__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_0
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_1
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_2
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_3
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_4
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_5
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
__Страница_6
Текст
                    


Василь ПЛЮЩ БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ ПІД СОВЄТСЬКОЮ ВЛАДОЮ

ВАСИЛЬ ПЛЮЩ БОРОТЬБА ЗА УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ ПІД СОВЕТСЬКОЮ ВЛАДОЮ ПІДПІЛЬНІ УКРАЇНСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ У 1920-1941 РОКАХ РОЗГРОМ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ Й УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА УКРАЇНСЬКА ВИДАВНИЧА СПІЛКА ЛОНДОН, 1973 ______________
Рго£. Вг. Уазуі РІизИсй ТНЕ 8ТЕНСЮЕЕ ГОЕ НКЕАШІАН 8ТАТЕНООВ НИВЕЕ ТНЕ 8ОУІЕТ ЕНЬЕ ИКНАІКІАИ ОТПЕМЖОІЛ'ГО ОКСАИІ8АТЮЖ 1920-1941 рнвьіенео акв рпіктео ш тне ннітео кінсоом ВУ НККАІМАН РНВВІЗНЕК5 ьто 200 Ьтегрооі Поад., Еопйоп, N1 ІЬГ
Світлій пам'яті замучених у пивницях Ч.К., ГІГУ., Н.К.В.Д., М.В.Д., в’язницях та концентраційних таборах СССР борців за волю України та за права людини, всім борцям за волю людини та волю народів — присвячує автор цю працю. За мучеників за Україну помолимось, Ще помолимось за полонених, Які у морі бурянім пливуть. Та ще за страждущих і угнетених, Які шукають марно світлу путь. За всіх в снігу заживо погребених, Які шляху додому не знайдуть. Над ними, Господь, в небесній тверді Прстри Свої долоні милосердні. Ще помолимось за всіх, кому Вже не судилося узріти світла, Що їх я думкою не обійму. За всіх, кому зруйновані їх житла, Кого безжалісно кинули в тюрму, Щоб радість їм ніколи не розквітла. О, тільки дотиком легеньких рук, Позбав їх, Господи, страждань і мук. Помолимось за тих, що у розпуці Помруть, відірвані від рідних хат, Помолимось за тих, що у розпуці Вночі гризуть залізні штаби ґрат, Що душать жаль у невимовній муці, За тих, кого веде на страту кат. Над ними, Господи, в небесній тверді Простри Свої долоні милосердні. -ПРОКЛЯТІ РОКИ- — ЮрІП Клен. 5

ВСТУП Про Українську Національну Революцію, боротьбу україн- ського народу проти московсько-большевицької окупації в 1917-1921 рр. та про державне будівництво в цей час напи- сано велику кількість праць, як перед другою світовою війною, так і після неї. Автори цих праць були представники різних земель України, різних політичних середовищ і різних вікових Генерацій (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Микита Шаповал, Павло Христюк, Дмитро Дорошенко, Іван Мазепа, Микола Ковалевський, Матвій Стахів, Юрій Борис та інші). Досить велика література є також про визвольні змагання різних українських організацій і партій на теренах колиш- ньої Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини, як теж про діяль- ність різних українських організацій та середовищ на еміграції (організації, які стояли на плятформі Української Народньої Республіки, на плятформі Гетьманського Руху, Організація Українських Націоналістів, Українська Війсь- кова Організація тощо). Ці праці написали В. Мартинець, П. Мірчук, Є. Коновалець, Я. Отецько й інші. Досить докладно висвітлено також у нашій літературі боротьбу Української Повстанської Армії і діяльність різних політичних середовищ після другої світової війни (Петро Мірчук, Микола Лебідь, Мирослав Прокіп, Лев Шанковсь- кий, Степан Хрін, Іван Багряний, В. Гришко, М. Левицький та інші). 7
Література про визвольні змагання українського народу під совєтами, навпаки, дуже бідна. Автори, які на- магалися висвітлювати його боротьбу з московсько-больше- вицькими окупантами в період і після повалення Української Народньої Республіки, тобто в часах від 1921 до 1941 рр., зупинялися переважно на діяльності окремих політичних груп чи організацій або присвячували свої розвідки боротьбі, що провадилася певними політичними, літературними, на- уковими чи іншими середовищами. Як це не дивно, але найбільше праць, як в українській, так і чужими мовами, написано про історію українського націо- нал-комунізму (І. Решетар, С. ПІдгайний, І. Майстренко, В. Голубничий, Ю. Лавріненко, О. Юрченко, Ф. Пігідо та інші). Між іншим, боротьбу проти московсько-большевицької окупації, боротьбу за Українську Самостійну Державу вели в Україні в ці роки не українські комуністи, а цілком інші сили, які й ідеологічно, й політично, і світоглядово були про- ти комунізму, в тому числі українського. До них належали представники української еліти (укра- їнські науковці, письменники, представники різних шарів акаделїчної імтеліґехції, церковних кіл, працівників коопе- рації, українське вчительство й, нарешті, широкі маси укра- їнського народу, в першу чергу українське селянство. Окремі праці, які присвячувалися діяльності деяких полі- тичних організацій або окремих груп людности, в більшості були написані більш-менш тенденційно й відбивали ті чи інші світоглядові, політичні або партійно-групові точки зору авторів. Наслідком того, у своїх працях автори підкреслю- вали переважаючу ролю тієї чи іншої соціальної або політич- ної групи, що надзвичайно утруднює читачу повністю й об’єктивно охопити у своїй уяві цей період нашої історії. 8
Зрозуміло, що в невеличкій монографії неможливо все- бічно висвітлити всю велич і трагічність боротьби українсь- кого народі' за свою волю, за право людини й за українську державність у цей період. Нашим завданням є подати у стислому вигляді засадничі, характерні особливості цієї боротьби, підкреслити її основні цілі, її розмір, а в міру можливосте подати фактичний матеріял, що характеризує цю боротьбу, дотримуючись абсо- лютної безсторонносте у висвітлюванні фактів. Для своєї праці ми використали всі доступні нам моногра- фії, статті й навіть часописні замітки еміграційних авторів, незалежно від їх світоглядових чи політичних переконань, як також матеріали совєтських істориків, свій власний архів та свої спомини. Приводили матеріали різних авторів, ми утримувалися від критичної оцінки поданих ними фактів, за вийнятком тих випадків, коли ці факте явно протирічили дійсності. Загальні оцінки, зроблені в деяких частиках нашої праці, ми дозволили собі на підставі власного досить великого досвіду, безпосереднього спостереження підсоветського жит- тя та на підставі матеріалів власного архіву. Основним нашим завданням було показати в цій моногра- фії, що героєм української визвольної боротьби цього період}' були не окремі особи, політичні організації чи групи, як це прагнули довести деякі зі згаданих вище авторів, а українсь- кий нарід у цілому, при чому нарід, часто позбавлений систематичного, цілеспрямованого, єдиного проводу. У цій своїй монографії ми цілком оминули повстанську боротьбу в Україні в роках 1917-1922, бо цю тему ми висвіт- лили в іншій своїй праці про повстання на українських землях у цьому періоді. 9

І. ПЕРЕДУМОВИ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПІДПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ Вже наприкінці 1922 року повстанська боротьба українсь- кого народу починає занепадати. Правда, ще в 1923-1925 рр. ми спостерігаємо досить значні повстанські акції, але масо- вість руху зникає. Пояснюється це з одного боку безнадійністю ситуації, а саме боротьби народу без постачання зброєю, без централь- ного постійного керівництва, боротьби з державно організо- ваною, підтримуваною безперебійно ззовні силою. При чому силою, яка мала вже на той час зорганізовану армію, апарат влади в центрі та на місцях, міцно організовану монополіс- тичну партію, апарат терору — надзвичайну комісію — ҐПУ, силою, яка не зупинялася буквально ні перед чим, аби зломити спротив українського народу. З другого боку, ВКП(б) та керівні чинники совєтської вла- ди в Москві за часи боротьби з українським народом у 1917- 1921 рр. добре зрозуміли, що »Україну не вигадано Грушев- ським«, що українська нація існує й не лише існує, але сповнена героїчним духом спротиву проти московського окупанта, що вона зубами та пазурями борониться й буде боронитися проти національної та соціяльної політики ВКП(б) і Совнаркому РСФСР. Може, найкраще це зрозумів »вождь світового пролета- ріяту« В. І. Ленін. Саме він подав два вирішні гасла —- запро- вадження так званої Нової Економічної Політики (НЕП-у) та різкої зміни національної політики в Україні. Ленін, а за ним й інші керівники ВКП(б) та совєтської влади, починають говорити та писати про грубі помилки в національній полі- тиці в Україні1), запроваджують значні зміни в економіці. Україна одержує свій, правда, цілком залежний від Москви й переважно складений із росіян та жидів, уряд, запрова- джується українізація державного апарату, розбудовується українське нижче, середнє та вище шкільництво, починають видавати українські часописи, до праці над розбудовою УССР притягають українську інтелігенцію. Українське се- лянство одержує в користування землю, ліквідується »про- дразвйорстка«, тобто відкрите грабування українського 1) Дивись, наприклад, так званий заповіт Леніна, його праці про націо- нальну політику, праці Скрипника, виступи Бухаріна та інші (див. список літератури). 11
селянства, запроваджується продовольчий податок, тобто вже нормоване, законом установлене обкладання селян натуральним податком, а пізніше нормальні грошові податки, припиняється дике нищення сільського господарства й основ- них його сил — шарів напівзаможного та заможного селян- ства. Вводиться стабільна валюта, нормалізується життя українського робітництва, надаються деякі права приватним дрібним підприємствам, припиняється масовий терор проти української ітелігенції. У наслідок цих заходів українське селянство одержує надію на можливість нормального господарювання на, хоч і не свій, але й нібито своїй землі2), й таки дійсно починає пильно на цій землі працювати3), а українське робітництво за корот- кий час відновлює працю копалень, заводів та фабрик4). Українські повстанці, втомлені багаторічною важкою, в останні часи безнадійною боротьбою з окупантами, скла- дають зброю й віддають себе на ласку совстській владі, яка не шкодує давати їм амнестії та обіцянки прощення всіх » гріхів®. Спеціяльної уваги заслуговує розгляд зрушень, що вини- кають у лавах української інтеліґенції, провідної еліти українського народу, бо інакше важко буде зрозуміти даль- ший перебіг спротиву українського народ}' чужоземній окупації та дальше розгортання боротьби із власними зрадниками. Україпізаційний курс Москви, створення нібито суверенної незалежної Української Радянської Соціялістичної Респуб- ліки викликають у деяких колах української інтеліґенції й частково навіть у провідних колах української еліти надію, що, може, дійсно український нарід стоїть перед новою епо- 2) Переважна більшість українського селянства не розуміла хитрого совстського закону про націоналізацію землі й передання II на »вічне« землекористування незаможним та напівзамовсним селянам. Українські селяни думали, що земля дійсно передасться їм у вічну власність. І то без жодного викупу. Але так, звичайно, не було (дивись відповідні праці Леніна, Бухаріна й інших ідеологів комунізму). 3) Продукція сільського господарства в Україні наприкінці 20-тих років майже вже досягла рівня 1913 року. Так, наприклад, продукція хлібного збіжжя в царській Росі) та СССР була слідуюча: Роки 1913 1921/32 1924/25 1925/26 1936/27 Нетто в мільйонах тонн 67,9 33.0 40,7 63.6 66.6 4) Так, наприклад, нафти було видобуто в 1913 р. — 9.543 тис. тонн, у 1926'27 р- — 10.437 тис. тонн; кам'яного вугілля в 1913 р. — 28.870 тис. тонн, у 1926^27 р. — 32180 тис. тонн. Цитую за 1. Верховинцем «Соціялістичне господарство СССР, як інструмент російського імперіялізму* — «Наша книгозбірня», 1948 р. 12
хою своєї державності! — «національної по формі та соці- алістичної по суті«. Оскільки серед українського народу та української інтелі- генції не було антисоціялістичних тенденцій (розуміючи під соціялістичними тенденціями справедливий розподіл благ серед населення, заперечення експлуатації людини людиною, боротьбу з великим монополістичним капіталом), оскільки українська нація ніколи не мала своєї великої буржуазії, а дрібна буржуазія завжди стояла на позиціях народництва й почувала себе тісно пов’язаною з народом та його інтересами, — як народові в цілому, так і широким колам української інтелігенції у принципі не здавалася страшною «соціялістич- на« форма господарювання на зразок західньоевронейського соціялізму. Дійсні ж заміри московського комунізму, особ- ливеє в часи НЕП-у, для більшости української людности були не ясні, хоч би тому, що українська еліта недостатньо пояснювала широким колам людности основні засади й тен- денції московського комунізму та й сама частково була охопленая соціалістичним ентузіязмом«. Не забуваймо, що в рр. 1917-1920 майже всі провідні укра- їнські партії були соціалістичні, більшість українського народу голосувала за українських соціялістівл-6). Не бути «соціалістом» — значило бути реакціонером, контрреволю- ціонером, ворогом земельних громадських, політичних реформ. Лише порівнюючи незначна кількість української люд- ности добре розбиралася в різних тонкощах соціалістичної доктрини, а ще менша кількість розуміла, що значить науко- вий соціалізм Маркса-Леніна й до чого він мас привести. Більшість українського народу розуміла під соціялізмом соціальні реформи, як наділення селянства землею, надання широких прав робітництву, ліквідацію великого капіталу, передачу' залізниць, банків, надр землі в руки всього народу, тобто народоправної держави, забезпечення демократичних 5) Так, наприклад. І. Мазепа пише, що в листопаді 1917 року на виборах до Всеросійських Установчих Зборів бльок українських соціял-демокра- тів та соціял-реполюціоііерів, разом із «Селянською Спілкою.. яка була також під цілковитим впливом українських С.-р., здобув но цілій Україні біля трьох четвертих голосів, а у грудні того ж року, при виборах до Українських Установчих Зборів, за українські списки (також переважно соціалістів) подано було »0*/. усіх голосів (І. Мазепа — .Підстави нашого відродження.. Вид. »Промвтей«, 1946). 6) Ю. Борис у своїй праці "ТЬе Низаіап Соготипіаі Рагіу ап<1 іїіе Яоуісіітаііоп оі Цкгаіпе" — Ьіоскіюїт, 1960 — твердив, що ліпне одна партія українських соціялістів-революціонерів на виборах до Установчих Зборів одержала Я>г/« голосів. 13
свобід, тобто волі віровизнань, слова, друку, зібрань, рівне й тасмне виборче право тощо. Отже, внаслідок втоми від боротьби, зміни національної, економічної, а власне й соціальної політики совстської влади, в ті часи, певної короткозорости й політичної не вишко ле- ности частини української провідної еліти, серед неї виник- ли три основні течії, які й передрішили в майбутньому дальший розвиток політичних подій, а в певній мірі й долю самої Української Держави. Перша частина української провідної еліти продовжувала стояти на позиціях дальшої всебічної, отже також широкої повстанської збройної боротьби зі совстською владою. Ця позиція в тодішніх часах не мала виглядів на успіх, бо влас- ними силами український нарід вже не мав у той час сил і змоги боротися проти Москви та її агентів в Україні (під аґентами розуміємо армію, партійний апарат, державний апарат, апарат терору (Ч. К., Ґ.П.У.). Можливостей справж- ньої допомоги ззовні не було та, як показав досвід Гетьман- щини, Деніківщини, німецької, альянтської і польської «До- помоги», ця інтервенція не мала шансів на успіх, бо спира- лася на реакційні елементи й ішла проти інтересів українсь- кого народу. Друга частина провідної української еліти з незрозумілим ентузіазмом кинулася в обійми совстської влади, повіривши на сто відсотків у її обіцянки та в її політику. З одного боку, починається так зване «змінові- ховство« серед української еміграції. В Україну по- вертаються такі лідери українського народу в мину- лому, як М. Грушевський, В. Винниченко; видатні діячі урядів Української Народньої Республіки, як А. Ніковський, П. Христюк, М. Шраг, М. Чечель та інші; представники укра- їнської інтеліґенції західніх земель, як Михайло Лозинський, Григорій Коссак, Семен Вітик, Степан Рудницький, Василь Касьян, Юліян Бачинський та інші. З другого боку, слухняною зброєю ЦК КП(б)У, власне ка- жучи ВКП(б) та органів совстської влади, отже, в першу чергу московської, влади, стають видатні українські комуністи, як Олександер ПІумський, Григорій Гринько, Антін Приходько, Михайло Полоз, Василь Еланський, Панас Любченко, Андрій Хвиля, Іван Омельченко, Михайло Одинець та інші Кадри »зміновіховців« з-за кордону поповнюються «зміновіховця- ми« з України, які вірять совєтській владі на 100 відсотків, 14
починають «віддано* служити Москві й, на жаль, у цій від- даності починають викривати та переслідувати інакодумаю- чих, більш твердохребетних представників української інтелігенції. Кадри відданих, вищезгаданих служак з УКП розширю- ються за рахунок тисяч середньої величини та рядових українських комуністів, як Микола Хвильовий, Микола Яло- вий, Юрій Озерський. Дмитро Фальківський (Левчук), Олександер Лісовий, Андрій Річицький, Микола Любченко, Семен Семко, Іван Петренко, Матвій Яворський, проф. Іван Соколянський, Олекса Слісаренко та інші7). При чому ці середні, як і »вищі« не раз, аби довести свою льояльність до комуністичної партії та совєтської влади, свою революційність, антинаціоналістичну настанову, висту- пали як найлютіші вороги українських патріотів, які не побігли з ними до партії або не стали вірними служками «партії та правительства«. Третя частина провідної української еліти, на щастя, українського народу, найбільша, найосвіченіша та найрозум- ніша, зайняла позицію захисту українського народу, україн- ської державности, української культури, української ментальносте, української економіки всіми можливгіми на ту пору засобами; вона кинула гасло опору окупантові на всіх ділянках життя. До цього опору належала як праця в нелегальних українських політичних організаціях, про діяльність яких ми будемо писати далі в наступних розділах, так і воістину гігантська праця в усіх секторах українського життя, як нижче, середнє й вище шкільництво, В.У.А.Н. зо всіми катедрами, комісіями та іншими закладами, видав- ництва, театр, музика та інші ділянки мистецтва, кооперація, Українська Автокефальна Православна Церква й т. п. Силали цієї третьої частини було створено та розбудовано той славний «український ренесанс*, що його деякі політичні діячі пробують віднести за рахунок українських комуністич- них чи про-комуністичних кіл, які для такого ренесансу перш за все не мали достатньої кіль кости інтелігентних сил. Ця третя частина української еліти пронесла через двадцять років найважчого в історії українського народу московського панування, через епоху Сталіна у незміненому 7) Згадаймо, для прикладу, ганебну ролю II. Любченка, О. Слісаренка, І. Соколянсі.кого та інших на процесі СВУ (див. «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового процесу, — Вид. «Прометей». Харкіїї, 1931). 15
вигляді величну ідеологію українського націоналізму, укра- їнського ідеалізму, християнського солідаризму, вона вило- мила із себе провідних діячів СВУ, ОУН та інших українсь- ких підпільних організацій. Ідеї цієї еліти й очолюваних нею організацій були провідними ідеями для всього україн- ського народу, п діяльність була прикладом для сотень тисяч української інтелігенції та для мільйонів українського на- роду. Імена найвидатніших діячів цієї еліти були постійно на вустах українців у різних шарах людности. Такі імена, як заступника президента ВУАН Сергія Єфре- мова, голови СУМ-у Миколи Павлушкова, Григорія Чуприн- ки, М. Міхнопського; академіків А. Кримського, Д. Багалія, Д. Заболотнього, М. Холодного, Є. Вотчала, О. Корчак-Че- пурківського, М. Слабченка, С. Рудницького, О. Соколовсь- кого, К. Воблою та інших; імена В. Чехівського, митрополита В. Литовського; наукових діячів, як М. Нещадименка, В. Дурду хінського, Й. Гермайзе, А, Ніковського, Є. та О. Черня- хівських, Г. Іваниці, К. Голоскевича, В. Підгасцького, В. Удовенка, А. Барбара, В. Отамановського, Л. М. Стрицької- Черняхівської, О. Курила, М. Зерова, О. Янати; артистів М. Садовського, Л. Курбаса та багатьох інших, — всі ці імена ввійшли в історію Українських Визвольних Змагань і запи- сані там золотими літерами. Далі ми ще будемо зупинятися на визначній ролі цих та інших представників цієї високопатріотичної, високоосвіче- ної і глибоко національно-свідомої української еліти. Тут лише хочемо підкреслити, що саме вони та їх послідовники й учні були творцями українського ренесансу 1920-1930 рр., політичними та духовними керівниками протисовстського спротиву®), що саме сотні з них віддали своє життя за волю українського народу*'8 9 10'11). 8) Докладно про ролю українсько! еліти в ці часи дивись у праці В. Плиица «Правда про хвильовизм» — Мюнхен. 1954. та в розділі про діяль- ність СВУ. 9) Проф. Н. Полонська-Василенко у своїй праці «-Українська Академія Наук» — Мюнхен, 1955-1958 наводить список розстріляних та замучених, заарештованих і засланих співпрацівників ВУАН. у якому' нараховуємо 256 осіб, із них 34 академіки та 10 членів-кореспондектів ВУАН. 10) Проф. д-р медицини В. Плющ наводить у своїй праці «Сучасний Стан медичної науки- (Лікарський альманах, 1974) список репресованих УЧС1 ІИХгМСДИК ів. 11) Дивися також працю В. Плюща «Лікарі — діячі українського націо- нального визвольного руху» — доповідь па Всесвітньому Конгресі Укра- їнської Вільної Науки в 1967 р. та «Лікарі — політичні, та громадські діячі українського національного руху». Наукові Записки Українського Технічно-Господарського Інституту. Том XVIII, Мюнхен 1968-1969 стор. 188-217. 16
II. РІЗНІ ПІДПІЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ Хронологічно першою підпільною українською організа- цією за часів совстської влади слід вважати «Братство Са- мостійників «, яке створилося в рр. 1912-1914, а в роках 1919- 1920 ніби підпільно продовжувало свою діяльність. «Братство 1920 ніби підпільно продовжувало свою діяльність. «Братство Самостійників®, мабуть, було одним із наступників «Братства Тарасівців«, воно було «цілком таємною організацією, майже орденом по своєму характеру й чимсь подібним до таємної ма- фії по методах діяльності!®12 13 14 15). Головою Братства був Валентин Отамановський. У 1919-1920 рр., за свідченням автора статті про нього в «Сурмі®, члени цього Братства дісталися до уста- нов українського окупаційного уряду, з метою мати інформації про діяльність цих установ12). Яка була дальша доля цієї організації, не відомо, треба думати, що члени його ввійшли пізніше до БУД. Значно більше інформацій, як із совстських, так і з еміг- рантських джерел маємо ми про «Братство Української Дер- жавности«. Засновником та головою цієї підпільної органі- зації, яка вийшла з надр «Старої Громади® й безумовно відіграла значні' ролю у визвольних змаганнях українського народі’ в періоді з 1920 по 1924 рр., був видатний український учений, національний, політичний та громадський діяч, Сергій Єфремов. БУД було суворо конспіративною організа- цією, до якої входили люди, добре відомі своїм безкомпромі- совим ставленням до совстської влади, беззастережною настановою на самостійність України, персонально відомі С. Єфремову, заслужені як діячі українського визвольного руху ще за часів царату. До БУД-у належали відомі само- стійники М. Міхновський, В. Отамановський, родич Єфре- мова В. Дурдуківський, О. Гребенецький, Л. Старицька- Черняхівська, П. Близнюк, К. Товкач, Г. Голоскевич, С. Пастернак, Г. Чупринка, О. Гармайзе, В. Чехівський та інші. 13-14-15) 12) «Сурма» ч. 1В за 15. 6. 1548 р. 13) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу». Том І. Вид. «Пролетар». Харків, 1931. 14) Василь Плющ — «Історія Спілки Визволення України та Спілки Української Молоді на Батьківщині» — Мюнхен. 1955. 15) Наталя Павлущкова — «Спілка Визволення України і Спілка Укра- їнської Молоді» — Звірник СВУ-СУМ, ч. 2. Нью-Яорк-Мюнхен, 1964. 2/1в10 17
За свідченням рідної племінниці С. Єфремова, Н. Павлуш- кової, до БУД-у належали також «державні, політичні, гро- мадські діячі й визначні повстанські провідники, як теж керівники української кооперації: «Централу*, «Дніпросою- зу«, «Українбанку», «Сільського господаря* та інших1*). БУД перебувало в постійному контакті з Головним Отама- ном С. Петлюрою, з «Козачою Радою*, і йому був підлеглий Український Повстанський Комітет, де емісаром БУД-у був Г. Чупринка*). Що БУД керувало повстанською боротьбою, також визна- ють і совстські історики, бо таке обвинувачення було зафік- соване в «обвинувачувальних висновках* на процесі СВУ, де записано: «БУД на чолі з Єфремовим, по вказівках так зва- ного Уряду УНР, керувало збройною боротьбою*’7). Політична та соціяльно-економічна програма БУД-у май- же нічим не відрізнялася від програми СВУ, тому про це ми будемо писати пізніше. БУД, як пізніше СВУ, об’єднало різні політичні українські угруповання, отже, було організацією загально-національною (див., наприклад, свідчення Г. Голос- кевича на згаданому вище процесі СВУ). Все ж основним 16 17 18 * 20 21 22 23 16) Наталя Павлушкова — «Спілка Визволення України і Спілка Укра- їнської Молоді» — Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Порк-Мюнхен, 19М. *)Українські корінні кола пробували не раз координувати повстанську боротьбу. Па підставі свідчень українських національних та совстських авторів, ця координація здійснювалася в таких основних напрямках: а) керівництво боротьбою з боку головного Отамана Симона Петлюри б) керівництво з боку Української Військової Організації під проводом С. Коновальця (з-за кордону); в) керівництво з боку внутрішньо-крайових чинників. Ми знаємо про Існування Цент (зального Повстанського Комітету. Козачої Ради та губср- ніяльиих чи крайових повстанських комітетів, за Н. павлушковою, вели- ку ролю в керівництві Українського Центрального Повстанського Комі- тету й Козачої Ради відіграв Сергій Сфрсмов, який виступав під псевдо- німом Ігнатенко. Про ролю Григорія Чупринки, як керівника Козачої Ради та УЦПК, згадує багато авторів. Григорій Чупринка був розстріля- ний 29- 8. 1921 р., разом з іншими 38-ма членами УЦПК. Як відомо, Гр. Чупринка був визначним постом та національно-громад- ським діячем, і його героїчна загибель у боротьбі за волю України стала важким ударом для всієї української підсовстської інтелігенції. Докладно про УЦПК й Козачу Раду ми згадуємо у своїй праці про повстання в Україні. Дивись також: 17) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу» — Вид. «Пролетар*. Харків. 1931. 18) Н. Павлушкова — «Спілка Визволення України і Спілка Української Молоді* — Збірник СВУ-СУМ, ч. 2. Нью-Иорк-Мюнхсн, 1964. 1») Є. Ллетіяно — «Вічна пам'ять героям* — «Шлях Перемоги» ч 43 (662), ПІД 23. 10. 1966 р. 20) Ю. Войко — «На головній магістралі* — На чужині, 1951. 21) Яр Барановський — «Український націоналізм у боротьбі* — «Нас- туп». Календар-алиманах за 1943 р. 22) П. Заярський — «Пам’яті поета-борця» — «Свобода* ч. 200 від 28. 8. 1951 р. 23) Дмитро Соловей — «Ґолгота України* - Вінніпег, 1953. Деякі мате- ріяли про УЦПК та Козачу Раду вміщені в часописі «Народин Воля*, у працях в. Маргинця, Ю. Еойка. С. Николишина, П. Вірного. П. Лютаре- вича (дивися список літератури). 18
завданням БУД-у була не пропаГандивна чи агітаційна пра- ця, а консолідація національних елементів, організація пов- стань, боротьба за відновлення української державности (див. свідчення на процесі СВУ та обвинувачувальний висновок). В обвинувачувальному висновку стоїть: «якщо період гро- мадянської війни й перших років відновлення народнього господарства поставив перед БУД за основне завдання зняти збройне повстання, то відновний період висунув перед БУД головне завдання — підготувати консолідацію розпорошених контрреволюційних елементів*17). Про існування та діяльність БУД маємо згадки також у працях інших еміграційних авторів, як Я. Барановського, Д. Соловея, В. Наддніпрянця, С. Гліда та інших (див. список літератури). За свідченням Д. Соловея, в Харкові була заснована під- пільна організація «Шістка*. В листах до своїх знайомих чільний учасник її Ортодокс (В. Доленко) писав так: «В 1920 році побачивши, що ми програли війну й революцію, засну- вали ми в Харкові з бувших С.-ф., С.-р. С.-д. запільну орга- нізацію «Шістка*. Діяльність «Шістки* виявилася на всіх ділянках громадського та політичного життя, включаючи й військову*24) «Шістка* протиставила себе боротьбістам і тим безпартійним, які стали на совстську плятформу, була по- в’язана із Слобожанською Філією Козачої Ради. «Шістка* ця проіснувала до 1933 р., коли переорганізувалася в «Укра- їнську Мужичу (селянську) Партію*25). Досить часто в еміграційній, а почасти й у совєтській літе- ратурі, згадується про Українську Військову Організацію (УВО). Як відомо, центр УВО, під керівництвом полковника Євге- на Коновальця, знаходився поза .межами Великої України26), але як організація в цілому, так і її вождь не могли не цікавитися подіями в Україні й не могли не впливати на ці події. Яр. Барановський в одній із своїх статей згадує, що за ініціятивою вождя на початку 20-х років у Києві створилася 24) Витяги з листів Ортодокса Із 15. 7. 154» р. та 16. 7. 1551 р. Цитую за Д. Солов'єм »Ґолґота України» — Вінніпег. 1953. 25) Дивися Д. Соловей — «Голгота України» — Вінніпег, 1553. 26) Ми не зупиняємося докладно на історії виникнення УВО й ОУН, оскільки це не входить у завдання праці. Крім того, про УВО й ОУН є (Загато великих праць, як, наприклад, В. Марганця, П. Мірчука та інших (див. список літератури). 19
УВО, що була пов’язана з іншими підпільними організа- ціями, як Козача Рада, й »ціле десятиріччя кермувала безпо- середньо українською боротьбою з московськими больше- виками і другими окупантами®27). В. Марганець стверджує, що на Великій Україні були пра- цівники УВО, але зазначає, що »не знати скільки їх було« ... з кого складалися®..., »що конкретно робили®; чи провадили бойово-терористичну акцію, чи політику, чи, можливо, обме- жувалися проникненням у духове середовище й до національ- но-культурного будівництва®28). Ю. Бойко у своїй розвідці »Євген Коновалець й осередньо- східні землі® зазначає, що УВО посилала на Наддніпрянщи- ну своїх пробойовиків, які зустрілися там із життям в умо- вах шаленого терору, що частина з них загинула, а друга частина тимчасово припинила свою діяльність, замасковую- чись у совєтській дійсності®29). У другій своїй праці він твердить, що на Наддніпрянщині »діяло ціле гроно колишніх Січових Стрільців®, що там існувала конспіративна Військо- ва Організація Січових Стрільців, що до неї входили війсь- ковики —• так наддніпрянці, як і галичани®30). За Бойком, у 1927-1928 рр. УВО пожвавила свою роботу на совєтській Україні; він пише, що в цей час «Коновалець раз-у-раз виси- лав своїх людей на Наддніпрянщину®, що »на Наддніпрян- щині знову стала можливою активна революційно-підпільна діяльність®, що в цих обставинах «пожвавилась акція УВО, спрямована на середньо-східні українські землі®.31). П. Вірний свідчить, що на початку 1920-х років Верховна Команда УВО удержувала тісний зв’язок із Козачою Радою та з осередками УВО на Наддніпрянщині32). Про пізніший період діяльности УВО-ОУН він відмічає дуже цікавий факт, що у 1931 р. Сеник-Грибовський, виїхавши закордон, «про- довжує далі працю в ділянках, зв’язаних найтісніше з орга- нізаційною роботою на західніх і східніх Українських Зем- лях. Відбуває цілий ряд зустрічів із представниками укра- їнських націоналістів з-під большевицької займанщини, розбудовує широкий апарат зв’язку, організує друкування й постачання літератури на Наддніпрянщину33). 27) «Наступ* — ілюстрований календар-альманах за 1943 рік. 28) В. Мартинець — «Українське підпілля. Від УВО до ОУН«, 1949. 29) Ю. Бойко — «Євген Коновалець й осередньо-східні землі*, 1947. ЗО) Ю. Бойко — «На головній магістралі* — На чужині, 1951. 31) Ю. Бойко — «Євген Коновалець й осередньо-східні землі*, 1947. 32) П. Вірний — «Самостійна Україна* за 1948 р., ч. 7. Чікаґо. 33) П. Вірний — «Самостійна Україна* за 1948 р., ч. 7. Чікаґо. 20
