перемишля Львів
був би відтятий від своєї головної лінії постачання” [6, с. 49-50].
Але як виявилося, Начальна команда основну ставку робила на
Львів. За це місто велися,довгі місяці криваві й неуспішні бої”.
Через несвоєчасні узгодженості оперативних планів
Начальної команди, яку очолював полковник Г. Коссак, між
ним і А. Кравсом виникли тертя. Лише з призначенням на
посаду командувача УГА генерала Михайла Омеляновича-
Павленка в грудні 1918 р. підполковник А. Кравс отримував
від останнього підтримку. Водночас генерал М. Омелянович-
Павленко позитивно оцінював професійні військові здібності
А. Кравса. Так, у своїх спогадах він писав, що напрямок
Володимир - Волинський - Сокаль - Люблін - Рава-Руська -
Перемишль - Стрий... вважався найбільш небезпечним. Там
був відділ досвідченого генерала Кравса” ( в той час А. Кравс
мав звання лише підполковника. Звання полковника йому було
присвоєно і січня 1919 p., а звання генерала - 16 червня 1919
р.) [12, с. 9; 13, с. 79]. „У третій декаді листопада, - продовжує
М. Омелянович-Павленко, - в Бережанах (Ставці Начальної
Команди) відбулася нарада старших командирів. Генерал Кравс
на ній не був - був на фронті. На нараді був викладений план
майбутньої операції: Група Кравса мала зруйнувати залізницю
392
між Судовою Вишнею і Перемишлем, впродовж цілої операції
під Львовом бути заслоном львівської групи від можливого
наступу поляків з Перемишля; далі Кравс мав вийти на Сян і
тримати цю лінію” [12, с. 102].
Після відступу і евакуації Хирова, А. Кравс з’єднав усі свої
підрозділи, які нараховували в цей час, близько 8оо вояків,
Ю кулеметів і 6 гармат, в одну групу і назвав її „Група Хирів”
[7, с. 58]. Дільниця фронту, яку повинні були утримувати його
частини, була розтягнута до по км (від Городка - Любіня до
словацького кордону). В такій ситуації командувачу відтинком
необхідно було, крім воєнних, виявити неабиякі організаційні
здібності щодо забезпечення поповнення частин військовиками,
постачання продовольством, одежі, взуття, білизни, амуніції і
боєприпасів, санітарної і медичної служб.
Необхідно зазначити, що за перші півтора місяці Начальна
команда Української галицької армії не зуміла вчасно вирішити
вищезазначені завдання. А. Кравсу довелося все це вирішувати
самому. Щодо мобілізаційних заходів, то він доручив здібним
галицьким офіцерам покликати до війська із довколишніх
місцевостей підготовлених вояків і сформувати щонайменше 4
сотні, що й було зроблено.
Для вирішення питання постачання, в Самборі створено
апарат інтендантів, який займався заготовкою запасів харчів.
Організовано млин, пекарню, яка випікала хліб не тільки для
військовх, але й для цивільного населення. Для забезпечення
частин м’ясом, створили скотобійні. Для кращого ведення
господарсько-адміністративної роботи, в Самборі було створено
школу обліковців підстаршин. Значна робота проведена з
санітарно-медичного забезпечення. Кожному воякові видано
перев’язний пакунок, при кожній групі, на місці її постійного
постою, був організований невеличкий госпіталь, а в Самборі -
гарнізонний. Крім лікування поранених, на їх персонал
покладено обов’язок підготовки санітарного персоналу.
За ініціативи начальника штабу групи майора Шльоссера,
створено курси кулеметників і майстерні для ремонту зброї.
Організована залізнична служба, а також служба зв’язку.
393
В той час на відтинку фронту А. Кравса затримано польську
розвідницю, тому він видав наказ про підвищення пильності.
Зокрема, в наказі вказувалося, що „курені мають проводити
перед своїм розташуванням якнайінтенсивнішу розвідку, щоб
можна було дістати якнайточніший образ розташування й
сили ворога. Про всі подробиці, розвідані про ворога, відразу
повідомляти в команди групи у формі ситуаційних звітів і
держати їх в актах комендантів куренів. З цією метою завести
розвідчі повідомлення про вороже розташування і при зміні
передавати наступникові” [6, с. 65].
Сам А. Кравс більшу частину свого часу перебував на
фронті і розділяв з бійцями весь тягар і злигодні окопного
фронтового життя. Про це свідчить у своїх споминах цивільний
староста міста Самбір Андрій Чайковський, а саме: „До нас
добрався противник від Перемишля. На тім відтинку з’явився
підполковник Кравс. .. В Самборі ніхто його не бачив, бо він...
сидів на фронті. Спав на лаві де-небудь в чекальні ІІІ-го класу
на станції. Збирав військо, організував його частини, сидів із
стрільцями в окопах, показував як і де їх копати... Стрільці від
старшини до рядового дуже його любили і поважали, прозвали
його кучерявим. Що той відтинок так довго держався, то в
цьому заслуга підполковника Кравса...”[19, с. 24].
Антін Кравс був особливо вимогливим до офіцерів своїх
частин, про це свідчить текст його наказів щодо їх поведінки
і ставлення до рядових стрільців. Він вимагав берегти честь
старшини і бути взірцем для підлеглих. Так, в одному з
наказів від 17 квітня 1919 р. А. Кравс зазначає: „Можна часто
зауважити, що старшина в часі, котрі призначені на вишкіл
мужви, наразі пополудні сидять по гостинах та кав’ярнях! Це
дуже зле впливає і деморалізує мужву. Старшина, котрий в часі
муштри і занять буде ходити по місту, чи то сидіти в кав’ярні
або гостині буде сей час притягнений до відповідальності”
[18. - Ф. 581. - Оп. і. - Спр. 146. - Арк. 75].
В іншому наказі він звертає увагу старшин, які на службі
публічно спілкувалися польською мовою. З цього приводу
А. Кравс в окремому наказі зазначав: „... коли національні
394
почування так загострені і наш нарід знаходиться в стані
кривавої розправи з поляками..., легко представити собі,
що думає мужва, коли бачить старшину на вулиці, як він
походжаючи з полькою голосно уживає польську мову” [і8. -
Там само. - Арк.85]. Особливо суворо А. Кравс ставився до тих
старшин, які не піклувалися підлеглими. Про таких він писав:
„Якби вони совісно займалися життям-буттям підлеглих їм
стрільців, сповняли як слід свою службу, - стрільці виконали
б все чого від них жадається” [18. - Там само]. Окремим
наказом він категорично попереджає старшин, що на випадок
застосування ними тілесної кари до стрільців, вони будуть
притягнені до суворої відповідальності.
Такі засади взаємин з підлеглими у А. Кравса сформувалися
не тільки на основі його особистої культури і високої освіти,
а також і на основі життєвого багатолітнього спілкування
з вояками у мирні роки і в період війни, про що він сам
написав у своїх спогадах. У них він дав високу оцінку воякам
Галицької армії з професійної, моральної точок зору. Зокрема,
він писав: „Я служив довгі роки, під час миру й на війні в
галицько-українських полках і тому мав велику нагоду пізнати
українських вояків. Галицько-український вояк з’єднує в собі
майже всі добрі прикмети, які характеризують вояка. Він є
витривалий, загартований, уміркований, може видержати
великі труди, спосібний до тяжких маршів, є слухняний і
охочий, прив’язаний до своїх зверхників та має велике почуття
товариськості. Вправді йому бракує ширшого світогляду, зате
в нього високо розвинений інтелект, і в суті він не зіпсутий.
Галицькі українці мали вправді під старшинський корпус, який
майже виключно вийшов із запасу та мав за собою воєнний
досвід. Але з ростом армії відчувався брак вищих старшин, які
надавалися б вести полки та бригади... В дуже швидкому часі
старшини, які попередньо були на підрядних постах, тепер
висунені на вищі посади вживались у свої позиції та виконували
завдання цілком задовільно... В армії панувала дисципліна та
порядок. Поодинокі випадки несубординації зліквідовані в
зародку. Українська Галицька Армія, яка постала з нічого, стала
395
вкоротці могутнім знаряддям - гострим мечем” [6, с. 47-48].
Таким чином, внаслідок напруженої організаційної роботи
Антона Кравса та його штабу, з метою забезпечення боєздатності
частин, якими він командував, і турботливого ставлення до
забез-печення вояків всім необхідним, була створена добре
організована і дисциплінована армійська група.
Аналітична оцінка старшинського складу УГА А. Кравса
збігається з оцінкою генерала М. Омеляновича-Павленка,
який писав: „Щодо старшинського складу армії (УГА. - Б. П.),
то він вимагав негайних і поважних змін, - особливо, коли
взяти на увагу, що противна сторона мала у повній мірі фахово
підготовлений командний корпус (один час проти нас було
близько іо генералів...). Прийшлося не дивлячись на бажання
бути коректним супроти Антанти, піти на компроміс, який
виявився на цей час дуже влучним, а саме: до штабів взяти
відданих, чесних і свідомих обов’язків старшин-німців, а на
командні посади призначити молодих старшин-українців, які
мали „іскру божу” щодо військового діла”. Далі М. Омелянович-
Павленко зазначає, що, на щастя, серед цих старшин були імена,
„які вже піднеслися над загальний рівень старшинських кадрів...
(Кравс, Микитка, Бізанц, Букшований, Тінкль, Долуд, Коссак,
Тлє та ін., - саме на їх плечі ліг увесь тягар боротьби від початку
аж до січня” [12, с. 112].
Серед вищеперерахованих старшин командувач УГА
особливо виділяв тоді ще полковника А. Кравса, хоч М.
Омелянович-Павленко весь час зве його'генералом, а саме:
„Треба завважити, що на нашому крайньому лівому крилі
(це на грудень 1918 р. - січень 1919 р. - Б. П.), де події мали
надзвичайно відповідальний характер, був генерал Кравс. Цей
надзвичайно солідний і випробуваний старшина був у повному
розумінні провідником, що користався як довір’ям Начальної
Команди нового і старого складу, так теж старшин і стрільців.
Хоч роду німець із Східної Галичини (насправді, як було зазначено
спочатку, А Кравс нар. в с. Берегомет на Буковині. - Б. П.), він
рахував себе все і всюди українцем. У корпусі був він
основною фігурою. Йому одному Начальна Команда дозволила
396
розвинути свою бригаду в дивізію” [12, с. 124]. і січня 1919 р.
А. Кравсу було присвоєно звання полковника. В кінці січня з
3-х військових груп („Глибока”, „Крукеничі”, „Рудки”), якими
він командував, було сформовано 8-му Самбірську бригаду під
його командою. На цей час в ній нараховувалося понад 5 куренів
загальною чисельністю 2240 бійців, 4 батареї (16 гармат) [6. -
Т. II. - С. 65]. Вона ввійшла до III корпусу УГА, який теж був
сформований в січні з „Групи Південь”. Восьма Самбірська
бригада займала фронт від Карпат до Городка і Комарно.
На початку лютого 1919 р. поляки вирішили розпочати
наступ. Вони запланували на 4 лютого наступ з Перемишля
на Самбір. їх військо в складі 8 батальйонів піхоти, одного
ескадрону кінноти, двох польових батарей і однієї батареї
важких гармат під командою полковника Мінкевича отримали
наказ розгромити українські частини, що обороняли напрям
Хирів - Самбір. Що з цього вийшло, командувач УГА генерал
Михайло Омелянович-Павленко констатує таким чином: „Треба
бути засліпленим патріотом, щоб не бачити, що в цій акції всі
переваги були на боці поляків. Але все ж противника спіткала
повна невдача. Наступ поляків заломився вже на самому
початкові і частини генерала А. Кравса (тоді А. Кравс щойно
отримав звання полковника. - Б. П.) не тільки втримали всі свої
позиції, але до цього надійно забезпечили вже на довший час
важливий для нас напрямок” [12, с. 125]. Так, завдяки стійкій
обороні частин А. Кравса та інших відтинків „УГА зміцнила
своє оперативне положення”, відзначалося у звіті Начальної
команди.
В цій ситуації командування УГА вирішило провести
наступальну операцію проти польського війська з метою
визволення Львова. З цього приводу 12 лютого відбулася
нарада військових з участю президента ЗУНР Є. Петрушевича,
представника С. Петлюри отамана О. Шаповала і деяких
членів уряду ЗУНР. На нараді зіткнулося кілька точок зору
щодо плану операції. Одна з них - визволити Львів лобовим
ударом. Командувач УГА генерал М. Омелянович-Павленко
запропонував головний удар завдати у напрямку залізничної
397
лінії Судова Вишня - Городок, захопити цей район, загородити
його від польського контрнаступу і штурмувати місто із заходу.
Тільки А. Кравс, якого підтримала група старшин-фронтовиків,
запропонував інший сміливий і перспективний план операції.
Його суть полягала в тому, щоб перерізати залізничний шлях
на ділянці Судова Вишня — Перемишль і провести наступ не на
Львів, а на захід - на Перемишль. 15-тисячний гарнізон Львова
опиниться в облозі й швидко капітулює. Але затверджено було
план командувача УГА [8, с. 328]. Наступ почався 17 лютого
й впродовж тижневих запеклих боїв частинам УГА вдалося
перетяти залізницю й зайняти Вовчухи, Бар, Довгомостиську,
Дмитровичі, Стоянці, Долиняни та інші населені пункти. Проте
поляки отримали свіжі підкріплення, за допомогою яких їм
вдалося відбити Вовчухи, Бар і Довгомостиську. 24 лютого
фронт стабілізувався, і війська ІЇІ корпусу готувалися до битви
за Львів. Проте 25 лютого бойові дії припинилися у зв’язку з
перемир’ям, що його нав’язала місія Антанти [8, с. 332].
Але тиждень перемир’я більше пішов на користь польській
стороні у зміцненні її війська. До Львова, Перемишля, Судової
Вишні і Городка перекинуто резерви, і вже 7 березня після
сильної артилерійської підготовки польське військо перейшло
в наступ. Розпочалися запеклі кровопролитні бої. ПолковникА.
Кравс й далі наполягав на зміні вектора наступу - припинити
штурм Городка і основний удар перенести на Судову Вишню.
Як пізніше виявилося, навіть польські військові стверджували,
що це для них було загрозливе місце, але українці ним не
скористалися й втратили нагоду. Поляки ж почали перекидати
в Судову Вишню додаткові військові сили. Полковник А. Кравс
за допомогою розвідки з’ясував, які військові сили зосереджені
в Судовій Вишні, й зрозумів, якою небезпекою це загрожує
його 8-й Самбірській бригаді і галичанам взагалі. Він знову
звернувся до командира корпусу з пропозицією припинити бої
за Городок і спрямувати головні сили на захід під Судову Вишню.
Коли ж його пропозицію було проігноровано, А. Кравс зняв із
себе обов’язки командира бригади й ударної групи. Тільки 17
грудня командир III корпусу полковник Г. Коссак з дозволу
398
Начальної команди УГА, нарешті, припинив безрезультатний
штурм Городка і почав перекидати частини під Судову Вишню.
Але було пізно. Вже наступного дня поляки розпочали другу
фазу наступальної операції, й українські війська змушені були
відступити. Так невдало закінчилася Вовчухівська операція
Української галицької армії.
У травні становище Галицької армії значно погіршилося.
Справа в тому, що у Франції з ініціативи Польського
національного комітету і під керівництвом польського генерала
Юзефа Галлера була сформована юо-тисячна армія. Антанта
планувала використати її для боротьби проти більшовицької
Росії. Але в травні 1919 р. генерал Галлер скерував її до наступу
проти УГА. Вже 14 травня її частини несподівано атакували
війська корпусу полковника Микитки і завдали відчутного
удару. Наступного дня польська артилерія нанесла великих
втрат III корпусу і перейшла в наступ по всьому фронту. До 18
травня польське військо здійснило глибокий прорив фронту на
дільниці III корпусу і його частини змушені були відступити, як і
військові частини І і II корпусів. Щоб уберегти частини бригади
перед переважаючими силами противника, А. Кравс наказав
перейти окремим підрозділам на другий рубіж оборони.
Оперативне становище, яке склалося на ділянці фронту III
корпусу УГА, до якого входила Самбірська бригада полковника
А. Кравса, командувач УГА генерал М. Омелянович-
Павленко характеризує наступним чином: „Наше ліве крило
не витримало. Вже 16 травня 3-й корпус, вичерпавши свої
армійські резерви, почав неплановий відступ... Все ж, на
превеликий жаль, доводиться стверджувати, що витривалість
3-го корпусу зовсім не відповідала тим засобам, які передавала
в його розпорядження Начальна Команда. Лише день-два
бойової стрілянини й на фронті відкрився прохід...”.
Далі М. Омелянович-Павленко пише, щоб врятувати
становище армії, він вирішив стягнути до Стрия 8 куренів і
8 батарей й орга-нізувати контрнаступ в напрямку Стрий -
Дрогобич. На вокзалі в Дрогобичі він особисто роз’яснив
план свого задуму командуванню 3-го корпусу, генералу В.
399
Гембачіву (командувачу), підполковнику Долежалю (нач.
штабу), полковнику Какуріну (нач. оперативного відділу штабу)
і командиру бригади А. Кравсу. Даючи оцінку А. Кравсу в цей
скрутний і небезпечний час, генерал М. Омелянович-Павленко
записав: „Генерал Кравс (на той час А. Кравс ще був у званні
полковника. - Б. П.) був комендантом ділянки, на якій мали
розгорталися події. Війська тієї ділянки характеризував він яквже
нездібні до середнього опору... Він думав, що лише моя особиста
поява перед військами могла би врятувати ситуацію... Я сів разом
з генералом Кравсом в авто й поїхав впрост до стрілецьких лав,
які вже на 7-8 км наблизилися до передмістя Дрогобича. Але
вже за містом змушені були залишити авто, бо наближалися
бійці... Години через дві Дрогобич був знову в руках УГА. Але
набоїв не було і війська змушені були відступити” [12, с. 176].
Як бачимо, при потребі, в критичну хвилину бою і командувач
армії, і командир бригади були серед бійців. В умовах, коли не
було достатніх сил, щоб зупинити наступ польського війська,
щоб зберегти армію, генерал Омелянович-Павленко прагнув
забезпечити організований відхід.
Але трагізм становища Галицької армії ускладнився тим,
що 23 травня 1919 р. Румунія поставила УГА ультиматум,
щоб остання вивела свої війська з району Снятин - Коломия,
Хриплин, Делятин - Хриплин. Не маючи сил встрявати у
війну ще й з Румунією, уряд ЗУНР змушений був виконувати
ультиматум румунів. 24 і 25 травня румунські війська зайняли
означену територію. Командування УГА вирішило звести всі
частини у трикутнику поміж річками Збруч - Дністер і лінією
Гусятин - Чортків - Бучач - Нижнів.
Боротися УГА з переважаючими в кілька разів силами
ворога, забезпеченого всіма матеріальними засобами, зброєю
і боєприпасами, і сподіватись на перемогу було неможливо.
Жевріла лише одна надія - справедливе вирішення долі
Галичини Міжнародною конференцією в Парижі. З цією метою
навесні 1919 р. в Париж була направлена делегація ЗУНР на чолі з
Д. Вітовським і Д. Лозинським, яка мала домагатися припинення
агресії Польщі проти ЗУНР. Тому УГА треба було втриматись
400
на своїй території будь-якою ціною, поки в Парижі учасники
Міжнародної конференції не вирішать питання про Галичину.
Для підтримки цього командування УГА запланувало
наступальну операцію в районі Чорткова, яка була проведена з
7 по 20 червня 1919 р. За цей період рішучими діями УГА були
звільнені визначні міста Галичини Чортків, Бучач, Підгайці,
Тернопіль, Бережани, Золочів, Рогатин, Бурштин, війська вийшли
на підступи до Львова. У ході наступальної операції злагоджено
й енергійно діяли частини під командою А. Кравса, тому 16
червня 1919 р. постановою диктатора Є. Петрушевича йому було
присвоєно звання генерал-четаря і призначено командиром 3-го
корпусу УГА [13, с. 346]. Розвиваючи наступ, його частини 17 червня
звільнили давню столицю Галичини - місто Галич. 24 червня 3-й
корпус вийшов на лінію ріки Гнила Липа. Це був кульмінаційний
пункт успіхів у наступальній операції Української галицької армії.
Після цього зав’язалися впродовж 3-х днів кровопролитні бої на
досягнутих рубежах. 28 червня польське військо, діставши великі
підкріплення, переходить в контрнаступ. Не маючи боєприпасів,
резервів, матеріальних засобів, вкрай виснажені безперервними
боями військові частини почали відступ по всьому фронту, який
відбувся організовано. Галицька армія відступила в той самий
„трикутник”, з якого вона почала свій успішний наступ, а 17 липня
змушена була перейти через Збруч на Велику Україну. 3-й корпус
здійснив переправу через Збруч 17 липня 1919 р. в районі сіл Ніври
і Кудринці.
Таким чином, підполковник А. Кравс за короткий період (з
середини листопада 1918 р. до початку червня 1919 р.) пройшов
шлях від командира окремих невеличких загонів, загальна
чисельність яких була не більше одного куріня, до генерала -
командира корпусу. Вмілим командуванням, особистою
хоробрістю і чуйним, справедливим ставленням до підлеглих
він завоював авторитет серед стрільців і старшин не тільки
свого корпусу, а й всієї Галицької армії.
401
У боях за Українську Народну
Республіку
Після переправи через Збруч III корпус УГА розмістився
на південному сході від Кам’янця-Подільського. Командиру
корпусу генералу А. Кравсу потрібно було, в першу чергу,
налагодити зв’язок з командуванням Армії УНР і організувати
постачання особового складу корпусу всім необхідним.
ВГенеральномуштабінаддніпрянськоїарміїрозмірковували
над тим, в якому напрямку здійснювати основний удар проти
ворогів УНР - на Одесу чи на Київ. Запитали думку про це й
генерала А. Кравса. Він висловився за наступ в напрямку Одеси
тому, що „тільки через Одесу зможемо осягнути зв’язок зі світом.
У напрямі на Київ могли би оперувати слабші сили” [7, с. ю].
