Історія України від діда Свирида
Вступ
§ 1. Первісні люди і заселення України
§ 2. Початок осілого життя
§ 3. Трипільська цивілізація
§ 4. Предки аріїв?
§ 5. Кімерійці, скіфи, сармати та інші: доба фентезі
§ 6. Антична Україна
§ 7. Готська Україна
§ 8. Гуни в Україні
§ 9. Витоки української державності
§ 10. Зародження Київської держави
§ 11. Рання княжа доба
§ 12. Князь Олег
§ 13. Князь Ігор
§ 14. Княгиня Ольга
§ 15. Князь Святослав
§ 16. Князь Володимир
§ 17. Князь Ярослав
Післямова
Зміст

Автор: Сілаєва О.В.  

Теги: історія   історія україни  

ISBN: 978-966-97667-0-0

Год: 2017

Текст
                    НОВГОРОД
[ОЛЬЩА
КИЇВ
Історія України від діда Овирида
Книга перша
• видевець • Сілоєво
Київ -2017
УДК 94(477)(02.062) 1-90
Ілюстрації
Олексія Бондаренка
Каліграфія
Наталії Ком ’яхової
Історія України від діда Свирида / Ілюстрації О. Бондаренка, 1-90 каліграфія Н. Ком’яхової. Книга перша. — Київ: Сілаєва О. В., 2017. - 272 с.
І8ВК 978-966-97667-0-0
I8ВN 978-966-97667-2-4 (кн. 1)
Перший том книги «Історія України від діда Свирида» українського блогера, відомого в соціальній мережі ГасеЬоок під ім’ям «Сви-рид Опанасович». Книга написана в стилі, найбільшим наближенням за подібністю до якого є Всесвітня історія в обробці «Сатирикону». Однак, авторське викладення матеріалу відрізняється більш науковим ставленням до історичних деталей, глибиною аналізу причинно-наслідкових зв’язків, тому може використовуватися як достовірний варіант історичного матеріалу не тільки для всіх, хто просто цікавиться історією, а й для учнів та студентів. Особливістю авторського жанру є «оживлення» історичних героїв в форматі діалогів та залучення читачів до аналізу історичних подій. Том перший охоплює період від первісних людей і заселення території України до 1036 р. В тексті зберігаються особливості авторського письма.
Для широкого кола читачів.
УДК 94(477)(02.062)
І8ВМ 978-966-97667-0-0 18ВN 978-966-97667-2-4 (кн. 1)
© Дід Свирид, 2017
© Сілаєва О., 2017
© Бондаренко О., ілюстрації, 2017
© Ком’яхова Н., каліграфія, 2017
ВСТУП
всі часи й епохи людина завжди жваво цікавилася своїм минулим. Бо людям чомусь конче потрібно знати, звідки вони пішли і якого вони роду-племені. Раніше, коли історія ще не була наукою, людям доводилося вигадувати собі історію, виводячи своє походження від різних надприродних істот або навіть богів. Потім виявлялося, що сусідній народ, будучи нахабнішим, вигадав собі ще красивішу і яскравішу історію. А вигадавши її, починав гордовито і зверхньо поглядати на інші народи, в яких фантазія була не така бурхлива.
Не раз і не два це призводило до міжнародних конфліктів. Бо справді, хіба можна стерпіти, коли якесь плем’я, що тільки-но зіп’ялося на ноги, самовпевнено виводить своє походження від самого сонця, а ти — простий нащадок якоїсь нещасної морської потвори. Непорядок. Починалися кровопролитні історичні диспути, в яких опоненти залюбки лупцювали одне одного дрючками, каменюками та іншими вагомими науковими аргументами.
Власне кажучи, навіть зараз, після перетворення історії в точну науку, люди не полишили дурної звички мірятися давністю свого роду та героїзмом предків. Здебільшого, до речі, вигаданим. У деяких країнах така міфотворчість і досі цілком серйозно охороняється державою, яка суворо стежить, щоб ніхто не насміхався над її походженням від Риму, Русі чи якогось Вавилону. Не позбавлені здорового глузду люди нишком глузують над такими версіями, які, по суті, нічим не відрізняються від древніх міфів про походження народів від орлів чи драконів. Прикметно: що нижче ступінь зрілості того чи іншого народу, то оскаженіліше він доказує давність свого походження. А що розвиненіший народ, то з більшим гумором та самоіронією ставиться як до власних, так і до чужих історичних міфів.
Українці — народ досить зрілий і сильний, аби дозволити собі вигадувати власні міфи і водночас щиро над ними сміятися. Але перш, ніж сміятися, бажано знати, як усе було насправді. Бо насправді все було значно цікавіше і захопливіше, ніж може вигадати навіть найбурхливіша фантазія.
Отут небайдужий українець замислюється: а якою ж насправді була історія України? І де про це почитати?
З
Почитати про нашу історію можна багато де, бо наші історики натхненно трудяться і щороку видають чимало різних цікавих книг. Вони молодці, і дід щиро радіє, що історичних досліджень у нас стає дедалі більше. А радіючи за професійних істориків, я й сам написав «Історію України від діда Свирида». Навіщо, спитаєте ви, ще й дідова історія, коли стільки професійних досліджень? І я з вами повністю погоджуся. Не хотів я писати оцю історію, слово честі, не хотів. Так люди наполягли. Кажуть: давайте, діду, розтлумачте нам оту історію, бо книжок багато, а розуміння нема. Довелося писати свою книжку. А почалося все так.
У буремний час політичних і воєнних катаклізмів, коли широкими народними масами прокочувалися потужні хвилі паніки та істерики, дід добровільно обрав роль сільського спостерігача за світовими подіями. Та почав вести в інтернеті свій блог, аби, спираючись на стрункі закони сільської аналітики, тлумачити людям, що воно й до чого. Описуючи ж актуальні події, дід часто наводив різні історичні приклади. Небайдужі громадяни спершу терпіли оті дідові історичні екскурси, а потім терпець у них увірвався: «Діду, сядьте та напишіть уже окремо історію України, бо це ж невиносімо!»
Зрештою, довелося щотижня постити в блог по параграфу «Історії України від діда Свирида». Людям дідова писанина несподівано сподобалася, а нові параграфи почали навіть роздруковувати і відвозити нашим бійцям на фронт. Солдати читали, сміялися і вимагали: «Діду, пишіть ще!» Писав далі, бо що поробиш — люди ж просять.
Аж тут на діда почали насідати різні видавництва з вимогами — треба друкувати! Довгенько я тримав оборону і не погоджувався — де це видано, щоб простий сільський дід книжки писав? І сусіди сміятимуться — літній уже чоловік, а на старість почав дурницями бавитися. Але знали б ви, які оті видавці настирні! Ну, і дід, зрештою, здався.
Постало питання про ілюстрації, бо як така книжка може бути без гарних ілюстрацій? На заклик дідуся відгукнулися кілька десятків дуже талановитих художників, які надіслали свої ескізи, і мені довелося пережити великі душевні терзання, обираючи між чудовим та прекрасним. Аж, нарешті, зголосився молодий і дуже талановитий Олексій Бондаренко, побачивши роботи якого, стало зрозуміло: ось воно! І Олексій так високо підняв планку, що я аж почав хвилюватися, чи дотягує дідова «Історія...» до якості його ілюстрацій. Якщо не дотягує, і виявиться, що ілюстрації подобаються людям більше, ніж зміст, я щиро радітиму успіху молодого талановитого художника, якому від усього серця бажаю великого творчого майбутнього.
І ось ви тримаєте в руках перший том «Історії України від діда Свирида» — книжки істинно народної, бо написана вона на вимогу багатьох тисяч читачів дідового блогу. Писалася для людей та так, щоб читати її
4
було і цікаво, і пізнавально, й весело. Художник Олексій Бондаренко та видавництво «Юстініан» також постаралися на славу, що й дозволило «Історії України від діда Свирида» побачити світ. Сподіваємося, світ за це на нас не сильно сваритиметься.
Книжка ця не є науковим трактатом, і дід жодним чином не конкурує з професійними істориками. Водночас дідусь намагався писати так, щоб не осоромитися і перед вченими людьми. Бо раптом історики теж її почитають, знайдуть там якусь нісенітницю, і дідові буде соромно. Але ж обов’язково знайдуть, на те вони й дослідники.
От чого в дідовій Історії точно ніхто не знайде, то це сліз, ридань та журби з приводу буцімто нещасної долі українського народу. Бо не маю наміру лити воду на млин тих, хто вважає українську історію «нещасною», «безглуздою» і «безпорадною». Такими епітетами нагородив колись нашу історію Володимир Винниченко, який радив перед читанням історії України пити бром. А давши таку пораду, заходився будувати Українську державу спочатку з Центральною Радою, а потім з більшовиками. Зрозуміло, що в нього нічого путнього не вийшло, бо до роботи треба ставати весело й завзято, а не скиглячи та витираючи сльози.
Тому книга ця написана по можливості весело, хоча дідусь далекий від вульгаризації історії. Над історією України й так добряче познущалися, коли найсмачніші сторінки її привласнювалися різними імперіями, а українцям залишали убоге хуторянське існування в тіні цих імперій.
Зараз же ми спостерігаємо діаметрально протилежні процеси, бо тумблер переключився в крайнє положення нестримної ідеалізації минулого. І багато вітчизняних популяризаторів безсоромно псують історію України безглуздими вигадками й недоречним пафосом. В результаті виходить недостовірна і неапетитна плутанина, яка проникає і в шкільні підручники. Батьки стоять розгублені, дітям у школах історія не подобається. Тому поширені в наші дні яскраві, але науково непідтверджені теорії та новітні міфи дід іноді згадує, але здебільшого лише для того, щоб разом із читачами весело над ними посміятися.
Якщо читачам книжка сподобається, ми відразу приступимо до видання другого тому, а там, можливо, і третього. Так потроху і до сучасності доберемося. Ну, а якщо книжка вам не сподобається, то теж нічого страшного — просто на одну нецікаву книжку побільшало, а їх і так уже чимало. Зате з’явиться колись автор, який врахує наші помилки і напише нам історію значно ліпше за діда. І дід оту нову книжку також із задоволенням почитає та щиро радітиме її успіху.
Ну що? Дочитали? Дивно. Мало хто читає вступи, я приємно здивований. А тепер приступаємо до власне історії. Історичні персонажі вже заждалися і нетерпляче чекають, щоб ви про них почитали.
5
। ’ШиїііиЙ^ розуміло, що з появою людей територія України почала поступово заселятися — місце ж привабливе. Залюднення почалося з Карпат — чудові там місця, скажу я вам, тому <	не дивно, що вже мільйон років тому первісні люди пили
;	1 в Карпатах джерельну мінеральну воду та дихали чистим
гірським повітрям.
Але звідки взялися у Карпатах люди? Чи може Україна була прабатьківщиною людства? Деякі наші патріоти, яких природа нагородила особливо бурхливою фантазією, свято переконані, що так воно й було. І спробуй лише такому щось заперечити, як тут же будеш віднесений до «ворогів України».
Думка надто збуджених патріотів діда не хвилює. Дідові цікавіше, що нам каже наука у світлі її останніх досліджень. Найбільш притомні із сучасних дослідників погоджуються, що місце появи предків людини слід шукати в Африці, і сталося це десь у часовому проміжку між 7 і 15 мільйонами років тому. Почувши про це, деякі африканські президенти почали навперебій заманювати до себе археологів і палеоантропологів та надавати їм фінансове та всяке інше сприяння для проведення розкопок. Бо чомусь кожному із тих президентів хочеться, щоб рештки найдавнішої людини були знайдені саме в його країні. І тоді отой президент, засідаючи на місцевих самітах або навіть в ООН, зможе гордовито оглядати сусідів і самовпевнено всміхатися. Бо це ж не жарт, якщо твоєму народові понад 10 мільйонів років! Куди вже тим грекам, римлянам чи навіть єгиптянам!
А от уряд Південно-Африканської Республіки не став чекати результатів досліджень вчених і добився через ЮНЕСКО, щоб комплекс печер у 50 км від Йоханесбурга, де жили всякі австралопітеки, дістав офіційну назву «Колиска людства». І неважливо, що найдавнішим залишкам людської діяльності в тих печерах лише якихось 2,3 млн років. Уряд ПАР вже збудував там музей і щороку заробляє на туристах непогані гроші.
В будь-якому випадку, саме десь в Африці первісні примати злізли з дерев на грішну землю та почали еволюціонувати. Чому злізли? Не від
6
хорошого життя, а через зміну клімату, який призвів до вимирання лісів та зникнення дерев. Багато видів первісних приматів так і не зуміли пристосуватися до нових умов та вимерли. Але один якийсь вид, або, можливо, кілька видів отих приматів зуміли-таки освоїтися і на землі.
Поки вони жили на деревах, у ході еволюції їх тіла збагатилися й дотепер корисними нам особливостями. Перша особливість — бінокулярність. Тобто пара очей, винесена на передню частину обличчя, яка дає хороший панорамний зір. Завдяки якому ми можемо, наприклад, читати. Друга особливість — долоня із вправними пальцями, якими людина може щось хапати, тримати або просто гортати сторінки цієї книжки. Важливу роль в еволюції людини відіграв і великий палець руки, завдяки якому нам так зручно тримати чарку. Взагалі, без великого пальця людині жилося нудно — без нього навіть дулі не скрутиш.
Однак, виявилося, що пристосоване до життя на деревах тіло на грішній землі почуває себе не дуже комфортно. Бо в африканській савані часто трапляється висока трава, через яку нічого кругом не видно, і тут навіть бінокулярність не допоможе. А раптом десь поряд зачаївся хижак? І тоді один із тих первісних приматів зробив над собою надзусилля та, крекчучи, звівся на задні кінцівки. Видимість одразу поліпшилася, ситуація прояснилася.
Цьому подвигу невідомого предка людини несамовито аплодують всі масажисти світу, бо одним з наслідків нашого прямоходіння є остеохондроз, міжхребцеві грижі та всякі болі в спині, які змушують багатьох людей користуватися недешевими послугами масажистів. Так чи інакше, щоб вижити в нових умовах, примати перейшли на біпедальність — тобто не лише звелися на рівні ноги, але й почали на них ходити. ї при цьому вивільнилися руки. Біпедальні примати тут же почали собі розгулати Африкою, тицяючи всім навколо дулі. Але скоро вони знайшли для рук інше застосування, бо навчилися виготовляти примітивні знаряддя праці. Еволюція тривала.
Поряд з масажистами, прямоходінню схвально аплодують і кардіологи. Бо серцеві хвороби, спричинені високо винесеним у тулубі серцем та відповідними змінами в системі кровообігу, до цих пір залишаються найпоширенішою причиною смертності серед людей. До серцевих хвороб люди ставляться серйозно, знайомство з кваліфікованим кардіологом дуже цінується. Тому хороші кардіологи живуть у великих будинках, їздять на дорогих автомашинах і з великою ніжністю згадують ту древню мавпу, яка перша здогадалася звестися на рівні ноги.
Але найбільше постраждали жінки, яким доводиться народжувати діток у великих муках. І причина не лише в тому, що в результаті прямоходіння
7
змінилася будова тазових кісток, що так утруднює пологи. Прямоходяча людина почала розвиватися розумово, і відповідно, суттєво збільшився об’єм її головного мозку. Тому вже при народженні людські немовлята такі головастики, що бідолашних жінок можна лише пожаліти. Тож гінекологи й акушери також шлють першій прямоходячій мавпі свої щирі вітання.
Але у всьому іншому прямоходіння стало великим прогресом і означало вихід первісних приматів на якісно новий щабель еволюції. Яка непрямо, не одразу, але зрештою привела до формування сучасного виду людей — йото заріепз. До якого ми з вами і належимо. Чи тупикова ми гілка еволюції, чи може ще наш вид еволюціонувати, поки що невідомо. Ну, поживемо тисяч 200 чи 300 років і побачимо.
Поступово людина перетворилася на найбільш небезпечного хижака: хитрого, розумного і фізично дуже витривалого. Не секрет, що по швидкості бігу, розмірам, фізичній силі людина значно поступається багатьом ссавцям. Але по витривалості людина не знає собі рівних, бо навіть коні не здатні бігти цілу добу підряд — мусять перепочивати. А тренована людина може. І навіть проводяться змагання з добового бігу. У 1997 році грек Яніс Курос пробіг за добу 303 км 506 метрів, що досі залишається світовим рекордом.
Кажуть, що верблюди ще можуть посперечатися з людиною у витривалості. Але верблюди живуть лише в своїх кліматичних зонах, а люди поступово заполонили практично всю планету. І живуть значно краще за верблюдів. Отже, людина по праву може вважати себе вінцем біологічної еволюції на нашій планеті. І добилася вона цього не лише завдяки інтелекту, але й видатними фізичними даними. Які, однак, сучасною людиною майже не використовуються.
До території сучасної України первісні архантропи добралися десь 1 мільйон років тому. Що вони робили і де вешталися весь цей час, не є предметом нашого інтересу. Але варто сказати кілька слів про те, які саме люди добралися до Карпат. Бо без цього розуміння в декого може скластися антинаукове уявлення, що українцям вже мільйон років. Думаю, якби ми могли побачити отих первісних людей у всій їхній природній красі, мало кому з нас хотілося б мати їх за предків. Але ми й не доводимося їм прямими нащадками, тож можемо полегшено зітхнути.
Якщо хтось гадає, що це були високі й дебелі козарлюги на конях і з шаблями, то це не так. Коней і шабель у них точно не було. А були хіба що примітивні кам’яні рубила та дерев’яні дрючки. Та й дебелими їх ніяк не назвеш — по півтора метри заввишки та по 50 кілограм завтовшки. Ну, коли воно добряче поїсть, то кілограм на 60 потягне. Щоправда, їли оті
8
архантропи нечасто, бо збиральництво та полювання не гарантує нормального харчового режиму. І якщо вдавалося вполювати щось велике, то оті недомірки наїдалися так, що й ходити не могли. Лежали собі покотом коло обсмоктаного кістяка гігантського оленя або волохатого носорога, чухаючи пуза, і чекали поки те все перетравиться. Для перетравлення великої кількості сирого м’яса в них були великі жовчні міхурі, рудимент яких носить в собі й кожна сучасна людина. І якщо когось із вас у жовчному міхурі турбує каміння, то можете за це сміливо подякувати далеким предкам людини, які не вміли культурно їсти і набивали собі кендюхи під саму зав’язку.
Про те, що територія України почала заселятися з Карпат, ще коли над Європою лише сходила зоря раннього палеоліту, свідчить найдавніша у Центральній та Східній Європі Королевська палеолітична стоянка, що у сонячному Закарпатті. Відкрив оту стоянку в 1974 році київський археолог Владислав Гладилін, упродовж багатьох років її досліджував, чим і вписав своє ім’я в науку великими літерами.
Прикметно, що археологічне начальство в Москві всіляко пручалося і не хотіло визнавати того факту, що Королевській стоянці мільйон років. Чи вони заздрили українським археологам, чи просто боялися посилення, як тоді казали, буржуазно-націоналістичних настроїв, але торгувалися, як базарні баби, ні за що не даючи стоянці більш ніж 150 тисяч років. Тобто, що раніше неандертальців ніхто на територію України і не потрапляв. Патріотично налаштовані українські археологи твердо наполягали на пітекантропах або навіть ще більш ранніх гомінідах. Москва відчайдушно впиралася, і боротьба неандертальців з пітекантропами розгорнулася навіть на рівні ЦК КПРС. Де завжди з великою пересторогою ставилися до українських істориків, підозрюючи серед них сильні антирадянські настрої. І небезпідставно.
Після відновлення незалежності України вітчизняні науковці нарешті вільно розправили плечі, неандертальці ж зазнали ганебної поразки. Бо зараз ніхто вже не сумнівається в правильності датування Королевської стоянки мільйоном років. Безперечно, непогано було б організувати на Закарпатті археологічний музей і заробляти на тому файні гроші, як це робиться в інших країнах. Тим паче, що поряд кордон з країнами Європейського Союзу, а європейці дуже цікавляться подібними музеями, залюбки їх відвідують, купують сувеніри, зупиняються в готелях та харчуються в ресторанах. Але Королевської стоянки вже нема, екскурсій туди ніхто не водить, бо її ще у 2011 році «з’їв» місцевий щебеневий кар’єр. Тому дід підозрює, що пітекантропи все ж до кінця не вимерли — деякі з них чудово себе почувають в якості власників щебеневих кар’єрів.
9
Ще в добу палеоліту деякі з архантропів, замучившись обтісувати твердий карпатський андезит, хряпнули мінералки та подалися на схід у пошуках щастя й долі. Тобто в пошуках чогось смачненького. Бо любили архантропи попоїсти, а оскільки вегетаріанців серед них було небагато, пошуки щастя й долі завжди супроводжувалися у первісних людей брутальними сценами розгнузданого браконьєрства. Бідні тварини розбігалися перед двоногими хижаками, архантропи невтомно їх переслідували і так поступово, тисячоліття за тисячоліттям, первісні люди перетворили в мисливські угіддя практично всю територію нинішньої України. Аж поки, зрештою, десь 20 тисяч років тому не дійшли до Донеччини, де сіли перепочити на знаменитій пізньопалеолітичній Амвросіївській стоянці.
Таке полювання тривало сотні тисяч років, харчовий раціон за цей час урізноманітнився, і архантропи поступово ставали дебелішими, сильнішими і навіть розумнішими. Бо щоб вполювати щось гідне, треба спочатку почухати потилицю і напружити мізки. Тому десь 150 тисяч років тому на території нашої країни, з дозволу Відділу кам’яного віку інституту археології НАН України, з’явилися, нарешті, перші неандертальці.
Неандертальці були присадкуваті, однак дуже сильні й витривалі люди. Значно сильніші й витриваліші за сучасних людей. Але бігали незугарно і повільно — короткі ноги не могли прудко нести важкі тіла, що впливало і на їх тактику полювання. А полювати доводилося часто — норма харчування неандертальця середньої вгодованості — 2-3 кг м’яса щодня. При тому м’ясо становило до 80% раціону, що дозволяло неандертальцям виживати в суворих кліматичних умовах льодовикового періоду. Риби неандертальці не їли. Не тому, що гидували, зовсім ні — просто впіймати рибу не могли. Для цього їм бракувало швидкості і вправності рухів. Ну, і де ту рибу взяти, якщо навколо лід та крига, а мистецтва підльодного лову неандертальці не знали?
Тому залишалося лише полювання. Бідні дикі тварини тої доби натерпілися жаху, весь час очікуючи підступного нападу кровожерливих двоногих хижаків. Неандертальці не могли швидко бігати і не були здатні далеко і влучно кидати свої списи, тому мусили, загнавши нещасну тварину в засідку, вражати її з близької відстані. Але і тварини так просто не давалися, тому не дивно, що в кістяках неандертальців часто зустрічаються поламані ноги й руки, потрощені ребра й ушкоджені черепи. Екстремальне в них було полювання, це вам не з рушниці стріляти.
Коли у полі зору не було тварин, неандертальці залюбки полювали на людей. Не було чужинців, не біда — з’їдали своїх. Коли наставали зовсім голодні часи, і померлих з’їдали — а чого добру пропадати? Про все це свід
10
чать майстерно розбиті кам’яними рубилами та обсмоктані неандертальцями людські гомілки й інші кістки. Малосимпатичні були громадяни. Некультурні, тупі й жорстокі. Ще й канібали. Добре, що вони не є нашими предками.
Жили вони, за нашими мірками, недовго, в середньому до 23 років. Через те парубкувати починали у 6-7 років, а досягши 8 років, заводили і власних діток. Можна собі уявити рівень їх моралі, бо за пануючих у неандертальців порядків у печерах розігрувалися такі сцени розпусти, побачивши які, режисери сучасних порнографічних фільмів впали б у тривалу творчу депресію.
На території України існування неандертальців засвідчене відкриттям не лише жител і стоянок, а й решток самої людини. Зокрема, у печері Киїк-Коба, що в Криму, було розкопано поховання жінки і однорічної дитинки, розміри і структура кісток яких не залишають сумнівів, що перед нами неандертальці. Пози, в яких було знайдено померлих, свідчать про наявність у неандертальців вірувань у потойбічний світ. Виявлені в гроті кістки і кам’яні вироби дозволяють припустити, що неандертальці за допомогою вогню заганяли тварин у печеру, а там... Навіть уявити собі моторошно, що витворяли із нещасними тваринами вічно голодні неандертальці. Зараз екскурсоводи залюбки водять до тих печер туристів і беруть з них добрі гроші.
Ось така приблизно публіка впродовж мільйона років поступово хвилями заселяла територію України, залишивши нам не одну сотню досліджених вченими палеолітичних стоянок, розташованих по всій території нашої країни — від Карпат до Криму й до Донеччини.
Археологічні дослідження свідчать, що неандертальці вважали себе господарями Європи протягом приблизно ста тисяч років. Аж поки 40 тисяч років тому не зазнали культурного шоку, побачивши пришельців. При-шельці були трохи схожими на них, але вищі, стрункіші, хоча й фізично слабші. Завдяки довгим ногам ті пришельці швидко бігали, і неандертальці не могли їх ні наздогнати, ні втекти від них. Звідки ті пришельці прибігли в Європу, того неандертальці не знали. А сучасна наука вважає, що кроманьйонці — це були саме вони — з’явилися десь 200 тисяч років тому також у Африці і за якихось 160 тисяч років домандрували собі до Європи та, відповідно, до України.
От кроманьйонців ми вже можемо вважати своїми хоч і далекими, але предками. Принаймні, про це свідчать результати генетичного аналізу їх кістяків. Та й зовні кроманьйонці мало чим відрізнялися від сучасних людей. Хіба що були фізично міцнішими, витривалішими і не такими череванями, як дехто з сучасних дядьків.
11
Культурний шок, що його зазнали неандертальці, посилився, коли вони побачили, як ті кроманьйонці полюють: вони також підкрадалися до диких тварин, але не кидалися на них, як скажені, намагаючись забити нещасну жертву дрючками, каменюками та кусаючи її власними зубами, як це чинили неандертальці. Кроманьйонці поступали обережніше і хитріше: вони здалеку влучно кидали списи з гострими кістяними наконечниками. Тому і травм, як видно з їх викопних кісток, зазнавали значно рідше. Крім того, така тактика дозволяла вполювати одразу кілька тварин, а не одну, як це здебільшого вдавалося неандертальцям за їхньої тактики близького бою. А значить, і харчувалися кроманьйонці значно ліпше за неандретальців, і ті їм несамовито заздрили.
Раціон кроманьйонців суттєво відрізнявся від неандертальського харчу, бо м’ясо в ньому становило десь лише 20%. Решту 80% добирали рослинною їжею та рибою, бо рибалити кроманьйонці дуже любили і вміли це вправно робити. Часто можна було побачити, як у гурті кроманьйонців дядьки раз у раз широко розводять руками, показуючи, яку рибину вдалося піймати на минулій риболовлі за допомогою списа із кістяним зазубреним наконечником. Риби тоді справді було багато, не те, що зараз. А звичка сучасних рибалок широко розводити руками є прикладом безумовного рефлексу, який вони успадкували від кроманьйонських предків. Неандертальцям залишалося лише заздрісно ковтати слину. Заздрять кроманьйонцям і теперішні рибалки — от би із сучасними снастями та на моторному човні потрапити на озеро пізнього палеоліту! Ех... От коли в Україні справжня риба ловилася...
Вчені вважають, що співіснування неандертальців та кроманьйонців навряд чи було мирним. Розумово розвиненіші кроманьйонці, напевне, дотепно глузували над простакуватими неандертальцями та складали про них дошкульні анекдоти. А ті, звісно, ображалися. Особливо, коли залишалися без здобичі, а кроманьйонці, посміюючись, несли до себе туші впольованих косуль. Спалахували кровопролитні сутички, але в бою з кроманьйонцями у неандертальців, незважаючи на всю їх фізичну силу, навряд чи було багато шансів. Кроманьйонці були прудкішими і значно розумнішими, ніж неандертальці. Ще й володіли метальною зброєю, завдяки якій розправлялися із ворогами з безпечної відстані.
Багатьох цікавить питання, чи могли неандертальці та кроманьйонці створювати змішані сім’ї або, принаймні, схрещуватися між собою. Вчені допускають можливість сексуальних контактів між двома видами людей, бо дурне діло нехитре. Але дітки від таких міжвидових шлюбів народитися не могли — надто велика генетична відмінність. Хоча останні дослідження
12
свідчать, що в ДНК сучасних європейців від 1 до 4% генів неандертальців. Мимоволі задумаєшся: звідки вони в нас узялися?
Хай там як, але, проіснувавши поряд з кроманьйонцями десь 10 тисяч років, неандертальці зрештою зрозуміли, що конкуренції їм не витримати, тому вирішили за ліпше вимерти. І окинувши наостанок кроманьйонців сповненим докірливих сліз поглядом, вимерли. Це трапилося приблизно ЗО тисяч років тому.
Кроманьйонці полегшено зітхнули, настрій у них помітно покращився. Про це свідчить, зокрема, поява у первісних людей мистецтва. До наших днів збереглися петрогліфи — наскельні зображення, в яких кроманьйонці ще кілька десятків тисяч років тому виражали своє бачення світу і актуальних проблем їх сучасності. Для дослідників цікавими є зображення як людей, так і тогочасних тварин, а також зброї і тактики полювання. В Україні такі петрогліфи можна побачити, якщо ви, наприклад, відвідаєте національний історико-археологічний заповідник «Кам’яна Могила» у Запорізькій області поблизу славного Мелітополя. Дід рекомендує знайти час і з’їздити туди, бо це пам’ятка світового значення.
Але повертаємося до первісних людей, які тисячоліттями продовжували поступове освоєння території України. Чого їм не сиділося на одному місці, пояснюється просто — винищивши довкола все живе, люди пакували свої пожитки, брали на руки зарюмсаних дітей і мандрували собі далі, з цікавістю оглядаючи нові й незнайомі місця. А дикі тварини, зачувши наближення людей, із жахом розбігалися. Бо тоді ще тварини й мріяти не сміли, що колись браконьєрство каратиметься законом.
Найтрагічніша доля спіткала мамонтів. Бо одне діло — вполювати на сніданок якусь пташку, перекусити нею і мусити іти далі, щоб упіймати на обід хоча б зайця. А якщо до вечора ти так і не зумів нічого вполювати, то сидиш собі без вечері і сумно слухаєш сердиті дорікання жінок та плач голодної малечі. Зовсім інша річ — мамонт! Одного мамонта забив — і весь твій рід коло нього і обідає, і вечеряє, та ще й полудникує цілий місяць. Поки всього мамонта не з’їсть.
Коли наші предки це просікли, у мамонтів почалися тяжкі часи. Особливо в цьому розумінні відзначилося село Межиріч у Канівському районі Черкаської області. Ну, тобто, ті люди, які жили на території села 15 тисяч років тому. Так от, оті добродушні люди набили тих мамонтів стільки, що набудували собі з мамонтячих кісток цілі хати. Загальна вага лише знайдених археологами кісток — понад 80 тонн! Сучасні українські браконьєри лише заздрісно ковтають слину, читаючи про ті прекрасні часи. А в Африці мами-слонихи, мабуть, і досі лякають Межирічем неслухняних слоненят.
14
До речі, якщо хочете побачити оте житло мисливців за мамонтами, складене з кісток невинних тварин, то обов’язково завітайте до Києва, у Національний науково-природничий музей НАНУ. Люди спеціально з-за кордону приїздять, бо то таки унікальна хатинка.
Але все прекрасне колись закінчується. Наші предки поступово винищили в Україні геть усіх мамонтів, перебили масу іншої живності, їсти стало нічого. Дорікання жінок стало дошкульнішим, голодна малеча розревілася голосніше.
Постало сакраментальне питання: як жити далі?
Сумний мамонт, Бабай Неандерський, Моторний кроманьонець і 78 іншим це подобається.
Сумний мамонт Свята правда, діду. То не люди Були, а звірі якісь. Склчуть перед тобою, верещлть, смолоскипи в очі тицяють. Жах, одним словом. Крлще смерть, ніж ТАКЄ життя. Не дивно, що ми вимерли
Вася Масажист 0! Діду, дякую. Буду знать, кому нада ЗА БАГАТУ клієнтуру СПАСІЕА КАЗАТЬ. А ЯК, КСТАТІ Оту МАВПу ЗВАЛИ, ЯКА ПЄріПА НА НОГИ СТАЛА? Я ЇЇ Ім’ям СВІЙ САЛОН НАЗОВу. КСТАТІ, НАШ САЛОН НАДАЄ ПОВНИЙ КОМПЛЄКС МАСАЖНИХ ПОСЛуГ, ЧИТАЧАМ ДІДА СвириДА ЗНИЖКА. ЗвЄрТАЙТЄСЬ
Бабай Нєлндєрськиї Шо ти мелеш, діду? Тупі та тупі. Ми Були не тупі. А глувокомисленні. І вимерли ми не через кромлньонців, а просто жерти СТАЛО нічого. Мені ЛІЧНО, НАПРИКЛАД, НАДА ЩОДНЯ 6 ТИСЯЧ КАЛОрІЙ, А ДЄ ЇХ ВЗЯТИ В ЛЬОДОВИКОВИЙ період? І НА РАХУНОК сексу з ОТИМИ, ЯК ЇХ, КрОМАНЬОНКАМИ. Ти ЇХ БАЧИВ? ХуДІ, ЦИБАТІ, ще Й БЄЗ приятної ПУХНАСТОСТІ НА тілі. Ніякої ТОБІ естетіки. Хто б там із ними зв’язувлвся? Фу...
КромАньонкл Асса Ой, ви гляньте - Бабай виліз! Тоже мені КАВАЛЄр найшовся! На СЄБЄ СПОЧАТКУ подивись. Правильно дід написав — тупі й мллоприятні. Дякую, ДЄДУШКА ЗА ЦІКАВИЙ ПАрАГрлф. ІМЄННО ТАК І БуЛО. І НЄ могли ми з нелндертАльцями схрещувАтися. Брехня це все.
торний крОМАНЬОНЄЦі Ой, Ассочко, ну откудл ти знаєш? Могли схрещувлтися, не могли... Вони, ті нелндертьолки, КАНЄШНО трохи ВОЛОХАТІ. Але ж які запальні!
16
опередній параграф завершується сповненим драматичного напруження моментом, коли, приблизно 10 тисяч років тому первісні люди, успішно будуючи розвинений мезоліт, обгризли кістки останнього в Україні мамонта, і перед ними постало сакраментальне питання: що їсти будемо?
Зрозуміло, що це питання не просто так постало. Воно було доволі голосно сформульоване юрбою сердитих жінок, які, взявши руки в боки, грізно посунули на розгублених чоловіків.
— Ну і чим видумаєте годувати дітей, трясця вашій матері?! — напустилося жіноцтво на дядьків, театрально показуючи на гурт замурзаних дітлахів, котрі, як по команді, почали жалібно плакати, розмазуючи сльози по брудних щоках.
Дядьки щось пробували виправдовуватися, обіцяли наполювати якоїсь дичини чи наловити риби, але дитячий плач лише посилювався, а жінки лаялися все сердитіше. Первісні собаки, які на той час уже прибилися до людей, про всяк випадок відбігли на безпечну відстань, бо хто його зна, що спаде на думку отим галасливим двоногим.
Чоловіки зметикували, що з отого гармидеру краще швиденько кудись утекти, і спочатку по одному, а потім гуртом побігли в напрямку найближчого лісу. Собаки проявили з чоловіками солідарність і, підібгавши хвости, також побігли до лісу. З того самого дня і дотепер українські чоловіки дуже важко переносять дитячий плач, але ще важче — жіночий лемент, зачувши який, воліють куди-небудь пошвидше дременути. І ніхто чоловіка не зрозуміє та не пожаліє, хіба що його вірний пес.
А що жінки? Зрозумівши, що на допомогу чоловіків сподіватися не варто, жінки ще добряче налаялися і взялися до діла самі. Котрісь пішли збирати гриби та ягоди, котрісь почали скопувати грядки. А деякі, най-меткіші, упіймали диких кіз та овець і замість того, щоб тут-таки їх з’їсти, як це зробили б чоловіки, почали ту скотину доглядать і годувать, щодня отримуючи від неї свіже молоко. На запах молочка з лісу вигулькнули дикі коти, які прибилися до жінок і згодом перетворилися на домашніх кицьок.
17
Коли через якийсь час нарешті приплентали брудні й обдерті чоловіки, печальні погляди та порожні руки яких переконливо свідчили, що полювання було невдалим, їхньому здивуванню не було меж. Жінки моторно поралися по хазяйству, кози й вівці сито мекали та бекали в огорожах, а вмиті і охайні діти весело сміялися, граючись у квачика.
— Де це ви вешталися? — сердито напустилися жінки, знову взявши руки в боки. Чоловіки лише винувато похнюпилися, боячись підвести очі.
— Добре, — змилостивилося врешті жіноцтво. — Ідіть мийте руки та сідайте вечерять. А зранку всі до роботи. Бо треба збудувати хати, клуні, загорожі для худоби і ще багато чого. Ремесла якісь хоч знаєте?
Виявилося, що й ремесел ніяких чоловіки не знають, бо все життя полювали або ловили рибу. І в нових історичних умовах чоловіки можуть бути використані хіба що на некваліфікованих роботах. Авторитет мужчин різко впав, жінки почувалися дедалі впевненіше.
Життя тривало. Льодовиковий період закінчувався, клімат поступово ставав приємнішим, сонечко лагіднішим. Люди цим змінам страшенно раділи і на радощах жваво кохалися та розмножувалися. І розплодилися так, що годувати свої вже чималі роди ставало дедалі складніше. Голод, як відомо, не тітка — назріла глибока економічна криза. Мезолітична модель господарювання себе вичерпала і... грянула неолітична революція.
Суть неолітичної революції полягала в тому, що людям, аби прогодуватися, недостатньо було вже лише привласнювального господарювання (мисливство, рибальство, збиральництво). Довелося засукати рукави і перейти до відтворювального типу хазяйнування (рільництво, скотарство). І важливу роль у цій господарській революції відіграло саме жіноцтво.
От ви помітили, що і в наш час багатьох мужчин страшенно тягне на полювання чи на риболовлю? А їхні жінки часто не раді цим захопленням своїх чоловіків? Так і знайте: в чоловіках говорить поклик предків-рибалок і вільних мисливців доби мезоліту, а в жінках живе генетична пам’ять про боротьбу з неолітичною контрреволюцією.
Дід живо уявляє собі розмову такої революціонерки доби неоліту з чоловіком, який, озброївшись луком та стрілами, намагається тихенько дременути із собакою в ліс:
— Стій! Назад! Ти куди це зібрався? — суворо запитує жінка, по-рево-люційному спершись на рогача.
— Та я оце... Прогулятися трохи вийшов. Скоро повернуся...
— Прогулятися? А лук тобі нащо? Я тобі того лука на голові поламаю! Надворі неолітична революція, порядні люди городи копають, а цьому
18

лишень би десь вештатися! Ану взяв мотику, і щоб за п’ять хвилин був на полі! Охотнік найшовся! Контра недобита!
Чоловік чухав потилицю, кидав сумний погляд у бік лісу, де на нього чекали друзяки-мисливці, брав мотику і йшов утілювати в життя завоювання неолітичної революції.
Жінки швидко домоглися того, що відтворювальний спосіб господарювання продемонстрував вищу ефективність, ніж мисливство та рибальство, які залишилися лише допоміжними способами вирішення продовольчої проблеми в неолітичному суспільстві. Настали чорні дні матріархату. Всі чоловіки, і дід зокрема, не можуть згадувати про ті часи без важкого зітхання. Трудно нам було.
Дослідники, щоправда, до цих пір ведуть гострі дискусії, чи був насправді матріархат чи його не було. Є вчені, які стверджують, що в чистому вигляді матріархату ніколи й ніде не було. Все це вигадки жінок та всяких дамських угодників. І доказують це тим, що суто чоловічі заняття, в першу чергу мисливство, залишалися серйозними статтями доходу людського роду і в добу неоліту. А війни? Воювати з чужинцями також частенько доводилося, а в цій справі вся надія на мужчин. Значить, і авторитет чоловіків завжди був достатньо високим — не так легко було нас загнати під лавку. Як би там не було, але з часу винайдення рільництва роль жінок в господарстві і, відповідно, в родовій ієрархії посилилася. Що знайшло своє відображення в різних жіночих культах, зокрема в культі матері.
На чолі материнського роду, що налічував до 200—300 осіб, стояла бабуся. Яка, вірогідно, за час свого плодотворного життя народила найбільше діток, а також мала відповідні командирські якості. Рід мав екзогамний характер, бо вже не можна було заводити діток між близькими кровними родичами. А значить, з’явилася хоч якась мораль, жінки поклали край тим збоченству і розпусті, які панували в первісних общинах. І як наслідок, людська порода поступово покращилася — люди ставали здоровіші та вродливіші.
З плином часу, як чоловіки понаучувалися всякому там столярству та гончарству, жінки почали дивитися на них приязніше і не без деякого меркантильного інтересу. Аж поки найкмітливіші з жіночок не винайшли приватну власність.
Дід вважає, що першим об’єктом приватної власності стали чоловіки. До того чоловіки доволі довго були у колективній власності. Що мало для жінок свої певні плюси, але були і серйозні незручності. Бо ніхто ніколи точно не знав, хто в дитинки татко. Знали лише маму. І кожен рід вів своє походження по материнській лінії. Якби такий порядок зберігся донині, то ми з вами були б Олександрами Оксановичами та Оленами Маріївнами.
20
А мій кум, Андрій Катеринович, сидячи за столом, казав би: «Свириде Га-линовичу, щось ми давно у футбол не грали. Треба почастіше грать, бо щось черево росте». Але материнський рід за якийсь час змінився на батьківський, тому я Опанасович, а не Галинович. Та про трансформацію материнського роду в батьківський дід розповість трохи згодом, у відповідному параграфі.
Скоро жінкам набридло ганятись за чоловіками, донімаючи кожного стрічного мужчину проханнями перемонтувать хвіртку, наколоть дров чи настругати дітям пищиків. Бо хитрий мужчина одразу переводив стрілки: — А чого я? Я що, крайній, чи що? Найшла дурачка, ха-ха-ха! — і сміючись, ішов собі геть, безтурботно чухаючи волохаті груди.
Тоді жіноцтво вирішило, що простіше буде, якщо кожна з них візьме собі по одному екземпляру мужчини і триматиме його в себе на правах повної приватної власності. Чоловічі руки в господарстві завжди потрібні, та й діти точно знатимуть, хто їхній татко. І чоловік вже так просто не уникне батьківських обов’язків. Та й щоб просто полаятися, жінці раніше треба було йти на вулицю і шукати, з ким. А тут — будь ласка. В хаті в тебе завжди чудовий привід посваритися. Суцільна вигода, і діло лише за малим — щоб мужчини погодилися бути приватизованими. Але чоловіки категорично з цим не погоджувалися, деякі відчайдушно пручалися. І тут жінкам став у пригоді багатий досвід одомашнення худоби.
Щоб одомашнити чоловіків, жінки винайшли кулінарію, поступово привчаючи вибраного чоловіка до смачного і здорового харчу. І мусимо визнати, що цей підступний план спрацював. Більше того, такий спосіб одомашнення мужчин і понині не втратив своєї ефективності. Щоправда, навіть надійно приручений мужчина іноді поглядає наліво, виказуючи цим свою контрреволюційну сутність.
Так відбулася перша в світі приватизація. Приватизувавши і одомашнивши мужчин, жінки наступним логічним кроком здійснили денаціоналізацію общинної худоби та розвели біля кожної хати курей, качок та іншу живність. Деякі насадили городини. Так поступово народилася прадавня українська форма господарювання — хазяйство. І виникли передумови до появи перших на нашій землі куркулів.
У давні часи на території України найбільшого розквіту отака куркульська цивілізація досягла в добу трипільської культури. Але про трипільців дід розкаже в окремому параграфі, бо вони на те заслуговують.
Я^7 Бабка Ягодка, Охотнічек, Моторний кроманьонець і 115 іншим
це подобається.
Кроманьонка Асса Дякую, дедушка, все правильно — якби не ми, жінки, то людство би до ЦИХ пір у печерах жило, в дикості.
Кроманьонець Вас Да, Ассочко, жили б у пещерах- І прекрасно б севе там чуствували. Я ото оті квартіри воовще не понімаю.
Бавка-ягодка Василю, як не понімаеш, то помовч лучче. А кстаті, дедушка, у вас сть вавушка?
Охоти і к Ходив на охоту і вуду ходить. Бо я рождьон для полювання, а не щоб на городі рачки стоять.
22
4*
решті-решт, друзі, ми з вами дісталися до однієї з найцікавіших сторінок історії України давньої доби — до трипільської цивілізації. Напередодні війни це була одна з найулюбленіших тем інтернет-холіварів, які постійно точилися між диванними бійцями України та Росії за приблизно однакового рівня розумового розвитку учасників дискусії з обох боків.
Приклад трипільської культури наводиться повсякчас, коли українські інтернет-ультрас доводять древність української цивілізації. На що їх російські опоненти саркастично зауважують, що древні укри були предками тих мавп, від яких походить сучасна людина. І у відповідь отримують десятки коментів, що росіяни взагалі не слов’яни, а асимільовані угро-фіни, які генномодифікувалися під впливом настояної на мухоморах горілки. 1 так далі, в тому ж дусі до безкінечності.
Спробуємо ж розібратися, що тут і до чого. Перше питання: чи були трипільці нашими предками? Відповідаю: і так, і ні. Антропологи стверджують, що зовні трипільці були присадкуватими, смаглявими, а за формою черепа скидалися на сучасних мешканців півдня Європи — італійців чи корсиканців. Генетичний аналіз також не підтверджує близької спорідненості сучасних українців із трипільським населенням. То чому ж тоді «так»? Тому, що трипільці ментально нам як рідні. Дуже вже любив щирий трипілець, щоб у нього хазяйство було, худоба, кабанчик, садок вишневий коло хати, та щоб у полі колосилося. І гуртом ті трипільці створили таку суспільну формацію, яка зрозуміла і близька кожному українцю — то була високорозвинена куркульська цивілізація.
І що особливо приємно, ота цивілізація на нашій землі розквітла й цвіла близько трьох тисяч років між 5500 та 2750 роками до н. е. Щоб було зрозуміліше — піраміда Хеопса молодша, бо її закінчили будувати лишень у 2540 році до н. е. А розквіт шумерської цивілізації в Месопотамії припадає на період, коли трипільці вже сходили з історичної арени під засудливі погляди археологів.
23
Чому археологи з осудом дивляться на трипільців, спитаєте ви? Тому, що археологи, щоб ви знали, найбільше люблять розкопувати могильники. І дуже радіють, коли знаходять неушкоджені й непограбовані поховання. Бо ті поховання дають найбільше цінних знахідок матеріальної культури.
От, наприклад, дослідників шумерської цивілізації можна вважати везунчиками. Бо шумери, попри те, що розвинули перукарське мистецтво й навчилися гарно завивати собі бороди, ховали своїх мерців з відповідними урочистостями і клали коло них потрібні в потойбічному світі речі. За що шумерологи неабияк вдячні своїм піддослідним, котрі, здається, народжувалися на світ лише для того, щоб зробити собі пишні зачіски, накрутити бігудями бороди та з почуттям виконаного обов’язку чемно лягти в труну.
Ще більше поталанило єгиптологам. Бо хоча давні єгиптяни, може, й не так, як шумери, переймалися своїми бородами, зате піднесли погребальні обряди на невидану височінь. Власне, давній єгиптянин одразу після народження починав копати собі могилу та готувався до переходу в інший світ. Тому в єгиптологів так багато матеріалу для дисертацій. Ну, а фараони? Котрі безсоромно використовуючи адмінресурс, набудували собі таких пірамід, які й досі вражають туристів з усього світу. І варто визнати, що економічна політика фараонів врешті-решт принесла свої позитивні плоди. Не минуло й якихось сорока п’яти століть, як витрачені на спорудження пірамід капіталовкладення почали приносити прибуток. Тому піраміди — яскравий приклад успішності довготермінових будівельних інвестицій.
Ну, а що ж наша, трипільська цивілізація? А трипільці були нормальними собі куркулями, які про смерть навіть і не думали. А раділи життю й прагнули гарно жити тут і негайно. Не знаю, які в них були перукарні, але пірамід вони нам не набудували. І поховань ніяких не залишили, бо своїх померлих просто спалювали. І не лише померлих спалювали, але і свої поселення кожні 60—80 років знищували дотла та переселялися в інше місце. Чому вони так чинили, того ніхто достеменно не знає. Ось тому археологи дивляться на трипільців з осудом і сумно порпаються на їхніх згарищах. Та змушені вдовольнятися уламками трипільських глечиків, яких, щоправда, трипільці за три тисячі років натовкли чимало.
Чому трипільська цивілізація виникла саме на території сучасної України? Бо на той час клімат стабілізувався, і ландшафт нашої країни з її поділом на лісову, лісо-степову та степову зони остаточно сформувався. Саме тоді, у VI тисячолітті до н. е., свою історичну роль починає відігравати знаменитий український чорнозем. Що й створило на території України передумови для зразкового втілення в життя завоювань неолітичної революції.
І так трипільці ті завоювання втілили, що стали першою в світі цивілізацією, якій вдалося, нарешті, повністю розв’язати продовольче питання. Трипільці почали вирощувати різноманітного, поживного і смачного харчу стільки, що вже не знали, куди його дівати. Коли до трипільця в справах необачно заходив сусід, його мовчки обступали з обох боків, силоміць садовили до столу і починали годувати. Бо шкода ж, щоб добрий харч пропав. Нагодований під зав’язку трипілець, тяжко ступаючи, йшов додому, де на нього чекали сердита жінка та холодна вечеря. І попробуй не з’їж! Потім цей дядько, як випадала нагода, мстився сусідові, упіймавши його на вулиці, затягнувши до себе в хату і примусивши їсти, аж поки той не очманіє.
Традиції знаменитого українського бойового мистецтва — примусової гостинності — живі й нині, і вірогідно, зародилися вони ще у трипільців. А ми оту традицію не лише успадкували, але й творчо розвинули. Тому іноземцеві, який потрапляє в українську родину, краще й не пробувати відмовлятися від обіду — все одно примусять все з’їсти, а ще більше випити. І ще багато чого нами успадковано з трипільських часів, тому якщо не етнічна, то ментальна спорідненість українців з трипільцями простежується дуже рельєфно.
Незважаючи на войовничу гостинність, трипільці любили ходити в гості, тому і селилися недалечко одне від одного. Густота трипільських поселень вражає й зараз, бо мало чим відрізняється від сучасної густоти населених пунктів.
А як гарно вони жили! Поки інші ще мерзли в печерах або ниділи в сирих і смердючих мезолітичних землянках, трипільці будували собі затишні одно-, дво- та багатопокоєві хати. Внутрішнє планування передбачало кухню з піччю та припічком, сіни й одну або кілька кімнат. А деякі, най-заможніші, будували собі навіть двоповерхові вілли. Нагадаю, шо надворі енеоліт! Археологічні знахідки свідчать, що в лісовій місцевості хати будували з брусів, а в лісостеповій зоні — із саману. Ну чисто тобі екобудинки, так популярні зараз серед заможних людей, які піклуються про своє здоров’я! Стіни покривали товстим шаром глини, білили і розмальовували. Долівка також була глиняна. Коло хати були двір і город. Знаходять залишки стодол, клунь та інших господарських прибудов. Ну любили трипільці, щоб все було і солідно, і гарно. Одне слово — куркулі.
Розміри такого господарства дозволяють припустити, що в будинку мешкала не одна родина в сучасному розумінні, а рід, до якого входило кілька поколінь. Дід може собі лише уявити, який ґвалт стояв на кухні, коли коло печі одночасно поралося шість-сім господинь, а туди-сюди з вереском гасало кілька десятків малечі. От де матеріал для соціально-по-
25
бутового твору високої драматичної напруги. Був би Нечуй-Левицький трипільцем, ото написав би «Кайдашеву сім’ю»!
Ареал розселення трипільців розкинувся між Карпатами та Дніпром майже по всьому правобережжю сучасної України, а також на території Молдови і частково Румунії. Цікаво, що на лівому березі Дніпра трипільські знахідки трапляються надзвичайно рідко. Чому так? Цього історики точно не знають. А дід так собі думає, що перепливати через Дніпро та шукати родючу землю у степу, де тиняються якісь незрозумілі кочові племена скотарів, порядному селянину негоже.
У Румунії (та Молдові), щоправда, ця культура називається не Трипільська, а Кукутені — за назвою села, де у 1885 році були знайдені перші археологічні пам’ятки тої доби.
Натомість у нас прийнято вважати, що першовідкривачем трипільської культури є славетний київський археолог Вікентій Хвойка, який зробив перші знахідки у 1893 році під час розкопок на сучасній Кирилівській вулиці в Києві. Хвойка покопав там трохи, а потім, видно, щоб не заважати Свириду Петровичу Голохвастову залицятися до Проні Прокоповни, переніс експедицію з київського Подолу в тихе і гарне село Трипілля, що під Києвом. Яке і тоді, і зараз славиться серед археологів особливо смачним самогоном. Бо дивний феномен: археологи всіх часів та народів відчувають гарячу приязнь до слабо- та міцноалкогольних напоїв. Особливо до міцноалкогольних. Про Хвойку не скажу, бо не знаю, а от те, що 90% археологічного фольклору присвячено пиятиці, то це беззаперечний науковий факт. Полюбляють археологи це діло. Маю на увазі фольклор.
Перенесення Вікентієм В’ячеславовичем експедиції в Трипілля негайно позначилося на самоповазі місцевих селян. А що ж ви хотіли — жити в селі, якому понад 5 тисяч років! Це вам не якийсь Київ із його нещасною тисячею років! Тоді, до речі, вважалося, що Києву близько 1000 років. Це вже згодом відомий український археолог Петро Петрович Толочко, заручившись підтримкою найкращого захисника в історії українського футболу Володимира Васильовича Щербицького, вибив у Москви визнання, що Києву насправді 1500 років. Під цю дату, яку гучно відсвяткували у 1982 році, Київ отримав від союзного уряду та урядів союзних республік чимало подарунків і різних бонусів, було споруджено відомий пам’ятник на березі Дніпра, Золоті ворота залили справжнім давньокиївським бетоном, а кияни посерйознішали, бо відчули себе старшими на цілих 500 років. Але дід відволікся, повертаємося до трипільців.
Вчені стверджують, що родинний лад трипільців становить перехідний період між материнсько-родовим устроєм та батьківсько-родовим. Тобто
це епоха, коли роль і авторитет жінок були на неабиякій висоті, але і повага до чоловіків суттєво зросла. На нас, мужчин, уже не дивилися, як на зайве в господарстві непорозуміння, а зовсім навіть навпаки. Добре годували, менше лаяли, а іноді навіть відпускали на полювання. За трипільської доби дихати мужчинам стало трохи легше. Хоча роботи додалося.
За родом занять трипільці були землеробами, вирощували багато зерна, пекли хліб. Про це свідчать численні знахідки полови, цілих зерен і зернової луски. Оскільки трипільці вели осіле життя, з року в рік обробляючи одні й ті самі поля, дослідники припускають, що їм були відомі принципи сівозміни.
Чи були у трипільців свині, запитаєте ви? А яке ж господарство без кабанчика? Були, звичайно. А от чи вміли вони робити ковбаси і кров’янку, науці невідомо. Однак сало вони точно їли. Інакше для чого тоді кабана тримать?
Знаряддя праці, якими орудували трипільці, виготовляли з кременю, каменю та кісток тварин. Землю обробляли мотиками, для чого використовували роги. Здебільшого оленячі, але коли їх не вистачало, то в хід ішли будь-які роги. Мораль у ті веселі часи була така, що навряд чи був хоч один нерогатий трипілець.
Метал? Був і метал. Але, звісно, це була ще лише мідь, і її було порівняно небагато. Вчені так ще й не з’ясували, знали трипільці металургію чи лише металообробку. Бо є гіпотеза, що злитки міді, з яких трипільські ковалі виготовляли мідні вироби, потрапляли до них завдяки торгівлі десь аж із Балкан. Тож трипільці вели завзяту міжнародну торгівлю, відтак історія експорту української сільгосппродукції налічує вже принаймні кілька тисяч років. Дід вважає, що Україна просто зобов’язана з часом стати світовим центром екологічно чистих продуктів харчування. Щоб і наші люди їли здоровий харч, і щоб у всьому світі знали, що «Цкгаіпіап шеапз ЬеаШіу».
Глини у трипільців було багато, тому гончарство досягло особливо помітних успіхів. Спочатку горщики ліпив усякий, кому не ліньки, і вони виходили криві й негарні. Естетичні смаки трипільських жінок цього стерпіти не могли, і з рівня, якого згодом досягло гончарське мистецтво, можна зробити сміливий науковий висновок, що жінки в трипільців були суворі та вимогливі. Бо гончарі дуже старалися і оздоблювали горщики гарним орнаментом. Вважається, що гончарного кола трипільці ще не знали, але якийсь різновид повільного кола вони все ж, мабуть, винайшли. Бо якісь ті горщики аж надто правильні. Зліпити отаке самими руками непросто. Особливо, якщо над душею стоїть жінка і присікується.
Окремо в науці стоїть питання щодо винайдення трипільцями колеса. Деякі дослідники стверджують, що це свята правда, і показують нам трипільські
28
глиняні іграшки з колесами. Інші ж вчені налаштовані скептично і заявляють, що ні, колеса в транспорті трипільці ще не використовували. А перевозили різне добро чи катали дівчат на возах, у яких замість коліс було полоззя. Кого ж запрягали трипільські дівчата у ті вози? Вчені кажуть, що волів. Але воли в трипільців були сакральними тваринами, та й шкода худобу мучити. Тому не виключено, що дівчата запрягали у вози трипільців. Трипільців було багато, і їх було не так шкода, як волів. Згодом хитрі трипільці здогадалися одомашнити коней, після чого випряглися з возів і полегшено зітхнули.
А щодо колеса... Спокуса довести, що колесо було винайдене саме на території України, велика. До того ж, багато закордонних учених розглядають трипільську версію появи колеса як доволі-таки вірогідну. Але взагалі-то сверблячка доказувати свою велич, апелюючи до давності етнічних коренів чи епохальних винаходів предків, здебільшого свідчить про серйозні комплекси меншовартості. Бо який сенс пишатися винайденням 5000 років тому колеса, коли у XXI столітті дороги в твоїй країні у жахливому стані? Якщо вже пишатися, то сучасними швидкісними автобанами. А ось із цим у нас поки що не дуже.
Тут доречно згадати, що на право винайдення колеса претендують багато країн, і прикметно, що серед них немає жодної високорозвиненої держави. Так, наприклад, перший президент Туркменістану Сапармурат Туркменбаші Ніязов у своїй епохальній праці «Рухнама» натхненно та у вишуканій віршованій формі безапеляційно стверджував, що колесо винайшли туркмени. Інтернет-громадськість негайно погодилася з цим твердженням шановного Туркменбаші, зауваживши, однак, що коли туркмени винайшли колесо, інші народи вже літали в космос.
Але повернемося до трипільців і припустимо, що вони не лише в землі копирсалися та худобу гляділи, але й знаходили час для технологічних проривів. У такому разі ланцюг цивілізаційних винаходів: вирощування зерна — гончарство — одомашнення коней — винайдення колеса мусив вивести трипільців на якісно новий рівень суспільного розвитку. Який ознаменував винахід пива. І коли ти вже не ходиш, як злидень, пішки, а зручно вмостився в запряжений конями віз і правиш до млина, то без пива в спеку важко. Саме час завернути до найближчого шинку. З винайденням пива трипільська культура вже з повним правом претендує на звання «цивілізація». Бо яка ж цивілізація без пива?
На той час гончарство якраз досягло нових шалених успіхів, і серед трипільскої кераміки особливе місце посіли біноклевидні посудини, про призначення яких історики досі сперечаються. Та пафосно заявляють, що використовували ті посудини для ритуальних цілей. Знаємо ми ці ритуали.
29
Ото заходять у шинок два куми-трипільці і запитально дивляться один на одного: «Ну шо? Як всігда?» Та замовляють собі пиво в біноклевидну посудину. Стають гарненько поряд і приступають до урочистого ритуалу. Всі сумніви щодо характеру того ритуалу відпали, коли археологи нарешті знайшли триноклевидну посудину. Це вже, мабуть, коли куми метикували на трьох.
Не виключено, що за відвідувачами шинку, хитро всміхаючись, спостерігало трипільське ДАІ. Інспектор, як набачив клієнта, суворо спиняв воза і питав дядька:
— Вживали?
-Ні!
— Точно?
— Точно...
— Ану, дихніть!
Дядько дихав, а інспектор професійним нюхом визначав:
— Ха! Мінімум два бінокуляри ячмінного. Складатимемо протокол?
— Не треба протоколу... — зітхаючи, проказував дядько і ліз на воза за штрафом.
Ще треба сказати кілька слів про орнаментування трипільської кераміки, бо вчені так і не дійшли згоди, чи знали трипільці писемність. І деякі стверджують, що оті орнаменти — то піктограми, в яких зашифрована якась дуже важлива інформація. Сам дід гадає, що така розвинена цивілізація, яка, до того ж, ще й вела міжнародну торгівлю, мусила мати якусь систему знаків, за якими можна було фіксувати важливу в експортно-імпортних операціях інформацію. Але поки що жодних доказів писемності в трипільців не знайдено. А щодо піктограм на горщиках... От коли вдасться їх розшифрувати і довести, що ті орнаменти не звичайне оздоблення, а якесь зашифроване письмо, то тоді й поговоримо про це. Було б, до речі, цікаво, якби виявилося, що у візерунку глиняного глечика зашифрована записка: «Куме, ми завтра на полювання. Ви з нами? Якщо так, то виставте у вікно зелену макітру. А якщо кума ще лається, то ставте червону. Пока».
Самі поселення трипільців за всіма ознаками мали попереднє планування, а не забудовувалися хаотично — хати ставилися концентричними колами, утворюючи кілька кільцевидних вулиць. У центрі — майдан. Розміри деяких поселень були такі, що окремі дослідники вживають термін «трипільські агроміста». Найбільші з них налічували до 10 і навіть до 20 тисяч мешканців, і на ті часи це були просто мегаполіси. В яких, окрім житлових будинків, знаходять і залишки громадських споруд. Мабуть,
якихось міськадміністрацій, ЖЕКів чи податкових служб. Якщо це так, то, вочевидь, була у трипільців і корупція. А якщо була корупція, то центральні майдани агроміст, вірогідно, використовували за прямим призначенням. Тому доречно припустити, що і традиціям Майданів у нас принаймні кілька тисяч років.
Трипільці були народом мирним і до пори до часу ні з ким не воювали. Кістяні наконечники для стріл того періоду, що їх знаходять дослідники, могли бути корисні хіба в мисливстві, яке відігравало лише допоміжну роль у господарстві. А можливо, просто було чоловічою розвагою, бо жінки геть неохоче відпускали чоловіків на полювання. Сучасні українки через тисячоліття солідарно тиснуть руки своїм трипільським подруженціям.