Про існування та діяльність осередків УВО на Великій Україні згадують також Дм. Карамазин34), Я. Шумелда35), Я. Гайвас36), Д. Діброва, 37), Д. Соловей38) та низка інших авторів (дивися список літератури), при чому Дм. Карамзин, Д. Соловей, Ю. Бойко відмічають, що із-за кордону транс- портувалася на різні адреси така нелегальна література українських націоналістів, як «Розбудова Нації«, «Літера- турно-Науковий Вісник«, праця Д. Донцова «Націоналізме. Ярослав Гайвас в одній із своїх праць зазначає, що під час походу ОУН на Велику Україну в 1941-1942 рр. похідні групи зустрічали там членів ОУН та УВО. П. К. Боярський пише, що на Центральних та Східніх землях України не було акції ПУН-ОУН у таких формах і розмірах, як на двох інших смугах (тобто на Західній Укра- їні та еміграції — прим, автора), тому що ОУН не мала тоді там своїх організованих людей, але згадує про Опоку, Андруха, як висланників УВО, й зазначає, що «Намагання ПУН й ОУН на ЗУЗ — наладнати в тодішні часи зв’язок із Центральними і Східніми Землями, хоч і давали деякі успі- хи, й люди доходили до самого Києва, але все таки ці зв’язки не були такими, як їх було б потрібно для ведення інтенсив- ної акції на зразок акції на заходів40). С. Підгайний у своїх спогадах про Соловки згадує про низку в’язнів, які відбували там кару за приналежність до УВО, наприклад, він згадує молодого вченого георгафа та геолога Василя Баб’яка з походження галичанина, учня ака- деміка С. Рудницького39). Відомий діяч ОУН С. Николишин у своїй праці про куль- турну політику большевиків твердить, що «частина УВО була викрита на початку 1933 р. — Матвій Яворський, Озер- ський, Коник, Максимович, Петренко, Тур, Романюк, Бадан, Шпарага, Сенчук, Никончук«41). 34) Д. М. Карамзин — «Український націоналізм в УССР« — Збірник ОУН 1929-1954. На чужині, 1955. 35) Я. Шумелда — »Похід ОУН на схід« — Збірник ОУН 1929-1954. На чу- жині, 1955. 36) Ярослав гайвас — »Переломовий рік« — Збірник ОУН 1929-1954. На чужині, 1955- 37) Д. Діброва — »В царстві червоного царя« — Париж, 1938. 38) Д. Соловей — »Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 39) С. Підгайний — «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933- 1941« — Вид. »Прометей«, 1947. 40) П К. Боярський — «Український націоналістичний рух і суспільно- громадський сектор« — Збірник ОУН 1929-1954. На чужині, 1955. 41) С. Николишин — «Культурна політика большевиків й український культурний процес» — На чужині, 1947. 21
Організація Українських Націоналістів, котра продовжу- вала, як відомо, діяльність УВО й вийшла з надр останньої, безумовно робила не раз спроби організувати свої клітини на теренах Великої України. Майже всі, без вийнятку, істо- рики українського націоналізму згадують у своїх працях про те, що на Великій Україні діяли організації чи окремі члени ОУН. Більшість цих авторів підкреслює, що ця діяльність ОУН на підсовєтській Україні була надзвичайно суворо за- конспірована. Організацію клітин ОУН на Великій Україні і зв’язок із ними безпосередньо здійснював сам Євген Коновалець. Так, наприклад, Ю. Бойко пише: «Дія підпілля на Наддні- прянщині навіть перед керівними кадрами ОУН була щільно захована завісою конспірації. Всі нитки до Наддніпрянщини сходилися міцно в руках Коновальця, і його смерть забрала з собою в могилу багато таємниць«42). Взагалі про діяльність ОУН різні автори подають такі відомості, Я. Гайвас пише: »По цій лінії (зв’язку ОУН з Наддніпрянською Україною і взагалі з підбольшевицькими теренами) спочатку УВО, а опісля ОУН робили багато захо- дів. По цій лінії понесено найбільші втрати, а серед них загинув і Голова Проводу, полк. Євген Коновалець. Намаган- ня ці йшли різними шляхами. Практично кожна сильніша, активніша організаційна група думала про це і пробувала діяти у цьому напрямі. Голосилися до цього добровільно поодинокі члени органі- зації. Не одного з них вислано, не одного ім’я стало відомим через його трагічну загибель, не один загинув безіменним героєм у катівнях НКВД«43). У другій своїй праці він зазначає, що »члени ОУН, при- бувши до Львова, стали перед завданнями нав’язати контак- ти із сіткою ОУН, що діяла під большевицькою окупа- цією .. ,44). Про зв’язки із членами ОУН в Україні пише також Я. Шумелда, який зазначає, що »ще за три тижні перед прихо- дом німців до української столиці, ОУН вдалося нав’язати 42) Ю. Войко — »Євген Коновалець й о середньо-східні ЗЄМЛІ«, 1947. 43) я. Гайвас — «Коли кінчалася епоха« — На чужині, 1964. Стаття п. н. «З упадком Польщі®. 44) Я. Гайвас — »Коли кінчалася епоха«. — На чужині, 1964, стаття п. н. »В одних мрія є дійсністю, у других — праця в поті чола«. Крім того, тут є Інші статті, які торкаються нашої теми: «Нагорі «політика® — на низах боротьба®, «Нарід нездоланий®, »3 упадком Польщі®, «Величні цілі, нетя- мущі руки й нікчемний ворог®, »У древньому Києві® й «На розгойданих хвилях®. 22
контакт зі своїми членами* і що «організаційні кадри, які посувалися зі заході’ на схід... зустрічали на Наддніпрян- щині місцевих членів ОУН*4*). У статті «Переломовий рік* Я. Гайвас, згадуючи про З’їзд Українських Самостійників у Києві під час німецької окупа- ції, твердить, що на ньому були члени ОУН зі всіх теренів, у тому числі і з теренів, які знаходилися під большевиками45 46). Вже з цих та зауваг інших авторів слід гадати, що на теренах Великої України були окремі клітини чи групи членів ОУН. Більш конкретний матеріял знаходимо в того ж Я. Гайваса у статті »У двевньому Києві*, де він пише про місцеву під- пільну ОУН на чолі з Д. Багазісм (пізнішим головою Міської Київської Управи під час німецької окупації47), а також у статті »3 упадком Польщі*, де він згадує про трагічну заги- бель на Великій Україні членів ОУН Полотнюка, Західньо- го4В), та в інших його працях, в яких він згадує провокаторів та совстських агентів Полуведько (Діброву-Тогобічного), Валюха, Хом'яка, Чижевського-Демида, Вальчика та інших, про що ми будемо писати ще пізніше49). Досить великий конкретний матеріял про діяльність укра- їнських націоналістів подає Ю. Бойко. Як пише автор, на підставі відомостей, зібраних з архівів, з матеріалів преси та спогадів поодиноких людей, Є. Коновалець »не зважаючи, на здавалось би, непоборні перешкоди, посилає й посилає пробойовиків. їде сотник Диковський, син А. Крушельниць- кого... Чільний совєтський достойник Наркомату Ріль- ництва СССР Черпов також, як пізніше виявилося, був ви- сланник Коновальця*. Далі автор твердить, що членом орга- нізації був письменник Яловий, який «мав посередній зв’язок із полк. Коновальцем*, що «до підпілля належали письмен- ники Ґео ПІкурупій, Олекса Близько, М. Куліш* і навіть «ряд даних говорить про те, що М. Хвильовий також нале- жав до підпілля* ... За Бойком, розслідування, «ведені орга- нізаційною дорогою, доводять, що підпільна письменницька група з такими учасниками, як Дмитро Фальківський, Кость 45) Я. Шумелда — «Похід ОУН «а схід» — Збірник ОУН 1929-1954. На чужині. 1955. 46) Я. Гайнас — «Переломовий р1к« — Збірник ОУН 1929-1954. На чужині, 1955. 47) Я. ГаПвас — «Коли кінчалася епоха», »У древньому Києві» — На чу- жіші. 19Б4. 46) Я. ГаПвас — «З упадком Польщі» — як вище На чужині, 1964. 49) Я. Гайвас — «Коли кінчалася епоха» — як вище На чужині, 1964. 23
Буревій, дійсно існувала*. Нарешті Бойко подає цілком сен- саційний матеріал, що у Київській Військовій Окрузі існува- ла велика націоналістична організація з масовим членством. За Бойком, «серцем цієї організації* був Кондратьєв, член УВО з 1928 року. До організації належав командир одного з кінних корпусів на Правобережжі Криворучко*), клітини організації були в Харківській Школі Червоних Старшин, в Київській Військовій Школі, в Полтавській 75-ій Дивізії, у вінницькому Гарнізоні. За Бойком, зв’язки цієї організації сягали аж до заступника командуючого військами Українсь- кої Військової Округи, Івана Дубового**). Автор твердить, що в київському Гарнізоні ОУН розпоря- джала 500-ма багнетами, в Київському районі організація мала 150 бійців, міцною була військова сітка у Жмеринсько- му' та Волковииецькому районах. Організація була викрита органами НКВД, була маса арештованих, з них розстріляно 217 військових старшин, серед них: Г. І. Кондратьєва, на- чальника ветеринарної служби однієї’ із стрілецьких дивізій В. Н. Нагаєва, начальника Ветеринарного Управління Він- ницької области Кудрина, працівників бактеріологічної лябо- раторії Новгородова й Мельничука, начальника Ветеринар- ного Управління Київської Військової Округи Нурамського, начальника Київської Піхотної Школи генерала Зубова, дру- гого начальника цієї школи Малишкіна, начальника поста- чання школи Герасимчука, старшин Кавуловського, Галту- ренка, Севсринока, Товаровеького, Кондратенка, Романенка, Катасанова, Сухина, вчителя Затворницького, Пляска, Ри- лєєва, Грушецького та інших50). Значно докладніше й точніше про цю організацію пише «(Микола Криворучко народився в селі Березняках, Смілянського по- віту, Черкаської обпасти, 6. 12. 1827 р. Член ВКП(О) з 1919 року, член ЦВК УССР. Був командиром полку, потім бригади й дивізії під час громадянської війни. З 1925 року командир кавалерійського корпусу, а з 1837 року заступник командувача Київської Військової Округи (Примітка автора праці). *») Іван Дубовий народився на хуторі Чмирівцях, Чигиринського пові- ту, Київської губернії. 25. 7. 1896 року. Брав участь у першій світовій війні. В 1917 році закінчив школу прапорщиків (найнижча старшинська ранґа в російській армії), в 1918 році був помічником начальника штабу 10-ої армії в Царицині, потім начальникам штабу київського напрямку українського фронту й командувачем української першої совстської армії. З 1924 року командир 1<-го стрілецького корпусу, з 1929 року — заступник командувача військами Української Військової Округи, з 1935 року — командувач військами Харківської Округи. Член КП(б)У з 1917 року, депутат Верховної Ради СССР, командарм 2-ої ранги. Знище- ний органами НКВД ЗО. 8. 1938 року (Примітка автора праці). 30) Все цитоиане або майже дослівно передане за працею Ю. Бойка •Євген Коновалець й осередньо-східні землі" — На чужині, 1947. 24
М.М. Селешко. З огляді' на важливість матеріялів, які він подає, при чому матеріялів, які оперті на документ-акт обви- нувачення, подаємо нижче витяги з цієї праці. Матеріали, що їх подає вищезгаданий автор, пов’язані з т. з. Вінницькою трагедією. М. Селешко, який був учасником розкопів могил у Вінниці пише, що йому пощастило серед різних документів, виявлених у могилах, знайти »акт обви- нувачення одної групи людей, яку названо кілька разів «Організацією Українських Націоналістів-Державників*, а один раз «Українською Національно-Повстанською Органі- зацією». Цей акт був підписаний майором державної безпеки Корабльовим і був датований серпнем 1938 р. Дуже цікаво, що акт обвинувачення в’яже цю організацію із СВУ року 1928 й навіть із часами Визвольних Змагань 1917-1920 рр. За матеріалами цього акту, ОУІІД була переважно органі- зацією військовиків. Центр її знаходився в Києві, а відділи по різних совєтських дивізіях, військових школах та інших військових установах. Одна група, мабуть, складалася з ци- вільних осіб. Її очолював керівник Обласного Відділу Народньої Освіти у Вінниці І. Г. Подольський. До неї належав секретар облас- ного партійного комітету Чернявський. Один із керівних членів ОУНД був якийсь військовий достойник Кавульовсь- кий. Йому безпосередньо мав підлягати майор Г. І. Кондра- тьєв. Кавульовський, крім зв’язку з Кондратьєвим, удержу- вав контакт з одним старшим інструктором політичного від- ділу 97-ої дивізії. Він зв’язав був Кондратьєва з Дорошенком і доручив був їм створити організаційну сітку в районах Жмеринки та Волковинець, де мала переховуватися зброя організації». У другому місці акту обвинувачення, за М. Селешком, чле- нів ОУНД вербував командир Київської Піхотної Школи, комдив (за теперішніми рангами генерал-лейтенант) Зубов. Ще в 1933 році він завербував у члени організації командира 97-го артилерійського полку, згаданого вище Кондратьєва. Крім того, до цієї групи належали керівник господарського відділу Київської Піхотної Школи Герасимчук, начальник постачання її Затворницький, учитель математики Пляско, командир артилерії Рилєєв, учитель української мови Грушецький. У 1934 р. з майором Коцдратьсвим пов’язався новий на- 25
чальник цієї школи, комдив Малишків. Отже, за цими мате- ріялами, одна з основних груп організації була саме в Київ- ській Піхотній Школі, при чому до цієї групи належали аж два генерали. Друга група працювала в 97-ій стрілецькій дивізії. Ця гру- па, як подає акт обвинувачення, «мала за кету у відповідно- му моменті підняти проти большевиків повстання, відірвати Україну від Росії та проголосити Самостійну Українську Державу». У цій групі, мабуть, керівну ролю відогравав саме Г. І. Кондратьсв. Як пише М. Селешко, він творив націона- лістичні клітини в 97-ій стрілецькії! дивізії, приєднав до організації начальника ветеринарної служби 289-го стрілець- кого полку Голтуренка, командира одної чоти 97-го артиле- рійського полку Северинова, писаря в полковому штабі То- варовского. До організації належали командир артилерійсь- кого дивізіону’ 97-го арт. полку, старшини Кондратенко, Ро- маненко, Катасанов (всі кияни). Ще одна група була у 24-ій стрілецькій дивізії, де на ста- новищі начальника ветеринарної служби був член органі- зації В. Н. Нагаєв; у 71-ім полку працював член організації ветеринарний лікар Кудрин. З організацією мав зв’язки на- чальник ветеринарного управління Київської Військової Округи Нурамський, начальник Ветеринарно-бактеріологіч- ної лабораторії Новгородов, Мельничук, полковий коваль Малько. У Київському районі організація мала коло 150 членів, у київському гарнізоні — коло 500. Члени організації мали на меті у відповідному моменті підняти проти большевиків повстання і проголосити Само- стійну Українську Державу, воші ширили ідеологію укра- їнського націоналізму серед учнів воєнних шкіл у Києві і серед старшин та бійців, розповсюджували націоналістичну літературу, зокрема націоналістичну літературу з-за кор- дону. Нарешті обвинувачувальний акт називав членів цієї орга- нізації польсько-румунськс-японськими (ніс!) шпиіунами й ворогами народ}’. Пишучи про цю організацію, М. Селешко згадує, що через деякий час після смерти, в 1938 р., полк. Євгена Коно- вальця, через Фінляндію прийшла до Европи вістка про те, що, у зв’язку зі смертю полк. Коновальця, большевики арештували й розстріляли 217 старшин, у тому більшу кіль- 26
кість активних генералів, комдивів. Селешко думає, іцо серед них були й особи, згадувані в акті обвинувачення, що він знайшов його у Вінниці. Далі Селешко зазначає, що він розпитував людей у Вінни- ці про цю організацію. Вони оповідали, що в 1938 р. були чутки про арешти та розстріли членів розгалуженої націо- налістичної організації серед військовиків і що в липні того року в місті та окрузі було заарештовано 200 людей51). Що у вінницьких могилах були, між іншими речами та документами, знайдені також протоколи обшуків, акти обви- нувачень, виписи із присудів тощо, свідчать і інші автори праць про вінницькі розкопи, як, наприклад, Ів. Хмельниць- кий52), І. Розгін5*). Як бачимо, матеріяли, які подають Ю. Бойко та М. Се- лешко, трохи різняться, але в основному вони ідентичні. За Бойком, ОУН на Великій Україні взагалі звертала особливі увага на опанування різних ділянок адміністрації й державного апарату, що »не рідше як раз на три місяці пробивалися кур’єри з Наддніпрянщини до Вождя«, що вро- билися спроби масової пропаґандивної дії летючками*, що »на Україну висипається пропаґандивна література*54). Нарешті цікаво, що, за твердженням Бойка, з наказу Є. Коновальця їдуть до Зеленого Клину Д. Гуцук і Митлюк, як відпоручники Організації для підпільної праці в Сибірі55). Отже, за Ю. Бойком, ОУН вела на Великій Україні дуже велику роботу, яка набирала масового характеру й, мабуть, була скерована на спробу викликати повстання та на захоп- лення, за допомогою військових частин, влади. Дуже критично до можливостей діяльносте ОУН на Вели- кій Україні під час совєтського панування в 1920-1940 рр. ставиться один із дослідників цієї епохи, Д. Соловей. Він уважає, »що окремі особи могли мати якийсь (дуже не систе- матичний і випадковий) зв’язок із керівництвом УВО, а пізніше ОУН за межами УССР, але ніякої певної, конкретно 51) М. Селешко — «Причинок до історії вінницьких могил* — «Новий Шлях* ч. 37 па 13. 5. 1980 р. 52) Н. Хмельницький — «у країні рабства і смерти» — Вид. «Самостійна Україна*. Чікаго. 53) Проф. д-р Іван Розгін — «Вінниця* — «Нові Дні* ч. 27 за квітень 1952 р. 54) Ю. Бойко — «Євген Коновалець й осередньо-східні землі* — на чужині. 1947. 55) Ю. Бойко — «Євген Коновалець й осередньо-східні землі* — На чужині. 1947. 27
організованої акції супроти окупантів в УССР вони не провадили®56). За Солов’єм, ҐПУ-НКВД часто обвинувачували у прина- лежності до УВО чи ОУН осіб, які з цими організаціями не мали нічого спільного. Нарешті він твердить, що «зв’язок з УССР керівників УВО, а потім ОУН дуже рано потрапив під контроль аґентів ҐПУ-НКВД®. Для обґрунтування цих своїх тверджень Д. Соловей приводить низку фактів, про які ми будемо згадувати пізніше57). Також значно обережніше оцінює акцію УВО-ОУН на під- совєтській Україні провідний діяч ОУН, В. Мартинець. Як і Бойко, В. Мартинець стверджує, що справою зв’язків УВО-ОУН з підсовстською Україною займався «сам полк. Коновалець і беріг її в таємниці абсолютно перед усіми особами, особисто в ній не заанґажованим*58). За В. Марган- цем «Особи, що могли б про них (ці зв’язки) розповісти — передусім полк. Коновалець і Сеник-Грибівський, далі полк. Сушко, сотник Головинський, Дм. Паліїв, полк. Рубич-Ко- лосовський, сотн. Чугман і, нарешті, Я. Барановський — уже не живуть і, можливо, взяли цю таємницю назавжди зі со- бою до гробу*59). Мартинець також підтверджує, що на Україну було висла- но сотника Івана Андруха та йор. Миколу Опоку, що виси- лялося людей і пізніше, але «не знати скільки їх було, як не знати, чи були і як великі були кадри УВО в совстській Україні*60), і яку вони дію провадили. За Марганцем, «акція в совстській Україні не могла роз- горнутися в таких формах і в такому ступені, як на ЗУЗ«61). Далі автор твердить, що від часу його участи в Начальній Команді УВО (1927-1928 рр.) «ні вона, ні ПУН ніякої акції в сов. Україні не провадили*62). Підтверджуючи надсилку «на понад сотню різних адрес часописів «Розбудова Нації* й «Сурма*, автор категорично заперечує можливість прина- лежности Хвильового до підпільної організації, його зустрі- чів із полк. Коновальцем і вважає, що Хвильовий до кінця залишився комуністом.65 Також критично автор ставиться до різних процесів совстської влади проти УВО-ОУН, про які ми ще будемо писати нижче і про які згадує у своїй праці 56) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 57) Д. Соловей — «Ґолгота України» — Вінніпег, 1В53. М) В. Мартинець — «Українське підпілля. ВІД УВО до ОУН» — Спогади й матеріяли до передісторії українського організопаного націоналізму. 1949. 28
Ю. Бойко®4). Але В. Мартинець підтверджує, що УВО та ОУН мали зв’язки із совстською Україною. Так, наприклад, Коновалець підтримував таємні зв’язки із членом больше- вицького посольства в Берліні, українцем Г.; полк. Рубич- Колосовський отримував вістки від сітки на терені СССР, член крайової команди УВО Д. Паліїв відвідував у 1923 р. Україну®5). Ми могли б привести ще багато свідчень різних емігра- ційних авторів про діяльність ОУН у совєтській Україні, але гадаємо, що вже поданого матеріалу досить, аби уявити собі стан справи на підставі матеріалів еміграції. Переходимо тепер до матеріалів совєтських. У листопаді 1933 р. на Пленумі ЦК КП(б)У Павло Постиіпев та С. Косіор повідомили про розкритта низки «контрреволюційних» орга- нізацій українських націоналістів, ак говорив Постиіпев «від організаторів УГА до боротьбістів*. Постипіев говорив тоді: «Цікава система в українських на- ціоналістів розставляти свої кадри... Наприклад, сектор Народнього Комісаріату Освіти; керівником його був Явор- ський. Пішов Яворський, сів Озерський, пішов Озерський, сів Коник... А всі вони виявилися членами УВО, й то ке- рівними. Або ось уповноважений Народнього Комісаріату Закордонних Справ. Був там Максимович, сів Петренко, пі- шов Петренко, сів Тур, знову всі члени УВО, й навіть з її керівництва. І так майже на всіх ділянках, захоплених ними, вони додержувалися цього організаційного принципу наступ- ности своїх людей*6*). Подібно висловлювався і С. Косіор®7). На підставі совєтських та еміграційних матеріалів розгор- тається така картина ліквідації органами ҐПУ-НКВД укра- їнських націоналістичних організацій. Д. Діброва у книжці «В царстві червоного царя* пові- домляє, що в 1929 р. постала націоналістична організація на СУЗ під назвою «Український Національний Центр*. Цей центр у своєму програмовому й організаційному наставленні нібито «підпорядковувався ОУН, як верховному штабові на- ціональної революції*. Своєю структурою він нагадував про- 59, 60. 61, 62, 63 І 64) Дивись як подано виїце. 65) В. Мартинець — «Українське підпілля. Від УВО до ОУН« — Спогади й матеріял» до передісторії українського організованого націоналізму. 1949. 66) «Правда* під 24. її. 1933 року. Промова П. Постишеаа на Пленумі ЦК КП(б)У 1В. Н. 1933 р. . „ 67) «Правда* від 31. 12. 1933 року. Промова С. Косіора на Пленум ЦК КП(б)У 19. 11. 1933 р. 29
від ОУН, своїм завданням мав керування національною бо- ротьбою на СУЗ. Він нібито став штабом, що об’єднував і визначав напрямні для всіх національно-революційних осе- редків Великої України. На чолі його, за Дібровою, стояли: Шумський, Полоз, Максимович, Миколайчук, Баланін та інші. Цей центр нібито був викритий органами совстської влади, а Шумський був засланий на Соловки68). Николишин, у згадуваній уже нами праці «Культурна по- літика большевиків* пише про те, що в 1931 році був викри- тий «Український Національний Центр*, до якого входили Чечель, Голубович, Василь Мазурснко, Лизанівський, Хрис- тюк та інші68). Г. Костюк у статті «Останні дні життя академіка М. Гру- шевського* теж повідомляє про розкриття діяльности «Укра- їнського Національного Центру*, керівником якого мав би бути М. Грушевський, а до нього належали Микола Шраґ, Павло Христюк, М. Чечель, Григорій Коссак, Всеволод Го- лубович, Іван Лизанівський, Василь Мазуренко, Коліух, Гор- бань, Ф. Савченкс, М. Жуківська, Часник, Остапенко та інші70). Панас Феденко у свосму курсі лекцій, що вийшов у 1934 р. у Подсбрадах, писав: «У кінці 1933 р. Постишев та Косіор, секретарі ЦК КГЦб)У, у своїх промовах проголошували, що в Україні розкрито протиросійську організацію, до якої на- лежало багато визначних комуністів-українців. На чолі цієї організації мав, буцім то, стояти М. Грушевський. Але до процесу проти цієї організації з участю Григорія Коссака, С. Вікула, Михайла Лозинського, Михайла Левицького, Кар- па Максимовича, Біленького, Солодуба, Волоха, Ялового, Рі- чицького, Авдієнка, В. Сірка, Тура й інших, «що діяли на гроші польських поміщиків та капіталістів і німецьких фа- шистів (Косіор)* — не дійшло71). Про існування «Українського Національного Центру* зга- дують також Ю. Бойко78), О. Бужанський78), Д. Соловей74), 68) д. Діброва — «В царстві червоного царя» — Вид. Української Кни- гарні — накладні. Париж. 1838. 68) С. Николишин — «Культурна політика большепикіп й український культурний процес* — На чужині, 1947. 70) г. Костюк — «Останні дні життя академіка М. Гру шевського» — Український збірник, книга І. Видання Інституту для вивчення СССР, Мюнхен. 71) П. Феденко — «Український громадський рух у XX столітті» — Подсбради, 1934. 72) Ю. Бойко — «Євген Коновалець й осередкьо-східні землі*. — На чужині, 1947. 73) О. Бужанс-.кий — «За гратами ҐПУ-НКВД» — «Свобода* чч. 288-300, грудень 1950 р. 74) Д. Соловей — «Голґота України* — Вінніпег, 1953. ЗО
С. Підгайпий75) та інші, Отже, за всіми цими матеріалами, безсумнівним є, що в 1930-1931 рр. було заарештовано, част- ково розстріляно, частково знищено в казематах ҐПУ-НКВД, частково заслано до концентраційних таборів цілу низку людей із націоналістичних чи демократичних, але національ- них середовищ, а частково з комуністичного середовища. Нез’ясовапим є, чи дійсно існував і діяв цей вищезгаданий Центр, або чи існували та діяли ці українські національні центри. Комбінації таких осіб, як М. Грушевський, Максимович, Солодуб, Річицький, Яловий в УНЦ, про існування якого повідомляє П. Феденко, на підставі промови Постишева та Косіора, зарахування ПІумського. Полоза, Максимовича до УНЦ, про який пише Діброва, і який, за його твердженнями, підпорядкувався ОУН, є сумнівними. Треба вважати, що справа йде або про вигадані ҐПУ- НКВД націоналістичні організації, або про арешти діячів українського спротиву з різноманітних середовищ, для яких совстська влада мала на меті змонтувати єдиний судовий процес. Луже можливо є, що Михайло Грушевський, переконав- шись у підступності совстських обіцянок і побачивши дійс- ний стан речей в УССР, брав участь або навіть очолював якусь підпільну організацію, що Г. Коссак, який, за свідчен- ням Н. Базавлуцького76), «виховав тисячі національно свідо- мої молоді...« й «ніколи не був комуністом», належав також до якогось підпільного руху спротиву, або, може, навіть був одним із відпоручників Євгена Коновальця. Майже безсум- нівно є, що Голубович, Христюк та інші з УІЩ, про який пише Николишин, провадили, як бувші чільні діячі УІІР, протисовєтську акцію і брали участь чи навіть очолювали якусь підпільну організацію, але об’єднання всіх вищезга- даних людей в один «Український Національний Центр» є малоймовірне. Як відомо, саме внаслідок зв’язків з підпільними організа- ціями на совєтській Україні трагічно загинув вождь УВО та ОУН полковник Є. Коновалець. Про злочинне вбивство його у Роттердамі ми маємо досить велику літературу, отже в цій 75) С. Підгайний — ' Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1833- 1941» — Вид. •Прометей*, 1947. 76) н. Базаіиіуцький — «Український Голос» ч. 45 за 1952 р. 31
праці докладно не будемо зупинятися на дані події77, 78). Ми хочемо лише коротко нагадати нашому читачеві основний хід подій та відмітити деякі важливі моменти. Органи совстської влади ще з початку 30-х років органі- зували докладний нагляд за ОУН та його керівником79). Восени 1933 р. у Брюсселі появився совстський агент Василь Хом’як (який пізніше мав також псевда Найденко, Пригода та інші), що видавав себе за втікача з УССР, за бувшого січового стрільця, а в Україні — за робітника господарських установ. Він досить швидко втерся у довір’я українських емігрантів і, після перевірки, його було сконтактовано із Сці- борським та Коновальцем. Останній вирішив використати Хом’яка для поширення точок опертя ОУН у підсоветській Україні. За допомогою голови Української Громади у Фінляндії, Баранецького, Хом’якові у вересні 1934 р. щастить перейти совстсько-фінляндський кордон. У серпні 1935 р. Хом’як повертається до Фінляндії вкупі з молодою людиною, яка називає себе Павлом Грищенком чи Яценком і яка потім відома була всьому українському світові під прізвищем Ва- люх. Хом’як рекомендує Валюха, як свого вихованця, націо- наліста, котрий хоче завершити своє нащональне виховання за кордоном, а далі служити ОУН, як зв’язковий між емігра- цією та Україною. Валюх теж вступає в контакт з полк. Коновальцем і в 1936 р. з доручення останнього виїздить в Україну*; у вересні 1937 р. Валюх знову прибуває до Ґенту зустрічається з Барановським, хоче зустрітися з Коноваль- цем, але це йому не щастить, і він повертається знову з якимсь дорученим в Україну. Нарешті в 1938 р. він іще раз приїздить на Захід і на цей раз зустрічається з полковником Коновальцем та передає йому пекельну машину, яка остан- нього вбиває80). За свідченнями низки членів ОУН, під час останньої світо- вої війни Валюха бачили у Львові в уніформі полковника чи генерала НКВД, при чому, як твердять деякі особи, він відігравав велику ролю в розкритті підпільної діяльности українських націоналістів у Західній Україні, зокрема завер- бував до НКВД Горбового (свідчення II. М.). 77) Дм. АндрІевськиЯ — «Навколо Роттердаму* — «Свобода* чч. 244-251 за 1958 рік. 78) Є. Онацький — «Шляхом на Роттердам* — «Свобода* за 1958 рік та їй. 79) Дм. Андріївський — «Навколо Роттердаму* — «Свобода* за 1958 рік. 89) Дм. Андріївський — «Навколо Роттердаму* — «Свобода* чч. 248-249 за 1958 рік. 32
У роттердамській трагедії, за свідченнями низки авторів, зокрема Д. Ацдрієвського81), велику ролю відіграли ще дві особи. Одна з них — якийсь Іван Іванович — мабуть високий уповноважений НКВД у справах націоналістичних еміграцій, який нібито появився у цей час за кордоном, пов’язався з деякими членами ОУП і, не криючись, що він є на службі большевиків, почав переконувати останніх у недоцільності протисовєтської акції. За АндрІсвським, «він твердить, що Сціборським (член Проводу ОУН) цікавляться вищі совстські достойники й цілий уряд совєтської України, заохочував йо- го вертатися в Україну, кажучи, що його поворот викличе перелом на користь національної справи, а сам він дістане всі можливості працювати для свого народу»82). Крім того, цей Іван Іванович робив заходи аби посварити між собою членів Проводу ОУН, внести замішання й підозру в лави організації, підкреслював своє всезнайство, навіть натякав, що йому відомі зв’язки ОУН з якимсь січовим стрільцем (тобто Хом’яком83). Друга особа, яка, на думку Д. Андрісвського й деяких інших авторів, також була совєтським агентом і відіграла певну ролю у смерті полковника Коновальця, був Кіндрат Полуведько, на особі якого варто трохи зупинитися. Полу- ведько був в’язнем у Соловках, і нібито утік звідти незадов- го до появи Хом’яка у Західній Европі Побувавши в різних країнах Европи, Полуведько осів у Фінляндії, де зробився найбільш авторитетною та діяльною особою між українцями й був у зв'язку з ОУН, зокрема з полковником Коноваль- цем84) та Д. АндрІсвським85 86). Через Полуведька також вели- ся зв’язки з Хом’яком та Валюхом, при чому Валюх мешкав деякий час разом із Полуведьком. У час, коли в Роттердамі вбили Коновальця, Полуведько був у Берліні; він негайно виїхав звідти ніби до Фінляндії, й довго про нього не було нічого чути. Д. Андрісвський висловлює думку, що в міжчасі він побував в СССР**). Коли німці захопили в 1941 р. Захід- ню Україну, Полуведько з’явився у Львові і твердив, що 81, 82 і 83) Дм. Андрісвський — «Навколо Роттердаму. — .Свобода. чч. 248-249 За 1958 рік. 84) В. С-в — «Останні дні полковника Євгена Коновальця. — »До зброї, ч. 54 за 1958 рік. 85) Дм. Андрісвський — Навколо Роттердаму. — .Свобода, чч. 244-251 за 1958 рік. 86) Дм. Андрісвський — .Навколо Роттердаму. — «Свобода, чч. 244-251 за 1958 рік. 3/»ю 33
його вислав туди фінляндський генеральний штаб. Зі Львова Полуведько виїздить із похідною групою Коника і з нею добирається до Харкова. В Харкові Полуведько стає секре- тарем бургомістра проф. Крамаренка й активно працює з рамени ОУН, підтримуючи постійний зв’язок із Коником. У 1942 р. німці заарештували Полуведька, як совєтського агента, й він у тюрмі покінчив життя самогубством87). Ціка- во, що, за свідченнями Я. Гайваса, цей Полуведько при пер- шій зустрічі з ним у Львові назвав себе професором Дібро- вою з Харкова, як також, що Полуведько-Діброва перед другою світовою війною був у Франції88 * 90, Я9). В 1938 р. укра- їнська книгарня в Парижі видала брушуру Д. Діброви «У царство червоного царя« про життя та діяльність націона- лістичного підпілля в Україні, витяг з якої ми вже приводи- ли. За автором статті у »До зброї«м), Полуведько прибув на еміграцію в 1934 р. і подавав себе «мужем довір’я револю- ційного підпілля в ©середніх та східніх українських землях». За Андрісвським, Полуведько повідомляв його, що в Укра- їні діяла «Організація Українських Націоналістів*, яка нара- ховувала десятки тисяч членів, особливо між студентством, мала своїх людей в Академії Наук, в різних інститутах. У 1933 р. цю організацію совстські органи викрили, багато її членів ув’язнили й тим загальмували на деякий час її роботу91). Про широко розгалужену національну організацію з Цент- ром, до якого належав згадуваний вище заст. командувача Української Військової Округи І. Дубовий, оповідав також Валюх. У розмовах з Коновальцем Валюх, нібито, вказував на можливість установлення зв’язку з цим Центром і навіть підпорядкування його Проводові ОУН. За Андрієвським, у цих оповіданнях Валюха та Полі'ведька була «певна частина правди*92 *). Цікаво, що й Валюх, і Хом’як позитивно висловлювалися про українських комуністів, підкреслюючи, що вони мають державницьке наставлений, виявляють національні тезден- 87) Д. Соловей — «Ґолґота України* — Вінніпег, 1963. 88) Ярослав Кутько — «Пекельна машина в Роттердамі» — «Народив Воля» Ч. 22 від 29. 5. 1952 р. та ч. 46 від Я). 11. 195® р. 8») Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 90) В. С-в — «Останні дні полковника Євгена Коновальїія» — До зброї» ч. 4. за 1950 рік. 91) Дм. Андріевський — «Навколо Роттердаму» — «Свобода* чч. 244-251 за 195® рік. 92) Дм. Андріевський — «Навколо Роттердаму» — «Свобода» чч. 244-251 за 1951 рік. 34
