Cet ouvrage a ete publie dans la cadre
du Programme d’Aide a la Publication «SKOVORODA»
de l’Ambassade de France en Ukraine et
du Minister francais des Affaires Etrangeres.
Це видання було здійснене в рамках
Програми сприяння видавничій справі «СКОВОРОДА;
Посольства Франції в Україні та
Міністерства закордонних справ Франції.
Al
Кальварія
Львів
2002

ББК 84.4 ФРА-44
Ж 54
Жан Жене
ПОКОЇВКИ
П’єса
із французької переклав
Юрій Покальчук
перекладено за виданням:
Jean Genet
Les Bonnes
Marc Barbezat-L’Arbalete
2000
© Editions Gallimard 1968
У художньому оформленні книжки
використані фрагменти робіт
Мікеланджело Буонаротті,
Мікеланджело да Караваджо, Джованні Белліні,
Рембрандта Гарменса Ван Рейна, Фабріціуса Кареля,
Філіпа де Шампеня, Неллера (сера Ґодфрі),
Невідомого майстра школи Фонтенбло,
Яна Госсарта, Жана Етьена Jliomapa,
Жана Оґюста Доменіка Енґра, Антуана Ваттоу
Жана Оноре Фрагонара,
Пітера де Гоха, Джона Байта Александера,
Томаса Гейнсборо, Оґюста Родена,
Едуарда Мане, Рене Маґрітта, Йозефа Байса,
Джино Северіно, Генрі Мура, Рейно Тамміка,
а також світлини Валерія Плотнікова
та світлини з вистави Романа Віктюка «Покоївки».
Усі права застережені. Відтворення або передача будь-якої
частини цього видання V будь-якій формі та будь-яким способом
категорично заборонені без письмової згоди ТОВ «Кальварія*.
ISBN966-663-047-8
© Юрій Покальчук, переклад, післямова, 2002
© «Кальварія», макет та художнє оформлення, 2002

ЗМІСТ
Жан Жене
ЯК ГРАТИ «ПОКОЇВОК»
Переклад Юрія Покальчука 7
Жан Жене
ПОКОЇВКИ
Переклад Юрія Покальчука 13
Юрій Покальчук
ДЗЕРКАЛЬНІ ЛАБІРИНТИ
«СВЯТОГО» ЖЕНЕ 79

Крадькома. Ось слово, яке спадає мені на думку.
Обидві акторки в ролях Покоївок повинні грати, ніби
ховаючись від чогось, і не тому, що відчинені вікна чи
тонкі стіни дозволяють сусідам чути слова, які
зазвичай мовляться лише в спальні. Також і не тому,
що в монологах Покоївок приховане, неусвідомлене
вимагає саме такої гри, яка виявляє розхитану
психіку. Грати належить крадькома, щоб вирізнилася і
дійшла до глядачів надто важка мовна структура
твору. Акторки повинні постійно стримувати свою
жестикуляцію: кожна буде ніби перепинена — або
надтріснута. І кожен рух буде стримувати акторок.
Було б добре, якби іноді вони ходили навшпиньках,
щоби — скинувши одного чи й обидва черевички —
носили їх обережно в руках і, врешті-решт, нічого не
торкаючися, ставили їх тихо на щось із меблів. Знову
ж таки, не для того, щоб не почули їх сусіди унизу.
Швидше тому, що цей жест відповідає загальному
тонові. Голоси також часом повинні звучати, ніби
підвішені чи надтріснуті.
Обидві Покоївки не з розбещених жінок: вони
постаріли і змарніли, оточені доброзичливістю
Мадам. Не треба, щоби вони були гарні, щоб їхня
врода пропонувалася глядачам одразу ж після того,
як підніметься завіса; краще, щоб упродовж цілого
вечора, щохвилини, безперестанку гарнішали — до
останньої миті. їхні обличчя на початку вистави
позначені зморшками, так само стриманими, як рухи
або зачіски. Вони не мають ані звабних сідниць, ані
грудей: у християнській організації вони могли б бути
взірцем побожности. Очі у них чисті, дуже чисті,
оскільки щовечора вони віддаються
самозадоволенню, виміщаючи — одна на одній — свою ненависть
до Мадам. Вони повинні дотикатися на сцені
предметів так, як молода дівчина зривала б гілочку з квітами.
Або радше: так, як нам здається, що саме так робить
молода дівчина. Шкіра у Покоївок бліда, матова,
повна привабливости. Вони вже відцвіли, звичайно,
але сповнені елеґантности, не згнили.
-8-

Але гнилизна також повинна буде з’явитись: не
лише тоді, коли вони плюються злістю, а й тоді, коли
їх переповнює ніжність.
Акторки не повинні виходити на сцену з
еротизмом, притаманним кінозіркам. Вони не повинні бути
для них взірцем. Індивідуальний еротизм знижує
якість театральної вистави. Акторок слід просити,
кажучи словами стародавніх греків, не викладати себе
на стіл.
Це вже не кажучи про епізоди «грані» і про епізоди
щирі. Потрібно буде їх знайти, врешті-решт —
вигадати.
Якщо йдеться про епізоди, так би мовити,
«поетичні», то вони повинні викладатися як очевидні; так, як
паризький водій таксі враз знаходить жаргонну
метафору: вона тоді стає сама по собі зрозуміла. Вона
виголошується як результат математичної дії: без
особливого тепла, її навіть слід виголошувати дещо
холодніше, аніж решту.
Цілісність оповіді створюється не монотонністю
гри, а гармонією поміж дуже відмінними сценами,
зіграними дуже по-різному. Можливо, режисер також
повинен показати те, що було в мені тоді, коли я писав
цю п’єсу, або те, чого мені завжди так бракувало, а
саме — певну добродушність. Адже, врешті-решт, ми
маємо справу з казкою.
Стосовно Мадам — не треба змальовувати її
карикатурно. Вона не знає, до якої міри дурна, а до
якої — грає роль. Але як акторка — знає це ліпше,
навіть коли підтирається!
Чи ці жінки — Покоївки і Мадам — марять? Так,
як і я, щоранку, голячись перед дзеркалом; або вночі,
коли не можу заснути; або в лісі, коли гадаю, що сам.

Одне слово, це казка, а відтак різновид алегоричної
повісти, метою якої було, коли я її писав, збурення в
мені огиди до себе самого, байдуже, через виявлення
того, чим я є, чи — навпаки — через його
приховування... Іншим завданням було збудження несмаку,
поганого самопочуття залу... Казка. Треба їй вірити.
Для того, власне, щоб можна було повірити, акторки
не повинні грати в реалістичній манері.
Святі вони чи ні, оті служниці, — але потвори
напевно. Як ми, коли маримо собі про те чи те. Не
вміючи докладно пояснити, що таке театр, я добре
знаю, яким забороняю йому бути: описом щоденних
рухів, побачених ізсередини. Йдемо до театру, щоби
побачити на сцені самих себе (відтворених в одній
постаті або за посередництвом багатьох у формі
казки), — себе, яких не змогли б або не відважилися
побачити вочевидь або уві сні: однак себе таких,
якими, знаю, є я сам. Завданням акторів, таким чином,
є уживання жестів та реквізиту, які дозволяли б їм
показати мене — мені самому: показування мене
голим, у самотності і втісі, яку викликає самотність.
Ще одне має бути написане: я не захищаю тих, хто
працює хатніми робітницями. Припускаю, що існує
профспілка служниць, — нас це не обходить.
На прем’єрі цієї вистави один критик зауважив, що
справжні служниці не висловлюються так, як мої. Що
він про це може знати? Він стверджує, що це не так,
але, якби був покоївкою, то сам би говорив, як Клер
або Соланж. Принаймні — деякими вечорами.
Тому що служниці висловлюються так лише
певними вечорами. Треба застати їх зненацька і
підгледіти, або коли вони насамоті, або коли самотній
кожен із нас.
Декорація «Покоївок». Це просто спальня жінки,
яка є напівкокоткою, напівміщанкою. Якщо п’єса
ставитиметься у Франції, ліжко повинне бути
-10-

традиційно застелене, — бо ж є у цьому будинку хатні
робітниці, — але по-різному. Коли б «Покоївок» грали
в Іспанії, Скандинавії, Росії, кімната повинна
відповідно змінюватися. Костюми, одначе, будуть
дивовижні, несподівані, не залежні від будь-якої моди чи
епохи. Можливо, Покоївки будуть потворно
передражнювати — своїм одягом — сукні Мадам, чіпляючи
до них шлейфи, жабо, або навіть користуватися з
фальшивих грудей чи сідниць. Якщо можливо, квіти,
однак, повинні бути справжніми, як і ліжко. Режисер
повинен сам зрозуміти — адже не можу всього
пояснювати, — навіщо кімната повинна бути більш-
менш точною подобою жіночої спальні, квіти —
справжніми квітами, сукні, проте, повинні бути
жахливими, потворними, а гра акторок розхитана,
непритомна, немовби в стані сп'яніння.
А якби хотіли поставити цю п'єсу в Епідаврі? Буде
достатньо, щоби перед початком усі три акторки
вийшли на сцену і домовилися — на очах у глядачів —
які місця сцени називатимуться ліжком, вікном,
дверима, шафою, скринею тощо. Потім вони повинні
зникнути, щоб з'явитися знову в послідовності,
передбаченій автором.
-11-

Кімната Мадам. Меблі у стилі Людовіка XV.
Мережива. В глибині вікно, яке виходить на фасад
сусіднього будинку. Праворуч ліжко. Ліворуч двері й
комод. Скрізь повно квітів. Пізній вечір. Акторка, яка
грає Соланж, вдягнена у непоказну чорну сукню
служниці. На кріслі ще одна така чорна сукня, прості
чорні панчохи, під кріслом пара чорних черевиків на
низьких підборах.
КЛЕР
стоїть у сорочці спиною до туалетного столика, її
жест — простягнута рука і тон виказують
роздратування і трагізм.
А ці рукавички! Ці вічні рукавички! Скільки разів я
тобі казала лишати їх у кухні. Однак ти вважаєш, що
звабиш ними молочаря. Ні, ні, не бреши, намарне!
Повісь їх над мийкою! Коли ти зрозумієш, що цю
кімнату не можна запаскуджувати? Усе, геть усе, що
з кухні — це ніби плювок сюди. Вимітайся! І забирай
свій бруд! Та припини це!
Під час цієї тиради Соланж бавиться парою гумових
рукавичок. Придивляється до своїх рук у рукавичках,
складаючи їх то в букет, то у віяло.
Не соромся, можеш видрючуватись! І не поспішай
надто. Маємо час. Забирайся звідси!
Соланж раптом змінює позу і покірно виходить,
тримаючи кінчиками пальців ґумові рукавички. Клер
сідає до туалетного столика. Нюхає квіти, гладить
пальцями косметичні прибори, розчісує волосся,
підмазує обличчя.
Приготуй мені сукню. Швидше, немає часу. Тебе що,
немає там? (Озирається.) Клер! Клер!
Входить Соланж
СОЛАНЖ
Не гнівайтеся. Я заварювала лікувальні трави
(Вимовляє: тлави.) для Мадам.
-14-

КЛЕР
Приготуй мені сукню. Білу з блискітками. І віяло, і
смарагди.
СОЛАНЖ
Усі прикраси, Мадам?
КЛЕР
Давай усі. Я сама виберу. І, звичайно, лаковані туфлі.
Ті, які мені завжди подобалися.
Соланж виймає з шафи кілька коробок, розкриває,
ставить на ліжко.
Напевне, на весілля? Зізнавайтесь! Молочар тебе
звабив. О, ти вагітна?
Соланж присідає на диван, заходиться чистити
туфлі, попередньо поплювавши на них.
Я вже казала тобі, Клер, щоб ти не плювалася. Нехай
твоє плювотиння спить у тобі, дівчино, гниє в тобі.
Ах! Ах! Ти огидна, моя красунечко! Нахились трохи і
придивись до моєї туфельки. (Простягає ногу. Соланж
уважно вдивляється.) Гадаєш, що мені приємно —
знати, що моя нога обліплена нальотом твоєї слини?
Випарами твого багна?
СОЛАНЖ
стаючи навколішки, дуже покірно.
Я хочу, щоби Мадам була гарна.
КЛЕР
чепуриться, дивлячись у люстро.
Ти ненавидиш мене, правда? Пригнічуєш мене
послужливістю, покірністю, оберемками гладіолусів
та резеди. (Підводиться і трохи тихіше.) Тут усього
занадто. Надто багато квітів. Адже це смерть. (Знову
дивиться у дзеркало.) Буду гарна. Гарніша, ніж ти
будь-коли могла би бути. Чи ж не думаєш ти, що таким
тілом, таким обличчям можна звабити Маріо? Цей
кумедний молочар гордує тобою — і якщо він зробив
тобі дитину...
-15-

СОААНЖ
О! Але ж я ніколи...
КЛБР
Замовчи, дурепо! Мою сукню!
СОЛАНЖ
порпається в шафі, відсуває кілька суконь.
Червону. Мадам бажає червону?
КАЕР
Я сказала — білу з блискітками.
СОЛАНЖ
твердо.
Мені дуже прикро, але сьогодні увечері Мадам одягне
сукню з пурпурового велюру.
КЛБР
наївно.
Як? Чому?
СОЛАНЖ
холодно
Не можу забути груди Мадам у пурпурі, коли Мадам
зітхає, кажучи Мсьє про свою відданість! Чорний одяг
ліпше б пасував до Вашого становища вдови.
КЛБР
Що-що?
СОЛАНЖ
Сказати виразніше?
КЛЕР
Ага! Ти хочеш сказати... Чудово. Погрожуй мені!
Ображай свою Мадам. Соланж, треба вже було тобі
говорити про поневіряння Мсьє. Дурна! Зовсім не на
часі про це згадувати, але знай, що з того, що було
сказано, я скористаюсь. Усміхаєшся? Не віриш?
СОЛАНЖ
Справді ще не час, щоби висвітлювати...
КЛБР
Мою ганьбу? Мою ганьбу! Висвітлювати! Що за слово!
-16-

СОЛАНЖ
Мадам!
КЛЕР
Бачу, до чого ти хилиш. Я й досі чую твої
звинувачення. Ображаєш мене з самого початку, чекаєш лише
слушної хвилини, щоби плюнути мені в обличчя.
СОЛАНЖ
жалібно
Мадам, Мадам, ми ще до цього не дійшли. А те, що
Мсьє...
КЛЕР
Насмілься лиш вимовити, що Мсьє у в’язниці саме
через мене. Ну, кажи! Ніхто тобі не забороняє, кажи!
Я в безпечній схованці, захищена моїми квітами, і ти
не спроможна нічого проти мене вдіяти.
СОЛАНЖ
Найбезневинніше слово у Ваших очах — погроза.
Нехай Мадам не забуває, що я лише служниця.
КЛЕР
Тому, що я виказала Мсьє поліції, спромоглася
продати його, то буду тепер у твоїх руках? А я могла
б зробити і щось значно гірше. Більше того, гадаєш, я
не страждала? Я змушувала оцю руку, чуєш,
примушувала, щоби поволі, розважливо, без вагань, без
помилок вона виводила літери листа, який повинен
був запроторити мого коханця до в’язниці! А ти
насміхаєшся, замість того, щоб мене підтримати?
Говориш про вдівство? Мсьє живий, Клер, Мсьє
будуть тягати з в’язниці до в’язниці, можливо,
пошлють на каторгу в Гвіані, а я, його коханка, знавісніла
від болю, піду за ним. Розділю його славу. Говориш
про вдівство. Білий одяг — жалоба королів, Клер, а
ти на те не зважаєш. І відмовляєш мені у білій сукні!
СОЛАНЖ
холодно
Мадам одягне червону.
-17-

КЛЕР
звичайніш тоном.
Гаразд. {Суворо.) Подай мені сукню. Ох! Яка я
самотня, без друзів. Ти ненавидиш мене. Читаю це в
твоїх очах.
СОЛАНЖ
Я люблю Вас.
КЛЕР
Так, як люблять свою господиню, ясна річ. Любиш
мене і шануєш. І чекаєш чогось на дурничку, на запис
у заповіті.
СОЛАНЖ
Зроблю все, що у моїх силах...
КЛЕР
Знаю. Стрибнеш... ні, штовхнеш мене у вогонь.
{Соланж допомагає Клер одягти сукню.) Застібни.
Надто тісно. Не намагайся мене зв’язати. ( Соланж стає
навколішки перед Клер і поправляє краї сукні.)
Намагайся не торкатися мене. Відсунься. Від тебе тхне
звіром. Звідки долинає цей сморід, з якої жалюгідної
нори, де ти поночі приймаєш лакеїв? Ця нора! Кімната
служниці! Горище! (Лагідно.) Я кажу про це, Клер, щоб
ти не забула запах гори.щ (Вказує углиб кімнати.) Там
стоять два залізні ліжка, а між ними тумбочка. А там
сосновий комод з вівтариком Пресвятої Діви! Хіба не
так?
СОЛАНЖ
Ми обидві нещасливі. Мені хочеться плакати.
КЛЕР
Це правда. Не будемо зараз говорити про обожнення
нашої Гіпсової, нашої Пресвятої Діви. Не згадаємо
навіть про паперові квіти... (Сміється.) Квіти з
паперу! Й освячена гілка самшиту! (Вказує на квіти.)
Подивись на ці квіти: як пуп’янки розпускаються на
мою честь! Я Діва, але гарніша, Клер.
СОЛАНЖ
Мадам забуває...
-18-

КЛЕР
Там... славнозвісне віконце, з якого напівголий
молочар стрибає якраз на твоє ліжко.
СОЛАНЖ
Мадам помиляється, Мадам...
КЛЕР
Руки! Тримай руки, будь ласка, при собі. Скільки
разів можна казати те саме? Вони відгонять мийкою.
СОЛАНЖ
Падіння.
КЛЕР
Що?
СОЛАНЖ
Падіння. Я відзначаю Ваше падіння в коханні.
КЛЕР
Посунься. Витираєшся об мене — ти, задрипанко.
Туфелькою в стилі Людовіка XV б’є Соланж у скроню.
Соланж хитається і задкує.
СОЛАНЖ
Я злодійка?
КЛЕР
Я сказала — задрипанка! Якщо хочеш скавуліти, то
йди на своє горище. Тут, у моїй кімнаті, я можу
стерпіти лише шляхетні сльози. Колись край моєї сукні буде
всіяний сльозами, — сльозами коштовними. Приколи
шлейф нижче, хвойдо!
СОЛАНЖ
Нехай Мадам підведеться!
КЛЕР
Диявол мене підводить, диявол, своїми смердючими
руками. Підносить мене, я злітаю, лечу... (Вона стукає
підбором у підлогу.) але я лишаюсь на місці. Кольє!
Квапся, нам забракне часу. Якщо сукня надто довга,
заколи шпильками.
-20-

Соланж підводиться, іде за шкатулкою з кольє, але
Клер випереджав її, бере прикрасу. Пальцями
дотикається пальців Соланж, сахається, відступає на крок.
Тримай руки подалі від моїх, твій дотик нечистий.
Поквапся.
СОЛАНЖ
Не треба перебільшувати. У Вас очі блищать. Ви
дійшли до краю.
КЛЕР
Що ти кажеш?
СОЛАНЖ
До межі. До ручки, Мадам. Слід витримувати
дистанцію.
КЛЕР
Що це за мова, моя мила? Клер, ти мені мстишся, чи
не так? Відчуваєш, що надходить мить, коли ти
полишиш свою роль...
СОЛАНЖ
Мадам чудово мене розуміє. Мадам прозріла.
КЛЕР
Відчуваєш, що надходить мить, коли ти перестанеш
бути служницею. Ти помстишся. Готуєшся? Гостриш
кігті? Тебе охопила ненависть? Клер, не забувай!
Клер, ти мене чуєш? Але, Клер, ти мене не слухаєш?
СОЛАНЖ
Я Вас слухаю.
КЛЕР
Тільки і лише завдяки мені існує служниця. Дякуючи
моїм крикам і жестам...
СОЛАНЖ
Я Вас слухаю.
КЛЕР
кричить.
Завдяки мені ти існуєш — і ще осмілюєшся
насміхатися! Ти навіть не уявляєш, як важко бути Мадам, Клер!
-21-

Слугувати причиною для твоїх блазнювань! Потрібно
так мало, щоб ти перестала існувати. Але я добра, я
гарна — і чиню тобі опір. Побивання за коханцем
робить мене ще гарнішою!
СОААНЖ
з погордою.
Ваш коханець!
КЛЕР
Мій невдаха коханець додає мені більше шляхетности,
моя люба. Я підношуся, щоб принизити тебе,
зневажати. Вияви усе своє лукавство. Вже час!
СОЛАНЖ
Досить! Покваптеся! Ви готові?
КЛЕР
А ти?
СОЛАНЖ
спочатку лагідно.
Готова. Мені вже набридло це постійне приниження.
Я також Вас ненавиджу...
КЛЕР
Спокійно, маленька, спокійно...
Ніжно поплескує сестру по плечу, прагнучи
їїзаспокоїти.
СОЛАНЖ
Я Вас ненавиджу! Я зневажаю Вас! Я Вас уже не
боюся! Закличте собі на допомогу спогади про
коханця, може, він Вас захистить. Ненавиджу Вас!
Ненавиджу Вас! Ненавиджу Ваші груди, повні
смердючих зітхань! Ваші груди... зі слонової кістки!
Ваші стегна... із золота! Ваші ноги... бурштинові!
(Вона плює на червону сукню.) Я Вас ненавиджу!
КЛЕР
задихаючись.
Ох! Ох!.. Але!..
-22-

СОЛАНЖ
йдучи до неї.
Саме так, Мадам, моя чудова Мадам. Ви думаєте, що
все Вам можна, геть усе? Що можна своєю вродою все
на світі захопити, а мене викинути звідусіль? Уживати
найкращі парфуми, пудру, креми, шовки, персні, а мене
всього цього позбавити? І забрати у мене молочаря?
Зізнайтеся! Зізнайтеся про молочаря! Його молодість,
свіжість приголомшили Вас? Зізнайтеся! Тому що
Соланж змішує Вас із лайном!
КЛЕР
налякано.
Клер! Клер!
СОЛАНЖ
Чого Вам треба?
КЛЕР
пошепки.
Клер, Соланж, Клер.
СОЛАНЖ
Так, правда, Клер, Клер змішує Вас із лайном. Тут я —
Клер, що означає світла. Світліша, ніж будь-коли.
Промениста.
Дає Клер ляпаса.
КЛЕР
Ох! Ох! Клер... Ти!..
СОЛАНЖ
Мадам почуває себе в безпеці за барикадами з квітів.
Вціліла з ласки долі, завдяки своїй самопожертві. Не
врахувала, Мадам, однак, бунт слуг. А зараз цей бунт
визріває, вибухне, і тоді кінець Вашій пригоді... Мсьє
був лише жалюгідним злодіякою, а Ви просто...
КЛЕР
Я забороняю тобі!
СОЛАНЖ
Забороняти мені! Добрі жарти! Мадам заціпило. А як
вона змінюється на обличчі! Подати Вам дзеркало?
Простягає Клер ручне дзеркальце.
-23-

