Ватрослав Яґіч про українську мову і про назву „українці**.
До моїх рук випадково потрапили цікаві документи, що малюють один момент з недавнього минулого, а саме — як перед австрійським урядЬм підчас світової війни повстало було питання: як називати галицьких українців — чи по давньому „рутенцями“ (Ruthenen), чи так, як вони сами того домагалися — „українцями“ (Ukrainer). Справа може-б і не мала того інтересу, як-би австрійський уряд не звернувсь, як до авторитетів у науці, до двох видатних учених, що з них один, Ватрослав Яґіч відповів на урядове запитання цілим меморандумом, де висловив свій погляд на українську мову та письменство і на доцільність уживати назву „українці“ замість „рутенці“. Хоч власне Яґіч і був проти такої заміни, але його думки, як одного з найбільших представників слов’янознавства, цікаві сами собою і тому варто подати їх у цілості тим більше, що цей меморандум з’ясовує погляди Яґічеві на українську мову та на її вживання в письменстві з найбільшою повнотою й категоричністю, ніж дебудь в иншому місці при якій иншій нагоді.
Відносини Яґіча до української мови з’ясовувано досі на основі деяких місць з його писань, на основі його участи в генезі відомої Записки Російської Академії Наук з 1905 року — про скасування утисків над українською мовою — та на основі особистих споминів його учнів, про те, як ставивсь покійний учений до української мови та її становища в житті і в письменстві.
Український біограф Ватрослава Яґіча, кажучи про відношення Яґіча до української мови, зазначає, що він „теоретично і практично визнавав самостійність української мови й українського народу“, дарма що вважав за наукову аксіому „приналежність усіх наріч руського язика до одної цілости у відносинах до всіх инших слов’янських наріч“ ,). Те саме каже й учень Яґічів — д-р Іван Зілинський, підкреслюючи, що Яґіч був „невмолимим ворогом усякого національного шовінізму та мішання політики до науки й сильну вагу клав на строгу об’єктивність у наукових дослідах“ 1 2). Що-ж до того, як Яґіч практично ставивсь до української мови, то д-р Зілинський пригадує його слова в дописці до статті в ювілейному томі львівських „Записок“ (т. 117—118), присвяченому Франкові,
1) В. Дем’янчук: Гнат (Ватрослав) Яґіч. Записки Іст.-Філ. Від. Укр. Акад. Наук, кн. IV, К. 1924, стор. 283.
2) Хроніка Наукового Т*ва ім. Шевченка, ч. 65—66, Львів, 1922, стор. 58.


ЯҐІЧ ПРО УКРАЇНСЬКУ мову
265
й каже, що ці слова служать достатнім доводом на те, що Яґіч „і в практиці відносився прихильно до самостійного розвитку нашої літературної та наукової мови“ *).
А втім, ця прихильність не йшла далі осудження утисків та заборон практикованих що-до українського письменства в давній Росії. Яґіч не йшов так далеко, щоб визнати за українцями право на самостійний політичний розвиток; як справедливо каже В. Дем’янчук, „міраж політичної едности Росії засліпив був і його“ * 2) і хоч він розумів таку просту річ, як бажання галицьких українців називатись українцями, а не рутенцями, чи як там, але не хтів поробити з цього логічних висновків. Записка, що її далі друкуємо, дуже добре малює нам, як хиталася Яґічева думка і як він боявсь зробити неминучий висновок з того, що сам доводив з усією об’єктивністю й навіть прихильністю до українців та їхніх домаганнів. Колись Яґіч сам—був прохопився, що його улюбленцем поміж українськими письменниками та вченими є старий Мих. Максимович 3). Отже такий тип українця зоставсь йому любим, видко, і до кінця! Та перейдемо до самої записки.
Справа з нею уявляється так, — оскільки можна з’ясувати з матеріалів, що були у мене в руках. В 1915 р. група українських парламентських послів з Галичини вдалася до австрійського уряду з проханням не вживати на означення української народности в Австро-Угорщині назви' „рутенці“, а вживати натомість виключно назви „українці“, „український“ і т. д. Прохання це було підперте особливою пропам’яіншо запискою Наукового Товариства імени Шевченка у Львові, де вживання назви „українці“ мотивовано науковими. й історичними аргументами 4). Історію цього клопотання перед австрійським урядом оповідає в своїм листі з 13-го січня 1917 р. до міністра закордонних справ графа Черніна покійний Микола Василько, пишучи 5):
„Вже зразу по вибуху війни прохали національно настроєні антиросійські рутенці про вживання офіціяльної назви ,українці', щоб не мати нічого спільного з старо-рутенцями (в оригіналі: АВ-ЕиНіепеп) і рутенцями-русофілами. Цю назву вживала вже від р. 1912 багацько разів офіціальна влада, а також ужито її в маніфесті покійного цісаря; крім того ще в часі війни — головне командування армії та инші військові власті“.
*) Хроніка, ibid., стор. 60.
2) Записки Іст.-Філ. Від., т. IV, ст. 283.
а) Archiv für Slavische Philologie, т. VIII, Berlin, 1885, стор. 173 (замітка з приводу книги Петрова про українську літературу).
4) Про цей меморандум нема нічого в офіційних звідомленнях Відділу Наукового Т-ва ім. Шевченка, але напевне його копія переховується в архіві Т-ва. Так само не знайшов я згадки про цілу що справу в тогочасній галицько-українській пресі, ані у „Вістнику Союза визволення України“. Мабуть тая справа велась зовсім конфіденціяльно, і її слід заховався лиш в архівних документах, що з деякими з них довелося мені познайомитися.
5) Подаємо в перекладі.