ції, заступають «виразне антимосковське й антибольшевиць- ке наставлення«93). Вищезгаданий Іван Іванович також всіляко підкреслював нібито національне наставлення українського совєтського УРЯДУ- Ми так докладно зупинилися на діяльності УВО та ОУН в Україні та на деяких обставинах роттердамської трагедії цілком свідомо. Саме історія боротьби органів совстської влади (ҐПУ, НКВД) з націоналістичними організаціями, як також пізніше із СВУ, доводить поперте, страх совстської системи перед націоналістичним підпільним рухом, подруге, підступність методів цієї системи, яка не зупинялась у бо- ротьбі з українськими націоналістами ні перед провокаціями, ні перед терором. Згаданий вище Іван Іванович одверто гово- рив Сціборському: «Уряд (УССР) доволі поважно оцінює небезпеку націоналістичного руху»94) і давав зрозуміти, що большевики уважно стежать за кожним кроком націона- лістів. Про драконські методи боротьби з підпільним рухом у самій Україні ми будемо писати пізніше, при розгляді діяль- ности СВУ та в заключній частині цієї праці. З інших підпільних організацій, що діяли в Україні в 1921-1941 рр., крім СВУ, про яку мова буде окремо, слід згадати наступні. В 1921 році у Києві був проведений голосний судовий про- цес проти членів ЦК УПС-Р. Тоді на лаві підсудних опини- нилися колишній прем’єр Українського Уряду УНР В. Голу- бович, І. Часник, П. Губенко (Остап Вишня), Лізановський та інші95 96). Багато уваги у свій час притягнув до себе процес Центру Дій«, що відбувався в Києві з червня 1923 до квітня 1924 року. Не лише совєтські, але й закордонні часописи вміщу- вали про цей процес досить докладні інформації; зокрема статті, присвячені процесові, були у львовському часописі »Діло«. Докладні матеріяли про цей процес є у спеціяльній праці проф. Полонської-Василенко98). Тому в нашій праці ми зупинимося на ньому дуже коротко. За совєтською версією, організації «Центру Дій« мали осе- 93 і 94) Дм. Андрієвський — «Навколо Роттердаму» — «Свобода» чч. 244- 251 за 1958 рік. 95) Дивись уже згадувані праці П. Христюка, П. Феденка й Д. Солов’я 96) Проф. д-р Н. Полонська-Василенко — «Процес «Центра Дій« у 1924 році» — Видання УВАН, Мюнхен, 1956. 35
редки в усьому СССР, резидентури у прикордонних пунктах Польщі; в Парижі мало бути закордонне керівництво Цент- ру, а головний осідок у Києві. »Центр Дій« та його осередки мали за завдання, використовуючи труднощі совєтської вла- ди, сіяти незадоволення проти неї й консолідувати всі народні сили для скинення цієї влади; крім того, за актом обвинувачення, члени цієї організації займалися шпигунством. Заарештована була у цій справі велика кількість киян, а саме декілька професорів Київського університету, співро- бітники Української Академії Наук, кілька десятків універ- ситетської молоді та громадських діячів. Більшу частину арештованих було звільнено, але 18 осіб таки поставлено перед публічний суд. За Н. Полонською-Василенко, заарештованих поділили на три окремі групи. В першій групі були поважні діячі науки: академік М. П. Василенко і співробітники ВУАН: К. П. Ва- силенко, професори П. П. Смірнов, Л. Е. Чолганський, С. М. Чебанов та правник Б. М. Толпига. Друга група складалася з молодших наукових працівни- ків різних закладів: приват-доцента П. С. Тартаковського, наукового співробітника ВУАН Б. О. Язловського, приват- доцента Л. М. Венгерова, аспіранта О. В. Яковлева. Окремо від цих осіб стояла група різного характеру та професій: В. В. Виноградов, А. М. Оберучев, мати й донька М. і А. Капоцинські, сестри 3. і Л. Куцевалові, С. Єдинев- ський, Нарешті •—• цілком окремо від усіх стояв Онищенко- Павлюк. Як відомо, М. Василенко — видатний український учений був за Центральної Ради генеральним суддею, за гетьмансь- кого уряду — міністром народньої освіти. Сергій Чебанов, правник, був за гетьманського уряду сенатором. Константан Василенко за Тимчасового Російського Уряду був комісаром м. Києва, за Української Центральної Ради — її членом. Павло Смірнов, росіянин, історик, та Леонтій Чолганський — професор-юрист, брали участь у праці ВУАН. Борис Тол- пига в АРА*), Язловський працював в ВУАН. Решта підсуд- них, власне кажучи, не мала якихось тісніших зв’язків з українським громадським життям. За Н. Василенко-Полонською, діяльність »організації« *) АРА — американська допомогова організація, яка вела досить ши- роко організовану акцію допомоги неселенню. 36
обмежувалася на зборах інтелігенції в мешканнях М. Васи- ленка та хірурга Г. Б. Биховського, де, у зв’язку із приїздом з-за кордону М. Бакара, обговорювали життя за кордоном та в СССР; на зборах у мешканні М. Василенка в тіснішому колі, де розглядалися питання зовнішньої і внутрішньої полі- тики, та на зборах молоді, яка обговорювала питання вищої освіти в Україні. Крім того, провадилася переписка із закор- доном через В. В. Виноградова та Онищенка-Павлюка (як потім виявилось, останній був агентом ҐПУ). За допомогою декількох провокаторів совєтськими орга- нами було створено версію шпигунства цієї організації на користь Польщі, зокрема передачу якогось мобілізаційного плану, який нібито викрав С. Єдиневський. Отже, обвинува- чувані мали бути не лише «контрреволюціонери», але і «шпигуни». Для нас найцікавішим є те, що це був один із небагатьох публічних процесів проти «контрреволюціонерів» та «шпигунів» на Рідних Землях. Він притягнув велику увагу української громадськості. Як свідчить Н. Полонська- Василенко, обвинувачувані мали можливість вільно висту- пати на процесі. М. Василенко та С. Чебанов розгорнули перед величезною авдиторією свої погляди на демократію, вільну незалежну науку, про права людини, про історичну боротьбу за волю України. Нищівну критику марксизму в його тодішньому висвітленні дав К. Василенко. К. Василенко на процесі признав, що в Києві була органі- зація. Б. Толпига казав, що кінцевою метою організації було перебрання влади з рук комуністів. Суд продовжувався від 22-го березня до 8-го квітня. Внаслідок суду, було оголошено 4 смертніх вироки: Онищенко-Павлюк, Єдиневський, Яков- лів, Виноградов; 6 вироків по 10 років ув’язнення: М. Васи- ленко, К. Василенко, П. Смірнов, С. Чебанов, Л. Чолгансь- кий, Б. Толпига. Решта одержала по 5-7 років та умовні вироки. Пізніше смертну кару замінили ув’язненням, а іншим зменшили термін ув’язнення, за вийнятком К. Василенка, який мусив відбути 10 років в’язниці. На думку Н. Полонської-Василенко, «Увесь цей процес був спробою большевицького аранжування політичного процесу в умовах ще незакріпленої совєтської влади в Україні, і як такий він виявився спробою невдалою»97). 97) Проф. д-р Н. Полонська-Василенко — «Процес «Центра Дій« у 1924 році« — Видання УВАЛ, Мюнхен, 1956. 37
В 1933 році викрито групу осередків ОУН, що мала назву ^Організація українських революціонерів^ заснування якої припадало, за твердженням Ю. Бойка, на 1929 рік98). У ві- дозві Селянської Секції Союзу Земель Соборної України — »До Українського Селянства»99 згадувалося про існування в Харкові » Мужичої Партгг«. Досить докладно про цю підпіль- ну організацію, повідомляє у своїй праці «Ґолґота України» Дм. Соловей. За його матеріалами, спертими на свідченнях В. Доленка, Юр. Міщенка та В. Кривецького, «Мужича Пар- тія» постала в 1923 році внаслідок реорганізації вже згаду- ваної нами »Шістки«. Партія ця мала свою політичну програму, основу якої опрацював В. І. Лещенко і яка мала виразно демократичний характер. Щодо тактики, то організація ставила собі за завдання «розгортати активність на всіх ділянках українського куль- турного й економічного життя, щоб позитивною працею по- силювати й закріплювати українські культурні та економічні здобутки»100). Партія не ставила собі за завдання організо- вувати збройну боротьбу або застосовувати саботажі чи терористичні акції. Осередки «Мужичої Партії», за свідченням В. Доленка, були в усіх харківських республіканських кооперативних центрах: «Сільському Господареві», «Вукоспілці», «Україн- банку«, «Українкустарспілці». Партія намагалася оволодіти командними постами в кооперативному видавництві »Рух« Через мережу Всеукраїнської Кооперативної Ради, провід «Мужичої Партії» був пов’язаний із кооперативними осеред- ками по всій Україні. По освітній лінії «Мужича Партія» мала свої осередки в харківській гімназії ім. Б. Грінченка, на педагогічних курсах ім. Григорія Сковороди, в Харківській будівельній школі, у школах ім. Михайла Коцюбинського та ім. Лесі Українки. За часів українізації, за твердженнями Д. Солов’я, «із 18 тодішніх харківських українських шкіл усього у двох чи трьох школах завідувачі школами й біль- шість учителів не належали до організації».101. Були також осередки в Губнаросвіті, Наркомосвіті, в суді і в адвокатурі, Д. Соловей пише: «Під виглядом земельної судової практики, існувала, наприклад, організованість адвокатури в Харкові, 98) Ю. Бойко — »Євген Коновалець й осередньо-східні землі» — На чу- жині, 1947. 99) «Неділя» ч. 2 за листопад 1950 року. 100) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпеґ, 1953. 101) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 38
Змісві, Ізюмі, Павлограді, Костянтинограді, Полтаві, Охтирці, Ромнах, Переяславі, Києві, Шепетівці, Барі, Мелітополі «,ог). «Мужича Партія* брала активну участь у розбудові та діяльності УАПЦ. »Ціла низка чолових її діячів — Гаращеп- ко, Ільчепко, Руденко, Лебедепко й інші — брала участь у зборах УАПЦ у Києві, в парафіяльних радах Харкова, Ме- рефи103). Члени організації ставали членами парафіяльних рад і були головами цих рад. У 1926 році головою Крайової Слобожанської Ради УАПЦ був член проводу «Мужичої Партії* Ортодокс. До Вищої Церковної Ради, що була засно- вана у 1923 році й діяла нелегально, входили Лебедепко, Лещенко, Потреба, Щербаненко, Гаращенко, Ільчепко, Ортодокс104). Ортодокс твердить, що «Мужича Партія* була пов’язана із «Братством Української Державності!* і брала участь в організації Спілки Визволення України. Д. Соловей, на під- ставі листів Ортодокса, пише «що на зборах проводу органі- зації в 1925 році було вирішено перенести політичний центр до Києва, розпочати політичну діяльність загальнонаціо- нального маштабу, зірвати рееміграцію й піддержати УНР-івський центр у його діяльності за кордоном*,05). У дальшому представники «Мужичої Парафії* вступили в переговори з киянами; у квітні 1926 року на Сумській, 33 відбулася нарада Ортодокса та Щербаненка з С. Єфремовим, у наслідок якої, за твердженням Ортодокса, почалася реорга- нізація БУД в СВУ. Діяльність «Мужичої Партії*, активність її членів у коопе- ративному, освітньому та церковному секторах, притягнула увагу органів ҐПУ. В 1926 р. було заарештовано Ортодокса, 7-го лютого 1927 р. ҐПУ заарештувало всіх членів проводу партії а саме: Щербаненка, Лещснка, Жиліна, Дражевського, 70 осіб членів партії в Харкові та багато по інших округах. Слідство над організацією тривало цілий рік, частину чле- нів організації вивезли на Соловки, інших заслано на Урал, до Казахстану й Сибіру100). За свідченнями Д. Солов’я, заги- нули від репресій, у пивницях ҐПУ чи на засланні таки чле- ни «Мужичої Партії*: А. Головко, І. Кулинич, Дражевський, 102) Д. Соловей — «ґолгота України» — Вінніпег, ишз. 103) Д. Солоисй — »Гол Гота України» — Вінніпег. 1853. 104) Д. Соловей — Лист Ортодокса від 10. 7. 1951 року у згаданій вище книжці. 105) Д. Соловей — «Голгота України» — Вінніпег. 1953. 106) Д. Соловей — «Голґота України» — Вінніпег. 1953. 39
Жилін, Щербаненко, Власенко, Кривецький. За свідченням В. Доленка, »в 1930 р. Лещенка, Щербаненка й мене привез- ли до Москви й дали нові терміни заслання за Союз Визво- лення України. Мені — 10, Щербанснкові — 8, Лещенкові — 6. Усі інші, скомпромітовані нашою попередньою справою, одержали так само нові терміни від 5-ти до 3-х років. Мені було пред’явлено свідчення В. М. Чехівського, в якому зна- чилося таке: »На мою думку, Єфремов переорганізував БУД в СВУ після наради з Доленком у Харкові®107). П. Лотаревич у своїй праці «Історія одного повстання на Полтавщині® твердить, що у 1921-1922 рр. на Полтавщині в м. Чернухах існувала терористична підпільна організація. Провідником організації був Павло Борсук, членами Федір Борсук, Іван Приходько, Павло Приходько, Олександер Кравченко, Сергій Кленач, Іван Ващенко, Андрій Ващенко, Ігор Денисенко, Павло Денисенко, Олександер Олександрів, Петро Червяк, Грицько Приймак, Іван Зрібняк та Іван Те- рещенко. До цієї організації втерся в довір’я О. Червяк і видав її ЧК. Всі члени організації були в 1922 р, розстріляні в Лохвиці, крім Федора Борсука, якому пощастило втекти. Організація ця допомагала повстанцям в їх діях108). У цій же самій праці П. Лотаревич згадує про частину цієї вищезгаданої організації, яка, мабуть, збереглася від роз- грому, або про якусь іншу організацію, яка діяла у рр. 1922- 1926 у Чернухському районі. У травні 1922 р. ця організація допомагала повстанцям розгромити міліцію в м. Чорнухах, у жовтні 1922 р. за допомогою повстанців вона зловила вище- згаданого аента ЧК О. Червяка й виконала на ньому присуд смерти. У 1924 р. допомогла пораненому керівнику повстан- ців Єну виїхати до Проскурова на законспіроване помешкан- ня для лікування та знищила низку агентів ҐПУ й кому- ністів. Для того, щоб здобути списки секретних співробітни- ків ҐПУ (сексотів), члени організації, за вказівками проводу її, пішли нібито на службу місцевого ҐПУ. Навесні 1925 р. в Лазарківському районі підпільники знищили групу кому- ністів на чолі із секретарем Райпарткому. Ця підпільна організація мала зв’язки з іншими підпіль- ними організаціями. Так, Лотаревич повідомив, що у Проску- 107) Ціную за Д. Солов’єм «ґолґота України". Лист В. Доленка від 15. 7. 1»4» р. 108) П. Лотаревич — «Історія одного повстання на Полтавщині та укра- їнське підпілля я роках 1920-1925* — Український збірник, книга 4, Мюн- хен, 1955. 40
рові жив лікар Ілько Митрофанович Надеждін, який нале- жав до українського підпілля й давав останньому дуже цін- ну в тих часах допомогу ліками та служив поміччю для поранених і хворих повстанців. На помешканні у нього ліку- валися важко поранені повстанці з Полтавщини — Євген Єн, Василь Таран, Павло Яготинець та інші. В 1926 році провідник цієї організації Б. вирішив, що дальший збройний спротив є недоцільний, і про дальшу діяльність підпільної організації автор статті нічого не повідомляє108). Ю. Бойко у своїй праці »На головній маґістралі«, посилаю- чись на часопис «Розбудова нації«, згадує про існування на Наддніпрянщині підпільної »Військової Організації Січових Стрільців« (ВОСС) до якої входили військовики, як наддні- принці, так і галичани, але, на жаль, не подає докладніших відомостей про програму та дію цієї організації109 110). С. Підгайний у своїх спогадах про Соловки оповідає про підпільну організацію »Народня воля«, членом якої був Олександер Березовський. Його було арештовано в 1926 р. Від 1926 до 1937 р. він знаходився у Бутирському ізоляторі в Москві, потім на Соловках в умовах суворої ізоляції111). Д. Соловей висловлює думку що ҐПУ вважало цю організацію особливо небезпечною. Той же Підгайний згадує про якусь велику підпільну се- лянську організацію, яку створив у 1933 р. Іван Козлов. Організація ця охоплювала кілька районів Полтавщини та Сумщини112). Д. Соловей повідомляє про існування у Степо- вій Україні «Української Революційної Народньої Партії«. Ця партія працювала у рр. 1927-1928, провадила підготовку до повстання, навіть розкидала проклямації зі закликом до повстання, але попала в лабети ҐПУ. 21-го члена цієї органі- зації було арештовано та заслано до концентраційних таборів113). Згадує він також про українську таємну політичну орга- нізацію в Києві »Буревісник« і таємний студентський гурток 109) П. ЛотарєЕИЧ — «Історія одного повстання на Полтавщині та укра- їнське підпілля в роках 1920-1925« — Український збірник, книга 4, Мюн- хен, 1955. ПО) Ю. Бойко — «На головній магістралі» — На чужині, 1951 і »Розбу- дова нації» чч. 3-4 за 1934 рік. 111) С. Підгайний — «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади І933-1941« — В -в о «Прометей«, 1947. 112) С. Підгайний — «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933- 1941« — В-во »Прометей«, 1947. 113) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 41
»Драгоманівців« у Харкові, який був викритий у 1929 році. Один із колишніх політичних в’язнів розповідав Д. Соло- в’ю, що в 1929 році в харківській в’язниці сидів чотирнад- цятилітній хлопець114), член таємної організації» Смерть або Вільна Україна«. В 1924-1925 рр. працювала в Пирятині та навколишніх селах підпільна організація української молоді на чолі з Андрієм Пулинцем. Організація ця вела широку культурно- освітню працю (влаштовуваній вечірок, свят, вистав, лекцій тощо). В 1925 році ҐПУ розкрило цю організацію й виареш- тувало на педагогічних курсах біля 15 курсантів. Всі ареш- товані безслідно зникли, а керівника її, Андрія Пулинця, мабуть, розстріляли115). В Чернігові у рр. 1917-1919 діяла «Українська Учнівська Спілках, котра об’єднала біля 1000 учнів середніх шкіл м. Чернігова (чоловічих та жіночих гімназій, реальної школи, духовної семінарії, єпархіяльного жіночого закладу тощо), організатором та головою якої був автор цієї праці. Після повалення української влади та окупації України совєтським військом, організація ця проіснувала ще декілька місяців леґально, як опозиція комсомолові та боротьбістській «Укра- їнській Комуністичній Спілці» (УЮКС). Переслідування з боку влади примусили організацію цю перейти в підпілля під назвою «Української Юнацької Спілки» (УЮС), Органі- зація ця вела політичну й ідеологічну боротьбу проти мос- ковського окупанта та проти українських комуністів, у тому числі проти УЮКС, і була у зв’язку з повстанськими гру- пами Чернігівщини. Пізніше низка членів цієї організації перейшла до лав СВУ та СУМ. Юрій Липа згадує про існування в Одесі «Союзу Україн- ської Молоді«, складеного із семінаристів, гімназистів і вза- галі середньошкільників, у якому було біля 500 осіб. З цього Союзу виділилася окрема група, що мала назву «Одеська Січ«, яка збройно боролася з большевиками116). Микола Костурко, доповнюючи спомини Юрія Липи, зга- дує, що в 1920-1921 рр. в Одесі оформилась організація молоді під назвою «Український Сокіл« та існувало Това- риство Учнівської Молоді »3оря«. Під час одних зборів цього товариства ЧК провела масовий арешт членів його: »понад 114) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 115) Д. Соловей — «Голґота України» — Вінніпег, 1953. 116) Юрій Липа — «Одеська Січ« — »3а державність», Каліш, 1935, а також передрук у «Визвольному Шляху», книга 11 (124) за листопад 1966 р. 42
160 осіб хлопців і дівчат, учнів середніх шкіл«. З арештова- них у п'яти осіб «січовиків» було знайдено зброю*’7). Треба думати, що це чи подібне товариство продовжувало свою діяльність і далі, бо у Чернігові в УЮС було відомо про існу- вання українських національних спілок у Києві, Полтаві, Одесі, Харкові та інших містах України’”1). С. Підкова згадує про існування підпільної студентської організації в Харківському університеті. Ця організація, за його твердженнями, проіснувала до 1931 року, як одна із клітин СВУ. Він пише: «Ніччю з 10-го на 11-те травня 1931 року в Харкові на Толкачівці в »Студгородку« вив’язалася стрілянина — це боронилися викриті підпільники проти кількох сотень передягнених на студентів агентів ҐПУ«. Згадує він також, що пізніше в Харківському університеті знову було проведено арешти «сотень студентів»”®). Про якусь точніше неокреслену організацію лолоді в Пе- дагогічному технікумі сповідає також С. Підгайний у своїх споминах про Соловки. Студент цієї організації Л-ко в 1928- 1929 рр. сидів у Спецкорпусі ҐПУ в Харкові за вбивство го- лови Райвиконкому, який випадково натрапив на засідання підпільної організації молоді й мав сповістити про це ҐПУ. Це була нібито одна із клітин СВУ, про діяльність якої ми будемо ще писати далі докладніше12*). У Києві у рр. 1923-1925 існувало декілька підпільних укра- їнських організацій молоді, які були в ідеологічному, але не організаційному, зв’язку між собою. Всі ці організації стави- ли, собі за конечну мету повалення ссзстської окупаційної влади і встановлення народоправної української влади. Більш радикальні елементи цих організацій були у зв’язку з повстанськими загонами різних районів України, більшість же членів цих організацій провадила культурно-освітню та національно-політичну пропаґандивну працю. Деякі з цих студентських організацій видавали підпільні, писані від руки або на шапірографах часописи. Багато членів цих організа- цій пізніше включилися у працю СУМ та СВУ12*). Треба думати, що таких учнівських та студентських під- пільних організацій було в Україні у рр. 1921-1925 більше. * * * * * 117) Микола Костирко — «Коментарі й доповнення" — «Визвольний Шлях», книга 11 (224) за листопад 1966 року. 118) За власними спогадами автора. 119) С. Підкова — «До історії Спілки Визволення України» — Збірник «Спілка Визволення України". Книга 1. Мюнхен, 1953. 120) С. підгайний — «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-1941» — В-во »Прометей«, 1947. 121) Зі спогаді» автора. 43
Д. Соловей пише: »Є багато підстав думати, що дрібних політичних організацій, які в тій чи іншій формі намагалися створити опір окупаційній системі в Україні в 1920-х роках, було чимало»122). Досить великий матеріял в еміграційній літературі маємо ми про гетьманське підпілля в УССР. Найбільше матеріялу подано в календарі-альманасі »Українського Союзу Хлібо- робів-Державників« на 1942 рік123). З розділу цього альма- наху» »Організсщія УСХД в Радянській Україні» дізнаємося, що полковник М. Гоголь-Яновський, таємний член Ради при- сяжних, у 1922 році виїхав до підсовєтської України, «взяв- ши на себе обов’язок закласти гетьманську організацію на Радянщині, і, дійсно, доручення це виконав»124). У вересні 1928 р. приїхав від М. Гоголя-Яновського закор- дон зв’язковий під псевдом Лец, який повідомив, що в Укра- їні створено Громаду УСХД, яка негативно ставиться як до большевиків, так і до УНР. Ніякої плятформи чи статуту Громада не складала, але вважала, що для України потрібна сильна влада на чолі з гетьманом, при чому вона поклада- лася на «Гетьманський Центр», як на єдиного ідеологічного, програмового й тактичного законодавця, лишаючи за собою право мати вільну руку лише в операційних поточних спра- вах, особливо ж у справі тактики та роботи на місцях»125). Представник Громади просив про висилку літератури та інформацій про політичні течії на Заході. В 1929 році з УССР приїхав другий зв’язковий, під псевдом Коршун, який бажав від імені організації на підсовєтській Україні вияснення низки програмових питань, зокрема ціка- вився проектом розв’язання аграрного та інших соціяльних питань. Тоді, за твердженням автора статті, «відбувся ряд засідань Гетьманської Управи при участі Коршуна, програ- мові питання були докладно обговорені»126) і через Коршуна передані в Україну. В 1930 р. знову приїздив з України згаданий інженер Лец, який від імени організації наполягав на потребу систематич- ного висвітлення гетьманською організацією аграрного пи- тання, висловлював здивовання, що великі держави мало цікавляться долею підсовєтських народів, що треба було б заінтересувати долею України якусь велику державу. 122) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 123) «Український Державний» — календар-альмаиах. Берлін, 1942. 124) Як вище. 125) «Український Державний» — календар-альманах. Берлін, 1942. 44
У листах від організації у р. 1930 — (»за невидимим текс- том») повідомлялося про наступ большевиків на заможне селянство, просилося про інструкцію, щодо дії в майбутньо- му, зокрема було надіслано метелик (летючку) із закликом руйнувати колгоспи. Гетьманська Управа негативно поста- вилася до дії анархічного руйнування колгоспів та терору й дала вказівки, як провадити працю далі, зокрема опрацю- вала тексти відозв до людности України, які нібито потім на місцях, уже друкувалися й розповсюджувалися»127). З 1930 до 1934 р. жодного зв’язку між «Гетьманською Громадою» в Україні та «-Гетьманським Центром» за кордо- ном не було. На початку грудня 1934 р. керівник гетьмансь- кого руху в Україні примушений був тікати закордон. Туди втік він досить правдоподібним шляхом, а саме вступив на працю в порту, дочекався можливості! сховатися на чужи- нецькому пароплаві і, приїхавши до Німеччини, попросив азилю. Причиною до втечі Леца була спроба організації розкидати листівки, які притягнули увагу ҐПУ до організації. Лец пробув за кордоном до весни 1937 р., спроби нав’язати контакти із Громадою в Україні без нього не повелися, й Лец вирішив сам налагодити цей зв’язок. Він поступив робіт- ником на пароплав, зробив декілька рейсів до України, й під час одного рейсу він, мабуть, був захоплений ҐПУ. В осташгі часи за твердженням цієї статті, совстська Геть- манська організація мала сіл сформованих Громад в Україні та п’ять груп поза нею, в інших республіках СССР128). Про дальшу долю цієї організації ми не знайшли жодних мате- ріалів. Як абсолютно неправдоподібні треба вважати ще дві про- гетьманські, протисовєтські організації, які ніби існували в підсовєтській Україні, про які ми згадуємо тут лише як напівгумористичний епізод у трагічній історії Українських Визвольних Змагань. У 1926 році в Німеччині з’явився «Універсал до українсь- кого народу в Україні та поза нею сущого*. Універсал цей був підписаний «Управою Генерального Представництва за кордоном від імени Всеукраїнської Національно-Повстансь- кої Козачої Ради». У цьому Універсалі було проголошено «гетьманом і національним вождем України обидвох берегів Дніпра та військ козацьких і запорізьких» — Івана Полтав- 120 * 120, 127, 128) » Український Державних* — календар-альманах. Берлін, 1М2. 45
ця-Остряницю. Під цим Універсалом були підписи Кошового Отамана 1-го Повстанського Коша в Україні, разом із кошо- вою старшиною й делегатами від цілого коша, в імені сорока тисяч організованого козацтва і Всеукраїнської Національної Повстанської Козацької Ради, в імені двохсот тисяч актив- них членів і всіх національно-культурних організацій, пере- буваючих на теренах України. Крім того, були підписи Ко- шового Отамана Гуцулів, разом із старшиною й делегатами, Кошового отамана Зеленого Клину, разом із старшиною та делегатами, тощо129 130 131 132), 13°). Іван Полтавець-Остряниця, як відомо, був генеральним писарем Гетьмана Павла Скоропадського. Ми не розшукува- ли в еміграційній літературі інших відомостей ні про цю фантастичну організацію, ні про самого Полтавця-Остряни- цю, бо кожному, хто мінімально ознайомлений із підсовєт- ською дійсністю, цілком ясно, що подібна організація існу- вати, а тим більше складати та висилати такі універсали не могла. Подібною авантюрою слід уважати твердження Сер- гія Чорнушенка-Сагайдачного, який у 1927 році видав у Чехо-Словаччині чеською мовою брошуру і в ній описував українські селянські організації, які ніби діяли нелегально по всіх селах і містах України та Північного Кавказу, як обрані представництва всього селянського люду. Чернушен- ко-Сагайдачний твердить у своїй брошурі, що 24-го лютого 1927 року на Всеукраїнському Селянському З’їзді в селі Свентово, коло Херсону, на який прибуло 20.000 делегатів, обрано було Всеукраїнську Селянську Раду з 46 осіб, на чолі з С. Чорнушенком-Сагайдачним, що цей з’їзд проголосив останнього гетьманом, що він має мандат від згаданих вище українських народніх селянських організацій, який уповно- важує його заступати на міжнародньому форумі інтереси селян України й Північного Кавказу, складати й підписувати міжнародні договори тощо. Цілком зрозуміло, що жодний дослідник збройної чи підпільної боротьби українського на- роду в підсовєтській Україні не може брати такі свідчення серйозно, і слід уважати, що в даному разі ми маємо справу з маренням божевільного або з дуже дурною провокацією 131), 182) 129) П. Феденко — «Український Громадський Рух« — Подебради. 130) ОКО — «Болючі теми« — «Вільне Слово« ч. 4, червень 1951 р. 131) Дивися згадану брошуру під назвою «Прилучення України до Чехо- словацької Республіки — завдання національно-селянського руху в Україні й на Північному Кавказі*. 132) І. Воловиченко — «З історії баламутства* — «Народня Воля« ч. 20 за 31. 5. 1951 р. 46
III. СПІЛКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ Найбільшою й, може, найдетальніше вивченою підпільною організацією на Великій Україні за советських часів була Спілка Визволення України та її відгалуження — Спілка Української Молоді. Завдяки наполегливій праці над вив- ченням і висвітленням цього руху в еміграційній літературі та пресі з боку основників і керівних діячів СВУ на чужині, з одного боку; внаслідок публікацій про цей рух у совєтсь- ких виданнях, зокрема наявности докладного стенографіч- ного звіту про процес СВУ — з другого боку; нарешті внаслі- док публікацій чи згадок про цей рух у світовій пресі й навіть у публікаціях російських, ворожих українському рухові, авторів, українська громадськість порівняльно добре ознайомлена з основними ідеологічними засадами цього руху і його історією. Все ж кожен історик української визвольної боротьби в огляді її, як це має місце в нашій праці, мусить хоч би коротко висвітлити історію її виникнення, розвитку її діяльности, ознайомити читача з організаційною її побу- довою, а головне з її ідеологічними настановами та конкрет- ною діяльністю. На підставі літератури про СВУ-СУМ, спо- гадів учасників цього руху, деяких офіційних документів, про цю організацію можна було б писати окрему велику монографію, але автор, обмежений місцем у цій праці, зупи- няється лише на найважливіших моментах. Ми вже писали, що найбільша частина українських націо- нальних провідних кадрів Великої України зайняла позицію потреби перманентного внутрішнього національного опору, позицію ідейного резистансу, позицію довготривалої, кропіт- кої підготовки до явної боротьби в майбутньому. Ця група ясно уявляла собі практичну неможливість далі продовжу- вати збройну боротьбу без допомоги ззовні. Одночасно, діячі цієї групи ані на одну хвилину не довіряли позірній зміні курсу окупаційної влади, не вірили в те, що нова економічна політика й тимчасове ослаблення протиукраїнського курсу комуністичної партії може привести до переродження кому- нізму в демократичний устрій, отже, в можливість існування незалежної Української Держави в межах Совєтського Союзу. З цієї групи й виходять організатори Спілки Визволення України. 47
Як знаємо з історії українського визвольного руху та зі свідчень підсудних СВУ, велика кількість майбутніх органі- заторів СВУ-СУМ належала до «Братства Українців Дер- жавників» (БУД), вийшла з лав українських партій, саме с.-р., С.-Д., с.-ф., соціялістів-самостійників, або з лав видатних діячів української науки та культури, кооператорів, церков- шіх діячів. Ще раніше всіх цих людей об’єднувала загально- українська настанова до питань політично-громадського життя, їх принципова позиція про переважаюче значення інтересів нації над клясами, держави над партіями. їх ду- ховним вождем був Головний Отаман УНР Симон Петлюра, який, ставши керівником Української Держави, порвав зв’язки з партіями й у своїй політиці був понадклясовим, понадпартійним, понадстановим вождем українського народу. Будівники і працівники СВУ беруть на себе надзвичайно важке завдання: в умовах тоталітарно-терористичної держа- ви, в умовах щойно закінченої поразки національно-визволь- них змагань, а тим самим в умовах певного розчарування широких народніх мас, — створити постійно діючий резис- танс всієї нації проти окупанта. Становище ускладнювалося ще й тим, що організацію резистансу було почато в 1924- 1925 рр., тобто в роках нової економічної політики, коли, як ми вже згадували, значно змінилася загальна політична та економічна ситуація. Тепер навіть важко уявити собі, як трудно тоді було не піддатися ілюзіям, як тяжко було зберегти ясну й чітку лінію ставлення українського національного руху до совєт- ської влади. Треба було мати світлі голови, чітку ідеологічну настанову, добре розуміння справжньої суті комунізму та уважно аналізувати минуле, щоб зрозуміти підступність стратегічної лінії комуністичної влади, розуміти, що доба нової економічної політики, доба послаблення політичного та національного тиску є лише стратегічними маневром, тим знаменитим ленінським кроком назад, з метою дальших двох кроків уперед. Розділ про Спілку Визволення України та Спілку Україн- ської Молоді автор праці склав на підставі власних споминів, стенографічного звіту із судового процесу (Спілка Визволен- ня України. Стенографічний звіт Судового Процесу. Видав- ництво «Пролетар», Харків, 1931), тодішніх публікацій у совєтській пресі та на підставі великої літератури про СВУ й СУМ. 48
