Жан  Поль  Сартр
 НУДОТА
 МУР
 СЛОВА
 Київ
 Видавництво  «ОСНОВИ»
1993

НУДОТА

Боброві
 ♦Цей  хлопець  не  має  ніякої
суспільної  вартості,  він  просто
індивід».
 Л.Ф.  Селін  «Церква».
 Від  видавництва
 Ці  зошити  ми  знайшли  поміж  паперів  Антуана  Рокантена  і  подаємо  їх  без
змін.
 Перша  сторінка  не  датована,  проте  є  всі  підстави  гадати,  що  її  написано
кількома  тижнями  передніше  решти  записів  у  щоденнику.  Себто  не  пізніше
початку  січня  1932  року.
 Довгий  час  Антуан  Рокантен  подорожував  Центральною  Європою,
Північною  Африкою  та  країнами  Далекого  Сходу.  Саме  на  цю  пору  припа¬
дає  його  трирічна  зупинка  в  Бувілі,  де  він  збирався  завершити  свою
історичну  розвідку  про  маркіза  де  Ролебона.
 Аркуш  без  дати
 Краще  за  все,  мабуть,  описувати  події  день  при  дні.  Вести
щоденника,  щоб  доскіпатися  до  суті.  Не  опускати  в  ньому
жодних  відтінків,  жодних  подробиць,  навіть  якщо  вони  і
здаються  недоречними,  а,  головно,  все  впорядковувати.  По¬
казати,  як  я  бачу  цей  стіл,  вулицю,  пачку  тютюну,  бо  саме
ці  речі  зазнали  змін.  Треба  тільки  точно  визначити  масштаб
і  характер  цих  змін.
 Візьмімо  картоновий  футляр,  у  якому  стоїть  мій  кала¬
мар.  Треба  спробувати  описати,  як  я  бачив  його  раніше  і
як 	2.  Отже,  це  прямокутний  паралелепіпед,  що
 вирізняється  на  тлі...  Хай  йому  абищо,  про  нього  більше
нічого  й  не  скажеш.  Чого  слід  уникати  —  так  це  знахо¬
дити  дивне  там,  де  його  нема.  Як  на  мене,  саме  тут
небезпека,  коли  ведеш  щоденника:  ти  завишуєш  оцінки,
до  всього  сторожко  придивляєшся,  а  істину  весь  час  добу¬
ваєш  з  босм.  З  іншого  боку,  цілком  очевидно,  що  мені
будь-коли  —  з  приводу  цього  футляра,  чи  байдуже  якої
речі  —  може  з’явитися  позавчорашнє  відчуття.  Я  мушу
завжди  бути  готовий,  аби  це  враження,  бува,  знову  не
прослизнуло  мені  крізь  пальці.  Не  треба  нічого 	3,
 * 	Бобер  —  дружне:  прізнисько  Сімони  де  Бовуар  (прим.  перекладача).
 9
 Слово  пропущено.
 о
 Одне  слово  закреслено  (чи  то  «викривляти»,  чи  то  «викривати»),  а  те,  що
написано  згори,  прочитати  неможна.
 4

лише  ретельно  занотовувати  те,  що  відбувається  довкола,
і  то  якомога  докладніше.
 Розуміється,  я  вже  не  зможу  правдиво  змалювати  всі  факти
суботньої  і  позавчорашньої  днини  —  надто  далеко  я  відійшов
від  них;  єдине,  ідо  можу  сказати  певно,  —  ні  в  першому,  ні  в
другому  разі  не  було  нічого  такого,  що  звичайно  називають
«подією».  У  суботу  хлопчики  на  морському  узбережжі  «пере¬
возили  бабу»,  —  і  мені  теж  заманулося  кинути  камінця  так,  як
вони.  Несподівано  я  спинився,  упустив  камінчика  й  пішов
геть.  Вигляд  у  мене,  либонь,  був  розгублений,  бо  дітлахи  за
моєю  спиною  розреготалися.
 Це  зовні.  Те,  що  відбувалося  у  мене  в  душі,  не  лишило  по
собі  якихось  певних  слідів.  Пам’ятаю,  як  тоді  я  глянув  на
щось  і  відчув  огиду,  не  пригадую  лише  на  що  саме,  —  на  море
чи,  може,  на  камінчик.  Він  був  плискуватий,  з  одного  боку
сухий,  зі  споду  —  весь  грязький  і  мокрий.  Я  тримав  його  за
руби,  сильно  розчепіривши  пальці,  аби  не  забруднитись.
 Позавчора  все  було  куди  складніше.  Іще  й  назбиралася
низка  якихось  збігів,  якихось  непорозумінь,  сенсу  котрих  я
так  і  не  збагнув.  Та  не  буду  розважатися  їхніми  відобра¬
женнями  на  папері.  Мені  ясно  одне:  я  відчуваю  страх  чи
щось  подібне.  Якщо  я  знайду  те,  чого  злякався,  це  вже  буде
великий  крок  уперед.
 Що  цікаво:  я  ні  на  хвильку  не  припускаюся  думки,  що
схибнувся,  якраз  навпаки,  доволі  виразно  відчуваю  свою
нормальність,  зміни  стосуються  речей.  Принаймні  саме  в
цьому  мені  хочеться  переконатися.
 О 	nie  на  одинадцяту1
 А,  може,  й  справді  це  був  невеличкий  напад  божевілля?
Всіх  моїх  химер  мов  не  було.  Всі  недоладні  відчуття  минуло¬
го  тижня  видаються  мені  тепер  просто  кумедними,  вони
мені  нецікаві.  Сьогодні  ввечері  я  почуваюся  цілком  затишно
в  цьому  світі  —  таким  собі  справжнім  обивателем.  Ось  моя
кімната,  що  вікнами  на  північний  схід.  Унизу  —  вулиця
Інвалідів  Війни  і  будівельний  майданчик  нового  вокзалу.  Зі
свого  вікна  я  бачу  червоні  й  білі  вогні  кав’ярні  «Відпочинок
залізничників»  на  розі  бульвару  Віктора  Нуара.  Щойно  при¬
був  паризький  потяг.  Із  будівлі  старого  вокзалу  виливається
юрма  приїжджих  і  розтікається  вулицями.  Я  чую  їхню  ходу
 ^  Очевидно,  вечора.  Абзац,  що  йде  далі,  написано  куди  пізніше  за  попе¬
редні.  Ми  схиляємося  до  думки,  ідо  ці  рядки  з’явилися  тільки  наступного  дня.
 5

й  голоси.  Багато  хто  залишається  чекати  на  останній  трам¬
вай.  Я  уявляю  собі  цей  невеселий  гурт  біля  газового  ліхтаря
якраз  під  моїм  вікном.  Доведеться  їм  зачекати  ще  кілька
хвилин  —  трамвай  буде  не  раніш,  як  о  десятій  сорок  п’ять.
Хоч  би  тільки  цієї  ночі  не  приїхали  комівояжери:  я  стра¬
шенно  хочу  спати,  позаду  стільки  недоспаних  ночей.  Мені  б
одну  ніч,  одну-єдину  ніч,  і  від  усіх  неприємностей  не  ли¬
шиться  й  спомину.
 За  чверть  одинадцята,  можна  не  боятися  —  вони  були  б
уже  тут.  Хіба  що  об’явиться  цей  пан  з  Руана.  Він  приїздить
сюди  щотижня,  йому  резервують  другу  кімнату  на  першому
поверсі  —  ту,  що  має  біде.  Цей  ще  може  прибандюритись,
він  частенько  перед  сном  заходить  випити  кухлик  пива  у
«Відпочинок  залізничників».  А  так  його  майже  не  чути.  Це
такий  дрібний  і  дуже  охайний  панок  із  чорними  напомадже¬
ними  вусиками,  який  носить  перуку.  А  ось  і  він  сам.
 Коли  я  почув  його  ходу  на  сходах,  щось  ніби  тенькнуло
мені  в  серці  —  так  це  було  заспокійливо.  Ну  чого  боятися  в
такому  точному  й  правильному  світі?  Здається,  я  одужав.
 От  і  трамвай,  що  ходить  сьомим  маршрутом  «Різниця  —
Доки».  З  несамовитим  скреготом  він  під’їздить  до  зупинки.
Невеличка  пауза  —  і  рушає  далі.  Переповнений  ущерть
поснулими  дітлахами,  він  розтинає  ніч  і  їде  до  доків  та
заводів  у  східній  частині  міста.  Це  передостанній  трамвай,
останній  буде  за  годину.
 Зараз  я  облягатимусь.  Я  одужав  і  поклав  більше  не  опи¬
сувати  своїх  щоденних  вражень,  мов  дівчатко  в  ошатний
новенький  зошит.
 Щоденника  цікаво  вести  лише  в  тому  разі,  якщо1
 Щоденник
 Понеділок,  29  січня  1932  року
 Мені  щось  сталося,  тепер  я  знаю  напевне.  Це  почалось,
як  починаються  деякі  недуги,  —  не  знаєш  гаразд,  чи  хворий
ти,  чи  ні.  Це  проникло  в  мене  непомітно,  крапля  по  краплі.
Я  відчув  себе  якось  незвично,  якось  незручно  —  ото,  ма¬
буть,  і  все.  А  коли  це  вповзло  в  мене,  то  причаїлося,
принишкло  на  самому  споді,  і  я  зміг  переконати  себе,  що  зі
мною  все  гаразд,  що  була  даремна  тривога.  1  ось  тепер  це
буяє  в  мені  на  повну  силу.
 1  Тут  записи  уриваються.
 6

Не  думаю,  що  історичний  фах  прихиляє  до  психоаналізу.
В  нашій  науці  ми  маємо  до  діла  лише  з  цільними  почуття¬
ми,  що  означені  родовими  поняттями,  як-от  честолюбство
або  корисливість.  Та  якби  я  знав  себе  трохи  краще,  це
знання  радило  б  мені  і  тепер.
 Руки  мої  стали  відчувати  предмета  якось  інакше,  по-но-
вому,  наприклад,  коли  я  беру  люльку  або  виделку.  Чи,
може,  то  сама  виделка  «стала  так  відчуватися»,  —  хто  його
відає?  Щойно,  заходячи  до  кімнати,  я  раптом  спинився  на
порозі,  відчувши  в  руці  холодну  річ,  що  привернула  мою
увагу  своєю  індивідуальністю.  Я  розтулив  руку,  подивився
 — 	це  була  звичайна  дверна  ручка.  А  сьогодні  вранці  в
книгозбірні  до  мене  підійшов  Самоук1  і  привітався,  а  я  довго
стояв  і  дивився,  не  впізнаючи  його.  Я  бачив  якесь  чуже
обличчя,  навіть  не  зовсім  обличчя.  Та  ще  білу,  схожу  на
великого  хробака,  руку,  в  моїй  долоні.  Я  одразу  ж  випустив
її,  і  вона  мляво  впала.
 А  на  вулицях  повно  якихось  підозрілих  тягучих  звуків.
 Невже  за  останні  тижні  щось  перемінилось?  Але  де  саме?
Знаю  лише,  що  це  абстрактна  переміна  і  вона  ні  на  чому  не
грунтується.  А  може,  перемінився  я  сам?  Коли  не  я,  тоді  ця
кімната,  це  місто,  вся  природа,  —  треба  вибирати.
 Здається,  змінився  я  сам,  —  такий  висновок  найпрості¬
ший.  І  найнеприємніший.  Але  я  все  ж  мушу  визнати:  мені
властиві  такі  несподівані  трансформації.  Річ  у  тім,  що  над
своїми  вчинками  я  замислююсь  украй  рідко  і  зі  мною  мо¬
жуть  відбуватися  всілякі  незначні  метаморфози  —  непо¬
мітно  накопичуються,  накопичуються,  а  потім  одного  чудо¬
вого  дня  відбувається  справжня  революція.  Тож  і  життя  моє
набуло  такого  нерівного  й  несподіваного  характеру.  На¬
приклад,  коли  я  покинув  Францію,  багато  хто  назвав  мій
учинок  шаленством.  Про  моє  несподіване  повернення  по
шести  роках  мандрів  можна  було  теж  говорити  як  про  ша¬
ленство.  Як  тепер  бачу  себе  разом  з  Мерсьє  в  конторі  того
французького  службовця,  що  торік  подав  у  відставку  через
причетність  до  справи  Петру.  Мерсьє  збирався  тоді  в  Бен¬
галію  з  археологічною  експедицією.  Я  завжди  хотів  побува¬
ти  в  Бенгалії,  і  він  став  мене  умовляти  без  вагань  приєдна¬
тися  до  нього.  І  сьогодні  я  не  знаю,  навіщо  це  йому  було
 1  Ожьс  П...,  про  якого  часто  згадуватиметься  в  щоденнику.  Він  був  контор¬
ським  писарем.  Рокантен  запізнався  з  ним  1930  року  в  бувіл  ьській  книгозбірні.
 7

треба.  Може,  він  не  довіряв  Портальові  і  сподівався,  що  я
пастиму  того  типа.  Я  не  мав  жодних  підстав  відмовлятися
від  запрошення.  Навіть  якби  я  тоді  збагнув  ті  хитрощі  щодо
Порталя,  то,  певне,  іще  радісніше  пристав  би  на  його  пропо¬
зицію.  А  я  просто  вкляк  на  місці,  мені  немов  одібрало  мову.
Я  втупився  поглядом  у  кхмерську  статуетку,  що  стояла  на
зеленому  килимку  біля  телефонного  апарата.  Мені  здавало¬
ся,  що  весь  я  налився  чи  то  лімфою,  чи  теплим  молоком.
Мерсьє  з  ангельським  спокоєм,  який  трохи  приховував  його
роздратованість,  говорив  мені:
 — 	Бачите,  мені  треба  все  офіційно  оформити.  Я  знаю,  ви
зрештою  погодитесь,  то  чи  не  краще  прийняти  мою  пропо¬
зицію  одразу?
 В  нього  була  чорна  з  рудим  полиском  борода,  що  дуже
пахтіла  парфумами.  За  кожним  разом,  як  він  повертав
голову,  її  аромат  бив  мені  в  ніс.  1  раптом  мій  шестирічний
сон  пропав.
 Статуетка  на  килимку  враз  зробилася  мені  огидна  й  без¬
глузда,  я  відчув  нестерпну  нудьгу.  Я  не  міг  утямити,  чому
приїхав  до  Індокитаю.  Що  я  там  забув?  Навіщо  розмовляв  з
тими  людьми?  1  з  якого  дива  носив  те  кумедне  вбрання?
Моя  жага  згасла.  Та  жага,  що  аж  вихлюпувала  з  мене  і
роками  пошивала  в  дурні  —  тепер  я  весь  ніби  спорожнів.
Далі  ще  гірше:  просто  мене,  недбало  вивернувшись,  маня-
чила  якась  величезна  й  знебарвлена  думка.  Я  так  і  не  знаю,
що  то  було  таке,  але  тоді  не  міг  дивитися  на  неї  —  така  вона
мені  була  огидна.  Все  це  поєдналося  мені  з  запахом,  що
линув  від  бороди  Мерсьє.
 Я  стенувся,  переповнений  люттю  на  ту  людину,  і  стрима¬
но  відповів:
 — 	Дякую,  тільки  я  вже  наїздився,  час  повертатися  до
Франції.
 Через  день  я  сів  на  корабель,  який  тримав  курс  на  Мар¬
сель.
 Коли  я  не  помилився,  коли  всі  ці  ознаки,  що  назбирують¬
ся  довкола,  провіщають  новий  поворот  у  моєму  житті,  ска¬
жу  по  щирості  —  мені  лячно.  І  не  тому,  що  моє  життя
багате,  насичене  подіями,  неоціненне.  Я  боюся  того,  що
народжується  десь  поруч  мене,  що  збирається  оволодіти
мною  і  потягти  мене  —  а  куди  тепер?  Невже  знову  мені
доведеться  поїхати,  залишивши  все  в  стані  задумів:  мої
розвідки,  мою  книжку?  А  через  кілька  місяців  чи  років
прокинутися  виснаженим,  розчарованим,  на  нових  руїнах.
Треба  розібратися  в  собі,  поки  не  запізно.
 8

Вівторок,  ЗО  січня
 Нічого  нового.
 З  дев’ятої  до  першої  працював  у  книгозбірні.  Завершив
XII  розділ  і  все,  що  стосується  перебування  Ролебона  в  Росії
аж  до  смерті  Павла  І.  Це  цілком  готовий  шматок,  тепер  я
повернуся  до  нього,  аж  коли  переписуватиму  начисто.
 О 	пів  на  другу.  Сиджу  в  кав’ярні  «Маблі»,  жую  сандвіч,
усе  нібито  гаразд.  Зрештою,  в  кав’ярні  завжди  все  гаразд,  а
надто  в  «Маблі»  завдяки  її  хазяїнові  панові  Фаскелю,  на
обличчі  в  якого  завше  безневинно-шахраюватий  і  заспокій¬
ливий  вираз.  Скоро  пора  сієсти,  очі  в  нього  вже  почер¬
воніли,  хоч  тримається  він  ще  бадьоро  й  рішуче.  Прогулюю¬
чись  поміж  столиків,  довірчо  нахиляється  до  клієнтів:
 — 	Усе  гаразд,  пане?
 Я  всміхаюся,  бачачи  його  жвавість,  —  голова  Фаскеля
порожніє  разом  із  його  закладом.  З  другої  до  четвертої,  коли
кав’ярня  безлюдніє,  Фаскель  отупіло  ступає  кілька  кроків,
гарсон  гасить  світло,  і  він  западає  в  небуття  —  самотою  його
завжди  змагає  сон.
 У  кав’ярні  поки  що  сидить  десятка  зо  два  завсідників.  Це
старі  парубки,  дрібні  інженери  та  службовці.  Всі  вони  на¬
швидку  обідають  у  родинних  пансіонах,  які  самі  ж  кличуть
спільним  казаном,  а  що  все  ж  прагнуть  комфорту,  то,  по¬
обідавши,  приходять  сюди  випити  кави  та  перекинутись  у
кості.  їхній  незграйний  гамір  майже  не  заважає  мені.  Для
них  купне  життя  —  умова  існування.
 А  от  я  живу  сам-один,  абсолютно  сам.  Ніколи  ні  з  ким  не
розмовляю;  нічого  не  беру  і  нічого  не  даю.  Самоук  не  ра¬
хується.  Щоправда,  є  ще  Франсуаза,  господиня  «Відпочинку
залізничників».  Але  про  що  я  там  з  нею  розмовляю?  Іноді  по
обіді  вона  приносить  мені  кухоль  пива,  і  я  питаю  її:
 — 	Ви  маєте  вільну  хвилинку  сьогодні  ввечері?
 Вона  ніколи  не  відмовляє,  і  я  йду  за  нею  в  одну  з
просторих  кімнат  на  другому  поверсі,  які  вона  здає  на  день
або  погодинно.  Я  їй  не  плачу  —  любов  їй  усе  відшкодовує,
їй  подобаються  наші  взаємини  (щодня  цій  жінці  треба  чо¬
ловіка,  і,  крім  мене,  в  неї  є  ще  багато  інших),  ну  а  я  в  такий
спосіб  звільняюся  від  певних  меланхолійних  настроїв,  по¬
ходження  яких  мені  дуже  добре  відоме.  Але  ми  з  нею  ледве
здобуваємося  на  кілька  слів.  Та  й  навіщо?  Тут  кожний
зайнятий  собою.  Зрештою,  я  і  в  ліжку  для  неї  передусім
клієнт  її  кав’ярні.  Так,  знімаючи  сукню,  вона  звертається
до  мене:
 9

— 	Чи  ви  не  знаєте  часом  такого  аперитива  —  «Бріко»?
Цього  тижня  його  замовляло  два  клієнти.  Служниця  не
зрозуміла  й  погукала  мене.  То  були  комівояжери,  мабуть,
пили  його  десь  у  Парижі.  Я  не  люблю  купувати  товару
навмання.  Нічого,  як  я  лишу  панчохи?
 Бувало  вона  піде,  а  я  ще  думаю  про  Анні.  Нині  я  вже  не
думаю  ні  про  кого;  мені  навіть  ліньки  підшукувати  слова.
Це  тече  в  мені  то  швидко,  то  повільно,  і  я  не  спиняю,  —  хай
собі  тече.  Думки,  позбавлені  слів,  осідають  у  моєму  мозкові
туманом.  Вони  прибирають  непевних  химерних  обрисів,  які
розчиняються  один  в  одному,  і  я  притьмом  забуваю  за  них.
 Я  захоплено  дивлюся  на  молодиків,  що  п’ють  каву  й
розказують  один  одному  свої  правдиві  й  правдоподібні  при¬
годи.  Спитайте  в  них,  що  вони  робили  вчора,  —  і  вони,
нітрохи  не  збентежившись,  кількома  словами  змалюють  вам
учорашній  день.  А  от  із  мене,  окрім  мимрання,  нічого  не
витягнеш.  Щоправда,  вже  давно  нема  кому  цікавитись,  як  я
збавляю  час.  Коли  живеш  один,  забуваєш  навіть,  як  це
розказувати.  Вся  вірогідність  твоїх  пригод  зникає  разом  із
друзями.  Події  теж  проходять  повз  тебе,  тільки  й  бачиш,  як
з’являються  й  зникають  якісь  люди,  про  щось  гомонять,  а  ти
стоїш  у  центрі  цих  історій  без  початку  та  кінця  і  розумієш,
що  свідок  із  тебе  був  би  нікчемний.  Зате  неймовірного,  в  що
не  повірять  у  жодній  кав’ярні,  в  житті  скільки  завгодно.  Так
у  суботу,  десь  близько  четвертої  пополудні,  низенька  жіноч¬
ка  в  пальто  кольору  небесної  блакиті  бігла,  задкуючи,  по
дощаному  вокзальному  настилу.  Вона  сміялась  і  вимахувала
хусточкою.  Тієї  ж  миті  з-за  рогу  будинку,  весело  насвисту¬
ючи,  вийшов  негр  у  кремовому  плащі,  жовтих  черевиках  і
зеленому  капелюсі.  Жіночка,  все  задкуючи,  наскочила  на
нього  під  ліхтарем  біля  паркану.  Таким  чином,  у  певній
точці  простору  під  жаристим  небом  зійшлися  паркан,  що
сильно  відгонив  мокрою  деревиною,  ліхтар  і  гарна  білявка  в
негрових  обіймах.  Учотирьох  або  вп’ятьох  ми  завважили  б
це  зіткнення,  ці  лагідні  барви,  гарне  блакитне  пальто,  схо¬
же  на  пуховик,  ясний  плащ,  червоні  скельця  ліхтаря,  ми
посміялися  б  із  цих,  по-дитячому  розгублених  облич  чо¬
ловіка  та  жінки.
 А  на  самоті  людина  майже  ніколи  не  сміється  —  цей
випадок  за  вікном  мав  для  мене  якийсь  гострий,  дикий  і
водночас  цілком  ясний  сенс.  Потім  усе  розпалося,  зостався
ліхтар,  паркан  і  небо  —  однаково  гарно.  За  годину  на  цьому
місці  запалили  ліхтар,  небо  почорніло,  задув  вітер  —  і  все
зникло.
 Ю

Усе  це  мені  не  новина;  я  ніколи  не  заперечував  невинних
виплесків  почуттю—  навпаки.  Аби  випробувати  їх  на  собі,
досить  бути  тільки  трішки  самотньому,  саме  настільки,  щоб
слушної  хвилини  збутися  вірогідності.  Але  я  зоставався  біля
людей,  лише  на  поверхні  самотності,  ладний  у  мить  небез¬
пеки  сховатися  поміж  ними.  Кажучи  правду,  досі  в  самоті  я
почувався  аматором.
 Тепер  усі  речі  стали,  як  цей  пивний  кухоль  на  моєму
столикові.  Коли  я  дивлюся  на  нього,  мене  пориває  гукнути:
«Цур-цура,  я  більше  не  граю!»  Я  гаразд  усвідомлюю,  що
зайшов  надто  далеко.  Напевно,  самотою  не  можна  легкова¬
жити.  Це  зовсім  не  значить,  що  перед  сном  я  зазираю  під
своє  ліжко  або  боюсь,  що  серед  ночі  мої  двері  раптом  розчи¬
няться.  1  все  ж,  мене  щось  непокоїть:  уже  з  півгодини  я
уникаю  дивитися  на  кухоль.  Дивлюся  куди  завгодно:  по¬
верх  нього,  під  стіл,  ліворуч,  праворуч  —  тільки  не  на
нього.  Я  добре  знаю,  що  жоден  із  цих  старих  парубків
довкола  нічим  мені  не  зарадить:  запізно,  я  вже  не  сховаюся
поміж  ними.  Вони  можуть  лише  поплескати  по  рамену  і
недбало  кинути:  «Ну  і  що  в  ньому  такого,  в  цьому  пивному
кухлі?  Такий  самий,  як  і  всі  інші.  Гранчастий,  з  ручкою  й
невеличкою  наліпкою,  на  якій  герб  із  лопатою  й  написано
«Шпатенбрау».
 Усе  це  я  бачу  й  розумію,  але  знаю  також,  що  тут  є  ще
щось.  Нічого  особливого.  Але  я  не  можу  пояснити,  що  я
бачу.  Нікому.  Тим-то  й  ба  —  я  непомітно  опускаюсь  на  дно
назустріч  своєму  страхові.
 Я  самотній  у  хорі  цих  щасливих  і  розважливих  голосів.
Усі  ці  люди  збавляють  час  у  довгих  суперечках,  в  яких
урешті  радісно  доходять  висновку,  що  погляди  їхні  збігають¬
ся.  Думати  так,  як  і  всі,  —  господи,  як  це  для  них  важливо!
Досить  побачити  їхні  фізіономії,  коли  до  них  потрапляє
людина  з  отими  банькатими,  мов  у  риби,  очима,  що  ніби
дивляться  собі  досередини,  —  людина,  з  якою  вони  нізащо
не  можуть  порозумітися.  Коли  мені  було  вісім  літ  і  я  грався
в  Люксембурзькому  саду,  в  альтанці  біля  грат,  що  тяглися
вздовж  вулиці  Огюста  Конта,  сидів  такий  ось  пан.  Він  сидів
мовчки,  лише  час  од  часу  випростовував  ногу  і  перелякано
роздивлявся  її.  На  цій  нозі  був  черевик,  але  на  другій
пантофля.  Сторож  розказував  моєму  дядькові,  що  цей  пан
 — 	колишній  шкільний  наглядач.  Його  випхали  на  пенсію  за
те,  що  одного  разу  він  прийшов  зачитати  учням  оцінки  за
семестр  у  фраку  академіка.  На  нас,  малечу,  ця  людина
наганяла  несосвітенний  жах,  бо  ми  відчували  її  самотність.
 п

Якось  він  посміхнувся  Роберові  й  здалеку  простягнув  до
нього  руки,  —  бідолашний  хлопець  мало  не  зомлів.  Та  не
вбогий  вигляд  цього  суб'єкта  лякав  нас,  не  чиряк  на  його
шиї,  натертий  пристібним  комірцем  сзрочки,  а  те,  що  ми
відчували,  як  у  його  голові  рояться  краб’ячі  або  лангустячі
думки.  Ми  торопіли  на  саму  думку,  що  на  альтанку,  на
наше  серсо,  на  кущі  в  саду  можна  дивитися  очима  лангуста.
 Невже  й  мене  чекає  те  саме?  Це  вперше  самота  так
пригнітила  мене.  Я  хотів  би  поговорити  з  кимось  про  те,  що
коїться  зі  мною,  поки  ще  не  пізно,  поки  мій  вигляд  ще  не
лякає  дітей.  Я  хотів  би,  щоб  поруч  була  Анні.
 Дивно,  я  списав  десять  сторінок,  а  правди  так  і  не  ска¬
зав  —  принаймні  всієї  правди.  Коли  я  писав  під  датою
«Нічого  нового»,  я  був  не  до  кінця  щирий,  по  суті,  в  мене  не
вийшла  розповідь  про  один  невеличкий  епізод  мого  життя,  в
якому  не  було  нічого  ганебного  або  надзвичайного.  «Нічого
нового».  Я  просто  у  захваті,  коли  брешуть,  спираючись  на
здоровий  глузд.  Якщо  вже  на  те,  то  справді,  сьогодні  вранці
не  сталося  нічого  нового,  коли  о  чверть  на  дев’яту  я  вийшов
з  готелю  «Прентанія»  з  наміром  дістатися  книгозбірні  й
хотів  і  не  зміг  підняти  клаптик  паперу,  що  лежав  на  землі.
Ото  й  усе,  —  навряд  чи  це  можна  назвати  подією.  Воно  й
так,  але,  коли  бути  відвертим  до  краю,  цей  епізод  чомусь
глибоко  схвилював  мене.  Я  подумав:  я  вже  не  вільний.
Намарно  потім  у  книгозбірні  намагався  збутися  цієї  думки.
Хотів  прогнати  її  й  коли  сидів  у  кав’ярні  «Маблі».  Мені
чомусь  здавалося,  що  вона  мусить  розточитися  в  ламповому
світлі.  Але  думка  міцно  засіла  мені  в  голові,  важка  й  болю¬
ча.  Саме  вона  і  проказала  ці  попередні  сторінки.
 Чому  я  мовчав  про  це?  Заважала  пиха,  а  може,  почасти
моя  невмілість?  Я  не  маю  звички  розводитися  про  те,  що
сталося  зі  мною,  тим-то  я  зле  розбираюся  в  послідовності
подій,  не  можу  розрізнити,  де  головне,  а  де  другорядне.  Але
годі  —  я  перечитав  усе,  що  написав  у  кав’ярні  «Маблі»,  і
мені  стало  соромно:  досить  із  мене  таємниць  і  невимовлених
душевних  настроїв,  я  не  незайманка  і  не  священик,  щоб
гратися  у  внутрішні  переживання.
 Чого  тут  багато  розводитись?  Просто  я  не  підняв  папірця,
це  й  усе.
 Узагалі  я  залюбки  збираю  каштани,  старе  ганчір’я,  а
надто  клаптики  паперу.  Я  дуже  полюбляю  брати  їх  до  рук,
люблю  їх  бгати  —  замалим  не  тягну  їх  до  рота,  як  мала
дитина.  Анні  шаленіла,  коли  я  підбирав  із  землі  за  ріжок
 12

ваккий,  розкішний  аркуш  паперу,  здебільшого  заляпаний
багнюкою.  Влітку  й  на  початку  осені  по  парках  валяється
безліч  подертих  газет.  На  сонці  вони  стають  сухі  й  крихкі,
як  опале  листя,  й  такого  жовтого  кольору,  неначе  їх  оброби¬
ли  пікриновою  кислотою.  Взимку  одні  повертаються  до
землі  —  брудні,  розпростерті,  розчавлені.  Інші  —  зовсім
новенькі,  глянцеві,  білосніжні  й  тремтливі,  схожі  на  ле¬
бедів,  та,  на  жаль,  сподом  уже  міцно  повростали  в  болото.
Інсді  вітер  шарпає  їх  з  боку  на  бік  і  відриває  від  землі.  Але
відлітають  вони  не  далеко  —  знову  розпростуються,  і  тепер
ужг  назавжди.  Усі  ці  речі  дуже  приємно  брати  до  рук.  Я
вивчаю  їх  на  дотик,  роздивляюсь,  підносячи  до  самих  очей,
інколи  деру  папірець  на  клапті,  щоб  почути  довгий  спе¬
цифічний  хруст,  а  то  й  підпалюю  мокрий  папір,  хоч  це
вдається  не  завжди,  а  потім  брудні  долоні  витираю  об  стіну
або  стовбур  дерева.
 1  от  сьогодні  я  дивився  на  рудуваті  чоботи  кавале¬
рійського  офіцера,  який  вийшов  з  казарми,  і,  проводячи  їх
очима,  я  уздрів  клаптик  паперу  на  краю  калюжі.  Я  чекав,
що  офіцер  утовче  його  чоботом  в  грязюку,  —  аж  ні,  він
переступив  і  через  клаптик,  і  через  калюжу.  Я  підступив
ближче:  це  був  розлінований  аркуш  із  учнівського  зошита.
З  дощу  він  змок,  зкоцюрбився  і  вкрився  пухирями,  як
опечена  рука.  Червона  лінія  берегів  каламутно  розпливлася,
подекуди  по  аркушу  тоненькими  жилками  розлилося  чорни¬
ло.  Другий  кінець  присох  під  корою  болота.  Я  нахилився,
наперед  смакуючи,  як  торкнуся  зараз  цієї  папірчатої  маси,
м'якенької  і  свіжої,  як  вона  скочуватиметься  під  моїми
пучками  сірими  кульками...  І  не  зміг.
 Якусь  хвилю  так  і  стояв,  зігнувшись,  тоді  прочитав:
«Диктант.  Біла  сова».  Потім  я  випростався,  але  руки  мої
були  порожні.  Я  втратив  свою  свободу,  я  не  годний  зробити
те,  чого  хочу.
 Речі  не  повинні  займати  людей,  бо  вони  мертві.  Річчю
можна  послугуватися  і  ставити  її  на  місце.  Серед  речей
живуть,  вони  корисні,  і  більше  нічого.  Але  мене  вони  чомусь
беруть  за  живе,  і  це  стає  нестерпним.  Я  боюся  торкатися  до
них,  наче  вони  живі  істоти!
 Тепер-то  я  розумію,  тепер  я  вже  ясніше  пригадую,  що
було  мені  того  дня,  коли  я  стояв  на  березі  моря,  тримаю¬
чи  в  руці  камінця.  Я  відчув  солодкаву  гидливість.  Яка
гидота!  І  виходило  це  з  камінчика,  я  певен,  це  текло  з
нього  до  моїх  рук.  Так,  саме  так  і  було:  я  ніби  тримав  у
долонях  нудоту.
 13

Четвер  уранці,  в  книгозбірні
 Щойно,  спускаючись  сходами  ютелю,  я  почув,  як  Люсі,
що  натирала  сходинки,  вже,  мабуть,  усоте  виливала  хазяйці
свої  жалі.  Хазяйка  була  в  рожевій  кошулі  й  капцях  без
задників.  Вона  ще  не  вставила  після  ночі  свій  зубний  протез
і  відказувала  їй  із  притиском  рубаними  фразами.  На  Люсі,
як  завжди,  була  перемазана  сукня,  час  від  часу  вона  урива¬
ла  роботу,  випростовувалась  і,  стоячи  навколішки,  позирала
на  хазяйку.  Але  говорила  без  угаву  і  ніби  слушно.
 — 	У  сто  разів  ліпше,  якби  він  уганяв  за  спідницями,  —
казала  вона.  —  1  слова  б  йому  не  мовила,  аби  не  на  шкоду.
 Йшлося  про  її  чоловіка.  В  сорок  років  ця  маленька  смаг¬
лявка  принесла  себе  разом  із  своїми  заощадженнями  в  жер¬
тву  гарненькому  хлопчині  —  слюсареві-монтажнику  з  за¬
водів  Лекуент.  У  подружжі  їй  не  пощастило.  Чоловік  не  б’є
її,  не  зраджує  —  він  п’є,  щовечора  повертаючись-додому
п’яним.  Я  бачив,  що  він  пряде  на  тонку  —  за  три  місяці
пожовтів  і  охляв  на  очах.  Люсі  гадає,  що  виною  всьому
горілка.  А  я  бачив  у  цьому  звичайні  сухоти.
 — 	Треба  терпіти,  —  повторює  Люсі.
 Безперечно,  вона  катується,  але  якось  повільно,  якось
помірковано;  вона  терпить  усе,  бо  не  здатна  ні  розрадити
себе,  ні  цілком  віддатися  лихові.  Щодня  потроху  нарікає  на
отаку  халепу  й  потроху  користається  з  неї.  Надто  на  людях,
коли  ті  намагаються  розрадити  її,  бо  тоді  їй  стає  легше,  вона
спокійно  й  упевнено  розмовляє  з  ними,  ніби  сама  даючи
поради.  Коли  ця  жінка  зостається  на  самоті,  я  інколи  чую  її
тихий  спів,  який  не  дає  їй  думати.  Але  цілими  днями  Люсі
ходить  похмура.
 — 	Ось  де  це  мені  все,  —  каже  вона,  прикладаючи  руку  до
грудей.  —  1  не  минається.
 Вона  скнара  на  страждання.  Мабуть,  така  ж  скнара  і  на
втіхи.  Я  часто  питаюсь,  невже  їй  не  хочеться  інколи  збутися
цієї  одноманітної  муки,  цього  мурмотіння,  до  якого  вона
вдається,  коли  не  співає,  невже  вона  ніколи  не  хотіла  упір¬
нути  з  головою  у  відчай,  упитися  нестерпними  муками.  А
втім,  це  їй  недосяжно  —  вона  закомплексована.
 Четвер,  пополудні
 «Маркіз  де  Ролебон  був  із  себе  напрочуд  негарний.  Коро¬
лева  Марія  Антуанетта  любила  називати  його  «моя  мав  пу¬
ля».  Попри  те,  всі  придворні  дами  належали  йому,  і  він  не
блазнював,  як  потвора  Вуазенон,  —  всі  його  жертви  доходи-
 14

ли  останньої  межі  свосї  пристрасті  під  дією  незбагненного
магнетизму  цієї  людини.  Він  плете  інтриги,  грає  доволі
непевну  роль  у  справі  з  кольс,  підтримує  постійний  зв’язок
із  Діжею-Мі  рабо  та  Нерсіа  і  раптом  1790  року  кудись  зни¬
кає.  Виринає  він  у  Росії,  якимось  чином  виявляється  при¬
четним  до  вбивства  Павла  І  і  по  тому  вирушає  у  далекі
мандри  —  в  Індію,  Китай  і  Туркестан.  Спекулює,  чинить
змови,  шпигує.  1813  року  повертається  до  Парижа.  У  1816
році  Ролебон  сягає  вершини  своєї  сили:  він  —  єдина  довіре¬
на  особа  герцогині  Ангулемської.  Ця  примхлива  стара,  зосе¬
реджена  на  жахних  спогадах  дитинства,  стає  погідна  й
осміхнена,  як  тільки  побачить  його.  Використовуючи  її,  він
робить  при  дворі  погоду.  У  березні  1820  року  бере  за  дружи¬
ну  чарівну  вісімнадцятирічну  панну  де  Роклор.  Самому
маркізові  де  Ролебону  тоді  минуло  сімдесят,  він  на  вершині
почестей,  в  апогеї  життя.  Сімома  місяцями  пізніше  його
звинуватять  у  зраді,  схоплять  і  запроторять  до  в’язниці,  де
він  по  п’яти  роках  і  помре.  Судову  справу  проти  нього  так  і
не  буде  порушено».
 З  осмутою  прочитав  я  цю  довідку  Жермена  Берже1.
 Ці  кілька  рядків  колись  уперше  познайомили  мене  з
маркізом  де  Ролебоном.  Яким  чудовим  видавався  мені  тоді
цей  чоловік,  як  скоро  я  полюбив  його  з  цих  скупих  слів!
Саме  через  нього,  через  цього  пройдисвіта,  я  тепер  тут.
Повернувшись  із  подорожей,  я  вибирав  між  Парижем  та
Марселем.  Але  більшість  паперів  про  маркізове  перебування
у  Франції,  зберігалася  в  бувільській  муніципальній  кни¬
гозбірні.
 Ролебон  мав  у  Мароммі  замок.  Перед  війною  в  цьому
містечку  ще  мешкав  один  з  його  нащадків,  архітектор  на
прізвище  Ролебон-Кампуйре,  який  помер  1912  року,  щедро
обдарувавши  бувільську  книгозбірню  маркізовими  листами,
уривками  з  щоденника  та  всілякими  діловими  паперами.  Я
ще  не  все  й  розібрав.
 Я  радий,  що  віднайшов  ці  записи.  Років  десять  я  не  повер¬
тався  до  них.  Здається,  мій  почерк  змінився:  колись  я  писав
тісніше.  Як  він  мені  тоді  подобався,  цей  маркіз  де  Ролебон!
Пригадую,  якось  (це  був  вівторок)  я  цілий  день  працював  у
книгозбірні  Мазаріні.  З  його  листування  1789—1790  років  я
зненацька  збагнув,  як  управно  він  пошив  у  дурні  Нерсіа.  Вже
 1  Жермен  Берже.  Діжа-Мірабо  та  його  друзі.  —  Шампйон,  1906.  —
С.  406.  —  Прим.  2.  (Прим,  видавців)
 15

споночіло,  я  спускався  авеню  Мен  і  на  розі  вулиці  Гете
спинився  купити  печених  каштанів.  Таким  щасливим  я  не
був  ще  ніколи!  Я  сміявся  собі  нишком,  уявляючи  обличчя
Нерсіа  по  його  поверненні  з  Німеччини.  Але  з  часом  маркі-
зова  постать  зблякла,  як  це  чорнило.
 Передовсім  я  не  розумію  його  поведінки,  починаючи  з
1801  року.  І  не  тому,  що  мені  бракує  матеріалів  —  листів,
коротких  спогадів,  таємних  донесень,  почасти  з  поліцейських
архівів,  у  мене  хоч  греблю  гати.  Але  їм  явно  бракує  певності,
грунтовності.  Ні,  вони  не  суперечать  одне  одному,  але  й  не
узгоджуються.  Ніби  йдеться  про  різних  людей.  А  втім,  решта
істориків  працюють  із  такими  ж  матеріалами.  Як  вони  їх
упорують?  Або  я  надто  доскіпливий,  або  не  досить  метикова-
ний.  Цей  висновок  залишає  мене  цілком  байдужим.  А  справ¬
ді,  чого  я  шукаю?  Я  й  сам  не  знаю.  Тривалий  час  Ролебон  як
людина  цікавив  мене  дужче,  ніж  книжка  про  нього.  Тепер  ця
людина  дедалі  більше  набридає  мені.  І  я  все  дужче  й  дужче
прагну,  відчуваю  потребу  написати  книжку,  —  мабуть  тому,
що  старішаю.
 Ясна  річ,  можна  припустити,  що  Ролебон  брав  активну
участь  у  вбивстві  Павла  І,  що  згодом  він  згодився  бути
царським  шпигуном  на  Сході  і  водночас  не  припиняв  зрад¬
жувати  Олександра  Наполеонові.  Разом  із  цим  він  міг  по¬
жвавлено  листуватися  з  графом  д’Артуа  і  постачати  йому
другорядні  вістки,  аби  переконати  в  своїй  відданості,  —  все
це  досить  вірогідно.  Фуше  у  тіж  роки  вів  гру  ще  плутанішу
й  небезпечнішу.  Можливо  також,  що  маркіз  ще  й  приторго¬
вував  рушницями  в  азіатських  державах.
 Звичайно,  він  міг  усе  це  встигати,  але  де  докази?  Мене
чимдалі  дужче  посідає  думка,  що  ніколи  нічого  не  можна
довести.  Це  лише  мої  сором’язливі  припущення,  вони  всього-
на-всього  перелічують  його  дії,  —  але  я  дуже  добре  усві¬
домлюю,  що  це  лише  мої  здогади,  це  просто  спосіб  поєднання
всіх  набутих  знань.  Нема  жодного  проблиску  з  боку  Ролебо-
на.  Ледачі  й  похмурі  факти  забарно  розташовуються  за  тим
ладом,  що  я  їм  хочу  надати,  і  одразу  ж  стає  видно,  який  він
їм  чужий.  Таке  враження,  що  всі  мої  висновки  —  плід  моєї
уяви.  І  ще.  Мені  здається,  що  герої  будь-якого  роману  куди
правдоподібніші  і  принаймні  цікавіші  за  мого  маркіза.
 П’ятниця
 Третя  година.  Третя  година  пополудні  —  це  завжди  запіз¬
но,  або  зарано,  хай  там  що  ти  намислив  робити.  Така  хитра
пауза  пообідньої  пори.  А  сьогодні  вона  просто  нестерпна.
 16

Порох  на  шибках  під  холодними  сонячними  променями
став  білий.  На  небі  якась  біла  осуга.  Вранці  мороз  скував
ручаї.
 Я  сиджу  біля  калорифера  й  важко  перетравлюю  їжу,
зарані  знаючи,  що  день  змарновано.  Нічого  путнього  в  мене
сьогодні  вже  не  вийде,  хіба  коли  настане  ніч.  Усе  через  оце
сонце:  його  паруси  кладуть  важку  позолоту  на  брудний
туман,  що  завис  над  будівельним  майданчиком.  Жовтаві,
бліді,  вони  проникають  до  моєї  кімнати  й  лягають  на  стіл
чотирма  збляклими  оманливими  відблисками.
 Золотавий  лак  моєї  люльки  попервах  аж  вбирає  очі  своєю
позірною  веселістю,  але  придивишся  пильніше  —  і  він  тане,
зостається  лише  дерев’яний  оцупок  із  широкою  тьмяною
доріжкою  на  боці.  1  так  усе  довкола,  аж  до  моїх  рук.  Коли
сонце  починає  так  наддавати,  то  краще  піти  спати.  На
жаль,  я  спав  минулої  ночі,  як  після  маку,  і  тепер  бадьо-
рісінький.
 Учора  я  милувався  небом.  Чорне  від  дощу,  воно  низько
нависло  над  землею,  смішне  й  зворушливе,  зазирало  мені  у
вікно.  А  от  сонце  зовсім  не  здається  смішним,  навпаки...  На
все,  що  дороге  мені,  —  на  іржу  будівельного  майданчика,  на
гнилі  парканові  дошки  —  воно  світить  скупо  й  тверезо;  так
по  ночі  без  сну  оцінюєш  свої  рішення,  завзято  ухвалені
напередодні,  так  передивляєшся  за  одним  духом  списані
сторінки,  де  навіть  нічого  не  закреслено.  Чотири  кав’ярні  на
бульварі  Віктора  Нуара  вночі  переморгуються  вогнями,  ста¬
ють  акваріумами,  загадковими  кораблями,  нічними  зорями,
інколи  великими  більмавими  очима,  але  сьогодні  вони  по¬
збавлені  сврєї  багатозначної  чарівності.
 Чудовий  день,  щоб  критично  оцінити  себе.  Холодне  со¬
нячне  світло,  немов  безжальний  вирок  усім  живим  ство¬
рінням,  входить  у  мене  через  очі,  і  я  ніби  освітлююсь  із
середини  відблиском,  який  знецінює  мене.  Я  знаю,  ще
кілька  таких  хвилин  —  і  мене  отруїть  огида  до  самого
себе.  Красно  дякую.  Не  маю  бажання.  Мені  зовсім  не
хочеться  перечитувати  того,  що  я  написав  учора  про  пе¬
ребування  Ролебона  в  Санкт-Петербурзі.  Отак  і  сиджу,
опустивши  руки;  інколи  несміливо  нашкрябаю  кілька  слів
і  довго  позіхаю.  Я  чекаю,  коли  западе  ніч.  Коли  стемніє,
я  разом  із  речами,  що  довкола  мене,  вийду  з  цього  зарод¬
кового  стану.
 Брав  чи  не  брав  Ролебон  участь  у  вбивстві  Павла  І?
 Це  питання,  на  якому  я  спинився:  доки  для  себе  йош  ие»
з’ясую,  далі  йти  не  можу.
 17

За  свідченням  Черкова,  маркіза  купив  князь  Пален.
Більшості  змовників,  пише  Черков,  було  б  досить,  аби  царя
скинули  й  ув’язнили.  (Здасться,  що  й  сам  Олександр  прихи¬
лявся  до  такого  плану.)  Але  Пален,  видно,  хотів  остаточно
покінчити  з  Павлом.  Маркізові  Ролебону  випало  завдання
окремо  намовити  до  вбивства  кожного  зі  змовників.
 «Він  побував  у  кожного  і  розіграв  цілий  спектакль  над¬
звичайної  сили,  пояснюючи  їхні  майбутні  дії.  Так  він  заро¬
див,  а  може,  розвинув  у  їхніх  серцях  божевільний  потяг  до
вбивства».
 Але  я  мало  вірю  Черкову.  Він  нетверезий  свідок.  Це
лихий  геній  садизму,  людина  напівбожевільна;  в  нього  все
набуває  демонічного  забарвлення.  Я  абсолютно  не  можу
уявити  собі  маркіза  де  Ролебона  в  цій  мелодраматичній
ролі.  Невже  це  він  готував  сцену  вбивства?  Та  годі-бо!  Він
холодний,  йому  пориви  непритаманні.  Він  не  агітує,  він
навіює,  до  того  ж  його  анемічний,  безбарвний  стиль  має
успіх  лише  в  осіб  його  штабу  —  в  розважливих  інтриганів
та  політиків.
 «Адемар  де  Ролебон,  —  згадує  мадам  Шар’єр,  —  говорив
не  квітчасто,  рівним  голосом  і  був  стриманий  на  жести.
Його  очі  завжди  напівзаплющені,  лише  у  вузеньких  щілин¬
ках  між  повіками  вгадувалися  сірі  чоловічки.  Всього  кілька
років  тому  я  нарешті  знайшла  в  собі  сміливість  признатися,
що  ця  людина  знуджувала  мене  неймовірно.  Його  розмови
чимось  нагадували  твори  абата  Маблі».
 І  ця  людина  своїм  лицедійським  хистом  могла...  Але  як
тоді  він  зводив  жінок?  Як  зрозуміти  цікаву  й  нібито  правди¬
ву  пригоду,  що  її  наводить  Сегур?
 «1787  року  в  заїзді  поблизу  Мулена  помирав  один  старий,
друг  Дідро,  людина,  вихована  на  філософії.  Місцеві  отці-бо-
госяови  відбігали  ноги,  чого  тільки  не  робили  —  все  нада¬
ремно,  старий  не  хотів  соборуватися,  він  був  пантеїстом.
Маркіз  де  Ролебон,  що  саме  проїздив  тими  сторонами  і  ні  в
що  на  світі  не  вірив,  заклався  з  муленським  кюре,  що  не
спливе  й  двох  годин,  як  він  наверне  вмирущого  до  христи¬
янської  віри.  Кюре  прийняв  парі  і  програв.  Маркіз  взявся  за
старого  о  третій  ранку,  о  п’ятій  той  висповідався  і  десь  о
сьомій  віддав  богові  душу.  «Невже  ви  так  умієте  перекону¬
вати?  —  запитав  кюре.  —  Ви  перевершили  нас  усіх!»  —  «Я
не  переконував,  —  відказав  йому  маркіз  де  Ролебон,  —  я
просто  налякав  йога  пеклом».
 Отож,  чи  могла  така  людина  брати  діяльну  участь  у
вбивстві?  Того  вечора,  близько  восьмої,  один  знайомий
 18

маркізів  офіцер  провів  Ролебона  до  дверей  його  будинку.
Якщо  припустити,  що  маркіз  виходив  у  місто,  як  тоді  його
не  затримали?  Адже  знавіснілий  Павло  віддав  наказ  після
десятої  вечора  хапати  всіх  перехожих,  окрім  сповитух  і
лікарів.  Невже  вірити  нісенітній  легенді  про  те,  що  Ролебон
мусив  перебратися  на  сповитуху,  аби  дістатися  палацу?
Хоча,  зрештою,  він  здатний  на  таке.  У  кожному  разі,  в  день
убивства  дома  його  не  було,  —  здається,  цей  факт  доведе¬
ний.  Мабуть,  Олександр  його  таки  вельми  підозрював,  бо
перше,  що  він  зробив,  зійшовши  на  престол,  це  відтрутив
маркіза  вед  себе  і  відіслав  його  нібито  з  якоюсь  місією  на
Далекий  Схід.
 Цей  маркіз  де  Ролебон  набрид  мені.  Я  підводжусь.  Пома¬
лу  рухаюсь  у  блідому  світлі,  що  грає  на  моїх  руках  і  рука¬
вах  куртки.  Нема  слів,  як  воно  мені  навірилось.  Я  позіхаю.
Вмикаю  настільну  лампу,  сподіваючись,  що  її  промені  пе¬
реб’ють  денне  світло.  Марні  надії:  довкола  лампи  лише
розтікається  жалюгідна  калюжа.  Я  вимикаю  лампу  і  під¬
воджусь.  У  стіні  зяє  біла  дірка  —  люстро.  Це  пастка.  Я
знаю,  що  потраплю  в  неї.  Так  і  є.  У  люстрі  з’являється  щось
сіре.  Я  наближаюся  до  нього,  дивлюсь  і  вже  не  можу  відійти.
 Це  моя  парсуна.  У  такі  марновані  дні  я  можу  подовгу
вивчати  її.  Я  не  розумію  свого  обличчя.  Інші  обличчя  мають
бодай  якийсь  сенс.  Моє  —  ніякого.  Я  навіть  не  знаю,  гарне
воно  чи  погане.  Мабуть,  усе  ж  погане  —  так  мені  казали.  Але
мені  байдуже.  В  глибині  душі  мене  навіть  вразило  б,  якби  до
нього  підходили  з  такою  міркою,  бо  як  можна  називати
гарною  чи  поганою  грудку  землі  або  кам’яну  брилу?
 Правда,  тут  дещо  звеселяє  моє  око:  вгору  від  плюсклої
драглистої  рівнини  щік,  над  чолом  мій  череп  золотить  яск¬
раве  червоне  полум’я  —  моя  шевелюра.  Отут  погляд  відпо¬
чиває.  Принаймні  це  чистий  колір,  і  я  радий,  що  народився
рудим.  Тільки  в  люстрі  можна  побачити,  як  вона  ясніє.  Мені
просто  поталанило,  бо  якби  волосся  було  того  мертвого
кольору,  що  вагається  десь  між  русявим  і  білявим,  моє
обличчя  стало  б  безвиразне  до  запаморочливості.
 Мій  погляд  поволі,  неохоче  ковзає  по  чолу,  тоді  по  щоках
і,  не  знаходячи  твердої  основи,  грузне  в  них,  як  у  піску.  В
мене  є  і  ніс,  і  очі,  й  рот,  але  вони  не  мають  ніякого  сенсу,  не
мають  навіть  людського  виразу.  Чомусь  і  Анні,  і  Велін
вважали  моє  обличчя  жвавим,  —  може,  я  просто  дуже  звик
до  нього?  Пам’ятаю,  як  тітка  Біжуа  казала  мені  маленько¬
му:  «Не  дивись  довго  у  свічадо,  а  то  побачиш  мавпу».
Мабуть,  я  таки  перестояв  біля  нього,  бо  те,  що  я  бачу  тепер,
 19

іще  примітивніше  за  мавпу.  Це  десь  на  межі  рослинного  і
тваринного  світів,  десь  на  щаблі  поліпів.  Не  заперечувати¬
му,  воно  живе,  але  не  це  життя  мала  на  увазі  Анні;  я  бачу
його  ледь  помітний  трем,  бачу,  як  дрижить  і  спроквола
розібгується  безбарвна  плоть.  А  надто  очі:  зблизька  вони
просто  бридкі.  Це  щось  скляне,  слизьке,  сліпе  й  по  краях
червоне,  як  риб’яча  луска.
 Усією  своєю  вагою  я  лягаю  на  фаянсову  раму  і  своїм
видом  торкаюся  свічада.  Очі,  ніс,  рот  —  все  кудись  раптом
зникає,  не  лишається  нічого  людського.  Я  бачу  бурі  зморш¬
ки  коло  гарячково  випнутих  губів,  порепанки  й  кротовини.
Розложистими  схилами  щік  вистилається  шовковистий  біля¬
вий  пушок,  із  ніздрів  стовбурчаться  мички  волосся:  це  нага¬
дує  рельєфну  геологічну  карту.  І  попри  все,  ця  місячна
поверхня  мені  знайома.  Не  скажу,  що  я  все  це  впізнаю  до
подробиць.  Але  загалом  у  мене  виникає  враження,  що  я  десь
це  вже  бачив.  Я  туманію  й  тихо  западаю  в  сон.
 Хочу  опанувати  себе.  Мене  може  вивести  з  цього  стану
гостре  й  нагле  відчуття.  Я  торкаюся  лівою  долонею  щоки  й
тягну  її  за  шкіру  —  обличчя  кривиться  в  гримасі.  Пів
обличчя  опускається  вниз,  ліва  частина  рота  кривиться  й
випинається,  відкриваючи  зуби;  стягується  нижня  повіка,
виступає  біла  опуклість  і  рожева,  в  кров’яних  прожилках,
плоть.  Та  не  цього  я  чекав  —  нічого  твердого,  нічого  нового,
усе  м’яке,  розпливчасте,  все  це  я  вже  бачив!  Не  заплющую¬
чи  очей,  я  поринаю  в  сон,  і  моє  обличчя  починає  розпухати,
розпухати  в  люстрі,  виростає  до  величезної  білої  плями,  що
плаває  в  денному  світлі...
 Прокидаюсь  я  від  того,  що  мало  не  втрачаю  рівноваги.  Я
сиджу  на  стільці  й  не  можу  прийти  до  тями.  Невже  всі
завдають  собі  стількох  мук,  вивчаючи  своє  обличчя?  Я
сприймаю  його  так  само,  як  відчуваю  своє  тіло,  несвідомо  й
органічно.  А  інші?  Маркіз  де  Ролебон,  скажімо?  Невже  і
його  змагав  сон,  коли  він  дивився  у  дзеркало  на  те,  що
мадам  де  Жанліс  описувала  так:  «Його  маленьке  зморшку¬
вате  личко  чисте  й  охайне,  хоч  і  побите  віспою,  з  незмінним
виразом  якогось  особливого  лукавства,  що  його  маркіз  не
міг  приховати,  хай  яких  зусиль  докладав.  Він  дбайливо
стежив  за  своєю  зачіскою,  —  писала  далі  мадам  де  Жан¬
ліс.  —  Я  ніколи  не  бачила  його  без  перуки.  Лише  щоки  його
були  чорно-сині,  бо  він  мав  густу  бороду,  а  голитися  завше
волів  сам  і  робив  це  не  до  ладу.  Як  і  Грімм,  він  мастився
білилами,  і  пан  Данжевіль  кпив,  що  з  цими  синьо-білими
плямами  маркіз  нагадував  сир  рокфор».
 20

Мені  здається,  що  маркіз  де  Ролебон  був  приємним  чо¬
ловіком.  А  от  перед  мадам  де  Шар’єр  він  постав  у  іншому
світлі.  Я  гадаю,  вона  побачила  перед  собою  просто  безвираз¬
ну  постать.  Невже  ніяк  не  можна  збагнути,  яке  в  тебе
обличчя?  Чи  це  тому,  що  я  живу  сам-один?  Той,  хто  живе
серед  людей,  навчився  бачити  себе  в  дзеркалі  очима  своїх
друзів.  Я  не  маю  друзів,  —  може,  тому  моє  обличчя  здасть¬
ся  мені  таким  голим?  І  нагадує  воно  мені,  —  так,  нага¬
дує,  —  землю,  на  яку  не  ступала  нога  людини.
 Я  не  маю  ніякого  бажання  до  роботи,  нічого  не  вихо¬
дить  —  лишається  чекати  ночі.
 О 	nie  на  шосту.
 Кепсько!  Дуже  кепсько:  знову  в  мені  заворушилася  гидка
Нудота.  Цього  разу  вона  спіткала  мене  в  кав’ярні.  Ще  не
так  давно  саме  кав’ярні  були  моєю  єдиною  криївкою  —  тут
завжди  людно  й  багато  світла.  Тепер  нема  і  їх.  Куди  я  тепер
тікатиму,  як  Нудота  застукає  мене  в  кімнаті?
 Я  прийшов  кохатися,  але  тільки-но  я  штовхнув  двері,  як
Мадлена,  офіціантка,  загукала:
 — 	А  хазяйки  нема,  вона  пішла  в  місто  по  закупки.
 Я  відчув  у  мошонці  розчарування  —  довгий  неприємний
лоскіт.  І  воднораз  відчув,  як  сорочка  треться  об  мої  соски.
Повільна  кольорова  коловерть  з  туману  й  світла,  що  просо-
тувалась  крізь  тютюновий  дим  і  разом  із  стільцями,  які
вилискували  десь  у  глибині  зали,  відбивалась  у  дзеркалах,
ураз  схопила  й  закрутила  мене,  і  я  не  міг  утямити,  чому
саме  тут  і  чому  саме  так.  Вагаючись,  я  стояв  на  порозі,  коли
раптом  набігла  хвиля  світла,  ковзнула  по  стелі,  і  мене  щось
штовхнуло  в  спину.  Оглухлий,  підхоплений  з  усіх  боків
вихорами  яскравого  диму,  я  віддався  на  волю  невидимої
течії.  Мадлена  підпливла  до  мене,  щоб  допомогти  мені  здій¬
няти  плаща,  я  помітив,  що  сьогодні  вона  зачесала  волосся
назад  і  вдягла  сережки  —  я  не  впізнав  її.  Я  споглядав  її
великі  щоки,  що  нескінченно  довго  бігли  до  вух.  У  щічних
ямочках  під  вилицями  на  цій  убогій  плоті  нудились  дві
рожеві  плями.  А  щоки  все  округлювались  і  округлювались,
біжучи  до  вух,  Мадлена  всміхалася.
 — 	Що  будете  пити,  пане  Антуан?
 І  тут  Нудота  повністю  затопила  мене,  я  поточився  на
ослінчик,  не  усвідомлюючи  навіть,  де  я;  довкола  мене  барви
водили  невпинне  коло  і  мене  потягло  на  блювоту.  Ось  воно
що:  виходить,  Нудота  ніколи  мене  не  полишала,  вона  і
тепер  міцно  тримає  мене.
 21

Я  заплатив,  Мадлена  забрала  тарілочку.  Мій  кухоль  роз¬
чавив  на  мармуровому  столику  калюжку  жовтого  пива,  де
плаває  велика  бульбашка.  Стілець  піді  мною  прогнувся,  і,
аби  з  нього  не  впасти,  я  міцно  впираюся  підошвами  в
підлогу;  холодно.  Праворуч  від  мене,  на  столику,  вкритому
бавовняною  скатертиною,  грають  у  карти.  Заходячи  до
кав’ярні,  я  не  звернув  уваги  на  картярів,  проте  десь  відчув,
що  та  частина  простору  заповнена  якоюсь  теплою  масою;
щось  сиділо  на  стільцях,  нахилившись  над  столом,  і  вору¬
шило  руками.  Потім  Мадлена  принесла  туди  карти,  сукно  і
жетони  у  мисочці.  Гравців  було  троє  чи  п’ятеро,  точно  не
знаю,  я  не  насмілився  глянути  в  той  бік.  У  мені  немов
зламалась  якась  пружина  —  очима  поводити  можу,  а  голо¬
вою  не  ворухну.  Вона  стала  зовсім  м’яка,  еластична,  ніби  її
просто  поставили  на  шию;  тільки  поворухну  нею  —  і  вона
впаде.  А  втім,  я  чую  чиєсь  уривчасте  сапання  й  час  від  часу
краєм  ока  бачу  щось  схоже  на  густо-червоний  відблиск,
облямований  білим  волоссям.  Це  чиясь  рука.
 Коли  хазяйка  робить  закупки,  біля  шинкваса  встає  її  брат
у  перших.  Його  звати  Адольф.  Я  сідав  обличчям  до  нього,  а
що  голова  моя  не  ворушилася,  мені  нічого  не  лишалось,  як
дивитися  на  того  чоловіка.  Поверх  сорочки  з  закатаними
вище  ліктя  манжетами  Адольф  носить  бузкові  шлейки.  На
блакитній  сорочці  шлейки  майже  непомітні,  вони  затоплені
в  синій  колір,  затерті  в  нього  —  але  то  облудна  покірність,
насправді  вони  весь  час  нагадують  про  себе,  дратують  мене
своєю  баранячою  впертістю:  вони  нагло  зупинились  на  шля¬
ху  до  фіалкового  кольору,  не  розгубивши  при  цьому  своїх
претензій.  Так  і  кортить  гукнути  до  них:  «Ну,  чого  ж  ви,
ставайте  фіалковими  й  покінчимо  на  цьому».  Адже  ні,  вони
зостаються  в  цьому  непевному  стані,  затяті  в  своєму  не-
докінченому  зусиллі.  Подеколи  блакитний  колір,  що  оточує
шлейки,  наповзає  на  них  і  цілком  підбирає  під  себе.  Якусь
мить  я  гублю  їх  з  очей.  Але  хвиля  набігає  й  відкочується,  і
вже  скоро  блакить  блідне,  і  я  то  там,  то  там  бачу  нерішучі
бузкові  острівці,  які  дедалі  більшають,  сполучаються  один  з
одним  і  знову  стають  шлейками.  Кузен  Адольф  не  має  очей,
його  опухлі  вивернуті  повіки  лише  трохи  відкривають  білки.
На  губах  блукає  сонна  усмішка.  Він  форкає  і  тихенько
повискує,  а  то  кволо  відбивається,  як  пес  уві  сні.
 Його  ситцева  блакитна  сорочка  весело  кричить  на  тлі
шоколадної  стіни.  1  від  цього  теж  нудить.  А  може,  це  все
сама  Нудота.  Нудота  не  в  мені:  я  відчуваю,  що  вона  там,
 22

на  стіні,  на  шлейках,  скрізь,  тільки  не  в  мені.  Вона  злилася
з  цілою  кав’ярнею,  і  тепер  я  всередині  її.
 Тепла  маса  праворуч  від  мене  починає  гомоніти,  руки
снують  у  повітрі.
 «Ось  і  козир  тобі».  —  «Який  ще  козир?»  —  Довгий  чорний
карк  схиляється  над  картами:  «Га-га-га!»  —  «Що?  Це  ж
козир,  він  викинув  козиря».  —  «Не  знаю,  не  знаю,  я  нічого
не  бачив».  —  «Кажуть  тобі,  я  походив  козирем».  —  «А-а,
значить,  козирем  буде  чирва.  —  І  наспівує:  —  Чирва  козир,
чирва  козир,  чиря-чиря-чиряки».  Відтак  слова:  «Що  це  ви,
добродію?  Що  це  ви?  Я  беру!»
 1  знову  тиша  і  солодкавий  присмак  повітря  на  піднебінні.
Знову  пахощі.  Знову  шлейки.
 Ось  кузен  підводиться,  ступає  кілька  кроків  і,  заклавши
руки  за  спину,  усміхається,  тоді  задирає  догори  голову  й
відхиляється  назад  на  закаблуках.  У  такій  поставі  засинає.
Уві  сні  помалу  хитається  то  взад,  то  вперед,  усмішка  не
сходить  з  його  уст,  щоки  тремтять.  Зараз  він  упаде.  Ось  усе
дужче  й  дужче  відхиляється  назад,  —  обличчя  задерлося  до
стелі,  —  і  тієї  миті,  коли  мав  упасти,  він  раптом  спритно
хапається  за  край  шинкваса  й  поновлює  рівновагу.  І  все
починається  спочатку.  Ні,  з  мене  досить,  я  гукаю  офіці¬
антку.
 — 	Мадлено,  коли  ваша  ласка,  поставте  мені  якусь  пісню.
Оту,  мою  улюблену,  ви  знаєте:  «Some  of  these  days».
 — 	Яз  радістю,  та  чи  не  заважатиме  вона  отим  добродіям.
Вони  не  терплять  музики,  коли  грають.  Нехай  я  зараз
спитаю.
 Я  з  величезною  натугою  повертаю  голову.  їх  четверо.
Дівчина  схиляється  над  старим  із  обличчям  бурякового
кольору,  в  якого  на  кінчику  носа  красується  пенсне  в  чорній
оправі.  Той  притулив  до  грудей  свої  карти  й  дивиться  на
мене  з-під  лоба.
 — 	Нічого,  слухайте,  пане.
 Обопільні  усмішки.  В  нього  попсовані  зуби.  А  червона
рука  не  його,  а  сусіда,  чорновусого  суб’єкта.  Цей  вусань  має
величезні  ніздрі,  такі  великі,  що  могли  б  тягти  повітря  для
цілої  родини,  вони  забирають  майже  половину  його  облич¬
чя,  і  попри  це  він  дихає  ротом,  та  ще  й  відсапує.  Є  поміж
них  і  молодик  із  головою  пса.  Четвертого  я  не  можу  розг¬
ледіти.
 Карти  по  колу  падають  на  сукно.  Руки  в  перснях,  збира¬
ючи  карти,  чіпляються  за  нього  нігтями.  Білими  плямами
вони  лягають  на  стіл,  набряклі,  запорошені.  І  знову  падають
 23

карти,  і  знову  руки  сновигають  туди-сюди.  Яке  дивне  занят¬
тя  —  не  схоже  ні  на  гру,  ні  на  штукарство,  ні  на  обряд.
Здасться,  що  всі  ці  рухи  тільки  на  те,  аби  якось  заповнити
час.  Але  час  надто  великий,  він  не  дає  себе  виповнити.  Все,
що  занурюється  в  нього,  м’якшає  й  розтягується.  Як  оцей
геть  млявий  порух  червоної  руки,  що  збирає  карти  й  чіпля¬
ється  за  сукно.  Його  треба  розпороти  й  перекроїти.
 Мадлена  крутить  ручку  патефона.  Бодай  не  помилилась  і
не  поставила,  як  колись,  дуже  відому  арію  з  «Селянської
честі».  Ні,  слава  Богу,  те,  що  треба,  я  упізнав  мелодію  з
перших  тактів.  То  був  давній  регтайм  з  наспівуваним  ре¬
френом.  Я  почув  його  вперше  1917  року  від  американських
вояків,  що  висвистували  його,  йдучи  вулицями  Ла-Рошелі.
Це,  мабуть,  ще  довоєнна  мелодія.  Але  запис  набагато  пізні¬
ший,  хоча  платівка  —  найдавніша  з  колекції.  Це  диск  фірми
Пате  для  сапфірової  голки.
 Зараз  піде  приспів  —  його  я  люблю  найдужче.  Він  нагло
падає  на  вас,  як  той  стрімчак  у  море.  Поки  що  просто  джаз;
мелодії  нема,  лише  поодинокі  ноти,  міріади  маленьких  ме¬
лодійних  поштовхів.  Вони  не  знають  утоми,  ними  керує
незламний  порядок,  він  організує,  а  потім  розпорошує  їх,
ніколи  не  залишаючи  перерви  на  відпочинок,  не  даючи
пожити  для  себе.  1  ноти  біжать,  квапляться,  мимохіть  сухо
лускають  по  мені  і  відтак  тануть.  Я  хочу  спинити  ці  звуки,
але  знаю,  що,  коли  впіймаю  бодай  один,  він  гидко  закри¬
чить  під  моїми  пальцями  і  зів’яне.  Треба  погодитися  з
їхньою  смертю,  ба  більше,  треба  прагнути  її:  небагато  я
знаю  таких  терпких  і  сильних  вражень.
 Потроху  я  відігріваюсь,  світ  мені  підіймається.  Поки  що
не  сталося  нічого  надзвичайного,  просто  невеличке  свято
Нудоти,  воно  вмостилось  у  цій  липучій  калюжі,  всередині
нашого  часу,  —  часу  бузкових  шлейок  і  покривлених  ослін¬
чиків,  —  виткане  з  млявих  щедрих  хвилин,  які  розплива¬
ються,  немов  олійні  плями.  Щойно  народившись,  воно  вже
застаре.  Мені  здається,  я  знаю  його  вже  років  двадцять.
 Є  ще  й  інше  свято  —  зокола;  це  крицяна  стрічка,  вузька
стрічка  мелодії,  що  протинає  наш  час  наскрізь,  перекреслює
його  і  рве  короткими  сухими  шипами;  є  ще  й  інший  час.
 — 	Пан  Рандю  грає  чирву,  викидай  туза.
 Слова  ковзають  і  щезають.  Ніщо  не  спиняє  крицевої
стрічки  —  ні  рип  дверей,  ні  клуби  холодного  повітря,  що
огортають  мені  коліна,  ні  поява  ветеринара  з  маленькою
донькою;  музика  проштрикує  всі  ці  мінливі  форми  й  лине
далі.  Тільки-но  дівча  всілось,  як  притьмом  опинилося  під  її
 24

впливом,  спина  випросталась,  очі  побільшали.  Воно  дослу¬
хається  і  водить  кулачком  по  столу.
 Ще  кілька  секунд  —  і  заспіває  Негритянка.  Потреба  в  цій
музиці  просто  нездоланна,  і  ніщо  не  може  її  урвати,  ніщо,
зайшле  з  цього  часу,  в  якому  недбало  розвалився  світ;
музика  урветься  саме  тоді,  коли  треба.  Я  люблю  цей  голос
не  за  його  багатство,  не  за  тужливий  тембр,  а  за  те,  що
він  —  подія,  яку  здалеку  підготувало  стільки  нот,  які  вмер¬
ли,  аби  він  жив.  1  все  ж  мені  бентежно:  так  мало  треба,  щоб
диск  зупинився,  —  лопне  пружина  або  Адольф  щось  утне.
Яка  незбагненна,  яка  хвильна  крихкість  цих  хвилин.  Ніщо
не  може  їх  урвати,  все  здатне  їх  розбити.
 Ось  пішов  у  небуття  останній  акорд.  І  далі,  за  коротку
хвилю  тиші  я  раптом  гостро  відчув:  щось  сталося.
 Тиша.
 Some  of  these  days
You’ll  miss  me  honey!
 А  сталося  те,  що  Нудота  зникла.  Тієї  миті,  як  голос
співачки  забринів  на  високій  ноті,  я  відчув,  що  моє  тіло
напружилось,  і  Нудота  розточилась.  Ув  одну  мить:  мені
майже  боляче  почуватись  таким  твердим,  таким  осяйним.  А
музика  все  ширилась,  росла,  як  смерч.  Вона  виповнювала
залу  своєю  металевою  прозорістю  й  розчавлювала  об  стіни
наш  жалюгідний  час.  Я  відчуваю  себе  всередині  музики.  У
дзеркалах  котяться  вогняні  кулі,  кільця  диму  стискають  і
перевертають  їх,  то  ховаючи,  то  знову  відкриваючи  скупу
посмішку  світла.  Мій  пивний  кухоль  здрібнів  і  якось  осів.
Він  став  щільнішим  і  жаданішим.  Я  хочу  взяти  його  і
зважити  на  руці,  я  простягаю  руку...  Господи,  що  це?  Мої
рухи  змінилися,  та  ще  й  як!  Я  слав  наперед  руку  з  тією
величчю,  з  якою  розвивалася  музика,  вона  ковзала,  супро¬
водила  спів  негритянки,  і  мені  здалося,  ніби  я  танцюю.
 Адольфове  обличчя  на  тому  ж  місці,  зовсім  близько,
немов  припечатане  до  шоколадної  стіни.  Тієї  миті,  коли  я
стис  ручку  пивного  кухля,  я  побачив  Адольфову  голову  —
про  нього  явно  треба  було  щось  сказати.  Я  здавлюю  пучка¬
ми  кухоль  і  стежу  за  Адольфом.  Я  щасливий.
 — 	На!
 Із  загального  гамору  виривається  чийсь  голос.  Це  мій
сусіда  —  старий  із  розвареним  обличчям.  Його  щоки  виріз¬
няються  на  тлі  брунатного  диванчика  двома  фіолетовими
 ^  Коли-небудь  ти  втратиш  мене,  любий!  (Англ.  Прим,  переюи)
 25

плямами.  Він  із  виляском  б’є  картою  по  столу.  Дзвінковий
туз.
 Але  молодик  із  головою  пса  тільки  всміхається.  Червоно¬
видий  гравець  похмуро  стежить  за  ним  ізнизу,  неначе  от-от
схопиться.
 — 	І  на!
 Рука  хлопця  вихоплюється  з  темряви  й  на  якусь  мить
зависає  вгорі,  потім  пливе  в  повітрі,  біла,  безживна,  і  рап¬
том  падає  шулікою  додолу,  прикарбовує  карту  до  сукна.
Червоновидий  гладун  підскакує:
 — 	Чорт!  Побив!
 Обрис  чирвового  короля  з'являється  між  скарлючених
пальців,  карта  лягає  сорочкою  догори,  і  гра  триває.
 Яку  довгу  путь  пройшов  цей  красень  король,  скільки
комбінацій,  скільки  тепер  уже  відмерлих  жестів  було  вжи¬
то,  щоби  приховати  його.  Але  він  зникає,  щоб  народились
інші  комбінації,  інші  жести,  атаки,  удари  у  відповідь,  і  доля
повертається  то  до  одного,  то  до  другого  гравця,  а  дрібних
пригод  без  ліку.
 Мене  щось  бентежить,  моє  тіло  мов  високоточний  верстат
на  холостих  обертах.  Я  зазнав  справжніх  пригод.  Нині  вже
не  пригадаю  всіх  подробиць,  але  я  простежую  міцну  сув’язь
подій.  Я  краяв  моря,  минав  міста,  підіймався  річками,  за¬
глиблювався  в  ліси  і  знову  прагнув  до  інших  міст.  Я  кохав
жінок,  бився  з  негідниками  й  ніколи  не  міг  повернутися
назад,  як  голка  програвача  не  може  рухатися  від  центра  до
краю.  1  куди  це  мене  вело?  До  цієї  хвилини,  на  оцей  стілець,
усередину  величезної  бульбашки  світла,  яка  дуднить
музикою.
 And  when  you  leave  me1.
 Так,  мене,  хто  так  полюбляв  сидіти  на  берегах  Тібра  в
Римі,  а  в  Барселоні  сотні  разів  прогулюватись  туди  й  сюди
бульваром  Рамблас,  мене,  хто  біля  Ангкора  у  Басейні  Свя¬
щенного  Меча  стояв  поруч  баньяна,  що  своїм  корінням
сплутав  храм  Священних  Змій.  Тепер  існую  в  тому  ж  часі,
що  й  оці  гравці  в  манілью,  і  слухаю,  як  негритянка  співає  в
бездомну,  хирну  ніч.
 Платівка  спинилась.
 До  зали  увійшла  ніч  —  солоденька,  нерішуча.  Її  ще  не
видно,  але  вона  тут;  лампи  потьмяніли,  повітря  ніби  загус-
 * 	І  коли  ти  покинеш  мене  (англ.  Прим,  перекл.).
 26

ло  —  це  вона.  Зимно.  Один  з  гравців  підсунув  розкидані
карти  іншому,  і  той  складає  їх  у  колоду.  Одна  карта  ли»
шасться  на  столі.  Невже  її  не  бачать?  Це  чирвова  дев’ятка.
Чиясь  рука  бере  її  й  простягає  молодикові  з  головою  пса.
 — 	А-а!  Чирвова  дев’ятка!
 Ну  ось  і  все,  мабуть,  піду.  Дідок  із  фіолетовим  обличчям
нахиляється  над  аркушем  паперу  і  слинить  олівця.  Мадлена
дивиться  на  нього  ясними  безвиразними  очима.  Молодик  усе
крутить  і  крутить  між  пальцями  чирвову  дев’ятку.  Боже,
Боже!
 Я  важко  підводжусь  і  бачу,  як  понад  ветеринаровим  чере¬
пом  у  дзеркалі  повзе  вгору  чиєсь  неживе  обличчя.
 Піду  в  кіно.
 На  свіжому  повітрі  мені  кращає,  в  роті  зникає  солодкий
присмак  з  винним  запахом  вермуту.  Але,  Боже  мій,  як
холодно!
 О 	пів  на  восьму,  їсти  я  не  хочу,  а  кіно  починається  лише
 о 	восьмій,  куди  податися?  Я  змерз,  щоб  зігрітися,  треба
пришвидшити  ходу.  Я  вагаюся:  за  спиною  бульвар  —  ним
можна  вийти  до  центру,  до  яскравих  рекламних  вогнів  голо¬
вних  вулиць,  до  «Пале  Парамаунт»,  до  «Імперіалю»  й  вели¬
чезного  універмагу  «Яган».  Проте  ця  путь  мене  анітрохи  не
вабить:  адже  пора  аперитиву.  Я  більше  не  можу  дивитися  на
всіх  цих  живих  істот,  на  людей  і  собак,  що  безформними
масами  сновигають  містом.
 Завертаю  ліворуч,  після  цього  коридору  газових  ліхтарів
упірну  в  ту  чорну  діру  і  потім  ітиму  бульваром  Нуара  аж  до
авеню  Гальвані.  З  діри  тягне  крижаним  вітром  —  там,  за
нею  починається  сама  земля  й  каміння.  А  каміння  тверде  й
нерухоме.
 Треба  подолати  досить  неприємний  відтинок:  на  правому
боці  вулиці  клубочаться  сірі  хмари  й  блимають  вогняні
блискавки,  щось  шумить  і  сичить,  як  море  в  мушлі,  —  це
старий  вокзал.  Саме  він  і  запліднив  перші  сто  метрів  буль¬
вару  Нуара  від  бульвару  Ла  Редут  до  вулиці  Параді,  наро¬
дивши  десятки  ліхтарів  і  чотири  кав’ярні  одна  побіч  одної:
«Відпочинок  залізничників»  і  ще  три  інші,  що  цілими  днями
розімліло  знемагають  і  тільки  ввечері  спалахують  вогнями,
відкидаючи  на  бруківку  прямокутники  світла.  Ще  тричі  я
потрапляю  під  душ  жовтого  світла,  бачу,  як  із  крамниці
«Рабаш»,  що  торгує  бакалією  та  галантереєю,  виходить  жін¬
ка,  запинається  хусточкою  й  кудись  біжить,  —  от  і  дійшов.
Я  стою  на  краю  тротуару  вулиці  Параді  біля  останнього
 27

ліхтаря.  Бітумна  стрічка  тут  нагло  уривається.  Далі  —
пітьма  й  болото.  Я  перетинаю  вулицю.  Правою  ногою
втрапляю  в  калюжу  і  замочую  шкарпетку.
 Прогулянка  почалась.
 У  цьому  районі  бульвару  Нуара  ніхто  не  живе.  Надто
суворе  тут  підсоння  і  невдячний  грунт,  щоб  життя  могло
прищепитись  і  розвиватися  далі.  Три  тартаки  братів  Солей
(тих  Солей,  що  постачали  дерев’яні  панелі  на  склепіння
церкви  Святої  Цецілії  Морської,  яка  коштувала  сто  тисяч
франків  (всіма  своїми  вікнами  й  дверима  дивляться  на
захід,  на  досить  сумирну  вуличку  Жанни  Берти  Керуа  і
виповнюють  її  вищанням  пилок.  Бульварові  Віктора  Нуара
вони  показують  спини,  дружно  з’єднавшись  мурами.  Ці
будівлі  тягнуться  уздовж  лівої  сторони  бульвару  метрів  на
чотириста,  і  на  всій  відстані  не  знайдеш  жодного  віконечка,
навіть  дахового.
 Цього  разу  я  обома  ногами  втелющився  в  ручай.  Пере¬
ходжу  на  другий  бік  вулиці,  туди,  де  газовий  ліхтар,  немов
маяк  на  краю  землі,  кидає  скупе  світло  на  дірявий,  поніве¬
чений  паркан.
 На  його  дошках  подекуди  збереглись  уривки  плакатів.
Гарне  обличчя,  спотворене  гримасою  люті,  дивиться  із
розірваного  зіркою  зеленого  клаптя  паперу,  під  носом  ки¬
мось  підмальовано  закручені  догори  вусики.  На  іншому
клаптикові  збереглося  слово  «святоша»,  виведене  білими
літерами,  з  яких  стікають  червоні  краплі,  дуже  подібні  до
крові.  Цілком  імовірно,  що  обличчя  й  слово  становили  одне
ціле.  Тепер  плакат  пошматовано,  простий  логічний  зв’язок
між  ними  порушено,  але  покривлений  рот,  білі  літери  з
краплинами  крові  й  закінченням  «оша»  поєднує  щось  нове,
ніби  якась  злочинна  пристрасть  невтомно  шукає  виходу  в
закодованих  знаках.  Крізь  діри  паркану  миготять  вогні
залізниці.  За  парканом  іде  суцільний  мур,  в  якому  ні  дір,  ні
вікон,  ні  дверей,  який  тягнеться  двісті  метрів  і  потім  упи¬
рається  в  дім.  Я  вийшов  із  зони  дії  ліхтаря  й  ступив  у  чорне
провалля.  Тінь  у  мене  під  ногами  розчиняється  в  довко¬
лишній  сутіні,  й  мені  здасться,  що  я  з  головою  поринаю  в
крижану  воду.  Десь  там  попереду,  за  чорною  густою  темря¬
вою  блідо  рожевіє  авеню  Гальвані.  Я  повертаю  голову  назад:
там,  за  газовим  ліхтарем,  далеко-далеко  лишилась  крихітна
згадка  про  світло  —  то  вокзал  з  чотирма  кав’ярнями.  І
позаду  й  попереду  мене  люди  п’ють  у  пивницях  пиво,
грають  у  карти.  Тут  —  сама  темрява.  Вітер  приносить
здалеку  неясний  тихий  самотній  подзвін.  Шум  людського
 28

життя,  гурчання  авто,  собаче  валування  не  полишають
освітлених  вулиць,  усе  це  зостається  там,  де  тепло.  Лише
бамкання  дзвона  проштрикує  сутінь  і  долинає  до  мене,  бо
суворіше  й  не  таке  живе,  як  інші  звуки.
 Я  спинився  й  дослухаюсь.  Мені  холодно,  з  холоду  болять
вуха,  мабуть,  вони  геть  червоні.  Але  я  майже  не  чую  свого
тіла,  я  весь  поглинутий  довколишньою  стерильністю;  тут
усе  мертве,  живий  тільки  вітер  і  напнуті  лінії  дротів,  що
губляться  в  темряві.  Бульвар  Нуара  не  має  того  непристой¬
ного  виразу  міщанських  вулиць,  таких  солодкаво-люб’яз-
них  із  перехожими.  Ніхто  ніколи  не  прикрашав  його  —  це
справжній  спід  міста.  Спід  вулиці  Жанни  Берти  Керуа  та
авеню  Гальвані.  Коло  вокзалу  бувільці  ще  так-сяк  догляда¬
ють  бульвар  й  інколи  прибирають  його  заради  приїжджих.
Та  трохи  далі  кидають  найризволяще,  і  бульвар  летить
стрілою  вперед,  аж  поки  сліпо  впирається  в  авеню  Гальвані.
Місто  забуло  за  бульвар.  Лише  інколи  прогримить  по  ньому
на  шаленій  швидкості  землистий  ваговоз.  Тут  навіть  не
буває  вбивств,  бо  немає  вбивць  і  жертв.  Бульвар  Нуара  —
мертвий  бульвар.  Як  мінерал.  Як  трикутник.  Це  велике
щастя,  що  в  Бувілі  є  такий  бульвар.  Звичайно  їх  бачиш
лише  по  столицях,  як-от  у  Берліні  в  районі  Нойкельна  або
Фрідріхсхайна,  в  Лондоні  за  Грінвічем.  Усе  це  прямі  засмі¬
чені  коридори  з  широчезними  тротуарками  без  дерев,  де
вільно  гуляє  вітер.  Вони  майже  завжди  на  околицях,  у  тих
загадкових  кварталах,  що  живлять  місто,  —  біля  товарних
станцій,  трамвайних  депо,  різниць  та  газгольдерів.  Кілька
днів  по  зливі,  коли  місто  вже  ясніє  та  вилискує  проти  сонця
й  дихає  теплою  вільгістю,  ці  вулиці  ще  зберігають  холод,
грязь  і  калюжі.  Тут  є  калюжі,  що  не  висихають  ніколи,
може,  хіба  тільки  в  серпні.
 Нудота  зосталася  там,  у  жовтому  світлі.  Мені  радісно:
холод  цієї  ночі  такий  чистий,  і  сам  я  —  часом  не  маленька
хмарка  холоду?  Ні  крові,  ні  лімфи,  ні  плоті.  Тільки  плинеш
довгим-предовгим  каналом  назустріч  далекому  блідому  ма¬
реву.  Ти  —  сам  холод.
 А  ось  і  люди.  Дві  тіні.  Що  їм  тут  треба?
 Маленька  жіночка  смикає  чоловіка  за  рукав  і  щось  дріб¬
но  сокоче.  Я  не  чую,  що  вона  каже,  —  вітер  односить  її
слова.
 — 	Ти  стулиш  писка,  чи  ні?  —  гиркає  чоловік.
 Але  жінка  не  вгаває.  Тоді  він  тручає  її  від  себе.  Якусь
хвилю  вони,  вагаючись,  спозирають  одне  одного,  відтак
чоловік  стромляє  руки  в  кишені  і  йде  геть.
 29

Його  постать  зникла.  Від  жінки  мене  відділяє  яких  три
метри.  Несподівано  з  її  горла  починають  вириватися  хрипкі
низькі  звуки,  які  з  нечуваною  силою  виповнюють  усю  ву¬
лицю.
 — 	Шарлю,  благаю,  ти  чуєш,  що  я  кажу?  Шарлю,  повер¬
нись,  я  більше  не  можу,  я  така  нещасна!
 Я  проходжу  так  близько  до  неї,  що  майже  торкаюсь  її.
Це...  Невже  оце  розпашіле  обличчя,  очі,  що  променіють
горем...  Так,  я  впізнаю  хусточку,  плащ  і  велику  бордову
родиму  цяту  на  правиці.  Це  Люсі,  хатня  робітниця.  Я  не
наважуюсь  пропонувати  допомогу,  але  треба  надати  Люсі
можливість  попросити  її;  і  я  повільно  проходжу  поруч,  по¬
зираючи  в  її  бік.  Її  очі  спиняються  на  мені,  але  вона  не
бачить  мене,  вона  занурена  в  своє  страждання,  ще  не  отя¬
милась  від  нього.  Я  ступаю  кілька  кроків.  Я  обертаюсь...
 Так,  це  вона,  Люсі.  Але  Люсі  з  чужим  обличчям,  Люсі,
що  не  тямить  себе  і  виливає  свої  страждання  з  безоглядною
щедрістю.  Я  заздрю  їй.  Ось  вона  вся:  пряма,  з  розведеними
руками,  чекає,  коли  з’являться  стигмати;  губи  розтулені,
вона  задихається.  Вуличні  мури  неначе  виросли  і  стисну¬
лись,  жінка  стоїть  на  дні  колодязя.  Я  затримуюсь  на  якусь
мить,  я  боюсь,  що  вона  впаде,  її  кволе  тіло  може  не  витри¬
мати  такого  нечуваного  горя.  Але  Люсі  стоїть  незворушно,
вона  скристалізувалась,  як  і  все  довкола  неї.  Якоїсь  миті
питаюсь,  чи  я,  бува,  не  помилявся  щодо  цієї  жінки,  чи  не
отут  її  справжня  суть...
 Люсі  коротко  стогне.  Притискає  руку  до  грудей,  її  широко
розтулені  очі  повні  подиву.  Ні,  вона  не  здолала  б  сама  ввдо-
бути  з  себе  стільки  страждання.  Вона  черпає  його  зокола...  чи
не  з  бульвару?  Схопити  її  за  плечі,  вивести  до  світла,  до
людей,  на  тихі  рожеві  вулички,  і  вона  перестане  так  гостро
катуватися,  пом'якшає,  знову  стане  розважливою,  а  її  пере¬
живання  опустяться  до  звичайного  для  неї  рівня.
 Я  повертаюся  до  Люсі  спиною.  Хай  там  як,  а  їй  пощасти¬
ло.  А  от  мій  трирічний  спокій  не  переб’єш  нічим.  Ці  трагічні
самотні  долі  більше  не  зачіпають  мене,  лише  навіюють
якийсь  чистий  смуток.  І  я  йду  геть.
 Четверу  о  nie  на  дванадцяту
 Дві  години  працював  у  читальній  залі.  А  тоді  спустився
викурити  люльку  в  дворик  Іпотечного  Банку.  Майданчик,
висланий  рожевою  брущаткою.  Бувільці  пишаються  ним  —
він  збудований  у  XVIII  сторіччі.  На  початку  вулиць  Шамад
та  Суспедар  гойдаються  ланцюги,  перепиняючи  сюди  проїзд
 ЗО

автомобілям.  Дами  в  чорному  вбранні  вигулюють  тут  своїх
цуциків,  попаски  ходячи  під  аркадами,  тиснучись  до  стін,
але,  як  юнки,  крадькома  й  самовдоволено  пускають  бісики  в
бік  статуї  Гюстава  Емпетраза.  Більш  ніж  певно,  що  вони  не
знають  імені  бронзового  велета,  проте  з  редингота  й  ци¬
ліндра  вгадують  людину  з  вищого  світу.  В  лівиці  в  нього
циліндр,  правиця  спирається  на  стос  книжок  in-folio  —
достоту  їхній  вилитий  у  бронзі  дідусь  стоїть  на  п’єдесталі.  З
першого  погляду  їм  зрозуміло,  що  ця  людина  думала  так
само,  як  і  вони,  точнісінько  так  само.  Весь  свій  авторитет,
усі  свої  величезні  знання,  що  добував  з  фоліантів,  на  які
спирається  його  важка  долоня,  він  поклав  до  ніг  їхніх  куцих
і  твердих  переконань.  І  дами  в  чорному  блаженно  зітхають,
вони  спокійно  можуть  поратись  і  вигулювати  цуциків,  їх
звільнено  від  клопоту  пильнувати  святих  і  праведних  бать¬
ківських  ідеалів.  Ті  ідеали  зголосився  охороняти  цей  бронзо¬
вий  гігант.
 Торік  я  прочитав  ті  кілька  рядків,  що  їх  «Велика  Енцик¬
лопедія»  відводить  цій  особі.  Я  поклав  том  на  лутку,  аби
водночас  читати  й  споглядати  у  вікно  зелений  Емпетразів
череп.  1  я  дізнався,  що  розквіт  його  діяльності  припадав  на
1890  рік.  Він  був  окружним  інспектором.  Він  малював  гарні
дрібнички,  а  також  лишив  по  собі  три  книжки:  «Про  по¬
пулярність  у  давніх  греків»  (1887),  «Ролленова  педагогі¬
ка»  (1891)  і  «Поетичний  заповіт»  у  1899  році.  Його  смерть
1902  року  глибоко  засмутила  його  підлеглих  та  людей  з
естетичними  вподобаннями.
 Я  притулився  до  бібліотечного  фасаду.  Я  смокчу  люльку,
яка  от-от  має  загаснути.  З-під  арочної  галереї  боягузливо
виповзає  стара  дама  і  хитрим  доскіпливим  поглядом  при¬
дивляється  до  Емпетраза.  Раптом  вона  сміливішає  і,  дрібно
перебираючи  лапками,  чимдуж  перетинає  дворик,  завмирає
просто  статуї  і  шамкає  ротом.  Тоді  знову  схоплюється  і
чорним  звірятком  на  тлі  рожевої  брущатки,  шурхає,  рятую¬
чись,  у  шпарину  в  мурі.
 Можливо,  на  початку  минулого  століття  цей  рожевий
майданчик  із  будинками  виглядав  веселіше.  А  тепер  усе  тут
черстве  й  неприємне,  з  якоюсь  осугою  моторошності.  Це  йде
від  добродія  на  постаменті.  Робили  бронзового  викладача
університету,  а  вийшов  чаклун.
 Я  дивлюся  на  Емпетразове  обличчя.  Очей  в  нього  нема,
иіс  ледь  помітний,  бороду  всю  з’їдено  тією  дивною  прока¬
зою,  що  іноді,  немов  справжня  пошесть,  вражає  всі  статуї
кварталу.  Рука  піднята  у  вітальному  жесті.  На  грудях,  як¬
 31

раз  проти  сонця  —  величезна  ясно-зелена  пляма.  В  нього
хворобливий,  жалюгідний  вигляд.  Він  неживий,  але  це  і  не
мертва  брила.  Від  Емпетраза  шириться  якась  гнітюча  сила,
немов  хвиля  повітря  б’є  мені  в  груди,  —  це  Емпетраз  не
хоче,  щоб  я  стояв  у  дворику  Іпотечного  Банку.  Та,  поки
викурю  люльку,  я  нікуди  не  піду.
 За  моєю  спиною  нараз  виростає  висока  худа  постать.  Я
жахаюсь.
 — 	Перепрошую,  пане,  не  хотів  вас  турбувати,  та  поба¬
чив,  як  ви  нишком  щось  проказуєте  собі  й  подумав,  що  ви,
напевно,  повторюєте  фрази  зі  своєї  книжки.  —  Він  за¬
сміявся.  —  Ви  полювали  на  олександрійські  вірші?
 Я  ошелешено  дивлюся  на  Самоука.  Мій  здивований  виг¬
ляд  іще  більшим  подивом  відбивається  на  його  обличчі.
 — 	Хіба  в  прозі  не  слід  уникати  олександрійських  віршів?
 Я  дещо  підупав  у  його  очах.  Цікавлюсь,  що  він  робить
 тут  о  такій  порі.  Сьогодні  патрон  дав  йому  відгул,  пояснює
Самоук,  і  він  просто  з  роботи  прийшов  до  книгозбірні.
Обідати  він  не  піде,  просидить,  аж  поки  зачинять.  Я  його  не
слухаю,  але  в  якомусь  місці  він,  мабуть,  відхиляється  від
своєї  немудрої  оповіді,  бо  раптом  я  чую:
 — 	...  або,  як  ви,  мати  щастя  писати  книжку.
 Треба  щось  відповісти.
 — 	Щастя?..  —  починаю  я,  сумніваючись.
 Хибно  витлумачивши  мою  відповідь,  він  одразу  ж  нама¬
гається  виправитись:
 — 	Я  хотів  сказати  талант,  пане.
 Ми  підіймаємося  сходами  вгору.  В  мене  зовсім  пропало
бажання  працювати.  На  одному  столі  хтось  забув  «Ежені
Гранде»,  книжка  розгорнута  на  двадцять  сьомій  сторінці.  Я
несвідомо  беру  її  до  рук,  читаю  на  тій  сторінці,  потім  пере¬
гортаю  й  читаю  далі,  почати  з  початку  мені  бракує
сміливості.  Самоук  жвавою  ходою  прямує  до  книжкових
полиць,  згодом  повертається  і  з  виглядом  собаки,  що  знай¬
шов  кістку,  кладе  на  стіл  два  томи.
 — 	Що  це  ви  читаєте?
 Таке  враження,  що  йому  дуже  не  хочеться  відповідати  на
запитання:  якусь  хвилю  Самоук  вагається,  розгублено  пово¬
дячи  своїми  баньками,  нарешті,  вдаючи,  ніби  його  примуси¬
ли,  простягає  мені  книжки.  Це  —  «Торф  і  торфовища»  Лар-
балетріє  і  «Хітопадеша,  або  Корисні  поради»  Латекса.  Ну  то
й  що?  Не  збагну,  що  його  так  непокоїть.  Усі  ці  книжки  мені
видаються  вельми  безневинними.  Заради  очистки  сумління
гортаю  «Хітопадешу»  і  скрізь  лише  високий  штиль.
 32

Третя  година
 Відклав  «Ежені  Гранде»  і  сів  до  роботи.  Але  якось  не¬
сміливо.  Самоук  шанобливо  й  пожадливо  дивиться  на  те,  як
я  пишу.  Час  від  часу  я  підводжу  голову  й  бачу  високий
прямий  комір,  з  якого  стримить  його  курчача  шия.  Одяг  на
ньому  заношений,  але  білизна  просто  блискучо  біла.  Він
щойно  зняв  з  тієї  ж  полиці  ще  один  том.  «Кодебекська
стріла»,  —  читаю  я  догори  дригом,  це  нормандська  хроніка.
Автор  —  панна  Жюлі  Латернь.  Читацькі  вподобання  Само¬
ука  мене  весь  час  спантеличують.
 Зненацька  в  пам’яті  моїй  спливають  прізвища  авторів,
праці  яких  останнім  часом  він  студіював:  Ламбер,  Ланглуа,
Ларбаретріє,  Ластекс,  Латернь.  1  на  мене  зійшло  прозріння,
я  осягнув  Самоуків  принцип:  він  навчається  за  абеткою.
 Я  позираю  на  цю  людину  з  певним  захопленням.  Яку  ж
треба  мати  волю,  щоб  неквапно,  затято  доконувати  такий
грандіозний  план.  Одного  чудового  дня  сім  років  тому  (він
казав  мені,  що  навчається  так  уже  впродовж  семи  років  )  ця
людина  врочисто  увійшла  до  зали  книгозбірні  і,  пробігши
поглядом  по  незліченних  корінцях,  що  прикрашали  стіни,  як
Растіньяк,  мабуть,  виголосила:  «Ану  ж,  побачимо  хто  дуж¬
чий,  мудросте  людська!»  Тоді  підійшов,  узяв  першу  книжку
з  першої  правої  полиці  й  розгорнув  її  на  першій  сторінці  з
почуттям  шаноби  й  остраху,  замішаному  на  непохитній  рі¬
шучості.  І  ось  він  добився  до  літери  «Л».  Після  «І»  було  «К»,
«Л»  після  «К».  Від  трактату  про  жорсткокрилих  комах  він
карколомно  перескакує  до  квантової  теорії,  від  праці  про
Тамерлана  до  католицького  памфлета  на  Дарвінівську  те¬
орію,  —  і  ні  на  мить  не  зазнає  бентеги.  Все  це  він  прочитав.
У  засіках  його  розуму  є  все,  що  відомо,  про  партеногенез  і
добра  половина  доказів  проти  вівісекції.  Поза  ним  і  просто
нього  цілий  всесвіт.  1  гряде  той  день,  коли,  згортаючи  остан¬
ній  том  крайнього  лівого  відділу,  він  промовить:  «Ну  й  щодалі?»
 А  поки  що  час  його  полуденка,  і  він  із  простодушним
виглядом  споживає  свій  хліб  і  шоколад  «Гала  Петер».  Його
повіки  опущені,  і  я  без  перешкод  можу  милуватися  гарни¬
ми,  вигнутими,  як  у  жінки,  віями.  Самоук  відгонить  старим
тютюном,  а  його  віддих  —  солодким  шоколадом.
 П'ятниця,  третя  пополудні
 Іще  трохи,  і  я  б  ускочив  у  пастку  свічада.  Я  уникнув  її,
але  натомість  потрапив  у  лабети  вікна.  Бездільний,  розслаб¬
лений,  я  підходжу  до  нього:  Будівельний  майданчик,  Пар¬
 2  Сяртр
 33

кан,  Старий  вокзал  —  Старий  вокзал,  Паркан,  Будівельний
майданчик.  Я  солодко  позіхаю,  аж  на  очах  вибиваються
сльози.  У  правиці  —  люлька,  у  лівиці  —  пачка  тютюну.
Хочу  набгати  люльку,  та  рухам  моїм  бракує  рішучості.  Мої
руки  безвільно  висять,  я  упираюся  чолом  у  віконну  раму.
Ота  стара  мене  дратує.  З  порожніми  очима  вона  вперто
дріботить  вулицею.  Подеколи  перелякано  спиняється,  нена¬
че  якась  невидима  загроза  злегка  торкнулась  її.  Ось  вона
вже  під  моїм  вікном,  вітер  приклеює  їй  до  колін  спідницю.
Жінка  спиняється  і  тремтливими  руками  зав’язує  хустку.  І
знову  суне  далі  —  тепер  я  бачу  її  спину.  От  бісова  баба!
Зараз,  певне,  поверне  до  бульвару  Нуара.  їй  залишається
метрів  сто  —  такою  ходою,  як  у  неї,  вона  подолає  цю
відстань  хвилин  за  десять,  і  всі  ці  десять  хвилин  я  стоятиму
отак  і  споглядатиму  її,  прикипівши  чолом  до  шибки.  Разів
двадцять  вона  спинятиметься,  знову  чимчикуватиме  далі  і
знову  спинятиметься...
 Я  бачу  прийдешню  мить.  Якраз  на  цій  вулиці,  трохи
блідішу,  ніж  мить  нинішня.  Чи  так  уже  треба  їй  приходити?
Що  вона  матиме  від  того?  Стара  віддаляється,  накульгуючи,
потім  спиняється,  опоряджає  сиве  пасмо,  що  вибилося  з-під
хустки,  і  дріботить  далі.  Нині  вона  у  цій  точці,  за  мить  буде
он  там...  Я  вже  забув,  на  чому  я  спинився,  —  я  бачу  її
порухи,  чи  передбачаю  їх?  Я  вже  не  можу  відрізнити  те¬
перішнє  від  майбутнього,  а  час  усе  плине,  і  в  цьому  часі
потроху  зреалізовується  прийдешнє,  стара  суне  спорожні¬
лою  вулицею,  човгаючи  величезними  чоловічими  черевика¬
ми.  Ось  він,  заголений  час,  що  оживає,  його  доводиться
чекати,  але,  коли  помічаєш  це,  тобі  стає  млосно,  бо  ти
бачиш,  що  він  давно  вже  тут.  Стара  підходить  до  рогу,  —
маленька  лялька  з  чорного  ганчір’я.  Гаразд,  ця  мить  нова,
щойно  цієї  жінки  тут  не  було.  Але  вона  якось  потьмяніла,
здавніла,  такі  не  вражають.  Стара  зараз  має  повернути  за
ріг.  І  вона  повертає,  повертає,  —  здається,  цілу  вічність.
 Я  відриваюсь  од  вікна  і,  похитуючись,  перетинаю  кім¬
нату.  Я  прикипаю  до  свічада  й  дивлюся  на  своє  обличчя  —
я  гидкий  сам  собі.  Спливає  ще  одна  вічність.  Урешті  я
знаходжу  сили  збутися  свого  віддзеркалення  і  падаю  на
ліжко.  Лежу  й  дивлюся  на  стелю  —  як  би  заснути.
 Спокій.  Спокій.  Я  вже  не  відчуваю,  як  плине  час,  не  чую
його  обережних  доторків.  На  стелі  я  бачу  різні  малюнки.
Спочатку  світляні  кола,  тоді  хрести.  Вони  пурхають  метели¬
ками.  Потім  у  глибині  моїх  очей  формується  інший  образ.
Це  велика-велика  вклякла  тварина.  Я  бачу  її  передні
 34

кінцівки  і  в’юк.  Решта  немов  у  тумані.  Проте,  я  впізнаю  в
ній  припнутого  до  каменя  верблюда,  що  його  бачив  у  Мара-
кеші.  Разів  шість  верблюд  підводився  і  знову  вклякав.
Дітлахи  сміялись  і  підбадьорювали  його  гейканням.
 Ще  два  роки  тому  все  було  просто  чудово:  варто  мені
склепити  повіки,  як  цілий  рій  спогадів  із  дзижчанням
налітав  на  мене.  В  уяві  зринали  обличчя,  дерева,  будинки,
гола  японка  з  Камайсі,  яка  милась  у  діжці,  мертвий
росіянин  із  великою  раною,  через  яку  вилилась  уся  його
кров  і  розтіклася  калюжею.  Я  чув  смак  кускусу,  запах  олії,
що  пополудні  розливався  вулицями  Бургоса,  а  також  укроп-
ний  дух,  який  плив  вулицями  Тетуана;  у  вухах  лунали
посвисти  грецьких  чередників,  і  все  це  бентежило  мене.
Така  радість  давно  затерлася  для  мене.  Невже  сьогодні  вона
повернеться  знову?
 Нараз  диск  спекотного  сонця  нагло  опускається  згори,  як
поластинка  чарівного  ліхтаря.  За  нею  йде  клаптик  блакит¬
ного  неба,  кілька  разів  погойдується  й  завмирає  —  мене
неначе  позолотили  зсередини.  З  якої  днини  зринув  цей
сонячний  сполох;  що  це,  Марокко,  Алжір  чи  Сірія?  Я,  не
опираючись,  переношусь  у  минуле.
 Мекнес.  Який  він  був,  цей  верховинець,  що  так  налякав
нас  у  провулку  між  Берденською  мечеттю  й  чарівним  май¬
данчиком  у  сутіні  шовковиці?  Він  пер  просто  на  нас.  Анні
йшла  праворуч  від  мене.  Чи  ліворуч?
 Сонце  і  блакитне  небо  були  оманою.  Всоте  я  впіймався  на
цей  гачок.  Мої  спогади  —  як  талери  з  чортячого  гамана:
його  розв’язуєш,  а  там  пошерхле  листя.
 У  верховинця  я  пам’ятаю  лише  його  велике  мертве  око  з
молочною  плямою.  А  може,  то  не  в  нього?  Бакинський
лікар,  що  виясняв  мені  засади  державних  абортаріїв,  теж
був  більмак,  і  коли  я  хочу  пригадати  його  обличчя,  то  знову
бачу  біляве  очне  яблуко.  Ці  двоє  нагадують  мені  віщунок
Норн,  які  мали  одне  око  й  по  черзі  передавали  його  одна
одній.
 З  майданом  у  Мекнесі,  яким  я  проходив  щодня,  все
просто  —  його  я  не  пам’ятаю  зовсім.  Тільки  десь  глибоко
заховався  спогад  про  нього  як  про  щось  дуже  гарне,  і  ці
чотири  злитих  воєдино  слова:  чудовий  майдан  у  Мекнесі.
Звичайно,  як  заплющити  очі  або  замислено  звести  погляд
на  стелю,  можна  поновити  ту  сцену:  дерево  і  віддалік  щось
темне  й  присадкувате  біжить  на  мене.  Але  все  це  лише  мої
силувані  вигадки.  Той  мароканець  був  високий  і  сухорля¬
вий,  і  помітив  я,  зрештою,  його,  коли  він  уже  зачепив  мене.
 2*
 35

Отже,  я  ще  знаю,  що  він  був  чималий  на  зріст  і  сухорлявий,
дещо  з  уривчастих  спогадів  ще  збереглося  в  моїй  пам’яті.
Але  більше  я  не  бачу  нічого:  даремно  шпортатись  у  минуло¬
му,  виловлюючи  в  ньому  оцупки  спогадів.  До  того  ж  я  не
знаю  звідки  вони,  чи  все  це  було  насправді,  чи  то  просто
виплід  моєї  уяви?
 А  здебільшого  навіть  і  ті  оцупки  зникали  —  зосталися
самі  слова;  я  мастак  розповідати  різні  бувальщини  (в
анекдотах  зі  мною  можуть  потягатися  хіба  тільки  морські
офіцери  та  професіонали),  але  нині  всі  мої  оповіді  —
немов  скелети.  В  них  ідеться  про  суб’єкта,  який  робив
те-то  й  те-то.  Але  той  суб’єкт  не  я,  я  не  маю  з  ним
нічого  до  діла.  Той  суб’єкт  тягався  по  країнах,  про  які  я
вже  нічого  не  пам’ятаю,  ніби  й  не  був  там  ніколи.  Іноді  в
моїй  оповіді  прохоплюється  кілька  цих  милозвучних  слів,
що  їх  здибуєш  у  атласах,  —  Аранхуес,  або  Кентербері.  Ці
назви  сприяють  народженню  в  уяві  новісіньких  образів,
як  у  тих  людей,  що  ніколи  не  подорожували  і  все  брали
з  книжок.  Я  просто  замріююсь  звичайними  словами  —
оце  й  усе.
 І  все  ж  на  сотню  таких  мертвих  оповідок  є  одна-дві  живі,
їх  я  згадую  обережненько,  зрідка,  щоб  не  затерти.  Отак
виловлю  у  пам’яті  якусь  одну  і  починаю  відновлювати  для
себе  декорації,  персонажі,  їхні  постави.  І  раптом  спиняюсь,
відчуваю  —  отут  вона  зужилась.  Я  помітив,  як  крізь  ткани¬
ну  моїх  чуттів  прозирає  одне  маленьке  слово.  Я  вже  знаю,
мине  не  так  багато  часу  —  і  це  слово  заступить  багато  моїх
улюблених  образів.  Я  одразу  ж  усе  уриваю  і  переношусь
думкою  на  інше,  даючи  своїм  спогадам  відпочити.  Але  за¬
пізно  —  іншим  разом,  згадуючи  про  те  саме,  добра  частина
з  них  буде  вже  мертва.
 Мляво  намагаюся  підвестися  з  ліжка,  щоб  знайти  мої
Мекнеські  фотокартки.  Десь  мають  бути  в  ящику  під  сто¬
лом.  А,  зрештою,  навіщо?  Ці  збуджливі  засоби  вже  не  діють
на  мою  пам’ять.  Якось  я  знайшов  під  бюваром  невеличке
вицвіле  фото.  Біля  басейну  стоїть  осміхнена  жінка.  Якусь
мить  я  дивився  на  неї  і  не  впізнавав.  Потім  прочитав  на
звороті:  «Анні.  Портсмут.  7  квітня,  27  року».
 Ще  ніколи  так,  як  сьогодні,  не  відчував  себе  настільки
позбавленим  своїх  потаємних  глибин,  не  відчував  такої  об¬
меженості  свого  тіла,  обмеженості  думок,  що  немов  буль¬
башки  відриваються  від  мене  і  линуть  кудись  угору.  Всі  свої
спогади  будую  на  основі  сьогодення.  Даремно  я  намагався
наздогнати  минуле,  я  не  порятуюся  від  себе.
 36

У  двері  стукають.  Це  Самоук,  я  геть  забув  за  нього.  Я
обіцяв  показати  йому  фотографії  своїх  подорожей.  Бенеря
його  принесла!
 Самоук  сідає  на  стільця.  Його  сідниці  впираються  в  спин¬
ку,  тулуб  нахилений  уперед.  Я  схоплююсь  на  ліжко  і  вми¬
каю  світло.
 — 	Навіщо  ви  турбуєтесь.  Було  дуже  добре  і  так.
 — 	Ви  нічого  не  побачите...
 Я  беру  в  нього  капелюха,  якого  він  не  знає  куди  приткнути.
 — 	Ви  покажете  мені  їх,  справді  покажете?
 — 	А  чом  би  й  ні?
 У  цьому  мій  розрахунок  —  я  сподіваюся,  що,  скільки  він
дивитиметься  фото,  стільки  мовчатиме.  Я  пірнаю  під  стіл,
підсуваю  йому  до  налакованих  черевиків  ящик  і  кладу  на
коліна  цілий  оберемок  листівок  і  фотознімків  —  Іспанія  та
Іспанське  Марокко.
 Але  з  його  щасливого,  дитячого  обличчя  я  розумію,  що
прикро  помилився,  сподіваючись  у  такий  спосіб  затулити
йому  рота.  Побачивши  один  з  видів  Сан-Себастьяна,  зафо-
тографований  з  гори  Ігельдо,  він  обережно  кладе  картку  на
стіл  і  на  якусь  хвилю  замовкає.  Тоді  зітхає:
 — 	Ах,  пане,  як  вам  поталанило.  Коли  вірити  людям,
мандрівки  —  це  найкраща  школа  життя.  Ви  згодні,  пане?
 Я  непевно  поводжу  рукою.  На  щастя,  він  ще  не  скінчив.
 — 	Це,  мабуть,  ураз  міняє  людину.  Якби  мені  випала  така
нагода,  —  рушити  кудись  у  мандри,  —  я  б,  напевно,  насам¬
перед  до  найменших  рис  описав  свою  вдачу,  щоб,  повернув¬
шись,  порівняти,  яким  я  був  і  яким  став.  Я  читав  про
мандрівників,  які  так  змінювались  і  тілом,  і  духом,  що  їх  не
Могли  впізнати  рідні  батьки.
 Він  недбало  перевертає  то  так,  то  так  грубий  стос  фото¬
графій.  Потім  видобуває  з  нього  одну  і,  не  дивлячись,  кладе
її  просто  себе  на  стіл;  далі  вдивляється  в  інший  знімок,  зі
скульптурою  святого  Ієроніма  з  кафедри  собору  в  Бургосі.
 — 	І  ви  бачили  в  Бургосі  цього  Христа  в  звірячій  шкірі?  Є
така  вельми  цікава  книжка,  про  всі  ці  волохаті  й  голі  статуї.
Ну,  а  чорну  Богородицю  ви  бачили?  Хіба  вона  не  в  Бургосі?
У  Сарагосі?  Може,  така  є  і  в  Бургосі?  Прочани  цілують  її,  —
так?  —  я  мав  на  увазі  сарагоську.  І  на  плиті,  здається,  є
відбиток  її  ноги?  В  тому  проваллі,  куди  матері  кидали  своїх
дітей?
 1,  весь  напружившись,  він  показує,  як  відпихає  двома
руками  уявну  дитину.  Ніби  відмовляється  від  дарунків  Ар¬
таксеркса.
 37

— 	Ах,  пане,  звичаї...  бувають  такі  цікаві.
 Трохи  відсапуючи,  він  виставляє  мені  в  обличчя  свою
гостру  віслючу  щелепу.  Від  нього  йде  дух  тютюну  і  гнилої
води.  Гарні  завогнені  очі  блукають  туди-сюди,  чоло  вкрило¬
ся  крапельками  поту,  ріденьке  волосся  німбом  окутує  голо¬
ву.  У  цій  голові  племена  самоїдів,  ням-нямів,  мальгашів,
жителів  Вогняної  Землі  відбувають  найдивніші  врочистості,
їдять  старих  батьків  та  малих  дітей,  під  удари  тамтамів
крутяться  на  одній  нозі  до  повного  знесилення,  цілком
віддаються  буйству  амоку,  спалюють  мерців,  або  виносять
їх  на  дахи  будинків,  або  пускають  у  човні  зі  смолоскипом  за
водою,  безладно  злягаються  одне  з  одним  —  мати  з  сином,
батько  з  донькою,  брат  із  сестрою,  калічать  себе,  звалашу-
ють,  дощечками  розплескують  собі  губи  та  виколюють  на
стегнах  тварин-монстрів.
 — 	Як  ви  гадаєте,  можна  тут  сказати  словами  Паскаля,
що  звичка  —  це  друга  вдача?
 Своїми  чорними  очима  він  утуплюється  в  мої  і  благає
відповіді.
 — 	Це  як  до  кого,  —  відказую  я.
 — 	От  і  я  собі  теж  так  кажу,  —  зітхає  він.  —  Але  я  ще  не
цілком  довіряю  собі,  —  треба  все  перечитати.
 Взявши  ще  одну  фотокартку,  він  просто  божеволіє.
 — 	Сеговія!  Це  Сеговія!  —  радісно  волає  Самоук.  —  Я
читав  про  неї  книжку!  —  І  додав  з  певною  гідністю:  —  На
жаль,  я  не  запам’ятав  її  автора.  В  мене  з  пам’яттю  трапля¬
ються  провали.  Як  його...  Нод...  Но...
 — 	Не  може  бути,  —  жваво  заперечую  я,  —  ви  ж  іще
тільки  на  Латернь...
 Я  одразу  ж  пошкодував,  що  сказав  таке:  якщо  він  не
розводився  про  свій  спосіб  добору  книжок,  то  це,  мабуть,
його  потаємна  манія.  Так  і  є,  він  бентежиться  і  плаксиво
випинає  свої  і  без  того  товсті  губи.  Тоді  хнюпить  голову  і
безмовно  перебирає  з  десяток  листівок.
 Але  не  минає  і  півхвилини,  як  уже  починає  говорити,
переповнений  захватом.  Здається,  що  от-от  лусне.
 — 	Коли  я  закінчу  навчання,  —  я  гадаю,  мені  треба  ще
років  шість,  —  то  пристану,  якщо  мені  дозволять,  до  якоїсь
групи  студентів,  які  зі  своїми  викладачами  щороку  мандру¬
ють  Близьким  Сходом.  Цікаво  буде  перевірити  деякі  свої
знання,  —  солоденько  промовляє  він,  —  а  ще  хочеться
чогось  несподіваного,  нового,  одне  слово,  якихось  пригод.
 Він  стишує  голос  і  хитро  дивиться  на  мене.
 — 	Яких  саме?  —  зачудовано  спитав  я.
 38

— 	Та  будь-яких,  пане.  Ви  переплутали  потяг.  Висідаєте  в
чужому  місті.  Губите  гаман.  Вас  помилково  заарештовують,
і  ви  проводите  ніч  у  в’язниці.  Я  б  так  сказав:  «Пригода  —  це
подія,  яка  виходить  за  межі  звичайного,  не  набуваючи  над¬
звичайних  рис».  Ви  чули  про  таке,  як  чарівна  привабливість
пригод?  Гадаєте,  так  можна  казати?  1  ще  маю  до  вас  одне
питання,  пане...
 — 	Кажіть,  я  слухаю...
 Він  почервонів  і  всміхнувся.
 — 	Це  видасться  вам  нескромним...
 — 	Нічого,  кажіть.
 Він  нахиляється  до  мене  і  питає,  напівзаплющивши  очі:
 — 	Ви  зазнали  багато  пригод?
 — 	Трохи,  —  несвідомо  відказую  я,  сахаючись,  аби  не  чути
його  отруйного  віддиху.  Я  відповів  йому  машинально,  не
подумавши.  Насправді  я  радше  навіть  пишаюся,  що  в  мене  за
плечима  стільки  пригод.  Але  сьогодні,  тільки-но  вимовивши
це  слово,  я  відчув  неймовірне  роздратування,  мені  здається,
що  я  збрехав,  що  не  було  в  моєму  житті  жодної  пригоди  —
або  тоді  я  просто  не  знаю,  що  означає  це  слово.  Водночас  на
мене  навалюється  та  розпука,  що  колись  опосіла  мене  в
Ханої,  чотири  роки  тому,  коли  Мерсьє  вмовляв  мене  поїхати
з  ним,  а  я  мовчки  витріщився  на  кхмерську  статуетку.  І  знову
ДУМКА  була  на  тому  самому  місці,  бовваніла  величезна  біла
маса,  якою  я  так  збридився  тоді,  —  чотири  роки  я  її  не  бачив.
 — 	Можна  вас  попросити...  —  промовив  Самоук.
 Не  взяв  би  його  кат!  Хоче,  щоб  я  розказав  йому  одну  з
тих  горезвісних  пригод.  А  я  й  словом  про  це  не  прохоплюсь.
 — 	А  оце,  —  кажу  я,  перехилившись  через  його  вутле
плече  і  вказуючи  пучкою  на  фото,  —  Сантільяна,  най-
чарівніше  село  на  всю  Іспанію.
 — 	Сантільяна  Жіль  Б  лаза?  Я  й  не  знав,  що  вона  є
насправді.  О,  пане,  як  багато  корисного  можна  дізнатись,
розмовляючи  з  вами.  Одразу  видно,  ви  попоїздили  світами.
 Я  набив  Самоукові  кишені  різноманітними  листівками,
фотокартками,  гравюрами  і  випхав  його  за  двері.  Він  пішов
від  мене  просто  зачарований.  Я  вимкнув  світло  і  залишився
сам.  І  все  ж  не  зовсім  сам.  Ота  думка  не  дає  мені  спокою.
Вона  згорнулася  клубочком,  як  гладка  кішка,  не  рухається,
нічого  не  прояснює,  лише  вдовольняється  тим,  що  запере¬
чує  мені.  Ні,  каже  вона,  в  тебе  не  було  пригод.
 Я  набиваю  люльку,  розкурюю  її,  вкриваю  ноги  пальтом  і
простягаюся  на  ліжку.  Не  розумію,  чому  мені  так  сумно  й
 39

тяжко.  Навіть  коли  це  правда,  і  я  не  зазнав  пригод,  що  з
того?  По-перше,  все,  мабуть,  криється,  в  самому  значенні
цього  слова.  Я  щойно  згадував  за  Мекнес.  Там  на  мене
наскочив  марокканець  із  величезним  ножем.  Я  вдарив  його
кулаком  трохи  вище  скроні...  Він  загелготів  по-арабському,
й  умить  звідкілясь  набігла  юрма  голодранців,  що  пере¬
слідували  нас  аж  до  базару  в  Аттарені.  Так  ось,  усе  це
можна  назвати  як  завгодно,  незаперечне  одне:  то  подія,  яку
я  пережив  у  Мекнесі.
 Геть  споночіло,  я  не  бачу,  чи  ще  куриться  люлька.  Внизу
їде  трамвай,  і  на  стелі  кімнати  спалахує  червона  блискавка.
Трохи  перегодом  увесь  будинок  струшує  гуркіт  ваговоза.
Мабуть,  уже  шоста.
 У  мене  не  було  пригод.  Мені  лучались  історії,  події,
випадки  —  все,  що  завгодно.  Тільки  не  пригоди.  Здається,  я
починаю  усвідомлювати,  питання  не  в  тім,  що  розуміти  під
цим  словом.  Була  одна  річ,  що  важила  для  мене  дуже
багато,  я  навіть  не  розумів,  як  багато.  Це  не  кохання,
Господи,  не  слава,  не  багатство...  Як  би  пояснити...  Одне
слово,  іноді  мені  здається,  що  певні  моменти  мого  життя
були  рідкісні  й  коштовні.  Й  непотрібні  якісь  надзвичайні
обставини,  я  полюбляю  певну  стриманість.  Моє  теперішнє
життя  не  таке  вже  блискуче,  та  час  від  часу,  чуючи  в
кав’ярні  музику,  я  повертався  думками  назад  і  казав  собі:
«От  колись  у  Лондоні,  Мекнесі,  в  Токіо  я  пережив  чудові
хвилини,  зазнав  справжніх  пригод».  Тепер  усе  це  в  мене
ніби  вкрали.  Я  раптом  неясно  усвідомив,  що  всі  десять  років
ошукував  себе.  Пригоди  бувають  у  книжках.  І  хоча  те,  про
що  пишеться  в  книжках,  може  статись  і  в  житті,  однаково
все  буде  інакше.  А  я  хотів,  щоб  усе  було  саме  так.
 Перш  за  все  початок  пригоди  має  бути  справжнім  по¬
чатком.  Як  шкода!  Лише  тепер  я  розумію  свої  потаємні
прагнення.  Справжній  початок,  як  звук  сурми,  як  перші
акорди  джазової  композиції,  нагло  уривають  нудьгу,
вщільнюють  час.  І  вечір  не  такий,  як  усі,  це  про  нього  я
згодом  скажу:  «Я  гуляв,  був  травневий  вечір».  Ти  гуляєш,
на  небі  з’явився  місяць,  ти  вільний,  безтурботний,  голова
порожня  від  думок.  І  тут  тебе  пронизує:  «Щось  сталося!»
Абищо  —  щось  легенько  хруснуло  в  темряві,  якась  тінь
майнула  через  вулицю.  Але  це  крихітна  подія,  вона  не
подібна  до  тих,  що  були  досі,  —  ти  враз  помічаєш,  що  за
нею,  мов  у  тумані,  ховається  її  більша  частина,  контури
якої  ще  ховаються  в  імлі,  і  ти  зауважуєш  собі:  «Ось  щось
починається».
 40

Щось  і  справді  починається.  Починається,  щоб  скінчи¬
тись:  пригода  не  терпить  тривалості,  вона  стає  пригодою
тільки  зі  своєю  смертю.  І  назустріч  цій  смерті,  яка  може
стати  й  моєю,  я  невпинно  прямую.  Здається,  що  кожна  нова
мить  з’являється  лише  на  те,  щоб  покликати  за  собою
наступні.  До  кожної  такої  миті  я  прив’язуюсь  усім  своїм
єством,  бо  знаю  —  вона  неповторна,  незмінна,  хоч,  попри
всю  мою  любов  до  неї,  я  й  пальцем  не  кивну,  аби  її  втрима¬
ти.  Я  палко  любив  хвилину,  пережиту  мною  десь  у  Берліні
чи  Лондоні  в  обіймах  незнайомої  жінки,  яку  зустрів  поза¬
вчора  і  яку  вже  майже  любив,  бо  знав,  що  ця  хвилина  зараз
закінчиться,  я  поїду  до  іншої  країни  і  вже  ніколи  не  побачу
ні  тієї  жінки,  ні  тієї  ночі.  Я  схиляюся  над  кожною  секундою,
намагаючись  випити  її  до  дна;  ніщо  не  проминало  повз  мою
увагу,  я  все  намагався  лишити  для  себе,  —  і  легкоплинну
ніжність  гарних  очей,  і  гармидер  вулиці,  і  оманливе  світло
ранку,  —  але  хвилина  спливала,  і  я  не  затримував  її,  я
любив  її  за  це..
 1  раптом  щось  розлітається  на  друзки.  Пригода  скінчилася,
час  набуває  своєї  повсякденної  млявості.  Я  кидаю  погляд
назад  і  бачу,  як  мелодійна  біла  хмарка  цілком  зникає  в
минулому.  Вона  дедалі  маліє,  занепадає,  стискається,  і  ось
уже  не  можна  дібрати,  де  початок  її,  а  де  кінець.  Я  стежу  за
цією  золотою  цятою  і  знаю,  що,  якби  мене  лякали  смертю,
руїною  або  втратою  товариша,  я  б  знову  пережив  усе  це
знову  за  тих  самих  умов  від  початку  й  до  кінця.  Але  пригода,
на  жаль,  має  свій  край  і  ніколи  не  повторюється  знову.
 Так,  ось  що  мені  дуже  дороге  і  тепер.  Саме  тому  я  такий
щасливий,  коли  чую  спів  негритянки.  Як  високо  б  я  по¬
линув,  з’єднайся  моє  життя  з  цією  піснею.
 Думка,  невимовна  думка  нікуди  не  поділася.  Вона  спокійно
чекає  своєї  черги.  І  всім  своїм  виглядом  ніби  промовляє:
 «Он  воно  як?  Ось  чого  ти  прагнув?  Що  ж,  саме  цього  в
тебе  ніколи  й  не  було  (ану  пригадай:  адже  ти  просто  грався
в  слова,  називаючи  подорожню  сухозлітку,  кохання  вулич¬
них  дівчат,  бійки  —  всю  цю  скляну  біжутерію  —  пригода¬
ми)  і  ніколи  не  буде,  ні  в  тебе,  ні  в  когось  іншого.
 Але  чому?  ЧОМУ?
 Субота,  полудень
 Самоук  не  бачив,  як  я  ввійшов  до  читальної  зали.  Він
сидів  углибині,  на  столі  перед  ним  лежала  книжка,  але  він
не  читав.  Зі  щасливим  обличчям  зорив  на  замурзаного  уч¬
ня,  що  досить  часто  з’являється  в  цій  книгозбірні.  Якийсь
 41

час  хлопчина  терпляче  витримував  його  погляд,  а  потім
раптом  скривив  страшну  гримасу  й  висолопив  Самоукові
язика.  Той  почервонів  і  впер  носа  в  книжку,  вдаючи,  ніби
поглинутий  читанням.
 Я  знову  повернувся  до  своїх  учорашніх  роздумів.  Мені
більше  нема  чого  сказати:  що  з  того,  що  я  не  зазнав  пригод?
Мені  лише  цікаво:  Чи  могли  вони  бути  взагалі?
 1  ось  що  я  подумав  з  цього  приводу:  аби  найзвичайніша
подія  стала  пригодою,  треба,  або  досить,  щоб  її  розповіли.  Ось
що  збиває  всіх  з  пантелику:  кожна  людина  завжди  оповідає
історії,  живе  в  оточенні  своїх  ї  чужих  історій  і  все  бачить
крізь  їхню  призму.  І  своє  життя  теж  виладнує,  мов  оповідь.
 Але  треба  або  жити,  або  розповідати.  Так  у  Гамбурзі  я
жив  із  жінкою,  яку  звали  Ерна,  якій  не  дуже  вірив  і  яка
мене  боялася;  життя  моє  було  доволі  безладне.  Але  я  був  у
його  вирі  й  ні  про  що  не  думав.  І  ось  якось  увечері,  коли  я
сидів  у  невеличкій  кав’ярні  «Сан-Паулі»,  сталося  ось  що:
Ерна  пішла  до  вбиральні,  а  я  лишився  слухати  патефон,  що
награвав  «Blue  sky».  1  тут  я  почав  розповідати  сам  собі  про
все,  що  сталося  зі  мною  від  часу  мого  «десанту»  на  гамбур¬
зький  берег.  1  ось  що  в  мене  вийшло.  «Третього  дня  ввечері
я  увійшов  до  дансингу  «Блакитний  Грот»  і  побачив  високу
напівзахмелілу  жінку.  Цю  жінку  я  й  чекаю,  слухаючи  «Blue
sky».  Зараз  вона  прийде,  сяде  праворуч  від  мене  і  обійме
мене  за  шию».  Тут  я  гостро  відчув,  що  в  мене  таки  пригода.
Але  Ерна  повернулася,  сіла  обіч  мене,  зависла  в  мене  на
шиї,  і  я,  не  знати  чому,  зненавидів  її.  Тепер  я  розумію
чому  —  зів’яло  відчуття  пригоди,  треба  було  знову  занурю¬
ватися  в  життя.
 Коли  просто  живеш,  нічого  не  трапляється.  Лише  зміню¬
ються  декорації,  входять,  виходять  люди,  і  більш  нічого.  В
житті  не  буває  початків.  День  припасовується  до  дня  без
жодного  сенсу,  це  нудне  нескінченне  додавання.  Час  від
часу  ти  підсумовуєш  і  кажеш  собі:  ось  уже  три  роки  я
подорожую,  ось  уже  три  роки,  як  я  мешкаю  в  Бувілі.  так
само  не  буває  й  закінчень  —  ти  ніколи  за  раз  не  кинеш
жінку  або  приятеля,  за  раз  не  полишиш  міста.  Зрештою,  всі
вони  однакові,  —  Шанхай,  Москва,  Алжір,  —  коли  мине
півтора  десятка  років.  І  тільки  інколи  —  рідко  —  спи¬
няєшся,  щоб  із  подивом  відзначати:  ну  от  і  злигався  з
жінкою.  Або:  знову  вклепався  в  халепу.  Це  як  спалах  бли¬
скавки.  А  потім  знову  снується  ниточка  і  знову  рахуєш
години,  дні,  тижні.  Понеділок,  вівторок,  середа.  Квітень,
травень,  червень.  1924,  1925,  1926.
 42

Це  коли  ти  просто  живеш.  Але  скоро  берешся  розповідати
своє  життя,  все  одразу  змінюється,  тільки  зміни  цієї  ніхто
не  помічає,  бо  всі  намагаються  розказувати  правдиві  історії.
Ніби  події  взагалі  можуть  бути  правдивими.  Події  розвива¬
ються  в  одному  напрямі,  а  ми  розповідаємо  їх  у  зворотному.
Неначе  й  починаєш  спочатку:  «Це  сталося  1922  року,  одно¬
го  гарного  осіннього  вечора.  Я  служив  тоді  помічником
маромського  нотаря».  А  вийшло,  що  ти  почав  із  кінця.  Цей
фінал  тут  непомітний,  і  все  ж  саме  він  надає  початкові
врочистості  і  значущості.  «Прогулюючись,  я,  не  знати  й  як,
опинився  за  містом,  ішов  і  думав  про  свою  грошову  скруту».
Якщо  взяти  цю  фразу  такою,  як  вона  є,  ми  побачимо,  що
герой  оповіді,  цілком  поглинутий  своїми  справами,  перебу¬
ває  в  похмурому  настрої,  тобто  саме  в  такому,  коли  не
помічаєш,  що  діється  довкола  тебе.  Але  фінал  уже  є,  і  це  все
міняє.  Для  нас  ця  людина  —  вже  головний  герой  даної
пригоди.  Його  похмурий  настрій,  його  грошова  скрута
вартісніші  від  наших,  вони  вилискують  золотом  майбутніх
пристрастей.  1  оповідь  розгортається  задом  наперед:  поріз¬
нені  миті  вже  не  повзають  одна  на  одну,  фінал  історії
вишиковує  їх,  кожна  мить  підтримує  свою  попередницю.
«Стояла  ніч,  вулиця  була  безлюдна».  Фраза,  ніби  кинута
недбало,  здається  зайвою,  але  нас  уже  не  обдуриш,  ми
відкладаємо  її:  її  вартість  ми  збагнемо  пізніше.  Ми  від¬
чуваємо,  що  наш  герой  сприйняв  кожну  мить  цієї  ночі  як
знамення,  як  віщування,  —  ба  більше,  він  прожив  тільки  ті
миті,  які  були  справжніми  обіцянками,  ставши  сліпим  і
глухим  до  всього,  що  не  віщувало  головної  пригоди.  Ми
забуваємо,  що  насправді  до  кінця  ще  далеко,  що  ця  ніч  не
дарувала  оповідачеві  ніяких  призвісток,  а  лише  пропонува¬
ла  йому  свої  нудні  принади,  і  він  брав  їх  не  дивлячись.
 Я  теж  хотів  би,  щоб  моє  життя  ткалося  з  хвилин,  що
пов’язані  й  узгоджені  одна  з  одною,  як  у  спогадах.  Але  це
однаково,  що  намагатись  упіймати  час  за  хвоста.
 Неділя
 Я  забув,  що  сьогодні  неділя.  Вийшовши  вранці  з  дому,  я
подався,  як  звичайно,  блукати  вулицями.  Із  собою  я  взяв
«Ежені  Гранде».  Я  пхнув  хвіртку  міського  парку,  і  тут  мене
охопило  відчуття,  ніби  щось  подає  мені  знак.  Парк  був
голий  і  безлюдний.  А  втім...  як  би  це  пояснити?  Він  був  не
такий,  як  завжди,  він  посміхався  мені.  Якусь  мить  я  посто¬
яв,  спершись  на  хвіртку  а  потім  несподівано  згадав,  що
сьогодні  неділя.  Вона  лягла  на  дерева  й  галявини  ясною
 43

тихою  усмішкою.  Цього  не  можна  описати,  хіба  притьмом
промовити:  «Міський  парк,  узимку,  недільного  ранку».
 Я  відпустив  хвіртку,  повернувся  обличчям  до  ситих  бу¬
динків  і  вулиць  і  тихо  сказав:  «Сьогодні  неділя».
 Сьогодні  неділя:  за  доками,  уздовж  морського  берега,  по
товарних  станціях,  у  порожніх  ангарах,  коло  машин,  за¬
стиглих  у  пітьмі.  В  кожному  домі  коло  вікон  голяться  чо¬
ловіки,  задерши  голову,  вони  дивляться  в  люстерка,  час  від
часу  переводять  погляд  на  холодне  небо,  визираючи  на
ньому  гарної  погоди.  Борделі  відчиняють  свої  двері  першим
клієнтам  —  селянам  і  солдатам;  по  церквах  у  світлі  свічок
чоловік  п’є  вино  перед  укляклими  жінками.  З  усіх  околиць
уздовж  нескінченно  довгих  фабричних  мурів  рушили  в  путь
довгі  чорні  вервечки.  Вони  неквапливо  сунули  до  центру.
Готуючись  до  зустрічі  з  ними,  всі  вулиці,  крім  вулиці  Тур-
небрід,  стали  такі,  як  під  час  повстання:  всі  крамниці  опу¬
стили  свої  залізні  віконниці.  Незабаром  чорні  мовчазні  ко¬
лони  заполонять  удавано  мертві  вулиці,  першими  з’являть¬
ся  турвільські  залізничники  з  дружинами,  які  працюють  на
сен-симфоренських  миловарнях,  трохи  перегодом  жукста-
бувільські  буржуа,  потім  робітники  з  прядильні  Піно  і  на¬
решті  ремісники  з  кварталу  Сен-Максанс;  останнім,  оди-
надцятигодинним  трамваєм  прибудуть  робітники  з  Тьєраша.
Так  утвориться  недільна  людська  ріка,  що  потече  між  за¬
критими  на  засув  крамницями  й  німими  житлами.
 Дзигарі  вибивають  половину  десятої,  і  я  рушаю  з  місця:  в
неділю  в  цей  час  у  Бувілі  можна  стати  свідком  грандіозного
спектаклю,  якщо  не  прогавити  кінця  святкової  обідні.
 Вуличка  Жозефіни  Суларі  немов  вимерла,  тут  відгонить
льохом.  Але  щонеділі  вона  аж  гуде  многооктавним  гамором
морського  припливу.  Я  звертаю  на  вулицю  Президента  ІІІа-
мара  —  вулицю  чотириповерхових  будинків  з  білими  висо¬
кими  віконницями.  Цією  вулицею  нотарів  іде  розлогий
недільний  хук.  У  проході  Жилє  він  підсилюється,  тепер  я
виразно  чую  людей.  Несподівано  зліва  простір  вибухає  світ¬
лом  і  звуками.  Ось  я  й  прийшов,  починається  вулиця  Тур-
небрід,  мені  треба  тільки  зайняти  своє  місце  поміж  таких,
як  я,  і  дивитись,  як  добропорядні  панове  будуть  урочисто
вітатися,  здіймаючи  капелюхи.
 Ще  шістдесят  років  тому  ніхто  й  гадки  не  мав,  що  за
чудесну  долю  вготовано  вулиці  Турнебрід,  яку  мешканці
Бувіля  тепер  називають  маленьким  Прадо.  Я  бачив  план
міста  1847  року,  де  її  і  близько  нема.  Тоді  вона,  певне,  була
брудним  смердючим  проходом  із  стічним  рівчаком,  по  яко¬
 44

му  пливли  риб’ячі  тельбухи.  Аж  ось  наприкінці  1873  року
Національні  Збори  заявили,  що  в  інтересах  народу  доцільно
звести  на  Монмартрській  горі  церкву.  Кілька  місяців  по
тому  дружині  бувільського  мера  явилося  видіння:  її  покро¬
вителька,  свята  Цецілія,  гірко  картала  її.  Де  таке  бачено,
щоб  люди  вищого  світу  щонеділі  бабралися  в  болоті,  добива¬
ючись  до  церкви  Сен-Ре  чи  Сен-Клодьєн,  і  слухали  месу,
пхаючись  між  крамарів.  Хіба  Національні  Збори  не  показа¬
ли  прикладу?  Завдяки  небесам  Бувіль  досяг  економічного
розквіту,  тож,  мабуть,  треба  віддячити  Господові  і  нарешті
почати  будівництво  храму.
 Це  видіння  взяли  до  уваги,  відбулось  історичне  засідання
муніципальної  ради,  на  якому  єпископ  дав  згоду  на  збір
податків.  Лишилось  обрати  місце.  Давні  родини  комерсантів
та  судновласників  трималися  думки,  що  споруду  треба  ста¬
вити  на  Зеленому  Пагорбі,  саме  там,  де  були  їхні  оселі,
мовляв,  свята  Цецілія  звідти  оберігатиме  Бувіль,  як  храм
Христа  Сакре-Кер  —  Париж.  Але  скоробагатьки  з  бульвару
Марітім,  ще  нечисленні,  зате  заможні,  так  просто  не  здава¬
ли  своїх  позицій:  вони  заплатять  скільки  треба,  аби  тільки
церква  стояла  на  майдані  Маріньян;  хто  будує,  той  нею  і
користується,  —  їм  дуже  кортіло  втерти  носа  і  показати
свою  силу  гоноровитій  буржуазії,  яка  мала  їх  за  вискочнів.
Єпископ  запропонував  компроміс:  церкву  було  збудовано  на
півдорозі  між  Зеленим  Пагорбом  та  бульваром  Марітім  на
майдані  Аль-о-Морю,  який  перейменували  на  майдан
Цецілії  Морської.  Цю  гігантську  потвору,  в  яку  вгатили
понад  чотирнадцять  мільйонів,  закінчено  1887  року.
 Простору,  але  брудну  вулицю  Турнебрід,  яка  до  того  ж
мала  лиху  славу,  цілком  перебудували,  а  її  мешканців
рішуче  випхали  за  майдан  Святої  Цецілії.  Так  і  народився
Маленький  Прадо,  що  надто  недільними  ранками  став  міс¬
цем  зустрічі  джигунів  і  статечних  громадян.  Одна  за  одною
на  шляху  прогулянок  цих  обраних  почали  відкриватися
дорогі  крамниці.  Вони  працюють  і  у  великодній  понеділок  і
в  ніч  на  Різдво,  не  кажучи  вже  про  дообідню  пору  в  неділю.
Ось  поруч  з  ковбасником  Жюльєном,  знаного  всім  своїми
гарячими  пиріжками,  пропонує  свою  фірмову  продукцію
кондитер  Фулон  —  вишукані  маленькі  тістечка  зі  шпилями
бузкового  крему  і  цукровою  фіалкою.  У  вітринах  книгарні
Дюпаті  виставлені  новинки  видавництва  «Плон»,  кілька
технічних  книжок,  поміж  яких  «Теорія  суднобудування»,
«Все  про  вітрила»,  велика  ілюстрована  «Історія  Бувіля»  і
поруч  —  зграбно  розкладені  розкішні  видання  «Кенігсмарк»
 45

у  синій  шкіряній  палітурці,  «Книжка  моїх  синів»  Поля  Ду-
мера  в  бежевій  з  тисненими  пурпуровими  квітами.  Далі  між
квіткарнею  П’єжуа  і  крамницею  старожитностей  Пакена  —
«Будинок  моделей,  паризькі  фасони»  Гіслена.  Весь  другий
поверх  нового  жовтого  будинку  займає  перукар  Гюстав,  у
якого  працюють  чотири  манікюрниці.
 Ще  два  роки  тому  на  розі  сліпої  вулиці  Мулен-Жемо  та
вулиці  Турнебрід  можна  було  побачити  невеличку  і  немов
безсоромну  крамничку,  що  рекламувала  комашину  отруту
«Тю-пю-не».  Коли  ще  на  майдані  Святої  Цецілії  торгували
тріскою,  цей  заклад  знав  кращі  часи,  було  йому  сто  років.
Нині  вітрини  давно  вже  не  мито  і,  аби  розібрати,  що  за
ними,  треба  напружувати  зір  —  там,  за  спітнілими  припо¬
рошеними  шибками  тлумилися  воскові  фігурки  пацюків  та
мишей  у  камзолах  вогнистого  кольору.  Спираючись  на  па¬
тички,  тварюки  сходили  по  трапу  багатопалубного  фрегата,
та  тільки-но  ступали  на  землю,  як  кокетливо  вбрана  селя¬
ночка,  хоч  мертвотно-бліда  з  лиця  і  в  закіптюженому  строї,
прискала  їх  оцим  «Тю-пю-не»,  і  ті  кидалися  навтіки.  Я
любив  цю  крамничку  за  її  цинічність  і  ту  непереборність,  з
якою  вона  нахабно  проголошувала  право  на  існування  парази¬
тів  і  бруду  за  два  кроки  від  найдорожчої  у  Франції  церкви.
 Торік  стара  торговка  зіллям  померла,  і  її  небіж  продав
будинок.  Щоб  зробити  з  цієї  споруди  невеличкий  зал  для
засідань  «Бонбоньєрка»,  виявилось  досить  зруйнувати  дві
стіни.  Торік  тут  виступав  із  лекцією  про  альпінізм  Анрі
Бордо.
 Вулицею  Турнебрід  ходять  некваплячись  —  поважно
плинуть  бувільські  сімейства.  Коли  якесь  сімейство  захо¬
дить  до  Фулона  або  П’єжуа,  ти  можеш  пересунутись  на  ряд
уперед.  Але  ось  зустрілися  й  міцно  зчепилися  руками  два
клани  з  зустрічних  колон  —  доводиться  зупинитись  і  тупця-
тися  на  місці.  Я  просуваюсь  уперед  маленькими  кроками.
Вищий  на  цілу  голову  від  обох  потоків,  я  бачу  лише  капе¬
люхи,  море  капелюхів.  Переважна  більшість  із  них  чорні  й
цупкі.  Інколи  то  там,  то  там  над  цим  морем  голів  злітає
чиясь  рука  з  капелюхом,  оголюючи  тьмяно-лискучий  череп
і  за  мить  важко  опускається  на  місце.  На  будинку  №16
високо  вгорі  має  емблема  закладу  капелюшника  Урбана  —
величезна  червона  архієпископська  митра,  позолочені  ки¬
тички  якої  гойдаються  на  відстані  яких  двох  метрів  від
землі.
 Знову  зупинка:  якраз  під  китичками  утворився  невелич¬
кий  гурт.  Мій  сусіда,  блідий  і  крихкотілий,  як  порцелянова
 46

фігурка,  стариганчик  теж  терпеливо  чекає.  Десь  я  його
бачив,  —  це  чи  не  Коф’є,  президент  Торговельної  палати?
Здається,  перед  ним  ніяковіють  так  лише  тому,  що  він  увесь
час  мовчить.  Він  живе  на  Зеленому  Пагорбі  у  великому
цегляному  будинку  з  завжди  розчиненими  навстіж  вікнами.
Нарешті  гурт  розсотується,  і  ми  рушаємо  далі.  Й  зараз
утворюється  новий,  але  вже  менший,  щойно  виникнувши,
він  відкочується  до  вітрин  крамниці  Гіслена.  Колона  навіть
не  спинилася,  лише  трохи  вигнулась  убік;  ми  йдемо  далі,
проминаючи  шістьох  осіб,  що  тиснуть  одне  одному  руки.
«Добридень,  добридень,  ласкавий  пане,  як  вам  ведеться,  що
це  ви,  вдягніть  капелюха,  застудитесь;  нічого,  пані,  дякую,
і  справді  сьогодні  не  жарко.  Люба,  рекомендую  тобі  лікаря
Лефрансуа;  ах,  лікарю,  дуже  приємно  з  вами  запізнатися,
мій  чоловік  вас  тільки  й  хвалить,  як  ви  чудово  лікуєте,
благаю  вас,  лікарю,  вдягніть  капелюха,  на  такому  холоді  не
довго  й  застудитися;  нічого,  лікар  сам  себе  вилікує.  О  ні,
пані,  вже  хто-хто,  а  ми,  медики,  менш  за  інших  дбаємо  за
своє  здоров’я;  лікар  іще  й  знаменитий  музика.  Боже,  пане
лікарю,  я  й  на  гадці  не  мала,  ви  граєте  на  скрипці?  Наш
лікар  —  талановита  людина».
 Старий,  що  поруч  мене,  —  таки  Коф’є;  одна  брюнетка  з
гурту  просто  їсть  його  очима  —  це  не  заважає  їй  усміхатися
до  лікаря.  На  її  обличчі  я  читаю:  «Оце  і  є  Коф’є,  президент
Торговельної  палати;  який  в  нього  суворий  вигляд,  мабуть,
він  дуже  холодна  людина».  Сам  пан  Коф’є  не  воліє  нікого
сподоблювати  поглядом:  для  нього  всі  ці  люди  з  бульвару
Марітім  —  з  нижчої  верстви.  Відколи  я  став  відвідувати  ці
недільні  капелюшні  вистави,  я  потроху  навчився  розрізняти
публіку  з  Бульвару  від  людей  Пагорба.  Якщо  вам  трапиться
чоловік  у  новісінькому  пальті,  м’якому  фетровому  капелюсі
і  сліпучо-білій  сорочці,  який  своїми  рухами  розтинає  повіт¬
ря,  це  поза  всяким  сумнівом  представник  бульвару  Марітім.
Мешканці  Зеленого  Пагорба  носять  на  собі  печать  якоїсь
миршавості  й  давності.  В  них  вузькі  рамена  і  струджені
обличчя,  тільки  очі  ще  горять  зухвало.  Можу  закластися,
цей  гладун,  що  веде  за  руку  дитину,  з  Пагорба:  в  нього  сіре
землисте  обличчя,  на  шиї  мотузкою  гойдається  краватка.
 Не  зводячи  очей  з  пана  Коф’є,  гладун  наближається  до
нас.  За  кілька  кроків  він  починає  по-батьківському  жарту¬
вати  з  хлопчиком.  Іще  ступає  кілька  разів,  так  само  нахи¬
лившись  до  сина,  зазираючи  йому  в  очі,  —  просто  зразково
дбайливий  батько,  —  і  раптом  голова  його  спритно  повер¬
тається  в  наш  бік,  він  жваво  позирає  на  старого  й  вітає  його
 47

широким  скорим  жестом,  обводячи  рукою  уявне  коло.  Ма¬
люк  трохи  спантеличений,  але  шапки  не  здійняв,  то  клопіт
дорослих.
 На  розі  вулиці  Бас-де-В’єй  наша  колона  наражається  на
колону  вірних,  що  йдуть  із  церкви;  з  десяток  людей,
зіткнувшись,  вітаються,  обертаючись  на  місці,  як  у  вирі,
швидко  миготять  капелюхи,  і  я  не  можу  спинитися  на
жодному  обличчі;  а  над  усім  цим  масним  і  безбарвним
натовпом  на  тлі  похмурого  неба  потворною  страхітливою
масою  здіймається  біла  споруда  собору  Святої  Цецілії.  За
його  білими  крейдяними  стінами,  в  його  утробі  подекуди  ще
зберігається  нічна  пітьма.  Розходимось,  трохи  перешику¬
вавшись.  Пана  Коф’є  відкинуло  назад.  Якусь  даму  в  бла¬
китній  сукні  притисло  до  мого  лівого  боку.  Дама  вертається
з  церкви.  Вранішнє  світло  сліпить  їй  очі,  і  вона  мружиться.
Тонкошиїй  пан,  який  ступає  поперед  неї,  її  чоловік.
 На  тамтому  боці  вулиці  інший  пан,  що  йде  з  дружиною
попід  руки,  шепнув  їй  щось  на  вухо  і  зобразив  усмішку.
Жіночка  вмить  стирає  зі  свого  желеподібного  обличчя  вся¬
кий  вираз  і  йде,  мов  сліпа.  Всі  ці  ознаки  непомильні  —
зараз  він  когось  привітає.  І  справді,  за  якусь  мить  пан
скидає  в  повітря  руку.  Наблизивши  пальці  до  капелюха,  на
мить  затримує  їх  у  повітрі  і  потім  м’яко  торкається  крисів.
Поки  він  обережно  здіймає  капелюха,  трохи  нахиливши
вперед  голову,  аби  полегшити  це  розчленування,  його  дру¬
жина  підстрибує  і  зображує  на  обличчі  юну  усмішку.  Чиясь
тінь,  вклонившись,  проминає  їх,  але  усмішки-близнюки  не
зникають  з  їхніх  облич  і,  мов  після  світіння,  якийсь  час
тремтять  на  вустах.  Порівнявшись  зі  мною,  пан  і  пані  знову
прибирають  свого  непроникливого  вигляду,  але  довкола  ро¬
та  ще  грають  веселі  брижі.
 А  ось  і  розв’язка:  натовп  рідшає,  менше  злітає  в  повітря
капелюхів,  вишуканість  крамничних  вітрин  тьмяніє  —-  я
стою  в  кінці  вулиці  Турнебрід.  Може,  перейти  на  той  бік  і
пройтися  ще  раз  цією  вулицею?  Ні,  мабуть,  з  мене  досить,  я
надивився  цих  рожевих  лисин,  цих  мізерних  гречних  і  безви¬
разних  облич.  Ліпше  перейду  майдан  Маріньян.  Коли  я  обе¬
режно  видираюсь  із  колони  пішоходів,  зовсім  поряд  зі  мною  з
чорного  капелюха  раптом  вистрибує  голова,  що,  безперечно,
належить  справжньому  панові.  Це  чоловік  тієї  дами  в  бла¬
китній  сукні.  Ах,  цей  видовжений  зграбний  череп  доліхоце¬
фала  з  короткою  цупкою  щіткою  волосся,  гарні  американські
вусики  з  сивиною!  Але  надто  гарна  його  усмішка,  чудова
штивна  усмішка.  Іще  й  пенсне,  що  недбало  сидить  на  носі.
 48

— 	Це  кресляр  з  нашого  заводу,  —  каже  він,  звертаючись
до  дружини.  —  Не  розумію,  що  він  тут  робить?  Такий
добрий  хлопчина,  сором’язливий  нівроку,  він  мене  тішить.
 Молодий  кресляр,  щойно  покривши  голову,  стоїть  біля
вітрини  ковбасні  Жюльєна  ще  рожевий  і  збуджений,  його
очі  вперто  опущені  додолу,  —  він  виказує  всі  ознаки  п’янкої
радості.  Цієї  неділі  він,  без  сумніву,  вперше  наважився
пройтися  вулицею  Турнебрід.  Він  нагадує  юнака  після  пер¬
шого  причастя.  Заклавши  руки  за  спину,  він  зворушливо  й
сором’язливо  дивиться  на  чотири  лискучі  сосиски,  які  роз¬
кошують  у  желе  під  гарніром  із  петрушки,  і  думає  про  своє.
 Із  ковбасні  виходить  жінка  і  бере  його  попід  руку.  Це
його  дружина,  попри  своє  пористе  обличчя,  ще  досить  моло¬
да.  Хай  би  скільки  вона  вешталась  на  підступах  до  вулиці
Турнебрід,  ніхто  не  матиме  її  за  даму  —  її  виказує  цинічний
блиск  очей,  розважливий  і  досвідчений  погляд.  Справжні
дами  не  знають  цін,  вони  кохаються  в  милих  шаленствах,
їхні  очі  —  прекрасні  чисті  квіти,  викохані  в  теплицях.
 Вибиває  першу,  і  я  входжу  до  пиварні  «Везеліз».  Старі,  як
завше,  на  місці.  Двоє  з  них  уже  обідають.  Іще  четверо  грають
у  манілью  і  цідять  аперитив.  Решта  навстоячки  стежить  за
грою,  поки  їм  накривають  стіл.  Чоловік  із  хвилястою  боро¬
дою,  найвищий  з  усіх  на  зріст,  —  біржовий  маклер.  Інший  —
відставний  чиновник  військово-морського  відомства.  Всі  вони
п’ють  і  їдять,  ніби  їм  по  двадцять.  У  неділю  їм  подають  кислу
капусту.  Новоприбулі  питають  у  тих,  хто  вже  їсть:
 — 	Ну  що?  Як  завжди  —  недільна  капуста?
 Вони  сідають  і  глибоко,  з  задоволенням  зітхають:
 — 	Марієтто,  доню,  кухлик  пива  без  піни  і  одну  капусту.
 Ця  Марієтта  —  метка  молодиця.  Коли  я  сідав  за  столик  у
 глибині  зали,  червоновидий  дідуган,  якому  вона  наливала
вермута,  заходиться  злобним  кашлем.
 — 	Наливайте  більше,  —  хрипить  він  крізь  кашель.
 — 	Знаєте  що...  —  дівчина  ще  не  налила,  і  це  її  дратува¬
ло.  —  Може,  ви  зачекаєте,  поки  я  наллю?  Ви,  як  той  дядь¬
ко,  який  ще  не  поїхав,  а  вже  каже  «вилазь».
 її  слова  викликають  у  залі  сміх.
 — 	Але  й  утерла!
 Біржовий  маклер,  що  йде  до  столика,  бере  Марієтту  за
плечі:
 — 	Сьогодні  неділя,  Марієтто.  Підеш  увечері  в  кіно  зі
своїм  парубійком?
 — 	Ага,  дурне  кіно!  То  Антуанетта  сьогодні  вільна.  Га¬
руєш  тут,  як  не  знаю  хто,  а  ви  кажете  парубійко.
 49

Біржовий  маклер  сів  до  столу  навпроти  чисто  виголеного
старого  з  нещасним  виразом  на  обличчі.  Виголений  старий
одразу  ж  починає  йому  щось  оповідати.  Але  біржовий  мак¬
лер  його  не  слухає,  він  мружить  очі,  смикає  бороду.  Вони
ніколи  не  слухають  один  одного.
 Тепер  я  упізнав  пару,  що  сидить  поряд  зі  мною:  це
родина  комерсантів,  що  мешкають  неподалік.  У  неділю  їхня
служниця  вільна.  Тому  вони  приходять  сюди,  щоразу  оби¬
раючи  той  самий  стіл.  Чоловік  наминає  апетитну  рожеву
одбивну.  Він  роздивляється  її  зблизька  і  старанно  сопе  но¬
сом.  Його  дружина  довго  длубається  у  своїй  тарілці.  Це
дебела  сорокарічна  білявка  з  червоними  щоками,  вкритими
пушком.  Під  сатиновою  блузою  випинаються  гарні  пружні
груди.  За  обідом  вона,  мов  чоловік,  вицмулює  пляшку
бордо.
 Я  підсуваю  до  себе  «Ежені  Гранде».  Великої  насолоди  з
цього  читання  я  не  дістаю,  але  треба  якось  збавляти  час.
Розгортаю  книжку  навмання  і  потрапляю  на  те  місце,  де
мати  веде  розмову  з  Ежені  про  кохання,  що  саме  народ¬
жується  в  дівочому  серці.
 «Ежені  поцілувала  їй  руку:
 — 	Яка  ти  добра,  люба  матусю!
 Від  цих  слів  старе,  зів’яле  від  довгих  страждань  материне  обличчя  про¬
ясніло.
 — 	Він  тобі  подобається?  —  спитала  Ежені.
 Пані  Гранде  відповіла  тільки  усмішкою;  потім,  хвилинку  помовчавши,
тихо  сказала:
 — 	Чи  ти  й  справді  вже  любиш  його?  Це  було  б  недобре.
 — 	Недобре?  —  здивувалася  Ежені.  —  Чому?  Він  подобається  тобі,  по¬
добається  Нанон,  чому  ж  може  не  подобатися  мені?  Ходім,  мамо,  накриємо
йому  на  стіл  до  сніданку.
 Вона  кинула  свою  роботу,  мати  —  також  і  сказала:
 — 	Ти  збожеволіла!
 Однак  їй  захотілося  приєднатися  до  доччиного  божевілля,  щоб  його  вип¬
равдати.
 Ежені  покликала  Нанон.
 — 	Чого  вам  іще,  мадмуазель?
 — 	Нанон,  у  тебе  вже  будуть  вершки  опівдні?
 — 	Ну,  гаразд,  опівдні  вже  будуть,  —  відповіла  стара  наймичка.
 — 	Ну,  а  поки  даси  йому  міцної  кави.  Я  чула,  як  пан  де  Грассен  казав,  що
в  Парижі  варять  дуже  міцну  каву.  Клади  побільше.
 — 	А  де  ж  я  її  візьму?
 — 	Купи.
 — 	А  як  мене  зустріне  пан?
 — 	Він  на  своїх  луках...»
 * 	Переклад  Елеонори  Ржевуцької.  (Прим.  ред.).
 50

Коли  я  прийшов,  пара  мовчала,  і  тут  раптом  голос  чо¬
ловіка  урвав  моє  читання.
 — 	Ну  як,  ти  бачила?  —  каже  він,  таємниче  посміхаючись.
 Дружина  здригається  і  дивиться  на  чоловіка,  ніби  проки¬
нувшись  зі  сну.  А  той  їсть  і  п’є  з  тим-таки  хитрим  виглядом.
 — 	Ха-ха-ха!
 Пауза.  Жінка  знову  поринула  в  задуму.
 — 	Що  ти  кажеш?  —  раптом  сахається  вона.
 — 	Та  вчора  Сюзанна.
 — 	А-а!  Це  вона  знову  ходила  до  Віктора.
 — 	А  я  тобі  що  казав?
 Жінка  нервовим  рухом  відсуває  тарілку.
 — 	Не  вміють  готувати.
 Береги  її  тарілки  викладені  сірими  м’ясними  кульками.
Чоловік  провадить  далі  свою  думку:
 — 	Он  яка  шелихвістка...
 Він  замовкає,  значуще  всміхається.  Навпроти  нас  старий
біржевий  маклер  пестить  Марієттину  руку,  ледве  чутно
сопучи.
 — 	Пам’ятаєш,  я  тобі  казав?
 — 	Що  саме?
 — 	Про  Віктора,  казав,  що  вона  повернеться  до  нього.  Що
таке,  тобі  не  смакує?  —  раптом  розгублено  питає  він.
 — 	Не  вміють  готувати.
 — 	Це  вже  не  те,  що  було  за  Екара,  —  повагом  каже  її
чоловік.  —  Ти  не  знаєш,  де  він  тепер?
 — 	У  Домремі,  чи  де?
 — 	Так,  так.  А  звідки  ти  знаєш?
 — 	Так  ти  ж  мені  сам  сказав  ще  в  неділю.
 Вона  бере  з  серветки  хлібний  м’якуш  і  кладе  до  рота.
Тоді,  розібгуючи  долонею  скатертину  на  краю  стола,  непев¬
но  каже:
 — 	Знаєш,  мені  здається,  ти  помиляєшся,  Сюзанна  не
така...
 — 	А  може,  й  помиляюсь,  моя  рибко,  може,  й  помиля¬
юсь,  —  неуважно  каже  чоловік.  Він  поводить  очима,
помічає  Марієтту  і  знаком  кличе  її.
 — 	Щось  мені  жарко.
 Марієтта  нахиляється  над  столом,  зіпершись  руками  на
його  край.
 — 	Справді,  Марієтто,  жарко,  —  стогне  жінка,  —  просто
нема  чим  дихати,  та  й  м’ясо  сьогодні  недобре,  я  скажу  все
хазяїнові,  —  хіба  так  можна?  —  відчиніть  хоч  кватирку,
Марієтто,  золотце.
 51

Чоловік  знову  грайливо  поводить  очима:
 — 	Ти  не  бачила,  як  вона  дивилася  на  нього?
 — 	Коли,  мій  зайчику?
 — 	«Коли,  мій  зайчику?»  —  нетерпеливиться  він,  пере¬
кривлюючи  її.  —  Отак  ти  завше.  На  Миколи  та  й  ніколи.
 — 	Ти  хочеш  сказати  вчора?  Ага,  зрозуміло.
 Він  сміється,  утупивши  погляд  кудись  у  простір,  і  потім
цитує,  протяжно  проказуючи  кожне  слово:
 — 	Як  у  кішки,  коли  вона  паскудить  на  жарини.
 Від  утіхи  він  навіть  забув,  з  чого  почав.  Жінка  теж
пожвавлюється.
 — 	Ах  ти  ж  чорт  язикатий!  —  Вона  ляскає  його  легенько
по  рамену.  —  Чортяка  язикатий.
 Чоловік  уже  впевненіше:
 — 	Як  у  кішки,  що  паскудить  на  жарини.
 — 	Ні,  не  кажи,  вона  не  пуста  дівчина,  —  жінка  вже  не
сміється.
 Чоловік  нахиляється  до  неї  і  довго  шепоче  їй  щось  на
вухо.  Якусь  хвилину  вона  слухає  його,  роззявивши  рота,  з
видовженим  обличчям,  здається,  от-от  пирхне  сміхом,  і
несподівано  відкидає  тіло  назад,  уп’явшись  нігтиками  йому
в  руку:
 — 	Не  може  бути,  ні,  не  може  бути!
 — 	Слухай,  крихітко,  адже  він  сам  мені  казав,  —  упевне¬
но,  протягом  проказує  він.  —  І  якби  нічого  не  було,  з  якої
речі  йому  вигадувати  все?
 — 	Ні,  не  може  бути.
 — 	Адже  він  сам  розказав  мені,  послухай,  ну,  уяви  собі...
 Жінка  заходиться  сміхом:
 — 	Мені  смішно,  бо  я  подумала  про  Рене.
 — 	1  не  кажи.
 Він  теж  сміється.  Жінка  переходить  на  поважний  шепіт:
 — 	Коли  це  він  помітив,  у  вівторок?
 — 	У  четвер.
 — 	Ні,  мабуть,  у  вівторок,  через  те,  що...
 І 	рукою  вона  малює  в  повітрі  еліпс.
 Надовго  западає  тиша.  Чоловік  умочує  хлібний  м’якуш  у
соус.  Марієтта  міняє  тарілки  і  приносить  їм  торт.  І  я  зараз
з’їм  шматок  торта.  Несподівано,  замріявшись,  жінка,  гордо¬
вито  і  якось  образливо  підібравши  губи,  вимовляє,  розтягу¬
ючи  слова:
 — 	Та  ні,  це  ти  вже  теє...
 У  її  голосі  стільки  хтивості,  що  це  збуджує  чоловіка,  і  він
лізе  лоскотати  їй  шию  своїми  масними  пальцями.
 52

— 	Шарлю,  перестань,  ти  збуджуєш  мене,  любий,  —
всміхаючись,  муркоче  вона  з  набитим  ротом.
 Я  намагаюся  повернутися  до  книжки.
 «—  А  де  ж  я  її  візьму?
 — 	Купи.
 — 	А  як  мене  зустріне  пан?»
 Але  я  все  чую  жіночий  голос:
 — 	Чуєш,  от  Марта  порегоче,  коли  я  їй  розкажу...
 На  цьому  мої  сусіди  замовкають.  Після  торта  Марієтта
подає  їм  чорнослив,  і  жінка,  мов  курка  яйце,  кокетливо  несе
кісточки  в  ложечку.  Її  чоловік,  утупившись  поглядом  у
стелю,  вибиває  пучками  якийсь  марш.  Певне  мовчання  —
їхній  звичайний  стан,  а  розмова  —  як  напад  лихоманки,  що
зрідка  охоплює  їх.
 «—  А  де  ж  я  її  візьму?
 — 	Купи».
 Я  згортаю  книжку,  піду  прогуляюсь.
 Я  виходив  з  пиварні  «Везеліз»  близько  третьої,  пообідня
пора  відчувалась  у  всьому  моєму  обважнілому  тілі.  Вона  не
моя,  вона  належала  сотням  тисяч  бувільців,  і  вони  прожи¬
вуть  її  разом.  Саме  в  цей  час  вони  підводяться  від  столів
після  доброго  й  довгого  недільного  обіду,  відчуваючи,  як
щось  для  них  уже  вмерло.
 Неділя  втрачає  для  них  свою  юнацьку  легкість.  Треба
перетравлювати  курку  й  торт  і  вбиратися  до  прогулянки.
 Ясне  повітря  дня  розтинають  дзвінки  кінотеатру  «Ельдо¬
радо»  —  це  недільний  подзвін  серед  білого  дня.  Більш  як  сто
чоловік  витягуються  в  чергу  попід  зеленим  муром.  Вони
захланно  чекають  лагідних  сутінків,  щоб  розкутися,  забути¬
ся,  чекають  тієї  миті,  коли  екран,  вилискуючи,  мов  біле
каміння  під  дощем,  почне  мріяти  й  говорити  за  них.  Марні
сподіванки:  щось  у  них  лишиться  зіщулене,  вони  дуже  по¬
терпають,  аби  їхню  неділю  ніщо  не  зіпсувало.  Отак  щонеділі
вони  йдуть  до  кінотеатру  розчаровуватись:  фільм  виявиться
безглуздим,  їхній  сусіда  куритиме  люльку,  чвиркаючи  собі
під  ноги,  або  Люсьєн  буде  просто  нестерпним  —  ані  тобі
ніжного  слова  за  цілий  фільм  чи,  як  навмисне,  сьогодні
знову  схопить  поперек.  Ось  і  зараз,  як  і  кожної  неділі,
темна  зала  проростатиме  притлумленим  дріб’язковим  не¬
вдоволенням.
 Я  йшов  тихою  вулицею  Брессан.  Сонце  розігнало  хмари,
стояла  гожа  година.  З  вілли  «Хвиля»  вийшло  сімейство.
Донька,  ступивши  на  тротуар,  застібала  рукавички.  їй  мож¬
 53

на  було  дати  років  тридцять.  На  першій  приступці  сходів
стояла  мати,  вона  впевнено  дивилась  просто  себе  і  на  повні
груди  вдихала  повітря.  Щодо  батька,  то  я  бачив  лише  його
широчезну  спину.  Зігнувшись  над  замковою  шпариною,  він
замикав  двері.  Тепер  будинок  так  і  стоятиме  чорною  пуст¬
кою,  аж  поки  вони  повернуться.  Десь  у  сусідніх  оселях,  теж
уже  замкнених  і  порожніх,  слабо  порипують  паркет  і  меблі.
Перш  ніж  вийти,  хазяї  не  забули  загасити  камін  у  їдальні.
Ось  батько  наздоганяє  жінок,  і  сімейство  мовчки  рушило  в
путь.  Куди  воно  простувало?  В  неділю  бувільці  ходять  на
величне  міське  кладовище  або  до  батьків,  а  той,  хто  цілком
вільний,  просто  гуляє  молом.  Я  був  вільний  і  тому  просто
чимчикував  вулицею  Брессан,  яка  виходила  на  мол.
 Небо  наді  мною  було  блідо-блакитне  з  кучерявими  баран¬
цями  та  подекуди  тонкими  цівками  диму;  лише  зрідка  рап¬
том  набігала  якась  заблукана  хмарка  і  застувала  сонце.
Здалеку  вже  виднів  цементний  парапет,  що  відгороджував
мол,  і  крізь  його  ажурне  плетиво  вилискувало  море.  Сімей¬
ство  повернуло  праворуч  на  вулицю  Скарбника  Ілера  і
побралося  Зеленим  Пагорбом.  Я  бачив,  як  вони  спроквола
підіймаються  цією  вулицею  —  три  чорних  крапки  на  лиску¬
чому  асфальті.  Я  взяв  ліворуч  і  занурився  в  юрму  людей,
що  походжали  бульваром  Марітім.
 Зранку  натовп  був  куди  однорідніший.  Здавалося,  що  лю¬
дям  уже  просто  несила  дотримуватись  тієї  чіткої  ієрархії,  якою
вони  так  пишалися  до  обіду.  Тепер  тут  пліч-о-пліч  прогулю¬
валися  комерсанти  і  службовці,  вони  мирилися  з  тим,  що
поряд  із  ними  йдуть,  іноді  навіть  штовхають  їх  і  відпихають
убік  якісь  дрібні  жалюгідні  писарі.  В  теплій  масі  тлуму  роз¬
чинився  аристократизм,  приналежність  до  еліти  і  до  про¬
фесійних  угруповань.  Були  просто  люди  без  жодних  ознак.
 Калюжа  світла  вдалечині  —  то  море  під  час  відпливу.
Лише  кілька  рифів  своїми  шпилями  протинали  його  яскраву
поверхню.  На  піску  лежали  перевернуті  рибальські  човни  і
слизькі  кам’яні  брили,  абияк  поскидувані  з  молу,  аби  захи¬
стити  бульвар  од  морських  хвиль,  —  там  між  брилами  з
клекотом  пінилась  вода.  Біля  входу  в  зовнішню  гавань  на  тлі
вицвілого  під  сонцем  неба  чітко  вирізьблювалася  тінь  драги.
Щовечора  до  самої  півночі  вона  реве  та  скрегоче,  здіймаючи
пекельний  шум.  А  в  неділю  робітники  з  неї  гуляють  берегом,
на  дразі  лишається  тільки  сторож,  і  вона  затихає.
 Сонце  було  ніжне  й  прозоре,  як  біле  вино.  Його  промені
ледь  торкалися  людських  постатей,  не  лишаючи  тіні,  не
надаючи  їм  опуклості,  —  обличчя  й  руки  розпливалися
 54

тьмяно-золотими  плямами.  Здавалося,  що  всі  ці  люди  в
пальто,  не  торкаючись,  пливли  на  кілька  сантиметрів  від
землі.  Вітер  іноді  приносив  хвилі  лякливих,  як  водяна  по¬
верхня,  тіней,  і  тоді  обличчя  на  мить  згасали  й  ставали,
немов  крейдяні.
 Це  неділя;  затиснута  між  парапетом  і  дачними  хатинками,
юрма  текла,  розливалася  маленькими  річечками  й  губилась  у
сотнях  струмочків  за  великим  готелем  Трансатлантичної  ком¬
панії.  А  скільки  тут  було  малечі!  У  візочках,  на  руках,  заручку
з  татом,  парами,  по  трійко,  вони  бундючно  походжали  попере¬
ду  батьків.  Кілька  годин  тому,  коли  народжувався  молодий
недільний  ранок,  я  бачив  майже  тріумф  на  обличчях  усіх  цих
людей.  Тепер,  осяяні  сонцем,  вони  виражали  тільки  безтур¬
ботність,  спочинок  і  вперте  небажання  виходити  з  цього  стану.
 Обмаль  жестів  —  інколи  ще  підіймались  на  вітання  капе¬
люхи,  але  вже  без  тієї  широти  в  рухах,  без  того  нервового
пожвавлення,  яке  ще  було  зранку.  Люди  йшли,  трошки
відхилившись  назад,  задерши  голову,  їхні  погляди  линули
вдалину,  а  вітер  штовхав  їх  у  груди  й  розмаював  плащі.  То
тут,  то  там  чувся  короткий  сміх,  що  скоро  вщухав,  материн
крик:  «Жанно.  Жанно,  ану  припини!»  І  знову  тиша.  Ледь
чутний  запах  ясного  тютюну  —  його  курять  дрібні  чиновни¬
ки.  «Саламбо»,  «Айша»  —  недільні  сигарети.  На  деяких
зовсім  байдужих  обличчях  я,  здавалося,  бачив  сліди  печалі,
але  згодом  зрозумів:  ці  люди  не  сумні  й  не  веселі,  вони
просто  відпочивали.  В  їхніх  застиглих,  широко  розплюще¬
них  очах  знехотя  відбивалися  море  й  небо.  Зараз  усі  вони
розійдуться  по  домівках  і  в  їдальні  за  великим  столом  усією
родиною  питимуть  чай.  А  поки  що  вони  намагаються  оща¬
дити  на  порухах,  на  словах  і  думках,  пливти  за  течією.
Вони  мають  усього  один  день,  щоб  стерти  з  лиця  брижі,
гусячі  лапки,  гіркі  зморшки,  якими  сповна  обдаровує  їх
щоденне  гарування.  Один-єдиний  день.  Вони  чули,  як  хви¬
лини  спливають,  немов  пісок  крізь  пальці.  Чи  вистачить  їм
часу,  аби  набратися  молодої  сили  і  в  понеділок  знову  почати
спочатку?  На  повні  груди  вбирають  вони  повітря,  морське
повітря  цілюще,  —  лише  за  рівним  і  глибоким  віддихом,  як
у  сонних,  можна  встановити,  що  вони  ще  не  вмерли.  По¬
крадьки,  вовкувато  я  йшов  і  не  знав,  куди  мені  діти  своє
кремезне  й  свіже  тіло  в  цій  страшній  юрмі  спочивальників.
 Море  стало  аспідного  кольору  й  почало  непомітно  підій¬
матись.  За  ніч  воно  сягне  високо.  Цієї  ночі  мол  буде  без-
люднішим  за  бульвар  Віктора  Нуара.  Червоні  вогні  познача¬
тимуть  фарватер,  який  зліва  дугою  огинає  надбережжя.
 55

Сонце  тихо  сідало  за  море.  Його  призахідні  промені  ковз¬
нули  по  шибках  нормандського  шале  і  запалило  його.
Засліплена  ними  жінка  піднесла  втомлено  до  очей  руку  і
невпевнено  засміялась:
 — 	Гастоне,  мені  сліпить  очі.
 — 	Ну  що  ти!  —  сказав  чоловік.  —  Таке  лагідне  сонечко,
не  гріє,  а  все  ж  приємно.
 Жінка  дивиться  на  море.
 — 	А  я  гадала,  що  його  видко.
 — 	І  не  сподівайся,  —  сказав  чоловік.  —  Сонце  заважає.
 Вони,  певне,  говорили  про  острів  Кайбот,  який  іноді  вид¬
но  на  півдні  між  драгою  і  зовнішньою  гаванню.
 Денне  світло  пригасає.  Саме  о  цій  непевній  порі  щось
незбагненне  віщує  вечір.  Неділя  вже  відходила  в  минуле.
Вілли  й  сірий  парапет  здавалися  ще  зовсім  свіжими  спогада¬
ми  про  неї.  На  обличчях  потроху  зникав  вираз  дозвілля,
вони  ставали  безборонно-лагідними.
 Молода  вагітна  жінка  спирається  на  руку  білявця  з  гру¬
бими  рисами.
 — 	Ой,  дивись,  дивись!  —  гукала  вона.
 — 	Що  там  таке?
 — 	Он  вони,  бачиш,  чайки.
 Він  стенув  плечима  —  чайок  нема.  Небо  майже  очисти¬
лось,  трохи  рожевіючи  на  обрії.
 — 	А  я  їх  чула,  ось  вони,  квилять.
 — 	Ні,  то  просто  щось  рипнуло,  —  відказує  чоловік.
 Раптом  спалахнув  газовий  ліхтар,  і  я  подумав,  що  вже
 прийшов  ліхтарник.  Діти  пильнують  його,  бо  його  з’ява  —
сигнал  повертатися  додому.  А  це  був  просто  останній  соняч¬
ний  спалах.  Небо  ще  ясніло,  але  землю  вже  оповили  сутін¬
ки.  Людей  на  бульварі  порідшало,  вже  виразно  чулося
передсмертне  харчання  моря.  Якась  молодиця,  обіпершись
на  парапет,  підвела  до  неба  синє  обличчя.  Помада  на  її
губах  видавалася  чорною.  Якоїсь  миті  я  спитав  себе,  чи  не
полюбив  я  всіх  цих  людей.  Але  ні,  просто  сьогодні  неділя,
їхня  неділя,  яка  належала  не  мені.
 На  маяку  Кайбот  спалахнули  перші  вогні,  якийсь  малюк
спинився  біля  мене  й  прошепотів  захоплено:  «Ой!  Маяк!»
 1 	тут  я  відчув,  як  серце  моє  розпирає  велике  передчуття
пригоди.
 Із  надбережжя  я  повертаю  праворуч  і  йду  вулицею  Ву-
альє,  так  дістаюся  маленького  Прадо.  Залізні  гратки  на
вітринах  вже  спущено.  Вулиця  Турнебрід  освітлена  й  пус¬
 56

тельна.  Вона  розгубила  свою  вранішню  велич  і  тепер  анічим
не  різнилася  від  сусідок.  Задув  буйний  вітер.  Розгойдува¬
лась  і  скреготала  бляшана  архієпископська  митра.
 Я  стояв  на  порожній  вулиці,  всі  розійшлися  по  домівках  і,
либонь,  читали  тепер  газети  або  слухали  радіо.  Неділя  скін¬
чилася  для  них,  лишивши  по  собі  запах  попелу  й  думки,  які
вже  сягають  у  понеділок.  А  от  мені  однаково,  що  неділя,  що
понеділок,  —  є  просто  дні,  що  безладу  сунуть  один  за
одним,  а  тоді  зненацька  —  спалах,  як-от  сьогодні.
 Нічого  не  змінилось,  і  все  якось  інакше.  Я  не  здолаю
описати:  це  схоже  на  Нудоту  і  воднораз  щось  зовсім  проти¬
лежне.  Нарешті  мені  має  трапитись  пригода,  і  коли  я  ще  раз
перевіряю  себе,  то  справді:  вона  от-от  має  трапитись,  і
я  —  це  я,  і  я  тут,  і  це  я  розтинаю  ніч  і  видаюсь  собі  героєм
пригодницького  роману.
 Зараз  щось  має  статися:  у  темряві  вулиці  Бас-де-В’єй
щось  чекає  на  мене;  он  там,  на  розі  цієї  погідної  вулички  і
має  розпочатися  моє  справжнє  життя.  Я  відчуваю,  як  неми¬
нучість  підштовхує  мене  в  спину.  На  розі  біліє  щось  схоже
на  білу  кам’яну  тумбу.  Здаля  вона  видається  чорною,  але
що  ближче  до  неї,  то  білішає.  Прокидається  якесь  незвичай¬
не  відчуття,  коли  дивишся  на  це  темне  тіло,  що  яснішає  на
очах.  Коли  воно  стане  біле-біле,  я  спинюсь  і  тоді  мені
трапиться  пригода.  Виринувши  з  пітьми,  він  такий  близь¬
кий,  цей  білий  маяк,  що  мені  стає  лячно.  Я  вже  був  поду¬
мав,  —  може,  повернути  назад?  Але  нема  ніякої  змоги
розбити  ці  чари.  Я  все  йду  і  йду,  простягаю  руку,  торкаюся
тумби.
 Ось  вулиця  Бас-де-В’єй  з  озією  Святої  Цецілії,  що  схова¬
лась  у  темряві  й  світить  з  неї  шибками.  Рипить  бляшаний
капелюх.  Не  знаю,  чи  світ  раптом  так  зіщулився,  чи  то  я
сам  надав  усім  звукам  і  тілам  такої  міцної  єдності,  але  я  не
міг  навіть  припустити,  що  все  навколишнє  може  бути  чи¬
мось  іншим.
 Я  спиняюся,  чекаю  і  чую,  як  калатає  моє  серце;  нипаю
очима  по  порожньому  майдану  і  нічого  не  бачу.  Здіймається
доволі  сильний  вітер.  Я  помилився:  вулиця  Бас-де-В’єй  була
лиш  етапом:  воно  чекає  мене  там,  у  глибині  майдану  Дюко-
тон.
 Але  я  не  кваплюся  рушати  в  путь.  Мені  здається,  що  я  на
вершині  раювання.  До  чого  я  тільки  не  вдавався  і  в  Марселі,
 і 	в  Шанхаї,  і  в  Мекнесі,  аби  досягти  цього  абсолюту  щастя.  І
ось  сьогодні,  наприкінці  порожньої  неділі,  повертаючись  до¬
дому  і  вже  нічого  не  чекаючи,  раптом  спиняюсь,  —  і  ось  воно!
 57

Але  треба  йти.  Вітер  приносить  гук  ревуна.  Довкола  ні
лялечки,  і  я  відчуваю  себе  військом,  що  входить  у  місто.
Десь  морями  пливуть  кораблі  і  над  водою  лине  музика,  всі
міста  Європи  спалахують  вечірніми  вогнями,  на  вулицях
Берліна  комуністи  й  нацисти  стріляють  один  в  одного,  а
нью-йоркськими  бруківками  вештаються  безробітні,  у  теп¬
лих  кімнатах  перед  своїми  туалетними  столиками  сидять
жінки  й  підфарбовують  вії,  а  я  стою  тут,  на  спорожнілій
вулиці  й  кожен  постріл,  що  лунає  з  вікон  у  Нойкольні,
кожен  кривавий  крик  пораненого,  якого  виносять,  кожен
невловний  точний  порух  жіночої  руки  відлунюють  у  моїй
ході,  суголосні  кожному  ударові  мого  серця.
 Я  спиняюся  перед  пасажем  Жиле,  вагаючись.  А  як  там,
усередині,  хтось  чигає  на  мене?  Йти  чи  не  йти?  Але  я  також
знаю,  що  там,  в  кінці  вулиці  Турнебрід,  на  майдані  Дюко-
тон  є  те,  що  без  мене  не  з’явиться  на  світ.  Я  ціпенію  зі
страху  —  щонайменший  порух,  і  я  вже  не  спинюсь.  Чого
моя  доля  хоче  від  мене?  Марно  пробую  здогадатись.  Однак
треба  вибирати:  я  жертвую  пасажем  Жиле,  я  так  ніколи  й
не  дізнаюсь,  що  він  мені  готував.
 Майдан  Дюкотон  порожній.  Невже  я  помилився?  Мені
здається,  я  не  переживу  цього  розчарування.  Невже  нічого
не  буде?  Я  підходжу  до  яскравої  кав’ярні  «Маблі».  Спанте¬
личено  вагаюсь  —  входити  чи  ні;  крізь  великі  запітнілі
шибки  зазираю  досередини.
 Зала  напхом  напхана.  Від  диму  сигарет  і  випарів  мокрого
одягу  повітря  аж  синє.  Впізнаю  касирку,  яка  сидить  на
своєму  місці.  В  неї  руда,  як  у  мене,  кучма,  і  в  животі  в  неї
якась  хвороба;  з  сумною  усмішкою,  що  нагадує  запах  фіал¬
ки,  яким  іноді  відгонять  мертві,  ця  жінка  тихо  гниє  зсереди¬
ни.  Трем  пробігає  мені  з  маківки  до  п’ят:  це  вона...  це  вона
чекала  мене.  Отак  увесь  час  сиділа  рівно  й  непорушно  за
столиком  і,  всміхаючись,  чекала  на  мене.  Я  відчуваю  якусь
силу,  що  йде  звідти,  з  глибини  кав’ярні.  Вона  повертає  мене
знову  в  сьогоднішній  день,  злютовує  його  розпорошені
епізоди  й  надає  їм  сенсу:  я  подолав  увесь  цей  день,  щоб
опинитися  тут,  притулитися  лобом  до  цієї  вітрини  й  спогля¬
дати  це  обличчя  з  витонченими  рисами,  яке  розквітло  на  тлі
гранатових  штор.  І  все  спинилось,  моє  життя  спинилось;
велика  вітрина,  важке,  синє,  як  вода,  повітря  з  білою  тлу¬
стою  рослиною  вглибині  і  я  сам  творили  щось  цільне  й
довершене.  Я  щасливий.
 Коли  я  знов  опинився  на  бульварі  Ла  Редут,  від  усього
лишилося  тільки  гірке  розчарування.  «Понад  усе  на  світі  я,
 58

мабуть,  люблю  передчуття  майбутньої  пригоди,  —  подума¬
лось  мені.  —  Шкода,  що  приходить  воно  без  попереджень  і
так  само  несподівано  зникає,  і  коли  воно  зникає,  ти  ли¬
шаєшся  вичавлений,  мов  цитрина.  Невже  ці  іронічні  відві¬
дини  лише  на  те,  аби  довести  мені  ще  раз,  що  я  змарнував
своє  життя?»
 А  за  моєю  спиною  на  широких  прямих  вулицях,  які
купались  у  холодному  світлі  ліхтарів,  агонізувала  величезна
громадська  подія  —  вмирала  неділя.
 Понеділок
 Як  це  я  міг  написати  таке  гучне  й  безглузде  речення:
«Довкола  ні  лялечки,  і  я  відчуваю  себе  військом,  що  вхо¬
дить  у  місто»?
 Мені  без  потреби  всі  ці  квітчасті  фрази.  Я  пишу  для  того,
щоб  з’ясувати  собі  деякі  обставини.  Геть  усяку  літератур¬
щину.  Слід  писати,  як  набіжить,  не  вишукуючи  гарних  слів.
 По  совісті,  мені  аж  гидко,  як  згадав  свої  вчорашні  химе¬
ри.  Якось  у  двадцять  років  я  напився  і  запевняв  усіх,  що  я  з
Декартової  породи.  Я  прекрасно  усвідомлював  своє  вдаване
геройство,  але  не  припиняв,  бо  мені  це  дуже  подобалось.
Назавтра  мені  стало  так  гидко,  ніби  я  прокинувся  в  забльо-
ваному  ліжку.  Мене  не  вивертає  напідпитку,  але  краще  б
уже  вивернуло  один  раз.  Учора  я  не  міг  послатися  навіть  на
горілку.  Я  поводився,  мов  екзальтований  бовдур.  Тепер  мені
слід  відмитися  якимись  абстрактними,  прозорими,  як  вода,
думками.
 Відчуття  пригоди,  безперечно,  залежить  не  від  самих
подій  —  це  вже  доведено.  Це  радше  спосіб  цих  подій  нани¬
зування  одна  на  одну.  Ось,  як  це  відбувається:  спершу
відчуваєш  сам  плин  часу,  бачиш,  як  кожна  мить  має  кінець
 і 	відроджується  в  наступній  миті,  ця  наступна  своєю  чергою
так  само  відмирає,  щоб  народилася  інша,  яку  теж  годі
спинити,  і  так  далі.  І  тоді  ти  непомітно  переносиш  цю
властивість  швидкоплинних  хвилин  на  події,  які  відбува¬
ються  в  цей  час;  одне  слово,  форму  переносиш  на  зміст.
Узагалі  про  цей  знаменитий  плин  часу  вже  говорено  чима¬
ло,  але  ніхто  його  так  і  не  бачив.  Можна  дивитися  на  жінку
 і 	знати,  що  вона  постаріє,  але  ніколи  не  побачиш,  як  це
станеться.  1  коли  іноді  здається,  що  бачиш,  як  вона
старіється,  тоді  ти  відчуваєш,  як  сам  старієш  разом  із
нею,  —  оце  і  є  відчуття  пригоди.
 Іще  це  називають,  якщо  я  не  помиляюсь,  безповоротністю
часу.  Відчуття  пригоди  —  це,  мабуть,  просто  наслідок  безпо¬
 59

воротності  часу.  Але  чому  ми  не  завжди  маємо  відчуття
пригоди?  Хіба  час  не  завжди  безповоротний?  Іноді  лучаються
такі  хвилини,  коли  тобі  здасться,  що  можна  чинити  всяк:
зайти  наперед,  повернутися  назад  —  байдуже  куди,  —  а
буває  так,  що  зашморги  затягуються,  і  такі  моменти  прогаю-
вати  не  слід,  бо  назад  не  вернешся,  спочатку  не  почнеш.
 Анні  вміла  вичавлювати  з  часу  все,  що  можна.  В  ті  часи,
коли  вона  жила  в  Джибуті,  а  я  в  Адені  і  на  добу  приїздив
побачити  її,  вона  примудрялася  нагромадити  стільки  непо¬
розумінь  між  нами,  що  отямлювалися  ми  вже  тоді,  як  до
мого  від’їзду  зоставалося  рівно  шістдесят  хвилин;  коли  ли¬
шається  так  трохи,  починаєш  відчувати,  як  спливає  секунда
по  секунді.  Пам’ятаю  один  з  таких  жахливих  вечорів.  Мій
потяг  відходив  опівночі.  Ми  пішли  до  літнього  кінотеатру,  і
Анні,  і  я  були  в  страшенному  розпачі  й  не  знали,  що
робити.  Але  партію  вела  Анні.  Об  одинадцятій,  коли  почавсь
якийсь  довгий  фільм,  вона  взяла  мою  руку  і  без  жодного
слова  стисла  її  в  своїй.  Мене  пронизала  гостра  радість,  і  я,
не  дивлячись  на  годинника,  зрозумів:  рівно  одинадцята.  І  от
ми  почали  відлічувати,  як  одна  по  одній  плинуть  наші
хвилини.  Цього  разу  ми  мали  розлучитися  на  три  місяці.
Якоїсь  миті  на  екрані  пішли  ясні  кадри,  пітьма  розтанула
довкола,  і  я  побачив,  що  Анні  плаче.  Опівночі  вона  міцно
потисла  мені  руку  і  відпустила  її;  я  підвівся  і,  не  знаючи,
що  сказати,  пішов.  Це  була  добра  робота.
 Сьома  вечора
 Робочий  день.  Непогано  попрацював.  Я  не  без  задоволен¬
ня  списав  шість  сторінок.  Тим  більше,  що  це  були  абст¬
рактні  міркування  про  царювання  Павла  І.  Після  вчораш¬
ньої  оргії  весь  день  тримав  себе  ніби  в  лещатах.  Надаремно
було  волати  до  мого  серця!  Зате  я  захопився  вивченням
механізму  російської  автократичної  машини.
 Дратував  мене  тільки  Ролебон.  Найменший  крок  цієї
людини  вкритий  таємницею.  Ну  чого  йому  треба  на  Україні
в  серпні  1804  року?  Про  свою  подорож  він  висловлюється
вельми  туманно:
 «Сподіваюся,  нащадки  розсудять,  чи  мої  неоплачені  зу¬
силля  варті  того  брутального  заперечення  й  упосліджень,
що  їх  я  мусив  мовчки  терпіти,  дарма  що  в  грудях  моїх  кипів
той  справедливий  гнів,  яким  я  міг  миттю  припнути  язика
всім  глузіям  і  породити  в  їхніх  серцях  страх».
 Одного  разу  він  уже  обдурив  мене:  1790  року  він  нена¬
довго  зазирнув  у  Бувіль,  і  в  його  листах  цей  візит  оповитий
 60

багатозначними  недомовками.  Я  згаяв  цілий  місяць,  аби
відтворити  ту  подію.  Зрештою  я  дізнався,  що  після  цього
візиту  завагітніла  донька  одного  з  його  орендарів.  Хто  він
після  цього,  як  не  нікчемний  блазень?
 Як  він  мене  починає  дратувати,  цей  брехливий  дженд¬
жик;  може,  це  з  прикрості  —  я  радів,  коли  він  брехав  усім
іншим,  і  хотів,  щоб  тільки  мені  він  зробив  виняток.  Мені
чомусь  здавалося,  що  ми  порозуміємося  за  спинами  всіх  цих
небіжчиків  —  свій  свояка  бачить  —  і  зрештою  він  розкаже
мені  одному  всю  правду!  Але  Ролебон  нічого,  нічогісінько  не
звірив  мені,  так  само  як  і  Олександрові,  й  Людовікові  XVIII,
яких  він  дурив.  Мені  дуже  хочеться,  аби  Ролебон  виявився
загалом  позитивним  героєм.  Нехай  трохи  крутієм,  хто  не
без  цього?  Але  яким  крутієм,  дрібним  чи  великим?  Я  не  так
люблю  історичні  пошуки,  щоб  гаяти  стільки  часу  на  якусь
давно  померлу  людину,  яку,  може,  за  життя  не  сподобив  би
й  потиском  своєї  руки.  А  справді,  що  я  про  нього  знаю?  Про
таке  яскраве  життя,  як  у  нього,  можна  тільки  мріяти,  та  чи
прожив  він  його  насправді?  Якби  ж  його  листи  не  були  такі
пишномовні...  Та  що  там  казати,  годилося  б  знати,  який  в
нього  був  погляд,  може,  він  мав  звичку  тихо  схиляти  на  бік
голову,  коли  дивився  на  вас,  або,  замислившись,  трохи
всміхаючись,  тер  собі  довгим  вказівним  пальцем  носа,  а  то
під  час  люб’язної  брехні  раптом  скипав  і  тут-таки  знову
тамував  свою  лють.  Але  він  помер,  він  лишив  по  собі  тільки
«Трактат  зі  стратегії»  та  «Роздуми  про  доброчесність».
 Якби  можна  було  пофантазувати,  я  б  змалював  цю  люди¬
ну  собі  так:  за  блискучою  іронією,  жертвою  якої  стало
стільки  людей,  ховалася  проста,  чиста  душа.  Він  мало
міркує,  але  в  кожному  випадку  завдяки  якомусь  незбагнен¬
ному  натхненню  вчиняє  так,  як  треба.  І  ошукує  він  якось
простодушно,  безпосередньо  —  це  цілком  благородний  рух
серця,  так  само  щирий,  як  і  його  любов  до  чесноти.  Зрадив¬
ши  своїх  добродійників  і  друзів,  він  потім  з  усією  поваж¬
ністю  розбирає  кожен  свій  учинок  і  здобуває  з  нього  мораль.
Він  уважає,  що  не  має  права  на  інших.  Так  само,  як  і  інші
на  нього,  і  все,  чим  обдаровує  його  життя,  він  бере,  як
незаслужений  і  безкоштовний  подарунок.  Він  легко  захоп¬
лювався  всім  і  так  само  легко  розчаровувався.  А  всі  ці
листи,  всі  його  праці  писав  не  він  —  це  робив  на  його
замовлення  якийсь  писака.
 Тільки  щоб  не  заходити  так  далеко,  краще  вже  мені
засісти  за  роман  про  маркіза  Ролебона.
 61

Одинадцята  вечора
 Повечеряв  у  «Відпочинку  залізничників».  Хазяйка  була
на  місці,  й  мені  довелося  переспати  з  нею;  то  була  радше
данина  чемності.  Я  трохи  бриджусь  цією  жінкою:  вона  мені
якась  надто  біла  і  пахне  немовлям.  У  любовній  жазі  вона
тулила  мою  голову  до  своїх  грудей  —  вона  гадає,  що  так
годиться.  Я  й  собі  неуважно  гладив  її  лоно  під  ковдрою,
потім  моя  рука  обважніла.  Я  подумав  про  маркіза  де  Роле-
бона,  —  а  що,  власне,  мені  заважає  написати  про  нього
роман?  Моя  рука  ковзнула  по  хазяйчиному  стегну,  я  заплю¬
щив  очі  і  раптом  побачив  садок  із  карликовими  розлогими
деревцями,  і  всі  вони  були  вкриті  величезними  волохатими
листками.  Всюди  роїлися  мурахи,  стоноги,  хмарами  літала
міль.  Були  тут  і  зовсім  страшні  створіння:  їхнє  тіло  скидало¬
ся  на  підсмажені  скибки  хліба,  грінки,  з  яких  роблять
бутерброди  з  голуб’ятиною;  вони  сунули  боком  на  своїх
краб’ячих  клешнях.  Усе  листя  було  аж  чорне  від  цих  по¬
твор.  За  кактусами  і  опунціями  Веледа  з  міського  парку
вказувала  пучкою  на  свій  статевий  орган.  «Цей  сад  пахне
блювотиною!»  —  у  нестямі  закричав  я  й  прокинувся.
 — 	Не  хотіла  вас  будити,  —  сказала  хазяйка,  —  але  я  лежу
на  зморшці  простирадла,  і  вона  мені  муляє,  а  потім  мені  час
донизу  —  скоро  мають  підійти  клієнти  з  паризького  потяга.
 Напередодні  посту
 Я  відшмагав  Мориса  Бареса.  Нас  було  троє,  ми  неначе
були  солдатами.  В  одного  з  нас  якраз  посередині  обличчя
зяяла  дірка.  Морис  Барес  підійшов  до  нас  і  сказав:  «Мо¬
лодці»,  —  і  дав  кожному  з  нас  по  маленькому  букетику
фіалок.  «Ну  і  що  мені  з  ними  робити?»,  —  спитав  солдат  з
проваленою  головою.  «А  ви  встроміть  їх  у  свою  рану»,  —
одказав  йому  на  це  Морис  Барес.  «Треба  тобі  в  сраку  їх
встромити»,  —  відповів  солдат,  і  ми  перевернули  Мориса
Бареса  і  спустили  йому  штани.  Під  штаньми  була  червона
кардинальська  мантія.  Ми  задерли  мантію,  а  Морис  Барес
зарепетував:  «Обережно!  Не  обірвіть  штрипки!»  Але  ми
відшмагали  його  до  крові,  а  наостанок  з  фіалкових  пе¬
люстків  зробили  йому  на  сідниці  колаж  Деруледової  голови.
 Останнім  часом  надто  часто  згадую  свої  сни.  І  спати  я
став  неспокійно  —  так  кручусь  уві  сні,  що  вранці  ковдру
знаходжу  на  підлозі.  Сьогодні  переддень  посту,  але  для
Бувіля  він  минає  спокійно,  добре,  як  яка  сотня  людей  пере¬
вдягнеться  для  карнавалу,  а  то  й  того  нема.
 62

Я  саме  спускався  сходами,  коли  мене  погукала  господиня:
 — 	Там  вам  лист.
 Який  ще  лист?  Останнього  свого  листа  я  отримав  торік  у
травні  від  хранителя  руанської  книгозбірні.  Хазяйка  заво¬
дить  мене  до  свого  кабінету  і  простягає  довгого  здутого
конверта  жовтого  колюру  —  це  лист  від  Анні.  Ось  уже  п’ять
років,  як  я  не  маю  від  неї  звісток.  Шукаючи  мене,  лист
побував  у  Парижі,  в  моїй  колишній  оселі,  на  ньому  стоїть
штемпель  від  першого  лютого.
 З  конвертом  у  руці  я  виходжу  на  вулицю  —  не  наважу¬
юсь  розпечатати  його.  Анні  пише  листи  на  тому  ж  папері.
Цікаво,  чи  вона  так  само  купує  його  в  маленькій  паперовій
крамничці  на  Піккаділлі?  Мабуть,  вона  не  змінила  і  своєї
зачіски,  гадаю  я,  своїх  густих  білих  кіс,  яких  не  хотіла
стригти.  І,  мабуть,  так  само  ненастанно  і  терпляче  веде
боротьбу  біля  люстерка  за  своє  обличчя,  і  то  не  з  кокетства
або  страху  постаритися  —  просто  Анні  завше  хотіла  лиши¬
тися  однаковою,  завше  незмінною.  Може,  це  подобалося
мені  в  ній  найдужче  —  її  сильна  і  невідступна  вірність
найдрібнішій  рисі  своєї  подоби.
 Літери  адреси,  виведені  твердою  рукою  фіолетовим  чор¬
нилом  (Анні  й  тут  не  зрадила  давній  звичці),  ще  зберігають
свій  полиск.
 «Панові  Антуану  Рокантену».
 Як  я  полюбляю  читати  своє  ім’я  на  конвертах.  Я  немов
крізь  туман  побачив  одну  з  її  усмішок,  здається,  побачив  і
очі,  трохи  похилену  набік  голову  —  так  вона  підходила,
коли  я  сидів,  і,  вивищуючись  наді  мною  на  півтулуба,
всміхалась.  Дивилася  на  мене  згори  вниз,  а  тоді  брала  за
плечі  й  починала  термосити.
 Конверт  важкий,  яких  шість  сторінок,  не  менше.  Поверх
прекрасного  почерку  налазить  базгранина  моєї  колишньої
консьєржки.
 «Готель  «Прентанія»,  Бувіль».
 Ці  маленькі  закарлючки  не  зберегли  полиску.
 Я  розпечатав  листа  і  з  розчарування  молодшаю  років  на
шість.
 «Не  розумію,  як  це  Анні  вдавалось  так  напихувати  свої
конверти,  —  там  же  нічого  нема».
 Пригадую,  як  навесні  1924  року  повторив  цю  фразу  разів
сто,  на  превелику  силу  видобуваючи  з  підкладки  конверта
клаптик  паперу  в  клітинку.  Підкладка,  ця  густо-зелена
розкіш,  поцяцькована  золотими  лелітками,  скидалася  на
 63