Отакий пацифізм трипільців довго тривати не міг, оскільки в степах швендяло чимало агресивних кочових племен. Кочовики із заздрістю спостерігали за заможними трипільцями, ледве стримуючи класову ненависть до куркулів. Пошвендявши так якихось три тисячі років, терпець у кочовиків, урешті-решт, урвався, і вони почали оте заможне трипільське селянство розкуркулювати. Під ударами кочових орд, як стверджують деякі вчені, трипільська цивілізація, трохи попручавшись, поступово занепала, однак залишилася в ментальній пам’яті народу у численних проявах побутової культури та звичаїв.
Дивлячись на нас крізь товщу тисячоліть, трипільці шлють нам німу настанову: «Зміцнюйте й озброюйте армію, друзі. Бо прийде «продраз-вйорстка!» — наплачетеся!». Дід дуже сподівається, що цей історичний урок трипільців буде Україною, нарешті, враховано.
Трипільський гончар, Вікентій Хвойка, Трипільська молодиця і 135 іншим це подобається.
Трипільський гончар Дл, рокоти бігло багато. Товкли горщики люди і спрос НА НИХ Б¥В СТАБІЛЬНИЙ. І за грАницю експорт Був. От про гончлрне коло не склжу, БО не ЗНАЮ. Клжуть, ДЄСБ Були ТІ КОЛА, АЛЄ ТО ДИТЯЧІ ЗАБАВКИ, Я ЩИТАЮ. ЄСЛІ ТИ МАЙСТер, ТО руКАМИ МАЄШ зліпити глрну вєщ. Але самє трудне Було ОБПАЛИТИ. Лічно в мене Був двоярусний горн — Х°Р0ШЛ штукл. Потім МИ І*Х ОБМАЛЬОВУВАЛИ КрАСИВО, ІНАКШЄ НІ\Т0 НЄ купить. Ну, а нащот піктограм нічого не склжу. Самі доглдуйтеся ©
Злобний троль О! Діду! А як нащот Держлви Арлттл? Як НАЩОТ, ШО Трипільці ПОТОМ ЗАСНУВАЛИ шумерську держлву? Як НАЩОТ ПРАБАТЬКІВЩИНИ АрІЇВ? СЛАБО ОПИСАТЬ?
Свирид Опанасови Дід — сільський історик. Кому цікаво про Арлтту — читайтє Фантастів, а не діда. А про АрІЇВ ДІД РОЗКАЖЄ В НАСТупНОМу ПАрАГрлфІ. І ТЄЖ БЄЗ Фантастики.
Трипільська молодиця Ну, ви, діду, такє вже про нас нАрозклзувАли, ніби ми звірі якісь. Да, МИ з МУЖЧИНАМИ строго СЄБЄ держлли, А ЯК ІНАКШЄ? Але у ВОЗА НЄ ЗАПРЯГАЛИ, не виглдуйте. І рОГІВ ЇМ НЄ НАСТАВЛЯЛИ. Цим ви мене вже як женщину оскорвляєте. Не Було ТАКОГО. А В цілому ДА, ПрАВДА.
І про Армію ДОБре НАПИСАЛИ. НАШІ МуЖЧИНИ рОЗЛЄДАЧІЛИ ДО КрАЮ. Ворог НА поріг, А ЧОЛОВІКИ НЄ ЗА ЗБрОЮ, А ЗА МАТНЮ ХАПАЮТЬСЯ. Тьху!
Вікентій Хвойка Злрлз стільки всяких дурниць про трипільську культуру пишуть, ЧИТАТИ не хочеться. А ви, діду, і нєбагато приврехлли. От мене СЛАВЄТНИМ Археологом НАЗВАЛИ, ТО ЦЄ ВЖЄ ЗАНАДТО. ХОЧА ПрИЄМНО. Дякую.
Сві >пднасови Вікєнтію В’ячєсллвовичу, Вас в Укрлїні всі дуже шлнують і не лише в укрлїні. у Києві навіть вулиця, яка носить Вашє ім’я. А на тій вулиці знаходиться знамєнитє Радіо Рокс — дуже хороше рлдіо. На якому прлцюють правильні дівчата і хлопці, які і в музиці РОЗБИРАЮТЬСЯ, І ІСТОрІЄЮ ЦІКАВЛЯТЬСЯ.
$
опередній параграф ми звершили на тій сповненій високого драматизму ноті, коли багата та розвинена трипільська цивілізація впала під копитами заздрісних кочових племен, почуття соціальної справедливості яких вимагало негайного розкуркулення трипільців.
Як саме це сталося і хто були ті розбишаки, які поклали край мирній куркульській цивілізації? На ці запитання відповісти непросто, бо трипільці не залишили нам ніяких передсмертних записок: «У нашому занепаді просимо винуватити тих-то і тих-то». Крім того, деякі вчені вважають, що зникнення трипільців було наслідком не зовнішньої агресії, а внутрішньо-економічної кризи. В результаті якої трипільство сконало тихо й сумно, як колгоспи в радянський час.
Однак на території України в ті часи жили не самі лише трипільці. Територія нашої країни і зараз, як і в добу енеоліту, мальовничо ділиться на три смуги: лісову, лісостепову та степову. Ще в прадавню добу, коли в ході неолітичної революції мешканці лісу та лісостепової смуги вдалися до осілого життя, у степах бурхливо розвивалося скотарство. Бо в степу вигідніше не у землі копирсатися, а сидіти собі із сопілкою на камені і, гріючись на сонечку, доглядати за великими гуртами худоби.
Тому приблизно одночасно і на півночі, і на півдні України паралельно розвивалися два види господарювання: високорозвинена цивілізація хліборобів та менш розвинена, але все ж таки цивілізація скотарів. Два світи — два способи життя.
Знову ж таки, питання: чи були ті південні скотарі нашими предками, змушує діда відповідати і «так», і «ні». А взагалі-то спроби побачити своїх прямих предків в одному з давніх племен — наївні та антиісторичні. Будь-який із сучасних народів сформувався у результаті взаємодії багатьох народностей і культур, які впродовж тисячоліть взаємодіяли та перемішувалися. Тому в характері українців легко можемо знайти як світогляд хліборобів-трипільців, так і особливості характеру скотарів дикого степу.
33
Це все — наша з вами історія. І в цьому розумінні давні степові скотарі також наші предки. Одні з.
Сказати, що хлібороби й скотарі сильно любили одне одного, не можна. Радше навпаки. Землероби з великою недовірою дивилися на ковбоїв Дикого степу, а ті, своєю чергою, презирливо відгукувалися про північних селюків. Взаємна неприязнь спричинила виникнення на межі лісостепу та степу так званого Великого кордону між осілим населенням півночі і південними кочовиками. Й існування такого кордону багато століть поспіль впливало на загальний хід історії України. Бо й знаменита Запорозька Січ, що виникла значно пізніше, може бути ілюстрацією віковічного протистояння на тому Великому кордоні між осілими лісу та кочовиками степу. Забігаючи наперед: землеробська цивілізація півночі зрештою перемогла, у чому легко пересвідчитися, якщо подивитися, як гарно зараз зорані степи Причорномор’я.
Кочові ж племена у степах України розвинулися у свою скотарську цивілізацію. І ви сміятиметеся, друзі, але, на думку деяких учених, оті скотарі із сопілками і були предками знаменитих аріїв. Так, саме тих, через яких колись нацисти геть з’їхали з глузду та винищили мільйони людей і самі зрештою зазнали епічної поразки. А ще кажуть, що під час війни німецькі археологи шукали в наших степах якусь таємну зброю аріїв чи якісь їхні сакральні знання. Яких, звичайно, немає і бути не може, якщо, звісно, не вважати сакральним знанням уміння виготовляти бронзу. Але такі пошуки велися і могли свідчити хіба що про безнадійний інтелектуальний аскетизм нацистських заправил.
Однак, за однією з наукових гіпотез, саме Північне Причорномор’я могло бути прабатьківщиною аріїв. Чули ж, напевне, про аріїв? Дід переконаний, що чули, і не раз. І це та тема, про яку варто поговорити окремо. Оскільки вже арії також мають стосунок до України, чому б про них не поговорити?
Щоб не примушувати читача позіхати над нудними цитатами, широкими екскурсами в лінгвістику, археологію та антропологію, дід опише все своїми словами.
Але почати треба з того, хто такі арії. О-о-о! Це були супермени. Ні, навіть супер-пупер-мени. Вони ще в добу енеоліту розщепляли атомне ядро і володіли біологічною та бактеріологічною зброєю. Літали виключно на зорельотах. А ще всі до єдиного арії були природженими менеджерами. Причому не простими, а топ-менеджерами. Бо де б вони не вешталися, всюди ставали правителями, царями і полководцями. Який стосунок мають арії до українців? Прямий, як лом. Арії були чистопородними українцями.
341
Вони походять з України, де спочатку створили високорозвинену трипільську цивілізацію. Цього аріям виявилося замало, вони пішли аж до Індії, всюди по дорозі сіючи мудрість і знання. Запустивши таким чином цивілізаційний двигун людства, арії строєм повернулися в рідну Україну. Повернувшись, навели зразковий лад і дотепер тут живуть та бережуть сакральні знання, невідомі решті темного людства. Це про нас з вами, якщо хтось не зрозумів.
Сподіваюся, дід попереднім абзацом задовольнив усіх шанувальників арійської міфології? Якщо так, то чудово. Шанувальники цього міфу далі можуть не читати. Далі для них все буде нецікаво. А для решти читачів дід розповість, як діло насправді було. Так, як про це свідчать достовірні наукові дані та підказує здоровий глузд. Отже, уявімо собі степ доби енеоліту. Льодовики відступили, сонечко пригріло, соковита степова рослинність буяє. В степу з’явилися і почали нестримно плодитися стада диких тварин. Люди зраділи, бо є на кого полювати. А згодом зметикували, що скотарство вигідніше і надійніше, ніж полювання. Тому поступово приручили овець, кіз, корів та іншу худобу, і настало в людей степу прекрасне сите життя. Вони собі пасли худобу і, гріючись на лагідному сонечку, грали на сопілках. Та вигадували різноманітні релігійні вірування про культ предків, тварин і явища природи.
Оскільки в гуртовому скотарстві роль чоловіка важливіша за роль жінки, то тут уже чоловіки не дали себе просто так приватизувати. Тут чоловіки проявили впертість і конституційною більшістю економічно активних громадян затвердили патріархат.
Насправді чимало дослідників доволі скептично ставляться до гіпотези про патріархально-родовий лад у скотарів, оскільки роль жінки і в скотарській цивілізації дуже велика. Скотарі ж Північного Причорномор’я, зокрема, мали і свої постійні поселення. Хоча ошатних будинків, як трипільські куркулі, вони не будували, а жили в нашвидкоруч викопаних напівземлянках. Навколо поселень обробляли поля, на яких жінки експериментували з різними сортами зернових та різною городиною, щоб згаяти час, поки чоловіки пасуть корів.
— Ти куди оце зібрався? — питала здивована жінка, виходячи з хати.
— Корів у степ віджену пастися, серденько моє, — широко всміхався чоловік.
— А коли повернешся? — підозріло примружувала око жінка.
— Скоро. Десь через півроку.
— Добре. Тільки не барися, бо вечеря охолоне.
Скотар ішов собі з худобою в степ, де почувався вільним козаком — полював, рибалив та сварився через пасовища з іншими скотарями. А у вільний час купався собі в Дніпрі чи в морі, грав на сопілці, смажив на вогні м’ясо і взагалі почувався пречудово.
У скотаря було досить вільного часу на спостереження за природою, на роздуми про швидкоплинність усього сущого і для різного роду наукових та псевдонаукових експериментів. А також на вигадування всіляких небилиць, які поступово перетворювалися в струнку систему вірувань, міфів та легенд. Якщо не вірите, що в скотарів бурхлива фантазія та гострий розум, то поїдьте в Карпати, вийдіть на полонину і поговоріть із вівчарями. Такого вам понарозказують — лише встигай дивуватися.
У скотаря душа вільна, очі широко розплющені і часу на роздуми багато. Це тобі не стояти на полі рачки цілісінький день, як це роблять селяни. Ядерного синтезу кочовики степу, щоправда, не винайшли, брехати не буду. Але змішувати розплавлену мідь із оловом, мабуть, здогадалися. Або в когось підгледіли та перейняли. Сильно при цьому дивуючись, що з тої мішанини виходить бронза. Характеристики зроблених із бронзи виробів викликали щиру повагу з боку довколишніх диких племен — іти з дерев’яним дрючком проти бронзового меча трохи небезпечно для здоров’я. Над принишклими племенами мідно-кам’яної доби поступово займається зоря нового, бронзового віку.
Скотаря ноги годують. Тобто треба багато ходити й долати великі відстані. Аж тут у степу розплодилися дикі коні. Скотарі довго придивлялися до коней, аж поки і їх не приручили. І, можливо, зробили це одночасно з трипільцями й тим самим простим методом — дикого жеребчика пригодовували молочком, і з нього виростав кінь. Але скотареві кінь потрібен не для того, щоб ним орати. Скотареві треба багато їздити. Тому вони випестили собі не сільських конячок, а прудконогих і витривалих степових коней. Скотар, усівшись на коня, миттєво стає кочівником — мобільним і здатним долати чималі відстані.
А озброєний бронзовим мечем вершник — це вже не скотар із сопілкою. Це воїн, і воїн дуже грізний. Котрий має цілковиту перевагу над пішим дикуном з ломакою в руці. Коли ж такі вершники з бронзовими мечами гуртуються, то це вже бойовий підрозділ. Можна збирати армію і починати завойовницькі війни.
Ні, ще не можна. Обоз. Потрібно на чомусь добро перевозити. Жінки, діти, домашній скарб. Що б такого придумати? Аж тут хтось згадав, що бачив у трипільців дитячі іграшки з глиняними колесами. Пометикувавши, скотарі приладнали до своїх кибиток колеса, для чого
винайшли вісь. А потім хтось здогадався укріпити дерев’яні колеса бронзовими шинами. Для надійності і більшої довговічності. От тепер можна і в далеку дорогу.
Психологія кочівника кардинально відрізняється від психології землероба. Землероб до останнього тримається хати, своєї землі, а якщо настає криза, то натхненно проклинає владу, причитає, що «все пропало», але з місця не рухається. Тому в селян упродовж віків вигартувалися такі риси, як терпіння і неймовірна впертість. Якщо землероб наважується все-таки шукати собі кращої долі, то робить це здебільшого один. Забиває вікна й двері дошками, садовить на воза жінку, тещу і дітей та, плачучи, їде кудись на чужину. Але робить це в самому крайньому разі. Ще важче примусити селянина взятися за зброю. Але навіть озброєний і готовий до бою селянин далеко від своєї хати іти не хоче. В нього ж господарство, жінка, діти, та й орати навесні треба. Які вже тут походи?
Вільна ж людина степу діє не так. Кочовик не сильно прив’язаний до землі чи до хати. Дорога — це його стихія. І для кочовиків природно все робити гуртом — і худобу доглядати, і сусідів грабувати, і від ворогів утікати.
І, ймовірно, на якомусь історичному етапі у скотарів доби енеоліту одночасно зійшлися всі передумови, які штовхнули їх у далеку путь: надлишок населення, технологічний прорив у вигляді появи бронзи й колеса та приручених коней. Люди є, транспорт є, чим воювати, також є. То чого ж сидіти на місці? Піднялися всі гуртом і гайда в дорогу.
Де це спершу склалося, наука точно не знає. Є чимало різних версій. Але оскільки одна з версій говорить про українське Причорномор’я, то не відкидатимемо цієї гіпотези. Може, комусь від цього буде приємно. Хоча дід не розуміє, яка радість для сучасного українця від того, що багато тисяч років тому в наших приморських степах жили кочівники, які колись вирушили собі в дорогу і, мандруючи та змішуючись з іншими народами, добралися аж до Азії, а потім деякі з їх іраномовних нащадків повернулися до європейських земель, зокрема до південних степів України, і ще довго потім псували життя хліборобам лісостепу.
Дехто з любителів відшукувати в давній історії всяку містику та сакральний сенс вважає, що арії не просто так вирушили в дорогу — арії виконували певну місію, а напрямки їх подорожувань були глибоко продумані. Можливо. Варто лише пам’ятати, що праарії, обираючи маршрути своїх походів, насамперед, враховували думку своїх корів, коней та іншої худоби. Бо є в худоби така нездоланна звичка — їсти, тому міграція прааріїв початково йшла в тих напрямках, де були кращі пасовища. А вже згодом, коли виявилося, що війна і грабунок також можуть давати зиск, арії трішки
змістили акценти в своїй економічній політиці і стали більше розвивати таку галузь, як завойовницькі походи.
По дорозі аріям траплялися місцеві племена дикунів, які, напевне, вважали новоприбулих мігрантів надприродними істотами. Верхи на коні їздити вміє, у руках якась зброя з дуже міцного матеріалу, ще й говорить незрозумілою мовою. А коли арії показували місцевим примітивним племенам різні технологічні фокуси на зразок розведення вогню чи копання колодязя, то в дикунів не залишалося жодних сумнівів — точно боги! Нумо їм поклонятися і служити! Щось схоже відбувалося згодом у Південній Америці, де малочисельні банди іспанських конкістадорів легко підкоряли своїй владі мільйони індіанців. Лише тому, що вміли їздити верхи, носили бороди і мали в руках примітивну вогнепальну зброю. Ацтекам і всяким майя не залишалося нічого іншого, як підкоритися нахабним ідальго.
Детально відстежувати, де саме тинялися оті мандрівні арійці протягом тисяч років, дід не буде — історія їх поневірянь довга і виходить далеко за межі історії нашої землі. Але кажуть, що арії розповзлися по величезній території, добралися до самої Індії, а по дорозі засновували різні цивілізації, де блакитноокі й світлошкірі прибульці ставали царями й полководцями. З часом вони, щоправда, ставали дедалі більш смаглявими і здебільшого кароокими. Але, стаючи місцевою елітою, арії стверджували і поширювали свою мову. Так, як, наприклад, згодом у тій же Південній Америці іспанці насадили серед тубільних індіанців свою мову, і зараз усі латиноамериканські країни говорять місцевими версіями іспанської. За приємним виключенням Бразилії, де люди розмовляють португальською.
Мова правлячої верхівки завжди звучить у вухах місцевого населення престижно, тому арійські мови (або, як їх зараз політкоректно називають, індоєвропейські) розповсюдилися на величезному просторі від Європи до Індії. Вчені іноді ще вживають термін «арійські мови», але роблять це сором’язливо і лише коли мають на увазі індоіранські мови або мови нурістанської гілки, на яких говорять народи окремих районів Пакистану та Афганістану.
Що до прабатьківщини та історичних шляхів аріїв (або ж індоєвропейців), то найпоширенішою в середовищі притомних учених є курганна гіпотеза. Її автор — американська археолог литовського походження Марія Ґімбутас, яка звернула увагу, що мігруючі скотарі, ховаючи своїх вождів, насипали кургани. Багато з яких збереглися й донині та стали предметом дослідження археологів. Потім вона вирішила накласти карту розповсюдження курганних поховань на карту поширення праіндоєвропейських мов. Після чого із здивуванням відзначила, що мали в основному збіга
39
ються. А далі справа техніки — археологи на підставі різних технологій визначають вік знахідок у різних місцях поширення курганних культур і у такий спосіб вибудовують хронологічну послідовність руху арійських племен. Усе просто.
Так от, за гіпотезою шановної пані Ґімбутас, наші причорноморські степи є частиною того ареалу, який нині більшість учених визнають як прабатьківщину аріїв. Добре це чи погано, дід судити не береться. Зрозуміло лише те, що Причорномор’я в епоху бронзи було дуже гарним для життя місцем. І клімат там був значно родючіший, ніж зараз, тому люди там залюбки мешкали й розмножувалися. Так само інтенсивно плодилася і розмножувалася худоба, тому, вірогідно, на якомусь етапі сталося перенаселення, яке штовхнуло скотарські племена із надлишковим поголів’ям худоби шукати пасовища в інших землях.
Як дід вже казав, археологи дуже люблять досліджувати, насамперед, могильники, в яких предмети побуту давніх народів зберігаються найкраще. Тому тим культурам, які залишали по собі багаті поховання, вдячні археологи часто дають назви, що відображають тип поховального обряду, притаманний тій чи іншій культурі.
Дідусь зараз спробує дати штрих-пунктирний огляд основних археологічних культур, що їх досліджують на території України, і щодо яких існує більш-менш стійкий консенсус, що вони були дотичні до арійських племен.
Найдавніша скотарська цивілізація півдня України, яку включають у курганну гіпотезу і яка перетиналася в часі із землеробною трипільською, має назву середньостогівська культура. Її період охоплює десь 4500—3500 рр. до н. е. Назву культурі дало урочище Середній Стіг, розташоване на території славного міста Запоріжжя, на північному сході знаменитого острова Хортиця, де в 1927—1933 роках було проведено розкопки. Розкопки тоді вели ударними соціалістичними темпами, бо поряд будували Дніпровську ГЕС.
Люди середньостогівської культури були скотарями і вели напівкочовий спосіб життя. Бронзових знарядь праці, а тим паче бронзової зброї в них ще не було, навіть вироби з міді знаходять рідко. А от залишки кераміки і форми кам’яних сокир дають вченим підстави підозрювати певну культурну спорідненість з індоєвропейськими, тобто арійськими племенами. Крім того, за деякими версіями, саме середньостогівцям вдалося першими в Європі упіймати коней та всістися на них верхи. Прикметно, що ця важлива для подальшої історії подія цілком могла статися десь у межах території сучасного Запоріжжя.
Наступницею середньостогівської культури є більш високорозвинена ямна культура, період існування якої припадає на 3600—2300 рр. до н. е.
40
Ямною цю культуру назвали археологи через звичай людей тої доби ховати мерців у ямах, що їх викопували під курганами. Ямники також були скотарями і вже використовували як транспортний засіб вози на колесах, у які запрягали волів. Колеса були суцільні, важкі, тому пересувалися повільно. Ямники вже знали бронзу, але звідки брали олово й мідь, науковці сперечаються. Деякі кажуть, що привозили десь аж із Кавказу і на місці переплавляли, змішували та виготовляли з отриманого сплаву бронзові знаряддя. Хоч і примітивні, зате вітчизняного виробництва.
Ямники особливо прославилися спорудженням «Українських пірамід» або «Луганського стоунхенджу», як журналісти називають Мергелеву гряду, розташовану неподалік села Степанівка Перевальського району Луганської області. Це залишки сакральних релігійних споруд віком близько 5 тисяч років, де ямники робили людські жертвоприношення. Не будемо їх за це засуджувати — такі тоді були звичаї й обряди, нічого не вдієш.
Чимало дослідників, однак, дивляться на представників ямної культури з великою пересторогою, підозрюючи, що саме вони й були тими розбишаками, які провели розкуркулення Трипільської цивілізації. Достовірних доказів цієї версії немає, бо жодних письмових протоколів чи свідчень очевидців тих подій до рук істориків поки що не потрапляло. Тому, керуючись презумпцією невинуватості, залишимо звинувачення на адресу ямників без коментарів.
За ямною культурою на історичну арену вийшли представники катакомбної культури (2700—-2000 рр. до н. е.). Точніше, не вийшли, а виїхали, бо прославилися, зокрема, тим, що здогадалися робити не суцільне важке дерев’яне колесо, а виготовляти колеса зі спицями, і почали будувати колісниці. А впрігши в колісницю коня, тут-таки стали чемпіонами серед тогочасних племен у швидкості пересування на великі відстані. Чи були катакомбники прямими нащадками ямників, чи то були прийшлі племена, історики сперечаються, хоча більшість схиляються до думки, що все-таки вони були прийшлими і поступово або витіснили, або асимілювали людей ямної культури. Катакомбниками їх називають, знову ж таки, через особливості поховального обряду.
За катакомбною культурою настав, нарешті, час зрубної культури (орієнтовно XVIII—XII ст. до н. е.), названої так тому, що скотарі починають ставитися до своїх померлих з більшою шаною і ховають їх у дерев’яних рамках — зрубах.
Але про людей зрубної культури дідусь розповість уже в наступному параграфі, бо це перша археологічна культура, про людей якої нам відомо вже з письмових джерел. І чимало вчених вважають, що зрубники — це
41
описані славетним Гомером в «Одіссеї» легендарні кімерійці. Вони на території України мешкали приблизно триста років і також залишили свій помітний слід у нашій історії. І кімерійці, або кімери також, найвірогідніше, належали до індоєвропейців або ж аріїв.
Ким насправді були арії, і який їх внесок у цивілізаційний розвиток людства, історики досі полемізують. Але дуже важливо, щоб тему аріїв не чіпали політики. Бо коли політики лізуть брудними руками в історію, то добром це ніколи не закінчується. Як це ми бачимо на прикладі Адольфа Гітлера, який так розвинув тему арійства, що притомне людство дотепер не може чути цього слова без огиди.
А насправді розпочалася арійська тематика з лінгвістів. Ще у XIX столітті данські та німецькі філологи звернули увагу, що в германських мовах є слова, схожі на ті, що є в мовах індійських та іраномовних народів. Копнули глибше — виявляється, у санскриті їх ще більше. «Ага, — сказали вчені, — отже, є підстави говорити про індо-германську мовну сім’ю».
Почувши про цю лінгвістичну цікавинку, прихильники популярних тоді расових теорій очманіли від радості: ось він, доказ того, що біла раса ще у прадавні часи несла світові цивілізацію і добралася навіть до Індії! Тут же притягли за вуха висновок, що найчистіша кров аріїв збереглася в нордичних народів: ми круті, всі решта — на коліна! Почалося цілеспрямоване припасування нових відкриттів під теорію расової зверхності германських народів. Штудіювали Веди, вивчали санскрит, провели прямі паралелі з епосами германських народів — і готово. В ужиток увійшло лунке слово «арії», а далі в хід пішла свастика, у якій побачили купу різної символіки від солярного знаку до чоловічого та жіночого начал «ян» та «інь». Все яскраво і таємниче, капловухим любителям усього містичного дуже подобається. А головне — пояснює, чому германці мають повне право вирішувати долі недорозвинених рас. Можна йти в бій і відвойовувати історичну справедливість: «Зольдатен — марш!»
Зольдатен помарширували, були розбиті, расова теорія дискредитована, слово «арійці» стало непристойним, германські народи очуняли і вгамувалися. Однак святе місце порожнім не буває, і ідея арійства потихеньку перейшла до слов’ян. А попереду всіх слов’ян, звісно, українці. Адже гіпотезу, що місцем виникнення арійців є степи Північного Причорномор’я, ще ніхто не спростував. Отже, арії — це українці!
Однак цього не можуть стерпіти росіяни, які щиро вважають себе головними у світі слов’янами. І роблять спроби видерти прапор арійства з цупких українських рук. Тому заявляють, що арії — це слов’яни, які спустилися з Карпат, заселили Велику Руську Рівнину, дійшли до Тихого
42
океану, вийшли в Америку, розгромили нацизм та відкрили дорогу в космос. Ми круті, нам все далжни! Все на калєні!
Гадаєте, дід жартує? Так кажуть не російські маргінали, яких у кожній країні до біса. Саме такий погляд на історію Росії озвучували деякі російські професори у 2014 році, під час розгляду в Держдумі Російської Федерації концепції єдиного шкільного підручника з історії. Дискредитовану нацистами свастику, щоправда, в Росії ще не дуже використовують, бо поки ще соромляться. Але теоретики «русского міра» — головної сучасної ідеологеми Кремля — залюбки беруть на озброєння й арійський міф. Бо коли суспільство перебуває на примітивній стадії розвитку, правителі дуже люблять апелювати до чогось давнього, містичного і таємничого. «Побільше незрозумілого», — казав колись Остап Бендер, і Кремль свято дотримується цієї настанови великого комбінатора.
Але видерти прапор арійства в українців не так просто — наші любителі мірятися давністю предків росіян слов’янами і, відповідно, нащадками аріїв взагалі не вважають. Тому жорстко тролять російських опонентів під час інтернет-диспутів.
Якщо ж ви запитаєте діда, чи мають сучасні українці стосунок до аріїв, дід відповість ствердно: так. Особливо українські роми, або ж цигани, автентична мова яких найближча до санскриту.
і Кімерієць Вася, Ашшурбаніпал, Гомер, Трипільська молодиця і 387 іншим це подобається.
ЧОТКИЙ Арій ПІО ВИ мелете, діду! Все Брехня! Ми ВОБЩЕ не люди, А пришельці З ІНШИХ світів. Прилетіли ДО ВАС НА звездольотах та принесли сакральні знанія. Всіх кругом перемогли ТА НАВЧИЛИ жизні.
КімЕріць Вася Да! Ми, Арії, такі!
ГомЕр Мрлчний нлрод Був, оті кімерійці. І жили в темряві, в жутких уСЛОВІЯХ- я, ПрАВДА, нічого не БАЧИВ, БО сліпий.
АшшурБАНІПАЛ Хоть БИ ТИ, ВаСЯ, НЄ ВИМАХуВАВСЯ. ЗАБуВ, ЯК ми вас батогами з Кавказу гнали? Тоже мне, рлсл господ, простигосподи.
Чоткий Арій ЄтО ПОТОМу, ТОВАрІЩ ЛшшурБАНІПАЛ, ШО ВИ, Ассирійці, тоже Арії. І ВООБЩЕ, еслі якийсь нлрод побєдітєль, ТО ВІН АВТОМАТИЧНО — АрІЙСЬКИЙ НАрОД І ПЄрЄЛ\АГА БЛАГОДАрЯ САКрАЛЬНИМ ЗНАНІЯМ.
УвАХШАТрА Я — ЦАр ЦАрІВ, СИН СЛАВНОГО ЬрАВАрТИША — торжественно ЗАЯВЛЯЮ, ЩО Арії — це ми, мідійці. Це НАШЄ САМОНАЗВАНІЕ. І ДАЖЄ ГерОДОТ НАС АрІЯМИ НАЗИВАВ. А КрОМЕ того, які це Ассирійці победітелі, якщо ми з цлрем Влвілону оту Ассирію ЗАВОЮВАЛИ ЛЬОГКО, А в 612 році до н.е. сожгли Ассирійську столицю Иіневію дотла. Скажи, іабопаласаре?
Пабопаласар Вавілонськи Було діло.
Чоткий Арій Иу... ЗНАЧИТЬ і ви тоже Арії
Олександр Македонський Та я усіх отих персів вертів, як хотів. Так хто там Арій?
Арій Му... ЗНАЧИТЬ ВИ, ПАНЄ Олекслндре, Арій
Аші іаніпал А шо це за Чоткий лрій тут вигулькнув? Диви, яку АВАТАру почепив — 3 БОрОДОю! А НА САМОМ ДЕЛЕ СИДИТЬ ЯКИЙСЬ Дрищ ПрИЩАВИЙ І уМНІЧА. Діду, ЗАБАНЬТе ЙОГО, ПОЖАЛуСТА
Трипільська молодиця То Арії Були, діду! Точно! Я своЕму клжу: іди, глянь, хтось на горищі курЕй полохл. А він: одчепись, САТАНО, ДАЙ ПОСПАТИ. РАНКОМ ВСТАЕМО — ТАК І Е. ГеТЬ уСІ ЯЙЦЯ ПОКрАЛИ, курЕй передушили. Хто Ж, ЕСЛІ не Арії?
НіІІег Цпзеге Яаззе ізі йіе Неггепга... < Ьаппе(1>
оступово ми з вами дісталися до того етапу історії України, про який уже потроху з’являються письмові згадки. Тому в нас, нарешті, з’являтимуться різні історичні персонажі, і справа піде веселіше.
Найбільше письмових згадок про ту пригодницьку добу ми знахо
димо в сучасних фентезійних романах, що описують пригоди і воєнні звитяги кімерійців, скіфів, сарматів та інших номадів. Щоправда, автори тих романів щедро оздоблюють історичну канву всякими орка-ми, гоблінами й конанами-варварами. Іноді трапляються ельфи. Але для спраглого достовірних знань читача фентезійні романи джерелом наукових знань слугувати не можуть, тому дід розповість, як усе було насправді. Хоча треба визнати, що калейдоскоп різноманітних племен та народів мерехтів теренами України такий, що для позначення всього І тисячоліття до н. е. і першої половини І тисячоліття н. е. можна сміливо вживати термін «доба фентезі».
На щастя, окрім сучасних романів, письмові згадки про кочові народи степу нам залишили і тогочасні письменники та історики. Поява письмових свідчень не означає, що археологи можуть здати свої лопати на склад і піти собі відпочивати. Зовсім ні. Письмові документи, без сумніву, важливе для історика джерело, але з ними треба бути дуже й дуже обережними. Бо далеко не факт, що там написано правду. Давній хроніст міг просто помилитися, чогось не знати або надто покластися на свідчення ненадійного очевидця чи й просто вигадника. Або, як часто бувало, свідомо викривити факти з якихось кон’юнктурних міркувань. Тому до кожного письмового джерела історики підходять критично і зіставляють його з результатами археологічних розкопок. У такому разі є шанс отримати більш-менш реалістичну картинку того, що відбувалося.
Кімерійці
І першим народом на території України, про який ми маємо одразу кілька
письмових свідчень, є знамениті кімерійці (або кімери). Хто вони такі були,
45
звідки прийшли, чого хотіли й куди зникли — про це історики все ще сперечаються. Історики взагалі обожнюють сперечатися, але для солідності називають свої сварки науковими диспутами. Дід не історик і полемізувати з науковцями наміру не має, тому просто розповість вам про кімерійців те, що знає.
Не сумніваюся, що всі читачі добре знайомі з творчістю Гомера, який в «Одіссеї» вперше згадує про цей цікавий народ. І оповідає, що кімерійці живуть у країні, де завжди темрява й ніколи не сходить сонце. Це й не дивно, якщо згадати, що Гомер був сліпим. Достовірнішу інформацію ми отримуємо від батька історії Геродота та історика й географа Страбона, теж грека, який жив дещо пізніше. Крім того, деякі ранні відомості про кімерійців можна знайти в архівах ассирійських царів Сардона II, Асархаддона і, звичайно ж, Ашшурбаніпала II.
Самоназва кімерійських племен нам невідома, а от ассирійські клинописи наводять неблагозвучну назву «гімірра», що згодом трансформувалась у «кімери» та «кімерійці». Ассирійські царі здебільшого вихваляються, як їм за тих чи інших обставин вдавалося побити знахабнілих «гімірра» та обкласти їх даниною. Однак чи платили кімери ассирійцям оту данину, достовірно нікому невідомо — жодних податкових звітів від кімерійців у тих архівах не збереглося.
Кімери (кімерійці) були групою кочових племен, найімовірніше, іра-номовних, які спочатку припленталися у Закавказзя звідкись зі степової зони. Огледілися там, і маючи характер непосидючий та задерикуватий, почали пхати свої горбаті носи в політику Ассирії й Урарту, заважаючи двом солідним державам спокійно воювати одна з одною. Врешті-решт, кімерійці так всім набридли і наплодили собі стільки ворогів, що вирішили за ліпше піти собі геть із Закавказзя, поки не пізно.
Безперечно, найприємнішим місцем для життя в той час (як, власне, й зараз) була територія України, тому недивно, що кімерійці невдовзі з’явилися в Криму і в причорноморських степах.
Щоб уявити собі кімерійця, дід просить увімкнути уяву: отакий міцний дядько, смаглявий і з горбатим носом, у шкіряній куртці, в шкіряних штанях, взутий у шкіряні чоботи і ще й у шкіряній гостроверхій «будьоновці». До зубів озброєний і на коні! Уявили? А тепер уявіть собі тисячі, а може, й десятки тисяч таких хлопців, які мчать по степу галопом, топчучи живу силу й техніку противника.
Головним видом зброї кімерійців були далекобійні луки, з яких вони вміли вправно стріляти. А коли застрелити супротивника здалеку не вдавалося, то добивали його в ближньому бою довжелезними залізними мечами. Кімерійські мечі були завдовжки близько метра, що свідчить як про високий рівень ковальської майстерності, так і про фізичну силу власників
46
отих мечів. Не виключено також, що залізна доба прийшла на землі сучасної України саме з приходом кімерійців — місцеві племена заліза ще не знали, тому сумно ниділи в темряві бронзового віку.
Окремо треба сказати про кімерійських коней. Кімерійці їх дуже плекали і були, мабуть, найкращими кавалеристами свого часу. Саме вони винайшли та розробили чимало елементів кінської збруї, а також тактичні прийоми дій великих груп кавалерії на полі бою, що їх згодом перейняли й інші народи та застосовували аж до XX століття включно.
Єдиного централізованого управління у кімерійців не було, розрізненими групами управляли окремі отамани. Кімерійська отаманщина дозволяла їм, однак, до пори до часу бути грізною силою. Особливо, коли кімерійці мали справу зі слабшим супротивником. Однак, якщо наривалися на сильнішого... Але про це дещо згодом.
Зрозуміло, що з такими тактико-технічними характеристиками кімерійці легко утвердилися на нових неляканих територіях і чудово почувалися, займаючись скотарством, насамперед, конярством. Ну і, звичайно, грабуючи всіх довкола. Бо саме кімерійців історики підозрюють в агресії проти хліборобів чорноліської культури, які мешкали північніше, на території від Середнього Дністра на заході до Ворскли на сході. Це стало черговим проявом віковічного протистояння між землеробами лісостепу і кочівниками степу. Яких в історії України ще буде багато.
Рухаючись степом на північ, загони кімерійців натрапляли на незнайомі їм племена, і спочатку обидва народи із здивуванням оглядали одне одного. Зустрілися землеробська і кочова цивілізації. Кочова на конях і з мечами, а землеробська — на возах і з ціпами в руках.
— Здрастуйте, громадяни, — віталися кімерійці.
— І вам доброго здоров’я, — чемно відповідали місцеві.
— Хто такі будете? Українці? — цікавилися кочівники.
— Ні, не українці. Ми ще навіть не слов’яни. Археологи не согласні вважати нас слов’янами. Кажуть, що ми пра-слов’яни. Предки їхні, значить. Як його... ага! Чорноліської культури ми. А ви хто такі будете?
— А нас кімерійцями дражнять. Чули про таких?
— Ні, не чули. Ми неграмотні.
— Та й ми тоже неписьменні. То що робити будемо? Битися чи миритися?
— Можем битися, а можем і миритися. Це вже як собі схочемо.
— Тоді так, хлопці. Ви хлібороби, а ми скотарі. Ви нам хліб, а ми вам меч.
47
— Ні, ми не согласні, — чухали потилиці дядьки. — Дешево. Та й у нас і в самих мечі є.
— Та які у вас мечі? Бронза нещасна, — сміялися кімерійці. — Осьо глянь, який у мене. Метр завдовжки. І залізний!
— Так, добрий меч, — відповідали селяни і після недовгого торгу погоджувалися на взаємовигідну торгівлю.
Стосунки землеробського населення з кімерійцями далеко не завжди були мирними, і про драматичний характер взаємин чорноліських фермерів з ковбоями степу свідчить поява у VIII столітті до н. е. потужної захисної лінії у вигляді фортець уздовж річки Тясмин. А в самому Чорному лісі (що на колишній Кіровоградщині) археологи знайшли залишки міцно укріпленого трьома рядами валів і ровів городища.
Однак, якою б потужною не була кавалерія, вершник у лісі неповороткий і беззахисний. І чорноліські бойові куркулі, напевне, безсоромно користувалися цією тактичною перевагою, зустрічаючи непрошених гостей як і належить — вогнем та мечем. Як насправді розвивалися реальні події, історики достеменно не знають і продовжують сперечатися. Одні вважають, що кімерійцям вдалося, зрештою, зламати опір чорнолісців і захопити їх городища. Про що нібито свідчать знахідки матеріальної культури кімерійців на території чорноліських поселень.
Інші ж доводять, що встановити гегемонію над Лісостепом кімерійцям так і не вдалося, і їм, зрештою, довелося домовлятися з чорнолісцями та організувати міжкультурний обмін на більш-менш взаємовигідних умовах. Цілком вірогідно, що чорнолісці іноді укладали з кімерійцями військові союзи і здійснювали спільні воєнні походи. А кімерійські речі, що їх археологи знаходять у чорнолісців, могли туди потрапити у результаті торгівлі чи як подарунки. Або в якості трофеїв.
Кімерійцям потрібне було продовольство, яке вирощували землероби, і вони були об’єктивно зацікавлені в появі у землеробів надлишкового продукту. А чорнолісці були зацікавлені в новітніх технологіях, завдяки яким отримували змогу підвищити ефективність обробки землі. Як наслідок, вони отримали від кімерійців секрети обробки заліза. Але хитрі чорнолісці використали отриману технологію не лише для виготовлення залізних знарядь праці, про що наочно свідчить викований якимсь чор-ноліським ковалем сталевий меч завдовжки 108 см. Цей меч є одним із найдовших тогочасних мечів на території Європи і слугує доказом, що чорнолісці також були дужими хлопцями — щоб вправно махати таким мечем, треба мати неабияку силу. Ну, і ковалі в них, видно, були цілком на рівні тодішніх світових стандартів.
48
Кімерійці ж, натомившись від трудів праведних, поверталися нав’ючені продовольством до себе в степ і проводили заслужену відпустку на чорноморських курортах, купаючись у морі та засмагаючи на теплому пісочку. Краса, а не життя було в тих кімерійців. Аж поки...
Скіфи
Недовго кімерійці насолоджувалися відпочинком на пляжах Причорномор’я і Криму. Лишень якихось двісті чи триста років. Аж поки у VII столітті до н. е. там з’явилася незнайома кімерійцям ворожа кавалерія вдосконаленої конструкції.
— Ви хто такі будете? — спитали здивовані кімерійці, підводячись з шезлонгів і затуляючи очі від яскравого сонечка.
— Скіфи ми! — спльовуючи, відповів головний кавалерист, оглядаючи кімерів «розкосими і жадними очима». І спокійно звелів: «Ану, дуйте із пляжу!»
Кімерійці спробували було рипнутися, але у закованих в панцирі скіфських вершників оті кімерійські потуги викликали лише саркастичний сміх.
До речі, сентенція про «розкосі і жадні» очі, уведена у вжиток російським поетом Олександром Блоком, ствердила серед багатьох навіть освічених людей викривлене уявлення про зовнішній вигляд скіфів. Бо Блок має рацію лише наполовину. Очі у скіфів, скоріше за все, дійсно були жадібні. Але точно не розкосі, оскільки скіфи не були монголоїдами. Це були кремезні люди з великими носами і цілком європеоїдним розрізом очей. Мужчини в них носили довге волосся і довгі бороди, які, звісно, відрощували не спеціально. їм просто ліньки було голитися.
Скіфи, вірогідно, були такими самими іраномовними племенами, як і кімерійці. Тому, коли вони чемно звернулися до кімерійців з проханням звільнити займану територію, кімерійцям перекладачі навряд чи були потрібні — обидва народи говорили на споріднених взаємозрозумілих мовах. А праслов’янські народи Лісостепу, мабуть, з усмішкою спостерігали за розборками між двома братерськими арійськими народами, дотепно коментуючи розпачливий вигляд таких ще недавно пихатих кімерійців.
Історик Геродот, до свідчень якого дідусь ставиться з увагою, розповідає вельми повчальну історію про завоювання скіфами кімерійців. Коли кімерійська розвідка доповіла, що зі сходу суне величезна ворожа армія, стали кімри радитися: що робити?! І в ході отих дебатів вони розійшлися у підходах: простий народ, як і годиться, верещав: «Всьо пропало, нас слі-вают, нада тікать!», а їхні отамани заперечували: «Без паніки, друзі! Зараз вишикуємо бойові лави і поб’ємо супостата!» І довго вони сперечалися
49

між собою, пристрасті розпалилися, аж поки кімерійці не перебили одне одного. Здивовані скіфи ходили потім по тому полі бою, розгублено роззираючись, і не могли зрозуміти, що, власне, трапилося. Потім знизали плечима і сказали: «Ну й дебіли!» І стали панувать.
Скіфи були доволі цікавими людьми. Для початку скажемо, що вони були різні. Були царські скіфи — вони їздили верхи на конях, пиячили і наганяли жаху на довколишні народи. А були ще і скіфи-орачі, які мешкали північніше, та скіфи-землероби — оті, що східніше. За даними істориків, орачі та землероби займалися сільським господарством і платили царським скіфам податки. Але оскільки археологи і досі не знайшли жодного податкового звіту, дід вважає цю гіпотезу не зовсім обґрунтованою. І, услід за рядом авторитетних вчених, не виключає, що насправді орачі та землероби були не іранського, як царські скіфи, кореня, а праслов’янського.
Для греків же усі іноземці в штанях були на одне обличчя. Тому грецькі переселенці для простоти називали усіх чужинців півночі скіфами, не переймаючись такими дрібницями, як різниця мов та етнічна неоднорідність.
Землеробні ж племена, побачивши, що в степу з’явилися чергові кочівники, застосували попередню тактику: укріпили оборонну смугу і стали чекати скіфів на перемовини щодо умов взаємовигідного співробітництва. І, можливо, поговоривши зі скіфами, почухали потилиці, зітхнули та вирішили за ліпше прийняти скіфське громадянство. Щоб не було проблем з іншими завойовниками, яких у той час розплодилося, як колись у нас у дев’яності було рекетирів довкола ларків та на базарах. Тому кожному чужинцеві, хто до них забрідав, селяни лісостепу спокійно казали: «Ми скіфи. Вопроси є?» «Вопросів», звісно, не було, бо зв’язуватися зі скіфами, про яких ходила недобра слава войовничого і швидкого на розправу народу, особливого бажання ні в кого не виникало. А Геродот зі слів мандрівників так і записав про селян Лісостепу: «скіфи». Потім подумав і додав: «орачі». Це щоб відрізнити їх від царських скіфів, які практикували дещо іншу модель економічного господарювання.
Борючись за своє економічне зростання, царські скіфи не гидували й рекетирством, додаючи в нудне життя багатих греків, які на той час уже заснували свої поліси в Криму та Причорномор’ї, чимало гострих емоцій. Греки, однак, цього не цінували і мстиво описали отих романтиків степу непросипними п’яницями та наркоманами. Бо цивілізованому грекові, який пив вино, інтелігентно розмішуючи його з водою, було незрозуміло, як ото можна глушити нерозбавлений алкоголь прямо з амфори, як це залюбки робили скіфи. А коли скіфам хотілося погуляти десь у степу, то вони злазили з коней, ставили великий намет, заносили до нього розпечене
51
на вогні каміння і всі гуртом у той намет залазили, щільно зачинивши за собою запону. Тільки то була не баня і не парильня, як ви могли подумати. Бо розпечене каміння не водичкою поливали для пару гарячого, а клали на нього оберемки всякої цікавої трави, яка тоді буйно росла у причорноморських степах. За свідченням Геродота, скіфи в тих наметах чомусь голосно реготали.
Неграмотні скіфи адекватно відомстити грекам не зуміли, тому ми так ніколи й не довідаємося, як саме відгукувалися вони в своєму колі про греків взагалі та про їх нездорову пристрасть до гарненьких хлопчиків зокрема.
Деякі дослідники вважають, що скіфи влаштовували алкогольні та наркоманські оргії не з радості, а з журби і печалі. І задля благозвучності називали такі пиятики тризнами. Тризни влаштовували, наприклад, коли помирав або гинув цар. Царів ховали з почестями, вправно перерізаючи при цьому горлянки їх дружинам, наложницям і рабам. Тому недивно, що дружини скіфських царів щиро турбувалися про здоров’я своїх чоловіків, а раби ревно молилися, щоб боги дарували цареві довгий вік.
Молитви не завжди допомагали, царі іноді хворіли. І якщо скіфського царя мучила нежить або, не приведи боже, зубний біль, то цар, кривлячись від болю, велів шукати і знайти того негідника, який нещиро молився богам. Бо вважалося, що лише це і є причиною хвороби царя. Негідника шукали, звісно ж, знаходили, і тут-таки перерізали йому горло з усіма належними церемоніями.
З часом скіфська медицина опанувала, крім людських жертвоприношень, й інші лікувальні методи, якот видирання хворих зубів. Скіфського стоматолога за роботою ми можемо, наприклад, бачити на скіфській вазі з Куль-Оби.
Якщо ж цар таки помирав, то його урочисто ховали під хоровий спів скіфів та плач нещасних жінок і рабів, що їх приносили в жертву. Зарізавши жінок та рабів і вдосталь наспівавшись, скіфи насипали над могилою царя курган. Це ті самі кургани, що й досі заважають тракторам під час весняної оранки. В одному з таких курганів — Товстій Могилі — було знайдено відому золоту пектораль, що її постійно виставляють у кращих музеях світу, збираючи непогану касу. Дякувати за пектораль ми маємо нині покійному українському археологові Борису Мозолевському.
Скіфи якийсь час чудово почувалися в Криму і в причорноморських степах, насолоджуючись постійним місцем проживання. Сильних ворогів у скіфів довгий час не було, ніхто скіфам не заважав. І вони поступово стали менше кочувати та воювати, почали більше займатися відгінним та стійловим скотарством і налагодили торговельно-економічні відносини
52
з грецькими полісами, а також із землеробними народами північного лісостепу. Аж якось у 512 році до н. е. несподівано прийшла біда, звідки її не чекали.
Жив тоді в Персії цар Дарій І, і мав той цар скромну мрію — завоювати весь світ. Спочатку Дарій потренувався на всяких мідійцях, парф’янах, ва-вилонянах та інших народах Центральної Азії, потім підкорив собі Єгипет та частину Індії. І стало Дарію сумно й нецікаво — усюди він перемагав, гідних суперників не знаходилося. Тоді Дарій з нудьги вторгся в басейн Егейського моря і підкорив собі острови Самос та Хіос. І задумався: що ж далі? Він іще молодий та здоровий, армія величезна і рветься в бій, а гідних ворогів немає. І головне — довкола трону сидять історики і нетерпляче очікують нових перемог Дарія Великого. А перемог немає. Треба щось робити.
Аж тут Дарій почув про причорноморські степи, де на той час саме розкошували скіфи. «О! — вигукнув Дарій по-перськи. — То, шо нада!»
Швидко зібравши чисельну армію, Дарій звелів грецьким інженерам збудувати переправу через Босфор. Греки, недовго думаючи, поставили борт до борту кораблі, настелили через палуби дошки і — ласкаво просимо в Європу!
Дарій і його армія навшпиньки підібралися до Дунаю, намагаючись не гриміти щитами, щоб не сполохати скіфів. Які розслаблено сиділи в своїх наметах та голосно реготали. Через Дунай ті ж самі греки збудували для армії Дарія мости. Перси тихенько переправилися на лівий берег і опинилися в Одеській області. Ну, тобто, в сучасній Одеській області, тоді Одеси ще, на жаль, не було. Бо одесити, без сумніву, самостійно і без усяких скіфів розібралися б із Дарієм.
Скіфи, помираючи від сміху, повилазили з наметів і раптом побачили величезну перську армію. Яка вже вишикувалася у бойові лави, готова атакувати. Дарій вже підняв руку, щоб скомандувати: «Вперед!», але спантеличений веселим скіфським реготом, завагався. Скіфи ж зметикували, що справа серйозна, знову залізли у намети і стали радитися.
На той час у скіфів уже була централізована влада на чолі з царем Ідан-фірсом. Серйозний був дядько. Здоровенний і на руку важкий. Але обережний і хитрий. Скіфи гукнули ще на воєнну раду царів сусідніх народів: таврів, агафірсів, неврів, андрофагів, меланхленів, гелонів, будинів та савроматів. Таври, які мешкали в курортній зоні південного Криму, одразу пішли, сказавши, що їм воювати немає сенсу, до них перси все одно не дійдуть. За таврами піднялися і вийшли агафірси, неври й андрофаги. Повагавшись, відмовилися допомагати скіфам і меланхлени.
53
— Добре, іди, але щоб потім не жалівся! І намет за собою щільно прикрий, дме! — гукнув Іданфірс услід царю меланхленів.
Довго скіфи та їх союзники радилися й сперечалися, виробляючи стратегію й тактику війни. Були такі, які вимагали оголосити загальну мобілізацію, запровадити в Скіфії військовий стан і негайно атакувати персів. Але Іданфірс не погодився з гарячими головами і сказав: «Відступати будемо, воювати — ні». Пролунала команда: «По конях!», і скіфи, спакувавши пожитки та поганяючи худобу, почали велике вимотування персів.
Зрозуміло, що мстивий Іданфірс спочатку повів своїх скіфів у землі меланхленів, які мешкали на території сучасної Донецької області. Перси знову вишикувалися походним строєм і слухняно тюпали за скіфами, невдоволено бурмочучи під ніс брудні перські лайки. Але Іданфірс на ті лайки не зважав та продовжував послідовно заводити персів у землі саме тих народів, які відмовилися йому допомагати.
Не раз і не два перси шикувалися до бою зі скіфами, але ті, регочу-чи, згортали свої намети та йшли собі далі. Терпець у Дарія врешті-решт увірвався, і він почав вимагати в Іданфірса, щоб той або воював, або здавався. На що Іданфірс порадив Дарію берегти нервові клітини та не перейматися. «Ми робимо лише те, що й наші предки робили — кочуємо», — насмішкувато кинув скіф перському цареві.
Поступово до геніального Дарія дійшло, що така екскурсія степами Причорномор’я може тривати безкінечно. Зрештою, він плюнув і наказав своїй армії повертати голоблі та йти додому. Повернувшись, Дарій звелів історикам написати про покорення ним Великої Скіфії, розуміючи, що головне для майбутних поколінь не те, як було насправді, а те, як запишуть історики.
Скіфи ж писати не вміли, то нам і невідомо, з яким свистом та улюлюканням випроваджували вони персів з Одеської області. Зате писати вміли греки. А греки не любили персів значно сильніше, ніж скіфів. Тому з великою насолодою описали ганьбу Дарія, і саме завдяки грецьким історикам ми знаємо, як усе відбувалося насправді. От якби їх не було, то сучасні дослідники захистили б уже гори дисертацій про переможний похід Дарія у Скіфію, і як доказ показували б нам клинописи перських підлабузників Дарія. А археологи свої знахідки елементів перського обладунку також демонстрували б у якості речових доказів, що Дарій Скіфію таки завоював. Добре, що греки вже тоді вміли й любили писати, дякуємо їм.
Дуже шкода, що праслов’янські племена Лісостепу були, як і скіфи, неграмотними. Тому не залишили нам своїх об’єктивних спогадів про вторгнення персів, а просто сиділи в своїх затишних хатинах, лузали на-
сіння та жваво обговорювали перебіг воєнних подій у південних степах. Але що саме вони тоді казали, ми, на жаль, так ніколи й не довідаємося.
Після перемоги над Дарієм скіфи, як і годиться в таких випадках, запишалися, зледачіли та поступово занепали. Бо у III столітті до н. е. вони якось підозріло швидко зійшли з історичної сцени. Дослідники проводжають скіфів схвальними аплодисментами, бо ті все-таки залишили по собі матеріальної культури не на одну монографію. От якби вони ще й писати вміли, тоді б історики влаштували скіфам справжню овацію, несамовито вигукуючи їм «Браво!». Але без «біс».
Називають дві основні причини, чому скіфам довелося залишити історичну сцену. Основна версія, якої дотримуються наукові світила, полягає в тому, що скіфи не витримали потужних ударів сарматських племен. У такому разі все просто — причина занепаду Скіфії в зовнішній агресії. Але останнім часом свої «п’ять копійок» вставили дослідники історії клімату. Вони стверджують, що у III ст. до н. е. в Північне Причорномор’я насунули люті холоди, і зима тривала по дев’ять місяців. Весела трава в степах геть уся вимерзла, скіфам стало сумно й незатишно. Тому вони частково відкочували в краї з теплішим кліматом, а частково подалися в найми до землеробів Лісостепу, які все ж жили в теплих і затишних домівках, а не в благеньких наметах, як скіфи. А коли у II ст. до н. е. повернулося нормальне літо, і в степах знову виросла трава, от тоді услід за худобою в Причорномор’я, нарешті, прибули сармати.
Сармати
Тема сарматів, або, як їх називав той самий Геродот, савроматів, надзвичайно велика і також багата на всілякі історичні та навколоісторичні інсинуації та шахрайства. Дід залишається твердим у відкиданні всякої антинаукової муті, тому зупинимося лише на найбільш достовірних фактах.
Іранські мови в той час були популярні серед кочівників, і сармати, найімовірніше, також були іраномовними. Принаймні, так гадав Геродот, який стверджував, що савромати говорять по-скіфськи, але з помилками. Пізніші дослідження також підтверджують, що сармати дійсно балакали якимось іраномовним суржиком.
Щодо походження савроматів Геродот наводить якусь еротичну фантазію, що савромати буцімто були нащадками випадкових статевих контактів між скіфами та амазонками. Але оскільки дід при тому не був присутній, то підтвердити науковість такого припущення Геродота не може. Однак факт залишається фактом — сармати виявилися вправними воїнами, які своїми набігами, а також бучними пиятиками наводили жах на всі довколишні народи.
55І
Слава сарматів і донині залишається гучною, бо, наприклад, осетини впевнені, що походять від сарматів, і страшенно цим пишаються. За окремими свідченнями, відлуння колись потужного племені сарматів мало вплив на формування Запорозької Січі та українського козацтва. А середньовічна польська шляхта взагалі була свято переконана, що вони не якісь там поляки — боже збав! — а чистокровні й прямі нащадки сарматів. Польська сарматія — то окрема сторінка історії, може, дідусь колись про неї розповість, але зараз відволікатися не будемо.
За свідченням окремих дослідників, найбільшою цінністю, за якою полювали сармати, були не золото, коні, худоба чи інші багатства. Головною метою сарматів у їх завойовницьких походах були жінки. І що цікаво, жінки сарматам були потрібні не для того, щоб ними брутально покористуватися і відіслати на кухню смажити м’ясо, як це робили інші завойовники. Ні! Порядний сармат ганявся за жінкою, щоб, упіймавши її, одразу почати вірно й віддано їй служити. Є версія, що слово «сармат» у перекладі означає «підвладний жінці». Якщо це правда, то дід би навіть назвав сарматів «племенем бойових підкаблучників».
Сарматські жінки також були ще ті дамочки. Гасали на конях, стріляли з луків і билися на мечах не гірше за мужчин. Порядна дівчина, наприклад, не могла вийти заміж, якщо до весілля не вбила хоча б двох-трьох ворогів.
Свати на заручинах так і питали у нареченої:
— Скіки?
Дівчина, зашарівшись, колупала припічок і казала, наприклад:
— П’ять...
Та вкривалася сором’язливим рум’янцем.
— Гарна дівчинка, — задоволено казали сарматські свати і пили по чарці за здоров’я молодих.
Дід не знає, що там у сучасних українських чоловіків, але те, що в багатьох українках досі тече кров сарматок, незаперечний факт. Добре, що хоч традиція вбивати перед весіллям відмерла. Страшно собі навіть уявити наречену, яка в білому платті та під фатою гасає по місту в пошуках колишніх бой-френдів і зловісно при тому всміхається.
Про характер сарматських жінок свідчить також легенда про Амагу, якій трапився недолугий чоловік — тихий п’яниця цар Медосак. Поки п’яний цар варнякав та рахував чортиків, цариця Амага сама давала лад у державі, розставляла по кордонах гарнізони, проводила засідання уряду та воєнні ради. А якось, коли вороже військо оточило Херсонес, Амага відібрала загін із 120 найкращих воїнів і сама на чолі того загону подолала за добу
56
майже 200 км. Увірвалася в стан ошелешених ворогів, недовго думаючи, вбила їх царя і миттєво відновила у майбутньому Севастополі зразковий конституційний лад. Поставила до керма замість убитого царя його сина і наказала йому поводитися чемно та більше не хуліганити. Потім спокійно повернулася додому готувати п’яненькому чоловікові вечерю. Медосак, прокинувшись, лише поцікавився в Амаги, де її носило. Відповідь Амаги чоловіку історією, на жаль, не зафіксована.
Загалом слава про військову доблесть сарматів була добре відома і в Римській імперії. Недаремно сарматські племена язигів та роксоланів виконували функції прикордонників, за що отримували від римлян гарні гроші. Якось у 117 році до н. е. римляни забули чи не схотіли заплатити сарматам зарплатню, то сармати, недовго думаючи, посунули на римлян війною і два роки тероризували дунайські провінції Римської імперії. Зрештою римляни вирішили, що дешевше буде сплатити сарматам заборгованість плюс преміальні за проявлену військову доблесть. Мабуть, відтоді в нашому народі дуже не люблять, коли затримують зарплатню. В таких випадках багатьом дуже кортить заїхати в кабінет начальства верхи на коні і з шаблею в руках. Що також свідчить про пряму ментальну спорідненість українців з сарматами.
Войовничих сарматів залюбки брали на військову службу як у римські легіони, так і у війська германських королів. І з плином часу групи західних сарматів розселилися на територіях сучасних Болгарії, Румунії, Сербії, Хорватії, Угорщини, а деякі знайшли собі нові батьківщини аж у Франції, Італії і навіть Британії.
Подальші століття позначилися бурхливою епохою великого переселення народів, коли територією України перекотилися потужні людські потоки різноманітних і багатоголосих племен. Але оскільки подальші періоди «доби фентезі» вже безпосередньо пов’язані з темою зародження на наших землях слов’янської державності, дід розповість вам про всіх отих готів і гунів, а також слов’ян у наступних параграфах. Перегортаємо сторінку.
Кімерієць Вася, Страбон, Амага, Іданфірс і 512 іншим це подобається.
Кімеріць Вася Єслі шо, ТО Я Був за те, ЩОБ БИТИСЯ із скіфами! Але мненія тоді в нас розділилися, бо ми не могли рішить — чи об’являть воненне положення, чи так воювати, вез воненного положення. В нас тоді широка овщественна дискусія пула. Я одному в зуви два рази двинув, а він кума позвав і разом вони мене положили. А так би я, канешно, скіфам показав.
І/ ю Хоть би ти, Вася, не вимахувався
А кстаті, діду, чого це ви всьо врем’я повторюєте грєчєські васні про нас, вроді ми якісь наркомани Були? Не Було такого. Ну ХІБА іногда, після битви, щоб розславитись...
Но про війну з персами все правильно описали. Спасіва. Я тому Дарію ще пару слов не для історії сказав. В нього потім така пика кумедна пула ©
Дарій Великий От не нада ля-ля, Іданфірсе. Я Скіфію окупував? Окупував. Ти мене хоть в одній битві переміг? Не переміг. Значить, війну виграв я. І кроме того, мої історіки чітко записали в свої клинописні тавлички: Дарій Великий — поведітель скіфів. Так шо іди гуляй
Геродот мовчи вже, поведун. Перемогли скіфи. Читай: Геродот. Історія. Книга IV Мельпомена.