266
ДМИТРО ДОРОШЕНКО
Але це домагання, пише далі Василько, зустріло опір від тодішнього міністра внутрішніх справ князя Гогенлое. Тому Василько пригадує справу і поновляє попереднє прохання що-до назви „українці“. Він прохає прийняти й вислухати в цій справі його й посла К. Левицького, як офіційних представників українського парламентського клуба. Наприкінці він запевняє, що прихильному вирішенню справи „австрійські, лойяльно настроєні рутенці надають колосальної ваги“.
На цей лист графЧернін відповів на третій день—19 січня 1917 року— що він, як міністр справ закордонних не має нічого проти офіційного уживання назви „українці“ й обіцяє звернутися до міністра вн. справ Гогенлое з відповідним нагадуванням. Та князь Гогенлое не поспішав, видко, розвязувати справу, бо його офіційна відповідь графові Чернінові датована аж 7 лютого 1918 року, саме тоді, коли Чернін провадив у Бересті Литовському пересправи про мир з Україною. Відповідь має заголовок: „Вживання назви народу ,Українці' замість ,Рутенці'“. Ось її текст:
„Президія рутенського парламентського представництва просить у поданій урядові записці про виключне вживання назви .українці', як офіціяльного означення рутенської народности. В основу цього прохання положено пропам’ятну записку Товариства [Левченка у Львові, де зроблено спробу довести, що під областю .Україна', від якої походить ім’я .українці', треба розуміти всі території вкупі, заселені рутвицями, а особливо східню Галичину, і що назва .українці' принесена в 1860-х роках в Росії, являється одинокою правильною назвою людей, які належать до рутенської народности, і що тільки вона одна вживається в рутенській літературі.
Міністерство Внутрішніх Справ приступило зразу до вияснення аргументів, які наведено в пропам’ятній записці що-до впровадження назви .українці', постаравшись добути відзиви двох безсторонніх наукових авторитетів, і дозволяє собі тепер подати Міністерству Справ Закордонних до відома про це домагання (українських послів), долучаючи пропам’ятну записку і копію двох одзивів, що наспіли тимчасом, прохаючи повідомити нас яко мога швидше про свої міркування, які могли повстати у Вашім Міністерстві з приводу цієї справи.
Ц. К. Міністр Внутрішніх Справ Гогенлое".
Ці два „одзиви" наводяться далі в копіях. Один належить професорові Віденського університету Гансові Іберсберґерові другий — Ватрославові Яґічеві. Як видко з дат, обидва одзиви були написані ще 1915 року, але Міністерство Внутрішніх Справ свого часу не дало їм ходу і переслало їх у копіях Міністерству Справ Закордонних аж на початку 1918 року. Та скоро потому настали події, коли компетенція австрійських міністерств що-до вживання назви „українці" втратила своє значіння, а в кінці того-ж 1918 року розвалилася й сама Австро-Угорщина. Але думки як Яґіча, так і Іберсбергера не втратили свого інтересу, як покажчик того, як ставилися обидва визначні вчені до питання про національне ім’я українців у Галичині. Тому наводимо обидва „одзиви" цілком.


ЯҐІЧ про УКРАЇНСЬКУ МОВУ
267
Проф. Ране Іберсбергер дав такий одзив Ц
„Пропам’ятна записка Товариства Шевченка має рацію, що назва ,Руси‘ та виведені з неї речівники й прикметники первісно належали лиш Київській Державі, а після її упадку Державі Галицько- Володимирській. Перенесення цієї назви на північну Росію, на велике князівство Суздальсько-Володимирське а далі Москву, сталося через переселення київського мітрополіта на північний схід в кінці XIII століття. З його титулу „Митрополитъ всея Руси“ московські князі з XV віку перейняли. титул „всея Руси“ у свій власний титул. У цьому титулі знайшла також свій вираз іредентистична програма Великого Князівства Московського одірвати від Литовсько-польської деря«ави здобуті нею після монгольського погрому області Київської Руси. Не вважаючи на цю з титула київського мітрополіта перейняту назву, північно-руська держава аж до часів Петрових сама себе називала завсіди Московською Державою (Московское Государство) і під цією назвою була звісна в цілій Середній та Західній Европі.
Треба ще додати, що назва .Ruthenia', .Rutheni', .Ruthenen' .ruthenisch' є не що инше як латинська форма грецької ДѴМ'фо’Л що вживалася в Середній і Західній Европі для означення Київської Держави та її законних спадкоємців. Так ось наприклад, стоїть в Августинських Анналах під р. 1089: імператор (Генріх V) Praxedem Ruthenorum regis ІїИат sibi in matrimonium sociavit (Monumenta Germ. §§ III, ct. 133) або у Феєра,— Codex diplomaticus Hungariae, IV, 3, ct. 197—198, під роком 1245: Daniel, Ruthenorum Rex. Також і Римська Курія перейняла цю назву вже дуже рано і вживала її, так само і німецькі та польські аналісти в тому-ж розумінні: .Russia', ,Rex Russorum' або ,Rex Ruzorum'.
Златинська австрійський уряд уживає назви ,Ruthenen‘, також штучної, але вона вже має за собою мало не півтораста років. Але вона має ту невигоду, що виявляє одміну між .росіянами' й .рутенцями' лиш у німецькій, взагалі в західньо-европейських мовах, а в самій рутенській мові — ні. Там уживається старовинна форма .руський', що відрізняється лиш на письмі, а не в вимові від великоруської форми ,русскій'. В московській літературі і в офіціальній номенклатурі вживають назви ,галицко-русскій' або ,угро-русскій‘, яка означає, що мова йде про русинів, які живуть у Галичині або Горішній Угорщині, але належать, мовляв, до великоруського плім’я. Це як-раз і є найсильніший аргумент проти вдержання назви ,рутенці‘, яка колись штучно прищепилася в Австрії з латинського.
Що-ж до назви .Україна', то вона означала первісно лиш пограничну область Київської Держави, приблизно щось таке як .Ostmark', погранична область Священної Римської Імперії німецької нації по-над Дунаєм. Отож, наприклад, Іпатський Літопис подає під р. 1189, що князь Ростислав поїхав ,Ко Украинѣ галицкой' (Полное Собр. рус. лѣт., II ст. 138). В старій Польщі означала Україна — Київське Воєводство, Брацлав і По-
х) Подасмо його в перекладі з вімецької мови.


■268
ДМИТРО ДОРОШЕНКО
ділля. З теперішньої Галичини належала, згідно з напою 1650 року Левассера де-Боплан, до України, себ-то до Подільського Воєводства, та частина Східньої Галичини, якої границя йде на півдні Дністром, на заході по Коропцю від його гирла, де він впадає у Дністер, до Манастирська, звідки границя проходить на захід від Підгайців, далі повертає на північний схід до Стрипи, яку перерізує між Бенявою та Семиківцями. Звідси границя проходить клином на захід по-над Серетом на північ од Тернополя і тягнеться звідти на схід приблизно вдовж теперішнього державного кордону. Отже з теперішньої Галичини належала до України лиш територія між Збручем, Дністром і Коропцем.
Що-ж до вживання назви ,українці' в рутенській літературі, то це можна встановити перед кінцем 80-х і початком 90-х років лиш в окремих випадках, з кінця 90-х років вона вживається скрізь і мало не виключно, оскільки мова не за друкарські вироби русофільської партії. Цієї назви новішими часами вживають і політичні супротивники українців; порівняти, наприклад, зрештою дуже цінну й об’єктивну книгу Леона Василевського ,Ukraina і sprawa ukraińska' (Краків, 1911) або офіціозний і строго націоналістичний московський твір С. Н. Щоголева »Украинское движеніе, какъ современный этапъ южнорусскаго сепаратизма', — у ньому розділ XVI трактує про підтримку українського руху в Галичині від австрійського уряду (1912).
На останку треба додати, що офіційне визнання одинокої назви »українці' створить ясні відносини і примусить русофільські елементи серед рутенців зайняти виразнішу позицію за або проти Австрійської
Держави. Професор Ганс Іберсбергер“.
„Одзив" Ватроелава Яґіча,. з огляду на його особливий інтерес, щоб точніше познайомити наших читачів, з його змістом, подаємо в німецькому оригіналі й в українському' перекладі, зробленому по змозі близько до оригіналу.
GUTACHTEN.
Mir war es schon vor einigen Jahren stark aufgefallen, dass unsere galizischen und bukowinischen Ruthenen in verschiedenen Aufsätzen, Korrespondenzen, Notizen und dergleichen der Wiener-Publizistik (z. B. in der „Neuen Freien Presse“), die. zwar in deutscher Sprache geschrieben sind, aber in allermeisten Fällen von den Ruthenen . selbst herrühren dürften, immer häufiger als „Ukrainer“ bezeichnet werden und demgemäss auch ihre Sprache ukrainisch genannt wird. Ich erriet gleich den Zusammenhang dieser Erscheinung mit der sich in Russland vollziehenden gleichartigen Bewegung. Nur hat in Russland diese Evolution des Ukrainertums ihren geographischen und historischen Hintergrund, in Galizien aber und in der Bukowina ist sie eine fremde Pflanze, eine von auswärts importierte Sache der Nachahmung. Die geographische Benennung „Ukraina“ war seit jeher