Але більшість схилилася до походу й Зайняття Києва як головної
мети. На цій точці зору стояв і Головний отаман С. Петлюра.
Частини корпусу були розташовані в околицях Нової Ушиці,
штаб - у самій Новій Ушиці, й мали кількаденний відпочинок.
Це дало можливість налагодити діловий зв’язок з місцевою
владою і забезпечити стрільців корпусу продовольством,
оскільки не всі інтендантські служби встигли прибути до своїх
підрозділів. Як стверджував А. Кравс, завдяки організаторським
і господарським здібностям корпусного і бригадних інтендантів
він за весь час перебування „на Великій Україні не мав... ніяких
труднощів з прохарчуванням корпусу” [7, 13]. Водночас постій
у Новій Ушиці А. Кравс використав на те, щоб оглянути стан
вигляд, озброєння тощо підлеглих йому бригад.
Незабаром він отримав наказ 3-му Галицькому корпусу
наступати і здобути Жмеринку. На той час його корпус складався
з чотирьох бригад, одна з яких переформовувалася і ще не була
готова до бойових дій. 5 серпня 1919 р. війська 3-го Галицького
корпусу і Запорізького корпусу Армії УНР перед наступом були
зосереджені в районі Бар - Ялтушково. До наступу на Жмеринку
було залучено лише дві бригади, які успішно справилися з
бойовим завданням. Вже 7 серпня важливий залізничний
вузол Жмеринка був звільнений без втрат і без сильного опору
більшовицького війська.
402
10 серпня 1919 р. після завзятих боїв з більшовицьким
ар’єргардом, у складі якого було 5 бронепоїздів, війська 1-го
корпусу УГА звільнили найбільше місто Поділля - Вінницю
[20, с. 151]. На А. Кравса місто справило дуже гарне враження,
про нього він згадував таким чином: „Вінниця, це дуже гарне,
модерне місто. Воно лежить у більшій частині на горбі, а численно
розвинені сади творять там гарну декорацію. Тоді було воно,
здається, торговельним центром і життя там кипіло... Населення
було нам дуже раде і відносилося до нас як до освободителів
від більшовицького терору. Большевики страшно шаліли у
Вінниці. Розказували мені, що за їх панування згинуло тоді з рук
чрезвичайки понад 5 тисяч осіб” [7, с. 18].
Після Вінниці дві бригади 3-го корпусу з боями зайняли
Козятин, 1-й корпус УГА- Бердичів, а Запорізький корпус
Армії УНР - Сквиру і Білу Церкву. Після звільнення Бердичева
з 1-го, 3-го корпусів Галицької армії і Запорізького корпусу
Армії УНР створено армійську групу під командуванням А.
Кравса. Обов’язки начальника штабу групи було покладено на
начальника штабутретьогокорпусумайораЛюдвігаЛьобковіца.
Група отримала завдання здобути Київ.
Розмірковуючи зі своїм начальником штабу над проблемою
звільнення Києва, А. Кравс, думку якого підтримував Льобковіц,
вбачав можливість заволодіння Києвом лише блискавичним
ударом, скориставшись з того, що відступаючі частини Червоної
армії деморалізовані й розпорошені. А головні її сили ведуть
боротьбу з денікінськими військами на південному сході України
і з колчаківськими військами в Сибіру, це був найскрутніший і
найтяжчий момент для більшовицьких військ. „Чи ж Антанта
була тоді сліпа, що нас не бачила, - розмірковує А. Кравс, - чи
може не хотіла нас бачити? Коли б вона тоді бодай у дечому нам
допомогла і стала посередником між нами та Денікіним, то була
б тоді вибила для панування червоної Москви остання година”, -
підсумовує він [7, с. 23].
Тим часом операція української армії розвивалася
надзвичайно швидко. За 20-22 серпня 1919 р. центральна група
генерала А. Кравса пройшла з боями понад юо км і після бою
403
під Романівкою (21.VIII) зайняла Фастів, найбільший вузол під
Києвом. 23 серпня українські війська підійшли на віддаль 40
км від Києва, зайнявши місто Васильків.
В той же час зі сходу рвалася до Києва армія Денікіна.
Для цього була виділена група генерала Бредова в складі
гвардійського корпусу і 4-х дивізій, яка 25 серпня зайняла
Пирятин, а на Правобережній Україні діяли 2-й і 4-й денікінські
корпуси та з кінні дивізії. 24 серпня Терська козача бригада вже
з’явилася під Білою Церквою.
Передбачаючи можливу зустріч з денікінською армією,
Начальна команда УГА звернулася до уряду УНР з питанням, як
треба чинити в такому випадку. Головний отаман С. Петлюра дав
виразну вказівку, щоб при зустрічі з денікінцями не встрявати
в бої, а по можливості вести переговори з ними й встановлювати
демаркаційні лінії [7, с. 23]. Крім того, „на запит армійської групи,
як поступити на випадок зустрічі з денікінськими військами,
Петлюра дав наказ за всяку ціну уникати збройного удару,
умовитися відносно демаркаційної лінії, а поза тим чекати на
появу уповноважених делегатів” [її, с. 174-175]. Ця директива
в майбутньому призвела, як буде нижче зазначено, до тяжких
негативних наслідків для українського війська.
Відповідно до попередніх директив штабу Головного
отамана командувача УГА, генерал Тарнавський дав наказ
продовжувати наступ на Київ, який розпочався 25 серпня 1919
р. 26 серпня до Фастова прибув Головний отаман С. Петлюра,
який на бронепоїзді під’їхав аж до фронтових позицій. На
зворотньому шляху Кравс проінформував С. Петлюру про
зустріч з Терською бригадою, про переговори з її командиром
і встановлення демаркаційної лінії. Нічого не сказавши,
Головний отаман від’їхав. Тієї ж самої ночі прийшла телеграма з
Кам’янця-Подільського зі штабу Армії УНР, в якій вказувалося,
щоб ні за яких обставин не продовжувати наступ, доки не
прибуде 1-й корпус УГА. Мотивувалось це тим, що під Києвом
не вистачає сил для вирішального наступу [7, с. 27]. Отже, як
стверджував генерал А. Кравс, із запланованого раптового
наступу не вийшло нічого, а перенесений на пізніше Головним
404
отаманом генеральний наступ кинув українське військо просто
в руки Добровольчої армії [7, с. 27]. Перший корпус УГА прибув
лише 28 серпня і на 29 серпня був призначений наступ на Київ.
Загальна кількість війська, підпорядкованого генералу Кравсу,
становила 40000 піхотинців, 2000 кавалеристів, 35 легких і 6
тяжких батарей [7, с. 28; ю, с. 177].
Чотириденні зволікання з наступом частин української
армії більшовицьке командування успішно використало на
свою користь. Тим часом до Києва прибуло підкріплення з
майже 20000 свіжого війська. Для будівництва укріплень
довкола міста більшовики зігнали силою юооо цивільного
населення. Маючи поповнення, червоноармійські частини під
командою царського генерала Сологуба спробували перейти
в наступ з метою прориву фронту українського війська.
Впродовж 29 серпня точилися запеклі кровопролитні бої, які
продовжувалися до самого вечора 30 серпня і на світанку 31
серпня українське військо вступило до Києва, з якого вночі
евакуювалися більшовицькі війська.
Але, незважаючи на успішне захоплення Києва військами
УНР, перемога була втрачена вже під кінець того ж дня. Українська
столиця Київ заповнилася денікінськими військами, а корпусУГАі
Запорізький корпус Армії УНР змушені були відійти за межі Києва
і його околиць. Навколо цієї трагічної події впродовж десятиліть
точилися дискусії і суперечки в пошуках винних. Головний Отаман
С. Петлюра і його прибічники й послідовники звинувачували у
зраді галичан і конкретно командувача військами, які наступали
на Київ, генерала А Кравса. А ті, в свою чергу, покладали вину на
Головного отамана за його суперечливі накази.
Що ж сталося в Києві 31 серпня 1919 p., після вступу до
нього українського війська? Як стверджує начальник штабу
армійської групи генерала А. Кравса Вільгельм Льобковіц, „на
запитання команди армійської групи, як поступити на випадок
зустрічі з денікінськими військами, Петлюра дав наказ за
всяку ціну уникати збройного зудару, умовитися відносно
демаркаційної лінії, а поза тим чекати на появу уповноважених
делегатів” ]ю, с. 174-1753- Таким чином, командування групи
405
було зв’язано виразним наказом С. Петлюри не вживати зброї.
По-друге, негативно вплинула на ситуацію і затримка (з наказу
Головного отамана) на 4 дні наступу, що дало змогу підходу до
Києва денікінського війська.
У свою чергу, були й прорахунки з боку командирів окремих
наступаючих частин і їх командуючого А. Кравса. А саме: і.
Друга бригада, яка мала охороняти Арсенал, Печерську Лавру
і міста через Дніпро не повністю виконала наказ, виставивши
охорону моста лише на правому березі Дніпра й не забезпечила
його охорону на протилежному боці. 2. Те саме стосується 7-ї
Запорізької дивізії, яка теж задовольнилася безпосереднім
забезпеченням охорони моста на правому березі і не виставила,
як було наказано, заслону на лівобережжі. Невиконання наказу
цими об’єднаннями й призвело до т©го, що добровольчі війська
перейшли Дніпро без бою. 3. Значно спізнився з прибуттям до
Києва командувач армійської групи генерал А. Кравс, прибувши
туди, замість передбачуваного часу о 9 год. ранку, лише о 15.30
год. Пояснювалося це „перешкодами технічного характеру”.
Але добиратися від Фастова до Києва, замість одногодинного
терміну, 6 годин для воєнного командування неприпустимо.
Отже, вищезазначені факти свідчать про те, що вина за те, що
сталося, лежить на обох сторонах.
А сталося ось що. Коли частини українських військ
розійшлися по Києву, через дніпровські мости до міста ввійшли
денікінські війська під командою генерала Штакельберга й
стали захоплювати важливі стратегічні об’єкти і роззброювати
окремі невеликі підрозділи українських частин. Добровольчі
війська мали чітку позицію, сформульовану особисто
генералом Денікіним, яку він оприлюднив у своїх мемуарах:
.Добровольчим військам, - писав він, - я дав вказівки:
самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть або
залишатися нейтральними і в цьому випадку негайно скласти
зброю та розійтися по домівках, або повинні приєднатися до
нас, визнавши наші гасла, одне з яких - широка автономія
окраїн. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід
вважати за таких же ворогів, як більшовики” [2. - Т. 5. - С. 257].
406
Таким чином, денікінці об’єктивно переслідували ту ж мету, що
й більшовики - знищення самостійної України.
Залишившись без чітких розпоряджень вищого
командування на випадок ворожих дій денікінців через
відсутність зв’язку, командири українських частин не змогли
своєчасно дати рішучу відсіч нападникам. Час для цього був
втрачений.
Коли прибув командувач армійською групою генерал А.
Кравс до Києва, необхідно було негайно владнати взаємини
з денікінським військом. Спочатку А. Кравс вів переговори
з командиром и-ї дивізії Добровольчої армії генералом
Штакельбергом. Останнім було заявлено, що остаточні
домовленості мають бути проведені з генера-лом Бредовим,
командувачем денікінських військ київського напрямку, який
має прибути до Києва. Переговори з генералом Бредовим
почалися о і8 год. На вимогу А. Кравса встановити демаркаційну
лінію між українськими і добровольчими військами Бредов
заявив: „Кієв, мать руськіх гарадов, нікогда нє бил
украінскій і нє будєт!”. У відповідь генерал А. Кравс
закликав до того, щоб політичні питання не обговорювались,
а тільки військове становище. Висловив також протест проти
роззброєння окремих підрозділів українського війська.
Денікінець не бажав вести переговори і не відпускав А. Кравса
до своїх військ. Обурений такою поведінкою генерала Бердова,
А. Кравс вихопив свій револьвер і подав його генералу Бредову,
заявивши, що в становищі полоненого вести які б то не були
переговори немає сенсу, не маючи зв’язку зі своїм військом [7,
с. 47-48].
Затримавши у своєму штабі А. Кравса понад 4 години,
Бредов використав час для підступного захоплення міста
своїми військами, в той час як командири підрозділів
українського війська без командувача не знали, чи вступати
з ними у бій. Генерал Бредов Армію УНР взагалі не визнавав,
називаючи її бандами сепаратистів, які розколюють „єдіную
нєдєлімую Россію”, а Українську галицьку армію визнавав як
екстериторіальну і тільки з нею погоджувався вести переговори.
407
Лише о 22 год. генерал Бредов розпочав переговори. Не знаючи
про долю своїх військ, А. Кравс змушений був підписати договір,
основний зміст якого зводився до наступного:
1. Українська галицька армія залишає Київ і
відступає на демаркаційну лінію річки Стугни - Василькова -
Кожухівки - Дамилівки - Забаря - Ігнатівки і річки Ірпеня.
2. Військове майно, що належало УГА, має бути
повернуто їй, як і зброя, боєприпаси й амуніція.
Зате вся величезна здобич УГА, здобута в боях з
більшовицькими військами, включно з трьома бронепоїздами,
денікінці оголошували своєю власністю.
3. Від УГА залишаються, як довірені, при команді
Доб-ровольчої армії майор Вименталь і сотник Тавчер, а
при команді УГА від Добровольчої армії один денікінський
полковник і штабс-капітан.
Так безславно для українського війська закінчився епізод
звільнення ним Києва. Вночі з 31 серпня на і вересня війська
армійської групи А. Кравса залишили Київ і відступили на
визначену демаркаційну лінію Ігнатівка - Васильків.
Вступивши до Києва, денікінські чорносотенці зруйнували
пам’ятник Т. Шевченкові, а на пам’ятнику Богдану
Хмельницькому до приїзду Денікіна відновили напис:
„Богдану Хмельніцкому - єдіная, нєдєлімая Россія”. У Києві
запанував страшенний терор, якого українці не знали навіть за
більшовиків [9. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 171].
Київська невдача стала початком справжньої трагедії
Української галицької армії. Підупав бадьорий дух вояцтва,
яке втратило віру в державний провід уряду УНР. Між урядами
УНР і ЗУНР загострилися стосунки, вони почали взаємно
обвинувачувати один одного в київській катастрофі. Диктатор
ЗУНР Євген Петрушевич наказав провести слідство у цій справі.
Воно показало безпідставність всіх закидів проти армійської групи
А. Кравса і висновок його був поданий до відома командування
Армії УНР. Воно ним задовольнилося і склад армійської групи
залишився без змін [ю, с. 158]. З приводу цієї події голова Ради
народних міністрів УНР І. Мазепа, даючи інтерв’ю кореспонденту
408
газети „Україна” 4 вересня 1919 p., об’єктивно заявив: „В зв’язку
з київськими подіями багато говорять про якісь сепаратистські
виступи галицького війська. Можу з певністю заявити, що ці
розмови не мають під собою певних підстав. Галицька Армія в
2-місячних спільних з нашим військом боях найкраще доказала
свою братерську єдність з наддніпрянською армією і безумовно і
надалі, як наддніпрянські, так і наддністрянські війська можуть
і будуть виступати як об’єднана армія з єдиним головним
командуванням” [9. - Т. 2. - Кн. 4. - С. 168].
Щоб уберегти частини від удару 14-ї Червоної армії, армійській
групі А. Кравса було наказано відступити на лінію Козятин-
Бердичів, що було зроблено до іо вересня. Таким чином, війська
групи 20 вересня відступили на ту саму лінію, яку займали
20 серпня. До 12 жовтня 1919 року частини армійської групи
генерала А. Кравса перебували у відносному перепочинку. Але
12 жовтня, коли денікінці потіснили війська Армії УНР і рвались
у наступ на Жмеринку, корпус генерала А. Кравса вступив у бій і
відкинув ворожі частини до Монастирища. Наступили запеклі з
перемінним успіхом і великими людськими втратами бої. Місто
Брацлав, наприклад, кілька разів переходило з рук в руки. 3-му
корпусу під командою генерала А. Кравса впродовж жовтня-
листопада довелося воювати і в районі Дашева, коло Іллінець,
над річкою Соб та біля Липівця, Фронтівки і Острова з такою
жертовністю та енергією, як кілька місяців перед тим за Київ.
Проте, незважаючи на відчайдушні зусилля до перемоги, 3-й
корпус, як визнав сам його командувач А. Кравс, вийшов з боїв
напіврозбитий, з важкими людськими і матеріальними втратами.
. Корпус відступив в район Калинівки.
Але в жовтні до трьох попередніх прилучився
найнебезпечніший ворог - епідемія тифу. Згадуючи ті страшні
для УГА дні, А. Кравс стверджував, що в кінці листопада 1919
р. „вже, власне кажучи, не було ніякої Української Галицької
Армії. Був лише один величезний український галицький
шпиталь. Українська Галицька Армія доборолася до краю”.
Число її хворих доходило до 8о% загального стану [7, с. 64-65].
Захворів на тиф і сам командувач і зліг у Гнівані.
409
Генерал Кравс у митарствах за збереження
життя українських вояків
Ось в таких умовах, не бажаючи залишити ворогові своїх
бійців, Начальна команда Української галицької армії на чолі з
генералом Тарнавським 6 листопада 1919 р. вирішила підписати
з представником Добровольчої армії генералом Шіллінгом
договір про перемир’я. Одним з важливих пунктів угоди
був той, що УГА не повинна була воювати проти армії УНР.
Наступним пунктом було те, що УГА мала відійти на відпочинок
в район Козятин - Іллінці - Оратово - Погребище, а її установи і
допоміжні формації мали розташуватися в районі Христинівки -
Ольгополя - Вознесенська - Миколаєва. Та незабаром ситуація на
фронті змінилася. Денікінці зазнали поразки від Червоної армії
і відступали в Одесу. Начальна команда УГА 24 грудня видала
наказ залишити всі лікарні з хворими на тиф в районі Вінниці -
Жмеринки - Браїлова - Немирова під командою майора
Никифора Гірняка і відійти в район Одеси. З огляду на те, що
3-й корпус не мав у своєму розпорядженні ніяких транспортних
вагонів, вирішено було розпочати марш на південний схід пішим
походом. У перші дні грудня розпочався відступ 3-го корпусу
вздовж залізничної лінії Вінниця - Одеса. Перед цим колишній
начальник штабу вжив всі можливі найбільш запобігливі заходи.
Для тих хворих, яких не можна було транспортувати, уладнано з
великі лікарні, які були оснащені найкращим можливим чином.
Вони були розташовані в Гнівані, Тивріві і Красному. Цьому дуже
допомогло місцеве цивільне населення, яке жертвувало на цю ціль
ліжка, матраци, білизну. В кожній лікарні залишено лікарів, ліки і
санітарну обслугу, а корпусна інтендантська служба залишила їм
харчі на з місяці. Серед лютих морозів і навальних снігів почався
трагічний марш галицьких частин у напрямі Одеси з тифозними
хворими на підводах.
Щастям було, що кожна бригада корпусу спорядила собі
окремий харчовий потяг з харчами на 4-5 місяців. Від них
кожного 4-го дня кожна бригада отримувала харчі на 4 дні. Крім
того, до харчових потягів було причеплено кілька опалювальних
4Ю
вагонів, до яких підбирали тих, що занедужали в поході. Таким
маршем дійшли до станції Веселий Кут. Звідти генерал А. Кравс
переніс штаб корпусу до населеного пункту Гофнунгсталю. В
цей час від командувача УГА він отримав розпорядження про
те, що його корпус має перейти через Дністер на румунську
територію під Григоріополем, а на випадок, якби румуни
заборонили перехід, здійснити це за допомогою зброї.
Тим часом бригади корпусу до 6 лютого 1920 р. наблизилися
до Дністра і А. Кравс вислав парламентарів, щоб ті порозумілися
в справі переходу з румунською владою. Проте відповіді кілька
днів не надходило, румунська прикордонна служба заявила,
що питання пропуску УГА буде вирішувати Рада міністрів.
Незабаром вояки УГА побачили, що румуни біля свого берега
розбивали лід, підтягали артилерію і сильні піхотні підрозділи.
Стало ясно, чому вони зволікали з відповіддю, щоб виграти час,
поки підійде їх військо.
За таких обставин форсування Дністра було неможливим.
Крім того, в цей самий день (ю лютого 1920 р.) прийшла
телеграма від Начальної команди, що Українська галицька
армія уклала договір з більшовиками і називається тепер
Червона українська галицька армія (ЧУГА). Командувач УГА
генерал Микитка і начальник штабу генерал Ціріц усунені з
посад й арештовані. А. Кравс залишався на посаді й повинен був
розмістити свої частини на власний розсуд й чекати наступних
наказів.
Генерал Кравс опинився в невизначеному положені.
Денікінці разом з більшовицькими військами розгромили
Армію УНР, частини добровольців якої пішли в Зимовий похід
під командою генерала Михайла Омеляновича-Павленка по
тилах Добровольчої і Червоної армій.
Добровольча армія Денікіна зазнала поразки від
більшовицьких військ, і її договір з УГА з кінця листопада
перестав діяти.
Головний отаман С. Петлюра перейшов до поляків, диктатор
ЗУНР Є. Петрушевич залишив Кам’янець-Подільський і виїхав
до Відня. Так українська армія залишилася без проводу. УГА
411
була розпорошена на значній території України. І і II корпуси
знаходилися за 200 км від корпусу Кравса.