КЛЕР
вдивляється задоволено.
Я виглядаю у ньому ще гарніша. Небезпека додає мені
блиску, а ти, Клер, ти лиш темрява...
СОЛАНЖ
... пекельна! Знаю. Знаю цю пісню. Читаю на Вашому
обличчі, що я повинна відповісти. Але цього разу я
зважуся на останнє. Обидві служниці тут — віддані
служниці. Нехай Мадам собі гарнішає й далі, щоб їх
принизити. Ми вже Вас не боїмося. Ми охоплені,
наснажені спільними випарами, насолодами,
ненавистю до Вас, Мадам. Прикидаємося, Мадам. А Ви не
смійтеся! Попри все не смійтеся з моєї вимови...
КЛЕР
Йдіть геть.
СОЛАНЖ
Щоби Вам служити, Мадам, знову! Я повертаюся до
своєї кухні. Знаходжу свої рукавички і запах моїх
зубів. Тиха гикавка помийниці. У Вас квіти, у мене
помийниця. Я лише служниця. Мене, Мадам,
принаймні Ви не можете зганьбити. Але до раю Ви усього не
заберете! Я б воліла піти туди за Вами, аніж залишати
свою ненависть перед дверима. Посмійся трішки,
посмійся і швиденько помолись, якнайшвидше! Це
кінець, приїхала, моя люба! (Вона б'є по руках Клер,
яка закриває шию.) Лапи геть! Відкрий цю ніжну
шийку. Далі, не трусись, не тремти, дій швидко і тихо.
Отже, повертаюся на кухню, але насамперед закінчу
свою роботу.
Схоже, що вона збирається задушити Клер. В цю
мить дзвонить будильник. Соланж заклякає. Обидві
акторки підступають одна до одної і, обійнявшись,
слухають.
Вже?
КЛЕР
Поспішімо. Мадам повертається.
(Починаєрозстібати сукню.) Допоможи мені. Вже все. Я не встигла
закінчити.
-24-

СОЛАНЖ,
допомагаючи їй, смутно.
Завжди одне й те ж саме. Це ти винна. Ніколи не
підготуєшся вчасно. Не можу тебе порішити.
КЛЕР
Найбільше часу забирають приготування. Але...
СОЛАНЖ
знімає з неї сукню.
Визирни у вікно.
КЛЕР
... у нас ще є кілька хвилин. Я перевела годинник, щоб
ми змогли все привести до ладу.
Зморено осідає у крісло.
СОЛАНЖ
Задушливий вечір. Цілий день була задуха.
КЛЕР
Так.
СОЛАНЖ
І це нас убиває, Клер.
КЛЕР
Так.
СОЛАНЖ
Вже пора.
КЛЕР
Так. (Підводиться з крісла, стомлена.) Піду заварю
трави.
СОЛАНЖ
Визирни у вікно.
КЛЕР
Ще є час.
Витирає обличчя.
СОЛАНЖ
Знову передивляєшся... Клер, моя маленька...
-25-

КЛЕР
Я втомилась.
СОЛАНЖ
твердо.
Визирни у вікно. Ти така повільна, що ми не
встигнемо прибрати. А мені ще треба почистити сукню
Мадам. (Вона придивляється до сестри.) Що з тобою?
Можеш уже бути собою. Повернись до свого обличчя!
Клер, будь знову моєю сестрою...
КЛЕР
Я вже не можу. Це світло мене виснажує. А що коли
ті люди з будинку навпроти...
СОЛАНЖ
Що нам до них? Ти ж не хочеш, щоб ми... щоб ми
робили це у темряві? Заплющ очі. Заплющ очі, Клер.
Відпочинь.
КЛЕР
одягає скромну чорну сукню.
О, коли я кажу, що змучена, то тому, що так мовиться.
Але давай без істерики. Соланж, не намагайся на мене
тиснути.
Вона натягає прості чорні панчохи і взуває чорні
черевики на низьких підборах.
СОЛАНЖ
Я хотіла, щоб ти відпочила. Ти найкраще допомагаєш
мені, коли відпочиваєш1.
КЛЕР
Я тебе не розумію, поясни.
1 Режисери повинні встановити певний порядок ходіння
акторів по сцені, щоби воно не було випадковим: Покоївки і
Мадам вирушають з одного пункту на сцені до іншого,
накреслюючи певну геометрію цих пересувань, яка має свій
сенс. Я не можу сказати який, але ця геометрія не повинна
визначатися просто бажанням ходити туди-сюди. Її можна
описати, скажімо, так, як політ птахів окреслює передбачення
майбутнього, в польоті бджіл проглядає дієвість життя, у
творчому вияві деяких поетів — дієвість смерти.
-26-

V

СОЛАНЖ
Якби ж я могла. Але спробую пояснити. Це ж ти
почала. Перш за все, тим закидом щодо молочаря.
Гадаєш, я не втямила? Якщо Маріо...
КЛЕР
Ох!
СОЛАНЖ
Якщо молочар говорить увечері всякі сороміцькі речі
мені, то, певно, говорить і тобі. Але ти мала б бути
щаслива, що можеш...
КЛЕР
знизує плечима.
Краще подивися, чи все в порядку. Поглянь, ключик
від секретера лежав ось так... (Перекладає ключик на
місце.) А щодо гвоздик і троянд, то неможливо, як
каже Мсьє, щоб серед них...
СОЛАНЖ
бурхливо
Ти щаслива, що можеш враз перемішати все, що тебе
ображає...
КЛЕР
...не знайти волосся тієї чи іншої покоївки.
СОЛАНЖ
...і подробиці нашого приватного життя з ...
КЛЕР
іронічно.
З чим? Назви це, прошу! З нашим ритуалом? А
зрештою, зараз нема коли сперечатись. Вона, вона,
вона повертається. Але ж, Соланж, цього разу вона в
нас у жмені. Як я заздрю, що ти бачила її обличчя, коли
вона дізналася про арешт коханця. Принаймні раз я
зробила добру справу! Погоджуєшся? Якби не я, не
мої анонімки, ніколи б не побачила цієї вистави:
коханця в кайданах, а Мадам у сльозах. Може, вона
помре? Сьогодні вранці вона ледве змогла підвестися.
-28-

СОЛАНЖ
Тим краще! Хай здохне! Нарешті я дочекаюся
спадщини. Не буду вже змушена повертатись у ту
злиденну мансарду до тих придурків, до кухарки і
лакея.
КЛЕР
А я люблю нашу мансарду.
СОЛАНЖ
Не розчулюйся. Ти любиш її на зло мені, тій, що її
ненавидить. Я бачу її такою, якою вона є насправді,
брудною і голою. Там усе витерлось, як каже Мадам.
Ну що ж, ми й є витирачки.
КЛЕР
Ох, припини, не починай усе спочатку. Краще
визирни у вікно. Я нічого не бачу. Ніч надто темна.
СОЛАНЖ
Що я кажу. Що мене спустошує. Я любила нашу
мансарду, бо її убозтво не вимагало від мене жодних
зусиль. Ні оббивок, які треба чистити, килимів, які
треба вибивати, меблів, які треба доглядати...
пильнуючи їх, витираючи. Ні килимів, ані люстер чи
балконів. Там ніщо не змушує нас робити красиві жести. (На
жест Клер.) Заспокойся, у в’язниці ти також зможеш
удавати королеву, твою Марію-Антуанетту, блукаючи
поночі помешканням...
КЛЕР
Ти здуріла! Я ніколи не ходила помешканням.
СОЛАНЖ
іронічно.
Ох! Невже? Люба дівчина ніколи не ходила. Не
походжала, загорнута в штору або в мереживне
покривало? Не придивлялася до себе у дзеркала, не
бундючилася на балконі, не вітала о другій ночі людей,
що збіглися попід вікна? Ніколи, га, ніколи?
КЛЕР
Але ж, Соланж...
-29-

СОЛАНЖ
Ніч надто темна, щоби помітила Мадам. Ти, напевне,
вважала, що на твоєму балконі тебе ніхто не побачить.
За кого ти мене маєш? І не намагайся мене
переконати, що ти сновида. Ми зайшли так далеко, що можеш
зізнатись.
КЛЕР
Але ж, Соланж, ти кричиш. Будь ласка, говори тихіше.
Мадам може прийти несподівано.
Підбігає до вікна і відхиляє завісу.
СОЛАНЖ
Облиш ці завіси, я закінчила. Я не люблю дивитись,
як ти їх підіймаєш. Опусти їх. Так само зробив Мсьє
тоді вранці, перед арештом, коли підглядав за поліцією.
КЛЕР
У найбезневиннішому русі ти вбачаєш порух убивці,
який хоче втекти кухонними сходами. Ти, однак,
боїшся.
СОЛАНЖ
Насміхайся, кпи, я знаю, що ти хочеш під’юдити мене.
Будь ласка, глузуй собі! Мене ніхто не любить. Ніхто
нас не любить!
КЛЕР
Вона нас любить. Вона добра. Мадам добра. Мадам нас
обожнює.
СОЛАНЖ
Любить нас, як свої крісла. Навіть більше! Як рожевий
фаянс свого унітаза. Як своє біде. А ми, ми себе не
можемо любити. Бруд...
КЛЕР
Ох!
СОЛАНЖ
... не любить бруду. Думаєш, я з цим погоджуся? Що
буду щовечора продовжувати з тобою гру і
повертатись потім до свого ліжка — до клітки? Чи ми взагалі
-ЗО-

будемо спроможні бавитись так надалі? Бо я, коли б
не могла обплювати особу, що називає мене Клер,
вдавилася б власною слиною! Моя слина — це мої
коштовності.
КЛЕР
встає, плачучи.
Говори тихіше, прошу тебе. Говори... говори про
доброту Мадам.
СОЛАНЖ
Її доброта! Як легко їй бути доброю, і усміхненою, і
чуйною! Ах, її чуйність! Чом би й ні, коли вона гарна
й багата. Але бути доброю — коли ти служниця! Ти
повинна задовольнятися тим, що під час прибирання,
миття бавишся у театр. Метеляєш віником, ніби
віялом. Робиш елегантні жести ганчіркою! А вночі ще
й дозволяєш собі найбільшу розкіш: історичну
прогулянку апартаментами Мадам!
КЛЕР
Соланж! Знову! До чого ти хилиш? Чи ти справді
думаєш, що мене заспокоять твої звинувачення? Я також,
якби захотіла, могла б про тебе сказати дещо цікаве.
СОЛАНЖ
Ти? Ти?
КЛЕР
А як ти думала, я! Якби лише захотіла. Бо, зрештою,
після всього...
СОЛАНЖ
Всього? Після всього? Що ти маєш на увазі? Це ти
почала про таке говорити. Клер, я тебе ненавиджу.
КЛЕР
Я тебе також. Але, щоб погрожувати тобі, можу
обійтися без молочаря.
СОЛАНЖ
Хто з нас двох кому погрожує? Що? Вагаєшся?
-31-

КЛЕР
Спробуй ти, для початку. Вдар перша. Вагаєшся,
відступаєш, Соланж! Не смієш звинувачувати мене у
найгіршому, в тому, що я писала доноси до поліції.
Мансарда була закидана... чернетками листів...
купами паперу. Я вигадала безліч страшних казок
дивної краси... з яких ти потім скористалась. Вчора
увечері, коли ти в білій сукні вдавала з себе Мадам,
Соланж, яка ти була щаслива! Променіла. Ти вже
бачила, як пробираєшся потайки на корабель, щоб
попливти у заслання в...
СОЛАНЖ
повчально.
Ламартіньєр. (Вона вимовляє кожен склад окремо.)
КЛЕР
Разом із Мсьє, твоїм коханцем... Прощавай, Франціє!
З коханцем до Гвіани, на острів Диявола, ох, чудовий
сон! Коли я наражалася на небезпеку, пишучи
анонімки, ти була здирницею з вибаганками, великою
гетерою, щаслива, що можеш висвятитись, несучи
хрест негідника-злодія, витирати йому обличчя,
підтримувати його, віддаватися вартовим, щоби
домогтися для нього хоча б найменшої пільги.
СОЛАНЖ
Чи ж це не ти хотіла оце щойно скласти компанію...
КЛЕР
Не сперечатимусь, я продовжила цю історію там, де
ти її лишила. Але не так зажерливо, як ти. Вже на
горищі, серед моїх листів, ти хиталася, немов на
кораблі!
СОЛАНЖ
Не бачила ти, що з тобою коїлося.
КЛЕР
О, знаю! Мені досить глянути на твоє обличчя, щоби
побачити наслідки спустошення, якого завдає нам
наша жертва! Мсьє за ґратами. Ми тішимося.
Уникнемо принаймні його кпинів. І легше тобі буде тепер
-32-

тулитися до його грудей, легше уявити собі торс, ноги,
придивлятися до його ходи. В тебе вже наморочилася
голова, немовби ти на кораблі! Віддавалася любощам
засланця. Ризикуючи, що накличеш на нас біду...
СОЛАНЖ
збезчещено.
Як це?
КЛЕР
Я виразно сказала: біду. Щоб написати доноса в
поліцію, мені потрібні були факти, дати! Що я
зробила? Що? Пригадай-но собі. Ти червонієш,
знічуєшся. Тепер соромишся. Але ж ти була поруч зі
мною, коли, риючись у паперах Мадам, я віднайшла
славнозвісне листування...
Мовчання.
СОЛАНЖ
Ну то й що?
КЛЕР
Ох, ти вмієш вивести будь-кого з рівноваги! Ну то й
що! А те, що ти хотіла сховати для себе листи Мадам.
Ще вчора увечері в нашій мансарді лежала поштова
листівка Мсьє, адресована Мадам! Я її знайшла.
СОЛАНЖ
Ти нишпориш у моїх речах!
КЛЕР
Це мій обов’язок.
СОЛАНЖ
Я, у свою чергу, можу лиш дивуватися твоїй
дріб’язковості...
КЛЕР
Не дріб’язковості: в мене її нема. Я лише обережна.
Бо коли я поставила на карту все, коли лазила рачки
по килиму, ламаючи замок секретера, щоби здобути
беззаперечні докази для звинувачення, ти, сп’яніла від
очікування на скараного коханця, зісланого злочинця,
ти мене покинула!
-34-

СОЛАНЖ
Я поставила дзеркало так, щоб вхідні двері зразу
впадали в око. Я стояла на сторожі.
КЛЕР
Неправда! Я все бачила, придивляючись за тобою
віддавна. Як завжди обачна, ти стояла біля дверей,
готова щохвилини відстрибнути вглиб кухні, якби
зайшла Мадам.
СОЛАНЖ
Брешеш, Клер. Я пильнувала коридор...
КЛЕР
Неправда! Мало тобі було того, що Мадам могла мене
застукати. Ти, незважаючи на те, що в мене тремтіли
руки, коли я перегортала папери, ти подорожувала,
пливла океаном, перетинала екватор...
СОЛАНЖ
іронічно.
А ти, Клер? Удаєш, буцімто не знала, що тебе
насправді вабить? Клер, ти не зможеш сказати, що ніколи не
марила про каторгу, про засланця! Що ніколи не
марила про Мсьє! Не зможеш сказати, що не віддала
його правосуддю, — правосуддю! Яке чудове слово! —
лише для того, щоби він прислужився твоєму
таємному задумові.
КЛЕР
Так, я все це знаю, і знаю навіть більше. Бо з нас двох
я тверезіша. Але історійку про заслання вигадала ти!
Поверни голову. Ох, якби ти могла побачити себе,
Соланж. Твоє обличчя світлішає, наче сонце сходить
у дикій пущі. Готуєш втечу коханця. (Нервово
сміється.) Як це тебе дратує! Але заспокойся, я
ненавиджу тебе з інших причин. Ти їх добре знаєш.
СОЛАНЖ
понижуючи голос.
Я тебе не боюся! Не сумніваюсь у твоїй ненависті. Як
і в хитрості. Але раджу тобі остерігатися. З нас двох я
старша.
-35-

КЛЕР
Тобто як це: старша? Чи тому сильніша? Ти змушуєш
мене розповідати тобі про цього чоловіка, аби забити
мені баки. Ну-ну! Ти гадаєш, що я не зрозуміла? Ти
намагалася її вбити.
СОЛАНЖ
Ти мене звинувачуєш?
КЛЕР
Не заперечуй. Я бачила. (Тривала мовчанка.) І мені
стало страшно. Страшно, Соланж! Коли ми граємося
в ритуальні ігри, я закриваю шию! Бо ти цілиш у мене,
заміряючись на Мадам; це я в небезпеці.
Тривала мовчанка. Соланж знизує плечима.
СОЛАНЖ
рішуче
Так, пробувала. Хотіла визволити тебе. Я вже більше
не могла. Коли бачила, як ти задихаєшся, задихалася
також. Коли задихалася, червоніла, зеленіла,
розкладалася, роз’їдена солодкістю, спалена ядучістю цієї
жінки. Ти маєш рацію, можеш мене звинувачувати. Я
занадто тебе люблю. Якби я її вбила, ти перша б
викликала поліцію. Ти б мене виказала, ти.
КЛЕР
стискає їй лікті.
Соланж...
СОЛАНЖ
звільняється.
Чого ти боїшся? Адже йдеться про мене.
КЛЕР
Соланж, моя люба сестричко. Я не мала рації. Вона
зараз повертається.
СОЛАНЖ
Я нікого не вбивала. Я перелякалася, розумієш?
Робила, що могла, але вона відвернулася уві сні. Дихала
так спокійно. І простирадла легенько ворушилися, а
Мадам спала.
-36-

КЛЕР
Мовчи.
СОЛАНЖ
Е, ні. Ти хотіла знати. Постривай, розкажу тобі щось
більше. Ти повинна знати, яка в тебе сестра. З якої
глини її виліплено. Що означає бути служницею: я
хотіла її задушити.
КЛЕР
Подумай про небо. Про небо. Подумай, що буде потім.
СОЛАНЖ
Потім нічого нема. Не буду більше падати навколішки.
Годі з мене. Ох, якби я носила червоний оксамит
настоятельки монастиря чи камінь покутницький,
принаймні б у церкві виглядала шляхетно! Придивись-
но лишень, придивись, як вона піднесено страждає, як
гарно. Перемінена болем, щоразу гарніша. Коли
дізналася, що її коханець злодій, вона чинила опір
поліції, збуджена, героїчна! Зараз вона знову чарівна
вдова, яку підтримують обабіч дві чуйні служниці,
перейняті її стражданням. Бачила? Її страждання
іскриться блискітками прикрас, шовку, свічників! Клер,
краса мого злочину повинна була викупити вбогість
моєї розпуки. А потім — я би підпалила будинок...
КЛЕР
Соланж, заспокойся. Вогонь може згаснути. Поліція
знайде тебе. Знаєш, що чекає підпалювача?
СОЛАНЖ
Все знаю. Я оком і духом біля замкової шпарки. Не
було служниці, яка б підслуховувала більше, аніж я.
Все знаю. Підпалювачка! Який чудовий заголовок для
газети.
КЛЕР
Тихо. Ти мене душиш. Як мені душно. (Вона хоче
прочинити вікно.) Ох! Впустити сюди трішки повітря!
СОЛАНЖ
занепокоєно.
Що ти хочеш зробити?
-37-

КЛЕР*
Відчинити.
СОЛАНЖ
І ти також? Бо я вже віддавна задихаюся! Давно хочу
винести нашу гру перед очі світу, прокричати всю
правду з балкона, як Мадам, спуститись і вийти на
вулицю...
КЛЕР
Тихіше. Я хотіла сказати...
СОЛАНЖ
Надто рано, маєш рацію. Не відчиняй вікна. Відчини
двері до передпокою і кухні. (Клер відчиняє одні й
другі двері.) Іди подивись, чи вода закипіла.
КЛЕР
Я сама?
СОЛАНЖ
Ну то чекай, чекай, аж поки вона надійде. Принесе
свої зорі, свої сльози, усмішки, зітхання. Роззброїть
нас своєю чулістю.
Телефонний дзвінок. Обидві прислухаються.
КЛЕР
Мсьє? Це Мсьє?.. Це Мсьє... (Соланжхоче відібрати
в неї телефонну рурку. Клер її відштовхує.) Будь ласка.
Мсьє, я перекажу Мадам. Вона буде щаслива, що Мсьє
на волі. Гаразд, будь ласка. Так, записую — Мсьє чекає
Мадам у ресторані «Більбоке»... Гаразд... Добраніч Вам.
Хоче покласти слухавку на апарат, але рука в неї
тремтить, і вона кладе її на стіл.
СОЛАНЖ
Утік?
КЛЕР
Суддя тимчасово звільнив його.
СОЛАНЖ
Якщо... якщо так, то все пропало.
-38-

КЛЕР
сухо.
Ти все бачиш!
СОЛАНЖ
Судді мали нахабство його випустити. Правосуддя
зганьблено. Нас зневажено! Оскільки Мсьє вільний,
він почне дошукуватись, увесь будинок догори дном
переверне, щоби знайти донощика. Не знаю, чи
уявляєш ти, що нам загрожує?
КЛЕР
Я робила, що могла. Аби витягнути щасливий квиток.
СОЛАНЖ
Ти добре впоралася, можна тебе привітати. Чудово
стали в пригоді твої доноси, твої листи. А коли
розпізнають почерк, от тоді побачиш! Але скажи,
навіщо він пішов до ресторану замість того, щоб
повернутися до Мадам? Ти можеш це якось пояснити?
КЛЕР
Якщо ти вже така спритна, то треба було кінчати з
Мадам. Але ти перелякалася. Приємні пахощі, тепле
ліжко. Це і є Мадам! Що нам лишається?
Жити, як досі, заново розпочати гру.
СОЛАНЖ
Нещасна! Адже ця гра небезпечна. Я переконана, що
залишилися сліди. Це твоя провина! Сліди
залишаються завжди. Бачу безліч слідів, яких ніколи не
спроможуся затерти. А вона, вона походжає серед слідів,
повчає, ганить. Нотації читає! Її рожева підошва топче
наші сліди. Мадам викриває наші витівки, твої, мої.
Мадам кпить із нас — подумки! Дізнається про все.
Варто їй лише зателефонувати, і її зразу обслужать.
Вона дізнається, що ми вдягаємо її сукні, наслідуємо її
рухи, що саме нашими махінаціями обплутано її
коханця. Вона все перелічить, Клер. Фіранки, на яких
залишився слід твоїх рук. Дзеркала, позначені моїм
обличчям, світло, яке звикло до наших шаленств.
Світло нас зрадить. Усе пропало — через твою незграбність.
-39-