Привести тут повний список цієї літератури не можливо з технічних причин, та й не потрібно, бо деякі автори, засліп- лені ненавистю до українського національного руху або партійною обмеженістю, не раз пробували компрометувати цей рух або навіть заперечувати його існування. Зокрема, совстські автори завжди писали й пишуть про СВУ, як контрреволюційну організацію буржуазних націоналістів, що мала на меті продавати Україну закордонним капіта- лістам, реставрувати в Україні капіталістичний лад, запро- вадити над Україною протекторат Польщі та Німеччини (дивись, наприклад, Українська Радянська Енциклопедія. Томи 11 та 13. Гасла »СВУ« та «Процес СВУ«133). Нижче ми подаємо лише частину основної літератури про СВУ-СУМ, додержуючись принципу навести авторів з різних політич- них середовищ134 135 136 137 138"148). Ідеологічні та програмові засади руху Які основні ідеї були в борців українського резистансу років 1924-1930? Рух Спілки Визволення України був перш за все антико- муністичним та національним рухом. Спілка Визволення України мало займалася питаннями філософічного порядку, але більшість членів її проводу стояла на позиціях ідеалізму. Як побачимо з дальшого викладу, СВУ була дуже тісно пов’язана з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ) і всіми засобами підтримувала її. До комунізму, як філософічної й соціяльно-економічної системи, членство СВУ було наставлене гостро негативно. Акад. С. Єфремов, наприклад, свідчив цілком недвозначно, що: «Українська інтелігенція не могла не бути в конфлікті з тими, які стояли на грунті жовтня і творили пролетарську державу*148). Микола Ковалевський, котрий вивчав рух СВУ, 133 «Українська Радянська Енциклопедія*. Томи 11-13. Київ. 1963. 134) Василь Плющ — «Історія Спілки Визволення України та Спілки Української Молоді на Батьківщині* — Мюнхен. 1956. 135) Василь Плющ — «Спілка Визволення України* — Український збірник. Книга 5. Мюнхен, 1956. (Скорочені 1 трохи змінені варіянти цих праць були вміщені також в «Українських Вістях* (Н. Ульм), «Українській Трибуні* (Мюнхен) та в інших часописах). 136) V. РІуивЬсЬ — "Т1>е ЦпЮп (ог ІНе ІЛЬетаііоп оі ІЬс икгаіпе" — "Цкга- іпіап Нсчтєи". Уоі. Ш. МипіеЬ, 1966. 137) V. ИуизНсІї — "ТІїе ІІпіоп Гот Иіе ИЬсгаііоп оі ІЬс икгаіпе" — "ТЬе икгаіпіап риагіегіу". Уої. XI. Кеи-Уогк, 1955. 138) Василь Плющ — «Спілка Визволення України, її мета та Ідеї* — Збірник СВУ. Книга І. Мюнхен, 1953. *І№и> 49
цілком слушно пише: «Ідеологічно СВУ стояла на засаді національного визволення й відкидала засади комуністично- го інтернаціоналізму»* 140 141 142 143 144 145 146 147 148 149 150 151 152 153 154 155 156 157 158 159). Для провідних діячів руху СВУ було ясно, що московська комуністична влада прагне до світової революції, до повного поглинення окремих націй, у першу чергу до економічного, національного й політичного поневолення України. Всякі поступки у справі економічного, культурного чи національ- ного розвитку України с лише тактичним маневром, є тільки тимчасові. Із практики недавнього минулого провідні діячі руху СВУ бачили, що захоплення України яке здійснювало- ся під гаслами ніби її соціального визволення, приводило до перетворення її на колонію московської держави, з ліквіда- цією не лише її національної й культурної самостійности, 13В> І. Кгуїоу — "ЕПисаііопаІ апсі Рсгіадокіса! Літа оі іЬс Ііпіоп Тог ІЬс иьеіаііоп аі іЬе Цкгаіпе” — "Цкгаїпіап Несіср.". Уоі. III. МітісЬ. 1956 140) Н. Коаііик — "Зіаііпіхі пііе іп Ніс ІЗКгаіпс” — Ксгм-Тогк, 1960. 141) Микола Ковалевськиї: — «Спілка Визволення України на Харківсь- кому Суді" — «Спілка Визволення України". Збірник СВУ. Книга І. Мюн- хен. 1953. 142) Степан Підкова — «До історії Спілки Визволення України". Збірник СВУ. Книга І. Мюнхен, 1053. 143) Н. Павлушкова — «Про слідство й суд у справі СВУ» — «Українсь- кий Самостійник" ч. 12 (434) за грудень 1900 р. 144) Василь Плющ — «Спілка Визволення України. П мета та ідеї" — Видання ЦОК СВУ. 1952. 145) Ог. Мукоіа Кожаїеи-аКЦ — "ЯЦаирготеав ее^еп Окгаіпі&сЬе Раігіоіеп іп СЬагкіш 1930” — гьігпук "КиБаиспег Коїопіаіізтиа іп Оег Окгаіпе. Вегісіне ип<1 Покитепіе" — Мііпсігеп, 1962. 146) Наталя Павлушкова — «Спілка Визволення України і Спілка Укра- їнської Молоді» — Збірник СВУ-СУМ, ч. 2. Нью-Иорк-Мюнхен, 1964. 147) Д-р В. Наддніпрянець — «Нація над клясами. Держава над партія- ми» — Збірник СВУ-СУМ. ч. 2. Нью-Иорк-Мюнхен, 1964. 148) Микола Ковалевський — «Україна під червоним ярмом» - Варшава- Львів, 1936 149) І. Крилов — «До питання про освітньо-виховні ідеали СВУ« — Український збірник. Книга 5. Мюнхен, 1956. 150) М. Ковалевський — «Опозиційні рухи п Україні й національна по- літика СССР <1920-1954)" — Мюнхен, 1965. 151) Проф. д-р Наталія Полонська-Василенко — «Українська Академія Науко — Парне історії, частина І і II. Мюнхен, 1955-1958. 152) Федір ПІЛдо — «Україна під больиіевицькою окупацією» — Мюнхен. 1956. 153) Дмитро Соловей — «Голґота України" - Вінніпег, 1953. 154) Іван Ратушний — «З народом і для народу* — Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Иорк-Мюнхен, 1964. 155) Степан Глід — «Про організацію, програму й тактику СВУ« — «Виз- вольний Шлях» ч. 5 (68) за травень 1950 р. Лондон. 156) К. Туркало — До тридцятих роковин судового процесу СВУ» — •Свобода, за 26. 4. 1960 р. 157) Н. Павлушкова — «45 мінус 1» — «Місія України" ч. 2 (9), 1960 р. Крім того, багато матеріялів про СВУ та СУМ було вміщено в різних українських часописах, як «Бюлетень СВУ«, «Місія України». .Авангард", «Український Самостійник*. «Українські Вісті» тощо. 158) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу» — Вид. «Пролетар». Харків, 1931. 159) М. КовалевськиЙ — «Україна під червоним ярмом* — Вид. «Схід». Варпіав.т-.’Іьвів, 1936. 50
але й самостійності! економічної. Практика життя показала, що окупація України приводила її не лише до поневолення національного, але й соціального. Досвід історії показав та- кож, що нарід не .ноже .чати політичної волі, не може нор- мально розвиватися соціально, коли він поневолений націо- нально. Звідси виплив перший постулят руху, який коротко може бути окреслений так: основою життя української нації, як і кожної іншої нації, є примат національного буття перед всі.чи іншими проблемами — політичними, економічними, со- ціальними тогцо. Національне буття й, отже, повний розвиток нації, можливі лише при створенні національної суверенної держави. Політичні, економічні й соціальні реформи можли- ві й дають ефект лише за умови створення свого власного національного організму. Тепер цей постулят с для всіх українських партій безсум- нівною аксіомою. Але, на жаль, в роках 1917-1921, тобто, під час Українських Визвольних Змагань, для багатьох цей постулят не був істиною, і в українських політичних колах дуже поважно обговорювалося питання примату соціального чи національного визволення. Другою принциповою засадою СВУ була неможливість компромісів із чужою, накиненою ззовні, владою. Жодні компроміси з чужою окупаційною владою, які б позірні по- ступки вона не робила в національному питанні, які б соці- альні блага вона не обіцяла народові, — с не припустимі і вбивчі для нації. Українська Самостійна Національна Держава, відновлена кров’ю й життям сотень тисяч українських патріотів, мусить існувати й за її існування треба далі вести боротьбу, вами можливими засобами. Всякі інші сурогати цієї держави у вигляді УССР, чи в якійсь іншій формі, є лише спритний, тактичний крок ворога, тимчасова поступка окупанта. Всякі гасла соціяльної реконструкції життя в окупованій державі, не національній, не самостійній, е лише захованими засобами дальшого поневолення нації, і в результаті не дають поне- воленому народові потрібного політичного, економічного й соціяльного розвитку. Ці ідеологічні настанови яскраво віддзеркалилися на про- цесі СВУ-СУМ. На запит голови суду Антона Приходька: «Яку мету мав СУМ?». М. Павлушков відповідає: «Як і стар- ше громадянство, — утворення Самостійної Держави Укра- їнської», а на запит громадського обвинувачувана Панаса 51
Любченка: «Ви утворили вашу організацію для боротьби за незалежну Україну?», звучить відповідь: »Так, ми розгляда- ли сучасну Україну, як колонію Росії»160). Провідні діячі СВУ-СУМ, як і все членство СВУ, розглядали советську владу, як владі' окупаційні'. На питання П. Любченка: «Кого саме ви вважали за окупанта?», М. Павлушков, не вагаю- чись, відповів: «Радвладу», при чому далі пояснив, що ця окупаційна влада створена «Радянською Росією». Організуючи і проводячи процес СВУ-СУМ, представники совстської влади в Україні всі ми засобами старалися довести, що СВУ-СУМ ніби прагнули до відірвання України від СССР з метою віддання її під владу іншої країни. Всі ці намагання суду, прокурорів, влади в цілому, були марні. Не дивлячись на тортури, яким піддавали обвинувачених, всі підсудні твердо обстоювали принципові настанови руху й відкидали закиди суду щодо інтервенційних задумів СВУ, чи про пов’я- зання руху СВУ з будь-якою іншою державою. Так, наприк- лад, на запитання обвинувачувана, чи «Правда, що СВУ стояла в наймах буржуазії?». Сергій Єфремов відповідає: «Ні, СВУ боролася за демократичну республіку, а не за бур- жуазію, й сам я вірю в сили українських мас, а не в інтер- венцію». На провокативне запитання прокурора: «Чи визнає Єфремов, що Петлюра і його прихильники боролися не за незалежну Україну, а за підпорядкуваніїя її Польщі?*, С. Єфремов відповів, що Петлюра боровся за Вільну Незалеж- ну Самостійну Україні'. Підсудна Л. Старицька-Черняхівська на запит прокурора: «За що ви боролись?», відповіла «Спілка Визволення Укра- їни боролася не тільки за самостійність, але й за Соборну Україну». Це свідчення Л. Старицької-Черняхівської якнай- краще показало безглуздість закидів обвинувачення про зв’язки СВУ з Польщею, бо всім відомо, що Польща борола- ся проти соборности України. Інші підсудні також категорично заперечували орієнтацію СВУ на чужоземну інтервенцію. Наступною засадничою концепцією СВУ-СУМ було ство- рення держави на засадах поваги до людини, поваги до волі народу, на засадах справжнього лібералізму. Так, наприклад, С. Єфремов у своїх зізнаннях свідчив, що СВУ була проти 1в0) туї і всюди далі всі виступи на суді цитуємо за матеріялами сте- нографічного звіту — «Спілка Визволення України. СтенографииП звіт із судового процесу» — Вид. «Пролетар». Том І. Харків, 1931. 52
совєтського устрою, тому що цей устрій не забезпечує люд- ності громадських свобід. Про задушливу атмосферу терору, відсутність будь-яких свобід при совєтській системі і про необхідність боротьби з цими явищами, відверто говорили на суді й інші підсудні, як, наприклад, М. Павлушков та М. Івченко. В СВУ було яскраво виявлене протиросійське настанов- лення. Так, наприклад, обвинувачений А. Заліський на суді заявив, що, на його думку, »слід було б насипати великі гори на північних кордонах України й ними боронити Україну від політичних та культурних впливів Москви». Звичайно, дума- лося не про фізичні «великі гори«, а духові. На запит гро- мадського обвинувачувана Любченка: «Проти яких зовніш- ніх сил ви захищали Україну?», М. Павлушков відповів цілком ясно: «Проти півночі»*). В останньому слові на суді М. Павлушков заявив: «Ми розглядали Україну, як понево- лену й здушену московським імперіялізмом колонію». Між іншим, це настановлення СВУ до московських політичних та духових впливів на Україну пізніше просякло навіть у ко- муністичну партію України і знайшло свій відгомін у відпо- відному гаслі частини українських письменників-комуністів під проводом М. Хвильового «Геть від Москви!»* 161). Як показують свідчення обвинувачених на процесі і як це можна бачити з оповідань бувших членів СВУ-СУМ, рух СВУ не мав чітко визначеної програми політичної та соці- яльної побудови майбутньої Української Держави. Типовими для всіх провідних діячів СВУ були демокра- тичність, широкий лібералізм, орієнтація на західню культу- ру. Так, наприклад, обвинувачений на процесі Г. Холодний свідчив, що серед членів СВУ всі були вороги комуністичної влади, тоталітарної системи, люди, які орієнтувалися на За- хід. З більшости висловлювань провідних діячів СВУ, з літе- ратури, яка розповсюджувалася від імени СВУ-СУМ, а та- кож із показів на процесі, видно, що форму правління в май- бутній Українській Державі, соціяльно-економічну структу- ру цієї держави мав би встановити сам нарід, шляхом виявлення своєї волі нормальним демократичним шляхом. Правда, більшість членів та прихильників СВУ схилялася до республіканської форми правління (дивись свідчення А. *) Цікаво, що послідовники М. Хвильового на еміграції широко пропа- гували його гасло »Геть від Москви!«, в той час як воно було значно раніше кинуте діячами СВУ. 161) Дивися політичні памфлети М. Хвильового. 53
Ніковського, С. Єфремова, М. Івченка, А. Заліського та інших). Але були серед членів і прихильники гетьманату, а для першого періоду будування Української Держави, на- віть — диктатури. Так, наприклад, М. Павлушков свідчив на процесі: »Ми думали про здійснення нашої мрії — Українсь- кої Народньої Республіки®, і далі: »Я персонально вважаю потрібним режим твердої диктатури у формі виборного гетьманату; решта товаришів була лівіша і стояла на ґрунті диктатури при УНР«162). Ця толерантність і навіть певна нечіткість державно- устроєвої програми СВУ-СУМ є дуже типові. Для руху СВУ- СУМ, у протилежність партійним рухам періоду Визвольних Змагань 1917-1921 рр., була другорядним питанням форма державного устрою майбутньої України. Учасники руху СВУ-СУМ боролися не за Україну гетьманську, соціялістич- ну, ліберально-демократичну, а за вільну національну Со- борну Українську Державу в тій державній формі і з тією соціяльно-економічною структурою, в якій захоче її бачити наш нарід. Треба було пережити совєтську окупацію, безо- глядне поневолення українського народу, щоб піднестися до розуміння, що форма державного устрою є другорядною справою, в порівнянні з постулятом своєї власної національ- ної влади. Щодо соціяльно-економічних проблем, то СВУ мала на- креслені в загальних рисах програми. Основною передумо- вою розв’язання земельного питання було визнання приват- ної власности на землю. Земля мала належати тільки тим, хто на ній працює; великої земельної власности не передба- чалося; земля, передана за часів совстської влади в користу- вання селян, повинна була залишитися за ними. Приватну власність мали привернути також у промислі та торгівлі, але всі великі підприємства, всі шляхи комунікації, надра, мали б залишитися в руках держави. Приватна господарська ініціятива мала б заохочуватися. В господарстві мала б грати велику ролю кооперація. Щодо релігійних справ, Єфремов казав, що релігія є осо- бистою справою кожного, але СВУ вважала за доцільне забезпечити домінуюче становище Української Церкви; 162) »Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу» — Вид. »Пролетар«. Харків, 1931. 54
Виникнення СВУ-СУМ, система організації та методика Руху В умовах тоталітарної, терористичної комуністичної систе- ми не було МОЖЛИВОСТІ! будь-якої легальної ДІЯЛЬНОСТІ! для опозиційних владі елементів. Розгалужений поліційний со- встський апарат, із десятками тисяч таємних співробітників (так званих сексотів), виключав також можливість будь- якої стисло оформленої, підпільної організації*). Рух СВУ- СУМ був скоріше рухом ідеологічним, ніж структурально оформленим. Як ми вже згадували, початий виникнення руху пов’язані з так званим «Братством Української Дер- жавности« (БУД). Так, на суді С. Сфремов свідчить, що в 1919 році, з огляду на непевне становище Української Дер- жави, засновано було в Києві БУД. БУД мало прихильників майже по всіх більших містах України, воно було пов’язане з різними повстанськими загонами, які діяли в перші роки існувашія совєтської влади на терені України. У зв’язку з новою економічною політикою й певними поступками совст- ської влади в національному питанні, діяльність БУД змен- шилася. Певна кількість прихильників БУД перейшла па рейки легальної праці й відійшла від братства. Як свідчить С. Сфремов, тоді виникло питання про заснування широкого ідеологічного руху в інших формах: «Коли вже збройна бо- ротьба поміж урядом УНР і радянською владою власне закінчилася, коли БУД власне вже розпалося, то в мене й людей, які стояли близько мене, склалося таке питання, чи треба цілком складати зброю в боротьбі за незалежну Укра- їну, чи боротьба може бути?®163). Впродовж 1924-1925 років тривала підготовча праця щодо створення нового визвольного руху. Треба думати, що в цей період Сергій Сфремов і низка інших осіб, які беззастережно стояли на позиціях боротьби з комунізмом і відкидали будь- який компроміс зі совєтською владою, обмінювалися думка- ми про основні засади та форми майбутнього руху опору. *) Як досить добре видно З ОГЛЯДУ ДІЯЛЬНОСТІ! підпільних українських організація на Великій Україні за часів совєтської влади, що його ми зробили вище, більшість цих організацій, зокрема ті. які прагнули чітко структурально оформлюватися або не додержувати суворої конспірації, бу- ли викриті чинниками ГПУ-НКВД. Докладніше над питаннями можли- востей і меж підпільної діяльності! в УССР ми зупинимося у сьомому розділі цієї книги. 163) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу- — Вид. «Пролетар*. Харків, 1031. 55
Про це свідчать спомини деяких громадських і політичних діячів на еміграції, як, наприклад, Ващенка, Павлушкової, Доленка, та покази низки бувших членів СВУ164). Дмитро Соловей у своїй праці »Ґолґота України», на основі слів діяча так званої »Мужичої Партії» п. Ортодокса, твердить, що у квітні 1926 року в м. Харкові, на Сумській вул., 33 від- булася нарада Ортодокса та Щербаненка з С. О. Єфремовим, на якій обговорювалися справи створення центру СВУ. Без- сумнівним є, що дуже близькі до ідеології майбутньої СВУ були групи в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі, Житомирі, Вінниці, Дніпропетровському, Миколаєві* *). В червні 1925 року відбулися організаційні збори СВУ в м. Києві за участю С. Єфремова, В. Чехівського, В. Дурду- ківського, Й. Гермайзе, А. Ніковського, О. Гребенецького, Л. Старицької-Черняхівської. На цьому засіданні були поділені функції між окремими особами так: С. Єфремов — голова, В. Чехівський — заступник голови, В. Дурдуківський — скарбник, Й. Гармайзе і, як можна думати, пізніше О. Чер- няхівському, Г. Іваниці, Г. Холодному, В. Удовенку, М. Бол- зовичу доручено було працю серед студентства та організа- цію СВУ у вищих навчальних закладах (ВУЗ-ах). С. Єфре- мов, за допомогою низки працівників ВУАН, мав створити мережу СВУ в різних закладах ВУАН та по інших наукових установах. В. Дурдуківському, а пізніше М. Павлушкову, Б. Матушевському, Д. Кохті та Ю. Виноградову було доручено працювати серед шкільної молоді. А. Ніковський та Л. Ста- рицька-Черняхівська, а пізніше М. Івченко, К. Шило, мали працювати серед письменників, артистів, закладати мережу СВУ в совєтських видавництвах. В. Чехівському було дору- чено підтримувати зв’язки з Українською Автокефальною Православною Церквою (УАПЦ)**). Н. Павлушкова у своїй праці пише, що СВУ мала президію, як свій керівний орган, що складалася з 12-15 осіб. Президія, своєю чергою, мала 80-100 осіб уповноважених Центру, пов’язаних на місцях із п’ятірками, і хоч вони між собою та всередині п’ятірок не 164) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу» — Вид. «Пролетар». Харків, 1931. *) Авторові цієї праці була відома така група в Чернігові. **) За твердженням Н. Павлушкової, перша організаційна нарада у справі заснування СВУ відбулася у грудні 1924 року. На ній були при- сутні: акад. С. Єфремов, акад. Воблий, акад. А. Кримський, проф. В. Дурдуківський, проф. В. Виноградов, проф. й. Гермайзе, проф. О. Гре- бенецький, а також «один із визначних поетів України та один високої ранґи військовик» (дивися вищезгадану працю Н. Павлушкової). 56
знали один одного, але всі в тій чи іншій галузі виконували директиви Центру. Організаційною формою, в першому періоді діяльности СВУ, було прийнято форму глибоко законспірованих п’яток у різних установах, організаціях, вищих школах. Далі ці п’ятки творилися по містах, містечках і в селах всієї Украї- ни. Члени п’яток, згідно задуму, не мали б мати зв’язку між собою і знали лише керівника п’ятки. Керівник п’ятки мав знати тільки того члена СВУ з іншої п’ятки, який притяг його до СВУ, й утримував зв’язки лише з ним. На жаль, дотримати на практиці таку суворо законспіро- вану систему не пощастило. Вже через деякий час після заснування СВУ деякі п’ятки перетворилися у своєрідні центри, до яких збігалися відомості не лише про п’ять членів своєї п’ятки, а й про низку інших п’яток. У 1927 році СВУ поступово переходить на гурткову систему праці, починають оформлюватися губерніяльні та повітові клітини керівниц- тва руху. Про цю зміну організаційної форми СВУ є вказівки у свід- ченнях М. Павлушкова. Прокурор: »Чи був СУМ складовою частиною СВУ?«. Павлушков: »СУМ мав ту ж структуру, як і СВУ і БУД спочатку, а саме п’ятірки. Восени 1927 року відбулася за- гальна реформа, й ці організації перейшли на гурткову систему, і СУМ теж«165). Перехід на гурткову організаційну форму був, безсумнівно, помилкою проводу СВУ-СУМ. В умовах совєтської влади найдоцільнішою методою дії підпільного руху була прийнята на печатках організації метода руху без чітко оформленої організаційної структури. В 1927 році, на ґрунті цієї органі- заційної перебудови руху, виникла опозиція в лавах СВУ- СУМ, і певна частина членів СВУ-СУМ розірвала зв’язки із проводом руху, не погоджуючись на зменшення конспірації. Цей розрив не був розривом ідеологічним, а лише організа- ційним. Зрозуміло, ні центральний провід СВУ, ні поліційні органи совєтської влади (ҐПУ, а пізніше НКВД-МВБ) не могли знати, як розвивалася праця тієї частини СВУ-СУМ, котра затримала старі організаційні форми суворо законспі- рованих, не пов’язаних між собою п’яток. Мало можна ска- зати про їх роботу і тепер, лише є окремі дані, що ця частина 165) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу« — Вид. »Пролетар«. Харків, 1931. 57
членів СВУ-СУМ і після розгрому СВУ в 1930 році продов- жувала свою працю, про що ми будемо писати нижче*). Значно більше вдалою методою праці СВУ слід визнати індивідуальну працю окремих членів СВУ-СУМ та прихиль- ників цього руху в різних легальних організаціях та устано- вах. Ця метода полягала в тому, що член СВУ чи СУМ-у, дотримуючись загальних ідеологічних настанов руху, пра- цював у якій-будь установі, кооперативному закладі, видав- ництві, професійній організації, літературному, драматично- му чи навіть спортивному гуртку, школі й дуже обережно скеровував працю такого гуртка, установи чи організації на ідеологічні позиції СВУ. В таких випадках часто не було створювано жодних організаційних форм руху. Така організаційна праця велася, наприклад, у низці со- ветських середніх шкіл, у вищих навчальних закладах, серед письменників, кооператорів, селянства та робітництва. Професор Холодний, директор школи ім. Коцюбинського в Чернігові, говорив на суді, що його школа була зовнішньо советською, але діти в ній виховувалися в націоналістичному дусі. В літературному гурткові Київського Медичного Інсти- туту провадилась явно націоналістична пропаганда одним із членів СВУ, а незабаром там було створено серед членів того гуртка оформлену клітину СВУ**). Вже на еміграції, авторові цих рядків, учениця однієї із шкіл Києва розповідала, як у 1929-1930 рр. учителі, пов’язані із СВУ, зручно провадили націоналістичну пропаганду серед учнів школи. Проф. Ю. Бойко у своїх спогадах подав дуже цікавий матеріял про подібну працю. Таких прикладів індивідуальної праці членів СВУ-СУМ можна було б навести багато. Тими чи іншими методами пропаганди ідей СВУ-СУМ (індивідуальна пропаганда, через п’ятки та гуртки) були охоплені сотні середніх шкіл та десятки вищих навчальних закладів України. Так, лише на основі свідчень на процесі та за матеріялами, зібраними автором, гуртки СВУ-СУМ були організовані в Медичному, Сільсько-Господарському, Політехнічному, Зоо- технічному, Кооперативному інститутах міста Києва, в *) Навіть і сьогодні, на наш погляд, ми не маємо права докладно писати про деякі справи, пов’язані з СВУ-СУМ, крім висвітлення вже опублікованих матеріялів. **) В Київському Медичному Інституті працював, крім того, гурток СВУ-СУМ, пов’язаний безпосерешдньо з Центром СВУ, а до цього гуртка належала низка професорів та десятки студентів інституту. 58
Інститутах Народньої Освіти (ІНО) в Києві, Харкові, Одесі, Дніпрової рівському, Чернігові, Ніжені, Вінниці, в Українсь- кій агрономічній школі у станиці Полтавській на Кубані, у Бсрсзніговацькій агрономічній школі, в Українському індус- тріальному технікумі в Херсоні і в десятках інших навчаль- них закладів. Н. Павлушкова у своїй праці пише про неоформлені осе- редки СВУ в Дніпропетрівському, Харкові, Одесі, Чернігові, Запоріжжі. Далі вона зазначає, що кілька таких осередків було в Києві, Умані, Черкасах, Смілі, Полтаві, Вінниці й у багатьох районових центрах та селах. У Кременчуці, за її свідченнями, в 1927 році була оформ- лена робітнича організація СВУ, яка мала на одній лише тютюновій фабриці близько сотні осіб’®6). Про цю організа- цію у Кременчуці пише також С. Підгайний: »В цей час було заарештовано третину робітників Кременчуцької махоркової фабрики, що належала до СВУ«167). В. Наддніпрянець, за споминами Н. Павлушкової, твер- дить, що в Київському Кооперативному Інституті існувала близька до СУМ організація — » Комітет Визволення Укра- їни* на чолі з Василем і Борисом Бондаренками та членом УВО, галичанином, Михасем Браславським168). В інших середніх школах та вищих навчальних закладах існували гуртки для вивчення історії України, літературні, драматичні та інші, з явно виявленою національною концеп- цією, працею яких керували члени СВУ-СУМ. Більша час- тина членів цих гуртків навіть і не знала, що СВУ існує, що ідеї, які розповсюджуються між членами їх гуртків і за які вони готові боротися, с ідеями СВУ. Така ідеологічна праця також дуже успішно велася серед наукових, педагогічних, літературних та мистецьких кіл. Власне, всі без вийнятку наукові установи України й, у першу чергу, Українська Академія Наук (УАН), були охоп- лені впливами членів СВУ та прихильниками її ідей. Плідна, просякнена національною ідеологією, праця різних інститу- тів, комісій та секцій ВУАН була наслідком наполегливої діяльності! членів СВУ та прихильників її ідеології. Так, наприклад, за даними «Систематичного катологу видань 1Н5) Наталя Паплуиікова — «Спілка ВИЗВОЛЕННЯ України І Спілка Укра- їнської Молоді* — Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Яорк-Міонхен, 1864. 1К7> с. Підгаіший — «Українська Інтелігенція на Соловках. Спогади 1933.1941с — Вид. «ПрометеЛ", 1947 р. 168) Праця підготована до друку у збірнику про Визвольні Змагання я Україні. 59
Всеукраїнської Академії Наук за 1918-1929 рр.« — було ви- дано 888 наукових видань, в яких узяло участь більше 1800 учених. Під редакцією С. Єфремова видано 6 томів російсь- ко-українського словника, 20 томів термінологічного словни- ка. Дорібок катедри М. Грушевського складає 68 томів науко- вих праць. Ця обставина настільки кидалася в очі, що за- ступник прокурора Найвищого Суду УССР Ахматов у своїй промові на процесі СВУ зазначив, що СВУ перетворила Ака- демію Наук на вогнище націоналістичної акції. М. Скрипник про діяльність СВУ в наукових установах та навчальних закладах писав так: »На чолі внутрішнього центру стояла замкнута, цілком зіспівана, суворо законспі- рована група... Спираючись на вплив С. Єфремова, як віцепрезидента ВУАН, СВУ тримає у своїх руках цілу низку наукових установ: ВУАН, Науково-Педагогічне Товариство, Інститут Наукової Мови, Всенародню Бібліотеку України, Медичне Товариство тощо. СВУ організовує разом із тим цілу низку філіялів і груп по багатьох містах України: в Одесі, Харкові, Дніпропетрівському, Полтаві, Чернігові, Він- ниці, охоплюючи переважно стару буржуазну українську інтелігенцію. СВУ мала у своїх лавах досить значне число професорів і викладачів різних вищих навчальних закладів у Києві та інших містах, провадячи вперту,-хоч і приховану роботу виховання контрреволюційних кадрів із числа студентів«169). Щоб виховувати молодих науковців у національному дусі, було зорганізовано напівлегальне товариство під назвою хМолода Академія«, а старші вчені були об’єднані навколо «Української Громади«, про що свідчить у своїх спогадах член Громади, відомий науковий діяч проф. Петро Курін- ний* *). У ці роки з УАН та інших наукових установ України вийшли тисячі найцінніших праць зо всіх ділянок українсь- кої науки. Надзвичайно велику вагу приділяла СВУ видавничій справі. Діячі СВУ розуміли дуже добре, що через друковане слово найзручніше вести відповідну національно-освітню та ідеологічну працю. Першочерговим завданням було охопити своїм впливом видання підручників для нижчих, середніх та вищих шкіл. Не зважаючи на совєтську цензуру, в ці роки щастило видавати десятки підручників, просякнених націо- 169) М. Скрипник — «Статті і промовив. Том І. Харків, 1932. *) Матеріали подані П. Курінним в особистих розмовах з автором цієї книги. 60
нальною ідеологією, що правдиво висвітлювали минуле України й підкреслювали скерованість Українських Виз- вольних Змагань на боротьбу з Москвою. Так, наприклад, Н. Павлушкова пише, що майже всі підручники для шкіл в Україні складалися за методичними вказівками Науково- Педагогічної Комісії, і їх авторами були такі члени СВУ, як Г .Іваниця, Г. Голоскевич, К. Шило, В. Дога та інші170). М. Скрипник у наказі по НКО від 10. 1. 1929 р. писав: »Ці під- ручники київських авторів, зокрема зазначеної чільної їх групи, складають до 90% всього числа примірників підруч- ників, що вживаються по сільських школах нашої респуб- ліки*171). Ці підручники відповідно впливали на десятки ти- сяч учнів. Чинники совєтської влади лише значно пізніше зрозуміли ідеологічне спрямування цих видань, і майже всі ці видання, після розгрому СВУ, були вилучені з користу- вання та знищені. Спеціяльна увага була приділена пропаганді ідеологічних настанов СВУ через красне письменство. СВУ поіцастило охопити своїм впливом такі найбільші видавничі організації України, як »Книгоспілку«, »Слово«, »Рух«, »Сяйво«. Досить значні впливи СВУ були і в Державному Видавництві Укра- їни (ДВУ). Перед видавництвами та письменниками були поставлені такі завдання: а) підкреслювати значення національної проблеми, роман- тизувати українську визвольну боротьбу; б) критикувати й розкривати дійсний зміст так званого будівництва соціалізму в Україні, підкреслювати негативні риси комунізму, виставляти в негативному чи смішному ви- гляді провідників комунізму; в) підкреслювати деморалізацію й розклад у громадсько- му та родинному житті, що їх викликає комунізм; г) осміювати совєтський побут і викривати його недоліки; ґ) зменшувати ролю пролетаріату та колективу в полі- тичному й господарському житті, підкреслювати значення одиниці та її вільного духового розвитку; д) розкривати господарські' безплідність совєтської систе- ми і її колоніальний характер. Пропаганда цих гасел падала на добрий ґрунт. Більшість українських письменників ставилася негативно до совєтської 170) Наталя Павлтщкона — «Спілка Визволення України і Спілка Укра- їнської Молоді" — Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Иорк-Мюнхен. ІЯ64. 171) Цитую за вищезгаданою працею Н. ІІавлущкооої. 61
влади й так званої «пролетарської совстської культури®. Так, наприклад, письменник М. Івченко на процесі свідчить: »со- ветська влада й цілий комуністичний устрій с дикою силою, що руйнус культуру і створює неможливі умови для вільної творчости®172). Ю. Японський у своєму творі «Майстер ко- рабля® пише: *В мене одна наречена ... наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу й за неї підставляв під мечі важкий іцит, — культура нації звуть її«. У своєму другому творі «Чотирі шаблі® він показує пов- станців, які борються не «за землю й волю«, а за честь своєї країни. Ідеалізацію минулого України, підкреслення ворожости українського народу до різних соціалістичних експериментів і, зокрема, до російського імперіалізму, можна башіти в низці інших творів українських письменників, які ідеологічно на- лежали до СВУ, або знаходилися під впливом останньої, як, наприклад, Григорій Косинка173), М. Драй-Хмара, В. Підмо- гильний, Т. Осьмачка та інші. Звичайно, що пропаганда ідей СВУ не могла вестися відверто. Письменникам приходилося постійно користуватися езопівською мовою, робити вигляд що ніби вони стоять на совєтській плятформі. Прикладом такої творчости може бути оповідання «Смерть® П. Антонен- ка-Давидовича, де автор виставляє національно знищеного українця, перекінчика комуніста Горбенка, або твір Вале- р’яна Щдмогильного «Місто®, де останній описус соціаліс- тичне місто, як вогнище експлуатації селянства, як щось чуже й вороже українському народові174). Велике значення надавала СВУ справі пропаганди найкра- щих зразків європейської та світової літератури, як також клясиків української літератури, серед української громад- ськості!. Під впливом членів СВУ, низка видавництв видала в ці роки переклади на українську мову творів Шекспіра, Шіллера, Келлера, Ґете, Байрона, Бальзака, Золя, Гауптма- на, Ібсена, Гамсуна, Кіплінґа, Кляйста, Лондона, Зудермана, Меріме, Льонґфелло та інших. Були видані повні або майже повні збірки творів Т. Котляревського, Гулака-Артемовсь- кого, Квітки-Основ’яненка, Гребінки, П. Куліша, О. Сторо- 172) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу* — Вид. «Пролетар». Харків, 1831. 173) Наталя Павлушкова свідчить у своїй праці, що Г. Косинка був близький до СВУ й належав до приятелів М. Павлушкова. 174) Націоналістичні тенденції білі.шости підсовстських письменників докладно висвітлені у працях С. Николишина. Ю. Бойка, Ю. Шереха. I. Коїпеліпця та інших (дивися список літератури). 62