В кінці грудня майор Никифор Гірняк ініціював у Вінниці
створення Революційного комітету УГА, оголосив себе
політичним провідником УГА, заборонив виконувати наказ
Начальної команди УГА і 31 грудня 1919 р. уклав з місцевими
комуністами військовий договір, але його командування
XII Червоної армії і її член Реввійськради В. Затонський не
визнавали [15. - Т. 2. - С. 375І-
В кінці січня 1920 р. Начальна команда УГА створила
свою делегацію для переговорів у Києві з командуванням
Червоної армії в складі сотників Володимира Гадзінського,
Омеляна Палієва, Франца Кондрацького і радників - ініціатора
переходу УГА на бік Червоної армії майора Альфонса Ерле
і сотника Миколи Хробака. Майор Н. Гірняк не був членом
делегації, але самочинно поїхав до Києва і своєю поведінкою
та пропозиціями погіршив умови договору. Командування
Червоної армії домоглося реорганізації УГА в ЧУГА (Червону
українську галицьку армію). Всі три корпуси були ліквідовані
і перетворені в три самостійні бригади, командирами яких
призначили на свій розсуд молодих старшин. До всіх бригад
і полків були призначені комісари. Правда, складалися вони
з українців, більшість яких були українськими патріотами і
прагнули уберегти командирів від репресій. Наприклад, в 3-му
корпусі, а після угоди - бригади комісаром був призначений
колишній професор української гімназії Федір Замора, з яким
були встановлені довірливі взаємини і він захищав старшин і
вояків бригади. Н. Гірняк проявив себе з негативного боку, як
голова вінницького Ревкому, він наказав майору Леснякові
заарештувати командувача УГА генерала Осипа Микитку і
начальника штабу УГА Густава Ціріца, яких вивезли до Москви
і там розстріляли [15. - Т. 2 - С. 379-380].
Щодо 3-го корпусу, то тут розброду і міжусобиці не
спостерігалося завдяки його командиру. Антін Кравс у своїх
спогадах свідчить, що в своєму „корпусі не допустив до
політикування старшинського збору”, що він виховав своє
412
„військо і старшин на дисциплінованих вояків, що мусіли
виконувати видані накази без проволоки і якнайточніше. Нема
нічого більше шкідливого як політикуючі старшини і вояки,
така армія як воєнний матеріал неужиточна”, - підкреслював
він [7, с. 77]. А. Кравс вважав, що дуже небезпечно змішувати
політичні справи з військовими. І завдання політиків ставити
перед армією такі завдання, щоб армія змогла їх виконати.
Щодо тогочасного становища УГА і завдання, яке вона
ставила перед собою, то генерал Кравс так охарактеризував
її: „Наша армія була смертельно хвора, ми мали замість Армії
лише один мандрівний госпіталь, отже рятувати Армію, яка
залишилася як одинокий символ державності, перед певною
загибеллю. Так бодай я це розумів і всіма засобами змагав до
того, щоби перевести мій корпус в околицю, яка могла б своєю
допомогою запевнити йому прожиток і спокій, і де можна
було б поволі привести хворих до здоров’я. Найвигіднішим
до цього видавалися мені німецькі колонії на південний захід
від Одеси. Тамошнє населення було багате, стояло на високім
ступені і культури і дійсно, як ми там прийшли, приняло нас
дуже гостинно” [7, с. 78]. „Особливу увагу і багато старань, -
продовжує А. Кравс, - було надано хворим. В кожному
зайнятому військовою частиною населеному пункті був
організований госпіталь. До догляду за хворими зголосилося
добровільно багато жінок з цивільного населення, які з великою
турботою заопікувалися хворими. Колоністи доставили даром у
великій кількості білизни і простирадл. Для хворих приносили
безплатне молоко. Для виздоровлюючих влаштували краще
харчування... В таких обставинах військо швидко поправилося
і в кінці березня були знову майже всі здорові. Стан бригади був
приблизно 3500 чол.” [7, с. 88].
Таким чином, командир 3-го корпусу генерал А. Кравс
дуже вдало зорієнтувався, розмістивши свої частини в цій
місцевості, в заможних селах Бергдорфі, Гліксталі, Нойдорфі,
Затише, а корпусну і бригадні інтендантури на станціях Затише
і Веселий Кут. Цим самим він врятував своїх бійців і старшин
і зберіг боєздатність корпусу. За його батьківське піклування
413
про підлеглих, вони по змінах оберігали його й захищали від
можливого арешту. 20 лютого 1920 р. був отриманий наказ
реорганізувати корпус в бригаду, а бригади - в полки. Поки
що генерала Кравса залишили на посаді командира. Але він
передбачав, що це тимчасово і розмірковував над виходом із цього
становища. Про це віну своїх спогадах записав: „Я призадумався...,
що маю робити зі своєю особою. Я під ніякою умовою не хотів
служити під більшовиками, також боявся за безпеку мого життя,
бо два генерали саме були вже заарештовані. Хоч мене з усіх
сторін запевняли, що мені не загрожує ніяка небезпека, я все-
таки не вірив цьому мирові. Вправді більшовиків тут ще не було,
однак могли незабаром прийти і тоді і було б запізно. Я перевів
дві безсонні ночі, боровся сам зі собою, щоби дійти до якогось
остаточного рішення. Врешті я рішив утікати” [7, с. 80-81].
В таких роздумах генерал А. Кравс перебував кілька днів.
Він міг спокійно довіритися опіці свого війська, знав, що
заслужив любов, повагу і довір’я старшин і стрільців. Вони не
видали б його, але що могли б вони учинити проти насильства.
І він зважується на втечу. Нікому нічого не кажучи, А. Кравс
лише зі своїм ординарцем виїхав ніби відвідати другу бригаду у
Гліксталі. А наступного дня поїхав до Григоріополя до Дністра і
побачив там жахливу картину. Тріумфатор з-під Києва генерал
Бредов з рештками свого війська принизливо просив румунів,
щоб перепустили його через Дністер. Але румуни зустріли їх
вогнем і вони пішли вздовж Дністра в полон до поляків.
А. Кравсу румунський офіцер сказав, що право перепускати
надає тільки Рада міністрів Румунії. Тому генерал А. Кравс
повернувся назад і чекав комісарів, які й прибули найближчими
днями. Всі вони були галичанами, порядними людьми „ніякими
комуністами”, крім одного, на прізвище Кай, „який виявився
падлюкою, донощиком і так дошкулив усім, що заплатив за це
своїм життям”.
Нове начальство ЧУТА вимагало нових стосунків між
бійцями і старшинами (офіцерами), щоб називати останніх
„товаришами”, але чемні галичани й далі продовжували
звертатися по-старому. Генерал Кравс зауважує, що „перехід
414
до більшовиків викликав особливе явище: стрільці ще більше
прив’язалися до своїх старшин; це аж зворушувало, з якою
вірністю і відданістю вони тепер до старшин відносилися. Мене
самого вони берегли як ока в голові, щоби часом мені що не
сталося. Мій чура, ця вірна душа спав перед моїми дверима,
перед моїм домом стояв день і ніч стійковий, що дбав про мою
безпеку. Я міг спокійно спати, мої діти дбали про те, щоби
батькові нічого не приключилося. І це була найвища нагорода,
якої я міг дожити, коли я знав і бачив, як вони мною піклуються.
Це й є найбільшою чеснотою цього добросердного
народу, що він є вірний і прив’язаний (виділено мною. - Б.
П.), і це він доказав у тих тяжких часах” [7, с. 85-86]. Яким треба
бути командиром, щоб заслужити таку любов, поваїу і турботу
з боку бійців? Це вищий зразок взаємин між командиром і
підлеглими.
Пощастило А. Кравсу і з комісаром. Правда, перший
поважний „галичанин-патріот, який прекрасно зумів погодити
комунізм з душею і психікою галицького стрільця пробув всього
декілька днів - помер від тифу. На його місце прибув професор
Замора. Високоосвічена, ідейна людина, в першу чергу
українець, щойно потім комуніст. Коли б комуністи були мали
самих таких комісарів їх влада була б побудована на граніті” [у,
с. 86], стверджував А. Кравс.
На початку квітня 1920 р. після відвідання 3-ї бригади
новим командувачем ЧУТА Порайком і членом Реввійськради
Затонським надійшла телеграма, в якій повідомлялося, що
генерал А. Кравс усунутий з посади командира бригади, а замість
нього призначений сотник О. Станимір. А. Кравсу було наказано
прибути в Балту, звідки мав від’їхати до Києва. Оскільки
сотник Станимір ще доліковувався в Найдорфі після тяжкого
плямистого тифу, на прохання комісара Замори А. Кравс ще
виконував обов’язки командира. Коли О. Станимір прибув, то А.
Кравс заявив, що він захворів. Фактично він свідомо затримався
і шукав виходу зі свого становища. Комісар Замора запевняв
його, що він не має чого боятися більшовиків, навпаки, вони
цінують його і він повинен їхати до Києва, бо там хуть довірити
415
йому посаду командувача 12-ї більшовицької армії. А якщо він
досі хворий, то в Києві А. Кравсу приготують місце у госпіталі і
незадовго прибуде окремий потяг, який відвезе його туди.
Ця звістка прискорила втечу А. Кравса. У своїх спогадах про
цей епізод він занотував: „Я ніяк не міг погодитись з думкою,
що маю бути правдивим большевиком, це було проти моїх
принципіальних поглядів. їх ідеологія була мені до найвищої
міри несимпатична, а тим більше їх терористичні засоби, при
помочі яких вони старалися в жорстокий і бестіяльський спосіб
здійснювати свої ідеали. Ціла їх влада спиралася на терорі
і полягала у головній мірі на немилосерднім винищуванні
інтелігенції. Владу захопив найнижчий пролетаріат, а його
провідниками були авантурники, що їх переворот викинув з
багна на поверхню. Я не був у силі зійти між цю голоту”... „що
заподіяли нам большевики з часу нашого переходу до
них... Вони зграбували нам те, що найдорожче, наш
патріотизм, наше українство і хотіли зробити з нас
інтернаціоналістів-москалів” [у, с. 8о, 89-90]. До такого
висновку прийшов німець - по-батькові, українець - по матері,
патріот України за переконаннями і діями.
У свій план втечі втаємничив свого наступника на чолі
бригади, сотника О. Станиміра, сотників Купчанка (начальника
штабу) і Рев’єка та тодішнього бригадного інтенданта Хробака,
які були його помічниками у минулому і яким він довіряв.
Прискорив його втечу наказ, щоб він наступного дня негайно
виїхав до Києва, бо на станції Затише на ньоґо чекатиме окремий
потяг. Отже, його від’їзд з Бергдорфу не викликав підозри.
Разом з ним наважились на втечу майор Ціммерман (щойно
звільнений з посади начальника штабу ЧУТА), поручники
Городинський і Левицький, а також хорунжий Бехер. В районі
Тирасполя їх таємно переправили через Дністер. Після явки
до коменданта румунської прикордонної служби, вони під
охороною були відправлені до командира дивізії м. Бендери.
Там групі довелося чекати дозволу на переїзд до Відня більше
шести тижнів, після чого їх повезли до Кишинева. Але яке ж
було здивування А. Кравса і його супутників, коли їм зачитали
416
наказ про повернення на українську територію коло Могилева-
Подільського. В середині травня група на чолі з А. Кравсом
знову опинилася на українській землі.
За час їх втечі і перебування в Бендерах в Україні сталися
важливі події. Головний отаман С. Петлюра уклав угоду з
поляками для спільної боротьби проти більшовиків. Третій
кінний полк бригади А. Кравса, який стояв у Касселі, під
командою майора Е. Шепаровича, після від’їзду А. Кравса
повстав проти більшовицької влади і пробився до Армії УНР,
яка діяла в тилу червоноармійських військ під командою
генерала М. Омеляновича-Павленка. В цілому, з-тя бригада
не повстала тоді з причини раптовості виступу кінного полку,
до якого не була готова. Але колишній учасник тих подій та
історик українського війська Лев Шанковський у своїй праці
звинувачує генерала А. Кравса, що він нібито на пропозицію
Е. Шепаровича приєднатися до повстання всією бригадою
відмовився від цього [20, с. 235]. Це не відповідає дійсності,
бо, по-перше, повстання полку відбулося після від’їзду А.
Кравса, а, по-друге, генерал А. Кравс сам вів підготовчу роботу
до повстання. Ось що про це пише командувач Армії УНР,
яка воювала в тилу Червоної і денікінської армій генерал М.
Омелянович-Павленко: „Ми зостановлювалися над командою
цілого повстання ГА. Отаман Шепарович (в Галицькій армії
звання отамана дорівнювало званню майора. - Б. П.) не міг
бути комендантом цілого повстання ГА з причин тактичних.
На нашу думку, найкраще надавався генерал А. Кравс,
який після донесень нашої контррозвідки тоді сам багато
над повстанням думав. Ми віднеслися в цій справі до ген.
Кравса, і він радо згодився перебрати команду та сказав, що
він у справі повстання вже багато дечого приготував. У нього
стрінули ми полковника Браницького, отамана Ціммермана і
сотн. Козака, котрі обговорювали справу повстання і першим
завданням уважали за всяку ціну перешкодити проволіканням
транспортуванню 3-го Галицького корпусу на фронт, що
большевики хотіли до і березня перевести в діло. Всі ми,
зібрані у генерала Кравса, постановили розпочати спільну
417
повстанську акцію” [12, с. 329]. Як бачимо, свідчення генерала
М. Омеляновича-Павленка спростовують твердження полк.
О. Удовиченка про небажання генерала Кравса брати участь у
повстанні. Свідчення М. Омеляновича-Пав-ленка підтверджує
й колишній голова Ради міністрів УНР І. Мазепа, який вказує і
на причини зриву загального повстання ЧУТА. Вони полягали
в тому, що галичани не були призвичаєні до конспірації. Тому
більшовицька контррозвідка швидко довідалась про ці плани, і
сам А. Кравс мусив тікати (на початку квітня 1920 р.) в Румунію,
рятуючись від арешту [її, с. 365-366].
Але повернемось до генерала А. Кравса. Коли його
та його супутників привезли до Могилева-Подільського,
там були польські і українські війська. На прохання групи
румуни їх передали представникам українського війська під
командуванням полк. Л.'Шанковського, який приязно зустрів
А. Кравса. Він проінформував А. Кравса про долю частин ЧУТА,
які перейшли на бік поляків. Ті їх роззброїли та інтернували в
табори і ЧУТА вже не існує. Пробувши кілька днів в Могилеві, А.
Кравс довідався, що кінний полк Шепаровича переформований
в бригаду, яка входила до 5-ї Херсонської дивізії, і знаходиться
в Ямполі (в 48 км від Могилева-Подільського, вниз по Дністру).
Він вирішив з майором Ціммерманом поїхати до с. Буші, де стояв
обоз кінної бригади Шепаровича, що й здійснили на транспорті,
наданому Шепаровичем. В Буші вони перебували в безпеці аж до
відступу польської армії з-під Києва. Разом з польським військом
відступали також частини Армії УНР. Херсонська дивізія під
командою полк. А. Долуда, перейшовши р. Збруч, відступала
вздовж Дністра аж до с. Торського. Разом із Запасною бригадою
5-ї Херсонської дивізії рухалася на захід група супутників А.
Кравса - полк. Арнольд, підполковники Бізанц, Вольф; майори
Льонер, Волощук; сотники Станимір, Дибуляк, Лисняк, а також І.
Макух, заступник державного секретаря внутрішніх справ ЗУНР.
Генералу Кравсу вдалося переконати полковника А. Долуда,
щоб той перевів дивізію на правий (південний) берег Дністра.
Штаб дивізії розмістився в Городенці, а Кравс - спочатку в с.
Поточиськах, а згодом - в Ясеневі Пільному.
418
Дивізія входила до Дієвої Армії УНР, яка числилась
„союзником” поляків. У зв’язку з тим, що в дивізії полковника
Долуда було понад 8о% галичан, вони вважали поляків
своїми ворогами й ставилися до їх війська, як наддніпрянці
до Добровольчої або Червоної російських армій. Через це й
загострювалися стосунки між галичанами і наддніпрянцями.
Особливо це погіршилося з тієї причини, що 15 серпня замість
командира Запасної бригади майора Кнітля був призначений
полковник Цвіньов, про якого йшла чутка, що він служив у
Добрармії. Ця зміна була тим поштовхом, що прискорив відхід
галичан на Закарпаття.
24 серпня 1920 р. генерал Кравс видав наказ (хоч офіційної
посади він не займав) про перехід за кордон всім бажаючим
галичанам. 25 серпня фронтові відділи під командою сотника
П. Баковича і батарея під командою В. Зубрицького покинули
з фронт над Дністром і окремі підрозділи з Городенки через
Ясинів Пільний, Стецеву, Русів, Белелую вирушили до с. Карлова
над Прутом, де провели ніч. Наступного дня ввечері досягли
Джурова. 26 серпня тилові галицькі частини також покинули
ряди Дієвої Армії УНР. Запасна бригада, у якій перебував генерал
Кравс в с. Кулачківцях, і 2-га стрілецька бригада в містечку
Гвіздець удосвіта вирушили через м.Заболотів, перейшли р.Прут
і зупинилися на нічліг в с. Іллінці. 27 серпня обидві групи перед
містом Косовом, в селі Рожнів, об’єдналися і вирушили на Косів.
Час для відходу генералом Кравсом був вибраний вдало.
Польського війська в районі розміщення 5-ї Херсонської дивізії
(Городенка-Коломия) було мало, їх гарнізони на місцях були
слабкі, і тому похід галичан в Карпати ніхто не міг зупинити.
Крім того, Запасна бригада і 2-га стрілецька бригада, у
зв’язку з погіршенням становища на фронті 20 серпня, були
передислоковані подалі від фронту, ближче до Карпат (в околиці
Гвіздця). Сірожупанній дивізії було наказано обеззброїти
галичан 5-ї Херсонської дивізії, але їх там вже не застали, а щоб
наздогнати не було достатньої кількості кінноти.
Гарнізон Косова в складі одного батальйону піхоти,
підрозділу жандармерії і прикордонників псробував зупинити
419
і роззброїти колону, але галичани в короткому бою здобули
місто і захопили полонених (яких відпустили лише на
чехословацькому кордоні) [4, с. 89]. З Косова група вирушила
до Яворова, де й провела ніч. 28-го серпня галицька частина
прибула до великого села Жаб’є (тепер селище міського типу,
районний центр Верховина Івано-Франківської області).
29 серпня колона попрямувала на Ворохту, щоб зайняти
залізницю і вигідний гірський перевал, що веде на Закарпаття
до Ясіня. Але поляки випередили, підірвали всі мости, а
перевал осідлали одним батальйоном піхоти, двома батареями
і двома бронепоїздами. Тому галицька частина змушена була
вертатися назад в Жаб’є, а звідти в напрямі Чорногори, і
зупинилися на ніч в с. Зелене.
Вранці зо-го серпня колона вирушила до с. Шибенного, за
яким здійснили надзвичайно тяжкий підйом на гору Стіг, який
тривав до пізньої ночі. Військо провело ніч на полонині [3, с.
591-593]. Перед виходом нагору, військове майно було розділене
між вояками та місцевими гуцулами, гармати знищено, зламані
вози спалено, кращі віддали гуцулам, як і коней. 31 серпня
частина війська здійснила спуск з гори на Закарпаття. Делегації,
яку очолював полковник А. Вольф, чехи заявили, що колона
вільно може вступити на територію ЧСР. До вечора добралися
до села Луги, де й здали зброю. Звідти частину, якій дали назву
„Бригада Кравса”, переведено з Закарпаття в м. Райхенберг (м.
Ліберці) в Судетах.
В історичній і навіть в мемуарній літературі часто іменують
генерала Кравса командиром 5-ї Херсонської дивізії. Це не
відповідає дійсності. Він ніколи не був на цій посаді. Він був
командувачем 3-го корпусуУкраїнської галицької армії (як стала
вона називатися після переходу до Добровольчої армії, а після
переходу до Червоної армії -командиром 3-ї бригади Червоної
української галицької армії (ЧУГА)), в яку переформували його
корпус.ІперехідвЧехословаччинупідкомандоюгенералаКравса
здійснила не вся 5-а Херсонська дивізія, а лише представники
окремих її частин, а саме: старшини і стрільці штабу дивізії - 26
чол.; з комісії постачання - 24 чол.; 1-ї стрілецької бригади - 36
420
чол.; 2-ї стрілецької бригади - 15 чол.; гарматної бригади - 42
чол.; 2-го кінного полку - 35 чол.; Запасної бригади - 131 чол.
Всього 309 чоловік [іб. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр. 477. -Арк. 54-
59]. їх озброєння і оснащення було: 2 гармати, 28 кулеметів,
560 гвинтівок, 43 револьвери, 109 шабель, 412 коней, 87 возів, 9
кухонь, набої та ін. [Там само. - Арк.бо].
Після відходу групи Кравса, одразу ж була створена
Військова слідча комісія по даній справі в 5-й Херсонській
дивізії і вже 30 вересня 1920 p., через місяць після відходу
групи, була прийнята її постанова. У ній відзначається, що
на запит полковника Долуда (командира дивізії), чи можуть
бути використані генерал Кравс, полковник Вольф і майор
Льонер в українській армії, була дана відповідь, що згідно з
вказівкою Головного отамана, ці старшини не можуть бути
прийняті в українську армію, але необхідно з ними повестися
по-„джентльменськи”. Ось таке ставлення було Головного
отамана С. Петлюри до старших офіцерів і генерала, які з самого
початку визвольної боротьби віддано воювали за українську
державність впродовж 2-х років.
Постанова Військової слідчої комісії, в основному,
відображала об’єктивну реальність. Так, в ній було правильно
вказано причини відходу військових-галичан за кордон. Це,
передусім, протест проти союзу Головного отамана з поляками,
незадоволення зовнішньою політикою Уряду УНР, недовіра
до старшин-галичан і заміна їх вихідцями із Східної України;
протест проти інтернування поляками вояків 2-ї і 3-ї бригад
ЧУТА, які перейшли на бік Армії УНР і польського війська, і
за яких не заступився С. Петлюра [16. - Ф. 1075. - Оп. 2. - Спр.
477. - Арк. 51]. У матеріалах розслідування є й свідчення
начальника контррозвідки штабу 5-Херсонської дивізії
хорунжого Юркевича про те, що він щезатри тижні, до 25 серпня,
доповідав командиру дивізії полковнику Долуду, що 2-й кінний
полк хоче перейти в гори..., а також доповідав про існування
таємного комітету в зимовій бригаді цієї дивізії, на чолі якого
стояли доктор І. Макух і генерал Кравс, і про те, що комітет мав
зв’язки з Є. Петрушевичем через кур’єрів...” [16. - Ф. 1075. -Оп.
421
2. - Спр. 477. -Арк. 46 зв]. Слідча комісія постановила всіх
зазначених осіб „притягнути до відповідальності як винних”.