КЛЕР
Усе пропало, бо ти не мала сили, щоб...
СОЛАНЖ
Щоб...
КЛЕР
... убити.
СОЛАНЖ
Я ще знайду ці сили.
КЛЕР
Де? Я перебувала далі, ніж ти. Зовсім у іншому краї.
Я живу десь далеко — вище за вершечки дерев. А тобі
й молочаря вистачить, щоб утратити голову.
СОЛАНЖ
Бо ти не бачила її обличчя, Клер. Не довелося тобі бути
раптово так близько біля Мадам. Я була віч-на-віч з її
сном. Сили мене полишили. Щоб сягнути горла, треба
було зірвати простирадло, яке хвилювалося на її
грудях.
КЛЕР
іронічно.
А простирадло було тепле. І ніч темна. Такі речі
роблять серед білого дня. Ти не спроможна на
жахливий вчинок. Але мені — мені вдається. Я здатна
на все, і ти це знаєш.
СОЛАНЖ
Гарденал.
КЛЕР
Так. Говорімо спокійно. Я сильна, Соланж, а ти
намагалась мене пересилити...
СОЛАНЖ
Але ж, Клер...
КЛЕР
спокійно.
Вибач. Я знаю, що кажу. Так, я Клер. Просвітлена і
готова. Досить з мене всього. Не хочу більше бути
-40-

павуком, смітником, нікчемною черницею без Бога,
без родини. Мати кухню замість вівтаря! Я смердюча
лялька. Навіть у твоїх очах.
СОЛАНЖ
бере сестру руками за плечі.
Клер... Ми непокоїмося. Мадам не повертається. Я теж
більше вже не можу. Не можу знести нашої подібности,
не можу знести моїх рук, моїх чорних панчіх, мого
волосся. Я нічого тобі не закидаю, сестричко. Твої нічні
прогулянки давали тобі полегшення...
КЛЕР
роздратовано.
Ох! Припини.
СОЛАНЖ
Я хотіла б тобі допомогти. Хотіла б утішити тебе, але
знаю, що пробуджую в тобі огиду. Збридженість.
Знаю, бо ти, Клер, також пробуджуєш у мені огиду.
Любити одна одну в спільному ярмі — це означає не
любити зовсім.
КЛЕР
Або любити надто сильно. Але годі з мене жахливого
дзеркала, яке доносить до мене мій власний образ. Це
я відгоню тобою, як бридким запахом. Ти мій сморід!
Ну, то вже, я готова. І я здобуду собі корону. Тоді мені
можна буде походжати апартаментами.
СОЛАНЖ
Не можемо ж ми її вбити через таку дурницю.
КЛЕР
Дурницю? Справді? Чого ти ще хочеш? Яких іще
причин? Де, коли ми знайдемо ліпший привід? Тобі
ще мало? Подумай, що сьогодні увечері Мадам буде
свідком нашого сорому. Буде заходитись від сміху,
буде важко, часто зітхати, буде реготати до сліз! Ні.
Буду і я мати свою корону! Я буду отруйницею, якою
ти не зуміла стати. Тепер я тебе пересилю.
-42-

СОЛАНЖ
Але ніколи...
КЛЕР
вкрай злісно, імітуючи Мадам.
Візьми рушника! Подай шпильки! Оббери цибулю!
Почисть моркву! Помий підлогу! Закінчено. Ага!
Забула! Закрути кран. Годі. Тепер я буду керувати.
СОЛАНЖ
Сестричко!
КЛЕР
Ти мені допоможеш.
СОЛАНЖ
Ти не знатимеш, як до цього приступитись. Наскільки
це все серйозніше, Клер, — і простіше.
КЛЕР
Мене підтримає міцне плече молочаря. Він не
схитнеться. Лівою рукою обхоплю його за шию. Ти мені
допоможеш. А якщо випаде нагода піти далі, Соланж,
якщо я буду зіслана, складеш мені компанію, попливеш
за кораблем. Удвох, Соланж, ми станемо одвічною
парою злочинця і святої! Ми будемо звільнені. Соланж,
присягаюся тобі, звільнені!
Падає сидьма на ліжко Мадам.
СОЛАНЖ
Заспокойся. Я віднесу тебе нагору. Заснеш.
КЛЕР
Облиш мене. Вимкни світло. Більше темряви, благаю.
СОЛАНЖ
гасить світло.
Спочинь, спочинь, сестричко. (Стає навколішки,
роззуває сестру, цілує її ноги.) Заспокойся, люба моя.
(Гладить її.) Поклади ноги, ось так. Заплющ очі.
КЛЕР
зітхає.
Мені соромно, Соланж.
-43-

СОЛАНЖ
дуже лагідно.
Не кажи нічого. Довірся мені. Я присплю тебе, Клер.
Коли заснеш, віднесу тебе нагору, на горище. Роздягну
тебе, покладу до ліжечка з сіткою. Спи, я з тобою.
КЛЕР
Мені соромно, Соланж.
СОЛАНЖ
Тихо! Дай-но я розповім тобі казку.
КЛЕР
плаксиво
Соланж?
СОЛАНЖ
Що, моє янголятко?
КЛЕР
Соланж, послухай.
СОЛАНЖ
Спи.
КЛЕР
У тебе чудове волосся. Яке чудове! А її волосся...
СОЛАНЖ
Не говори про неї.
КЛЕР
У неї штучне волосся (Триваламовчанка.). Пам’ятаєш,
Соланж? Ми двоє під деревом, а ноги виставили на
сонце? Соланж?
СОЛАНЖ
Спи. Я біля тебе. Я твоя сильна сестра.
Мовчанка. За хвилину Клер встає.
КЛЕР
Ні! Ні! Жодної слабкости! Світла! Світла! Надто гарна
хвилина! (Соланж вмикає світло.) Встань! З’їмо щось.
Є там що на кухні? Що? Треба їсти. Щоб мати сили.
Ходи, допоможеш мені. Гарденал?!
-44-

СОЛАНЖ
Так. Гарденал...
КЛЕР
Гарденал! Не роби такої міни. Треба бути веселою і
співати. Співаймо! Співай, так як колись, так, немовби
вона вже пішла жебрати по хатах і подвір’ях.
Сміймося. ( Спазматично сміється.) Бо інакше трагічність
викраде нас крізь вікно. Зачини вікно. (Не перестаючи
сміятися, Соланж зачиняє вікно.) Вбивство таке
смішне, що... не передати. Співаймо! Винесемо її до лісу
і там четвертуємо, при місячному світлі, посеред ялин.
Будемо співати! Закопаємо її в садку, під квітами, і
щовечора будемо поливати з маленької лійки!
Дзвінок у вхідні двері.
СОЛАНЖ
Це вона. Повернулася. (Бере сестру за підборіддя.)
Клер, ти переконана, що витримаєш?
КЛЕР
Скільки?
СОЛАНЖ
Десять. До трав. Десять таблеток гарденалу. Але ти
не зважишся.
КЛЕР
вивільняєтьсяу починає поправляти ліжко. Соланж
якусь мить придивляється до сестри.
Флакон у тебе. Десять.
СОЛАНЖ
дуже швидко.
Десять. Дев'ять надто мало. А більше — виблює. Десять.
Запах трави чимкрутіше. Зрозуміла?
КЛЕР
пошепки.
Так.
СОЛАНЖ
прямує до виходу, затримується. Звичайним голосом.
Посолоди добре.
-45-

Виходить у двері ліворуч. Клер далі прибирає. Минає
кілька секунд. З-за куліс долинає нервовий сміх.
Заходить усміхнена Мадам у хутрах, зразу за нею
Соланж.
МАДАМ
Чимдалі краще! Осоружні гладіолуси, нудотно-ро-
жеві, і мімози! Ці ідіотки бігали, напевне, аж на базар
удосвіта, щоб купити дешевше. Стільки турботи, моя
Соланж, стільки старання для господині, яка цього не
гідна, стільки троянд, у той час як з Мсьє поводяться,
як із злочинцем! Бо... Соланж, тобі і твоїй сестрі я дам
ще один доказ своєї довіри. Я втратила надію. Цього
разу Мсьє справді заарештували.
Соланж знімає з неї шубу.
Заарештували, Соланж! За-а-ре-шту-ва-ли! І він у
жахливих умовах! Що скажеш? Бачиш тут свою
Мадам, вплутану в найбруднішу з афер — і найдурні-
шу! Мсьє лежить на соломі, а ви мені тут вівтар
влаштували!1
СОЛАНЖ
Мадам повинна опанувати себе. В’язниці нині вже не
такі, як за часів Революції...
МАДАМ
Трухлява солома у темниці — знаю, що це минуло. Що
з того, якщо в моїй уяві Мсьє зазнає найлютіших
тортур. У в’язницях аж роїться від небезпечних злочинців.
І наш Мсьє нидітиме серед них! Він, взірець
делікатності! Я помираю від сорому. В той час, як він
намагається довести, що не вчинив того злочину, я тут
походжаю справжнім садом, сиджу в альтанці — з
роз’ятреним серцем. Я зламалася.
1 Можливо, п’єса виглядає надто схематично викладеною, тут
пропонується ніби лиш її кістяк. Справді, все у п’єсі
говориться надто швидко і надто виразно.Тому я раджу, щоби
режисери, які братимуться за цю п’єсу, замінювали в ній дуже
точні вирази, що роблять ситуацію цілком очевидною, на інші,
двозначніші. Щоби актори грали. Надмірно.
-46-

СОЛАНЖ
У вас руки замерзли.
МАДАМ
Я зламалася. Щоразу, коли я повертаюся сюди, серце
моє б’ється так несамовито, що колись я впаду тут
мертва перед вашими квітами. Бо ж ви мені
влаштовуєте труну, вже кілька днів оберемками приносите
цвинтарні квіти! Там я замерзала — але я не така
безсовісна, щоб скаржитись. Цілий вечір блукала
коридорами. Бачила крижаних людей, воскові голови,
мармурові обличчя — але мені вдалося побачити
Мсьє. О, лише здалеку. Подала йому знак пучкою
пальців. Ледь-ледь. Відчувала себе винною. І бачила,
як його повели два жандарми.
СОЛАНЖ
Жандарми? Ви переконані? Це напевне були звичайні
поліцейські.
МАДАМ
Ти знаєшся на речах, про які я не маю уявлення.
Поліцейські чи жандарми, досить того, що вони
повели Мсьє. Я щойно була у дружини судді. Клер!
СОЛАНЖ
Вона заварює трави для вас, Мадам.
МАДАМ
Нехай поквапиться! Вибач, моя Соланж. Пробач, мені
соромно, що я прошу настою з трав у той час, як Мсьє
залишився самотній, без їжі, без тютюну, без нічого.
Люди не уявляють собі, що таке в’язниця, їм бракує
уяви. А в мене її надто багато! Моя вразливість завдає
мені невимовних страждань. Маєте щастя, Клер і ти,
що ви одні на світі. Від яких нещасть рятує вас
скромність вашого стану!
СОЛАНЖ
Невдовзі з’ясується, що Мсьє не винний.
МАДАМ
Бо він і є невинний! Є! Але винного чи невинного я
не залишу ніколи, ніколи. Ось по чому можна
розпіз-48-

нати кохання: Мсьє не винний, але якби навіть був
винний, я стала б його спільницею! Пішла б за ним до
Гвіани або навіть у Сибір. Я знаю, що його
виправдають, але, власне, завдяки цій дурній історії я
усвідомила собі силу власного почуття. І відтак подія, що
повинна була нас розлучити, єднає нас ще міцніше. Я
майже щаслива, Соланж. Жахливе щастя! Мсьє не
винний, але якби навіть був, з якою радістю я понесла
б його хрест! З етапу на етап, із в’язниці, пішки б за
ним пішла, якби треба було. Аж на галери, аж на
галери, Соланж! Я хочу палити! Сигарету!
СОЛАНЖ
Ніколи б Мадам не отримала дозволу. Ні дружини,
ні матері чи сестри бандитів не можуть їх
супроводжувати.
МАДАМ
Бандитів! Як ти висловлюєшся, моя дівчино! І звідки
ти це все знаєш? Засуджений перестає бути
злочинцем. А зрештою — я обійду всі заборони. Так, Соланж,
удамся до всіх засобів, не відступлю ні перед чим.
СОЛАНЖ
Мадам відважна.
МАДАМ
Ти мене ще не знаєш. Досі ви мали справу, ти і твоя
сестра, з жінкою, розбещеною увагою та чуйністю,
заклопотаною лише травами та мереживами. Але я
саме зараз... давно вже відкинула ті капризи. Я сильна.
І готова до бою. Ешафот Мсьє не загрожує, ясна річ.
Але добре, що я підношуся до цього рівня. Моє
збудження потрібне мені, щоб швидше думати. А я
повинна швидше думати — щоб ясніше бачити.
Дякуючи цьому, можливо, я врешті-решт вирвуся з
імли неспокою, яку долаю з самого рання. Дякуючи
цьому, може, проникну в секрети чортової поліції, яка
тут, у моєму будинку, керує незримими шпигунами.
СОЛАНЖ
Хай Мадам не побивається. Залагоджували й гірші
справи. На суді в Екс-ан-Прованс...
-49-

МАДАМ
Гірші справи? Що ти знаєш про справу Мсьє?
СОЛАНЖ
Я? Нічого. Лише те, що чула від вас, Мадам. Гадаю,
що нічого страшного тут нема...
МАДАМ
Щось ти плутаєшся. Що ти можеш знати про
виправдання, вироки? Ти що, ходиш на суди?
СОЛАНЖ
Читаю статті в газетах. Я саме почала розповідати про
людину, яка скоїла щось значно гірше. Врешті...
МАДАМ
Мсьє не можна ні з ким порівнювати! Його
звинувачують в абсурдній крадіжці. Ти задоволена? У
крадіжці! Дурні! Такі ж дурні, як і автори анонімок,
через які його арештували.
СОЛАНЖ
Мадам треба спочити.
МАДАМ
Я не втомилася. Годі ставитися до мене як до каліки!
Відсьогодні я вже не та Мадам, яка дозволяла
догоджати її лінощам. Не мене треба жаліти. Я не
зношу більше ваших голосінь! Мене дратує ваша
послужливість. Пригноблює. Душить. Та
послужливість, яка ніколи за стільки років не стала насправді
щирою. І ці квіти, які принесено сюди, щоб відзначити
не шлюб, ні!., зовсім навпаки! Не вистачає лише, щоб
ви запалили вогонь. Щоби мені було тепло! А Мсьє,
чи йому тепло у камері?
СОЛАНЖ
Камери не опалюються. Якщо Мадам хоче сказати, що
ми недостатньо...
МАДАМ
Нічого такого я не хочу сказати.
СОЛАНЖ
Чи Мадам бажає переглянути сьогодні рахунки?
-50-

МАДАМ
Ти що, здуріла? Нічого вже не тямиш! Гадаєш, що в
мене зараз рахунки в голові? Чи, може, ставишся до
мене з такою погордою, Соланж, що відмовляєш мені
навіть у можливості чимось перейматися? Говорити
про ціни, витрати, кухонні настанови, займатися
простими, приємними справами в той час, як я прагну
залишитись насамотині зі своїм стражданням! Може,
покличеш сюди ще й постачальників на мою голову?..
СОЛАНЖ
Розумію Ваш біль, Мадам...
МАДАМ
Це не означає, що я хочу оббити стіни крепом, але ж...
СОЛАНЖ
ховаючи шубу.
Підкладка подерлася. Завтра занесу до кушніра.
МАДАМ
Як хочеш. Шкода клопоту. Прощавайте, розкішні
вбрання! Зрештою, я вже застара. Соланж, правда, я
стара?
СОЛАНЖ
Знову повертаються чорні думки.
МАДАМ
Так, думки в мене жалобні, не дивуйся. Якби я могла
думати про вбрання та хутра в той час, як Мсьє сидить
у в’язниці! Якщо цей будинок здається вам надто
смутним...
СОЛАНЖ
О! Мадам...
МАДАМ
Розумію, немає жодних підстав для того, щоб ви
поділяли зі мною моє нещастя.
СОЛАНЖ
Ми не залишимо Вас, Мадам, ніколи. Після всього,
що Ви для нас зробили.
-51-

МАДАМ
Знаю, Соланж. Чи ви були зі мною дуже нещасливі?
СОЛАНЖ
О!
МАДАМ
Ви мені немов доньки. З вами моє життя не буде таким
смутним. Поїдемо на село. Будемо там вирощувати
квіти. Але ви не любите бавитися. Ще молоді, але
ніколи не смієтеся. Там вам буде спокійно. Я буду
дозволяти вам вередувати. А потім залишу вам у
спадок все, що маю. А зрештою, чого вам бракує?
Досить моїх старих суконь, щоби ви виглядали, як
принцеси. А мої сукні... (Підходить до гиафи,
переглядає сукні.) вже ні на що не придатні. Полишаю світське
життя.
Заходить Клер із запареним липовим цвітом.
КЛЕР
Липа готова.
МАДАМ
Прощавайте, бали, прийоми, театри. Все це
успадкуєте ви.
КЛЕР
сухо.
Мадам, лишіть собі своє вбрання.
МАДАМ
схоплюється.
Що? Що ти сказала?
КЛЕР
спокійно.
Мадам повинна справити собі ще краще вбрання.
МАДАМ
Хіба я могла б зараз бігати по кравцях? Щойно
пояснювала твоїй сестрі: мені потрібен буде чорний
костюм для побачень у в’язниці. Але це не означає, що...
-52-

КЛЕР
Мадам буде виглядати в ньому надзвичайно
елегантно. Страждання дає Вам можливість змінювати
вбрання.
МАДАМ
Ти так вважаєш? Можливо, маєш рацію. Я й надалі
вдягатимусь для Мсьє. Але чи не потрібно буде мені
вигадати нову жалобу, жалобу вигнання? Вона буде
ще урочистіша, аніж жалоба з приводу смерти.
Справлю собі нове і ще гарніше вбрання. Ви зробите мені
послугу, доношуючи мої старі сукні. А завдяки тому,
що я вам усе це дарую, може, випрошу помилування
для Мсьє. Як знати...
КЛЕР
Але, Мадам...
СОЛАНЖ
Мадам, липа готова.
МАДАМ
Постав. Зараз вип’ю. Ви отримаєте мій одяг. Віддаю
вам усе.
КЛЕР
Ніколи нам не зрівнятися з Вами, Мадам. Якби Мадам
лишень знали, з яким благоговінням ми ставимось до
Вашого одягу! Ваша шафа для нас — як каплиця
Пресвятої Діви. Коли ми відчиняємо її...
СОЛАНЖ
сухо.
Липа вистигне.
КЛЕР
Відчинити її навстіж для нас велике свято. Можемо
лиш куточком ока позирати на сукні Мадам, на більше
не маємо права. Шафа Мадам — це святиня. Це
великий гардероб, Мадам!
СОЛАНЖ
Твоє базікання лише знуджує Мадам.
-54-

МАДАМ
Закінчили... (Пестить червону оксамитову сукню.)
Моє чудове «захоплення». Найгарніша. Бідна моя
краса! Сам Лайвін кроїв її для мене. Тільки для мене.
Візьми її, Клер. Я тобі дарую.
Вона подає сукню Клер і шукає далі у шафі.
КАЕР
О, Мадам справді хоче мені її подарувати?
МАДАМ,
солодко посміхаючись.
Звичайно. Адже я сказала тобі.
СОЛАНЖ
Мадам надто добра. (До Клер.) Ти повинна
подякувати Мадам. Ти віддавна дивилася на цю сукню із
захопленням.
КЛЕР
Мені завжди бракуватиме сміливости вдягти її. Яка
гарна!
МАДАМ
Можеш віддати її перешити. Зі шлейфа зробиш
рукави. Тобі в ній буде дуже тепло. Я вас добре
розумію, знаю, що вам потрібен надійний крам. А тобі,
Соланж, що тобі подарувати? Дам тобі... Ага, мої
лисиці...
Виймає шубу, кладе на крісло посеред сцени.
КЛЕР
О! Парадне манто!
МАДАМ
Яке ще парадне?
СОЛАНЖ
Клер хоче сказати, що Мадам вдягає це манто на
великі свята.
МАДАМ
Ну от, знову. Ви маєте щастя, що даю вам сукні. Як
мені щось закортить, то мушу купувати. Але зараз
-55-

замовлю ще дорожчу, щоб жалоба за Мсьє була
якомога показніша.
КЛЕР
Ви щедра, Мадам!
МАДАМ
Ні, не дякуйте. Мені приємно робити людей довкола
себе щасливими. Адже я тільки й думаю, що про добрі
вчинки! Хто може бути аж такий злий, щоби картати
мене? І за що? Я почувалася так безпечно в житті,
захищена вашою відданістю, під охороною Мсьє, і всій
цій дружній компанії не вдалося звести муру, який
вберіг би мене від розпачу. Я у відчаї. Ці листи! Ці
листи, про які знала лише я. Соланж?
СОЛАНЖ
вклоняється сестрі.
Так, Мадам.
МАДАМ
виступаючи вперед.
Що? О! Ти вклоняєшся Клер. Які ви смішні! Я й не
думала, що ви здатні на такі жарти.
КЛЕР
Липа, Мадам.
МАДАМ
Соланж, я кликала тебе, щоби запитати... А це що, хто
тут поклав ключик від секретера?.. Щоби запитати
тебе ось про що. Хто міг послати ті анонімки? Ти
уявлення не маєш, звісно. Як і я. Я також остовпіла. Але
це тепер з’ясується. Мсьє виявить таємницю. Я
зажадала, щоби дослідили почерк. Мусить виплисти
нагору, хто сплів цю інтригу! Хто відклав телефонну
слухавку? Навіщо? До мене дзвонили?
Мовчанка.
КЛЕР
Це я. Це коли Мсьє...
МАДАМ
Мсьє? Який Мсьє? (Клер мовчить.) Ну, кажіть-бо!
-56-