ЯҐІЧ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
269-
mehr eine volkstümliche Bezeichnung, als ein festbegrenztes administratives Gebiet. Für den polnischen Staat, zu dem vor 1654 die Gebiete, die man kurzweg Ukraina nennt, gehörten, hatte dieser Name seine volle Berechtigung, da er die von den Kleinrussen bewohnten Grenzgebiete bezeichnete, die von den häufigen Einfällen und Verwüstungen der Tartaren und Türken geplagt, von den Grenzern beschützt und verteidigt werden mussten. Das waren eben die Vorfahren der Kleinrussen, die jetzt vorziehen, sich Ukrainer zu nennen. Ukraina hat ihre nächste Analogie von der gewesenen serbo-kroatischen Krajina, die sich nächst der südlichen Grenze Ungarns und Kroatiens hinzog. Doch unser Ostgalizien und Bukowina gehörten nicht zur Ukraina, selbst wenn man den Umfang derselben weit gegen Westen ausdehnt, und z. B. das Kijewer Land dazu rechnet. Das Bestreben der Bewohner Sudrusslands, der sogenannten Kleinrussen, neuerdings die Benennungen „Ukraina“, „Ukrainer“, „ukrainisch“ in den Schwung zu bringen, erklärt sich aus dem erwachten nationalen Selbstbewusstsein und dem natürlichen Wunsche, die ethnische Sonderstellung der Kleinrussen gegenüber der offiziellen grossrussischen Nationalität möglichst stark zu markieren durch einen jede Vermengung des Gross- und Kleinrussischen ausschliessenden besonderen Namen. Diese zutage tretende Bevorzugung des Namens Ukraina für die Gesamtheit der kleinrussischen Bevölkerung Russland wurde nachher auch auf die Sprache übertragen. Das ist die neueste, jetzige Phase in dieser nationalen, oder vielleicht besser zu sagen politisch-nationalen Bewegung; sie hat sich sehr spät, sozusagen in unseren Tagen, vor unseren Augen vollzogen, sie steht mit der revolutionär-freiheitlichen Bewegung des ersten Dezenniums unseres Jahrhundertes im offenbarsten Zusammenhänge. Die Kleinrussen drückten damit auf nicht misszuverstehende Art ihren Wunsch nach Lostrennung von der sie bedrükkenden staatlichen grossrussischen Nationalität aus, sie erhoben Protest gegen die Missachtung ihrer nationalen Eigenart, gegen die Verdrängung ihrer Volkssprache aus allen Sphären des öffentlichen Lebens, angefangen von der Volksschule. Selbstverständlich erlangte dieses Emanzipationsbestreben erst dann Aussicht auf einigen Erfolg, als man infolge der inneren Unruhen Russlands um das Jahr 1905 auch den Kleinrussen gegenüber zu einigen Konzessionen gezwungen war.
In Russland selbst erregte diese Aufstellung der Benennungen „Ukraina“ und „ukrainisch“ in das nationale Programm weniger Aufsehen, als man hätte erwarten sollen, wohl hauptsächlich deswegen, weil ja dort der Name Ukraina allgemein bekannt war, die reiche ethnographische Literatur des 19. Jahrhunderts hatte ganz Russland mit ihm vertraut gemacht, und weil der geographische Umfang dieser Benennung sich zum grössten Teile mit den ethnischen Grenzen der Kleinrussen deckte, und die Grenzen des Reiches nicht überschritt. Diese neue Nomenklatur kam, wie gesagt, im modernen Sinne erst in unseren Tagen auf. In früheren Zeiten, d. h. im Verlaufe fast des ganzen 19. Jahrhunderts, während die Männer wie Maksimowicz, Ivostomarow, Potebnja, Kulisz, Zyteckij und viele andere, für die Anerkennung


270
ДМИТРО ДОРОШЕНКО
der Rechte auf freier Entwicklung der kleinrussischen Nationalität in Wort und Schrift kämpften, war noch fast ausnahmslos die Benennung „Kleinrussland“, „Kleinrussen“, „kleinrussisch“ im Gebrauche. Das ergab sich nicht nur aus der Geschichte, sondern auch aus den Ergebnissen der modernen Sprachforschung. Wissenschaftlich lässt sich nämlich die nächste Verwandtschaft zwischen der gross- und kleinrussischen Sprache nicht in Abrede stellen. Das sind zwei ebenbürtige Dialektgruppen einer vorgeschichtlichen sprachlichen Einheit. Wer diese Tatsache leugnen wollte, wurde sich von einer bestimmten politischen Beeinflussung von sogenannten Opportunitätsrücksichten leiten lassen, aber gegen den Geist der wissenschaftlichen Objektivität versündigen. Doch das sind wissenschaftliche Axiome, die auf den Resultaten der vergleichenden Sprachforschung betreffs alter, vorgeschichtlicher Zeiten fussen, und den Ansprüchen der Gegenwart in keiner Weise präjudizieren sollen. Das Verwandtschaftsverhältnis zwischen Grossund Kleinrussisch darf nicht dazu missbraucht werden, um den Kleinrussischen das Recht auf selbständiges Leben, auf Pflege eigener Literatur in eigener Volkssprache streitig zu machen. Wer das tut, — Was in Russland zumeist geschieht- huldigt dem Grundsätze „Macht vor Recht“. Diesen ist man berechtigt mit vollem Rechtsbewusstsein zu bekämpfen, aber dabei ja zu keinen unhaltbaren Nottheorien Zuflucht zu nehmen. Ich fasse es daher als ein Zeichen moralischer Schwäche, um nicht zu sagen szientifischer Rückständigkeit auf, wenn man das erwähnte Verwandtschaftsverhältnis zwischen Gross-und Kleinrussisch ableugnen möchte durch Verkündigung neuer Lehren, die nur allgemeine Verwunderung hervorrufen müssen. So hat in Augen aller Sprachforscher, die etwas von den slavischen Sprachen verstehen, dem sonst tüchtigen Werke Smal-Stockij nur Abbruch getan, dass der Verfasser zur besseren angeblich Begründung des Rechtes der kleinrussischen (ruthenischen) Sprache auf selbständige Stellung eine Theorie aufstellte, nach welcher das Kleinrussische mehr Beziehungen zum Serbischen, als zum Grossrussischen haben sollte. Wozu solche Paradoxen?!
Auch die „Denkschrift“ der Unterzeichneten Herren Vertreter der Szewczenko-Gesellschaft ist nicht frei von einigen Unrichtigkeiten, deren letzte Ursache in der Befürchtung liegen mag, dass, wenn man die Tatsachen der Vergangenheit im wahren Lichte darstellen würde, daraus für die Ansprüche der Gegenwart ein Nachteil erwachen könnte. Es ist z. B. nicht richtig, die Sache so darzustellen, als ob der alte Ausdruck Rus (woher dann Ruska zemlja — Russland) immer nur dem Kyewer Land, also den Vorfahren der heutigen Kleinrussen, allein eigen gewesen wäre. Der Name, fremden Ursprungs, von den Warägern oder Finnen zu den Slaven gebracht, hat allerdings aller Wahrscheinlichkeit nach von Kyew aus seine Verbreitung gefunden, doch die aus diesem glänzenden Zentrum ausstrahlende Macht nebst der Bekehrung zum Christentum erhob schon sehr früh, in den ersten Jahrhunderten der russischen Geschichte, den Namen Rus zur allgemeinen Bezeichnung sowohl des Südens wie des Nordens, vor welchem die alten Stammesbenennungen, deren grosse Anzahl noch die älteste russische