Окремі військові називали вчинок А. Кравса зрадою.
Оцінюючи дії генерала А. Кравса щодо виведення частини
старшин і стрільців колишньої УГА, треба визнати, що в тих
умовах, які склалися, це був єдиний вихід для них. Бо УГА
(перейменованої більшовиками в ЧУТА) вже не було. Ті, що
перейшли на бік поляків в кінці квітня 1920 p., були інтерновані
поляками в табори. А ті (і-ша бригада ЧУГА), які не встигли
перейти і залишилися в Червоній армії, більшовиками були
заарештовані і вивезені в табори углиб Росії, де практично
всіх їх знищили. „Бригада Кравса” і сам генерал перебували у
чеських таборах інтернованих до їх ліквідації в 1923 році.
Більшовицька партія не залишала в спокої галицьких вояків
і в таборі інтернованих в м. Ліберці. Так, вже 15 листопада 1920
р. агенти комуністичної організації інтернованої української
бригади в таборі у Німецькім Яблоннім сотник Осип Думін
(майбутній керівник розвідки Української військової
організації - УВО, попередниці ОУН) і Осип Трубер в листопаді
1920 р. доповідали ЦК КП(б)У в Харкові про моральний стан,
політичні погляди інтернованих українських військ і про свою
комуністично-організаційну роботу серед них. Про групу Кравса
у їхній доповідній записано наступним чином: „Група Кравса
(біля 1200 чол.) повністю реакційна і прийнято з боку команди
всякі міри, щоби унеможливити до неї доступ „Габелівським
більшовикам” (назва „Габелівські” походить від німецької
назви табору Яблонне - „Габель”) [17. -Ф. і. -Оп. 20. - Спр.
172. - Арк. 86]. Тут йдеться про те, що в цей табір обмежували
доступ більшовицьким агентам.
Після звільнення з табору в 1923 p., Антін Кравс осів у Відні,
у родичів. Жив самотньо, надзвичайно скромно. Писав спогади,
підтримував стосунки з вояками УГА. Був членом Української
військової організації (УВО). Весною 1929 р. у Празі відбулася
конференція українських військових старшин, скликана за іні¬
ціативою Є. Коновальця. Серед делегатів було чотири українські
генерали - М. Омелянович-Павленко, М. Капустянський,
422
А. Кравс і В. Курманович. Першочерговим завданням
конференція вважала боротьбу з польським окупаційним
режимом на західноукраїнських землях. У січні був А. Кравс
серед почесних гостей Українського національного об’єднання
в Берліні. Навесні 1945 p., коли радянські війська вступили до
Відня, А. Кравс був важко хворий і майже не вставав. Незабаром
у його квартиру увірвалися офіцери „Смершу” (фронтова
контррозвідка „Смерть шпионам”) й провели кількагодинний
прискіпливий обшук. Врахувавши тяжкий стан хворого, його
залишили на свободі. Але це тільки прискорило його смерть,
яка наступила 13 листопада 1945 р. Поховали його у родинній
гробниці на цвинтарі Кальксбург під Віднем. Буковинець
Антін Кравс, напівнімець, напівукраїнець (по матері), будучи
довгі роки відірваним від місця народження, в апогеї свого
професійного військового злету, вірно служив українському
народові й вів активну боротьбу за українську державність в
період Української революції.
Завершуючи свої спогади, опубліковані в 1937 році, він
написав: „Українська Галицька Армія вже не існує. Її життя
було коротке, але славне. Вона залишила після себе традицію
і виховала нове покоління. Зерно, що вона його посіяла на
українській землі, зійшло і дало тисячократне жниво ген на
чорній українській землі”. Щедрим і високопрофесійним
сіячем славних традицій боротьби за українську справу був сам
генерал Антін Кравс, чим заслужив своє місце в історії і пам’ять
нащадків у незалежній Україні.
423
Джерела та література
1. Василик Ігор. Генерали й адмірали Збройних Сил України в 1917-
1920 pp. - Буенос-Айрес (Аргентина), 1993.
2. Деникин А. Очерки русской смутьі. - Берлин, 1926. - Т.5.
3. Д. М. Перехід групи Кравса до Чехо-Словаччини // Українська
Галицька Армія в 1918-1920 pp. Матеріали до історії.- Вінніпег
(Канада), 1958. - Т. і.
4. Думин О. 5-та Херсонська стрілецька дивізія та її перехід на
Закарпаття в серпні 1920 р. // За державність, 1938. - 36. 9.
5. За вільну Україну. - 2001. - 6-7 квітня.
6. Кравс Антін, генерал-поручник. Зав’язок і бої „Групи Хирів” //
Українська Галицька Армія в 1918-1920 pp. Матеріали до історії.-
Вінніпег (Канада), i960. - Т. II.
7. Кравс Антін. За українську справу. - Львів, 1937-
8. Литвин Микола. Українсько-польська війна 1918-1919 pp. - Львів:
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України,
1998.
9. Доценко Олександр. Літопис української революції. 1917-1922. -
Київ-Львів, 1923. - Т. II, Книга 4.
10. Льобковіц Вільгельм. Похід УГА на Київ в 1919 р. // Українська
Галицька Армія. - Вінніпег (Канада), i960. - Т. 2.
її. Мазепа Ісак. Україна в огні й бурі революції. 1917-1921. -Київ:
Темпора, 2003.
12. Омелянович-Павленко Михайло. Спогади українського
командарма. - Київ: Планета людей, 2002.
13. Українська Галицька Армія. - Вінніпег (Канада), 1958. - Т. і.
14. Українська Галицька Армія. - Вінніпег, i960. - Т. II.
15. Хробак Микола, сотникУГА. В ім’я історичної правди //Українська
Галицька Армія. - Т. II. - Вінніпег, i960.
16. Центральний державний архів вищих органів влади та управління
України (ЦДАВО України).
17. Центральний державний архів громадських об’єднань України
(ЦДАГО України).
18. Центральний історичний державний архів України у Львові.
19. Чайковський Андрій. Чорні рядки: Мої спомини за час від і
листопада 1918 до 13 травня 1919 р. - Львів: Вид-во Червона
калина, 1930.
20. Шанковський Лев. Українська армія в боротьбі за державність. -
Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1958.
424
Професор Василь Сімович на
службі українського народу
Учений-філолог, літературознавець, визначний пропа¬
гандист української мови Василь Сімович народився д березня
1880 р. в селі Гадинківцях Гусятинського повіту на Галицькому
Поділлі в сім’ї народного учителя. Але сталося так, що з юнацьких
років тісно пов’язав своє
життя з Буковиною.
Закінчивши гімназію
в Станіславові, він
продовжив навчання в
Чернівецькому універ¬
ситеті (1899-1904 pp.) й
уже в студентські роки
виявляє зрілий культурно-
національний український
світогляд.
Прибулі на Буковину
разом з В. Сімовичем гали¬
чани були здивовані тим,
що буковинські українці
в повсякденному житті
користувалися мовою чу¬
жинців, а рідну знали по-
Василь Сімович, ректор гано. Студенти-галичани
Українського Високого заповзялися енергійно
Педагогічного Інституту провадити освітньо-
в Празі в 1927-1930 pp. полі-тичну діяльність се-
425
ред українців. З приводу цього виникали суперечки, в яких
В. Сімович, завдяки своєму товариському такту і вмінню
підтримувати товариські стосунки, намагався не допустити
розбрату. Але молоді амбіційні члени студентського товариства
“Союз” не змогли дійти згоди, що призвело до розриву. В грудні
1900 р. частина студентів-галичан на чолі з Василем Сімовичем і
Платоном Лушпинським заснували своє товариство під назвою
“Молода Україна”1. Його члени, як зазначає В. Сімович, “чи
не вперше на Буковині” спопуляризували назву “українець”,
“Україна”. Загалом, як зазначає В. Сімович, “Молода Україна”
(1901-1902 pp.) була таки дуже рухлива і зродила дещо своєю
рухливістю й бунтарством серед нашого громадянства в
Чернівцях”2.
Саме це й непокоїло австрійську владу. Уряд кілька разів
відхиляв статут студентського товариства “Молода Україна”,
оскільки стверджував, що ніяких українців в Австрії немає, а
є етнічна група “рутени”, яка нічого спільного з українцями
Професори з родинами. Василь Сімович сидить у центрі з
дружиною.
426
підросійської України не має.
В. Сімович і П. Лушпинський заснували літературний
гурток, де читалися доповіді та відбувалися дискусії,
влаштовувалися поїздки на село до хат-читалень з просвітніми
рефератами. Поступово студентське товариство втягувалося
в загальноукраїнський національно-демократичний рух,
що викликало побоювання в місцевої влади політичного
сепаратизму. Свідченням цього є донесення комісара, який
був присутній на одному з перших вечорів, влаштованих
товариством “Молода Україна”. Він повідомляв, що “майже всі
бесідники (промовці), які щиро вітали засновників “Молодої
України”, наголошували про дух єдності всіх українців, яка
особливо в серцях української академічної молоді б’ється живим
пульсом”. Урядовець зробив висновок, що “майбутнє товариство
має за мету здобути незалежність українського народу, що воно
не визнає територіальних кордонів, які розділяють український
народ, що товариство стоїть на “всеукраїнських засадах”, коли
всі українці від Сяну до Кавказу і від Прип’яті до Чорного
моря вважаються одним нероздільним народом. Тим часом
діяльність товариства буде поширюватися на всіх українців - у
Буковині, в Галичині, в Україні і в Угорщині. Цей найновіший
український дух, - писав урядовець, - поза сумнівом вийшов
з молодорутенства. Молоді рутенці - це винахід галичан до
поборюваннярусофільськогоруху,якийзновуповставякреакція
проти утисків українців поляками. Цей молодорутенський рух,
який перейшов з Галичини на Буковину і якого уряд на початку
підтримував, дуже скоро розрісся, однак переріс свою початкову
мету і набрав небезпечного напрямку”3.
Якщо комісар у своєму донесенні перебільшував небезпеку
молодоукраїнців щодо “ліквідації австрійської монархії", то його
оцінка того, що товариство стоїть на “всеукраїнських засадах”,
була близька до істини. Принаймні це однозначно стосувалося
В. Сімовича. Будучи лише на 2-му курсі філософсько-
філологічного факультету, він встановив тісний зв’язок із
представниками Наддніпрянської України, ставши фактично
технічним редактором друкованих органів Революційної
427
Української партії (РУП) “Гасло” (1902-1903 pp.) і “Селянин”
(1903 p.). Ось як пізніше розповів про це сам В. Сімович: “В
1901 р.4, якось у лютому, приїхав до Чернівців Муха-Антонович
(Дмитро Антонович, один із засновників РУП. - Б. П., Ю. Є.) із
готовим матеріалом до першого числа “Гасла”... Його післали
до Чернівців зі Львова, бо матеріял був такий, що його краще
було друкувати у Чернівцях. Я не міг підписувати за редактора,
бо не мав ще 24 роки, тому редактором став Л. Когут (д-р Лев
Когут, відомий буковинський діяч, журналіст, адвокат. - Б. П.,
Ю. Є.), який дуже радо на це погодився. Перше число березневе
друкувалося в “Руській Раді” (друкарня товариства “Руська
Рада”. - Б. П., Ю. Є.), але ж після його конфіскати, місцеві
патріоти викинули “Гасло” з друкарні й ми мусіли податися
до нової друкарні “Австрія”. Увесь матеріял нам присилали, я
був тільки технічним редактором. Як чого недоставало до 8-ї
сторінки, тоя доповнював коротенькими вістками із робітничого
руху в світі й українського життя... Увесь матеріял йшов через
мої руки, на мою адресу, так само і гроші; все платив я сам і
поквітування одержував (передавав пізніше Мусі). На вказані
адреси я висилав рекомендованою посилкою кожне число
“Гасла” на Україну, решта йшла транспортом через Добринівці
(в нас на Буковині, в Галичині іншим шляхом)”5. Водночас
В. Сімович повідомляє, що він мав “ключ до шифрованих
листів і сам точками в “Гаслі” давав знати, що й як”. В інших
спогадах він пише, що “від весни 1902 р. Чернівці зробилися
осередком видавничої діяльності РУП”6. На Приватній вулиці,
4, на Монастирських (дім Данилевича, де жив Л. Когут) була
адміністрація видань РУП - один центр, а на вул. Мецгера,
буд.ю, в кімнаті В. Сімовича - другий. Тут була редакція7. У
його кімнаті “довгий час проживали видавці й редактори, тут
відбували свої наради, тут укладали у валізку пачки “Гасла”,
“Селянина”, брошури РУП для перевозу їх на Україну через
Добринівці... Ми тоді, головно ті, що стояли близько до рупівців,
дихали здебільша духом РУП”8, - згадував В. Сімович.
Влітку 1902 р.Д. Антонович приїхав у Чернівці і сам редаїував
“Гасло”, а після його від’їзду В. Сімович “знову редагував... разом
428
із Л.Когутом 9, який теж був молодим двадцятичотирирічним
чоловіком. До речі, за одну із статей антиросійського змісту,
надруковану в “Гаслі”, Л.Когут був засуджений до 3-х місяців
ув’язнення.
Студентське товариство “Молода Україна” мало своє
видавництво, в якому основну редакційну роботу виконували
теж В. Сімович і Л. Когут. Крім брошур з політичної
пропагандистської літератури РУП, видавалися збірки
художньої української літератури. Так, була видана поетична
збірка лірики “Відгуки” Лесі Українки. Поетеса була дуже
задоволена редакційною роботою В. Сімовича. Видавництво
товари-ства опублікувало
також збірку новел
“Карби” М. Черемшини,
“Думи та пісні“ Т. Галіпа,
українською мовою
“Ревізор” М. Г оголя, “Серце”
A. Крушельницького та ін.
Однією з перших
наддніпрянців побувала в
Чернівцях Леся Українка.
22 травня 1901 р. члени
студентського товариства
“Молода Україна” на чолі з
B. Сімовичем влаштували в
Народному домі на її честь
вечірку. З того часу, як
свідчить він сам, цілих два
роки листувався з поетесою,
„будучи ще студентом II-
III курсів Чернівецького
університету”10. Але
листування зник під час
Першої світової війни.
Перед наступом російських
військ на Чернівці, В.
В. Сімович - референті “Спілки
визволення України” і голова
“Просвітнього відділу” в
Раиїтатському таборі (1918 р.)
429
Сімович закопав листи й невеликий архів Революційної
Української партії у квітнику біля своєї квартири, а коли в
листопаді 1914 р. повернувся на кілька днів, їх уже не було.
У вересні 1903 р. В. Сімович був обраний деле-гатом від
студентської молоді до Полтави на урочисте відкриття пам’ятника
І. П. Кот-ляревському. Тут відбулося востаннє його особисте спіл¬
кування з Лесею Українкою.
Відомий історик Мирон Кордуба згадував про ті чвси:
“Коли я в листопаді 1900 р. приїхав до Чернівців на посаду
вчителя в тамошній нижчій (пізніше II) гімназії, в гуртку
українських письменників університету стрінувся з Василем
Сімовичем. Саме під цю пору того невеличкого гуртка боротьба
між буко-винцями й галичанами, пра-вославними та уніатами,
автохтонами і зайдами. Вона зовсім не мала характеру
релігійно-віросповідного, лише була виявом різниць культурно-
націоналістичних світоглядів. Буковинська молодь, вихована
в чужомовних гімназіях, з дуже невеличким або ніяким
знанням рідної історії та літератури, захоплена буршівськими
традиціями німецького студентського життя, конвентами,
двобоями, вживала в розмовах між собою здебільшого чужої
мови, а рідною володіла слабко в слові, та ще слабше в письмі.
Все це вражало галичан, вихованих серед гострої національної
боротьби в пошанівку до рідної мови і рідних традицій,
та викликувало з їхнього боку протести, докори, деколи й
насмішки. Галицький елемент був меткіший, більш енергійний,
спрямовував діяльність студентства до освітньо-політичної
роботи між народом, захоплював у цій роботі та інших імпрезах
провід у свої руки, що вражало амбіцію буковинців, які бачили
себе відсуненими на бік у своїм власнім краю. Серед галичан -
“зайдів” Василь Сімович і Платон Лушпинський здобули собі
силою особистих прикмет передове становище. Незабаром
дійшло до цілковитого розриву: всі галичани виступили зі
студентського товариства “Союз” і заснували власне під назвою
“Молода Україна”.
Душею нового товариства був Василь Сімович. Він
заснував літературно-науковий гурток, де відбувалися відчити
430
та дискусії, влаштовував поїздки, на села, до читалень, з
просвітніми рефератами, навіть зорганізував видавництво
“Молодої України”, яке в p.p. 1903-1904 випустило серію
замітних книжок...”11.
Але згодом В. Сімович, вважаючи поділ студентського
гуртка на два ворожі табори небажаним і національно
шкідливим проявом, докладав усіх зусиль до їх порозуміння й
об’єднання. Це йому через кілька років удалося. На основі обох
цих товариств утворили нове спільне під назвою “Січ”.
Після закінчення навчання в університеті і складання
іспиту на звання вчителя, Василь Сімович з 1904 р. й до
Першої світової війни працював учителем української мови
в учительській семінарії м. Чернівців. Водночас там видавав
“Бібліотеку для молоді” та був співредактором всеукраїнського
часопису “Україна”. На посаді вчителя В. Сімович швидко
заслужив високий авторитет і велику популярність, любов і
пошану серед учнів.
Значну громадську роботу він проводив також за межами
семінарії. Так, в 1909-1911 pp. в Чернівцях діяв так званий
“селянський університет”, організований професором Степаном
Смаль-Стоцьким. Цілих три роки, в зимові місяці, коли
закінчувалися сільськогосподарські роботи в полі, до Чернівців
з’їжджалися 40-70 селян з різних кінців Буковини (жили й
харчувалися в одному місці), професори та вчителі вели з ними
заняття не лише з українознавства і загальних дисциплін,
але також і з практичних знань, потрібних для селянського
господарства. Впродовж 1,5-2 місяців селяни слухали лекції
з історії України та всесвітньої історії, фізичної географії,
історії української літератури, історії релігії, дізнавались
про державний устрій під Австро-Угорської України та ін.
Головним помічником проф. С. Смаль-Стоцького у цій справі
був В. Сімович, який не тільки сам читав лекції, але й часто
вечорами заходив до селян і проводив з ними бесіди на різні
теми12. Проводив й іншу культурно-освітню роботу: вечори
пам’яті Бориса Грінченка, Тараса Шевченка, виступав також як
режисер і актор.
431
Ще навчаючись в університеті й займаючись видавничою
справою, В. Сімович виявив нахил до мовознавчої науки. Він
був улюбленим учнем професора Степана Смаль-Стоцького, під
керівництвом якого у 1913 р. захищає дисертацію “Дієслово у
творах Йоаникія Галятовського”. Але його життя склалося так,
що він не став лише кабінетним ученим-мовознавцем. Крім
мовознавчої науки, він цілком віддається активній історико-
літературній, педагогічній, редакційній, видавничій, культурно-
освітній праці. І на кожній з цих ділянок залишає помітний
слід. І все це попри хворе серце, яке турбувало його з молодих
років і змушувало до періодичного лікування в санаторіях.
Перша світова війна перервала працю Василя Сімовича на
Буковині. Перед наступом російських військ він залишає край і
від’їжджає до Австрії. Уже в грудні 1914 р. Спілкою Визволення
України (СВУ) він був залучений до культурно-освітньої роботи
серед українських військовополонених російської армії. У цій
важливій і необхідній для українського суспільства роботі
брали участь, в основному, представники західноукраїнської
інтелігенції (Галичини й Буковини). Серед них такі відомі
вчені, письменники і громадські діячі як Степан і Роман
Смаль-Стоцькі (батько і син), Василь Сімович, Мирон Кордуба,
Богдан Лепкий, Петро Карманський, Іван Крип’якевич, Василь
Темницький, Володимир Старосольський, Зенон Кузеля, Осип
Безпалко, Остап Терлецький та ін.
Завдяки Спілці Визволення України вдалося домовитися з
австрійськими та німецькими урядами про виділення близько
200.000 військовополонених українців з російської армії в
окремі табори. Впродовж 1914-1917 pp. їх було переведено до
таборів Фрайштадт, Дуна-Сердагель, Йозефштадт - в Австро-
Угорщині та Раштат, Весляр, Зальцведель і Ганновер-Мюнхен -
у Німеччині. Для організації проведення національної
культурно-освітньої роботи там були створені “Просвітні
відділи СВУ”.
Серед полонених українців більшість становили
малописьменні селяни, середній вік яких був 3°‘35 років. Вони
вважали себе “вірними защітніками царя і отєчєства”. Потрібно
432
було докласти чимало зусиль, щоб розбудити в них національну
свідомість. Це мали зробити “Просвітні відділи СВУ”. Але
на заваді стало те, що частина військовополонених вважала
завданням “Просвітнього відділу” лише надання допомоги в
отриманні елементарної освіти: неграмотних навчити читати і
писати, а для тих, хто вже це вмів, - підвищити освітній рівень.
Щодо лекцій чи бесід з історії України, української мови та
літератури (та ще й які читьалися представника-ми Галичини
та Буковини), то окремі полонені розглядали це як німецьку
чи австрійську інтригу. Були й такі, які сповідували ліві,
революційні ідеї і прагнули перетягнути військовополонених
на свій бік, щоб після повернення на Батьківщину мати їх
підтримку для своєї політичної роботи, подібної до діяльності
російськихбільшовиків.Абулийтакі,яківважализанеобхідність
збереження єдиної, неподільної російської держави, а щодо
України виявляли байдуже ставлення. Адже родом полонені
були з різних українських земель від Збруча до Кубані.
Започатковувати культосвітню роботу доводилося в
складній обстановці. Як пізніше згадував В. Сімович, “не
Професор В. Сімович під час лекції української мови в таборі
військовополонених
433
обходилося раз у раз без грубих лайок, нахабних виступів,
прокламацій проти таборових робітників. Бувало й таке, що до
викладацького бараку сипалося каміння”13.