СОЛАНЖ
Коли Мсьє дзвонив.
МАДАМ
Що ти кажеш? З в’язниці? Мсьє дзвонив із в’язниці?
КЛЕР
Ми хотіли зробити Вам несподіванку.
СОЛАНЖ
Мсьє тимчасово звільнили.
КЛЕР
Він чекає на Мадам у «Більбоке».
СОЛАНЖ
О! Якби Мадам знала!..
КЛЕР
Мадам ніколи нам не пробачить.
МАДАМ
схоплюється.
І ви нічого мені не кажете! Таксі! Соланж, таксі,
швидко, швидко. Та ж поквапся. Лети. (Виштовхує
Соланж за двері.) Мою шубу! Але швидше! Ви що,
подуріли? Чи це, може, я? (Кладе шубу. До Клер.)
Коли він дзвонив?
КЛЕР
охлялим голосом.
За п’ять хвилин до того, як Мадам прийшла.
МАДАМ
Треба було мені сказати. І липа вистигла. Я ніколи не
дочекаюся Соланж! А що Мсьє казав?
КЛЕР
Те, що я Вам вже сказала. Мсьє був дуже спокійний.
МАДАМ
Ох! Він такий завжди. Якби був приречений до
страти, то був би однаково спокійний. Це такий
характер! І що ще?
КЛЕР
Нічого. Сказав, що суддя його звільнив.
-57-

МАДАМ
Як можна вийти з Палацу правосуддя опівночі? Хіба
судді працюють до такої пори?
КЛЕР
Часом набагато довше.
МАДАМ
Набагато довше? А звідки ти це знаєш?
КЛЕР
Трохи знаюся на цьому. Читаю «Детектив».
МАДАМ
здивовано.
Ах! Справді? Дивіться-но, як цікаво. Дивна ти
дівчина, Клер. (Позирає на годинник.) Могла б
поквапитись. (Тривала мовчанка.) Не забудь про
подерту підкладку в моєму манто.
КЛЕР
Завтра занесу до кушніра.
Тривала мовчанка.
МАДАМ
А рахунки? Сьогоднішні рахунки. У мене є трохи часу.
Дай, я перегляну.
КЛЕР
Це справа Соланж.
МАДАМ
Правда. Щось у мене в голові паморочиться —
поглянемо завтра (придивляється до Клер). Ану ходи-но
сюди! Підійди ближче! Це ще що... ти фарбуєшся?
(Вибухає сміхом.) Клер, ти вживаєш косметику?
КЛЕР
дуже засоромлено.
Я...
МАДАМ
О, не бреши! Зрештою, маєш рацію. Бався, моя
маленька, бався. Для кого малюєшся? Признайся.
-58-

КЛЕР
Я взяла трохи пудри.
МАДАМ
Це не пудра, це рум’яна, «Сендр де роз», старі рум’яна,
я давно вже їх не вживаю. Маєш рацію. Ти ще молода,
будь гарна, моя дитино. Дбай про себе. (Пришпилює
їй квітку до волосся. Дивиться на годинник.) Що вона
так довго робить? Уже північ, а вона не вертається!
КЛЕР
Зараз важко спіймати таксі. Напевне, вона змушена
бігти на зупинку.
МАДАМ
Ти так вважаєш? Я втратила відчуття часу. Шалію від
щастя. Мсьє дзвонить, що він на волі. О цій порі!
КЛЕР
Мадам, слід спочити. Я піду підігрію липовий цвіт.
Іде до виходу.
МАДАМ
Не потрібно, мені не хочеться пити. Сьогодні вночі я
буду пити шампанське. Ми проведемо ніч десь у місті.
КЛЕР
Але трохи липового цвіту...
МАДАМ
з усмішкою
Я й так уже перенервувалася.
КЛЕР
Саме тому...
МАДАМ
Не чекайте нас. Ідіть собі спати нагору. (Раптом
помічає будильник.) Що це... будильник? До чого тут
будильник? Звідки він узявся?
КЛЕР
Будильник? Це наш, кухонний.
МАДАМ
Ось цей? Ніколи його не бачила.
-59-

КЛЕР
забирає будильник.
Він був на поличці... завжди там стояв.
МАДАМ
з усмішкою.
Щоправда, я буваю на кухні нечастою гостею. Ви там
у себе. Це ваше королівство. Ви там владарюєте. Але
мені цікаво, навіщо ви його сюди принесли?
КЛЕР
Це Соланж, коли прибирала. Вона не довіряє іншим
годинникам.
МАДАМ
з усмішкою.
Ця дівчина просто втілення пунктуальносте. У мене
найвірніші служниці на світі.
КЛЕР
Ми Вас, Мадам, обожнюємо.
МАДАМ
йдучи до вікна.
І слушно робите. Чи ж було таке, щоб я для вас чогось
не зробила?
Виходить.
КЛЕР
з гіркотою, лишившись сама.
Мадам виростила нас, мов принцес. Мадам
опікувалася Клер чи Соланж, не роблячи між ними різниці.
Мадам оточувала нас добротою. Мадам дозволила,
щоб ми жили разом, моя сестра і я. Мадам
обдаровувала нас дрібницями, якими вже не користується. І
дозволяє, щоб ми ходили в неділю до церкви і ставали
навколішки на її місці.
МАДАМ
з-поза сцени.
Клер! Слухай!
КЛЕР
Мадам приймає свячену воду, яку ми їй подаємо, а
часами на кінчику рукавички пропонує її нам.
-60-

МАДАМ
Це таксі! Приїхало! Що? Що ти кажеш?
КЛЕР
дуже голосно
Перераховую собі добродійні вчинки Мадам.
МАДАМ
повертається усміхнена.
Стільки гонору! Стільки гонору!., і стільки
недбальства... (Проводить долонею по меблях.) Обсипають
меблі квітами, а забувають витерти пилюку.
КЛЕР
Мадам не задоволена нашою працею?
МАДАМ
Але натомість дуже щаслива, Клер. Я йду!
КЛЕР
Мадам, випийте настою, навіть якщо він вистиг.
МАДАМ
з усмішкою нахиляється до неї.
Ти мене хочеш доконати своїм зіллям... квітами,
повчаннями. Сьогодні увечері...
КЛЕР
благально.
Хоч трішечки...
МАДАМ
Сьогодні увечері я питиму шампанське. (Підходить
до таці із завареним липовим цвітом. Клер поволі
наближається з другого боку.) Липовий цвіт! У чашці
із святкового сервізу! З якої це нагоди?
КЛЕР
Мадам...
МАДАМ
Забери ці квіти. Занеси їх до себе. Спочинь. (Робить
рух, немовби знову збирається йти до виходу.) Мсьє
на волі! Клер! Мсьє на свободі, і зараз я його побачу!
-62-

КЛЕР
Мадам...
МАДАМ
Мадам утікає! І забери ці квіти!
Двері ляскають за нею.
КЛЕР
сама.
Бо Мадам добра. Мадам гарна. Мадам чуйна. Але ми
не невдячні і щовечора молимося у нашій мансарді за
Мадам так, як вона нам казала. Ніколи не підвищуємо
голосу і в її присутності не насмілюємося говорити
«ти» одна до одної. Мадам вбиває нас своєю чуйністю.
Отруює своєю добротою. Бо Мадам добра! Мадам
гарна! Мадам чуйна! Дозволяє щонеділі купатись у
своїй ванні. Іноді дає нам цукерочку! Обсипає
зів’ялими квітами. Заварює нам трави. Розповідає про
Мсьє, щоби ми були ревнивими. Бо Мадам добра!
Мадам гарна! Мадам чуйна!
СОЛАНЖ
Не випила? Природно. Можна було сподіватись.
Гарно ж ти працюєш.
КЛЕР
Хотіла б я на тебе подивитись на моєму місці.
СОЛАНЖ
Добре тобі з мене кпити. Мадам утекла. Мадам
випорснула, Клер! І як ти могла її випустити? Вона
побачить Мсьє, й усе з’ясується. Ми загинули.
КЛЕР
Не роби мені закидів. Я розчинила гарденал у
завареному настої, а вона не хотіла випити. Чи ж це моя
вина...
СОЛАНЖ
Завжди одне й те ж саме!
КЛЕР
... хтось за язика тебе тягнув сказати про звільнення
Мсьє.
-63-

СОЛАНЖ
Це ти почала...
КЛЕР
Але ти закінчила.
СОЛАНЖ
Я робила, що могла. Хотіла прикусити язика, але... Але
не тягни кота за хвіст. Я робила, що могла, аби все
вдалося. Щоби тобі стачило на все часу, я сходила
якомога повільніше зі сходів, вибирала найменш
юрмливі вулиці, та скрізь натикалася на скупчення
вільних таксі. Я не могла від них утекти. Думаю, що
врешті-решт таки затримала таксі. І тоді, як я
намагалася згаяти час, ти все змарнувала... Випустила
Мадам. Нам залишилася лише втеча. Збираймо речі...
Утікаймо...
КЛЕР
Усі наші хитрощі пішли намарне. Нас проклято.
СОЛАНЖ
Проклято! Знову говориш дурниці.
КЛЕР
Ти знаєш, про що я. Добре знаєш, що все, навіть
неживі речі, проти нас.
СОЛАНЖ
Чи ти справді думаєш, що речам більше нічого робити?
КЛЕР
Вони зраджують нас, нічого іншого не роблять! І
тяжкими повинні бути наші гріхи, якщо вони так проти
нас повстали. Я бачила, як вони хотіли розповісти
Мадам усе. Пригадай-но, після того телефонного
дзвінка: наші власні вуста виказали нас. Тебе не було,
коли Мадам робила відкриття за відкриттям. Але я
бачила, як вона впевнено прямувала до правди! Ще
не здогадалася, але була вже на шляху до неї!
СОЛАНЖ
А ти їй дозволила втекти?
-64-

КЛЕР
Я бачила Мадам, Соланж, бачила, як вона помітила
кухонний будильник, бо ми забули віднести його на
місце, помітила пудру на туалетному столику,
помітила сліди рум’ян на моїх щоках, помітила, що
ми читаємо «Детектив». Одне відкриття за одним, а я
була сама. І сама повинна була зносити всі удари, сама
спостерігати, як ми гинемо!
СОЛАНЖ
Треба втікати... забираймо речі. Швидко, швидко,
Клер... Залізницею... Пароплавом...
КЛЕР
Втекти — куди? До кого? У мене немає сил навіть
підняти валізку.
СОЛАНЖ
Втікаймо, їдьмо однаково куди! Байдуже чим.
КЛЕР
Куди піти? На що жити? Ми бідні.
СОЛАНЖ
роздивляючись довкола.
Клер, заберемо... заберемо...
КЛЕР
Гроші? Не дозволю. Ми не злодійки. Поліція зразу ж
нас схопить. Та й гроші самі нас викажуть. Відтоді,
як я побачила, що речі зраджують нас одне за одним,
я боюся, Соланж. Найменша помилка може нас
знищити...
СОЛАНЖ
До біса! Нехай усе це чорти візьмуть. Адже повинні
ми знайти з цього якийсь вихід.
КЛЕР
Ми програли. Вже надто пізно.
СОЛАНЖ
Ти не думаєш, що ми довго не витримаємо тут, під
страхом? Вранці вони обоє повернуться. Довідаються,
-65-

хто писав анонімки. Довідаються про все. Ти не бачила,
яка вона була розпромінена. Як спускалася сходами!
Сходила, немов переможець! Жорстоко щаслива! Уся
її радість буде живитися нашою ганьбою, її тріумф —
це рум’янець нашого сорому!ЇЇ сукня — це рум’янець
нашого сорому! Її шуба... Ох, вона забрала свою шубу!
КЛЕР
Я так стомилася!
СОЛАНЖ
Звичайно, слушна пора, щоби Мадам сама себе
пожаліла. Тендітність Мадам дає про себе знати певною
мірою.
КЛЕР
Я втомилася.
СОЛАНЖ
Зрозуміло, що завинили служниці, оскільки Мадам
не винна. Як це просто — бути невинною, будь ласка,
Мадам! Але я, коли й прийняла рішення погубити
Мадам, присягаю, що довела б справу до кінця!
КЛЕР
Але ж, Соланж...
СОЛАНЖ
Аж до кінця! Цей настій, цей липовий цвіт, який
Мадам насмілилася не випити! Ох, я була б роздерла
ті щоки, аби влити його силоміць до горла Мадам!
Мадам опирається смерті від моєї руки — у той час, як
я була готова благати її про це навколішках, побожно
складаючи руки і цілуючи краєчок її сукні!
КЛЕР
Не так легко з нею покінчити.
СОЛАНЖ
Ви так думаєте? Я би зуміла отруїти життя Мадам. І
змусити, щоби вона сама благала мене про отруту, в
якій я їй, можливо б, відмовила! Так чи інакше життя
б їй обридло зовсім.
-66-

КЛЕР
Клер чи Соланж — як мене дратує, що я вас увесь час
плутаю — Клер чи Соланж, ви дратуєте мене і
злостите. Ви винні у всіх наших нещастях.
СОЛАНЖ
Мадам насмілиться повторити?
Обличчям до публіки вона надягає на себе білу сукню,
знизу визирає чорне плаття.
КЛЕР
Повторюю, що ви винні у найстрашнішому зі злочинів.
СОЛАНЖ
Мадам здуріла. Або впилася. Я забороняю тобі
звинувачувати нас у якомусь певному злочині, Клер.
Адже ніякого злочину не було.
КЛЕР
Тоді потрібно його вигадати, оскільки... {Дихаючи
важко з-за ширми.) Хотіла мене образити! Гаразд!
Нехай не соромиться! Нехай плюне мені в обличчя!
Нехай обкидає мене грязюкою! Брудом!
СОЛАНЖ
Мадам гарна! Опустімо початкові формальності.
Брехня і вагання, які ведуть до великої зміни, давно
вже непотрібні! Поквапся! Поквапся! Я більше не
можу зносити сорому і приниження. І нехай світ
підглядає за нами — нехай усміхається, знизує
плечима, вважає божевільними або ревнивими — я
тремчу, Клер, мене лихоманить від насолоди, я готую
урочисту промову на радощах!
СОЛАНЖ
Мадам гарна.
КЛЕР
Починай з образ.
СОЛАНЖ
Мадам гарна.
КЛЕР
Облиш. Облиш передмову. До образ!
-68-

СОЛАНЖ
Ви блискуча. Я ніколи не зважуся.
КЛЕР
Я сказала — образи! Чи ти вважаєш, я для того
перевдяглася у ці сукні, щоб я вислуховувала співи про
мою вроду? Обсипай мене прокльонами! Ненавистю!
Плювотинням!
СОЛАНЖ
Допоможіть мені.
КЛЕР
Ненавиджу служниць. Ненавиджу цю дріботну,
нікчемну породу. Служниці взагалі не належать до
роду людського. Липучі, слизькі створіння. Сморід,
який поширюється у наших кімнатах, коридорах,
сморід, який просякає нас, влазить у вуста, роз’їдає.
Мене нудить від вас. (Соланжробить рух, немов хоче
підійти до вікна.) Залишся тут.
СОЛАНЖ
Я збираюсь, я збираюсь...
КЛЕР
Знаю, що не можна обійтися без служниць, як не
можна обійтися без могильників, без очисників
вигрібних ям, без поліцейських. Нічого не поробиш —
увесь цей гарний світ смердить.
СОЛАНЖ
Далі, далі.
КЛЕР
Гримаса страху і жалю на ваших губах. Протерті лікті,
немодні бюстгальтери, тіла, що доношують наші дахи.
Ви — наше криве дзеркало, запобіжний клапан, ганьба,
покидьки...
КЛЕР
Я вже на межі, поквапся, будь ласка. Ви... Ви... Мій
Боже, я зовсім вичавлена, нічого більше не можу
знайти. Вичерпала всі лайки. Ти мене мучиш, Клер!
-69-

СОЛАНЖ
Дозволь мені вийти. Ми звернемося до всього світу.
Всі до вікон! Нехай дивляться. Нехай нас нарешті
вислухають.
Відчиняє вікно. Клер відтягує її назад, у кімнату.
КЛЕР
Сусіди навпроти можуть нас побачити.
СОЛАНЖ
вже з балкона.
Власне, про це і йдеться. О! Як чудово. Вітер, вітер
п’янить мене.
КЛЕР
Соланж! Соланж! Залишся зі мною, повернись!
СОЛАНЖ
Зараз я вже в трансі... Мадам туркотіла собі, як
горлиця. Мала своїх коханців, свого молочаря.
КЛЕР
Соланж...
СОЛАНЖ
Помовч! Свого ранкового молочаря, віщуна світанку,
розкішний подзвін милосердного володаря.
Закінчилося! Зараз влаштуємо бал.
КЛЕР
Що ти виробляєш?
СОЛАНЖ
урочисто.
Я збиваю їхній ритм. На коліна!
КЛЕР
Соланж...
СОЛАНЖ
На коліна!
КЛЕР
Ти надто далеко зайшла!
-70-

СОЛАНЖ
На коліна! Бо нарешті я знаю в чому моє призначення.
КЛЕР
Ти хочеш мене вбити!
СОЛАНЖ
йдучи до неї.
Звичайно. Ніхто не применшить мого розпачу. Я
спроможна на все. Ох! Нас засуджували...
КЛЕР
Мовчи!
СОЛАНЖ
Зараз уже ти не повинна коїти злочин.
КЛЕР
Соланж!
СОЛАНЖ
Не рухайся! Нехай Мадам мене вислухає. Ти
дозволила їй вислизнути. Ти! Ой, як шкода, що не можу
плюнути їй в обличчя з усією ненавистю! Що не можу
їй показати всі наші гримаси. Але ти, дурна,
полохлива, дозволила їй утекти. Вона зараз упивається
шампанським! Не рухайся! Не рухайся! Смерть уже
тут і чигає на нас.
КЛЕР
Дозволь мені піти.
СОЛАНЖ
Забороняю. Хто знає, може, спільно з Мадам ми
знайдемо найпростіший засіб — а також досить
відваги — щоби визволити мою сестру і водночас заслати
мене на смерть.
КЛЕР
Що ти хочеш зробити? Куди це нас заведе?
СОЛАНЖ
Прошу тебе, Клер, відповідай.
КЛЕР
Соланж, досить. Я вже більше не можу! Облиш мене.
-71-

СОЛАНЖ
Ну, тоді далі я піду сама. Сама, моя люба. Не рухайся!
Клер дозволила Мадам вислизнути, у той час як мала
всі шанси в руках! (Йдучи грізно до Клер.) Цього разу
я покінчу, врешті, з цією боягузкою.
КЛЕР
Соланж! Соланж! Рятуйте.
СОЛАНЖ
Верещіть собі! Нехай, врешті, пролунає наш останній
крик, Мадам! (Вона штовхає сестру, яка осувається
на підлогу.) Нарешті! Мадам мертва. Кинута на
лінолеум... задушена кухонними рукавицями. Прошу
не вставати. Мадам може сісти. Мадам буде тепер
звертатись до мене: мадемуазель Соланж. Саме тому,
що я це зробила. Мадам і Мсьє відтепер називатимуть
мене мадемуазель Соланж Лемерсьє... Мадам повинна
була б зняти чорну сукню, вона в ній комічно виглядає.
(Голосом удає Мадам.) Зараз лишилася мені лише
жалоба по моїй Покоївці. Біля воріт цвинтаря всі слуги
кварталу проходили переді мною, так, немовби я
належала до її родини. Я теж часто говорила, що вона
член моєї родини... Покійниця жартувала до самого
кінця. Ох, Мадам... Я рівна з Вами, Мадам! Стою з
піднесеною головою... (Сміється.) Ні, Мсьє, інспектора
ніколи... Ви ніколи не дізнаєтеся, що я зробила. Що ми
зробили. Хто був моїм спільником у злочині... Сукні?
О, Мадам може сховати їх для себе. Моя сестра і я
маємо власні. Ті, в які ми перевдягалися ночами,
крадькома. А зараз у мене є власна сукня, і я рівна з
Мадам! Ношу червоний одягжінок-злочинниць! Я вас
розсмішила, Мсьє. Мсьє усміхається? Думає, що я
збожеволіла. Думає, що служниці повинні мати
достатньо такту, аби не повторювати жестів,
прийнятих лише у високому товаристві! Справді, Мсьє мені
пробачає? Ви, Мсьє, просто втілення доброти.
Змагаєтесь зі мною у красі думок. Але я осягнула
красу найвищу, найдикішу... Мадам помітила, що я
самотня? Нарешті! Зараз я насправді самотня.
Жахливо! Я могла б говорити жорстоко, але виста-
-72-

чить мене і на доброту... Мадам похолоне зі страху.
Але швидко прийде до тями. Серед своїх квітів,
парфумів, суконь. Та біла сукня, яку Ви вдягли на бал
у опері. Саме та, яку я ніколи не дозволяла їй вдягти.
Серед своїх коштовностей і коханців! Бо я маю лише
сестру. Так, насмілююся говорити про сестру. Так,
насмілююся, Мадам. Насмілююся на все. Хто, хто
може змусити мене мовчати? Хто зважиться сказати
мені: «Моя дитина»? Я була на службі. Робила все,
що належить служниці. Усміхалася до Мадам. Гнула
шию, стелячи ліжко, гнула шию, миючи підлогу, гнула
шию, чистячи городину, підслуховуючи під дверима,
назираючи за Мадам крізь замкову шпарку! Але зараз
стою рівно. Рівно і міцно! Я — вбивця! Я —
мадемуазель Соланж, та, котра задушила власну сестру!
Я повинна мовчати? Але ж Мадам і делікатна... Мені
шкода Вас, Мадам. Шкода мені Вашої білої,
шовковистої шкіри, малих вуст, маленьких долонь... Так, я
паршива вівця. Ось мої судді! Я в руках поліції, Клер?
Вона справді дуже, дуже любила Мсьє... Ні, пане
Інспекторе, я нічого не скажу в присутності свідків.
Ці справи торкаються лише нас. Це наша спільна
темрява, моя маленька, лише наша! (Вона припалює
сигарету і незграбно курить, заходячись кашлем.) Ні
Ви, ні хтось інший не довідаються нічого. Хіба лише
те, що цього разу Соланж довела справу до кінця.
Погляньте — вона вже стоїть у червоному плащі. Вона
зараз вийде. (Соланж підходить до вікна, відчиняє,
виходить на балкон. Подальші слова проголошує,
стоячи спиною до глядачів, задивлена у ніч. Легкий
вітерець ворушить завіси.) Виходить. Парадними
сходами. Оточена поліцією. На балкони, громадяни!
Подивіться, як вона йде між покутниками у чорному.
Зараз полудень. У руці вона тримає дев’ятифунтову
поминальну свічку. Кат іде теж тут, зразу за нею.
Шепоче їй на вухо любовні закляття. Клер, кат іде зі
мною поруч. Кат іде зі мною поруч! (Вона сміється.)
Підуть за ним у процесії всі слуги кварталу, всі лакеї,
які відпровадили Клер до місця останнього спочинку.
(Вдивляється з вікна назовні.) Вінки, квіти, хоругви.
Б'ють дзвони. Який розкішний похорон! Гарний,
-74-