ЯҐ1Ч ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
271
Chronik, vulgo Nestor, bekannt hat, zurüktreten und in Vergessenheit geraten, mussten. So verschwanden die Poljanen Kyjews, die Slowenen Nowgorods, die Chorwaten Galiziens u. s. w. Alle diese Stammesnamen verdrängte das neue Herrscher — und Ehrenwort Rus. Auch die in einer späteren Geschichtsperiode zur grossen Machtentfaltung gelangten Moskauer Pürsten und Zaren fanden diesen Namen im Leben der Bevölkerung vor, sie brauchten ihn nicht erst irgendwoher zu entlehnen, wohl aber gaben sie ihm nachher, unter dem Einflüsse byzantinischer und lateinischer Analogie, einen feierlichen Anstrich, aus Rus wurde das gelehrte klingende Rossia (wie Polonia, Bohemia, Germania u. s. w.) gebildet, daraus dann weiter auch das Adjektiv rossijskij abgeleitet. Die Polen, als nächste westliche Nachbarn, die so viele Untertanen russischer (Klein- und Weissrussischer) Nationalität im eigenen Staatsverband hatten, denen auch der Name Ukraina sehr gut bekannt war, wählten doch nicht den Namen Ukrainer zur'Bezeichnung irgendeines Teiles ihrer russischen Untertanen oder Nachbarn, sondern behielten für die ihnem am nächsten stehenden Süd- und West- oder Klein- und Weissrussen den üblichen alten Namen, in adjektivischer auf Sprache bezogen, ruski (jQzyk) und für die Moskauer Russen verwendeten sie in der offiziellen Form den Ausdruck rosyjski. Dass beide Benennungen auf eins herauskommen, liegt auf der Hand.
Auch der Name Rutheni ist sehr alt, im lateinischen Gewände, nicht unter byzantinischer Beeinflussung, emporgekommen, nach der Vorliebe der mittelalterlichen Geschichtsschreiber und Annalisten für die neu in der Geschichte auftauchenden Völker nach Möglichkeit, sei es anklingende, sei es geographische zusammenfallende Benennungen aus dem vorbildlichen Altertum herauszufinden und sie sozusagen umzustempeln. So fand man den für die Russen den Namen Rutheni (zuweilen auch Roxolani!) wie man die Serben und Bulgaren mit Vorliebe Triballi und Moesi benannt hat. Durch die Vermittlung der mittelalterlichen Geschichtsquellen in lateinischer Sprache hat sich der Name Ruthene und ruthenisch auch in deutscher eingebürgert und diente hauptsächlich zur Bezeichnung jenes Teiles des kleinrussischen Volksstammes, der nach der Teilung Polens unter Oesterreich kam In dieser begrenzten Anwendung hat der Name seine Geschichte und icli kann wirklich nicht einsehen, warum er jetzt, nach mehr als hundertjähriger Herrschaft in der deutschen Sprache auf einmal keinen Wert haben sollte als präzise Bezeichnung (ich wiederhole es in deutscher oder man könnte allenfalls hinzufühen, in lateinischer Sprache) für die unter dem Szepter der Habsburger Dynastie lebenden Klein- oder Südrussen, die sich jetzt lieber Ukrainer nennen möchten. Allerdings ist damit, dass man den Namen Ruthenen und ruthenisch für die deutsche (eventuell lateinische) Sprache recht passend findet, noch nicht die Frage beantwortet, wie derselbe Volksstamm und seine Sprache zu Hause selbst, nach eigener Sprechweise, benannt werden soll. Bisher, d. h. bevor die Benennung Ukrainer und ukrainisch sich auch nach Galizien eingeschlichen hat, nannte man zu Hause, in Galizien und Bukowina, die Sprache ruskij (im Nominativ auch ruskij