женка, І. Нечуй-Левицького, П. Мирного, Щоголіва, І. Фран- ка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Стефаника, Черем- шини, Мартовича, Коцюбинського, Олеся, Винниченка, Чер- нявського, Тесленка, Грінченка, Пчілки та інш. Слід відмі- тити, що твори багатьох письменників перевидавалися кількаразово. Через педагогічну групу СВУ провадилася завзята бороть- ба за українізацію навчальних закладів. У цьому напрямку теж пощастило домогтися певних успіхів. Так, наприклад, у 1929 році у 28,9%інститутів, 36% технікумів, 60,4% робіт- факів, 59,1°/<і професійних шкіл — навчальною мовою була українська. Якіцо порівняти ці цифри із станом у 1939 році, коли із 30-ти харківських високих шкіл українську мову при викладанні вживали частково лише в чотирьох високих школах, можемо зрозуміти повище досягнення. Члени СВУ активно працювали в мистецьких організаціях та театрах. Так, за свідченнями Н. Павлушкової, в Київсь- кому оперовому театрі уповноваженим СВУ був відомий співак Михайло Донець, у Харківському оперовому театрі — Кипаренко-Доманський, членом СВУ був Микола Садов- ський. Член СВУ П. Рулін організував театральний музей, кілька членів СВУ працювали в театрі ім. Франка в Києві. Через Чардиніна та Штабового СВУ впливало на ВУФКУ (Всеукраїнське Фото-Кіно управління). Н. Павлушкова твердить також, що найвидатніші україн- ські малярі, як Фотій Красницький, брати Кричевські, їжа- кевич, Бойчук, Падалка, Козик, Колос, скульптор Савера були пов’язані із С. Єфремовим175). Надзвичайно велику ролю у справі пропаганди ідей СВУ, тобто ідей національного визволення, гуманізму та взагалі розповсюдження ідеалістичного світогляду, відіграла Укра- їнська Автокефальна Православна Церква. УАПЦ постала в 1921 році внаслідок релігійного піднесення українського на- роду. На першому Всеукраїнському Православному Церков- ному Соборі було стверджено автокефалію Української Церкви, а протоієрея Василія Липківського було обрано й висвячено на Митрополита Київського і всієї України. Після Соборі' почалася розбудова УАПЦ. Вже за два роки її існування в Україні було 26 єпископів, 2,500 священиків та 175) Наталя Павлушкова — -Спілка Визволення Україні! і Спілка Укра- їнської Молоді» Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Иорк-Мюнхен, 1964. 63
дияконів і до 2,000 українських парафій”*), ”’), ”*). У цер- ковний рух активно включилися численні групи української інтелігенції. У складі свяіценства УАІЩ було багато високо- освічених людей, у братствах та сестрицтвах при парафіях, у церковних хорах та різних харитативних організаціях брали активну участь студенти, вчителі та наукові пра- цівники. Надзвичайну ролю в українському національному й цер- ковному русі відіграв Митрополит Василь Липківський, який був настільки популярний в Україні, що на нього дивилися не лише, як на представника вищої церковної влади, але як на людину, котра стоїть на чолі українського національного руху (дивися свідчення К. Товкача на процесі СВУ). Він був людиною, безмежно відданою українській національній ідеї та Українській Церкві. Про нього пише протоієрей М. Явдась так: «Але зо всіх тих особливо дивний і в слові, і в ділі був Митрополит Василь Липківський. Наука Христова, що схо- дила з його вуст, просвіщала всю Україну, надхненне Слово Боже запалювало мільйони людських сердець, а його життя, сповнене самовідданої, щирої праці та невимовних страж- дань, стало невичерпним джерелом доброї науки й дорогов- казом для нащадків наших на многії століття*’79). Проповіді його, які виголошувались іноді до тисячної авдиторії, можуть служити зразком національного героїзму та високої духовної культури. * Провідні діячі СВУ дуже добре розуміли велику ролю Української Національної Церкви в боротьбі з розкладниць- кими впливами комуністичної пропаганди та у справі збері- гання української духовости. Крім того, Українська Націо- нальна Церква була єдиною напівлегальною можливістю об’єднувати людей, котрі не поділяли комуністичної ідео- логії. Християнський світогляд уже по своїй суті був світо- глядом, цілком протилежним офіційній марксистській ідео- логії. Організовані церковні громади були натуральними осередками боротьби з безбожництвом, потоптанням христи- янської етики та людської особистості!. Українська Націо- нальна Церква, крім того, була захисником українських національних традицій. * 177 * 179 17В) М. Явдась — «Матеріяли до патерика УАПЦ« — Мюнхен, 1И1, 177) Проф. д-р Н. Полонська-Василенко — «Особливості УАПЦ« — Укра- їнський збірник. Книга 14. Мюнхен, 19®. 179) М. Міллер — «Знищення Правослапної Церкви большевиками« — Український збірник. Книга 10. Мюнхен, 1957 179) М. Явдась — «Матеріали до патерика УАПЦ« — Мюнхен. 1951. 64
У 1924 році почалася велика нагінка иа УАПЦ, у серпні 1924 року ҐПУ заборонило виїзд Митрополита з Києва, забо- ронило збори Всеукраїнської Церковної Ради, а у другій половині 1925 року було заарештовано Митрополита Василя Липківського. У праці П. Лихо «Советская власть на местах« ми знайшли надзвичайно цікавий документ, який показує як органи совєтської влади боялися діяльності! Української Автокефальної Православної Церкви, зокрема її зверхника, св. п. Митрополита Василя Липківського. З огляду на істо- ричну вагу цього документу, дозволяємо собі передрукувати його текст в оригіналі повністю. Совериіенно секретно. Шифровано код »Интернационал« Октябрь м-ц 1924 года. Вссм Р. Р. ОГПУ Лубенского Округа Чсрнухский район тов. Л - ий ОГПУ — УССР обратило вниманис окротдслов на все возра- стающее влияние среди украинского населення т. «аз. Украинс- кой автокефальной церкви, воглавляемой Киевским митрополи- том Василием Липковским. Давно уже известно, что Липковский и его сподвижники являются скрьітмми пропагаторами украинс- кого сспаратизма и не столько стрсмятся освободить от зависи- мости Московского патриарха некоторьіе цсрковньїе приходи на Украйно, как под зтой завесой проповедуют разнис враждебние Советской власти идеи украинского нациопализма. Призивьі гастролирующего Липковского к верующим пестрпт часто остри- ми зпитетами по адресу Московской патриархии, а в действи- телмюсти, все острие зтой пропаганди направлено ифслючитель- но на разжигапие ненависти среди украинского населення против русского народа. Усматривая в деятельїюсти зтой церкви особо-опасное значе- ние для Советской пласти, ОГПУ-УССР потребовало от окротде- лов: 1) Широко освещать в политобзорах все сторони из жизни и дсятельности зтой церкви, обратив особос внимапие на проповеди священников, произносимьіе в церквях. 2) Усиления антирелигиозной пропаганди через окружньїе совстьі бєзбожников. 3) Увеличенне числа с/о (секретних осведомителей) из числа верующих и привлеченле для агентурной работьі в ГПУ самих священников. Учитьівая особую важность задания, п р и к а з ьі в а е м: Оновестить через райисполкоми и обязать явкой в окротдельг в распоряжение КРО тех священников Вашего райсна............ .................. Правда, мьі зтим инсургептям в рясах верим мало, но для взаимоконтроля их информаций, зто крайнє 65
пеобходимо В разделе политобзора «Церконь, рслигиозньїе общи- ни» предлагаем Вам ежемесячно освещгть з гот гсщхх. Нач. Лубєнского Окр. Отд. ОГПУ Ііач. КРО. Окр. Отд. (Юркин) (Двиаииііов) Нач. Учосо Окр. Отд. (Скрипник) 1в»\ Вже на перших кроках розвитку СВУ було створено міцну церковну групу на чолі з відомим політичним, громадським та церковним діячем, Володимиром Чехівським. Ця група, як і взагалі члени СВУ та СУМ-у, відіграла велику ролю в діяльності УАПЦ, закріплюючи силу церковного руху. В Києві було організовано спеціальну комісію для перекладів релігійних книг на українську мову, в якій брали участь члени УАН*). Велику ролю у пропаганді ідей СВУ па відтинку націо- нального виховання та освідомлення селянських мас відіграв кооперативний рух на селі. На охоплення кооперацією насе- лення СВУ звертало спеціальну увагу. Слід підкреслити, що в роки нової економічної політики кооперативний рух був дуже розповсюджений і користувавса поштою свободою. В 1928 році »Вукопспілка« об’єднувала 40 райсоюзів з 9636 кооперативами, в яких було 2.333.0С0 членів, «Сільський господар® об’єднував 22.116 кооперативів із 2.947.000 членів, в »Українбанку« було 17 союзів і 5.800 кооперативів. Крім того, ще існували: «Промислова кооперація®, «Пасічницький союз«, «Бурякосоюз®, Кооперативне видавниче об’єднання «Книгоспілка® та інші. Впливи комуністів у кооперації в той час були незначні, навпаки, в централях й особливо на пери- ферії помічалися великі впливи національно свідомих еле- ментів, членів СВУ або прихильників її ідеології. Низові кооперативи були тісно пов’язані зі селянами, і працівники мали можливість пропагувати ідеї СВУ-СУМ на селі. Коопе- рація також підтримувала розвиток приватного сільського господарства, підносила його культуру, інакше кажучи, ство- рювала передумови для економічної, політичної та націо- нально-громадської активізації українського селянства* **). 1Я0) Передруковано із праці П. Лиха «Советсхал пласть ка мостах» — Український збірник. Книга 8. Видання Інституту для вивчення СССР. Мюнхен, 1957. ») Докладніше про розвиток УАПЦ дивися на дальших сторінках цієї праці. •*) Автор цісї праці був близько знайомий із низкою видатних діячів кооперативного руху в Україні, від яких не раз чув про велику націо- нальну працю української кооперації. Близький родич автора, видатний кооператор, був репресований після процесу СВУ. 66
Про впливи СВУ в кооперації пишуть також й інші автори. Наприклад, Н. Павлушкова зазначає, що «такі організації, як «Сільський господар», »Бурякосоюз«, »Українліс«, «Спілка пасічників®, частково «Вукопспілка® співпрацювали із СВУ «'«’). Другим руслом, яким поширювалися ідеї СВУ на селі, була школа. Сільська школа являлася не лише активним україні- зуючим чинником, але й чинником національно-освідомлю- ю'пім. Слід відмітити, що шкільна мережа в ті роки значно виросла. Так, у 1938 році було в Україні 17,488 чотирирічок і 2.545 семирічок. На селах усі школи були українізовані. В них працювало понад 50.000 вчителів. Проконтролювати ха- рактер виховання учнів на селі чинникам совстської влади було значно важче, ніж по містах. Цим широко користува- лися члени СВУ-СУМ та прихильники цього руху, ведучи в сільських школах систематичну національно-освідомлюючу працю. Одночасно на селі проводилася широка агітація, щоб се- лянська молодь ішла до вищої школи. Члени СВУ-СУМ робили все можливе, аби забезпечити просякнення селянсь- кої молоді в вищ>’ школу, а потім допомогти їй «гризти гра- ніт науки®. Ця акція мала повний успіх. Вже в роках 1924- 1927 вищі навчальні заклади опановуються молоддю із села, на місце російської мови до високих шкіл приходить мова українська**2). Совстська дійсність допомагає поширенню ідеології СВУ серед цього шару молодь Селянська молодь, попадаючи до вузів та технікумів у великі міста, дуже швидко переко- нується в антинародній, зокрема протиселянській, настанові совстської влади. Слід зазначити, що СВУ пощастило охопити своїм впли- вом більшість вищих навчальних закладів України. В бага- тьох із них були створені такі умови, що без згоди профе- сорів-членів СВУ не вибиралося нових професорів та до- центів, про що писав Скрипник і що було відоме авторові цієї праці*). 181) Наталя Павлушкова — «Спілка Визволення України 1 Спілка Української Молоді» — Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Порк-Мюнхен, 1ВМ. 182) Василь Плющ — «Правда про хвильовизм» — Мюнхен. *) Наприклад, у Київському Медичному’ Інституті була дуже сильна група професорів-членів СВУ. до якої, крім викритих і суджених на процесі СВУ професорів, належали й Інші професори, доценти та асистенти. 67
Значно важче доводилося вести працю серед робітництва, бо, поперше, воно було більше зрусифікованим, а, подруге, в ті чаги мало ще деякі сантименти до совстської влади, яка тоді ще наголошувала кпровідну ролю« робітництва в будові совстської держави й давала робітникам певні привілеї. Але і в цьому напрямку робилися певні заходи. Про рух СВУ серед робітників у Кременчуці ми вже писали. Провадилася відповідна праця також на підприємствах м. Києва та інших міст України. Дуже складною справою була організація руху СВУ серед війська. Настрої у війську суворо контролювалися комуніс- тичною партією та органами совстської влади. На комуніс- тичну пропаганду у військових частинах звернено було спе- ціяльну увагу. Совєтська влада робила все можливе, щоб в армії на українській національній території була достатня кількість чужинецького елементу. Так наприклад, за даними Центрального Статистичного Управління, ВІ925 році в укра- їнських територіяльних частинах було лише 42,5% україн- ців, тобто вони творили в місцевій армії меншість (це після »українізації« армії в 1923 році). В 1926 році було видано таємний наказ, в якому говорилося, що національно свідомі українці не можуть займати посад вище командира полку (Проф. Роберт Паклен »Біла Книга«. Видавництво »Україн- ський Політик»)183). Не дивлячись на складність і небезпечність праці у війсь- ку, СВУ все ж пощастило розбудувати декілька осередків у військових частинах. Так, наприклад, члени СВУ-СУМ були у школі червоних старшин у Харкові, в Гарнізонах Києва, Вінниці, Полтави, Чернігова, навіть у школі старшин ВЦИК, у Кремлі. Як ми вже писали (стор. 24-27), військова, дуже розгалужена, організація ОУНД вийшла саме з надр СВУ. Цікаво, що СВУ та СУМ підтримували досить жваві зв’яз- ки з іншими поневоленими народами був. російської імперії. Так, В. Наддніпрянець пише, що »Слід підкреслити, що СВУ провадила боротьбу проти червоної Москви у спілці з інши- ми поневоленими Росією народами; про це свідчать зв’язки СВУ з визвольними рухами того часу в Білорусії, Казах- стані, Грузії й інших примусових республіках СССР«184). Н Павлушкова відмічає, що М. Павлушков і член проводу 183) Роберт Паклен — »Біла Книга» — Видавництво «Український По- літик». 184) В. Наддніпрянець — «Нація над клясами. Держава над партіями» — Збірник СВУ-СУМ, ч. 2. Нью-Йорк-Мюнхен, 1964. 68
»Б« устаонвили тісний контакт з Київським Будинком Сходу. Низка членів СУМ, разом із кількома грузинами, написала спільну листівку-відозву в українській та грузинській мовах для розповсюдження її серед вояків-українців і грузинів у військових частинах біля Херсону та Миколаєва. Осередки СУМ, за твердженням Н. Павлушкової, були організовано також на Кубані та в Казахстані. Дуже дружні відносини були між членами СВУ та казахами. В багатьох казахських територіальних кінних частинах були члени СУМ. Нарешті, члени СУМ брали участь у повстанні Батиря в 1931 році185). СВУ підтримувала досить регулярні зв’язки із закордоном через листування й через зв’язкових. Одним із таких зв’яз- кових був А. Ніковський. За свідченням В. Наддніпрянця, у 20-х роках виїздили закордон, як зв’язкові СВУ, Ганцов та Черняхівський186). Нам відомо, що низка науковців та митців, які виїжджали в ці роки закордон, одержувала ті чи інші доручення СВУ, зокрема, щодо зв’язку з еміграцій- ними колами та з метою інформації про діяльність СВУ. Таким зв’язковим, між іншим, була св. п. проф. д-р Валенти- на Радзимовська. Спілка Української Молоді Спілка Української Молоді була складовою частиною СВУ, але, оскільки методи її праці дещо відрізнялися від метод праці СВУ, слід зупинитися трохи докладніше на деяких засадах та діяльності цієї організації. Організаційно СУМ оформилася раніше, ніж СВУ. Як пише Я. Деременда («Від ТЄЗ-у до СУМ-у, »Аванґард« за рік 1953-1954), СУМ виник із потрійної ініціятиви: голови БУД-у С. Єфремова, В. Дурдуківського й М. Павлушкова: »Внаслідок їхніх спільних розмов, у них виникла вже цілком певна думка, що треба утворити організацію молоді, котра об’єднувала б у собі всі ті елементи української націоналіс- 185) Наталя Павлушкова — «Спілка Визволення України і Спілка Укра- їнської Молоді* — Збірник СВУ-СУМ, ч. 2. Нью-Йорк-Мюнхен, 1964. 186) Д-р В. Наддніпрянець — «Нація над клясами. Держава над партія- ми* — Збірник СВУ-СУМ, ч. 2. Нью-Йорк-Мюнхен, 1964. 69
тичної молоді, яка встигла скласти в собі тверді політичні переконання»187). Першими членами СУМ були Микола Павлушков, Борис Матушевський, Діодор Бобир, Юрко Виноградов, Федір Дур- дуківський, Леонід Денисенко, Василь Матушевський, Дани- ло Кохта. До них у короткому часі приєдналося багато сту- дентів з Київського Інституту Народньої Освіти, Київських Медичного, Політехнічного та Кооперативного Інститутів. З опублікованих вже у пресі відомостей ми знаємо про десятки осіб провідного активу СУМ-у, це: Дубровський, Со- лодовський, Нечитайло, Слободяник, Г. М. Р., Дивнич, Кокот, Керінний, Могилянський, Зеров, Шемет, Сакидон, Плющ.* Коли вважати, що кожен із членів проводу СУМ-у мав свої п’ятки, то можна собі уявити, приблизно, поширення цієї організації. Слід урахувати, що органи слідства розкрили лише деяку частину учасників СУМ-у, дійсна ж кількість організованих, пов’язаних із центральним проводом сумівців, нараховувалася в останні роки існування СУМ-у — сотнями, а кількість її прихильників тисячами. С. Підгайний пише (у книзі «Українська інтелігенція на Соловках»): «Павлушков старанно добирав своїх однодумців, вишукував їх передусім серед виходців із села... ідея СУМ-у, як організації, що мала скупчити навколо себе анти- большевицьку молодь, у противагу комсомолові, була для цієї категорії молоді, звичайно, не тільки близька, але й була ідеєю нормального шляху боротьби за Незалежну Украї- ну»188). Ідеологічні настанови СУМ-у були такі самі, як і в СВУ. Перший пункт статуту говорив, що СУМ — вільне співто- варишення молоді української національности, яка визнає і схвалює програму спілки та погоджується нести працю в організації. У статті відзначалися також, що СУМ є бойовою конспіративною організацією. До СУМ-у приймали нових членів лише за рекомендацією двох сумівців, після поперед- нього спостереження кандидата. В перший період свого існування, СУМ працював за мето- дою п’яток. Центральна (перша) п’ятка виконувала обов’язки 187) Ярослав Деременда — »Від ТЄЗ-у до СУМ-у« — »Авангарде за 1953- 1954 рр. *) 3 цілком зрозумілих причин ми не можемо подавати інших відомих нам прізвищ керівного активу СУМ. 188) Семен Підгайний — «Українська інтеліґенція на Соловках. Спогади 1933-1941« — В-во »ПрометЄЙ«, 1947. 70
проводу організації. Принципово вважалося, що провід має бути виборний. «Однак, тимчасово, оскільки ми були на фронті, не можна було дозволити на демократію виборности — свідчив Павлупгков на процесі, — й тому постановили, що перший осередок, тимчасово, до зміни загального становища, буде незмінно за Центральне Бюро«1й9). Фонди СУМ-у складалися з десятивідсоткового відраху- вання зі заробітку кожного члена. Зібрані кошти витрачали- ся на друкування літератури, поїздки та інші організаційні потреби. Основним завданням СУМ-у була підготовка кадрів для повалення совстської влади та організації нової української національної влади. Як і СВУ, СУМ провадила також націо- нальноосвідомлюючу та виховну працю. Але СУМ, як організація молоді, не могла обмежитися лише пасивним спротивом совєтській владі. Вже в перші роки існування, певна частина сумівців приділяла багато уваги військовому вишколові, підготовці до диверсійних актів. Низка членів СУМ обстоювала думку про потребу застосування диверсій і навіть терору проти совстської влади. Як свідчили на процесі Павлушков та Матушевський, СУМ робила спроби розкидати листівки, й на процесі були подані два такі випадки: один раз у Софіївському соборі, під час Панахиди по Симону Петлюрі, другий — у Київському’ ІНО. Фактично, таких випадків розповсюдження проклама- цій було значно більше. Так, наприклад, В. Ост у праці «Репатріяціяж (Німеччина, 1945-46), пише: «Одного літнього ранку 1927 року по багатьох сусідніх селах знайшли люди розкидані летючки. Вони були підкинуті до міліції, сільради, до школи. Написані чисто, хемічним олівцем. Селяни, які знайшли ті проклямації, збирали гурти людей і зачитували їх уголос. Там було написано: «Народе український! Нас обдурено! Наші батьки, брати й сестри боролися за землю й волю для українського народу, та насправді цього немає ... берімось за зброю, гонімо боль- шевиків із нашої землі!»”1*). Тоді у Березні говатській агрономічній школі було розкрито СУМ. Школу зачинено, студентів і викладачів виарештовано. * * 189) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу* — Вид. «Пролетар*, Харків. 1931. 19(1) В. Ост — «Репатріація* — Німеччина, 19ІС. 71
Про розкидання проклямацій членами СУМ-у свідчать та- кож інші бувші члени СУМ-у на еміграції. Ще більше активно велося розповсюдження нелегальної літератури, передруків із «Літературно-Наукового Вісника* та інших еміграційних видань, збірника віршів О. Олеся, брошури М. Міхновського «Самостійна Україна* тощо. На суді про це свідчили Павлушков та Матушевський. Прокурор Михайлик: «А ви пам’ятаєте ваші зізнання, що в 1926 році Матушевський вам передав листівку, яка зверта- лася до селян за підписом СВУ?« Павлушков: «Це було, але я не вважав це за масове явище. Взагалі в нас було чимало літератури*. Михайлик: «Яка передруковувалась і розповсюджувалась?* Павлушков: «Так*191). На запит прокурора Михайлика до Матушевського, яку саме літературу було розповсюджувано, Матушевський свідчив: «Різні вірші, що ходили по руках, статті Донцова з «Літературно-Наукового Вісника*192). Нелегальна націоналістична література тоді широко ходи- ла по руках серед студентів Києва. Менше виясненим є питання щодо настанови СВУ-СУМ до терору. Як свідчили на процесі Павлушкова та Матушевсь- кий, у членів СУМ-у не було сумнівів щодо потреби терору у відношенні до видатних агентів совєтської окупаційної влади. Так, наприклад, на запитання прокурора на процесі СВУ-СУМ, М. Павлушков, не вагаючись, відповів: «Кожний терористичний акт, направлений проти радянської влади, ми вітали*1**). Так само на запитання прокурора Михайлика: «У вас немає сумніву, що ви схвалювали позицію про те- рор?* Матушевський відповів — «Нема*194). С. Єфремов, навпаки, як про це свідчить Павлушков, був принципово проти терору й, мабуть, його впливи та впливи інших членів СВУ були причиною того, що терористичних актів до часу колективізації члени СУМ-у не здійснювали. Лише після безоглядної, жорстокої ліквідації советською владою членів СВУ-СУМ, після розстрілу без суду і слідства тисяч українців та терористичного проведення колективіза- ції, члени СВУ-СУМ почали застосовувати терор проти окремих, найжорстокіших, виконавців совєтських заря- 191. 192, 193, ЇМ) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового процесу* — В-во «Пролетар*. Харків, 1931. 72
джень, але це було пізніше (Дивись праці С. Підгайного, С Підкови та розділ VI). Військова підготовка велася з метою, іцоб на випадок пов- стання бути здібними до активної збройної дії. Були три основні варіанти участи СУМ-у в повстанні. Перший варіянт передбачавдцо СУМ мас виступити у відповідний момент у повному своєму складі, як сотня або батальйон спеціального призначення. Другий варіянт був такий, що члени СУМ-у віллються в регулярні військові частини, як політкоми або керівники тих частин. Третій передбачав, що члени СУМ-у заініціюють створення бойових загонів у вузах, студентами яких вони є. Впливами СУМ-у були охоплені десятки вищих, сотки середніх і педагогічних шкіл України195). Розкриття СВУ-СУМ та процес над діячами цих організацій Поширення діяльности СВУ-СУМ майже на всю Україну не могло не притягнути уваги совстського апарату до праці цих організацій. Вже в 1928 році з’являються перші ознаки того, що за діяльністю СВУ-СУМ встановлено нагляд з боку органів ҐПУ. Органи совєтської таємної поліції та керівницт- во комуністичної партії починають вживати всіх заходів, аби просунути в рух СВУ своїх агентів. Для ҐПУ це було не легким завданням, поки рух СВУ-СУМ будувався на принци- пі п’яток, був організаційно оформлений слабо й носив біль- ше ідеологічний, ніж політичний характер. З переходом СВУ-СУМ на гурткову систему, з поширен- ням їх членства — просякання агентури ҐПУ в рух облегшилося. Як широко просяк рух СВУ-СУМ большевицькою агенту- рою — сказати важко. В розпорядженні автора є лише декілька прикладів цісї агентурної роботи. М. Приходько у своїх спогадах, під наголовком »3 камери смертників* («Свобода* ч. 133 за 9. 6. 1951 року), пише: «Року 1929 був заарештований Дмитро Борзяк, як ніби керівник пресового відділу СВУ. Довгі місяці він перебував у в’язниці, під тор- турами від нього вимагали фальпшвих свідчень на академі- |9і>) Дивися працю В. Наддніпрянця «Українська молодь у київському підпіллі у 2в-тих роках» (здана до друку) та його вищезгадані праці про СВУ й СУМ. 73
ка Єфремова, в якого Еорзяк був кілька разів, та на інших представників української еліти«,йВ). Д. Соловей у своїй монографії Ґолґота України# (Видання «Українського Голосу#, Вінніпег, 1953 року), повідомляє що мешканець Решетилівського району, Григорій Макаровим, розповідав, як улітку 1931 року його було завербовано до СВУ. За твердженням Д. Солов’я, — це було провокацією ҐПУ. Він же повідомляє ще про інші випадки таких прово- кацій із боку ҐПУ**7). Василь Михальчук із Волині, який був утік спочатку з Польщі до УССР, а потім відтіля повернувся до Чехо-Сло- ваччини, у своїй публічній заяві повідомляв, що ҐПУ приму- шувало його розповсюджувати між студснтами-українцями відозви, видру ковані ҐПУ, але нібито від СВУ19*). Вже навесні 1929 року відбуваються масові арешти по всій Україні, впродовж 1929 року ведеться слідство у справі СВУ- СУМ. Від 9-го березня до 19-го квітня 1930 року Найвищий Суд УССР розглядає справу 45 членів СВУ. Судовий процес відбувався у великій залі Державної Опери в Харкові. Со- сстська влада вжила всіх заходів, щоб використати цей процес для політичної агітації. За задумом вищих совєтських чинників, цей процес мусив би скомпромітувати український визвольний рух, виставити його діячів, як «реставраторів поміщицько-капіталістичної системи, чужоземних аґентів«, побічно було ще на меті ском- промітувати діяльність українських національних урядів років 1917-1921. Хід самого процесу транслювали через радіо, залю пере- повнювали представники комуністичних осередків, активісти заводів та установ. На процес пускали за окремими пере- пустками, будинок опепи був оточений частинами ҐПУ. У фойє й коридорах театру було влаштовано виставку різних документів, що мали б компромітувати Українські Визвольні Змагання. Склад суду був ретельно підібраний Політбюром ЦК КП(б)У й, на внесок народнього комісара юстиції Порайка, був затверджений спеціальною ухвалою ВУЦВК. Склад суду був подуманий так, щоб українських »контрреволюціо- 196 197 196) М. Приходьмо — >3 камери смертникіо» — «Свобода» ч. 133 за 9. Б. 1951 р. 197) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег. 1963. 19Я) Ярослав Кутько — «Пекельна машина в Роттердамі» — «Народив Воля« ч. 39 за 2. 10. 1952 р. 74
перів», ^шпигунів», «зрадників* та «інтервентів* судили українські «революціонери», «українські комуністи». Головою суду було призначено колишнього члена україн- ської партії есерів, комуніста Антона Приходька, членами суду: Гаврила Одинця (бувшого члена української партії есерів (УПСР), колш.!нього активного діяча уряду Українсь- кої Народньої Республіки, члена ЦК «незаможних селян«), Коробенка — робітника київського «Арсеналу* (що був осе- редком комуністичного руху в Києві ще за часів УНР), проф. Івана Соколянського — делегата Науково-технічної секції Всеукраїнської Ради Професійних Спілок (ВУРПС), проф. Волкова*), робітника Муху та селянку Корженкову. Секре- тарем суду був Лозман. Не менше ретельно було підібрано державних та громадських обвинувачувачів; ними були: заступник народнього комісара юстиції та старший помічник генерального прокурора УССР — Павло Михайлик (жид із Галичини), заступник прокурора найвищого суду — Ахматов (жид із походження, правдиве прізвище Ахманицький), про- курор народнього комісаріату юстиції — Якимишин (еміг- рант із Галичини), прокурор окружного суду в Києві — Биструков (росіянин). Громадськими обвинувачами були від ВУРПС — Панас Любчснко (бувший український есер, потім боротьбіст, вкінці комуніст), проф. Харківського Сільсько- господарського інституту — Олексій Соколовський і від організації радянських письменників України — письменник Олекса Слісаренко. Громадським обвинувачувачем від ВУАН мусів бути також академік професор математики Ми- хайло Кравчук, але він повідомив, що не може брати участи у процесі бо е важко хворий. Оборонцями виступали члени колегії оборонців: Ратнер, Виноградський, Віденський, Волькомирський, Іделсвич, Обу- ховський, Рівлін, Юровський, Шац, Вознесенська (всі жи- дівського походження), Пухтинський, Гродзинський, Кова- лівська, Потапов. На лаві підсудних були: 1) Академік Сергій Єфремов, 58 років, визначний україн- ський учений, історик літератури, брав участь в українсько- му громадському житті від кінця XIX століття, колишній редактор українського щоденника »Рада«, ідеолог і теоретик, організатор та голова Центрального Комітету Української ») Не змішувати з відомим етнографом Федором Вовком. Можливо, що цс був Роман Вовк — літературезнапець і фолкльорист. 75
партії соціялістів-федералістів (УПСФ), заступник голови Української Центральної Ради, один з організаторів ВУАН, колишній віцепрезидент її, голова БУД та СВУ: 2) Володимир Чехівський, 54 роки, член ЦК Української партії соціал-демократів (УПСД), колишній прем’єр уряду' УНР, відомий церковний діяч; 3) Володимир Дурдуківський, 55 років, відомий українсь- кий педагог, директор Першої Київської Української Гімна- зії ім. Шевченка, колишній член УПСФ; 4) Йосиф Гермайзе, 37 років, професор Київського Інсти- туту Народньої Освіти, колишній видатний діяч УПСД, заві- дувач кабінету марксизму при ВУАН; 5) Андрій Ніковський, 44 роки, видатний український журналіст та письменник, колишній член ЦК УПСФ, колиш- ній міністер закордонних справ в уряді УНР; 6) Людмила Старицька-Черняхівська, 60 років, відома письменниця й перекладачка, активна українська громадська діячка іце за дореволюційного часу, колишній член УПСФ; 7) Олександер Черняхівський, 60 років, професор гістології Київського Медичного Інституту', керівний науковий співро- бітник ВУАН, визначний український науковий і громадсь- кий діяч, колишній член УПСФ; 8) Микола Павлушков, 26 років, студент Київського ІНО, один з організаторів ТСЗ-у та СУМ-у, голова СУМ-у; 9) Борис Матучневський, 22 роки, студент Київського ІНО, один з організаторів та провідників СУМ-у; 10) Володимир Удовенко, 49 років, професор загальної гігієни Київського Медичного Інституту, керівний науковий співробітник ВУАН, видатний учений та громадський діяч; 11) Михайло Слабченко, 47 років, академік, професор Одеського ІНО, видатний український учений, колишній член УПСД; 12) Олександер Гребенецький, 55 років, відомий педагог, керівний співробітник ВУАН, колишній член УПСФ; 13) Всеволод Ганцов, 37 років, відомий український філо- лог, керівний співробітник ВУАН, колишній член УПСФ; 14) Василь Дога, 44 роки, професор Київського ІНО, керів- ний науковий співробітник ВУАН, колишній член УПСД; 15) Григорій Іваниця, 38 років, відомий український філо- лог, професор Київського ІНО, керівний науковий співро- бітник ВУАН, автор багатьох підручників, колишній член УПСД; 76
16) Григорій Голоскевич, 45 років, відомий український мо- вознавець, редактор словника української живої мови, ке- рівний співробітник ВУАН, колишній член Центральної Ради, колишній член УПСФ; 17) Константин Шило, 50 років, завідувач редакторського відділу Держвидаву, науковий співробітник ВУАН, колишній член УПСД; 18) Григорій Холодний, 44 роки, керівник Інституту Укра- їнської Наукової Мови (ІУНМ), професор Київського ШО, колишній член УПСФ; 19) Михайло Івчснко, 47 років, видатний письменник, ке- рівник письменницької групи СВУ, колишній член УПСР; 20) Володимир Підгасцький, 41 рік, професор професійної гігієни Київського Медичного Інституту, керівний науковий співробітник ВУАН, колишній член Центральної Ради, ко- лишній член УПСД; 21) Володимир Щепотасв, 50 років, професор Полтавського ШО, колишній член УПСФ; 22) Валентин Отамановський, 37 років, видатний україн- ський громадський діяч, директор Вінницької філії Всена- родньої бібліотеки України; 23) Микола Кудрицький, 46 років, старший асистент Київ- ського Медичного Інституту, науковий співробітник ВУАН, колишній член УПСД; 24) Аркадій Барбар, 50 років, відомий український лікар- терапевт, доцент Київського Медичного Інституту, колишній член УПСД; 25) Юрій Трезвинський, 49 років, учитель, колишній член УПСФ; 26) Ніна Токарівська, 41 рік, учителька, колишній член УПСД; 27) Андрій Заліський, 44 роки, вчитель, колишній член УПСФ; 28) Микола Білий, 32 роки, вчитель; 29) Любов Біднова, 48 років, учителька; ЗО) Микола Кривенюк, 59 років, відомий біолог, науковий співробітник ВУАН, редактор ІУНМ, колишній член УПСД; 31) Володимир Страшкевич, 54 роки, науковий співробіт- ник ВУАН, колишній член УПСД; 32) Вадим Шарко, 47 років, професор математики, науко- вий співробітник ВУАН, редактор ІУНМ; 33) Константин Туркало, 37 років, інженер-хемік, редактор 77