правда? Першими крокують кельнери — у фраках, але
без оксамитових лацканів. Несуть вінки. Потім лакеї
в атласних штанях і білих панчохах. Несуть вінки.
Потім камердинери, за ними жінки з хатньої прислуги
в наших кольорах. За ними швейцари. Нарешті
делегації небес. Я веду всіх. Мене веде кат, натовп
кричить «ура». Я бліда. Іду на смерть! (.Повертається
до кімнати.) Стільки квітів! Зробили розкішний
похорон, правда? Ох, Клер, моя бідна мала Клер!
(Вона вибухає плачем і падає на крісло... Підводиться.)
Будь ласка, Мадам, це зайве. Я слухаюсь лише поліції.
Лише поліція мене зрозуміє. Поліція також належить
до світу відщепенців. (Клер, що сперлася на одвірок
дверей, які ведуть до кухні, — вже кілька хвилин її
бачать лише глядачі, — прислухається до слів сестри.)
Зараз я мадемуазель Соланж Лемерсьє. Жінка
Лемерсьє. Ота Лемерсьє. Славнозвісна злочинниця.
(Зморено.) Клер, ми загинули.
КЛЕР
болісно, голосом Мадам.
Зачини вікно та опусти завіси. Так. Добре.
СОЛАНЖ
Вже пізно. Усі сплять. Закінчуймо.
КЛЕР
жестом наказує мовчати.
Клер, подай мені липовий настій.
СОЛАНЖ
Але ж...
КЛЕР
Я сказала — настій.
СОЛАНЖ
Ми обидві конаємо від утоми. Час закінчити. (Сідаєу
крісло.)
КЛЕР
О! Ти ба! Думаєш, моя служнице, це обійдеться тобі
так дешево? Це було б надто легко — входити у змову
з вітром, зробити з ночі спільницю злочину.
-75-

СОЛАНЖ
Але...
КЛЕР
Не сперечайся. Це я розпоряджаюся останніми
хвилинами. Соланж, заховаєш мене у себе.
СОЛАНЖ
Але ні! Ні! Ти збожеволіла! Ми виїдемо звідси.
Швидше, Клер. Ми не можемо тут залишитись. У
цьому будинку все отруєне.
КЛЕР
Залишся.
СОЛАНЖ
Клер, ти що, не бачиш, як я втомилася? Яка я бліда?
КЛЕР
Боягузка. Ти повинна слухатися мене. Ми вже по той
бік, Соланж. Цього разу дійдемо до кінця. Візьмеш
обидві наші долі на себе. Ти повинна мати багато сил.
У в’язниці ніхто не буде знати, що я з тобою...
Пам’ятай... тоді, коли настане темрява, пам’ятай, що
носиш мене у собі. Як скарб. Ми обидві будемо вільні,
будемо веселі й гарні... Соланж, не можна втрачати
ані хвилини. Повторюй за мною...
СОЛАНЖ
Говори, але тихо.
КЛЕР
механічно.
Мадам повинна випити заварений липовий цвіт.
СОЛАНЖ
твердо.
Ні, не хочу.
КЛЕР,
тримаючи її за підборіддя.
Хвойда! Повтори! Мадам вип’є заварений липовий
цвіт.
СОЛАНЖ
Мадам вип’є заварений липовий цвіт...
-76-

КЛЕР
Тому що їй час заснути...
СОЛАНЖ
Тому що їй час заснути.
КЛЕР
А мені чувати.
СОЛАНЖ
А мені чувати.
КЛЕР
лягає на ліжко Мадам.
Повторюю. Ти вже не переймайся. Чуєш? Зробиш, що
кажу? (Соланж ствердно киває головою.) Повторюю!
Мій липовий настій!
СОЛАНЖ
вагаючись.
Але...
КЛЕР
Кажу, мій настій!
СОЛАНЖ
Але, Мадам...
КЛЕР
Добре, далі, далі...
СОЛАНЖ
Але, Мадам, він вистиг.
КЛЕР
Хоч і так, я вип’ю. Подай.
Соланж приносить тацю.
А ти ж налила в чашку з найдорожчого сервізу, най-
коштовнішого...
Бере чашку і п'є, в той час як Соланж, повернена
обличчям до людей, стоїть нерухомо із стуленими
руками, немовби в наручниках.
-77-

Мистецтво народжується з досвіду, а не з безгріш-
ности. Талант не раз пробуджується саме тоді, коли
душа митця зіткнеться зі світом, і відчуття болю,
відчаю й страждання народить спроможність бачити
й осягати світ, а відтак поцінувати і високі злети
світлих почуттів, і жахи духових проваль.
Постать французького письменника Жана Жене,
напевне, одна з найпарадоксальніших у світовій
літературі.
Жан Жене народився в Парижі 19 грудня 1910
року. Батько його лишився невідомим. Мати
майбутнього письменника, 22-літня паризька повія Ґабрель
Каміль Жене 28 липня 1911 року віддала його у
сирітський будинок. Відтоді Жене був під опікою
держави і матері своєї більше ніколи не бачив. Одразу
після оформлення паперів у сирітському будинку
Жана віддали на виховання у селянську родину Реньє
у Морвані, де він прожив до 13-ти років.
-80-

У 1916 році його віддали до сільської школи,
початковий курс якої він закінчив ЗО червня 1923 року
з найкращими оцінками серед учнів усіх шкіл цього
регіону. Цей шкільний сертифікат був єдиним
документом Жене про освіту за все його життя.
Відтоді хлопця забрали зі
школи, і його життєвий статус
змінився. Жан Жене перестає
бути дитиною на вихованні в
родині Реньє і стає у них
офіційно домашнім служником,
якийсь час допомагаючи
Реньє у сільських роботах.
У жовтні 1914 року
завдяки його успішному навчанню
в школі його звільняють від
сільськогосподарських робіт і направляють учнем у
друкарню у Еколь д’Аламбер біля Парижу. Але З
листопада, через 10 днів після прибуття туди, Жене
втікає. 10 листопада його знаходять у Ніцці і
переправляють до Дитячого опікунського притулку в
Парижі.
У квітні 1925 року його приміщають у будинок
сліпого композитора Рене де Бюкселя, де за кілька
днів Жене прогулює певну суму грошей, довірену
йому композитором для закупів.
Жене забирають звідти і піддають психомедич-
ному обслідуванню в Центрі догляду за дітьми і
підлітками, куди його поміщають після втечі. Жене тікає
звідти кілька разів підряд. Спершу його
переправляють назад до Центру, а потім раз по раз за
безквитковий проїзд у поїздах саджають на кілька
місяців до в’язниці, аж доки у вересні 1926 року після
чергового 45-денного ув’язнення суд вирішує віддати
його до виправної колонії для малолітніх злочинців у
Метре, в якій підлітки працювали на
сільськогосподарських роботах.
Перебування в цій колонії стало основою пізнішого
роману Жене «Диво троянди» і кіносценарію «Мова
-81-

стіни». У грудні 1927 року під час праці на фермі Жене
тікає з колонії, куди його незабаром знову вертають.
Але саме звідси Жене виходить вже остаточно
переконаним злочинцем і гомосексуалістом.
Врешті у березні 1929 року,
щоби вирватися з колонії, він
зголошується до війська з
контрактом на два роки. На
військовій службі за контрактами Жене
з перервами перебуває аж до
липня 1936 року, певний час
його батальйон стоїть у Сирії.
Це був перший контакт Жене з
арабським світом, який лишає в
ньому позначку назавжди.
Під час однієї з офіційних
відпусток з війська, готуючись до довгого перебування
в Африці, Жене відвідує Андре Жіда. Зустріч із
видатним письменником справляє на Жене велике
враження.
Загалом довкола біографії Жене існує безліч
леґенд, навіть в офіційній пресі і літературній критиці
багатьох країн дослідники оперують фактами з життя
Жене дуже довільно. А між тим для розуміння його
феномену доволі важливо бачити перебіг життєвих
подій, психологічний ланцюг, який іде від дитячих
років і закінчується лише з кінцем життя.
Американський письменник Едмунд Вайт провів
багаторічну дослідницьку працю, випустивши
об’ємний, понад 700 сторінок, том: «Жене. Біографія»,
врешті визначивши остаточно усі дати життя цього
видатного митця 20 століття.
Певна частина в тій чи іншій формі
романтизованих фактів життя Жене до остаточного
полишення ним життя блукальця і звернення повністю до
літературної праці виявилась зовсім неправдивою.
Але основний факт лишився — Жене був від юних
років переконаним гомосексуалістом і злодієм. Те й
інше робило його антисуспільною особистістю.
-82-

Жене з часом знаходив у своїй антисуспільності
певне задоволення, вивищуючись у такий спосіб над
буржуазним світом, який зневажав, почуваючи себе
цілком вільним у своїх діях і спираючись на власно-
вибудувану систему цінностей протилежних
прийнятим.
У десятирічному віці Жене звинувачується у
крадіжці, якої не чинив, і відтак, ображений на світ,
вирішує стати злодієм.
Він писав про це пізніше: «Я рішуче заперечував
світ, який заперечував мене».
У липні 1936 року Жене, який зник на кілька днів
з війська, оголошується дезертиром. Відтоді
починаються його блукання по Франції і по всій Європі. Він
живе з проституції і крадіжок, за які його час від часу
саджають в ув’язнення на різні терміни майже в усіх
країнах Європи.
В 1940 році він знайомиться з молодим
книгопродавцем комуністом Жаном Декарненом, який стає
його інтимним приятелем і який як учасник
французького Опору 1944 року гине в Парижі на
барикадах, воюючи за звільнення Парижу від німецької
окупації. Йому Жене пізніше присвячує роман
«Жалобні почесті».
Час від часу Жене заарештовують за крадіжки
книжок. Зокрема томів Пруста, Верлена, історичних
та філософських досліджень.
1942 року Жан Жене починає писати сам.
У тюрмі він розпочинає роман «Богоматір квітів»,
який продовжує писати вже на волі у березні того ж
року, працюючи книгопродавцем букіністичного
прилавку на набережній Сени.
У квітні, однак, він знову заарештований за
крадіжку книжок.
Знову у в’язниці Жене пише поему «Засуджений
на смерть», яку видруковує власним коштом у вересні
цього ж року. Виходить із в’язниці у жовтні і
наприкінці 1942 року закінчує роман «Богоматір квітів».
-83-

Роман присвячений життю паризького дна —
злодії, повії, гомосексуалісти описані так, як ніхто ніколи
про них не писав. І справа не лише в знанні теми, в
розумінні того життя, у відвертості його показу, а над
усе у винятково образній мові, в чутті оригінального,
химерного прозового стилю, у всьому тому, що
дозволяло потім таким видатним письменникам, як Гемін-
ґвей чи Кортасар, відносити Жене до найцікавіших і
найориґінальніших письменників XX століття.
Ритмізуючи класичний прозовий стиль і водночас
пересипаючи його словами арго, непристойними, як
на той час, описами еротичних сцен, особливо у
стосунках між особами чоловічої статі, Жене водночас
ніби вдивляється із суспільного пекла у Втрачений
Рай людської краси і щирих почуттів, поетизуючи
монмартрських повій і дрібних злодюжок, убивць і
зрадників, завсідників нижчого світу, нижчого
поверху суспільства, сутенерів і повій-хлопців, для
яких кохання між чоловіками є природною з’явою, бо
вони прийшли накоротко у вільний світ з тюрем і
реформаторіїв для неповнолітніх злочинців, де були
перевиховані, перевчені на іншу систему цінностей.
Насправді вони прості тупуваті раґулі.
Але Жене бачить в них лиш природні з’яви,
поетизуючи і підносячи ієрархію їхнього життя до
ступеня суспільної свідомости гейби зовсім іншого
світу. Він сам охоплений спогадами і мареннями про
довгі роки в’язниць і реформаторіїв, у яких він і його
гомосексуальні коханці провели свої підліткові і
молоді роки, повсякчас щось у житті ніби шукаючи.
А що саме — ніхто з них ніколи й не знав.
Це поет Жене міг побачити в них високий
поетичний світ, занурившись униз, переживати ще раз й ще
раз у мареннях своє минуле життя і бачити в них
граційність і шляхетність, силу і пристрасть, глибину
і наповненість почуттів, які насправді існували
здебільшого лише в уяві геніального письменника.
1943 року, завдяки двом випадково стрінутим на
набережній Сени інтелектуалам, Жене знайомиться
-84-

з Жаном Кокто, який на той час вже бачив його
видрукувану поему «Засуджений на смерть».
Кокто прочитав рукопис «Богоматері квітів», був
просто шокований талантом Жене і взявся знайти
видавця для цього роману.
У березні 1943 року Жене підписав свій перший
літературний контракт з Полем Морієном, видавцем
і секретарем Кокто. В контракті йшлося про три
романи і п’ять п’єс.
Того ж 1943 року Жене заарештували за крадіжку
рідкісного видання книги поезій Верлена «Галантні
свята», і постало питання про його довічне ув’язнення
як невиправного злодія.
Кокто знаходить йому хорошого адвоката, і через
медичну перевірку Жене визначають як «слабовільну
і відтак маломоральну людину», і завдяки Жанові
Кокто, який на суді говорить про Жене як про
видатного митця, Жене дістає лише три місяці
ув’язнення.
Його відправляють у тюрму Санте, де він працює
над романом «Диво троянди»...
В мистецьких колах, до яких утрапив Жене, доволі
швидко зрозуміли, що геніальний злочинець-мужело-
жець насправді страждає на клептоманію, що його
потяг до крадіжок — просто хвороба.
«З тебе поганий злодій, — сказав йому якось
Кокто, — тебе постійно ловлять і саджають за ґрати. Ти
набагато кращий письменник, краще пиши і заробляй
собі писанням».
Анонімно виданий роман Жене «Богоматір квітів»
розходиться по Франції. Але замість того, щоби бути
звільненим після кількамісячного ув’язнення, Жене
потрапляє в спеціальний табір Тюрель у Парижі,
звідки, як було відомо, німці відправляють усіх до
концтаборів.
У цьому таборі Жене відвідують Жан Декарнен і
видавець престижного журналу «Арбалет» Марк
Барбезат.
-85-

Під великим натиском прихильників Жене його
все ж таки звільняють у березні 1944 року, і до в’язниці
він більше ніколи не потрапляє.
Незабаром в «Арбалеті» виходить фрагмент
«Богоматері квітів», а на той час Жене закінчує
перший варіант «Дива троянди».
У травні 1944 року в кав’ярні «Флор» він
знайомиться з Жаном-Полем Сартром. Того ж року після
загибелі Жана Декарнена він береться за роман
«Жалобні почесті».
1946 року закінчує роман «Керель з Бреста»,
починає писати «Щоденник злодія», а в «Арбалеті»
видруковується «Диво троянди».
Тоді ж він пише п’єсу «Покоївки» і в Марселі
пропонує її перший варіант режисерові Луї Жуве.
Жуве погоджується поставити п’єсу за умови
певних поправок.
І в квітні 1947 року відбувається прем’єра
«Покоївок» у театрі Атеней в Парижі.
Тоді ж у журналі «Ле неф» друкується п’єса Жене
«Смертельний нагляд», а в «Арбалеті» «Покоївки».
Жан Жене отримує літературну премію «Плеяди».
В міжчасі він пише кілька поетичних речей. І
наприкінці року анонімно друкуються його романи
«Жалобні почесті» і «Керель» з непідписаними тоді,
але широковідомими нині, малюнками Жана Кокто.
1948 року в театрі Маріньї в Парижі Ролан Петі
ставить балет за сценарієм Жана Жене «Адам-
дзеркало».
«Арбалет» друкує «Поезії» Жене.
Жене пише поему «Дитя-злочинець» для радіо, але
її забороняють, і також цього ж року пише не видану
за життя п’єсу «Чудового» (Splendid’s).
Жене багато подорожує зі своїм тодішнім
інтимним другом Джавою, а в Швейцарії в міжчасі
підпільно виходить перший варіант «Щоденника злодія».
Однак загроза довічного ув’язнення за сукупністю
скоєних за життя злочинів і досі нависала над Жене, і
-86-

ставала чимраз виразнішою. Наприкінці 1948 року
Жене міг бути знову заарештований, попри всі свої
літературні здобутки.
Тоді у березні 1949 року група французьких
письменників, серед яких були Жан-Поль Сартр,
Андре Жід і Жан Кокто, звернулась до тодішнього
президента Франції Венсана Оріоля з проханням
звільнити Жана Жене від загрози довічного
ув’язнення як великого французького митця.
Твори Ж.Жене — романи і поеми — в міжчасі
виходять у деяких видавництвах у Франції і, врешті,
стають відомими в літературних колах.
У серпні 1949 року звинувачення з Жене було
зняте. Указом президента його помилували.
Він уже став на той час відомим письменником.
Сартр написав про нього велику книгу «Святий
Жене», яка стала свого роду передмовою до кілька-
томового видання творів Жене у видавництві Ґалі-
мар(1951 -52).
«Покоївки» починають ставитись у французьких
театрах майже відразу ж по прем’єрі 1947 року, і
відтоді ця п’єса не сходить зі сцени театрів усього
світу. Окремо вона була видана вперше 1954 року з
передмовою автора у вигляді листа до режисера
Жана-Жака Повера.
«Покоївки» відтоді завжди друкуються саме з цією
передмовою, яка є багато в чому ключем до творчости
Жене, до його естетики і до його поетики, а відтак
важлива не лише для режисера, але й для кожного
читача тексту.
Ще й досі Жене лишається дивом XX сторіччя,
загадкою, таємницею, яка і лякає, і вабить водночас.
Витворюючи власну міфологічну систему, Жене
пропонує умовність, що базується не на творенні, а
на руйнуванні життєвих уявлень, на розтині звичних
цінностей і суспільних усталень, на сумніві щодо
сприймання Добра і Зла і на їхній взаємоперехідності,
а відтак релятивності.
-87-

Все ж у його екстатичному, майже релігійному
оспівуванні абсолютної свободи людської
особистосте, вільної творити і добро, і зло, справді є щось і
таке, що заворожує, змушує навіть несамохіть до нього
прислухатись як до незрозумілої, але вочевидь
непростої і енергетичної молитви тібетського ченця.
І це попри те, що більшість побудов химерної
естетики Жене насправді є абсурдистською. І не за
формою, а саме за суттю.
Заворожують же читача саме форма, слово,
побудова твору, часами зовсім безсюжетного, форма
і мовна палітра автора, які суперечать усім попередньо
прийнятим нормам мови і літератури.
Але нове слово з’явилось. Його сказав Жене.
І воно живе й житиме довго.
В одному зі своїх творів Ж.Жене наводить цитату
з Геракліта: аби вилікувати важкохворого, треба його
по самі вуха й ніс, щоб тільки дихати міг, занурити в
лайно і лишити там на деякий час. Відтак, коли
хворий вийде звідти, то вся нечисть лишиться в лайні,
і людина може стати здоровою. Якщо ж залазити в
лайно лише трішки, то лишаться бруд, і поганий
запах, і всі хвороби, — це не допоможе. Так пояснює
можливість своєї особистої регенерації у світ, сказати
б, цивілізованих вартостей сам Жене. Він-бо був на
найглибшому дні і, спізнавши всі гріхи, полишив їх
там, звідки вийшов.
Саме оце бачення світу з іншої перспективи, під
цілком несподіваним, парадоксальним кутом зору, і
створило Жене-митця, допомогло йому дивувати і
захоплювати світ своєю творчістю, змушувати
людство думати над тими темами і проблемами, над
такими ракурсами життєвих з’яв, про які ніхто й не
здогадувався.
Описуючи й поетизуючи злочинців і
гомосексуальне кохання, і загалом життя «нижчого світу»,
Жене водночас виступив на підтримку прав палестин-
ців ще в 60-х роках, підтримував рухи негритянського
-88-

населення США, зокрема відому організацію «Чорні
пантери», брав участь у громадському і мистецькому
житті Франції і цілого світу, написав, окрім художніх
творів, чимало книг есе, нарисів, публіцистики.
У Лондоні було поставлено балет за романом Жене
«Богоматір квітів» (1976).
Відомий німецький кінорежисер Р.М.Фасбіндер
поставив фільм «Керель» за романом Жене «Керель
з Бреста», а московський режисер українського
походження Роман Віктюк кілька років тому вперше привіз
до Києва серед інших своїх вистав і «Покоївок» Жене,
якими був захоплений київський глядач.
Воєнні і повоєнні роки у Франції були позначені
екзистенціалістським впливом на літературу, в першу
чергу творів Ж.П.Сартра і А.Камю.
Можливо, як окремій з’яві екзистенціалістської
моди у Франції 40-х років, і не варто було б приділяти
прозі Жене спеціальну увагу, коли б нова хвиля її
популярности останніх десятиліть не була багато в
чому симптоматична.
Життя письменника, безумовно, наклало на його
творчість жорстокі сліди. Умови, в яких він ріс і
виховувався, формували його світосприймання,
естетичні й етичні погляди (або, точніше, антиес-
тетичні й антиетичні).
Авангардові п’єси Жене принесли йому світову
славу — Жан Жене став одним із метрів «театру абсурду»,
і його твори у цій сфері можуть конкурувати лише з
театром С.Беккета та Е.Йонеско.
Проза Жене на деякий час була забута, а
драматургія широко обговорювалася в багатьох країнах, і
досі виходять дослідження, присвячені драматургії
Жене. Та саме в останнє десятиліття згадали і про
його прозу.
Усі прозові твори Жене написано про світ, що
протистоїть суспільству, звичному укладові
людського життя, їх беззастережно відносять до так званої
контркультури, до мистецтва, що виникло пізніше як
-89-