272
ДМИТРО ДОРОШЕНКО
ausgesprochen), seltener maloruskij (wie z. B. Wagilewicz im Jahre 1845 eine „Grammatyka języka małoruskiego w Galizii“ schrieb), noch seltener rusinskyj, jedoch nie meines Wissens rutenskyj. Von den vielen Beispielen für die Richtigkeit dieser Behauptung sei nur erwähnt, dass Smal-Stockyj mit Gärtner im Jahre 1893 eine „Ruska grammatyka“ herausgegeben hatte oder dass im Jahre 1894 Kosowskij und Ogonowskij „Metodyczna grammatyka ruskoi mowy“ publizierten. Noch im Jahre 1913 blieb Smal-Stockyj für sein in deutscher Sprache geschriebenes Werk bei dem Ausdrucke „ruthenich“ und nur in Klammern füge er hinzu „ukrainisch“, um der neuesten Richtung Rechnung zu tragen.
So stand die Sache noch ganz vor kurzem. Alles das änderte sich wimit einem Schlage, seitdem die kleinrussischen Bewohner Südrusslands, also die Konnationalen unserer Ruthenen, vielleicht infolge einer stillen Verabredung die alte Benennung „kleinrussisch“ über Bord werfen und dafür den Ausdruck „ukrainisch“ in den Kurs brachten, da wollten auch unsere Ruthenen bei dem alten hier gebräuchlich gewiesenen Ausdruck „rusky“ —der Zusatz malo-(klein) war bei uns überflüssig, da es in Galizien und Bukowina keine Grossrussen gibt—nicht weiter verbleiben; als Minorität der Gesamtheit des Volksstammes sich fühlend, unterwarfen sie sich dem Diktate der Brüder jenseits der Grenze und fingen an, gleichfalls für die Sprache den Namen „ukrainisch“ anzuwenden und sich selbst Ukrainer zu nennen. Für diese Umbenennung dürfte das Gefühl der Zusammengehörigkeit und der Wunsch massgebend gewesen sein, das Band der Stammeseinheit selbst durch die Gleichheit des Namens umso fester zu knüpfen. Ich finde das vom Standpunkte unserer Ruthenen erklärlich. Sie fühlen sich, trotz ihrer grösseren politischen Freiheit, trotz ihrer bedeutenden Fortschritte im nationalen Schulwesen und der ihnen in Oesterreich ermöglichten Pflege der Wissenschaften in ihrer Sprache dennoch nicht nur numerisch, sondern auch in manchen anderen Beziehungen abhängig von ihren Brüdern jenseits der Reichsgrenze, deren Richtschnur sie-befolgen zu müssen glauben. In der Tat, auch ich müsste ein solches Urteil, mag es auch für unsere Ruthenen wenig schmeichelhaft sein, in voller Ueberzeugung unterschreiben. Bei allem Drucke, der auf die kleinrussische Bevölkerung von Seiten des offiziellen Russentums ausgeübt wird, haben auf allen Gebieten des geistigen Lebens die Kleinrussen Männer aufzuweisen,, die grosseres und bedeutenderes geleistet haben als unsere Ruthenen, in deren einer der hervorragendsten Gelehrten, Prof. Hruszewskij, auch aus Kiew stammt. Nur im politischen Leben können sich begreiflicherweise die Kleinrussen Russlands mit unseren Ruthenen nicht messen. Das mag für Oesterreich in politischer Hinsicht von grosser Bedeutung sein. Die patriotisch treue Gesinnung der ruthenischen Bevölkerung wirkt namentlich in Tagen schwerer Prüfungen sehr wrohltuend. Doch zu viel Politik frommt namentlich einem kleinen Volke auf die Dauer nicht. Es bemächtigt sich seiner eine aufgeregte Stimmung, die dem ruhigen Kulturfortschritt allerlei Hindernisse in den Weg legt, so manche begabte Persönlichkeit wird durch die Lockungen zur poli¬


ЯҐІЧ ПРО УКРАЇНСЬКУ мову
273
tischen Rolle Aron ihrer eigentlichen Aufgabe abgelenkt, wo sie viel erspriesslicheres für das Volk leisten könnte. Es entwickelt sich leicht ein unerwünschtes Strebertum, entstehen viele eingebildete Grössen. So möchte ich die unleugbare Tatsache erklären, dass bei unseren Ruthenen ein auffallender Mangel an bedeutenden Männern auf dem Gebiete des geistigen Lebens herrscht. Darum sehen aber auch, wie ich aus Erfahrung weiss, nicht selten die tonangebenden Männer Kleinrusslands auf ihre diesseitigen Brüder etwas vornehm herab, sie beneiden sie zwar um ihre günstige politische Lage, aber sonst sind sie nicht weit davon, sie für minderwertig zu halten Namentlich im Bereiche der Literatur, oder in der Behandlung der Sprache als Organ des geistigen Lebens zollen sie nur sehr wenigen unserer ruthenischen Schriftsteller wie z. B. dem Dr. Iwan Franko, ihre volle Anerkennung. So führen also unsere Ruthenen eigentlich in politischer Beziehung das erste Wort, wobei sie sich vielleicht selbst überschätzen, während im sonstigen Leben nicht sie die tonangebenden sind.
Diese nur in Hauptzügen kurz skizzierte Darstellung des ganzen Entwickelungsganges des modernen Ukrainertums beruht auf langen Erfahrungen und einiger Kenntnis der Personen und Verhältnisse, sie behandelt das Thema ohne die geringste Beschönigung, aber auch ohne jede Voreingenommenheit. Ich wollte nicht etwas Angenehmes, sondern etwas Wahres sagen, wie und wo ich glaube, die Wahrheit zu sehen. Ich glaube hiermit, auch eine Reihe von Fragen nach meiner Beurteilung beantwortet zu haben. So die Frage „über den ehemaligen geographischen Begriff der Landschaft Ukraina“, die, was Galizien und Bukowina betrifft, überhaupt keine Streitfrage sein kann, da diese Länder nicht zur Ukraina gehört haben. Oder die Frage „die grössere wissenschaftliche Berechtigung der Bezeichnung Ruthenen oder Ukrainer“, da beide Bezeichnungen gleichberechtigt sind, nur mit dem bedeutsamen Unterschiede, dass der erst genannte Name auf Grund der geschichtlichen Ereignisse seit dem Ende des XVIII. Jahrhundertes nur für den in Oesterreich befindlichen Teil des ganzen Volksstammes angewendet wird, der zweite dagegen innerhalb Russlands für die dort wohnenden Kleinrussen seine volle geographische und politisch-ethnographische Begründung findet. Endlich die Frage „ob beziehungsweise wann der Name Ukrainer in der Tat in der ruthenischen Literatur und Sprache in Oesterreich allgemein gebräuchlich ist“, da aus meiner Darstellung, wie ich glaube, deutlich genug hervorgeht, dass diese Benennung wenigstens für Oesterreich ganz jungen Datums ist, importiert aus Russland, wo sie mit der erwähnten national-politischen Tendenz ebenfalls erst seit - dem Ende des XIX. J. in Gebrauch kam, gefördert anfänglich durch die Emigranten-Literatur (Dragomanow), nachher seit der Mitte des ersten Dezenniums unseres Jahrhundertes zum Durchbruch gekommen infolge der aus inneren Unruhen Russlands hervorgegangenen grösseren nationalen Bewegungsfreiheit. Von einer allgemeinen Gebräuchlichkeit des Namens Ukrainer in den von den Ruthenen bewohnten Ländern Oesterreichs kann nach all dem Gesagten gar nicht die Rede sein; selbst die Herren Unterzeichner der Denkschrift wären kaum
Записки Історично-Філологічного Відділу, кн. X.
18