Мільтіад х"го це там виступа? Дарій? Тобі Марафонську витву напомнити? Поведун.
Геродог Ти, Мільтіаде, краще тоже помовч. Марафонська Битва сюди не касаться. Дід Свирид про скіфів пише. Продовжуйте, діду, у вас неплохо получаться. І про мене згадуйте частіше. Не завудьте ще десь упом’януть, шо іменно я ватько Історії. Так приємно ©
58
кожного порядного народу є свої самобутні звичаї і захоплення. У французів таким національним хобі є кулінарія та виноробство, в англійців — морські подорожі, в італійців — солодке неробство (дольче фар нієнте). А от в українців, наприклад, таким загальнонародним хобі можна вважати городи, копанню яких
мільйони наших співвітчизників віддаються щовесни з маніакальною пристрастю.
У Галичині та на Закарпатті до городів можна додати ще будівництво хат. Бо кожний поважаючий себе вуйко вважає будівництво своїм святим обов’язком. Тому мусить збудувати одну хату собі, дві дітям, ще й онукам кілька хат збудує, якщо матиме час. Бо все це робиться у відпустці чи на вихідних, а от на роботі отой вуйко також будує хати, хоча й далеко від рідної землі. От коли вже свої хати збудовані, тоді вуйко з цікавістю оглядається довкола — чи не будується хтось із сусідів. А знайшовши такого, пропонує свою допомогу. Якщо ж сусід від допомоги чемно відмовляється, бо й сам будувати любить, дядько сумно бреде додому, розмірковуючи, чи не прийти якось уночі й трохи побудувати, поки сусід спить і не бачить. Хобі є хобі, тут нічого не вдієш.
У давніх греків також було подібне загальнонародне хобі. Тільки вони не городи копали, а засновували міста, поліси по-їхньому. Бо кожний свідомий еллін вважав заснування міста справою своєї честі та гідності. Давній грек, який не заснував свого полісу, вважався не зовсім повноцінним і не міг дивитися в очі рідним та близьким без пекучого сорому.
— Ну що? Заснував уже поліс? — питала сувора грекиня свого чоловіка, стаючи в позу античної Мегери.
— Ні... — меланхолійно зітхав грек, — поки ще не заснував. — І повертався обличчям до стіни, завмерши в позі «відпочиваючий сатир».
— Всі люди як люди, лише ти якесь ледащо. На кого я потратила свої молоді роки? Ти мені все життя скалічив! А обіцяв! Ти пам’ятаєш, що ти
мені перед весіллям обіцяв? — репетувала грекиня, не змінюючи пози й не повертаючи голови, щоб не збити високої античної зачіски.
— О боги! — жалібно вигукував по-давньогрецькому еллін, підводячись із ложа та скривившись, як Лаокоон.
— Геть з очей моїх! І поки міста не заснуєш, не вертайся! — завершувала дружина тираду і величним жестом показувала чоловікові на двері.
Еллін у розпачі вибігав з хати, й високо підкидаючи ноги, як це зображено на античних вазах, біг до найближчої пристані, де всідався на пер-шу-ліпшу бірему та плив на ній світ за очі шукати місце для нового полісу. Знайти таке місце було непросто, бо греки в ході еллінської колонізації, що розпочалася в середині VIII ст. до н. е., густо натикали отих своїх полісів по всьому Середземномор’ю та Малій Азії. Що викликало у гострого на язик Сократа саркастичне зауваження: «Греки розсілися навколо Середземного моря, як жаби навколо болота».
Давньогрецькі міфи та легенди підказують, що першими з греків про землі Північного Причорномор’я могли дізнатися аргонавти. Оті самі, що на чолі з Ясоном свиснули в царя Еета золоте руно й мусили хутко втікати з Колхіди. Еет, звісно, вислав за ними погоню, але хитромудрий Ясон, аби заплутати сліди, вирішив не йти на Геллеспонт, а подався вздовж берегів Скіфії до річки Істр (Дунай). Дідові неабияк кортить переповісти отой міф про пригоди аргонавтів своїми словами, але наш предмет — історія, а не легенди й перекази. Хоча легенди й перекази також є цінним джерелом історичних знань. З яких ми, наприклад, довідуємося, що рівень навігації у давніх греків дозволяв їм здійснювати лише каботажні плавання. Тобто вони плавали бережком-бережком, стараючись по можливості не заходити далеко у відкрите море й не губити з очей суходолу. Тому, пливучи з Грузії до Дунаю уздовж берегів сучасної України, аргонавти цілком могли приставати до берега. Хоча б для того, щоб поповнити запаси прісної води. А напившись і наповнивши водою свої амфори, одразу відчалювали та швиденько втікали під глузливий регіт скіфів.
Після щасливого повернення в Елладу аргонавти понарозказували грекам багато різних небилиць, і оті побрехеньки лягли в основу цілої серії давньогрецьких міфів та легенд. Згодом на їх основі сила-силенна філологів та істориків успішно захистила свої дисертації та отримала вчені ступені. Практичні ж елліни пропустили байки про сирен повз вуха, але зробили правильний практичний висновок, що на півночі Чорного моря є ще чимало неприватизованих земельних ділянок. І замислилися.
Першими не витримали мешканці Мілету, які в VII столітті до н. е. нишком сіли на трієри та добралися до півострова Березань (тоді Березань була
ще півостровом). І заснували на ньому перший в Україні грецький поліс. Дізнавшись, що місцеві скіфи називають Дніпро Борисфеном, грецькі мігранти, не довго думаючи, дали щойно заснованому полісу назву Бо-рисфеніда.
Повернувшись додому, мілетяни розцілували дружин і в яскравих фарбах описали, в яких чудових землях вони житимуть. Мілетянки радісно зойкнули і заходилися пакувати речі в дорогу. їх подружки з інших міст Еллади зеленіли від заздрощів і взялися поїдом їсти своїх благовірних з потроєною енергією. Давньогрецькі дядьки хапалися за голови і, волаючи до богів про милосердя, чимдуж бігли купувати квитки на відпливаючі в Чорне море круїзні біреми чи трієри. Кому квитків не вистачило, погоджувалися й на галери. В будь-якому випадку, греки масово підняли вітрила, взялися за весла і розпочали в VII ст. до н. е. грецьку колонізацію Північного Причорномор’я.
Цікавим аспектом є питання про взаємини греків з місцевим населенням тих країв. Дід нагадає, що саме в той час у причорноморських степах жили скіфи. Побачивши на чорноморському узбережжі тубільців у фірмових шкіряних пляжних костюмах, греки насилу стрималися від сміху, інтелігентно пирскаючи в кулаки.
Скіфи ж, здивовано оглянувши грецьких переселенців, також не могли стримати усмішки. Бо кумеднішого одягу, ніж туніки, вони зроду не бачили. Тому перший контакт двох цивілізацій відбувся, мабуть, під веселий регіт — скіфи й греки стояли навпроти одне одного і щиро сміялися, аж за животи хапалися.
— Привіт, хлопці. Ми — греки! — чемно привіталися греки.
— Здоров, греки, — відповіли скіфи, продовжуючи сміятися. — А ми — скіфи. Царські. Приємно познакомитися.
— І нам приємно. Як щодо взаємовигідної торгівлі? На засадах дружби і добросусідства?
— Це як? — не зрозуміли скіфи.
— Дуже просто: ви нам — продовольство, а ми вам — демократичні цінності.
— Та ми не проти. Але... ви хоть штани надіньте, — відповіли скіфи й покотилися зо сміху.
— А земля тут яка? Плодюча? — не образилися елліни
— Плодюча. Мабуть. Але про врожайність ліпше у скіфів-орачів питайте, — знесилено витираючи сльози з бородатих щік, відказали царські скіфи.
61

— Ну, а міграційна політика? — не вгавали сини Еллади.
— Та ми не в курсі, бо самі тут недавно. Кімерійці ніби не жалілися.
— От і прекрасно, — задоволено посміхнулися греки, поклали на землю клунки та швиденько збудували агору, храм Артеміди, пристань і ринкову площу. Потім ще раз огледіли скіфів, щось між собою порадилися і збудували тюрму. Діло зроблено, поліс засновано. Час приступати до торгівлі.
Торгівля між грецькими полісами та місцевим населенням відбувалася шляхом натурального обміну: від місцевих греки по бартеру отримували зерно, шкури, хутро й рабів, а скіфів із усіх привезених греками демократичних цінностей найбільше цікавили вино та ювелірні вироби. їх греки й продавали аборигенам утридорога, безсовісно дурячи не обізнаних зі світовими цінами скіфів.
Час від часу скіфи ловили греків на шахрайстві, і тоді сміх вщухав, а скіфи брали грецькі поліси штурмом, вимагаючи справедливої цінової політики. Грекам рекетирські замашки скіфів категорично не подобалися, і вони оточили свої міста потужними кам’яними мурами. Це не завжди допомагало, бо якщо в бізнесі скіфи не дуже розумілися, то воювати вміли прекрасно.
Після Борисфеніди греки заснували в Причорномор’ї ще багато полісів, намагаючись захопити, насамперед, найкращі ділянки на чорноморському узбережжі Миколаївської, Херсонської, Одеської областей та Криму. В дідуся немає ніякої змоги детально розказувати про всі засновані греками міста, бо їх було чимало. Кому цікаво, раджу прочитати про них окремо. Але про деякі грецькі поліси Північного Причорномор’я варто згадати й тут.
Наприклад, Тіра на березі Дністровського лиману, на місці якого зараз стоїть чудове місто Білгород-Дністровський. Здається, саме там знайдено найдавніші на території України гроші — тірські тетрахарки, і дід би дуже бажав, аби традиції притоку в Україну іноземних капіталів не обмежувалися лише античними часами.
Або знаменита Ольвія в сучасному Очаківському районі Миколаївської області, яку в 450 році до н.е. відвідав батько історії Геродот і все гарненько для нас записав. Саме завдяки Геродоту ми багато знаємо про скіфів та інші народи, які жили на нашій землі дві з половиною тисячі років тому.
А ще легендарний Херсонес Таврійський, на місці якого зараз українське місто Севастополь, тимчасово окуповане черговими азійськими пройдисвітами. Херсонес, або літописний Корсунь, стане згодом місцем хрещення князя Володимира, про що дід докладніше розповість у відповідному параграфі.
63
Кожен грецький поліс був окремим містом-державою, що жило за своїми демократичними законами, де всі були рівноправними, але кожна соціальна група була рівноправна по-своєму. Найрівноправнішими були, звичайно, раби, які активно користувалися правом на труд. Демос, тобто вільні громадяни, такого права не мали, тому обмежувалися правом на відпочинок та правом на оборону вітчизни. Були в демосу й обов’язки, і найголовніший із них — брати участь в управлінні полісом. Але якщо хтось із вільних громадян уникав участі в управлінні комунальними службами чи збиранні податків, на його голову падали страшні кари. Запросто могли і побити. Але тільки за рішенням суду.
Найбезправнішою верствою у грецьких полісах були аристократи, до кола обов’язків яких входило розважання демосу шляхом періодичного захоплення влади та оголошення себе царями. Тоді демос щасливо всміхався і починав натхненно боротися з тиранією, караючи аристократів остракізмом та іншими малоприємними винаходами грецької демократії. Щоправда, іноді царям вдавалося утриматися при владі, і тоді важкі часи починалися в демосу. Таким чином, життя в грецьких полісах було веселе й цікаве, про що переконливо свідчать твори давньогрецьких істориків.
Іноді під впливом зовнішньої загрози грецькі поліси об’єднувалися у військові союзи та захоплювали довколишні прилеглі території. У цьому сенсі варто згадати про Пантікапей (нині Керч на території тимчасово окупованого Криму), заснований тими ж таки мілетянами. Пантікапей із плином часу став центром славетного Боспорського царства, історія якого може стати невичерпним джерелом для гостросюжетних і захопливих блокбастерів.
Один цар Мітрідат Євпатор чого вартий — такий собі античний Гаррі Поттер, бо мав на чолі красномовний шрам, залишений ударом блискавки. Але на відміну від хирлявого Поттера, Мітрідат виріс здоровенним бугаєм, перед яким тремтіли всі циркові силачі, гладіатори та хижі тварини. Але й тупим не був — володів понад 20 мовами, був тонким знавцем мистецтв, гурманом і естетом. Маючи еллінське виховання, в політиці застосовував суто азійську підступність, не сильно обтяжуючи себе моральними рефлексіями. Водночас був філософом і колекціонером старожитностей. Бо як це не дивно, але й в античні часи вже були свої старожитності. Кажуть, що в колекції Мітрідата були навіть ложе царя Дарія та плащ Александра Македонського.
Зрозуміло, що безкінечно терпіти над собою такого супермена прості люди не могли, тому в 63 році до н. е. терпець у демосу урвався, і небайдужі громадяни порекомендували цареві «випити йаду». Мітрідат слухняно виконав волю народу, але могутній організм царя сприйняв отруту
як амброзію і не заподіяв йому жодної шкоди. Бо виявилося, що хитрий Мітрідат був ще й ботаніком у буквальному розумінні цього слова — довго вивчав рослини, зокрема отруйні, і поступово виробив у себе імунітет до всіх відомих на той час рослинних отрут. Це вже було занадто, і розлючені громадяни порадили царю убити себе «апстєну». В Боспорському царстві не знайшлося, однак, жодної стіни, яка б витримала треновану тушу Мітрідата. Але тут йому на допомогу прийшла власна охорона, яка милосердно заколола свого царя мечами. Народ, у якого на тлі такого бездоганного вождя вже почали формуватися комплекси меншовартості, полегшено зітхнув.
Із часом потоки грецьких переселенців до причорноморських полісів почали вщухати. Не допомагала навіть потужна рекламна кампанія, метою якої було приваблення нових мігрантів: до греків долинали плітки, що не все так просто у тому Північному Причорномор’ї. Окрім нестабільної військово-політичної ситуації, еллінів дуже непокоїли чутки про холодну погоду, при якій не дуже походиш по місту, як годиться цивілізованій людині, тобто голим. Найбільше ж еллінів відлякувала необхідність вдягати штани. Вдягати туніку греки ще погоджувалися, але штани... На таке моральне падіння могли погодитися лише наймеркантильніші з греків, котрі настільки втратили сором і совість, що заради перспективи швидкого збагачення готові були носити навіть шуби. Моральна ницість жадібних до грошей суб’єктів і в ті далекі часи не знала меж.
Безпринципних і жадібних людей в Елладі виявилося, однак, не так уже й багато, бо з часом у причорноморські поліси греків почали відправляти насильно, в якості покарання за якісь злочини. В результаті у грецьких містах-полісах зріс відсоток усіляких пройдисвітів, один із нащадків яких — громадянин Херсонеса Настає (Анастас) — зробив у Х-ХІ століттях стрімку кар’єру при дворі київських князів. Але про того Настаса дід розповість у відповідних параграфах, прошу поки що просто запам’ятати його ім’я.
Римляни згодом також карали своїх злочинців або опальних громадян засланням у причорноморські колонії. Найвідомішим із засланих у Причорномор’я римлян є поет Публій Овідій Назон, який збагатив латинську літературу талановитими любовними елегіями досить відвертого змісту. Римлянам і римлянкам ті елегії страшенно подобалися, але відомий своїми суворими моральними принципами імператор Октавіан Август, прочитавши оті елегії, густо почервонів від сорому. Потім зблід і запроторив автора у глухомань, до міста Томи (сучасна Констанца в Румунії).
У чорноморському засланні Овідію довелося дуже нелегко, він нудьгував за веселим Римом і зазнавав страшних душевних мук. Можемо лише уя
65
вити, як жилося поету в оточенні гетів та сарматів, літературні смаки яких були далекі від творчих пошуків Овідія. Тоді засмучений Овідій взяв і написав «Скорботні елегії», сподіваючись, мабуть, що їх прочитає й Октавіан, а прочитавши, розчулиться та поверне опального поета в Рим. Задум не вдався, Октавіан, як і положено владі, залишився глухим до волань творчої інтелігенції. Сумно бродячи в самій туніці берегом Чорного моря, Овідій підхопив нежить, і лікарі порадили йому тепло вдягатися. Такої ганьби тонка душа Овідія витримати не могла, і після тривалої творчої депресії поет помер у 18 році до н.е. Написане Овідієм у Причорномор’ї, однак, не пропало даремно, і до цих пір сучасні поети надихаються його скорботними віршами, коли їм для отримання Нобелівської премії з літератури конче потрібно написати щось особливо жалісне і сльозоточиве.
Про заслання останнього римського поета античної доби в Причорномор’я нам нагадує назва славного міста Овідіополь, що на Одещині. Назву оцю місто отримало лише у XVIII столітті за примхою цариці Єкатерини II. Але вона несподівано прижилася, що переконливо свідчить про любов мешканців Південної України до класичних зразків античної поезії.
Сходження скіфів з історичної арени, яке відбулося у III столітті, греки сприйняли філософськи і провели їх стриманими оплесками. І так само спокійно зустріли сарматів, які вийшли на сцену, замінивши скіфів.
— Вино п’єте? — меланхолійно спитали греки.
— Наливайте, вип’ємо, — знизали плечима сармати.
— На здоров’я, — задоволено усміхнулися греки і запропонували сар-матам підписати торговельні контракти, як і зі скіфами.
Веселі на вдачу сармати легко вписалися в запропоноване амплуа, й ідилія співіснування різних цивілізацій ще якийсь час продовжувалася. Аж поки в Причорномор’ї не з’явилися гуни.
Гуни вирізнялися специфічним почуттям гумору і особливим поглядом на характер торговельно-економічних відносин. Тому вони просто пограбували грецькі поліси, майже вщент знищивши грецьку цивілізацію Причорномор’я. В результаті після IV століття грецькі колонії поступово занепали, а їх населення змішалося в калейдоскопі Великого переселення народів. Однак грецька присутність у Причорномор’ї повністю не зникла, і згодом, в добу посилення Візантії, пережила ренесанс.
Загалом антична цивілізація проіснувала в Північному Причорномор’ї майже тисячу років, упродовж яких скіфи й сармати добряче напрактикувалися в галузі посередницької торгівлі, забезпечуючи торговельний зв’язок між греками та землеробними народами лісостепу. Скіфи як оч-
66
Манілі мчали на північ, набирали там зерна й хутра і прожогом неслися на південь, щоб виміняти цей товар на добре грецьке вино. Коли вино у скіфів закінчувалося, вони швидко повторювали торгову операцію, сприяючи розвитку економічних контактів між греками та слов’янським населенням півночі. Таким чином були закладені підвалини південного театру геаіроііїік сучасної України: довгострокової програми «Продовольство в обмін на Понт (Евксінський)» в максимально широкому розумінні цього географічного поняття. Скоріше за все, саме завдяки діловій активності скіфів археологи до цих пір знаходять у лісостеповій смузі України предмети матеріальної культури греків.
Скіфи й сармати, вірогідно, неодноразово ділилися із землеробами всякими веселими оповідями про диких греків, яких вони ледве навчили носити штани. Хлібороби ті історії слухали, але найбільший відгук у душах праслов’ян, мабуть, знаходили розповіді про демократичний устрій грецьких міст, де всі важливі питання вирішуються народними зібраннями. «Майже як у нас», — дивувалися землероби і мріяли про час, коли в них, нарешті, також буде своя держава, і вони зможуть відвести душу, обираючи та скидаючи владу. Та перекладаючи відповідальність за погане життя на державних діячів.
Сармат Вася, Ясон, Скіф-орач, Геродот і 685 іншим це подобається.
/«А ж
СкІф-ОрАЧ Тл ХТО БИ ТАМ НА ЦАРСЬКИХ скіфів НАДІЯВСЯ? Діду, ВИ ЇХ БАЧИЛИ? Які З НИХ торгові Агенти? Л/ІИ самі споряджлли валки і торгувлли з тими грецькими ПОЛІСАМИ НАПряму, БЄЗ ПОСЄрЄДНИКІВ. І ПОТОМ, ШО НАМ ЦАрСЬКІ скіфи МОГЛИ РОЗКАЗАТИ? В НАС же мови різні. Одна назва, що скіфи
Геродот Як це мови різні?!! Оце так новина. Не знав.
Скіф-землеров Ну звичайно різні мови. Скіфи ж ІрАНОМОВНІ ХЛОПЦІ, НЄДАВН0 в наші крлї привлудили. А ми тут 3 ДІДА-прАДІДА ПО-МІСЦЄВОМу БАЛАКАЄМО.
Слрмлт Вдся А товлри в греків нічого так пули. І вино Хорошого качєства. Щас ТАКОГО не РОБЛЯТЬ.
Геродот А ти, Вася, з яких це пір уже слрмлт? Ти ж рлньше ніби кімерійцем Бук.
Слрмлт Вася Та при скіфлх прийшлося трохи в підпіллі посидіти. Рлньше кімеріець, січас слрмлт. Яка рлзниця?
Мітрідлте Євплтор Діду, л Крим злрлз чий?
Свирид Опанлсович Український. Але тимчасово окупований. Про Путінл чув?
Мг лте Євплтор Чув канєшно. Тут Гітлер НА електророжні осовенно рлдуеться. Клже: Скоро сменщик прийде. Дуже його жде.
68
тародавні готи — це не ті сучасні готи, які посипають обличчя пудрою, підводять очі тушшю, щедро квецяють губи чорною чи криваво-червоною помадою та одягаються в усе чорне. Ні! Стародавні готи були волохаті і брутальні. Народилися й жили вони у Скандинавії, серед сумних і понурих ландшафтів. Життя в готів було нудне, і мали
вони лише дві розваги: наїстися мухоморів та піти когось пограбувати.
Або навпаки.
Коли в II столітті грабувати в Скандинавії стало нікого, бо всі вже були пограбовані, готи, які мешкали на однойменному острові Готланд, зажурилися. Сумно блукали вони серед холодних каменів свого непривітного острова, розважаючись вигадуванням героїчних саг та вирізблюванням на каменях різних таємничих рун. Потім поверталися додому і, всівшись довкола вогнища, старалися не дивитися одне одному в очі — їх пік гострий сором за ще один марно прожитий день.
Як і в усіх нормальних народів, у готів першими, у кого урвався терпець, були жінки. Точніше, одна з них — богатирської статури дамочка, яка доводилася дружиною конунгові Берігу.
— Скільки я буду оце терпіть?! — трубила жінка товстим басом.
— Що терпіти, серденько? — запопадливо спитав Беріг, відчуваючи наближення сімейної бурі.
— Скоро гуни почнуть Велике переселення народів, а ми сидимо в цій дурній Скандзі і їмо мухомори! Жизнь проходить мимо, моя краса марніє, а ти й не чухаєшся, — причитала готесса.
— Ну, а що робити?
— Ти дурний чи прикидаєшся? Я хочу плаття!
— Нічого не пойму... В тебе ж є два!
— О го-о-о-осподи! Де були мої глаза, коли я заміж ішла?!! А казала ж мені мама, казала...
— Серденько, не нервуйся, пожалуста, — втихомирював Беріг жінку. — Я ж для тебе хоч зіроньку з неба. Тільки ти скажи внятно, що іменно ти хочеш.
— Я ж сказала... Хочу сукню! А сукня жінці потрібна, щоб було як на люди вийти. Я в Ойум хо-о-очу!..
— Ну, так би сразу і сказала, — полегшено зітхнув конунг, радіючи, що кохана, нарешті, сформулювала своє бажання, і тепер не треба ні про що здогадуватися.
Негайно було віддано відповідні накази, і готи разом із жінками, дітьми, конями, рабами та іншою худобою зайняли свої місця в трьох дракарах. Конунг Беріг, перевіривши, чи всі вже всілися, дав команду напнути вітрила, і готська флотилія вирушила в далеку дорогу, на континент.
Тогочасна Європа в ту пору нагадувала метро у час пік, коли один пасажир, втискуючись у двері, змушує посунутися половину вагону. Так і готи, висадившись на континенті поблизу Вісли, потиснули місцеві племена, які, своєю чергою, прогнали своїх сусідів, і так отой «принцип доміно» спрацьовував у напрямку Середземного моря доти, поки у римського імператора Марка Аврелія не урвався терпець. І римські легіони, перебивши чимало варварів, навели на своїх кордонах зразковий лад. Тимчасово, щоправда.
А готи, висадившись на континенті, відразу почали відвойовувати собі місце під сонцем, посунувши рутів і навіть нагнавши жаху на люте плем’я вандалів. Отих самих, які пізніше, у 455 році, грабуючи Рим, нищили лише найцінніші пам’ятки римської культури, що свідчить про наявність у вандалів тонкого художнього смаку.
Загальноприйнятим в науці є погляд, що Велике переселення народів розпочали кількома століттями пізніше гуни, які пришли в Європу з Азії. Однак готи також цілком можуть претендувати на роль зачинателів переселенського процесу, що тривав кілька століть, упродовж яких Європа нагадувала щось середнє між вокзалом, циганським табором та отаманщиною часів громадянської війни в Україні.
Але повернемося до готських розбишак. Вони, просуваючись з піснями і танцями Європою, розлякували всі племена, що траплялися їм дорогою, змушуючи їх швидко розбігатися з насаджених місць. Тікаючи, ті племена, своєю чергою, проганяли інші народи, поки всі не перемішалися та не зупинилися, важко відсапуючись і намагаючись второпати, хто й де зараз живе. Але вгамувалися європейські народи ненадовго, бо в бік Європи зі сходу вже сунули гуни. Однак про гунів йтиметься у наступному параграфі, не будемо забігати наперед.
70
Готи просувалися напрочуд швидко і за якихось сто років дісталися Дніпра. Якщо комусь цікаво прочитати більше про цей турпохід готів, то дід радить «Гетику» відомого готського історика Йордана (дехто, однак, вважає, що Йордан був аланським істориком, бо його татко був аланом). У будь-якому разі, Йордан виклав усе дуже докладно, хоча й прибрехав немало.
За час «екскурсії» готів країнами Європи у Римській імперії відбулося чимало цікавих подій. Наприклад, поки готи продиралися болотами Полісся (не інакше, як у пошуках мухоморів), у Римі зійшла зірка чемпіона гладіаторських боїв — імператора Коммода. Оскільки в ті часи телебачення ще не було, найуспішніших поєдинків Коммода готи так ніколи й не побачили. Хіба що їхні далекі нащадки змогли подивитися фільм «Гладіатор», де у фіналі зійшлися Максимус і Коммод, а роль Максимуса зіграв відомий актор XXI ст. Рассел Кроу. Але дід той поєдинок, як і весь фільм, не коментуватиме, бо то вже художня вигадка. А для нас найважливіша історична правда.
Наукові ж дані свідчать, що поки у Римі міркували, як зручніше вбити Коммода, готи під керівництвом свого вождя Філімера довго й тяжко продиралися через поліські болота й ліси. Особливо важко їм довелося в районі Прип’яті — багато готів загинуло. Чи то там справді якась аномалія природна, але керівники Київського відділення НДІ «Теплоелектропроект», які в 1965-1966 роках вибирали місце для Чорнобильської АЕС, Йордана явно читали не дуже уважно. Бо гіршого місця для атомної електростанції й не вигадати, а Йордан же ясно натякав.
Готи, звісно, також З.Т.А.Ь.К.Е.К. по мережі не ганяли, бо необачно залізли в зону підвищенної аномальності з усякими снорками, вижига-телями, контролерами та іншою нечистю, і натерпілися там такого жаху, що про повернення в ті місця й думати боялися. Згодом, коли у 1940 році в Берліні готувався план «Барбаросса», командування вермахту врахувало сумний досвід готів і, щоб обійти Пінські болота, розвело наступальні війська груп армій «Центр» та «Південь» в обхід тих пропащих місць. З чого видно, що Паулюс оту «Гетику» штудіював досить уважно.
Налякані чорнобильською зоною і виснажені готи припленталися, нарешті, у III столітті до, як повідомляє Йордан, «великої води». Якої саме «великої води», Йордан не уточнює, але услід за рядом авторитетних вчених будемо вважати, що приблукали тоді готи до Дніпра. Де в той час було ще чимало чудових неприватизованих олігархами місць для пікніків та сімейного відпочинку. Готи насмажили шашликів, наїлися, накупалися та вирішили, що «харош ноги бить» — кращого місця для заснування своєї держави не знайти. Дуже їм ті місця сподобалися.
71
Однак вирішили все-таки ще подивитися, а що там на протилежному березі коїться. У «Гетиці» Йордан розказує, що готи побудували переправу, а коли переправлялися, міст завалився, розділивши племена готів на дві частини. Таким чином, інженерна помилка готських мостобудівників призвела до розділення готів на два народи: остготів і вестготів.
Історія — матерія доволі примхлива, і згадана аварія мала далекосяжні наслідки: остготи вважаються одними з предків сучасних італійців, а вестготи (або візіготи) суттєво поліпшили генетику сучасних іспанців та португальців. Зараз ці народи об’єднує лише те, що вони майстерно грають у футбол. А от що було б, якби у III столітті міст на Дніпрі (чи через Прип’ятські болота) не завалився? Якою б була доля світового футболу?
Остготи, тобто та частина готів, яка переправилася на лівий берег, помахала правобережним браттям руками і, тяжко зітхаючи, продовжила мандрівку лівобережжям. Вірогідно, десь на Полтавщині зіткнулася з місцевим племенем спалів — кремезних і дуже сильних людей. У кривавій битві готам вдалося перемогти спалів, але лише завдяки своїй багатократній чисельній перевазі. Однак ще довго опісля остготи згадували те плем’я з непідробним страхом. До наших часів пам’ять про плем’я спалів збереглася у слові «ісполін». Старі люди подейкують, що не всі спали тоді загинули, бо час від часу в тих краях і досі народжуються люди неймовірної фізичної сили. Наприклад, Іван Піддубний та інші полтавські силачі.
Після битви зі спалами готи без особливих пригод домандрували собі до Азовського моря і окупували Крим. Кримський півострів, мабуть, природа спеціально створила для того, щоб його час від часу захоплювали різні пройдисвіти. Остготи ще за інерцією переправилися через Керченську протоку, порозганяли там місцевих кочівників і вперлися в Кавказькі гори. Передгір’я Кавказу неприємно нагадало готам понурі ландшафти Скандинавії, і вони вирішили повернутися до теплого Чорного моря. Поніжившись на пляжах південного Криму, остготи знову вирушили в дорогу, щоб свого часу, разом із лангобардами, здійснити історичну місію формування італійського народу.
Але частина готів залишилася в Криму і навіть заснувала там свою невеличку державу. Під назвою Феодоро, або Готія (столиця Мангуп), вона проіснувала аж до XV століття, поки не з’явилися османи. Коли ж у 1942 році фельдмаршал Манштайн зі своїми німецькими пройдисвітами також захопив Крим, гітлерівська пропаганда несамовито верещала про відновлення історичної справедливості, мовляв, Крим для німецького народу — сакральне місце ще з III ст. н. е.
73
Та ж частина готів, яка залишилася на правому березі, тобто вестготи, не дочекавшись повернення своїх одноплемінників, потроху рушила вздовж Дніпра на південь, до Чорного моря і Дунаю, де їм особливо сподобалися Черкащина, Кіровоградщина, Причорномор’я. Тобто все-все їм в Україні дуже й дуже сподобалося. Україна взагалі неймовірно гарна країна, всім подобається, і готи всього лише вкотре підтвердили цей незаперечний факт.
Лише один недолік помітили готи на цій землі — малувато тут грошей. А гроші готи завжди дуже любили. Тому в 250 році запитально подивилися на свого короля Книву. Король Книва знизав плечима і показав рукою на захід, де, заданими розвідки, лежала фінансово спроможна Римська імперія. Готи зраділи і стали шикуватися в бойові порядки. До них захоплено приєдналися сармати та інші місцеві племена, котрі до римських денаріїв відрази також не відчували.
Взагалі-то Книва і не думав завдавати Римській імперії ніякої кривди, просто потрапив чоловік у фінансову скруту, тому й вирішив попросити в Риму трохи грошей. А щоб його прохання звучало переконливіше, прихопив із собою батьків малозабезпечених родин.
Як на зло, Рим о тій порі очолювали неймовірні скупердяги, котрим шкода було дати хорошим людям трохи грошей. Відомий глитай, імператор Децій, довідавшись про прохання Книви, відчув гострий приступ жабної хвороби та наказав збирати проти готів військо. Книва вже був готовий трохи знизити апетити, але римська армія наступала, довелося битися. Вирішальна битва відбулася у 251 році при Абритті і закінчилася тим, що римське військо було вщент розбите, а в битві загинув і сам імператор Децій, і його син Геренній Етруск. Готи переконливо довели свою кредитоспроможність, тож наступник Деція Требоніан Галл чемно виплатив їм фінансову допомогу і обіцяв щороку перераховувати їм пристойні субсидії в межах прожиткового мінімуму. Готи сховали гроші, буркнули «Ну так би і сразу» та подалися додому. В Римі ж Требоніана Галла, який, по суті, врятував імперію, зустріли лютими прокльонами, звинуваченнями в зраді і незабаром зарізали.
В подальшому Рим блискуче програвав усі «готські війни», а зазнаючи чергової поразки, щоразу акуратно відраховував готам фінансову допомогу. Ця бюджетна лінія була для Риму настільки збитковою, що імператор Клавдій II якось не витримав і навідріз відмовився оплачувати варварам їх рахунки. Варвари, звісно, обурилися, але Клавдій важкою рукою переконливо довів, що соціальні програми для народів, що розвиваються, не можуть тривати вічно.
Так, у 269 році римляни розгромили 300-тисячне військо алеманів, а наступного, 270-го року взялися за готів. Готи також зібралися в кіль
74
кості 320 тисяч, і обурено розмахуючи мечами, вимагали продовження соціальних виплат, бо всі вони безробітні й багатодітні. Римська армія на чолі з Клавдієм повелася з готами черство. І безсердечно відхилила їх клопотання, залишивши на полі бою близько 50 тисяч смертельно ображених готів. Після цього рештки готів повернулися у Придніпров’я, де поступово вгамувалися, бо відчули нестримний поклик до мирної праці й торгівлі.
Взагалі-то дід давно помітив цікавий історичний феномен: навіть най-дикіші агресори, потрапляючи на територію України, робляться ніби якісь спокійніші, втихомирюються. А якщо вирішують остаточно в нас поселитися, то з плином століть стають чемними, сумирними, починають чесно працювати і взагалі — вилюднюють якось. І готи в цьому розумінні — не перший і не останній історичний приклад. Однак варто такому народу піти з території України, як він знову повертається в дикунський стан.
Так ось, упродовж приблизно двох століть готам на нашій землі жилося гарно, поводилися вони здебільшого чемно, почали господарювати, обробляти землю, вирощувати хліб та розвивати ремесла. Поступово перейшли до торгівлі з ромулами, а Костянтин Великий встановив їм навіть правила ведення бізнесу, видавши цілий едикт: де, з ким і по якій ціні торгувати. А найневгамовніших запросив до війська на командирські посади середньої ланки, і за якийсь час офіцерський корпус у війську імператора майже повністю складався з германців. Котрі сумлінно несли службу, заклавши традиції майбутнього «пруського мілітаризму». І, до речі, стали прямими предками всіх отих німецьких фельдфебелів та єфрейторів.
На території України готи заснували навіть свою столицю, що її в різних джерелах називали по-різному. Дідові найбільше до вподоби назва готської столиці Данпарстад, тобто «місто на Дніпрі». Де конкретно була розташована столиця готів, учені ще не з’ясували. Є версії, що і на території сучасного Києва, і на острові Хортиця. А дехто столицю готів бачить у селі Башмачка, що в Солонянському районі на Дніпропетровщині. Достеменно місце розташування Данпарстада невідоме, ця історична таємниця ще чекає свого дослідника. Дід сподівається дожити до того дня, коли буде знайдено столицю легендарного Ойуму. Може, ти, мій юний читачу, і є тим самим майбутнім дослідником?
Час перебування готів на території України збігається з розквітом чер-няхівської культури, назву якій дав вже згадуваний дідом археолог Вікентій Хвойка. Нагадаю, це той самий Хвойка, про якого йшлося у третьому параграфі, присвяченому трипільській культурі. Невгамовний то був археолог і обожнював копати. У 1901-1902 роках Хвойка розкопав могильник біля села Черняхів Кагарлицького району Київської області і здивувався
75
несподівано високому рівню матеріальної культури тогочасного населення. Потім виявилося, що такі самі знахідки трапляються на величезному просторі, межі якого майже точно збігаються з межами трипільської культури. Що в черговий раз свідчить: давні люди знали, де селитися, а територія України в цьому сенсі — надзвичайно привабливий куточок нашої планети.
Черняхівська культура викликає великий інтерес в іноземних дослідників, насамперед, у німецьких та румунських. Вони висувають найрізноманітніші гіпотези, сперечаються, але уважно прислухаються, що скажуть українські дослідники. А українські археологи, коли чують, що таку культуру створили виключно готи, іронічно усміхаються. Оскільки українська археологічна школа має у світі заслужений авторитет, то й більшість іноземних дослідників зі здоровим глуздом дотримуються гіпотези про поліетнічний характер черняхівської культури. Це підтверджує і чимала кількість археологічних знахідок.
Зі славного ряду вітчизняних археологів, які зробили значний внесок у вивчення черняхівської культури, дід хотів би окремо згадати про легендарну Надію Михайлівну Кравченко, яка в другій половині XX століття вела самостійні дослідження і, зокрема, багато років керувала науковою експедицією в районі міста Обухів, що під Києвом. Окрім внеску в науку, Надія Михайлівна зуміла виховати потужну плеяду учнів, які й дотепер щовесни виходять у поля з лопатами навпереваги й азартно озираються навколо, шукаючи, що б іще такого розкопати.
Ареал розповсюдження черняхівської культури (як і трипільської) охоплює також території Молдови та частини Румунії, де вона має назву культура Синтану-де-Муреш — за назвою села в румунському повіті Мурені. Українським та румунським археологами, незважаючи на низку проведених конференцій, поки що не вдалося дійти згоди з принципово важливого питання: що п’ється легше — цуйка з Синтану-де-Муреш чи самогонка з Черняхова. Дослідники продовжують експерименти, наукова полеміка триває.
Знахідки археологів, які досліджують черняхівську культуру, свідчать, що йдеться про високий рівень розвитку ремесел. Посуд та кераміка демонструють подальшу еволюцію гончарства — черняхівські гончарі масово використовували вдосконалений гончарний круг та випалювальні горни. Високого рівня досягли металургія, ливарство і ковальство, а майстерність ювелірів, які виготовляли срібні й навіть золоті прикраси, здатна приємно вразити й сучасних чепурух.
Помешкання будували великі, отже, люди жили великими родинами. Що дивно для тієї неспокійної доби — поселення не укріплювали. З цього археологи і роблять обнадійливий висновок, що різні за етнічним
76
походженням племена між собою не ворогували, а радше торгували, спілкувалися, засилали одне до одного сватів, тобто культурно й економічно збагачувалися, кохалися й розмножувалися. І черняхівська культура зайвий раз підтверджує наукову гіпотезу діда, що Україна — найліпше місце на світі, де можуть мирно співіснувати різні народи і спільно боронити таку чудову землю від «возомнівших о себе» іноземних хамів.
Єдина фортифікаційна пам’ятка тої пори — Змієві вали, залишки яких і досі добре видно, наприклад, у південній Київщині. Сумарно вали тягнулися близько 2000 кілометрів, а їхня конфігурація свідчить, що могло йтися про спільну оборону від степових кочівників. Датування Змієвих валів — то окрема складна наукова проблема, і дід зовсім не стверджує, що вали оті з’явилися у часи готів. Скоріше за все, вони виникли раніше і розбудовувалися протягом усього віковічного протистояння на Великому кордоні зі Степом.
А оте протистояння знайшло своє відображення у давніх народних переказах. За легендою, Кирило Кожум’яка, якому набридло, що Змій поводиться по-свинськи, упіймав того Змія, запряг його в плуга і провів глибоку борозну. Незвиклий до селянської праці Змій здох від перевтоми (за іншою версією — від перепою, бо луснув, коли спраглий після непосильної праці випив забагато води). До речі, Змієві вали й досі вражають своїми розмірами. Наприклад, поблизу села Плесецьке під Києвом вал такої висоти, що за ним спокійно можна сховати бронепоїзд.
А як було штурмувати отой вал півтори тисячі років тому, коли він був ще укріплений, а зверху на нападників кидали всякі тверді, гострі, гарячі та інші малоприємні предмети? Ще й лили киплячу смолу та олію. Будете в тих місцях, обов’язково огляньте залишки Змієвих валів — вони не такі розрекламовані, як Велика китайська стіна, але від того не менш цікаві. І крім того, їх скоро може й не бути — надто вже вони заважають сучасній гадині. То хоч сфотографуєте їх, щоб колись онукам показати.
На питанні ототожнення черняхівської культури виключно з готами варто зупинитися окремо. Німецькі археологи нацистських часів безапеляційно стверджували, що готи як германські племена володіють монополією на всю найбільш розвинену матеріальну культуру на територіях, де лишень не ступала їх нога. Під час війни німецькі вчені, які прийшли на нашу землю услід за вермахтом, намагалися провести археологічні дослідження, які б однозначно довели — німці найкрутіші. Ті ж таки розкопки мали також науково обґрунтувати територіальні претензії: якщо германці жили на цих землях ще в ІІ-ІУ століттях, то, відповідно, і тут має бути Велікая Германія. А Дойчланд, як відомо, юбер аллес.
77
Дід спокійно відносить думку нацистських археологів до розряду «антинаукова муть» й услід за більшістю притомних вчених є прихильником погляду, що склад черняхівського населення поліетнічний. В ті часи на цій території, окрім готів, жили і племена скіфо-сарматської культури, і фракійці, і даки, і, звичайно, слов’яни-анти. Всі вони відносно мирно співіснували на цих територіях, про що переконливо свідчить багато деталей.
У будь-якому разі, навіть войовничі та жорстокі готи, потрапивши на нашу землю, якось потроху стали поводитися як нормальні люди — почали більше працювати і менше воювати. Про це свідчить суттєве зменшення знахідок зброї, наконечників до стріл, а натомість побільшало мирних знарядь праці. Тому не дивно, що в германському епосі Ойум згадується як найщасливіший час в історії готів.
Мирне життя, однак, подобалося не всім готам. Особливо воно видавалося нудним і нецікавим одному з готських королів — Германаріху, якого дещо лизоблюдськи оспівав у своїй «Гетиці» відомий підлабузник Йордан. Германаріху хотілося військової слави, і на якомусь етапі він зумів об’єднати під своєю владою остготів та вестготів, розбити слов’янське плем’я венедів і навіть обкласти даниною утро-фінські племена в далекому Поволжі. Також він воював зі слов’янами-антами, але підкорити їх не встиг, бо отримав по зубах. А потім трапилася чергова історична метаморфоза — на сцену світової історії з лементом і войовничими вигуками нарешті вийшли гуни.
Уже перша битва показала Германаріху, що порівняно з гунами він — хлопчина в коротких штанцях. Усвідомивши у 375 році цей незаперечний історичний факт, Германаріх наклав на себе руки. Хоча дід і шанує Йордана як історика й письменника, але оті його дифірамби Германаріху, якого він порівнював мало не з Александром Македонським, сильно ріжуть вухо. Бо насправді Германаріх був звичайним готським вискочнем, якому заманулося всі довколишні племена загнати в один «готскій мір». Але нарвався на сильнішого супротивника і здувся. Подібне в історії уже траплялося, і можемо бути впевнені, ще не раз трапиться.
Подальші події пов’язані вже з появою на світовій арені та в історії України гунів, але це тема наступного параграфу. Перегортаємо сторінку.
Конунг Беріг, Імператор Децій, Іван Піддубний, Гот Вася і 837 іншим це подобається.
Йорддн Діді/*, ні/* от шо ви оце людям кажєтє, що я ПІДЛАБУЗНИК, БО ГерМАНАрІХА ПрОСЛАВЛЯВ? Ні/* ПрОСЛАВЛЯВ, І ШО? Можна подумать, всі інші історики об’єктивні, один Йордан подхалім.
Гєродот ПОДХАЛІМ ТИ, Йордлне, ОХ і ПОДХАЛІМ. Дід ПРАВИЛЬНО КАЖЄ.
ЙорДА От Я ПОДИВЛЮСЯ, ШО ДІД ПОТОМ Про Порошенкл НАПИШЄ. От ТОДІ про ПОДХАЛІМІВ і поговорим. Шо, діду? Га? ©
Свирид Опанасови' Шо злслужить, те й нлпишу. Сільська
історія — наукд об’єктивна. Поки я дойду до того тому, в Порошенкл ще трохи члсу, щоб попасти в історію. А не ВЛЯПАТИСЯ в неї, як його, простигосподи, прєдшєствєнніки. Посмотрім.
Клссіодор Та отой Йордлн плагіатор! Уся його Гєтика списана з моєї Історії готів. Яка, к сожалєнію, не сохрАниллся. Ану, ЗГИНЬ, компілятор Проклятий! Діду, ЗАБАНЬТе ЙОГО, ПОЖАЛуСТА
Овирид Опанасови' Та нєхай сидить. А то скажє, шо дід його ЗА критику ЗАБАНИВ.
Конунг Беріг Оце ТАК Я СПЛАВАВ ЗА ПЛАТТЯМ жінці
Брунгільдл Беріг, А ШО ТАКОЄ? Зато плаття крлсіве. І всі в Європі від мене в отпаді Були! Нам, жєнщинам, хіба багато ДЛЯ ЩАСТЯ НАДА? ВСЬОГО-НАВСЬОГО, ЩОБ Муж Був ПОрЯДОЧНИМ, ЩОБ ЛЮБИВ І ЩОБ МІГ ПОЛОЖИТЬ К ТВОЇМ НОГАМ ПАрОЧКу завойованих крлїн. Ну і плаття крлсіві — нада ж у чомусь перед інострлнними МуЩЩИНАМИ пройтись. І ЩОБ ЇХНІ жінки скуксилися ВІД ЗАВІСТІ.
Гот Вас А я ото щитаю, шо нлйкрАщі в світі дівчата живуть по обох боках Дніпрл. Тільки ОТ ЯКІ з НИХ лучші, НА прлвому Березі, ЧИ НА лівому, Я ПОКА НЄ ПОЙМу.
ІЛЬДА І Ох» ТИ й ДОГРАЄШСЯ, Васьок. Женився Б уже, чи що.
Імпєрлтор Дєцій Готи - сволочі.
Бож +1
79
країна бачила мандруючих з Азії у Європу гунів лише коротку історичну мить, але їх поява на наших землях заслуговує на те, щоб розповісти про них окремо. Бо так буде зрозуміліше, у яких саме умовах на кухні історії варився той складний за рецептурою та інгредієнтами борщ, що його ми називаємо давньою історією України.
Хто були ті гуни і звідки прийшли, історики досі сперечаються. Багато
дослідників вбачають витоки того войовничого й жорстокого племінного союзу у племені хунну десь із півночі Китаю. Оті хунну так набридли своїм войовничим характером Піднебесній, що китайці поплювали на руки і збудували Велику китайську стіну. Потикавшись якийсь час у ту стіну, хунну розчаровано перезирнулися і вирішили шукати гостинніші країни, з не такими високими мурами. І рушили в путь, давши поштовх Великому переселенню народів.
Важливим елементом військової тактики гунів було сіяння паніки і жаху. Гуни були тонкими психологами і чудово розуміли, що заздалегідь переляканий супротивник уже наполовину переможений. Тому, наприклад, вони завжди відпускали частину полонених, щоб ті, прибігши до своїх, розповідали про гунів усілякі жахіття. Однак тим полоненим і не доводилося особливо фантазувати — кочова держава гунів аж ніяк не належала до доброчинних організацій. Гуни й насправді були дикими та жорстокими. І залюбки використовували свою недобру славу для ведення масштабних пропагандистських кампаній, якими ослаблювали бойовий дух противника ще до початку реальних бойових дій.
Вважається, що гуни були тюркомовними монголоїдами, хоча не всі дослідники поділяють цю думку. І як завжди, коли обмаль достовірної інформації, питання щодо походження та етнічної належності гунської знаті — широке поле для всіляких інсинуацій. Залишмо ці інсинуації шахраям, а для сумлінного сільського історика важливо те, що в IV столітті багаточисельні племена гунів з’явилися на східних кордонах сучасної України. І з’явилися вони там саме вчасно. Чому? Про це дідусь розповість трохи нижче, а спочатку про те, якими саме були оті гуни. Точніше, якими очима дивилися на них тогочасні європейці.
80
А європейці дивилися на гунів широко виряченими від жаху очима. Такі страшні варвари римлянам доти ще не траплялися. Розлогий опис гунів дає нам останній античний історик римських часів, якого іноді називають «хрещеним батьком гунів», — Амміан Марцеллін. Почитайте, кому не ліньки, його «Діяння» — вельми цікаво, хоча й не полишає відчуття, що Марцеллін місцями добряче перебільшує або навіть прибріхує.
По-перше, тому, що Марцеллін явно панікував, ставши жертвою гун-ської пропагандистської кампанії, а по-друге, він просто не любив гунів і мав для цього серйозні підстави. Тому й зображав їх дикунами, напів-людьми-напівтваринами, які вели дикунський спосіб життя, ніколи не злазили з коней — на конях їли, спали і кохалися. На конях і воювали, їли лише напівсире м’ясо, пили кобиляче молоко. Мабуть, і кобил доїли, не злазячи з коней. Дикі люди.
Одягалися гуни недбало, морозів і негоди не боялися, бо змалку були загартовані. А свої волохаті ноги (Марцеллін, гидливо кривлячись, особливо наголошує, що ноги у гунів були волохатими) обмотували онучами із сирих козячих шкур. Оті шкіряні шкарпетки зсихалися прямо на ногах, і гун ходив у них, аж поки вони не зносяться, ніколи ті шкарпетки не знімаючи. Ото як відчуєте в когось із сучасних чоловіків запах несвіжих шкарпеток, так і знайте — гун!
Воювати гуни обожнювали і майстерно використовували в бою короткі далекобійні луки. Воювали більше верхи, бо в пішій лаві були безпорадні — у зашкарублих шкарпетках багато не навоюєш. Коли ж згодом у Європі гунам довелося мати справу з укріпленими містами, з’ясувалося, що вони вміють будувати стінобитні машини і знаються на тактиці штурмів укріплених поселень. Не інакше, як навчилися цього в Китаї.
Щоправда, дехто із сучасників описує гунів не такими вже й дикими, як їх зобразив Марцеллін. Є свідчення, що й будувати дерев’яні споруди гуни вміли, і розмовляли багатьма мовами. От обробляти землю не любили — що правда, то правда. Але якщо тобі не до вподоби поратися на городі, це ще не означає, що ти дикун.
Пріск Панійський, візантійський посол до найвідомішого короля гунів Атілли, залишивши унікальні свідчення про звичаї цього народу, особливо підкреслює їх любов до різного роду ярмарок. Якщо вірити Пріску, то ярмаркування було просто якоюсь гунською ідеєю фікс. А оскільки на загальноєвропейський ринок гунів у смердючих шкарпетках не пускали, то їм і доводилося воювати, стверджуючи своє право на участь у глобальних економічних процесах.
Суперечки про гунів, їх походження, етнічну приналежність та інші деталі тривають і ще довго триватимуть. Не викликає суперечок лише той факт, що гунів було багато. Ні, навіть не так — їх було ду-у-уже багато.
81
І ось у IV столітті оті ярмаркуючі гуни підійшли до східного кордону України, побачили, що кордон відкритий і ніхто паспортів не перевіряє. То й рушили собі неквапно далі. І що ж вони в Україні побачили?
У попередньому параграфі дід уже почав розповідати, як готський король Германаріх взявся ліпити на території України «готскій мір» та силою зброї підкорювати всі довколишні племена в свою готську державу. Збивав докупи він ту державу силою меча, бо навіть не здогадувався, що можуть бути інші способи інтеграції. Ясна річ, що інтеграційні процеси в Ойумі не могли оминути слов’ян, які жили на тих землях з діда-прадіда.
Бо не можна забувати, що всі кочові племена, які приходили на територію України — і кімерійці, і скіфи, і сармати, і, зрештою, ті ж готи, не приходили в пустелю. На тих землях із давніх-давен жили люди, і були вони не прийшлими зайдами, а, як кажуть науковці, автохтонами. Або, як, вірогідно, вони самі себе називали — «та ми місцеві».
От їдуть, наприклад, царські скіфи верхи, п’яні й веселі. Спиняються в лісостепу, десь недалечко від Бобринця на Кіровоградщині, коней напувати. Аж гульк — а там поле, оранка. Дядько боронувати закінчує, а до нього донька поспішає з обідом, вродлива така дівчинка. У віночку. Скіфи одразу мармизи свої брудні повитирали, під’їхали до чоловіка і кажуть:
— Доброго здоров’я, дядьку!
— І вам не хворіти, — підозріло зиркає з-під лоба чоловік.
— А хто ви такі будете? — цікавляться скіфи.
— Ну, як це хто? — дивується дядько. — Ми тут місцеві. А ви хто?
— Ну... Ми скіфи. Царські. Невже не чули, дядьку?
— Ні, не чув. Про кімерійців чув, а про скіфів ще не доводилося.
— Тут така справа, дядьку, ми дивимося, ви тут живете заможно. Господарство, воли й корови, хліб вирощуєте. А от якщо ми вас захищати будемо, а ви нам коли-не-коли щось смачненьке підкинете? Бо ми в степах бідуємо, м’ясо без хліба їмо, а іноді так хочеться якихось пундиків. Що скажете, дядьку?
— Та воно наче й нічого. А як же ви нас захищатимете?
— А ви всім чужинцям кажіть, що ви також скіфи. Кажіть, приміром, — ми скіфи-орачі. То вас і не чіпатиме ніхто, бо скіфів тут усі бояться. А як треба буде, то ми самі прискачемо й геть усім вашим ворогам голови повідриваємо. Ну, а ви нас за це пампушками пригостите.
— Та нехай, — каже дядько, — буде по-вашому. Як скіфи, то скіфи. Нам все одно.
І хитро дивиться на донечку, яка, затулившись рукавом, ледве стримує сміх, оглядаючи брудних і волохатих царських скіфів.
Так і домовлялися між собою. Подібна схема взаємодії степу і лісостепу, вірогідно, діяла і тоді, коли з’являлися інші кочові племена. Археологічні
82
знахідки свідчать, що залишки матеріальної культури кочівників у зем-леробних поселеннях цілком могли потрапити у лісостепову смугу не як бойові трофеї, а як результат товарного обміну. Тобто іноді їм вдавалося домовитися, а іноді доводилося й битися. Система фортифікаційних укріплень уздовж природного кордону степу і лісостепу, залишки якої в багатьох місцях ми бачимо й донині, свідчить, що автохтонне населення добре усвідомлювало: здатність дати агресорові належну відсіч високо цінується кочівниками та сприяє встановленню з ними добросусідських і взаємовигідних відносин.
Землеробські племена лісостепу, в яких убачають предків слов’ян і, відповідно, одних із пращурів українців, більшість істориків розглядає як найдавніших людей, які постійно проживали на території сучасної України. Але оскільки в слов’ян письмові джерела з’явилися досить пізно, про їх існування ми довідуємося з писемних згадок інших народів: греків, римлян, візантійців, арабів чи тих самих готів. Щоправда, ці джерела не завжди достовірні, і цю обставину треба обов’язково враховувати та перевіряти їх даними археологічних розкопок.
Проведена дослідниками ретельна реконструкція письмових джерел дає підстави говорити про такі слов’янські племінні союзи: венеди на заході (вірогідно, басейн Вісли), склавини (Подунав’я) й анти (Наддніпрянщина). Більшість сучасних учених дотримуються думки, що витоки українського етносу доцільно шукати в антах і частково в придунайських склавинах.
При цьому треба пам’ятати, що анти й склавини, найімовірніше, не самоназви. Так давніх слов’ян дражнили іноземці. Як вони називали себе самі, науці невідомо.
Є гіпотеза, що антів греки називали антами, бо вони все і завжди робили наперекір. Тому, мабуть, коли Германаріх спокушав антів: «Хлопці, а давайте до нас, у спільну державу. Будемо разом врагів бить — так інтересно!», анти дали йому чемну дипломатичну відповідь: «Та пішов ти! Сам воюй, чмо імперське». Чи саме так звучала відповідь антів, науці невідомо, тогочасні дипломатичні ноти не збереглися, але, як свідчить Йордан, Германаріх зачаїв на антів люту злобу.
Конфлікт Германаріха зі слов’янами у Йордана описано багатослівно, але кон’юнктурно і безалаберно, бо він викладав інформацію з погляду готів, і йому конче треба було обґрунтувати історичну місію готів та величну роль в історії того самого Германаріха. Тому ми дивимося на Йордана та інших давніх істориків з повагою, але не приховуючи критичного прищуру. У науці такий виважений підхід називають по-вче-ному — «критика джерел». Хороша штука, доречі. І корисна не лише в історичній науці.
Однак Йорданові ми всеодно вдячні, бо він хоча б щось написав нам про ті часи, коли у слов’ян взагалі ніхто нічого не писав. Бо слов’яни займалися
83
набагато цікавішими справами: обробляли землю, ловили рибу, полювали на диких тварин та на вродливих дівчат. А інколи й воювали. Кажуть, що слов’яни з давніх-давен славилися гостинністю, але чомусь в гості до них не дуже поспішали. Вірогідно, тому, що гостинність у слов’ян розглядалася як різновид бойового мистецтва. І спиралася практика примусової гостинності на тисячолітні традиції трипільців. Іноземні ж зайди боялися тої праукраїнської гостинності гірше вогню.
От, наприклад, нападають на слов’ян якісь кочові вороги. Мчать на своїх конях із лементом і дикими вигуками, шалено розмахуючи мечами і бойовими сокирами. А назустріч їм висипає юрба вусатих дядьків й огрядних молодиць, які, всміхаючись, запрошують ворогів до столу скуштувати з дороги чогось смачненького. Ми ж пам’ятаємо, що анти все робили навпаки. Ти на анта з мечем, а він тобі чарку під ніс.
Отетерілі вороги, не розуміючи, де тут військова хитрість, злазять з коней і, обережно роззираючись довкола, всідаються до столу, що ломиться від наїдків. І тут починається щось незрозуміле та моторошне — кожного гостя оточують язикаті молодиці, які навперебій припрошують скуштувати і того, й того, а ще обов’язково закусити ось тим. А дядьки, посміюючись у вуса, підливають ворогам усіляких наливок, настоянок, варених медів та інших підступних напоїв:
— Та ви, хлопці, не стісняйтеся, давайте вип’ємо за здоров’я. Воно вам сьогодні понадобиться.
А тут як тут і запопадлива молодичка:
— Ви оце, пане загарбнику, голубців скуштуйте. Дуже вкусні. І холод-чику обізатєльно — щойно з погребу!
З другого боку підступає інша хвеська:
— А чого це ви борщу не їсте? Га? Гляньте, який наваристий. Оно я вам сметанки покладу. Пампушечку в ліву руцю берете, в часничок її вмочуєте, ложечку у праву і ням-ням. Щоб усе доїли. Як не поїсте, ви ж мене як хазяйку обідите.
Коли вороги понаїдаються і понапиваються, починалася друга хвиля атаки. На бойові позиції виносилися м’ясо, шинка, ковбаси й інші круп-нокаліберні набої.
— Ну, якщо ви ковбаски не скуштуєте, пане загарбнику, я дуже ображуся. Того лише тижня з чоловіком кабанчика закололи, ковбаска свіженька. Чи, може, вам більше кров’янка смакуватиме? Ану, гарненько ротика відкриваємо... а-а-а... — і досвідчена майстриня бойових мистецтв силоміць запихає шмат кров’янки бідоласі прямо в пельку.
Вороги за якийсь час наїдалися й напивалися так, що вже ледве дихали. У слушну мить досвідчені люди давали молодицям команду на рішучу атаку.
ь84
Урочисто, під хоровий спів заквітчаних дівчат вносилася зброя масового знищення — вареники!
В умовах, коли історики дивуються і не можуть зрозуміти, куди могли зникнути з території України численні племена всяких агресивних кочівників, дід висуває гіпотезу, що всі вони стали жертвами нашого народного бойового мистецтва — примусової гостинності. Від нього кочівники м’якшали, розслаблялися і, зрештою, поступово розчинялися в морі доброзичливості наших предків. А генофонд пращурів українців, навпаки, отримував свіже підживлення від непосидючих і войовничих народів, гаряча кров яких і понині нуртує в жилах сучасних українців.
Якщо хтось із вас, друзі, подумав, що дід про гостинність наших предків просто жартує, то мушу запевнити, що це не зовсім так. Якщо ми подивимося на письмові спогади очевидців, то переконаємося, що на Йордана, наприклад, сильне враження справила праукраїнська «страва». А Пріск Па-нійський, якось подорожуючи, попросив у слов’ян вина. Вина у слов’ян не виявилося, зате принесли йому меду. Пріск тут-таки записав до щоденника, що «в поселеннях нам давали у їжу замість пшениці — просо, замість вина — так званий у тубільців медос». Слово «медос» візантійський посол вживає як явно місцеве, без перекладу, і лише додає до нього грецьке закінчення «ос». Таким чином, найпершими достовірно слов’янськими словами, які долинули до нас крізь товщу століть, є слова «страва» і «мед». Хто б сумнівався!
Славні традиції бойової гостинності й досі живі у генах сучасних українок. Бо варто лише втрапити до рук меткої українки малознайомій або й зовсім незнайомій людині, як вона відразу починає гостя загодовувати, припрошуючи скуштувати борщику, смаженини, перчику фаршированого і всього, що лише трапиться на її кухні. І в кожної з українок обов’язково є свій секретний рецепт кулінарної зброї, якою в слушний момент вона здійснює контрольний постріл гостеві в живіт. Невблаганність і зараз залишається головною рисою української гостинності, коли ліпше здатися і чесно все з’їсти, аніж пручатися і казати, що не хочеться.
Але повернімося до давніх слов’ян і до Йордана, щоб зрозуміти, при чому тут гуни. А гуни тут ось при чому. До приходу гунів отому Германаріху впродовж кровопролитного інтеграційного процесу вдалося, врешті-решт, об’єднати під своєю владою остготів і вестготів, спільними силами розбити венедів, спонукати до союзу склавінів. А відтак він припустився фатальної для політичного діяча помилки. Бо надумав інтегрувати антів. Тих самих, що з Наддніпрянщини, які все робили наперекір.
Діло було у 375 році. В ті часи анти вже знали зачатки державності, у них був свій вождь і племінні старійшини. Згодом анти стали засновниками найдавнішої східнослов’янської держави — Антського племінного союзу, або Антської держави, про яку дід розповість у наступних параграфах. Але в другій половині IV століття ця держава лише зароджувалася. І зароджу-
85
валася цікаво. Бо все в антів вирішувалося колективно. Вождя також обирали колективно. Якщо ж вождь робив якусь дурницю, на головну площу сходилося багато люду, і починався Майдан. У ті часи, про які розповідає дід, в антів був уже вождь, і його звали Бож.