заперечення, як протест проти буржуазних цінностей,
проти усіх умов існування людини в сучасному
суспільстві. Нормальних людей (з погляду звичного)
читач майже не зустріне в романах Жене. Усі його
герої — злодії, повії, вбивці, зрадники, сексуальні
збоченці тощо. Це, сказати б, антисуспільство уже
віддавна змальоване в літературі. Але романи Жене
викликали цілу бурю. І, зрозуміла річ, не стільки
своєю тематикою, скільки тим, як про це писалося.
Автор описав антисуспільство не з погляду
суспільно прийнятного, оцінював події в житті не за
шкалою позитивних, гуманних цінностей, а за
шкалою ніби перевернутою, збоченою, у якій добро і
зло помінялися місцями.
У своїх романах Жене запропонував інший вимір
світу. І цей новий вимір, саме як новий, був піднятий
на щит пророками новітнього мистецтва і в якийсь
мент оголошений одкровенням, новою правдою,
новим виміром реальности, у якому висхідним
пунктом стало зло.
Треба сказати, що Жене, безумовно, обдарований
митець: мову (навчився літературної французької
мови самотужки від якогось в’язня, що мав
університетську освіту) його творів не випадково порівнюють
з мовою Малларме, Бодлера. Його твори високо
оцінив у певних параметрах Франсуа Моріак, а
писали про нього Сартр і Кокто, філософи Мішель
Фуко і Жак Дерріда та багато інших.
Сартр вбачав у романах Жене стихійний
екзистенціалізм і свою книжку-есе не випадково назвав
«Святий Жене: актор і жертва». Він оголосив Жене
новим пророком, а в його оспівуванні, романтизуванні,
навіть поетизації злодіїв, зрадників і збоченців побачив
витворення граничних ситуацій, екзистенціальної
правди життя.
Сартр намагався показати Жене і його героїв як
«вільних» у найвищому розумінні, як таких, що мають
«свободу заради самої свободи». Тільки значно
пізніше критика почала розглядати прозу Жене під
-90-

різними кутами зору і проаналізувала витоки його
світосприймання і причини популярности його
творів, причини захоплення ним багатьох видатних
письменників.
У творах Жене немає або майже немає жаргону
злодіїв і взагалі мови злочинного світу. Твори його
написані літературною мовою. Це теж вочевидь
приваблює читачів. Бо письменник не зовнішніми
засобами проповідує свої ідеї, а користаючись самою
«поетикою», внутрішніми законами того антисуспіль-
ства, яке він зображає.
Сартр писав, що «Жене відкрив для нас ту частину
французького життя, якої ми ще не знали зовсім, про
яку ніхто і ніколи так не писав досі. І саме в цьому
велика заслуга Жана Жене».
Очевидно, слова Сартра могли б бути слушними,
коли б автор, зображаючи антисуспільство, виходив
із позицій гуманних. Але ж у творах Жене інша
картина.
Найвище оцінена критикою його книга «Богоматір
квітів» — історія поступової деградації, старіння і
смерти чоловіка-повії Лу Кулафруа на прізвисько
«Дівін» — «Божественний».
«Богоматір квітів» — це прізвисько молодого
злодія, приятеля Дівіна, вбивці, згодом скараного на
смерть. У творі немає виразного сюжету, написаний
він, як і вся проза Жене, композиційно дуже
ускладнено, потік оповіді раз у раз переривається рефлек-
сіями, роздумами, спогадами, авторськими ремарками
і ліричними описами природи, міста і дитинства
Дівіна, його стосунків з матір’ю, його зламу
психічного і фізичного. Треба відзначити, що цей твір,
написаний ще невідомим автором, являв собою пев-
ною мірою «чистий продукт» надломленого
психічного стану письменника, його уявлення про світ, про
людей і про себе. Це особливо помітно при порівнянні
з подальшими творами Жене.
«Богоматір квітів» — твір дуже сумний, його герої —
аутсайдери, що живуть у власному мікросвіті. І
-91-

безсумнівний хист письменника виявився в тому, що
до них, до Дівіна передовсім, попри всю
упередженість, у читача виникає співчуття як до нещасної,
глибоко самотньої, остаточно втраченої людини.
Жене писав в одному зі своїх романів: «Я —
мертвий. Я мертва людина, яка дивиться на себе в
дзеркало і бачить тільки скелет». Саме такими є його
герої. Визначмо кілька характерних рис, що стають у
прозі Жене важливими для розуміння його поетики і
проливають світло на повніше розуміння витоків його
абсурдистської драматургії.
Американський дослідник творчости Жене Річард
Кой пише: «Жан Жене, який був упродовж свого
життя злодієм і в’язнем, поглинутий самотністю.
Людські інтимні стосунки, які виникають у родині, в
дружбі, серед товаришів по праці, для нього — гола
абстракція... Для Жене єдинозначущим є стосунок,
який людина має сама з собою. Тому самотність і
повертається головною темою творів Жене, вона
домінує в романах, вона виступає виразно в ранніх
п’єсах і вчувається навіть позаду рухливого натовпу
різноманітних постатей у «Ширмах». Жене — поет
самотности».
Справді, Жене можна назвати поетом самотности,
хоча романтичний, піднесений стиль його творів,
пафос, із яким він описує життя злочинців і збочен-
ців, — не що інше, як уперте намагання виправдати
насамперед власну відчуженість, високо оцінити те,
що суспільством відкинуто і знецінено, всупереч
загальнолюдським ідеалам запропонувати власну
інтерпретацію світу, дати тлумачення власній
ницості, неспроможності, моральному падінню і будь-яким
шляхом домогтися від того суспільства, що завжди
відкидало його, якщо не поваги, то хоч подиву, якщо
не милосердя, то хоч якоїсь частки співчуття чи уваги.
Деякі дослідники творчости Жене пропонують як
загальний ключ, свого роду шифр для розуміння його
творів, аналіз одноособового балету, лібрето якого, не
без впливу «Орфея» Кокто, Жене написав 1947 року —
«Адам-дзеркало».
-92-

Зміст балету такий. В центрі герой і велике
дзеркало. Моряк, він же Адам (тут подвійний натяк — на
біблійного Адама і на співзвучне «мадам») — герой,
що не має минулого і тому, коли дивиться в дзеркало,
нічого не бачить. Розгнівавшись, він б’є кулаком у
дзеркало і раптом бачить своє зображення, яке
виявляється сильнішим за нього, б’ється з ним і в бійці
перемагає. Потім зображення виходить із дзеркала і
танцює разом з героєм. Тоді в дзеркалі нічого не
відбивається.
Отак і герої Жене. Вони ніби й існують насправді,
але все ж передовсім є відбиттям суб’єктивного світу,
уяви автора, відбиттям, що вийшло із дзеркала. У
творах Жене життєва реальність відбита супер-
суб’єктивно. Всі герої його прози — не більш ніж
частина автора, частина його уявного «я», його
нереалізованого відбиття, його марень, його
хворобливих снів, його притлумлених бажань.
Все ж певна градація у творах Жене, певний поступ
щодо такого соліпсистичного бачення світу теж є. Але
якщо еволюцію характерів ще можна сприйняти як
свого роду розвиток, намагання донести до читача
більше інформації, нехай і суб’єктивної, то в плані
етико-естетичному Жене послідовно намагається,
епатуючи суспільство, реалізувати власну спонтанну
потребу, вивести власну формулу, організувати і
довести правомірність своїх поглядів як естетичної
системи.
«Диво троянди» — знову твір безсюжетний. Його
зміст складають розповіді про життя в’язнів тюрми
Фонтевро і спогади головного героя (від імені якого
ведеться оповідь і якого звуть Жан Жене) про роки
перебування в Метре — колонії для неповнолітніх
злочинців. Для безбатченків, що стали на шлях
злочину, відкрито шлях тільки в злочинний світ і далі
в інші в’язниці — для дорослих. Тому, зустрічаючи
того чи іншого вихованця Метре, оповідач ставиться
до нього як до близького, ніби до родича, хоч
виховувався він там на десять років пізніше, як, наприклад,
Балкаен, в якого закохався Жене в тюрмі Фонтевро.
-93-

Замкнуте коло в’язнів Жене подає через своє
сприйняття, знову ж таки поетизуючи і підносячи
цінності, які є пороками і злочинами у нормальному
світі. У світі Метре і Фонтевро взірцем є найбільший
злочинець, вбивця, ще й рокований на смерть. Таким
виступає Аркамон у «Диві троянди», і саме ним
захоплюється Жене. Аркамон, коли ще був у Метре,
вирощував троянди. Оповідач тоді вкрав дуже гарну
троянду в Аркамона. Тепер він у Фонтевро зустрічає
його як убивцю, вже засудженого на смерть. І коли
Аркамона страчено, Жене здається, що серце цього
злочинця перетворилося на троянду.
Це — один з типових символічних пасажів Жене,
романтичне перетворення його символів.
Свого часу один з журналістів, що відвідав Жене в
ув’язненні, поїхав до Метре і згодом, підкріплюючи
свої матеріали ще й свідченнями в’язнів, наробив
великого галасу в пресі, описуючи жахливі порядки в
закладах для неповнолітніх злочинців. Та згодом
вийшов есей Жене, в якому автор ніби між іншим
висміює журналістів, які, приїжджаючи до колоній,
пишуть страхітливі репортажі, не розуміючи нічого в
житті колоністів, причому назвав прізвище того ж
-94-

таки журналіста. Це викликало здивування. В чому
річ? Він же сам таврував порядки Метре, а тепер?
Відповідь була в есеї. Жене вже дивився іншими
очима на своє минуле, очима літератора й очима
письменника, що претендує на власне бачення світу,
на особливий погляд, одне слово, на оригінальність.
Він знайшов адекватний собі (зокрема й екзистен-
ціалістським творам) стиль.
Поетику прози Жене легко порівняти, наприклад,
із поетикою Сент-Екзюпері, якого також відносять до
екзистенціалістської хвилі французької літератури.
Стиль романів Жене виразно зацікавив
суспільство, яке письменник так зневажав; самий спосіб
висловлювання у Жене поспіль заперечував усі
цінності цього суспільства, але саме й тому зацікавив
мистецькі французькі кола, спраглі літературної
епатації, нового подиху у мистецтві слова.
Жене пішов у світ марень. А водночас і став у певну
літературну позу: «Якщо я злодій і злочинець, то я
такий, і пишаюсь цим, і обожнюю це».
І все ж «Диво троянди» несе чимало гірких спогадів
про юні роки автора, про першу крадіжку, про життя в
колонії, про перетворення нормального хлопця на
фантом, на маску, на антигероя, на антиособистість.
Важливий момент: у
«Богоматері квітів» герой мав минуле,
мав дитинсїво, матір. У цьому
романі, єдиному в Жене, життя
не обмежене світом злочинців і
збоченців, а має й інший,
нормальний вимір. Дитинство Лу
Кулафруа на селі, стосунки з
матір’ю, товаришами, з
сусідською дівчинкою — це елементи
живого життя, хоч для Дівіна,
яким став Лу, це вже марення,
нереальний світ. Саме це минуле
і надає образові Дівіна
реального виміру, робить його глиб-

тим. Всі ж інші герої у Жене статичні, подані
одномірно. Як справедливо каже дослідник творчости
Жене Клод Боннефруа: «Світ у баченні Жене
вивернутий навиворіт».
У «Диві троянди» минуле оповідача — це тільки
Метре, тобто коло злочинців, та ще спогад про першу
крадіжку в дитбудинку. Жодної чесної, нормальної
людини не з’являється у цьому примарному світі. Але
відзначмо, що коли у «Богоматері квітів» оспівування
злочину тільки намічається, злочинці — герої, але ще
не абсолютні, ще з недоліками, вбивство — ще не
ознака «вищого» ступеня злочинницького героїзму, то вже
у «Диві троянди» образ Аркамона — жорстокого
вбивці — майже обожнюється автором, поетизується
саме його приреченість, його вищість у ставленні до
смерти, чужої і своєї.
І все ж серед вихованців Метре існує своя
солідарність... Зустрічаючись після багаторічної розлуки у
в’язниці Фонтевро, Жене і Дівере, колишні друзі в
Метре, легко знаходять спільну мову, їх об’єднує
спільне минуле. І через нього вони кидаються в обійми
одне одному...
У «Жалобних почестях», як і в написаному того ж
року «Керелі з Бреста», Жене йде значно далі у своїй
абсолютизації естетики зла. В романах з’являється
активний герой-одинак, якого вже ніщо ні з чим не
зв’язує, сенс існування якого — лише в переживанні
«граничних ситуацій», вихідними якої моральности
чи аморальности вони б не були. Тут вчувається
виразний вплив на Жене екзистенціалістських
доктрин і Сартра, і Камю (зокрема «Стороннього»
Камю). З цього погляду характерна присвята роману
«Богоматір квітів» приятелеві Жене — Морісові
Пілоржу, якому письменник присвятив і свій перший
художній твір, поему «Засуджений на смерть»,
заключні рядки якої такі: «Я присвячую цю поему
пам’яті свого приятеля Моріса Пілоржа... що вбив
свого коханця Ескудеро, бо той украв у нього тисячу
франків.
-96-

Моріс Пілорж був засуджений до смерти на
гільйотині. Вирок було виконано 17 березня 1939 року
у Сент-Брюці».
Як бачимо, самий факт цієї присвяти багато про
що говорить, не випадково вона привертає увагу
багатьох дослідників творчости Жене. Суть її —
піднесення злочину як чистої ідеї. А отже, піднесення
заперечення заперечення... до нескінченности. А
можна й інакше — відбиття відбиття... (згадаймо
систему дзеркал як символ творчости Жене). Людина
давно загубилась у химерних запереченнях людської
долі, людськости загалом, у кожному із заперечень
втрачалась частина людини, і в дзеркалі — тільки
відбиття фантома, порожнеча, привид.
Таким привидом був Дівін у «Богоматері квітів»,
таким привидом виступає й оповідач Жан Жене у
«Диві троянди», хворобливо заглиблений у рефлексії,
у спогади про те, чого не було, у марення про те, чого
не може бути. Проте в перших романах Жене ще не
намагався чітко проводити власну систему
естетичних цінностей.
Роман «Жалобні почесті»
починається з історії
приятелювання Жене і молодого
комуніста Жана Декарнена,
учасника руху Опору. Це нібито
реальна частина роману і нібито
реальне і життя — війна, рух
Опору, комуніст. Але випадкова
смерть Декарнена виводить на
сцену роману нових дійових
осіб — цілу галерею імаґіна-
ційних героїв, яких об’єднує
саме заперечення заперечення, відбиття відбиття.
Жене наче боїться позитивних цінностей, боїться
щось ствердити.
Звернімо увагу на виразний контраст ідей у творах
самого Жене і його життєвого шляху загалом.
Говоритимемо про це докладніше далі, а зараз лише
-97-

наголосімо, що в кожному своєму творі Жене
розривається між проханням про співчуття і врешті-решт
саме позою, між намаганням привернути гуманну
думку до своїх героїв і врешті своєю і їхньою
неспроможністю освоювати її, бо все його життя (як і життя
його героїв) суперечить цьому.
Такий контраст існує всередині усіх його творів,
кожен з яких містить у собі послідовне заперечення
одних ідей і проголошення інших, щире пропагування
однієї системи зв’язку між людьми і відразу ж опертя
на недовір’я, на зраду, на руйнування всього в
особистості для того, щоб наступним епізодом
оспівати ніжність, чи вірність, чи любов, а далі знову
закатрупити все.
В образах уявних героїв, які виступають на сцену
після смерти Жана, вже виявляється тенденція Жене
до створення власної екзистенціальної моралі з іншим
знаком відліку, зведення негативних вчинків і
настроїв у власну систему цінностей.
Сімнадцятирічний Рітон, який вбиває Жана
Декарнена зовсім випадково, хоч і належить до
петенівської міліції, яка допомагала фашистам
боротися проти руху Опору, змальовується Жене
зсередини. Це людина імпульсивна, емоційна, але
немисляча, без жодних почуттів. Його приятель —
гітлерівець Ерік Сейлер — виявляється по ходу твору
його коханцем, і коханцем матері Жана Декарнена, і
ще якогось відомого фашистського начальника в
Берліні (тут у Жене цілком псевдофройдистське
трактування виникнення фашизму).
Причому у Жене немає жодного елемента
засудження життєвого шляху чи вчинків Рітона або ж
Еріка, так само як і Паоло, брата Жана Декарнена,
який теж служить в петенівській міліції, але до того,
як Париж був визволений від гітлерівців, переходить
на бік Опору і воює проти німців.
Щоправда, автор дає саркастичну ремарку, що
Паоло це робить тимчасово, аби після перемоги над
фашизмом знову боротися проти комуністів і
анти-98-

фашистів. Але письменник ніяк не виявляє свого
ставлення до подій, до поведінки своїх героїв,
наприклад, до вбивства Еріком дитини.
Повна соціальна відчуженість героїв Жене нагадує
Мерсо з роману Камю «Сторонній», з тією лише
різницею, що Мерсо взагалі мертвий за життя, а герої
Жене гостро переживають, співпереживають... тільки
одне — статеве почуття.
Поява друком «Жалобних почестей» Жене
викликала бурю протесту у прогресивній французькій
пресі — ще такі свіжі були рани війни. Можна
вважати, що саме на це і розраховував Жене. Його
ідеєю стала епатація публічности. І коли усіляких
збочень і одкровень на третій роман уже бракувало,
домішалася політична, воєнна ситуація, профануючи
яку, можна було досягти ще одного скандалу.
Отже, ресурсів для заповнення творів у Жене стає
чимдалі менше. Хаотична структура, поетичні міражі,
переплетені з еротичними (переважно
гомосексуальними) сценами, повторюються з твору в твір.
Новий роман «Керель з Бреста» вже дещо інший за
структурою, але сюжетно нічим не різниться від
попередніх.
Останній прозовий твір Жене «Щоденник злодія»
написаний вже на волі. Жене описує життя злодія, і в
основі твору цілком недвозначно вгадується життя
самого автора. У «Щоденнику злодія» Жене
найбільше виявив свою концепцію антицінностей, подеколи
пояснюючи її і виправдовуючи, подеколи просто
бравуючи нею.
Все це віддає дитинною епатацією в її
примітивному вигляді. До речі, дитинна епатація тут не
випадковий термін, бо в певному розумінні герої
Жене не виходять за межі дитячої психології. їхні
характери виявляють, таким чином, чимало
інфантильних рис.
Певна психічна недорозвиненість, відштовхування
і страх перед звичайним, нормальним життям,
неспроможність на будь-яку відповідальність помітні
-99-

в кожному з героїв прози Жене. їхнє сприймання
навколишнього, світогляд і світобачення надто
егоцентричні і спонтанно егоїстичні, так само як і їхня
цілковита віддача емоціям. Недаремно в «Щоденнику
злодія» Жене писав: «...Потяг зупинився біля паркана
мого дитинства...» А в іншому місці: «Немає
волоцюги, який би не був просто дитиною».
Однак естетизація чоловічости носить у Жене
завжди далеко не одномірний, поверхово конкретний
характер. Людина цікавить Жене великою мірою саме
через її внутрішній світ.
«Коли я бачу гарного хлопця, — писав Жене у
одному із своїх есеїв, — мені перехоплює подих від
думки — а якщо він ще й розумний...»
Саме «Щоденник злодія» за всієї умовности є
найвідвертішою книгою Жене, бо багато в чому це
його власні роздуми про життя. Автор вивертає себе
(у ліричних відступах, де вже він як письменник
говорить від себе) з граничною глибиною. Незабаром
він напише, що після «Щоденника злодія» йому вже
не було чого говорити про себе, він сказав усе, що міг.
Згодом узагалі перестав давати інтерв’ю і відповідати
на будь-які запитання, що стосувалися його
попереднього життя.
У «Щоденнику злодія» Жене писав: «...Чи було
правдою усе те, що я писав? Чи неправдою? Але
тільки книга кохання тут правдива. Які ж факти
служили основою цього? Я можу бути лише
вмістилищем їх. Але ж це не їх я згадую зараз. ...Я мертвий
відтоді ще, як час почався, і тому я відмовився жити,
прямуючи до якогось іншого кінця, аніж той, який
мені було визначено моїм першим нещастям; і моє
життя має бути легендою, інакше кажучи, воно
повинно бути зрозумілим, і прочитання його повинно
дати народження деяким новим емоціям, які я
називаю поезією. Я ж тут ніщо інше, як претекст».
Таких визнань і міркувань чимало в «Щоденникові
злодія», сповненому тих страшних контрастів, якими
насичена вся творчість Жене. Цей твір викликає і
-100-

співчуття до героя, і водночас зневагу, яка знищує це
співчуття. Відчувається, що саме цього і прагнув
автор. Він відмовляється від співчуття до себе,
заперечує його, а все ж у глибині душі чекає на нього.
І знову згадаймо Геракліта, який писав, що зрозуміти
світ можна по-справжньому, тільки коли по вуха
зануришся в багно, а тоді очистишся від нього. Це
виліковує всі хвороби і допомагає осмислити світ.
Жене теж намагається запропонувати таку
філософію, вже в «Щоденникові злодія» обстоюючи право на
існування того світу, який він описує, каючись у всіх
можливих і неможливих людських гріхах і слабостях.
І все ж це каяття, а водночас і естетизування бруду
наводить на думку про бажання автора скинути з себе
цей вантаж, про неспроможність позбутися його в
інший спосіб, як тільки через виявлення його перед
усіма, у сповіді, у визнанні, аж до зречення. Врешті так
воно і станеться. На кілька років він замовкає. А тоді
починає виступати тільки як драматург і незабаром
стає одним з найвідоміших драматургів сучасного
західного модерністського театру.
Драматургія Жене — одна з основ новітнього
західного «театру абсурду». Кожна з його п’єс тією чи
іншою мірою показує світ абсурдним (зрештою,
життя — праця Сізіфа, якщо згадаємо Камю), а всі події,
всі переживання і всі зв’язки поміж людьми — комедією
масок, яка містить у собі трагедію, що, своєю чергою,
містить у собі комедію і так далі.
Пригадаймо тепер відображення відображення, на
якому будувалися балет Жене і його проза. І
повернімо питання ще й так — чим є світ Дівіна («Богоматір
квітів»), Жана («Диво троянди»), Рітона («Жалобні
почесті»), Жана («Щоденник злодія»), як не повним
абсурдом, безнадією, рухом без мети, без рамок, без
норм, усупереч усьому і собі теж. Заперечення
заперечення... до нескінченности.
На перший погляд може здатися, що автор зовсім
відмовився від колишнього свого життя і в п’єсах
відбиває світ хоча й по-своєму, викривлено, але з
-101-