ДМИТРО ДОРОШЕНКО
■271
imstande, das zu behaupten, falls sie sich nicht einer argen Uebertreibung schuldig machen wollen. Ich glaube, ihre Auffassung richtig zu verstehen, wenn ich das nach ihrem Wunsche als ein Postulat der Zukunft hinstelle, in welchem sie eine Bürgschaft für ihre Nationalität sehen, damit durch die Namensgleichheit die Einheit des ganzen Stammes laut zum Ausdrucke komme.
Nun ist aber die sogenannte ukrainische Frage innerhalb der heutigen Grenzen Russlands noch immer eine ungelöste Frage, — man weiss nicht, was die Zukunft in sich birgt — darum sollte man sich mit solchen radikalen Aenderungen nicht sehr beeilen. Die gänzliche Unterordnung unserer Ruthenen mit allem ihren Sinnen und Trachten unter die Aspirationen ihrer stärkeren und zahlreicheren Konnationalen jenseits der Grenze, mit Ausschluss natürlich der Politik, wäre vielleicht nicht ganz unbedenklich. Es könnten sich daraus schwierige Situationen entwickeln. Mir hatte vor einigen Jahren ein befreundeter, europäisch gebildeter, liberaler Russe die Frage aufgegeben, welche von den vielen ungelösten Fragen Russlands ich für die schwierigste halten würde, und als ich in Verlegenheit keine Antwort zu geben vermochte, erklärte ganz offen und unumwunden: die kleinrussische Frage. Diese kurze Antwort machte auf mich einen tiefen Eindruck, ich gedachte ihrer, als ich unlängst in einem politischen Essay meines verehrten Freundes, Prof. Brückner in Berlin, die national-politischen Bestrebungen der Kleinrussen als Utopien charakterisiert las. Ich habe den Eindruck, dass mein russischer Freund tiefer in die Seelen der Kleinrussen den Blick geworfen, als mein Berliner Kollege. Die kleinrussische Frage wird in Russland, volens nolens auf die Tagesordnung kommen, und niemand weiss heute, wann und wie sie gelöst werden wird. Es liegt im Bereiche der Möglichkeit, dass die heutigen Ukrainer durch die ihnen gemachten Konzessionen sich von neuem mit der Rolle der Kleinrussen abfinden, und den geographischen Namen der Ukrainer bei Seite schieben. Was würden dann unsere neugebackenen Ukrainer Galiziens machen? Von neuem die restitutio ad integrum verlangen? Ist es also nicht vielleicht etwas voreilig von der österreichischen Regierung, schon jetzt die Sanktionierurig des Namens „Ukrainer“ und „ukrainisch“ zu erbitten? Um Missverständnissen vorzubeugen, erkläre ich ausdrücklich, dass ich in solchen heiklen nationalen Fragen kein Freund von Massregelungen seitens der Regierungsgewalt bin, sie erreichen in der Regel ihr Ziel nicht. Man müsste auf die Einsicht der Unterzeichner der Denkschrift appellieren, dass sie i nicht von der Regierung das Eingreifen in einer Sache verlangen und bitten, die sich noch im Entwickelungsstadium befindet.
Damit schliesse ich mein Gutachten. Ich schrieb es hier im Dorfe, entblösst von allen wissenschaftlichen Hilfsmitteln, die es ermöglichen würden, in einigen Punkten die Antwort genauer zu fassen. Doch im Wesen der Sache wurde es auf das hier Vorgebrachte herauskommen.
Hof rat von Jagic.
Payerbach, 8. X. 1915.


ЯҐІЧ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
275
„Вже кілька років тому впало мені сильно у вічі, що наші галицькі та буковинські рутенці в різних статтях, кореспонденціях, замітках і т. ин. у віденській публіцистиці (як ось, наприклад, у „Neue Freie Presse“), писаних, правда, німецькою мовою, але здебільшого постачаних самими-ж рутвицями, все частіше називаються українцями, а відповідно до того й їхня мова зветься також українською. Я зразу спостеріг- звязок поміж цим з’явищем та подібним рухом, що відбувається в Росії. Тільки що в Росії така еволюція українства має під собою географічні та історичні основи, а в Галичині та на Буковині з неї чужа рослина, імпортоване зовні наслідування. Географічна назва „Україна“ здавна була швидше народньою назвою, аніж назвою адміністративної, з твердо встановленими кордонами, области, Для польської держави, до якої перед 1654 роком належали області, що їх звуть звичайно Україною, ця назва мала певну рацію, бо вона означала пограничні землі, заселені малорусами, землі, що раз-у-раз терпіли од турецьких та татарських нападів і спустошень і мусіли охоронятись та оборонятись вдовж кордонів. Оце й були предки малорусів, що воліють тепер називати себе українцями. Найближчу для себе аналогію має Україна з колишньою сербохорватською „Країною“, що лежала по-над південними кордонами Угорщини й Хорватії. Проте наша східня Галичина й Буковина не належать до України, навіть коли-б простягти її обсяг дуже далеко на захід та, наприклад, зарахувати до неї Київську землю. Намагання осельників Південної Росії, так званих малорусів, пустити в ужиток знову назви .„Україна“, „українець“, „український“, поясняються тим, що в них прокинулася національна свідомість і вони природньо бажають яко мога сильніше зазначити етнічну окремішність малорусів супроти офіційної великоруської народности, вживаючи зовсім окремої назви, яка виключала-б усяке змішання великорусів і малорусів. Оце надання переваги назві „Україна“ для всієї цілости заселеної малорусами области Росії було потому перенесене також і на мову. Це є найновіша, сучасна фаза цього національного, або краще сказати політично-національного руху; вона виявилася дуже пізно, так-би мовити, в наші дні, перед нашими очима, і стоїть в очевидному звязку з революційно-визвольним рухом першого десятка років нашого століття. Цим виявляють малоруси, — самим недвозначним способом, не тільки своє бажання відокремитись від державної великоруської народности, що їх пригноблює; вони підіймають протест проти зневажання їхньої національної самобутности, проти виключення їхньої народньої мови з усіх сфер громадського життя, починаючи з народньої школи. Само собою зрозуміло, що цей визвольний рух досяг певних виглядів на успіх одтоді, як наслідком унутрішніх заворушень у Росії в 1905 році довелося поробити деякі уступки й малорусам.
У самій Росії це внесення назви „Україна“ та „український“ у національну програму звернуло на себе далеко менше уваги, ніж того можна було сподіватися, і то головно через те, що там назва „Україна“ була загально звісна, багатюща бо етнографічна література XIX віку