клаптик  накрохмаленої  тканини.  Вона  сама  й  становила  три
чверті  ваги  всього  конверта.
 Анні  написала  олівцем:
 «За  кілька  днів  буду  переїздом  у  Парижі.  Приходь  до
мене  в  готель  «Іспанія»  20  лютого.  Прошу  тебе  (вона  допи¬
сала  «прошу  тебе»  понад  рядком  і  поєднала  з  «до  мене»
хитромудрою  спіраллю).  Мені  треба  з  тобою  побачитись.
 Анні».
 Так  бувало  в  Мекнесі,  так  бувало  й  у  Танжері,  коли,
повертаючись  увечері  додому,  я  знаходив  на  своєму  ліжкові
записку:  «Хочу  тебе  побачити  негайно».  Я  лечу  до  неї,  вона
відчиняє  двері  й  здивовано  зводить  брови:  вона  мовчала  і
ніби  сердилась  на  мене  за  те,  що  я  прийшов.  Ось  і  цього
разу  може  статися  так,  що  вона  навіть  не  схоче  мене  впу¬
стити.  Або  портьє  в  готелі  скаже:  «Дама  з  таким  прізвищем
у  нас  не  спинялась».  Хоча  навряд  вона  так  зробить.  Зате
через  тиждень  може  написати,  що  перемінила  своє  рішення
і  що  краще  побачитись  якось  іншим  разом.
 Усі  на  роботі.  Скрізь  починає  проглядати  безлике  пе-
редпістя.  Вулиця  Інвалідів  Війни,  як  щоразу  перед  дощем,
сильно  відгонить  сирою  деревиною.  Я  не  люблю  ці  не¬
звичайні  дні:  по  кінотеатрах  дають  вистави,  у  школярів
вакації,  вулицями  розлите  неясне  передчуття  свята,  що  весь
час  вабить  вас,  та  тільки-но  подумаєш  про  нього  —  воно
тане.
 Звісна  річ,  я  зустрінусь  із  Анні,  але  чомусь  ця  думка  не
вельми  мене  звеселяє.  Відколи  я  отримав  листа,  я  цілком
вибитий  з  роботи.  Добре  хоч  зараз  обідня  пора;  я  не  голо¬
дний,  але,  щоб  якось  збавити  час,  піду  трохи  під’їм.  Так  я
опиняюсь  у  Каміля  на  вулиці  Годинникарів.
 Це  зовсім  маленький  заклад,  де  і  вночі  ви  можете  замо¬
вити  рагу  й  кислої  капусти.  Сюди  приходять  повечеряти
глядачі  після  театру  та  зголоднілі  приїжджі  з  нічного  потя¬
га,  яким  указують  на  цей  ресторанчик  поліцаї.  Вісім  марму¬
рових  столиків.  Під  стінами  оббиті  шкірою  лави.  Два  свічада
побиті  рудуватими  цятами.  Дві  віконні  й  дверна  шибки  з
каламутного  скла.  Шинквас  у  ніші.  Поруч  ще  є  ванькирчик.
Але  я  ніколи  не  був  там,  він  для  пар.
 — 	Дайте  мені  яєчню  з  шинкою.
 Офіціантку,  дебелу  червоновиду  дівчину,  чомусь  завше
беруть  смішки,  коли  вона  розмовляє  з  чоловіком.
 — 	Не  маю  права.  Хочете  яєчні  з  бульбою?  Шинка  зачи¬
нена  —  її  ріже  тільки  хазяїн.
 64

Я  замовляю  рагу.  Хазяїна  звати  Каміль  —  хамулуватий
мужлай.
 Офіціантка  йде.  Я  сам  у  цій  старій  темній  залі.  В  моєму
гамані  лежить  лист  від  Анні.  Якийсь  фальшивий  сором
заважає  мені  перечитати  цього  листа.  Я  пробую  згадати
кожне  його  слово.
 «Дорогий  Антуане».
 Я  всміхаюсь:  звісно,  ні.  Звісно,  Анні  не  писала  такого
«Дорогий  Антуане».
 Шість  років  тому  —  саме  тоді  ми  розлучилися  з  обопільної
згоди  —  я  вирішив  податися  до  Токіо.  На  прощання  я  черк¬
нув  їй  кілька  слів.  Я  не  міг  більше  звертатися  до  неї  «Моя
люба»,  тому  почав  із  цілком  безневинного  «Дорога  Анні».
 У  відповідь  вона  написала:  «Мене  чарує  твоя  простота.
Затям  нарешті,  я  ніколи  не  була  й  не  буду  «твоєю  дорогою
Анні».  Так  само,  як  і  ти,  повір  моєму  слову,  ніколи  не  був
«моїм  дорогим  Антуаном».  Якщо  ти  не  знаєш,  як  до  мене
звертатись,  не  називай  мене  ніяк,  так  буде  краще».
 Я  видобув  листа  з  гамана.  Так,  вона  не  писала  «Дорогий
Антуане».  І  наприкінці  нема  ніякого  ввічливого  звороту.
Просто:  «Мені  треба  з  тобою  побачитись.  Анні».  Нічого,  що
могло  б  натякнути  на  її  почуття.  Але  я  не  бідкаюсь  —  я
впізнаю  її  любов  до  всього  досконалого.  Вона  завше  прагла
здійснити  всі  ці  «досконалі  миттєвості».  Якщо  такі  не  навер¬
талися,  зразу  ж  утрачала  інтерес  до  всього,  життя  блякло  їй
в  очах,  і  вона  ліниво  відбувала  його,  мов  підтоптана  панна.
Або  шукала,  як  зі  мною  посваритись.
 «Подивись  на  себе.  Ти  сякаєшся  врочисто,  як  буржуа,  а
кашляєш  у  носовичок  так,  ніби  тобі  то  неабияка  втіха».
 На  це  не  слід  було  реагувати,  краще  перечекати;  і  враз,
немов  на  якийсь  знак,  непомітний  мені,  Анні  здригалася,
млосні  риси  її  гарного  обличчя  набували  виразності,  і  вона
починала  метушитися,  мов  мурашка.  В  такі  хвилини  вона
була  чарівна  і  недосяжна.  Тихенько  щось  наспівуючи,  весь
час  озираючись  довкола,  вона  зненацька  схоплювалася  з
місця,  усмішка  розквітала  на  її  обличчі,  вона  починала  тер¬
мосити  мене  за  плечі  і  протягом  кількох  хвилин,  здавалося,
віддавала  накази  речам,  що  оточували  її.  Ця  жінка  сокотала
тихим  голосом,  пояснюючи,  чого  вона  чекає  від  мене.
 «Ну  ж  бо,  невже  тобі  важко  зробити  одне  манюсіньке
зусилля?  Ти  так  по-дурному  поводився  востаннє.  Ти  бачиш,
яка  це  може  бути  чудова  мить?  Дивись,  яке  небо!  А  цей
сонячний  промінь  на  килимі,  еге  ж  гарно?  Я  вдягла  свою
зелену  сукню,  вона  мені  дуже  личить,  на  обличчі  ніякої
 З  Сартр
 65

фарби,  як  тобі  моя  блідість?  Відійди  трохи,  сідай  отут  біля
стіни,  так,  тепер  які  твої  дальші  дії?  Ану,  побачимо.  Який
же  ти  нерозумний!  Розказуй  мені  що-небудь».
 Я  відчував,  що  успіх  цього  заходу  в  моїх  руках:  мить
мала  свій  прихований  сенс,  який  треба  було  вилущити  й
удосконалити;  я  мав  вдатися  до  певних  жестів,  сказати
певні  слова,  але  мене  немов  привалило  тягарем  відповідаль¬
ності,  я  витріщував  очі  і  нічого  не  бачив,  бився,  мов  риба  в
сітці,  серед  обрядів,  що  їх  тут-таки  вигадала  Анні,  і  дер  їх,
мов  павутиння,  своїми  лаписьками.  В  такі  хвилини  вона
ненавиділа  мене.
 Звичайно,  я  зустрінуся  з  Анні.  Я  поважаю  її,  я  ще  досі
всім  серцем  кохаю  її.  1  ще  я  бажаю  тому,  хто  з  нею  тепер,
більше  шансів  і  спритності  у  грі  в  «досконалі  миттєвості».
 «Усе  псує  твоє  гаспидове  волосся,  —  казала  вона.  —  Що*
вдієш,  —  рудий  завжди  рудий».
 Вона  всміхалася.  Спочатку  я  забув  її  очі,  потім  довгасте
тіло.  Найбільше  я  пам’ятав  її  усмішку,  та  потім,  три  роки
тому,  забув  і  її.  І  ось  тієї  миті,  як  я  взяв  з  хазяйчиних  рук
листа,  зненацька  вона  з’явилася  знов,  і  мені  здалося,  що  я
бачу  осміхнену  Анні.  Я  хочу  ще  раз  згадати  цю  усмішку,  бо
відчуваю  потребу  поновити  почуття  лагідності,  яке  викли¬
кала  в  мені  присутність  цієї  жінки,  —  я  знаю,  ця  лагідність
десь  близько,  їй  треба  народитись.  Але  усмішка  так  і  не
повернулась.  Я  став  весь  спорожнілий  і  висхлий.
 На  порозі,  скулившись  од  холоду,  з’являється  чоловік.
 — 	Пані-панове,  мої  вітання!
 Він  сідає,  не  скидаючи  свого  вицвілого  від  часу  пальта.]
Сплівши  довгі  пальці,  потирає  руки.
 — 	Що  подати?
 Він  здригається  і  сполохано  підводить  очі.
 — 	Га?  Дайте  «Бір»  з  водою.
 Але  офіціантка  не  рухається.  Я  бачу  її  обличчя  в  дзер¬
калі,  здається,  що  вона  спить.  Насправді  очі  широко  розп¬
лющені  —  але  то  не  очі,  а  шпаринки  замість  очей.  Отак
вона  завше  не  квапиться  догодити  клієнтові,  вона  потребує
паузи,  аби  осмислити  замовлення.  їй  треба  уявити  пляшку,
яку  здійме  з  полиці  над  шинквасом,  подумати  про  білу
наліпку  з  червоними  літерами,  про  густий  чорний  сироп,
який  наливатиме  в  склянку,  —  вона  сама  ніби  п’є  його.
 Я  кладу  листа  від  Анні  до  гамана:  більше  він  мені  нічого  не
дасть,  —  мені  не  повернутися  до  витоків  цієї  жінки,  яка
тримала  його  в  руках,  потім  згортала  й  вкладала  до  конверта.
1  чи  можливо  взагалі  думати  про  когось  у  минулім  часі?  Коля
 66

ми  любилися  з  нею,  ми  не  відпускали  від  себе  бодай  найневи-
разнішої  миті,  не  залишали  позаду  себе  бодай  найнепоміт-
нішої  прикрості.  Всі  гуки,  всі  запахи  й  відтінки  дня,  навіть
невисловлені  наші  думки  ми  забирали  з  собою,  щоб  вони
жили  разом  з  нами,  щоб  ми  могли  повсякчас  розкошувати  і
страждати  з  ними.  Жодного  спогаду  —  сама  невблаганна
жагуча  любов;  не  сховатися  в  сутіні,  не  відступити  назад,  не
захиститися  від  неї.  Три  роки,  злютовані  воєдино...  Саме
тому  ми  й  розлучилися  з  нею.  Нам  було  більше  не  до  снаги
нести  цей  тягар.  1  коли  Анні  раптом  безповоротно  пішла  від
мене,  всі  ці  три  роки  враз  поглинуло  минуле.  Я  навіть  не
переймався,  тільки  всередині  була  якась  порожнеча.  Тоді  час
поновив  свій  звичайний  плин,  і  порожнеча  почала  більшати.
Потім  у  Сайгоні,  коли  я  надумав  повернутися  до  Франції,
все,  що  тримала  моя  пам’ять,  —  чужі  обличчя,  майдани,
надбережжя  довгих  річок,  —  все  розтануло  без  сліду.  І  нині
моє  минуле,  як  величезне  провалля.  Моє  сьогодення  —  це
замріяна  біля  шинквасу  офіціантка  в  чорній  кофтині,  отой
добродій.  А  все,  що  я  знаю  про  своє  життя,  здається,  я
вичитав  із  книжок.  Усі  ці  палаци  Бенареса,  тераси  Прокаже¬
ного  короля,  храми  на  Яві  з  розбитими  величезними  схода¬
ми,  —  все  це  за  якусь  мить  промайнуло  в  мене  перед  очима  і
потім  повернулося  туди,  на  своє  місце.  Як  у  тому  трамваї,  що
проходить  вечорами  повз  готель  «Прентанія»,  —  його  шибки
на  якусь  мить  спалахують  рекламними  неонками,  але  він  не
забирає  їх  з  собою  і  котить  геть  із  чорними  вікнами.
 Чоловічок  безнастанно  пасе  мене  очима  —  це  вже  почи¬
нає  набридати.  А  як  він  пишається  своїм  зростом!
Офіціантка  нарешті  наважується  обслужити  його.  Ліниво
здіймає  вона  свою  руку  з  довгим  чорним  рукавом,  сягає  нею
пляшки,  а  заразом  бере  і  склянку.
 — 	Прошу,  пане.
 — 	Пане  Ахіль,  —  чемно  виправляє  той.
 Вона  мовчки  наливає  йому  в  склянку.  Пан  Ахіль  не¬
сподівано  відриває  пучку  від  носа  і  кладе  руки  долонями  на
стіл.  Завдає  голову  назад.
 — 	Бідолашне  дівча,  —  очі  висявають,  голос  рівний.
 Офіціантка  аж  підскакує,  а  разом  з  нею  і  я.  Яка  дивна
 невимовна  інтонація,  найдужче  схожа  на  подив,  говорив
ніби  не  він,  хтось  інший.  Ми  всі  троє  збентежені.
 Товстуля  оговтується  перша:  їй  бракує  уяви.  Зберігаючи
гідність,  вона  зводить  очі  на  пана  Ахіля.  Вона  добре  знає,
що  однією  рукою  може  викинути  його  за  двері.
 — 	Чому  це  я  бідолашне  дівча?
 67

Він  вагається.  Розгублено  дивиться  на  неї,  тоді  раптом
заходиться  реготом.  Незчисленні  зморшки  розбігаються
його  видом,  він  ледь  помітно  поводить  кистю.
 — 	Диви...  образилась.  Та  то  я  так.  Ну  то  й  що,  як
бідолашне?  Я  ж  вам  лиха  не  зичу.
 Але  дівчина  повертається  до  нього  спиною  і  йде  до  шинк-
васа  —  вона  справді  образилась.  Чоловік  сміється:
 — 	Ха-ха-ха!  Та  то  ж  у  мене  просто  так  вихопилось!
Невже  образилась?  Образилась...  ну  що  тут  удієш,  —  і  він
вдається  до  мене  по  підтримку.
 Я  відвертаю  голову.  Він  трохи  підіймає  склянку,  але  пити
не  збирається  —  тороплено  і  зніяковіло  щулить  очі,  ніби
намагаючися  щось  пригадати.  Служниця  тим  часом  сідає  до
каси  й  знову  береться  до  шитва.  Знову  западає  тиша,  але
зовсім  не  така,  як  перед  тим.  Чути,  як  падає  дощ  і  тихенько
лопотить  по  матових  шибках;  якщо  хто  з  дітей  ще  на  ву¬
лиці,  він  розмочить  їхні  машкари  і  лишить  на  них  патьоки.
 Офіціантка  вмикає  світло  —  ще  тільки  друга,  але  надворі
небо  чорне,  як  поночі,  і  дівчині  не  видно  голки.  Тепленьке
лагідне  світло;  всі  сидять  тепер  по  домівках  і  теж,  певне,
запалили  лампи.  Хто  читає,  хто  просто  дивиться  у  вікно  на
небо.  Для  них  усе  інакше...  їхнє  життя  проминуло  не  так.
Вони  жили  в  оточенні  успадкованого  майна,  дарунків,  усіх
тих  меблів,  де  кожна  річ  —  окремий  спогад.  Дзигарики,
медалі,  портрети,  мушлі,  прес-пап’є,  ширми,  шалі.  їхні
шафи  захрясли  порожніми  пляшками,  сувоями  тканин,  ста¬
рим  убранням,  газетами  —  вони  нічого  не  викинули  на
смітник.  Минуле  —  це  розкоші  власника.
 А  де  я  збиратиму  своє  минуле?  Його  не  покладеш  до
кишені,  треба  принаймні  мати  будинок,  щоб  це  розташува¬
ти.  А  що  маю  я?  Лише  своє  тіло.  Самотня  людина  самим
своїм  тілом  не  може  спинити  спогадів,  вони  проходять  крізь
нього,  як  вода  крізь  пісок.  Але  не  маю  на  що  скаржитись:  я
завжди  хотів  бути  вільним.
 Чоловічок  моститься  на  стільці  й  зітхає.  Він  увесь  ску¬
лився  в  своєму  пальті,  але  час  від  часу  випростовує  спину  і
прибирає  людської  подоби.  1  цей  не  має  минулою.  Може,
коли  пошукати  десь,  і  знайдеш  у  його  родичів,  що  вже  давно
забули  дорогу  до  нього,  одну-дві  фотокартки,  на  яких  він
стоїть  серед  весільного  натовпу  з  накрохмаленим  коміром  у
манішці  з  іще  цупкими  молодечими  вусиками.  По  мені,
мабуть,  і  цього  не  лишилось.
 І  знову  він  на  мене  дивиться.  Цього  разу  таки  заговорить,
я  відчуваю  це  і  весь  наїжачуюсь.  Між  нами  не  може  бути
 68

ніякої  приязні  —  ми  подібні  один  до  одного,  але  це  нічого  не
значить.  Він  такий  самий  одинак,  як  і  я,  ще  дужче,  ніж  я,
засмоктаний  самотністю.  Мабуть,  і  він  весь  час  перебуває  в
чеканні  своєї  Нудоти  або  чогось  на  неї  схожого.  Отже,  тепер
уже  є  люди,  які  впізнають  мене;  позирнувши  на  мене,  вони
думають:  «О-о,  це  наш».  Ну  то  й  що?  На  що  він  сподівається?
Невже  йому  невтямки,  що  ми  нічим  не  запоможем  один
одному.  Сімейні  люди  сидять  тепер  по  домівках  в  оточенні
своїх  спогадів.  А  ми  ось  тут  —  корабельні  уламки,  позбавлені
пам’яті.  Якщо  він  зненацька  підведеться  і  надумає  забалака¬
ти  до  мене,  я  вилечу  звідси,  мов  корок  із  пляшки.
 З  великим  гуркотом  відчиняються  двері  —  прийшов  лікар
Роже.
 — 	Усім  привіт.
 Він  входить  увесь  набурмосений  і  підозріливий,  злегка
погойдуючись  на  цибатих  ногах,  які  заледве  витримують
його  тулуб.  Я  часто  здибую  його  неділями  в  пиварні  «Ве-
зеліз»,  але  він  мене  не  знає.  Своєю  статурою  він  нагадує
колишніх  жуанвільських  інструкторів:  руки  —  як  стегна,
грудна  клітина  —  сто  десять  у  обсязі,  й  усе  це  ледве  три¬
мається  на  тоненьких  ніжках.
 — 	Жанна,  моя  маленька  Жанна.
 Він  дріботить  до  вішалки  й  чіпляє  на  гачок  свого  фетро¬
вого  капелюха  з  широкими  крисами.  Офіціантка  неквапли¬
во  відкладає  шитво,  неквапливо  підводиться  і  сонливо  чала¬
пає  допомагати  лікареві  викараскатися  з  плаща.
 — 	Що  питимете,  пане  лікарю?
 Він  повагом  дивиться  на  неї.  Ось  обличчя,  яке  я  називаю
обличчям  справжнюю  мужа.  Воно  стомлене  й  пощерблене
роками  та  глибокими  пристрастями.  Але  лікар  осягнув  сенс
життя  й  оговтав  свої  пристрасті.
 — 	Навіть  не  знаю,  що  вибрати,  —  сповіщає  він  утробним
голосом.
 Він  кидає  своє  тіло  на  диванчик  навпроти  мене  і  витирає
чоло.  Сидячи,  він  відчуває  себе  зручніше.  Його  очі  страха¬
ють,  —  великі,  чорні  і  владні  очі.
 — 	Хай  це  буде...  хай  це  буде...  старий  добрий  кальвадос,
моя  рибко.
 Офіціантка,  не  поворухнувшись,  споглядає  його  величез¬
ний,  поораний  зморшками  вид.  Думки  її  витають  десь  дале-
ко-далеко.  Невеличкий  добродій  підводить  голову  і  полег¬
шено  всміхається.  Справді,  цей  колос  порятував  нас.  До
нього  на  нас  насувалося  щось  зловісне.  Тепер  я  спокійний,  я
знову  поміж  людей.
 69

— 	Ну,  так  де  мій  кальвадос?
 Офіціантка  прокидається  і  йде  по  кальвадос.  Лікар  кладе
свої  грубезні  руки  на  стіл  і  хапається  за  закраїни.  Пан  Ахіль
аж  світиться  від  щастя,  йому  дуже  хочеться,  щоб  лікар
звернув  на  нього  увагу.  Але  намарно  він  гойдає  під  столом
ногою  та  вряди-годи  підстрибує  на  стільці  —  він  такий
малий,  що  не  в  змозі  порушити  тишу.
 Приходить  офіціантка  з  кальвадосом.  Кивом  вона  пока¬
зує  лікареві  на  його  сусіда.  Лікар  Роже  забарно  повер¬
тається  в  указаному  напрямі  всім  тулубом:  шия  лишається
неповорушною.
 — 	А-а,  це  ти,  старий  покидьку!  —  вигукує  він.  —  Як,  ти
ще  не  здох?  —  І  тепер  уже  до  офіціантки:  —  Ви  пускаєте  це
одоробло  до  себе?  —  Своїми  хижими  очима  він  їсть  малень¬
кого  чоловічка.  Погляд  гострий  і  прямий,  погляд,  що  все
ставить  на  свої  місця.  —  Це  ж  старий  варіят,  хіба  ви  не
бачите!
 Він  не  завдає  собі  навіть  труду  показати,  що  жартує.
Лікар  знає:  старий  варіят  не  сердитиметься  на  нього  й  у
відповідь  буде  лиш  усмішка.  Так  і  є  —  скривджений  прини¬
жено  всміхається.  Старий  варіят  відчуває  полегшення,  ніби
його  оборонили  від  нього  самого  і  сьогодні  йому  нічого  не
станеться.  Але  найбільше  вражає  те,  що  я  теж  заспокоївся.
А-а,  мовляв,  так  це  старий  варіят,  а  я  гадав...
 Лікар  сміється,  він  кидає  на  мене  погляд,  закликаючи  в
спільники;  мабуть,  через  мій  зріст,  —  та  й  сорочка  в  мене
свіжа,  —  він  був  би  не  проти  і  мене  прилучити  до  своєї  гри.
 Але  мені  не  смішно,  я  не  відповідаю  на  його  загравання,  і
тоді  він,  не  уриваючи  сміху,  намагається  випробувати  на
мені  страшливу  силу  своїх  очей.  Якусь  мить  ми  мовчки
роздивляємось  один  одного:  вдаючи  короткозорого,  він,  щу¬
лячи  очі,  зверхньо  вивчає  мене  —  він  мене  класифікує.
Куди  я  потраплю,  до  варіятів?  Чи  до  пройдисвітів?
 І  все  ж  він  перший  відвертає  погляд  —  маленька  поразка
перед  якимось  самотнім  суб’єктом,  якоюсь  соціально  не-
вартісною  людиною,  про  це  шкода  й  говорити,  таке  хутко
забувається.  Бгає  між  пальцями  сигарету,  закурює,  відтак
утуплюється  важким  старечим  поглядом  кудись  у  простір.
 Шляхетні  зморшки  —  їх  у  нього  повний  набір:  тут  і
великі  поритвини  по  всьому  лобі,  і  гусячі  лапки  коло  очей,  і
гіркі  бганки  по  кутках  рота,  не  кажучи  вже  про  жовті
вірьовки,  що  підв’язують  його  воло.  Ось  кому  поталанило«
Здаля,  побачивши,  скажеш:  ця  людина  зазнала  на  світі  і
горя,  й  радості.  Зрештою,  він  заслуговує  на  таке  обличчя:
 70

адже  не  сушив  собі  голови,  як  зберегти  й  використати  своє
минуле,  —  він  просто  зробив  з  нього  опудало  на  науку
жінкам  та  молоді.
 Пан  Ахіль,  мабуть,  давно  вже  не  був  такий  щасливий,  як
сьогодні,  —  в  нього  просто  не  стуляється  рот  із  захвату.
Потроху  відсьорбує  свій  «Бір»  і  роздимає  щоки.  А  й  хвацько
ж  присадив  його  лікар!  Лікаря  не  загіпнотизувати  цим  істе¬
ричним  виглядом  старого  варіята;  добра  прочуханка,  кілька
брутальних  слів,  —  оце  й  усе,  що  треба  таким.  Лікар  має
досвід.  Одразу  знати  професіонала;  всі  ці  лікарі,  священики,
урядовці,  а  також  офіцери  знають  людську  душу  так,  ніби
самі  сотворили  людину.
 Мені  соромно  за  пана  Ахіля.  Ми,  як-то  кажуть,  обоє
рябоє,  ми  мусимо  разом  опиратися  їм.  Але  він  зрадив  мене,
він  перекинувся  на  їхній  бік,  він  теж,  —  і  він  теж,  —
мабуть,  щиро  вірить  у  Досвід.  Не  в  мій  або  свій  досвід.  А  в
Досвід  лікаря  Роже.  Бо  ще  хвилину  тому  пан  Ахіль  видався
собі  безпорадно  потішним  і  самотнім,  а  тепер  він  знає:
таких,  як  він,  багато,  лікар  Роже  немало  здибував  таких,  як
він,  і  навіть  може  розказати  Ахілеві  життя  кожного  з  них  і
те,  як  воно  скінчилося.  Пан  Ахіль  для  нього  —  один  з  тих
випадків,  що  легко  підпадає  під  загальне  визначення.
 Як  хочеться  крикнути  йому,  що  його  дурять,  що  він  ллє
воду  на  млин  цих  чваньків.  Хто  вони,  зрештою,  ці  про¬
фесіонали  досвіду?  Люди,  що  прожили  своє  життя  у  напів¬
сні,  напівзаціпенінні,  немов  у  сверблячці,  нашвидку  одру¬
жувались,  потім  навмання  клепали  дітей.  Вони  стикалися  й
спілкувалися  з  людьми  у  кав’ярнях,  на  весіллях,  похоронах.
Час  від  часу,  затягнуті  в  якусь  життєву  коловерть,  почина¬
ли  борсатися,  рятуючись  і  не  розуміючи,  що  з  ними  коїться.
Все,  що  відбувалось  довкола  них,  було  недосяжним  їхньому
зорові:  якісь  непевні  видовжені  форми,  якісь  події  приходи¬
ли  здаля,  випадково  ледь  торкалися  них,  але  варто  було  їм
придивитися,  —  все  закінчувалось.  І  ось  у  сорок  років  ці
люди,  охрестивши  свої  нікчемні,  затяті  звички  словом
«досвід»  і  озброївшись  кількома  приказками,  починають
працювати,  як  автомати.  Два  су  в  ліву  шпаринку  —  і  ви
маєте  кілька  цікавих  пригод  з  життя,  завинутих  у  сріблясту
фольгу;  іще  два  су  в  праву  —  і  ось  вам  неоціненні  поради,
що  в  них,  як  у  ірисках,  в’язнуть  зуби.
 Тож  і  я  можу  напроситися  до  когось  у  гостини  й  повести¬
ся  так,  щоб  потім  про  мене  довго  говорили,  як  про  визнач¬
ного  мандрівника  з  погляду  Вічності.  Що  ж,  може,  й  так,  —
мусульмани  справляють  малу  потребу  тільки  навсидячки,  а
 71

сповитухи-індуски  для  стимуляції  пологів  використовують
товчене  скло,  замішане  на  коров’ячому  гної,  а  на  Борнео
дівчата,  в  яких  починаються  місячні,  проводять  три  дні  й
три  ночі  на  покрівлях  своїх  хат.  У  Венеції  я  бачив  похорон
у  гондолах,  а  в  Севільї  —  святкування  Страсного  тижня.  Я
можу  розказати  про  Хресний  хід  у  Оберамергау.  Звичайно,
все  це  лише  маленький  зразок  з  усього  багажу  моїх  знань,
мені  нічого  не  варто  відхилитися  на  спинку  й,  забавляю¬
чись,  ніби  мимохідь  почати  хоч  би  й  так:
 «Чи  знаєте  ви,  моя  люба  пані,  що  таке  їглава?  Це  таке
вельми  цікаве  моравійське  містечко,  де  в  1924  році  мені
довелося  пожити...»
 1  якби  при  цьому  був  присутній  головний  суддя,  що  за
своє  життя  розплутав  багато  справ,  він  узяв  би  слово  по
моїй  оповіді  й  сказав:  «О,  як  це  правильно,  дорогий  пане,'  як
це  гуманно...  Схожа  справа  була  в  мене  на  початку  моєї
кар’єри.  Це  було  в  1902  році.  Тоді  я  ще  працював  у  Ліможі
помічником  судді...»
 Річ  лише  в  тім,  що  всі  ці  розмови  набридли  мені  ще
замолоду.  Я  не  був  з  родини  професіоналів  життєвого
досвіду.  Але  лучаються  й  аматори.  Здебільшого  це  секре¬
тарі,  службовці,  комерсанти  —  всі  ті,  хто  слухає  по  кав’яр¬
нях  чужі  історії  і  років  у  сорок  відчуває,  що  він  аж  ре-
пається  від  чужого  досвіду,  який  не  знаходить  виходу.  На
щастя,  вони  подбали  наклепати  дітей,  яким  починають  тут-
таки,  на  місці,  згодовувати  свій  досвід.  Вони  хотіли  б  утовк¬
мачити  нам,  що  їхнє  минуле  має  вартість,  а  спогади  їхні  —
це  сконденсована,  скристалізована  Мудрість.  Нівроку,  зруч¬
не  минуле!  Кишенькове  минуле,  така  собі  невеличка  позо¬
лочена  книжечка,  повна  солодких  приписів.  «Послухайте
мене,  я  раджу  вам  з  власного  досвіду.  Всьому,  що  я  знаю,
мене  навчило  моє  життя».  Можна  подумати,  життя  коли-не¬
будь  завдавало  собі  труду  думати  за  них.  Усі  ці  люди  нове
пояснювали,  вдаючись  до  давнього,  а  давнє  —  звертаючись
до  подій  сивої  давнини,  як  ті  історики,  що  Леніна  роблять
російським  Робесп’єром,  а  Робесп’єра  французьким  Кромве-
лем:  кінець  кінцем  вони  так  нічогісінько  й  не  втямили...  За
всією  їхньою  пихою  проглядають  звичайні  огидні  лінощі.
Позіхаючи,  дивляться  на  плин  подій  і  зітхають;  іще  раз
кажуть  собі,  що  нема  нічого  нового  під  зорями.  Отак  і  лікар
Роже,  сказав  «старий  варіят»  —  і  йому  в  уяві  зринає  туман¬
ний  збірний  образ  інших  старих  варіятів  і  ніхто  зокрема.  1
тепер  хай  там  що  виробляє  пан  Ахіль,  ми  й  оком  не  змигне¬
мо:  що  вдієш  —  старий  варіят!
 72

Але  це  не  старий  варіят  —  просто  йому  лячно.  Чого?  Щоб
осягнути  якусь  річ,  мусимо  повернутися  до  неї  обличчям,
самі,  без  ніякої  допомоги,  не  закликаючи  до  всесвітнього
досвіду,  знаючи,  що,  коли  ми  збагнемо  її,  ця  річ  зникне,  і
все,  що  ми  збагнули  про  неї,  теж.
 Загальні  ідеї  —  відрадніші.  І  професіонали  й  аматори
врешті  мають  рацію.  їхня  мудрість  лише  радить  усе  робити
якомога  тихше,  жити  якомога  непомітніше,  дати  себе  забути,
їхні  найулюбленіші  байки  —  про  людей  необачних,  усіляких
диваків,  що  їх  спіткала  кара.  Мабуть,  воно  так  і  є,  і  ніхто  не
заперечуватиме  цього.  Може,  цей  пан  Ахіль  і  справді  має
нечисте  сумління.  Може,  згадуючи  свого  батька,  старшу  сес¬
тру,  він  гадає,  що  якби  слухався  їх,  то  не  був  би  тепер  таким,
як  є.  Лікар  має  право  дорікати  йому.  Він  прожив  гідне  життя,
він  зміг  стати  потрібним  людям.  А  тепер  він  велично  висо¬
чить  над  цим  жалюгідним  уламком;  він  —  скеля.
 Лікар  Роже  випив  свій  кальвадос.  Тіло  його  осувається,
повіки  важко  падають.  Я  вперше  бачу  це  обличчя  без  очей:
воно  нагадує  мені  картонову  машкару,  що  їх  сьогодні  прода¬
ють  у  крамницях.  Його  щоки  жахливого  рожевого  кольору...
Зненацька  як  стій  приходить  правда:  ця  людина  невдовзі
має  померти!  Він,  напевне,  і  сам  це  знає  —  досить  подиви¬
тися  на  себе  в  люстро:  з  кожним  днем  він  усе  дужче  й  дужче
скидається  на  труп.  Так  ось  який  їхній  досвід,  ось  чому  я
собі  щоразу  казав,  що  він  відгонить  смертю,  досвід  —  це
їхній  останній  притулок.  Тому  лікареві  так  хочеться  вірити,
що  він  не  зрадить  його;  йому  так  хочеться  сховати  від  себе
нестерпну  правду:  що  він  самотній,  що  ніякої  мудрості,
ніякого  минулого  в  нього  нема  і  мізки  його  запливли  салом,
і  тіло  руйнується.  З  тим  більшою  дбайливістю  він  будував,
опоряджував  і  підфарбовував  свою  манію  компенсації,  раз  у
раз  повторюючи,  що  він  прогресує.  Ну  то  й  що,  як  у  нього
провали  пам’яті,  що  думка  працює  впорожні?  Вона  просто
позбулася  молодої  жвавості,  оце  й  усе.  Він  вже  не  розуміє,
про  що  пишеться  в  книжці?  Так  це  тому,  що  йому  тепер  не
до  них.  Ну  а  те,  що  він  не  може  більше  кохатися,  так  він
колись  кохався,  хіба  цього  не  досить?  Тим  більше,  що  куди
краще  мати  фізичні  насолоди  в  минулому,  ніж  тепер,  —  на
відстані  пильніше  роздивляєшся,  порівнюєш,  даєш  належну
оцінку.  Лишається  тільки  якось  пояснити  це  моторошне
обличчя  мертвяка,  на  яке  він  не  може  дивитися,  і  він  каже
собі,  що  то  уроки  досвіду  викарбувалися  на  ньому.
 Лікар  поволі  поводить  головою.  Його  повіки  розтуляють¬
ся,  і  він  дивиться  на  мене  ще  рожевими  зі  сну  очима.  Я
 73

всміхаюся  до  нього.  Я  хочу,  щоб  у  цій  усмішці  він  побачив
усе  те,  що  він  сам  намагається  приховати  від  себе.  Якби  він
міг  сказати  собі:  «Отой  знає,  що  я  скоро  гигну!»  —  він  би
прокинувся.  Але  його  повіки  знову  падають,  він  засинає.  Я
підводжусь  і  вихожу  з  кав’ярні,  лишаючи  пана  Ахіля  сте¬
регти  лікарів  сон.
 Дощ  ущух,  тепло,  в  небі  поволі  плинуть  гарні  чорно-білі
кадри  —  кращої  оправи  для  досконалої  миті  не  знайти;  щоб
цим  картинам  було  де  відбиватися,  Анні  викликала  в  наших
серцях  невеличкі  темні  припливи.  Але  я  не  вмію  користува¬
тися  слушною  нагодою  —  я  йду  собі  навмання  спустошений
і  тихий  під  цим  ніяк  не  використаним  небом.
 Середа
 Не  треба  тільки  боятися.
 Четвер
 Списав  чотири  сторінки.  Потім  —  тривале  відчуття  щас¬
тя.  Але  краще  не  замислюватися  над  вартістю  Історії.  А  то
вона  може  остогидіти.  Не  слід  забувати,  що  маркіз  де  Роле-
бон  —  виправдання  моєму  існуванню.
 За  тиждень  я  побачуся  з  Анні.
 П'ятниця
 Туман  на  бульварі  Ла  Редут  був  такий  густий,  що  я
визнав  мудрим  іти  якомога  ближче  до  мурів  казарми;  пра¬
воруч  фари  якогось  авто  котили  перед  собою  клубки  мокро¬
го  світла  і  неможливо  було  визначити,  де  кінчається  троту¬
ар.  Десь  поруч  були  люди,  я  чув  шерхіт  кроків,  тихий  гомін
розмов,  але  нікого  не  бачив.  Одного  разу  врівень  з  моїм
плечем  звідкільсь  виринуло  обличчя  жінки,  і  туман  при¬
тьмом  проковтнув  його;  потім  хтось  черкнувся  об  мене  пле¬
чем,  і  я  почув  густе  сопіння.  Я  не  знав,  де  я,  мене  цілком
поглинало  інше;  просуватися  було  важко,  і  я  мусив  обереж¬
но  намацувати  носком  ноги  землю,  як  сліпий,  що  йде,
виставивши  руки.  Це  були  малоприємні  вправи.  Проте  я  і
не  думав  повертатися  додому  —  я  впіймався.  Нарешті,  десь
через  півгодини  я  розрізнив  далеко  попереду  блакитняві
клуби  пари.  Тримаючи  курс  просто  на  неї,  невдовзі  я
дістався  берегів  широкого  світляного  пасма  —  в  його  центрі
кав’ярня  «Маблі»  пронизувала  вогнями  туман.
 Кав’ярня  мала  дванадцять  електричних  ламп,  проте  о  цій
порі  світилося  лише  дві:  одна  над  касою  і  одна  в  централь¬
ному  плафоні.  Єдиний  гарсон  загнав  мене  в  темний  кут.
 74

— 	Сюди,  пане,  я  замітаю.
 На  ньому  був  піджак  без  жилетки  й  стоячого  комірця.  Він
носив  білу  сорочку  в  бузкових  смугах.  Гарсон  позіхав,  по¬
хмуро  зиркаючи  на  мене  і  рукою  пригладжуючи  чуприну.
 — 	Кави  без  молока  й  рогалики.
 Він  потер  заспані  очі  й  мовчки  пішов  геть.  Імла  сягала
мені  очей  —  брудна  й  холодна.  Опалення  ще,  певне,  не
ввімкнули.
 У  кав’ярні  я  був  не  сам.  Якраз  навпроти  сиділа  жінка  з
восковим  обличчям,  її  руки  не  знали  спокою  —  то  голубили
блузку,  то  поправляли  капелюха.  З  нею  був  високий  біля-
вець,  який,  не  озиваючись,  жував  булочку.  Тиша  пригні¬
чувала  мене.  Я  хотів  був  закурити  люльку,  але  чомусь  поду¬
мав,  що  черкання  сірника  може  привернути  їхню  увагу.
 Телефонний  дзвінок.  Руки  завмерли,  вчепились  у  кофти¬
ну.  Гарсон  не  квапився.  Він  нехапливо  дозамітав,  тоді  взяв
слухавку.  «Ало,  це  ви,  пане  Жорж?  Доброго  ранку,  пане
Жорж...  Так,  пане  Жорж...  Хазяїн  ще  не  виходив...  Гадаю,
зараз  спуститься...  Ох,  знаєте,  в  такий  туман...  Звичайно
він  спускається  десь  на  восьму...  Перекажу  неодмінно,  пане
Жорж.  На  все  добре,  пане  Жорж».
 Туман  запнув  вітрину  оксамитовими  шторами,  важкими  і
сірими.  Якесь  обличчя  приклеїлось  до  шибки  і  так  само
раптово  зникло.
 — 	Зашнуруй  мені  черевик,  —  жалібно  попросила  жінка.
 — 	Там  усе  гаразд,  —  не  дивлячись,  відказав  чоловік.
 Жінка  занервувалась.  Її  руки,  немов  два  величезні  паву¬
ки,  бігали  з  блузки  на  шию  і  назад.
 — 	Ні,  не  гаразд,  я  тебе  прошу,  зашнуруй.
 Він  вимучено  нахилився  під  стіл  і  ледь  помітно  торкнувся
рукою  її  ноги:
 — 	Готово!
 Жінка  вдоволено  засяяла.  Чоловік  покликав  гарсона.
 — 	Скільки  з  нас?
 — 	А  скільки  ви  брали  булочок?  —  поспитав  той.
 Я  спустив  очі  додолу,  щоб  вони  не  подумали,  що  я  їх
роздивляюсь.  Невдовзі  я  почув,  як  рипнув  стілець  і  побачив
край  спідниці  з  двома  черевиками,  подекуди  забрьоханими
вже  засохлим  болотом.  За  ними  йшли  лаковані  гостроносі
черевики  більшого  розміру.  Черевики  наблизились  до  мене,
спинились  і  зробили  пів-оберта:  чоловік  удягав  пальто.  Тоді
я  побачив  пальці  й  напружену  руку.  Пальці  на  мить  завага¬
лись  і  пошкрябали  спідницю.
 — 	Ну  що,  ходімо?  —  спитав  чоловік.
 75

Пальці  розтулились  і  торкнулися  великої,  схожої  на  зірку
плями,  на  правому  черевику,  відтак  рука  зникла.
 — 	Ху!  —■  зітхнув  чоловік.
 Він  узяв  валізу,  що  стояла  під  вішалкою.  Пара  вийшла  з
кав’ярні,  і  туман  одразу  ж  поглинув  їхні  постаті.
 — 	Це  артисти,  —  сповістив  мене  гарсон,  ставлячи  на  стіл
каву.  —  Ті,  що  виступають  у  кінотеатрі  «Палас»  під  час
перерви.  Жінка  зав’язує  очі  й  може  вгадувати  вік  та  ім’я
глядачів.  Сьогодні  вони  виїздять  —  у  п’ятницю  програма
міняється.
 І  гарсон  попрямував  до  столика,  за  яким  щойно  сиділи
актори,  по  тарілку  з  рогаликами.
 — 	Не  варто  клопотатися.
 Я  не  мав  бажання  їсти  ці  рогалики.
 — 	Пане,  я  мушу  вимкнути  електрику.  Дві  лампи  задля
одного  клієнта  о  дев’ятій  ранку  —  хазяїн  мене  лаятиме.
 У  кав’ярні  запанувала  темрява.  Лише  високо  вгорі  з  вікон
линула  квола  доріжка  брудного  сіро-коричневош  світла.
 — 	Чи  можу  я  побачити  пана  Фаскеля?
 Я  не  помітив,  як  увійшла  ця  стара.  Від  холодних  клубів
повітря  по  тілу  пробіг  дрож.
 — 	Пан  Фаскель  ще  не  виходив.
 — 	Я  від  пані  Флоран,  —  стала  пояснювати  стара,  —  пані
Флоран  просила  переказати,  що  вона  слабує.  Її  не  буде
сьогодні  на  роботі.
 Пані  Флоран  —  це  руда  касирка.
 — 	У  таку  погоду  її  завжди  мучає  живіт,  —  пояснює
стара.
 — 	Туман,  —  поважно  уточнює  гарсон,  —  так  само  й  пан
Фаскель.  Дивно,  він  ще  досі  не  спускався.  Йому  тут  уже  і
телефонували.  Звичайно  він  виходить  о  восьмій.
 Стара  мимохіть  дивиться  під  стелю.
 — 	Він  що,  нагорі?
 — 	Так,  це  його  кімната.
 — 	Може,  він  там  уже  помер...  —  прокволисто  гундосить
стара.
 — 	Що  це  ви  кажете!  —  гарсонове  обличчя  притьмом  набу¬
ває  виразу  найживішого  обурення.  —  Цього  ще  бракувало!
 А  може,  він  і  справді  помер...  1  мене  осяває  ця  думка.
Тільки  в  туман  у  голову  можуть  лізти  такі  думки.
 Стара  пішла.  Треба  й  мені  забиратися:  тут  холодно  і
темно.  Крізь  щілину  під  дверима  у  кав’ярню  соталася  густа
мла,  повільно  підіймаючись  угору  й  затоплюючи  залу.  В
муніципальній  книгозбірні  мені  було  б  тепло  й  ясно.
 76

Знову  чиєсь  обличчя  прилипло  до  вітрини  і  кривляється.
 — 	Ну  постривай!  —  сердито  вихоплюється  в  гарсона,  і
він  вибігає  на  вулицю.
 Обличчя  зникло,  я  зостався  сам.  Я  вже  гірко  шкодую,  що
полишив  свою  кімнату.  Тепер  вона  теж  повна  туману,  і  я
боюсь  туди  повертатися.
 За  касою  в  сутіні  чується  якийсь  рип.  Це  десь  там,  біля
сходів,  що  ведуть  нагору:  може,  то  пан  Фаскель?  Ні,  щось
нікого  не  видко:  сходинки  рипіли  самі  собою.  Мабуть,  він
ще  спить.  А  може,  він  помер,  якраз  там,  над  моєю  головою?
Цим  туманним  ранком  його  мертвого  знайдено  в  ліжку.
І  підзаголовок:  «У  той  час,  як  клієнти,  ні  про  що  не
підозрюючи,  пили  каву...»
 Цікаво,  смерть  запопала  його  в  ліжку?  А  може,  це  стало¬
ся,  коли  він  хотів  звестись,  і  він  упав  униз  головою  разом  із
ковдрою?
 Я  дуже  добре  знаю  пана  Фаскеля,  він  не  раз  питав  про
моє  здоров’я.  Це  був  гладкий  веселун  з  пещеною  борідкою.
Якщо  він  помер,  то  це,  мабуть,  був  серцевий  напад.  Ле¬
жить,  певне,  увесь  синій,  як  баклажан,  з  висолопленим
язиком  і  не  дихає.  Борода  задерлася  вгору,  шия  під  баран¬
цями  волосся  вже  стала  братися  фіолетовими  плямами.
 У  темряві  майже  не  розібрати  сходів,  що  ведуть  нагору.  Я
насилу  роздивився  шишаки  на  поручнях.  Але  я  мушу  подола¬
ти  цей  темний  простір.  Я  вже  чую,  як  рипітимуть  сходи  під
моїми  ногами,  я  підіймусь  нагору,  намацаю  дверну  ручку  і...
 Тіло  там,  над  моєю  головою.  Я  крутну  вмикач  і  торкнуся
цього  ще  теплого  тіла,  переконуючись,  що  воно  мертве...  Все,
більше  не  можу  стримуватись,  я  йду.  Якщо  гарсон  побачить
мене  на  сходах,  скажу,  що  чув,  як  там  щось  загуркотіло.
 Раптом,  тяжко  відсапуючи,  з’являється  гарсон.
 — 	Іду-іду,  пане!  —  гукає  він.
 Йолоп!  Він  прямує  просто  до  мене.
 — 	З  вас  два  франки.
 — 	Я  чув  там  нагорі  якийсь  шум,  —  кажу  я  йому.
 — 	Раненько  ж  він  сьогодні!
 — 	Стривайте,  я  не  про  те.  Я  чув,  як  там  хтось  хрипів,  а
потім  ніби  важко  впав.
 Мої  слова  лунали  цілком  природно  в  похмурій  залі  з
туманом  за  шибками.  Я  не  забуду,  як  він  вирячив  очі.
 — 	Вам  треба  піднятись  і  подивитись,  —  підбурюю  я.
 — 	Ні,  не  можу.  Ще  задасть  мені  прочуханки...  А  котра
тепер  година?
 — 	Десята.
 77

— 	Коли  не  зійде,  піду  о  пів  на  одинадцяту.
 Я  підвівся  й  хотів  уже  йти.
 — 	Ви  нас  полишаєте?  Може,  посиділи  б  іще?
 — 	Ні,  дякую.
 — 	Він  справді  хрипів?
 — 	А  хто  його  знає,  —  відказую  я,  виходячи  з  кав’ярні.  —
Може,  мені  вчулось,  я  саме  думав  про  це.
 Туман  на  вулиці  трохи  підбився  вгору.  Я  квапився  діста¬
тися  вулиці  Турнебрід  —  я  прагнув  її  вогнів.  Мене  чекало
розчарування  —  світла  тут  було  скільки  завгодно,  воно
лилося  з  вітрин  крамничок,  але  то  невеселе  світло,  туман
зробив  його  білим  і  неприємним,  як  холодний  душ.
 Багато  людей,  надто  жінок:  няньки,  служниці  та  й  самі
господині,  ті,  що  живуть  за  принципом:  «Куплю  сама,  так
буде  певніше».  Всі  вони  спершу  ніби  принюхувалися  .до
вітрин  і  вже  потому  входили  досередини.
 Я  спинився  біля  ковбасні  Жюльєна.  Крізь  шибки  мені
видно,  як  над  сосисками  та  ратицями  в  трюфелях  рухається
рука,  вказуючи  то  на  те,  то  на  те.  Бачу,  як  до  таць  схи¬
ляється  повновида  білявка,  виставляючи  свої  перси,  і  бере
пучками  шматок  мертвої  плоті.  А  п’ять  хвилин  тому  в  своїй
кімнаті  нагорі  помер  пан  Фаскель.
 Я  шукав  довкола  надійної  підпори,  захисту  від  своїх  ду¬
мок.  Але  захисту  не  було.  Туман,  правда,  помалу  розірвав
свою  запону,  але  в  повітрі  й  далі  витав  якийсь  неспокій.  Не
явна  загроза,  а  щось  розмите,  прозоре.  Та  саме  це  й  наганя¬
ло  страх.  Я  притис  чоло  до  вітрини.  На  крутому  яйці  з
майонезом  я  помітив  темно-червону  крапельку  крові.  Від
цього  червоного  на  жовтому  мене  почало  млоїти.
 І  раптом  зринула  така  картина:  людина  падає  закривав¬
леним  обличчям  у  тацю.  Яйце  скотилося  в  кров,  кружальце
томата,  що  прикрашало  яйце,  теж  упало  в  кров  —  червоне
на  червоному.  Потік  майонез,  утворилася  калюжа  жовтого
крему,  розділена  на  два  рукави  струмочком  крові.
 Якесь  чортовиння!  Треба  розворушитися.  Піду  попрацюю
в  книгозбірню.
 Працювати?  Я  знав,  що  не  напишу  там  і  рядка.  Отак  іще
один  день  змарнувався.  Ідучи  парком,  я  звернув  увагу  на
чоловіка  в  синій  бахматій  накидці,  який  нерухомо  сидів  на
моїй  лаві.  Ось  кому  не  холодно,  думав  я.
 Коли  я  вступив  до  читальної  зали,  звідти  виходив  Само¬
ук.  Він  кинувся  до  мене:
 — 	Який  я  вам  удячнийі  Ваші  фотокартки  подарували
мені  незабутні  хвилини.
 78

Побачивши  його,  я  подумав:  «Може,  разом  з  оцим  чо¬
ловіком  я  легше  перебуду  сьогоднішній  день?»  Але  товари¬
ство  Самоука  —  річ  вельми  умовна.
 Він  поляпав  по  томику  іп^иаііо,  який  тримав  у  руках.
То  була  «Історія  релігій».
 — 	Не  знаю,  пане,  другого  такого  автора,  крім  Нусап’є,
що  б  наваживсь  узятися  за  таке  всеосяжне  полотно.  Ви
згодні  зі  мною?
 Він  мав  утомлений  вигляд,  руки  йому  тремтіли.
 — 	Ви  якось  спали  з  лиця,  —  сказав  я.
 — 	Ще  б  пак!  Зі  мною  сталася  жахлива  пригода.
 До  нас  наближався  наглядач  книгозбірні,  маленький  лю¬
тий  корсиканець  із  капельмейстерськими  вусами.  Він  міг
годинами  ходити  між  столів,  лунко  вистукуючи  закаблука¬
ми.  Взимку  він  харкає  в  носовичок  і  потім  сушить  його  иа
грубці.
 Самоук  присунувся  до  мене  ближче  і  довірливо  заше¬
потів,  дихаючи  мені  в  обличчя.
 — 	При  ньому  я  вам  —  ані  слова.  Пане,  можна  вас
попросити  про  щось?
 — 	Кажіть,  послухаю.
 Він  зашарівся  і  граціозно  повів  стегнами.
 — 	Пане,  ах,  пане,  —  це  як  з  мосту  в  воду.  Чи  не
вшануєте  мене  такою  честю  —  обідом  зі  мною  в  середу?
 — 	Із  превеликою  охотою.
 Мені  хотілося  з  ним  обідати,  як  ледачому  орати.
 — 	Як  ви  мене  ощасливили,  —  захоплено  вигукнув  Само¬
ук  і  скоро  додав:  —  Я  зайду  по  вас,  коли  ви  не  проти,  —
сказав  і  здимів,  боячись,  що  коли  ми  ще  трохи  отак  постоїм,
то  я  можу  передумати.
 Це  було  о  пів  на  дванадцяту.  За  чверть  друга  я  припи¬
нив  свою  роботу.  То  була  халтура:  я  дивився  в  книжку,
але  подумки  знову  й  знову  повертався  до  кав’ярні
«Маблі».  Чи  спустився  нарешті  пан  Фаскель  зі  своїх  апар¬
таментів?  У  глибині  серця  я  не  вірив  у  його  смерть,  і
саме  це  дратувало  мене  найдужче!  Думка  була  якась  блу-
кана,  —  я  не  міг  ні  утвердитись  у  ній,  ні  позбутися  її.
Корсиканець  рипів  паркетними  дошками.  Вже  кілька  ра¬
зів  він  спинявся  біля  мене,  немов  хотів  щось  сказати.  Але
роздумував  і  йшов  далі.
 Десь  близько  першої  пішли  останні  читачі.  їсти  не
хотілось,  іще  менше  хотілося  полишати  книгозбірню.
Якийсь  час  я  так  і  працював,  аж  зненацька  тіпнувся  —  мене
немов  живцем  поховали  в  цій  тиші.
 79

Я  звів  голову:  крім  мене,  в  залі  не  було  нікого.  Корсика¬
нець  теж,  мабуть,  спустився  до  своєї  дружини  —  бібліотеч¬
ної  консьєржки.  Мені  запраглося  почути  його  ходу.  Я  почув
тільки,  як  у  грубці  розпався  згорілий  брикет.  Усю  залу
сповивав  якийсь  туман,  але  то  був  незвичайний  туман.
Справжній  туман  вже  давно  розсіявся,  це  ж  було  якесь
оманливе  марево,  що  після  туману  висить  у  повітрі  вулиць
між  бруківкою  й  мурами  будинків  і  наштовхує  на  думку  про
неспроможність  речей.  Усе  було  на  своїх  місцях.  Книжки  в
абетковому  порядку  стояли  на  полицях,  на  чорних  і  брунат¬
них  спинках  біліли  наліпки:  ЗК-фл  7996  (Для  загального
користування  —  французька  література)  або  ЗК-пн  (Для
загального  користування  —  природознавчі  науки).  1  все  ж...
як  би  це  пояснити?  Звичайно,  всі  ці  грубі,  присадкуваті
томи,  піч  і  зелені  лампи  на  столах,  великі  вікна  і  драбин¬
ки  —  все  це  окреслювало,  локалізувало  всяку,  викликану
уявою  подію.  Поки  ти  в  цих  стінах,  усе  можливо.  По  той  чи
по  той  бік  від  печі.  Святий  Данило  може  з’явитися  зі  своєю
святою  головою  під  пахвою  тільки  справа  від  печі  між  по¬
лицями  з  французькою  художньою  літературою  і  столиками
асистенток.  Ось  він  повільно  лине,  знявшись  на  двадцять
сантиметрів  над  підлогою,  і  його  закривавлена  шия  сягає
якраз  третьої  полиці.  Отже,  призначення  всіх  цих  речей  у
залі  —  принаймні  відмежовувати  реальне  від  химерного.
 Так  ось,  сьогодні  цю  межу  геть  порушено  —  справжнє
існування  всіх  цих  речей  не  викликало  довіри,  і  здавалося,
що  вони  на  превелику  силу  виборюють  кожну  хвилину
свого  реального  буття.
 Я  міцно  стискаю  в  руках  книжку,  але  всі  мої  відчуття,
навіть  найсильніші  відчуття,  втратили  на  гостроті.  Ніщо  не
видається  справжнім  —  я  був  немов  серед  картонових  деко¬
рацій,  які  зараз  пересунуть  в  інше  місце.  Все  довкола  затаму¬
вало  віддих  і  зіщулилось,  жалюгідно  чекаючи  на  якусь  кризу,
на  напад  якоїсь  своєї  Нудоти,  як  нещодавно  пан  Ахіль.
 Я  підвівся,  мені  було  незмога  сидіти  далі  між  цих  охля¬
лих  речей.  Я  вирішив  поглянути  з  вікна  на  Емпетразів
череп.  Губи  мені  ворушились:  «Зараз  усе  може  бути,  усе
може  статися».  Може,  не  у  вигляді  тих  жахіть,  у  якому
люди  чекають  появи  незвичайного,  —  Емпетраз  не  затан¬
цює  на  своєму  постаменті,  але  щось  має  статися.
 Я  з  острахом  озирався  на  всі  ці,  тепер  такі  нетривкі  речі,
які,  здавалося,  за  годину,  а  може,  й  притьмом  розваляться  на
порох,  —  гаразд,  поки  що  довкола  мене  конкретні  речі,  я
існував  поміж  книжок,  повних  ущерть  усякими  відомостями:
 80

в  одних  описувалися  сталі  тваринні  різновиди,  в  інших  з’ясо¬
вувалося,  що  сумарна  енергія  в  світі  цілком  зберігається,  —
так,  я  дивився  крізь  шибки,  які  мали  певний  коефіцієнт
замовлення.  Але  які  то  хисткі  бар’єри!  Тільки  через  лінощі
довколишній  світ  був  день  крізь  день  такий  схожий  сам  на
себе.  Але  сьогодні,  здавалось,  він  прагнув  змін.  Ось  чому
сьогодні  могло  статися  все,  все,  що  завгодно.
 Не  треба  гаяти  ні  хвилини:  ця  недуга  почалась  іще  в
кав’ярні  «Маблі».  Я  мушу  повернутися  туди,  побачити  пана
Фаскеля  дужим,  коли  треба,  торкнутися  задля  певності  його
бороди  чи  руки.  Може,  тоді  я  зцілюся.
 Я  схопив  пальто  і,  накинувши  його  на  плечі,  вибіг  із
книгозбірні.  В  парку  я  знову  побачив  на  тому  ж  таки  місці
чоловіка  в  накидці:  між  червоними  з  зимна  вухами  біліло
величезне  мертвотне  обличчя.
 Ще  здалеку  я  побачив  осяйні  вогні  кав’ярні  —  цього
разу,  певне,  горять  усі  дванадцять  плафонів.  Я  наддав  ходи:
швидше  покінчити  з  цим!  Спочатку  я  зазирнув  у  величезне
вікно:  зала  була  порожня.  Ні  касирки,  ні  гарсона,  —  пана
Фаскеля  теж  не  було.
 Я  пересилив  себе  і  зайшов  досередини.  Постояв,  тоді
гукнув:  «Гарсон!»  У  відповідь  —  тиша.  На  одному  столику
порожня  філіжанка.  Поруч,  на  блюдечку  кусник  цукру.
 — 	Чи  є  тут  хто?
 На  вішалці  висіло  чиєсь  пальто.  На  круглому  столику
лежав  стос  часописів  у  чорних  теках.  Я  затамував  віддих  і
став  дослухатися  до  найменшого  згуку.  Тихо  рипнули  схо¬
ди,  що  вели  до  помешкання  пана  Фаскеля.  Знадвору  донісся
корабельний  гудок.  Не  полишаючи  поглядом  сходів,  я,  за¬
дкуючи,  вийшов  із  кав’ярні.
 Я  прекрасно  знав,  що  о  другій  пополудні  тут  майже  не
буває  клієнтів,  що  пан  Фаскель,  певне,  грипує,  а  гарсона,
мабуть,  послав  по  лікаря  —  і  все  ж  мені  треба  було  побачи¬
ти  пана  Фаскеля.  На  розі  вулиці  Турнебрід  я  ще  раз  озир¬
нувся  і  з  огидою  кинув  погляд  на  ясну  й  безлюдну  кав’ярню.
Віконниці  на  другому  поверсі  було  позачинювано.
 І  тут  мене  пойняла  справжня  паніка.  Я  йшов  навмання.
Спочатку  мене  несло  попри  доки,  тоді  я  повернув  на  якісь
безгомінні  вулички  кварталу  Бовуазі  —  будинки  стежили  за
моєю  втечею  своїми  похмурими  очима.  Мій  острах  повторю¬
вав  за  мене:  «Куди  йти?  Куди?»  Тепер  усього  можна  чекати.
Час  від  часу  зі  сполоханим  серцем  я  рвучко  озирався  назад.
Що  там  позаду?  Ану  ж,  як  це  почнеться  там,  за  моєю
спиною.  Я  можу  не  встигнути,  повернусь,  але  буде  запізно.
 81

Доки  я  триматиму  всі  речі  на  оці,  нічого  не  станеться.
Тим-то  я  й  намагався  охопити  поглядом  геть  усе:  бруківку,
будинки,  газові  ліхтарі;  я  перебігав  очима  з  однієї  речі  на
іншу,  прагнучи  запопасти  їх  зненацька,  зупинити  поглядом
їхні  метаморфози.  Ці  речі  мали  сьогодні  якийсь  неприрод¬
ний,  невластивий  їм  вигляд,  та  я  водно  переконував  себе:
«Це  газовий  ліхтар,  а  це  водозбірна  колонка»,  гадаючи,  що
так,  силою  свого  погляду  поверну  їх  до  звичайного  щоден¬
ного  вигляду.  Часто-густо  на  моїй  путі  лучалися  бари:  «Бре¬
тонська  кав’ярня»,  «Флотський  бар».  Тоді  я  спинявся.  Я
вагався  перед  цими  рожевими  тюлевими  фіранками:  може,
бодай  ці  ретельно  запнуті  шиночки  забезпечені  від  пере¬
втілень,  може,  хоч  у  них  збереглася  принаймні  крихітка
вчорашньої  днини,  поодинока,  забута.  Треба  лишень  штовх¬
нути  двері  й  увійти.  Але  мене  не  вистачало  на  це,  я  йшов
далі.  Понад  усе  я  боявся  дверей  у  будинках.  Я  боявся,  що
вони  можуть  відчинитися  самі  собою.  Скінчилося  тим,  що  я
пішов  серединою  вулиці.
 Несподівано  для  себе  я  вигулькнув  на  надбережжі
Північних  Доків.  Рибальські  шаланди  та  яхточки.  Я  поста¬
вив  ногу  на  кільце,  вмуроване  у  камінь.  Тут,  далеко  від
будинків  та  їхніх  дверей  я  сподівався  віднайти  спокій.  На
тихій,  поцяткованій  чорним  воді,  плавав  корок.
 «А  під  водою?  Ти  не  подумав,  що  там,  під  водою?»
 Що,  як  там  живе  якийсь  величезний  звір,  весь  укритий
панцирем,  напівзагрузлий  у  намулі?  Дюжина  пар  щупаль-
ців  неквапно  копирсають  мул.  Час  від  часу  ця  потвора
підіймається  з  багнюки,  тоді  знову  занурюється  в  неї.  Гли¬
боко  під  водою.  Я  підійшов  ближче  і  став  пильно  придивля¬
тися  до  води,  до  найменшого  збурення  на  її  поверхні.  Але
корок  лежав  на  ній  непорушно  поміж  чорних  цят.
 І  тут  я  почув  голоси.  Годі  стояти.  Я  повернувся  й  побіг  далі.
 На  вулиці  Кастільйс  не  я  наздогнав  двох  чоловіків,  що
розмовляли  між  собою.  Зачувши  мою  ходу,  вони  здригну¬
лись  і  обидва  повернулися  до  мне.  Я  запам’ятав  їхні  злякані
очі,  що  спершу  спинилися  на  мені,  а  тоді  подивились  кудись
за  мою  спину.  І  вони  чогось  бояться,  як  і  я?  Коли  я  їх
обганяв,  ми  перезирнулись.  Іще  трохи  —  і  ми  б  заговорили.
Але  їхні  погляди  раптом  зблиснули  недовірою  —  такого  дня,
як  сьогодні,  не  здіймають  розмови  невідь  із  ким.
 Я  оханувся  аж  на  вулиці  Булібе  —  я  геть  захекався.  Ну
що  ж,  жереб  кинуто,  повертаюсь  до  книгозбірні,  візьму
якийсь  роман  і  спробую  читати.  Простуючи  повз  грати  пар¬
ку,  я  знову  побачив  суб’єкта  в  накидці  він  і  досі  був  там,
 82

на  своєму  місці  в  цьому  безлюдному  парку;  тепер  його  ніс
був  такий  же  червоний,  як  і  вуха.
 Я  вже  хотів  був  штовхнути  хвіртку,  та,  побачивши  вираз
на  його  обличчі,  вкляк,  де  стояв;  чоловік  мружився  в  напів-
дурній  напівсолодкавій  усмішці.  Воднораз  його  погляд  був
спрямований  на  щось  таке,  чого  я  не  міг  бачити,  був  такий
цупкий  і  такий  напружений,  що  я  поривчасто  повернувся.
 Просто  нього  на  одній  нозі  стояло  дванадцятирічне  дівча
і,  роззявивши  рота,  зачаровано  дивилося  на  нього;  воно
знервовано  смикало  хусточку,  все  тягнучись  своїм  гострим
писочком.
 Чоловік  усміхався  сам  до  себе,  ніби  збирався  втнути
якусь  удатну  штуку.  Він  раптом  устав,  тримаючи  руки  в
кишенях  накидки,  що  сягала  йому  п’ят.  Із  безтямними
очима  ступив  два  кроки.  Мені  здалося,  що  він  от-от  упаде.
Але  він  усе  всміхався,  як  сновида.
 І  я  второпав:  накидка!  Я  хотів  перешкодити  йому.  Мені
досить  було  закашляти  або  штовхнути  хвіртку.  Але  я  своєю
чергою  був  зачарований  виразом  дівчачого  обличчя.  Страх
спотворив  його  риси,  десь  там  скажено  калатало  серденько,
але  я  читав  на  цьому  щурячому  писочку  й  інші  почуття,
сильніші  й  недобрі.  То  була  не  цікавість,  радше  якесь  упев¬
нене  очікування.  Безсилість  скувала  моє  тіло  —  я  був  там,
за  парковою  решіткою,  поза  межами  їхньої  маленької  дра¬
ми,  тоді  як  ці  двоє  були  немов  прикуті  одне  до  одного
темною  силою  своїх  хотінь,  вони  були  немов  спаровані.  Я
затамував  подих,  мені  кортіло  побачити,  який  вираз
з’явиться  на  цьому  підстаркуватому  писочку,  коли  чоловік
за  моєю  слиною  розгорне  поли  своєї  накидки.
 І  тут  мала  прокинулась,  мотнула  головою  і  кинулася
навтьоки.  Тип  у  накидці  побачив  мене  —  це  його  й  спинило.
Якусь  мить  він  неповорушно  стояв  посеред  алеї,  відтак
згорбатився  й  пішов  геть...  Поділ  його  накидки  метлявся  по
жижках.
 Я  пхнув  хвіртку  і  одним  стрибком  наздогнав  його.
 — 	Послухайте,  ви!  —  крикнув  я.
 Він  увесь  затремтів.
 — 	Над  містом  зависла  страшна  загроза,  —  досить  чемно
попередив  я,  проходячи  повз  нього.
 Я  увійшов  до  читальної  зали  і  взяв  на  одному  зі  столів
«Пармський  монастир».  Я  спробував  заглибитись  у  текст,  у
ясному  повітрі  стендалівської  Італії  знайти  собі  пристанови¬
ще.  Уривками,  якимись  короткими  видіннями  мені  ніби
 83

вдалось  перенестися  туди,  а  потім  я  знову  падав  у  цей
загрозливий  день,  де  був  маленький  дідок,  який  увесь  час
прочищав  горло,  та  замріяний  молодик,  що  відкинувся  на
стільці.
 Так  спливали  години,  і  шибки  стали  чорні  від  ночі.  Нас
було  четверо,  як  не  брати  до  уваги  корсиканця,  що  штам¬
пував  за  конторкою  недавні  надбання  книгозбірні.  Отже,
сиділи:  маленький  дідок,  білявий  юнак,  молода  жінка,  що
працювала  над  дисертацією,  та  я.  Вряди-годи  один  з-поміж
нас  підводив  голову  і  скорими  недовірливими  очима  озирав
інших,  ніби  боячися  їх.  Одного  разу  старий  заходився  смія¬
тись,  і  я  побачив,  як  жінку  всю  аж  затіпало.  Я  придивився  й
на  палітурці  прочитав  назву  книжки,  що  її  читав  старий,  —
це  був  гумористичний  роман.
 За  десять  сьома.  Раптом  я  згадав,  що  о  сьомій  кни¬
гозбірня  зачиняється.  І  знову,  вже  вкотре  мене  буде  вигнано
в  місто.  Куди  я  піду?  Що  я  робитиму?
 Старий  дочитав  свою  книжку.  Але  не  йшов.  Сидів  і  пуч¬
ками  сухо  й  одноманітно  тарабанив  по  столу.
 — 	Панове,  книгозбірня  скоро  зачиняється,  —  оголосив
корсиканець.
 Хлопець  здригнувся  і  кинув  на  мене  скорий  погляд.  Мо¬
лода  жінка  спершу  була  повернулась  до  корсиканця,  але,
видно,  передумала  і  знову  заглибилась  у  книжку.
 — 	Ми  зачиняємось,  —  ще  раз  сказав  корсиканець  хвилин
через  п’ять.
 Старий  нерішуче  кивнув.  Молодиця  відсунула  книжку,
але  так  і  не  підвелася.
 Корсиканець  нічого  не  розумів.  Він  кілька  разів  нерішуче
ступив  і  крутнув  вимикач.  Лампи  на  читацьких  стола*
позгасали.  Залу  освітлював  тільки  центральний  плафон.
 — 	Уже  треба  йти?  —  тихо  поспитав  старий.
 Молодик  повільно,  неохоче  підвівся.  Кожен  намагався
якомога  довше  зволікати  з  одяганням.  Коли  я  виходив,
жінка  ще  сиділа,  поклавши  долоню  на  книжку.
 Вхідні  двері  відкривались  у  ніч.  Молодик,  який  ішов
першим,  ще  раз  озирнувся,  потім  так  само  повільно  спу¬
стився  сходами,  перетнув  вестибюль  і  спинився  на  порозі;
на  якусь  мить  він  затримався,  а  тоді  кинувся  в  ніч  і  зник.
 Опинившись  біля  підніжжя  сходів,  я  подивився  вгору.
Трохи  згодом  у  дверях  зали  з’явився  старий,  на  ходу  за¬
стібаючи  пальто.  Я  постояв  іще,  поки  він  спустився  на  три
сходинки,  відтак  набрав  у  груди  повітря  і,  заплющивши  очі,
пірнув  у  вулицю.
 84

Свіжий  вітер  пестливо  торкався  мого  виду.  Вдалині  хтось
висвистував.  Я  розплющив  очі:  падав  дощ.  Тихий,  теплий
дощ.  Майдан  безтурботно  освітлювали  чотири  ліхтарі.  Май¬
дан  провінційного  міста  під  дощем.  Молодик  віддалявся  від
мене  сягнистою  ходою  —  це  він  висвистував;  я  захотів
крикнути  тим  двом,  що  їм  можна  вийти,  що  загроза  мину¬
лася.
 На  порозі  з’явився  маленький  дідок.  Він  збентежено  по¬
чухав  собі  щоку,  широко  всміхнувся  і  розкрив  над  головою
парасоль.
 Суботній  ранок
 Лагідне  сонце  і  легкий  туман  віщують  гожу  днину.  Я
поснідав  у  кав’ярні  «Маблі».
 Касирка,  пані  Флоран,  обдарувала  мене  приязною
усмішкою.
 — 	А  що,  пан  Фаскель  захворів?
 — 	Так,  пане.  В  нього  сильний  грип.  Кажуть,  кілька  днів
треба  вилежати.  Сьогодні  вранці  приїхала  його  донька  з
Дюнкерка.  Вона  й  догляне  старого.
 Відколи  я  отримав  від  Анні  листа,  я  лише  тепер  відчув
справжню  радість,  що  побачу  її.  Що  вона  робила  всі  ці  шість
років?  Чи  не  збентежить  нас  ця  зустріч?  Щоправда,  Анні  не
знає  цього  почуття.  Вона  зустріне  мене  так,  ніби  ми  розлу¬
чилися  вчора.  Аби  тільки  від  самого  початку  не  втнути
якоїсь  дурниці,  щоб  не  настренчити  її  проти  себе.  Треба  не
забути,  коли  входитиму,  не  подавати  їй  руки  —  вона  просто
не  терпить  цього.
 Скільки  днів  ми  будемо  разом?  Може,  потім  ми  поїдемо
до  мене  в  Бувіль?  Досить,  щоб  вона  побула  тут  кілька
годин,  переспала  в  готелі  «Прентанія»  одну  ніч.  А  далі  все
буде,  як  завше,  тоді  я  вже  не  боятимусь  нічого.
 Полудень
 Торік,  коли  я  вперше  відвідав  бувільський  художній  му¬
зей,  мене  вразив  портрет  Олів’є  Блевіня.  Порушення  про¬
порції?  Перспектива?  Я  не  міг  цього  пояснити,  але  щось
мене  непокоїло:  депутат  був  ніби  невпевнений  у  своїй  при¬
сутності  на  полотні.
 Відтоді  я  багато  разів  повертався  до  нього.  Але  моя
ніяковість  не  щезала.  Я  ніяк  не  хотів  погодитися  з
тим,  що  в  Бордюрена,  лауреата  Римської  премії,  роботи
якого  шість  разів  здобували  медалі,  просто  не  вийшов
малюнок.
 85

І  ось  сьогодні  пополудні,  гортаючи  сторінки  давньої
підшивки  «Бувільського  сатиричного  часопису»,  —  цього
пасквільного  листка,  власник  якого  за  війни  був  звинуваче¬
ний  у  державній  зраді,  —  я  знайшов  правильну  відповідь  на
своє  питання.  Не  зволікаючи,  я  просто  з  книгозбірні  подався
до  музею.
 Я  швидко  проминув  темний  вестибюль,  безгучно  ступаю¬
чи  по  чорно-білим  плиткам.  Куди  не  глянь  —  гіпсові  фігури
заламували  собі  руки.  Крізь  дві  широкі  дверні  пройми  я
кутиком  ока  вхопив  дещо  з  зали  Бернара-Паліссі,  присвяче¬
ної  кераміці  й  декоративно-ужитковому  мистецтву.  Кілька
великих  порепаних  глеків,  тарілки  та  жовто-синього  сатира
на  підставці.  Якийсь  пан  і  пані  в  жалобі  шанобливо  роздив¬
лялися  ці  печені  речі.
 Над  входом  до  великої  зали  (чи  зали  Бордюрена-Ренода),
мабуть,  зовсім  нещодавно  повісили  нову  величезну  картину,
якої  я  ще  не  бачив.  Вона  підписана  Рішаром  Севереном  і
називалася  «Смерть  старого  парубка».  Це  був  дарунок  му¬
зею  від  держави.
 Із  заголеним  торсом,  зелений,  як  і  слід  померлому,  пару¬
бок  лежав  на  розстеленій  постелі.  Зібгані  простирадла  й
укривало  свідчили  про  тривалу  агонію.  Я  подумав  про  пана
Фаскеля  і  посміхнувся.  Він  так  не  помре  —  біля  нього
донька.  На  полотні  покоївка,  —  вона  ж  і  коханка,  —  з
обличчям,  на  якому  позначилися  сліди  пороку,  вже  від¬
чиняла  комод  і  рахувала  монети.  Крізь  розчахнуті  двері  в
сутіні  чекала  фігура  якогось  чоловіка  в  кашкеті  з  сигаре¬
тою,  приклеєною  до  спідньої  губи.  Під  стіною  хлебтала
молоко  байдужа  до  всього  кішка.
 Ця  людина  жила  лише  для  себе.  Доля  суворо  й  по  заслузі
покарала  його,  ніхто  не  прийшов  до  його  смертного  одра
закрити  йому  очі.  Ця  картина  була  мені  останнім  застере¬
женням  —  ще  не  пізно  завернути  назад.  Але  якщо  я  піду
далі,  треба,  щоб  я  знав  таке:  в  тому  великому  салоні,  куди  я
зараз  увійду,  з-поміж  півтори  сотні  з  гаком  парсун,  що
прикрашають  її  стіни,  не  буде  жодної  людини,  яка  б  помер¬
ла  парубком,  без  дітей,  не  лишивши  по  собі  ніякої  духівниці
і  не  причастившись  перед  смертю.  Виняток  становило,  мо¬
же,  кілька  молодих  людей,  яких  доля  рано  вирвала  з  їхніх
родин,  та  ще  матері-настоятельки  сирітського  притулку.  А
так  усі  ці  люди  кожен  свого  дня,  дотримуючись  правил
пристойності  щодо  Бога  і  рідних,  тихо  відійшли  в  інший
світ,  щоб  там  вимагати  своєї  частки  довічного  життя,  на  яке
вони  мали  право.
 86

Бо  вони  мали  право  на  все:  на  життя  земне,  на  роботу,
на  багатство,  на  владу,  на  повагу,  зрештою,  ще  й  на
безсмертя.
 Я  весь  зібрався  і  вступив  до  зали.  Біля  вікна  спав  нагля¬
дач.  Крізь  шибки  проникали  білі  промені  і  ясними  плямами
лягали  на  полотна.  Якби  не  кішка,  що,  побачивши  мене,
одразу  ж  сполохано  сховалася,  зала  була  б  мертвою.  І  все  ж
я  відчув,  як  усі  сто  п’ятдесят  пар  очей  спрямовані  на  мене.
Вони  дивилися  на  мене  —  вся  бувільська  еліта,  що  жила
між  1875  і  1910  роками,  всі  ці  жінки  й  чоловіки,  так  ретель¬
но  виписані  Ренода  та  Бордюреном.
 Чоловіки  побудували  собор  Святої  Цецілії  Морської.  За¬
снували  1882  року  Федерацію  бувільських  торговців  та  суд¬
новласників,  щоб  «зібрати  в  один  сильний  кулак  усіх  людей
доброї  волі  для  співпраці  у  справі  національного  піднесення
і  відсічі  партіям,  що  сіють  нелад...»  Вони  зробили  з  Бувіля
торговельний  порт,  найліпше  за  інші  порти  оснащений  для
вивантаження  вугілля  та  лісу.  Це  вони  розширили  й  видов¬
жили  пірс.  Це  вони  посприяли  бажаному  розмахові
будівництва  морського  порту  і,  наполегливо  поглиблюючи
дно,  довели  глибину  якірної  стоянки  під  час  відпливу  до
10,7  метра.  Завдяки  їхнім  зусиллям  загальна  водотонаж-
ність  рибальських  суден  за  двадцять  років  зросла  з  п’яти
тисяч  у  1869  році  до  вісімнадцяти  тисяч  тонн.  Щоб  полег¬
шити  висування  кращих  представників  робітничого  класу,
вони,  не  спиняючись  ні  перед  якими  жертвами,  створили  з
власної  ініціативи  різноманітні  центри  технічного  і  фахово¬
го  навчання,  які  процвітали  під  їхньою  високою  протекцією.
Це  вони  у  1898  році  розгромили  могутній  страйк  докерів  і  в
1914-му  дали  батьківщині  своїх  синів.
 Жінки,  гідні  подруги  цих  борців,  стали  фундаторками
більшості  патронатів,  дитячих  ясел  та  благодійних  дамських
майстерень.  Але  передовсім  це  дружини  й  матері.  Вони
виховали  чудових  дітей,  навчили  їх  шанувати  свої  права  та
обов’язки,  прищепили  любов  до  Бога  та  повагу  до  націо¬
нальних  традицій,  без  яких  немає  Франції.
 Усі  портрети  були  написані  в  темно-брунатних  тонах.
Живі  барви  тут  було  засуджено  почуттям  звичайної  при¬
стойності.  А  втім,  у  Ренода,  який  охочіше  малював  старих
на  чорному  тлі,  ясно  вирізняється  сивина  шевелюр  та  ба¬
кенбардів;  неперевершено  виходили  в  нього  руки.  В  Бордю-
рена,  який  нехтував  техніку  малюнка,  руки  якось  трохи
відходять  на  задній  план,  зате  стоячі  комірці  сяють,  наче
мармурові.
 87

Було  жарко;  мирно  посапував  наглядач.  Я  обдивився  —
скрізь,  на  всіх  стінах  я  бачив  лише  руки  й  очі;  де-не-де
плями  світла  змивали  цілі  обличчя.  Я  попростував  був  до
портрета  Олів’є  Блевіня,  але  на  півдорозі  раптом  спинився:
з  горішньої  частини  картинної  галереї  на  мене  дивились  ясні
очі  комерсанта  Пакома.
 Він  стояв,  трохи  відхиливши  голову  назад,  у  руці,  яка
торкалася  перлисто-сірих  штанів  —  циліндр  з  рукавичками.
Я  впіймав  себе  на  тому,  що  дивлюся  на  нього  з  певним
зачудуванням  —  я  не  бачив  у  цьому  чоловікові  чогось,  що
підлягало  б  критиці,  нічого  пересічного:  маленькі  ступні,
витончені  пальці,  широкі  рамена  борця,  елегантність  і  стри¬
маність  із  натяком  на  вигадливість.  Поштивно  розвернув¬
шись  до  глядачів  у  фас,  він  відкривав  їм  своє  чисте,  без
жодної  зморшки  обличчя,  на  якому  гуляла  навіть  тінь
усмішки.  Тільки  його  сірі  очі  зберігали  поважність.  Йому
було,  мабуть,  літ  п’ятдесят,  але  тут  він  здававсь  молодим  і
свіжим  тридцятилітнім  чоловіком.  Він  був  красенем.
 Я  відмовився  шукати  в  ньому  бодай  якоїсь  вади.  Але  він
не  відпускав  мене.  Я  прочитав  у  його  очах  тихий  і  безжаль¬
ний  вирок.
 1  тут  я  зрозумів,  що  нас  ріднило:  мої  думки  про  цю
людину  не  переймали  її  —  для  неї  це  була  нікчемна  психо¬
логія,  яку  розводять  у  романах.  А  от  її  осуд  немов  меч
проштрикав  мене,  він  ставив  під  сумнів  саме  моє  існування.
Тим  більше,  що  це  була  правда,  я  усвідомлював,  що  не  маю
права  на  існування.  З’явився  на  Світ  Божий  я  цілком  випад¬
ково  й  існував  у  ньому,  як  камінь,  як  рослина,  як  мікроб.
Моє  життя  йшло,  не  шукаючи  броду,  як  Бог  дасть.  Подеко¬
ли  на  обрії  з’являлись  якісь  промовисті  знамення,  в  голові
наростав  шум,  а  потім  усе  зникало,  не  лишивши  по  собі
жодних  наслідків.
 Для  цього  бездоганного  красеня,  тепер  уже  небіжчика
Жана  Пакома,  сина  Пакома,  члена  уряду  Національної
оборони,  все  було  інакше:  навіть  удари  власного  серця  й
кавчання  його  бебехів  сприймалися  ним  як  миттєві  незапе¬
речні  права.  Впродовж  шістдесяти  років  він  без  вагань  вико¬
ристовував  своє  право  на  життя.  Чарівні  сірі  очі!  Ніколи  й
тіні  сумніву  не  з’являлося  в  них.  1  ні  разу  Паком  не  поми¬
лився.
 Усе  життя  він  виконував  свій  обов’язок,  будь-який  свій
обов’язок  —  обов’язок  сина,  обов’язок  чоловіка,  батька,
начальника.  Так  само  суворо  він  вимагав  і  своїх  прав  від
інших:  як  дитина  —  права  на  гарне  виховання  в  дружній
 88

родині,  права  спадкоємця  на  незаплямоване  ім’я  й  прибут¬
кове  підприємство;  як  чоловік  —  права  на  турботу,  на
ніжну  любов  дружини,  як  батько  —  пошани,  а  як  коман¬
дир  —  послуху.  Бо  право  —  це  тільки  інший  бік  обов’язку.
Його  приголомшливий  успіх  (а  Пакоми  сьогодні  —  найба-
гатша  родина  Бувіля),  певне,  ніколи  не  дивував  його.  Ма¬
буть,  так  само  жодного  разу  він  не  сказав  собі:  «Який  я
щасливий!»  —  а  всяку  насолоду  сприймав  помірковано,  по¬
яснюючи:  «Я  розслаблююсь».  І  насолода,  що  теж  йому  вида¬
валася  правом,  втрачала  свою  агресивну  фривольність.
Ліворуч  від  його  блакитнявої  кучми  на  полицях  видніли
книжки.  Палітурки  були  прекрасні  —  поза  всяким  сумні¬
вом,  класики.  Ввечері,  на  сон  грядущий  Паком,  мабуть,
перечитував  улюблені  сторінки  свого  «давнього  доброго
Монтеня»  або  якусь  оду  Горація  латиною.  Іноді,  аби  не
пасти  задніх,  змушений  був  прочитати  який-небудь  сучас¬
ний  твір.  Так  він  відкрив  для  себе  Бареса  та  Бурже.  Згодом
відкладав  книжку.  Осміхався.  Його  погляд  утрачав  свою
чудову  пильність  і  мрійливо  линув  удалечінь.  І  він  казав:
«Як  же  просто  і  водночас  важко  виконувати  свій  обов’язок».
 1  ніколи  вже  не  повертався  до  таких  сентиментів  —  це
був  начальник.
 На  стінах  висіли  й  інші  начальники,  правильніше  сказа¬
ти,  тут  були  самі  начальники.  1  цей  високий  із  сіро-зеленим
обличчям  дід,  що  сидів  у  фотелі,  теж  начальник.  Його  білий
желет  весело  перегукувався  зі  срібною  сивиною.  (Зрештою,
в  цих  портретах,  писаних  з  високоморальною  повчальною
метою,  де  точність  ставала  просто  настирливою,  не  забував¬
ся  й  елемент  мистецтва).  Витончена  рука  з  довгими  пальця¬
ми  спочивала  на  хлопчачій  голові.  На  колінах,  укритих
пледом,  лежала  розгорнута  книжка.  Погляд  блукав  десь
далеко  і  бачив  те,  що  недосяжне  молодому  зорові.  На
ромбічній  позолоченій  пластинці  під  портретом  написане
його  ім’я;  мабуть,  це  Паком,  Паротен  чи  Шеньйо...  В  мене
й  гадки  не  було  поцікавитися,  що  то  за  один:  своїм  рідним,
оцій  дитині,  самому  собі  він  просто  був  Дідом;  якби  він
здумав  повчати  онука,  яких  різноманітних  обов’язків  вима¬
гає  від  того  життя,  він  говорив  би  про  себе  не  інакше,  як  у
третій  особі:
 «Обіцяй  своєму  дідові,  мій  маленький  друже,  що  наступ¬
ного  року  ти  вчитимешся  дуже  добре.  Хтозна,  може  тоді
твого  діда  вже  не  буде  на  світі».
 На  схилі  віку  усіх  милостиво  обдаровував  своєю  добро¬
тою.  Може,  й  для  мене,  якби  він  не  прозирав  мене,  як
 89

повітря,  в  нього  знайшлась  би  якась  розрада:  він  згадав  би,
що  і  я  колись  мав  діда  й  бабу.  Він  нічого  не  вимагав  —  у
такому  віці  вже  немає  бажань.  Хочеться  хіба  лише,  аби  при
твоїй  появі  поштивно  стишувалися  голоси,  хочеться  відчути
за  спиною  ніжність  і  повагу  привітних  усмішок,  хочеться,
щоб  невістка  сказала:  «Батько  просто  молодець,  він  молод¬
ший  за  кожного  з  нас»;  хочеться  тільки  бути  єдиною  люди¬
ною,  що  вміє  уговкувати  вередливого  онука.  Погладити  його
по  голівці,  а  потім  сказати:  «Тільки  дід  знає,  як  розрадити  в
такому  великому  горі».  Хочеться  лише,  щоб  іноді  до  нього
прийшов  його  син  спитати  поради  в  якихось  делікатних
життєвих  справах,  —  одне  слово,  хочеться  відчувати  в  душі
мир  і  спокій,  а  також  знати,  що  ти  без  міри  мудрий.  Неваго¬
ма  стареча  рука  ледь  торкалась  онукових  кучерів  —  це  було
немов  благословення.  Про  що  думала  ця  людина?  Про  своє
почесне  минуле,  яке  надавало  їй  право  судити  все  й  на  все
мати  останнє  слово?  Я  й  сам  нещодавно  був  не  дуже  дале¬
кий  від  істини.  Життєвий  досвід  —  щось  більше,  ніж  обо¬
ронна  споруда  на  лінії  смерті.  Це  ще  й  право  —  законне
право  всіх  старих.
 І  генерал  Обрі  зі  своєю  шаблюкою,  який  споглядав  із
найвигіднішого  місця  на  стіні,  теж  начальник.  А  ось  іще
один  начальник  —  президент  Гебер,  Емпетразів  приятель,
великий  ерудит.  У  нього  довгообразий  симетричний  вид  із
нескінченно  довгим  підборіддям  і  еспаньйолкою,  якраз  під
спідньою  губою.  Нижня  щелепа  виступає  трохи  наперед,
сам  він  ніби  вдає  великого  вченого  —  зараз  кине,  немов
гикнувши,  якесь  принципове  заперечення.  Погляд  замрія¬
ний,  у  руці  гусяче  перо:  і  цей  теж,  хай  йому  чорт,  теж
розслаблявся  по-своєму,  базграючи  вірші.  Але  в  нього  був
орлиний  погляд  справжнього  командира.
 А  де  ж  солдати?  Я  стояв  посеред  зали  в  прицілі  цих
величних  поглядів.  Я  не  був  ні  дідом,  ні  батьком,  ні  навіть
чиїмось  чоловіком.  На  виборах  не  голосував,  тільки  сплачу¬
вав  якийсь  там  податок  —  отож  я  не  міг  похвалитися  права¬
ми,  які  має  платник  податків  чи  виборець,  ба  навіть  скром¬
ним  правом  мати  той  нікчемний  пошанівок,  що  ним  винаго¬
роджують  службовців  по  двадцяти  роках  послуху.  Моє
існування  починало  серйозно  непокоїти  мене.  Чи  не  пере¬
творився  я  на  якусь  примару?
 «Ха!  Так  це  ж  я,  той  солдат!»  —  зненацька  промайнуло  в
мене.  І  я  весело  і  щиро  засміявся.
 П’ятдесятирічний  кругленький  панок  увічливо  обдарував
мене  чарівною  усмішкою.  Ренода  з  любов’ю  писав  цей  пор-
 90

трет:  здавалось,  не  існує  тонших  мазків  за  ті,  що  ними  були
виліплені  вуха,  а  надто  руки  цього  добродія.  Кисті  рук  довгі,
пальці  тонкі  й  нервові  —  достоту  руки  артиста  чи  вченого.
Обличчя  незнайоме  мені,  мабуть,  щоразу  проходячи  повз
нього,  я  ніколи  не  звертав  на  нього  уваги.  Тепер  я  підійшов
до  картини  і  прочитав:  «Ремі  Паротен.  Народився  1849  року
в  Бувілі.  Професор  паризького  медичного  інституту».
 Так,  це  Паротен  —  доктор  Вейкфілд  розповідав  мені  про
нього.  «Лише  раз  у  житті  мені  довелося  зустріти  велику
людину.  Це  був  Ремі  Паротен.  Я  слухав  його  лекції  взимку
1904  року  (ви  знаєте,  що  я  два  роки  вивчав  у  Парижі
акушерство).  Цей  чоловік  показав  мені,  що  то  означає
справжній  наставник.  Він  просто  випромінював  якісь  флюї¬
ди,  Їй-Богу.  Він  просто  магнетизував  нас,  ми  ладні  були  йти
за  ним  край  світу.  А  заразом  це  був  джентльмен  —  він  мав
чималі  статки  і  добру  частину  з  них  витрачав  на  допомогу
студентам  з  бідних  родин».
 Так  уперше,  почувши  про  цей  світоч  науки*  я  перейнявся
до  нього  великою  повагою.  1  ось  я  стояв  перед  ним,  і  він
мені  посміхався.  Скільки  приязні,  скільки  розуміння  було  в
цій  усмішці!  Його  опасисте  тіло  м’яко  відпочивало  у  вели¬
кому  шкіряному  фотелі.  Цей  учений,  позбавлений  будь-якої
пихи,  відразу  прихиляв  до  себе  людину.  Якби  не  його  на¬
тхненні  очі,  можна  було  б  сказати,  що  то  звичайний  до¬
бродій.
 Досить  легко  можна  було  вгадати  всі  його  чесноти,  —
його  любили  за  те,  що  він  міг  зрозуміти  всякого,  йому  все
можна  було  сказати.  Це  був  другий  Ренан,  може,  трохи
витонченіший.  Такі  люди  кажуть:
 «Хто,  соціалісти?  Ну  то  й  що,  я  йду  набагато  далі  за  них».
Той,  хто  пішов  за  ним  небезпечним  шляхом  його  ідей,  дуже
скоро,  тремтячи  від  страху,  мусив  би  відмовитись  від  усьо¬
го  —  від  родини,  батьківщини,  власницьких  прав,  усього
найсвятішого,  що  має  людина.  Якоїсь  миті  ставилася  навіть
під  сумнів  керівна  роль  буржуазної  еліти.  Ще  один  крок  —  і
все  знову  чудово  ставало  на  свої  місця,  надійно  спираючись
на  давні  міцні  й  непохитні  принципи.  Ти  озирався  і  бачив,
що  соціалісти  лишилися  далеко  позаду,  такі  манюні-ма-
нюні,  вони  вимахують  хусточками  й  гукають:  «Заждіть!  Ми
скоро!»
 Зрештою,  я  знав  від  Вейкфілда,  що  Метр  полюбляв,  як
він  сам  казав  з  усмішкою,  «приймати  душевні  пологи».
Вічно  молодий,  він  завжди  оточував  себе  молоддю.  Часто  у
нього  збирались  юнаки  з  статечних  родин,  що  присвятили
 91

себе  медицині.  Вейкфілд  не  раз  у  нього  обідав.  Після  солод¬
кого  переходили  до  курильної  зали,  наставник  поводився  з
молодими  студентами,  як  із  дорослими:  знаючи,  що  ті
допіру  приохотилися  до  тютюну,  він  пропонував  їм  сигари.
А  тоді,  розлігшись  на  канапі,  з  напівзаплющеними  очима
довго  й  неквапно  розказував  цим  жадібним  до  кожного  його
слова  учням  своє  життя,  різні  історії  і  на  всі  історії  в  нього
була  глибока  дотепна  мораль.  А  якщо  поміж  цих  гарно
вихованих  дітей  об’являвся  один  упертюх,  Паротен  перено¬
сив  на  нього  всю  свою  увагу.  Спочатку  давав  йому  розгово¬
ритися,  уважно  слухав,  підкидаючи  думки  та  теми  для
роздумів.  І  так  уже  неодмінно  ставалося,  що  одного  дня  цей
молодик,  чия  голова  аж  гула  від  чужих  шляхетних  ідей,
змучений  ворожістю  родичів,  утомившись  міркувати  сам  на
сам  із  собою  проти  всіх,  просив  у  Паротена  зустрічі  нао¬
динці  і,  затинаючись,  сором’язливо  звіщав  йому  свої  найпо-
таємніші  думки,  свої  обурення  і  сподівання.  Паротен  при¬
гортав  його  до  серця  і  промовляв:  «О,  як  я  вас  розумію.  Я
все  зрозумів  від  першого  дня».  І  вони  говорили,  говорили...
Паротен  вів  хлопця  далі,  далі,  так  далеко,  що  той  уже  не
встигав  за  летом  його  думки.  Кілька  сеансів  такої  терапії  —
і  ставало  помітним  значне  поліпшення  стану  юного  бунтів¬
ника.  Він  уже  добре  розумівся  на  своїх  складних  почуттях,
йому  потроху  відкривалися  ті  глибинні  сув’язі,  що  єднали
його  з  родиною,  з  оточенням,  нарешті  він  усвідомлював
прекрасно-величну  роль  еліти.  І  врешті  ставалося  диво:  за-
блукана  овечка,  слухняно  йдучи  за  Паротеном,  добивалася
до  батьківського  вогнища  прозрілою  й  покаяною.  «Ця  люди¬
на  зцілила  більше  душ,  ніж  я  тіл»,  —  висновував  наприкінці
Вейкфілд.
 Ремі  Паротен  приязно  посміхався  мені.  Він  вагався,  вга¬
дуючи  мої  переконання,  щоб  потім  непомітно  змінити  їх  і
повернути  мене  до  рідної  кошари.  Та  я  нічого  не  боюсь  —  я
не  з  овечої  породи.  Я  дивився  на  його  спокійний  без  змор¬
щок  лоб,  на  черевце,  на  його  руку,  що  лежала  на  коліні.  Я
віддав  йому  назад  його  усмішку  і  більше  тут  нб  затри¬
мувався.
 Його  брат  Жан  Паротен  —  голова  АСБ  стояв,  спершись
руками  на  край  столу,  захаращеного  всілякими  паперами,
всім  своїм  виглядом  показуючи,  що  аудієнцію  закінчено.  Я
зроду  не  бачив  такого  погляду  —  тут  поєднувалось  винятко¬
ве  й  незаперечне  право  з  якоюсь  абсолютною  відчуженістю.
Паротенове  обличчя  тонуло  в  сяєві  його  очей.  Трохи  нижче
цього  вогню  я  примітив  стягнуті  на  шнурочок  губи  містика.
 92

«Ну  й  чудасія,  —  подумав  я,  —  яка  схожість  з  Ремі  Пароте-
ном!»  Я  повернувся  до  пана  лікаря  і  тут  уперше  в  схожості
двох  облич  я  раптом  побачив  якусь  безплідність,  якусь  спу¬
стошеність  родинних  рис  усіх  Паротенів.  Я  знову  повернув¬
ся  до  Жана  Паротена.
 Суть  цієї  людини  була  проста,  як  гола  ідея.  В  ньому
лишилися  самі  кістки,  стареча  плоть  і  його  Незаперечне
Право.  Ось  істинний  випадок  одержимості,  подумав  я.  Коли
в  твоїй  душі  оселяється  відчуття  Власного  Права,  ніякі
заклинання  не  виженуть  цього  чорта.  Все  життя  Жана  Па¬
ротена  було  суцільним  усвідомленням  Власного  Права.
Замість  легкого  головного  болю,  подібного  до  того,  що  я
відчуваю  щоразу,  як  відвідую  якийсь  музей,  у  його  скронях
боляче  свербіло  право  на  догляд.  Не  варто  було  привертати
його  уваги  до  всіляких  неприємних  реалій,  до  того,  що  він
має  померти  або  до  чужих  страждань.  Мабуть,  на  своєму
смертному  одрі  в  хвилини,  коли  за  традицією,  що  тягнеться
ще  від  Сократа,  годиться  промовляти  високі  слова,  цей
чоловік  сказав  своїй  дружині  те,  що  один  мій  дядько  сказав
дядині,  яка,  не  склепивши  очей,  просиділа  над  ним  два
тижні:  «Тобі,  Терезо,  я  не  дякуватиму,  адже  ти  виконала
свій  обов’язок».  Перед  людиною,  що  сягнула  так  високо,
треба  здіймати  капелюха.
 Я  тороплено  дивився  в  Паротенові  очі,  а  вони  вказували
мені  на  двері.  Але  я  не  пішов,  я  став  зумисне  нахабним.  Я
знав  з  власного  досвіду,  що  як  довго  дивитися  на  такі
обличчя,  що  пломеніють  свідомістю  власного  права,  настає
мить,  коли  цей  пломінь  згасає  й  лишається  попіл.  Так  мені
було  з  парсуною  Філіппа  II  в  Ескоріалі.  Ось  і  тепер  мені
хотілося  побачити  цей  попіл.
 Паротен  чинив  мені  гідний  опір.  Але  раптом  його  погляд
погас,  картина  зблякла.  Що  ж  лишилося?  Невидющі  очі,
вузенький,  покривлений,  як  мертва  змія,  ротик  і  щічки.
Пухкенькі  білі  щічки  дитини,  які  тепер  пишалися  на  вид¬
ноті.  Службовці  АСБ,  мабуть,  і  не  підозрювали  про  їхнє
існування:  їм  не  доводилося  надовго  затримуватись  у  Паро-
теновому  кабінеті.  На  порозі  їх  завжди  зустрічав  цей  гріз¬
ний  погляд,  глухий,  як  стіна.  А  за  поглядом  ховалися  білі
м’якенькі  щічки.  Скільки  років  минуло  перше,  ніж  його
дружина  помітила  їх?  Два?  А  може,  п’ять?  Можу  собі  уяви¬
ти,  як  одної  ночі,  коли  він  спав  біля  неї  і  місячний  промінь
грав  на  кінчику  його  носа  або  коли  він  у  спеку  лежав  у
кріслі  й  дрімав,  важко  перетравлюючи  обід,  а  на  його  під¬
борідді  мостився  сонячний  зайчик,  вона  вперше  насмілилася
 93

добре  роздивитися  його  обличчя  зблизька  —  отоді  вся  його
плоть  і  з’явилась:  цілком  беззахисною,  брезклою,  слинявою
і  наче  непристойною.  Цілком  ясно,  що  саме  від  цього  дня
пані  Паротен  усе  взяла  до  своїх  рук.
 Я  відступив  трохи  назад  і  охопив  поглядом  усіх  цих
видатних  мужів  —  Пакома,  президента  Ебера,  обох  Паро-
тенів  та  генерала  Обрі.  Всі  вони  носили  циліндри,  в  неділю
зустрічали  на  вулиці  Турнебрід  мерову  дружину  пані
Гратьєн,  якій  уві  сні  явилася  свята  Цецілія.  Вони  широко  й
церемонно  віталися  з  нею,  таємницю  таких  вітань  давно
втрачено.
 Портрети  були  скрупульозно  точні,  і  все  ж  під  пензлем
пропала  загадкова  вразливість,  притаманна  людським  об¬
личчям.  Навіть  наймлявіші  з  них  були  чисті,  як  фаянс:
намарно  я  шукав  у  них  якоїсь  спорідненості  з  деревами  та
тваринами,  з  глибинним  духом  води  і  надр.  Я  розумів,  що  за
життя  їм  не  конче  треба  мати  такі  обличчя.  Але,  опинив¬
шись  на  порозі  безсмертя,  вони  довірилися  видатному  маля-
рові,  щоб  він  непомітно  натякнув  у  їхніх  рисах  на  всі
бурильні,  землечерпальні  й  іригаційні  роботи,  завдяки  яким
вони  змінили  море  й  суходіл  навколо  Бувіля.  Так  з  допомо¬
гою  Ренода  й  Бордюрена  вони  приборкали  Саму  Природу  —
довкола  і  в  самих  собі.  Моєму  зорові  поставала  на  цих
похмурих  полотнах  людина,  по-новому  осмислена  іншою
людиною;  єдиною  прикрасою  зображених  було  найчудовіше
з  людських  досягнень  —  букет  Прав  Людини  і  Громадянина.
Я  щиро  тішився  величчю  духу  людського.
 До  зали  увійшли  пан  і  пані.  Вбрані  в  чорне,  вони  намага¬
лися  бути  непомітними.  На  порозі  вражено  спинились,  і  пан
машинально  здійняв  капелюха.
 — 	Ой,  леле!  —  вихопився  в  дами  схвальний  вигук.
 Пан  швидше  оговтався  і  голосом,  повним  шанобливості,
проказав:
 — 	Тут  ціла  доба!
 — 	Так,  —  сказала  дама,  —  доба  моєї  бабусі.
 Вони  трохи  пройшли  і  наразилися  на  погляд  Жана  Паро-
тена.  Дама  спинилась,  роззявивши  рота,  але  її  супутник  був
не  з  гордих:  він  знітився  перед  портретом,  видко,  йому  були
добре  відомі  погляди,  що  сіють  у  душі  страх,  так  само  як  і
скорочені  аудієнції.  Він  легенько  поторгав  дружину  за  рукав.
 — 	Поглянь  осюди,  —  сказав  він.
 Усмішка  Ремі  Паротена  завжди  додавала  сміливості  при¬
ниженим.  Жінка  підійшла  до  картини  і,  як  старанна  шко¬
лярка,  прочитала:
 94

«Ренода.  Портрет  Ремі  Паротена,  професора  Паризького
медичного  інституту.  Народився  1849  року  в  Бувілі».
 — 	Це  той  Паротен,  що  з  Академії  наук,  —  сказав  чо¬
ловік,  —  а  намалював  його  член  Французької  академії  Ре¬
нода,  Це  сама  Історія!
 Дама  закивала  на  згоду  і  подивилася  на  Великого  На¬
ставника.
 — 	Який  він  гарний,  —  сказала  вона,  —  яке  інтелігентне
лице.
 Чоловік  широко  розвів  руками.
 — 	Що  ж  ти  хочеш,  ці  люди  створили  Бувіль,  —  просто
сказав  він.
 — 	Як  добре,  що  їх  зібрали  всіх  разом,  —  розчулено
промовила  дама.
 Ми  шпацирували  по  величезній  залі,  як  троє  солдатів  по
плацу.  Чоловік,  весь  час  шанобливо  всміхаючись,  зненацька
скоса  позирнув  на  мене  і  вмить  урвав  сміх.  Я  відвернувся  і
підійшов  до  портрета  Олів’є  Блевіня.  Мені  стало  спокійно  й
радісно,  —  авжеж,  я  не  міг  помилитися.  От  кумедія!
 — 	Гастоне,  ходи-но  сюди,  —  вже  зовсім  сміливо  гукнула
вона.
 Чоловік  підійшов.
 — 	Слухай,  —  сказала  вона,  —  адже  є  така  вулиця  —
вулиця  Олів’є  Блевіня.  Та  ти  знаєш,  така  вузенька,  що
підіймається  по  Зеленому  Пагорбу,  якраз  не  доходячи  до
Жукстебувіля.  —  Вона  подивилася  ще  й  додала:  —  А,  вид¬
но,  крутої  вдачі.
 — 	А  ти  як  хотіла?  Щоб  усякі  баламути  знали,  з  ким
мають  до  діла.
 Останні  слова  адресувалися  власне  мені.  Пан  покосував  у
мій  бік  і  тепер  засміявся  вже  голосніше,  так  дрібно  й  само-
вдоволено,  ніби  він  сам  був  Олів’є  Блевінем.
 Але  справжній  Олів’є  Блевінь  і  не  думав  сміятись.  Він
націлився  на  нас  своєю  судомно  стиснутою  щелепою  і  гост¬
рим  борлаком.
 Це  була  хвилина  німого  захвату.
 — 	Таке  враження,  що  от-от  ворухнеться,  —  прошепотіла
дама.
 — 	Він  був  відомий  торговець  бавовною,  —  послужливо
пояснив  чоловік.  —  Потім  узявся  до  політики  і  став  депутатом.
 Усе  це  я  знав  без  нього.  Два  роки  тому  я  вдався  за
довідкою  про  цю  людину  до  «Маленького  словника  видатних
бувільських  громадж»,  укладеного  абатом  Мореле.  Навіть
виписав  собі  всю  статтю.
 95

«Олів’є  Блевінь.  (1849—1908),  син  Марселя  Блевіня.  На¬
родився  й  помер  у  Бувілі.  Навчався  на  юридичному  факуль¬
теті  в  Парижі,  де  в  1872  році  отримав  ступінь  ліценціата
права.  Надзвичайно  вражений  повстанням  комунарів,  яке
змусило  його  разом  із  багатьма  парижанами  рятуватись  у
Версалі  під  захистом  Національних  зборів,  він  іще  в  тому
віці,  коли  в  молодих  людей  вітер  у  голові,  присягнув  «при¬
святити  все  своє  життя  поновленню  Ладу».  Олів’є  Блевінь
не  зламав  свого  слова  —  повернувшись  у  рідне  місто,  він
заснував  відомий  клуб  «Суспільний  Лад»,  де  щовечора
упродовж  багатьох  років  збиралися  найбагатші  комерсанти  і
судновласники  Бувіля.  Це  аристократичне  коло,  в  яке,  як
тоді  жартували,  пролізти  було  важче,  ніж  у  «Жокейський
Клуб»,  проіснувало  аж  до  1908  року  і  великою  мірою  спри¬
чинилося  до  розвою  нашого  великого  торговельного  порту.
1880  року  Олів’є  Блевінь  побрався  з  Марією-Луїзою
Паком  —  наймолодшою  донькою  комерсанта  Шарля  Пако-
ма  (див.  у  словнику)  і  по  смерті  тестя  заснував  фірму
«Паком-Блевінь  і  син».  Трохи  згодом  він  знову  повернувся
до  політики  і  висунув  свою  кандидатуру  на  депутатських
виборах.
 «Наша  країна  хвора,  —  казав  він  у  своїй  відомій  про¬
мові.  —  Хвора  на  невиліковну  недугу:  панівний  клас  не
хоче  більше  тримати  стерно  влади.  Але  кому  тоді  бути  біля
цього  стерна,  панове,  коли  ті,  хто  успадкував  це  право  від
батьків,  хто  за  своєю  освітою  і  досвідом  є  найпридатнішим
до  владарювання,  відмовляються  від  нього,  корячись  долі  чи
просто  втомі.  Я  казав  і  скажу  ще  раз:  керувати  —  не  право,
найголовніший  обов’язок  нашої  еліти.  1  тому  я  закликаю
вас,  панове:  берімося  за  владу!»
 Уперше  він  став  депутатом  4  жовтня  1885  року  і  відтоді
постійно  переобирався.  Його  численні  блискучі  промови  бу¬
ли  гострі  й  завзяті.  Страшний  страйк  1898  року  запопав
його  в  Парижі.  Він  миттю  домчав  до  Бувіля  і  став  тут
натхненником  опору.  Він  узяв  на  себе  ініціативу  перего¬
ворів  із  страйкарями.  Ці  переговори,  що  велися  в  досить
миролюбному  дусі,  були  перервані  тільки  сутичками  в
Жукстебувілі.  Як  відомо,  спокій  було  поновлено  доволі
стриманим  утручанням  війська.
 Дочасна  смерть  сина  Октава,  який  зовсім  молодим  усту¬
пив  до  Політехнічного  інституту  і  з  якого  батько  хотів
зробити  начальника,  завдала  Олів’є  Блевіню  страшного  уда¬
ру.  Він  так  і  не  оклигав  і  через  два  роки,  в  лютому  1908
року  помер.
 96

Збірки  його  промов:  «Сила  моральних  принципів»  (1894.,
спродано);  «Право  на  кару»  (1900  p.,  промови  з  цієї  збірки
були  виголошені  в  справі  Дрейфуса,  спродано),  «Сила  волі»
(1902  p.,  спродано).  По  його  смерті  в  1910  році  видавництво
«Плон»  випустило  окремою  книжкою  останні  промови  та
кілька  листів  до  друзів  під  назвою  «Labor  improbus»1.
Іконографія:  в  музеї  Бувіля  є  прекрасний  портрет  Олів’є
Блевіня,  який  належить  пензлеві  Бордюрена».
 Портрет  був  прекрасний  —  згоден.  Маленькими  чорними
вусиками  й  смаглявим  обличчям  Олів’є  Блевінь  скидався  на
Мориса  Бареса.  Ці  два  чоловіки,  певне,  знали  один  одного,
може,  навіть  сиділи  на  одній  лаві.  Але  депутат  із  Бувіля  був
позбавлений  розкутості  президента  Патріотичної  Ліги.  Він
нагадував  вершу  і  стримів  з  полотна,  як  той  чорт  з  табатир-
ки.  Очі  йому  іскрилися,  зіниці  —  чорні,  рогівка  —  червона.
Маленькі  м’ясисті  губи  він  підібрав,  правицю  притис  до
грудей.
 Як  він  мене  замучив,  цей  портрет!  То  Блевінь  мені  зда¬
вався  завеликим,  то  надто  вже  малим.  Добре,  що  сьогодні  я
вже  знаю  істину.
 Я  дійшов  неї,  гортаючи  «Бувільський  Сатиричний  часо¬
пис».  Його  число  від  6  листопада  1905  року  цілком  присвя¬
чено  цьому  політичному  діячеві.  На  обкладинці  подавалася
карикатура,  де  крихітний  Олів’є  Блевінь  сидів  на  голові
вітця  Комба,  учепившись  тому  в  гичку.  Долі  такий  напис:
«Блошиця  і  Лев».  Усе  з’ясовувалося  з  першої  сторінки  —
Олів’є  Блевінь  мав  метр  п’ятдесят  три.  З  його  росту  кпили,
а  від  його  жаб’ячого  кумкання  не  раз  лоском  лягала  вся
Палата.  Ще  казали,  ніби  він  підкладає  в  свої  черевики
каучукові  устілки.  На  відміну  від  свого  чоловіка,  пані
Блевінь,  дівчиною  Паком,  була  справжньою  кобилою.  І  хро¬
никер  не  зволікав  утнути:  «От  уже  воїстину:  дав  половину,
взяв  удвічі».
 Метр  п’ятдесят  три!  Та  дарма:  Бордюрен  ревно  подбав
про  те,  щоб  постать  Блевіня  була  оточена  речами,  які  нічим
не  зменшували  б  його  і  без  того  малий  зріст:  пуф,  низький
фотель,  етажерка  з  книжками  кишенькового  формату,  ма¬
ленький  перський  столик.  Усе  б  нічого,  тільки  от  біда,
маляр  зробив  Блевіня  того  ж  зросту,  що  й  Жана  Паротена,
який  був  поруч,  і  два  полотна  були  однакові  завбільшки.
Тож  і  вийшло,  що  журнальний  столик  на  одному
 * 	Наполеглива  праця  (латин.}.
 4  Сартр
 97

дорівнював  письмовому  столу  на  другому,  а  пуф  з  портрета
Блевіня  сягав  би  Паротенових  рамен.  Я  мимоволі  порівняв
ці  два  портрети  —  оце  мене  й  засмучувало.
 Тепер  мені  було  смішно:  метр  п’ятдесят  три!  Мені  б  треба
було  нахилятись  або  присідати,  щоб  побалакати  а  ним.
Тим-то  він  так  гнув  свою  кирпу,  —  доля  людей  такого
зросту  завжди  розігрується  на  кілька  сантиметрів  вище
їхньої  голови.
 О,  чарівна  сила  мистецтва!  Що  дійде  до  нащадків  про
цього  приземка  з  пронизливим  голосочком,  окрім  грізного
погляду,  величного  жесту  і  очей,  як  у  бика,  налитих  кров’ю.
Заляканого  Комуною  студента,  кургузого  злобного  депута¬
та  —  все  це  забрала  з  собою  смерть.  Але,  дякуючи  Бордюре-
нові,  президент  клубу  «Суспільний  Лад»  і  невтомний  оратор
за  Моральні  підвалини  ввійде  в  безсмертя.
 — 	Ой,  бідолашний  студентик!  —  придушено  вихопилося
в  дами.  Під  портретом  Октава  Блевіня  якась  добра  рука
написала:  «Син  Олів’є  Блевіня,  помер  студентом  Політех¬
нікуму  в  1904  році».
 — 	Помер!  Так,  як  син  Аронделя.  Яке  розумне  личко.  Ото
вже  побивалась  бідолашна  мати!  Що  вони  вже  вчаться  по
тих  інститутах!  Кажуть,  мозок  працює,  навіть  коли  спиш.  А
мені  подобаються  ці  їхні  трикутки,  шикарно,  еге-ж?  Як
вони  називаються,  «плюмажі»,  здається?
 — 	Ні,  то  в  Сен-Сірі  плюмажі.
 Я  й  собі  взявся  роздивлятися  цього  студента,  померлого
замолоду.  Воскове  обличчя  з  добропорядними  вусиками
цілком  узгоджувалося  з  думкою  про  його  скору  смерть.  Та  й
він  сам,  мабуть,  передбачав  свою  долю  —  така  тиха  покора
читалася  в  його  ясних  замріяних  очах.  Але  він  гідно  тримав
голову:  в  цій  студентській  формі  він  репрезентував  фран¬
цузьку  армію.
 Tu  Marcellus  erls!  Manibus  date  lilia  plenis...1
 Зірвана  троянда,  померлий  студент-політехнік  —  що  мо¬
же  бути  сумніше?
 Я  тихо  йшов  довгою  галереєю,  дорогою  вітаючи  ці  ви¬
датні  обличчя,  що  дивилися  з  пітьми:  голова  торговельного
арбітражу  пан  Боссуар;  голова  ради  самоврядування  порту
Бувіль  пан  Фабі;  комерсант  пан  Буланже  з  родиною;  бу-
вільський  мер  пан  Раннекен;  посол  Франції  у  Сполучених
 1  І  ти  будеш  Марцеллом!  Дайте  (троянд  пурпурових  і)  лілей...  (латин.)
 98

Штатах  і  поет,  питимий  бувілець  пан  де  Люсьєн;  якась
невідома  особа  в  мундирі  префекта;  настоятелька  Централь¬
ного  Сирітського  Притулку  богорівна  Марія  Луїза;  пан  і
пані  Терезон;  генеральний  президент  ради  експертів  пан
Тібу-Гурон;  головний  розпорядник  обліку  військових  мо¬
ряків  пан  Бобо;  пани  Бріон,  Мінетт,  Грело,  Лефебр,  доктор
Пен  з  дружиною  і  нарешті  сам  Бордюрен  пензля  сина  П’єра
Бордюрена.  Ясні,  незворушні  очі,  стулені  уста,  витончені
риси.  Пан  Буланже  такий  величезний  і  спокійний,  богорівна
Марія  Луїза  —  саме  втілення  заповзятливого  благочестя.
Пан  Тібу-Гурон,  такий  вибагливий  до  себе  й  до  інших.  Пані
Терезон,  яка  стійко  боролася  з  задавненою  тяжкою  хворо¬
бою.  Її  без  міри  втомлений  рот  свідчить  про  страждання.
Але  ніхто,  ні  разу  не  почув  від  цієї  побожної  жінки:  «Мені
болить».  Вона  долала  хворобу;  вона  складала  меню  добро¬
дійних  обідів  і  головувала  на  них.  Часом  посеред  якоїсь
фрази  очі  їй  раптом  заплющувались,  і  життя  відринало  від
обличчя.  То  була  миттєва  кволість;  незабаром  пані  Терезон
розплющувала  очі  й  провадила  мову  далі.  «Бідолашна!  Вона
й  пожалітися  собі  не  дозволяє»,  —  шептались  у  добродійних
майстернях.
 Так  я  пройшов  увесь  зал  Бордюрена-Ренода,  вкінці  спи¬
нився  й  озирнувся.  Прощавайте,  прекрасні  лілеї,  тендітні
рослини  на  підфарбованих  маленьких  олтарях;  прощавайте
прекрасні  лілеї,  наша  гордість  і  високий  сенс  нашого  існу¬
вання.  Прощавайте  Негідники.
 Понеділок
 Я  більше  не  пишу  про  Ролебона  —  все,  я  не  можу  далі
писати  цієї  книжки.  І  що  тепер  мені  робити  зі  своїм
життям?
 Була  третя  година  пополудні.  Я  сидів  за  столом,  поруч
лежав  стос  листів,  які  я  поцупив  колись  у  Москві,  я  писав:
 «Хтось  увесь  час  поширював  найзловісніші  чутки.  Певне,
Ролебон  попався  на  цей  гачок,  бо  вже  13  вересня  пище
небожеві,  що  він  склав  духівницю».
 Маркіз  був  тут:  поки  я  ще  не  остаточно  розташував  його
в  історії,  я  змушений  був  позичити  йому  своє  власне  життя.
Я  відчував  його  присутність  тепленьким  клубком  у  глибині
живота.
 І  тут  я  знову  наразився  на  явне  заперечення,  що  його
неодмінно  помітять:  мовляв,  Ролебон  був  далеко  не  від¬
вертий  зі  своїм  небожем,  напевно,  в  разі  провалу  він  зби¬
рався  використати  його  як  свідка  захисту  перед  Павлом  І.
 4*
 99

Цілком  можливо,  що  він  вигадав  усю  цю  історію  з  духів¬
ницею,  щоб  постати  таким  собі  простаком.
 Це  заперечення  не  варте  й  дірки  від  бублика,  та  його
було  досить,  щоб  похмурі  думки  опосіли  мене.  Я  знову
побачив  тілисту  офіціантку  з  кав’ярні  «У  Каміля»,  сонні  очі
пана  Ахіля,  всю  цю  залу,  в  якій  я  так  гостро  відчував  себе
покинутим  і  забутим  у  сьогоденні.
 «Як  можна  врятувати  чиєсь  минуле,  коли  не  до  снаги
утримати  своє?»  —  втомлено  подумав  я.
 Я  знову  взявся  за  перо  і  ще  раз  спробував  заглибитись  у
працю;  всіма  цими  розумуваннями  про  теперішнє,  про  май¬
бутнє,  про  довколишній  світ  я  наївся  донесхочу.  Я  хочу
одного  —  щоб  мені  дали  можливість  спокійно  завершити
книжку.
 Але  тільки-но  мій  погляд  упав  на  чистий  нотатник,  як  я
забув  про  все  на  світі.  Я,  немов  причарований,  став  дивити¬
ся  на  сліпучо-білий  папір,  затримавши  в  повітрі  перо:  який
він  цупкий  і  помітний!  Який  він  справжній!  Усе  в  ньому
промовляло  теперішністю.  На  ньому  ще  не  встигли  висхну-
ти  слова,  які  я  допіру  написав,  і  вже  вони  не  належали  мені.
 «Хтось  весь  час  поширював  найзловісніші  чутки...»
 Спочатку  я  вигадав  цю  фразу,  і  вона  була  часткою  мене.
А  тепер  вона  міцно  лягла  на  папір  і  об’єдналася  з  папером
проти  мене.  Я  не  впізнавав  її,  вона  більше  не  звучала  для
мене.  Я  бачив  її  просто  себе,  але  намарно  було  шукати
ознаки  її  походження.  Її  міг  написати  будь-хто.  Але  і  я,  я
сам  не  був  уже  певен,  чи  то  я  написав  її.  Чорнило  висохло,
і  слова  більше  не  вилискували.  Не  було  навіть  і  цього  —  за
тим  миттєвим  полиском  запався  й  слід.
 Я  тоскно  роззирнувся  навкруги:  теперішність,  скрізь  сама
теперішність.  Стіл,  ліжко,  шафа  з  люстром,  усі  дрібні  й
великі  речі  в  кімнаті,  а  разом  з  ними  і  я.  1  тут  почала
розкриватися  справжня  природа  теперішності:  вона  те,  що
існує,  і  навпаки,  те,  чого  нема  в  теперішності,  не  існує  ніде.
Отже,  минулого  не  існує.  Його  нема.  Взагалі.  Ні  в  речах,  ні
навіть  у  моїх  думках.  Хоч  я  вже  давно  помітив,  що  моє
минуле  втекло  від  мене.  І  все  ж  я  й  досі  десь  сподіваюся,  що
воно  лише  зникло  з  очей.  Воно  для  мене  —  як  вихід  на
пенсію,  це  якийсь  інший  триб  існування,  час  вакацій  і
бездіяльності;  кожна  подія,  зігравши  свою  роль  до  кінця,
слухняно  сама  знаходила  в  такій  собі  скриньці  належне  їй
місце  і  ставала  почесною  подією  —  так  мені  важко  було
уявити  ніщо.  А  тепер  я  знав:  абсолютно  всі  речі  на  світі  є
тим,  на  що  вони  скидаються,  а  поза  ними...  нема  нічого.
 100

Ще  кілька  хвилин  я  був  у  полоні  цієї  думки.  Тоді  розпра¬
вив  плечі,  струснув  її  з  себе  і  потягся  рукою  до  блокнота.
 «...що  він  склав  духівницю».
 Зненацька  мені  зсудомило  горло,  перо  впало  з  рук  і
розбризкало  чорнило.  Що  це?  Невже  знову  Нудота?  Ні,  на
неї  не  схоже,  кімната  зберігала  свій  повсякденний,  трохи
солодкавий  вигляд.  Ось  тільки  стіл  здавався  завеликим,
заважким,  а  ручка  неначе  стала  меншою.  Просто  маркіз  де
Ролебон  щойно  помер  для  мене  вдруге.
 Ще  хвилину  тому  я  відчував  його  теплу  спокійну  при¬
сутність  у  себе  всередині,  час  від  часу  я  відчував,  як  він
ворушиться  в  мені.  Він  був  мені  живіший  за  Самоука,  за
хазяйку  «Відпочинку  залізничників».  Звичайно,  він  мав  свої
примхи,  він  міг  по  кілька  днів  не  озиватися,  а  тоді  раптом,
загадкової  погідної  пори,  мов  якась  метеочутлива  рослина,
вилазив  надвір,  і  я  бачив  його  бліде  лице  й  сині  щоки.
Навіть  коли  він  не  з’являвся,  я  відчував,  як  він  гнітить  моє
серце  —  я  був  повний  ним  ущерть.
 1  ось  нічого  цього  нема.  Він  зник  і  забувся,  як  той  свіжий
полиск  чорнила  на  висхлих  словах.  Тому  винний  був  тільки
я,  —  я  промовив  ті  слова,  що  їх  нізащо  не  треба  було
казати,  —  я  ж  сказав,  що  минулого  не  існує.  1  вмить  маркіз
де  Ролебон  без  найменшого  гуку  повернувся  в  своє  небуття.
 Я  взяв  до  рук  усі  його  листи  і  з  якоюсь  безнадією  став
обмацувати  їх.
 «Адже  тільки  він  виводив  один  за  одним  усі  ці  знаки,  —
казав  я  собі.  —  Він  писав  на  цьому  папері  і  пучками
притримував  його,  аби  той  не  їздив  по  столу».
 Але  запізно  —  всі  ці  слова  не  мають  тепер  ніякого  сенсу.
Нічого  не  існує  поза  цією  пакою  зжовклих  аркушів,  яку  я
стискав  у  руці.  Хоч  і  трапилася  з  цими  листами  плутана
пригода:  в  1810  році  агенти  царської  поліції  вбили  Ролебо-
нового  небожа,  ці  папери  було  конфісковано,  вони  опини¬
лись  у  Секретному  архіві  і  пролежали  там  сто  десять  років,
а  з  приходом  Рад  перекочували  до  Державної  книгозбірні,
де  в  1923  році  я  їх  і  викрав.  Але  все  це  здавалося  невіро¬
гідним  —  про  цю  крадіжку  я  не  зберіг  якихось  певних
спогадів.  Можна  з  таким  самим  успіхом  вигадати  з  сотню
правдивіших  історій,  аби  виправдати  тут  їхню  присутність,
хоча  й  вони  проти  цих  цупких  листків  будуть  такі  ж  по¬
рожні  й  легковажні,  як  мильні  бульки.  Якщо  я  хочу  увійти
в  контакт  з  Ролебоном,  краще  вже  зразу  вдатися  до  спіри¬
тичних  сеансів,  аніж  зважати  на  ці  бульки.  Ролебон  зник.
Зник  безслідно.  Як  десь  і  лежали  його  кістки,  то  існували
 101

вони  самі  собою,  незалежно  ні  від  чого,  бо  кістки  —  це
трохи  фосфату,  трохи  вапняку,  ну  й  якісь  солі  з  водою.
 Я  використав  останній  засіб:  я  промовив  слова  пані
Жанліс,  якими  я  звичайно  воскрешав  маркіза.  «Його  ма¬
леньке  зморшкувате  личко  чисте  й  охайне,  хоч  і  побите
віспою,  з  незмінним  виразом  якогось  особливого  лукавства,
що  його  маркіз  не  міг  приховати,  хай  яких  зусиль  до¬
кладав».
 Слухняно  зринуло  в  уяві  його  обличчя:  гострий  ніс,  сині
щоки  й  усмішка.  Цього  разу  я  міг  відтворити  його  риси  за
своїм  бажанням,  може,  легше,  ніж  раніш.  Ось  тільки  це
обличчя  було  всього-на-всього  витвором  моєї  уяви,  її  обра¬
зом.  Я  скрушно  зітхнув  і  з  відчуттям  непоправної  втрати
відкинувся  на  бильце  стільця.
 Годинник  вибив  четверту.  Ось  уже  година,  як  я  сиджу  на
стільці,  опустивши  руки.  До  кімнати  прокрадаються  сутін¬
ки.  А  так  нічого  не  змінюється:  папір  лежить,  де  й  лежав,
поруч  перо  й  каламар...  Та  я  знаю,  що  більше  ніколи  не
напишу  на  цьому  аркуші  ні  слова.  Ніколи  вже  не  подамся
вулицею  Інвалідів  Війни,  а  там  бульваром  Ла  Редут  до
книгозбірні,  щоб  попорпатись  у  архівах.
 Скочити  б  і  вийти  на  вулицю,  аби  щось  робити,  аби
забутись.  Але  я  вже  знаю:  варто  мені  поворухнути  пальцем
і  порушити  свій  абсолютний  спокій,  як  станеться  те  саме.
Але  поки  що  я  не  хочу  цього.  Чим  пізніше  це  почнеться,  тим
краще.  Тому  я  не  рухаюсь  і  лише  мимоволі  воджу  очима  по
паперу,  ще  раз  перечитуючи  незавершений  абзац:
 «Хтось  увесь  час  поширював  найзловісніші  чутки.  Певне,
Ролебон  попався  на  цей  гачок,  бо  вже  13  вересня  пише
небожеві,  що  він  склав  духівницю».
 Велика  афера  під  назвою  Ролебон  скінчилась,  як
скінчається  велика  пристрасть.  Треба  вигадати  щось  інше.
Колись  у  Шанхаї  в  бюро  Мерсьє  я  вже  був  прокинувся  з
одного  сну  і  нібито  прозрів.  Але  тільки  на  те,  щоб  поринути
в  інше  марення  і  довго  жити  при  царському  дворі  у  старо¬
винних  палацах,  таких  холодних,  що  взимку  над  дверима
наростали  крижані  сталактити.  1  ось  сьогодні  я  знову  проки¬
нувся  перед  кучугурою  білого  паперу.  Зимові  свята  зі  смо¬
лоскипами,  мундирами  й  прекрасними  змерзлими  голими
плечима  —  все  це  зникло.  Натомість  у  моїй  теплій  кімнаті
лишилося  щось  інше,  щось  таке,  чого  я  не  хотів  бачити.,
 Маркіз  де  Ролебон  був  моїм  спільником:  йому  я  був
потрібен,  щоб  він  міг  існувати,  а  він  мені  —  щоб  я  забув  про
 102

своє  існування.  Моє  завдання  полягало  в  постачанні  йому
сировини,  яку  треба  було  збути,  з  якою  я  не  знав,  що
робити,  і  та  сировина  —  існування,  моє  існування.  Його
діло  —  втілювати.  Весь  час  манячачи  переді  мною,  він  заво¬
лодів  моїм  життям,  щоб  утілити  через  нього  своє.  І  я
перестав  помічати,  що  існую,  я  існував  не  в  собі,  а  в  ньому.
Це  для  нього  я  їв,  для  нього  дихав,  кожен  мій  порух  мав
якийсь  сенс  поза  мною,  отам  переді  мною,  в  його  тілі;  я  не
бачив  своєї  руки,  що  виписувала  на  папері  слова,  ні  фраз,  я
бачив  його  —  маркіза,  який  стояв  десь  по  той  бік  паперу  і
вимагав  рухів  моєї  кисті,  і  ці  рухи  зміцнювали  його  існу¬
вання.  Я  був  лише  засобом  його  існування,  він  виправдову¬
вав  моє  буття,  він  звільняв  мене  від  мене  самого.  Що  мені
тепер  робити  без  нього?
 Головно  не  рухатись  —  не  рухатись...  Ех!
 Я  не  зміг  стриматися,  я  повів  плечима.
 Ця  річ  чигала  на  мене,  і  тільки-но  навернулася  нагода,
як  вона  завалилася  на  мене,  вона  тече  в  мені,  я  повний  нею.
Але  то  дарма:  ця  Річ  —  я  сам.  Вивільнене,  нічим  не  стриму¬
ване  існування,  прилинуло  до  мене.  Я  існую.
 Я  існую.  Існування  таке  лагідне-лагідне,  повільне-повіль-
не.  І  легке  —  воно  ніби  саме  зависло  в  повітрі.  Воно  погой¬
дується.  Це  якісь  усюдисущі  доторки,  що  з’являються  і
одразу  зникають.  Ледь  чутні,  ледь  помітні.  У  мене  в  роті
солодкий  мус.  Я  ковтаю  його,  і  він  тече  по  горлянці  і
приємно  лоскоче  її;  так  у  мене  під  язиком  невиводно  ма¬
ленька  калюжка  білої  речовини,  яка  —  ніби  мимохідь  —
лоскоче  мені  язика.  Ця  калюжка  —  теж  я.  1  мій  язик  —
теж.  І  горло  моє  —  все  це  я.
 Я  бачу  свою  долоню,  що  розкрилася  на  столі.  Вона  живе  —
це  теж  я.  Долоня  розтулилася,  пальці  випростались  і  завмер¬
ли.  Рука  лежить  на  спині.  Вона  показує  мені  своє  ситеньке
черевце.  Немов  якась  звірючка,  що  завалилася  горілиць.  Мої
пальці  —  це  її  лапки.  Бавлячись,  я  дрібно  перебираю  пальця¬
ми  —  так  краб  снує  ніжками,  коли  впаде  на  спину.  Ось  краб
здох  і  підібгав  лапки  на  животі  моєї  кисті.  Я  бачу  нігті,  єдину
по-справжньому  неживу  частину  мене.  Граюся  далі.  Рука-
краб  перевертається,  плиском  лягає  на  живіт  і  показує  свою
спину.  Спина  лискуча,  в  срібних  лелітках,  мов  у  риби,  —
якби  ж  не  руде  волосся  на  початку  фаланг:  Я  відчуваю  свою
кисть.  Ці  два  звірки,  що  ворушаться  на  кінцях  моїх  рук,  —
це  я.  Одна  рука  нігтем  однієї  з  лапок  чухає  іншу.  Я  відчуваю
вагу  цієї  руки,  яка  лежить  на  столі,  але  стіл  —  це  вже  не  я.
Відчуття  ваги  тягуче-тяг^уше  і  ніяк  не  зникає.  Та  й  чого  б
 103

йому  зникати?  Це  стає  просто  нестерпним...  Я  забираю  руку
і  кладу  її  до  кишені.  Але  й  там,  крізь  штани,  я  відчуваю  тепло
свого  стегна.  Як  опечений,  висмикую  руку  з  кишені  й  опу¬
скаю  її  на  бильце  стільця.  Тепер  чую  її  вагу  всім  зап’ястком.
Вона  приємно,  кволо  тягне  руку  донизу,  рука  існує.  Я  зда¬
юсь  —  хай  би  де  я  її  поклав,  все  одно  вона  існуватиме,  і  я
хоч-не-хоч  відчуватиму  її  існування;  я  не  можу  її  позбутися,
як  не  можу  позбутися  всього  свого  тіла  разом  із  тим  вогким
теплом,  що  бруднить  мою  сорочку,  або  цього  гарячого  смаль¬
цю,  що  ліниво  переливається  під  моєю  шкірою,  ніби  його
помішують  ложкою,  ні  того  лоскоту,  що  перебігає  туди-сюди
всередині  мого  тіла,  то  підіймаючись  по  ребрах  під  пахву,  то
тихенько  упокоюючись  у  звичній  своїй  схованці  і  нидіючи
там  зранку  до  вечора.
 Я  рвучко  встаю  —  якби  спинити  цей  плин  думок,  усе
було  б  легше.  Найогидніше  за  все  —  це  думки...  Вони  мені
паскудніші  за  мою  плоть.  Тягнуться-тягнуться,  як  гумка,  і
лишають  цей  дивний  присмак.  А  там,  усередині,  думки
нашпиговані  словами,  уривками  слів,  початками  фраз,  що
самі  виринають  у  свідомості:  «Треба  покласти  кра...  Я  існу...
Смер...  Маркіз  де  Роле...  поме...  Мене  нема...  Я  існу...».
Кружляють,  кружляють,  це  ніколи  не  скінчиться!  Це
найгірше,  бо  тут  я  відчуваю  свою  причетність  і  відпо¬
відальність.  От  хоч  би  ця  нестерпна  жуйка  у  вигляді  думки:
«Я  Існую..,»у  —  хто,  як  не  я,  повторює  її?  Хто,  як  не  я?  Тіло
живе  само  по  собі,  відколи  народилося.  А  думка  —  ні;  це  я  її
продовжую,  я  її  розвиваю  і  закінчую.  Я  існую.  Я  мислю  про
те,  що  я  існую!  Боже,  яким  нескінченним  серпантином
тягнеться  відчуття  того,  що  я  існую,  —  і  я  обережно  розкру¬
чую  й  розкручую  його...  Якби  ж  я  міг  заборонити  собі
мислити!  Я  пробую  —  і  мені  вдається,  голова  ніби  повна
якогось  чаду...  знову  починається:  «Чад...  Не  думати...  Я  не
хочу  думати...  Я  думаю  про  те,  що  не  хочу  думати.  Адже  і
це  —  думка».  Невже  це  ніколи  не  скінчиться?
 Мої  думки  —  це  я  сам.  Ось  чому  я  не  можу  спинитись!  Я
існую,  бо  я  думаю,  а  не  думати  я  не  можу.  1  знову  ще  одна
думка  —  це  жахливо  —  я  існую  саме  тому,  що  я  усвідом¬
люю  страх  перед  цим  існуванням.  Так,  я  сам,  це  я  сам
витягую  себе  з  небуття,  до  якого  прагну:  і  моя  ненависть,  і
моя  огида  до  існування  —  усе  це  способи  ще  раз  примусити
мене  існувати,  глибоко  занурити  мене  в  існування.  Думки
народжуються  десь  за  моєю  головою,  як  запаморочення,  я
відчуваю  це  народження  за  потилицею...  варто  мені  по¬
ступитися,  і  вони  вигулькнуть  просто  мене,  поміж  моїх
 104

очей,  —  і  я  щоразу  поступаюсь,  думки  мої  пухнуть,  пух¬
нуть  і  ось  уже,  величезні,  дебелі,  цілком  виповнюють  мене
зсередини  і  поновлюють  моє  існування.
 У  роті  солодка  слина,  тіло  стає  млявим,  я  сам  собі  набрид.
На  столі  лежить  складаний  ніж.  Я  розібгую  його.  А  чом  би  й
ні?  Принаймні  хоч  так  щось  зміниться.  Кладу  лівицю  на
нотатник  і,  добре  замахнувшись,  опускаю  ніж  на  долоню.
Надто  нервовий  порух,  лезо  ковзнуло  по  долоні  —  подряпи¬
на  неглибока.  Тече  кров.  Ну  і  що  далі?  Що  змінилось?  !
все-таки  я  з  певною  втіхою  дивлюся  на  білі  аркуші,  помере¬
жані  рядками  слів,  на  маленьку  калюжку  моєї  крові,  яка
нарешті  вже  не  я.  Чотири  рядки  і  пляма  крові  на  білому
аркушику  —  оце  і  є  складники  гарного  спогаду.  Треба
тільки  підписати:  «Цього  дня  я  відмовився  від  наміру  писати
книжку  про  маркіза  де  Ролебона».
 Перев’язувати  руку?  Я  вагаюсь.  А  поки  що  дивлюся  на
тоненьку  цівку  крові,  яка  збігає  з  руки.  А  ось  вона  і  засохла.
От  і  все.  Довкола  порізу  шкіра  іржавого  кольору.  Під  засох¬
лою  кров’ю  той  самий  ледь  помітний  лоскіт,  може,  хіба  ще
глухіший,  ніж  до  цього.
 Вибило  половину  п’ятої.  Я  встаю,  холодна  сорочка  липне
до  тіла.  Виходжу  на  вулицю.  Чому?  А  от  саме  тому,  що  не
маю  причин  цього  не  робити.  Якщо  я  лишусь,  хай  навіть
заб’юсь  кудись  у  кут,  однаково  я  не  позбудуся  себе.  Я
просто  сидітиму  в  кутку  й  тиснутиму  на  підлогу.  Я  є.
 На  вулиці  купую  свіжу  газету.  Сенсація.  Знайдено  ті¬
ло  маленької  Люсьєни!  Запах  друкарської  фарби,  газета
бгається  між  пальцями.  Мерзотник  утік.  Дитину  згвалтова¬
но.  Коли  її  знайшли,  в  неї  були  повні  жмені  землі.  Бгаю
газету,  в  мене  повні  жмені  паперу,  смердить  друкарська
фарба.  Господи,  як  нестерпно  сущі  сьогодні  всі  речі!
Крихітку  Люсьєну  згвалтовано.  Її  задавили.  Її  тіло  ще  існує,
ще  існує  її  замордована  плоть.  А  вона  вже  не  існує.  Її  руки.
Вона  вже  не  існує.  Будинки.  Я  йду  між  будинків,  я  є  між
будинків,  іду  бруком,  і  цей  брук  під  ногами  існує,  будинки
сходяться  наді  мною,  як  вода  сходиться  наді  мною  поверх
лебединого  крила  паперу,  я  є.  Я  є,  я  існую,  я  мислю,
значить,  я  є,  я  є,  бо  я  мислю,  тільки  навіщо  я  мислю?  Я  не
хочу  більше  мислити,  я  є,  бо  я  мислю,  про  те,  що  я  не  хочу
бути  на  цьому  світі,  я  мислю  про  те,  що  я...  бо...  Брр!  Я
тікаю,  цей  мерзотник  утік,  її  тіло  згвалтовано.  Вона  відчу¬
вала  чужу  плоть,  яка  входила  в  неї.  Я...  я  більше  не...
Згвалтовано.  Нудотно  —  кривава  хіть  насильства  обережно
бере  мене  за  карк,  тихо-тихо,  за  моїми  вухами,  вуха  тяг¬
 105

нуться  за  мною,  руде  волосся,  воно  рудіє  в  мене  на  голові,
вогка  трава,  руда  трава  —  це  теж  я?  І  ця  газета  —  теж  я?
Газетне  існування  проти  іншого  існування,  всі  речі  існують
проти  інших,  я  упускаю  газету.  Будинок  стримить  переді
мною,  він  існує,  я  йду  вздовж  муру,  вздовж  цього  довгого
муру  я  є,  я  перед  муром,  ще  крок,  мур  існує  переді  мною,
ще  крок,  один,  два  —  вже  позаду,  палець,  палець  шкребе  в
моїх  штанях,  шкребе,  шкребе  й  витягає  палець  маленької
дівчинки,  замащений  землею;  бруд  і  на  моєму  пальці,  бруд
з  ручаю,  палець  поволі  опускається,  обм’якає  й  шкребе  вже
не  так  сильно,  як  пальці  дівчинки,  яку  задавив  той  гад,
вони  шкребли  бруд,  шкребли  землю  все  безсиліше  й  без¬
силіше,  плоть,  схожа  на  палець,  безперешкодно  ковзала,
спочатку  опускалася  голова,  і  щось  тепле  покотилося  мені
по  стегну;  існування  таке  м’яке,  воно  скулюється  й  погой¬
дується,  і  я  погойдуюсь  між  будинками,  я  є,  я  відчуваю  своє
існування,  я  мислю,  значить,  я  можу  погойдуватись,  я  є;
існування  —  це  падіння  й  удар,  байдуже,  впадеш  чи  не
впадеш.  Палець  шкрябає  в  слухове  віконце,  існування  —  це
недосконалість.  Ось  іде  чоловік.  Красень-чоловік  існує.  1  він
відчуває  своє  існування.  Чи  пак  ні  —  цей  гордий  і  ніжний,
мов  повій,  красень-чоловік  іде  мимо  й  не  відчуває,  що  він
існує.  Треба  розпуститися,  як  квітка;  болить  порізана  доло¬
ня,  існує,  існує,  існує.  Красень  чоловік,  існує  орден  Почес¬
ного  Легіону,  існують  вуса  і  більш  нічого;  яка  втіха  бути
лише  орденом  Почесного  Легіону  й  вусами,  а  решти  ніхто
не  бачив,  і  сам  він  не  здогадується,  а  бачить  лише  два  гострі
кінчики  своїх  вусів  по  обидва  боки  від  носа;  так  і  я,  якби  не
мислив,  був  би  тільки  вусами.  Не  бачить  він  ні  свого  худого
тіла,  ні  величезних  ступнів,  а  якщо  пошукати  глибоко  в
кишенях  штанів,  то  можна  знайти  дві  невеличкі  сірі  торбоч¬
ки.  Він  має  орден  Почесного  Легіону.  Всяке  падло  має  право
на  існування:  «Я  існую,  бо  то  моє  право».  Я  маю  право
існувати,  отже,  маю  право  не  думати  —  огидний  перст
підіймається  вгору.  Це  означає,  що  я...  у  розквітлому  букеті
білих  простирадел  пеститиму  біле  розквітле  тіло,  яке  тихо
спускається  на  ліжко,  пучками  відчую  пишну  вологість
пахв,  усі  живичні  елексири  й  соки  тіла,  буяння  плоті,
увійду  в  чуже  існування,  в  червоні  слизові  оболонки,  в
задушливий,  солодкий,  солодкий  запах  чужого  існування  і
відчую,  що  я  вже  існую  там,  між  теплими  зволоженими
губами,  блідо-червоними  губами,  трепетними,  розверстими
й  зволоженими  своїм  існуванням,  зволоженими  своїм  гни¬
лим  прозорим  соком,  відчую  мокрі  солодкі  губи,  що  пла¬
 106

чуть,  немов  очі?  Моя  плоть  живе,  моя  плоть  ворушиться  і
повільно  збиває  мус  соків,  мус  кремів,  плоть  збиває,  збиває,
збиває  м’якеньку  солодку  вологу;  кров  на  руці,  мені  болить,
солодко  болить  моє  поранене  тіло,  я  йду,  я  тікаю,  я  —  той
огидний  тип  з  пораненим  тілом,  поранений  існуванням  об  ці
мури.  Мені  холодно,  я  ступаю  один  крок,  мені  холодно,  я
повертаю  ліворуч,  він  повертає  ліворуч,  він  подумав,  що  він
повернув  ліворуч.  Збожеволів?  Невже  я  збожеволів?  Він
каже  собі,  що  боїться  збожеволіти;  існування,  що  ти  тямиш
у  цьому  існуванні,  він  спиняється,  і  тіло  його  спиняється
разом  із  ним,  він  думає  про  те,  що  він  спиняється,  звідки
він  іде?  Куди  простує?  Знову  рушає  і  знову  йому  лячно,
дуже  лячно,  мерзотник,  хіть,  як  туман,  хіть,  огида,  він
каже,  що  йому  остогидло  це  існування,  —  невже  й  справді
воно  огидне?  Він  утомився  відчувати  огиду  до  існування.  Він
біжить.  На  що  він  сподівається?  Він  біжить,  щоб  утекти,
щоб  утопитись?  Він  біжить,  а  серце  б’ється,  серденько  б’єть¬
ся  —  це  свято.  Серце  існує,  і  ноги  існують,  віддих  існує,
вони  існують  у  русі,  існують,  дихаючи,  б’ючись,  так  при¬
глушено,  так  м’яко,  захекується,  я  захекуюсь,  він  каже
собі,  що  він  захекується;  існування  бере  мене  за  карк,  і  мої
думки  бере  за  карк  і  тихенько  розібгує  за  моєю  спиною;
мене  беруть  за  карк  і  примушують  думати,  тобто  бути
чимось,  чимось  позаду  мене,  тим,  що  дихає,  випускаючи
легенькі  бульбашки  існування;  велика  бульбашка  вся  з  ту¬
ману  хоті,  у  люстрі  вона  бліда,  як  мрець,  Ролебон  помер,
Антуан  Рокантен  не  помер,  знепритомніти  —  він  каже  собі,
що  хотів  би  зараз  знепритомніти,  і  все  біжить,  біжить  далі,
ззаду,  ззаду,  на  крихітку  Люсьєну  напали  ззаду,  існування
згвалтувало  її,  накинувшись  іззаду,  він  просить  пощади,
йому  соромно  просити  пощади,  згляньтеся,  рятуйте,  тобто  я
існую,  він  входить  до  «Морського  бару»,  невеличкі  свічадка
невеличкого  борделю  і  бачить  своє  бліде  обличчя,  мляве
руде  здоровило  падає  на  банкетку,  грає  програвач,  він
існує,  все  обертається  довкола,  програвач  існує,  серце  сту¬
котить  —  кружляйте,  кружляйте,  соки  мого  життя,  здри¬
гайся  желе  моєї  плоті,  нуртуйте  сиропи  моїх  залоз,  соло¬
дощі...  програвач.
 When  the  low  moon  begins  to  beam
 Every  night  &  dream  a  little  dream  .
 * 	Щоночі,  як  місяць  виходить  на  небо,
Коханую  мрію  плекаю  про  тебе  (англ.).
 107

Низький  хриплий  голос  несподівано  вихоплюється  з  ме¬
лодії,  і  світ,  цей  світ  існування,  в’яне  й  зникає.  Колись  цей
голос  належав  жінці,  жінці  з  крові  й  плоті,  вона  співала
перед  мікрофоном  у  своєму  найкращому  вбранні,  і  її  голос
записувався  на  платівку.  Овва!  Жінка.  Вона  існувала,  як  я,
як  Ролебон,  що  мені  до  неї.  Але  це  є.  Про  це  не  можна
сказати,  що  вона  існує.  Платівка  крутиться,  і  вона  є,  по¬
вітря,  в  якому  бринить  цей  голос,  теж  існує;  голос,  що
відбився  на  платівці,  теж  колись  існував.  Я,  слухач,  існую.
Все  виповнено,  існування  всюди  густе,  важке  й  податливе.  А
по  той  бік  податливості  неприступна,  така  близька  і,  на
жаль,  далека  молода,  безжальна  і  безтурботна  ота...  ота
штивність.
 Вівторок
 Нічого  нового.  Існував.
 Середа
 На  бавовняному  обрусі  сонячний  круг.  У  крузі  повзе
змерзла  муха,  гріючись,  вона  потирає  свої  передні  лапки.
Надам  їй  послугу  —  роздавлю  її.  Муха  не  бачить,  як  гігант¬
ський  перст  із  золотавим  пушком  опускається  на  неї.
 — 	Не  вбивайте  її,  пане!  —  скрикує  Самоук.
 Вона  лопається,  й  білі  тельбухи  лізуть  їй  з  черевця,  я
визволив  муху  від  існування.
 — 	Я  зробив  їй  послугу,  —  кажу  здивованому  Самоукові.
 Чому  я  тут?  А  чому  мені  тут  не  бути?  Полудень,  я  чекаю
 пори  пообідньої  сієсти.  (Добре,  хоч  сон  не  пропав).  За  чоти¬
ри  дні  я  побачу  Анні:  оце  і  є  на  сьогодні  те,  для  чого  я  живу.
Ну  а  тоді?  Після  того  як  Анні  кине  мене  вже  назавжди?  Я
знаю  свої  потаємні  думки  і  сподівання  —  я  сподіваюся,  що
вона  тепер  назавжди  буде  зі  мною.  Хоч  мав  би  знати,  що  ця
жінка  не  захоче  старитися  в  мене  на  очах.  Я  безвільна,
самотня  людина,  і  вона  потрібна  мені.  Мені  хочеться  зу¬
стріти  її  всесильним.  Анні  безжальна  до  макух.
 — 	Як  себе  почуваєте,  пане?  З  вами  все  гаразд?
 Бачу,  як  Самоук,  усміхаючись,  дивиться  на  мене  збоку.
Рот  розтулений,  він  трохи  відсапує,  як  собака  після  гонит¬
ви.  Що  ж,  і  правда,  сьогодні  вранці  я  майже  зрадів,  поба¬
чивши  його.  Мені  треба  було  з  кимось  побалакати.
 — 	Я  такий  радий,  що  ви  сіли  саме  за  мій  стіл,  —
заходиться  він.  —  Вам  не  холодно?  А  то  можна  пересісти
до  батареї.  Ті  пани  збираються,  вони  вже  попросили  ра¬
хунок.
 108

Ось  людина,  що  піклується  про  мене,  питає,  чи  я  не
змерз,  мені  є  з  ким  побалакати  —  як  давно  все  це  було.
 — 	Вони  йдуть,  може,  пересядемо?
 Пани  обидва  закурили  сигарети.  Вони  виходять  на  вулицю,
ось  уже  вони  на  чистому  повітрі,  на  сонці.  Проходять  повз
великі  вікна,  двома  руками  притримуючи  свої  капелюхи.  Вони
сміються,  вітер  метеляє  їхні  плащі.  Ні,  я  не  хочу  пересідати.
Навіщо?  До  того  ж  крізь  шибки  кав’ярні  між  білими  дашками
купальних  кабінок  я  бачу  море,  зелене  й  маленьке.
 Самоук  видобуває  зі  свого  гамана  два  бузкові  картонові
прямокутники.  Зараз  він  понесе  їх  і  віддасть  касирці.  На
звороті  одного  з  них  я  читаю:
 «Ресторан  Ботане,  домашня  кухня
Комплексний  обід  за  8  франків
Закуска  на  вибір
М’ясна  страва  з  гарніром
Сир  або  десерт
20  талонів  —  140  франків».
 Тепер  я  пригадаю,  що  то  за  один  сидить  за  круглим
столиком  біля  дверей,  —  це  комівояжер,  він  частенько  спи¬
няється  в  готелі  «Прентанія».  Час  від  часу  він  підводить  на
мене  свої  веселі,  уважні  очі  —  але  я  знаю,  що  він  мене  не
бачить,  усю  його  увагу  поглинає  те,  що  в  нього  в  тарілці.  По
той  бік  каси  два  червоновиді  натоптувані  чоловіки  ласують
мідіями,  запиваючи  їх  білим  вином.  Той,  що  менший  на
зріст,  з  жовтуватими  тоненькими  вусиками,  розказує  якусь
бувальщину  й  сам  сміється  з  неї.  Він  витримує  паузи  і  потім
заходиться  сміхом,  показуючи  свої  сяйливо-білі  зуби.  Його
приятель  не  сміється,  очі  в  нього  холодні  й  жорсткі.  Тільки
іноді  він  підтакує  головою.  Коло  вікна  сухорлявий  смагля¬
вий  чоловік  з  правильними  витонченими  рисами  і  зграбною,
 .  зачесаною  назад  сивою  шевелюрою  замислено  читає  газету.
Свій  шкіряний  портфель  він  поклав  поруч  на  стілець.  Він
п’є  мінеральну  воду  Віші.  Скоро  всі  ці  розпашілі  й  об¬
важнілі  від  їжі  люди  вийдуть  на  вулицю  і,  розгорнувши
поли  плащів  назустріч  пестливому  бризу,  підуть  надбереж¬
жям  на  роботу,  роздивляючись  дітей  на  пляжі  та  кораблі  на
морі.  А  я  не  піду  нікуди,  в  мене  нема  роботи.
 Самоук  безневинно  сміється,  і  сонце  виграє  в  його  рідко¬
му  волоссі.
 — 	Не  бажаєте  вибрати  й  собі?
 Він  простягає  мені  меню;  закуску  я  можу  вибирати  між
п’ятьма  кружальцями  ковбаси,  редискою,  креветками  і  са-
 109

латом  із  селери  під  гострим  соусом.  За  бургундські  слимаки
треба  доплачувати.
 — 	Дайте  мені  ковбаси,  —  звертаюсь  я  до  офіціантки.
 Самоук  раптом  видирає  мені  з  рук  картку.
 — 	Невже  у  вас  нема  нічого  кращого?  Стривайте,  а  бур¬
гундські  слимачки?
 — 	Я  не  полюбляю  слимачків.
 — 	Ага!  Ну  тоді  устриці!
 — 	За  устриці  доплата  чотири  франки,  —  сповіщає  офі¬
ціантка.
 — 	Гаразд,  у  такому  разі  принесіть  устриць,  мадемуазель,
а  мені  редиски.  —  І,  червоніючи,  виправдовується  переді
мною:  —  Я  дуже  полюбляю  редиску.
 Я  теж.
 — 	Так,  ходім  далі...  —  Самоук  вагається.
 Я  читаю,  що  є  з  м’ясних  страв.  Я  не  відмовився  б  від
гуляшу,  але  зарані  знаю,  що  врешті  спинюсь  на  курчаті
табака  —  це  єдине  м’ясне,  за  яке  треба  доплачувати.
 — 	Мадемуазель,  принесіть,  будь  ласка,  одне  курча  таба¬
ка  для  пана  і  гуляш  мені.
 Він  перевертає  меню  —  список  вин  на  звороті.
 — 	Випиймо  вина,  —  трохи  врочисто  виголошує  він.
 — 	Ото!  Зраджуєте  правилам?  —  каже  офіціантка.  —  Ви
ж  ніколи  і  в  рот  не  брали.
 — 	Нічого  мені  не  станеться  від  одного  келишка.  Будьте
такі  люб’язні,  мадемуазель,  принесіть  нам  карафку  анжуй-
ського  рожевого.
 Самоук  відкладає  меню  вбік,  ламає  свій  шматочок  хліба
на  невеличкі  кусники  і  заходжується  витирати  серветкою
прибор.  Він  скоса  позирає  на  сивого  чоловіка  з  газетою  й
усміхається  мені:
 — 	Звичайно  я  не  можу  за  обідом  без  книжки.  Щоправда,
мій  лікар  застеріг  мене,  бо,  читаючи,  починаєш  квапливо,
їсти  і  не  пережовуєш.  Але  у  мене  мідний  шлунок,  можу
перетравити  все  що  завгодно.  Взимку  1917,  бувши  в  полоні,
нас  так  зле  годували,  що  майже  всі  мучилися  животами.  Я,
звісна  річ,  теж  удавав  хворого,  але  так  нічого  і  не  підхопив.
 Отже,  він  був  військовополоненим...  Сьогодні  вперше  він
сказав  мені  про  це.  З  подиву  не  знаю,  про  що  й  спитати:  я
можу  уявити  його  не  ким  іншим,  як  тільки  самоуком.
 — 	1  де  ви  були  в  полоні?
 Він  мовчить.  Потім  кладе  виделку  і  впивається  в  мене
якимось  украй  доскіпливим  поглядом.  Зараз  почне  розказу¬
вати  про  свою  халепу:  тут  я  згадав,  що  в  нього  там  щось
 110

негаразд  у  книгозбірні.  Я  обертаюсь  на  увагу:  мені  тільки
цього  й  треба  —  поспівчувати  чужому  лихові,  —  це  мене
розрадить.  Адже  я  не  маю  жодних  прикростей  —  я  багатий,
як  рантьє,  ні  начальника,  ні  дружини,  ні  дітей;  я  просто
існую,  одне  слово.  Але  ця  моя  прикрість  така  непевна,  така
метафізична,  що  мені  соромно  за  неї.
 Та  Самоук,  видно,  не  збирається  щирувати  зі  мною.  Як
дивно  він  дивиться  на  мене:  таким  поглядом  нічого  не  поба¬
чиш,  так  дивляться,  коли  шукають  спорідненої  душі.  Само-
укова  душа  піднялася  до  його  прекрасних  очей  сліпого  і
трохи  визирає  з  них.  Хай  і  моя  зробить  так  само,  хай  і  вона
притисне  носа  до  шибки,  і  обидві  наші  душі  обміняються
знаками  ввічливості.
 Ні,  не  хочу  ніякого  братерства  душ,  я  ще  не  впав  так
низько.  Я  відступаю.  Але  Самоук,  не  полишаючи  мене  по¬
глядом,  лягає  всіма  грудьми  на  стіл.  Добре,  що  офіціантка
саме  принесла  йому  редиску.  Він  падає  назад  на  стілець,
його  душа  ховається,  і  він  починає  слухняно  їсти.
 — 	Усе  владналось,  ваші  неприємності?
 Він  здригається.
 — 	Які  неприємності,  прошу  пана?  —  питає  він  злякано.
 — 	Ви  ж  самі  недавно  мені  казали  про  якісь  неприємності.
 Він  увесь  буряковіє  на  виду.
 — 	А-а,  ті  неприємності,  —  як  ніде  нічого  каже  він.  —
А-а,  так-так,  казав,  то  з  тим  корсиканцем,  пане,  корсикан¬
цем  із  книгозбірні.  —  І  знову  він  вагається,  схожий  на
впертого  барана.  —  Я  не  хотів  би  набридати  панові  перека¬
зом  таких  пліток.
 Я  не  наполягаю.  Він  їсть  надзвичайно  швидко  і  якось
непомітно.  Коли  мені  приносять  устриці,  він  уже  впорує
свою  редиску.  На  тарілці  лишаються  тільки  зелена  гичка  та
пучка  зволоженої  солі.
 На  вулиці  коло  вітрини  спиняється  молода  пара;  вона
роздивляється  картонового  повара,  що  лівицею  простягає  їм
меню,  а  в  правиці  тримає  паруючу  пательню.  Видно,  як
вони  вагаються.  Жінка  мерзлякувато  ховає  лице  в  хутряно¬
му  комірі.  Молодик  нарешті  наважується  і  першим  береться
за  дверну  ручку.  Трохи  відступивши,  пропускає  свою  су¬
путницю.
 Жінка  входить.  Вона  доброзичливо  обдивляється  довкола
і  трішки  щулиться  з  зимна.
 — 	Як  тут  тепло,  —  каже  низьким  голосом.
 Молодик  причиняє  за  собою  двері.
 — 	Добридень,  —  каже  він.
 Пі

Самоук  озирається  і  ласкаво  віддає:
 — 	Добридень.
 Усі  іцші  мовчать,  лише  гожий  пан  опускає  трохи  свою
газету  й  уважно  вивчає  новоприбулих.
 — 	Дякую,  не  варто  клопотатися.
 Ще  не  встигла  подавальниця,  підбігши  до  молодої  пари,
обернутись,  як  молодик  спритно  скинув  свого  плаща.  Під
плащем  не  піджак,  а  шкіряна  куртка  на  змійці.  Подаваль¬
ниця,  трохи  розчарована,  повернулася  до  жінки.  Але  й  тут
молодик  випереджає  її.  Чіткими,  м’якими  рухами  допомагає
своїй  супутниці  здійняти  пальто.  Вони  сідають  одне  проти
одного  неподалік  від  нас.  Видно,  що  познайомились  вони
недавно.  Обличчя  в  жінки  чисте,  на  ньому  втома  і  ледь
помітний  докір.  Несподівано  жінка  здіймає  з  голови  капе¬
люха  і,  всміхаючись,  стріпує  чорними  косами.  Самоук  довго
не  спускає  з  них  свого  доброго  погляду,  тоді  повертається  до
мене  й  самими  розчуленими  очима  підморгує  мені,  наче
каже:  «Яка  гарна  пара!»
 Вони  й  справді  милі.  Вони  мовчать,  вони  щасливі,  що
вони  разом,  вони  щасливі,  що  їх  бачать  разом.  Колись  і  ми  з
Анні,  заходячи  до  ресторану  на  Піккаділлі,  відчували  себе
об’єктами  загального  замилування.  Анні  дратувалась,  а  я,
ніде  правди  діти,  трішки  пишався.  А  ще  більше  дивувався.  Я
ніколи  не  був  такий  чепурненький  і  чистенький,  як  цей
парубійко.  Мою  неоковирність  не  можна  було  назвати  на¬
віть  зворушливою.  Просто  ми  були  молодими  —  а  нині
настала  пора  мені  розчулюватися  з  молодості  інших,  але
розчулення  в  мене  не  виходить.  У  жінки  темні  й  лагідні  очі.
У  молодика  шкіра  помаранчевого  кольору,  трішки  пориста,
і  гарненьке  гостре  підборіддя  вольової  людини.  Ці  двоє  і
розчулюють  мене,  і  воднораз  викликають  якесь  почуття
огиди.  Я  ніби  відчуваю  їх  десь  далеко-далеко,  відчуваю,  як
їх  зморила  спека  і  обоє  вони  в  серці  колисають  одну  таку
солодку  і  таку  тендітну  мрію.  А  тут  їм  затишно,  і  вони
довірливо  розглядають  жовті  стіни,  людей,  гадаючи,  що
отаке  життя  прекрасне,  саме  отаке,  і  поки  що  сенс  життя
кожне  з  них  бачить  в  існуванні  іншого.  Мине  ще  небагато
часу  й  обоє  вони  стануть  одним  життям,  повільним  і  теп¬
лим,  позбавленим  усякого  глузду  —  але  тою  вони  зже  не
помічатимуть.
 У  них  такі  обличчя,  ніби  вони  соромляться  одне  одного.
Нарешті  молодик  бере  з  рішучою  незграбністю  рук  у  своєї
подруги  за  самі  пучки.  Та  глибоко  зітхає,  й  обидва  вони
схиляються  над  меню.  Так,  вони  щасливі.  Ну  й  що?
 112

Самоук  надає  своєму  обличчю  грайливою  і  трохи  таєм¬
ничого  виразу.
 — 	А  я  вас  позавчора  десь  бачив.
 — 	Де  саме?
 — 	Ха-ха,  —  шанобливо  посміхається  він.  Дає  мені  паузу
й  тоді  каже:
 — 	Ви  виходили  з  музею.
 — 	А-а,  пригадую,  —  кажу  я.  —  Так  це  було  не  позавчо¬
ра,  а  в  суботу.
 Позавчора  я  явно  був  не  в  гуморі  бігати  по  музеях.
 — 	Чи  бачили  ви  цю  славетну  дерев’яну  копію  «Замаху
Орсіні»?
 — 	Ні,  я  її  не  знаю.
 — 	Як  це  так?  Вона  у  невеличкій  залі,  коли  входиш,
одразу  праворуч.  Це  робота  одного  комунара,  що  зміг  про¬
жити  в  Бувілі  до  амністії,  переховуючись  на  горищі.  Він
хотів  утекти  на  кораблі  до  Америки,  але  тутешню  портову
поліцію  круг  пальця  не  обведеш.  Дивовижна  людина.  Все
своє  примусове  дозвілля  він  використав  на  це  дубове  панно.
Все  начиння,  що  він  мав,  складали  ножик  і  пилочка  для
нігтів.  Усі  деталі  —  руки,  очі  —  він  вирізьбив  цією  пилоч¬
кою.  Завдовжки  панно  —  метр  п’ятдесят,  завширшки  —
метр  рівно,  все  вирізьблено  з  одного  суцільного  шматка.
Там  щось  сімдесят  персонажів  —  кожен  завбільшки  з  мою
долоню.  Крім  того,  ще  два  коня  й  імператорська  карета.  А
обличчя,  пане,  як  виконано  обличчя!  Скільки  облич  —
стільки  характерів.  Просто  як  живі!  Перепрошую,  пане,
дозволю  собі  зауважити,  що  цей  твір  варто  подивитись.
 Я  не  збирався  зв’язувати  себе  обіцянкою.
 — 	Я  просто  хотів  ще  раз  подивитися  на  Бордюренові
полотна.
 Самоук  ураз  знічується.
 — 	Оті  портрети  у  великій  залі?  —  несміливо  всміхаю¬
чись,  перепитує  він.  —  На  жаль,  у  живописі  я  не  тямлю
аніже,  пане.  Ні,  я  зовсім  не  заперечую,  що  Бордюрен  видат¬
ний  маляр,  у  нього  своя  манера,  —  як-то  кажуть?  —
віртуозна  техніка,  але  насолоди,  естетичної  насолоди,  пане,
я  не  відчуваю.
 — 	А  в  мене  те  саме  зі  скульптурою,  —  з  симпатією
віддаю  я  йому.
 — 	Ах,  пане,  на  жаль,  і  в  мене  теж.  І  з  музикою,  і  з  балетом.
Хоч  теоретично  я  «підкований».  Одне  мені  невтямки:  я  бачив
молодих  людей,  що  не  знали  й  половини  мого,  а  видно  було,
що  вони  стоять  перед  картинами  і  відчувають  насолоду.
 113

— 	Либонь,  просто  вдавали,  —  кажу  я  йому  на  підтримку.
 — 	А  може...  Прикро  інше,  —  каже  він  по  хвилинних
роздумах,  —  я  не  стільки  позбавлений  якогось  виду  емо¬
ційної  насолоди,  скільки  чужий  до  цілої  царини  людської
діяльності...  Адже  я  така  сама  людина,  як  і  ті,  хто  писав  ці
картини...
 Раптом  голос  йому  змінюється:
 — 	Знаєте,  пане,  якось  мені  в  голову  прийшла  смілива
думка,  що  прекрасне  —  це  справа  смаку.  Хіба  кожна  доба
не  мала  своїх  естетичних  канонів?  Ви  дозволите,  пане?
 Я  здивовано  бачу,  як  він  витягає  з  кишені  чорного
шкіряного  нотатника.  Він  гортає  його.  У  книжечці  багато
чистих  сторінок,  подекуди  трапляються  списані  червоним
чорнилом.  Самоук  став  блідий,  мов  крейда.  Він  кладе  роз¬
горнутого  нотатника  на  стіл  і  закриває  його  своїм  лапись¬
ком.  Зніяковіло  кахикає  й  каже:
 — 	Іноді  мені  в  голову  заходили,  —  не  наважусь  назвати
це  думками,  а  так...  Дуже  цікаво:  сиджу  собі,  читаю  і
раптом,  —  і  звідки  це  з’являється?  —  немов  якесь  про¬
зріння.  Спершу  не  зважав,  а  потім  вирішив  придбати  собі
нотатника.
 Він  спиняється  й  дивиться  на  мене  —  він  жде.
 — 	Хм,  он  як!  —  кажу  я.
 — 	Ці  вислови,  звичайно,  ще  в  сирому  вигляді,  пане.  Я  ще
не  закінчив  своєї  науки.
 Тремтливими  руками  він  бере  нотатника,  він  схвильова¬
ний  украй.
 — 	Ось  тут  якраз  про  малярство.  Я  тішитимусь,  коли  ви
дозволите  мені  прочитати.
 — 	З  дорогою  душею,  —  кажу  я.
 Він  читає:
 «Ніхто  вже  не  вірить  у  те,  що  XVIII  сторіччя  вважало  за
істину.  Чому  ж  ми  повинні  діставати  насолоду  від  творів,
які  воно  вважало  прекрасними?»
 Він  дивиться  на  мене  благальними  очима.
 — 	Що  ви  думаєте  про  це,  пане?  Може,  трохи  парадок¬
сально?  Але  я  гадаю,  що  можу  надати  своїй  думці  форму
дотепу.
 — 	Ну  ідо  ж...  як  на  мене,  вельми  цікаво.
 — 	Чи  зустрічали  ви  де-небудь  таку  думку?
 — 	Ні,  звичайно,  ні.
 — 	Справді?  Ніде  ніколи?  Тоді,  пане,  —  каже  він  засмуче¬
но,  —  ця  думка  неправильна.  Якби  вона  була  правильна,  то
коиче  когось  би  осяяло.
 114

— 	Ану,  —  кажу  я  йому,  —  тепер,  здається,  я  пригадую,
що  десь  читав  щось  схоже.
 Його  очі  зблискують,  він  витягає  олівця.
 — 	У  якого  автора?  —  ясним  тоном  питає  він.
 — 	У...  у  Ренана.
 Він  на  вершині  блаженства.
 — 	Якщо  ваша  ласка,  процитуйте  мені  це  місце!  —  про¬
сить  він,  наслинивши  кінчик  олівця.
 — 	Знаєте,  це  було  так  давно.
 — 	А!  Ну,  дарма,  дарма.
 Він  записує  до  книжечки  під  своїм  висловом  ім’я  Ренана.
 — 	Ми  з  Ренаном  думаєм  однаково!  —  вигукує  він  щасли¬
во.  —  Поки  що  я  записав  ім’я  олівцем,  але  ввечері  наведу
його  червоним  чорнилом.
 Якусь  хвильку  він  захоплено  споглядає  свій  нотатник,  і  я
чекаю  від  нього  нових  сентенцій.  Але  Самоук  старанно
згортає  записника  і  ховає  його  до  кишені.  Очевидно,  він
уважає,  що  йому  і  так  задосить  щастя  на  один  раз.
 — 	Як  приємно,  —  довірливо  каже  він,  —  отак  побалака¬
ти  з  кимось  щиросердо.
 Ця  каменюка,  як  і  можна  було  передбачити,  до  решти
розчавила  нашу  й  так  ледь  живу  розмову.  Западає  довга
тиша.
 З  появою  молодої  пари  атмосфера  в  ресторані  змінилась.
Обидва  червоновиді  чоловіки  замовкли  і  тепер  безсоромно
викотили  очі  на  принади  молодої  жінки.  Пан  із  вишуканими
манерами  поклав  газету  і  собі  дивиться  на  молодих  людей
поблажливо  й  майже  по-змовницьки.  Він  думає,  що  старість
мудра,  а  юність  прекрасна,  він  кокетливо  ледь  помітно
похитує  головою:  він  добре  знає,  що  він  ще  гарний  собою  й
прекрасно  зберігся,  що  його  засмага  і  струнка  статура  може
зваблювати.  Він  грається  в  батька.  Почуття  офіціантки
простіші  —  вона  стоїть  із  роззявленим  ротом  і  балушить
вирла  на  молоду  пару.
 А  ті  тихо  собі  розмовляють.  Уже  подано  закуски,  але
вони  не  торкаються  їх.  Нашорошивши  вуха,  ловлю  уривки
їхньої  розмови.  Краще  чути  жінку,  її  грудний  приглушений
голос.
 — 	Ні,  Жане,  ні.
 — 	Але  чому?  —  палко  шепоче  парубок.
 — 	Я  вам  уже  казала.
 — 	Але  це  не  причина.
 Ще  кілька  слів  я  не  розібрав,  а  тоді  жінка  гарно  і  втомле¬
но  опускає  руку.
 115

— 	Я  надто  багато  пробувала.  Не  ті  мої  літа,  щоб  знову
починати  життя.  Би  ж  бачите,  я  застара  для  цього.
 Молодик  іронічно  сміється.
 — 	Я  не  здолала  б,  —  провадить  вона  далі,  —  пережити
ще  одне...  розчарування.
 — 	А  як  же  без  віри?  —  каже  парубок.  —  Погляньте  на
себе,  ви  ж  не  живете.
 — 	Знаю,  —  зітхає  вона.
 — 	Погляньте  тепер  на  Жанетту.
 — 	О,  так,  —  вона  копилить  губки.
 — 	Як  на  мене,  то  вона  вчинила  просто  прекрасно.  В  неї
стало  сміливості.
 — 	Ви  ж  знаєте,  —  каже  молода  жінка,  —  що  вона  просто
вхопилася  за  нагоду.  Запевняю  вас,  якби  я  хотіла,  то  вже
сто  разів  могла  б  учинити  так  само.  Просто  я  воліла  чекати.
 — 	1  правильно  зробили,  —  лагідно  каже  він,  —  ви  пра¬
вильно  зробили,  що  дочекались  мене.
 Тепер  черга  жінки  сміятись:
 — 	Ого,  яка  самовпевненість!  Я  так  не  казала.
 Більше  я  не  слухаю  —  вони  мене  дратують.  Усе  закін¬
читься  ліжком.  Вони  прекрасно  це  знають.  І  кожен  знає,  що
інший  це  теж  знає.  Але  оскільки  вони  ще  молоді,  цнотливі  й
порядні,  оскільки  кожне  з  них  хоче  зберегти  власну  гідність,
рівно,  як  і  гідність  іншого,  оскільки  любов  —  це  велика
поетична  річ,  яку  не  можна  сполохати,  то  кілька  разів  на
тиждень  вони  ходять  на  танці  й  у  ресторани  і  тішать  гля¬
дачів  своїми  ритуально-механічними  міні-спектаклями.
 Бо,  зрештою,  треба  якось  збавляти  час.  Вони  молоді,
гарні  статурою,  їм  ще  років  на  тридцять  цього  вистачить.  От
вони  й  не  квапляться,  вони  зволікають  і  чинять  цілком
слушно.  Тому  що,  коли  вони  пересплять,  їм  треба  буде
вигадувати  щось  далі,  аби  знову  не  помічати  непомірної
безглуздості  власного  існування.  1  попри  все...  невже  ніяк  не
можна  обійтися  без  брехні?
 Я  роздивляюся  по  залі.  Який  фарс!  Усі  сидять  за  столика¬
ми  з  дуже  поважним  виглядом  і  їдять.  Ні,  не  їдять,  вони
просто  поновлюють  свої  сили,  щоб  добре  виконувати  дору¬
чені  їм  обов’язки.  І  всі  вони,  кожен  по-своєму,  затято  не
хочуть  бачити,  що  вони  існують;  тут  не  знайдеш  жодного,
хто  б  не  вірив,  що  комусь  чи  чомусь  він  конче  потрібний.
Хіба  не  сказав  якось  Самоук:  «Хто  краще  за  Нусап’є  епод-
витнув  би  таку  глибоку  системну  працю?»  Кожен  з  них
робить  якесь  маленьке  діло,  і  ніхто  більше  не  вміє  цього
робити  краще  за  нього.  Ніхто  краще  за  отого  комівояжера
 116

не  знає,  як  спродати  зубну  пасту  «Сван».  Ніхто  краще  за
того  гарного  юнака  не  зможе  так  шастати  під  спідницею  в
своєї  сусідки.  Я  теж  існую  між  цими  людьми,  і  вони  так
само  думають  і  про  мене,  що  ніхто  краще  за  мене  не  зуміє
зробити  те,  що  роблю  я.  Але  ж  я  знаю.  Я  тільки  не  подаю
знаку,  але  я  знаю  головне:  я  існую  і  всі  вони  існують.  Якби
я  володів  мистецтвом  переконувати,  я  б  сів  перед  цим  врод¬
ливим  паном  із  сивою  шевелюрою  і  пояснив  би  йому,  що
таке  існування.  Уявивши,  яким  стало  б  його  обличчя,  я
вибухнув  реготрм.  Самоук  зачудовано  дивиться  на  мене.  Я
хотів  би  спинитись,  але  не  можу,  —  я  регочу  до  сліз.
 — 	Вам  весело,  пане,  —  якось  обережно  каже  Самоук.
 — 	Просто  я  подумав,  —  кажу  я  йому  сміючись,  —  що  всі
ми  отут  сидимо  і  їмо  лише  для  того,  щоб  зберегти  наше
неоціненне  існування,  хоч  не  має  ніякого,  абсолютно  ніякого
сенсу  в  цьому  існуванні.
 Самоук  споважнів,  він  силкується  мене  зрозуміти.  Рего¬
тався  я  надто  гучно  —  чимало  голів  повернулось  у  мій  бік.
До  того  ж,  я  вже  шкодував,  що  наговорив  зайвого.  Зреш¬
тою,  кому  все  це  потрібно.
 — 	Ніякого  сенсу  в  існуванні...  Ви,  мабуть,  хочете  сказа¬
ти,  пане,  що  життя  не  має  мети?  Але  ж  це,  здається,
називається  песимізмом?  —  Якусь  хвилю  він  думає,  по  тому
вкрадливо  додає:  —  Кілька  років  тому  я  читав  книжку
одного  американця,  вона  називалася  «Життя.  Чи  варто  його
прожити?»  Здається,  ви  таке  ставите  запитання?
 Звичайно,  ні,  я  ставлю  собі  зовсім  інше  запитання.  Але
не  хочу  нічого  йому  пояснювати.
 — 	Там  він  обстоює  позицію  свідомого  оптимізму,  —
провадить  Самоук  заспокійливо.  —  Життя  тоді  має  якийсь
сенс,  якщо  ми  самі  йому  надаємо  цього  сенсу.  Передовсім
треба  щось  робити,  з  головою  зануритись  у  діло.  А  якщо
потім  ви  замислитесь  —  жереб  уже  кинуто,  ви  вже  цілком  у
роботі.  Що  ви  скажете  на  це,  пане?
 — 	А  нічого,  —  кажу  я.
 Хоча,  по  правді,  я  думаю,  що  оце  і  є  та  облуда,
якою  постійно  дурять  себе  комівояжери,  молода  пара,  сивий
пан.
 Самоук  якось  хитро  дивиться  на  мене  і  дуже  врочисто
вимовляє:
 — 	От  і  я  так  не  вважаю.  Я  гадаю,  що  сенсу  життя  не
треба  шукати  десь  поза  хмарами,
 — 	Он  як?
 — 	Бо  є  конкретна  мета,  пане,  є  конкретна  мета...  є  люди.
 117

Он  воно  що,  я  ж  забув,  що  він  —  гуманіст.  Якусь  хвили¬
ну  він  не  зроняє  ні  звуку,  використавши  цей  час  на  те,  щоб
чисто  й  невблаганно  впорати  половину  печені  і  скибку
хліба.  «Є  люди...»  Ну  що  ж,  ось  цей  слинько  і  намалював
свій  повний  портрет,  не  знає  тільки,  як  це  сказати  словами.
В  його  великих  очах  уся  його  душа,  але,  очевидно,  однієї
душі  тут  замало.  Колись  я  відвідував  своїх  знайомих  па¬
ризьких  гуманістів,  і  вони  теж  сотні  разів  казали  мені:  «Є
люди»,  та  це  вже  інша  річ!  ї  все  ж,  Вірган  не  мав  собі  рівні.
Він  здіймав  окуляри,  ніби  на  те,  щоб  показати,  яке  в  нього
відкрите  обличчя,  пронизував  мене  своїми  бентежними  очи¬
ма,  своїм  важким  змореним  поглядом,  ніби  здираючи  з  мене
шати,  щоб  осягти  мою  людську  суть,  і  потім  майже  виспіву¬
вав  тихо:  «Є  люди,  мій  друже,  є  люди»,  —  надаючи  цьому
«є»  якоїсь  незграбної  сили,  немов  ця  любов  до  людей,  щора¬
зу  нова  й  приголомшена,  хотіла  і  не  могла  розмахнутися
своїми  широчезними  крилами.
 Самоуковим  гримасам  було  далеко  до  цієї  єлейності,  його
любов  до  людства  наївна  й  трохи  варварська  —  любов  про¬
вінційного  гуманіста.
 — 	Люди,  —  кажу  я  йому,  —  люди...  Я  б  не  сказав,  щоб
вони  вас  дуже  обходили.  Ви  завжди  самотній,  завжди  по
самісінькі  вуха  в  книжках.
 Самоук  сплескує  долонями  й  лукаво  сміється:
 — 	Ви  помиляєтесь.  Ах,  пане,  дозвольте  мені  сказати:  як
ви  помиляєтесь!
 Він  на  якусь  мить  зосереджується  і  непомітно  ковтає  вже
пережовану  їжу.  Його  вид  сяє,  як  уранішня  зоря.  Жінка  за
його  спиною  тихо  сміється.  Її  приятель  схилився  й  щось
шепоче  їй  на  вухо.
 — 	Ваша  помилка  цілком  природна,  —  каже  Самоук.  —  Я
давно  мав  би  пояснити  вам...  Але  я  такий  сором’язливий,
пане...  я  ніяк  не  знаходив  нагоди.
 — 	Кращої  не  придумаєш,  —  кажу  йому  шляхетно.
 — 	Я  теж  так  подумав,  пане.  Я  теж  так  подумав!  Ось
послухайте,  що  я  вам  скажу...  —  Він  замовкає,  шарію-
чись.  —  Може,  я  вам  набрид?
 Я  заспокоюю  його,  і  він  зітхає  зі  щасливим  полегшенням.
 — 	Не  кожного  дня,  пане,  можна  здибати  таку  людину,  як
ви,  в  якої  широта  поглядів  поєднується  з  таким  прозорли¬
вим  розумом.  Уже  кілька  місяців  я  хотів  побалакати  з  вами,
з’ясувати  вам,  яким  я  був  і  яким  став...
 Його  тарілка  порожня  й  чиста,  ніби  її  допіру  принесли.
Несподівано  я  помічаю  поруч  зі  своєю  олов’яну  мисочку,  де
 118

в  коричневому  соусі  плаває  куряча  гомілка.  Це  мені  треба
з’їсти.
 — 	Я  вам  казав  про  свій  полон  у  Німеччині.  З  нього,  власне,
все  й  почалось.  До  війни  я  жив  відлюдьком  і  не  помічав  цього.
Я  жив  з  батьками,  вельми  добропорядними  людьми,  та  ми  не
розуміли  одне  одного.  Інколи,  як  згадаєш  ті  роки...  І  як  я  тоді
жив?  Я  був,  як  мрець,  пане,  і  навіть  не  підозрював  цього...  Я
збирав  собі  поштові  марки.  —  Зиркнувши  на  мене,  він  уриває
свою  оповідь.  —  Ви  такий  блідий,  пане.  У  вас  такий  утомле¬
ний  вигляд.  Може,  я  вам  надокучив?
 — 	Мені  з  вами  дуже  цікаво.
 — 	Почалася  війна,  і  я  записався  добровольцем,  сам  не
знаю  чому.  Минуло  ще  два  безтямні  роки  на  фронті,  бо  на
фронті  не  лишається  часу  на  роздуми,  до  того  ж  солдати
такі  брутальні.  Наприкінці  1917  року  я  потрапив  у  полон.
Потім  я  не  раз  чув,  що  багато  солдатів  у  неволі  віднаходили
віру  свого  дитинства.  Знаєте,  пане,  —  Самоук  прикрив  свої
сяйливі  чоловічки  віями,  —  я  не  вірю  в  Бога.  Його  існу¬
вання  спростовано  Наукою.  Зате  в  концентраційному  таборі
я  здобув  віру  в  людей.
 — 	Вони  мужньо  терпіли  свою  долю?
 — 	Так,  і  це  теж,  —  уникливо  відказує  він.  —  Зрештою,
до  нас  ставились  непогано.  Але  я  не  про  це.  Останні  місяці
війни  ми  майже  не  мали  ніякої  роботи.  Під  дощ  нас  заганя¬
ли  в  дощаний  ангар,  де  ми,  либонь,  дві  сотні,  стояли  впри¬
тул  один  до  одного,  мало  не  душачись.  Двері  зачиняли  й  ми
лишалися  сливе  в  цілковитій  темряві,  стиснуті  з  усіх  бо¬
ків.  —  Він  на  хвилю  завагався.  —  Мабуть,  я  не  зможу  вам
пояснити,  пане...  Всіх  цих  людей,  що  стояли  довкола  тебе,
ти  не  бачив,  але  відчував  своїм  тілом,  відчував,  як  вони
дихають...  Одного  разу,  ще  на  початку,  як  нас  зачинили  в
ангарі,  була  така  велика  тіснява,  що  я  думав,  ніби  заду¬
шусь,  і  раптом  до  горла  підкотилася  така  гостра  радість,  що
я  мало  не  зомлів,  —  я  відчув,  що  люблю  цих  людей,  як
братів,  я  хотів  усіх  їх  обійняти.  І  відтоді  кожного  разу,  як  я
опинявся  в  ангарі,  я  зазнавав  тієї  самої  радості.
 Треба  мені  з’їсти  курча,  воно,  либонь,  зовсім  вичахло.
Самоук  давно  вже  впорав  своє  м’ясо,  і  служниця  чекає
лише  на  мене,  щоб  поміняти  тарілки.
 — 	Цей  ангар  став  мені  святим  місцем.  Іноді,  коли  випа¬
дало  обдурити  сторожких  охоронців,  я  тихо  прослизав  туди
сам,  стояв  у  сутіні,  згадував  радість,  що  зазнавав  у  тих
стінах,  і  мене  охоплював  справжній  екстаз.  Спливали  годи¬
ни,  а  я  не  помічав.  Бувало,  що  й  плакав.
 119

Напевно,  це  була  хвороба,  бо  як  іще  пояснити  той  страш¬
ний  напад  люті,  який  аж  перевернув  мене  всього.  Так,  це  був
справжній  неврастенічний  напад:  руки  мені  заходили  ходо¬
ром,  кров  ударила  в  лице,  ще  й  наостанку  затремтіли  губи.  І
все  через  те,  що  курча  холодне.  Проте  я  й  сам  був  холодним
і  це  дошкуляло  найтяжче;  я  хочу  сказати,  що,  як  і  останні
півтори  доби,  я  лишався  абсолютно  холодним,  холодним,  мов
крига.  Лють  налетіла  вихором,  мов  дрож,  як  спроба  моєї
свідомості  зупинити  спад  температури.  Ніщо  не  допомага¬
ло  —  звичайно,  я  міг  би  за  якусь  дрібницю  відгамселити
Самоука  або  офіціантку,  обложивши  їх  лайкою.  Та  я  не
цілком  увійшов  у  гру.  Мій  гнів  казився  десь  на  поверхні  і
тільки  якусь  мить,  а  потім  я  зазнав  болісного  відчуття,  ніби  я
уламок  криги  в  огні,  схожий  на  окату  яєчню.  Потім  це
поверхневе  збурення  зникло,  і  я  почув  голос  Самоука:
 — 	І  от  щонеділі  я  став  ходити  до  меси.  Я  зроду  не  вірив  у
Бога,  пане.  Але  хіба  не  можна  сказати,  що  справжнім  таїн¬
ством  меси  є  причастя  людей  одне  до  одного.  Відправу
служив  однорукий  священик-француз.  Мали  ми  й  фісгар¬
монію...  Ми  стояли  й  слухали  з  непокритими  головами,  і,
зачарований  звуками  фісгармонії,  я  відчув,  що  разом  із
людьми,  які  оточували  мене,  утворюю  одне  велике  ціле.  Ах,
пане,  як  я  любив  ці  меси!  Ще  й  досі  на  згадку  про  них  я
іноді  в  неділю  зранку  ходжу  до  церкви.  В  нас  у  церкві
Святої  Цецілії  знаменитий  органіст.
 — 	Ви,  мабуть,  часто  шкодували  за  тим  життям?
 — 	Аякже,  пане.  В  1919  році.  Того  року  мене  звільнили,  і
я  пережив  кілька  нестерпних  місяців.  Я  не  знав,  що  діяти,  я
марив.  Усюди,  де  бачив  якесь  збіговисько,  я  притьмом  нама¬
гався  затертись  у  юрму.  Мені  траплялось,  —  додає  він,
усміхаючись,  —  приєднуватися  до  похоронної  процесії.  Од¬
ного  дня  з  розпуки  я  жбурнув  у  вогонь  усю  колекцію  своїх
марок...  1  все  ж  я  знайшов  свою  путь.
 — 	Та  ну?
 — 	Мені  нараяла  одна  людина...  Я  знаю,  пане,  що  можу
розраховувати  на  вашу  мовчанку.  Я...  можливо,  ваші  думки
не  зовсім  збігаються  з  моїми,  але  оскільки  ви  людина  широ¬
ких  поглядів...  Я  —  соціаліст.
 Він  спустив  очі  додолу,  і  його  довгі  вії  затріпотіли.
 — 	З  вересня  1921  року  я  записався  до  СФІО.  Оце  й  усе,
що  я  хотів  вам  розповісти.
 Він  аж  світився  з  гордощів.  Він  позирає  на  мене  з-під
спущених  повік,  голова  закинута  назад,  уста  напіврозту-
лені.  Він  нагадує  мені  якогось  мученика.
 120

— 	Дуже  добре,  —  кажу  я.  —  Просто  чудово.
 — 	Я  так  і  думав,  пане,  що  ви  схвалите  мій  вибір.  Хіба
можна  винуватити  людину,  яка  каже:  отак  я  розпорядився
своїм  життям  і  тепер  цілком  щасливий?
 Він  розвів  руки,  показуючи  мені  долоні,  пальцями  донизу,
ніби  на  них  от-от  мали  з’явитися  стигмати.  Очі  в  нього  скляні,
і  я  бачу,  як  у  роті  в  нього  ворушиться  темно-рожева  маса.
 — 	Он  як!  —  кажу  я.  —  Ну,  коли  ви  щасливі...
 — 	Щасливий?  —  Погляд  у  нього  важкий,  він  підбив
повіки  вгору  й  некліпно  свердлить  мене.  —  Ось  ви  самі
побачите,  пане.  До  цього  свого  кроку  я  перебував  у  такій
жахливій  самотності,  що  вже  подумував  про  самогубство.
Єдине,  що  мене  стримало,  —-  це  думка  про  те,  що  нікого,
абсолютно  нікого  не  зворушить  моя  смерть  і  що  в  смерті  я
лишуся  ще  самотнішим,  ніж  у  житті.
 Він  випростовується  й  надимає  щоки.
 — 	Але  тепер  мене  не  назвеш  самотнім,  пане.  Вже  ніколи.
 — 	Он  як!  Ви  маєте  багато  знайомих?  —  здогадуюсь  я.
 Він  усміхається,  і  я  одразу  збагнув  усю  свою  просто¬
душність.
 — 	Тобто,  я  хотів  сказати,  що  більше  не  відчуваю  себе
самотнім.  І  розуміється,  пане,  що  для  цього  не  конче  мати
приятеля.
 — 	Однак,  —  кажу  я,  —  у  партійному  осередку...
 — 	Ну,  звичайно!  Я  знаю  там  усіх.  Більшість,  правда,
лише  на  ім’я.  Пане,  —  каже  він  задерикувато,  —  хіба  треба
себе  так  обмежувати  у  виборі  друзів?  Мої  друзі  —  всі  люди!
Вранці,  йдучи  до  своєї  контори,  я  попереду  й  позаду  бачу
інших  людей,  що  йдуть  на  роботу.  Я  їх  бачу,  іноді  мені
хочеться  привітати  їх  усмішкою,  я  думаю  про  те,  що  я
соціаліст,  що  всі  вони  —  мета  мого  життя,  моїх  зусиль,  але
ніхто  з  них  ще  не  відає  про  це.  Знаєте,  пане,  для  мене  це
справжнє  свято.
 Він  запитливо  позирає  на  мене,  я  киваю  на  знак  згоди,
але  бачу,  що  він  розчарований,  він  чекав  від  мене  більшого
завзяття.  Але  іцо  вдієш?  Хіба  моя  провина,  що  в  усьому,  що
він  тут  каже,  мені  ввижається  тільки  плагіат  та  чужі  цита¬
ти?  Він  говорить,  а  мені  перед  очима  знову  зринають  усі
гуманісти,  яких  я  надивився  за  своє  життя.  Боже,  скільки  їх
усяких!  Гуманіст-радикал  —  насамперед  товариш  і  друг
службовців.  Так  зваїшй  «лівий»  гуманіст  за  головну  мету
покладає  збереження  цінностей  людської  цивілізації;  він  не
належить  до  жодної»  партій,  бо  не  воліє  зраджувати  загаль¬
нолюдському,  і  все  ж  його  симпатії  схиляються  до  всіх
 121

знедолених;  це  їм  він  присвячує  свою  прекрасну  класичну
культуру.  Здебільшого  це  вдівець  із  гарними,  завжди  зволо¬
женими  очима,  який  щиро  плаче  на  всіляких  ювілеях.  Він
любить  кішечок,  песиків,  як  і  всіх  вищих  ссавців.  Починаю¬
чи  з  другою  п’ятирічного  плану,  любить  людей  письмен-
ник-комуніст.  Він  карає  їх  тому,  що  їх  любить.  Як  усі  сильні
натури,  це  сором’яга,  він  уміє  не  виказувати  своїх  почуттів,
але  дуже  легко  одним  поглядом  або  підвищеною  інтонацією
дає  відчути,  як  ніжно  й  воднораз  вимогливо  цей  суддя,  цей
глашатай  суворої  дійсності,  любить  своїх  побратимів.  Гу-
маніст-католик  —  це  мізинець,  найменший  у  родині,  він
промовляє  про  людей  зачаровано.  Послухайте,  гукає  він  до
вас,  адже  життя  найнужденнішого  лондонського  докера  або
якоїсь  робітниці  взуттєвої  фабрики  —  це  теж  казка!  Його
гуманізм  для  ангелів,  і  всі  романи,  що  він  пише  для  цих
небесних  сотворінь,  повні  суму  й  краси  і  здебільшого  відзна¬
чаються  премією  «Феміна».
 Це  на  перших  ролях.  Але  є  сонми  інших  гуманістів:
філософ-гуманіст,  який  схиляється  над  братами,  мов  стар¬
ший  брат,  і  відчуває  всю  відповідальність  за  них;  гуманіст,
що  любить  людей  такими,  як  вони  є,  і  той,  що  любить  їх
такими,  якими  вони  мають  бути;  той,  що  рятує  людину  з  її
згоди,  і  той,  що  робить  це  всупереч  її  волі;  той,  що  створює
нові  міфи,  і  той,  що  обходиться  давніми;  той,  що  любить  у
людині  її  смерть,  і  той,  що  любить  у  ній  життя,  гуманіст-ве-
селун,  в  якого  завжди  напохваті  жарт,  і  похмурий  гуманіст,
якого  здибуєш  побільше  на  похоронних  відправах.  1  всі  вони
люто  ненавидять  один  одного  —  ненавидять,  звичайно,  як
особистостей,  а  не  як  простих  людей.  Але  всього  цього
Самоук  не  знає:  він  зібрав  їх,  як  котів  у  шкіряному  лантусі,
і  йому  невтямки,  як  вони  там  один  одного  шматують.
 — 	Скажіть,  а  ви  не  поділяєте  моїх  поглядів,  пане?  —  вже
не  так  довірливо  дивиться  він.
 — 	Та  Боже  ти  мій...
 Я  вже  шкодую,  що  розчарував  його,  коли  бачу  це  занепо¬
коєне,  трохи  зле  обличчя.  Але  він  люб’язно  провадить  далі:
 — 	Я  знаю,  знаю  —  своїми  книжками,  своєю  науковою
роботою  ви  по-своєму  служите  тій  самій  справі.
 Мої  книжки,  моя  наукова  робота,  бовдур!  Більшої  дур¬
ниці  він  не  міг  ляпнути.
 — 	Я  пишу  не  заради  цього.
 Умить  Самоукове  оібличчя  міниться,  ніби  він  поруч  почу-
тив  ворога,  ніколи  я  не  бачив  у  нього  такого  обличчя.  Щось
раптом  умерло  межи  нами.
 122

— 	Але...  не  хочу  бути  нав’язливим,  скажіть,  для  чого  ж
ви  тоді  пишете,  пане?  —  вдаючи  подив,  запитує  він.
 — 	Як  для  чого?..  Просто  так,  аби  писати.
 Прекрасна  гра  усмішки  на  його  устах;  йому  здасться,  що
він  загнав  мене  на  слизьке.
 — 	Ви  писали  б  і  на  безлюдному  острові?  Хіба  пишеш  не
для  того,  щоб  тебе  читали?
 Він  більше  за  звичкою  надав  своїй  фразі  запитливої  фор¬
ми.  Насправді  він  стверджує.  Я  не  впізнаю  Самоука,  лак
погідності  й  сором’язливості  облупився,  і  якась  гнітюча,
важка  затятість  тепер  прозирає  в  його  рисах.  Це  стіна  само¬
впевненості.  Не  встигаю  зійти  з  дива,  як  чую  його  голос:
 — 	Краще  скажіть:  я  пишу  для  певного  соціального  про¬
шарку  або  я  пишу  просто  для  друзів.  Хай  щастить.  А  може,
ви  пишете  для  нащадків...  Так  або  інак,  але  ж,  пане,  хочете
ви  цього  чи  ні,  ви  завжди  пишете  для  когось.  —  Він  чекає
на  відповідь,  а  що  її  нема,  тихо  всміхається.  —  А  ви  не
мізантроп?
 Я  знаю,  що  ховається  за  цією  лукавою  спробою  прими¬
рення.  Зрештою,  він  просить  від  мене  абищиці  —  просто,
щоб  я  навісив  на  себе  ярлика.  Але  це  пастка:  якщо  я
згоджусь,  це  буде  його  тріумфом;  мене  перелицюють,  пере¬
беруть  і  обскачуть,  бо  гуманізм  збирає  й  злютовує  воєдино
всі  можливі  погляди.  Йти  на  гуманізм  лоб  у  лоб  —  це  лити
воду  на  його  млин  він  живе  коштом  своїх  супротивників.  Є
така  порода  впертих,  обмежених  людей,  справжніх  харци¬
зяк,  що  раз  у  раз  програють  йому,  —  він  легко  перетравлює
будь-які  крайнощі,  будь-яке  злобне  шаленство,  виробляючи
білу  шумливу  лімфу.  Він  уже  перетравив  антиінтелектуа-
лізм,  маніхейство,  містицизм,  песимізм,  анархізм,  егоїзм  —
усе  це  лише  етапи,  недовершені  ідеї,  які  тільки  в  гуманізмі
мають  своє  виправдання.  В  цьому  злагодженому  ансамблі
певне  місце  належить  і  мізантропії,  вона  і  є  отим  дисонан¬
сом,  що  необхідний  для  загальної  гармонії.  А  оскільки  всякі
мізантропи  —  теж  люди,  то  гуманістові  треба  бути  трішки  і
мізантропом.  Але  це  мізантроп  з  вищою  освітою,  який  уміло
доказує  свою  ненависть:  спочатку  він  ненавидить  людей,
щоб  потім  іще  дужче  їх  любити.
 Я  не  хочу,  аби  мене  прилучали  до  цього  загалу,  не  хочу,
аби  ця  лімфатична  тварюка  жиріла  моєю  прекрасною  черво¬
ною  кров’ю:  я  не  угну  такої  дурниці.  Я  не  хочу  називатися
«антигуманістом».  Я  просто  не  гуманіст,  оце  й  усе.
 — 	На  мою  думку,  —  кажу  я  Самоукові,  —  людину
неможливо  ненавидіти,  так  само  як  і  неможливо  любити.
 123

Самоук  дивиться  на  мене  поблажливим  віддаленим  по¬
глядом.
 Він  мурмотить,  видно,  не  втримавшись:
 — 	їх  треба  любити,  їх  треба  любити...
 — 	Кого  треба  любити?  Людей,  що  сидять  отут?
 — 	І  цих  теж.  Усіх.
 Він  обертається  до  молодої  радісної  пари  —  ось  кого  треба
любити.  Потім  дивиться  на  шпакуватсш  пана.  Відтак  його
погляд  перекидається  на  мене,  і  я  читаю  в  ньому  німе
запитання.  Я  заперечливо  хитаю  головою.  Всім  своїм  вигля¬
дом  він  жаліє  мене.
 — 	Ви  ж  самі,  —  роздратовано  гукаю  я,  —  ви  ж  самі  їх  не
любите.
 — 	Справді,  пане?  А  може,  ви  дозволите  мені  триматися
іншої  думки?
 Самоук  знову  став  поштивий  до  самісіньких  пучок,  і
тільки  очі  ще  дивляться  іронічно,  ніби  йому  ого  як  смішно.
Він  ненавидить  мене.  Надаремно  я  розчулився,  жаліючи
цього  маніяка.  Тепер  моя  черга  запитати  його:
 — 	То,  отже,  ви  любите  цих  молодят,  що  сидять  за  вашою
спиною?
 Він  позирає  на  них  іще  раз  і  вдається  до  роздумів.
 — 	Ви  хочете,  —  підозріло  починає  він,  —  примусити
мене  сказати,  що  я  люблю  їх,  навіть  не  знаючи,  які  вони.
Так,  пане,  признаюсь,  я  не  знаю  їх...  якщо,  звичайно,
любов  —  не  справжнє  глибоке  розуміння  людини,  —  додає
він,  самовдоволено  шкірячись.
 — 	Так  що  ж  ви  тоді  любите  в  людині?
 — 	Я  бачу,  що  вони  молоді,  й  люблю  їхню  молодість.  Між
усім  іншим,  звичайно.  —  Тут  Самоук  замовкає  й  дослу¬
хається.  —  Ви  чуєте,  про  що  вони  балакають?
 Іще  б  не  чути!  Осмілівши  від  загальної  симпатії,  парубок
голосно  розповідає  про  футбольний  матч,  який  минулого
року  його  улюблена  команда  виграла  в  клубу  з  Гавра.
 — 	Він  розказує  їй  одну  бувальщину,  —  повідомляю  я
Самоука.
 — 	Он  як!  Я  не  розбираю,  що  вони  кажуть.  Але  я  чую  їхні
голоси,  ніжний  голос,  товстий  голос,  вони  чергуються.  Це...
це  так  гарно.
 — 	На  жаль,  я  ще  чую  і  про  що  вони  розмовляють.
 — 	І  про  що  ж?
 — 	Та  вони  комедію  грають.
 — 	Ви  гадаєте?  Це,  мабуть,  комедія  молодості?  —  запитує
він  іронічно.  —  Як  ви  не  проти,  я  все  ж  уважатиму  її
 124