інших позицій. Та коли заглибитися в суть творчости
Жене — і прози, і драматургії, — то вона виявиться
тією ж — абсурдистською. Жене так само відчайдушно
намагався довести в своїх п’єсах, як колись у романах,
що світ абсурдний не лише для нього, а й для інших,
які цього просто не бачать, тільки щоб виправдати
власну неспроможність бачити його по-іншому,
нормально.
До речі, в роки свого блукання Європою Жене
втрапив і до гітлерівської Німеччини, де раптово, як
він потім писав, відчув себе з химерних, як на
нормальний людський погляд, причин зовсім не на місці.
«У мене було відчуття, що я перебуваю в таборі
організованих бандитів. Я відчув, що це країна злодіїв.
Якщо я крастиму тут, то не виконуватиму того
спеціального дійства, що допомагає мені
утверджувати себе. Я лиш підкорююсь тут звичному ходу
речей. Я не руйную його». І він швидко полишив
Німеччину.
І в «Покоївках», і в «Суворому нагляді» виразно
вчуваються ті самі настрої автора, що притаманні і
його прозі. Тому навряд чи можна беззастережно
погодитися з твердженням, що на Жене з його
антигероями вплинув «театр жорстокости» А.Арто.
Як це часто буває в західному мистецтві, теорія,
проголошена Арто з багатьма обмеженнями і
застереженнями ще в 30-ті роки, вийшла далеко за рамки
того, що пропонував і що мав на увазі її провісник.
«Не може бути театральної вистави сьогодні, якщо в
ній немає сцени жорстокости», — писав Антонен Арто
у маніфесті «театру жорстокости» і далі тлумачив це
як потребу напруження, гостроти конфлікту, гострого
кута, на якому сходяться проблеми і який зачіпає
нерви глядача, приковує його увагу.
Очевидно, Жене був знайомий і з театром Арто, і,
мабуть, також з Л.Пірандело та А.Жарі. Але навряд
чи котрийсь з цих митців (кожен по-своєму цікавий і
далеко не абсолютний модерніст у своїй творчості)
-102-

конкретно вплинув на театр Жене. Найбільш
очевидний тут вплив Сартра і екзистенціалістської доктрини
взагалі та ще, мабуть, Ж.Кокто з його схильністю до
парадоксів.
У 1937 році Жене провів п’ять місяців у Брно в
Чехословаччині, де випадком долі познайомився з
кількома заможними родинами, які опікувались
біженцями з Німеччини чи з інших країн.
Жене розповів про себе як про біженця від
військового французького трибуналу за дезертирство з
французького Іноземного легіону, і відтак завоював,
ще й через свою добру французьку мову, прихильність
і співчуття опікунів.
Найважливішим
враженням від Чехословаччини для
Жене була пані Анн Блох,
уроджена Щербач, родина
якої також емігрувала з
Німеччини.
Дружина багатого
комерсанта тридцятичотирирічна
пані Анн найняла Жене для
викладання французької
мови. Уроки відбувались
кожного четверга.
Зв’язок з пані Анн лишився в Жене надовго.
Він писав їй листи пізніше з різних місць —
щонайменше з французьких в’язниць і з паризьких
ресторанів. Ці листи збереглися, опубліковані зараз і
містять цікаву інформацію про молодого Жене і про
його ставлення до гарної, заможної жінки з вищого
світу.
В цих листах помітно захоплення, і, може, навіть
любов до цієї жінки, а водночас зневага до світу, в
якому пані Анн живе, і намагання ствердити свою
умовну вищість над цим світом.
Критики і біографи Жене, зокрема Едмунд Вайт,
відзначають що саме знайомство з пані Анн Блох і
тими колами, в яких обертався Жене у Брно, але
-103-

насамперед з нею, великою мірою спричинилися до
написання «Покоївок», до тих настроїв, які панують
у цій п’єсі.
Дві сестри-служниці ненавидять свою добру
господиню. Коли її немає, граються в мадам і
служницю (одна сестра відповідно мадам, а друга грає ту
сестру, що грає мадам), причому вони так ненавидять
господиню, що, коли їм не вдається отруїти її, то під
час гри отруту, вдаючи, що не знає нічого, випиває
одна з сестер. Та й сам Жене казав, що даремно хтось
намагався вбачати у п’єсі захист експлуатованих, —
«для цього є профспілки, а п’єса зовсім про інше».
Клер, яка випиває отруту, каже до сестри: «Не
бійся! Ти вже на іншому березі... Цього разу дійдемо
до кінця. У в’язниці тобі потрібно буде багато сили.
Ніхто не знатиме, що я там з тобою. Ти візьмеш наші
обидві долі сама на себе... Мадам вбиває нас своєю
добротою, труїть нас нею...»
Як бачимо, ідея близька до в’язничних ілюзій Жана
з «Дива троянди». Вбивство підносить людину,
підносить над собою і світом. Рушійна сила —
ненависть до всіх і до себе («ненавиджу служниць, — каже
Клер, — цей клас смердючих, прибитих,
пригноблених...»).
Жодна з сестер не має людського поруху,
нормального почуття. Збочений світ, збочена, перевернута
догори ногами уява автора — абсурд існування
абсурдних людей.
Подібний зміст і в «Суворому нагляді». Троє
в’язнів сидять у камері, а четвертий, невидимий, ніби
спостерігає за ними. Один з ув’язнених — відомий,
уславлений злочинець, вбивця, на прізвисько
Зеленоокий, з погордою ставиться до двох інших, закоханих
у нього. Наймолодший Лефранк намагається
допитатися в нього, як стати великим злочинцем, як дійти
до «висот». Через вбивство, відповідає Зеленоокий.
Лефранк убиває третього їхнього товариша по
камері — Моріса.
-104-

А тоді Зеленоокий каже: «... Я своє нещастя не
вибирав. Це воно мене вибрало. Впало мені на голову,
старався ж я його позбутися всіма способами, і
даремно... Тільки тоді, коли зрозумів, що своєї біди
не позбудусь, заспокоївся... і роблю тепер з неї своє
небо. А ти ошукуєш (до Лефранка), щоб туди
дістатись...»
Як бачимо, і тут та сама ідея — естетизація злочину,
і той самий зміст, який пізніше виклав Жене у
«Щоденнику злодія», — біда сама впала на мене, тому
я її прийняв і підняв як прапор.
Можна сказати, що «Суворий нагляд» найменш
абсурдистська п’єса Жене, бо тут є своя внутрішня
логіка у поведінці кожного з героїв і є певна система.
Власне, театр Жене насправді складають три
наступні його п’єси, свідомо абсурдистські, написані
вже після звільнення, значно пізніше, і з відчутним
намаганням автора сказати про світ і про життя
більше, ніж він говорив до цього. Тому слід віднести
ці три п’єси — «Балкон», «Неґри» і «Ширми» — до
нового періоду творчости Жене.
«Неґри» і особливо «Ширми» - п’єси такого
обсягу, що їх важко поставити на сцені, бо дія мала б
тривати 4-5 годин. Все ж спроби такі були. Однак як
п’єси для читання, як етичні й естетичні маніфести,
як література — вся драматургія Ж.Жене викликала
у світі величезний резонанс.
Про творчість Ж.Жене написано безліч наукових
праць, видано багато монографічних досліджень.
Американський критик В.Сохліч, досліджуючи
творчість Жене, справедливо відзначає паралельність
поставлених проблем у «Покоївках» і «Суворому
нагляді», наголошуючи на проблемі відчуження
особистости, її алієнації — центральній у творчості
Жене — і на особливому характері переборення
алієнації, досягнення власного «я» через визнання
інших, через утвердження себе в очах інших. І якщо
не шляхом позитивних цінностей, то шляхом
негативних. Лефранкові не вдається досягти цього, зумисне
вбивство лише віддаляє його ще більше від інших.
-105-

Соланж і Клер цього досягають — газети, суд,
публічна увага. З невідомих «нікого і ніщо»
появляється Соланж Лемерсьє і Клер Лемерсьє, одна —
вбивця, друга — жертва. Вони вже стають кимось —
себто самі собою.
Після «Щоденника злодія» Жене на довгий час
перестає писати взагалі, багато мандрує, читає лекції
і займається своїми особистими проблемами.
Через його соціальне життя, коли він став уже
відомим письменником, пройшло серед інших кілька
найближчих його друзів-коханців, з яких дехто
лишився при ньому до останніх днів його життя.
Але в 1963 році
самогубство Абдулли, актора-акро-
бата, колись найближчого
друга-коханця, яким Жене
опікувався і далі, але
віддалив від себе, дуже сильно
вплинуло на Жене.
Абдулла перерізав собі
вени, і його знайшли
мертвого, обкладеного книгами
Жене.
Жене чимдалі більше прив’язується до арабського
світу, з яким він був знайомий ще зі служби у війську.
І врешті виступає послідовним борцем за права
палестинських арабів, хоч найбільше йому імпонує
Марокко.
1974 року він знайомиться на вулиці в Танжері з
26-річним Мухамедом ель Карані, який і стає його
найближчою людиною до кінця життя.
Жене будує для Мухамеда двоповерховий будинок
у Лараші в Марокко, неподалік християнського
цвинтаря.
Жене дуже часто приїжджає сюди. І врешті, коли
Жене помер 15 квітня 1986 року, захворівши на рак
горла, за його заповітом його поховали саме на цьому
цвинтарі.
-106-

Частину авторських прав він заповів Мухамедові,
а в разі його смерти — його неповнолітньому синові
Аззедіну.
Мухамед бачив цвинтар
і могилу Жене зі свого
вікна. Він загинув у
автокатастрофі через рік після
смерти Жене.
... Після шести років
мовчання Жене випускає п’єсу
«Балкон», яка приносить
йому гучний успіх.
«Балкон» — відома, вже
згадувана раніше система
дзеркал і відображень. Вперше у
своїй творчості Жене торкається і політичних та
державних справ, суспільних ролей та особистісних
масок, реальности й уяви у найширшому сприйманні,
у ставленні до життя як такого.
Жене ніби заперечує саме буття, його ствердження
абсурдности буття припадає на той самий час, коли
це доводить і Камю у своєму знаменитому «Міфі про
Сізіфа».
Згадується відома формула Достоєвського із
«Злочину і кари»: «Якщо Бога немає, то все
можливо». Справді, герої Жене, зокрема в романах,
залишаються на першому ступені свідомости Раскольникова.
Бога не стало, коли десятирічного Жене несправедливо
звинуватили у крадіжці. Відтоді все стало можливим,
і автор намагається це доводити, інтелектуалізовано
мотивуючи злочин вже у «Щоденникові злодія».
Можна провести певну паралель між Расколь-
никовим і Керелем, спираючись на слова Жене: «Коли
Керель вчинив перше вбивство, він почував себе так,
ніби був мертвий». Керель мріє про «абсолютну
чесність, яка може народитись лише з остаточного
приниження і розпачу».
Свого часу Сартр і критики, що йшли за ним,
проголосили Жене пророком екзистенціалістської
-107-

доктрини, визначаючи як основне у його творчості —
визнання світу абсурдним. Це ніби замикало коло,
продовження не могло бути.
Абсурдизм і релятивізм життєвих цінностей у
творчості Жене, безумовно, не хаотичні, а
цілеспрямовані.
Основна дія «Балкона» відбувається у
величезному борделі, яким керує мадам Ірма і власником
якого є начальник поліції. В перших чотирьох діях по
черзі з’являються єпископ і грішниця на сповіді у
нього, суддя і злочинниця, генерал і дівчина, що
перев’язує йому рани, жебрак і дівчина.
Усе це маски, у фешенебельному борделі,
своєрідному палаці ілюзій, відвідувачі можуть грати певні ролі
перед собою, удавати когось, і повії допомагають їм у
цьому. Наприклад, суддя власноруч виконує
покарання красеня-злодія, або ж умираючого легіонера з
Іноземного легіону добиває ножем дівчина-арабка.
Спалахує народний бунт, за стінами борделя все
валиться, уряд і королеву знищено. Щоб припинити бунт,
удавані суддя, генерал, єпископ і королева (її грає
мадам Ірма) виступають з балкона перед народом.
Жебрак кричить: «Хай живе королева!» Водночас
з’являється Шанталь, дівчина, що стала провідником
бунту, і її вбиває випадковий постріл. Бунт згодом
стихає. З’являється і людина, яка хоче уявити себе
начальником поліції (нова маска), жорстоким, підлим,
сильним. Та врешті все стає на свої місця, гра
закінчується, всі розходяться. Мадам Ірма гасить світло:
«... Незабаром все знову треба буде починати
спочатку... запалити світло... одягтися... роздати ролі наново...
грати свою... приготувати ваші... (стає посеред сцени,
повертається до глядачів) ...а зараз повертайтесь
додому, де все... будьте певні, буде ще фальшивішим,
ніж тут...» — слова мадам Ірми до глядачів нагадують,
що це театр у театрі, що все — умовність.
У п’єсі є ще одна маска, що має досить вагоме
навантаження. Це постать жебрака, а точніше, міщанина,
-108-

який, на відміну від судді, генерала і єпископа, хоче
уявити себе жебраком, приниженим, брудним і
вошивим... Саме він згодом кричить фальшивим
правителям: «Хай живе королева!» — і після його слів
починає стихати бунт. Коли ж наприкінці п’єси він стає
рабом, то з вільного жебрака, який був ніким для нікого,
він стає залежною людиною і, таким чином, знаходить
своє місце в системі суспільних координат, а відтак і
має проти чого виступати, має що заперечувати, бо сам
вже є кимось. Жебрак виступає в «Балконі» типовим
антигероєм з творів Жене і є якоюсь мірою відбиттям
самої особистости і її «леґенди», бо наприкінці
говорить:
«Я відчував бруд навколо всього себе, навколо
свого тіла, крім рота, який відкритий у мене так
широко, що я можу співати вам молитви і стогнати, і
це робить мене знаменитим.
Роже. Знаменитим? Ти знаменитий, ти?
Раб. Знаменитий завдяки своїм пісням, пане, які є
гімнами вашій славі.
Роже. Отже, твоя слава йде поруч з моєю?»
Слава антигероя (співака пісень) — це відверта
паралель з автором: це не звичайний раб, а такий, що
складає пісні, в цьому полягає його робота.
Цими словами жебрак-поет відкидає всяку
політичну ідеологію і повертається до життя у звичайному
світі як митець. Симпатії автора, однак попри інші, й
на боці Шанталь. Це єдиний персонаж, поданий у
творі без іронії. Цікаво й те, як автор показує зумисну
профанацію образу натхненниці народного бунту
тими, хто прийшов до влади: її визнають героїнею,
канонізують, церква освячує її образ, і, як каже
начальник поліції, «її образ, прибитий до нашого
прапора, вже не має великого значення».
Сатирично змальовує автор і змову проти бунту,
змову верхів убити й дискредитувати Шанталь як
уособлення ідеї народного повстання. Так само
сатирично поданий і Роже, який віддає перевагу владі
в своїх руках, жертвуючи Шанталь-ідеєю. В
резуль-109-

таті всі його зусилля обертаються особистою і
загальною поразкою.
І хоча релятивістське ставлення Жене до проблеми
революції безсумнівне, бо випливає з його заперечення
усталених канонів, з відсутносте у нього позитивних
цінностей на шкалі власної естетики, а отже,
нездатносте, на його думку, людини робити добро, — все ж
не можна заперечити й іншого.
Жене так само приваблює, хоча й підсвідомо,
ідея революції, і подати її автор може як власну
програму через образ жебрака-раба — поета.
Революція у нього — теж міраж, сон, хоч і привабливий,
кращий за інші.
В цілому позиція автора залишилась тією ж і в двох
наступних п’єсах. П’єса «Негри» мала суперечливі
оцінки і в зарубіжній, і в радянській критиці: цей твір
Жене, як і п’єса «Ширми», важкий для розуміння, і
при всіх простих складниках відносимо його до
елітарного мистецтва.
Жене писав колись, що до нього звернулися з
проханням, аби він написав п’єсу, в якій могли б бути
зайняті негритянські актори. Це і наштовхнуло його
на ідею п’єси, в основі якої лежить хибне уявлення
про расу, спотворене уявлення білих про чорних і
навпаки, оскільки чорні дивляться на себе, опира-
ючися зневазі білих.
З цієї нагоди варто згадати слова одного з
африканських поетів, що виражають думку активних
провідників і прихильників «неґритюду»: «Я думаю,
отже існую», — каже біла людина. «Я танцюю, я
зображаю іншого, отже, я існую», — каже негр».
Ідеологія неґритюду, що виросла як відповідь на
расистські теорії «білого», цивілізованого світу,
підносить вищість негра, біологічну і творчу.
Саме Сартр був натхненником і прихильником
«негритюду» в його зародку. Ідеї Сартра про
«природну людину» — негра і бачення у «третьому світі»
провісників майбутньої культури і цивілізації, однак,
-110-

не вплинули на погляди Жене прямолінійно, хоч, без
сумніву, саме від Сартрових думок він і
відштовхувався.
Не виключений вплив і «негритянського театру»,
який на кінець 40-х років особливого розмаху набрав
у Бразилії і здобув широку пресу в цілому світі саме
новою постановкою питання, привнесенням
негритянського елемента (в даному конкретному випадку
йдеться про бразильських негрів) у культуру, в
бачення світу.
Принагідно варто згадати, що негритянський
письменник США Джеймс Болдуїн розвинув
важливу думку, яка поширилась по всій Америці: тепер не
існує білого американця без чорного і чорного без
білого.
Культура, традиція, свідомість — все пов’язане.
Негр існує в свідомості білого, навіть якщо білий —
расист, так само як у свідомості кожного американця
присутні джаз, модернізовані африканські ритми і
багато інших компонентів негритянської культури.
Інша справа, що бачення одних іншими викривлене,
що порушення нормальних стосунків між расами
спотворило свідомість людей обох рас.
Аналізуючи становище негрів у світовій культурі,
Жене ставить питання про «бачення» одних людей
іншими, демонструючи за допомогою системи масок
ілюзію цього бачення, і при цьому доводить, що в
своєму запереченні білих негри не почувають і себе
нормальними повноцінними людьми. Вони бачать
себе лише в дії проти білих, всупереч білим або ж
наслідуючи білих. Усе це теж система дзеркал —
відображення — відображення відображення... А
людська сутність ніби втрачена.
Жене полемізує з Сартром, що оголосив неґра,
людину «третього світу», великою дитиною. «А р ч и-
бальд. ...Нам кажуть, що ми — великі діти. Але в
такому разі яка ж чудова спадщина залишається для
нас! Театр! Граючись, ми викличемо своє
відобра-111-

ження в його дзеркалах і повільно, ніби величезний
чорний нарцис, потонемо в його водах».
Як і попередні твори Жене, «Неґри» насичені
внутрішніми контрастами в багатьох питаннях, що
взаємно суперечать, перекреслюючи одне одного.
Жене критикує, піддає сумнівові й уявлення неґрів
про себе, уявлення, народжене поглядами білих,
їхньою цивілізацією, яка вже проникла в середовище
негрів і зруйнувала природність у ставленні до світу.
«А р ч и б а л ь д. Тобі здається, що ти кохаєш. Але ж
ти неґр і актор. Ані неґри, ані актори не знають
кохання. Отож на цей подальший вечір — але тільки
на цей один вечір! — перестаньмо бути акторами,
будьмо неґрами. Будьмо на сцені, як злочинці, що
грають у в’язниці роль злочинців».
У листі до свого видавця Повера Жене пояснював
принципи дії свого театру на прикладі гри дітей:
«Граючись у війну, діти захотіли, щоб надійшла ніч.
Але був день. Тоді вони вирішили, що один з них буде
Ніччю. Коли він надходив ближче, воїни поспішали,
нервувались. А Ніч був щасливий зі своєї ролі. Згодом
його знов перейменували в одного з воїнів». На цьому
прикладі добре видно, що саме цікавить Жене:
персоніфікація невисловленого, невисловлюваного,
непредметного, виявлення невиявленого в
найпомітніший спосіб.
Звернімо увагу і на ремарку з вислову Арчибальда,
який на сцені керує «театром у театрі»: «тільки на
один цей вечір» не бути у звичайному розумінні
актором, не фальшивити, не вдавати когось іншого.
Тут це має означати: бути не просто людиною, самим
собою, а саме спробувати зрозуміти неґра.
Ситуація ж у п’єсі загалом така. Спочатку кілька
неґрів (не професійні актори, а студент, повія,
чистильник взуття тощо) розігрують сцену (в
розумінні білих) «типового, архітипового злочину»
чорних проти білих і його покарання. Неґр зґвалтував
і вбив білу жінку, і його мають судити. Але все це гра,
-112-

комедія, яку виконують чорні актори для білих
глядачів. Негри зображають себе такими, якими їх
бачать білі — хижими, сповненими ненависти до
білих, сліпої, замішаної на сексуальних комплексах...
«Білі, як відомо, заледве можуть відрізнити одного
негра від іншого», — каже один з героїв п’єси. Ці слова
прямо перегукуються з головною ідеєю відомого
роману американського письменника-неґра Ралфа
Еллісона «Невидима людина», де йдеться про долю
юнака-неґра, в якому біле представництво
суспільства, попри всі здібності і позитивні якості, не
бачить людини.
Але нараз дія у п’єсі «Негри» уривається, і
починаються спершу діалог, а потім суд (теж умовний) над
Королівським Двором з Королевою на чолі, Суддею,
Місіонером, Губернатором та іншими придворними.
Негри «вбивають» усіх придворних, і на цьому п’єса
закінчується. Є в ній, проте, інший фон — звістка про
повстання, про керівника повстання, який зрадив його
і був покараний своїми ж, і про те, що інший вже
очолив повстання і кличе всіх за собою... В той
момент, коли один з негрів проголошує цю звістку,
«білі» актори знімають маски, і глядач бачить, що це
теж негри.
Жене написав у передмові, що п’єса адресована
білому глядачеві і тому, в разі її постановки для
негритянського глядача, слід хоч би манекена білого
посадити в першому ряду.
Своєрідний епіграф до п’єси: «Якогось вечора один
з акторів попросив мене про п’єсу, в якій могли б грати
Чорні. А що ж то значить Чорні? І взагалі якого то
кольору». Ця репліка і має виявити задум твору.
Згадаймо приклад Жене: дитячу гру, де хлопчик був
Ніччю, і порівняймо ту дитячу персоніфікацію Ночі
з масками Жене в «Неграх». У ремарках Жене
підкреслює, що актори в масках білих повинні
надягати маски так, щоб видно було чорне обличчя.
Або в європейських театрах білі актори, які грають
негрів, що (у свою чергу) грають білих, —
відобра-113-

ження — відображення відображення... Система
дзеркал Жене в дії. Що ж у результаті?
і
-114-