276
ДМИТРО ДОРОШЕНКО
освоїла з нею всю Росію, та й. географічний обсяг цієї назви здебільшого покривається етнічними границями малорусів і не переходить кордонів держави. Ця нова номенклатура виступила, як уже зазначено, в сучасному розумінні слова тільки в наші дні. За давніших часів, себ-то протягом мало не всього XIX століття, коли за здобуття права на вільний розвиток малоруської народности боролися словом і пером такі люди, як Максимович, Костомаров, Потебня, Куліш, Житецький та багато внших тоді мало не виключно були в ужитку назви: „Малороесія“, „малоруси“ „малоруський“. Це випливало не тільки з історії, але також із вислідів сучасної науки мовознавства. Власне кажучи, з наукового погляду не можна заперечити близького споріднення між великоруською та малоруською мовами. Це дві однакові діялектичні групі, походженням з одної передісторичної мовної єдности. Хто захтів-би це заперечити, той виявив-би, що він піддається певним політичним впливам опортуністичного характеру, але погрішив-би супроти духа наукової об’єктивности.. Бо це все наукові аксіоми, що базуються на здобутках порівняльного мовознавства що-до старих, передісторичних часів, і вони не повинні жадним способом надуживатися в інтересах сучасности. Близька спорідненість малорусів і великорусів жадним способом не може бути надуживана на те, щоб заперечувати право малорусів на самостійне життя, на розвиток власної літератури їхньою власного народньою мовою. Хто це робить, як воно звичайно бува в Росії, той служить принципові: „сила єсть право“. І справедливо боротися проти цього в повній свідомості свого права, але при цьому немає зовсім потреби звертатися до якихсьбезпідставних, надуманих теорій. Я вважаю це до того за ознаку моральної слабкости, щоб не сказати — наукової відсталосги, коли зазначене споріднення великорусів і малорусів силуються заперечити, висуваючи нову теорію, яка може викликати лиш загальне здивування. Так, в очах усіх дослідників мови, які хоч трохи розуміються на слов’янських мовах„ тільки пошкодило зрештою солідній праці Смаль-Стоцького те, що автор, за-для кращого, здавалось, обґрунтування права малоруської (рутенської) мови на самостійність, виставив теорію, що ніби-то малоруська мова має більше спільного з сербською, аніж з великоруською. Навіщо такий парадокс?
Знов-же й „Пропам’ятна Записка“, підписана панами представниками ІНевченкового Товариства, не вільна від усяких неправильностей, головні, причини яких лежать у побоюванні, що коли подати події минулого в правдивому світлі, то інтереси сучасного моменту зазнають шкоди. Отже, наприклад, невірно було-б подавати справу так, ніби давня назва „Русь“ (звідки — Руська Земля, Россія) була властива завсіди самій тільки Київській землі, отже предкам теперішніх малорусів. Назва ця, чужого походження, принесена до слов’ян варягами або фінами, цілком імовірно знайшла собі поширення з Київа, проте влада, яка виходила з цього блискучого центра, поруч з наверненням на христіянство,. вже в перших століттях руської історії висунула назву Русь для загаль¬


277
ЯҐІЧ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
ного означення як Півдня, так і Півноче, і перед цією назвою відступили на другий план і призабулися старі племінні назви, які у великому числі подає найстарша руська хроніка, так званий Нестор. Так щезли київські поляни, новгородські слов’яни, галицькі хорвати, то-що. Усі ці старі племінні назви витіснила нова пануюча, почесна назва Русь. Так само й московські князі та царі, що дійшли в пізнішому часі до великої потуги, знайшли цю назву живою серед людности, вони не мали потреби запозичати її десь звідки, але потому вони надали їй, підо впливом візантійських та латинських аналогій певну величаву закраску, з Руси зробилася Росія, що звучало по-вченому (от як Полонія, Богемія, Германія і т. д.), з чого далі повстав прикметник „російський“. Поляки, як найближчі західні сусіди, що мали так багато підданих руської (малоруської) і білоруської народности у власнім державнім союзі, яким також назва Україна була дуже добре відома, не вибрали собі назви українець, щоб означати певну частину їхніх руських підданих або сусідів, але вдержали для найближчих до них південно- або західньо,- або мало- або білорусів звичайну давню назву, перенесену й на мову, — ruski (język), а для московських руських уживали вони в офіційній формі назви „російський“. Що обидві назви вийшли 'з одної, це зовсім ясно.
Також і назва рутенці з’явилася дуже давно, в латинській формі, не під візантійським впливом, — з’явилася завдяки нахилові середньовічних істориків та літописців надавати народам, що вперше випливають на історичну поверхню, —по змозі наймення взяті з минулого, на основі або певної співзвучности, або географічної схожости, так-би мовити перелицьовуючи їх. От так знайшли для русинів ім’я рутенів (а то й ще і роксоланів!), як ось для сербів та болгар уживали назви трібалів та мезів. Через середньовічні історичні джерела, латинською мовою писані, назва рутени й рутенський набула собі право громадянства також і в німецькій мові й служила головно, щоб означати тую частину малоруського плім’я, котра по розділі Польщі опинилася лід Австрією. В такому точно означеному розумінні має ця назва свою історію, і я таки не можу збагнути, чому вона після більш як столітнього панування в німецькій мові зненацька втратила будь-яку ціну, як точне означення (я повторюю це — в німецькій або, коли хочете, і в латинській мові) малорусів, або південно-русів, що живуть під берлом Габсбурзької династії, і які тепер воліють звати себе українцями. Правда, те, що назва рутенці й рутенський цілком пасує до німецької (або властиво -латинської) мови, ще не дає відповіли на питання, як сам народ і його мова вдома, згідно з характером мови, мають бути названі. Досі, себ-то перед тим як назва українець і український примандрувала до Галичини, вдома, в Галичині та на Буковині вживали назви — „руска мова“ (в номінативі вимовлялося також „руська“), зрідка „малоруська“ (як от наприклад Вагілевич р. 1845 написав у Галичині „Grammatykę języka maloruskiego“), ще рідше — русинська, але ніколи, скільки знаю, рутенська. З багатьох прикладів оправданости мого твердження досить пригадати,


278
ДМИТРО ДОРОШЕНКО
що Смаль-Стоцький і Ґартнер у р. 1S93 видали „Руеку граматику“, або в 1894 р. Коцовський та Огоновський „Методичну граматику рускої мови“. Іще р. 1913 — Смаль-Стоцький у своїй німецькою мовою писаній праці залишивсь при назві „rutheniscli“ і тільки в дужках додавав до цього „ukrainisch“, щоб завдовольнити також і новий напрямок.
Отак стояла справа зовсім недавно. Все змінилось наче за одним махом, відколи малоруські мешканці Південної Росії, отже соплемінники наших рутенців, може бути наслідком якоїсь мовчазної згоди, викинули геть давню назву „малоруський“ і запровадили до вжитку назву „український“; тоді-то й наші рутенці не схотіли далі залишатися при з давен уживаній тут назві „руский“ (додаток „мало“ був у нас зайвий, бо в Галичині й на Буковині нема ніяких великорусів). Як меншість загальної цілости племени, підлягли вони диктатові своїх братів з-поза границі й почали також за-для мови вживати назву „українська“ і сами себе українцями звати. В цьому перенайменуванні грали ролю почуття спільности національної приналежности й бажання скріпити цю єдність уживанням одного імени. Я вважаю, що це зрозуміло з погляду наших рутенців. Вони почувають, що, не дивлячись на свою більшу політичну волю, на свої поважні успіхи на полі національного шкільництва й на змогу розвивати в межах Австрії науку своєю мовою, — що вони, не тільки з огляду на численність, але й иншими сторонами залежать од своїх братів з-поза державного кордону та що вони повинні йти за ними. В дійсності я сам мушу підписатися під таким присудом, хоч він і не дуже то підлесний для наших рутенців. При всіх утисках, що чиняться над малоруською людністю від офіціяльної російщини, малоруси на всіх щаблях духового життя доконали більших і важливіших діл, ніж наші рутенці, серед яких один з найвидатніших учених, проф. Грушевський, також походить з Київа. Тільки в політичному житті, зрозуміла річ, не можуть помірятися малоруси Росії з нашими рутвицями. Це мало-б для Австрії з політичного погляду велику вагу. Патріотизм і вірність рутенської людности виявляються особливо благодійно в часи тяжкої проби. Але занадто багато політики для властиво малого народа не дуже йде на користь. Вона викликає в ньому схвильований настрій, що ставить різні перешкоди на шляху спокійного культурного розвитку, так що всі здатні люди, через спокусу — грати політичну ролю, одхиляються од своїх властивих завдань, де-б вони могли принести далеко більше користи свойому народові. Дуже легко розвивається небажаний кар’єризм, з’являються фіктивні величини. Цим міг-би я пояснити незаперечений факт, що серед наших рутенців панує вражаючий брак видатних людей в області духового життя. Тим-то, як я знаю з досвіду,, не рідкість, що впливові люди з Малоросії дивляться на своїх сьогобічних земляків трохи згори, вони заздрять їхньому кращому політичному становищу, але все вважають їх за щось менше вартне. Спеціяльно в обсягу літератури або дослідження мови, як органу духового життя, дуже мало хто з наших письменників-рутенців, от як д-р Іван Франко, заслу¬