корисною.  Може,  тим,  хто  вміє  її  грати,  забезпечена  зворот¬
на  дорога  в  молодість?
 Але  я  глухий  до  його  іронії  й  правлю  своєї:
 — 	Ви  сидите  до  них  спиною,  ви  не  чуєте,  що  вони
кажуть.  Ну,  а  яке  волосся  в  молодої  жінки?
 Він  нітиться.
 — 	Яке,  ага...  —  Він  покрадьки  позирає  на  молодих  людей
і  знову  набуває  впевненості.  —  Чорне,  яке  ж!
 — 	Ось  бачите,  а  ви  кажете!
 — 	А  що  таке?
 — 	Ви  ж  не  любите  їх,  оцих  двох.  Ви  навіть  не  впізнали  б
їх  на  вулиці.  Вони  для  вас  просто  символи.  Вас  розчулюють
не  вони,  вас  розчулює  Людська  Молодість,  Кохання  Чо¬
ловіка  й  Жінки,  Людський  Голос.
 — 	А  хоч  би  й  так.  Хіба  цього  не  існує?
 — 	Звичайно,  ні!  Всього  цього  не  існує,  ні  Юності,  ні
Зрілого  Віку,  ні  Старості,  ні  Смерті...
 Самоукове  обличчя,  тверде  й  жовте,  як  айва,  кривиться  в
докірливій  гримасі.  Але  я  не  здаюсь:
 — 	От  хоч  би  взяти  отого  діда,  що  за  вашою  спиною  п’є
мінеральну  воду  Віші.  Як  можна  здогадатися,  ви  любите  в
ньому  Зрілу  Людину.  Зрілу  Людину,  яка  без  страху  простує
до  заходу  життя,  ще  дбаючи  за  свій  фасад,  бо  не  хоче
пускатися  берега.
 — 	Достеменно!  —  визивно  вихоплюється  в  нього.
 — 	А  ви  не  бачите,  що  це  негідник?
 Він  сміється,  він  вважає,  що  я  легковажна  людина,  і
кидає  погляд  на  гарне  обличчя  в  сивій  куделі.
 — 	Припустімо,  пане,  що  видається  він  таким,  як  ви
кажете.  Але  як  можна  судити  про  людину  з  її  обличчя?
Обличчя  вам  нічого  не  скаже,  коли  воно  в  спокійному  стані.
 Сліпі  ви,  сліпі  гуманісти!  Це  обличчя  таке  промовисте,
таке  виразне,  —  але  спокою  їхніх  абстрактних  душ  ніколи
не  порушить  якесь  там  обличчя.
 — 	Як  можна  взяти  якусь  людину,  —  провадив  Само¬
ук,  —  і  отак  одразу  сказати:  вона  така-то  й  така-то?  Хто
може  вичерпати  людину?  Хто  може  пізнати  всі  її  скарби?
 Вичерпати  людину!  Побіжно  передаю  свої  вітання  като¬
лицькому  гуманістові,  в  якого  Самоук  несвідомо  запозичив
цей  зворот.
 — 	Аякже,  —  кажу  я,  —  всі  люди  гідні  подиву.  Ви  гідні
подиву,  я  теж  гідний  подиву.  Як  Божі  створіння,  звичайно.
 Він  дивиться  на  мене  здивовано,  тоді,  криво  всміхаючись,
каже:
 125

— 	Ви,  певне,  глузуєте,  пане,  але  ж  це  правда,  що  кожна
людина  має  право  бути  об’єктом  замилування.  Важко,  дуже
важко  бути  людиною.
 Непомітно  він  полишив  свою  любов  до  ближнього  во
Христі.  Хитає  головою  і  завдяки  незбагненному  явищу  мімі¬
крії  стає  подібним  до  нещасного  Геєно1.
 — 	Даруйте,  —  кажу  я,  —  але  в  такому  разі  я,  певне,  не
можу  бути  людиною:  це  ніколи  не  здавалося  мені  обтяжли¬
вим.  Я  чомусь  гадав,  що  можна  жити,  нічим  не  журячись.
 Самоук  регоче,  але  очі  в  нього  недобрі.
 — 	Ви  надто  скромні,  пане.  Щоб  терпіти  свою  долю,  долю
людини,  вам,  як  і  всім,  треба  багато  мужності.  Кожна  на¬
ступна  мить  може  стати  для  вас  останньою,  ви  знаєте  це  і
все  ж  усміхаєтесь  життю.  Хіба  це  не  гідно  подиву?  У  найне-
помітнішому  вашому  вчинкові  вже  присутня  велич  героїз¬
му,  —  вкидає  гедзика  він.
 — 	Що  будете  на  десерт,  панове?  —  цікавиться  офі¬
ціантка.
 Самоук  білий,  мов  полотно,  його  повіки  напівприкри-
вають  сірі  скам’янілі  очі.  Він  мляво  поводить  рукою,  ніби
запрошуючи  мене  вибирати.
 — 	Сиру,  —  героїчно  вигукую  я.
 — 	А  що  воліє  пан?
 Він  сахається.
 — 	Га?  А,  так  —  мені  нічого,  я  вже  поїв.
 — 	Луїзо!
 Обидва  товстуни  платять  і  виходять.  Один  з  них  накуль¬
гує.  Хазяїн  проводить  їх  до  самих  дверей:  це  поважні  клієн¬
ти  —  їм  подали  пляшку  вина  в  цеберку  з  кригою.
 Я  дивлюся  на  Самоука  зі  скрушним  серцем:  з  якою  насо¬
лодою  він  увесь  тиждень  тішився  наперед  цим  обідом,  на
якому  хотів  освідчитися  мені  в  любові  до  людей.  Він  і  так
майже  не  має  нагоди  поговорити  з  кимось.  1  ось  тобі
маєш  —  я  зіпсував  йому  свято.  Зрештою,  Самоук  так  само
самотній,  як  і  я,  нікому  він  не  потрібний.  Тільки  він  не
усвідомлює  своєї  самотності.  Ну  що  ж,  я  не  збираюся  роз¬
кривати  йому'очі.  Мені  дуже  зле  —  я  страшно  лютий,  це
правда,  але  не  на  цю  людину,  а  на  Віргана  й  усіх  тих,  хто
отруїв  цей  нещасний  мозок.  Хай  би  вони  тільки  спіткалися
мені,  я  б  уже  знайшов,  що  їм  сказати.  Самоукові  я  не  буду
пояснювати  нічого,  я  відчуваю  до  нього  тільки  приязнь  —
 *  Геєно  Жан  (1890—1978)  —французький  публіцист(прим.перекл.).
 126

він,  як  і  пан  Ахіль,  людина  нашої  когорти,  і  зрадив  він
здуру,  з  добрих  міркувань.
 Вибух  Самоукового  сміху  виводить  мене  з  похмурої  за¬
думи.
 — 	Ви  даруйте  мені,  але,  коли  я  думаю  про  глибину  моєї
любові  до  людей,  про  силу  мого  поривання  до  цих  істот  і
бачу,  як  ми  сидимо  отут,  розмірковуємо,  щось  доводимо...
мені  хочеться  сміятись.
 Я  нічого  не  кажу,  я  силувано  всміхаюсь.  Офіціантка
сФавить  переді  мною  тарілку  з  камамбером,  схожим  на
крейду.  Я  перебігаю  поглядом  залу,  і  гостра  осоруга  нако¬
чується  на  мене.  Чому  я  тут?  Навіщо  дав  утягти  себе  в  цей
диспут  про  гуманізм?  Що  роблять  тут  усі  ці  люди?  Чому
вони  всі  їдять?  Правда,  вони  просто  не  знають,  що  всі  вони
існують.  Я  хочу  піти  звідси  й  знайти  своє  місце>  яке  буде
мені  впору...  Але  в  мене  нема  мого  місця,  я  зайвий.
 Самоук  відтає.  Він  боявся,  що  я  чинитиму  дужчий  опір,  і
тепер  хоче  забути  все,  що  я  тут  наговорив.  Він  довірливо
нахиляється  до  мене:
 — 	Насправді  ви  їх  любите,  пане,  любите,  так  само,  як  і  я.
Нас  різнять  лише  слова.
 Мені  несила  більше  говорити,  я  опускаю  голову.  Само-
укове  обличчя  підсунулось  упритул  до  мого.  Його  самовдо-
волена  усмішка  лізе  мені  в  очі,  як  у  страшному  маренні.
Через  силу  жую  хліб,  який  ніяк  не  можу  проковтнути.
Люди.  Людей  треба  любити.  Люди  гідні  подиву.  Зараз  виб¬
люю,  і  зненацька  —  ось  вона  —  Нудота.
 Разючий  напад  —  він  проймає  мене  всього.  Вже  цілу
годину  я  завбачав  його  з’яву,  але  не  хотів  собі  признатись  у
цьому.  Цей  присмак  сиру...  Самоук  щось  жебонить  сам  собі,
його  голос  тихо  дзижчить  у  вухах.  Я  більше  не  розбираю,
що  він  там  каже,  тільки  киваю  йому,  як  автомат.  Моя  рука
стисла  держално  десертного  ножа.  Я  відчуваю  це  чорне
дерев’яне  держално.  Це  моя  рука  тримає  його.  Моя  рука.
Особисто  я  хочу  дати  цьому  ножеві  спокій:  чому  неодмінно
все  треба  пробувати  на  дотик?  Речі  існують  не  для  того,  щоб
їх  торкались.  Навпаки,  треба  якось  прослизати  межи  ними,
по  можливості  не  торкаючись  їх.  Інколи  береш  якусь  річ  до
рук  і  негайно  намагаєшся  збутися  її.  Ніж  падає  на  тарілку  з
камамбером,  схожим  на  крейду.  На  дзенькіт  скидає  голову
сивочолий  пан  і  дивиться  на  мене.  Я  знову  беру  ножа,
впираю  лезо  в  стіл,  згинаю  його.
 Отже,  оця  сліпуча  очевидність  і  є  Нудота?  І  треба  було
стільки  сушити  собі  мозок!  Стільки  писати  про  неї!  Тепер  я
 127

знаю:  я  існую,  весь  світ  існує,  і  знаю,  що  разом  зі  мною
існує  весь  світ.  Оце  й  усе.  Але  мені  якось  байдуже.  Дивно,
що  мені  байдуже,  це  мене  лякає.  Все  почалося  того  слав¬
нозвісного  дня,  коли  я  хотів  кинути  камінця.  Я  хотів  кинути
його,  аж  раптом  зиркнув  на  нього,  —  тут  усе  й  почалось:  я
відчув,  що  камінчик  існує.  Після  цього  кілька  разів  з’явля¬
лася  Нудота,  час  від  часу  в  моїх  руках  починали  існувати
речі.  Була  ота  Нудота  з  кав’ярні  «Відпочинок  залізнич¬
ників»,  а  до  неї  інша,  тієї  ночі,  коли  я  дивився  у  вікно%  а
тоді  ще  в  міському  парку  в  неділю  і  ще  кілька  разів.  Але
ніколи  не  доймала  так  сильно,  як  сьогодні.
 — 	...  античного  Риму,  пане?
 Здається,  Самоук  про  щось  у  мене  питає.  Я  повертаюся
до  нього  й  усміхаюсь.  Леле,  що  це  з  ним?  Він  аж  скоцюрбив¬
ся  на  стільці.  Невже  я  вже  починаю  жахати  людей?  Так
воно  й  мало  скінчитися.  Зрештою,  мені  все  одно.  Правиль¬
но,  що  бояться  мене:  я  й  сам  відчуваю,  що  здатний  учинити,
що  завгодно.  От,  скажімо,  вгатити  цей  ножик  Самоукові  в
око.  Всі  ці  люди  накинуться  на  мене,  битимуть  ногами,
виб’ють  мені  зуби.  Але  не  це  мене  спиняє:  зрештою,  при¬
смак  крові  чи  присмак  сиру  —  яка  різниця.  Адже  треба
робити  порух,  започаткувати  ще  одну  подію  —  тоді  Само¬
уків  крик  буде  зайвий,  так  само,  як  і  кров,  що  потече  по
його  щоці,  так  само,  як  і  люди,  що  посхоплюються  зі  своїх
місць,  —  і  без  того  досить  речей,  які  існують.
 Усі  погляди  прикуті  до  мене;  обидва  повноважні  пред¬
ставники  молоді  уривають  свою  лагідну  розмову.  Жінка
підібрала  губи,  мов  куряче  гузно.  А  втім,  як  це  вони  не
бачать,  що  я  цілком  безпечний.
 Я  підводжусь,  усе  навколо  ходить  ходором.  Самоук  ди¬
виться  на  мене  своїми  великими  очима,  які  я  йому  вже  не
вийматиму.
 — 	Ви  що,  вже  йдете?  —  мурмотить  він.
 — 	Щось  утомився.  Дякую  за  частування.  На  все  добре.
 І  тут  я  помічаю,  що  десертний  ніж  так  і  лежить  у  моїй
лівиці.
 Я  кидаю  його  на  тарілку,  тарілка  брязнула.  Я  перетинаю
залу  в  мертвій  тиші.  Ніхто  не  їсть,  всі  дивляться  тільки  на
мене,  апетит  їм  пропав.  Якщо  підійти  зараз  до  молодої
жінки  і  крикнути  їй  «Гоп!»,  вона  напевне  заверещить...
Тільки  навіщо?
 І  все  ж,  перед  тим  як  вийти,  я  повертаю  до  них  своє
обличчя,  щоб  воно  закарбувалося  в  пам’яті.
 — 	Усього  найкращого,  пані,  панове!
 128

Вони  не  відповідають,  я  виходжу.  Зараз  їхні  щоки  знову
порожевіють,  вони  знову  заторохтять  про  своє.
 Я  не  знаю,  куди  мені  йти.  Я  стою  біля  картонового
повара.  Нема  потреби  обертатись,  я  й  так  знаю,  що  вони
дивляться  мені  в  потилицю  —  хто  з  подивом,  хто  з  відра¬
зою;  вони  вважали  мене  за  свого,  гадали,  що  я  теж  людина,
а  я  їх  так  ошукав.  Я  миттю  скинув  з  себе  людську  подобу,  і
вони  побачили  краба,  який,  рачкуючи,  тікав  з  цієї,  такої
наскрізь  людської  зали.  Тепер,  коли  самозванця  викрито  і
він  утік,  спектакль  триває  далі.  Спиною  я  відчуваю  щупаль¬
ця  їхніх  поглядів  та  розгублених  думок  і  дратуюсь.  Я  пере¬
ходжу  на  другий  бік  вулиці.  Протилежний  тротуар  тягнеть¬
ся  повз  пляж  із  купальними  кабінами.
 Берегом  гуляють  люди,  їх  багато,  вони  повертають  до
моря  свої  натхненні  весняні  обличчя,  і  сонце  справляє  їм
маленьке  свято.  Жінки  в  ясних  сукнях,  у  торішніх  весняних
убраннях  —  високі  й  білі,  як  лайкові  рукавички;  ось  хлоп¬
чаки  йдуть  до  ліцею,  до  комерційного  училища;  он  і  діди  в
регаліях.  Тут  ніхто  нікого  не  знає,  але  всі  по-змовницькому
дивляться  одне  на  одного,  бо  ж  так  гарно  світить  сонце,  бо
ж  усі  вони  люди.  В  день  проголошення  війни  незнайомі
люди  обіймаються,  а  коли  настає  весна,  вони  обдаровують
одне  одного  усмішками.  Ось  повільно  чалапає  священик,  на
ходу  читаючи  требник.  Він  зрідка  зводить  голову  й  схваль¬
но  позирає  на  море.  Море  теж  требник,  воно  нагадує  про
Бога.  Ніжні  барви,  тонкі  запахи  —  душа  весни.  «Як  гарно,
яке  зелене  море,  краще  ця  суха  прохолода,  ніж  туман».
Поети!  Якби  я  взяв  одного  з  перехожих  отак  за  лацкани
пальта  і  сказав:  «Допоможи  мені»,  —  він  подумає:  «А  це  що
за  краб  такий?»  —  і  втече,  лишивши  своє  пальто  в  моїх
руках.
 Я  повертаюся  до  них  спиною,  спираюсь  обома  руками  на
парапет.  Справжнє  море  —  холодне  й  чорне,  воно  кишить
тваринами,  воно  переливається  під  цією  зеленою  тонкою
плівкою,  створеною,  щоб  морочити  людей.  Сильфи,  що  ото¬
чують  мене,  теж  упіймалися  на  цей  гачок,  вони  теж  бачать
тільки  цю  верхню  плівку,  яка  доводить  Боже  існування.  Але
ж  я  бачу  весь  спід!  Ляк  тане,  і  під  моїм  зором  усе  сонмище
істот  з  оксамитовою  шкірою,  цих  Божих  дарів  моря,  ло¬
пається  під  моїм  похлядом,  розтуляє  свої  скойки.  Ось  і
трамвай,  що  йде  з  Сент-Елеміра,  я  повертаюся  кругом,  і
разом  зі  мною  повертаються  речі,  бліді  й  зелені,  як  устриці.
Надаремно,  ах  надаремно  я  вскочив  у  вагон,  адже  я  нікуди
не  хотів  їхати.
 5  Сартр
 129

За  вікном  поштовхами  минають  блакитнаві  речі,  задубілі
й  крихкі  на  позір.  Люди,  стіни;  ось  будинок  крізь  розчинені
двері  й  вікна  розчахнув  свою  чорну  душу;  в  трамвайних
шибах  усе  чорне  тьмяніє  й  блакитніє,  блакитніє,  як  оцей
величезний  дім  із  жовтої  цегли,  що,  нерішуче  тремтячи,
напливає  на  мене  й  ураз  спиняється,  клюнувши  носом.  До
вагона  входить  якийсь  пан  і  сідає  навпроти  мене.  Жовтий
дім  зрушає  з  місця  і  одним  стрибком  затуляє  всі  шибки.  Він
так  близько,  що  тепер  видно  лише  його  частину,  він  сірішає.
Вагонові  вікна  тремтять,  і  будинок  підводиться  наді  мною,
готовий  розчавити  мене,  підводиться  так  високо,  що  не
видно,  де  кінчаються  його  незчисленні  вікна,  розчахнуті  в
його  чорну  душу;  дім  ковзає  повз  коробку  трамвая,  майже
торкаючись  його,  і  ніч  гусне  між  тремтливими  вагоновими
шибками.  Отак  дім  пливе  нескінченно  довго,  жовтий,  як
грязь,  з  блакитними  від  неба  вікнами.  І  ось  раптом  його
нема,  він  лишився  позаду,  вагоном  розлилося  жваве  сіре
світло,  воно  розливається  скрізь,  як  невблаганна  справед¬
ливість:  це  небо;  крізь  вагонові  шибки  можна  побачити  нові
й  нові  глибини  неба;  трамвай  підіймається  Еліфарським
пагорбом,  з  обох  боків  видно  далеко:  праворуч  —  аж  ген
до  моря,  ліворуч  —  до  летовища;  відкриваються  прекрасні
краєвиди.  Курити  заборонено  навіть  «Жітан».
 Я  спираюся  рукою  на  сидіння,  але  притьмом  відсмикую
її  —  воно  існує.  Ця  річ,  на  якій  я  сиджу  і  на  яку  щойно
поклав  свою  руку,  називається  сидінням.  Вони  навмисне  все
зробили  так,  щоб  на  ньому  можна  було  сидіти:  взяли  шкіру,
пружини,  тканини  й  заходилися  працювати  з  метою  зроби¬
ти  сидіння,  а  коли  його  скінчили,  то  вийшло  оце.  Його
принесли  в  цю  коробку  —  коробка,  похитуючись,  котить
тепер  по  рейках,  шибки  в  ній  бряжчать,  і  вона  везе  в  своєму
череві  цю  червону  річ.  Немов  якесь  закляття,  я  мурмочу:
«Це  сидіння».  Але  слово  лишається  на  устах,  воно  від¬
мовляється  лягати  на  річ.  1  річ  лишається  тим,  чим  є  зі
своїм  червоним  плюшем,  з  тисячами  крихітних  червоних
лапок,  задертих  угору,  нерухомих,  застиглих,  мертвих.  Це
товсте  черево,  випнуте  догори,  криваве,  обдуте,  розперте,  з
мертвими  лапками,  як  у  потопельника,  черево,  що  плаває  в
цій  коробці,  в  цьому  сірому  небі,  —  а  ніяке  не  сидіння.  Це
любісінько  міг  би  бути,  скажімо,  здохлий  віслюк,  розпертий
водою,  якого  несе  течія,  і  живіт  його  гойдається  на  хвилях
великої  сірої  річки,  що  широко  розлилася  від  повені,  а  я
сиджу  на  ньому  верхи  й  мочу  ноги  в  прозорій  воді.  Речі
звільнилися  від  своїх  назв.  Ось  вони  затяті,  величезні,  гро¬
 130

тескні,  й  безглуздо  їх  називати  сидіннями  чи  як  там  іще.  Я
серед  Речей,  серед  безіменних  Речей.  Я  абсолютно  самотній,
безборонний,  німий,  а  вони  опали  мене  і  знизу,  й  згори.
Вони  не  накидаються  мені  й  нічого  не  вимагають,  вони  є,  і
все.  Попід  подушкою  сидіння,  по  дерев’яній  переділці  тяг¬
неться  тінява  лінія,  вузенька  чорна  лінія,  майже  така,  як
загадкова  й  пустотлива  усмішка.  Я  прекрасно  знаю,  що  це
ніяка  не  усмішка,  і  попри  все  вона  існує,  біжить  попід
молочними  вікнами  під  бряжчання  шибок,  уперто  існує
поруч  з  цими  голубими  обрисами,  що  пропливають  у  ваго-
новому  вікні,  інколи  спиняються  й  знову  пливуть,  вона
вперто  існує,  як  неясний  спогад  чиєїсь  усмішки,  як  забуте
слово,  коли  пам’ятаєш  тільки  перший  склад,  і  найкраща
рада,  яку  тут  можна  дати,  —  не  дивитися  на  неї  і  думати
про  щось  інше,  як-от  про  цього  чоловіка,  що  осьдечки,
навпроти,  напіврозлігся  на  сидінні.  Чоловік  із  теракотовим
волоссям  і  блакитними  очима.  Вся  його  права  половина  тіла
вгрузла  в  подушки,  в  тілі  скупо  жевріє  життя,  воно  все
немов  спаралізоване  разом  із  правицею,  притиснутою  до
боку.  А  от  уся  ліва  половина  жива,  тут  справляє  своє  пара¬
зитичне  й  щедре  існування  шанкр;  ось  рука  починає  з
дрожу,  потім  підіймається  догори  й  там  костеніє  в  пальцях.
Потім  дрож  переходить  і  на  пальці,  і  коли  вони  сягають
черепа,  один  з  них  розгинається  і  починає  нігтем  чухати
шкіру  під  волоссям.  У  правому  куті  рота  з’являється  хтива
гримаса,  тоді,  як  лівий  зостається  мертвим.  Тремтять  шибки
трамвая,  тремтить  рука,  ніготь  чухає  й  чухає  голову,  під
нерухомими  очима  всміхається  рот,  а  чоловік  терпить  і  не
помічає,  як  це  невеличке  існування  позичило  для  саморе-
алізації  його  праву  щоку  з  правою  рукою.  Мені  заступає
дорогу  кондуктор:
 — 	Почекайте  зупинки.
 Але  я  відштовхую  його  і  вискакую  з  трамвая.  Далі  я
терпіти  не  міг.  Мені  несила  терпіти  цю  близьку  присутність
речей.  Я  штовхаю  від  себе  паркову  хвіртку,  ступаю,  і  враз
усі  лепсі  існування  спурхують  і  всідаються  на  верхівках
дерев.  І  лише  тепер  я  отямлююсь,  знаю,  де  я,  —  в  міському
парку.  Моє  тіло  знеможено  падає  на  лаву  між  величезних
чорних  стовбурів,  між  чорних  жилавих  рук,  що  тягнуться  до
неба.  Дерево  шкребе  коло  моїх  ніг  велетенським  чорним
пазуром  землю.  Як  хочеться  знову  розкутися,  забутися,
заснути.  Але  я  не  можу,  я  задихаюсь  від  існування,  що
проникає  в  мене  скрізь,  через  очі,  через  ніс,  через  рот...
 І  раптом  полуда  спадає,  я  все  зрозумів,  я  побачив.
 5»
 131

Шоста  вечора
 Не  можна  сказати,  щоб  це  принесло  мені  полегшення  чи
якесь  задоволення.  —  навпаки,  це  розчавило  мене.  Зате  ядосяг
своєї  мети,  знаю  те,  про  що  так  довго  прагнув  дізнатися,  я
нарешті  збагнув,  що  зі  мною  сталося,  починаючи  з  січня.  Ну¬
дота  не  полишала  мене  і  навряд  чи  скоро  полишить,  але  я  вже
не  хворий  на  неї:  це  не  недуга,  не  минуща  примха,  —  це  я  сам.
 Отже,  щойно  був  у  міському  парку.  Якраз  під  моєю  лавою
каштан  заглиблювався  в  землю  своїм  корінням.  Але  я  вже  не
пам’ятав,  що  це  коріння.  Слова  відмерли,  а  заразом  і  сенс,
який  вони  визначали,  —  їхні  значення,  слабкі  позначки,  що
люди  лишали  на  поверхні  речей.  Я  сидів,  згорбатившись,
похнюпивши  голову,  сам  на  сам  із  цим  чорним  жилавим
громаддям,  яке  жахало  мене  своїм  диким  виглядом.  І  тут  на
мене  зійшло  прозріння.
 Мені  навіть  дух  забило.  Ніколи,  аж  до  цих  останніх  днів  я  не
усвідомлював,  що  таке  «існувати».  Я  був,  як  усі  інші,  як  ті,  що
прогулюються  у  весняних  строях  морським  берегом.  Я  казав,
як  вони:  «Море  —  зелене,  ота  біла  точка  у  високості  —  це
чайка»,  але  я  не  відчував,  що  все  це  існує,  що  чайка  не  просто
чайка,  а  «чайка-що-існувала».  Бо  звичайно  існування  хо¬
вається.  Воно  тут,  навколо  нас,  усередині  нас,  воно  —  це  ми
самі,  не  можна  вимовити  й  двох  слів,  не  згадавши  його,  але  так
і  не  торкаєшся  його.  Коли  мені  здавалося,  ніби  я  думаю  про  неї,
мабуть,  у  голові  моїй  було  порожньо,  лише  одне  слово  було  в
ній  —  слово  «існувати».  Чи  я  мислив...  —  як  би  сказати?  —  про
приналежність?  Що  море,  скажімо,  належить  до  класу  речей
зеленого  кольору  або  що  зелений  колір  —  одна  з  властивостей
моря.  Навіть,  дивлячись  на  самі  речі,  я  був  дуже  далекий  від
думки  про  їхнє  існування,  —  вони  здавалися  мені  якоюсь
декорацією.  Я  брав  їх  до  рук,  використовував  як  знаряддя,
передбачав  їхній  опір.  Але  все  це  відбувалося  на  поверхні*
Якби  мене  спитали,  що  таке  існування,  я  б  цілком  щиро
відповів,  що  це  ніщо,  просто  порожня  форма,  яку  припасову¬
ють  до  речей  зовні  і  яка  ніяк  не  змінює  їхньої  суті.  І  раптом  —
ось  воно,  все  стало  ясно,  як  удень;  існування  скинуло  з  себе
запинало.  Воно  втратило  свій  мирний  вигляд  і  вийшло  з
категорії  абстракції,  воно  було  самою  плоттю  речей,  це
коріння  теж  виліплене  з  існування.  Або  радше  коріння,  пар¬
кові  грати,  лава  й  ріденький  газон  —  раптом  зів’яли;  вся
розмаїтість  речей.  Уся  їхня  індивідуальність  —  лише  ви¬
димість,  лак.  І  тепер  цей  лак  зліз,  відкрилися  потворні  мляві
тіла  речей  —  безсоромні,  жахливі  своєю  голизною.
 132

Я  боявся  поворухнутись,  та,  щоб  бачити  все,  не  треба  й
рухатися,  і  так  було  видно  за  стовбурами  дерев  голубі  колони
й  ліхтарик  на  музичному  кіоску,  та  статую  Веледи  серед
лаврових  кущів.  Усі  ці  речі.,,  як  би  точніше  сказати?  Вони
заважали  мені.  Я  хотів  би,  щоб  вони  існували  не  так  виразно,
поміркованіше,  абстрактніше,  стриманіше.  Цей  каштан
уперто  ліз  мені  в  очі.  По  окоренку  він  узявся  зеленою  іржею,
його  чорна  пухиряста  кора  нагадувала  опечену  шкіру.  Тихий
плюскіт  фонтану  Маскере  жебонів  мені  у  вухах,  вив  там  собі
кубельце,  виповнював  їх  зітханням;  гнилий  зелений  запах
забивав  мені  носа.  Все  довкола  м’яко  й  лагідно  поступалося
існуванню,  як  потомлені  жінки,  що  віддаються  сміхові  і
кажуть  розморено:  «Як  гарно  трохи  посміятись!»  Речі  хизува¬
лися  одна  перед  одною  і  робили  мерзенні  признання  одна
одній  у  своєму  існуванні.  І  тут  я  побачив,  що  середини  між
небуттям  і  цим  приголомшливим  буянням  просто  нема.  Коли
вже  існувати,  то  існувати  до  цієї  межі  —  до  плісняви,  до
одутлості,  до  непристойності.  Десь  у  іншому  світі  кожне  коло,
кожна  мелодія  має  і  зберігає  свої  чисті  й  тверді  форми.
Існування  ж  нагадувало  ламану  лінію.  Все  —  і  дерева,  і
блакитні  нічні  стовпи,  і  радісний  клекіт  фонтану,  і  свіжі
пахощі,  і  клуби  теплої  пари,  що  плавали  в  холодному  повітрі,
і  рудоволосий  чоловік,  що  сидів  на  лаві  й  перетравлював  обід,
і  знемога,  і  травні  процеси  —  все  це  вкупі  доволі  кумедне...
Кумедне...  ні,  поки  що  ні,  нічого  з  того,  що  існує,  не  буває
кумедним;  а  от  щось  мінливе,  майже  невловне  нагадувало
водевільну  ситуацію.  Всі  ми  були  збіговиськом  незграбних
існувань,  накинутих  самі  собі,  які  не  мали  жодного  резону
бути  саме  тут,  і  кожне  з  нас  було  спантеличене  й  занепо¬
коєне,  відчуваючи  себе  зайвим  серед  інших.  Зайвість  —  оце
єдиний  зв’язок,  що  його  я  міг  установити  між  цими  деревами,
решітками  й  камінням.  Намарно  я  силкувався  порахувати
каштани,  намагався  прив'язати  їх  у  просторі  до  Веледи  або
порівняти  їхню  височину  з  платанами;  кожен  з  них  вислизав
із  залежності,  яку  я  шмагався  їм  накинути,  відокремлювався
і  виходив  за  власні  межі.  Ну  а  самі  ті  зв’язки,  (розміри,
кількості,  напрямки),  які  я  так  затято  намагався  зберегти,
бодай  світ  людський  не  пішов  крізь  землю,  видавались  мені
довільними,  —  вони  вже  не  впливали  на  речі.  Каштан,  що
стояв  ліворуч  від  мене,  —  зайвий.  Веледа  —  зайва...
 Я  сам  —  кволий,  втомлений,  гидкий  сам  собі,  істота,  яка
перетравлює  їжу  й  гойдається  на  хвилях  сірих  думок,  —  я
теж  зайвий.  Моє  щастя,  що  я  не  відчував  цього,  я  просто
осягав  це  розумом  і  був  пригнічений,  боячися  відчути  (ось  і
 133

тепер  я  боюсь,  боюсь,  що  воно  вхопить  мене  за  потилицю  й
підійме,  мов  хвиля).  Я  невиразно  думав  про  самогубство,  щоб
знищити  хоч  одне  з  цих  нікому  непотрібних  існувань.  Зайвою
видавалася  навіть  моя  смерть,  мій  труп,  моя  кров  на  камінні,
на  землі  між  деревами,  в  глибині  цього  осміхненого  парку.  1
моє  поточене  тіло  було  б  зайвим  у  цій  землі,  яка  прийняла  б
його,  а  потім  і  мої  кістки,  чисті,  обгризені,  білі,  як  зуби,  все
одно  були  б  зайвими:  я  зайвий  на  безвік.
 Слово  Абсурдність  народжується  під  моїм  пером  —  іще
допіру  в  парку  я  його  не  знайшов,  але  я  його  й  не  шукав,  воно
було  мені  ні  до  чого:  я  розважав  про  речі  разом  з  речами.
Абсурдність  не  була  ні  думкою  в  моїй  голові,  ні  тихим
голосом,  а  довгою  мертвою  змією  під  моїми  ногами,  була  цим
зміїстим  корінням.  Змія  чи  пазурі  якогось  звіра,  коріння
дерева  чи  кігті  грифа  —  не  важить.  Головне,  що  я  зрозумів,
іще  не  сформулювавши  це  виразно,  що  нарешті  знайшов
ключ  до  Існування,  до  своєї  Нудоти,  до  свого  власного  життя.
І  справді,  все,  що  я  потім  міг  осягти,  зводилося  до  цієї
наріжної  абсурдності.  Абсурдність  —  іще  одне  слово,  я  бився
проти  слів,  але  тут  я  торкнувся  речі.  І  все  ж  я  хотів  з’ясувати,
наскільки  абсурдність  абсолютна.  Всякий  порух,  усяка  подія
в  строкатому  невеликому  натовпі  абсурдна  лише  щодо  чо¬
гось,  —  щодо  обставин,  що  її  супроводжують.  Скажімо,  .маяч¬
ня  божевільного  абсурдна  щодо  тієї  ситуації,  в  якій  він
перебуває,  і  ніяк  не  абсурдна  щодо  його  безуму.  Але  ж  я
щойно  саме  й  провів  такий  дослід  з  абсолютним  —  абсолют¬
ним  чи  абсурдним.  Хоч  би  взяти  коріння  цього  дуба  —  нема
такої  речі,  щодо  якої  воно  не  було  б  абсурдним.  Ет,  як  би  це
пояснити  словами?  Воно  абсурдне  щодо  цього  каміння,  жовтої
трави,  засохлої  грязюки,  дерева,  неба  й  зелених  лав.  Абсурд¬
не  і  незнищенне;  ніщо,  ніяке  задавнене,  приховане  божевілля
природи  не  могло  його  витлумачити.  Звичайно,  я  знав  не
все  —  я  ніколи  не  бачив,  як  проростає  зерно,  як  виганяється
дерево.  Але  проти  цього  горбуватого  лаписька  і  моє
невігластво,  і  мої  знання  нічого  не  значили:  світ  пояснень  і
здорового  глузду  зовсім  відмінний  від  світу  існування.  Круг  не
абсурдний,  його  легко  можна  пояснити  обертанням  відтинка
довкола  одного  з  »сінців.  Але  ж  і  круга  не  існує.  А  от  це
коріння,  навпаки,  існувало  тією  мірою,  якою  я  не  міг  його
пояснити.  Вузлувате,  нерухоме,  безіменне,  воно  чарувало
мене,  лізло  в  очі,  знову  й  знову  повертало  мене  до  свого
існування.  Хай  би  скільки  я  казав:  «Це  —  коріння»,  —  нічого
не  допомагало.  Я  добре  розумів,  що  від  функції  коріння  як
 134

усмоктувальної  помпи  не  можна  перейти  до  цього,  до  цієї
шорсткої  дебелої  тюленячої  шкіри,  маслянистої,  мозолистої,
неподатливо-визивної.  Його  функція  нічого  не  пояснювала  —
вона  допомагала  зрозуміти,  що  таке  коріння  взагалі,  але  не
пояснювала  зокрема  саме  цього  коріння.  Це  коріння  разом  із
своїм  кольором,  застигле  в  русі...  нижче  всякого  пояснення.
Кожна  з  його  властивостей  ніби  втрачалася  ним,  струмувала
по  його  боках,  гусла  і  ставала  майже  річчю,  кожна  з  цих
властивостей  була  надлишковою  в  корінні,  навіть  стовбур
весь  вивертається  навиворіт,  сам  себе  заперечує,  губиться  в
незбагненному  надмірі.  Я  копирснув  підбором  цей  чорний
ніготь:  мені  закортіло  здерти  з  нього  шкіру.  Просто  так,
виклично  продерти  на  цій  вичиненій  шкірі  рожеву  абсурд¬
ність  подряпини,  щоб  позагравати  з  абсурдністю  світу.  Але
коли  я  прибрав  свою  ногу,  кора  лишилася  чорна.
 Чорна?  Я  відчув,  як  слово  стрімголов  почало  здуватися,
втрачати  всякий  свій  сенс.  Чорне?  Коріння  не  чорне,  ця
частина  дерева  була  не  чорна,  це  було  щось  інше,  ніж  колір.
Чорного,  як  і  круга,  не  існувало.  Я  придивився  до  коріння:
воно  занадто  чорне  чи  майже  чорне?  Та  невдовзі  я  кинув
запитувати  себе,  бо  побачив,  що  опинився  в  краю  знайомого.
Отак  я  й  раніше  зі  схвильованою  причепливістю  вивчав
безіменні  речі,  я  вже  намагався  —  хоч  і  марно  —  скласти  про
них  якусь  думку  і  встиг  відчути  їхні  холодні,  інертні  власти¬
вості,  які  тікали,  прослизали  між  пальцями.  Оті  Адольфові
шлейки  у  «Відпочинку  залізничників».  Вони  не  були  бузкові.
Я  знову  побачив  на  сорочці  дві  плями  невизначеного  кольору.
Тепер  камінець,  цей  легендарний  камінець,  джерело  всієї
пригоди:  він  не  був*.,  я  вже  й  не  пам’ятаю  гаразд,  яким  він  там
не  хотів  бути.  Проте  його  пасивного  опору  я  не  забув.  А
Самоукова  рука:  пам’ятаю,  як  тоді  в  книгозбірні  я  потис  її  і
мені  видалось,  що  це  була  зовсім  не  рука.  Я  подумав  тоді  про
жирного  білого  хробака,  хоч  і  до  хробака,  власне,  тут  було
далеко.  1  оця  облудна  прозорість  пивного  кухля  в  кав’ярні
«Маблі».  Саме  облудними  —  такими  вони  були,  всі  ці  звуки,
запахи  й  присмаки.  Вони  проносилися  під  носом,  мов  споло¬
хані  зайці,  і  якщо  ги  не  дуже  звертав  на  них  увагу,  вони
видавалися  тобі  такими  простими  й  надійними,  що  вірилось:  у
світі  існує  справжній  блакитний  або  справжній  червоний
колір,  справжній  запах  мигдалю  й  справжній  запах  фіалки.
Але  варто  було  їх  спинити  бодай  на  мить,  як  відчуття
комфорту  і  безпеки  поступалися  глибокій  тривозі:  кольори,
присмаки  й  запахи  не  бувають  справжніми,  ніколи  не  бува¬
ють  по-доброму  самі  собою  і  тільки  самі  собою.  Найпростіша
 135

властивість,  що  не  підлягає  ніякій  диференціації,  вже  є
надлишковою  сама  в  собі,  в  самій  своїй  серцевині.  От,  скажі¬
мо,  це  чорне  біля  моєї  ноги,  —  воно,  власне,  не  скидається  на
чорне,  це  радше  невиразне  зусилля  людини,  що  ніколи  не
бачила  чорного,  уявити  собі  цей  колір,  людини,  яка  не
здолала  спинитися,  а  уявила  собі  якусь  двоїсту  істоту  поза
межами  барв.  Це  подібне  до  кольору,  але  так  само  і...  до
синця,  до  посліду,  до  жирового  випоту  —  до  чого  завгодно,
приміром,  до  запаху,  складеного  з  випарів  мокрої  землі,
теплого  вологого  дерева,  а  ще  з  чорного  аромату,  немов  лак,
розлитого  по  нервово  випнутих  вузлах  коріння,  і  присмаку
пережованого,  нудно-солодкого  волокна.  Я  не  просто  бачив
цей  чорний  колір:  зір  —  лише  абстрактна  вигадка,  очищена,
спримітизована  категорія,  придумана  людиною.  Ця  чорнота,
ця  аморфна  і  млява  присутність  ще  здаля  переповнювала  і
зір,  і  смак,  і  нюх,  але  все  це  багатство  змазувалось  і,  зрештою,
зникало,  бо  було  зайвим.
 Мить  була  надзвичайна.  Нездвижний  і  закляклий,  я  зану¬
рився  в  якийсь  моторошний  екстаз.  1  в  самий  розпал  цього
екстазу  з’явилося  щось  нове:  я  збагнув  Нудоту,  я  оволодів
нею.  Правду  сказати,  я  не  пробував  сформулювати  собі  цю
знахідку.  Але,  гадаю,  що  тепер  мені  буде  легко  надати  їй
словесної  форми.  Суть  її  —  випадковість.  Я  хочу  сказати,
що  —  за  визначенням  —  існування  не  є  необхідністю.  Існу¬
вати,  означає  бути  тут,  оце  й  усе;  існування  з’являються
перед  вами,  дають  на  себе  наражатись,  але  їх  не  можна
логічно  виснувати.  Я  гадаю,  є  люди,  що  зрозуміли  це.  Але  й
вони  намагалися  подолати  цю  випадковість,  вигадуючи  істоту
необхідну  й  самодостатню.  Проте  ніяка  необхідна  істота  не
може  пояснити  існування:  випадковість  не  мана  чи  з’ява,  яку
можна  розвіяти;  випадковість  —  це  абсолют,  отже,  й  доскона¬
ла  довільність.  Усе  довільне  —  цей  парк,  це  місто,  я  сам.  Коли
це  усвідомлюєш,  то  все  починає  пливти,  як  тоді  у  «Від¬
починку  залізничників».  Ось  вам  і  Нудота,  ось  вам  і  те,  що  ці
негідники  з  Зеленого  Пагорба  і  до  них  подібні  намагаються
прикрити  теорією  незаперечних  прав.  Яка  жалюгідна  брех¬
ня  —  ніхто  не  має  ніякого  права;  вони  так  само  цілком
довільні,  як  і  всі  інші  люди,  їм  ніколи  не  вдасться  збутися
почуття  своєї  зайвості.  Вони  самі  в  собі  приховано  суть  зайві,
тобто  безформні,  невиразні,  жалюгідні.
 Як  довго  тривав  цей  гіпноз?  Я  був  корінням  каштана.  А
точніше  я  весь  був  свідомістю  його  існування.  Ще  відірваним
від  нього  —  якщо  я  міг  думати  про  це  —  і  вже  загубленим  у
ньому,  повністю  приналежний  йому.  Неспокійна,  невпевнена
 136

свідомість,  що,  однак,  усією  своєю  вагою  зависла  над  цим
інертним  окоренком.  Час  спинився  невеличкою  чорною  ка¬
люжкою  в  мене  під  ногами,  і  неможливо,  аби  щось  іще
відбулося  після  цієї  миті.  Я  хотів  відірватися  від  цієї  смер¬
тельної  насолоди,  та  навіть  не  уявляв,  що  це  можливо;  я  був
там,  усередині  коріння,  відчуття  цього  чорного  окоренка  не
минало,  він  стояв  мені  в  очах,  як  кістка  в  горлі.  Я  не  міг  ні
прийняти  його,  ні  відкинути.  Яким  зусиллям  я  підвів  очі?  Та
й  чи  підводив?  Мабуть,  скоріше  я  згинув  на  якусь  мить  і
потім,  коли  відродився,  голова  моя  була  закинута,  а  очі
дивилися  вгору?  Справді,  не  пригадую  ніякого  переходу.
Просто  раптом  нестерпно  стало  думати  категоріями  існу¬
вання  цього  коріння.  Це  існування  зникло,  і  намарно  я
повторював:  коріння  існує,  воно  ще  тут,  під  моєю  лавою,  під
моєю  правою  ногою,  —  порожні  звуки.  Існування  не  така
штука,  яку  можна  здалеку  осягнути:  треба,  щоб  воно  вас
зненацька  захопило  в  свій  полон,  усією  вагою  навалилося  на
ваше  серце  здоровезною  неповорушною  істотою,  —  або  ж
узагалі  нічого  нема.
 Отже,  нічого  більше  нема,  мій  погляд  очистився,  я  зачаро¬
ваний  своїм  визволенням.  1  раптом  щось  заворушилося  легко
й  непевно  —  вітер  струснув  шпилями  дерев.
 Але  я  спокійно  дивився  на  те,  як  вони  рухались:  бодай  така
переміна  після  всіх  цих  статичних  існувань,  які  дивилися  на
мене  незмигними  очима.  Я  споглядав,  як  хилитається  віття,  і
думав:  нема  рухів,  які  б  існували  самі  по  собі,  це  завше
переходи,  посередники  між  двома  існуваннями,  неповноправ¬
ний  час.  Я  приготувався  побачити,  як  вони  з’являтимуться  з
небуття,  мало-помалу  достигатимуть  і  нарешті  розквіт¬
нуть,  —  нарешті  ж  я  побачу,  як  народжується  існування.
 Але  не  знадобилося  й  трьох  секунд,  щоб  усі  мої  сподівання
як  лизень  злизав.  Я  так  і  не  потрапив  упіймати  «переходу»  до
існування  на  цих  боязких  вітах,  що  наосліп  обмацували
порожнечу.  Цей  «перехід»  —  ще  одна  людська  вигадка.  Надто
конкретна  вигадка.  Всі  ці  дрібненькі  порухи  ізольовані,  відбу¬
валися  самі  по  собі.  Вони  пообсідали  всі  гілки  й  сучки.  Вони
нуртували  круг  цих  сухих  рук  маленькими  буревіями.  Без¬
умовно,  порух  —  це  зовсім  не  те,  що  дерево.  І,  попри  все,  це
абсолют.  Це  теж  річ.  Хай  би  куди  я  подивився,  скрізь  простір
був  заповнений.  Скрізь  на  кінцях  гілок  кишіли  існування,
вони  безперервно  оновлювалися,  але  ніколи  не  народжува¬
лись.  Сущий  вітер  дебелою  мухою  всідався  на  дерево,  і  дерево
все  тріпотіло.  Але  це  тріпотіння  не  було  новонародженою
властивістю  або  переходом  прихованої  можливості  в  дію;  це
 137

була  річ,  річ-тріпотіння,  що  розливалася  деревом,  оволо¬
дівала  ним,  термосила  його  і,  несподівано  давши  спокій,
відлітала  геть,  завихрюючись  у  танці.  Весь  простір  повний,
усе  було  в  дії,  невикористаного  часу  нема,  кожне  найне-
помітніше  стріпування  зроблене  з  існування.  1  все  суще,  що
метушилося  коло  дерева,  нізвідки  не  взялося  й  нікуди  не
щезло.  То  раптом  виявлялося,  що  воно  існує,  то  раптом  —
уже  не  існує.  Існування  не  має  пам’яті:  від  зниклих  воно  не
зберігає  нічого  —  навіть  згадки.  Скрізь  було  існування,  до
нескінченності,  до  переситу,  завжди  і  скрізь.  Існування  нічим
не  обмежене,  окрім  існування.  Приголомшений,  прибитий
цією  ряснотою  істот  без  походження,  я  відкинувся  на  лаву:
скрізь  вибруньковувалося,  розцвітало,  мої  вуха  гули  від
існувань,  сама  моя  плоть  стріпувалась,  не  опираючись  більше
всесвітньому  брунькуванню,  і  все  це  було  огидним.  «Але
навіщо,  —  подумав  я,  —  навіщо  стільки  існувань,  якщо  вони
всі  такі  схожі?»  Нащо  стільки  однакових  дерев?  Стільки
невдалих  існувань»  що  знову  затято  проростають  і  знову
зазнають  краху,  як  незграбні  пручання  жука,  що  опинився  на
спині.  (Я  сам  одне  з  таких  пручань).  Ця  ряснота  не  справляє
враження  щедрості  —  якраз  навпаки.  Вона  похмура,  хирна  й
обтяжлива  сама  собі.  Ці  дерева,  з  їхніми  великими  неоковир¬
ними  тілами...  І  тут  я  засміявся,  я  раптом  згадав,  як  у
книжках  описують  диво-весну,  коли  все  розпукує,  вибухає  й
буйно  квітне.  Знайшлись  недоумки,  що  забивають  вам  голову
жаданням  влади  та  боротьбою  за  життя.  Невже  вони  ніколи
не  дивилися  на  тварину  або  дерево?  Може,  вони  хотіли  видати
мені  цей  лисий  платан,  цей  напівструхлявілий  дуб  за  молоді
сили,  що  пнуться  до  неба?  Ну  а  як  бути  з  корінням?  За
логікою,  це  мають  бути  хижі  пазурі,  що  видирають  із  землі
свою  поживу?
 Ні,  неможливо  так  бачити  речі.  В’ялість,  безсилля  —  так.
Дерева  пливли  в  мене  перед  очима.  Яке  там  струмування  в
небо?  Все,  навпаки,  осідало;  щомиті  здавалося,  що  стовбури
зів’януть,  як  утомлені  фалоси,  зкоцюрбляться  і  зморшку¬
ватою  чорною  купою  впадуть  на  землю.  Вони  не  хотіли
існувати,  але  не  могли  зрадити  існуванню  —  ось  у  чім  річ.  їм
не  лишалося  нічого  іншого,  як  потроху  мляво  варитися  у
власному  бульйоні:  живиця  повільно  підіймалася  капілярами
вгору,  коріння  поволі  занурювалося  в  землю.  Щомиті  здава¬
лося  —  ось  вони,  як  стій,  усе  кинуть  і  зникнуть.  Та  вони  були
старі  й  потомлені  і  тому  неохоче  існували  собі  далі,  просто
через  те,  що  їм  бракувало  сил  умерти,  через  те,  що  смерть
могла  прийти  до  них  тільки  зокола:  лише  мелодії  гордо  носять
 138

в  собі  свою  смерть,  як  внутрішню  необхідність:  заковика
лише  в  тім,  що  вони  не  існують.  Усе  суще  народжується
безпідставно,  живе  зі  знемоги  померти  і  помирає  зненацька.
Я  завдав  тіло  назад  і  заплющив  очі.  Але  сколошкані  образи
посхоплювалися  й  кинулися  заповнювати  мої  заплющені  очі
існуванням:  існування  —  це  виповнений  простір,  який  люди¬
на  полишити  не  в  змозі.
 Дивні  образи.  Вони  представляли  тичбу  речей.  Не  справ¬
жніх  речей,  а  їхніх  подоб.  Якісь  дерев’яні  предмети,  що
нагадували  стільці,  а  інколи  рослини.  А  далі  я  побачив  два
обличчя:  ту  пару,  що  обідала  поруч  зі  мною  тієї  неділі  в
пиварні  «Везеліз».  Масні,  розпашілі,  хтиві,  безглузді  обличчя
з  червоними  вухами.  Я  бачив  жіночі  плечі  й  груди.  Це  було
заголене  існування.  Ці  двоє  —  я  раптом  вжахнувся  —  і  далі
існували  десь  там  у  Бувілі;  десь  там,  —  серед  яких  запахів?  —
ці  ніжні  груди  і  далі  терлися  об  свіжу  білизну,  вони  щільно
облягалися  мереживами,  жінка  й  далі  відчувала  існування
цих  грудей  у  ліфі  й  загадково  всміхалася  собі:  «Мої  груденята,
мої  ласі  персики»,  чутлива  до  найменшого  натяку  на  пробуд¬
ження  цих  прекрасних  плодів,  яким  було  лоскотно,  і  тут  я
скрикнув  і,  розплющивши  очі,  схаменувся.
 Невже  мені  наснилася  ця  величезна  присутність?  Вона
була  тут,  вона  зависла  над  парком,  стікала  по  деревах,  в’язка
липуча,  густа,  як  конфітюри.  Невже  і  я  разом  із  парком  був
усередині  неї?  Мені  страшно,  а  зрештою  перемагала  лють,  це
було  безглуздо,  недоречно,  мені  був  огидний  цей  мармелад.  І
скрізь  він,  скрізь  він!  Увесь  простір  із  землі  до  неба  був
виповнений  ним,  все  скуто  цією  драглистою  пригніченіс¬
тю,  —  я  бачив  там  за  глибинами  глибини,  ген-ген  за  межами
парку,  за  будинками,  за  Бувілем.  Я  вже  був  не  в  Бувілі,  я  був
ніде,  я  линув  у  просторі.  Але  це  не  дивувало  мене,  бо  я  знав,
що  то  Світ,  голий,  неприкритий  Світ  раптом  з’явився  мені,  і
мене  почав  душити  гнів,  коли  я  побачив  цю  вгодовану
абсурдну  істоту.  Не  можна  було  навіть  спитати  себе,  звідки
все  це  береться  і  як  воно  так  виходить,  що  існує  світ,  а  не
ніщо.  Питання  не  мало  жодного  сенсу,  світ  був  присутній
скрізь  —  спереду,  ззаду.  1  нічого  до  нього  не  було.  Нічогі¬
сінько.  Не  було  такої  миті,  коли  б  він  не  існував.  Оце  й
дратувало  найдужче:  адже  не  було  ні  найменшого  сенсу  в
існуванні  цієї  мінливої  личинки.  Так  само,  як  було  неможли¬
во,  щоб  вона  не  існувала.  Це  не  осягалося  думкою:  аби  уявити
собі  ніщоу  треба  бути  отут,  усередині  цього  Світу,  живим,  із
широко  розплющеними  очима;  ніщо  —  це  думка  в  моїй
голові,  реальна  думка,  яка  шугала  в  цій  необмеженості;  оце
 139

ніщо  не  могло  виникнути  до  існування,  це  таке  саме
існування,  як  і  всяке  інше,  і  воно  з’явилося  після  багатьох
інших  існувань.  «Бридота!  Яка  бридота!»  —  залементував  я  і
тіпнувся,  щоб  струсити  з  себе  цю  липучу  бридоту,  але  вона
добряче  вчепилася  в  мене,  її  було  багато,  цілі  тонни  існувань,
їй  не  було  краю,  і  я  задихався  на  дні  цієї  незглибимої  нудьги.
1  враз  парк  немов  увесь  вибіг  у  величезну  дірку,  світ  зник  так
само  несподівано,  як  і  з’явився,  —  чи  це  я  пробудився
нарешті?  —  хай  там  як,  а  я  більше  його  не  бачив;  довкола  була
жовта  земля,  і  посохлі  віти  розчепірювали  свої  пальці.
 Я  встав  і  пішов  до  виходу.  Коло  хвіртки  спинивсь  і
обернувся.  І  тут  він  осміхнувся  мені.  Я  обіперся  на  грати  й
довго  споглядав  його.  Ця  усмішка  дерев  і  лаврових  запустів
щось  та  означала;  осьде  була  справжня  таємниця  існування.
І  тут  мені  згадалось,  як  однієї  з  неділь,  десь  тижнів  три  тому,
чи  що,  я  вже  зауважив  цей  змовницький  вигляд  речей.  Чи  не
мені  вони  підморгували?  Я  досадливо  відчував,  що  мені  не  до
снаги  це  збагнути.  Не  до  снаги.  А  втім,  відповідь  була  в  цьому
чеканні,  в  цьому  погляді.  Вона  була  на  стовбурі  цього  кашта¬
на...  це  був  сам  каштан.  Так  і  речі  скидалися  на  думки,  що
спинилися  на  півдорозі  й  забули,  куди  линуть,  забули  самі
себе  і  зависли  між  небом  і  землею  з  виразом  того  сміховинного
крихітного  сенсу,  якому  було  затісно  в  них.  Він  дратував
мене,  цей  крихітний  сенс,  якого  я  не  зміг  би  збагнути,  хоч  сто
років  обіймай  ці  грати;  я  осягнув  існування  настільки,
наскільки  мені  дозволяв  мій  розум.  Потім  я  пішов,  повернув¬
ся  до  готелю  і  записав  оце.
 Уночі
 Я  вирішив:  якщо  я  не  пишу  книжки,  мені  нема  чого
залишатися  в  Бувілі,  переїду  до  Парижа.  В  п’ятницю  сідаю  на
п’ятигодинний  потяг  і  в  суботу  вже  побачу  Анні,  гадаю,  ми
проведем  із  нею  кілька  днів.  Тоді  знову  повернуся  сюди,
влаштую  деякі  свої  справи  й  спакую  валізи.  Не  пізніш  як
першого  березня  думаю  остаточно  переїхати  до  Парижа.
 П'ятниця
 У  «Відпочинку  залізничників».  Мій  потяг  відходить  за
двадцять  хвилин.  Грає  патефон.  Гострий  присмак  пригоди.
 Субота
 На  Анні  була  довга  чорна  сукня.  Вона  відчинила  мені  двері,
як  звичайно,  не  привітавшись,  не  подавши  руки.  Моя  прави¬
ця  —  в  кишені  плаща.
 140

— 	Заходь,  сідай,  де  бачиш,  тільки  не  на  фотель  біля
вікна,  —  скоро  й  набурмосено  проказує  вона,  аби  спекатися
формальностей.
 Це  вона,  така  вона  завжди.  Анні  опускає  руки  і  похмуро
дивиться  на  мене  —  такою  вона  колись  нагадувала  мені
маленьку  дівчинку  в  перехідному  віці.  Тільки  тепер  Анні  вже
не  схожа  на  ту  дівчинку.  Вона  погладшала,  перса  їй  по¬
важчали.
 Анні  причиняє  двері  й  сама  до  себе  каже  у  якійсь  задумі:
 — 	Не  знаю  куди  мені  сісти,  чи  отут  на  ліжко...
 Урешті  вона  падає  на  якусь  скриню,  вкриту  килимком.
Хода  в  неї  вже  не  та  —  Анні  пересувається  важко,  але  є  щось
величне  й  граціозне  в  її  рухах:  їй  ніби  заважає  ця  молода
здорова  тлустість.  І  попри  все,  це  вона,  це  та  сама  Анні.
 Вона  заходиться  сміхом.
 — 	Тобі  смішно?
 Відповідає  вона,  за  своєю  звичкою,  не  зразу,  задерикувато
 дивиться  на  мене.
 — 	Скажи,  чому?
 — 	Дивлюсь,  як  ти  розцвів,  коли  увійшов.  Ти  схожий  на
батька,  який  щойно  видав  заміж  доньку.  Гаразд,  не  стовбич.
Вішай  свого  плаща  і  сідай.  Як  хочеш,  можеш  сюди.
 За  цими  словами  настає  мовчанка,  яку  Анні  й  не  думає
уривати.  Яка  гола  кімната!  Колись  Анні  у  всіх  подорожах
плуганила  за  собою  величезну  валізу,  напхану  всякими
шалями,  тюрбанами,  мантильями,  японськими  машкарами  й
лубочними  картинками.  Тільки-но  зупинившись  у  готелі,  —
бодай  на  ніч,  —  перше,  до  чого  вона  бралася,  —  це  відкривала
валізу  й  видобувала  з  неї  всі  ті  багатства,  які  чіпляла  на  стіни,
підвішувала  до  ламп,  встеляла  ними  столи  чи  підлогу,  пильну¬
ючи  щоразу  нового  й  досить  хитромудрого  ладу;  минало  яки*
хось  півгодини  —  і  найсіріший  готельний  номер  прибирав
важкої,  чуттєвої,  майже  нестерпної  індивідуальності.  Може,
ця  валіза  десь  загубилася  чи  її  не  забрано  з  камери  схову...
Майже  щось  зловісне  є  в  цій  холодній  кімнаті  з  непричинени-
ми  дверима  до  ванної.  Вона  нагадує  мою  бувільську  кімнату,
тільки  ця  розкішніша  й  сумніша.
 1  знов  Анні  бере  сміх.  Я  одразу  впізнаю  високий-високий,
трохи  гугнявий  сміх.
 — 	А  ти  такий  самий.  Що  ти  все  нипаєш,  як  божевільний?
 Вона  усміхається,  і  її  очі  вивчають  мене  майже  з  ворожою
 зацікавленістю.
 — 	Я  просто  подумав,  що  з  цієї  кімнати  не  скажеш,  що  в  ній
живеш  ти.
 141

— 	А-а,  он  що,  —  якось  безвиразно  відгукується  вона.
 І  знову  мовчанка.  Тепер  Анні  сіла  на  ліжко,  вона  дуже
бліда  в  своїй  чорній  сукні.  Вона  запустила  довге  волосся.
Спокійно,  як  колись,  Анні  споглядає  мене,  трохи  підбивши
вгору  брови.  Невже  їй  нема  чого  мені  сказати?  Навіщо  тоді
покликала?  Мовчанка  стає  нестерпною.
 1  раптом  в  мене  вихоплюється  благальне:
 — 	Я  дуже  радий  бачити  тебе.
 Останнє  слово  кісткою  стає  мені  в  горлі.  Краще  вже  б
мовчав,  коли  ліпшого  не  міг  придумати.  Зараз  розсердиться.
Я  так  і  перебдачав,  що  перші  п’ятнадцять  хвилин  буде  тяжко.
 Колись  я  ніяк  не  міг  дібрати  очікуваних  нею  слів,  що
пасували  б  до  її  сукні,  до  пори  дня,  до  останніх  слів,  мовлених
нами  напередодні,  —  незалежно  від  того,  не  бачились  ми  з
нею  ніч,  а  чи  цілу  добу.  Чого  ж  вона  хоче  нині?  Я  не  можу
вгадати.
 Несмілйво  підводжу  очі.  Анні  якось  лагідно  дивиться  на
мене.
 — 	Невже  ти  ніяк  не  змінився?  Такий  самий  упертий
дурник?
 По  її  обличчю  розливається  вдоволення.  Але  яке  ж  це
обличчя  втомлене!
 — 	Ти  дороговказ,  —  каже  вона,  —  дороговказ,  що  стоїть  на
узбіччі.  Ти  незворушно  повідомляєш,  усе  життя  повідом¬
ляєш,  що  до  Мелюна  двадцять  сім  кілометрів,  а  до  Монтаржі
сорок  два.  Ось  чому  мені  іноді  так  бракує  тебе.
 — 	Я  тобі  потрібний?  Ці  чотири  роки,  які  ми  не  бачились,  я
був  тобі  потрібний?  Ну  й  залізна  стриманість.
 Усмішка  не  зникає  з  мого  обличчя,  а  то  Анні,  бува,
подумає,  що  я  дихаю  важким  духом.  Але  я  відчуваю,  як
фальшива  усмішка  пече  мені  рот.
 — 	Який  же  ти  дурний!  Ну,  як  ти  вже  так  хочеш,  звичайно,
я  не  маю  потреби  бачити  тебе.  В  тобі,  бачиш,  нема  нічого
такого,  щоб  звеселяло  зір.  Мені  досить  знати,  що  ти  існуєш  і
не  змінюєшся.  Ти  мені,  як  той  платиновий  метр,  що  збері¬
гається  в  Парижі  чи  десь  там  неподалік.  Не  думаю,  щоб  хтось
коли-небудь  мав  потребу  побачити  його.
 — 	А  от  і  помиляєшся.
 — 	Дарма,  принаймні  я  не  маю  такого  бажання.  Мені  досить
знати,  що  він  існує,  що  він  дорівнює  точно  одній  деся-
тимільйонній  від  чверті  земного  меридіана.  Я  навіть  згадую
про  це  щоразу,  як  щось  вимірюють  у  моїй  кімнаті  або  коли
купую  матерію.
 — 	Справді?  —  холодно  питаю  я.
 142

— 	Але  я  могла  взагалі  думати  про  тебе  тільки  як  про
абстрактну  чесноту,  як  про  якусь  межу.  Ти  ще  дякуй,  що  я
кожного  разу  згадую  твоє  обличчя.
 Ось  ми  й  повернулися  знову  до  хитромудрих  суперечок,  які
треба  було  вести  саме  тоді,  коли  мене  зваблювали  прості  й
грубі  бажання:  сказати  їй,  що  я  люблю  її,  стиснути  її  в
обіймах.  Але  сьогодні  я  не  маю  жодних  бажань.  Єдине,  що
мені  хочеться,  —  це  мовчати  й  дивитися  на  Анні,  щоб  у  цій
тиші  з  усією  повнотою  усвідомити  приголомшливий  факт  —
переді  мною  Анні.  А  для  неї,  невже  для  неї  цей  день  такий,  як
і  всі  інші?  В  неї  не  тремтять  руки«  Може,  тоді,  коли  вона
писала  мені  листа,  в  неї  було  що  мені  сказати  чи  це  знову  одна
з  її  примх?  Тепер  це  вже  давно  минулося.
 І  тут  Анні  обдаровує  мене  такою  лагідною  усмішкою,  що
сльози  застеляють  мені  очі.
 — 	Я  згадувала  тебе  набагато  більше  за  платиновий  метр.
Не  було  такого  дня,  щоб  я  не  подумала  про  тебе.  Я  до
найменших  подробиць  згадувала  тебе.
 Вона  встає,  підходить  і  кладе  руки  мені  на  плечі.
 — 	А  тепер  той,  хто  бідкається,  хай  скаже,  чи  часто  він
згадував  моє  обличчя.
 — 	Це  нечесно,  —  кажу  я,  —  тобі  ж  добре  відомо,  що  в  мене
кепська  пам’ять.
 — 	Ось  і  підтверджуєш  —  ти  забув  мене  остаточно.  А  на
вулиці  впізнав  би?
 — 	Ну  звичайно.  Але  я  не  те  хотів  сказати.
 — 	А  хоч  якого  кольору  в  мене  волосся,  згадав  би?
 — 	Аякже!  В  тебе  білясте  волосся.
 Анні  сміється.
 — 	Ти  проголошуєш  із  такою  гордістю.  Ти  ж  дивишся  на
нього,  тому  це  невелика  заслуга.
 Анні  рукою  скуйовдила  мою  кучму.
 — 	А  в  тебе  руде  волосся,  —  передражнила  мене  вона.  —  Я
ніколи  не  забуду,  як  уперше  побачила  тебе  в  тому  м’якому
капелюсі  з  бузковим  відтінком,  що  аж  кричав  на  твоїй  рудій
шевелюрі.  Очам  боліло  дивитися.  Де  він  тепер?  Я  хочу  знати,
в  тебе  досі  зіпсутий  смак?
 — 	Я  більше  не  ношу  капелюхів.
 Вона  тихо  присвиснула  і  ширше  розкрила  очі.
 — 	Сам  ти  цього  дійти  не  міг!  Сам?  Ну  що  ж,  мої  вітання.
Молодець!  Тільки  про  це  можна  було  здогадатися  давно.  Твоє
волосся  не  уживається  ні  з  чим,  воно  не  пасує  ні  до  капелюхів,
ні  до  підголовників  крісел,  навіть  до  шпалер  на  стінах,  які
утворюють  для  нього  тло.  Або  тоді  носи  капелюха,  нап’явши
 143

по  самісінькі  вуха,  як  того  англійського  фетрового,  що  ти
купив  у  Лондоні.  Ти  тоді  затикав  свої  пасма  під  капелюх  і
можна  було  подумати,  що  в  тебе  взагалі  немає  волосся.  —  1
тим  рішучим  голосом,  яким  кладуть  край  давнім  суперечкам,
вона  висновує:  —  Це  тобі  зовсім  не  личило.
 Я  навіть  не  знав,  про  який  капелюх  ідеться.
 — 	А  хіба  я  казав,  що  він  мені  пасує?
 — 	Облиш,  прекрасно  пам’ятаю!  У  тебе  про  нього  тільки  й
балачок  було.  Нишком  дивився  на  себе  в  дзеркало,  думаючи,
що  я  тебе  не  бачу.
 Ця  пам’ять  минулого  гнітить  мене.  Але  в  голосі  Анні
жодних  ознак,  що  вона  щось  згадує,  її  голос  не  бринить
схвильовано  і  мрійливо,  як  звичайно  під  час  спогадів.  Зда¬
ється,  що  вона  згадує  сьогоднішні,  хай  учорашні  події;  вона
зберегла  живими  й  здоровими  всі  свої  колишні  погляди,
вподобання,  всі  свої  образи.  В  мене  ж  навпаки,  все  потонуло  в
поетичному  тумані,  я  готовий  на  будь-яку  поступку.
 1  враз  без  ніякої  інтонації  вона  звіщає:
 — 	А  я,  бачиш,  погладшала  й  постаріла,  мені  треба  дбати
про  себе.
 Я  бачу.  А  який  утомлений  в  неї  вигляд!  Але  тільки-но  я
збираюся  щось  сказати,  як  Анні  додає:
 — 	Я  грала  в  театрі  в  Лондоні.
 — 	З  Кендлером?
 — 	Та  ні,  ні  з  яким  не  Кендлером.  Отакий  ти  завжди.  Убгав
собі  в  голову,  що  я  буду  грати  з  Кендлером.  Скільки  тобі  треба
казати,  що  Кендлер  диригент?  Ні,  я  грала  в  невеличкому
театрі  на  Сохо-Сквер.  Ми  ставили  «Короля  Джонса»,  п’єси
Шона  О’Кейсі,  Сінга,  а  ще  «Британніка».
 — 	«Британніка»?  —  перепитую  я  здивовано.
 — 	Так,  «Британніка»,  а  що?  Через  це  я  й  кинула  театр.  Це
я  подала  їм  ідею  цієї  п’єси,  а  вони  дали  мені  роль  Юнії.
 — 	Он  як?
 — 	Але  ж  ти  знаєш,  що  я  можу  грати  тільки  Агріппіну.
 — 	І  що  ти  робиш  нині?
 Я  припустився  помилки,  що  спитав  про  це.  Життя  від¬
ринуло  від  її  обличчя.  Але  вона  не  забарилася  з  відпо¬
віддю:
 — 	Я  більше  не  граю.  Я  подорожую.  Є  один  тип,  який
утримує  мене.  —  Вона  всміхається.  —  Тільки  не  дивись  на
мене  так  жалісливо,  тут  нема  ніякої  трагедії.  Я  тобі  завше
казала,  що  цілком  спокійно  дивлюся  на  утримання.  До  того  ж
він  уже  майже  дід  і  великого  клопоту  не  завдає.
 — 	Англієць?
 144

— 	Яка  тобі  різниця?  —  палко  вихоплюється  в  Анні.  —  Не
говорімо  про  нього.  Ні  для  мене,  ні  для  тебе  він  не  має  ніякого
значення.  Хочеш  чаю?
 Анні  йде  до  ванної  кімнати,  і  я  чую,  як  вона  ходить  там  і
совгає  кастрюлями,  балакає  сама  з  собою,  щось  роздратовано
мурмочучи.  На  її  нічному  столику,  як  завжди,  том  «Історія
Франції»  Мішле.  Над  ліжком  —  тепер  я  роздивився  —  вона
повісила  фото,  одне-єдине,  репродукцію  портрета  Емілії
Бронте,  написаного  братом  письменниці.
 Анні  повертається  і  каже  сходу:
 — 	А  тепер  розкажи  про  себе.
 1  знову  зникає  у  ванній.
 Тепер,  попри  мою  кепську  пам’ять,  згадую:  вона  завше
отак  у  лоба  ставила  питання,  які  вкрай  спантеличували  мене,
бо,  з  одного  боку,  я  відчував  у  них  щиру  цікавість,  з  другого  —
бажання  якомога  швидше  покінчити  з  цим.  У  всякому  разі,
тепер,  після  цього  питання  не  лишається  сумніву  —  вона
чогось  від  мене  хоче.  Все  це  поки  що  підготовчий  етап:  вона
збувається  всього,  що  може  заважати,  остаточно  з’ясовує
другорядні  питання.  («А  тепер  розкажи  мені  про  себе»)  По
цьому  про  себе  розкаже  вона.  І  зненацька  в  мене  зникло  всяке
бажання  щось  розповідати.  Навіщо?  Всю  цю  нудоту,  острах,
існування...  Краще  лишу  я  все  це  з  собою.
 — 	Ну,  хутко,  я  слухаю,  —  кричить  Анні  з-за  переділки.  —
Вона  повертається  з  чайником.  —  Ти  в  Парижі?
 — 	Ні,  в  Бувілі.
 — 	У  Бувілі?  Як?  Гадаю,  ти  ще  не  одружився?
 — 	Одружився?  —  Я  аж  підскочив.
 Мені  було  приємно,  що  Анні  могла  уявити  таке.  Я  кажу  їй
про  це.
 — 	Казна  що!  Це  ті  самі  натуралістичні  вигадки,  якими  ти
колись  мені  докоряла.  Пам’ятаєш,  коли  я  уявляв  тебе  вдовою
з  двома  хлопцями.  1  всі  ці  історії  про  те,  які  ми  будемо.  Ти
просто  ненавиділа  їх.
 — 	Зате  ти  тішився  ними,  —  нітрохи  не  бентежачись,
відказує  Анні.  —  Ти  розказував  це  і  вдавав  сильного.  А  втім,
на  словах  хоч  ти  й  обурюєшся,  але  ти  такий  зрадник,  що
цілком  міг  нишком  одружитися.  Ти  цілий  рік  обурено  казав,
що  ніколи  не  підеш  дивитися  «Імператорські  фіалки».  А  тоді
одного  дня,  коли  я  захворіла,  пішов  і  подивився  їх  у  сусід¬
ньому  кінотеатрику.
 — 	Я  живу  в  Бувілі,  —  кажу  я  з  гідністю,  —  тому  що  пишу
книжку  про  маркіза  де  Ролебона.
 145

Анні  дивиться  на  мене  із  старанно  вдаваною  зацікав¬
леністю-
 — 	Маркіз  де  Ролебон?  Це  той,  який  жив  у  XVIII  сторіччі?
 — 	Так.
 — 	Справді,  ти  мені  розказував  про  нього.  Це  буде  істо¬
ричний  роман?
 — 	Так.
 — 	Угу...
 Якщо  вона  ще  спитає,  я  розкажу  їй  усе.  Але  вона  мовчить.
Очевидно,  вона  вважає,  що  й  так  дізналася  про  мене  достат¬
ньо.  Вона  дуже  добре  вміє  слухати,  але  тільки  тоді,  коли  хоче.
Я  стежу  за  її  обличчям  —  вона  опустила  очі  й  думає,  що
сказати  мені,  з  чого  почати.  Може,  тепер  я  мушу  спитати  про
щось?  Ні,  вона  заговорить  сама.  Вона  почне,  коли  визнає  за
краще.  Серце  калатає.
 — 	А  от  я  змінилася,  —  раптом  каже  Анні.
 Ось  і  початок.  Але  вона  знову  замовкла.  Тепер  розливає  по
білих  порцелянових  філіжанках  чай.  Вона  чекає  мого  сло¬
ва  —  мені  треба  щось  сказати.  1  не  будь-що,  а  саме  те,  що  їй
треба.  Це  мука.  Чи  направду  вона  змінилась?  Так,  вона
погладшала,  вигляд  у  неї  втомлений,  але  не  це,  звичайно,
вона  мала  на  увазі.
 — 	Не  знаю.  Як  на  мене  —  ні.  Той  самий  сміх,  я  упізнав
його,  ти  так  само  підходиш  і  кладеш  руки  мені  на  рамена,  так
само  говориш  і  нікого  не  слухаєш.  Так  само  читаєш  «Історію»
Мішле,  і  ще  багато-багато  інших  ознак...
 Скажімо,  ця  глибока  цікавість,  яку  вона  виказує  до  моєї
невмирущої  суті,  і  цілковита  байдужість  до  того,  що  зі  мною
може  статися  в  житті,  а  ще  дивна  маніжність,  педантична  й
воднораз  чарівна,  а  ще  її  манера  з  порога  відкидати  всі  завчені
форми  ввічливості  й  приязні,  —  все  те,  що  спрощує  людські
взаємини  і  не  приневолює  співрозмовників  до  ненастанної
винахідливості.
 — 	Ні,  я  змінилась,  —  каже  вона  нелюб’язно,  —  я  цілком
змінилась.  Вже  немає  тієї  Анні.  Гадала,  що  ти  одразу  завва¬
жиш  це.  А  ти  —  про  якусь  «Історію»  Мішле.  —  Вона  встає
переді  мною.  —  А  от  ми  зараз  побачимо,  чи  справді  цей
дядько  такий  розумний,  як  він  тут  удає.  Ану,  вгадай,  де  я
змінилась?
 Я  муляюсь.  Вона  тупає  ніжкою,  ще  осміхнена,  але  вже  не
на  жарт  дражлива.
 — 	Колись  це  завдавало  тобі  неабияких  мук.  Принаймні  ти
так  казав.  Тепер  цього  нема,  пішло  за  водою.  Ти  мусив  би  це
помітити.  Хіба  тобі  тепер  не  легше  зі  мною?
 146

Я  не  наважуюся  сказати  їй:  ні,  не  легше,  як  і  колись,
я  сиджу  на  краю  стільця  і  стежу  за  тим,  щоб  не  вскочити
в  яку  пастку,  думаю,  як  запобігти  її  незбагненним  на¬
падам  люті.
 Вона  сіла  на  своє  місце.
 — 	Ну  так  от,  —  переконано  киваючи  головою,  промовляє
вона,  —  якщо  ти  нічого  не  зрозумів,  значить,  ти  багато  чого
забув.  Більше,  ніж  я  гадала.  Ану,  хіба  не  пригадуєш,  як  ти
робив  усе  ніби  навмисно.  Приходив,  говорив,  ішов  собі  —  все
не  до  шмиги.  Тепер  уяви  собі,  що  нічого  не  змінилося:  ти
входиш,  на  стінах  машкари  й  шалі,  я  сиджу  на  ліжку  й  кажу
тобі  (вона  завдала  голову  назад,  роздимає  ніздрі  й  театраль¬
ним  голосом,  ніби  глузуючи  з  себе,  проказує):  «Ну  чого  ти
дожидаєш?  Сідай».  —  Звісно,  при  цьому  я  старанно  уникаю
слів  «Тільки  не  на  той  фотель  біля  вікна».
 — 	Ти  мені  весь  час  розставляла  пастки.
 — 	То  були  не  пастки...  Ну,  звісно,  —  ти  пішов  би  просто  до
фотеля  сідати.
 —!  що  мені  було  б?  —  питаю  я,  обертаючись  і  зацікавлено
роздивляючись  фотель.
 Вигляд  у  нього  звичайний,  солодкавий  і  вигідний.
 — 	Нічого  доброго,  —  кидає  Анні.
 Я  не  допитуюсь  —  Анні  завжди  оточувала  себе  безліччю
табу.
 — 	Здається,  мені  дещо  прояснюється!  —  вигукую  я.  —  Але
це  було  б  просто  неймовірно.  Чекай-но,  зараз  скажу.  1
справді,  кімната  геть  порожня.  Ти  не  можеш  не  ствердити,  що
це  я  запримітив  одразу.  Отже,  я  увійшов,  звичайно,  помітив
би  всі  ті  машкари  на  стінах,  усі  шалі...  й  таке  інше.  Готель
завжди  закінчувався  на  порозі  твого  номера.  Твоя  кімната  —
це  вже  був  інший  світ...  Ти  б  не  зустріла  мене.  Ти  сиділа  б,
забившись  у  кут,  може,  навіть  на  підлозі,  на  червоному
килимі,  що  його  ти  повсюди  тягала  за  собою,  дивилась  би  на
мене  немилостиво  і  чекала...  Варто  було  б  мені  сказати  одне
слово,  поворухнутись  або  перехопити  подих,  як  брови  твої
насупились,  і  я  притьмом  відчув  би  себе  глибоко  винним,  сам
ие  знаючи  чому.  Потім  з  кожною  хвилиною  моя  незграбність
підходила  б,  як  на  дріжджах,  і  далі  я  був  би  скрізь  винний...
 — 	І  часто  так  було?
 — 	Сотні  разів.
 — 	Це  найменше.  Тепер  ти  спритніший,  хитріший?
 — 	Де  там!
 — 	Я  рада  це  чути.  Отже...?
 — 	Отже,  тепер  цього  нема...
 147

— 	Ха-ха!  —  вихоплюється  в  неї  театрально.  —  Він  досі  не
може  в  це  повірити!  —  І  вже  спокійно:  —  Так-от,  ти  можеш
мені  повірити  —  цього  вже  нема.
 — 	Досконалих  митей  більше  не  існує?
 — 	Ні.
 Я  приголомшений.  Я  не  вгаваю.
 — 	Значить,  ти  не...  Тобто,  кінець  усім  цим...  маленьким
трагедіям,  моментальним  виставам,  у  яких  ті  машкари,  шалі,
меблі,  я  сам  —  усе  мало  свою  невеличку  роль,  а  ти  грала
провідну?
 — 	Невдячний,  —  усміхається  вона.  —  Кілька  разів  я
доручала  йому  ролі,  важливіші  за  мою,  а  він  і  не  помічав.
Так-от,  правда,  все  закінчено.  Ти  здивований?
 — 	О-о!  Ще  як  здивований!  Тоді  я  думав,  що  все  це  частина
тебе  і  позбавити  тебе  цього  —  все  одно,  що  виймати  тобі
серце.
 — 	Я  теж  так  гадала.  —  І  додає  байдужно  з  легкою  іронією,
яка  мені  вкрай  не  сподобалась:  —  Але,  як  бачиш,  я  можу
жити  й  без  серця.
 Вона  сплітає  пальці  на  коліні  й  підтримує  його.  Замріяно
дивиться  кудись  у  просторінь,  від  мінливої  усмішки  молодшає
весь  її  вид.  Вона  схожа  на  загадкову  безтурботну  дівчинку-
товстулю  з  таємничим  і  дуже  вдоволеним  виразом  на  обличчі.
 — 	Зате  я  рада,  що  ти  лишився  таким,  як  був.  Коли  б  тебе
зняли,  перефарбували  й  поставили  на  узбіччі  якоїсь  іншої
дороги,  я  б  утратила  орієнтир.  Ти  мені  потрібний:  я  змінююсь,
а  ти  —  так  ми  домовились  —  лишаєшся  непорушним.  За
тобою  я  оцінюю  свої  зміни.
 І  все  ж  мене  це  трохи  зачіпає.
 — 	Ну  так-от,  орієнтир  цей  дуже  неточний,  —  жваво
заперечую  я.  —  Я,  навпаки,  останнім  часом  цілком  змінився,
по  суті  я  став...
 — 	Ох!  —  вигукнула  вона  з  убивчою  зневагою.  —  Всі  ці  мені
інтелектуальні  переродження!  От  я  змінилася  до  самих
кісток.
 До  самих  кісток...  Що  мене  так  потрясло  в  її  голосі?  Хай
там  як,  але  раптом  я  здався  —  я  перестав  шукати  зниклу
Анні.  Мене  хвилює  тільки  ця  дівчина,  і  я  люблю  тільки  її,  цю
дівчину-товстулю  з  прив’ялим  личком.
 — 	У  мене  з’явилася  впевненість...  майже  фізична...  Я  всім
тілом  відчуваю,  що  досконалих  митей  не  існує.  Коли  йду,
відчуваю  це  ногами.  Я  відчуваю  це  повсякчас,  навіть  коли
сплю.  Я  не  можу  цього  забути.  Ніколи  в  мене  не  було  того,  що
називають  прозрінням,  я  не  можу  сказати:  от  з  цього  дня,  з
 148

цієї  години  моє  життя  змінилось.  Але  тепер  у  мене  таке
враження,  що  все  це  мені  несподівано  розкрилося  раніше.  Я
приголомшена,  я  ні  в  сих  ні  в  тих,  я  ніяк  не  можу  до  цього
звикнути.
 Вона  каже  це  рівним  голосом  і  з  ледь  помітною  гордістю  за
таку  свою  зміну.  Надзвичайно  легко  вона  погойдує  тілом,
сидячи  на  скриньці.  Ще  ні  разу,  відколи  я  увійшов,  вона  не
була  так  схожа  на  колишню  Анні,  марсельську  Анні.  Знову
вона  володіла  мною,  і  знову  я  летів  у  її  незбагненному
космосі,  понад  усім,  що  є  кумедного,  маніжного  й  мудровано-
го.  І  знову,  як  колись,  з’явився  дрож,  який  щоразу  охоплював
мене,  як  я  бачив  її,  і  гіркий  присмак  у  роті.
 Анні  розплела  пальці  й  відпустила  коліно.  Вона  мовчить,
але  це  виважена  мовчанка,  як  у  опері,  коли  впродовж  рівно
семи  тактів  оркестр  німує  і  кін  стоїть  порожній.  Вона  п’є  чай,
тоді  відставляє  філіжанку  і,  випроставшись,  упирається  ку¬
лаками  в  краї  скрині.
 І  тут  вона  напускає  на  своє  обличчя  таку  любу  мені
розкішну  личину  Медузи:  роздуту  зненавистю,  перекривлену
й  отруйну.  Анні  ніколи  не  змінює  тільки  вираз,  вона  міняє
лице,  як  античні  актори  маски,  раз  —  і  готово.  Кожна  з  цих
масок  мала  створювати  цілу  атмосферу,  задавати  тон  даль¬
шим  подіям.  Маска  з’являється  й  буде  незмінною,  поки  Анні
говоритиме.  Потім  спаде  й  відокремиться  від  Анні.
 Анні  дивиться  і  не  бачить  мене.  Зараз  буде  говорити.  Я  жду
на  трагічний  монолог,  гідний  її  машкари,  справжньої  похо¬
ронної  пісні.
 А  тут  вона  тільки  каже:
 — 	Я  пережила  себе.
 Інтонація  ніяк  не  відповідає  її  обличчю.  Воно  не  трагічне  —
воно  страшне,  в  ньому  глухий  відчай  без  плачу,  без  жалю.
Так,  щось  у  цій  жінці  безнадійно  спито  до  краплі.
 Машкара  спадає.  Анні  всміхається:
 — 	Але  я  зовсім  не  журюсь.  Я  часто  цьому  дивувалась,  і
надаремно:  чого  мені  сумувати?  Колись  я  була  здатна  й  на
справжні  пристрасті.  Я  несамовито  ненавиділа  свою  матір.  Та
й  тебе,  —  каже  вона  з  викликом,  —  я  палко  любила.
 Вона  чекає  на  відповідь.  Я  мовчу.
 — 	Звичайно,  все  це  вже  в  минулому.
 — 	Звідки  тобі  знати?
 — 	Я  знаю.  Я  знаю  також,  що  більше  ніхто  й  ніщо  не
пробуркає  в  мені  цього  почуття.  Знаєш,  покохати  когось  —  це
однаково,  що  влізти  в  небезпечну  авантюру.  Тут  потрібна  й
енергія,  й  зацікавлення,  й  певне  засліплення...  Є  навіть
 149

спочатку  мить,  коли  треба  перестрибнути  через  прірву:  як
тільки  почнеш  розважати,  ти  вже  цього  не  зробиш.  Я  знаю,
що  вже  ніколи  не  перестрибну  цієї  прірви.
 — 	Але  чому?
 Вона  іронічно  позирає  на  мене  і  не  відказує.
 — 	Тепер  я  живу  в  оточенні  моїх  померлих  пристрастей.
Намарно  пробую  згадати  той  прекрасний  гнів,  який  підбурив
мене,  дванадцятирічну  дівчинку,  стрибнути  з  четвертого
поверху,  коли  мати  відшмагала  мене.  —  Із  затуманеними
очима,  без  ніякого  зв’язку  вона  додає:  —  І  пильно  придивля¬
тися  до  речей  мені  не  можна.  Мені  можна  подивитись,
упізнати  їх,  а  далі  вже  треба  відводити  очі.
 — 	А  то  чому?
 — 	Якісь  огидні  вони.
 А  чи  це  не?..  У  всякому  разі  щось  подібне.  Одного  разу  таке
вже  було,  в  Лондоні,  коли  ми,  кожне  осібно,  однаково  і  майже
одночасно  подумали  про  одні  й  ті  самі  речі.  Як  було  б  добре,
якби...  Але  думка  в  Анні  завжди  така  плутана,  що  ніколи
нема  цілковитої  певності,  що  ти  правильно  зрозумів  її.  Пере¬
довсім  треба  з’ясувати.
 — 	Послухай,  я  хотів  тобі  сказати:  я  ніколи  до  решти  не
розумів,  що  означають  твої  досконалі  миті.  Ти  ні  разу  не
пояснювала.
 — 	І  не  дивина,  ти  ж  не  хотів  докласти  жодного  зусилля,
щоб  зрозуміти.  Дивився  на  мене,  мов  дурень.
 — 	Що  ж!  Я  знаю,  чого  це  мені  коштувало.
 — 	Ти  заслужив  на  те,  що  з  тобою  сталося,  ти  дуже  завинив.
Ти  так  дратував  мене  своїм  поважним  виглядом.  Він  ніби
промовляв  за  тебе:  «От  я  —  нормальна  людина».  Ти  з  усієї
сили  намагався  пашіти  здоров’ям,  ти  весь  аж  лиснів  своєю
моральною  чистотою.
 — 	І  все  ж  я  сотні  разів  просив  пояснити,  що  таке...
 — 	Можливо,  але  яким  тоном!  —  вигукує  вона  гнівно.  —  Ти
милостиво  давав  згоду  поінформувати  себе  —  ось  де  правда.
Ти  питав  це  з  поблажливою  неуважністю,  як  ті  старі  панії,  що
цікавилися  в  мене  маленької,  у  що  я  граюсь.  По  суті,  —
задумливо  розтягує  Анні,  —  може,  найдужче  я  все  ж  нена¬
виділа  саме  тебе.
 Вона  робить  над  собою  зусилля,  опановує  себе  й  усмі¬
хається.  Щоки  ще  палають.  Вона  дуже  гарна.
 — 	Я  готова  пояснити,  що  це  таке.  Тепер  я  вже  застара,  аби
спокійно  розказувати  добрим  літнім  жінкам,  подібним  до
тебе,  ігри  свого  дитинства.  Ну  то  що,  хочеш  знати?
 — 	Що  це  було?
 150

— 	Я  тобі  розказувала  про  добірні  ситуації?
 — 	Щось  не  пригадую.
 — 	Розказувала,  —  упевнено  мовить  Анні.  —  Це  було  в
Ексі,  на  тому  майдані  —  забула  його  назву.  Ми  сиділи  в
садочку  кав’ярні,  якраз  на  осонні,  під  помаранчевими  парасо¬
лями.  Ти  вже,  мабуть,  забув  —  ми  тоді  ще  пили  ситро,  і  я
знайшла  в  цукровій  пудрі  дохлих  мух.
 — 	Ага,  може  бути...
 — 	У  тій  кав’ярні  я  тобі  й  розказувала  про  добірні  ситуації.
Розказувала  про  велике  видання  «історії»  Мішле,  яке  я  мала
в  дитинстві.  Вона  була  набагато  більша  від  цієї,  її  сторінки
були  мертвотно-бліді,  як  печериця  зсередини,  вона  й  від¬
гонила  грибами.  По  батьковій  смерті  мій  дядько  Жозеф
привласнив  усі  томи  і  відвіз  їх  до  себе.  Тоді  я  й  обізвала  його
старим  кнурякою,  за  що  мати  відлупцювала  мене,  і  я  виплиг¬
нула  у  вікно.
 — 	Так-так...  здається,  ти  розповідала  мені  про  цю  «Історію
Франції»...  Ти,  здається,  читала  її  десь  на  горищі?  Бачиш,  я
все  пам’ятаю.  Даремно  було  мене  винуватити,  що  я  все  забув.
 — 	Помовч.  Отже,  як  ти  дуже  добре  пригадав,  я  тягла  ці
величезні  фоліанти  на  горище.  В  них  було  небагато  ма¬
люнків  —  щось  три  чи  чотири  на  книжку.  Але  кожен  займав
цілу  сторінку,  а  зворот  був  чистий.  Це  тим  більше  вражало
мене,  що  на  інших  сторінках  задля  економії  текст  було
розташовано  в  два  стовпчики.  Я  любила  ці  гравюри  надзви¬
чайно:  всі  знала  напам’ять  і  коли  читала  котрийсь  із  томів
Мішле,  вже  за  п’ятдесят  сторінок  до  чергового  малюнка
починала  чекати,  коли  він  з’явиться,  і  щоразу  його  поява
була  мені  справжнім  дивом.  Була  тут  іще  одна  вишукана
насолода:  сцена,  зображена  на  малюнку,  ніколи  не  від¬
повідала  змістові  сусідніх  сторінок,  —  щоб  знайти  текст  про
подію,  треба  було  забігати  сторінок  на  тридцять  уперед.
 — 	Благаю  тебе,  розкажи  мені  про  досконалі  миті,  —
благав  я.
 — 	Поки  що  я  розказую  тобі  про  добірні  ситуації.  Це  ті,  що
були  на  гравюрах.  Я  назвала  їх  добірними,  бо  гадала,  що  вони
чимало  важили,  якщо  їх  зображено  на  таких  нечисленних
малюнках.  Розумієш  —  їх  обрано  поміж  усіх  інших,  хоч  були
епізоди  історично  важливіші,  виразніші  для  малярів.  Так  на
все  XVI  сторіччя  припадало  всього  три  картинки:  смерть
Генріха  II,  вбивство  герцога  де  Гіза  і  в’їзд  Генріха  IV  до
Парижа.  І  тоді  мені  здалося,  що  всі  ці  події  чимось  особливим
відмінні  від  інших.  Зрештою,  самі  гравюри  потвердили  мене  в
цій  думці  —  малюнки  на  них  були  якісь  неоковирні,  руки  й
 151

ноги  в  людей  якось  не  припасовувалися  до  тіл.  Зате  скільки
величі  було  в  композиції!  Приміром,  у  сцені  вбивства  герцога
де  Гіза  очевидці  заціпеніло  й  гнівно  виставляють  перед  собою
долоні,  а  самі  відвертаються,  це  було  прекрасно  —  ну  чим  не
хор?  Не  думай,  що  маляр  забував  наділити  картинки  милими
кумедними  подробицями.  Там  пажі  падали  з  коней  і  давали
драла  моськи,  а  блазні  сиділи  на  приступцях  трону.  І  все  це
було  подано  так  велично  і  так  незграбно,  що  прекрасно
гармоніювало  з  усім  іншим,  я  щось  уже  не  пригадую  полотен,
де  була  б  така  одностайна  міцна  єдність  у  всьому,  звідси  все  й
почалося.
 — 	Добірні  ситуації?
 — 	Принаймні  те,  як  я  їх  собі  уявляла.  Це  були  ситуації,  які
мали  рідкісні  й  коштовні  якості  —  стиль,  коли  хочеш.  От  у
вісім  років  я  гадала,  що  бути  королем  —  добірна  ситуації.  Або
ще  померти.  Тобі  смішно,  але  на  малюнках  було  стільки
вмирущих  і  стільки  людей  у  ту  мить  проказували  високі
слова,  що  я  просто  щиро  вірила...  одне  слово,  останні  хвилини
агонії  мені  видавалися  найвищим  благом.  Проте,  досить
перебувати  в  кімнаті,  де  лежить  небіжчик:  бо  сама  смерть  —
уже  добірна  ситуація,  від  неї  ніби  розходилося  щось  таке,  що
передавалось  і  всім  присутнім.  Це  возвеличувало  тебе.  Коли
помер  мій  тато,  мене  завели  до  його  кімнати  попрощатись.
Підіймаючись  сходами,  я  почувала  себе  глибоко  нещасною  і
водночас  п’яніла  від  якогось  релігійного  екстазу  —  нарешті  я
потраплю  в  добірну  ситуацію.  Я  прихилилася  до  стіни  й
намагалася  поводитись  так,  як  треба  в  такі  хвилини.  Але  край
ліжка  навколішки  стояли  моя  мати  з  тіткою  і  все  псували
своїми  риданнями.
 Анні  промовила  свої  останні  слова  з  серцем,  ніби  ці  спогади
ще  досі  їй  пекли.  Вона  замовкла,  втупившись  в  одну  цяту  і
вигнувши  брови,  і  ще  раз  принагідно  переживає  всю  ту  сцену.
 — 	Згодом  я  розширила  це  поняття:  спершу  до  добірних
ситуацій  додала  ще  одну  —  кохання  (я  маю  на  увазі  сам
процес).  До  речі,  ти  тепер  розумієш,  чому  інколи  я  від¬
мовляла...  деяким  твоїм  вимогам:  я  ніби  для  себе  щось
рятувала.  А  далі  я  сказала  собі,  що,  певне,  є  ще  багато
добірних  ситуацій,  набагато  більше,  ніж  я  можу  нарахувати,  і
врешті  визнала,  що  їх  є  без  ліку.
 — 	Гаразд,  і  все  ж  які  вони?
 — 	Отакої,  я  ж  тобі  пояснила,  —  здивовано  каже  Анні.  —
Ось  уже  чверть  години,  як  я  тобі  втовкмачую  це.
 — 	Отже,  треба,  щоб  людина  була  охоплена  якоюсь  жагою,
скажімо,  ненавиділа  або  кохала,  чи  досить,  щоб  зовнішня
 152

сторона  події  мала  якусь  свою  велич,  —  я  маю  на  увазі  все  те,
що  ми  можемо  в  ній  помітити...
 — 	І  те,  і  те,  —  відповідає  вона  неохоче.
 — 	Ну,  а  досконалі  миті?  Яке  місце  посідають  вони?
 — 	Вони  приходять  опісля.  Насамперед  з’являються  про¬
вісники.  Тоді  йде  добірна  ситуація,  неквапливо,  велично  вона
входить  у  людське  життя.  І  тут  перед  нами  постає  питання,
робити  чи  не  робити  з  цього  досконалу  мить.
 — 	Все,  мені  ясно,  —  кажу  я.  —  У  кожній  добірній  ситуації
дозволено  тільки  певні  акти,  певні  пози,  певні  слова,  а  всі
інші  пози,  слова  суворо  заборонено.  Так?
 — 	Коли  хочеш...
 — 	Одне  слово,  добірна  ситуація  —  це  сировина,  що  її  треба
обробляти.
 — 	От-от,  —  киває  вона.  —  Спочатку  треба  поринути  в
якийсь  винятковий  стан  і  подивитися,  щоб  усе  було  на  своїх
місцях.  Якщо  всі  вищезгадані  умови  виконано,  значить,  ти
прожив  досконалу  мить.
 — 	Одне  слово,  це  до  певної  міри  твір  мистецтва.
 — 	Ти  вже  казав  мені  це,  —  дражливо  зауважує  Анні.  —  Ні,
це...  обов’язок.  Просто  слід  кожну  добірну  ситуацію  зробити
досконалою  миттю.  Це  вже  питання  моралі.  Так-так,  не
смійся  —  саме  моралі.
 Але  я  й  не  думав  сміятись.
 — 	А  знаєш,  —  раптом  кажу  я  їй,  —  я  теж  покаюсь.  Я
ніколи  не  розумів,  чого  ти  хочеш,  і  ні  разу  навіть  не  спробував
допомогти  тобі.  Аби  знаття...
 — 	Дякую,  красно  дякую,  —  каже  вона  іронічно.  —  Гадаю,
ти  не  чекаєш  подяки  за  це  запізніле  каяття.  А  втім,  я  не
гніваюсь  на  тебе,  бо  сама  тобі  ніколи  нічого  до  ладу  не
пояснювала  —  я  була  скута,  я  не  могла  говорити  про  це  ні  з
ким,  навіть  із  тобою  —  надто  з  тобою.  Щоразу  в  такі  хвилини
я  відчувала  якийсь  фальш.  Я  спантеличено  спинялась.  При
цьому  я  мала  таке  відчуття,  що  я  зробила  все,  що  можна.
 — 	Але  що  мені  треба  було  робити?  З  чого  починати?
 — 	Який  ти  дурний,  цього  не  можна  пояснити  на  прикладі.
Все  залежить  від  обставин.
 — 	Поясни  тоді,  що  ти  намагалася  робити.
 — 	Ні,  мені  не  хочеться  про  це  говорити.  Коли  бажаєш,
можу  розказати  одну  історію,  яка  справила  на  мене  велике
враження  ще  коли  я  ходила  до  школи.  Був  собі  король,  який
програв  битву  і  потрапив  у  полон.  І  от  сидить  він  у  таборі
переможців,  забившись  у  кут.  І  бачить,  як  у  кайданах  ведуть
його  доньку  й  сина.  Він  не  заплакав,  не  зронив  ні  слова.  Тоді
 153

ведуть  одного  з  його  пахолків,  теж  у  кайданах.  1  тут  король
застогнав  і  став  скубти  на  собі  волосся.  Ти  й  сам  можеш
вигадати  такі  приклади.  Тобто  ясно:  є  випадки,  коли  плакати
не  можна,  інакше  ти  остання  нікчема.  Але  якщо  тобі  на  ногу
впало  поліно,  тоді  вже  дозволено  робити  що  завгодно  —
скиглити,  ридати  ридма,  стрибати  на  одній  нозі.  Дурне  діло
бути  весь  час  стоїком  —  даремно  витратиш  свої  сили.  —  Вона
осміхається.  —  Але  буває  так,  що  треба  бути  більше,  ніж
стоїком.  Звичайно,  ти  вже  не  пам’ятаєш,  як  я  вперше  тебе
поцілувала?
 — 	Чого  ж,  дуже  добре  пам’ятаю,  —  переможно  кажу  я,  —
це  було  в  Кью-Гарденз  на  березі  Темзи.
 — 	А  чого  ти  ніколи  не  знав  —  так  це  того,  що  я  сиділа  на
кропиві.  Мені  задерлася  спідниця,  й  усі  стегна  були  покусані,
тільки  поворухнешся  —  і  жалило  ще  дужче.  Тут  замало
самого  стоїцизму.  Ти  мене  зовсім  не  збуджував,  якоїсь  особ¬
ливої  потреби  цілуватися  з  тобою  я  теж  не  мала,  поцілунок,
що  я  збиралася  тобі  подарувати,  мав  більше  значення  —  він
став  зобов’язанням,  своєрідним  пактом  між  нами.  Тож  ти
розумієш,  що  біль  тут  був  недоречний,  мені  не  вільно  було
думати  про  свої  стегна  такої  миті.  Я  не  просто  мусила  не
показувати  своїх  страждань  —  не  можна  було  взагалі  їх
відчувати.  —  Вона  гордо  дивиться  на  мене,  досі  дивуючись
своєму  тодішньому  вчинкові.  —  На  всі  двадцять  хвилин,  поки
ти  канючив  поцілунку,  якого  я  вже  зарані  поклала  тобі
подарувати,  на  весь  час,  поки  ти  вмовляв  мене,  —  адже
годилося  дотримати  всіх  приписів,  —  я  спромоглася  цілком
знеболитися.  Один  Господь  знає,  яка  в  мене  ніжна  шкіра,  але
я  нічого  не  чула,  аж  поки  ми  підвелись.
 Ось  воно,  все  знайоме.  Нема  ні  пригод,  ні  досконалих
митей...  ми  з  нею  позбулися  однакових  ілюзій,  ми  йшли
однаковими  шляхами.  Я  вгадую  кінцівку  —  можу  навіть  за
Анні  говорити  і  сам  завершити  її  думку:
 — 	1  так  ти  дійшла  висновку,  що  завжди  знайдуться  якісь
тітки  в  сльозах,  якийсь  рудий  суб’єкт  або  ще  хтось,  хто  зіпсує
твої  маленькі  спектаклі.
 — 	Звичайно,  —  промовила  вона  знебарвленим  голосом.
 — 	Чи  я  помиляюсь?
 — 	Ох!  Знаєш,  я  вже  як-небудь  пережила  б  хиби  того  рудого
суб’єкта.  Зрештою,  я  була  вже  досить  люб’язна  й  тим,  що
цікавилась,  як  інші  виконують  цю  роль...  ні,  тут  радше...
 — 	Брак  добірних  ситуацій?
 — 	Атож.  Мені  завжди  здавалося,  що  ненависть,  любов  і
смерть  охоплюють  нас,  як  язики  полум’я  страсної  п’ятниці.  Я
 154

гадала,  що  можна  випромінювати  ненависть  або  смерть.  Як  я
помилялась!  Ні,  справді,  я  гадала,  що  існує  «Ненависть»,  що
вона  сходить  на  людей  і  підносить  їх  над  собою.  А,  як
виявилося,  насправді  є  тільки  я  —  я  ненавиджу  і  люблю.  І  тоді
стало  зрозумілим,  що  оце  я  —  просто  тісто,  завжди  однакове,
тісто,  яке  тягнеться  й  тягнеться...  і  всі  такі  схожі,  що  дивом
дивуєшся,  для  чого  людям  різні  ймення,  якісь  відміни...
 Вона  думає  так  само,  як  і  я.  Мені  здається,  ми  ніколи  не
розлучались.
 — 	Знаєш,  —  кажу  я,  —  вже  певний  час  я  думаю  про  одну
річ,  яка  мені  більше  до  вподоби,  ніж  роль  того  дороговказу,
яку  ти  мені  так  милостиво  призначила:  ми  з  тобою  від¬
мінились  однаково  й  одночасно.  1  це  мені  більше  до  серця,  ніж
бачити,  як  ти  йдеш  усе  далі  й  далі,  а  я  вічно  лишаюся  твоїм
стартом.  Усе,  що  ти  мені  оце  розповіла,  збирався  розказати
тобі  я,  правда,  іншими  словами.  Ми  зустрілися  на  кінцевому
пункті.  Не  можу  навіть  висловити,  як  мені  радісно  від  цього.
 — 	Серйозно?  —  вимовляє  вона  тихо,  але  затято.  —  А  мені
було  б  краще,  якби  ти  був  такий,  як  є,  —  так  зручніше.  Тут  я
твоєї  радості  не  поділяю,  мені  було  б  неприємно  думати,  що
хтось  мислить  так,  як  я.  До  того  ж  ти  помиляєшся.
 Я  розказую  їй  свої  пригоди,  розказую  про  існування,  —
може,  трохи  задовго  й  занудно.  Вона  слухає,  як  старанна
учениця,  широко  розплющивши  очі,  звівши  брови.
 Коли  я  скінчив,  вона  полегшено  зітхнула.
 — 	Ну  от  що,  ти  сприймаєш  усе  зовсім  не  так,  як  я.  Ти
скаржишся,  що  речі  не  розташовуються  довкола  тебе  букета¬
ми  квітів,  а  сам  не  хочеш  і  пучкою  поворухнути.  Я  не
вимагала  такого  —  я  сама  хотіла  діяти.  Знаєш,  коли  ми  з
тобою  гралися  в  шукачів  пригод,  то  ти  був  персонажем,  з
яким  траплялися  пригоди,  а  я  тим,  хто  їх  створював.  Я
казала:  «Я  буду  людиною  дії».  Пам’ятаєш?  Так  от,  нині  я
просто  кажу:  «Не  можна  бути  людиною  дії».
 Певне,  я  мав  не  дуже  переконаний  вигляд,  бо  Анні  розпа¬
лилася  ще  більше  і  вже  з  притиском  каже:
 — 	Крім  того,  є  безліч  речей,  про  які  я  тобі  не  сказала,  —
надто  довго  пояснювати.  Приміром,  тієї  миті,  як  я  вже  діяла,
мені  треба  було  казати  собі,  що  те,  що  я  зараз  зроблю,
матиме  потім...  згубні  наслідки.  Як  тобі  це  краще  пояснити...
 — 	Нічого  не  треба  пояснювати,  —  досить  зневажливо  кажу
я,  —  і  я  мав  такі  думки.
 Вона  недовірливо  дивиться  на  мене.
 — 	Тебе  послухати,  так  ти  просто  читаєш  мої  думки,  —
дуже  дивно.
 155

Я  не  можу  її  переконати,  тільки  дратую  і  все.  Я  мовчу.  Я
хочу  стиснути  її  в  обіймах.
 Несподівано  вона  стурбовано  позирає  на  мене.
 — 	Ну,  якщо  і  в  тебе  такі  ж  думки,  скажи,  що  робити  далі?
 Я  схиляю  голову.
 — 	Отже,  я...  я  себе  пережила?  —  з  натугою  вичавлює  вона
з  себе.
 Що  їй  сказати?  Якби  я  знав,  у  чому  сенс  життя...  Я  не
зневіряюсь,  як  вона,  в  житті,  бо  ніяких  великих  надій  не
покладав.  Я  радше...  здивований  цим  життям,  що  дано
мені  —  дано  ні  для  чого.  Так  і  стою,  похнюпивши  голову,  я  не
хочу  бачити  в  цю  мить  її  обличчя.
 — 	Я  подорожую,  —  каже  вона  безвиразно.  —  Саме  зі
Швеції.  На  тиждень  спинялась  у  Берліні.  Ну,  ще  цей  один,  що
утримує  мене...
 Підійти  й  стиснути  її  в  обіймах...  І  що  далі?  Чим  я  їй
допоможу?  Вона  така  ж  самотня,  як  і  я.
 — 	Що  ти  там  мурмотиш?  —  її  голос  веселішає.
 Я  підводжу  очі.  Вона  дивиться  на  мене  лагідно.
 — 	Нічого.  Я  просто  подумав  про  своє.
 — 	О,  загадкова  особа!  Ось  що,  вибирай:  або  розказуй,  або
мовчи!
 І  я  починаю  оповідати  їй  про  кав’ярню  «Відпочинок  заліз¬
ничників»,  про  давній  забутий  «регтайм»,  який  я  просив  мені
ставити,  про  ту  дивну  насолоду,  яку  відчуваю,  слухаючи  його.
 — 	І  я  питав  себе:  а  може,  шукати  треба  десь  тут,  десь
близько?..
 Вона  мовчить,  я  бачу,  що  їй  не  дуже  цікава  моя  розповідь.
 Потім  вона  знову  здіймає  мову,  —  і  не  знати,  чи  то  вона
веде  далі  свої  думки,  чи  це  відгук  на  мої  слова.
 — 	Картини,  статуї  —  непридатні;  вони  прекрасні,  тільки
як  я  дивлюся  на  них.  Музика...
 — 	А  в  театрі...
 — 	Що  в  театрі?  Ти  заповзявся  перелічити  всі  мистецтва?
 — 	Ти  колись  казала,  що  хочеш  стати  акторкою,  бо  на  сцені
можна  реалізувати  досконалі  миті!
 — 	Так,  я  реалізовувала  їх  —  для  інших.  Завжди  запороше¬
на,  затиснута  між  картоновими  декораціями,  на  протязі,
засліплена  софітами.  Звичайно  моїм  партнером  був  Торн-
дайк.  Ти,  напевне,  бачив  його  у  «Ковент-Гардені».  Я  завше
боялася  розсміятися  йому  в  лице.
 — 	І  тебе  ніколи  не  захоплювала  твоя  роль?
 — 	Трішки  іноді  бувало,  але  ніколи  аж-аж.  Головне  для  нас
усіх  —  оте  чорне  провалля  якраз  перед  нами,  у  глибині  якого
 156

сиділи  люди,  яких  ми  не  бачили,  —  для  них  ми,  мабуть,
насправді  розігрували  досконалу  мить.  Але,  розумієш,  вони
теж  не  жили  в  ній  —  вона  розгорталася  перед  ними.  Гадаєш,
актори  жили  всередині  неї?  Зрештою,  її  не  було  ні  по  цей,  ні
по  той  бік  рампи,  вона  не  існувала  і,  незважаючи  на  те,  всі  про
неї  думали.  Тому,  мій  любий,  я  все  це  послала  до  дідька,  —  ти
мене  розумієш?  —  каже  вона,  майже  вульгарно  розтягуючи
слова.
 — 	А  я  пробував  написати  книжку...
 — 	1  тепер  я  живу  минулим,  —  уриває  вона  мене.  —  Збираю
по  крихті  все,  що  відбувалося  зі  мною,  й  узгоджую  з  собою.
Отак,  здалеку  воно  не  так  мучить  мене,  стає  якимось  ближ¬
чим.  От  і  наша  з  тобою  історія  виглядає  доволі  симпатично.  Я
трохи  підмальовую  її,  і  вона  стає  разком  досконалих  митей.
Тоді  я  заплющую  очі  й  уявляю,  що  зі  мною  це  повторюється
знову.  Я  бачу  інших  людей.  Треба  лише  вміти  зосереджува¬
тися.  Знаєш,  що  я  прочитала?  Лойолині  «Спірітуальні  впра¬
ви».  Вони  були  мені  дуже  корисні.  Є  такий  спосіб  —  ти
розташовуєш  декорації,  тоді  заселяєш  їх  дійовими  особами.
Тоді  щастить  підгледіти,  —  додає  вона  таємничим  голосом.
 — 	Мені  б  цього  було  замало,  —  зауважую  я.
 — 	А  хіба  я  кажу,  що  мені  забагато?
 Якусь  хвилину  ми  мовчимо.  Западає  вечір  —  я  ледве  бачу
бліду  пляму  її  обличчя.  Її  чорне  вбрання  зливається  з
сутінками,  що  затопили  кімнату.  Несвідомо  я  беру  чашку  з
рештками  чаю  і  підношу  до  вуст.  Чай  прочах.  Кортить
закурити,  але  не  наважуюсь.  У  мене  гнітюче  враження,  що
нам  більше  нема  чого  сказати  одне  одному.  Ще  вчора  стільки
хотів  розпитати  в  неї:  де  вона  була,  що  робила,  кого  бачила?
Але  все  це  цікавило  б  мене,  якби  відповіді  Анні  були  щирі.  А
тепер  мені  байдуже  до  всіх  тих  країв,  усіх  міст,  які  вона
бачила,  всіх  чоловіків,  що  впадали  за  нею,  що  їх,  можливо,
вона  кохала,  —  все  це  не  захоплювало  її,  вона  лишалася
цілком  байдужою  до  всього  —  сонячні  промені  не  проникають
у  холодні  й  темні  морські  глибини.  Ось  переді  мною  Анні,
Анні,  яку  я  не  бачив  чотири  роки,  і  нам  більше  нема  чого
сказати  одне  одному.
 — 	А  тепер  іди,  —  несподівано  каже  вона.  —  Я  чекаю  одну
людину.
 — 	Ти  чекаєш?..
 — 	Ні,  це  один  німець,  художник.
 1  вона  заходиться  сміхом.  Його  відлуння  дивно  розлягають¬
ся  в  темній  кімнаті.
 157

— 	Ось  іще  одна  людина,  не  схожа  на  нас,  —  поки  що  не
схожа.  Щось  робить,  на  щось  себе  витрачає.
 Я  неохоче  підводжусь.
 — 	Коли  я  знову  тебе  побачу?
 — 	Не  знаю.  Завтра  я  їду  до  Лондона.
 — 	Через  Дьєп?
 — 	Так.  Ацотім,  мабуть,  подамся  до  Єгипту.  Може,  наступ¬
ної  зими  переїздом  буду  в  Парижі,  я  тобі  напишу.
 — 	У  мене  завтра  цілий  день  вільний,  —  несміливо  кажу  я.
 — 	Ти  знаєш,  у  мене  стільки  роботи,  —  стримано  відказує
вона.  —  Ні,  ми  з  тобою  не  побачимось.  Я  напишу  тобі  з
Єгипту.  Лиши  мені  адресу.
 — 	Гаразд.
 Нашвидкуруч  у  сутінках  пишу  свою  адресу  на  клаптику
конверта.  Слід  буде  попросити  в  готелі  «Прентанія»,  щоб
пересилали  мені  листи,  коли  я  поїду  з  Бувіля.  Та  глибоко  в
серці  я  знаю,  що  Анні  все  одно  не  напише.  Може,  ми
побачимось  років  через  десять.  А  може,  я  бачу  її  востаннє.  Я
не  просто  пригнічений  цим  розставанням,  —  мені  жахливо,
№  подумаю,  що  я  знову  порину  в  самотність.
 Анні  підводиться,  на  порозі  торкається  моїх  губів  легким
цілунком.
 — 	Хочу  згадати  твої  уста,  —  осміхається  вона.  —  Для  моїх
«спірітуальних  вправ»  треба  омолоджувати  спогади.
 Я  беру  її  за  руку  і  притягаю  до  себе.  Вона  не  пручається,
лише  робить  головою  заперечливий  жест.
 — 	Не  треба.  Мене  це  більше  не  вабить.  Минулося-забуло-
ся...  До  того  ж,  якщо  вже  й  брати  щось  від  людей,  то  яка
різниця  —  ти  чи  перший-ліпший  гарненький  юнак.
 — 	Що  ти  збираєшся  робити  далі?
 — 	Я  ж  сказала  —  поїду  до  Англії.
 Ні,  я  питаю  не  про  це...
 — 	Ой,  леле,  —  та  нічого!
 Не  відпускаючи  її  руку,  я  тихо  кажу:
 — 	Отже,  як  я  тебе  знайшов,  треба  знову  втрачати.
 Тепер  мені  розкривається  її  обличчя.  В  одну  мить  воно
 витяглось  і  зблідло.  Обличчя  старої  жінки,  справді  жахливе
обличчя,  я  певен,  що  Анні  не  напустила  на  себе  цю  машкару,
вона  з’явилася  незалежно  від  неї  і,  мабуть,  попри  її  волю.
 — 	Ні,  —  спроквола  каже  вона,  —  неправда.  Ти  мене  не
знайшов.
 Вона  вивільняє  руки.  Відчиняє  двері.  Коридор  залитий
світлом.
 Анні  сміється.
 158

— 	От  бідолаха!  Знову  не  пощастило.  Вперше  як  слід  грає
свою  роль,  і  за  це  ніякої  подяки.  Давай  забирайся.
 Я  чую,  як  за  мною  зачиняються  двері.
 Неділя
 Зранку  я  продивився  розклад  руху  потягів.  Якщо  Анні
сказала  правду,  її  потяг  на  Дьєп  відходить  о  п’ятій  годині
тридцять  вісім  хвилин.  Ну  а  коли  цей  «тип»  повезе  її  на
автомобілі?  Цілий  ранок  я  вештався  вулицями  Меніль-
монтана,  а  пополудні  надбережжям.  Усього  кілька  кроків,
кілька  мурів  відокремлювало  мене  від  неї.  О  п’ятій  тридцять
вісім  наша  вчорашня  розмова  стане  вже  спогадом,  і  ця
огрядна  жінка,  яка  своїми  вустами  ледь  торкнулася  до  моїх,
долучиться  в  минулому  до  тієї  тендітної  дівчинки  з  Мекнеса
чи  Лондона.  Але  ніщо  поки  що  не  минуло,  поки  вона  ще  тут,
поки  її  можна  ще  побачити,  переконати,  забрати  з  собою
назавжди.  1  я  ще  відчував  себе  самотнім.
 Я  хотів  не  думати  про  Анні,  бо,  згадуючи  її  тіло,  її  обличчя,
мене  всього  аж  трусило:  руки  мені  тремтіли,  всім  моїм  тілом
перебігав  холодний  дрож.  Я  став  гортати  книжки  на  прилав¬
ках  букіністів,  віддаючи  перевагу  соромітним  —  незважаючи
ні  на  що,  це  все  ж  одволікає.
 Коли  на  дзигарях  вокзалу  Орсе  вибило  п’яту,  я  саме
роздивлявся  гравюри  у  книжці  «Лікар  із  малахаєм».  Були
вони  невигадливі:  майже  на  всіх  височенний  бородань  ви¬
махував  пугою  над  потворно  великими  голими  сідницями.
Як  тільки  я  зрозумів,  що  вже  п’ята,  я,  не  дивлячись,
кинув  книжку  на  лоток,  схопив  таксі  й  помчав  на  Сен-
Лазарський  вокзал.  Хвилин  двадцять  я  прогулювався  пе¬
роном,  перш  ніж  побачив  їх.  На  Анні  було  бахмате
хутряне  манто,  в  якому  вона  виглядала  справжньою  да¬
мою.  1  вуалька.  На  ньому  —  пальто  з  верблюжачої  вовни.
Це  був  високий  смаглявий  чоловік,  ще  не  старий,  дуже
високий  і  дуже  гарний  з  себе.  Запевне  іноземець,  але  не
англієць,  —  можливо,  єгиптянин.  Вони  піднялися  до  ваго¬
на,  не  помітивши  мене.  Між  собою  не  розмовляли.  Та  ось
чоловік  вийшов,  щоб  купити  газети,  Анні  опустила  в  ку¬
пе  вікно  й  побачила  мене.  Вона  довго  дивилася  на  мене
без  гніву,  безвиразними  очима.  Тоді  він  піднявся  до  ваго¬
на,  і  потяг  рушив.  1  цієї  миті  я  виразно  побачив  ресторан
на  Піккаділлі,  де  ми  колись  обідали  з  нею,  і  раптом  все
кудись  запалось.  Я  пішов  вулицею.  Відчувши  втому,  зай¬
шов  до  кав’ярні  й  заснув  за  столиком.  Гарсон  розбудив
мене,  і  все  це  я  пишу  напівсонним.
 159

Завтра  пообіднім  потягом  я  буду  в  Бувілі.  Щоб  спакувати
валізи  й  улаштувати  всі  свої  банкові  справи,  мені  вистачить
два  дні.  Певне,  адміністрація  готелю  зажадає  взяти  з  мене  ще
за  два  тижні,  оскільки  я  не  попередив  їх.  Треба  також
повернути  книжки  до  книгозбірні.  Так  чи  так,  я  повернусь  до
Парижа  ще  до  кінця  цього  тижня.
 Ну  й  що  я  виграв  від  такої  зміни?  Знову  місто:  те  оточене
морем,  це  розтинає  річка  —  а  так  вони  майже  однакові.  Люди
знаходять  безплідний  переліг  і  громадять  на  ньому  величезні
порожні  брили.  В  цих  брилах  полоняться  запахи,  вони  важчі
за  повітря.  Іноді  їх  вихлюпують  на  вулиці  через  розчинені
вікна,  і  вони  валяються  долі,  аж  поки  розвіє  вітер.  Погідної
пори  з  одного  краю  в  місто  вливається  гомін,  проходить  крізь
усі  стіни  і  виходить  на  тамтому  боці,  а  то  завертає  на  круг  між
цих  каменюк,  розпечених  сонцем,  посічених  морозами.
 Я  боюся  міст.  Але  й  полишати  їх  не  можна.  Тільки-но
поткнешся  кудись  далі  з  них,  ураз  можеш  потрапити  в  кільце
Рослинності.  Рослинність,  скрадаючись,  здалеку  підповзає  до
міст.  Вона  чекає.  Коли  місто  помре,  Рослинність  удереться  до
нього,  видряпається  по  брилах,  обплутає  їх,  залізе  досереди¬
ни,  все  обплете  і  поколе  довгими  чорними  щупальцями,
всюди  звисатиме  зеленими  буйними  лапами.  Поки  місто
живе,  краще  лишатися  в  ньому  і  всіляко  уникати  заходити  під
розлоге  шатро,  що  проросло  під  його  дверима,  —  хай  ця
зелена  кучма  сама  собі  хвилюється  та  тріщить  без  свідків.  По
містах,  якщо  належним  чином  підготуватися  й  вибрати  слуш¬
ну  годину,  час,  коли  тварини  перетравлюють  їжу  або  сплять
по  своїх  норах,  завалені  органічними  покидьками,  можна
зустріти  самі  мінерали  —  найменш  страшні  з  існувань.
 Я  маю  вертатися  до  Бувіля.  Рослинність  облягла  його  лише
з  трьох  сторін.  Із  четвертої  —  величезна  дірка,  заповнена
чорною  водою,  яка  ворушиться  й  існує  сама  собою.  Вулицями
гуляє  вітер.  Запахи  тут  не  затримуються  так  довго  на  одному
місці,  як  у  інших  місцях,  —  вітер  жене  їх  до  моря,  і  вони
стеляться  по  чорній  воді  неслухняним  тоненьким  серпанком.
Падає  дощ.  У  загратованому  вольєрі  люди  лишили  місце
рослинам.  Приборкані,  свійські  й  сумирні  рослини  —  так  їх
тут  відгодовано.  Лапате  білясте  листя  клаповухо  звисає  з
їхніх  віт.  На  дотик  можна  відчути  й  хрящі.  Все  в  Бувілі  жирне
й  білотіле  через  оцю  воду,  що  ллється  з  неба.  Я  маю  вертатись
до  Бувіля.  Який  жах!
 Зненацька  я  прокидаюсь.  Північ.  Шість  годин,  як  поїхала
Анні.  Корабель  вже  у  відкритому  морі.  Вона  спить  у  каюті,  а  її
смаглявий  «тип»  стоїть  на  палубі  й  курить  сигарети.
 160

Вівторок,  у  Бувілі
 Невже  оце  і  є  воля?  Внизу  піді  мною  садочки  невесело
спускаються  до  міста,  і  в  кожному  садочку  —  будиночок.  Я
бачу  обважніле  нерухоме  море,  я  бачу  Бувіль.  Стоїть  погідна
пора.
 Я  вільний:  жити  далі  таким  життям  немає  жодного  сенсу  —
все,  що  я  мав,  я  згубив,  а  вигадувати  щось  нове  більше  не
можу.  Я  ще  молодий  і  дужий  і  можу  почати  все  спочатку.
Тільки  от  що  починати  спочатку?  Лише  тепер  я  зрозумів,  як
сильно  сподівався  на  Анні,  як  чекав  від  неї  порятунку  в
найстрашніші  для  мене  хвилини  моєї  Нудоти.  Це  минуле
померло,  як  помер  і  маркіз  де  Ролебон.  Анні  прийшла,  щоб
позбавити  мене  останньої  надії.  1  от  я  стою  один,  як  перст,  на
цій  білій  вулиці,  оточеній  садочками.  Я  сам  і  я  вільний.  Але
ця  воля  скидається  на  смерть.
 Сьогодні  моє  життя  добігає  краю.  Завтра  я  полишу  це
місто,  яке  простирається  в  мене  під  ногами  і  в  якому  я  прожив
так  довго.  В  моїй  пам’яті  воно  лишиться  словом,  куцим,
міщанським  і  французьким,  —  не  таким  розкішним,  як
Флоренція  чи  Багдад.  І  коли-небудь  я  спитаю  себе:  «Дозволь¬
те,  але  що  я  робив  цілими  днями  в  тому  Бувілі?»  І  від  цього
сонця,  цієї  пообідньої  пори  не  зостанеться  нічого  —  навіть
згадки.
 Усе  моє  життя  лишилося  позаду.  Я  бачу  його  цілком,
розрізняю  його  обриси  й  ті  мляві  порухи,  що  привели  мене
сюди.  Що  можна  сказати  —  партію  програно,  й  квит!  А  три
роки  тому  я  так  урочисто  в’їздив  у  Бувіль.  Я  зразу  програв
перший  тур.  Захотів  грати  другий  —  програв  і  другий,  а
заразом  і  партію.  Саме  тоді  я  зрозумів,  що  програю  так  чи  так.
Тільки  покидьки  гадають,  що  виграли.  Тепер  я  робитиму  так,
як  Анні,  —  я  переживу  себе.  їсти,  спати.  Спати,  їсти.  Мляво,
обережно  існувати,  як  дерева,  як  калюжа,  як  червоне  сидіння
трамваю.
 Нудота  дає  мені  короткий  перепочинок.  Але  я  знаю:  вона
повернеться,  бо  вона  —  мій  звичайний  стан.  Просто  сьогодні
моє  тіло  надто  втомлене,  щоб  терпіти  її.  Так  у  хворих  настає
та  щаслива  кволість,  коли  вони  на  кілька  годин  забувають
про  свою  хворобу.  Я  нуджу  світом  —  оце  й  усе.  Часом  я
позіхаю  так  сильно,  що  сльози  котяться  мені  по  щоках.
Нудьга  моя  така  глибока,  така  незглибима,  що  здається,  ніби
вона  серцевина  всього  існування,  матерія,  з  якої  я  зроблений.
Я  й  не  думаю  занехаювати  себе  —  якраз  навпаки:  сьогодні
вранці  я  взяв  ванну,  поголився.  Просто  коли  я  згадую  всі  ці
 6  Сартр
 161

маленькі  процедури,  дивом  дивуюсь,  як  це  я  міг  їх  докона¬
ти  —  вони  ж  такі  марні.  Певне,  звичка  зробила  все  за  мене.
От  звички  ще  живі,  вони  ще  товчуться,  тихо,  потаймиру
плетуть  свою  змову  —  вмивають  мене,  витирають  і  одягають
мене,  як  няньки.  Чи  не  вони  привели  мене  сюди,  на  цей
пагорб?  Я  не  пам’ятаю,  як  я  сюди  потрапив.  Без  сумніву,
сходами  Дотрі.  Невже  я  й  справді  подолав  одна  по  одній  усі
ці  сто  десять  сходинок?  Іще  важче  уявити  собі,  як  я  йтиму
назад.  А  втім,  я  знаю,  як  воно  буде:  якоїсь  миті  оханусь  у
підніжжя  Зеленого  Пагорба,  підведу  очі  й  побачу,  як  удале¬
чині  засвічуються  шибки  в  будинках,  біля  яких  я  саме  стою.
Вдалечині.  Понад  моєю  головою.  І  ця  мить5  з  якої  я  не  можу
вийти,  яка  оточує  й  замикає  мене  з  усіх  боків,  ця  мить,  з  якої
я  постав,  зостається  плутаним  сном.
 Я  дивлюсь  униз  на  сіре  мерехтіння  Бувіля.  Це  проти  сонця
грають  лискучі  уламки  мушель,  рінь,  риб’ячі  кістки.  Час  від
часу  спалахує  вогник  скляної  скалки  чи  уламок  слюди,
загублений  у  цьому  мотлосі.  Всі  ці  ритвини,  канавки  та  вузькі
борозни,  що  петляють  між  скойками,  за  годину  будуть  вули¬
цями,  якими  я  йтиму  повз  мури  будинків.  Я  буду  одним
з-поміж  тих  крихітних  чорних  чоловічків,  яких  я  можу
розрізнити  на  вулиці  Булібе.
 Яким  далеким  від  них  я  відчуваю  себе  з  вершини  цього
пагорба.  Мені  навіть  здається,  що  я  належу  до  іншої  породи.
Ці  люди  виходять  після  роботи  з  контор,  вдоволено  озирають
будинки  й  сквери  і  думають:  «Це  наше  місто,  гарне  буржуаз¬
не  місто».  їм  нема  чого  боятися,  вони  у  себе  вдома.  Воду  вони
завжди  бачили  приборканою,  що  текла  з  їхніх  кранів,  світ¬
ло  —  тільки  те,  що  випромінюють  лампочки,  коли  крутнеш
умикач,  дерева  —  тільки  мішаних  гібридних  порід,  що  жи¬
вуть  на  милицях.  Сотні  разів  на  день  вони  переконуються,  що
все  довкола  працює,  як  добре  направлений  механізм,  і  весь
світ  живе  за  незмінними  й  непорушними  законами.  Для  всіх
тіл  у  вільному  падінні  —  однакове  прискорення;  міський  парк
зачиняється  взимку  о  четвертій  вечора,  а  влітку  —  о  шостій;
свинець  плавиться  за  температури  335°,  останній  трамвай
відходить  від  Ратуші  о  двадцять  третій  годині  п’ять  хвилин.
Усі  ці  люди  врівноважені  й  трохи  похмурі,  а  їхні  думки  —  про
Завтрашній  день,  цебто,  по-простому,  про  новий  сьогод¬
нішній,  бо  всі  міста  мають  у  своєму  арсеналі  всього-на-всього
один  день,  який  щоранку  починається  в  незмінному  вигляді.
Хіба  тільки  трішки  вичепурений  у  неділю.  Йолопи!  Мені  стає
гидко,  як  згадаю,  що  знову  маю  побачити  їхні  тупорилі,
самовдоволені  фізіономії.  Законодавці,  письменники-попу-
 162

лісти,  вірні  подружжя,  найвищою  глупотою  яких  є  відтво¬
рення  собі  подібних.  Вони  й  не  відають,  що  в  їхнє  місто,  в  їхні
оселі  й  контори,  в  них  самих  непомітно  прокралася,  всюди
попролазила  бродяча  жива  природа.  Вона  не  ворушиться,
вона  принишкла  всередині  них,  вона  виповнює  їх,  а  вони
вдихають  її  запах  і  не  помічають  її,  гадаючи,  що  вона  десь
далеко,  за  двадцять  льє  від  міста.  Але  я,  я  бачу  цю  матерію,
ще  й  як  бачу...  Я  знаю,  що  її  покора  —  це  лише  її  лінощі,  що
вона  не  визначає  законів,  а  вони  те  сприймають  як  її  незмін¬
ність...  Її  утримує  лише  сила  звички,  але  завтра  вона  може
зрадити  їй.
 Ну,  а  як  трапиться  щось?  Раптом  ця  матерія  візьме  й
запульсує?  Тоді  вони  побачать,  що  вона  тут,  поруч,  вони
подумають,  що  серце  їм  спинилось.!  яка  користь  буде  від  цих
їхніх  гребель  і  насипів,  електростанцій,  домен  та  коперів?  Усе
може  змінитися  будь-коли,  хоч  зараз  —  на  те  є  ознаки.  Ось
гуляє  собі,  приміром,  батько  сімейства  і  раптом  бачить,  як
через  вулицю  вітрець  жене  до  нього  якусь  червону  ганчірку.  І
коли  ганчірка  буде  майже  біля  його  ніг,  він  усвідомить,  що  то
не  ганчірка,  а  шмат  гнилого,  припорошеного  м’яса,  же
плазує  й  підстрибує,  як  відтята  і  ще  жива  плоть,  її  корчать
спазми,  вона  вся  спливає  кров’ю,  яку  викидає  з  себе  фонтан¬
чиками.  Або  якась  мати  подивиться  на  щічку  своєї  дитини  і
спитає:  «Що  це  в  тебе  за  прищик?»  —  і  побачить,  як  той
прищик  росте,  росте,  лопається,  плоть  розчахується,  і  з  рани
дивиться  третє  насмішкувате  око.  А  то  ще  люди  почнуть
відчувати  м’які  доторки  до  свого  тіла  —  так  очерет  у  річці
пестить  плавців.  І  раптом  вони  дізнаються  про  те,  що  їхній
одяг  ожив.  Або  хтось  відчує,  що  в  нього  в  роті  щось  скребе.  Він
підійде  до  люстра,  роззявить  рота  і  побачить,  що  його  язик
став  величезною  живою  стоногою,  яка  снує  лапками  й  дряпає
йому  піднебіння.  Він  захоче  її  виплюнути,  але  вона  —
частина  його  тіла,  і  тоді  треба  буде  видирати  її  руками.  І
з’явиться  безліч  нових  речей,  для  яких  треба  буде  вигадувати
нові  назви:  око  каменя,  трьохроге  лаписько,  стопа-милиця,
павукощелепа  тощо.  Людина  засне  в  своєму  м’якому  ліжку  в
теплій  тихій  кімнаті,  а  прокинеться  гола  на  синявій  землі  в
лісі  червоних  і  білих  фалосів,  що  шерехтять  листям  і  пнуться
до  неба,  як  комини  Жукстебувіля,  а  замість  коріння  будуть  у
них  величезні  волохаті  ядра,  напівзагрузлі  в  землю,  подібні
до  цибулин.  І  птахи  літатимуть  над  цими  тичинами  й  дзьоба¬
тимуть  їх  своїми  клювами  до  крові.  І  з  ран  потече  сім’я
упереміж  із  кров’ю,  густа  тепла  рідина,  схожа  на  скляну
масу,  вся  в  маленьких  бульбашках.  А  може  статися  так,  що
 6*
 163

нічого  цього  не  буде,  ніяких  більш-менш  помітних  змін,  але
люди  вранці  розчинять  віконниці,  визирнуть  надвір  і  зляка¬
ються  того  моторошного  сенсу,  який  заліз  у  всі  речі  й  чогось
чекає.  Оце  й  усе,  але  якщо  воно  хоч  трішки  затягнеться,  люди
сотнями  кинуться  вкорочувати  собі  віку.  Ну  й  нехай!  Нехай
бодай  щось  зміниться,  про  око,  мені  більшого  й  не  треба.
Отоді  побачим?  Тоді  інші  зірвуться  в  самотність.  І  одинокі,
зовсім  одинокі  люди  з  спотвореними  тілами  побіжать  вулиця¬
ми,  важко  сунутимуть  повз  мене,  рятуючись  від  своїх
ганджів,  несучи  їх  із  собою,  з  утупленими  в  одну  цяту  очима,
розтуливши  роти,  де  тріпотітиме  крильцями  їхній  комахоя-
зик.  Оттоді  я  засміюсь  од  душі,  хоч  би  в  мене  й  самого  на  тілі
з-під  підозрілого  брудного  струпа  повиростали  квіти-поліпи,
різні  фіалки  та  жовтець.  Спершись  до  стіни,  я  кричатиму  їм
навздогін:  «Куди  ви  поділи  свою  науку?  Де  згубили  свій
гуманізм?  Де  вона,  гідність  мислячої  бадилини?»  Нічого,  я  не
злякаюсь,  принаймні  не  більше,  ніж  тепер.  Хіба  це  не  те  саме
існування,  варіації  на  тему  існування?  Може,  це  око,  що
виростатиме  на  щоці,  буде  й  зайве,  але  не  більше  за  два
перших.  Існування  —  ось  чого  я  боюся.
 Заходить  вечір,  на  вулицях  засвітилися  перші  вогні.  Госпо¬
ди!  Яке  ж  воно  природне,  це  місто,  попри  всю  геометричну
правильність,  як  його  розчавив  цей  вечір.  Це  так  нестерпно...
очевидно,  а  надто  звідси.  Невже  я  один  бачу  все  це?  Невже
лише  я,  мов  Кассандра,  стою  і  дивлюся  з  пагорба,  як  у  мене
під  ногами  природа  пожирає  місто?  А  зрештою,  яка  різниця?
Що  б  я  сказав  тій  іншій  людині?
 Моє  тіло  розвертається  обличчям  до  сходу,  схитується  і
рушає  з  місця.
 Середа,  мій  останній  день  у  Бувілі
 Я  вибігав  усе  місто,  шукаючи  Самоука.  Додому  він,  напев¬
но,  не  пішов.  Десь  ходить,  блукає,  пригнічений  соромом  і
страхом,  нещасливий,  нікому  не  потрібний  гуманіст.  Правду
кажучи,  я  нітрохи  не  здивувався,  коли  це  скоїлось,  —  я
передчував  давно,  що  ця  тиха  полохлива  голівка  накличе  на
себе  скандал.  Його  провина  була  незначною:  він  виявляв
трохи  більше,  ніж  треба,  смиренної  споглядальної  любові  до
хлопчиків  —  і  то,  радше,  як  одну  з  форм  свого  гуманізму.  Але
все  йшло  до  того,  що  одного  дня  він  лишиться  самотній.  Як
пан  Ахіль,  як  я.  Це  людина  нашої  породи,  він  сам  цього
прагнув.  Двері  самотності  за  ним  зачинились  —  і  тепер  уже
назавжди.  Вмить  усе  полетіло  шкереберть:  його  мрії  про
культуру,  про  порозуміння  з  людьми.  Спочатку  в  ньому
 164

житиме  страх  і  жах,  тоді  підуть  довгі  ночі  без  сну,  а  далі
потягнеться  довга  вервечка  днів  у  вигнанні.  Вечорами  він
тинятиметься  двориком  Іпотечного  банку,  здаля  дивитиметь¬
ся  на  осяйні  вікна  книгозбірні  і,  мліючи  серцем,  згадуватиме
довгі  рядки  книжок  на  її  полицях,  їхні  шкіряні  палітурки,
запах  сторінок.  Я  шкодую,  що  його  тоді  не  проводив,  але  ж
він  сам  не  схотів,  він  благав  дати  йому  спокій.  Тепер  він
починає  навчатися  самотності.  Все  це  я  пишу  в  кав'ярні
«Маблі».  Сьогодні  я  увійшов  сюди  досить  урочисто:  я  хотів
відкрито  роздивитися  завідувача,  касирку,  хотів  добре  за¬
пам’ятати  їх  і  відчути,  що  бачу  їх  востаннє.  Але  думки  все
снувалися  довкола  Самоука,  перед  очима  весь  час  стоїть  його
закривавлений  комір  і  перекривлене,  повне  докору  обличчя.
Тоді  я  попросив  паперу  і  зараз  опишу,  як  це  йому  сталося.
 Я  прийшов  до  книгозбірні  десь  близько  другої.  Я  думав:
«Ось  книгозбірня.  Я  входжу  сюди  востаннє».
 Зала  була  майже  порожня.  Я  ледве  впізнав  її,  бо  знав,  що
ніколи  сюди  не  повернусь.  Вона  була  немов  оповита  серпан¬
ком  і  виглядала  майже  нереально,  вся  залита  рудим  світлом:
призахідне  сонце  пофарбувало  в  руде  стіл,  за  яким  працюють
асистентки,  а  також  двері  та  книжки.  На  якусь  мить  я  відчув
зорову  насолоду,  ніби  опинився  в  гайку  з  золотим  листям.  Я
посміхнувся.  «Як  давно  я  не  посміхався»,  —  подумав  я.
Корсиканець,  заклавши  за  спину  руки,  дивився  у  вікно.  На
що  він  дивився?  На  Емпетразів  череп?  «Я  вже  ніколи  більше
не  побачу  Емпетразового  черепа,  ні  його  циліндра,  ні  сюрту¬
ка.  За  шість  годин  мене  вже  не  буде  в  Бувілі».  Я  поклав  на
бюрко  помічника  бібліотекаря  дві  книжки,  які  взяв  минулого
місяця.  Він  подер  зелений  абонемент  і  клаптики  передав  мені.
 — 	Прошу,  пане  Рокантен.
 — 	Дякую.
 Я  подумав:  «Ось  тепер  я  їм  нічого  не  винний.  Я  нікому
тут  нічого  не  винний.  Скоро  піду  попрощаюсь  із  хазяйкою
«Відпочинку  залізничників».  Я  вільний».  Я  завагався.  А  мо¬
же,  мені  ці  останні  години  використати  для  довгої  прогулян¬
ки  Бувілем,  знову  побувати  на  бульварі  Віктора  Нуара,  на
проспекті  Гальвані,  на  вулиці  Турнебрід?  Але  цей  підлісок
був  такий  тихий  і  чистий,  що,  здавалося,  він  майже  не
існує,  і  Нудота  пощадила  його.  Я  пішов  і  сів  поблизу  грубки.
На  столі  валялася  «Бувільська  газета».  Я  простяг  руку  і  взяв
її.
 «Собака  врятував  хазяїна
 Пан  Дюбоск,  власник  маєтку  з  Реміредона,  повертався
велосипедом  учора  ввечері  з  ярмарку  в  Ножі...»
 165

Праворуч  від  мене  всілася  гладка  дама.  Вона  здійняла  з
голови  фетрового  капелюха  й  поклала  біля  себе.  Її  ніс  стримів
з  обличчя,  як  ніж,  увігнаний  у  яблуко.  Нижче  носа  був
невеличкий  страмний  отвір,  що  кривився  в  презирливій
гримасі.  Жінка  видобула  з  сумочки  книжку  в  палітурці,
підперла  голову  пухкими  руками  і  заходилася  читати.  Просто
мене  спав  старий.  Я  впізнав  його  —  він  сидів  у  книгозбірні
того  вечора,  коли  мені  було  так  страшно.  Здається,  він  теж
тоді  злякався.  «Як  це  все  було  давно»,  —  подумав  я.
 О 	пів  на  п’яту  до  зали  вступив  Самоук.  Я  захотів  поручка¬
тися  й  попрощатися  з  ним.  Та,  видно,  наша  остання  зустріч
лишила  в  ньому  гірку  пам’ять:  він  стримано  віддав  мені  на
добридень,  досить-таки  далеко  від  мене  поклав  свій  білий
пакуночок,  —  мабуть,  як  завжди,  скибочка  хліба  й  шоколад¬
ка.  Він  пішов  і  повернувся  з  ілюстрованою  книжкою,  яку
поклав  біля  пакунка.  «Я  бачу  цю  людину  востаннє»,  —
подумав  я.  І  завтра  ввечері,  й  позавтрому  ввечері,  і  всі  дні,  які
будуть  потім,  він  приходитиме  сюди,  сідатиме  до  цього  столу,
їстиме  свій  хліб  з  шоколадом  і,  не  кваплячись,  як  пацюк,
гризтиме  науку,  читатиме  праці  Набо,  Ніса,  Нодо,  Нодьє  й
підійматиме  голову  тільки  на  те,  щоб  записати  в  свій  крихіт¬
ний  нотатник  якийсь  афоризм.  А  я  тим  часом  ходитиму
Парижем,  його  вулицями  і  вдивлятимусь  у  нові  обличчя.  Що
станеться  зі  мною,  поки  він  сидітиме  тут  і  лампа  освіт¬
люватиме  його  широкий  задумливий  вид?  Іще  трохи  —  і  я  б
захопився  пригодницьким  міражем.  Я  стенув  плечима  і  читав
далі.
 «У  Бувілі  та  на  його  околицях
 Моністьє
 До  діяльності  відділка  поліції  протягом  1932  року.  Можна
сказати,  що  в  1932  році  командир  відділка  старший  сержант
Гаспар  і  четверо  його  підлеглих  —  Лягут,  Нізан,  П’єрпон  та
Гіль  —  без  роботи  не  сиділи.  Наші  поліцейські  засвідчили
7  убивств,  82  правопорушення,  159  штрафів,  6  випадків
самогубства  і  15  автомобільних  аварій,  у  3-х  з  яких  були
жертви».
 Жукстебувіль
 Жукстебувільський  Клуб  Сурмачів.
 Сьогодні  відбудеться  генеральна  репетиція  і  видача  запро¬
шень  на  щорічний  концерт.
 Компостель
 Вручення  мерові  ордена  Почесного  Легіону.
 «Бувільський  турист»  (заснована  1924  року  Бунільська
скаутська  організація):
 166

Сьогодні  о  20.45  відбудуться  щомісячні  збори  в  осередку
правління,  вулиця  Фердінанда  Бірона,  10,  зала  А.  Порядок
денний:  зачитування  останнього  протоколу;  зачитування
листів;  розгляд  питання  про  щорічний  бенкет;  сплата  членсь¬
ких  внесків  у  1932  році;  березневі  виїзди;  прийняття  нових
членів;  різне.
 «Спілка  захисту  тварин»(Бувільська  філія):
 Наступного  четверга  з  15  до  17  години  в  залі  С  по  вулиці
Фердінанда  Бірона,  10,  чергування  членів  громади.  Листи
надсилати  голові  правління  або  на  адресу:  проспект  Галь-
вані,  154.
 Бувільський  клуб  сторожових  собак...  Бувільська  асоціація
інвалідів  війни...  Профспілкова  філія  власників  таксі...
Бувільський  комітет  друзів  педагогічних  інститутів...
 Увійшло  двоє  хлопчиків  з  портфелями.  Ліцеїсти.  Корси¬
канець  дуже  полюбляє  ліцеїстів,  на  них  він  вправляється  в
батьківському  нагляді.  Задля  втіхи  він  часто  дозволяє  їм
крутитися,  базікати,  а  сам  нечутно  підкрадається  ззаду  і
шпетить:  «Хіба  так  поводяться  дорослі  молоді  люди?  Якщо
ви  не  припините,  пан  завідувач  поскаржиться  на  вас  вашо¬
му  директорові».  Коли  вони  починають  сперечатися,  він  ви¬
рячував  страшні  очі:  «Як  ваші  прізвища?»  Корсиканець  на¬
правляє  їхню  лектуру;  в  книгозбірні  деякі  книжки  позна¬
чені  червоним  хрестиком  —  це  Пекло:  твори  Жіда,  Дідро,
Бодлера  і  різні  медичні  праці.  Коли  якийсь  ліцеїст  замовляє
одну  з  таких  книжок,  корсиканець  пальцем  киває  підійти  до
нього,  тягне  хлопця  в  куток  і  вчиняє  допит.  Та  скоро  тер¬
пець  йому  уривається  і  він  гримить  на  всю  залу:  «А  тим
часом  тут  стільки  цікавих  книжок,  якраз  на  ваш  вік.  По¬
вчальних  книжок.  До  речі,  а  ви  завдання  приготували?  В
якому  ви  класі?  У  другому?  1  після  четвертої  години  вам
уже  нема  чого  робити?  Ваш  учитель  часто  буває  тут,  от  я
розкажу  йому  про  вас».
 Хлопчики  досі  стояли  біля  грубки.  Молодший  мав  гарне
чорняве  волосся,  тонку,  майже  прозору  шкіру  і  маленький
ротик  —  злий  і  гордовитий.  Його  приятель,  кремезний  гла¬
дун,  у  якого  вже  над  губою  засівався  вус,  торкнув  його  ліктем
і  щось  прошепотів.  Малюк  нічого  не  відповів,  але  на  його
устах  промайнула  ледь  помітна  посмішка,  самовдоволена  й
бундючна.  Тоді  обидва  недбало  підійшли  до  полиць,  узяли
якогось  словника  і  попрямували  до  Самоука,  який  стежив  за
ними  журними  очима.  Вони  вдавали,  що  їх  не  обходить  його
існування,  проте  сіли  майже  коло  нього  —  чорнявий  по  ліву
руку  від  нього,  гладун  зліва  від  товариша.  Обидва  одразу  ж
 167

заходилися  гортати  словника.  Самоук  байдуже  обвів  погля¬
дом  залу  і  знову  втупився  у  книжку.  Ніколи  ще  читальна  зала
не  мала  такого  мирного  вигляду:  всі  голови  схилилися  над
своїми  книжками  in-octavo,  стояла  мертва  тиша,  яку  порушу¬
вало  лише  коротке  сопіння  опасистої  дами.  Але  саме  з  цієї
хвилини  в  мене  зародилася  підозра  якоїсь  неминучої  не¬
приємності.  Всі  ці  люди,  які  так  старанно  ховали  очі  в
книжки,  здавалося,  грали  комедію:  ще  раніше  над  моєю
головою  війнув  подих  жорстокості.
 Я  скінчив  читати,  але  піти  не  наважувався:  я  чекав,
удаючи,  що  читаю  газету.  Мою  цікавість  і  занепокоєння
підсилювало  відчуття  того,  що  інші  чекали  теж.  Мені  здалося,
що  моя  сусідка  навіть  поквапливіше  загортала  сторінки.
Спливло  ще  кілька  хвилин,  і  тут  я  почув  шепіт.  Я  сторожко
підвів  голову.  Хлопчики  згорнули  словника.  Чорнявий  повер¬
нув  голову  трохи  вправо  і  мовчки  дивився  на  щось  з  виразом
зацікавленості  й  шанобливості.  Наполовину  заховавшись  за
його  плечем,  білявий  наставив  вухо  і  безгучно  сміявся.  «Та
хто  ж  розмовляє?»  —  подумав  я.
 Розмовляв  Самоук.  Він  нахилився  над  своїм  юним  сусідою
і  з  усмішкою  на  устах  поглинав  його  очима.  Я  бачив,  як
ворушаться  йому  губи  і  стріпуються  довгі  вії.  Я  ніколи  не
бачив  його  таким  молодим,  майже  звабливо  гарним.  Але  іноді
він  спинявся  й  занепокоєно  озирався«  Хлопець,  здавалося,
ковтав  його  слова.  Нічого  в  цій  сцені  не  було  незвичайного,  і  я
був  знову  повернувся  до  читання,  коли  раптом  помітив,  як
хлопець  завдав  свою  руку  за  спину  і  поклав  на  край  столу.
Рука,  що  була  поза  полем  зору  Самоука,  рухалася  навпомац¬
ки,  поки  натрапила  на  руку  білявого  гладуна,  і  тоді  щосили
ущипнула  її.  Той  тихо  упивався  Самоуковими  словами  і  був
заскочений  зненацька.  Він  аж  підстрибнув  на  стільці,  широко
розтуливши  рота  від  несподіванки  й  захвату.  Але  з  обличчя
чорнявого  не  сходив  вираз  поштивої  зацікавленості.  Можна
було  подумати,  що  ця  пустотлива  рука  належала  не  йому.
«Що  це  вони  там  надумали?»  —  промайнуло  мені.  Я  не
сумнівався,  що  вони  збираються  вчинити  якусь  підлоту,  я
також  добре  бачив,  що  є  ще  час  цьому  запобігти.  Я  не  міг
тільки  вгадати,  чому  саме  треба  запобігти.  В  мене  була  вже
думка  встати,  просто  підійти  до  Самоука,  поляскати  його  по
плечу  і  зняти  з  ним  балачку.  Але  тієї  ж  миті  він  запопав  мій
погляд.  Він  одразу  ж  замовк  і  роздратовано  підібрав  губи.
Збентежений,  я  швидко  відвів  очі  й  для  годиться  знову
втупився  в  газету.  Однак  тепер  відсунула  книжку  й  підвела
голову  гладуха.  Вона  сиділа,  як  зачарована.  Я  виразно  відчув:
 168

вона  от-от  вибухне,  —  вони  всі  хотіли,  щоб  вибухнув  цей
скандал.  Чим  я  міг  тут  зарадити?  Я  скинув  оком  на  корсикан¬
ця  —  він  уже  не  дивився  у  вікно,  а  напівобернувся  до  нас.
 Спливло  ще  чверть  години.  Самоук  знову  зашепотів.  Я  вже
не  насмілювався  дивитися  в  той  бік,  але  ясно  уявляв  собі  його
молоде  трепетне  обличчя,  яке  не  підозрювало,  що  за  важкі
погляди  свердлили  його.  Якоїсь  миті  пролунав  його  сміх,
дитячий,  як  дзвіночок,  сміх.  Мені  здавило  серце,  і  я  подумав,
що  малі  негідники  збираються  втопити  кошеня.  ї  раптом
шепіт  ущух.  Тиша  здалася  мені  трагічною  —  це  був  кінець,
смертний  вирок.  Я  схилив  голову  ще  нижче  і  вдав,  що  весь
захопився  читанням,  але  я  не  читав:  підвівши  брови,  я
намагався  якомога  вище  підняти  очі,  силкуючись  не  прогави¬
ти  подій,  які  розгорталися  просто  мене  в  цьому  безгомінні.  Я
злегка  повернув  голову  і  тепер  кутиком  ока  міг  дещо  бачити:
маленька  біла  рука,  яка  щойно  ковзала  по  поверхні  столу,
тепер  лежала  долонею  догори,  розслаблена,  ніжна  й  чутлива,
як  розморена  гола  купальниця,  що  вигрівається  на  осонні.  1  до
цієї  руки  нерішуче  наближалося  щось  волохате  й  брунатне.
Це  був  товстий  зжовклий  від  тютюну  палець  —  поруч  із
долонею  він  набув  вигляду  чоловічого  члена  у  всій  його
незграбності.  На  якусь  хвилю  цей  напругий  палець  застиг,
указуючи  на  крихку  долоню,  а  тоді  раптом  почав  боязко
тертися  об  неї.  Я  не  здивувався,  а  розлютився  на  Самоука:
невже  не  міг  стриматися,  йолоп!  Невже  він  не  розумів,  на  яку
небезпеку  наражається?  В  нього  ще  був  шанс,  манюсінький
шанс:  покласти  руки  на  стіл  біля  книжки,  сісти  рівно  і  не
ворушитися;  може,  цього  разу  він  обдурить  свою  долю.  Та  я
знав,  що  він  збавить  свій  шанс;  палець  ходив  по  нерухомій
плоті  потихеньку,  якось  принижено,  ледь-ледь  торкаючись  її,
не  опускаючись  усією  вагою  —  так,  ніби  усвідомлював  свою
неоковирність.  Я  різко  підкинув  голову,  мені  несила  було
терпіти  це  вперте  човгання  —  я  шукав  Самоукових  очей  і
голосно  закахикав,  щоби  застерегти  його.  Але  Самоук  сидів  із
заплющеними  очима,  з  блаженною  усмішкою  на  устах.  Друга
його  рука  була  під  столом.  Діти  вже  не  сміялися,  вони
зблідли.  Чорнявий  малюк  перелякано  стис  губи,  видно,  плин
подій  приголомшив  його.  Але  він  не  прибрав  своєї  руки.
Нерухома,  трохи  скоцюрблена,  вона  й  далі  лежала  на  столі.
Його  товариш  злякано  й  отетеріло  дивився  на  неї,  роззявивши
рота.
 1  цієї  миті  заволав  корсиканець.  Він  нечутно  підкрався  і
встав  у  Самоука  за  спиною.  Його  збуряковіле  обличчя,
здавалося,  спотворила  гримаса  сміху,  але  очі  вергали  бли¬
 169

скавки.  Мене  аж  підкинуло  на  стільці,  і  все  ж  стало  легше,
надто  зморним  було  чекання.  Я  хотів,  щоб  це  скінчилось
якомога  швидше,  нехай  уже,  як  хочуть,  викинуть  Самоука  за
двері,  аби  цьому  настав  кінець.  Зблідлі  на  полотно  хлопчаки
похапали  свої  портфелі  й  умить  здиміли.
 — 	Я  все  бачив,  —  зіпав  сп’янілий  з  люті  корсиканець,  —
цього  разу  я  все  бачив,  спробуйте  сказати,  що  це  неправда.  Чи
й  тут  ви  торочитимете,  що  це  неправда?  Гадаєте,  я  не  помічав
ваших  викрутасів?  Мені  ще  не  повилазило,  шановний  до¬
бродію!  Спокійно,  тільки  спокійно,  —  казав  я  собі,  —  хай  я
його  тільки  зловлю  —  він  мені  заплатить.  О-о!  Ви  дорого
заплатите  за  це.  Я  знаю  ваше  прізвище  й  адресу.  Як  ви
здогадались,  я  навів  довідки.  Я  також  знаю  вашого  шефа  пана
Шюйє.  Ото  йому  буде  несподіванка,  коли  завтра  вранці  він
отримає  листа  від  завідувача  книгозбірні.  Що?  Мовчите?  —
не  вгавав  корсиканець,  викотивши  вирла.  —  Не  думайте,  що
ви  цим  так  просто  відбудетесь.  Для  таких  людців,  як  ви,  у
Франції  є  суд.  Пан  навчався!  Пан  збагачував  свою  культуру!
Пан  безперервно  просив  пояснити  се,  принести  те.  Але  мені
очі  не  замилиш.
 Самоук  не  здавався  застуканим  зненацька.  Мабуть,  він
роками  чекав  цього  кінця.  Сотні  разів,  певне,  він  прокручу¬
вав  у  своїй  уяві,  як  це  станеться,  як  одного  дня  корсиканець
нечутно  підкрадеться  до  нього  ззаду  і  як  у  вуха  йому  вдарить
цей  скажений  крик.  Але  щовечора  він  повертався  сюди  і  далі
жадібно  читав  книжки  і  вряди-годи,  як  злодій,  пестив  білу
ручку,  а  то  й  стегно  якогось  хлопчика.  Я  прочитав  на  його
обличчі  радше  впокорення.
 — 	Не  розумію,  про  що  ви,  —  пробелькотів  він.  —  Я  ходжу
сюди  вже  багато  років...
 Він  удавав  обурення,  подив,  але  удавав  непереконливо.  Він
знав,  що  подія  скоїлась  і  що  наслідків  вже  не  спинити  —  йому
доведеться  спити  гіркої  краплю  по  краплі.
 — 	Не  слухайте  його,  я  все  бачила,  —  втрутилася  моя
сусідка.  Вона  важко  підняла  своє  тіло.  —  Так,  так.  І  це  вже  не
вперше.  Минулого  понеділка,  десь  о  цій  порі,  я  бачила,  що  він
робив,  але  нікому  не  сказала.  Я  не  йняла  віри  власним  очам:
щоб  у  книгозбірні,  такому  поважному  місці,  куди  люди
приходять,  щоб  навчатися,  відбувалося  таке,  що  й  казати
сором.  Я  сама  не  маю  дітей,  але  мені  шкода  тих  матерів,  які
посилають  сюди  своїх  чад,  гадаючи,  що  тут  їм  нічого  не
загрожує,  ніхто  їм  не  заподіє  кривди,  тоді  як  насправді  тут  є
отакі  виродки,  в  яких  нема  нічого  святого  і  які  заважають
дітям  робити  уроки.
 170

Корсиканець  ще  ближче  підступив  до  Самоука.
 — 	Чуєте,  що  каже  ця  пані?  —  загорлав  він  йому  в
обличчя.  —  Не  грайте  комедії!  Тебе  застукали,  інтелігентська
погань!
 — 	Пане,  я  закликаю  вас  триматися  в  рамках  пристой¬
ності,  —  гідно  спробував  заперечити  Самоук.
 Так  ішло  за  роллю.  Може  йому  й  хотілось  у  всьому
признатися,  втекти,  але  роль  вимагала,  щоб  її  дограли  до
кінця.  Він  не  дивився  на  корсиканця,  він  сидів,  опустивши
очі,  руки  безвільно  повисли,  обличчя  страшенно  зблідло.  1
раптом  він  увесь  почервонів.
 Корсиканець  захлинався  шаленством.
 — 	Пристойності?  Ах  ти  ж  мерзота!  Ти,  може,  гадаєш,  я  не
бачив?  Та  я  стежив  за  тобою,  чуєш,  стежив  упродовж  місяців.
 Самоук  знизав  плечима  і  вдав,  ніби  знову  заглибився  в
читання.  Червоний,  як  мак,  з  повними  очима  сліз,  він  усім
своїм  виглядом  показував,  що  його  надзвичайно  зацікавила
репродукція  візантійської  мозаїки.
 — 	Ви  бачили,  ще  й  читає.  Яке  нахабство,  —  сказала  дама  і
глянула  на  корсиканця.
 Той  не  знав,  що  робити.  Саме  цієї  миті  з-за  свого  бюрка
підвівся  помічник  головного  бібліотекаря,  сором’язливий  до-
бромисний  молодик,  якого  корсиканець  безперервно  терори¬
зував,  і  загукав:  «Що  там  таке,  Паолі?»  Настала  якась  хвиля
нерішучості,  і  я  вже  подумав,  що  тим  і  скінчиться.  Але
корсиканець,  мабуть,  подивився  на  себе  збоку  й  побачив,  що
стає  посміхом.  Роздратований  украй,  не  знаючи  що  йому
робити  з  цією  безмовною  жертвою,  він  увесь  витягся  й
щосили  стусонув  кулаком  кудись  у  порожнечу.  Самоук  зля¬
кано  обернувся.  Він  дивився  на  корсиканця  з  роззявленим
ротом,  в  його  очах  стояв  неприхований  жах.
 — 	Якщо  ви  вдарите  мене,  я  буду  скаржитись,  —  ледь  чутно
вичавив  він  із  себе,  —  я  сам  піду,  з  доброї  волі.
 Тут  я  підвівся,  але  запізно:  корсиканець  видав  короткий
солодкий  стогін  і  зацідив  кулаком  Самоукові  просто  в  носа.
Спочатку  я  бачив  тільки  Самоукові  очі,  поверх  рукава  й
смаглявого  кулака  —  прекрасні  очі,  здивовано  розплющені  з
болю  й  сорому.  Коли  корсиканець  опустив  свій  кулак,  я
побачив,  що  в  Самоука  з  носа  біжить  кров.  Він  хотів  затули¬
тися  руками,  але  корсиканець  ударив  іще,  в  кут  рота.  Самоук
осів  на  стільці  й  дивився  просто  себе  боязкими  смиренними
очима.  Кров  з  носа  капотіла  на  одежу.  Правицею  навпомацки
він  шукав  свій  пакунок,  а  лівицею  марно  намагався  утерти
носа.
 171

— 	Ну,  я  пішов,  —  сказав  він  ніби  сам  до  себе.
 Жінка  поруч  мене  була  бліда,  очі  їй  виблискували.
 — 	От  покидьок,  —  сказала  вона.  —  Так  йому  й  треба.
 Я  весь  тремтів  з  люті.  Оббігши  стіл,  я  схопив  маленького
корсиканця  за  барки  і  відірвав  його  від  підлоги.  Він  завис  у
повітрі,  хвицаючи  ногами.  Мені  дуже  хотілося  торохнути
його  об  стіл.  Корсиканець  увесь  посинів,  почав  пручатися  й
намагався  дряпонути  мене,  але  його  коротенькі  ручки  не
досягали  мого  обличчя.  Я  мовчав,  але  мені  так  і  кортіло
роз’юшити  йому  писка.  Він  зрозумів  це  і  виставив  ліктя,
затуляючи  свій  вид.  Мені  було  досить,  я  побачив  його
переляк.
 — 	Пусти,  садюш,  —  раптом  захрипів  він.  —  Ти  що,  теж
блакитний?
 І  досі  не  збагну,  чому  я  відпустив  його.  Може,  боявся
неприємностей?  Чи  то  мене  підточила  іржа  лінькуватого
бувільського  життя?  Раніш  я  не  заспокоївся  б,  поки  б  не
полічив  йому  всі  зуби.  Я  повернувся  до  Самоука,  який  на¬
решті  встав  на  рівні.  Уникаючи  дивитися  на  мене,  похнюп¬
лений,  він  поплентав  по  своє  пальто.  Він  безупинно  втирав
носа  лівицею,  немов  намагаючись  спинити  кровотечу.  Але
кров  усе  лилась  і  лилась,  і  я  вже  злякався,  щоб  йому  не
стало  зле.
 — 	Я  ходжу  сюди  багато  років...  —  мурмотів  він,  не
дивлячись  ні  на  кого.
 Ледве  торкнувшись  ногами  землі,  коротун  знову  став
господарем  ситуації:
 — 	Геть  на  виступці!  —  заявив  він  Самоукові.  —  І  щоб  ноги
вашої  тут  не  було,  а  то  вас  виставить  поліція!
 Я  наздогнав  Самоука  внизу.  Мені  було  ніяково  й  соромно
за  його  ганьбу,  і  я  не  знав,  що  йому  сказати.  Він,  здається,  й
не  помічав  мене.  Нарешті  знайшов  носовичка  і  щось  виплю¬
нув  у  нього.  Кров  лилась  трохи  менше.
 — 	Давайте  я  проведу  вас  до  аптеки,  —  якось  силувано
сказав  я.
 Він  мовчав.  Із  читальної  зали  лунали  гучні  голоси.  Мабуть,
усі  заговорили  разом.  Верескливо  засміялася  жінка.
 — 	Я  вже  ніколи  не  зможу  сюди  прийти,  —  сказав  Самоук.
 Він  повернув  голову  і  розгублено  подивився  на  сходи,  на
 двері  читальної  зали.  Від  цього  поруху  кров  полилась  по  шиї
за  комір  сорочки.
 — 	Ходімо,  —  сказав  я  і  хотів  узяти  його  за  руку.
 Він  тіпнувся  і  висмикнув  її.
 — 	Облиште  мене!
 172

— 	Але  вам  не  можна  самому.  Вам  треба  спинити  кров  і
вмитись.
 — 	Облиште  мене,  пане,  я  прошу  вас,  облиште  мене!  —
торочив  він  своє.
 Він  був  на  грані  нервового  зриву,  я  відпустив  його.  На
якусь  мить  призахідне  сонце  освітило  його  згорблені  плечі,  а
тоді  його  не  стало  видно.  На  долівці  біля  входу  зірочкою
червоніла  краплина  крові.
 Через  годину
 Сонце  сідає,  сутеніє,  потяг  відходить  за  дві  години.  Я
востаннє  пройшовся  міським  парком  і  тепер  прогулююсь
вулицею  Булібе.  Я  знаю,  що  йду  вулицею  Булібе,  але  не
впізнаю  її.  Раніше,  коли  я  опинявся  на  ній,  мені  завжди
здавалося,  що  я  продираюся  крізь  товщі  здорового  глузду.
Вайлувата  й  квадратова,  вулиця  Булібе  своєю  відвертою
незграбною  поважністю,  своєю  одутлою,  залитою  гудроном
дорогою  нагадувала  магістралі  державного  значення,  коли  ті
простують  багатими  містечками,  і  довгі  кілометри  за  бордюри
їм  правлять  триповерхові  масивні  будівлі;  я  називав  її  селян¬
ською  вулицею,  вона  чарувала  мене  своєю  недоречністю  тут,
у  торговельному  порту.  От  і  сьогодні  всі  будинки  стоять  там,
де  й  стояли,  але  вже  нема  в  них  тієї  селянської  простакува¬
тості  —  будинки  як  будинки  і  більш  нічого.  Таке  саме
враження  я  мав  щойно  в  парку:  всі  ці  рослини,  галявини,
разом  із  водограєм  Олів’є  Маскаре,  вперто  виставляли  мені
свою  безвиразність.  Я  розумію  —  місто  перше  покидає  мене.
Я  ще  не  поїхав  з  Бувіля,  але*  мене  вже  тут  нема.  Бувіль
мовчав.  Я  не  уявляю,  як  я  буду  ще  дві  години  в  цьому  місті,
яке,  не  звертаючи  на  мене  жодної  уваги,  вже  виладнує  й
зачохлює  свої  меблі,  щоб  сьогодні  ввечері  або  завтра  вранці
вони  постали  на  очі  новоприбулих  у  всій  своїй  незайманості.
Ще  ніколи  я  не  відчував  себе  таким  забутим.
 Я  роблю  кілька  кроків  і  спиняюсь.  Я  стою  й  смакую  своє
суцільне  забуття,  в  яке  мене  кинуто.  Я  живу  між  двома
містами:  одне  вже  не  визнає  мене,  друге  —  ще  не  знає.  Хто
споминає  мене?  Може,  хоч  ця  обважніла  жінка,  що  тепер  у
Лондоні...  Та  чи  про  мене  вона  думає?  В  неї  є  той  «тип»,  той
єгиптянин.  Може,  він  оце  якраз  увійшов  до  неї  в  кімнату  і
пригорнув  до  себе.  Ні,  я  не  ревную,  бо  я  знаю,  що  вона
пережила  себе.  Якби  вона  й  кохала  його  всім  серцем,  все
одно  —  це  кохання  мерця.  А  от  я  —  я  відчув  її  останню  живу
любов.  Хоча  є  інша  річ,  яку  він  може  їй  дати,  —  насолода.  І
якщо  Анні  зараз  знемагає  її  темними  коридорами,  значить,
 173

останній  зв’язок  зі  мною  перервано.  Вона  вмирає  в  солодких
муках,  а  я  значу  для  неї  не  більше,  ніж  якби  вона  ніколи  зі
мною  не  зустрічалась.  Вона  викинула  мене  зі  своєї  пам’яті,  як
викинув  з  пам’яті  мене  весь  світ.  Як  дивно.  Але  ж  я  добре
знаю,  що  я  існую,  що  я  отут.
 Тепер,  коли  я  кажу  «я»,  це  слово  здається  мені  порожнім.  Я
вже  сам  не  відчуваю  себе  через  оте  безмірне  забуття.  Єдине,
що  є  реального  в  мені,  —  це  моє  існування,  що  само  контро¬
лює  свій  пульс.  Я  довго  тихо  позіхаю.  Нікого.  Ні  для  кого  тут
не  існує  і  Антуан  Рокантен.  Мені  стає  весело.  Що  таке,
зрештою,  цей  Антуан  Рокантен?  Гола  абстракція.  Блідий
спогад  про  мене  ледве  жевріє  в  моїй  свідомості.  Антуан
Рокантен...  І  тут  моє  «я»  починає  тьмяніти  все  більше  й
більше,  і  ось  кінець:  воно  згасає  зовсім.
 Моя  ясна  нерухома  й  порожня  свідомість  лишається  між
будинків,  відтворює  сама  себе.  Вона  стоїть  пусткою.  Тільки
недавно  ще  хтось  говорив:  «я»,  говорив:  «моя  свідомість».  Але
хто?  Раніше  довкола  були  промовисті  вулиці  зі  знайомими
запахами  й  барвами.  А  лишилися  безіменні  мури  й  безіменна
свідомість  за  мурами.  Отже,  в  наявності  будинки  і  між
будинками  маленька  жива  безособова  прозорість.  Свідомість
була  деревом,  бадилиною.  Вона  сонно  погойдувалась  і  вмира¬
ла  з  нудьги.  Крихітні  швидкоплинні  існуваннячка  сідали  їй  на
гілки  пташиними  зграями.
 Пощебечуть  і  розлетяться.  Забута,  покинута  між  стін
будинків,  під  сірим  небом  свідомість.  А  ось  і  сенс  її  існування:
вона  усвідомлює,  що  вона  зайва.  Вона  розріджується,  вона
розпорошується,  вона  пробує  сховатися  на  тлі  брунатного
муру,  в  світлі  вуличного  ліхтаря  або  в  далеких  пелехах
туману.  Але  вона  ніколи  не  забуває  про  себе.  Вона  усвідомлює
себе  свідомістю,  яка  хоче  забутись.  Така  її  доля.  Десь  здавле¬
ний  голос  каже:  «Потяг  відходить  за  дві  хвилини»,  і  десь
оживає  відповідна  свідомість  цього  голосу.  Є  свідомість  існу¬
вання  обличчя.  Негарне,  скривавлене,  перемазане,  воно  про¬
пливає  з  великими  очима,  повними  сліз.  Його  нема  серед  цих
будинків,  його  нема  ніде.  Воно  зникає,  і  натомість  виростає
згорблена  постать  із  тією  ж  кривавою  головою  й  починає
неквапливо  віддалятися,  на  кожному  кроці  здається  —  от-от
спиниться,  але  вона  не  спиняється  ніколи.  Одже,  є  свідомість
 і 	цього  тіла,  що  забарно  човгає  темною  вулицею.  Йде,  але  не
віддаляється.  І  темна  вулиця  тягнеться  нескінченно,  губля¬
чись  у  небутті.  Вона  не  позначена  стінами  будинків,  вона
нічим  не  обмежена,  її  нема  ніде.  А  ось  свідомість  здавленого
голосу:  «Самоук  блукає  містом».  Ні,  не  цим  містом,  з  його
 174

безсилими  стінами!  Самоук  іде  диким  містом,  яке  пантрує
його.  Є  люди,  які  не  забули  його,  це  —  корсиканець,  гладуха,
а  може,  усі,  хто  живе  тут.  Він  ще  не  згубив  свого  «я»,  цього
кривавого,  замордованого  «я»,  що  його  вони  не  звалили
добити.  Йому  болять  губи,  ніс,  і  він  думає:  «Як  мені  болить».
Він  іде,  так  треба,  бо  якщо  він  спиниться  бодай  на  мить,
зметнуться  бібліотечні  стіни,  і  він  знову  потрапить  у  їхній
полон,  і  знову  поруч  нього  зненацька  виросте  корсиканець,  і
сцена  почнеться  спочатку,  до  подробиць  така  сама,  і  знову,
збиткуючись,  дама  кине:  «Цих  покидьків  треба  на  каторгу  —
там  їхнє  місце!»  Він  вештається,  він  не  хоче  повертатися
додому,  бо  там  на  нього  чигає  корсиканець  і  дама  з  хлопчика¬
ми.  «Не  треба  відмагатися,  я  все  бачив».  І  знову  сцена
почнеться  спочатку.  «Господи,  —  думає  він,  —  якби  я  цього
не  робив,  якби  я  міг  стримати  себе,  якби  все  це  було
неправдою!»  Неспокійне  обличчя  раз  у  раз  пропливає  в  моїй
свідомості:  «Ану,  як  укоротить  собі  віку».  Хоча  ні,  його
покірлива  зацькована  душа  не  здатна  думати  про  смерть.  Є
свідомість  усвідомлення.  Вона  прозирає  себе  наскрізь,  тиха,
спорожніла,  сунеться  межи  стін,  звільнена  від  людини,  яка
жила  в  ній,  і  потворна,  бо  тепер  вона  —  ніхто.  Голос  каже:
«Валізи  здано  в  багаж.  Потяг  відходить  через  дві  години».
Праворуч  і  ліворуч  розбігаються  мури.  Є  свідомість  макада¬
му,  крамниці  залізного  начиння,  казармених  амбразур,  і
знову  голос  каже:  «Востаннє».  Усвідомлення  Анні,  Анні-ог-
рядної,  Анні-колишньої  в  готельній  кімнаті,  усвідомлення
страждання,  —  страждання  усвідомлює  себе  між  предовгими
мурами,  які  зникають,  щоб  ніколи  вже  не  повернутися  назад.
«Невже  цьому  не  буде  кінця?»  —  голос  співає,  стиснутий
стінами,  знайомий  джазовий  мотив  «Some  of  these  days»,  —
так  скінчиться  це  чи  ні?  Десь  іззаду  по-змовницькому  знову
напливає  ця  мелодія,  аби  збудити  голос,  і  голос  співає  й
співає,  тіло  рухається  й  рухається,  є  усвідомлення  всього
цього  і,  —  на  жаль!  —  живе  свідомість  усвідомлення.  Але  тут
нема  нікого,  хто  б  страждав,  заламував  собі  руки  й  жалів  би
сам  себе.  Нема  нікого.  Є  гола  мука  роздоріж,  усіма  забута
мука,  яка  не  може  забутись.  1  голос:  «А  ось  і  «Відпочинок
залізничників»  —  і  «я»  зненацька  виростає  в  свідомості,  це  я,
Антуан  Рокантен,  що  скоро  від’їздить  до  Парижа,  я  прийшов
попрощатися  з  хазяйкою.
 — 	Я  прийшов  попрощатись.
 — 	Так  ви  їдете,  пане  Антуан?
 — 	Житиму  тепер  у  Парижі,  зміню  обстановку.
 — 	Щасливчик!
 175

Як  я  міг  торкатися  губами  цього  широкого  обличчя?  Її  тіло
більше  не  належить  мені.  Ще  вчора  я  міг  угадувати  його  лінії
під  цією  чорною  вовняною  сукнею.  Сьогодні  матерія  вже
непрозора,  невже  це  було  уві  сні,  це  біле  тіло  з  синіми
венами?
 — 	Ми  сумуватимемо  за  вами,  —  каже  хазяйка.  —  Хочете
випити?  Я  почастую  вас.
 Ми  сідаємо  й  цокаємось.
 — 	А  я  так  звикла  до  вас,  ми  так  підходили  одне  одному  ,  —
каже  вона,  і  в  голосі  вчувається  ледь  помітний  жаль.
 — 	Я  ще  приїду  вас  навідати.
 — 	Приїздіть,  пане  Антуан.  Будете  в  Бувілі,  зазирніть  до
нас  хоч  на  хвилинку.  Скажіть  собі  отак:  «Це  ж  треба  зайти  до
мадам  Жанни,  їй  буде  приємно».  Ви  ж  знаєте,  завжди  цікаво
знати,  як  кому  ведеться.  1  взагалі,  нас  не  забувають.  У  нас
тут,  самі  знаєте,  бувають  моряки  й  службовці  з  Трансатлан-
тику,  буває  не  бачиш  їх  по  два  роки,  плавають  там  десь  по
Бразіліяк  та  Нью-Йорках  чи  просто  служать  у  Бордо  на
транспортних  кораблях.  А  тоді  одного  дня  з’являються  на
порозі:  «Наше  вітаннячко,  мадам  Жанно!»  Посідаємо,  наллю
чарочку.  Хочете  вірте,  хочете  ні,  а  я  пам’ятаю,  хто  з  них  що
п’є.  Впродовж  двох  років  пам’ятаю!  Було  кажу  Мадлені:
«Ану,  налий  панові  П’єру  сухого  вермуту,  а  панові  Леону
чинзано  «Нуаллі».  Вони  мені:  «Як  ви,  хазяйко,  можете  все
пам’ятати?»  А  я  їм:  «Бо  це  моє  ремесло».
 У  глибині  зали  я  бачу  товстуна,  який  віднедавна  з  нею
спить.
 — 	Хазяєчко!  —  гукає  він.
 Вона  підводиться:
 — 	Перепрошую,  пане  Антуан.
 До  мене  підходить  офіціантка:
 — 	Значить  отак,  полишаєте  нас?
 — 	Так,  переїжджаю  до  Парижа.
 — 	Я  жила  в  Парижі,  —  каже  вона  гордовито.  —  Аж  два
роки.  Працювала  в  Сімеона.  Але  там  я  нудьгувала  за  Бувілем.
 Вона  трохи  вагається,  а  коли  бачить,  що  більше  нема  про
що  говорити,  витирає  об  фартух  руку  і  простягає  мені:
 — 	Що  ж,  на  все  добре,  пане  Антуан.
 — 	На  все  добре,  Мадлено.
 Вона  йде.  Я  присуваю  до  себе  «Бувільську  газету»  і  одразу
ж  відкидаю  —  щойно  в  книгозбірні  я  прочитав  її  від  першого
рядка  до  останнього.  Хазяйка  не  повертається,  вона  віддала
свої  пухкенькі  ручки  своєму  другові,  і  той  пристрасно  мне  їх.
 Потяг  відходить  за  сорок  п’ять  хвилин.
 176

A6vs  якось  збути  час,  вдаюсь  до  підрахунків.  Тисяча  двісті
франків  на  місяць  —  не  так  і  густо.  Проте,  якщо  трішки
підтягти  очкура,  має  вистачити.  За  кімнату  франків  триста,
франків  п’ятнадцять  щодня  на  харчі,  і  лишається  чотириста
п’ятдесят  на  прання  білизни,  дрібні  витрати  та  кіно.  Одягу  й
постельної  білизни  ще  стачить  надовго.  Мої  два  костюми  ще
досить  пристойні,  правда,  трохи  лисняться  лікті;  якщо  бути
охайним,  ще  поношу  років  три-чотири.
 Господи!  невже  я  так  і  житиму,  як  гриб-паразит?  Що  я
робитиму  цілими  днями?  Ну,  гулятиму.  Прийду  в  парк
Тюїльрі,  сяду  на  залізне  крісло,  ні,  краще  на  лаву  —  задля
економії  —  й  сидітиму.  Ну,  ходитиму  до  бібліотеки.  А  дані?
Раз  на  тиждень  можна  в  кіно.  А  далі?  В  неділю  можна
дозволити  собі  сигару  «Вольтіжер».  Може,  гратиму  в  крокет  з
пенсіонерами  в  Люксембурзькому  саду.  І  це  в  тридцять  років!
Мені  шкода  себе.  Інколи  спадає  думка:  а  чи  не  краще
проциндрити  всі  ці  триста  тисяч,  що  в  мене  лишилось,  за  один
рік,  а  там...  !  що  це  мені  дасть?  Нові  костюми?  Жінок?
Подорожі?  Все  це  я  вже  мав,  годі,  не  хочу:  нічого  більше  не
хочу!  Через  рік  я  буду  так  само  спустошений,  як  і  сьогодні,
без  жодних  спогадів  про  минуле,  боягузливо  чекаючи  смерті.
 Тридцять  років!  !  14  400  франків  ренти.  Щомісяця  буду
стригти  купони.  Адже  я  ще  не  дід!  Хто  б  мені  дав  якусь
роботу,  будь-яку...  Краще  думати  про  що  інше,  бо  я,  здається,
зараз  сам  перед  собою  граю  комедію.  Я  ж  прекрасно  знаю,  що
сам  нічого  не  хочу  робити:  щось  робити  —  це  своїми  руками
ліпити  існування,  а  його  і  без  того  досить.
 Правду  кажучи,  я  не  хочу  кидати  писання,  я  знаю,  все
одно  Нудота  з’явиться  знову,  і  мені  здається,  що  хоч  так  я
якось  відтягну  її  прихід.  Тому  й  пишу  все,  що  спаде  на  думку.
 Мадлена,  яка  хоче  мені  зробити  приємне,  кричить  здаля  й
показує  платівку:
 — 	Ваша  платівка,  пане  Антуан,  та,  що  ви  любите.  Хочете
послухати  востаннє?
 — 	Прошу  вас,  зробіть  таку  ласку.
 Я  сказав  це  з  чемності,  я  був  не  дуже  в  гуморі  слухати  цей
джаз.  Проте  треба  зосередитись,  бо,  як  каже  Мадлена,  це  ж  я
востаннє  слухатиму  цю  платівку.  Вона  дуже  стара,  просто
старезна,  навіть  як  для  провінції,  у  Парижі  я  вже  її  не  знайду.
Зараз  Мадлена  поставить  платівку  на  патефон,  вона  закру¬
титься,  і  сталева  голка  побіжить  по  борозенці,  підстрибуючи  й
скрегочучи,  щоб  по  спіралі  попрямувати  до  центра,  і  тоді  це
буде  кінець,  хриплий  голос,  що  виводив  «Some  of  these  days»,
замовкне  назавжди.
 177

Заграло.  Подумати  лишень,  є  бовдури,  які  знаходять  у
мистецтві  розраду.  Як  моя  тітка  Біжу  а,  що  казала:  «Шо-
пенівські  прелюдії  були  мені  просто  спасінням  після  смерті
твого  безталанною  дядька».  І  я  бачу  концертні  зали,  що
захрясли  всіма  цими  приниженими  й  скривдженими,  які
повертають  до  звуків  музики  свої  бліді  обличчя,  як  прий¬
мальні  антени.  Вони  тішать  себе  думкою,  що  впіймані  звуки
увіллються  досередини,  солодкі  та  поживні,  і  страждання
стануть  музикою,  подібно  до  страждань  молодого  Вертера;
вони  гадають,  що  краса  співчуває  їм.  Придурки.
 Цікаво,  якою  б  видалась  їм  ця  музика,  —  співчутливою  чи
ні?  Ще  зовсім  недавно  я  був  дуже  далекий  від  блаженства.  На
поверхні  були  механічні  підрахунки.  Під  підрахунками  сто¬
яла  непроточна,  смердюча  вода  неприємних  думок,  які  при¬
брали  форми  невисловлених  запитань,  німого  подиву,  що  не
полишали  мене  тепер  ні  вдень,  ні  вночі.  Думка  про  Анні,  про
моє  змарноване  життя.  А  ще  нижче  під  усім  цим,  —  несмі¬
лива,  як  зоряниця,  —  сходила  Нудота.  Але  тоді  не  чулося
музики,  і  я  був  похмурий  і  спокійний.  Все,  що  оточувало
мене,  зроблене  з  тієї  ж  матерії,  що  й  я  сам,  —  з  паскудненько¬
го  страждання.  І  такий  був  потворний  цей  довколишній  світ,
такі  потворні  були  всі  ці  брудні  кухлі  на  столах,  брунатні
плями  на  дзеркалі,  на  Мадленовому  фартусі  і  люб’язна  пика
хазяйчиного  бахура,  таким  гидотним  було  саме  існування
цього  світу,  що  я  відчув  себе  в  ньому  дуже  зручно,  як  у  рідній
сім’ї.
 1  ось  уступив  саксофон.  1  мені  соромно  за  себе.  Народився
маленький  переможний  гімн  стражданню,  взірцевому  страж¬
данню.  Всього  чотири  ноти.  Вони  напливають  і  тануть,  ніби
кажучи:  «Робіть,  як  ми,  страждайте  до  міри».  Ну  звісно!
Розуміється,  я  б  дуже  хотів  страждати  саме  так,  до  міри,  без
замилування,  нещадимо  до  себе,  з  аскетичною  чистотою.  Чи
моя  вина  в  тім,  що  пиво  на  дні  кухля  тепле,  що  на  стінках
коричневі  плями,  що  сам  я  тут  зайва  людина,  а  найщиріше,
найвисхліше  моє  страждання  важчає  й  плазує  від  надміру
м’яса  й  шкіри,  як  морський  слон,  і  дивиться  на  все  своїми
вологими  очима,  і  погляд  той,  попри  свою  зворушливість,
огидний.  Ні,  ніяк  не  можна  назвати  жалісливою  цю  маленьку
діамантову  ніжність,  що  крутиться  разом  із  диском  і  за¬
сліплює  мене.  Нема  тут  й  іронічності  —  вона  безтурботно
крутиться,  заклопотана  сама  собою:  як  косою  вона  розітнула
вульгарне  запанібратство  світу  і  тепер  обертається,  а  всіх
нас  —  і  Мадлену,  і  товстого  дядька,  і  заплямоване  дзеркало,  і
пивні  кухлі  —  всіх  нас,  тих,  хто  так  вільготно  розвалився  в
 178

існуванні,  —  бо  ж  ми  були  поміж  своїх,  тільки  поміж  своїх,  —
вона  запопала  у  цій  буденній  неохайності  й  буденній  непри¬
надності,  і  тому  мені  соромно  за  себе  й  за  все  те,  що  виказало
перед  нею  своє  існування.
 Але  її  не  існує.  Аж  зло  бере:  надумай  я  зараз  скочити,
схопити  цю  платівку  й  хряснути  її  навпіл,  все  одно  я  не
доберуся  до  неї.  Вона  завжди  трохи  по  той  бік  чогось:  чи  то
голосу,  чи  скрипкової  ноти.  Ледь-ледь  прозирає  вона  крізь
товщі  й  існування,  тонка  й  негнучка,  і  коли  хочеш  її  вхопити,
то  наражаєшся  лише  на  існування,  спотикаєшся  об  існу¬
вання,  позбавлене  всякого  сенсу.  Вона  там,  по  той  бік.  Я
навіть  не  чую  її  —  я  чую  якісь  звуки,  вібрацію  повітря,  що
зраджують  її.  Її  не  існує,  бо  вона  не  має  нічого  зайвого,
навпаки  —  все  інше  є  зайвим  щодо  неї.  Вона  є.
 Я  теж  хотів  бути.  Нічого  іншого  мені  не  треба  —  ось
розгадка  мого  життя;  там,  у  глибині  всіх  моїх  починань,  ніяк
не  зв’язаних  між  собою,  я  віднаходжу  те  саме  бажання:
вигнати  з  себе  існування,  вивести  ці  масні  плями  з  кожної
хвилини,  випрати,  висушити  й  викрутити  її.  Самому  бути
чистим  і  твердим,  щоб  саксофонна  нота  пролунала  нарешті  в
мені  дзвінким  точним  звуком.  Це  було  б  схоже  на  притчу  про
одного  нетягу,  який  помилився  світом.  Як  і  всі  люди,  він
існував  у  світі  міських  парків,  бістро,  ділових  міст  і  весь  час
хотів  переконати  себе,  що  живе  зовсім  не  тут,  а  там,  по  той  бік
полотен  з  дожами  Тінторетто  й  відважними  флорентійцями
Гоццолі,  по  той  бік  книжкових  сторінок  з  Фабріцієм  дель
Донго  й  Жульєном  Сорелем,  по  той  бік  патефонових  платівок
з  сухими  скаргами  джазових  мелодій.  Отак  він  довгий  час
клеїв  дурня,  аж  поки  одного  разу  розплющив  очі  й  побачив,
що  з  ним  сталося  непорозуміння,  —  а  він  якраз  сидів  у  бістро
перед  кухликом  теплого  пива.  Він  похнюпив  голову,  сидячи
на  своїй  банкетці,  і  подумав:  ну  й  дурень  же  я.  1  саме  в  цю
мить  по  той  бік  існування,  в  тому  іншому  світі,  що  його  можна
побачити  тільки  віддалік  і  ніколи  до  нього  не  можна  наблизи¬
тись,  затанцювала  й  заспівала  така  собі  нехитра  мелодія:
«Будьте  такі,  як  я,  страждайте  до  міри».
 Some  of  these  days
 You’ll  miss  me  honey,
 — 	співає  голос.
 У  цьому  місці  на  платівці,  видно,  подряпина,  і  звук  якийсь
незвичайний.  Серце  трішки  тенькнуло  —  адже  це  тихе
покашлювання  голки  на  платівці  ніяк  не  торкнулося  мелодії.
Вона  так  далеко  —  так  глибоко  позаду.  І  це  я  розумію:
 179

платівка  подряпується  й  стирається,  співачки,  мабуть,  кема
давно  в  живих,  я  зараз  піду  й  сяду  в  свій  потяг,  і  тільки
мелодія  молода  й  дужа  буде  лишатися  безжальним  свідком
глибоко  за  цими  шерхітливими  звуками,  що  день  у  день
спотворюються,  лущаться  й  сповзають  до  смерті,  глибоко  за
тим,  що  існує,  що  без  минулого,  без  майбутнього  перескакує
з  хвилини  на  хвилину.
 Голос  затих.  Платівка  ще  трохи  шарудить  і  спиняється.
Позбувшись  цього  настирливого  сну,  кав’ярня  кутуляє,  жує
жуйку  свого  солодкого  існування.  Хазяйка  розпашілася,  по¬
плескує  свого  нового  приятеля  по  повних  білих  щоках,  але
намарно,  вони  все  одно  не  порожевіють.  Це  щоки  мерця.  Я
затерп,  я  напівсплю.  За  чверть  години  я  вже  сидітиму  в
потязі,  але  якось  не  думаю  про  це.  А  думаю  я  про  бритоголо¬
вого  американця  з  кошлатими  чорними  брівми,  який  зади¬
хається  від  спеки  на  двадцять  першому  поверсі  Нью-Йорксь-
кого  хмарочоса.  І  небо  над  Нью-Йорком  палає  пожежею,  що
охопила  блакитний  небосхил,  і  величезні  жовті  язики  вогню
лижуть  дахи  будівель,  і  бруклінські  хлопчиська  танцюють  у
плавках  під  струменями  поливальних  шлангів.  А  на  двадцять
першому  поверсі  зашторена  кімната  розпеклася  до  білого.
Чорнобривий  американець  задихається,  хапає  ротом  повітря,
по  щоках  йому  тече  піт.  Він  сидить  за  своїм  піаніно  у  самій
сорочці  без  піджака,  і  в  роті  в  нього  присмак  диму,  а  в  голові,
невизначена,  ще  плаває  примара  майбутньої  мелодії.  «Some
of  these  days».  Десь  через  годину  має  притиритися  Том  із
пласкою  баклажкою  в  задній  кишені,  і  тоді  вони  зможуть
бухнутися  в  шкіряні  фотелі  й  дудлитимуть  горілку,  і  вогонь  з
неба  перехопиться  на  їхні  горлянки,  і  нескінченний  спекот-
ний  сон  важко  навалиться  на  них.  Але  спершу  треба  записати
цей  мотив.  «Some  of  these  days».  Звологла  рука  хапає  на
піаніно  олівця.  «Some  of  these  days,  you’ll  miss  me  honey».
 Ось  так  воно  й  було.  Так  або  трішки  інак  —  чи  не  все  одно.
Отак  вона  народилась.  Вона  обрала  саме  це  підтоптане  тіло
єврея  з  чорними,  як  вугілля,  брівми.  Він  мляво  тримав  свого
олівця,  піт  струмував  йому  по  пальцях  та  по  перснях  на  них  і
скапував  на  папір.  Але  чому  це  був  не  я?  Чому  неодмінно  цей
жирний  кабан,  налитий  каламутним  пивом  і  горілкою,  мав
здійснити  це  диво?
 — 	Мадлено,  поставте,  будь  ласка,  ще  раз  оцю  платівку.
Один  разок,  і  я  піду.
 Мадлена  сміється.  Вона  крутить  ручку,  і  все  починається
спочатку.  Але  тепер  про  себе  я  вже  не  думаю.  Я  думаю  про
того  нетягу,  що  одного  липневого  дня  в  задушливій  темряві
 180

своєї  кімнати  придумав  цю  мелодію.  Намагаюся  думати  про
нього  крізь  мелодію,  крізь  усі  ці  кислувато-білі  зітхання
саксофону.  Він  придумав  її.  Він  мав  клопіт,  усе  було  не  так
гладко,  як  хотілося,  він  мав  несплачені  рахунки,  а  десь,
мабуть,  ще  й  жінку,  яка  ставилася  до  нього  не  так,  як  він  би
того  хотів,  а  ще  бурунами  накочувалася  нестерпна  спека,  що
перетворювала  людину  на  калюжу  розтопленого  смальцю.
Нема  нічого  привабливого  чи  славного.  Але  коли  я  чую  цю
пісню,  що  написав  отой  нетяга,  всі  його  муки,  весь  його  піт...
зворушують  мене.  Йому  поталанило.  Зрештою,  навряд  чи  він
це  розумів,  мабуть,  думав:  «Як  пощастить,  зароблю  яких
п’ятдесят  доларів  на  цій  дрібничці».  Ну  так  от,  уперше  за
багато  років  мене  розчулила  ця  людина.  Я  хочу  знати  більше
про  цього  хлопця.  Цікаво,  які  в  нього  були  неприємності,  мав
він  дружину  чи  жив  сам?  1  це  не  данина  гуманізмові.  Зовсім
навпаки.  Тому,  що  він  написав  цю  пісню.  В  мене  нема
бажання  запізнатися  з  ним,  —  зрештою,  він,  певно,  вже
помер.  Добре  було  б  дістати  про  нього  деякі  відомості,  щоб,
слухаючи  іноді  платівку,  подумати  про  нього.  Та,  мабуть,
цьому  типові  було  б  ні  холодно  ні  жарко,  скажи  йому,  що  десь
там,  у  сьомому  за  величиною  французькому  місті,  неподалік
від  вокзалу  хтось  сидить  і  думає  про  нього.  Хоча  я,  бувши  на
його  місці,  був  би  щасливий,  я  заздрю  йому.  Треба  їхати.  Я
встаю  і  на  якусь  хвилю  спиняюсь,  вагаючись.  Я  хочу  послуха¬
ти  негритянку  востаннє.
 Вона  співає.  І  ось  уже  двох  урятовано  —  єврея  й  негритян¬
ку.  Врятовано.  Вони  самі,  певне,  вважали  себе  геть  пропащи¬
ми,  засмоктаними  існуванням.  Але  ніхто  не  подумає  про  мене
з  такою  лагідністю,  з  якою  я  думаю  про  них.  Ніхто,  навіть
Анні.  Ці  двоє  трохи  нагадують  мені  померлих,  трохи  —  героїв
роману.  Вони  відмилися  від  гріха  існування.  Звичайно,  не
цілком,  але  тією  мірою,  якою  це  може  зробити  людина.  Ця
думка  приголомшує  мене:  адже  я  її  вже  не  сподівався.  Я
відчуваю,  як  щось  несміливо  торкається  мене,  і  я  боюся
поворухнутися,  щоб  не  сполохати  це.  Щось  таке,  чого  я  вже
не  знав  давно,  —  щось  подібне  до  радості.
 А  негритянка  співає.  Отже,  своє  існування  можна  виправ¬
дати?  Бодай  хоч  трішки?  Я  зовсім  розгубився.  Причина  не  в
тім,  що  я  покладаю  на  це  якісь  великі  надії.  Я  нагадую  сам  собі
замерзлу  в  снігах  людину,  яка  потрапила  в  теплу  кімнату.
Вона  зайшла  б  до  неї  та  так  би  й  застигла  на  порозі,  ще  не
відігріта,  ще  відчуваючи,  як  млява  дрож  перебігає  її  тілом.
 Some  of  these  days
 You’ll  miss  me  honey.
 181

Може,  й  мені  спробувати?...  Звичайно,  не  йдеться  про
мелодію...  та  хіба  я  не  зугарний  у  якійсь  іншій  галузі?...  Хай
це  буде  книжка  —  нічого  іншого  я  не  вмію.  Але  книжка  не
історична:  в  історичних  книжках  розповідається  про  те,  що
існувало;  а  ніхто  сущий  не  може  виправдати  існування
іншого.  В  тім  і  була  моя  помилка,  що  я  хотів  воскресити
маркіза  де  Ролебона.  Ні,  книжка  має  бути  іншого  гатунку.
Іще  не  знаю  гаразд  якого,  але  хочу,  щоб  за  її  друкованими
сторінками,  за  її  словами  вгадувалось  щось  таке,  що  було  б
непідвладне  існуванню,  перебувало  десь  понад  ним.  Якась
неймовірна  історія,  чиясь  неправдоподібна  пригода.  Вона  має
бути  прекрасна  й  тверда,  мов  криця,  вона  повинна  присоро¬
мити  читачів  за  їхнє  існування.
 Я  виходжу,  я  чомусь  невпевнений.  Я  не  наважуюсь  щось
вирішити.  Якби  я  знав,  що  маю  якийсь  хист...  Але  ж  я
ніколи  —  ще  ніколи  —  не  писав  чогось  такого.  Історичні
нариси,  не  більше,  а  втім...  треба  писати.  Книжку.  Роман.  1
будуть  люди,  які  прочитають  цей  роман  і  скажуть:  «Його
написав  Антуан  Рокантен,  був  такий  рудий  парубійко,  що  все
вештався  по  кав’ярнях»,  і  думатимуть  про  моє  життя  так
само,  як  я  про  життя  негритянки  —  як  про  щось  цінне  і  майже
легендарне.  Так.  Книжку.  Спочатку,  звісно,  буде  нудна,
втомлива  праця,  яка  не  увільнить  мене  ні  від  існування,  ні  од
відчуття,  що  я  існую.  Але  настане  така  мить,  коли  книжку
буде  завершено,  все  буде  позаду,  і  тоді  трохи  ясного  світла
проллється  на  моє  минуле.  1,  може,  в  цьому  світлі  я  дивити¬
мусь  на  своє  життя  без  відрази  й  огиди.  Може,  коли-небудь,
одного  дня,  згадуючи  саме  цю  годину,  цю  безживну  годину,
коли,  згорблений,  я  стояв  і  чекав  свого  потягу,  моє  серце
заб'ється  радісніше,  і  тоді  я  скажу  собі:  «Цього  дня,  о  цій
годині  все  й  почалось».  1  в  минулому  —  лише  в  минулому  —  я
прийму  себе,  як  блудного  сина.
 Настає  ніч.  На  другому  поверсі  готелю  «Прентанія»  засві¬
тилися  два  вікна.  Крокви  Нового  Вокзалу  виразно  пахнуть
сирим  деревом:  завтра  над  Бувілем  буде  дощ.