Усе ж завдяки добре продуманому змісту просвітницької
роботи і значному життєвому й фаховому досвіду визначних
діячів, які добровільно пішли на працю з військовополоненими,
їм вдалося налагодити культурно-освітню роботу в цих
таборах.
В. Сімовичу, за розподілом СВУ, довелося працювати у
трьох таборах українських полонених: у Фрайштадті (грудень
1914 - жовтень 1916 pp.); Зальцведелі (жовтень 1916 - березень
1917 pp.); Раштаті (березень 1917 - грудень 1918 pp.).
Очоливши “Просвітній відділ СВУ” в таборі Фрайштадт,
Василь Сімович розгорнув активну напружену роботу з
організації освіти і культурного дозвілля полонених. Для зовсім
неписьменних були створені школи для навчання грамоти, для
інших були відкриті прикладні народні школи, де вивчали
українську мову та літературу, німецьку мову, історію України і
всесвітню історію, географію України і всього світу, арифметику,
геометрію, ботаніку, зоологію, фізику, співи, гімнастику.
Для більш грамотних були створені народні університети,
де викладали українську літературу і мову, історію і географію
України, суспільно-правові науки, природознавство і гігієну,
теорію музики і співу, теорію драматичної гри і сценічної
справи, українське мистецтво, малярство і малюнок, земельне
господарство, земельну справу і кооперацію, садівництво,
бджільництво.
Окрему групу становили ті, хто мав середню освіту. Для
них були організовані учительські курси з метою підготовки
учителів для шкіл за місцем проживання після повернення їх
в Україну. В. Сімович викладав українську мову та літературу,
історію української літератури, історію України, німецьку мову.
Водночас ним була проведена велика робота з організації
культурного дозвілля полонених. Про це залишив свої
свідчення колишній полонений фрайштадтського табору,
підполковник Василь Прохода (з 1945 р. багатолітній в’язень
434
сталінських таборів), який зазначає, що в цьому таборі були
організовані: “Видавниче товариство ім. І. Франка, товариство
“Просвіта” ім. М. Драгоманова, Драматичне товариство ім. І.
Котляревського, Співоче товариство ім. М. Лисенка, кооператив
“Власна поміч” (спілкова чайня), фотографічне товариство
“Світло”, Український хор ім. В. Вербицького, “Літературні
вечорниці”, “Етнографічний іурток”14. В липні 1916 р. було
утворене товариство “Січ” ім. гетьмана П. Дорошенка, метою
якого було підготувати національносвідомі кадри інструкторів-
“січовиків”, які після закінчення війни й повернення в Україну
змогли б там закласти подібні товариства, в яких дали б змогу
організуватися українській молоді для виховання борців за
українську державність.
У таборі було організовано видання тижневої газети
“Розвага”, в якій В. Сімович спочатку виступав як автор,
редактор і коректор. Як відзначає один з дописувачів,
спочатку “було й таке, що самі члени Редакційної секції мусіли
нишпорити всюди по бараках, вишукувати дописувачів -
особливо в цьому відзначався д-р Василь Сімович, що кожному
радив “пробувати свого пера”15. Згодом справа з дописувачами
налагодилась і газета стала розповсюджуватися не тільки
серед полонених табору, айв цілій Австрії через робітничі
команди полонених (яких було бооо). Як зазначалося в
одному з номерів, “газета мала на меті протягом всього часу
підготовити нових борців за Вільну Україну”16. У ній часто
друкувалися статті з національнопатріотичної тематики
(національний гімн, відозви).
Крім газети, “Вид авниче товариство” табору друкувало десятки
брошур, книг, серед яких були “Ілюстрована історія України” М.
М. Аркаса, повний “Кобзар” Т. Г. Шевченка. СВУ видав пам’яткову
книжку “Календар на 1917 рік”, до якої В. Сімович написав статті
“Шевченків заповіт і 1914 рік” та “Короткий огляд української
літератури”, видрукували там твори класиків української
літератури: Тараса Шевченка “Гетьмани, гетьмани, як би то Ви
встали”; Богдана Лепкого “Т. Шевченко. Заповіт”; Олександра
Олеся “Яка краса: відродження країни”; Івана Франка “Встане
435
Україна”, “Не пора”; Лесі Українки “На роковини Шевченка”;
Михайла Старицького “На прю”; Бориса Грінченка “Наш прапор”;
Сидора Воробкевича “Рідна мова” та ін.17
У таборових виданнях В. Сімович публікує статті: “Наш герб
і наш національний прапор”, “Націоналізація нашого життя”,
популярні брошури: “Рідне письменство. Що кожний українець
повинне прочитати з рідного письменства”; Коротка українська
правопись з додатком “Дещо з української граматики”, під
якими підписувався псевдонімом Василь Верниволя.
Крім навчально-педагогічної, видавничої і редакторської
роботи, В. Сімович до ювілейних свят на честь Т. Шевченка, І.
Франка та ін. видатних діячів організовує вистави, в яких і сам
виступає як режисер і актор; організовує різні вечори, на яких
виступає з рефератами на політичні теми, з історії України і
української літератури та ін. У передмові до своєї “Граматики
Полонені в гостяху професора Василя Сімовича, табір
Фрайиїтадт (Австрія) 1917-1918pp.
436
української мови” він писав: “Моя думка.така, що краще хай
завалиться вся науковість правопису, коли він має спиняти
грамотність межи народом” і далі: “Не такі часи, щоб можна
собі сісти спокійно, обкластися з усіх боків матеріалами та
списувати з них книжку”18.
Наполеглива праця В. Сімовича і його колег з “Просвітнього
відділу” табору дала свої позитивні результати. Через чверть
століття, згадуючи про ті дні, про зміну психології полонених
у ставленні до нього і його колег, В. Сімович відзначив, що
“... якимсь теплим вітром віяло від людей, що тоді ще вовком
дивилися на нас, уважаючи нас не за братів, а за платних
австрійських агентів”19.
Високу оцінку В. Сімовичу через десятиліття дав колишній
полонений табору Фрайштадт О.Кобець: “Доктор і професор-
філолог Василь С. “Дядько Василь”. Прекрасної, лагідної вдачі,
працьовита, вперта в роботі людина. Це він, прощаючись з
усім табором, - саме, коли мене привезли до Фрайштадта, -
... довго вмовляє своїх учнів ніколи й ні за яких обставин у
житті не цуратися й найчорнішої роботи для великої справи -
культурного відродження українського народу. Мабуть, його
прощальна лекція не самому тільки мені запала глибоко в мозок
на все життя”20.
Велику людяність, чуйність, уважність В. Сімовича до друзів
і колег відзначив також відомий вчений-мовознавець Юрій
Шевельов, згадуючи про нього як про “такого милого і простого
Василя Івановича, якого поза очі часто з особливою ніжністю
звали “дядя Вася” люди близькі йому, а таких було дуже багато.
Такий близький, такий рідний, такий безмежно свій, такий
простий, невимушеної розумно говіркий, завжди бадьорий і
дотепний, такий уважний до всіх, до маленьких і великих болів
і радостей, страждань і передчуттів мало не кожного. Ми йшли
до нього з усім”21.
Про добре налагоджену культурно-освітню роботу В.
Сімовича у таборі полонених Фрайштадті залишив відіук
історик Мирон Кордуба. На початку 1916 р. СВУ покликало
його до такої самої роботи у таборі полонених у Німеччині
437
“Зальцведель”. По дорозі до нього М. Кордуба вирішив заїхати у
Фрайштадт, щоб ознайомитися з методами й умовами праці, яку
йому треба було виконувати у Зальцведелі. М. Кордуба пише:
“Тут я перебував кілька днів і мушу заявити, що цей побут був
для мене знаменитим вишколом. Я побачив гарно організовану
просвітню роботу, підприємства та установи, ведені самими
полоненими, вміло налагоджений аматорський театр, різні
майстерні домашнього вжитку, друкарню, в якій друкувалася
таборова газета “Розвага” і т. п., а за всім цим доглядало
невсипуще око і всім кермувала вміла рука Василя Сімовича.
Особливо кидалося у вічі приязна товариська поведінка
провідника з полоненими, його дбайливість про заспокоєння
їхніх потреб та бажань, навіть про їхні особисті справи. Тому
полонені ставилися до нього з довір-’ям та прихильністю, майже
як до рідного брата, і називали його “дядьком Василем”22.
Незабаром СВУ перевела В. Сімовича на таку саму роботу
до табору полонених Зальцведель (Німеччина), а з березня
1917 р. - в Раштат, де він пропрацював аж до грудня 1918
р. Тут умови для культурно-освітньої роботи були значно
складнішими, ніж у Фрайштадті, тому що в Раштаті панував
більш жорсткий контроль німців за полоненими. Проте і тут
діяли школа, театр, хор, оркестр, кустарні майстерні, була
заснована своя друкарня. В. Сімович знову редагує таборовий
часопис “Розсвіт” і сам пише статті до нього на різноманітні
теми. У цьому таборі він підготував і видав навчальний
посібник для полонених “Практична граматика української
мови”. Завдання було не з легких. Граматика призначалася для
полонених українців російської армії, які були родом з різних
географічних регіонів українських земель, різних соціальних
верств - селян, робітників, міщан. Треба було подати непросту
для них граматику в такій формі, щоб “зрозуміли цю гарну,
бо живу, науку”. Мало того, треба було показати слухачеві-
читачеві та переконати , що українська мова не менш гарна,
гнучка, багата та вишліфована, ніж російська літературна
мова. В. Сімович задумав подати норми і систему граматичної
науки про українську мову в формі розмови-гутірки. І це йому
438
Сімович серед персоналу друкарні і редакції “Розваги” в
таборі військовополонених у Фрайиїтадті (Австрія). Стоїть
крайній справа
вдалося тільки тому, що в його особі поєднувався науковець,
письмс нник, філолог-педагог і державник. Тоді ж він підготував
для пслонених книжечку “Рідне письменство”, а в 1919 р. -
книжку-порадник “Як стати по українськи грамотним”23.
9 лютого 1918 p., як відомо, був підписаний мирний
договір між Українською Народною Республікою (УНР) і
Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною.
Цю подію святкували і в таборах полонених. Так, у Фрайиїтадті
з нагоді підписання миру відбулися маніфестація і збори, на
яких виступили голова ради табору, за ним - з патріотичною
промовою його заступник проф. Ст. Смаль-Стоцький і доктор
В. Сімович. Останній прибув у Фрайштадт за дорученням СВУ.
Він звернув увагу на те, що Україна ще не зовсім звільнена від
ворогів і обов’язком присутніх, перед поверненням в Україну,
є - організуватися ще тут для оборони волі і долі українського
439
Культурні діячі в таборі Зальцведель 14. оі. 1917р. Зліва:
Д. Олянчин, М. Ципріянович, В. Сімович, Е. Гаркуша, Е. Ведмідк
Е. Турула, Т. Падалка.
народу, української держави. Після його промови хор просп^ав:
“Ой устанем, друзі разом!” і “Вже воскресла Україна”24.
З початку 1918 р. В. Сімовичу доводилося часто їздили і в
інші табори для виконання тієї чи іншої роботи. Справа в/тому,
що після підписання мирного договору в Бресті, австрійський
уряд на прохання Української Центральної Ради погодився на
обмін військовополоненими, щоб дати можливість українським
полоненим взяти участь у боротьбі проти більшовицького
війська радянської Росії. Разом з Романом Смаль-Стоцьким,
Зеноном Кузелею, Богданом Лепким, Василем Пачовським
Василь Сімович був залучений до роботи приймальної комісії,
яка займалася відбором сотень офіцерів для служби в українській
армії УНР25. Сталося те, що передбачав В. Сімович у своїй громові
у Фрайштадті з нагоди підписання мирного договору.
Позитивні плоди культурно-освітньої і патріотично-
виховної роботи серед полонених у таборі Фрайштадті проф.
Ст. Смаль-Стоцького, докторів В. Сімовича, М. Чайковського,
Й.Охримовича, Р. Демчевського, а також О. Безпалка, М.
Гаврилка, Є. Торула і М. Голубця та інших їхніх колег вш вилися
в тому, що саме цей табір став основним центром з формування
військових підрозділів і частин для армії УНР, який звернувся
“До всіх полонених українців” із закликом “зараз же негайно вже
тут, в полоні, творити полки, твердо єднатися, щоб повер іутися,
враз стати до помочі тим нашим братам, що вже здобули для нас
440
волю, землю і власну державу і тепер боронят наш народ проти
оскаженілих насильників”26. Сюдиприбувалиукраїнці-полонені
й з інших таборів. Тут, у Фрайштадті, формувався ешелон і
відправлявся до Володимира-Волинського, де формувалася і-
ша козацько-стрілецька дивізія (сірожупанників). На середину
червня в її складі нараховувалося понад бооо військових.
Для формування підрозділів і відправки ешелонів, у таборі
була створена Бойова управа в складі 3-х комісій: і. Вербункова
(Вербувальна); 2. Організаційнакомісія старшин; з. Організаційна
комісія козаків. Бойову управу і Вербувальну комісію очолював
проф. Ст. Смаль-Стоцький, який мав військове звання сотника
австрійської армії27. У військовій формі офіцера йому легше було
вирішувати ті чи інші питання з австрійськими чиновниками.
Але робота з залучення полонених українців для служби в армії
УНР не скрізь проходила гладко. В окремих таборах вона навіть
межувала з небезпекою для життя. Так, у таборі Дуна-Сердагель
(Австрія) шовіністично налаштовані російські полонені хотіли
вчинити самосуд над тими українськими полоненими, які
записалися виїхати в Україну й стати на захист Вітчизни. Ось як
цей факт було висвітлено в таборовій газеті “Розвага” у статті-
зверненні “Полоненим українського табору Дунасердагель”: “...
якесь нелюдське божевілля роз’ятрило дику многолюдно товпу,
вона ревла, кричала диким криком метала іскри злості, готова
кинутись лютим звіром, стерти з лиця землі тих беззахисних
людей, що стояли перед ними озброєні лише одним словом
правди, котрого не дали їм висловити. Це, правда, були їх вороги,
несвідомі темні сили, дика московська орда, нацькована тим
підлим п’яним елементом.
А де ж Ви були в той час сини сердешної України? Ви там були.
Ви піддавалися п’яній агітації наших ворогів, Ви розпалились
лютим гнівом, Ви самі злились з тим диким стадом і лютували,
божевільно називаючи себе українцями, готові були знищити їх.
Кого? Ваших же братів, що вийшли з самих низин народу, з-під
стріх убогих, Вам рідних хат...”28.
Провокаційні, брехливі чутки розпускали також полонені
євреї російської армії, родом з України. Записуватися у таборі до
441
українського війська вони відмовлялися “до вияснення обставин в
Україні”, а коли добровольці від’їжджали, то вони заявили, що теж
громадяни України і мають право їхати в Україну. Після того, як їх
не пустили у вагони, вони стали розповсюджувати чутки, що тих
вояків, які від’їхали, направили на “германський фронт”, або, що то
були “самі більшовики і вони перестрілялися в дорозі” і т. ін.29
Проте, незважаючи на всякі перепони, бажаючих полонених
служити в армії УНР було багато й вони вимагали від Бойової
управи швидше створити новий бойовий курінь. Голова Бойової
управи проф. С. Смаль-Стоцький роз’яснював нетерплячим,
просив запастися терпінням, запевняв, що і управа повідомить
їх про створення куреня.
Восени 1918 p., в період Української Держави гетьмана
П. Скоропадскього, “Спілка Визволення України” поступово
згортає свою роботу серед полонених. У жовтні до Німеччини
прибула Військово-санітарна комісія для організації
відправлення полонених додому, але не встигла розгорнути цю
роботу, бо в Україні прийшла до влади Директорія і прислала
свою Українську військово-санітарну місію. В. Сімовичу
запропонували очолити в ній культурно-освітній відділ, на що
він дав згоду і пропрацював на цій посаді до 5 березня 1920 р.
Головне завдання місії полягало у відправленні полонених
на Батьківщину, проте й культурно-освітня робота в таборах
не припинялась. Але її проведення ускладнилося тим, що
найбільш національно свідома частина полонених, передусім
старшини, вже від’їхали в українську армію. У тих вояків, що
залишилися, ставлення до українських справ було пасивне.
Крім того, контингент полонених був підданий залякуванню
Сибіром, дезінформації й антиукраїнській окупації з боку
російських шовіністів.
Незважаючи на це, В. Сімович усе ж зумів налагодити
культурно-освітню роботу серед полонених таборів Німеччини,
де було створено “Українські громади” (всіх 25), при них
продовжували діяти школи, гуртки, театри і видавалися газети
(“Вільне слово” і “Селянин” у Зальцведелі; “Громадська думка”
у Веслярі; “Розсвіт” у Раштаті)30. В. Сімович організував видання
442
й сам редагував газету “Шлях”, яка виходила двічі на тиждень, а
при редакції створив бібліотеку “Шляху”.
Основним осередком культурно-освітнього відділу місії
стала “Українська громада”, заснована в жовтні 1919 р. в
Берліні, де проживав В. Сімович. До березня 1920 р. Українська
військово-санітарна місія основну свою роботу виконала, після
чого була ліквідована.
Щоб вижити, В. Сімович влаштовується в “Українській
накладні”, яка була евакуйована з Києва. В ній він змушений
виконувати примітивну для його фахового рівня роботу:
коректуру і редагування різних українських видань, це забирало
багато часу, не залишаючи його для науки. Проте і в цей час він
не полишає громадської роботи: виступає з рефератами перед
українською громадою на такі теми, як “Буковина і її сучасне
становище”, “Творчість Ольги Кобилянської”, “Літературна
діяльність Б. Лепкого” та ін., а також читає лекції з української
мови на курсах українознавства для українських студентів.
Улітку 1921 р. В. Сімович мав намір повернутися на
Буковину надовго. Але по приїзді до Чернівців йому було
відмовлено у влаштуванні на попередньому місці роботи (на
посаді професора учительської семінарії, з якої він юридично
не звільнявся). Було також відмовлено й у влаштуванні в будь-
якому іншому місці (передусім, в університеті). Він змушений
повернутися до Німеччини.
У 1923 р. українські вчені, громадські і культурні діячі,
які роживали у Празі, при матеріальній допомозі уряду
Чехо-словаччини засновують Педагогічний інститут ім. М.
Драгоманова для навчання молоді української еміграції.
Професорська рада інституту запрошує В. Сімовича на посаду
професора української мови. В жовтні 1923 р. він очолює
кафедру української мови, а в 1925 р. обирається проректором
інституту. В 1926-1930 і в 1933 роках - стає його ректором.
У цей період в інституті працювало сузір’я видатних
українських вчених, фахівців високого класу, серед них: Агенор
Артимович (проф. мовознавства, буковинець), Леонід Біл ецький
(проф. історіїукраїнської літератури), Іван Г орбачевський (проф.
443
Сенат Українського Високого Педагогічного Інституту в Празі
1926-27pp. Сидять зліва: І. Кабачків (декан), В. Сімович (ректор)
хімії), Дмитро Дорошенко (проф. історії), Степан Рудницький
(проф. географії), Софія Русова (проф. педагогіки), Володимир
Січинський (проф. мистецтва), Максим Славінський (проф.
історії західноєвропейської літератури), Дмитро Чижевський
(проф. філософії) та ін. Всі вони брали активну участь у боротьбі
за українську державність у 1917-1920 pp. .
У 1923-1933 роках Василь Сімович веде надзвичайно
напружену, інтенсивну творчу, навчально-педагогічну і
громадську роботу. В Педагогічному інституті він читає лекції
з української мови, вступу до української мови, історичної
граматики, діалектології, порівняльної граматики слов’янських
мов, методики мови, вступу до мовознавства, староболгарської
мови, веде семінари з української мови і української та
слов’янської філології. Крім того, в 1923-1930 pp. він працює
лектором у Високій торговельній школі в Празі, а в березні
1933 Р-- обраний професором української мови Празького
університету, що свідчить про високий міжнародний авторитет
444
ученого. З 1928 р. він їздить читати лекції з українознавства
в Подебради, де діяли Українська Господарська Академія і
Український Технічний Господарський Інститут.
Водночас у Празі В. Сімович бере активну участь у роботі
багатьох українських товариств (Історико-філологічного,
Педагогічного, Товариства прихильників книги, Музею
визвольної боротьби та ін.).
Робота В. Сімовича в Педінституті ім. М. Драгоманова
була найбільш творчою в його житті. Саме в Празі він здобув
авторитет ерудованого мовознавця. Він здійснює редагування
статей до “Української загальної енциклопедії”, Наукових праць
педінституту, місячника “Нова Україна”, виступає з доповідями.
В 1927 р. на запрошення Наркомату освіти УСРР брав участь у
роботі правописної конференції у Харкові, де познайомився з
відомими українськими вченими А. Кримським, Є. Тимченком,
В. Ганцовим, М. Грінченко та ін.
Але в 1933 P- життя В. Сімовича знову круто змінюється.
Уряд Чехословаччини припиняє фінансування педінституту і
той перестає існувати. В пошуках працевлаштування, у червні
В. Сімович проходить за конкурсом на посаду редактора
видань львівського товариства “Просвіта”, редагуватиме також
науково-популярний місячник “Життя і знання”, а згодом і
“Записки НТШ”. Водночас друкує низку статей у періодичних
виданнях.
У 1939 Р-> з приходом радянської влади на Західну Україну,
“Просвіта” і “Наукове товариство ім. Т. Шевченка” були закриті.
В. Сімович влаштувався на роботу у ветеринарному інституті, а в
середині листопада 1939 р. був зарахований на посаду професора
кафедри української мови Львівського університету, через місяць
став її завідувачем. У квітні 1940 р. він призначений деканом
філологічного факультету. Водночас, на початку лютого 1940 Р-,
В. Сімович був зарахований за сумісництвом на посаду старшого
наукового співробітника новоствореного Львівського філіалу
Інституту мовознавства Академії наук УРСР.
При переатестації кадрів, із встановленням радянської
влади, В. Сімовичу, завдяки академіку Агатангелу Кримському,
445
який дав йому позитивну характеристику як фахівцю, було
поновлено науковий ступінь доктора наук і вчене звання
професора.