Попри весь релятивізм запропонованих гасел і їх
вираження, як завжди у Жене, фальшивосте тих або
тих ідеалів, якими живе буржуазне суспільство, все ж
«Негри» — перша п’єса Жене, в якій є позитивна,
стверджувальна, не пародійна лінія. Це кохання
молодої негритянської пари, що носить химерні імена
(типові для масок Жене) — Вілаж (в перекладі Село —
це хлопець) і Віртю (в перекладі Цнота — дівчина).
Автор у передмові зазначає, що ці актори, на відміну
від інших, повинні не грати, а поводитися так, як люди,
що насправді кохають одне одного.
Остання ява п’єси символічна: всі актори ідуть зі
сцени, а Село і Цнота розмовляють про справжнє
кохання і, взявшись за руки, повернувшись спинами
до публіки, поволі виходять.
Протиставлення тут, як і скрізь у Жене, набирає
характеру абсолюту. Жене все ще відштовхується від
«нормального» світу, справедливо вбачаючи в
характері життя буржуазного суспільства святенництво і
фальш, при цьому ледь-ледь спромігшися на
ствердження в даному разі нормального почуття двох
молодих людей.
Слід оцінити талант драматурга і його здатність
створити цією системою масок, «театру в театрі»
своєрідний ефект, розкрити певні аспекти життя
буржуазного світу, гостро сатирично висміюючи його
пороки. Водночас, як ми вже зазначали, контраст
наявний у творчості письменника взагалі і в кожному
творі зокрема. «Негри» особливо чітко показали, що
хоч би якою промовистою й ефектною була умовність
творів Жене, вона базується не на творенні нового
світу, не на ствердженні, а тільки на руйнації старих,
нехай усталених, законів буржуазного світу, саме на
висміюванні, на ґротесковості, на шаржуванні всього
і всіх, отже — на руйнуванні образів життя, на
руйнуванні людини... І хоч окремі образи Жене
(наприклад, Село і Цнота) вже спрямовані на
ствердження чогось, абсолютизація руйнівного процесу
безсумнівна, саме вона лежить в основі «Негрів», як і
-115-

в попередніх творах, отже, і цей твір — органічний
продукт модерністського мистецтва.
Остання п’єса Жене «Ширми» побачила світ 1961
року. Відтоді Жене більше п’єс не писав.
Саме в цей період Жене остаточно закохується в
арабський світ, і тому в цій п’єсі діють персонажі з
арабськими 'іменами. П’єса «Ширми» найбільша
обсягом, і практично її майже неможливо поставити в
театрі — тут діють 98 персонажів, і в книзі п’єса займає
близько двохсот сторінок. Отже, це більше
літературний твір, аніж сценічний. П’єса складається з
сімнадцяти картин, і кожна з них оздоблена ширмою,
на якій дуже умовно намальовано предмети, що
символізують місце і хід подій, — пальми, сонце,
будинок тощо. Звідси і назва п’єси. В центрі твору так
звана духовна подорож головного героя п’єси Саїда,
його дружини Лейли і Матері Саїда. Духовна подорож
Саїда частково відповідає тим ідеям, які Жене понад
двадцять років до того висував ще в «Богоматері квітів»
і особливо у «Щоденнику злодія». А саме —
віднайдення власної гідности через зло, максимальне
приниження, забруднення й аморальність. Ця ідея Жене
знайшла свій вияв у попередніх творах. Та коли в
«Щоденнику злодія» естетизація зла має характер
загалом метафізичний, то в «Ширмах» Жене досить
широко торкається нагальних проблем життя, зокрема
у так званому «третьому світі». І тому історія Саїда і
його злочинів не має вже характеру суто конкретного,
і чинене ним зло дещо умовне, символічне. «... Зло
ізолює, вилучає злочинця з суспільства, але ізоляція — не
мета у собі. Зло, ізолюючи злочинця, надає йому якоїсь
нової гідности, але ж і вона — не мета у собі. Лейла каже,
що на неї чекає якась велика подія, але вона знає, що
подія не в тому, щоб чимдалі гірше смердіти, — це лиш
початок. Зло і бруд у «Ширмах» — це засоби, які ведуть
до цілі», — пише А.Фалькевич. Далі польський
дослідник окреслює це як таку собі «святість»
(згадаймо «святого» Жене у Сартра). Наприкінці п’єси до
героя звертаються ті, хто напочатку його зневажав:
-116-

«Саїде, Саїде!.. О, великий з великих!.. Твоє чоло в
хмарах, твої стопи в океані...» Бідняк Саїд, не маючи
грошей, не міг одружитися і врешті змушений був
узяти собі за дружину найгіршу з усіх в околиці Лейлу,
яку віддано Саїдові задарма. Це перше падіння Саїда,
що його він так і не може пережити, як не можуть його
пережити ні Мати Саїда, ні сама Лейла, що, крім
докорів чоловіка, несе і тягар власної ницости.
Нікчемне животіння навертає Саїда на крадіжку, а
згодом на ідею крадіжок, на чинення абсолютного зла.
Що далі, то нижче опускаються вони всі: у в’язниці Саїд
охоче доносить на товаришів, Лейла і Мати живуть у
бруді і їдять покидьки. Тим часом вибухає повстання
проти колонізаторів. У кульмінаційний момент арабам
необхідна нова ідея, новий символ. Новий настільки,
щоб не залежати від попереднього життя, від звичок і
культури колонізаторів, успадкованих арабами. Тоді
з’являється Саїд, якого оголошують святим, людиною,
що вийшла за межі людського уявлення про добро і
зло... Бо навіть коли й проганяють колонізаторів,
закони їхньої культури діють і ламають єдність арабів.
«Святість» Саїда не є ніякою мірою взірцем для
інших, а навпаки — чимось на зразок рубежу, з якого
все видно. Через усю творчість Жене проходить цей
образ ізгоя в суспільстві, аутсайдера, викинутого з
суспільного організму. А відтак як сторонній щодо
суспільного організму він може побачити більше
ззовні, побачити те, що виходить на поверхню, і
вказати на нього пальцем. Але водночас він не може
проникнути поглядом всередину, не може зрозуміти
тієї істини, яка народжується в глибинах суспільного
життя.
Каліджа, одна з провісниць бунту арабів,
проголошує: «... Кажу, що ваша сила нічого не вдіяла проти
нашої ненависти... Зло, надзвичайне зло, тільки ти нам
і залишаєшся, коли все інше пропало, Чарівне зло, ти
нам поможеш!»
Результат п’єси такий — Саїд залишається між
живими і мертвими і вічно житиме примарним
-117-

життям у пісні... «О мму. ... Деякі правди не
надаються для використання, бо тоді б умерли... Не
повинні вмирати, а жити в пісні, на яку перетворюються...
Хай живе пісня!»
Це і є ідея автора, який ще раз марно намагається
виправдати свою антимораль, антиетику, свою
поетизацію зла, створюючи химерні лабіринти, в яких
виблискує чимало цікавих і правдивих дзеркальних
вікон у життя, але які врешті замикаються колом
безвиході. Можна сказати, що цю свою «правду»,
знайдену серед найвищого зла, не маючи змоги
привнести її в життя, Жене хотів перетворити в пісню,
а саме втілити у свою художню творчість. Але
відповідь Каліджи на запитання «Де ж Саїд?» —
«Серед померлих». Отже, попри все, для живих Саїд
таки серед мертвих, як серед них і сам автор, що
оголосив це за десять років до появи «Ширм».
Саме так можна підсумувати і всю творчість Жене,
яка насьогодні закінчена «Ширмами».
Французький філософ Люсьєн Ґольдман розглядає
в цілому творчість Жене як еволюцію від песимізму до
соціального оптимізму, до віднайдення цінностей, які
можна ефектно протиставити буржуазним ідеалам, що
відживають своє. Гольдман твердить про зміну
класової свідомосте у Жене і має рацію, коли говорить,
що Жене оперує тими ж буржуазними цінностями,
проти яких бореться, тільки осмисленими навиворіт.
Антисвіт Жене своєю структурою цілком
відповідає світові буржуазного суспільства, як неґатив
відповідає позитиву. Але твердити про класову
свідомість у Жене і про соціальний оптимізм його
творчости, навіть коли йдеться тільки про напрям,
безумовно, неправильно. Вище мовилося про певну
еволюцію світоглядних позицій Жене, про перехід від
зображення замкнутого середовища відщепенців
суспільства до суспільно важливих проблем, зокрема
політичного і соціального характеру, але це так само
замикається у дзеркальному колі.
-118-

Не можна відмовити Жене ні в таланті, ні в
неймовірно страшному і великому життєвому досвіді.
Сума цього врешті, очевидно, довела і самому авторові
невідповідність власних побудов, неможливість
досягти якогось остаточного рішення. За кілька років
після появи друком «Ширм» Жене виступив з
кількома статтями в пресі, давав різні інтерв’ю, в яких
обстоював права американських негрів, підтримував
їхню боротьбу. Зокрема відому організацію «Чорні
пантери». 1967 року Жене навіть поїхав у США на
запрошення «Чорних пантер» і був одним з
нечисленних білих, яких «пантери» допустили у свою штаб-
квартиру.
Американський журнал «Еверґрін ревю»
видрукував тоді велике інтерв’ю Жене з керівниками
«Чорних пантер», де французький письменник
обстоює вимоги цієї негритянської організації. Жене
заявив, що відмовляється від літературної діяльности
і включається у політичну боротьбу за права усіх
пригноблених, усіх меншостей у людському світі.
Коли виникла палестинська криза і проблема
палестинських арабів, Жене виступив у пресі на їхню
підтримку, заявивши, що віднині і до розв’язання
палестинської проблеми він боротиметься за права
палестинських арабів. Відтоді він неодноразово
виступав у пресі з цього приводу, навіть брав участь
у вуличних маніфестаціях на підтримку палестинців.
Навряд чи хтось із апологетів модерністського
мистецтва чекав від одного із засновників новітнього
«театру абсурду» такого різкого переходу до
політичної активности.
«Я міг би ще написати інші п’єси, які були б
приємні для аудиторії, в той час, як ті п’єси, що я
написав — хоч беззаперечні з певного погляду, —
завжди були способами нападу на суспільство,
висміювали це суспільство. Але звідти, з моєї
активности як письменника, як автора вирости до рівня
революційної дії, що означає нападати на суспільство
-119-

з метою змінити його, — це саме те, чого я ще не до-
сяг», — так висловився Жене в одному з останніх
інтерв’ю. Такі вислови, як і дії Жене на користь
«Чорних пантер» і палестинських арабів, змусили
деяких буржуазних критиків до прогнозування
переходу Жене «від художнього відчуження до
суспільно корисних дій» (так вважають і Л .Ґольдман,
і деякі інші).
Тверезо оцінюючи доробок Жене і всю його
творчість, підкреслімо, що його твори, видані
англійською мовою, давно стали бестселерами.
Стихійний екзистенціалізм Жене, його естетизація
зла і невтримне фантазування у сфері
гомосексуального кохання, крадіжок і зради — порушення всіх
суспільних табу все ж виникли не на порожньому
місці.
«Одкровення» Жене мали попередників у
літературі і насамперед у французькій — передовсім це
твори де Сада. Моральний релятивізм, комплекси
всіляких збочень, злочинність — цей повний комплект
неґативностей виводить де Сад у своїх творах, ставить
грандіозну містерію про торжество зла.
Швидше за все Жене знайомий із творами де Сада,
які, особливо в 20 — 30-ті роки минулого століття,
підносилися французькими сюрреалістами як символ
протесту проти святенницької буржуазної моралі.
Схожість тут лише зовнішня, атрибутивна, бо ж де Сад
твердив, що зображає зло і порок, щоб відлякати від
них читача, а Жене, як ми бачили, естетизує зло як
шлях до віднайдення вищої істини, як спосіб очищення
від умовностей буржуазного світу, самоствердження у
падінні якнайнижче, що може пробудити в інших
співчуття і визнання.
Про літературні зацікавлення Жене свідчить факт
знайомства його з відомим австрійським
письменником Йозефом Ротом, який в останні роки свого
життя жив на еміграції в Парижі, де й помер 1939 року
в лікарні.
-120-

Цей факт цікавий тому, що 1957 року Жене
видрукував статтю «Життя і творчість Йозефа Рота», в якій,
зокрема, говорить про своє знайомство з Ротом і про
те, що він навідав його у лікарні перед смертю. Це
свідчить, що Жене знав і творчість Й.Рота, що його
вабили богемні кола ще до власних літературних спроб
і що спілкування з талановитим письменником —
безумовно, ще й велике джерело літературної
інформації. Навряд чи можна говорити про якийсь помітний
вплив творчости саме Й.Рота на Жене, бо загалом це
письменники протилежних спрямувань. Хоч імпре-
сивність стилю Й.Рота, схильність до медитацій, до
рефлексій, створення особливої атмосфери, ліричної і
водночас сумної, навіть трагічної, могли накласти свій
відбиток і на формування стилістичних уподобань
молодого Жене.
В одній із своїх ранніх поем «Дитина-злочинець»
Жене, зокрема, писав: «Якщо спів мій буде гарний,
якщо зможе зворушити тебе, чи насмілишся ти
сказати, що те, що надихнуло на цей спів, було підлим,
вартим зневаги». У плані стилістики й епатування
публічности довільним оперуванням сексуальних
питань слід згадати ще «батька «сексуальної
революції» в американській літературі Генрі Міллера, чиї
скандальні романи «Тропік Рака» (1934) і «Тропік
Козерога» (1939) були вперше з цензурних міркувань
видрукувані саме в Парижі і, безперечно, були відомі
у богемних колах. Г.Міллер беззастережно і цинічно
описує в деталях статеве життя свого «я — героя».
Книги Г.Міллера привертають увагу як певна
паралель до прози Жене ще й тому, що це не романи в
традиційному значенні цього терміну, а радше розлогі
есеї, з багатьма рефлексіями, ліричними відступами і
вставними історіями, які пов’язані лише тим, що
оповідач розказує про себе ніби в хронологічному
порядку подій свого життя. Стилістику Г.Міллера
характеризують розлогість оповіді, хронологічний
опис подій. Якоюсь мірою стилістика романів Жене
має такі ж риси.
-121-

Г.Міллер давно вже залишився позаду як
застарілий класик у літературі США, а от У.Берроуз, один
з колишніх найвідоміших «бітників», що також здобув
свого часу скандальну славу як співець збоченців і
наркоманів, нині вважається в США живим класиком
і в своїх інтерв’ю не раз відзначав помітний вплив на
свою творчість прози Жене.
Помітно вплинула така філософія і на
кінематограф. Можна сперечатися, хто мав більший вплив
на такого відомого кіномитця, як Л.Бунюель, — де Сад
чи Ж.Жене, але такі його стрічки, як «Вірідіана» і
«Світло дня», поза всяким сумнівом, свідчать про
освоєння релятивістського ставлення до зла. У такі ж
естетичні тони забарвлено і відомий фільм Рене
Клемана «Під яскравим сонцем».
Особливо виразно перегукуються з прозою Жене,
зокрема з його «Жалобними почестями», фільми
видатних режисерів Луї Малля «Люсьєн Лакомб» і
Ліліани Кавані «Нічний портьє».
Тема зради віддавна має свої традиції в історії
французької літератури (візьмімо хоча б «Матео
Фальконе» Меріме) і завжди вирішувалась і
оцінювалась однозначно. Як і в романі «Жалобні почесті»,
у фільмі Луї Малля під сумнів ставиться
правомірність звинувачення колабораціоніста у зраді, герой
подається як «природна» людина, що керується не
розумом, а емоціями, настроями, а при цьому з її вини
гине від рук фашистів чимало людей («Люсьєн
Лакомб»).
Знущання гітлерівців над мільйонами в’язнів
Бухенвальду й Освенціму у глибокому
психологічному фільмі Ліліани Кавані «Нічний портьє» все
ж поступаються місцем інтимному зв’язку есесівця й
ув’язненої жінки, драмі їхньої зустрічі через багато
років з трагічним кінцем, який фактично підносить
їхній зв’язок поза межі добра і зла, вивищуючи в
абсолютну формулу — пристрасть понад усе.
Усе це сумні наслідки естетизації зла у творах
Жене, абсолютного релятивізму, втрати ідеалів, його
-122-

буржуазної «антибуржуазности», що породила низку
новітніх асоціальних героїв.
Можна, напевне, знайти й інші цікаві впливи
творчости Жене на інших митців. Це стосується, як
правило, техніки, стилістики, архітектоніки твору,
тобто не тільки його етико-естетичної програми.
Сповнений суцільних контрастів творчий і
життєвий шлях Жене нагадує химерні заплутані ходи у
безконечному лабіринті, метання між світлом і тінню,
між позитивним і негативним.
Трагічна неспроможність зупинитись перетворює
його на Вічного Жида, на Агасфера, який у
безнадійних пошуках відображення відображення щодалі
зневірюється у намаганні розв’язати квадратуру кола
власної самотности шляхом неґативістського
зречення світу.
Жене не випадково звернувся у другій половині
своєї творчости до театру. Ціле його життя, як і життя
героїв його творів, — це суцільна гра, одягання різних
масок і відігрування різних ролей. Бо насправді
питання залишалося для нього не розв’язаним
ніколи — хто він соціально і сексуально. Тому нескінченне
одягання масок — ніби приміряння, яка ж із них може
підійти насправді йому, спроба серед них знайти
самого себе. Хлопці у Жене грають дівчат і стають
дівчатами, покоївки стають господинями, чорні одягають
білі маски, у «Балконі» все суціль театр, переплутаний
із життям.
Але в своїй спробі переоцінки цінностей, тезі, яку
колись запропонував Ніцше, Жене спирається саме
на маски і дзеркала, на гру, на театральну ідею, на
фантом. Попри те, що головною тезою у його пошуках
квадратури кола власного автентичного «я» є, як і в
його героїв, категорична відмова від домінування над
ним і його біологічно даною сутністю соціально
прийнятих умов суспільного життя.
Абсолютна свобода ціною повної неґації природи
і суспільства.
Корабель без керма і без вітрил...
-123-

Але, попри все, письменник Жан Жене був
оточений за свого життя найвидатнішими людьми того
часу. Серед його приятелів бачимо письменників
Жоржа Батая, Жана Кокто, Хуана Ґойтісоло, Альбер-
то Моравіа, філософів Сартра, Фуко і Дерріду,
композиторів Стравінського і Буле, художників
Леонор Фіні і Крістіана Берара, скульптора Джако-
метті, політиків Помпіду і Міттерана та багатьох
інших.
1983 року він отримав одну з найвизначніших
літературних премій Франції, а через три роки, коли
його тіло відвозили в Марокко для поховання за його
заповітом, на летовищі серед тих, хто проводжали
Жана Жене в останню путь, були міністр іноземних
справ Франції Ролан Дюма й один з найвідоміших
видавців світу Клод Ґалімар.
Жене завжди лишався лояльним до своїх друзів і
коханців, навіть тих, кого життя віддаляло від нього.
Але довкола нього гуртувалося тісне коло друзів,
яке було з ним завжди.
З дитинства знаний Жене син одного з приятелів
письменника Джекі Маґлія за підримки Жене став
переможцем багатьох світових автогонок і назавжди
лишився з ним.
За день до смерти Жене померла Сімона де Бовуар,
і Франція влаштувала для неї пишні похорони.
На цвинтарі в Лараші в Марокко, коли ховали
Жене, могилу
оточувало невеличке коло —
Мухамед ель Карані і
його син Азеддін, Джекі
Маґлія, Лейла Шалід,
Ахмед Лахусін.
В останні роки Жене
готував до друку
книжку своїх есеїв і статей.
Вона вийшла через
рік по його смерті під назвою «В’язень кохання».
Жене пише там: «Можливо, музика, навіть
найновіша, не є якимось відкриттям, а лиш вихоплюється з
пам’яті, в якій вона була похована, і нечутна так само,
-124-

як мелодія захована в глибинах тіла. Композитор дає
мені почути пісню, яка завжди була мовчазно
замкнена в мені».
Жене усе життя прислухався до музики всередині
себе. Вона була сумна й химерна. Це була музика
слова. І він її написав.
В есе Юрія Покальчуха «Дзеркальні лабіринти «святого» Жене»
використані світлини і зображення із видання:
Genet
A Biography
Edmund White
VINTAGE BOOKS
A Division of Random House, Inc
New York, 1994,
дозвіл на використання яких люб'язно надано видавництвом
VINTAGE BOOKS A Division of Random House, Inc New York .
cmop. 80: Жан Жене.
стор. 81: Жан Жене 4 червня 1922 р.
стор. 82: Жан Жене в шістнадцять років, «колоніст» Метре.
стор. 94: В’язні колонії Метре.
стор. 95: Жан Жене — в’язень Метре.
стор. 97: Жан Декарнен у 1941 р.
стор. 103: Анн Блох.
стор. 106: Абдулла.
стор. 107: Останнє кохання Жене — Мухамед Ель-Карані
(зліва) з сином Аззедіном та Мухамедом Чукрі
біля могили Жене в Лараші, Марокко.
стор. 114: Жан Жене 8 лютого 1943 р. (портрет роботи
Жана Кокто).
стор. 124: Жене з сином Мухамеда Ель-Карані Аззедіном
у Рабаті, Марокко, 1984.
стор. 125: Після того, як надмогильний камінь було
вкрадено, Джекі Маґлія зробив новий власноручно.

Літературно-художнє видання
Жан Жене
ПОКОЇВКИ
П’єса
Переклад із французької
Юрія Покальчука
Відповідальний редактор Петро Мацкевич
Редактор Ярослав Довгань
Опрацювання тексту Галини Завалій
Художнє оформлення
та технічне редагування Михайла Євшина
Підписано до друку 21.04.02. Формат 88x100/32.
Папір крейдований.
Гарнітура «Петербург». Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 6,52. Обл.-вид. арк. 5,27
Видавець: «Кальварія», м.Львів, вул. Глінки, 1а
ДК №676 від 16.11.01р.
Для зауважень, побажань та замовлень:
а/с 328, м.Львів, 79000, Україна
Тел./факс: (+38-0322) 98-00-39,40-32-15
http: //www.calvaria.org
E-mail: zbut@calvaria.org
Жене Жан
Ж 54 Покоївки: Я'єся/Переклад із французької та післямова
Юрія Покальчука. — Львів: Кальварія, 2002. — 128 с.
ISBN 966-663-047-8
До книжки увійшла п’єса одного з найзагадковіших
письменників XX століття Жана Жене «Покоївки», яка більше ніж
50 років не сходить зі сцени театрів усього світу, з авторською
передмовою, а також есе Юрія Покальчука «Дзеркальні
лабіринти «святого» Жене».
Видання багато ілюстроване.
ББК 84.4 ФРА-44