На Германаріха Бож дивився приблизно так, як свого часу Кучма на Путіна: «Бався, дурню, в свою імперію, але до нас, антів, зась. Анти — не Ойум!» Германаріх, якому неабияк кортіло створити хоч якусь імперію, щиро не розумів, як це — «відчепіться од нас». І почав чіплятися до антів зі своїми інтеграційними ідеями ще настирливіше.
Аж тут на давньоукраїнську історичну сцену, на конях і в кибитках, гігантським циганським табором виїхали ярмаркуючі гуни. Тобто поява гунів на території України збігалася у часі з драматичним за своїм напруженням моментом примусу Германаріхом антів до будівництва «готського міра»: Германаріх наполягав, анти впиралися.
Тодішній король гунів Баламбер, побачивши, яких ділов натворили готи, гукнув до Германаріха:
— Ану, ходи сюди. Разговор єсть.
— Шо такоє?! — розпустив пір’я Германаріх.
— Ти не вимахуйся оце, а йди сюди. Бо я тебе, бісового сина, без усяких санкцій Совбеза ООН так вгачу, що своїх не узнаєш. Або дати тобі носки понюхать? р- спокійно відповів Баламбер.
— Сам їх нюхай! — образився Германаріх, який у геополітиці розумівся, як вовк на зорях.
На цьому готсько-гунські перемовини зайшли в глухий кут, гуни перейшли на галоп і швидко навели в Ойумі зразковий гунський лад. Тобто перевернули все догори дригом. Європа притихла. Екстрені повідомлення європейських інформагенцій свідчили, що після епічної поразки Германаріха та окупації гунами готської столиці Данпарстад у Римі спочатку ніби зраділи. Бо войовничий телепень Германаріх давно вже остогид навіть Риму. Але згодом, як у європейські столиці надійшли точні дані розвідки про справжню кількість гунського війська, європейці почали потроху цокотіти зубами. Вони вже тоді, вірогідно, передчували, що невдовзі має народитися «бич Божий» — король Аттіла.
Германаріх же, який у плей-офф матчі «Готи» уз «Гуни» зазнав принизливої поразки з величезним сухим рахунком, від сорому наклав на себе руки, і влада перейшла до нового готського короля Вінітара. Деякі історики кажуть, що Германаріх цього не робив, а просто змінив ім’я в паспорті, назвавшись Вінітаром. Щоб Баламбер не здогадався. Отой Вінітар, чи Германаріх-Вінітар, побоюючись змагатися у силі з гунами, вирішив відігратися на антах і пішов на них війною.
87
Бож, хоч і старий уже був, але не дрімав, і анти до нападу завчасно підготувалися. І несподівано відбили готську навалу. Треба зауважити, що на цей раз анти перемогли не за допомогою гостинності, а у відкритому кривавому бою. Розбивши готів, анти, як і годиться в таких випадках, запишалися і почали всім вихвалятися, які вони герої. Розслабленістю антів скористався недобитий Вінітар, який швидко зібрав нове військо і підступно напав на антів. Історик Йордан хвалиться в «Гетиці», що Вінітар розбив антів в одному бою, а самого Божа, його синів і ще 70 старійшин розіп’яв на пострах всім непокірним слов’янам.
Таке дикунство і неприховано варварська поведінка готів вразили вождя гунів Баламбера у самісіньке його ніжне серце. Гуни вирішили показово помститися готам за смерть вождя антів, і невдовзі готська держава була фактично затоптана копитами гунських коней.
Звільнившись у такий спосіб з-під готського деспотизму, анти вирішили подякувати гунам і запросили їх до святкового столу. Але обережні гуни делікатно відмовилися — мабуть, слава про бойову гостинність антів була вже відома навіть їм.
— Ну, ви зрозумійте, друзі, — дипломатично виправдовувався перед антами Баламбер, — нам же ще нашу історичну місію виконувати треба, Велике переселення народів продовжувати.
— Ну то хоч у дорогу щось із собою візьміть. Дивіться, скільки наготували, — бідкалися антські молодиці, розпачливо оглядаючи гунських кавалеристів, які збиралися втекти не загодовані. — Або, може, все-таки вмийтеся з дороги і сідайте до столу, га?
— Ні-ні-ні! — зарепетували дружно гуни. — Митися не будемо. А от у дорогу візьмемо, дякуємо. В дорозі знадобиться.
— Ну, то як знаєте. Давайте, хлопці, на коня, — вусаті анти ходили з суліями поміж рядів вершників, наливаючи кожному по чарці.
Гуни випили на коня і вирушили в далеку дорогу — на Римську імперію. Рухалися вони швиденько-швиденько, щоб анти не передумали і силоміць не всадовили їх за стіл.
Анти ж повернулися до столу і неабияк замислилися над своєю історичною долею, адже їм треба не лише вижити в цій історичній катавасії, а й стати предками українців. А в цій справі без потужної армії не обійтися. Тому анти домовилися формувати власні дивізії, що потребувало кращої організації роботи державних структур. Відтак за якийсь час постала Антська держава. Але про неї і про інші державні утворення слов’ян дід розповість у наступному параграфі.
Гуни ж у подальшому ще немало поярмаркували Європою. Найбільш відомим в історії став їх вождь — легендарний Аттіла. Цей парубок у першій половині V століття так тролив бідолашну Європу й обидві Римські імперії,
88
що європейці й дотепер згадують ім’я бича Божого з огидою. Що дивно, на території сучасної України гуни слов’ян чомусь не чіпали.
Деякі історики кажуть, що гуни не цікавилися слов’янами, адже ті жили без розкошів, і в них особливо не було чим поживитися. Меркантильних же гунів цікавили предмети розкоші, от вони й посунули далі. Тому, давши антам спокій, гуни педантично перебили майже всі європейські армії і пограбували практично всю тогочасну Європу. Дослідники небезпідставно вважають, що лише передчасна смерть Аттіли врятувала Рим і Візантію від нищівної поразки. Дід не відчуває особливих симпатій до завойовників на зразок Аттіли, але гунам, які допомогли антам відбитися від готів, дід все-таки десь вдячний.
Оця цікава історична деталь — чому гуни заступилися за слов’ян і надалі їх не чіпали, вірогідно, й дала відомому українському письменникові Іванові Білику підстави написати бестселер радянських часів «Меч Арея». У ньому він висуває художню гіпотезу, що гуни насправді були слов’янами, які прийшли на допомогу слов’янським побратимам-антам. А король гунів Аттіла насправді був київським князем Гатилом, перед іменем якого тремтів увесь тогочасний світ. Книга цікава, буде нагода — почитайте, якщо не читали. Але пам’ятайте, що Іван Білик — письменник. І як письменник, має повне право на художню вигадку.
Чого не може собі дозволити дід Свирид, бо сумлінний сільський історик не має права на вигадки. Ну, хіба що трошки.
Балам бер, Бож, Пріск Панійський, Аттіла, Ант Вася і 1056 іншим
це подобається.
Германаріх Напрасліну на нас дід возводить. Чого він не пише про знлчітельне культурне вліяніе готів на місцеве населення? Ми ж таки пули високоразвиті й овразовані люди. Писемність знали, ще й Були першим Християнським народом на території України, бо ще в III столітті прийняли християнство.
БаламБер Дурний піп тєбє хрестив. А кстаті, якщо ти такий християнин, то чого слмоувійством кінчав? Вам же релігія злпрещле.
Боя А живих людей розпинати — це по-християнськи? Чмо імперське!
Германаріх Це не я, а Вінітар вас розп’яв, товаришу Бож. Я воовще ні при чом. Ми — вежливі люді. І вообщє, анти і готи — це один нлрод, один етнос, я шитлю.
Бож Злблньтє його, діду
Баламве^ Не тревл його блнити. Ми його й так провчили довряче.
Ант Васг А ми? Я тому готу як врізав із правої, а мій кум з лівої! В мого кума удар лівою рукою, як у Мессі правою ногою!
90
країнці і державність — тема складна й суперечлива. Але водночас захоплююча та повчальна.
Історики давно вже хапають один одного під микитки та обзиваються останніми словами, намагаючись дійти згоди в питанні про коріння українців та зародження у наших предків державності.
Підводних каменів тут багато, бо немає спільного розуміння навіть щодо того, кого вважати давніми українцями. Аудіозаписів давньоукраїнської мови не збереглося, тому ми не можемо послухати, як розмовляли наші предки чи яких пісень вони співали. Писемні пам’ятки, які розповідають нам про східнослов’янські племена, виключно іноземного походження, але ті іноземні автори давньоукраїнську розуміли приблизно так, як комп’ютерний перекладач сприймає український бойовий суржик. Тобто зависали й видавали абракадабру. Ще й понавигадували про наших предків усіляких небилиць.
Певну ясність вносять збережені у письмових пам’ятках назви річок, озер, інші топоніми, а також власні імена наших предків. Але чужоземці так безбожно їх перекручують, що одразу й не второпати, хто такі ці всі Келегасти, Доброгасти, Всегорди і Хвалибуди.
Та й тих слов’янських племен, про які пишуть сучасники, було дуже вже багато. Ще більше було тих, про кого згадок зовсім не залишилося. Крім того, українці ж не єдиний у Європі слов’янський народ. Як визначити, предками якого слов’янського народу були ті чи інші племена? Поляків? Чехів? Болгар? Чи лише виключно українців? Чи всіх потроху? Сучасна наука на ці запитання дає авторитетну відповідь: а біс його знає!
Тому дідусь висуває в якості наукового маркера належності чи нена-лежності давніх племен до предків українців ставлення отих племен до ідеї державності. Бо достеменно відомо, що українці завжди щиро ненавиділи будь-які форми державного примусу. Значить, огида до держави цілком може вважатися однією з головних національних рис українців, існування якої простежується з прадавніх часів. Щоправда, впродовж століть українці іноді вдавалися до спорадичних спроб сформувати власну державність, але робили це завжди мляво і без азарту.
91
Зате наш народ цілком може претендувати на безумовну світову першість у такій історичній дисципліні, як розвал держав. У цьому виді спорту українці рекордсмени і не знають собі у світі рівних. Бо навряд чи якийсь інший народ може похвалитися такою кількістю зруйнованих і знищених державних утворень, як українці, котрим здебільшого було відверто начхати, яку державу руйнувати — чужу чи свою.
Чому так трапилося, дід колись розповість, але звернімо увагу на цікавий факт — будь-яку людину, яка в українців стає державним мужем, тут же оголошують сволотою. Тут же! І чим вищу посаду обіймає той державний муж, тим несамовитіше йому репетують, що він негідник, падлюка і злодій. Запам’ятаймо цей цікавий феномен, він допоможе нам глибше проникнути і в природу української державності.
Зазвичай люди, які пам’ятають історію в кращому разі у межах шкільного курсу, вважають, що найдавнішою слов’янською державою на території нашої країни була Київська Русь. Але це не так, тим більше, що й держава ота так ніколи не називалася. Була просто Русь, або Руська земля.
До речі, ототожнювати Русь із пізнішою Росією антинауково. І навіть не тому, що зараз, коли дідусь пише ці рядки, в українців більш ніж достатньо причин презирливо ставитися до Російської Федерації і, відповідно, всіляко принижувати її історію. Однак будь-який об’єктивний дослідник погодиться, що спадкоємність між Україною і Руссю приблизно така, як між Італією та Римською державою, у той час, як Росія має таке ж відношення до Русі, як до Давнього Риму відноситься, наприклад, співзвучна за назвою Румунія. Тобто відношення має, але досить віддалене та опосередковане. І кажучи це, дідусь не має наміру принизити ні Румунію, ні Росію. Просто така вже історична правда, тут нічого не вдієш.
Коли саме зародилися у наших предків паростки державності, сказати неможливо, бо жодних актів чи декларацій проголошення державного суверенітету давніми українцями не існує. Ніяких документальних свідчень свого прагнення до державності нам наші предки не залишили, і цим суттєво ускладнили життя добросовісним дослідникам. Та, відповідно, полегшили існування всіляким шахраям від історії. Згідно з якими державність в українців зародилася задовго до появи на нашій землі первісних людей.
Дідусь же залишатиметься в рамках класичного підходу, закладеного в українській історіографії працями Михайла Грушевського і розвиненого пізнішими дослідниками, зокрема, Михайлом Брайчевським. Тут варто зауважити, що російська великодержавна традиція виводить початок державності східних слов’ян від украй міфологізованої Київської Русі, вся історія якої крутилася навколо персон правлячої династії Рюриковичів. А вся наукова полеміка між бородатими імперськими істориками зводилася лише до епічних дебатів щодо ролі норманів. Українців же оті історики
впритул не бачили, щиро вважаючи їх кумедним субетносом, що виник пізніше у складі російського народу.
Аж поки наприкінці XIX століття молодий київський вчений Михайло Грушевський, підступно відростивши окладисту бороду, почав під ту великодержавну школу підкопуватися. І робив це настільки майстерно, що одразу викликав у імперців люту злобу. Через яку в 1894 році був змушений емігрувати до Львова, де й засів писати свою «Історію України-Руси», раз у раз поправляючи окуляри та іронічно поглядаючи на великодержавників. Котрі вже після перших томів «Історії» Грушевського безсило хапали ротами повітря і слали йому у Львів страшні прокльони.
Грушевський, поблискуючи скельцями своїх окулярів, том за томом торпедував імперську школу, аргументовано доводячи, що державність на території України зародилася значно раніше виникнення Русі, ще в часи антів. А анти оті були не кимось там, а предками українців. Де були в цей час росіяни? А виходить, що ніде. І виходить, що російський етнос сформувався значно пізніше та в умовах, де первинну роль відігравала держава. А не навпаки, як в українців. І тоді хто кому старший брат? Не дивно, що праці Грушевського були заборонені і в Російській імперії, і пізніше в СРСР. Та й сучасні імперці ніяк не вгамуються і продовжують поливати постать Грушевського гігабайтами бруду, підтверджуючи таким чином, що наукові ідеї славетного історика й по сьогодні не втратили своєї актуальності.
Українські історики взагалі знамениті своєю впертістю, бо навіть у добу СРСР, після пережитого шквалу репресій, наші дослідники не стали відкрито сперечатися з великодержавниками, які поширювали антинаукові нісенітниці про «Київську Русь як колиску трьох братніх народів», а мовчки озброїлися лопатами та вгризлися в землю, підступно підкопуючи великодержавні постулати даними археологічних досліджень. Спираючись на які, Михайло Брайчевський навіть в радянських умовах продовжив розвивати та обґрунтувати концепцію Грушевського, якого (для виду, звичайно ж) таврував «українським буржуазним націоналістом». Але по суті підтверджував та розвивав його наукові ідеї. Російським великодержавникам так ніколи й не вдалося до кінця приборкати непокірливих українських істориків, які орудуючи пером і лопатою вправно билися за історичну правду.
Дідусь до будь-яких авторитетів ставиться з критичним прищуром, але в даному випадку сперечатися з концепцією Грушевського не буде, бо у випадку антів наукові припущення наших вчених щодо антських коренів українців цілком підтверджуються і дідовим сільським маркером «ступінь огиди до державності». Тобто те, з якою неохотою анти засновували у себе державність, переконливо доводить, що мова таки йде про давніх українців.
Так само і спроба остготського короля Германаріха залучити антів до будівництва «готського міра» в результаті закінчилася для готів дуже печально. Бо наділові пропозиції готів горді анти одноманітно відповідали: «Одчепіться
од нас, нарешті!» Та люто розмахували мечами. Власне, держава Германаріха цілком може розглядатися як одне з перших державних утворень, яке було зруйноване за діяльної участі наших предків. Далі було більше.
А тепер варто, мабуть, докладніше розповісти, хто ж такі були оті анти і коли та де вони жили. Діло було між IV та VII століттями, анти жили собі, приспівуючи, спочатку в межиріччі між Дніпром та Дністром, а згодом прихопили собі трохи землиці аж до Сіверського Дінця. Хоча є археологи, які стверджують, що культура антів охоплює значно ширший ареал, який включає в себе території не лише сучасної України, але й Румунії, Болгарії, Словаччини і Чехії. В період свого розквіту держава антів охоплювала фактично всю лісостепову смугу від Сяну до Дону з величезною кількістю племен, які там проживали. Малоймовірно, щоб усі ті племена були слов’янськими, тому дослідники кажуть про поліетнічний склад Антського племінного союзу. Однак консолідуючим той союз етносом були слов’яни, і цього факту ніхто особливо не заперечує.
Очевидці одностайно запевняють, що однією з головних відмінних особливостей антів була їх вражаюча багаточисельність. Звідси сміливо робимо наукове припущення, що анти кохатися любили, і робили це за всякої нагоди. Діток своїх вони також дуже любили, бо дітки в антів виростали здоровими, вродливими і сильними. Цьому в значній мірі сприяли приємний клімат і достатня кількість екологічно чистих продуктів харчування. Спосіб життя анти вели здоровий, шкідливих звичок не мали і більшість часу проводили на свіжому повітрі. Завдяки усім цим обставинам анти за показниками демографічного зростання швидко обігнали решту сусідніх народів, котрі почали дивитися на антів з безсилою повагою та намагаючись їх зайвий раз не займати.
Один із тогочасних етнографів на ймення Маврикій, який працював за сумісництвом у Візантії імператором, залишив нам цікавий опис антів. Маврикій пише, що анти славляться «...своєю любов’ю до волі, їх жодними силами не можна схилити до рабства або покори в своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ...» Далі в Маврикія йде захоплений пост про гостинність антів, які всіх заїжджих загодовують, укладають спати і взагалі всіляко й настирливо тих гостей опікують.
Ну, про українську бойову гостинність дід писав у попередніх параграфах, повторюватися не буду. Але звернімо увагу на цікаву деталь: за Маврикієм, анти утримували своїх гостей на положенні полонених. І якщо гість уже був не в силах їсти, пити й танцювати, то його могли відпустити додому. Але тільки за багатий викуп. Якщо ж грошей на викуп у гостя не було, він мусив і далі пити, їсти й танцювати. Такі були в антів суворі звичаї. Подекуди в українських селах подібні порядки збереглися й дотепер, і дідові про це відомо не з чуток.
94
Точніші відомості про життя та побут антів дають нам археологічні дослідження, що ототожнюють їх з пеньківською культурою (від назви села Пеньківка на Кіровоградщині). Наприкінці 50-х років минулого століття пеньківську культуру відкрив відомий український археолог Дмитро Бе-резовець, і на сьогоднішній день наука вже може досить чітко відповісти на низку запитань.
Із досліджень, наприклад, відомо, що анти були осілими племенами, які вели орне землеробство. Селилися виключно над річками, бо любили також купатися і ловити рибу. А хто ж цього не любить? Село в антів складалося в середньому з двох-трьох десятків господарств. Села розташовувалися вздовж річок на відстані 3-5 км одне від одного. Анти вміли виготовляти залізні знаряддя праці, а поблизу Гайворона у них навіть був цілий металургійний центр.
До ідеї державності анти прийшли далеко не відразу і з великою неохотою. Люди собі чудово жили й без усякої держави, ростили хліб, ловили рибу, кохалися і виховували дітей. А також поклонялися різним силам природи, таким як сонце, дощ, дерева, ріки й озера, будували капища і весело танцювали навколо різних прикольних ідолів.
Велику повагу в антів мали жінки, а особливо ті, які народили діток і переходили в особливо шанований антами суспільний розряд — мами. І що більше в такої мами було діток, то більше її анти поважали. Тому й не дивно, що анти сумлінно плодилися і вражали іноземних туристів своєю багаточисельністю.
Спочатку, як дід уже казав, ніякої держави в антів не було, податків вони не платили, хабарів нікому не давали. Керували всім старі авторитетні люди, до думки яких анти дослухалися. Називали тих людей старійшинами. Часом на чолі племен антів ставали молоді і завзяті воїни, які виказали воєнну доблесть, але й вони незабаром ставали старійшинами — керувати неслухняними антами було дуже невдячною справою, тут швидко посивієш. Загалом чудове в антів було життя, що вже тут казати!
Але з початком Великого переселення народів почали Україною туди-сюди вештатися всякі кочові племена, і чудовому життю антів настав край. Спочатку анти просто не звертали на тих інтуристів жодної уваги. Потім, як мігрантів стало надто вже багато і вони почали вже добряче дошкуляли, анти почали жорстоко їх катувати, застосовуючи прийоми бойової гостинності. Спершу це допомагало, але тих кочівників прибувало й прибувало. Всіх не нагодуєш, тому залишався лише один вихід — створювати власні армію й державу.
Цей процес міг відбуватися приблизно так: сидять двоє антів на березі річки з вудками в руках. Тихий вечір. Не клює.
— Куме, у вас клює?
— Ні, не клює...
95
— Хех... у мене теж. Завтра знов прийдуть іностранні гості, то жінка загадала хоч риби наловити. Бо оті, що минулого тижня приходили, геть усе м’ясо поїли, а вареники ліпити жінка уже замучилася. Що будемо робити?
— Ая знаю? Може... ну його к Перуну оту рибалку? І комарі кусаються. Підемо краще по чарці хряпнемо.
— Та я не проти, куме, але як же бойова гостинність? Чим будемо врага загодовувати?
— А нащо загодовувати? Що це за традиція в нас така дурна? Он другі народи ворогів б’ють, а ми з ними танцюємо.
— Та ну, куме... Щоб ворогів лупцювати, треба, щоб армія була...
— Куме, я ото на вас дивлюся, ви такий здоровий та сильний, як бугай. Я тоже нівроку. Давайте ще інших крепких хлопців гукнем та й утворимо своє бойове соєдінєніє. І переб’єм усіх врагов!
— О! Куме! Правильно! Діло кажете! Пішли. Все одно ж не клює...
Отак хлопці і дядьки в селі збиралися у військовий загін та ішли до старійшини з проханням:
— Благословіть, діду!
Старійшина, звичайно, благословляв і, прокашлявшись, казав промову:
— Ідіть, хлопці, в сусіднє село, там також хлопці бойовий загін створили. І, здається, не лише вони. Треба всім об’єднатися і створити свою армію, бо готи вже чисто геть усіх дістали. Покажемо ж готам у відкритому бою, що ми не абихто! Що ми — анти! Предки майбутніх українців! Слава Україні!
— Героям слава! — гаркнули у відповідь анти так душевно, що старий не міг стримати сльозу.
— Подождіть, хлопці, я з вами!
І отак кожне антське село виставляло свої загони, які зливалися у полки й дивізії. Історики кажуть, що Антський племінний союз був здатний виставити до 100 тисяч війська, що на ті часи було дуже грізною силою.
Армія збиралася в похід, ковалі отримували військове замовлення і кували зброю, села організували забезпечення своїх солдат домашнім та смачним продовольством. Але армії без командування не буває, тому поставало найнеприємніше для антів питання: хто буде ними командувати?
Було це досить непросто, бо важко собі уявити більш невдячну справу, ніж бути вождем у антів. По-перше, тебе одразу починають обзивати падлюкою, дядьки лаються, молодиці вслід плюються, а діти на парканах усякі образливі інстаграми малюють. Крім того, ніхто вождя не слухає, бо всі ж вільні козаки і в кожного своя голова на плечах. Тому не дивно, що у вожді в антів ніхто особливо не набивався. Доводилося вдаватися до примусу. От зібрався в антів військовий майдан. Анти хочуть повоювати,
потрібен вождь, але кандидатів нема, бо нема дурних. Знаходять когось із племінних вождів, який забарився і не встиг вчасно втекти з майдану:
— Ану, виходь, сучий сину, щоб ми тебе бачили! — сердито кричать анти і випихають нещасного дядька наперед.
— Хлопці, не треба! Пожалуста! Я ж нічого поганого не робив, за що мене у вожді?
— Писок стули та принімай командуваніє!
— Не буду приймати, хоч ріжте мене. Людоньки добрі, в мене вдома жінка й діти, нащо ж ви мене у вожді? — благає нещасний, ледь що не плачучи. — В мене мама хвора, вона цієї ганьби не переживе...
Його таки призначають головним вождем, і народ полегшено зітхає. Бо є, нарешті, кого лаяти, обзивати останніми словами і винуватити за погане життя.
Імена давніх антських вождів нам невідомі, і перший, про кого ми знаємо, був уже згадуваний дідом Бож. Який разом із синами та 70 антськими старійшинами пав жертвою імперських зазіхань готів.
Але анти, які самі свою владу не любили і частенько поводилися з нею негуманно, не могли стерпіти, щоб над їх вождями глумилися якісь чужинці.
— Це наша власть, і лише ми маємо право над нею знущатися! — розлютилися анти. Та стали озброюватися.
Впродовж наступних двох століть антська армія перетворилися на потужну регіональну силу, що не лише оборонялася, а й часто ходила в завойовницькі походи. І не лише на сусідні племена. Анти зухвало нападали й на володіння навіть Візантійської імперії. З часом частина антів переселилася на Балкани і взяла активну участь у формуванні слов’янських народів Південної Європи.
Чорне море анти перепливали в човнах, видовбаних зі стовбурів дерев. У такому човні навіть по Дніпру плавати небезпечно, а в Чорному морі й шторми бувають. Дід хотів би побачити картину: 80-тисячне військо, що перепливає море в таких човнах. Айвазовський нервово смалить самокрутку.
Не забуваймо, що анти — не самоназва цих племен. Антами їх називали іноземці, а як вони називали себе самі, історики не знають. Відомо лише, що то був союз племен, до якого входили споріднені племінні об’єднання, які, найвірогідніше, були між собою близькі за мовою та культурою. Хоча, можливо, і не всі були слов’янами, бо тогочасне населення було перемішане. Окрім того, весь час прибували все нові й нові біженці та переселенці доби Великого переселення народів. Кожне плем’я, вірогідно, мало свою назву, і не виключено, що це були предки тиверців, древлян, дулібів, уличів та інших слов’янських племен, про які згодом так жваво писав Нестор-літописець. Під час великих походів анти не раз об’єдну-
валися зі склавінами, які мешкали в північному Придунав’ї і, як свідчать ряд істориків, говорили з антами однією чи дуже близькою мовою.
Воювати антам так сподобалося, і це почало приносити такий дохід, що швидко сформувалася каста професійних воїнів, які щороку вирушали в літні походи за здобиччю. Такі собі заробітчанські сезонні бригади. В мирний час вони діяли невеличкими загонами по 1,5-2 тисячі осіб, а якщо виникала потреба, могли швидко об’єднатися в потужну армію. На чолі загонів стояли князі або воєводи, які мусили заслужили авторитет («славу») в бою. Інакше б їх ніхто не слухався. Хоча їх і так не слухалися, бо анти дисципліною ніколи не відзначалися.
За свідченням візантійських хроністів, озброєння в антів було легким, обладунків майже не було — анти презирливо ставилися до смерті й не зважали на рани. Часто йшли в бій голісінькі, лише з мечами в руках. Вороги, звісно, в паніці розбігалися, хоча зараз вже не зовсім зрозуміло, що їх лякало більше — мечі чи щось інше. Інші ж дослідники кажуть, що це був лише звичний для антів психологічний прийом — залякавши для початку противника виглядом оголених торсів, анти одягали обладунки і йшли в бій, гордовито розмахуючи своїми довжелезними мечами.
Деякі авторитетні дослідники стверджують, що оті «мечі антського типу» славилися тоді по всій Європі та вважалися найкращими. Дідусь впевнений, що всі ви уважно читали англосаксонську поему «Беовульф» і пам’ятаєте, що головні герої б’ються мечами. А сам Беовульф у другій частині твору вбиває дракона славетним мечем Хрутінґом. Відомий академік Борис Рибаков стверджує, що меч Беовульфа був антського типу, однак звідки це випливає, нікому невідомо. Повіримо Рибакову на слово — академік все-таки.
Часто анти, яким сподобалося воювати, поступали на військову службу до тієї ж Візантії. Завдяки тому, що у відомостях на отримання зарплати збереглися їх імена, ми знаємо, що Візантії служили такі анти, якХільбудій і Доброгаст. Платили антам добре, бо вояки з них були знамениті.
Існує теорія, що в антів були свої протоміста, а в період централізації виокремилася навіть своя столиця, яка нібито була розташована на місці міста Головське, що існувало на території сучасного Львова. Наскільки ця теорія бездоганно обґрунтована, дід судити не береться, але, мабуть, львів’янам буде приємно усвідомлювати, що їх чудове місто давніше мінімум на шість століть і було колись столицею праукраїнської держави.
Однак найвідоміша легенда, що припадає саме на антські часи, розповідає нам про заснування братами Києм, Щеком, Хоривом та сестрою їх Либіддю славного нашого Києва. Легенда ця детально викладена в «Повісті минулих літ» Нестора-літописця і всім добре відома, тому немає сенсу її детально переказувати. Скажу лише, що ця легенда вже двісті років годує армії доцентів і професорів, які на різних її інтерпретаціях заробили собі вчені звання та титули. А один із них, найметкіший, навіть став, зрештою, академіком.
99
Деякі інші академіки наполягають, що засновник Києва Кий був не просто собі перевізником на Дніпрі, а князем. Він нібито очолював літописне плем’я полян, яке, вірогідно, також входило до Антського союзу. А ще отой Кий буцімто виконав важливу дипломатичну місію, бо їздив у Константинополь та зустрічався з імператором Флавієм Зеноном, з яким уклав якийсь союз. Що то був за союз, того ніхто достеменно не знає. Крім сільської історії.
Діло було в Царгороді, буремне V століття наближалося до свого завершення.
— Драстуйте. Де тут імператора знайти? — спитав міцний засмаглий дядько у перехожого в кумедному шитому золотом вбранні, який дуже кудись поспішав.
— Ну, я імператор. А що ви хотіли?
— Та таке... Познакомиться хотів. Я — Кий. Із Києва.
— Откуда? З якого Києва? Не чув...
— І не могли чути, бо я його лише недавно заснував. На Дніпрі.
— Ну, поздравляю. Так що ви хотіли? Тільки швидше кажіть, бо тут такі діла творяться, Одоакр скинув Ромула Августа і ліквідував Західну Римську імперію! Представляєте? І тепер Константинополь — головне місто однополярного світу! Рим — наш!
— Який Рим? Не чув...
— Не чули? Ясно... Ну, бувайте, я пішов правити світом.
— Подождіть ще. А цей... Як його... Імператор Юстиніан... Де його знайти?
— Юстиніан? Той, що прийме кодекс законів? Та то ви рано прийшли. Юстиніан буде правити пізніше. Приходьте років через тридцять. А нащо він вам, кстаті?
— Та разговор до нього єсть... Просьба. Чи не возражатиме Юстиніан, щоб його іменем у Києві одне видавництво назвали?
— А чого не назвать видавництво моїм ім’ям? Зенон! Хороше ж ім’я.
— Ім’я хороше... Але то буде видавництво юридичної літератури і очолять його дві дуже розумні дамочки. Вони хочуть назву «Юстиніан».
— Дівчата хоч симпатичні?
— Дуже.
— Ну, добре. Щитайте, шо договорилися. Не возражаю.
Кий та Зенон вдарили по рукам і розійшлися задоволені один одним і кожен собою. Кий був задоволений, бо засвітився в історії, Зенон — бо став найвпливовішою людиною світу. Задоволений і дід Свирид, який зробив рекламу хорошому київському видавництву, із засновницями котрого дружить ще зі студентських років. І з котрими сподівається на тривалу плідну співпрацю.
ДОСІ
Створення боєздатної армії в антів не привело до зростання авторитету вождів та утворення централізованої державності. Бо покірливість та послух ніколи не були антськими чеснотами. А коли в антів і з’являвся якийсь рішучий вождь та починав командувать, то анти зазвичай починали з нього так глузувати, що бідолаха вже й сам був не радий. Прокопій Кесарійський, наприклад, свідчить, що анти (як і склавши) «...не управляються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві, через що у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно».
Взагалі візантійські імператори, коли побачили, що з антів утворилася грізна бойова сила, обирали таку тактику боротьби з ними: вони підтримували ворожнечу серед вождів і робили все можливе, щоб слов’янські племена не могли згуртуватися у потужніше політичне об’єднання.
Зараз це складно уявити, але в антів будь-який польовий командир міг легко зняти свій загін з фронту, якщо йому щось було не до вподоби. А коли верховний вождь робив йому зауваження, воєвода спокійно тицяв вождеві під ніс дулю, сідав на коня і їхав зі своїми хлопцями додому. Ця волелюбна звичка антів не раз призводила їх армію до нищівних поразок, коли перемога, здавалося, вже була в їх руках. Добре, що така згубна традиція не дожила до наших днів.
Ця специфічна риса антів, до речі, дуже допомогла аварам — тюркомовному племінному союзу, що перекочував в Україну в середині VI століття. Аварський каган Баян, прибувши на чолі свого племені в Україну, огледівся і зрозумів, що антів так просто не здолати. Дуже вже сильні хлопці були ті анти, та й мечі в них були ліпші, ніж в аварів. Тому Баян домовився з Візантією про допомогу. Заручившись підтримкою, авари дочекалися, поки армія антів не подасться воювати кудись у Грецію, підступно напали на антські племена і, на жаль, розгромили їх у 562 році. Відтак Антська держава більше не відродилася, востаннє вона згадується в письмових джерелах десь у 602 році. Анти не були знищені, просто їх військовий союз, вочевидь, зазнав аварії і розпався.
Але анти не хнюпилися, бо так уже хитро були влаштовані, що розпад державності ніколи не означав у наших предків зникнення самого народу. Навіть навпаки — без держави антські племена лише збільшувалися і міцнішали, а військові загони антів спокійненько продовжували завойовницькі походи. Як це, наприклад, було у 622 році, коли анти вже спільно з аварами і ще з гепідами (родичами готів) підійшли під стіни самого Константинополя і вісім днів тримали столицю Візантії в облозі.
Візантійці, мабуть, дивом дивувалися здатності антів дружити зі своїми колишніми ворогами. Але бізнес є бізнес, і найміцніші військово-політичні союзи укладаються не за, а проти когось. А Візантія в цьому сенсі часто виступала об’єднавчим чинником, бо дружити проти Візантії було справою честі й гідності кожного порядного давнього народу. Візантія, щоправда,
огризалася, плела майстерні інтриги та сіяла ворожнечу. З тим, щоб оті народи перебили одне одного і відтак зійшли з історичної сцени.
Багато народів так і вчинили, загубившись у вирі століть, бо втрата власної держави означала для них і зникнення як окремого народу. Натомість анти, усміхаючись, спостерігали за нерозумною, на їх думку, сакралізаці-єю інституту державності, бо своєю державою вони ніколи особливо не дорожили, а втративши її, не плакали.
Не так були влаштовані авари. Державна ідея міцно засіла в аварські голови, і Аварський каганат спочатку досяг неабиякої геополітичної значущості. Але згодом спершу хорвати, далі західні слов’яни держави Само, а потім і франки під керівництвом Карла Великого розгромили аварів та розсіяли їх по світах. Рештки аварів прожогом тікали назад, але перетинати кордон України побоялися — знали, що нащадки антів дуже злопам’ятні. Тому вони знайшли собі політичний притулок на території сучасної Угорщини, і відтоді про них нічого не чути.
Таким чином, із втратою державності авари (літописні обри) зникли і як окремий народ. А літописи згадують про них зловтішною давньослов’ян-ською приказкою «погибоша аки обри». Що в перекладі означає: «Хто українців образить — трьох століть не проживе».
Отже, повноцінної держави анти не створили, бо не дуже й старалися, зате захоплено долучилися до розвалу відразу трьох держав: готів, аварів і власної антської. Непоганий початок як для молодого народу.
Племена східних слов’ян, не переймаючись розпадом Антської держави, спокійно собі пересиділи лихоліття і пречудово собі жили, їди, пили й кохалися, не здогадуючись, що незабаром їх чекатиме виконання чергової історичної місії — заснування Київської держави.
< Кий, Імператор Маврикій, Хвалибуд, Імператор Юстініан, Ант Вася і 1273 іншим це подобається.
Імператор Маврикій Ох, і наморочився я з тими антами й аварами. Почитайте мої Отратегікони і ви поймете, як нам трудно доводилося з вашими предками.
Свирид Опанасови Ну, положим, Стратегіконів ти не писав, авторство тобі приписують. Але труд дійсно цікавий. Довре написано про військову справу Візантії, а також про повут, суспільний лад, військову справу у антів, аварів та перлів. Почитайте, кому цікаво
Хваливу; Жалко, діду, що про мене ти лише мельком згадав. І не написав, що я став візантійським генералом і командував армеію у Фракії. І Був такий знаменитий, що появився даже один авантюрист, який називався моїм іменем. Похожднія того Лже-Хваливуда тоже інтересні. Та в нас не жизнь вула, а сплошний влоквастер. І чого про нас кіно не знімають?
Киї Діду, а чого мого портрету на гривнях нема? Я же все-таки перший київський князь. Обідно якось даже
Бож Помовч, пацан. Мого портрета на гривнях тоже нема, але я ж мовчу. Хотя я найперший слов’янський правитель, про якого упоминають письмові джерела. А мені даже пам’ятника ніде нема, не те, що тобі.
1031
уме, а що воно там пливе? — спитав худорлявий високий дядько в огрядного опецькуватого чолов’яги, який, стоячи по коліна у воді, м’яв дебелими руками коров’ячу шкуру.
— Де? — огрядний випростався і приклав долоню до лоба, мружачись під вечірнім сонечком.
— Та оно! — худий кум простягнув жилаву руку вверх за течією.
— Мабуть, греки, — байдуже кинув дебелий і знову взявся за шкуру. — За зерном, напевне, приїхали. Або за медом.
— Та які греки?! Які греки на півночі? — не вгавав цибатий. — Ви що, куме, географії в школі не вчили? Гляньте хоча б, який у них парус. Хвильку... Та то ж вікінги!
— Де?!! — дебелий стривожено підвівся, і обидва дядьки довго вдивлялися в невиразну цятку, яка щохвилини ставала більшою. Аж ось стало чітко видно пряме синьо-червоне вітрило, що не залишало сумнівів — Дніпром повільно суне добряче навантажений корабель вікінгів.
— Куме, — озвався огрядний, — ви молодші й бачите ліпше. Скажіть, то кнорр чи дракар?
— Ще не поняв... Кажеться, кнорр, та й дракона на ніс ніби не почепили. Але хто їх, тих варягів, знає...
— Ліпше, аби кнорр, — зітхнув огрядний. — Кнорр — судно торговельне. Бо якщо то бойовий дракар із тими дурними вікінгами на борту, тоді біда. Ану, куме, мерщій до князя!
І дядьки, покидавши на березі недом’яті шкури, прожогом кинулися крутим Боричевим узвозом нагору, де виднілися дерев’яні стіни князівського палацу.
У княжому дворі дружинники саме відпрацьовували удари мечем по солом’яному опудалу.
— Коли його! Сильніше! Тепер рубай! — азартно командував князь.
Кремезний дружинник, у якого шолом зліз набік, а піт заливав очі, знов і знов кидався на опудало, але щоразу промахувався.
ао4
— Ні! Так не годиться! — князь зіскочив з ґанку, з якого спостерігав за тренуванням бійців. — Ось я вам зараз сам покажу, як треба колоти врага. Ану, отойди, — князь відібрав меч і відштовхнув розгубленого дружинника набік.
— Вчися, синок, поки я живий, — і князь зробив грандіозне па, яке мало би закінчитися вишуканим уколом з летальними для опудала наслідками. Однак у припливі педагогічного азарту князь не помітив невеликої баюри, що її перед тим залишив по собі кінь одного з дружинників. Князь посковзнувся в тій баюрі, тому замість майстерного фехтувального випаду безпорадно розчепірився в шпагаті. Кінь при цьому голосно заіржав, а з гурту дружинників почулися насмішкуваті «па конте!»
— Що таке?! Відставити! Струнко! — роздратовано скомандував князь, повільно підводячись, і лише зараз помітив двох босоногих засапаних дядьків у шкіряних фартухах, які нерішуче переминаючись з ноги на ногу, стояли коло воріт.
— Хто такі? Чому без доклада?! — спитав князь, лапаючи мокру матню.
— Княже, ми того.... — почав один, відсапуючись.
— Вікінги! — закінчив другий.
Дружинники зареготали.
— Ви — вікінги? — іронічно перепитав князь і, поправивши чуба, наблизився до дядьків.
— Ні! — оговтався худорлявий. — Ми — кожум’яки з Подолу. А вікінги зараз по Дніпру пливуть.
— Та-а-ак... — спохмурнів князь. — Далеко?
— Та вже, мабуть, Десьонку проминули.
— Скільки кораблів?
— Один.
— Дракар?! — стривожився князь.
— Здається, кнорр, але точно сказати не можемо, — виправдовувався огрядний.
— Точно сказати не можемо, — передражнив князь — Матчасть, синки, учить нада! — і скомандував:
— Ану, хлопці, на коней! Зараз ми розберемося, що то за вікінги.
Дружинники повсідалися на коней, і за хвильку в княжому дворі залишилися тільки двоє розгублених кожум’яків та курява з-під кінських копит.
На березі Дніпра князь пересів у бойову лодію, дружинники повсідалися у довбанки, готові рушити навперейми варягам. Уже було добре видно, що пливе таки торговельний кнорр, ще й добряче навантажений.
105

— Хто такі будете?! — весело гукнув заспокоєний князь, рупором приклавши долоні до рота.
— Ґутен таґ, пане конунг! Ми — нормани. Але можете нас називати вікінгами або варягами, ми не обідимось. — долинуло з кнорра.
— Куди курс держите? — спитав князь.
— У Константинополь. Тобто в Царгород, — відповів дебелий вікінг, кокетливо перекинувши через плече майстерно заплетену косу.
— Ну, щитай, що вже приплили. Причалюй давай, — скомандував князь, показуючи рукою, куди треба пришвартувати кнорр.
За кілька хвилин князь у супроводі дебелих дружинників піднявся на борт кнорра і тицьнув вікінгові руку. — Привіт, ласкаво просимо. Що веземо?
— Та так, по мелочі. Кость моржова, амбра, китова шкіра, пара тон заліза-сирцю.
— А там що? — показав князь на шкіряні мішки під кормою.
— Бурштину трохи... пару центнерів. Замовлення імператора для оздоблення палацу.
— Понятно. Транзитні візи в порядку? Декларація заповнена? — насупив князь брови і строго глянув на вікінга.
— Які візи? — здивувався вікінг. — Нам нічого не казали. Дніпро з ді-да-прадіда вільна для торгового судноплавства річка. Без митних зборів. Про що ви, пане конунг, кажете, не розумію.
— Ти мені тут казки дідуся Панаса не розповідай, — розсердився князь. — 3 діда-прадіда... Зараз тут нові порядки. Ми свою державу заснували. А оно — столиця наша, Київ, — і показав на потопаючі в зелені кручі, де подекуди з-посеред листви вигулькували дахи дерев’яних хатин. — І зараз тут наша митна територія. Всі іноземні судна зобов’язані сплачувати мито за право транзиту.
— А як ваша держава називається? Щось ми раніше про вас не чули, — іронічно примружився варяг. — Що нам писати у фінансовому звіті? Кому я мито плачу? У нас, щоб ви знали, дуже строга отчотность.
— Ну... — розгубився князь... — Назву державі ми ще не придумали. Пиши поки що: місто Київ. Заснований за вказівкою академіка Толочка князем Києм у 482 році від Різдва Христового. Хоча, ні! Про Різдво Христове не пиши. Ми ще язичники.
— Може, ви анти? Писати Антська держава? — підказував вікінг.
— Ні, так писати теж не можна. Антами нас греки раніше дражнили, і майбутні історики будуть потім по цій темі кандидатські писати. Ні, ця назва мені не подобається.
107
— Ну, а плем’я тутешнє хоч як називається? — не вгавав варяг.
— Ну, плем’я відомо яке — поляни ми.
— То, може, назвете країну Поляндія? Писати в декларації Поляндія?
— Ти що, географії не вчив? Це ж назва іншої країни, на Віслі.
— Польщі, чи що? — усміхнувся вікінг. — Так її ж іще не існує.
— Ну то прийде час, і з’явиться. Та й, чесно кажучи, ми й не поляни ніякі. Це нас так згодом Нестор-літописець чомусь обізве...
— Ну, тоді даже не знаю... — знітився вікінг.
— А сам ти звідки будеш, враже-варяже? — наїхав, приховуючи розгубленість, на купця київський князь.
— Ну, ми зі Скандинавії взагалі-то. Плем’я називається русь. Чув?
— Ні, не доводилося чути про таке плем’я. Знаю тільки про Рось. Річка така гарна є, на південь звідси. Якщо пливти по Дніпру вниз, то там є град Родень, і там ота Рось впадає в Дніпро. Це поряд із майбутнім Каневом, де колись буде могила нашого Великого Кобзаря, — гордовито повчав вікінга князь.
— Якого кобзаря? — перепитав вікінг.
— Та ти не поймеш. Ладно, документики в тебе хоча б якісь знайдуться? — змінив князь тему і знову строго насупив брови.
— Тільки маршрутний лист, — відповів розгублений купець, витягаючи з-за волохатої пазухи всіяний рунами пергамен.
— Давай сюди свій маршрутний лист, — звелів князь.
— Та там же не по-вашому написано, — всміхнувся було купець, але знітився під гострим поглядом князя.
— В мене була дівчина знайома зі Швеції. Працювала в мене тут по контракту наложницею. Розберуся вже якось із вашими рунами, — буркнув князь і, розгорнувши пергамен, заглибився у читання.
— Ага... Видано купцеві першої гільдії Харальду Скажена Собака для подання владі транзитних держав. Тек-с... Кнорр «Хитрий морж» водотоннажністю 20 тонн, прямує маршрутом «Із варяг у греки» і на борту везе.... так-так... залізо, кістка, бурштин... все правильно. — І в цю мить здивовано звів брови. — А предмети розкоші звідки? Відколи це нормани предмети розкоші почали експортувати?
— Та то таке... — сором’язливо знітився Харальд. — То реекспорт. Ми там трохи по Європі погуляли, в бургундців зайве відібрали, бо їм ота розкіш ні до чого. Нам вона, допустимо, також ні до чого, бо ми люди скромні, не балувані. То ми її у Візантію веземо, щоб на ринку продати.
— Ох, непогано ви погуляли! Цілу тонну предметів розкоші нагуляли, — заздрісно зітхнув князь, і вперше з повагою оглянув потужну фігуру
ПОЗІ
вікінга. — Гаразд, давай так: уже вечоріє, запрошую в гості, заночуєте в мене, а завтра й продовжите путь. Але декларацію заповнити доведеться і мито сплатити.
— Скільки? — поцікавився Харальд.
— А от ми це за вечерею й обміркуємо. Пломбуй груз, — скомандував князь своїм дружинникам і рукою показав Харальду на трап.
За вечерею князь і купець чимало з’їли і ще більше випили, довго сперечаючись про розмір мита. Вже було далеко за північ, коли, нарешті, домовилися і вдарили по руках. А потім прямо коло столу повалилися на глиняну долівку і захропли.
Вранці князь задоволено оглядав у своєму дворі вози з митом, а потім спустився до Дніпра, провести друзяку Харальда в далеку дорогу до Константинополя, як по-своєму називав Царгород вікінг.
— Хороший ти хлопець, душевний, — сказав князь, міцно обнімаючи купця. — Щасливої вам дороги. До Царгорода тут десь 40—50 днів плисти. Тільки там на Дніпрі, нижче за течією, пороги круті, будьте осторожні. Ну, і в Чорному морі тоже акуратніше.
— Та ладно, княже, не впервой. Ми, вікінги, з дитинства мореплавці. Прорвемося якось, — усміхнувся у відповідь Харальд, піднімаючись по трапу. — Ауфідерзейн, пане конунг!
— І ще! — спохватився князь. — Коли вертатимешся, заходь у гості, посидимо трохи. Ну, і про мито не забудь, як домовилися. Дорогою всім розказуй, що в нас тут виникла своя держава, а в Києві — митниця. Нехай потім не кліпають здивовано очима. Міжнародного права треба дотримуватися.
На «Хитрому моржі» підняли вітрило, і кнорр поволі рушив на південь. Князь іще довго стояв на березі, розмірковуючи, а чи не розпочати й собі торгівлю з Царгородом. Раз уже Київ так вдало стоїть посередині торгового шляху.
І поки отак міркував, з півдня визирнув караван кораблів небаченої конструкції. То на веслах ішли візантійські дромони на вітрильно-гребному ходу.
Надворі стояла середина IX століття. Розпочинав свою роботу новий пан’європейський транспортний коридор «із варяг у греки», котрий висунув Київ на одне з найважливіших місць у тогочасній Європі. Бо стратегічно вдале розташування Києва на перетині торгових шляхів із заходу на схід і з півночі на південь обумовило бурхливий розвиток міста і перетворило його на центр консолідації навколишніх слов’янських і не лише слов’янських племен. Люди швидко второпали, що торгувати вигідно. І що далі від місця вироблення товару його продати, то профіт більший. Тому охочі вигідно продати шкіри, віск, мед, зерно, вироби зі срібла та інші товари, що ними славилися слов’янські племена, поспішали у Київ, де все це продавали скандинавським, західноєвропейським, візантійським і навіть
109
арабським купцям. Взамін купували заморські товари, що їх доставляли в Київ на кноррах, наусах і дромонах. У бік Києва і суходолом посунули валки возів з різноманітними товарами.
— Дядьку, де тут у вас таможня? — гукнув до князя, який все ще стояв на березі Дніпра, чорнявий грек у дорогій туніці.
— Сюди причалюй, — звелів князь, показуючи місце для швартування. І, уважно оглянувши безлюдний берег Дніпра, побачив лише двох учорашніх кожум’яків, які в поті чола м’яли шкури. — Ходіть-но сюди обидва! Кому кажу!
Куми наблизилися до князя, розгублено кліпаючи очима.
— Ти, мордатий! Будеш тут за головного митника. Ставлю історичну задачу — облаштувати митний пост і організувати збір мита в княжу скарбницю з усіх іноземних суден. Вопроси є? Вопросів нема! — грізно насупив брови князь.
— Княже, змилуйся! Може, не треба?! — змолився огрядний дядько.
— Треба, — строго відповів князь, всідаючись на коня. — Не княже то діло — мішки з товаром рахувати, у мене своїх турбот више криші.
— Ну, тоді хоч назначте мені помощника чи заместітєля якогось. Я ж один, а тих купців он скільки. Можна мені кума взяти у заступники?
— Добре, нехай кум буде твоїм заступником. Працюйте. І глядіть мені, щоб без корупції! — крикнув князь вже здалеку, переходячи на галоп.
Князь поїхав собі, бо його чекали невідкладні справи з формування державних інституцій. Треба було подумати і про армію, і про податки, і про правосуддя, і ще багато про що. Розбудова держави — то не хухри-мухри, як декому здається.
А два куми, почухавши потилиці, взялися до діла. Виявилося, що працювати на митниці набагато вигідніше, ніж м’яти у Дніпрі шкури. Худорлявий скоро наздогнав свого огрядного кума за розміром пики, і незабаром люди вже перестали їх розрізняти.
Точної дати заснування першої української митниці історики не знають, але відомо, що саме у цей день почалася в Україні і героїчна боротьба з корупцією в державних структурах. Через роки і століття свято збережено давню українську традицію призначати на митницю за принципом кумівства, а згодом оця самобутня традиція прижилася в нас і на вищих щаблях влади.
Тепер кілька слів про походження назви нового державного утворення східних слов’ян, відомого нам під назвою Київська Русь. Взагалі-то під цією назвою та держава тодішнім людям відома не була. «Київська Русь» — штучний термін, історики почали його вживати лише з першої половини XIX століття. А якби ми з вами перенеслися в ті часи і запитали перехо
110
жого, де тут Київська Русь, він би й не второпав, про що йдеться. І навіть назву Русь, або Руська земля, почали використовувати далеко не відразу.
Є багато версій походження назви Русь. Одні кажуть, що вона походить від однойменного скандинавського племені, яке постійно крутилося довкола слов’ян поблизу Новгорода, а потім перебралося і на київські землі. Інші вважають, що назва Русь походить від річки Рось, на берегах якої нібито жило однойменне слов’янське плем’я. Дід вважає, що в історії бувають ситуації, коли в одного і того самого явища можуть бути водночас різні причини. Щодо того, як держава отримала цю назву, дід висуває свою версію, яка хоч і жартівлива, але також має право на існування.
Обидва куми, коли облаштовували першу митницю біля Києва, вірогідно, давали як взірець іноземним купцям ту найпершу декларацію, що її заповнив вікінг із скандинавського племені русь. Але він, мабуть, помилився і замість того, щоб записати слово «Русь» у графу «звідки» записав його у графу «транзитна країна». Інші купці старанно переписали цю помилку у свої декларації, тому і греки, й араби, та, зрештою, і самі нормани почали між собою називати нову Київську державу Руссю. Коли київський князь помітив у митних документах цю помилку, було вже пізно. «Та хай, — подумав князь. — Та й дача в мене в Родні, а там на Росі така чудова риболовля. Тож хай буде Русь!»
Так у нової слов’янської держави, ядро якої постало в Середньому Подніпров’ї, поступово й прижилася назва Русь. І це згодом дало Несторові Літописцю змогу твердим каліграфічним почерком записати в «Повісті минулих літ» такі слова: «Полянє, яже нині зовомая русь».
Тут варто зауважити, що існування полян як самоназви союзу племен — питання дискусійне, і, очевидно, в «Повісті...» під цим узагальненим іменем згадуються слов’янські племена, які просто жили в полях навколо Києва. Нестор, вірогідно, сам був десь з-під Києва, бо якось аж занадто перехвалює своїх земляків на противагу сусіднім племенам. Які, якщо вірити Несторові, ну такі дикуни, що слова доброго не варті. На «Повісті минулих літ» дід згодом зупиниться докладніше, а зараз повернімося до Русі.
Під цією назвою нова держава стала відома й у Візантії, і в Західній Європі, де цілком ототожнювалася з Києвом. Сучасна ж Росія вже не одне століття намагається довести своє походження від Русі, хоча ці спроби можуть викликати в об’єктивного дослідника лише іронічну посмішку. Але так часто буває, коли периферійні народи імперії з плином століть починають використовувати назву метрополії в якості самоназви. Ніхто ж, наприклад, не сміється над циганами, які винесли з поневірянь серед ромеїв Візантії самоназву «роми».
Але повернімося у IX століття. Русини, спостерігаючи за розвитком торгівлі в пан’європейському транспортному коридорі «варяги—греки», не могли просто так дивитися, як багатіють усілякі там іноземці. Наші
И11
предки інтуїтивно відчували, що вигідніше буде розпочати самостійні торговельні походи як на північ, так і на південь, до Царгорода. Тому почало розвиватися мореплавське мистецтво слов’ян, а також кораблебудування, і зрештою кияни навчилися будувати цілком пристойні лодії класу «річка — море».
Згадаймо, що класичний шлях із варяг у греки проходив зі Скандинавії через Балтійське море, звідки купці входили у Фінську затоку, а звідти Невою рухалися в Ладозьке озеро, далі по Волхову в озеро Ільмень. З Іль-меня річкою Ловать до нинішнього села Волок, звідки судна волоком перетягували до річки Торопа, яка, своєю чергою, впадає у Західну Двіну. А вже від Західної Двіни і до Дніпра — п’яному два рази впасти. Вікінги знову бадьоро перетягували волоком кнорри до Дніпра. Ну, а по Дніпру навіть хворий на топографічний кретинізм вікінг легко потрапляв у Київ. Де платив мито, торгував з іншими купцями і плив собі далі в Чорне море. Навпростець морем пливти не ризикували, а обережненько бережком-бе-режком, і так діставалися до Царгорода.
Бурхливий розвиток торгівлі у Києві спричинив появу багатьох цікавих феноменів. Наприклад, почала формуватися загальнозрозуміла мова. Бо слов’яни, які досі сиділи по своїх селах і говорили на багатьох місцевих діалектах, потрапляючи в Київ, змушені були знаходити між собою спільну мову. Торгівля вимагає, окрім того, уніфікації мір ваги й об’єму, бо не можна сказати просто “відро меду”, адже в різних селах відра різного розміру. Тому кожний ярмарок встановлював єдиний уніфікований розмір для відер, бочок та інших ємностей. А це також стало проявом поступової централізації.
Контакти із заморськими купцями розширювали горизонти, і в русинів визрівали привабливі ідеї далеких заморських військових чи торгових походів. У ті легендарні часи, до речі, відмінність між купцями й розбійниками була доволі непомітною, і за великим рахунком, ці прекрасні люди потроху займалися і тим, і тим. Якщо випадало когось пограбувати, грабували і не соромилися. Якщо ж грабувати було страшнувато, обмежувалися торгівлею. Тому кожен купець був, по суті, командиром військового загону, який завжди супроводжував його під час зухвалих комерційних набігів.
Київ, як молодий і перспективний бізнес-центр, потужним магнітом притягував до себе навіть дуже далекі слов’янські і не лише слов’янські племена. Вони везли на київські базари все, чим були багаті їх землі. Київські князі здивовано озирали всю цю публіку, що раптом з’явилася в місті, не розуміючи, чому та досі ще не платить їм данину. Тому князі на чолі своїх дружин почали екскурсійні походи околицями Києва, просуваючись усе далі й далі та обкладаючи отетерілих поселян податками. Ця давня форма оподаткування мала назву «полюддя». Про полюддя, а також про інші форми оподаткування в Київській державі дідусь розповість доклад -
П2]
ніше в параграфі, де йтиметься про відомого податкового інспектора і, за сумісництвом, київського князя Ігоря.
Поступове збагачення Києва давало київським князям ресурси для поступової територіальної експансії, для чого вони вже могли утримувати великі дружини найманців, яким платили гарні гроші.
Таким чином, формування держави Русь довкола єдиного центру в Києві відбувалося двома зустрічними шляхами: торговельне значення Києва приваблювало до себе інші довколишні племена, а посилення військової спроможності київських князів дозволяло їм встановлювати ефективний адміністративний контроль за новими територіями. Утім, ефективний, мабуть, надто гучно сказано, але хоч якийсь.
З часом київські князі знахабніли настільки, що почали ласим оком зазирати і на доволі віддалені території, не гидуючи й заморськими. Особливо привабливо виглядав в очах київських князів, звичайно, Царгород. Бо про тамтешні багатства купці оповідали таке, що князі лише облизувалися, а вночі спокійно спати не могли. Але про це і ще про багато іншого дід розповість в наступному параграфі.
—	Ну, куме, й натворили ми з вами ділові — чухав черево один із кумів, лежачи на мішках із зерном, що завтра мали вирушити до Царгорода.
—	Та й не кажіть, куме. А от якби я не помітив тоді отого варязького кнорра, він би так нишком і проскочив повз Київ. А ми би з вами досі шкури в Дніпрі полоскали. А якщо глянути ширше — і держава могла б не виникнути. Жах!
—	Так... добрий у вас зір. Ну, давайте, куме, за ваше здоров’я.
—	І за князя, нехай буде здоровий. Хороша людина. Сам живе і нам жити не заважає.
І обидва куми весело засміялися, трясучи дебелими вгодованими тілами. Посміявшись, у доброму гуморі цокнулися келихами з тонкого візантійського скла, наповненими червоним вином із самої Тоскани.
Харальд, Бізнесмен Вася, князь Аскольд і 1395 іншим це подобається.
Бізнесмен Вася Да! Були часи! Як почалася ота чеЛНОЧНА торгівля, ТО В НАС ВСІ НАЧЄ подуріли — ПОНАПАКОВуВАЛИ КрАВЧучКИ різним ТОВАРОМ І — НА БАЗАР В Турцію. Чи ТО ПАК, у ВІЗАНТІЮ. ПОТОМ верТАЛИСЯ І ПРОДАВАЛИ ВСЄ ЗА ГАрнІ гроші І ДАВАЙ гулять. Ото вулл жізнь, як відкрився путь із влряг у греки.
Пріські Ага, Васьок, а чого ж ти голий і босий остався? На дівчат усе потрлтив?
Бізнесмен Вас: Та лучче б на дівчат. Знаєш, який тоді рекет процвітав ' А ще митники і рлзні Фіскальні СЛуЖБИ. І ВСІМ ДАЙ-ДАЙ-ДАЙ. БаНДІТИ, ОДНИМ СЛОВОМ. Який вже ТАМ Бізнес, коли кругом корупція?..
Князь Аскольд Власть критикуєм? Ну-ну. А чого ти, Вася, не розклзуєш про вигідний для Русі торговий договір з Візантією, який я підписав? Для вас же СТАРАВСЯ, для вітчизняного бізнесу. А чуть шо, срлзу НАЧИНАЮТЬСЯ БЄЗПОЧВЄННІ ЗВИНуВАЧЄННЯ В корупції.
Свирид ОпАНАСОВИЧ Ти ПОКА ПОМОВЧ, княже, не ЗАБІГАЙ НАПеред. Про ТЄБЄ МОВА ПІДЄ В НАСТУПНОМУ ПАрАГрлфІ. От ТАМ і коментіруй
114
Ган^
попередньому параграфі ми з’ясували, як і чому Київ раптом став помітним європейським бізнес-центром, навколо якого почала формуватися держава Русь. Із середини IX століття скандинавські вікінги продерлися з Балтики через річки й болота Північно-Східної Європи та, покусані
комарами, відсапуючись, вийшли до Дніпра. Звідки навіть без навігатора легко можна дістатися аж до самої Візантії — пливеш собі спокійненько в кноррі, вудиш рибку і саги співаєш. Лише стежиш, аби на дніпровських порогах лиха не трапилося. Бо на тих порогах чатували дві небезпеки: здоровенні каменюки, об які не раз розбивали свої судна необачні мандрівники, а також племена кочівників. Котрі здавна облюбували собі ці місця для засідок, неприємно дивуючи подорожуючих своїм галасливим вереском та неохайним виглядом. Ну, й огидною звичкою всіх грабувати.
В таких непростих історичних умовах запрацював пан’європейський транспортний коридор, а радше торговельно-розбійницький шлях «із варяг у греки». Де торгівля, там завжди водяться грошенята, а де грошенята — обов’язково з’являються фіскальні служби.
Кияни якийсь час просто спостерігали, як усякі нормани, а потім греки з арабами швендяють повз місто, безкарно провозячи тонни неоподаткованого добра. Оскільки два торговельні маршрути — по Дніпру і по Прип’яті — сходилися якраз біля Києва, то там тих купців тинялося особливо багато. Ну не можна ж безконечно терпіти отаке неподобство! Терпець у киян, врешті-решт, урвався, і вони облаштували спочатку митницю, а згодом заснували оптово-роздрібний ринок, де можна було продати й купити будь-які ходові товари тої епохи. Від продовольства аж до рабів та іншої худоби включно. Також можна було придбати новітні системи озброєння, включаючи мечі, кольчуги й булави удосконаленої конструкції. Все це почало приносити Києву непоганий зиск.