ІУНМ, колишній член Центральної Ради, колишній член УПСФ; 34) Авксентій Болозович, 43 роки, відомий український кооператор, професор Київського Кооперативного Інституту, колишній член УПСР; 35) Максим Ботвиновський, 50 років, відомий український кооператор, колишній член УПСР, член Головного Правлін- ня Української Молочарської Спілки; 36) Зиновій Маргуліс, 50 років, член колегії оборонців, науковий співробітник ВУАН, колишній член УПСФ; 37) Константан Товкач, 47 років, член Полтавської колегії оборонців, колишній член УПСФ; 38) Петро Близнюк, 49 років, кооператор; 39) Петро Єфремов, 46 років, професор Дніпропетрівського ІНО, колишній член УПСФ; 40) Микола Лагута, 34 роки, професор ІНО в Миколаєві, колишній член УПСР; 41) Йосип Карпович, 43 роки, викладач у школі в Черні- гові, колишній член УПСФ; 42) Тарас Слабченко, 25 років, учитель в Одесі; 43) Кирило Панченко-Чекаленко, 42 роки, педагог в Одесі; 44) Віктор Дубровський, 50 років, науковий співробітник ВУАН, редактор ІУНМ, завідувач видавничого відділу »Цукротресту «; 45) Микола Чехівський, 53 роки, видатний священик УАПЦ. За постановою, що була підписана заступником наркома юстиції та старшим помічником генерального прокурора УССР Михайликом, вищезгадані українські діячі притяга- лися до суду за арт. арт, 542, 543, 544, 548, 5411 Кримінального Кодексу УССР, з яких кожна стаття була достатньою аби покарати »винних« смертною карою, Михайлик у своїй «по- станові® писав: «Беручи на увагу виключну важливість Справи »СВУ«, на підставі арт. 122. «Положення про судо- устрій УРСР«, віддати винувачених під суд Найвищого Суду УРСР«199). У «Винувальному висновку®, що був затверджений голо- вою Державного Політичного Управління УССР (ҐПУ) В. Балицьким у Харкові 7. 2. 1930 р. й мав 147 сторінок друку, обвинуваченим було закинено, що СВУ готувала повалення 199) »Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу« — В-во »Пролетар«. Харків, 1931. 78
совєтської влади шляхом збройного повстання та встановлен- ня капіталістичного буржуазного ладу у формі УНР. Серед інших обвинувачень відмічалося, що СВУ була наступником контрреволюційної організації БУД, що вона діяла за вка- зівками уряду УНР, що вона прагнула чужоземної інтервен- ції, діяла у спілці з імперіялістичними державами, що вона була наставлена проти інтересів українського народу і зна- ходилася виключно на услугах поміщиків, куркулів та чу- жоземних сил і т. п.2во). На суді, як офіційні представники державного обвинува- чення, — Михайлик, Ахматов, Якимишин, — так представ- ники громадського оскарження, а особливо Любченко й, на- решті, члени суду, зокрема Одинець, всіми силами намага- лися довести вину оскаржених, при чому дуже часто ставили провокативні запити. Так, наприклад, суддя Одинець запитав Єфремова: «Ска- жіть, будь ласка, СВУ, коли мала визволяти, кого вона мала на увазі? Чи тільки тих, у кого забрали 14 мільйонів землі?*, »Ви хотіли, щоб польські магнати одержали свої землі?« А далі падали такі запити, як: «Правда, що СВУ стояла в наймах буржуазії?*___«Чи визнає Сфремов, що Петлюра та його прихильники боролися за підпорядкований України Польщі?* і т. д.291). Всі підсудні гідно відповідали на питання громадських та державних обвинувачувачів і власне всі обвинувачення у шпигунстві, прагненні інтервенції тощо були ясно запере- чені. Беззаперечним залишилося лише те, що СВУ, а з нею і ввесь український нарід бореться з московським окупантом, прагне повалити совєтську владі’ Я відновити народоправний УРЯД. 17-го квітня 1930 року закінчився судовий процес. Суд вийшов на нараду, щоб вирішити долю підсудних. Вся Укра- їна з напруженням чекала вироку. 19-го квітня було оголо- шено присуд — 12 обвинувачених — Сергія Єфремова, Воло- димира Чехівського, В. Дурдуківського, Й. Гермайзе, А. Ні- ковського, Л. Старицьку-Черняхівську, О. Гребенецького, О. Черняхівського, В. Ганцева, М. Павлушкова, А. Барбара, В. Удовенка, — було засуджено на кару смерти, яку суд визнав за можливе не застосовувати, а замінити її ув’язненням від 8 до 10 років. Решту обвинувачених засудили на кару в’яз- 200) «Спілка Визволення України. Стенографічний звіт із судового про- цесу« — В-во «Пролетар®. Харків, 1931. 201) Як вище. 79
ниці від 2 до 5 років, при чому 9 обвинувачених мали умов- ний присуд. Всі засуджені втратили громадські права та свої станови- ща. Майже для всіх підсудних цей, ніби »м'який«, присуд був рівнозначним із присудом смерти, але страшної, бо по- вільної. З усіх засуджених на процесі ми знаємо лише одного, що зберіг своє життя й живе тепер на еміграції у ЗСА; всі інші загинули по таборах, ізоляторах або після виходу з них. Але прилюдний суд 9-го березня-19-го квітня був лише частиною акції знищування руху СВУ-СУМ. По всіх містах України в’язниці наповнилися українсь- кими інтелігентами, селянами, робітниками — і в першу чергу українською молоддю, яку підозрівали у приналеж- ності до СВУ та СУМ-у. Хвиля арештів тривала довгий час після процесу, більшість арештованих без суду, або прису- дами так званої трійки ҐПУ, була заслана на довгі роки до найгірших таборів півночі. Сотні потягів везли до Сибіру та на північ Московщини найкращий цвіт України. 80
IV. РОЗГРОМ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ Важко встановити скільки саме українських патріотів було арештовано та без суду знищено в казематах НКВД, чи заслано до концентраційних таборів. Відомо лише, що ареш- ти, у зв’язку із процесом СВУ, провадилися у всіх без вий- нятку містах України й по селах, при чому не лише у 1929- 1930 рр., але і в наступних. Арештовували переважно наукових та культурно-освітніх працівників, професорів і викладачів вищих шкіл, письмен- ників, журналістів, духовних осіб, учителів середніх та нижчих шкіл, кооператорів, агрономів, але також і селян. За низкою авторів (С. Підкова, Н. Павлушкова, В. Над- дніпрянець, О. Калиник та інші), лише по справі СВУ було заарештовано, знищено або заслано більше 30.000 осіб. Д. Бурко2*®) вважає, що під час та після процесі' виарештовано було «понад сорок тисяч інтелігенції і селян України#, а «серед них біля восьми тисяч молодів. С. Николишин подає відомості про розстріл без суду 2.000 членів СУМ-у2*®). Але ми маємо ще конкретніші дані. Вище ми вже писали, що лише в одній Всеукраїнській Академії Наук, у зв’язку із процесом, або в наступні роки, було арештовано та заслано більше 250 осіб, при чому, з різних фахових груп201). Вислано було з Києва академіка Михайла Грушевського, заарештовано академіків Сергія Єфремова, Михайла Слаб- ченка, Михайла Птуху, Володимира Перетця, Олександра Соколовського, Михайла Кравчука, Володимира Різниченка, Степана Рудницького, Семена Семковського, Євгена Опоко- ва, Петра Супруненка, Миколу Світальського, Федора Шмі- та, Матвія Яворського; виключено з числа академіків Ми- хайла Возняка, Василя Щурата, Філарета Колессу, Кирила Студинського; закічив життя самогубством унаслідок пере- слідувань академік Всеволод Ігнатовський; підпали репре- сіям академіки Агатангел Кримський, Дмитро Багалій, Фе- дір Мищенко, Кость Харлампович, Павло Тутковський, Євген Вотчал, Микола Холодний. До того можна додати ще 202) Прот. Д. Бурко — «Українська Церква під московсько-соїіетським режимом. 1920-1930 рр.« (передано до друку). 203) С. Николишин — «Культурна політика большевиків (і український культурний процес» — На чужині, 1947. 204) Дивної примітка 9, 10. й 11. */»810 81
репресованих членів-кореспондентів ВУАН — Гната Ручка, Гургена Хармадар’яна, Віктора Дроботька. Ще раніше емігру- вали закордон Степан Тимошенко, Роман Оржеиецький, Во- лодимир Косинський, Арсен Старков, Хведір Тарановський; були репресовані Онікій Малиновський, Микола Василенко. Ліквідовані були навіть такі відомі комуністи-академіки, як Володимир Затонський, Ізраїль Атол, Володимир Юринець; закінчив життя самогубством, бо мав бути ліквідованим, Ми- кола Скрипник. Отже, лише з найвищої наукової еліти, за непоеиили да- ними, не враховуючи раніш репресованих, тих, и‘,о виїхали закордон, та таких колоністів, як Затонський, Скрипник, Агол та Юринець — у ці роки було знищено або репресовано 27 академіків і 3 члени кореспонденти ВУАН*). Заарештовано, а після того зліквідовано, заспано або репре- совано в той чи інший спосіб, наступних видатних наукових діячів, співробітників ВУАН: Істориків: Йосипа Гермайзе, Володимира Пархоменка, Тараса Слабченка, Василя Базилевича, Віктора Барвінсько- го, Дмитра Бованенка, Аркадія Верзилова, Тодора Гаврилен- ка, Сильвестра Глушка, Павла Гладківського, Михайла Гнипа, Миколу Горбаня, Василя Грекова, Олександра Гру- шевського, Михайла Грищенка, Василя Дубровського, Євгена Загоровського, Василя Камінського, Олександра Камишана, Петра Кияницю, Михайла Карачківського, Пилипа Климен- ка, Михайла Корниловича, Бориса Курца, Кіндрата Кушнір- чука, Івана Манзюка, Михайла Марченка, Наталю Мірзу- Авак’янц, Олексу Назарця, Олександра Оглоблина, Семена Підгайного, Віктора Романовського, Євгенію Рудинську, Олександра Рябініна-Скляревського, Федора Савченка, Ми- колу Симашкевича, Євгенія Сташевського, Михайла Тара- сенка, Миколу Тищенка. Сергія Шамрая, Константина Штепу, Віктора Юркевича, Володимира Пархоменка. Археологів; Степана Баран-Бутовича, Михайла Болтенка, Івана Іванцова, Тараса Камінського, Федора Козубовського, Петра Коршака, Петра Курінного, Олену Лагодовську, Силь- вестра Магура, Миколу Макаренка, Теодосія Молчанівського, *) Дійсний член Академії Наук це е найвище наукове звання в СССР та УРСР. Воно надасться лише дуже обмеженій кількссти найбільш кваліфікованих вчених країни, які відомі своїми науковими працями не лише на Батьківщині, але І за кордоном, і які мають епеціялі.ні заслуги перед наукою у своїй галузі. Знання дійсного члена Академії Наук та члсна-кореспондента Академії Наук у науковій ієрархії в СССР та УРСР стоїть значно вище ніж звання професора чи доктора наук. 82
Михайла Рудинського, Юрія Спаського; виеміґрували: Ва- лерія Козловська, М. Міллер. Літературознавців: Сергія Єфремова, Петра Єфремова, Андрія Піковського, Людмилу Старицьку-Черняхівську, Во- лодимира Щепотьева, О. Дорошкеиича, Михайла Драй-Хма- ру, Дмитра Загула, Миколу Зерова, Михайла Івченка, Ми- хайла Козориза, Семена Козуба, Григорія Коляду, Костя Копержинського, І. Лакизу, Ананія Лебедя, Євгена Маркер- ського, А. Музичку, Володимира Міяковського, Михайла Могилянського, Михайла Новицького, Миколу Плевака, П. Петренка, Євгена Плужника, Максима Рильського, Ю. Сав- ченка, Павла Филиповича, А. Шамрая, Р. Шевченка, Бориса Якубовського; виїхали ще раніше чи пізніше закордон, Павло Зайців, Степан Гасвський. Мовознавців: Всеволода Ганцова, Григорія Голоскевича, Віктора Дубровського, Григорія Іваницю, Ольгу Андрієвську, Івана Бойківа, Петра Бузука, Василя Вовчанецького, Петра Горецького, Миколу Грунського, Василя Дем’янчука, Овсія Ізюмова, Олену Курило, Миколу Любинського, Володимира Масальського, Олексу Синявського, Ярослава Стешенка, Костя Туркала, Євгена Тимченка, Григорія Ткаченка; виїха- ли раніше чи пізніше закордон: Іван Огіспхо, Ігор Губар- жевський, Андрій Коцевалов, Етнографів, антропологів, фолькльорознавців: Володимира Білого, Костя Волошина, Катерину Грушевську, Василя Де- нисенка, Марію Жуковську, Ніну Загладу, Констянтина Мощенка, Клима Квітку, Олександра Кисіля, Миколу Лев- ченка, Н. Малечу, Юрія Масютина, Марію Мушкет, Анатолія Носова, Антона Ониіцука, Лідію Шульгину; зацькований советами, закінчив життя самогубством Данило Щербаків- ський ще до процесу СВУ, Мистецтвознавців, фахівців музейної справи, фахівців бібліотечної справи: Сергія Гілярова, Федора Ернста, Євгена Кузьмина, Костя Мощенка, Павла Потоцького, Петра Рулі- на, ївгу Спаську, Валентина Шугаєвського, Івана Врону, Ростислава Заклинського, Всеволода Зуммера, Василя Іва- нушкіна, Федора Морозова, Ничипора Миколенка, Валенти- на Отамановського, Юрія Меженка (Іванов), Степана Пастер- нака, Надію Путинцеву, Михайла Ясинського. Видатних педагогів: Володимира Дурдуківського, Олек- сандра Гребенецького, Юрія Трезвинського, Ніну Токарівсь- ку, Андрія Заліського, Василя Догу, Миколу Білого, Любов 83
Біднову, Миколу Лагуту, Йосипа Карповича, Кирила Пан- ченка-Чаленка, Олександра Сковороду-Зачинясва, Костя Пійла, Михайла Гордієвського (голова Наукового Одеського Товариства при ВУАН). Економістів: Миколу Величківського, Андрія Артемського, Олексія Асаткіна, Сергія Томиліна, Миколу Трацевського, Віктора Целляріюса, Олену Шмаргонь, Андрія Ярошевича, Петра Кованька, Світозара Драгоманова, Василя Теплиць- кого, Лермапа. Математиків, фізиків, хеміків: Володимира Чудинова, Ва- дима ПІарка, Григорія Холодного, Максима Куренського, Єлисавету Гіммельрайх, Михайла Гаценюха, Лашкарева, Во- лодимира Залізняка, Юхима Тараненка. Геологів, географів, гідрологів, геофізиків: Василенка, Ро- мана Виржиківського, К. А. Жуковського, Жуковську-По- лонську, Ганну Закревську, В. Крокоса, Л. Лепікаша, Ф. Ли- сенка, Миколу Безбородька, Бориса Лійкова, II. Нечипорен- ка, С. Педана, Федора Полонського, Фремда. Ботаніків: Зою Ґіжицьку, Любов Зофійовську, Івана Ко- лодницького, А. Криштафовича, Наталію Осадчу-Янату, Во- лодимира Симиренка, Олександра Янату, Юрія Клеопова; виїхав пізніше закордон Олександер Архімович. Зоологів, мікробіологів: Юрія Артоболевського, Дмитра Белінґа, Миколу Білого, Михайла Богопольського, Ісидору Борисову-Косач, Миколу Вознесепського, Михайла Воско- бійникова, Віктора Дроботька, Григорія Карпетченка, Ми- хайла Кривенюка, Сергія Краіпенінікова, Миколу Левіта, Петра Марусенка, Федора Омельченка; виїхав пізніше за- кордон Борис Палійський; загинув під час німецької оку- пації Володимир Рождественський. Медичні наукові сили: Іван Базилевич, Аркадій Барбар, Петро Бережанський, Микола Вашетко, Олександер Крупсь- кий, Олександер Кронтовський, Василь Виноградов, Мико- ла Кудрицький, Михайло Міщенко, Марко Нехцадименко, Володимир Підгаецький, Валентина Радзимовська, Іван Роз- гін, Микола Свенсон, Антін Собкевич, Володимир Удовенко, Олександер та Євген Черняхівські, Тетяна ІПведкова-Рошс. Правники: Степан Борисенюк, Кость Василенко, Олексан- дер Добров, Андрій Дроб’язко, Володимир Дрошгіков, Євген Єзерський, Володимир Карпека, Євген Кельман, В’ячеслав Канівський, Арнольд Кристер, Зі новій Марґуліс, Віктор Но- вицький, Микола Пухтинський, Петро Сосенко, їринарх 84
Черкаський, Сергій Чебаков, Олександер Чечот, Леонтій Чолгапський, Іван Шумілій, Борис Язловський, Віктор Япон- ський, Олександер Юрченко, Лев Окіншевич, Василь Гриіико. Інші фахи: Григорій Лозовик (сходознавство), Скарбек (польська культура), Василь Іваницький (жидівська культу- ра), Микола Данилевський (метеорологія), Юхим Діяковсь- кий (візантолог), Григорій Махів (ґрунтознавець). Лише з числа професорів та наукових видатних робітників медиків, крім зазначених вище співробітників ВУАН, було знищено або репресовано більше 200 осіб. Так, наприклад, було заарештовано, розстріляно або заслано до концентра- ційних таборів усіх професорів бактеріології, велику кіль- кість гігієністів. Лише з персонально нам знайомих, підпали тим чи іншим репресіям професори та видатні наукові ро- бітники: Борис Александровський, Борис Андріевський, Вар- вара Бобрецька, Аркадій Барбар, Хведір Богатирчук, Мико- ла Вашетко, Сергій Василенкс, Василь Виноградів, Володи- мир Воробйов, Микола Воскресенський, Валентин Гакебуш, Іван Базилевич, Юрій Богменко, Єлизавета Гіммельрайх, Сергій Драпалюк, Іван Давидів-Давидепко, Віктор Дроботь- ко, Андрій Ємченко, Андрій Журавель, Олексій Івакін, Сергій Ігуменов, Микола Кащенко, Олексій Кримов, Олексій Кронтовський, Олександер Крупський, Павло Кучеренко, Володимир Кибальчич, Сергій Коцюбинський, Микола Куд- рицький, Михайло Міщенко, Віра Матушевська, Марко Не- щадименко, Володимир Підгаецький, Олександер Пучківсь- кий, Володимир Правдич-Неминський, Валентина Радзимов- ська, Сергій Ручківський, Володимир Савич, Іван Савченко, Олекксандра Смирнова-Замкова, Арсен Старков, Микола Свенсон, Антін Собкевич, Сергій Томілін, Володимир Удо- венко, Олександер та Євген Черняхівські. Під постійним наглядом НКВД знаходилися всі професори та видатні наукові робітники — українці-медики. Навіть такі особи зі світовим ім’ям, як академік Микола Стражеско або Теофіл Яновський не були вийнятком із цього правила.205 Деякі читачі можуть нарікати, що ми зайняли їх увагу на протязі декількох сторінок переліком прізвищ українських 315) Складено на підставі матеріалів, поданих проф. Н. Полонською- Василенко («Українська Академія Наук«. частина 1-2. Мюнхен, 1065-19581. класних матеріялін автора цієї книги, споминів Семена ПІдгайного, Івана Розгона та Інших авторів. Звичайно, що наведені дані далеко не повні. Наприклад, автор зовсім не згадує про рспрєсуваннл багатьох Осіб, які ще живуть, але знаходяться в СССР. 85
учених, знищених або репресованих совєтською владою в ті жахливі роки. Але не забуваймо, що за кожним згаданим вище прізви- щем стоїть вийнятково наукова величина в тій чи іншій га- лузі української науки. Це список не пересічних українських інтелектуалістів чи звичайних наукових працівників, а цвіту української і світової науки. Вже не згадуючи про ЗО академіків, які в кожній країні світу були б гордістю не лише свого народу, але і всього наукового світу, серед інших наукових працівників, знище- них советами, були дійсні велетні української науки. Такі історики як Гермайзе, Слабченко, Олександер Гру- шевський, Барвінський, Мірза-Авак’янц, Романовський, Вер- зилов та інші; археологи, як Козубовський, Баран-Бутовші, Молчановський, Спаський та інші; етнографи, як Білий, Кісіль, Левченко, Масютин, Щербаківський та інші; антро- пологи, як Носов, Оншцук, Мушкет; знавець примітивної культури та українських народніх дум Катерина Грушсв- ська — це були передовики української історичної науки, археології та етнографії. Це ж із їх лав вийшли такі поважані нами всіми історики, як Наталія Полонська-Василенко, Олександер Оглоблин; археологи, як Петро Курінний, Ярослав Пастернак, капи згадати лише декількох найвидатніших. Такі літературознавці, як Микола Зеров, Михайло Драй- Хмара, Ананій Лебідь, Михайло Могилянський, Микола Пле- вако та інші, мабуть, мають лише двох-трьох рівних собі на Батьківщині й на чужині. А хіба не були відомі дослівно всій культурний Україні мовознавці Григорій Голоскевич, Олена Курило, Олекса Си- нявський, Микола Грунський, Овсій Ізюмов, Євген Тимченко та інші — творці українських словників, підручників укра- їнської мови, по яких вчилися мільйони українських людей. Ми знасмо й цінимо наукову працю таких правників- українців на еміграції, як Василь Гришко, Лев Окіншевич, Олександер Юрченко, але не буде перебільшеним тверджен- ня, що десятки знищених советами українських правників могли б дати українській науці не менше цінних наукових праць, ніж згадані вище. Авторові цієї праці найвідоміші й він найкраще може оцінити знання і здібності знищених чи репресованих укра- їнських учених-медиків. 86
Такі українські вчені-медики, як Марко Нещадименко, Олексій Кронтовський, Володимир Підгасцький, Валентина Радзимовська, Володимир Удовенко, Микола Свенсон, Олек- сандер Пучківський, Олександер Черняхівський, уже займа- ли почесне місце в совєтській медичній науці. Десятки знищених совстами медиків могли б стати у май- бутньому такими славними світовими вченими, як Олексан- дер Богомолець, Олександер Палладій, Володимир Філатов та інші. Українська наука понесла невимовно страшну втрату Але вищезгаданим не обмежився розгром української науки та української еліти. Деяке уявлення про цей розгром, про кількість арештів та репресій, переведених тоді советською владою, можна мати з деяких офіційних совєтських джерел. Павло Постишев у звіті на Пленумі ЦК КП(б)У, 19-го листопада 1933 р., говорив: «Відкриття націоналістичного ухилу Скрипника дало змо- гу взятися до очищення різних дільниць соціялістичного будівництва й особливо будівництва української соціалістич- ної культури від петлюрівських, махнівських й інших на- ціоналістичних елементів. Тут пророблено велику’ роботу. Досить сказати, що в цей час було ви’пщено понад 2000 чо- ловік націоналістичних елементів із системи Наркомосу (На- роднього Комісаріату Освіти), понад 300 наукових і редак- ційних працівників. Тільки з восьми центральних радянсь- ких установ ми викинули понад 200 націоналістів, які мали посади завідувачів відділів, завідувачів секторів тощо. Тіль- ки із двох систем, з яких у мене є узагальнені відомості — з кооперації і з »3аготзерна« — ми викинули понад 1000 націоналістів і білогвардійців».20® Затонський, звітуючи в 1933 році про мережу наукових установ та стан кадрів наукових працівників на Україні, подав цікаві статистичні дані, а саме, що в 1932 році було в Україні 365 наукових установ з 10.063 науковими працівни- ками та 2691 аспірантів. У 1933 році залишилося лише 243 установи з 8414 науковцями та 1817 аспірантами. Отже, лише за рік зникло 122 установи, 1649 науковців та 874 аспіранти. Нагадаємо, що в 1931 році було 3147 аспірантів, отже кіль- кість їх зменшилась, у порівнянні з 1933 роком, на 1330 осіб. 2М1) Цитую за С. Николишином «Культурна політика большеииків й український культурний процес* — На чужіші. 1ІМ7. 87
Таке зменшення наукових робітників та аспірантів Затон- ський пояснював «чисткою кадрів наукових робітників від клясово-ворожих елементів#. Подані вище дві інформації говорять переважно про репресії науковців, і то лише на протязі двох років. Але репресії провадилися не два роки, а більше десяти й охоплю- вали не тільки наукових працівшіків, але й інші групи укра- їнської людности. Видатний дослідник совєтської системи Борис Левицький у своїй праці »Уот гоіеп Теггог гиг вогіаИвііасЬеп СеяеігІісИ- кеіі« подає, що лише в часах так званої єжовщини впало жертвою советського терору в Україні 800.000 осіб, серед них тисячі наукових робітників і письменників.2®7 О. Калинник у своїй статті «Терор в Україні за Скрипника* подає, що від 1923 по кінець 1928 року було знищено або репресовано 12 тисяч українських науковців та вчителів. З 1929 до кінця 1932 року — 32 тисячі, від 1933 до кінця 1939 — 8 тисяч, а разом за ці роки — 52 тисячі.2®6 Страшні втрати понесла в ці роки Українська Автокефаль- на Православна Церква, яка була народжена Українською Національною Революцією, була дійсно дитиною українсько- го народу, гордістю його і його духовим провідником. У важкі часи совєтсько-московської окупації, коли були ліквідовані всі легальні українські організації, УАПЦ стала притулком багатьох українських сил, єдиною прилюдною трибуною, з якої можна було вести національну працю серед широких українських мас, а в першу чергу серед селянства. До УАПЦ пішли тоді десятки тисяч українських національ- но-свідомих .людей, які стали священиками, дияконами, чле- нами церковних рад, працівниками хорів, біля церковних організацій тощо. В 1927 році було в Україні 10.657 священиків,2®0 34 єпис- копи2,° на чолі в Великим Подвижником, людиною великих чеснот, героїзму та національним провідником Митрополитом Василем Липківським. 207) Ногу® Ьсиуігку) — "Уот Коїеп Теггог міг здгіаІІШксЬсп Севеїгіісії- кеіі. ІНт &о«Іеі15СГіє ЗІсЬетЬеІІмНепсі" — КутрЬепЬигкег УегІадчТіапЛІипк. МйпсЬеп, 1961. 206) О. Калиник — «Терор в Україні за Скрипника* — Звірник СВУ- СУМ. Книга 2. Нью-Иорк-Мк»іхен, 19М. 20») Н. Полонська-Василснко й М. Чубатий — «Церква* — Розділ «Енци- клопедії Українознавства*. Том І, частина II. Мюнхен-Пью-Иорк, їм». 210) М. Міллер — «Знищення Православної Церкви большевиками* — український збірник. Книга 10. Мюнхен, 1957. 88
Репресії проти УАПЦ почалися ще до суду над СВУ. Так, наприкінці 1925 року заарештовано й заслано на північ секретаря Всеукраїнської Православної Церковної Ради Порфірія Гордовського; у квітні 1926 року заарештовано і заслано до Азії Архиєпископа Харківського Олександра Ярещенка; у травні 1926 року заарештовано голову Всеукра- їнської Православної Церковної Ради Василя Потіенка; в липні 1926 року було затримано Митрополита Василя Лип- ківського; в жовтні 1927 року під тиском ҐПУ Другий Собор УАПЦ примушений був звільнити Митрополита Василя від обов’язків керівника УАПЦ. У лютому 1928 року заарешто- вано було та заслано на Соловки Архиєпископа Житомир- ського Степана Орлика. В листопаді 1928 року заарештовано кілька десяток священиків за відправлення Панахиди за душу Головного Отамана Симона Петлюри. У зв’язку із процесом СВУ, в 1929 році було заарештовано, суджено, заслано, а потім знищено одною з найвидатніших церковних діячів УАПЦ, Всеукраїнського Благовісника Во- лодимира Чехівського та видатного священика, бувшого полковника Української Армії Миколу Чехівського. Митро- полит Микола Борецький був репресований, йому заборо- нили виїздити з Києва й він був під безперервним наглядом ҐПУ. В 1929-1930 рр. було заарештовано 6 єпископів та біль- ше 1500 священиків. У травні 1930 р. заарештували другого Митрополита УАПЦ, Миколу Борецького, а потім вислали до політичної в’язниці у м. Ярославлі. Фактично у рр. 1929-1933 було майже розгромлено всю нашу Церкву. Із 34-ох єпископів УАПЦ заарештовано, зас- лано та розстріляно 28, два померли своєю смертю, не витримали знущань, доля трьох невідома, але з найбільшою певністю можна твердити, що вони також загинули внаслі- док переслідувань. Зо всіх митрополитів, архиєпископів та єпископів нашої Великомученицької Церкви (1921-1939 рр.) не залишилося в живих нікого, бо останній її Митрополит Іван Теодорович, помер 1971 р. у ЗСА. В 1931 році, за Бурком, було в Україні, замість 10.000, лише 200 священиків, перед 1941 рокім із них залишилося лише декілька осіб. Ось на спомин майбутнім українським поколінням список замучених наших Архипастирів — оповита терновим вінком діамантова скрижаля: 89
Митрополити: Василь Липківський, Микола Іюрецький, Іван Павловський. Артиспископи: Харківський — Олександер Ярещенко; Київський — Нестор Шараївський; Золотоніський, а потім Київський — Юрій Міхновський, Житомирський та Берди- чівський — Степан Орлик; Уманський, а потім Київський — Костянтин Малюшкевич; Полтавський — Костянтин Кро- тевич; Лубнянсьюій та Миргородський — Йосип Оксіїок; Прилуцький, а потім Переяслівський та Бердичівський — Феодосій Сергіїв; Липовецький •— Володимир Самборський; Молдавський — Антон Гриневич; Дніпропетрівський — Ми- кола Пивоваров; Сквирський — Юрій Жевченко. Єпископи: Київський — Григорій Стороженко, Радомись- кий — Михайло Малярський, Переяслівський — Володимир Дахівник-Дахівський, Черкаський — Юхим Каліліевський, Канівський — Конон Бей, Глухівський — Яків Чулаївський, Таращанський — Марко Грушевський, Могилівський — Ми- кола Карабіневич, Проскурівський — Максим Задвірняк, Сумський — Петро Ромоданів, Конотіпський — Григорій Мозолевський, Біло-Церківський — Юрій Тесленко, Ніжен- ський — Олександер Червінський, Біло-Церківський — Во- лодимир Бжозньовський, Ніженський — Микола Ширай, Миколаївський — Пилип Бучило, Юрій Прокопович та Пет- ро Тарнавський. До цього треба додати: Всеукраїнського Благовісника УАПЦ Володимира Чсхівського, голову Все- української Православної Церковної Ради, Василя Потіенка, секретаря цієї Ради, Порфирія Гордовського.1'*, м’, ™, И8, 21« її 7 118 ТІЙ 220 > > » » • Рамки цієї праці не дозволяють нам зупинитися докладні- ше на знищенні українських кооператорів, агрономів, техні- 211) І. Власовський — «Нарис Історії Української Православної Церкви*. Том 1-У. Нью-Йорк. 212) І. Огіснко — «Українська Церква* — Прага, 1942. 213) О. Лотоцький — «Автокефалія* — Варшава. 1938- 214) М. Явдась — «матеріялн до патерика української Автокефальної Православної Церкви» — Мюнхен, 1961. 215) Митрополит Василь Липківський — «Православна Христова Церква Українського Народу*. 216) Сг. Ье« Муаіо«аку — "Во1асПеу1«і РегяеснНоп ої СЬигсЬ апб Веііь'іоп іп ІЬе Пкгаіпе. 1917-1957” — ЬопЙоп, 1958. 217) М. МІллер — «Знищення Православної Церкви большевмками* — Український збірник. Книга 10. Мюнхен, 1957. 218) Н. Полонська-Васнлекко — «Особливості Української Православної Церкви* — Український збірник. Книга 14. Мюнхен. 1958. 219) ГИ. Ьем/ Муб1о\е«ку — “Усглоіввпв бег КігсПе іп бег Ь’кгаіпс. Кпа- ьІасПег Коїопіаіімпна іп бег Пкгаіпс” — ВегісЬІс ипб Ооситепіе. МЦпсЬеп, 1962. 220) «Енциклопедія Українознавства* — Том І. книги 1, 2, з, Том п, книги 1, 2, 3, 4 та за власними матеріалами автора. 90
ків, учителів, уже не кажучи про сотні тисяч невідомих нікому жертв червоного терору серед селян та робітників. Але ще на одній трупі діячів української культури не можна не зупинитися. Це — знищення українських письмен- ників та поетів. Ми вже згадували про заарештованих по процесі СВУ Михайла Івченка, Андрія Ніковського, Людмилу Старицьку- Черняхівську, про Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Дмитра Загула, Євгена Плужника, Павла Филиповича, Ми- хайла Могилянського та інших. Але цим не обмежився со- вєтський терор; Москва поступово знищила майже всіх без вийнятку українських письменників та поетів, навіть при- хильників комунізму, й навіть московських підлабузників. Ось далеко не повний список розстріляних, загинувших на засланні або в той чи інший спосіб репресованих творців українського письменства: із старих письменників згадаємо Христипу Алчевську, Василя Атаманюка, Кесаря Білилов- ського, Василя Бобинського, Миколу Вороного, Степана Ва- сильченка, Людмилу Василевську (Дніпров.у Чайку), Якова Жарка, Агатангела Кримского, Панаса Мирного, Івана ІІе- чуя-Левицького, Олену Пчілку, Володимира Самійленка, Любов Яновську. А далі йде безконечний список молодших: Борис Антонеко- Давидович, Кость Буревій, Юрій Будяк (Покос), Дмитро Бузько, О. Березинський, Іван Багряний, Дмитро Бедзик, Дмитро Борзяк, Гордій Брасюк, С. Божко, М. Булатович, Василь Вражливий, Остап Вишня, Олекса Близько, О. Вед- мицький, Петро Голота, Докія Гуменна, Дмитро Гордієнко, Володимир Гжицький, Василь Гайдарівський, Мечислав Гаско, Ю. Ґедзь, П. Гірняк, Іван Дніпровський, Михайло Драй-Хмара, Олесь Досвітній-Скрипаль, Василь Десняк, Олександер Довженко, М. Дукин, Григорій Епік, А. Дикий, Юрій Жилко, С. Жигалко, Ю. Зоря, П. Загоруйко, Ростислав Заклинський, Микола Зеров, Й. Зазуляк, Мирослав Ірчан, Михайло Івченко, Михайло Йогансен, Аркадій Казка, Гри- горій Косинка (Стрілець), І. Капустянський, Г. Косяченко, Іван, Антін і Тарас Крушельницькі, Г. Коляда, Микола Ку- ліш, Пилип Капельгородський, Іван Кириленко, Мелетій Кічура, Юрій Клен, Олександер Ковінька, Михайло Косо- різ, Людмила Коваленко, Гео Коляда, М. Качанюк, Олексан- дер Копиленко, Григорій Косяченко, Володимир Коряк, Іван Кулик, Кость Котко (Микола Любченко), Євген Коротевич, 91
Гордій Коцюба, І. Каляник, Іван Лакиза, Іван Ле, Михайло Лебединець, П. Лісовий, Аркадій Любченко, Микола Мар- фісвич, І. Микитенко, Яків Мамонтов, Терень Масенко, Андрій Музичка, Василь Лисик, Андрій Михайлюк, І. Ма- ловічко, Іван Момот, Дмитро Могилянський (Дмитро Тась), Лада Могилянська, Михайло Майський, Василь Нефелін, Л. Недоля, Тодось Осьмачка, Г. Орлівна, Г. Піддубний, Панте- леймон Псда, Сергій Пилипенко, Валер’ян Поліщук, Валер’ян Підмогпльний, Євген Плужник, Борис Навроцькпй, Люціяна Піонтек, Яків Савченко, Микала Скуба, Воло- димир СвідзІнський, Михайло Семенко, Іван Сененко, Семен Скляренко, Олекса Слісаренко, Олександер Соколовсь- кий, Мирослав Сопілка, Зінаїда Тулуб, Ь Ткачук, На- талія Романович-Ткаченко, Агата Турчинська, Борис Те- нета (Гурій), Микала Терсщенко, Дмитро Фальківський (Лев- чук), Павло Филипович, М. Філяпський, Микола Хвильовий (Фітільов), Гнат Хоткевич, Василь Худяк, Григорій Чуприн- ка, Леонід Чернов (Мирошничепко), В. Чигирин, Д. Чепур- ігай, Василь Чернявський, Антін ПІмигельський, Ґео ПІкуру- пій, Олесь Ясний, В. Ярошенко, Г. Яковенко, Михайло Яло- ВИЙ.221 222, аг, 223 224 * 226 227 228 229, 224 225, 226 227 228 Звичайно, ми перерахували не всіх репресованих письмен- ників. О. Калиник подає такі цифрові дані по роках про українських письменників, які «замовкли», згідно советсь- ких показників і закордонних публікацій: 1921 — І, 1922 — 1, 1924 — 2, 1925 — 7, 1926 — 2, 1927 — 5, 1928 — 7, 1929 — 25, 1930 — 82, 1931 — 47, 1932 — 45, 1933 — 20, 1934 — 31, 1935 — 14, 1936 — 12, 1937 — 6, 1938 — 8, 1939 — 5, 1940 — 4, 1941 — 11, — отже, разам 335 письменників та поетів. Коли до цього додати 10 письменників, репресованих у рр. 1942-1949, та 95, які висміґрували, то кількість репресованих письмен- ників зростає до 440 осіб.559 221) С. Николишин — «Культурна політика большевиків й український культурний процес» — На чужині, 1947. 222) С. Николишин — « Націоналізм у літературі на Східніх Українських Землях» — На чужині. 1947. 223) М. Гальчук — «Літературне життя в підсовєтській Україні» — Ви- даний СУМ. Мюнхен-Париж, 1062. 224) «Енциклопедія Українознавства». Том І. Книги 1. 2. X Том П. Книги 1, 2, 3, 4, 5, 6. 226) "Українська Радянська Енциклопедія». Томи 1-17. 226) Українські письмешіики». 1-5. Київ, 1862-1965. 227) «Письменники Рамянської України» — Київ, 1966. 228) Микола Глобенко — «Література й терор* — «Визвольний Шлях» ч. 6 за 1955 р. 229) О. Колиник — «Терор в Україні за Скрипника» — Збірник СВУ- СУМ. Книга 2. Нью-Иорк-Мюихен, 1964. 92