У часи окупації, коли 30 червня 1941 р. у Львові
представниками ОУН(б) було проголошено “Державне
правління”31, В. Сімовичу запропонували зайняти посаду
“керівника ресорту культури й освіти” в цьому правлінні, але він
заявив, що це призначення не приймає, тобто відмовився32.
Під час німецької окупації Галичина була прилучена до
Генеральної Губернії33. Окупаційна влада обіцяла не втручатись
у діяльність університету, сенат якого обрав ректором проф. В.
Сімовича, а голова львівської міської управи Ю. Полянський
затвердив його на цій посаді. В. Сімович, Ю. Полянський та
І. Крип’якевич доклали багато зусиль, щоб зберегти майно
університету, допомогти вченим'з Наддніпрянщини. Однак
владувуніверситетінаприкінці серпня 1941р. перебравреферент
науки в Генеральній Губернії і його незабаром закрили34. В його
приміщенні окупаційна влада розмістила гестапо.
У період Другої світової війни, перебуваючи на території
так званої Генеральної Губернії, В. Сімович в міру можливостей
продовжував працювати у сфері мовознавства в теоретичному
і практичному напрямках. Писав статті до різних видань,
редагував статті інших авторів.
Стан українського культурного життя на етнічних
українських землях викликав нагальну потребу, насамперед,
у шкільних підручниках для численних новозаснованих
українських шкіл, а також у книжках, часописах та журналах
для широкого читацького загалу.
З ініціативи проф. В. Кубійовича в листопаді 1939 р. пред¬
ставниками Лемківщини, Посяння, Холмщини та Підляшшя
було створене видавниче товариство під назвою “Українське
видавництво” з центром у Кракові, а у грудні 1941 р. - його
філію у Львові. З її відкриттям В. Сімович займає посаду
редактора книжкового відділу, завданням якого була підготовка
підручників для середніх і вищих шкіл. Він енергійно взявся за
цю справу і завдяки його піклуванню та старанням в окупаційні
446
Президія урочистої академії до ю-ліття Українського
Педагогічного Інституту в Празі 1933 р. Зліва: проректор Л.
Білецький, ректор
В. Сімович і секретар Профес. Ради С. Радник
воєнні роки були перевидані книги визначних українських
вчених, в т. ч.: М. Грунського і П. Ковальова “Нариси з історії
української мови”, О. Ізюмова “Правописний словник” (заред. О.
Панейка); О. Курило “Уваги до сучасної української літературної
мови”; О. Синявського “Норми української літературної мови”;
С. Смеричинського “Нариси з української синтакси” та ін.
Виданням лише підручників для школи не обмежувалося
піклування В. Сімовича про майбутнє молоді. У студентському
двомісячнику “Студентський прапор” він опублікував цікаву
статтю “Звертаймо до класичного письменства”35.
Не відгороджувався В. Сімович і від громадсько-культурного
життя, беручи активну участь в організації вечорів пам’яті
визначних українських діячів культури та науки минулих літ
(Т. Г.Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки та ін.).
У тяжкі окупаційні роки він проявляє турботу про
продовження навчання української молоді. В умовах
447
припинення діяльності Львівського університету, В. Сімович,
очолюючи Науковий фонд при Українському Центральному
Комітеті36, організовує відрядження талановитих юнаків і
дівчат до вищих навчальних закладів Праги, Відня, Берліна.
Комісія переглянула попередні видання правопису (1940 і
1941 pp.) та узгодила за пропозицією В. Сімовича поправки та
доповнення до третього видання правопису, який на початку
1943 року вийшов в “Українському видавництві” (Краків-
Львів). На підставі рекомендаційної комісії, УЦК рекомендував
третю редакцію “Українського правопису” І. Зілинського як
обов’язкову і зобов’язав усі українські установи генеральної
Губернії, українські освітні товариства, українську пресу,
допоміжні комітети, українське громадянство дотримуватися
цього правопису37.
Головний відділ науки та навчання Генеральної Губернії
рекомендував для використання у школах з українською
мовою навчання Генеральної Губернії як єдиний дозволений
правопис38.
У ці роки В. Сімович часто виступає із багатоплановими
статтями в періодичній пресі, особливо в “Ділі”, “Наших
днях” і “Краківських вістях”. Так, у “Краківських вістях” ним
запропонована рубрика “Куток мови”, у якій він друкує статті
“Звертаємо до академічного правопису” (1942 р. - Ч. 6), “Театр
і культура мови” (1942 р. - Ч. 70). У цій же газеті в рубриці
“Наука - світогляд” вінустатті“Відгомінукраїнськогосвітогляду
княжої доби” ділиться своїми міркуваннями з приводу впливу
українського світогляду княжої доби на сучасну систему
світобачення (1942 р. - Ч. 18). Тут же виступає і як історик із
серією статей під назвою “Забуті”, повертаючи до життя імена
малознаних і забутих українських учених (1942 р. - Ч. 198-205).
У згаданих вище публікаціях він ніби накреслює силуети діячів
української науки, культури, письменників та ін. Зокрема,
згадує письменників Тимотея Борбуляка, Дмитра Йосифовича,
Михайла Петрушевича, Василя Ріленка (1942 р. - Ч. 191). Теплі,
щирі спогади присвячує річниці смерті засновника товариства
“Січ” Кирила Трильовського (і942 р. - Ч. 236). Коли читаєш
448
їх, стає соромно за нас сущих, бо ми мало приділяємо уваги
пам’яті тих, хто самовіддано служив українському народу і вже
відійшов, ставши поруч, сторінкою нашої історії.
Оглядаючи життєвий шлях Василя Івановича Сімовича,
цієї талановитої, працелюбної, енергійної людини, можна
дійти висновку, що в роки молодості він мріяв присвятити себе
мовознавчій науці й навчати правильної літературної мови,
залюбувати в лінгвістику молоде покоління. Насправді, він
зазнав щастя викладання лише в 1904-1914 pp., коли працював
у Чернівецькій учительській семінарії та в 1923"1933 РР* ~ в
період праці в Педагогічному інституті ім. М. Драгоманова.
Більше половини свого продуктивного життя, через
Члени і гості на засіданні Українського Історично-Філологічного
Товариства в Празі 1933 р. з нагоди ю-ліття Товариства.
Сидять 1-й ряд зліва члени: Ст. Смаль-Стоцький, Дм. Дорошенко,
Дм. Антонович, В. Щербаківський, В. Сімович; 2-й ряд зліва члени:
Ст. Сірополко, Аг. Артимович, Ф. Слюсаренко, А. Яковлів,
В. Садовський і С. Наріжний (стоїть); 3-й ряд зліва сидять члени:
П. Феденко і Олег Кандиба. За ними гості зліва: П. Зеленко,
Н. Ґеркен-Русова, Е. Вировий, М. Мухин, У Самчук, Н. М.
Дороиіенкова, К. М. Антоновичова, Ол. Наріжний, К. Топольський і
Із. Сімовичова
449
об’єктивні обставини (війна, окупація рідних земель), він
змушений був займатися ніби другорядним. Але коли
поглянути глибше, вся його невтомна праця була дуже корисна,
потрібна українському народові і, в кінцевому результаті
була, невід’ємною від його мрій, бо служила українській мові
і літературі, історії і культурі, і сам він вірно щодня служив
інтересам українського народу.
Напружена, багатогодинна, щоденна праця в умовах
окупаційного режиму, коли доводилося втілювати не тільки
творчі задуми, але й виконувати чорнову роботу заради
виживання, наслідки життєвих незгод попередніх еміграційних
століть, багатолітня хвороба серця надірвали його здоров’я і 13
березня 1944 року він раптово помирає від серцевого нападу.
Похований В. Сімович на Личаківс,ькому цвинтарі уЛьвові.
450
ЛІТЕРАТУРА
(Endnotes)
1 Кордуба М. Василь Сімович на Буковині // Краківські вісті. -
1944. - Ч. 62. - 22 березня.
2 Сімович В. Леся Українка на Буковині. Спомини //
Спогади про Лесю Українку. Вид. друге, доп. - К.: Дніпро, 197і- ~
с. 193.
3 Чернівецький університет. 1875-1995: Сторінки історії. -
Чернівці: Рута, 1995* ~ С. 32-33-
4 Тут ймовірно помилка, бо перше число “Гасла” вийшло в
березні не 1901 року, а 1902 року.
5 П.Ф.Сторінки з громадської діяльності Василя Сімовича //
Краківські вісті. - 1944- - Ч. 94. - 5 травня.
6 Там само.
7 Сімович В. Леся Українка... - С. 198; П. Ф. Сторінки з
громадської діяльності Василя Сімовича // Краківські вісті. - 1944. -
Ч. 94-- 5 травня.
8 Сімович В. Леся Українка... - С. 198.
9 П.Ф. Сторінки з громадської діяльності Василя Сімовича //
Краківські вісті. - 1944- - Ч.94. - 5 травня.
10 Сімович В. Леся Українка... - С. 187.
її Кордуба М .Василь Сімович на Буковині // Краківські вісті. -
1944. - Ч. 62. - 22 березня.
12 Там само.
13 Сімович В. Великдень у таборах полонених (Двадцять літ
тому) // Діло. - 1935. - Ч.ію.
14 Прохода В. Записки до історії сірих (сірожупанників) //За
державність. - 1929. - Зб.і. - С. 73.
15 Пархоменко К. Два роки видавничої діяльності в таборі //
Розвага. - 1917. - 4.22(77). - 27 травня.
116 Там само.
17 Розвага. - 1917. - Ч. 2.
18 Шевельов Ю. Василь Сімович як мовознавець //
Краківські вісті. - 1944- “ Ч.140. - 29 червня; Наші дні. -
1944- - Ч. 4-5.
19 Сімович В. Різдво в таборах полонених українців // Наші
дні. - 1943. - Ч. і.
20 Кобець О. Над безоднею. - Львів: Подина, 1933- ~ С. 217.
451
21 Шевельов Ю. Василь Сімович як мовознавець // Краківські
вісті. - 1944. - Ч. 140. - 29 червня; Наші дні. - 1944- _ Ч.140. - 29
червня.
22 Кордуба А. Василь Сімович на Буковині // Краківські вісті. -
1944. - Ч. 62. - 22 березня.
23 Свєнціцький Іл. Василь Сімович // Львівські вісті. -1944. - 25
березня.
24 Розвага. - 1918. - Ч. 6. - 10-16 лютого.
25 Кузеля 3. Богдан Лепкий // Золота липа. - Берлін: Українське
слово, 1924. - С. 80-81.
26 Розвага. - 1918. - Ч. 6. - 6-16 лютого.
2 7 Прохода В. Записки до історії сірих (сірожупанників) //За
державність. - 1929. - 36. і. - С. 77-78.
28 Розвага. - 1918. - Ч. 9. - 20 лютого-ю березня.
29 Там само.
30 Кузеля 3. З культурного життя. - Зальцведель: Вид-во тов-ва
ім. П. Куліша, 1918. - Ч. 5. - С. 18.
31 Щодо назви уряду проголошеної ОУН(б) 30 червня 1941
р. “Української Держави”, то існують різні варіанти його назви,
використовувані самими членам цього уряду, а саме: “Державне
правління”, “Крайове правління західних областей України” (в
оголошеннях по місту). Ярослав Стецько на офіційних документах
з його підписом іменувався “Голова правління”, хоч на печатці
була назва “Українська Держава” без означення назви уряду. А
посади в цьому правлінні зазначалися назвою керівники ресорту -
фінансів, судівництва, внутрішніх справ і т. ін. Див.: Паньківський
Кость. Від держави до комітету. - Нью-Йорк - Торонто, 1970. - С.
43-49*
32 Паньківський К. Від держави до комітету. Нью-Йорк -
Торонто, 1970. - С. 46-47; Шевельов Ю. Життя і праця Василя Сімовича
// Слово. - 1991. - Ч. 23.
33 Це своєрідне адміністративно-територіальне утворення,
утворене німецькою окупаційною владою на основі декларації
Гітлера від 12 жовтня 1939 p., до складу якого входила
центральна частина окупованої Польщі і західноукраїнських
земель: Галичини, Лемківщини, частини Посяння, Холмщини і
Підляшшя.
34 Добрянський О. До історії української науки під час
Другої світової війни // Український історик. - 1975. - Ч. 1-2. -
С. 38-45-
452
35 Антонюк Н. В. Українське культурне життя в “Генеральній
Губернії” (1939-1944 рр )« - Львів, 1997. - С. 145.
36 Український Центральний Комітет (УЦК) - єдина суспільно-
громадська установа 1939-1945 РР- Для українців у Генеральній
Губернії, визнана німецькою владою і нею контрольована, на
чолі якої стояв весь час проф. В. Кубійович (Див.: Енциклопедія
Українознавства. - Т. 9. - С. 3440)*
37 Антонюк Н. В. Вказ. праця. - С. 83.
38 Кубійович В. Постанови в справі українського правопису //
Львівські вісті. - 1943. - Ч. 17.
453
Директор департаменту ЗС УНР
і секретар сейму Карпатської
України Михайло Кочерган
Переглядаючи документи й матеріали в архівному фонді
міністерства закордонних справ Української Народної Респуб¬
ліки, автору кинулось у вічі буковинське прізвище: Кочерган
Михайло Степанович - директор департаменту Міністерства
закордонних справ Української Народної Республіки.
При ознайомленні з особовою анкетою виявилося, що він
дійсно родом з Буковини. Наро¬
дився іб вересня 1886 р. в с. Стеб-
ні Вижницького повіту (тепер
Путильський район Чернівецької
області) в родині заможного гос¬
подаря, який сільською громадою
неодноразово обирався головою
сільської управи. Родина була ве¬
ликою. Крім нього, було ще двоє
братів - Іван та Федір і троє сес¬
тер - Євдокія, Олена і Марія.
І Після сільської школи, Ми-
В хайло продовжував навчання
Ж ЛнРЯЯкШІІ У чернівецькій гімназії, яку за¬
кінчив в 1906 р. Далі продов-
Н жував навчання на правничо-
яНННнНИІ МУ Факультеті Чернівецького
ШШШВШШШ і Віденського університетів. В
1913 р. одержав ступінь доктора
права.
Михайло Кочерган в кінці
30-х років
454
Рано залишився вдівцем, оскількидружина померла ще
молодою, залишивши йому двоє дітей - Лідію (1914 р. н.) і Га-
мількара (1915 р. н.).
Ще будучи практикантом, М. Кочерган проходив практику
юриста по міністерству внутрішніх справ у Чернівцях.
З початком Першої світової війни, за даними його родичів,
деякий час працював учителем в рідному селі.
У вересні 1915 р. його іменовано повітовим комісаром при
управлінні Буковини, а в серпні 1916 р. був переведений на ро¬
боту в канцелярію Міністерства внутрішніх справ у Відні. У ве¬
ресні 1917 p. М. Кочергана відрядили до окупованих місцевос¬
тей Любліна як цивільного комісара при окупаційній владі.
25 травня 1918 р. він повертається на Буковину, де його
призначають управителем цісарського королівського староства
у Вашківцях.1
Після розпаду Австро-Угорської імперії, М. Кочерган у
Чернівцях бере активну участь в українському національному
русі. Це не було випадковістю. Ще навчаючись в університеті
він належав до таємного студентського товариства „Союз”, брав
участь в національно-політичному житті Буковини, в товарис¬
твах читалень та „Січей”. В період революційних подій був чле¬
ном Буковинської Національної Ради.
„При переобранні влади Крайовим Комітетом 6-7 листопада
новообрані провідники Буковини мали одночасно перебрати вла¬
ду в усіх установах і при тому мали бути присутні всі перебуваючі
в Чернівцях посли (на Буковині, Закарпатті і в Галичині депутатів
віденського парламенту і крайових сеймів називали послами. -
Б. П.) і визначені члени Крайового Комітету: А. Галицький, док¬
тор Кочерган, Гончарук, Федорович, Добрянський та інші...”2
Внаслідок окупації Буковини румунським військом, Михай¬
ло Кочерган від’їжджає до Станіславова, де тоді перебувала Ук¬
раїнська Національна Рада і Державний Секретаріат Західної
Області Української Народної Республіки (так стала називатися
ЗУНР після злуки з УНР 22 січня 1919 p.). З лютого 1919 р. він
стає радником при Державному Секретаріаті внутрішніх справ
ЗО УНР.
455
іо березня 1919 p. в Станіславові з колишніх членів Націо¬
нальної Ради (утвореної в Львові 18 жовтня 1918 р.) була утво¬
рена Буковинська Національна Рада, до президії якої увійшов
також Михайло Кочерган.3
Після відступу УГА за Збруч і окупації Галичини польським
військом, буковинці Михайло Кочерган, Осип Безпалко і галича¬
нин Антін Крушельницький були запрошені Директорією УНР
на роботу в Уряді УНР. і серпня М. Кочерган призначається рад¬
ником при міністрі закордонних справ УНР.4 А вже через міся¬
ць (і. 09.1919 р.) постановою Уряду УНР (з наступним наказом
Директорії від 8 жовтня 1919 р.) його призначають директором
департаменту чужоземних зносин МЗС УНР.5 8 липня 1920 р.
М. Кочерган призначений членом Ради міністра ЗС УНР.
Цей короткий перелік службових посад М. Кочергана свід¬
чить про його фахові знання, ерудицію і компетентність в дору-
Михайло Кочерган (справа) з Президентом Карпатської України
Августом Волошиним
456
ченій справі. Адже в той час в урядових установах молодої ук¬
раїнської держави юристи з вищою університетською освітою
(ще й із ступенем доктора права) були рідкістю (до речі, у мініс¬
терстві закордонних справ УНР з Буковини таких було троє.
Крім М. Кочергана, ще двоє братів Галіпів - Теодот і Артем).
До його міркувань і порад прислухалися. Його запрошували на
Державні Наради нарівні з міністрами. Так, в жовтні 1919 р. для
УНР склалася тяжка ситуація, крім більшовицької Червоної ар¬
мії, на українську державу повели наступ Добровольча армія
генерала А. Денікіна. Спільним у них було те, щоб не допустити
розпад Російської імперії і зберегти „єдину, неподільну Росію”.
В цей надзвичайно складний і гострий момент дуже важ¬
лива була консолідація національних сил. Головний Отаман
С. Петлюра, Директорія
УНР, „маючи вияснити
перед громадянством су¬
часну політичну ситуацію
і вислухати його думку”,
ухвалили скликати пер¬
шу Державну Нараду 26
жовтня 1919 р. в Кам’янці-
Подільському, де тоді пе¬
ребував Уряд УНР.
На Нараду були за¬
прошені Рада Народних
Міністрів, уряд Західної
Області УНР, представни¬
ки від політичних партій
та громадських організа¬
цій і з представники від
Буковинської Національ¬
ної Ради (Михайло Кочер¬
ган, Северин Іванович і
Володимир Сороневич).
Серед виступаючих, по¬
ряд з Головним Отаманом
Михайло Кочерган з дружиною
457
С. Петлюрою, диктатором ЗО УНР Євгеном Петрушевичем,
прем’єром І. Мазепою, міністрами В. Петрівим, А. Крушельни-
цьким і О. Безпалком, з промовою виступив також представник
Буковинської Національної Ради Михайло Кочерган. На цій На¬
раді була прийнята .Декларація до населення України”.6
Непрості стосунки в цей складний час були між буковин¬
цями і галичанами. Основною причиною були розходження
щодо ставлення до УНР. Буковинці наполягали на тому, щоб
об’єднати УГА з Армією УНР в одну армію на основі раніше ух¬
валеної резолюції, що „Буковина є частиною Великої України і
буковинський народ бажає без усяких застережень бути прилу¬
ченим до Великої України”.7
Галичани ж, передусім диктатор Є. Петрушевич, прагнув
зберег-ти УГА під своїм командуванням і щоб буковинський
курінь теж залишався у складі УГА. З приводу цього навіть
пригрозив заарештувати члена Буковинської Національної
Ради С. Івановича, як старшину Галицької Армії, коли той
піде до Армії УНР, за
дезертирство. Є. Пет¬
рушевич побажав осо¬
бисто переговорити з
представниками Буко¬
винської Національної
Ради М. Кочерганом,
С. Івановичем і В. Со-
роневичем. На зустрічі
він висловив побажан¬
ня, щоб буковинський
курінь (курінь Топу-
щака) влився до скла¬
ду Галицької Армії і
визнав її командуван¬
ня, а Буковинська На¬
ціональна Рада, щоб
заявила свою солідар¬
ність з Галицькою На¬
Михайло Кочерган (зліва) з
Августином Волошиним у Празі (у20-
х роках)
ціональною Радою і піддалася під її владу, як складова частина.
Президія Буковинської Національної Ради висловилася рішуче
проти цього.8
Пізніші кількаразові зустрічі представників сторін (буко¬
винців і галичан) теж не привели до спільної згоди.
Незабаром стало відомо, що 6 листопада 1919 р. між коман¬
дувачем УГА генералом М. Тарнавським і представниками Доб¬
ровольчої армії укладена угода про перехід УГА на бік денікінців
з умовою, що УГА не буде воювати проти Армії УНР. Про причи¬
ни й умови переходу УГА на бік Добровольчої армії тут розгляда¬
ти не будемо. Це окреме питання. Основна причина, звичайно,
була та, що більша частина бійців і старшин УГА захворіли на
тиф і знаходилися в тяжких умовах залізничних вагонів.
Після поразки у війні проти більшовицької Червоної армії
Росії і переходу урядових установ УНР за кордон, Михайло Кочер¬
ган при сприянні посла Миколи Василька влаштувався на постій¬
не місце проживання на Закарпатті в м. Ужгород. В адміністрації
та судочинстві Закарпаття він вибився на досить високе станови¬
ще в земській управі краю, маючи ранг надрадника.9
Особливо інтенсивну діяльність Михайло Кочерган проявив в
час існування автономної і незалежної Карпатської України. Як ві¬
домо, її жовтня 1938 р. Чехословаччина виконала, нарешті, умови
Сен-Жерменського договору (від іо. 09.1919 р.) про надання авто¬
номії Підкарпатській Русі (як тоді називали Карпатську Україну).