МУР

МУР
 Нас  заштовхали  до  великої  білої  кімнати,  і  я  примружився
від  різкою  світла.  Перегодом  я  розгледів  стіл,  за  яким  сиділо
четверо  типів  у  цивільному,  гортаючи  якісь  папери.  Інші
арештовані  стояли,  збившись  докупи  в  глибині  кімнати,  і  ми
мусили  її  всі  перетнути,  щоб  приєднатися  до  них.  Багатьох  я
знав,  решта  були,  напевне,  іноземці.  Переді  мною  стояли  два
кругловиді,  схожі  один  на  одного  блондини:  мабуть,  францу¬
зи.  Нижчий  з  них  раз  по  раз  підсмикував  свої  штани  —  оче¬
видно,  нервувався.
 Це  тривало  близько  трьох  годин;  я  геть  отупів,  у  голові
гуло,  але  в  кімнаті  було  тепло,  і  я  почувався  досить-таки
непогано,  адже  ми  цілу  добу  ловили  дрижаків.  Охоронці  під¬
водили  арештантів  поодинці  до  столу.  Ті  четверо  запитували
в  них  прізвище  і  фах.  Більше,  загалом,  нічим  не  цікавились,
хоча  інколи  запитували:  «Брав  участь  у  крадіжці  набоїв?»
Або:  «Де  був  і  що  робив  дев’ятого  вранці?»  Відповідей  вони  не
слухали  чи  принаймні  не  подавали  знаку,  що  слухають:  на
якусь  хвильку  замовкали,  втупившись  просто  себе,  відтак  по¬
чинали  писати.  У  Тома  запитали,  чи  то  правда,  що  він  служив
в  інтернаціональній  бригаді;  Томові  важко  було  щось  запере¬
чити,  оскільки  в  його  куртці  знайшли  документи.  У  Хуана
нічого  не  запитали,  але  коли  він  назвав  своє  прізвище,  то
довго  щось  записували.
 — 	Це  мій  брат  Хосе  анархіст,  —  сказав  Хуан.  —  Ви  ж  добре
знаєте,  що  його  тут  нема.  Я  не  належу  до  жодної  партії  і
ніколи  не  брався  до  політики.
 Вони  й  далі  мовчали.  Хуан  не  вгавав:
 — 	Я  нічого  не  зробив.  Я  не  хочу  розплачуватися  за  інших.
 Губи  в  нього  тремтіли.  Охоронець  наказав  йому  замовкну¬
ти  і  відвів  його  вбік.  Настала  моя  черга.
 — 	Вас  звати  Пабло  Іббіста.
 Я  сказав,  що  так.
 Тип  заглянув  у  папери  і  запитав:
 — 	Де  Рамон  Гріс?
 — 	Не  знаю.
 — 	Ви  переховували  його  в  себе  з  шостого  по  дев’ятнадцяте.
 184

— 	Ні.
 Вони  щось  записали,  й  охоронці  вивели  мене  з  кімнати.  В
коридорі  між  двома  солдатами  стояли  Том  і  Хуан.  Нас  повели.
Том  запитав  в  одного  з  конвоїрів:
 — 	І  щодалі?
 — 	Що  саме?  —  мовив  охоронець.
 — 	Це  був  допит  чи  суд?
 — 	Суд,  —  відповів  охоронець.
 — 	Ну?  І  що  з  нами  буде?
 Охоронець  сухо  відповів:
 — 	Вам  сповістять  про  вирок  суду  в  камері.
 Те,  що  нам  слугувало  камерою,  насправді  було  лікарняним
льохом.  Через  протяги  там  було  нестерпно  холодно.  Цілу  ніч
ми  тремтіли,  а  вдень  почувалися  теж  не  ліпше.  П’ять  днів  до
цього  я  провів  у  карцері  одного  архієпископства,  подібному  до
кам’яного  мішка  часів  середньовіччя.  Оскільки  там  було  мало
місця  і  напхом  напхано  арештантів,  то  їх  розміщали  будь-де.
Я  не  жалкував  за  своєю  темницею:  там  я  не  потерпав  від
холоду,  зате  був  самотнім,  а  тривала  самотність  украй  до¬
шкульна.  В  льоху  я  мав  хоч  якесь  товариство.  Хуан  мовчав,
він  боявся,  а  потім  був  надто  молодий,  аби  щось  розповідати.
Зате  Том  вирізнявся  балакучістю  і  чудово  говорив  по-іспансь¬
кому.
 В  льоху  була  лава  і  чотири  сінники.  Коли  нас  привели
сюди,  ми  повсідалися,  занурившись  у  мовчання.  Нарешті  Том
сказав:
 — 	Нам  гаплик.
 — 	Мені  теж  так  здасться,  —  погодився  я,  —  але  сподіваю¬
ся,  хлопця  вони  не  зачеплять.
 — 	їм  нема  чого  йому  закинути,  —  мовив  Том.  —  Тільки  й
того,  що  брат  його  активіст.
 Я  глянув  на  Хуана:  здавалося,  він  нас  не  слухав.  Том  вів
далі:
 — 	Ти  знаєш,  що  вони  коять  у  Сарагосі?  Кладуть  людей  на
бруківку  і  переїжджають  їх  вантажівками.  Нам  один  дезер-
тир-марроканець  про  це  розповідав.  Ще  й  похваляються,  що
таким  чином  економлять  набої.
 — 	Але  не  бензин,  —  додав  я.
 Мене  Том  дратував,  йому  не  треба  було  про  це  розповідати.
 — 	А  офіцери  прогулюються  по  узбіччю,  —  казав  він
далі,  —  спостерігають  за  всім,  застромивши  руки  в  кишені,  з
цигарками  в  зубах.  Гадаєш,  вони  добивають  цих  нещасних?
Та  який  там  біс!  Ті  волають  годинами,  конаючи.  Маррока-
нець  казав,  що  спочатку  він  не  міг  і  крикнути  від  болю.
 185

— 	Переконаний,  що  тут  вони  цього  не  робитимуть,  —  ска¬
зав  я.  —  Принаймні,  набоїв  у  них  доста.
 Світло  пробивалося  крізь  чотири  душники  і  круглий  отвір  у
стелі  ліворуч,  у  якому  виднілося  небо.  Це  була  звичайна  діра,
прикрита  лядою,  через  яку  раніше  до  льоху  скидали  вугілля.
Якраз  під  нею  лежала  чимала  купа  дрібненького  вугілля,
яким  мали  отоплювати  лікарню,  але  почалася  війна,  хворих
евакуювали,  а  вугілля  так  і  залишилось  невикористаним;  зго¬
ри  інколи  навіть  накрапував  дощ,  оскільки  ладу  забули  при¬
крити.
 Тома  почало  трясти.
 — 	Хай  йому  біс,  мене  всього  тіпає,  —  пробурмотів  він,  —
ось  тобі  маєш,  знову  почалося.
 Він  підвівся  і  почав  робити  гімнастичні  вправи.  За  кожним
рухом  його  сорочка  відтулялася,  оголюючи  білі  волохаті  гру¬
ди.  Потім  він  розтягнувся  горілиць,  підняв  ноги  і  почав  роби¬
ти  ножиці:  я  бачив,  як  похитується  його  товстий  зад.  Том  був
кремезний,  але  надто  гладкий.  Я  уявляв  собі,  як  кулі  і  гострі
багнети  завиграшки  входять  у  цю  масивну  ніжну  плоть,  мов  у
грудку  масла.  Таких  думок  у  мене  б  не  виникло,  якби  він  був
худий.
 Я  ще  не  зовсім  закоцюб,  але  вже  не  відчував  ні  рук,  ні  ніг.
Зрідка  в  мене  виникало  враження,  ніби  я  щось  втратив,  і  я
починав  озиратися  довкола,  розшукуючи  свою  куртку,  а
потім  враз  пригадував,  що  мені  її  не  повернули.  Це  мене  за¬
смутило.  Вони  забрали  одяг  для  своїх  вояків,  залишивши  нам
тільки  сорочки  і  ці  полотняні  штани,  які  тутешні  хворі  носили
в  самий  розпал  літа.  Нарешті  Том  устав  і  сів  біля  мене,  важко
дихаючи.
 — 	Ну  як,  зігрівся?
 — 	Хай  йому  біс,  ні.  Тільки  засапався.
 Близько  восьмої  вечора  до  камери  зайшли  комендант  і  двоє
фалангістів.  Комендант  тримав  у  руках  аркуш  паперу.  Він
запитав  в  охорони:
 — 	Як  звати  цих  трьох?
 — 	Стейнбек,  Іббієта  і  Мірбаль,  —  відповів  охоронець.
 Комендант  почепив  пенсне  і  заглянув  у  список.
 — 	Стейнбек...  Стейнбек...  Є  такий.  Ви  засуджені  до
розстрілу.  Вирок  буде  виконано  завтра  вранці.
 Він  ще  раз  заглянув  до  списку:
 — 	Двоє  інших  також.
 — 	Це  неможливо,  —  пробелькотів  Хуан.  —  Тільки  не  мене.
 Комендант  здивовано  подивився  на  нього.
 — 	Як  вас  звати?
 186

— 	Хуан  Мірбаль.
 — 	Все  правильно,  це  ваше  прізвище,  —  мовив  комен¬
дант,  —  вас  засуджено  до  розстрілу.
 — 	Та  я  ж  нічого  не  зробив,  —  наполягав  Хуан.
 Комендант  стенув  плечима  і  повернувся  до  Тома  й  до  мене.
 — 	Ви  баски?
 — 	Тут  немає  басків.
 — 	Мені  сказали,  що  тут  троє  басків,  —  роздратувався
він.  —  Ніби  в  мене  немає  більше  роботи,  як  їх  розшукувати.
Священик  вам,  звичайно,  не  потрібен?
 Ми  промовчали.  Комендант  додав:
 — 	Зараз  до  вас  прийде  лікар,  бельгієць.  Він  має  дозвіл
перебути  з  вами  ніч.
 Козирнув  і  вийшов.
 — 	А  що  я  тобі  казав?  —  спитав  Том.  —  Теж  мені  добро¬
чинці.
 — 	Що  правда,  то  правда,  —  погодився  я,  —  але  ж  це  свин¬
ство  щодо  малого.
 Я  сказав  це  з  почуття  справедливості,  хоча  хлопець  мені  й
не  подобався.  Він  мав  надто  витончене  обличчя,  а  страх  і
страждання  спотворили  і  викривили  всі  його  риси.  Ще  три  дні
тому  це  був  тендітний  хлопчина,  який  міг  би  й  сподобатися,
але  тепер  він  нагадував  старого  гомика,  і  я  подумав,  що  якби
його  навіть  випустили  на  волю,  то  він  би  на  все  життя  зали¬
шився  таким  же.  Звичайно,  варто  було  хлопця  трохи  пожа¬
літи,  але  жалість  викликала  в  мене  огиду,  та  й  хлопчина  був
мені  майже  осоружний.
 Хуан  більше  не  прохопився  жодним  словом,  і  ввесь  посірів,
сірим  зробилися  його  обличчя,  руки.  Він  знову  сів  і  втупився
широко  розплющеними  очима  в  підлогу.  Том  був  добра  душа,
він  спробував  узяти  малого  за  руку,  але  той  з  люттю  вирвав¬
ся,  лице  йому  скривилося.
 — 	Облиш  його,  —  сказав  я  тихо,  —  ти  ж  бачиш,  що  він
зараз  розреветься.
 Том  неохоче  послухався,  він  хотів  утішити  малого,  спо¬
діваючись  хоч  трохи  відвернути  його  від  думки  про  свою  даль¬
шу  долю.  Та  доля  дратувала  й  мене:  я  ніколи  не  думав  про
смерть,  бо  не  було  нагоди,  але  тепер  не  залишалося  нічого,  як
замислитися  над  цим.
 — 	Ти  хоч  кого-небудь  із  них  уколошкав?  —  запитав  Том.
 Я  не  відповів.  Том  почав  мені  розповідати,  як  з  початку
 серпня  він  застрелив  шістьох;  він  не  усвідомлював  ситуації,
що  склалася,  і  я  добре  бачив,  що  він  цього  й  не  хоче.  Я  й  сам  до
кінця  не  збагнув,  що  сталося,  проте  вже  думав  про  майбутнє
 187

страждання,  уявляв,  як  град  пекучих  куль  пронизує  моє  тіло.
Але  все  це  не  стосувалося  суті,  проте  я  не  хвилювався:  попе¬
реду  була  ніч,  щоб  усе  усвідомити.  І  раптом  Том  замовк,  я
глянув  на  нього  кутиком  ока:  він  теж  посірів  і  здавався  жа¬
люгідним.  Я  подумав:  «Ось  і  починається!»  Споночіло,  тьмяне
світло  просочувалося  крізь  душники  і  падало  на  купу
вугільного  пилу,  утворюючи  на  підлозі  велику  пляму.  Через
діру  в  стелі  я  вже  запримітив  зірку:  ніч  була  морозяна  і  ясна.
 Двері  відчинилися,  і  ввійшли  двоє  охоронців.  За  ними
слідом  білоголовий  чоловік  у  бельгійському  військовому
строї.  Він  привітався  з  нами  й  сказав:
 — 	Я  лікар.  Мені  дозволено  побути  з  вами  в  цю  важку  хви¬
лину.
 Голос  у  нього  був  приємний  і  навіть  аристократичний.  Я
запитав  його:
 — 	Що  вам  тут  треба?
 — 	Я  весь  до  ваших  послуг.  Я  зроблю  все  від  мене  залежне,
щоб  полегшити  вам  ці  останні  години.
 — 	Чому  ви  прийшли  саме  до  нас?  В  госпіталі  повно  інших.
 — 	Але  мене  послали  саме  сюди,  —  відповів  він  якось  непев¬
но.  Й  одразу  ж  по  тому  додав:  —  Хочете  покурити,  га?  У  мене
є  сигарети  і  навіть  сигари.
 Він  простягнув  нам  англійські  сигарети  і  гаванські  сигари,
але  ми  відмовилися.  Я  подивився  йому  у  вічі,  і  він  вочевидь
зніяковів.  Я  сказав  йому:
 — 	Ви  прийшли  сюди  не  задля  милосердя.  Я  вас  упізнав.  У
той  день,  коли  мене  арештували,  я  бачив  вас  із  фашистами  на
подвір’ї  казарми.
 Я  хотів  розповідати  й  далі,  але  зненацька,  на  мій  подив,
присутність  лікаря  перестала  мене  цікавити.  Здебільшого  ко¬
ли  я  до  кого-небудь  приставав,  то  мене  не  так  легко  було
позбутися.  А  тепер  бажання  говорити  чомусь  зникло,  я  стенув
плечима  й  відвів  очі.  Незабаром  підняв  голову  й  побачив,  що
бельгієць  з  цікавістю  спостерігає  за  мною.  Охоронці
повсідалися  на  сінники.  Довготелесий  Педро  байдикував,
другий  час  од  часу  трусив  головою,  щоб  не  заснути.
 — 	Вам  потрібна  лампа?  —  раптом  запитав  Педро.
 Бельгієць  кивнув  головою:  я  подумав,  що  інтелігентності  в
 ньому  не  більше,  ніж  у  бовдурі,  але,  без  сумніву,  на  мерзот¬
ника  він  не  схожий.  Подивившись  у  його  великі  голубі  й  кри¬
жані  очі,  я  завважив,  що  він  грішив,  власне,  через  брак  уяви.
Педро  вийшов  і  невдовзі  повернувся  з  гасовою  лампою,  яку
поставив  на  краєчку  лави.  Вона  ледве  блимала,  проте  це  все-
таки  було  краще,  ніж  нічого,  раніше  ми  сиділи  потемки.  Я
 188

довго  вдивлявся  у  світле  коло  на  стелі,  мов  зачарований.  І
раптом  прокинувся,  світле  коло  щезло,  я  відчув  себе  розчав¬
леним  величезним  тягарем.  Це  не  був  ані  страх,  ані  думка  про
смерть,  це  було  щось  без  назви.  Вилиці  в  мене  жахтіли,  череп
розколювався  з  болю.
 Я  покрутив  головою  і  глянув  на  двох  своїх  товаришів  по
нещастю.  Том  сидів,  затуливши  обличчя  долонями,  я  бачив
тільки  його  білу  товсту  потилицю.  Малому  Хуанові  ставало
все  гірше  й  гірше:  рот  у  нього  був  розтулений,  ніздрі  тремтіли.
Лікар  підійшов  до  нього  і  поклав  на  плече  руку,  здавалося,  він
хотів  його  підбадьорити,  але  очі  його  були  крижані.  Потім  я
побачив,  як  рука  бельгійця  нишком  ковзнула  вздовж  Хуано-
вої  руки  до  зап’ястя.  Хуан  залишався  байдужим.  Бельгієць
немов  ненароком  стиснув  йому  зап’ястя  трьома  пальцями  і
водночас  трохи  відступив,  щоб  повернутися  до  мене  спиною.
Проте  я  трохи  відхилився  і  побачив,  як  він  витягнув  годинник
і  якийсь  час  дивився  на  нього,  тримаючи  малого  за  руку.
Потім  відпустив  її,  і  Хуанова  рука  безвільно  впала,  а  сам
лікар  притулився  до  стіни,  потім,  ніби  пригадавши  щось  дуже
важливе,  що  конче  треба  занотувати,  витягнув  з  кишені
блокнот  і  почав  писати.  «Падло,  —  з  люттю  подумав  я,  —  хай
тільки  спробує  помацати  в  мене  пульс,  то  одразу  затоплю
йому  в  брудну  пику».
 Бельгієць  не  підійшов  до  мене,  але  я  відчував,  що  він  ди¬
виться  в  мій  бік.  Я  підвів  голову  і  втупився  в  нього.  Лікар
звернувся  до  мене  якимось  безбарвним  голосом:
 — 	Вам  не  здається,  що  тут  холоднувато?
 Йому  і  справді  було  зимно,  обличчя  його  майже  посиніло.
 — 	Мені  не  холодно,  —  відповів  я.
 Бельгієць  не  зводив  з  мене  суворого  погляду.  Раптом  я  зро¬
зумів,  у  чому  річ,  і  провів  рукою  по  обличчі:  воно  спітніло.  В
цьому  льоху,  серед  зими,  на  пронизливих  протягах,  з  мене
лився  піт.  Я  провів  рукою  по  волоссю  —  воно  геть  злиплося  від
поту;  водночас  я  відчув,  що  моя  сорочка  мокра  і  пристала  до
тіла;  не  менше  години  мене  обливало  потом,  а  я  нічого  не
помічав.  Зате  це  не  пройшло  повз  увагу  свинюки-бельгійця,
він  спостерігав,  як  по  моєму  лиці  стікають  краплини  поту,  й,
очевидно,  думав:  «Ось  де  вияв  тваринного  страху,  страху  ма¬
ло  не  патологічного»;  він  же  почувався  цілком  нормальною
людиною  і  пишався,  що  йому  зараз  холодно,  як  це  й  має  бути.
Мені  закортіло  підійти  до  нього  й  розквасити  йому  пику,  але
тільки-но  я  спромігся  на  найменший  порух,  як  мій  сором  і
лють  кудись  пощезли  і  я  байдуже  впав  на  лаву.
 189

Я  обмежився  тим,  що  витяг  хусточку  і  почав  витирати  нею
шию,  бо  тепер  виразно  відчув,  як  піт  скрапує  з  волосся  на
потилицю,  і  це  було  досить  неприємно.  До  речі,  скоро  я  перестав
витиратися,  оскільки  хустинка  промокла  наскрізь,  а  піт  усе
виступав.  Спітніли  навіть  сідниці,  мої  штани  прилипли  до  лави.
 Малий  Хуан  раптом  запитав:
 — 	Ви  лікар?
 — 	Так,  —  відповів  бельгієць.
 — 	Скажіть,  це  боляче  і...  довго?
 — 	Ах!  Це  коли?..  Та  ні,  —  відповів  бельгієць  батьківським
тоном,  —  швидко.
 У  нього  був  виглад  лікаря,  котрий  заспокоює  свого  платно¬
го  пацієнта.
 — 	Але  я...  мені  казали...  що  інколи  з  першого  пострілу  не
виходить.
 — 	Буває,  —  відповів  бельгієць,  киваючи  головою.  —  Якщо
перший  залп  не  вражає  життєво  важливих  органів.
 — 	!  тоді  вони  перезаряджають  гвинтівки  і  ціляться  зно¬
ву?  —  Він  подумав  і  додав  охриплим  голосом:  —  Але  ж  на  це
потрібен  час!
 Хлопця  охопив  панічний  жах  перед  стражданням,  адже  в
його  літах  про  це  тільки  й  думають.  Я  ж  цим  не  сушив  собі
голови  і  пітнів  не  від  страху  перед  болем.
 Я  встав  і  підійшов  до  купи  вугілля.  Том  здригнувся  і  кинув
на  мене  гнівний  погляд:  мої  черевики  поскрипували,  і  це  дра¬
тувало.  Я  подумав,  невже  й  моє  обличчя  таке  ж  землисте,  як  у
нього?  Я  побачив,  що  він  теж  упрів.  Небо  було  розкішне,
світло  взагалі  не  проникало  в  мій  темний  закутень,  та  варто
було  підвести  голову,  щоб  побачити  Великий  Віз.  Але  тепер
усе  здавалось  інакшим,  раніше,  коли  я  сидів  у  карцері
архієпископства,  я  міг  бачити  великий  шмат  неба  будь-якої
хвилини,  і  щоразу  воно  навівало  мені  різні  спогади.  Вранці,
коли  небо  ставало  яскраво-голубим  і  легким,  я  уявляв  собі
пляжі  на  березі  Атлантичного  океану;  ополудні,  споглядаючи
сонце,  пригадував  севільський  бар,  де  колись  попивав  ман-
санілью,  заїдаючи  анчоусами  й  оливками;  пополудні  я  опи¬
нявся  в  тіні,  і  мені  пригадувалася  глибока  тінь,  що  покривала
пів-арени,  тоді  як  інша  половина  мерехтіла  під  сонцем,  було
так  сумно  бачити  землю,  відбиту  лише  в  клаптику  неба.  Але
тепер  я  міг  дивитися  досхочу,  небо  не  викликало  в  мене  жод¬
них  уявлень.  Мені  це  було  більше  до  вподоби.  Я  повернувся
назад  і  вмостився  біля  Тома.  Пройшов  якийсь  час.
 Том  стиха  заговорив.  Він  мусив  безупинно  щось  гомоніти,
інакше  губив  свої  думки.  Я  подумав,  що  він  звертається  до
 190

мене,  хоча  й  дивиться  в  інший  бік.  Очевидно,  він  боявся  поба¬
чити  мене  таким,  яким  я  став,  —  сірим  і  спітнілим,  ми  були
схожі  один  на  одного  і  кожен  із  нас  слугував  для  іншого  дзер¬
калом.  Він  дивився  на  бельгійця,  на  того,  кому  судилося
жити.
 — 	Ти  можеш  щось  зрозуміти?  —  запитав  він.  —  Я  ні.
 Я  теж  заговорив  півголосом.  І  теж  зиркнув  на  бельгійця.
 — 	Про  що  це  ти?
 — 	Скоро  з  нами  трапиться  щось  таке,  чого  мені  несила
збагнути.
 Якийсь  дивний  запах  ішов  від  Тома.  Мені  здавалося,  що  я
став  чутливіший  до  запахів,  ніж  завжди.  Я  ущипливо  сказав:
 — 	Скоро  зрозумієш.
 — 	Це  незбагненно,  —  мовив  він  затято.  —  Мені  хочеться
зберегти  мужність  до  кінця,  але  принаймні  я  повинен  знати...
Слухай,  скоро  нас  виведуть  на  подвір’я.  Вони  вишикуються
перед  нами.  Скільки  їх  буде?
 — 	Не  знаю.  П’ять  або  вісім.  Не  більше.
 — 	Гаразд.  Нехай  вісім.  їм  крикнуть:  «Цілься!»,  і  я  побачу
вісім  гвинтівок,  спрямованих  на  мене.  Мені  захочеться  від¬
ступити  до  муру,  я  з  усієї  сили  втискатимуся  в  нього  спиною,
а  він  мене  відштовхуватиме,  мов  у  якомусь  кошмарі.  Все  це  я
можу  собі  уявити.  Ох!  Якби  ти  знав,  до  чого  яскраво  я  це
можу  собі  уявити!
 — 	Знаю,  —  відповів  я,  —  я  теж  це  прекрасно  уявляю.
 — 	Це,  певно,  до  біса  боляче.  Знаєш,  вони  цілять  в  очі  і  рот,
щоб  спотворити  обличчя,  —  додав  він  злісно.  —  Я  вже
відчуваю  свої  рани,  вже  з  годину  мені  болить  голова  і  шия.  Це
не  справжній  біль,  це  гірше:  це  біль,  який  я  відчую  завтра
вранці.  А  що  опісля?
 Я  чудово  розумів,  що  він  хотів  сказати,  але  не  подавав
знаку.  Щодо  бсиїю,  то  я  теж  носив  його  у  своєму  тілі,  як
малесенькі  рубці.  Я  не  міг  до  них  звикнути,  але  так  само,  як  і
він,  не  надавав  їм  великого  значення.
 — 	Потім,  —  сказав  я  суворо,  —  тебе  пожиратимуть  черви.
 Він  почав  говорити  ніби  сам  до  себе,  але  при  цьому  не
 зводив  очей  з  бельгійця.  Той,  здавалося,  нічого  не  чув.  Я
розумів,  навіщо  він  тут:  наші  думки  його  не  цікавили,  він
прийшов  спостерігати  за  нашими  тілами,  ще  повними  життя,
але  які  вже  агонізували.
 — 	Це  ніби  якийсь  кошмар,  —  вів  далі  Том.  —  Намагаєшся
про  щось  думати,  і  тобі  здається,  що  в  тебе  виходить,  що  ще
одна  мить  —  і  ти  збагнеш,  а  потім  усе  вислизає,  щезає  і  знову
спадає  глуха  завіса.  Я  кажу  собі:  потім  нічого  не  буде.  Але  я  не
 191

розумію,  що  це  означає,  Інколи  мені  здається,  що  я  майже
зрозумів...  але  знову  опускається  пітьма,  і  я  починаю  думати
про  біль,  про  кулі,  про  залп.  Я  матеріаліст,  клянуся  тобі  в
цьому,  і  я  ще  не  з’їхав  з  глузду.  Але  тут  щось  не  те.  Я  бачу  свій
труп:  це  не  важко,  але  все-таки  його  бачу  я,  бачу  на  власні
очі.  Я  намагаюсь  себе  переконати...  переконати,  що  більше
нічого  не  побачу  і  не  почую,  а  життя  продовжується  для
інших.  Але  ми,  Пабло,  не  створені  для  таких  думок.  Можеш
мені  повірити,  я  й  раніше  міг  не  спати  цілу  ніч,  чекаючи
чогось.  Та  зараз  це  зовсім  інше:  щось  навалиться  на  нас  ззаду,
Пабло,  так  що  ми  навіть  не  встигнемо  приготуватися.
 — 	Заткнись,  —  сказав  я  йому,  —  хочеш,  щоб  я  покликав
сповідника?
 Том  промовчав.  Я  вже  помітив,  що  він  мав  звичку
провіщати,  називаючи  мене  по  імені,  і  говорити  приглуше¬
ним  голосом.  Я  цього  терпіти  не  міг,  та  що  поробиш,  усі
ірландці  такі.  Мені  здалося,  що  від  нього  тхне  сечею.  В  гли¬
бині  душі  я  не  відчував  великої  симпатії  до  Тома  і  не  бачив
причини  міняти  свого  ставлення  до  нього  тільки  тому,  що  нам
доведеться  разом  померти,  цього  було  замало.  Є  люди,  з  яки¬
ми  все  було  б  інакше.  Скажімо,  Рамон  Гріс.  Але  з  Томом  і
Хуаном  я  почувався  самотнім.  А  втім,  це  мене  влаштовувало:
якби  це  був  Рамон,  я  б,  напевне,  розчулився.  Але  я  був  стра¬
шенно  твердий  у  цю  хвилину  і  хотів  залишитися  таким.
 Том  і  далі  розгублено  жував  слова.  Він  мурмотів,  очевидно,
щоб  позбутися  думок.  Від  нього  несло  сечею,  як  від  старого
простатика.  Звичайно,  я  був  згідний  з  ним,  усе,  що  він  казав,
міг  би  сказати  і  я:  помирати  не  природно.  Щойно  я  зрозумів,
що  маю  померти,  як  все  довкола  почало  здаватися  мені  про¬
типриродним:  і  ця  купа  вугільного  пилу,  і  лава,  і  брудна  пика
Педро.  Тільки  мені  прикро  було  думати  про  те  саме,  що  й
Том.  Хоча  добре  знав,  що  всю  цю  ніч  ми  крутитимем  мізками
про  одне,  разом  дрижатимемо,  стікаючи  потом.  Я  скоса  гля¬
нув  на  нього,  і  вперше  він  видався  мені  дивним,  його  обличчя
було  вже  позначене  смертю.  Гонор  мій  був  уражений:  двад¬
цять  чотири  години  я  провів  поряд  із  Томом,  слухав  його,
говорив  з  ним,  хоча  й  знав,  що  між  нами  немає  нічого  спіль¬
ного.  А  тепер  ми  стали  схожі  один  на  одного,  як  близнюки,  і
лише  тому,  що  мали  подохнути  разом.  Том,  не  дивлячись  у
мій  бік,  взяв  мене  за  руку.
 — 	Пабло,  я  запитую  себе...  я  весь  час  запитую  себе:  невже
правда,  що  ми  зникнемо  безслідно?
 Я  звільнив  руку  і  сказав  йому:
 — 	Подивися  собі  під  ноги,  свиня.
 192

Біля  його  ніг  розпливлася  калюжа,  краплі  стікали  по  шта¬
нах.
 — 	Що  це?  —  пробурмотів  він  розгублено.
 — 	Ти  напудив  у  штани,  —  відповів  я  йому.
 — 	Це  неправда,  —  вигукнув  він  несамовито,  —  я  не  сцяв,  я
нічого  не  відчуваю.
 Підійшов  бельгієць  і,  лицемірно  співчуваючи,  запитав:
 — 	Вам  зле?
 Том  не  відповів.  Бельгієць  мовчки  глянув  на  калюжу.
 — 	Не  знаю,  як  це  трапилося,  —  закричав  в’язень  розлюче¬
но,  —  але  я  не  боюся.  Я  вам  присягаюся,  що  не  боюся!
 Бельгієць  мовчав.  Том  піднявся  і  пішов  у  куток.  Потім
вернувся,  застібаючи  матню,  знову  вмостився  на  лаву  і  біль¬
ше  не  прохопився  жодним  словом.  Бельгієць  узявся  щось  за¬
писувати.
 Ми  всі  вп’ялися  в  нього  очима:  адже  він  був  живий!  Рухи  у
нього  були  живого,  турботи  живого;  тіло  він  мав  відгодоване,  і
воно  корилося  йому.  Ми  ж  більше  не  відчували  своїх  тіл,  а
якщо  й  відчували,  то  не  так.  як  він.  Мені  захотілося  помацати
свої  штани  біля  матні,  але  я  не  зважився  й  дививсь  на  бель¬
гійця  з  карачкуватими  ногами,  хазяїна  своїх  м’язів,  —  він  міг
думати  про  завтрашній  день.  Ми  були  по  другий  бік,  три  знек¬
ровлені  привиди;  ми  дивилися  на  нього,  всмоктавшись  у  його
життя,  як  вампіри.
 Нарешті  він  підійшов  до  малого  Хуана,  і,  важко  сказати
чому,  йому  захотілося  погладити  хлопця  по  голові,  —  може,  з
якихось  професійних  мотивів,  а  може,  в  ньому  прокинулася
інстинктивна  жалість?  Якщо  і  так,  то  це  трапилося  єдиний
раз  впродовж  усієї  ночі.  Він  погладив  малого  Хуана  по  голові,
по  шиї.  Хлопець  не  опирався,  не  зводячи  з  нього  очей,  і  рап¬
том  схопив  його  за  руку  і  втупився  в  неї  диким  поглядом.  Він
затиснув  руку  бельгійця  між  своїми  долонями,  і  в  цьому  не
було  нічого  приємного:  пара  сірих  кліщів  стисла  випещену
рожеву  руку.  Я  одразу  похопив,  що  має  статися,  і  Том,  оче¬
видно,  також,  але  бельгієць  завбачив  у  цьому  лише  порив
подяки  і  по-батьківськи  всміхнувсяло  нього.  Та  враз  хлопець
підніс  цю  опасисту  рожеву  руку  собі  до  рота,  намагаючись  її
вкусити.  Бельгієць  шарпонув  руку  і,  спіткнувшись,  відскочив
до  стіни.  Якийсь  час  він  дивився  на  нас  із  жахом:  нарешті
втямив,  що  ми  не  такі  люди,  як  він.  Я  розреготався  так,  що
один  із  охоронців  аж  підскочив.  Другий  і  далі  спав,  його  ши¬
роко  розплющені  очі  закотилися.
 Я  почувався  водночас  втомленим  і  надміру  збудженим.
Мені  більше  не  хотілося  думати  ні  про  те,  що  відбудеться  на
 7  Сартр
 193

світанку,  ні  про  смерть.  Усе  це  не  узгоджувалося  ні  з  чим,  а
слова  були  порожні  й  не  означали  нічого.  Але  тільки-но  я
пробував  розмірковувати  про  щось  інше,  як  бачив  цівки
гвинтівок,  націлених  у  мене.  Разів  зо  двадцять  я  подумки
пережив  свій  розстріл,  а  одного  разу  мені  навіть  приверзлося,
що  це  діється  насправді:  напевне,  я  трохи  придрімав.  Мене
тягнули  до  муру,  я  пручався  і  благав  про  помилування.  Але
раптом  прокинувся  і  подивився  на  бельгійця,  боячися,  що  міг
уві  сні  закричати.  Проте  бельгієць  погладжував  свої  вусики,
він  нічого  не  помітив.  Якби  я  захотів,  то  зміг  би,  певно,  якусь
хвильку  подрімати,  бо  не  змикав  очей  ось  уже  дві  доби  і  був
геть  виснажений.  Але  мені  не  хотілося  втрачати  двох  годин
життя:  вони  піднімуть  мене  на  світанку,  виведуть,  сторо¬
пілого  зі  сну,  на  подвір’я  і  прикінчать  так  швидко,  що  навіть
не  встигну  й  зойкнути;  я  не  хотів  цього,  не  хотів  помирати,  як
тварюка,  я  хотів  усе  зрозуміти.  А  ще  я  боявся  кошмарів.  Я
встав,  пройшовся  сюди-туди  і,  щоб  змінити  плин  думок,  спро¬
бував  пригадати  минуле.  Якась  мішанина  спогадів  навалила¬
ся  на  мене.  Вони  були  і  хороші,  й  погані  —  у  всякому  разі,
такими  вони  мені  видавалися  до  цього.  Пригадалися  всілякі
історії,  обличчя.  Я  знову  побачив  лице  молоденького  тореодо-
ра,  якого  прохромив  рогами  бик  під  час  недільного  ярмарку  у
Валенсії,  побачив  лице  одного  із  своїх  дядьків.  Рамона  Гріса.
Мені  пригадалося,  як  я  1926  року  три  місяці  вештався  без
роботи,  як  майже  здихав  від  голоду.  Пригадав  одну  ніч,  яку
провів  на*  лавці  в  Гренаді:  я  не  їв  протягом  трьох  днів  і  ска¬
женів,  не  хочучи  подихати.  Я  всміхнувся.  З  якою  пожадли¬
вістю  я  ганявся  за  щастям,  за  жінками,  за  свободою.  Навіщо
все  це?  Я  хотів  визволяти  Іспанію,  обожнював  Пі-і-Маргаля,
вступив  до  анархістського  руху,  галасував  на  мітингах  —  все
це  мені  здавалося  серйозним,  я  поводився  так,  ніби  був  без¬
смертним.
 У  ці  хвилини  в  мене  було  таке  враження,  ніби  все  моє
життя  простерлося  переді  мною,  мов  на  долоні,  і  я  подумав:
«Яка  це  мерзенна  брехня!»  Моє  життя  не  варте  й  ламаного
шеляга,  бо  вже  приречене.  Я  запитував  себе,  як  я  міг  розгу¬
лювати  вулицями,  гуляти  з  дівчатами;  я  не  поворухнув  би  й
мізинцем,  якби  тільки  міг  уявити,  що  помру  ось  так.  А  тепер
усе  моє  життя  переді  мною,  вже  закрите,  зав’язане,  як  мішок,
хоч  усе  в  ньому  зосталося  незавершеним.  Якусь  мить  я  нама¬
гавсь  оцінити  його  і  вже  ладен  був  сказати:  і  все-таки  життя
прекрасне.  Але  чи  можна  скласти  йому  ціну  за  чернеткою?  Я
виписував  векселі  під  заставу  вічності  і  нічого  не  зрозумів.  Я
ні  за  чим  не  жалкував,  хоча  можна  було  пошкодувати  за
 194

силою  речей,  скажімо,  мансанільєю  або  купанням  у  малень¬
кій  бухточці  неподалік  Кадіса,  смерть  зняла  всі  чари.
 Зненацька  бельгійцеві  прийшла  в  голову  чудова  думка.
 — 	Друзі  мої,  —  звернувся  він  до  нас,  —  я  можу  взяти  на
себе  обов’язок  —  якщо,  звичайно,  військова  адміністрація
дозволить  —  передати  декілька  слів  людям,  котрі  вам  дорогі...
 Том  пробурмотів:
 — 	У  мене  нема  нікого.
 Я  промовчав.  Том  почекав  якусь  хвилину,  відтак  з  ціка¬
вістю  запитав  мене:
 — 	Ти  нічого  не  хочеш  передати  Кончі?
 — 	Ні.
 Я  ненавидів  такі  вияви  співчуття:  це  було  моєю  помилкою,
що  я  говорив  йому  про  Кончі  минулої  ночі,  варто  було  б  при¬
тримати  язик.  Я  прожив  із  нею  майже  рік.  Раніше  я  поклав  би
руку  під  сокиру  заради  п’ятихвилинного  побачення  з  нею.  1
тому  я  заговорив  про  неї  з  Томом,  це  було  сильніше  за  мене.
Але  тепер  я  вже  не  хотів  її  бачити,  я  б  не  знав,  що  їй  сказати.
Я  навіть  не  захотів  би  її  обняти:  мені  стало  гидким  власне
тіло,  бо  воно  зробилося  сірим  і  пітніло,  і  я  не  був  упевнений,
що  не  відчую  такої  ж  відрази  до  її  тіла.  Дізнавшись  про  мою
смерть,  Конча  заплаче,  на  кілька  місяців  вона  втратить  смак
до  життя.  Та  все  ж  померти  повинен  саме  я.  Я  згадав  її  пре¬
красні  лагідні  очі.  Коли  вона  дивилася  мені  у  вічі,  щось  пере¬
ходило  від  неї  до  мене.  Але  з  цим  було  покінчено:  якби  вона
глянула  на  мене  тепер,  її  погляд  так  і  залишився  б  з  нею,  до
мене  він  не  дістався  б.  Я  був  самотній.
 Том  також  був  самотній,  але  по-іншому.  Він  усівся  верхи
на  лаву  і  почав  її  розглядати  з  якоюсь  дивною  усмішкою.  Він
простягнув  руку  й  обережно  торкнувся  до  дерева,  ніби  боявся
щось  розбити,  потім  різко  відсмикнув  руку  й  здригнувся.  Був¬
ши  Томом,  я  б  не  забавлявся,  торкаючись  лави;  це  була  все  та
ж  ірландська  комедія.  Але  я  також  помітив,  що  предмети  на¬
бирали  якогось  дивного  вигляду:  вони  ставали  більш  розмити¬
ми,  менш  ущільненими,  ніж  завжди.  Досить  мені  було  гляну¬
ти  на  лаву,  на  лампу,  на  купу  вугільного  пилу,  як  одразу  ж
відчував,  що  скоро  помру.  Звичайно,  я  не  міг  чітко  уявити
свою  смерть,  але  я  бачив  її  повсюди,  надто  в  речах,  що  немов
прагнули  тихцем  віддалитися  від  мене  і  триматися  на  від¬
стані,  як  люди,  що  говорять  над  узголів’ям  умирущого.  Це
свою  смерть  Том  щойно  намацував  на  лаві.
 Я  перебував  у  такому  стані,  що  якби  в  ту  хвилину  оголоси¬
ли,  що  дарують  мені  життя  і  я  можу  спокійнісінько  поверта¬
тися  додому,  я  б  залишився  байдужий:  не  було  різниці,
 7*
 195

скільки  чекати,  —  кілька  годин  чи  декілька  років,  —  якщо
втратив  надію  на  безсмертя.  Мене  не  приваблювало  більше
нічого,  я  відчував  супокій.  Але  це  був  жахливий  супокій  —  і
виною  тому  моє  тіло:  я  бачив  на  власні  очі,  чув  на  власні  вуха,
але  це  був  уже  не  я;  моє  тіло  самотньо  дрижало  й  обливалося
потом,  я  більше  його  не  впізнавав.  Я  змушений  був  його  розг¬
лядати  й  торкатися,  щоб  дізнатися,  чим  воно  стало,  ніби  це
тіло  належало  кому  іншому.  Інколи  я  його  ще  відчував,  мене
охоплювало  таке  почуття,  ніби  я  кудись  сповзаю,  падаю,  як
літак  у  піке,  відчував,  як  калатає  моє  серце.  Але  це  мене  мало
тішило:  все,  що  пов’язувалося  з  моїм  тілом,  мало  брудний
нікчемний  вигляд.  Проте  здебільшого  воно  мовчало,  поводи¬
лося  сумирно,  і  я  відчував  лише  дивний  тягар,  ніби  хтось
нечистий  притиснувся  до  моїх  грудей;  мені  здавалося,  що  ме¬
не  обвив  якийсь  велетенський  черв’як.  Я  мацнув  штани  й
спостеріг,  що  вони  вологі;  я  так  і  не  збагнув,  чи  це  піт  чи  сеча,
але  про  всяк  випадок  сходив  і  посцяв  на  вугільну  купу.
 Бельгієць  витягнув  годинника  і,  глянувши  на  нього,  ска¬
зав:
 — 	Пів  на  четверту.
 Падло!  Він  зробив  це  навмисне.  Том  аж  підскочив:  ми  не
помітили,  як  збіг  час;  ніч  окутувала  нас  своєю  безформною
похмурою  масою,  я  навіть  не  міг  пригадати,  коли  вона  поча¬
лася.
 Малий  Хуан  заголосив.  Він  заламував  руки  і  благав:
 — 	Я  не  хочу  вмирати,  не  хочу  вмирати!
 Звівши  догори  руки,  він  бігцем  перетнув  льох,  бухнувся  на
сінник  і  заридав.  Том  подивився  на  нього  каламутними  очима  і
не  виявляв  навіть  найменшого  бажання  його  втішити.  До  того
ж  цей  не  було  стражданням,  хоча  малий  більше  галасував,  ніж
ми,  проте  страждав  менше  за  нас:  він  нагадував  хворого,  який
захищається  від  своєї  смертельної  хвороби  пропасницею.  Ко¬
ли  б  його  не  трясло,  то  це  було  б  набагато  серйозніше.
 Він  плакав,  я  бачив,  що  йому  жаль  себе,  а  про  саму  смерть
він,  власне,  й  не  думав.  На  якусь  мить,  на  якусь  коротеньку
хвильку  мені  теж  захотілося  заплакати  від  жалю  до  себе.  Але
трапилося  навпаки:  я  глянув  на  малого,  побачив  його  худі
плечі,  що  здригалися  від  ридань,  і  відчув,  що  зробився  жор¬
стоким,  я  вже  не  міг  жаліти  ні  інших,  ні  навіть  себе.  Я  сказав
собі:  «Хочу  померти  гідно».
 Том  підвівся,  став  просто  під  круглою  дірою  і  почав
очікувати  світанку.  Я  ж  уперто  повторював,  що  хочу  померти
гідно,  і  думав  лише  про  це.  Але  відколи  лікар  нагадав  нам  про
час,  я  відчував,  як  він  тече  і  витікає  крапля  за  краплею.
 196

Ще  було  темно,  коли  я  почув  Томів  голос:
 — 	Ти  чуєш?
 — 	Так.
 Хтось  ходив  по  подвір’ї.
 — 	Чого  вони  там  тиняються?  Не  будуть  же  вони  стріляти
по  нас  у  темряві.
 Нарешті  все  втихло.  Я  сказав  Томові:
 — 	Світає.
 Педро,  позіхаючи,  встав,  загасив  лампу  і  сказав  своєму
приятелеві:
 — 	Промерз  до  кісток.
 В  льох  заповзла  передсвітанкова  мла.  Здалеку  почулися
постріли.
 — 	Починається,  —  сказав  я  Томові,  —  вони  це  роблять,
напевне,  на  задньому  дворі.
 Том  попросив  у  лікаря  закурити.  Мені  не  хотілося  ні  сига¬
рет,  ні  спиртного.  З  цієї  хвилини  стрілянина  вже  не  вщухала.
 — 	Зрозумів?  —  запитав  Том.
 Він  хотів  щось  додати,  але  замовк  і  подивився  на  двері.
Двері  відчинилися,  і  зайшов  лейтенант  з  чотирма  солдатами.
Том  випустив  з  рук  сигарету.
 — 	Стейнбек?
 Том  не  відповів.  Педро  вказав  на  нього.
 — 	Хуан  Мірбель?
 — 	Той  на  сіннику.
 — 	Встати!  —  наказав  лейтенант.
 Хуан  не  ворухнувся.  Двоє  солдатів  схопили  його  під  руки  і
поставили  на  ноги.  Але  як  тільки  вони  його  відпустили,  він
знов  упав.
 Солдати  завагалися.
 — 	Це  вже  не  перший  у  такому  стані,  —  мовив  лейте¬
нант,  —  вам  доведеться  його  нести;  все,  гадаю,  буде  гаразд.
 Він  повернувся  до  Тома:
 — 	Виходь.
 Том  вийшов  із  двома  солдатами  обіруч.  Два  інших  несли
ззаду  за  руки  й  за  ноги  Хуана.  Хлопець  був  при  пам’яті,  очі
широко  розплющені,  по  щоках  текли  сльози.  Коли  я  рушив  до
виходу,  лейтенант  мене  перепинив:
 —*  Це  ви  Іббієта?
 — 	Так.
 — 	Почекайте  тут.  За  вами  незабаром  прийдуть.
 Вони  вийшли.  Бельгієць  і  два  охоронці  пішли  за  ними,  я
залишився  сам.  Я  не  розумів,  що  зі  мною  коїться,  ліпше,  якби
вони  покінчили  з  усім  цим  одразу,  Я  чув  залпи,  паузи  між
 197

ними  були  майже  однакові,  після  кожного  залпу  я  здригався.
Хотілося  завити  і  рвати  на  собі  волосся.  Але  я  стиснув  зуби  і
застромив  руки  до  кишень,  треба  до  кінця  поводитись  гідно.
 Через  годину  за  мною  прийшли  і  провели  на  другий  по¬
верх,  у  маленьку  кімнатку,  де  пахло  сигарами  і  було  так  за¬
душливо,  що  я  ледве  не  задихнувся.  Двоє  офіцерів  курили,
розвалившись  у  фотелях,  на  колінах  у  них  лежали  папери.
 — 	Твоє  прізвище  Іббієта?
 — 	Так.
 — 	Де  Рамон  Гріс?
 — 	Не  знаю.
 Запитував  мене  опасистий  коротун.  З-під  пенсне  на  мене
жорстко  дивилися  його  очі.  Він  сказав:
 — 	Підійди.
 Я  підійшов.  Він  устав  і  почав  викручувати  мені  руки,  див¬
лячись  на  мене  таким  поглядом,  ніби  хотів,  щоб  я  провалився
крізь  землю.  Водночас  стиснув  мене  щосили.  Офіцер  робив  це
не  для  того,  щоб  завдати  мені  болю,  це  була  просто  гра,  він
хотів  показати,  хто  тут  господар  становища.  Коротун  видихав
свій  гнильний  дух  прямо  мені  в  обличчя.  Це  тривало  з  хвили¬
ну,  і  я  ледве  стримувався,  щоб  не  розреготатися.  Треба  щось
набагато  страшніше,  щоб  налякати  людину,  яка  зараз  помре,
а  те,  що  він  робив,  на  мене  уже  не  діяло.  Офіцер  різко  від¬
штовхнув  мене  і  знову  сів,  кажучи:
 — 	Твоє  життя  у  твоїх  руках.  Ти  врятуєш  себе,  якщо  при¬
знаєшся,  де  він.
 Ці  два  строкато  вбрані  типи  в  чоботях  і  з  батогами  були
людьми,  котрі  теж  мають  померти.  Трохи  пізніше  за  мене,  але
не  набагато.  Вони  рилися  у  своїх  непотрібних  паперах,  розшу¬
куючи  якісь  імена,  ганялися  за  людьми,  щоб  кинути  їх  до
холодної  або  розстріляти;  вони  мали  свою  думку  про  майбутнє
Іспанії  і  про  чимало  іншого.  їхня  дріб’язкова  метушня  здава¬
лася  мені  непристойною  і  кумедною,  я  не  хотів  би  опинитися
на  їхньому  місці:  адже  вони  скидалися  на  божевільних.
 Опасистий  коротун  прискіпливо  дивився  на  мене,  хльоска¬
ючи  по  чоботях  батогом.  Усі  його  рухи  були  точно  розрахо¬
вані  і  надавали  йому  вигляду  кровожерливого  звіра.
 — 	Ну  як?  Затямив?
 — 	Я  не  знаю,  де  Гріс,  —  відповів  я.  —  Можливо,  в  Мадріді.
 Другий  офіцер  мляво  підняв  свою  бліду  руку.  Ця  млявість
 також  була  зумисною.  Я  бачив  усі  їхні  дрібні  хитрощі  і  був
приголомшений,  що  існують  людці,  котрі  тіша'іься  ними.
 — 	У  вас  чверть  години  на  роздуми,  —  вимовив  він  спрокво¬
ла.  —  Відведіть  його  в  комору  для  білизни,  через  чверть  годи-
 198

ни  приведете  назад.  Якщо  й  далі  мовчатиме,  розстріляємо
зразу.
 Вони  знали,  що  роблять:  я  провів  ніч  у  чеканні,  після  цього
вони  мене  примусили  ще  годину  просидіти  в  льоху,  поки
розстрілювали  Тома  й  Хуана,  а  тепер  заперли  мене  в  коморі
для  білизни;  вони,  напевне,  приготували  цю  штуковину  ще
напередодні,  сподіваючись,  що  мої  нерви  виснажаться  від  тя¬
ганини  і  я  не  витримаю.
 Але  вони  прорахувалися.  У  коморі  для  білизни  я  сів  на  ослін,
бо  почувся  надто  знесиленим,  і  почав  розмірковувати.  Проте
не  над  їхньою  пропозицією.  Звичайно,  я  знав,  де  Гріс:  він
переховувався  у  своїх  двоюрідних  братів,  за  чотири  кілометри
від  міста.  Я  також  добре  знав,  що  не  викажу  його  криївки,  хіба
що  вони  вдадуться  до  тортур  (але,  здавалося,  в  них  не  було
такого  наміру).  Все  це  було,  зрештою,  абсолютно  чудово  зро¬
зумілим  й  нітрохи  мене  не  цікавило.  Я  хотів  лише  збагнути
мотиви  своєї  поведінки.  Я  волів  би  швидше  здохнути,  ніж
виказати  Рамона  Гріса.  Чому?  Адже  я  більше  не  любив  Рамона
Гріса.  Моя  прихильність  до  нього  померла  ще  до  світанку,  саме
тоді,  коли  померла  моя  любов  до  Кончі  й  бажання  жити.  Проте
я,  безперечно,  шанував  свого  дядька  за  його  непохитність.  Але
зовсім  не  тому  я  вирішив  померти  замість  нього,  його  життя
коштувало  не  дорожче,  ніж  моє,  будь-яке  життя  нічого  не
варте.  Коли  людину  ставлять  до  муру  і  стріляють  у  неї,  доки
вона  здохне,  то  вже  байдуже,  хто  та  людина:  я  чи  Гріс,  чи
хто-небудь  іще.  Я  добре  знав,  що  він  корисніший  для  Іспанії,
але  тепер  мені  було  наплювати  і  на  Іспанію,  і  на  анархізм:  усе
марнота.  І  все  ж  я  тут,  я  можу  врятувати  свою  шкуру,  виказав¬
ши  Гріса,  але  не  робитиму  цього.  Моя  затятість  здавалася  мені
майже  кумедною.  Я  подумав:
 «Треба  ж  бути  таким  упертим!»  І  мені  стало  навіть  смішно.
 За  мною  знову  прийшли  і  завели  до  тих  двох  офіцерів.  Під
моїми  ногами  шугонув  щур,  і  це  мене  розвеселило.  Я  обернув¬
ся  до  одного  з  фалангістів  і  запитав  його:
 — 	Ви  бачили  щура?
 Конвоїр  не  відповів.  Він  був  несу  плен  и  й  і  все  сприймав
серйозно.  Я  ледь  не  розсміявсь,  але  стримався,  боячись,  що
коли  почну,  то  не  зможу  зупинитися.  Фалангіст  мав  вуса,  і  я
йому  сказав:
 — 	Збрий  вуса,  кретине.
 Мені  здалося  смішним,  що  людина  ще  при  житті  допускає,
щоб  лице  її  покривалося  шерстю.  Він  нехотя  копнув  мене
ногою,  і  я  замовк.
 — 	Ну  що?  —  запитав  опасистий  офіцер.  —  Ти  подумав?
 199

Я  подивився  на  нього  з  цікавістю,  як  на  рідкісну  комаху.  І
відповів:
 — 	Я  знаю,  де  він.  Він  переховується  на  цвинтарі.  В  склепі
або  в  будиночку  грабаря.
 Я  хотів  їх  розіграти.  Побачити,  як  вони  зірвуться  на  рівні,
затягуючи  паски,  і  заклопотано  віддаватимуть  накази.
 Вони  скочили  з  місць.
 — 	Хутко  туди.  Молесе,  візьміть  п’ятнадцять  чоловік  у  лей¬
тенанта  Лопеса.
 — 	Гей,  —  звернувся  до  мене  опасистий  коротун,  —  якщо  ти
сказав  правду,  я  дотримаю  свого  слова.  Але  якщо  ти  нас  ду¬
риш,  то  заплатиш  за  це  сповна.
 Вони  з  гуркотом  вискочили  з  кімнати,  а  я  спокійно  сидів  під
охороною  фалангістів.  Час  од  часу  я  посміхався,  уявляючи,
як  вони  стрімголов  летять  на  цвинтар.  Мені  здавалося,  що  я
дурив  їх,  та  ще  й  насміявся  з  них.  Я  уявив,  як  вони  піднімають
надгробні  плити,  розчахують  одні  за  одними  двері  склепів.  Я
дивився  на  все  це  і  на  самого  себе,  ніби  збоку:  ось  упертий
арештант,  який  корчить  із  себе  героя,  ось  серйозні  вусаті  фа¬
лангісти  і  люди  у  військовому,  що  сновигають  між  могил,  —
справді  кумедна  картина.
 Через  півгодини  опасистий  коротун  повернувся.  Я  поду¬
мав,  що  зараз  він  віддасть  наказ  розстріляти  мене.  Решта,
очевидно,  залишилися  на  цвинтарі.
 Офіцер  глянув  на  мене.  Він  анітрохи  не  здавався  пошитим
У  дурні.
 — 	Відведіть  його  на  великий  двір,  до  решти,  —  сказав
він.  —  По  закінченні  бойових  дій  його  долю  вирішить  трибу¬
нал.
 Я  подумав,  що  щось  не  так  зрозумів,  і  перепитав  його:
 — 	Як,  мене...  мене  не  розстріляють?..
 — 	У  всякому  разі,  не  тепер.  І  потім  це  вже  не  моя  справа.
 Я  нічого  не  міг  втямити  і  тому  запитав  його:
 — 	Але  чому?
 Він  мовчки  стенув  плечима,  і  солдати  мене  повели.  На
великому  дворі  товпилося  близько  сотні  арештантів:  жінок,
дітей,  кількох  старих  дідів.  Геть  стерявшись,  я  почав  поход¬
жати  навколо  центральної  клумби.  Опівдні  нас  повели  до
їдальні.  Якісь  двоє  чи  троє  типів  намагалися  завести  зі  мною
розмову.  Напевне,  ми  були  знайомі,  але  я  їм  не  відповів:  я
більше  не  знав,  де  я  і  що  я.
 Під  вечір  у  двір  заштовхали  з  десяток  нових  арештантів.  Я
впізнав  пекаря  Гарсіа.  Він  сказав  мені:
 — 	А  ти  щасливець!  Я  і  в  гадці  не  мав  побачити  тебе  живим.
 200

— 	Вони  засудили  мене  до  розстрілу,  —  відізвався  я,  —  а
потім  передумали.  Не  втямлю  чому.
 — 	Мене  схопили  дві  години  тому,  —  сказав  Гарсіа.
 —-  За  що?
 Гарсіа  не  втручався  в  політику.
 — 	Не  знаю,  —  відповів  він.  —  Вони  арештовують  кожного,
хто  думає  не  так,  як  вони.
 Він  понизив  голос.
 — 	Вони  піймали  Гріса.
 Я  здригнувся.
 — 	Коли?
 — 	Сьогодні  вранці.  Він  упоров  дурницю.  В  середу,  полаяв¬
шись  із  своїм  братом,  пішов  від  нього.  Багато  хто  хотів  прихи¬
стити  його  в  себе  вдома,  але  Гріс  не  бажав  завдавати  людям
зайвого  клопоту.  Він  сказав  мені:  «Я  б  заховався  в  Іббієти,
але,  оскільки  його  взяли,  перебуду  на  цвинтарі».
 — 	На  цвинтарі?
 — 	Так.  Яка  дурниця!  А  сьогодні  вранці  вони  туди  нагряну¬
ли,  застукали  його  в  халупі  грабаря.  Гріс  відстрілювався,  і
вони  його  пришили.
 — 	На  цвинтарі!
 Все  в  голові  пішло  обертом,  і  я  повалився  на  землю,  розре¬
готавшись  так,  що  з  очей  бризнули  сльози0

КІМНАТА
 І
 Пані  Дарбеда  тримала  пальцями  рахат-лукум.  Вона  обе¬
режно  підносила  його  до  рота  і  тамувала  віддих,  боячись,  щоб
цукрова  пудра,  якою  він  був  притрушений,  не  розлетілася.
«Він  —  як  троянда»,  —  казала  вон&.  Пані  жадібно  впивалася  в
той  склоподібний  м’якуш,  і  рот  наповнювався  густим  запахом.
«Просто  цікаво,  як  хвороба  загострює  відчуття».  Вона  почина¬
ла  згадувати  мечеті,  улесливих  східняків  (пані  Дарбеда  була  в
Алжирі  під  час  своєї  весільної  подорожі),  і  її  бліді  вуста  ледь
помітно  всміхалися:  рахат-лукум  також  був  улесливий.
 їй  треба  було  не  раз  провести  долонею  по  сторінках  книги,
бо  вони,  незважаючи  на  її  перестороги,  припорошилися  то¬
неньким  шаром  білої  пудри.  Пані  струшувала  руками  дріб¬
ненькі  кришталики  цукру,  шурхочучи  ними  по  гладенькому
папері:  «Це  мені  нагадує  Аркашон,  коли  я  читала  на  пляжі...»
Літо  1907  року  вона  провела  на  березі  моря.  Тоді  пані  Дарбеда
носила  великий  солом’яний  бриль,  оперезаний  зеленою
стрічкою;  вона  влаштувалась  неподалік  від  молу  з  романом
«Джип,  або  Перстень  Івер».  Вітер,  здіймаючи  вихори,  рясно
сіяв  пісок  на  її  коліна,  і  час  від  часу  пані  Дарбеда  струшувала
його,  притримуючи  книжку  за  ріжок.  Нині  те  саме  відчуття:
тільки  крупинки  піску  були  зовсім  сухі,  тоді  як  дрібненькі
кришталики  цукру  ледь-ледь  прилипали  до  пучок.  Вона  зно¬
ву  побачила  перламутрове  полотнище  неба  над  похмурим  мо¬
рем.  «Тоді  Єва  ще  не  родилася».  Пані  Дарбеда  відчувала,  як
від  спогадів  усе  набирало  ваги  й  цінності,  мов  скринька  з
сандалового  дерева.  Назва  роману,  який  вона  тоді  читала,
раптом  зринула  в  пам’яті:  це  була  «Маленька  пані»,  досить
цікава  книжка.  Але  відколи  невідома  хвороба  замкнула  її  у
власній  кімнаті,  пані  Дарбеда  віддавала  перевагу  спогадам  та
історичним  романам.  Вона  жадала  страждань,  серйозного
читва,  невсипущої  уваги,  і,  поринаючи  у  спогади,  повертаю¬
чись  до  своїх  найпрекрасніших  відчуттів,  жінка  дозрівала,  як
чудовний  плід  в  оранжереї.
 Пані  Дарбеда  подумала  трохи  знервовано,  що  незабаром
має  прийти  її  чоловік  і  постукати  в  двері.  В  інші  дні  він  прихо¬
див  лише  під  вечір,  мовчки  цілував  її  в  чоло  і,  влаштувавшись
 202

перед  нею  в  глибокому  кріслі,  читав  «Час».  Але  четвер  був
«днем»  пана  Дарбеди:  заведеним  звичаєм  од  третьої  до  чет¬
вертої  години  він  гостював  у  доньки.  Перед  тим,  як  піти,  він
заходив  до  дружини,  і  вони  з  гіркотою  говорили  про  зятя.  Ці
щочетвергові  бесіди,  які  повторювалися  до  найменших  подро¬
биць,  виснажували  пані  Дарбеду.  Пан  Дарбеда  наповнював
тиху  кімнату  своєю  присутністю.  Він  не  присідав,  ходив  з
кутка  в  куток,  тупцював  на  місці.  Кожен  його  гнівний  порив
ранив  пані  Дарбеду,  як  скалка  скла.  Але  цей  четвер  видався
ще  гірший,  ніж  звичайно:  при  думці,  що  їй  треба  невдовзі
торочити  своєму  чоловікові  про  Євине  признання  і  бачити  те
велике  жахливе  тіло,  пані  Дарбеду  проймало  потом.  Вона
брала  з  блюдця  лукум,  вагаючись,  якусь  хвильку  розглядала
його,  потім  із  жалем  клала  назад:  пані  Дарбеда  не  любила,
щоб  її  чоловік  бачив,  як  вона  їсть  лукум.
 Пані  Дарбеда  здригнулася,  почувши  стук  у  двері.
 — 	Заходь,  —  протягла  вона  кволим  голосом.
 Пан  Дарбеда  увійшов  навшпиньки.
 — 	Я  хочу  бачити  Єву,  —  сказав  він  так,  як  і  кожного
четверга.
 — 	Поцілуй  її  за  мене,  —  всміхнулася  йому  пані  Дарбеда.
 Пан  Дарбеда  не  відповів,  лише  стурбовано  наморщив  лоба;
 щочетверга  в  один  і  той  же  час  тамований  гнів  перешкоджав  і
так  не  легкому  травленню.
 — 	Провідавши  її,  маю  зайти  до  Франшо,  я  хотів  би,  щоб  він
із  нею  поговорив  серйозно  і  спробував  її  переконати.
 Він  часто  відвідував  лікаря  Франшо.  Але  марно.  Пані  Дар¬
беда  звела  брови.  Раніше,  коли  була  при  здоров’ї,  вона  без
труднощів  стенала  плечима.  Але  відколи  хвороба  зробила  її
тіло  незграбним,  вона  занадто  тяжкі  для  себе  рухи  замінила
мигами:  «так»  промовляла  очима,  «ні»  кутиками  вуст;  щоб  не
стенати  плечима,  зводила  брови.
 — 	Треба  спробувати  забрати  мого  від  неї  силоміць.
 — 	Я  тобі  вже  казав,  що  це  неможливо.  До  того  ж  і  закон  не
на  нашому  боці.  Франшо  недавно  мені  розповів,  що  в  них
великі  неприємності  з  рідними:  є  люди,  які  не  зважуються  і
бажають  доглядати  хворого  вдома;  у  лікарів  зв’язані  руки,
вони  можуть  лише  їм  радити  і  не  більше.  Добре  було  б»  казав
лікар,  аби  він  зчинив  якийсь  публічний  скандал  і  вона  сама
попросила  покласти  його  до  психічної  лікарні.
 — 	З  цим,  —  мовила  пані  Дарбеда,  —  ке  слід  зволікати  до
завтра.
 — 	Та  вже  ж.
 Він  повернувся  до  дзеркала  і,  запустивши  пальці  в  бороду,
 203

почав  її  причісувати.  Пані  Дарбеда  байдуже  дивилася  на  чер¬
вону  опасисту  потилицю  свого  чоловіка.
 — 	Якщо  вона  й  далі  житиме  з  ним,  —  сказав  пан  Дарбеда,  —
то  збожеволіє  більше,  ніж  він,  а  це  дуже  шкідливо.  Вона  від
нього  не  відходить  ні  на  крок,  нікуди  не  виходить,  хіба  лише
провідати  тебе,і  не  приймає  нікого.  Повітря  у  їхній  кімнаті
таке,  що  не  продихнеш.  Вона  ніколи  не  одчиняє  вікон,  бо  цього
не  хоче  П’єр.  Ніби  хтось  так  порадив  йому.  Певно,  вони  палять
у  курильниці  пахощі,  бо  там  завжди  попіл,  уявляють,  начебто
вони  в  церкві.  Слово  честі,  часом  не  знаю...  у  неї  такі  дивні  очі.
 — 	Я  не  помітила,  —  відказала  пані  Дарбеда.  —  Вигляд  у
неї  звичайний.  Просто  вона  сумна.
 — 	Та  вона  вже  як  небіжчиця.  Чи  спить  вона?  їсть?  Не  треба
з  нею  говорити  про  це.  Яле  я  думаю,  що  з  таким  молодцем  під
боком,  як  П’єр,  вона  за  ніч  очей  не  зімкне.
 Він  знизав  плечима:
 — 	Для  мене  найдивовижніше  те,  що  ми,  її  батьки,  не  маємо
права  вберегти  доч  ку  від  самої  себе.  Треба  її  утовкмачити,  що  у
Франшо  за  П’єром  доглядатимуть  краще.  Там  великий  парк.  А
потім,  гадаю,  —  додав  він,  усміхаючись,  —  йому  легше  буде
порозумітися  з  людьми  свого  кола.  Ці  істоти  —  як  діти:  і  їх
треба  тримати  з  такими,  як  вони  самі;  це  різновид  фран  ко  ма¬
сонства.  Саме  туди  слід  було  його  помістити  з  першого  дня  і,
знову  ж  таки,  задля  нього  самого.  Це  в  його  інтересах.
 Насамкінець  він  додав:
 — 	Я  тобі  скажу  —  мені  навіть  подумати  страшно,  що  вона  з
П’єром  залишається  на  самоті,  надто  вночі.  Уяви,  коли  тра¬
питься  щось.  У  П’єра  вигляд  жаский  і  похмурий.
 — 	Я  не  знаю,  —  заперечила  пані  Дарбеда,  —  чи  є  підстави
так  турбуватися  тільки  тому,  що  в  нього  такий  вигляд,  який,
до  речі,  він  завжди  мав.  Здавалося,  що  П’єр  постійно  на¬
сміхається  з  людей.  Нещасний  хлопчина,  —  повторила  вона
зітхаючи,  —  при  його  гордощах  дійти  до  такого.  Він  вважав
себе  розумнішим  за  всіх  нас  укупі.  Він  завжди  казав  тобі:  «Ви
масте  рацію»,  щоб  припинити  суперечки...  Це  для  нього  до¬
бре,  що  він  не  усвідомлює  свого  стану.
 Вона  зі  смутком  згадувала  його  довгасте  іронічне  обличчя,
завжди  трохи  схилене  набік.  Попервах  після  П’єрового  одру¬
ження  з  Свою  пані  Дарбеда  воліла  хоч  трохи  заприязнитися  з
зятем.  Але  той  розчарував  її:  він  майже  не  розмовляв  і  завжди
на  все  поспіхом  згоджувався  з  відсутнім  поглядом.
 Пан  Дарбеда  вів  своє:
 — 	Франшо  примусив  мене  відвідати  його  установу,  —  там
справжня  розкіш.  Кожен  хворий  мас  окрему  кімнату  із  шкіря¬
 204

ним  кріслом,  а  якщо  тобі  довподоби,  ще  й  з  диваном-ліжком.  Є
там  теніс,  і,  ти  знаєш,  вони  ходять  на  будівництво  басейну.
 Він  став  біля  вікна  і  дивився  крізь  шибку,  тупцюючи  на  місці
своїми  ледь  карачкуватими  ногами.  Несподівано  він  м’яко
крутнувся  на  підборах  —  плечі  опущені,  руки  в  кишенях.  Пані
Дарбеда  відчула,  що  її  зараз  пройме  потом:  це  повторювалося
раз  у  раз;  ось  він  знову  починає  ходити  туди-сюди,  як  ведмідь  у
клітці,  і  з  кожним  кроком  його  черевики  поскрипуватимуть.
 — 	Мій  друже,  —  сказала  вона,  —  я  тебе  благаю,  присядь,
ти  мене  втомлюєш.  —  Потім  додала,  вагаючись:  —  Я  маю
сказати  тобі  щось  важливе.
 Пан  Дарбеда  всівся  в  глибоке  крісло  й  склав  на  колінах
руки;  легкий  дрож  пробіг  по  спині  у  пані  Дарбеди:  час  настав,
зараз  вона  скаже  все.
 — 	Ти  знаєш,  —  кашляючи,  важко  мовила  вона,  —  що  я
бачила  Єву  у  вівторок.
 — 	Так.
 — 	Ми  довго  гомоніли  з  нею  про  всяку  всячину,  вона  пово¬
дилася  дуже  люб’язно,  вже  давно  я  не  бачила  її  такою  впевне¬
ною.  Отже,  я  почала  її  потроху  розпитувати,  заводячи  розмо¬
ву  про  П’єра.  Таким  чином  я  дізналася,  —  додала  дружина,
знову  ніяковіючи,  —  що  вона  вельми  прив’язана  до  нього.
 — 	Я  це  прекрасно  знаю,  —  мовив  пан  Дарбеда.
 Він  трохи  дратував  свою  дружину:  йому  треба  було  щоразу
розжовувати  кожну  дрібницю,  розставляючи  всі  крапки  над
«і».  Пані  Дарбеда  мріяла  спілкуватися  з  вишуканими  і  тонки¬
ми  натурами,  котрі  б  завжди  її  розуміли  з  півслова.
 — 	Але  я  хочу  сказати,  —  повторила  вона,  —  що  Єва  знає
щось  таке,  чого  ми  не  можемо  навіть  уявити.
 Пан  Дарбеда  сердито  й  тривожно  закліпав  очима,  як  за¬
вжди,  коли  силкувався  похопити  значення  якогось  натяку  чи
новини:
 — 	Що  ти  цим  хочеш  сказати?
 — 	Шарлю,  —  мовила  пані  Дарбеда,  —  не  втомлюй  мене.
Ти  повинен  зрозуміти,  що  матері  буває  інколи  над  силу  гово¬
рити  про  деякі  речі.
 — 	Мені  невтямки,  про  що  ти  мені  розповідаєш,  —  сказав
пан  Дарбеда  роздратовано.  —  Чи  не  хочеш  сказати?..
 — 	Так,  саме  це!  —  відповіла  вона.
 — 	Між  ними  щось  є...  ще  тепер?
 — 	Так!  Так!  Так!  —прострекотала  вона  тричі  гнівно  й  сухо.
 Пан  Дарбеда  розвів  руками,  опустив  голову  й  занімів.
 — 	Шарлю,  —  звернулась  до  нього  стривожена  дружина,  —
мені  не  слід  було  казати  про  це.  Але  я  не  могла  втриматися.
 205

— 	Наша  дитина!  —  нарешті  видушив  він  млявим  голо¬
сом.  —  !з  цим  божевільним!  Він  її  не  впізнає,  навіть  більше,
називає  Агатою.  Треба  зовсім  утратити  глузд,  щоб  почувати¬
ся  зобов’язаною  перед  ним.
 Він  знову  підвів  голову  і  суворо  глянув  на  дружину.
 — 	Ти  впевнена,  що  зрозуміла  саме  так?
 — 	Сумніву  нема.  Я,  як  і  ти,  —  додала  вона  жваво,  —  не
могла  цьому  повірити:  а  втім,  я  її  не  розумію.  В  мене  тільки  й
гадки,  що  цей  бідолаха  живе  з  нею...  Врешті,  —  зітхнула
вона,  —  я  можу  припустити,  що  він  її  там  тримає  силоміць.
 — 	Авжеж!  —  вигукував  пан  Дарбеда.  —  Ти  пригадуєш,  що
я  тобі  казав,  коли  він  прийшов  до  нас  свататись?  Тоді  я  сказав:
«Мені  здається,  що  він  аж  занадто  подобається  Єві».  Ти  не
хотіла  мені  вірити.
 Пан  Дарбеда  раптом  грюкнув  кулаком  по  столу  й  страшен¬
но  почервонів:
 — 	Це  збоченість!  Він  її  носив  на  руках  і  цілував,  називаю¬
чи  при  цьому  Агатою,  —  а  ця  його  маячня  про  летючі  боввани
і  ще  казна  про  що!  І  вона  все  слухала!  Але  що  ж  насправді  між
ними?  Хай  вона  його  жаліє  всім  серцем,  хай  віддасть  його  до
притулку,  де  бачитиметься  з  ним  щодня,  —  чудово!  Але  я  б
ніколи  не  подумав...  Для  мене  вона  майже  вдова.  Послухай-
но,  Жаннет,  —  мовив  він  поважним  тоном,  —  я  тобі  скажу
відверто:  якщо  в  неї  є  почуття,  то  я  б  волів,  щоб  вона  завела
собі  коханця!
 — 	Шарлю,  схаменися!  —  закричала  пані  Дарбеда.
 Пан  Дарбеда  із  стомленим  виглядом  узяв  капелюха  й  ціп¬
ка,  що  залишив  при  вході  на  круглому  столику.
 — 	Після  того,  що  ти  мені  розповіла,  —  завершив  він,  —  я
втратив  усяку  надію.  Нарешті  я  йому  все  скажу,  це  мій
обов’язок.
 Пані  Дарбеда  заквапилася,  поки  він  не  вийшов:
 — 	Ти  знаєш,  —  мовила  вона,  щоб  якось  його  підбадьо¬
рити,  —  я  гадаю,  що,  попри  все,  у  Єви  більше  впертості,
аніж...  чогось  іншого.  Вона  знає,  що  він  невиліковний,  але
затято  домагається  свого  і  не  хоче  собі  в  цьому  признатися.
 Пан  Дарбеда,  задумавшись,  погладжував  бороду.
 — 	З  упертості?  Так,  може  бути.  Гаразд,  якщо  твоя  правда,
то  вона,  втомившись,  покине  його.  З  ним  важко  бути  день  при
дні,  та  й  розмовляти  нема  з  ким.  Коли  я  з  ним  вітаюся,  він
мені  простягає  кволу  руку  і  мовчить.  Тільки-но  вонм  лиша¬
ються  наодинці,  я  думаю,  що  він  знову  повертається  до  своїх
нав’язливих  думок:  вона  мені  розповідала,  що  П’ср,  бувало,
репетує  так,  ніби  хто  йому  перерізав  горлянку,  це  маячня.
 206

Боввани.  Це  вони  його  страхають  своїм  дзижчанням.  Він  ка
же,  що  вони  літають  довкола  нього  і  закочують  очі.
 Пан  Дарбеда  вдягнув  рукавички  і  провадив  далі:
 — 	їй  набридне,  от  побачиш.  А  що,  коли  вона  встигне  зана¬
пастити  своє  здоров’я?  Я  хотів  би,  щоб  вона  хоч  трохи  виходи¬
ла  на  світ  Божий:  зустріне  якогось  симпатичного  хлопця,  впа¬
де  йому  у  вічі,  —  хоча  б  такого,  як  Шредер,  інженер  із
Сімплона,  що  подає  великі  надії,  —  тоді  проти  нього  чоловік
здасться  їй  малим  і  нікчемним,  і  відтак  вона  поволі  змириться
з  думкою  переінакшити  своє  життя.
 Пані  Дарбеда  промовчала,  боячись,  щоб  суперечка  не  спа¬
лахнула  з  новою  силою.  Гі  чоловік  схилився  над  нею:
 — 	Ну,  годі,  —  сказав  він,  —  треба  їхати.
 — 	На  все  добре,  батьку,  —  мовила  пані  Дарбеда,  кивнувши
йому  головою.  —  Цілуй  її  і  передай  від  мене,  що  я  її,  нещасну,
ніжно  люблю.
 Коли  чоловік  пішов,  пані  Дарбеда  зручніше  всілася  у  фо¬
телі  й  знеможено  заплющила  очі.  «Яка  життєва  енергія»,  —
подумала  вона  з  докором.  Ледве  прийшла  до  тями,  і  тут  же,  не
розплющуючи  очей,  повільно  потяглася  блідою  рукою  до
блюдця,  навпомацки  взяла  лукум.
 Єва  мешкала  із  своїм  чоловіком  на  шостому  поверсі  старого
будинку  по  вулиці  Бак.  Пан  Дарбеда  легко  здолав  сто  дванад¬
цять  сходинок.  Коли  підійшов  натиснути  на  гудзик  дзвінка,
то  навіть  не  засапався.  Він  із  задоволенням  пригадав  слова
панночки  Дормуа:  «На  ваші  роки,  Шарлю,  ви  виглядаєте  про¬
сто  чудово».  Ніколи  він  не  почувався  міцнішим  і  здоровішим,
як  у  четвер,  надто  після  цих  бадьорих  сходжень.
 Двері  йому  відчинила  Єва.  «Авжеж,  служниці  в  неї  нема.
Вони  не  витримують  в  її  домі:  уявляю  себе  на  їхньому  місці».
Він  поцілував  її:
 — 	Доброго  дня,  моя  люба.
 Єва  відповіла  якось  холодно.
 — 	Ти  трохи  змарніла,  —  сказав  пан  Дарбеда,  торкаючись  її
щоки,  —  певно,  зовсім  занедбала  зарядку.
 Запала  мовчанка.
 — 	Як  там  мама?  —  запитала  Єва.
 — 	Так  собі.  Ти  її  бачила  у  вівторок?  Хоча,  звичайно,  як
завжди.  Твоя  тітка  Луїза  приходила  провідатиїївчора,  і  матері
було  приємно.  Вона  дуже  любить  приймати  гостей,  але  при¬
кро,  коли  вони  засиджуються.  Тітка  Луїза  прибула  до  Парижа
з  дітьми  через  оту  халепу  з  нерухомим  майном.  Я  тобі  про  це
вже  казав,  якась  безглузда  історія.  Вена  заходила  до  мене  в
 207

контору  порадитися.  Я  їй  сказав,  що  двох  зайців  не  піймаєш:
треба  продати.  Зрештою  вона  знайшла  покупця:  це  Бретон-
нель.  Ти  пригадуєш  Бретоннеля?  Він  уже  відійшов  від  справ.
 Пан  Дарбеда  раптово  замовк:  Єва  майже  його  не  слухала.
Він  сумно  подумав,  що  їй  усе  стало  байдуже.  «Вона  захопи¬
лась  ним,  як  книгами.  Колись  її  треба  було  відривати  від  них.
А  тепер  вона  навіть  не  читає».
 — 	А  як  П’єр?
 — 	Добре,  —  відповіла  Єва,  —  ти  хочеш  його  бачити?
 — 	Ну,  звичайно,  —  пожвавішав  пан  Дарбеда,  я  б  його
провідав.
 Пана  Дарбеду  переповнювало  співчуття  до  цього  нещасно¬
го  хлопця,  проте  він  не  міг  дивитися  на  нього  без  огиди.  «У
мене  якась  відраза  до  хворих».  Звичайно,  вини  П’єра  в  тому
не  було:  винна  спадковість,  притому  страшенно  тяжка.  Він
зітхнув:  «Коли  про  таке  дізнаються,  то  стають  обачними,  але
надто  пізно».  Ні,  П’єр  не  винен.  Хоча  й  завжди  мав  у  собі  цю
ваду,  вона  сформувала  основу  його  характеру;  це  не  схоже  ні
на  рак,  ні  на  туберкульоз,  від  котрих  можна  завжди  абстрагу¬
ватися,  коли  хочеш  оцінити  людину  безсторонньо.  Ця  нерво-
ваність  і  витонченість,  які  так  подобалися  Єві,  коли  він  зали¬
цявся,  були  квітами  безуму.  «П’єр  уже  був  божевільним,  ко¬
ли  з  нею  одружився;  тільки  цього  ще  ніхто  не  помічав.
Цікаво,  —  думав  пан  Дарбеда,  —  де  починається  вина,  або,
радше,  де  вона  закінчується.  У  всякому  разі,  він  дуже  багато
міркував,  усякчас  був  занурений  у  себе.  Проте  це  причина  чи
наслідок  його  хвороби?»  Дарбеда  йшов  за  дочкою  через  до¬
вгий  темний  коридор.
 — 	Ця  квартира  завелика  для  вас,  —  зауважив  він,  —  вам
треба  її  поміняти.
 — 	Ти  мені,  тату,  про  це  нагадуєш  щоразу,  —  відповіла
Єва,  —  але  я  тобі  вже  говорила,  що  П’єр  не  хоче  залишати
цього  помешкання.
 Єва  просто  дивувала:  годилося  її  запитали,  чи  вона  хоч
усвідомлює  стан  свого  чоловіка.  В  нього  буйне  божевілля,  а
вона  шанувала  його  думки  і  погляди,  буцімто  він  був  цілком
при  здоровому  глузді.
 — 	Те,  що  я  скажу,  стосується  тебе,  —  знову  почав  пан
Дарбеда  трохи  роздратовано.  —  Мені  здається,  якби  я  був
жінкою,  то  боявся  б  жити  у  цих  похмурих  кімнатах.  Я  б  поба¬
жав  тобі  світлої  квартири,  такої,  які  будують  останні  роки
поблизу  Отея,  три  маленькі  добре  провітрювані  кімнатки.
Ціни  на  квартири  впали,  бо  бракує  пожильців;  зараз  саме  є
нагода.
 208

Єва  легенько  повернула  ручку  дверей,  і  вони  ввійшли  до
кімнати.  Панові  Дарбеді  від  важкого  запаху  ладану  перехопи¬
ло  подих.  Завіси  були  опущені.  В  сутінках  над  спинкою  фотеля
вирізнялася  худа  потилиця:  П’єр  сидів  до  них  спиною,  він  їв.
 — 	Добридень,  П’єре,  —  привітався  пан  Дарбеда,  підви¬
щуючи  голос.  —  Ну,  і  як  ми  маємося  сьогодні?
 Пан  Дарбеда  підійшов  ближче:  хворий  з  похмурим  вигля¬
дом  сидів  за  маленьким  столиком.
 — 	Ми  підхарчувалися  рідкими  яєчками,  —  мовив  пан  Дар¬
беда,  ще  більше  підвищуючи  тон.  —  Це  чудово!
 — 	Я  не  глухий,  —  сказав  П’єр  тихим  голосом.
 Пан  Дарбеда  роздратовано  глянув  на  Єву,  ніби  беручи  її  в
свідки.  Але  Єва  мовчки  кинула  на  нього  осудливий  погляд.
Пан  Дарбеда  зрозумів,  що  завдав  їй  болю.  «Тим  гірше  для
неї».  Важко  було  порозумітися  з  цим  нещасним  хлопцем:  він
мав  менше  глузду,  ніж  чотирирічна  дитина,  а  Єва  хотіла,  щоб
з  ним  поводились,  як  із  дорослим.  Пан  Дарбеда  не  міг  прихо¬
вати  від  себе,  що  з  нетерпінням  очікує  моменту,  коли  вся  ця
кумедна  ввічливість  просто  буде  недоречною.  Хворі  його  зав¬
жди  трохи  дратували,  а  надто  причинні,  бо  вони  не  мали
слушності.  Ось  хоча  б  бідолашний  П’єр,  що  ніколи  ні  в  чому
не  мав  слушності  і  не  міг  мовити  жодного  слова,  щоб  не  бовк¬
нути  якої  дурниці,  а  тим  часом  було  марно  його  просити  про
найменшу  покірливість  або  хоч  деяке  визнання  своїх  помилок.
 Єва  прибрала  шкаралупу  й  підставку  для  яєць.  Потім  по¬
ставила  перед  П’єром  прибор  з  виделкою  і  ножем.
 — 	Що  на  сьогодні?  —  запитав  весело  пан  Дарбеда.
 — 	Біфштекс.
 П’єр  узяв  виделку,  тримаючи  її  за  кінчик  довгими  блідими
пальцями.  Він  прискіпливо  її  оглянув  і  злегка  посміхнувся:
 — 	Цього  разу  такого  не  буде,  —  мовив  до  Єви  заспокій¬
ливим  голосом,  —  мене  попередили  заздалегідь.
 Єва  підійшла  і  зацікавлено  зиркнула  на  виделку.
 — 	Агато,  —  звернувся  П’єр,  —дай  іншу.
 Єва  виконала  його  прохання,  і  П’єр  приступив  до  їжі.  Вона
взяла  підозрілу  виделку  і,  незмигно  дивлячись  на  неї,  стисну¬
ла  її  в  руці:  здалося,  що  вона  робить  шалене  зусилля.  «Які  всі
їхні  рухи  й  стосунки  підозрілі!»  —  подумав  пан  Дарбеда.
 Він  почувався  кепсько.
 — 	Обережніше,  —  застеріг  П’єр,  —  візьми  її  посередині,  бо
вона  колеться.
 Єва  зітхнула  і  поклала  виделку.  Пан  Дарбеда  відчув,  що
починає  сердитись.  Він  і  в  гадці  не  мав,  що  треба  потурати
всім  примхам  цього  бідолахи  —  навіть  для  самого  П’єра  це
 209

небезпечно.  Франшо  його  правильно  застеріг:  «Ніколи  нетре¬
ба  потурати  маячні  хворого».  Замість  міняти  йому  виделку,
ліпше  було  б  спокійно  все  обмізкувати  й  переконати  П’єра,
що  перша  нічим  не  відрізняється  від  другої.  Дарбеда  підійшов
до  столу,  взяв  виделку  й  підкреслено  злегенька  торкнувся
пальцем  її  зубів.  Потім  повернувся  до  П’єра.  Але  той  з  безтур¬
ботним  виглядом  розрізав  шматочки  м’яса;  він  подивився  на
тестя  поглядом  лагідним  і  невиразним.
 — 	Я  хотів  би  з  тобою  трохи  поговорити,  —  звернувся  пан
Дарбеда  до  Єви.
 Єва  слухняно  пішла  слідом  за  ним  до  вітальні.  Сівши  на
канапі,  пан  Дарбеда  помітив,  що  тримає  в  руці  виделку.  Він  з
досадою  жбурнув  її  на  столик.
 — 	Тут  ліпше,  —  сказав  він.
 — 	Я  сюди  більше  не  прийду.
 — 	Я  можу  закурити?
 —Звичайно,  тату,—мовила  Єва  квапливо.—Хочеш  сигару?
 Пан  Дарбеда  ліпше  любив  самокрутки.  Він  не  без  досади
думав  про  суперечку,  що  незабаром  мала  розгорітися.  Роз¬
мовляючи  з  П’єром,  він  почувався  ніяково  із  своїм  глуздом,
так  почувається  велетень  із  своєю  силою,  коли  бавиться  з
дитинчам.  Всі  властиві  йому  чесноти  —  ясність,  чіткість,  виз¬
наченість  —  обернулися  супроти  нього  самого.  «Із  моєю  не¬
щасною  Жаннетою,  треба  все-таки  це  визнати,  відбувається
майже  те  саме».  Звичайно,  пані  Дарбеда  не  божевільна,  однак
хвороба  її...  приспала.  Єва,  навпаки,  трималася  батька,  це
натура  справедлива  й  послідовна;  суперечка  з  нею  давала
втіху:  «Саме  тому  мені  не  хочеться,  щоб  її  занапастили».  Пан
Дарбеда  звів  очі,  йому  кортіло  знову  побачити  тонкі  й  інтелі¬
гентні  риси  доньки.  Він  був  розчарований:  на  її  обличчі,  ко¬
лись  такому  розумному  і  ясному,  проступало  якесь  збенте¬
ження  й  непроникність.  Єва  завжди  була  дуже  вродливою.
Пан  Дарбеда  помітив,  що  вона  аж  надто  ретельно  нафарбова¬
на,  навіть  з  викликом.  Повіки  мала  підсинені,  а  довгі  вії  під¬
ведені  олівцем.  Цей  бездоганний  і  крикливий  макіяж  справив
на  батька  прикре  враження:
 — 	Та  ти  зелена  під  своїми  рум’янами,  —  мовив  він,  —
боюся,  чи  не  захворіла.  О  Боже,  як  ти  тепер  фарбуєшся!  Ти,
що  була  такою  скромною.
 Єва  не  відповіла,  і  пан  Дарбеда  якусь  хвильку  збентежено
розглядав  те  сяйливе  й  виснажене  обличчя  під  важкою  куч¬
мою  чорного  волосся.  Йому  раптом  спало  на  думку,  іцо  в  неї
вигляд  трагіка.  «Я  знаю,  і  навіть  точно,  на  кого  вона  схожа.
На  ту  жінку,  Румену,  котра  грала  Федру  французькою  в
 210

амфітеатрі  Оранжа.  Він  уже  шкодував,  що  зробив  їй  це  не¬
приємне  зауваження:  «Воно  вихопилось  із  мене!  Не  варто
було  псувати  їй  настрою  через  такі  дрібниці».
 — 	Вибач,  —  сказав  він,  усміхаючись,  —  адже  ти  знаєш,  що
я  давній  прихильник  усього  природного.  Я  не  терплю  всіх
оцих  помад,  котрими  жінки  так  полюбляють  квацятися  нині.
Проте  я  мовчав,  бо  треба  йти  в  ногу  із  своїм  часом.
 Єва  на  це  люб’язно  всміхнулася.  Пан  Дарбеда  запалив  ци¬
гарку  й  кілька  разів  затягнувся.
 — 	Любе  моє  дитя,  —  повів  він  далі,  —  я  хочу  бути  з  тобою
щирим,  ми  зараз  поговоримо  вдвох,  як  це  бувало  колись.
Отож,  сідай  і  слухай  мене  уважно,  довірся  старому  батькові.
 — 	Я  волію  стояти,  —  мовила  Єва.  —  Що  ти  маєш  мені
сказати?
 — 	Я  хочу  поставити  тобі  просте  запитання,  —  провадив
пан  Дарбеда  трохи  сухіше.  —  До  чого  все  це  тебе  доведе?
 — 	Все  це?  —  повторила  Єва  здивовано.
 — 	Авжеж,  все,  все  оце  життя-буття,  яке  ти  собі  влаштувала.
Послухай,  —  вів  він  далі,  —  не  думай,  що  я  тебе  не  розумію
(йому  раптом  сяйнула  думка).  Але  те,  що  ти  намагаєшся  зро¬
бити,  понад  людські  сили.  Ти  живеш  лиш  уявою,  хіба  не  так?
Ти  не  бажаєш  визнавати,  що  він  хворий?  Ти  не  хочеш  бачити
П’єра  таким,  яким  він  є  сьогодні,  хіба  це  добре?  Ти  бачиш  у
ньому  тільки  колишнього  П’єра.  Дорогенька  моя,  люба  моя
доню,  цей  заклад  виграти  неможливо,  —  говорив  пан  Дарбеда.
 — 	Слухай,  я  тобі  зараз  розповім  історію,  якої  ти,  мабуть,  не
знала.  Коли  мибулиу  Сабль-д’Олоні,  тобі  було  тоді  три  рочки,
там  твоя  мати  познайомилася  з  молодою  чарівною  жінкою,
яка  мала  чудового  хдопчика.  Ти  бавилася  з  ним  на  пляжі,  ви
були  від  горшка  два  вершка  і  мали  себе  за  наречених.  Згодом  у
Парижі  твоя  мати  захотіла  зустрітися  з  тією  жінкою.  Вона
дізналася,  що  в  неї  трапилося  страшне  лихо:  її  милому  хлопчи¬
кові  переднім  крилом  автомобіля  відірвало  голову.  Твою  матір
попередили:  «Можете  її  провідати,  але  не  говоріть  з  нею  про
смерть  сина,  вона  й  гадки  не  припускає,  що  він  мертвий».  Але
мати  пішла  до  неї  і  побачила  напівбожевільну  істоту:  жінка
поводилася  так,  ніби  її  хлопчик  був  живий;  розмовляла  з  ним,
накривала  йому  на  стіл.  І  в  такому  стані  нервового  напружен¬
ня  вона  прожила  десь  півроку,  так  що  довелося  її  силоміць
відвезти  до  притулку,  де  вона  мусила  пробути  три  роки.  Ні,
дівчинко,  —  вів  далі  батько,  хитаючи  головою,  —  такі  речі
неможливі.  Було  б  набагато  краще,  якби  вона  зразу  мужньо
визнала  правду.  Вона  постраждала  б  раз  і  з  часом  змирилася  б  з
цим.  Гадаю,  найрозумніше  дивитися  на  такі  речі  реально.
 211

— 	Ти  помиляєшся,  —  з  притиском  заперечила  Єва,  —  я
прекрасно  знаю,  що  ГГєр...
 Вона  не  могла  добрати  слова.  Спершись  руками  об  спинку
фотеля,  Єва  виструнчилася,  в  нижній  частині  її  обличчя  було
щось  сухе  й  бридке.
 — 	Отже...  тоді?..  —  запитав  пан  Дарбеда  здивовано.
 — 	Що  тоді?
 — 	Ти?..
 — 	Я  його  кохаю  таким,  яким  він  є,  —  випалила  з  досадою
Єва.
 — 	Це  неправда,  —  сказав  пан  Дарбеда  рішуче.  —  Це  не¬
правда,  ти  його  не  кохаєш,  ти  не  можеш  його  кохати.  Такі
почуття  виникають  лише  до  істоти  здорової  і  нормальної.  А  до
ГРєра  в  тебе  тільки  жаль,  я  в  цьому  не  сумніваюся,  і,  звичай¬
но,  ти  зберігаєш  у  пам’яті  ті  три  роки,  котрими  він  тебе  ощас¬
ливив.  Але  не  кажи  мені,  що  ти  його  і  зараз  кохаєш,  і  я  все
одно  не  повірю.
 Єва  мовчала,  втупивши  відсутній  погляд  у  килим.
 — 	Ти  повинна  мені  відповісти,  —  наполягав  пан  Дарбеда
холодно.  —  Не  думай,  що  ця  розмова  для  мене  менш  обтяж¬
лива,  ніж  для  тебе.
 — 	Бо  ти  мені  не  віриш.
 — 	Гаразд,  якщо  ти  його  кохаєш,  —  закричав  він  розлюче¬
но,  —  це  велике  горе  для  тебе,  для  мене  і  для  твоєї  нещасної
матері,  то  я  зараз  скажу  тобі  щось  таке,  чого  б  ніколи  не
розповів:  перед  тим,  як  ви  побралися,  ГГєр  уже  був  несповна
розуму,  як  ото  дурник.
 Пан  Дарбеда  кинув  на  дочку  суворий  погляд:  він  звинува¬
чував  її  за  те,  що  своєю  впертістю  вона  примусила  його  зроби¬
ти  це  болюче  викриття.
 Єва  завмерла,  навіть  не  звівши  очей.
 — 	Я  це  знала.
 — 	Хто  тобі  сказав?  —  приголомшено  запитав  пан  Дарбеда.
 — 	Франшо.  Вже  шість  місяців  мені  все  відомо.
 — 	А  я  ще  йому  доручив  оберігати  тебе,  —  мовив  пай  Дарбе¬
да  з  гіркотою.  —  Зрештою,  може,  це  й  на  ліпше.  Але  в  такому
разі  ти  повинна  зрозуміти,  що  було  б  непрощенною  помилкою
залишати  П’єра  в  тебе.  Боротьба,  яку  ти  розпочала,  прирече¬
на  на  поразку,  його  хвороба  не  пробачає.  Чи  можна  було  щось
зробити,  чи  могли  його  врятувати,  доглядаючи,  —  не  знаю.
Але  зваж:  ти  була  гарна,  розумна  й  радісна,  а  тепер  втратила
здатність  веселитися,  і  все  намарно.  Отже,  затям,  ти  була
чарівна,  але  тепер  кінець,  ти  цілком  підпала  під  владу  свого
обов’язку;  нині  було  б  аморально  так  жити  далі.  Кожен  щодо
 212

себе  має  також  обов’язок,  моя  дитино,  А  потім,  ти  не  думаєш
про  нас.  Треба,  —  повторив  він,  карбуючи  кожне  слово,  —
щоб  ти  відправила  П’єра  в  клініку  до  Франшо.  Ти  залишиш
цю  квартиру,  де  спізнала  стільки  горя,  і  повернешся  до  нас.
Якщо  ж  хочеш  виявляти  своє  милосердя  і  полегшувати
страждання  інших,  то  для  цього  в  тебе  є  мати.  Бідолашну
жінку  доглядають  медсестри,  а  їй  потрібен  хтось  рідний.  1
мати,  —  додав  він,  —  мати  зуміла  б  оцінити  твою  доброту,  та
й  ти  була  б  потішена.
 Запала  довга  мовчанка.  Пан  Дарбеда  чув,  як  у  сусідній
кімнаті  співає  П’єр.  Це  було  мало  схоже  на  спів,  а  швидше
нагадувало  речетатив,  пронизливий  і  поспішний.  Пан  Дарбе¬
да  глянув  на  дочку:
 — 	Отже,  ні?
 — 	П’єр  залишиться  зі  мною,  —  сказала  вона  тихо,  —  мені
добре  з  ним.
 — 	Щоб  клеїти  дурня  цілий  день.
 Єва  посміхнулася  й  кинула  на  батька  дивний  погляд,  глуз¬
ливий  і  майже  веселий.  «Це  правда,  —  подумав  розгнівано
пан  Дарбеда,  —  вони  тільки  те  й  роблять,  що  разом  сплять».
 — 	Ти  геть  збожеволіла!  —  вигукнув  він,  устаючи.
 Єва  сумно  всміхнулася  й  пробурмотіла,  ніби  про  себе:
 — 	Не  тільки.
 — 	Не  тільки?  Я  можу  тобі  сказати  лише  одне,  дитино:  ти
мене  лякаєш.
 Він  поцілував  її  квапливо  і  вийшов.  «Варто  було  б,  —  думав
він,  спускаючись  сходами,  —  прислати  сюди  двох  дужих
хлопців,  які  б  живосилом  відвели  цього  нещасного  придурка  і
поставили  під  душ,  не  питаючи  його  згоди».
 Стояв  чудовий  осінній  день,  тихий  і  ясний;  сонце  золотило
обличчя  перехожих.  Пан  Дарбеда  був  вражений  простотою
тих  облич:  в  одних  вони  були  грубі,  засмаглі,  в  інших  гладенькі
й  випромінювали  всю  гаму  почуттів,  які  були  йому  відомі.
 «Я  твердо  знаю,  в  чому  винна  Єва,  —  говорив  він  подумки,
поринаючи  в  натовп  Сен-Жерменського  бульвару.  —  їй  мож¬
на  закинути,  що  вона  живе  відлюдьком.  П’єр  уже  не  людина:
всю  свою  турботу,  всю  любов  вона  віддає  йому,  водночас  обді¬
ляючи  потроху  всіх  оцих  людей.  Ніхто  не  має  права  уникати
людей;  доки  тут  буде  диявол,  ми  житимемо  громадою».
 Він  пильно  з  утіхою  розглядав  перехожих,  йому  подоба¬
лись  їхні  безтурботні  й  поважні  погляди.  На  цих  осяяних  сон¬
цем  вулицях  почуваєшся  між  людьми  в  безпеці,  немов  серед
великої  родини.
 213

Якась  жінка  без  капелюшка,  тримаючи  за  руку  маленьку
дівчинку,  зупинилася  перед  виставленим  просто  неба  товаром.
 — 	Що  це?  —  запитала  її  дівчинка,  вказуючи  на  радіо¬
приймач.
 — 	Не  чіпай,  —  сказала  їй  мати,  —  це  радіоприймач,  він
відтворює  музику.
 Вони  якусь  хвильку  мовчки  стояли  в  захопленні.  Пан
Дварбеда  розчулено  схилився  до  дівчинки  й  усміхнувся.
 II
 «Він  пішов».  Вхідні  двері  сухо  зачинилися,  Єва  залишилася
у  вітальні  сама.  «Краще  б  він  помер».
 Вона  стисла  руками  спинку  фотеля  і  спробувала  згадати
батькові  очі.  Пан  Дарбеда  з  тямковитим  виглядом  людини,
яка  знає,  що  говорити  хворому,  нахилився  до  П’єра  і  сказав
йому:  «Все  добре!»  Потім  глянув  на  нього,  і  П’єрове  обличчя
вмить  відбилося  в  глибині  його  великих  жвавих  очей.  «Я  його
ненавиджу,  коли  він  дивиться  на  П’єра,  коли  уявляю,  що  він
його  бачить».
 Євині  руки  ковзнули  вздовж  фотеля,  і  вона  повернулася  до
вікна.  Її  засліпило  сонце,  яке  залило  кімнату,  проміння  було
на  килимі  з  побляклими  візерунками  і  сліпучим  пилком
тремтіло  в  повітрі.  Єва  звичайно  ховалася  від  цього  нахабного
і  всепроникного  потоку  світла,  що  панувало  скрізь,  проника¬
ло  в  усі  шпарини  й  закутки,  натирало  до  блиску  меблі  не
згірш  за  добру  господиню.  Вона  підійшла  до  вікна  й  підняла
муслинові  завіси.  В  ту  мить  пан  Дарбеда  саме  виходив  з  бу¬
динку;  Єва  раптом  помітила  його  кремезні  плечі.  Він  підняв
голову  й,  примружившись,  глянув  угору,  відтак  попрямував
сягнистим  кроком,  як  молодик.  «Він  пересилює  себе,  —  поду¬
мала  Єва,  —  а  що,  коли  враз  батькові  заколе  в  боці?»  Вона
більше  не  тримала  на  нього  зла:  в  його  голові  навряд  чи  багато
чогось  вартого,  хіба  що  жалюгідне  прагнення  видаватися  мо¬
лодим.  Однак  гнів  знову  опанував  її,  тільки-но  пан  Дарбеда
завернув  за  ріг  будинку  на  бульварі  Сен-Жермен  і  зник.  «Він
думає  про  П’єра».  Частинка  їхнього  життя  вислизнула  з  зачи¬
неної  кімнати  і  пленталася  вулицями,  під  сонцем,  між;  людь¬
ми.  «Невже  нас  ніколи  не  забудуть?»
 Вулиця  Бак  була  майже  безлюдна.  Якась  старенька  пані
дріботіла,  перетинаючи  її;  сміючись,  пройшло  троє  молодих
дівчат.  А  ще  чоловіки,  дужі  й  статечні,  простували  з  портфе¬
лями,  розмовляючи  між  собою.  «Нормальні  люди»,  —  поду¬
мала  Єва,  дивуючись,  що  знайшла  в  собі  таку  силу  ненависті.
Гарна  огрядна  жінка  поспішала  назустріч  елегантному  па¬
 214

нові.  Він  обняв  її  й  поцілував  у  губи.  Єва  гірко  посміхнулася  й
опустила  штору.
 ГГєр  уже  не  співав,  але  тепер  молода  жінка  з  третього  по¬
верху  взялася  музичити  на  піаніно;  вона  грала  якийсь  етюд
Шопена.  Єва  вже  почувалася  спокійніше;  вона  було  ступила
крок  до  ГГєрової  кімнати,  але  тут  же  зупинилась  і,  гамуючи
хвилювання,  прихилилася  до  стіни:  щоразу,  коли  Єва  поки¬
дала  свою  кімнату,  її  охоплювала  панічна  думка,  що  вона
мусить  повернутися  туди.  Проте  жінка  добре  знала,  що  не
змогла  б  жити  в  іншому  місці:  вона  любила  свою  кімнату.
Щоб  виграти  трохи  часу,  Єва  з  стриманою  цікавістю  пробігла
поглядом  цю  кімнату  без  тіней  і  без  запаху,  вона  чекала,  коли
до  неї  повернеться  мужність.  «Ніби  в  приймальні  зубного
лікаря».  Обтягнуті  рожевим  шовком  фотелі,  канапа,  табурет¬
ки,  прості  й  скромні,  що  трохи  нагадували  домашні,  —  вірні
друзі  людини.  Єва  уявила,  як  поважні  і  вдягнені  в  світле  па¬
нове,  всі,  як  один,  схожі  на  тих,  котрих  вона  бачила  з  вікна,
входили  до  вітальні,  не  припиняючи  розмови.  Вони  навіть  не
вважали  за  потрібне  ознайомитися  з  квартирою,  а  посувалися
впевненим  кроком  до  середини  кімнати;  один  із  них,  чия  рука
тяглася  за  спиною,  мов  кільватер,  мимохідь  легко  торкався
подушок,  предметів  на  столах  і  навіть  не  сахався,  дотикаю¬
чись  до  них.  І  коли  на  їхньому  шляху  траплялися  меблі,  то  ці
статечні  люди  й  не  думали  обминати  їх,  а  спокійно  перестав¬
ляли  на  інше  місце.  Вони,  нарешті,  повсідалися,  захоплені
своїми  розмовами,  навіть  не  роззирнувшись  довкола.  «Віталь¬
ня  для  нормальних  людей»,  —  подумала  Єва.  Вона  втупилася
поглядом  у  ручку  зачинених  дверей,  і  туга  здушила  їй  горло:
«Я  мушу  туди  ввійти.  Я  ніколи  не  залишатиму  його  самого
так  довго».  Треба  відчинити  ці  двері,  зупинитися  на  порозі,
призвичаїтись  до  темряви,  і  кімната  знову  її  відштовхне  з
усієї  сили.  Треба  буде  подолати  свій  опір  і  пройти  на  саму
середину  кімнати.  їй  раптом  несамовито  захотілося  побачити
П’єра,  вона  полюбляла  разом  із  ним  кпити  з  пана  Дарбеди.
Але  П’єру  було  не  до  неї;  Єва  не  могла  передбачити  зустрічі,
яку  він  їй  приберіг.  Вона  раптом  подумала  з  якоюсь  гордістю,
що  для  неї  немає  більше  місця  ніде.  «Нормальні  люди  ще
думають,  що  я  їхня.  Але  я  не  можу  бути  серед  них  жодної
години.  Мос  єство  вимагає  жити  там,  по  той  бік  цього  муру.
Але  й  там  мене  ніхто  не  чекає».
 Довкола  Єви  все  докорінно  змінилося.  Світло  постаріло,
посивіло,  обважніло,  як  вода  у  вазі  з  квітами,  якщо  її  довго  не
міняти.  Речі,  осяяні  цим  старуватим  промінням,  знову
навіяли  на  неї  меланхолію,  про  яку  вона  вже  давно  забула:
 215

якось  восени  пополудні  цьому  настав  край.  Вона  нерішуче,
майже  боязко,  глянула  довкола  себе:  все  це  так  здаленіло:  в
кімнаті  не  розрізнити  було  ні  ночі,  ні  дня,  ні  пори  року,  ні
меланхолії.  Єва  невиразно  пригадала  дуже  давні  осінні  дні,
дні  свого  дитинства  і  раптом  завмерла:  вона  боялася  спогадів.
 До  неї  долинув  П’єрів  голос.
 — 	Агато!  Де  ти?
 — 	Іду,  —  відгукнулася  Єва.
 Вона  відчинила  двері  й  прослизнула  в  кімнату.
 Густий  запах  ладану  забив  їй  дихання,  тим  часом,  як  вона,
випроставши  руки,  вдивлялася  перед  себе;  цей  запах  і  сутінки
давно  вже  сприймалися  нею,  як  щось  одне,  ядуче  й  приглуше¬
не,  водночас  просте  і  рідне,  мов  вода,  повітря  чи  вогонь,  —  і
вона  обережно  ступила  крок  уперед  до  блідої  плями,  що,  зда¬
валося,  пливла  у  тумані.  Це  було  П’єрове  обличчя:  одяг  його
(відколи  він  захворів,  то  одягався  в  чорне)  зливався  з  моро¬
ком.  П’єр  відкинув  голову  й  зімкнув  очі.  Він  був  гарний.  Єва
зупинила  погляд  на  його  довгих  загнутих  віях,  потім  сіла  біля
нього  на  дзиглику.  «Він  схожий  на  страдника»,  —  подумала.  Її
очі  поступово  звикли  до  сутінок.  Першим  проступив  письмо¬
вий  стіл,  тоді  ліжко,  потім  особисті  П’єрові  речі,  ножиці,  пля¬
шечка  з  клеєм,  книжки,  гербарій,  —  усе,  що  валялося  на
килимі  перед  фотелем.
 — 	Агата?
 П’єр  розплющив  очі  й,  усміхаючись,  глянув  на  неї.
 — 	Ти  знаєш,  та  виделка...  —  мовив  він.  —  Я  вчинив  так
зумисне,  щоб  налякати  того  типа.  В  ній  не  було  майже  нічого
особливого.
 Євині  побоювання  розвіялися,  і  вона  зітхнула  з  полег¬
шенням:
 — 	Твій  задум  увінчався  успіхом,  —  сказала  вона,  —  ти
геть  його  доконав.
 П’єр  посміхнувся.
 — 	Ти  бачила?  Він  якоїсь  миті  схопив  її  і  затис  у  кулаці.  Те,
що  трапилося,  —  казав  П’єр,  —  зайвий  раз  свідчить,  що  вони
не  знають,  як  брати  такі  речі,  вони  їх  затискають  у  кулаці.
 — 	Твоя  правда,  —  погодилась  Єва.
 П’єр  легенько  тицьнув  у  долоню  лівої  руки  вказівним
пальцем  правої.
 — 	Ось  чим  вони  беруть.  Підгинають  пальці  і,  хапаючи
якийсь  предмет,  луплять  долонею  зверху,  щоб  оглушити  його.
 Він  говорив  швидко  і  лише  кінчиками  губів:  у  нього  був
вигляд  загнаного  в  безвихідь.
 216

— 	Мені  цікаво,  чого  вони  домагаються,  —  мовив  він  на¬
решті.  —  Цей  тип  уже  пішов.  Навіщо  його  прислали  до  мене?
Якщо  вже  їм  так  кортить  знати,  що  я  роблю,  то  можуть  це
побачити  з  екрана,  у  них  навіть  немає  потреби  виходити  з
дому.  Вони  помиляються.  У  них  влада,  але  вони  допускають
помилки.  А  я,  я  їх  ніколи  не  роблю,  це  мій  козир.  Гоффка,  —
сказав  він,  —  гоффка.  —  Потім  замахав  перед  собою  довгими
руками.  —  Пройда!  Гоффка,  паффка,  суффка.  Тобі  хочеться
більше?
 — 	Це  бовдур?  —  запитала  Єва.
 — 	Так.  Він  пішов.  —  Тоді  повторив  із  гнівом:  —  Цей  тип
чийсь  підлеглий.  Ти  його  знаєш,  ти  з  ним  виходила  до
вітальні.
 Єва  промовчала.
 — 	Що  він  хотів?  —  запитав  П’ср.  —  Він  тобі  повинен  був
це  сказати.
 Єва  хвильку  повагалася,  потім  кинула  грубо:
 — 	Він  хотів,  щоб  тебе  знову  ізолювали.
 Коли  П’єрові  спокійним  голосом  говорили  правду,  він  не
йняв  віри,  йому  треба  було  нанести  раптовий  удар,  щоб  при¬
голомшити  й  паралізувати  його  підозри.  Єва  вважала  за  кра¬
ще  поводитися  з  ним  грубо,  ніж  брехати:  коли  вона  брехала,  а
він  удавав,  ніби  вірить  цьому,  їй  важко  було  зректися  легень¬
кого  враження  вищості,  яке  викликало  огиду  до  самої  себе.
 — 	Мене  ізолювати!  —  повторив  П’єр  з  іронією.  —  Він  з
глузду  з’їхав!  Що  для  мене  мури?  Вони,  певно,  гадають,  ніби
в  такий  спосіб  швидко  мене  вгамують.  Я  іноді  запитую  себе,
чи  не  діють  тут  аж  дві  зграї  зразу.  Перша  —  це  давня,  негри.  А
друга  —  це  зграя  галасунів,  яка  тільки  й  знає  шукати,  куди  б
сунути  свого  носа,  коїть  дурницю  за  дурницею.
 Він  ухопився  рукою  за  бильце  фотеля  і  втішено  розглядав  її.
 — 	Мури  не  перешкода.  Що  ти  йому  відповіла?  —  запитав
П’ср,  з  цікавістю  зиркнувши  на  Єву.
 — 	Що  тебе  не  ізолюють.
 Він  знизав  плечима.
 — 	Не  варто  було  цього  казати.  Ти  також  помилилася,  —
хіба  що  ти  зробила  цю  помилку  зумисне.  Треба,  щоб  вони
самі  поламали  свою  гру.
 Він  замовк.  Єва  сумно  схилила  голову:  «Вони  їх  затиска¬
ють  у  кулаці!»  Яким  зневажливим  тоном  він  це  сказав  —  і  як
це  точно.  «Невже  я  теж  стискаю  предмети  у  кулаці?  Я  дуже
обережна,  гадаю,  що  більшість  моїх  рухів  його  дратує.  Але
цього  він  не  казав».  Єва  раптом  відчула  себе  нещасною,  ніби
їй  ще  досі  було  чотирнадцять  років  і  пані  Дарбеда  легко  й
 217

жваво  говорила  їй:  «Подумають,  що  ти  не  знаєш,  де  подіти
руки».  Вона  не  зважувалася  поворухнутись,  і  саме  цієї  миті  їй
нестерпно  захотілося  сісти  якось  інакше.  Єва  обережно  під
стільцем  підібгала  ноги,  ледве  торкаючись  килима.  Вона  ди¬
вилася  на  настільну  лампу,  основу  якої  П’єр  зафарбував  у
чорне,  і  на  шахи.  На  шахівниці  П’єр  залишив  лише  чорних
пішаків.  Декілька  разів  він  зводився,  підходив  до  столу  і  брав
одну  по  одній  фігури.  Він  з  ними  розмовляв,  називав  робота¬
ми,  в  його  руках  вони,  здавалося,  оживали  і  втрачали  всю
свою  таємничість.  Коли  він  їх  знову  розставив,  Єва  й  собі
підійшла,  щоб  торкнутися  їх  (цей  учинок  видався  їй  кумед¬
ним)  :  пішаки  знову  стояли  на  дошці  з  маленькими  гострими
шпичаками  з  мертвого  дерева,  але  П’єр  ніби  надав  їм  чогось
невиразного  й  невловного,  налив  їх  якимось  почуттям:  «Це
його  речі,  —  подумала  Єва.  —  Мого  в  кімнаті  немає  вже
більше  нічого».  Колись  вона  мала  деякі  меблі.  Дзеркало  та
інкрустований  туалетний  столик,  який  дістався  в  спадок  від  її
бабусі  і  якого  П’єр  називав  жартома  «твій  трельяж».  П’єр
забрав  їх  із  собою:  тільки  речі  показували  П’єрові  свої
справжні  обличчя.  Єва  могла  на  них  дивитися  годинами,  а
вони  зло  й  затято  розчаровували  її,  не  залишаючи  їй  нічого,
крім  свого  зображення,  як  і  лікареві  Франшо  та  панові  Дар-
беді.  «Проте,  —  подумки  говорить  вона  з  тривогою,  —  я  бачу
їх  усе  ж  не  так,  як  мій  батько.  Не  може  бути,  щоб  я  їх  бачила
так  само,  як  він».
 Вона  ледь  ворухнула  коліньми,  її  ноги  затерпли.  Тіло  за¬
ціпеніло  й  напружилося,  вона  почувалася  зле;  П’єр  здавався
Єві  надто  збудженим  і  нестримним:  «Мені  б  хотілося  бути
невидимою  і  залишатися  тут;  дивитися  на  нього,  але  так,  щоб
він  мене  не  бачив.  Я  йому  непотрібна,  я  зайва  в  кімнаті».  Єва
повернула  голову  і  глянула  на  стіну  вище  П’єра.  Вона  була
списана  різними  погрозами.  Єва  це  знала,  але  не  могла  їх
прочитати.  Вона  часто  розглядала  пишні  рожеві  троянди  на
шпалерах,  аж  доки  вони  починали  танцювати  перед  очима.
Троянди  палали  в  сутінках.  Погрози  найчастіше  були  напи¬
сані  аж  під  стелею,  ліворуч  над  ліжком,  але  вони  декілька  разів
переміщалися.  «Треба  встати.  Я  більше  не  можу,  не  можу  так
довго  сидіти».  На  стіні  проступали  також  білі  диски,  що  нага¬
дували  кружальця  цибулі.  Диски  оберталися  довкола  своєї  осі,
і  руки  у  Єви  починали  тремтіти.  «Бувають  хвилини,  коли  я
почуваюся  божевільною.  Проте,  ні,  —  подумала  вона  з  гір¬
котою,  —  я  не  можу  стати  божевільною.  Я  просто  знервована».
 Зненацька  вона  відчула  на  собі  П’срову  руку.
 — 	Агато,  —  лагідно  звернувся  П’ср.
 218

Він  їй  усміхався,  хоча  й  тримав  її  руку  за  кінчики  пальців  з
якоюсь  відразою,  так,  ніби  тримав  за  спинку  краба,  остері¬
гаючись  його  клішень.
 — 	Агато,  —  мовив  він,  —  я  так  хочу  вірити  тобі.
 Єва  заплющила  очі  й  затамувала  віддих:  «Краще  промов¬
чати,  а  то  вловить  щось  підозріле  й  затнеться».
 П’єр  відпустив  її  руку.
 — 	Я  тебе  так  кохаю,  Агато,  —  сказав  він.  —  Але  не  можу
тебе  збагнути.  Чому  ти  весь  час  у  кімнаті?
 Єва  не  відповіла.
 — 	Скажи  мені  чому?
 — 	Ти  добре  знаєш,  що  я  тебе  кохаю,  —  відказала  вона
сухо.
 — 	Не  вірю  тобі,  —  мовив  П’єр.  —  За  що  мене  кохати?  Я  ж
наганяю  на  тебе  жах:  я  дивакуватий.  —  Він  усміхнувся,  але
враз  споважнів:  —  Нас  розділяє  мур.  Я  бачу  тебе,  розмовляю
з  тобою,  але  ти  по  той  бік  нього.  Хто  нам  заважає  кохати  одне
одного?  Мені  здається,  що  раніше  це  в  нас  виходило  куди
краще.  У  Гамбурзі.
 — 	Так,  —  підтакнула  сумно  Єва.  Знову  той  Гамбург.  Він
жодного  разу  не  згадував  про  їхнє  справжнє  минуле.  Ні  Єва,
ні  П’єр  ніколи  не  були  в  Гамбурзі.
 — 	Ми  гуляли  вздовж  каналів.  Ти  пам’ятаєш  шаланду?  Во¬
на  була  чорна,  а  по  палубі  тинявся  пес.
 П’єр  поводенькн  фантазував  далі,  він  скидався  на  боже¬
вільного.
 — 	Я  тримав  тебе  за  руку,  в  тебе  була  інша  шкіра.  Я  вірив
усьому,  щоти  мені  казала.  Замовкніть!  —  раптом  вигукнув  він.
 П’єр  якусь  мить  прислухався.
 — 	Вони  зараз  прийдуть,  —  сказав  він  сумним  голосом.
 — 	Вони  зараз  прийдуть?  —  здригнулася  Єва.  —  А  я  вже
гадала,  що  вони  ніколи  більше  не  вернуться.
 Упродовж  трьох  днів  П’єр  почувався  зовсім  спокійним,
боввани  не  приходили.  П’єр  страшенно  боявся  бовванів,  хоча
не  признавався  в  цьому.  Єва  не  боялася,  однак,  коли  вони  з
дзижчанням  залітали  до  кімнати,  вона  боялася  П’єра.
 — 	Подай  мені  цитру,  —  попросив  П’єр.
 Єва  встала  і  взяла  цитру:  це  була  штуковина,  що  складала¬
ся  з  шматків  картоиу,  котрі  П’єр  сам  посклеював  докупи;
вона  йому  слугувала  для  заклинання  бовванів.  Цитра  скида¬
лася  на  павука.  На  одній  із  картонок  П’єр  написав:  «Влада
над  пасткою»,  а  на  іншій  «Чорна».  На  третій  намалював  ку¬
медну  голову  з  примруженими  очима:  це  був  Вольтер.  П’єр
схопив  цитру  за  ручку  й  став  похмуро  розглядати  її.
 2!  9

— 	Вона  більше  не  знадобиться  мені,  —  сказав  він.
 — 	Чому?
 — 	Вони  змінили  її  напрям.
 — 	Ти  зробиш  іншу?
 Він  кинув  на  неї  прискіпливий  погляд.
 — 	Ти  дуже  цього  хочеш,  —  процідив  він  крізь  зуби.
 Єва  розгнівалася  на  П’єра.  «Щоразу,  коли  вони  приходять,
він  уже  попереджений.  Як  це  йому  вдається?  Він  ніколи  не
помиляється».
 Цитра  жалюгідно  звисала  з  кінчиків  П’єрових  пальців.
«Він  завжди  знаходив  привід,  щоб  не  скористатися  нею.  В
неділю,  коли  вони  прийшли,  ГГєр  удавав,  ніби  нічого  не
помічає,  але  ж  я  його  бачила  за  пляшечкою  з  клеєм,  тож  і
П’єр  не  міг  його  не  бачити.  Цікаво,  чи  не  сам  він  їх  накли¬
кає?»  Ніколи  не  було  певності,  що  він  щирий.  Інколи  Єві
здавалося,  ніби  якась  сила  полонила  П’єра,  паралізувала  його
волю,  напускаючи  страшні  думки  і  видіння.  Але  іноді  П’єр,
здається,  просто  вигадував.  «Він  страждає.  Проте  чи  справді
вірить  він  у  бовванів  і  негрів?  Бовванів,  в  усякому  разі,  він  не
бачить,  лише  чує,  —  коли  вони  приходили,  він  відвертався,
хоча  казав,  що  бачить  їх,  і  навіть  описував».  Єва  пригадала
червоне  обличчя  лікаря  Франшо:  «Шановна  пані,  мушу  вам
сказати,  що  всі  душевно  хворі  брехуни;  ви  марнуєте  свій  час,
якщо  хочете  розмежувати,  що  вони  відчувають  насправді,  а
що  прагнуть  відчути?»  Вона  здригнулася:  «Що  тут  треба  тому
Франшо?  Я  не  хочу  думати  так,  як  він».
 П’єр  піднявся  й  пожбурив  цитру  в  кошик  для  паперів.  «Я
хотіла  б  думати  так,  як  ти»,  —  бурмотіла  вона.  Він  ступив
маленькими  кроками  навшпиньки,  притиснувши  руки  до  сте¬
гон,  щоб  якомога  менше  займати  місця;  потім  повернувся,
щоб  сісти,  й  глянув  на  Єву  відсутнім  поглядом.
 — 	Треба  наклеїти  чорні  шпалери,  —  сказав  він,  —  цій
кімнаті  бракує  чорного  кольору.
 П’єр  опустився  в  фотель.  Єва  сумно  дивилася  на  його  схуд¬
ле  тіло,  ладне  будь-якої  миті  зморщитися,  зіщулитись;  руки,
ноги,  голова,  здавалось,  от-от  утягнуться  досередини.  На
стінному  годиннику  вибило  шосту,  піаніно  вже  втихло.  Єва
зітхнула:  боввани  так  швидко  не  прийдуть,  на  них  треба  че¬
кати.
 — 	Може,  ввімкнути  світло?
 їй  більше  подобалося  чекати  їх  при  світлі.
 — 	Увімкни,  якщо  тобі  так  хочеться,  —  відповів  П  ’єр.
 Єва  засвітила  настільну  лампу,  й  рожевий  серпанок  огор¬
нув  кімнату.  П’єртакож  чекав.
 220

Він  мовчав,  але  його  губи  ворушилися,  ніби  дві  темні  пля¬
ми  в  рожевому  серпанку.  Єві  подобались  ГГєрові  губи.  Колись
вони  були  привабливі  й  хтиві,  але  потім  утратили  свою
хтивість.  Вони  невпинно,  ледь  тремтячи,  розтулялися  й  знову
стулялися,  змикалися  одна  з  одною,  щоб  роз’єднатися  знову.
Тільки  вони  жили  на  цьому  незворушному  обличчі,  скидань
чись  на  двох  полохливих  звірят.  Ось  так,  сидячи  у  фотелі,
ГГєр  міг  годинами  ворушити  губами,  не  зронивши  жодного
звуку,  і  це  часто  Єву  зачаровувало.  «Я  люблю  його  губи».  Він
її  вже  не  цілував  і  уникав  інтимних  стосунків:  уночі  до  нього
торкалися  руками  люди  суворі  й  бездушні,  вони  його  щипали
з  усіх  боків;  йому  було  гидко  від  пестливих  доторків  жіночих
рук  з  довжелезними  нігтями.  Часто  він  засинав  одягнений,
але  руки  проникали  під  його  одяг  і  стягували  з  нього  сорочку.
Одного  разу  йому  вчувся  сміх  і  приверзлося,  що  м’ясисті  губи
впилися  в  його  вуста.  Відтоді  він  уже  ніколи  не  цілував  Єви.
 — 	Агато,  —  мовив  П’єр,  —  не  дивися  так  на  мій  рот!
 Єва  опустила  очі.
 — 	Я  не  знаю,  як  це  можна  навчитися  читати  по  губах,  —
сказав  він  зухвало.
 Його  рука  тремтіла  на  бильці  фотеля.  Вказівний  палець
раптом  напружився  й  тричі  вдарив  по  великому  пальцю,  а
решта  пальців  судомно  в  нього  вп’ялися:  це  було  заклинання.
«Зараз  усе  почнеться»,  —  подумала  Єва.  їй  захотілося  взяти
П’єра  на  руки.
 П’єр  заговорив  дуже  голосно  і  якимось  надто  світським
тоном:
 — 	Ти  пригадуєш  Сан-Паулі?
 Не  треба  відповідати.  Це,  можливо,  пастка.
 — 	Саме  там  я  з  тобою  познайомився,  —  сказав  він  задово¬
лено.  —  Я  тебе  відбив  у  датського  моряка.  Ми  мало  не  почуби¬
лись,  але  я  заплатив  за  подорож,  і  він  дав  мені  змогу  забрати
тебе.  Достоту,  як  у  комедії.
 «Він  бреше,  він  не  вірить  жодному  своєму  слову.  Він  знає,
що  мене  звуть  не  Агатою.  Я  його  ненавиджу,  коли  він  бреше».
Але  вона  побачила  його  безтямні  очі,  де  спалахнув  гнів.  «Він
не  бреше,  —  подумала  Єва,  —  він  дійшов  краю.  Відчуває,  що
вони  наближаються;  він  говорить,  щоб  заглушити  їх».  П’єр
обома  руками  вхопився  за  поруччя  фотеля.  Обличчя  у  нього
зблідло,  він  посміхався.
 — 	Ці  зустрічі  часто  якісь  дивні,  —  сказав  він,  —  проте  я  не
вірю  у  випадковість.  Я  не  питаю,  хто  тебе  послав,  я  знаю,  що
ти  не  признаєшся.  У  кожному  разі,  тобі  вистачило  спритності
облити  мене  брудом.
 221

Вік  говорив  важко,  пронизливим  і  здушеним  голосом.
Траплялися  слова,  котрих  він  не  міг  вимовити,  і  тоді  вони
вилітали  з  його  рота,  немов  якась  м’яка  й  безформна  маса.
 — 	Ти  потягла  мене  за  собою  в  розпалі  свята,  між  чорні
автомобілі,  а  позаду  них  світився  цілий  рій  червоних  очей,
які,  ледве  я  повертався  до  них  спиною,  починали  мерехтіти.
Мені  здається,  що  ти  їм  подавала  знаки,  схиляючись  на  мою
руку,  але  я  не  бачив  нічого.  Я  був  надто  захоплений  величною
церемонією  коронації.
 ГГср  дивився  просто  себе,  його  очі  були  розплющені.  Потім
швидко  коротким  рухом  провів  рукою  по  чолу  і  став  говорити
без  угаву,  немов  боячись  замовкнути.
 — 	Це  була  коронація  Республіки,  —  провадив  він  скрипу¬
чим  голосом,  —  у  певному  розумінні  зворушливе  видовище.
Які  тільки  звірі  не  брали  участі  у  тій  церемонії!  Ти  боялася
загубитися  між  мавпами.  Я  сказав  «між  мавпами»,  —  повто¬
рив  він,  зухвало  озираючись  довкола  себе.  —  Я  міг  би  сказа¬
ти  «між  неграми»!  Виродки,  котрі  пролазять  під  столами  і
сподіваються  пройти  непоміченими,  —  я  їх  викрив  і  розіп’яв
своїм  поглядом.  Наказую  мовчати,  —  закричав  він.  —  Мовча¬
ти.  Всім  залишатися  на  місці  й  охороняти  від  бовванів  вхід,  це
наказ.  Тра-ля-ля,  —  загорланив  П’єр,  приклавши  руки  тру¬
бочкою  до  рота,  —  тра-ля-ля,  тра-ля-ля!
 Він  замовк,  і  Єва  вже  знала,  що  боввани  зараз  увійдуть  до
кімнати.  Чоловік  увесь  напружився,  зблід,  у  погляді  застигла
зневага.  Єва  теж  зібралася  на  силі  й  завмерла  разом  із  П’єром
у  чеканні.  Хтось  пройшов  коридором:  це  була  Марі,  хатня
робітниця,  вона,  певно,  вже  прийшла.  Єві  подумалось:  «Тре¬
ба  віддати  їй  гроші  за  газ».  А  невдовзі  почали  літати  боввани,
прошмигнувши  між  Євою  і  П’єром.
 П’єр  зойкнув  і,  підібгавши  під  себе  ноги,  скрутився  кала¬
чиком  у  фотелі,  відвернувши  голову.  Час  од  часу  він  заливав¬
ся  сміхом,  проте  чоло  йому  вкрили  крапельки  поту.  Єва  не
могла  дивитися  на  ті  бліді  щоки,  рот,  тремтяче  і  перекошене
від  ненависті  обличчя  і  заплющила  очі.  Золотисті  вії  заме¬
рехтіли  на  червоних  повіках,  Єва  відчула  себе  старою  і  об¬
важнілою.  Неподалік  важко  дихав  П’єр.  «Вони  літають,
дзижчать;  уже  схилилися  над  ним...»  Єва  відчула  легенький
лоскіт,  щось  замуляло  в  плечах  і  в  правому  боці.  Інтуїтивно  її
тіло  відхилилося  вліво,  ніби  уникаючи  неприємного  дотику,
пропускаючи  важкий  і  незграбний  предмет.  Раптом  підлога
заскрипіла,  і  в  неї  виникло  божевільне  бажання  розплющити
очі,  глянути  праворуч  від  себе,  розганяючи  рукою  повітря.
 Вона  нічого  цього  не  зробила;  боялася  розплющити  очі  і  вся
 222

затремтіла  від  нестримної  радості.  «Я  теж  боюся»,  —  подума¬
ла  вона.  Все  її  життя  зосередилось  у  правому  боці.  Вона,  не
розплющуючи  очей,  пригорнулася  до  П’єра.  Ще  одне  крихіт¬
не  зусилля  —  і  вона  вперше  зможе  ввійти  в  цей  трагічний  світ.
«Я  боюся  бовванів»,  —  подумала  вона.  Це  твердження  було
шалене  й  сліпе,  просто  якесь  чаклунство:  вона  з  усієї  сили
хотіла  повірити  у  їхню  присутність;  жах,  що  паралізував  її
правий  бік,  вона  прагнула  обернути  на  якесь  нове  почуття,
якийсь  дотик.  Через  свою  руку,  бік  і  плече,  вона  відчувала
їхній  лет.
 Боввани  літали  низько  й  повільно;  вони  дзижчали.  Єва
знала,  що  в  них  насмішкуватий  і  лукавий  вигляд  і  що  довкола
їхніх  очей  стриміли  закам’янілі  вії,  але  їй  було  важко  це  уяви¬
ти.  Вона  також  знала,  що  вони  не  зовсім  живі,  їхні  великі  тіла
вкривали  пластинки  плоті,  якась  тепла  луска,  кінчики
кам’яних  пальців  облущувалися,  долоні  їм  свербіли.  Єва  не
могла  всього  цього  бачити,  вона  уявляла  собі,  що  велетенські
жінки,  урочі  й  химерні,  з  затятістю  непоступливого  каменя,
ширяли  перед  неЮо  «Вони  горнуться  до  П’єра».  Єва  зробила
таке  несамовите  зусилля,  що  її  руки  почали  тремтіти.  «Вони
горнуться  до  мене...»  Раптом  жахливий  крик  вирвав  її  з
заціпеніння.  «Вони  доторкнулися  до  нього».  Єва  розплющила
повіки,  П’єр,  обхопивши  голову  руками,  тяжко  дихав.  Єва
відчула,  як  вона  виснажилася.  «Це  звичайна  гра,  —  докоряла
вона  собі,  —  тільки  гра,  жодної  миті  я  не  вірила  в  це  щиро.
Хоча  він  страждав  увесь  цей  час  по-справжньому».
 П’єр  розслабився  і  почав  дихати  глибше.  Але  його  зіниці
залишалися  дивно  розширеними,  він  змокрів.
 — 	Ти  бачила  їх?  —  запитав  він.
 — 	Я  не  можу  їх  бачити.
 — 	Тим  ліпше  для  тебе,  а  то  вони  злякали  б  тебе.  Я,  —  казав
він,  —  уже  звик.
 Руки  у  Єви  й  досі  тремтіли,  кров  у  голові  стугоніла.  П’єр
дістав  із  кишені  цигарку  і  взяв  до  рота,  але  не  запалював:
 — 	Я  їх  не  боюся,  коли  вони  прилітають,  —  сказав  він,  —
тільки  не  хочу,  щоб  вони  доторкалися  до  мене,  а  то  ще  пона¬
бивають  мені  гуль.
 Потім  хвильку  подумав  і  запитав:
 — 	Ти  чула  їх?
 — 	Так,  —  мовила  Єва,  —  гудуть,  як  літаки  (це  саме  їй  П’єр
казав  ще  минулої  неділі).
 Він  якось  поблажливо  усміхнувся.
 — 	Ти  перебільшуєш,  —  вів  далі  чоловік,  досі  мертвотно-
блідий.  Він  глянув  на  Євині  руки.  —  В  тебе  тремтять  руки.  Це
 223

тебе  розтривожило,  бідна  моя  Агато.  Але  в  тебе  нема  причини
хвилюватися.  Вони  до  завтра  вже  не  повернуться.
 Єва  не  могла  говорити,  вона  цокотіла  зубами  й  боялася,
щоб  П’єр  цього  не  помітив.  Він  довго  її  розглядав.
 — 	Ти  дуже  гарна,  —  сказав  він,  хитаючи  головою.  —  Шко¬
да,  справді  шкода.
 Він  рвучко  простягнув  руку,  злегка  торкаючись  її  вуха.
 — 	Моя  прекрасна  дияволице!  Ти  мене  трохи  бентежиш,  ти
надто  чарівна,  це  мене  розважає.  Якби  не  йшлося  про  ре¬
зюме,..
 ГГср  зупинився  й  здивовано  глянув  на  Єву:
 — 	Це  не  те  слово...  Воно  вихопилось...  злетіло,  —  повторив
він,  якось  невиразно  всміхаючись.  —  У  мене  на  кінчику  язика
крутилося  інше...  і  воно  там...  зайняло  своє  місце.  Я  забув  те,
про  що  тобі  казав.
 Він  хвильку  подумав  і  кивнув  головою.
 — 	Що  ж,  —  сказав  він,  —  я  йду  спати.  —  І  додав  дитячим
голосом:  —  Ти  знаєш,  Агато,  я  втомився.  У  мене  в  голові
порожнеча.
 Він  кинув  цигарку  і  стривоженим  поглядом  подивився  на
килим.  Єва  підклала  йому  під  голову  подушку.
 — 	Ти  теж  відпочинь,  —  мовив  до  неї,  склепляючи  пові¬
ки,  —  вони  не  повернуться.
 «РЕЗЮМЕ».  П’єр  спав.  На  його  обличчі  світилася  щира
усмішка;  він  схилив  голову,  здавалося,  ніби  щокою  хотів  по¬
тертися  об  плече.  Єві  не  спалося,  вона  думала:  «Резюме».
Раптом  П’єр  став  схожий  на  звіра,  і  з  його  рота  витекло  сло¬
во  —  довге  й  білясте.  П’єр  дивився  перед  себе  з  подивом,  не¬
мов  бачив  слово  й  не  впізнавав  його;  здавалося,  в  ньому  щось
обірвалось.  «Щось  бурмоче.  Таке  з  ним  уперше.  Щоправда,
він  це  відчув.  Адже  сказав,  що  в  голові  в  нього  порожнеча».
П’єр  ледве  чутно  виштовхнув  із  себе  жалібне  й  солодке
зітхання,  і  його  рука  злегенька  ворухнулася.  Єва  суворо  гля¬
нула  на  нього:  «Що,  коли  він  зараз  прокинеться?»  Це  її  схви¬
лювало.  Тільки-но  П’єр  засинав,  як  її  обсідала  ця  думка,  вона
вже  не  могла  позбутися  страху.  Боялася,  що  він  прокинеться  з
каламутними  очима  й  почне  бурмотіти.  «Я  дурепа,  —  поду¬
мала  вона,  —  це  не  повинно  початися  раніше,  як  через  рік,
так  сказав  Франшо».  Але  тривога  не  покидала  її.  Один  рік  —
зима,  весна,  літо,  початок  наступної  осені.  Якогось  дня  риси
цього  обличчя  зітруться,  одвисне  щелепа,  ледь  розплющені
очі  засльозяться.  Єва  притулилася  до  ІГєрової  руки  й  видих¬
нула:  «Але  я  тебе  вб’ю  раніше».
 224

ГЕРОСТРАТ
 Люди,  —  на  них  треба  дивитися  згори.  Я  гасив  світло  і
підходив  до  вікна:  вони  навіть  і  гадки  не  мали,  що  хтось  зверху
за  ними  може  спостерігати.  їх  турбує,  які  вони  спереду,
іноді  —  які  ззаду,  але  всі  їхні  заходи  розраховані  на  глядачів  із
зростом  метр  сімдесят.  Хто  хоч  раз  замислювавсь,  яке  вражен¬
ня  справляє  капелюх,  коли  дивитися  на  нього  з  сьомого  повер¬
ху?  Люди  не  дбають  про  захист  своїх  плечей  і  черепів,  захоп¬
люючись  крикливими  барвами  і  картатими  тканинами,  не
відають,  як  здолати  великого  ворога  Людства  —  перспективу,
що  зникає.  Я  перехилявся  через  поруччя  балкону  і  починав
реготати:  де  ж  вона  тепер,  та  дивовижна  «струнка  постава»,
якою  вони  так  пишалися?  Постаті  сплющувалися  до  хідника,  а
дві  довгі  вкорочені  наполовину  ноги  стирчали  прямо  з  плечей.
 Балкон  сьомого  поверху:  саме  тут  я  мусив  би  збавити  все
своє  життя.  Моральні  переваги  слід  підкріплювати  матеріаль¬
ними  символами,  без  яких  вони  втрачають  вартість.  Тож  у
чому  саме  моя  перевага  надлюдьми?  Лише  в  зручності  місця,
та  й  годі:  я  став  над  людством,  часточкою  якого  був  сам,  і
споглядав  його.  Ось  чому  я  любив  шпилі  Нотр-Даму,  майдан¬
чики  Ейфелевої  вежі,  церкву  Сакре  Кер,  свій  сьомий  поверх
на  вулиці  Делямбр.  То  прекрасні  символи.
 Щоразу  я  мусив  спускатися  вниз.  Щоб,  скажімо,  навіда¬
тися  до  контори.  Я  задихався.  Коли  буваєш  урівні  з  людьми,
то  їх  уже  набагато  важче  вважати  мурахами:  вони  розчулю¬
ють.  Якось  на  вулиці  я  натрапив  на  мертвого.  Він  лежав
долілиць.  Його  перекинули  на  спину,  він  стікав  кров’ю.  Я
побачив  його  розплющені  очі,  лиховісний  погляд,  калюжу
крові.  1  сказав  собі:  «Нічого  особливого,  справляє  не  більше
враження,  ніж  щойно  розлита  фарба.  Йому  намастили  носа
червоною  фарбою  —  ото  й  усе».  Але  я  відчув  млосну  огиду,
яка  вдарила  мені  в  ноги  і  в  потилицю,  я  знепритомнів.  Мене
відвели  до  аптеки,  кілька  разів  гепнули  долонею  межи  плечі  і
дали  ковтнути  спирту.  Хотілося  їх  повбивати.
 Я  знав,  —  то  були  мої  вороги,  але  вони  самі  того  не  відали.
Вони  підтримували  одне  одного,  гуртувалисяі,  напевне,  ймені
допомогли  б,  гадаючи,  що  я  їхній.  Та  якби  ці  добродії  знали  хоч
найменшу  дрібку  правди,  то  віддухопелили  б  мене.  Вони  те  й
 8  Сартр
 225

зробили,  але  трохи  згодом.  А  якби  спіймали  й  дізналися,  хто  я
насправді,  то  зітерли  б  на  порох,  дубасили  б  у  поліцейській
дільниці  зо  дві  години,  скрутили  б  мені  руки,  стягнули  б  шта¬
ни,  а  насамкінець  шпурнули  б  на  землю  моє  пенсне  і,  доки  я,
колінкуючи,  шукав  би  його,  копали  б  мене,  регочучи,  в  зад.  Я
завжди  передбачав,  що  вони  кінець  кінцем  відлупцюють  мене:
я  слабкий  і  не  можу  себе  боронити.  Ті,  котрі  вже  не  один  день
полювали  за  мною,  були  дужі.  Вони  штовхали  мене  на  вулиці,
щоб  позбиткуватися,  побачити,  що  я  робитиму.  Я  мовчав.
Удавав,  ніби  нічого  не  розумію.  І  все  ж  вони  ловили  мене.  Я  їх
боявся  якось  підсвідомо.  Ви  таки  слушно  міркуєте  —  у  мене
були  й  поважніші  підстави  їх  ненавидіти.
 Все  пішло  набагато  краще,  відколи  я  придбав  револьвера.
Почуваєшся  сильним,  якщо  весь  час  носиш  при  собі  ось  таку
штукенцію,  яка,  бабахнувши,  може  наробити  чимало  галасу.
Я  його  брав  по  неділях,  клав  просто  до  кишені  штанів,  а  потім
ішов  прогулюватись,  звичайно  бульварами.  Я  відчував  зброю,
коли  вона  випиналася  з  кишені,  немов  краб,  відчував  біля
стегна  її  холод.  Але  мало-помалу  револьвер  нагрівався  від  мого
тіла.  Я  йшов  трохи  скуто,  мов  чоловік,  у  якого  напружився
член  і  заважав  кожному  його  крокові.  Я  засовував  руку  до
кишені  й  намацував  предмет.  Час  од  часу  заскакував  до  нуж¬
ника,  —  навіть  там  я  був  дуже  обережний,  бо  часто  хтось
заходив  до  сусідньої  кабінки,  —  витягав  револьвер,  зважував
на  долоні,  розглядав  його  чорне  руків’я  з  насічкою  і  чорну  гашет¬
ку,  що  нагадувала  напівпримружену  повіку.  Ті,  хто,  стоячи  за
перегородкою,  бачили  мої  розставлені  ноги  і  холоші,  гадали,  що  я
сцю.  Та  я  ніколи  не  справляю  потреби  в  громадських  туалетах.
 Якось  увечері  запала  мені  до  голови  думка  стріляти  людей.
Це  було  в  суботу,  я  вийшов,  щоб  пошукати  Леа,  білявку,  яка
чергувала  перед  готелем  на  вулиці  Монпарнас.  Я  ніколи  не
мав  інтимних  стосунків  із  жінками,  бо  почувався  б  окраде¬
ним.  їх,  звичайно,  водять  у  номери,  але  ж  вони  вас  пожира¬
ють  своїм  велетенським  волохатим  ротом,  що  нижче  пупа,  і,
зрозумійте  мене,  саме  вони  —  і  надовго  виграють  від  цього
обміну.  Я  нічого  ні  в  кого  не  прошу  задарма,  але  й  не  маю
бажання  переплачувати;  мені  пасувала  б  жінка  холодна  й
побожна,  що  віддавалася  б  з  огидою.  Щомісяця  першої  суботи
я  підіймався  з  Леа  до  кімнати  готелю  «Дюкен».  Вона  роздяга¬
лася,  і  я  розглядав  її,  не  торкаючись  навіть  пальцем.  Декілька
разів  усе  йшло  як  по  маслу,  —  спускав  у  штани,  а  то  якось  я
зібрався  на  силі,  щоб  упоратись.  Цього  вечора  я  не  застав  Леа
на  звичному  місці.  Хвильку  зачекав,  тоді  збагнув,  що  її  не
буде,  можливо,  в  неї  нежить.  Це  сталося  на  початку  січня,
 226

холод  проймав  до  кісток.  Я  був  у  розпачі:  мав-бо  палку  вдачу  і
тут  же  смакував  утіху,  якої  сподівався  домогтися  цього  вечо¬
ра.  Та  все  склалося  гаразд.  На  Одеській  вулиці  була  одна
чорнявка,  я  давненько  запримітив  її;  вона  трохи  підтоптана,
проте  міцна  й  огрядна:  я  не  гидував  літніми  жінками,  бо,
роздягнені,  вони  видаються  голішими  за  інших.  Але  ця  не
знала  моїх  уподобань  і  нахилів,  признатися  їй  у  всьому  ні  сіло
ні  впало  було  трохи  ніяково.  А  потім  я  остерігався  нових  зна¬
йомств:  такі  жінки  можуть  дуже  легко  заховати  у  себе  за
дверима  якогось  горлохвата,  і  тільки-но  увійдеш,  як  цей  тип
відразу  пограбує  вас.  Щастя,  якщо  він  іще  й  не  віддубасить.
Проте  цього  вечора  я  був  не  знати  який  хоробрий,  тож  ви¬
рішив  зайти  додому  і  про  всяк  випадок  прихопив  револьвера.
 За  п’ятнадцять  хвилин  я  був  у  тієї  жінки  і,  маючи  в  кишені
зброю,  нічого  не  боявся.  Якщо  придивитися  до  неї  зблизька,  то
впадав  у  вічі  її  жалюгідний  вигляд.  З  обличчя  вона  нагадувала
мою  сусідку,  дружину  аджідана,  мені  це  подобалося,  боя  давно
вже  мріяв  побачити  її  голою.  Вона  вдягалася  при  відчиненому
вікні,  тож  коли  аджюдан  виходив,  я  ховався  за  своєю  шторою,  щоб
заскочити  її  зненацька.  Але  мадам  це  робила  в  глибині  кімнати.
 В  готелі  «Стелла»  залишалася  тільки  одна  вільна  кімната  на
п’ятому  поверсі.  Ми  почали  підійматися.  Жінка  була  надто
опасиста,  зупинялася  на  кожній  сходинці,  щоб  перевести  дух.
Я  почувався  молодчиною;  не  впрів,  і,  незважаючи  на  черевце,
легко  здолав  п’ять  поверхів,  навіть  не  захекавшись.  На  майданчи¬
ку  сходів  п’ятого  поверху  вона  зупинилася  і,  відсапуючись,  взя¬
лася  правою  рукою  за  серце.  Л  івицею  дістала  ключ  від  кімнати.
 — 	Височенько,  —  видихнула  вона,  ледве  спромігшись  на
усмішку.
 Я  мовчки  взяв  у  неї  ключа,  лівою  рукою  відімкнув  двері;  в
правій  затис  револьвера,  націливши  його  через  кишеню  перед
себе;  випустив  лише  тоді,  як  повернув  умикач.  У  кімнаті  було
порожньо.  На  вмивальнику  знічев’я  лежав  маленький  квад¬
ратик  зеленого  мила.  Я  посміхнувся:  з  таким  коханцем,  як  я,
не  дуже  й  потрібні  і  біде,  і  маленькі  квадратики  мила.  Жінка  й
досі  важко  дихала  позаду,  і  це  мене  збуджувало.  Я  обернувся,
вона  потяглася  до  мене  губами.  Я  її  відштовхнув.
 — 	Роздягайся,  —  наказав  їй.
 Там  був  гаптований  фотель,  я  зручно  всівся.  Саме  в  таких
випадках  мені  бракує  цигарки.  Жінка  скинула  сукню,  потім
зупинилася,  недовірливо  поглядаючи  на  мене.
 — 	Як  тебе  звати?  —  запитав  я,  відкидаючись  на  спинку.
 — 	Рене.
 — 	Гаразд,  Рене,  поквапся,  я  чекаю.
 8*
 227

— 	А  ти  не  роздягаєшся?
 — 	Хутчій,  —  кинув  я  їй,  —  не  зважай  на  мене.
 Вона  зняла  свої  панталони  і  дбайливо  поклала  на  сукню
разом  із  бюстгальтером.
 — 	Ну  що,  мій  любий  розпутнику,  маленький  лінивцю?  —
завуркотіла  вона.  —  Ти  хочеш,  щоб  твоя  жіночка  зробила  всю
роботу  сама?
 Мовлячи  це,  вона  ступила  до  мене  і,  спершись  руками  на
бильця  мого  фотеля,  незграбно  спробувала  стати  навколішки
між  моїми  ногами.  Але  я  її  грубо  підвів.
 — 	Ні,  ні!
 Вона  здивовано  подивилася  на  мене.
 — 	То  чого  ж  ти  хочеш?
 — 	Нічого.  Просто  пройдися,  я  більше  не  вимагаю.
 Вона  почала  вайлувато  походжати  туди-сюди.  Ніщо  так  не
діймає  жінок,  як  вимога  пройтися  голими.  Вони  не  звикли
ходити  на  низьких  підборах.  Повія  горбилася,  руки  звисали.
Щодо  мене,  то  я  був  на  сьомому  небі:  почувався  цілком  за¬
тишно,  спокійно  вмостившись  у  фотелі,  зодягнений  з  п’ят  до
лопат,  я  навіть  не  зняв  рукавичок,  а  ця  літня  пані  з  моєї
примхи  гола-голісінька  кружляла  довкола  мене.
 Вона  повернула  у  мій  бік  голову  і  задля  пристойності  ко¬
кетливо  всміхнулася:
 — 	Ну,  я  гарна  тобі?  Ти  втішений?
 — 	Мовчи.
 — 	Але  все-таки,  —  раптом  обурилася  вона,  —  ти  ще  довго
збираєшся  так  мене  ганяти?
 — 	Сідай.
 Вона  сіла  на  ліжко,  і  ми  мовчки  втупилися  одне  в  одного.  У
неї  була  гусяча  шкіра.  Через  стіну  чулося  цокання  будиків.
Нарешті  я  звелів:
 — 	Розстав  ноги.
 Вона  на  хвильку  завагалася,  а  потім  підкорилася.  Я  вперся
поглядом  межи  її  ноги  й  засопів.  Тоді  почав  реготати  так  голо¬
сно,  що  з  очей  потекли  сльози.  І  сказав  відверто:
 — 	Чи  ти  думаєш,  що  робиш?
 І  знову  зайшовся  реготом.
 Вона  якусь  мить  заціпеніло  дивилася  на  мене,  тоді  геть
зашарілася  і  знову  стулила  ноги.
 — 	Мерзотник,  —  процідила  вона  крізь  зуби.
 Але  я  зареготав  іще  дужче,  тоді  вона  схопилася  на  рівні,  як
ошпарена,  хапаючи  із  стільця  бюстгальтера.
 — 	Гей,  ти,  —  крикнув  я,  —  це  ще  не  все.  Я  дам  тобі  п’ятде¬
сят  франків,  але  за  мої  гроші  ти  зробиш  те,  що  я  хочу.
 228

Вона  нервово  шарпнула  свої  панталони.
 — 	Мені  набридло,  сам  розумієш.  Я  не  знаю,  чого  ти  дома¬
гаєшся.  Якщоти  прийшов  зі  мноюсюди,  щоб  позбиткуватися,..
 Тоді  я  витягсвого  револьвера  і  націлив  на  неї.  Жінка  мовчки
кинула  на  мене  стривожений  погляд  і  поклала  назад  панталони.
 — 	Ходи,  —  наказав  я  їй,  —  шпацируй.
 Вона  тупцяла  ще  хвилин  п’ять.  Потім  я  примусив  її  залізти
рукою  в  мої  штани  і  там  виконувати  вправу.  Коли  відчув,  що
мої  спідні  змокріли,  підвівся  і  простягнув  їй  купюру  в  п’ятде¬
сят  франків.  Вона  взяла.
 — 	До  побачення,  —  додав  я,  —  гадаю,  що  не  надто  натомив
тебе  за  таку  ціну.
 Я  вийшов,  залишивши  її  зовсім  голою  посеред  кімнати  із
бюстгальтером  в  одній  руці  і  п’ятдесятифранковою  купюрою
в  другій.  Не  шкодував  за  своїми  грішми;  я  її  приголомшив,  а
повію  здивувати  не  так  уже  й  легко.  Тож  подумав,  спускаю¬
чись  сходами:  «Ось  те,  чим  хотілося  ошелешити  їх  усіх».  Я
радів,  як  дитя.  Я  прихопив  із  собою  зелене  мило  і,  коли  повер¬
нувся  додому,  довго  ним  милився  під  теплою  водою,  аж  доки
між  пальцями  залишилася  тонесенька  плівка,  що  нагадувала
м’ятну  цукерку,  котру  довго  смоктали.
 Але  вночі  я  раптом  прокинувся  і  знову  побачив  її  обличчя,
вираз  очей,  коли  виказав  їй  свою  пристрасть,  її  тлусте  черево,
яке  здригалося  що  не  крок.
 Яка  ж  я  тварюка,  картав  я  сам  себе,  відчуваючи  гіркі  доко¬
ри  сумління:  мав  би  вистрелити  ще  тоді,  та,  продірявити  чере¬
во,  як  решето.  Саме  цієї  ночі  і  три  подальші  мені  марилися
шість  маленьких  червоних  дірочок  довкола  пупка.
 Згодом  я  вже  не  виходив  без  свого  револьвера.  Я  дивився  на
спини  людей,  коли  вони  проходили,  і  уявляв,  як  вони  падати¬
муть,  якщо  в  них  стріляти.  Я  поклав  собі  за  звичай  щонеділі
ходити  до  «Ле  Шатле»  і  зупинятися  біля  виходу  після  концертів
класичної  музики.  Близько  шостої  вечора  я  слухав  бамкання
годинника,  і  білетерки  розчиняли  скляні  двері  з  клямками.  Це
був  початок:  натовп  виходив  помаленьку,  люди  ніби  пливли,
очі  ще  сповнені  мрій,  серця  ще  в  полоні  сентиментальної  краси.
Багато  хто  здивовано  оглядався  довкола,  вулиця  здавалася  їм
голубою.  Тоді  вони  таємниче  всміхалися:  вони  перейшли  з
одного  світу  в  інший.  Саме  в  цьому  іншому  світі  на  них  очікував
я,  засунувши  праву  руку  до  кишені  й  напружено  стискаючи
руків’я  зброї.  На  якусь  мить  я  уявив  собі,  що  стріляю  по  них.  Я
їх  збиваю  униз,  як  великі  винні  бочки,  вони  котилися,  падали
одне  на  одного,  а  ті,  що  залишилися  живі,  панічно  кидалися  в
театр,  розбиваючи  шибки  вхідних  дверей.  Ця  гра  була  надто
 229

виснажлива:  зрештою,  в  мене  почали  тремтіти  руки,  і  я  змуше¬
ний  був  зайти  до  Драгера  випити  коньяку,  щоб  прийти  до  тями.
 Жінок  я  б  не  вбивав.  Я  б  цілився  їм  у  крижі.  Або  ж  у  литки,
щоб  танцювали.
 Я  ще  ні  на  що  не  зважився.  Але  вже  звик  до  думки,  що  мушу
чинити  саме  так,  ніби  все  вже  було  вирішено.  Я  почав  уточню¬
вати  подробиці.  У  тирі  на  базарі  «Данфо-Рошро»  я  вправлявся
в  стрільбі.  Картонні  мішені  показували,  що  стріляю  я  кепсько,
проте  люди  —  то  великі  мішені,  влучити  в  них  легше,  надто
стріляючи  впритул.  Потім  я  почав  роздзвонювати  свої  задуми.
Вибрав  день,  коли  всі  мої  колеги  зібралися  в  конторі.  Це  було  в
понеділок  уранці.  Я  навмисне  поводився  з  ними  дуже  люб’яз¬
но,  хоча  мені  було  гидко  тиснути  їм  руки.  Вони  знімали  свої
рукавички,  щоб  привітатися.  У  них  була  непристойна  манера
оголювати  руку;  вони  відкочували  рукавичку  і  повільно  стягу¬
вали  її  вздовж  пальців,  одкриваючи  повну  зморщену  долоню.
Щодо  мене,  то  я  рукавичок  не  знімав.
 У  понеділок  вранці  нічого  надзвичайного  не  трапилося.
Друкарка  комерційної  служби  щойно  принесла  нам  квитан¬
ції.  Лемерсьє  з  нею  мило  пожартував  і,  коли  вона  вийшла,
присутні  докладно,  з  глибоким  знанням  справи  смакували  всі
її  принади.  Потім  заговорили  про  Ліндберга.  Вони  дуже  люби¬
ли  Ліндберга.  Я  сказав:
 — 	Я  люблю  чорних  героїв.
 — 	Негрів?  —  запитав  Массе.
 — 	Ні,  чорних,  у  тому  розумінні,  що  й  чорна  магія.  Ліндберг
білий  герой.  Він  мене  не  цікавить.
 — 	Поїдьте  подивіться  на  чорних,  якщо  вам  не  важко  пере¬
тнути  Атлантику,  —  мовив  ущипливо  Буксен.
 Я  їм  виклав  свій  погляд  на  чорного  героя.
 — 	Якийсь  анархіст,  —  виснував  Лемерсьє.
 — 	Ні,  —  заперечив  я  тихо,  —  анархісти  люблять  людей,
тільки  по-своєму.
 — 	Тоді  це  просто  ненормальний.
 Тут  Массе,  що  мав  освіту,  втрутився  у  розмову:
 — 	Я  знаю  вашого  типа,  —  звернувся  він  до  мене.  —  Його
звати  Герострат.  Він  прагнув  прославитись  і  не  знайшов  ні¬
чого  ліпшого,  як  підпалити  храм  Артеміди  в  Ефесі  —  одне  з
семи  чудес  світу.
 — 	А  хто  був  архітектором  того  храму?
 — 	Не  пригадую,  —  признався  він,  —  але  думаю,  що  ніхто
не  знає  його  імені.
 — 	Справді?  Але  ж  ви  згадали  ім’я  Герострата?  Як  бачите,
він  не  схибив.
 230

Розмова  на  цьому  скінчилась,  проте  я  був  цілком  спокійний:
вони  її  пригадають  у  слушну  хвилину.  Я  вперше  почув  про
Герострата,  і  його  історія  мене  підбадьорила.  Вже  минуло  біль¬
ше  двох  тисяч  років,  як  він  помер,  а  його  вчинок  і  далі  сяє,  як
чорний  діамант.  Я  подумав,  що  моя  доля  буде  коротка  і  трагіч¬
на.  Спочатку  це  мене  страхало,  та  згодом  я  з  цим  звикся.  Якщо
славиможнадосягтивтакийспосіб,  тоцежахливо,  але  з  іншого
боку,  це  давало  змогу  одним  махом  перевершити  могутність
сили  і  краси.  Виходячи  на  вулицю,  я  відчував  у  тілі  дивну  міць.
При  мені  був  револьвер,  річ,  яка  вибухає  вогнем  і  громом.
Проте  вже  не  від  нього  я  брав  свою  впевненість  —  я  сам  її
випромінював,  ставав  істотою  на  кшталт  револьверів,  хлопавок
і  бомб.  Я  теж  якогось  дня,  наприкінці  свого  похмурого  життя
підірву  й  спопелю  світ  у  полум’ї  шаленому  й  раптовому,  як
спалах  магнію.  Саме  тоді  мені  снився  впродовж  багатьох  ночей
один  сон.  Я  був  анархістом,  ставав  на  місце,  де  мав  пройти  цар,
і  я  мав  із  собою  якусь  пекельну  машину.  Ось  в  умовлений  час
проходить  кортеж,  вибухає  бомба—і  на  очах  натовпу  злітаємо
в  повітря:  я,  цар  і  троє  офіцерів,  пообвішувані  золотом.
 Тепер  цілі  тижні  я  не  з’являвся  в  конторі.  Вештався  буль¬
варами  серед  своїх  майбутніх  жертв  або  ж  зачинявся  в
кімнаті,  будуючи  плани.  Мене  звільнили  на  початку  жовтня.
На  дозвіллі  я  скомпоновував  і  переписав  у  ста  двох  примір¬
никах  оцього  листа:
 «Пане!
 Ви  знамениті,  і  ваші  книги  друкуються  тиражами  в  трид¬
цять  тисяч.  Я  зараз  вам  скажу  чому:  бо  ви  любите  людей.
Гуманізм  просто  у  ваших  жилах,  вам  пощастило.  По-справж¬
ньому  ви  живете  лише  в  товаристві;  тільки-но  побачивши  собі
подібного,  навіть  не  знаючи  його,  тут  же  відчуваєте  до  нього
приязнь.  Вам  подобається  його  тіло,  його  манера  вимовляти
слова,  його  ноги,  які  рухаються  довільно,  а  особливо  його
руки;  вам  подобається,  що  у  нього  по  п’ять  пальців  на  руці  і
що  він  може  протиставити  великий  палець  іншим  пальцям.
Вас  утішає,  коли  ваш  сусід  бере  чашку  зі  столу,  бо  його  мане¬
ра  брати  є  суто  людською,  ви  часто  описували  її  у  своїх  тво¬
рах.  Рухи,  правда,  не  такі  спритні,  як  у  мавпи,  —  правда
ж?  —  зате  інтелігентніші.  Ви  любите  також  людську  плоть,
любите  людську  ходу  —  ходу  каліки,  що  знову  вчиться  ходи¬
ти,  вдаючи,  ніби  кожен  крок  —  нове  відкриття,  любите  його
особливий  погляд,  якого  не  витримують  хижаки.  Ви  легко
підібрали  відповідний  тон,  щоб  говорити  людині  про  люди¬
ну,  —  цнотливий  і  розгублений.  Люди  пожадливо  накидають¬
ся  на  ваші  книги,  читають  їх,  сидячи  у  розкішних  фотелях,
 231

мріють  про  кохання  велике,  нещасливе  і  стримане,  яке  ви  їм
зобразили,  і  дим  утішаються  за  те,  що  самі  вони  бридкі,  підлі,
обдурені,  не  отримали  підвищеної  платні.  І  охоче  вихваляють
ваш  останній  роман,  мовляв,  чудовий  твір.
 Вам,  певно,  цікаво  буде  дізнатись,  що  таке  людина,  яка  не
любить  інших  людей.  Так,  це  я,  і  я  їх  люблю  так  мало,  що  вбив
би  з  півдюжини.  Можливо,  ви  запитаєте:  чому  всього  півдю¬
жини?  Бо  в  моєму  револьвері  лише  шість  куль.  Якась  маячня,
чи  не  так?  Ба  більше,  вчинок,  власне,  аполітичний.  Але  ж,
признаюся,  я  не  можу  любити  їх.  Я  дуже  добре  розумію,  що  ви
відчуваєте.  Але  те,  що  вас  приваблює  в  них,  у  мене  викликає
огиду.  Я  бачив,  як  і  ви,  людей,  що  методично  жують  і,  втупив¬
шись  оком,  лівою  рукою  гортають  економічний  журнал.  Хіба  я
винен  у  тому,  що  мені  приємніше  снідати  разом  із  тюленями?
Як  тільки  в  людини  ворухнеться  хоч  один  м’яз  на  обличчі,
воно  одразу  спотворюється  гримасою.  Коли  вона  жує,  пильну¬
ючи,  аби  рот  був  закритий,  кутики  його  то  піднімаються,  то
опускаються,  людина  немов  раз  у  раз  переходить  від  безтур¬
ботності  до  несподіваного  смутку.  Я  знаю,  що  ви  це  любите  й
називаєте  невсипущістю  Духу.  Але  в  мене  такі  речі  виклика¬
ють  відразу,  я  не  знаю  чому  —  такий  уже  вродився.
 Якби  ми  різнилися  лише  смаками,  я  б  вам  не  набридав.  Але
все  відбувається  так,  ніби  у  вас  є  милосердя,  а  в  мене  його
немає  жодної  крапелини.  Мені  вільно  любити  чи  не  любити
американські  омари,  проте  якщо  я  не  люблю  людей,  то  я  пас¬
куда  і  нема  мені  місця  під  сонцем.  Вони  вкрали  в  мене  сенс
життя.  Я  сподіваюся,  ви  розумієте,  що  я  хочу  сказати.  Ось
уже  тридцять  три  роки,  як  я  стукаю  в  зачинені  двері,  над
якими  виведено:  «Ніхто  не  ввійде  сюди,  якщо  він  не  гума¬
ніст».  Хоч  за  що  я  брався,  все  мусив  кинути,  треба  було  виби¬
рати:  або  зважуватися  на  безглузду  і  марну  справу,  або  визна¬
ти,  що  рано  чи  пізно  вона  обернеться  їм  на  користь.  Думки,
які,  власне,  призначалися  не  їм,  я  не  міг  відділяти  від  себе,  не
міг  сформулювати,  вони  жили  в  мені  мов  невидні  порухи  мого
єства.  Навіть  ті  знаряддя,  якими  я  послуговувався,  насправді
належали  їм,  наприклад,  слова:  і  я  захотів  мати  свої  слова.  А
ті,  які  в  мене  є  зараз,  уже  побували  невість  у  скількох  голо¬
вах;  вони  самі  впорядковуються  в  моїй  голові  завдяки  звич¬
кам,  яких  набралися  в  інших,  і,  пишучи  до  вас,  я  з  огидою
користуюся  ними.  Але  це  вже  востаннє.  Кажу  ж  вам:  любити
людей  —  це  однаково,  що  просити  в  них  дозволу  тягти  лямку.
А  я  тягти  лямки  не  хочу.  Я  зараз  візьму  револьвер,  вийду  на
вулицю  і  побачу,  чи  можна  вчинити  що-небудь  проти  них.
Бувайте,  пане.  Можливо,  саме  з  вами  я  наразі  зустрінусь.
 232

Тоді  ви  ніколи  не  дізнаєтесь,  з  якою  втіхою  я  всаджу  вам
кулю  в  лоба.  Якщо  не  зустрінемося,  —  а  це  найімовірніше  —
читайте  завтрашні  газети.  Ви  побачите  там,  що  особа  на
ймення  Поль  Гільбер  у  нападі  шалу  застрелив  п’ятьох  пере¬
хожих  на  бульварі  Едгара-Кіне.  Ви  знаєте  ліпше  від  усіх,
почім  проза  великих  буднів.  Ви,  зрештою,  зрозумієте,  що  я  не
«шаленець».  Навпаки,  дуже  врівноважений,  і  прошу  вас,  па¬
не,  прийняти  запевнення  в  моїх  найщиріших  почуттях.
 Поль  Гільбер».
 Я  запечатав  сто  два  листи  в  окремі  конверти,  адресуючи  їх
ста  двом  французьким  письменникам.  Потім  поклав  це  все
разом  із  шістьома  блоками  марок  до  шухляди  свого  столу.
 Наступні  два  тижні  я  дуже  рідко  виходив  на  вулицю  й
потроху  звикався  з  думкою  про  свій  злочин.  У  люстерку,  що  в
нього  іноді  заглядав,  з  утіхою  помічав  зміни  на  своєму  обличчі.
Очі  побільшали,  вони,  карі  та  ніжні  під  пенсне,  заповнювали
все  лице,  —  я  ними  крутив,  як  планетами.  То  були  прекрасні
очі  митця  і  вбивці.  Пісня  масової  бойні  я,  певно,  мав  змінитися
ще  більше.  Я  дивився  фотокартки  двох  гарних  дівчат,  служ¬
ниць,  які  вбивали  і  грабували  своїх  господинь.  Я  бачив  їхні
знімки  перед  тим  і  після  того.  Перед  тим  їхні  обличчя  коли¬
валися,  як  безжурні  квітки  поверх  мереживних  комірців.  Від
них  несло  чистотою  і  звабливою  чесністю.  Шпильки  на  голові
були  хвилясті,  як  і  їхнє  волосся.  Ще  більший  спокій,  ніж  їхнє
витке  волосся,  комірці  і  вираз  облич,  з  яких  одразу  видно,  що
вони  у  фотографа,  навівала  їхня  сестринська  схожість,  така
примітна,  що  відразу  з’являлася  думка  про  кревні  зв’язки  і
могутні  корені  родинного  клану.  Після  того  їхні  обличчя  па¬
лали,  як  пожежі.  Вони  мали  оголені  шиї  майбутніх  смерт¬
ників.  Всюди  зморшки,  жахливі  зморшки  страху  й  ненависті,
складки,  шрами  на  тілі,  ніби  якийсь  звір  пройшовся  пазурами
по  їхніх  лицях.  А  очі,  ті  назавжди  застиглі  великі  бездонні  карі
очі  —  як  у  мене.  Вони  вже  не  були  подібні  одна  до  одної.  У
кожної  по-своєму  закарбувався  у  пам’яті  той  спільний  злочин.
«Якщо  досить,  —  казав  я  собі,  —  злочину,  який,  зрештою
стався  цілком  випадково,  щоб  так  змінити  ці  сирітські  голівки,
то  які  ж  будуть  наслідки  злочину  задуманого  й  підготовленою
мною  заздалегідь?»  Він  заволодів  би  мною,  зруйнував  би  мою
суто  людську  потворність...  злочин  розтинає  навпіл  життя
того,  хто  його  здійснює.  Там  повинні  бути  такі  хвилини,  коли
хотілося  б  повернутися  назад,  але  він,  цей  іскристий  мінерал
уже  там,  позаду  вас,  заступає  вам  шлях,  зосталося  лише  ви¬
брати  годину,  щоб  порозкошувати  своїм  злочином,  щоб
відчути  його  давучий  тягар.
 233

Я  зроблю  все,  щоб  та  година  стала  моєю:  я  вирішив  скоїти
вбивство  на  горішньому  відтинку  Одеської  вулиці.  Я  скориста¬
юся  розгубленістю,  щоб  утекти,  хай  самі  прибирають  свої  тру¬
пи.  Чкурну  з  усіх  ніг,  перетну  бульвар  Едгара-Кіне  і  швидко
поверну  гіа  вулицю  Делямбр.  Мені  вистачить  тридцяти  се¬
кунд,  щоб  добігти  до  дверей  свого  помешкання.  А  в  цей  час  мої
переслідувачі  будуть  ще  на  бульварі  Едгара-Кіне,  вони  загуб¬
лять  мене,  їм  треба  буде,  певно,  більше  години,  аби  напасти  на
мій  слід.  Я  чекатиму  на  них  у  себе  і,  перш  ніж  почую  їхній
стукіт  у  двері,  перезаряджу  револьвера  й  вистрелю  собі  в  рот.
 Я  жив  на  широку  ногу;  домовився  з  крамарем  із  вулиці
Вавен,  щоб  уранці  і  ввечері  мені  приносили  смачні  страви.
Слуга  дзвонив,  я  не  відчиняв,  чекав  кілька  хвилин,  потім
ледве  прочиняв  двері  і  бачив  у  довгастому  кошику,  що  стояв
на  підлозі,  повні  тарілки,  які  ще  парували.
 27  жовтня,  о  шостій  годині  вечора,  в  мене  залишилося  сім¬
надцять  франків  і  п’ятнадцять  сантимів.  Я  взяв  свого  револь¬
вера,  стос  листів  і  вийшов.  Дверей  я  не  замикав,  щоб  мати
змогу  швидше  ввійти  знову  після  того,  як  вистрелю.  Я  почу¬
вався  зле,  руки  похололи,  в  голові  стугоніла  кров,  а  в  очах
пекло.  Я  дивився  на  крамниці,  будинок  Вищої  школи,  на  мага¬
зин  канцприладдя,  де  купував  олівці,  і  нічого  не  впізнавав.  Я
запитував  себе:  «Що  це  за  вулиця?»  На  бульварі  Монпарнас
вешталося  повно  людей.  Вони  мене  штовхали,  відпихали,  сту¬
сали  ліктями,  плечима.  Я  віддався  на  волю  людського  потоку,
мені  бракувало  сил,  щоб  протиснутися  між  ними.  1  раптом  у
самому  осередді  цього  юрмища  я  відчув  себе  страшенно  са¬
мотнім  і  нікчемним.  Ніби  люди  могли  мені  заподіяти  зло,  якби
тільки  того  захотіли!  Я  боявся,  бо  мав  у  кишені  зброю.  Мені
здавалося,  вони  от-от  здогадаються,  що  вона  там.  Тоді  б  вони
подивились  на  мене  суворо  і  сказали  б:  «Ну  ж...  ну...»,  з  ра¬
дісним  обуренням,  хапаючи  мене  своїми  гачками  і  лапами.
Лінчувати  його!  Вони  мене  підкинуть  над  головами,  іявпаду  у
їхні  обійми,  як  лялька.  Я  подумав,  що  розумніше  відкласти
виконання  свого  задуму  до  завтра.  Я  пообідав  у  «Куполь»  за
шістнадцять  франків  і  вісімдесят  сантимів.  У  мене  залишилося
сімдесят  сантимів,  які  я  викинув  у  стічний  рівчак.
 Я  просидів  три  дні  у  своїй  кімнаті,  не  ївши,  не  спавши.
Причинив  віконниці  і  не  зважувався  ні  підійти  до  вікна,  ні
ввімкнути  світло.  В  понеділок  хтось  подзвонив  мені  в  двері.  Я,
затамувавши  подих,  чекав.  За  якусь  хвильку  задзвонили  ще.  Я
підійшов  навшпиньки  і  припав  оком  до  прозурки.  Побачив
лише  клапоть  чорної  тканини  і  гудзика.  Незнайомець  подзво¬
нив  знову,  потім  спустився  вниз,  я  його  не  впізнав.  Вночі  мені
 234

марилися  пальми,  під  якими  текла  вода,  фіолетове  небо  над
банею  храму.  Я  не  відчував  спраги,  бо  час  од  часу  ходив  пити  з
крана.  Зате  дошкуляв  голод.  Мені  примарилася  також  засмаг¬
ла  повія.  Це  було  в  замку,  що  я  спорудив  на  Кос  Нуар,  за
двадцять  льє  від  найближчого  поселення.  Вона  була  зі  мною
гола  й  самотня.  Погрожуючи  револьвером,  я  її  примусив  стати
навколішки,  бігати  навкарачки;  потім  прив’язав  до  стовпа  і
після  тривалого  втовкмачування,  що  я  хочу  з  нею  вчинити,
зрешетив  її  кулями.  Ці  видовища  мене  так  збудили,  що  мені
нічого  не  залишалось,  як  задовольнити  себе.  Відтак  я  незру  шно
лежав  у  темряві,  голова  була  абсолютно  порожня.  Почали
поскрипувати  метлі.  Вибило  п’яту  годину  ранку.  Я  віддав  би
геть  усе,  аби  лише  якось  покинути  свою  кімнату,  але  не  міг
спуститися  донизу,  бо  вулицями  ходили  люди.
 Настав  день.  Голод  відступився,  але  я  почав  пітніти:  сорочка
стала  мокра.  Світило  сонце.  Тоді  я  подумав:  «Він  причаївся  у
замкненій  кімнаті.  В  темряві.  Уже  три  дні  не  їв  і  не  спав.
Подзвонили,  і  він  не  відчинив.  Зараз  Він  спуститься  на  вулицю
і  Він  уб’є».  Мене  охопив  страх.  О  шостій  годині  вечора  голод
знову  дався  взнаки.  Я  божеволів  од  гніву.  Якусь  мить  натикався
на  меблі,  потім  повмикав  на  кухні  та  в  інших  кімнатах  світло.  Я
почав  співати  на  повний  голос,  помив  руки  і  вийшов.  Мені
треба  було  якихось  дві  хвилини,  щоб  опустити  всі  свої  листи  у
поштову  скриньку.  Я  їх  опускав  по  десять  штук.  Кілька  конвертів
я,  мабуть,  зім’яв.  Відтак  попрямував  бульваром  Монпарнас  до
вулиці  Одеської.  Зупинився  перед  вітриною  з  блузками  і,  поба¬
чившитам  свос  обличчя,  подумав:  «Саме  для  цього  вечора».
 Я  причаївся  на  горішньому  відтинку  Одеської  вулиці,  не¬
подалік  газового  ліхтаря,  і  чекав.  Пройшли  дві  жінки,  вони
простували,  взявшись  під  руки.  Білява  сказала:
 — 	Вони  повиставляли  килими  з  усіх  вікон,  наше  дворянст¬
во  вже  перейшло  на  ролі  статистів.
 — 	Вони  без  копійки  грошей?  —  спитала  друга.
 — 	Навіть  маючи  гроші,  можна  згодитися  на  роботу,  яка  дає
п’ять  луїдорів  на  день.
 — 	П’ять  луїдорів!  —  ошелешено  вигукнула  чорнява.
 Проходячи  повз  мене,  вона  додала:  «Я  собі  уявляю,  як  їх,
 певне,  забавляє  носити  одяг  своїх  предків».
 Вони  пішли  далі.  Мені  було  холодно,  хоча  я  дуже  впрів.
Якоїсь  миті  я  побачив,  як  підійшло  троє  чоловіків,  я  їх  пропу¬
стив:  мені  потрібно  було  шістьох.  Той,  що  зліва,  глянувши  на
мене,  клацнув  язиком.  Я  відвів  погляд.
 О 	дев’ятнадцятій  годині  п’ять  хвилин  неподалік  від  буль¬
вару  Едгара-Кіне  пройшли  два  гурточки  людей.  То  були  чо¬
 235

ловік  та  жінка  з  двома  дітьми,  позаду  них  простували  три
літні  жінки.  Я  ступив  крок  уперед.  Жінка  була  сердита  і  сми¬
кала  хлопчика  заруку.  Чоловік  промовив  тягучим  голосом:
 — 	Ото  вже  проклятуща  дитина.
 Серце  в  мене  калатало  так  сильно,  що  я  відчув  слабкість  у
руках.  Я  ступив  уперед  і  завмер  перед  ними.  Пальці  моєї  руки
в  кишені,  торкаючись  гашетки,  геть  змокріли  від  поту.
 — 	Перепрошую,  —  сказав  чоловік,  відштовхуючи  мене.
 Я  згадав,  що  замкнув  двері  своєї  кімнати,  і  це  мені  зруйну¬
вало  всі  наміри:  треба  було  гаяти  неоціненний  час,  аби  їх
відчинити.  Люди  пішли  собі  далі.  Я  обернувся  назад  і  маши¬
нально  попрямував  за  ними.  Але  в  мене  більше  не  було  ба¬
жання  в  них  стріляти.  Вони  зникли  у  бульварному  натовпі.  Я
притулився  до  стіни.  Наслухав,  як  пробамкало  восьму  годину
вечора,  дев’яту.  Я  повторював  подумки:  «Навіщо  вбивати
всіх  цих  людей,  які  вже  й  так  мертві»,  —  і  мені  захотілося
сміятись.  Якийсь  пес  підбіг  і  нюшив  мої  ноги.
 Коли  мене  обігнав  огрядний  чоловік,  я  схаменувся  і  пішов
слід  кома  за  ним.  На  його  червоній  потилиці  між  капелюхом  і
коміром  пальта  виділялася  складка.  Він  ступав  трохи  пере¬
вальцем  і  важко  дихав,  здавався  кремезним  і  дужим.  Я  вийняв
револьвер:  блискучий  та  холодний,  він  викликав  у  мене  огиду.
Я  погано  пам’ятав,  що  маю  з  ним  робити.  Я  кидав  погляд  то  на
нього,  то  на  потилицю  цього  типа.  Складка  на  потилиці  мене
смішила,,  вона  нагадувала  рот,  усміхнений  і  жовчний.  У  голові
крутилася  думка,  чи  не  викинути  револьвер  у  стічний  рівчак.
 Раптом  тип  обернувся  і  гнівно  зиркнув  на  мене.  Я  від¬
ступив  крок  назад.
 — 	Я  до  вас...  хотів  запитати...
 Він  не  слухав  і  витріщився  на  мої  руки.  Я  насилу  докінчив:
 — 	Чи  не  підкажете  мені,  на  якій  вулиці  театр  Гете?
 Обличчя  у  нього  було  повне,  а  губи  тремтіли.  Він  мовчки
 вказав  рукою.  Я  відступив  ще  крок  і  сказав:
 — 	Мені  хотілося...
 В  цю  мить  я  знав,  що  зараз  завию.  Я  не  хотів:  я  випустив
йому  три  кулі  в  черево.  Він  якось  безглуздо  упав  навколішки,
його  голова  схилилася  на  ліве  плече.
 — 	Стерво,  —  випалив  я  йому,  —  бісове  стерво!
 Я  помчав  геть.  Чув  його  харчання,  воднораз  крики  і  ме¬
тушню  позаду.  Хтось  запитав:  «У  чому  річ,  вони  билися?»,
потім  в  один  голос  закричали:  «Вбивця!  Вбивця!»  Я  же  думав,
що  ці  крики  стосуються  мене.  Та  вони  різонули  мій  слух,  як
пожежна  сирена,  яку  я  чув  ще  в  дитинстві.  Зловісна  й  легко¬
важно  безглузда.  Я  біг  з  усіх  ніг,
 236

Єдине,  в  чому  моя  помилка:  замість  піднятися  Одеською
вулицею  до  бульвару  Едгара-Кіне,  я  спустився  нею  до  буль¬
вару  Монпарнас.  Коли  я  це  помітив,  було  вже  надто  пізно.  Я
опинився  у  самій  гущі  юрби,  здивовані  обличчя  повернулися
до  мене  (пам’ятаю  дуже  нафарбовану  жінку  в  зеленому  капе¬
люшку  з  китицею),  і  я  чув,  як  за  моєю  спиною  з  вулиці  Одесь¬
кої  долинали  безглузді  вигуки  про  вбивство.  Якась  рука  опу¬
стилася  на  моє  плече.  Тоді  я  мов  збезумів:  я  не  хотів  померти,
затоптаний  цим  натовпом.  Я  вистрелив  ще  двічі.  Люди  заве¬
рещали  і  розступилися.  Я  забіг  до  кав’ярні.  Відвідувачі  схопи¬
лися  із  своїх  місць,  але  не  зважилися  мене  зупинити,  я  пере¬
тнув  усе  кафе  і  зачинився  в  нужнику.  В  моєму  револьвері
залишалася  лиш  одна  куля.
 Збігла  хвилина.  Я  задихався  і  хекав.  Усе  застигло  в  таєм¬
ничому  мовчанні,  наче  люди  змушені  були  враз  замовкнути.
Я  підніс  свою  зброю  до  очей  і  побачив  її  маленьку  цівку,
чорну  і  круглу:  куля  вилетить  звідти,  порох  обпалить  мені
лице.  Я  знову,опустив  руку  і  чекав.  Урешті  вони  почали  під¬
ступати  крадькома,  ось  уже  збилися  в  справжню  вовчу  зграю,
якщо  судити  з  човгання  по  підлозі.  Вони  тихенько  перешіп¬
тувалися,  потім  замовкли.  Я  й  досі  важко  дихав  і  думав,  що
вони  чули  моє  дихання  через  перегородку.  Хтось  тихенько
підійшов  і  посмикав  за  ручку  дверей.  Він,  мабуть,  приклеївся
до  стіни,  щоб  уникнути  кулі.  Мене  аж  поривало  пальнути  —
але  остання  куля  була  для  мене.
 «Чого  вони  чекають?  —  питав  я  себе.  —  Якби  гуртом  наляг¬
ли  на  двері,  вмить  висадили  б  їх,  і  я  не  мав  би  часу  застрели¬
тися,  вони  схопили  б  мене  живцем».  Але  за  дверима  не  поспі¬
шали,  вони  облишили  мене,  надавши  повну  змогу  померти.
Негідники,  вони  боялися.
 Нарешті  долинув  голос.
 — 	Відчиняйте,  вам  нічого  лихого  не  зроблять.
 Настала  тиша,  потім  той  самий  голос  заговорив  знову:
 — 	Ви  ж  добре  знаєте,  що  врятуватися  не  зможете.
 Я  не  відповів,  мені  не  було  чим  дихати.  Щоб  підбадьорити
себе  і  наважитися  пустити  кулю  в  лоба,  я  втовкмачував  собі:
«Якщо  вони  мене  схоплять,  то  почнуть  бити,  виб’ють  зуби,
можливо,  виколють  око».  Мені  кортіло  знати,  чи  отой  гладкий
помер.  Може,  я  його  лише  поранив...  а  дві  інші  кулі,  гляди,  й  не
зачепили  нікого...  Чи  вони  до  чогось  готувалися,  бо  тягли  щось
важке  по  підлозі?  Я  квапливо  встромив  дуло  револьвера  собі  в
рота  і  з  усієї  сили  затис  зубами.  Але  вистрелити  не  міг,  не  спро-
мігся  намацати  пальцем  гашетку.  Все  знову  провалилося  в  тишу.
 Тоді  я  викинув  револьвера  і  відчинив  двеї>і.
 237

ІНТИМНЕ
 і
 Люлю  спада  голою,  бо  любила  поніжитися  на  простирад¬
лах,  хоча  їхнє  прання  й  коштувало  дорого»  Анрі  спочатку
перечив:  мовляв,  де  це  чувано  спати  голим  у  ліжку,  так  робити
гидко.  Та  все  кінчилося  тим,  що  він  чинив  як  дружина,  проте  й
далі  вважав  це  за  розпусту;  буваючи  в  товаристві,  він  завдяки
вродженим  манерам  виструнчувавсь,  як  кілочок  (він  захоп¬
лювався  швейцарцями,  зокрема  женевцями,  схиляючись  пе¬
ред  їхньою  статечністю,  бо  вони  були,  ніби  дерев’яні),  однак
не  стежив  за  собою  в  дрібницях,  скажімо,  не  завжди  був  охай¬
ний,  подовгу  не  міняв  спідніх;  кладучи  їх  до  брудної  білизни,
вона  не  могла  втриматися,  щоб  не  завважити,  що  внизу  біля
матні  вони  жовті;  сама  Люлю  не  відчувала  огиди  до  бруду,
скажімо,  на  ліктях,  навпаки,  це  створювало  більшу  інтим¬
ність,  видимість  близькості;  вона  недолюблювала  англійців,
бо  їхні  немов  нелюдські  тіла  нічим  не  пахли.  Але  вона
відчувала  огиду  до  неохайності  свого  чоловіка,  бо  це  походило
від  звички  пеститися.  Прокинувшись  уранці,  він  завжди  прой¬
мався  ніжністю  до  самого  себе,  голова  його  повнилася  сно¬
видіннями,  і  яскраве  денне  світло,  холодна  вода,  волоски  зуб¬
ної  щіточки  видавалися  йому  страшною  несправедливістю.
 Люлю  лежала  горілиць,  засунувши  великого  пальця  лівої
ноги  в  розпір  простирадла;  то  був  не  розпір,  а  дірка,  прорвано
по  живому.  Це  її  дратувало;  завтра  треба  залатати,  казала
вона  собі,  але  просувала  пальці,  щоб  відчути,  як  рветься  тка¬
нина.  Анрі  ще  не  заснув,  проте  й  не  турбував  її.  Він  часто
скаржився  Люлю:  не  встигну  заплющити  очей,  як  відчуваю
себе  зв’язаним  тонкими,  цупкими  путами,  не  можу  навіть
поворухнути  пальцем.  Достоту  велика  муха,  що  заплуталася
в  павутинні.  Люлю  подобалося  відчувати  біля  себе  це  велике
полонене  тіло.  Якби  воно  могло  залишитися  таким  нерухо¬
мим,  ніби  розбитим  паралічем,  то  я  б  про  нього  піклувалася,
обмивала,  як  дитя,  й  часом  перевертала  б  на  живіт  і  давала
ляпасів,  а  якщо  надійде  коли-небудь  провідати  матуся,  я,
щось  вигадавши,  відкинула  б  простирадла,  і  мати  побачила  б
його  голісіньким.  В<она  напевно  закам’яніла  б  на  місці,  адже
минуло  років  п’ятнадцять,  як  матінка  бачила  йога  таким.
 238

Люлю  ніжно  провела  рукою  по  стегну  чоловіка  і  легенько
вщипнула  його  в  пах.  Анрі  забурмотів,  але  не  ворухнувся.
Звівся  до  імпотенції.  Люлю  всміхнулася:  слово  «імпотенція»  в
неї  завжди  викликало  посмішку.  Ще  тоді,  коли  вона  кохала
Анрі,  і  він  лежав  обіч  неї  так  само,  ніби  розбитий  паралічем,
їй  подобалося  уявляти,  що  його  терпляче  обв’язали  такі  ма¬
ленькі  чоловічки,  як  оті,  котрих  вона  бачила  на  малюнку,
коли  малою  читала  про  мандри  Гуллівера.  Вона  часто  назива¬
ла  Анрі  Гуллівером,  і  йому  це  подобалося,  бо  ім’я  було
англійське  і  Люлю  при  цьому  прикидалась  ученою,  але  було  б
іще  ліпше,  якби  Люлю  вимовляла  його  з  акцентом.  Тією
вченістю  вони  справді  могли  б  мені  випікати  очі:  та  якби  йому
заманулося  вченої,  нехай  побрався  б  із  Жанною  Беде,  в  неї
одне  плече  вище,  зате  володіла  вона  п’ятьма  мовами.  Коли  ще
ходили  в  парк  Со  по  неділях,  я  так  нудилася  вдома,  що  брала
абияку  книжку;  завжди  хтось  підходив  глянути,  що  я  читаю,
а  його  менша  сестра  запитувала  мене:  «Ви  розумієте,  Люсі?..»
Біда  в  тому,  що  він  не  вважав  мене  вишуканою.  Швейцарці,  о
це  люди  вишукані,  тому  його  старша  сестра  вийшла  заміж  за
швейцарця,  що  встругав  їй  п’ятірко  дітей,  а  потім  надокучив
своїми  горами.  Я  не  можу  мати  дітей,  я  безплідна,  але  я
ніколи  не  думала,  що  його  поведінка  вишукана:  раз  у  раз,
ідучи  зі  мною,  він  заходив  у  туалети,  а  я,  чекаючи  на  нього,
мусила  тим  часом  оглядати  вітрини  крамниць,  —  і  який  у
мене  мав  бути  вигляд?  А  він  виходить  і  обсмикує  штани,  зги¬
наючи  ноги,  ніби  дід.
 Люлю  витягла  великого  пальця  із  дірки  простирадла  і  з
утіхою  злегка  засовала  ногами,  відчуваючи  свою  граціозність
біля  цього  кволого  й  скутого  тіла.  Вона  почула  булькотіння:
коли  кишки  виграють  марш,  це  дратує,  ніколи  не  можеш  уга¬
дати,  чи  воно  діється  в  його  утробі,  чи  в  моїй.  Вона  заплющи¬
ла  очі:  це  булькає  рідина  в  торбинках  із  м’якими  трубками,
таке  є  у  всіх,  в  Ріретти,  в  мене  (я  не  люблю  про  це  думати,  в
мене  від  цього  відразу  млоїть  у  животі).  Він  мене  кохає,  але
гидує  моїми  нутрощами,  якби  йому  показали  мій  апендикс  у
банці,  він  би  його  не  впізнав,  він  безперестанку  мене  м’яцкає,
проте,  якби  втелющили  йому  в  руки  банку,  у  нього  в  душі
нічого  б  і  не  поворухнулося,  йому  навіть  і  в  голову  б  не  при¬
йшло,  що  «це  її»,  що  треба  кохати  в  людині  все:  і  стравохід,  і
печінку,  і  кишки.  Може,  їх  не  люблять,  бо  не  звикли,  а  якби
на  них  дивились,  як  на  наші  долоні  чи  руки,  то,  можливо,  б  і
полюбили;  отже,  морські  зірки,  певно,  кохають  одна  одну
сильніше  за  нас,  вони  разпластуються  на  пляжі  під  сонцем  і
вивертають  свій  шлунок,  щоб  ним  ухопити  повітря,  і  всі  мо¬
 239

жуть  це  споглядати;  цікаво,  кудою  вивернеться  наш,  —  через
пуп?  Вона  склепила  повіки,  і  перед  нею  закружляли  голубі
диски,  як  учора  на  ярмарку,  коли  вона  ціляла  каучуковими
стрілами  по  дисках,  і  від  кожного  удару  там  засвічувалися
літери,  складаючи  назву  міста;  він  через  свою  дурну  звичку
тулитися  до  мене  ззаду,  перешкодив  мені  скласти  повну  на¬
зву  міста  Діжон;  мені  стає  гидко,  коли  хтось  торкається  до
мене  ззаду,  я  б  воліла  не  мати  спини,  мені  не  до  вподоби,  коли
зі  мною  чинять  отаке;  я  їх  не  бачу  і  вони  можуть  собі  це
дозволити,  їхніх  рук  не  видно,  лише  відчуваєш,  як  вони  сно¬
вигають  зверху  донизу,  ті  рухи  непередбачливі;  на  вас  див¬
ляться,  вилупивши  очі,  а  ви  нікого  не  бачите,  він  це  обожує,
зате  Анрі  про  таке  ніколи  й  не  помишляв;  тепер  він  тільки  й
думає,  як  прилаштуватися  позаду,  я  впевнена,  що  він  на¬
вмисне  торкається  мене  ззаду,  знаючи,  що  я  ладна  померти
від  сорому,  відчуваючи  там  оце;  коли  я  встидаюся,  то  він  ще
більше  збуджується,  ну  та  я  не  хочу  думати  про  нього  (вона
боялася),  я  волію  думати  про  Ріретту.  Вона  згадувала  Ріретту
щовечора  в  один  і  той  же  час,  саме  тоді,  коли  Анрі  починав
мурмотіти  й  стогнати.  Але  згадка  приходила  не  зразу,  вривав¬
ся  хтось  інший,  якусь  мить  вона  навіть  бачила  чорне  кучеряве
волосся  і,  усвідомивши,  що  воно  осьде,  здригалася;  адже  ні¬
коли  не  знаєш,  що  з’явиться;  якщо  тільки  обличчя,  то  ще
півбіди,  але  бували  ночі,  впродовж  яких  вона  не  склепила  й
ока  від  гидких  споминів,  котрі  знову  й  знову  роїлися  в  голові;
як  жахливо,  коли  знаєш  про  чоловіка  все,  а  надто  це.  Анрі
зовсім  інший,  я  можу  його  уявити  з  голови  до  п’ят,  він  мене
розчулює,  тому  що  з  усієї  його  кволої  сірої  плоті  випинається
рожеве  черево;  він  каже,  що  добре  збудований  чоловік,  коли
сидить,  має  на  череві  три  складки,  а  в  нього  самого  їх  шість,
проте  він  рахує  одразу  по  дві  і  не  хоче  помічати  решти.  Дума¬
ючи  про  Ріретту,  вона  відчувала  роздратування:  «Люлю,  ви
не  бачили  справді  гарного  чоловічого  тіла».  Це,  звичайно,
смішно,  бо  ж,  знаю,  вона  має  на  увазі  тіло  тверде,  як  камінь,
м’язисте,  я  такого  не  люблю,  Паттерсон  мав  саме  таке  тіло,  і  я
почувалася  розм’яклою,  ніби  гусінь,  коли  він  стискав  мене  в
обіймах;  я  вийшла  заміж  за  Анрі  тому,  що  він  був  м’якотілий  і
нагадував  парафіяльного  священика.  Священики  пещені,  як
жінки,  і  під  своїми  рясами,  здається,  носять  панчохи.  Коли
мені  виповнилося  п’ятнадцять  років,  то  не  раз  виникало  ба¬
жання  якось  нищечком  підняти  рясу  й  глянути  на  їхні  чо¬
ловічі  ноги  і  спідні;  мене  втішало,  коли  я  помічала  в  них  щось
таке  між  ногами;  однією  рукою  притримуючи  рясу,  я  другою
мацала  вздовж  ніг,  сягаючи  туди,  куди  цілилася;  це  неправ-
 240

да,  що  я  люблю  тільки  жінок,  не  цуралася  й  чоловічої  штуко¬
вини,  та  ще  коли  вона  під  рясою,  ніжна,  як  велика  квітка.
Щоправда,  її  ніколи  не  можна  було  взяти  до  рук,  —  якби  ж
вона  зоставалася  м’якою!  —  а  вона  починала  ворушитися:
мов  звір,  твердішала  й  наганяла  на  мене  страх,  видовжувала¬
ся,  ставала  твердою  і  прямою  до  брутальності;  яка  це  гидо¬
та  —  кохання.  Я  кохала  Анрі,  бо  його  маленька  дрібничка
ніколи  не  тверділа,  ніколи  не  зводила  голівки,  я  сміялася,
інколи  цілувала  її  і  вже  не  боялася,  як  колись  у  дитинстві;
вечорами  я  брала  його  маленьку  ніжну  штуковинку  пальця¬
ми,  він  шарівся  і,  сопучи,  відвертав  голову,  але  вона  не  вору¬
шилася,  залишалася  супокійною  у  моїй  руці,  я  не  стискала  її,
і  так  ми  лежали  довго,  аж  поки  він  засинав.  Тоді  я  переверта¬
лася  на  спину  і  думала  про  священиків,  про  щось  непорочне,
про  жінок  і  спочатку  гладила  свого  живота,  свого  прекрасного
гладенького  живота,  потім  опускала  руки,  опускала  і  від  цьо¬
го  отримувала  втіху  —  ту  втіху,  яку  тільки  я  могла  собі  дати.
 Кучеряве  волосся,  волосся,  як  у  негрів.  Почуття  страху
клубком  застрягло  в  горлі.  Але  Люлю  з  усією  сили  примружи¬
ла  повіки,  і  врешті,  з’явилося  маленьке  малиново-золотаве
вушко,  вухо  Ріретти,  що  скидалося  на  льодник.  Люлю,
уздрівши  його,  не  зраділа,  як  завше,  бо  саме  тієї  миті  почула
Ріреттин  голос.  Це  був  пронизливий  голос,  якого  Люлю  не
любила.  «Ти  повинна  'іхати  з  П’єром,  моя  маленька  Люлю;  це
єдина  розумна  річ,  яку  можна  вчинити».  Я  дуже  прив’язалася
до  Ріретти,  але  вона  мене  трохи  дратує,  коли  стає  надто  заро¬
зумілою,  хизуючись  тим,  що  каже.  Напередодні  біля  Академії
Ріретта  з  тямковитим  і  трохи  розгубленим  виглядом,  нахи¬
лившись,  порадила:  «Тобі  не  можна  залишатися  з  Анрі,  ти
його  більше  не  кохаєш,  це  злочин».  Вона  на  втрачала  нагоди
покпити  з  нього,  —  гадаю,  це  не  дуже  люб’язно,  —  він  завжди
поводився  з  нею  бездоганно;  я  його  більше  не  кохаю,  —  може,
й  так,  одначе  не  Ріретті  говорити  про  такі  речі;  з  нею  все
видавалося  простим  і  легким:  кохання  є  або  його  нема,  але  я
не  з  простих.  По-перше,  в  мене  свої  звички,  а  по-друге,  я  його
кохаю,  це  мій  чоловік.  Мені  закортіло  її  вдарити,  мені  завжди
хотілося  зробити  їй  боляче,  бо  вона  товпига.  «Це  злочин».
Вона  підняла  руку,  і  я  побачила  її  пахву,  Ріретта  дужче  мені
подобалася  з  оголеними  руками.  Пахва.  Вона  трохи  від¬
крилася,  нагадуючи  рот,  і  Люлю  запримітила  блідо-рожеву
зморшкувату  плоть  під  скуйовдженою  шерстю,  схожою  на
чуприну;  П’єр  її  називав  пухкенькою  Мінервою,  чого  вона
найбільше  не  любила.  Люлю  всміхнулася,  пригадавши  свого
меншого  брата  Робера,  що  одного  разу,  коли  вона  була  в  со¬
 241

рочці,  спитав:  «Чому  в  тебе  волосся  під  руками?»,  а  вона
відповіла:  «Це  хвороба».  Люлю  полюбляла  перевдягатися  пе¬
ред  своїм  меншим  братом,  бо  в  нього  завжди  з’являлися  хи¬
мерні  міркування;  цікаво,  де  вони  в  нього  бралися?  І  він  до¬
торкався  до  всіх  речей  Люлю,  старанно  складав  сукні,  у  нього
були  вельми  меткі  руки,  згодом  із  нього  вийде  великий
жіночий  кравець.  Чудова  професія,  я  в  нього  буду  розкрій¬
ницею.  Смішно,  коли  дитина  мріє  стати  жіночим  кравцем;
якби  я  вродилася  хлопчиськом,  мені  здається,  я  б  воліла  стати
дослідником  або  актором,  тільки  не  жіночим  кравцем;  але  він
завжди  був  мрійником,  говорив  рідко,  прямував  до  своєї  мети;
я  хотіла  бути  доброю  сестрою,  ладною  йти  прошаком  у  феше¬
небельні  будинки.  Я  відчуваю,  як  мої  повіки  дедалі  важчають
і  важчають,  ніби  плоть,  здавалося,  ще  мить  —  і  провалюся  в
сон.  Моє  гарне  бліде  обличчя  під  чепчиком  набрало  б  вишука¬
ного  вигляду.  Перед  моїм  зором  відкрилися  б  сотні  темних
передпокоїв.  Але  служниця  майже  відразу  б  увімкнула  світ¬
ло;  тоді  б  я  помітила  родинні  портрети,  бронзові  статуетки  на
консолях.  1  вішалки.  Входить  пані  з  записником  і  п’ятифран-
ковою  купюрою:  «Це  моя  сестра».  —  «Дякую,  пані,  Бог  вас
благословить.  Бувайте».  Проте  я  б  не  змогла  бути  справж¬
ньою  сестрою.  В  автобусі  я  б  не  раз  накидала  оком  на  якогось
типа,  той  спочатку  був  би  ошелешений,  відтак  ішов  би  за
мною,  плетучи  цілий  мішок  гречаної  вовни,  і  я  запроторила  б
його  до  в’язниці  з  допомогою  поліцейського.  Гроші  від
пожертв  я  б  залишала  собі.  Що  ж  я  могла  б  собі  купити?
ПРОТИОТРУТУ.  Це  дурниця.  Мої  очі  розм’якають,  це  мені
подобається,  їх  ніби  змочили  водою,  і  всьому  моєму  тілу  за¬
тишно.  Прекрасна  тіара  зі  смарагдів  і  лазуриту  повернулася,
повернулася,  й  постала  жахлива  бичача  голова,  однак  Люлю
не  злякалася  і  спромоглася  вимовити:  «Допомога.  Птахи  Кан-
талю.  Незрушність».  Безконечна  черлена  ріка  прокрадалася
плазом  через  засушливі  рівнини.  Люлю  подумала  про  ме¬
ханічного  сікача,  потім  про  помаду  для  волосся.
 «Це  злочин!»  Вона  здригнулася  й  схопилася  серед  ночі  з
рішучим  поглядом.  Вони  мене  катують  і  навіть  не  здогаду¬
ються  про  це?  Я  знаю  дуже  добре,  Ріретта  це  робить  із  добри¬
ми  намірами,  але  вона,  така  розважлива  щодо  інших,  мусила
б  знати,  що  мені  треба  подумати.  Він  мені  сказав  з  палаючими
очима:  «Ти  прийдеш!  Ти  прийдеш  до  моєї  оселі,  до  мене,  я
тебе  жадаю  всю».  Я  боюся  його  погляду,  коли  він  хоче  мене
загіпнотизувати,  він  м’яв  мою  руку,  і,  дивлячись  йому  в  очі,  я
завжди  згадую  волосся  на  його  грудях.  «Ти  прийдеш,  я  тебе
жадаю  всю»  —  як  можна  казати  такі  речі?  Я  не  собака.
 242