Цікаво, що найбільше репресованих творців української літератури припадає на роки ліквідації СВУ, а саме 1929, 1930, 1931, 1932, далі на роки 1934, 1935, 1936, 1938 та 1941. За Глобенком, із 1933 до 1941 р. в УССР зникло біля 100 письменників.230 Як бачимо, Москва не погано попрацювала над знищенням не лише наукових українських сил, але приложила свою руку й до української літератури. Останніми часами (рр. 1935-1941) досить було бути українським письменником, на- віть комуністом, щоб викликати підозріння Москви. Треба зазначити, що коли таких старших письменників та поетів, як, наприклад, Панаса Мирного, Степана Васильчен- ка, Любов Яновську, Кесаря Білиловського, Христю Алчев- ську, большевики нищили непомітно, різними дрібними зну- щаннями та злиднями, то молодшу генерацію письменників вони просто розстрілювали або нищили по в’язницях і концтаборах. 230) Микола ГлоСенко — -Література й терор* — «Визвольний Шлях* ч. 6 за 1955 р. 93
V. СПАДКОЄМЦІ СВУ Жахливі були втрати, понесені українським народом у зв’язку із процесом СВУ. Але ні сам процес, ні масові втрати під час та після нього не були й не могли бути розгромом ідей СВУ, а тим більше невмиручої ідеї визволення україн- ського народі’ з-під московської окупації. Перш за все, виарештувати всіх членів СВУ-СУМ, чи навіть всіх провідних діячів цих організацій, органам НКВД не вдалося. Певна частина членів СВУ-СУМ була так гли- боко законспірована, що навіть і сьогодні ми не знаємо десяток імен провідних діячів СВУ та СУМ. У споминах Н. Павлушкової згадується, як про провідних діячів СВУ, про академіків Агатангела Кримского, Данила Багалія, Костянтина Воблого, професора Василя Виногра- дова, про якогось дуже визначного поета України, мабуть, Максима Рильського, про високої ранги військового, профе- сора однієї військової школи, відомого письменника Григорія Косинку, відомого співака Михайла Донця, найвидатнішого українського артиста Миколу Садовського, мистецтвознавця Петра Руліна, видатного господарника М. Синюка (Синя- кова), кооператорів Псредерія, Вотвинського, Дмитра Колі- уха, членів СВУ та СУМ-у Каранду, Гризла, ІПевчука, Ряб- ченка, Шопина, Дельвига, Крутька та інших.1” Ми могли б навести ще десятки імен членів СВУ та СУМ, але з цілком зрозумілих причин ще і сьогодні не маємо права опублікувати їх прізвища. Треба також не забувати, що досить значна частина членів СВУ-СУМ-у не перейшла на гурткову систему й залишилася у п’ятках, які не були пов’язані ні з центром, ні з Іншими п’ятками. Цікаво, що під час другої світової війни та німецької оку- пації України, як авторові цих рядків, так й іншим україн- ським діячам визвольного руху, приходилося не раз зустрі- чатися із членами СВУ-СУМ-у. Так, наприклад, Я. Шумелда пише: »У своєму поході орга- нізаційні кадри, що посувались зі заходу на схід..., зустрі- 231) Наталя Павлуїикоиа — «-Спілка Визволення України і Спілка Укра- їнської Молоді* — Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Йорк-Мюнхен, 18Є4. 94
чали на Наддніпрянщині місцевих членів ОУН, членів СВУ, УВО, БУД».282 Я. Гайвас згадує, »що в часі процесу й після нього в Укра- їні, знову ж здебільшого в капах інтелігенції й культурних робітників, тут і там виникли гуртки СВУ. Ці гуртки, не маючи централі, виявляли не раз навіть довші' діяльність, аж поки їх большевики не розгромили, або вони з інших причин не завмерли».283 Він також підтверджує те, про що ми писали вже вище: »В терені (під час совєтського панування) існували групи самостійників, що називали себе СВУ, які, одначе, за наши- ми відомостями з так званим центром СВУ зв’язку не мали».284 Дуже цікаво, що у З’їзді Українських Самостійників у Києві, що відбувся 14-15 серпня 1942 року, під час німецької окупації України, брали участь делегати гуртків СВУ й СУМ. Про це Гайвас пише так: »У ньому, побіч членів ОУН, узяли участь різні представники інших, колись діючих, са- мостійницьких, протибольшевицьких організацій. З таких організацій були заступлені повстанські осередки, гуртки СВУ, СУМ».286 Про зустрічі із членами СВУ, які працювали після розгро- му СВУ в 1929-1930 рр., повідомляли у своїх працях чи в розмовах зі мною С. Підгайний,286 Степан Підкова,287 Ю. Бойко, Д. Соловей,288 О. Калиник, А. Буряк, В. Наддніпря- нець і ціла низка інших осіб. У свій час Головна Управа СВУ на чужині зібрала досить значний матеріал про діяльність СВУ-СУМ-у в Україні, при чому як до, так і після процесу, від членів СВУ та СУМ, які живуть досі у різних країнах вільного світу. Але важливе не те скільки, в яких містах і селах України, існувало організацій СВУ, після розгролр СВУ в 1929- 1930 рр., наскільки численні вони були, важливе те, що ідеї СВУ жили в українському народі і проявлялися то пи) час селянських повстань, про які ми будемо писати далі, то в 232) Я. Шумелда «Похід ОУН на Схід» — Збірник ОУН. На чужині. 1953. 233) Я. Гай пас — «Псреломовий рік* — Збірник ОУН. На чужині, 1963. 234) Як вище. 235) Як вище. 236) С. Підгайний — «Українська інтелігенція на Солопках. Спогади 1933-1941. В-ио «Прометей*, 19*7. 237) С. Підкопи — «До історії Спілки Визволення України* — Збірник СВУ. Книга 1. Мюнхен, 1953. 238) Д. Соловей — «Голґотв України* — Вінніпег, 1953. 95
організаціях, які НКВД розгромив пізніше, то в думках, ідеях, сподіваннях, які жили серед наукових, інтелектуаль- них, письменницьких, студентських, селянських, військових і робітничих кіл України аж до 1942 року.* Сила й успіх руху СВУ були не в її організаційних досяг- неннях — створені мережі осередків СВУ-СУМ-у, а поляга- ли в тому що СВУ ідейно охопила всі прошарки української людности, починаючи від широких кіл української інтеліген- ції, свідомого українського селянства та робітництва й кінча- ючи навіть певними колами просоветської або комуністичної інтелігенції та півінтеліїенції. Отже, під час ліквідації СВУ-СУМ советська окупаційна влада, комуністична партія та органи ҐПУ-НКВД стояли перед надзвичайно важкою проблемою: треба було боротися із практично невловимими ворогами. Боротьба йшла не зі сотнями чи тисячами членів СВУ, яким можна було б за допомогою провокації довести їх участь у підпільній органі- зації, а з усім українським народом. Масові арешти, що були проведені в 1929-1930 рр., а потім продовжувалися до 1941 року, в роках після війни й ведуться ще й досі, ставили і ставлять своїм завданням знищити всі так звані «націона- лістичні елементи». По містах для цих арештів часто єдиною причиною було вживання української мови. Але ж не можна було за цією ознакою виарештувати все українське селян- ство, яке іншої мови, крім української, не знало. Ці масові арешти були власне найкращим доказом сили духу СВУ- СУМ, найкращим доказом живучости української національ- ної ідеї. Звичайно, аж ніяк не можна не дооцінювати жахливого значення розгрому СВУ-СУМ-у, Української Автокефальної Православної Церкви, Української Академії Наук, українсь- ких наукових, культурних, економічних установ, арештів сотень тисяч української ітеліґенцїї. Москві, на жаль, із допомогою українських комуністів, пощастило ще раз нанести важкий удар українському наро- дові, ще раз позбавити його своєї політичної й духової еліти. До речі, ідеї СВУ живуть і досі в УССР, як це видно з новіших матеріялів, що ми їх одержали з батьківщини (дивися останні праці Чорновола, Дзюби, Мороза, Світличного та інших). 96
VI. РОЗГРОМ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ТА ЙОГО ОШР У 1929-1941 РР. Москва у рр. 1929-1930 нанесла страшний удар українсь- кому народові. В ці роки було виарештовано або стероризо- вано майже всю національну еліту українського народу, про яку ми писали в попередньому розділі, при чому не лише в таких культурних центрах, як Київ, Харків, Одеса, Дніпро- петрівське, але по всіх губерніяльних містах, у містах повітових і навіть по селах. Але залишилася ще одна сила, яка без огляду на всі важкі втрати, продовжувала здійснювати опір московському окупантові в Україні. Це було українське селянство. Велетенська праця, пророблена в часи Української Націо- нальної Революції, в часи української державности, в часи українського національно-культурного ренесансу рр. 1917- 1930, праця СВУ-СУМ, УАПЦ, сотень тисяч української інтеліґенції не пропала марно. Українське селянство, котре зміцнилося духовно, націо- нально й економічно, уявляло зі себе велетенську силу, яка протиставила себе московському окупаційному режимові та комуністичній ідеології. Це дуже добре розуміли, як керів- ники російської комуністичної партії, так і місцеві українсь- кі комуністи. Без перемоги над українським селянством неможлива була перемога Москви над Україною, перемога комуністичної системи. Провідники комуністичної партії завжди із презирством і ненавистю ставилися до селянства, зокрема в Україні, як до оплоту буржуазної та національної стихії. Включити укра- їнське селянство до комуністичної системи шляхом переко- нання, агітації, пропаганди, було неможливо. Отже, Москва стояла перед проблемою або уступити перед цією стихією, або зломити її спротив будь-якими заходами. ЦК ВКП(б), на жаль, не без допомоги українських кому- ністів, опрацював і перевів в життя жахливий, нелюдський, а дійсно сатанинський плян зламання цього спротиву, не лише шляхом примусової колективізації сільського госпо- дарства, тобто ожебрачєння українського селянства, але і шляхом фізичного знищення мільйонів української люд- ности. 7/звіо 97
Про колективізацію та штучний голод в Україні у рр. 1930-1933 писалось уже дуже багато.* Не є завданням нашої праці зупинятися тут докладно над усіми жахами примусо- вої колективізації та так званого голоду ім. Сталіна. Зробимо лише коротенькі підсумки. В наслідок примусової колективізації та шаленого терору, в рр. 1930-1933 було майже повністю ліквідовано приватно- власницьке сільське господарство в Україні. Всю без вий- нятку землю було забрано від українського селянства, забра- но було в селян усі засоби виробництва, майже всю худобу, селянство було перетворене в найжалюгідніших рабів держави. Внаслідок штучного голоду, було фізично знищено не менше 5 мільйонів української людности. Різні дослідники наслідків голоду та терору в Україні подають неоднакові втрати людности. Так, наприклад, проф. В. Кубійович в «Енциклопедії Укра- їнознавства« пише, що від голоду в УССР загинуло 2,5 міль- йона людей, від репресій — 1 мільйон, заслано — 2-3 мілн., а разом втрати української людности дорівнюють 5-7 міль- йонам.* 239 Більшість дослідників уважає, що кількість померлих від голоду значно більша. Т. Сосновий у добре обґрунтованій праці «Правда про го- лод на Україні в 1932-1933 рр.« обраховує нестачу людности в Україні між двома переписами в 7,5 мільйона.240 Дуже серйозний та совісний дослідник совєтської окупації України Д. Соловей говорить, що втрати української люд- ности досягли 6 міл. людей.241 Російський емігрант Н. С. Тімошев уважає, що лише від голоду загинуло біля 3 міл. українців.242 Польський дослідник Ст. Скіпипек каже, що в рр. 1932- 1933 вмерло від голоду 2,5 міл. українців, знищено було, як куркулів 1,2 міл.243 В. Г. Чемберлен, М. Приходько подають, що від голоду *) Дивися список літератури. 239) В. Кубійович — «Рух людности» — «Енциклопедія Українознавства®. Том І. Книга 1. Менхен-Нью-Йорк, 1949. 240) Т. Сосновий — «Правда про голод на Україні в 1932-1933 рр.« — «Українські Вістів ч. 10-11 за 2-5/П 1950 р. Новий Ульм. 241) Д. Соловей — «Ґолґота України® — Вінніпег, 1953. 242) Н. С. Тимошев — «Обречена ли Россия?« — «Новий Журнал®, книга 17 за 1947 р. 243) “Рг7ев1аб Роїзкі” — 7, 1948. 98
загинуло 15% людности України, К. Меннінґ оцінює втрати від голоду у 10% сільської людности.244 С. Шварц стверджує, що від голоду в СССР загинуло 7-8 міл. осіб, але добре відомо, що левина частина померлих від голоду припадала саме на Українку.245 Ю. Горліс-Горський у своїй праці »Аує йісіаіог« твердить, що на кінець 1932 р. з України було вислано лише на північ СССР 2,4 міл. осіб, у тому числі жінки та діти, при чому всі вислані з України діти до 8-9 років загинули від холоду та голоду.246 Один із видатних дослідників змін у складі людности України під советами, проф. Т. С., обчислює втрати людности в Україні внаслідок голоду та терору на 10,3 мільйона осіб.247 Україна вмирала. Це були жахливі часи. Совєтська влада заборонила допомагати голодним, опухлим від голоду селя- нам, які добиралися до міст. Люди божеволіли, кінчали життя самогубством, траплялися випадки людоїдства. Ніко- ли не було нічого подібного в історії України. Взагалі чи було щось подібне в історії людства? ! !248, 249, 25°, 251 Не слід думати, що українське селянство помирало мовч- ки, без спротиву. В українській еміграційній літературі дуже недостатньо висвітлено боротьбу нашого народу в цих роках. Дуже багато матеріялів про цей спротив є в совєтських архівах, дещо проривалося на сторінки тогочасної совєтської преси й навіть віддзеркалене в історичних працях, пропа- ґандивній та художній совєтській літературі. Є цінні художні твори на цю тему в емігрантській літературі (Осьмачка, Гуменна та інші). Зрозуміло, що в совєтській пресі та літературі цей період висвітлено у кривому люстрі, під кутом зору комуністичної ідеології. Там цей період висвітлюється під кутом зору «пе- реможної побудови соціялізму«, «ліквідації куркуля, як 244) Цитую за В. Маркусем — »Голод« — «Енциклопедія Українознав- ства». Том II. Книга 2. Париж-Нью-Йорк, 1955-1957. 245) С. Шварц — «Демографическое лицо России« — «Новьій Журнал«. книга 8 за 1944 р. 246) Ю. Горліс-Горський — “Аує аісіаіог!” — Українське в-во, Львів, 1941. 247) Проф. Т. С. — «Зміни у складі населення під совєтами« — «Народня Воля« ч. 19-32 за 1950 р. 248) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 249) “ТИе Віаск Веейз ої ІЬе Кгетііп” — А цЛіііе Ьоок. Тогопіо, 1953. 250) Г. Сова — «Голод в Україні 1933 р.« — Мюнхен, 1948. 251) О. Калиник — »Що несе зі собою комунізм?» — Мюнхен, 1954. 99
кляси*, »боротьби з бандитизмом* тощо. Але навіть із цієї «літератури* можна вичитати, яку жорстоку, безкомпромі- сову боротьбу вів тоді обезголовлений та обезкровлений український нарід із московським окупантом. Першою фазою цієї боротьби був спротив колективізації, зокрема запеклий саботаж усіх розпоряджень совстської влади, що до підвищення врожайности сільського господар- ства та збільшення здачі державі харчових продуктів і с.-г. сировини. Внаслідок спротиву українського селянства, значно змен- шилася засівна площа, катастрофічно зменшувалися зда- вання с.-г. продуктів до державної комори. Перед СССР по- стала загроза не лише зменшення чи навіть повного вичер- пання харчових та інших с.-г. резервів, які накопичувалися на випадок війни, але навіть проблема безперебійного поста- чання харчовими продуктами міст Росії. Українське селян- ство засівало стільки земельної площі, скільки було потрібно для прохарчування себе та постачання (продажу) с.-г. про- дуктів українським містам. На це совєтська влада відповідала підсиленням колекти- візації, із запровадженням при цьому драстичних заходів, включаючи надзвичайні податки, відбирання майна, землі, харчових резервів і навіть звичайний, нічим не прикритий терор. Не лише так звані куркульські, але просто заможні та напівзаможні селянські господарства обкладалися непосиль- ними контрибуціями (так званий »плян до двору*), розпоча- лося масове виселення так званих куркулів та середняків на північ Росії, до Казахстану, Сибіру, при чому це висе- лення супроводилося жахливим терором і знищенням не лише дорослих, але й дітей. Підсилення колективізації та совєтський червоний терор викликали цілу низку відтвертих виступів проти совстської влади в цілому та її аґентів на місцях. Ці виступи можна клясифікувати в наступний спосіб: 1. Ліквідація примусово створених ТСОЗ’ів (Товариство сумісної обрібки землі) та колгоспів вже за кілька днів після їх створення. Селяни забирали назад до своїх дворів приму- сово стягнений від них до колгоспу с.-г. інвентар, відбирали назад коней та іншу худобу. В цих акціях спочатку брала участь вся людність даного села чи сіл. Оскільки органи со- вєтської влади на такі акції селян відповідали терором проти 100
голів родини й дорослих чоловіків, арештовуючи їх та виси- лаючи за межі України, пізніше ліквідацію ТСОЗ’ів і кол- госпів провадили переважно жінки. Такі жіночі заворушен- ня чи так звані «бабські бунти« відбувалися в усіх без вийнятку областях України й описані не раз в еміграційній та совєтській літературі. 2. Заховування збіжжя та інших с.-г. продуктів від орга- нів влади, колгоспного керівництва в підземних сховищах по власних дворах, садках, городах, або на полі та по лісах. Совєтська преса та совєтська статистика у свій час подавали відомості, що в такий спосіб було заховано від совєтських продовольчих органів сотні тисяч пудів хліба та інш. с.-г. продуктів. Так, наприклад, за В. Голубничим, у 1930 році із врожаю 23,1 міл. тонн Москва могла стягнути з України лише 7,7 міл. тонн хліба. В 1931 році з 18,3 міл. тонн хліба 30-40°/" його було втрачено при збиранні. В 1932 р. із врожаю 13,4 —• 14,7 міл. тонн було втрачено 40-50®/".252 Звичайно, не всі згадані вище мільйони пудів були захо- вані селянами. Маса хліба загинула на пні, внаслідок вище- згаданого саботажу української людности або внаслідок надзвичайної безгосподарности, що панувала тоді в кол- госпах. 3. Масовий забій великої та дрібної худоби, аби вона не попала до ТСОЗ’ів та колгоспів. Так, наприклад, Я. Шумел- да у своїй праці »Від Маркса до Маленкова« подає за Швар- цем такі відомості: в липні 1928 року на території СССР було 33,5 міл. коней, 70,5 міл. рогатої худоби, 26 міл. свиней, 146,7 міл. овець та кіз. У липні 1934 року було лише 15,6 міл. ко- ней, 40,7 міл. рогатої худоби, 17,4 міл. свиней 51,9 міл. овець та кіз.253 4. Псування с.-г. інвентаря, палення господарських будов і навіть хат. Голубничий, за совєтськими матеріялами, подає, що псування машин спостерігалося у 9,6%,254 але в дійсності псування або нищення с.-г. інвентаря мало масовий харак- тер. Псували не лише машини, але плуги, рала й навіть дрібний інвентар. До того маса інвентаря гинула вже в ТСОЗ-ах та колгоспах, завдяки безгосподарності. 252) В. Голубничий — «Колективізація сільського господарства* — «Енциклопедія Українознавства*. Том II. Книга 3. Париж-Ню-Йорк, 1959. 253) Я. Шумелда —- »Від Маркса до Маленкова* — Париж, 1955. Він поси- лається на працю Н. йсіиуагг — “Киззіа Зоуієі Есопоту” — Ке\у-¥огк, 1951. 254) В. Голубничий — «Колективізація сільського господарства* — «Енциклопедія Українознавства*. Том II. Книга 3. Париж-Нью-Йорк, 1959. 101
Оскільки натиск на українське селянство з боку органів влади не припинявся, а, навпаки, червоний терор все збіль- шувався, українська людність перейшла до збройної бороть- би з окупантом. 5. Спочатку ці збройні виступи проти агентів совстської влади на місцях носили неорганізований або напіворганізо- ваний характкер. Українські селянські революціонери (інакше їх назвати, враховуючи тодішню ситуацію, важко) починають запрова- джувати акти відплатного індивідуального терору. Майже по всіх українських селах вбивають представників терорис- тичного совєтського апарату членів райпарткомів, райви- конкомів, робітників ҐПУ, міліції, насланих із Росії та з міст України комуністів і комсомольці в,255 активістів із місцевих колгоспів. За офіційними совстськими даними, лише в 1931 році зареєстровано було в 44’/о колгоспів напади на акти- вістів,але, власне, не існувало в Україні жодного села, де не були б зареєстровані випадки відплатного терору. 6. Коли совстський терор набрав масового характеру та найжорстокіїпих форм — виселення не лише поодиноких родин, але цілих сіл, арештування та заслання не тільки »куркулів« та »підкуркульників«, але й незаможників, коли почали викидати масово цілі родини взимку з хат, відбирали поголовно у всієї сільської людности всі продовольчі засоби, включаючи тільки но спечений хліб та тільки но зварену юшку, коли прийшов масовий голод — почались організовані повстання.857 У приступній нам літературі ми знайшли відомості про повстання у Гайсинському повіті, в містечку Соборівці, в селах біля Крижополя, Жашкова, Богуслава, Умані, в Руд- ниці, Голованівській, Первомайській, біля Таращі, Корсуня, в Охтирському та Тростянецькому районах, на Харківщині, в Богодухівському, Великописарівському, Балаклаївському 255) За В. Голубничим, ЦК КП(б)У скерував на села 112.000 партійних робітників (дивися, як вище). 25в) Як 1ІИЩЄ. 257) Як пелася колективізація сільського господарства, можуть свідчи- ти, наприклад, такі факти. Голова уряду УССР Влас Чубар ствердив, що цю колективізацію впроваджувано в життя за принципом -Іди в колгосп, а коли ні — то на Солояки*. М. Скрипник в одній із промов сказав таке: -Брати більше нічого, вже все забрали під мітлу». А ЗО. 1. 1933 р. уряд СССР видав постанову »Про зміцнення колгоспів*, яка дозволяла конфіс- кувати всю власність та засилати в Сибір усіх селян, котрі відмолялися вступати до колгоспів. Усі вищеподані факти та групування форм спро- тиву українського селянства спираються також на власних спостере- женнях автора І його матеріалах. 102
районах, на Дніпропетрівщині та інш. Автор був свідком повстань на Одещині та Чернігівщині. За Підковою »В багатьох місцевостях влада повтікала до великих міст. Селяни почали розбирати колгоспи. В деяких місцевостях були пущені в хід реґулярні частини червоної армії, міліції, війська ҐПУ «.258 Ю. Г. Г. повідомляє про повстання в серпні 1930 року на Херсонщині;259 І. Наддніпрянський — про так зване східньо- подільське повстання навесні 1930 року;260 Д. Соловей — про повстання на Дніпропетрівщині в 1930 році та повстання під керівництвом Тимофія Камарзина на Полтавщині в 1931 році;261 Лев Орлигора — про повстання на Богодухівщині Харківської області-! навесні 1930 року.262 Дуже цікаві відомості маємо про великі повстання Ряб- ченка на Чернігівщині, Івана Козлова на Полтавщині та Володимира Бендика на Вінничині й Київщині. Повстання під проводом Рябченка, на Чернігівщині в 1930 році охопило Городнянський, Синявський та Тупичевський повіти. Рябченко зі своїми найближчими співробітниками, братами Зубами, організував свій штаб у так званій Гри- м’ячівській дачі, з цього штабу він керував повстанськими загонами в низці повітів Чернігівщини. Розуміючи, що повстання може успішно розвиватися лише тоді, коли на бік його можна буде притягнути військові час- тини червоної армії, Рябченко нав’язує контакти з 21-им Чернігівським територіяльним полком. Повстанці плянували зробити напад на Чернігів, звільнити з Чернігівських в’яз- ниць біля 8,000 арештованих селян, приєднати до себе 21-ий полк, захопити резерви зброї цього полку, озброїти ними звільнених селян та селян із чернігівських сіл, роззброїти міліцію, почати військові дії проти менших реґулярних час- тин червоної армії, потім розгортати повстання далі, охоп- люючи ним усю Чернігівщину, а далі й усю Україну. І дійсно, спочатку повстання розгорталося досить вдало. Частини 21-го полку, що були вислані на боротьбу з пов- станцями, перейшли на бік повсталого народу. За наказом з Москви для ліквідації повстання були мобілізовані найвір- 258) Степан Підкова — «До історії Спілки Визволення України» — Збір- ник СВУ. Книга 1. Мюнхен, 1953. 259) Ю. Горліс-Горський — “Аує йісіаіог!” — Українське видавництво, Львів, 1941. 260) І. Наддніпрянський — «Східньо-подільське повстання» — «Українсь- кийПрометей« ч. 19 за 8. 5. 1952 р. 261) Д. Соловей — «Ґолґота України» — Вінніпег, 1953. 262) Лев Орлигора — »На суд історії» — Видавництво «Нова Епоха«, 1946. 103
ніші військові частини зокрема полкова школа 21-го полку, але вона теж приєдналася до повстанців. Повстання розгорталося далі й далі й набрало, нарешті, таких розмірів, що Москва примушена була вислати для придушення його так звану Московську Пролетарську Ди- візію. Під натиском переважаючих сил противника повстанці примушені були відступити у відомі великі чернігівські багна та торфовища урочища Замглай. Тут вони укріпилися й коло трьох тижнів витримували наступ регулярних військ. Але, зрозуміло, боротьба була нерівна. Братів Зубів і бага- то повстанців було забито в боях. Рябченка захопили у по- лон, а потім знищили. Після ліквідації повстання почалася відплатна акція, яка характеризувалася нещадним терором. Розстрілювали не лише повстанців, але всіх підозрілих. Тисячі селян із цих районів вислали до концентраційних таборів.263 Досить значним повстанням було повстання під керів- ництвом Івана Козлова, який організував спочатку підпільну селянську організацію, що охопила кілька районів на Пол- тавщині та Сумщині, а потім розпочала повстання, яке три- вало біля двох тижнів. Воно було придушене лише за допо- могою спеціяльних військ ҐПУ. У відплатній акції тоді було спалено низку сіл цих районів, а людність багатьох сіл була вислана на північ. Усіх повстанців було розстріляно, але Козлова помилува- ли й заслали на Соловки. Цікаво, що на слідстві Козлов виправдувався вченням Карла Маркса. Він твердив, що Карл Маркс писав, що краще померти від меча, ніж від голоду. Отже, він боронив селян, бо все одно »хоч так, хоч так, а довелось би померти. То краще померти в бою, ніж голодним рабом«.264 Велике повстання було організоване народнім учителем Володимиром Бендиком, який, за твердженням Н. Павлуш- кової, був провідним членом СВУ.265 С. Підгайний пише, що Бендик стояв на чолі «величезного селянського повстання 1930 року, яке від Кам’янця-Поділь- ського поширилося до Вінниці та Києва. Бендик, — як пише Підгайний, — користувався великим авторитетом серед се- 263) В. Скуйбіда — «Пам’яті невідомих. Рябченко й бунт 21-го полку« — »Неділя« ч. 13. за 1951 р., а також власні спомини автора. 264) С. Підгайний — «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-1941« — В-во »ПрОМЄТЄЙ«, 1947. 265) Н. Павлушкова — «Спілка Визволення України і Спілка Українсь- кої Молоді« — Збірник СВУ-СУМ. Книга 2. Нью-Йорк-Мюнхен, 1964. 104
ляп і був незламни»! українським патріотом. Тяжко хворий він закликав усіх «любити свою Батьківщину й ніколи не складати зброї«. Він казав: »Не було ще жодного народу* *, щоб здобув собі волю без боротьби й без жертв*.86® Зрозуміло, ці повстання в ті часи були засуджені на неми- нучу невдачу. З одного боку, в боротьбі стояла велика, озброєна до зубів імперія, з величезною армією, Грандіозним урядовим апаратом, розгалуженою мережею таємної поліції (ҐГГУ-НКВД), великою партією та допоміжними для неї орга- нізаціями, з другого боку — обеззброєні, напівголодні або цілком голодні, виснажені до краю маси українського селян- ства. Лише відчай, повна безвихідність становища, а в до- датку до цього непоборний людський дух, непереможний дух нації, могли пірнати маси на безнадійну боротьбу. Це були, жахливі роки. Це були роки, які покрили вічним соромом не лише аранжсрів голоду й терору — Російську Комуністичну Пар- тію під проводок Сталіна, Комуністичну Партію Больше- виків України під проводом, на жаль, і українських кому- ністів, але й керівники урядів Західньої Европи, Північної Америки, інтелектуальну еліту всього світу, яка мовчки спостерігала ці жахи й навіть устами деяких своїх представ- ників твердила, що жодного голоду нема, що СССР с най- передовіша та найгуманніша країна світу. Вмирали цілі села. На вулицях міст України вмирали сотнями голодні люди. «Чорні ворони* щоночі вивозили з міст українську інтелі- генцію, а вантажні машини — трупи померлих з голоду. В цей самий час на вулицях, в установах, школах, універ- ситетах радіо грало: »Я другой такой страньї не знаю, где так вольно дьшіет человек*. На мітингах, у пресі, урядових повідомленнях писалося та говорилося про «щасливе життя під сонцем сталінської кон- ституції*, а над Україною лютував нічим не прикритий московсько-комуністичний терор. Україна вмирала.* 2бв) С. Підгайний — «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933-1941* — В-во «Прометей*. 19*7. •) Докладніше про колективізацію та голод в Україні дивись працю цього Автора: «Геноцид українського народу штучним голодом». Шлях Перемоги», 1873 р., Мюнхен. 105
VII. СТАН УКРАЇНИ ПІСЛЯ РОЗГРОМУ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ТА КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ ПІДПІЛЬНА ПРАЦЯ В ЦІ РОКИ Ліквідація майже всієї української еліти, десяток тисяч української інтелігенції та національно-політичного активу української нації, знищення мільйонів українських селян і десяток тисяч українських робітників обезкровили тіло українського народу й ледве не знищили його духу. Зрозумі- ло, що в ці роки не було жодної можливості! для створення чи дії якоїсь підпільної централізованої організації- Вже досвід СВУ-СУМ-у показав, що спроба створення стрункої протисовєтської організації з центром у Києві чи Харкові, периферійними центрами, осередками чи гуртками, якось пов’язаними з центром та між собою, засуджені на невдачу. Не слід забувати, що в ті часи, крім розгалуженого апарату НКВД-ҐПУ, існували в кожній установі, на кожному під- приємстві, в навчальних закладах, радгоспах тощо, так звані спеціяльні відділи, які слідкували за кожним кроком кож- ного совєтського громадянина. Крім того, ҐПУ-НКВД мало армію секретних співробітни- ків, так званих сексотів, яка нараховувала сотні тисяч осіб. Ці сексоти були по всіх установах, у всіх підприємствах, у всіх навчальних закладах, включаючи середні і нижчі шко- ли, в колгоспах, в управах житлових кооперативів, у про- фесійних, спортивних, літературних організаціях, театрах, серед наукових рібітників, навіть серед професорів та акаде- міків. Деякі совєтські організації, наприклад, «Інтурист*, бюра перекладачів для чужинців, тощо, складалися виключ- но із секретних співробітників ҐПУ-НКВД.2®7 У ті часи по- явилася знаменна анекдота, яка, на жаль, дуже добре характеризувала тодішню совєтську дійсність: «Два приятелі розмовляють на різні теми щоденного со- встського життя, уникаючи будь-яких політичних тем. На- решті, один звертається до другого: «Чого ти такий замисле- ний увесь час? Про що ти так напружено думаєш?*. А другий відповідає: «Я думаю, хто з нас сексот«. Дивися, наприклад. "ТЛе Репкоччкуі Рареп," — Мси'-¥огк, 1965. Німецьке видання — Гепкоц'зкі) О1Є8 — “СеЬеітс АнГгеісЬпипкеп. Айв бет ЕпаІіїсЬеп уоп О По Мегк ПгоетеїівсЬе Уегіакапгіаіі. МйпсЬеп. 106
Це анекдота, але одночасно з тим дещо із жахливої ДІЙСНОСТІ!. Більшість читачів знає про систему нищення української людности в концентраційних таборах СССР. На цю тему писалося досить багато, починаючи від споминів і кінчаючи науковими розвідками. Подаємо лише деякі відомості, які мають ілюструвати наші твердження про вийнятково важкі умови для підпільної праці в Україні. Б. Яковлев у великій праці «Концентрационньїе лагеря в СССР« подає докладніш матеріял про цю відому тепер у всьо- му світі машину нищення та терору совєтської імперії. У цій праці він нараховує в СССР 225 концентраційних таборів, із них майже кожен мав десятки таборових відділів та пунктів. Отже, мережа таборів практично нараховувала не менше 2,000 таких млинів слерті*. Наприклад, Воркута мала 17 таборових відділів, 2 пункти, центральну в’язницю, санітарне містечко та табір 1-го кілометру. Салехарад мав 5 відділів та десятки колоній. Саранск-Потьма мала 19 табо- рових пунктів. Усть-Вьімь — 22 таборові пункти.268 269 До концентраційншт таборів засилали не тисячі, не сотні тисяч, а мільйони людей А Уралов у своїй праці »8іа1іп ап вег МасИі« подає таку кількість ув'язнених в СССР у роках 1922-1941: у 1922 р. — 6.000, у 1927 — 140.000, у 1930 — 1.500.000, у 1932 р. — 2.500.000, у 1936 р. — 6.500.000, у 1933 р. — 11.500.000, у 1941 р. — 13.500.000.»» В. Кравченко подає, що в 1938 р. в концентраційних табо- рах та в’язницях СССР було замкнено 15.000.000 осіб.27* С. Шварц твердить, що в 1939 р. в концентраційних табо- рах СССР було 10.000.000 осіб.271 О. С. ГІфейфер у своїй книжці про Сибір уважає, що в 1935 р. в концентраційних таборах Совєтського Союзу було від 5 до 6 мільйонів в’язнів.272 273 Левину частин}’ в’язнів концентраційних таборів станови- ли українці. О. Калиник уважає, що 39% усіх ув’язнених були українські політичні в’язні278). 268) В. Яковлев (при участим А. Нурцова) — кКоицентрациоішме лагеря в СССР" — Мюнхен. 1555. 269) А. Пгаїои' — "Яіаііп ап беї МасМ”. 276) IV. КгаїеІзсЬепко — аі сЬоіяі 1а ИЬсгі^” — Рагіа 271) 8. 8сЬугшг — "І.ез оиугіек еп Цпіоп Коугіеікше" — Рагік. 272) О. С. ГГеІПег — "БІМгІеп" — 8а!аг1-¥сг1ак. Вегііп. 1952 273) О. Калиник — »Концентраційні табори в СССР» — »УкраїнськііГ< Самостійник" ч. 11. Мюнхен. 1952. 107