Прибутки зростали, князі багатшали, митники гладшали. Звісно, не в таких масштабах, як при Януковичі, бо в князів був хоч якийсь сором.
115
Але і князі таки добряче набивали собі кишені. Однак жодної декларації про доходи жодного київського князя досі історикам знайти так і не вдалося. Не збереглося також жодної газети з викриттям бюджетних махінацій та зловживань влади у сфері держзакупівель, а це свідчить, що київські правителі й тоді уміли ховати кінці у воду.
Та навіть імен цих князів ми не знаємо, бо від легендарного Кия, який, кажуть, заснував Київ у V столітті, й аж до напівміфічних Аскольда й Діра, які правили в IX столітті, на чолі Київської держави були якісь анонімні особи. Вони, вірогідно, спалили після себе всю бухгалтерську документацію і у такий спосіб знищили не лише докази своєї корупційної діяльності, але й цінні історичні документи про стан національної економіки й фінансів за більш ніж чотириста бюджетних років.
Зате точно відомо, що оті анонімні князі не лише банально розглядали міський бюджет як власну кишеню, але й ласо задивлятися на сусідні й віддалені племена. Задивлялися, звісно, не з науково-етнографічної цікавості, а з метою оподаткування тих племен та розширення прибуткових статей державного бюджету. І, звичайно, для особистого збагачення.
Найпоширенішою формою оподаткування тої пори було так зване «полюддя». Виглядало воно так. Князь сідав уранці на коня, брав із собою чималу дружину (не жінку, як ви могли подумати, а великий загін вусатих дружинників — прообраз податкової міліції), до них приєднувалися погоничі з порожніми возами, і уся ота кавалькада чекала, куди князь вирішить їхати цього разу. Князь сидів верхи й розмірковував уголос:
— Так, до древлян ми ходили минулого разу... Сіверян оподатковували місяць тому... Може, до уличів податися?
— Ні, княже, — озивався хтось із дружинників, — до уличів ліпше не ходити. Там хозари недавно податки збирали, а після них яєчка курячого не знайти. Зря тіки скатаємось.
— Твоя правда, — погоджувався князь. — До уличів краще згодом якось навідаємося. Давайте тоді до тиверців. Ану, хлопці, перевіримо, яка там у тиверців податкова дисципліна!
І повертав коня на південь. Тиверці жили в межиріччі Дністра й Прута, і шлях до них із Києва займав тижні зо три. Дорогою траплялися неоподатковані села, яким тут же нараховувалася пеня. Твердих податкових ставок не існувало, і князь усе вирішував на око. Якщо село багате, то князь і візьме побільше — коней, корів, меду, шкур, різного збіжжя. А як бідне, брати нічого, то просто батогами селян нагодує, щоб порядок знали.
П6
Народ, звичайно, таким візитам князя дуже «радів». Бо щойно ставало відомо, що суне князь за полюддям, то селяни нишком відганяли худобу в ліс, а все, що можна було, ховали. Отже, до приходу князя всі вже стояли в лахміттях, убогі й нещасні. Жінки за командою починали голосити, рвати на собі волосся і простягати до князя плачучих немовлят. Князь зручно вмощувався на пеньку і з цікавістю дивився, як місцева самодіяльність виконує перед ним популярну народну п’єсу «Ухилення від податків». Додивившись концерт до кінця, дружинники плескали в долоні і кричали «Браво!», а князь галантно дарував солістці букет квітів. А потім брав голову сільради під лікоть, відводив убік і довго з ним толкував про корисний вплив сплачених податків на здоровий сон.
Навантаживши вози податками, князь із дружиною сунули далі, аж поки ті вози вщерть не наповнювалися. Тоді процесія, нарешті, поверталася в Київ, де князь нерідко довідувався, що за час його відсутності хозари наробили шкоди, яка іноді перевищувала суму зібраних податків. Почала назрівати перша в нашій державі податкова реформа. Але про все по порядку.
Спочатку треба розповісти про сусідів Русі, бо без розуміння того, у якому геополітичному оточенні перебувала давньоукраїнська держава, складно буде зрозуміти хід подальших подій.
Дід IX століття пам’ятає смутно, але пригадує, що на півдні, за Чорним морем, була розташована Східна Римська імперія зі столицею у Константинополі. Слов’яни ту державу називали Візантія, а Константинополь — Цар-городом. Жили в тій державі ромеї, що їх наші предки називали греками. Зараз там Туреччина, а те місто має назву Стамбул, і живуть там турки.
А ось Західної Римської імперії з центром у Римі вже не було, бо вона припинила своє існування ще наприкінці V століття, приблизно в той самий час, коли Кий, поплювавши в долоні, взяв у руки заступ і заснував нам Київ.
Масну крапку в існуванні тої імперії поставив уже згадуваний дідусем Одоакр. Учені не дійшли спільної думки щодо походження Одоакра і все міркують, ким він був — ругом, скиром, готом чи гуном. Але буцімто народився він на Дунаї, і народився для того, щоб зігнати з трону останнього західно-римського імператора Ромула Августа. Та рішучість і ненависть до римської держави, з якою діяв Одоакр, породжують в діда підозри, чи не мав він якогось стосунку до нащадків антів чи склавинів, яких у той час на Дунаї вже було чимало. Якщо це правда, то пазл складається, і українці можуть записати собі в актив і певну участь у ліквідації Західної Римської імперії. Принаймні, Богдан Хмельницький у знаменитому «Білоцерков-і і її  » н . і 1*"***%  ,
П7
ському універсалі» 1648 року, закликаючи народ до визвольної війни, прямо посилався на звитягу далеких предків, які на чолі з «князем Одонацером» зуміли здолати Римську імперію.
У 476 році отой Одоакр силоміць відібрав у Ромула Авґуста імператорські регалії і відіслав їх у Константинополь, написавши на бандеролі: «Як у небі одне сонце, так й імператор на світі має бути лише один. З дружніми вітаннями, Одоакр». Отже, на час виникнення Русі Візантія вже чотири століття була єдиною наддержавою в тодішньому однополярному світі. І уважно спостерігала за тим, як навколо метушаться всякі племена, племінні союзи, виникають та розпадаються молоді держави.
Візантія у відносинах із сусідами вела хитру, безпринципну візантійську політику, то укладаючи з ними союзи, то воюючи, то нацьковуючи ворогів один на одного. Про Київську державу візантійці до слушного часу нічого не знали, аж поки їм купці не розповіли, що на берегах Дніпра розквітає рекет, і всіх подорожніх примушують платити мито. Аж нарешті Візантія і сама отримала змогу пересвідчитися, що поява на півночі молодої і зухвалої слов’янської держави — то не вигадки купців. Діло було так.
Надворі стояв теплий літній день 18 червня 860 року. Князь Аскольд сидів на березі Дніпра і прикидував, скільки лісу піде на перебудову пристані. Бо місця для все прибуваючих кноррів та наусів вже не вистачає, а ще ж і своїм лодіям та стругам треба десь швартуватися. Шлях «із варяг у греки» працював справно, купці дисципліновано платили мито, Київ багатів і розбудовувався, новонароджена корупція гарненько собі росла й міцніла.
Але чогось не вистачало.
— Пора би вже щось таке зробити, шоб майбутнім історикам було, що про мене написати, — думав про себе князь. — Бо пройдуть століття, і ніхто Аскольда й добрим словом не згадає, а в науковців не буде тем для дисертацій. Нехарашо...
— Здоров, княже! — привітався з Аскольдом вусатий дружинник. — Як діла?
— Та вроді нормально. А що?
— Та нічо... Ми тут з хлопцями порадилися... Якось нудно ми живемо. Давай кудись в похід сходимо. Або свято якесь влаштуємо. Та?
— Хороша ідея, — погодився Аскольд. — І що ви предлагаєте?
— Давай, наприклад, печенігів по степу поганяєм! Так весело!
— Та ні... Печеніги ще десь в Азії тиняються. Обіцяли лише у 915 році прийти.
118
— Правда? То це їх ще 55 років чекати? Жаль... Тоді давай з хозарами воювати!
— Ні, з хозарами не можна. Якщо ми зараз хозарів завоюємо, Святослав на мене сильно образиться.
— Який Святослав?
— Буде колись такий князь войовничий. Хозарів треба приберегти для Святослава.
— Гм... То може, мадярів віддухопелимо?
— Тю, дурний... Мадяри ще тільки через 20 років під Київ прибудуть.
— Так, і мадяри запізнюються... Що ж робити?
— Ну... Є ще Візантія. Вона вже на місці і нікуди не поспішає. Та і Царгород — прекрасне місто, щоб прославитися.
— А подужаєм ми захопить отой Царгород?
— А вам що потрібно? Царгород чи свято?
— Свято...
— Ну то збирайтеся в похід, влаштую вам свято. Тим паче, імператор Михаїл десь відлучився, арабських терористів по пустелі ганяє.
Сказано — зроблено.
Дружинники швидко спакувалися, радісно розцілували своїх і чужих жінок та повсідалися у лодії. Аскольд ходив берегом, рахуючи військо по головах, пару разів збивався і починав рахувати спочатку, але кінець-кінцем нарахував десь 8 тисяч воїнів на 360 лодіях. Потім дав останні інструкції Діру, який залишався в Києві на господарстві, і нарешті всівся в головну лодію. Флотилія під плач жінок та під веселий спів дружинників ударила веслами по дніпровських водах, і набираючи швидкість, зникла з очей десь за Видубичами.
Царгород жив своїм життям, у шинках жваво обговорювали останні новини з арабського театру воєнних дій. Небезпеки з боку Чорного моря ніхто не чекав, і Аскольд навіть образився, побачивши, що стіни візантійської столиці порожні, а ворота широко розчинені. Тому вирішив спочатку погуляти з хлопцями по передмістях Царгороду. І треба визнати, що лемент вони там здійняли добрячий. Ромеї висипали, нарешті, на столичні мури, аби краще розгледіти, що там на околицях коїться. Помітивши це, Аскольд зрадів і дав наказ своїм воїнам шикуватися в бойові лави для рішучого штурму.
Аж тут ромеї встругнули неочікуване: патріарх Фотій добре поставленим голосом гукнув усіх мешканців Царгороду на молитву, і стіни знову спорожніли. Військо Аскольда спантеличено зупинилося та стало чекати,
119
що ж буде далі. Фотій тим часом, театрально розмахуючи руками, виголосив енергійну проповідь, наголошуючи, зокрема, що Русь послана Візантії як кара за гріхи, та закликав ромеїв до покаянної молитви. Поки ромеї молилися, Фотію шепнули, що Русь не атакує, а стоїть під стінами Царгороду в нерішучості. Патріарх негайно оголосив, що покаянна молитва спрацювала, столиця знаходиться під надійним захистом омофору Пресвятої Богородиці. І послав по Аскольда.
В розмові з Аскольдом Фотій, не вдаючись до деталей, запропонував київському князю вихреститися, спокушаючи того вічним спасінням і щедрими дарами. Аскольду було відверто все рівно, під яким соусом Візантія виплатить йому контрибуцію, а як нормальний язичник, князь відзначався у релігійних питаннях лібералізмом та широтою поглядів. Тому, трохи поторгувавшись, погодився, щоб водою покропили хоч усе його військо. Скоро кияни вщерть напакували свої лодії візантійським добром, яке справедливо вважали трофеями, а потім мужньо витерпіли процедуру хрещення, смішно мружачись, коли грецькі батюшки кропили їх водичкою. Помахавши Фотію на прощання рукою, Аскольд всівся у лодію, а дружинники, затягнувши веселу пісню, дружно вдарили веслами по чорноморських хвилях. Фотій ще постояв хвильку на кріпосній стіні, а потім, підібгавши розшиту золотом ризу, заспішив додому, щоб записати собі в актив хрещення ще одного язичницького народу.
Щоправда, оце Фотієве хрещення, якщо воно й мало місце, залишилося чистою формальністю, бо наверненню Русі в християнство не допомогло навіть пізніше відрядження Фотієм до Києва цілого єпископа. Ні Аскольд, ні київська дружина всерйоз акт зміни віри не сприйняли, принаймні, ніяких свідчень, що після повернення в Київ Аскольд почав енергійно поширювати нову віру, немає. А військо, скоріше за все, взагалі сприйняло процедуру хрещення, як елемент чудернацького церемоніалу, яким дивні ромеї супроводжують мирні переговори та виплату контрибуції.
Значно сильніше враження на військо Аскольда справили багатства Візантії. Кияни слухали оповіді дружинників, захоплено мацали привезені ними трофеї і відчували, як у їх душах починають ворушитися поки що неясні геополітичні амбіції. Після вдалого повернення Аскольда із походу 860 року рейтинг Києва стрімко зріс, довколишні племена й народи почали дивитися на киян з шанобливим переляком.
Тут варто згадати про цікаву, хоч і небездоганну гіпотезу, що саме від походу Аскольда на Царгород 860 року веде свій початок свято Покрови. Чудесне спасіння практично беззахисної столиці Візантії від войовничих киян пояснювалося втручанням Богородиці, яка прикрила Константино
120
поль своїм покровом (омофором). Якщо це так, то значить, похід Аскольда забезпечив нашу державу важливим загальнонаціональним святом — Днем захисника України, котре відзначається 14 жовтня, якраз на свято Покрови. Отже, хоч Царгород Аскольд і не захопив, зате появу хорошого свята нам забезпечив.
З-поміж найбільших безпосередніх сусідів Київської держави, з якими вічно була морока, варто згадати Хозарський каганат, а також плем’я печенігів. Це на сході і в Причорномор’ї. Печеніги своєї держави не мали і були вільними художниками степу: хотіли — нападали, не хотіли — не нападали. Але добряче псували всім кров і особливо полюбляли влаштовувати засідки на купців та подорожніх поблизу сучасного Запоріжжя. Адже там на Дніпрі були пороги, і купці часто змушені були перетягувати товар волоком по суходолу. Ото тягне купець важезну лодію, очі йому з орбіт вилазять, впрів увесь, бідолаха... А тут як тут печенізькі фінінспектори! Галасливі й нахабні.
Хозарський каганат територіально був дуже великий. Від Волги до Кавказу, а на заході час від часу хозари встановлювали свої кордони аж на Дніпрі. Частина керівництва Хозарського каганату була доволі цивілізована і в IX столітті провадила вже помірковану політику, бо замість війни віддавала перевагу взаємовигідній торгівлі та принципам мирного співіснування. Можливо, тому, що хозарська еліта сповідувала юдаїзм. Як саме юдаїзм прижився серед представників хозарської верхівки, історія довга, цікава і заплутана. Ця тема не є предметом нашого дослідження, тому дід обмежиться простою згадкою: так, хозарами керували юдеї. І все було б чудово, може, й досі на сході Україна межувала б з нормальною юдейською державою, якби геополітичні пасьянси не сплутало Велике переселення народів. Як оті кочові тюркомовні народи Азії поперли на Європу, все в нашій пісочниці перемішалося. Хозар почали тіснити зі сходу, вони стали потроху відкочовувати на захід, ближче до Києва. Київ за наближенням хозар сердито спостерігав та розминав кулаки.
На півночі і північному сході мешкали численні фінські племена: меря, весь, мещера, а також предки литовців ятв’яги вперемішку зі слов’янськими племенами кривичів, голяддю, вятичами, словенами та ін. Слов’яни на півночі у цю пору також посилилися і навіть заснували місто Новгород. У тих краях панував вічний бедлам, про який і говорити не варто, бо закінчилося все тим, що новгородці покликали до себе норманів і сказали: «Правте нами, хлопці, бо самі ми не можемо собі раду дати». Нормани знизали плечима і стали правити.
Йдеться про трьох варязьких хлопців: Рюрика, Синеуса і Трувора. Цей історичний епізод, так смачно описаний Нестором Літописцем у «Повісті
121
минулих літ», став згодом приводом до епічних баталій між прибічниками і противниками норманської теорії виникнення Російської держави. Оці баталії тривають в Росії вже три століття і донині дають привід сусіднім народам кепкувати з комплексу історичної меншовартості, який постійно заважає росіянам об’єктивно сприймати доконані історичні факти.
Натомість українські науковці спостерігають за тією майже трьохсотлітньою полемікою відсторонено, бо у нас державні формування слов’ян виникали ще тоді, коли вікінги нишком сиділи в своїй Скандинавії, смачно наминали мухомори і прикидували, кого б пограбувати.
Навколо Києва доволі згуртований союз племен утворився ще задовго до IX століття, а з розвитком міжнародної торгівлі посилилися й державотворчі процеси, до яких скандинави не мали, бо й не могли мати жодного відношення. Версію про норманські корені східнослов’янської державності запустив Нестор Літописець. І зробив він це вимушено, бо перед ним стояла цілком чітка політична задача — обґрунтування легітимності правлячих в його часи Рюриковичів.
Задача зрозуміла, то Нестор умокнув гусяче перо в чорнило і замислився. Якщо з Новгородом і прикликанням туди Рюрика все було більш-менш ясно, то обставини поширення влади Рюриковичів на Київ треба було подати в якомусь пристойному світлі. Відібравши в пам’яті найбільш підходящі вигадки та легенди, акуратно записав їх у «Повісті минулих літ».
Так, записавши переказ про запрошення Рюрика до Новогороду, Нестор вивів дату: 862 рік. Ну, тобто, 6370 рік, бо Нестор користувався дав-ньослов’янським календарем. Далі Рюрик, за свідченням Нестора, послав до Києва своїх дружинників Аскольда й Діра з наказом встановити там законну владу. Аскольд і Дір наказ Рюрика виконали, прибули до Києва і стали там правити. Правили там два десятки років, аж поки з Новгороду не прийшов Олег і строго з них спитав. Нестор все це описав, а потім дивиться: дати не співпадають. Рюрик стає правителем у Новгороді лише в 862 році, а його нібито боярин Аскольд ще у 860 році здійснює в якості київського князя тріумфальний похід на Візантію. Так хто кому боярин? Недобре виходить, — замислився Нестор, втупившись у стелю своєї келії.
І щоб якось виправдати цю невідповідність, спокійно виправив дату візантійського походу Аскольда на 866 рік. От тоді все ніби збігається. Ну, не думав же Нестор, що колись історики додумаються перевірити візантійські архіви. Які чітко фіксують похід Аскольда 860 роком. І доказують, що коли Рюрик лише розмірковував, чи йти йому правити в Новгород, Київ уже два роки як відсвяткував повернення свого війська на чолі з Аскольдом з переможного походу на Візантію.
Взагалі «Повість минулих літ» рясніє такою кількістю доведених свідомих перекручувань фактів, що дозволяє стверджувати: перед нами — пропагандистський документ тієї епохи. Автор (автори) якого переслідували кон’юнктурну мету легітимізації тогочасної правлячої еліти. Що цікаво: коли еліта змінювалася, у «Повісті...» тут-таки з’являлися нові записи, які вже більше відповідали актуальному політичному моменту. У відомому мультфільмі «Троє з Простоквашино» є кумедний епізод, як дядя Федір пише батькам листа. Потім листа дописують кіт Матроскін та собака Шарик. Щось подібне відбувалося і з «Повістю минулих літ». Додані у неї вставки дають змогу простежити зміни в політичній історії Київської держави. Сумлінний же читач «Повісті...» дивом дивується викладеним у ній нісенітницям. Приблизно так, як дивувалися батьки дяді Федора, читаючи лист сина, в якого «то лапи ломить, то хвіст відвалюється». Авторитет «Повісті...», однак, понині важкою глибою нависає над дослідниками, а з Нестором не сильно посперечаєшся. І переконати Нестора вже ні в чому неможливо, бо він помер ще на початку XII століття.
Деякі з дослідників, однак, набралися сміливості, щоб піддати критичному аналізу всю «Повість минулих літ», оригінал якої не зберігся — вона існує у вигляді пізніших списків з численними виправленнями та вставками. Критичному осмисленню піддано, зокрема, і версію Нестора про скандинавське походження Аскольда і Діра. Котрі цілком могли бути слов’янами. Та навіть далекими нащадками Кия. Така гіпотеза суперечить версії Нестора, але Нестор і в інших місцях не раз і не два жонглює хронологією та пересмикує факти, щоб виставити ті чи інші події у потрібному для себе світлі.
Спроби знайти в імені Аскольда скандинавське (Ндзкиїсіг) або скіфське (Сколот) звучання не дуже переконливі, бо ми з вами так ніколи й не почуємо, як насправді звучало ім’я цього князя. До нас імена наших далеких предків доходять в подачі іноземців, а гадаю, кожному з нас не раз доводилося чути, як іноземці перекручують наші українські прізвища. І як часом кумедно вони звучать англійською, німецькою чи китайською. Так само і фонетика слов’янського імені князя могла під пером візантійського хроніста легко отримати скандинавську транскрипцію, яку згодом ще й київські літописці перекрутили по-своєму. І став з якогось, наприклад, нормального київського Скализуба або Салодера варяг на ймення Гйоскольдр.
А на рахунок Діра... Можливо, що ніякого Діра взагалі не було, а це був лише титул або прізвисько Аскольда. А можливо, Аскольд успадкував владу від Діра, виступав у княжому тандемі номером першим, і Дір був лише
123
його співправителем. В даному випадку це питання для нас другорядне. Для нас важливіше те, яку політику проводив Аскольд (чи Аскольд і Дір) на київському столі.
Відомі нам достовірні історичні дані свідчать, що вели вони себе точно не як загарбники-окупанти. А як відповідальні правителі, котрі дбали про своє місто й державу. Аскольд і Дір (залишимося при класичній інтерпретації, що князів було двоє) встигли багато чого зробити для об’єднання довкола Києва сусідніх племінних союзів, а також для підвищення авторитету Кива на міжнародній арені.
В ті буремні часи приниження Візантії було найнадійнішим способом підвищити свою міжнародну репутацію, тому багато племен і народів ходили на Константинополь з мечем. Але далеко не всі поверталися з тих походів живими. Аскольд же не лише повернувся після походу 860 року живий і бадьорий, але й привіз вигідну Києву торговельну угоду. Важко собі уявити, що звитяжний Аскольд був підлеглим дрібного рекетира Рюрика.
Візантією, норманами, хозарами та печенігами перелік сусідів молодої Київської держави не вичерпується, хоча стежити за тими сусідами непросто — в ту веселу добу держави постійних кордонів не мали, а деякі племена залюбки собі мандрували, підшуковуючи затишні місця для заснування власних держав. Одним із таких племен були мадяри.
Наприкінці IX століття мадяри докотилися в своїх кибитках до Києва і попросилися переночувати. Зупинилися поблизу сучасної Паркової алеї і ночували там кілька років. Побачивши, що панувати серед киян не вдасться (добре, аби самим не потрапити в залежність), мадяри потроху спакувалися і пішли собі далі на захід.
У 896 році їх вождь Арпад, важко відсапуючись, вийшов на Верецький перевал у Закарпатті та довго дивився в путівник. Оскільки читати не вмів, то повів своє плем’я просто вниз, посів Панонію — низину між Тисою й Дунаєм — і заснував Угорщину.
Однак іще у 882 році, коли угорські племена продовжували з острахом продиратися крізь землі гостинних древлян, на авансцену давньої історії України виплив князь Олег. Якщо вірити Нестору, діло було так.
— Куме, у вас клює?
— Ні, а у вас?
— І в мене не клює.
— То пішли вже додому, в мене жінка меду свіжого наварила.
— Та клята печінка... Ну, пішли...
241
Двоє дядьків, змотуючи вудки, не звернули особливої уваги на вітрила варязьких кноррів, бо їх уже на той час плавало по Дніпру до біса. Але з борту першого до них гукнули:
— Ґутен таґ, хлопці. Князі вдома?
— А де ж їм іще бути? Здається, обидва вдома.
— То гукніть їх, будь ласка. В нас тут бандероль для них із Новгорода. Треба, щоб забрали і тут у квитанції про отримання особисто розписалися.
— Ну, як будемо проходити повз княжий двір, то скажемо. Бувайте.
І обидва побрели Боричевим узвозом нагору, а біля входу у княжий двір переказали вартовому:
— Скажи князям, нехай чимдуж біжать на пристань та заберуть подарунок із Новгорода. І нехай не баряться, бо варязькі купці поспішають у рейс.
Аскольд і Дір подарунки любили, тому хутенько узули чоботи і побігли на пристань. З кнорра почулося:
— Панове конунги, я з Новгорода до вас приплив. Олегом мене звуть. Тут у мене бісер для вас і всякі інші подарунки. Але вийти не можу, бо захворів. Підніміться на борт, будь ласка, і самі заберіть.
Князі залізли в кнорр, де їх тут-таки оточив взвод до зубів озброєних вікінгів на чолі з Олегом — здоровенним рожевощоким вікінгом без ознак хвороби. На руках у Олега сидів якийсь малий карапуз.
— Хлопчика цього бачите, товариші конунги? Знаєте, хто це?
— Ні, ми не в курсі, що то за хлопчик, — заперечливо захитали головами Аскольд і Дір.
— А це — Ігор! — рявкнув Олег так, що малий в нього на руках впісявся й заплакав.
— Ну і що, що Ігор? — не второпали Аскольд і Дір.
— А те, що вам обом каюк, — відповів Олег, гидливо передаючи мокру дитину вікінгу, який стояв поряд.
— Не поняв логіки, — почав було Аскольд, але не закінчив...
— А логіка така, — з притиском продовжив Олег. — Ігор — син Рюрика. В нього навіть у свідоцтві про народження записано: князь. На, дивись! І він буде правити Києвом. А я при ньому.
— А як же ми? — перепитав розгублений Дір.
— А вас доведеться убити, — спокійно завершив Олег.
І обох князів закололи мечами, а із торгових кноррів повискакували озброєні вікінги, які без особливого спротиву захопили у Києві пошту, телеграф та міськдержадміністрацію.
126
Тіла вбитих князів Олег звелів закопати (причому в різних місцях) і зробив вигляд, що нічого особливого не сталося. Могила Аскольда згодом перетворилася на туристичну принаду Києва, де чомусь дуже люблять фотографуватися київські молодята. Київські молодята — взагалі дивна публіка. Вони, наприклад, обожнюють фотографуватися і на Андріївському узвозі, біля пам’ятника Проні Прокопівні та Свириду Петровичу Голохвастову. Мабуть, вважають Проню і Свирида символом щасливого сімейного життя. Ну, але то таке, дід відволікся...
Як загинув Олег, згодом талановито описав Пушкін, потім оспівав Висоцький. Але набагато страшніша смерть чекала на Ігоря. Який був посаджений на престол малим заплаканим пацаном, а помер у страшних муках, розірваний навпіл волелюбними древлянами. Але про це і багато чого іншого читайте у наступному параграфі.
— Куме, а що то було?
— А що було? Смєна власті була.
— І що тепер буде?
— А нічого не буде. Як раніше жили, так і далі будемо жити. Добрі митники будь-якій власті потрібні.
— Ви думаєте?
— Куме, запам’ятайте на все життя: зміна імені правителя нічого по суті не міняє, якщо він не проводить реформи. А які реформи може провести малолітній пацан Ігор чи його регент Олег?
— Хотілось би вірити...
— Куме, не нагнітайте. Укротітєлі міняються, а ми — тигри — остаємся! І так буде всігда!
— Яка ж ви, куме, мудра людина! Давайте за нас, за тигрів!
І обидва опасисті митники розреготалися та цокнулися бокалами тонкого венеційського скла, наповненого червоним вином із самої Бургундії.
Князь Олег, князь Аскольд, князь Дір, Рюрик і 1523 іншим це по добається.
Князь Аскольд Олег — сволоч.
Князь Ді +1
Князь Олеї А чого срлзу сволоч? Нрдви в наші часи вули сурові, ІНАКШЄ я вчинити не міг. Должен же я вув виконувать останню волю РюрикА. Он і Нестор-літописець це підтверджує.
Рюри Яку ОСТАННЮ волю? Шось не ПриПОМИНАЮ
Князь Олег Ну, тіпа, наказать Аскольда й Дірл ЗА сіпдрдтізм І вернути ВЛАДУ ЗАКОННОМУ СПАДКОЄМЦЮ.
Князь Аскольд Який сіпдрдтізм? Який спадкоємєць? Ви ТАМ шо, мухоморів об’їлися? Я в тому Новгороді в ЖИТТІ НІКОЛИ не вув, НІЯКОГО РюриКА В ГЛАЗА НЄ БАЧИВ. А тут приперся якийсь Олег, дитину приволік І ДАВАЙ нас із Діром увивлти. Діду, дну розкажіть, як усе НАСПРАВДІ Було.
Свг ПД ОпАНАСОВИ' РоЗКАЖу, не волнуйтеся, ПАНЄ КНЯЗЬ. ЧиТАЙТЄ, ЯК усе Було, В НАСТУПНОМУ параграфі.
128
попередньому параграфі дідусь, не уникаючи моторошні них подробиць, розповів про вбивство київських князів І Аскольда й Діра, яке підозрюваний у кримінальному зло-І чині громадянин Новгорода Олег скоїв на березі Дніпра у 882 році. Аскольда поховали в тихому місці на Угорсько-
му урочищі, Діра — чомусь аж у Верхньому Києві, а Олег почав правити
без комплексів, немов би ніякого вбивства не було.
Але жоден злочин влади від народу приховати неможливо, люди все бачать і все пам’ятають. Саме тому середньовічному київському блоге-ру Нестору довелося вигадувати виправдальну версію вбивства Олегом Аскольда й Діра. Буцімто Олег цим актом вирішив кілька справ: покарав сепаратистів, повернув владу законному спадкоємцеві та навів у Києві взірцевий конституційний лад. Що й не дивно — Нестор жив при нащадках того спадкоємця, добре їв, гарно спав, і ці обставини неабияк впливали на зміст його постів.
З тих пір у київській топоніміці збереглася назва — Аскольдова могила. Згодом там спорудили церкву, що її у 1846 році талановито зобразив на картині Тарас Шевченко. В наші дні на Аскольдову могилу у великих, обладнаних кондиціонерами автобусах привозять туристів, яким екскурсоводи розповідають зворушливі історії про трагічну долю невинно убі-єнних князів. Особливо вразливі жіночки при цьому не стримують сліз і витирають очі одноразовими серветками.
Що ж насправді відбулося у 882 році? Спробуємо розібратися у цій темній історії з погляду сільської аналітики. Загалом, історія — це така наука, до якої найближчою є криміналістика. Бо завдання історика, як і слідчого-криміналіста, в тому, щоб по макових зернятах розрізнених даних відновити об’єктивну картину подій далекого минулого. Але історикові важче, ніж слідчому, бо історик не має змоги опитати свідків, провести очні ставки. І взагалі історики завжди мають справу лише з мертвими. А мертвим, як відомо, повістки не надішлеш. Окрім того, всі правителі
129
мають ганебну звичку плутати слідство, знищуючи речові й письмові докази, паралельно фабрикуючи виправдальні документи, що обілюють їх дії та відводять від них підозри.
Нестор Літописець, як дід уже розповідав у попередньому параграфі, подає таку версію дій Олега в Києві. Він визнає факт вбивства Аскольда і Діра, але стверждує, що обоє були не законними князями, а боярами Рюрика. Які чи то самовільно відлучилися, чи то діяли за безпосередньою вказівкою Рюрика, але прибули в Київ, хутенько його захопили і стали там князювати. Але чомусь почали вести самостійну політику, не узгоджуючи своїх дій із Рюриком.
А Рюрик, у якого своїх справ було по вуха, нібито не встиг разібратися з київськими сепаратистами, бо передчасно вмер у 879 році. Однак залишив по собі сироту — малолітнього сина Ігоря. Найближчий соратник Рюрика Олег буцімто не міг спокійно дивитися на сльози нещасної дитини, і щоб якось утішити Ігорька, вирішив подарувати йому Київ. І принагідно покарати Аскольда й Діра, які в нахабстві своєму дійшли до того, що ігнорували накази Рюрика і не платили Новгороду данину.
Дідусь дає цій версії Нестора Літописця таку наукову оцінку: брехня! Яка, до того ж, купи не держиться. По-перше, тогочасна різниця між Києвом і Новгородом була така, що якби киянам сказали платити Новгороду данину, то вони б повмирали від сміху. А по-друге, Аскольд і Дір почали князювати в Києві ще тоді, коли Рюрик сумно їв мухомори на березі Балтійского моря, і межею його геополітичних мрій було пограбування каравану якогось необачного купця. Отже, підлабузницьку версію Нестора Літописця відкидаємо як непереконливу і кон’юнктурну.
Інша версія, яку довгий час просували церковники, гласить, що похід Олега на Київ відбувся в рамках заколоту київських бояр проти Аскольда, яким нібито не сподобалося, що князь повернувся із візантійського походу 860 року християнином Миколою. Тобто ця гіпотеза як головну причину дій Олега називає протидію язичників поширенню християнства в Русі. Ця версія також купи не тримається, бо з якого це дива київські бояри терпіли отого християнина Аскольда-Миколу двадцять і два роки? Адже можна було спокійненько, без залучення зовнішніх сил перерізати князеві горлянку — і всього й ділов. Звичаї в ті веселі часи були прості, люди були без комплексів, і зарізати князя не було великою проблемою.
Крім того, християнство Аскольда, якщо воно й було, на практиці могло бути лише чисто номінальним. Це як у сучасних африканських країнах християнство цілком гармонійно уживається з місцевими віруваннями, а шамана племені шанують не менше, ніж батюшку-місіонера. У В’єтнамі,
дзо
наприклад, у наші дні молодята, йдучи під вінець, спочатку вислуховують у загсі офіційні настанови про комуністичну мораль, потім усі гуртом, разом із батьками, сватами і п’яними свідками палять свічки в буддійському храмі, звідки вся кавалькада на мотобайках їде у найближчий католицький храм на обряд вінчання. Приблизно так до релігійних питань ставилися й у Русі, яка аж до князя Володимира залишалася взірцем віротерпимості.
Тому в нас залишається остання, і з погляду сільської історичної науки, найбільш достовірна версія того, що відбулося у 882 році.
Олег, який, вірогідно, був найавторитетнішим воїном у дружині Рюрика, після смерті командира залишився регентом при малолітньому новгородському князеві Ігорі. Очевидно, це був типаж класичного завойовника та рейдера, а Новгород йому видався занадто провінційним і затісним для його амбітних планів. Тому Олег почав цікавитися політичною обстановкою в багатому Києві, бо, за чутками, що їх приносили купці, то було чудове і заможне місто. Коли розвідка доповіла, що в Аскольда (чи в Аскольда й Діра) з’явилися ознаки старечого дряхління, Олег вирішив: пора! Спорядив військо, всівся з ним на кораблі й приплив Дніпром у Київ. Де і відбулася описана в попередньому параграфі огидна сцена вбивства стареньких київських князів.
Помивши в Дніпрі руки, Олег віддав дружинникам накази поводитися в захопленому місті чемно та не дратувати здавна відомих своїм крутим норовом киян. Та вирушив на екскурсію, оглядаючи визначні місця Києва.
Київ у ту давню пору був уже доволі великим містом. Іноземний купець, що прибув по Дніпру до Києва, міг бачити чималу пристань із пришвартованими лодіями, стругами та кноррами. По пристані туди й сюди сновигали вантажники, переносячи товари. Тут же був великий ринок, де галасливо торгувалися купці, чувся різномовний лемент, який вщухав лише іноді, коли вдалині з’являлися кремезні статури київських митників. Митники прискіпливо оглядали привезений товар і на око призначали мито, яке відразу відвантажували у скотницю.
Скотницею у ті давні часи називали скарбницю, а слово «скотина», вірогідно, не було образливим, бо часто його вживали щодо людей, які мали стосунок до державних фінансів. Зараз це слово набуло дещо іншої змістовно-емоційної конотації, і шкода, що воно досі не повернулося в офіційний український канцелярит у своєму первісному значенні. А як би було чудово побачити на сайті президента текст указу, в якому чорним по білому написано, що такому-то й такому-то за особливі успіхи в управлінні державними фінансами присвоюється спеціальне звання «Скотина першого розряду».
131
Але повертаємося до Олега, який, захоплено роззираючись, іде вже вуличками Подолу — ремісничо-торговельного передмістя Києва. Наприкінці IX століття київський Поділ був цілком на рівні ремісничих кварталів інших європейських столиць — такий самий бруд, сморід і така ж антиса-нітарія, як і в тогочасних Лондоні чи Парижі. Принаймні залишків каналізації археологам знайти не вдалося, тому доречно припустити, що сміття викидали прямо на вулиці, а найохайніші з мешканців Подолу виливали нечистоти в Дніпро. Все як і в інших тогочасних європейських містах.
Ковалі, гончарі, кожум’яки, зброярі, шевці, теслі та інші представники київського ремісничого люду виробляли цілком якісні товари на рівні європейських стандартів, залишки яких археологи й досі знаходять у Туреччині та на всьому просторі, куди ступала нога арабського купця. Бо саме араби в той час були найзавзятішими бізнесменами. Таким чином, ще в IX столітті було закладено добру традицію експорту української продукції на ринки європейських країн, і дід сподівається, що ця традиція набуде нового розвитку в умовах асоціації з ЄС.
Варто зауважити, що примітних архітектурних споруд у ті часи в Києві ще не було. Кам’яних споруд ще не було, не було й пам’ятників. Хіба що на дніпровській кручі стояв ідол із позолоченими вусами, якого місцеві громадяни шанобливо називали Перуном, і проходячи повз того Перуна, недбало йому козиряли чи припіднімали на знак пошани капелюхи. А дехто проходив повз Перуна байдуже, бо поклонявся іншим богам, яких у наших предків було чимало на всі смаки.
Олег оглянув Перуна, захоплено поцокав язиком та вирішив, що пора вже подивитися і на княжий палац. На предмет поселення та постійного там проживання. Щоб зрізати шлях, він вирішив піти навпростець, через Хрещатик. У ту пору Хрещатик являв собою яр, куди скидали сміття, і де темними ночами вили вовки. Але Олег був не з лякливих і сміливо ступив у хрещатицькі чагарники. В районі сучасного Майдану путь Олегу перегородила група кремезних киян.
— Це ти Олег? — презирливо спльовуючи, спитав вусатий дядько в шоломі і з щитом за плечима.
— Ну я... А що таке?
— Слухай сюди уважно, повторяти не буду. Ти тут у Києві, здається, власть захватав? Нас інтересує, що ти збираєшся робити. Які в тебе, так сказать, творчі плани?
— Що це за манера так розмовляти з властю? — наїхав Олег. — І взагалі, хто ви такі?
132
— Ми — небайдужі громадяни, — спокійно зауважив молодий верзило, що спирався на здоровенну булаву. — І затям собі, Олежку: якщо хочеш спокійно жити й працювати в нашому місті, шанобливіше треба з народом. Ми тебе поки що по-доброму питаємо. А можемо і по-плохому. В нас із цим просто.
— Ну, я... — Олег підбирав слова. — Ну... я тут влада, то й сам вирішувати все буду. Повернуся в Новгород, а Київ мені буде данину платити. Нормальний, здається, план, — та запитально глянув на небайдужих громадян.
— Ха-ха-ха, — щиро зареготали дядьки, як сміються дорослі люди над малолітнім хлопцем, коли той бовкне якусь дурницю.
— Ти це облиш, — сказав крізь сміх довготелесий громадянин. — Ти серйозно думаєш, що, вбивши князів, ти вже й Київ захопив?
— Ну так... — нерішуче протягнув Олег.
— Ха-ха-ха-ха-ха, — ще голосніше розреготалися дядьки. — Ні, ну ви бачили таке, хлопці? — давився сміхом, витираючи сльози, вусатий. — Запам’ятай, синку: не ти Київ захопив, а Київ захопив тебе. І раз уже саме ти нам трапився, то ми тобі ставимо бойову історичну задачу: закласти підвалини сильної Київської держави як предтечі України — європейської, цивілізованої, демократичної і все таке інше. Пойняв?!
— Не зовсім... — пробелькотів Олег.
— Так... Якийсь він непойнятливий, — розчаровано докинув довготелесий. — Дивись сюди, — і почав патичком малювати на землі контури Європи. — Отут Чорне море, за ним Візантія. Тут, на Заході, сильна імперія, яку сто років тому створив Карл Великий, а трохи ближче до нас свої держави формують мадяри, хорвати, чехи, поляки і болгари. На сході — Хозарський каганат.
— Це я знаю, — нетерпляче перебив Олег. — Нащо цей урок географії?
— Так ось, — спокійно продовжив дядько. — Києву тоже треба срочно розбудовувати свою сильну феодальну державу. Аскольд і Дір, яких ти сьогодні того... В общем, яким ти оголосив імпічмент, були, по правді кажучи, не дуже. Старі вже були задля вирішення історичних задач современності. От коли ми тебе на пристані побачили, я кажу куму: дивись, куме, здається, підходящий кандидат на нового князя. Тому ми з тобою зараз і проводим собєсєдованіє на заміщення вакантної посади київського князя. Якщо виявиться, що ти відповідаєш нашим критеріям, то так тому й буть — княж собі. Але якщо ні, то іди собі назад у Новгород. Будеш впиратися — ляжеш в могилу рядом з Аскольдом. Альтернативи тобі понятні? Вибирай.
Олег оглянув кремезні статури киян, задумався, почухав потилицю, зітхнув і спитав:
Д34
— А що ж тоді робити з Новгородом?
— Та як що робити? — знизав плечима здоровань із булавою. — Обкласти податками, нехай платить Києву данину.
— Як це? — здивувався Олег.
— А так, — терпляче пояснював вусатий. — Ми наймаємо тебе на посаду князя, але за умови, що в нас ти поводишся чемно, забезпечуєш строге підпорядкування всіх дочірніх підприємств головному офісу в Києві. Але почати маєш із Новгорода. Вважай це завдання тестом на профпридатність.
— Гм... Ну, добре! — просвітлів Олег. — Словом, так, хлопці. Я згодний. Буду трудитися в поті чола, зміцнюючи і розширюючи Київську державу, боронитиму її від ворогів і постараюся створити передумови для виникнення такої держави, щоб її поважали всі інші країни, і якою б у майбутньому пишалися наші нащадки. Слава Києву!
— Героям слава! — дружно гаркнули у відповідь небайдужі громадяни і додали: Ну от, так би і зразу. Іди, Олеже, работай. І май на увазі: не знаю, як там у вас на півночі, а в нас тут дуже не люблять, коли влада поводить себе з людьми по-свинськи. Для нас владу скинути — раз плюнути. Тобі все ясно?
— Ясно — відповів Олег. — Дозвольте приступити?
— Приступай. Про виконання доложиш.
— Слухаюсь, — козирнув Олег і почимчикував оглядати княжий палац, який на довгих ЗО років перетвориться на його домівку.
Таким чином, притомні історики, аналізуючи подальші діяння князя Олега, сходяться в думці, що насправді не Олег Київ захопив, а Київ полонив Олега разом із його варягами. Полонив, асимілював і поставив на службу молодій Київській державі.
Щойно поселившись у княжому палаці, Олег одразу послав у Новгород берестяну телеграму: «Новгороду. Терміново! Віднині маєте платити данину Києву щорічно триста грн за курсом Нацбанку. Якщо хтось щось не зрозумів, ви мене знаєте! Цілую, князь київський Олег».
Дідусь вже бачить, як усміхнувся читач: «Тю! Якихось 300 гривень. Та в мене жінка на манікюр більше витрачає». Але не забуваймо, друзі, що в IX столітті були дещо інші валютні курси. Одна новгородська гривня тоді виглядала не як зіжмаканий папірець у кишені студента, а була злитком щирого срібла вагою 204 грами. Таким чином, новгородці мусили щорічно посилати в Київ щонайменше 60 кілограмів чистого срібла.
Кияни задоволено всміхнулися, затвердили Олега на посаді київського князя і стали очікувати від нього державотворчих досягнень. Спершу, аби
135
потрафити громадській думці киян, Олег присвоїв Києву офіційний титул «Мать городов руських». Але небайдужі громадяни не звернули на цей титул жодної уваги — Київ балачкам не вірить, Київ вірить конкретним справам.
Олег вчасно це просік і наступні три десятиліття сумлінно виконував функціональні обов’язки князя, фактично продовживши політику, започатковану князем Києм та його нащадками, включно з убитими Аскольдом і Діром.
Ще до приходу Олега в Київ геополітичні пасьянси в Східній Європі розігрувалися між трьома основними гравцями: Київською державою, Візантією і Хозарським каганатом. Обійнявши посаду київського правителя, Олег активно включився в гру, явно прагнучи обіграти обох геополітичних супротивників і ствердитися в якості головного регіонального гравця. Щоб забезпечити собі надійні тили, Олег уже наступного, 883 року підкорив волелюбних древлян. Впоравшись із цим, взявся вже за Хозарський каганат, послідовно й акуратно звільняючи з-під його влади сусідні слов’янські племена. У 884 році звільнив від хозар сіверян, а в 885 році — радимичів. При цьому поширення влади Києва на землі сіверян і радимичів, а також інших слов’янських племен мало характер саме звільнення, а не завоювання. Вже в перші роки князювання проявилися притаманні Олегові риси державного діяча. Вони полягали в окресленні амбітної стратегічної мети та обережній поступовості в її тактичному досягненні.
Послідовно розширюючи за рахунок Хозарського каганату Київську державу, Олег постійно тримав у полі зору Візантію. І, очевидно, заздрив славі убієнного ним Аскольда, бо весь час мріяв повторити похід на Царго-род. Не виключено, що на Олега тиснула і громадська думка небайдужих до міжнародної політики киян, а також плело свої інтриги торговельно-промислове лобі, зацікавлене у створенні з Візантією зони вільної торгівлі.
На підготовку до такого походу сумлінний Олег потратив 25 років і чимало бюджетних гривень. Нарешті у 907 році його мрія здійснилася і, за повідомленнями Нестора Літописця, князь оголосив набір охочих у турне за Чорне море. На «гарячі» путівки олл-інклюзів відгукнулося 80 тисяч озброєних туристів — в десять разів більше, ніж зумів зібрати Аскольд. Аби усі охочі могли поміститися, довелося швидко збудувати 2000 лодій, кожна з яких могла прийняти на борт по сорок воїнів. Можемо собі лише уявити суми відкатів, що їх отримали державні закупівельники корабельного лісу.
У Візантії на той час правив імператор Лев VI, відомий своїм шанобливим ставленням до сімейних цінностей. Але бідному імператорові весь час не таланило з дружинами, бо вони то вмирали, не витримавши родинного щастя, то рішуче відмовлялися народжувати імператорові спадкоємців.
36
Тому одружувався чоловік аж чотири рази. Після кожного розлучення імператор сідав писати сповнені глибоких дум трактати та ліричні вірші і, зрештою, увійшов в історію як Лев Філософ.
Загоївши літературною працею чергову душевну травму, імператор-фі-лософ влаштовував новий кастинг наречених, прискіпливо обираючи собі з-поміж красунь нову дружину. Візантійці у захваті стежили за розвитком цього мелодраматичного серіалу, але церкві таке неподобство швидко набридло. Коли Лев Філософ надумав побратися вчетверте, у патріарха Миколи Містика увірвався терпець, він довго плювався і, врешті-решт, відлучив імператора від церкви. Візантійські глядачі пороззявляли від захвату роти, а ображений Лев, у свою чергу, звільнив з роботи самого патріарха та призначив на його місце ігумена Євфимія. Вдячний Євфимій тут же зняв з імператора анафему та урочисто повінчав його з четвертою дружиною. Публіка була в повному захваті й чекала продовження серіалу, аж тут любовна лінія в сюжеті відійшла на задній план. Бо на сцену з галасливим лементом виїхав князь Олег на чолі 80-тисячної групи київських туристів. Візантійські глядачі заінтриговано перезирнулися і вмостилися зручніше.
Уранці 907 року імператор прогулювався по балкону свого палацу і задоволено мружився під лагідним босфорським сонечком в очікуванні смачного сніданку з молодою дружиною. Аж раптом угледів на обрії величезну флотилію, яка під вітрилами наближалася до Константинополя. Помилувавшись хвильку картиною регати, імператор наказав про всяк випадок замкнути міську браму на ключ, а ключ віддати йому, бо так буде якось спокійніше. Та пішов снідати.
Київські туристи жваво десантувалися на узбережжі та трохи розім’ялися, вщент розграбувавши передмістя візантійської столиці. Потім Олег підійшов ближче до Царгорода, чемно постукав у браму, але був неприємно здивований, побачивши під написом «Ласкаво просимо» величезну комірну колодку. Помацавши колодку рукою, Олег стурбовано почухав потилицю, а далі, за словами Нестора, встругнув надзвичайно оригінальну штуку: наказав прикріпити до всіх лодій колеса, а коли військо знов зайняло у них свої місця, дав команду здійняти вітрила. Саме подув попутний вітер, і дві тисячі лодій дружно зрушили з місця та, набираючи швидкість, понеслися суходолом у напрямку візантійської столиці. Мешканці Константинополя позривалися зі своїх місць і дружно висипали на столичні мури — таких перегонів на колісних буєрах їм бачити ще не доводилося. Чого саме хотів досягти Олег, влаштувавши цей атракціон, Нестор нам так доладу і не пояснив, але Лев VI, який визирав з вікна з бутербродом в руці,
1371
прийшов у таке захоплення, що негайно запропонував Олегові вічний мир на вигідних Києву умовах.
Олег та Лев довго торгувалися про умови миру, але врешті-решт ударили по руках: домовилися створити між Київською державою та Візантійською імперією зону вільної торгівлі та безвізовий режим взаємних поїздок громадян. Крім того, імператор заплатив киянам гонорар за перегони на буєрах з розрахунку по 12 гривень на кожний кочет (уключину). Наймеркантиль-ніші з істориків і досі сперечаються щодо кількості кочетів в одній лодії, і яку саме суму мусив сплатити Лев Філософ. Але в будь-якому разі ціна, якою Візантія відкупилася від київських туристів, виглядає гігантською.
Задоволений результатами переговорів Олег на прощання обняв імператора, розцілував його і запросив до себе у гості. Потім сів у лодію і ще довго махав рукою Філософу, який сумно спостерігав, як веселі русини відчалюють на вщерть навантажених візантійським добром лодіях. Аж тут головна лодія різко розвернулася і почала стрімко наближатися до берега.
— Шо, оп’ять?! — злякався імператор.
— Саячка за іспуг, — добродушно пожартував Олег. — Забув тобі сувенір із Києва залишити. Київський щит, дивись який класний! — розмахував Олег своїм щитом перед міською брамою.
— Йди вже раді бога! — роздратовано відмахнувся Лев. — Не треба мені твоїх сувенірів. — І, підібгавши поли пурпурового плаща, хутко зник у внутрішніх покоях.
— Ну, як знаєш... — ображено знизав плечима Олег. — Але щит я все ж залишу. На пам’ять про прекрасно проведений час. — І прибив його до воріт Царгорода.
Похід Олега на Візантію 907 року яскраво та в деталях описав Нестор Літописець. І все в цьому поході прекрасне, за винятком однієї невеличкої деталі: у візантійських джерелах про цей похід ми не знаходимо жодної згадки. Та й у тогочасній європейській і арабській пресі про цю подію ані слова. Чому так? Про це варто би в Нестора спитати. Але Нестор, на жаль, уже помер, забравши із собою в могилу ще й цю історичну загадку.
От про посольство від Олега у Константинополь 911 року візантійські хроніки розповідають достатньо докладно. Посольство підтвердило «мир, дружбу, жвачку» між Руссю та Візантією і уклало новий договір. У якому вже, щоправда, не говорилося про безмитну торгівлю. Дослідники припускають, що не підкріплене військом посольство Олега не зуміло вибити вигідних умов миру. Однак дід рекомендує з прищуром глянути і в бік київських митників. Які, мабуть же, плели свої інтриги, бо їм зовсім не подобалося спостерігати
138
за безкоштовним ввезенням на митну територію Русі візантійських товарів. Хтозна. В будь-якому випадку, факт київського посольства 911 року істориками сумніву не піддається, і цікаво, що в цьому договорі вперше згадується офіційний титул Олега: «Великий князь руський».
У наступному, 912 році князь Олег помер. І кажуть, що прийняв він смерть від коня свого. Хоча ці звинувачення безпідставні, бо бідна тварина ніяких підступних планів щодо князя не виношувала. Навпаки, це Олег убив того коня, після чого всі чомусь стали захоплено кликати Олега Віщим. Згодом Олегові стало якось ніяково за той негарний вчинок, і він вирішив провідати могилку коника. В черепі коня поселилася змія, яка в слушну мить, саме коли Олег, поклавши букетик польових квітів, витирав гіркі сльози, вилізла та несподівано вкусила князя за ногу. Олег від несподіванки помер, а пізніші поети отримали гарний сюжет для своїх віршів і пісень.
У сумлінного ж історика обставини смерті Олега викликають різні запитання. Бо виходить, що або князь Олег був такий бідний, що ходив босоніж, або в ті часи в Україні водилися породи таких зубатих рептилій, котрі легко прокушували чоботи. Дід все-таки думає, що Олег не жив у злиднях і ходив у чоботях, а чоботи йому шили з доброї шкіри. І скоріше за все, помер звичайною смертю від старості. Але звичайна смерть не ли-чила воїну і великому правителю, тому для Олега й вигадали романтичну версію смерті. Запозичивши, як підозрюють деякі дослідники, сюжет із давніших скандинавських саг.
Олега, за київською версією його житія, поховали в Києві на горі Ще-кавиця. Коли небайдужі громадяни відвідали могилку щойно померлого князя, між ними відбулася приблизно така розмова:
— А що я казав: нормальний князь буде! А ви не вірили, — хитро підморгнув вусатий дядько.
— Ага, але власть все одно треба в страхові тримати! Якби ми йому тоді на Майдані предметно не пояснили, що він має робити і які можливі наслідки, якщо напартачить, все для нього могло скластися інакше. Міг покласти буйну голову набагато раніше, — зауважив довготелесий.
— Так... — протягнув здоровило. — А все тому, що Олег правильно втямив: треба чітко вловлювати очікування народу і виконувати його вказівки. Тоді і в історію увійдеш, як нормальний історичний діяч. А не як той, як його... Ющенко, простигосподи...
— Який такий Ющенко? — перепитав довготелесий, кришачи ножем цибулю.
139
— Та ніякий. Ладно, проїхали, — кинув здоровань і вже стурбованим тоном спитав: — Так, а хто там у нас наступний?
— Ну, як це хто? — сперся на заступ вусатий. — Так Ігор же! Підріс уже хлопак, рветься в бій. Мріє продовжити діло Олега.
— Ну, а якості необхідні має? — поцікавився високий дядко, дістаючи з торби кавалок хліба.
— Та неясно... Якийсь він... Жадний, чи що. Я поки не розумію, — розмірковував вусань.
— Жадний? Це погано... Жадній людині владу доручати не можна. Це як п’яниці довірити горілку стерегти. Погано закінчиться. От, например, Янукович.... — почав було високий, чистячи варені яйця.
— Та остав ти, ради бога, того Януковича... — перервав його довготелесий. — Ми ще по Олегу тризни не справили, а ти вже про Януковича. Нехай з ним нащадки розбираються, а в нас своїх проблем вистачає. Наливай, давай...
Випивши за упокій небіжчика Олега, група небайдужих громадян продовжила неквапну розмову про перспективи молодого князя Ігоря.
Про подальші події читайте у наступному параграфі. Перегоротаємо
сторінку.
Князь Олег, Лев Філософ, Моторна Пріська, Турист Вася і 2038 іншим це подобається.
Турист Вдся Да! Ото ми скдтдлися в Цдргород, ето Було НЄЧТ0. Потом, КОЛИ Олег ЩИТА ДО воріт ПРИБИВАВ, я рядом стояв — гвозді князю подавав. Жалко, фОТОГрдфІЙ НЄМА. Злчотні Були Б фОТКИ.
Л\ о тор НА ПрІСЬК< А фотогрлфій того імператора, Львд Філософа, СЛуЧАЙНО НЄМА, діду? ЛЛущщинд він, ндверно, інтересний. Я би йому сімейне ЩАСТЯ овеспечилд. А яка би з мене імператриця Булл, у\-
Лев Філософ Так IX століття, уважаєма Пріська, які фотографії? Сохрлнилося лише моє ізоврдженіе в Софійському соБорі, в Константинополі. Но мені та фреска не дуже правиться — я там в якійсь позі непрілічній. В жизні я лучше вигляжу. белі інтересно, пишіть в лічку.
Л/Іоторнл Пріськ< Та ні, пане імператоре, якось перехотілося.
Лев Філософ Жаль. Ви женщинд якраз в мойом вкусє
кола Л/Іістик Ага! Ось де я теве найшов, анафемська душа! Діду, завдньтє його, пождлустд. Він вам тут усіх женщин соврдтить. Греховоднік проклятий. Замість того, шов ділами госудлрствл займатися, воно женилося. І всі подряд войни програвало. Блуднік і лузєр!
Князь Олєі Не вдньтє того імператора, діду. Я з ним зндкомий. Прикольний чувлк
141
І	попередніх параграфів ми знаємо, як і за яких обставин
ї	У 882 році в Київ прийшов (точніше, приплив) малолітній
І	Ігор, якого Олег привіз із Новгорода. Хлопчина він був
І	трохи балуваний, тому, щоб Ігор припинив вередувати,
І	Олег подарував йому цілий Київ. Але Аскольдові з Діром
ідея такого подарунка не сподобалася, тому Олегові довелося їх убити. Принаймні, таку версію намагається проштовхнути відомий
фальсифікатор історії Нестор Літописець.
Однак, якщо покласти поряд з «Повістю минулих літ» калькулятор та провести нескладні підрахунки, то вийде якесь нагромадження нісенітниць. Бо виходить, наприклад, що всі оті князі й княгині, якщо вірити Нестору, досягали статевої зрілості та народжували діток здебільшого перед смертю. В ліпшому разі після досягнення 40-літнього віку. До того вони, мабуть, вели виключно цнотливе життя, а про секс і слухати не хотіли.
Так, Нестор стверджує, що малолітньому синові Рюрика, Ігорю, коли його Олег у 882 році привіз у Київ, було всього три роки. Добре, припустімо, що це правда. Тоді виходить, що Ігор народився у 879 році. Але в тому ж році помер і його батько, престарілий Рюрик. Бо, за загальновизнаною версією, прототипом Рюрика був вікінг Рьорік Ютландський, народжений десь у 800 році. І тоді виходить, що старому варягу під час зачаття синочка було вже під вісімдесят. У принципі, нічого неможливого в цьому немає, але ж далі — більше.
Далі в Нестора — і син Рюрика Ігор став батьком лише в шістдесят років, за три роки до своєї смерті, а його жінка, Ольга, народила хлопчика Святослава, коли їй вже було добряче за сорок. Що фізіологічно також цілком можливо, але чому тоді факт пізнього народження єдиного спадкоємця замовчують літописці? Взагалі якась нісенітниця виходить. І цій нісенітниці лише два пояснення: або в князів були якісь невідомі науці проблеми з лібідо, і вони лише перед смертю набиралися сміливості, щоб поцілувати жінку (що малоймовірно), або щось свідомо чи несвідомо наплутав Нестор Літописець.
Дід схиляється до другого варіанту, і при цьому вважає, що в багатьох випадках Нестор заплутує читача свідомо. Бо йому було поставлено чітке завдання: обґрунтувати право Рюриковичів на київський престол. Не забу
142
ваймо, що Нестор писав свою «Повість...» після смерті Ярослава Мудрого, коли питання спадкоємності стояли особливо гостро. А на те, що колись у далекому майбутньому з’являться якісь озброєні калькуляторами історики, Несторові було відверто начхати. В нього над душею стояв князь із цілком реальним каральним апаратом.
Підтасування Нестором фактів одразу впало в око дослідникам, але критикувати «Повість...» їм було страшнувато. Однак пізніше, перебен-тежившись, історики почали висувати свої версії того, хто там кому ким доводився. Тому, наприклад, з’явилися гіпотези, що князь Ігор був не сином Рюрика, а його онуком. А його батько, той самий Ігор, якого Олег на руках привіз у Київ, помер ще до смерті Олега. І тоді хронологічно все збігається, але виходить, що після смерті Олега київським князем став не Ігор Рюрикович, а Ігор Ігорович.
Популярною є також версія, що князь Ігор був насправді сином самого Олега, а не Рюрика, і народився вже після прибуття в Київ. І тоді він не Ігор Рюрикович, а Ігор Олегович. Хронологічно також збігається, але тоді виходить, що вся наступна династія ніякі не Рюриковичі, а Олеговичі.
Доказів цих версій немає, є лише здогадки, і дід про них тут згадує, щоб було зрозуміло, яка важка задача постає перед небайдужими громадянами, коли вони намагаються, нарешті, розібратися в тому, де і скільки влада набрехала. Влада завжди брехала, бреше і буде брехати — така її природа, тут нічого не вдієш. Та це не позбавляє небайдужих громадян права ловити владу на брехні. Хай навіть і через тисячу років.
Тому спробуємо розібратися і в цих питаннях. Отже, приймемо версію Нестора, що у 912 році князя Олега вкусила зміюка, яка виповзла з черепа його улюбленого коня. Політики в цьому немає, то з якого б дива Несторові ще й тут вигадувати? Князь помер, кияни швидко поховали його на Щекавиці й хреста на могилі не поставили. Бо Олег був язичником.
Наступним князем стає Ігор, якому, якщо вірити Несторові Літописцю, вже тридцять і три роки. Парубок він, видать, був моторний, тілом дужий, характером завзятий. Олег залишив Ігореві трішки спадку, що включав землі від Балтійського моря, Новгородську землю, половину сучасної Білорусі, північ і центр України аж до півночі Черкаської та Дніпропетровської областей. Південніші землі були нічийні, туди часом заскакували хозари, дивувалися, що там ніхто не живе, і розчаровано поверталися назад, у свій каганат. Зате Олег перед смертю нібито сходив у 907 році на Візантію, зробив імператору саячку і прибив до воріт Царгороду свого щита. Після цього Візантії не залишалося нічого іншого, як визнати високий міжнародний авторитет Київської держави.
Був Ігор сином Рюрика чи все-таки Олега, науці невідомо, зате відомо, що Олег Ігоря явно любив і до кінця життя прощав йому всілякі вибрики. Особливо показова щодо цього історія одруження Ігоря.
Д43
Якось уранці Ігор взяв лук і стріли та пішов на полювання. Ходив-бро-див лісами і долами, аж поки не вийшов на берег якоїсь річки і побачив, що біля протилежного берега у човні-довбанці сидить якийсь юнак та рибу ловить.
— Ей, пацан, катай сюда! — гукнув Ігор.
— Я не пацан! — сердито відповів юнак.
— Все одно катай сюда.
— А хто ти такий, що розкомандувався?
— Я Ігор Олегови... тьфу ти... Ігор Рюрикович! Князь я!
— Ясно. Давно з псіхушки втік?
— Яка псіхушка? Князь я! В мене і паспорт є — глянь. Чорним по білому: «князь Ігор».