Гітлерівська Німеччина позитивно сприйняла цей акт, тому що
їй небажано було, щоб в Карпатській Україні зійшовся спільний
угорсько-польський кордон. Мабуть, через це в тогочасній ра¬
дянській періодичній пресі автономний уряд Карпатської України
називався „фашистським”, „реакційно-сепаратистським”.
Постало питання необхідності провести делімітацію
угорсько-чехословацького кордону. Для цього була створена
делімітаційна комісія, яку очолив член президії Першої Ук¬
раїнської Центральної Народної Ради Юлій Бращайко.
Найбільш значущим питанням на переговорах щодо делімі¬
тації кордону був рух залізничного транспорту. 30 листопада
секретарем для ведення переговорів про залізничне сполучен¬
459
ня підкарпатський автономний уряд призначив М. Кочергана.10
Але переговори по делімітації кордону йшли дуже повільно. А
незабаром угорці спровокували прикордонний конфлікт і в чер¬
говий раз перервали переговори, іб січня члени делімітаційної
комісії Ю. Бращайко і М. Кочерган повернулися до Хусту.
Переговори поновилися 26 січня 1939 p., але вони проводи¬
лися з великими перервами. Угорська сторона їх затягувала.
Карпато-український делегат до делімітаційної комісії М. Коче-
гран доповідав на початку березня Міністерству закордонних
справ Чехословаччини, що на основі розмов з державними дія¬
чами Угорщини і приватними особами він переконався у тому,
що Будапешт ніколи не відмовиться від претензій на Карпатсь¬
ку Україну та Східну Словаччину.11
Тим часом, 12 лютого 1939 р. в Карпатській Україні були прове¬
дені вибори до Першого Сейму Карпатської України. За Українське
Національне Об’єднання було віддано 92 % голосів усіх виборців.
15 березня відбулася перша сесія Сейму. Секретарем Сейму
було обрано надрадника доктора Михайла Кочергана. Г олова Ук¬
раїнської Національної Ради Августин Волошин відкрив засідан¬
ня Сейму і доручив секретареві Сейму надраднику М. Кочергану
ознайомити присутніх послів (депутатів, з програмою засідання
Сейму. Після цього на пропозицію А. Волошина секретар Сейму
М. Кочерган зачитав Оголошення Голови Виборчої Комісії про
результати виборів. Після цього, за дорученням А. Волошина,
М. Кочерган зачитав текст посольської (депутатської) присяги і
викликав кожного депутата до трибуни для складання присяги.
Після прийняття ними присяги, було прийнято Закон №і про
статус Карпатської України (додається до тексту статті).
На основі цього Закону було обрано першого президента
Карпатської України. Ним став визначний громадсько-політич¬
ний і культурно-освітній діяч Закарпаття Августин Волошин.
Секретар Сейму М. Кочерган читав текст президентської
присяги, а А. Волошин слідом за ним повторював кожне слово і
складав присягу перед Сеймом12.
З вищевикладеного бачимо, що М. Кочерган користувався
високим авторитетом, коли йому довірили таку важливу справу
460
як проведення присяги послів (депутатів), а також зачитування
тексту присяги президента.
Але на превеликий жаль, першим засіданням Сейму, про¬
голошенням незалежності Карпатської України й обранням її
президентом А. Волошина закінчилася історія цієї невеликої
української держави. Хортиська Угорщина в цей же день на¬
правила свої війська для окупації Закарпаття.
Про діяльність М. Кочергана в окупаційний період з іб бе¬
резня 1939 по травень 1945 pp., автору не пощастило знайти да¬
них. Відомо тільки, що він, як і Волошин, емігрував у Прагу.
В травні 1945 p., коли в Празі був заарештований А. Волошин
і вивезений у Москву, був заарештований також Михайло Кочер¬
ган. Всі матеріали слідчої справи стосовно них були вилучені із
обласного КДБ Закарпатської області і вивезені в Москву.
Його родина в с. Стебні Путильського району Чернівецької
області, в післявоєнний період, теж зазнала переслідувань. Один
з його братів, Федір Степанович Кочерган після допиту про брата,
був заареш-тований і відбув у сибірських таборах понад 8 років.
За свідченням племінниці Михайла Кочергана Олени Фе¬
дорівни Кочерган в 1956 чи 1957 році, коли зі сталінських та¬
борів почали звільняти в’язнів, до них в хату зайшов односе¬
лець, котрий більше іо-ти років відбув у концентраційних
таборах Комі АРСР і розповів, що навесні 1948 р. він випадко¬
во бачив в одному з таборів Михайла Степановича Кочергана.
Нібито один з важкохворих в’язнів похилого віку, коли почув
українську мову з гуцульським діалектом, то попросив їх підій¬
ти до нього і запитав, звідкіля вони. Коли ж односелець назвав
себе і сказав, що він з Буковини, з с. Стебні, то хворий в’язень
назвав своє прізвище, ім’я і побатькові й сказав, що він теж ро¬
дом із села Стебні. Цим в’язнем був Михайло Степанович Ко¬
черган. Він попросив, щоб ці молоді хлопці, коли вийдуть на
волю, передали рідним, що бачили його, бо сам він вже звідти
не вийде і не побачить ні рідних, ні Карпат, ні України.
Що з ним сталося далі, в’язню-односельцю не відомо, ос¬
кільки сам був переведений в інше місце.
Таким чином, вищевикладене відкриває нам ще одну
461
сторінку з історичного минулого нашої Батьківщини - відо¬
мості про одного з її патріотів, який був причетний до бороть¬
би за українську державність на Буковині, в Києві - у Всеук¬
раїнському масштабі - і в Карпатській Україні. Він заслуговує
на пам’ять своїх нащадків.
Додаток і
До Директори Української
Народної Республіки у Вінниці
Щоб запобігти всякій самоволі поодиноких осіб в справі буко¬
винських українців, а з другого боку слідити за подіями на Буковині
і зорганізувати одноцільну працю задля визволення української час¬
тини Буковини з під румунського ярма, заснували ми в Станіславові
„Буковинську Раду”, вона складається з буковинських членів „Ук¬
раїнська Рада”, і інших мужів довір’я.
Виконуючим органом „Буковинської Ради” є її президія і рефе¬
ренти, а іменно:
Голова Омелян Попович,
1-й заступник Осип Бурачинський,
2-й заступник Д-р Агенор Артемович,
Перший писар Ізидор Цурканович,
Другий писар Д-р Михайло Кочерган.
Референти:
В справах дипломатичних: Осип Безпалко,
військових: Ілько Попович,
запомог і фінансів: Д-р Микола Драгомерецький, пресових:
Юрій Сербинюк.
Подаючи отеє до відома Високої Директорії просимо повідо¬
мити про се всі підлеглі влади цивільні та військові з тим додат¬
ком, щоби у всіх справах, які дотикають Буковинських українців,
поступала виключно в порозумінню з „Буковинською Радою”.
Тому проситься уважати за легальних відпоручників „Буко¬
462
винської Ради” лише тих осіб, які можуть виказати се правиль¬
но виказкою сеї Ради з виразним зазначенням, в якій справі яв¬
ляється відпоручник.
Канцелярія „Буковинської Ради” знаходиться при вулиці
Вірменській ч. 7.
Омелян Попович, голова (Підпис)
Ізидор Цурканович, перший писар (Підпис)
Джерело: ЦДАВО України. - Фонд 1065. - Оп. і. - Спр.
6. - Арк. 18.
Примітка: Документ представлений мовою оригіналу
без зміни тексту і орфографії.
Додаток 2
Закон Ч. І.
Сойм Карпатської України ухвалив цей закон
§: і. Карпатська України є незалежна Держава.
§: 2. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.
§: 3. Карпатська Україна є республіка з призедентом, вибраним Сой-
мом Карпатської України, на чолі.
§: 4. Державна мова Карпатської України є Українська мова.
§: 5. Барва державного прапору Карпатської України є синя і жовта,
при чому барва синя є горішня, а жовта є долішня.
§: 6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній герб:
медвідь у лівім червонім півполі й чотири сині та три жовті смуги у
правому півполі, і ТРИЗУБ св.. Володимира Великого з хрестом на
середущому зубі. Переведення цього місця закону полишається окре¬
мому законові.
§: 7. Державний гімн Карпатської України є: “Ще не вмерла Украї¬
на...”.
§: 8. Цей закон обов’язує зараз од його прийняття.
В. Хусті, дня 15 березня 1939-
А. Штефан, власноручно Д-р Августин Волошин, власноручно Пред-
сідник Сойму К. У. Президент Карп.-Української Респ.
Августин Дутка, власноручно, Письмовод Сойму К. У.
Д-р Михайло Кочерган, власноручно, Секретар Сойму К. У.
463
Примітки
1. Центральний державний архів вищих органів влади та управ¬
ління України (ЦДАВОУ). - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 22.
2. Буковина. Її минуле і сучасне. - Париж, Філадельфія, Де¬
тройт. - 1956. - С. 311.
3. ЦДАВОУ - Ф. 1065. - Оп. і.- Спр. 6. - Арк. 18.
4. Там само. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 533. - Арк. 22.
5. Там само. - Ф. 1065. - Оп. і. - Спр. 16. - Арк. 83.
6. Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й
документи до історії Української революції. - Т. II. - Кн. 4. - 1917-
1922. - Київ-Львів, 1923- - С. 130; Мазепа І. Україна в огні й бурі
революції. - К.: Темпора, 2003. - С. 272.
7. Доценко О. Літопис Української революції. Матеріали й
документи до історії Української революції. - Т. II. - Кн. 4. - 1917-
1922. - Київ-Львів, 1923. - С. 316
8.Там само. - С. 316-317.
9. Наріжний С. Українська еміграція. - Ч. І. - Прага, 1942. - С. 334.
юБогів О., Задорожний В. Карпатська Україна (Підкарпатська
Русь) у між-народних відносинах (травень 1938 р. - березень 1939
p.). - Ужгород, 1999. - С. 37-39*
и.Там само. - С. 42-44*
і2Росоха С. Сойм Карпатської України (В ю-ліття проголошен¬
ня самостійності). - Львів: Меморіал, 1991. - С. 63-65, 70; Стерчо П.
Карпато-Українська держава. - Львів: За вільну Україну, 1994. - С.
135-136; Гренджа-Донський В. Щастя і горе Карпатської України:
Щоденник. Мої спогади - Ужгород: Вид-во Закарпаття, 2002. - С.
206-210, 217.
Додаток і
Документ
Буковинська Рада Ч. 2
Станіславів, дня ю марта 1919.
464
Буковинець Северин Іванович
на чолі спецслужби Державного
Центру УНР в еміграції
У листопаді 1920 року, під натиском білогвардійського вій¬
ська і Червоної армії Росії, знесилені частини Армії УНР зму¬
шені були перейти за кордон на територію Польщі (інша знач¬
на частина українських вояків на чолі з генералом Михайлом
Омеляновичем-Павленком пішла в рейд по тилам доброволь¬
чої і Червоної армій).
У Польщі наприкінці 1920 р. почав діяти Державний Центр
в еміграції, який представляв український народ в його бороть¬
бі за самостійну і незалежну державу. До його складу входив
Уряд УНР з відповідними міністерствами і відомствами.
В умовах еміграції, відповідно до нових завдань, були ре¬
формовані і спецслужби. Спецслужбою загальнодержавного
рівня став Департамент політичної інформації (ДПІ) у складі
Міністерства внутрішніх справ УНР, до компетенції якого були
віднесені „справи щодо боротьби з елементами та вчинками, які
направлені проти державності УНР, їх попередження, виявленні
і розслід” [5. - Ф. 1092. - Оп. 2. - Спр. 154. - Арк. 57-583B.]. Вико¬
нуючим обов’язки Департаменту політичної інформації був при¬
значений С. Іванович. Хто ж він і звідки?
Северин Діонізійович Іванович народився в 1881 р. на
Буковині. Середню школу закінчив у Чернівцях, військову
офіцерську - у Львові, після чого закінчив Чернівецький
університет! З 1908 по 1910 роки працював учителем в од¬
ній із шкіл м.Чернівці, а з 1910 по 1914 pp. служив в авс¬
трійському міністерстві хліборобства на посаді головного
референта.
4б5
З 1914 p. С. Іванович служить в австрійському війську. Піс¬
ля розпаду Австро-Угорської імперії він повертається у Чернівці
у званні поручника. На початку листопада 1918 р. Український
Крайовий Комітет Буковини вирішує утворити військовий загін
для захисту населення і території Буковини, на чолі якого 4 лис¬
топада було призначено поручника Северина Івановича. Коли
румунські війська вступили на територію Північної Буковини,
то він разом з чотарем Василем Орлецьким і Денисом Маєр-Ми-
хальським брав участь у переговорах з румунським генералом
Задіком. Але сили були нерівні і загін С. Івановича змушений
був відступити за Дністер на територію Галичини [2. - С. 878]. У
складі Української Галицької Армії він воює проти поляків.
Першого березня 1919 р. Державний Секретаріат Військових
Справ ЗУНР присвоює йому звання сотника [4. - С. 363]- Тоді ж у
Станіславі було утворено Буковинську Національну Раду, членом
якої став С. Іванович. Як показали подальші події, він брав активну
участь у її роботі. Так, в скрутний період для УНР Директорія УНР
в жовтні 1919 р. для з’ясування громадської думки ухвалила скли¬
кати Державну Нараду, на яку запросила Раду Народних Міністрів,
Уряд Західної Області УНР, представників від політичних партій
та громадських організацій і трьох представників від Буковинської
Національної Ради - С. Івановича, В. Сороневича і М. Кочергана.
Непрості політичні стосунки складалися між представни¬
ками Буковинської Національної Ради і диктатором ЗО УНР Є.
Петрушевичем. Особливо вони загострилися перед наближен¬
ням листопадової (1919 р.) катастрофи. В основі суперечностей
були різні погляди на боротьбу українського народу. Буковинці
дотримувалися ще раніше (з листопада 1918 р.) ухваленої ре¬
золюції, що австрійська частина української землі є частиною
Великої України і буковинський народ має бути прилученим до
неї. Вони вважали, що Галицька Армія повинна була злитися
з армією наддніпрянською. Буковинська Національна Рада за¬
кликала стрільців буковинського куреня (Топущака) залиша¬
тися й надалі в складі наддніпрянської армії.
Диктатор Є. Петрушевич висловлювався, навпаки, за те,
щоб буковинський курінь влився до складу Галицької Армії,
466
визнав її командування, а Буковинська Національна Рада, щоб
заявила про свою солідарність з Галицькою Національною Ра¬
дою і піддалася під її владу як складова частина. Буковинці вис¬
ловилися рішуче проти цього.
Щодо самого члена Буковинської Національної Ради сотни¬
ка С. Івановича, то Диктатор мав намір заарештувати його, як
старшину Галицької Армії, який дезертирував. З цього приводу
в міністерстві по галицьким справам відбулася зустріч-нарада
галичан і буковинців. Від імені буковинців виступив С. Івано¬
вич, який констатував брак доброї волі на нараді і брак почут¬
тя українського патріотизму і далі заявив: „Ми переконані, що
галицькі верхи нещиро відносяться до національної справи...”
[і. - С. 317-318]. На нараді-зустрічі ніякої згоди не досягли.
В Армії УНР сотник С. Іванович обіймав стройові і нестрой¬
ові посади, зокрема, у свій час був начальником контррозвіду-
вального відділу штабу 3-ї Залізної дивізії.
Очоливши Департамент політичної інформації, С. Івано¬
вич вирішив реформувати спецслужбу відповідно до потреб
її функціонування в умовах еміграції. У своїй доповіді мініст¬
ру внутрішніх справ 15 січня 1921 р. він чітко виклав своє ба¬
чення основних завдань і організаційних засад Департаменту
політичної інформації (ДПІ). Зокрема, він наголосив, що ДПІ
мусить бути такою організацією, яка могла б не тільки успішно
протидіяти підривним акціям ворогів української державності,
але і з повною силою готувати ґрунт для дальшої боротьби за
самостійність України, тим більше, що вся її територія захопле¬
на ворогом, а уряд і армія перебувають на чужій землі.
Ця організація, - підкреслював С. Іванович, - повинна пок¬
ривати агентурною мережею всю Україну без огляду на те, яка
там існує влада. Завдання цих агентур - підтримувати щільний
зв’язок між ДПІ й усіма його агентами на території України,
яких мало бути не менше двох у кожнім повіті, і котрі працю¬
вали й незалежно один від одного. З метою інформування й
контролю агентів на місцях, а також для зв’язку пропонувало¬
ся мати понад десяток кур’єрів [3. - С. 213; 5. - Ф. 1092. - Оп.
2. - Спр. 723. - Арк. 13].
467
Значна частина доповіді С. Івановича була приділена конк¬
ретним завданням, які, на його думку, мали вирішуватися за до¬
помогою агентури. „Політичні” агенти повинні виконувати такі
завдання: і.Стежити за діяльністю більшовицьких і всіх інших
ворожих українській державності угруповань та створювати нові
й підтримувати існуючі антибільшовицькі партійні організації,
повстанські загони і т. п. 2. Інформувати населення про діяльність
і наміри уряду УНР, підтримувати дух і настрій українців. 3. Вияв¬
ляти більшовицьких шпигунів і провокаторів та інших ворожих
українській державності осіб, стежити за тим, щоб такі особи не
були на державній службі. 4. Попереджати усілякі політичні зло¬
чини, боротися з політичними злочинцями. 5. Стежити за діяль¬
ністю політичних організацій і партій, впливових громадських
діячів, щоб знати їх наміри та настрій, а також ставлення до УНР.
Водночас С. Іванович рекомендує, щоб для практично¬
го здійснення цих завдань до співробітництва в Департаменті
політичної інформації залучати людей політично освічених,
патріотів; осіб, котрі б співпрацювали з Департаментом свідо¬
мо, не соромлячись і не за гроші виключно.
Таким чином, виконуючий обов’язки Департаменту полі¬
тичної інформації С. Іванович накреслив досить широкий
спектр діяльності ДПІ і ставив серйозні вимоги до його спів¬
робітників. Для впрова-дження в життя висловлених пропо¬
зицій 14 травня 1921 р. наказом по МВС створюється Комісія
по організації Департаиенту політичної інформації на чолі з С.
Івановичем. Нею було розроблено „Закон про встановлення в
складі Міністерства внутрішніх справ Департаменту політичної
інформації” [Там само].
Протягом червня 1921 р. Комісія розробила структуру ДПІ
і визначилася щодо компетенції його підрозділів. В складі ДПІ
мали бути загальний, внутрішній, закордонний, реєстрацій¬
ний, пресовий відділи і відділ зв’язку.
Отже, за безпосередньою участю Северина Івановича і під
його керівництвом, була розроблена структура ДПІ, визна¬
чені завдання, форми і методи роботи його співробітників в
період діяльності Державного Центру УНР в еміграції.
468
Джерела та література
1. Доценко О. Літопис української революції. Матеріали й доку¬
менти до історії Української революції. - Т. II. - Кн. 4. - Київ-Львів,
1923.
2. Квітковський Д., Бриндзан Т., Жуковський А. Буковина. Її
минуле і сучасне. - Париж-Філадельфія-Детройт: Зелена Буковина,
1996.
3. Сідак В. С. Національні спецслужби в період Української
революції 1917-1921 pp. - Київ: Альтернативи, 1998.
4. Українська Галицька Армія в 1918-1920 pp. Матеріали до
історії. Т. II. - Вінніпег (Канада), i960.
5. Центральний державний архів вищих органів влади та уп¬
равління України.
469
Державний Секретар освіти
й віросповідання ЗУНР доктор
Агенор Артимович
З активних буковинських діячів періоду Української націо¬
нально-демократичної революції до цього часу залишається
мало відомим Агенор Артимович, котрий все своє життя про¬
працював на ниві української освіти,'а в період відродження ук¬
раїнської державності взяв
активну участь у політич¬
ному житті Буковини.
Агенор Васильович
Артимович народився 31
серпня 1879 р. в селі Ве¬
ликий Кучурів неподалік
м.Чернівців. Батько був ро¬
дом з Галичини, після пере¬
їзду на Буковину працював
начальником станції, тут і
одружився. Шкільну освіту
малий Агенор почав у ні¬
мецькій школі м. Радівці,
де на той час жила сім’я, а
останні два роки навчання
завершував у Чернівцях, де
1897 року з відзнакою за¬
кінчує гімназію. На той час
Буковина була під австрій¬
ською владою і більшість
шкіл регіону були німець-
Агенор Артимович - голова
Української народної партії Буковини
470
кими. Мати Агенора була німкенею і за тодішнім звичаєм сім’я
онімечилася. Але треба віддати належне матері, яка весь час
нагадувала своїм синам (другий син Адріян), що їх батько ук¬
раїнець і виховувала синів в дусі української культури. Отож,
Агенор вивчив українську мову самотужки за допомогою ук¬
раїнських газет і словника.
В 1897-1901 pp. навчався в Чернівецькому університеті, піс¬
ля закінчення якого здає іспити на вчителя класичної філоло¬
гії. Вчителює спочатку в німецькій (першій) гімназії в Чернів¬
цях, а згодом стає директором українсько-німецької гімназії в
Кіцмані, яку зовсім українізує і з невеличкої середньої школи
буковинського містечка (з 5000 чол. населення) робить вели¬
ку навчальну установу з 8оо-ма учнями [4. - с. 231], яка була
чисто українською не тільки за мовою, але й за духом. В центр
навчання були поставлені українська мова і всесвітня історія,
яка трактувалася з погляду історії України.
І в гімназії, і в місті молодий директор користувався ве¬
ликим авторитетом (був радником міста, в якому було зве¬
дене українське урядування). Особливо його любила молодь
за справедливість і педагогічний такт. Старшокласники за¬
хоплювалися його викладанням стародавньої латинської та
грецької культур, а також класичних мов, його порівнянням
української та німецької мов. А. Артимович часто влаштову¬
вав урочисті вечори до знаменних дат українського народу
(напр., до дня народження Т. Шевченка), які були подією для
цілого містечка.