А. Мікулін у своїй праці »Концентраційні табори в Совст- ському Союзів пише що в переходовому таборі Котласі лише за 2 дні пройшло 7,000 в’язнів, із них 75*/о українців, грузи- нів, вірменів та інших не-росіян. Через два тижні до цього табору надіслали 18.000 в'язнів, з них 13.000 українців.”’ В. Косик у добре обґрунтованій праці про концентраційні табори СССР твердить, що 80-90*/в усіх ув’язнених належали до українців, білорусів, грузинів, вірменів та інших не- росіян. За його розрахунками, на долю українців припадало 45-50*/»274 На підставі наведених вище даних можна без перебіль- шення твердити, що в концентраційних таборах СССР у рр. 1930-1940 було ув’язнено біля 5,000,000 українців із різних соціальних та професійних прошарків людности. Отже біль- ше ніж одна десята населення України сиділа в концентра- ційних таборах. Не менше 1,000,000 українців, з того тисячі української ітеліґенції та фахівців, втекли поза межі України (в інші республіки СССР), побоюючись, і то не безпідставно, переслідувань на Рідних Землях. Решта укра- їнської інтеліґенції, фахівці, навіть звичайні національно свідомі українські робітники та селяни були під постійним наглядом органів НКВД-Ґ11У. Нижче ми наводимо виключно цікавий, цілком тасмний циркуляр (обіжник) ҐПУ, котрий найкраще характеризує те, як стояла справа з наглядом над усіми » політично-неблаго- надійнимив та »соціяльно-чужими« особами в СССР, а цими «політичпо-неблагонадійнимив та »соціяльно-чужими® були майже всі українці Приводимо цей обіжник без змін, у російській мові, як він був виданий: Соверга енно-секретно. Шифровано код »Интернационал«. Февраль м-ц 1924 года. Всем Р. Р. Лубенского Округа Чернуховский район, тов. Шарсвскому. В целях повсеместпого упорядочения учета и надлежа- щего вместе с тем наблюдения за политически-неблагопа- дежньпли и социально-чуждьтми елементами населення, — ОГПУ-УССР предложило Окротделам в месячньїй срок за- 274) А. Мікулін — «Концентраційні табори в Совстської'у Союзі», 1958. а також ЛУоІобутпуг Коаук — "Копяепії аиотиіавег іп Оег Воугіеіипіоп" — ВЬІгпук •‘Киавкскег Коїопіаііатиз Іп аег Пкгаіпе". МОпсґісп, 1982. 108
кончить оформление дел на поднадзорньїх К. Р.* с таким расчетом, чтобьі зтим учетом били охваченьї все категории поднадзорньїх, согласно прилагаемой схеми. А). Политические партии, организации и союзи 1. Все бьівшие членьї дореволюционньгх политических партий. 2. Все бьівшие членьї монархических союзов и организаций (черносотенцьі). 3. Все бьівпіие членьї союза хлебопашцев-собственников (времен Центральної! Радьі на Украине). 4. Все бьівшие дворяне и титулованньїе особи старой аристократик. 5. Все бьгашие члени молодежньїх организаций (бой-скау- тов и т. д.). 6. Все нациокалистьі есе.г мастей и оттенков. Б). Сотрудники и служащие активний служби царизме 1) Чини бив. министерства внутренних дел: все чини ох- ранки, жандармерии и полиции, тайнме агенти охранки и полиции. Все чини пограничного корпуса жандармов И т. д. 2) Чини бив. министерства юстиции: члени окружних и губернских судов, присяжнеє заседатели, прокурори всех рангов, мировие судьи и следователи, судебние исполпители, земские начальники и т. д. 3) Весь без исключсния офицерский и командний состав бьівшей царской армии и флота. В) Скритие враги советской власти 1) Весь бивший офицерский, командний и рядовой состав бельїх движений и арлий украинских петлюровских форла- ций, разних повстанческих отрядов и байд, которие висту- пали активно против советской власти, не исключая при зтом и лиц, амнистированих советской властью. 2) Все те, кто шьтодмлея на гражданской службе учрежде- ний и мсстних управлений, белих правительств, армий, Украинской Центральной Ради, гетманской державной варти и т. д. 3) Все служители религиозних культов: архиереи, священ- ♦) К. Р. — контрреволюціонери. 109
ники, ксендзь», раввингя, дисконм, церковиьге старост**, регентш и т. д. 4) Все бьівшие купцьі, торговць! т. зв. нопмани. 5) Все бьівшие помещики, крупнме арендатори, зажиточ- ньіе крестьяне (применявшие в пропілом наемньїй труд), крупньїе кустари и хозяева промьпнленньїх предприятий и производств. 6) Все лица, у коих кто либо из близких и до настоящего времени находите» на нелегально*! положений или же продолжает вооруженную борьбу против советской плас- ти в рядах антисоветских банд. 7) Все иностранцьі виє зависимости от их подданства. 8) Все те, у кого имеютея родственники или же знакомгле заграницей. 9) Все принадлежащие к религиозиьім сектам « общинам (особенно иметь в виду баптистов). 10) Все учень» е и специалисть» старой школь», особенно те из них, у которьіх остается и до сего дня неясним полити- ческое лицо. 11) Все лица, судившиеся ранее или же заподозренньїе в контрабандо и шпионаже и т. д. Для успешного вьіполнеиия в ерок отого важного государ- ственного задания, в помощь райрезидентам нами будут ко- мандированій на периферию специально-уполномоченньїе Окротдела, от которьіх Вьі и полупите все дополнительно- необходимьіе инструкции и указаним на местах. Таким упол- номоченньїм на Сенчанский, Волчанский, Чернухский и Та- рандийский райони Лубенского округа нами назначен началь- ник КРОнашого Окротдела ОГПУ тон. Жуков. О ходе работ информируйте нас еженедельно. Нач. Лубенского Окр. Отд. ОГПУ (Двианинов) Нач. КРО Окр. Отд. (Жуков) Нач. Учосо Окр. Отд. (Скрипник).875 Отже наглядові підлягали, крім інших категорій, А 6. Всі націоналісти всіх мастей та відтінків. В 1. Увесь бувший офіцерський командний та рядовий склад білих рухів й армій українських петлюрівських формацій, різних повстанських відділів та загонів, 275) подано із праці П. Лиха — »Советская пласта на местах» — Укра- їнський збірник. Книга 8. Мюнхен, 1957. ПО
котрі виступали активно проти совстської влади, не виключаючи при цьому й осіб, амнестованих владою. В 2. Всі ті, хто був на цивільній службі установ і місцевих управлінь білих урядів, армій, Української Централь- ної Ради, гетьманської державної варти і т. д. В 3. Всі особи релігійних культів: архисреї, священики, ксьондзи, рабини, диякони, церковні старости, реґенти, монахи й т. д. В 8. Всі ті, в кого с за кордоном родичі та знайомі. В 10 Всі вчені та фахівці старої школи, зокрема ті з них, у яких політичне обличчя залишилося для совєтських органів неясним. Отже, наглядові підлягали не лише старшини українських армій, але і звичайні вояки, всі хто працював в українських установах чи організаціях під час Української Національної Революції. А хто з українців не брав участи в українській армії, або не працював в українських установах чи організаціях? А хто з українських учених, навіть хто зі звичайних учи- телів, агрономів, лікарів у той час не належав до фахівців «старої школи*? Совєтські ВУЗ-и почали працювати більш-менш нормаль- но лише в 1921 році, отже, перші випускники їх могли бути лише в 1925-1926 рр. Нарешті, коли б якогось україніці за цією інструкцісю не можна було б зарахувати до однієї з вищезгаданих катего- рій, то кожного національно свідомого члена нашого народу можна було занести до рубрики «Всі націоналісти всіх мас- тей та відтінків*. Так воно й було в дійсності. Вистачало, щоб освічений українець, тобто не селянин, постійно розмовляв своєю рід- ною мовою, і його вже зараховували до «націоналістів* та тримали під надзвичайно уважним доглядом. Автор цієї праці був сам свідком того, що українські сту- денти та наукові робітники розмовляли в установах і нав- чальних закладах поганою російською мовою, й лише на- уковці-жиди користувалися можливістю говорити по-укра- їнському, бо їм було важко закинути «український націо- налізм*. Директор установи, в якій працював автор цієї праці, ко- муніст, але свідомий українець, не раз попереджував автора: «Товаришу, українізаційний курс закінчився, треба перехо- 111
дити на російську мову, бо можуть бути неприємності#. Він же добре знав про «Категорію А 6«. Семен Підгайний оповідає, як один із його слідчих говорив: «Не треба розшукувати українських націоналістів, досить узяти передплатників журналів «Україна*, «Життя й рево- люція*, «Проліт-фронт*, «Літературний Ярмарок* — і я без вагання заарештовую їх, бо всі вони — націоналісти* .гт6 Власне передплатник кожного українського часопису роз- глядався, як націоналіст. А врешті-решт, коли б не вистачило цих пунктів, то був один не офіційний, але дуже розповсюджений «пункт*: «Була б людина, а «дело* можна завжди пришити*. У країні, де не було жодних нормальних законів, нормаль- ного права, де органи НКВД-ҐПУ були одночасно слідчими, судовими та органами покарання, де вони виконували ролю також прокурорського нагляду, де взагалі не існувало судо- вого процесу, справа могла бути створена для кожної людини. Кожна людина могла бути заарештована, засуджена, а частіше без суду знищена, або заслана до концентраційного табору, й що так дійсно було, свідчать наведені нами вище числа в’язнів в концентраційних таборах. У таких умовах лише божевільний або самогубець міг рі- шатися на створення якогось протисовєтського руху, чи бра- ти участь у ньому. Але головне було зовсім не це. Навіть у таких жахливих умовах знаходилися люди, які пробували організовувати опір московському окупантові. Знаходилися герої непереможного людського духу, які говорили «Сопіга крет врего*. Трагедія полягала в тому, що коли в умовах нормальної держави, навіть держави тоталітарного типу, як, наприклад, Німеччини за часів Гітлера, вже не кажучи про демокра- тичні держави Сході' Заходу, така людина-герой могла розраховувати, що принаймні перед смертю на шибениці його голос хтось почує, його справа набере хоч якогось роз- голосу, то в СССР це було виключене. Після процесу СВУ ми не знаємо до післявоєнного часу жодного публічного процесу над українськими політичними організаціями в СССР. Ми розуміємо, подивляємо і прославляємо героїчну бороть- 27в) Семен Підгайний — «Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1УЗЗ-11М1*. В-по «Прометейо, 1947. 112
бу різних революціонерів різних країн, зокрема українських революціонерів за часів царського режиму в Україні, борців УВО, ОУН у Польщі. Такі прізвища, як Байди Вишневецького, Петра Кальни- піевського, Тараса Шевченка, Софії Перовської, Дмитра Ли- зогуба, Миколи Кибальчича, Ольги Басараб, Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Миколи Лемика, Степана Бендери й сотень інших, безумовно навіки ввійшли в історію боротьби проти тиранії, боротьби за волю людини та волю народів. їх імена й імена їм подібних у свій час прогриміли не ли- ше по всій Україні, але й по цілому світу. їх дії, їх боротьба поривали тисячі й сотні тисяч людей на дальший змаг. А хто міг знати ім’я героїв підпільної боротьби в підсовєт- ській Україні, крім найближчих родичів та знайомих? Хто міг почути їх голос? Таких самовідданих героїв таємно вночі схоплювали в їх- ніх мешканнях, садовили до казематів НКВД-ҐПУ чи наглу- хо замкнених в’язниць, цілком ізольованих від світу. Над ними не провадили жодних судових процесів, після жахли- вих тортур, які називалися слідством, їх забивали постріла- ми в потилицю або засилали до концентраційних таборів Півночі чи Сибіру без права переписки, без права подати про себе хоч якусь найменшу вістку у вільний світ. їх думки, їх ідеї були знищувані в зародку, вони ніколи не могли пробитись у вільний світ. Слабіші морально, а іноді, під невимовно жахливими тор- турами, навіть сильні духом, мусили, крім того, на слідстві викривати всіх своїх однодумців, або навіть писати свідчен- ня проти ні в чому невинних, не пов’язаних із даною органі- зацією своїх земляків. Дійсно, в таких умовах створення будь-якої організації було б безумством одчайдушних або провокацією. І все ж, як ми вже писали, спроби створення протисовєт- ських організації! і після розгрому СВУ-СУМ — траплялися. Зрозуміло, що це не були організації в тому розумінні, як те було за царських часів у Росії, або за часів польського панування в Західній Україні у рр. 1920-1941. Це були гуртки людей, пов'язаних між собою кровним чи довголітнім духовим порідненням, людей, які довіряли один одному, як довіряє чоловік дружині в гарному довголітньому подружжі, або як довіряли один одному перші християни в підземеллях Риму. 8/міО 113
Ці організації, звичайно, не розкривались органами таєм- ної поліції СССР, але вони із зрозумілих причин не могли пікапи вирости в якісь масові рухи. В деяких випадках, навіть в ці організації обмеженої дії, НКВД-ҐПУ просувало своїх співробітників, або ці групи ви- ходили за межі можливого, охоплювали більше коло учасників. У таких випадках НКВД-ҐПУ розкривали діяльність цих груп, без суду ліквідували ці групи, про що ми дізнавалися з повідомлень про розстріли або дізналися про них під час німецької окупації зі знайдених документів НКВД, чи, на- решті, вже у вільному світі, на еміграції, зі споминів учасни- ків цих груп. Що ми знаємо про цю підпільну діяльність, те висвітлили в попередніх розділах. До наведених у попередніх розділах матеріялів слід дода- ти, ще справу українських письменників, розстріляних у грудні 1934 р., тобто 13-15 грудня 1934 року, після вбивства відомого діяча ВКП(б) Кірова в Ленінграді, виїздна сесія військової капеґії найвищого суду розглянула в Києві спра- ву 37 українців, обвинувачених в організації терористичних актів на представників совєтської влади. Суд нібито встано- вив, що більшість обвинувачених мала зброю, що вони були пов’язані із закордошпіми розвідками. 28 обвинувачених бу- ло засуджено на розстріл. Серед розстріляних були україн- ські письменники Григорій Косинка-Стрілець, Олекса Близь- ко, Кость Буревій, Дмитро Фальківський та інші. В 1937 році заарештовують й у більшісті знищують, як на- ціоналістів, шпигунів та ворогів народу, групу вже комуніс- тичних письменників, як Івана Микитенка, Андрія Хвилю, Івана Кулика, Зі наїду Тулуб, Костя Котка та інших. Слід зазначити, що Хвиля, Микитенко й деякі інші з цієї групи «ворогів народу® відіграли дуже погану ралю у знищенні інших українських письменників у попередніх роках, роз- кривали «український націоналізм у совєтській літературі®, доносили на кожного українського письменника, який хоч трохи міг бути запідозрений у націоналізмі (дивись, наприк- лад, праці А. Хвилі «Від ухилу у прірву», «Про наші літера- турні справи», «Марні надії ворогів», «Ясною дорогою®.177, в» 2;в » 277 277) Андрія Хвиля — «Ясною дорогою® — ДВУ. Харків, 1927. 27») Андрія Хвиля — «Марні надії морогів® — ДВУ, Харків. 19Я6. 275) Андрій Хвиля — «Від ухилу в прірву» — ДВУ, Харків. 1Й2в. 114
Майже цілком знищують групу письменників з організації «Західня Україна®, до якої входили В. Атаманюк, М. Ірчан, В. Бобинський, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, В. Гжицький, О. Березинський, Й. Зазуляк, Д. Загул та інші. Нарешті, органи НКВД, за наказом Москви, провадять масові арешти, розстріли та заслання українських комуніс- тів. Так, наприклад, за даними Бориса Левицького, в часи єжовщини було виключено з КП(б)У 207.500 членів, тобто більше половшій всього її членства, при чому, наприкінці травня 1937 року, із членів київської обласної партійної орга- нізації було заарештовано або ліквідовано 54®/о всіх членів партії, з чернігівської — 48®/о, з вінницької — 46°/о, з одесь- кої — Зб®/®.»”» За В. Голубничим (Енциклопедія Українознавства. Том II, кн. 2), за часів єжовщини винищено було 98°/о членів ЦК КП(б)У й уряду та 8О°/о членів обкомів партії й виконкомів обласних рад. Знищена або заслана була майже вся партійна верхівка КП(б)У, на чолі з такими відомими українськими комуніста- ми, як С. Косіор, Ю. П’ятаков, В. Чубар, X. Раковський, Г. Петровський, В. Затонський, М. Попов, О. Шліхтер, П. Пости- глеє, К. Сухомлин, Е. Квірінґ, Л. Картвелішвілі, Євген Кас’я- ненко, Д. Лебідь, Л. П’ятаков, М. Хатасвич, В. Балицький, Я. Гамарник, А. Хвиля, Н. Голодід, Й. Якір, П. Дубенко, І. Дубовий, В. Антонов-Овсіснко, Ю. Латинський та інші. За В. Голубничим (Енциклопедія Українознавства том 2 кн. 3.), протягом другої половшій 1937 року був знищений майже ввесь ЦК КП(б)У й уряд УССР. Ще важко сказати, чи дійсно в надрах КП(б)У створюва- лися певні групи, які хотіли протидіяти московській окупа- ційній політиці, відірвати Україну від Москви, створити са- мостійну комуністичну’ державу чи перетворити УССР у нор- мальну демократичну республіку. Деякі матеріяли, які є в нашому розпорядженні, праці низки еміграційних українських авторів,* * доводять, що ціл- ком певні протимосковські тенденції були не лише серед протикому ні стичної наукової, літературної та мистецьке» української еліти, але й серед керівників КП(б)У та її пери- ферійних кадрів. 280) Вогуя Ьеи’уігкуі — "Уот гоііеп Теггог гиг аосіаІіаІіасНеп СгаеігІісЬ- Кеіі”. Нугг.рЬепЬиірег Уегіав, 1МП. •) давися, наприклад, праці І. Майстрсика, В. Голубішчого, 1. Багряного та Інших (диііиси список ліігратури). 115
На жаль, рамці цієї праці не дозволяють нам зупинитися навіть коротко над цією темою. Крім того, ця тема, власне, й не стосується безпосередньо до теми нашої праці, тобто до теми Визвольних Змагань українського народу за створення своєї власної демократичної держави. Перед другою світовою війною Україна в національно-ду- ховому відношенні уявляла собою кладовище, — кладовище замордованих мільйонів людей, кладовище мовчазних стеро- ризованих мільйонів. На цьому кладовищі нібито панувала смертельна тиша. Всі вороги московсько-комуністичної вла- ди були нібито знищені. Людність офіційно стояла муром за совєтську владу і славила «неперевершеного генія людства — Сталіна». Але це була лише уявна тиша. Глибоко в підземеллі про- довжувалося життя українського народу, жила, як і раніше, вільна думка цього народу, жили мрії про вільне існування у своїй незалежній державі, виростали нові кадри борців за світле майбутнє. Так зване приєднання, під час другої світової війни, За- хідньої України, зміцнило це підземне життя. В наслідок контактів з українським рухом на західніх землях, почи- нається нова хвиля організації підпільного українського ру- ху на Великій Україні. Між українцями Сходу та Заходу встановлюються зв’язки, підноситься національна свідомість, росте протимосковський опір.* Але найкраще неподоланість українського народу, його прагнення безперервної боротьби проти московського оку- панта, його прагнення жити своїм власним життям, у своїй власній незалежній державі, показали події під час совєтсь- ко-німецької війни та німецької окупації України. Вже при першому наступі німецького війська на Україну мільйони українських вояків кинули зброю, недвозначно відмовилися захищати »соціялістичну батьківщину», тобто російсько-ко- муністичну імперію. Без огляду на вийнятково важкі умови життя під німець- кою окупацією, несамовитий гітлерівський терор, нову хви- лю репресій, розстрілів, заслань, український нарід у дуже *) 3 цілком зрозумілих причин писати про цей період ДІЯЛЬНОСТІ! ПІД- ПІЛЬНОЇ України, тим більше подати факти чи прізвища ще не можна, але в розпорядженні автора цієї праці є низка матеріалів про підпільну боротьбу в Україні в ці часи, зокрема про участь у ній, з одного боку, українських »націоналістів«, а, із другого боку, — українських кому- ністів», із яких деякі вже добре зрозуміли, до чого привів їх союз із московськими комуністами. 116
короткому часі відновив своє культурне, політичне та еко- номічне життя. Всюди українці зорганізували свою само- управу, своїми власними силами урухомлювали заводи та фабрики, відновляли сільське господарство. Було проголо- шено відновлення Української Державності!. Не зважаючи на драконівські закони нового окупанта, розбудовувались українські школи, українська преса, Укра- їнські Церкви, різні українські товариства, робилися спроби відбудови свого власного державного апарату. Коли ж ні- мецький окупаційний терор пробував задушити ці прагнен- ня, непоборний український нарід організував величезний опір новому окупантові. Українці зі всіх земель України та еміграції створили під- пільну мережу українського національного спротиву, яка охоплювала мільйони людей, яка вела боротьбу з новим оку- пантом і боронилася проти аґентури московсько-комуністич- ного режиму, що була залишена на українських землях і часто співпрацювала з німцями у справі поборювання укра- їнського національного руху. Нарешті, український нарід створив Українську Повстан- ську Армію, мабуть, єдину в історії людства народню армію, яка більше п’яти років провадила невпинну, й то досить успішну боротьбу проти двох величезних потуг світу: ні- мецької гітлерівської та московської комуністичної імперій. Так із попелу всеукраїнського кладовища — ще раз в історії України вгіник Фенікс — неподоланий дух українського на- роду, показав усьому світові, що незалежно від будь-яких несприятливих умов, українська нація живе, бореться, тво- рить і брде жити, боротися та творити до кінця віків. Вже коли ця праця була закінчена, прийшли відомі всім матеріяли про сучасний спротив укранського народу проти московського окупанта. Матеріяли, які тепер опубліковані в усьому світі, найкраще доводять, що боротьба за волю Укра- їни, за її державне самостійне існування не припиняється. Блискучі публіцистичні праці В’ячеслава Чорновола, Івана Дзюби, Валентина Мороза та інших,* сперті на багатому фактичному матеріялі, показують, що, з одного боку, про- довжується нищення вільного українського духа, вільної думки та слова під плащиком боротьби з контрреволюцією, а, із другого боку, йде неухильний процес боротьби за волю. У цьому процесі найважливіше й радісне є те, що без огляду на терор людський дух є нездоланий, »дух цей — *) Дивися список літератури. 117
вічний революціонер, що тіло рве до бою, рве за поступ, гцастя й волю він живе, він ще не вмер!» І ніколи він не вмре!!! Сотні років московські окупанти вели й ведуть політику знищення українського національно- го руту, знищення українського народу. 55 років совєтсько-комуністична система всіли лоогливили й неложливили засобили веде боротьбу проти нашого наро- ду. Знищено, й не раз, українську еліту, знищено мільйони українських селян і робітників, вже не залишилося і спо- линр про капіталізм чи буржуазію в Україні, але боротьба продовжується, продовжується боротьба за волю, за право людини, за власну культуру, за власну Державу й буде про- довжуватись до повної перемоги. 118
ЛІТЕРАТУРА Крім зазначених у підсторінкових примітках праць (разом 134), автор використав для своєї монографії ще й такі джерела: 1) Антонов-Овсиенко В. А. — «Записки о граждавской войве« — Москва-Ленинград, 1928-1929. 2) Аршинов П. — «История ?,іахновского движения« — Берлин, І323. 3) «Арешти діячів культури в Україні продовжуються» — «Сучасність® ч. 10 за жовтень 1967 р. Мюнхен. 4) Агтзігопм І. А. — “Пкгаіпіап К’аІіопаЖт” — Кеія-Уогк, 1955. 5) Барановський Яр. — «Український націоналізм у боротьбі® — «Наступ® — ілюстрований калевдар-альманах за 1943 р. 6) Боровець-Бульба Тарас — «Збройна боротьба України — 1917-1950® — 1951. 7) Бутковський І. — «Організаційна структура УПА« — «До зброї® ч. 24 (37), 1954. 8) Бо гув Діда) — “Тіте Кияяіап Соттипійі Рагіу апб ІЬе Боуієіі- Й&ііоп ої Бкгаіпе” — Зіоскіїоїт, 1960. 9) Винниченко Володимир — «Відродження нації® — Відень, 1920. 10) «Великая Октябрская Социалистическая Революция. Хре- стика собьітий® — Том І-ІІ. Москва, 1957-1959. 11) «Великая Октябрьская Социалистическая Революция на Украине. Сборник документов и материалов® — Том І-ІП, Киев, 1957. 12) Вірун Степан — «Лист політв’язня до голови Спілки Пись- менників України® — «Сучасність® ч. 1 (85) за січень 1968 р. Мюнхен. 13) Галушко Є. М. — «Нариси історії КПЗУ — 1919-1928® — Львів, 1965. 14) Глобенко Микола — «З літературознавчої спадщини® — Париж, 1961. 15) Голуб В. — «Конспективний нарис історії КП(б)У« — Укра- їнський збірник. Книга 9. Мюнхен, 1957. 16) НогпукіеууіІзсИ Т. — “Бев Егеї^півзев іп бег Іікгаіпе — 1914- 1922, с'егеп Весіеиіипд інісі Швіогіяске Ніпіег^гииде” — Ра, 1967. 17) Дорошенко Дмитро — «Історія України — 1917-1923®. Томи І-ІІ. Ужгород, 1930-1932. 18) Дзюба Іван — «Інтернаціоналізм чи русифікація?® — «Про- лог®, Нью-Йорк, 1968 або «Сучасність®, 1967-1968. 19) Дзюба Іван — «У 25-ті роковини розстрілів у Бабиному Яру« — «Сучасність® ч. 11 за листопад 1967 р. Мюнхен. 119
20) Дзюба Іван, Світличний Іван, Світличиа Надія Костенко Ліна — «Першому секретареві ЦК КПУ, П. Ю. Шелестові» — «Сучасність* ч. 11 (95) за листопад 1968 р. Мюнхен. 21) Дядиченко В. А., Лось Ф. Є., Спицький В. Е. — «Історія Української РСР* — Київ, 1965. 22) Дубинський І., Шевчук Г. — «Червене козацтво* — Київ, 1965. 23) Дорошенко Дмитро — «Мої спомини про недавнє минуле», Мюнхен, 1969. 24) Зоряний Е. — «Як озброювалась УПА« — «До зброї* ч. 5 (18), 1950. 25) «Історія КП(б)У. — Київ, 1933. 26) «История гражданской войньї в СССР*. Томи І-ІУ. Москва, 1938-1939. 27) Кандиба Іван — «Першому секретареві ЦК КПУ, П. Ю. Шелестові* — «Сучасність* ч. 12 (84) за грудень 1967 р. Мюнхен. 28) «Каталог видань УАН — 1918-1930». Приготував і видав Д. Штогрин. Чікаґо, 1966. 29) Ковальчук А. І. — «Відкритий лист до Л. І. Брежнєва* — «Сучасність* ч. 6 (90) за червень 1968 р. Мюнхен. ЗО) Коналевський Микола — «При джерелах боротьби* — Інсбрук, 1961. 31) Ковалевський Микола — «Опозиційні рухи в Україні й національна політика СССР* — Мюнхен, 1955. 32) Кубаник М. — «Махновщина* — Ленинград, 1927. 33) Кулик І. — «Огляд революції в Україні* — Харків, 1921. 34) Кондуфор Ю. Ю. — «Робітничі продовольчі загони в Укра- їні* — Харків, 1953. 35) Курінний Петро — «Большевицька агресія проти України* — Український збірник. Книга І. Мюнхен, 1954. 36) Коздоба К. — «В селищі мук і смсрти* — «Український Самостійник* за 1960 р. Мюнхен. 37) Коновалець Євген — «Причинки до історії української ре- волюції*. Видання друге, 1948. 38) Кеппап Сеогде — “Киввіа а псі іЬе М’екі” — Кеш-Уогк, 1962. 39) Лебідь Микола — «Українська Повстанська Армія. Німець- ка окупація України* — Мюнхен, 1946. 40) Лебедь Д. — «Итоги и уроки трех лет анархо-махновщиньї* Харьков, 1921. 41) Ленин В. И. — «О национальном и национально-колони- альном вопросе* — Москва, 1956. 42) «Літопис Українського Січового Стрілецтва* — Гол. ред. С. Ріпецький. Нью-Йорк, 1967. 43) Лотоцький О. — «Сторінки минулого*. Томи І-ПІ. Варшава, 1932-1934. 44) Лихолат А. В. — «Разгром националистической контррево- люцію на Украине* — Москва, 1954. 120
45) Люксембург Роза — «Октябрьекая рсволюция и пациональ- ньтй вопрос* — Москва, 1927. 46) «Літопис «Червоної Калини* за 1929-1932 рр.«. 47) Махно Н. — «ВоспОМИКания* — Париж, 1936-1937. 48) Масіїпо N. — ‘‘Па геуоіиііоп гивкеп Пкгаіпе” — Рагів, 1927. 49) Мірчук Петро — «Українська Повстанська Армія — 1942- 1952* — Мюнхен, 1953. 50) Мірчук Петро — «Історія Організації Українських Націона- лістів* — Мюнхен, 1966. 51) Мазепа Івасі — «Підстави нашого відродження» — Новий Ульм, 1946. 52) Мазепа Іван — «Україна в огні й бурі революції* — Ви- давництво «Промстей*. 1950-1951. 53) Майстремко Іван — «Сторінки з історії комуністичної партії України* — Видавництво «Пролог*. Нью-Йорк, 1968. 54) Мазлах Сергій і Шахрай Василь — «До хвилі* — Видав- ництво «Пролог*. Нью-Йорк, 1967. 55) Мороз Валентин — «Репортаж із заповідника імспи Верії* — «Сучасність* за 1967-1968 рр. Мюнхен. 56) Марченко А. Т. — «Відкритий лист* — «Сучасність* ч. 11 (95) за 1968 р. Мюнхен. 57) Найауезсакуї І. — “Нівіогу ої Іііе Мосіегп ІГкгаіпіап 81а(е. 1917-1947". МипісЬ. 58) Наддшпрянець В. «Українські націонал-комуністи* — Мюнхен, 1956. 59) «Нові інформації про арешти в Україні* — «Сучасність* ч. 12 (72) за грудень 1966 р. Мюнхен. 60) Онацький Євген — «По похилій площі» — Мюнхен, 1968. Ці спомини друкувалися також у часописі «Сучасність*. 61) Прокіп Мирослав — «Двадцять п’яті роковини УПА* — «Сучасність* ч. 10 (82) за жовтень 1967 р. Мюнхен. 62) Піґідо Ф. — «Україна під большевицькою окупацією* — Мюнхен, 1956. 63) Підгайний С. — «Український національний комунізм* — Український збірник. Книга 10. Мюнхен, 1957. 64) РібЬаіпуі 5. — “Цкгаіпіап Иаііопаї Соттипіяп" — “Пкга- іпіап Кесіеус", МипісЬ, 1959. 65) Походня В. 3. — «Дорогинський бій із махновською бан- дою. Боротьба за перемогу радянської влади на Чернігівщині* — Облвидав. Чернігів, 1958. 66) Підгайний С. — «Недостріляиі* — Видавництво «Україна*, 1949. «Український Голос* — Вінніпег. 67) Плющ Василь — «Українські Визвольні Змагання під со- нетами* — рукопис. 68) Плющ Василь — «Психологія підсовстської інтелігенції*. Частина цієї праці була надрукована в «Українській Трибуні* — Мкжіхен. 121
69) Плющ Василь — «Значення політичної еміграції в боротьбі з комунізмом* — рукопис. 70) Полеяська-Василенко Наталія — «З моїх спогадів про М. Грушево,кого* Видавництво «Україна*, 1953. 71) Рахманний Роман — «Будівничий першої УНР* — «Сучас- ність* ч. 1 (62) за січеаь 1936 р. Мюнхен. 72) Руднев В. — «Махновщина* — Харків, 1928. 73) Рудницький М. — «Під чужими прапорами* — Київ, 1918. 74) Скочок П., Чорновол В., Шереметьева Л. — «Колективові журналу «Перець* — «Сучасність* ч. 11 (83) за листопад 1967 р. Мюнхен. 75) Соловей Дмитро — «'Національне питання в ленінській теорії та практиці* — Мюнхен, 1959. 76) Соловей Дмитро — «Україна в системі сенатського колипя- лізму* — «Сучасність* ч. 9-10 за 1966 р. Мюнхен. 77) Соловей Дмитро — «Україна в системі совстського колоніа- лізму* — Мюнхен, 1959. 78) Соловей Дмитро — «Повільне удушуваяня української на- уки* — Торонто, 1958. 79) Стахів Матвій — «Україна в добі Директорії* — Скрентся. 80) “ЗоитеІтиввіясЬе Оккираііоп сіег Цкгаіпе. ВеіїсЬі еіег Ксіяіеп- Копмпікаіоп** — Мйпсйеп, 1962. 81) «Українські юристи під судом КҐЕ. Збірник документів* — Видагяицтво «Пролог*. Нью-Йорк, 1968. 82) Христюк П. — «Замітки й матеріяли до історії української революції 1917-1920 рр.«. Томи І-ПІ. Відень, 1921-1922. 83) Хрін Степан — «Зимою в бункері* — На чужині. 84) Хрін Степан — «Крізь сміх заліза* — На чужині. 85) Чорновол В’ячеслав — «Лихо від розуму* — Париж, 1967. 86) Чорновол В’ячеслав — «Дорогі мої люди* — «Сучасність* ч. 11 (95) за листопад 1968 р. Мюнхен. 87) Чугуев Д. А. — «Комунистическая партия — организатор советского многсеїационального государства (1917-1924)* — Моск- ва, 1954. 88) Чоботарів Микола — «Лицар без реклами* — «Неділя* ч. 13 (211) за 1951 р. 89) Шанковський Лев — «Українська армія в боротьбі за дер- жавність* — Мюнхен. 90) Шістдесят поетів шестидесятих років* — «Пролог*. Нью- Йорк, 1968. 91) Шаповал Микита — «Щоденник*. Томи І-ІІ. Нью-Йорк, 1958. 92) Шанковський Лев — «Українська Повстанська Армія. Істо- рія українського війська* — Віїкгіпеґ, 1953. 93) Шусь О. — «Володимир Олександрович Антонів-Овсістеко* — Київ, 1965. 122
94) Юрченко О. — »КП(б)У, її роля й завдасжя в боротьбі ко- муністичної диктатури за опанування України» — Мюнхен, 1962. 95) »Із приводу процесу над Погружальськимх — «Сучасність* ч. 2. (50) за лютий 1965 р. Міемхен. 96) Білинський А. — »В коацентраційшпе таборах СССР — 1944-1955« — Мюнхев-Чікаґо, 1961. 97) І ванне Василь — «Стежками життях. Частини 1-2 Львів, 1923. Для праці використані також матеріали з архіву СВУ на чу- жині, всі друковані видання Спілки Визволення України на чужині, матеріали з періодичної преси і слідуючі англомовні видання: 1) Адатк, АгіЬиг Е. — “Воіайеуіка іп Ще икгаіпе 1918-1919” — Меіу Науеп, 1963. 2) СНатЬегІіп V/. Н. — "Тйе Виквіап Веуоіиііоп 1917-1921” — Гсеу.-¥огк, 1935. 3) Вивішу к ЛУаІіег — “Магіугсіот іп икгаіпе” — Ке\у-¥огк, 1946. 4) МаппіпК С. А. — “икгаіпе ипсіег Ще Зоуіеів” — Кеи’-Уогк. 5) Маікігепко Іуап — "ВогоіЬіяп” — Иеу-¥оік, 1954. 6) МусПошвку] Ь. IV. — “ВоДОегіві Регкесиїіоп о( Неіівіоп апсі СкигсЬ іп икгаіпе” — Иопсіоп, 1963. 7) РіДЬаіпуі 8. О. — “ТЬе Віаск Оеесів о( Ще Кгетііп”. А \¥Ьііе Воок. II уоі. Тогопіо. 8) І’іяісіо-РгауоЬегегпуі Г. — “ТІїе Зіаііп Гатіпе икгаіпе іп Ще уеаг ] 933” — Ьопсіоп, 1953. 9) "Верогія апсі Воситепіа ої Виакіап Орргеввіоп іп икгаіпе” — Ьопсіоп, 1963. 10) Веьіїсіаг І. — “ТІїе Икгаіпіап Веуоіиііоп 1917-1920”, 1952. 11) Зиіііуапі В. 8. — “8оуієі РоІШсв апсі Ще Икгаіпе. 1917-1957”, 1962. 12) "ТЬе Сгіте о! Момхлу іп Ууппуівіа" — ЕсііпЬипЩ, 1952. 13) “икгаіпіап Іпкиг@епІ Аітпу іп (ке ЕіиЬі (ог Ггеесіот” — Ке\у- Уогк, 1954. 14) “икгаіпіап Соттипіяп апсі 8оуієі Роіісу Тоуаїхіь ІЬе икгаіпе”, Ілугіпепко Зигі], Ке\у-¥огк, 1954. 123

ЗМІСТ Стор. ДЕДИКАЦІЯ ..........- ...................... 5 ВСТУП ........................................ 7 І. ПЕРЕДУМОВИ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПІДПІЛЬ- НОЇ БОРОТЬБИ .......... -............... 11 II. РІЗНІ ПІДПІЛЬНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ............ 17 III. СПІЛКА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ .............. 47 Ідеологічні та програмові засади руху . 49 Виникнення СВУ-СУМ, система організації та методика руху ....................... 55 Спілка Української Молоді ............. 69 Розкриття СВУ-СУМ та процес над діячами цих організацій ........................ 73 IV. РОЗГРОМ УКРАЇНСЬКОЇ ЕЛІТИ ............ 81 V. СПАДКОЄМЦІ СВУ ....................., 94 VI. РОЗГРОМ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ТА ЙОГО ОПІР У 1929-1941 РР................. 97 VII. СТАН УКРАЇНИ ПІСЛЯ РОЗГРОМУ УКРА- ЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ТА КОЛЕКТИВІ- ЗАЦІЇ. ПІДПІЛЬНА ПРАЦЯ В ЦІ РОКИ .... . 106 ЛІТЕРАТУРА ................................. 119 125