Коли  я  сідала,  то  всміхалася  до  нього,  заради  нього  змінила
пудру  і  підвела  очі,  бо  йому  це  подобалося,  але  він  нічого  не
помічав,  не  дивився  мені  в  обличчя,  лише  витріщився  на  мої
груди,  і  я  б  ладна  була,  щоб  вони  в  мене  всохли,  аби  лише
досадити  йому,  хоча  бони  й  так  були  невеликі,  можна  сказа¬
ти,  навіть  зовсім  маленькі.  «Ти  приїдеш  на  мою  віллу  в
Нішді».  Він  сказав,  що  вона  біла,  з  мармуровими  сходами,  з
виходом  на  море,  і  ми  там  цілісінький  день  ходитимемо  голі  і
це,  мабуть,  смішно,  коли  хтось  піднімається  сходами  голя¬
ком;  я  змушуватиму  його  йти  першим,  інакше  не  зважуся
ступити  й  кроку,  замру  на  місці,  щиро  бажаючи,  щоб  він
осліп;  а  втім,  це  не  змінить  майже  нічого;  коли  він  там,  мені
завжди  здається,  що  я  гола.  Він  мене  взяв  за  руки,  у  нього  був
лютий  вигляд,  і  сказав:  «Ти  закохалась  у  мене!»,  а  я  злякала¬
ся  й  тому  відповіла:  «Так»;  я  хочу  зробити  тебе  щасливою,  ми
мандруватимемо  на  автомобілі,  на  човні,  поїдемо  до  Італії,  і  я
дам  тобі  все,  чого  лише  твоя  душа  забажає.  Але  ця  вілла
майже  порожня,  і  ми  спатимемо  на  долівці,  підстеливши  мат¬
рац.  Він  хоче,  щоб  я  спала  в  його  обіймах,  і  я  відчуватиму  його
запах:  мені  дуже  подобалися  його  груди,  бо  вони  смугляві  й
широкі,  хоча  зверху  на  них  стриміла  кучма  волосся,  мені
подобаються  чоловіки  без  волосся,  його  волосся  було  чорне  і
ніжне,  як  із  піни,  інколи  я  його  гладила,  а  інколи  сахалася  від
жаху,  відсувалася  якнайдалі,  але  він  пригортав  мене  до  себе.
Він  хотів  би,  щоб  я  спала  в  його  обіймах,  він  стискатиме  мене
у  своїх  обіймах,  і  я  відчуватиму  його  запах,  а  коли  стемніє,  ми
вслухатимемося  в  морський  прибій;  він  здатен  розбудити  ме¬
не  серед  ночі,  тілько-но  йому  забагнеться  зробити  це;  я
ніколи  не  зможу  спати  спокійно,  хіба  що  під  час  менструації,
бо  лише  в  такому  випадку  він  мене  не  чіпатиме,  а  ще,
здається,  є  чоловіки,  котрі  виробляють  це  із  жінками  й  під  час
менструації,  і  після  цього  в  них  на  животі  кров,  чужа  кров,  на
простирадлах,  скрізь,  це  бридко,  навіщо  нам  тіла?
 Люлю  розплющила  очі;  світло,  що  пробивалося  з  вулиці:
червонило  завіси  і  вони  червоно  відбивалися  в  дзеркалі;  Лю¬
лю  любила  це  червоне  світло,  напроти  вікна,  ніби  в  театрі
тіней,  вимальовувався  фотель.  На  бильцях  фотеля  Анрі  склав
свої  штани,  шлейки  яких  звисали  в  порожнечу.  Треба  йому
купити  зажими  для  шлейок.  Ох,  як  мені  не  хочеться
від’їжджати!  Він  мене  обніматиме  цілий  день,  і  я  належатиму
йому,  буду  його  відрадою,  він  дивитиметься  на  мене,  думати¬
ме:  «Це  моя  втіха,  я  обмацав  її  всю  і  ще  не  раз  так  робитиму,
якщо  тільки  мені  цього  забагнеться».  У  Порт-Роялі,  Люлю
копнула  кілька  разів  ногою  простирадла,  вона  відчувала  оги¬
 243

ду  до  П’єра,  згадуючи  те,  що  сталося  в  Порт-Роялі.  Вона
стояла  за  живоплотом,  гадаючи,  що  П’єр  сидів  в  автомобілі  і
розглядав  мапу,  як  раптом  помітила,  що  він  підкрадається  до
неї  ззаду,  дивиться  на  неї.  Люлю  штовхнула  Анрі  ногою,  він
зараз  прокинеться.  Але  Анрі  лише  зітхнув  і  не  прочунявся.  Я
б  хотіла  познайомитися  з  гарним  молодиком,  чистим,  як  дів¬
чина;  ми  не  торкатимемось  одне  одного,  гулятимем  берегом
моря,  тримаючись  за  руки,  а  вночі  лягатимем  у  двоспальне
ліжко,  як  брат  і  сестра,  і  розмовлятимем  до  самого  ранку.  А
ще  ліпше  житиму  з  Ріреттою:  адже  жінкам  так  добре  вдвох;
плечі  в  неї  гладкі  й  лискучі;  мені  було  боляче,  коли  вона
кохалася  із  Френелем,  —  мене  казило,  коли  я  уявляла,  як  він
її  голубить,  спроквола  обіймає  плечі,  груди,  і  як  вона  стогне.
Цікаво,  яке  в  неї  обличчя,  коли  вона  розпластується  ось  так,
вся  гола,  під  чоловіком,  відчуваючи  руки,  що  блукають  по  її
тілу,  я  б  не  доторкнулася  до  неї,  хоч  би  мене  озолотили,  я  б  не
знала,  що  з  нею  робити,  навіть  якби  вона  дуже  цього  захотіла,
благаючи  мене:  «Я  хочу  дуже»,  я  б  не  знала,  але  якби  я  була
невидима,  то  зголосилась  би  бути  там  тоді,  коли  з  нею  це
роблять,  і  дивитися  їй  в  обличчя  (мене  здивує,  коли  вона  й
тоді  вдаватиме  Мінерву),  злегка  пестити  рукою  її  розведені
коліна,  рожеві  коліна,  і  слухати  її  зітхання.  Люлю  аж  пере¬
сохло  в  горлі,  і  вона  хрипло  засміялася;  не  раз  їй  приходили  в
голову  такі  думки.  Колись  вона  уявила,  як  П’єр  хотів  згвал¬
тувати  Ріретту.  А  я  йому  допомагала,  тримаючи  її  в  обіймах.
Вчора.  В  неї  палали  щоки,  ми  сиділи  на  канапі  одна  проти
одної,  ноги  в  неї  були  стулені,  але  ми  мовчали,  ми  ніколи
нічого  не  скажемо.  Анрі  почав  хропіти,  і  Люлю  свиснула.  Я
тут  не  можу  заснути,  нервуюся,  а  він  хропе,  недоумок.  Якби
він  мене  обняв,  якби  він  мене  попрохав,  якби  він  мені  сказав:
«Ти  моя,  Люлю,  я  кохаю  тебе,  не  їдь»,  я  б  пожертвувала  цим  і
залишилася  б,  авжеж,  я  б  залишилася  з  ним  на  все  життя,
йому  на  втіху.
 II
 Ріретта  сіла  на  терасі  «Собору»  й  замовила  портвейн.  Вона
почувалася  втомленою  і  була  розгніваною  на  Люлю:
 «...їхній  портвейн  відгонить  корком,  Люлю  з  цього  кепку¬
вала,  бо  сама  замовляла  каву,  хоча  й  не  прийнято  замовляти
каву,  коли  треба  пити  аперитив;  тут  вони  п’ють  каву  або  ж
каву  з  вершками  цілий  день,  бо  не  мають  грошей;  певне,  їм
прикро  від  цього,  я  так  не  змогла  б,  я  на  очах  усіх  відвідувачів
вискочила  б  із  кав’ярні,  ці  люди  не  мають  потреби  стримува¬
тися.  Не  розумію,  чому  вона  завжди  призначає  побачення  зі
 244

мною  на  Монпарнасі,  адже  кав’ярня  «Мир»  поблизу  неї,  мож¬
на  здибатися  там  чи  в  «Пам-Памі»,  зрештою,  це  неподалік  і
від  моєї  роботи;  не  можу  передати,  як  сумно  щоразу  бачити  ці
обличчя;  ледве  й  випадає  якась  вільна  хвилина,  то  треба  бігти
сюди,  хай  би  вже  на  терасі,  але  всередині,  —  о,  цей  запах
брудної  білизни!  —  до  того  ж  я  не  люблю  невдах.  Ба  й  на
терасі  я  почуваюся  недоречною,  бо  одяг  на  мені  чистіший,  і  це
дивує  тих,  хто,  проходячи,  помічає  мене  в  натовпі,  де  трапля¬
ються  навіть  такі,  що  й  голяться,  а  в  жінок  бозна-який  вигляд.
«Цікаво,  що  вона  там  робить?»  —  питають  вони.  Я  добре
знаю,  що  він  цього  літа  приходив  кілька  разів  з  досить  багати¬
ми  американками,  але,  здається,  через  політику  нашого  те¬
перішнього  уряду  вони  тепер  зупиняються  в  Англії,  і  тому
торгівля  предметами  розкоші  йде  погано,  я  продала  наполо¬
вину  менше,  ніж  торік  о  цій  же  порі;  цікаво,  як  працюють
інші,  якщо  я  справді  найкраща  продавщиця,  як  то  сказала
пані  Дюбеш;  мені  шкода  маленьку  Йоннель,  вона  не  вміє
продавати,  вона,  мабуть,  не  спроможеться  цього  місяця  заро¬
бити  більше,  ніж  її  ставка;  вистоявши  на  ногах  цілісінький
день,  хочеться  трохи  перепочити  в  затишному  місці,  хоч  тро¬
хи  розкішному  й  вишуканому,  де  добре  вишколений  персо¬
нал,  хочеться  заплющити  очі  й  розслабитися,  а  відтак  замо¬
вити  тиху  музику;  можна  собі  дозволити  час  од  часу  ходити  до
посольської  танцювальної  зали;  але  офіціанти  тут,  видно,
звикли  мати  справу  з  абиякими  відвідувачами,  і  дуже  на¬
хабні,  окрім  невеличкого  брюнета,  який  мене  обслуговує,  він
люб’язний;  гадаю,  що  Люлю  добре  почувається  серед  таких
типів,  вона  боїться  іти  в  шикарніші  місця,  вона  не  впевнена  в
собі,  її  лякає,  коли  в  якогось  чоловіка  вишукані  манери,  вона
не  любила  Луї;  хоча,  як  на  мене,  тут  вона  може  почуватися
розкуто,  бо  чоловіки  тут  навіть  без  пристібних  комірців:  вони
з  люльками  в  зубах,  вони  жалюгідні  і  навіть  не  намагаються
приховати  своїх  пожадливих  поглядів;  з  усього  видно,  що  в
них  нема  грошей,  щоб  заплатити  жінкам,  проте  не  кохання  за
гроші  бракує  в  цьому  кварталі,  воно  навіть  гидке;  здавалося,
що  зараз  вас  поїдять  очима,  вони  навіть  не  здатні  ласкаво
сказати  вам  про  своє  жадання,  не  зугарні  запропонувати  вам
утіху».
 Підійшов  офіціант.
 — 	Вам,  пані,  портвейн  сухий?
 — 	Так,  дякую.
 Він  люб’язно  додав:
 — 	Яка  чудова  погода!
 — 	Та  воно  й  пора,  —  відповіла  Ріретта.
 245

— 	Справді,  а  то  можна  подумати,  що  зима  ніколи  не
скінчиться.
 Офіціант  пішов,  а  Ріретта  дивилася  йому  вслід.  «Мені  дуже
подобається  цей  гарсон,  —  подумала  вона,  —  він  знає  своє
місце  і  не  вдається  до  панібратства,  проте  в  нього  завжди
знаходиться  для  мене  слівце  —  маленький  своєрідний  вияв
уваги».
 Молодик,  худорлявий  і  згорблений,  нахабно  втупився  в
неї;  Ріретта  стенула  плечима  й  повернулася  до  нього  спиною.
«Коли  хочеш  пококетувати  з  жінками,  то  принаймні  треба
мати  чисту  білизну.  Я  йому  скажу  про  це,  якщо  він  загово¬
рить  до  мене.  Цікаво,  чому  вона  не  поїхала.  Вона  не  хоче
завдати  Анрі  болю,  з  її  боку  це  велика  жертва:  жінка  все-таки
не  має  права  марнувати  своє  життя  на  імпотента».  Ріретта
ненавиділа  імпотентів  фізично.  «Вона  мусить  поїхати,  —
вирішила  Ріретта.  —  Її  щастя  поставлено  на  кін,  я  скажу  їй:
на  щастя  не  грають.  Люлю,  ти  не  маєш  права  гратися  своїм
щастям.  Я  їй  зовсім  нічого  не  скажу,  скільки  можна  втовкма¬
чувати  їй,  не  можна  ощасливити  людей  усупереч  їхній  волі».
Ріретта  відчула  в  голові  велику  порожнечу,  оскільки  дуже
натомилася,  вона  дивилася  на  портвейн,  на  ту  липку  рідину  у
склянці,  що  нагадувала  розталу  карамель,  а  якийсь  голос  у
ній  не  вщухав:  «Щастя,  щастя»,  —  це  було  прекрасне  слово,
зворушливе  й  значуще,  і  вона  подумала,  що  якби  хтось  спи¬
тав  її  думки  на  конкурсі  «Парі-Суар»,  вона  потвердила  б,  що
це  не  найпрекрасніше  слово  французької  мови.  «Чи  хтось  ска¬
зав  би  так?  Вони  б  назвали  інше:  сила,  мужність,  бо  вони
чоловіки,  а  це  має  бути  жінка,  лишень  жінки  можуть  це  виз¬
начити;  варто  мати  два  призи,  один  для  чоловіків,  —  і  най¬
краще  слово  могло  б  бути  Честь,  —  другий  для  жінок;  я  б
виграла,  вибравши  Щастя;  Честь  і  Щастя  —  майже  рима,  це
забавно.  Я  їй  скажу:  «Люлю,  ти  не  маєш  права  відмовлятися
від  свого  щастя.  Вашого  Щастя,  Люлю,  вашого  Щастя.  Як  на
мене,  ГГєр  дуже  добрий,  насамперед  він  по-справжньому  чо¬
ловік,  а  по-друге,  розумний,  що  зовсім  не  погано,  він  має
гроші,  буде  у  всьому  їй  догоджати.  Він  із  тих  чоловіків,  котрі
вміють  полегшувати  дрібний  життєвий  клопіт,  це  жінці
приємно;  я  більше  люблю,  коли  вміють  повелівати,  це  ніби  й
небагато,  зате  він  уміє  розмовляти  з  офіціантами,  з  власника¬
ми  готелів;  йому  підкоряються,  жінка  з  таким  чоловіком  мов
захищена  муром.  Он  чого,  можливо,  найбільше  й  бракує
Анрі.  Крім  того,  треба  подбати  про  здоров’я,  маючи  такого
батька,  як  у  неї,  слід  берегтися,  приємно  бути  тендітною  і
прозорою  і  ніколи  не  відати  ні  голоду,  ні  сну,  спати  по  чотири
 246

години  й  цілий  день  гасаіги  по  Парижу,  щоб  прилаштувати
взірці  тканини,  але  це  від  недосвідченості;  їй  потрібен
раціональний  режим  —  їсти  потрохи,  я  ж  знаю,  але  часто  й  у
визначені  години.  Вона  доб’ється  свого,  коли  її  пошлють  на
десять  років  у  туберкульозний  санаторій».
 Ріретта  збентежено  зупинила  погляд  на  баштовому  годин¬
нику,  що  на  перехресті  Монпарнасу,  стрілки  його  показували
двадцять  хвилин  на  одинадцяту.  «Не  розумію  Люлю,  у  неї
дивакувата  вдача,  я  ніколи  не  могла  збагнути,  коли  вона  лю¬
била  чоловіків,  а  коли  вони  їй  набридали:  однак  із  П’єром
вона  має  бути  задоволена,  такий  тип  чоловіка  принаймні
відрізняється  від  минулорічного  Рабі  чи  Ребі,  як  я  його  вели¬
чала».  Цей  спогад  її  розважив,  але  Ріретта  стримала  усмішку,
оскільки  з  неї  не  спускав  очей  худорлявий  молодик;  вражена
його  поглядом,  вона  відвернулася.  Ребю  мав  обличчя,  поцят¬
коване  чорними  вуграми,  і  Люлю  забавлялася,  вичавлюючи
їх  нігтями:  «Це  бридко,  але  то  не  її  вина:  Люлю  не  знає,  що
таке  гарний  чоловік,  я  обожую  кокетливих  чоловіків,  насам¬
перед  їхні  гарні  речі:  сорочки,  черевики,  вишукані  барвисті
краватки;  це,  якщо  хочете,  страшне  почуття,  а  водночас  і
лагідне,  воно  сильне,  —  але  ця  сила  лагідна,  воно  ніби  запах
англійського  тютюну,  одеколону  і  їхньої  шкіри,  коли  вони
добре  поголені,  це  не...  це  не  жіноча  шкіра,  а  справжня  кор-
довська  шкіра,  їхні  міцні  руки  змикаються  довкола  вас,  ви
кладете  голову  їм  на  живіт,  відчуваєте  ніжний  сильний  запах
охайного  чоловіка,  вони  нашіптують  вам  ніжні  слова;  у  них
гарні  речі,  добротні  міцні  черевики  з  телячої  шкіри,  вони  ше¬
почуть:  «Моя  люба,  моя  мила»,  —  і  ви  мало  не  зомліваєте.  —
Ріретта  подумала  про  Луї,  який  торік  покинув  її,  і  серце  в  неї
защеміло.  —  Самозакохана  людина,  що  має  купу  дрібних
приваб,  перстень  із  печаткою,  золотий  портсигар  і  маленькі
пристрасті...  тільки  такі  зальотники  можуть  бути  часом
цинічніші  за  жінок.  Найліпше  —  це  сорокарічний  чоловік,
який  дбає  про  себе,  скроні  в  нього  вже  сивіють,  волосся  він
зачісує  назад,  він  худорлявий,  широкоплечий,  по  спортивно¬
му  підтягнутий,  пізнав  життя  і  буде  добросердим  та  спів¬
чутливим.  Люлю  ще  дівчинка,  вона  щаслива,  що  має  такого
друга,  як  я,  бо  П’єрові  вже  починає  набридати,  і  хтось  би,
може,  й  скористався  цим  на  моєму  місці,  але  я  завжди  кажу,
щоб  він  набрався  терпіння;  коли  він  трошки  ніжніший  зі
мною,  я  вдаю,  ніби  нічого  не  помічаю  й  починаю  говорити  за
Люлю,  і  в  мене  завжди  знаходяться  слова,  щоб  похвалити  її,
та  вона  не  заслуговує  на  те  щастя,  яке  саме  йде  їй  у  руки,  ні
над  чим  не  замислюється;  хай  би  трохи  пожила  на  самоті,  як
 247

я,  коли  мене  покинув  Луї,  і  тоді  б  вона  зрозуміла,  що  таке
ввійти  самій  увечері  до  своєї  кімнати,  відпрацювавши  весь
день,  і,  нікого  не  побачивши,  вмирати  від  бажання  покласти
голову  на  чиєсь  плече.  Цікаво,  де  набратися  хоробрості,  щоб
устати  вранці,  піти  на  роботу,  бути  звабливою  і  веселою,  до¬
даючи  снаги  всім,  тоді  як  хочеться  радше  вмерти,  ніж  жити
далі».
 Баштовий  годинник  вибив  пів  на  дванадцяту.  Ріретта  ду¬
мала  про  щастя,  про  блакитного  птаха,  про  птаха  щастя,  про
непокірного  птаха  кохання.  Вона  здригнулась:  «Люлю  запіз¬
нюється  на  півгодини,  це  нормально.  Вона  ніколи  не  покине
свого  чоловіка,  їй  для  цього  не  вистачить  сили  волі.  Вона
залишається  з  Анрі  переважно  задля  пристойності;  дурить
його,  але  оскільки  до  неї  звертається  «Пані»,  вона  вважає,  що
це  не  має  значення.  Люлю  паплюжить  його,  але  крий  Боже,
щоб  хтось  нагадав  їй  те,  що  вона  казала  вчора,  вона  розлю¬
титься.  Я  зробила  все,  що  могла,  і  я  їй  сказала  те,  що  мала
сказати,  —  тим  гірше  для  неї».
 Перед  «Собором»  зупинилося  таксі,  з  нього  вийшла  Люлю.
Вона  несла  велику  валізу,  і  її  обличчя  було  ніби  врочисте.
 — 	Я  покинула  Анрі,  —  крикнула  вона  ще  здалеку.
 Люлю,  зігнувшись  під  тягарем  ноші,  підійшла  ближче.  Во¬
на  всміхалася.
 — 	Невже,  Люлю,  —  запитала  Ріретта  вражено,  —  ти  хо¬
чеш  сказати?..
 — 	Так,  —  кивнула  Люлю,  —  по-всьому,  я  пішла  від  нього.
 Ріретта  ще  дивилася  недовірливо:
 — 	Він  знає?  Ти  про  те  йому  сказала?
 — 	Ще  й  як!  —  гнівно  спалахнули  очі  Люлю.
 — 	Добре,  моя  маленька  Люлю!
 Ріретта  не  знала,  що  й  думати,  але  здогадалася,  що  перш  за
все  Люлю  треба  підбадьорити:
 — 	Як  це  добре,  —  мовила  вона,  —  яка  ти  хоробра.
 їй  хотілося  додати:  от  бачиш,  зробити  це  не  дуже  важко.
Але  стрималася.  Люлю  була  в  піднесеному  настрої:  щоки  в  неї
пашіли,  очі  сяяли.  Вона  сіла,  поставивши  біля  себе  валізу.  На
ній  було  сіре  пальто,  підперезане  шкіряним  паском,  і  світло-
жовтий  пуловер  із  стоячим  коміром.  Вона  була  простоволоса.
Ріретті  не  подобалося,  коли  Люлю  гуляла  з  нею  без  капелюха,
вона  зразу  відчувала,  як  її  обіймає  дивна  суміш  осуду  і  втіхи,
Люлю  в  неї  завжди  викликала  таке  почуття.  «Що  я  в  ній
люблю,  —  міркувала  Ріретта,  —  то  це  її  життєву  снагу».
 — 	Якщо  коротко,  —  сказала  Люлю,  —  то  я  вилила  йому
все,  що  накипіло  на  душі.  Він  був  приголомшений.
 248

— 	Я  не  можу  отямитись,  —  мовила  Ріретта.  —  Але  який  біс
тебе  ухопив,  моя  маленька  Люлю?  Ти  перевершила  саму  себе.
Ще  вчора  ввечері  я  віддала  б  голову  на  відруб,  що  ти  його  не
покинеш.
 — 	Це  через  мого  меншого  брата.  Хай  уже  чоловік  переді
мною  виставляється,  та  я  терпіти  не  можу,  коли  він  зачіпає
мою  родину.
 — 	Але  як  це  сталося?
 — 	Де  ж  це  офіціант?  —  спитала  Люлю,  похитуючись  на
стільці.  —  Офіціантів  «Собору»  ніколи  нема  на  місці,  їх  не
докличешся.  Нас  обслуговує  отой  малий  брюнет?
 —Атож,  —  відповіла  Ріретта.  —Знаєш,  я  його  причарувала.
 — 	Справді?  В  такому  разі  остерігайся  прибиральниці,  він
весь  час  крутиться  біля  неї.  Начебто  залицяється,  але,  гадаю,
це  тільки  привід,  аби  підглядати  за  жінками,  що  входять  до
вбиральні;  коли  вони  виходять  звідти,  він  їм  дивиться  просто
у  вічі,  змушуючи  червоніти.  До  речі,  я  повинна  тебе  на  хви¬
линку  покинути,  треба  спуститися  і  подзвонити  до  П’єра,  він
зараз  вельми  здивується!  Якщо  надійде  офіціант,  замов  для
мене  кави  з  вершками:  я  швидко,  а  по  тому  все  тобі  розповім.
 Вона  встала,  ступила  кілька  кроків,  а  відтак,  повернув¬
шись  до  Ріретти,  додала:
 — 	Я  дуже  щаслива,  моя  маленька  Ріретто.
 — 	Люба  Люлю,  —  мовила  Ріретта,  беручи  її  за  руку.
 Вивільнившись,  Люлю  легким  кроком  перетнула  терасу.
 Ріретта  дивилася  їй  услід.  «Ніколи  б  не  подумала,  що  вона  на
таке  здатна.  Яка  вона  весела!  —  міркувала  Ріретта,  трохи
вражена,  —  все-таки  наважилася  покинути  чоловіка.  Якби
вона  мене  слухала,  то  зробила  б  це  давно.  У  всякому  разі,  це
мені  приємно;  значить,  я  маю  на  неї  великий  вплив».
 За  якусь  мить  Люлю  вернулася.
 — 	П’єр  був  вражений,  —  мовила  вона.  —  Він  хотів  подро¬
биць,  я  скоро  йому  їх  розповім,  я  снідаю  з  ним.  А  ще  сказав,
що  можна  поїхати  завтра  ввечері.
 — 	Яка  я  рада,  Люлю,  —  защебетала  Ріретта.  —  Швидше
розповідай.  Саме  цеї  ночі  ти  це  вирішила?
 — 	Ти  знаєш,  я  нічого  не  вирішила,  —  відповіла  скромно
Люлю,  —  все  сталося  само  собою.  —  Вона  знервовано  вдарила
рукою  по  столу.  —  Офіціанте,  офіціанте!  Він  мене  доконає,
цей  офіціант,  я  хочу  кави  з  вершками.
 Ріретта  була  шокована:  на  місці  Люлю  і  за  таких  серйозних
обставин  вона  б  не  тратила  часу  на  біганину  за  кавою  з  верш¬
ками.  В  Люлю  є  щось  миле,  проте  дивно,  якою  вона  може  бути
пустою,  справжня  пташка.
 249

Люлю  пирснула  від  сміху:
 — 	Якби  ти  бачила  його  обличчя!
 — 	Цікаво,  що  на  це  скаже  твоя  мати,  —  мовила  Ріретта
серйозно.
 — 	Моя  мати?  Вона  буде  в  за-хо-плен-ні,  —  відкарбувала
впевнено  Люлю.  —  Він  поводився  з  нею  негречно,  вона  це
добре  пам’ятає.  Завжди  їй  дорікав  моїм  поганим  вихованням,
тим,  що  я  пурхаю  то  там,  то  сям,  що  всяк  бачив,  яке  я  дістала
виховання  в  крамничній  підсобці.  Розумієш,  те,  що  я  вчини¬
ла,  певною  мірою  залежало  й  від  матері.
 — 	Та  що  ж  таки  трапилося?
 — 	Він  дав  Роберові  ляпаса.
 — 	А  що,  Робер  приходив  до  вас?
 — 	Так,  мимоходом  уранці,  бо  мати  хотіла  віддати  його  в
науку  до  Гомпе.  Мені  здавалося,  що  я  тобі  про  те  казала.  Він
зайшов  саме  тоді,  коли  ми  снідали,  і  Анрі  його  ляснув.
 — 	Але  чому?  —  спитала  Ріретта  трохи  роздратовано.  їй  не
подобалася  манера  розповіді  Люлю.
 — 	Вони  перекинулися  кількома  словами,  —  мовила  Люлю
невиразно,  —  а  малий  не  послухав,  та  ще  й  обізвав  його  ста¬
рим  пердуном,  за  що  й  отримав  по  лиці.  Бо  Анрі  сказав,  що
хлопчисько  невихований,  авжеж,  він  тільки  й  знає,  що  це
товкти;  я  розреготалася.  Тоді  Анрі  встав,  —  ми  снідали  в
майстерні,  —  і  відважив  йому  намордня,  —  я  б  його  вбила!
 — 	Тоді  ти  поїхала?
 — 	Поїхала?  —  перепитала  здивовано  Люлю.  —  Куди?
 — 	Я  подумала,  що  саме  тієї  миті  ти  його  покинула.  Послу¬
хай,  моя  маленька  Люлю,  розповідай  усе  ладком,  бо  я  не
можу  нічого  второпати.  Скажи  мені,  —  додала  вона,  вражена
здогадом,  —  ти  його  справді  покинула,  га?
 — 	Саме  так,  уже  з  годину  я  тобі  це  пояснюю.
 — 	Гаразд.  Тоді  Анрі  вдарив  Робера.  А  потім?
 — 	Потім,  —  вела  далі  Люлю,  —  я  його  зачинила  на  бал¬
коні,  це  було  дуже  кумедно!  Він  був  іще  в  піжамі,  стукав  у
шибку,  але  розбити  її  не  посмів,  бо  скупий,  як  лихвар.  На  його
місці  я  б  усе  розтрощила,  навіть  якби  й  позбивала  руки  до
крові.  А  потім  прибули  Тексьє.  Тоді  він  до  мене  всміхнувся
через  вікно,  вдаючи,  ніби  йому  це  приємно.
 Підійшов  офіціант.  Люлю  схопила  його  за  руку.
 — 	Нарешті,  оце  аж  тепер!  Вам  не  тяжко  подати  мені  кави  з
вершками?
 Ріретта,  зніяковівши,  трохи  по-змовницькому  всміхнулася
офіціантові,  але  той  зостався  похмурий  і  догідливо,  немов
докоряючи,  вклонився.  Ріретта  з  осудом  подивилася  на  Лю-
 250

лю:  та  ніколи  не  могла  добрати  слушного  тону  в  розмові  з
нижчими,  вона  була  то  занадто  фамільярна,  то  занадто  ви¬
моглива  і  черства.
 Люлю  засміялася.
 — 	Я  сміюся,  бо  згадала  Анрі  в  піжамі  на  балконі;  він  дри¬
жав  од  холоду.  Ти  знаєш,  мені  так  захотілося  його  замкнути.
Він  стояв  у  глибині  майстерні,  Робер  плакав,  а  він  йому  вичи¬
тував  мораль.  Я  відчинила  балкон  і  сказала:  «Поглянь,  Анрі!
Он  таксі  збило  квітникарку».  Він  підійшов  до  мене:  Анрі  дуже
любить  квітникарку,  бо  дівчина  сказала  йому,  що  вона  швей¬
царка,  тож  він  убив  собі  в  голову,  що  та  закохалася  в  нього.
Анрі  запитав:  «Де?  Де?»  Я  тихенько  відійшла  й,  закривши  за
собою  двері,  опинилася  в  кімнаті,  а  йому  гукнула  через  шиб¬
ку:  «Це  тебе  провчить,  ото  знай,  як  знущатися  над  моїм  бра¬
том».  Він  пробув  на  балконі  більше  години,  втупившись  у  нас
круглими  очима,  аж  синій  від  гніву.  Я  йому  показала  язика,  а
Роберу  дала  цукерку;  по  тому  я  перенесла  свої  речі  до  робітні
й  переодягнулася  перед  Робером,  бо  знала,  що  Анрі  не  тер¬
пить  цього:  Робер  поцілував  мене  в  руку  і  в  шию,  як  справж¬
ній  маленький  чоловік,  який  він  милий;  ми  поводилися  так,
ніби  Анрі  там  не  було.  Через  усе  те  я  забула  помитись.
 — 	А  він  знай  стримить  за  вікном.  Це  дуже  кумедно,  —
сказала  Ріретта,  вибухуючи  сміхом.
 — 	Я  боялася,  щоб  він  не  застудився,  —  перестала  сміятися
Люлю,  —  у  гніві  забувають  про  все.  —  Потім  знову  заговори¬
ла  весело:  —  Він  нам  погрожував  кулаком  і  весь  час  щось
торочив,  але  я  не  розібрала  й  половини  його  слів.  Тоді  Робер
пішов  і  подзвонили  Тексьє,  я  їх  впустила.  Побачивши  їх,  Анрі
дуже  зрадів,  почав  розкланюватися  на  балконі,  і  я  їм  сказала:
«Погляньте  на  мого  любого  чоловіка,  чи  не  схожий  він  на
рибу  в  акваріумі?»  Тексьє,  привітавшись  із  ним  через  вікно,
були  трохи  приголомшені,  але  промовчали.
 — 	Я  бачу  цю  картину,  ніби  вона  в  мене  перед  очима,  —
мовила  Ріретта  сміючись.  —  Ха-ха!  Твій  чоловік  на  балконі,  а
Тексьє  в  майстерні!  —  Вона  повторила  це  кілька  разів:  —  твій
чоловік  на  балконі,  а  Тексьє  в  майстерні...  —  їй  захотілося
дібрати  смішних  і  влучних  слівець,  щоб  описати  сцену  з  Лю¬
лю,  їй  здавалося,  що  Люлю  бракує  почуття  гумору.  Але  нічого
путнього  не  приходило  в  голову.
 — 	Я  відчинила  балкон,  —  вела  далі  Люлю,  —  і  Анрі  повер¬
нувся  до  кімнати.  Він  мене  поцілував  перед  Тексьє  і  назвав
маленькою  пустункою.  «Маленькій  пустунці  захотілось  по¬
жартувати  зі  мною».  Я  засміялась,  і  Тексьє,  в  свою  чергу,
всміхнулися,  ми  всі  сміялися.  Та  тільки-но  вони  вийшли,  він
 251

садонув  мене  кулаком  у  вухо.  Тоді  я  вхопила  щітку  і  зацідила
його  прямо  по  губах,  розсікши  йому  губи.
 — 	Моя  нещасня  Люлю,  —  мовила  Ріретта  розчулено.
 Але  Люлю  відкинула  жестом  будь-яке  співчуття.  Вона  вис¬
трунчилася,  войовниче  трясучи  своїми  чорнявими  кучерями,
а  очима  метаючи  блискавиці.
 — 	Саме  так  доходять  згоди:  я  йому  витерла  серветкою  губи  і
сказала,  що  нічого  від  нього  не  хочу  і  більше  його  не  люблю,
тому  мушу  піти.  Він  почав  плакати  і  пригрозив,  що  застрелить¬
ся.  Але  це  вже  не  проходило:  ти  пригадуєш,  Ріретто,  торік,
коли  закрутилось  із  тими  рейнськими  землями,  він  мені  про  це
наспівував  день  придні,  казав,  нібийдетуди  воювати.  «Люлю,
я  скоро  тебе  покину,  мене  вб’ють,  і  ти  жалкуватимеш  за  мною,
тебе  мучитимуть  докори  сумління  за  всі  прикрощі,  яких  ти
мені  завдала».  —  «Так,  —  відповіла  я,  —  але  ж  ти  імпотент  і
комісований  по  хворобі».  Все-таки  я  його  заспокоїла,  бо  він
хотів  замкнути  мене  в  майстерні  на  ключ,  отож  я  присяглася
йому,  що  піду  не  раніше,  ніж  через  місяць.  Після  цього  Анрі
почвалав  до  свого  кабінету,  очі  в  нього  були  червоні,  а  губа
заклеєна  шматочком  пластиря,  він  був  негарний.  Я  заходилася
по  господарству,  поставила  на  вогонь  сочевичну  юшку  і  спаку¬
вала  валізу.  Я  залишила  йому  на  кухонному  столі  записку.
 — 	Що  ти  йому  написала?
 — 	Написала,  —  мовила  Люлю  гордовито,  —  таке:  «Соче¬
вична  юшка  на  плиті.  Поїж  і  вимкни  газ.  У  холодильнику
шинка.  Мені  все  це  набридло,  і  я  кидаю  тебе.  Прощай».
 Вони  обоє  засміялись,  аж  перехожі  обернулися.  Ріретта  по¬
думала,  що  зі  сторони  на  них  цікаво  дивитися,  і  пошкодувала,
що  вони  не  сидять  на  терасі  кафе  «В’єль»  або  «Кафе  Мир».
Коли  жінки  нареготалися  і  сиділи  мовчки,  Ріретта  зауважи¬
ла,  що  їм  уже  більше  нема  про  що  говорити.  Вона  була  трохи
розчарована.
 — 	Треба  бігти  додому,  —  підводячись,  сказала  Люлю,  —  я
маю  ополудні  зустрітися  з  П’єром.  Що  мені  робити  зі  своєю
валізою?
 — 	Залиш  її  мені,  —  порадила  Ріретта,  —  я  її  віддам  зараз
служниці.  Коли  я  тебе  знову  побачу?
 — 	Я  зайду  за  тобою  о  другій  годині,  нам  треба  сходити  у
стільки  місць:  я  не  забрала  й  половини  своїх  речей,  то  хай  би
П’єр  відшкодував  мені  грішми.
 Люлю  вийшла,  і  Ріретта  підкликала  офіціанта.  їй  стало
важко  і  сумно.  Підбіг  офіціант:  Ріретта  вже  помітила,  що  він
завжди  пильнував,  щоб  негайно  підійти,  тільки-но  вона  гукне
офіціанта.
 252

— 	З  вас  п’ять  франків,  —  сказав  він.  Потім  додав  трохи
холодно:  —  Ви  обоє  дуже  веселі,  ваш  сміх  було  чути  аж  унизу.
 «Люлю  йому  завдала  болю,»  —  подумала  Ріретта  з  доса¬
дою.  Відтак,  зашарівшись,  мовила:
 — 	Моя  подруга  сьогодні  трохи  знервована.
 — 	А  вона  миленька,  —  сказав  офіціант  щиро.  —  Я  вам
дякую,  пані.
 Він  поклав  до  кишені  шість  франків  і  вийшов.  Ріретта  тро¬
хи  здивувалась,  але  пробамкало  полудень,  і  їй  подумалося,
що  зараз  Анрі  ввійде  до  себе  й  помітить  на  с’ґолі  записку
Люлю:  Ріретта  втішено  засміялася.
 — 	Я  б  хотіла,  щоб  усе  це  відправили  завтра  вдень  до  готе¬
лю  «Театр»,  що  на  вулиці  Вандан,  —  мов  справжня  дама,
сказала  Люлю  касирці.  Потім  повернулася  до  Ріретти:  —  Все
залагоджено,  Ріретто,  їх  переправлять.
 — 	Як  прізвище?  —  запитала  касирка.
 — 	Пані  Люсьєн  Кріспен.
 Люлю  перекинула  пальто  через  руку  й  побігла;  вона  швид¬
ко  спустилася  великими  сходами  Самаритянки.  Ріретта  по¬
спішила  за  нею,  кілька  разів  спіткнулася,  мало  не  впала,  бо
не  дивилася  собі  під  ноги:  вся  її  увага  була  прикута  до  жовто-
блакитного  силуету  канарки,  що  витанцьовувала  попереду
неї!  «А  й  справді,  вона  зліплена  похабно...»  Щоразу,  коли
Ріретта  дивилася  на  Люлю  ззаду  чи  в  профіль,  то  дивувалася
недоладності  її  форм,  але  не  з’ясовувала,  чому;  це  було  про¬
сто  враження.  «Вона  тонка  і  гнучка,  але  в  ній  є  щось  непри¬
стойне,  в  цьому  я  переконана.  Вона  робить  усе,  що  тільки
може,  аби  одягав  її  тіло,  та  воно  так  і  має  бути.  Вона  каже,  що
соромиться  своїх  сідниць,  і  тому  вдягає  такі  спідниці,  які  об¬
тягують  зад.  У  неї  сідниці  невеличкі,  мені  б  отакі,  набагато
менші  за  мої,  але  здаються  більшими.  Хоч  і  тонка  в  попереку,
а  зад  у  неї  круглий,  спідниця  в  обтяжку,  зад  немов  розпирає
її,  та  ще  й  витанцьовує».
 Люлю  обернулася,  і  вони  всміхнулись  одна  одній.  Ріретта
думала  про  непристойне  тіло  своєї  подруги  з  докором  і  млостю
водночас:  маленькі  груденята  з  задертими  вгору  пипками,
гладенька  шкіра,  геть  жовта,  —  доторкнувшись  до  неї,  можна
заприсягтися,  що  то  гума,  —  довгі  стегна,  видовжений  заде¬
рикуватий  тулуб,  витягнені  кінцівки.  «Тіло  негритянки,  —
подумала  Ріретта,  —  ну  чиста  негритянка,  що  танцює
румбу».  Скляні  двері,  які  вони  проминали,  відбили  повні
Ріреттині  форми.  «Я  здаюся  спортивнішою,  —  подумала  вона,
 253

беручи  Люлю  за  руку,  —  коли  ми  зодягнені,  вона  ефектніша
за  мене,  а  глянути  на  нас  голих  —  я,  безперечно,  краща».
 Вони  якусь  хвильку  мовчали,  згодом  Люлю  озвалась:
 — 	ГГєр  був  милий.  Ти,  Ріретто,  також  мила,  я  вдячна  вам
обом.
 Вона  проказала  це  ніби  вимушено,  але  Ріретта  не  звернула
уваги:  Люлю  не  вміла  ввічливо  подякувати,  вона  була  надто
сором’язлива.
 — 	Це  мені  гидко,  —  бовкнула  раптом  Люлю,  —  а  я  все-та¬
ки  мушу  не  купити  собі  бюстгальтера.
 — 	Тут?  —  здивувалася  Ріретта.  Вони  саме  проходили  повз
крамницю  білизни.
 — 	Ні.  Я  просто  побачила,  тож  і  згадала  про  це.  По  бюст¬
гальтер  я  піду  до  Фішера.
 — 	На  бульвар  Монпарнас?  —  вигукнула  Ріретта.  —  Зро¬
зумій,  Люлю,  —  вела  вона  серйозно,  —  не  варто  так  часто
з’являтися  на  бульварі  Монпарнас,  надто  зараз:  ми  можемо
ненароком  натрапити  на  Анрі,  це  була  б  зустріч  не  з
приємних.
 — 	На  Анрі?  —  перепитала  Люлю,  знизуючи  плечима.  —
Це  ж  чому?
 Від  обурення  щоки  в  Ріретти  почервоніли.
 — 	Ти  все  та  сама,  моя  маленька  Люлю,  коли  тобі  щось  не
до  вподоби,  ти  його  беззастережно  заперечуєш.  Хочеш  іти  до
Фішера,  то  переконай  мене,  що  ми  не  зустрінемо  Анрі  на
бульварі  Монпарнаса.  Ти  ж  добре  знаєш,  що  він  кожного  дня
там  прогулюється  о  шостій  вечора,  це  його  маршрут.  Ти  мені
про  це  сама  розповідала:  він  піднімається  вулицею  Північних
Оленів  до  міністерства  закордонних  справ,  що  на  розі  бульва¬
ру  Распей,  і  очікує.
 — 	Ще  тільки  п’ята  година,  —  сказала  Люлю,  —  а  потім
Анрі,  можливо,  й  не  був  у  своєму  кабінеті:  після  записки,  яку
я  йому  залишила,  він  повинен  злягти.
 — 	Але,  Люлю,  —  раптом  заперечила  Ріретта,  —  є  ж  іще
один  магазин  Фішера,  ти  добре  знаєш,  неподалік  від  Опери,
по  вулиці  Четвертого  Вересня.
 — 	Так-то  воно  так,  —  мовила  мляво  Люлю,  —  але  туди
далі  йти.
 — 	Ох,  як  я  тебе  люблю,  моя  маленька  Люлю!  Туди  далі
йти!  Але  ж  це  за  кілька  кроків,  навіть  ближче,  ніж  перехрестя
Монпарнасу.
 — 	Мені  не  подобається  те,  що  там  продають.
 Ріретта  подумала  розважливо,  що  в  усіх  магазинах  Фішера
продають  той  самий  крам.  Та  Люлю  чомусь  уперто  стояла  на
 254

своєму:  Анрі  був,  безперечно,  тією  персоною,  яку  б  вона  най¬
менше  хотіла  здибати  в  цей  час,  і,  здавалося,  вона  все  робила,
щоб  упасти  йому  до  ніг.
 — 	Гаразд,  —  погодилась  вона  поблажливо,  —  підемо  на
Монпарнас,  а  втім,  Анрі  такий  великий,  що  ми  його  помітимо
перш,  ніж  він  нас.
 — 	Ну  то  й  що?  —  запитала  Люлю.  —  Зустрінемо  то  зустрі¬
немо.  Він  нас  не  з’їсть.
 Люлю  вирішила  добиратися  до  Монпарнасу  пішки;  вона
сказала,  що  їй  треба  провітритись.  Жінки  простували  вули¬
цею  Сени,  потім  вулицею  Одеон  і  Вожірар.  Ріретта  похвалила
П’єра  і  наголосила,  як  бездоганно  він  повівся  б  за  цих  обста¬
вин.
 — 	Я  люблю  Париж,  —  мовила  Люлю,  —  тому  в  мене  стіль¬
ки  нарікань  на  нього!
 — 	Та  помовч-бо,  Люлю.  Хто  б  міг  повірити,  що  ти,  маючи
змогу  поїхати  до  Ніцци,  жалкуєш  за  Парижем.
 Люлю  не  відповіла,  а  почала  сумним  непевним  поглядом
роздивлятися  навсебіч.
 Вийшовши  від  Фішера,  вони  почули,  що  вибило  шосту  го¬
дину.  Ріретта  взяла  Люлю  за  лікоть,  щоб  іти  швидше.  Проте
Люлю  зупинилася  перед  будинком  квітникаря  Баумана.
 — 	Поглянь  на  ці  азалії,  моя  маленька  Ріретто.  Якби  в  мене
була  гарна  вітальня,  я  б  їх  розставила  повсюди.
 — 	Я  не  люблю  квітів  у  горщиках,  —  відповіла  Ріретта.
 Вона  була  дуже  роздратована.  Повернула  голову  в  бік  ву¬
лиці  Північних  Оленів  і,  звичайно,  відразу  ж  побачила  вели¬
ку  неоковирну  постать  Анрі.  Він  був  простоволосий  із  спор¬
тивною  твідовою  курткою  в  руці.  Ріретта  ненавиділа  твід.
 — 	Он  він,  Люлю,  он  він,  —  збентежено  сказала  вона.
 — 	Де?  —  запитала  Люлю.  —  Де  він?
 Її,  як  і  Ріретту,  спокій  покинув.
 — 	Позаду  нас,  на  протилежному  боці  вулиці.  Тікаймо,  і  не
оглядайся.
 Люлю  все  ж  обернулася.
 — 	Я  бачу  його,  —  сказала  вона.
 Ріретта  намагалася  потягнути  її  за  собою,  але  Люлю  опира¬
лася,  пильно  дивлячись  на  Анрі.  Врешті  зауважила:
 — 	Здається,  він  нас  не  побачив.
 Вона  ніби  злякалася,  бо  перестала  опиратись  і,  тільки-но  її
Ріретта  смикнула,  покірно  пішла  за  нею.
 — 	Тепер,  Господом  Богом  молю,  Люлю,  не  оглядайся
більше,  —  мовила  Ріретта,  трохи  задихаючись.  —  Ми  зараз
повернемо  праворуч,  на  вулицю  Делямбр.
 255

Вони  майже  бігли,  розпихаючи  перехожих.  Часом  Люлю
трохи  стишувала  ходу,  а  інколи  й  сама  тягнула  Ріретту  вперед.
Але  вони  не  дійшли  навіть  до  рогу  вулиці  Делямбр,  як  Ріретта
побачила  велику  коричневу  тінь  трохи  позаду  Люлю;  вона
зрозуміла,  що  то  Анрі,  і  затремтіла  від  гніву.  Люлю  опустила
очі.  Вона  мала  вигляд  потайний  і  затятий.  «Бідолаха  кається  за
свою  необачність,  але  вже  надто  пізно,  тим  гірше  для  неї!»
 Вони  наддали  ходи,  Анрі  мовчки  йшов  за  ними.  Подруги
минули  вулицю  Делямбр  і  простували  в  бік  Обсерваторій.
Ріретта  чула,  як  поскрипували  черевики  Анрі;  долинало  та¬
кож  легеньке  й  рівномірне  похрипування  в  ритм  його  ходи:  то
дихав  Анрі  (він  завжди  дихав  глибоко,  але  не  до  такої  міри,  і
тепер,  певно,  біг,  щоб  устигнути  за  ними,  а  може,  просто
хвилювався).
 «Треба  вдавати,  ніби  ми  його  не  помітили»,  —  подумала
Ріретта.  Але  вона  не  змогла  втриматися,  щоб  не  глянути  ку¬
тиком  ока  в  його  бік.  Він  був  блідий,  геть  сполотнілий,  і  так
опустив  повіки,  що  очі  здавалися  заплющеними.  «Немов  сно¬
вида»,  —  подумала  Ріретта  з  острахом.  Вуста  в  Анрі  тремтіли,
напіввідклеївшись,  шматочок  рожевого  пластиру  на  спідній
губі  також  дрижав.  Дихання,  рівне  й  хриплувате,  закінчу¬
валося  тепер  гугнявою  нотою.  Ріретта  почувалася  незатишно:
вона  не  боялася  Анрі,  але  хвороба  й  пристрасть  її  завжди
трохи  лякали.  Якоїсь  миті  Анрі  простягнув  навмання  вперед
руку  і  схопив  за  руку  Люлю.  Вона  скривилась,  ніби  ось-ось
заплаче,  і,  тремтячи,  звільнилася.
 — 	Ух!  —  видихнув  Анрі.
 В  Ріретти  виникло  невтримне  бажання  зупинитися:  в  неї
кололо  в  боці,  а  у  вухах  дзвеніло.  Проте  Люлю  майже  бігла  і
також  була  схожа  на  сновиду.  Ріретті  здавалося,  що  якби  вона
відпустила  руку  Люлю  й  зупинилася,  то  вони  б  і  далі  бігли  одна
попри  одну,  мовчазні,  бліді,  як  мерці,  з  заплющеними  очима.
 Анрі  заговорив.  Голос  його  був  хрипкий  і  кумедний.
 — 	Ходімо  додому.
 Люлю  промовчала.  Анрі  повторив  тим  самим  хрипким  не¬
виразним  голосом:
 — 	Ти  моя  дружина.  Ходімо  додому.
 — 	Ви  добре  бачите,  що  вона  не  бажає  повертатися,  —  від¬
повіла  Ріретта  крізь  зуби.  —  Лишіть  її  в  спокої.
 Він  ніби  й  не  чув,  знай  торочачи:
 — 	Я  твій  чоловік,  я  хочу,  щоб  ти  пішла  зі  мною.
 — 	Я  вас  прошу,  дайте  їй  спокій,  —  вигукнула  Ріретта  про¬
низливо,  —  ви  нічого  не  доб’єтеся,  отак  надокучаючи,  дайте
нам  спокій.
 256

Анрі  здивовано  повернувся  до  Ріретти.
 — 	Це  моя  дружина,  —  мовив  він,  —  вона  належить  мені.  Я
хочу,  щоб  вона  повернулася  додому.
 Він  схопив  Люлю  за  руку,  і  цього  разу  вона  не  пручалася,
 — 	Ідіть  собі  з  богом,  —  сказала  Ріретта.
 — 	Я  не  піду,  я  її  скрізь  переслідуватиму,  я  хочу,  щоб  вона
вернулася  додому.
 Він  говорив  із  притиском.  Раптом  скривився  так,  аж  вишкі¬
рив  зуби,  й  загорланив  з  усієї  сили:
 — 	Ти  моя!
 Перехожі  оглянулися,  посміхаючись.  Анрі  смикав  Люлю  за
руку  і  ричав,  як  звір,  оскаливши  зуби.  На  щастя,  проїжджало
вільне  таксі.  Ріретта  махнула  рукою  і  зупинилася.  Анрі  став
також.  Люлю  поривалася  йти  далі,  але  вони  міцно  тримали  її
з  обох  боків.
 — 	Ви  повинні  зрозуміти,  —  сказала  Ріретта,  тягнучи  Лю¬
лю  до  дороги,  —  що  силою  ви  ніколи  її  не  повернете.
 — 	Облиште  її,  облиште  мою  дружину,  —  зарепетував  Анрі,
тягнучи  її  в  протилежний  бік.  Люлю  обм’якла,  наче  ганчірка.
 — 	Ви  їдете  чи  ні?  —  нетерпляче  закричав  водій.
 Ріретта  відпустила  Люлю  й  кинулася  бити  Анрі  по  руках.
Але  він  цих  ударів  ніби  не  відчував.  Нарешті  він  відпустив
Люлю  і  безтямним  поглядом  утупився  в  Ріретту.  Ріретта  й  собі
дивилася  на  нього.  їй  було  важко  зібратися  з  думками,
безмірна  огида  опанувала  дівчину.  Вони  впродовж  кількох
секунд  дивилися  одне  одному  у  вічі,  обоє  важко  дихали.  Потім
Ріретта,  отямившись,  схопила  Люлю  за  стан  і  потягла  до  таксі.
 — 	Куди  їхати?—  запитав  водій.
 Слідом  за  ними  підійшов  Анрі,  також  намагаючись  сісти  в
машину.  Але  Ріретта  з  усієї  сили  відштовхнула  його  й  миттю
захряснула  дверцята.
 — 	Ну  ж  бо,  рушайте,  рушайте!  —  закричала  вона  водієві.  —
Адресу  вам  скажемо  потім.
 Таксі  рвонуло  з  місця,  і  Ріретта  далеко  відкинулась  на
сидіння.  «Як  гидко»,  —  подумала  вона.  Ріретта  ненавиділа
Люлю.
 — 	Куди  ти  хочеш  їхати,  моя  маленька  Люлю?  —  лагідно
запитала  вона.
 Люлю  мовчала.  Ріретта  владно  повернула  її  до  себе.
 — 	Таж  відповідай!  Ти  хочеш,  щоб  я  тебе  доправила  до
П’єра?
 Люлю  хитнула  головою,  і  Ріретта  сприйняла  це  за  знак
згоди.  Вона  нахилилася  до  водія.
 — 	На  вулицю  Мессін,  одинадцять.
 9  Сартр
 257

Коли  Ріретта  обернулась,  Люлю  дивно  дивилася  на  неї.
 — 	Що  трапилося?..  —  почала  Ріретта.
 — 	Ви  мені  огидні,  —  пробурмотіла  Люлю,  —  я  ненавиджу
П’єра,  я  ненавиджу  Анрі.  Чого  ви  всі  хочете  від  мене?  Навіщо
мене  мучите?
 Вона  запнулася,  все  її  обличчя  скривилося.
 — 	Поплач,  —  мовила  Ріретта  із  спокійною  гідністю,  —
поплач,  тобі  стане  легше.
 Люлю  зігнулася  вдвоє  і  почала  схлипувати,  Ріретта  обняла
й  пригорнула  її.  Якийсь  час  вона  гладила  її  волосся.  Але  в
душі  відчувала  холод  і  зневагу.  Коли  автомобіль  зупинився,
Люлю  вже  заспокоїлась.  Вона  витерла  очі  й  напудрилась.
 — 	Вибач  мені,  —  мовила  вона  лагідно,  —  я  перенервувала-
ся.  Не  могла  стерпіти,  коли  побачила  його  в  такому  стані,
мені  від  цього  зробилося  зле.
 — 	Він  скидався  на  орангутанга,  —  сказала  Ріретта  заспо¬
кійливо.
 Люлю  всміхнулася.
 — 	Коли  ми  знову  зустрінемось?  —  запитала  Ріретта.
 — 	Ох!  Не  раніше,  ніж  завтра.  Ти  знаєш,  П’єр  не  може  мене
взяти  до  себе  через  свою  матір.  Я  в  готелі  «Театр».  Ти  можеш
прийти  раніше,  десь  о  дев’ятій  ранку,  якщо  це  тебе  влаштує,
бо  пізніше  мені  треба  провідати  свою  матінку.
 Вона  була  бліда,  і  Ріретта  з  сумом  подумала,  як  моторошно
легко  Люлю  могла  розкисати.
 — 	Цього  вечора  не  дуже  допадайся,  —  звеліла  вона.
 — 	Я  страшенно  втомилася,  —  мовила  Люлю,  —  сподіваю¬
ся,  П’єр  відпустить  мене  раніше,  хоча  він  ніколи  не  розуміє
таких  станів.
 Ріретта  затримала  таксі  й  поїхала  до  себе.  Якоїсь  миті  вона
подумала,  що  добре  було  б  піти  в  кіно,  але  в  неї  не  було
настрою.  Жінка  кинула  свого  капелюшка  на  стілець  і  ступила
крок  до  вікна.  Але  ліжко  притягувало  її  своєю  свіжістю,  геть
усе  біле,  ніжне,  трохи  вологе  в  складках.  Як  добре  впасти  на
нього,  притулитися  розпашілими  щоками  до  пухової  подуш¬
ки.  «Я  сильна,  саме  я  зробила  для  Люлю  все,  а  тепер  я  само¬
тня,  і  ніхто  нічим  не  допоможе  мені».  Її  огорнув  такий  жаль  до
себе,  що  вона  відчула,  як  клубок  сліз  підкотився  до  горла.
«Вони  скоро  поїдуть  до  Ніцци,  і  я  їх  більше  не  побачу.  Це  я  їх
зробила  щасливими,  але  вони  забудуть  про  мене.  А  я  лишусь
тут,  працюючи  щодень  по  вісім  годин,  продаючи  фальшиві
перли  в  Бурма».  Кали  перші  сльози  скотилися  по  її  щоках,
вона  тихо  опустилась  на  ліжко.  «До  Ніцци...  —  повторювала
вона,  гірко  ридаючи,  —  до  Ніцци...  да  сонце,.,  на  Рів’єру».
 258

III
 Ху!
 Чорна  ніч.  Можна  подумати,  що  хтось  ходить  по  кімнаті  —
ніби  людина  в  пантофлях.  Вона  йшла  обережно,  ступаючи
однією  ногою,  потім  другою,  і  все-таки  було  чути  легке  по¬
скрипування  підлоги.  Вона  зупинялася,  і  тоді  западала  тиша,
потім,  зненацька  перейшовши  в  другий  кінець  кімнати,  далі,
ніби  якийсь  маніяк,  ступала  туди-сюди.  Люлю  замерзла,
постіль  була  надто  благенька.  Дівчина  видихнула:  «Ху!»  —
так  гучно,  що  злякалася  свого  голосу.
 Ху!  Я  впевнена,  що  зараз  він  споглядає  небо  й  зорі,  запа¬
лює  цигарку,  він  на  вулиці,  він  якось  казав,  що  любить  блідо-
рожевий  колір  паризького  неба.  Маленькими  кроками  він  за¬
ходить  до  неї,  маленькими  кроками:  він  казав,  що  коли  при¬
ходить  робити  це,  у  нього  поетичне  натхнення  і  йому  легко,
як  корові,  що  прийшла  доїтися,  і  ні  про  що  інше  він  думати  не
може.  А  я  почуваюся  оскверненою.  Мене  не  здивує,  якщо  він
у  цю  мить  виявиться  чистий,  він  залишив  свій  бруд  тут,  у
темряві,  в  рушнику,  що  повен  цього  бруду,  і  простирадло
посередині  вологе,  я  не  можу  простягнути  ніг,  бо  так  мокро:
яка  нечисть,  а  він,  він  сухий,  я  чула,  як  він  насвистував  під
моїм  вікном,  коли  вийшов;  він  стояв  там,  унизу,  сухий  і
свіжий,  гарно  вдягнений,  у  демісезонному  пальті,  —  треба
визнати,  що  він  таки  вміє  одягатися,  кожна  жінка  мала  б  за
честь  прогулятися  з  ним;  він  був  під  моїм  вікном,  а  я  лежала
гола  в  темряві,  геть  закоцюбла,  потирала  руками  живота,  і
мені  здавалося,  ніби  все  довкола  мокре.  «Я  зайшов  на  хвиль¬
ку,  —  сказав  він,  —  аби  тільки  побачити  твою  кімнату».  А
пробув  дві  години,  і  весь  цей  час  ліжко  скрипіло  —  маленьке
брудне  металеве  ліжко.  Цікаво,  як  він  знайшов  цей  готель,
він  розповів,  що  колись  тут  прожив  півмісяця,  що  мені  тут
буде  дуже  добре,  а  кімнати  тут  жалюгідні.  Я  вже  жила  у  двох  і
ще  ніколи  не  бачила  таких  тісних  покоїв,  та  ще  так  захараще¬
них  меблями;  тут  і  м’які  круглі  дзиглики,  і  канапи,  і  маленькі
столики  —  все  тхне  любов’ю;  не  знаю,  чи  жив  він  тут  пів¬
місяця,  але  я  впевнена,  всі  ті  дні  він  був  тут  не  сам;  треба  мене
нітрохи  не  поважати,  щоб  запроторити  сюди.  Швейцар  готе¬
лю  реготав,  коли  ми  піднімалися,  це  був  алжирець,  я  нена¬
виджу  таких  типів,  я  їх  боюся,  він  дивився  на  мої  ноги,  після
цього  вертався  у  свій  закамарок,  певно,  думаючи:  «Так  воно  і
є,  вони  роблять  це»,  і  уявляв  собі  різну  гидоту;  а  вони  самі,
мабуть,  роблять  там  із  жінками  щось  жахливе;  коли  якась
потрапить  їм  у  руки,  то  кульгатиме  вже  довіку;  коли  мені
 9*
 259

ГГєр  набридав,  я  щоразу  пригадувала  алжирця,  який  думав
про  те,  що  я  робила  тут,  і  уявляв  собі  щонайгидкішу  гидоту,
хоча  насправді  нічого  такого  не  було.  Хтось-таки  є  в  кімнаті!
 Тільки-но  Люлю  тамувала  подих,  рипіння  припинялося
майже  одразу.  Мені  болить  між  стегнами,  свербить  і  пече,  аж
хочеться  плакати,  і  так  буде  щоночі,  крім  наступної,  адже  ми
їхатимемо  в  поїзді.  Люлю  кусала  губи  й  здригалася,  згадую¬
чи,  як  вона  стогнала.  Це  неправда,  я  не  стогнала,  я  просто
дихала  трохи  глибше,  він-бо  такий  важкий,  і,  коли  зверху,
мені  спирає  дух.  Він  мені  сказав:  «Ти  стогнеш,  тобі  солодко»,
я  боюся,  коли,  злягаючись,  розмовляють,  я  б  воліла,  щоб  обоє
поринали  в  забуття,  але  він  і  далі  говорив  усіляку  гидоту.  Я  не
стогнала,  спочатку  не  відчувала  навіть  ніякої  насолоди,  це
факт,  лікар  сказав,  що  насолоду  я  відчую  тільки  тоді,  коли
робитиму  все  сама.  А  він  не  хоче  в  це  вірити,  ніхто  з  них
ніколи  не  хотів  у  це  вірити,  всі  тільки  казали:  «Це  від  того,  що
тобі  робили  боляче  на  початку,  я  тебе  навчу,  щоб  це  було
приємно»;  нехай  кажуть,  а  я  добре  знала,  що  зі  мною  на¬
справді,  але  це  їх  тільки  дратує.
 Хтось  піднімався  сходами.  Цей  хтось  прийшов.  Не  дай  Бо¬
же,  якщо  він  вернувся.  Він  на  це  здатний,  якщо  йому  знову
припече.  Це  не  він,  кроки  якісь  важкі,  а  що,  коли  —  серце  в
Люлю  ледве  не  вискочило  з  грудей  —  це  алжирець,  він  знає,
що  я  сама,  він  зараз  постукає  в  двері,  я  не  можу,  не  можу  цього
витерпіти,  ні,  це  поверхом  нижче,  хтось  прийшов,  вставляє
ключа,  довго  вовтузиться,  він  п’яний;  цікаво,  хто  живе  в  цьо¬
му  готелі,  певне,  всілякі  покидьки;  сьогодні  пополудні  я
зустріла  на  сходах  якусь  рудоволосу,  у  неї  були  посоловілі  від
наркотиків  очі.  Я  не  стогнала!  Він,  звичайно,  закінчив,  обси¬
павши  мене  своїми  пестощами,  на  які  він  майстер,  чим  неаби¬
як  збентежив.  Мені  жасно  від  типів,  які  вміють  це  робити.  Я  б
воліла  ліпше  переспати  з  цнотливим  хлопцем.  Ці  руки  тям¬
лять,  де  нишпорити,  злегка  торкаються,  ледве  стискають,  не
сильно...  беруть  вас,  як  інструмент,  пишаючись  тим,  що
вміють  грати  на  ньому.  Я  ненавиджу,  коли  мене  збуджують,  у
мене  пересихає  в  горлі,  я  боюся,  у  роті  з’являється  якийсь
присмак,  я  почуваюся  зневаженою,  бо  вони  думають,  ніби
оволоділи  мною;  ХГєрові  я  дам  ляпаса,  коли  він  знову  по-дур-
ному  нахвалятиметься:  «В  мене  є  досвід».  Боже  мій,  невже  це  і
є  життя  і  задля  цього  вдягаються,  миються,  чепуряться?  Всі
романи  понаписувані  про  це,  весь  час  про  це  думають,  а  кінець
кінцем  маємо  те,  що  маємо,  йдемо  до  кімнати  з  якимось  типом,
який  вас  мало  не  задушить,  а  наостанок  скроплює  живота.  Я
хочу  спати.  Ох!  якби  хоч  трошки  подрімати,  взавтра  треба
 260

їхати  всеньку  ніч,  а  я  буду  розбита.  І  все  ж  хочеться  хоч  трохи
спочити,  щоб  повештатися  по  Ніцці;  мабуть,  це  так  чудово  —
вузенькі  італійські  вулички  і  барвиста  білизна,  що  сохне  на
сонці,  я  прилаштуюся  з  мольбертом  і  малюватиму,  а  маленькі
дівчатка  заглядатимуть,  що  я  роблю.  Мерзота!  (вона  посунула
ноги  трохи  вперед  і  торкнулася  стегном  вологої  плями  на  про¬
стирадлі)  .  1  то  заради  цього  він  мене  сюди  привів.  Ніхто,  ніхто
мене  не  любить.  Він  ішов  поруч,  а  я,  мало  не  зомліваючи,
чекала  ласкавого  слова,  він  мав  би  сказати:  «Я  тебе  кохаю»:  я  б
до  нього,  звичайно,  не  повернулася,  але  відповіла  б  йому  щось
миле,  ми  б  розсталися  добрими  друзями,  я  чекала,  чекала,  він
узяв  мене  за  руку,  і  я  не  пручалася,  Ріретта  оскаженіла,  це
неправда,  що  він  скидався  на  орангутанга,  але  я  знала,  що  вона
думала  саме  так,  вона  з  огидою  дивилася  на  нього,  дивно,  яка
вона  може  бути  злюча,  та  дарма,  коли  він  узяв  мене  за  руку,  я
не  пручалась,  але  не  мене  він  хотів,  а  жадав  своєї  жінки,  бо
одружений  зі  мною  і  доводиться  мені  чоловіком;  він  мене
принижував  завжди,  казав,  що  розумніший  від  мене,  в  усьому,
що  трапилося,  винен  тільки  він,  якби  він  не  повівся  так  спогор¬
да,  я  б  з  ним  залишилась.  Я  впевнена,  що  він  зараз  не  шкодує
за  мною,  не  плаче,  лиш  хропить,  ото  й  усе;  він  удоволений,  бо
тепер  усе  ліжко  його  і  йому  є  де  простягнути  свої  довгі  ножись¬
ка.  Мені  хочеться  вмерти.  Я  так  боюся,  щоб  він  не  думав  про
мене  чогось  лихого,  я  нічого  не  могла  йому  пояснити,  бо  з  нами
була  Ріретта  і  без  кінця  щось  торочила,  немов  істеричка.  Тепер
вона  втішена,  пишається  своєю  хоробрістю,  яка  це  несправед¬
ливість  щодо  Анрі,  лагідного,  мов  ягнятко.  Я  піду.  Все-таки
вони  не  примусять  мене  покинути  його,  як  собаку.  Люлю
схопилася  з  ліжка  й  повернула  вмикач.  Є  панчохи  й  сорочка,
цього  досить.  Вона  так  поспішала,  що  не  завдала  собі  клопоту
зачесатися,  а  люди,  які  побачать  її,  навіть  не  здогадаються,  що
вона  гола  під  своїм  великим  сірим  пальтом,  що  звисає  до  самих
п’ят.  Алжирець!  Люлю  зупинилася,  серце  стукотіло  —  зараз
треба  його  розбудити,  щободімкнув  їй  двері.  Вона  спустилася
навшпиньки,  але  приступки  поскрипували  одна  за  одною,  по¬
стукала  у  віконце  службової  кімнати.
 — 	Що  сталося?  —  спитав  алжирець.  Очі  в  нього  були  чер¬
воні,  а  волосся  розпатлане,  проте  страшним  він  зовсім  не  зда¬
вався.
 — 	Відчиніть  мені  двері,  —  сказала  Люлю  холодно.
 Уже  через  чверть  години  вона  подзвонила  до  Анрі.
 — 	Хто  там?  —  запитав  Анрі  крізь  двері.
 — 	Це  я.
 261

Він  мовчав,  не  хотів  мене  впустити,  але  я  грюкала  в  двері
доти,  доки  не  відчинив;  він  поступився  лише  через  сусідів.
Двері  нарешті  прочинилися,  і  з’явився  Анрі  —  блідий,  з  при¬
щем  на  носі,  він  стояв  у  піжамі,  «Він  не  спав»,  —  подумала
Люлю  з  ніжністю.
 — 	Я  не  хотіла  від’їздити  просто  так,  не  провідавши  тебе.
 Анрі  й  далі  мовчав.  Люлю,  трохи  відштовхнувши  його,
 ввійшла  до  помешкання.  Який  все-таки  він  тюхтій,  завжди
загорожує  коридор,  а  тепер  вирячив  очі,  руки  теліпаються,  і
не  знає,  куди  подіти  своє  тіло.  Мовчи,  хай  буде  по-твоєму,
мовчи,  я  добре  бачу,  що  ти  схвильований  і  не  можеш  говори¬
ти.  Він  зробив  зусилля,  щоб  ковтнути  слину,  і  Люлю  поспіши¬
ла  зачинити  двері.
 — 	Я  хочу,  щоб  ми  попрощалися,  як  добрі  друзі,  —  сказала
вона.
 Анрі  відкрив  рота,  ніби  хотів  щось  сказати,  потім  швидко
крутнувся  на  місці  і  втік,  Що  він  робить?  Вона  не  насмілю¬
валася  піти  за  ним.  А  що,  коли  він  плаче?  Вона  раптом  почула
його  кашель:  він  у  нужнику.  Коли  Анрі  повернувся,  Люлю
кинулася  йому  на  шию,  припавши  вустами  до  його  вуст:  від
нього  тхнуло  блювотиною.  Люлю  залилася  слізьми.
 — 	Мені  холодно,  —  тільки  й  спромігся  вимовити  Анрі.
 — 	Ходімо  спати,  —  запропонувала  вона,  плачучи,  —  я
можу  залишитися  до  ранку.
 Вони  лягли,  а  Люлю  затрясло  від  невтримного  плачу,  від
того,  що  знову  була  у  своїй  кімнаті,  у  своєму  гарному  чистому
ліжку  і  бачить  рожевий  відблиск  у  вікні.  Вона  думала,  що
Анрі  її  обніме,  але  він  лежав  нерухомо,  витягнувшись  на  по¬
вен  зріст,  ніби  в  ліжко  поклав  хтось  колоду.  Він  буває  таким
самим  скутим,  коли  розмовляє  з  швейцарцем.  Вона  обхопила
його  голову  руками  і  пильно  подивилася  на  нього.  «Ти  чис¬
тий,  ти  чистий».  Він  заплакав.
 — 	Який  я  нещасний,  —  простогнав  він,  —  я  ніколи  не  був
такий  нещасний.
 — 	Я  теж,  —  сказала  Люлю.
 Вони  довго  плакали.  На  якусь  мить  вона  заспокоїлась  і
 поклала  голову  йому  на  плече»  Якби  можна  було  такими  за¬
лишатися  завжди:  чистими  і  сумними,  як  двоє  сиріт;  але  це
неможливо,  такого  не  буває.  Життя  нагадувало  велетенську
хвилю,  яка  накрила  Люлю,  щоб  вирвати  її  з  рук  Анрі.  Твоя
рука,  твоя  велика  рука!  Він  пишався  ними,  тим,  що  вони
великі5  і  казав,  що  нащадки  давніх  родів  завжди  наділені  ве¬
ликими  руками.  Він  у  більше  не  обхоплював  мій  стан  доло¬
нями  —  тільки  торкався,  проте  я  пишалася,  що  він  міг  майже
 262

зімкнути  свої  пальці  довкола  мого  стану.  Це  неправда,  що  він
імпотент,  він  чистий,  чистий  —  і  трошки  ледачий.  Вона
всміхнулася  крізь  сльози  й  поцілувала  його  в  підборіддя.
 — 	Що  я  тепер  скажу  своїм  батькам?  —  запитав  Анрі.  —
Моя  мати,  дізнавшись  про  це,  помре.
 Пані  Кріспен  не  помре,  навпаки,  радітиме.  Вони
базікатимуть  про  мене  всі  вп’ятьох  за  їжею,  осуджуючи  очи¬
ма,  як  люди,  котрі  все  давно  вже  знають,  але  не  хочуть  гово¬
рити  в  присутності  шістнадцятирічної  дитини,  яка  ще  надто
молоденька,  щоб  чути  такі  речі.  Юне  створіння  по¬
сміхатиметься  про  себе,  бо  воно  знало  все,  воно  завжди  знає
все,  і  тому  я  гидую  ним.  Який  це  бруд!  І  всі  настренчені  проти
мене.
 — 	Не  кажи  їм  усього  зразу,  —  попросила  Люлю,  —  скажи,
що  я  в  Ніцці,  поправляю  своє  здоров’я.
 — 	Вони  мені  не  повірять.
 Вона  хапливо  обцілувала  все  лице  Анрі.
 — 	Анрі,  ти  не  завжди  був  зі  мною  лагідний.
 — 	Це  правда,  —  сказав  Анрі,  —  я  не  завжди  був  лагідний.
Але  ти  також,  —  мовив  він,  роздумуючи,  —  не  завжди  була
лагідна.
 — 	І  я  теж.  Гм!  —  зітхнула  гірко  Люлю.  —  Які  ми  нещасні!
 Люлю  так  плакала,  що  мало  не  задихалася,  скоро  настане
 ранок,  і  вона  поїде.  Ніколи,  ніколи  не  робиш  того,  що  хочеш.
 — 	Ти  не  повинна  їхати  отак,  —  сказав  Анрі.
 — 	Я  тебе  так  кохала,  Анрі!  —  зітхнула  Люлю.
 — 	А  тепер  не  кохаєш?
 — 	Це  вже  не  те.
 — 	З  ким  ти  їдеш?
 — 	Ти  тих  людей  не  знаєш.
 — 	Звідки  ти  знаєш  тих  людей,  яких  я  не  знаю,  —  запитав
він  гнівно,  —  де  ти  з  ними  запізналася?
 — 	Облиш  це,  мій  любий,  мій  маленький  Гуллівере,  невже
ти  хочеш  зараз  удавати  чоловіка?
 — 	Ти  їдеш  із  коханцем!  —  вигукнув  Анрі,  плачучи.
 — 	Слухай,  Анрі,  я  клянуся  тобі,  що  ні,  я  клянуся  тобі
своєю  матір’ю,  зараз  чоловіки  мені  надто  огидні.  Я  їду  з  од¬
ним  подружжям,  друзями  Ріретти,  людьми  похилого  віку.  Я
хочу  пожити  сама,  вони  мені  підшукають  роботу.  Ох,  Анрі,
якби  ти  знав,  як  мені  хочеться  пожити  на  самоті,  як  усе  мені
остогидло!
 — 	Що  саме?  —  запитав  Анрі.  —  Що  тобі  остогидло?
 — 	Все!  —  вона  поцілувала  його.  —  Тільки  ти  не  набрид
мені,  мій  любий.
 263

Вока  запустила  руку  під  піжаму  Анрі  й  довго  пестила  його
тіло.  Він  здригався  від  дотиків  її  холодних  рук,  однак  не  від¬
штовхнув,  а  тільки  промимрив:
 — 	Мені  зараз  буде  кепсько.
 У  ньому,  без  сумніву,  щось  надірвалось.
 О 	сьомій  годині  ранку  Люлю  встала  з  припухлими  від  сліз
очима  і  втомлено  сказала:
 — 	Мені  треба  туди  вернутися.
 — 	Куди  туди?
 — 	Я  зараз  в  готелі  «Театр»,  що  на  вулиці  Вандан.  Це  бруд¬
ний  готель.
 — 	Залишайся  зі  мною.
 — 	Ні,  Анрі,  я  тебе  прошу,  не  наполягай,  я  тобі  сказала,  що
це  неможливо.
 «Хвиля,  що  несе  вас  за  собою,  —  це  життя;  ніхто  не  може  ні
судити,  ні  збагнути,  залишається  тільки  плисти  за  течією.
Завтра  я  буду  в  Ніцці».  Вона  зайшла  у  ванну,  щоб  промити  очі
теплою  водою.  Тремтячими  руками  взяла  пальто.  «Це  якийсь
фатум.  Тільки  б  заснути  в  поїзді  цієї  ночі,  бо  в  Ніцці  я  з  ніг
звалюся.  Сподіваюся,  він  узяв  квитки  у  вагон  першого  класу,
це  вперше  я  мандруватиму  в  першокласному  вагоні.  Все  йде,
як  треба:  ось  і  настав  той  день,  про  який  я  роками  мріяла,
можна  мандрувати  в  купе  першого  класу,  проте  все  склалося
так,  що  цей  день  не  приніс  мені  майже  ніякої  радості».  Вона
квапилася  виїхати  сьогодні,  бо  ці  останні  хвилини  були  про¬
сто  нестерпні.
 — 	Що  ти  робитимеш  тепер  із  цим  валлійцем?  —  запитала
вона.
 Валлієць  замовив  в  Анрі  афішу,  Анрі  йому  намалював,  а
тепер  той  відмовляється  її  брати.
 — 	Не  знаю,  —  відповів  Анрі.
 Він  скрутився  калачиком  під  ковдрою,  з-під  якої  виглядало
лише  його  волосся  й  кінчик  вуха.  Він  сказав  спроквола  тихим
голосом:
 — 	Я  б  спав,  не  встаючи,  цілий  тиждень.
 — 	Прощавай,  мій  любий,  —  сказала  Люлю.
 — 	Прощавай.
 Вона  нахилилась  до  нього,  трохи  відгорнула  ковдру  й
поцілувала  в  чоло.  Люлю  ще  довго  стояла  на  майданчику
східців,  не  зважуючись  причинити  двері  квартири.  Нарешті
відвела  погляд  і  різко  потягла  за  ручку  дверей.  Почувся  сухий
хряскіт,  і  вона  подумала,  що  зараз  знепритомніє;  це  було
 264

схоже  на  ту  мить,  коли  кидають  першу  грудку  землі  на  бать¬
кову  домовинуо
 «Анрі  не  завжди  був  чуйний.  Зміг  би  й  піднятися,  щоб  про¬
вести  мене  до  дверей.  Здається,  я  б  менше  журилася,  якби
закрив  їх  він».
 IV
 — 	Вона  це  зробила!  —.мовила  Ріретта,  давлячись  у  да¬
лечінь,  —  вона  це  зробила!
 Був  вечір.  Біля  шостої  години  ГРєр  зателефонував  Ріретті,
і  вона  прийшла  на  побачення  до  «Собору».
 — 	Але  ви,  —  запитав  П’єр,  —  чому  ви  не  змогли  з  нею
зустрітися  цього  ранку  о  дев’ятій  годині?
 — 	Я  її  бачила.
 — 	Чи  не  кепсько  вона  почувалася?
 — 	Та  ні,  —  відповіла  Ріретта,  —  я  не  помітила  нічого.  Вона
здавалася  трохи  втомленою  і  сказала  мені,  що  погано  спала,
коли  ви  пішли,  оскільки  була  дуже  схвильована  думкою,  що
побачить  Ніццу,  і  трохи  боялася  швейцара  алжирця...  За¬
вважте,  вона  мене  навіть  спитала,  чи  я  вірю,  що  ви  взяли
квитки  у  вагон  першого  класу,  сказала,  що  подорожувати  в
купе  першого  класу  мріяла  все  життя.  Ні,  —  закінчила  Рірет¬
та,  —  я  впевнена,  що  нічого  такого  в  неї  на  думці  не  було,
принаймні  поки  я  була  там.  Я  провела  з  нею  дві  години,  а  на
такі  речі  я  досить  спостережлива,  було  б  дивно,  якби  я  чогось
не  помітила.  Ви  мені  заперечите,  що  вона  дуже  потайна,  але  я
її  знаю  вже  чотири  роки,  бачила  в  різних  ситуаціях,  я  знаю
мою  Люлю  як  облуплену.
 — 	Тоді  це  Тексьє  її  підштовхнули.  Дивно...  —  Він  замис¬
лився  на  кілька  секунд.  —  Цікаво,  хто  дав  їм  адресу  Люлю.
Адже  готель  знайшов  я,  а  раніше  вона  про  нього  й  не  чула.
 Він  розгублено  крутив  у  руках  листа  Люлю,  і  Ріретту  це
дратувало,  бо  їй  кортіло  його  прочитати,  а  сам  він  не  здогаду¬
вався  запропонувати.
 — 	Коли  ви  його  отримали?  —  запитала  вона  нарешті.
 — 	Листа?..  —  Він  байдуже  простягнув  його  їй.  —  Візьміть,
можете  прочитати,  його  напевно  вручили  швейцарові  десь
біля  першої  години.
 Це  був  невеличкий  фіолетовий  аркушик,  що  їх  продають  у
тютюнових  кіосках.
 «Мій  любкй!
 Приїхали  Тексьє  (не  знаю,  хто  їм  дав  адресу),  і  я  зараз  тебе
дуже  засмучу,  я  ке  приїду,  мій  коханий,  мій  любий  ГГєре,  я
залишаюся  з  Анрі,  бо  він  дуже  нещасний.  Вони  були  в  нього
 265

цього  ранку,  він  не  хотів  одчинити,  і  пані  Тексьє  сказала,  що
він  уже  не  схожий  на  людину.  Вони  поводилися  дуже
делікатно  й  виправдали  мій  вчинок:  пані  сказала,  що  винен
лише  він,  що  то  справжній  ведмідь,  хоч  у  душі  він  зовсім  не
злий.  Вона  сказала,  що  йому  це  треба  було  пережити,  щоб
збагнути,  як  я  потрібна  йому.  Я  не  знаю,  хто  їм  дав  мою
адресу,  вони  про  це  не  сказали.  Тексьє,  напевне,  помітили
мене  випадково  цього  ранку,  коли  я  з  Ріреттою  виходила  з
готелю.  Пані  Тексьє  сказала  мені,  що  прекрасно  розуміє,  про
яку  жертву  просить  мене,  але  вона  досить  добре  знає  мене,
щоб  припустити,  ніби  я  можу  таємно  зникнути.  Я  дуже  шко¬
дую,  мій  коханий,  що  не  вдалася  наша  чудова  мандрівка  до
Ніцци,  але  думаю,  що  ти  не  дуже  переймаєшся,  бо  я  була
твоєю  завжди.  Я  вся  твоя  і  душею,  і  тілом,  і  ми  знову
зустрічатимемося  часто,  як  бувало  раніше.  Але  Анрі,  якщо
втратить  мене,  застрелиться,  я  потрібна  йому;  запевняю  тебе,
що  мені  зовсім  невесело  брати  на  плечі  такий  тягар.
Сподіваюся,  ти  не  лаятимеш  мене,  я  завжди  боюся  лайки:
адже  ти  не  хочеш,  щоб  мене  гризло  сумління,  правда  ж?  Я
незабаром  піду  до  Анрі,  я  трохи  хвилююсь,  коли  думаю,  що
скоро  побачу  його  в  такому  стані,  але  мені  вистачить  муж¬
ності  поставити  свої  умови.  По-перше,  я  хочу  більше  свободи,
бо  кохаю  тебе,  а  ще  хочу,  щоб  він  залишив  Робера  в  спокої  і
ніколи  більше  не  говорив  про  хворобу  матері.  Любий  мій,  я
дуже  сумую,  я  б  хотіла,  щоб  ти  був  там,  я  хочу  тебе,  хочу
пригорнутися  до  тебе  і  відчути  твої  пестощі.  Я  буду  завтра  о
п’ятій  годині  вечора  в  «Соборі».
 Люлю».
 — 	Бідолашний  мій  П’єре!
 Ріретта  взяла  його  руку.
 — 	Скажу  вам,  —  почав  П’єр,  —  що  мені  шкода  тільки  її!  їй
не  так  бракувало  повітря  і  сонця.  Але  якщо  вона  вирішила
так...  Моя  мати  влаштовувала  жахливі  сцени,  —  казав  він
далі.  —  Вілла  належить  їй,  вона  не  хотіла,  щоб  я  приводив
туди  якусь  жінку.
 — 	Що?  —  перепитала  Ріретта,  затинаючись.  —  Що?  Тоді
це  чудово,  тоді  всі  задоволені!
 Вона  випустила  П’єрову  руку  і  відчула,  не  знати  чому,
наплив  гіркого  жалю.
 266

ХАЗЯЇНОВЕ  ДИТИНСТВО
 «Я  чарівний  у  своєму  костюмчику  ангела».  Пані  Портьє
казала  мамі:  «Ваш  хлопчик  милий-премилий.  Він  просто
чарівний  у  своєму  костюмчику  ангела».  Пан  Буффардьє  при¬
тягував  Люсьєна  до  себе,  ставив  собі  між  коліньми  й  гладив
його  руки:  «Справжня  тобі  дівчинка,  —  казав  він,  посмі¬
хаючись.  —  Як  тебе  звати?  Жакліна,  Люсьєна,  Марго?»
Люсьєн  червонів  по  самісінькі  вуха  й  відповідав:  «Мене  звати
Люсьєн».  Хоча  й  сам  не  був  до  кінця  впевнений,  чи  він  не
дівчинка,  всі  вважали  його  дуже  милим  із  тими  газовими  кри¬
лами,  у  голубій  довгій  мантії,  з  маленькими  оголеними  руч¬
ками  і  русявими  кучериками;  він  лише  боявся,  щоб  присутні
раптом  не  вирішили,  що  він  уже  не  хлопчик;  навіть,  якби
Люсьєн  рішуче  заперечував,  ніхто  б  йому  не  повірив,  йому
нізащо  не  дозволятимуть  скинути  мантію,  хіба  що  коли  ляга¬
тиме  спати;  прокинувшись  уранці,  він  знаходитиме  її  біля
свого  ліжка,  і  якби  йому  вдень  закортіло  попісяти,  то  він  му¬
сив  би  її  підкочувати,  як  це  робила  Нанет,  щоб  присісти  на¬
впочіпки.  Всяк  йому  говоритиме:  «Моя  маленька  мила  красу¬
ня»;  може,  він  уже  й  справді  став  дівчинкою;  Люсьєн  відчув  у
собі  таку  ніжність,  що  його  аж  трохи  замлоїло,  з  його  вуст
линув  мелодійний  голос,  і  він  усім  роздаровував  плавними
рухами  квіти;  йому  захотілося  поцілувати  свої  руки.  Люсьєн
подумав:  «Це  не  насправді».  Хлопець  дуже  любив,  коли  все
було  не  насправді,  а  найдужче  веселився  в  день  карнавалу  на
Масницю:  його  перевдягай  в  костюм  П’єрро,  і  він  бігав  і  стри¬
бав  з  Рірі,  галасуючи,  ховався  під  столами.  Мама  легенько
вдарила  його  лорнеткою.  «Я  пишаюся  своїм  синочком».  Вона
була  імпозантна  і  гарна,  найогрядніша  і  найвеличніша  з  усіх
дам.  Коли  він  спинився  біля  довгого  столика,  застеленого
білою  скатертиною,  його  тато,  що  пив  шампанське,  підхопив
його  на  руки,  примовляючи:  «Чоловічок!»  Люсьєнові  хотілося
заплакати  і  заперечити:  «Та  ні  ж  бо!»,  натомість  хлопець  по¬
просив  оранжаду,  бо  той  був  холодний  і  пити  його  забороня¬
ли.  Але  йому  налили  в  малесеньку  склянку  рівно  на  два  паль¬
ці.  Напій  був  липкий  та  тягучий  і  зовсім  не  холодний,  як  він
сподівався;  Люсьєн  пригадав  оранжад  із  рициною,  він  його
пив,  коли  нездужав.  Малий  залився  слізьми  і  затих  лише  тоді,
 267

коли  сів  між  татом  і  мамою  в  автомобілі.  Мати  пригорнула
хлопчину  до  себе,  вона  була  тепла,  напахчена  парфумами  і
вся  в  шовках.  Час  од  часу  інтер’єр  автомобіля  ставав  білий,  як
крейда,  Люсьєн  кліпав  очима,  фіалки,  що  мати  носила  на
корсажі,  проступали  в  темряві,  і  він  раптово  вдихав  їхній
запах.  )6юпець  іще  хлипав,  але  вже  відчував  легенький  лос¬
кіт  поту,  що  був  липучим,  мов  оранжад;  він  любив  ляскати  по
воді  у  маленькій  балійці,  коли  мати  натирала  його  губкою.
Батьки  дозволяли  йому  спати  в  своїй  кімнаті,  начебто  він  був
іще  немовлям;  Люсьєн  реготав  і  скрипів  пружинами  свого
маленького  ліжечка,  а  тато  завважував:  «Дитя  надто  збудже¬
не».  Хлопець  сьорбав  флердоранжеву  воду,  втупившись  у
батька,  що  був  у  самій  сорочці.
 Наступного  дня  Люсьєн  почувався  так,  ніби  щось  забув.
Він  дуже  добре  пам’ятав  сон,  який  йому  приснився:  тато  і
мама  були  зодягнені  ангелами,  Люсьєн  голий-голісінький
сидів  на  горщику,  вибиваючи  на  бубоні,  батьки  пурхали  до¬
вкола  нього;  це  був  якийсь  кошмар.  Але  було  щось  і  до  сну,
Люсьєн,  здається,  прокидався  вночі.  Намагаючись  пригада¬
ти,  він  бачив  лише  довгий  чорний  тунель,  освітлений  малень¬
кою  голубою  лампочкою,  що  була  схожа  на  нічник,  за¬
свічуваний  вечорами  у  батьківських  покоях.  У  глибині  геть
темно-голубої  ночі  промайнуло  щось  біле.  Хлопець  умостився
на  підлозі  біля  материних  ніг  і  взяв  свій  бубон.  Мати  його
спитала:  «Чому  ти  на  мене  так  дивишся,  мій  дорогенький?»
Люсьєн  опустив  очі  й  загупав  у  бубон,  вигукуючи:  «Бум,  бум,
та-ра-ра,  бум».  Але,  коли  вона  відвернулася,  хлопець  знову
почав  її  пильно  розглядати,  так,  ніби  бачив  уперше.  Така
знайома  блакитна  сукня  з  трояндою,  обличчя...  І  водночас
з’явилося  щось  нове.  Раптом  йому  сяйнула  думка,  що  в  цьому
все  й  криється:  поміркуй  він  так  бодай  ще  трохи,  запона  не¬
відомості  б  упала.  Тунель  освітився  блідим  сірим  днем,  і  стало
помітно,  як  щось  ворушиться.  Люсьєн  злякано  вигукнув:  ту¬
нель  зник.  «Що  з  тобою,  мій  любий?»  —  запитала  мати.  Вона
сіла  навпочіпки  і  з  тривогою  подивилася  на  нього.  «Я  бавлю¬
ся»,  —  відповів  Люсьєн.  Мати  зітхнула  з  полегкістю,  але  хло¬
пець  боявся,  щоб  вона  часом  не  доторкнулася  до  нього:  мати
здавалася  йому  химерною,  а  втім,  батько  також.  Люсьєн  ви¬
рішив,  що  більше  ніколи  не  спатиме  в  їхньому  покої.
 В  наступні  дні  мати  нічого  не  помічала.  Люсьєн  одягавсь,
як  завжди,  і  розмовляв  з  нею,  ніби  справжній  малюк.  Він
попросив  її  розповісти  «Червону  Шапочку»,  і  мати  всадовила
його  собі  на  коліна.  Вона  розповідала  йому  про  вовка  і  бабу
Червоної  Шапочки,  піднімаючи  догори  пальця,  посміхалася,
 268

хоча  й  намагалась  зберегти  серйозний  вигляд.  Люсьєн  дивив¬
ся  на  неї  і  допитувався:  «Ну,  а  далі?»  —  щоразу  торкаючись
материних  кучерів,  які  спадали  їй  на  шию,  та  зовсім  не  слу¬
хав  її,  а  лише  запитував  себе,  чи  це  справді  його  мама.  Коли
вона  закінчила  казку,  Люсьєн  попросив:  «Мамо,  розкажи
мені  про  те,  як  ти  була  маленькою  дівчинкою».  І  мати  роз¬
повідала,  хоча,  можливо,  говорила  неправду.  Може,  вона  ко¬
лись  була  маленьким  хлопчиком,  якого  також  наряджали  в
сукні,  —  як  того  вечора  Люсьєна,  —  і  вона  й  далі  їх  носила,
щоб  скидатися  на  дівчинку.  Він  обережно  мацав  її  гарні  руки,
під  шовком  м’які,  як  масло.  Цікаво,  що  було  б,  якби  з  мами
скинути  сукні,  а  натомість  надягнути  на  неї  татові  штани?
Можливо,  у  неї  одразу  б  виросли  чорні  вуса.  Він  щосили  стис¬
нув  мамині  руки;  в  нього  було  таке  враження,  що  ще  мить  —  і
вона  просто  на  його  очах  перекинеться  на  жаского  звіра  або
стане  бородатою  жінкою,  як  та,  що  на  ярмарку.  Вона  засмія¬
лася,  широко  розкривши  рота,  і  Люсьєн  побачив  її  рожевий
язик  і  піднебіння;  йому  стало  гидко,  виникло  бажання  туди
плюнути.  «Ой,  ой,  ой!  —  заойкала,  усміхаючись,  мати,  —  як
ти  мене  стискаєш,  мій  маленький  чоловічку!  Стисни  ще  дуж¬
че.  Так  сильно,  як  ти  мене  любиш».  Люсьєн  ухопив  гарну
мамину  руку  у  коштовних  перснях  і  вкрив  її  поцілунками.
Але  наступного  дня,  коли  він  умостився  на  горщику,  а  вона
сиділа  біля  нього,  тримаючи  за  руки,  і  говорила  йому:  «А-а,
Люсьєне,  а-а,  моя  ластівко,  я  тебе  благаю»,  він  раптом  пере¬
став  кректати  і  спитав  її,  трохи  засапавшись:  «Ти  справді  моя
мама?»  Вона  йому  відповіла:  «Дурненький»,  —  і  попросила  не
ставити  більше  таких  запитань.  З  цього  дня  Люсьєн  був  пере¬
конаний,  що  мати  грала  комедію,  і  він  їй  більше  ніколи  не
казав,  що  жениться  на  ній,  коли  виросте.  Проте  хлопець  до¬
стоту  не  знав,  якою  саме  була  та  комедія:  можливо,  злодії,
пробравшись  темним  тунелем,  надумали  викрасти  тата  й  ма¬
му,  а  замість  них  поклали  у  їхнє  ліжко  цих  двох.  Або  ж  це
були  справдешні  тато  й  мама,  але  вдень  вони  грали  роль,  а
вночі  були  зовсім  інші.  Люсьєн  майже  не  здивувався  ново¬
річної  ночі,  коли  раптом  прокинувся  й  побачив,  як  вони  хова¬
ли  іграшки  в  камін.  На  другий  день  батьки  говорили  про  Діда
Мороза  і  Люсьєн  удавав,  що  вірить  їм,  гадаючи,  що  в  цьому
полягала  їхня  роль  і  вони  повинні  викрадати  іграшки.  В  люто¬
му  він  захворів  на  скарлатину  і  страшенно  тим  тішився.
 Одужавши,  хлопець  узяв  собі  за  звичай  гратися  в  сироту.
Він  сідав  посеред  лужка,  під  каштаном,  набирав  у  жмені  землі
і  думав:  «Я  буду  сиротою,  мене  зватимуть  Луї.  Я  вже  не  їв
цілих  шість  днів».  Няня  Жермен  покликала  його  снідати,  і  за
 269

столом  він  грався  й  далі;  тато  й  мама  нічого  не  помічали.
Йому  дали  притулок  злодії,  які  хотіли  зробити  з  нього  ки¬
шенькового  злодюжку.  Коли  Люсьєн  поснідає,  то  побіжить,
щоб  їх  викрити.  Він  їв  і  пив  дуже  мало,  бо  якось  прочитав  у
«Заїзді  Ангела  Хранителя»,  що  після  голодування  треба  їсти
обмаль.  Це  було  весело,  оскільки  всі  гралися.  Тато  і  мама
гралися  в  тата  і  маму,  мама  гралася,  бідкаючись,  що  її  найдо¬
рожче  дитятко  так  мало  їсть,  тато  грався,  читаючи  газету,  і
раз  повз  раз  сварився  на  Люсьєна  пальцем,  приказуючи:
«Трах-тарах;  любий!»  І  Люсьєн  грався  також,  вже  й  не  знаю¬
чи  до  пуття  в  кого.  В  сироту?  Чи  в  істоту  Люсьєна?  Він  глянув
на  карафку  з  водою,  де  на  самому  денці  витанцьовував  мале¬
сенький  рожевий  промінчик,  і  ладен  був  заприсягнути,  що
татова  рука  містилася  у  карафці,  величезна,  яскрава,  з  ма¬
ленькими  чорними  волосинками.  Люсьєнові  раптом  здалося,
що  карафка  теж  гралась,  удаючи  карафку.  Зрештою,  він  май¬
же  не  торкався  страв  і  відчув  такий  голод  пополудні,  що  зму¬
шений  був  украсти  з  дюжину  сливок  і  мало  не  розладнав  собі
шлунок.  Тоді  йому  й  подумалось,  що  він  уже  досить  награвся
в  Люсьєна.
 Однак  він  не  міг  від  цього  утриматися,  і  йому  весь  час
здавалося,  що  він  бавиться.  Хлопець  хотів  би  бути  таким,  як
бридкий  і  поважний  пан  Буффардьє;  приходячи  на  обід,  той
припадав  до  маминої  руки,  примовляючи:  «Моє  шанування,
люба  пані»,  а  Люсьєн  сідав  посеред  вітальні  і  з  захопленням
дивився  на  нього.  Але  нічого  з  того,  що  долітало  до  Л  юсьєнових
вух,  не  заслуговувало  на  увагу.  Коли  він  падав  і  набивав  собі
гулю,  то  часом  переставав  плакати  і  запитував  сам  себе:  «А  чи
справді  в  мене  вава?»  Тоді  його  охоплював  ще  більший  розпач
і  хлопець  починав  плакати  ще  дужче.  Коли  він  цілував  мами¬
ну  руку,  кажучи:  «Моє  шанування,  люба  пані»,  мати  куйов¬
дила  йому  волосся,  примовляючи  при  цьому:  «Це  не  добре,
моя  маленька  мишко,  не  слід  кепкувати  зі  старших».  І  тоді  він
почувався  пригніченим.  Щось  значуще  траплялося  лише  пер¬
шої  і  третьої  п’ятниці  місяця.  В  ці  дні  чимало  дам  приходили  в
гості  до  мами,  і  поміж  них  завжди  були  дві-три  в  жалобі;
Люсьєн  любив  жінок  у  жалобі,  надто  високих.  Він  добре  почу¬
вався  з  дорослими;  адже  вони  такі  поважні...  Не  хотілося  й
думати,  що  в  ліжку  вони  дозволяють  собі  всі  оті  речі,  після
яких  з’являються  на  світ  дітлахи.  Вони  мають  на  собі  стільки
одягу  і  такі  сумні,  що  важко  навіть  уявити,  що  в  них  там  під
сподом.  Коли  вони  разом  їдять  і  розмовляють,  то  навіть  сміх  у
них  статечний,  усе  так  урочисто,  мов  на  обідні.  Вони  пово¬
дилися  з  Люсьеном,  як  із  дорослим.  Пані  Куффен  садовила
 270

хлопця  на  коліна  і  ляскала  його  по  литках,  приказуючи:  «Це
найгарніший  маленький  любчик,  якого  я  бачила».  Потім  вона
розпитувала  про  його  смаки  й  цікавилася,  що  він  робитиме,
коли  виросте.  Люсьєн  відповідав,  що  стане  знаменитим  пол¬
ководцем,  як  Жанна  д’Арк,  що  відвоює  Ельзас  і  Лотарінгію  в
німців,  або  стане  місіонером.  Говорячи,  він  вірив  у  те,  що
каже.  Пані  Бес  огрядна  й  міцна  жінка  з  маленькими  вусика¬
ми.  Вона  лоскотала  Люсьєна,  примовляючи:  «Моє  маленьке
дитятко».  Він  нестямно  тішився,  реготав  від  задоволення  і
звивався  від  лоскоту;  уявляв  себе  немовлям,  милим  малень¬
ким  немовлям  серед  дорослих,  і  йому  було  б  приємно,  якби
пані  Бес  його  роздягала  й  купала  і  вкладала  спатоньки  в  мале¬
сеньку  колиску,  мов  гумову  ляльку.  А  інколи  пані  Бес  запиту¬
вала:  «Що  скаже  моя  лялька?»  і  зненацька  натискала  йому
животик.  Тоді  Люсьєн,  достоту  як  справжня  механічна  ляль¬
ка,  здавленим  голосом  вигукував:  «Ау»,  і  вони  обоє  сміялися.
 Пан  кюре,  щосуботи  приходячи  на  сніданок,  якось  запитав
Люсьєна,  чи  дуже  він  любить  маму.  Хлопчик  обожнював
свою  вродливу  маму  і  свого  тата,  такого  дужого  й  гарного.  Він
відповів:  «Так»,  дивлячись  панові  кюре  в  очі  з  виглядом  ма¬
ленького  відчайдуха,  який  усіх  смішив.  Пан  кюре  мав  голову,
як  малинова  ягода,  рожеву  й  шорстку,  з  кущиками  волосся.
Він  казав  Люсьєнові,  що  це  добре  і  що  треба  завжди  любити
свою  маму;  а  відтак  почав  допитуватися,  кого  Люсьєн  любить
більше  —  маму  чи  Господа  Бога.  Люсьєн  не  міг  одразу  від¬
повісти  на  це  запитання  і  почав  трясти  кучерями  і  дригати
ногами,  вигукуючи:  «Бум,  та-ра-ра-бум»,  а  дорослі  знову  за¬
водили  розмову,  ніби  його  й  не  існувало.  Він  вибіг  у  сад  через
задні  двері,  прихопивши  з  собою  маленьку  тростинову  пали¬
цю.  Люсьєнові  заборонялося  виходити  з  саду;  звичайно  він
був  дуже  чемним  маленьким  хлопчиком,  але  цього  дня  йому
забаглося  побути  неслухняним.  Він  з  недовір’ям  розглядав
високі  зарості  кропиви;  з  усього  було  видно,  що  це  заборонене
місце:  якийсь  темний  мур  і  кропива,  лиха  шкідлива  рослина,
під  кропивою  робив  свою  справу  пес;  тхнуло  бур’янами,  соба¬
чим  калом  і  сечею.  Люсьєн  збив  кропиву,  закричавши:  «Я
люблю  свою  маму,  я  люблю  свою  маму!»;  рослина  жалюгідно
похилилася,  стікаючи  білим  соком,  її  білясті,  покриті  пухом
стебла  були  понівечені,  до  нього  ледве  долинав  самотній
крик:  «Я  люблю  свою  маму,  я  люблю  свою  маму»;  прогуділа
велика  зелена  муха:  це  була  гнойова  муха,  і  Люсьєн  боявся,  її
заборонений,  смердячий,  гнилий  і  гострий  запах  щипав  йому
ніздрі.  Він  повторив:  «Я  люблю  свою  маму»і  але  власний  голос
видався  йому  дивним,  хлопцеві  зробилося  моторошно,  і  він
 271

стрілою  чкурнув  до  вітальні.  В  цей  день  Люсьєн  зрозумів,  що
не  любить  своєї  матері.  Він  не  почувався  винуватим,  але  став
удвічі  ласкавіший,  гадаючи,  що  слід  усе  життя  вдавати,  ніби
любиш  своїх  батьків,  щоб  не  стати  маленьким  злим  хлопчи¬
ком,  Пані  Флер’є  помітила,  що  Люсьєн  ставав  усе  лагідніший,
саме  того  літа  почалася  війна  і  батько  поїхав  на  фронт,  а
мама,  сумуючи,  була  водночас  щаслива,  що  Люсьєн  став  та¬
ким  уважним;  пополудні,  коли  вона  відпочивала  в  саду  у  шез¬
лонзі,  —  адже  в  неї  стільки  клопоту,  —  він  біг,  шукав  по¬
душку  і  підкладав  їй  під  голову  або  ж  накривав  ковдрою  ноги,
а  вона,  пручаючись,  сміялася:  «Таж  мені  буде  жарко,  мій
хлопчику,  який  же  ти  ласкавий!»  Хлопець,  задихаючись,
палко  її  цілував,  приказуючи:  «Моя  мама,  моя!»  і  сідав  під
каштаном.
 Люсьєн  вимовив  слово  «каштан»  і  прислухався.  Але  нічого
не  змінилося.  Мама  лежала  під  верандою,  зовсім  маленька  в
глибині  глухої  задушливої  тиші.  Пахло  духмяною  травою,
можна  було  б  погратися  в  мандрівника  в  пралісі,  але  він  уже
втратив  охоту  до  гри.  Над  червоним  гребенем  муру  мерехтіло
повітря,  а  сонце  пускало  зайчиків  на  землю  і  на  Люсьєнові
руки.  «Каштан!»  Люсьєна  збивало  з  пантелику:  коли  він  ка¬
зав  мамі:  «Моя  мила  мама,  моя»,  та  всміхалася,  а  коли  нази¬
вав  Жермену  «аркебузом»,  Жермена  плакала  і  скаржилася
мамі.  А  коли  сказати  «каштан»,  то  зовсім  нічого  не  зміню¬
ється.  Він  пробурмотів  крізь  зуби:  «Мерзенне  дерево»,  і  ніяк
не  міг  заспокоїтися,  проте  дерево  й  далі  стояло  незворушно,
тоді  він  повторював  голосніше:  «Мерзенне  дерево,  мерзенний
каштан!  Ну  постривай  же!»  —  і  копав  його  ногою.  Але  дерево
стояло  спокійне-спокійне,  мов  колода.  За  вечерею  Люсьєн
сказав  мамі:  «Ти  знаєш,  мамо,  дерева,  ну,  вони  з  дерева»,  із
здивованим  виразом  обличчя,  який  мама  так  любила.  Але
пані  Флер’є  не  отримала  того  дня  листа  і  лише  сухо  йому
зауважила:  «Не  прикидайся  дурником».  Тоді  Люсьєн  став
руїнником.  Він  почав  розламувати  всі  іграшки,  щоб  побачи¬
ти,  як  вони  зроблені,  розпанахав  татовою  бритвою  крісло,
повалив  у  вітальні  глиняну  статуетку,  щоб  побачити,  чи  нема
там  чогось  усередині;  вештаючись  подвір’ям,  стинав  голівки
квітів  своєю  тростиновою  паличкою,  і  щоразу  його  огортало
глибоке  розчарування:  речі  —  це  дурниця,  їх  насправді  не
існувало.  Мама  його  часто  запитувала,  вказуючи  на  квіти,  на
дерева:  «Як  це  називається?»  Але  Люсьєн  крутив  головою  і
відповідав:  «Це  нічого  не  означає,  воно  без  імені».  Все  це  не
було  варте  того,  щоб  на  нього  звертати  увагу.  Йому  здавалося
набагато  цікавішим  виривати  ніжки  в  цвіркуна,  бо  той  зви¬
 272

вався  у  нього  в  пальцях,  як  дзига,  а  коли  стиснути  йому  че¬
ревце,  то  з  нього  витікала  жовта  рідина.  Та  все  ж  цвіркуни  не
кричали.  Люсьєнові  конче  хотілося  помучити  одного  з  тих
звірів,  які  кричать,  коли  їм  боляче,  курку,  скажімо,  але  він  не
зважувався  до  них  підступити.  Пан  Флер’є  повернувся  в  бе¬
резні,  бо  був  власником  підприємства  і  генерал  йому  сказав,
що  від  нього  буде  більше  користі,  якщо  він  очолюватиме  свій
завод,  а  не  сидітиме  в  окопах,  мов  казна-який  нікчема.  Бать¬
ко  помітив  у  Люсьєнові  великі  зміни  і  сказав,  що  вже  не
впізнає  свого  любого  синочка.  Хлопець  став  якийсь  кволий,
відповідав  мляво,  завжди  длубаючись  у  носі  пальцем;  часом
дмухав  на  пальці  і  починав  їх  нюхати;  його  треба  було  навіть
просити,  щоб  він  справив  нужду.  Тепер  він  сам  ходив  до  туа¬
лету,  двері  лишав  прочинені,  щоб  мати  або  Жермена  час  од
часу  могли  його  підбадьорити.  Він  цілі  години  просиджував  на
унітазі,  й  одного  разу  занудьгував  так,  що  заснув.  Лікар  зро¬
бив  висновок,  що  хлопець  росте  надто  швидко,  і  приписав
ліки  для  покріплення.  Мати  хотіла  навчити  сина  нових  ігор,
але  Люсьєн  вирішив,  що  йому  досить  і  тих,  та  й,  зрештою,  всі
ігри  варті  одна  одної,  завжди  одне  й  те  саме.  Він  часто  бурчав,
це  теж  було  грою,  але  досить-таки  кумедною.  За  правилами
цієї  гри  роблять  прикрощі  матері,  почуваються  геть  сумними  і
злобливими,  вдають  глухонімих  із  затуманеними  очима;  все¬
редині  робилося  тепло  і  м’яко,  як  уночі  під  ковдрами,  коли
відчуваєш  свій  власний  запах,  самотність  у  світі.  Люсьєн  уже
не  міг  позбутися  кепського  настрою,  і  коли  тато  глузливим
тоном  казав  йому:  «Ти,  бачу,  кров’ю  спливаєш»,  Люсьєн,
схлипуючи,  звивався  на  підлозі.  Він  ще  частенько  заходив  до
вітальні,  коли  мама  приймала  гостей,  але  відколи  йому  обтя¬
ли  кучері,  дорослі  менше  звертали  на  нього  уваги,  хоча  й
наставляли  його,  розповідаючи  всілякі  повчальні  історії.  Ко¬
ли  через  бомбардування  його  кузен  Рірі  приїхав  до  Фероля  з
тіткою  Бертою,  своєю  гарною  мамою,  Люсьєн  повеселішав  і
спробував  навчити  його  гратись.  Але  Рірі  надто  переймався
ненавистю  до  бошів  і  здавався  зовсім  дитиною,  хоча  на  шість
місяців  був  старший  за  Люсьєна;  кузен  мав  веснянкувате  ли¬
це  й  геть  нічого  не  розумів.  Однак  саме  йому  Люсьєн  признав¬
ся,  що  він  сновида.  Є  такі  люди,  котрі  встають  серед  ночі,
розмовляють  і  прогулюються  з  заплющеними  очима,  Люсьєн
читав  про  це  у  «Маленькому  дослідникові»  і  гадав,  що
справжнім  Люсьєном,  який  ходив,  розмовляв  і  справді  любив
своїх  батьків,  він  був  лише  вночі,  а  щойно  світало,  він  забував
про  все  і  знову  вдавав  Люсьєна.  Спочатку  хлопець  наполови¬
ну  вірив  своїй  вигадці,  але  одного  разу  він  і  Рірі  проходили
 273

повз  кропиву  і  той  показав  свого  пісюна  Люсьєнові,  мовлячи
при  цьому  :  «Поглянь,  який  він  великий,  я  вже  дорослий  хло¬
пець.  Коли  він  виросте  зовсім  великий,  я  стану  чоловіком  і
піду  в  окопи  битися  проти  бошів».  Люсьснові  Рірі  здався  до¬
сить  кумедним,  і  він  реготав  до  упаду.  «Ану  ж,  покажи  сво¬
го»,  —  попросив  Рірі.  Вони  порівняли,  і  Люсьєнів  виявився
набагато  менший,  але  Рірі  вів  нечесну  гру:  він  свого  розтягу¬
вав,  щоб  зробити  довшим.  «У  мене  більший»,  —  казав  Рірі.
«Так  то  воно  так,  зате  я  сновида»,  —  відповів  Люсьєн  спо¬
кійно.  Рірі  не  знав,  що  таке  сновида,  і  Люсьєн  мусив  йому
розтовкмачувати.  Опісля  ж  і  сам  повірив:  «А  й  справді  я  сно¬
вида»,  —  і  в  нього  виникало  невтримне  бажання  заплакати.
Вони  лягли  спати  разом  і  домовилися,  що  Рірі  вночі  не  скле¬
пить  очей  і  спостерігатиме  за  Люсьєном,  коли  той  встане,
запам’ятовуючи  все,  що  він  говоритиме.  «Ти  мене  тої  ж  миті
розбудиш,  —  сказав  Люсьєн,  —  щоб  перевірити,  чи  я  все
пригадаю,  що  робив».  Увечері  Люсьєн,  який  не  міг  заснути,
почув  пронизливе  хропіння  і  став  будити  Рірі.  «Занзібар!»  —
вигукнув  Рірі.  «Прокинься,  Рірі,  ти  ж  маєш  стежити,  як  я
вставатиму».  —  «Облиш  мене,  я  хочу  спати»,  —  промимрив
Рірі  сонним  голосом.  Люсьєн  почав  його  торсати  й  щипати,
запустивши  руку  під  сорочку;  Рірі  хвицьнув  ногами,  проки¬
нувся  й  лежав  із  розплющеними  очима,  безтямно  посміхаю¬
чись.  Люсьєн  згадав  про  велосипед,  якого  тато  обіцяв  йому
купити,  почувся  гудок  локомотива,  а  потім  одразу  ввійшла
служниця  й  смикнула  за  ковдру:  була  восьма  ранку.  Люсьєн
ніколи  не  знав,  що  робив  уночі.  Це  знав  лише  Господь  Бог,
тільки  він,  Господь  Бог,  був  усевидючим.  Люсьєн  опустився
навколішки  для  молитви,  намагаючись  бути  поважним,  щоб
мама  його  в  кінці  служби  похвалила,  але  Господа  Бога  він
ненавидів:  Господь  Бог  більше  знав  про  Люсьєна,  ніж  Люсьєн
сам  про  себе.  Він  відав,  що  хлопець  не  любив  ні  мами,  ні  тата,
що  він  лише  прикидався  слухняним,  а  вечорами  в  ліжку  грав¬
ся  своїм  пісюном.  На  щастя,  Господь  Бог  не  міг  усього  за¬
пам’ятати,  бо  в  нього  стільки  таких  хлопчаків  на  світі!  Коли
Люсьєн,  вдаряючи  себе  по  лобі,  приказував:  «Сніданок»,  Гос¬
подь  Бог  одразу  ж  забував  те,  що  бачив.  Люсьєн  намагався
також  переконати  Господа  Бога,  що  він  справді  любить  свою
маму.  Час  од  часу  він  подумки  казав:  «Як  я  люблю  свою  ма¬
му!»  В  душі  у  нього  був  один  потаємний  куточок,  який  не
дуже  вірив  у  це,  і  Господь  Бог,  звичайно,  бачив  той  куточок.
Отже,  вигравав  Бог.  Але  часом  можна  цілком  вірити  в  те,  що
кажеш.  Якщо  промовляти  дуже  швидко  й  виразно  «Ой,  як  я
люблю  свою  маму»,  то  знову  бачиш  мамине  обличчя  і
 274

відчуваєш  повну  розчуленість,  уявляєш  туманно-туманно,
що  Господь  Бог  тебе  бачить,  а  потім  про  це  думаєш  іще  біль¬
ше,  все  розпливається  в  ніжності  й  з’являються  слова,  котрі
витанцьовують  у  вухах:  мама,  мама,  МАМА.  Це,  звичайно,
тривало  лише  якусь  мить  і  нагадувало  те,  як  Люсьєн  намагав¬
ся  втримати  в  рівновазі  стілець  на  двох  ніжках.  Але  якщо  саме
цієї  миті  сказати  «Пакота»,  Господь  Бог  був  би  обдурений:  він
бачив  лише  Добро,  і  те,  що  він  бачив,  урізалося  назавжди  в
його  пам’ять.  Проте  Люсьєн  стомлювався  від  цієї  гри,  бо  вона
вимагала  надто  великих  зусиль,  а,  врешті,  ніколи  не  знаєш,
чи  Господь  Бог  програв,  чи  виграв.  Люсьєн  більше  не  звертав
уваги  на  Бога.  Коли  він  уперше  причастився,  пан  кюре  ска¬
зав,  що  це  найслухняніший,  найпобожніший  хлопчик  з  усіх,
що  вивчали  катехізис.  Люсьєн  схоплював  науку  швидко  і  мав
чіпку  пам’ять,  але  в  голові  в  нього  було  ще  повно  туману.
 Неділя  видалася  сонячна.  Туман  уже  розвіявся.  Коли
Люсьєн  прогулювався  з  татом  дорогою  на  Париж,  хлопчик  був
зодягнений  в  дитячий  матроський  костюмчик,  і  якщо  на¬
зустріч  траплялися  татові  робітники,  то  вони  кланялися  татові
і  Люсьєнові.  Тато  порівнювався  з  ними,  і  вони,  вітаючись,
схиляли  голови:  «Добридень,  пане  Флер’є»,  а  також  «Добри¬
день,  мій  маленький  пане».  Люсьєн  дуже  любив  робітників,  бо
це  були  великі  люди,  не  такі,  як  інші.  По-перше,  вони  його
називали  паном.  А  по-друге,  носили  кашкети  і  мали  великі
порепані  руки  з  обламаними  нігтями.  Вони  були  відповідальні
й  шанобливі.  Не  слід  було  смикати  за  вуса  дядька  Буліго:  тато
насварив  Люсьєна.  Але  дядько  Буліго,  розмовляючи  з  татом,
скидав  кашкета,  а  тато  і  Люсьєн  своїх  не  скидали,  і  тато  гово¬
рив  грубим  голосом,  зверхньо  йбундючно:  «Ну,  дядьку  Буліго,
чекаєте  свого  синочка?  Коли  в  нього  буде  відпустка?»  —
«В  кінці  місяця,  пане  Флер’є,  дякую,  пане  Флер’є».  Дядько
Буліго  здавався  цілком  щасливим  і  не  міг  собі  дозволити  ляс¬
нути  Люсьєна  по  заду,  обзиваючи  його  жабою,  як  той  бридкий
пан  Буффардье.  Коли  Люсьєн  зустрічав  дядька  Буліго,  то  роз¬
чулювався  і  намагався  стати  добросердим.  Якось,  повернув¬
шись  із  прогулянки,  тато  посадив  Люсьєна  на  коліна  і  пояснив
йому,  що  таке  хазяїн.  Люсьєн  поцікавився,  як  тато  розмовляє  з
робітниками  на  заводі,  і  тато  йому  показав,  як  він  це  робить,
його  голос  зовсім  змінився.  «Невже  і  я  стану  хазяїном?»  —
запитав  Люсьєн.  «Ну,  звичайно,  мій  любий,  саме  задля  цього  я
й  пустив  тебе  в  світ».  —  «І  кому  я  буду  наказувати?»  —  «Коли  я
помру,  ти  станеш  хазяїном  мого  заводу  і  керуватимеш  моїми
робітниками».  —  «Але  ж  вони  теж  повмирають».  —  Та  ні,  ти
керуватимеш  їхніми  дітьми,  отож  треба,  щоб  ти  знав,  як  їх
 275

примусити  шанувати  й  любити  тебе».  —  «А  як,  тату,  примуси¬
ти  їх  мене  любити?»  Батько  трохи  подумав  і  відповів:  «Перш  за
все  треба,  щоб  ти  знав  кожного  з  них  по  імені».  Люсьєн  не  на
жарт  замислився  і,  коли  до  них  прийшов  син  майстра  Морель  і
розповів,  що  його  батькові  відрізало  два  пальці,  Люсьєн  гово¬
рив  з  ним  серйозно  і  чуйно,  дивлячись  йому  просто  в  очі,
називаючи  його  по  імені.  Мама  згодом  сказала,  що  пишається
своїм  маленьким  сином,  таким  добрим  і  чуйним.  А  потім  на¬
стало  перемир’я,  тато  вечорами  читав  уголос  газету,  всі  гово¬
рили  про  росіян,  німецький  уряд  і  про  репарації,  тато  показу¬
вав  Люсьєнові  на  мапі  країни.  Люсьєн  прожив  найнудніший
рік  у  своєму  житті,  йому  більше  подобалося,  коли  йшла  війна;
тепер  у  всіх  був  такий  вигляд,  ніби  вони  залишилися  без  діла,  і
сяйво,  яке  завжди  яскріло  в  очах  пані  Коффен,  згасло.  У
жовтні  1919  року  пані  Флер’є  віддала  Люсьєна  навчатися  до
школи  Сен-Жозефа.
 В  кабінеті  абата  Жерома  було  добре  натоплено,  Люсьєн
стояв  біля  крісла  пана  абата,  заклавши  руки  за  спину,  і  стра¬
шенно  нудьгував.  «Чи  скоро  піде  звідси  мама?»  Але  пані
Флер’є  ще  не  збиралася  додому.  Вона  сиділа  на  самому  краєч¬
ку  зеленого  крісла,  випнувши  свої  чималенькі  груди,  і  дуже
швидко  говорила.  Коли  вона  гнівалася  й  не  хотіла  цього  вика¬
зувати,  її  голос  ставав  напрочуд  мелодійним.  Пан  абат  гово¬
рив  спроквола,  і  слова,  які  він  вимовляв,  здавалися  набагато
довшими  в  його  роті,  ніж  в  устах  інших  людей,  він  їх  ніби
обсмоктував,  мов  льодяники,  перед  тим  як  відпустити  на  во¬
лю.  Він  розповідав  мамі,  що  Люсьєн  чемний  хлопчик,  увіч¬
ливий  і  працьовитий,  але  абсолютно  байдужий  до  всього,  а
пані  Флер’є  сказала,  що  дуже  розчарована,  бо  гадала,  що
зміна  середовища  піде  йому  на  користь.  Вона  запитала,  чи  він
грається  разом  із  іншими  дітьми.  «На  жаль,  пані,  —  відповів
абат,  —  навіть  ігри,  здається,  його  зовсім  не  цікавлять.  Прав¬
да,  іноді  він  буває  непогамовним  і  навіть  шаленим,  але  швид¬
ко  стомлюється;  гадаю,  йому  не  вистачає  наполегливості».
Люсьєн  подумав:  «Це  вони  про  мене  говорять».  Він  був  темою
розмови  двох  дорослих  людей,  так  само  як  війна,  німецький
уряд  чи  Пуанкаре;  вони  повагом  викладали  одне  одному  свої
міркування.  Однак  ця  думка  його  нітрохи  не  потішила.  У
Люсьєнових  вухах  настирливо  лунали  маленькі  мелодійні
мамині  слова,  а  також  обсмоктані  й  набридливі  слова  пана
абата,  йому  захотілося  плакати.  На  щастя,  пролунав  дзвоник
і  його  відпустили.  Але  на  уроці  географії  він  почувався  дуже
втомленим  і  попросився  в  абата  Жанена  в  убиральню,  щоб
трохи  розвіятися.
 276

Прохолода,  самотність  і  приємний  запах  з  нужника  заспо¬
коїли  Люсьєна.  Для  годиться  він  присів  навпочіпки,  проте
справляти  нужди  йому  не  хотілося;  потім  підвів  голову  і  почав
читати  написи,  якими  рясніли  двері.  Синім  олівцем  було  ви¬
ведено:  «Барато  кнопка».  Люсьєн  усміхнувся:  справді,  Барато
був  дуже  малий,  як  кнопка,  хоча  й  казали,  що  він  може  ще
трішки  підрости,  але  хтозна,  бо  його  батько  був  майже  карли¬
ком.  Цікаво,  чи  Барато  читав  цей  напис,  —  мабуть,  ні,  інакше
стер  би  його.  Барато,  певно,  слинив  би  пальця  й  тер  літери
доти,  доки  вони  зовсім  щезли  б.  Люсьєн  трохи  розважився,
уявляючи,  як  Барато  прийде  до  нужника  о  четвертій  годині,
як  спускатиме  свої  коротенькі  велюрові  штанці  і  прочитає:
«Барато  кнопка».  Можливо,  Барато  ніколи  не  задумувався
над  тим,  що  він  невеликого  зросту.  Люсьєн  твердо  вирішив  із
завтрашнього  ранку  називати  його  кнопкою.  Він  підвівся  і
прочитав  на  стіні  праворуч  інший  напис,  зроблений  тим  же
синім  олівцем:  «Люсьєн  Флер’є  шердина».  Він  ретельно  витер
напис  і  повернувся  до  класу.  «А  й  справді,  —  подумав  він,
дивлячись  на  своїх  друзів,  вони  набагато  менші,  ніж  я».  І
хлопець  відчув  себе  якось  незатишно.  «Шердина».  Після  уро¬
ків  він  сидів  за  своїм  маленьким  столиком  з  екзотичного  дере¬
ва.  Жермена  поралася  на  кухні,  мами  ще  не  було  вдома.  Він
узяв  чистий  аркуш  і  написав  «Жердина»,  виводячи  кожну
літеру.  Але  слово  видалось  йому  надто  звичним  і  не  збудило  в
ньому  жодних  емоцій.  Він  погукав:  «Жермено:  я  б  хотів,  щоб
ви  написали  на  цьому  аркуші:  «Люсьєн  Флер’є  жердина».  —
«Чи  ви  збожеволіли,  пане  Люсьєн?»  Хлопець  обхопив  її  шию
руками.  «Жермено,  моя  маленька  Жермено,  будь  ласка!»
Жермена  засміялася  і  витерла  свої  масні  руки  об  фартух.  Ко¬
ли  вона  писала,  він  намагався  не  дивитися  на  неї,  потім  відніс
аркуш  до  своєї  кімнати  і  довго  його  розглядав.  Почерк  у  Жер-
мени  був  кострубатий,  Люсьєнові  мов  причувся  сухий  голос,
що  йому  нашіптував  на  вухо:  «Жердина».  Він  подумав:  «Я
таки  великий».  І  раптом  відчув  страшенний  сором:  такий  ве¬
ликий,  як  Барато  малий,  а  всі  сміються  з  нього  поза  очі,  Зда¬
валося,  ніби  його  хто  зурочив:  досі  для  нього  було  природним
дивитися  на  своїх  друзів  згори,  а  тепер  він  відчув,  що  його
прирекли  бути  великим  до  самої  смерті.  Ввечері  він  запитав  у
свого  батька,  чи  можна  стати  меншим,  якби  цього  захотіти  з
усієї  сили.  Пан  Флер’є  відповів,  що  ні,  всі  в  родині  Флер’є
були  великі  й  дужі  і  Люсьєн  ще  виросте.  Хлопець  був  у  роз¬
пачі.  Коли  мати  вклала  його  спати,  він  підвівся  й  пішов  погля¬
нути  на  себе  в  люстро.  «Я  великий».  Але  виглядав  Люсьєн
досить  добре,  його  зріст  не  впадав  у  вічі,  він  не  видавався  ні
 277

довгим,  ні  худим.  Хлопець  підсмикнув  льолю  і  подивився  на
свої  ноги;  тоді  уявив,  як  Костіль  каже  Ебрарові:  «Поглянь
лишень,  у  нього  не  ноги,  а  жердини»,  і  це  його  дуже  роз¬
смішило.  Люсьєнові  стало  холодно,  аж  затрусило,  і  хтось  ска¬
зав;  «У  жердини  сироти  на  шкірі!»  Люсьєн  ще  вище  підсмик¬
нув  поділ  своєї  льолі,  і  всі  побачили  пуп  та  все  його  причан¬
далля,  а  тоді  він  побіг  до  свого  ліжка  й  шаснув  під  ковдру.
Коли  засунув  руку  під  сорочку,  то  уявив,  що  Костіль  його
бачить  і  каже;  «Погляньте-но,  що  вона  робить,  та  Жердина!»
Люсьєн  неспокійно  завовтузився  і,  важко  дихаючи,  повер¬
нувся  в  ліжку:  «Жердина!  Жердина!»,  доки  відчув  під  своїми
пальцями  довге  гостре  свербіння.
 У  подальші  дні  йому  все  кортіло  попросити  в  пана  абата
дозволу  пересісти  на  задню  парту.  Люсьєнові  не  хотілося,  щоб
Буассе,  Вінкельман  та  Костіль,  які  сиділи  позаду  нього,  ди¬
вилися  йому  в  потилицю.  Люсьєн  відчував  свою  потилицю,
хоча  не  міг  її  бачити,  часто  навіть  зовсім  забував  про  неї.  Але
коли  він  ревно  відповідав  панові  абату  і  декламував  на¬
пам’ять  монолог  Дона  Дією,  інші  сиділи  в  нього  за  спиною,
втупившись  йому  в  потилицю,  і  могли  глузувати  з  нього  до¬
схочу:  «Яка  вона,  ця  Жердина,  худюща,  шия  тримається  ли¬
бонь  на  двох  мотузках».  Люсьєн  намагався  говорити  голос¬
ніше,  щоб  виразити  приниження  Дона  Дієго.  Із  своїм  голосом
він  чинив,  що  хотів,  але  потилиця  завжди  була  там,  байдужа
й  невиразна,  мов  відпочиваючи,  і  Бассе  дивився  на  неї.
Люсьєн  не  зважився  пересісти  на  інше  місце,  бо  остання  парта
призначалася  для  лідерів,  дарма  що  потилиця  й  лопатки  йому
без  упину  свербіли  і  він  змушений  був  увесь  час  чухатися.
Люсьєн  вигадав  нову  гру:  вранці,  коли  сам  мився  під  душем,
уже  як  дорослий,  уявляв,  що  хтось  дивиться  на  нього  через
замкову  шпарину,  —  то  Костіль,  то  дядько  Буліго,  то  Жерме¬
на.  Тоді  він  крутився  на  всі  боки,  щоб  дати  їм  змогу  вивчити
себе  як  слід,  а  інколи  повертався  задом  до  дверей  і  ставав
рака,  щоб  ліпше  й  кумедніше  його  випнути;  пан  Буффардьє
підкрадався  до  нього  навшпиньки,  аби  уткнути  йому  клізму.
Одного  разу,  коли  він  сидів  у  вбиральні,  то  почув  якесь  ша¬
рудіння:  це  Гертруда  натирала  мебльовим  воском  коридорний
буфет,  Серце  в  нього  ледь  не  зупинилося,  він  обережно  про¬
чинив  двері  і  вийшов,  штани  з’їхали  на  закаблуки,  а  сорочка
обкрутилася  довкола  стану.  Він  змушений  був  стрибати,  щоб
рухатися  вперед,  не  втрачаючи  рівноваги.  Жермена  лагідно
глянула  на  нього.  «Ви  що,  біжите  в  мішку?»  —  спитала  вона.
Люсьєн  розгнівано  підтягнув  штани  й  чкурнув  до  свого  ліжка.
Пані  Флер’є  була  засмучена,  вона  часто  казала  своєму  чо¬
 278

ловікові:  «Маленьким  він  був  такий  привабливий,  а  тепер,
поглянь,  який  незграбний;  як  шкода!»  Пан  Флер’є  кидав  на
Люсьєна  неуважний  погляд  і  відповідав:  «Це  такий  вік!»
Люсьєн  не  знав,  що  діяти  з  своїм  тілом,  хоч  за  що  б  він  брався,
йому  завжди  здавалося,  що  тіло  відразу  починало  існувати
з  усіх  сторін  водночас,  незалежно  від  його  волі.  Люсьєн
потішався,  уявляючи  себе  невидимим,  потім  узяв  за  звичай
підглядати  у  замкові  прозурки,  щоб  помститися  за  себе  і  поба¬
чити,  яке  тіло  в  інших  людей,  коли  на  них  ніхто  не  дивиться.
Він  підгледів,  як  його  мати  підмивалася.  Вона  з  сонним  вигля¬
дом  сиділа  на  біде  і,  певно,  зовсім  забула  про  своє  тіло  і  навіть
про  обличчя,  бо  думала,  що  ніхто  її  не  бачить.  Одна  лише
губка  шурувала  туди-сюди  по  цьому  покинутому  тілі;  в  ма¬
тері  були  ліниві  рухи,  і  здавалося,  що  губка  зараз  замре  на
півдорозі.  Мати  натерла  губку  шматочком  мила,  і  її  рука  щез¬
ла  між  ногами.  Обличчя  в  неї  було  спокійне,  майже  сумне,
очевидно,  вона  думала  про  щось  інше  —  про  Люсьєнове  на¬
вчання  або  про  пана  Пуанкаре.  І  весь  цей  час  вона  була  просто
великою  рожевою  масою,  обважнілим  тілом,  яке  опустилося
на  фаянсовий  біде.  Іншого  разу  Люсьєн,  знявши  черевики,
видерся  на  мансарду  і  підглядав  за  Жерменою.  Вона  була  в
довгій  зеленій  льолі,  яка  спадала  їй  до  п’ят,  і  розчісувалася
перед  маленьким  круглим  люстерком,  лагідно  всміхаючись  до
свого  відображення.  На  Люсьєна  напав  божевільний  сміх,  і
він  змушений  був  швидко  спуститись.  Після  цього  хлопець
перед  дзеркалом  у  вітальні  посміхавсь  і  навіть  кривлявся,  а
потім  його  заполонив  моторошний  страх.
 Скінчилося  тим,  що  Люсьєн  зовсім  заснув,  але  ніхто  цього
не  помітив,  окрім  пані  Коффен,  яка  називала  його  своїм  спля-
чимкрасенем;  велика  повітряна  булька,  якоївіннемігковтну-
ти,  ні  виплюнути,  завжди  змушувала  йоготримати  рота  трохи
розтуленим,  це  було  його  позіханням;  коли  був  сам,  булька
виростала,  ніжно  пестячи  йому  піднебіння  і  язик;  рот  розту¬
лявся  щонайширше  і  по  щоках  текли  сльози,  це  були  дуже
приємні  хвилини.  Люсьєн  не  вдавався  більше  до  ігор,  коли
залишався  у  вбиральні,  зате  уподобав  часто  чхати,  це  його
збуджувало,  і  якусь  хвильку  потому  він  розглядався  довкола
веселим  поглядом,  а  відтак  знову  впадав  у  сплячку.  Люсьєн
навчився  розпізнавати  всілякі  сни:  взимку  хлопець  сідав  перед
каміном  і  витягував  голову  до  вогню;  коли  вона  ставала  добре
розпашілою  і  підрум’яненою,  то  відразу  ж  порожніла;  він  на¬
зивав  це  «заснути  через  голову».  У  неділю  вранці,  навпаки,
засинав  через  ноги:  ставав  у  ванну  і  повільно  спускався,  а  сон,
хлюпочучи,  здіймався  вздовж  його  ніг  і  боків.  Над  водою,  що
 279

вкривала  сонне  тіло,  геть-чисто  біле  й  роздуте,  мов  варена
курка,  здіймалася  невелика  біла  голівка,  набита  вченими  сло¬
вами,  !етр1ііт,  Іетріі,  Іетріо1,  землетрус,  іконоборці.  У  класі
сон  являвся  білий,  подірявлений  проблисками:  «Що,  ви  хоче¬
те,  щоб  він  постав  супроти  трьох?»  Перший  —  Люсьєн  Флер’є.
«Що  таке  третій  стан?  Ніщо».  Перший  —  Люсьєн  Флер’є,
другий  Вінкельман.  Пеллеро  був  перший  з  алгебри;  він  мав
лиш  одне  яєчко,  друге  не  опустилося;  йому  платили  два  су,
щоб  побачити,  і  десять,  щоб  помацати.  Люсьєн  дав  десять  су,
нерішуче  простягнув  руку  і,  не  торкнувшись,  пішов,  але  потім
дуже  страждав  і  був  збудженим  більше  години.  Він  знав  гірше
геологію,  ніж  історію,  першим  був  Вінкельман,  другим
Флер’є.  В  неділю  він  катався  на  велосипеді  з  Костілем  і
Вінкельманом.  Велосипеди  котилися  по  м’якому  поросі  серед
рудих  випалених  сонцем  ланів;  ноги  в  Люсьєна  були  невтомні
і  м’язисті,  але  дрімливий  запах  доріг  наморочив  йому  голову,
він  згинався  над  кермом,  очі  йому  червоніли  і  мало  не  заплю¬
щувались.  Хлопець  тричі  підряд  завоював  перше  місце.  Його
нагородили  книгами  «Фабіола,  або  Катакомбна  церква»,
«Геній  християнства»  і  «Життя  Кардинала  Лавіжері».  Костіль,
повернувшись  із  літніх  вакацій,  вивчив  весь  «Ое  РгоїоікИб
МогріопіЬиз»2  та  «Гармаша  з  Меца».  Люсьєн  вирішив  пере¬
плюнути  його  й  проштудіював  у  батьковому  медичному  Ля-
русі  статтю  «Матка»,  а  тоді  розводився  перед  хдопцями  про
жіночу  анатомію,  навіть  малював  на  дошці,  та  Костіль  заявив,
що  це  гидко;  але  після  цього  вони  не  могли  більше  чути  про
труби,  щоб  не  залитися  сміхом,  і  Люсьєн  не  без  утіхи  думав,
що  в  усій  Франції  не  знайдеться  учня  другого  класу,  а,  можли¬
во,  й  третього,  який  би  так  знався,  як  він,  на  жіночих  органах.
 Переїзд  до  Парижа  подіяв  на  хлопця,  як  спалах  магнію.
Люсьєн  не  міг  спокійно  заснути  після  кіно,  автомобілів,  ву¬
лиць.  Він  уже  відрізняв  «вуазена»  від  «пакарда»,  «ішано-сюї-
за»  від  «роллс-ройса»  і  говорив  при  нагоді  про  розкішні  ліму¬
зини;  вже  більше  року  хлопець  носив  довгі  штани.  Щоб  вина¬
городити  сина  за  успіхи  в  навчанні,  батько  послав  його  до
Англії;  Люсьєн  милувався  на  луги,  залиті  водою,  і  на  білі
стрімчаки,  боксував  із  Джоном  Латімером  і  вивчив  оуег-апп-
зігоке3,  але  одного  ранку  він  прокинувся  млявий,  знову  все
 1  Храм,  храму,  храмові  (латин.  Прим,  перекл.).
 «З  кишень  мандавошкових»  (перекручене  латин.)  —  пародія  на  молитву
«Ое  РгоГипШв».  (Прим,  перекл.).
 ^  Прямий  удар  (англ.).
 280

почалося  спочатку;  до  Парижа  він  вернувся  геть  сонний.  Клас
початкової  математики  в  ліцеї  Кондорсе  налічував  тридцять
сім  учнів.  Восьмеро  з  них  казали,  ніби  вже  знають,  що  таке
жінка,  й  обзивали  інших  святенниками.  Ці  розумаки  знева¬
жали  Люсьєна  до  першого  листопада,  але  у  Свято  Всіх  Святих
Люсьєн  пішов  прогулятися  з  Гаррі,  наймудрішим  з  тих  муд-
рагелів,  і  ніби  ненароком  виявив  свої  анатомічні  знання,  такі
переконливі,  що  Гаррі  був  просто  ошелешений.  Люсьєна  не
взяли  до  гурту  розумак,  —  батьки  не  дозволяли  йому  гуляти
ввечері,  —  проте  дорівнявся  до  них  авторитетом.
 По  четвергах  тітка  Берта  приходила  з  Рірі  снідати  на  вули¬
цю  Рейнуар.  Вона  стала  огрядною,  сумною  і  весь  час  зітхала,
але  її  шкіра  й  далі  була  дуже  ніжна  і  біла,  тому  Люсьєнові
кортіло  побачити  її  зовсім  голою.  Він  мріяв  про  таке  ввечері  в
ліжку;  це  станеться  якогось  зимового  вечора  в  Булонському
лісі,  її  знайдуть  голою  в  кущах  із  схрещеними  на  грудях  рука¬
ми,  з  сиротами  на  шкірі.  Він  уявляв,  як  якийсь  підсліпуватий
перехожий,  торкнувши  її  кінцем  свого  ціпка,  скаже:  «Що  во¬
но  таке?»  Люсьєн  із  своїм  кузеном  погано  розуміли  один  одно¬
го:  Рірі  став  гарним  юнаком,  надміру  елегантним,  він  вивчав
філософію  в  ліцеї  Лаканаля  й  нічогісінько  не  тямив  у  матема¬
тиці.  Люсьєн  не  міг  утриматися  від  думки,  що  Рірі  ще  сім
років  тому  накладав  повні  штани  і,  йдучи  перевальцем,  ніби
качур,  безневинно  дивився  на  свою  матір,  промовляючи:  «Та
ні,  мамо,  це  не  я  зробив,  слово  честі».  Люсьєн  відчував  якусь
відразу,  коли  торкався  руки  Рірі,  дарма  що  поводився  з  ним
дуже  ввічливо  і  пояснював  йому  уроки  з  математики;  вели¬
ких  зусиль  коштувало  йому  притлумити  своє  роздратування,
бо  Рірі  був  не  досить  тямущий.  Але  Люсьєн  ніколи  не  втрачав
самовладання,  завжди  зберігав  поважний  і  спокійний  тон.
Пані  Флер’є  завважувала,  що  Люсьєн  вельми  тактовний,  зате
тітка  Берта  не  виказувала  йому  жодної  вдячності.  Коли
Люсьєн  пропонував  Рірі  пояснити  якийсь  урок,  вона,  трохи
зашарівшись,  починала  соватись  на  стільці  і  говорила:  «Та  ні,
ти  дуже  милий,  мій  маленький  Люсьєне,  Рірі  вже  великий
хлопець.  Він  може  й  сам,  якщо  захоче  вивчити  урок;  не  треба
його  привчати  покладатися  на  інших».  Одного  вечора  пані
Флер’є  різко  сказала  синові:  «Ти,  може,  думаєш,  Рірі  тобі
вдячний  за  те,  що  ти  йому  робиш?  Ще  б  пак,  годі  ілюзій,  мій
маленький  хлопчику;  він  вважає,  що  ти  гнеш  кирпу,  мені
тітка  про  це  сказала».  Вона  говорила  своїм  мелодійним  голо¬
сом,  зберігаючи  на  обличчі  смиренний  вираз,  проте  Люсьєн
бачив  —  вона  мало  не  скаженіла  від  гніву.  Він  був  трохи
заінтригований,  але  не  знайшов,  що  відповісти.  Наступні  дні
 281

у  хлопця  було  чимало  роботи,  тож  уся  ця  історія  вивітрилася
в  нього  з  голови.
 У 	неділю  вранці  він  раптом  відклав  ручку,  якою  писав,  і
запитав  себе:  «Невже  я  гну  кирпу?»  Була  одинадцята  година,
Люсьєн,  сидячи  за  столом,  роздивлявся  рожеві  фігурки  на
кретонових  шпалерах;  лівою  щокою  він  відчував  легке  тепло
першого  квітневого  сонця,  правою  густе  важке  тепло  від
радіатора.  «Невже  я  гну  кирпу?»  Відповіді  він  не  знаходив.
Люсьєн  спочатку  спробував  пригадати  свою  останню  розмову
з  Рірі  і  безсторонньо  оцінити  власну  поведінку.  Він  схилився
над  Рірі  і,  посміхаючись,  сказав:  «Розумієш?  Якщо  нічого  не
тямиш,  друже  Рірі,  то  так  і  скажи,  —  почнемо  знову».  Трохи
згодом  він  дав  хука,  розводячись  про  делікатні  речі  і  весело
проказавши:  «Впору  для  мене».  Це  був  батьків  вислів,  який
дуже  подобався  Люсьєнові.  Все  це  ламаного  шеляга  не  варте.
«Невже  я  гнув  кирпу,  коли  казав  це?»  Шукаючи  відповіді,
Люсьєн  раптом  побачив  щось  біле,  кругле,  ніжне,  мов  клап¬
тик  хмарини,  —  свою  колишню  думку;  він  запитав:  «Ти  тя¬
миш?»  —  воно  було  в  його  голові,  але  описати  його  несила.
Люсьєн  зробив  безнадійне  зусилля,  щоб  побачити  цей  клап¬
тик  хмарини,  і  зненацька  відчув,  як  сторч  головою  падає  все¬
редину,  він  опинився  серед  випару  і  сам  став  випаром,  був  не
чим  іншим,  як  білою  і  вологою  теплотою,  якою  відгонило  від
білизни.  Йому  захотілося  вирватися  із  цього  клаптика  і  від¬
ступитися,  але  хмарина  пливла  разом  із  ним.  Хлопець  поду¬
мав:  «Це  я,  Люсьєн  Флер’є,  у  своїй  кімнаті,  і  роблю  якийсь
фізичний  дослід,  сьогодні  неділя».  Та  думки  його  розчинили¬
ся  в  тумані,  біле  в  білому.  Він  стрепенувся  і  почав  прискіп¬
ливо  розглядати  фігурки  на  кретоні:  дві  пастушки,  два  пасту¬
хи  і  Амур.  Потім  ураз  мовив:  «Я,  я  існую...»,  і,  трохи  затинаю¬
чись,  з’явився:  він  пробудився  від  довгої  дрімоти.
 Це  було  неприємно:  пастухи  пострибали  геть,  Люсьєнові
здавалося,  ніби  він  їх  бачить  у  зменшеному  вигляді.  Замість
заціпеніння,  яке  видалося  йому  таким  ніжним  і  яке  солодке
щезало  в  його  власних  потаємних  глибинах,  тепер  він  почу¬
вав  якусь  зачудованість,  навіть  збудженість  і  запитував  себе:
«Хто  я?»
 «Хто  я?  Я  бачу  письмовий  стіл,  бачу  зошит.  Мене  звати
Люсьєн  Флер’є,  але  це  тільки  якесь  ім’я.  Я  гну  кирпу.  Я  не
гну  кирпи.  Я  не  знаю,  це  не  має  сенсу.
 Я  хороший  учень.  Ні.  Це  лише  видимість:  хороший  учень
любить  працювати,  а  я  —  ні.  У  мене  добрі  оцінки,  однак  я  не
люблю  працювати.  Не  те  що  я  ненавиджу  роботу  —  начхати
мені  на  неї.  Мені  начхати  на  все.  Я  ніколи  не  стану  хазяїном».
 282

Він  подумав  з  тривогою:  «Але  ким  же  я  стану?»  Збігла  якась
хвилина,  хлопець  почухав  щоку  і  кліпнув  лівим  оком,  бо  його
засліплювало  сонце,  «Хто  такий  я?»  Клубочився  безкінечний
густий  туман,  огортаючись  довкола  себе.  «Я!»  Він  подивився
вдалину;  це  слово  дзвеніло  в  його  голові,  і  згодом  можна  було
вгадати  щось  схоже  на  верхівку  похмурої  піраміди,  грані  якої
зникали  в  глибині  густого  туману.  Люсьсн  здригнувся,  і  руки
в  нього  затремтіли.  «Саме  воно,  —  подумав  він,  —  саме  воно!
Я  в  цьому  переконаний:  я  не  існую».
 Вже  кілька  місяців  Люсьєн  намагався  знову  поринути  в
сон,  але  не  вдавалося:  ще  він  спав  по  дев’ять  годин,  а  решту
часу  був  дуже  збуджений  і  дедалі  більше  розгублювався,  а
батьки  казали,  що  він  ніколи  так  добре  не  виглядав.  Коли
йому  спадало  на  думку,  що  в  нього  мало  хазяйської  закваски,
то  він  почувався  романтиком  і  волів  би  годинами  блукати  під
місяцем,  та  батьки  йому  ще  не  дозволяли  виходити  ввечері.
Тоді  він  часто  розтягувався  на  ліжкові  і  міряв  собі  температу¬
ру:  термометр  показував  37,5  або  37,6  градусів  і  Люсьєн  ду¬
мав  із  гірким  задоволенням,  що  батьки  гадають,  ніби  він  у
доброму  стані.  «Я  не  існую».  Хлопець  заплющив  очі  й  розсла¬
бився:  існування  —  це  ілюзія;  оскільки  я  знаю,  що  я  не  існую,
варто  лише  затулити  вуха  й  ні  про  що  не  думати,  як  я  відразу
щезаю.  Але  ілюзія  була  чіпка.  Чи  може  він  принаймні
зловтішатися,  що,  знаючи  таємницю,  має  перевагу  надлюдь¬
ми?  Адже  Гаррі,  наприклад,  існує  не  більше,  ніж  Люсьєн.
Проте  досить  побачити,  як  він  метушиться  серед  своїх  при¬
хильників,  щоб  одразу  ставало  ясно:  хлопець,  вірячи  у  своє
існування,  твердий  у  тій  вірі,  як  кремінь.  Пан  Флер’є  теж  не
існував,  не  існував  Рірі,  ніхто  не  існував,  світ  —  комедія  без
акторів,  Люсьєн,  отримавши  оцінку  за  свою  роботу  «Мораль  і
наука»,  мріяв  написати  «Трактат  про  Небуття»  і  уявляв,  як
люди,  читаючи  його,  зникатимуть  один  за  одним,  як  вампіри,
коли  заспіває  півень.  Перед  тим,  як  узятися  до  трактату,
йому  захотілося  почути  думку  Бабуена,  професора  філософії.
«Перепрошую,  пане,  —  звернувся  він  до  нього  в  кінці  уро¬
ку,  —  чи  можна  запевнювати,  що  ми  не  існуємо?»  Бабуен
відповів,  що  ні,  «Cogito,  —  сказав  він,  —  ergo  sum.  Ви  існуєте,
оскільки  сумніваєтесь  у  своєму  існуванні».  Люсьєна  це  не  пе¬
реконало,  але  він  відмовився  писати  трактат.  У  липні  хлопець
отримав  звання  бакалавра  з  математики  й  поїхав  до  Фероля  із
своїми  батьками.  Розгубленість  не  минала,  здавалося,  ніби
весь  час  хочеться  чхнути.
 Дядько  Буліго  помер,  і  менталітет  робітників  пана  Флер’є
дуже  змінився.  Вони  отримували  великі  зарплати  і  їхні  жінки
 283

купували  шовкові  панчохи.  Пані  Буффардьє  ділилася  ра¬
зючими  подробицями  з  пані  Флер’є:  «Моя  знайома  розпо¬
відала  мені,  що  вчора  у  власника  закусочної  вона  зустріла
маленьку  Ансіом},  дочку  одного  кваліфікованого  робітника  з
підприємства  твого  чоловіка,  якою  ми  піклувалися,  коли  в  неї
померла  мати.  Вона  вийшла  заміж  за  складальника  Попер-
тюї.  Уявляєш,  вона  замовила  курку  за  двадцять  франків!  Та
ще  з  яким  гонором!  їм  завжди  мало,  вони  хочуть  мати  все,  що
маємо  ми».  В  неділю,  коли  Люсьєн  прогулювався  з  батьком,
робітники,  забачивши  їх,  ледве  торкалися  своїх  кашкетів,
траплялися  навіть  такі,  котрі  переходили  на  другий  бік  ву¬
лиці,  щоб  не  вітатися.  Якось  Люсьєн  зустрів  сина  Буліго,  той
вдав,  що  не  впізнав  його.  Люсьєна  все  це  почало  трохи  драту¬
вати:  якраз  трапилася  нагода  довести,  що  він  теж  хазяїн.
Люсьєн  втупив  у  Жіля  Буліго  орлиний  погляд  і,  заклавши
руки  за  спину,  рушив  прямо  на  нього.  Але  Буліго,  здається,  не
злякався:  він  глянув  на  Люсьєна  відсутнім  поглядом  і  прой¬
шов  повз  нього,  щось  насвистуючи.  «Він  мене  не  впізнав»,  —
вирішив  Люсьєн.  Одначе  був  глибоко  розчарований  і  всі  ці  дні
більш  ніж  будь-коли  розмірковував  над  тим,  що  світ  не  існує.
 Маленький  револьвер  пані  Флер’є  лежав  у  лівій  шухляді  її
комода.  Пан  Флер’є  подарував  його  дружині  у  вересні  1914
року  перед  від’їздом  на  фронт.  Люсьєн  узяв  його  і  довго  крутив
у  руках:  це  була  маленька  чудова  річ  з  позолоченою  цівкою  і  з
накладеним  перламутром  на  руків’ї.  Неможна  покладатися  на
філософський  трактат,  переконуючи  людей,  що  вони  не  існу¬
ють.  От  що  треба:  якогось  воістину  відчайдушного  вчинку,
який  би  розвіяв  маревну  видимість  і  повністю  викрив  небуття
світу.  Постріл,  молоде  закривавлене  тіло  на  килимі,  кілька  слів
на  аркушику:  «Я  застрелився,  оскільки  я  не  існую.  І  ви  також,
мої  братове,  —  ніщо!»  Люди  читатимуть  про  це  вранці  в  газетах
1  нарешті  повірять:  «Юнак  зважився!»  1  всяк  відчує  жахливу
розгубленість  перед  запитанням:  «А  я?  Чи  ж  існую?»  В  історії
відомі,  як,  зокрема,  після  публікації  «Вертера»,  такі  пошесті
самогубства;  Люсьєн  подумав,  що  «страдник»  по-грецькому
означає  «свідок».  Він  був  надто  м’якосердим,  щоб  стати  ха¬
зяїном,  але  досить  рішучим,  щоб  стати  страдником.  Згодом
хлопець  частенько  заходив  до  будуара  своєї  матері  й,  спогляда¬
ючи  револьвер,  впадав  у  тугу.  Інколи  він  стромляв  позолочене
дуло  собі  в  рот,  міцно  стискаючи  пальцями  руків’я.  Решту  часу
Люсьснбувнавіть  веселий,  бо  гадав,  що  всі  справжні  хазяї  світу
сього  пізнали  принаду  самогубства.  Скажімо,  Наполеон.
Люсьєн  бачив,  що  сягнув  дна  відчаю,  але  сподівався  вийти  з
кризи  з  загартованою  душею  і  з  цікавістю  прочитав  «ХЦоден-
 284

ник  з  острова  Святої  Єлени».  Все  ж  треба  було  врешті  зважити¬
ся:  Люсьєн  намітив  ЗО  вересня  як  останній  термін,  що  мав
покласти  край  його  ваганням.  Ті  дні  виявились  надзвичайно
важкими:  певна  річ,  криза  була  цілющою,  але  коштувала
Люсьєнові  такого  несамовитого  напруження,  що  він  боявсь
коли-небудь  розбитися,  мов  скло.  Він  більше  не  наважувався
торкатись  револьвера  і  задовольнявся  лише  тим,  що  висував
шухляду,  ледь  піднімав  материну  білизну  і  довго  споглядав
маленького  крижаного  й  затятого  монстра,  який  незворушно
лежав  на  ложі  з  рожевого  шовку.  1  коли  Люсьєн  все-таки
вирішив  жити,  його  раптом  пойняло  розчарування,  він  відчув
порожнечу.  На  щастя,  численні  турботи,  пов’язані  з  навчан¬
ням,  поглинули  його:  батьки  відіслали  хлопця  в  ліцей  Святого
Людовіка,  щоб  він  підготувався  до  вступу  в  Центральну  школу
цивільних  інженерів.  Люсьєн  носив  гарну  пілотку  з  рожевою
облямівкою  та  значком  і  наспівував:
 Цей  поршень  приводить  у  рух  машини,
 Цей  поршень  штовхає  вперед  вагони...
 Нове  прізвисько  «поршень»1  переповнювало  Люсьєна  гор¬
дістю;  і  крім  того,  його  клас  не  був  схожий  на  інші:  він  мав
традиції  і  підкорявся  усталеному  порядку,  це  була  сила.
Скажімо,  було  заведено,  що  за  чверть  години  до  кінця  уроку
французької  мови  хтось  запитував:  «Що  таке  вояк?»,  і  всі
стиха  відповідали:  «Член!»  Тоді  голос  знову  запитував:  «Що
таке  селюк?»  І  відповідь  звучала  вже  трохи  голосніше:
«Член!»  Тоді  пан  Бетюн,  який  був  майже  сліпий  і  носив  чорні
окуляри,  казав  з  угодою:  «Я  вас  прошу,  панове!»  На  кілька
секунд  западала  цілковита  тиша,  лише  учні,  по-змовницьки
посміхаючись,  перезиралися,  потім  хтось  вигукував:  «Що  та¬
ке  поршень?»,  і  вони  всі  гуртом  червоніли:  «Ого  яка  кабака!»
В  такі  хвилини  Люсьєн  збуджувався.  Ввечері  він  докладно
розповідав  своїм  батькам  різні  історії,  що  сталися  протягом
дня,  і  коли  він  казав:  «Тоді  весь  клас  починав  реготати...»  або
ж  «весь  клас  вирішив  бойкотувати  Мейрінезу»,  то  слова,  що
він  їх  вимовляв,  зігрівали  хлопцеві  рот,  як  алкоголь  горлянку.
Проте  перші  місяці  далися  дуже  важко,  і  Люсьєн  не  виконав
контрольні  з  математики  і  фізики,  до  того  ж  його  друзі  не
викликали  особливих  симпатій:  це  були  стипендіати,  в  біль¬
шості  своїй  зубрили  й  неотеси,  з  поганими  манерами.  «Немає
жодного  серед  них,  —  казав  Люсьєн  батькові,  —  з  ким  би  я
 *  Piston  (фр.)  —  поршень,  на  учнівському  арго  —  учень  школи  цивільних
інженерів.  (Прим,  перекл.).
 285

хотів  подружитися».  —  «Стипендіати,  —  мовив  замріяно  пан
Флер’є,  —  становлять  інтелектуальну  еліту,  і  все-таки  з  них
виходять  кепські  хазяї:  вони  мчать  надто  швидко».  Люсьєн,
зачувши  слова  «кепські  хазяї»,  відчув,  як  щось  неприємно
кольнуло  його  в  серце,  і  знову  схилився  до  думки  застрелити¬
ся  найближчим  часом,  проте  колишнього  завзяття  вже  не  бу¬
ло.  У  січні  прийшов  новий  учень  Берліак  і  шокував  увесь
клас:  за  останнюю  модою  він  носив  стягнуті  в  поясі  зелені  або
бузкові  куртки  з  маленькими  круглими  комірцями  і  штани,
які  можна  уздріти  хіба  що  на  малюнках  у  кравця,  такі  об¬
липлі,  що  просто  дивно,  як  він  у  них  залазив.  Одразу  ж  він
став  останнім  з  математики.  «Чхати  мені  на  неї,  —  заявив
Берліак,  —  я  літератор  і,  виконуючи  математику,  принижую
себе».  Ще  й  місяця  не  минуло,  як  Берліак  усіх  причарував:
він  роздавав  контрабандні  цигарки,  розповідав,  які  в  нього
були  жінки,  і  показував  їхні  листи.  Весь  клас  вирішив,  що  це
свій  хлопець  і  що  з  ним  слід  заприязнитися.  Люсьєн  був  у
захопленні  від  його  елегантності  й  манер,  але  Берліак  ставив¬
ся  до  Люсьєна  трохи  поблажливо,  називаючи  його  «панським
синком».  «А  знаєш,  —  сказав  якось  Люсьєн,  —  це  все-таки
ліпше,  ніж  якби  я  народився  «бідняцьким  сином».  Берліак
усміхнувся.  «Ти  малий  цинік!»,  —  сказав  йому  він,  а  другого
дня  прочитав  Люсьєнові  один  із  своїх  віршів:  «Карузо  щовечо¬
ра  ковтав  сирі  очі,  дарма  що  їв  небагато  й  неквапно.  Якось
пані  зробила  букет  із  очей  своєї  родини,  і  на  сцену  пожбури¬
ла.  Кожен  схиляється  перед  жестом  оцим  зразковим.  Але  ж  не
забудьте,  що  час  її  слави  тривав  тридцять  сім  хвилин:  від
першого  вигуку  «браво!»  до  того,  як  погасла  велика  люстра  в
Опері  (згодом  вона  змушена  була  тримати  на  поводі  свого
чоловіка,  лауреата  багатьох  конкурсів,  який  затулив  двома
хрестами  війни  рожеві  западини  своїх  очниць).  1  запишіть  ось
це:  всі  поміж  нас,  хто  їстиме  надто  багато  людського  м’яса  в
консервах,  помруть  від  цинги».  «Це  чудово»,  —  сказав
Люсьєн  розгублено.  «Я  досягаю  такого  ефекту,  —  відмовив
Берліак  байдуже,  —  застосовуючи  нову  техніку,  так  зване
автоматичне  письмо».  Якийсь  час  Люсьєн  був  під  владою  не¬
самовитого  бажання  застрелитися,  тож  вирішив  порадитися  з
Берліаком.  «Що  мені  робити?»  —  запитав  він,  коли  розповів
геть  усе.  Берліак  його  уважно  вислухав;  він  мав  звичку  смок¬
тати  пальці  і  потім  обмазувати  слиною  прищі  на  обличчі,  від
чого  його  шкіра  місцями  вилискувала,  як  дорога  після  дощу.
«Роби  як  знаєш,  —  сказав  він  нарешті,  —  ніщо  ніколи  не  має
жодного  значення».  Потім  подумав  хвильку  і  додав,  наголо¬
шуючи  на  кожному  слові:  «Ніщо  ніколи  не  має  ніякого  значен¬
 286

ня».  Люсьєн  трохи  розчарувався,  але  відчув,  що  своїми  слова¬
ми  глибоко  вразив  Берліака,  і  наступного  четверга  він  був
запрошений  на  полуденок  до  його  матері.  Пані  Берліак  вияви¬
лася  дуже  милою  жінкою,  хоча  й  мала  бородавки  і  темно-чер¬
вону  родимку  на  лівій  щоці.  «Бачиш,  —  сказав  Берліак  Люсьє-
нові,  —  справжні  жертви  війни  —  це  ми».  Так  вважав  і  Люсьєн,
 і 	вони  дійшли  згоди,  що  належать  до  покоління,  яке  принесено
в  жертву.  Настала  ніч,  Берліак  лежав  на  своєму  ліжку,  за¬
клавши  руки  за  голову.  Вони  курили  англійські  цигарки,  кру¬
тили  платівки  на  патефоні,  і  Люсьєн  слухав  голос  Софі  Такер
та  Ела  Джонсона.  Хлопці  посмутніли,  і  Люсьєн  вирішив,  що
Берліак  —  його  найкращий  друг.  Берліак  запитав,  чи  він  чув
щось  про  психоаналіз;  голос  у  нього  був  серйозний,  і  він  значу¬
ще  дивився  на  Люсьєна.  «Я  хотів  свою  матір  до  п’ятнадцяти
років»,  —  провадив  він  далі.  Люсьєнові  стало  незручно;  він
боявся  почервоніти,  а  ще  пригадав  бородавки  пані  Берліак  і
зовсім  не  міг  утямити,  як  її  міг  хтось  хотіти  як  жінку.  Проте
коли  вона  принесла  грінки,  він  не  знати  чому  розхвилювався  і
спробував  уявити  її  живіт  під  жовтим  світером.  Коли  вона
вийшла,  Берліак  упевнено  сказав:  «У  тебе,  звичайно,  також
виникало  бажання  переспати  з  своєю  матір’ю».  Він  не  питав,
він  стверджував.  Люсьєн,  стенувши  плечима,  сказав:  «Зви¬
чайно».  Наступного  дня  він  почувся  тривожно,  боявся,  щоб
Берліак  не  повернувся  до  їхньої  розмови.  Але  швидко  заспо¬
коївся.  «Зрештою,  —  подумав  Люсьєн,  —  він  себе  більше
скромпрометував,  ніж  я».  Його  спокусили  наукові  теми,  за¬
чеплені  під  час  щирої  розмови,  і  наступного  четверга  Люсьєн
прочитав  у  бібліотеці  Сен-Женев’єва  працю  Фрейда  про  сон.
Це  було  одкровення.  «Саме  те,  що  треба,  —  повторював
Люсьєн,  блукаючи  вулицями,  куди  очі  світять,  —  саме  те,  що
треба!»  Згодом,  придбавши  «Вступ  до  психоаналізу»  і  «Психо¬
патологію  щоденного  життя»,  йому  все  стало  зрозуміле  —  і
дивне  враження  небуття,  і  порожнеча,  яка  довго  володіла  його
свідомістю,  і  його  млявість,  розгубленість,  і  марні  зусилля
пізнати  самого  себе,  котрі  завжди  впиралися  в  завісу  туману.
«Чортівня,  —  подумав  він,  —  у  мене  комплекс».  Люсьєн  роз¬
повів  Берліакові  про  своє  дитинство,  описуючи,  як  він  був
сновидою  і  як  предмети  ніколи  не  здавалися  йому  до  кінця
реальними.  «У  мене,  певно,  —  зробив  він  висновок,  —  найсп-
равжнісінький  комплекс».  «Точно,  як  у  мене,  —  сказав
Берліак,  —  у  нас  родинні  комплекси!»  Вони  взяли  за  звичку
тлумачити  свої  сни  до  найменших  подробиць;  Берліак  роз¬
повідав  завжди  стільки  історій,  що  Люсьєн  почав  підозрювати,
що  той  їх  вигадує  чи  принаймні  прикрашає.  Але  хлопці  ро¬
 287

зуміли  один  одного  з  півслова  й  одверто  розмовляли  на  най-
делікатніші  теми;  вони  призналися  один  одному,  що  носять
веселі  маски,  аби  вводити  в  оману  всіх  довкола,  хоча  в  глибині
душі  почуваються  страшенно  збуреними.  Люсьєн  позбувся
своїх  тривог.  Він  жадібно  поринув  у  психоаналіз,  зрозумівши,
що  це  саме  те,  чого  він  шукав,  і  тепер  почувався  впевненіше,
вже  не  треба  було  журитися,  не  треба  було  копирсатися  у
власному  сумлінні  та  виявах  свого  характеру.  Справжній
Люсьєн  глибоко  поринув  у  підсвідомість;  про  нього,  ніколи  не
баченого,  доводилось  тільки  мріяти,  як  про  щось  дороге  й
відсутнє.  Люсьєн  цілоденно  думав  про  свої  комплекси  і  з  яко¬
юсь  гордістю  уявляв  собі  світ  —  невідомий,  жорстокий,  шале¬
ний,  що  ховався  під  істеричними  припадками  його  свідомості.
«Ти  розумієш,  —  казав  він  Берліакові,  —  зовні  я  здавався
дитиною  сонною  і  байдужою  до  всього,  геть  нецікавою.  Майже
таким  самим  здавався  я  собі  і  всередині,  і  мало  не  повірив  у  те
остаточно.  Але  я  добре  знав,  що  там  існувало  щось  інше».  —
«Завжди  є  щось  інше»,  відповідав  Берліак.  І  вони  самовдоволе-
но  посміхалися.  Люсьєн  написав  вірша  під  назвою  «Якщо
розірветься  густий  туман»,  і  Берліак  визнав,  що  він  чудовий,
але  докоряв  Люсьєнові,  що  той  його  заримував.  Вони  його
навіть  вивчили  напам’ять  і,  коли  їм  хотілося  поговорити  про
своє  лібідо,  то  з  задоволенням  виголошували:  «Великі  краби
причаїлись  під  покровом  туману»,  потім  просто  «краби»,  щось
підморгуючи  один  одному.  Але  інколи  Люсьєнові,  коли  він
залишався  на  самоті,  особливо  ввечері,  робилося  трохи  страш¬
но.  Він  більше  не  наважувався  звести  на  матір  очей  і,  цілуючи
її  перед  сном,  боявся,  щоб  якась  темна  сила  не  відхилила  його
поцілунок  і  не  направила  на  губи  пані  Флер’є;  здавалося,
всередині  в  ньому  клекотів  вулкан.  Люсьєн  поводився  обереж¬
но,  щоб  не  силувати  свою  розкішну  і  стражденну  душу,  яка
нйні  відкрилася  йому.  Тепер  він  знав  справжню  її  ціну  і  боявся
жахливого  пробудження.  «Я  боюся  себе»,  —  казав  він.  Півроку
тому  Люсьєн  одмовився  від  солодійства,  бо  це  йому  набридло  і
він  мав  надто  багато  роботи,  а  тепер  хлопець  знову  повернувся
до  давньої  звички:  треба,  щоб  кожен  жив  відповідно  до  своїх
нахилів,  книги  Фрейда  переповнені  оповідками  про  нещасних
молодиків,  котрі  доробилися  неврозів  лише  через  те,  що  рішу¬
че  відмовлялися  від  своїх  звичок.  «Що,  коли  ми  зараз  збоже¬
воліємо?»  —  запитав  він  у  Берліака.  І  справді,  інколи  по  чет¬
вергах  вони  почувалися  дивно:  в  сутінках,  які  нишком  прокра¬
далися  до  Берліакової  кімнати,  вони  викурювали  цілі  пачки
сигарет  із  опієм,  їхні  руки  тремтіли.  Тоді  один  з  них  мовчки
вставав,  ішов  навшпиньки  до  дверей  і  повертав  умикача.  Жов¬
 288

те  світло  заливало  покої,  і  вони  дивилися  один  на  одного  з
недовір’ям.
 Люсьєн  швидко  помітив,  що  його  дружба  з  Берліаком  три¬
малася  на  непорозумінні:  сам  він,  певно  ж,  був  найчутливіший
до  зворушливої  краси  Едіпового  комплексу,  але  вбачав  у  цьо¬
му  тільки  ознаку  могутньої  пристрасті,  яку  він  намірявся  тро¬
хи  згодом  скерувати  в  інше  річище.  Берліака,  навпаки,  здава¬
лося,  задовольняє  такий  стан,  і  він  не  хотів  з  нього  виходити.
«Ми  пропащі,  —  казав  він  з  гордістю,  —  невдахи.  Ми  ніколи
нічого  не  створимо».  —  «Ніколи  нічого»,  —  луною  вторив  йому
Люсьєн.  Хоча  повнився  люттю.  Повернувшись  із  Великодніх
вакацій,  Берліак  розповів  йому,  як  він  ночував  із  матір’ю  в
одній  кімнаті  якогось  готелю  в  Діжоні;  він  устав  спозаранку,
підійшов  до  ліжка,  де  ще  спала  мати,  й  обережно  відгорнув
ковдру.  «Сорочка  в  неї  була  піднята»,  —  казав  він,  посмі¬
хаючись.  Учувши  ці  слова,  Люсьєн  почав  зневажати  Берліака
 і 	відчув  себе  дуже  самотнім.  Мало  набути  комплексів,  важливо
знати,  як  завчасно  їх  позбутися:  адже  чи  зможе  дорослий
чоловік  брати  на  себе  відповідальність  і  наказувати,  якщо
зберігатиме  дитячу  сексуальність?  Люсьєн  розтривожився  не¬
абияк.  Він  би  з  радістю  порадився  з  обізнаною  в  цьому  питанні
людиною,  але  не  знав,  де  її  шукати.  Берліак  часто  йому  роз¬
повідав  про  одного  сюрреаліста  на  ім’я  Бержер,  який  чудово
розбирався  у  психоаналізі  і  який,  здавалося,  мав  великий
вплив  на  нього,  однак  ніколи  не  пропонував  Люсьєнові  по¬
знайомитися  з  ним.  Люсьєн  ходив  дуже  розчарований,  розра¬
ховуючи,  що  Берліак  підшукає  йому  якусь  жінку;  він  споді¬
вався,  що,  завівши  гарну  коханку,  зможе  легко  позбутися
своїх  думок.  Та  Берліак  ніколи  більше  не  розповідав  про  своїх
гарненьких  подружок.  Хлопці,  бувало,  виходили  на  бульвари
й  спостерігали  жінок,  але  не  наважувалися  до  них  заговорити.
«Що  ж,  мій  нещасний  друже,  —  казав  Берліак,  —  ми  не  з  тієї
породи,  яка  подобається.  Жінки  відчувають  у  нас  щось  таке,
що  їх  відлякує».  Люсьєн  відмовчувався,  Берліак  починав  його
дратувати.  Він  часто  і  не  зовсім  тактовно  глузував  із  Люсьє-
нових  батьків,  називаючи  їх  пан  і  пані  Пампушка.  Люсьєн
чудово  розумів,  що  Берліак  як  сюрреаліст  звичайно  зневажає
буржуазію,  проте  його  не  раз  запрошувала  пані  Флер’є,  став-
лячися  до  нього  приязно  і  з  довір’ям;  якщо  не  з  удячності,  то
принаймні  задля  пристойності  він  не  повинен  говорити  про  неї
таким  тоном.  До  того  ж  Берліак  був  нестерпний  із  своєю  звич¬
кою  позичати  гроші  і  не  вертати  їх;  в  автобусі  в  нього  ніколи  не
було  дрібних,  і  Люсьєн  змушений  був  за  нього  платити;  у
кав’ярні  він  тільки  вряди-годи  пропонував  розрахуватися  за
 10  Сартр
 289

стіл.  Люсьєн  йому  якось  сказав  відверто,  що  такого  поводжен¬
ня  не  розуміє  і  що  за  все  друзі  повинні  платити  порівну.
Берліак  подивився  на  нього  глибокодумно  і  мовив:  «Я  давно
здогадувався  про  те,  що  ти  анальник»,  а  потім  пояснив  йому
фрейдівський  висновок:  кал=золоту  і  фрейдівську  теорію  ску¬
пості.  «Я  хотів  би  знати  одне,  —  сказав  він,  —  до  скількох  років
тебе  мати  підтирала?»  Вони  мало  не  посварилися.
 З  початку  травня  Берліак  почав  прогулювати  уроки.
Люсьєн  після  занять  зустрічався  з  ним  у  барі  на  вулиці  Пті-
Шан,  де  вони  причащалися  вермутом  «Розп’яття».  Якогось
вівторка  пополудні  Люсьєн  застав  Берліака  за  столом  із  по¬
рожньою  склянкою.  «Ну,  нарешті,  —  сказав  Берліак.  —  Слу¬
хай,  мені  треба  зникнути,  о  п’ятій  годині  я  маю  бути  у  свого
зубного  лікаря.  Зачекай  мене,  він  мешкає  неподалік,  я  повер¬
нуся  через  півгодини».  —  «Окей,  —  відповів  Люсьєн,  опуска¬
ючись  на  стілець.  —  Франсуа,  принеси  мені  білого  вермуту».
В  цю  хвилину  до  бару  зайшов  якийсь  чоловік  і,  помітивши  їх,
з  подивом  посміхнувся.  Берліак  зашарівся  й  хутко  встав.  «Хто
б  це  міг  бути?»  —  подумав  Люсьєн.  Берліак,  тиснучи  незна¬
йомцеві  руку,  став  так,  щоб  затулити  Люсьєна;  він  говорив
тихо  і  швидко,  той  відповідав  дзвінким  голосом:  «Та  ні,  мій
малий,  ні,  ти  завжди  будеш  тільки  блазнем».  Водночас  не¬
знайомець  став  навшпиньки  і  з  спокійною  впевненістю  нама¬
гався  розгледіти  Люсьєна  через  Берліакову  голову.  Йому  було
близько  тридцяти  п’яти  років,  він  мав  бліде  обличчя  і  пре¬
красне  біляве  волосся.  «Це,  очевидно,  Бержер,  —  подумав
Люсьєн  схвильовано,  —  який  він  гарний!»
 Берліак  узяв  блондина  за  лікоть  нерішучим,  але  владним
рухом:
 — 	Ходімо  зі  мною,  —  сказав  він,  —  я  йду  до  свого  зубного
лікаря,  це  за  два  кроки.
 — 	Але  мені  здається,  що  ти  з  товаришем,  —  відповів  той,
не  зводячи  з  Люсьєна  очей,  —  ти  мав  би  познайомити  нас.
 Люсьєн  підвівся,  всміхаючись.  «Звичайні  хитрощі!»  —  по¬
думав  він,  щоки  в  нього  палали.  Шия  у  Берліака  втяглася  в
плечі,  і  в  Люсьєна  промайнула  думка,  що  він  зараз  від¬
мовиться.  «Ну  ж,  познайом  нас»,  —  мовив  незнайомець  весе¬
ло.  Але  як  тільки  він  це  сказав,  кров  прилила  до  Люсьєнових
щік,  він  ладен  був  провалитися  крізь  землю.  Берліак  відвер¬
нувся  й  забурмотів,  ні  на  кого  не  дивлячись.
 — 	Люсьєн  Флер’є,  товариш  по  ліцею,  пан  Ашіль  Бержер.
 — 	Пане,  я  в  захопленні  від  ваших  творів,  —  стиха  мовив
Люсьєн.  Бержер  взяв  хлопця  за  руку  своїми  довгими  випеще¬
ними  пальцями  й  примусив  його  знову  сісти.  Запала  мовчан-
 290

ка,  Бержер  окинув  Люсьена  теплим  ніжним  поглядом,  увесь
час  тримаючи  його  за  руку.  —  Ви  чимось  стривожені?  —  спи¬
тав  він  лагідно.
 Люсьєн  прокашлявся  і  спідлоба  зиркнув  на  Бержера.
 — 	Так,  справді  стривожений!  —  відповів  він  чітко.  Йому
здавалося,  що  його  випробовують  перед  якимось  посвяченням.
Берліак  на  хвильку  завагався,  відтак  гнівно  повернувся  і  знову
сів  на  своє  місце,  пожбуривши  капелюха  на  стіл.  Люсьєн  палав
бажанням  розповісти  Бержерові  про  свій  намір  накласти  на
себе  руки;  це  якраз  та  людина,  з  якою  можна  було  говорити
про  такі  речі  відверто  й  без  довгих  вступів.  Але  Берліак  зава¬
жав  йому  почати  розмову;  Люсьєн  ненавидів  Берліака.
 — 	У  вас  є  ракі?  —  запитав  Бержер  офіціанта.
 — 	Ні,  в  них  нема,  —  сказав  Берліак  запопадливо,  —  це
миле  гніздечко,  але  тут  нема  чого  випити,  крім  вермуту.
 — 	Що  це  жовте  там  у  вас  у  карафці?  —  запитав  Бержер
невимушено  і  якось  мляво.
 — 	Це  біле  «Розп’яття»,  —  відповів  офіціант.
 — 	Гаразд,  принесіть  його.
 Берліак  завовтузився  на  стільці.  Він,  здавалося,  роздирав¬
ся  між  бажанням  розхвалити  свого  друга  і  страхом  піднести
його  своїм  коштом.  Хлопець  завершив  понуро  й  гордо:
 — 	Він  хотів  застрелитись.
 — 	Туди  к  бісу!  —  вигукнув  Бержер,  —  я  так  і  думав.
 Знову  запала  мовчанка.  Люсьєн  скромно  опустив  очі,
 міркуючи,  чи  скоро  Берліак  забереться  геть.  Бержер  раптом
глянув  на  свого  годинника.
 — 	А  твій  зубний  лікар?  —  запитав  він.
 Берліак  неохоче  підвівся.
 — 	Проведи  мене,  Бержере,  —  попросив  він,  —  це  за  два
кроки.
 — 	Та  ні,  доки  ти  повернешся,  я  побуду  з  твоїм  другом.
 Бешііак  ще  якусь  мить  постояв,  тупцяючи  на  місці.
 — 	Йди  собі,  —  сказав  Бержер  владно,—мина  тебепочекаємо.
 Коли  Берліак  пішов,  Бержер  встав  із  свого  місця  і  безцере¬
монно  всівся  біля  Люсьєна.  Хлопець  почав  докладно  розпо¬
відати  йому  про  свій  намір  накласти  на  себе  руки,  а  також  про
те,  що  відчував  потяг  до  своєї  матері,  має  садистсько-аналь-
ний  комплекс  і,  по  суті,  нічого  не  любить  і  все  в  ньому  —  сама
комедія.  Бержер  мовчки  слухав,  пильно  дивлячись  на  нього
проникливим  поглядом,  і  Люсьєнові  стало  приємно,  що  його
нарешті  розуміють.  Коли  він  закінчив,  Бержер  по-дружньому
обняв  його  за  плечі,  і  Люсьєн  вдихнув  запах  одеколону  й
англійського  тютюну.
 Ю*
 291

— 	Знаєте,  Люсьєне,  як  я  називаю  ваш  стан?
 Люсьєн  глянув  на  Бержера  з  надією  і  не  розчарувався.
 — 	Я  його  називаю  сум’яття,  —  закінчив  Бержер.
 Сум’яття:  слово  починалося  ніжно  й  біло,  як  місячне  сяй¬
во,  звукосполучення  «ття»  в  кінці  тяглося  мов  довгий  спів
мідного  рога.
 — 	Сум’яття...  —  мовив  Люсьєн.
 Він  раптом  споважнів  і  захвилювався,  як  тоді,  коли  дові¬
рився  Рірі,  що  став  сновидою.  В  барі  було  потемки,  але  двері,
які  широко  відчинялися  на  вулицю,  впускали  променистий
світлий  весняний  туман;  вишукані  Бержерові  парфуми  дивно
контрастували  з  важким  запахом  похмурої  зали,  духом  чер¬
воного  вина  і  вологого  дерева.  «Сум’яття...  —  розмірковував
він.  —  До  чого  воно  тепер  мене  зобов’язує?»  Він  до  кінця  так  і
не  второпав,  чи  це  додає  йому  якоїсь  гідності,  чи  це  просто
нова  хвороба;  перед  очима  в  нього  невгамовно  розтулялися  й
стулялися  Бержерові  губи,  виблискував  золотий  зуб.
 — 	Я  люблю  істот  у  сум’ятті,  —  вів  своєї  Бержер,  —  і  бачу,
ви  маєте  надзвичайний  шанс.  Оскільки  це  вам  дано.  Бачите
всіх  оцих  свиней?  Вони  всі  сидять,  це  влаштовані.  Не  завади¬
ло  б  їм  підпустити  рудої  мурашні,  щоб  трохи  їх  роздрочити.
Ви  знаєте,  що  вони  роблять,  ці  сумлінні  комахи?
 — 	Вони  поїдають  людей,  —  відповів  Люсьєн.
 — 	Так,  вони  очищають  людський  кістяк  від  м’яса.
 — 	Знаю,  —  сказав  Люсьєн,  а  потім  додав:  —  А  я?  Що  я
повинен  робити?
 — 	Ради  Бога,  нічого,  —  заспокоїв  Бержер,  кумедно  ніяко¬
віючи.  —  А,  головне,  не  сідайте.  Можна  хіба  що,  —  провадив
він,  сміючись,  —  на  палю.  Ви  читали  Рембо?
 — 	Н-ні,  —  запинаючись,  мовив  Люсьєн.
 — 	Я  дам  вам  «Осяяння».  Слухайте,  нам  треба  зустрітися  ще
раз.  Якщо  ви  вільні  в  четвер,  завітайте  до  мене  о  третій  годині,
я  мешкаю  на  Монпарнасі,  вулиця  Кампань-Прем’єр,  дев’ять.
 Наступного  четверга  Люсьєн  пішов  до  Бержера  і  провідував
його  майже  щодня  цілий  травень.  Вони  вмовилися  говорити
Берліакові,  що  бачаться  раз  на  тиждень,  бо  прагнули  казати
йому  правду  і  водночас  якомога  менше  завдавати  болю.
Берліак  став  зовсім  нестерпний  і,  глузуючи,  запитував  Люсьє-
на:  «Він  твій  коханець?  Він  тебе  приголомшив  неспокоєм,  а  ти
його  самогубством;  ну  що  ж,  велика  гра!»  Люсьєн  заперечив:
«Я  хотів  би  тобі  нагадати,  —  сказав  він  червоніючи,  —  що  ти
перший  заговорив  про  моє  самогубство».  —  «О!  —  вигукнув
Берліак,  —  я  сказав  це  тільки  для  того,  щоб  тобі  не  було
соромно  це  зробити  самому».  їхні  зустрічі  порідшали.  «Все,  що
 292

мені  в  ньому  подобалося,  —  сказав  якось  Люсьєн  Бержерові,  —
він  запозичив  у  вас,  тепер  я  це  розумію».  —  «Берліак  мавпа,  —
мовив  Бержер,  посміхаючись,  —  саме  це  мене  завжди  вабило  в
ньому.  Ви  знаєте,  що  його  баба  по  матері  єврейка?  Це  багато
чого  пояснює».  —  «Справді,  —  погодився  Люсьєн.  А  за  хвили¬
ну  додав:  —  А  втім  він  милий».
 Бержерове  помешкання  захаращували  незвичні  й  кумедні
предмети:  дзиглики,  обшиті  червоним  оксамитом,  що  стояли
на  різьблених  із  дерев  жіночих  ніжках,  статуетки  муринів,
кований  залізний  пояс  цноти  із  шпичаками,  жіночі  гіпсові
перса,  в  які  були  покладені  чайні  ложечки;  на  письмовому
столі  велетенська  воша  із  бронзи  і  череп  ченця,  вкрадений  із
цвинтаря  в  Містрі,  що  правив  за  прес-пап’є.  Стіни  пообклею¬
вані  оголошеннями,  котрі  повідомляли  про  смерть  сюрреаліста
Бержера.  Та  незважаючи  на  все  те,  помешкання  немов  пови¬
вали  розважність  і  затишок.  Люсьєн  залюбки  витягувався  на
канапі,  яка  притулилася  в  глибині  курильні.  Надто  вражала
його  величезна  кількість  дивовиж,  які  Бержер  зберігав  на  ета¬
жерці:  загуслі  флюїди,  чхальний  порошок,  колючі  шипшинові
ворсинки,  нетонучий  цукор,  кал  диявола,  панчішна  підв’язка
нареченої.  Бержер  розповідав  про  кожний  предмет,  послід
диявола  брав  пальцями  й  уважно  і  значуще  його  розглядав.
«Ці  дивовижі,  —  казав  він,  —  мають  неабияку  революційну
вартість:  вони  непокоять.  Деструктивної  сили  в  них  більше,
ніж  у  повному  зібранні  творів  Леніна».  Люсьєн,  вражений  і
зачарований,  придивлявся  до  цього  гарного  змученого  облич¬
чя  з  запалими  очима,  довгих  тонких  пальців,  що  граціозно
тримали  підроблені  екскременти.  Бержер  часто  розповідав  про
Рембо  і  про  «систематичне  сум’яття  усіх  почуттів».  «Коли  ви
зможете,  проходячи  майданом  Згоди,  побачити  виразно  не¬
гритянку,  яка  стоїть  навколішках  і  смокче  обеліск,  то  можете
собі  сказати,  що  здерли  декорації  і  що  ви  врятовані».  Бержер
дав  Люсьєнові  «Осяяння»,  «Пісні  Мальдорора»  і  твори  маркіза
де  Сада.  Хлопець  щиро  намагався  їх  зрозуміти,  але  багато
речей  йому  не  давалися,  і  він  був  шокований,  оскільки  Рембо
виявився  педерастом.  Люсьєн  сказав  про  це  Бержерові,  а  той
лише  розсміявся:  «Ну  то  й  що,  мій  маленький  друже?»  Люсьєн
дуже  збентежився.  Він  зашарівся  і  якусь  хвилину  палав  неса¬
мовитою  ненавистю  до  Бержера,  а  згодом,  притлумивши  свої
почуття,  підняв  голову  і  відверто  зізнався:  «Я  сказав  дурни¬
цю».  Бержер  погладив  його  по  голові:  він,  здавалося,  був  зво¬
рушений.  «Ох,  які  в  тебе  великі  затуманені  очі,  —  сказав
Бержер,  —  мов  у  сарни...  Так,  Люсьєне,  ви  сказали  дурницю.
Педерастія  Рембо  —  це  головне  й  геніальне  збочення  його
 293

чуттєвості.  Саме  йому  ми  завдячуємо  прекрасні  твори  поета.
Вірити,  що  є  специфічні  об’єкти  сексуального  потягу  і  що  тими
об’єктами  є  жінки,  бо  в  них  між  ногами  піхва,  —  це  мерзенна  й
добровільна  помилка  влаштованих.  Погляньте!»  —  Він  дістав
із  письмового  столу  дюжину  пожовклих  фотографій  і  кинув  їх
Люсьєнові  на  коліна.  Хлопець  побачив  бридких  голих  повій,
які  посміхалися  беззубими  ротами,  розтуливши  ноги,  мов  гу¬
би,  і  виставляючи  між  стегнами  щось  дуже  схоже  на  порослий
мохом  язик.  «Я  придбав  комплект  за  три  франки  в  Бу-Саа-
да,  —  сказав  Бержер.  —  Якщо  ви  цілуєте  зад  одній  із  таких
жінок,  то  вважають,  що  ви  синок  із  добропорядної  родини  і
живете,  як  і  слід  юнакові.  І  лише  тому,  що  це  жінки,  зро¬
зуміло?  Перш  за  все  вам  треба  усвідомити,  що  геть  усе  може
бути  об’єктом  сексуального  потягу:  швейна  машинка,  зонд,
кінь  або  ж  черевик.  Я,  —  провадив  він  далі,  посміхаючись,  —
кохаюся  з  мухами.  Я  знав  морського  стрільця,  котрий  спав  з
качками.  Він  їх  клав  головою  в  шухляду,  міцно  тримаючи  за
лапки,  —  й  подумати  тільки!  —  Бержер  грайливо  ущипнув
Люсьєна  за  вухо  і  кінчив:  —  Качка  після  цього  здихала,  і  її
з’їдали  матроси».  У  Люсьєна  після  таких  розмов  паленіла  го¬
лова,  йому  здавалося,  що  Бержер  геній,  але,  бувало,  він  про¬
кидався  серед  ночі  мокрий  від  поту,  з  головою,  сповненою
всіляких  потворних  і  нахабних  примар,  і  запитував  себе,  чи
справді  Бержер  впливає  на  нього  добре.  «Як  тяжко  бути  са¬
мотнім!  —  зітхав  він,  заламуючи  з  відчаю  руки.  —  Як  тяжко  не
мати  нікого,  хто  б  підказав,  порадив,  сказав,  чи  я  на  вірному
шляху!»  Якщо  він  іде  до  краю,  якщо  потурає  собі,  втішаючись
сум’яттям  усіх  своїх  почуттів,  то  чи  не  втратить  він  грунту  під
ногами,  чи  не  втопиться?  Одного  дня,  коли  Бержер  довго  йому
розповідав  про  Андре  Бретона,  Люсьєн  промурмотів,  як  уві
сні:  «Так  то  воно  так,  але  якщо  після  цього  я  не  зможу  поверну¬
тися  назад?»  Бержер  здригнувся:  «Повернутися  назад?  Хто
каже  повертатися  назад?  Якщо  ви  збожеволієте,  це  ж  чудово!
Потім,  як  сказав  Рембо,  «прибудем  іншими  бридкими  труда¬
рями».  —  «Так  я  й  думав»,  —  мовив  Люсьєн  сумно.  Він  по¬
мітив,  що  ці  довгі  бесіди  мали  не  той  результат,  якого  так
сподівався  Бержер:  тільки-но  Люсьєн  помічав  у  собі  хоч  трохи
витончені  почуття,  гострі  враження,  як  тут  же  починав  дрижа¬
ти.  «Ось  воно  починається»,  —  думав  він.  Люсьєн  волів  мати
якнайбанальніші  і  якнайглухіші  відчуття;  він  почувався
спокійним  лише  ввечері  із  своїми  батьками,  там  був  його  при¬
тулок.  Вони  говорили  про  Бріана,  про  лиху  вдачу  німців,  про
пологи  кузини  Жанни  і  про  ціну  життя;  Люсьєн  з  насолодою
говорив  з  ними  про  все,  що  не  суперечило  примітивному  здоро¬
 294

вому  глуздові.  Якось,  коли  він  увійшов  до  своєї  кімнати,  по¬
вернувшись  від  Бержера,  то  мимоволі  зачинив  двері  на  ключ  і
на  защіпку.  Помітивши  це,  спробував  розсміятися,  але  не  міг
заснути  цілу  ніч:  намагався  зрозуміти,  звідкіля  в  нього  страх.
 А  проте  Люсьсн  нізащо  б  у  світі  не  відмовився  ходити  до
Бержера.  «Він  мене  причарував»,  —  думав  хлопець.  Крім  того,
він  дуже  цінував  ту  делікатну  і  своєрідну  дружбу,  що  завдяки
Бержерові  встановилася  між  ними.  Не  полишаючи  чоловічого
майже  грубого  тону,  Бержер  володів  мистецтвом  виказувати
Люсьєнові  свою  ніжність,  чи  то  пак  зворушувати  і  розчулюва¬
ти  його,  скажімо,  перев’язував  йому  на  краватці  вузол,  карта¬
ючи  при  цьому,  що  той  одягається  так  погано  і  без  смаку,
причісував  золотим  гребінцем,  привезеним  із  Камбоджі.  Він
оголяв  перед  Люсьєном  своє  власне  тіло  і  пояснював  йому
красу  молодості,  сувору  й  зворушливу.  «Ви  Рембо,  —  казав
йому  Бержер,  —  у  нього  були,  як  у  вас,  великі  руки;  коли  він
приїхав  до  Парижа  зустрітися  з  Верленом,  то  мав  таке  саме
рожеве  розпашіле  здоров’ям  обличчя  молодого  селянина  і  таке
саме  струнке  тендітне  тіло  білявки».  Він  силував  Люсьєна,  щоб
той  розстебнув  комірця  і  відтулив  сорочку,  тоді  тягнув  його,
геть  засоромленого,  до  люстра  і  примушував  милуватися
чарівною  гармонією  своїх  розпашілих  щік  і  білої  шиї;  відтак
швидким  порухом  руки  злегка  торкався  Люсьєнових  стегон  і
сумно  додавав:  «У  двадцять  років  треба  на  себе  накладати
руки».  Люсьєн  тепер  часто  задивлявся  в  дзеркало  і  навчився
отримувати  насолоду  від  споглядання  своєї  юної  краси,  такої
ще  незграбної.  «Я  Рембо»,  —  думав  він  увечері,  скидаючи  свій
одяг  рухами,  повними  ніжності,  і  починав  вірити,  що  проживе
життя  коротке  й  трагічне,  як  вельми  прекрасна  квітка.  В  такі
хвилини  йому  здавалося,  що  задовго  до  цього  він  уже  відчував
щось  подібне,  й  безглузда  картинка  знову  спливала  в  його
свідомості:  він,  маленький,  у  довгій  блакитній  мантії  з  ангель¬
ськими  крилами  роздає  квіти  на  благодійному  базарі.  Люсьєн
дивився  на  свої  довгі  ноги.  «Невже  це  правда,  що  в  мене  така
ніжна  шкіра?»—дивувався  він.  А  одного  разу  провів  губами  по
своєму  передпліччі,  від  зап’ястя  до  згину  руки  коло  ліктя,
вздовж  тоненької  милої  блакитної  жилки.
 Якось,  завітавши  до  Бержера,  Люсьєн  був  неприємно  вра¬
жений,  заставши  там  Берліака,  котрий  батував  ножем  якусь
чорнувату  речовину,  схожу  на  грудку  землі.  Молодики,  не
бачившись  уже  десять  днів,  холодно  потиснули  один  одному
руки.  «Бачиш,  —  сказав  Берліак,  —  це  гашиш.  Зараз  наб’ємо
ним  люльки  між  двома  шарами  світлого  тютюну  —  ефект
дивовижний.  Тут  і  для  тебе  припасли»,  —  додав  він.  «Дя¬
 295

кую,  —  відповів  Люсьєн,  —  я  його  не  курю».  Берліак  і  Бержер
розсміялися,  а  Берліак  почав  наполягати  зі  злим  виглядом:
«Але  ж  ти,  хлопче,  йолоп,  треба  попробувати:  ти  навіть  не
можеш  собі  уявити,  як  це  чудово».  —  «Я  тобі  сказав,  що  ні!»
стояв  на  своєму  Люсьєн.  Берліак  на  це  нічого  не  відповів,  лише
зверхньо  засміявся,  і  Люсьєн  спостеріг,  що  Бержер  сміється
також.  Хлопець  тупнув  ногою  і  сказав:  «Я  не  хочу  від  цього
дуріти  і  вважаю  божевіллям  уживати  ті  штуки,  що  одурманю¬
ють  нас».  Слова  вилетіли  всупереч  його  волі,  але  коли  Люсьєн
зрозумів  вагу  щойно  сказаного  й  уявив,  що  про  нього  може
подумати  Бержер,  йому  захотілося  вбити  Берліака,  і  на  очі
йому  навернулися  сльози.  «Ти  звичайнісінький  буржуа,  —
сказав  Берліак,  стинаючи  плечима,  —  ти  лише  вдаєш,  ніби
пливеш,  а  насправді  надто  боїшся  втратити  грунт  під  нога¬
ми».  —  «Я  не  хочу  звикати  до  дурману,  —  вів  своєї  Люсьєн  уже
спокійніше,  —  це  звичайнісіньке  рабство,  а  я  хочу  залишитися
вільним».  —  «Скажи,  що  ти  боїшся  призвичаїтись»,  —  мовив
різко  Берліак.  Люсьєн  підійшов  і  дав  йому  кілька  ляпасів,  аж
раптом  почув  владний  голос  Бержера.  «Облиш  його,  Шар-
лю,  —  сказав  він  Берліакові,  —  він  має  рацію.  Його  страх
призвичаїтися  —  це  теж  від  сум’яття».  Вони  обоє  курили,
розтягнувшись  на  канапі,  і  запах  ароматизованого  тютюну
розливався  по  кімнаті.  Люсьєн  сів  на  оббитий  червоним  окса¬
митом  дзиглик  і  мовчки  дивився  на  них.  Невдовзі  Берліак
закинув  назад  голову  і  в  блаженній  посмішці  закліпав  очима.
Люсьєн  люто  дивився  на  нього,  відчуваючи  власне  принижен¬
ня.  Нарешті  Берліак  встав  і,  похитуючись,  вийшов  із  кімнати,
на  його  вустах  блукала  та  сама  млява  й  любосна  посмішка.
«Дайте  й  мені  люльку»,  —  хрипко  мовив  Люсьєн.  Бержер
засміявся.  «Не  переймайся,  —  сказав  він.  —  1  не  чини  так,  як
Берліак.  Знаєш,  що  він  зараз  робить?»  —  «Чхати  мені  на
те»,  —  сказав  Люсьєн.  «Так  от,  він  ригає,  —  спокійно  вів  далі
Бержер.  —  Це  єдиний  наслідок  дії  гашишу  на  нього.  Решта  —
то  тільки  комедія.  Я  дозволяю  йому  часом  покурити,  бо  він
хоче  мене  вразити,  а  мене  це  забавляє».  Другого  дня  Берліак
прийшов  до  ліцею  і  спробував  зверхньо  повестися  з  Люсьєном.
«Ти  сідаєш  у  поїзд,  —  сказав  він,  —  але  уважно  шукаєш  очима
тих,  котрі  залишилися  на  вокзалі».  Проте  не  на  того  напав.
«Ти,  базікало,  —  відрізав  йому  Люсьєн,  —  певно,  думаєш,
ніби  я  не  знаю,  що  ти  вчора  робив  у  ванні?  Ти  ригав,  мій
хлопче!»  Берліак  зблід,  ніби  мрець.  «Це  Бержер  тобі  ска¬
зав?»  —  «А  ти  думав  хто?»  —  «Гаразд,  —  пробелькотів  Берлі¬
ак,  —  але  я  ніколи  б  не  подумав,  що  Бержер  із  тих,  хто  може  з
своїми  новими  друзями  сміятися  з  давніх».  Люсьєн  трохи  збен¬
 296

тежився:  він  пообіцяв  Бержерові  мовчати.  «Ну  гаразд!  —  ска¬
зав  Люсьєн,  —  він  не  насміхався  з  тебе,  просто  хотів  мене
переконати,  що  гашиш  не  діє».  Але  Берліак  повернувся  до
нього  спиною  і  пішов,  не  давши  йому  руки.  Люсьєн  почувався
пригнічено,  коли  знову  зустрів  Бержера.  «Що  ви  сказали  Бер-
ліакові?»  —  запитав  Бержер  байдуже.  Люсьєн  знічено  опустив
голову.  Але  раптом  відчув  Бержерову  руку  в  себе  на  голові:
«Нічого  страшного,  мій  маленький.  У  всякому  разі,  колись  це
мало  скінчитися:  комедіанти  мене  ніколи  довго  не  забавляли».
Люсьєн  трохи  посмілішав,  підвів  голову  і  всміхнувся.  «Але  я
теж  комедіант»,  —  сказав  він,  кліпаючи  очима.  «Так,  але  ти
гарненький»,  —  відповів  Бержер,  пригортаючи  його  до  себе.
Люсьєн  піддався:  він  став  лагідним,  як  дівчина,  на  очі  йому
набігли  сльози.  Бержер  поцілував  його  в  обидві  щоки  й  куснув
за  вухо,  називаючи  то  «мій  чарівний  паскуднику»,  то  «мій
братику»,  і  Люсьєнові  подумалось,  як  добре  мати  старшого
брата,  такого  терплячого  і  такого  тямковитого.
 Пан  і  пані  Флер’є  захотіли  познайомитися  з  Бержером,  про
якого  Люсьєн  стільки  розповідав,  і  вони  його  запросили  на
обід.  Всі  його  визнали  дуже  милим,  навіть  Жермена,  яка  ска¬
зала,  що  ніколи  не  бачила  такого  вродливого  чоловіка;  пан
Флер’є  знав  генерала  Нізана,  який  доводився  Бержерові  дядь¬
ком,  і  вони  довго  про  нього  говорили.  Пані  Флер’є  також  була
дуже  рада  довірити  Люсьєна  Бержерові  на  вакації.  Вони  по¬
їхали  до  Руана  на  авто;  Люсьєн  хотів  подивитися  собор  і  міську
ратушу,  але  Бержер  відмовився  навідріз:  «Ці  паскудства?»  —
запитав  він  зухвало.  Кінець  кінцем  вони  провели  дві  години  в
борделі  на  вулиці  Кордельє,  де  Бержер  поводився  кумедно:  він
називав  усіх  повій  панянками,  штовхаючи  під  столом  Люсьєна
коліном,  потім  погодився  піднятися  з  однією  з  них,  але  за  п’ять
хвилин  повернувся.  «Тікаймо  звідси,  —  видихнув  він,  —  інак¬
ше  нам  буде  непереливки».  Вони  швидко  розрахувалися  і  вий¬
шли.  На  вулиці  Бержер  розповів,  що  трапилось:  він  скористав¬
ся  з  того,  що  жінка  повернулася  спиною,  і  кинув  у  ліжко
жменю  колючих  шипшинових  ворсинок,  потім  заявив,  що  він
імпотент,  і  спустився  вниз.  Люсьєн  випив  дві  порції  віскі  і,  був¬
ши  напідпитку,  наспівував  «Гармаша  з  Меца»  і  «Ое  РгоіЬпсііз
МогріопіЬиз»;  йому  здавалося  дивним,  що  Бержер  міг  бути
таким  глибокодумним  і  таким  пустотливим  водночас.
 «Я  замовив  лиш  одну  кімнату,  —  сказав  Бержер,  коли  вони
прибули  в  готель,  —  але  є  ще  велика  ванна  кімната».  Люсьєн
не  здивувався:  він  під  час  подорожі  невиразно  уявляв,  як  роз¬
ділить  кімнату  з  Бержером,  проте  не  хотів  надто  довго  зупиня¬
тися  на  цій  думці.  Тепер,  коли  вже  не  було  куди  відступати,
 297