Юнак підплив ближче, зацікавлено оглядаючи Ігоря, потім взяв до рук паспорт і почав гортати:
— Гм... Точно князь... Народився у 879 році в Новгороді... Паспорт виданий міським відділом УМВС міста Київ, тато — Рюрик, мама — не встановлена, — читав юнак. — Так ти що, без мамки виріс?
— І без татка також. Мене дядько Олег виховав.
— Сирітка, значить, — співчутливо промовив юнак. — А що в тебе з сімейним станом? Жінка-діти?
— Холостяк, — гордовито промовив Ігор. — Дивись, сторінка в паспорті чиста.
— Так, сімейний стан «неодружений», — підтвердив юнак. І чомусь додав: — Це добре.
— А ти з якою ціллю питаєш? — примружившись, запитав Ігор. — І взагалі, шапку зніми. Князь перед тобою!
— Та будь ласка... — хитро всміхнувся юнак і скинув шапку. Довга коса змією обвила стан, і перед князем постала прекрасна дівчина, яка весело оглядала отетерілого князя.
— Оп-па... — нарешті спромігся Ігор. — Ви той... А що ви робите сьогодні увечері?
— Вас це нестосується. Ставити такі запитання дівчатам нечемно.
— А поїхали в Київ! — не вгавав князь. — Там такі нічні клуби є, кафе і бари всякі. Приглашаю.
— Я з незнайомими князями в нічні клуби не ходжу, — чемно зрізала князя дівчина.
— Ну як так? Я ж уже не незнайомий князь. Ми ж уже познайомилися. Ви навіть паспорт мій бачили. До речі, віддайте його.
44
— Та беріть, кому він потрібен... — повернула дівчина князеві документ, хитро всміхаючись. — Ну, гаразд, поїхали. Сідайте, княже, у човен, беріть весла і гребіть в тому напрямку, куди покажу. Я знаю в Київ короткий шлях.
— А як вас зовуть? — поцікавився Ігор, налягаючи на весла.
— Мене звати Прекраса, — промовила дівчина і мрійливо провела пальцями по квітці латаття.
Прибуття Ігоря в Київ із дівчиною Прекрасою викликало в місцевому світському середовищі справжній фурор. Київські таблоіди зарясніли заголовками: «Золота молодь отжигає», «Наречена княжича — простолюдинка!» Солідні видання запитували: «Як відреагує Візантія?» і «Куди дивиться князь?»
Поява Прекраси поряд з Ігорем була як ніж у серце столичним бояриням, бо кожна з них мріяла видати за княжича свою доньку. Доньки ж боярські, які нутром відчули, що шансів у них проти Прекраси нуль цілих нуль десятих, ревіли в своїх теремах. Бояри, коли в них від жіночого лементу вже поопухали голови, по одному підходили до Олега і починали здалеку напускати туману про неприпустимість мезальянсів на зорі становлення династії і про те, що морганатичний шлюб єдиного спадкоємця може негативно позначитися на авторитеті центральної влади всередині держави та за її межами.
Наслухавшись цих балачок, Олег запросив до себе Прекрасу і довго з нею про щось там розмовляв на ґанку свого палацу. Боярині швендяли поруч, але як не нашорошували свої вуха, так нічого й не почули. Тому й історики оту розмову також не зафіксували. Але після розмови з Прекрасою Олег раптом заявив, що удочеряє цю дитину і дає їй своє ім’я. Так проста дівчина Прекраса стала Ольгою. А в Олега, який хоч і любив Ігоря, але знав йому справжню ціну, відлягло від серця.
— З такою жінкою, як Оля, я за тебе більше не переживаю, — казав Олег Ігореві перед весіллям. — Слухайся жінки, вона в тебе розумниця.
Після весілля Олег з чистою совістю пішов шукати череп свого коня, бо на цьому етапі його історична місія була виконана: Київську державу зміцнено, з Візантією дипломатичні відносини встановлено, а владу передано в надійні руки. Можна й помирати. І помер.
Про княгиню Ольгу докладніше йтиметься в наступному параграфі, але дід не може стриматися, аби не сказати про цю достойну людину кілька слів і в параграфі, присвяченому її чоловікові.
Свідчень, що Ольга втручалася в державні справи при живому чоловікові, немає. Можливо, вона йому щось радила, і тоді справи в Київській державі йшли добре. Але іноді Ігор приймав самостійні рішення, і тоді справи були кепські. А сама Ольга, судячи з історичних джерел, була доброю господинею, люблячою матір’ю, а згодом стала чудовою бабусею. Ольгу влада явно не цікавила, командувати і управляти вона не любила. Хоча, коли треба було, робила це спокійно, впевнено і мудро. Але най
145
більше її душа лежала до сімейних турбот, вона перетворила холостяцьку хату князя на ошатний і затишний палац, куди не соромно було запросити й іноземних гостей. Дуже турбувалася про те, щоб чоловік після роботи відпочив, тому Ігор після походів завжди поспішав додому, до люблячої жінки. Мудра людина була та Ольга, і якби її чоловік, а пізніше син більше прислухалися до її порад, то, можливо, ми знали б про княгиню Ольгу лише як про хорошу господиню.
Але Ігор, продовживши справу Олега, виявився лише його блідою копією. Від початку свого правління молодий князь зіткнувся із сепаратизмом. Горде і давнє плем’я древлян, що їх Олег підпорядкував ще у 883 році, у 912 році, після смерті Олега, сказало:
— Ну, ви собі як знаєте, а ми пішли.
— Куди? — спитав здивований Ігор.
— Ну, власне, нікуди ми не підемо, залишаємося на своїх землях, але податків Києву більше платити не будем. Ізвінітє.
— Не ізвіняю! — розсердився Ігор. І рушив із військом в нинішню Житомирську область, у землі древлян.
Древляни жили на території сучасного Полісся, і їх нащадки й понині називають себе поліщуками. Це було розвинене самоврядне князівство зі столицею в Іскоростені (сучасний Коростень). Крім того, були у древлян інші великі міста: Мичеськ, Микгород (Радомишль), Вручій (Овруч), Малин.
Після смерті Олега древляни, які визнавали перед ним персональний васалітет, не вважали, що вони щось винні Ігореві. Однак, хоча Олег і помер, але ж військо в Києві залишилося те саме — грізне й сильне. Про це їм Ігор нагадав, древляни ще трохи подумали і зітхнули:
— Ладно, княже, переконав. Раз таке діло, платитимемо данину й далі, але в місцеве самоврядування ти до нас не втручайся. Окей?
— Окей! — відповів Ігор і, щоб два рази не вставати, зібрав з древлян полюддя.
Древляни полюддя сплатили, але з притиском сказали:
— Ти оце, княже, займися ліпше податковою реформою і підвищенням інвестиційної привабливості держави. Бо так ми скоро світом підемо, і ти погано закінчиш. Згадаєш наше слово!
— Не вчіть ученого, — весело гукнув князь та скочив на коня.
Потім Ігор подався в Чернівецьку область приборкувати тиверців, а приєднавши їх землі та відкраявши шматки сучасної Молдови і Румунії, погарцював завойовувати землі уличів, які жили на території від Росі аж до Чорного моря, тобто в нинішніх Черкаській, Кіровоградській, Одеській і частково у Миколаївській та Херсонській областях.
461
Тиверці й уличі вважали себе прямими нащадками гордих антів, битися уміли й любили, але проти дружини київського князя встояти не могли, тому вирішили полюбовно: вони платять Києву данину, а князь зобов’язується захищати їх землі. Доволі мирному владнанню питання про входження земель древлян, тиверців й уличів у міцніючу Київську державу сприяла та обставина, що всі вони спілкувалися на дуже близьких слов’янських говірках і чудово розуміли одне одного.
Крім того, і це також важливо, уличі межували з Хозарським кагана-том, до якого відчували стійку огиду. А з появою печенігів уличі взагалі серйозно замислилися про доцільність входження в якийсь міцний воєнно-політичний союз. Бо це ж не життя, коли на тебе постійно нападають якісь дикі фінінспектори. Якщо вже платити податки, то принаймні на прозорих і цивілізованих умовах.
Ігор же підкорені племена оподатковував або особисто, або даруючи право збирати полюддя своїм воєводам. Таке право було формою заохочення воєводи або нагородою за особливі заслуги. І воєводи тим правом широко та творчо користувалися, що викликало в країні серйозну соціальну напругу.
Князь Ігор, вірогідно, був би в наш час звичайним туристом-мандрів-ником, бо дуже любив подорожувати. В наші дні він би пакував рюкзак, клав би до нього спальний мішок та пару свіжих шкарпеток і рушав би в дорогу. А от у X столітті часи були неспокійні, туристові, крім рюкзака, доводилося брати із собою ще й кілька тисяч воїнів. Про всяк випадок. А випадки були різні.
Так, у 913 році Ігор, якого давно цікавили всякі східні цікавинки, за домовленістю з хозарами пройшов крізь їх землі, бо давно мріяв побувати з екскурсією в Баку. Прогулявся непогано, скупався в Каспійському морі й повернувся до Києва засмаглий і з сувенірами. Треба, щоправда, визнати: сувеніри князь не купував, а... Словом, по дорозі Ігор з військом нещадно всіх били і грабували, бо такі були серед тодішніх туристів звичаї.
У 915 році в історії Київської держави вперше вигулькують раніше вже згадувані печеніги. Це було кочове тюркомовне плем’я, що потрапило в Європу з деяким запізненням і тому неабияк старалося надолужити згаяне. В часи Ігоря печеніги дісталися південноукраїнських степів і поки що лише роззиралися довкола, придивляючись, як би спритніше когось пограбувати. Спочатку печеніги періодично то чубилися, то мирилися з хозарами, але й на гадці не мали зачіпати Русь. Навіть уличів не сильно чіпали, бо хозари натякнули печенігам, що уличів кришує Ігор, а Ігоря ліпше не займати. Брикливий князь і б’ється боляче. Тому того самого 915 року печеніги чемно укладають з Ігорем мир і нишком, нікого не чіпаючи, перекочовують до кордонів Візантії й Угорщини, що якраз спиналася на ноги.
Однак у 920 році печеніги трішки загралися, пограбували не того, кого треба. Ігор спішно зібрав дружину та здійснив проти печенігів караль-
но-виховний похід. Відтоді печенігам на цілих десять років відбило охоту чіпати дружні Києву землі.
З 930 року печеніги знову починають влаштовувати бузу за бузою, але Ігор терпляче, знову і знову виховує печенігів, привчаючи їх до думки, що грабування земель Київської держави суперечить нормам міжнародного права. І второпати не може: нащо тим печенігам на нього нападати, якщо наперед знають, що вигребуть від нього по саме не хочу. Своїми сумнівами поділився з жінкою:
— Не розумію я тих печенігів. Навіщо вони весь час нариваються?
— А ти про Візантію подумав? — натякнула Ольга, подаючи Ігореві ложку. — Тобі не здається, що це Царгород підмовляє тих печенігів проти тебе?
— Хіба?.. Якось не подумав... І що робити? — спитав Ігор, розламуючи в руках пахучу пампушку.
— Ну, це ж очевидно, — всміхнулася Ольга. — Вдар по Візантії, але перед тим домовся з печенігами про союз. Зацікав печенігів багатою здобиччю коштом Візантії, вони обов’язково на це купляться.
— Добра ідея! — сказав Ігор. — Ох, ти ж розумна яка! Але з печенігами ні про що домовлятися не буду. Хто вони такі, щоб київський князь їх у союзники кликав?
— Як знаєш. Але я б радила покликати.
— Ні, ми самі Візантію провчимо. Самостійно. До речі, щось візантійці перестали мені данину платити. Чого це, не знаєш?
— Видно, вони вирішили, що зуміли зв’язати тобі руки набігами печенігів, тому й не платять. І ще, мабуть, і хозарів проти тебе підбурюють. Візантійці підступні, і їм дуже не подобається, як Русь міцнішає й розвивається.
— От падлюки! Решено! — вигукнув князь, облизавши ложку. — Завтра ж у похід! Приготуй, будь ласка, мені чоботи і рюкзак. І скажи ад’ютантам, хай оголошують мобілізацію.
— Такі справи поспіхом робити не можна, — зауважила було Ольга, але чоловік її вже не чув, а солодко позіхаючи, пішов спати.
На ранок київське військо повсідалося у лодії і, весело помахуючи веслами, подалося до Царгорода. Так почався знаменитий невдалий похід Ігоря на Константинополь 941 року. Армія Ігоря була велика, але з часу походу Олега Візантія запровадила деякі технологічні новинки — на озброєння було взято «грецький вогонь». Це була горюча суміш на основі нафти, що її неможливо було загасити, бо вона горіла навіть на воді.
І ось 11 червня 941 року відбулася морська битва, в якій з боку Русі взяв участь величезний флот. Він налічував від тисячі до десяти тисяч кораблів. Візантійці щедро поливали лодії Ігоря отим напалмом, і велика частина флоту була спалена. Важкоозброєні, в обладунках і кольчугах,
.48
воїни викидалися в море, воліючи краще потонути, аніж згоріти живцем. Зрештою, Ігореві довелося відступити. Візантійський хроніст Лев Диякон вихвалявся, що вціліла частина війська Ігоря повернулася до Києва на 10 лодіях. Мабуть, і про 10 тисяч лодій і про 10 — вигадки, бо давні хроністи доволі вільно оперують цифрами, і сприймати ними написане буквально не варто. Але факт залишається фактом — Ігор зазнав поразки, а русини вперше в житті зіткнулися із «грецьким вогнем». Руським воїнам здавалося, що греки оволоділи силою богів і можуть метати блискавки. Забобонний страх лише посилював паніку.
Але Ігор був ким завгодно, лише не панікером. Неймовірно впертий був князь, і повернувшись до Києва, енергійно взявся до роботи. Першим ділом Ігор поцілував жінку, і вона нарешті завагітніла. Після цього князь заходився будувати новий, ще більший флот та муштрувати ще більшу армію.
Ольга ж, незважаючи на вагітність, намагалася допомогти чоловікові розумними порадами та, серед іншого, нагадала Ігорю про доцільність військового союзу з печенігами. Ігор сказав щось типу: «Ох, ти ж моя розумнице, і чого ж я, дурний, тебе раніше не слухався?» Та послав до печенігів послів із пропозицією, від якої важко відмовитися — взяти участь у спільному розважальному поході проти Візантії. Печеніги зраділи, Візантія засумувала.
У відведений природою строк Ольга благополучно народила хлопчика Святослава та цілком віддалася материнському щастю. Славко від самого народження, ще сидячи в лагідних маминих руках, усюди бачив бойові обладунки, зброю, коней і чув військові команди. Батько-князь брав синочка на руки, притискав до неголеної щоки і примовляв:
— А ти, коли виростеш, теж будеш князем? Так? Теж воювати будеш? Робитимеш ворогам ваву? А вороги про тебе казатимуть, що ти кака! А ти їх за це буць-буць! — сміявся Ігор і булавою показував малому, як треба робити буць-буць, щоб ворогам було бо-бо. Малий Святослав заливисто сміявся беззубим поки що ротиком.
Новий похід русинів на Візантію 943 року вже не супроводжувався бойовими діями. Ігореві достатньо було з’явитися зі своїм військом і союз-ними-печенігами в полі зору Царгорода, щоб усі все зрозуміли. Імператор Роман глянув із міського муру на ту армаду, подумки прикинув шанси і, не вагаючись, віддав своїм військам бойовий наказ: «Зливаєм воду, хлопці». Візантійські генерали скомандували солдатам «розійдись», а публіка розчаровано пішла по домівках: кіна не буде.
Тим тріумфальнішим було повернення війська Ігоря до Києва з багатими дарами, якими імператор Роман нагородив князя за впертість. На рівні глав держав було також досягнуто домовленості найближчим часом підписати нову угоду про мир, дружбу, жвачку.
І справді, наступного, 944 року до Києва припливли візантійські посли, з якими після бучної пиятики було укладено новий договір. Цьому договору особливо раділи у київських торговельно-промислових колах, що отримали право на безвізовий в’їзд до Царгорода, а також на ведення комерційних операцій на пільгових умовах. Візантійці просили лише, щоб руські купці гуляли по Царгороду групами не більш як по 50 чоловік і без зброї. Бо мирні мешканці Константинополя дуже лякалися, коли бачили розбишацькі бізнес-делегацїї з Києва.
Імператор Роман після цього миру недовго ходив радісний, бо невдовзі два його синочки скинули татка з престолу. Але й ті бовдури недовго протрималися при владі, бо їх самих запроторив до монастиря імператор Костянтин VII Багрянородний. Цей імператор також зле скінчив, бо у 959 році рідний синок підсунув таткові якусь отруйну гидоту, і переконавшись що той благополучно сконав проголосив себе імператором Романом II. Це взагалі-то історії України стосується не дуже, але ми, принаймні, маємо знати, з якою публікою в особі візантійських правителів доводилося мати справу київським князям. Пристойних людей там було небагато.
А князь Ігор щасливо жив і лиха не знав із люблячою й коханою жінкою Ольгою та тішився, яким здоровим і бойовим росте його синочок Святослав. Аж поки, як кажуть, «жадность фраєра згубила».
Діло було в 945 році. Прийшли до Ігоря його воїни і кажуть:
— Княже, непорядок у військах.
— Що таке? — здивувався Ігор. — Знову кашу не досолюють?
— Ні, з кашею все нормально. Але ти на нас глянь. Голі й босі. Ходимо у формі другого строку, шкури носимо заячі, а кольчуги іржаві.
— Ну так чистити треба амуніцію, я тут при чому? — розсердився князь.
— А ти подивись, у чому ходять воїни Свенельда, твого воєводи. Ти бачив, які в них шуби ведмежі й шапки з ондатри? — скаржилися дружинники.
— А звідки у них це? — здивувався Ігор. — Я їм зі складів дивізії такої амуніції не відпускав. — І командирським голосом гукнув: — Свенельде! Твою в дарданели!.. Де ти шляєшся?! Бігом до мене, одна нога здєсь, друга тут!
Дебелий Свенельд, подзенькуючи кольчугою, підбіг до князя і козирнув:
— Прибув за вашим наказом.
— Шо за бардак в расположенії? Чому обмундирування не по уставу?
— Так ето ж... Зима. Холодно.
— А звідки шапка ондатрова?
— Так ето... У древлян взяли. З полюддям до них на тому тижні ходили. Ваше бларогодіє, ти ж сам дозволив. За проявлєнноє мужество, так сказать, і героїзм нагородив мій полк правом зібрати полюддя з древлян.
501
— А, ну да... — згадав Ігор. — Ну, і як там древляни? Як князь Мал? Здоровий?
— Та, кажись, нічого, не кашляє. Але якийсь він недовольний чомусь, — знизав плечима Свенельд.
— Чим це він недовольний?
— Та шото там умнічав, що в тебе податкова політика неправильна. Каже, що треба фіксовані податкові ставки, і що взагалі податки треба знижувати. І ще шось таке, я вже точно не помню...
— Умнічає, значить? Я йому поумнічаю... — спохмурнів князь і раптом спитав: — То, може, ви у древлян геть підчисту все забрали?
— Та нє. Все як обично: брали лише те, що погано лежало. Але ти ж знаєш древлян — вони точно перед нашим приходом все поховали.
— Гм... — замислився Ігор, тоді рішуче встав і повернувся до своїх воїнів: — Бігом в казарми, оголошуйте похід. Ідемо в Іскоростень за полюддям. Я їм покажу податкову політику і ставки!
Ольга, годуючи трирічного Святослава, стурбовано спостерігала за чоловіком, який похапцем взував чоботи і надягав кольчугу.
— Ти куди зібрався? — спитала Ольга, витираючи молоко з підборіддя сина.
— Та тут рядом. Змотаюся в Коростень на Житомирщині... чи в, як його... у Іскоростень в древлянській землі. Треба князя Мала трохи субординації навчити. Забагато собі дозволяти почав.
— Ігоре, не їхав би ти нікуди. От чує моє серце — лишайся вдома.
— Ні, серденько, поїду. Та і військо вже чекає.
Поцілувавши жінку, Ігор вийшов з палацу і сів на коня. Ольга винесла на руках малого Святослава і ще довго стояла на ґанку, ледве стримуючи сльози.
А Ігор, прибувши до древлян, застукав їх зненацька. Древляни, які пережили полюддя Свенельда, до наступного року ревізії з Києва вже не сподівалися, тому й не встигли нічого сховати. Дружинники Ігоря напакували свої вози, повдягалися в нові шуби, ходили довольні й залицялися до древлянських дівчат. Однак усі древляни дивилися на Ігоря і на його військо, як на загарбників.
Князь Мал пробував, було, спокійно переконувати Ігоря, що якщо той хоче збудувати міцну правову й соціально орієнтовану державу, то йому треба дати широкі можливості малому й середньому бізнесу, запровадити прозору податкову політику та скоротити кількість контролюючих органів.
— А то як не пожежна, то податкова, як не податкова, то санітарна інспекція! І всім дай, дай, дай! Але не можна ж усі гроші з обороту виймати, бо на той рік ні бізнесу не буде, ні податків, — втовкмачував Мал.
151
— Разговорчики! — буркнув Ігор, розглядаючи єнотові рукавиці князя Мала. — Много ти знаєш! Ви тут сидите в себе, жируєте. А ми із солдатами на передовій, під гречеським вогнем кров проливаємо! Щурі ви тилові, ось ви хто, — плюнув князь і сів на коня.
Кавалькада з награбованим у древлян полюддям уже далеченько від’їхала від Іскоростеня. Князь Ігор їхав верхи й сердито перебирав у руках вуздечку, час від часу хукаючи на скоцюрблені від холоду пальці. «Я тут стараюся, з сідла не злізаю, ночей не досипаю, а воно, бач, про податки патякає! Я державу будую, а він із жінкою на печі бавиться!» — накручував себе Ігор. — «У мене руки геть померзли, пальці задубіли, а ота сволота в рукавицях єнотових ходить!» — і раптом рвучко розвернув коня.
— Ти куди, княже? — спитав ад’ютант.
— Продовжувать рух! А я ще погуляю мало. Скоро вернуся! — гукнув Ігор, зникаючи в лісі.
— Всім продовжувати рух, а ви — за мною, — крикнув ад’ютант князя до найближчих воїнів, і вони галопом почали наздоганяти Ігоря.
Про повернення Ігоря на чолі невеликого загону князеві Малу доповіли одразу — розвідка у древлян іноді працювала непогано.
— Ну, це вже перебор, — розвів руками Мал. — Як понадиться вовк в отару, то не зупиниться, аж поки усіх овець не винесе. Треба щось із цим Ігорем робити. Які будуть пропозиції?
Пропозиція була лише одна, і рішення убити Ігоря ухвалили одностайно. Древляни, які чудово знали свою землю, влаштували Ігореві засідку біля Іскоростеня, і доля князя з його невеличким загоном була заздалегідь вирішена. Схопивши князя, древляни стратили його в особливо жорстокий спосіб: прив’язали ногами до двох зігнутих дерев і одночасно відпустили стовбури. Розігнувшись, дерева розірвали тіло Ігоря навпіл.
Дід так собі думає, що картина страти древлянами князя Ігоря мала би висіти над головами всіх податкових інспекторів України, а також у кабінетах вищих державних урядовців, які відповідають за реформування податкової системи нашої держави. Дуже повчально.
□ Моторна Пріська, Князь Мал, Бізнесмен Вася, Свенельд, і 2482
іншим це подобається.
Бізнесмен Вдся Шо й казать, князь Мал крутий вув ДЯДЬКО. Єсді Б у НАС ПАрЛАМЄНТСЬКІ ВИБОрн куди, я Б за нього голосувлв. Порядок Був БИ в держлві, А не то, шо при Ігорі. Чули СТОГІН НА Русі? Ето СТОГНАВ МАЛИЙ і середній Бізнес.
Моторнл Пріськ. Да, Мал — мущщинл видний, я б Т0ЖЄ ЗА НЬОГО ГОЛОСУВАЛА. ЖОНАТИЙ?
Бізнесмен Вас Многожонец. Язичник же, ще й князь, їм ВСЬО МОЖНА. ХлрАШО Буть князем, ЄХ-.
Моторнл Пріськ< Фу. Не ЛЮБЛЮ многожонців
Князь Мал Воовще-то я щас женіх- Скоро поїду до Ольги свататься. Бо таков порядок — увив врлгл і получлй во владєніє все його движиме і недвижиме імущество, включаючи жінку, тещу І ВСЬО остальноє. Хоть ВИ Й не ХОТІВ, а прийдеться жениться.
Княгиня Ольга Жених? Ну, приїзжАЙ в Київ, зустріну, як годиться. Женішок ©
«54
опередній параграф ми завершили повчальною для всіх податкових інспекторів сценою, коли небайдужі древляни, розцінивши податкову політику центральної влади, як дещо непродуману, зробили уряду в особі князя Ігоря чемне зауваження, розірвавши його навпіл. Так що дід радить усім нашим політикам, які вже мали честь сфото
графуватися у сміттєвих баках, і всім тим, у яких така фотосесія ще попе
реду, дякувати долі, що надворі зараз XXI століття, а не X. Однак сердити народ все рівно не рекомендується, бо так історично склалося, що наш народ хоч і добродушний, але на розправу скорий.
Однак повернімося в X століття, а саме у 945 рік. У княжий двір прибувають перелякані й розгублені Ігореві дружинники, які повідомляють Ользі, що її чоловік, князь Ігор, не зможе, на жаль, повернутися додому, бо ...
— Напився? — насупилась Ольга.
— Ні... Хуже, — похнюпилися дружинники.
— Знову заночував у тої хвойди? — зойкнула Ольга.
— Значітєльно хуже, — промовили дружинники і, тяжко зітхнувши, продовжили: — Вбив його князь Мал, а тепер хоче на тобі женитися. Скоро тут будуть його свати.
Абстрагуємося на хвильку від переживань жінки, яка в одну мить стала вдовою з малолітньою дитиною на руках, а сама вона має перейти у власність до древлянського князя, разом із усім рухомим і нерухомим майном її вбитого чоловіка. А по суті, Київ опинився перед серйозною політичною кризою: глава держави загинув, його спадкоємець ще малий, традицій переходу влади до жінки не існує. Всі ці думки миттю промайнули в голові Ольги.
В Іскоростені тим часом святкували перемогу над Києвом, усі ходили радісні та збуджені. А князь Мал, приміряючи весільний фрак, весело гукав до своїх:
— Ну що, друзі, тепер заживем по-настоящому! Ольга в мене й пікнути не посміє! Построю дачу на Липках, відкрию магазин на Хрещати
155
ку — і в Париж! Мадемуазель, бонжур! Пардон! У грудях моїх Везувій так і клокотіт! Ех, житуха! — радісно вигукував до древлян Мал, і всі гуртом весело реготали.
У Києві ж звістка про насильницьку смерть князя Ігоря миттєво розлетілася серед населення. Ремісники на Подолі злорадно перемигувалися:
— Ну що, куме? Як діла?
— Як що? Всьо пропало!
— Нас зливають?
— Ага, зливають!
Та гуртом ішли пити медовуху, обговорюючи геополітичну сітуацію і можливу реакцію Візантії та Хозарського каганату на шлюб Мала й Ольги. Всі гуртом погоджувалися, що Ольга — баба, і що з баби візьмеш. І що потрібно вчитися виживать в умовах древлянської регіональної гегемонії.
— Ох, і понаїде зараз у Київ тих древлян, — сумно зітхав опасистий митник, нарізаючи тонкими смужечками піренейський хамон.
— Та не переживайте ви так, куме. У Києва доля така — регіональні еліти змінююються, а Київ залишається Києвом. Особисто мені начхати, хто там керує: чи новгородські, чи дніпропетровські, чи донецькі, чи вінницькі, а чи, як зараз, древлянські — неважно. Ми з вами при будь-якій владі не пропадемо, — і куми спокійно цокалися золотими кубками, наповненими контрабандним родосським.
У військах же панували ремствування та апатія. Жваво обговорювалося лише одне питання: «Скільки там зараз платять візантійці за службу? Треба линять пошвидше, бо в Києві, видать, діла не буде. Малому князю три роки, воно ж дитина іще. Нада свалювать отсюда, я щитаю», — переконував дружинників рудий ветеран. Дружинники мовчки погоджувалися.
Ольга ж, опанувавши себе після страшної звістки, вмила личко холодною водою та скликала термінову нараду силового блоку уряду. Під час наради затребувала тверезу та об’єктивну оцінку ситуації, що склалася, заслухала звіти розвідки і віддала ряд першочергових наказів воєнному міністру Свенельду. Потім сходила поміняти підгузника Святославу і викликала до себе прем’єра Асмуда на рахунок державних фінансів. Як прем’єр пішов, поставила на плиту варити малому манну кашу і розпорядилася викопати у дворі глибоку яму. Заодно перевірила виконання Асмудом і Свенельдом її розпоряджень. Тут же почитала свіжі донесення розвідки, в яких повідомлялося про підхід древлянських сватів. Нагодувала сина, перевірила викопану у дворі яму, наказала копати ще глибше і пішла вкладати малого Святослава спати.
Вранці зібрана й рішуча жінка була готова до зустрічі з древлянами. Київ принишк в очікуванні подальших подій.
56]
Древлянські свати під’їхали до княжого двору, назустріч їм вийшла спокійна Ольга. Одягнена строго і зі смаком.
— Доброго здоров’я, добрі люди. Як доїхали?
— Добре доїхали. А ти хто така будеш?
— Ольга. Жінка... тобто, вдова князя Ігоря.
— О! Ви, мадам, нам, собственно, і нужні. Ми — свати від Мала. У нашого князя всєрьодке завйолся к вам такой стремітєльний карамболь, аж мерсі!
— Так ви свати? Зрозуміло... Значить, так, товариші свати, сьогодні я з вами говорити ще не готова. Я все ж таки в жалобі, і мене громадська думка неправильно зрозуміє. А в Києві громадська думка багато важить. Краще приходьте завтра. Або ні, я сама по вас пошлю. А як вас прийдуть запрошувати, то ви кажіть, що пішки не підете і верхи на конях також не поїдете. Бо хочете, щоб вас на руках до мене принесли. Це щоб громадська думка бачила, як я шаную й поважаю сватів від Мала. Понятно?
— Та що тут непонятного? — зраділи древляни. — Ето же очень і очень!
Ранком наступного дня Київ облетіла звістка про небачене доти приниження древньої столиці: десятки слуг несуть на руках лодію з 20 пихатими древлянськими сватами. Свати, оглядаючи Київ, презирливо лузають насіння та, видно, придивляють собі об’єкти для приватизації.
— Здала нас, сука, з потрохами! Сіпаратістам здала! — репетували патріотично перезбуджені кияни.
— Я завжди казав, шо з баби діла не буде, тварь продажна! — плюнув старий, вкритий шрамами дружинник.
— А чого б їй під Мала не лягти? В неї ж нєдвіжімость у древлянських землях, — єхидно зіронізувала всезнаюча перекупка з Подолу.
Під ці коментарі киян лодію з древлянами внесли, нарешті, у княжий двір. Свати гордовито приосанилися і спитали:
— А гдє же наша кралечка-Олєчка?
— А! Це ви? Доброго дня, — спокійно привіталася Ольга. — Дякую, що завітали.
І дала комусь знак, махнувши білою хусткою. Лодію із сватами урочисто, під величні звуки гуслів та рожків, опустили у свіжовикопану яму.
— Шо ви хотіли цим сказати, мадам Ольга? — здивовано питали свати, роззираючись на дні глибокої ями.
— А нічого особливого. Передавайте на тому світі вітання моєму чоловіку, — та й пішла в хату, щоб не дивитися, як дужі слуги закидують яму землею, ховаючи в ній древлянських сватів.
157
Небайдужі кияни якийсь час принишкли в ступорі, а потім роздався голос єхидної перекупки.
— Ти диви, яка сука! Не іначе нєдвіжімость свою спаса... — але осіклася під гострим поглядом здоровенного кожум’яки.
Нестор Літописець твердим та впевненим почерком преконує нас, що женихівський запал князя Мала на цьому не вичерпався, і він прислав до Ольги ще одну команду сватів. Ще знатніших. Але в ті часи навіть знатні люди гігієни дотримувалися не завжди, і знаменита своєю любов’ю до чистоти й охайності Ольга запропонувала сватам спочатку сходити в лазню. Сватам ідея помитися з дороги сподобалася, у лазні їм видали по віникові, побажали легкого пару, надійно замкнули за ними двері й підпалили ту дерев’яну лазню з чотирьох боків. Спаливши в ній древлянську знать.
Нестор, мліючи від захвату, повідомляє, що мстива Ольга і на цьому не вгамувалася. А поїхала вже до древлян сама. З пропозицією миру. Простодушні древляни погодилися, накрили столи, обмінялися тостами, закусили шинкою і салом, ну і, за давньою ще трипільською традицією, понапивалися. Відомо, що українські жінки п’яних мужчин не люблять, і Ольга не була винятком. Але в Ольги ще й влада була, а під рукою здоровенні й озброєні дружинники. Які за командою княгині усіх отих п’яниць перебили на смерть. Знищивши у такий спосіб, якщо Нестор не перебільшує, п’ять тисяч знатних древлян.
Нескладно здогадатися, що і в цих оповідях Нестора вигадки набагато більше, ніж правди. Бо важко повірити, що древляни були настільки про-стодумні й наївні, що дозволяли тій Ользі водити себе за ніс безкінечно. Гадаю, князю Малу й одного випадку із закопаними живцем у землю сватами було би достатньо, щоб здогадатися: Ольга розлючена і мститися збирається всерйоз. Бо треба бути цілковитим бовдуром, щоб після такого поводження з твоїми сватами ще мріяти про шлюбну ніч з тою фурією. Мал дурнем ніколи не був, отже, нам залишається лише запитально подивитися в бік Нестора: навіщо він все оце понавигадував?
Відсіюючи правду від вигадки, мусимо, однак, погодитися, що Ольга після звістки про смерть чоловіка Ігоря і новини про намір Мала з нею одружитися дійсно опинилася в складній ситуації. Досі державними справами Ольга ніколи не займалася, авторитету серед війська не мала, була просто собі дружиною князя. Навіть не єдиною жінкою, бо з літописів відомо, що князь Ігор мав ще кілька лише офіційних дружин. І безліч романтичних пригод в усіх кінцях величезної країни. Перевага Ольги була в тому, що вона була мамою єдиного спадкоємця. І що також дуже важливо, Ольга справді була розумною людиною.
158
Однак про розум Ольги могло знати хіба що її найближче оточення. Бо при живому чоловікові Ольга не піарилася, у державні справи не втручалася, а займалася родинними справами, ростила дитину і взагалі була взірцем лагідної жінки й доброї господині.
Аж поки не трапилося лихо, і Ользі в форс-мажорних обставинах довелося визначатися, боротися за себе й за сина чи рятуватися із малою дитиною втечею в чужі землі. Куди й до кого? Ольга виявилася людиною твердої волі і вирішила боротися. Тому демонстративно відхилила сватання древленського князя, претензії на яке Мал мав за звичаєвим правом. Рішення Ольги викликало серед киян і, головне, серед воїнів київської дружини схвальні відгуки:
— Ти чув про сватів? А Ольга виявляється, молодець! Бій-баба! — захоплено казав рослий дружинник, розливаючи мед по чашах.
— Да. Серйозна женщина, — погоджувався другий, чухаючи неголену щоку. — Якщо так далі піде, то може, нам поки що не їхати у Візантію?
— Твоя правда, варто поки почекати. Ну, давай, не цокаючись — пом’янем Ігоря.
Аж тут пролунав густий бас Свенельда:
— Слухай мою команду! В шеренгу по двоє — шикуйсь!
Воїни з усіх кінців почали збігатися на плац, на ходу поправляючи ремені й амуніцію. Воєвода уважно простежив за шикуванням лав і сам застиг по стійці струнко, старанно втягуючи опасисте черевце.
Аж ось на ґанок палацу вийшла Ольга, тримаючи на руках трирічного Святослава. Свенельд негайно скомандував:
— Рівняйсь! Струнко!
Військо дисципліновано гримнуло щитами і завмерло в очікуванні подальших наказів. Княгиня набрала у груди повітря і звернулася до бійців з приблизно такими словами:
— Воїни! Я слабка жінка, і в мене на руках малий син вашого командира. Якого вбили підлі древляни. Я ніколи! Чуєте мене? Ніколи не погоджуся з ганьбою стати жінкою вбивці вашого князя і батька моєї дитини. І я не допущу, щоб той убивця був вашим командиром. Ви бачили, що я зробила з його сватами. І я знаю, що Мал хоче мені за це зараз відомстити. Древляни збирають проти нас потужну армію. Я буду битися, скільки мені вистачить сил. Сил слабкої жінки. Допоможіть мені... — схвильована Ольга замовкла, а малий Святослав почав войовничо розмахувати дерев’яним мечем, голосно вигукуючи: «Буць-буць!»
Розчулені дружинники мовчали, вже готові йти за бойовою княгинею хоч на край світу.
159І
У цю мить воєвода Свенельд голосно гаркнув:
— Веди нас, мамо! Ми з тобою! Всі, як один! Слава Києву!
— Героям слава! — ревонули лави дружинників.
Свенельд тут же заходився роздавати накази, віддаючи команди нижчим командирам, які, своєю чергою, передавали їх своїм підлеглим. Вся добре налагоджена воєнна машина Київської держави прийшла в рух. Недаремно Свенельд все напередодні ретельно підготував, виконуючи таємні доручення Ольги.
Солдати звично шикувалися в похідні порядки, нагодовані коні вже стояли осідлані, а підготовлені Асмудом обози з провіантом чекали команди рушати у землі древлян. Сама Ольга, разом із сином, очолила цей похід, що піднесло бойовий дух київських воїнів на небувалу висоту.
Ольга інтуїтивно відчула, що у складні політичні моменти в жодному разі не можна допустити у війську та в народі розгубленості і зневіри. Першочерговий обов’язок політичного лідера у подібних обставинах — дати людям чіткі орієнтири, повідомивши, де небезпека, і що він має намір зробити, аби її уникнути. Ось тоді люди будуть готові злагоджено діяти спільно зі своїм вождем. І треба визнати, що з цим найпершим іспитом Ольга як політичний лідер Київської держави впоралася блискуче.
Державна машина після ступору, викликаного незрозумілою ситуацією навколо вбивства князя Ігоря, знову запрацювала, всім стало зрозуміло, що треба робити, а київське військо грізно карбувало крок у напрямку древлянської землі.
Сам похід у землю древлян, що його докладно описав у «Повісті минулих літ» Нестор Літописець, дає нам чимало яскравих і, мусимо визнати, казкових деталей.
Так, оповідається, що це була перша битва у військовій кар’єрі майбутнього князя Святослава. Він ще маленький хлопчик, але його садовлять верхи, і Святослав першим кидає списа в напрямку древлян. Спис, щоправда, пролітає лише між вухами коня і падає перед його копитами. Але знак до битви подано, тому Свенельд своїм гучним голосом скомандував: «Наш князь уже почав битву, то давайте, дружино, і ми за князем у бій! Вобщем вперьод, синки, а я за вами!» Звісно, після цього київська дружина мусила лише перемагати, і вона перемогла.
Літописець подає нам також приклад підступної хитромудрості Ольги, яку вона виявила під час облоги Іскоростеня. Древляни зрештою зрозуміли, що пощади їм не чекати, бо якщо розлючена жінка ступила на шлях помсти, то мало нікому не буде. Тому древляни зачинилися в Іскоростені і приготувалися битися на смерть.
161
Але тут Ольга раптом заявила, що погоджується на мир. Однак про-просила, щоб місто заплатило їй символічну данину: з кожної хати по три голуби і по три горобці. Мешканці древлянської столиці дещо здивувалися орнітологічним забаганкам київської княгині, але зраділи, що так дешево здихалися небезпеки. І пішли нишпорити попід солом’яними стріхами своїх хат. Наловили отих голубів та горобців і передали їх Ользі.
Ольга ж, за словами літописця, справді зняла облогу, але, від’їхавши трохи з військом у напрямку Києва, віддала наказ поприв’язувати до хвостів отих птахів запалені паклі і відпустити на волю. Голуби й горобці, звісно, тут же полетіли до своїх гнізд, і скоро дерев’яний Іскоростень запалав. Запалав одразу і весь. Після чого захопити спалену столицю древлян було неважко.
Був такий епізод у києво-древлянській війні 945 року, чи ні, достеменно невідомо. Але факт залишається фактом — Ользі вдалося приборкати непокірних древлян, і проблема древлянського сепаратизму надовго сходить з політичного порядку денного Русі.
Древлянська проблема, однак, була вирішена Ольгою не лише силою зброї. Розумна княгиня розуміла, що приборкати зовнішні прояви проблеми недостатньо. Набагато важливіше усунути її причини. Вона усвідомлювала, що головні причини, які призвели до повстання древлян та загибелі її чоловіка, полягали в архаїчності системи державного управління, а податкова система Русі давно потребувала реформ. Ігор, однак, реформами не займався, бо вважав, що все і так добре. Недоробки свого чоловіка довелося виправляти Ользі, бо вона, як хороша мама, хотіла передати державне господарство своєму сину Святославові, коли той підросте, у взірцевому стані.
Тому після повернення до Києва Ольга одразу взялася за розроблення та втілення в життя адміністративно-податкової реформи, завдяки якій Київська держава отримала солідний запас міцності, і була закладена надійна економічна база для подальшої територіальної експансії. Яку так жваво взявся згодом проводити князь Святослав.
Що ж зробила Ольга? А Ольга скасувала дурну і шкідливу традицію полюддя, яка фактично примушувала князя разом із військом по півроку проводити в каральних походах проти власної країни, сіючи серед людей страх і обурення. При цьому зовнішні рубежі держави залишалися беззахисними. Та й зовнішньою політикою ніхто не займався, бо князь був зайнятий рахуванням шкурок куниць та сварками з тиверцями чи уличами.
Замість цього Ольга організувала по всій території країни «погости», керувати якими посилала особисто нею призначених «тіунів», які зобов’язані були забезпечувати збір податків для центральної скарбниці. Щоб
162
уникнути зловживань, княгиня запровадила чіткі розміри данини, тобто встановила фіксовані ставки податку, що зняло дуже багато запитань.
Але, ставши політичним лідером та реформатором, Ольга не забувала і про те, що вона мама, і що в неї росте син. А потім, як він виросте, будуть онуки. Отож хазяйновита Ольга не забувала про добробут своєї сім’ї, і для цього вона закріпила в персональному володінні князів «ловища» (мисливські угіддя) і «становища» (місця стоянок). Навколо «погостів», «ловищ» та «становищ» селилися селяни, які були в особистій залежності лише від князя, а місцевій владі і племінним вождям чіпати їх суворо заборонялося. Селян тих називали «смердами», і були ті смерди відносно вільними землеробами. На відміну від «холопів», становище яких було близьке до рабського.
З часом, щоправда, вже за часів Ярослава Мудрого, становище смерда майже нічим не відрізнялося від становища холопа, бо вбивство і того, й того каралося штрафом у 5 гривень. Для порівняння, вбивство вільної людини вже коштувало 40 гривень. А життя тіуна коштувало ще дорожче — 80 гривень. Тобто маючи в кишені 100 гривень, можна було вбити тіуна, а на здачу чотирьох холопів, і ні про що не переживати.
У 947 році Ольга сама об’їхала свою країну, здійснюючи правосуддя і вирішуючи місцеві суперечки. І як добра господиня, всюди давала лад. У країні запанував спокій, добробут населення зростав, скарбниця поповнювалася. Син Святослав ріс здоровим та жвавим, Ольга змогла зітхнути спокійніше і зайнятися, нарешті, міжнародними справами.
Але перед тим, як перейти до дипломатичної діяльності Ольги, дід хотів би окремо зупинитися на такому важливому епізоді, як хрещення княгині Ольги. Сам епізод її хрещення Нестор описав у «Повісті минулих літ» настільки яскраво і з такою кількістю фантастичних деталей, що одразу виникають підозри щодо достовірності оповіді Нестора.
Так, Нестор повідомляє нам, що Ольга була хрещена у 955 році, у Цар-городі, в рамках її офіційного візиту до Візантії. І на повному серйозі розповідає нам політико-романтичну історію, у якій імператор Костянтин VII Багрянородний, наповал вражений вродою Ольги, надумав запропонувати їй руку, серце та, відповідно, посаду імператриці Візантії. Нестора ніскілечки не бентежить, що Ользі під час візиту в Константинополь було вже добряче за 60. Ну що ж, як то кажуть, любов вікових обмежень не знає. То може, й справді 50-літній імператор втратив розум, побачивши 65-річну красуню Ольгу.
Ольга ж, якщо вірити Несторові, суворо відхилила залицяння закоханого в неї імператора і нагадала йому, що вона язичниця, а імператор — християнин. І що негоже християнському імператорові одружуватися
163]
з язичницею, бо за його вірою, це гріх, і так далі в тому ж дусі. Невгамовний Костянтин буцімто так просто не здався і знайшов геніальний вихід із ситуації — запропонував Ользі також охреститися. Ольга, хитро усміхнувшись, погодилася, але попросила, щоб сам Костянтин і був її хрещеним батьком. Окрилений надією імператор радісно підстрибнув і звелів негайно привести патріарха Феофілакта. Обряд хрещення відбувся, Ольгу нарекли Оленою, і Костянтин Багрянородний тут же став готуватися засилати до неї сватів. Але Ольга зрізала імператора: «Хіба християнський закон дозволяє батькові жениться на дочці?» Лише після цього візантійський імператор второпав, що розумна Ольга його обдурила, а вражений її розумом та хитрістю, ляснув себе по чолу, негайно засипав її щедрими подарунками, і так далі в тому ж дусі.
У всій оцій романтичній та зворушливо наївній історії так багато явних вигадок, що повірити в її достовірність неможливо. З іншого боку, факт, що Ольга була хрещена, сумнівів також не викликає. Тому, відкидаючи фантастичні вигадки Нестора, більшість серйозних і неупереджених дослідників вважають, що Ольга хрестилася ще в Києві і при цьому навряд чи переслідувала якісь політичні цілі. Вірогідно, хреститися вона вирішила самостійно, в результаті бесід з християнськими священиками, а їх у той час було у Києві вже чимало.
Київ за часів Ольги вже був доволі впливовим міжнародним центром, у якому постійно проживали або тимчасово перебували представники багатьох народів та носії різних вірувань. Були вже й християнські церкви і, ймовірно, не одна. Бо в договорі між Києвом і Візантією від 945 року згадується соборна церква пророка Іллі. А раз була соборна, то мусили бути й інші церкви.
Але найголовніше — у жодному візантійському документі, що достатньо докладно висвітлюють візит Ольги в Константинополь (при цьому з посиланням, що він відбувся 957 року, а не 955, як пише Нестор), ніде не йдеться про прийняття Ольгою там християнства. Неможливо повірити, що візантійські хроністи не помітили чи не надали значення такій грандіозній події, як хрещення правительки Київської держави. Та ще й за безпосередньої участі імператора і патріарха. Навпаки, навернення лідера іншої держави в християнство було б подано ними чи не як головне зовнішньополітичне досягнення імператора, і про це обов’язково б написали всі придворні хроністи. Та і сам Костянтин, який залишив по собі докладні мемуари, в тому числі згадав у них і про Ольгу, не оминув би цієї теми.
Водночас, читаючи всі оці неоднозначні й часто суперечливі історичні свідчення про Ольгу, її хрещення та візит у Візантію, ми починаємо потрохи здогадуватися, звідки ростуть ноги у версії, що Костянтин назвав
64
Ольгу донькою. Цілком вірогідно, що він справді так її назвав. Але треба мати на увазі, що дипломатична мова Візантії багата на відтінки, тони і напівтони. Глава візантійської держави в X столітті не бачив і не міг бачити нікого з правителів довколишніх держав рівним собі. Бо тоді він називав би таких правителів братами. А якби визнав Ольгу рівною собі правителькою, то йменував би її сестрою. Однак він уперто називав її донькою, тобто підкреслював, що вважає київську княгиню нижчою за положенням. Ольга чудово розуміла справжній підтекст слів імператора і була вкрай невдоволена прийомом, влаштованим їй Костянтином VII Багрянородним. Мало того, що київська княгиня змушена була чекати на аудієнцію півроку — такі були порядки при візантійському престолі, та ще й почула зневажливе «донька».
Тому недивно, що коли згодом до Києва прибули візантійські посли, Ольга — а жінка вона, незважаючи на християнську смиренність, була злопам’ятна і мстива — також наказала протримати їх на Почайні півроку. Аж поки допустила їх перед свої ясні очі.
Однак із титулом «донька візантійского імператора» треба було щось робити, от Нестор і запустив легенду про хрещення Ольги імператором Костянтином. Такий піар-хід автора «Повісті минулих літ» дозволив представити не дуже приємну Ользі історію у вигідному для Києва світлі.
Те, що Ольга прийняла християнство, прислухавшись до свого серця, а не під впливом імператора Костянтина, аж ніяк не применшує важливості цього її вчинку, а радше навпаки. Ольга не намагалася нікого силоміць охрестити, навіть її син Святослав та всі троє внуків залишилися язичниками. Лише онук Володимир згодом прийняв християнство і охрестив Русь, але це відбулося через багато років після смерті Ольги. І це також підтверджує гіпотезу, що мотиви прийняття християнства в Ольги були суто внутрішні, а не продиктовані політичними міркуваннями.
При цьому маємо чітко усвідомлювати: якщо в релігійних питаннях Ольга була щирою християнкою, то в державних — жорстким і прагматичним політиком. Без врахування цього нюансу неможливо зрозуміти логіку її дій у відносинах з Візантією та Західною Європою.
Чому Ольга була незадоволена своїм візитом у Царгород, ми можемо лише здогадуватися. Але навряд чи причина невдоволення лише в тому, що її не так прийняли, що мало дали подарунків чи щось не те бовкнув імператор. Ользі, швидше за все, не вдалося досягти головної мети свого візиту — домовитися із Візантією про релігійну автономію Русі. І коли вона попросила прислати в Київ висвяченого у Константинополі єпископа, Костянтин, імовірно, їй відмовив.
165
Існує небезпідставна гіпотеза, що розчарована відмовою імператора княгиня почала з прихильністю придивлятися до західного християнства. Бо маємо незаперечний історичний факт, що у 959 році, вже після повернення з Константинополя, Ольга написала листа до засновника Священної Римської імперії Оттона І. У якому просила прислати до неї якогось тямущого єпископа, бо в Києві на ниві утвердження християнства непочатий край роботи. Імператор Оттон був чоловік недурний і відразу зметикував, що це шанс отримати під свій релігійний вплив цілу Русь. Тому дав наказ єпископові Адальберту пакувати валізи та негайно вирушати до Києва. Ддальберт прудко, за якихось два роки, добрався з Магдебурга до Києва, але, покрутившись на місці, страшенно розчарувався. Бо, повернувшись додому, скаржився імператорові, що всі кияни брехуни і взагалі падлюки нехороші.
Ця історія з Ольгою й Оттоном та місією Адальберта загалом доволі цікава, хоча її мало хто висвітлював. Що й не дивно — наступна гегемонія московського державного православ’я не могла допустити, що православна правителька могла загравати з клятими католиками. Але такий факт в історії був, а Оттон дуже відповідально й прихильно відгукнувся на прохання Ольги. Про що свідчить рівень посланого ним місіонера — єпископ Адальберт був фактично правою рукою імператора в релігійних питаннях. І вони цілком серйозно розглядали можливість навернення Київської держави до західної гілки християнства.
Історики сперечаються про причини невдачі, яка спіткала Адальберта в Києві. Одні кажуть, що це від самого початку був хитрий дипломатичний хід Ольги, спрямований на шантаж Візантії. Ольга буцімто стимулювала цим Костянтина серйозніше поставитися до ідеї створення Київського єпископату. Інші ж вважають, що ображена Костянтином Ольга справді вирішила розвернутися в бік західно-християнської церкви. Однак Адальберт прибув у Київ лише в 961 році, коли майже двадцятилітній Святослав уже повністю перебрав на себе керівництво державою. А оскільки Святослав був переконаним язичником, він грубо прогнав Адальберта, при цьому кількох німецьких священиків було вбито.
Офіційний розрив між західною і східною гілками християнства, коли дві церкви дружно й урочисто прокляли одна одну, відбувся аж у 1054 році. Але й до цього ворожнеча між Римом та Константинополем тривала століттями. І століттями між ними тривали змагання за навернення в християнство язичницьких народів. Не варто гадати, що було б, якби Адальберт виявився прудкішим і приїхав у Київ одразу після отримання листа від Ольги. Найімовірніше, історія Русі, а згодом і України розвивалася б у тому самому руслі, як вона, власне, і йшла. Але дід так собі міркує,
А166
що знати і пам’ятати про цікаві розвилки, які траплялися в нашій історії, цікаво і пізнавально.
На початку 960-х років Ольга поступово відходить від державних справ, передавши правління своєму енергійному і войовничому синові Святославу. А це означає, що і тема цього параграфа поступово вичерпується — на історичну сцену виходить у всій своїй бойовій красі й гідності юний князь Святослав.
Однак варто особливо підкреслити, що державні справи Ольга передала синові в цілковитому порядку. Проведена нею адміністративно-економічна реформа спрацювала, ефект був вражаючий: скарбниця повна, військо сильне, міжнародний авторитет молодої країни високий. Держава набралася сил і була готова до нового розширення, чекали лише на енергійного і бойового вождя. Аж ось він підріс і сів на коня. Сусіди Русі зіщулилися.
Із життєпису Ольги видно, що вона ніколи не чіплялася за владу. Однак, коли було треба, спокійно бралася до діла і впевнено керувала державою, проводила реформи і командувала армією. І все в неї виходило напрочуд добре. Звідси робимо нескладний висновок, що найкращі керівники виходять здебільшого з тих людей, які не страждають на хворобливий потяг до влади і не чіпляються за свої посади з маніакальною пристрастю. Втім, талановитих державних діячів, які легко і добровільно відмовлялися від влади, в історії не дуже багато. Однак вони є, і серед них наша княгиня Ольга. За що вона, одна з небагатьох у нашій історії, викликає у дідуся щирі симпатії.
З Ольгою ми ще зустрінемося в наступних параграфах, бо, передавши владу синові, вона не пішла на заслужений відпочинок. І ще не раз була змушена ставати до керма держави, поки її син воював десь далеко за межами Русі. Талановита людина — талановита в усьому, і мусимо згадати, що Ольга ще й бабуся була пречудова. Турботлива, мудра й далекоглядна. Однак про цю грань її таланту дідусь розповість у наступному параграфі.
Моторна Пріська, Князь Мал, Бізнесмен Вася, Свенельд, і 2739 іншим це подобається.
Князь Мал Є\... Оля-Оля. Підманула-підвела
Княгиня Ольга Сам нарвався
Костянтин VII Багрянородний І мене вокруг пальця оввєла.
Княгиня Ольга Теж напросився
Оттон І О! Так не мене одного надурила? Оце так фрау Ольга ©
Єпископ Лдалькерт Всі вони там у Києві врехуни й овмащики
Святослав Ма. Шо це за тролляки на теве наїзжають? Можна я їх вдарю?
Княгиня Ольга Тобі ви лише виться. Не можна, сину, в політиці кулаками.
Святослав Та я лише разок вдарю. Того, шо нас врехунами назвав. Ну вудь ласка, ма...
Княгиня Ольга Не мамкай мені. Йди краще уроки вчи.
Й68І

хату! Я кому сказала? Швидко помив руки — і за стіл! Обід холоне! — княгиня Ольга гукала з ґанку до сина, який щось жваво обговорював у гурті кремезних дружинників.
— Ма-а-ам, ну ще трохи! — благально крикнув підліток до матері.
— Не мамкай мені! Я сказала — додому, значить додому! — рішуче повернувшись, Ольга зникла в дверях.
Святослав зітхнув і понуро побрів у палац обідати. Княжий палац Ольги — чи не єдина кам’яна споруда Києва середини X століття — був навіть оздоблений мармуром. Бо Ольга як добра господиня дбала, щоб у неї всюди був лад. І щоб не соромно було, коли в гості зайде якийсь іноземний посол чи багатий заморський купець.
— Що за кара мені з цими рюриковичами? — скаржилася Ольга Асму-дові — вихователю свого сина. — Ото вдача — неслухняний та впертий... Ну весь у батька. Той також все свого гнув. Аж поки не догрався... в Іс-коростені...
Асмуд сприйняв докір княгині на свою адресу і почав виправдовуватися.
— Ольго Олегівно, ви подивіться, який хлопець виріс — здоровий та вродливий. А ви знаєте, як його дружина шанує? Розмазню військо не сприйме в якості командуючого. Саме тому ми із Свенельдом приділяємо так багато часу фізкультурі.
— Ви би краще займалися шкільними предметами. Економічна географія, математика чи побут та звичаї давніх українців, наприклад. А то в голові лише спорт і війна. Він хоч читати вміє?
Останнє запитання змусило Асмуда задумливо втупитися в стелю.
— Я так і знала. Ох, боюсь я, що цей ваш мілітаризм до добра не доведе, — сумно хитала головою Ольга.
— Та не переживайте ви так, Ольго Олегівно, — заспокоював княгиню Асмуд. — 3 географією в нього все гаразд, чітко знає, де хозарська земля іде Візантія. І в спортивному орієнтуванні він перший з перших. Як почне ходити в самостійні походи, не заблукає. Славко хороший син, ви не пере
169
ймайтеся, що він такий неслухняний. Зі слухняних хлопців часто мамині синочки виростають, а очолювати державу повинен справжній мужчина.
— На чолі держави має бути мудрий і розумний правитель. Хай навіть чемпіон із боксу, але при цьому освічена й культурна людина, — відрізала Ольга. — Я хочу, щоб мій син виріс мудрим і далекоглядним правителем, а не простим розбишакою, який наводить жах на свій народ, і від якого сахаються сусідні країни. Розумний правитель завжди комбінує силові методи з дипломатією і водночас дбає про добробут свого народу. Ви ж його виховуєте, як...
Ольга не договорила, бо Святослав, уже вмитий і в чистій сорочці, забіг у світлицю, одразу сів за стіл і накинувся на юшку, напихаючи повен рот хліба.
— Не сьорбай, Слава! — зауважила Ольга. — Що це за язичницькі манери? Хто вчив тебе так тримати ложку? Ось як треба, — мама показала синові, як тримають ложку при дворі візантійського імператора. — І взагалі, у культурних народів перед обідом моляться... Коли ти навчишся за столом поводитися культурно?
— Мабуть, ніколи, мамо! Я ж воїн, — всміхнувся Святослав, блиснувши рівним рядом здорових зубів. — А воїнам не потрібні всі ці ваші накрохмалені серветки та різні монпансьє. Ми їмо м’ясо з ножів, спимо просто неба і зневажаємо усілякі ніжності. Від них воїн ледачіє і стає слабшим.
Ольга із сумом дивилася на збиті, у зсадинах руки сина.
— Синку, от помру я, хто займатиметься управлінням країною? Хто забезпечить нормальні умови для розвитку вітчизняної економіки, хто запровадить у Русі привабливий інвестиційний клімат? Хто, врешті-решт, опікуватиметься розвитком на наших землях культури та ремесел? А освіта? Тобі ж творити давню історію України. А потім дід Свирид напише, що я була поганою мамою і не так тебе виховала.
— Який дід Свирид? — недобре зиркнув Святослав. — Ти лише скажи, хто з тебе глузує, він у мене на кутні зарегоче!
— Та облиш ти діда... — зітхнула Ольга і спитала: — Сьогодні хоч вдома ночуватимеш?
— Ні, мамо. Сьогодні ми з хлопцями в навчальний похід зібралися. Підемо вздовж Десни, там цікаві місця є. Повернуся десь за тиждень. Може, за два. Не хвилюйся за мене, — син шанобливо поцілував мамі руку і вибіг із палацу.
Святослав ріс сильним і здоровим юнаком, якого війна цікавила понад усе на світі. Він зростав в оточенні воїнів, під наглядом вихователів — старих розбишак Свенельда та Асмуда. Тому з дитинства керувався моральним кодексом, у якому військова доблесть і відданість друзям були головними чеснотами.
170
А княгиня Ольга, безсумнівно, була дбайливою мамою і дуже любила свого єдиного синочка. І як чимало мам, намагалася вберегти своє дитя від життєвих турбот, не надто обтяжуючи його питаннями державного управління, розв’язанням економічних проблем, тонкощами податкової політики і всілякими іншими речами, що вимагали терпіння та копіткої праці. Синок і сам особливо тим усім не цікавився, бо змалку найбільше полюбляв фізкультуру і військову справу. Якби він жив у наш час, то став би, швидше за все, чемпіоном з багатоборства. Але жив Святослав у X столітті, тому довелося йому стати завойовником.
Поки Святослав вештався у свої завойовницькі походи, його мама змушена була сама займатися повсякденними питаннями управління державою, фіскальної політики та судочинства. І мусимо визнати, їй це прекрасно вдавалося.
Маму свою Святослав дуже любив і шанував, хоча й кепкував над її звичкою щодня молитися, а на Великдень пекти паски. Всі спроби Ольги заронити у Святославову душу хоч якісь християнські цінності залишилися безуспішними. «Яке християнство, мамо? Хочеш, щоб із мене армія сміялася?» — відмахувався Святослав.
Військо над Святославом, звісно, не насміхалося б, бо глузувати з грізного вояки дещо небезпечно для здоров’я. Святослава бентежили радше християнські обмеження у сімейно-шлюбних стосунках. Сама думка прожити все життя лише з одною жінкою видавалася Святославові вершиною безглуздя. І молодий князь широко користався службовим становищем для завоювання дівочих сердець різних племен та народів. Історики фіксують, що мало якій гожій дівчині вдавалося уникнути чоловічої уваги Святослава.
Щоправда, маємо визнати, що в певному розумінні Святослав був порядним із жінками. Якщо котрась від нього вагітніла і народжувала дитинку, то князь дурня із себе не клеїв, а все чесно визнавав і одружувався. Не звертаючи при цьому уваги на соціальне походження нареченої та матеріальний добробут її батьків. За весь свій короткий, але плідний вік Святослав став батьком трьох синів: Ярополка, Олега і Володимира. Всі вони були, звісно, від різних жінок, але тогочасні суспільні погляди були ліберальні, майже як зараз, і нікому навіть на думку не спадало критикувати князя за аморальну поведінку.
Якось, коли княгиня Ольга поралася по господарству, у княжому дворі з’явилася просто вбрана босонога дівчина з немовлятком в пелені.
— Доброго дня, тітонько, а де тут княгиню Ольгу можна знайти? — чемно спитала дівчина.
— Я — Ольга. А що случилося?
— Та нічого особливого. Я вам онука принесла. Можна, я вас буду мамою називати?
171
— Якого такого внука? — отетеріла Ольга — Ні, дівчино, ви ошиблись адресом. Йдіть собі далі, в мене і так уже є два внуки.
— Ні, ошибки бути не може, — стояла на своєму дівчина. — Князь Святослав тут проживає?
— Та тут... — вже невпевнено зітхнула Ольга. — Скоро мав би приїхати.