Водночас складає іспити на доктора філософії, а 1914 року
габілітувався (склав іспити) в Чернівецькому університеті на
доцента класичної філології.
Брав участь у Першій світовій війні, але в 1917 p., після
звільнення Чернівців від російських військ, шкільна рада до¬
моглася його відкликання з війська й призначила його на по¬
саду директора 2-ї українсько-німецької гімназії в Чернівцях,
на якій він працював до приходу румунських військ (11. XI. 1918
p.). Завдяки заходам А. Артимовича, ця гімназія, як і Кіцмансь-
ка, незабаром теж стала українською.
471
і8 жовтня 1918 р. у Львові уконституювалася Українська
Національна Рада (як парламент Західноукраїнської Народної
Республіки) на чолі з Євгеном Петрушевичем. Одним з його за¬
ступників став буковинський педагог Омелян Попович.
Від Буковинської Ради до складу Української Народної Ради
ЗУНР увійшов А. Артимович, Клавдій Білинський, Микола Василь¬
ко, Осип Безпалко, Драгомирецький, Омелян Іваницький, Іларіон
Карбулицький, Мирон Кордуба, Модест Левицький, Ілько Попо¬
вич, Юрій Сербинюк, Володимир Федорович [3. - с. 309,311].
25 жовтня 1918 р. буковинські делегати, після повернення
зі Львова скликали нараду членів Української Національної
Ради, які брали участь у львівських зборах, і представників ук¬
раїнських партій і товариств. На цих зборах був створений „Ук¬
раїнський Національний Комітет Буковини - буковинська сек¬
ція „Української Національної Ради” ЗУНР. Головою комітету
обрали Омеляна Поповича, а заступниками А. Артимовича і В.
Залозецького [і. - с. 306].
У своїх спогадах А. Артимович досить детально виклав хід
подій на Буковині в той напружений час з 25 жовтня до її листо¬
пада 1918 р. Він звертає увагу на труднощі переговорів з румунами
стосовно поділу території Буковини, які спочатку погоджувалися
виділити для українців 4 повіти (Кіцманський, Заставнівський,
Вашковецький і Вижницький). А вже 27 жовтня шовіністично
налаштовані румуни на чолі з поміщиком Флондором утворили
в Чернівцях свою Національну Раду і вирішили здійснити інкор¬
порацію всієї Буковини аж по Дністер [5. - с. 502-503].
З листопада відбулося в Чернівцях народне віче, яке визна¬
ло Українську Національну Раду у Львові, злуку з Галичиною й
висловило волю присутніх на вічі про прилучення Буковини до
України. Після цього члени Крайового Комітету ухвалили діяти
більш рішуче й перебрати владу на Буковині до українських рук.
5 листопада була скликана Українська Національна Рада Буко¬
вини, на якій обрали Управління української Буковини, включ¬
но з Чернівцями. Президентом краю обрали Омеляна Поповича,
бургомістром міста Чернівців (комісаром) Осипа Безпалка, голо¬
вою дирекції скарбу - В. Залозецького і. т. д. Провід Крайового
472
Комітету, що від 7 листопада отримав назву „Української Краєвої
Національної Ради”, перебрав А. Артимович, котрий залишався
на тому посту аж до відходу української влади до Галичини.
Прибувши до Станіславова (де в той час знаходилася Ук¬
раїнська Національна Рада і Державний Секретаріат ЗУНР), А.
Артимович як член Української Національної Ради від Буко¬
вини стає Державним Секретарем освіти й віросповідання. Він
відновлює знищене війною шкільництво й організовує шкіль¬
ну справу взагалі.
13 лютого 1919 р. за його ініціативою Українська Націонал ьна
Рада прийняла Закон про основи шкільництва, публічні школи
оголошено державними, а вчителів - державними службовця¬
ми; українська мова стала основною у всіх державних школах;
за національними меншинами - поляками і євреями - визна¬
но „право на школу в рідній мові”; згідно з рішеннями освіт¬
ньої влади, дозволено засновувати приватні школи... Почали
активно розвиватися ремісничі школи. Держава піклувалась
про дітей-сиріт.
15 лютого ухвалено важливий державний документ - За¬
кон УНРади про мови, в якому говорилось: і. Державною мо¬
вою на Західній Області Української Народної Республіки є
мова українська.
2. Цю мову вживають у внутрішнім і зовнішнім урядуванню
всі державні власті і уряди, публічні інституції і державні під¬
приємства.
3. Законно признаним національним меншостям полишаєть¬
ся свободу уживання як усно так і в письмах їх матірної мови в
урядових зносинах з державними властями й урядами, публічни¬
ми інституціями і державними підприємствами [2. - с. 12].
Необхідно пам’ятати, що розробка й прийняття законів про
шкільництво і про мови, а також їх реалізація в організації шкіл
та інших освітніх установ проводилися в складних умовах війни
з польськими окупантами.
Після окупації Східної Галичини польськими військами,
А. Артимович з членами уряду ЗУНР виїхав до Відня. Там, за¬
ходами „Союзу українських журналістів і письменників”, було
473
відкрито Український Вільний університет - перший вищий
навчальний заклад і наукова установа української еміграції за
кордоном. В ньому А. Артимович став професором класичної
філології, а з переведенням університету до Праги (1920 р.)
продовжував викладати ці ж предмети. Свого часу він був дека¬
ном філософського факультету.
Крім того, він з 1926 р. був професором індоєвропейського
порівняльного мовознавства в Українському Високому Педа¬
гогічному Інституті ім. В. Драгоманова у Празі, і з доручення
Інституту був якийсь час (1928-1930 pp.) директором українсь¬
кої реформованої реальної гімназії в селі Ржевіцах під Прагою.
Брав активну участь в науковому житті української еміграції,
був членом українського історико-культурного товариства (Ук¬
раїнської Наукової Асоціації) у Празі, Лінгвістичного гуртка
(чеського), українського бібліофільського товариства, Товарис¬
тва „Музей визвольної боротьби”. З 1934 Р- А. Артимович став
членом Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові. Він ак¬
тивний учасник наукових з’їздів (у міжнародному філологічно¬
му, Прага, 1930; міжнародному лінгвістичному, Женева, 1931;
класичних слов’янських філологів, Прага, 1930; у славістично¬
му, Варшава, 1934).
А. Артимович був визначним вченим світового рівня. Його
друковані праці торкаються грецької та латинської метрик, ін¬
догерманського мовознавства, але найважливіші з них - теоре¬
тичні розвідки з фонології (студіювання мовних явищ із погля¬
ду їх функцій на структури мови).
Разом зі своїм другом Василем Сімовичем займався пере¬
кладами творів грецьких авторів на українську мову. Готував
підручник з фонології, але смерть перервала його працю.
Помер А. Артимович на 57 році життя, 21 жовтня 1935 p., у
розквіті наукової та педагогічної діяльностей.
В одному з некрологів йому дана висока оцінка: „З Арте-
мовичем зійшла в могилу одна з найясніших постатей поміж
українцями західних земель, людина глибокого знання, широ¬
кого світогляду, західно-європейської культури й великий ук¬
раїнський патріот” [6. - с. 85].
474
Джерела та література:
1. Буковина: її минуле і сучасне. - Париж-Філадельфія-Де-
тройт:
Вид-во Зелена Буковина, 1956.
2. Вісник державних законів і розпорядків Західної Області Ук¬
раїнської Народної Республіки. - 1919. - Вип. 3.-2 березня.
3. Волинець С. Первісники і творці листопадового зриву. Захід¬
но-українські громадські і політичні діячі. - Вінніпег (Канада), 1965.
4. Записки наукового товариства імені Шевченка. Том CLV. Пра¬
ці філологічної секції. За ред. Василя Сімовича. - Львів, НТШ, 1937.
5. Спомини члена Укради д-ра Агенора Артемовича „Переворот
на Буковині” // Український прапор. - 1919. - і листопада.
6. Українська школа. 1938. - Ч. 1-6. - Львів,1938.
475
Микола Спинул — консул ЗУНР
М. Спинул ніколи не готував себе до дипломатичної служ¬
би і потрапив до українського посольства у Відні лише завдяки
зусиллям його колеги по віденському парламенту та буковинсь¬
кому сейму М. Василька. Він не довгб пробув у посольстві ЗУНР
у Відні і нічим помітним там не відзначився. Однак ми повинні
про нього згадати, бо і він належав до плеяди тих буковинців, які
наскільки могли розбудовува¬
ли українські дипломатичні
представництва за кордоном.
Спинули - давній буко¬
винський рід дрібних земле¬
власників- резешів, які про¬
живали в с. Малий Кучурів
Кіцманського повіту. У другій
половині XIX ст. за своїм еко¬
номічним становищем вони
вже нічим не відрізнялися від
селян. 5 грудня 1867 р. В сім’ї
Спинулів народився син Ми¬
кола. У віці ю років він пішов
до школи, яку закінчив 1888 р.
з відзнакою. Навчалися в ній
українською, румунською і ні¬
мецькою мовами. Як справжній
буковинець, М. Спинул вільно
володів всіма цими мовами.
Микола Спинул
476
По закінченні школи М. Спинул вступив до учительської
семінарії в Чернівцях, де навчався до 1890 р. і одержав диплом
з відзнакою.
Після навчання у семінарії починається педагогічна діяль¬
ність М. Спинула. Він пройшов усі етапи тодішньої учитель¬
ської кар’єри. Спочатку працював декілька років помічником
учителя в Кимполунзі, потім 5 років учителем в Чорному по¬
тоці, з роки старшим учителем в Брідку і 4 роки в Кадубівцях.
З перших років педагогічної діяльності М. Спинул зарекомен¬
дував себе як талановитий педагог і активний суспільний діяч.
О. Попович, який з 1894 р. став інспектором шкіл Кіцмансько-
го повіту, згадував: “Звидівши за 2 місяці всі школи цього тоді
найбільшого повіту, найшов я на більш як 30 шкіл ледви час¬
тину щирих робітників, а то надучителя Григорія Никоровича,
учителів Миколу Спинула, Івана Бажанського, Володимира
Григоровича, Петра Войновського... та ще декількох інших”.
1903 p. М. Спинула призначають інспектором шкіл ново-
створеного Вашковецького повіту, а в 1907 р. - повітовим інс¬
пектором шкіл Чернівецького
повіту.
Як активний українець, він
брав участь у роботі товариств
“Руська школа”, “Народний
дім”, “Руська бесіда” та ін. Він
допомагав у заснуванні сільсь¬
ких читалень, січей, кас взає¬
модопомоги. Одним з най¬
більших свят на початку XX ст.
стало свято заснування січі у
Вашківцях, в якому М. Спинул
взяв безпосередню участь.
На початку XX ст. буко¬
винське вчительство перетво¬
рилося у вагому політичну силу,
відстоюючи вимоги демокра¬
тизації суспільних відносин, а
Микола Спинул в 30-х роках
477
також деякі власні станові вимоги. Значною мірою зусиллями
учителів 1904 р. на виборах до Буковинського сейму перемогло
демократичне міжнаціональне об’єднання “Вільнодумний союз”.
Воно започаткувало серію реформ, в тому числі реорганізацію
виборів до буковинського сейму, підвищення платні учителям,
зміну дисциплінарного статуту для учителів, запровадження
селянського крайового банку та ін. Хоча в 1905 р. “Вільнодум¬
ний союз” розпався, боротьба навколо реформ продовжувала¬
ся і вчителі в цій боротьбі продовжували відігравати не остан¬
ню роль. Тому, коли 1907 р. було оголошено загальні вибори до
парламенту, українські учителі поставили вимоіу забезпечити
їм одне місце в парламенті. Провід українського національного
руху погодився на це. Таким кандидатом в депутати від учителів,
став Микола Спинул. Його кандидатура була не випадковою. На
той час він був авторитетним суспільним діячем, якому довіряли
як учителі так і політики з “Національної Ради русинів на Буко¬
вині”. До виборів учительська організація випустила відозву, за
підписом Омеляна Іваницького та Сергія Канюка, в якій, зок¬
рема, зазначалося: “Найтяжча праця припаде на той повіт, де
кандидує наш товариш, повітовий інспектор Спинул. Тут треба
Посол Микола Спинул і товариші по дорозі в Сибір
478
вести як найзавзятішу борбу; а побідимо ми тоді, коли спільно,
всі як один будемо всіма силами старатися о перепертє сеї кан¬
дидатури”. М. Спинул переміг на виборах в чернівецько-серетсь-
кому окрузі, набравши 5151 голос. За його суперника москвофіла
Гакмана проголосувало вдвічі менше виборців.
19ц p. М. Спинул повторно був обраний до парламенту і за¬
лишався депутатом до розпаду Австро-Угорщини. Цього ж року
він також став депутатом буковинського сейму.
Як депутат, М. Спинул найбільшу увагу приділяв потребам
Буковини. Він разом з іншими українськими депутатами добивав¬
ся виділення коштів для підтримки селянських господарств краю,
для розвитку промислів, для будівництва доріг, активізації тор¬
гівлі та створення для неї сприятливих умов. Значний резонанс
викликали його промови, що стосувалися політичних відносин на
Буковині, взаємин окремих націй. Разом з М. Васильком він за¬
кликав уряд припинити москвофільську пропаганду на Буковині,
вказуючи на антидержавне спрямування їхньої діяльності.
Не менше значення мали його виступи стосовно розвит¬
ку української освіти і поліпшення становища учителів. Він
сприяв відкриттю нових українських народних і середніх
шкіл, забезпеченню їх кваліфікованими учительськими кад¬
рами. 2 липня 1907 p., виступаючи на зборах представників
учительства Австрії у Відні, М. Спинул висунув вимогу, яка ще
раніше була схвалена буковинським учительством, про зрів¬
няння вчителів з державними службовцями чотирьох нижчих
рангів. В наступні роки він не раз повертався до цієї пробле¬
ми. 1908 р. було значно підвищено заробітну платню учите¬
лям Буковини. Але в рамках всієї імперії це питання так і не
було вирішене до кінця.
На початку XX ст. М. Спинул активно співпрацював з газе¬
тою “Буковина”, друкуючи в ній статті на педагогічні та політичні
теми. Він послідовно відстоював думку про єдність українських
політичних сил як запоруку успішного розвитку національного
руху. До 25 річчя газети “Буковина” він писав: “Я певний, що
солідарність руского народу, яку признають міродайні сфери
не розіб’ють ніякі ворожі заміри, коли не потрафили розбити
479
тоді як нас була ще лиш горстка і ми були далеко слабші”. Перед
Першою світовою війною М. Спинул разом з О. Поповичем та
М. Васильком прагнули об’єднати помірковані українські сили
в національно-демократичній партії. Загалом, більшість україн¬
ців краю підтримували саме цю партію.
Австрійська влада намагалася різними дипломатичними за¬
ходами звільнити полонених. Але це вдалося зробити не відразу.
Перипетії непростих переговорів відбивалися на становищі М.
Спинула та його товаришів по ув’язненню. Через деякий час їх
повернули до Києва, але потім кинули до в’язниці і знову від¬
правили до Наримського краю. Потім повернули до Петрограда,
де знову кинули до в’язниці. Тільки в листопаді 1915 p. М. Спи¬
нула остаточно звільнили з в’язниці і дозволили через Швецію
і Німеччину повернутися до Чернівців. У місто вони прибули 6
грудня 1915 року і були урочисто зустрінуті чернівчанами.
Після повернення М. Спинул став членом Загальної Ук¬
раїнської Ради (ЗУР), керівного органу українців Галичини
і Буковини, до якого входили депутати парламенту і сейму, а
також представники
політичних партій. Як
член ЗУР, М. Спинул
постійно контактував з
представниками влади,
захищаючи українських
вояків та мирне насе¬
лення від усіляких злов¬
живань. В цей же час він
бере на себе редагування
газети “Буковина”, яка
виходила в залежності
від обставин то у Від¬
ні, то в Чернівцях після
початку світової війни,
як орган буковинських
депутатів парламенту та
сейму.
Микола Спинул з дружиною
480
Бурхливі події закінчення світової війни та розпаду Австро-
Угорщини застали М. Спинула в Чернівцях. Він брав участь у
роботі Української Національної Ради у Львові 17-18 жовтня
1918 p., яка ухвалила рішення про створення майбутньої Захід¬
ноукраїнської Республіки, і став членом цього представницько¬
го органу.
В Чернівцях разом з О. Поповичем, О. Безпалком, І. Сема-
кою та багатьма іншими М. Спинул взявся за вирішення про¬
блеми державної приналежності української частини Букови¬
ни. Як і більшість депутатів, він спочатку займав помірковані
позиції, вважаючи, що спочатку західноукраїнські землі повин¬
ні створити окреме державне утворення. Однак події розвива¬
лися за значно радикальнішим сценарієм. Буковинське народ¬
не віче з листопада 1918 p., активним учасником якого був М.
Спинул, проголосило: “Хочемо до України”. Після віча разом з
іншими українськими керівниками М. Спинул вів переговори
про поділ Буковини на українську і румунську частини, а 6 лис¬
топада разом з О. Поповичем та І. Семакою підписав протокол
про перебрання влади в українській частині Буковини.
З приходом румунських військ, М. Спинул покинув Букови¬
ну і перебрався до Відня. Тут М. Василько залучив його до ро¬
боти в посольстві Західноукраїнської Народної Республіки. На
посаді консула він пробув до весни 1919 р. Після ліквідації пред¬
ставництва ЗУНР, М. Спинул ще деякий час перебував у Відні, а
потім повернувся до Чернівців.
В першій половині 20-х років М. Спинул працював у шко¬
лах Буковини.
Працюючи в Чорному Потоці, М. Спинул одружився з Єф-
росинією Влайко, яка походила з шляхетної родини резешів с.
Горошівці. Вони мали чотирьох дітей - Омеляна, Ольгу, Івана,
Євгенію. Діти виховувалися в національному дусі. Омелян нав¬
чався на філософському факультеті Чернівецького університету.
Помер М. Спинул у Чернівцях 22 січня 1928 р. Похований
на чернівецькому кладовищі по вулиці Руській.
Загалом М. Спинул найтісніше співпрацював з М. Василь¬
ком, повністю поділяючи його політичні погляди. Він ніколи
481
не забував про шкільні справи і присвятив проблемам освіти
та вчительства чимало своїх промов, звернень, запитів. Його
зусиллями, разом з іншими буковинськими політиками, було
підвищено оплату праці вчителів 1908 р.
Джерело
і. Спинул Н. У росийскій неволі // Православний календар для ук¬
раїнського народу на звичайний рік 1915. - Чернівці, 1915. - С. 6 - 91.
482
Зміст
1. Передмова (Я. Я. Брицький) З
2. Осип Безпалко - міністр праці Української Народної
Республіки (Я. 77. Брицький, Є. Я. Юрійчук) її
3. Микола Василько на захисті українського народу і
української державності (Я. Я. Брицький,
О. В. Добржанський) 55
4. Жертва Української революції: трагічна доля полков¬
ника Петра Болбачана (Я. Я. Брицький, Є. Я. Юрійчук) 154
5. Академік Степан Смаль-Стоцький - вчений, політик,
педагог, дипломат (О. В. Добржанський) 265
6. Роман Смаль-Стоцький - дипломатична, громадянсько-
політична та науково-педагогічна діяльність
(Я. П. Брицький, О. В. Добржанський) 315
7. Письменник Теодот Галіп - громадський діяч і дипломат
(П. П. Брицький) 345
8. Артем Галіп на дипломатичній службі української
держави (П. П. Брицький) 365
9. Генерал Антін Кравс у боротьбі за українську справу
Ш- П. Брицький) 387
ю. Професор Василь Сімович на службі українського
народу (Я. Я. Брицький, Є. Я. Юрійчук) 425
її. Директор департаменту МЗС УНР і секретар Сейму
Карпатської України Михайло Кочерган (Я. Я. Брицький) ..454
12. Северин Іванович на чолі служби безпеки Державного
Центру УНР в еміграції (Я. Я. Брицький) 465
13. Державний секретар освіти й віросповідання ЗУНР
доктор Агенор Артимович (Я. Я. Брицький) 470
14. Микола Спинул - консул ЗУНР
(О. В. Добржанський) 47бЗ
483
НАУКОВЕ ВИДАННЯ
Брицький Петро Павлович
Добржанський Олександр Володимирович
Євгенія Юрійчук
Буковинці у боротьбі
за українську державність
(1917-1922 pp.)
Літературний редактор Леонтіна Олар
Комп'ютерна верстка Олесі Кудрик
Обкладинка Раїси Рязанової
Формат бо х 84/16, папір офсетний. Друк офсетний.
Умов. друк. 25,5 арк. 24,9 Обл.-вид арк.
Видавництво “Золоті литаври”
вул. Головна, 237, м. Чернівці, 58018,
тел./факс (03722)7-48-95
3E2SSSI
Воіїрущнсьщій
Олександр <Володимирович
доктор історичних науКг, профеї ір,
завідувач кафедри історіїУкраї и,
декан факультету історії, полії о-
логії та лі і?кнародн и\ в ідиоси н 0 ~ер-
нівецькрго національного уніеері и-
тету ілі. JO. федькрвича. Коло
науковий інтересів: історія міjk а-
ціональншсвідносин на Буї^овин та
національнихрухів в Україні у ^ ЇХ
XX cm., дипломатична історія }
‘України. JLemop 6 монографій п г (
понад 150 статей.
Юрійчук
Євгенія ТТетрівна
іспшриКі щтст, кандидат історичних
наук, доцент кафедри політології та
деревного управління, автор понад
гиестидесяти праць, серед яких
монографія та брошури. Сфера наукових
інтересів: політична історія ‘України XX
століття, проблеми легітимності
політичної влади, виборчі системи
depsKae світу, м гщшродно-протеі засади
євінтеграиіі
'Брииьщіи
ІҐетро ТҐавлович
доктор історичних, наук^ професор
Кафедри історії України Чер¬
нівецького національного універ¬
ситету ім. Ю. федькрвичаі Сфера
наукових інтересів історія України
та всесвітня історія XX cm. Я втор
3-х індивідуальних, 4-х у спів-
еторстві монографій, понад 90
наукових брошур та статей.
ішошшсг