хлопець  постеріг,  що  потрапив  у  не  дуже  приємну  ситуацію:
адже  доги  вньогобрудні.  Несучи  нагору  валізи,  Люсьєн  уявив,
як  Бержер  йому  скаже:  «Який  ти  брудний,  ти  зараз  вимажеш
простирадла»,  а  він  зухвало  відповість:  «У  вас  надто  буржуазні
погляди  на  охайність».  Але  Бержер  заштовхнув  його  у  ванну
кімнату  разом  із  валізою  і  сказав  йому:  «Влаштовуйся  тут,  я
 Йвдягнуся  в  кімнаті».  Люсьєн  помив  ноги  і  помився  увесь,
ому  захотілося  в  нужник,  та  він  не  насмілився  вийти  і  вдо¬
вольнився  тим,  що  посцяв  в  умивальник;  потім  одягнув  нічну
сорочку,  взув  капці,  які  йому  приготувала  мати  (його  власні
пепротирались),  і  постукав  у  двері:  «Ви  готові?»—запитав  він.
«Так,  так,  заходьте».  Бержер  надягнув  чорного  халата  на
піжаму  небесної  барви.  В  кімнаті  пахло  одеколоном.  «Тут
тільки  одне  ліжко?»—запитав  Люсьєн.  Бержер  не  відповів:  він
заціпеніло  втупився  у  Люсьєна,  а  потім  вибухнув  гучним
сміхом:  «Го-го-го,  ти  ж  у  льолі!  —  зареготав  він.  —  А  де  ж  твоя
піжама?  Ох  який  ти  кумедний,  якби  ж  ти  міг  себе  бачити!»  —
«Ось  уже  два  роки,  —  відповів  Люсьєн  дуже  ображено,  —  я
прошу  матір,  щоб  вона  купила  мені  піжаму».  Бержер  підійшов
до  нього:  «Іди,  зніми  це,  —  мовив  він  рішучим  тоном,  —
одягнеш  одну  з  моїх.  Вона  трохи  завелика,  але  принаймні  тобі
в  ній  буде  ліпше,  ніж  у  цьому».  Люсьєн  прикипів  ногами  до
підлоги,  втупивши  очі  в  червоні  й  зелені  ромби  на  шпалерах.
Зараз  він  волів  би  вернутись  у  ванну,  але,  боячися  стати
посміховиськом,  швидким  рухом  скинув  сорочку  через  голо¬
ву.  На  якусь  мить  запала  мовчанка,  Бержер  всміхаючись  ди¬
вився  на  Люсьєна,  і  хлопець  раптом  зрозумів,  що  стоїть  зовсім
голий  посеред  кімнати,  взутий  у  материні  капці  з  помпонами.
Він  подивився  на  свої  руки  —  великі  руки  Рембо  —  і  захотів
притиснути  їх  до  живота  і  сховати  принаймні  те,  але  опанував
себе  і  хоробро  заклав  їх  за  спину.  На  стінах  між  двома  рядами
ромбів,  на  великій  віддалі  один  від  одного  виднілися  маленькі
фіолетові  квадратики.  «Слово  честі,  —  сказав  Бержер,  —  ти
ще  цнотливий,  мов  діва.  Поглянь  на  себе  в  дзеркало,  Люсьєне,
ти  зашарівся.  Так  тобі  набагато  краще,  ніж  у  тій  хламиді».  —
«Так,  —  мовив  через  силу  Люсьєн,  —  але  ніхто  не  почувається
затишно,  коли  стовбичить  голяка.  Швидше  дайте  мені  піжа¬
му».  Бержер  кинув  йому  шовкову  піжаму,  яка  пахла  лаван¬
дою,  і  вони  лягли  в  ліжко.  Зависла  важка  тиша.  «Щось  мене
нудить,  —  сказав  Люсьєн,  —  хочеться  блювати».  Бержер  не
відповів,  Люсьєн  відригнув  віскі.  «Він  зараз  спатиме  зі
мною»,  —  подумав  Люсьєн.  Ромби  на  шпалерах  закрутилися
перед  його  очима,  а  задушливий  запах  одеколону  стис  йому
горло.  «Мені  не  треба  було  згоджуватися  на  цю  мандрівку».
 298

Але  що  тепер  говорити!  Останнім  часом  разів  із  двадцять  він
був  на  волосок  від  того,  щоб  розгадати,  чого  домагається  від
нього  Бержер,  і  щоразу  немов  навмисне  який-небудь  неперед¬
бачений  випадок  відвертав  його  думки.  А  тепер  він  тут,  у
ліжку  цього  типа,  і  той  чекає  своєї  втіхи.  «Зараз  візьму  подуш¬
ку  і  піду  спати  у  ванну».  Але  зважитися  ніяк  не  міг.  Люсьєн
уявив  іронічний  Бержерів  погляд  і  посміхнувся.  «Я  оце  щойно
згадав  про  повію,  —  сказав  він,  —  вона,  напевно,  зараз  чу¬
хається».  Оскільки  Бержер  мовчав,  то  хлопець  крадькома  гля¬
нув  на  нього,  той  випростаний  лежав  на  спині,  заклавши  руки
за  голову,  з  цілком  невинним  виглядом.  Несамовита  лють  враз
охопила  Люсьєна,  він  звівся  на  лікоть  і  сказав  Бержерові:  «Ну,
чого  ви  чекаєте?  Ви  мене  сюди  привели,  щоб  переливати  з
пустого  в  порожнє?»
 Надто  пізно  було  жалкувати  за  сказаною  фразою,  Бержер
повернувся  до  Люсьєна  і  пильно  й  грайливо  подивився  на
нього.  «Погляньте  на  неї,  на  цю  маленьку  повійку  з  ангельсь¬
ким  личком.  Затям,  моє  дитя,  не  я  тебе  примусив  це  сказати:
ти  покладаєшся  на  мене,  щоб  збурити  свої  кволі  почуття».  Він
ще  якусь  хвильку  дивився  на  нього,  їхні  обличчя  майже  тор¬
калися,  потім  Бержер  пригорнув  Люсьєна  й  погладив  йому
груди  під  піжамою.  Було  приємно  і  трішки  лоскітно,  а  Бержер
став  немов  навіжений:  його  обличчя  закам’яніло  і  він  через
силу  повторював:  «Поросятко,  ти  не  маєш  сорому,  поросятко,
ти  не  маєш  сорому!»,  наче  диск  фонографа,  що  оголошує  на
вокзалах  про  відхід  поїздів.  Бержерова  рука,  навпаки,  метка
й  легка,  нагадувала  істоту.  Пучками  вона  лагідно  злегка  тор¬
калася  Люсьєнових  грудей,  ніби  пестлива  тепла  вода,  коли
сідаєш  у  ванну.  Люсьєнові  захотілося  схопити  цю  руку,  відір¬
вати  її  від  себе  й  скрутити,  але  Бержер  взяв  би  його  на  кпи:
погляньте  лишень  на  цього  цнотливця.  Рука  ковзнула  вздовж
його  живота  й  забарилася,  розв’язуючи  вузол  скрученого  по¬
яса,  який  підтримував  штани.  Хлопець  не  опирався:  він  об¬
важнів,  обм’як,  як  змочена  губка,  і  відчував  тільки  мото¬
рошний  страх.  Бержер  відкинув  ковдру,  поклав  голову
Люсьєнові  на  груди,  ніби  лікар,  який  вислуховує  пацієнта.
Люсьєн  двічі  поспіль  відригнув  кислим  і  злякався,  що  зараз
виблює  на  чудове  сріблясте  волосся,  яке  немов  дихало
гідністю.  «Ви  мені  натиснули  на  шлунок»,  —  сказав  він.  Бер¬
жер  трохи  підвівся  і  засунув  руку  під  Люсьєнові  крижі;  дру¬
гою  рукою  він  уже  не  гладив,  а  м’яв.  «У  тебе  пречудові
сіднички»,  —  сказав  раптом  Бержер.  Люсьєнові  все  це  вида¬
лося  якимось  кошмаром.  «Вони  вам  подобаються?»  —  запитав
він  кокетливо.  Але  Бержер  раптом  його  відпустив  і  з  досадою
 299

підняв  голову.  «Клятий  малий  брехунець,  —  випалив  він
гнівно,  —  ще  хоче  бавитися  в  Рембо,  а  я  вже  більше  години
морочуся  з  ним,  ніяк  не  можу  його  розбурхати».  Від  нервового
збудження  у  Люсьєна  на  очах  з’явилися  сльози,  і  він  від¬
штовхнув  Бержера  з  усієї  сили.  «Це  не  моя  вина,  —  промим¬
рив  він,  —  ви  мене  занадто  напоїли  і  мене  верне».  —  «Гаразд,
іди,  йди!  —  сказав  Бержер,  —  і  не  поспішай».  Потім  процідив
крізь  зуби:  «Ото  вже  чудовий  вечір!»  Люсьєн  натягнув  штани,
накинув  чорний  халат  і  вийшов.  Зачинившись  в  убиральні,
він  відчув  себе  таким  самотнім  і  таким  покинутим,  що  розри¬
дався.  У  кишенях  халата  не  було  носової  хусточки,  тож  він
витер  очі  і  носа  туалетним  папером.  Люсьєн  глибоко  встромив
два  пальці  в  рота,  але  виблювати  не  зміг.  Тоді  несамохіть
спустив  штани  і  сів,  тремтячи  від  холоду,  на  раковину.  «Стер¬
во,  —  подумав  він,  —  стерво!»  Люсьєн  був  жорстоко  прини¬
жений,  проте  не  знав,  чи  йому  соромно  тому,  що  його  пестив
Бержер,  а  чи  тому,  що  сам  він  не  відчув  ніякого  збудження.  У
коридорі  за  дверима  щось  поскрипувало,  Люсьєн  схоплював¬
ся  за  кожним  звуком,  але  не  зважувався  зайти  до  кімнати.
«Все-таки  треба  повернутися,  —  подумав  хлопець,  —
обов’язково  треба,  інакше  він  насміється  з  мене  разом  з
Берліаком!»  І  Люсьєн  наполовину  підвівся,  але  перед  очима
знову  постало  знавісніле  Бержерове  обличчя,  знову  почулися
слова:  «Поросятко,  ти  не  маєш  сорому!»  У  розпачі  Люсьєн
знову  опустився  на  раковину!  Через  якийсь  час  Люсьєна
сильно  пронесло,  після  чого  йому  полегшало.  «Воно  виходить
через  задній  прохід,  —  подумав  він,  —  і  це  мені  більш  до
вподоби».  Люсьєна  вже  не  нудило.  «Мені  зараз  стане  кепсь¬
ко»,  —  раптом  спало  йому  на  думку,  здалося,  ніби  він  ось-ось
зомліє.  Зрештою  хлопець  так  змерз,  що  почав  клацати  зуба¬
ми;  він  подумав,  що  може  захворіти,  і  рвучко  встав.  Коли
Люсьєн  увійшов  до  кімнати,  Бержер  збентежено  подивився
на  нього:  він  курив  сигарету,  з-під  розхристаної  піжами
виднілося  худе  тіло.  Люсьєн  повільно  зняв  свої  капці  й  халат  і
мовчки  ковзнув  під  ковдру.  «Ну,  що,  краще?»  —  запитав  Бер¬
жер.  Люсьєн  стенув  плечима:  «Я  замерз!»  —  «Ти  хочеш,  щоб
я  тебе  знову  зігрів?»  —  «Спробуйте»,  —  погодився  Люсьєн.
Тої  ж  миті  він  відчув  себе  розчавленим  під  величезною  вагою.
Теплий  і  вологий  рот  присмоктався  до  його  рота,  ніби  сирий
біфштекс.  Люсьєн  не  тямив  більш  нічого,  він  уже  не
усвідомлював,  де  був,  і  трохи  не  задихався,  але  почувався
щасливим,  бо  нарешті  зігрівся.  Він  згадав  пані  Бес,  яка  нати¬
скала  йому  на  живіт,  називаючи  його  своєю  «маленькою
лялькою»,  і  Гебрара,  який  прозивав  його  «шердиною»,  і  тази¬
 300

ки,  які  він  брав  уранці,  уявляючи,  як  увійде  пан  Буффгрдьє,
щоб  поставити  йому  клізму,  а  в  голові  настирливо  звучало:  «я
твоя  маленька  лялька!»  В  цю  мить  Бержер  видав  переможний
крик.  «Нарешті!  —  вигукнув  він,  --  ти  зважився.  Значить,  з
тебе  ще  вийдуть  люди».  Люсьєн  сам  скинув  піжаму.
 Вони  прокинулися  наступного  дня  ополудні.  Офіціант
приніс  їм  перший  сніданок  у  ліжко,  і  Люсьєн  помітив,  що  той
обходився  чванькувато.  «Він  має  мене  за  педераста»,  —  поду¬
мав  хдопець  з  неприємним  дрожем.  Бержер  поводився  дуже
мило,  одягнувся  перший  і  вийшов  покурити  на  площу  Старий
Ринок,  поки  Люсьєн  приймав  ванну.  «Біда  лише  в  тім,  —
подумав  Люсьєн,  старанно  натираючи  себе  мачулою,  —  що
все  це  дуже  втомлює».  В  перші  хвилини,  коли  страх  минув,  і
він  усвідомив,  що  це  не  так  уже  й  боляче,  як  йому  уявлялося,
Люсьєна  охопив  глибокий  сум.  Хлопець  усе  сподівався,  що
вже  кінець  і  він  зможе  виспатись,  але  Бержер  дав  йому  спокій
аж  біля  четвертої  ранку.  «Треба  все  ж  закінчити  задачку  з
тригонометрії»,  —  сказав  він  про  себе.  Люсьєн  намагався  ду¬
мати  тільки  про  свою  роботу.  День  був  довгий.  Бержер  роз¬
повідав  йому  про  життя  Лотреамона,  але  Люсьєн  не  дуже
уважно  слухав;  Бержер  починав  його  дратувати.  Ночували
вони  в  Кодебеку  і,  звичайно,  Бержер  досить  довго  набридав
Люсьєнові,  аж  доки  о  першій  ночі  хлопець  заявив  йому  рішу¬
че  й  сердито,  що  хоче  спати,  і  Бержер,  не  гніваючись,  дав
йому  спокій.  Вони  повернулися  до  Парижа  під  вечір.  Загалом,
Люсьєн  був  задоволений  собою.
 Батьки  зустріли  хлопця  з  розкритими  обіймами:  «Ти  при¬
наймні  подякував  панові  Бержеру?»  —  запитала  мати.  Він
трохи  побалакав  із  ними  про  нормандську  кампанію  і  рано  ліг
спати.  Хлопець  спав,  як  ангел,  але  на  другий  день,  прокинув¬
шись,  відчув,  ніби  всередині  в  нього  все  тремтить  від  холоду.
Підвівся  і  довго  розглядав  себе  в  дзеркалі.  «Я  педераст»,  —
подумав  він  сумно.  1  звалився.  «Вставай,  Люсьєне,  —  гукала
йому  мати  через  двері,  —  вже  пора  до  ліцею».  —  «Так,  ма¬
мо»,  —  слухняно  погодився  Люсьєн,  але  опустився  в  ліжко  й
почав  розглядати  пальці  ніг.  «Це  надто  несправедливо,  я  ще
нічого  не  можу  усвідомити,  я  просто  не  маю  досвіду».  Ці  пальці
той  обсмоктав  йому  геть  усі,  Люсьєн  різко  відвернув  голову:
«Він  знав  усе.  Те,  що  він  примусив  мене  робити,  має  свою
назву,  це  зветься  зляганням  із  чоловіком,  і  він  те  знав.  Сміш¬
но,  —  Люсьєн  гірко  посміхнувся,  —  можна  цілими  днями
запитувати  себе:  чи  я  розумний,  чи  не  гну  кирпи,  і  ніколи  не
дізнаєшся  відповіді.  А  поза  тим  для  всього  є  ярлички,  які
одного  чудового  ранку  пристають  до  вас,  і  доводиться  їх  носити
 301

все  життя:  скажімо,  Люсьєн  високий  і  білявий,  схожий  на  свого
батька,  єдиний  син,  а  від  учора  став  педерастом.  Про  нього
казатимуть:  «Ви  знаєте  цього  високого  блондина  Флер’є,  який
кохається  з  чоловіками?»  І  люди  відповідатимуть:  «Авжеж!
Отой  довготелесий  гомик?  Та  знаю  його  як  облупленого».
 Люсьєн  одягнувся  і  вийшов,  але  йти  до  ліцею  йому  не
хотілося.  Він  спустився  вулицею  Ламбаль  до  Сени  й  попро¬
стував  набережною.  Небо  було  чисте,  вулиці  пахли  зеленим
листям,  іудроном  і  англійським  тютюном.  Саме  пора  одягну¬
ти  чистий  одяг  на  добре  вимите  тіло  й  оновитися  душею.  Всі
довкола  здавалися  порядниміг  й  пристойними,  один  Люсьєн
цього  весняного  дня  здавався  сам  собі  безсоромним  і  ницим.
«Я  падаю  в  прірву,  —  думав  він,  —  почав  з  Едіпового  комп¬
лексу,  потім  мав  садистсько-анальний  комплекс,  а  тепер
цілий  букет,  став  педерастом;  до  чого  ж  я  докочуся?»  Очевид¬
но,  його  випадок  ще  не  дуже  серйозний,  він  не  зазнав  великої
втіхи  від  Бержерових  пестощів.  «А  що,  коли  я  звикну  до
них?  —  подумав  хлопець  з  острахом.  —  1  я  не  зможу  більше
без  цього  жити,  це  ввійде  у  звичку,  як  морфій!»  Він  стане
пропащим,  ніхто  більше  з  ним  не  захоче  зустрічатися,  бать¬
кові  робітники  сміятимуться,  коли  він  даватиме  їм  якісь  роз¬
порядження.  Люсьєн  самозакохано  уявив  свою  жахливу  до¬
лю.  Він  бачив  себе  у  тридцять  п’ять  років  манірним  і  під¬
рум’яненим,  уже  вусатим  паном,  який  поважно  опирався  на
ціпок  і  носив  орден  Почесного  Легіону.  «Ваша  присутність
тут,  пане,  —  образа  для  моїх  дочок».  Раптом  він  затнувся  й
облишив  цю  гру:  йому  пригадалися  Бержерові  слова.  Це  було
в  Кодебеку,  вночі.  Бержер  тоді  сказав:  «Еге!  Бачу,  що  тобі
вже  сподобалося!»  Що  він  мав  на  увазі?  Певна  річ,  Люсьєн  не
колода,  а  коли  ще  із  ним  злягаються...  «Це  ще  нічого  не  озна¬
чає»,  —подумав  він  з  тривогою.  Проте  ж  кажуть,  ніби  ті  люди
якісь  незвичайні  і  зразу  бачать  собі  подібних,  у  них  наче  є
шосте  чуття.  Люсьєн  довго  дивився  на  сержанта,  який  регу¬
лював  рух  перед  Ієнським  мостом.  «Що  цей  поліцейський
може  в  мені  збудити?»  Він  глянув  на  сині  штани  регулюваль¬
ника  й  уявив  його  м’язисті  волохаті  стегна:  «Невже  це  може
на  мене  вплинути?»  Хлопець  із  полегкістю  зітхнув,  ніби  гора
з  пліч  упала.  «Це  ще  не  дуже  серйозно,  —  подумав  він,  —  я
ще  можу  себе  порятувати.  Вів  надужив  моє  сум’яття,  але  я  не
справжній  педераст».  Люсьєн  знову  почав  придивлятися  до
всіх  чоловіків,  які  йому  траплялися,  і  щоразу  результат  був
негативний.  «Ух,  —  подумав  він,  —  ну  й  спекотно  ж!»  Це
була  пересторога,  і  не  більше.  Не  треба  лише  знову  починати,
бо  погана  звичка  швидко  захоплює,  крім  того,  слід  негайно
 302

лікуватися  від  комплексів.  Люсьсн  вирішив  проконсультува¬
тися  в  одного  фахівця  з  психоаналізу,  нічого  не  кажучи  бать¬
кам.  Потім  він  заведе  коханку  і  стане  чоловіком,  як  і  всі.
 Хлопець  почав  уже  заспокоюватися,  коли  зненацька  згадав
про  Бержера:  зараз  він  десь  у  Парижі,  пишається  собою,  пере¬
бираючи  цілу  низку  спогадів.  «Він  пізнав  моє  тіло,  мої  груди,
мої  губи,  він  мені  сказав:  «У  тебе  такий  запах,  якого  я  ніколи
не  забуду»;  він  похвалятиметься  перед  своїми  друзями:  «Я
його  мав»,  ніби  я  вже  дівчина.  Можливо,  саме  цієї  миті  він
розповідає  про  проведені  ночі...  —  Люсьєнове  серце  завмер¬
ло,  —  Берліакові!  Якщо  він  це  зробить,  я  його  вб’ю.  Берліак
мене  ненавидить,  він  розплеще  новину  всьому  класові,  я,  мов¬
ляв,  загиджений,  друзі  не  подаватимуть  мені  руки.  Я  запевня¬
тиму,  що  це  неправда,  я  поскаржуся,  скажу,  що  він  мене
згвалтував!»  Люсьєн  скількимога  ненавидів  Берліака;  якби  не
він,  якби  не  заплямоване  незмивною  ганьбою  сумління,  все  б
можна  було  залагодити,  ніхто  б  ні  про  що  не  дізнався,  Люсьєн,
зрештою,  сам  би  забув  про  все.  «Якби  я  міг  нагло  померти!
Боже  мій,  прошу  тебе,  вчини  так,  щоб  я  помер  цеї  ночі,  аби
ніхто  нікому  нічого  не  сказав!  Господи,  зроби  так,  щоб  цей
випадок  було  поховано  навіки.  Ти  не  повинен  допустити,  щоб
я  став  педерастом!  Хай  там  як,  я  в  руках  у  Бержера,  —  подумав
Люсьєн  із  люттю.  —  Мені  треба  негайно  повернутися  до  нього  і
зробити  все,  що  він  забажає,  сказати,  що  мені  це  до  вподоби,
інакше  я  пропав!»  Люсьєн  ступив  ще  кілька  кроків  і  для  обач¬
ності  додав:  «Господи,  зроби,  щоб  Берліак  помер  також».
 Люсьєн  не  наважувався  ще  раз  прийти  до  Бержера.  Протя¬
гом  наступних  тижнів  він  на  кожному  кроці  боявся  його  зу¬
стріти,  а  працюючи  у  своїй  кімнаті,  здригався  від  дзвінків,
уночі  його  посідали  жахіття.  Бержер  гвалтував  його  посеред
двору  ліцею  Святого  Людовіка,  всі  учні  дивились  і  реготали.
Але  Бержер  не  зробив  жодної  спроби  знову  зустрітися  з  ним,
мовчав  і  не  показувався.  «Йому  потрібно  лише  моє  тіло»,  —
подумав  Люсьєн  розгнівано.  Берліак  теж  зник,  а  Гюїгар,  який
інколи  по  неділях  гуляв  разом  із  ним,  стверджував,  що  той
покинув  Париж  через  нервову  депресію.  Люсьєн  потроху  за¬
спокоївся:  його  подорож  до  Руана  здавалася  йому  похмурим  і
гротескним  сном,  що  не  мав  із  ним,  теперішнім,  жодного  зв’яз¬
ку,  він  забув  майже  всі  її  подробиці,  зберігся  лише  спогад  про
нудотний  запах  плоті  й  одеколону  та  відчуття  нестерпної  доса¬
ди.  Пан  Флер’є  не  раз  питав,  що  сталося  з  Люсьєновим  другом
Бержером:  «  Треба  буде  запросити  його  до  Фероля,  щоб  якось
віддячити».  —  «Він  поїхав  до  Нью-Йорка»,  —  врешті  відповів
Люсьєн.  Хлопець  багато  разів  ходив  кататися  на  Марну  з
 303

Гюїгаром  та  його  сестрою,  а  Гюїгар  навчав  його  танців.  «Я
прокидаюся,  —  думав  Люсьєн,  —  відроджуюсь».  Але  ще  до¬
сить  часто  він  відчував,  ніби  щось  давить  йому  на  плечі,  мов
мішок:  його  комплекси.  Він  запитував  себе,  чи  не  з’їздити
йому  до  Фрейда  у  Відень:  «Я  поїхав  би  без  грошей,  ішов  би
пішки,  якщо  треба,  і  сказав  би  йому:  я  не  маю  ані  гроша,  але  я
рідкісний  випадок.  Пополудні  теплого  червневого  дня  він  зус¬
трів  на  бульварі  Сен-Мішель  Бабуена,  свого  колишнього  вчи¬
теля  філософії.  «Флер’є,  —  запитав  Бабуен,  —  ви  підготува¬
лися  до  вступу  в  Центральну  школу?»  —  «Так,  пане»,  —  відпо¬
вів  Люсьєн.  «Вам  би  слід,  —  провадив  Бабуен,  —  братися  до
літературних  студій.  Адже  у  вас  були  успіхи  у  філософії»*  —  «Я
й  далі  нею  цікавлюся,  —  мовив  Люсьєн.  —  От  прочитав  цього
року  Фрейда.  До  речі,  —  додав  він,  наважившись,  —  я  все  хотів
вас  запитати,  пане:  що  ви  думаєте  про  психоаналіз?»  Бабуен
засміявся.  «Це  мода,  —  відповів  він,  —  яка  минеться.  Все,  що  є
найкращого  у  Фрейда,  ви  знайдете  вже  у  Платона.  Зреш¬
тою,  —  додав  він  категоричним  тоном,  —  скажу  вам,  що  я  не
копирсаюсь  у  таких  дурницях.  Ви  краще  почитали  б  Спінозу».
Люсьєн  відчув  величезну  полегкість,  ніби  він  позбувся  важез¬
ної  ноші,  і  насвистував,  повертаючись  пішки  додому.  «Це  був
кошмар,  —  подумав  він,  —  але  від  нього  не  залишилося  й
сліду!»  Цього  дня  сонце  було  яскраве  й  палюче,  проте  Люсьєн
підняв  голову  і  глянув  на  нього  широко  відкритими  очима:
адже  сонце  світить  для  всіх  людей  і  Люсьєн  мав  право  дивитися
йому  просто  в  обличчя,  він  уже  порятований!  «Дурниці,  —ду¬
мав  хлопець,  —  звичайнісінькі  дурниці!  Я  мало  не  збожеволів,
але  тепер  усе  позаду».  Щоправда,  він  завжди  чинив  певний
опір:  Бержер  збив  його  з  пантелику  своїми  розумуваннями,
але  Люсьєн,  приміром,  добре  відчував,  що  педерастія  Рембо—
це  нечестя,  а  коли  той  слимак  Берліак  захотів  його  примусити
курити  гашиш,  Люсьєн  заткнув  йому  пельку.  «Я  мало  не  про¬
пав,  —  думав  він,  —  але  мене  захистило  моє  моральне  здо¬
ров’я!»  За  вечерею  хлопець  із  симпатією  дивився  на  свого
батька.  Пан  Флер’є  був  плечистий,  рухався  важко  й  повільно,
по-селянськи,  в  ньому  відчувалася  порода,  його  сірі  металево-
холодні  очі  були  справжніми  очима  хазяїна.  «Я  схожий  на
нього»,  —  подумав  Люсьєн.  Він  пам’ятав,  що  всі  Флер’є,  з
діда-прадіда,  були  власниками  підприємств  упродовж  чо¬
тирьох  поколінь.  «Так,  наш  рід  процвітає!»  1  він  з  гордістю
подумав  про  моральне  здоров’я  родини  Флер’є.
 Люсьєн  цього  року  не  вступав  до  Центральної  школи,  і
Флер’є  дуже  рано  поїхали  до  Фероля.  Він  надзвичайно  ті¬
шився  можливістю  знову  побачити  свій  дім,  завод,  маленьке
 304

тихе  містечко.  Це  був  зовсім  інший  світ,  і  хлопець  вирішив
уставати  рано-вранці  й  робити  великі  прогулянки  околицями
містечка.  «Я  хочу,  —-  сказав  він  батькові,  —  наповнити  свої
легені  чистим  повітрям  і  запастися  здоров’ям  на  майбутній
рік,  коли  мені  доведеться  добряче  напружитися».  Він  ходив  із
матір'ю  до  Буффардьє  і  до  Бес,  і  всі  помітили,  що  хлопець
став  дорослим,  розумним  і  серйозним.  Гебрар  і  Вінкельман,
які  вивчали  в  Парижі  право,  приїхали  до  Фероля  на  вакації.
Люсьєн  часто  гуляв  з  ними,  і  вони  згадували  свої  витівки  з
абатом  Жакемором,  чудові  прогулянки  на  велосипедах  і  в  три
голоси  співали  «Гармаша  з  Меца».  Люсьєн  зразу  оцінив  грубу
відвертість  та  надійність  своїх  давніх  друзів  і  пошкодував,  що
раніше  нехтував  їх.  Він  признався  Гебрарові,  що  зовсім  не
любить  Парижа,  але  Гебрар  не  міг  його  зрозуміти:  адже  бать¬
ки  віддали  його  в  науку  одному  абатові,  і  той  за  ним  добре
наглядав;  Гебрар  ще  був  під  враженням  од  відвідин  Лувру  і  від
вечора,  проведеного  в  Опері.  Люсьєн,  зворушений  такою  про¬
стотою,  почувався  старшим  братом  Гебрара  й  Вінкельмана  і
почав  переконувати  себе,  що  не  шкодує,  що  зазнав  стількох
мук:  адже  він  набув  досвіду.  Люсьєн,  розповідаючи  їм  про
Фрейда  і  про  психоаналіз,  трохи  забавлявся,  шокуючи  їх.  Во¬
ни  запально  критикували  теорію  комплексів,  але  їхні  аргу¬
менти  були  наївні,  і  Люсьєн  їх  швидко  розбивав,  потім  додав,
мовляв,  якщо  зважити  те  все  з  погляду  філософії,  то  можна
легко  спростувати  теорії  Фрейда.  Вони  від  нього  були  в  за¬
хваті,  але  Люсьєн  удавав,  ніби  не  помічає  цього.
 Пан  Флер’є  роз’яснив  Люсьєнові,  як  функціонує  завод.  Він
водив  його  до  виробничих  цехів,  і  хлопець  довго  спостерігав  за
працею  робітників.  «Коли  я  помру,  —  сказав  пан  Флер’є,  —
треба,  щоб  ти  зміг  негайно  переібрати  на  себе  керівництво
заводом».  —  «Татусю,  не  говори  про  смерть!»  —  розсердився
Люсьєн.  Кілька  днів  він  ходив  серйозний,  думаючи  про
відповідальність,  яка  рано  чи  пізно  мала  випасти  на  його  до¬
лю.  Вони  довго  розмовляли  про  завдання  підприємця,  і  пан
Флер’є  довів  йому,  що  власність  не  право,  а  обов’язок.  «А
вони  нас  дурять  класовою  боротьбою,  —  сказав  він,  —  вигаду¬
ють,  що  інтереси  підприємців  не  збігаються  з  інтересами
робітників!  Візьми  мене,  Люсьєне.  Я  дрібний  підприємець,
таких  у  Парижі  називають  гендлярами.  Однак  я  даю  змогу
жити  сотні  робітників  із  їхніми  родинами.  Якщо  в  мене  добре
йдуть  справи,  вони  перші  від  цього  мають  вигоду.  Але  якщо  я
буду  змушений  закрити  завод,  вони  опиняться  на  вулиці.  Я
не  маю  права,  —  мовив  батько  із  притиском,  —  вести  свої
справи  кепсько.  Це  те,  що  я  називаю  солідарністю  класів».
 305

Більш  як  три  тижні  все  йшло  добре.  Люсьєн  майже  не  зга¬
дував  Бержера,  пробачив  йому  і  сподівався,  що  більше  ніколи
в  своєму  житті  його  не  зустріне.  Часом,  перевдягаючись,
юнак  підходив  до  дзеркала  й  дивився  на  себе  з  подивом.  «Чо¬
ловікові  забаглося  цього  тіла»,  —  думав  він.  Люсьєн  повільно
походжав,  погладжуючи  рукою  ноги,  і  думав:  «Чоловіка  збуд¬
жували  ці  ноги».  Він  торкався  до  своїх  крижів  і  шкодував,  що
не  може  стати  кимось  іншим  і  пестити  себе,  своє  власне  тіло,
свою  шовкову  шкіру.  Інколи  Люсьєн  шкодував  за  своїми  ком¬
плексами,  що,  важкі  й  гнітючі,  обтяжували  й  пригинали  його.
Тепер  усе  скінчилося.  Люсьєн  більше  не  вірив  у  них  і  відчував
стомлену  полегкість.  Цей  стан  був  ніби  й  приємний,  а  втім,
радше  скидався  на  легке,  трохи  огидне  розчарування,  яке
могло  в  крайньому  разі  видатися  тугою.  «Я  —  не  пропащий,  —
думав  він,  —  але  це  тому,  що  мене  нічого  не  забруднило.  А
Берліак  —  той  уже  втягнувся.  А  трохи  нерішучості  —  це  лише
плата  за  невинність».
 Прогулюючись,  Люсьєн  сідав  на  схилі  й  думав:  «Я  спав
шість  років,  а  потім  якогось  дня  вилетів  із  свого  кокона».  Він
увесь  був  сповнений  натхнення  й  утихомирено  споглядав
краєвид.  «Я  створений  для  дії!»  —  розмірковував  він.  Але  його
думки  про  славу  майже  одразу  пригасали.  Він  стиха  мовив:
«Ось  почекайте  трохи,  тоді  побачите,  чого  я  вартий».  Прока¬
зував  завзято,  але  слова  викочувалися  з  нього,  ніби  порожні
черепашки.  «Що  це  зі  мною?»  Підступав  дивний  неспокій,
Люсьєн  не  хотів  собі  в  цьому  признаватись,  надто  багато  болю
він  уже  завдав  йому.  Хлопець  подумав:  «Яка  тиша...  земля...»
Жодної  живої  душі,  крім  цвіркунів,  які  важко  тягнули  по
пилюзі  свої  жовті  з  чорним  черевця.  Люсьєн  гидував  цвір¬
кунами,  бо  вони  завжди  немов  здихали.  По  другий  бік  шляху
сірувата  земля,  нужденна,  потріскана,  спускалася  вниз  до
річки.  Ніхто  не  бачив  Люсьєна,  ніхто  його  не  чув;  він  скочив
на  рівні,  і  йому  здалося,  що  його  рухи  не  зустрічали  жодного
опору,  зникла  навіть  сила  тяжіння.  Тепер  юнак  стояв  під
складками  сірих  хмар  і  ніби  розчинився  у  порожнечі.  «Яка
тиша...»  —  подумав  він.  Це  було  більше,  ніж  тиша,  це  було
небуття.  Довкола  Люсьєна  розкинулися  надзвичайно  сумирні
й  лагідні  поля  —  безлюдні,  вони  геть  змаліли  й  немов  тамува¬
ли  віддих,  щоб  не  потривожити  його.  «Коли  гармаш  із  Меца
вернувся  в  гарнізон...»  Звук  згасав  на  його  губах,  як  полум’я,
коли  бракне  повітря;  Люсьєн  залишився  сам,  без  тіні,  без
відлуння,  посеред  цієї  скупої  природи,  такої  ненав’язливої.
Він  стрепенувся  і  спробував  відновити  низку  своїх  думок.  «Я
створений  для  дії.  Головне,  в  мене  є  сила:  я  можу  наробити
 306

дурниць,  та  не  зайду  далеко,  бо  знову  опаную  себе».  Люсьєн
подумав:  «Я  морально  здоровий».  Але  запнувся,  скривившись
від  огиди,  таким  здалося  йому  безглуздим  говорити  про  «мо¬
ральне  здоров'я»  на  цьому  безлюдному  шляху,  всіяному  кво¬
лими  комахами.  Спересердя  Люсьєн  наступив  на  цвіркуна,
відчув  під  підошвою  пружну  балабушку,  а  коли  підняв  ногу,
цвіркун  іще  був  живий:  хлопець  сплюнув.  «Я  в  безвиході.  Я  в
безвиході.  Як  і  торік».  Він  згадав  Вінкельмана,  який  називав
його  «ас  над  асами»,  пана  Флер’є,  який  поводився  з  ним,  мов  з
дорослим,  пані  Бес,  яка  йому  казала:  «І  цього  великого  хлоп¬
ця  я  називала  «моя  лялечка»,  тепер  я  не  посмію  більше  на
нього  тикати,  він  мене  лякає».  Але  вони  були  далеко,  і  йому
здалося,  ніби  справжній  Люсьєн  зник,  залишилась  тільки
його  біла  й  збентежена  личинка.  «Хто  я  такий».  Кілометри  й
кілометри  пустища,  пласка  порепана  земля,  без  жодної  би¬
линки,  без  жодного  запаху  і  раптом,  зненацька,  просто  з  тієї
сірої  кори  виткнувся,  мов  жердина,  паросток,  такий  химер¬
ний,  що  навіть  не  мав  тіні  позаду  себе.  «Хто  я  такий?»  Це
питання  переслідувало  його  ще  з  торішніх  вакацій,  можна
було  навіть  сказати,  що  воно  очікувало  Люсьєна  на  тому  са¬
мому  місці,  де  він  його  покинув;  або,  швидше,  це  було  не
питання,  а  стан.  Люсьєн  стенув  плечима.  «Я  надто  доскіп¬
ливий,  —  подумав  він,  —  я  надто  копирсаюсь  у  собі».
 У  подальші  дні  Люсьєн  намагався  вже  не  копирсатися  в
собі.  Він  став  милуватися  речами,  довго  споглядав  підставки
для  яєць,  круглі  серветки,  дерева,  вітрини  крамниць;  лестив
матері,  просячи  показати  йому  срібний  посуд.  Але,  розгляда¬
ючи  срібло,  Люсьєн  думав,  що  він  ніби  дивиться  на  срібло,  а
за  його  поглядом  тремтить  тоненький  жвавий  серпанок  тума¬
ну.  А  коли  Люсьєн  розмовляв  із  паном  Флер’є,  той,  уже  гус¬
тий  і  пружний,  серпанок,  що  облудно  мінився,  породжуючи
ілюзію  світла,  прослизав  позаду  уваги,  якої  він  надавав  бать¬
ковим  словам;  той  туман  —  це  він  сам.  Час  од  часу,  дратую¬
чись,  Люсьєн  припиняв  слухати,  обертався  й  пробував  схопи¬
ти  серпанок  і  зазирнути  йому  в  обличчя,  але  натрапляв  лише
на  порожнечу,  туман  знову  залишався  позаду.
 Жермена  прийшла  до  пані  Флер’є  в  сльозах:  її  брат  захворів
на  бронхо-пневмонію.  «Моя  нещасна  Жермена,  —  мовила
пані  Флер’є,  —  ви  завжди  казали,  що  він  такий  міцний!»  Вона
дала  їй  місяць  відпустки,  а  замість  неї  найняла  доньку  одного
робітника  заводу,  малу  Берту  Мозель,  якій  виповнилося
сімнадцять  років.  Вона  була  невеличка,  з  білявими  косами,
закрученими  довкола  голови,  і  трохи  накульгувала.  Оскільки
дівчинка  прибула  з  Конкарно,  пані  Флер’є  попросила  її  носити
 307

чепчика  з  мережива:  «Це  буде  дуже  славно».  З  перших  днів  її
великі  голубі  очі  щоразу,  коли  вона  зустрічала  Люсьєна,
відбивали  покірливе  й  палке  захоплення,  і  Люсьєн  зрозумів,
що  вона  в  нього  закохалася.  Він  з  нею  поводився  досить  вільно
і  не  раз  запитував:  «Вам  у  нас  подобається?»  Зустрічаючи
Берту  в  коридорі,  Люсьєн  інколи  загравав  із  нею,  ледве  торка¬
ючись  її,  щоб  побачити,  яке  враження  це  справляє  на  дівчину.
Вона  його  розчулювала,  і  він  черпав  із  цього  кохання  не¬
оціненну  розраду;  хлопець  часто  з  хвилюванням  уявляв,  який
образ  його  самого  постає  в  Бертиній  голові.  «Адже  я  зовсім  не
схожий  на  молодих  робітників,  з  якими  вона  водиться».  Якось
Люсьєн  запросив  Вінкельмана  до  себе,  і  той  визнав,  що  Берта
досить-таки  гожа.  «Ти  малий  щасливець,  —  підсумував  він,  —
бувши  тобою,  я  б  за  неї  взявся».  Але  Люсьєна  посіли  вагання:
від  неї  тхнуло  потом,  а  її  чорна  блузка  була  поточена  під
пахвами.  Через  вересневу  негоду,  пані  Флер’є  пополудні
поїхала  автомобілем  до  Парижа,  і  Люсьєн  залишився  сам  у
своїй  кімнаті.  Він  лежав  на  ліжку  і  почав  було  вже  позіхати.
Хлопець  уявляв  себе  примхливою  легенькою  хмаринкою,  за¬
вжди  однаковою  і  завжди  іншою,  завжди  ладною  розтанути  в
повітрі.  «І  навіщо  я  існую?»  Він  лежав  тут,  перетравлював  їжу,
позіхав,  слухав,  як  дощ  порощить  у  шибки,  а  в  його  голові:  той
білий  туман,  який  розпадається  на  клапті:  щодалі?  Його  буття
просто  ганьба,  і  навіть  та  відповідальність,  котра  згодом  зва¬
литься  на  нього,  аж  ніяк  не  зможе  слугувати  виправданням
цього  буття.  «Зрештою,  я  не  просив,  щоб  мене  народжува¬
ли»,  —  мовив  він  подумки.  Люсьєн  проймався  жалем  до  самого
себе,  пригадав  свої  дитячі  турботи,  свою  довгу  дрімоту,  і  вона
постала  перед  ним  у  новому  світлі:  в  глибині  душі  він  відчував,
що  життя,  цей  важкий  і  непотрібний  дарунок,  і  далі  пригнічує
його,  він  несе  його  в  руках,  не  відаючи,  що  з  ним  робити,  куди
подіти.  «Я  марную  свій  час,  шкодуючи,  що  народився».  Але
Люсьєн  був  надто  пригнічений,  щоб  далі  розвивати  своїдумки;
він  підвівся,  запалив  цигарку  й  спустився  на  кухню  попросити
в  Берти,  щоб  заварила  чаю.
 Вона  не  бачила,  як  він  увійшов.  Люсьєн  торкнувся  її  плеча,
і  Берта  різко  відсахнулася.  «Я  вас  злякав?»  —  запитав  він.
Дівчина  злякано  дивилася  на  хлопця,  зіпершись  руками  на
стіл,  її  груди  високо  здіймалися;  нарешті  вона  всміхнулася  і
сказала:  «Це  було  для  мене  несподіванкою,  я  не  думала,  що
тут  хтось  є».  Люсьєн  поблажливо  всміхнувся  до  неї  і  мовив:
«Чи  не  були  б  ви  такі  ласкаві  заварити  мені  чаю?»  —  «Зараз,
пане  Люсьєне»,  —  відповіло  дівча  й  подалося  до  кухонної
плити:  присутність  хлопця,  здавалося,  її  обтяжувала,  та  й
 308

Люсьєн  почувався  непевно,  стоячи  за  крок  від  дверей.  «Ну,  —
запитав  він  по-батьківському,  —  вам  подобається  в  нас?»  Бер¬
та  повернулась  до  нього  спиною  і  налила  з-під  крана  в  кастру¬
лю  води,  дзюркіт  заглушив  її  відповідь.  Люсьєн  хвильку  заче¬
кав,  і  коли  вона  поставила  каструлю  на  газ,  знову  запитав:
«Ви  вже  курите?»  —  «Інколи»,  —  відповіло  дівча  недовірливо.
Він  одкрив  свою  пачку  «Кравени»  й  простягнув  їй.  Люсьєн  був
невдоволений,  йому  здавалося,  що  він  скомпрометував  себе;
не  варто  було  давати  їй  цигарку.  «Ви  хочете...  щоб  я  закури¬
ла?»  —  мовила  Берта  здивовано.  «Чом  би  й  ні?»  —  «Пані  мене
сваритиме».  Люсьєнові  стало  неприємно  від  своєї  співучасті.
Він  засміявся  і  відповів:  «А  ми  їй  не  скажемо».  Берта,  беручи
пальцями  за  кінчик  цигарку  і  встромляючи  її  до  рота,  почер¬
воніла.  «Пропонувати  їй  вогонь  чи  ні?»  Мабуть,  це  зайве».
Люсьєн  запитав  її:  «Ну  то  що,  закурите?»  Дівчина  його  драту¬
вала,  вона  стояла  на  місці,  її  червоні  й  покірні  руки  заде¬
рев’яніли,  губи  довкола  цигарки  нагадували  куряче  гузно;
можна  було  подумати,  що  вона  встромила  в  рота  термометр.
Нарешті,  взявши  з  бляшанки  сірника,  Берта  чиркнула  ним,
кілька  разів  затяглася,  кліпаючи  очима,  й  промовила:  «Це
приємно»,  потім  хутко  витягла  цигарку  з  рота  і  невправно
затисла  між  пальцями.  «Новонароджена  жертва,»  —  подумав
Люсьєн.  Мало-помалу  дівчина  трохи  відтанула,  коли  він  її
запитав,  чи  любить  вона  свою  Бретань,  Берта  описала  різні
види  бретонських  чепчиків  і  навіть  заспівала  м’яким  і  фаль¬
шивим  голосом  пісеньку  з  містечка  Роспордена.  Люсьєн  її  ми¬
ло  передражнив,  але  дівчина  не  зрозуміла  жарту  й  розгублено
втупилася  в  нього,  цієї  миті  вона  була  схожа  на  кролика.
Хлопець  сидів  на  дзиглику  й  почувався  абсолютно  спокійно.
«Таж  сядьте»,  —  запросив  він  її.  «О  ні,  пане  Люсьєне,  при  вас
я  не  можу  собі  дозволити».  Він  схопив  її  під  пахви  і  посадовив
собі  на  коліна.  «Ну,  як?»  —  запитав  хлопець.  Дівчина  під¬
далася,  мурмочучи:  «На  ваших  колінах?!»  —  з  захватом  і
докором  водночас,  кумедно  вимовляючи  слова,  і  Люсьєн  з
тугою  подумав:  «Я  надто  себе  зв’язую.  Я  ніколи  не  повинен
заходити  так  далеко».  Він  замовк,  дівчина  ще  сиділа  в  нього
на  колінах,  тепла  й  ніжна,  і  Люсьєн  чув,  як  б’ється  її  серце.
«Це  моя  річ,  —  думав  він,  —  я  можу  з  нею  робити  що  завгод¬
но».  Він  її  відпустив,  взяв  чайник  і  піднявся  до  своєї  кімнати,
Берта  не  поворухнула  й  пальцем,  щоб  його  затримати.  Перед
тим,  як  випити  чаю,  Люсьєн  помив  руки  пахучим  материним
милом,  бо  вони  тхнули  пахвами.
 «Що,  коли  я  пересплю  з  нею?»Подальші  дні  Люсьєн  був
цілком  поглинутий  цією  маленькою  проблемою;  Берта  всяк¬
 309

час  трапляла  йому  на  очі  й  дивилася  на  нього  великими  сум¬
ними  очима  спанієля.  Мораль  перемогла:  Люсьєн  зрозумів,
наскільки  це  ризиковано,  адже  вона  може  завагітніти  від  ньо¬
го,  бо  йому  бракує  досвіду  (а  презервативів  у  Феролі  не  ку¬
пиш,  оскільки  його  тут  усі  знають),  крім  того,  він  накличе
великі  неприємності  на  пана  Флер’є.  Хлопець  дійшов  думки,
що  згодом  він  може  втратити  на  заводі  авторитет,  якщо  донь¬
ка  одного  з  його  робітників  почне  вихвалятися,  що  спала  з
ним.  «Я  не  маю  права  до  неї  доторкатися».  Протягом  останніх
вересневих  днів  він  уникав  зустрічей  з  Бертою  на  самоті.  «Чо¬
го  ти  чекаєш?»  —  запитав  його  Вінкельман.  «Я  не  хочу  цьо¬
го,  —  відповів  коротко  Люсьєн,  —  я  не  люблю  кохатися  з
покоївками».  Вінкельман,  уперше  почувши  про  кохання  з  по¬
коївками,  легенько  свиснув  і  вмовк.
 Люсьєн  був  дуже  задоволений  із  себе:  він  повівсь  як  слід,  і
це  повинно  спокутувати  його  попередні  прорахунки.  «Цю
квіточку  можна  було  зірвати»,  —  трохи  з  жалем  говорив  він
подумки.  Але  міркуючи  далі,  подумав:  «Я  майже  нею  володів:
вона  віддавалася,  але  я  її  не  захотів».  І  відтепер  він  уважав,
що  вже  пізнав  жінку.  Це  маленьке  вдоволення  тішило  його
кілька  днів,  а  потім  теж  розвіялося  в  тумані.  На  початку  жов¬
тня  він  знову  почувався  таким  же  пригніченим,  як  і  торік  на
початку  навчального  року.
 Берліак  не  повернувся,  і  ніхто  нічого  про  нього  не  знав.
Люсьєн  побачив  чимало  незнайомих  облич:  його  сусід  право¬
руч,  якого  звали  Леморданом,  провчився  рік  у  математичній
школі  в  Пуатьє.  Він  був  старший  за  Люсьєна,  а  його  чорні
вусики  надавали  йому  вигляду  справжнього  чоловіка.  Люсьєн
зустрівся  із  своїми  товаришами  без  великої  радості,  вони  зда¬
лися  йому  надто  дитинними  й  галасливими,  одне  слово  —
семінаристи.  Інколи  він  ще  брав  участь  у  їхніх  колективних
грищах,  але  якось  байдуже,  наскільки  йому  дозволяла  гідність
другокурсника.  Лемордан  його  приваблював  більше,  бо  зда¬
вався  дорослим,  але  він,  певне,  не  мав  того  досвіду,  що
Люсьєн,  якому  зрілість  дісталася  ціною  чистих  і  тяжких  вип¬
робувань:  Лемордан  був  дорослий  чи  не  з  народження.  Люсьєн
часто  і  з  великою  втіхою  розглядав  його  велику  й  замислену
голову  без  шиї,  криво  посаджену  на  плечі:  невже  можливо
туди  щось  утовкмачити  —  через  ці  вуха,  через  ці  вузенькі
китайські  оченята,  червонуваті  й  неначе  скляні.  «Це  тип  з
переконаннями»,  —  думав  Люсьєн  із  повагою  і  запитував  себе
не  без  заздрощів,  звідки  в  Лемордана  ця  впевненість,  що  надава¬
ла  йому  такої  непохитної  гідності.  «Ось  яким  я  повинен  бути  —
скелею».  Хлопця  все-таки  трохи  дивувало,  що  Лемордан  має
 310

здібності  до  математики,  але  пан  Юссон  його  заспокоїв,  коли
роздав  перші  домашні  завдання:  Люсьєн  був  сьомий,  а  Лемор-
дан  отримав  одиницю  і  сімдесят  восьме  місце;  отже,  все  гаразд.
Лемордан  не  збентеживсь,  а,  здавалося,  чекав  гіршого,  і  його
мацюпусінький  ротик,  його  великі  жовті  й  гладенькі  щоки  не
виражали  жодних  почуттів:  це  був  Будда.  Ніколи  не  бачили,
щоб  він  гнівався,  окрім  того  дня,  коли  Леві  штовхнув  його  в
роздягальні.  Лемордан  спочатку  пронизливо  зарохкав,  кліпа¬
ючи  повіками.  «В  Польщу!  —  випалив  він  нарешті.  —  В  Поль¬
щу,  паскудний  жиде,  і  не  смерди  тут  більше».  Він  був  вищий  за
Леві,  і  його  масивний  тулуб  загрозливо  похитувався  на  довгих
ногах.  Насамкінець  Лемордан  відважив  йому  два  ляпаси,  і
маленький  Леві  вибачився;  на  тому  й  скінчилося.
 По  четвергах  Люсьєн  ходив  на  прогулянку  з  Гюїгаром,  який
водив  його  на  танці  до  подруг  своєї  сестри.  Але  невдовзі  ці
танцюльки  їм  набридли.  «У  мене  є  одна  знайома,  —  признався
йому  Гюїгар,  —  вона  в  першому  класі  ліцею  Пліньє  на  вулиці
Руаяль.  У  неї  є  подруга,  яка  зараз  вільна,  —  ходімо  туди  в
суботу  ввечері».  Люсьєн  влаштував  сцену  своїм  батькам  і
врешті  добився  дозволу  гуляти  по  суботах,  йому  залишати¬
муть  ключ  під  солом’яною  матою  біля  дверей.  Він  зустрівся  з
Гюїгаром  біля  дев’ятої  години  в  барі  на  вулиці  Сент-Оноре.
«Ось  побачиш,  —  сказав  Гюїгар,  —  Фанні  дуже  мила,  крім
цього,  вона  зі  смаком  одягається».  —  «А  моя?»  —  «Я  з  нею  не
знайомий,  знаю  лише,  що  вона  швачка  і  недавно  прибула  до
Парижа  з  Ангулема.  До  речі,  —  додав  він,  —  не  дай  хука.  До
твою  відома,  я  П’єр  Дора.  А  що  ти  білявий,  то  я  сказав,  що  в
тобі  тече  англійська  кров,  так  краще.  І  звати  тебе  Люсьєн
Боньєр».  —  «Це  ж  навіщо?»  —  запитав  Люсьєн  заінтриговано.
«Мій  друже,  —  відповів  Гюїгар,  —  це  принцип.  Ти  можеш
робити  що  завгодно  з  цими  жінками,  але  ніколи  не  треба
називати  свого  імені».  —  «Гаразд,  гаразд!  —  погодився  Люсь¬
єн.  —  А  що  я  роблю?»  —  «Можеш  сказати,  що  ти  студент,  так
ліпше,  розумієш,  це  їм  лестить,  і,  крім  того,  так  дешевше
обійдеться.  Витрати,  звичайно,  ділять,  та  цього  вечора  я  пла¬
татиму  сам,  у  мене  є  досвід;  у  понеділок  розрахуємося».
Люсьєнові  відразу  ж  спало  на  думку,  що  Гюїгар  хоче  заробити
на  цьому.  «Який  я  став  підозріливий!»  —  подумав  він  розваж¬
ливо.  Майже  відразу  ввійшла  Фанні,  висока  чорнява  й  худа
дівчина  з  довгими  стегнами  і  з  густо  нарум’яненими  щоками.
Люсьєн  аж  злякався  її.  «Ось  Боньєр,  про  якого  я  тобі  роз¬
повідав»,  —  представив  його  Гюїгар.  «Дуже  рада,  —  сказала
Фанні,  примружившись,  ніби  недобачаючи.  —  Знайомтеся  —
Мод,  моя  маленька  подруга».  Люсьєн  побачив  невеличку
 311

жіночку  невизначеного  віку  в  капелюшку,  що  скидався  на
перекинутий  горщик  з-під  квітів.  Вона  не  була  нарум’янена,  а
тому  й  видавалася  сіруватою  проти  розмальованої  Фанні.
Люсьєн  був  прикро  розчарований,  але  помітив,  що  в  неї  гар¬
ненький  ротик,  до  того  ж  із  нею  не  потрібно  маніритись.  Гюїгар
потурбувався  наперед  оплатити  пиво,  так  що,  скориставшись
галасом  при  знайомстві,  він  міг  весело  підштовхнути  до  дверей
обох  дівчат,  не  даючи  їм  можливості  щось  замовити.  Люсьєн
був  йому  за  це  вдячний:  пан  Флер’є  давав  синові  лише  сто
двадцять  п’ять  франків  на  тиждень,  і  з  цих  грошей  хлопець  іще
мав  платити  за  транспорт.  Вечір  удався  на  славу:  вони  пішли
танцювати  в  Латинський  квартал  до  однієї  маленької  затиш¬
ної,  рожевої  від  круглих  вітражів  зали  з  тінистими  закутнями,
коктейль  там  коштував  сто  су.  Було  багато  студентів  з
жінками  на  кшталт  Фанні,  але  не  такими  гарними.  Фанні
поводилася  зухвало:  вона  подивилась  у  вічі  гладкому  борода¬
неві,  який  курив  люльку,  і  сказала  на  повний  голос:  «Я  гидую
чоловіками,  котрі  курять  у  танцювальних  залах».  Той  тип
просто  побуряковів  і  засунув  до  кишені  незагашену  люльку.
До  Гюїгара  й  Люсьєна  дівчина  ставилася  з  якоюсь  поблаж¬
ливістю  і  раз  у  раз  їм  повторювала:  «Ах,  ви  паскудники»  з
материнським  лагідним  виглядом.  Люсьєн  почувався  цілком
невимушено  й  намагався  їй  догодити,  наговорив  Фанні  купу
компліментів,  люб’язно  посміхаючись.  Зрештою  усмішка  вза¬
галі  не  сходила  з  його  обличчя,  він  умів  підібрати  потрібний
тон  і  вести  розмову  з  галантною  ніжністю,  приправленою
відтінком  іронії.  Але  Фанні  мало  з  ним  спілкувалася:  вона
хапала  Гюїгара  за  підборіддя  і  стягувала  йому  щоки,  губи
через  те  випиналися  і,  товсті  й  трохи  слиняві,  скидалися  на
налиті  соком  фрукти  чи  на  слимаків;  тоді  вона  часто-часто
цілувала  їх,  примовляючи:  «Крихітка».  Люсьєн  почувався
страшенно  засоромленим,  а  Гюїгар  здавався  йому  просто-таки
кумедним:  біля  губ  у  Гюїгара  виднілися  червоні  плями,  а  на
щоках  сліди  від  пальців.  Але  інші  пари  виглядали  ще  непри¬
стойніше:  всі  цілувалися;  час  од  часу  проходила  гардеробшиця
з  маленьким  кошиком  і  розкидала  серпантин  і  барвисті  куль¬
ки,  вигукуючи:  «Нумо,  дітки,  веселімося,  сміймося,  нумо!»,  і
всі  реготали.  Люсьєн  перестав  сміятися,  згадавши  про  існу¬
вання  Мод,  і  звернувся  до  неї  з  усмішкою:  «Погляньте  на  цих
голуб’ят».  Він  вказав  на  Гюїгара  з  Фанні  й  додав:  «Ось  ми
статечні  люди...»  Люсьєн  не  завершив  фрази  і  так  розреготав¬
ся,  що  Мод  теж  усміхнулася.  Вона  зняла  свого  капелюшка,і
хлопець  був  приємно  здивований,  побачивши,  що  Мод  набага¬
то  гарніша  проти  інших  жінок  з  танцювальної  зали;  тоді  він
 312

запросив  її  до  танцю,  розповідаючи  дівчині  про  скандал,  якого
він  улаштував  своїм  учителям  у  рік  здачі  екзаменів  на  ступінь
бакалавра.  Вона  танцювала  добре,  очі  в  неї  були  чорні  і  серй¬
озні,  та  й  здавалася  вона  досить  досвідченою.  Люсьєн  розповів
їй  про  Берту  і  признався,  що  жалкує  за  тим,  що  все  так  склало¬
ся.  «Але,  —  додав  він,  —  так  було  краще  для  неї».  Розповідь  про
Берту  видалася  Мод  романтичною  і  сумною,  вона  спитала,
скільки  Берта  заробляла  в  Люсьєнових  батьків.  «Все-таки
юній  дівчині  неприємно,  —  додала  вона,  —  бути  служницею».
Гюїгар  і  Фанні  не  зважали  більше  на  них,  вони  обнімалися,
Гюїгарове  обличчя  спітніло.  Люсьєн  подеколи  повторював:
«Погляньте  на  цих  голуб’ят,  таж  погляньте  на  них!»  І  вже
приготував  наступну  фразу:  «Вони  мене  спокушають  робити
те  саме».  Але  він  не  зважувався  посадити  Мод  і  вдовольнявся
лише  тим,  що  усміхався  їй,  а  далі  почав  удавати,  ніби  вони  з
Мод  давні  приятелі,  байдужі  до  кохання,  називав  її  «друзя¬
кою»  і  плескав  по  плечу.  Фанні  раптом  повернула  голову  й
здивовано  глянула  на  них.  «Ну,  —  мовила  вона,  —  недолітки,
що  ви  робите?  Таж  поцілуйтеся,  ви  ж  помрете  від  бажання».
Люсьєн  усадовив  Мод  собі  на  коліна;  він  трохи  соромився,
оскільки  на  них  дивилася  Фанні,  і  хотів,  щоб  поцілунок  був
довгий  і  вправний,  але  не  знав,  як  при  цьому  дихають.  Зреш¬
тою,  це  було  не  так  важко,  як  йому  гадалось,  і,  цілуючи,  він
примудрився  нахилити  голову  й  дихати  носом.  Люсьєн  чув,  як
Гюїгар  рахував:  «Один,  два,  три,  чотири...»  і  відпустив  Мод  на
числі  п’ятдесят  два.  «Непогано  для  початку,  —  сказав  Гюї¬
гар,  —  але  в  мене  це  вийде  ще  ліпше».  Люсьєн  подивився  на
свого  ручного  годинника  і  почав  у  свою  чергу  рахувати:  Гюїгар
відірвався  від  Фанніних  губ  на  сто  п’ятдесят  дев’ятій  секунді.
Люсьєн  розлютився  і  назвав  цей  конкурс  дурнуватим.  «Я  від¬
пустив  Мод  через  стриманість,  —  подумав  він,  —  але  це  не
така  вже  й  хитра  штука,  коли  знаєш,  як  дихати,  можна
цілуватися  й  вічність».  Він  запропонував  другу  партію  і  виг¬
рав.  Коли  вони  закінчили,  Мод  глянула  на  Люеьєна  й  цілком
серйозно  мовила:  «Ви  добре  цілуєтесь».  Люсьєн  від  задоволен¬
ня  зашарівся.  «До  ваших  послуг»,  —  відповів  він,  розшаркую¬
чись.  Але  хлопець  з  більшою  втіхою  поцілував  би  Фанні.  Вони
розійшлися  о  пів  на  першу  ночі,  щоб  устигнути  на  останній
поїзд  метро.  Люсьєн  був  дуже  веселий:  він  вистрибував  і  ви¬
танцьовував  на  вулиці  Рейнуар,  а  в  голові  у  нього  снувала
думка:  «Рибка  потрапила  в  розставлені  сіті».  Кутики  вуст
йому  боліли,  бо  ж  увесь  вечір  доводилось  усміхатися!
 Люсьєн  зустрічався  із  Мод  щочетверга  о  шостій  вечора  і
щосуботи  ввечері.  Вона  дозволяла  себе  цілувати,  але  не  хо-
 313

тіла  віддаватися  йому.  Люсьєн  нарікав  Гюїгарові,  а  той  його
втішав:  «Не  переймайся  тим,  —  сказав  він,  —  Фанні  переко¬
нана,  що  Мод  рано  чи  пізно  переспить  із  тобою:  тільки  вона
ще  молода  і  мала  лише  двох  коханців;  Фанні  радить  поводи¬
тися  з  нею  дуже  лагідно».  —  «Лагідно?  —  перепитав  Люсьєн.  —
Ти  думаєш,  що  говориш?»  Вони  обидва  розреготалися,  і
Гюїгар  підсумував:  «Роби,  як  кажуть,  мій  друже».  Люсьєн
став  дуже  лагідний.  Він  часто  цілував  Мод  й  освідчувався  в
коханні,  але  мало-помалу  це  набридло,  та  й,  крім  того,  було
трохи  соромно  з’являтися  з  нею  на  людях;  юнак  охоче  б  пора¬
див  їй,  як  треба  одягатись,  але  вона  була  сповнена  уперед¬
жень  і  дуже  швидко  гнівалась.  У  паузах  між  поцілунками
вони  мовчали  з  застиглими  очима,  тримаючись  за  руки.  «Бог
зна  про  що  вона  думає  з  таким  суворим  поглядом».  А  Люсьєн
незмінно  думав  про  своє  маленьке,  сумне  й  непевне  існу¬
вання,  часом  він  казав  собі:  «Я  хотів  би  бути  Леморданом,  ось
хто  знайшов  себе!»  У  ці  хвилини  він  себе  бачив  ніби  збоку:  от
він  сидить  біля  жінки,  що  його  кохає,  тримає  її  за  руку,  його
губи  ще  вологі  від  її  поцілунків,  а  він  відмовляється  від  сми¬
ренного  щастя,  яке  вона  йому  пропонувала,  зостається  са¬
мотнім.  Тоді  хлопець  міцно  стискав  пальці  малої  Мод,  і  на  очі
йому  наверталися  сльози:  йому  так  хотілося  її  ощасливити.
 Одного  грудневого  ранку  Лемордан  підійшов  до  Люсьєна  з
аркушем  паперу  в  руці.  «Хочеш  підписатися?»  —  запитав  він.
«Що  це  таке?»  —  «Це  щодо  жидів  із  Педінституту,  вони  віді¬
слали  в  газету  «Евр»  заяву  з  двома  сотнями  підписів  проти
обов’язкової  військової  підготовки.  А  ми  протестуємо:  нам
треба  зібрати  принаймні  тисячу  підписів:  зараз  підписуються
вояки,  моряки,  аграрники,  політехи,  весь  цвіт».  Така  увага
лестила  Люсьєнові;  він  запитав:  «Це  десь  надрукують?»  —  «В
«Аксьйон»,  очевидно.  Або,  можливо,  в  «Еко  де  Парі».
Люсьєнові  захотілося  тут  же  поставити  свій  підпис,  але  він
подумав,  що  це  не  зовсім  серйозно.  Тож  він  узяв  аркуш  і  почав
уважно  його  читати.  Лемордан  додав:  «Я  знаю,  ти  не  ціка¬
вишся  політикою,  —  що  ж,  дивись  сам.  Але  ти  француз  і  маєш
право  на  власну  думку».  Почувши  слова  «ти  маєш  право  на
власну  думку»,  Люсьєн  раптом  пройнявся  якоюсь  дивною  на¬
солодою  і  поставив  підпис.  Наступного  дня  юнак  придбав  «Ак¬
сьйон  Франсез»,  але  заяви  там  не  було.  Вона  з’явилася  лише  в
четвер,  хлопець  її  розшукав  на  другій  сторінці  під  назвою:
«Молодь  Франції  наносить  прямий  удар  по  зубах  міжнарод¬
ного  сіонізму».  Його  ім’я  красувалося,  стисле,  безповоротне,
поряд  з  іменем  Лемордана,  майже  таке  ж  дивне,  як  Флем  чи
Фліно,  які  стояли  пообіч;  воно  мало  зодягнений  вигляд.  «Люсьєн
 314

Флер’є,  —  подумав  він,  —  селянське  прізвище,  справді  фран¬
цузьке  прізвище».  Він  прочитав  уголос  всю  низку  прізвищ,  які
починалися  з  «Ф»,  і  коли  настала  черга  його  власного,  то
вимовив,  удаючи,  ніби  йдеться  зовсім  не  про  нього.  Потім
засунув  газету  в  кишеню  і,  весь  сяючи,  повернувся  додому.
 Через  кілька  днів  уже  Люсьєн  підійшов  до  Лемордана.  «Ти
робиш  політику?»  —  спитав  він  його.  «Я  член  ліги,  —  відповів
Л  емордан,—а  ти  хоч  інколи  читаєш  «Аксьйон»?»—«Не  часто,  —
признався  Люсьєн,  —  досі  це  мене  не  цікавило,  але,  гадаю,
тепер  усе  буде  по-іншому».  Л  емордан  байдуже,  з  непроникним
виглядом  дивився  на  нього.  Люсьєн  розповів  йому  в  загальних
рисах  про  те,  що  Бержер  називав  «сум’яттям».  —  «Звідки
ти?»  —  запитав  Лемордан.  «З  Фероля.  У  мого  батька  там  за¬
вод».  —  «Скільки  часу  ти  там  жив?»  —  «До  другого  класу».  —
«Я  бачу,  —  вів  далі  Лемордан,  —  що  тебе  просто  вирвали  з
корінням.  Ти  читав  Барреа?»  —  «Я  читав  «Колетту  Бодош».  —
«Це  не  те,  —  мовив  Лемордан  нетерпляче.  —  Я  ось  тобі  принесу
пополудні  «Вирвані  з  коренем»:  отам  твоя  доля.  Ти  там  знай¬
деш  і  біль,  і  ліки  від  нього».  Книга  була  оправлена  в  зелену
шкіру.  На  першій  сторінці  красувався  напис:  «Ех  ИЬгіб  Андре
Лемордана»,  виписаний  готичними  літерами.  Хлопець  здиву¬
вався:  йому  й  на  думку  не  спадало,  що  в  Лемордана  є  ще  й  ім’я.
 Люсьєн  почав  читати  з  великою  недовірою:  скільки  вже
разів  йому  намагалися  щось  утовкмачити,  скільки  разів  йому
давали  книги,  переконуючи  при  цьому:  «Ось  почитай,  це  до¬
стеменно  про  тебе».  Люсьєн  подумав,  посміхаючись,  що  він  не
з  тих,  котрих  можна  збити  з  пантелику  кількома  фразами.
Едіпів  комплекс,  сум’яття  —  все  це  дитячі  забавки,  які  вони
нині  далекі!  Але  вже  перші  сторінки  захопили  його:  по-перше,
там  не  було  психології—Люсьєн  її  наковтався,  тієї  психології,
донесхочу,  —  молоді  Барресові  герої  не  були  ні  абстрактними
індивідами,  ні  декласованими,  як  Рембо  чи  Верлен,  ні  хвори¬
ми,  як  усі  ті  віденці-нероби,  що  стали  об’єктами  психоаналізу
Фрейда.  Баррес  зображував  своїх  героїв  у  їхньому  власному
середовищі,  в  родинному  колі,  змальовував  провінційних  до¬
бре  вихованих  на  давніх  традиціях  молодиків.  Люсьєн  поба¬
чив,  що  Стюрель  схожий  на  нього.  «Все-таки  правда,  —  сказав
він  собі,  —  мене  вирвано  з  коренем».  Хлопець  подумав  про
моральне  здоров’я  батьків,  здоров’я,  якого  можна  набути  ли¬
ше  в  селі,  про  їхню  фізичну  силу  (його  дід  згинав  пальцями
бронзову  монету),  із  хвилюванням  пригадав  ферольські  сві-
танки,  коли  він  вставав  удосвіта  і  сходив  униз  навшпиньки,
щоб  не  розбудити  батьків,  сідав  на  велосипед  і  перед  ним
відкривався  спокійний  лагідний  краєвид  Іль-де-Франса.  «Я
 315

завжди  ненавидів  Париж»,  —  подумав  він  напружено.  Хло¬
пець  прочитав  також  «Сад  Береніси»,  час  од  часу  відкладаючи
книжку  і  поринаючи  в  роздуми  з  очима  десь  далеко-далеко;
ось  воно,  нове,  йому  пропонують  характер  і  долю,  спосіб  поря¬
тунку  від  безкінечних  балачок  про  власне  сумління,  вказу¬
ють,  як  визначити  й  оцінити  себе.  Ох,  які  йому  тепер  огидні
нечисті  і  хтиві  тварюки,  зображені  Фрейдом,  яким  милим
стало  подароване  Барресом  невідання,  сповнене  сільських  па¬
хощів.  Щоб  уловити  їх,  Люсьєнові  тільки  треба  облишити
безплідне  й  небезпечне  копирсання  в  самому  собі,  треба
пізнати  землю  і  околиці  Фероля,  розгадати  сенс  хвилястих
пагорбів,  що  спускалися  до  Сернетти,  треба  звернутися  до
географії  та  історії.  Або  ж  просто  йому  треба  повернутися  до
Фероля  і  там  жити:  містечко  лежатиме  біля  його  ніг,  безневин¬
не  і  щедре,  розкинувшись  у  долині  серед  джерел  і  трав,  стане
йому  поживним  гумусом,  з  якого  він  нарешті  черпатиме  снагу,
щоб  стати  хазяїном.  Після  таких  марень  Люсьєн  ставав  дуже
збуджений,  а  іноді  йому  навіть  здавалося,  ніби  він  знайшов
себе.  Тепер,  коли  юнак  мовчки  сидів  біля  Мод,  обнявши  її  за
стан,  слова,  рештки  фраз  відлунювали  в  ньому:  «відновити
традицію»,  «земля  і  мертві»,  —  слова  незглибимі,  непроникні
й  невичерпні.  «Яке  все  це  спокусливе»,  —  подумав  він.  Однак
хлопець  не  зважувався  вірити:  надто  часто  його  ошукували.
Він  поділився  своїми  побоюваннями  з  Леморданом:  «Як  було  б
добре».  —  «Мій  любий,  —  відповів  Лемордан,  —  у  те,  чого
прагнеш,  не  треба  одразу  вірити,  —  потрібен  іще  досвід».
Потім  трохи  подумав  і  додав:  «Ти  повинен  бути  з  нами».  Люсь¬
єн  прийняв  пропозицію  зі  щирим  серцем,  але  при  умові,  що
збереже  свою  свободу:  «Я  прийду,  —  сказав  він,  —  але  це  мене
ні  до  чого  не  зобов’язує.  Я  подивлюся  і  поміркую».
 Люсьєн  був  у  захваті  від  щирої  товариськості,  що  панувала
між  хлопцями:  вони  його  прийняли  весело  й  просто,  і  він
одразу  відчув  себе  серед  них  своїм.  Люсьєн  швидко  запізнався
з  «товариством»  Лемордана  —  двадцятьма  студентами,  які
майже  всі  носили  велюрові  берети.  Вони  збиралися  на  другому
поверсі  бару  «Польдер»,  де  грали  в  бридж  і  більярд.  Люсьєн
часто  зустрічався  там  із  ними  й  скоро  відчув,  що  вони  його
мали  за  свого,  вітаючи  хлопця  вигуками:  «Ось  найкращий!»
або  «Це  наш  народник  Флер’є!»  Надто  подобалася  Люсьєнові
їхня  безтурботність:  не  було  ніякого  педантизму,  суворості,
дуже  мало  розмовляли  про  політику.  Товариство  сміялося,
співало,  обурювалось  або  ж  плескало  в  долоні  на  честь  студен¬
тства  —  ото  й  усе.  Навіть  сам  Лемордан,  не  втрачаючи  свого
авторитету,  якого  ніхто  не  зважувався  заперечити,  трохи  роз¬
 316

слаблювався  і  давав  волю  усмішці.  Люсьєн  найчастіше  мов¬
чав,  його  погляд  блукав  по  тих  галасливих  і  м’язистих  молоди¬
ках.  «Це  сила»,  —  подумав  він.  Серед  них  він  потроху  відкри¬
ває  для  себе  справжній  сенс  юності,  уже  позбувся  удаваної
манірності,  яку  так  цінував  Бержер;  молодь  —  ось  майбутнє
Франції.  Натомість  у  Леморданових  друзів  вже  не  було  такого
милого  душевного  неспокою  юності:  це  були  дорослі,  чимало
навіть  із  бородами.  Коли  придивитися  до  них,  зразу  впадала  у
вічі  їхня  схожість:  вони  вже  позбулися  помилок  і  непевності
юного  віку,  вивчиливсе,  що  їм  треба,  —одне  слово,  сформува¬
лися.  Спочатку  їхні  меткі  й  дикуваті  жарти  трохи  обурювали
Люсьєна,  йому  здавалося,  що  хлопці  безсоромні  й  жорстокі.
Коли  Ремі  оголосив,  що  пані  Дюбу,  дружині  лідера  радикалів,
переїхало  ноги  вантажівкою,  Люсьєн  сподівався,  що  вони  бо¬
дай  поспівчувають  нещасливому  супротивникові.  Натомість
вони  вибухнули  реготом  і  заляскали  себе  по  сідницях,  вигуку¬
ючи:  «Старе  луб’я!»  і  «Слава  водієві!»  Люсьєнові  зробилося
трохи  ніяково,  але  раптом  він  зрозумів,  що  цей  гучний  очис¬
ний  сміх  був  захистом:  зачувши  небезпеку,  вони  не  захотіли
боягузливо  віддатися  жалощам  і  замкнулися  в  собі.  Люсьєн
розреготався  також.  Згодом  він  побачив  їхню  витівку  в  справ¬
жньому  світлі,  хлопці  тільки  зовні  здавалися  легковажними,
насправді  вони  утверджували  своє  право:  їхні  переконання
були  такі  глибокі,  такі  святі,  що  вони  надавали  їм  право  здава¬
тися  легковажними,  з  дотепним  жартом  посилати  до  біса  все
неістотне.  Приміром,  крижаний  гумор  Шарля  Морра  і  жарти
Десперро  (який  носив  у  кишені  клапоть  старої  англійської
шинелі,  називаючи  його  крайньою  плоттю  Блюма)  відрізня¬
лися  лише  рівнем.  У  січні  університет  оголосив  про  урочисті
збори  з  приводу  надання  ступеня  доктора  honoris  causa  двом
шведським  мінералогам.  «Ось  де  ти  побачиш  справжню  бу¬
чу»,  —  сказав  Лемордан  Люсьєнові,  вручаючи  йому  запро¬
шення.  Великий  амфітеатр  був  напханий  ущерть.  Коли
Люсьєн  побачив,  як  під  звуки  «Марсельєзи»  входять  прези¬
дент  Республіки  і  ректор,  його  серце  закалатало,  він  злякався
за  своїх  друзів.  Майже  водночас  кілька  молодиків  на  трибунах
піднялися  і  зчинили  гвалт.  Люсьєн  із  симпатією  розгинав
червоного,  як  помідор,  Ремі,  який  пручався  в  руках  двох  лю¬
дей,  що  тягнули  його  за  поли;  він  вигукував:  «Франція  для
французів!»  Але  особливо  припав  йому  до  душі  літній  пан,  що
наче  вперта  дитина  дув  у  маленьку  дудку.  «Як  це  чудово!»  —
подумав  Люсьєн.  Хлопця  тішила  така  дивна  суміш  затятої
поважності  й  невгамовності,  що  надавала  наймолодшим  ста¬
течності,  а  найстарших  обертала  на  лукавих  бісенят.  Люсьєн  і
 317

собі  спробував  докинути  жарт.  Він  мав  успіх,  а  коли  сказав  про
Ерріо:  «Якщо  цей  помре  у  своєму  ліжку,  то  немає  Бога  у  світі»,
то  відчув  у  собі  народження  священної  люті.  Тоді  він  зціпив
щелепи  і  на  мить  відчув  себе  таким  же  переконаним,  зібраним
і  могутнім,  як  Ремі  чи  Десперро.  «Лемордан  має  рацію,  —
подумав  він,  —  потрібен  досвід».  Він  теж  навчився  не  визнава¬
ти  дискусій.  Гіоїгар,  який  був  просто  республіканцем,  надоку¬
чав  йому  запереченнями.  Люсьєн  його  ввічливо  слухав,  але
невдовзі  замикався  в  собі.  Гюїгар  і  далі  говорив,  але  Люсьєн  на
нього  вже  навіть  не  дивився:  він  розгладжував  стрілки  на  своїх
штанях  і  забавлявся,  пускаючи  кільця  диму  та  роззираючи
жінок.  Кутиком  вуха  хлопець  ловив  Гюїгарові  аргументи,  од¬
нак  вони  відразу  ж  утрачали  свою  вагу  й  пролітали  повз  нього,
легкі  й  нікчемні.  Гюїгар  замовкав,  тяжко  скривджений.  Люсь¬
єн  розповів  батькам  про  своїх  нових  друзів,  і  пан  Флер’є  спи¬
тав  його,  чи  він  часом  не  хоче  стати  роялістом.  Люсьєн  пова¬
гався,  а  потім  з  гордістю  відповів:  «Так,  я  б  хотів,  я  б  справді
цього  хотів».  —  «Люсьєне,  я  тебе  благаю,  не  роби  цього,  —
заголосила  мати,  —  вони  дужебуйні,  ці  роялісти,  і  ти  матимеш
тільки  клопіт,  що  буде,  коли  тебе  відлупцюють  або  запрото¬
рять  до  в’язниці?  А  потім  ти  ще  надто  молодий,  щоб  іти  в
політику».  Люсьєн  відповів  їй  лише  спокійною  посмішкою,  і
тут  втрутився  пан  Флер’є:  «Облиш  його,  моя  люба,  —  мовив
він  лагідно,  —  хай  чинить,  як  знає;  через  це  треба  пройти».
Відтоді  Люсьєн  помітив,  що  батьки  ставляться  до  нього  з  якоюсь
повагою.  Однак  він  ні  на  що  не  зважувався;  ці  декілька  тижнів
його  багато  чому  навчили:  Люсьєн  по  черзі  уявляв  собі  зичли¬
ву  батькову  допитливість,  тривогу  пані  Флер’є,  шанобливість,
що  народжується  в  Гюїгарові,  Леморданову  затятість,  нетер¬
піння  Ремі  і  казав  собі,  хитаючи  головою:  «Це  діло  серйозне».
Люсьєн  довго  розмовляв  із  Леморданом,  той  дуже  добре  зро¬
зумів  його  міркування  і  радив  не  поспішати.  Люсьєна  ще  огор¬
тала  туга:  він  сам  собі  здавався  аморфною,  драглистою  істотою,
що  здригається  на  лаві  якоїсь  кав’ярні,  а  галаслива  метушня
роялістів  видавалася  йому  нікчемною.  Але  бувало,  що  хлопець
ставав  твердий  і  несхитний,  як  камінь,  і  був  майже  щасливий.
 Юнак  почувався  у  товаристві  роялістів  усе  краще  й  краще.
Співав  їм  «Весілля  Ревеки»  —  пісню,  якої  Гебрар  навчив  його
на  минулих  вакаціях,  і  всі  визнали,  що  він  дуже  втішний.
Люсьєн,  розпалившись,  робив  багато  ядучих  закидів  на  адре¬
су  євреїв,  і  розповідав  про  Берліака,  жахливого  скнару:  «Я
завжди  себе  запитував:  чому  він  такий  скупердяй,  неможливо
бути  таким  скупим.  Але  згодом  я  зрозумів:  це  тому,  що  він  з
їхнього  кодла».  Всі  починали  реготати,  а  Люсьєна  охоплюва¬
 318

ло  якесь  збудження,  він  відчував  справжню  ненависть  до
євреїв,  Берліак  тепер  став  йому  просто  огидний.  Лемордан
подивився  йому  у  вічі  й  сказав:  «Ти  чистий».  Потім  друзі
часто  просили  Люсьсна:  «Флер*є,  розкажи  нам  щось  ціка-
веньке  про  жидів».  І  Люсьсн  розповідав  єврейські  оповідки,
які  він  чув  од  свого  батька;  хлопець  тільки-но  починав  упев¬
неним  тоном:  «Отного  тня  Леві  зусрів  Плюма...»,  як  його  друзі
заходилися  сміхом.  Якось  Ремі  й  Патенотр  розповіли,  що  во¬
ни  на  набережній  Сени  зустріли  алжирського  єврея  і  дуже
його  налякали,  прямуючи  просто  на  нього,  ніби  хотіли  скину¬
ти  його  у  воду.  «Я  подумав,  —  підсумував  Ремі,  —  шкода,  що
з  нами  не  було  Флер’є».  —  «Це,  може,  й  ліпше,  що  його  з  вами
не  було,  —  перебив  Десперро,  —  а  то  він  і  справді  штовхнув
би  його  у  воду!»  Люсьєн  не  мав  собі  рівного,  коли  йшлося  про
те,  щоб  розпізнати  єврея  на  око.  Йдучи  з  Гюїгаром,  він  почи¬
нав  штовхати  його  ліктем:  «Не  обертайся  зразу:  отой  малий
товстун,  що  позаду,  —  жид!»  —  «На  це,  —  зауважив  Гюїгар,  —
у  тебе  нюх!»  Фанні  теж  не  могла  вирізняти  євреїв;  друзі
піднімалися  вчотирьох  у  помешкання  Мод,  і  Люсьєн  співав
«Весілля  Ревеки».  Фанні  не  могла  більше  втриматись  і  блага¬
ла:  «Та  годі  вже,  годі,  а  то  зараз  напуджу  в  труси»,  а  коли  він
нарешті  вгамовувався,  дівчина  кидала  на  нього  щасливий,
майже  ніжний  погляд.  У  пивному  барі  «Польдер»  тихцем  уже
глузувала  з  Люсьєна.  Завжди  хтось  міг  недбало  кинути:
«Флер’є  так  любить  жидів...»  або  «Леои  Блюм  великий  друг
Флер’є...»,  а  інші  в  захваті  чекали,  затамувавши  подих,  розк¬
ривши  рота,  що  ж  буде  далі.  Люсьєн  червонів,  з  криком  гупав
по  столу:  «Хай  вам  біс!..»,  а  всі  довкола  реготали  й  вигукува¬
ли:  «О,  вже  почалося!  Почалось!  Не  почалось,  а  понеслося!»
 Люсьєн  із  новими  друзями  часто  відвідував  політичні
збіговиська  і  не  раз  слухав  професора  Клода  і  Максіма  Реаля
дель  Сарта.  Через  ці  нові  обов’язки  його  успіхи  в  навчанні
погіршились,  але,  хай  там  як,  Люсьєн  цього  року  однак  би  не
виграв  конкурсу  до  школи  цивільних  інженерів,  і  пан  Флер’є
був  поблажливий.  «Нехай,  —  сказав  він  дружині,  —  треба  ж
йому  колись  ставати  чоловіком».  Покидаючи  ті  зібрання,  хло¬
пець  і  його  друзі  виходили  збуджені  і  могли  втнути  будь-яку
штуку.  Одного  разу  вони  йшли  вдесятьох  і  зустріли  невелич¬
кого  типа  з  оливковим  відтінком  шкіри,  який  перетинав  вули¬
цю  Сент-Андре-дез-Ар,  тримаючи  в  руках  «Юманіте».  Вони
притисли  його  до  муру,  і  Ремі  наказав:  «Викинь  цю  газету».
Коротун  почав  було  зволікати,  але  Десперро  підкрався  до  ньо¬
го  ззаду  і  схопив  за  руки,  а  Лемордан  різким  рухом  вирвав  у
жертви  газету.  Це  виглядало  вельми  кумедно.  Розлючений
 319

чоловічок  копав  ногами  в  порожнечу  й  кричав:  «Відпустіть
мене,  відпустіть»,  із  смішним  акцентом,  а  Лемордан  спокійні¬
сінько  шматував  газету.  А  коли  Десперро  вирішив  відпустити
чоловічка,  сталося  несподіване:  той  кинувся  на  Лемордана  і
вдарив  би  його,  якби  Ремі  вчасно  не  затопив  йому  кулаком  по
вуху.  Коротун  гепнувся  об  мур,  зиркаючи  на  всіх  лютим  по¬
глядом,  і  лайнувся:  «Паскудні  французи!»  —  «А  ну  повтори,
що  ти  сказав»,  —  крижаним  голосом  кинув  Маршессо.  Люсьєн
зрозумів,  що  зараз  почнеться  бійка:  Маршессо  не  сприймав
жартів,  коли  йшлося  про  Францію.  «Паскудні  французи!»  —
повторив  чужинець.  Він  похитнувся  від  сильного  штовхана,  й,
виючи,  з  опущеною  головою  кинувся  вперед:  «Паскудні  фран¬
цузи,  паскудні  буржуа,  я  вас  ненавиджу,  повиздихали  б  ви  всі,
всі,  всі!»  —  і  прокричав  іще  стільки  брудних  і  таких  дошкуль¬
них  лайок,  що  Люсьєн  раніше  навіть  уявити  їх  не  міг.  Тоді  в
хлопців  увірвався  терпець,  і  вони  всі  гуртом  йому  добряче
всипали.  Нарешті  його  залишили,  і  чоловічок  нахилився,  обі¬
першись  об  мур.  Він  весь  тремтів,  праве  око  в  нього  запливло,  а
хлопці  стояли  довкола  нього,  потомлені  від  бійки,  і  чекали,
поки  він  упаде.  Незнайомець  скривив  рота  й  вичавив  із  себе:
«Паскудні  французи!»  —  «Тобі  ще  мало?»  —  запитав  Деспер¬
ро,  задихавшись.  Чоловічок  не  почув:  він  задерикувато  дивив¬
ся  на  них  лівим  оком  і  повторював:  «Паскудні  французи,  пас¬
кудні  французи!»  Ніхто  вже  нічого  не  робив,  і  Люсьєн  зрозу¬
мів,  що  його  друзі  вже  наситилися  цією  розвагою.  Але  бажання
виявилося  сильнішим  за  нього,  Люсьєн  подався  вперед  і  вда¬
рив  що  є  сили.  Він  почув,  як  щось  хряснуло,  чоловічок  глянув
на  нього  знетямлено  і  здивовано.  «Паскудні...»  —  промурмотів
він  невиразно.  Його  підбите  око  стало  схоже  на  червону  кулю
без  зіниці,  він  опустився  навколішки  й  затих.  «Утікаймо!»  —
видихнув  Ремі.  Вони  побігли  й  зупинилися  тільки  на  майдані
Сен-Мішель,  ніхто  їх  не  переслідував.  Хлопці  поправили  свої
краватки  й  пообтрушували  один  одного  руками.
 Вечір  спливав,  а  молодики  навіть  не  згадували  про  свою
пригоду  й  були  дуже  чуйні  один  до  одного:  вони  відмовились
від  тієї  сором’язливої  брутальності,  якою  звичайно  послугува-
лися,  ховаючи  свої  справжні  почуття.  Хлопці  стали  чемними,  і
Люсьєн  подумав,  що  це  він  уперше  бачить,  якими  вони  можуть
бути  у  себе  вдома;  сам  він  дуже  переживав,  оскільки  йому  ще
ніколи  не  доводилось  битися  просто  на  вулиці  з  усякими  голо¬
дранцями.  Хлопець  з  ніжністю  подумав  про  Мод  і  про  Фанні.
 Люсьєнові  не  спалося.  «Я  не  можу  йти  з  ними  далі,  —
думав  він,  —  як  звичайний  аматор.  Тепер,  усе  добре  зважив¬
ши,  треба  приєднатися  до  них!»  Люсьєн  мав  серйозний  і  май¬
 320

же  святобливий  вигляд,  коли  повідомив  Лемордана.  «Вирі¬
шено,  —  сказав  він,  —  яз  вами».  Лемордан  поплескав  його  по
плечу,  і  ватага  відсвяткувала  цю  подію,  розпивши  кілька  пля¬
шок  вина.  Одразу  поповнився  давній  брутальний  тон,  про
вчорашню  пригоду  ніхто  й  не  згадував.  Тільки  коли  розходи¬
лися,  Маршессо  навпростець  сказав  Люсьєнові:  «В  тебе  чудо¬
вий  удар!»  —  на  що  Люсьєн  відповів:  «Бо  то  жид!»
 Через  день  Люсьєн  завітав  до  Мод  з  великим  тростиновим
ціпком,  якого  він  придбав  у  крамниці  на  бульварі  Сен-Мішель.
Мод  одразу  втямила;  глянувши  на  ціпок,  вона  сказала:  «Отже,
все  гаразд?»  —  «Гаразд»,  —  відповів  Люсьєн  посміхаючись.
Мод  була  підлещена;  сама  вона  радше  симпатизувала  ідеям
лівих,  але  душу  мала  широку.  «Я  бачу,  —  сказала  вона,  —  що
кожна  партія  має  щось  хороше».  Цілий  вечір  вона  тільки  те  й
робила,  що  гладила  його  по  голові,  називаючи  своїм  малень¬
ким  роялістом.  Через  кілька  днів  у  суботу  ввечері  Мод  відчула
себе  не  зовсім  добре.  «Щось  мені  хочеться  додому,  —  сказала
вона,  —  але  ти  можеш  піти  зі  мною,  якщо  будеш  слухняним;  ти
триматимеш  мене  за  руку  і  будеш  дуже  лагідним  зі  своєю
маленькою  Мод,  що  так  кепсько  себе  почуває,  розповідатимеш
їй  усілякі  історії».  Люсьєн  був  не  в  захваті  від  такої  пропозиції:
кімната  Мод  засмучувала  дбайливо  прихованим  убозтвом,
спадало  на  думку,  що  живе  в  ній  якась  служниця.  Але  було  б
злочином  втратити  таку  чудову  нагоду.  Тільки-но  вони  зайш¬
ли,  як  Мод  уляглася  в  ліжко,  примовляючи:  «Ох!  як  мені
добре»,  потім  замовкла  і  втупилася  в  Люсьєна,  відкопиливши
губи.  Він  одразу  вмостився  біля  неї,  а  вона  розчепіривши  паль¬
ці  прикрила  руками  очі  і  промовляла  дитячим  голосом:  «Ку-
ку,  я  тебе  бачу,  Люсьєне,  я  тебе  бачу!»  Хлопець  якось  враз
обважнів  і  обм’як,  а  Мод  встромила  йому  до  рота  свої  пальці,  і
він  почав  їх  смоктати,  потім  Люсьєн  лагідно  промовив:  «Ма¬
ленька  Мод  нездужає,  яка  ж  вона  нещасна,  бідна  маленька
Мод!»  —  і  почав  її  всю  пестити;  вона  заплющила  очі  й  загадко¬
во  всміхалася.  За  якусь  мить  він  закотив  Мод  спідницю  й
нестямився,  як  вони  зляглися;  Люсьєн  подумав:  «Все-таки  я
здатний  на  це!»  —  «Ну,  —  зітхнула  Мод,  коли  вони  закін¬
чили,  —  хіба  ж  я  такого  сподівалася!»  Вона  подивилася  на
Люсьєна  з  лагідним  докором:  «Поганий  хлопчисько,  я  ж  гада¬
ла,  що  ти  будеш  слухняний!»  Люсьєн  відповів,  що  він  здивова¬
ний  не  менше  за  неї.  «Такі  речі  якось  самі  робляться»,  —  мовив
він.  Мод  подумала  трохи  й  сказала  вже  серйозно:  «Я  ні  за  чим
не  жалкую.  Досі  все  було,  може,  чистішим,  але  неповним».
 «Я  маю  коханку»,  —  міркував  Люсьєн  у  метро.  Він  був
спустошений  і  стомлений,  просякнутий  запахом  абсенту  і
 11  Сарпгр
 321

свіжої  риби;  сівши,  тримався  якомога  рівніше,  щоб  волога  від
поту  сорочка  не  приставала  до  тіла;  йому  здавалося,  ніби  його
тіло  змастили  кисляком.  Він  повторив  із  зусиллям:  «Я  маю
коханку»:  і  відчув  себе  ошуканим:  те,  що  його  вабило  в  Мод
іще  напередодні,  —  її  обличчя,  видовжене  й  таємниче,  її
елегантність,  струнка  постава,  горда  хода,  слава  чесної
дівчини,  зневага  до  сексу,  все,  що  надавало  їй  неповторності,
робило  її  справді  іншою,  стриманою,  рішучою,  недосяжною,
чистою  в  помислах  і  вчинках,  і  навіть  її  шовкові  панчішки,
крепова  сукня,  зачіски,  —  все  це  розтануло  в  його  обіймах,
лишилася  тільки  плоть,  Люсьєнові  вуста  тягнулися  до  облич¬
чя  без  очей,  голого,  як  живіт,  він  володів  великою  квіткою  з
м’якої  плоті.  Люсьєн  бачив  тільки  сліпу  тварину,  що  зі  чмо¬
канням  волохатих  щілин  борсалась  у  простирадлах,  і  поду¬
мав:  це  ми  обоє.  Вони  злилися  в  одне  Ціле,  він  не  міг  більше
відрізнити  своєї  плоті  від  плоті  Мод;  ще  ніколи  він  не  мав
такого  гидкого  відчуття  інтимної  близькості,  —  хіба,  може,
тоді,  коли  Рірі  показував  йому  свого  пісюна  за  кущем  або
коли,  забувшись,  лежав  на  животі  і  дригав  ногами,  блискаю¬
чи  голим  задом,  поки  йому  сушили  штани.  Люсьєн  відчув
полегкість,  згадавши  про  Гюїгара.  Він  йому  завтра  скаже:  «Я
спав  із  Мод,  це  дивовижна  жіночка,  друже,  у  неї  це  в  крові».
Але  зараз  йому  кепсько:  хлопець  почувався  голим  у  теплій
куряві  метро,  голим  під  тонкою  оболонкою  одягу,  напруже¬
ним  і  голим  поряд  із  священиком,  навпроти  двох  літніх  дам,
немов  велика  осквернена  жердина.
 Гюїгар  його  палко  привітав.  Фанні  йому  трохи  набридла:  «У
неї  справді  поганий  характер.  Вчора  цілий  вечір  дулася  на
мене».  Обидва  зійшлися  на  тому,  що  таких  жінок  усе-таки
треба  мати,  бо  ж  не  можна  зберігати  цноту  до  самого  шлюбу,
такі  жінки  не  дуже  цікаві,  зате  й  не  хворі,  але  було  б  помилкою
прив’язуватися  до  них.  Натомість  про  чесних  дівчат  Гюїгар
повідав  із  великою  повагою,  і  Люсьєн  запитав,  що  нового  в
його  сестри.  «З  нею  все  гаразд,  друже,  —  мовив  Гюїгар,  —  до
речі,  вона  сказала,  що  ти  невірний  коханець.  Ти  розумієш,  —
додав  він  невимушено,  —  я  радий,  що  маю  сестру:  якби  її  не
було,  я  б  чималого  не  міг  би  збагнути».  Люсьєн  його  чудово
розумів.  Згодом  вони  часто  зводили  розмову  про  дівчат,  спов¬
нюючись  поезії,  а  Гюїгар  любив  цитувати  одного  з  своїх  дядь¬
ків,  який  тішився  успіхом  у  жінок:  «У  своєму  собачому  житті
я,  може,  не  завжди  робив  добро,  але  є  одна  річ,  за  яку  мені  Бог
виявить  ласкавість:  я  швидше  відрубаю  собі  руки,  ніж  доторк¬
нуся  до  дівчини».  Часом  вони  знову  навідувалися  до  подруг
П’єретти  Гюїгар.  Люсьєнові  дуже  подобалася  П’єретта,  він  із
 322

нею  розмовляв,  як  старший  брат,  трохи  кепкував  із  неї,  і
хвалив  за  те,  що  вона  не  обтяла  свого  волосся.  Люсьєн  весь
поринув  у  політичну  діяльність;  кожного  недільного  ранку  він
ходив  продавати  «Аксьйон  франсез»  перед  церквою  в  Нейї.
Години  дві  Люсьєн  прогулювався  із  кам’яним  обличчям.  Дів¬
чата,  виходячи  з  церкви,  інколи  зводили  на  нього  свої  пре¬
красні  непорочні  очі;  тоді  Люсьєн  трохи  розслаблювався  і,
почуваючись  чистим  і  дужим,  усміхався  їм.  Хлопець  розпові¬
дав  у  своєму  товаристві,  що  шанує  жінок  і  радий,  що  вони  таки
розуміють  його.  А  втім,  майже  всі  його  товариші  мали  сестер.
 17  квітня  Гюїгари  влаштували  вечірку  на  честь  П’єрет-
тиного  вісімнадцятиріччя  і,  цілком  природно,  що  туди  запро¬
сили  й  Люсьєна.  На  той  час  він  уже  був  добре  знайомий  із
П’єреттою,  вона  його  називала  своїм  танцюристою,  і  він  здо¬
гадувався,  що  дівчина  трохи  закохана  в  нього.  Пані  Гюїгар
наказала  послати  по  тапершу,  і  вечір  мав  видатися  славний.
Люсьєн  часто  танцював  із  П’єретгою,  потім  пішов  на  пошуки
Гюїгара,  який  приймав  своїх  друзів  у  курильні.  «Привіт,  —
сказав  Гюїгар,  —  гадаю,  ви  знайомі:  Флер’є,  Сімок,  Ванюс,
Леду».  Коли  Гюїгар  представляв  своїх  друзів,  Люсьєн
помітив,  як  один  високий  кучерявий  юнак  із  блідою  шкірою  і
крутими  чорними  бровами  нерішуче  наблизився  до  них;
Люсьєн  спалахнув  гнівом.  «Що  тут  робить  цей  тип?  —  поду¬
малось  Люсьєнові,  —  адже  Гюїгар  добре  знає,  що  я  не  терплю
жидів!»  Він  крутнувся  на  закаблуках  і  швидко  відійшов,  щоб
не  подавати  руки.  «Хто  цей  жид?»  —  запитав  Люсьєн  трохи
згодом  у  П’єретти.  «Це  Вайль,  він  із  вищого  торговельного
училища;  мій  брат  познайомився  з  ним  у  фехтувальній
залі».  —  «Я  гидую  жидами»,  —  сказав  Люсьєн.  П’єретта  злег¬
ка  всміхнулася.  «Цей  хлопець  все-таки  непоганий»,  —  сказа¬
ла  вона.  «Проведи  мене  до  буфету».  Люсьєн  взяв  келих  шам¬
панського  і  тільки-но  його  поставив,  як  віч-на-віч  зустрівся  з
Гюїгаром  і  Вайлем.  Він  блиснув  очима  на  Гюїгара  й  різко
відвернувся.  Але  П’єретта  схопила  його  за  руку,  і  Гюїгар
підійшов  до  нього,  ні  про  що  не  здогадуючись:  «Мій  друг
Флер’є,  мій  друг  Вайль,  —  представив  він  їх  невимушено,  —
тепер  усі  знайомі».  Вайль  простягнув  руку,  і  Люсьєнові  зроби¬
лося  зле.  На  щастя,  він  раптом  пригадав  слова  Десперро:
«Флер’є  штовхнув  би  жида  у  воду  по-справжньому».  Він  засу¬
нув  руки  в  кишені,  повернувся  спиною  до  Гюїгара  й  вийшов.
«Я  більше  не  переступлю  порога  цього  будинку»,  —  вирішив
він,  підкликаючи  гардеробника.  Хлопець  відчув  прикре  задо¬
волення.  «Коли  так  твердо  триматися  своїх  поглядів,  то  не
можна  навіть  жити  в  суспільстві».  Але  на  вулиці  його  пиха
 її*
 323

розвіялася,  і  Люсьєн  відчув  якусь  тривогу.  «Гюїгар  напевне
розгнівався!»  Хлопець  труснув  головою  і  спробував  себе  пере¬
конати:  «Він  не  мав  права  запрошувати  жида,  якщо  запросив
мене!»  Але  гнів  уже  вщух,  і  Люсьсн  знову  відчув  щось  схоже
на  тривогу,  перед  ним  випливло  здивоване  Вайлеве  обличчя,
його  простягнута  рука,  і  в  ньому  ворухнулося  бажання  при¬
миритися:  «П’єретта  очевидно  подумала,  що  я  нечема.  Треба
було  потиснути  ту  руку.  Все  одно  це  мене  ні  до  чого  не  зо¬
бов’язувало  б.  Стримано  привітатись  і  потім  одразу  ж  піти  —
ось  як  треба  було  вчинити».  Люсьєн  запитав  себе,  чи  ще  не
пізно  повернутися  до  Гюїгара.  Він  підійшов  би  до  Вайля  і
сказав  би  йому:  «Пробач  мені,  я  себе  кепсько  почував»,  а
потім  потиснув  би  йому  руку  і  трохи  порозмовляв  би  задля
чемності.  Та  ні,  вже  надто  пізно,  скоєного  не  поправиш.
«Навіщо  мені  здалося,  —  подумав  він  роздратовано,  —  хизу¬
ватися  своїми  поглядами  перед  людьми,  котрі  не  можуть  їх
зрозуміти!»  Він  нервово  здвигнув  плечима:  це  був  повний
крах.  В  цю  мить  Гюїгар  і  П’єретта,  напевно,  дивуються  з  його
поведінки,  а  Гюїгар  каже:  «Він  геть  з  глузду  з’їхав!»  Люсьєн
стис  кулаки.  «Ох!  —  подумав  він  у  відчаї,  —  як  я  їх  ненавид¬
жу!  Як  я  ненавиджу  жидів!»  Він  спробував  підбадьорити  себе,
споглядаючи  цю  безмірну  ненависть,  але  вона  розвіялась  під
його  поглядом,  він  міг  скільки  завгодно  думати  про  Леона
Блюма,  який  одержував  гроші  з  Німеччини  й  ненавидів  фран¬
цузів,  але  не  відчував  нічого,  крім  сумовитої  байдужості.  На
своє  щастя,  Люсьєн  застав  Мод  удома.  Він  сказав,  що  кохає  її,
і  в  несамовитому  шаленстві  багато  разів  оволодівав  нею.  «Все
пропало,  —  мовив  хлопець  подумки,  —  я  ніколи  не  буду  ки¬
мось».  «Ні,  ні!  —  заклинала  його  Мод,  —  зупинися,  мій  лю¬
бий,  тільки  не  це,  цього  не  можна!»  Але  кінчилось  тим,  що
вона  подалася:  Люсьєн  волів  обцілувати  її  всю.  Він  почувався
розбещеним  дитям,  йому  хотілося  плакати.
 Уранці  другого  дня,  коли  Люсьєн  побачив  у  ліцеї  Гюїгара,  в
нього  стислося  серце.  Гюїгар  був  хмурий  і  вдав,  ніби  його  не
помітив.  Люсьєн  розлютився  так,  що  не  міг  записувати
лекцій.  «Падло!  —  думав  він,  —  яке  падло!»  В  кінці  занять
Гюїгар  підійшов  до  нього  блідий,  як  смерть.  «Якщо  він  лаяти¬
меться,  —  подумав  Люсьєн,  —  чи  погрожуватиме  мені,  я  його
віддухопелю».  Вони  стояли  якусь  мить  один  проти  одного,
втупившись  у  носаки  своїх  черевиків.  Нарешті  Гюїгар  схви¬
льовано  проказав:  «Пробач  мені,  друже,  я  не  повинен  був
завдавати  тобі  цього  удару».  Люсьєн  здригнувся  і  з  підозрою
подивився  на  нього.  Але  Гюїгар  через  силу  провадив  далі:  «Я
познайомився  з  ним  у  залі;  ти  розумієш,  і  мені  захотілось...
 324

ми  тренуємося  разом,  і  він  запросив  мене  до  себе,  але  я  зро¬
зумів,  що  не  слід  було...  я  не  знаю,  як  це  сталося,  але  коли  я
писав  запрошення,  то  і  в  гадці  такого  не  мав...»  Люсьєн  і  далі
мовчав,  не  знаходячи  підходящих  слів,  але  йому  хотілося
примирення.  Гюїгар  додав,  опустивши  голову:  «Ось  так,  через
необдуманий  учинок...»  —  «Ну  й  дурень,  —  сказав  Люсьєн,
поплескуючи  його  по  плечу,  —  я  добре  знаю,  що  ти  це  зробив
ненавмисне».  1  додав  великодушно:  «Зрештою,  завинив  я.
Повівсь,  як  нечема.  Але  ти  розумієш,  воно  сильніше  за  мене,
я  не  можу  до  них  доторкнутися,  я  фізично  їх  не  терплю,  в
мене  таке  враження,  що  в  них  на  руках  луска.  А  що  сказала
П’єретта?»  —  «Вона  реготала,  як  божевільна»,  —  знічено  від¬
повів  Гюїгар.  «А  той  тип?»  —  «Він  усе  зрозумів.  Я  його  заспо¬
коював,  але  він  звіявся  через  чверть  години».  І  розгублено
додав:  «Мені  батьки  сказали,  що  ти  мав  рацію  і  не  міг  учинити
інакше,  всупереч  своїм  переконанням».  Люсьєн  посмакував
словом  «переконання»,  і  йому  захотілося  стиснути  Гюїгара  в
своїх  обіймах.  «Дарма,  друже,  —  сказав  він,  —  нічого  страш¬
ного,  головне,  що  ми  залишилися  друзями».  Люсьєн  спускав¬
ся  бульваром  Сен-Мішель  надзвичайно  збуджений,  йому  зда¬
валося,  що  він  уже  не  був  самим  собою.
 Хлопець  подумки  мовив:  «Ну  й  кумедія,  я  вже  не  я,  я
більше  себе  не  впізнаю!»  Було  тепло  й  тихо,  снували  перехожі
з  першими  здивованими  весняними  усмішками  на  обличчях;
у  той  розм’яклий  натовп  Люсьєн  занурився,  мов  сталевий
клинок,  і  подумав:  «Я  вже  не  я».  Ще  напередодні  він  був
величезною  роздутою  комахою,  схожою  на  цвіркуна  з  Феро-
ля,  а  тепер  Люсьєн  почувався  точним  і  невблаганним,  як  хро¬
нометр.  Він  увійшов  у  «Джерело»  й  замовив  перно.  Люсьєнові
друзі  оминали  цю  кав’ярню,  бо  тут  кишіло  чужинцями,  але
цього  дня  чужинці  і  євреї  не  турбували  Люсьєна.  Серед  смаг¬
лявих  тіл,  що  злегка  шурхотіли,  як  вівсяне  поле  під  подувом
вітру,  він  здавався  собі  дивовижним  і  грізним,  ніби  якийсь
величезний  баштовий  годинник,  що  притулився  до  лави  і  яск¬
раво  виблискував.  Люсьєн  з  утіхою  впізнав  малого  єврей-
чика,  якого  хлопці  побили  кілька  місяців  тому  в  коридорах
факультету  юриспруденції.  Засмальцоване  й  замислене  об¬
личчя  маленької  почвари  не  зберегло  слідів  від  побоїв,  але  ж,
напевне,  якийсь  час  було  скривленим  та  зім’ятим,  і  тільки
згодом  набирало  своїх  округлих  форм;  на  ньому  проступала
майже  непристойна  покірливість  долі.
 В  цю  мить  Люсьєн  був  щасливий  і  з  насолодою  позіхав;
промінчик  сонця  лоскотав  йому  ніздрі;  хлопець  чухав  носа  й
посміхався.  Та  хіба  це  усмішка?  Швидше  маленьке  коливан¬
 325

ня,  що  народжувалось  десь  у  кутку  зали  й  помирало  на  його
вустах.  Усі  ці  чужинці  бовтались  у  темній  важкій  воді,  хвилі
гойдали  їхні  кволі  тіла,  піднімали  їм  руки,  ворушили  їхніми
пальцями,  бавились  їхніми  губами.  Нещасні  людці!  Люсьєн
відчував  до  них  майже  співчуття.  Що  вони  роблять  у  Франції?
Якими  морськими  течіями  їх  сюди  занесло?  Вони  пристойно
одягаються  у  кравців  з  бульвару  Сен-Мішель,  а  насправді  це
стеменні  медузи.  Люсьєн  подумав,  що  він  не  медуза,  що  він  не
належить  до  цих  ницих  створінь,  і  мовив  подумки:  «Я  но¬
рець!»  Та  раптом  забув  про  «Джерело»  й  чужинців  і  не  бачив
більше  нічого,  крім  спини,  широкої  рельєфної  м’язистої  спи¬
ни,  що  спокійно  віддалялася  і  невблаганно  зникала  в  густому
морському  тумані.  Люсьєн  побачив  також  Гюїгара:  той  спо¬
лотнів  і,  стежачи  очима  за  спиною,  сказав  невидимій
П’єретті:  «Ось  так,  через  необдуманий  учинок!..»  Люсьєна
залила  майже  нестерпна  радість:  та  могутня  і  самотня  спи¬
на  —  йогої  Ця  сцена  відбулася  вчора!  Якусь  мить,  ціною  ней¬
мовірного  зусилля  він  відчув  себе  Гюїгаром  і  подивився  на
свою  власну  спину  Гюїгаровими  очима,  відчувши  у  самому
собі  ГЬоїгарову  покірливість  і  страх  —  який  чудовий  страх.
«Це  буде  їм  наукою!»  —  подумав  він.  Тепер  декорація  змі¬
нилась:  це  вже  П’єреттин  будуар,  і  все  відбувалося  в  майбут¬
ньому.  П’єретта  і  Гюїгар  вивчали  аркуш  з  іменами  запроше¬
них.  Люсьєна  там  не  було,  проте  він  панував  над  ними.  Гюїгар
сказав:  «О  ні,  тільки  не  цього!  Ради  Люсьєна,  він  терпіти  не
може  жидів».  Люсьєн  поглянув  ще  раз  і  подумав:  «Люсьєн  —
це  я!  Це  я  не  терплю  жидів!»  Цю  фразу  він  часто  повторював,
але  сьогодні  вона  звучала  геть  інакше.  Зовсім  не  так,  як  за¬
вжди.  Звичайно,  на  перший  погляд  це  проста  констатація,
як-от  твердження:  «Люсьєн  не  любить  устриць»  або  «Люсьєн
любить  танцювати».  Але  не  слід  помилятися:  та  любов  до
танцю,  яку,  можливо,  хто-небудь  запримітив  і  в  малого  жид¬
ка,  —  не  більше,  ніж  здригання  медузи;  досить  тільки  подиви¬
тися  на  цього  проклятого  жида,  щоб  зрозуміти,  що  всі  його
вподобання  і  знехоті  невіддільні  від  нього,  як  його  запах,  як
відблиски  його  шкіри;  що  вони  щезнуть  разом  із  ним,  як
кліпання  його  важких  повік,  як  його  липкі  любосні  усмішки«
Але  Люсьенів  антисемітизм  не  такий:  нещадний  і  чистий,  він
стримів  із  нього,  як  лезо,  загрожуючи  іншим  грудям.  «Це,  —
подумав  він,  —  це...  це  —  священне!»  Він  пригадав,  як  його
мати,  коли  він  був  маленький,  часто  казала  особливим  тоном:
«Тато  працює  в  своєму  кабінеті».  І  ця  фраза  йому  здавалася
священною  формулою,  що  зненацька  покладає  на  нього
безліч  високих  обов’язків,  як-от  не  гратися  своїм  пневматич¬

ним  карабіном,  не  кричати:  «Та-ра-ра-бам»,  він  ходив  по  ко¬
ридорах  навшпиньки,  ніби  був  у  соборі.  «Сьогодні  моя  чер¬
га»,  —  подумав  він  задоволено.  Всі  кажуть,  стишуючи  голос:
«Люсьєн  не  любить  жидів»,  і  люди  стають  паралітиками,  чле¬
ни  яких  наскрізь  пронизані  безліччю  маленьких  болючих
стрілок.  «Гюїгар  і  П’еретта,  —  сказав  він  собі  розчулено,  —
ще  діти».  Вони  дуже  завинили,  але  він  лише  показав  трохи
зуби,  і  в  них  відразу  з’явилися  докори  сумління,  вони  загово¬
рили  пошепки  й  почали  ходити  навшпиньки.
 Люсьєн  удруге  відчув  величезну  повагу  до  себе.  Але  тепер
він  уже  не  потребував  Гюїгарових  очей  і  здавався  собі  значу¬
щим  у  власних  очах  —  його  очі,  нарешті,  проникли  крізь
оболонку  його  плоті,  крізь  його  вподобання  і  знехоті,  звички  й
манери.  «Там,  де  я  себе  шукав,  —  подумав  він,  —  я  не  міг  себе
знайти».  Він  чесно  й  старанно  перерахував  усе  те,  ким  він  був.
«Але  якби  я  не  мав  стати  тим,  ким  я  є,  я  б  прагнув  не  більшого,
ніж  це  жиденя».  Що  можна  відкрити,  порпаючись  у  тому  драг¬
листому  слизові  його  істоти,  крім  жалюгідності  плоті,  безсо¬
ромної  брехні  про  рівноправність,  хаосу?  «Перше  правило,  —
сказав  собі  Люсьєн,  —  ніколи  не  зазирати  в  себе;  нема  по¬
милки  небезпечнішої».  Справжнього  Люсьєна,  —  він  тепер
знав,  —  треба  шукати  в  очах  інших,  в  боязкій  покірливості
П’єретти  і  Гюїгара,  в  повному  надії  чеканні  всіх  цих  істот,  які
виростали  й  досягали  зрілості  задля  нього,  цих  молодих  учнів,
котрі  стануть  його  робітниками,  ферольців,  великих  і  малих,
для  котрих  якогось  дня  він  стане  мером.  Люсьєн  відчув  майже
страх,  він  здався  завеликим  для  самого  себе.  Скільки  людей,
ладних  робити  все,  чекає  на  нього,  —  а  він  завжди  був  і  буде
їхнім  безконечним  чеканням.  «Ось  що  таке  переконання»,  —
думав  Люсьєн.  Він  побачив,  як  знову  з’явилася  м’язиста  спи¬
на,  а  відтак  собор.  Люсьєн  був  усередині  собору,він  ступав
навшпиньки,  освітлений  променями,  що  пробивалися  крізь
вітражі.  «Я  цього  разу  —  собор!»  Він  зупинив  напружений
погляд  на  сусідові,  довготелесому  кубинцеві,  смуглявому  й
довгому,  я<к  сигара.  Треба  було  конче  знайти  слова,  які  б  вира¬
зили  його  дивовижне  відкриття.  Люсьєн  обережно  й  повільно,
як  запалену  свічку,  підняв  руку  до  свого  чола,  потім  на  якусь
мить  зосередився  замислено  й  святобливо,  —  і  слова  виринули
з  нього,  він  пробурмотів:  «Я  МАЮ  ПРАВО!»  Право!  Щось
подібне  до  трикутників  і  кругів:  таке  довершене,  що  немов  і  не
існує,  можна  окреслити  циркулем  силу-силенну  кіл,  але  так  і
не  уявити  собі  жодного  круга.  Покоління  робітників  сумлінно
коритимуться  Люсьсновим  наказам,  і  хоч  скільки  буде  тих
наказів,  вени  ніколи  не  применшать  його  права  наказувати;
 327

адже  де  право  —  вище  звичайного  життя,  немов  математичні
формули  й  релігійні  догми.  Ось  хто  Люсьєн  насправді:  вели¬
чезний  пучок  обов’язків  і  прав.  Він  довго  думав,  що  існує
випадково,  самоплинно,  але  даремно  він  на  цьому  зосереджу¬
вався.  Ще  до  його  народження  його  місце  було  визначене
сонцем  —  у  Феролі.  Віддавна  —  ще  навіть  до  шлюбу  його
батька  —  його  вже  чекали;  якщо  він  з’явився  на  світ,  то  лише
на  те,  щоб  посісти  своє  місце.  «Я  існую,  —  подумав  він:  —  бо
маю  право  на  існування».  1,  може,  вперше  він  пройнявся  сяй¬
ливою  гордістю  за  свою  долю.  Рано  чи  пізно  його  приймуть  до
школи  цивільних  інженерів  (а  втім,  це  не  має  ніякого  значен¬
ня)  .  Тоді  він  спровадить  Мод  (вона  весь  час  хотіла  з  ним  спати,
це  просто  нестерпно;  їхні  сплутані  тіла  у  цій  жагучій  тепліні
перших  весняних  днів  відгонили  трохи  підгорілим  кролячим
фрикасе.  «Зрештою,  Мод  належить  усім,  сьогодні  моя,  а  завтра
чиясь,  отже,  все  це  не  має  ніякої  ваги»)  і  перебереться  до
Фероля.  Десь  у  Франції  є  молоденька  білявка  на  кшталт
П’єретти,  провінціалка,  очі  —  дві  квітки,  яка  береже  цноту
для  нього;  вона  інколи  пробує  уявити  свого  майбутнього  воло¬
даря,  суворого  й  лагідного,  але  не  може.  Вона  незаймана  і
вважає,  що  найпотаємнішою  частиною  її  тіла  має  право  во¬
лодіти  лиш  один  Люсьєн.  Він  побереться  з  нею,  дівчина  стане
його  дружиною,  найніжнішим  із  його  прав.  Коли  ввечері  вона
роздягатиметься  ледь  помітними  божистими  рухами,  це  буде
ніби  принесення  жертви.  Він  її  візьме  на  руки  при  загальному
схваленні  і  скаже  їй:  «Ти  моя!»  Те,  що  вона  йому  дарує,  вона
зобов’язана  дарувати  лише  йому,  акт  кохання  стане  для  нього
любосним  обліком  власних  маєтностей.  Його  найніжніше,
найінтимніше  право  —  це  право  шанувати  саму  його  плоть,
право  коритися  йому  навіть  у  ліжку.  «Я  одружуся  моло¬
дим»,  —  подумав  він.  Люсьєн  пообіцяв  собі,  що  матиме  багато
дітей;  потім  він  подумав  про  батькову  роботу;  йому  нетерпели¬
вилося  самому  взятись  до  неї,  і  він  запитав  себе,  чи  довго  ще
житиме  пан  Флер’є.
 Годинник  вибив  полудень;  Люсьєн  устав.  Метаморфоза
закінчилась:  у  цю  кав’ярню  годину  тому  ввійшов  юнак,
зграбний  і  невпевний,  а  тепер  з  нього  виходив  чоловік,  хазяїн
між  французами.  Люсьєн  ступив  кілька  кроків  у  сяйливі  про¬
мені  французького  дня.  На  розі  вулиці  Шкільної  і  бульвару
Сен-Мішель  він  підійшов  до  паперової  крамниці  й  глянув  на
себе  в  дзеркало:  йому  закортіло  побачити  на  своєму  обличчі
той  непроникний  вираз,  яким  він  захоплювався  в  Лемордана.
Але  дзеркало  відбило  тільки  миле  затяте  личко,  поки  що  не
дуже  страшне.  «Я  відпущу  собі  вуса»,  —  вирішив  він.
 328

СЛОВА

Пані  Z
 ЧИТАТИ
 Десь  наприкінці  сорокових  років  минулого  сторіччя  в
Ельзасі  один  обтяжений  дітьми  вчитель  вирішив  податися  в
бакалійники.  Проте  цей  розстрига  бажав  відшкодування:
оскільки  сам  він  зрікся  права  плекати  уми,  то  волів,  щоб
один  із  його  синів  плекав  душі;  у  родині  має  бути  пастир,  і
ним  стане  Шарль.  Але  Шарль  утік  від  батьків,  оддавши
перевагу  цирковій  вершниці,  за  якою  і  подався  у  світи.  Його
портрет  повернули  обличчям  до  стіни  й  заборонили  навіть
згадувати  ім’я.  Хто  наступний?  Опост  поквапився  піти  бать¬
ківською  стежкою:  взявся  до  торгівлі,  і  то  досить  успішно.
Залишився  Луї,  який  ні  до  чого  не  виявляв  особливої  схиль¬
ності:  батько  прибрав  до  рук  цього  сумирного  хлопчину  й
зробив  з  нього  пастора,  та  так  удатно,  що  той  і  не  зчувся.
Згодом  Луї,  аби  довести  свою  відданість  батькові,  в  свою
чергу  пустив  у  світ  пастира,  Альберта  Швейцера,  кар’єра
якого  відома.  Тим  часом  Шарль  так  і  не  вгнався  за  вершни¬
цею,  а  батькові  добрі  наміри  вплинули  й  на  нього:  він  на  все
життя  зберіг  смак  до  піднесеного  і  виявляв  неабияку
ревність,  роздмухуючи  дрібні  пригоди  у  визначні  події.  Оче¬
видно,  він  не  так  уже  й  прагнув  покінчити  з  родинним
покликанням,  а  хотів  лише  присвятити  себе  трохи  вільнішій
формі  духовної  діяльності,  прийняти  такий  сан,  який  би
дозволяв  уганяти  за  вершницями.  Викладацька  робота  була
саме  враз:  Шарль  вирішив  стати  вчителем  німецької  мови.
Він  захистив  дисертацію  про  Ганса  Сакса,  став  прихильни¬
ком  «прямого  методу»,  а  згодом  оголосив  себе  його  осново¬
положником,  опублікувавши  у  співавторстві  з  паном  Сімон-
но  грунтовний  підручник  «Deutsches  Lesebuch»,  і  швидко
зробив  собі  кар’єру:  Макон,  Ліон,  Париж.  У  Парижі  на
випускному  вечорі  Шарль  виголосив  промову,  що  була  удо¬
стоєна  окремого  видання:  «Пане  міністре,  пані  і  панове,
любі  діти!  Ви  ніколи  не  здогадаєтеся,  про  що  я  говоритиму
сьогодні:  про  музику!»  Він  чудово  римував  з  будь-якої  наго¬
ди.  В  сімейному  колі  взяв  собі  за  звичай  говорити:  «Луї
серед  нас  найпобожніший,  Огюст  найбагатіший,  а  я  най-
 ззо

мудріший».  Брати  реготали,  а  невістки  кусали  губи.  В  Ма-
коні  Шарль  Швейцер  побрався  з  Луїзою  Гіємен,  донькою
адвоката-католика.  Свою  шлюбну  мандрівку  вона  згадувала
з  огидою:  наречений  викрав  її  у  розпалі  весільного  бенкету
й  заштовхав  у  потяг.  І  в  сімдесят  років  Луїза  ніяк  не  могла
забути,  як  у  якомусь  привокзальному  буфеті  їм  подали
салат  із  цибулі:  «Шарль  ум’яв  усі  кружальця  цибулі,  а  мені
залишив  саме  бадилля».  Півмісяця  вони  пробули  в  Ельзасі»
не  виходячи  з-за  столу;  брати,  вдаючись  до  місцевої  говірки,
смакували  всілякі  непристойні  бувальщини;  час  од  часу
пастор  обертався  до  Луїзи  і  з  християнського  милосердя
перекладав  їх.  Вона  ж,  не  в  тім’я  бита,  дістала  по  знайомст¬
ву  медичну  посвідку,  яка  звільняла  її  від  виконання  шлюб¬
ного  обов’язку  і  надавала  право  мати  окремішню  спальню;
часто  скаржилася  на  головні  болі,  взяла  за  звичай  з  будь-
якого  приводу  вкладатися  в  ліжко,  зненавиділа  шум,  при¬
страсті,  піднесеність  —  усе  галасливе  життя  Швейцерів,
невибагливе  й  театральне.  Ця  жінка,  жвава  й  ущиплива,
але  водночас  холодна,  мислила  розважливо  й  злостиво,  бо  її
чоловік  міркував  зичливо  й  недоладно;  оскільки  він  був
брехливий  і  легковірний,  вона  сумнівалася  у  всьому:  «За¬
певняють,  що  земля  крутиться,  —  звідки  їм  про  це  знати?»
Оточена  доброчесними  лицедіями,  вона  відчувала  огиду  до
лицедійства  і  чесноти.  Ця  досить  витончена  реалістка,  яка
трапила  в  родину  спірітуалістів-неотес,  у  піку  їм  стала  воль-
теріанкою,  не  читаючи  Вольтера.  Маленька  й  пухкенька,
цинічна  й  грайлива,  вона  зробилася  втіленням  цілковитого
заперечення;  поводячи  бровами,  ледь  посміхаючись,  вона
просто  знічев’я  зводила  нанівець  усі  високі  заміри,  ніхто  й
схаменутися  не  міг.  Її  пожирали  пиха  заперечення  й  егоїзм
спротиву.  Вона  ні  з  ким  не  зналася,  надто  гоноровита,  щоб
домагатися  першого  місця,  надто  марнославна,  щоб  задо¬
вольнитися  другим.  «Поводьтеся  так,  —  казала  вона,  —  щоб
вас  хотіли  бачити».  Спочатку  за  нею  упадали  всією  душею,
потім  дедалі  менше  і,  зрештою,  зустрічі  припинилися,  про
неї  забули.  Вона  вже  ніколи  не  полишала  свого  фотеля  і
ліжка.  Натуралізм  і  пуританство  —  таке  поєднання  чеснот
поширеніше,  ніж  гадають,  —  Швейцери  полюбляли  слова
прямі,  які  свідчили  про  суто  християнську  зневагу  до  плоті,
а  водночас  і  широку  терпимість  до  всіх  природних  виявів;
Луїза  любила  завуальованість.  Вона  зачитувалася  легкими
романами,  в  яких  цінувала  не  стільки  інтригу,  скільки  про¬
зорі  шати,  в  які  її  одягали:  «Це  так  сміливо,  так  чудово
написано,  —  значуще  виголошувала  вона.  —  Лети,  читачу,
 331

не  затримуйся!»  Ця  холодна  жінка,  читаючи  «Вогняну  діву»
Адольфа  Бело,  трохи  не  померла  зі  сміху.  Вона  потішалася,
розповідаючи  всілякі  історії  про  шлюбну  ніч,  завжди  з  пога¬
ним  кінцем:  то  чоловік  у  брутальній  хоті  ламав  своїй  жінці
шию  об  бильце  ліжка,  то  юну  наречену  знаходили  вранці  на
шафі,  голу  й  причинну.  Луїза  мешкала  в  сутіні;  Шарль,
заходячи  до  неї,  розчахував  навстіж  віконниці,  вмикав  усі
лампи,  вона  ж  жалібно  зітхала,  затуляючи  рукою  очі:
«Шарлю,  ти  мене  засліпив!»  Але  її  протест  не  виходив  за
межі,  дозволені  парламентській  опозиції:  Шарль  нагонив  на
неї  страх,  нестерпно  дратував  її,  хоча  інколи  бувало  й
навпаки:  якщо  він  її  не  чіпав,  вона  відчувала  до  нього
приязнь.  Однак  тільки-но  він  починав  на  неї  кричати,  Луїза
поступалася  йому  в  усьому.  Хтозна  як  воно  й  вийшло,  але
вона  йому  народила  чотирьох  дітей:  дочку,  яка  померла  ще
немовлям,  двох  синів  та  ще  одну  дочку.  Чи  то  з  байдужості,
чи  то  з  терпимості,  він  дозволив  виховувати  дітей  в  като¬
лицькій  вірі.  Безбожниця  Луїза  із  ненависті  до  протестант¬
ства,  зробила  їх  ревними  католиками.  Обидва  сини  стали  на
бік  матері;  небавом  вона  віддалила  їх  од  непогамовного
батька.  Шарль  цього  навіть  не  помітив.  Старший,  Жорж,
вступив  до  Політехнічної  школи,  молодший,  Еміль,  став
учителем  німецької  мови.  Для  мене  він  був  загадкою.  Зали¬
шившись  парубком,  хлопець  у  всьому  наслідував  батька,
хоча  й  не  любив  його.  Врешті  батько  і  син  побили  горшки,  і
тільки  подеколи  відбувалися  незабутні  примирення.  Еміль
був  досить  потайний;  він  палко  любив  свою  матір  і  до  кінця
днів  зберіг  звичку  без  попередження  потай  навідувати  її:
хлопець  її  обціловував  і  пестив,  відтак  заводив  розмову  про
батька,  спочатку  з  іронією,  потім  зі  злістю,  і,  зрештою,
покидаючи  матір,  хряскав  дверима.  Гадаю,  Луїза  любила
його,  але  він  наганяв  на  неї  страх;  обидва  ці  грубі  й  веред¬
ливі  чоловіки  втомлювали  її,  і  вона  віддавала  перевагу  Жор-
жеві,  якого,  проте,  ніколи  не  було  вдома.  Еміль  помер  1927
року,  збожеволівши  від  самотності,  під  його  подушкою
знайшли  револьвер,  а  у  валізах  сто  пар  драних  шкарпеток
та  двадцять  пар  стоптаних  черевиків.
 Анн-Марі,  молодша  дочка,  все  своє  дитинство  просиділа
на  стільці.  Її  навчили  нудьгувати,  триматися  прямо  і  шити.
У  неї  були  деякі  здібності  —  з  пристойності  їх  не  розвинули,
її  красу  теж  приховали  від  неї.  Ці  скромні  й  горді  буржуа
вважали,  що  краса  для  них  недозволена  розкіш  і  взагалі  ні
до  чого;  вони  її  відступали  маркізам  і  повіям.  Луїзу  діймала
найубивчіша  пиха:  боячись  бути  осміяною,  вона  заперечу-
 332

вала  право  своїх  дітей,  свого  чоловіка  і  навіть  своє  власне
хоч  на  якусь  гідність;  Шарль  не  вмів  розпізнавати  красу,  а
плутав  її  із  здоров’ям  і,  відколи  його  дружина  злягла,
утішався  дорідними  вусатими  ідеалістками,  які  просто-таки
пашіли  здоров’ям.  По  п’ятдесяти  роках,  гортаючи  родинний
альбом,  Анн-Марі  відкрила,  що  була  красунею.
 Десь  у  той  самий  час,  коли  Шарль  Швейцер  зустрів  Луїзу
Гіємен,  один  сільський  лікар  побрався  з  дочкою  багатого
перігорського  землевласника  й  оселився  з  нею  на  похмурій
головній  вулиці  Тів’є,  якраз  навпроти  аптеки.  На  другий
день  після  весілля  виявилося,  що  в  тестя  немає  ані  шеляга.
Розлючений  доктор  Сартр  перестав  розмовляти  зі  своєю
дружиною  і  замовк  на  сорок  років;  за  столом  він  поро¬
зумівався  на  митах,  а  вона  кінець  кінцем  стала  називати
його  «мій  квартирант».  Проте  він  ділив  з  нею  ложе  і  час  від
часу  так  само  мовчки  робив  їй  дитину,  вона  народила  йому
двох  синів  і  дочку;  цих  дітей  мовчання  нарекли  Жан-Батіст,
Жозеф  та  Елен.  Елен  засиділася  в  дівках  і  зрештою  виско¬
чила  заміж  за  кавалерійського  офіцера,  який  невдовзі  збо¬
жеволів;  Жозеф,  відслуживши  в  зуавах,  рано  пішов  у  від¬
ставку  й  повернувся  до  батьків.  Фаху  він  не  мав:  опинив¬
шись  поміж  німим  батьком  і  крикливою  матір’ю,  зробився
заїкою  і  до  кінця  свого  життя  шпортався  у  словах.  Жан-
Батіст  вступив  до  Вищої  військово-морської  школи,  щоб
побачити  море.  1904  року  в  Шербурзі,  бувши  морським
офіцером,  уже  підточений  тропічною  лихоманкою,  він  по¬
знайомився  з  Анн-Марі  Швейцер,  забив  баки  цій  занедбаній
довготелесій  дівчині,  одружився  з  нею,  хутко  встругнув  їй
дитину,  тобто  мене,  і  спробував  відійти  на  той  світ.
 Проте  померти  не  так  уже  й  легко:  тропічна  пропасниця
розвивається  спроквола,  їй  властиві  ремісії.  Анн-Марі  са¬
мовіддано  доглядала  хворого,  але  не  опускалася  до  такої
непристойності,  як  кохання.  Луїза  настренчила  її  проти
шлюбного  життя,  так  що  кривавий  весільний  обряд  започат¬
ковував  цілу  вервечку  щоденних  пожертв  впереміш  із  вуль¬
гарністю  ночей.  Ідучи  за  прикладом  своєї  матері,  Анн-Марі
пожертвувала  втіхами  заради  обов’язку.  Вона  майже  не
знала  батька  ні  до,  ні  після  весілля  й  інколи  запитувала
себе,  чому  цей  чужинець  вирішив  померти  саме  в  неї  на
руках.  Його  перевезли  на  хутір  за  кілька  льє  від  Тів’є;  його
батько  щодня  приїздив  на  бідарці  провідати  сина.  Недоси¬
пання  і  турботи  виснажили  Анн-Марі,  молоко  в  неї  пропало,
тож  мене  віддали  годувальниці,  яка  мешкала  неподалік  од
нас,  і  я  також  доклав  чимало  зусиль,  щоб  піти  на  той  світ
 333

від  запалення  кишок,  а  можливо,  й  зі  злості.  Двадцятирічна
моя  мати,  недосвідчена  й  самотня,  роздиралася  поміж  двох
умирущих  незнайомців;  її  шлюб  із  розрахунку  обернувся
хворобою  і  жалобою.  Проте  я  зумів  скористатися  з  обставин:
тогочасні  матері  самі  годували  немовлят,  і  то  довго;  якби,  на
моє  щастя,  не  ця  подвійна  агонія,  було  б  мені  непереливки
як  дитині,  котру  пізно  відлучили  від  грудей.  Хворий,  у
дев’ять  місяців  відірваний  од  грудей,  очманілий  від  лихо¬
манки,  —  я  не  так  гостро  відчув  змах  ножиць,  якими
відтинали  останню  нитку,  що  зв’язує  матір  з  дитям;  я
занурився  в  непевний  світ,  заселений  звичайнісінькими
примарами  й  заяложеними  кумирами.  По  батьковій  смерті
Анн-Марі  і  я  ніби  одночасно  прочунялись;  я  оклигав.  Але  ми
стали  жертвами  прикрого  непорозуміння:  мати  повернула
собі  коханого  сина,  якого  насправді  ніколи  й  не  втрачала,  я
ж  отямився  на  колінах  у  незнайомки.
 Без  засобів  до  існування,  без  роботи,  Анн-Марі  вирішила
повернутися  в  отчий  дім.  Але  нагла  смерть  мого  батька
прикро  вразила  Швейцерів:  надто  вже  вона  скидалася  на
розлучення.  А  оскільки  моя  мати  не  могла  ані  передбачити
її,  ані  запобігти  їй,  то  всю  вину  переклали  на  неї:  це  ж  бо
вона  легковажно  вискочила  заміж  за  чоловіка,  який  знехту¬
вав  звичаї.  Довготелесу  Аріадну,  що  повернулася  до  Медона
з  дитям  на  руках,  зустріли  з  розкритими  обіймами:  мій  дід,
що  подав  був  заяву  про  відставку,  без  жодних  нарікань
повернувся  на  службу,  потай  раділа  навіть  бабця.  Але  Анн-
Марі,  пригнічена  вдячністю,  під  зичливим  ставленням  уга¬
дувала  докір:  рідні,  звичайно,  віддають  перевагу  як  меншо¬
му  з  двох  лих  самотнім  удовам,  а  не  одиноким  матерям.
Щоб  дістати  прощення,  вона  працювала  не  покладаючи  рук:
вела  господарку  в  батьківському  домі  —  спочатку  в  Медоні,
потім  у  Парижі,  була  гувернанткою,  доглядальницею,  еко¬
номкою,  компаньйонкою,  служницею,  проте  їй  так  і  не
вдалося  розвіяти  причаєну  дратівливість  матері.  Луїзі  на¬
докучило  щоранку  складати  меню  і  щовечора  підбивати
рахунки,  однак  вона  почувалася  зле,  коли  це  робили  без
неї;  вона  б  з  радістю  склала  свої  обов’язки,  проте  боялася
втратити  власні  привілеї.  Ця  підстаркувата  й  цинічна  жінка
зберегла  лиш  єдину  ілюзію:  вона  вважала  себе  незамінною.
Ілюзія  розвіялась,  Луїза  почала  ревнувати  дочку.  Сердешна
Анн-Марі:  лиш  почни  вона  бити  байдики  —  тут  же  звинува¬
тять,  що  висить  каменем  на  шиї;  тяжко  працюючи,  дівчина
збудила  б  підозру,  ніби  хоче  стати  господинею  в  домі.  Щоб
обійти  перший  риф,  вона  мусила  зібрати  всю  свою
 334

мужність,  аби  обійти  другий,  —  всю  свою  покірливість.  Не
минуло  й  дещиці  часу,  як  молода  вдова  знову  опинилася  на
правах  неповнолітньої:  дівки  з  заплямованою  репутацією.
Ніхто  не  відмовляв  Анн-Марі  у  кишенькових  грошах,  їй
просто  забували  їх  давати;  вона  заношувала  свій  одяг  до
дірок,  але  моєму  дідові  було  невтямки  купити  новий.  Навіть
із  дому  її  неохоче  випускали  саму.  Коли  давні  подруги,
переважно  заміжні,  запрошували  Анн-Марі  на  обід,  то  му¬
сили  заздалегідь  клопотатися  про  дозвіл  її  батьків,  обіцяючи
при  цьому,  що  повернуться  з  нею  до  десятої  години.  У
розпалі  вечірки  хазяїн  дому  виходив  із-за  столу  і  проводив
Анн-Марі  до  екіпажа.  А  тим  часом  дід  у  нічній  сорочці
вештався  покоями  туди-сюди  з  годинником  у  руках.  З  ба¬
жанням  годинника,  що  вибивав  десяту,  дід  починав  вергати
блискавиці.  Запрошень  ставало  дедалі  менше,  і  потроху  моя
матінка  втратила  смак  до  розваг,  що  коштували  їй  так
дорого.
 Смерть  Жана-Батіста  відіграла  велику  роль  у  моєму  жит¬
ті:  вона  відібрала  свободу  в  моєї  матері,  а  мені  подарувала
волю.
 Хорошого  батька  не  буває  —  це  правило,  і  тут  нема
якихось  претензій  до  чоловіків  —  просто  батьківство  виве¬
лося.  Зробити  дитину  —  будь  ласка;  плекати  дітей  —  яка
несправедливість!  Якби  мій  батько  залишився  живий,  то
навалився  б  на  мене  всією  вагою  і  розчавив  би  мене.  На
щастя,  він  помер,  коли  я  ще  був  немовлям;  поміж  Енеїв,
котрі  несуть  на  раменах  своїх  Анхізів,  я  самотою  мандрую,
прибиваючись  то  до  одного  берега,  то  до  другого,  і  з  ненави¬
стю  дивлюся  на  тих  плідників,  котрі  все  життя  незримо
сидять  на  шиї  рідних  дітей;  десь  далеко  в  минулому  я
залишив  молодого  покійника,  який  не  встиг  стати  моїм
батьком  і  міг  би  тепер  бути  моїм  сином.  Добре  це  чи  погано?
Не  відаю  того,  але  залюбки  поставлю  свій  підпис  під  вер¬
диктом  найвідомішого  психоаналітика:  я  позбавлений  комп¬
лексу  впослідженості.
 Померти  —  ще  не  все:  головне,  померти  вчасно.  Якби  це
сталося  пізніше,  я  б  почувався  винним;  сирота  усвідомлює
свою  провину:  адже  не  маючи  вже  змоги  бачити  і  терпіти
свою  дитину,  батьки  перебралися  до  свого  небесного  житла.
Я  торжествував:  моя  сирітська  доля  викликала  повагу,  дода¬
вала  мені  ваги;  я  вважав  це  горе  однією  з  своїх  чеснот.  Мій
батько  люб’язно  відійшов  на  той  світ  через  власну  провину:
баба  знай  торочила,  що  він  уник  виконання  свого  обов’язку,
 335

а  дід,  далебі  пишаючись  довговічністю  Швейцерів,  не  міг
взяти  втямки,  як  можна  померти  в  тридцять  років;  через  цю
доволі  підозрілу  смерть  він  почав  узагалі  сумніватися,  чи
існував  його  зять  насправді,  і,  зрештою,  просто  забув  про
нього.  А  мені  навіть  не  довелося  його  забувати:  покинувши
нас  суто  по-англійському,  Жан-Батіст  позбавив  мене
приємності  познайомитися  з  ним.  Я  й  донині  дивуюся,  як
мало  я  знаю  про  нього.  А  він  же  кохав,  хотів  жити,  бачив,
що  помирає,  —  був,  як  кожна  людина.  Але  до  цієї  особи
ніхто  з  моєї  родини  не  пробудив  у  мені  цікавості.  Впродовж
багатьох  років  я  споглядав  над  своїм  ліжком  портрет  непо¬
казного  офіцера  з  лагідними  очима,  круглим  гирявим  чере¬
пом  і  пишними  вусами:  коли  мати  вийшла  заміж  удруге,
портрет  зник.  Згодом  я  успадкував  батькові  книги:  працю
Ледантека  про  перспективи  науки,  твір  Вебера  «До  пози¬
тивізму  через  абсолютний  ідеалізм».  Як  і  всі  його  сучасни¬
ки,  Жан-Батіст  читав  усілякі  дурниці.  На  берегах  книги  я
натрапив  на  нерозбірливі  кривулі  —  мертві  сліди  вгаслого
полум’я,  жвавого  й  мерехтливого  в  часи  моєї  з’яви  на  світ.
Я  продав  книги:  той  небіжчик  цікавив  мене  щонайменше.  Я
знав  про  нього  з  чуток,  як,  скажімо,  про  Залізну  Маску  чи
Шевальє  д’Еона,  і  те,  про  що  я  довідався,  мене  зовсім  не
стосувалося:  навіть  якщо  він  любив  мене,  брав  на  руки,
дивився  на  сина  своїми  світлими,  нині  вже  випитими  очима,
ніхто  б  не  зберіг  у  пам’яті  цього  болю  втраченої  любові.  Від
мого  батька  не  залишилося  навіть  тіні  чи  погляду  —  ми
обидва,  він  і  я,  якийсь  час  обтяжували  ту  саму  землю,  ото  й
усе.  Мене  призвичаїли  до  думки,  що  я  не  стільки  син  помер¬
лого,  скільки  дитя  чуда.  Цим  і  пояснюється,  либонь,  моя
дивовижна  легковажність.  Я  не  вождь,  та  й  не  прагну  ним
стати.  Наказувати  і  коритися  —  це,  власне,  одне.  Найавто-
ритарніша  людина  завжди  наказує  іменем  іншої  —  святого
дармоїда,  свого  батька,  і  є  проповідником  абстрактної  волі,
йому  накинутої.  Я  ніколи  в  житті  не  наказував,  хіба  що
задля  сміху;  виразка  владолюбства  мене  не  підточує:  я  не
навчений  покірливості.
 Та  й  кому  б  я  мав  коритися?  Мені  показують  юну  велет-
ку  і  кажуть,  що  це  моя  мати.  Як  на  мене,  вона  більше
скидається  на  старшу  сестру.  Ця  дівчина,  яка  живе  під
пильним  наглядом  і  слугує  всім,  певна  річ,  має  слугувати  й
мені.  Я  люблю  Анн-Марі,  але  як  мені  її  шанувати,  якщо  всі
мають  її  за  ніщо?  У  нашому  помешканні  три  кімнати:  од¬
на  —  дідова,  друга  —  бабина  і  «дитяча».  Діти  —  це  я  і  мати:
обоє  неповнолітні,  обоє  утриманці.  Проте  всі  привілеї  нале¬
 336

жать  мені.  В  мою  кімнату  поставили  дівоче  ліжко.  Дівчина
спить  сама  і  прокидається  цнотливою:  я  ще  не  продер  очі,  а
вона  вже  біжить  у  ванну  під  душ;  повертається  звідти  ціл¬
ком  зодягнена  —  як  же  вона  могла  мене  народити?  Мати
розповідає  мені  про  свої  нещастя,  і  я  співчутливо  її  вислухо¬
вую;  згодом  я  на  ній  оженюся,  щоб  опікуватися  нею.  Я  їй
твердо  обіцяю,  що  простягну  їй  руку  допомоги  і  заради  неї
не  пошкодую  своєї  молодості.  То  хіба  ж  я  буду  її  слухатись?
Через  власну  доброту  я  піддаюся  на  її  вмовляння.  А  втім,
вона  ніколи  мене  не  силувала:  словами,  мовленими  ніби
мимохідь,  вона  змальовує  майбутнє  і  розхвалює  мене  за  те,
що  я  погоджуюсь  із  ним:  «Мій  любчик  буде  чемненьким
розумакою,  він  ласкаво  дозволить  закапати  собі  носа».  Я
потрапляю  в  пастку  цих  пестливих  пророцтв.
 А  був  ще  патріарх:  він  так  скидався  на  Бога-Отця,  що
його  часто  приймали  за  Всевишнього.  Якось  він  увійшов  до
церкви  через  ризницю,  кюре  саме  погрожував  грішникам
гнівом  Господнім:  «Бог  на  небесах  усе  бачить!»  І  раптом
вірні  уздріли  біля  кафедри  високого  бородатого  старця,  який
дивився  на  них;  парафіяни  кинулися  навтьоки.  Інколи  дід
запевняв,  ніби  вони  впали  перед  ним  навколішки.  Йому
подобались  такі  з’яви.  У  вересні  1914  року  він  явив  себе
народові  в  кінотеатрі  Аркашона:  ми  з  матір’ю  сиділи  на
балконі,  коли  дід  почав  настійно  вимагати  ввімкнути  світло;
якісь  панове  кружеляли  довкола  нього,  ніби  янголи,  і  вигу¬
кували:  «Перемога!  Перемога!»  Бог  зійшов  на  сцену  і  про¬
читав  звістку  про  перемогу  на  Марні.  Коли  дідова  борода
була  ще  чорною,  він  полюбляв  зображати  Єгову,  і  я  підоз¬
рюю,  що  смерть  Еміля  була  на  його  совісті,  не  в  прямому
значенні,  звичайно.  Це  Бог  гніву  впився  кров’ю  своїх  синів.
Але  я  з’явився  на  світ  наприкінці  його  довгого  життя,  коли
борода  в  нього  вже  посивіла,  пожовкла  від  тютюну,  і  роль
батька  його  вже  не  розважала.  Проте,  якби  я  був  його
сином,  гадаю,  він  би  не  стримався  і  поневолив  мене,  просто
за  звичкою.  На  щастя,  я  належав  мертвому:  небіжчик  засіяв
кілька  крапель  сімені,  які,  звичайно,  подарували  дитя;  я
був  нічийною  землею,  мій  дід  міг  користуватися  мною,  не
маючи  на  мене  прав.  Я  був  для  нього  «промінчиком»,
оскільки  він  бажав  померти  в  образі  просвітленого  старця.
Йому  подобалося  мати  мене  за  особливий  знак  прихильності
долі,  вважати  даром  неба,  що  його  будь-якої  миті  можна
втратити.  То  що  ж  він  міг  вимагати  від  мене?  Уже  саме  моє
існування  приносило  йому  втіху.  Він  був  Богом  любові  з
бородою  Бога-Отця  і  серцем  Бога-Сина;  він  клав  руки  мені
 337

на  голову,  і  я  відчував  тепло  його  долонь;  тремтячим  від
ніжності  голосом  він  називав  мене  своєю  крихіткою,  і  його
холодні  очі  зволожувалися  слізьми.  Всі  обурювалися:  «Цей
шибеник  позбавив  його  глузду!»  Дід  мене  обожував  —  це
було  очевидно.  Та  чи  любив  він  мене?  В  палкому  почутті,
розрахованому,  певним  чином,  на  публіку,  важко  було  від¬
різнити  щиросердість  від  удаваності.  Не  пригадую,  щоб  він
виявляв  надто  велику  ніжність  до  інших  своїх  онуків;  що¬
правда,  він  їх  майже  не  бачив  і  вони  в  ньому  не  відчували
жодної  потреби.  Я,  навпаки,  цілковито  залежав  од  нього:  він
обожував  у  мені  свою  власну  великодушність.
 Щиро  кажучи,  старий  в  усьому  надміру  поривався  до
піднесеного:  він  був  людиною  XIX  сторіччя  і,  як  багато
інших,  як  і  сам  Віктор  Гюго,  захоплювався  Віктором  Гюго.
На  мій  погляд,  цей  пишнобородий  красень,  котрий  завжди
немов  очікував  наступного  театрального  ефекту,  як  п’яниця
випивки,  став  жертвою  двох  новітніх  технічних  винаходів:
фотомистецтва  та  мистецтва  бути  дідом.  На  його  щастя  і
біду  водночас,  він  був  фотогенічний;  всі  стіни  нашого  дому
були  обвішані  його  знімками.  Оскільки  моментальних  фото¬
графій  у  той  час  іще  не  робили,  дід  захопився  позами  і
живими  картинами;  з  будь-якого  приводу  він  раптом  зупи¬
нявся,  завмирав  у  ефектній  поставі  і  ніби  кам’янів;  він
обожував  ці  короткі  миті  вічності,  коли  перетворювався  на
власний  пам’ятник.  Завдяки  цій  пристрасті  до  живих  карти¬
нок,  я  й  зберіг  його  в  пам’яті  лише  як  застиглу  проекцію
чарівного  ліхтаря.  Узлісся,  я  сиджу  на  поваленому  стовбурі,
мені  п’ять  років;  Шарль  Швейцер  зодягнений  у  кремовий  в
чорну  смужку  фланелевий  костюм,  білий  стебнований  жи¬
лет,  перекреслений  ланцюжком  від  годинника,  на  шнуркові
звисає  пенсне,  на  голові  —  панама;  він  схилився  наді  мною,
звів  догори  палець  із  золотим  перснем  і  прорікає.  Довкола
темно,  волого,  і  тільки  його  борода  світиться:  дід  носить  свій
німб  на  підборідді.  Не  знаю,  про  що  він  каже;  я  надто
зосереджено  слухав,  через  те  нічого  й  не  чув.  Певно,  цей
старий  республіканець  часів  Імперії  напучував  мене  щодо
моїх  обов’язків  громадянина  і  розповідав  історію  буржуазії;
жили  колись  королі,  імператори,  були  вони  дуже  лихі;  їх
прогнали  —  і  життя  повернуло  на  ліпше.  Вечорами,  чекаю¬
чи  діда  на  дорозі,  ми  одразу  його  впізнавали  в  натовпі
пасажирів,  які  вийшли  з  фунікулера,  по  високому  зростові  і
ході  танцмейстера.  Вгледівши  нас  іще  здалеку,  він  завмирав
у  «позі»,  нібито  підкоряючись  велінням  невидимого  фото¬
графа:  борода  розвівається  на  вітрі,  весь  виструнчений,  но¬
 338

саки  врізнобіч,  груди  вперед,  обійми  широко  розкриті.  По
цьому  знаку  я  зупинявся,  нахилявся  трохи  вперед,  нагаду¬
ючи  бігуна  на  старті:  така  собі  маленька  пташина,  яка  за
мить  вилетить  з  апарата.  Кілька  секунд  ми  так  стояли  один
навпроти  одного  —  прекрасна  група  саксонської  порцеля¬
ни,  —  потім  я  кидався  вперед,  обтяжений  фруктами,  квіта¬
ми  і  щастям  свого  діда;  удавано  задихаючись,  утикався
носом  у  його  коліна,  а  він,  піднявши  мене  вгору  на  випро¬
станих  руках,  розхвалював  мене,  шепочучи:  «Золотко  моє!»
Це  була  друга  сцена,  що  завжди  привертала  увагу  перехо¬
жих.  Ми  розігрували  безконечну  комедію  з  сотні  найрізно¬
манітніших  скетчів:  флірти,  скороминучі  сварки,  добродуш¬
ні  піддражнювання  і  миле  вуркотіння,  любовна  досада,  при¬
хована  ніжність  і  жага.  Ми  вигадували  перешкоди  на  шляху
до  нашої  любові  —  задля  радості  їх  долати;  інколи  я  робився
впертюхом,  але  навіть  мої  примхи  не  могли  приховати  моєї
виняткової  чуйності;  він,  як  і  годиться  дідові,  виказував
своє  шляхетне  й  простосерде  марнославство,  сліпоту,  мало¬
душне  потурання  —  так  повчав  Гюго.  Якби  мати  і  баба
посадили  мене  на  самий  черствий  хліб,  то  дід  приносив  би
мені  всіляке  варення,  але  налякані  жінки  остерігалися  щось
таке  зі  мною  чинити.  До  того  ж  я  був  розумакою,  моя  роль
так  мені  пасувала,  що  я  просто  з  неї  не  виходив.  Правда,
нагла  батькова  смерть  нагородила  мене  досить-таки  кволим
«едіповим  комплексом»:  не  було  й  комплексу  впослідже¬
ності,  зате  я  був  позбавлений  будь-якої  агресивності.  Мати
цілковито  належала  мені,  ніхто  зі  мною  і  не  сперечався  за
безжурне  право  володіти  нею;  я,  не  відаючи,  що  таке  на¬
сильство  і  ненависть,  був  позбавлений  гіркого  досвіду  ре¬
внощів.  Я  не  наштовхувався  на  гострі  кути  реальності,  з
самого  початку  вона  постала  переді  мною  усміхненою
безтілесністю.  Супроти  кого,  супроти  чого  я  мав  бунтувати?
Ніколи  чужа  примха  не  намагалася  поневолити  мене.
 Я  люб’язно  дозволяю  взувати  мене,  закапувати  мені  но¬
са,  причісувати  і  вмивати,  одягати  й  роздягати,  пестити  й
обтирати;  для  мене  не  було  нічого  втішнішого,  ніж  удавати
розумаку.  Я  ніколи  не  плачу,  майже  не  сміюся,  не  зчиняю
шуму;  коли  мені  було  чотири  роки,  мене  заскочили  на
тому,  що  я  солив  варення:  з  любові  до  експериментів,  га¬
даю,  а  не  з  лихого  наміру;  хай  там  як,  це  єдина  витівка,  що
її  зберегла  моя  пам’ять.  По  неділях  мати  й  бабця  інколи
ходять  на  месу  послухати  хорошу  музику,  відомого  ор¬
ганіста;  жодна  з  них  не  дотримується  релігійних  обрядів,
але  щирість  вірних  допомагає  їм  утішатись  музикою;  вони
 339

вірують  у  Бога  доти,  доки  звучить  токата.  Ці  хвилини
духовного  злету  для  мене  —  справжня  насолода;  всі  довкола
дрімають  —  саме  час  показати,  на  шо  я  здатний:  опустив¬
шись  коліньми  на  молитовну  лавицю,  я  обертаюсь  на  ста¬
тую,  крий  Боже  поворухнути  найіть  мізинцем;  я  дивлюся
просто  себе,  не  змигнувши  оком,  аж  доки  по  щоках  поко¬
тяться  сльози;  звичайно,  я  веду  титанічну  боротьбу  з  му¬
рашками,  котрі  порозлазилися  по  всьому  тілу,  проте  впев¬
нений  у  перемозі  і  такий  свідомий  власної  сили,  що,  збуд¬
жуючи  в  собі  щонайгріховніші  спокуси,  не  сумніваюся  в
насолоді  перемоги  над  ними.  А  що,  коли  я  раптом  вихоплю¬
ся  й  закричу:  «Трах-тарах!»?  А  що,  коли  я  видряпаюсь  на
колону  й  напісяю  в  кропильницю?  Ці  жахливі  видіння  на¬
дадуть  ще  більшої  ваги  материним  похвалам  після  служби.
Але  я  обдурюю  самого  себе,  вдаю,  ніби  я  в  небезпеці,  аби
примножити  свою  славу:  ніякі  спокуси  не  викличуть  у  мене
запаморочення,  найдужче  я  остерігаюся  ганьби;  якщо  вже  я
хочу  кого  подивувати,  то  лише  своїми  чеснотами.  Ці  легкі
перемоги  переконують  мене,  що  я  маю  добрі  задатки,  варто
мені  скористатися  з  них,  як  мене  осипають  похвалами.  Лихі
бажання  і  думки,  якщо  вони  в  мене  й  з’являються,  зано¬
сяться  ззовні;  ледве  вони  проникають  у  мене,  як  тут  же
знемагають  і  хиріють:  я  кепський  грунт  для  зла.  Доброчес¬
ний  завдяки  комедіанству,  я  ніколи  не  примушую  себе,  не
силую  —  я  творю.  Я  у  полоні  божественної  свободи  актора,
котрий  тримає  публіку  в  напрузі  й  відшліфовує  свою  роль.
Мене  обожують,  виходить,  я  гідний  цього.  І  нічого  тут
дивного  немає,  адже  світ  так  чудово  влаштований!  Мені
кажуть,  що  я  гарний,  і  я  цьому  вірю.  Недавно  в  мене  на
правому  оці  виникло  більмо,  а  це  загроза,  що  згодом  я  стану
зизоокий  і  підсліпуватий,  але  поки  що  нічого  не  помітно.  З
мене  зробили  вже  з  сотню  фотокарток,  що  їх  мати  ретушує
кольоровими  олівцями.  На  одній  з  них,  котра  збереглася,  я
кругленький,  щоки  рожеві,  білявий,  кучерявий,  у  погляді
шаноблива  повага  до  усталеного  порядку,  в  надутих  губках
приховане  зухвальство  —  я  знаю  собі  ціну!
 Та  одних  моїх  чудових  задатків  не  досить,  треба  стати
пророком,  адже  істина  промовляє  вустами  дітей.  Вони  ще  не
відокремилися  від  природи,  вони  поріднені  з  вітром  і  морем;
хто  вміє  слухати,  той  учує  в  їхньому  белькотінні  щедрі  й
невиразні  одкровення.  Мій  дід  плив  Женевським  озером
разом  з  Анрі  Бергсоном:  «Я  не  тямився  від  захоплення,  —
розповідав  дід,  —  я  не  міг  намилуватися  на  іскристі  гребені,
відблиски  хвиль.  А  Бергсон  просидів  увесь  час  на  валізі,
 340

втупившись  у  дно».  Завдяки  цьому  спостереженню  під  час
мандрівки  дід  дійшов  висновку,  що  поетичне  споглядання
вище  над  філософське.  Він  стежив  за  мною:  в  саду,  вмостив¬
шись  у  шезлонзі  з  склянкою  пива  напохваті,  він  дививсь,  як
я  бігаю,  стрибаю,  він  виціукував  мудрість  у  моєму  безладно¬
му  базіканні  і  знаходив  її.  Згодом  я  глузував  із  цього  захоп¬
лення,  тепер  я  каюсь:  то  було  знамення  смерті.  Шарль
намагався  здолати  страх  за  допомогою  захвату.  Він  милу¬
вався  мною  —  прекрасним  творінням  землі,  —  переконуючи
себе,  що  все  прекрасно,  навіть  наш  жалюгідний  кінець.  Цю
природу,  яка  була  готова  прийняти  його  назад,  він  прагнув
віднайти  повсюди:  на  полонинах,  у  хвилях,  посеред  зірок,
біля  джерела  мого  юного  життя,  —  віднайти,  щоб  обійняти
її,  увібрати  в  себе  цілком,  аж  до  могили,  що  вже  була
викопана  для  нього.  Не  Істина,  а  його  смерть  промовляла
моїми  вустами.  Тож  не  варт  дивуватися,  що  недолуге  щастя
моїх  дитячих  років  мало  інколи  замогильний  присмак:
своєю  свободою  я  був  зобов’язаний  одній  смерті  —  вельми
своєчасній,  своїм  становищем  —  іншій,  давно  очікуваній.  До
речі,  всяк  знає,  що  всі  піфії  мертві,  а  діти  —  лише  дзеркало
смерті.
 А  ще  дідові  подобалося  дратувати  своїх  синів.  Цей  гріз¬
ний  батько  все  життя  тримав  їх  на  вуздечці;  вони  заходили
до  нього  навшпиньки  і  бачили,  що  він  стає  навколішки
перед  хлопчиськом:  як  тут  не  луснути  зі  злості!  У  боротьбі
батьків  і  дітей  діти  і  старі  часто  діють  заодно:  одні  виголо¬
шують  пророцтва,  інші  їх  тлумачать.  Природа  мовить,  а
досвід  перекладає;.  середнє  покоління  може  заткнути  собі
пельку.  Якщо  у  вас  нема  дитини,  заведіть  собі  пуделя;  торік
на  собачому  цвинтарі,  читаючи  схвильовані  епітафії,  які
переходять  від  надгробка  до  надгробка,  я  пригадав  дідові
розмови,  що  собаки  вміють  любити,  вони  чуліші  за  людей,
відданіші;  вони  наділені  тактом,  інстинктивним  непомиль¬
ним  чуттям,  яке  допомагає  їм  розпізнати  Добро,  відрізнити
хороше  від  лихого.  «Полонію,  —  побивалася  якась  безутіш¬
на  хазяйка,  —  ти  кращий  від  мене,  ти  б  не  пережив  моєї
смерті;  а  я  твою  пережила».  Мене  супроводив  мій  друг,
американець.  Так  той  розлючено  копнув  ногою  якогось  бе¬
тонового  песика  й  відбив  йому  вухо.  Він  мав  рацію:  хто
надто  любить  дітей  і  звірів,  той  любить  їх  на  шкоду
людству.
 Отже,  я  пудель,  котрий  подає  великі  надії,  я  пророкую.  Я
лепечу  по-дитячому,  мої  слова  запам’ятовують,  повторюють
мені,  а  я,  втямивши  що  до  чого,  вчуся  вимовляти  нові.  Я
 341

вмію  базікати  по-дорослому:  навчився  з  невинним  виглядом
говорити  «не  по  літах  мудро».  Ці  вислови  —  ніби  поеми,  а
рецепт  простий  далі  нікуди:  теревень,  що  заманеться,  мели
просто  так,  на  вітер,  запозичай  цілі  фрази  в  дорослих,
розкладай  їх  навмання  і  повторюй,  не  вникаючи  у  їхній
зміст.  Одне  слово,  я  видаю  справжні  пророцтва,  і  кожен  їх
тлумачить  як  хоче.  У  глибинах  мого  серця  народжується
Добро,  в  пітьмі  мого  юного  розуму  —  Істина.  Я  пишаюся
собою:  хоча  мені  інколи  важко  втямити  зміст  власних  жес¬
тів  і  слів,  зате  дорослим  він  одразу  впадає  у  вічі.  Що  ж,
щедрості  мені  не  бракує!  Я  згоден  дарувати  їм  вишукану
насолоду,  яку  мені  самому  відчути  зась.  Моє  блазнювання
прикривається  великодушністю:  безталанні  сердеги  журили¬
ся,  що  не  мають  дітей:  розчулений,  я  в  запалі  альтруїзму
вихопився  з  небуття,  прибравши  дитячої  подоби,  аби  їм
здавалося,  що  вони  мають  сина.  Мати  і  баба  часто  спонука¬
ють  мене  розігрувати  той  самий  акт  вищої  доброти,  який
дарував  мені  життя.  Вони  потурають  дивацтвам  Шарля
Швейцера,  його  любові  до  театральних  ефектів,  готують
йому  сюрпризи.  Ховають  мене  позаду  якогось  крісла,  я
затамовую  віддих,  жінки  виходять  із  кімнати  або  вдають,
ніби  забули  про  мене,  —  я  зник;  заходить  дід  —  утомлений
і  понурий,  яким  він  би  й  був,  якби  не  існувало  мене,  —  і  тут
раптом  вихоплююсь  я  зі  свого  сховку,  являючи  дідові  ми¬
лість  свого  народження;  він  помічає  мене,  входить  у  роль,
міняється  на  обличчі  й  здіймає  до  неба  руки,  я  обдаровую
його  своєю  присутністю.  Одне  слово,  обдаровую  завжди  і
всюди,  обдаровую  всіх:  варто  мені  прочинити  двері,  як  я  —
навіть  я  —  зразу  породжую  ефект  з’яви  перед  народом.
Збудувавши  щось  із  кубиків  чи  зліпивши  пасочку  з  піску,  я
гукаю  з  усієї  сили;  завжди  хтось  прибіжить  і  ойкне,  завдяки
мені  ще  одна  людина  стала  щасливою.  їжа,  сон,  застороги
проти  негоди  —  ось  головні  свята  й  обов’язки  мого  життя,
що  складалося  з  обрядів.  їм  перед  людьми,  ніби  король:
якщо  я  добряче  наминаю,  мене  вітають,  навіть  баба  вигу¬
кує:  «Який  молодець,  ач  як  зголоднів!»
 Я  безупинно  творю  себе;  я  даритель  і  дарунок  водночас.
Якби  жив  мій  батько,  я  знав  би  свої  права  й  обов’язки,
проте  він  помер,  і  я  про  них  ні  сном  ні  духом  не  відаю:  я  не
маю  прав,  оскільки  щедро  обдарований  любов’ю;  я  не  маю
обов’язків,  бо  дарую  з  любові.  Залишається  одне  —  подоба¬
тись,  і  я  щиро  прагну  цього  досягнути.  Наша  родина  —
справжнє  марнотратство  великодушності:  дід  утримує  мене,
а  я  даю  йому  щастя;  мати  жертвує  собою  заради  всіх.
 342

Тепер,  коли  я  про  це  згадую,  то  лиш  її  самопожертва  й
видається  мені  щирою,  але  в  ті  часи  ми  не  надавали  цьому
ваги.  Хоч  би  що  хто  казав,  життя  наше  —  низка  церемоній,
і  ми  марнуємо  свій  час,  обтяжуючи  одне  одного  знаками
уваги.  Я  шаную  дорослий  за  умови,  що  мене  обожують;  я
щирий,  відвертий,  лагідний,  як  дівчинка.  У  мене  добрі  на¬
міри,  я  довіряю  людям,  усі  вони  прихильні  до  мене,  оскіль¬
ки  з  усього  задоволені.  Суспільство  видається  мені  суворою
ієрархією  заслуг  і  повноважень.  Той,  хто  доп’явся  вищих
щаблів  суспільної  драбини,  віддає  все,  що  має,  тим,  хто
залишається  внизу.  Однак  я  аж  ніяк  не  прагну  доскочити
найвищого  щабля:  я  прекрасно  знаю,  що  його  приберегли
для  суворих  і  доброчинних  людей,  котрі  пильнують  за  цар¬
ством  порядку.  Я  влаштувався  на  непоказному  сідалі  обіч
них  і  осяваю  все  до  самого  низу.  Одне  слово,  я  намагаюся
триматися  подалі  від  світської  влади:  не  вгорі,  не  внизу,  а
збоку.  Внук  священика,  я  успадкував  від  діда  і  його  покли¬
кання:  в  мені  змалечку  проступала  єлейність  князів  церкви,
їхня  добра  вдача.  З  підлеглими  розмовляю,  як  із  рівнею:  я
просто  вдаюся  до  святої  брехні,  щоб  їх  ощасливити,  а  їм  слід
удавати  ошуканих,  але  до  певної  міри.  До  няні,  до  поштаря,
до  свого  пса  я  звертаюся  терплячим  і  стриманим  тоном.  У
цьому  влаштованому  світі  є  бідні.  Трапляються  також  і
п’ятиногі  барани,  сіамські  близнюки,  залізничні  катастро¬
фи,  в  цих  аномаліях  нема  чиєїсь  вини.  Бідняки  не  відають,
що  їхнє  покликання  —  бути  об’єктом  нашої  щедрості;  це
сором’язливі  сердеги,  вони  туляться  до  стін;  я  пориваюся  до
них,  тицяю  їм  до  рук  якихось  два  су  і,  головне,  обдаровую
їх  чарівною  усмішкою  рівноправності.  Завважую:  вони  бридкі,
і  мені  гидко  торкатися  цих  бідолах,  але  я  пересилюю  себе  —
це  випробування;  а  ще  треба,  щоб  вони  мене  любили,  ця
любов  прикрасить  їхнє  життя.  Я  знаю,  що  їм  не  вистачає
найпотрібнішого,  і  мені  приємно  бути  для  них  предметом
розкоші.  Врешті,  хоч  як  вони  бідують,  вони  ніколи  так  не
страждатимуть,  як  мій  дід:  коли  він  був  ще  маленьким,  то
вставав  спозаранку  й  одягався  в  темряві;  взимку,  щоб  уми¬
тися,  він  мусив  розбивати  лід  у  цеберку  з  водою.  На  щастя,
згодом  усе  влаштувалось,  дід  тепер  вірить  у  Поступ,  я
також,  а  Поступ  —  довга  крута  дорога,  яка  веде  до  мене.
 Це  рай.  Щоранку  я  прокидався  у  радісному  зачудуванні,
тішачись,  що  мені  страшенно  пощастило  і  я  народився  у
найдружнішій  родині,  в  найпрехраснішій  країні  світу.  Неза-
доволені  обурювали  мене:  на  що  їм  нарікати?  Я  їх  мав  за
 343

бунтівників.  Зокрема,  моя  баба  викликала  в  мене  неабияку
тривогу,  я  з  сумнівом  зазначав,  що  вона  недостатньо  захоп¬
люється  мною.  І  справді,  Луїза  бачила  мене  наскрізь.  Вона
відверто  ганила  мене,  звинувачуючи  у  кривлянні,  за  яке  не
наважувалася  докоряти  чоловікові,  для  неї  я  був  штукарем,
блазнем,  кривлякою,  і  вона  вимагала  припинити  моє  «ли¬
цедійство».  Натомість  я  ще  дужче  обурювався,  завважуючи
в  тому  насмішку  і  над  дідом:  це  був  «Дух  усезаперечення».
Сперечаючись  із  нею,  я  язика  не  припинав,  і  вона  вимагала
від  мене  вибачень;  упевнений,  що  мене  підтримають,  я
відмовлявся  вибачитись.  Дід  користався  нагодою  виявити
свої  почуття:  він  ставав  на  мій  бік  супроти  власної  дружини,
яка  розгнівано  схоплювалася,  йшла  до  покоїв  і  замикалась
там.  Стривожена,  знаючи  бабину  злопам’ять,  мати  заход¬
жувалась  пошепки  несміливо  докоряти  дідові,  а  той,  стенув¬
ши  плечима,  йшов  до  свого  робочого  кабінету;  тоді  мати
починала  благати  мене,  щоб  я  в  бабусі  попросив  вибачення.
Я  насолоджувався  своєю  владою:  почувався  архангелом  Ми-
хаїлом,  який  знищив  нечисту  силу.  Щоб  уладнати  непоро¬
зуміння,  я  змушений  був  недбало  вибачатися.  Незважаючи
на  все  це,  я,  певна  річ,  любив  Луїзу,  оскільки  вона  доводи¬
лась  мені  бабою.  Мене  напоумили  називати  її  Мамі,  а  главу
сім’ї  —  його  ельзаським  іменем  Карл.  Карл  і  Мамі  —  це
звучало  ліпше,  ніж  Ромео  і  Джульєтта  чи  Філемон  і
Бавкіда.  Мати  не  без  задньої  думки  по  сто  разів  на  день
повторювала  мені:  «Карлімамі  нас  чекають;  Карлімамі  бу¬
дуть  раді,  Карлімамі...»,  підкреслюючи  інтимним  єднанням
цих  чотирьох  складів  цілковиту  злагоду  дійових  осіб.  Мене
вдавалося  пошити  в  дурні  лише  наполовину,  але  я  вдавав,
перш  за  все  перед  собою,  що  цілком  уведений  в  оману.
Слово  кидало  свою  тінь  власне  на  сам  предмет;  завдяки
Карлімамі  я  міг  зберігати  віру  в  непохитну  єдність  нашої
родини  і  переносив  на  Луїзу  дещицю  Шарлевих  чеснот.
Мою  бабцю,  схильну  до  гріха  ненадійну  істоту,  яка  щохви¬
лини  може  схибити,  підтримувала  правиця  ангелів,  сила
слова.
 Є  справді  лихі  люди:  скажімо,  пруссаки  —  вони  відібрали
в  нас  Ельзас-Лотарінгію  і  всі  наші  годинники,  окрім  хіба
дзигарів  із  чорного  мармуру,  які  оздоблюють  камін  у  дідо¬
вих  покоях  і  які  були  подаровані  групою  саме  німецьких
учнів;  цікаво,  де  тільки  вони  його  поцупили?  Мені  купують
книжки  Гансі  і  показують  малюнки:  я  не  відчуваю  жодної
відрази  до  цих  рожевощоких  марципанових  товстунів,  які
так  схожі  на  моїх  ельзаських  дядьків.  Мій  дід,  обравши  1871
 344

року  французьке  підданство,  час  од  часу  їздить  до  Гунсбаха
та  Пфаффенгофена  провідати  родичів,  котрі  там  залиши¬
лись.  Беруть  і  мене.  В  поїзді,  якщо  німець-контролер  про¬
сить  його  показати  квитки,  в  кав’ярні,  якщо  офіціант  зволі¬
кає  з  обслугою,  Шарль  Швейцер  багровіє  від  патріотичного
гніву;  обидві  жінки  хапають  його  за  руки:  «Шарлю!  Схаме¬
нися!  Вони  ж  нас  витурять  ні  за  цапову  душу!»  Мій  дід  бере
на  тон  вище:  «Хотів  би  я  побачити,  як  вони  мене  витурять:
я  в  себе  вдома!»  Мене  підштовхують  до  його  колін,  я  з
благанням  дивлюся  на  нього,  він  угамовується.  «Гаразд,
лише  заради  малого»,  —  зітхає  дід,  погладжуючи  мене  по
голові  сухими  пальцями.  Ці  сцени,  проте,  настроюють  мене
проти  нього  і  не  викликають  жодного  обурення  супроти
окупантів.  До  того  ж  і  в  Гунсбаху  Шарль  не  полишає  своїх
витівок  і,  нетямлячись,  раз  у  раз  накидається  на  свою
невістку:  протягом  тижня  він  не  раз  жбурляє  на  стола
серветку  й,  хряснувши  дверима,  вискакує  з  їдальні,  хоча
невістка  зовсім  не  німкеня.  По  обіді  ми,  стогнучи  й  ридаю¬
чи,  припадаємо  до  Шарлевих  ніг,  дід  стоїть  незрушний,  мов
скеля.  Як  тут  не  погодитися  з  бабою:  «Ельзас  йому  на
шкоДу;  то  чи  варто  туди  їздити  так  часто?»  А  втім,  я  й  сам
не  полюбляю  тих  ельзасців,  що  поводяться  зі  мною  неша¬
нобливо,  отож  не  вельми  й  переймаюся  тим,  що  їх  у  нас
відібрали.  Кажуть,  що  я  надто  часто  бігаю  до  пфаффенго-
фенського  бакалійника  пана  Блюменфельда  і  відволікаю
його  всілякими  дурницями.  Моя  тітка  Кароліна  висловила
моїй  матері  «власну  думку»  щодо  цього;  мати  ж  переповіла
її  мені;  цього  разу  ми  з  Луїзою  в  спілці,  вона  просто  ненави¬
дить  чоловікову  родину.  В  Страсбурзі  з  кімнати  готелю,  де
ми  влаштувалися,  чую  химерний  барабанний  дріб,  мчу  до
вікна  —  армія!  Я  в  цілковитому  захопленні  дивлюся,  як  під
звуки  цієї  по-дитячому  легковажної  музики  марширує
Пруссія,  і  плещу  в  долоні.  Дід  незрушно  сидить  у  кріслі  і
щось  сердито  бурчить;  мати  підійшла  й  шепоче  мені  на
вухо,  аби  відступив  од  вікна.  Я  підкоряюся,  трохи  закопи¬
ливши  губу.  Я  ненавиджу  німців,  —  чорти  б  їх  ухопили,  —
але  ця  ненависть  не  дуже  щира.  Зрештою,  і  сам  Шарль
може  собі  дозволити  лиш  маленьку  дещицю  шовінізму.  1911
року  ми  покинули  Медон  і  замешкали  в  Парижі  на  вулиці
Ле  Гофф  у  будинку  номер  1;  вийшовши  у  відставку,  дід,  аби
утримувати  родину,  змушений  був  заснувати  Інститут  жи¬
вих  мов,  де  навчають  французької  мови  заїжджих  інозем¬
ців.  1  це  робиться  прямим  методом.  Більшість  учнів  прибу¬
вало  з  Німеччини.  Платили  вони  добре:  дід,  ніколи  не
 345

рахуючи,  кладе  луїдори  до  кишені  сурдута;  баба,  яка  страж¬
дає  від  безсоння,  прокрадається  серед  ночі  до  передпокою,
щоб  «тишком-нишком»  вилучити  «данину»,  як  вона  сама
каже  про  це  дочці  Одне  слово,  ворог  нас  годує;  франко-
німецька  війна  повернула  б  нам  Ельзас,  але  зруйнувала  б
Інститут,  отже,  Шарль  за  збереження  Миру.  А  потім  є  серед
німців  і  непогані,  скажімо,  ті,  що  приходять  до  нас  на
гостину:  червонолиця  з  вусиками  романістка,  яку  Луїза  з
ревнивим  смішком  узиває  Шарлевою  Дульсінеєю,  лисий
доктор,  який  притискає  мою  матір  до  дверей  і  намагається
поцілувати;  коли  вона  на  це  соромливо  ремствує,  мій  дід
спалахує:  «Ви  мене  воліли  б  пересварити  з  усім  світом!»
Знизавши  плечима,  він  висновує:  «Тобі  примарилося,  доч¬
ко»,  і,  врешті,  Анн-Марі  почувається  ще  й  винною.  Всі  ці
гості,  яким  випадає  захоплюватися  моїми  чеснотами,  слух¬
няно  мнуть  мене:  отже,  всупереч  своєму  походженню,  вони
наділені  невиразними  уявленнями  про  Добро.  Під  час  свят¬
кування,  влаштованого  на  честь  річниці  заснування  Інсти¬
туту,  було  більше  сотні  запрошених,  тут  не  обходиться  без
шампанського;  мати  і  мадемуазель  Муте  в  чотири  руки
грають  Баха;  я  в  блакитній  мусліновій  мантії,  на  волоссі
виблискує  діадема,  з  крильми,  роздаю  з  кошика  гостям
мандарини,  а  вони  вигукують:  «Ну  справжнісінький  тобі
янгол!»  Отже,  не  такі  вони  вже  й  лихі.  Певна  річ,  ми  не
відступаємося  від  помсти  за  стражденний  Ельзас:  в  родинно¬
му  колі,  стишивши  голос,  як  це,  зрештою,  чинять  і  родичі  із
Гунсбаха  та  Пфаффенгофена,  ми  забиваємо  на  смерть  бошів
своїми  кпинами;  всоте  ми  регочемося  над  ученицею,  котра
написала  у  творі  з  французької:  «На  могилі  Вертера  Шар¬
лотту  від  горя  розбив  параліч»,  чи  над  молодим  учителем,
який  упродовж  майже  всього  обіду  недовірливо  розглядав
скибочку  дині  і  кінець  кінцем  ум’яв  її  цілком,  з  насінням  і
шкіркою.  Ці  промахи  схиляють  мене  до  поблажливості:  нім¬
ці  —  нижчі  істоти,  які  мають  щастя  бути  нашими  сусідами;
ми  наставимо  їх  на  добрий  розум.
 Поцілунок  безвусого,  казали  в  ту  пору,  що  яйце  без  солі;
а  я  додам:  що  Добро  без  Зла,  що  моє  життя  з  1905  по  1914
рік.  Якщо  особистість  визначається  в  боротьбі  з  самим  со¬
бою,  то  я  був  невизначеність  з  плоті  і  крові;  якщо  любов  і
ненависть  —  дві  сторони  однієї  медалі,  то  я  не  любив  нікого
й  нічого.  Все  так,  як  і  має  бути:  коли  прагнеш  усім  подоба¬
тись,  годі  виплекати  ненависть.  І  так  само  любов.
 Невже  я  Нарцис?  Та  ні  ж  бо:  я  надто  заклопотаний  тим,
щоб  чарувати  інших,  і  забуваю  про  себе.  Зрештою,  не  так
 346

уже  й  цікаво  робити  пасочки  з  піску  чи  вдовольняти  при¬
родні  потреби:  такі  звитяги  лише  тоді  матимуть  якусь  ціну  в
моїх  очах,  коли  хоч  один  дорослий  буде  в  захопленні  від
них.  На  щастя,  оплесків  не  бракує,  слухають  вони  моє
базікання  чи  фугу,  на  вустах  у  них  та  сама  лукава  посмішка
знавців  і  співучасників,  а  це  означає,  що  я,  по  суті,  витвір
культури.  Я  наскрізь  просякнутий  культурою  і,  променію¬
чи,  повертаю  її  своїй  родині,  як  озера  повертають  вечорами
сонячне  тепло.
 Я  розпочав  своє  життя  і  завершу  його,  гадаю,  —  серед
книг.  У  дідовому  кабінеті  все  було  заставлене  книжками;
витирати  пилюку  з  них  дозволялося  лише  раз  на  рік,  у
жовтні,  напередодні  повернення  до  міста.  Ще  не  навчив¬
шись  як  слід  читати,  я  вже  благоговів  перед  цими  священ¬
ними  каменями:  одні  стояли  на  полицях  рівно,  інші  ледь
нахилено,  одні  тислися,  мов  цеглини  в  мурі,  інші  стояли  на
поштивій  відстані  одна  від  одної,  ніби  менгіри.  Я  відчував,
що  добробут  нашої  сім’ї  залежить  цілковито  від  них.  Всі
вони  були  на  один  копил,  я  пустував  у  цьому  тісному
святилищі,  оточений  присадкуватими  пам’ятниками  давни¬
ни,  котрі  були  свідками  мого  народження  і  стануть  свідками
моєї  смерті,  їхня  несхитність  гарантувала  мені  в  майбутньо¬
му  життя  таке  ж  спокійне,  як  і  в  минулому.  Я  потайки
доторкався  до  них,  щоб  причаститися  їхньою  пилюгою,  але
ніж  не  міг  утямити,  на  що  вони,  власне,  придатні,  і  щоден¬
но  був  присутній  на  обряді,  сенс  якого  від  мене  вислизав:
дід  —  звичайно  такий  незграба,  що  моя  мати  застібала  йому
рукавички,  —  маніпулював  тими  атрибутами  духу  з  вправ¬
ністю  служителя  церкви.  Я  тисячу  разів  бачив,  як  він  встає,
нікуди  не  дивлячись,  виходить  із-за  столу,  швидко  перети¬
нає  кабінет  і,  не  шукаючи  й  не  вагаючись,  бере  з  полиці
який-небудь  том,  гортає  його  узгодженими  рухами  великого
та  вказівного  пальців,  знову  вмощується  в  крісло  і  відкриває
книгу  «на  потрібній  сторінці»,  спинка  книги  рипить,  мов
черевик.  Кілька  разів  я  підступався  ближче,  щоб  розгледіти
ті  скриньки,  які  розкривалися,  ніби  мушлі,  і  показували
мені  своє  нутро:  побляклі,  вкриті  цвіллю  сторінки,  ледь
поморщені  й  помережені  чорними  прожилками,  вони
ввібрали  чорнило  й  тхнули  грибами.
 У  бабиній  кімнаті  книги  лежали;  вона  їх  брала  в  бібліо¬
теці,  і  я  ніколи  їх  не  бачив  у  неї  більше  двох.  Ці  дрібнички
нагадували  мені  новорічні  цукерки,  оскільки  їхні  тонкі  і
лискучі  сторінки  були  мов  з  глазурованого  паперу.  Яскраві,
 347

білі,  майже  нові,  вони,  мабуть,  приховували  в  собі  якісь
легковажні  таємниці.  Щоп’ятниці  бабця  збиралась  і  виходи¬
ла  з  дому,  промовляючи:  «Піду  однесу  їх»;  повернувшись,
вона  скидала  свого  чорного  капелюшика  з  вуалеткою  і  витя¬
гувала  їх  із  своєї  муфти,  а  я  здивовано  питав  себе:  «Невже
ті  самі?»  Вона  охайно  обгортала  книги,  відтак,  вибравши
одну  з  них,  сідала  біля  вікна  в  м’який  глибокий  фотель,
чіпляла  на  носа  окуляри  і,  зітхаючи,  з  щасливою  втомою
опускала  очі,  усміхаючись  тією  тонкою  любосною  усміш¬
кою,  яку  я  згодом  бачив  тільки  на  вустах  у  Джоконди;  мати
замовкала,  втихомирюючи  й  мене,  а  я  ж  уявляв  собі  обідню,
смерть,  сон  і  проймався  святобливою  тишею.  Час  од  чяасу
Луїза,  усміхаючись,  кликала  дочку,  вказувала  пальцем  на
якесь  місце,  й  обидві  жінки  значуще  перезиралися.  Однак  я
не  любив  цих  надто  вишуканих  книжечок;  вони  були  само¬
званки,  і  мій  дід  не  приховував,  що  це  лише  другорядні
божества,  вшановують  їх  самі  жінки.  По  неділях  він
знічев’я  заходив  до  кімнати  дружини  і  зупинявся  перед
нею,  не  знаючи,  що  сказати;  всі  втуплювалися  в  нього,  а  дід,
побарабанивши  пальцями  по  вікну,  так  нічого  й  не  приду¬
мавши,  повертався  до  Луїзи,  вихоплював  у  неї  з  рук  роман.
«Шарлю!  —  несамовито  волала  вона,  —  я  ж  не  втраплю
потім  на  цю  сторінку!»  А  він,  звівши  брови,  уже  читав;
потім  раптом  стукав  вказівним  пальцем  по  книжці  і  вигуку¬
вав:  «Не  розумію!»  —  «Але  як  ти  можеш  зрозуміти,  —
гнівалася  баба,  —  коли  читаєш  зсередини?!»  Кінець  кінцем
він  жбурляв  книгу  на  стіл  і  виходив,  здвигнувши  плечима.
 Дід,  запевне,  мав  рацію,  —  він  був  майстром  своєї  спра¬
ви.  Я  це  знав:  він  мені  показував  на  одній  із  полиць  бібліо¬
теки  грубі  томи  в  твердій  оправі  з  коричневого  коленкору.
«Ось  це,  малий,  написав  твій  дід».  Я  проймався  гордістю!
Адже  я  онук  майстра,  чий  фах  —  виготовляти  священні
предмети,  майстра  не  менше  шанованого,  ніж  органний
майстер  чи  церковний  кравець.  Я  стежив  за  дідом  під  час
цієї  роботи:  його  «Deutsches  Lesebuch»  перевидавали  щоро¬
ку.  На  вакаціях  вся  родина  з  нетерпінням  чекала  коректу¬
ри;  Шарль  не  терпів  бездіяльності  і,  щоб  якось  згаяти  час,
нікому  не  давав  спокою.  Нарешті  листоноша  приносив  ве¬
ликі  розпухлі  пакунки,  ножицями  розрізали  мотузки;  дід
розгортав  гранки,  розкладав  їх  на  кухонному  столі  і  почи¬
нав  щось  креслити  червоним  олівцем;  при  кожній  друкар¬
ській  помилці  він  бурчав  крізь  зуби,  а  коли  служниця  при¬
ходила  накрити  на  стіл,  лаявся  вже  по-справжньому.  Всі
були  задоволені.  Стоячи  на  стільці,  я  з  захватом  споглядав
 348

ці  чорні  рядки,  политі  кривавицею,  Шарль  Швейцер  роз'яс¬
нив  мені,  що  має  смертельного  ворога  —  свого  видавця.  Дід
ніколи  не  вмів  до  ладу  рахувати,  марнотратного  через  не¬
дбалість,  щедрого  через  чванливість,  його  лише  наприкінці
життя  здолала  стареча  хвороба:  скупість  —  наслідок  імпо¬
тенції  і  страху  перед  смертю.  Але  на  той  час  вона  виявляла¬
ся  лишень  у  дивній  підозріливості:  отримуючи  поштовий
переказ  на  авторський  гонорар,  дід  здіймав  до  неба  руки  і
зчиняв  гвалт,  ніби  його  різали  на  шматки,  або  ж  заходив  до
бабиного  покою  і  понуро  заявляв:  «Мій  видавець  обдирає
мене  як  липку».  Отак,  на  свій  превеликий  подив,  я  відкрив
для  себе  експлуатацію  людини  людиною.  Якби  не  ця  гидота,
на  щастя,  все  ж  не  така  могутня,  світ  був  би  влаштований
пречудово,  хазяї,  кожен  по  своїх  можливостях,  винагород¬
жували  б  робітників,  кожному  по  його  заслугах.  1  треба  ж
було  так  статися,  щоб  оці  вампіри-видавці,  зневажаючи
справедливість,  висмоктували  кров  із  мого  нещасного  діда.
Проте  мого  пошанівку  до  цього  святого,  який  не  отримував
заслуженої  винагороди  за  свою  самопожертву,  прибуло:  я
був  змалечку  привчений  бачити  у  вчительській  діяльності
святе  дійство,  а  в  літературній  —  подвижництво.
 Я  ще  не  вмів  читати,  але  вже  став  таким  снобом,  що
зажадав  мати  власні  книги.  Дід  вирушив  до  свого  шахрая
видавця  і  роздобув  там  «Казки»  поета  Моріса  Бушора,  фоль¬
клорні  оповідки,  оброблені  на  дитячий  смак  людиною,  яка
зберегла  вміння,  як  казав  дід,  дивитися  на  світ  дитячими
очима.  Я  зажадав  негайно,  дотримуючись  усіх  ритуалів,
заявити  свої  права  на  книги.  Взяв  два  маленькі  томики,
обнюхав  їх,  обмацав,  недбало  відкрив  їх  «на  потрібній
сторінці»,  як  це  водиться,  з  хрускотом.  Та  все  намарно,  я  не
відчув,  що  вони  моя  власність.  Опісля  спробував,  але  теж
безуспішно,  побавитися  з  ними,  як  з  ляльками:  колихав  їх,
голубив,  ляскав  по  них.  Ледве  стримуючи  сльози,  я  кінець
кінцем  поклав  їх  матері  на  коліна.  Вона  підвела  свій  погляд
від  шиття:  «Тобі  щось  почитати,  мій  любий?  Про  фей?»  Я
недовірливо  перепитав:  «Про  фей?  А  що,  хіба  вони  там,
усередині?»  Я  знав  цю  казку:  мені  мама  часто  її  розповідала,
коли  вмивала  вранці,  раз  по  раз  відволікаючись,  щоб  роз¬
терти  мене  одеколоном  чи  підняти  з-під  умивальника  шма¬
точок  мила,  який  вислизнув  у  неї  з  рук,  а  я  неуважно
слухав  знайому  оповідку;  я  не  відривав  очей  від  Анн-Марі,
юної  подруги  всіх  моїх  ранків;  я  чув  лише  її  голос,  не¬
сміливий  голос  служниці;  мені  подобалися  її  незавершені
фрази,  коли  вона,  що  не  слово,  запиналася,  а  потім  враз
 349

ставала  впевненою  і  тут  же  втрачала  цю  впевненість,  роз¬
хлюпуючи  її  в  мелодійному  дзюркоті,  і  знову  набиралася
снаги  по  хвилинному  німуванні.  А  власне  казка  була  ніби
тлом,  на  якому  в’язався  цей  монолог.  Упродовж  усієї
оповідки  ми  були  з  нею  наодинці,  сховані  від  людей,  богів  і
священиків,  дві  лісові  сарни  разом  з  іншими  сарнами  —
феями;  мені  важко  було  повірити,  що  хтось  написав  цілу
книгу,  щоб  туди  вплести  цей  епізод  із  нашого  буденного
життя,  від  якого  віяло  запахом  мила  й  одеколону.
 Анн-Марі  всадовила  мене  перед  собою  на  дитячий  сті¬
лець;  сама  ж  схилилася,  склепила  повіки  й  немов  задрімала.
І  раптом  це  закам’яніле  обличчя  заговорило  мертвим  голо¬
сом.  Я  розгубився:  ні  тобі  усмішки,  ні  змовницького  погля¬
ду,  —  я  для  неї  перестав  існувати.  Крім  того,  я  не  впізнавав
її  голосу.  Звідкіля  в  неї  ця  впевненість?  Нарешті  я  збагнув:
це  ж  промовляє  книга.  З  неї  виходили  фрази,  котрі  наганя¬
ли  на  мене  жах:  це  були  справжні  стоніжки,  вони  кишіли
складами  і  буквами,  розтягували  дифтонги,  дрижали  по¬
двоєними  приголосними;  мелодійні,  дзвінкі,  вони  уривалися
паузами  і  зітханнями,  були  напхані  незнайомими  словами,
милувалися  самі  з  себе  і  власних  звивин,  зовсім  не  перейма¬
ючись  мною;  інколи  вони  щезали,  перш  ніж  я  встигав  похо¬
пити  їхній  зміст,  іншим  разом  я  все  розумів,  а  вони  й  далі
поважно  рухалися  до  свого  завершення,  не  жертвуючи  зара¬
ди  мене  жодною  комою.  Все  ясно:  ці  слова  призначалися  не
мені.  Щодо  казки,  то  вона  вбралася  по-святковому:  дрово¬
руб,  його  дружина,  їхні  дочки,  фея,  всі  ці,  схожі  на  нас,
маленькі  люди  стали  раптом  недосяжними;  про  їхнє  дрантя
говорилося  аж  надто  велемудро,  слова  підносили  й  ошляхет-
нювали  речі,  перетворюючи  вчинки  на  обряди,  а  події  —  на
церемонії.  1  тут  посипалися  запитання:  дідів  видавець,  який
спеціалізувався  на  шкільних  підручниках,  не  втрачав  жод¬
ної  нагоди  змусити  напружитися  молоді  уми  своїх  читачів.
Мені  здавалося,  ніби  хтось  запитує  дитину:  «Як  би  ти  вчи¬
нив,  бувши  дроворубом?»  Котра  з  двох  сестер  тобі  більше  до
вподоби?  Чому?  Чи  справедливо  покарали  Бабетту?  Але
хтозна,  чи  цією  дитиною  був  я,  тож  попервах  я  боявся
відповідати.  Однак  набрався  сміливості,  та  мій  слабкий  го¬
лос  геть  пропав,  і  мені  здалося,  що  я  —  це  не  я.  Та  й
Анн-Марі  також  уже  не  Анн-Марі,  а  якась  сліпа  ясновиди¬
ця:  я  раптом  відчув,  ніби  став  сином  усіх  матерів,  а  вона  —
матір’ю  всіх  синів.  Коли  вона  кінчила  читати,  я  притьмом
вихопив  у  неї  з  рук  книжки  і  поніс  їх  під  пахвою,  не
подякувавши.
 350

Кінець  кінцем  я  полюбив  цей  вимикач,  котрий,  клацаю¬
чи,  відривав  мене  від  самого  себе:  Моріс  Бушор  схилявся
перед  дитиною  не  менш  запобігливо,  ніж  завідуючі  від¬
ділами  у  великих  крамницях  перед  своїми  покупцями,  це
мені  лестило.  Я  почав  віддавати  перевагу  стандартним
оповідкам  перед  імпровізованими;  я  відчув  смак  у  суворій
послідовності  слів:  при  кожному  новому  читанні  вони  повто¬
рювалися,  ті  самі,  у  тому  ж  таки  порядку,  я  чекав  на  них.  У
казках  Анн-Марі  герої  жили  абияк,  так  само  як  і  вона  сама,
а  тепер  воші  знайшли  свою  долю.  Я  був  на  месі,  я  став
свідком,  як  імена  й  події  поверталися  до  своїх  джерел*
 Тоді  я  почав  заздрити  матері  і  вирішив  одібрати  в  неї  її
роль«  Заволодівши  книжкою  під  назвою  «Лихі  пригоди  ки¬
тайця  в  Китаї»,  я  потягнув  її  в  комірчину;  там,  сівши  на
дитяче  ліжко,  вдавав,  ніби  читаю:  водив  очима  по  чорних
рядках,  не  пропускаючи  жодного,  і  розповідав  собі  вголос
якусь  казку,  старанно  вимовляючи  всі  склади.  Мене  заско¬
чили  зненацька,  —  чи  я  сам  так  підлаштував,  щоб  заскочи¬
ли,  —  зчинився  гвалт,  зрештою  вирішили,  що  настав  час
навчити  мене  читати.  Я  був  ревний,  як  неофіт,  і  дійшов  до
того,  що  сам  собі  давав  приватні  уроки:  вибирався  на  ліжеч¬
ко  з  романом  Гектора  Мало  «Без  сім’ї»,  який  знав  на¬
пам'ять;  наполовину  здогадуючись,  наполовину  розбираючи
по  складах,  прочитав  кожнісіньку  сторінку  від  початку  до
кінця  і,  коли  перегорнув  останню,  я  вже  вмів  читати.
 Я  нетямився  з  радості:  вони  мої  —  ці  засушені  голоси  в
маленьких  гербаріях,  голоси,  які  дід  оживляв  своїм  погля¬
дом,  які  він  чув,  а  я  —  ні!  Тепер  і  я  їх  почую,  вщерть
наповнюся  велеслівними  промовами,  знатиму  геть  усе.  Мені
дозволили  порпатись  у  бібліотеці,  і  я  почав  штурмувати
людську  мудрість.  Це  й  вирішило  мою  дальшу  долю.  Згодом
я  сотні  разів  чув,  як  антисеміти  дорікали  євреям,  що  ті
далекі  від  уроків  природа,  від  її  тиші:  «В  такому  разі  я
більший  єврей,  ніж  усі  євреї  вкупі».  Марно  я  шукав  би  в  собі
яскравих  споминів  про  солодку  безтурботність  сільського
дитинства.  Я  ніколи  знічев'я  не  длубався  у  землі,  не  дер
гнізд,  не  рвав  рослин,  не  жбурляв  камінням  у  птахів.  Книги
обернулися  на  моїх  птахів  і  мої  гнізда,  на  моїх  свійських
тварин,  на  моє  стійло  і  мої  поля;  книги  —  це  світ,  відбитий
у  дзеркалі;  вони  мали  його  безмежну  повноту,  розмаїтість  і
непередбаченість.  Я  вдавався  до  неймовірних  авантюр:  за¬
бирався  на  стільці,  на  столи,  ризикуючи  спричинити  лавину
книг  і  бути  під  нею  похованим.  Книги  з  верхньої  полиці
довгий  час  були  мені  недосяжні:  деякі  інші,  тільки-но  я  їх
 351

розгортав,  у  мене  відбирали;  а  ті  просто  ховалися  від  мене:
я  брав  книги,  починав  читати,  мені  здавалося,  ніби  я  їх
поставив  на  місце,  а  відтак  цілий  тиждень  доводилося  їх
шукати.  Траплялися  мені  страшні  спіткання:  розгортаю  аль¬
бом,  бачу  кольорову  вклейку,  а  там  кишить  бридкими  кома¬
хами.  Лежачи  на  килимі,  я  вирушав  у  безплідні  мандри  по
Фонтенелю,  Арістофанові,  Рабле;  фрази  чинили  мені  опір,
ніби  речі,  доводилося  роздивлятися  їх,  кружеляти  довкола
них,  удаючи,  ніби  йду  геть,  і  раптово  повертатися,  щоб
заскочити  їх  зненацька,  —  та  часто-густо  вони  так  і  не
виказували  своєї  таємниці.  Я  був  Лаперузом,  Магелланом,
Васко  де  Гамою  і  відкрив  чудернацькі  племена:  «геотонтімо-
руменос»  в  комедії  Теренція,  перекладеній  олександрійсь¬
ким  віршем,  «ідіосинкразію»  у  праці  з  порівняльного
літературознавства.  «Апокопа»,  «хіазм»,  «парангон»  та  сотні
інших  незбагненних  і  недосяжних  готтентотів  виникали
раптом  десь  у  кінці  сторінки,  і  їхня  з’ява  вносила  плутанину
у  весь  абзац.  Зміст  оцих  складних,  темних  слів  я  пізнав
лише  років  через  десять-п’ятнадцять,  ба  й  сьогодні  вони
зберігають  свою  непрозорість:  це  перегній  моєї  пам’яті.
 В  бібліотеці  зберігалися  книги  головно  французьких  та
німецьких  класиків.  Були  там  також  підручники  граматики,
кілька  уславлених  романів,  «Вибрані  оповідання»  Мопасса¬
на,  монографії  про  художників  —  Рубенса,  Ван-Дейка,  Дю¬
рера,  Рембрандта  —  новорічні  дарунки  дідові  від  його  учнів.
Світ  убогий.  Але  великий  Ляруссів  словник  заміняв  мені
все:  я  брав  перший-ліпший  том  із  передостанньої  полиці,  що
за  письмовим  столом,  А-Веїіо,  ВеПо-СИ  або  СНЭ,  Меіе-Ро
чи  Рг-7  (ці  сполучення  складів  стали  для  мене  власними
іменами,  котрі  вказували  на  певні  сфери  людських  знань:
тут  була,  скажімо,  область  Сі-В  або  область  Рг-г,  з  їхньою
флорою  та  фауною,  їхніми  містами,  славетними  людьми  та
битвами),  насилу  ставив  його  на  дідів  бювар,  розгортаючи,
вишукував  там  справдешніх  птахів,  ганявся  за  справдеш¬
німи  метеликами,  котрі  сиділи  на  справдешніх  квітах.  Жили
там  люди  і  звірі,  кожен  сам  по  собі:  гравюри  були  їхньою
плоттю,  тексти  —  їхньою  душею,  їхньою  єдиною  сутністю;
за  мурами  нашого  будинку  блукали  самі  лишень  невиразні
копії,  котрі  більшою  чи  меншою  мірою  наближалися  до
прототипів,  але  ніколи  не  могли  досягти  їхньої  доверше¬
ності:  в  зоологічному  саду  у  мавп  було  набагато  менше
мавпячого,  у  людей  з  Люксембурзького  саду  —  менше
людського.  Платонік  мимоволі,  я  йшов  від  знань  до  предме¬
ту;  ідея  видавалася  мені  реальнішою  за  річ,  бо  першою
 352

давалась  мені  до  рук  і  давалась  як  власне  річ.  Саме  через
книги  я  пізнав  світ  —  асимільований,  класифікований,  по-
ярликований,  усвідомлений,  але  ще  грізний,  —  і  я  плутав
безладдя  мого  книжкового  досвіду  з  випадковим  плином
реальних  подій.  Ось  звідкіля  в  мене  цей  ідеалізм,  що  на
нього  я  змарнував  тридцять  літ,  намагаючись  здихатися
його.
 Повсякденне  життя  було  просте:  ми  зналися  із  статечни¬
ми  людьми,  що  розмовляли  голосно  й  зрозуміло,  опираю¬
чись  у  своїх  безапеляційних  міркуваннях  на  здорові  прин¬
ципи,  на  Мудрість  Нації  і  зважувались  вирізнятися  з  загалу
тільки  певним  душевним  маньєризмом,  до  якого  я  вже  чудо¬
во  звик.  З  першого  слова  їхні  висновки  переконували  мене
прозорою  і  наївною  очевидністю;  якщо  вони  хотіли  виправ¬
дати  свої  вчинки,  то  наводили  докази  такі  нудні,  що  ніхто
не  піддавав  сумніву  їхню  правдивість;  докори  їхнього  сум¬
ління,  люб’язно  виставлені,  не  стільки  мене  бентежили,
скільки  наставляли  на  шлях  істинний:  це  були  вдавані
конфлікти,  заздалегідь  вирішені,  завше  ті  самі;  їхні  прови¬
ни,  коли  вони  їх  визнавали,  були  неістотні:  через  поквап¬
ність  і  цілком  дозволену,  проте,  може,  трохи  надмірну  драт¬
ливість  вони  схибили,  та,  на  щастя,  вчасно  похопилися.
Провини  відсутніх,  набагато  серйозніші,  завжди  готові  були
вибачити;  в  нас  не  лихословили,  тільки  з  сумом  відзначали
чиїсь  вади.  Я  слухав,  я  розумів,  я  співчував,  ці  розмови
мене  заспокоювали,  і  я  не  відчував  провини,  оскільки  вони
переслідували  саме  цю  мету:  нема  нічого  невиліковного  і,  по
суті,  нічого  не  міняється,  марнота  марнот  на  поверхні  не
повинна  заступати  нам  загробну  тишу  нашої  долі.
 Наші  гості  відкланювалися,  я  залишався  сам  і  втікав  із
цього  банального  цвинтаря,  повертався  до  життя,  до  запа¬
морочення  від  книг.  Варто  було  розгорнути  одну  з  них,  щоб
знову  знайти  там  ту  нелюдську  збурену  думку,  велемов¬
ність  і  глибини  якої  перевершували  моє  розуміння,  вона
перестрибувала  від  однієї  ідеї  до  іншої  так  хутко,  що  я  сто
разів  на  сторінку,  приголомшений,  збитий  з  пантелику,
випускав  її  з  рук.  У  мене  перед  очима  проходили  події,  котрі
дід  запевне  вважав  би  неправдоподібними,  та  які,  одначе,
мали  разючу  правдивість  написаних  речей.  Герої  падали  як
сніг  на  голову,  кохалися,  сварилися,  перерізали  одне  одному
горлянки;  той,  хто  залишався  живий,  марнів  із  горя  і  йшов
у  могилу  слідом  за  товаришем  чи  ніжною  коханкою,  котру
власноруч  і  погубив*  Що  було  діяти?  Чи  я  мав  ганити,  як  це
чинили  дорослі,  докоряти,  вітати,  виправдовувати?  Але  ці
 12  Сартр
 353