В цю мить, здіймаючи куряву, до двору влетіли запорошені вершники на баских конях. Попереду їхав Святослав. Прудко зіскочивши, він підбіг до матері, намагаючись звично поцілувати їй руку.
— Ану, стій! — суворо зупинила мати сина. — Твоя робота? — і показала на босоногу дівчину з дитинкою.
— Ну ма-а-ам...
— Не мамкай мені, а признавайся — дитинка твоя?
Святослав підійшов до дівчини, глянув на немовля, потім знов на дівчину і спитав:
— А як тебе хоч звати? Вибач, я тоді імені твого не запомнив.
— Малуша я, — знітилася дівчина.
— А хто хоть народився? Дівчинка чи хлопчик? — поцікавився Святослав.
— Хлопчик.
— Точно від мене? — пожвавішав князь.
— А від кого ще? — спалахнула Малуша.
— Ну ладно-ладно... Згоден, — і повернушись до матері, гукнув: — Мамо, син мій! Приймай поповнення. Будемо його називати Володимиром. Щоб владу мав над усіма! — і задоволений князь побіг до дружинників, щоб відсвяткувати народження третього сина.
Ольга, зітхнувши, прийняла малого Володимира на руки, а Малушу зачислила в придворний штат на посаду ключниці.
За іншою версією, Малуша від самого початку була ключницею у Ольги, і все йшло добре, поки її не угледів Святослав і не согрішив із нею, давши життя майбутньому хрестителю Русі.
А ще є карколомна гіпотеза, за якою Малуша була донькою древ-лянського князя Мала, яка спеціально влаштувалася до Ольги на посаду ключниці, виношуючи підступну мету реалізувати батькову мрію і породичатися з рюриковичами. Якщо це правда, то гострота сюжетної лінії просто зашкалює — онуком княгині Ольги в такому разі був нащадок князя Мала, якого вона перемогла у війні 945 року, відомстивши за смерть свого чоловіка, князя Ігоря. Якого вбив той-таки Мал. Сценаристи індійських фільмів і сучасних мильних серіалів скавучать у приступі безсилої заздрості.
172
Але сам дідусь вважає цю гіпотезу неправдоподібною і вигаданою. Бо вона ґрунтується лише на схожості імен Мал — Малуша. І якщо дотримуватися такої логіки, то рід князя Мала мав походити десь із Мальти або Мальдів. Ще можна погодитися, що назва мальовничого міста Малин походить від імені Мала, але малоймовірно, щоб, наприклад, Малайзія була названа на честь древлянського князя. Історики, а надто псевдоісторики полюбляють виводити різні екзотичні гіпотези, спираючись на співзвучність імен людей та топонімів, але ж треба й міру знати.
Крім того, з історичних джерел ми знаємо, що Володимира, коли вже він князював, вороги дражнили «рабичичом», тобто сином рабині. Та й посада ключниці, яку обіймала його мама Малуша, аж ніяк не свідчить про її князівське походження. Потім Ольга взагалі звільнила оту Малушу з роботи за якийсь її косяк, і Володимир ріс без мами й без тата, на руках у бабусі, разом із братами Ярополком та Олегом. Про взаємини між братами дід розповість в іншому параграфі, а зараз треба повертатися до Святослава. Бо поки дід відволікався на всякі романтичні історії, Святослав подався на черговий бенкет, де під чарку обговорює з друзями плани військових походів. А це вже цікаво.
Святослав із юних літ, як і будь-який нормальний хлопець його віку, мріяв про далекі походи і славні перемоги. Але, на відміну від простих хлоп’ят, Святослав народився князем, мав під рукою добре треноване військо і добросердну маму. Яка іноді потурала його примхам.
— Бери їж, — сердилася Ольга, дивлячись, що Святослав лише копирсається ложкою в борщі. — Дивись, який наваристий.
— Не хочу... — буркнув син.
— А що ж ти хочеш? Може, спрягти тобі яєчню? Із салом?
— Я воювати хочу. Ма-а-ам, ну відпусти мене в похід, — умовляв маму Святослав, — ну будь ласка...
— Яка війна? — перелякано сплеснула руками Ольга. — Де це бачено, щоб діти в походи ходили?
— Які діти, ма-а-ам? Мені вже двадцять років! А я ще жодної держави не знищив. А крім того, я вже був на війні, коли мені три роки було. Забула?
— Так то ж із мамою. Я тебе весь час бачила і була за тебе спокійна. А тепер ти сам воювати хочеш... без мами...
— Ну ма-а-ам...
— Горе мені з тобою... Ну, добре, на тиждень відпущу. Але гляди, щоб без шапки не ходив, бо вуха застудиш.
— Ма-а-ам... Тиждень — це мало... — розчаровано тягнув юний князь.
— А на скільки ти хочеш?
— Ну, хоча б рік... чи два... ............................... І
173
— Скільки?!! Тільки через мій труп, — відрізала Ольга і рішуче заборонила Свенельду та Асмуду підбивати Святослава на всякі геополітичні авантюри.
Але серце материнське не з каменю, і врешті-решт Ольга піддалася на синові вмовляння та відпустила його трохи повоювати. Над Хозарським каганатом нависла смертельна небезпека.
Святослав, ще в дитинстві наслухавшись від Свенельда та Асмуда всяких балачок про давні часи і героїчні подвиги предків, безперечно, мріяв перевершити давніх героїв подвигами. Добре, що він не надумав побити ще рекорд Александра Македонського, а то чкурнув би з київським військом кудись аж в Індію. І потім би пізніші європейські мандрівники дивувалися, звідки у деяких мешканців Бомбею чи Хайдарабада блакитні очі, і чому шаолінські монахи виголюють собі оселедці.
Для початку Святослав вирішив обмежитися ближнім зарубіжжям і хутенько збігати на Волгу. Можливо, метою походу було встановлення київського контролю над волго-каспійською торгівлею і забезпечення торгового шляху звідти через Київ у Західну Європу. Але на перешкоді стояв Хозарський каганат, який не поділяв зовнішньоекономічних концепцій молодого київського князя.
Хозарський каганат у ті часи був традиційним спаринг-партнером Русі, коли хлопцям по той чи інший бік кортіло трішки розвіятися та розім’яти кістки. І причин для воєн шукати довго не доводилося, бо хозарам категорично не подобалося посилення Русі. Хозари не з чуток знали про загальнонаціональне хобі давніх українців нищити й розвалювати різні держави, тому вбачали в Русі пряму загрозу для свого існування. І, як виявилося згодом, небезпідставно.
При Ользі їм ще вдавалося так-сяк миритися, уникаючи серйозних зовнішньополітичних загострень на ґрунті територіальних суперечок. Але поява на чолі Русі молодого амбітного правителя внесла у двосторонні русько-хозарські відносини певні корективи.
Дід дуже жалкує, що не був присутній у 963 році на військовій раді, яка ухвалювала рішення про Східний похід — першу серйозну військово-політичну акцію молодого Святослава. Цікаво було би послухати, хто і що там казав. Дідусь переконаний, що далеко не всі поділяли амбітні плани Святослава, вважаючи висунуту ним ідею цілковитою авантюрою.
— Княже, але ж до Волги цілих дві тисячі кілометрів, — зауважували резонні люди.
— Добіжимо!
— Але ж по дорозі ворожі племена, — не вгавали опоненти.
— Поб’ємо!
— Нехай, але як же Хозарський каганат?
Д74
— Знищимо! — рішуче заявив Святослав і наказав сідлати коней.
— Як знищимо? — всі аж притихли... — Княже, Хозарський каганат — це велика держава із сильним військом. Та й Візантія поруч. Будуть міжнародні осложнєнія.
— Ви б замість того, щоб багато патякати, зайнялися б краще підготовкою до походу. Зайвого не брати, казанів не брати, обозів не брати, їдемо лише бойовим складом, беремо побільше коней. Як не добудемо десь провізії, їстимемо коней. І взагалі, отставить разговорчики. Що неясно? Виполнять!
Святослав скочив на коня, хозари принишкли, візантійці заінтриговано вмостилися зручніше та стали очікувати подальшого розвитку подій. А печеніги розгублено роззиралися довкола, не розуміючи, що діється.
Ранньою весною 964 року в князівському дворі у Києві панував гармидер. Озброєні дружинники гасали туди й сюди, виконуючи розпорядження молодого князя. Святослав рішуче й весело роздавав накази, настрій мав піднесений, бо готувався виступити в свій перший похід.
— Як іде підготовка? Все нормально? — укотре запитував князь у Све-нельда.
— Так точно — іде огляд коней і відбір необхідного провіанту.
— Розвідка?
— Ще позавчора висунулася вперед, а вчора слідом за нею рушив передовий загін. Вранці від них прибув вістовий — дорога до Чернігова вільна.
— Південна резидентура що каже? На нас із півдня ніхто не суне?
— Ні, наша агентура серед купців доповідає, що на півдні обстановка також спокійна, ворожих військ не помічено.
— Це добре, — подобрішав князь. — Простеж, будь ласка, щоб зайвого мотлоху на коней не чіпляли.
— Уже виконано, — хитнув головою старий вояка Свенельд.
Святослав легко скочив у сідло і гучно скомандував:
— Дружино! На коней! Рівняйсь! Струнко! Шенкелями не зловживати, коней берегти! За мною риссю — марш-марш!
Розпочинався Східний похід Святослава 964—966 років.
Загони один за одним верхи з’їхали Боричевим узвозом на Поділ і далі посунули битим шляхом на північ. Шлях лежав до Вишгорода, розташованого в 25 кілометрах від центра Києва. Відоме це місто з літописів ще з 946 року, заснувала його сама княгиня Ольга. Для неї це було щось на зразок дачі, але одночасно Вишгород виконував роль північного форпосту Києва, і водночас охороняв стратегічно важливу переправу. Бо саме біля Вишгорода традиційно переправлялися через Дніпро, коли треба було
...>..—.-
1175
потрапити на лівий берег, у Чернігів чи інші міста лівобережжя. Або коли київське військо вирушало в похід у східні землі.
Щойно військо риссю виїхало за межі Києва, князь наказав перейти на крок, аби не загнати коней. А сам із Свенельдом та невеличким загоном дружинників понісся галопом попереду війська, щоб заїхати попрощатися з мамою.
— Мам, ну я ж просив, не треба... З мене ж кепкуватимуть, — затягнув своєї Святослав, побачивши, що Ольга, поцілувавши його у чоло, нишком перехрестила.
— Не сердься, будь ласка. Мамина молитва — найсильніша в світі. їдь, якщо вже не можеш без цього, але бережи себе, дуже прошу.
— Ну ма-а-ам...
— Не мамкай. Ходімо до війська. Вони ж усі мені як діти.
Ольга у лаконічній і сильній промові привітала військо, охарактеризувала поточний політичний момент і завдання, що стоять перед державою, попросила берегти себе в поході й наказала усім повернутися живими та здоровими. І молоді воїни, і старі рубаки розчулено слухали слова мудрої княгині.
Потім Ольга відкликала убік Свенельда і тихо, але жорстко попередила:
— Якщо зі Святославом щось трапиться, у Київ можеш не повертатися. Ти мене знаєш.
— Та не волнуйтеся ви, Ольго Олегівно, берегтиму, як зіницю ока.
— Ну, добре, — полагіднішала княгиня. — І стеж, будь ласка, щоб він тепло вдягався та не ходив у мокрому, бо застудиться.
Дружина Святослава рушила на схід. До Чернігова дійшли без пригод, а далі шлях лежав через землі в’ятичів — великого слов’янського племені, яке жило на величезній території, де зараз розташовані Калуга, Смоленськ, Вороніж, Рязань, Тула, Орел та інші міста. Рівень розвитку тамтешнього населення був украй низьким, вони сиділи по лісах і займалися полюванням та примітивним землеробством. І слухняно сплачували хозарам данину. Нестор Літописець повідомляє нам навіть податкову ставку — «шеляг із сохи».
У Святослава неабияк свербіли руки негайно підкорити в’ятичів, але він розумів, що залишати в тилу вороже налаштоване дике плем’я було би нерозумно. Тому поводився із в’ятичами чемно, був із ними добрий та лагідний, заронивши в душі в’ятичів зерно сумнівів: а чи тим вони данину платять?
— Ти диви, — перемовлялися в’ятичі, — що за князь цей Святослав? Навіть морду нікому не набив. Ось що значить Київ! Культурний народ. Не те, що хозари.
176
На землях в’ятичів і нині, у XXI столітті, дороги можна називати дорогами лише умовно і з великою натяжкою. А тоді доріг не існувало зовсім. Тому недивно, що Святославові з військом знадобився майже рік, аби пройти вздовж Оки до берегів Волги. Там, перезимувавши, він підготувався до вирішального удару по Хозарському каганату.
Головне тактичне завдання походу на хозар було «скромним» — повний розгром противника. І почати Святослав надумав зі Саркела — мі-ста-фортеці на лівому березі річки Дон. Отой Саркел від самого моменту свого заснування дуже дратував Київ. Особливо київських бізнесменів, бо обмежував їх можливості користуватися Доном як торговим шляхом. Ще Аскольд обурювався тим Саркелом і присягався його ущент зруйнувати. Але якось не склалося. В Олега руки також до Саркела не дійшли, а Ігор просто не встиг, бо надто захопився збиранням податків.
Аж тут з’явився князь Святослав, який взявся виконати, нарешті, заповіт предків. У 965 році Святослав форсованим маршем вклинився у самісіньке серце Хозарського каганату, викликавши серед лав противника паніку та істерику. Добив хозар психологічно точно розрахований пропагандистський удар: «Іду на ви!» У відповідь почулося лише розпачливе хозарське «Ой...».
Згодом слова «Іду на ви» стали звичним попередженням ворогові, і Святослава за це хвалять як шляхетного воїна, який дотримувався лицарських правил ведення війни. Але дід так собі гадає, що річ тут не лише в шляхетності. Отримання чемного послання з трьох слів діяло на майбутню жертву сильніше, ніж погрози у грубій формі. Воля супротивника виявлялася паралізованою, отож саме Святослав започаткував традиції української бойової пропаганди та контрпропаганди. Які мали в своїй історії славні сторінки, пережили відродження в добу Хмельниччини, але згодом були забуті. І лише зараз ці традиції знову відроджуються, бо не можна недооцінювати силу слова на війні. Вчасно і влучно сказаними словами можна вселити бадьорий дух у своє військо, а вороже змусити панікувати. Слово — потужна зброя, і хто-хто, а Святослав це чудово розумів.
Але і воювати любив та вмів, тому, коли хозарське військо, очолюване самим каганом, вийшло все-таки на поле битви проти війська Святослава... Ех, де наші кінематографісти? Де блокбастери і батальні фільми про війни наших предків? Святослав, безперечно, особисто брав участь у битві і, напевне, був у ці моменти прекрасним. Хозарське військо було вщент розгромлене, каган ганебно втік, а Святослав зі своєю армією вступив у Саркел. Який відразу перейменував, давши йому назву Біла Вежа. Курси київських акцій на міжнародних біржах стрімко зросли.
Остаточно реалізувати погрозу Аскольда — повністю знищити Саркел — вдалося лише за радянської влади в 1953 році, коли територію, де
177
було місто, гарненько затопили. І зараз там, де раділи життю хозарські кагани, плавають соми і щуки Цимлянського водосховища.
Святослав, здається, відчував до хозар якусь гостру особисту неприязнь, бо на цьому не зупинився і не вгамувався, аж поки не зруйнував і давню хозарську столицю — місто Семендер. А якщо враховувати, що, найвірогідніше, Семендер був розташований на березі Каспійського моря, то стає зрозумілим грандіозний географічний розмах першої самостійної мандрівки юного князя.
Здолавши Хозарський каганат, Святослав міг би собі спокійно повертатися додому, бо місію було виконано. Але не для цього він стільки років відпрошувався в мами, щоб так швидко повертатися додому. За деякими свідченнями, Святослав мотнувся ще за Волгу, де розгромив військо Волзької Булгарії. Арабські історики, які розповідають про цей похід, засмучено зітхають, що після війська Святослава не залишилося «ні винограду, ні ізюму». Ну, а що вони хотіли? Молодим здоровим хлопцям вітаміни на користь. Хоча не виключено, що араби застосували барвистий евфемізм «виноград та ізюм», розуміючи під цим жінок різного віку. У такому разі поведінка війська Святослава починає грати дещо іншими фарбами.
Але Святославові і цього видалося мало, він мандрував собі далі, бо йому просто було цікаво. Дорогою князь почув про існування на Кавказі таких народів, як яси (предки сучасних осетин) та касоги (предки черкесів). Яси і касоги були племенами бідними, поживитися в них було нічим, зате вони славилися як неперевершені воїни. Святославові більше нічого і не треба було казати. Він одразу повернув на Кавказ, рушивши туди з чисто спортивного інтересу. Почергово розбивши війська і ясів, і касогів, знизав плечима: теж мені неперевершені воїни! І подався шукати пригод далі.
їх він знайшов на Таманському півострові, стратегічно важливе розташування якого дозволяло контролювати морський шлях з Азовського у Чорне море. Святослав захопив і ці землі та оголосив про свою владу над Тмутороканським князівством.
Що ще потрібно молодому завойовникові для того, аби почуватися задоволеним, а його перший похід вважався успішним? Правильно! Треба ще підкорити в’ятичів, яких Святослав залишив на закуску. Тому, перезимувавши та надихавшись цілющим морським повітрям, наступного, 966 року Святослав швидким маршем з’явився у в’ятській землі.
Всю історію підкорення величезного племені в’ятичів Нестор виклав одним сухим рядком: «У рік 6474 [966]. Переміг Святослав в’ятичів і данину на них наклав».
Насправді все було набагато цікавіше, і дід спробує реконструювати події в традиціях сільської історичної науки. Отже, прибув Святослав до в’ятичів після переможного походу і сказав їм:
78
— Шановні в’ятичі, у мене для вас дві новини. Одна добра, а друга — дуже добра.
— Ура! — радісно вигукнули в’ятники.
— Добра новина — це та, що хозарам вам уже платити нічого не треба.
— Ура!!! — в’ятники закричали ще радісніше і приготувалися почути і другу, дуже добру новину.
— А дуже добра новина — це та, що віднині ви платитимете данину мені.
— Урааа!!! — по інерції заверещав в’ятний натовп, але дехто осікся. — А що ж тут для нас дуже доброго?
— Для вас — нічого. Це для мене дуже добре. Отже, все, як було, тільки в скарбницю рідної держави. Все, вперед, виконувати, щось неясно?!
Серед в’ятичів було почулися невдоволені голоси, і навіть намітився спротив, але Святослав упорався з невдоволеними швидко та рішуче. В’ятичі почухали побиті місця, а потім махнули рукою: «Хозарам платили і вижили, і Києву платитимемо, не помремо. Та й Святослав, здається, нічого собі князь. В случаї чого і по морді з’їздити може. Хороший з нього царь-батюшка. А нам, в’ятнікам, без царя-батюшки нікак нільзя».
Ощаслививши у такий спосіб в’ятичів, Святослав рушив, нарешті, додому, везучи багату здобич і гадаючи, а що ж там про нього зараз пише європейська преса. Європейська преса нічого не писала, бо її ще не існувало, але звістки про перші перемоги юного київського князя вже почали надходити до європейських столиць. Особливо зацікавилася князем Візантія, у якої визрів підступний план вплутати Святослава у свої міжнародні інтриги.
Підійшовши на зворотному шляху до Вишгородської переправи, Святослав не став чекати, поки через Дніпро переправиться все військо, а відразу понісся до мами. Хвалитися.
Ольга саме бавилася з онучатами, коли на княжий двір у Вишгороді, здіймаючи куряву, влетів загін вершників, серед яких княгиня ледве впізнала свого змужнілого сина. Святослав зіскочив з коня і підбіг до мами:
— Хозарського каганату вже нема! — радісно всміхаючись, ще здалеку похвалився Святослав.
— Ой, лишенько, — зойкнула Ольга. — Як нема? Тільки не кажи, що це ти його знищив.
— Ну, я... — розгублено мовив Святослав, не розуміючи стурбованості княгині. — А хіба що? Хозари здавна були нам скандальними сусідами, то я їх того... Вгамував трохи...
— А хто буде замість них, ти подумав? — сумно хитала головою мудра княгиня. — Хозари, звичайно, неспокійні сусіди, але ж вони стримували собою інші східні орди. А ти оцю стіну взяв і зруйнував.
179
— Ой, мамо, нікого вони не стримували. Я до Каспійського моря ходив, нікого серйозного там не бачив, не хвилюйся.
— А печеніги?
— А що печеніги? Нормальні собі печеніги. Народ, звісно, дикий, але я з ними швидко впораюся. Та не журися, мамо. Ходімо ліпше до хати, я тобі гостинців привіз.
— Та йдемо, сину... Обідати будеш? Іди, мий руки — ідо столу. Малушо! Де тебе носить? Накривай на стіл, чоловік он приїхав.
Поки Святослав обідав, мати раз у раз, сумно зітхаючи, розкривала йому очі на деякі політичні ускладнення, що виникли внаслідок його військового походу.
— Ну ось дивися, сину, хозарів ти для чогось розгромив. Хоча каганат і так ледве животів, а у кагана ледь вистачало сил, аби стримувати печенігів. Тепер печеніги вже розгуляються, згадаєш моє слово.
— Ну добре, мамо, я тих хозарів не добиватиму, якщо вони тобі такі дорогі. Нехай каган повертається, поки я добрий.
— Ну, а про Візантію ти хоч подумав?
— А що Візантія? Та я оту Візантію... — Святослав всміхнувся і заходився ложка за ложкою уминати смачний мамин борщ.
— Ти не поспішай, сину. Візантія — серйозна держава в нашому моно-полярному світі. Так просто її не здолати. А крім того, подумай, чи вигідно нам долати Візантію? Що ми тим доб’ємося?
— Ну як що? Я буду переможцем і взагалі... Я ж воїн, мені слава зайвою не буде.
— Слава — це добре. Але, синку, наслідки своїх кроків треба продумувати заздалегідь і розглядати мінімум два-три сценарії. А для точного аналізу завжди треба ставити себе на місце свого суперника і спробувати поглянути на ситуацію його очима. От що ти, наприклад, знаєш про Никифора II Фоку?
— А хто це? — поцікавився Святослав, ламаючи руками хліб.
— Це візантійський імператор, — докірливо похитала головою Ольга. — Никифор II Фока — дуже розумний правитель, хитрий дипломат і рішучий та вправний полководець. За фахом він військовий і прославився перемогами над арабами. Вдова попереднього імператора, Феофанія — та ще штучка. Вона, як залишилася без чоловіка, викликала Никифора в Царгород і одружила його на собі. Чи то він на ній оженився, але то вже таке. Тобто Никифор там зараз за головного. От постав себе на його місце. Візантія вже давно має дві нерозв’язані проблеми: араби і болгари. Сил на одночасне розв’язання обох проблем в імператора немає. А надто тепер, коли його увага повністю на півдні Італії, куди рушили одночасно германці й сарацини. Там зараз таке розпочалося... Ти мене слухаєш?
180
— Ага... слухаю, мамо, — позіхнув Святослав, чухаючи сите черево.
— Ну, то слухай уважно. Болгари здавна загрожують Візантії та її столиці, Царгороду. Та так загрожують, що Візантія змушена платити отим болгарам данину. Хоча це дуже принизливо для наддержави, хай навіть і середньовічної. Спробуймо змоделювати реакцію Никифора II Фоки на звістки про падіння Хозарського каганату й інші твої перемоги. Ото сидить імператор у палаці, і тут йому доповідають, що князь Святослав сходив у похід і побив усіх, кого зустрів на своєму шляху. Що далі? А далі отой войовничий Святослав захоче напасти на саму Візантію.
— Ага! — радісно всміхнувся Святослав. — Я саме задумав похід на Херсонес. А це житниця Візантії, і якщо я захоплю Херсонес, то... А до речі, звідки ти знаєш, що я задумав? Я цього ще нікому не казав...
— Синку, — сумно зітхнула Ольга. — Є така наука — політична аналітика. Яка дозволяє наперед спрогнозувати задуми іноземних правителів і заздалегідь до них підготуватися. Так от, якщо я здогадалася, то не сумнівайся — імператор Никифор також уже прорахував усі твої можливі дії і відповідно готується. От що він тепер має зробити, як ти гадаєш?
— Ну, як що? Це елементарно. Піде на нас війною, і тоді я йому!..
— Ні, синку, він не піде на нас війною, у нього своїх ворогів вистачає, і візантійській армії є з ким воювати. Але Никифор розумний і хитрий правитель, тому, найімовірніше, пошле до тебе послів і спробує умовити напасти на болгар. А вже залежно, хто переможе — ти чи болгари, візантійці того ослабленого і знекровленого переможця легко доб’ють. Второпав?
— Мамо, ти все правильно кажеш, але не враховуєш бойову міць мого війська, яке легко здолає всяких болгар, а потім уже я візьмуся за саму Візантію. І побачимо, хто кого.
— А печеніги, сину? Ти про них подумав?
— Мамо, печеніги за гроші що завгодно зроблять. А гроші в нас є. Знаєш, які обози я з походу везу? Печенігів я, у гіршому разі, куплю. А якщо впиратимуться, то таких чортів дам, що...
— Не чортихайся в хаті. Де ти цього набрався? — зупинила сина Ольга і перехрестилася.
В цю мить хтось чемно постукав у двері.
— Заходьте! Відчинено, — гукнув Святослав.
У світлицю, хитро посміхаючись і кланяючись, зайшов чоловік у дорогому візантійському вбранні.
— Доброго дня у вашій хаті! Здрастуйте! — привітався дядько, знімаючи шапку, і помітивши в кутку образи, перехрестився.
— І вам не хворіти, — широко всміхаючись, відказав Святослав та подав дядькові міцну засмаглу руку для вітання. — Хто такі будете і звідки?
181
— Та я тут проїздом, із Візантії. Посол імператора Никифора II Фоки, може, знаєте такого?
— Знаємо такого, — весело відповів Святослав і підморгнув мамі.
— Мене звати Калокір, я тут чисто випадково мимо проїжджав...
— Та я поняв, що випадково, — Святослав уже відверто сміявся. — Ти мені ось що скажи, амбасадоре, обідати будеш?
— Не одкажусь.
— Малушо! — гукнув Святослав. — Ану, збери швиденько на стіл.
— Знайомтеся — це моя мама, княгиня Ольга, — Святослав підвів візантійського посла до княгині. Посол спробував було впасти на коліна і, як велів звичай, поцілувати підлогу перед її ногами, але Святослав його стримав.
— Давай без оцих церемоній, Калокіре. Що за азіатчина? Чарку питимеш?
— Питиму, — слухняно погодився посол і важко зітхнув. У Візантії чутки про невблаганну гостинність русинів викликали не менший жах, аніж звістки про їх військову доблесть.
За кілька хвилин стіл було застлано чистою білою скатертиною, на якій з’явилися різні наїдки і напої. Поки стіл накривали, князь із візантійським гостем обговорили, для годиться, питання погоди і види на врожай.
— Спека цього року велика в Причорномор’ї, геть все зерно пропало, — бідкався Калокір.
— Ага... Значить, ціни восени піднімуться, — промовила про себе хазяйновита Ольга, а вголос спитала: — Як там Феофанія? Чи здорова?
— Та, слава богу, не хворіє.
— Як діти? В неї, здається, і дочечка підростає? — поцікавилася Ольга.
— Так, дівчинка, — підтвердив посол. — Здається, Анною зовуть. Чотири рочки їй уже. Резва така дєвочка.
— Це добре... — задумливо промовила Ольга, дивлячись крізь вікно надвір, де бавився її молодший онук Володимир. — Я Феофанії меду передам. Нехай п’є із чаєм і не хворіє. Наш мед цілющий. І Ганнусі гостинчиків від тітки Олі з Києва запакую. Відвезете?
— А чого ж... Одвезу, звичайно, — погодився Калокір.
— Ну, от і добре. Ви тут обідайте, хлопці, — Ольга підвелася, — а я піду розпоряджуся. їжте, не соромтеся, — припрошувала Ольга посла. — Синку, пригощай гостя.
Коли Калокір і Святослав залишилися вдвох, візантійський посол хитро примружив очі і солодким голосом почав плести свою дипломатичну павутину.
-821
— Ви, княже, такий здоровий та вродливий, ми про вас у Візантії багато чули, але навіть не уявляли, який ви насправді здоровий та гар...
— Давай без подхалімажа, — перебив Калокіра нетерплячий Святослав. — Кажи, чого приїхав.
— Ми у Візантії з великою симпатією спостерігали за вашими подвигами і перемо...
— Короче!
— Із вашою військовою доблестю і особистою хоробрістю може сперечатися лише ваш державний роз...
— Тобі в глаз дать? — поцікавився князь. — Я ж тебе питаю, чого приїхав, а ти мені тут воду в ступі товчеш. Хочете, щоб я на болгар напав?
— Ага... — видавив із себе посол, вражений такою проникливістю Святослава.
— Спершу вип’ємо. За батьків!
— За батьків! — погодився Калокір і покірно вихилив здоровенну чашу ставленого меду.
— У нас після першої не закусюють, — повчально зауважив Святослав, наповнюючи чашу вдруге. — Давай, за дітей. У тебе діти є?
— Єсть, — видавив із себе Калокір, із жахом спостерігаючи, як Святослав підсовує йому знов ущерть наповнену медом чашу.
— У мене також є. Троє. Всі хлопці. Ну, давай, за дітей.
Князь випив і другу чашу, краєм ока спостерігаючи, як у Калокіра мед тече по підборіддю і затікає в пазуху.
— Ні-ні-ні. Після другої ми також не закусюємо. А третю чашу ми вип’ємо за жінок. Ти любиш жінок? — суворо глянув Святослав на посла. — Чи ти отой...?
— Ні, я нормальний! За жінок! — Калокір злякано вхопився за втретє наповнену чашу і героїчно пив, щоб розвіяти в князя сумніви щодо своєї орієнтації.
— От тепер порядок, — сміявся Святослав, — От тепер закусюй. Бо бесіда буде довгою. Та спершу скажи мені: скільки?
— Що скільки? — перепитав посол, закусюючи сало часником.
— Скільки ви мені заплатите за болгар?
— 15 кентинаріїв.
— Всього?! — здивовано звів брови Святослав. — А скільки це на наші гроші?
— Ну, один кентинарій — це 32 кілограми.
1833
— Ага... — князь зморщив чоло, щось подумки підраховуючи. — А скільки це разом? Бо я таблицю множення в школі пропустив.
— Це 480 кілограмів.
— Гм... Майже півтонни. Срібла?
— Золота.
— І все?
— Це аванс.
— Згода, — миттєво сказав Святослав. — Вважайте, що болгарам амба. За це і вип’ємо.
Коли випили й закусили, князь підсунувся до посла поближче і, весело дивлячись у його посоловілі очі, проказав:
— Ну, а тепер розказуй, що ви там із Никифором задумали?
— Та ми що, ми нічого...
— Слухай, Калокіре, не тягни резину, а розказуй. Імена, паролі, явки. Я вас все одно давно розкусив. Ви хочете зіткнути нас із болгарами, щоб ми перебили одне одного. Це зрозуміло, і про це я тебе не питаю. Але ти маєш мені розповісти із подробицями про наявність військ у районі театру воєнних дій, а також точні місця їх постійної дислокації. Всі війська — і ваші, і болгарські. І взагалі, в мене до тебе багато різних запитань.
— Я людина не військова, нічого не знаю, — почав було віднікуватися Калокір, але Святослав уважно на нього подивився.
— Я оце дивлюся на тебе, Калокіре, ти такий весь солідний і розумний, а всього лише посол. Хоча виглядаєш, як імператор. Хочеш бути імператором?
— Хочу, — зізнався п’яненький Калокір.
— Я тобі поможу, але ти мені маєш у всьому служити і слухатися мене. Пойняв?
— Пойняв. Давай вип’єм, княже, за нашу перемогу.
— Ні, спочатку ти мені все гарненько розповіси, а тоді вже і вип’ємо.
Чи була така розмова насправді, історики точно не знають. Але подальші події показали, що Святослав заздалегідь розгадав і начисто поламав підступний задум Никифора Фоки.
Перший південний похід Святослава, який почався у 967 році, став блискучим зразком його військового мистецтва, де важливу роль відігравала висока мобільність війська і його фантастична здатність швидко долати величезні відстані.
Пішу дружину, основу свого війська, Святослав відправив Дніпром, вона вийшла до Чорного моря та вздовж берега дісталася дельти Дунаю.
184
Кіннота Святослава, посилена печенігами та мадярами, рушила суходолом і там само в дельті Дунаю зустрілася із київською флотилією.
ЗО тисячне болгарське військо, з яким не могла нічого вдіяти візантійська армія, не зуміло протиставити київській дружині нічого гідного і було блискавично розгромлене 10 тисячами воїнів Святослава.
Після стрімкої перемоги київський князь швидко окупував дельту Дунаю і отаборився в Переяславці. Там він отримав від Візантії данину — найвірогідніше, то була друга частина обіцяного Калокіром платежу.
З цього моменту чесний не лише на війні, а й у комерційних справах Святослав вважав, що його контракт із візантійським імператором повністю виконано. І надалі повівся так, що всі плани Никифора полетіли шкереберть.
Святослав, опанувавши нові землі, і не думав з них нікуди йти, бо, на відміну від свого першого, Східного походу, князь прийшов не за даниною, а з наміром розширити територію своєї держави. Святослав не став приховувати свого наміру перенести столицю з Києва до Переяславця на Дунаї. Він всерйоз заходився будувати свою імперію, і хтозна, яким би був хід історії далі, якби цей задум йому вдався.
В імператора Никифора Фоки турбот вистачало і без Святослава. Мало того, що араби постійно не давали йому спокою, і в Південній Італії справи були кепські, то ще і його задум подолати болгар руками Святослава вдався аж надто добре. Імператор розраховував, що русини зчепляться з болгарами і будуть довго й нудно вовтузитися, давши спокій Візантії. Але Святослав нечувано легко здолав Болгарське царство, і замість старого, добре вивченого ворога візантійці раптом отримали в себе під носом молодого, амбітного агресора.
Втім, навіть не це найбільше тривожило візантійського імператора.
Найбільшою бідою Никифора II Фоки було те, що він був жонатим. А ще старим і негарним. Його дружина Феофанія, жінка в самому соку, давно вже стелила старому окремо і, не соромлячись, заглядалася на інших мужчин. Що там між ними було, дід не знає, а пліткувати не хоче. Але історики свідчать, що імператриця пустилася берега, забувши, що вона мати трьох дітей.
Якось Феофанія підморгнула Іоанові Цимісхію, після чого трагічна мелодрама життя Никифора II Фоки остаточно набула чорних кольорів. Старий і негарний імператор дуже мучився і страждав, хоча виду не подавав. А навпаки, обклався мапами і донесеннями развідників. Та замість того, щоб навести лад у власній сім’ї й розібратися з Цимісхієм, став розмірковувати, як впоратися з молодим нахабою Святославом. І як показала подальша доля нещасного імператора, даремно. Краще б він власну жінку пильнував, аніж заважав нашому Святославові будувати молоду імперію від Північного до Чорного морів.
185
Святослав був для Никифора грізною небезпекою — відстань від Пе-реяславця до Царгорода для прудкого Святослава була просто дитячою забавкою. Зі своїм тренованим і звиклим до швидких переходів військом київський князь міг з’явитися під мурами візантійської столиці за лічені дні. І ось що вигадав отой Никифор, щоб якось прибрати Святослава з Болгарії. Він послав гроші печенігам із проханням трошки пограбувати Київ.
— Ти ідіот? Чи нас за ідіотів маєш? — спитав печенізький хан Куря у візантійського посла. — Та за такі фокуси нам Святослав усім голови повідриває. Ми бачили, що він із хозарами витворяв. Нє, ми не согласні.
— Святослав зараз у Переяславці, він і не знатиме, що ви в Києві гуляєте. А якщо й дізнається, то поки з Переяславця до Києва добереться... А Київ — дуже гарне місто, там знаєш, які дівчата вродливі? А ми вам іще й грошей підкинемо, — підступно спокушав Курю візантійський посол.
І, врешті-решт, спокусив.
У 968 році печеніги, тремтячи від жаху і щохвилини озираючись, почали наближатися до Києва. Княгиня Ольга була на дачі у Вишгороді і, як завжди, поралася по господарству, солила огірки чи варила з яблук варення. Аж розвідка їй доповіла про наближення печенігів. Ольга витерла об фартух руки і оголосила загальну мобілізацію. Не вагаючись переїхала з онуками у Київ, запровадила у столиці надзвичайний стан та послала до Святослава гінців з суворим материнським наказом негайно повертатися додому.
Однак сил захищати столицю було явно замало, бо все військо Святослав взяв з собою до Болгарії. І знаходився за сотні кілометрів від Києва. Рятувала ситуацію лише нерішучість печенігів, зумовлена їх панічним страхом перед Святославом. Але потроху вони оточили Київ, і хан Куря почав готуватися до вирішального штурму.
Це був перший в історії випадок, коли Київ потрапив в облогу степових кочівників, і над містом нависла реальна загроза, що його захоплять. З усіма середньовічними наслідками, що випливають з цього неприємного факту.
В цей час на Лівобережжі енергійний воєнком Претич, виконуючи наказ Ольги про мобілізацію, нашвидкуруч ставив у стрій всіх, хто міг носити зброю. І на чолі сформованого таким чином загону рушив на допомогу Києву. Але підійшов запізно — Київ уже був під облогою. Претич став табором на лівому березі, десь неподалік сучасної Троєщини, і розмірковував, що робити далі.
Табір Претича помітили з Києва і, як свідчать народні перекази, знайшовся якийсь молодий київський парубок, очевидно, поліглот, бо вільно говорив по-печенізьки. Вночі, як лив дощ, той юнак непомітно вислизнув із міста і пройшов крізь ворожий табір, видаючи себе за печеніга і відповідаючи на запитання вартових, що шукає коня. Так він потроху добрався до берега Дніпра і хутенько пірнув у воду. Печеніги здогадалися, що це
186
київський розвідник, і почали стріляти по ньому з луків, але марно. Отой юнак, вірогідно, не лише у школі гарні оцінки з іноземних мов отримував, але й спортом займався. Плавав він, у будь-якому разі, пречудово, бо вночі, у дощ та під зливою стріл впевнено переплив Дніпро і з’явився в розташуванні дружини Претича.
Ольга через отого юнака наказала Претичу зробити все можливе і неможливе, але її з онуками врятувати. Бо якщо не врятує, вона накаже здати Київ печенігам. А от коли повернеться Святослав, то він з усіма розквитається. І Претича оголосять головним стрілочником та винуватцем капітуляції столиці. Ось таку версію подій подає нам Нестор у «Повісті минулих літ». Але дід гадає, що все було не зовсім так.
Печеніги також помітили табір Претича і страшенно перелякалися. Деякі, найвразливіші, почали голосно плакати і проситися додому. Бо вирішили, що це сам Святослав з’явився і зараз буде їх усіх безжально бити, гуртом та поодинці. Але як розвиднілося, печеніги розчовпали, що загін у Претича невеликий. Вони витерли сльози і посмілішали.
Однак те, що трапилося далі, змусило печенігів знову не на жарт стривожитися. Маленький загін на чолі з Претичем спокійно та впевнено розпочав форсування Дніпра на виду у багатократно переважаючих сил противника. Лівобережні Претича, предки сучасних полтавчан та чернігівців, були у своєму відчайдушному нахабстві прекрасні. Куря збентежився і наказав зупинити штурм.
Поки печеніги намагалися второпати, що воно й до чого, невеликі сили Претича повністю десантувалися на правому березі і вишикувалися в бойову лаву. У Курі від здивування відвисла щелепа. Претич спокійно вийшов наперед, тримаючи в одній руці меч, а в другій жменю гарбузового насіння. Незворушно лузаючи, підійшов до Курі і, сплюнувши, запитав:
— Ви що тут робите, хлопці?
— На екскурсію до Києва приїхали, — оговтавшись, відповів Куря. Претич зміряв Курю зневажливим поглядом і сказав.
— Куря, ти б оце не вимахувався, а швиденько собирав манатки і бігом назад, у свій степ. Бо скоро тут появиться сам Святослав, а ти ж його знаєш. Він, як оце я, балакати з тобою не стане.
— Святослав у Болгарії, — почав було нерішуче Куря.
— В якій Болгарії? Учора ранком я з ним розмовляв, як оце з тобою. Скоро буде тут. Це я прийшов з авангардом, передати вам, щоб ви сміття за собою прибрали. Що неясно?
Холоднокровна незворушність Претича остаточно збила Курю з пан-телику, і він уже не був упевнений, що йому нічого не загрожує. «Хто його зна, отого прудконогого «пардуса» Святослава, — подумки розмірковував Куря. — А раптом справді руські війська вже десь під Вишгородом...»
137.
Трохи провагавшись, Куря дав наказ зняти облогу, але далеко від Києва не відійшов. Став табором і почав здалеку спостерігати. Претич із дружинниками увійшов до Києва, доповів Ользі про результати переговорів із Курею. Ольга подякувала Претичу за службу та призначила на посаду командира столичного гарнізону.
Потяглися дні за днями... Всі чекали Святослава. Для киян його поява могла означати спасіння, а для печенігів — перспективу отримання дуже болісних травм, нанесених тупими та колючо-ріжучими предметами.
Сам Святослав, отримавши звістку від матері, негайно підняв роззосе-реджене по болгарських гарнізонах військо по тривозі, і чимдуж понісся в Київ. Цілком вірогідно, що на шляху з Переяславця до Києва (а це приблизно 700 км) було встановлено світовий рекорд у швидкості пересування середньовічного війська. Шкода, що Нестор Літописець не зафіксував час, за який армія Святослава подолала оту дистанцію. Зараз можна було б влаштовувати масові змагання імені князя Святослава. Куди тим марафонським забігам.
Святослав нісся сам і гнав своє військо, яке рухалося без зупинок і майже без сну. Воїни міняли зморених коней на ходу, а як коні не могли нести вершників, воїни спішувалися і бігли поряд з кіньми.
Несподівано швидка поява Святослава з головним військом під Києвом спричинила серед печенігів паніку, і вони хутко дременули у свої степи. Стомлений багатоденною гонкою Святослав не став наздоганяти Курю. А даремно.
Звістка про звільнення миттєво облетіла киян, які обнімалися і, чого гріха таїти, мабуть, добряче зловживали у той день медом. І самі п’ючи, і воїнів Святослава пригощаючи.
Святослав поспішив до матері, яка вже з порога стала йому докоряти:
— Покинув ти мене стару з онуками, чужі землі завойовуєш, а про свою не дбаєш!
— Ну ма-а-ам... Переяславець — то середина землі моєї. Туди все добро стікається і звідти зручно вирушати в нові походи.
— От як помру, то йди куди хочеш, а так сиди в Києві. І без мого дозволу — нікуди! Зрозумів?
— Зрозумів, мамо... — Святослав стояв перед матір’ю, опустивши очі додолу.
Святослав почухав голену потилицю та пішов до дітей. їх він бачив рідко і майже не балував. І як воно зазвичай буває з такими батьками, почав синів обдаровувати.
Що він там їм дарував, сказати важко, бо комп’ютерних іграшок у ті часи ще не вигадали, дитинство в людей було важким. Тому, вірогідно, князь
188
дарував своїм синам живих коней, зброю тощо. Бо що ж іще могла підказати фантазія рубаці-воїнові. Але найбільше князь побалував найстаршого сина Ярополка. Нестор Літописець повідомляє нам, що Ярополкові люблячий тато подарував... тьотю для забав. Так, справжню живу тьотю, красуню-гре-чанку. Дід розуміє, що мораль у ті часи була ліберальна, але таке дарувати 10-літньому хлопчикові якось ранувато. І не дуже педагогічно.
Загалом після повернення до Києва Святослав проявив себе турботливим батьком і слухняним сином. Візантія полегшено зітхнула, болгари не вірили щастю свого несподіваного звільнення, хозари почали потихеньку відбудовувати державу. І взагалі у світі стало значно спокійніше. Цей історичний епізод показує, що іноді мамам варто виявляти строгість. Бо одне слово мами може розрядити напружену міжнародну обстановку ефективніше, ніж резолюція Ради Безпеки ООН.
На жаль, Ольга недовго прожила після повернення Святослава. Вірогідно, нервова напруга, пережита княгинею під час нападу печенігів, позначилася на її здоров’ї. Хтось каже, що вона прожила ще близько року, а хтось стверджує, що взагалі лише три дні. В будь-якому разі, прожила вона недовго, а ми робимо висновок, що діти зобов’язані берегти мамині нерви, бо в мам вони не залізні.
Коли княгиня Ольга померла, Святослав щиро горював і поховав її з усіма почестями, як належить ховати главу держави. Хоча сам Святослав був язичником і до християн ставився іронічно, але, поважаючи маму, не заперечував, аби її відспівали і поховали за християнським звичаєм.
Після смерті матері Святослава уже ніщо не стримувало, і він вирішив повернутися в Переяславець та продовжити розбудову своєї імперії. А то щось там Візантія розслабилася і «страх потєряла».
Перед тим, як відправитися на нові завоювання, Святослав вирішив навести лад в управлінні вже наявними землями і призначив трьох своїх синів князями в трьох різних землях київської держави. Старшого, Ярополка, залишив у Києві за головного, поки татко зайнятий. Середнього послав у древлянську землю, бо там був потрібен окремий князь. Древляни тоді були головними сепаратистами в Русі, й за ними треба було дивитися особливо пильно. Аж тут із Новгорода прибули посли і також записалися в чергу за своїм, окремим князем. Святослав поміркував і запитав:
— Та ж у мене лише один син ще залишився, Володимир. Решта зайняті. Але в нього той, як його... Соціальне походження не дуже... Рабичич він. Такий вам підійде?
— Звісно, підійде, — зраділи новгородські посли. — Ми після Рюрика не балувані й князями не вередуємо.
Тож і Володимир спакувався й подався в Новгород.
189
Працевлаштувавши всіх синів, Святослав дав Ярополкові останні вказівки, сів на коня й поскакав на Дунай. Військо, що нетерпляче чекало нового походу, ледве за ним встигало. По дорозі їм трапилися печеніги, які ніяк не чекали побачити в тих місцях Святослава й перелякалися насмерть. Але Святослав того дня був добрим, бити нікого не став, а навпаки — запропонував печенігам приєднатися, щоб спільно воювати візантійців. Печеніги, не вірячи, що пронесло, радо погодилися. Деякі з них, надто вразливі, навіть сплакнули на радощах, розмазуючи сльози по невмитих мармизах. Сталося це у 970 році.
Але за час відсутності Святослава болгари попідводили голови, їх пе-рестарілий цар Петро подав у відставку, і вони знову відновили контроль над окупованими раніше Святославом землями. Та навіть захопили його Переяславець.
Коли під Переяславцем з’явився Святослав з військом, болгари очам своїм не повірили.
— Шо? Оп’ять!? — здивувалися болгари і вийшли з міста, шикуючись у бойові лави. Святослав знизав плечима і влаштував болгарам таку виховну годину, що про неї вони ще довго згадували, кривлячись від огиди. Зрештою, болгари здалися і, чухаючи побиті місця, бурмотіли:
— Ну так би одразу і сказав. А то тільки що, так вже й битися.
— А то! — розсміявся Святослав і швиденько відновив контроль за раніше завойованою територією.
Завершивши АТО у стислі строки, Святослав наказав болгарам бути його союзниками. Ті погодилися, але про всяк випадок Святослав розмістив у болгарській столиці Преслава свій гарнізон. Аж тоді перевів свій важкий погляд на Візантію. Де за час відсутності Святослава відбулася чергова зміна влади. А це окрема і дуже повчальна історія.
Дідусь уже згадував, що при владі у Царгороді була така собі цікава дамочка Феофанія, яка сама правити не могла, бо у Візантії для цієї справи потрібна була особа чоловічої статі. То вона одружила на собі полководця Никифора Фоку, який вояком був непоганим, але в любовних іграх виявився цілковитим дитям. Хтива Феофанія із розчаруванням пересвідчилася, що з діда толку мало, та злигалася з Іоаном Цимісхієм, який доводився Никифору Фоці рідним племінником. Порядки в християнській Візантії були тоді суворі, юридичні норми вкрай заплутані, тому старого Никифора, щоб не морочитися із шлюборозлучними процесами та розподілом майна, просто вбили.
Якось уночі Цимісхій пробрався у спальню імператора Никифора і давай гемселити мечем по ліжку. Однак виявилося, що Никифора на ліжку немає. Коли Цимісхій второпав, що рубав у темряві самі подушки, то спочатку страшенно перелякався. Але потім помітив, що імператор, як
1901
і годиться солдату, мирно спить на підлозі коло ліжка. Смерть рогоносця була страшна. Дід не хоче наводити тут зайві натуралістичні подробиці, але Цимісхій відтяв старому голову і лише після цього полегшено зітхнув. А коли вбитого імператора урочисто поховали, наказав написати на його могилі єхидну епітафію: «Ти завоював усе. Крім жінки».
Сам Іоан також красенем не був, а прізвисько Цимісхій старовірмен-ською мовою означає «коротун». Однак хлопака був рішучий та винахідливий не лише в постільних баталіях, але і в державних та військових справах. Цимісхій давно вже спостерігав за маневрами Святослава і думав, що з цим усім робити. Щоправда, Святослав і не приховував своїх намірів.
Ба більше, київський князь із Переяславця послав Цимісхію короткого, але чемного листа: «Хочу на вас іти і взяти город ваш, яко і цей. З повагою Святослав». Цимісхій розпачливо глянув на Феофанію і почав готуватися до нової війни.
Розпочиналася остання в кар’єрі Святослава русько-візантійська війна 970-971 років. Війна ця була вкрай напружена і кровопролитна, але виявилася просто дитячою забавкою на тлі тих баталій, що значно пізніше розгорнулися між істориками.
Річ у тім, що перемоги в битвах давніх народів часто здобувалися не стільки силою меча, скільки пером хроніста. І часто нащадки приписують перемогу тому полководцеві, біля якого крутилося більше істориків, літописи яких ліпше збереглися.
Наприклад, візантійські коментатори стверджують, що воєнна кампанія 970 року завершилася нищівною поразкою Святослава в генеральній битві під Аркадіополем, у 100 км від Царгороду. Натомість давньоруські літописи стверджують, що нищівної поразки зазнало візантійське військо, після чого Святослав із дружиною з’явився під мурами Константинополя. Де виставив імператорові рахунок, зокрема й за загиблих вояків, та забравши данину, повернувся в болгарську землю і сів у Доростолі.
Дід гадає, що нищівної поразки того року не зазнавала ні та, ні та сторона. Візантія була найпотужнішою тогочасною державою, але і Святослав був досить серйозною силою. 1 коли дружина київського князя починала грізно шикуватися в бойові лави, візантійців теліпало, як у пропасниці. Тому впродовж 970 року відбулося, найімовірніше, кілька потужних бойових сутичок між руським військом та візантійською армією, в яких сторони поки що лише мірялися силами. Добряче побуцавшись, супротивники розійшлися, і з літа 970 року бої фактично припинилися. Сторони стали готуватися до зими та початку нової кампанії.
У цих обставинах Цимісхій був змушений спішно перекидати армію з Малої Азії, набирати свіжих солдатів і формувати нові війська. Через Святослава довелося навіть зняти з малоазійського театру військових дій
191
найталановитішого візантійського полководця Іоанна Куркуаса. Завдяки воєнному хисту якого багатовікове протистояння з арабами було, нарешті, остаточно переломлене на користь Візантії.
План Цимісхія був наступальним, план Святослава також наступальним. Цимісхій покладався на раптовість та всякі військові хитрощі, Святослав — виключно на бойову доблесть свого війська. У Цимісхія була військова рада, що складалася з хитрих та підступних візантійських інтриганів, а в Святослава були Ікмор та Сфенкел.
Головними чеснотами Ікмора та Сфенкела були їх антропометричні дані. Обоє були неймовірної сили та фантастичної доблесті велетнями. Лише думати не любили, бо всякі такі військові хитрощі вважали не гідними воїна жалюгідними викрутасами. Тому ні їм, ані Святославові навіть на думку не спало будувати в Болгарії оборонні укріплення. Таке відверте нехтування Святославом технікою безпеки на виробництві і дало змогу Цимісхію ранньої весни 971 року раптово перейти кордон і спокійно підійти з величезною армією до Преслава. В кровопролитному штурмі болгарську столицю було захоплено, руський гарнізон майже весь перебито, врятуватися зміг лише Сфенкел. Котрий на чолі невеликого загону дістався до Доростола, де з основними силами знаходився сам Святослав.
Туди ж подався з армією і Цимісхій, але пересуванню візантійської армії несподівано завадила виставлена Святославом засідка. Засадний загін вступив у бій із авангардом Цимісхія і загинув у нерівній битві. Щоправда, повністю знищивши і авангард візантійців.
23 квітня 971 року Цимісхій підійшов, нарешті, до Доростола і побачив вишикувані бойові лави русинів. Щити були зімкнуті, стрій наїжачився вістрями списів.
Не наважуючись підійти до них ближче, Цимісхій здалеку гукнув :
— Здоровенькі були, хлопці. Слава вдома?
— А, це ти, Іване, — вигулькнув Святослав із бійниці. — Здоров. Кажи, чого прийшов.
— Поговорити хочу
— Нам нема про шо говорити. Ми ж воюємо, чи ти забув?
— Ну як же нема про шо говорить? — улесливо всміхався Цимісхій. — Про умови вашої здачі, наприклад. Ти здаватися будеш?
— Ні! — коротко відрізав Святослав, а Ікмор та Сфенкел схвально захитали головами.
— Ну, як знаєш. Бувай! — Цимісхій, піднявши поли пурпурового плаща й перескакуючи через калюжі, лаючись повернувся в свою ставку. Та дав наказ іти на штурм.
192
Першого дня дружина Святослава відбила одна за одною 12 атак піхоти, яка розбивалася об їх стрій, як хвилі об скелі. Під вечір Цимісхій зовсім очманів і послав проти русинів кінноту. Відбивши і цю атаку, русини, позіхаючи, повернулися під захист стін Доростолу, бо саме приготували вечерю.
Цимісхій бісився, аж пінився, та наказав взяти фортецю Святослава в облогу. Почалася тримісячна облога Доростола, в ході якої героїчно загинули і Сфенкел, і Ікмор. Для Цимісхія Доростол також виявився твердим горішком, бо і візантійці щодня зазнавали важких втрат. Наклав головою навіть звитяжний переможець арабів Іоанн Куркуас.
Енергійному Святославу, врешті-решт, набридло оте доростольське сидіння, і він почав влаштовувати нічні вилазки, в ході яких русини сіяли в таборі візантійців жах, а принагідно руйнували стінобитні машини. Бо ті машини надто голосно грюкали каменюками об стіни, привносячи в життя оточеного гарнізону додатковий дискомфорт. Під час однієї з таких вилазок одному з руських загонів вдалося, нарешті, спалити оті кляті машини і вбити начальника візантійської артилерії. Решта воїнів дуже заздрила тим, хто ходить у вилазки, бо сидіти за стінами Доростола було нудно й нецікаво.
Зглянувшись, нарешті, над дружиною, 22 липня Святослав вивів усю свою армію на генеральний бій. Воїни зраділи і радо всміхалися, бо в кожного з’явилася нагода повеселитися. Бій точився цілісінький день і був сповнений надзвичайно драматичними моментами, коли перемога була, здавалося, вже ось-ось у руках то Цимісхія, то Святослава. Але надвечір зсутеніло, поле бою не освітлювалося, то й поєдинок довелося припинити, стомлені команди пішли до роздягалень.
І Святослав, і Цимісхій розуміли, що загальний рахунок за результатами тримісячних матчів нічийний, перемоги нікому з них вибороти не вдалося. Тож вирішили оформити бойову нічию, і з цією метою відбулася історична зустріч Святослава з Цимісхієм. Причому Святослав прийняв візантійського імператора, сидячи в лодії, а Цимісхій чемно стояв та з цікавістю розглядав київського князя.
Цимісхій дещо хвилювався, бо чудово розумів, що його головне історичне завдання — залишити українцям точний опис зовнішності князя Святослава. І треба визнати, що з цією важливою місією він впорався блискуче.
Імператор, побачивши Святослава, одразу дав знак придворному хроністові Леву Диякону, і той старанно занотував, що Святослав веслує разом із вояками, які одягнені брудно й неохайно. На їх тлі Святослав виглядає інтелігентно, бо на ньому чиста сорочка. Зросту князь помірного, статури атлетичної, широкогрудий. Брови в нього кошлаті, очі ясно-сині, ніс кирпатий, а над верхньою губою довгі козацькі вуса. Голова у князя чисто
193
виголена, але з одного боку звисає пасмо волосся — ознака знатності роду. Окремо Диякон згадує про пірсинг — в одне вухо Святослава вдіта золота сережка, прикрашена обрамленим двома перлинами карбункулом.
Цей опис уже не одне століття дає українцям змогу задоволено посміхатися та поблажливо спостерігати за кумедними потугами різних імперських фальсифікаторів історії виставити Святослава таким собі російським генералом і захисником «русского міра».
Тим часом Святослав домовився із Цимісхієм про умови миру. За цими умовами Святослав пообіцяв припинити війну з Візантією, а вдячний Цимісхій мав виплатити русинам данину хлібом. І не перешкоджати їх поверненню в Київ.
Обмінявшись полоненими, дружина Святослава дісталася до гирла Дніпра і, найвірогідніше, поділилася. Воєвода Свенельд рушив у Київ суходолом, а Святослав надумав приплисти Дніпром. Однак на дніпровських порогах на здобич звично чатували печеніги, і Святослав вирішив за ліпше перезимувати на території сучасної Миколаївської області. Навесні 972 року лодії Святослава знову рушили уверх по Дніпру, але поблизу сучасного села Мікільське-на-Дніпрі, що в Солонянському районі Дніпропетровської області, печеніги влаштували засідку. В короткій кривавій битві майже всі русини наклали головами, загинув і сам Святослав. Кажуть, що Куря не знав, із ким б’ється, і коли довідався, що то був сам Святослав, то довго тремтів від жаху. Але згодом опанував себе і наказав виготовити з черепа Святослава чашу та оздобити її золотом — в уяві печенігів це було найвищим визнанням доблесті ворога.
Отож Святослав загинув, як і жив, — у поході і в бою. А от його міфо-логізована постать продовжує самостійне життя, посідаючи, наприклад, вагоме місце в системі російських міфологем. У них князю приписують усілякі вигадані вчинки і висловлювання. Фраза «Так нє посрамім землі Русской, но ляжем здеєсь костьмі, ібо мйортвие сраму нє імут» стала головним імперативом російської військової доктрини, якою російські правителі завжди виправдовують численні й непотрібні жертви. Кладучи тисячами й мільйонами своїх солдатів, московські вожді щоразу цитують Нестора Літописця, який так упевнено наводить слова князя, ніби в 970 році брав особисту участь у битві під Адріанополем. І сам чув бойовий клич Святослава. Ще добре, що Нестор не написав: «Нє посрамім землі Русской і вєри Православной». Бо навіть, фальсифікуючи історію, Нестор знав міру. Не те, що сучасні «поборнікі русского міра».
Інша категорія інтерпретаторів історії вказує, що Святослав зовсім не вважав себе лідером слов’янської держави, був класичним вікінгом, якому лиш би воювати і все одно з ким. І наполягають на скандинавському написанні його імені, Сфенельд, помічниками якого були такі самі скандинави, як і він сам — Ікмар та Сфенкел. Але такий підхід заперечують
195
візантійські джерела. Вони ніде не називають Святослава і його дружину вікінгами. Навпаки, ми всюди у візантійських хроніках бачимо ототожнення київського війська зі скіфами або тавроскіфами. Саме так греки ще з часів Геродота звикли називати все населення північніше Чорного моря, зокрема й слов’янські племена.
Дідусь із позицій сільської історичної науки не бачить жодних проблем у визначенні етнічної належності князя Святослава і його дружинників та пропонує їх усіх вважати просто давніми українцями. І для такого підходу в нас значно більше підстав, ніж у спробах штучно пришити Святослава до історії Росії. Принаймні, сам Святослав би сильно сміявся, якби довідався, що в царському титулярнику XVII століття його зображено бородатим і в спідниці.
Никифор Фока, Претич, Лев Диякон, Свенельд, і 2913 іншим це
подобається.
Святослав Куря — сволоч...
Куря Славцю, ізвіні пожллустд. Я не знав, шо то ти. Чесно не ЗНАВ
Лев Диякон Сволоч ти, Куря. І всі ви — пацинаки — народ неприятний та некультурний. Ще й вошей їсте, ф¥-
Читайтє мою Історію, КНИГА 9-та.
Княгиня Ольга Синку, ну як же так?... Я ж тобі
СКІЛЬКИ РАЗІВ КАЗАЛА, А ТИ МАМИ СЛу\АТЬ НЄ С\0ТІВ.
Довре, ХОЧ не ДОЖИЛА.
А Свенельд де Був? Де його носило?
Свенельд Ольга Олєговна, мене ж Святослав суходолом у Київ ПОСЛАВ. Я Ж Йому РАДИВ ЇХАТИ КІНЬМИ, А він рішив Дніпром.
Святослав Якими кіньми? Лін всіх коней поїли, ти шо, Свенельд? Забув, що з провілнтом проБлеми вули. Згинь з очей моїх, хмиРь—
Княгиня Ольга Я так і знала, що від Свєнєльда доврл не вуде. Длремно ти його, синку, від севе відпустив. Он Лев Гумільов КАЖЄ, що Свенельд вирішив ЗАХОПИТИ ВЛАДУ В Києві І ПІДКАЗАВ ПЄЧЄНІГАМ, ДЄ НА ТЄБЄ чатувати. Правда, кажє, що Свенельд послав до Курі Претичл, алє я в це не вірю. Претич порядний чоловік.
Свенельд Та що ви на мене НАПрАСЛІНу возводите всі гуртом? Я Святослава любив, як брата рідного...
Княгиня Ольга Ти й чоловіка мого, Ігоря, любив як батька рідного. А через ТЄБЄ ж оте лихо із ним в Іскоростені ТРАПИЛОСЯ. Ох, чує мо серце, що нлтерпляться ще від теве лиха ще й мої онуки...
197
І
вятослав доклав чимало зусиль, аби за своє коротке й бурхливе життя збільшити кількість зруйнованих нашими предками держав ще принаймні на дві. Так, він завдав смертельних ран Хозарському каганату і Першому Болгарському царству, а драматичний двобій Русі з Візантією завершив бойовою нічиєю. Войовничий князь,
безперечно, затіяв би матч-реванш, якби у справу не втрутилися печеніги
і не дискваліфікували молодого князя.