диваки  ні  сном  ні  духом  не  відапи  про  наші  моральні  прин¬
ципи,  а  мотиви  їхньої  поведінки,  якщо  навіть  їх  і  приточу¬
вали,  вислизали  від  мене.  Брут  убивас  свого  сина,  так  само
чинить  і  Матео  Фальконе.  Отже,  така  практика  досить  по¬
ширена.  Проте  ніхто  з  мого  оточення  чомусь  до  цього  не
вдавався.  У  Медоні  мій  дід  посварився  з  дядечком  Емілем,  і
я  чув  їхню  сварку  в  саду,  проте  він  не  збирався  вбивати
свого  сина.  Цікаво,  якої  він  думки  про  дітовбивць?  Сам  я
утримувався  від  міркувань:  мені  небезпека  не  загрожувала,
оскільки  я  був  сиротою,  і  ці  величні  вбивства  мене  трохи
розважали,  але  в  оповідях  про  них  я  відчував  схвалення,
яке  мене  збивало  з  пантелику.  Скажімо,  Горацій,  —  я  ледве
стримався  від  люті,  щоб  не  плюнути  на  гравюру,  де  він  у
шоломі,  з  оголеною  шпагою,  гнався  за  нещасною  Каміллою.
Карл  інколи  наспівував:
 Нема  рідніших  і  найближчих,
 Ніж  мої  рідні  брат,  сестра...
 Це  мене  бентежило:  якби  мені  поталанило  мати  сестру,
вона,  очевидно,  була  б  мені  ближча,  ніж  Анн-Марі?  Ніж
Карлімамі?  Виходить,  вона  б  була  моєю  коханкою.  Слово
«коханка»,  досі  ще  малозрозуміле,  я  часто  бачив  у  трагедіях
Корнеля.  Коханці  цілуються  і  клянуться  одне  одному  спати
в  одному  ліжку  (дивний  звичай:  хіба  не  краще  на  двох
ліжках,  що  стоять  поряд,  як  це  робимо  ми  з  матір’ю?).  Я
більше  нічого  не  знав,  проте  під  яскравою  оболонкою  понят¬
тя  уявляв  непрохідні  хащі.  Якби  я  мав  сестру,  то  в  будь-
якому  разі  не  обійшлося  б  без  кровозмішення.  Я  марив  про
це.  Скажете,  збочення?  Приховування  заборонених  почут¬
тів?  Можливо.  В  мене  була  старша  сестра  —  моя  мати,  а  я
хотів,  щоб  у  мене  була  молодша.  Ще  й  нині,  1963  року,  з
усіх  родинних  зв’язків  цей  єдиний  мене  зворушує1.
Найбільшою  моєю  помилкою  було  те,  що  я  не  раз  намагався
знайти  серед  жінок  сестру,  якої  я  ніколи  не  мав;  мені  було
 У  десятирічному  віці  я  втішався,  читаючи  «Трансатлантику»:  там  роз¬
повідається  про  американського  хлопчину  і  його  сестру,  вельми  цнотливу,  а
втім  хтозна.  Я  перевтілювався  в  хлопчика  і,  бувши  ним,  кохав  дівчинку  Бідді.
Я  довго  мріяв  написати  казку  про  двох  розбещених  дітей,  котрі  таємно  вдава¬
лися  до  кровозмішення.  В  моїх  творах  можна  знайти  сліди  цього  образу:  Орест
та  Електра  в  п’єсі  «Мухи»,  Борис  та  Івіш  у  романі  «Шляхи  свободи»,  Францта
Лені  в  п’єсі  «В’язні  Альтона».  Ця  остання  пара  єдина,  котра  дійшла  до  статевих
актів.  Найбільше  мене  приваблювало  в  цьому  родинному  зв’язку  не  саме
кохання,  а  заборона  віддаватися  коханню;  пристрасть  і  здержливість,  насоло¬
да  і  невдоволення  —  тут  усього  доволі;  кровозмішення  мені  до  вподоби,  коли
залишається  платонічним.
 354

відмовлено  в  позові,  і  мене  ж  таки  засуджено  до  оплати
судових  витрат.  Проте,  коли  я  пишу  оці  рядки,  в  мені  знову
починає  нуртувати  той  гнів  проти  вбивці  Камілли;  гнів
такий  могутній  і  нестримний,  що  приходжу  до  думки,  чи  не
злочин  Горація  став  одним  із  джерел  мого  антимілітаризму:
військові  вбивають  своїх  сестер.  Я  б  йому  показав,  де  раки
зимують,  цьому  рубаці!  Для  початку  —  до  стовпа  його!  І
десяток  куль  у  потилицю!  Я  перегортав  сторінку,  друкарські
знаки  переконували  мене,  що  я  помиляюся:  сестровбивцю
треба  виправдати.  Кілька  секунд  я,  задихаючись,  тупав
ногою,  як  той  бик,  що  загледів  червону  шматину.  І  відразу
ж  квапився  вгамувати  свою  лють.  Нічого  не  вдієш  —  дово¬
дилося  захищатися:  я  був  занадто  молодий  і  все  бачив,
неначе  в  кривому  дзеркалі;  необхідність  цього  виправдання
напевне  була  висловлена  в  численних  олександрійських  вір¬
шах,  які  залишилися  для  мене  незрозумілими  або  які  я
просто  пропустив  через  нетерплячку.  Мені  подобалася  ця
незрозумілість,  подобалося,  що  предмет  оповіді  ніяк  не  да¬
вався  мені  до  рук:  я  почувався  по-новому,  незвично.  Разів  із
двадцять  я  перечитував  останні  сторінки  «Пані  Боварі»;  під
кінець  я  вже  знав  напам’ять  цілі  абзаци,  проте  поведінка
небораки-вдівця  не  стала  мені  зрозуміліша:  він  натрапив  на
листи,  але  з  якої  речі  відпускати  через  це  бороду?  Він
похмуро  глипав  на  Родольфа,  маючи  на  нього,  певно,
зуб,  —  але  за  що,  насправді?  І  навіщо  він  казав  Родольфові:
«Я  не  серджусь  на  вас»?  Чому  Родольф  вважав,  що  він
«смішний,  а  може,  трохи  й  огидний?»  Потім  Шарль  Боварі
помирав:  з  горя?  від  хвороби?  І  навіщо  лікар  розпанахав
йому  живіт,  адже  й  так  уже  було  по  всьому?  Мені  подобався
цей  затятий  опір,  якого  я  так  і  не  зміг  подолати  до  кінця;
ошуканий,  знесилений,  я  смакував  солодку  двозначність  —
розуміти,  не  розуміючи,  проникав  у  саму  товщу  буття;
людське  серце,  про  яке  дід  так  охоче  розводився  в  родинно¬
му  колі,  мені  скрізь  видавалося  млявим  і  порожнім,  окрім
книг.  Чудернацькі  імена  впливали  на  мій  настрій,  збурюва¬
ли  в  мені  сум’яття  і  тугу,  причини  котрих  я  не  міг  збагнути.
Варто  було  мені  сказати  «Шарбоварі»,  як  невідь-звідки  ви¬
гулькував  величезний  бородань  у  лахмітті,  що  швендяв  за
огорожею:  це  було  нестерпно.  Джерелом  цих  тривожних
втіх  було  поєднання  двох  протилежних  страхів.  З  одного
боку,  я  боявся  кинутися  стрімголов  у  той  неправдоподібний
світ  і  безкінечно  блукати  там  у  товаристві  Горація  і  Шарбо¬
варі,  втративши  надію  знову  відшукати  вулицю  Ле  Гофф,  де
мешкали  Карлімамі  і  мати.  А  з  другого  боку,  я  здогадував¬
 12*
 355

ся,  що  ці  процесії  книжних  фраз  були  для  дорослого  читача
сповнені  сенсу,  який  вислизав  од  мене.  Я  вбирав  очима
отруйні  слова,  багатозначніші,  ніж  мені  здавалося;  якась
дивовижна  сила  будила  в  мені,  змальовуючи  словом,  історії
божевільних,  які  мене  не  стосувалися,  почуття  жахливого
смутку,  розладу  життя:  чи  не  заражусь  я,  чи  не  сконаю  від
тієї  отрути?  Поглинаючи  Слово,  поглинутий  образами,  я
порятувався,  власне  кажучи,  завдяки  несумісності  цих  двох
рівночасних  небезпек.  Надвечір,  заблукавши  в  словесних
джунглях,  здригаючись  при  кожному  найменшому  шурхоті,
вчуваючи  у  скрипові  паркету  чиїсь  вигуки,  я  ніби  відкривав
мову  у  її  первородному  стані,  ще  до  з’яви  людей.  З  яким
полохливим  полегшенням,  з  яким  розчаруванням  я  повер¬
тався  до  прози  сімейного  життя,  коли  моя  мати  заходила  до
кімнати  і,  вмикаючи  світло,  вигукувала:  «Мій  любий,  таж
ти  зіпсуєш  очі!»  Я  з  дикими  викриками  схоплювався  на
рівні:  верещав,  бігав,  блазнював.  Але,  навіть  повертаючись
у  дитинство,  я  мордувався:  про  що  розповідають  книги?  хто
їх  пише?  навіщо?  Я  поділився  своїми  тривогами  з  дідом,
який,  трохи  подумавши,  вирішив,  що  настала  пора  втаєм¬
ничити  мене  в  суть  справи,  і  заходився  так  заповзятливо,
що  навіки  наклав  на  мене  тавро.
 Колись  у  дитинстві  дід,  бувало,  підгопкував  мене  на  вип¬
ростаній  нозі  і  наспівував:  «Кінь  летить  землі  не  чує,  —
пампушки  за  ним  парують»,  —  і  я  реготав  над  такими
непристойностями.  Тепер  він  уже  не  співав,  усадовивши
мене  на  коліна,  лишень  заглянув  мені  в  очі.  «Я  людина,  —
мов  оратор,  виголосив  він,  —  я  людина,  і  ніщо  людське  мені
не  чуже».  Дід  надто  перебільшував:  якщо  Платон  виганяв  із
своєї  республіки  поетів,  то  Карл  виганяв  інженерів,  генд¬
лярів  і,  либонь,  офіцерів.  Фабрики,  на  його  думку,  псували
краєвид;  із  чистих  наук  він  діставав  насолоду  лише  від
чистоти.  В  Геріньї,  де  ми  проводили  другу  половину  липня,
мій  дядечко  Жорж  якось  запросив  нас  одвідати  ливарний
завод;  було  спекотно,  нас  штовхали  грубі  в  брудній  одежі
люди;  оглушений  страшним  гуркотом,  я  помирав  зі  страху  й
нудьги;  дід,  споглядаючи  литво,  задля  чемності  присвиснув,
але  його  погляд  залишився  байдужим.  Зате  в  серпні  в
Оверні,  навпаки,  він  нишпорив  по  селах,  як  укопаний,
завмирав  перед  якоюсь  давньою  кам’яною  стіною  і,  посту¬
куючи  кінцем  свого  ціпка  по  муруванню,  зворушено  казав:
«Поглянь,  малюк,  те,  що  ти  бачиш,  називається  галло-рим-
ським  муром».  Дід  цінував  також  церковну  архітектуру  і,
хоча  ненавидів  папістів,  проте  ніколи  не  проминав  нагоди
 356

зайти  до  церкви,  якщо  вона  була  готична;  якщо  романська,
то  все  залежало  від  його  настрою.  Він  тепер  більше  не
відвідував  концертів,  хоча  раніше  був  великим  їх  шануваль¬
ником:  він  любив  Бетховена,  його  патетику,  могутній  ор¬
кестр;  Баха  —  також,  проте  не  так  палко.  Інколи  він  під¬
ходив  до  рояля  і,  не  сідаючи,  брав  задубілими  пальцями
кілька  акордів,  моя  бабця,  стримуючи  посмішку,  казала:
«Шарль  творить».  Його  сини  —  особливо  Жорж  —  стали
чудовими  музичними  виконавцями;  вони  ненавиділи  Бетхо¬
вена  і  найбільше  шанували  камерну  музику;  ці  розбіжності
в  смаках  не  бентежили  діда,  він  зичливо  казав:  «Швейце-
ри  —  вроджені  музики».  Коли  я  мав  тиждень  від  народжен¬
ня,  всім  здавалося,  що  мене  розвеселив  дзенькіт  ложки,  і  дід
сповістив,  що  я  маю  музичний  слух.
 Вітражі,  підпорні  арки,  різьблені  портали,  хорали,  де¬
рев’яні  і  кам’яні  розп’яття,  віршовані  Медитації,  поетичні
Милозвуччя  —  всі  ці  прояви  Духу  Людського  вели  нас
прямісінько  до  Божественного.  Тим  паче,  що  до  них  треба
було  додати  красу  природи.  Те  саме  натхнення  породжувало
творіння  Боже  і  великі  витвори  рук  людських;  та  сама
райдуга  вигравала  в  піні  водоспадів,  ряхтіла  між  Флоберо-
вих  рядків,  мерехтіла  в  Рембрандтових  світлотінях  —  це
був  Дух.  Дух  говорив  Богові  про  Людей,  людям  він
засвідчував  Бога.  В  красі  дід  убачав  реальне  втілення  Істини
і  джерело  найшляхетніших  одкровень.  За  деяких  винятко¬
вих  обставин  —  коли  в  горах  здіймалася  буря,  коли  Віктора
Гюго  опанувало  натхнення  —  була  змога  сягнути  Щонайви¬
щої  Межі,  де  Істина,  Краса,  Добро  зливалися  воєдино.
 Я  знайшов  свою  релігію:  нічого  для  мене  не  було  важ¬
ливішого  над  книги.  Бібліотека  замінила  мені  храм.  Онук
священика,  я  мешкав  на  даху  світу,  на  сьомому  поверсі,
видершись  на  найвищу  гілку  Священного  Древа;  його  сто¬
вбуром  була  ліфтова  шахта.  Я  снував  по  кімнатах,  виходив
на  балкон,  дивився  вниз  на  перехожих,  вітав  через  балконні
грати  Люсетту  Моро,  мою  сусідку-однолітку,  яка  своїми
білявими  кучериками  і  юною  жіночістю  скидалася  на  мене,
згодом  повертався  назад  до  келії  чи  притвору,  хоча,  власне,
моє  «я»  ніколи  його  не  покидало:  коли  мати  водила  мене  в
Люксембурзький  сад  —  а  так  було  заведено  щодня  —  я
дозволяв  споглядати  цим  нікчемним  краєвидам  лише  свою
оболонку,  моє  славетне  «я»  не  покидало  свого  сідала,  гадаю,
що  воно  й  понині  там.  Кожна  людина  має  своє  власне  місце
в  природі,  і  його  висота  не  визначається  претензіями  чи
чеснотами  —  вирішує  дитинство.  Моя  вершина  —  це  сьомий
 357

поверх  паризького  будинку,  з  вікон  я  бачив  самі  дахи.  Довго
я  задихався  в  долинах,  низини  гнітили  мене:  я  був  ніби  на
Марсі,  ледве  волочив  ноги,  сила  тяжіння  розчавлювала  ме¬
не;  досить  було  мені  зійти  на  пагорб,  як  мою  душу  сповню¬
вала  радість;  я  повертався  на  свій  сьомий  символічний  по¬
верх,  знову  вдихав  розріджене  повітря  Красного  Письменст¬
ва,  Всесвіт  громадився  уступами  біля  моїх  ніг,  і  кожна  річ
пронизливо  благала  про  ім’я  —  дата  їй  ім’я  означало  водно¬
час  і  створити  її,  і  оволодіти  нею.  Без  цієї  фундаменталь¬
ності  ілюзії  я  б  ніколи  не  став  писати.
 Нині,  22  квітня  1963  року,  я  правлю  рукопис  на  одинад¬
цятому  поверсі  нового  будинку,  через  прочинене  вікно  бачу
цвинтар,  Париж,  голубі  пагоріби  Сен-Клу.  Це  говорить  про
мою  наполегливість.  Проте  все  змінилося.  Якби  в  дитинстві
я  хотів  забратися  так  високо,  то  в  моєму  захопленні  голуб¬
никами  треба  було  б  убачати  честолюбство  і  пиху,  що  мали
надолужити  мій  невеличкий  зріст.  Але  все  було  не  так:
питання,  видиратися  на  своє  священне  дерево  чи  ні,  відпа¬
ло  —  я  вже  сидів  там  і  не  збирався  звідти  злазити.  Не
йшлося  про  те,  щоб  піднестися  над  людьми:  я  хотів  жити  в
повітряному  просторі  серед  ефемерних  примар  Речей.  Зго¬
дом  я  не  лише  не  рвався  на  повітряні  кулі,  але  й  доклав
чимало  зусиль,  щоб  опуститися  на  дно:  треба  було  придбати
взуття  з  підошвами  з  олова.  Подеколи  мені  таланило  на
піщаному  дні  ледь  торкнутися  морських  мешканців,  котрим
я  мав  надати  ім’я.  Але  бувало  й  так,  що  я  нічим  не  міг  собі
зарадити:  нездоланна  легковажність  тримала  мене  на  по¬
верхні.  Нарешті  мій  висотомір  зіпсувався,  і  тепер  я  —  то
аеростат,  то  батисфера,  частіше  одне  й  друге  воднораз,  як  і
годиться  в  нашому  колі;  як  звичайно,  я  мешкаю  в  повітрі  і
без  великої  надії  на  успіх  пхаю  носа  в  усі  справи,  що
кояться  внизу.
 Тим  часом  дід  мусив  розповідати  мені  про  письменників.
Він  робив  це  з  тактом,  без  запалу,  поволі  відкриваючи  мені
імена  славетних  людей;  на  самоті  я  затямив  список  від
Гесіода  до  Гюго  і  проказував  його  напам’ять  без  жодної
запинки:  то  були  Святі  і  Пророки.  За  словами  Шарля
Швейцера,  він  їм  поклонявся.  Проте,  ніде  правди  діти,  вони
його  до  певної  міри  бентежили:  їхня  надокучлива  присут¬
ність  не  давала  йому  змоги  приписувати  творіння  Людські
безпосередньо  Святому  Духові.  Дід  також  десь  у  глибині
душі  віддавав  перевагу  безіменним  авторам  —  будівничим,
котрі  скромно  знічувалися  перед  власними  храмами,  або
многоликому  авторові  народних  пісень.  Він  шанував
 358

Шекспіра,  особистість  якого  не  було  точно  встановлено.  1
Гомера  —  з  тієї  самої  причини.  А  також  іще  кількох  пись¬
менників,  існування  котрих  не  було  доведеним  фактом.
Тим,  хто  не  захотів  чи  не  зміг  стерти  слідів  свого  життя,  дід
пробачав  лише  за  умови,  якщо  вони  вже  віддали  Богові
душу.  Зате  своїх  сучасників  осуджував  усіх  гамузом,  за
винятком  Анатоля  Франса  та  Куртеліна,  що  його  забавляли.
Шарль  Швейцер  самовдоволено  потішався  повагою,  з  якою
ставилися  до  його  похилого  віку,  культури,  краси,  чеснот;
цей  лютеранин  дозволяв  собі  мислити,  цілком  у  біблійному
дусі,  ніби  Правічність  Божа  благословила  його  Дім.  За  сто¬
лом  він  інколи  заглиблювався  в  себе,  ставав  схожий  на
вершника,  котрий  згори  споглядає  своє  життя,  роблячи  вис¬
новок:  «Діти  мої,  щасливий  той,  хто  не  має  за  що  собі
дорікнути».  Його  запальність,  велич,  гордість  і  смак  до  під¬
несеного  приховували  нерішучість  розуму,  яку  він  дістав  у
спадок  од  своєї  релігії,  від  своєї  доби  й  університетського
середовища.  Ось  чому  він  зазнавав  страждань  од  потаємної
огиди  до  канонізованих  ідолів  своєї  бібліотеки,  до  цих  зло¬
чинців,  чиї  книги  в  глибині  душі  він  вважав  непристой¬
ністю.  Це  ввело  мене  в  оману:  стриманість,  яка  проступала
крізь  його  вдаване  завзяття,  я  сприйняв  за  суддівську  су¬
ворість;  духовний  сан  діда  просто  підносив  його  над  ними.  В
будь-якому  разі,  —  напучував  мене  служитель  культу,  —
талант  —  це  лише  позика,  заслужити  її  можна  тільки  вели¬
кими  стражданнями,  скромно  й  несхитно  пройшовши  через
усі  випробовування;  зрештою  починають  лунати  голоси,  ти
тільки  записуєш  почуте.  Ось  так,  між  першою  російською
революцією  та  першою  світовою  війною,  через  п’ятнадцять
років  по  смерті  Малларме,  саме  коли  Данієль  де  Фонтане
відкрив  для  себе  «Земну  поживу»  Андре  Жіда,  представник
XIX  сторіччя  прищеплював  своєму  внукові  погляди  часів
Луї-Філіппа.  Кажуть,  що  саме  цим  пояснюється  селянська
відсталість:  батьки  ідуть  у  поле,  залишаючи  синів  на  своїх
старих  батьків.  Я  взяв  старт,  відступивши  назад  на  вісім¬
десят  років.  Чи  варто  за  тим  шкодувати?  Не  знаю:  наше
суспільство  всякчас  перебуває  в  русі,  тож  інколи  відста¬
вання  криє  в  собі  випереджання.  Хай  там  що,  а  мені  кинули
кістку,  щоб  я  її  гриз,  і  я  її  смоктав  доти,  доки  за  нею
показався  світ.  У  діда  була  потаємна  мрія  викликати  в  мене
огиду  до  письменників  —  так  званих  посередників.  Він  досяг
протилежного  результату:  я  почав  плутати  талант  і  заслуги.
Ті  славні  люди  скидалися  на  мене:  коли  я  поводився  чемно,
мужньо  терпів  свої  вави,  то  знав,  що  буду  винагороджений
 359

якщо  не  лавровим  вінком,  то  чимось  іншим,  —  таке  воно,
дитинство.  Карл  Швейцер  познайомив  мене  з  іншими  діть¬
ми,  за  ними  так  само,  як  і  за  мною,  наглядали,  їх  випробу¬
вали,  нагороджували,  але  вони  зберегли  дитячу  душу  на  все
життя.  Позбавлений  брата  і  сестри,  не  маючи  друзів,  саме
серед  письменників  я  знайшов  своїх  перших  товаришів.  Во¬
ни,  як  і  герої  їхніх  романів,  любили,  тяжко  страждали,  але
звичайно  все  закінчувалося  добре;  я  викликав  у  пам’яті  їхні
муки  з  трохи  веселим  зворушенням:  можна  тільки  уявити,
якими  вони,  ці  хлопчаки,  робилися  щасливими,  коли,  почу¬
ваючись  надто  кепсько,  казали:  «Яке  щастя!  Зараз  наро¬
диться  чудовий  вірш!»
 У  моїх  очах  вони  поставали  не  мертвими,  принаймні  не
зовсім  мертвими:  вони  перевтілилися  в  книги.  Корнель  був
червонолицим  зморшкуватим  гладуном,  від  його  шкіряної
спинки  тхнуло  клеєм.  Цей  недоладний  суворий  тип  із  тем¬
ною  мовою,  коли  я  його  переставляв  з  одного  місця  на  інше,
своїми  гострими  ріжками  штрикав  мене  в  стегна.  Але  варту¬
вало  його  розгорнути,  як  він  простягав  мені  свої  гравюри  —
сумні  й  лагідні,  як  одкровення.  Флобер  був  коротуном  у
полотняному  вбранні,  без  будь-якого  запаху,  всіяний  ласто¬
винням.  Численні  томи  Віктора  Гюго  стояли  по  всіх  по¬
лицях.  Так  було  з  плоттю,  щодо  душ,  то  вони  частенько
відвідували  свої  творіння:  сторінки  були  вікнами,  чиєсь  об¬
личчя  припадало  зовні  до  шиби,  стежачи  за  мною;  я  вдавав,
ніби  нічого  не  помічаю,  і  читав  далі,  заглибившись  у  слова
під  пильним  поглядом  покійного  Шатобріана.  Проте  такий
тривожний  стан  тривав  не  довго,  решту  часу  я  обожував
друзів  по  грі.  Я  їх  ставив  понад  усе,  і  коли  мені  розповіли,
що  Карл  V  підняв  Тіціанів  пензель,  я  зовсім  не  здивувався:
чом  би  й  ні?  Королі  для  цього  й  існують!  Однак  я  їх  не
поважав:  невже  мені  вихваляти  їх  за  те,  що  вони  великі?  Це
просто  їхній  обов’язок.  Я  ганив  інших  за  те,  що  вони  нік¬
чемні.  Одне  слово,  я  все  зрозумів  навпаки  і  виняток  узяв  за
правило:  рід  людський,  як  на  мене,  був  обмежений  колом
обранців,  оточених  стадом  відданих  тварин.  А  головне  —  дід
так  кепкував  над  письменниками,  що  я  ніяк  не  міг  сприйма¬
ти  їх  серйозно.  Відколи  помер  Віктор  Гюго,  дід  перестав
читати  нові  книги,  а  що  не  мав  ніякої  роботи,  то  перечиту¬
вав  старі.  Тим  часом  його  покликанням  був  переклад.  Десь
на  денці  свого  серця  автор  «Deutsches  Lesebuch»  вважав
світову  літературу  наочним  посібником.  Згнітивши  серце,
він  класифікував  письменників  за  заслугами,  але  за  цією
показною  ієрархією  йому  вельми  важко  вдавалося  прихова¬
 360

ти  власні  утилітарні  симпатії:  Мопассан  постачав  німецьким
учням  чудові  переклади  з  французької;  Гете,  на  голову
вищий  за  Готфріда  Келлера,  був  незамінним  об’єктом  пере¬
кладу  французькою  мовою.  Як  гуманіст  дід  не  дуже  пова¬
жав  романи,  а  як  викладач  високо  цінував  їхній  лексичний
матеріал.  Кінець  кінцем  дід  почав  визнавати  лише  окремі
шматки  і  через  кілька  років  я  бачив,  як  він  утішався  урив¬
ком  з  «Пані  Боварі»,  що  його  вибрав  Міронно  до  своєї
«Хрестоматії»,  тим  часом  як  повне  зібрання  Флобера  вже
двадцять  років  чекало  на  дідову  увагу.  Я  відчував,  що  дід
мав  зиск  із  мертвих,  і  це  не  могло  не  ускладнити  моїх  із  ним
стосунків:  вдаючи,  ніби  поклоняється  їм,  дід  тримав  їх  у
кайданах  і  при  нагоді  без  докорів  сумління  краяв  їх  на
шматки,  щоб  було  зручніше  перекладати  з  однієї  мови  на
другу.  Ось  так  я  для  себе  відкрив  їхню  велич  і  водночас
нікчемність.  Меріме,  на  свою  біду,  відповідав  навчальній
програмі,  і  тому  вів  подвійне  життя.  В  бібліотеці  на  чет¬
вертій  полиці  «Коломба»  —  невинна  голубка,  яку  всякчас
нехтували,  —  простягала  свої  лискучі  крильця,  однак  жоден
погляд  не  позбавив  її  цноти.  Зате  на  нижній  полиці  достоту
така  сама  невинність  була  втиснута  під  маленьку  замацану
обкладинку,  коричневу  і  смердючу;  все  однаковісіньке  —
сюжет,  мова,  лише  там  були  примітки  німецькою  мовою  і
словничок;  окрім  цього,  я  зауважив  —  скандал,  якого  не
знали  від  часів  згвалтування  Ельзасу-Лотарінгії,  —  що  вона
видана  в  Берліні.  Цю  книжку  дід  двічі  на  тиждень  клав  у
свій  портфель,  вона  була  вся  в  плямах,  покреслена  черво¬
ним,  пропалена  цигарками,  і  я  її  ненавидів:  це  був  Меріме
зневажений.  Ледве  розгорнувши  її,  я  помирав  з  нудьги:
кожен  склад,  здавалося,  розпадався  на  звуки,  ніби  це  від¬
бувалося  в  інституті,  коли  дід  диктував  студентам  слова.
Видруковані  в  Німеччині  і  призначені  німцям  для  читання,
ці  знаки,  знайомі  й  невпізнанні  водночас,  були  либонь  про¬
сто  підробкою  французьких  слів.  Напевне,  ще  одна  шпигун¬
ська  диверсія:  варто  їх  пошкребти,  як  з-під  їхньої  галльської
машкарадної  облуди  проступають  німецькі  вокабули,  що  до
пори  зачаїлися  там.  Зрештою  я  запитав  себе:  можливо,
існують  дві  «Коломби»  —  одна  свавільна  й  справжня,  друга
облудна  й  дидактична,  —  є  ж  бо  дві  Ізольди?
 Нещастя  моїх  друзів-письменників  наштовхнули  мене  на
думку,  що  я  їм  рівня.  Хоч  у  мене  не  було  ні  їхніх  талантів,
ні  їхніх  заслуг,  а  про  писання  я  ще  й  гадки  не  мав,  зате,  як
онук  священика,  я  вивищувався  над  ними  своїм  походжен¬
ням;  без  жодного  сумніву,  я  був  приречений  —  і  зовсім  не
 361

на  їхній  страдницький  вінок,  у  якому  завжди  крилося  щось
скандальне,  а  на  посвячення  в  духовний  сан;  я  буду  стра¬
жем  культури,  як  і  Шарль  Швейцер.  До  того  ж  я  був
живий,  дужий  і  сповнений  енергії;  ще  не  вміючи  розтинати
на  шматки  мерців,  я  вже  змушую  їх  рахуватися  із  своїми
забаганками:  беру  їх  на  руки,  ношу,  кладу  на  паркет,  роз¬
гортаю,  загортаю,  добуваю  з  небуття  і  знову  туди  ж  повер¬
таю;  ці  покалічені  істоти  були  моїми  ляльками,  їхні  страж¬
денні  паралізовані  останки,  що  називаються  безсмертям,
викликали  в  мене  жаль.  Дід  заохочував  це  панібратство:  всі
діти  мають  іскру  Божу,  і  їм  нема  чого  заздрити  поетам,  що
самі  як  діти.  Я  захоплювався  Куртеліном  і  ходив  слідком  за
куховаркою,  щоб  навіть  на  кухні  читати  їй  уголос  віршика
«Теодора  шукає  сірники».  Моє  захоплення  всіх  потішало,
тож  вони  постаралися  його  роздмухати  і  надали  моїй  при¬
страсті  широкого  розголосу.  Одного  разу  дід  байдуже  зро¬
нив:  «Куртелін,  певне,  славний  хлопець.  Якщо  ти  його  так
любиш,  чому  б  тобі  не  написати  йому?»  Я  написав.  Шарль
Швейцер  водив  моїм  пером  і  змирився  з  численними  орфог¬
рафічними  хибами  в  листі.  Декілька  років  тому  цього  листа
надрукували  в  газетах,  і  я  прочитав  його  не  без  дратливості.
Він  був  підписаний  «ваш  майбутній  друг»,  що  тоді  здавалося
мені  цілком  доречним:  якщо  я  був  запанібрата  з  Вольтером
та  Корнелем,  то  чому  б  це  живий  письменник  одмовляв  мені
в  дружбі?  Куртелін  відмовив  і  слушно  зробив:  відповідаючи
внукові,  він  би,  дглебі,  наштовхнувся  на  діда.  Але  тоді  ми
суворо  засудили  його  мовчанку:  «Я  припускаю,  —  сказав
Шарль,  —  що  в  нього  чимало  клопоту,  та  все-таки,  чорти  б
його  вхопили,  дитині  треба  відповідати».
 Ще  й  донині  я  грішу  цією  маленькою  вадою  —  пані¬
братством.  Я  поводжуся  із  славетними  небіжчиками,  як  із
шкільними  товаришами;  про  Бодлера,  Флобера  я  висловлю¬
юся  з  усією  відвертістю,  і  коли  мене  за  це  картають,  то
завжди  виникає  бажання  відповісти:  «Не  пхайте  свого  носа  до
чужого  проса.  Ваші  генії  колись  належали  мені,  я  їх  тримав  у
руках,  палко  любив,  хоча  й  без  жодної  шаноби.  То  чи  мушу
я  панькатися  з  ними?»  Але  від  Кардового  гуманізму,  цього
гуманізму  прелата,  я  очистився  лише  того  дня,  коли  збагнув,
що  в  кожній  людині  криється  власне  Людина.  Яке  воно
сумне  —  зцілення:  мова  втратила  свої  чари;  герої  пера,  давнє
моє  шляхетне  панство,  позбувшися  своїх  привілеїв,  стали  в
один  ряд  з  усіма,  і  тепер  я  ношу  по  них  подвійну  жалобу.
 Те,  що  я  щойно  написав,  брехня.  Або  правда.  Ні  правда,
ні  брехня,  зрештою,  як  усе,  що  пишуть  про  безумців,  про
 362

людей.  Я  навів  факти  з  такою  точністю,  яку  мені  дозволила
пам’ять.  Але  чи  вірив  я  сам  у  власну  маячню?  Це  основне
питання,  але  я  не  маю  на  нього  відповіді.  Згодом  я  збагнув,
що  ми  достоту  знаємо  свої  почуття,  не  відаємо  лише  їхньої
глибини,  тобто  щирості.  Самі  вчинки  тут  не  можуть  прави¬
ти  за  мірило,  принаймні,  доки  не  доведено,  що  вони  не  поза,
а  довести  це  не  так  просто.  Посудіть  самі:  один  серед  дорос¬
лих,  я  був  дорослий  в  мініатюрі  і  читав  книги  дорослим;  уже
в  цьому  гніздилася  фальш,  бо  водночас  я  залишався  дити¬
ною.  Я  не  мав  наміру  каятися:  просто  кажу,  ото  й  усе;  однак
мої  дослідження  і  мої  пошуки  були  невіддільною  часткою
Сімейної  комедії,  вони  викликали  захват,  і  я  про  це  знав  —
так,  знав:  щоденно  чарівне  дитя  порушувало  спокій  таємни¬
чих  книг,  яких  дід  більше  не  читав.  Я  жив  не  по  своїх  літах,
як  живуть  не  по  своїх  заробітках:  з  неабияким  завзяттям,  з
натугою,  розмахом,  але  про  людське  око.  Варто  було  мені
штовхнути  двері  бібліотеки,  як  я  опинявся  у  чреві  замуміфі-
кованого  старця:  величезний  письмовий  стіл,  бювар,  червоні
й  чорні  чорнильні  плями  на  рожевому  промокальному  па¬
пері,  лінійка,  пляшечка  із  клеєм,  застояний  тютюновий
дух,  а  взимку  розжарена  кахляна  піч  і  потріскування  слю¬
ди  —  це  був  Карл  власною  персоною,  сказати  б,  оречевле-
ний:  більшого  й  не  вимагалося:  аби  на  мене  зійшла  благо¬
дать,  —  і  я  біг  до  книг.  Чи  щиросердо?  Як  це  розуміти?  Але
ж  як  я,  після  стількох  років,  можу  нині  похопити  ту  невлов¬
ну  грань,  яка  відмежовує  одержимість  від  лицедійства?  Я
лягаю  долілиць  головою  до  вікна,  переді  мною  —  розгорнута
книга,  праворуч  —  склянка  підфарбованої  рожевим  вином
води,  ліворуч  на  тарілці  —  шматочок  хліба,  намащений
варенням.  Навіть  на  самоті  я  блазнював:  Анн-Марі,  Карлі-
мамі  гортали  ці  сторінки  ще  задовго  до  мого  народження,  і
тепер  їхні  знання  поставали  перед  моїми  очима;  ввечері
мене  запитують:  «Що  ти  прочитав?  Що  ти  зрозумів?»  —  я
це  знав,  я  заходив  у  тяж,  аби  розродитися  якимось  дитячим
дотепом;  утікаючи  від  дорослих  у  читання  —  це  найліпший
засіб  іще  тіснішого  спілкування  з  ними;  їх  не  було  поряд,
але  їхній  погляд,  спрямований  у  майбутнє,  проникав  у  мене
через  потилицю  і  виходив  через  зіниці,  підтинаючи  під
корінь  сотні  разів  читані  вже  фрази,  котрі  я  читав  уперше.
Весь  на  видноті,  я  споглядав  себе  збоку:  я  бачив,  як  я
читаю,  на  кшталт  тих  людей,  котрі  чують  себе,  коли  гово¬
рять.  Чи  я  дуже  змінився  відтоді,  коли,  ще  не  знаючи  букв,
удавав,  ніби  розбираю  по  складах  «Китайця  в  Китаї»?  Ні:
гра  тривала.  Позаду  мене  прочинялися  двері,  це  приходили
 363

подивитися,  «що  я  ще  втну»:  я  починаю  хитрувати,  схопив¬
шись  на  ноги,  одним  плигом  опинявся  біля  полиць,  ставлячи
на  місце  Мюссе,  і,  хутенько  звівшись  навшпиньки,  тягнувся
за  ваговитим  Корнелем;  мої  пристрасті  вимірювалися  моїми
зусиллями,  я  чув  у  себе  за  спиною  захоплений  шепіт:  «Ви
тільки  погляньте,  як  він  любить  Корнеля!»  Я  його  не  лю¬
бив:  олександрійський  вірш  викликав  у  мене  огиду.  На
щастя,  видавець  опублікував  in  extenso1  лише  найсла-
ветніші  трагедії;  інші  тільки  називалися  і  скорочено  перека¬
зувалися  —  саме  це  мене  й.цікавило:  «Роделінда,  дружина
Перторіта,  короля  лангобардів,  переможеного  Грімоальдом,
котру  Юнульф  спонукає  віддати  руку  чужинецькому  прин¬
цові...»  Я  знав  «Родогунду»,  «Теодору»,  «Акзілая»  ще  до
«Сіда»  і  «Цінни»;  на  язиці  в  мене  крутилися  гучні  імена,
душу  переповнювали  високі  почуття,  і  я  клопотався  тим,
щоб  не  заплутатися  в  родинних  зв’язках.  До  моїх  вух  доли¬
нуло  таке:  «у  малого  —  жага  до  знань;  він  просто-таки
пожирає  Лярусса!»,  і  я  не  заперечував  цього.  Хоча  на¬
справді  до  знань  мені  було  абсолютно  байдуже:  просто  я
знаходив  у  словнику  коротенький  виклад  п’єс  і  романів;
саме  це  мене  й  приваблювало.
 Я  любив  подобатися  і  палав  бажанням  прийняти  курс
інтелектуальних  ванн:  щоденно  я  причащався  святістю.  Ча¬
сом,  розпростершись  долі,  я  лише  неуважно  гортав  сто¬
рінки;  твори  моїх  добрих  друзів  часто  слугували  мені
своєрідними  молитовними  млинками.  Хоча  іноді  я  пережи¬
вав  справжні  жахи  і  радощі;  тоді  я  забував  свою  роль  і
здавався  на  поталу  навіженого  кита,  котрий  був  не  чим
іншим,  як  світом.  Тож  спробуйте  тут  щось  утямити!  Зреш¬
тою,  мій  погляд  намацував  слова:  мені  треба  було  скушту¬
вати  їх  на  смак,  зануритися  в  їхній  зміст;  кінець  кінцем
Комедія  культури  зробила  з  мене  освічену  людину.
 Одначе  були  книги,  котрі  я  читав  по-справжньому,  але
робив  я  це  за  межами  святилища,  у  власній  кімнаті  або  ж
під  столом  у  їдальні;  про  них  я  ні  з  ким  не  говорив,  окрім
хіба  матері.  Анн-Марі  надто  серйозно  сприйняла  мій  удава¬
ний  захват.  Вона  поділилася  з  Мамі  своїми  тривогами.  Баба
стала  їй  надійною  спільницею:  «Шарль  у  всьому  винний,  —
казала  вона.  —  Це  він  підштовхує  хлопчину,  я  вже  помі¬
тила.  Нічого  путнього  не  вийде,  якщо  дитина  висушить  собі
мізки».  Обидві  жінки  не  забули  також  згадати  і  про  перевто¬
 1  Без  скорочень  (латин.  Прим,  перекл).
 364

му  та  менінгіт.  Але  атакувати  відкрито  діда  було  небезпеч¬
но,  тому  вони  вибрали  обхідний  шлях.  Якось  під  час  однієї  з
наших  прогулянок  Анн-Марі,  ніби  випадково,  зупинилася
перед  книжковим  кіоском,  який  ще  й  досі  стоїть  на  розі
бульвару  Сен-Мішель  та  вулиці  Суффло:  я  помітив  чудові
малюнки,  їхні  строкаті  кольори  просто  зачарували  мене,
тож  я  почав  наполегливо  вимагати,  щоб  мені  їх  купили,  і  я
добився  свого.  Так  рибка  потрапила  в  сітку:  тепер  я  щотиж¬
ня  вимагав  «Цвіркуна»,  «Дивовижу»,  «Вакації»,  «Трьох  бой¬
скаутів»  Жана  де  ла  Іра,  «Навколо  світу  на  аероплані»
Арнуля  Галопена,  котрі  щочетверга  виходили  окремими  ви¬
пусками.  Від  четверга  до  четверга  я  більше  думав  про  Анд-
ського  Орла,  про  Марселя  Дюно,  боксера  з  залізними  кула¬
чиськами,  про  пілота  Хрістіана,  ніж  про  своїх  друзів  Рабле
та  Віньї.  Мати  кинулася  розшукувати  книги,  які  б  поверну¬
ли  мене  до  дитинства:  спочатку  вона  скуповувала  «рожеву
бібліотеку»  —  щомісячні  збірники  чарівних  казок,  потім
мало-помалу  я  долучився  до  таких  книг,  як  «Діти  капітана
Гранта»,  «Останній  з  могікан»,  «Ніколас  Нікльбі»,  «П’ятеро
з  Лавереда».  Мені  більше  припали  до  смаку  химери  Поля
д’Івуара,  ніж  надмірна  врівноваженість  Жюля  Верна.  Але
незалежно  від  того,  хто  був  автором,  я  вельми  вподобав  собі
книги  з  колекції  Гетцеля  —  ці  маленькі  театри,  червона
оправа  яких  із  золотавими  китичками  зображувала  теат¬
ральні  завіси,  а  сонячний  пилок  на  обрізах  був  підсвіткою
помосту.  Саме  цим  чарівним  скринькам,  а  не  Шатобріано-
вим  розміреним  фразам  я  завдячую  свою  першу  зустріч  із
Красою.  Коли  я  їх  розгортав,  то  забував  геть  про  все  на
світі.  Чи  я  читав?  Ні,  я  помирав  од  захвату,  і  це  самозни¬
щення  породжувало  тубільців,  озброєних  списами,  джунглі,
мандрівника  в  білому  шоломі.  Я  весь  обертався  на  зір,
заливав  пучками  променів  смугляві  щічки  красуні  Ауди,
бакенбарди  Філеаса  Фогга.  Звільнене  від  самого  себе,  чудо-
дитя  могло  нарешті  цілком  віддатися  чудесам.  На  п’ятдеся-
тисантиметровому  рівні  від  підлоги  народжувалося  справж¬
нє  щастя  —  без  навчителя  і  без  нашийника.  Новий  Світ
спочатку  видався  мені  не  спокійнішим  за  Старий:  тут  грабу¬
вали,  вбивали,  кров  струменіла  потоками.  Індіанці,  індуси,
могікани,  готтентоти  викрадали  дівчину,  мотуззям  зв’язу¬
вали  її  старого  батька,  маючи  намір  піддати  його  найжор-
стокішим  тортурам.  Це  було  уособлення  Зла.  Але  його  лише
для  того  й  показували,  щоб  затим  стерти  на  порох  перед
лицем  Добра:  в  дальшому  розділі  все  ставало  на  свої  місця.
Блідолиці  сміливці  влаштовували  справжнісіньке  побоїще,
 365

караючи  дикунів,  визволяли  батька,  який  кидався  в  обійми
своєї  доньки.  Помирали  тільки  лихі  люди  і  дехто  з  зовсім
другорядних  позитивних  героїв,  смерть  котрих  списувалася
на  рахунок  накладних  видатків  історії.  Зрештою,  і  сама
смерть  була  стерилізована:  схрестивши  на  грудях  руки,
вбиті  падали  з  малесенькою  круглою  дірочкою  під  серцем
або,  якщо  оповідалося  про  часи,  коли  ще  не  було  винайдено
вогнепальну  зброю,  злочинців  просто  «пророхромлювали
шпагою».  Я  дуже  вподобав  цей  хвацький  вираз:  я  уявляв
собі  блискуче  пряме  і  біле  лезо;  воно,  як  у  масло,  входило  в
тіла  злочинців  і  виходило  через  спину,  вбитий  валився  на
землю,  не  втрачаючи  жодної  краплі  крові.  Інколи  смерть
бувала  навіть  кумедною:  наприклад,  смерть  сарацина  в
«Хрещениці  Роланда»,  котрий  кинувся  на  коні  навперейми
мандрівному  лицареві,  і  той  так  рубонув  сарацина  шаблю¬
кою  по  голові,  що  розпанахав  його  навпіл;  ілюстрація  Гюс¬
тава  Доре  зображує  цей  момент.  Ну  й  сміху!  Дві  розрубані
частини  тіла  почали  вже  падати  сама  по  собі,  описуючи
півколо  довкола  стремена;  здивований  кінь  став  гопки.  Ба¬
гато  років  поспіль  я  не  міг  дивитися  на  цю  гравюру,  щоб  не
розреготатися  до  сліз.  Нарешті  я  знайшов  те,  чого  шукав:
Ворога,  ненависного,  та  зрештою  сумирного,  оскільки  всі
його  задуми  не  тільки  не  досягали  успіху,  а  радше  навпаки,
його  зусилля  і  диявольська  підступність  слугували  справі
Добра;  і  справді,  я  помічав,  що  встановлення  порядку  за¬
вжди  супроводилося  якимись  здобутками:  герої  діставали
винагороду,  почесті,  славу,  гроші;  завдяки  своїй  мужності
завойовували  нові  території,  забирали  якийсь  витвір  мис¬
тецтва  у  тубільців  і  доправляли  в  наші  музеї;  юна  красуня
закохувалася  в  мандрівника,  який  рятував  їй  життя,  —  все
завершувалося  весіллям.  Із  цих  журналів  та  книг  я  похопив
свою  найзаповітнішу  химеру  —  оптимізм.
 Це  читво  довгий  час  зберігалося  в  таємниці;  Анн-Марі
могла  навіть  не  попереджати  мене:  усвідомлюючи  всю  негід¬
ність  таких  книг,  я  не  прохопився  про  них  дідові  жодним
словом.  Злигавшись  з  усіляким  набродом,  пустившись  бере¬
га,  я  проводив  вакації  в  борделі,  не  забуваючи,  проте,  що
моє  істинне  «я»  залишалося  в  храмі.  Навіщо  шокувати  свя¬
щеника  оповідками  про  свою  розпусту?  Але  все  закінчилося
тим,  що  Карл  заскочив  мене  на  гарячому;  він  розгнівано
накинувся  на  обох  жінок,  а  ті,  скориставшись  моментом,
коли  дід  переводив  дух,  зіпхнули  все  на  мене:  мовляв,  я
побачив  журнали,  пригодницькі  романи,  почав  їх  просити,
вимагати  —  хіба  вони  могли  мені  відмовити?  Ця  кмітливо
 366

вигадана  брехня  приперла  діда  до  стіни:  власне,  я  сам  зрад¬
жував  Коломбі  з  цими  вульгарно  нафарбованими  шльондра-
ми.  Я,  віще  дитя,  юний  Провісник,  Йоас  красного  письмен¬
ства,  виявляв  несамовитий  потяг  до  паскудства.  Йому  вирі¬
шувати:  або  я  більше  не  пророк,  або  повинні  рахуватися  з
моїми  смаками,  не  прагнучи  їх  зрозуміти.  Шарль  Швейцер-
батько  спалив  би  все;  дід  вибрав  позу  тяжко  зажуреної
поблажливості.  А  я  про  це  більше  не  допитувався  і  далі
безтурботно  жив  своїм  подвійним  життям.  Я  не  залишав
своїх  звичок:  ще  й  донині  я  з  більшим  задоволенням  читаю
«Чорну  серію»,  аніж  Вітгенштайна.
 Я  був  перший  і  незрівнянний  на  своєму  повітряному
острові,  проте  коли  мене  поставили  у  звичайні  умови,  я  став
пасти  задніх.
 Дід  вирішив  записати  мене  до  ліцею  Монтеня.  Якось
уранці  він  відвів  мене  до  директора  і  почав  розхвалювати
мої  чесноти:  я  мав  лише  один  гандж,  —  як  на  свої  роки,  я
був  надто  розвинутий.  Директор  погодився  на  все:  мене
записали  до  дев’ятого  класу,  і  я  сподівався,  що  навчатимусь
із  своїми  ровесниками.  Та  ба,  після  першого  ж  диктанту
мого  діда  терміново  викликали  до  начальства;  він  повернув¬
ся  звідти  розлючений,  дістав  зі  свого  портфеля  горопашний
аркушик  паперу,  списаний  кривулями,  вкритий  чорнильни¬
ми  плямами,  і  пожбурив  його  на  стіл:  це  була  та  робота,  яку
я  здав.  Звернули  дідову  увагу  на  мій  правопис  —  «дихий
хролик  лбить  чепрець»  —  і  спробували  втовкмачити  йому,
що  моє  місце  в  десятому  підготовчому.  Загледівши  «дихого
хролика»,  мати  розреготалася,  та  цей  сміх  враз  урвався  під
грізним  дідовим  поглядом.  Спочатку  дід  звинуватив  мене  в
недбальстві  і  вперше  в  моєму  житті  вилаяв,  потім  заявив,
що  мене  недооцінили;  наступного  ж  дня  він  забрав  мене  з
ліцею,  побивши  горшки  з  директором.
 Я  анічогісінько  не  втямив  у  цій  афері,  і  мій  провал  мене
нітрохи  не  засмутив:  я  просто  був  вундеркіндом,  який  не
знав  правопису,  —  ото  й  усе.  До  того  ж  мені  знову  за¬
хотілося  вернутись  до  самотності:  я  любив  свою  хворобу.  Я  і
в  гадці  не  мав,  що  втратив  нагоду  стати  самим  собою.  До
мене  запросили  пана  Лієвена,  учителя  з  Парижа,  щоб  давав
мені  приватні  уроки;  він  приходив  майже  щодня.  Дід  купив
мені  письмового  стола,  зробив  лаву  з  пюпітром  нефарбова¬
ного  дерева.  Я  сідав  на  лаву,  а  пан  Лієвен  диктував,  поход¬
жаючи  сюди-туди.  Він  скидався  на  Венсана  Оріоля,  і  дід
запевнював,  що  Лієвен  —  масон:  «Коли  я,  вітаючись,  про¬
 367

стягаю  йому  руку,  —  казав  нам  дід  з  лякливою  відразою
порядного  чоловіка,  до  котрого  чіпляється  педераст,  —  він
креслить  великим  пальцем  на  моїй  долоні  масонський  три¬
кутник».  Я  вчителя  ненавидів,  оскільки  пан  Лієвен  забував
захоплюватися  мною;  гадаю,  що  він  не  без  підстав  вважав
мене  відсталим  хлопцем.  Він  зник,  не  знаю  чому:  певно,
поділився  з  кимось  своїми  думками  щодо  мене.
 Якийсь  час  ми  прожили  в  Аркашоні,  де  я  відвідував
початкову  школу,  цього  вимагали  дідові  демократичні  прин¬
ципи,  Але  водночас  він  хотів,  щоб  мене  тримали  осторонь
від  простолюду.  Дід  відрекомендував  мене  вчителеві  слова¬
ми:  «Любий  мій  колего,  довіряю  вам  те,  що  в  мене  є  найдо¬
рожчого».  Пан  Бурро  мав  борідку  й  носив  пенсне:  зайшовши
до  нас  на  віллу  випити  пляшку  мускату,  він  запевнив  діда,
що  полещений  довір’ям,  виявленим  йому  представником
вищої  школи.  Він  садовив  мене  на  осібну  парту  поблизу
кафедри  і  під  час  перерви  пильнував  за  мною.  Ці  пільгові
умови  я  сприймав  як  щось  цілком  належне;  що  про  це
думали  «сини  народу»,  мої  рівноправні  співгромадяни,  я  не
знав;  гадаю,  що  їм  начхати  було  на  те.  їхня  непогамовність
втомлювала  мене,  і  я  вважав  добрим  тоном  нудьгувати  біля
пана  Барро,  доки  вони  ганялися  наввипередки.
 Я  мав  дві  підстави  шанувати  мого  вчителя:  він  бажав
мені  добра  і  від  нього  завжди  несло  чимось  гострим.  Дорослі
повинні  бути  бридкими,  зморшкуватими,  занудливими;  ко¬
ли  вони  брали  мене  на  руки,  мені  подобалося  долати  легку
млість:  це  —  доказ,  що  доброчесність  здобувається  важко.
Мені  були  відомі  й  прості,  тривіальні  радощі:  бігати,  стриба¬
ти,  ласувати  тістечками,  цілувати  ніжну  й  пахучу  мамину
щічку,  але  я  більше  схилявся  до  поцінування  втіх  вистраж¬
даних,  котрі  вимагали  зусиль,  утіх,  що  їх  зазнавав  я  в
товаристві  зрілих  чоловіків.  Відраза,  яку  вони  в  мене  збуд¬
жували,  була  часткою  їхнього  престижу:  я  змішував  почут¬
тя  опади  з  почуттям  поваги.  Я  був  снобом.  Коли  пан  Барро
схилявся  наді  мною,  його  віддих  піддавав  мене  витонченим
тортурам,  проте  я  старанно  вдихав  сморідний  дух  його  чес¬
нот»  Одного  разу  я  вгледів  на  шкільній  стіні  зовсім  свіжий
напис,  тож  підійшов  і  прочитав:  «Батечко  Барро  —  бевзь».
Моє  серце  так  закалатало,  що  мало  не  вискочило,  я  при¬
кипів  до  підлоги,  мені  зробилося  страшно.  «Бевзь»,  воче¬
видь,  було  одним  із  тих  «бридких  слівець»,  що  кишать  на
дні  словників  серед  усіляких  покидьків,  котрі  не  повинні
потрапляти  на  очі  пристойній  дитині;  коротке  й  грубе,  воно
несло  в  собі  бридку  обмеженість  кайпримітивніших  орга¬
 368

нізмів.  Уже  навіть  того,  що  я  його  прочитав,  було  занадто,  я
заборонив  собі  вимовляти  його  навіть  пошепки.  Я  не  хотів,
щоб  цей  прилиплий  до  стіни  тарган  скочив  мені  до  рота  і
перетворився  в  моїй  горлянці  на  чорне  шамотіння.  А  що
коли  прикинутися,  ніби  я  не  помітив  його,  —  може,  він
заповзе  назад  у  свою  шпарину?  Але  коли  я  відводив  од  нього
погляд,  то  неодмінно  натикався  на  огидне  прізвисько  «ба¬
течко  Барро»,  яке  ще  більше  наганяло  на  мене  жах:  про
значення  слова  «бевзь»,  я,  зрештою,  міг  лише  здогадувати¬
ся;  проте  добре  знав,  яких  саме  людей  у  нас  удома  назива¬
ють  «батечко  Такий-то»:  садівників,  поштарів,  батька  служ¬
ниці,  одне  слово,  підстаркуватих  бідняків.  Отже,  хтось
убачив  у  панові  Барро,  вчителеві,  дідовому  колезі,
підстаокуватого  бідняка.  Десь  у  когось  у  голові  блукала  ця
хвороблива  й  злочинна  думка.  В  чиїй  голові?  Чи  не  в  моїй?
Можливо,  досить  прочитати  цей  блюзнірський  напис,  щоб
стати  причетним  до  нього?  Водночас  мені  здавалося,  що
якийсь  жорстокий  божевільний  глузує  з  моєї  вихованості,
поштивості  й  заповзяття,  з  яким  я  щоранку  скидав  кашкета,
вітаючись:  «Добридень,  пане  вчителю»,  і  що  я  сам  був  тим
божевільним,  що  ті  бридкі  слова  і  думки  кишать  у  моєму
серці.  Хто  мені  заважає,  скажімо,  заволати  на  всю  горлян¬
ку:  «Цей  старий  павич  смердить,  як  свиня».  Я  прошепотів:
«Батечко  Барро  смердить»,  —  і  все  закрутилося  перед  очи¬
ма,  плачучи,  я  втік.  На  ранок  я  віднайшов  свою  шаноб¬
ливість  до  пана  Барро,  до  його  целулоїдного  комірця  і  кра-
ватки-метелика.  Але  коли  він  схилявся  над  моїм  зошитом,  я
відвертав  голову,  тамуючи  віддих.
 Восени  мати  вирішила  спровадити  мене  до  навчального
закладу  паній  Пупон.  Треба  було  піднятися  дерев’яними
східцями,  щоб  потрапити  до  класу  на  другому  поверсі;  діти
мовчки  сідали  півколом:  у  глибині,  попри  саму  стіну,  сиділи
матері,  стежачи  за  дітьми.  Найпершим  завданням  нещасних
дівчат,  які  навчали  нас,  було  рівномірно  розподіляти  слова  і
хороші  оцінки  поміж  учнів  школи  вундеркіндів.  Варто  було
котрійсь  із  них  виявити  натерпіння  чи  виказати  надто  вели¬
ке  вдоволення  чиєюсь  вдалою  відповіддю,  як  панії  Пупон
втрачали  учнів,  а  вчителька  своє  місце.  Нас,  таких  собі
академіків,  було  чоловік  із  тридцять,  і  ми  ніколи  на  мали
часу  погомоніти  між  собою.  Після  уроків  кожна  мати  хапала
своє  чадо  і,  не  попрощавшись,  притьмом  тягнула  його  за
собою.  В  кінці  першого  семестру  мати  забрала  мене  зі  шко¬
ли:  ми  там  тільки  те  й  робили,  що  байдикували,  а  потім
вона  просто  втомилася  терпіти  понурі  погляди  сусідок,  коли
 369

надходила  моя  черга  приймати  похвалу.  Мадемуазель  Марі-
Луїза,  молоденька  білявка  в  пенсне,  яка  викладала  вісім
годин  на  день  у  школі  Пупон  за  мізерну  платню,  погодилася
тайкома  від  директрис  давати  мені  приватні  уроки.  Диктую¬
чи  речення,  вона  часом  зупинялася,  щоб  полегшити  серце
тяжким  зітханням:  вона  скаржилася  мені,  що  втомилася  до
смерті,  що  живе  одна-одшсінька,  як  билина  в  полі,  що
віддала  б  усе,  щоб  тільки  вийти  заміж  хоч  би  навіть  за
першого-ліпшого.  Та  врешті  й  вона  кудись  поділась:  як
пояснили,  вона  нічому  мене  не  навчила,  але  мені  здається,
що  дід  просто  вважав  її  за  невдаху.  Цей  праведник  не
відмовлявся  втішати  знедолених,  але  гребував  запрошувати
їх  під  дах  своєї  домівки.  Він  вчасно  похопився:  мадемуазель
Марі-Луїза  розбещувала  мене.  Я  чомусь  гадав,  що  заробітна
плата  людини  завжди  співмірна  її  гідності,  а  про  вчительку
мені  говорили,  що  вона  не  без  гідності:  то  чому  ж  усе-таки
їй  платили  так  мало?  Коли  людина  як  слід  виконує  свою
справу,  то  вона  заслуговує  на  повагу,  пишається  цим  і
щаслива  своєю  роботою,  а  оскільки  Марі-Луїза  сподобилася
працювати  по  вісім  годин  на  день,  то  чому  тоді  вона  гово¬
рить  про  своє  життя  як  про  невиліковну  хворобу?  Коли  я
переповідав  дідові  її  нарікання,  він  реготав:  вона  надто
бридка,  щоб  хтось  міг  накинути  на  неї  оком.  Я  не  сміявся:
отже,  є  приречені  ще  з  народження.  В  такому  разі  мені
брехали:  світовий  лад  ховається  за  нестерпним  безладом.
Проте  мої  тривоги  розсіялися,  тільки-но  її  звільнили.  Шарль
Швейцер  знайшов  мені  вчителів  гідніших.  Таких  гідних,  що
вони  геть  вивітрилися  з  моєї  пам’яті.  До  десяти  років  я
залишався  сам  між  старим  і  двома  жінками.
 Моє  «я»,  моя  вдача  і  моє  ім’я  були  в  руках  дорослих;  я
привчався  дивитись  на  себе  їхніми  очима;  я  був  дитиною,
точніше  чудовиськом,  якого  вони  створили  із  власних  нарі¬
кань.  Навіть  коли  вони  були  відсутні,  я  відчував  на  собі
їхній  погляд,  розсіяний  у  променях  світла;  я  бігав,  стрибав
під  цим  поглядом,  який  утримував  мене  в  образі  зразкового
онука  і  який  визначав  мої  ігри,  мій  світ.  У  гарненькій
карафці  моєї  душі  кружляли  думки,  і  кожен  міг  простежити
їхній  рух,  не  було  жодного  потаємного  закутка.  І  все-таки
безсловесна,  безтілесна,  мінлива,  розчинена  в  цій  невинній
прозорості,  одна  прозора  очевидність  псувала  все:  я  був
ошуканцем.  Як  грати  комедію,  не  усвідомлюючи,  що  ти  її
граєш?  Прозора,  залита  сонцем  машкара,  котра  творила
мою  особу,  сама  викривала  себе,  викривала  через  гандж
 370

буття,  якого  я  все  ж  і  не  міг  збагнути  до  кінця,  і  не  міг  не
відчувати.  Я  волав  до  дорослих,  просив  їх  підтвердити  мої
чесноти  —  і  ще  більше  загрузав  у  брехні.  Приречений
подобатися,  я  виставляв  напоказ  свої  принади,  які  одразу  ж
в’янули;  я  повсюди  волочив  за  собою  свою  вдавану  просто¬
душність,  бездіяльну  значущість,  сподіваючись  заскочити
щасливий  випадок;  я  вірив,  що  його  схоплю,  я  ставав  у  позу
і  знову  повертався  туди,  до  порожнечі,  від  котрої  хотів
утекти.  Мій  дід  дрімає,  загорнувшись  у  плед;  під  його  кущу¬
ватими  вусами  причаїлася  оголена  рожевість  його  губів:  це
було  нестерпно.  На  щастя,  дідові  окуляри  сповзають  додолу,
і  я  пориваюся  їх  підняти.  Дід  прокидається,  бере  мене  на
руки,  і  ми  розігруємо  нашу  звичну  сцену  взаємної  любові.
Але  все  це  не  те,  чого  я  прагнув.  А  чого  мені  бажалося?
Забувши  все  на  світі,  я  звив  собі  гніздечко  в  його  густій
бороді.  Заходжу  на  кухню,  виголошую,  що  хочу  обтрусити
салату;  моя  заява  викликає  вигуки,  щирий  сміх:  «НІ,  мій
любий,  не  так!  Стисни  міцніше  ручку:  ось  так!  Марі,  допо¬
можи  йому!  Погляньте,  як  у  нього  чудово  виходить».  Я  був
штучним  дитям,  тримав  у  руках  штучний  кошичок  для
салати;  я  відчував,  як  найменший  мій  порух  стає  жестом.  За
лаштунками  комедії  від  мене  ховався  реальний  світ  і  ре¬
альні  люди:  я  бачив  лише  ролі  й  аксесуари;  правлячи  дорос¬
лим  за  блазня  у  їхніх  витівках,  чи  міг  я  серйозно  сприймати
їхні  турботи?  Я  підігравав  задумам  дорослих  із  властивою
мені  запопадливістю,  яка  заважала  зрозуміти  їхні  наміри.
Байдужий  до  потреб,  сподівань,  до  втіх  роду  людського,  я
свідомо  марнував  себе,  щоб  його  причарувати;  він  був  моїм
глядачем,  а  я  був  відгороджений  від  нього  вогненною  рам¬
пою,  знову  потрапляючи  в  гордовите  усамітнення,  котре
швидко  оберталося  на  тугу.
 Найприкріше  було  те,  що  я  й  дорослих  мав  за  лицедіїв.
Слова,  з  котрими  вони  зверталися  до  мене,  скидалися  на
цукерки,  проте  між  собою  вони  розмовляли  зовсім  іншою
мовою.  До  того  ж  їм  доводилося  порушувати  священну  уго¬
ду;  я  щонайпривабливіше  закопилював  губу,  —  в  цій  гри¬
масці  я  був  цілком  упевнений,  —  до  мене  промовляли
справжнім  голосом:  «Піди,  хлопче,  побався  десь  в  іншому
місці,  ми  ж  розмовляємо».  Інколи  я  відчував,  що  мене
використовують.  Ми  з  мамою  гуляємо  в  Люксембурзькому
саду,  і  раптом,  мов  сніг  на  голову,  звідкілясь  вигулькує
дядько  Еміль,  який  пересварився  з  усією  родиною;  він  по¬
хмуро  дивиться  на  сестру  і  сухо  заявляє:  «Я  прийшов  сюди
не  задля  тебе,  я  хочу  бачити  малого».  Тоді  веде  далі,  що  я
 371

одна  невинна  душа  в  сім’ї,  єдиний,  хто  його  ніколи  зумисне
не  образив,  не  осудив,  зачувши  брехливі  чутки.  Я
всміхаюся,  зніяковілий  через  свою  могутність  і  любов,  що  її
я  запалив  у  серці  відлюдька.  Та  брат  і  сестра  вже  про  щось
сперечаються  між  собою,  перераховуючи  одне  поперед  одно¬
го  взаємні  образи.  Еміль  ганить  Шарля,  Анн-Марі  його
захищає,  потрохи  здаючи  позиції;  потім  починають  гудити
Луїзу,  а  я  стою  поміж  ними,  всіма  забутий.  Якби  я  тільки
доріс  до  того,  щоб  їх  зрозуміти,  то  був  би  готовий  погодити¬
ся  з  усіма  приписами  моралі  консерваторів,  наглядним  при¬
кладом  якої  була  поведінка  старого  радикала:  Правда  і  Ви¬
гадка  —  те  саме;  якщо  хочеш  відчути  пристрасть,  то  слід
лише  вдати,  ніби  відчуваєш  її;  людина  —  істота,  створена
для  ритуалу.  Мене  переконували,  що  ми  на  те  й  народжені,
аби  розігрувати  комедію;  гаразд,  я  готовий  брати  в  ній
участь,  але  вимагаю  для  себе  головної  ролі.  Однак  у  хвили¬
ни  прозріння,  яке  занурювало  мене  в  безвихідь,  я  помічав,
що  роль  у  мене  показна,  з  великим  текстом,  з  багатьма
виходами,  але  без  сцен  «для  мене»:  одне  слово,  я  лише
кидаю  репліки  дорослим.  Шарль  мені  догоджав,  щоб  ула¬
скавити  свою  смерть;  у  моїх  вибриках  Луїза  вбачала  ви¬
правдання  своїх  примх,  Анн-Марі  —  своєї  покірливості.  І
все-таки,  навіть  без  мене,  родичі  прийняли  б  до  себе  мою
матір,  а  її  сумирність  зробила  б  ЇЇ  беззахисною  рабинею
Мамі;  без  мене  Луїза  тільки  те  й  робила  б,  що  дулася,  а
Шарль  захоплювався  б  шпилем  гори  Сервен,  метеорами  або
чужими  дітьми.  Я  був  випадковою  причиною  їхніх  чвар  і
примирень;  справжні  причини  крилися  в  іншому:  в  Маконі,
Гунсбарху,  Тів’є,  в  старому  кволому  серці,  в  минулому,  що
було  задовго  до  мого  народження.  Я  був  для  них  дзеркалом
родинної  злагоди  і  прадавніх  родинних  незгод;  вони  кори¬
стувалися  моїм  божественним  дитинством,  щоб  дізнатися,
хто  вони  насправді.  А  я  жив  у  тривозі:  в  той  час  як  їхні
обряди  мали  утвердити  мене  в  думці,  що  нічого  не  існує  без
причини,  що  кожен,  від  малого  до  старого,  має  своє  місце  в
світі,  мотиви  мого  власного  буття  від  мене  вислизали,  я
раптом  відкрив,  що  я  —  приший  кобилі  хвіст,  і  соромився
своєї  незрозумілої  присутності  в  цьому  впорядкованому  світі.
 Якби  я  мав  батька,  він  би  обтяжив  мене  усталеними
забобонами;  обертаючи  свої  примхи  на  мої  моральні  прави¬
ла,  своє  невігластво  на  мою  вченість,  свою  озлобленість  на
мою  гордовитість,  свої  дивацтва  на  мої  закони,  він  би  осе¬
лився  в  мені;  цей  шановний  пожилець  виховав  би  в  мені
самоповагу.  А  самоповага  стала  б  основою  мого  права  на
 372

життя.  Мій  батько  визначив  би  моє  майбутнє:  інженер  з
народження,  я  б  не  мав  жодного  клопоту.  Але  якщо  коли-
небудь  Жан-Батіст  Сартр  і  відав  про  моє  призначення,  то
він  цю  таємницю  забрав  із  собою  в  могилу;  моя  мати  лише
згадувала,  як  він  казав:  «Моєму  синові  не  бути  моряком».
За  браком  точніших  відомостей  ніхто,  починаючи  з  мене,  не
знав,  навіщо  я  прийшов  на  цю  землю.  Якби  батько  залишив
мені  щось  у  спадок,  моє  дитинство  пройшло  б  зовсім  інакше;
я  б  не  писав,  оскільки  був  би  іншим.  Землі  і  будинок
надають  юному  спадкоємцеві  впевненості  у  власному  «я»;
коли  він  ступає  по  своїй  землі,  торкається  ромбовидних
шибок  своєї  веранди,  то  відчуває  в  їхній  сталості  безсмертну
сутність  своєї  душі.  Кілька  днів  тому  в  одному  ресторані  я
чув,  як  семирічний  син  його  хазяїна  кричав  касирші:  «Коли
батька  нема  вдома,  я  тут  Хазяїн!»  Оце  особистість!  В  його
віці  я  не  був  нічиїм  хазяїном  і  нічого  мені  не  належало.
Коли  інколи  я  починав  пустувати,  мати  казала  мені:  «По¬
водься  чемно!  Ми  ж  не  в  себе  вдома!»  Ми  ніколи  не  були  в
себе  вдома:  ні  на  вулиці  Ле  Гофф,  ні  згодом,  коли  мати
вийшла  заміж  удруге.  Я  від  цього  не  страждав,  оскільки
мені  в  усьому  потурали,  проте  я  залишався  абстракцією.
Володар  благ  земних  бачить  у  них,  як  у  дзеркалі,  те,  ким
він  є;  мені  ж  вони  вказували  на  те,  чого  в  мені  не  було:  в
мені  не  було  ні  стійкості,  ні  спадковості,  я  не  був  продовжу¬
вачем  батьківської  справи,  я  не  був  необхідний  для  вироб¬
ництва  сталі  —  одне  слово,  мені  бракувало  душі.
 Власне,  все  було  б  чудово,  якби  я  ладнав  зі  своїм  тілом.
Але  ми  обоє,  воно  і  я,  становили  химерну  пару.  Дитя,  що
живе  в  злиднях,  не  ставить  собі  зайвих  запитань:  злидні,  і
хвороба  випробовують  його  тіло,  його  нічим  не  виправлені
умови  життя  виправдовують  його  існування;  голод,  одвічна
загроза  смерті  —  ось  його  право  на  життя:  він  живе,  щоб  не
померти.  Щодо  мене,  то  я  не  був  ні  таким  багатим,  щоб
вірити  у  своє  призначення,  ні  таким  бідним,  щоб  сприймати
свої  бажання  за  нагальну  потребу.  Я  виконував  свої  найп¬
ростіші  обов’язки,  і  Господь  мені  інколи  посилав  —  зрідка  —
благодать,  яка  дозволяла  їсти  без  огиди  —  з  апетитом.  Вдиха¬
ючи  повітря,  перетравляючи  їжу,  випорожнюючись,  я  жив,
оскільки  вже  почав  жити.  Моє  тіло,  цей  вгодований  ком¬
паньйон,  не  діймало  мене  шаленими  і  дикими  вимогами:  воно
давало  про  себе  знати  рядом  легких  слабувань,  котрими
дорослі  вельми  переймалися.  Кожна  тогочасна  статечна  ро¬
дина  повинна  була  обзавестися  щонайменше  одним  хирля¬
вим  дитям.  Я  був  чудовим  взірцем,  оскільки  трохи  не  вмер
 373

ще  при  народженні.  За  мною  пильнували,  мацали  пульс,
міряли  температуру,  примушували  показувати  язика:  «Тобі
не  здається,  що  він  трохи  блідий?»  —  «Це  таке  світло».  —  «Та
ж  придивися  ліпше,  він  схуд!»  —  «Але,  тату,  ми  його  вчора
зважували».  Під  їхніми  прискіпливими  поглядами  я  починав
себе  відчувати  просто  якимось  предметом,  кімнатною
квіткою.  Зрештою,  мене  вкладали  в  ліжко.  Задихаючись  од
жари,  обливаючись  потом  під  ковдрами,  я  вже  не  міг
розібратися,  що  мені  більше  дозолює  —  моє  тіло  чи  недуга.
 Пан  Сімонно,  колега  мого  діда,  обідав  із  нами  щочетверга.
Я  заздрив  цьому  п’ятдесятилітньому  чоловікові  з  дівочими
щічками,  напомадженими  вусами  і  підфарбованим  чубом:
коли  Анн-Марі,  аби  підтримати  розмову,  запитувала  його,  чи
любить  він  Баха,  чи  йому  подобається  відпочивати  на  морі,  в
горах,  чи  береже  він  добрий  спогад  про  своє  рідне  місто,  він
якусь  часину  роздумував,  утупивши  внутрішній  погляд  у
гранітну  брилу  власних  смаків.  Здобувшись  на  відповідь,  він
сповіщав  її  моїй  матері  безстороннім  голосом,  похитуючи
головою.  «Щаслива  людина!  —  думав  я.  —  Певно,  він  щоран¬
ку  прокидається  у  доброму  гуморі  й,  окинувши  зором  з  якоїсь
Вищої  Точки  свої  верхів’я,  гребені  й  долини,  солодко  потягу¬
ючись,  каже:  «Що  не  кажіть,  але  це  я,  пан  Сімонно  —  з  п’ят
до  лопат».  Звичайно,  я  теж  міг,  коли  мене  запитували,  не¬
згірше  відповісти,  що  мені  до  шпаги,  а  що  ні,  і  навіть  довести
це;  але  на  самоті  мої  смаки  вислизали  від  мене:  далекий  від
того,  щоб  їх  ствердити,  я  мусив  їх  хапати,  підштовхувати  і
вдихати  в  них  життя;  я  не  був  уже  впевнений  навіть  у  тому,
що  мені  більше  смакує  теляче  філе,  а  не  печеня  з  яловичини.
Я  б  віддав  що  завгодно,  аби  тільки  позбутися  душевної  гладі¬
ні,  аби  кожна  моя  думка  була  пряма  й  несхитна,  мов  скеля.
Коли  пані  Пікар,  вживаючи  доречно  модне  слівце,  казала
про  мого  діда:  «Шарль  —  просто-таки  чарівна  істота»  або  «Всі
істоти  загадкові»,  я  почувався  назавжди  приреченим.  Камені
Люксембурзького  саду,  пан  Сімонно,  каштани,  Карлімамі  —
все  це  були  істоти.  Окрім  мене:  в  мені  не  було  ні  стійкості,  ні
глибини,  ні  непроникності.  Я  був  ніщо:  незнищенна  про¬
зорість.  Моя  заздрість  перейшла  всі  межі,  відколи  я  дізнався,
що  пан  Сімонно,  ця  статуя,  ця  монолітна  брила,  був,  на
додачу,  необхідний  світові.
 В  Інституті  живих  мов  —  свято.  Моя  мати  грала  Шопена,
присутні  плескали  в  долоні  у  тремтливому  світлі  гасових
ламп.  На  вимогу  мого  діда  всі  розмовляли  французькою
мовою:  неквапливою,  гортанною,  по-старомодному  пишно¬
 374

мовною  й  урочистою,  як  ораторія.  Я  перелітав  із  рук  на  руки,
не  торкаючись  землі;  я  задихався,  коли  мене  палко  пригор¬
нула  до  грудей  німецька  романістка,  аж  тут  дід  із  вершини
своєї  слави  виголосив  вирок,  який  вразив  мене  в  саме  серце:
«Тут  когось  бракує:  пана  Сімонно».  Я  вирвався  з  обіймів
романістки  і  забився  в  куток,  гості  для  мене  вмить  зникли;  в
середині  галасливого  кола  я  побачив  колону:  то  був  пан
Сімонно,  відсутній  власною  персоною.  Ця  чудодійна  від¬
сутність  цілковито  перемінила  його.  На  інститутському  ве¬
чорі  башто  хто  був  відсутній:  дехто  з  учнів  хворів,  інші,
вибачившись,  не  прийшли;  але  загалом  ішлося  про  випадкові
факти,  котрі  зовсім  не  заслуговували  на  увагу.  Головне,  пан
Сімонно  був  відсутній.  Варто  було  вимовити  його  ім’я,  як  у
цю  напхом  напхану  залу,  мов  ніж,  вгороджувалася  порожне¬
ча.  Я  був  вражений  з  того,  що  людина  може  мати  своє  місце.
Своє  власне  місце:  з  безодні  небуття,  неосяжних  сподівань,
ніби  з  невидимого  черева,  вона,  здавалося,  знову  народжува¬
лася.  Однак  якби  пан  Сімонно  раптом  постав  з-під  землі  під
бурхливі  оплески,  якби  навіть  жінки  кинулися  цілувати  йому
руки,  мене  б  це  привело  до  тями:  тілесна  присутність  завжди
зайва.  Непорочний,  доведений  до  чистоти  негативної  сут¬
ності,  Сімонно  зберігав  нестиснену  прозорість  діаманта.  Саме
тому,  що  моєю  долею  було  перебувати  щомиті  в  певній  точці
землі,  серед  певних  людей  і  знати,  що  я  тут  зайвий,  я  волів
би,  щоб  у  всіх  інших  точках  землі  всім  іншим  людям  мене  не
вистачало,  як  води,  як  хліба,  як  повітря.
 Це  бажання  повсякчас  крутилося  в  мене  на  язиці.  Шарль
Швейцер  в  усьому  вбачав  доконечну  потребу  притлумити  в
собі  скорботу,  яку  я  при  житті  діда  ніколи  не  розумів  і  лише
тепер  починаю  про  неї  здогадуватися.  На  раменах  усіх  його
колег  трималися  небеса.  Серед  цих  Атлантів  були  граматики,
філологи,  лінгвісти,  пан  Ліон-Кан  і  директор  «Педагогічного
журналу».  Він  говорив  про  них  поблажливим  тоном,  щоб  ми
як  слід  усвідомили  їхню  значущість:  «Ліон-Кан  знає  свою
справу.  Його  місце  в  Інституті»,  або  ще:  «Шюрер  старіє;
сподіваюся,  в  них  вистачить  глузду  не  відправляти  його  на
пенсію:  для  факультету  це  буде  неабияка  втрата».  Оточений
незамінними  стариганами,  близька  смерть  котрих  кине  Євро¬
пу  в  жалобу  і,  можливо,  у  варварство,  я  багато  віддав  би,  щоб
у  моєму  серці  прозвучав  неймовірний  вирок:  «Цей  малий
Сартр  знає  свою  справу;  не  приведи  Господи  його  не  стане,
Франція  понесе  непоправну  втрату!»  Буржуазне  дитя  прире¬
чене  на  бездіяльність,  що  протікає  в  безконечних  митях:  я
хотів  би  стати  Атлантом  негайно  ж,  назавжди  й  довічно,  я
 375

навіть  не  розумів,  що  можна,  доклавши  праці,  ним  стати;
мені  потрібен  був  Верховний  суд,  щоб  запевнити  мене  в
правах.  Але  де  було  шукати  судочинців?  Мої  звичні  судді
знеславили  себе  комедіанством;  я  відхилив  їх,  але  інших  не
бачив.
 Приголомшена  мураха,  без  віри,  без  мети,  ні  пава,  ні  гава,
я  шукав  порятунку  в  сімейній  комедії,  звиваючись,  бігаючи,
пурхаючи  від  однієї  брехні  до  другої.  Я  рятувався  втечею  від
свого  недолугого  тіла,  від  його  млявих  одкровень;  тільки-но
дзига,  на  щось  наткнувшись,  зупинялася,  як  маленький  роз¬
гублений  блазень  знову  впадав  у  тупе  заціпеніння.  Материні
подруги  казали  їй,  що  я  чогось  сумую  і  весь  у  мріях.  Мати,
сміючись,  пригортала  мене  до  грудей:  «Ти  завжди  веселий  і
завжди  співаєш!  І  чого  ти  сумуєш?  Ти  маєш  усе,  чого  тільки
душа  забажає».  Вона  мала  рацію:  розбещена  дитина  не  ту¬
жить,  вона  нудьгує,  як  король.  Як  пес.
 Я  пес,  я  позіхаю,  по  щоках  котяться  сльози,  я  відчуваю,
як  вони  скочуються.  Я  дерево,  вітер  шелестить  у  моєму  вітті
і  злегка  його  хитає.  Я  муха,  я  повзу  по  шибці,  падаю  вниз  і
знову  намагаюся  піднятися  догори.  Подеколи  я  відчуваю
пестливі  доторки  часу,  що  непомітно  спливає,  а  інколи  —  і
це  найчастіше  —  відчуваю,  як  він  незрушно  стоїть  на  місці.
Тремтливі  хвилини  осипаються,  поглинаючи  *іене,  і  безко¬
нечно  агонізують;  вони  зсохлись,  але  ще  живі,  їх  вимітають,
на  їхнє  місце  падають  інші,  свіжіші,  але  такі  ж  безплідні,  —
і  ця  гидь  називається  щастям;  мати  торочить  мені,  що  я
найщасливіший  хлопчик  у  світі.  Як  же  мені  їй  не  вірити,
якщо  це  свята  правда?  Про  свою  самотність  я  ніколи  не
думаю:  по-перше,  не  можу  підшукати  слова,  щоб  якось  її
назвати,  а  по-друге,  я  її  не  бачу  —  я  завжди  серед  людей.
Це  нитка  мого  життя,  суть  моїх  радощів,  плоть  моїх  думок.
 У  п’ятирічному  віці  я  спізнав  смерть:  вона  мене  вичіку¬
вала,  щовечора  сновигала  по  балкону,  припадала  пикою  до
шиби,  я  бачив  її,  але  не  зважувався  до  неї  заговорити.  Одною
разу  ми  здибалися  з  нею  на  набережній  Вольтера  —  це  була
стара  пані,  висока  й  причинна,  вся  в  чорному;  мимохідь  вона
пробурчала  крізь  зуби:  «Цього  хлопчиська  я  зараз  заберу  собі
до  кишені».  На  другий  раз  вона  прибрала  вигляду  ями.  Це
сталося  в  Аркашоні;  Карлімамі  і  моя  мати  прийшли  провіда¬
ти  пані  Дюпон  і  її  сина,  композитора,  якого  звали  Габрієлем.
Я  забавлявся  в  саду  вілли,  настраханий  тим,  що  Габрієль,  як
повідали  мені,  невиліковно  хворий  і  невдовзі  помре.  Я  нехотя
грався  в  конячки,  гарцюючи  довкола  будинку.  Нараз  я
помітив  чорну  яму:  це  був  льох,  хтось  його  відкрив.  Я  вже  й
 376

не  знаю,  чому  раптом  мене  засліпила  чітка  очевидність  не¬
відворотного  жахіття:  я  різко  обернувся  і,  репетуючи,  мов
навіжений,  кинувся  навтьоки.  На  ту  пору  я,  лежачи  у  своєму
ліжку,  кожної  миті  чекав  побачення  зі  смертю.  Це  був  справ¬
жній  ритуал:  я  мусив  лягати  на  лівий  бік,  обличчям  до
проходу  між  ліжками;  я  нашорошувався,  весь  тремтячи,  і
вона  з’являлася  —  щонайпримітивніший  скелет  із  косою;
опісля  я  міг  повернутися  на  правий  бік,  вона  йшла  собі  геть,
а  я  міг  спокійно  спати.  Вдень  я  її  впізнавав  під  найрізно¬
манітнішими  личинами:  варто  було  матері  заспівати  фран¬
цузькою  мовою  «Вільшаного  короля»,  як  я  затуляв  вуха;
прочитавши  байку  «П’яниця  та  його  жінка»,  я  десь  півроку
не  розгортав  Лафонтена.  А  вона,  мерзенна  пройдисвітка,
причаїлася  в  одній  із  новел  Меріме,  чекаючи,  доки  я  прочи¬
таю  «Венеру  Ілльську»,  щоб  схопити  мене  за  горлянку.  Мене
не  лякали  ні  похорони,  ні  могили;  саме  о  цій  порі  моя  бабця
Сартр  захворіла  й  померла;  ми  з  матір’ю,  одержавши  теле¬
граму,  приїхали  до  Тів’є  і  ще  застали  її  живою.  Мене  вирі¬
шили  за  ліпше  відправити  з  місця,  де  доходило  краю  це
тривале  нещасне  життя;  друзі  сім’ї  поклопоталися  про  мене,
дали  притулок,  забезпечили  мене  іграми,  що,  як  водиться,
мали  відповідати  цим  обставинам,  —  сповнені  напучень,
вони  наганяли  нестерпну  нудьгу.  Я  забавлявся,  читав,  ре-
тельно  намагався  зобразити  зразкову  скорботу,  але  нічого  не
відчував.  Навіть  тоді,  коли  ми  йшли  за  труною  до  цвинтаря.
Смерть  вражала  своєю  відсутністю:  піти  на  той  світ  не  озна¬
чало  померти,  перевтілення  цієї  старенької  в  надгробну  пли¬
ту  мені  навіть  сподобалося,  це  нагадувало  обряд  причастя,
своєрідне  прилучення  до  буття,  все  відбувалося,  зрештою,
так,  ніби  я  врочисто  перекинувся  на  пана  Сімонно.  Через  це
я  завжди  любив  і  ще  й  понині  люблю  італійські  цвинтарі:
сумний  камінь  могил  неначе  химерний  образ  людини,  а  на
ньому  інкрустовано  медальйон  із  портретом,  що  нагадує,
яким  був  небіжчик  за  життя.  Коли  мені  було  сім  років,
справжню  Смерть,  Безносу,  я  зустрічав  повсюди,  тільки  не
на  кладовищі.  Якою  ж  вона  була?  Живою  істотою  і  загрозою.
Істота  була  божевільна,  а  загроза  скидалася  на  чорну  паще¬
ку,  яка  могла  роззявитися  будь-де,  серед  білого  дня,  під
найяскравішим  сонцем,  і  поглинути  мене.  Існував  жаский
зворотний  бік  речей,  її  бачили  ті,  хто  втрачав  глузд,  помер¬
ти  —  означало  дійти  до  краю  безуму  і  бути  поглинутими  ним.
Я  жив  у  страхові,  це  був  справжній  невроз.  Якщо  докопатися
до  його  суті,  то  це  можна  пояснити  так:  розбещене  дитя,  дар
провидіння,  я  тим  глибше  відчував  власну  непотрібність,  що
 377

за  родинним  ритуалом  було  заведено  всякчас  приписувати
мені  вигадану  необхідність.  Я  надто  добре  втямив,  що  мушу
щезнути.  Я  був  кволим  пагінцем,  який  щомиті  чекав  своєї
загибелі.  Інакше  кажучи,  був  приречений,  і  з  хвилини  на
хвилину  мені  мали  оголосити  вирок.  А  я  цьому  з  усієї  сили
опирався,  і  не  тому,  що  любив  життя,  а  навпаки,  саме  тому,
що  не  чіплявся  за  нього:  що  безглуздіше  життя,  то  нестерп¬
ніша  смерть.
 Бог  визволив  би  мене  з  біди:  я  був  би  шедевром,  підпи¬
саним  його  рукою;  впевнившись,  що  в  світовому  концерті
мені  належить  сольна  партія,  я  б  терпляче  чекав,  доки  Бог
відкриє  мені  свої  наміри  і  запевнить  у  моїй  необхідності.  Я
передчував  релігію,  я  покладав  на  неї  надії  на  одужання.
Якби  мені  в  ній  відмовили,  я  б  сам  її  вигадав.  Але  мені  не
відмовили.  Вихований  у  католицькій  вірі,  я  осягнув,  що
Всемогутній  сотворив  мене  задля  своєї  слави:  це  переверши¬
ло  всі  мої  сподівання.  Але  згодом  у  милосердному  Богові,
котрому  мене  присвятили,  я  не  впізнав  того,  до  якого  прагла
моя  душа:  мені  потрібен  був  Творець,  а  натомість  мені  наки¬
дали  Високого  Покровителя;  то  були  лише  два  лики  одного
божества,  але  я  не  відав  цього;  я  без  найменшої  ревності
поклонявся  Ідолові  фарисеїв,  і  офіційна  доктрина  відбила  в
мене  всяку  охоту  шукати  свою  власну  віру.  Мені  поталанило!
Віра  й  скорбота  зробили  мою  душу  благодатним  тереном  для
небесних  зерен;  якби  не  це  непорозуміння,  про  яке  мова,
бути  б  мені  ченцем.  Але  мою  родину  зачепив  повільний
процес  дехристиянізації,  який  зародився  в  середовищі  за¬
можної  по-вольтеріанському  настроєної  буржуазії  і,  прони¬
завши  сторіччя,  охопив  усі  прошарки  Суспільства.  Якби  не
це  повсюдне  послаблення  віри,  то  провінційна  католичка
панянка  Луїза  Гіємен,  перш  ніж  вийти  заміж  за  лютеранина,
спочатку  ще  покомизилася  б.  Звичайно,  всі  в  нашій  родині
вірили  в  Бога:  задля  пристойності.  Через  сім-вісім  років  після
падіння  міністерства  Комба  відверте  безвір’я  і  далі  зберігало
присмак  непристойної  і  безсоромної  пристрасті,  атеїст  —  це
був  дивак,  навіжений,  котрого  не  запрошують  на  обіди  через
страх,  що  він  може  втнути  якого-небудь  «фортеля»,  фанатик,
обставлений  всілякими  заборонами,  який  самохіть  зрікається
права  помолитися  в  церкві,  обвінчати  там  своїх  дочок  чи
всмак  поплакати,  який  покладає  на  себе  обов’язок  доводити
істинність  своєї  доктрини  чистотою  власної  моралі,  який  так
озлобився  супроти  самого  себе  і  супроти  свого  щастя,  що
відкидає  втіху  останнього  причастя;  це  маніяк,  одержимий
Господом  настільки,  що  в  усьому  бачить  лише  його  відсут¬
 378

ність,  не  може  розтулили  рота,  не  згадавши  його  імені,  —
одне  слово,  це  людина  з  релігійними  переконаннями.  Адже
хто  вірив,  той  їх  не  мав:  за  дві  тисячі  років  свого  існування
християнські  істини  встигли  стати  очевидними,  вони  належа¬
ли  всім,  вони  сяяли  у  погляді  священика,  в  сутінках  церкви  і
осявали  душі,  але  ніхто  не  відчував  потреби  назвати  їх
своїми,  це  було  спільне  надбання.  Вельмишанобливе
Суспільство  вірило  в  Бога  задля  того,  щоб  не  говорити  про
Нього*  Релігія!  Якою  вона  здавалася  терпимою  і  якою  зруч¬
ною:  християнин  міг  не  відвідувати  меси,  а  власних  дітей  не
вінчати  за  церковним  обрядом,  міг  насміхатися  над  божками
з  ринку  Сен-Сюльпіс  і  проливати  сльози,  слухаючи  шлюбний
марш  з  опери  «Лоенгрін»;  від  нього  не  вимагалося  ані  вести
безгрішне  життя,  ані  помирати  з  розпачу,  ані  навіть  учинити
самоспалення.  В  нашому  колі,  в  моїй  родині  віра  була  лише
пишною  назвою  лагідної  французької  свободи;  мене  охрести¬
ли,  як  і  багатьох  інших,  щоб  уберегти  мою  незалежність:
відмовивши  мені  в  хрещенні,  батьки  були  б  настрашені,  що
вчинили  насилля  над  моєю  душею;  записаний  католиком,  я
був  вільний,  я  був  правильний.  «Згодом,  —  казали  вони,  —
він  чинитиме  так,  як  вважатиме  за  потрібне».  В  ті  часи
вважалося  набагато  важчим  здобути  віру,  аніж  її  втратити.
 Шарль  Швейцер  був  надто  великим  комедіантом,  щоб  не
відчувати  потреби  у  Великому  Глядачеві,  але  про  Бога  він
сливе  не  згадував,  хіба  що  в  критичні  хвилини  свого  буття;
впевнений,  що  знову  здобуде  його  на  смертному  одрі,  він  не
допускав  Бога  до  свого  буденного  життя.  В  родинному  колі,
зберігаючи  вірність  нашим  утраченим  провінціям  і  бурхли¬
вим  веселощам  своїх  братів-антипапістів,  він  при  першій  же
нагоді  поспішав  покпити  з  католицизму:  за  столом  дід,  бува¬
ло,  лихословив  у  дусі  Лютера.  Найбільше  діставалося  на
горіхи  Лурдові:  Бернадетта  бачила  «жіночку  в  чистій  бі¬
лизні»;  паралітика  занурили  в  купіль,  а  коли  його  витягли
звідти,  «він  прозрів  на  обоє  очей».  Дід  розповідав  про  житія
святого  Лабра,  геть  обсіяного  вошами,  і  про  святу  Марію
Алакок,  яка  вилизувала  язиком  випорожнення  хворих.  Його
цинічні  нісенітниці  стали  мені  в  пригоді:  я  дедалі  більше
волів  вознестися  над  світськими  благами,  оскільки  ними  не
володів,  і  мені  нічого  не  коштувало  у  своїх  затишних  злиднях
убачати  власне  покликання.  Містицизм  придатний  для  лю¬
дей,  що  не  мають  у  світі  місця,  для  дітей,  чию  появу  на  світ
ніхто  не  вітав;  якби  Шарль  прилучив  мене  до  віри,  подавши
релігію  в  іншому  світлі,  то,  либонь,  я  ризикував  би  стати
жертвою  святості.  Але  дід  назавжди  відбив  у  мене  потяг  до
 379

неї:  я  побачив  її  його  очима,  і  та  зла  одержимість  викликала
в  мене  огиду  піснявою  своїх  нікчемних  екстазів,  налякала
своєю  садистською  зневагою  до  плоті;  в  дивацтвах  святих
сенсу  було  не  більше,  ніж  у  того  англійця,  котрий  пірнув  у
море  в  смокінгу.  Слухаючи  дідові  оповідки,  баба  вдавала
обурення,  обзивала  свого  чоловіка  «нехристом»  і  «невірою»,
ляскала  його  по  пальцях,  але  її  поблажлива  усмішка  цілком
витвережувала  мене;  вона  ні  в  що  не  вірила;  єдине,  що
заважало  їй  стати  атеїсткою,  —  це  її  скептицизм.  Мати
остерігалася  втручатись  у  суперечки,  вона  мала  «свого  влас¬
ного  Бога»  і  від  нього  ніколи  й  нічого  не  вимагала  —  а  він  її
лише  втішав  потай.  Усі  ці  дебати  продовжувалися  в  моїй
голові,  правда,  трохи  в  пом’якшеному  тоні:  моє  друге  «я»,
мій  чорний  брат,  мляво  заперечував  догмати  віри;  я  був
водночас  і  католиком,  і  протестантом,  дух  критика  злився  в
мені  з  духом  покори.  Хоча,  щиро  кажучи,  все  це  наганяло  на
мене  смертельну  нудьгу:  я  прийшов  до  зневіри  не  через
боротьбу  догматів,  а  завдяки  байдужості  моїх  діда  і  баби.
Проте  ще  в  дитинстві  я  вірив:  у  нічній  сорочині,  вклякнувши
на  колінах  посеред  ліжка,  склавши  руки,  я  щовечора  молив¬
ся,  проте  дедалі  менше  думав  про  Бога.  Щочетверга  мати
водила  мене  до  учбового  закладу  абата  Дібільдо,  там  разом  з
іншими  незнайомими  мені  дітьми  я  проходив  курс  святою
письма.  Дід  досяг  такого  успіху  в  моєму  вихованні,  що  я  мав
священиків  за  чудернацьких  звірів;  дарма  що  вони  були
духовними  отцями  моєї  віри,  мені  вони  видавалися  ще  дивог¬
ляднішими,  ніж  пастори,  через  свої  ряси  й  безшлюбність.
Шарль  Швейцер  шанував  абата  Дібільдо  —  «порядну  люди¬
ну!»  —  і  знав  його  особисто,  але  дідів  антиклерикалізм  був
такий  очевидний,  що  я  проходив  через  шкільні  ворота  з
почуттям,  ніби  проникаю  у  ворожий  табір.  Щодо  мене,  то  я
не  відчував  ненависті  до  священиків:  коли  вони  гомоніли  зі
мною,  їхні  зманіжені  обличчя,  відпрасовані  духовністю,,на¬
бирали  зичливості  й  чулості,  очі  дивились  кудись  далеко  —
саме  це  я  цінував,  зокрема,  в  пані  Пікар  та  в  інших  літніх
дам,  котрі  приятелювали  і  музичили  з  матір’ю;  в  мені  про¬
мовляла  дідова  ненависть.  Йому  першому  спало  на  думку
довірити  мене  своєму  другові  абату,  але  він  пильно  і  з  триво¬
гою  придивлявся  до  маленького  католика,  якого  щочетверга
ввечері  приводили  додому,  шукаючи  в  моїх  очах  відповіді  на
запитання,  чи  не  досяг  успіху  папізм,  і  не  відмовляв  собі  в
утісі  поглузувати  з  мене.  Таке  непевне  становище  тривало
десь  із  півроку.  Одного  разу  я  вручив  учителеві  твір,  написа¬
ний  французькою  мовою,  про  муки  Господні;  він  порадував
 380

мою  родину,  і  мати  власноручно  зняла  з  нього  копію.  Проте
за  твір  дали  тільки  срібну  медаль.  Це  розчарування  під¬
штовхнуло  мене  на  шлях  безбожництва.  Хвороба,  потім  ва¬
кації  перешкодили  мені  знову  приступити  до  навчання  в
абата  Дібільдо,  а  повернувшись  до  міста,  я  рішуче  відмовився
ходити  до  його  школи.  Потім  я  ще  багато  років  підтримував
офіційні  стосунки  із  Всевишнім;  у  приватному  житті  ми  вже
не  зустрічалися.  Лиш  одного  разу  в  мене  виникло  почуття,
що  він  існує.  Бавлячись  сірниками,  я  пропалив  килимок,  а
коли  спробував  замести  сліди  свого  злочину,  Бог  раптом  мене
побачив;  я  відчув  його  погляд  усередині  своєї  голови  і  на
руках;  я  заметушився  у  ванній  кімнаті,  видний  звідусіль,
ставши  живою  мішенню.  Мене  порятувало  обурення;  я  про¬
сто  знесамовитів  від  такого  відвертого  нахабства  і  почав
блюзнити,  бурмочучи,  як  мій  дід:  «Хай  йому  біс,  чорти  б  його
побрали,  хай  йому  всячина!»  Відтоді  він  більше  ніколи  на
мене  не  дивився.
 Я  щойно  розповів  історію  свого  покликання,  яке  не  ре¬
алізувалося:  я  мав  потребу  в  Богові,  мені  його  дали,  я  його
прийняв,  не  розуміючи,  що  власне  його  я  й  шукав.  Не
вкоренившись  у  моєму  серці,  він  деякий  час  животів  у  мені,
а  тоді  помер.  Нині,  коли  мені  говорять  про  нього,  я  розваж¬
ливо,  не  криючись,  повідаю,  як  старий  волоцюга,  котрий
зустрів  колишню  красуню:  «П’ятдесят  років  тому,  якби  не
сталося  того  непорозуміння,  тієї  зневаги,  того  безглуздого
випадку,  що  нас  розлучив,  щось  між  нами  могло  б  і  вийти».
 Але  нічого  не  вийшло.  Тим  часом  справи  мої  йшли  що  далі,
то  гірше.  Дідові  набила  оскому  моя  пишна  шевелюра:  «Це
хлопчик,  —  дорікав  він  матері,  —  а  ти  з  нього  робиш  дівчин¬
ку;  не  хочу,  щоб  мій  онук  виріс  мокрою  куркою!»  Анн-Марі
наполягала  на  своєму;  мені  здавалося,  ніби  їй  справді  хоті¬
лося,  щоб  я  був  дівчинкою;  з  якою  радістю  вона  обсипала  б
доброчинствами  своє  сумне,  раптом  воскресле  дитинство.  Але
небо  не  зглянулося  на  її  благання,  і  вона  знайшла  інший
вихід:  моя  стать,  як  і  в  ангелів,  не  була  чітко  визначена,  хоча
більше  скидалася  на  жіночу.  Лагідна  сама,  вона  мене  привчи¬
ла  до  ласки,  а  моя  самотність  довершила  справу,  відвернувши
мене  від  буйних  витівок.  Одного  разу  —  мені  було  тоді  сім
років  —  дідові  урвався  терпець:  він  узяв  мене  за  руку,  оголо¬
сивши,  що  йдемо  на  прогулянку.  Але  не  встигли  ми  заверну¬
ти  за  ріг,  як  він  заштовхав  мене  до  перукарні  зі  словами:  «Ми
зараз  влаштуємо  сюрприз  твоїй  матері».  А  я  обожнював  сюр¬
призи.  їх  у  нас  було  завжди  більше  ніж  досить.  Зворушливі  і
жартівливі  змови,  несподівані  подарунки,  театральні  викрит¬
 381

тя  таємниць  з  подальшими  обіймами  —  таким  був  уклад
нашого  життя.  Коли  мені  мали  вирізати  апендикс,  то  мати  не
прохопилася  про  це  Карлові  жодним  словом,  щоб  уберегти
його  від  хвилювання,  якого  він,  запевне,  й  не  відчув  би.  Мій
дядько  Опост  дав  нам  грошей;  ми  потайки  вибралися  з  Арка-
шона  і  заховалися  в  шпиталі  Курбевуа.  На  другий  день  після
операції  Опост  з’явився  до  діда:  «Я  прийшов,  —  сказав
він,  —  повідомити  тобі  добру  новину».  Розчулена  врочистість
його  голосу  ввела  Карла  в  оману:  «Ти  женишся!»  —  «Ні,  —
усміхаючись,  відповів  дядько,  —  але  все  обійшлося  добре».  —
«Що  все?»  —  і  таке  інше.  Одне  слово,  несподівані  театральні
розв’язки  пожвавлювали  моє  повсякденне  життя,  і  я  добро¬
душно  спостерігав,  як  мої  кучері  скочуються  по  білій  сер¬
ветці,  якою  обв’язали  мені  шию,  і  падають  на  підлогу,  рап¬
том  дивно  побляклі;  я  повернувся  додому  гордий  і  підстри¬
жений  наголо.
 Залунали  вигуки,  проте  обійшлося  без  поцілунків,  і  мати
зачинилася  у  своєму  покої,  щоб  виплакатися:  її  дівчинку
підмінили  на  хлопчика.  Але  біда  була  в  іншому:  доки  навко¬
ло  моїх  вух  кучерявилося  чудове  англійське  волоссячко,
мати  могла  приховати  від  самої  себе  очевидність  моєї  брид¬
кості.  А  тим  часом  на  моє  праве  око  вже  опускалася  пелена
мороку.  Анн-Марі  мусила  змиритися  з  цією  очевидністю.  Та
й  сам  дід,  здавалося,  був  спантеличений:  йому  довірили  його
маленьке  чудо,  а  він  привів  додому  жабу  —  це  підривало
основи  його  майбутніх  захоплень.  Мамі  глянула  на  нього  з
усмішкою  і  лише  коротко  проронила:  «Карл  і  сам  не  ра¬
дий  —  ходить,  мов  у  воду  опущений».
 Анн-Марі  через  свою  душевну  доброту  приховала  від
мене  причину  своєї  журби.  Я  дізнався  про  неї  лише  в  два¬
надцять  років  —  наймилосерднішим  чином.  Та  все  ж  я
почувався  ні  в  сих  ні  в  тих.  Я  часто  ловив  на  собі  стурбовані
й  розгублені  погляди  друзів  нашої  родини.  З  кожним  днем
публіка  ставала  дедалі  вимогливіша;  треба  було  докладати
чимало  зусиль,  щоб  догодити  їй:  я  налягав  на  ефекти  і  через
це  почав  фальшивити.  Я  спізнав  муки  підстаркуватої  актри¬
си:  зрозумів,  що  інші  також  можуть  подобатися.  У  мене
збереглися  два  спогади,  трохи  пізніші,  зате  яскраві.
 Я  мав  дев’ять  років,  ішов  дощ;  у  готелі  Науретабль  нас
десятеро  дітей,  десятеро  кошенят  в  одному  мішку;  щоб  нас
якось  розважити,  мій  дід  погодився  написати  і  поставити  на
сцені  патріотичну  п’єску  на  десять  дійових  осіб.  Старшому
з  нашого  товариства,  Бернарові,  дісталася  роль  батечка
Штрутгофа,  буркотливого  добродія.  Я  грав  молодого  ельзас¬
 382

ця;  мій  батько  прийняв  французьке  підданство,  і  я  потайки
перетинаю  кордон,  щоб  пробратися  до  нього.  Для  мене  при¬
берегли  репліки,  які  мати  зірвати  оплески:  я  простягав  пра¬
вицю,  нахиляв  голову  і,  ховаючи  своє  гідне  обличчя  у  власну
пахву,  бурмотів:  «Прощавай,  прощавай,  наш  любий  Ельза¬
се!»  На  репетиціях  мені  казахи,  що  я  був  на  висоті;  це  мене
не  дивувало.  Прем  єра  відбулася  в  саду;  стіна  готелю  і  живо¬
плоти  бруслини  обабіч  обмежували  сцену;  батьки  сиділи  в
плетених  кріслах.  Дітвора  забавлялася,  як  навіжена  —  всі,
крім  мене.  Переконаний,  що  доля  п’єси  в  моїх  руках,  я  із
шкури  пнувся,  намагаючись  сподобатися,  звичайно,  в  інте¬
ресах  загальної  справи:  я  гадав,  що  всі  тільки  на  мене  й
дивляться.  Але  перестарався,  успіх  дістався  Бернарові,  який
менше  кривлявся.  Чи  я  щось  утямив?  Після  вистави  Бернар
збирав  у  глядачів  пожертви,  я  підкрався  до  нього  ззаду  й
смикнув  за  бороду,  вона  залишилась  у  мене  в  руках.  Це  мала
бути  дотепна  витівка,  розрахована  на  схвальний  сміх;  я  по¬
чувався  на  сьомому  небі  і  стрибав  то  на  одній  нозі,  то  на
другій,  потрясаючи  своїм  трофеєм.  Ніхто  не  засміявся.  Мати
схопила  мене  за  руку  і  швиденько  відвела  вбік:  «Що  на  тебе
найшло?  —  запитала  вона  з  докором.  —  Борода  була  така
гарна!  Всі  аж  охнули,  прикро  вражені».  А  тут  ще  підсунулася
бабця  з  останніми  новинами:  Бернарова  мати  щось  розводи¬
лася  про  заздрість.  «Бачиш,  як  усе  виходить,  коли  лізти
поперед  батька  в  пекло!»  Я  чкурнув  від  них  до  своєї  кімнати
і  довго  там  блазнював  перед  дзеркалом.
 Пані  Пікар  трималася  думки,  що  дитині  можна  читати  все:
«Книга  ніколи  не  принесе  зла,  якщо  вона  написана  добре».
Колись  у  її  присутності  я  попросив  дозволу  прочитати  «Пані
Боварі»,  і  мати  аж  занадто  мелодійним  голосом  сказала:
«Любий  мій,  якщо  ти  в  цьому  віці  прочитаєш  такі  книги,  то
що  ти  робитимеш,  коли  станеш  великим?»  —  «Я  ними  жити¬
му!»  Цей  вислів  мав  найгучніший  і  найтриваліший  успіх.
Щоразу,  коли  пані  Пікар  приходила  до  нас  на  гостину,  то
завжди  натякала  на  нього,  і  полещена  мати  невдоволено
вигукувала:  «Бланш!  Та  помовчіть  хоч  трохи,  ви  мені  його
розбестите!»  Я  любив  і  зневажав  цю  бліду  й  огрядну  старень¬
ку,  найприхильнішу  з  моїх  глядачів;  коли  сповіщали  про  її
візит,  мене  охоплювало  натхнення.  Я  мріяв  про  ту  мить,  коли
з  неї  спаде  сукня  і  я  нарешті  побачу  її  зад,  —  здавалося,  що
лише  в  такий  спосіб  я  міг  вдовольнити  свої  духовні  потреби.
В  листопаді  1915  року  вона  подарувала  мені  записник,  оправ¬
лений  червоною  шкірою,  з  позолоченим  обрізом.  Оскільки
діда  не  було  вдома,  ми  розташувалися  в  його  кабінеті;  жінки
 383

жваво  розмовляли  між  собою,  щоправда  трохи  стриманіше,
ніж  1914  року,  адже  йшла  війна;  брудно-жовтий  туман  гор¬
нувся  до  вікон,  відгонило  застояним  тютюновим  духом.  Роз¬
горнувши  записник  і  гадаючи,  що  то  роман  чи  казки,  я
спочатку  розчарувався:  на  барвистих  аркушиках  я  прочитав
двадцять  разів  повторені  ті  самі  запитання.  «Дай  відповідь  на
них,  —  сказала  мені  пані  Пікар,  —  і  попроси  це  зробити  своїх
друзів;  колись  ти  про  це  з  приємністю  згадаєш».  Я  збагнув,
що  мені  подарували  шанс  відзначитися,  і  вирішив  негайно  ж
узятися  до  діла:  сів  за  дідів  стіл,  поклав  записника  на  його
бювар,  взяв  галалітову  ручку,  вмочив  у  каламар  з  червоним
чорнилом  і  почав  писати,  тим  часом  як  жінки  лукаво  перези¬
ралися.  Одним  стрибком  я  злетів  вище  власної  душі  в  погоні
за  «мудрими  не  по  літах  відповідями».  На  жаль,  питання  не
допомагали;  мене  запитували,  що  мені  подобається,  а  що  ні,
яку  барву  я  найбільше  люблю  і  якому  запахові  віддаю  пере¬
вагу.  Я  неквапом  вигадував  собі  смаки,  коли  раптом  випала
можливість  блиснути:  «Яке  ваше  заповітне  бажання?»  Я  не
вагаючись  відповів:  «Стати  вояком  і  помститися  за  вбитих».
Потім,  надто  збуджений,  щоб  писати  далі,  я  зіскочив  на
землю  і  поніс  своє  творіння  дорослим.  Погляди  стали  за¬
цікавленими,  пані  Пікар  почепила  окуляри,  мати  схилилася
на  її  плече,  губи  обох  заздалегідь  склалися  в  лукаву  усмішку.
Вони  водночас  підвели  голови:  мати  зашарілася,  пані  Пікар
протягнула  мені  записника:  «Бачиш-но,  голубе,  це  цікаво
тільки  тоді,  коли  відповідаєш  щиро».  Я  ледве  не  провалився
крізь  землю.  Моя  помилка  очевидна:  мене  вважали  вун¬
деркіндом,  а  я  повівсь,  як  юний  герой.  На  мою  біду,  ці  дами
нікого  не  мали  на  фронті:  військовий  героїзм  не  справив
враження  на  їхні  врівноважені  душі.  Я  втік  і  почав  блазнюва¬
ти  перед  дзеркалом.  Тепер,  коли  я  пригадую  те  кривляння,
то  розумію,  що  воно  убезпечило  мені  підтримку,  я,  напружу¬
ючи  м’язи,  захищався  від  гострого  нестерпного  сорому.  До
того  ж  гримаси  доводили  мою  ганьбу  до  краю  і  саме  цим
визволяли  мене  від  неї:  щоб  уникнути  приниження,  я  кидав¬
ся  з  головою  в  самоприниження,  я  позбавляв  себе  будь-яких
можливостей  подобатися,  щоб  забути,  що  я  їх  мав  і  надужив;
дзеркало  надавало  мені  великої  допомоги:  я  поклав  на  нього
обов’язок  переконати  мене,  що  я  потвора;  якщо  це  йому
вдавалося,  мої  гіркі  докори  сумління  змінювалися  на  жалість.
А  насамперед  невдача  відкрила  мені  мою  рабську  залежність,
і  я  робив  себе  бридким,  щоб  унеможливити  її,  щоб  зректися
людей  і  щоб  вони  мене  зреклися.  Комедія  Зла  розігрувалася
супроти  комедії  Добра;  Йоас  грав  роль  Квазімодо.  То  кривля¬
 384

чи,  то  зморщуючи  обличчя,  я  його  спотворив,  витравлюючи
рештки  своїх  давніх  усмішок.
 Ліки  виявилися  шкідливішими,  ніж  сама  хвороба:  рятую¬
чись  од  слави  і  ганьби,  я  пробував  знайти  притулок  в  істинній
самотності  свого  «я»,  але  «я»  в  мені  якраз  і  не  було:  в  глибині
душі  я  виявив  лише  збентежену  безликість.  Перед  моїм  по¬
глядом  постала  якась  медуза,  що  тикалася  у  скло  акваріума,
мляво  зморщуючи  свій  комірець,  і  розчинялася  в  мороці.
Опустилася  ніч,  чорнильні  хмари  розплилися  в  дзеркалі,
огортаючи  саваном  моє  останнє  втілення.  Позбавлений  алібі,
я  опинився  замкнений  у  самому  собі.  В  пітьмі  я  вгадував
невизначене  вагання,  шелест,  пульсацію  —  там  була  справ¬
жня  жива  істота,  найжахливіша  й  водночас  єдина,  котрої  я  не
боявся.  Я  тікав,  знову  намагався  поповнити  свою  вже  поть¬
мянілу  роль  сяйливого  херувима.  Але  надаремне.  Дзеркало
відбило  те,  що  я  давно  вже  знав:  я  був  бридкий  насправді.  Від
цього  я  так  ніколи  й  не  оговтався.
 Палко  коханий  усіма  і  нікому  не  потрібний,  я  залишався
небажаним  і  вже  в  сім  років  не  мав  на  кого  опертися,  крім
самого  себе,  хоча  я,  по  суті,  ще  й  не  існував,  був  лише
безлюдний  дзеркальний  палац,  де  щойно  народжене  сто¬
ліття  розглядало  свою  нудьгу.  Я  народився,  щоб  задовольни¬
ти  свою  величезну  потребу  в  самому  собі;  до  певного  часу  я
відав  лише  чванливість  кімнатного  песика;  загнаний  у  глу¬
хий  кут  пихи,  я  зробився  Гордієм.  Оскільки  ніхто  серйозно
не  відчував  у  мені  потреби,  то  я  поставив  собі  за  мету  бути
необхідним  усьому  Світові.  Що  може  бути  прекрасніше?  Що
може  бути  безглуздіше?  Насправді  ж  я  просто  не  мав  вибо¬
ру.  Мандруючи  зайцем,  я  задрімав  на  лаві,  і  мене  торсанув
контролер.  «Ваш  квиток!»  Довелося  зізнатися,  що  квитка
нема.  Не  було  й  грошей,  щоб  його  придбати.  Спочатку  я
визнавав  свою  провину  —  свої  документи  я  забув  удома  і
вже  не  можу  пригадати,  яким  чином  одурив  кондуктора  і
проник  у  вагон  шахрайським  способом.  Я  був  далекий  від
того,  щоб  заперечувати  повноваження  контролера,  я  при¬
вселюдно  запевняв  у  своїй  повазі  до  його  посади  і  зазда¬
легідь  підкорявся  його  присудові.  На  цій  найвищій  точці
впокорення  я  бачив  єдиний  шлях  до  порятунку,  —  перевер¬
нути  ситуацію  догори  дригом,  —  і  я  наплів  контролеру  сім
мішків  гречаної  вовни,  мовляв,  таємні  причини  великої  ва¬
ги,  які  торкаються  інтересів  Франції,  а  можливо,  й  усього
людства,  покликали  мене  в  Діжон.  Якщо  поглянути  на  речі
з  цього  нового  погляду,  то  на  весь  потяг  не  знайдеться
 13  Сартр
 385

жодного  пасажира,  котрий  мав  би  більше  прав  на  місце  у
вагоні,  ніж  я.  Звичайно,  мова  йде  про  вище  право,  яке
суперечить  звичному  законові,  але  у  випадку,  якщо  контро¬
лер  висадить  мене  з  поїзда,  то  це  призведе  до  серйозних
ускладнень,  наслідки  яких  зваляться  на  його  ж  голову;  я
заклинав  його  зважити:  чи  розумно  приректи  весь  світ  на
безлад  задля  дотримання  ладу  в  вагоні?  Так  міркує  пиха,
адвокат  знедолених.  Єдині,  хто  має  право  на  скромність,  —
це  пасажири  з  квитками.  Але  я  так  і  не  втямив,  чи  виграв  я
позов:  контролер  відмовчувавсь,  я  знову  починав  пояснюва¬
ти,  впевнений,  що,  доки  говоритиму,  він  не  наважиться
висадити  мене  з  потяга.  Ось  так  ми  й  сиділи  віч-на-віч  —
один  не  розтуляючи  рота,  другий  не  стуляючи  його,  в
поїзді,  що  віз  нас  до  Діжона.  Потяг,  контролер  і  правопо¬
рушник  —  усе  це  був  я.  Я  мав  ще  й  четверту  роль  —
режисера,  котрий  знемагав  від  однош-єдиного  бажання:  шу¬
кати  себе  й  забути  хоч  на  хвильку,  що  все  це,  власне,  його
рук  справа.  Сімейна  комедія  мені  прислужилася:  мене  нази¬
вали  даром  небесним,  жартома,  звичайно,  і  я  про  це  знав;
загодований  чулістю,  швидкий  на  сльози  і  черствий  серцем,
я  захотів  стати  корисним  дарунком,  шукаючи  адресатів;  я
пропонував  свої  послуги  Франції,  всьому  світові.  На  людей
мені  було  начхати,  але  оскільки  без  них  не  обійтися,  то  я
вирішив:  нехай  їхні  сльози  радості  дадуть  мені  знати,  що
всесвіт  приймає  мене  з  удячністю.  Та  не  слід  думати,  ніби  в
мені  багато  зухвальства:  просто  я  ріс  сиротою,  без  батька.
Нічийний  син,  я  був  сам  по  собі  пан,  вершина  пихи  і
вершина  знедоленості;  я  утвердився  в  житті  завдяки  потягу
до  добра.  Причинний  зв’язок  простежити  легко:  розпещений
материнською  ласкою,  позбавлений  власного  «я»  через  від¬
сутність  суворого  Мойсея,  який  мене  зачав,  розбещений
дідовою  любов’ю,  я  був  об’єктом  у  чистому  вигляді,  прире¬
ченим  переважно  на  мазохізм,  якби  зміг  хоч  на  хвильку
увірувати  в  сімейну  комедію.  Але  ні,  вона  лише  ковзала  по
поверхні  моєї  душі,  що  в  глибині  залишалася  холодною,
невиправданою;  я  зненавидів  лад,  гидував  щасливою
млістю,  недбалістю,  своїм  надміру  пещеним  тілом,  я  знахо¬
див  себе  в  протиставленні  власне  собі,  впадаючи  в  гординю  і
садизм,  —  одне  слово,  в  великодушність.  Вона,  як  скупість
чи  расизм,  була  на  кшталт  бальзаму,  який  гоїть  наші  вну¬
трішні  рани,  але  кінець  кінцем  отруює  нас.  Щоб  надолужи¬
ти  недбалість  при  творінні,  я  готувався  до  найбезповорот-
нішої  буржуазної  самотності:  долі  Творця.  Проте  не  плутай¬
те  цей  вибрик  зі  справжнім  бунтом:  повстають  супроти
 386

катів,  а  мене  оточували  самі  благодійники.  Я  довгий  час
залишався  їхнім  спільником.  Зрештою,  вони  самі  мене  охре¬
стили  даром  Провидіння:  я  тільки  використав  у  своїх  цілях
інструмент,  котрим  мене  наділили.
 Усе  діялося  в  моїй  уяві;  вигадане  дитя,  я  боронився  ви¬
гадкою.  Коли  пригадую  своє  життя  від  шести  до  дев’яти
років,  то  дивуюся  сталості  моїх  розумових  вправ.  їхній  зміст
часто  мінявся,  але  програма  залишалася  тією  самою;  зро¬
бивши  невдалий  вихід  на  сцену,  я  ховався  за  лаштунками  і
знову  з’являвся  на  світ  у  призначений  час,  саме  тієї  миті,
коли  світ  безмовно  волав  до  мене.
 Мої  перші  літературні  спроби  були  лише  повтореннями
«Синього  птаха»,  «Кота  в  Чоботях»,  казок  Моріса  Бушора.
Вони  розповідалися  самі  собою  в  моїй  голові,  за  моїми  над¬
брівними  дугами.  Згодом  я  наважився  їх  підправляти,  від¬
водити  роль  і  собі.  Казки  змінили  свою  сутність:  я  не  любив
фей  —  їх  надто  багато  було  довкола  мене;  подвиги  заступили
чари.  Я  став  героєм,  відкинув  геть  свої  зваби;  тепер  я  брався
не  чарувати,  а  самоутверджуватись.  Я  занедбав  свою  родину:
Карлімамі  і  Анн-Марі  було  усунуто  з  моїх  вигадок.  Перена¬
ситившись  жестами  і  позами,  я  здійснював  справжні  вчинки
у  мріях.  Я  творив  світ  жахів  і  смерті  —  світ  «Цвіркуна»,
«Дивовижі»,  Поля  д’Івуа;  на  місце  нужди  і  праці,  про  які  я  ні
сном  ні  духом  не  відав,  я  поставив  небезпеку.  Проте  мені
ніколи  й  на  думку  не  спадало  заперечувати  усталений  лад:
упевнений,  що  живу  в  найкращому  із  світів,  я  поклав  собі  за
обов’язок  звільнити  його  від  потвор;  нишпорка  і  кат,  я  щове¬
чора  приносив  йому  в  жертву  цілу  зграю  розбійників.  Мене
ніколи  не  приваблювали  ні  превентивні  війни,  ні  каральні
експедиції;  я  вбивав  без  утіхи  і  гніву,  щоб  вирвати  з  обіймів
смерті  безборонних  дівчат.  Ці  тендітні  створіння  були  мені
конче  потрібні,  вони  волали  до  мене.  Зрозуміло,  що  вони  не
могли  розраховувати  на  мою  допомогу,  бо  не  знали  мене.  Але
я  їх  кидав  у  такі  жаскі  крутежі,  що  ніхто  їх  не  міг  порятувати,
окрім  мене.  Коли  яничари  вимахували  своїми  кривими  ята¬
ганами,  пустелею  котився  стогін  і  скелі  шепотіли  піскам:
«Тут  когось  бракує  —  Сартра».  Тої  ж  миті  я  розсовував  завіси
і  рубав  голови  на  всі  боки,  я  народжувався  в  ріках  крові.
Щастя  криці!  Я  почувався  на  своєму  місці.
 Я  народжувався,  щоб  померти:  порятована  дівчина  кида¬
лася  в  обійми  свого  батька,  маркграфа,  я  ж  лишав  їх,  щоб
або  знову  стати  зайрим,  або  шукати  нових  убивць.  Я  їх
знаходив.  Поборник  усталеного  ладу,  я  вбачав  сенс  свого
буття  в  безконечному  безладді;  я  душив  Зло  власними  рука¬
 387

ми,  я  помирав  його  смертю  і  воскресав  разом  із  ними;  я  був
анархістом-правником.  Жодне  з  цих  людяних  насильств  не
виявлялося  зовні,  я  й  далі  залишався  улесливим  і  запопад¬
ливим:  не  так-то  легко  позбутися  звички  дотримуватися
чесноти;  але  щовечора,  ледь  дочекавшись  кінця  щоденного
блазнювання,  я  біг  до  свого  ліжка  і,  відбарабанивши  молит¬
ву,  ковзав  під  ковдру;  мені  не  терпілося  знову  наповнитися
шаленою  відвагою.  В  темряві  я  мужнів,  ставав  дорослим,
пустельником  —  без  батька,  без  матері,  без  роду  і  племені,
сливе  без  імені.  Я  ступав  по  даху,  охопленому  полум’ям,
несучи  на  руках  знепритомнілу  жінку,  внизу  шаленіє  на¬
товп,  будівля  ось-ось  завалиться.  В  цю  мить  я  виголошував
пророчі  слова:  «Далі  буде».  —  «Що  ти  там  бурмочеш?»  —
запитувала  мати.  Я  ухильно  відповідав:  «Я  вже  мовчу».  1
справді,  я  засинав,  коли  довкола  чигали  небезпеки,  коли
звідусіль  насувалася  така  втішна  загроза.  На  другий  вечір,  в
обумовлений  час,  я  знов  опинявся  на  своєму  даху,  серед
полум’я,  в  обіймах  неминучої  смерті.  Раптом  мені  впадала  в
очі  ринва,  якої  я  раніше  не  помічав.  Урятований,  Господи!
Але  як  ухопитися  за  неї,  не  випустивши  неоціненної  ноші?
На  щастя,  молода  жінка  очунювала,  я  завдавав  її  собі  на
плечі,  вона  обвивала  руками  мою  шию.  Ні!  Як  слід  роз¬
міркувавши,  я  зновув  кидав  її  в  непритомність:  навіть  що¬
найменша  її  участь  у  власному  рятунку  зменшувала  мої
заслуги.  На  щастя,  біля  моїх  ніг  звідкілясь  з’являлася  мо¬
тузка:  я  міцно  прив’язував  жертву  до  її  рятівника,  а  далі  все
вже  було  завиграшки.  Вельмишановне  панство  —  мер,  на¬
чальник  поліції,  капітан  пожежної  охорони  —  обнімали
мене,  цілували,  нагороджували  медаллю,  і  тут  я  втрачав
певність  у  собі,  бо  не  знав,  що  з  собою  чинити  далі:  обійми
цих  високопоставлених  осіб  надто  вже  нагадували  дідові
обійми.  Я  стирав  усе  і  починав  спочатку:  знову  ніч,  дівчина
кличе  на  допомогу,  я  кидаюся  в  бійку...  Далі  буде.  Я  ризи¬
кував  життям  заради  великої  хвилини,  яка  мала  обернути
звірка,  породженого  випадком,  на  посланця  Провидіння,
але  відчував,  що  мені  не  пережити  своєї  перемоги,  і  був  би
дуже  радий  відкласти  її  на  завтра.
 Чи  не  дивно  бачити  ці  мрії  шибайголови  в  школяра,
приреченого  на  духовний  сан?  Дитячі  тривоги  метафізичні;
щоб  їх  погамувати,  нема  потреби  проливати  кров.  Невже
мене  ніколи  не  збурювало  бажання  стати  лікарем-героєм  і
рятувати  своїх  співгромадян  від  бубонної  чуми  чи  холери?
Каюся  —  ніколи.  Тим  часом  я  не  був  ні  кровожерливим,  ні
войовничим,  і  не  моя  вина,  що  вік,  який  народжувався,
 388

налаштував  мене  на  епічний  лад.  Розбита  Франція  кишіла
уявними  героями,  подвиги  котрих  лікували  її  самолюбство.
За  вісім  років  до  мого  народження  Сірано  де  Бержерак
«вибухнув,  як  фанфари  червоних  панталонів».  Трохи  зго¬
дом  горде  і  скривджене  Орля'  своєю  з’явою  стерло  з  пам’яті
місто  Фашод.  1912  року  я  ні  сном  ні  духом  не  відав  про  всі
ті  героїчні  постаті,  але  всякчас  підтримував  стосунки  з  їхні¬
ми  епігонами:  я  обожував  Сірано  злодюг  —  Арсена  Люпена,
не  здогадуючись,  що  своєю  богатирською  силою,  своєю  на¬
смішкуватою  відвагою,  справді  французькою  кебетою  він
був  зобов’язаний  тому,  що  1870  року  ми  сіли  маком.
Національна  агресивність  і  дух  реваншу  обертали  всіх  дітей
на  месників.  Я  став  месником,  як  і  всі:  зачарований  глузами
і  хизуванням,  цими  нестерпними  вадами  переможених,  я
глузував  із  ворогів,  перш  ніж  порозпорювати  їм  черева.  Але
війни  навіювали  на  мене  нудьгу,  мені  подобалися  незлобиві
німці,  котрі  приходили  до  діда  на  гостину,  і  мене  цікавили
лише  кривди  приватні;  в  моєму  серці,  позбавленому  нена¬
висті,  колективістські  сили  трансформувались:  я  піджив¬
лював  ними  свій  індивідуальний  героїзм.  Але  так  чи  інакше,
я  був  затаврований:  якщо  так  по-дурному  попав  у  халепу  в
наш  двадцятий  вік,  сприйнявши  життя  за  епопею,  то  це
тому,  що  я  внук  поразки.  Переконаний  матеріаліст,  своїм
епічним  ідеалізмом  я  спокутуватиму  до  самої  смерті  ганьбу,
якої  не  знав,  сором,  яким  не  перестраждав,  утрату  двох
провінцій,  які  нам  уже  давно  повернуті.
 Буржуа  минулого  сторіччя  назавжди  зберігали  в  пам’яті
свої  перші  відвідини  театру,  тогочасні  письменники  вважали
за  свій  обов’язок  повідати  про  ту  мить.  Коли  підіймається
завіса,  то  дітям  здається,  ніби  вони  потрапили  до  палацу.
Золото,  пурпур,  вогні,  рум’яна,  пишномовність  і  штучність
освячують  усе  —  навіть  злочин;  на  сцені  воскресає  дворянст¬
во,  яке  їхні  діди  знищили.  В  антрактах  яруси  зали  наочно
демонструють  дітям  суспільну  ієрархію;  їм  показують  у  ло¬
жах  оголені  плечі  і  живих  дворян.  Вони  приходять  додому
приголомшені,  розм’яклі,  потай  уже  підготовлені  до  участі  в
церемоніях,  щоб  стати  Жюлем  Фавром,  Жілем  Феррі,  Жілем
Греві.  Я  б’юся  об  заклад,  що  ніхто  з  моїх  сучасників  не  назве
дня  свого  першого  знайомства  з  кіно.  Ми  наосліп  увійшли  в
нове  сторіччя,  що  не  має  традицій,  що  мусить  перевершити
своїми  кепськими  манерами  всі  минулі  епохи,  і  нове  мистец¬
тво,  мистецтво  простолюду,  пророкувало  нам  варварський
вік.  Народжене  в  середовищі  покидьків,  піднесене  начальст¬
 389

вом  до  рангу  ярмаркових  ігрищ,  воно  мало  грубі  манери,
шокуючи  серйозних  людей;  це  була  розвага  для  жінок  і  дітей,
ми  з  матір’ю  обожували  його,  але  ніколи  про  це  не  думали  і
тим  паче  не  говорили:  хіба  говорять  про  хліб,  коли  його
вдосталь?  Ми  усвідомили  існування  кіно  лише  тоді,  коли  воно
вже  давно  стало  нашою  нагальною  потребою.
 В  негоду  Анн-Марі  запитувала  мене,  куди  б  я  хотів  піти;
ми  довго  вагалися  між  цирком,  театром  «Шатле»,  Павільйо¬
ном  електрики  і  Паноптикумом;  в  останню  хвилину  з  про¬
думаною  недбалістю  ми  вирішували  йти  в  кіно.  Але  тільки-
но  ми  відчиняли  двері,  як  із  свого  кабінету  вигулькував  дід  і
запитував:  «Куди  ви  зібралися,  дітворо?»  —  «В  кіно»,  —
відповідала  мати.  Дід  насуплював  брови,  а  мати  похапцем
додавала:  «Це  в  Пантеоні,  зовсім  поряд,  варто  лише  пере¬
тнути  вулицю  Суффо».  Він  відпускав  нас,  знизуючи  плечи¬
ма,  а  наступного  четверга  казав  панові  Сімонно:  «Подумай¬
те  лишень,  Сімонно,  адже  ви  людина  серйозна,  чи  бачили
ви  таке?  Моя  дочка  водить  мого  внука  в  кіно!»  І  пан  Сімон¬
но  відповідав  примирливим  тоном:  «Я  там  ніколи  не  був,
але  моя  дружина  інколи  туди  ходить».
 Фільм  уже  почався.  Спотикаючись,  ми  йшли  слідком  за
білетеркою,  я  почувався  змовником;  над  нашими  головами
пучок  білих  променів  пронизував  залу,  а  в  ньому  витанцьо¬
вувала  пилюга,  тютюновий  дим;  піаніно  іржало,  фіолетові
груші  блимали  на  стіні,  запах  лаку  і  якогось  дезинфек-
ційного  засобу  забивав  мені  дух.  Пахощі  і  плоди  мороку,
заселеного  людьми,  змішувалися  в  мені:  я  їв  поїдом  сиг¬
нальні  лампочки  над  дверима,  відчуваючи  в  роті  їхній  кис¬
луватий  присмак.  Човгаувшись  спиною  об  чиїсь  коліна,  я
всідався  в  скрипуче  крісло,  мати  підсовувала  під  мене  скла¬
дену  в  кілька  разів  ковдру,  щоб  було  видніше;  нарешті  я
втуплювався  в  екран,  переді  мною  розкривалася  іскриста
крейдяна  пляма,  мерехтливі  краєвиди,  посічені  зливами;
дощило  безперестанку,  навіть  при  яскравому  сонці,  навіть  у
кімнатах;  інколи  вогненний  астероїд  перетинав  вітальню
якоїсь  баронеси,  що  нітрохи  йому  не  дивувалась.  Я  любив
цей  дощ,  цю  непогамовну  метушню,  що  шматує  стіну.  Піа¬
ніст  починав  грати  «Фінгалову  печеру»,  і  всім  ставало  зро¬
зуміло,  що  з  хвилини  на  хвилину  з’явиться  злочинець;
баронеса  від  страху  блідла.  Але  замість  її  гарного,  мов
підведеного  вуглиною  обличчя  проступав  бузковий  напис:
«Кінець  першої  частини».  Всі  зненацька  отямлювалися,  спа¬
лахувало  світло.  Де  я?  В  школі?  В  якійсь  установі?  Жодних
прикрас:  шереги  відкидних  стільців,  знизу  їх  виднілися  пру¬
 390

жини,  виквацяні  вохрою  стіни,  підлога  в  недокурках  і  плюв¬
ках.  Приглушений  шум  заповнював  залу,  людям  повертався
дар  мови,  білетерка  голосно  пропонувала  купити  льодя¬
ників,  мати  купувала  мені  цукерки,  я  запихав  їх  у  рот,
посмоктуючи  разом  із  синіми  лампочками.  Люди  протирали
очі,  вперше  помічаючи  своїх  сусідів.  Солдати,  няньки  з
цього-таки  кварталу;  якийсь  худоребрий  стариган  жує  тю¬
тюн,  простоволосі  робітниці  надто  голосно  сміються:  всі  ці
люди  не  нашого  кола;  на  щастя,  де-не-де  над  партером  голів
заспокійливо  погойдуються  крислаті  капелюхи.
 Моєму  покійному  батькові,  моєму  дідові  —  завсідниками
перших  ярусів  —  соціальна  ієрархія  театру  прищепила  смак
до  певного  церемоніалу;  там,  де  скупчується  багато  людей,
необхідно  розмежовувати  їх  ритуальними  бар’єрами,  інакше
вони  перегризуть  одне  одному  горлянки.  Кіно  доводило
зовсім  протилежне:  здавалося,  що  такий  строкатий  натовп
об’єднувала  не  врочистість,  а  радше  катастрофа;  етикет
відмер,  розкрився  нарешті  істинний  зв’язок  між  людьми  —
згуртованість.  Я  зненавидів  церемонії,  я  обожував  натовп;  я
його  спізнав  у  всіх  виявах,  але  цю  голість,  ці  безвідмовні
стосунки  кожного  з  усіма,  цей  сон  наяву,  це  невиразне
усвідомлення,  що  бути  людиною  небезпечно,  я  осягнув  ли¬
ше  1940  року  в  таборі  для  військовополонених  XII  Д.
 Небавом  мати  осміліла  аж  так,  що  почала  водити  мене  в
кінотеатри  на  бульварах:  у  «Кінераму»,  в  «Фолі  Драматік»,
у  «Водевіль»,  «Гомон  Палас»,  його  називали  ще  «Іподром».
Я  бачив  «Зігомара»  і  «Фантомаса»,  «Мацистові  подвиги»,
«Нью-Йоркські  таємниці»;  позолота  псувала  мені  втіху.
«Водевіль»,  розжалуваний  театр,  не  бажав  зрікатися  своєї
давньої  величі:  до  останньої  хвилини  червона  завіса  з  золо¬
тими  китицями  ховала  екран;  про  початок  сеансу  звіщали
трьома  ударами,  оркестр  грав  увертюру,  завіса  підіймалася:
лампи  гасли.  Мене  дратував  цей  недоречний  церемоніал,
вся  оця  набундючена  пишнота,  що  досягала  тільки  одного  —
віддаляла  героїв  від  глядачів;  сидячи  на  балконах,  на  галь¬
орках,  вражені  сяєвом  люстр,  розписами  стслі,  наші  батьки
не  могли  й  не  хотіли  вірити,  що  театр  належить  їм:  вони  в
ньому  почувалися  гостями.  Я  волів  бути  якнайближче  до
фільму.  У  незатишній  зрівнялівці  кінотеатрів  нашого  квар¬
талу  я  втямив,  що  це  нове  мистецтво  належить  мені  так
само,  як  і  всім.  За  розумовим  розвитком  ми  були  однолітки:
я  мав  сім  років  і  вмів  читати,  йому  було  дванадцять,  і  воно
не  вміло  говорити.  Казали,  що  це  тільки  його  перші  кроки,
що  на  нього  чекає  гучна  слава;  я  гадав,  що  ми  зростемо
 391

разом.  Я  не  забув  нашого  спільного  дитинства:  коли  мене
пригощають  льодяниками,  коли  жінка,  сидячи  біля  мене,
лакує  нігті,  коли  в  нужнику  якогось  провінційного  готелю
тхне  дезинфекційними  засобами,  коли  вночі  в  поїзді  я  див¬
люся  на  синю  нічну  лампочку,  що  на  стелі,  то  знову  від¬
чуваю  —  зором,  нюхом,  на  смак  —  світло  і  дух  щезлих
кінозалів;  чотири  роки  тому,  попавши  у  шторм  на  широті
Фінгалових  печер,  у  завиванні  вітру  я  вчув  звуки  піаніно.
 Байдужий  до  святощів,  я  обожував  магію;  кіно  здавалося
мені  таємничим,  я  відчував  до  нього  збочений  потяг,  любля¬
чи  в  ньому  те,  чого  ще  не  існувало.  У  цьому  сяєві  було  все  і
ніщо  —  все,  обернуте  на  ніщо;  я  спостерігав  за  нестямними
корчами  стіни;  тверді  тіла  позбувалися  масивності,  яка  гні¬
тила  мене  у  моєму  власному  тілі,  і  мій  юний  ідеалізм
тішився  з  цього  безконечного  стискання;  незабаром  рухи  і
обертання  трикутників  нагадали  мені  ковзання  на  екрані  —
я  любив  кіно  навіть  у  планіметрії.  Чорну  і  білу  барви  я
підніс  у  головні,  вони  вбирали  в  себе  решту  кольорів,  але
відкривали  їх  лише  втаємниченим;  мене  полонила  змога
бачити  невидиме.  Але  понад  усе  я  любив  невиліковну  німо¬
ту  своїх  героїв.  А  втім,  ні,  вони  не  були  німі,  бо  вміли
виразити  почуття.  Ми  спілкувалися  за  допомогою  музики  —
це  був  відгомін  їхнього  внутрішнього  життя.  Зневажена
цнота,  яка  бриніла  в  мелодії,  впливала  сильніше,  аніж  тоді,
коли  б  вона  людським  голосом  промовляла  про  своє  страж¬
дання;  я  читав  титри,  але  вчував  надію  і  відчай,  ловив  на
слух  погордливе  страждання,  яке  не  висловлюється  слова¬
ми.  Я  був  співучасником:  на  екрані  плаче  молода  вдова,  це
не  я,  та  все  ж  вона  і  я  мали  одну  душу  —  жалобний  марш
Шопена;  цього  вистачало,  щоб  мої  очі  зросилися  її  слізьми.
Я,  зовсім  не  здатний  до  пророцтв,  почувався  пророком:
зрадник  іще  не  встиг  зрадити,  а  я  вже  мучився  його  злочи¬
ном;  здається,  ніби  в  замку  все  спокійно,  але  зловісні  акор¬
ди  викривають  присутність  убивці.  Які  вони  щасливі,  ті
ковбої,  мушкетери,  поліцейські:  їхнє  майбутнє  було  тут,  у
цій  музиці  передчуття,  і  правило  сьогоденням.  Нескінченна
мелодія,  зливаючись  з  їхнім  життям,  вела  їх  до  перемоги
або  до  смерті,  ллючись  водночас  до  власного  кінця.  їх  чека¬
ли:  саме  на  них  чекала  молода  дівчина,  якій  загрожував
небезпека,  генерал,  зрадник,  що  зачаївся  в  лісі  у  засідці,
зв’язаний  друг,  лежачи  біля  бочки  з  порохом  і  сумно  дивля¬
чись,  як  до  неї  підбирається  по  гнотові  вогонь.  Невтримне
полум’я,  відчайдушна  боротьба  незайманки  з  крадієм,  пого¬
ня  героя  степом,  перехресне  мерехтіння  безконечних  об¬
 392

разів,  всі  ті  гонитви  і  звідкілясь  із  глибин  жвава  навальна
мелодія  «Погоні  в  Безодню»  —  оркестрового  уривку  з  опери
«Прокляття  Фауста»  в  обробці  для  фортепіано,  —  все  це
сплелося  в  одне  ціле:  Долю.  Герой  зіскакував  з  коня,  гасив
гніт,  зрадник  накидався  на  нього,  починався  двобій  на  но¬
жах;  але  навіть  випадковості  цього  змагання  були  суворо
підпорядковані  розвиткові  музичної  теми:  такі  собі  оманливі
випадковості,  за  котрими  проглядав  усесвітній  лад.  Я  був  на
вершині  раювання,  я  віднайшов  світ,  у  якому  хотів  би  жити,
я  сягав  абсолюту.  І  як  ставало  прикро,  коли  знову  спалаху¬
вало  світло:  я  мучився  любов’ю  до  цих  героїв,  а  вони  щеза¬
ли,  забираючи  з  собою  свій  світ;  я  радів  їхній  перемозі  всім
своїм  серцем,  одначе  вона  належала  їм,  а  не  мені:  на  вулиці
я  знову  відчував  свою  зайвість  у  світі.
 Я  вирішив  відмовитися  від  слів  і  жити  в  музиці.  Ця
можливість  випадала  мені  щовечора  близько  п’ятої  години.
Мій  дід  у  цей  час  читав  лекції  в  Інституті  живих  мов;
бабуся,  забившись  у  свою  кімнату,  читала  щось  із  Жіп;
мати,  нашвидку  нагодувавши  мене,  вказувала,  що  готувати
на  обід,  давала  останні  настанови  служниці  і  сідала  за
піаніно,  граючи  балади  Шопена,  сонати  Шумана,  симфо¬
нічні  варіації  Франка,  а  інколи,  на  моє  прохання,  увертюру
до  «Фінгалової  печери».  Я  проникав  до  дідового  кабінету;
вже  смеркалося,  на  піаніно  горіли  дві  свічки.  Сутінь  була
моєю  спільницею;  я  брав  дідову  лінійку,  яка  слугувала  мені
за  рапіру,  його  розрізний  ніж  ставав  моїм  кинджалом,  і  я  ту
ж  мить  обертався  на  банальну  копію  мушкетера.  Інколи
натхнення  змушувало  на  себе  чекати:  щоб  виграти  час,  я,
славнозвісний  дуелянт,  вирішував,  що  якась  важлива  спра¬
ва  змушує  мене  зберігати  інкогніто.  Мені  доводилося  діста¬
вати  удари,  не  відповідаючи  на  них  і,  закликавши  на  поміч
усю  свою  відвагу,  вдавати  боягуза.  Я  вештався  по  кімнаті,
похнюпивши  голову,  волочачи  ноги,  кидаючи  погрозливі
погляди;  я  поводився  задерикувато,  час  од  часу  здригаю¬
чись,  ніби  діставав  ляпаса  чи  копняка:  але  не  давав  здачі,
тільки  запам’ятовував  ім’я  свого  кривдника.  Зрештою  вели¬
ка  доза  музики  починала  діяти.  Ніби  чаклунський  бубон,
піаніно  нав’язувало  мені  свій  ритм.  Імпровізована  Фантазія
заміняла  мені  душу,  вона  жила  в  мені,  обдаровувала  мене
таємничим  минулим,  запаморочливим  і  смертельним  май¬
бутнім;  я  був  одержимий  —  диявол,  що  вселився  в  мене,
потрясав  мною,  як  сливою.  По  конях!  Я  був  конем  і  верш¬
ником,  я  щодуху  мчав  ландами  і  преріями,  перетинаючи
дідів  кабінет  від  дверей  до  вікна.  «Ти  надто  шумиш,  сусіди
 393

поскаржаться»,  —  застерігала  мати,  й  далі  граючи  на  піані¬
но.  Я  не  відповідав,  оскільки  був  німий.  Раптом,  загледівши
герцога,  зістрибую  з  коня  і  даю  йому  зрозуміти,  мовчки
ворушачи  губами,  що  маю  його  за  паскуду.  Він  спускає  на
мене,  ніби  з  ланцюга,  зграю  своїх  рейтарів,  але  моя  шпага
захищає  мене,  як  фортечний  мур;  вряди-годи  я  пронизую
комусь  із  них  груди.  І  враз,  обернувшись,  стаю  розрубаним
навпіл  нападником,  валюся  додолу  і  помираю  на  килимі.
Відтак  неквапом  вибираюся  з  трупа,  встаю  і  повертаюся  до
своєї  ролі  мандрівного  лицаря.  Я  перевтілювався  у  всі  обра¬
зи  водночас:  вершник,  що  дає  ляпаса  герцогові;  розвертаюся
кругом  —  і  я  вже  герцог,  який  отримує  ляпаса.  Проте  я  не
міг  довго  бути  злочинцем,  мені  нетерпілося  повернутися  до
головної  ролі,  до  самого  себе.  Непереможний,  я  долав  усіх.
Але,  як  і  в  нічних  моїх  пригодах,  без  кінця  відкладав  свою
перемогу,  боячись  порожнечі,  що  навалиться  опісля.
 Я  захищаю  юну  графиню  від  рідного  брата  короля.  Яка
різниця!  Але  моя  мати  перегорнула  сторінку,  алегро  посту¬
пилося  лагідному  адажіо;  я  хутко  завершую  різанину  і
всміхаюся  своїй  обраниці.  Вона  мене  кохає;  про  це  говорить
музика.  І  я,  я  її  кохаю,  очевидно,  також:  закохане  і  млосне
серце  тріпоче  в  грудях.  Що  роблять,  коли  кохають?  Я  беру
її  за  руку,  прогулююся  з  нею  лугом,  але  цього,  певно,  не
досить.  Доводиться  нагально  виводити  на  сцену  волоцюг  і
рейтарів,  котрі  виручать  мене  із  скрутного  становища:  вони
накидаються  на  нас,  сто  проти  одного;  я  убиваю  дев’яносто,
решта  десять  викрадають  графиню.
 Саме  час  вступати  в  сумний  період  мого  життя:  жінка,
котра  мене  кохає,  —  в  полоні,  вся  королівська  поліція  пе¬
реслідує  мене,  я  поза  законом,  гнаний,  знедолений,  у  мене  не
залишилося  нічого,  крім  сумління  і  шпаги.  З  пригніченим
виглядом  я  крокую  туди-сюди  дідовим  кабінетом,  переймаю¬
чись  палкою  тугою  Шопена.  Інколи  я  перегортаю  своє  життя,
перескакуючи  років  на  два-три  наперед,  щоб  упевнитися,  що
все  скінчиться  добре:  мені  повернуть  мої  титули,  маєтності,
наречену,  майже  таку  ж  непорочну,  і  король  проситиме  в
мене  прощення.  Але  відразу  ж  я  перескакував  на  два-три
роки  назад  І  знову  ставав  небораком.  Мене  полонила  ця  мить:
вигадка  перемішувалася  з  правдою;  нещасний  блукалець,
який  мандрує  в  пошуках  справедливості,  мов  брат,  скидався
на  ні  до  чого  не  прихильну  дитину,  пригнічену  своїм  існу¬
ванням,  котра  в  пошуках  права  на  життя  тиняється  під
музику  дідовим  кабінетом.  Не  полишаючи  своєї  ролі,  я  кори¬
стувався  цією  схожістю,  щоб  сплавити  в  одне  ціле  наші  долі;
 394

впевнений  в  кінцевій  перемозі,  я  вбачав  у  своїх  моральних
муках  найпевніший  шлях  до  її  досягнення;  крізь  своє  те¬
перішнє  животіння  я  угледів  майбутню  славу,  що  виправдо¬
вувала  всі  мої  нинішні  страждання.  Соната  Шумана  додавала
сили  цим  переконанням:  я  був  і  доведеною  до  відчаю  істотою,
і  Господом  Богом,  який  ще  з  сотворіння  світу  порятував  її.
Яке  щастя  —  віддаватися  даремному  розпачу,  здобуваючи
право  дутись  на  весь  світ.  Стомлений  від  надто  легких  успі¬
хів,  я  смакував  утіхи  меланхолії,  терпку  насолоду  образ.
Предмет  щонайлагідніших  турбот,  зазнавши  переситу,  по¬
збавлений  бажань,  я  поринав  в  уявне  зубожіння:  вісім  років
раювання  прищепили  мені  смак  до  страдництва.  Своїх  звич¬
них  суддів,  вельми  прихильних  до  мене,  я  замінив  похмурим
трибуналом,  готовим  ухвалити  вирок,  не  вислухавши  мене:  в
нього  я  й  намагався  вирвати  виправдання,  повагу,  винагоро¬
ду  переможця.  Двадцять  разів  я  перечитав  історію  Грізельди,
щиро  нею  переймаючись;  проте  сам  я  не  любив  страждати  і
мої  перші  бажання  були  жорстокі;  захисник  незчисленних
принцес,  я  без  докорів  сумління  уявляв,  як  лупцюю  малень¬
ку  ^сусідку  по  майданчику  на  сходах.  Що  мені  подобалося  в
оповідці  про  Грізельду,  мало  вартій  уваги,  то  це  садизм,  із
яким  знущалися  над  жертвою,  і  її  несхитна  доброчесність,
яка,  зрештою,  змусила  ката-чоловіка  впасти  перед  нею  на¬
вколішки.  Ось  цього  я  й  прагнув:  поставити  суддів  навко¬
лішки,  присилувати  їх  схилитися  переді  мною,  щоб  таким
чином  покарати  за  їхню  упередженість.  Але  я  щодня  від¬
кладав  на  завтра  винесення  виправдувального  присуду;  герой
майбутньої  перемоги,  я  знемагав,  чекаючи  освячення,  від
якого  сам  без  кінця  ухилявся.
 Ця  подвійна  меланхолія,  щира  і  вдавана,  гадаю,  виражала
моє  розчарування:  мої  подвиги,  нанизані  один  на  одного,  були
тільки  чотками  випадковостей;  коли  моя  мати  брала  останні
акорди  фантазії-експромту,  я  знову  повертався  в  безпам’ятну
пору  сиріт,  котрим  бракує  батька,  і  мандрівних  лицарів,
котрим  бракує  сиріт;  герой  чи  школяр,  я  залишався  в  зачаро¬
ваному  колі  тих  самих  навіювань,  тих  самих  подвигів  —
залишався  замкненим  у  в’язниці  повторення.  Та  все  ж  май¬
бутнє  існувало,  і  про  це  я  дізнався  з  кіно;  я  мріяв  віднайти  свою
долю.  Кінець  кінцем  примхи  Грізельди  мені  обридли:  хоч
скільки  я  відтягував  на  невизначений  час  історичну  хвилину
мого  уславлення,  я  не  міг  обернути  її  на  справжнє  майбуття;
вона  була  тільки  відсуванням  теперішньості.
 Саме  в  цей  час  —  1912  чи  1913  року  —  я  прочитав  роман
«Мішель  Строгов».  Я  ридав  від  радості  —  ось  де  справжнє
 395

життя!  Щоб  виявити  свою  хоробрість,  цьому  офіцерові  не
було  потреби  чекати  щасливої  зустрічі  з  розбійниками:  на¬
каз  згори  витяг  його  з  безвісті,  він  жив,  щоб  виконати  цей
наказ,  і  помирав  у  хвилини  тріумфу,  оскільки  слава  й  була
його  смертю;  перегорталася  остання  сторінка  книжки  і  за
зовсім  живим  Мітелем  зачинялися  дверцята  маленької  до¬
мовини  з  золоченим  обрізом.  Не  залишалося  жодного  сумні¬
ву:  його  виправдувано  з  першої  ж  хвилини.  Ні  найменших
випадковостей;  щоправда,  він  увесь  час  переміщався,  але
державні  інтереси,  мужність  героя,  пильність  ворогів,  при¬
родні  умови  певної  місцевості,  засоби  зв’язку,  ціла  купа
інших  факторів,  відомих  заздалегідь,  дозволяли  будь-якої
хвилини  визначити  його  перебування  на  мапі.  Жодного  по¬
вторення,  все  змінювалося;  Мішель  теж  був  змушений  весь
час  змінюватися;  майбутнє  осявало  йому  шлях,  його  вели
зірки.  Через  три  місяці  я  перечитав  цей  роман  з  таким  же
захопленням;  самого  ж  Мішеля  я  недолюблював,  як  на
мене,  він  був  надто  поміркований,  проте  я  заздрив  його
долі.  Я  обожував  прихованого  в  ньому  християнина,  мені
перешкодили  ним  стати.  Самодержець  всеросійський  -був
Богом-Отцем;  на  Мішеля,  викликаного  з  небуття  осібним
наказом,  як  і  на  будь-яке  Боже  створіння,  випала  унікальна
й  найважливіша  місія:  пройти  через  наші  падоли  сліз,
відкидаючи  спокуси  і  долаючи  перешкоди;  скуштувавши
страдництва  і  заручившись  Божою  поміччю1;  він  прослав¬
ляв  свого  Творця  і  потім,  довершивши  справу,  входив  у
безсмертя.  Для  мене  ця  книга  стала  отрутою:  отже,  на  світі
є  обранці?  Щонайвища  потреба  торує  їм  шлях?  Святість
викликала  в  мене  огиду:  в  Мішеля  Строгова  вона  мене
приваблювала  тільки  тому,  що  скидалася  на  героїзм.
 Проте  я  не  припиняв  розігрувати  свої  пантоміми,  а  ідея
місії  й  далі  витала  в  повітрі  безтілесним  привидом,  якому  не
вдавалося  обрости  плоттю  і  від  якого  я  ніяк  не  міг  позбути¬
ся.  Певна  річ,  мої  статисти  —  королі  Франції  —  були  до
моїх  послуг  і  лише  очікували  мого  знаку,  щоб  прислужити¬
ся  мені.  Але  я  зволікав.  Якщо  ти  ризикуєш  життям  через
запопадливість,  то  про  шляхетність  уже  не  йдеться.  Марсель
Дюно,  боксер  із  сталевими  кулачиськами,  щонеділі  збуджу¬
вав  у  мені  захват,  милостиво  вершачи  подвиги,  котрі  навіть
і  не  входили  до  його  обов’язків;  а  осліплий,  покритий  слав¬
ними  ранами  Мішель  Строгов  міг  сказати  єдине:  він  вико-
 *  Врятований  чудом  сльози.
 396

нав  свій  обов’язок.  Я  захоплювався  його  хоробрістю  і  засуд¬
жував  його  покірливість:  вище  цього  сміливця  було  хіба  що
небо,  то  чому  ж  він  гнув  спину  перед  царем,  коли  цар  мав
би  цілувати  йому  ноги?  Але,  не  принизившись,  чи  зміг  би
він  дістати  мандат  на  існування?  Це  суперечність  страшенно
бентежила  мене.  Інколи  я  пробував  обійти  перешкоди:  до
мене,  невідомої  дитини,  долинали  чутки  про  небезпечну
місію;  я  припадав  до  ніг  короля,  благаючи  довірити  її  мені.
Він  відмовляв:  я  був  надто  молодий,  а  справа  —  надто
серйозна.  Тоді  я  підводився  з  колін,  викликав  на  дуель  усіх
його  полководців  і  одного  за  другим  убивав.  Король  був
змушений  визнати  очевидну  істину:  «Ну  що  ж,  якщо  ти  так
цього  домагаєшся,  пробуй!»  Але  цією  хитрістю  я  не  міг  себе
одурити,  я  усвідомлював,  що  я  просто  нав’язуюсь.  До  того  ж
усі  ті  короновані  боввани  викликали  в  мене  огиду:  я  був
санкюлот  і  царевбивця,  дід  настроїв  мене  супроти  тиранів  —
хай  то  Людовік  XVI  чи  Баденге,  Наполеон  III.  Крім  того,  я
щодня  читав  у  «Ле  Матен»  черговий  розділ  Мішеля  Зевако:
цей  геніальний  писака,  наслідуючи  Гюго,  винайшов  респуб¬
ліканський  варіант  роману  плаща  і  шпаги.  Його  герої  похо¬
дили  з  народу;  вони  зводили  і  трощили  імперії,  з  XVI
сторіччя  пророкували  французьку  революцію,  по  своїй  ду¬
шевній  доброті  захищали  королівських  дітей  і  безглуздих
королів  від  їхніх  міністрів,  давали  по  пиці  злим  королям.
Володарем  моїх  дум  був  найвеличніший  з  цих  героїв  —
Пардальян;  сотні  разів,  наслідуючи  його,  я  хизувався,  гор¬
довито  розставивши  свої  півнячі  ніжки,  і  клеїв  ляпаси  Ген¬
ріхові  III  та  Людовікові  XIII.  Як  же  мені  було  після  цього
коритися  їхнім  наказам?  Одне  слово,  я  не  міг  ні  сам  собі
написати  мандат,  щоб  виправдав  моє  існування  на  цій  зем¬
лі,  ні  визнати  за  кимось  іншим  право  його  видати.  Я  знову
сідав  верхи  на  коня,  байдуже  знемагав  у  рукопашних  сутич¬
ках;  убивця  знічев’я,  лінивий  страдник,  я  залишався  Грі-
зельдою  за  браком  царя,  Бога  чи  звичайнісінького  батька.
 Я  вів  подвійне  життя  і  в  обох  випадках  облудне:  на  людях
я  був  самозванцем  —  горезвісним  онуком  славетного  Шарля
Швейцера;  на  самоті  я  поринав  в  уявне  невдоволення.  До¬
повнював  свою  примарну  славу  своїм  облудним  інкогніто.
Мені  нічого  не  вартувало  перейти  від  одної  ролі  до  другої:
тої  миті,  коли  я  готувався  завдати  підступного  удару,  в
замку  повертався  ключ,  материні  руки,  раптом  ніби  па¬
ралізовані,  завмирали  на  клавішах,  я  клав  лінійку  в  шафу  і
кидався  дідові  на  шию,  підсовував  йому  крісло,  подавав
обшиті  хутром  капці  й  розпитував,  що  відбувалося  протягом
 397

дня  в  інституті,  називаючи  його  учнів  по  імені.  Хоч  як  я
захоплювався  своїми  вигадками,  проте  ніколи  не  боявся,  що
знетямлюсь.  Мені  загрожувало  інше:  моє  «я»  вельми  ризи¬
кувало  довік  ухилитися  від  одної  брехні  до  другої.
 Була  й  інша  правда.  На  майданчиках  Люксембурзького
саду  бавилися  діти,  я  підходив  до  них,  ставав  поряд,  але
вони  мене  не  помічали,  я  дивився  на  них  очима  прошака;
які  вони  дужі  та  меткі!  Які  прекрасні!  Перед  цими  героями
із  плоті  і  крові  я  втрачав  свій  задорослий  розум,  свої  універ¬
сальні  знання,  атлетичні  м’язи  і  спритність  забіяки;  я  при¬
хилявся  до  дерева  і  чекав.  За  одне  слово,  брутально  кинуте
ватажком:  «Підійди-но  сюди,  Пардальяне,  ти  будеш  полоне¬
ним»,  —  я  б  зрікся  усіх  своїх  привілеїв.  Навіть  роль  німого
мене  цілком  задовольнила  б;  я  з  радістю  погодився  б  грати
пораненого  на  ношах,  а  то  й  убитого.  Але  такої  нагоди  не
траплялось*  я  зустрів  своїх  істинних  суддів  —  своїх  ровес¬
ників,  свою  рівню,  і  їхня  байдужість  ухвалила  мені  вирок.  Я
не  міг  оговтатися,  збагнувши,  ким  був  для  них:  не  якимось
там  дивом,  не  медузою,  а  звичайнісіньким  собі  здохлячком,
котрий  нікого  не  цікавить.  Моя  мати  не  могла  погамувати
свого  обурення:  ця  висока  і  гарна  жінка  швидко  змирилася  з
тим,  що  я  коротун.  Вона  вважала  це  цілком  природним  —
Швейцери  дебелі,  а  Сартри  малі:  я  вдався  у  свого  батька,
чого  ж  тут  нарікати.  їй  подобалося,  що  я,  навіть  вось¬
мирічний,  залишався  портативним  і  зручним  у  користу¬
ванні:  мій  невеликий  формат,  як  на  неї,  немов  подовжив
моє  дитинство.  Але  коли  вона  побачила,  що  ніхто  не  запро¬
шує  мене  до  гри,  то  любов  підказала  їй,  що  я  можу  собі
втовкмачити,  ніби  я  карлик,  —  хоча  я  ним  не  був,  —  і  буду
цим  мордуватися.  Щоб  порятувати  мене  од  відчаю,  вона
вдавала  роздратованість:  «Чого  ти  чекаєш,  дурило?  Запи¬
тай,  чи  вони  хочуть  побавитися  з  тобою».  Я  заперечливо
хитав  головою:  я  б  погодився  на  найпринизливіші  ролі,  але
гордощі  не  дозволяли  мені  їх  жебрати.  Мати  кивала  в  бік
їхніх  матерів,  котрі  плели,  сидячи  в  металевих  кріслах:
«Хочеш,  я  поговорю  з  їхніми  матерями?»  Але  я  благав  не
робити  цього;  вона  брала  мене  за  руку,  і  ми  брели,  від
дерева  до  дерева,  від  одного  гурту  дітей  до  іншого,  вічні
прошаки,  вічні  вигнанці.  В  сутінках  я  знову  віднаходив  своє
сідало,  верховіття,  де  носився  мій  дух,  мої  мрії;  я  помщався
за  свої  невдачі  десятком  дитячих  пророцтв  і  вбивством  сотні
рейтарів.  Проте  щось  у  мене  не  клеїлось.
 Порятував  мене  дід:  мимоволі  він  підвів  мене  до  нового
ошуканства,  яке  змінило  моє  життя.
 398

ПИСАТИ
 Шарль  Швейцер  ніколи  не  вважав  себе  за  письменника,
проте  французькою  мовою  він  захоплювався  ще  й  нині,  на
сімдесятому  році  свого  життя.  Він  її  ледве  осягнув,  і  ця  мова
для  нього  так  і  залишилася  чужою:  дід  бавився  нею,  кохався  в
словах,  любив  їх  вимовляти,  але  його  немилосердна  вимова  не
шкодувала  жодного  складу;  на  дозвіллі  дідове  перо  в’язало  цілі
букети  слів.  Він  залюбки  присвячував  родинним  та  універ¬
ситетським  подіям  принагідні  твори;  новорічні  привітання,
вітання  з  днем  народження,  віншування  з  весіллям,  віршовані
промови  в  день  святого  Карла,  п’єски,  шаради,  буріме,  ба¬
нальні  непристойності;  на  університетських  зборах  він  імпро¬
візував  чотиривірші  німецькою  та  французькою  мовами.
 На  початку  літа  ми  —  дві  жінки  і  я  —  звичайно  від’їжджа¬
ли  до  Аркашона  ще  до  того  як  кінчалися  заняття.  Він  писав
нам  тричі  на  тиждень:  дві  сторінки  для  Луїзи,  постскриптум
для  Анн-Марі,  для  мене  —  цілий  лист  у  віршах.  Щоб  я  ліпше
відчув  насолоду  щастя,  мати  вивчила  мене  правил  просодії,
сама  й  просвітила  мене  щодо  них.  Хтось  мене  заскочив,  як  я
мазюкав  римовану  відповідь,  на  мене  натисли,  змусили
дописати  її,  ще  й  самі  допомогли.  Відіславши  листа,  обидві
жінки  реготали  до  сліз,  уявляючи,  як  остовпіє  адресат.
Зворотною  поштою  я  отримав  вірша,  що  славив  мене;  я
відповів  віршами.  Це  стало  звичкою,  між  дідом  і  внуком
протяглася  ще  одна  нова  ниточка;  ми  спілкувалися  між
собою,  як  індіанці  чи  монмартрські  звідники,  на  мові,  заборо¬
неній  для  жінок.  Мені  подарували  словник  рим,  я  зробився
віршомазом:  я  присвячував  мадригали  Веве,  маленькій  біляв¬
ці,  яка  була  прикута  до  крісла  і  через  кілька  років  померла.
Дівчинці  —  справжньому  янголяткові  —  було  начхати  на
них,  але  захоплення  широкої  публіки  винагороджувало  мене
за  її  байдужість.  Деякі  з  тих  віршів  я  зберіг.  «Усі  діти  генії,
окрім  Міну  Друе»,  —  сказав  Кокто  1955  року.  1912  року
геніальними  були  всі,  крім  мене:  я  писав  мавпуючи,  викону¬
ючи  ритуал,  удаючи  дорослого,  але  передусім  писав  тому,  що
був  онуком  Шарля  Швейцера.  Мені  подарували  байки  Ла¬
фонтена,  вони  мені  не  сподобалися:  автор  почувався  надто
невимушено;  я  вирішив  переписати  їх  олександрійським  вір¬
шем.  Завдання  виявилося  мені  не  до  снаги,  до  того  ж  я
помітив,  що  з  мене  кепкують:  це  були  мої  останні  поетичні
спроби.  Але  поштовх  уже  був  зроблений  —  я  перейшов  від
віршів  до  щюзи  без  жодних  труднощів,  переповідаючи  на  свій
 399

лад  цікавіші  пригоди,  про  які  прочитав  у  «Цвіркуні»,  І  саме
впору:  я  виявив  марність  своїх  мрій.  Женучись  за  своїми
химерами,  я  насправді  гнався  за  реальністю,  саме  її  я  прагнув
осягнути.  Коли  мати,  не  зводячи  очей  з  нот,  запитувала  мене:
«Пулу,  що  ти  робиш?»  —  я  інколи  відповідав,  порушуючи
обітницю  мовчання:  «Роблю  кіно».  Я  справді  намагався  видо¬
бути  образи  із  своєї  голови  і  втілити  їх  зовні,  серед  справжніх
меблів  і  справжніх  стін,  надати  їм  блиску  й  подоби  образів,  що
миготіли  на  екранах.  Надаремно,  я  не  міг  більше  критися  зі
своїм  подвійним  обманом:  я  вдавав  актора,  що  грає  героя.
 Ледве  я  починав  писати,  як  одразу  ж  відкладав  перо,  щоб
утішитись  радістю.  Обман  залишався  обманом,  але  я  вже
говорив,  що  вважав  слова  суттю  речей.  Ніщо  мене  так  не
обурювало,  як  мої  власні  закарлюки,  миготіння  яких  нагаду¬
вало  блудні  вогники,  що  мало-помалу  гасли  в  пустій  пітьмі
матерії.  Це  було  втіленням  уявного.  Піймані  в  пастку  пойме-
нування,  лев,  полководець  Другої  імперії,  бедуїни  проникали
в  їдальню  і  залишалися  там  бранцями  навіки,  втілюючись  у
знаки;  я  повірив,  що  в  нашкрябаних  сталевим  дзьобиком  пера
закарлючках  мої  вигадки  перетворюються  на  реальність.  Я
попросив  зошит,  каламар  із  фіолетовим  чорнилом  і  написав
на  обкладинці:  «Зошит  для  романів».  Завершивши  першого,
назвав  його  «Задля  метелика».  Один  учений  з  дочкою  і
молодий  мандрівник  атлетичної  статури  піднімаються  до
верхоріччя  Амазонки  в  пошуках  рідкісного  метелика.  Фабу¬
лу,  героїв,  деталі  пригод,  навіть  заголовок  —  я  все  запозичив
з  оповідання  в  малюнках,  надрукованого  в  попередньому
числі  журналу  «Цвіркун».  Цей  зумисний  плагіат  увільняв
мене  від  решти  сумнівів:  усе  було  чистісінька  правда,
оскільки  я  нічого  не  вигадував.  Я  не  прагнув  надрукуватися,
вся  справа  полягала  в  тому,  що  я  був  виданий  заздалегідь»  не
написавши  жодного  рядка  без  запоруки  мого  взірця.  Чи  мав  я
себе  за  переписувача?  Ні.  Я  вважав  себе  оригінальним  пись¬
менником:  я  підправляв,  обновлював;  скажімо,  я  подбав,  щоб
замінити  імена  персонажів.  Ці  незначні  зміни  дозволяли  мені
змішувати  пам’ять  і  уяву.  Нові  й  водночас  уже  написані
одного  разу  фрази  перебудовувалися  в  моїй  голові  з  несхит¬
ною  певністю,  яку  звичайно  породжує  лише  натхнення.  Я  їх
переписував,  вони  в  мене  просто  на  очах  набували  уречевле¬
ної  густини.  Якщо,  як  заведено  думати,  натхненний  письмен¬
ник  ніби  дослухається  до  голосу  з  найглибших  глибин  свого
єства,  то  я  пізнав  натхнення  між  сімома  і  вісьмома  роками.
 Я  ніколи  не  піддавався  ошуканству  «автоматичного  пись¬
ма».  Але  ця  гра  мені  також  подобалася:  єдине  дитя  в  родині,  я
 400

міг  забавлятися  в  неї  сам-один*  Інколи  рука  моя  завмирала,  я
вдавав  нерішучість,  наморщував  чоло,  погляд  ставав  дале¬
кий,  я  почувався  письменником.  А  втім,  я  обожував  плагіат
лише  через  снобізм  і,  як  виявиться  далі,  зумисне  доводив  його
до  крайності.  Буссенар  і  Жюль  Берн  ніколи  не  втрачають
нагоди,  щоб  напоумити  читача:  в  найкритичніші  хвилини
вони  переривають  нитку  оповіді  і  вдаються  в  описи  отруйних
рослин  чи  тубільного  житла.  Читаючи,  я  перестрибував  ці
дидактичні  відступи;  пишучи,  я  напаковував  ними  свої  рома¬
ни;  я  мав  намір  розповісти  своїм  сучасникам  про  все  те,  чого  й
сам  не  відав:  про  звичаї  тубільців  з  острова  Фіджі,  африкансь¬
ку  флору,  клімат  пустелі.  Розлучені  за  велінням  долі,  відтак,
самі  того  не  знаючи,  прибившись  на  одне  судно,  жертви  тієї
самої  катастрофи,  колекціонер  метеликів  і  його  дочка  хапа¬
ються  за  один  рятувальний  круг,  задираючи  догори  голови  і
кожен  скрикує:  «Дезі!»  Та  ба,  неподалік,  у  пошуках  свіжого
м’яса,  нишпорить  акула,  вона  наближається,  її  черево  вибли¬
скує  поміж  хвиль.  Бідолахи,  чи  порятуються  вони  від  смерті?
Я  йшов  шукати  том  «А-Б»  великого  Лярусса;  насилу  дотяг¬
нувши  його  до  парти,  розгортав  на  потрібній  сторінці  і  з
нового  рядка  починав  переписувати  слово  в  слово:  «Більшість
акул  водяться  в  тропічній  Атлантиці.  Ці  величезні  рибини
вельми  ненажерливі,  сягають  тринадцяти  метрів  завдовжки  і
важать  близько  восьми  тонн...»  Я  неквапом  переписував  усю
статтю;  я  почувався  чарівно  нудним  і  вишуканим,  як  Буссе¬
нар,  і,  ще  не  добравши  способу  порятувати  своїх  героїв,
умлівав  від  витонченого  захвату.
 Все  сприяло  тому,  щоб  моє  нове  захоплення  перетворилося
на  ще  одне  лицедійство.  Мати  не  знала,  як  нахвалитися,
заводила  гостей  до  їдальні,  щоб  заскочити  юного  творця  за
шкільною  партою;  я  вдавав  дуже  заклопотаного  і  ніби  не
помічав  захоплених  глядачів;  вони  виходили  навшпиньки,
шепочучи:  «Що  за  славний  хлопчина,  ну  просто  чудо!»
Дядько  Еміль  подарував  мені  маленьку  друкарську  машинку,
котрою  я  не  користувався,  пані  Пікар  купила  мапу  світу,  щоб
я  міг  безпомилково  встановлювати  маршрути  своїх  великих
мандрівок.  Анн-Марі  переписала  мій  другий  роман  «Прода¬
вець  бананів»  на  крейдяному  папері,  і  опус  пішов  з  рук  у
руки.  Навіть  Мамі  заохочувала  мене:  «Принаймні,  —  завва¬
жувала  вона,  —  він  поводиться  чемно  і  не  бешкетує».  На
щастя,  з  висвяченням  на  письменника  зволікали  через  дідове
невдоволення.
 Карл  ніколи  не  схвалював  мого  захоплення  «читвом».
Коли  мати  повідомила  його,  що  я  почав  писати,  це  спочатку
 401

викликало  в  нього  захват;  гадаю,  він  сподівався  побачити
сімейну  хроніку  з  пікантними  спостереженнями  і  чарівними
наївностями.  Дід  узяв  мого  зошита,  погортав  його,  закопилив
губу  і  вийшов  із  їдальні,  роздратований  тим,  що  я  пишу  такі
нісенітниці  на  кшталт  своїх  улюблених  часописів.  Незаба¬
ром  він  і  зовсім  збайдужів  до  моєї  творчості.  Мати,  прикро
вражена,  не  раз  пробувала,  ніби  ненароком,  підсуаути  йому
«Продавця  бананів».  Вона  вичікувала,  коли  дід  взує  свої
капці  і  сяде  у  фотель;  і  ось,  доки  він,  поринувши  у  мовчання,
втупившись  в  одну  точку  незрушним  поглядом,  склавши  на
колінах  руки,  відпочивав,  вона  брала  мій  рукопис,  неуважно
його  гортала,  потім,  ніби  раптом  вражена  чимось,  починала
сміятися.  Кінець  кінцем  у  невтримному  запалі  протягувала
його  дідові:  «Ось  візьми  почитай,  тату!  Це  так  кумедно».  Але
він  відхиляв  зошит  рукою,  а  коли  й  заглядав  у  нього,  то  лише
задля  того,  щоб  .з  прикрістю  зазначити  мої  орфографічні
помилки.  З  часом  мати  геть  збентежилася:  не  наважуючись
більше  мене  підхвалювати  і  боячись  завдати  мені  болю,  вона
перестала  читати  мою  писанину,  щоб  не  було  більше  підстави
говорити  про  них  зі  мною.
 Моя  літературна  діяльність,  яку  через  силу  терпіли  і
замовчували,  стала  напівпідпільною,  проте  я  й  далі  затято  їй
віддавався:  на  перервах,  по  четвергах  і  неділях,  під  час
вакацій,  чи  в  ліжку,  коли  мені  випадало  щастя  захворіти;
пригадую  щасливі  години  одужання,  чорний  зшиток  із  черво¬
ним  обрізом,  що  завжди  був  напохваті,  як  шитво.  Я  вже  рідше
«робив  кіно»:  романи  мені  замінили  все.  Одне  слово,  я  писав
задля  власної  втіхи.
 Інтриги  моїх  романів  ускладнилися,  я  вводив  до  них  най¬
різноманітніші  епізоди  і  пхав  туди  всяку  всячину:  все,  що
тільки  читав,  хороше  і  погане,  пхав  як  у  комору.  Твори  на
цьому  багато  втрачали,  та  все  ж  була  й  користь:  я  мав  дбати,
щоб  усе  якось  припас.)  оати  одне  до  одного,  тож  потроху
відступав  од  плагіату.  До  того  ж  я  почав  роздвоюватися.
Торік,  «роблячи  кіно»,  я  грав  самого  себе,  кидався  ца  відчай
душі  в  уявне,  і  мені  не  раз  здавалося,  що  мене  цілком
поглинула  безодня.  Я  був  водночас  і  письменником,  і  героєм,
я  проектував  на  нього  свої  епічні  мрії.  І  все  ж  нас  було  двоє:
він  мав  інше,  відмінне  від  мого  ім’я,  і  я  говорив  про  нього  в
третій  особі.  Замість  зливатися  з  ним  у  кожному  своєму
рухові,  я  словами  ліпив  йому  тіло  і  намагався  те  тіло  бачити.
Це  раптове  «відчуження»  могло  б  мене  нажахати,  натомість
воно  мене  причарувало,  я  радів,  що  можу  бути  ним,  тоді  коли
він  усе-таки  не  до  кінця  був  мною.  Він  був  моєю  лялькою,
 402

покірною  моїм  забаганкам,  я  міг  піддати  його  випробуванню,
міг  проткнути  йому  груди  списом,  а  потім  доглядати  за  ним,
як  доглядала  за  мною  мати,  лікувати,  як  це  робила  вона.  Мої
улюблені  письменники  через  рештки  соромливості  зупинили¬
ся  на  півдорозі  до  вершини;  навіть  у  Зевако  звитяжці  ніколи
не  билися  більше  ніж  з  двадцятьма  ворогами  одночасно.  Я
прагнув  докорінно  змінити  пригодницький  роман,  викидаючи
за  борт  правдоподібність,  подесятеряючи  сили  ворогів  і  небез¬
пеку:  щоб  порятувати  своїх  майбутніх  тестя  і  наречену,
молодий  мандрівник  з  роману  «Задля  метелика»  бився  три  дні
і  три  ночі  супроти  акул;  під  кінець  море  зробилося  червоним;
той  самий  сміливець,  поранений,  утікав  із  ранчо,  обложеного
апачами,  перетинав  пустелю,  підтримуючи  руками  власні
нутрощі,  —  він  не  дозволяв,  щоб  йому  зашили  живота,  перш
ніж  він  поговорить  із  генералом.  Трохи  згодом  той  самий
герой,  тепер  уже  під  іменем  Геца  фон  Берліхінгена,  примусив
утікати  цілу  армію.  Один  супроти  всіх  —  це  було  моїм
правилом;  шукайте  джерело  цих  понурих  і  величних  марень
у  буржуазно-пуританському  індивідуалізмові  мого  оточення.
 Герой,  я  боровся  проти  тиранів;  деміург,  я  сам  зробився
тираном  і  спізнав  усі  спокуси  влади.  Бувши  сумирним,  я  став
жорстоким.  Що  мені  заважає  виколоти  очі  Дезі?  Помираючи
від  страху,  я  відповідав  собі:  ніщо.  1  я  їх  виколював,  як
відірвав  би  крильця  в  мухи.  Я  писав,  і  серце  мені  мало  не
вискакувало:  «Дезі  провела  рукою  по  очах:  вона  осліпла»,  і  я
завмирав  із  пером  у  руці  в  солодкому  відчутті  вини  за  мізерне
зрушення,  вчинене  у  світовому  абсолюті.  Я  не  був  садистом  у
справжньому  значенні  цього  слова:  моя  порочна  радість
негайно  ж  оберталася  на  паніку,  я  скасовував  усі  свої  декрети,
перекреслював  їх  і  закреслював,  щоб  важче  було  розібрати;
до  дівчини  знову  повертався  зір,  чи,  радше,  вона  його  ніколи
не  втрачала.  Але  я  ще  довго  мордувався  спогадами  про  свої
витівки:  я  сам  для  себе  став  джерелом  тривоги.
 Вигаданий  мною  світ  також  тривожив  мене:  бувало,  пере¬
ситившись  безневинною  різаниною  для  дитячого  віку,  я  давав
собі  волю  і,  сповнений  тривоги,  відкривав  жахливу  по¬
творність  всесвіту,  яка  була  лише  виворотом  моєї  всемогут¬
ності.  Я  казав  собі:  все  може  трапитись!  І  це  означало:  я  можу
уявити  все.  Тремтячи  з  голови  до  ніг,  готовий  будь-якої  миті
подерти  сторінку,  я  розповідав  про  нелюдські  жорстокості.
Мати,  коли  їй  випадало  щось  прочитати,  заглянувши  через
моє  плече  у  зшиток,  переможно  і  водночас  з  тривогою
вигукувала:  «Яка  уява!»  Кусаючи  губи,  вона  намагалася  щось
сказати,  але,  не  дібравши  слів,  раптом  утікала:  її  втеча  ще
 403

більше  наганяла  на  мене  страху.  Але  уява  до  цього  була
непричетна:  я  не  винаходив  усі  ті  жахи,  я  знаходив  їх,  як  і
решту  всього,  у  власній  пам’яті.
 Тієї  доби  Захід  помирав  від  задухи:  це  називалося  «насоло¬
дою  життя».  За  браком  очевидного  ворога  буржуазія  тіши¬
лася,  страхаючи  себе  власною  тінню;  вона  проміняла  свою
нудьгу  на  вигадану  тривогу.  Велися  розмови  про  спіритизм,
про  матеріалізм  духів;  по  вулиці  Ле  Гофф,  у  будинку  номер  2,
що  напроти  нас,  бралися  крутити  столи.  Це  відбувалося  на
п’ятому  поверсі,  «у  мага»,  як  казала  баба.  Подеколи  вона
підкликала  нас,  і  ми  встигали  помітити  руки  на  круглому
столику,  але  хтось  підходив  до  вікна  і  засмикував  фіранку.
Луїза  запевняла,  що  маг  щоденно  приймає  дітей  мого  віку  в
супроводі  матерів.  «І  я  бачу,  —  казала  вона,  —  як  він
покладає  їм  руки  на  голову».  Дід  заперечливо  хитав  головою;
хоча  він  і  засуджував  такі  заходи,  проте  обернути  все  це  на
жарт  не  зважувався;  мати  боялась,  а  в  баби  цього  разу
цікавість,  здавалося,  здолала  скептицизм.  Кінець  кінцем
вони  доходили  згоди:  «Не  слід  надто  цим  перейматись,  а  то  не
стямишся,  як  і  з  глузду  з’їдеш!»  У  моду  входили  фантастичні
історії;  благочестиві  газети  двічі-тричі  на  тиждень  постачали
їх  своїм  дехристиянізованим  читачам,  котрі,  проте,  жалкува¬
ли  за  вишуканістю  віри.  Оповідач  з  усією  об’єктивністю
оповідав  про  якийсь  дивовижний  факт,  стаючи  на  бік  пози¬
тивізму:  пригода,  хоч  яка  дивовижна,  завжди  надається  до
раціонального  пояснення.  Це  пояснення  автор  шукав,  знахо¬
див  і  сумлінно  нам  його  викладав.  Але  водночас  пускав  у  хід
усе  своє  мистецтво,  доводячи  нам,  яке  воно  непереконливе  й
несерйозне.  Нічого  більше:  стаття  завершувалася  знаком
запитання.  Але  цього  було  досить:  потойбічний  світ  є  —  осьде
він,  ще  грізніший,  ніж  уявлялося.
 Розгортаючи  «Ле  Матен»,  я  ціпенів  зі  страху.  Одна  історія
мене  особливо  вразила.  Я  ще  пригадую  її  назву:  «Вітер  у
деревах».  Якось  літнім  надвечір’ям  на  другому  поверсі  сіль¬
ського  будинку  метається  в  ліжку  самотня  хвора;  через  від¬
крите  вікно  в  кімнату  простягає  свої  гілки  каштан.  На  першо¬
му  поверсі  зібралося  чимало  людей,  вони  розмовляють,  спо¬
стерігаючи,  як  ніч  огортає  сад.  Раптом  хтось,  глянувши  на
каштан,  закричав:  «Погляньте,  погляньте!  Невже  це  вітер?»
Здивовані,  всі  виходять  на  ганок:  жодного  подиху  вітру,  а
листя  таки  тріпоче.  І  цієї  миті  раптом  крик!  Чоловік  недужої
збігає  сходами  нагору  і  бачить,  що  його  молода  дружина,
схопившись  на  ліжку,  вказує  пальцем  на  дерево  і  падає
мертвою,  каштан  ураз  перестав  хитатися.  Що  вона  побачила?
 404

З  божевільні  втік  один  причинний:  може,  це  він,  заховавшись
між  густого  пагілля,  скорчив  їй  гримасу.  Це  він,  запевне  він,
оскільки  нема  жодного  іншого  слушного  пояснення.  І  все-та-
ки...  Чому  ніхто  не  бачив,  як  він  вилазив  чи  злазив?  Чому  не
завалували  собаки?  Чому  через  шість  годин  його  затримали  за
сто  кілометрів  од  маєтку?  Питання  залишилися  без  відповіді.
Оповідач  із  нового  рядка  недбало  робить  висновок:  «Якщо
вірити  мешканцям  села,  то  каштановим  гіллям  потрясала
смерть».  Я  відкинув  газету,  затупотів  ногами  і  закричав  що  є
сили:  «Ні!  Ні!»  Серце  в  мене  так  закалатало,  що  трохи  не
вискочило  з  грудей.  Я  пригадав,  як  одного  разу  в  Лімозькому
поїзді,  гортаючи  альманах  Ашетта,  я  надибав  на  одну  гравю¬
ру,  від  котрої  волосся  в  мене  стало  дибки;  набережна  в
місячному  сяєві,  довга  горбкувата  клешня  виповзає  з  води,
хапає  п’яного  і  затягує  його  на  дно  водойми.  Малюнок
ілюстрував  текст,  який  я  жадібно  прочитав  і  який  завершував¬
ся  приблизно  такими  словами:  «Невже  це  галюцинація  алко¬
голіка?  А  може,  то  розверзлося  Пекло?»  Я  почав  боятися  води,
крабів,  дерев.  А  надто  книг:  я  прокляв  катів,  котрі  заселяли
свої  оповідання  всілякими  жахіттями.  Та  все  ж  я  їх  наслідував.
 Потрібна  була,  звичайно,  відповідна  нагода.  Скажімо,  при¬
смерк:  морок  затоплював  їдальню,  я  підсовував  свого  столика
до  вікна,  в  мені  прокидався  страх.  У  покірності  моїх  героїв,
неодмінно  шляхетних,  невизнаних  і  реабілітованих,  виявля¬
лася  їхня  хисткість;  тоді  приходило  це:  щось  запаморочливе,
невидиме  обворожувало  мене;  щоб  його  побачити,  потрібно
було  його  описати.  Завершивши  похапцем  чергову  пригоду,  я
переносив  своїх  персонажів  за  тридев’ять  земель,  здебільшого
в  морські  земні  глибини,  і  поспішав  наразити  їх  на  нові  небез¬
пеки:  водолази  чи  геологи-любителі,  вони  натрапляли  на
сліди  Істоти,  переслідували  її  і  зненацька  стикалися  з  нею  віч
у  віч.  Те,  що  поставало  тоді  з-під  мого  пера,  —  спрут  з  вогнен¬
ними  очима,  рак  тонн  на  двадцять,  павук-велетень,  що  вміє
говорити,  —  це  був  я  сам,  потвора,  яка  жила  в  дитячій  уяві,  це
була  нудьга  мого  життя,  страх  смерті,  мій  несмак  і  моя  розбе¬
щеність.  Проте  я  себе  не  впізнавав:  коли  тільки-но  народжене
мерзотне  створіння  накидалося  на  мене,  на  моїх  відважних
спелеологів,  я  боявся  за  їхнє  життя,  серце  моє  паленіло,  рука
рухалася  машинально,  фіксуючи  слова,  здавалось,  я  їх  читаю,
а  не  пишу.  Дуже  часто  на  цьому  все  й  завершувалось:  я  не
віддавав  людей  Почварі  на  поталу,  але  більше  їм  і  не  допома¬
гав;  власне  кажучи,  з  мене  було  досить,  що  я  їх  зіштовхнув;  я
вставав  і  йшов  на  кухню  чи  в  бібліотеку.  Другого  дня,  пропу¬
стивши  одну-дві  сторінки,  я  наражав  своїх  героїв  на  нові
 405

небезпеки.  Дивні  «романи»,  завжди  без  початку,  без  кінця,  і
знову  розпочаті,  або  ж,  якщо  хочете,  продовжені  під  різними
назвами,  мішанина  страшних  казок  і  героїчних  бувальщин,
фантастичних  пригод  і  словникових  статей;  я  їх  не  зберіг  і
подеколи  шкодую  за  ними:  якби  я  здогадався  їх  приберегти,
вони  б  відверто  повідали  про  все  моє  дитинство.
 Я  починав  пізнавати  себе.  Я  був  майже  ніщо,  щонай¬
більше  —  активність  без  змісту,  але  й  цього  було  більше  ніж
досить.  Я  вже  уникав  лицедійства:  я  ще  не  працював,  але  вже
й  не  грав,  брехун  знаходив  свою  істину,  вигадуючи  власні
побрехеньки.  Мене  породило  моє  писання:  до  нього  була  лише
гра  дзеркал;  написавши  свій  перший  роман,  я  зрозумів,  що
дитя  проникло  в  дзеркальний  палац.  Пишучи,  я  існував,  я
вислизав  від  дорослих;  але  я  існував  лише  для  того,  щоб
писати,  і  коли  я  вимовляв  «я»,  це  означало:  я,  що  пише.  У
будь-якому  разі  я  спізнавав  радість:  публічне  дитя,  я  призна¬
чав  собі  приватні  побачення.
 Довго  так  тривати  не  могло:  якби  я  залишився  у  підпіллі,
то  зберіг  би  свою  щирість,  але  мене  звідтіля  видобули.  Я  досяг
того  віку,  коли  від  буржуазної  дитини  годиться  чекати  пер¬
ших  ознак  її  покликання;  нас  уже  давно  сповістили,  що  мої
брати  в  перших  Швейцери  із  Геріньї  будуть  інженерами,  як  і
їхній  батько.  Не  можна  було  гаяти  жодної  хвилини.  Пані
Пікар  захотіла  першою  виявити  знак,  що  я  носив  на  чолі.
«Цей  малюк  писатиме!»  —  переконливо  заявила  вона.  Розд¬
ратована  Луїза  ніяково  всміхнулася;  Бланш  Пікар  поверну¬
лася  до  неї  й  суворо  повторила:  «Він  писатиме!  Він  народже¬
ний,  щоб  писати».  Мати  знала,  що  Шарль  мене  до  цього  не
заохочує:  вона  злякалася  ускладнень  й  уважно  оглянула  мене
цідсліпими  очима:  «Ви  справді  так  думаєте,  Бланш?»  Але
ввечері,  коли  я  стрибав  на  ліжку  в  нічній  сорочці,  вона  міцно
обняла  мене  за  плечі  й  посміхаючись  сказала:  «Моя  малеча
писатиме!»  Діда  повідомили  про  це  з  великими  засторогами:
боялися  вибуху.  Він  спромігся  лише  заперечливо  похитати
головою,  але  вже  наступного  четверга  я  почув,  як  він  звірявся
панові  Сімонно,  що  ніхто  на  схилі  життя  не  може  без
зворушення  споглядати  народження  нового  таланту.  Він  і  далі
нехтував  мою  мазанину,  але  коли  його  учні-німці  приходили
до  нас  на  обід,  клав  мені  на  голову  руку  і  виголошував,
виразно  вимовляючи  кожен  склад,  не  бажаючи  втратити
нагоди  познайомити  їх  ще  з  одним  французьким  виразом,
відповідно  до  свого  методу  прямого  навчання:  «Він  має  кебету
до  літератури».
 406

Проте  сам  дід  не  вірив  жодному  своєму  слову,  але  що  з  того?
Зло  стало  фактом;  рішуче  відмовивши  мені,  він  ризикував
ускладнити  наші  стосунки:  я  міг  би  наполягти  на  своєму.  Карл
оголосив  про  моє  покликання,  щоб,  скориставшись  нагодою,
відвернути  мене  від  нього.  Дід  аж  ніяк  не  був  циніком,  але  він
старів:  власні  захоплення  втомлювали  його;  я  був  певен,  що  в
глибинах  його  роздумів,  у  тій  холодній  пустелі,  яку  він  дедалі
рідше  відвідував,  є  точні  й  відверті  думки  про  мене,  про  роди¬
ну,  про  нього  самого.  Одного  разу,  коли  я  читав,  умостившись
біля  його  ніг,  серед  безконечного  заціпенілого  мовчання,  яке
звалилося  на  нас,  дідові  сяйнула  думка,  яка  примусила  його
навіть  забути  про  мою  присутність;  він  з  докором  глянув  на
мою  матір:  «А  що,  коли  йому  заманеться  заробляти  собі  на
прожиток  пером?»  Дід  цінував  Верлена,  навіть  придбав  збірку
його  вибраних  віршів.  Але  при  цьому  запевняв,  що  бачив
поета  1894  року  «п’яним,  як  свиня»  в  шинку  на  вулиці  Сен-
Жак;  ця  зустріч  укріпила  в  ньому  зневагу  до  професійних
письменників  —  сміховинних  чародіїв,  котрі  спочатку  обі¬
цяють  за  луїдор  дістати  місяць  із  неба,  а  закінчують  тим,  що  за
сто  су  показують  власне  гузно.  На  материному  обличчі  про¬
майнула  тінь  страху,  але  вона  промовчала:  мати  знала,  що
Шарль  будує  щодо  мене  інші  плани.  У  переважній  більшості
ліцеїв  кафедри  німецької  мови  посідали  ельзасці,  які  прибра¬
ли  французьке  підданство:  це  була  своєрідна  винагорода  за
їхній  патріотизм;  вони  страждали  і  переривалися  між  двома
народами,  між  двома  мовами,  відчуваючи  свою  нижчість  че¬
рез  брак  систематичної  освіти,  прогалини  в  культурі;  вони  ще
скаржилися,  що  колеги  до  них  ставляться  вороже  і  не  пуска¬
ють  їх  до  своєї  викладацької  громади.  Я  буду  їхнім  месником,
я  помщуся  за  діда:  внук  ельзасця,  я  водночас  був  французом  із
Франції;  Карл  прилучить  мене  до  здобутків  людських  знань,  я
вийду  на  битий  шлях:  у  моїй  особі  страдник  Ельзас  вступить
до  Педагогічного  інституту,  блискуче  витримає  кандидатські
іспити  і  стане  князем  світу  сього  —  викладачем  літератури.
Якось  увечері  дід  заявив,  що  хоче  побалакати  зі  мною  як  муж
із  мужем;  жінки  вийшли,  він  усадовив  мене  на  коліна  й  повів
серйозну  розмову.  Я  писатиму  —  це  вже  вирішено;  я  його
досить  добре  знаю,  і  мені  нема  чого  побоюватися,  що  він  стане
на  заваді  здійсненню  моїх  бажань.  Але  слід  тверезо  дивитися
на  речі  і  керуватися  здоровим  глуздом:  література  не  годує.  Чи
відомо  мені,  що  славетні  письменники  помирали  з  голоду?  І
що  були  такі,  котрі  продавалися  за  кусень  хліба?  Якщо  я  хочу
зберегти  свою  незалежність,  годилося  б  вибрати  ще  один  фах.
Посада  вчителя  дає  дозвілля;  викладацька  робота  нагадує
 407

літературну:  я  поєднуватиму  одне  служіння  з  іншим,  я  заведу
знайомства  з  великими  письменниками,  я  розкриватиму  їхні
твори  учням  і  в  них  же  черпатиму  своє  натхнення.  У  своїй
провінційній  усамітненості  я  розважатимуся,  складаючи  пое¬
ми,  перекладаючи  білим  віршем  Горація,  публікуватиму  в
місцевих  газетах  короткі  літературні  дописи,  а  в  «Педагогічному
журналі»  —  блискучі  есе  про  методику  викладання  грецької
мови  або  ж  про  психологію  підлітків;  по  моїй  смерті  в  шухля¬
дах  столу  познаходять  невидані  праці:  медитацію  про  море,
одноактну  комедію,  кілька  натхненних  і  блискучих  сторінок
про  пам’ятники  Орільяка;  з  цього  укладуть  невеличку  кни¬
жечку,  що  побачить  світ  завдяки  турботам  моїх  давніх  учнів*
З  якогось  часу  я  залишався  холодним  до  дідових  захоплень
моїми  чеснотами;  коли  тремтячим  від  любові  голосом  він
називав  мене  «даром  Небесним»,  я  ще  прикидався,  ніби  при¬
слухаюся  до  нього,  але  вже  вмів  його  не  чути.  То  чому  ж  я
нашорошив  вуха  у  той  день,  у  ту  хвилину,  коли  він  брехав,
заздалегідь  усе  як  слід  обміркувавши?  Чого  це  я  дозволив
йому  казати  те,  що  цілком  суперечило  меті,  до  якої  він  нібито
вів  мене?  Річ  у  тім,  що  в  діда  змінився  голос:  він  став  сухий,
твердий,  я  прийняв  його  за  голос  того  небіжчика,  котрий  дав
мені  життя.  Шарль  був  дволикий:  граючи  в  діда,  він  мені
нагадував  такого  ж  блазня,  як  і  я,  і  я  не  шанував  його.  Але
коли  він  розмовляв  із  паном  Сімонно  або  своїми  синами,  коли,
сидячи  за  столом,  приймав  послуги  дружини  чи  доньки,  мовч¬
ки  вказуючи  пальцем  на  судок  із  приправами  чи  на  хлібницю,
я  був  у  захваті  від  його  повновладдя.  Особливу  повагу  викли¬
кав  у  мене  той  простягнутий  палець:  дід  навіть  не  піклувався
тим,  щоб  випростати  його:  напівзігнутий  палець  описував  у
повітрі  невизначену  криву  таким  чином,  що  обом  служницям
залишалося  тільки  гадати,  на  що  саме  він  указував;  подеколи
баба,  доведена  до  нестями,  помилялася  і  подавала  йому  узвар
замість  карафки  з  водою;  я  картав  бабу  і  схилявся  перед  тими
королівськими  бажаннями,  попередити  котрі  було  важливі¬
ше,  ніж  задовольнити.  Якби  Шарль  вигукнув,  заздалегідь
розкривши  обійми:  «Ось  новий  Гюго,  ось  майбутній  Шекс-
пір!»  —  я  був  би  сьогодні  креслярем  або  викладачем  літерату¬
ри.  Але  він  цього  не  зробив:  я  вперше  мав  справу  з  патріархом;
він  здавався  суворим  і  таким  поважним,  що  навіть  забув,  як
палко  люблять  мене.  То  був  Мойсей,  що  проголошував  новий
закон.  Мій  закон.  Про  моє  покликання  він  згадував  лише
задля  того,  щоб  підкреслити  пов’язаний  із  ним  клопіт:  я
дійшов  певності,  що  справа  вирішена.  Якби  він  напророчив,
що  я  зрошуватиму  папір  своїми  слізьми  чи  битимусь  як  риба
 408

об  лід,  це  могло  б  настрашити  мою  буржуазну  поміркованість.
Він  запевнив  мене  у  моєму  покликанні,  давши  зрозуміти,  що
розкоші  безладного  життя  не  для  мене:  щоб  вести  розмови  про
Орільяка  чи  педагогіку,  нема  жодної  потреби  ні  в  лихоманці,
ні,  на  жаль,  у  сум’ятті;  безсмертні  ридання  XX  сторіччя  бу¬
дуть  вивержені  іншими.  Я  змирився,  не  бути  мені  ніколи  ні
бурею,  ні  блискавкою  в  літературі,  я  сяятиму  в  ній  домашніми
чеснотами,  своєю  люб’язністю  і  старанністю.  Професія  пись¬
менника  постала  переді  мною  як  робота  дорослої  людини,  така
ж  украй  серйозна,  як  і  нікчемна  і,  зрештою,  нецікава,  —  отже,
в  мені  не  залишилося  жодних  сумнівів  —  вона  судилася  саме
мені;  я  подумав:  «Тільки  й  того»  і  «Я  обдарований».  Як  і  всі
пусті  мрійники,  я  переплутав  розчарування  з  істиною.
 Карл  вивернув  мене,  наче  торбу:  я  гадав,  що  пишу  лише
для  того,  аби  закріплювати  свої  мрії,  а  якщо  вірити  йому,  то  я
мріяв  тільки  про  те,  аби  повправлятися  пером,  —  мої  тривоги,
мої  уявні  палкі  почуття  були  лише  лукавством  мого  таланту,
який  мав  за  мету  пробудити  в  мені  бажання  щодня  сідати  за
парту  і  постачати  мені  теми  оповідань,  котрі  б  відповідали
моєму  вікові,  очікуючи,  доки  досвід  і  зрілість  почнуть  мені
диктувати  справжні  шедеври.  Всі  мої  палкі  мрії  зазнали
краху.  «Запам’ятай,  —  застерігав  дід,  —  мати  очі  —  це  ще  не
все,  треба  вміти  бачити.  Ти  знаєш,  що  робив  Флобер,  коли
Мопассан  був  малий?  Він  саджав  його  перед  деревом  і  давав
дві  години  на  опис».  Я  теж  учився  бачити.  Приречений
оспівувати  пам’ятники  Орільяка,  я  з  сумом  роздивлявся  інші
монументи:  бювар,  піаніно,  годинник,  —  хтозна,  може,  й
вони  ввійдуть  у  безсмертя  завдяки  моїм  майбутнім  творам.  Я
спостерігав.  То  була  безутішна  й  оманлива  гра:  я  мусив
ставати  перед  оксамитовим  фотелем  і  зачудовано  розглядати
його.  Що  про  нього  скажеш?  Ну,  наприклад,  що  він  обтягне¬
ний  зеленою  ворсистою  тканиною,  має  двоє  билець,  чотири
ніжки,  спинку  з  двома  дерев’яними  шишечками  зверху.
Наразі  все,  але  я  повернусь  до  нього,  згодом  я  роздивлюся
його  краще  і,  зрештою,  знатиму,  як  свої  п’ять  пальців;  потім
опишу  його,  і  читачі  скажуть:  «Ото  спостережливість,  як
схоплено,  до  чого  схоже!  Просто  як  у  житті!»  Моє  справжнє
перо  описуватиме  справжні  речі  справжніми  словами,  і  нехай
чорти  мене  вхоплять,  якщо  я  сам  не  стану  також  справжнім.
Що  ж,  затямлю  раз  і  назавжди,  що  відповісти  контролерам,
коли  вони  попросять  у  мене  квиток.
 Ніде  правди  діти  —  я  цінував  своє  щастя!  Лише  прикро,  що
я  не  отримував  від  нього  жодної  насолоди.  Я  був  зарахований
до  штату,  наді  мною  зласкавилися  і  розкрили  моє  майбутнє,  я
 409