Однак Святослав устиг дати життя трьом синам, які продовжили його шляхетну справу збільшення кількості знищених нашими предками держав. І почали вони з того, що ледь не зруйнували власну. Бо після передчасної загибелі тридцятилітнього князя влада в особі трьох братів — Ярополка, Олега і Володимира — захоплено зайнялася внутрішніми розборами, і минуло ще чимало часу, поки на чолі держави став князь Володимир. Його роль в історії України певною мірою символізує місце в портретній галереї діячів, вшанованих бути зображеними на українських грошових купюрах.
Сини Святослава були братами лише за батьком, бо мами в них були різні. Хто була мама старшого сина, Ярополка, історики достеменно не знають. Можливо, вона була донькою якогось боярина чи воєводи. Про маму середнього сина, Олега, відомо, що вона була угорською принцесою, яка отримала слов’янське ім’я Предслава. А ось мамою Володимира була вже згадувана дідом ключниця Малуша.
Стосунки між трьома братами були непрості, а сказати відверто — сварилися між собою хлопці, мабуть, ще змалку. Тому Святослав, повернувшись із першого походу на Балкани, вирішив за ліпше їх роз’єднати, щоб не чубилися. І, можливо саме тому послав Олега до древлян, Володимира запроторив аж у Новгород і лише старшого сина, Ярополка, залишив у Києві.
Народові оті внутрішньосімейні ігри Святославичів спочатку були нецікаві, бо перші роки після смерті батька брати жили собі доволі спокійно. І хоч у гості один до одного з караваями не їздили, проте й не билися. То люди собі на них не зважали, працювали, кохалися, шанували своїх богів і всіляко раділи останнім рокам язичницького способу життя. Щоправда,
98
час від часу ностальгійно зітхали, згадуючи буремні роки воєнних звитяг Святослава.
Святославові зазвичай докоряють, що захопившись експансією, він полишив власні землі напризволяще. Ну, по-перше, не напризволяще, а на свою маму. А по-друге, що менше влада пхає носа в життя людей, то народ щасливіший. Принаймні, жодних відомостей про занепад, голод чи розруху в Русі за часів Святослава немає.
З іншого боку, військові успіхи Святослава не могли не навіяти нашим предкам думку: «Ха! А ми, виявляється, не гірші за інших». І не розпалити в широких верствах населення амбітних мрій, що виходили далеко за межі звичного копирсання в землі.
Святослав збирав по ЗО тисяч війська, а це величезна як на той час сила, і зрозуміло, що варязька компонента там не могла бути значною. Левову частку дружини складали русини, тому навряд чи було хоч одне, навіть найменше і найвіддаленіше село, звідки б не ходили в походи. Повернувшись додому, воїни привозили в свої села небачені доти трофеї і нечувані історії про битви та про заморські краї. Ото сідав такий воїн десь у затишному місці під вербою і навіть вудку розмотати не встигав, як його оточували діти:
— А розкажіть нам про Візантію, будь ласка, — просив якийсь найсмі-ливіший хлопчисько.
Старий вояка зиркав скоса на гурт дітлахів, повагом діставав люльку... Ні, люльки не діставав, бо тютюну тоді ще люди не знали, і знехотя проказував:
— Тополю бачите? — діти дружно дивилися на тополю, а дружинник продовжував. — Точнісінько така, лише вдесятеро вища стіна Царгорода.
— Ого! — захоплено вигукували хлоп’ята.
— А що там дівчата носять? — питало сором’язливе дівча, ховаючись за спину братика.
— Не знаю, через стіну ми так і не перелізли. Поки що... — казав дружинник і заронював у хлоп’ячі серця мрію про військові походи і про подолання стіни, що вдесятеро вища, ніж найвища в їх селі тополя.
Але найсильніший резонанс військові успіхи молодої держави викликали в містах.
— Куме, а що то ви нам минулого разу наливали? Смачне таке і хмільне.
— Та то вино якесь заморське. Не знаю сорту, треба в племінника спитати. Він місяць тому з походу повернувся і мені, старому, сулію того вина подарував. Але ж у мене, ви знаєте, печінка, то я ним гостей пригощаю.
— Та яка там печінка? Мед оно п’єте, і нічого...
199-
— Так то ж мед... Діди-прадіди пили і нам веліли.
— А є ще у вашого племінника таке вино? Сильно воно жінці моїй сподобалося.
— Ні, більше нема. За таким вином треба знов у Візантію походом іти.
— Як піде, то кажіть, щоб і мені привіз.
— Та які зараз походи? Племінник удома сидить, нудьгує. Нема Святослава, нема й походів...
— А Ярополк?
— А що Ярополк? Воно, сопливе, робить те, що йому Свенельд велить. Нема ума, вважай каліка...
І починалася звична в українських компаніях ритуальна розмова про те, що при владі самі лише дурні і злочинці, та що про народ ніхто не дбає. Податки деруть, а щоб похід якийсь годящий для людей організувати, так ні.
— Злодюги вони там усі, разом зі Свенельдом, я щитаю, — підсумовував розмову один із кумів, і обличчя в обох були натхненні та щасливі, бо нема для українця більшої втіхи, ніж добряче вилаяти владу.
— Я теж так вважаю, куме. Ну, я вже піду, бо жінка казала не баритися. То ви передайте племінникові, що як почує про якийсь похід на Візантію чи куди там іще, то нехай гукає. Я сина старшого відправлю. Наслухався хлопець всяких історій про заморські країни і давно про походи мріє. То нехай сходить, я думаю. Матері вина привезе і мені, старому, якусь грекиню небрикливу.
— Ой, куме, вам жінки мало? Нащо вам та грекиня іще?
— Вона мені, положим, і даром не нужна. Але ж треба пользуваться історичним моментом, поки ми ще язичники. Бо чує моє серце, як нас вихрестять, то вже не погуляєш. Скажуть: оно тобі одна жінка, з однією і живи.
— А, ну раз так, тоді понятно.
Святославичі не могли довго залишатися глухими до ремствувань народу і для його розваги закрутили таку трагікомічну мелодраму з елементами хорору і навіть жорсткого порно, що наші не дуже цнотливі предки лише роти пороззявляли. І багато років поспіль жваво обговорювали чергові карколомні повороти сюжетної лінії у виставі, що її влаштували три князі разом із низкою яскравих акторів другого плану.
Першу інтригу в цьому серіалі затіяв уже добре нам знайомий Свенельд. Отой старий рубака, поки був під пильним наглядом Ольги, поводився загалом пристойно та справно виконував обов’язки київського воєводи. Але не так він повівся, коли померла Ольга, а згодом загинув і сам Святослав. От є люди, які сумлінно працюють, поки за ними наглядає начальство.
:00
А як контроль зникає, оті люди наче з ланцюга зриваються. Таким, вірогідно, був і Свенельд.
При молодому і недосвідченому Ярополкові старий вояка Свенельд, який почав службу ще при його дідусеві Ігорі, почувався в Києві цілковитим паном. Чи виношував він плани захоплення одноосібної влади з подальшою її передачею своєму синові Люту, ми уже не дізнаємося. Можливо, виношував, а може, й ні.
Однак планам цим все одно не судилося втілитися в життя, бо Лют був завзятим мисливцем. І якось у 975 році занесло його на полювання аж у древлянські землі. Князь Олег Святославич, довідавшись, що якийсь браконьєр із Києва полює в його угіддях, звелів того Люта піймати і вбити. Глядачі збадьорилися і з усіх боків обсмоктали цю новину, висуваючи версії, що ж буде в наступній серії.
Однак уже тодішні сільські аналітики, з якими погоджуються й сучасні історики, вважали, що Олег убив Люта не через якесь дурне браконьєрство. Бо за це досить було нагодувати синочка київського воєводи батогами та й відпустити. Йшлося, вірогідно, про давно тліюче протистояння між Києвом та древлянською землею. Той фурункул довго набрякав, і його прорвало на неврегульованій майновій суперечці щодо об’єкта нерухомості — «мисливські угіддя», які і Свенельд, і Олег вважали своїми. Зараз люди в таких випадках подають до суду, покращуючи матеріальне благополуччя адвокатів, а тоді розв’язували майнові суперечки просто вбиваючи одне одного.
Хай там як, але ця трагічна, хоча й дріб’язкова за своїми масштабами подія призвела до першої в нашій країні усобиці. Бо дізнавшись про смерть сина, Свенельд не на жарт розлютився і почав підбивати Ярополка йти війною на Олега, щоб взагалі відібрати в нього древлянську землю.
Цілих два роки Свенельд втовкмачував князеві, що той все-таки великий князь київський, що ні Ігор, ні Ольга, ні тим більше його батько Святослав не потерпіли б такої зневаги до центральної влади з боку одного з регіонів держави, що не реагуючи на вбивство Люта, Ярополк потурає древлянському сепаратизмові й так далі в тому ж дусі. Зрештою, Ярополкові це все так набридло, що у 977 році ві пішов на Олега війною. І закрутилося.
Древляни спробували, було, пручатися, але військова перевага була цілком на боці федеральної армії. Під її натиском Олег Святославич був змушений відступати, аж поки не знайшов свою смерть під стінами Овруча. Тобто Вручія, як тоді називали це чудове місто. Ще й помер не дуже по-княжому, бо впав, сердешний, у викопаний перед воротами рів, а зверху на нього звалився вгодований бойовий кінь і своєю тушею розчавив нещасного Олега. Щось отим князям на ймення Олег фатально не везло з кіньми.
01
Нестор запевняє нас, що Ярополк, дізнавшись про смерть брата, неабияк побивався. І докоряв Свенельдові, що через нього став братовбивцею. Щирий сум і глибока печаль за загиблим братом не завадили, однак, Ярополкові прибрати древлянські землі до своїх хазяйновитих рук. Про це відразу стало відомо Володимиру, котрий сидів у Новгороді і з тривогою стежив за подіями.
І як дізнався про нещасливу долю Олега, одразу ж вирішив, що тепер Ярополк візьметься і за нього. Людям взагалі притаманно приписувати іншим свою модель поведінки, а на місці Ярополка сам Володимир, безперечно, підіслав би у Новгород кваліфікованих убивць. Тому вирішив не спокушати долю, а хутенько зібрав валізи, прихопив новгородську скарбницю і чкурнув світ за очі.
Довідавшись, що Володимир уже тривалий час не з’являється на роботі, Ярополк знизав плечима і послав у Новгород свого посадника. Так Ярополк став повновладним господарем усіх земель Київської держави, включаючи древлянську і новгородську. Але ненадовго.
Бо Володимир чкурнув не просто «світ за очі», а в Норвегію. Де в той час правив такий цікавий персонаж, як ярл Хакон Могутній. То був класичний вікінг, біографія якого є готовим сценарієм для воєнно-порнографічного блокбастеру за мотивами давньоскандинавських саг.
Життя Хакона з юних літ і до глибокої старості було сповнене карколомних пригод: як усякому порядному ярлу, йому довелося спочатку втратити владу, переховуватися в короля Данії Гаральда Синьозубого, відвойовувати втрачену владу і, звісно, мститися за вбитого батька. А коли, нарешті, відомстив і повернув Норвегію під свою мозолясту руку, то пірнув з головою у вир розпусти, чим зумовив неабияке обурення норвезької знаті. Бо взяв собі за моду відпочивати у сауні з їх доньками, і був настільки могутнім, що за якийсь час перемив майже всіх дочок норвезької знаті, повертаючи їх батькам чистими і збезчещеними. Обурення батьків призвело згодом до відкритого повстання, що його очолив Олаф Кракабен (Вороняча Кістка). Тож Хакону на старості літ довелося знову тікати й переховуватися, аж поки його із милосердя не зарізав власний раб Тормод Карк. Але це трапиться аж у 995 році.
А в 977 році, коли у Норвегію прибіг переляканий Володимир, Хакон ще був цілком могутнім ярлом у повному розквіті тілесних і духовних сил. Біженець Володимир тяжко відсапувався і притискав до грудей найдорожче, що в нього залишилося — новгородську скарбницю та свого дядька Добриню. Перевівши подих, Володимир попросив у Хакона політичного притулку, а той, згадуючи про свої власні поневіряння, притулок надав. Ще й допоміг цінними практичними порадами.
02І
Спираючись на власний досвід, Хакон міг порадити лише одне: повертати владу треба силою. Для цього потрібна армія, і Хакон допоміг Володимиру набрати військо. З цим у Норвегії проблем не було, бо най-манство було для норвежців формою заробітчанства. Володимир наобіцяв варягам золоті гори і вони радо погодилися йти походом у Руську землю.
У 978 році Володимир на чолі набраного у Норвегії війська варяг-най-манців повернувся у Новгород, вигнав звідти посадника, що його прислав Ярополк, і тут раптом відчув, що йому терміново закортіло одружитися. Хоч він уже й був жонатий. Розгадка тут проста і криється не в романтичній натурі новгородського князя. Радше навпаки.
Бо трохи раніше одружитися закортіло Ярополкові. Ярополк заслав сватів у Полоцьк, де жила дівчина Рогніда, татко якої, Рогволод, працював у тому Полоцьку князем. Перспектива породичатися з великим князем київським дуже сподобалася і таткові, і його донечці, всі почали готуватися до весілля.
І тут на сцену в ролі «опереткового злодія» виходить Володимир, який також засилає до Рогніди сватів. Тут би Рогніді чемно подякувати Володимирові за увагу і м’яко відмовити на тій підставі, що вона вже обіцялася іншому. Але це суперечило б законам жанру середньовічних мильних опер, тож сценарист Нестор вирішує зробити сюжет ще крутішим.
Відповідно до його сюжетної канви, Рогніда відмовляє Володимирові у грубій і особливо образливій для нього формі — натякаючи на його низьке соціальне походження. У Володимира, як тільки він почув, що Рогніда не збирається «роззувати рабичича» (виходити заміж за сина рабині), цілком очікувано зриває дах. Вдарився в істерику і рідний брат його мами, До-бриня, який підбиває племінника Володимира відомстити за нанесену їм образу. Обидва сідають на коней, гукають інфернальними голосами за собою варязьку армію та загони чуді й кривичів і галопом мчать у Полоцьк. Кінські копита збивають хмари куряви, в якій тоне все військо. Завіса.
Наступна картина розігрується в Полоцьку, де Рогніда готується їхати в Київ на власне весілля і саме крутиться біля дзеркала у фаті. Аж чує якийсь гармидер, визирає з вікна і бачить сердитого Володимира на чолі потужної армії, яка розгорнулася в бойові лави та готується до атаки. Рогніда зойкає і щільно зачиняє вікно.
Далі йде коротка батальна сцена, татко нареченої Рогволод зазнає поразки, і в Полоцьк входять ворожі загони. Попереду на баских конях гарцюють Володимир і Добриня та зловісно зиркають очима.
Тут Нестор вирішив посилити емоційне напруження драми та вплів у її сюжет грубу порнографічну сцену. Учасники сцени: Володимир, Добриня, Рогніда, її батьки і ще кілька статистів із масовки. Після коротких
зоз;
енергійних діалогів та розпачливих вигуків Володимир брутально ґвалтує Рогніду на очах у її переляканих батьків. Лунають підбадьорливі коментарі Добрині, які тонуть у наростаючих звуках жалісної музики. Камера поступово з’їжджає зі сцени ґвалтування, цнотливо втуплюючись у підлогу. Крупний кадр: на підлозі валяється розтоптана солдатськими чобітьми фата Рогніди. Завіса.
Далі ми бачимо моторошну картину страти Рогволода і двох його синів, а невтішна Рогніда, плачучи, пакує речі в далеку дорогу. Її погляд падає на розтоптану фату. Піднімає її, витирає фатою сльози і, дбайливо згорнувши, також кладе у валізу. Завіса.
Військо Володимира рухається з Полоцька на Київ. По ґрунтових дорогах тяжко скриплять колеса обозу, на окремому возі їде Рогніда і гірко плаче. Нестор стомлено відкладає перо, дивиться в темну стелю келії і думає, що би ще такого написати, аби на тисячоліття забезпечити успіх цього серіалу.
Ага! Ярополк. А Ярополк сидить у Києві і гризе від жаху нігті. І немає з ним поряд нікого, хто порадив би підняти по тривозі потужне київське військо та рушити з ним проти Володимира на Полоцьк. Або, принаймні, організувати оборону добре укріпленої столиці. Поки Ярополк гризе нігті, Володимир спокійно прибуває під Київ і розпочинає його облогу. Тут у світлицю до Ярополка забігає воєвода Блуд (запам’ятаймо, друзі, це ім’я), який, вирячивши очі та розмахуючи руками, розповідає, що на додачу до зовнішньої загрози в Києві зріє Майдан, будують барикади, лунають радикальні заклики. Добряче налякавши шефа, Блуд радить Ярополкові швиденько тікати із Києва, бо буде лихо. Уночі вірні тілоохоронці відводять переляканого Яну... тобто Ярополка до Дніпра, садовлять у лодію, що над ранок причалює біля Роденя — невеликої фортеці поблизу сучасного Канева в Черкаській області.
Володимир, дізнавшись про втечу Ярополка, скаче навздогін і також прибуває в Родень. Розігрується сцена зустрічі двох братів, розмова не клеїться, і Володимир, зітхнувши, дає знак варягам. Варяги по-діловому витягають із піхов мечі та, як пише «очевидець» Нестор, піднімають ними Ярополка «під пазухи». Не витримавши такого «лоскотання», Ярополк помирає в страшних муках. Завіса.
Картина наступна: Київ, княжий палац. Статисти з масовки швидко встановлюють нові декорації, виносять на сцену весільні столи. Сцена поступово заповнюється гостями, в центрі сидять молоді — Володимир і Рогніда. Гості кричать «гірко», Рогніда плаче і цілується з Володимиром. Давньоруські глядачки ковтають сльози, починають поміж себе називати нещасну Рогніду Гориславою і вимагають продовження популярного в народі серіалу. Серіал буде продовжено, але тут дідусь зробить невелич
04
кий відступ. Бо настав час пояснити, чому саме в такому тоні переказує оповідь Нестора.
Річ у тім, що Нестор, безперечно, спирався на реальні події, але в тому вигляді, у якому вони до нього дійшли у народних переказах. Однак, керуючись своїми міркуваннями, творчо ті перекази опрацював. Місцями — аж надто творчо. І в результаті маємо художню обробку реальних подій, хід яких був не зовсім такий, як описав Нестор. Та ми все одно вдячні Несторові за його «Повість минулих літ», бо крізь яскраві візерунки, щедро розкидані його рукою, проступає реальна історична канва. З якої дослідникам зрозуміло, що протистояння між Ярополком та Володимиром справді було. Полоцький князь у цьому протистоянні був на боці Ярополка, що й не дивно — Ярополк був легітимним правителем, а Володимир — бунтівником, який виступив проти законної влади. Чи сватався Ярополк до Рогніди, сказати важко. Цілком можливо, що Ярополк, будучи зацікавлений у міцному союзі з полоцьким князем, вирішив наблизити і надійно прив’язати Рогво-лода до себе. У ту епоху такий шлюб був поширеною формою політичної угоди. Принаймні, про кохання там точно не йшлося, бо Рогніда навряд чи хоч раз бачила Ярополка. Який, до того ж, за розповсюдженою в ті часи практикою, уже мав кількох жінок і чимало наложниць.
Розумний Володимир миттєво розгадав задум Ярополка і вирішив діяти на випередження. Тому також заслав у Полоцьк сватів, завданням яких було не стільки умовити Рогніду, скільки переконати Рогволода перейти на бік Володимира. Рогволод, однак, відмовив, і в цих обставинах, можливо, справді прозвучала образлива для Володимира згадка про «рабичича». Це додало діям Володимира емоційності, проте не змінило загального ходу подій — Полоцьк від початку був у планах Володимира і мусів до нього приєднатися або добровільно, або силою. Вийшло так, що Полоцьк узяли силою.
Рогволода із синами Володимир стратив, але в ті часи це нікого здивувати не могло, такими були звичаї — лідерів збройного спротиву завжди карали на смерть. А от дикої сцени ґвалтування Рогніди на очах у її батьків скоріш за все не було. Як не було й багатьох інших брутальних сцен, так яскраво описаних Нестором.
Дід нагадує, що Володимир для Нестора, насамперед — хреститель Русі. І відповідно, найвдаліший приклад, на основі якого зручно продемонструвати разючу зміну, що відбувається з людиною після її хрещення. Тому Нестор цілком свідомо не шкодує найчорніших фарб, аби зобразити язичницький період життя Володимира. Під пером Нестора Володимир у цей час і ґвалтівник, і братовбивця, і взагалі неймовірний розпусник. Нестор наводить якісь фантастичні дані про розкидані по країні гареми із сотень лише постійних коханок Володимира, не кажучи вже про випадкові
205.
романтичні пригоди хтивого князя. Якщо все це щира правда, доводиться лише дивуватися, коли Володимир знаходив час і сили для державних справ. А про те, що державними справами князь займався сумлінно, є багато достовірних свідчень. Набагато більше, ніж переконливих доказів його розпусного життя.
Те, що плотських утіх реальний Володимир, м’яко кажучи, не цурався, теж не вигадка. Ще за його життя плітки про хтивість київського князя доходили навіть до Німеччини. Там їх, наприклад, старанно записав сучасник Володимира Тітмар Мерзебурзький. У «Хроніці» того Тітмара ми знаходимо згадку, що в любовних іграх із наложницями король Володе-мірус (^Уоіосіетішз) опоясував гріховні чресла свої «венериним набедреником». В очах католицького монаха, який свято дотримувався целібату, така деталь свідчила про крайню ступінь розпусти. Але все ж скидається на те, що Нестор разом з іншими монахами безбожно перебільшує ступінь моральної ницості Володимира, тенденційно виставляючи його рідкісним покидьком. Бо, як технологічно розрахував Нестор, тим більш вражаючою виглядатиме духовна еволюція князя після його хрещення.
Серіал із Рогнідою в головній ролі весіллям не завершується, бо для Нестора вона явно одна з найулюбленіших акторок у його «Повісті...» Нестор і далі описує нещасну долю Рогніди, зображуючи настільки сльозоточиві моменти її життя, що зароджуються справедливі підозри в їх достовірності. Так, літописець повідомляє нам, що після одруження з Рогнідою Володимир геть про неї забув, поселивши десь на висілках у сучасному Голосіївському районі Києва. А сам з головою поринув у вир розпусти, заводячи собі нових жінок. Рогніда гірко бідкалася на неувагу чоловіка, плакала й ридала. Нестор її дуже шкодує. Але той самий Нестор, не помічаючи алогізмів, повідомляє нам, що впродовж десяти років Рогніда справно народжувала байдужому до неї Володимирові дітей: чотирьох синів та двох доньок. Під кінець життя Рогніда буцімто стала черницею і, вірогідно, в цьому й криється головна причина апологетичного опису її постаті в житіях Володимира. Не забуваймо, що Нестора від хрещення Русі віддаляло якихось сто років, і створення власного пантеону подвижників християнської віри було для літописця цілком актуальним завданням.
Те, що після вбивства Ярополка і захоплення Києва Володимир поринув у вир розпусти, не більше, ніж художня вигадка. Володимирові тоді точно було не до гулянок. Бо ввійшовши з варягами в Київ, він опинився між двох вогнів, кожен із яких спокійно міг залишити від узурпатора лише жменьку попелу.
Найгострішим питанням, що одразу ж постало перед Володимиром, була оплата найманцям їх послуг. Постало воно не саме по собі, а було голосно й нахабно сформульоване самими варягами. Платню вони просили ..............................	, ..іцліідВВЯ

собі скромну — по дві гривні з кожного киянина. Невиконання вимог за контрактом загрожувало Володимирові малоприємним лоскотанням «під пазухи» гострими скандинавськими мечами.
Дідусь нагадає, що за курсом 978 року одна київська гривня дорівнювала 412 грамам щирого срібла. От ви собі, друзі, уявляєте: приходить у нас до влади якийсь президент, а ввечері по телевізору заявляє, що всі ми маємо йому скинутися по 814 грамів срібла, щоб він міг платити за якимись там своїми зобов’язаннями? Дід уже бачить колони машин, автобусів та іншої техніки, що рухаються в напрямку головного майдану столиці. У котрих сидять тисячі рішучих громадян із зловісними посмішками на вустах.
У 978 році настрої серед киян були нічим не кращі. Столиця нагадувала порохову бочку — недаремно Ярополк настільки боявся повстання в Києві, що не наважився організувати опір добре укріпленої столиці та малодушно дременув у Родень. Де і знайшов свою смерть.
Кияни, здавна відомі своїм лихим норовом, спостерігали за діями нового князя сердито й уважно. Найменша його похибка — і в Києві вибухає повстання, в ході якого і Володимира, і всіх його варягів кияни перетоплять у Дніпрі, як цуценят.
Володимир дурнем ніколи не був і чудово розумів, що навіть спроба виконати вимогу варягів — гарантоване самогубство. Та став думати-га-дати, що то робити. Як і кожний український правитель, Володимир і не збирався виконувати свої передвиборчі обіцянки, але й довго відтягувати розв’язання проблеми, затримуючи варягів у Києві, він також не міг. Бо малокультурні вікінги своїм неохайним виглядом та нахабною поведінкою дедалі сильніше дратували мешканців і гостей столиці. Володимира тому і вважають видатним державним діячем, що проблеми, які виникали, він розв’язував не лише ефективно, але й вишукано. І розв’язання варязької проблеми — яскравий приклад такої ефективної елегантності.
Якось Володимир викликав до себе одного з варязьких командирів, довго тряс йому руку і плескав по плечі, дякуючи за службу. Та урочисто оголосив про його призначення посадником у якусь глухомань. Потім викликав наступного і так по одному попризначав їх кого посадником, кого тіуном, поступово розпорошивши командування варязької дружини у різні кінці країни.
Цим ходом Володимир убивав одразу двох зайців — обезголовлював варязьку дружину, а заодно послаблював корумповані еліти на місцевому та регіональному рівнях. Бо новопризначені посадники й тіуни не мали вкорінених зв’язків на нових місцях роботи, були в середовищі місцевої родоплемінної знаті варягами в буквальному розумінні цього слова і в разі чого могли сподіватися лише на допомогу з Києва.
207,
Варягів у Києві залишалося все одно ще багато, і якось їх депутація прийшла до князя нагадати про затримку в заробітній платні. Володимир їх ласкаво прийняв, уважно вислухав, співчутливо похитав головою, а потім, розвівши руками, сказав, що ситуація в країні складна, бюджет дефіцитний. Ще й соціальна напруженість росте. Він би й не проти погасити заборгованість, але це викличе такі непередбачувані соціальні катаклізми, що годі собі й уявити їх наслідки. Варязька делегація стояла перед Володимиром похнюплена та розпачливо розглядала мозаїчну підлогу княжого палацу.
— Але я придумав, як можна розв’язати вашу проблему! — бадьорим голосом продовжив князь. Варяги радісно закліпали очима. — Ви поїдете у Візантію, на службу до імператора Василя II! Робота для вас звична, зарплата пристойна. Згодні?
Варяги дружно закивали головами на знак згоди, і князь ще довго махав їм услід рукою. А потім сів до столу і, посміюючись у вуса, написав імператорові Василю II чемного й сповненого компліментів листа. В ньому повідомляв главу візантійської держави про ротацію, що відбулася на посаді князя Київського Великого, і просив прийняти на знак дружби та добросусідства невеличкий дар у вигляді дружини бойових варягів. Подумавши, додав, що варяги трохи буйного норову, тому рекомендував імператору розпорошити їх по найвіддаленіших закутках імперії.
Василь II саме готувався, щоб заслужити собі прізвисько Болгаробойця, і подарунок Володимира був дуже доречним. Василь і сам був чоловіком недурним, хоча, на відміну від Володимира, майже не цікавився жінками. І йому вистачило розуму, щоб зрозуміти з отриманого листа, що на київському столі з’явився хитрий і розумний політик. Це був перший офіційний контакт між майбутніми зятем та швагром.
Упоравшись із варягами, Володимир згадав, що давно не одружувався, і звелів знову готуватися до весілля. Статисти з масовки звично наставили столів, обслуга княжого палацу взялася варити, парити, смажити й пекти різні старокиївські делікатеси. З медуш обережно, щоб не розбовтати, виносили барила ставленого меду. Наставленого ще при хазяйновитій Ользі. Всіх цікавило: а хто ж чергова наречена?
— Кумонько, а чи чули новину? — проворна подільська перекупка вскочила в хату до куми, дружини подільського усмаря.
— Яку?
— Новий князь знову жениться!
— Тю! Хіба ж то новина? В нас про це вже навіть горобці цвірінькають.
— Так, але ж молода — вагітна!
— Ну-у-у, дурне діло нехитре. Я Володимиру зовсім не дивую.
:08
— Але найцікавіше не це, — не вгавала перекупка. — Найцікавіше, що вагітна вона не від Володимира!
— Тобто? — усмариха від несподіванки вклякла. — А від кого ж?
— Від Ярополка! — перекупка задоволено всміхалася, радіючи, що їй вдалося першій донести до куми таку смачну новину.
— Та ну-у-у... Але ж Ярополк...
— А що? Ярополка Володимир убив і тепер жениться на його вагітній жінці! Як вам?
— Оце так! На отій грецькій чорниці? Що її ще Святослав з походу привіз і малому Ярополкові подарував?
— На тій самій!
— Ні, ну ви подивіться, як отій грекині везе. Хтось увесь свій вік у дівках просидить, а ця грецька чорниця...
І жінки присіли до столу коло наливочки, щоб із насолодою обсмоктати кісточки заповзятій грекині, якій вдалося обкрутити вже третього князя.
Ця ж новина активно обговорювалася і в середовищі чоловіків.
— Ну що скажете, куме? Як вам зміна влади?
— Та мені це все якось байдуже. Князі собі нехай чубляться, а мені головне, щоб товар справно на митницю поступав.
— Ні, ну а як вам Володимир?
— Рано ще щось казати напевне. Але, я так дивлюся, хлопець він тямущий. Не те, що Ярополк. Варягів спровадив із Києва красиво. Я думав, не впорається. Але впорався.
— І тепер буде гуляти і радіти життю?
— Та ні. Тепер йому треба закріпитися в Києві і встановити контроль над територією держави.
— А для чого він оце весілля затіяв?
— Для того й затіяв, щоб при владі закріпитися. Женячись на вдові Ярополка, Володимир забезпечує собі це... як же його, словечко таке чудернацьке... А, згадав! Легітимність. Ось побачите, зараз він почне всяко догоджати народові, влаштовуючи різні дешеві шоу та роблячи популістські заяви.
— Ну ви, куме, й розумна людина... Я вам дивуюся — чого ви ще не боярин?
— А воно мені треба, оте боярство? Боярам часто голови рубають. А нам із вами, куме, й так добре — ніж великими боярами, ліпше бути простими митниками.

І обидва куми весело зареготали, чокаючись оздобленими дорогоцінним камінням золотими чашами, в яких таємничо виблискувало монастирське вино із самого Риму.
Як і передбачали тодішні народні аналітики, Володимир після приходу до влади розпочав бурхливу діяльність з наведення в країні зразкового ладу, одночасно заграючи з очікуваннями широких верств населення.
У цей час Володимир почав отримувати повідомлення з місць про те, що місцева родоплемінна знать зустрічає нових посадників з числа варягів насуплено й непривітно, у регіонах зростає невдоволення. Цю проблему Володимир також розв’язав швидко й елегантно — запрошував місцевих родоплемінних князьків до Києва, також довго тряс їм руки, плескав по плечах і всіляко хвалив. Та призначав їх боярами на високі посади в Києві, щоб постійно були під наглядом. Таким чином, молодий князь руйнував згуртованість родоплемінної знаті, добиваючись посилення одноосібної влади, централізації державного апарату і свого особистого контролю над усією територією країни.
Однак виявилося, що однією лише адміністративною реформою розмаїту країну докупи не зшити. «Що ж робити? — думав князь, підперши підборіддя рукою. — Потрібен якийсь загальнонаціональний проект, але який?» Це запитання постійно гризло князя, але мудрих ідей йому на думку довго не спадало.
Є багато свідчень, що при Ярополкові у Києві суттєво посилилося християнство. Християни навіть набудували чимало церков, але більшість населення дивилася на християн із добродушним гумором. Бо християнам було заборонено багато з того, що нормальний язичник вважав звичною й буденною справою. Наприклад, полігамію та родову помсту. Окрім того, християнам симпатизував непопулярний у народі Ярополк. Деякі дослідники взагалі вважають, що Ярополк був християнином. Бо значно пізніше, у 1044 році, Ярослав Мудрий звелів викопати кістки вбитого князя і перевезти їх з мальовничого села Таганча на сучасній Черкащині до Києва. Там останки Ярополка були урочисто перепоховані в новозбудованому Софійському соборі. А навряд чи сумлінний у вірі Ярослав наважився б внести останки язичника до християнського собору.
Володимир, відчуваючи громадські настрої, у перші роки князювання почав демонстративно підтримувати язичників. З його боку були навіть гоніння на християн, що їх скрупульозно записав злопам’ятний Нестор. Але він і тут, напевне, сильно перебільшує, бо при всій повазі до Нестора вважати його нейтральним у релігійних питаннях автором ми не можемо.
Як би там не було, але одразу після захоплення Києва Володимир звелів спорудити в столиці величне капище, на якому встановили дерев’яні ідоли шістьох основних богів: Перуна (бог-громовержець, покровитель князя
210
й дружини, якого Володимир призначив начальником серед богів), Хорса (бог сонця), Даждьбога (богплодючості), Стрибога (бог вітрів), Семаргла (просто бог без портфеля, з нечітким колом функціональних обов'язків). У компанію до богів-чоловіків Володимир додав одну богиню-жінку Мокош та призначив її відповідальною за ткацтво, прядіння, різні ремесла, а також за долю. Спочатку хотів було додати ще й Велеса, але передумав. Видно, тому, що на Подолі й так був уже один ідол Велеса, і ставити тому богу двох ідолів — забагато честі.
Для чого Володимир затіяв оцю язичницьку реформацію, дослідники сперечаються й досі. Але цілком очевидно, що Володимир відчував гостру потребу в державній ідеології, яка б об’єднала все ще досить різношерстну Русь. В різних землях держави шанували різних богів, от їх Володимир, вірогідно, і зібрав навколо єдиного капища як символ єдиної Русі.
Якось князь викликав до себе свого дядька Добриню, посадив за стіл і почав просторікувати про важливість утвердження в країні єдиної ідеології в розрізі ефективного адміністрування та подальшої централізації державної влади. Добриня розгублено кліпав очима, силуючись второпати, з ким говорить князь. Володимир осікся і, стомлено зітхнувши, сказав Добрині просто: «Поїдеш у Новгород, поставиш там ідола і примусиш новгородців водити навколо нього хороводи. Ясно?» Погляд Добрині одразу ж просяяв. Новгородці згодом ще довго чухали побиті батогами спини і недобрими словами згадували Добриню з його хороводами.
Пізніше Володимир зрозумів, що старослов’янські боги не впоралися із покладеними на них обов’язками, зняв їх з посад та вигнав з роботи. Але про це дідусь розповість, коли ми дійдемо до 988 року.
А поки що в нас надворі 980 рік, і Володимир чутливо реагує на очікування широких верств населення. Одним із таких очікувань було прагнення соціально активних чоловіків сходити в який-небудь похід, бо після смерті Святослава вже майже десять років люди в походи не ходили. А сиділи й нудьгували, ностальгуючи за славними часами звитяжного Святослава. До того ж, підросла молодь, її було багато, і їй дуже кортіло показати себе в бою. Щоб після повернення додому, сидячи на сільських вечорницях, повагом цідити крізь зуби: «Та було діло...» І загадково дивитися кудись за обрій, ніби не помічаючи захоплених поглядів дівчат.
Такі настрої повністю збігалися і з планами Володимира трошки збільшити та округлити територію Русі. Глянувши на карту, Володимир страшенно здивувався, коли довідався, що теперішня Галичина чомусь тулиться окремо від Русі, за кордоном.
— А це як? — спитав отетерілий князь у воєводи Блуда. Отой Блуд після смерті Ярополка зробив при Володимирові стрімку кар’єру, і ця обставина наштовхує допитливого дослідника на цікаві здогадки щодо
211
вірності Блуда Ярополкові. — Як так сталося, що Галичина не входить до складу Украї... тобто Русі?
— Так ето... Там білі хорвати, а недалеко поляки... А взагалі — нє могу знать, — розвів руками спантеличений Блуд.
— Нє могу знать, — передражнив Блуда Володимир. — А що про мене нащадки напишуть? Що напишуть про мене Костомаров і Грушевський? Що поляки загарбали П’ємонт України, а я й не чухався? Негайно сідлати коней і сурмити похід!
Воєводи за наказом великого князя швидко набрали й вимуштрували потужне військо, з яким Володимир у 981 році подався у свій перший похід — на Захід.
У той час юна польська держава за свого першого короля Мєшка І лише спиналася на кволі ніжки. Але одразу отримала від братньої давньоукраїнської держави потужного стусана. Володимир з маршу завоював міста Червен і Перемишль, включивши довколишні землі, що їх згодом поляки назвуть Русь Червона (Червенська), до складу Київської держави.
Майбутня Галичина жила тоді своїм веселим життям, воюючи почергово то з поляками, то з угорцями, то з моравцями, то з усіма одночасно. Прихід із Києва військ Володимира надовго поклав край зазіханням на цю територію з боку наших західних друзів, але й не надто ощасливив місцевих князів. І, вірогідно, лише та обставина, що Володимира родовим гербом був тризуб, дещо заспокоїла національно свідомих галичан.
Тим часом військо відчуло смак перемоги і рвалося далі на захід, але Володимир різко повернув голоблі та скомандував: Північний Схід! Упродовж 981-982 років Володимир підпорядкував велике плем’я в’ятичів, яке вже колись підкорив ще зовсім юний Святослав. Але в часи усобиць забудькуваті в’ятичі поступово припинили виплачувати Києву данину, і Володимир сміливо вторгся у їх бездоріжжя.
Озираючи сумні й малолюдні ландшафти, Володимир і уявити собі не міг, що колись у тих краях з’явиться місто Москва. А через тисячу років у тій Москві поставлять на його честь пам’ятник і всіляко шануватимуть лише тому, що місцевий цар носитиме дещо схоже ім’я — Владімір.
Ощаслививши в’ятичів своїм візитом і відновивши у їх землях взірцеву податкову дисципліну, наступного, 983 року Володимир узяв ще північніше і навідався в гості до балто-литовського племені ятв’ягів. Погостювавши у ятв’ягів, Володимир приєднав до своєї держави і їх землі, що відкрило Русі прямий шлях до Балтійського моря.
Наступного, 984 року князь Володимир зачистив цей шлях, упокоривши слов’янське плем’я радимичів, яке жило на території Гомельської і Могильовської областей сучасної Білорусі.
Л23
Лаври Святослава, мабуть, не давали Володимирові спокою, бо у 985 році вже змужніла й добре натренована київська армія збігала на береги Волги, де примусила до миру тюркомовну Волзьку Булгарію (не плутати зі слов’янським Болгарським Царством на Дунаї, із яким якраз у ті роки вів тяжкі війни майбутній шваґро Володимира імператор Візантії Василь II). Волзька або ж Срібна Булгарія була такою собі ісламською державою, якій і в найгіршому сні не могло привидітися, що звідкись, аж із берегів далекого Дніпра на неї впаде отаке лихо, як Володимир. Повоювавши трохи задля годиться, булгари здалися й уклали з ним мир на дуже невигідних для себе умовах.
Ще воюючи зі Срібною Булгарією, Володимир не без здивування довідався, що розгромлений його батьком Хозарський каганат іще животіє. Володимир від душі посміявся над таким парадоксом історії, але добивати каганат не став. А добродушно обклав його великою даниною. Хозари дуже зраділи і на додачу до данини піднесли Володимирові титул кагана.
Повернувшись із далеких походів у Київ, Володимир полюбувався новою картою Русі, трошки потішився титулом кагана, а далі, вірогідно, відчув спустошеність і пережив важку душевну кризу. Бо огледівшись навколо, подумав: «Боже мій, як я живу?! Усюди підлабузники, кров і розпуста! Що про мене історики напишуть?» І, як нас запевняє Нестор Літописець, вирішив врятувати свою безсмертну душу через обрання праведної віри.
Далі, у 986 році, за твердженням того самого Нестора, у Києві відбувся кастинг релігій, у якому з великим відривом перемогло християнство візантійського зразка. Дідусь не переказуватиме Несторову оповідь, бо, по-перше, всі ту історію про «випробування віри» й так знають, а по-друге, нічого подібного не було.
За всієї поваги до Нестора, неможливо повірити, що прагматик Володимир всерйоз міг розглядати іслам, юдаїзм чи католицизм як державну релігію Русі. Нестор, наприклад, пише, що мусульманську віру Володимирові рекламували волзькі булгари, але ж Володимир щойно розбив Волзьку Булгарію, і приймати релігію переможеного противника не став би. За юдаїзм могли ратувати лише хозари, які великого авторитета в князя також не мали. Ба більше — хозарська еліта на той час і сама вже відмовилася від юдаїзму. Католика Мєшка І за його зазіхання на землі Білої Хорватії князь зовсім недавно добряче полякав, та й взагалі країни західної гілки християнства переживали тоді не найкращі часи. Інша річ — потужна Візантія, яка здавалася вічною. Отже, християнство візантійського зразка альтернативи в очах Володимира мати не могло.
Найімовірніше, Володимир, звівши капище на честь язичницьких богів, швидко переконався, що язичництво, навіть у реформованому вигляді, ніяк не підходить для його політичних цілей. Централізувати державу капище
2131
не допомагає, племена як поклонялися своїм ідолам, так і поклоняються. Навколо всі сусідні молоді держави запроваджують у себе монотеїстичні релігії і горя не знають — підопічні народи стають богобоязливими, слухняними та покірними. І у Володимира поступово визріло розуміння, що це і є шлях до прогресу та культурного зростання. Це розуміння визріло не відразу, а пережило певну еволюцію, в ході якої князеві, як завжди у часи крутих поворотів його долі, раптом закортіло одружитися.
Тут у пам’яті Володимира зринув давно забутий дитячий спогад, як він малим хлопцем бігає по двору, батько Святослав пиячить з візантійським послом Калокіром, а бабуся Ольга хазяйновито пакує банку меду для якоїсь дівчинки в Царгород.
— Анна! — підскочив у ліжку Володимир. — Точно! Бабуся ще тоді мені казала, що дівчаток потрібно задобрювати змалку, це найліпша довгострокова інвестиція. Та Оттон II позеленіє від заздрощів, — радісно запалали в темряві княжої опочивальні очі Володимира, коли він прикинув, як зросте його репутація в Європі, якщо він породичається із сім’єю самого візантійського імператора.
Сон більше не брав князя, і він нишком зіскочив з ліжка.
— Ти куди? — спитала заспана Рогніда.
— Женитися, — кинув Володимир, надягаючи штани.
— От оглашенний. Лягай спати, вранці женишся, — роздратовано позіхнула жінка і повернулася обличчям до стіни.
Але Володимир її вже не чув, бо, обережно причинивши двері спальні, запалив свічку та всівся писати Василеві II листа з пропозицією руки і серця його сестрі, Анні Романівні. Заклеївши конверт, Володимир вийшов на ґанок і довго мрійливо вдивлявся в зоряне небо.
Взагалі-то нам зараз важко навіть уявити всю міру зухвалості Володимира, який не вигадав нічого кращого, аніж просити собі за шосту жінку сестру наймогутнішої людини тодішнього світу. Але Володимир завжди ставив перед собою максимальні цілі й завжди вперто їх домагався.
Коли Василеві II доповіли про отриману з Києва пропозицію, суворий імператор-аскет довго й знесилено сміявся на плечі у свого секретаря. Річ у тім, що на той час матримоніальні домагання європейських королів та конунгів уже давно остогидли і Василеві, і його сестрі. Вони змушені були навіть налагодити прямі поставки гарбузів у всі кінці Європи, бо свято дотримували настанов свого дідуся, Костянтина VII Багрянородного. Котрий суворо застерігав своїх нащадків від будь-яких шлюбів з іноземцями, окремо згадавши при цьому русів.
Щоправда, Анна заледве не стала болгарською царівною, бо коли Василь II у 986 році зазнав від болгар нищівної поразки в битві біля Траянових
І214
воріт, болгари вирішили, що ось і настав слушний час, аби породичатися з візантійськими імператорами. І заслали у Царгород сватів. У тій скрутній ситуації Василь II виявив неабияке почуття гумору, бо пристав на пропозицію болгар, але послав до них у супроводі митрополита якусь дівчину, зовні дуже схожу на Анну. Обман розкрився, вже як накривали весільні столи. Болгари оцінили жарт Василя II і довго й весело сміялися. Потім вбили того митрополита, і війна розгорілася з новою силою.
У 988 році оженити свого сина на «порфирогенітій» принцесі надумав і король франків Гуго Капет, і не встиг Василь II відіслати здоровенного гарбуза у Париж, як отримав новий усіяний поцілунками лист. Цього разу з Києва. Ну як тут імператорові не сміятися?
Що було далі, літописці та пізніші дослідники у своїх показах плутаються. За деякими даними, прагматичний Василь II, який після поразки від болгар зіткнувся із заколотом серед власних полководців, гостро потребував військової допомоги. Тому звернувся до Володимира з проханням допомогти військами. Володимир погодився, але взамін попросив собі Анну, на якій обіцяв женитися. «Нема питань», — відповів Василь, але зауважив, що за язичника Анна не піде. «Нема питань», — відповів Володимир і обіцяв охреститися. Правителі констатували спільність позицій обох держав з усіх аспектів міжнародного життя, і з Києва у Візантію рушив шеститисячний миротворчий контингент.
Зрозуміло, що Василь і не думав виконувати даної Володимирові обіцянки і нібито спробував прокрутити з київським князем такий самий жарт, як із царем Болгарії. Бо, за деякими даними, навесні 988 року Володимир виїжджав на дніпровські пороги, начебто для урочистої зустрічі нареченої. Але вчасно розкусив підміну, вельми на Василя II образився, повернувся в Київ і оголосив мобілізацію. Зібралося потужне військо, що рушило на південь і суходолом, і на лодіях по Дніпру. Київське військо йшло з великою радістю, дізнавшись, що князь веде їх, нарешті, у Крим.
Чому в Крим? Атому, що підступний Володимир обрав найвразливіше у візантійського імператора місце, куди міг швидко дотягнутися і болісно за нього сіпнути. Корсунь, або ж Херсонес Таврійський відігравав важливу роль у забезпеченні імперії продовольством, насамперед, зерновим. І втрата контролю над Корсунем загрожувала Василеві II, на додачу до заколоту у військах, ще й чергами в магазинах та народними бунтами у самій столиці.
Отож Володимир діяв, як завзятий і цинічний прагматик, прийшов із великою армією у Крим, грамотно взяв цю неприступну фортецю в облогу та дев’ять місяців чекав, поки імператор, нарешті, розродиться рішенням визнати Володимира своїм швагром. Імператор вперто мовчав, корсуняни запекло оборонялися. І тут на історичну арену нишком виліз цікавий персонаж, відомий під іменем Настас Корсунянин. Він випустив уночі стрілу
215
із запискою, в якій радив Володимирові перекопати водогін. Володимир так і вчинив, Корсунь здався, і в майбутньому Севастополі вперше з’явився тризуб. Севастополь узагалі, всупереч відомій пісні, жодного разу за всю історію не зумів залишитися неприступним. Всі, хто хотів, завжди брали Севастополь хто штурмом, хто облогою, а хто входив просто так.
Само собою, що після взяття Корсуня Володимир, за старою звичкою закоренілого язичника, зґвалтував дочку місцевого мера. І зрозуміло, що він зробив це паскудство на очах у її батьків. Котрих після цього дикого дійства милосердно стратили. Принаймні, так поведінку князя після взяття Корсуня описують монахи-літописці, у яких чомусь всі найстрашніші злочини князя густо замішані на сексі. Що породжує в читача здогадки не стільки про моральну деградацію Володимира, скільки про особливості фантазії деяких монастирських братчиків.
Після падіння Корсуня імператор Василь II стояв похнюплений і довго набирався духу, щоб піти до сестри Анни й поговорити з нею про благо імперії, про християнську жертовність і про те, що кожен має нести свій хрест, і так далі в тому самому дусі. Анна була людиною розумною і вже з перших слів зрозуміла натяки брата. Врешті-решт погодилася, але знову наголосила, що Володимир перед цим мусить вихреститися.
Володимир, який анітрішки не вірив імператорському слову, наполягав, що спочатку має бути весілля, а потім хрещення. І лише після цього Володимир поверне Корсунь Візантії. В результаті складних перемовин дійшли згоди, що Анна прибуде до Корсуня з митрополитом, який вихрестить Володимира, а відтак відбудуться весілля й урочиста церемонія повернення Корсуня Візантії. Так і зробили.
Журба всіх християнських мучеників і великомучениць застигла в печальних очах Анни, коли вона сходила по трапу з борту важкого дромона. Вона йшла заміж, як імператриці сходять на плаху — тримаючи гордовиту осанку і подумки прикидаючи, як пафосно опишуть її жертовність придворні хроністи. А ще Анна намірилася морально знищити нахабного київського жениха, який одразу має усвідомити всю свою нікчемність поряд із багрянородною царівною.
Володимир же виявився дядьком винахідливим і встругнув надзвичайно оригінальну штуку. Замість того, щоб нетерпляче підскакувати на пірсі з букетом квітів у руці, київський жених прикинувся... сліпим. Чим одразу заінтригував Анну. А після заяви Володимира, що лише хрещення його зцілить, наречена взагалі забула, що вона найнещасніша принцеса в світі. Володимир, дивлячись крізь Анну незрячими і сповненими сліз очима, дякував, що вона привела з собою митрополита істинної віри, який поверне зір якщо не його очам, то принаймні серцю. В Анни мимохіть навернулися розчулені сльози.
Ь216
Далі відбувся обряд хрещення, і ви не повірите — Володимир прозрів! І так майстерно розіграв цю сцену, що Анна якщо не закохалася, то точно прониклася великою симпатією до талановитого серцеїда. І до кінця свого життя нишком дякувала долі та пишалася собою.
Пишатися собою Анна мала повне право, бо на її долю випала рідкісна жіноча удача — їй вдалося кардинально змінити на краще характер свого чоловіка. Володимир після хрещення та одруження з Анною справді неабияк змінився. Нестор у компанії з іншими монахами багатоголосим церковним хором докладно оспівує разючі зміни, що відбулися з князем після хрещення. Щоправда, часто беручи надто високі й фальшиві ноти.
Насамперед, Анна висунула вимогу охрестити оточення князя і всю київську дружину, бо бачити щодня оті язичницькі пики їй несила. Володимир з цим негайно погодився, не пручалося й військо — чудесне прозріння Володимира і на армію справило неабияке враження. Отже, із Корсуня Володимир привів у Київ уже вихрещену армію віри православної.
Володимир, згідно з договором, чесно повернув Корсунь Візантії, однак вивіз із міста все найцінніше. У першу чергу — будівельників та священиків. Перші були потрібні для будівництва храмів, другі — щоб у тих храмах служити. Очолив групу кримських переселенців відомий нам Настас Кор-сунянин, який згодом зробить при Володимирові блискучу кар’єру. Настас, серед іншого, став першим настоятелем Десятинної церкви — першого кам’яного християнського храму в Русі.
У Києві Анна з жахом довідалася, що вона не єдина у Володимира жінка. З цією проблемою новоспечена княгиня також упоралася блискуче, і Володимир слухняно розлучився з усіма попередніми жінками. І всі наступні роки життя з Анною являв собою взірець сім’янина та вірного чоловіка. Принаймні Анна, здається, жодного разу на гарячому Володимира так і не піймала.
Насправді, і це навряд чи перебільшення літописців, з Володимиром в ту пору відбулася серйозна духовна еволюція. Бо князь всерйоз наважився змінити народ на ліпше, і що особливо важливо, розпочав він із самого себе. Про це корисно пам’ятати всім реформаторам. Навіть якщо йтиметься про реформу життєвого укладу в масштабах однієї сім’ї.
Володимир твердо вирішив стати іншим. Змінилася його поведінка в родинному житті, зазнали змін і методи управління державою — Володимир Святославич був чи не єдиним у Європі монархом, який скасував смертну кару. Для того часу це був акт фантастичного гуманізму. Це обурило навіть священиків, які не бачили нічого поганого в тому, щоб карати на смерть єретиків і злочинців. Крім того, Володимир запровадив практику регулярного роздавання милостині та безкоштовних обідів. І справляв у Києві такі трапези, що сита й роздобріла публіка нарекла князя Красним
,217.
Сонечком. Принаймні, так називати князя активно заохочувала народ державна пропаганда. Яка згодом нагородила Володимира ще цілим букетом різних титулів і звань, включно з Великим, Хрестителем, Рівноапостольним... Сільська ж історія не відчуває пієтету перед жодним з історичних персонажів чи державних діячів, тому і надалі іменуватиме цього князя просто Володимиром, або Володимиром Святославичем. Цього достатньо.
Тема хрещення Русі — мабуть, одна з найд складніше описаних подій давньої історії нашого народу. Але дідусь давно помітив, що в той час, коли одні дослідники акцентують увагу на церковно-релігійному боці справи, інші більше уваги приділяють політико-прагматичним мотивам у діях князя. І мало хто звертає увагу на глибинну природу суспільно-психологічної трансформації, зовнішнім виявом чого була християнізація населення Русі.
Щоб це зрозуміти, нам потрібно згадати, якою була людина язичницької доби. Зараз дехто так собі уявляє, що язичництво було періодом щасливого дитинства нашого народу, коли люди у вишиванках та у вінках спритно стрибали через багаття і водили хороводи навколо ідолів, співаючи їм гарних пісень. Потім купалися вночі голі у річках і озерах, кохалися, і все було чудово. Можливо, іноді так воно й було. Але це поверхневе бачення.
Головне ж те, що людина доби язичництва була інша, відмінна від нинішньої. Наприклад, уявлення про «добро» було тотожним поняттю «сила». Тому жорстокість не засуджувалася, а навпаки, вважалася чеснотою. Жорстоку поведінку Ольги з древлянами було із захопленням схвалено, авторитет княгині зріс. Милосердя ж до ворога вважалося у язичників недоречною слабкістю та однозначно засуджувалося. Дідусь так собі гадає, що якби сучасним апологетам язичництва вдалося потрапити в омріяні ними часи, то замість хороводів на лісових галявинах вони б радше зіткнулися з лихими людьми, які вбачали в кожному чужинцеві ворога. І оті апологети стали б нервово натискати кнопки машини часу, щоб вона негайно перенесла їх назад, у прокляту цивілізацію.
Навернення ж у християнську віру повністю перевертало уявлення тодішньої людини про систему «доброго і злого». Виявилося, що слабкість може бути силою, а милосердя до ворога — чеснотою. Люди, звісно, і далі продовжували і вбивати, і перелюбствувати, але почали, принаймні, розуміти, що це погано. Тоді ж з’явилося поняття «гріх». Далеко не одразу звичні для нас моральні підвалини стали загальноприйнятими, та й у наш час чимало людей залишаються в глибині душі язичниками. Але початок революційній трансформації світогляду населення Русі поклало хрещення. Його запровадження випало на долю князя Володимира. Який, на відміну від більшості європейських монархів-хрестителів (і дідусь особливо під
18
креслить цю важливу тезу), почав реформи персонально із себе. І зрештою, дав країні тип правителя, якого з більшим чи меншим успіхом змушені були наслідувати і наступники Володимира.
Отож цілком очевидно, що хрещення стало для Володимира не просто ритуальним актом, який дозволив розв’язати низку актуальних тогочасних внутрішньо- та зовнішньополітичних проблем. Князь цілком свідомо прийняв новий цивілізаційний вибір, вірогідно, здогадуючись, що вибір цей на віки.
Володимир був ким завгодно, лише не наївним ідеалістом. Тому чудово розумів, що одномоментно змінити усталену психологію людей не вдасться. Він на це і не сподівався, зосередившись спочатку на формальному боці справи. Спершу треба було охрестити народ та примусити його ходити до церкви. Там за справу візьмуться священики, які своїми проповідями поступово закладуть людям нове поняття про добро.
Насамперед, Володимир охрестив киян. Відбулася ця подія, якщо Нестор нічого не наплутав, 28 липня 988 року, і в притаманному владі адміністративно-примусовому стилі. Спочатку Володимир рішуче звільнив з посад язичницьких богів, а їх ідолів повалив і всіляко над ними знущався. Далі киян примусово загнали в Дніпро (добре, хоч літо було надворі), священики проказали над ними якісь грецькі молитви (ніхто з киян нічого не второпав), а далі наказали їм носити хрестики і ходити до церкви. Та й відпустили з миром. Додому йшли вони мокрі та злі, а не з тими високодуховними і просвітленими обличчями, як їх зобразив Васнєцов, розписуючи стіни Володимирського собору в Києві.
Після Києва аналогічні процедури були проведені й у інших землях Русі, процес християнізації якої проводився в дусі кампанійщини з цілком прогнозованими перегинами на місцях. Особливо в цьому сенсі відзначився Добриня, якому знов випало їхати в Новгород.
Хрещення Новгорода за всіма ознаками було каральною експедицією, бо новгородці не на жарт розлютилися і зі зброєю в руках опиралися черговим княжим забаганкам. Розгорілася ціла війна, в ході якої новгородці вбили жінку Добрині, а Добриня у відповідь підпалив їм місто. Дерев’яний Новгород загорівся, з ним горів ідол Перуна, і лише у спалахах пожежі на новгородців зійшло розуміння, що християнство — єдино правильна релігія на землі. Зціпивши зуби, вони погодилися надягти на себе хрестики, а Добриня доповів у Київ про успішне виконання княжого доручення.
Отже, на початку християнізація Русі мала суто декоративний характер, ще й поширювалася лише уздовж основних торгових шляхів. В глибинці люди довго й не здогадувалися, що вони, нарешті, живуть у цивілізованій християнській державі.
.219
Після процедури хрещення народу Володимир приступив до масового будівництва церков, і споруджували їх здебільшого на місцях знесених ідолів та зруйнованих капищ. Отаке «заміщення» святинь поширювалося і на святих. Християнські святі просто заміняли місце язичницьких богів, і в наш час народні уявлення про, наприклад, Іллю Пророка мало чим відрізняються від язичницьких переказів про Перуна-громовержця.
Нова княгиня, Анна Візантійська, яка відповідально поставилася до своєї місії християнізації широких просторів Русі, одразу активно взялася за справу і, використовуючи свої родинні зв’язки в Царгороді, сприяла прибуттю в Русь високоосвічених священиків та першокласних зодчих.
Активно запроваджуючи християнство, Володимир, однак, ні на мить не забував про свої функціональні обов’язки великого князя Київського і продовжував політику територіальної експансії та централізації системи державного управління. Лише зараз це робилося вже під новими гаслами утвердження віри Христової. А по ходу справи Володимир із задоволенням переконався, що нова релігія чудово підходить для цих цілей. Так, у 992 році Володимир знову подався в похід на захід, дорогою заснував місто Володимир (нині Володимир-Волинський) і підпорядкував собі Краківське князівство. Далі він вирушив на Карпати, де взяв участь в остаточному розподілі Великої Хорватії між Київською державою, Чехією, Угорщиною і Польщею.
Білі хорвати первісно були південно-слов’янським племенем, яке в добу Великого переселення народів поселилося обабіч Карпат в Центральній і Східній Європі, витіснивши або інкорпорувавши в себе залишки усяких германців, нащадків вандалів та гепідів. Згодом мадярські і волоські племена відрізали їх від Південної Європи, і білі хорвати почали активне змішування з автохтонними центральними і східними слов’янами.
Внаслідок цього, серед іншого, сформувалася, наприклад, унікальна мовно-культурна спільнота сучасних закарпатських українців, які донині називають себе русинами. Впродовж тисячоліття слов’яни Закарпаття успішно протистояли численним спробам мадяризації та румунізації, а частина з них зуміла до цього дня зберегти надзвичайно колоритну і соковиту мову, яку із великими труднощами розуміють не лише сусідні словаки, а навіть галичани. Цим закарпатці безсовісно користуються, охоче переходячи на свою говірку, і тішаться, як українці з того боку Карпат розгублено кліпають очима. Бо з незвички не так просто второпати значення слів і виразів, що їх можна почути лише в Хусті, Виноградові, Тячеві чи у Міжгір’ї. До речі, саме завдяки необхідності протистояти іншомовній експансії закарпатці й виробили в собі імунітет до будь-яких спроб їх асиміляції та зберегли в своїй живій мові слова і звороти, що їх зараз зустрічаємо лише в літописних текстах. При цьому через історичні обставини закарпатці
£20
легко засвоюють інші мови, і володіння двома-трьома мовами найближчих народів не вважається на Закарпатті чимось дивним.
Звісно, у 992 році Володимир не міг передбачити метаморфози наступних століть і прийшов у Прикарпаття та Закарпаття всерйоз і надовго, закріпивши за цією територією осяяну його тризубом ще одну складову Київської держави — Русь Угорську. Отже, упродовж першої третини свого правління Володимир значно розширив територію Русі, котра тепер простяглася від Карпат до Волги і від Балтійського до Чорного й Азовського морів.
Зміцнивши міжнародні позиції Київської держави, Володимир почав більше уваги приділяти впорядкуванню внутрішніх справ і з азартом віддався справі руйнування архаїчної родоплемінної структури управління окремими землями.
Дідусь уже розповідав, що князювання в Києві Володимир почав із того, що розіслав у всі кінці варягів, уповноваживши їх здійснювати від його імені управління на місцях. А місцевих родоплемінних князів, навпаки, забирав до Києва і призначав боярами. В результаті такої ротації Русь із мозаїки погано зв’язаних між собою земель перетворилася на централізовану державу зі стрункою системою управління. Виглядала вона приблизно так:
1.	Великий князь — глава держави. Влада великого князя забезпечувалася лише його авторитетом і реальною силою, на яку він міг спертися. Цими ж двома чинниками його влада й обмежувалася. За Володимира не було ще ні законів, ні органів, які б могли хоч якось обмежити Великого князя в його рішеннях і діях. Та і взагалі, одна лиш думка про обмеження своєї влади здалася б Володимирові дикою єрессю.
2.	Князь — керівник окремої землі. Князем міг бути лише член сім’ї Володимира. Позаяк дітей у Володимира було чимало, то завдяки його чадо-любству кадрового голоду на вищих щаблях влади не відчувалося.
3.	Бояри — вища знать. За Володимира бояри ще поділялися на два види: князівські бояри (бойові командири княжої дружини) та земські бояри (нащадки родоплемінної знаті з племен, які поступово входили до складу Русі). Згодом обидва види злилися в один стан. За потреби ухвалення рішень із якихось складних або нецікавих Великому князю питань могло передаватися на розсуд Боярської ради. Така рада не була прототипом парламенту, а просто консультативно-дорадчим органом при великому князеві.
4.	Посадники — намісники князів в окремих землях чи містах. Посадники забезпечували збір данини, викликаючи в