запевняв,  що  ним  зачарований,  але  нишком  гидував  ним.
Чому  домагався  я  цієї  писарської  ноші?  Часті  зустрічі  з
великими  людьми  впевнили  мене  в  думці,  мовляв,  не  можна
бути  письменником,  не  ставши  знаменитим;  та  коли  я  зістав¬
ляв  славу,  що  мала  випасти  на  мою  долю,  з  кількома  невелич¬
кими  опусами,  які  б  залишилися  після  мене,  то  відчував  тут
якесь  ошуканство.  Чи  міг  я  повірити,  що  мої  внуки  справді
читатимуть  мене  і  захоплюватимуться  цими  нікчемними
творами,  сюжет  яких  заздалегідь  наганяв  на  мене  нудьгу?
Інколи  я  втішався  думкою,  що  від  забуття  мене  порятує  мій
«стиль»  —  та  загадкова  чеснота,  яку  дід  заперечував  у
Стендаля  і  визнавав  у  Ренана:  але  це  слово,  нічого  не
означаючи  для  мене,  не  заспокоювало.
 Головне,  треба  зректися  самого  себе.  За  два  місяці  до  цього
я  був  забіякою,  силачем  —  тепер  по  всьому!  Від  мене
вимагали  зробити  вибір  між  Корнелем  і  Пардальяном.  Я
відкинув  Пардальяна,  свою  найбільшу  любов;  скорившись,  я
вибрав  Корнеля.  Я  бачив,  як  у  Люксембурзькому  саду  бігають
і  б’ються  справжні  герої;  вражений  їхньою  красою,  я  зро¬
зумів,  що  належу  до  іншої  раси.  Треба  про  це  розголосити,
вкласти  шпагу  у  піхви,  знову  зробитися  посередньою  істотою,
відновити  стосунки  з  великими  письменниками,  з  тими  недо¬
носками,  котрих  я  не  боявся:  в  дитинстві  вони  були  рахітич¬
ні,  —  принаймні  в  цьому  я  схожий  на  них;  вони  повиростали
хирлявими,  мучились  від  нежитю  —  в  цьому  я  скидатимуся
на  них;  один  дворянин  наказав  відшмагати  Вольтера,  мене
теж  не  омине  така  доля,  і,  можливо,  якийсь  капітан,  старий
забіяка  з  міського  саду,  зжене  на  мені  свою  злість.
 Я  повірив  у  власну  обдарованість  через  упокорення  долі:  в
кабінеті  Шарля  Швейцера  серед  розшарпаних,  розшитих,
розрізнених  книг  талант  був  геть  знецінений.  Так  за  старого
режиму  чимало  молодших  синів,  котрим  із  народження  суди¬
лось  іти  в  духовенство,  ладні  були  закласти  чортові  душу,  аби
лишень  покомандувати  батальйоном.  Ще  довго  зловісна  роз¬
кіш  слави  уявлялася  мені  у  вигляді  однієї  картини:  довгий
стіл  накритий  білим  обрусом,  карафки  з  оранжадом,  пляшки
з  ігристим  вином,  я  тримаю  келих,  чоловіки  у  фраках  довкола
мене  —  їх  близько  п’ятнадцяти  —  виголошують  тост  за  моє
здоров’я,  позаду  нас  вимальовується  курна  й  пустельна  без¬
конечність  винайманої  зали.  Як  бачите,  я  не  чекав  од  життя
нічого  хорошого,  хіба  що  воно  воскресить  для  мене  згодом
щорічне  свято  Інституту  живих  мов.
 Таким  чином  викувалася  моя  доля,  в  будинку  номер  один
по  вулиці  Ле  Гофф  у  помешканні  на  шостому  поверсі,  під  Гете
 410

і  Шіллером,  над  Мольєром,  Расіном,  Лафонтеном,  обіч
Генріха  Гайне,  Віктора  Гюго,  під  час  сотні  разів  повторюва¬
них  бесід:  ми  з  Карлом  виганяли  звідти  жінок,  міцно  обні¬
малися  і  пошепки  вели  ті  діалоги  глухих,  кожне  слово  яких
закарбовувалося  в  мені.  Легенькими,  але  точними  мазками
Шарль  переконував  мене  в  тому,  що  я  не  геній.  Я  й  справді
ним  не  був  і  знав  це,  начхати  мені  на  геніальність  —  далекий,
відсутній  героїзм  був  єдиним  предметом  моєї  пристрасті,
яскравим  полум’ям  зболеної  душі;  внутрішнє  убозтво  і  від¬
чуття  власної  нікчемності  заважало  мені  назавжди  відмови¬
тися  від  нього.  Я  більше  не  наважувався  втішати  себе  мріями
про  майбутні  подвиги,  але  в  глибині  душі  я  був  переляканий:
або  підсунули  не  ту  дитину,  або  помилилися  з  покликанням.
Геть  затюканий,  я,  щоб  не  перечити  Карлові,  погодився  на
долю  другорядного  письменника.  Одне  слово,  він  мене  швир¬
гонув  у  літературу,  оскільки  надто  переймався  тим,  аби  мене
від  неї  відвернути:  ще  й  понині  у  хвилини  кепського  настрою
мене  гризе  думка,  чи  не  намарне  я  згайнував  стільки  днів  і
ночей,  списав  купи  паперу,  викинув  на  ринок  гори  нікому  не
потрібних  книг  з  єдиною  і  безглуздою  надією  догодити  дідові.
Було  б  вельми  кумедно,  якби  через  п’ятдесят  з  гаком  років
раптом  виявилося,  що  задля  вволення  примх  давно  вже
померлого  старого  я  вплутався  у  справу,  котру  б  він  не¬
одмінно  осудив.
 Насправді  ж  я  схожий  на  Савана,  котрий,  вилікувавшись
од  кохання,  зітхав:  «Подумати  тільки,  що  я  змарнував  собі
життя  через  жінку,  яка  була  мені  не  до  вподоби!»  Деколи  я
потайки  роблюся  хамом:  цього  вимагає  елементарна  гігієна.
Так  ось,  хам  завжди  має  рацію,  але  до  певної  межі.  Що
правда,  то  правда,  я  не  маю  письменницького  хисту;  мені  це
не  раз  давали  зрозуміти,  мене  обзивали  зубрилом:  так,  я  ним
і  є;  мої  книги  тхнуть  потом  і  працею  —  визнаю,  нашим
аристократам  є  від  чого  вернути  носа;  я  часто  їх  творив
усупереч  власній  волі,  а  значить,  усупереч  усім1,  в  такій
напрузі  розуму,  аж  це  кінець  кінцем  призвело  до  гіпертонії.
Мої  заповіді  вшиті  мені  під  шкіру:  якщо  я  хоч  один  день  не
пишу  —  рубці  печуть;  якщо  пишу  надто  легко  —  також
печуть.  Ця  груба  потреба  дошкуляє  мені  нині  своєю  при¬
мітивною  силою,  вона  нагадує  тих  допотопних  і  поважних
 Якщо  ви  поблажливі  до  самого  себе,  поблажливі  люди  вас  любитимуть;
ганитимете  сусіда,  інші  сусіди  сміятимуться.  Але  якщо  ви  батожите  власну
душу,  то  всі  душі  заволають.
 411

крабів,  котрих  море  викидає  на  пляжі  Лонг-Айленда;  як  і
вони,  ця  потреба  є  пережитком  минулих  епох.  Довгий  час  я
заздрив  швейцарам  із  вулиці  Ласепед:  літо  і  вечір  виганяли  їх
на  вулицю;  сидячи  верхи  на  стільцях,  вони  мружили  невинні
очі,  не  маючи  повноважень  дивитися.
 Тільки  ж  річ  у  тім,  що  за  винятком  кількох  стариганів,
котрі  вмочають  перо  в  одеколон,  і  нікчемних  чепурунів,  котрі
пишуть,  що  в  голову  зайде,  тут,  у  літературі,  кожен  сам  собі
пан.  Така  природа  Слова:  розмовляєш  своєю  мовою,  пишеш
чужою.  Звідси  я  виснував,  що  всі  ми  в  нашому  ремеслі  рівні:
всі  каторжники,  всі  тавровані.  А  втім,  читач,  певно,  вже
зрозумів,  що  мені  осоружне  власне  дитинство  і  все  пов’язане
з  ним:  та  невже  б  я  дослухався  до  дідового  голосу,  до  того
механічного  голосу,  який  зненацька  зривав  мене  на  ноги  й
підводив  до  столу,  якби  то  не  був  мій  власний  голос,  якби  між
вісьмома  і  десятьма  роками,  сумирно  підкорившись  владному
наказові,  я,  пихатий  чванько,  не  вбив  собі  в  голову,  що
література  —  справа  мого  життя.
 «Я  знаю  достоту,
що  я  лише  машина  для  писання  книг».
 Шатобріан
 Я  заледве  не  здався.  У  хистові,  що  Карл  визнавав  за  мною,
згнітивши  серце,  бо  вважав  небезпечним  заперечувати  його
цілком,  я  бачив,  по  суті,  лише  якусь  прикру  випадковість,
котра  не  могла  виправдати  іншу  випадковість  —  мене  самого.
У  матері  був  чудовий  голос,  тому  вона  співала.  Але  мандру¬
вала  теж  без  білета.  Я  маю  кебету  до  літератури,  тож
писатиму,  розроблятиму  цю  золотоносну  жилу  все  своє  жит¬
тя.  Ось  так.  Але  тоді  Мистецтво  втрачає  —  скажімо,  для
мене  —  свою  священну  владу,  я  залишуся  нетягою,  трохи
ліпше  забезпеченим,  ото  й  усе.  Для  того,  щоб  я  відчув  себе
необхідним,  хтось  мусить  замовити  за  мене  слово.  Певний  час
рідні  тримали  мене  в  цьому  примарному  світі;  вони  не
переставали  повторювати,  що  я  Небесний  дар,  котрого  всі
ледве  дочекалися,  шо  я  вкрай  необхідний  дідові  і  матері;  я  в
це  більше  не  вірив,  але  зберіг  почуття,  що  ти  лише  тоді  не
зайвий,  коли  прийшов  на  світ  Божий  власне  задля  того,  щоб
виправдати  чиєсь  сподівання.  В  ті  дні  я  був  такий  гордий  і
такий  самотній,  що  волів  або  відчути  себе  потрібним  усьому
людству,  або  померти.
 Я  більше  не  писав:  декларації  пані  Пікар  надали  моїм
розмовам  із  самим  собою  такого  значення,  що  я  не  наважу¬
вався  знову  взятися  за  перо.  Коли  мені  захотілося  продовжи¬
 412

ти  роман  і  порятувати  принаймні  молоду  пару,  яку  я  залишив
без  харчу  й  колоніальних  шоломів  у  самому  осередді  Сахари,
я  пізнав  жахіття  безсилля.  Ледве  я  сідав,  як  у  голові  притьмом
мерхло,  я,  кусаючи  нігті,  корчив  гримаси:  я  втратив  не¬
винність.  Я  вставав,  сновигав  по  квартирі,  горів  бажанням
підпалити  її;  на  жаль,  справа  так  і  не  дійшла  до  вогню:
слухняний  за  традицією,  за  духом,  за  звичкою,  я  й  збунту¬
вався  перегодом  лише  тому,  що  довів  свою  покірливість  до
краю.  Мені  купили  «зошит  для  домашніх  робіт»  у  чорному
коленкорі,  з  червоним  обрізом:  зовні  він  нічим  не  різнився  від
«зошита  для  романів»:  варто  було  мені  глянути  на  них,  як  мої
шкільні  завдання  і  мої  особисті  обов’язки  зливалися,  я  ото¬
тожнював  письменника  з  учнем,  учня  з  майбутнім  виклада¬
чем;  мені  було  байдуже  —  писати  чи  викладати  граматику;
моє  усуспільнене  перо  випало  мені  з  рук,  кілька  місяців  я  за
нього  не  брався.  Дід  лише  посміхався  собі  в  бороду,  спо¬
стерігаючи,  як  я  в  кепському  гуморі  тиняюся  його  кабінетом:
він  запевне  вважав,  що  його  політика  принесла  перші  плоди.
 Вона  провалилася,  оскільки  мене  тягнуло  до  героїчного
епосу.  Моя  шпага  переламана,  мене  зрівняно  з  простолюдом,  і
тепер  я  часто  бачив  уночі  той  самий  тоскний  сон:  я  в  Люксем¬
бурзькому  саду,  неподалік  басейну,  напроти  Сенату;  я  мушу
захистити  від  невідомих  напасників  маленьку  білявку,  яка
схожа  на  Веве,  померлу  рік  тому.  Дівча  спокійне  і  довірливе,
звело  на  мене  серйозні  очі;  часто  в  руках  вона  тримала  серсо.
А  мені  страшно:  я  боюся,  що  її  викрадуть  невидимі  вороги.  Як
я  її  кохав,  і  яким  розпачливим  коханням!  Я  кохаю  її  й  понині;
я  її  шукав,  втрачав,  знову  находив,  тримав  у  своїх  обіймах,
знову  втрачав  —  це  була  ціла  Епопея.  У  вісім  років,  саме  тоді,
коли  я  змирився,  в  мені  вибухнуло  шаленство;  щоб  урятувати
цю  маленьку  небіжчицю,  я  наважився  на  просту  й  божевільну
операцію,  що  перевернула  все  моє  життя:  я  передав  письмен¬
никові  священні  повноваження  героя.
 Почалося  з  одного  відкриття  чи,  скорше,  спогаду  —  ще  за
два  роки  до  цього  я  мав  якесь  передчуття:  великі  письменники
подібні  до  мандрівних  лицарів  у  тому,  що  ті  і  ті  заслуговують
на  палкі  вияви  вдячності.  Щодо  Пардальяна,  то  доказів
більше,  ніж  досить:  сльози  вдячних  сиріт  поборознили  йому
тильні  боки  долонь.  Але  якщо  вірити  великому  словникові
Лярусса  і  некрологам,  які  я  читав  у  газетах,  письменники  теж
обранці  долі:  варто  письменникові  досить  довго  прожити,  як
він  неодмінно  отримував  листа  від  незнайомця,  котрий  вис¬
ловлював  йому  подяку;  з  цієї  хвилини  подяки  не  припиняли¬
ся,  купами  громадились  на  його  столі,  захаращували  його
 413

помешкання;  чужинці  перетинали  моря,  щоб  уклонитися
йому;  співвітчизники  по  його  смерті  збирали  пожертви  для
спорудження  пам’ятника;  в  рідному  місті,  а  подеколи  і  в
столиці  країни  його  іменем  називали  вулиці.  Власне,  ці  слова
вдячності  мене  не  цікавили:  вони  надто  мені  нагадували  наше
сімейне  комедіанство.  Та  все  ж  одна  гравюра  мене  просто
приголомшила:  знаменитий  романіст  Ліккенс  за  кілька  годин
має  прибути  до  Нью-Йорка,  вдалині  уже  манячить  корабель  з
письменником  на  борту;  натовп  збився  на  набережній,  роти
роззявлені,  тисячі  капелюхів  злітають  над  головами,  така
тиснява,  що  діти  задихаються,  але  все-таки  натовп  самотній,
він  —  сирота,  вдівець,  покинутий,  і  все  через  те,  що  відсутня
людина,  на  яку  він  чекає.  Я  шепотів:  «Тут  когось  не  виста¬
чає  —  Діккенса!»  —  і  на  очі  навернулися  сльози.  Однак  я
відкидав  ці  ефекти,  хотів  докопатися  до  їхніх  причин:  якщо
письменників  так  нестримно  й  гучно  вітають,  значить,  сказав
я  подумки,  вони  наражаються  на  нечувані  небезпеки  і  на¬
дають  людству  неоціненних  послуг.  Лише  раз  у  житті  я  був
свідком  схожого  вибуху  шаленства:  капелюхи  летіли  в
повітря,  чоловіки  і  жінки  вигукували:  «Браво!  Слава!»;  то
було  14  липня,  марширували  алжирські  стрільці.  Цей  спогад
переконав  мене  остаточно:  незважаючи  на  фізичні  вади,
манірність,  деяку  очевидну  жіночність,,  мої  побратими  по
перу  були  схожі  на  вояків,  вони  ризикували  своїм  життям  у
таємних  боях,  як  партизани,  і  натовп  аплодував  насамперед
їхній  вояцькій  відвазі,  а  не  талантові.  Отже,  це  правда!  —
сказав  я  собі.  Вони  потрібні!  На  них  чекають  у  Парижі,
Нью-Йорку,  Москві:  одні  чекають  зі  страхом,  інші  з  захоп¬
ленням,  чекають  задовго  до  того,  як  вони  опублікують  свою
першу  книжку,  як  почнуть  писати,  і  навіть  задовго  до  того,  як
з’являться  на  світ  Божий.
 Але  тоді...  хто  ж  я?  Я,  що  маю  місію  писати?  Авжеж»  на
мене  теж  чекають.  Я  перелицював  Корнеля  на  Пардальяна:
він  залишився  кривоногим,  з  вутлими  грудьми,  з  пісним
обличчям,  але  я  його  позбавив  скупості  й  корисливості;  я
зумисне  переплутав  літературне  мистецтво  з  великодуш¬
ністю.  Після  цього  мені  було  завиграшки  самому  перекинути¬
ся  на  Корнеля  і  наділити  себе  мандатом  покровителя  роду
людського.  Моя  нова  брехня  готувала  мені  втішне  майбутнє;
наразі  я  був  у  виграші.  Недоречно  з’явившись  на  світ,  я
доклав  усіх  зусиль,  щоб  народитися  знову:  тисячократні
молитви  зневаженої  цноти  викликали  мене  до  життя.  Спо¬
чатку  це  було  задля  сміху:  удаваний  лицар,  я  почав  здій¬
снювати  подвиги,  аж  доки  мені  врешті  остогидло  таке  прики¬
 414

дання.  Так,  я  знову  здобув  собі  право  марити,  але  тепер  мої
мрії  справджувалися.  Адже  покликання  було  реальністю,  і  я
не  міг  більше  сумніватися  в  цьому,  оскільки  сам  верховний
жрець  дав  заруку.  Вигадане  дитя,  я  ставав  справжнім  палади¬
ном,  подвигами  якого  будуть  справжні  книги.  Я  покликаний!
Моїх  творів  уже  чекають,  хоча  перша  книжка,  незважаючи
на  всі  мої  старання,  з’явиться  не  раніше  1935  року.  Десь
близько  1930  року  люди  почнуть  виявляти  своє  нетерпіння,
говоритимуть  між  собою:  «Він  змушує  на  себе  чекати!  Ось
уже  двадцять  п’ять  років,  як  його  годуємо,  а  в  нього  й  за
вухом  не  свербить!  Невже  помремо,  так  і  не  прочитавши  його
творінь?»  Я  відповідав  їм  своїм  голосом  1913  року:  «Облиште
мене,  дайте  змогу  працювати!»  Але  я  був  люб’язний:  бачив,
що  вони  —  Бог  знає  чому  —  потребували  моєї  допомоги,  і  що
ця  потреба  породила  мене,  єдиного,  хто  міг  її  вдовольнити.  Я
дослухався,  прагнучи  в  глибині  свого  єства  похопити  це
загальне  очікування,  моє  життєдайне  джерело  і  зміст  мого
буття;  подеколи  здавалося,  ще  мить  —  і  я  досягну  успіху,  але
тут  же  отримував  облизня.  Та  кат  його  бери:  я  вдовольнявся
цими  оманливими  сполохами.  Заспокоївшись,  я  озирався
довкола:  може,  десь  мене  вже  бракує?  Але  ні:  було  ще  зарані.
Прекрасний  предмет  жадання,  я,  ще  не  усвідомивши  цієї
своєї  ролі,  радісно  погоджувався  зберігати  деякий  час
інкогніто.  Бувало,  баба  забирала  мене  з  собою  в  бібліотеку,  і
я  розважався,  спостерігаючи  за  довготелесими  замисленими  і
чимось  невдоволеними  дамами,  котрі  снували  від  полиці  до
полиці  в  пошуках  автора,  який  би  їх  наситив;  але  їм  не  до
снаги  було  знайти  його,  оскільки  це  був  я  —  хлопчак,  який
плутався  в  них  під  ногами,  на  якого  вони  не  звертали
ніякісінької  уваги.
 Я  лукаво  посміхавсь  і  розчулювався  до  сліз:  за  своє  коротке
життя  я  понавигадував  собі  чимало  уподобань  і  ролей,  котрі
одразу  ж  танули  як  дим.  Тепер  у  мені  пробурили  свердлови¬
ну»  і  бур  натрапив  на  скелю;  я  був  письменником,  як  Шарль
ІПвейцер  —  дідом,  від  народження  і  довіку.  А  втім,  інколи
траплялося,  що  крізь  це  завзяття  пробивалося  хвилювання:  я
навіть  не  міг  помислити,  що  талант,  гарантом  якого  для  мене
слугував  Карл,  є  випадковістю;  я  вмудрився  перетворити  його
на  певний  мандат,  але  за  браком  заохочень  і  справжніх  вимог
ніяк  не  міг  забути,  що  повноважень  я  надав  собі  сам.  Я  був
паростком  правічного  світу,  і  в  ту  мить,  коли  я  виокремився  з
Природи,  щоб  стати  нарешті  самим  собою  —  тим  Другим,
котрим  я  намагався  бути  в  очах  інших,  —  я  заглянув  в
обличчя  своєї  Долі  і  впізнав  її:  переді  мною  постала  лише  моя
 415

власна  свобода,  піднята  моїми  зусиллями  до  рангу  якоїсь
чужої  мені  сили.  Одне  слово,  мені  не  вдалося  ані  ошукати
себе,  ані  зняти  з  власних  очей  полуду.  Я  вагався.  Мої  сумніви
знову  воскресили  давню  проблему:  як  поєднати  вірнопід-
даність  Мішеля  Строгова  із  шляхетністю  Пардальяна?  Коли  я
бував  лицарем,  то  ніколи  не  корився  наказам  короля;  чи
мусив  я  погодитися  стати  письменником  з  чиєїсь  принуки?
Проте  сумніви  посідали  мене  недовго;  я  був  жертвою  двох
супротивних  містик,  але  чудово  пристосовувався  до  їхніх
суперечностей.  Мене  навіть  удовольняло,  що  я  водночас
Небесний  дар  і  плід  власних  творінь.  У  хвилини  доброго
гумору  я  був  живодайним  джерелом,  я  самотужки  добув  себе
з  небуття,  щоб  дати  людям  книги,  котрих  вони  чекали;
слухняне  дитя,  я  коритимуся  до  кінця  своїх  днів,  але  тільки
самому  собі.  В  години  зневіри,  коли  мене  нудило  від
нікчемності  власної  свободи,  я  втішав  себе,  спираючись  на
своє  призначення:  я  волав  до  роду  людського  і  покладав  на
нього  відповідальність  за  своє  життя:  адже  я  тільки  продукт
колективної  потреби.  Найчастіше  я  досягав  душевного  спо¬
кою,  лише  не  відмовляючись  цілком  ні  від  свободи,  яка
надихає,  ні  від  необхідності,  що  виправдовує.
 Пардальян  і  Строгов  могли  чудово  уживатися,  небезпека
крилася  в  іншому:  мені  довелося  стати  свідком  неприємної
очної  ставки,  яка  змусила  мене  вжити  пересторог.  Велику
частку  відповідальності  за  це  несе  Зевако,  котрому  я  цілком
довіряв;  він  хотів  мене  збентежити  чи  застерегти?  Хайтам  що,
але  одного  чудового  дня  в  Мадріді,  в  якомусь  заїзді,  коли  я  не
зводив  очей  з  Пардальяна,  що  заслужено  відпочивав  за  кух¬
лем  вина,  цей  автор  звернув  мою  увагу  на  іншого  відвідувача,
і  то  був  не  хто  інший,  як  Сервантес.  Вони  знайомляться,
засвідчуючи  взаємну  повагу,  і  далі  прошкують  разом,  захоп¬
лені  однією  метою  —  захищати  доброчесність.  Ба  гірше,  Сер¬
вантес,  нетямлячись  від  щастя,  признається  своєму  новому
другові,  що  хоче  написати  книгу:  досі  постать  головного  героя
була  якоюсь  розмитою,  але  тепер,  хвалити  Бога,  з’явився
Пардальян,  котрий  стане  йому  за  модель.  Я  обурився  до  краю
і  заледве  не  закинув  книжку:  яка  нетактовність!  Я  був  пись-
менником-лицарем,  мене  розітнули  навпіл,  кожна  частина
стала  самостійною  людиною,  вони  зустрілись  і  засперечалися.
Пардальян  не  дурень,  але  ж  не  він  написав  «Дона  Кіхота»;
Сервантес  відважно  бився,  проте  важко  було  розраховувати
на  те,  що  він  один  змусить  утікати  двадцять  рейтарів.  їхня
дружба  ще  більше  підкреслювала  обмеженість  кожного.  Пер¬
ший  думав:  «Писака  трішки  хирлявий,  але  хоробрості  йому  не
 416

позичати».  А  другий:  «Дідько  б  його  вхопив!  Як  для  рубаки,
цей  хлопець  непогано  крутить  мізками».  До  того  ж  мені  було
не  до  шмиги,  що  мій  герой  послужив  моделлю  для  лицаря
Сумного  Образу.  В  добу  «кіно»  мені  подарували  адаптованого
«Дона  Кіхота»,  я  не  спромігся  прочитати  й  п’ятдесяти  стор¬
інок:  мої  геройства  виставлялися  всьому  світові  на  посмі¬
ховисько!  А  тепер  і  сам  Зевако...  Кому  ж  вірити?  По  правді,  я
був  блудницею,  солдатською  хвойдою:  моє  серце,  моє  підле
серце  віддавало  перевагу  авантюристові  перед  інтелігентом;  я
соромився  бути  лише  Сервантесом.  Щоб  зрадити  самого  себе,
я  встановив  терор  у  своїй  голові  і  в  соєму  лексиконі,  прогнав
слово  «героїзм»  і  його  похідні,  відігнав  усіх  мандрівних  ли¬
царів,  силуючи  себе  думати  про  письменників,  про  небезпеки,
які  на  них  чигають,  про  їхнє  гостре  перо,  яким  проштрикують
бандюг.  Я  далі  читав  «Пардальяна  і  Фаусту»,  «Знедолених»,
«Легенду  віків»,  лив  сльози  над  Жаном  Вальжаном,  над
Евіраднусом,  але,  закривши  книжку,  стирав  їхні  імена  з
пам’яті  і  починав  перекличку  свого  справжнього  полку:
Сільвіо  Пелліко  —  засуджено  довіку,  Андре  Шеньє  —
гільйотиновано,  Етьєн  Доле  —  спалено  живцем,  Байрон  —
загинув  за  Грецію.  Я  з  холодною  одержимістю  присвятив  себе
перетворенню  власного  покликання,  збагативши  його  своїми
давніми  мріями;  я  не  відступав  ні  перед  чим:  вивертав  ідеї
навиворіт,  спотворював  зміст  слів,  відгороджувався  від  світу,
побоюючись  небажаних  зустрічей  і  порівнянь.  Вакаційний
спокій  моєї  душі  поступився  місцем  постійній  і  тотальній
мобілізації:  я  запровадив  військову  диктатуру.
 Мої  сумніви  катували  мене  й  далі,  але  в  іншій  формі.  Я
шліфую  свій  талант  —  що  може  бути  кращого?  Але  задля
чого?  Я  потрібен  людям  —  навіщо?Я  мав  нещастя  задуматися
над  своєю  роллю  і  призначенням.  Я  запитав:  «Кінець  кінцем,
про  що  мова?»  —  і  раптом  зрозумів,  що  все  втрачено.  Мови
немає  ні  про  що.  Не  той  герой,  кому  хочеться;  хоробрості  й
дару  замало,  потрібні  ще  гідри  і  дракони.  Я  їх  ніде  не  бачив.
Вольтер  і  Руссо  добряче  навоювалися  на  своєму  віку,  але  в  ті
часи  ще  були  тирани.  Гюго  з  Гергні  вергав  громи  в  Баденге,
Наполеона  III,  ненавидіти  якого  навчив  мене  дід.  Але  я  не
вважаю  великою  заслугою  розпатякувати  про  свою  ненависть
до  імператора,  що  помер  сорок  років  тому.  Про  сучасну
історію  Шарль  відмовчувався:  цей  дрейфусар  ніколи  не  роз¬
повідав  мені  про  Дрейфуса.  А  шкода!  З  яким  піднесенням
зіграв  би  я  роль  Золя:  під  озвірілі  вигуки  натовпу  я  виходжу  з
суду,  повертаюся  на  приступці  повозу,  розправляюся  з  най-
скаженішими  —  а  втім,  ні,  ні:  я  знаходжу  грізні  слова,  котрі
 14  Сартр
 417

змушують  їх  відступитися.  І  я,  звичайно  ж,  відмовляюся
втікати  до  Англії;  мені,  невизнаному,  покинутому,  яка  насо¬
лода  знову  стати  Грізельдою,  блукати  Парижем,  не  сумні¬
ваючись  ні  на  хвилину,  що  на  мене  чекає  Пантеон.
 Баба  щодня  отримувала  «Ле  Матен»  і,  якщо  не  помиляюся,
«Л’Ексельсіор»:  я  дізнався  про  існування  злочинного  світу,  до
якого  відчував  огиду,  як  і  всі  порядні  люди.  Але  від  цієї
звіроти  в  людській  подобі  толку  для  мене  було  мало:  без¬
страшний  пан  Лепін  сам  їх  приборкував.  Подеколи  робітники
скаржилися  на  свою  долю,  мовляв,  пішли  прахом  цілі  статки,
але  я  про  це  ні  сном  ні  духом  не  відав  і  досі  не  знаю,  що  про  це
думав  дід.  Він  пунктуально  виконував  обов’язок  виборця,
виходив  із  кабінки  помолоділий,  трохи  красуючись,  і  коли
наші  жінки  підсміювалися  над  ним:  «Та  признайся  нарешті,
за  кого  ти  голосуєш?»  —  він  сухо  відповідав:  «Це  чоловіча
справа!»  Однак  після  обрання  нового  президента  республіки,
у  хвилини  відвертості,  він  давав  нам  наздогад,  що  не  схвалює
кандидатуру  Пама:  «Тютюновий  гендляр!»  —  вигукував  він
роздратовано.  Цей  дрібнобуржуазний  інтелігент  хотів,  щоб
першим  урядовцем  Франції  був  його  рівня  —  інтелігентний
дрібний  буржуа,  Пуанкаре.  Мати  запевняє  мене  тепер,  що  він
голосував  за  радикалів  і  що  вона  про  те  знає  достеменно.  Це
мене  не  здивувало:  він  вибрав  партію  урядовців;  до  того  ж
радикали  вже  доживали  свого  віку,  тож  Шарль  міг  спокійно
голосувати  за  партію  порядку,  віддаючи  свій  голос  радика¬
лам.  Одне  слово,  якщо  вірити  дідові,  справи  у  французької
політики  йшли  не  так  уже  й  кепсько.
 Це  краяло  мені  серце:  я  озброївся,  щоб  захищати  людство
від  жахливих  небезпек,  а  всі  запевняли  мене,  що  воно
спокійно  прямує  до  довершеності.  Дід  виховав  у  мені  повагу
до  буржуазної  демократії:  задля  неї  я  охоче  оголив  би  перо,;
але  в  часи  президентства  Фальєра  селяни  мали  право  на
виборчий  голос  —  чого  ще  треба?  Що  робити  республіканцеві,  І
коли  йому  випало  щастя  жити  в  республіці?  Він  байдикує  або
викладає  грецьку  мову,  а  в  хвилини  дозвілля  описує  пам’ят-(
ники  Орільяка.  Я  повернувся  до  вихідної  точки  і  відчув,  що]
ще  дужче  задихаюсь  у  безконфліктному  світі,  котрий  рокує
письменника  на  безробіття.
 Мене  знову  виручив  Шарль.  Несамохіть,  звичайно.  За  два
роки  до  того,  як  дід  пробудив  у  мені  інтерес  до  гуманізму,  він
виклав  мені  деякі  ідеї,  про  які  більше  не  прохоплювався  жод¬
ним  словом,  побоюючись  збурити  мій  безум,  але  ті  думки
закарбувалися  в  моїй  свідомості.  Тепер  вони  знову  нечутно
завирували  в  моїй  голові  і,  щоб  порятувати  найголовніше,
 418

мало-помалу  обернули  письменника-лицаря  на  письменни-
ка-страдника.  Я  розповідав,  як  безталанний  пастор,  покірний
волі  свого  батька,  зберіг  Божественне,  щоб  улити  його  в  Куль¬
туру.  З  цієї  амальгами  народився  Дух  Святий,  атрибут  безко¬
нечної  Субстанції,  покровитель  літератури  і  мистецтва,  мерт¬
вих  і  живих  мов,  а  також  прямого  методу  навчання,  білий
голуб,  котрий  щедро  обдаровував  родину  Швейцерів  своїми
з’явами,  пурхав  по  неділях  над  органами,  оркестрами,  а  в
будні  вмощувався  на  дідовому  тім’ї.  Давні  Карлові  балачки,
зібрані  докупи,  уклалися  в  моїй  голові  в  певну  промову:  світ
був  жертвою  Зла;  єдине  спасіння  —  зректися  самого  себе,
всього  Земного  і,  усвідомивши  всю  глибину  падіння,  віддатися
спогляданню  незбутних  Ідей.  Досягнути  їх  без  тренування
важко,  тому  ця  справа  покладена  на  певну  групу  фахівців.
Служителі  культу  беруть  людство  під  опіку  й  обертають  свої
чесноти  на  його  спасіння:  світські  хижаки,  великі  й  малі,
мають  повне  право  вбивати  один  одного  або  скніти  в  невіглас¬
тві  без  істини  в  душі,  оскільки  письменники  і  художники
думають  замість  них  про  Красу  і  Добро.  Щоб  вирвати  людство
з  тваринного  стану,  потрібно  задовольнити  щонайменше  дві
умови:  по-перше,  зберегти  в  місцях,  що  перебувають  під  охо¬
роною,  реліквії  померлих  служителів  культу  —  полотна,  ста¬
туї;  по-друге,  мати  хоча  б  одного  служителя  культу,  що  б  міг
далі  вести  справу  і  творити  майбутні  реліквії.
 Нікчемна  нісенітниця:  я  поглинав  її,  не  втямивши  до
пуття;  у  двадцять  років  я  й  далі  у  неї  вірив.  І  тому  я  ще  довгий
час  уважав,  що  витвір  мистецтва  —  явище  метафізичне,
народженням  котрого  клопочеться  всесвіт.  Я  відкопав  цю
жорстоку  релігію  й  увірував  у  неї,  щоб  позолотити  нею  своє
тьмяне  покликання:  я  ввібрав  у  себе  озлоблення  і  кривди,  які
зовсім  мене  не  обходили,  а  тим  паче  мого  діда;  давня  жовч
Флобера,  Гонку  рів,  Готьє  отруїла  мене;  їхня  абстрактна
ненависть  до  людини  була  прищеплена  мені  під  машкарою
любові  і  заразила  мене  новими  уявленнями.  Я  зробився
несхитним  катаром,  я  змішав  літературу  з  молитвою,  пере¬
творив  її  на  людську  пожертву.  Мої  брати,  вирішив  я,  блага¬
ють,  щоб  я  присвятив  своє  перо  їхньому  спасінню:  їхнє
жалюгідне  буття  було  б  приречене  на  забуття,  якби  не
покровительство  Святих;  якщо  я  кожного  ранку  розплющую
очі,  якщо,  підбігаючи  до  вікна,  бачу,  що  вулицею  простують
Пані  й  Панове,  живі  й  здорові,  то  дякувати  за  це  треба
якомусь  трудареві-недомнику,  що  від  зорі  до  зорі  силкується
написати  безсмертну  сторінку  *  яка  стане  платнею  за  добову
відстрочку  для  всіх  нас.  Коли  смеркнеться,  він  знову  візь-
 14*
 419

меться  за  перо,  і  так  буде  щовечора  —  нині,  взавтра,  аж  доки
він  помре  від  виснаження;  тоді  прийду  на  зміну  я,  і  теж  буду
втримувати  рід  людський  на  краю  безодні  своїми  мета¬
фізичними  пожертвами,  своєю  творчістю.  Небавом  воїн  по¬
ступився  місцем  священикові:  трагічний  Парсіфаль,  я  пропо¬
нував  самого  себе  на  покаянну  жертву.  Того  дня,  коли  я
відкрив  Шантеклера,  в  моїй  душі  все  сплелося  у  вузол,  і  я
поклав  тридцять  років  свого  життя,  щоб  розплутати  той
гадючий  клубок.  Пошматований,  закривавлений,  побитий
півень  збирається  на  силі,  щоб  охороняти  весь  пташиний  двір;
він  заспіває  —  і  яструб  утікає  геть,  а  підступний  натовп,  який
нещодавно  глузував  із  співака,  кадить  йому  фіміам;  яструб
щез,  поет  знову  вступає  до  борні.  Краса  надихає  його,
подесятеряє  сили,  він  насідає  на  свого  ворога  й  перемагає.  Я
плакав:  Грізельда,  Корнель,  Пардальян  —  я  їх  усіх  похопив  в
одному:  я  буду  Шантеклером.  Тепер  усе  мені  видалося
простим:  писати  —  означає  доточити  ще  одну  перлинку  до
низки  намиста  Муз,  залишити  нащадкам  пам’ять  про  гідне
життя,  захистити  народ  від  самого  себе  і  від  його  ворогів,
урочистою  месою  здобути  для  людей  благословення  небес.
Мені  було  невтямки,  що  можна  писати,  аби  читали.
 Пишуть  для  сусідів  або  ж  для  Бога.  Я  вибрав  писати  для
Бога,  маючи  намір  порятувати  сусідів.  Я  волів  мати  не
читачів,  а  боржників.  Зарозумілість  роз’їдала  мою  велико¬
душність.  Уже  в  ту  пору,  коли  я  був  оборонцем  сиріт,  я,
прагнучи  здихатися  їх,  велів  їм  ховатися.  Коли  я  став  пись¬
менником,  то  не  відмовився  від  своїх  звичок:  перш  ніж
порятувати  людство,  я  зав’язував  йому  очі  і  лише  тоді
розвертався  супроти  малих,  чорних  і  шпарких  рейтарів-слів;
коли  моя  нова  сирітка  зважиться  зірвати  пов’язку,  то  я  вже
буду  ген-ген;  урятований  хоробрістю  одинця,  вона  спочатку
не  завважить  на  полиці  Національної  бібліотеки  осяйний
новенький  томик  з  моїм  іменем.
 Прошу  врахувати  пом’якшувальні  обставини.  їх  три.  Пе¬
редусім  крізь  ці  вигадки  ясно  прозирає  мій  сумнів  щодо
власного  права  до  життя.  У  цьому  безпашпортному  людстві,
котре  очікує  на  добрий  гумор  Митця,  не  важко  розпізнати
дитя,  переситившись  добробутом,  нудиться  на  своєму  сідалі;
я  прийняв  мерзенний  міф  про  Святого,  котрий  рятує  чернь,
оскільки  черню,  зрештою,  був  я  сам;  я  проголосив  себе
патентованим  спасителем  натовпу,  щоб  небавом  і,  як  кажуть
єзуїти,  на  додачу,  забезпечити  власне  спасіння.
 Та  й  було  мені  тільки  дев’ять  років.  Син-одинак,  позбавле¬
ний  друзів,  я  навіть  уявити  собі  не  міг,  що  моєму  усамітненню
 420

колись  наступить  край.  Слід  признатися,  що  письменником  я
був  зовсім  невизнаним.  Я  знову  взявся  за  перо.  Мої  нові
романи,  за  браком  ліпшого,  волос  у  волос  були  схожі  на
попередні,  але  ніхто  їх  не  брав  до  рук.  Навіть  я  —  мені  було
гидко  себе  перечитувати.  Моє  перо  бігало  так  прудко,  що  я
часто  відчував  біль  у  зап’ястку;  я  жбурляв  на  підлогу  списані
зшитки,  потім  забував  про  них,  зрештою  вони  кудись  зника¬
ли,  і  тому  я  нічого  не  завершував:  чи  варто  розповідати  кінець
історії,  коли  початок  утрачено?  А  втім,  якби  Карл  зволив  хоч
одним  оком  глипнути  на  іі  сторінки,  він  був  би  для  мене  не
читачем,  а  верховним  суддею,  і  я  побоювався  його  вироку.
Моя  творчість,  ні  до  кого  не  звертаючись,  зрештою  стала
самоціллю:  я  писав,  щоб  писати.  І  не  шкодую  про  те:  якби
мене  читали,  я  прагнув  би  сподобатися  і  знову  став  би
вундеркіндом.  У  підпіллі  я  почувався  справжнім.
 І,  нарешті,  ідеалізм  служителя  культу  грунтувався  на
дитячому  реалізмові.  Я  вже  казав:  одкривши  світ  через  мову,
я  довго  сприймав  слово  за  світ.  Існувати  означало  володіти
затвердженою  назвою  десь  на  безконечних  Скрижалях  Сло¬
ва;  писати  означало  вирізьблювати  на  них  нові  істоти  або  —
такою  була  найнав’язливіша  з  моїх  ілюзій  —  ловити  речі
живцем  у  пастки  фраз:  якщо  я  вправно  жонглюватиму  слова¬
ми,  об’єкт  заплутається  в  знаках,  і  я  його  схоплю.  В  Люксем¬
бурзькому  саду  мене  причаровувала  розкішна  подоба  плата¬
на:  я  не  спостерігав  за  ним,  а,  навпаки,  довірливо  чекав
натхнення;  за  мить  я  вловлював  шепіт  справжнього  листя  у
простому  прикметникові  чи  інколи  в  цілому  реченні:  я  збага¬
тив  усесвіт  тріпотливим  листям.  Ніколи  я  не  записував  своїх
знахідок  на  папері:  я  вважав,  що  вони  накопичуються  в  моїй
пам’яті.  Насправді  ж  я  їх  забував.  Але  вони  сповнювали  мене
передчуттям  моєї  майбутньої  ролі:  мені  судилося  давати
назви.  Уже  багато  сторіч  неясні  білі  плями  в  Орільяку
настійно  вимагали  чітких  обрисів,  змісту;  я  зроблю  з  них
справжні  пам’ятники.  Терорист,  я  зазіхав  лише  на  їхню
сутність:  я  сотворю  її  словом.  Знавець  риторики,  я  кохався
лише  в  словах:  я  воздвигну  словесні  храми  під  блакитним
оком  слова  «небо».  Я  споруджуватиму  на  віки.  Коли  я  брав  до
рук  книгу,  то  міг  невідь-скільки  розгортати  й  згортати  її,  вона
від  цього  не  змінювалася.  Торкаючись  цієї  незнищенної
субстанції  —  тексту,  мій  нікчемний  погляд  лише  ковзав  по
поверхні,  нічого  не  зачіплюючи  і  не  зношуючи.  Я  ж,  пасив¬
ний,  ефемерний,  був  тільки  засліпленою,  пронизаною  вогнем
маяка  мошкою;  я  виходив  із  кабінету,  гасив  світло:  невидима
в  пітьмі,  книга  й  далі  сяяла  для  себе  самої.  Я  наділю  свої  твори
 421

цим  текучим  шаленством  всепроникних  променів,  а  згодом
серед  румовищ  бібліотек  вони  переживуть  людину.
 Мені  сподобалось  бути  невідомим,  я  загорівся  бажанням
вести  далі  цю  гру,  зробити  невідомість  своєю  заслугою.  Я
заздрив  уславленим  в’язням,  котрі  писали  в  тюрмах  при  свіч¬
ці.  Вони  жертвували  собою  задля  сучасників,  але  були  позбав¬
лені  спілкування  з  ними.  Щоправда,  поступ  моралі  унемож¬
ливив  мої  сподівання  на  те,  що  мій  талант  набуде  найбільшого
розвою  в  ув’язненні,  але  я  все-таки  не  зневірився:  вражене
невибагливістю  моїх  прагнень,  Провидіння  докладе  всіх  зу¬
силь,  щоб  вони  збулися.  Та  поки  ще  я  залишався  сам-один.
 Мати,  ошукана  дідом,  не  втрачала  нагоди  змалювати  мої
майбутні  радощі:  щоб  спокусити  мене,  вона  облаштувала  моє
життя  всім  тим,  чого  не  вистачало  їй  самій:  спокоєм,  дозвіл¬
лям,  злагодою.  Молодий  викладач,  ще  не  одружений,  я  винай-
маю  у  вродливої  літньої  пані  затишну  кімнату,  яка  пахне
лавандою  і  свіжою  білизною,  за  два  кроки  від  ліцею;  вечорами
я  затримуюся  у  вітальні,  щоб  побалакати  з  господинею,  яка  в
захопленні  від  мене;  а  втім,  усі  мене  люблять,  бо  я  люб’язний
і  ввічливий.  З  усього  сказаного  я  чув  лиш  одне  —  «твоя
кімната»;  ліцей,  вдову  полковника,  дух  провінції  я  залишаю
без  уваги  і  бачив  лише  кружок  світла  на  своєму  столі;  запнуті
фіранки,  посеред  кімнати,  залитої  мороком,  я  схиляюся  над
зошитом  у  чорному  коленкорі.  Мати  оповідала  далі,  переска¬
куючи  через  десять  років:  за  покровителя  в  мене  генеральний
інспектор,  я  серед  обраних  світського  товариства  Орільяка,
молода  дружина  почуває  до  мене  найніжнішу  прихильність  і
народжує  мені  гарних  здорових  дітей  —  двох  синів  і  дочку,
дружина  отримує  спадок,  я  купую  шматок  землі  на  околиці
міста,  ми  будуємося  і  щонеділі  всією  родиною  їздимо  просте¬
жити,  як  ідуть  роботи.  Я  до  того  не  дослухався:  упродовж  цих
десяти  років  я,  коротун,  вусань,  як  мій  батько,  видершись  на
купу  словників,  не  залишав  столу:  вуса  мої  взялися  сивиною,
рука  пише  без  угаву,  зшитки  один  за  одним  падають  на  пар¬
кет.  Людство  спить,  ніч,  дружина  і  діти  сплять,  а  може,  навіть
і  повмирали,  господиня  спить;  сон  викреслив  мене  з  їхньої
пам’яті.  Оце  так  самота:  два  мільярди  людей  повкладалися
спати,  а  я  бовванію  над  ними  —  єдиний  на  чатах.
 На  мене  дивиться  Дух  Святий.  Він  саме  ухвалив  поверну¬
тися  на  Небо  і  покинути  людей;  настав  час  принести  себе  в
жертву:  я  показую  йому  рани  своєї  душі,  сльози,  що  зросили
папір,  він  читає  через  моє  плече,  його  гнів  вщухає.  Що  його
вгамувало  —  глибина  страждань  чи  довершеність  мого  тво¬
ріння?  Я  відповів  собі,  що  твір,  а  потайки  думав,  що  страждан¬
 422

ня.  Звичайно,  Святий  Дух  відзначив  лише  справді  мистецькі
твори,  але  я  читав  Мюссе,  я  знав,  що  «твори  розпуки  найпрек-
расніші»,  і  вирішив  уполювати  Красу  на  приманку  відчаю.
Слово  «геніальність»  завжди  викликало  у  мене  підозру,  а
тепер  і  поготів,  я  навіть  гидував  ним.  До  чого  тут  туга,  випро¬
бування,  долання  спокуси,  в  чому,  зрештою,  заслуга,  якщо  я
просто  обдарований?  Я  ледве  міг  стерпіти,  що  мені  дано  одне
тіло  і  ту  саму  голову  на  всі  випадки  життя;  я  не  дам  закувати
себе  в  призначені  для  мене  обладунки.  Я  готовий  був  звалити
на  свої  плечі  місію  при  умові,  щоб  вона  ні  на  що  не  спиралася,
щоб  вона  просто  собі  сяяла  в  порожнечі  абсолюту.  Я  тайкома
перешіптувався  зі  Святим  Духом.  «Ти  писатимеш»,  —  казав
він  мені.  А  я  заламував  з  розпачу  руки:  «За  що,  Господи,  ти
вибрав  мене?»  —  «Ні  за  що».  «Тоді  чому  я?»  —  «А  так  —
знічев’я».  —  «Чи  є  в  мене  хоч  якась  легкість  пера?»  —  «Ніякої.
Невже  ти  гадаєш,  ніби  великі  твори  народжуються  з-під  лег¬
ких  пер?»  —  «Господи,  якщо  я  такий  уже  нікчема,  то  як  я
спроможуся  сотворити  книгу?»  —  «Старанням  своїм».  —  «От¬
же,  її  може  написати  будь-хто?»  —  «Будь-хто,  але  я  вибрав
тебе».  Таке  ошуканство  було  мені  дуже  вигідним:  дозволяло
виставляти  напоказ  свою  нікчемність  і  водночас  шанувати  в
собі  автора  майбутніх  шедеврів.  Я  був  обранцем,  помазани¬
ком,  але  бездарним:  усе,  чого  я  досягну,  прийде  завдяки  моє¬
му  терпінню  і  стражданням;  я  відкидав  у  собі  будь-яку  індиві¬
дуальність:  риси  характеру  зв’язують;  я  був  вірний  лише
найвищому  служінню,  котре  вело  мене  до  слави  через  торту¬
ри.  Залишалося  тільки  знайти  ті  тортури;  це  була  єдина,  але,
здавалося,  нерозв’язана  проблема,  оскільки  сподіватися  на
злидні  не  випадало:  буду  я  невідомий  чи  знаменитий,  все  одно
отримуватиму  платню  у  відомстві  освіти  й  ніколи  не  голодува¬
тиму.  Я  провіщаю  собі  жорстокі  любовні  страждання,  але  без
захвату,  я  ненавидів  заціпенілих  коханців;  мене  шокував
Сірано,  цей  фальшивий  Пардальян,  який  тупів  перед  жін¬
ками.  За  справжнім  Пардальяном  тягнувся  цілий  хвіст  зали¬
цяльників,  котрих  він  навіть  не  помічав;  щоправда,  смерть
його  коханої  Віолетти  навіки  розбила  йому  серце.  Вдівство  —
невигойна  рана:  а  все  через  жінку  —  «в  тобі,  в  тобі  одній
причина»,  —  але  не  з  її  вини;  це  позволить  відкинути  домаган¬
ня  всіх  інших.  Треба  обмізкувати.  Якщо  навіть  припустити,
що  моя  юна  орільякська  дружина  гине  в  катастрофі,  такого
горя  замало,  щоб  стати  обранцем  долі:  воно  було  водночас  і
випадкове,  і  надто  буденне.  Моя  несамовитість  все  ж  знайшла
вихід;  осміяні  і  гнані,  деякі  письменники  до  останнього  подиху
скніли  в  ганьбі  й  забутті,  слава  вінчала  лише  їхні  трупи  —  ось
 423

це  саме  для  мене.  Я  сумлінно  писатиму  про  Орільяк  і  його
статуї.  Нездатний  на  ненависть,  я  прагнутиму  лише  до  злаго¬
ди  і  служіння  людям,  А  втім,  щойно  з’явившись  на  світ,  моя
перша  книжка  викличе  скандал,  з  мене  зроблять  ворога  наро¬
ду,  мене  цькуватимуть  овернські  газети,  крамарі  відмовля¬
тимуть  мені  в  послугах,  осатаніла  юрба  закидає  камінням  мої
вікна;  щоб  урятуватися  від  лінчування,  я  змушений  буду
втікати.  Приголомшений,  я  спочатку  проживу  довгі  місяці  в
нестямі,  без  угаву  повторюючи:  «Згляньтеся!  Це  просто  якесь
непорозуміння,  адже  людина  за  своєю  природою  добра!»  1
зрештою,  це  справді  виявиться  непорозумінням,  але  Святий
Дух  не  дозволить,  щоб  воно  розвіялося.  Я  видужаю;  одного
дня  знову  сяду  за  стіл  і  напишу  нову  книгу  про  море  або  про
гори.  Вона  не  знайде  видавця.  Гнаний,  змушений  переховува¬
тися,  можливо,  засуджений,  я  напишу  інші  книги,  багато
книг,  перекладу  Горація  віршами,  викладу  свої  скромні  і  вель¬
ми  мудрі  міркування  щодо  педагогіки.  Нічого  не  вдієш:  у
дорожній  скриньці  накопичуватимуться  невидані  зшитки.
 Ця  історія  мала  два  висновки;  я  вибирав  перший  або
другий  залежно  від  настрою.  У  тужливі  дні  я  бачив  себе
вмирущим  на  залізному  ліжку,  всіма  зневаженим,  сповненим
відчаю,  саме  в  ту  хвилю,  коли  Слава  підносила  до  вуст  свою
сурму.  Інколи  я  дарував  собі  трохи  щастя.  У  п’ятдесят  років,
пробуючи  нове  перо,  я  пишу  своє  ім’я  на  рукописі,  який
згодом  губиться.  Хтось  знаходить  його  —  на  горищі,  в  рівча¬
ку,  в  комірчині  будинку,  який  я  щойно  покинув,  —  читає,
приголомшений,  відносить  його  до  Артема  Файяра,  знамени¬
того  видавця  Мішеля  Зевако.  Стався  справжній  тріумф:
десять  тисяч  примірників  розійшлося  за  два  дні.  Повсюдне
каяття.  Ціла  юрба  репортерів  кидається  на  мої  пошуки,  але  за
мною  вже  й  слід  запав.  Самітник,  я  ще  тривалий  час  не  відаю
про  цю  раптову  зміну  громадської  думки.  Нарешті  одного
разу,  ховаючись  від  дощу,  я  заходжу  в  кав’ярню,  розгортаю
газету,  яка  валялася  під  рукою,  і  що  я  бачу?  «Жан-Поль
Сартр,  письменник-загадка,  співець  Орільяка,  поет  моря».
На  третій  сторінці  шість  колонок,  набраних  жирним  шриф¬
том.  Я  торжествую.  Ні,  я  в  солодкій  меланхолії.  Хай  там  як,  я
повертаюся  додому,  з  допомогою  господині  запаковую  і  пе¬
рев’язую  мотузкою  дорожню  скриньку  із  зшитками  і  спровад¬
жую  її  до  Файяра  без  зворотньої  адреси.  Цієї  миті  я  уривав
свою  оповідку,  перебираючи  в  голові  найчудовніші  комбі¬
нації:  якщо  я  відправлю  посилку  з  того  самого  міста,  де
мешкаю,  журналісти  як  оком  змигнути  викриють  мій  сховок.
Найліпше  я  захоплю  валізу  з  собою  в  Париж  і  там  доправлю
 424

пакунок  у  видавництво  через  посильного;  перед  відходом
потяга  я  ще  встигну  відвідати  місця  мого  дитинства  —  вулицю
Ле  Гофф,  вулицю  Суффло,  Люксембурзький  сад.  Мене  потяг¬
не  відвідати  «Бальзар»,  я  пригадаю,  що  дід  —  який  на  той  час
уже  помер  —  декілька  разів  водив  мене  туди  1913  року:  ми
сідали  поряд  на  лаві,  всі  дивилися  на  нас  поблажливо,  дід
замовляв  собі  кухоль  пива,  а  мені  —  невеличкий  кухлик,  і  я
відчував,  що  мене  люблять.  І  ось  тепер,  п’ятдесятирічний  і
журливий,  я  прочиняю  двері  пивниці  і  прошу  гарсона  прине¬
сти  пива.  За  сусіднім  столиком  молоді  й  гарні  жінки  про  щось
жваво  розмовляють,  згадуючи  моє  ім’я.  «Ох!  —  бідкається
одна  з  них,  —  нехай  він  буде  старий,  бридкий  —  дарма:  я
віддала  б  тридцять  років  свого  життя,  аби  лиш  стати  його
дружиною!»  Я  посміхаюся  їй  гордо  і  сумно,  вона  відповідає
мені  здивованою  усмішкою,  я  встаю  і  йду  геть.
 Довгий  час  я  шліфував  цей  епізод  і  сотні  інших,  від  котрих
убережу  читача.  В  них  можна  розпізнати  моє  дитинство,
спроектоване  в  майбутнє,  моє  становище  в  сім’ї,  вигадки,  що
володіли  мною  в  шестирічному  віці,  забаганки  моїх  невизна¬
них  паладинів.  У  дев’ять  років  я  ще  дувся  на  світ,  отримуючи
від  цього  велику  насолоду:  через  примхи  я,  несхитний,
невблаганний  страдник,  увічнював  те  непорозуміння,  від
якого,  здавалося,  навіть  самому  Духові  Святому  урвався
терпець.  Чому  я  не  назвав  свого  імені  цій  чарівній  своїй
прихильниці?  «Ох,  —  скрушно  зітхав  я,  —  вона  з’явилася
надто  пізно».  —  «Але  у  всякому  разі  вона  згодна?»  —  «Гадаю,
але  ж  я  надто  бідний».  —  «Надто  бідний!  А  авторські  права?»
Мене  не  зупиняло  й  це  заперечення:  я  написав  Файярові,  щоб
він  роздав  гроші,  які  належать  мені,  злидарям.  Але  потрібна
була  розв’язка.  Гаразд!  Я  згасав  у  своєму  закутку,  всіма
покинутий,  але  спокійний:  моя  місія  завершена.
 Одне  вражає  мене  в  цій  співаній-переспіваній  історії:  з  того
знаменитого  дня,  коли  я  натрапляю  на  своє  ім’я  в  газеті,
рветься  пружина,  і  я  доходжу  краю;  я  журно  насолоджуюся
своєю  славою,  але  більше  не  пишу.  Суть  обох  розв’язок  одна:
чи  я  помираю,  щоб  народитися  задля  слави,  чи  спочатку
приходить  слава,  щоб  мене  убити,  бажання  писати  таїть  у  собі
відмову  від  життя.  В  ту  пору  мене  схвилювала  одна  втішна
оповідка,  вже  й  не  пригадаю  звідки  вичитана.  Дія  від¬
бувається  в  минулому  сторіччі.  На  одному  з  сибірських
полустанків  сюди-туди  походжає  якийсь  письменник,  чекаю¬
чи  потяга.  На  виднокрузі  —  жодної  халупки,  жодної  живої
душі.  Письменник  понуро  опустив  свою  велику  втомлену
голову.  Він  підсліпий,  неодружений,  брутальний,  завжди
 425

сердитий;  він  нудьгує,  думає  про  пухлину  простати,  про  свої
борги.  І  раптом  на  дорозі,  що  в’ється  вздовж  залізниці,
з’являється  карета,  звідти  вискакує  молода  графиня,  підбігає
до  мандрівця,  якого  вона  зроду-звіку  не  бачила,  але  запевняє,
що  впізнала  його  по  колись  показаному  їй  дагеротипу,  кла¬
няється,  хапає  його  праву  руку  й  цілує.  На  цьому  оповідання
уривається,  і  я  досі  не  втямлю,  що  хотів  сказати  автор.  У
дев’ятирічному  віці  мене  захоплювало,  що  в  цього  письмен-
ника-буркотуна  навіть  серед  степу  знайшлися  читачки  і  що
така  прекрасна  панянка  з’явилася  нагадати  йому  про  забуту
ним  славу:  це  й  було  справжнім  народженням.  А  якщо
заглянути  ще  глибше  —  смертю;  я  відчув  це  і  хотів  цього  теж;
живого  простолюдця  аристократка  не  вшанує  таким  захоп¬
ленням.  Графиня,  здавалося,  говорила  йому:  «Якщо  я  нава¬
жилась  підійти  до  вас  і  торкнутися  вас,  то  нема  потреби
дотримуватися  приписів  мого  високого  рангу;  мені  байдуже,
що  ви  подумаєте  про  мій  учинок,  ви  для  мене  не  просто
людина,  а  символ  вашої  творчості».  Здоланий  поцілунком,  за
тисячу  верст  від  Петербурга,  на  відстані  п’ятдесяти  п’яти
років  від  дня  свого  народження,  мандрівець  спалахував  по¬
лум’ям,  згоряв  у  полум’ї  власної  слави,  не  залишивши  після
себе  нічого,  крім  вогненних  букв  каталога  своїх  творів.  Я
бачив,  як  графиня  сідала  в  свою  карету,  щезала,  і  степ  знову
впадав  у  самоту;  в  сутінках  потяг  проїздив  полустанок  не
зупиняючись,  щоб  надолужити  запізнення,  я  відчував,  як  від
страху  по  спині  пробігали  дрижаки,  пригадував  «Вітер  у
деревах»  і  думав:  «Графиня  —  це  смерть».  Одного  дня  вона
з’явиться  на  безлюдній  дорозі  і  поцілує  мої  пальці.
 Смерть  викликала  у  мене  млість,  оскільки  я  не  любив
життя:  цим  пояснюється  жах,  який  вона  навіювала  на  мене.
Ототожнивши  її  зі  славою,  я  зробив  із  смерті  своє  призначен¬
ня.  Я  захотів  померти;  інколи  крижаний  страх  сковував  моє
нетерпіння,  але  ненадовго;  моя  свята  радість  воскресала,  і  я
чекав  блискавиці,  яка  спопелить  мене  до  кісток.  У  наших
потаємних  задумах  неподільно  сплетені  наміри  і  викрутні:  я
добре  бачив,  що  в  божевільній  ідеї  писати,  щоб  виправдати
своє  існування,  всупереч  її  підступності  й  оманливості,  кри¬
лося  щось  реальне;  це  доводиться  тим,  що  минуло  вже
п’ятдесят  років,  а  я  ще  пишу.  Але  якщо  я  підіймаюся  до
першоджерел,  то  передусім  у  цій  ідеї  бачу  викрутні,  самогуб¬
ство  навпаки;  так,  дужче,  ніж  епопеї,  дужче,  ніж  страдницт-
ва,  я  жадав  смерті.  Я  довго  побоювався,  що  закінчу  дні,  як  і
почав,  —  де  трапиться,  абияк,  і  що  цей  невиразний  скін  буде
лиш  відблиском  мого  невиразного  народження.  Моє  покли¬
 426

кання  змінило  все:  удари  шпаги  минають,  написане  зали¬
шається,  я  відкрив  для  себе,  що  Даритель  у  Красному  Пись¬
менстві  може  обернутися  на  власний  Дар,  тобто  на  об’єкт  у
чистому  вигляді.  Випадок  зробив  мене  людиною,  велико¬
душність  зробить  мене  книгою;  я  зможу  відлити  в  бронзових
письменах  своє  базікання,  свою  свідомість,  замінити  марноту
життя  незнищенністю  написів,  плоть  —  стилем,  кволі
спіральні  витки  часу  —  вічністю,  постати  перед  Святим
Духом,  мов  якийсь  мовний  осад,  зробитися  насланням  для
роду  людського,  зрештою,  стати  іншим,  іншим,  ніж  я  сам,
іншим,  ніж  решта,  іншим,  ніж  усе.  Я  почну  з  того,  що  зроблю
своє  тіло  непідвладним  часові,  а  потім  запропоную  його
споживачам.  Я  писатиму  не  задля  втіхи,  а  щоб  висікти  це
безсмертне  тіло  у  слові.  З  вершини  моєї  могили  народження
видалося  мені  неминучим  злом,  суто  тимчасовим  утіленням,
котре  готувало  мене  до  перетворення:  щоб  воскреснути,  слід
писати;  щоб  писати,  конче  потрібні  мозок,  очі,  руки;  завер¬
шиться  праця  —  і  ці  органи  зникнуть  самі  по  собі:  десь  року
1955  лялечка  розпукне,  із  неї  вилетять  двадцять  п’ять  мете¬
ликів  in  folio1,  тріпочучи  всіма  сторінками,  щоб  умоститися
на  полиці  Національної  бібліотеки.  Ці  метелики  будуть  не
чим  іншим,  як  моїм  власним  «я»:  двадцять  п’ять  томів,
вісімнадцять  тисяч  сторінок  тексту,  триста  гравюр,  зокрема  й
портрет  автора.  Мої  кістки  —  це  коленкор  і  картон,  моя
пергаментна  плоть  відгонить  клеєм  і  грибами,  я  влаштувався
з  усіма  вигодами  на  шістдесяти  кілограмах  паперу.  Я  воскре¬
саю,  кінець  кінцем  стаю  повноцінною  людиною,  що  мислить,
розмовляє,  співає,  може  грізно  гримнути,  що  утверджує  себе
з  рішучою  незрушністю  матерії.  Мене  беруть,  мене  розгорта¬
ють,  мене  кладуть  на  стіл,  мене  погладжують  долонею,  а
інколи  розпростовують  так,  що  чується  хрускіт.  Я  терплю  все
це,  а  потім  раптом  спалахую,  засліплюю,  наказую  на  від¬
стані,  мій  владний  голос  долає  простір  і  час,  я  караю  злих,
захищаю  добрих.  Ніхто  мене  не  може  ні  забути,  ні  замовчати:
я  великий  ідол,  зручний  і  грізний.  Моя  свідомість  розпалася
на  друзки:  тим  краще.  Вона  заполонила  інші  свідомості.  Мене
читають,  я  впадаю  у  вічі;  про  мене  говорять,  я  у  всіх  на
вустах,  я  —  мова,  універсальна  й  неповторна;  у  мільйонах
поглядів  я  відбиваюся  непогамовною  цікавістю;  для  того,  хто
зуміє  мене  полюбити,  я  найпотаємніший  трепет  його  душі,
але  якщо  він  захоче  доторкнутися  до  мене  рукою,  я  розтану  і
 1  Великим  форматом  (латин.  Прим.  перекл).
 427

зникну:  я  більше  ніде  не  існую,  я  —  нарешті!  —  повсюди:
паразитую  на  людстві,  мої  доброчинсгва  підточують  його  і
примушують  безкінечно  відтворювати  мене  з  нічого.
 Фокус  удався:  я  поховав  смерть  у  савані  слави,  віднині  я
думав  лише  про  славу,  не  згадуючи  смерті,  не  здогадуючись,
що  обидві  вони  —  одне  ціле.  Нині,  коли  я  пишу  ці  рядки,  то
знаю,  що  мій  час  минув,  залишилося  декілька  років.  Так  ось,
я  чітко  собі  уявляю,  без  великої  радості,  грядущу  старість  і
майбутню  неміч,  неміч  і  смерть  тих,  котрих  я  обожую,  а
власну  смерть  —  ніколи.  Отже,  я  немов  даю  своїм  близьким
зрозуміти,  —  дехто  з  них  на  п’ятнадцять,  двадцять,  а  то  й
тридцять  років  молодший  за  мене,  —  як  мені  прикро  пережи¬
ти  їх;  вони  потішаються  наді  мною,  і  я  сміюся  разом  із  ними,
але  вони  нічого  не  можуть  і  не  зможуть  змінити:  у  дев’ять
років  я  пережив  операцію,  внаслідок  якої  в  мене  було  видале¬
но  здатність  відчувати  певне  розчулення,  властиве,  як  ка¬
жуть,  нашій  природі.  Десять  років  по  тому  в  Педагогічному
інституті,  підвладні  цьому  розчуленню,  серед  ночі  зненацька
просиналися  від  жаху  або  люті  мої  найкращі  друзі:  я  ж  спав,
як  мертвий.  Після  важкої  хвороби  один  із  них  запевняв  нас,
що  пізнав  усі  муки  агонії  аж  до  останнього  подиху.  Нізан  був
найодержиміший:  інколи  наяву  він  бачив  себе  трупом;  він
підіймався,  в  очах  кишіла  хробачня,  брав  навпомацки  свого
імпозантного  капелюха  з  круглим  верхом,  щезав;  через  два
дні  його  знаходили  п’яного  в  товаристві  якихось  незнайомців.
Вряди-годи  в  якійсь  хижі  ці  роковані  на  смерть  розповідали
про  свої  безсонні  ночі,  ділилися  досвідом  небуття:  вони
розуміли  один  одного  з  півслова.  Я  їх  слухав,  любив  і  горів
бажанням  бути  схожим  на  них,  та  хоч  як  пнувся  я  зі  шкіри,  до
моєї  свідомості  проникали  тільки  банальності,  котрі  можна
почути  на  похоронах:  от  жила  людина  —  і  померла,  не
відають,  кому  судилося  жити,  кому  померти;  за  годину  до
смерті  ще  живеш.  Я  не  сумніваюся,  що  в  їхніх  словах  є  якийсь
невловний  для  мене  зміст;  я  заздрісно  мовчав,  я  почувався
невтаємниченим.  Кінчалося  все  тим,  що  зверталися  до  мене,
наперед  уже  гніваючись:  «А  тебе  це  не  хвилює?»  Я  розводив
руками  безпорадно  і  принижено.  Вони  роздтратовано  регота¬
ли,  їх  сліпив  спалах  очевидності,  що  нею  їм  не  вдавалося
поділитися  зі  мною:  «Невже,  вкладаючися  спати,  тобі  ніколи
не  спадало  на  думку,  що  є  люди,  котрі  помирають  уві  сні?
Невже  ти  ніколи  не  думав,  коли  чистив  зуби:  ось  і  прийшов
край,  це  мій  останній  день?  Невже  ти  ніколи  не  відчував,  що
треба  поспішати,  поспішати,  що  часу  катма?  Гадаєш,  ти
безсмертний?»  Я  відповів,  наполовину  зухвало,  наполовину
 428

за  звичкою:  «Авжеж,  я  вважаю  себе  безсмертним».  Більшої
брехні  годі  шукати:  я  застрахувався  від  випадкової  смерті,  ото
й  усе;  Святий  Дух  дав  мені  довготермінове  замовлення,  тепер
він  мусить  дати  й  час  на  його  виконання.  Вибраний  у  почесні
покійники,  я  був  самою  смертю  застрахований  від  катастроф,
крововиливів,  перитоніту:  ми  умовилися  з  нею  про  дату
зустрічі;  якщо  я  прийду  на  побачення  надто  рано,  я  не
здибаюся  з  нею;  друзі  могли  скільки  завгодно  докоряти  мені,
що  я  ніколи  не  думаю  про  смерть,  —  їм  було  просто  невтямки,
що  я  ні  на  хвилину  не  припиняю  нею  жити.
 Сьогодні  я  визнаю  за  ними  правду:  вони  цілком  прийняли
умови  людського  існування  і  навіть  тривогу:  я  вибрав  спокій,  і
в  глибині  душі  я  справді  вважав  себе  безсмертним;  я  зазда¬
легідь  убив  себе,  оскільки  лише  небіжчики  втішаються  без¬
смертям.  Нізан  і  Майо  знали,  що  стануть  жертвами  звірячого
нападу,  що,  живі  і  повнокровні,  вони  будуть  вирвані  зі  світу.  Я
лукавив  із  собою:  щоб  позбавити  смерть  її  варварської  суті,  я
поклав  собі  бачити  в  ній  мету,  а  в  житті  —  єдиний  відомий
спосіб  померти.  Я  неквапом  наближався  до  скону,  усвідомлю¬
ючи,  що  надій  і  бажань  мені  вистачить  лише  для  заповнення
моїх  книг,  упевнений,  що  останнє  поривання  мого  серця  впи¬
шеться  в  останню  сторінку  останнього  тому  моїх  творів  і  що
смерті  дістанеться  лише  мрець.  Нізан  у  двадцять  років  дивив¬
ся  на  жінок  і  на  машини,  на  блага  світу  сього  з  жадобою
відчаю:  він  квапився  все  побачити,  все  похопити  —  і  то  негай¬
но.  Я  дивився  також,  проте  радше  із  старанності,  аніж  із
хтивості:  земне  життя  дано  мені  не  для  втіхи,  а  для  підведення
підсумків.  Це  було  дуже  зручно:  через  малодушність  вельми
чемної  дитини,  через  боязкість  я  ухилився  від  ризику  існувати
відкрито,  вільно,  без  гарантії  Провидіння;  я  переконав  себе,
що  все  визначено  заздалегідь,  ба  більше,  що  все  вже  в  минулому.
 Таке  ошуканство  вочевидь  уберегло  мене  від  спокуси
полюбити  себе.  Загроза  знищення  примушувала  кожного  з
моїх  друзів  ховатися  в  сьогоденні,  усвідомлювати  непов¬
торність  свого  смертного  життя  і  вважати  себе  зворушливим,
найдорожчим,  єдиним;  кожен  був  залюблений  у  себе:  а  я,
мрець,  собі  не  подобався:  я  вважав  себе  досить  посереднім,  ще
зануднішим,  ніж  великий  Корнель,  і  моя  індивідуальність
суб’єкта  була  мені  цікава  лише  тому,  що  готувала  мить,  яка
оберне  мене  на  об’єкт.  Чи  означає  це,  що  я  був  скромніший?
Анітрохи,  просто  хитріший:  любов  до  себе  я  передоручав
своїм  нащадкам;  одного  чудового  дня  я  ощасливлю,  не  знаю
чим,  серця  чоловіків  і  жінок,  котрі  ще  не  народилися.  Я  був
ще  підступніший,  ще  лицемірніший:  я  потайки  відмовлявся
 429

від  життя,  яке  вважав  нудотним  і  яке  слугувало  мені  лиш
інструментом  моєї  смерті,  щоб  цим  порятувати  його;  я  спог¬
лядав  його  очима  нащадків,  і  воно  здавалося  мені  зворушли¬
вою  і  прекрасною  історією,  котру  я  прожив  задля  всіх,  —
завдяки  мені  вже  нікому  не  доведеться  переживати  його
наново,  досить  просто  розповісти.  Я  був  воістину  одержимий
цим:  обравши  своїм  майбутнім  минуле  великого  небіжчика,  я
намагався  жити  в  зворотній  послідовності.  Між  дев’ятьма  і
десятьма  роками  я  став  цілком  посмертним.
 Це  був  не  лише  мій  гріх:  дід  виховував  мене  в  ілюзії
ретроспективності.  Хоча  він  теж,  до  речі,  невинний,  і  я  зовсім
не  збираюся  нарікати  на  нього:  цей  міраж  —  мимовільний
плід  культури.  Коли  очевидці  смерті  великої  людини  по¬
мруть,  сама  смерть  назавжди  втрачає  свою  раптовість,  час
перетворює  її  на  рису  характеру.  Давній  покійник  мертвий  за
своєю  природою,  при  хрещенні  він  такий  же  мертвий,  як  і
після  соборування,  його  життя  належить  нам,  ми,  залежно  від
свого  бажання,  заходимо  в  нього  з  одного  кінця,  з  другого,
зсередини,  йдемо  до  смерті  або  народження,  —  отже,  хроно¬
логічний  порядок  розірвано  і  відновити  його  неможливо;  ця
постать  більше  нічим  не  ризикує,  для  неї  все,  мов  мертвому
кадило.  Його  існування  зберігає  видимість  розвитку,  але
якщо  хтось  захоче  оживити  мерця,  то  всі  події  його  життя
стиснуться  в  одну  мить.  Намарне  спробуєте  ви  посісти  місце
мерця,  вдаючи,  що  поділяєте  його  пристрасті,  помилки,
упередженість,  відновлюючи  зламаний  опір,  швидкоплинну
досаду  чи  страх,  —  все  одно  ви  будете  оцінювати  поведінку
небіжчика  у  світлі  результатів,  котрі  годі  передбачити,  і
знань,  яких  він  не  мав,  ви  буд^що-будь  надаватимете  особ¬
ливої  ваги  подіям,  що  незабаром  виявляться  знаменними,
хоча  він  не  звернув  на  них  уваги.  Ось  вам  і  міраж:  майбутнє
реальніше  за  теперішнє.  Не  варто  дивуватися:  життя  прожи¬
то,  достаток  не  в  полі,  а  в  коморі.  Покійник  залишається  на
півдорозі  між  буттям  і  його  вартістю,  між  грубим  фактом  і
його  відтворенням,  його  буття  замикається  в  коло,  кожен
оберт  кола  —  все  його  життя.  В  салонах  Арраса  молодий
адвокат,  холодний  і  манірний,  носить  під  пахвою  свою  власну
голову;  адже  це  покійний  Робесп’єр;  голова  кровоточить,  але
не  плямує  килима;  жоден  із  гостей  її  не  помічає,  проте  ми
тільки  її  й  бачимо;  потрібно  ще  років  із  п’ять,  щоб  вона
скотилася  в  кошик,  а  вона  осьдечки  —  відрубана,  декламує
мадригали,  незважаючи  на  зламану  щелепу.  Відомо,  що  коли
оптичний  обман  вчасно  помітити,  то  він  перестає  заважати:  є
способи  внести  поправку;  але  в  ту  добу  служителі  культури
 430

його  маскували,  підживлюючи  ним  свій  ідеалізм.  Коли  вели¬
ка  думка  хоче  з’явитися  на  світ  Божий,  вона  назирає  собі  в
утробі  жінки  велику  людину,  котра  й  буде  її  провісником;
вона  вибирає  їй  умови  життя,  середовище,  точно  дозує
розуміння  й  обмеженість  близьких,  регламентує  її  освіче¬
ність,  піддає  необхідним  випробовуванням,  легенькими  до¬
торками  виліплює  її  неврівноважений  характер  і  владно
скеровує  поривання,  аж  доки  цей  об’єкт  невсипущих  турбот
розродиться  нею.  Це  ніде  не  розголошувалося,  але  все  наво¬
дило  на  думку,  що  у  ланцюгу  причин  і  наслідків  криється
інша  послідовність,  протилежна.
 Я  з  захватом  скористався  цим  міражем,  щоб  остаточно
застрахувати  свою  долю.  Я  взяв  час,  перевернув  його  з  ніг  на
голову  —  і  все  стало  зрозумілим.  Початок  цьому  поклала
темно-синя  книжечка  із  потьмянілими  золотими  галунами,
цупкі  сторінки  якої  відгонили  трупом,  вона  мала  назву:
«Дитинство  славетних  людей»;  напис  посвідчував,  що  мій
дядько  Жорж  отримав  її  1885  року  як  другу  нагороду  за
успіхи  в  арифметиці.  Я  натрапив  на  неї  в  часи  моїх  екзотич¬
них  мандрівок,  погортав,  потім  пожбурив  роздратовано:  ці
юні  обранці  анітрохи  не  скидалися  на  вундеркіндів;  у  них  не
було  нічого  спільного  зі  мною,  окрім  пісних  чеснот,  —  тож
навіщо  про  них  розводитися?  Кінець  кінцем  книжка  зникла:  я
вирішив  покарати  її,  заховавши  подалі.  Через  рік  я  перерив
усі  полиці,  щоб  відшукати  її;  я  змінився,  вундеркінд  став
великою  людиною  —  жертвою  дитинства.  Яка  дивовижа  —
книга  також  змінилася.  Слова  були  ті  самі,  але  мова  йшла  про
мене.  Я  передчував,  що  ця  книга  мене  занапастить,  я  її
зненавидів  і  боявся.  Щодня,  перед  тим  як  її  розгорнути,  я
сідав  напроти  вікна:  в  разі  небезпеки  я  широко  розплющу  очі
назустріч  справжньому  денному  світові.  Якими  кумедними
видаються  мені  сьогодні  ті,  котрі  жалкують  про  вплив  Фанто-
маса  або  Андре  Жіда:  невже  вони  гадають,  що  діти  самі  не
знайдуть  для  себе  отрути?  Я  ковтав  її  з  тупою  затятістю
наркомана.  Проте  вона  видавалася  цілком  безпечною.  Вона
заохочувала  юних  читачів:  будеш  слухняний,  шануватимеш
батьків  —  і  досягнеш  усього,  можеш  стати  навіть  Рембранд-
том  або  Моцартом;  у  коротеньких  новелах  розповідалося  про
цілком  звичайні  справи  цілком  звичайних,  але  чулих  і  враз¬
ливих  хлопчиків  —  Йоганна-Себастьяна,  Жана-Жака  чи
Жана-Батіста,  і  всі  вони,  як  і  я,  були  щастям  своїх  родин.  Але
ось  де  крилася  отрута:  не  називаючи  імен  Руссо,  Баха  чи
Мольєра,  автор  пускав  у  хід  всю  свою  майстерність,  повсюдно
сіючи  натяки  про  їхню  майбутню  велич,  недбало  нагадуючи
 431

якусь  цікавинку  з  їхніх  найславетніших  творів  чи  діянь,
монтуючи  свої  оповідки  таким  чином,  що  найнікчемніший
випадок  сприймався  у  ракурсі  прийдешніх  подій;  щоденну
штовханину  раптом  оповивала  казкова  тиша  —  все  завмира¬
ло  в  чеканні  майбутнього.  Якийсь  Санті  помирав  від  бажання
побачити  папу;  він  домігся,  щоб  його  повели  на  майдан  у
день,  коли  Святий  Отець  проходитиме  ним;  хлопчик  попо¬
лотнів,  витріщивши  очі,  нарешті  хтось  його  запитав:  «Гадаю,
ти  задоволений,  Рафаелю?  Ти  хоч  розгледів  нашого  Святого
Отця?»  Але  той  розгублено  відповів:  «Якого  ще  Святого  Отця?
Я  бачив  лише  барви!»  Одного  разу  маленький  Мігель,  який
мріяв  про  військову  кар’єру,  сидів  під  деревом,  насолоджую¬
чись  лицарським  романом,  як  раптом  аж  підскочив  від  громо¬
вого  брязкоту  криці:  то  був  старий  причинний,  що  мешкав  у
сусідстві,  дрібний  зубожілий  дворянин,  що  гарцював  на  своїй
шкапі,  штрикаючи  у  вітряк  іржавим  списом.  За  обідом  Мігель
так  кумедно  й  мило  розповідав  про  пригоду,  що  з  ним
трапилася,  аж  усі  за  боки  бралися  від  сміху;  але  згодом,
зайшовши  до  своєї  кімнати,  він  пожбурив  роман  на  підлогу,
топтав  його  ногами  і  довго  ридав.
 Ці  діти  помилялися:  вони  гадали,  що  чинять  і  говорять,  як
їм  заманеться,  а  насправді  найменший  їхній  вислів  мав  реаль¬
ну  мету,  провіщаючи  роковану  їм  Долю.  Поза  їхніми  спинами
ми  з  автором  обмінювалися  розчуленими  усмішками;  я  читав
життєписи  цих  удаваних  посередностей  так,  як  їх  задумав
Бог,  —  починаючи  з  кінця.  Спочатку  я  радів:  то  мої  брати,
їхня  слава  була  відблиском  моєї.  А  потім  усе  переплуталось:  я
опинився  потойбіч  сторінки,  всередині  книги:  дитинство  Жа-
на-Поля  скидалося  на  дитинство  Жана-Жака  чи  Йоганна-Се-
бастьяна;  хоч  би  що  він  робив,  усе  було  значущою  призвіст-
кою.  Лише  цього  разу  автор  підморгував  моїм  онукам  у  дру¬
гих.  Ці  майбутні  діти,  котрих  я  навіть  уявити  собі  не  міг,
споглядали  мене  від  смерті  до  народження,  я  безупинно  над¬
силав  їм  пророцтва,  незрозумілі  мені  самому.  Я  здригався,
пройнятий  холодом  смерті,  що  скеровувала  кожен  мій  порух,
позбавлений  права  власності  на  самого  себе,  я  намагався  виб¬
ратися  з  книги,  стати  знову  читачем,  я  підводив  голову,  я
просив  допомоги  в  денного  світла,  але  це  також  було  знамен¬
ням;  раптове  хвилювання,  сумнів,  порух  очей  і  шиї,  —  як  усе
це  розтлумачать  2013  року  ті,  у  котрих  будуть  два  ключі  від
мене:  творчість  і  смерть?  Я  не  міг  спекатися  книги,  давно  вже
прочитаної:  я  й  далі  залишався  одним  із  її  персонажів.  Я
вистежував  себе:  годину  тому  я  базікав  із  матір’ю:  що  я  провіс¬
тив?  Я  пригадував  окремі  слова  з  розмови,  повторював  їх
 432

уголос,  але  все  дарма.  Фрази  ковзали,  абсолютно  незрозумілі
для  мене;  власний  голос  звучав  у  моїх  вухах,  мов  чужий,
якийсь  янгол-шибайголова  бешкетував  у  моїй  голові,  зчиню-
ючи  безлад  у  думках;  і  цим  янголом  був  русявий  хлопчина
XXX  сторіччя,  що,  сидячи  напроти  вікна,  стежив  за  мною
крізь  книжку.  Сповнений  любові,  я  з  жахом  відчував,  як  його
погляд  пришпилює  мене  до  мого  тисячоліття.  Я  підлашто-
вувався  під  нього,  розсипав  довкола  фрази  з  підтекстом.  Анн-
Марі,  увійшовши,  заставала  мене  за  партою,  я  щось  попису¬
вав,  вона  казала:  «Як  темно!  Мій  любий,  ти  зіпсуєш  собі  очі».
Це  була  нагода,  щоб  невинно  відповісти:  «Я  міг  би  писати  і  в
пітьмі».  Вона  сміялася,  називала  мене  дурненьким,  вмикала
світло.  А  тим  часом  доля  винесла  свій  присуд  —  ні  я,  ні  вона  не
знали,  що  тритисячний  рік  вже  оповіщений  про  мою  майбут¬
ню  недугу.  І  справді,  наприкінці  мого  життя,  страждаючи  від
сліпоти  ще  дужче,  ніж  Бетховен  від  глухоти,  я  навпомацки
працюватиму  над  своїм  останнім  твором:  рукопис  знайдуть
серед  моїх  паперів,  люди  скажуть  розчаровано:  «Та  тут  і  не
вчитає  ніхто!»  Хтось  навіть  запропонує  пожбурити  його  на
смітник.  Кінець  кінцем  муніципальна  бібліотека  Орільяка
забере  його  до  сховку  з  самої  пошани  до  автора;  всіма  забутий,
він  там  пролежить  сто  років.  А  перегодом  однієї  днини  молоді
ерудити  з  любові  до  мене  спробують  його  розшифрувати:  їм
замало  буде  всього  життя,  щоб  відтворити  те,  що,  певно  ж,
виявиться  моїм  шедевром.  Мати  вийшла  з  кімнати,  і,  зали¬
шившись  сам,  я  повторював,  неквапом  і,  головне,  не  задумую¬
чись:  «У  пітьмі!»  Лунав  сухий  хрускіт:  мій  далекий  праправ¬
нук  розгортав  книжку;  він  марив  дитинством  свого  прап¬
радіда,  і  по  його  щоках  текли  сльози:  «Це  все-таки  правда,  —
зітхав  він,  —  Жан-Поль  писав  у  пітьмі!»
 Я  пишався  перед  іще  не  народженими  дітьми,  схожими  на
мене  як  дві  краплі  води,  я  лив  сльози,  уявляючи,  як  вони
плакатимуть  наді  мною.  Я  бачив  свою  смерть  їхніми  очима;
вона  була  вже  позаду  —  це  було  моє  «я»,  я  обернувся  на
власний  некролог.
 Прочитавши  все  це,  один  із  друзів  стурбовано  гляне  на
мене:  «Ви,  —  сказав  він,  —  хворі  ще  серйозніше,  ніж  я  думав».
Хворий?  їй-бо,  не  знаю.  Мій  безум  чудово  попрацював.  Як  на
мене,  головне  питання  радше  в  тому,  чи  є  щирість.  У  дев’ять
років  я  ще  не  доріс  до  неї,  згодом  залишивши  її  далеко  позаду.
 Спочатку  я  мав  чудове  здоров’я  —  маленький  пустун,  що
вмів  вчасно  зупинитися.  Але  я  був  наполегливим  і  навіть  в
ошуканстві  залишався  найкмітливішим;  нині  я  розцінюю
своє  штукарство  як  духовну  гімнастику,  а  свою  нещирість  як
 15  Сартр
 433

карикатуру  на  цілковиту  щирість,  що  весь  час  торкалася
мене,  проте  до  рук  не  давалась.  Я  не  вибрав  собі  покликання:
мені  його  накинули.  Насправді  нічого  й  не  трапилося:  слова,
кинуті  мимохідь  якоюсь  старою  жінкою,  і  макіавеллізм  Шар¬
ля.  Але  цього  було  дость,  щоб  мене  переконати.  Дорослі,  які
оселилися  в  моїй  душі,  вказували  пальцем  на  мою  зірку;  я  її
не  бачив,  натомість  бачив  палець  і  вірив  їм,  бо  вони  буцімто
вірили  в  мене.  Вони  повідали  мені  про  існування  великих
небіжчиків  —  один  із  них  ще  має  померти  —  Наполеона,
Фемістокла,  Філіппа-Августа,  Жана-Поля  Сартра.  Засумні¬
ватися  в  цьому  означало  засумніватися  в  дорослих.  Із  ос¬
таннім  не  завадило  б  познайомитися  ближче.  Задля  цього  я
звивався  в  судомах  самовияву,  розкриття  свого  дару  —  цим  я
скидався  на  холодну  жінку,  котра,  звиваючись,  намагається
викликати  оргазм,  а  потім  ладна  підмінити  його  конвуль¬
сіями.  Це  симуляція  чи,  точніше,  зайве  завзяття?  Хай  там  як,
я  нічого  не  досяг;  здавалося,  ще  якась  мить  —  і  наступить
прозріння,  котре  відкриє  мені  мене  самого,  але  воно  втікало,
і,  зрештою,  наслідком  моїх  зусиль  стало  відчуття  непевності  і
серйозні  нервові  розлади.  Ніщо  не  могло  ані  утвердити,  ані
спростувати  моїх  повноважень,  оскільки  вони  грунтувалися
на  авторитеті  дорослих,  на  їхній  незаперечній  доброті.  Недо¬
сяжний,  запечатаний  мандат  залишався  в  мені,  але  належав
мені  так  мало,  що  я  ні  на  мить  не  сумнівався  в  ньому,  що  я  не
міг  ні  відкинути  його,  ні  прийняти.
 Віра,  хоч  яка  щира,  ніколи  не  буде  повна.  Її  потрібно
всякчас  підживлювати  або  принаймні  вберігати  від  руйнації.
Я  був  рокований  на  знаменитість,  я  мав  могилу  на  цвинтарі
Пер-Лашез,  а  можливо,  навіть  у  Пантеоні,  свій  проспект  у
Парижі,  свої  сквери  й  майдани  в  провінції  і  за  кордоном;  та
все  ж  осердя  мого  оптимізму  невидимо,  нечутно  підточував
сумнів,  я  підозрював  себе  в  цілковитому  безсиллі.  У  лікарні
святої  Анни  один  хворий  кричав  зі  свого  ліжка:  «Я  принц!
Наказую  арештувати  великого  герцога».  До  нього  підходили,
шепотіли  на  вухо:  «Висякайся!»,  він  сякався;  його  запитува¬
ли:  «Ти  хто  з  фаху?»,  він  тихо  відповідав:  «Швець»,  —  і  знову
починав  волати.  Мені  здається,  що  всі  ми  схожі  на  цього
причинного;  у  всякому  разі  я  на  дев’ятому  році  життя  чимось
нагадував  його;  я  був  і  принцем,  і  шевцем.
 Через  два  роки  я  начебто  видужав:  принц  зник,  швець  ні  в
що  не  вірив,  я  навіть  більше  не  писав;  викинуті  на  смітник,
загублені,  спалені  зшитки  для  романів  поступилися  місцем
зшиткам  для  граматичного  розбору,  диктантів  та  арифмети¬
ки.  Якби  хто  проник  у  мою  голову,  відкриту  всім  вітрам,  то
 434

він  натрапив  би  там  на  кілька  бюстів  знаменитостей,  нетвердо
вивчену  табличку  множення  і  потрійне  правило,  тридцять
два  департаменти  з  адміністративними  центрами,  але  без
супрефектур,  якусь  ружу,  названу  ружаружіружіружу-
ружеюружі,  історичні  та  літературні  пам’ятки,  декілька  пра¬
вил  поведінки,  вирізьблених  на  стелах,  і  подекуди  —  садист¬
ську  гру  уяви,  що  запинає  пеленою  туману  цей  недоглянутий
сумний  сад.  Жодних  сиріт.  Жодного  сліду  богатирів.  Слів
«герой»,  «страдник»,  «святий»  нечутно  і  невидно.  Екс-Пар-
дальян  отримував  щосеместра  довідку  про  задовільний  стан
здоров’я:  дитя  середнього  розумового  розвитку  і  високої
моральності,  здібностей  до  точних  наук  —  мало,  уява  розви¬
нута,  чулий;  цілком  нормальний,  незважаючи  на  манірність,
яка  небавом  стала  сливе  непомітною.  Насправді  ж  я  зсунувся
з  глузду.  Через  дві  події,  одна  з  яких  мала  громадський
характер,  друга  приватний,  з  мене  видуло  рештки  розуму.
 Перша  була  справжньою  несподіванкою:  у  липні  1914  року
ще  налічувалося  кілька  лихих  людей,  але  2  серпня  зненацька
доброчесність  захопила  владу  й  почала  правити:  всі  французи
стали  добрими.  Дідові  вороги  кидалися  йому  в  обійми,  видавці
пішли  добровольцями  на  військову  службу,  дрібний  люд
провіщав;  наші  друзі  прислухалися  до  великих  і  простих  слів
свого  швейцара,  листоноші,  сантехніка,  всі  голосно  вислов¬
лювали  захоплення,  окрім  баби,  яка  явно  викликала  підозру.
Я  був  у  захваті:  Франція  грала  для  мене  комедію,  я  ламав
комедію  для  Франції.  Проте  війна  мені  швидко  набридла,
вона  так  мало  порушувала  розпорядок  мого  життя,  що  я
напевне  забув  би  її,  якби  не  пройнявся  до  неї  огидою,
помітивши,  що  війна  позбавила  мене  книг.  Мої  улюблені
видання  зникли  з  газетних  кіосків;  Арну  Галопен,  Жо  Валь,
Жан  де  ла  1р  розлучилися  зі  своїми  улюбленими  героями,
підлітками,  моїми  братами,  котрі  вирушали  в  навколосвітні
мандри  на  біплані  чи  гідролітакові,  вдвох  або  втрьох  ставали
на  герць  із  хулою  сотнею;  колоніалістські  романи  довоєнних
часів  поступилися  місцем  воєнізованим  романам,  заселеним
юнгами,  молодими  ельзасцями,  сиротами,  синами  полку.  Я
зненавидів  цих  приходьків.  Маленькі  шукачі  пригод  нагаду¬
вали  мені  вундеркіндів,  бо  вони  винищували  тубільців  у
джунглях,  а  тубільці,  зрештою,  дорослі;  сам  вундеркінд,  я
впізнавав  у  них  себе.  А  чого  варті  ці  сини  полку?  Адже  все
відбувалося  незалежно  від  них.  Індивідуальний  героїзм  по¬
хитнувся:  у  змаганні  з  дикунами  він  спирався  на  перевагу  в
озброєнні,  а  що  виставити  супроти  німецьких  гармат?  Потріб¬
ні  інші  гармати,  гармаші,  армія.  Серед  хоробрих  вояків,  що,
 15*
 435

погладжуючи  його  по  голові,  опіклися  ним,  вундеркінд  схо¬
див  на  дитячий  розум,  і  я  разом  з  ним.  Час  од  часу  автор,
співчуваючи  мені,  доручав  віднести  повідомлення,  німці  по¬
лонили  мене,  я  гордо  й  мужньо  тримався,  потім  утікав,
добирався  до  своїх  позицій,  доповідав  про  виконане  завдання.
Мене,  звичайно,  вітали,  але  без  великого  піднесення,  у
батьківському  погляді  генерала  я  не  бачив  сліпого  захвату
вдів  і  сиріт*  Я  втратив  ініціативу:  битви  виграні,  війну
виграють  без  мене;  дорослі  знову  захопили  монополію  на
героїзм.  Мені  траплялося  підібрати  гвинтівку  вбитого  і  зроби¬
ти  кілька  пострілів,  але  жодного  разу  Арну  Галопен  і  Жан  де
ла  1р  не  дозволяли  мені  ходити  в  атаку  на  багнети.  Герой-
підручний,  я  з  нетерпінням  чекав  призовного  віку.  А  втім,  ні,
то  був  не  я,  а  син  полку,  ельзаський  сирота.  Я  відмежовувався
від  нього,  я  загортав  книжку.  Писати  —  довга  невдячна
праця,  я  знав  це  і  озброївся  терпінням.  Але  читання  було  мені
святом:  я  жадав  найгучнішої  слави,  і  негайно.  А  яке  майбутнє
мені  пропонували?  Стати  солдатом?  Отакої!  Від  окремого
вояка  залежало  не  більше,  ніж  від  дитини.  Він  піднімався  в
атаку  разом  з  іншими,  і  бій  вигравав  полк.  Мене  не  вдоволь¬
няло  бути  учасником  колективних  перемог.  Коли  Арну  Гало¬
пен  хотів  відзначити  бійця,  то  не  знаходив  нічого  ліпшого,  як
послати  його  на  допомогу  пораненому  капітанові.  Ця  сліпа
відданість  мене  дратувала:  раб  рятував  хазяїна.  А  втім,  це
була  хоробрість  принагідна:  під  час  війни  пай  геройства
ділився  між  усіма;  якби  ця  честь  припала  якомусь  іншому
солдатові,  той  упорався  б  незгірш.  Я  шаленів.  У  довоєнному
героїзмові  я  найбільше  цінував  індивідуалізм  і  безкорис¬
ливість;  я  нехтував  усі  бліді  буденні  чесноти  і  щедро  перероб¬
ляв  людину,  цілком  покладаючись  на  власний  розсуд.  «На¬
вколосвітня  мандрівка  на  гідролітаку»,  «Пригоди  паризького
хлопчака»,  «Три  бойскаути»  —  всі  ці  священні  тексти  вели
мене  дорогою  смерті  і  воскресіння.  І  ось  раптом  їхні  автори
мене  зрадили:  героїзм  зробився  загальнодоступним;  звитяга  й
самовідданість  стали  буденними  чеснотами,  ба  гірше,  їх
прирівняли  до  елементарного  обов’язку.  Відповідно  до  цієї
метаморфози  змінилися  й  декорації:  колективістські  тумани
Аргони  заступили  велике  неповторне  сонце  та  індивідуа¬
лістське  сяйво  Екватора.
 Після  кількох  місяців  перерви  я  вирішив  знову  взятися  за
перо,  щоб  написати  роман  за  своїм  смаком  і  дати  добрий  урок
тим  Добродіям.  Ішов  жовтень  1914  року,  ми  ще  не  покинули
Аркашона.  Мати  купила  мені  зшитки,  всі  однакові:  на  буз¬
ковій  обкладинці  Жанна  д’Арк  у  шоломі  —  знамення  часу.
 436

Під  заступництвом  Діви  я  розпочав  писати  історію  солдата
Перрена:  він  викрадав  кайзера,  притягував  його  зв’язаним  до
наших  окопів,  тоді  перед  усім  полком  викликав  його  на
поєдинок,  валив  на  землю  і  примушував  його,  приставивши
до  горлянки  ножа,  підписати  ганебний  мир,  повернути  нам
Ельзас-Лотарінгію.  Під  кінець  тижня  оповідка  вже  наганяла
на  мене  смертельну  нудьгу.  Ідею  двобою  я  запозичив  із
роману  плаща  і  шпаги:  Сторт-Беккер,  нащадок  давнього
шляхетного  роду,  вигнанець,  заходив  до  розбійницької  тавер¬
ни;  ображений  здорованем,  ватажком  банди,  він  убивав  його
ударом  кулака,  сам  ставав  проводирем  ватаги  і  встигав  зі
своїм  військом  накивати  п’ятами  на  піратському  кораблі.  Дія
розвивалася  за  незмінними  й  неухильними  приписами:  треба,
щоб  поборник  Зла  славився  своєю  непереможністю,  щоб
заступник  Добра  бився  під  гикання  й  свист  і  щоб  його
несподівана  перемога,  мов  морозом,  скувала  страхом  насміш¬
ників.  Але  я  через  свою  недосвідченість,  порушивши  всі
правила,  домігся  протилежних  наслідків:  кремезний  дужий
кайзер  усе  таки  не  дотягував  до  професійного  борця,  всі  знали
наперед,  що  Перренові,  чудовому  атлетові,  перемогти  його  —
як  оком  змигнути.  До  того  ж  і  публіка  була  настроєна  вороже,
наші  вояки  відкрито  виказували  ненависть  до  кайзера,  і  я  був
приголомшений  тим,  як  усе  перевернулося  з  ніг  на  голову:
Вільгельм  II,  злочинний,  всіма  покинутий,  зневажений  і
обпльований,  узурпував  у  мене  на  очах  королівську  са¬
мотність  моїх  героїв.
 Але  були  речі  набагато  прикріші.  Досі  ніщо  не  потверджу¬
вало,  але  й  не  спростовувало  моїх,  як  висловлювалась  Луїза,
«байок»:  Африка  була  велика,  далека,  малозаселена,  зв’язку  з
нею  ніякого,  ніхто  не  міг  довести,  що  моїх  мандрівців  там  нема
і  що  вони  не  смалять  у  пігмеїв  саме  тієї  хвилини,  коли  я
розповідаю  про  цей  бій.  Я  ніколи  не  заходив  аж  так  далеко,
щоб  уважати  себе  їхнім  історіографом,  але  мені  стільки  нато¬
рочили  про  правдивість  художньої  прози,  що  я  почав  вірити  у
правдивість  власних  байок;  як  це  виходило,  я  ще  не  міг  збаг¬
нути,  зате  моїм  майбутнім  читачам  усе  одразу  стане  зро¬
зумілим.  Так  цей  безщасний  жовтень  зробив  мене  безпорад¬
ним  свідком  зіткнення  вигадки  і  реальності.  Кайзер,  породже¬
ний  моїм  пером,  був  переможений  і  віддавав  наказ  припинити
вогонь;  якщо  суворо  дотримуватися  логіки,  то  треба,  щоб  ця
осінь  принесла  нам  мир;  але  газети  й  дорослі  з  ранку  до  вечора
повторювали  в  один  голос,  що  війна  затягується,  і  то  надовго.
Я  відчув  себе  ошуканим:  я  був  брехуном,  розповідав  нісе¬
нітниці,  яким  ніхто  не  йнятиме  віри;  одне  слово,  я  збагнув,  що
 437

таке  уява.  Вперше  в  житті  я  перечитав  себе.  Зашарівся  по  самі
вуха.  Невже  мене  —  мене  —  тішили  ті  дитячі  вигадки?  Я  мало
не  відмовився  від  літератури.  Кінець  кінцем  я  відніс  зшиток  на
пляж  і  запорпав  його  в  пісок.  Збентеження  вщухло,  і  я  знову
повірив  у  себе:  нема  жодного  сумніву,  я  обранець  долі;  зви¬
чайно,  Красне  Письменство  має  свої  секрети,  і  одного  чудово¬
го  дня  воно  мені  їх  одкриє.  А  поки  що  мій  вік  зобов’язував
мене  до  виняткової  обачності.  Я  більше  не  писав.
 Ми  повернулися  до  Парижа.  Я  назавжди  розлучився  з  Арну
Галопеном  та  Жаном  де  ла  І  ром:  я  не  міг  пробачити  цим
опортуністам,  що  не  я,  а  вони  мали  рацію.  Я  дувся  на  війну,
епопею  пересічності;  розлючений,  я  зрікся  сучасності  й  обрав
собі  за  притулок  минуле.  Кілька  місяців  тому,  наприкінці
1913  року,  я  відкрив  для  себе  Ніка  Картера,  Буффало  Білла,
техасця  Джека,  Сіттінга  Буля.  З  початком  військових  дій  ці
видання  зникли:  дід  запевняв,  що  видавцем  був  німець.  На
щастя,  на  набережній  у  букіністів  можна  було  знайти  біль¬
шість  цих  книг,  котрі  встигли  вийти  друком.  Я  тягнув  матінку
на  набережну  Сени,  ми  переглядали  одну  за  одною  всі  розк¬
ладки  з  книжками  від  вокзалу  д’Орсе  до  Аустерліцькош  вок¬
залу:  бувало,  ми  приносили  додому  одразу  по  п’ятнадцять
книжок;  незабаром  я  мав  уже  близько  п’ятисот  таких  видань.
Я  розкладав  їх  на  однакові  купки,  щоразу  перераховуючи  і
вголос  вимовляючи  таємничі  назви:  «Злочин  на  повітряній
кулі»,  «Спілка  з  дияволом»,  «Раби  барона  Матушимі»,  «Воск¬
ресіння  Дазаара».  Мені  подобалися  пожовклі,  заплямовані,
зашкарублі  аркушики  з  дивним  запахом  опалого  листя:  це  й
було  опале  листя,  рештки  минулого,  оскільки  війна  поклала
всьому  край;  я  знав,  що  остання  пригода  людини  з  довгим
волоссям  назавжди  залишиться  для  мене  невідомою,  і  нізашо
мені  не  здогадатися,  чим  закінчаться  останні  пошуки  короля
нишпорок;  ці  одинокі  герої,  як  і  я,  були  жертвами  світового
конфлікту,  і  через  це  я  їх  любив  іще  дужче.  Варто  було  мені
побачити  кольорові  гравюри  на  обкладинці,  як  я  нестямлю-
вався  з  радощів.  Буффало  Білл  мчав  на  коні  через  прерії,  то
переслідуючи  індіанців,  то  втікаючи  від  них.  Найбільше  мені
припали  до  серця  ілюстрації  до  Ніка  Картера.  Вони  могли
видатися  трохи  одноманітними:  або  великий  нишпорка  неми¬
лосердно  лупить  своїх  ворогів,  або  вони  дубасять  його.  Але  ті
бійки  відбувалися  на  вулицях  Манхеттена,  на  пустирищах
поміж  бурих  парканів  чи  хистких  кубічних  споруд  барви  ви¬
сохлої  крові;  це  мене  зачаровувало:  я  малював  у  своїй  уяві
пуританське  й  закривавлене  місто,  за  яким  простяглися  без¬
межні  простори  савани,  що  намагалися  його  поглинути;  зло¬
 438

чин  і  доброчесність  в  однаковій  мірі  були  тут  поза  законом;
убивця  і  захисник  правосуддя,  однаково  вільні  і  незалежні,
з’ясовували  між  собою  стосунки  вдарами  ножа.  У  цьому  місті,
як  і  в  Африці,  сонце  пряжило  нещадно,  героїзм  ставав  безко¬
нечною  імпровізацією:  звідси  моя  любов  до  Нью-Йорка.
 Я  забув  і  про  війну,  і  про  свої  повноваження.  Якщо  в  мене
запитували:  «Що  ти  робитимеш,  коли  виростеш?»  —  я  люб’яз¬
но  і  скромно  відповідав,  що  писатиму,  але  мрії  про  славу  і
духовну  гімнастику  я  облишив.  Можливо,  саме  завдяки  цьому
перші  роки  війни  стали  для  мене  найщасливішими  роками
мого  дитинства.  Ми  з  мамою  були  однолітками  і  не  розлучали¬
ся.  Вона  називала  мене  своїм  кавалером,  своїм  маленьким
захисником;  я  розповідав  їй  про  все.  Більше,  ніж  про  все:
література,  загнана  всередину,  обернулася  базіканням,  потік
його  не  вщухав,  я  описував  усе,  що  бачив  і  що  Анн-Марі
бачила  незгірш  за  мене,  —  будинки,  дерева,  людей;  я  наділяв
себе  різними  почуттями  задля  втіхи  поділитися  ними  з  нею,  я
зробився  трансформатором  енергії:  світ  користувався  мною,
щоб  стати  словом.  Починалося  з  якогось  белькотіння  у  мене  в
голові,  хтось  казав:  «Я  іду,  я  сідаю,  я  п’ю  склянку  води,  я  їм
зацукрений  мигдаль».  Я  повторював  уголос  цей  безконечний
коментар:  «Я  йду,  мамо,  я  п’ю  склянку  води,  я  сідаю».  Здава¬
лося,  що  в  мене  два  голоси:  один  із  них  майже  не  належав  мені
і  не  корився  моїй  волі  —  він  диктував  другому  свої  балачки;  я
вирішив,  що  роздвоююсь.  Такий  душевний  стан  тривав  до
літа,  він  виснажував  мене,  дратував,  і  зрештою  я  почав  від¬
чувати  страх.  «Щось  говорить  у  мене  в  голові»,  —  сказав  я
матері,  яка,  на  щастя,  не  схвилювалася.
 Це  не  затьмарювало  ні  моєї  радості,  ні  нашої  злагоди.  У  нас
були  власні  міфи,  слівця,  улюблені  жарти.  Впродовж  майже
цілого  року  принаймні  одну  фразу  з  десяти  я  завершував  з
іронічною  покірливістю:  «Та  дарма».  Я  казав:  «Ось  великий
білий  пес.  Він  не  білий,  а  сірий,  та  дарма».  Ми  взяли  за  звичай
розповідати  одне  одному  про  звичайнісінькі  буденні  події  в
епічному  стилі;  ми  говорили  про  себе  в  третій  особі  множини.
Ми  чекали  на  автобус,  він  проїздив  повз  нас  не  зупиняючись;
тоді  одне  з  нас  кричало:  «Вони  тупнули  ногою  об  землю,
проклинаючи  небо!»,  —  і  ми  починали  реготати.  На  людях
нам  досить  було  підморгнути  одне  одному,  щоб  відчути  себе
спільниками.  У  крамниці  чи  в  кав’ярні  продавщиця  видава¬
лася  нам  кумедною,  вийшовши,  мати  казала:  «Я  не  дивилася
на  тебе,  боялася  пирснути  зі  сміху  їй  в  обличчя».  Я  пишався
своєю  владою:  обмаль  таких  дітей,  котрі  можуть  одним
поглядом  примусити  матір  пирснути  зі  сміху.  Обоє  боязкі,  ми
 439

й  лякалися  разом:  якось  на  набережній  я  натрапив  на  дванад¬
цять  випусків  Буффало  Білла,  котрих  у  мене  ще  не  було;
мати  зібралася  заплатити  за  них,  коли  підійшов  якийсь
чоловік,  огрядний  і  блідий,  з  чорними,  як  вугілля,  очима,  з
навощеними  вусами,  в  капелюсі-канотьє,  з  улесливою  пос¬
мішкою,  якою  зваблювали  дженджики  тієї  доби.  Він  утупився
в  матір,  але  звернувся  до  мене:  «Бестять  тебе,  малий,  бес-
тять!»  —  забубонів  він  квапливо.  Спочатку  мене  це  тільки
образило:  я  не  звик,  щоб  чужі  так  швидко  починали  на  мене
тикати;  але  мене  вразив  його  маніякальний  погляд,  і  ту  ж
мить  Анн-Марі  і  я  зробилися  однією  зляканою  дівчинкою,  яка
відскочила  назад.  Він  зніяковів  і  пішов  од  нас:  я  забув  тисячі
облич,  але  ту  пику,  білу,  як  свинячий  смалець,  я  запам’ятав
на  все  життя;  я  зовсім  нічого  не  знав  про  плоть  і  навіть  не
уявляв,  чого  домагається  від  нас  цей  добродій,  але  оче¬
видність  хоті  така,  що,  здавалося,  я  все  дотямив,  ніби  переді
мною  були  зірвані  всі  покрови.  Я  відчув  цю  хіть  через
Анн-Марі;  через  неї  я  навчився  чути  нюхом  самця,  боятися
його,  ненавидіти.  Цей  випадок  зміцнив  наші  стосунки:  я
дрібцював  із  суворим  поглядом,  тримаючи  матір  за  руку,
цілком  упевнений,  що  оберігаю  її.  Хіба  це  не  спогад  про  ті
роки?  Я  ще  й  нині  з  задоволенням  спостерігаю,  коли  якийсь
надто  серйозний  хлопчик  поважно  й  лагідно  розмовляє  зі
своєю  мамою-дитям;  я  обожую  цю  зворушливу  лякливу
дружбу,  що  народжується  без  участі  чоловіків  і  спрямована
супроти  них.  Я  довго  дивлюся  на  ці  дитинні  пари,  а  потім
згадую,  що  я  теж  чоловік,  і  відводжу  погляд.
 Друга  подія  сталася  в  жовтні  1915  року:  мені  виповнилося
дев’ять  років  і  три  місяці,  тож  під  домашнім  арештом  мене  годі
було  тримати  далі.  Шарль  Швейцер  притлумив  свої  образи  і
записав  мене  в  підготовчий  клас  ліцею  Генріха  IV  як  екстерна.
 Після  першого  ж  твору  я  посів  останнє  місце  в  класі.  Юний
феодал,  я  сприймав  навчання  як  власні  пута:  мадемуазель
Марі-Луїза  віддавала  мені  свої  знання  з  любові  до  мене,  я,  в
доброті  своїй,  приймав  їх  з  любові  до  неї.  Я  був  збентежений
цими  лекціями  ex  cathedra1,  котрі  адресувалися  всім,  збенте¬
жений  демократичною  холодністю  закону.  Безконечні  по¬
рівняння  були  не  на  мою  користь,  моя  вигадана  вищість
розвіялась,  як  дим:  завше  знаходився  хтось,  хто  відповідав
ліпше  і  швидше  за  мене.  Я  був  надто  розбещений  любов’ю,
щоб  засумніватися  в  собі:  я  від  щирого  серця  захоплювався
 * 	3  кафедри  (латин.  Прим,  перекл.).
 440

товаришами,  але  їм  не  заздрив  —  мій  час  іще  настане.  В
п’ятдесят  літ.  Одне  слово,  я  опускався,  анітрохи  не  страждаю¬
чи  від  того;  в  несамовитій  затятості  я  старанно  здавав  свої
огидні  роботи.  Дід  уже  нахмурив  брови;  мати  поквапилася
зустрітись  із  паном  Олів’є,  моїм  класним  наставником.  Він
прийняв  нас  у  своєму  тісному  помешканні  старого  парубка;
мати  заговорила  співучим  голосом,  я  стояв  біля  її  фотеля  і
наслухав,  дивлячись  на  сонце  крізь  запилені  шиби.  Вона
намагалася  довести,  що  я  вартий  більшого,  ніж  мої  шкільні
роботи:  я  сам  вивчився  читати,  я  писав  романи;  вичерпавши
всі  аргументи,  вона  призналася,  що  я  народився  десяти¬
місячним:  ліпше  проварився,  ніж  інші,  ліпше  підрум’янився,
пропікся,  оскільки  довше  залишався  в  печі.  Зворушений
радше  її  принадами,  ніж  моїми  чеснотами,  пан  Олів’є  уважно
слухав.  Це  був  високий  худий  чоловік,  лисий,  із  чималим
черепом,  запалими  очима,  обличчям  ніби  з  воску  і  кількома
рудими  волосинками  під  довгим  яструбиним  носом.  Він  відмо¬
вився  давати  мені  приватні  уроки,  але  пообіцяв  «простежи¬
ти».  На  більше  я  й  не  сподівався:  я  ловив  його  погляд  під  час
уроків;  він  говорив  лише  для  мене  —  я  був  у  цьому  впевне¬
ний;  я  повірив,  що  він  мене  любить,  я  любив  його;  кілька
добрих  слів  довершили  справу:  без  великих  зусиль  я  став
досить  непоганим  учнем.  Дід  бурчав,  переглядаючи  табель  з
оцінками  за  триместр,  але  вже  не  думав  забирати  мене  з
ліцею.  У  п’ятому  класі  прийшли  інші  вчителі,  я  втратив
особливу  прихильність,  але  вже  звикся  з  демократією.
 Через  навчання  на  романи  в  мене  не  залишалося  часу,  а  з
появою  нових  друзів  бажання  писати  пропало  зовсім.  На¬
решті  я  завів  собі  товаришів.  Мене,  вигнанця  міських  садів,
прийняли  тут  з  першого  дня  і  найприроднішим  чином:  я  не
встиг  і  оком  змигнути.  Сказати  по  щирості,  мої  друзі  більше
скидалися  на  мене,  ніж  юні  Пардальяни,  котрі  розбили  моє
серце,  —  то  були  екстерни,  розцещені  діти,  старанні  учні.
Байдуже,  я  тріумфував.  Я  вів  подвійне  життя.  В  родинному
колі  я  й  далі  вдавав  чоловіка.  Але  поміж  себе  діти  не  терплять
інфантильності:  вони  справжні  чоловіки.  Чоловік  між  чо¬
ловіками,  я  щоденно  виходив  із  ліцею  в  товаристві  трьох
Малакенів  —  Жана,  Рене  і  Андре,  —  Поля  і  Норбера  Мейрів,
Брена,  Макса  Берка,  Грегуара;  галасуючи,  ми  бігли  на
майдан  Пантеону,  то  була  мить  найвищого  щастя:  я  стріпував
із  себе  сімейне  блазенство;  далекий  від  бажання  чимось
блиснути,  я  відлунював  сміхом  своїх  друзів,  підхоплював
команди  й  дотепи,  мовчав,  прислухався,  копіював  манери
 441

товаришів,  я  прагнув  одного:  злитися  з  усіма.  Зібраний,
твердий,  веселий,  я  відчував,  що  відлитий  зі  сталі,  що  гріх
існування  нарешті  відпущений.  Ми  грали  в  м’яча  між  ос¬
таннім  притулком  видатних  людей  і  пам’ятником  Жанові-
Жакові  Руссо,  я  був  незамінний:  the  right  man  in  the  right
place1.  Я  вже  більше  не  заздрив  панові  Сімонно:  кому  б
відпасував  Мейр,  обводячи  Грегуара,  якби  зараз  тут  не  було
мене?  Якими  нікчемними  і  похмурими  здавалися  мрії  про
славу  у  порівнянні  з  цими  блискавицями  осяяння,  котрі
висвітлили  мені  мою  необхідність.
 На  жаль,  вони  згасали  набагато  швидше,  ніж  спалахували.
Наші  матері  гадали,  що  ігри  нас  «надмірно  збуджували»  і
збивали  окремі  особні  в  єдине  юрмище,  котре  поглинало  мене
всього;  але  ми  ніколи  не  могли  надовго  забути  про  своїх
батьків,  їхня  невидима  присутність  хутко  повертала  нас  до
гуртової  самотності  кланів  тваринного  світу.  Без  мети,  без
прагнень,  без  ієрархії  наше  суспільство  вагається  між  цілко¬
витим  злиттям  індивідів  та  їхнім  незалежним  один  від  одного,
немов  паралельним  існуванням.  Гуртом  ми  жили  справжнім
життям,  але  не  могли  позбутися  відчуття,  що  дані  один
Одному  в  борг,  а  насправді  кожен  належить  до  вузького
моїугнього  й  примітивного  колективу,  що  кує  власні  ча¬
родійні  міфи,  живиться  власними  помилками  і  нав’язує  нам
своє  свавілля.  Пещені  і  добромисні,  чулі,  розважливі,  настра¬
хані  безладом,  із  відчуттям  огиди  до  насильства  й  несправед¬
ливості,  згуртовані  і  роз’єднані  мовчазним  переконанням,  що
світ  створений  для  нас,  що  батько  кожного  з  нас  для  свого  сина
найкращий  у  світі,  ми  дбали,  щоб  нікого  не  скривдити  й  бути
чемними  навіть  у  наших  іграх.  Глузування  і  брутальні  жарти
суворо  заборонялися;  того,  хто  порушував  ці  неписані  прави¬
ла,  обступали  гуртом,  картали,  примушували  вибачитись;
вустами  Жана  Малакена  чи  Норбера  Мейра  його  картала
власна  мати.  А  втім,  ці  дами  були  знайомі  між  собою  і,
бувало,  лаялися  такими  словами!  Вони  переповідали  наші
розмови,  критичні  зауваження,  думку  кожного  про  всіх;  ми,
сини,  зовсім  інші,  ми  не  повторювали  їхніх  слів.  Моя  мати
повернулася  розгнівана  від  пані  Малакен,  яка  заявила  їй
прямо:  «Андре  вважає,  що  Пулу  кривляється».  Це  мене  не
образило:  так  кажуть  матері;  на  Андре  я  не  розгнівався  і
ніколи  навіть  словом  не  прохопився  про  цю  історію.  Одне
слово,  ми  шанували  всіх  —  багатих  і  бідних,  військових  і
 1  Людина  на  своєму  місті  (англ  Прим,  перекл).
 442

цивільних,  молодих  і  старих,  людей  і  звірів;  зневажали  ми
лише  тих,  хто  був  на  половинному  пансіоні  чи  в  інтернаті:
певне,  вони  завинили,  якщо  батьки  повідмовлялися  від  них;
може,  вони  мали  поганих  батьків,  але  це  нічого  не  міняло  —
діти  мають  таких  батьків,  на  яких  заслуговують.  Тож  вечора¬
ми,  після  четвертої  години,  коли  вільні  екстерни  покидали
ліцей,  він  ставав  розбишацьким  кишлом.
 Обачність  завжди  остуджує  дружбу.  На  вакаціях  ми  розлу¬
чалися  без  великого  жалю.  І  все  ж  я  любив  Берко.  Син  вдови,
він  був  мені  за  брата  —  гарний,  тендітний  і  лагідний,  я
милувався  його  довгим  чорним  волоссям,  зачесаним  на  манір
Жанни  д’Арк.  Але  особливо  ми  обидва  пишалися  тим,  що
перечитали  все  нам  доступне  і,  усамітнившись  в  глибині
шкільного  подвір’я,  ми  розводилися  про  літературу,  тобто
вже  вкотре  перераховували,  з  незмінною  втіхою,  твори,  що
пройшли  через  наші  руки.  Одного  разу  він  глипнув  на  мене
якимось  маніякальним  поглядом  і  признався,  що  хоче  писати.
Згодом  ми  знову  вчилися  з  ним  разом  у  класі  риторики,  він
так  само  був  гарний,  але  хворів  на  сухоти:  у  вісімнадцять
років  його  не  стало.
 Всі  ми,  навіть  мудрий  Берко,  були  у  захваті  від  Бенара,
мерзлякуватого  кругловидого  хлопчини,  схожого  на  курча.
Чутка  про  його  чесноти  долетіла  й  до  наших  матерів,  що,
трохи  дратуючись,  не  втомлювалися  ставити  його  нам  за
приклад,  оскільки  не  зуміли  домогтися,  щоб  ми  нехтували
його.  Посудіть  самі,  якою  була  наша  повага  до  нього:  він  сидів
на  половинному  пансіоні,  але  ми  любили  його  за  це  ще  дужче,
вважаючи  його  почесним  екстерном.  Вечорами  в  домашньому
затишку  ми  думали  про  цього  місіонера,  який  залишився  в
джунглях,  щоб  навернути  до  віри  інтернатських  канібалів,  і
вже  не  так  боялися.  Правду  кажучи,  його  шанували  і  в
інтернаті.  Мені  важко  пояснити  таку  одностайність.  Бенар
був  лагідний,  привітний,  чулий;  воднораз  він  з  усіх  предметів
мав  першість.  До  того  ж  йот  мати  відмовляла  собі  у  всьому
задля  нього.  Наші  матері  не  товаришували  з  цією  кравчинею,
але  часто  говорили  нам  про  неї,  щоб  ми  оцінили  велич
материнської  любові;  ми  ж  думали  тільки  про  Бенара:  він  був
для  неї  єдиною  втіхою,  сонцем  цієї  нещасної,  ми  бачили
велич  синівської  любові;  одне  слово,  всі  були  зворушені  цими
бідарями.  Проте  цього  було  б  не  досить:  головне,  що  Бенар
жив  лише  наполовину;  я  ніколи  його  не  бачив  без  величезної
вовняної  хустки  на  шиї;  він  нам  мило  всміхався,  але  говорив
мало,  і  я  пригадую,  що  йому  забороняли  брати  участь  у
наших  забавах.  Щодо  мене,  то  я  понад  усе  шанував  Бенара  за
 443

те,  що  його  тендітність  відмежовувала  його  від  нас:  його
помістили  під  скляний  ковпак;  він  махав  нам  рукою,  розмов¬
ляв  знаками,  але  скляний  бар’єр  не  давав  нам  зблизитися;  ми
його  пестили  здалеку,  бо  він  ще  за  життя  набув  безликості
символа.  Дитинству  властивий  конформізм:  ми  були  вдячні
Бенарові  за  те,  що  в  своїй  довершеності  він  дійшов  до  повної
втрати  індивідуальності.  В  розмовах  з  ним  ми  були  зачаровані
незначимістю  його  слів;  ми  ніколи  не  бачили  його  гнівним  чи
надто  веселим;  на  уроках  він  ніколи  не  підіймав  руки,  але
коли  його  запитували,  то  сама  Істина  промовляла  його  вуста¬
ми,  впевнено,  безсторонньо  —  саме  так,  як  і  має  промовляти
Істина.  Нашу  ватагу  вундеркіндів  вражало  те,  що  він,  безпе¬
речно,  найкращий,  аж  ніяк  не  був  вундеркіндом.  У  ту  пору  ми
всі,  більшою  чи  меншою  мірою,  були  сиротами:  Панове
батьки  або  повмирали,  або  були  на  фронті,  а  ті,  що  залишили¬
ся  вдома,  втративши  будь-яку  вагу  і  мужність,  старалися  не
попадатися  на  очі  своїм  синам;  це  було  царство  матерів;
Бенар  був  для  нас  дзеркалом  негативних  чеснот  матріархату.
 Наприкінці  зими  він  помер.  Діти  і  солдати  не  дуже  й  перей¬
маються  смертю,  проте  ми,  всі  сорок,  ішли  ридаючи  за  його
домовиною.  Наші  матері  сиділи  над  тілом,  безодня  була  при¬
крита  квітами;  вони  домоглися  свого  —  його  зникнення  ми
сприйняли  як  надзвичайну  винагороду  за  відмінні  успіхи,
видану  серед  навчального  року.  Крім  того,  в  Бенарові  було  так
мало  життя,  що  й  смерть  його  видавалася  несправжньою:  він
залишався  поміж  нас,  священний  і  недосяжний.  Рівень  нашої
моралі  різко  підскочив  угору:  ми  мали  власного  любого  небіж¬
чика,  ми  розмовляли  про  нього  півшлосом,  із  сумовитою  вті¬
хою.  Можливо,  ми  теж,  як  і  він,  відійдемо  завчасу;  ми  уявляли
сльози  своїх  матерів  і  відчували  власну  неоціненність.  Проте
чи  не  змусила  мене  ця  смерть  замислитися  глибше?  Я  неви¬
разно  пам’ятаю,  що  мене  приголомшила  жаска  очевидність:
та  кравчиня,  вдова,  втратила  геть  усе.  Чи  й  справді  мені  при
цій  думці  забивало  дух  від  жаху?  Чи  не  побачив  я  Зло,  відсут¬
ність  Бога,  непридатність  цього  світу  для  життя?  Гадаю,  що
так,  бо  чому  ж  тоді  з  мого  дитинства,  якого  я  зрікся,  яке  забув,
утратив,  я  із  скорботною  чіткістю  зберіг  образ  Бенара?
 Через  декілька  тижнів  у  п’ятому  класі  АІ  трапилася  дивна
пригода:  під  час  уроку  латинської  мови  відчинилися  двері,
ввійшов  Бенар  у  супроводі  швейцара,  привітався  з  паном
Дюррі,  нашим  навчителем,  і  сів.  Ми  всі  впізнали  його  окуляри
в  металевій  оправі,  кашне,  ніс  із  горбинкою,  подобу  мерзляку¬
ватого  курчати:  я  подумав,  що  Господь  повернув  його  нам.
Пан  Дюррі,  здавалося,  теж  був  приголомшений  не  менше  за
 444

нас:  він  запнувся  на  слові,  глибоко  вдихнув  повітря  і  запитав:
«Ім’я,  прізвище,  походження,  ким  працюють  батьки?»  Бенар
відповів,  щр  він  на  половинному  пансіоні,  син  інженера  і  звати
його  Поль-Ів  Нізан.  Я  був  вражений  дужче  за  всіх;  на  перерві
я  перший  підійшов  до  нього,  заговорив  із  ним,  він  відповів  —
ми  заприязнилися.  Сказати  по  щирості,  мене  посіло  відчуття,
ніби  переді  мною  не  Бенар,  а  його  сатанинська  подоба:  Нізан
був  зизоокий.  Проте  було  занадто  пізно  зважати  на  це:  я
полюбив  у  ньому  втілення  Добра;  кінець  кінцем  я  полюбив
Нізана  задля  нього  самого.  Я  потрапив  у  пастку  —  схильність
до  чеснот  пробудила  в  мені  ніжну  любов  до  Диявола.  До  того  ж
псевдо  -Бенар  був  не  такий  уже  й  поганий:  він  жив—ото  й  усе;
він  зберіг  усі  риси  свого  двійника,  тільки  вони  наче  пригасли.
Бенарова  стриманість  обернулась  у  нього  на  потаємність;  при¬
гнічений  шаленими  пристрастями,  що  нуртували  у  нього  все¬
редині,  він  ніколи  не  кричав,  але  полотнів  і  запинався  від
гніву;  те,  що  ми  приймали  за  лагідність,  було  звичайним
шоком;  його  вустами  промовляла  не  істина,  а  якийсь  об’єкти¬
візм,  цинічний  і  легкий,  який  насторожував  нас  своєю  не¬
звичністю.  Певна  річ,  Назан  любив  своїх  батьків,  але,  єдиний
з  усіх,  говорив  про  них  з  іронією.  На  уроках  він  відповідав  не
так  блискуче,  як  Бенар,  зате  багато  читав  і  тягнувся  писати.
Одне  слово,  це  була  довершена  особистість,  і  ніщо  не  дивувало
мене  більше,  як  її  чисто  Бернарова  подоба.  Переслідуваний
цією  схожістю,  я  не  знав,  чи  хвалити  Нізана  за  те,  що  він
якнайщиріше  вдає  чесноту,  чи  ганити  за  те,  що  він  тільки  вдає
її,  і  я  без  кінця  перекидався  від  сліпої  довіри  до  безглуздої
недовіри.  Ми  стали  справжніми  друзями  лише  набагато  пізні¬
ше,  після  довгої  розлуки.
 Ці  події  і  зустрічі  урвали  на  два  роки  моє  самокопирсання,
але  не  усунули  його  причин.  Насправді  ж  у  глибині  душі  все
залишалося  незмінним:  про  мандат,  вручений  мені  доросли¬
ми  і  запечатаний  сургучем,  я  більше  не  думав,  але  він  існував
і  далі.  Він  опанував  мною.  В  дев’ять  років  я  спостерігав  за
собою  навіть  у  хвилини  крайнього  збудження.  В  десять  років
я  згубив  себе  з  очей.  Я  гасав  із  Бреном,  базікав  із  Берко,  з
Нізаном,  а  тим  часом  відпущена  на  волю  моя  уявна  місія
набула  тілесності  і  зрештою  занурилася  в  морок  мого  єства;  я
більше  не  прагнув  її,  але  сотворила  мене  вона,  все  трималося
на  силі  її  притягання,  вона  згинала  дерева  і  стіни,  утворюючи
небесне  склепіння  над  моєю  головою.  Раніше  я  мав  себе  за
принца,  тепер  моє  божевілля  мене  ним  зробило.  Один  із  моїх
друзів-психоаналітиків  сказав:  «Невроз  формування  харак¬
 445

теру».  Він  мав  рацію:  між  літом  1914  та  осінню  1916  року  мій
мандат  обернувся  на  мій  характер;  маячня  вилетіла  з  голови,
щоб  крадькома  перебратися  в  мої  кістки.
 Нічого  нового  не  відбулося:  все,  що  я  понавигадував  і
напророкував,  залишилося  незайманим.  З  однією  лише  різ¬
ницею:  позасвідомо,  безмовно,  наосліп  я  здійснював  усе.
Колись  я  уявляв  своє  життя  в  малюнках:  смерть  викликала
моє  народження,  а  народження  кидало  мене  назустріч  смерті;
тільки-но  я  зрікся  цих  малюнків,  як  сам  став  місточком,  я
натягнувся  як  струна  між  двома  кінцями,  народжуючись  і
помираючи  при  кожному  калатанні  серця.  Моє  майбутнє
безсмертя  стало  моєю  конкретною  прийдешністю:  воно  прой¬
мало  кожну  мить  моєї  легковажності,  воно  було  в  центрі
найпильнішої  моєї  уваги,  але  ще  більше  —  неуважності,  було
порожнечею  в  повноті,  легкою  ірреальністю  в  реальності;
воно  на  відстані  вбивало  смак  карамельки  в  роті,  журбу  і
радощі  в  моєму  серці;  але  водночас  воно  й  рятувало  най-
нікчемнішу  мить,  оскільки,  будучи  останньою,  та  мить  на¬
ближала  мене  до  безсмертя;  воно  дарувало  мені  терпіння
жити:  мені  вже  не  дошкуляло  бажання  перестрибнути  через
двадцять  років,  перегорнути  двадцять  подальших,  я  вже  не
мріяв  про  далекі  дні  мого  тріумфу  —  я  чекав.  Щомить  я  чекав
хвилини  найближчої,  оскільки  вона  тягнула  за  собою  подаль¬
шу.  Я  жив  у  спокої  надмірного  поквапу,  завжди  випереджаю¬
чи  самого  себе,  все  мене  поглинало,  ніщо  не  втримувало.  Яка
розрада!  Колись  мої  дні  так  скидались  один  на  один,  що  я
інколи  питав  себе,  чи  не  приречений  я  на  вічне  повторення
того  самого.  Вони  не  дуже  змінилися,  зберегли  кепську
звичку  опадати,  в’янучи;  але  я,  я  в  них  став  іншим:  тепер  уже
не  час  напливав  на  моє  завмерле  дитинство,  а  я  —  стріла,
випущена  з  наказу,  —  прохромлював  наскрізь  час  і  мчав
просто  до  мети.  1948  року  в  Утрехті  професор  Ван  Леннеп
показував  мені  психологічні  тести.  Одна  таблиця  привернула
мою  увагу:  там  було  зображено  коня,  що  летів  учвал,  людину
під  час  ходи,  орла  в  леті,  моторного  човна,  що  підстрибує  на
хвилях;  той,  кош  запитували,  мав  указати  на  малюнок,  який
викликав  у  нього  найгостріше  відчуття  швидкості.  Я  сказав:
«Моторний  човен».  Потім  з  цікавістю  глянув  на  малюнок,
котрий  спонукав  до  цих  слів:  моторний  човен,  здавалось,
відривався  від  поверхні  озера,  ще  мить  —  і  він  зависне  у
повітрі  над  цим  хвилястим  маразмом.  Я  одразу  збагнув,  чому
вибрав  саме  цей  малюнок:  у  десять  років  я  відчув,  що  мій
форштевень  розтинає  теперішність  і  відриває  мене  від  неї;
відтоді  я  біг,  біжу  і  нині.  Показником  швидкості,  як  на  мене,  є
 445

не  стільки  відстань,  пройдена  за  певний  проміжок  часу,
скільки  спроможність  одірватися.
 Років  двадцять  тому  Джакометті  одного  вечора  переходив
майдан  Італії,  і  його  збив  автомобіль.  Поранений,  із  звихну¬
тою  ногою,  знепритомнівши  і  водночас  зберігши  здатність
міркувати,  він  перш  за  все  відчув  щось  подібне  до  радості:
«Нарешті  щось  зі  мною  сталося!»  Я  знав  про  його  крайнощі,
він  чекав  гіршого;  життя,  яке  він  любив  безмежно  і  не
прагнув  ніякого  іншого,  було  перевернуте,  розбите,  можливо,
через  базглуздий  жахливий  випадок:  «Ну  що  ж,  —  сказав  він
подумки,  —  не  поталанило  мені  бути  скульптором,  не  пота¬
ланило  навіть  жити;  я  народився  даремно».  Але  його  привело
в  захват  те,  що  світовий  лад  раптом  відкрив  перед  ним  свою
загрозливу  сутність  і  що  він,  Джакометті,  побачив,  як  на
місто  з  його  вогнями,  на  людей,  на  його  власне  тіло,  розпла¬
стане  серед  багна,  дивиться  лихо,  і  той  погляд  геть  усе  обертав
на  камінь:  адже  скульпторові  завжди  ближче  царство  міне¬
ралів.  Мене  захоплює  прагнення  приймати  все.  Якщо  вже  й
любити  несподіванки,  то  треба  їх  любити  саме  до  такої  міри,
тобто  до  таких  рідкісних  осяянь,  які  відкривають  обраним,  що
земля  створена  не  для  них.
 У  десять  років  я  мріяв  тільки  про  миті  такого  осяяння.  Я
волів,  щоб  кожна  ланка  мого  життя  з’являлася  несподівано,
пахла  свіжою  фарбою.  Я  заздалегідь  був  згоден  на  перешкоди
та  злигодні,  і,  щоб  бути  справедливим,  додам:  я  їх  зустрічав  з
посмішкою.  Якось  увечері  погасло  світло  —  аварія;  мене  по¬
кликали  з  іншої  кімнати;  розставивши  руки,  я  пішов  і  так
боляче  вдарився  головою  об  стулку  дверей,  що  пощербив  зуба.
Це  мене  розвеселило;  незважаючи  на  біль,  я  засміявся.  Так
само,  як  Джакометті  через  багато  років  сміявся  зі  своєї  ноги,
але  з  причини,  діаметрально  протилежної.  Оскільки  я  завчасу
вирішив,  що  моя  історія  матиме  щасливий  кінець,  несподіване
могло  бути  лише  приманкою,  новина  —  оманливою  видиміс¬
тю,  все  було  заздалегідь  визначено  суспільною  потребою,  що,
власне,  й  породила  мене:  у  щербатому  зубі  я  побачив  знамен¬
ня,  приховане  попередження,  яке  зрозумію  згодом.  Інакше
кажучи,  я  зберігав  віру  в  доцільність  за  будь-яких  обставин  і
за  всяку  ціну;  розглядаючи  своє  життя  крізь  призму  смерті,  я
малював  його  як  замкнену  пам’ять,  з  якої  нічого  не  могло
випасти  і  до  якої  нічого  зайвого  не  могло  потрапити.  Чи  можна
уявити  безпечніше  становище?  Випадковостей  не  існувало:  я
мав  справу  тільки  з  їхніми  підробками,  що  їх  послало  Про¬
видіння.  Газети  торочили,  що  на  простих  людей  чигала  на
вулицях  смертельна  небезпека,  тож  мені,  чия  доля  визначе¬
 447

на,  боятися  нічого.  Можливо,  я  втрачу  руку,  ногу,  очі.  Але  все
буде  так,  як  і  має  бути:  мої  нещастя  служитимуть  випробуван¬
ням,  матеріалом  для  написання  книг.  Я  навчився  спокійно
терпіти  смуток  і  хвороби:  я  бачив  у  них  провісників  моєї
тріумфальної  смерті,  сходинки,  котрі  вона  висікала,  щоб  під¬
нести  мене  до  себе.  Ця  трохи  брутальна  турбота  не  була
позбавлена  приємності,  і  в  душі  я  прагнув  бути  гідним  її.  Я
вважав,  що  чим  гірше  —  тим  ліпше;  навіть  мої  помилки
приносили  користь,  отже,  можна  вважати,  що  я  їх  не  робив.  У
десять  років  я  був  самовпевнений:  скромний,  нестерпний,  у
своїх  цілковитих  поразках  я  вбачав  запоруку  моєї  посмертної
перемоги.  Хай  я  осліпну,  стану  безногим  калікою,  зіб’юся  на
манівці  через  свої  помилки,  —  що  більше  боїв  я  програю,  то
певніший  буду,  що  виграю  війну.  Я  не  робив  різниці  між
випробуваннями,  посланими  для  обранців,  і  поразками,  за
котрі  я  сам  ніс  відповідальність,  і  тому  мої  провини  здавалися
мені,  по  суті,  лихими  пригодами,  а  свої  біди  я  приписував
власним  помилкам;  і  справді,  хворіючи  на  кір  або  нежить,  я
заявляв,  що  сам  винен:  не  був  обачним,  забув  одягнути  паль¬
то,  зав’язати  шарф.  Мені  більше  подобалося  звинувачувати
себе,  а  не  світ,  і  то  не  з  добрості,  а  з  прагнення  рахуватися
тільки  з  собою.  Таке  зухвальство  не  відкидало  й  упокорення:  я
тим  охочіше  визнавав  свої  слабкості,  чим  коротший  шлях  до
Добра  вони  мені  вказували.  Я  влаштувався  так,  щоб  відчувати  у
плинові  свого  життя  нездоланну  привабливість,  яка  ввесь  час,
навіть  усупереч  моїй  волі,  змушувала  мене  вдосконалюватися.
 Всім  дітям  відомо,  що  вони  роблять  успіхи.  А  ВТІМ,  їм  не
дозволяють  про  це  забути:  «Добивайтеся  успіху,  він  має
успіх,  регулярні  й  серйозні  успіхи...»  Дорослі  розповідали  нам
історію  Франції:  після  першої  Республіки,  такої  ненадійної,
прийшла  друга,  а  потім  третя,  цього  разу  добра:  Бог  любить
трійцю*  Буржуазний  оптимізм  зводився  в  той  час  до  програми
радикалів:  ріст  добробуту,  ліквідація  злиднів  через  поширен¬
ня  знань  і  дрібної  власності.  Нам,  юним  Паничам,  цей
оптимізм  подали  в  припасованому  до  нашого  віку  вигляді,  і
ми  вдоволено  відкривали,  що  наші  індивідуальні  успіхи  по¬
множують  успіхи  Нації.  Проте  мало  хто  з  нас  прагнув
піднестися  вище  за  своїх  батьків:  для  більшості  все  полягало  в
досягненні  зрілості  —  далі  ріст  і  розвиток  припиняться,  зате
світ  довкола  них  сам  по  собі  стане  ліпший  і  затишніший.
Дехто  з  нас  чекав  цієї  хвилини  з  нетерпінням,  інші  з  остра¬
хом,  а  ще  інші  —  з  сумом.  Щодо  мене,  то  до  висвячення  в  сан
я  ставився  до  росту  байдуже:  на  патриціанську  тогу  по¬
вноліття  мені  було  начхати.  Дід  вважав  мете  дуже  малим  і
 448

вельми  переймався  цим.  «Він  удався  в  Сартрів»,  —  казала
баба,  підливаючи  масла  в  вогонь.  Шарль  удавав,  що  не  чує,
сідав  переді  мною,  міряв  поглядом  з  голови  до  п’ят  і  нарешті
виголошував,  не  зовсім  впевнено:  «Він  росте!»  Я  не  поділяв
ані  його  хвилювань,  ані  сподівань:  бур’ян  завжди  росте
швидко;  можна  стати  великим,  але  залишитися  дурнем.
Головне  для  мене  в  той  час  —  залишитися  хорошим  іп
аеіегпит1.  Все  змінилося,  коли  моє  життя  набрало  швидкості:
чинити  добре  було  вже  замало,  потрібно  щогодини  робити
ліпше.  Я  дотримувався  однієї  заповіді:  дертися  догори,  щоб
дати  поживу  своїм  претензіям  і  замаскувати  їхню  надмір¬
ність,  я  діяв,  як  усі:  в  хистких  успіхах  мого  дитинства  я  вбачав
перших  провісників  своєї  долі.  Ці  успіхи  були  справжні,  хоча
незначні  і  зовсім  звичайні,  вони  створювали  в  мене  ілюзорне
відчуття  піднесення.  Навикнувши  грати  і  прикидатись,  я  про
людське  око  дотримувався  міфу  свого  класу  і  свого  покоління:
люди  завжди  шукають  вигоди  з  набутого,  накопичують  дос¬
від,  теперішнє  збагачується  минулим.  Наодинці  з  собою  я  не
міг  цим  удовольнитися.  Я  навіть  гадки  не  припускав,  що
буття  дарується  ззовні,  зберігається  за  інерцією,  що  наймен¬
ший  порух  душі  —  наслідок  попередніх  рухів.  Породжений
прийдешнім  чеканням,  я  весь  поривався  вперед,  мчав,  як
промінь,  і  кожна  мить  повторювала  ритуал  моєї  з’яви  на  світ:
поривання  мого  серця  спалахували,  мов  іскри  над  ватрою.
Хіба  мене  могло  збагатити  минуле?  Не  воно  мене  створило,  а
я,  навпаки,  воскрес  із  попелу  і  добув  із  небуття  свою  пам’ять,
відтворюючи  її  знову  й  знову.  Я  щораз  відроджувався
ліпшим,  я  повніше  використовував  незаймані  запаси  своєї
душі  з  тієї  простої  причини,  що  смерть,  підступаючи  все
ближче,  дедалі  різкіше  осявала  мене  світлом  пітьми.  Мені
часто  казали:  минуле  нас  підштовхує,  але  я  був  переконаний,
що  мене  притягує  майбутнє;  мені  було  б  нестерпно  відчути  в
собі  роботу  розмірених  сил,  повільне  дозрівання  моїх  нахилів.
Я  втис  повільний  поступ  буржуа  в  свою  душу  і  зробив  із  нього
двигун  внутрішнього  згорання;  я  підпорядковував  минуле
теперішньому,  а  теперішнє  майбутньому,  я  обернув  сумирну
еволюційність  на  катаклізм,  революційний  і  переривчастий.
Кілька  років  тому  хтось  зазначив,  що  герої  моїх  п’єс  і  романів
приймають  свої  рішення  зненацька  і  зопалу,  скажімо,  в
«Мухах»  переворот  в  Орестовій  душі  відбувається  за  одну
мить.  Туди  к  бісу!  Я  творю  цих  героїв  за  своєю  подобою  —  не
 * 	Навіки  (латин.  Прим.  перекл.).
 449

такими,  звичайно,  яким  я  є,  але,  поза  всяким  сумнівом,
такими,  яким  би  я  волів  бути.
 Я  став  зрадником  і  ним  залишився.  Намарне  вкладаю  себе
всього  в  те,  за  що  беруся,  цілком  віддаюся  роботі,  гніву,
дружбі  —  за  яку  хвилину  зречуся  себе,  я  це  знаю,  хочу  цього  і
вже  зраджую  себе  в  повному  розпалі  захоплення,  в  радісному
передчутті  майбутньої  зради.  Взагалі,  я  тримаю  слово  незгірш
за  інших,  але,  сталий  у  прихильностях  і  поведінці,  я  не  збері¬
гаю  вірності  емоціям:  були  часи,  коли  перший-ліпший
пам’ятник,  портрет  чи  пейзаж  видавався  мені  найпрек-
раснішим  лише  тому,  що  я  бачив  його  останнім;  я  завдавав
прикрощей  своїм  друзям,  цинічно  або  просто  зверхньо  кепку¬
ючи  —  аби  переконатися,  що  це  мене  більше  не  хвилює,  —  з
якого-небудь  спільного  погляду,  що  залишився  для  них  доро¬
гим.  Недолюблюючи  себе,  я  забігав  наперед,  у  результаті  ж
люблю  себе  ще  менше;  цей  невблаганний  поступ  щодалі  зне¬
цінює  мене  у  власних  очах:  учора  я  вчинив  кепсько,  бо  це  було
вчора,  і  нині  я  передчуваю,  яку  сувору  кару  накладу  на  себе
завтра.  Головне,  жодного  панібратства  —  я  тримаю  минуле  на
достатній  відстані.  Юні,  зрілі  літа,  навіть  минулий  рік  —  це
завжди  буде  Старим  Режимом;  зараз  проголошується  Новий
Лад,  який  не  настане,  либонь,  ніколи:  обіцянки  —  цяцянки.
Надто  перші  роки  свого  життя  —  я  їх  перекреслив;  узявшись
до  цієї  книги,  я  змушений  був  згаяти  чимало  часу,  розшифро¬
вуючи  перекреслене.  Коли  мені  було  тридцять  років,  друзі
дивувалися:  «Можна  подумати,  що  у  вас  не  було  ні  батьків,  ні
дитинства».  1  мені  ця  нісенітниця  лестила.  Та  все  ж  я  люблю  і
поважаю  притаманну  деяким  людям  смиренну  й  чіпку  від¬
даність  смакам,  забаганкам,  давнім  намірам,  минулим  свя¬
там,  я  захоплений  їхнім  бажанням  залишитися  самими  собою,
коли  довкола  лише  переміни,  зберегти  пам’ять,  забрати  з
собою  в  могилу  свою  першу  ляльку,  молочний  зуб,  перше
кохання.  Я  знав  чоловіків,  котрі  на  схилі  віку  спізнавалися  з
підстаркуватими  жінками  лише  тому,  що  жадали  їх  у  юності;
інші  тримали  камінь  за  пазухою  навіть  на  мертвих  або,  хоч
кілок  їм  на  голові  теши,  не  згоджувалися  покаятися  в  прощен¬
ному  гріхові,  скоєному  років  двадцять  тому.  Я  ні  на  кого  не
гніваюсь  і  терпимо  ставлюся  до  всього:  до  самокритики  у  мене
просто  дар  Божий,  при  одній  умові  —  щоб  ніхто  мені  її  не
нав’язував.  1936  чи  1945  року  хтось  завдав  страждань  людині
з  моїм  іменем:  що  мені  до  цього?  їй  плюнули  в  обличчя,  вона
втерлася  —  отакі  мої  збитки:  той  телепень  навіть  не  спромігся
здобути  пошану.  Стрічає  мене  давній  друг  і  заявляє,  що  ось
уже  сімнадцять  років,  як  він  гнівається  на  мене;  буцімто  за
 450

таких-от  обставин  я  виявив  до  нього  негречність.  Я  невиразно
пригадую,  що,  захищаючись,  я  нападав,  що  дорікав  йому  тоді
в  надмірній  підозріливості,  в  манії  переслідування  —-  одне
слово,  я  мав  власну  версію  щодо  того  випадку;  тим  охочіше  я
поділяю  тепер  його  погляд;  я  з  ним  однієї  думки  і  в  усьому
звинувачую  лише  себе:  я  поводився  пихато,  егоїстично,  жор¬
стоко;  я  весело  січу  себе  на  капусту,  втішаюся  своїм  здоровим
глуздом;  якщо  я  так  легко  визнаю  свої  помилки,  то  в  майбут¬
ньому  я  напевне  їх  не  повторю.  Чи  повірите?  Моя  лояльність,
великодушне  каяття  тільки  роз’ятрюють  позивача.  Він,  бач¬
те,  мене  розкусив,  я  з  нього  збиткуюся:  він  гнівається  на  мене
живого  —  теперішнього,  минулого,  на  того,  кого  він  знав  усе
життя,  —  а  я  залишаю  йому  нерухомі  останки  задля  вдоволен¬
ня  відчути  себе  новонародженим.  Закінчується  тим,  що  в  мені
своєю  чергою  теж  закипає  лють  супроти  цього  навіженого,  що
викопує  трупи.  І  навпаки,  якщо  хто  мені  нагадує  якийсь
випадок,  де  я,  кажуть,  виявив  гідність,  я  помахом  руки  припи¬
няю  ці  теревені;  мене  вважають  скромним,  але  це  не  так:
просто  я  вважаю,  що  сьогодні  вчинив  би  ліпше,  а  завтра  —
набагато  ліпше.  Літні  письменники  не  люблять,  якщо  їхній
перший  твір  хвалять  надто  заповзятливо,  але,  поза  всяким
сумнівом,  саме  мене  така  хвала  найменше  тішить.  Моя  найк¬
раща  книга  —  та,  над  якою  я  працюю;  за  нею  йде  нещодавно
опублікована,  але  небавом  огида  до  неї  почне  мене  посідати
все  більше,  поки  вихлюпнеться  назовні.  Якщо  нині  критики
вважатимуть  її  нікудишньою,  то,  можливо,  це  мене  зачепить,
але  вже  через  півроку  я  буду  готовий  поділити  їхню  думку.  Та
все  ж  при  одній  умові:  хоч  яким  нікчемним  і  бездарним  вони
вважають  цей  твір,  я  хочу,  щоб  вони  його  ставили  вище
всього,  створеного  мною  раніше;  я  згоден,  щоб  моя  творчість  у
цілому  була  обпаплюжена,  аби  лише  збереглася  хронологічна
ієрархія,  —  вона  стане  запорукою  того,  що  завтра  я  напишу
щось  краще,  післязавтра  ще  краще  і  закінчу  шедевром.
 Звичайно,  я  не  тішу  себе  ілюзіями:  я  гаразд  бачу,  що  ми
повторюємося*  Але  це  розуміння,  набуте  згодом,  хоча  й
підточує  підмурівки  давніх  уявлень,  не  спроможне  зруйнува¬
ти  їх  до  останку.  У  моєму  житті  є  декілька  непідкупних
свідків,  котрі  зі  мною  не  панькаються;  вони  часто  ловлять
мене  на  тому,  що  я  ступаю  уторованим  шляхом.  Вони  мені
кажуть  про  це,  я  їм  вірю,  а  потім  останньої  хвилини  почуваю¬
ся  щасливим:  учора  я  був  сліпий;  а  сьогодні  вже  помітний
поступ,  —  адже  я  зрозумів,  що  припинив  поступ.  Інколи  я  сам
виступаю  як  свідок  свого  обвинувачення.  Скажімо,  я  помі¬
чаю,  що  мені  могла  б  прислужитися  сторінка,  написана  два
 451

роки  тому.  Я  шукаю  її  і  не  знаходжу  —  тим  ліпше:  піддавшись
лінощам,  я  заледве  не  всунув  у  нову  роботу  старе  дрантя;  нині
я  пишу  набагато  краще,  тож  зроблю  все  наново.  Завершивши
роботу,  випадково  натрапляю  на  загублену  сторінку.  Я  ціпе¬
нію:  якщо  не  рахувати  кількох  ком,  то  я  висловив  ту  саму
думку  тими  самими  словами.  Я  вагаюсь,  а  відтак  викидаю  в
кошик  цей  застарілий  документ,  зберігаючи  нову  редакцію;
хтозна  чому,  але  вона  видається  кращою  за  давнішу.  Одне
слово,  я  влаштовуюсь  як  можу;  дивлюся  на  речі  тверезо,
проте  хитрую  сам  із  собою,  щоб  відчути  ще,  всупереч  руй¬
нівній  роботі  старості,  молоде  сп'яніння  альпініста.
 У  десять  років  я  ще  був  далекий  від  усіляких  маній  чи
самоповторень,  сумніви  мене  не  гризли:  жвавий,  балакучий,
зачарований  вуличними  видовищами,  я  не  втомлювався  міня¬
ти  шкіру,  дослухаючись,  як  стара  шкіра  клапоть  за  клаптем
опадає  з  мене.  Піднімаючись  вулицею  Суффло,  в  кожному
своєму  кроці,  в  осяйливому  зникненні  вітрин  я  відчував  рух
власного  життя,  його  закон  і  прекрасне  право  зберігати  вір¬
ності  нічому.  Те  все  своє  я  завжди  носив  із  собою.  Скажімо,
баба  хоче  поповнити  свій  столовий  сервіз,  я  супроводжую  її  до
крамниці  порцеляни  і  скла;  вона  вказує  на  супницю,  покриш¬
ку  якої  увінчує  червоне  яблуко,  на  тарілку  у  квіточку.  Це  не
зовсім  те,  що  вона  шукає:  на  її  тарілках  є,  звичайно,  квіточки,
але  є  також  і  брунатні  комахи,  котрі  лізуть  по  довгих  стебли¬
нах.  Крамарка  теж  загорається:  вона  чудово  знає,  чого  хоче
клієнтка,  в  неї  були  такі  тарілки,  але  вже  три  роки  як  їх  не
виробляють;  ця  модель  новіша,  дешевша,  а  потім,  з  комахами
чи  без  них,  квіти  завжди  залишаються  квітами  —  тож  нема
чого,  до  речі  буде  сказано,  шукати  бліх.  Баба  не  погоджується,
вона  наполягає  на  своєму:  чи  не  можна  глянути  на  складі?
Певно,  що  можна,  але  для  цього  потрібен  час,  а  саме  зараз
крамарка  залишилася  сама:  її  помічниця  щойно  кудись  вийш¬
ла.  Мене  садовлять  у  закутку,  наказавши  нічого  не  чіпати,
про  мене  забувають,  я  пригнічений  тендітністю  предметів,  що
мене  оточують,  їхнім  запилюженим  блиском,  посмертною  ма¬
скою  Паскаля,  нічним  горщиком  у  вигляді  голови  президента
Фальєра.  Проте  я  лише  здаюся  другорядним  персонажем.
Отак  само  деякі  письменники  виштовхують  на  авансцену  дру¬
горядні  фігури,  а  головного  героя  показують  побіжно  і  лише  в
профіль.  Читача  не  обдуриш:  він  погортав  останні  сторінки,
щоб  дізнатися,  чи  добре  закінчується  роман,  і  тепер  він  знає,
що  в  блідого  юнака,  який  прихилився  до  каміна,  за  душею
триста  п’ятдесят  сторінок.  Триста  п’ятдесят  сторінок  кохання
і  пригод.  У  мене  щонайменше  п’ятсот.  Я  герой  довгої  історії  із
 452

щасливим  кінцем.  Я  вже  її  не  розповідаю  собі:  навіщо?  Я
почувався  героєм  роману,  ото  й  усе.  Час  тягнув  назад  підстар¬
куватих  заклопотаних  дам,  квіти  на  порцеляні  і  всю  крам¬
ницю,  чорні  спідниці  вицвітали,  голоси  робилися  ватяними,
мені  було  шкода  бабу  —  в  другій  частині  її,  звичайно,  не
побачать.  Щодо  мене,  то  я  був  початком,  серединою  і  кінцем,
зібраним  в  одне  у  маленькому  хлопчині,  вже  старому,  вже
мертвому,  тут,  у  присмерку  крамниці,  серед  стовпчиків  тарі¬
лок,  що  здіймалися  над  ним,  і  там,  зовні,  ген-ген  далеко,  під
величезним  жалобним  сонцем  слави.  Я  був  часточкою  на
початку  її  траєкторії  і  шумом  хвиль,  які  відбивалися  від  перепо¬
ни  в  кінці  шляху.  Зібраний,  напружений,  однією  рукою  тор¬
каючись  могили,  другою  —  колиски,  я  відчував  себе  миттєвим
і  прекрасним  спалахом  блискавиці,  яку  поглинув  морок.
 Та  все  ж  нудьга  мене  не  залишала  —  інколи  ледь  помітна,
інколи  нудотна;  неспроможний  більше  її  терпіти,  я  улягав
фатальній  спокусі.  Через  нетерпіння  Орфей  утратив
Еврідіку,  через  нетерпіння  я  часто-густо  втрачав  себе.  Оч¬
манілий  від  неробства,  я,  бувало,  озирався  на  свій  безум,  хоча
варто  було  б  про  нього  забути,  тримати  його  у  сховку,
зосередивши  свою  увагу  на  речах  зовнішнього  світу;  в  такі
хвилини  мені  праглося  самореалізуватись  негайно,  обійняти
одним-єдиним  поглядом  усю  повноту  життя,  яке  невідступно
переслідувало  мене,  попри  всі  мої  зусилля.  Катастрофа!
Поступ,  оптимізм,  веселі  зради  і  прихована  кінцева  мета  —
щезло  все  те,  що  я  сам  особисто  додав  до  пророцтва  пані
Пікар.  Пророцтво  залишалось,  але  що  я  мав  із  ним  діяти?
Прагнучи  врятувати  всі  мої  миті,  це  недолуге  віщування
знецінювало  їх;  майбутнє  як  оком  змигнути  перетворювалося
на  сухий  каркас,  я  знову  відкривав  жалюгідність  свого  буття  і
помічав,  що  воно  ніколи  мене  й  не  покидало.
 Спогад  без  дати:  я  на  лавці  в  Люксембурзькому  саду,  Анн-
Марі  попросила  мене  посидіти  біля  неї,  бо  я,  бігаючи,  геть
упрів.  Ось  такий,  у  всякому  разі,  видимий  зв’язок  причин  і
наслідків.  Але  я  так  нудьгував,  що  набрався  зухвалості  геть-
усе  перекрутити  на  свій  лад:  я  бігав,  бо  було  потрібно,  щоб  я
упрів  і  тим  самим  дав  матері  привід  мене  покликати.  Все
зводилося  до  цієї  лави,  все  повинно  було  до  неї  звестися.  Яка  її
роль?  Не  знаю  і  спершу  не  думаю  про  це:  з  усіх  вражінь,  що
торкнулися  мене,  жодне  не  втратиться;  існує  мета  —  згодом  я
її  спізнаю,  мої  нащадки  її  знатимуть.  Дригаю  своїми  куцими
ніжками,  що  не  дістають  землі,  бачу,  як  проходить  чоловік  із
пакунком,  горбату  жінку  —  згодиться.  Повторюю  в  захваті:
«Найголовніше,  щоб  я  тут  сидів».  Нудьга  посилюється;  я  не
 453

можу  більше  стриматися,  щоб  хоч  кутиком  ока  не  заглянути  в
себе:  я  не  вимагаю  сенсаційних  відкриттів,  але  хотів  би  осяг¬
нути  зміст  цієї  хвилини,  відчути  її  необхідність,  зазнати  хоч
дещицю  насолоди  від  того  вродженого  хисту  прозріння,  яким
я  наділив  Мюссе  чи  Гюго.  Як  завжди,  я  нічого  не  можу  розг¬
ледіти  —  суцільний  туман.  Абстрактний  постулат  мого  при¬
значення  і  грубе  відчуття  мого  буття  співіснують  пліч-о-пліч,
не  стикаючись  між  собою  і  не  зливаючись.  Я  мрію  лише  про
одне:  як  би  його  втекти  від  себе,  знову  набрати  поривної,
оглушливої  швидкості;  марно  —  чарівність  порушено.  В  мене
засвербіли  жижки,  я  починаю  совгатися.  Небо  вельми  доречно
покладає  на  мене  нову  місію:  хай  там  що,  я  мушу  зіскочити  і
побігти.  Я  схоплююся  на  рівні,  мчу  щодуху;  в  кінці  алеї
повертаю  голову  —  ніщо  не  ворухнулося,  ніщо  не  змінилося.
Притлумлюю  розчарування  і  плету  нову  історію:  в  мебльо¬
ваній  кімнаті  Орільяка,  замалим  не  1945  року  —  я  наполягаю
на  цьому  —  проясняться  неоціненні  наслідки  мого  бігу.  Я
заявляю,  що  цілком  задоволений,  тішуся;  щоб  присилувати
Дух  Святий  залишитися,  висловлюю  йому  своє  довір’я:  неса¬
мовито  присягаюся  бути  гідним  тих  можливостей,  які  він  мені
надав.  Але  це  така  груба  робота,  аж  пальці  знати,  суцільна  гра
на  нервах,  я  ж  бачу.  Мати  вже  тут  як  тут  —  ось  і  вовняний
светр,  шарф,  пальто:  я  віддаюся  на  її  волю,  вона  мене  закутує,
ніби  якийсь  пакунок.  Треба  ще  перетерпіти  вулицю  Суффло,
вуса  швейцара,  пана  Трігона,  покашлювання  гідравлічного
ліфта.  Нарешті  малий  горопашний  претендент  потрапляє  в
бібліотеку,  снує  від  стільця  до  стільця,  гортає  книги,  а  потім
відкидає;  підходжу  до  вікна,  помічаю  під  фіранкою  муху,
заганяю  в  муслінову  пастку  і  заношу  над  нею  смертоносного
пальця.  Цей  номер  поза  програмою  —  момент,  шматок,  вир¬
ваний  із  часу;  виокремлений,  чудовий,  завмерлий,  він  не
призведе  до  жодних  наслідків  ні  цього  вечора,  ні  згодом:
Орільяк  ніколи  не  дізнається  про  цю  скаламучену  вічність.
Людство  дрімає,  а  визначний  письменник  —  святий,  що  й
мухи  не  скривдить,  —  саме  вийшов.  Самотнє,  позбавлене  в  цю
застояну  хвилину  майбутнього,  дитя  шукає  у  вбивстві  силь¬
них  вражень;  якщо  мені  відмовлено  у  людській  долі,  то  хоч
сам  стану  господарем  долі  цієї  мухи.  Я  не  поспішаю,  даю  їй
змогу  здогадатися,  що  над  нею  схилився  велетень:  поволеньки
опускаю  палець  —  розчавив,  ой  лишенько!  І  навіщо  я  її  вбив,
Боже  ж  ти  мій!  З  усіх  створінь  це  була  єдина  істота,  що
боялася  мене;  тепер  зі  мною  ніхто  не  рахується.  Комаховбив-
ця,  я  посідаю  місце  жертви  і  сам  стаю  комахою.  Я  муха,  я
завжди  був  нею.  Цього  разу  я  сягнув  глибини.  Залишається
 454

тільки  взяти  зі  столу  «Пригоди  капітана  Коркорана»,  вмости¬
тися  на  килимі  й  розгорнути  абиде  книгу;  почуваюся  таким
спустошеним,  таким  зажуреним,  що  втомлені  нерви  не  витри¬
мують  і  я  з  першого  ж  рядка  забуваю  про  все.  У  безлюдній
бібліотеці  Коркоран  робить  облаву  на  звірів,  у  руках  карабін,
поряд  приручена  тигриця;  хащі  джунглів  квапливо  обступа¬
ють  їх;  ген-ген  я  посадив  дерева,  з  гілки  на  гілку  перескакують
мавпи.  Раптом  Луїза,  тигриця,  починає  рикати,  Коркоран
завмирає:  ось  і  ворог.  Саме  цю  животрепетну  мить  обирає  моя
слава,  щоб  повернутися  додому,  Людство  —  щоб  раптово  про¬
кинутися  і  покликати  мене  на  допомогу,  Святий  Дух  —  щоб
прошепотіти  мені  приголомшливі  слова:  «Ти  не  шукав  би
мене,  якби  вже  не  знайшов».  Ці  лестощі  марні:  ніхто  їх  тут  не
почує,  крім  хороброго  Коркорана.  Але  саме  цієї  миті,  ніби
тільки  й  чекаючи  на  таку  заяву,  повертається  Визначний
Письменник;  далекий  нащадок  схиляє  свою  біляву  голову  над
історією  мого  життя,  на  очі  йому  навертаються  сльози,  май¬
бутнє  постає  перед  ним,  мене  оповиває  безконечна  любов,
вогні  кружеляють  у  моєму  серці;  не  ворушуся,  не  звертаю
уваги  на  врочистості.  Далі,  не  відриваючись,  читаю  книгу,
нарешті  вогні  гаснуть,  нічого  не  відчуваю,  крім  ритму,  нездо¬
ланного  пориву  вперед,  рушаю  з  місця,  просуваюся  вперед,
двигун  рокоче.  Відчуваю  швидкість  своєї  душі.
 Ось  такий  мій  початок:  я  тікав,  зовнішні  сили  змоделювали
мою  втечу  і  сформували  мене.  Крізь  застарілу  концепцію
культури  проступала  релігія,  яка  слугувала  макетом:  все  ди¬
тинне,  що  вона  мала,  було  близьке  дитині.  Мене  навчали
Священної  Історії,  Євангелії,  катехізису,  але  не  дали  можли¬
вості  вірити:  це  призвело  до  безладу,  що  став  моїм  власним
ладом.  У  процесі  формування  гір  відбулося  знаменне  зміщен¬
ня  земної  кори:  ідея  святості,  запозичена  з  католицизму,  пе¬
рекочувала  до  Красного  Письменства,  не  змігши  стати  хри¬
стиянином,  я  потягнувся  до  його  ерзацу  —  до  письменника.
Єдиний  його  клопіт  —  спасіння,  перебування  на  грішній  землі
мало  лише  одну  мету  —  гідно  пройти  через  випробування  і
заслужити  посмертного  раювання.  Смерть  обернулася  на  ри¬
туал  переходу,  земне  безсмертя  постало  як  замінник  вічного
життя.  Щоб  забезпечити  власну  нетлінність  у  свідомості  роду
людського,  я  переконав  себе,  що  людство  існуватиме  вічно.
Згаснути  в  його  лоні  означало  народитися  і  стати  вічним,  але
якби  хто  висунув  гіпотезу,  що  одного  дня  стихійне  лихо  при¬
веде  планету  до  загину,  хай  навіть  це  станеться  через  п’ятде¬
сят  тисяч  років,  я  б  ужахнувся;  ще  й  нині,  геть  розчарований  у
 455

всьому,  я  не  можу  без  страху  думати,  що  сонце  охолоне;  нехай
навіть  люди  забудуть  про  мене  наступного  дня  після  мого
похорону  —  мені  байдуже;  доки  вони  живуть,  я,  невловний,
безіменний,  невідступно  їх  переслідуватиму,  житиму  в  кож¬
ному,  як  і  в  мені  живуть  мільярди  померлих;  та  якщо  людство
зникне,  воно  справді  вб’є  своїх  мерців.
 Міф  був  простий,  і  я  його  перетравив  завиграшки.  Спад¬
коємець  двох  церков  —  протестантської  та  католицької,  —  я  не
міг  увірувати  в  Святих,  у  Діву  Марію  і  кінець  кінцем  у  самого
Бога,  допоки  їх  називали  цими  іменами.  Але  я  проймався  веле¬
тенською  колективною  силою,  що  оселилася  в  моєму  серці  і
вичікувала  слушної  миті  —  це  була  Віра  інших;  варто  було
перейменувати  предмет  її  поклоніння  і  трохи  змінити  його
зовнішній  вигляд,  як  вона,  розпізнавши  його  під  машкарою,
що  ввела  в  оману,  кидалася  на  нього,  випустивши  свої  пазурі.
Я  гадав,  що  віддаюся  Літературі,  а  насправді  постригся  в  ченці.
Впевненість  найсмиреннішого  вірного  обернулась  у  мені  на
гордовите  свідчення  мого  призначення.  Призначення...  Чомби
й  ні?  Хіба  не  кожен  християнин  обранець  Божий?  Я  ріс  як
бур’яни  на  угноєному  грунті  католицизму,  мої  корені  всмок¬
тували  його  соки,  і  я  набирався  сили.  Ось  чому  я,  видющий,
упродовж  тридцяти  років  був  сліпцем  і  страждав  від  цього.
1917  року  в  Ла-Рошелі  одного  ранку  я  чекав  на  товаришів,  з
котрими  мав  піти  до  ліцею;  вони  запізнювалися;  незнаючи,  як
розважитись,  я  вирішив  думати  про  Всемогутнього.  В  ту  ж
мить  він  клубком  скотився  вниз  по  блакиті  неба  і  щез  без  будь-
яких  пояснень.  Його  не  існує,  сказав  я  собі,  чемно  дивуючись,
що  справу  так  просто  уладнано.  До  певної  міри  вона  справді
була  завершена,  оскільки  відтоді  в  мене  не  виникало  наймен¬
шого  бажання  воскресити  його.  Але  залишився  Інший,  Неви¬
димий,  Святий  Дух,  котрий  запевнював  виданий  мені  мандат  і
керував  моїм  життям  за  допомогою  великих  сил,  безіменних  і
священних.  Від  нього  було  тим  важче  позбутися,  що  він  влаш¬
тувався  в  тилу  мого  мозку,  серед  тих,  отриманих  спекулятив¬
ним  шляхом  уявлень,  якими  я  користувався,  щоб  збагнути
себе,  своє  місце  в  житті  і  сенс  свого  існування.  Я  ще  довго  писав
лише  для  того,  щоб  умилостивити  Смерть  —  Переряджену
Релігію,  —  вирвати  своє  життя  з  лабет  випадковості.  Я  відда¬
вався  Церкві.  Войовничий  її  прихильник,  я  шукав  порятунку  у
творчості:  містик,  я  намагався  зняти  покрови  з  мовчазного
буття  дражливим  шелестінням  слів,  і,  головне,  я  плутав  речі  з
їхніми  назвами:  це  означало  вірувати.  Мені  потьмарилося  в
очах.  Доки  тривало  це  затьмарення,  я  вважав,  що  вийшов
су  хим  із  води.  В  тридцять  років  я  з  успіхом  проробив  цей  фокус:
 456

описав  у  «Нудоті»,  —  і  ділком  щиро,  можете  мені  повірити,  —
біль  невиправданого  існування  подібних  до  себе  так,  немов  я
нітрохи  не  був  до  того  причетний.  Я  був  Рокантеном,  без
будь-якої  поблажливості  я  показував  через  нього  основу  мого
життя;  і  водночас  я  був  я,  обранець,  літописець  пекла,  фо-
томікроскоп  зі  скла  і  сталі,  схилений  над  власною  протоплаз¬
мою.  Згодом  я  весело  пояснював,  що  людина  не  може  бути
собою;  я  теж  не  міг  бути  собою,  зате  відрізнявся  від  інших  тим,
що  був  єдиним  володарем  мандата,  який  надавав  мені  право
розкрити  цю  неможливість,  обернувши  її  таким  чином  у  мож¬
ливість,  що  стала  моїм  привілеєм,  об’єктом  моєї  місії,  трамп¬
ліном  моєї  слави.  Я  був  в’язнем  цих  очевидностей,  але  не
помічав  їх:  я  бачив  світ  крізь  них.  Майстерна  підробка,  виплід
ошуканства,  я  радісно  писав  про  нестерпні  умови  людського
існування.  Догматик,  я  сумнівався  у  всьому,  не  сумніваючись
лише  в  тому,  що  сумнів  —  знак  моєї  обраності:  однією  рукою  я
воскрешав  те,  що  руйнував  другою,  і  вважав  неспокій  гаран¬
том  своєї  безпеки;  я  почувався  щасливим.
 Я  змінився.  Згодом  я  розповім,  які  кислоти  роз’їли  прозору
оболонку,  що  здеформувала  мене,  як  і  коли  я  запізнався  з
насильством,  відкрив  свою  потворність  —  вона  надовго  стала
моїм  головним  запереченням,  негашеним  вапном,  що  поточи¬
ло  моє  чудове  дитя,  —  з  яких  причин  я  почав  раз  у  раз  думати
наперекір  собі,  так  що,  зрештою,  що  глибшої  прикрості  завда¬
вали  мої  власні  міркування,  то  очевидніша  ставала  їхня  істин¬
ність.  Ретроспективна  ілюзія  розсипалася  на  порох;  страждан¬
ня,  спокута,  безсмертя  —  все  завалилося,  від  будівлі  залиши¬
лося  саме  румовище.  Святого  Духа  я  наздогнав  у  льоху  і
прогнав  його  геть;  атеїзм  —  справа  жорстока,  яка  вимагає  вит¬
римки,  гадаю,  що  довів  її  до  кінця.  Я  все  бачу  чітко,  не  намага¬
юся  вхопити  шилом  патоки,  знаю  свої  завдання,  безперечно
заслуговую  нагороди  за  відданість  батьківщині;  ось  уже  чи  не
десять  років,  як  я—людина,  яка  очуняла  після  довгого,  гіркого
й  солодкого  безуму,  якій  важко  отямитися,  яка  не  може  без
усмішки  згадувати  свої  давні  помилки  і  яка  вже  не  знає,  що
робити  зі  своїм  життя.  Я  знову,  як  і  в  сім  років,  став  безбі¬
летним  мандрівцем;  контролер  зайшов  до  мого  купе,  дивиться
на  мене,  але  не  так  суворо,  як  колись:  власне  кажучи,  він
готовий  вийти,  дати  мені  можливість  спокійно  завершити  мою
подорож;  варто  лише  навести  переконливі  причини,  байдуже
які,  він  задовольниться  будь-якими.  На  жаль,  мені  нічого  не
спадає  на  думку,  а  втім,  у  мене  пропало  навіть  бажання  їх
вигадувати:  так  ми  збентежено  й  сидітимемо  віч-на-віч  до  са¬
мого  Діжона,  де  мене—я  достеменно  це  знаю—ніхто  не  чекає.
 457

Я  зневірився,  але  ряси  не  скинув:  пишу  й  далі.  А  що  можна
робити  іншого?
 Nulla  dies  sine  Linea1.
 Це  звичка,  а  ще  —  мій  фах.  Тривалий  час  я  мав  перо  за
шпагу:  тепер  я  впевнився  у  нашому  безсиллі.  Дарма:  я  пишу,
я  писатиму  книги;  вони  потрібні,  вони  навіть  корисні.  Куль¬
тура  нікого  й  нічого  не  порятує  і  не  виправдає.  Але  вона  —
творіння  людське:  людина  себе  в  ній  відображує,  впізнає;
лише  в  цьому  критичному  дзеркалі  вона  може  побачити  своє
обличчя.  Зрештою,  ця  стара  ветха  будівля  —  моє  ошуканство,
але  також  і  мій  характер:  від  неврозу  можна  здихатися,  але
від  себе  не  видужаєш.  У  п’ятдесят  років  я  зберіг  свої  дитячі
риси,  хоч  і  приношені,  потерті,  зневажені,  загнані  в  кут,
позбавлені  права  голосу.  Як  звичайно,  вони  щуляться  в  тіні,
вичікують:  тільки-но  послабиш  увагу  —  вони  підіймають
голову  і  вихоплюються  на  світ  білий,  бозна-як  вирядившись.
Я  щиро  переконаний,  що  пишу  для  сучасників,  але  мене
дратує  моя  нинішня  популярність:  це  не  слава,  оскільки  я  ще
живий,  і  це  суперечить  моїм  давнім  мріям.  Невже  потайки  я
ще  досі  їх  живлю?  Мабуть,  гадаю,  вони  в  мені,  я  з  ними
зжився;  втративши  шанс  померти  невизнаним,  я  інколи  тішу
себе  надією,  що  при  житті  мене  недооцінюють.  Грізельда  не
померла.  Пардальян  ще  живе  в  мені.  І  Строгов.  Я  став  на  їхнє
місце,  вони  посіли  місце  Бога,  а  в  Бога  я  не  вірю.  Піди
розберися.  Сам  я  в  цьому  так  і  не  розібрався,  тож  інколи
міркую:  чи  не  бавлюся  я  в  піддавки,  чи  не  топчу  так  ревно  свої
давні  сподівання,  розраховуючи,  що  все  це  мені  повернеться
сторицею?  В  такому  разі  я  Філоктет:  величний  і  сморідний,
цей  каліка  віддав  усе  аж  до  лука,  не  ставлячи  жодної  умови;
але  будьте  певні,  потайки  він  чекає  винагороди.
 Облишмо  це.  Мамі  сказала  б:  «Лети,  читачу,  не  затримуйся!»
 Що  мені  подобається  в  моєму  безумі,  то  це  те,  що  він  з
першого  ж  дня  оберігає  мене  від  спокуси  залічувати  себе  до
«еліти»:  я  ніколи  не  вважав,  що  мені  пощастило  мати  «та¬
лант»:  єдиним  моїм  завданням  було  порятуватися  працею  і
вірою  —  в  руках  і  кишенях  віяв  вітер.  Мій  бездоганно  чесний
вибір  ні  над  ким  мене  не  вивищував:  без  спорядження,  без
обладунку,  я  цілком  поринув  у  творчість,  щоб  усього  себе
врятувати.  Якщо  збагнеш  неможливість  Спасіння  і  відправиш
його  на  склад  бутафорії,  то  що  тоді  залишається?  Людина,  що
ввібрала  у  себе  людство,  —  вона  варта  всіх,  її  вартий  кожен.
 1  Жодного  дия  без  рядка  (латин.  Прим.  перекл.).
 458

САРТР  І  НАША  СУЧАСНІСТЬ
 Герой  роману  Ж.П.  Сартра  «Нудота»  Антуан  Рокантен,  переживши
духовне  «пробудження»,  «стрибок»  (кажучи  мовою  екзистенціальних  термі¬
нів)  із  «абсурду»  до  «істинного  буття»,  мріє  написати  книжку,  яка  «може
виправдати  існування  іншого»  і  водночас  «повинна  присоромити  читачів  за
їхнє  існування»  —  книжку-історію,  можливо,  навіть  казку  —  «прекрасну  і
тверду,  мов  криця».
 Читач  може  лише  гадати,  чи  досягне  свого  тридцятилітний  рантьє,  чий
щоденник  було  знайдено  серед  його  паперів  (ніби  серед  паперів  покій¬
ника...  забутих?  Адресованих  комусь?  Лишається  таємницею)  сим¬
волічними  «видавцями»  (класичний  формальний  жест  європейської  прози)
після  символічного  дощу  в  покинутому  ним  символічному  місті  Бувілі.  Для
Сартра  в  даному  разі  головним  є  не  мета  і  навіть  не  шлях  до  неї  (про
«шляхи  до  свободи»  чи  «дороги  свободи»  він  розповість  через  десять  років  у
однойменній  трилогії,  де  Рокантен  постане  в  образі  паризького  вчителя
філософії  Матьс  Деларю),  але  вибір  шляху  і  мети  —  вибір  людиною  власної
долі.
 А  тверді,  як  криця  (і  прекрасні  теж,  хоч  і  не  у  звичному  розумінні),
історії  та  казки  (можливо,  тут  влучнішим  було  б  слово  «притча»  або  ж
«міф»)  напише  майбутній  класик  екзистенціалізму,  а  в  часи  Рокантена
(роман  датовано  1938  роком,  а  події,  що  в  ньому  відбуваються,  початком
1932)  (його  ровесник,  тридцятилітній  викладач  філософії  у  Гаврському
ліцеї  Жан  Поль  Сартр.  І  першою  з-поміж  них  буде  казка  про  Нудоту,  чиє
ім’я,  поруч  із  «страхом»  Ясперса,  «тривогою»  Гайдегера  та  «нудьгою»
Камю,  стане  не  тільки  знаком  у  потужній  філософській  системі,  а  й
феноменом  духовної  кризи  сучасного  людства.
 Дати  життя  письменника  (1905—1980),  по  суті,  накладаються  на  наше
століття.  Але  не  просто  тому  він  сам,  як  і  його  герої  (що  в  них  Сартр
нерідко  підкреслює  й  утрирує  особисті  риси),  постає  однією  з  найсим-
волічніших  постатей  часу.
 Від  культурницького  «гандикапу  у  вісімдесят  літ»  («Слова»),  з  яким
пещена  вразлива  дитина  з  консервативної  буржуазної  родини  (до  речі,
близьким  родичем  Сартра  по  материнській  лінії  є  не  менш  відомий  Альбер
Швейцер)  входила  в  літературу  бурхливого  століття,  до  над-лівих,  над-ре-
волюційних  жестів  старого  аристократа,  коли  він  демонстративно  відмовля¬
ється  від  Нобелівської  премії  (1964),  розповсюджує  на  вулицях  видання
маоїстського  гатунку  і  стає  прапором  «сердитої»  студентської  молоді,  —
Жан  Поль  Сартр  виразив  собою  інтелектуальний  образ  епохи.  І  навіть  на
перший  погляд  несуттєві  риси  його  життя  (і  творчості  як  невід’ємної  части¬
ни  життя)  багато  важать  у  цьому  на  диво  людському,  далеко  не  героїчному
й  далеко  не  завжди  привабливому,  та  все  ж  героїчному  і  рідному  образі  XX
століття.
 Власне,  у  цьому  столітті  Сартр  побачив  усе  —  крім,  хіба,  краху  (чи  ж
остаточного?)  комуністичної  ідеї,  якою  захоплювався  і  яку  прагнув  допов¬
нити  екзистенціальним  психоаналізом:  ввести  в  універсальне  знання  про
історію  (яким  вважав  марксизм)  «неусуненну  своєрідність  людської  аван¬
 459

тюри»  («Критика  діалектичного  розуму»,  1960).  «Гегель  в  новому  вбранні»,
за  влучним  висловом  Айріс  Мердок,  він  навіть  пробував,  згідно  з  ге¬
гелівським  методом  виправдати  існування  тоталітарних  комуністичних  ре¬
жимів  —  а  втім,  на  цьому  шляху  його  стримувала  природна  огида  до
фашизму,  чия  схожість  із  комунізмом  сталінського  зразка  ставала  все
очевиднішою.  Свідок  (за  його  власною  термінологією)  і  викривач  (неза¬
лежно,  а  то  й  усупереч  мінливим  політичним  симпатіям)  тоталітарної
світобудови,  Сартр,  як  мало  хто,  розумів,  що  «світ»  («буття-між»  у  кате¬
горіях  екзистенціалізму)  не  лише  тероризує  людину  зовні,  але  й  проникає  в
її  свідомість  в’язким,  липким,  амфорним  туманом,  сюрреалістичною  масою
слизу,  що  лейтмотивом  (художня  система  Сартра  взагалі  побудована  на
лейтмотивах)  проходить  крізь  усі  його  твори  (згадаймо  славетну  сцену
«бунту  матерії»,  яку  переживає  в  уяві  герой  «Нудоти»).
 Засновник  екзистенціалізму  С.  Кіркегор  уперше  надав  почуттям  мелан¬
холії,  самотності,  страху  перед  життям  онтологічного  характеру,  настійно
підкреслюючи,  що  «...немає  людини,  яка  б  не  відчувала  хоч  трохи  відчаю,
нема  людини,  в  чиїх  сокровенних  надрах  не  чаїлась  би  якась  стурбованість,
тривога,  дисгармонія,  якийсь  страх  перед  невідомим  або  чимсь  таким,  що
його  вона  навіть  не  бажає  усвідомлювати  («Хвороба  до  смерті»).  Цих
почуттів  не  здатні  усунути  жодні  зовнішні  події,  але  —  і  кому,  як  не  нам,  це
знати  —  вони  можуть  їх  поглиблювати  й  загострювати.
 І  Сартр  та  інші  автори  «філософії  існування»,  котрі  на  Заході  вже  давко
стали  поважаними  класиками  поруч  з  атакованими  ними  гуманістами
попередніх  епох,  нині,  може,  саме  тому  (а  не  лише  через  забороненість  або
ж  малодоступність  цієї  літератури  в  недавні  десятиріччя)  переживають
справжнє  друге  народження  в  колишніх  «радянських»  республіках,  ідо
інтелектуальні,  релігійні,  моральні,  емоційні  проблеми  й  метання  їхніх
героїв  як  ніколи  відповідають  станові  нашого  нинішнього  «між-часся»  і
«між-буття»,  духовної  (політичної  та  економічної,  звісно,  теж)  невлаштова¬
ності  й  невизначеності  індивіда  в  посткомуністичному  суспільстві.
 Одначе,  вчить  Сартр,  «можливо,  бувають  часи  й  прекрасніші,  проте  цей
час  —  наш;  у  нас  лише  це  життя,  щоб  його  прожити»  (підкреслення
Сартра.  Із  написаної  ним  програмної  заяви  журналу  «Тан  модерн»,  1945).
У  цьому  житті  багато  «мерзенного,  темного,  липкого»,  багато  підлості  й
нікчемності,  але  назвати  речі  їхніми  іменами  —  вже  означає  перемогу  над
ними.  Тут  ми  погодимося  з  філософом  і  віддамо  належне  знущально-гіркій
відразі,  з  якою  він  продовжує  і  вивершує  могутню  антинатуралістичяу
традицію  європейської  і  французької  прози.  Насамперед  це  стосується
збірки  оповідань  «Мур»  (1939),  що,  можливо,  є  найвидатнішим  твором
Сартра-прозаїка.
 Бездоганна  композиція  книжки,  майстерно  мінлива  її  стилістика  й  то¬
нальність,  блискуче  різні  і  взаємодоповнюючі  її  персонажі:  то  «абсурдні»,  як
перекинуті  на  спинку  комахи,  то  «нормальні»,  «чіткі,  мов  хронометр»
(«Хазяїнове  дитинство»).  Відкривається  «Мур»  однойменним  оповіданням,
що  досвідченому  читачеві,  можливо,  нагадає  новели  Ф.  Кафки  (як  і  часго
повторюваний  Сартром  образ  людини-комахи,  медузи,  лангусти,  людини-
краба:  так  звертанням  збожеволілого  нациста  до  «крабів»  —  людства  тре¬
тього  тисячоліття  —  починається  й  закінчується  —  вже  на  спорожнілій
сцені  —  одна  з  кращих  п’єс  митця  «Альтонські  відлюдники»).  Сартр,  до
речі,  в  1933—34  роках  стажувався  в  Берліні  (де  й  познайомився  з  працягчи
Гуссерля  та  Гайдегера,  що  мали  вирішальне  значення  для  його  розвитку  як
філософа)  і  міг  на  власні  очі  спостерігати,  як  початки  фашистської  заграви
 460

кидали  відблиски  на  трагічне  явище  німецького  символізму  й  експресіо¬
нізму.
 Буквально  фашизм  згадано  лише  у  першому  й  останньому  оповіданнях
збірки,  але  незримо  він  присутній  всюди:  від  «Інтимного»  та  «Кімнати»  (де
якраз  передбачено  ситуацію  «Альтонських  відлюдників»)  до  «Герострата»  з
гидкою  і  страшною  пародією  ніцшеанської  концепції  надлюдини.  Але  ге¬
роїчна  непоступливість  республіканця  Пабло  Іббієти,  що  відмовляється  ви¬
казати  франкістам  свого  командира  (цей  сюжет  Сартр  повторить  ще  раз  —
уже  на  матеріалі  французького  Опору  —  у  п’єсі  «Мерці  без  поховання»),
обертається  трагічною  комедією  (дикий  регіт  до  сліз  на  очах  завершує  цю
геніальну  й  безнадійну  притчу).  І  справа,  як  це  мислить  письменник,  не
так  у  тому,  що  Рамона  Гріса  застрелили  саме  на  тому  місці,  яке  вигадує
Іббієта,  щоб  «розіграти»  своїх  катів  (чи  щоб  підсвідомо  відтягти  мить  стра¬
ти?).  Це  було  б  надто  простою  хоч  і  ефектною  дією  життєвого  театру
абсурду.  Справа  в  тому,  що  Пабло,  відмовляючись  виказати  друга,  робить
це  не  з  любові  до  нього  чи  любові  до  Іспанії,  а  сам  не  розуміючи  чому;  його
вибір  не  є  вибором  по  суті;  він  зумовлений  лише  впертістю,  яка  не  грун¬
тується  на  жодній  розумовій  чи  емоційній  основі  і  яку,  в  принципі,  можна
повернути  в  будь-який  бік.  Умертвивши  любов  до  життя,  втративши,  пере¬
фразовуючи  Достоєвського,  Бога  у  формі  особистого  існування,  Іббієта  ніби
відчуває,  що  все  дозволено  і  все  можливо,  бо  однаково  не  має  сенсу  (так
Рокантен  у  «Нудоті»  відмовляється  від  самогубства,  оскільки  воно  було  б
таким  самим  «зайвим»,  як  і  його  існування).
 Тут  з’являється  тема  відповідальності  особи  за  власний  вибір.  Відчуже¬
ність,  пасивність  (у  даному  разі  духовна),  нереагування  на  голос  ангела
(Сартр  дуже  любив  кіркегорівську  тему  «тривоги  Авраама»)  —  це  такий
самий  вчинок,  як  будь-який  інший;  і  абсурдна  вина  Іббієти  постає  відтак  з
усією  метафізичною  очевидністю.
 Відкидаючи  звинувачення  на  адресу  екзистенціалізму  в  квієтизмі  відчаю
та  антигуманності,  Сартр  в  уславленій  лекції  «Екзистенціалізм  —  це  гу¬
манізм»  (1946)  говорив:  «Людина  —  то  передовсім  проект,  який  пережи¬
вається  суб’єктивно,  а  не  мох,  не  пліснява  і  не  цвітна  капуста...  Насамперед
екзистенціалізм  віддає  у  володіння  кожній  людині  її  буття  і  покладає  на  неї
повну  відповідальність  за  існування...  Екзистенціаліст  ніколи  не  розглядає
людину  як  мету,  бо  людина  завжди  незавершена.  І  ми  не  повинні  думати,
що  є  якесь  людство,  котрому  можна  поклонятися...  Такий  гуманізм  нам  не
потрібен.  Але  гуманізм  можна  розуміти  і  в  іншому  сенсі...  ми  нагадуємо
людині,  що  немає  іншого  законодавства,  окрім  неї  самої,  в  закинутості  вона
вирішуватиме  свою  долю;  ...ми  показуємо,  що  реалізувати  себе  по-людсь¬
кому  людина  може  не  шляхом  занурення  в  саму  себе,  але  в  пошукові  мети
назовні,  і  нею  може  бути  звільнення  чи  ще  якесь  конкретне  самоздій-
снення».
 З  відстані  часу  нам  видається,  однак,  що  звинувачення  в  антигуманізмі
(а  їх  висловлювали  Сартру  й  самі  екзистенціалісти,  наприклад,  Гайдегер  у
«Листі  про  гуманізм»)  не  були  надто  безпідставні.  Викликає  спротив,  скажі¬
мо,  цинічна  насмішка  автора  «Нудоти»  над  образом  концтабірного  братства,
що  його  змальовує  Рокантену  Самоук  (за  іронією  долі  Сартр  сам  на
початку  другої  світової  війни  побував  у  німецькому  таборі  для  полонених),
як  і  форсування  не  надто  обов’язкові,  з  погляду  художньої  правди,  гомосек¬
суальних  нахилів  героя.  Сартр  ніби  підганяє  модель  під  сконструйовану
ним  схему:  ось  який  ваш  хвалений  гуманізм;  хоча,  ніде  правди  діти,
чимало  «цінностей»,  які  проповідує  Самоук,  не  мають  жодної  цінності
 461

(влучним  є  зауваження  Рокантена,  що  його  співрозмовник  напхав  різно¬
шерстих  «гуманістів»,  мов  кошенят  у  шкіряний  мішок,  де  вони  кусають  і
дряпають  одне  одного,  не  перестаючи  при  цьому  любити  Людство  взагалі).
До  речі,  Самоук  —  єдиний,  до  кого  (крім  Анні)  Рокантен  відчуває  хоч
якесь,  хай  миттєве,  співчуття.  Та  чи  набагато  привабливіший  сам  цей
сартрівський  двійник,  цей  рудоволосий  супермен  (надлюдина),  що  полюб¬
ляє  дивитися  на  людей  з  висоти  свого  вікна  або  з  гори  над  Бувілем,
вважаючи  «сволотою»  («мерзотниками»,  «негідниками»)  усіх  підряд  пере¬
хожих:  за  те  тільки,  що  вони,  як  йому  здається,  не  замислюються  над  своїм
існуванням  —  тобто  не  бурмочуть,  мов  у  лихоманці,  протягом  кількох
сторінок  варіацій  не  тему  cogito  ergo  sum  («я  мислю,  отже,  існую»).
 Але  якщо  без  іронії,  то  в  цій  філософській  лихоманці  «зайвого»,  «чу¬
жого»,  «стороннього»  (термінами  екзистенціалізму),  «закинутого»  —  в
Бувіль  —  Рокантена  є  справді  гарні  місця,  хоч  є  й  багато  не-літератури  (що
справедливо  зауважив  у  рецензії  на  роман  ще  молодий  алжирський  жур¬
наліст  Альбер  Камю);  недарма  ряд  пасажів  майже  дослівно  ввійшли  до
трактату  «Буття  і  ніщо»  (1943).  Та  й  славетна  сентенція  Декарта,  яку
Сартр  варіює  чи  не  в  усіх  своїх  творах,  філософських  і  художніх,  і  яку
вважає  основою  духовного  поштовху  людини  до  істинного  буття,  протистав¬
ляється  креду  «нормальних»  (і  не  зовсім)  «мерзотників»:  я  існую,  бо  маю
право.  Цей  мотив  (цілком  можливо,  пов’язаний  з  відомою  дилемою  До-
стоєвського:  «Тварь  дрожащая,  или  право  имею?»)  з’являється  вже  в  «Ну¬
доті»,  але  на  повну  силу  зазвучить  у  «Хазяїновому  дитинстві»,  де  Сартр
показує  формування  такого  «негідника»  —  «маленького  фашиста»  Люсьєна.
 Те,  що  Рокантен  лиш  допускає  під  час  нападу  Нудоти  за  світською
ресторанною  балачкою  «про  гуманізм»  («правильно,  що  бояться  мене:  я  й
сам  відчуваю,  що  здатний  учинити  що  завгодно...  Наприклад,  всадити  цей
фруктовий  ножик  в  око  Самоукові»);  що  Люсьєн  допускає  лиш  щодо
«метеликів»,  ударом  кулака  збиваючи  з  ніг  смаглявого  єврея  з  газетою
«Юманіте»  («Антисемітизм...  Це,  —  подумав  він,  —  це...  це  святе!»),  —
переходить  у  загальне,  онтологічне  «право»  сексуального  неповноцінного
«чорного  героя»  з  оповідання  «Герострат».
 Поль  Гільбер,  замисливши  «осяяти»  власне  життя  і  весь  світ  терористич¬
ним  актом  (між  іншим,  буквально  реалізуючи  «Другий  маніфест  сюрре¬
алізму»  Андре  Бретона),  розглядає  у  дзеркалі  свої  «схожі  на  два  глобуси»
«прекрасні  очі  художника  й  убивці».  Люсьєн  наприкінці  історії  про  дитин¬
ство  негідника  теж  розглядає  себе  у  дзеркалі  й,  побачивши  замість  очіку¬
ваного  неприступного  виразу  «тільки  миле  затяте  личко,  поки  що  не  дуже
страшне»,  вирішує  завести  вуса  (геніальний  натяк  на  Гітлера!..  Так  неза¬
довго  перед  цим  Люсьєн  уявляв  себе  Рембо,  віддаючись  шикарному  педера¬
стові).  Взагалі  стилістика,  мова  Сартра  —  це  окрема  тема:  чого  вартий  хоча
б  часто  згадуваний  критикою  мотив  «миття»:  мати  на  біде,  за  якою  під¬
глядає  мерзенний  синок-фройдист;  кавалок  готельного  зеленого'  мильця,
що  його  забирає  з  собою  після  патологічної  сцени  з  повією  Гільбер;  історич¬
ні  роздуми  Люлю  в  «Інтимному»  про  кохання,  «заради  якого  ми  миємося»,
і  про  те,  що  в  людині  «треба  кохати  все  —  і  стравохід,  і  печінку,  і  кишки»
(цікаво,  чи  знав  тоді  Сартр  широко  мусований  сталінським  режимом  вислів
Чехова  про  «одяг,  обличчя  й  думки»?)...
 Але  нам  зараз  важить  інше.  Сартрівські  «герострат»  і  «хазяїн»  цілком
різні,  але  є  принципова  риса,  що  об’єднує  їх:  право  хазяїна  на  житія
інших,  право  над  «тваринами  тремтячими».  Хоча  насправді  вони  й  самі
виявляються  такими:  по  суті,  ненароком  пустивши  три  кулі  в  живіт  зустріч-
 462

ному  товстунові,  Гільбер  істерично  вигукує:  «Стерво...  бісове  стерво!»;  а,
перепудившись  накласти  на  себе  руки  в  туалеті  якогось  кафе  (розкішна
деталь,  яка  знов-таки  перегукується  з  еротичною  сценою  «падіння»  в  «Ха¬
зяїновому  дитинстві»),  звинувачує  переслідувачів:  «Вони  облишили  мене,
надавши  повну  змогу  померти.  Негідники,  вони  боялися»!
 Акт  «істинного  буття»  завершується  —  для  початку  —  побиттям  у
поліційній  дільниці.  Дай  Боже,  щоб  саме  так  і  завершувалися  «чорні»  казки
про  геростратів  —  кінцівка  казок  про  хазяїнів  може  бути  куди  жах¬
ливішою.  Мусимо  пам’ятати  про  це,  пасивно  спостерігати  невпинне  роз¬
плодження  таких  «господарів»  у  посттоталітарних  суспільствах...
 Рокантен  перемагає  Нудоту  реальності  за  допомогою  сентиментального
регтайму:  тут  уперше  (і  востаннє)  в  прозі  Сартра  звучить  тема  радості  й
щастя  —  щастя  порятунку.  «Краса  врятує  світ»,  —  мріяв  Достоєвський  і
двійник  тридцятилітнього  Сартра,  нехай  на  мить,  повірив  у  це.  А  сам  уже
літній  митець  в  останньому  прозовому  творі,  автобіографічній  повісті  «Сло¬
ва»  (1964),  позначеній  (не  без  впливу  Фройда,  з  яким  Сартр  полемізував  і
про  якого  написав  кіносценарій)  глибокого  критичним  самоаналізом  і  яко¬
юсь  гіркою  ніжністю  викладу,  напише:  «Я  зневірився,  але  ряси  не  скинув...
Тривалий  час  я  мав  перо  за  шпагу,  тепер  я  впевнився  у  нашому  безсиллі.
Дарма:  я  пишу,  я  писатиму  книги;  вони  потрібні,  вони  навіть  корисні.
Культура  нікого  й  нічого  не  рятує,  та  й  не  виправдовує.  Але  вона  —
творіння  людське:  людина  в  ній  відображує,  впізнає;  лише  в  цьому  критич¬
ному  дзеркалі  вона  може  побачити  своє  обличчя».
 Сартрова  надія  збулася.  Його  книжки,  як  і  раніше,  потрібні,  вони
все-таки  корисні.  Письменник  приходить  до  українського  читача,  може,  в
найнеобхідніший  момент.  Сподіваємося,  хоч  комусь  із  тих,  хто  візьме  до
рук  цей  том  блискучої  прози,  Жан  Поль  Сартр  допоможе  зробити  свій
вибір.
 Наталка  БІЛОЦЕРКІВЕЦЬ

ЗМІСТ
 НУДОТА  	 З
 МУР
 Мур 		184
 Кімната 		202
 Герострат 		225
 Інтимне 		238
 Хазяїнове  дитинство 		267
 СЛОВА 	 329
 Н.  Білоцерківець. 	Сартр  і  наша  сучасність  .  . 	459
 Здано  до  набору  02.04,93.  Підписано  до  друку  20.07.93.
Формат  84x108  Уз2-  Папір  офсетний  №  1.
Гарнітура  Тайме.  Друк  високий.  Ум.  ф-відб.  24,36.
 Ум.  друк.  арк.  24,36.  Обл.-вид.  арк.  29,1.  Зам.  3-258
 Видавництво  «Основи».
 252133,  Київ,  бульвар  Лихачова,  5.
 Орендне  підприємство  "Київська  книжкова  фабрика"
 Жан  Поль  Сартр
 НУДОТА
 МУР
 СЛОВА
 Редактор  П.В.  Таращу  к
Художній  редактор  П.В.  Машков
Відповідальна  за  випуск  В.В.  Кирилова
Технічний  редактор  О.М.  Грищенко
Коректор  Н.І.  Прохоренко
 Видавництво  «Основи».
252133,  Київ,  бульвар  Лихачова,  5.
 підприємство  "Київська  книжкова  ф
252054,  Київ,  вул.  Воровського,  24.

БЬК  84.4ФРА
 С20
 Видання  здійснюється  за  сприяння
Посольства  Франції  в  Україні
та  при  підтримці
Міністерства  Закордонних  Справ  Франції
 Сартр  Жан  Поль.
 С20  Нудота.  Мур.  Слова  /Перекл.  з  французької
В.  Борсука  та  О.  Жупанського;  Післямова  Н.  Біло-
церківсць  —  К.:  Основи,  1993.  —  464  с.
 До  тому  вибраних  творів  Жана  Поля  Сартра  <1905—1980),
крім  роману  «Нудота»  (1938),  одного  з  перших  класичних
художніх  зразків  екзистенціалізму  у  французькій  літературі,
ввійшла  в  і  іонному  обсязі  збірка  оповідань  «Мур»  (1939)  та
публіцистична  книжка  «Слова»  (1964).
 с£70ШШЬШі#,93
 ББК  84.4ФРА
 ISBN  5-7707-3313-6
 ©  Editions  Gallimard.
 ©  Олег  Жупанський.  «Мур»,  «Слова».
 Український  переклад.  1993.
 ©  Владислав  Борсук.  «Нудота».
 Український  переклад.  1993.
 ©  Наталка  Білоцерківець.  Післямова.  1993.
 ©  Павло  Машков.  Художнє  оформлення.  1993.