ЯҐІЧ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ
279
жив од їх цілковите визнання. Отже наші рутенці мають властиво перший голос у політичних справах, причому вони, може бути, сами себе переоцінюють, тимчасом як в инших областях життя такого авторитету не мають.
Цей, лиш в головних рисах накреслений, образ усього ходу розвитку теперішнього українства спирається на моному довголітньому досвіді і власному знанню людей та відносин, він трактує тему без найменшої прикраси, але й без ніякого упередження. Я хтів сказати не щось приємне, а саму правду, як і де, я гадаю, цю правду треба шукати. Гадаю, що цим я по моїй спроможності відповів на цілу низку запитаннів.
Так стоїть питання про колишнє географічне поняття области Україна, яке що-до Галичини та Буковини не може бути жадним спірним питанням, бо ці землі до України не належать. Або питання: яка назва більш оправдана науково — рутенці, чи українці? — бо обидві назви однаково правильні, з тою тільки дуже важливою відміною, що перша назва на ґрунті історичних подій з кінця ХУЛІ в. вживалася лиш що-до тої частини малорусів, котра припала Австрії, тимчасом як друга має своє повне політично-географічне обґрунтування що-до малорусів, які живуть у межах Росії. Нарешті, питання: „чи і коли власне назва український в рутенській літературі й мові в Австрії прийнята справді до загального вжитку“, — сподіваюсь, з мого нарису досить виразно з’ясовується, що ця назва, принаймні в Австрії, дуже молодої дати, що її імпортовано з Росії, де вона в звязку із згаданою національно-політичною тенденцією, рівно-ж тільки з кінцем ХІХ в. ввійшла в ужиток, за допомогою спочатку емігрантської літератури (Драгоманов), потому, з половини першого десятка років нашого століття, пробивається як наслідок більшої волі національного руху після внутрішніх розрухів у Росії. Про якесь загальне уживання назви українець у заселених рутенцями землях Австрії після всього сказаного не може бути й мови. Сами панове, що підписали „Пропам’ятну Записку“, ледві чи будуть у силі на цьому обставати, коли не хочуть стягти на себе обвинувачення в тому, що вони дуже перебільшують. Я гадаю, що праврільно зрозумію їх намір, коли поставлю це згідно з їхнім бажанням, як постулат будучини, в якому вони вбачають запоруку для своєї національности, щоб через єдність імени голосно виявити єдність цілого плім’я.
Тепер так зване українське питання, в теперішніх межах Росії, все ще нерозвязане питання, — а що ховає в собі будучність — невідомо, тому не слід дуже поспинатися з такими радикальними змінами. Цілковите підпорядкування наших рутенців з усіма їх почуваннями й думками аспіраціям їхніх дужчих і численніших земляків з-поза кордону, виключаючи, розуміється, політику, було-б, можливо, не зовсім без значіння. З цього можуть вийти тяжкі ситуації. Кілька років тому один мій приятель, европейськи освічений, ліберальний москаль, поставив питання: котре з багатьох невирішених питань Росії я вважаю за найважче, і коли, стурбований, не міг я дати відповіди, він заявив зовсім


280
АКАД. ВОЛОДИМИР ПЕРЕТЦ
отверто і щиро: малоруське питання. Ця коротка відповідь справила на мене глибоке вражіння, я пригадав її, коли недавно в одному політичному нарисі мого шановного приятеля проф. Брюкнера з Берліна вичитав, як він характеризує національно-політичні змагання малорусів як утопію. Я маю вражіння, що мій російський приятель заглянув глибше в душу малорусів, ніж мій берлінський колега. Малоруське питання в Росії волею-неволею прийде на порядок денний, і ніхто сьогодні не знав, коли й як воно буде вирішене. Дуже можливо, що сьогоднішні українці завдяки зробленим ним поступкам завдовольняться знову ролею малорусів і одкинуть географічну назву українців. Що тоді робитимуть наші новоспечені українці галицькі? Домагатися знову restitutio ad integrum? Чи не передчасно трохи випрохувати вже тепер у австрійського уряду санкціонування назви „українець" та „український“? Щоб уникнути непорозумінь, я заявляю виразно, що з мене зовсім не прихильник якихось наказів од уряду, влади в такому дражливому національному питанні,— вони звичайно не досягають своєї мети. Треба звернутись до здорового розуму тих, що підписали пропам’ятну записку, щоб вони не втягали й не прохали уряд плутатися в такі речі, які перебувають іще в стадії розвитку.
Дим закінчу я свій одзив. Я писав його тут на селі, одрізаний од усяких- наукових помічних засобів, що-б уможливили мені в деяких пунктах дати докладну відповідь. Але в суті речи можна-б з тут сказаним погодитись.
Гофрат фон-Яґіч.
Ііаербах, 8. X. 1915.
Подав Дмитро Дорошенко.
Археографічна подорож до Пскова 1926. VI, 13—18.
(Звідомлення).
Я працював у Губ. Музеї м. Пскова з 13 до 18 червня. Завдяки тому, що директор Музею А. К. Янсон та його заступник А. С. Ляпустін подбали за те, щоб я міг працювати навіть не в службові години, мені пощастило в короткий час переглянути всі рукописи, котрі мене цікавили, та поробити з них витяги.
Книгозбірня Музею містить у собі 515 рукописів, не рахуючи актів та документів. Написаних на пергамені тільки двоє: № 1 — від ривок Четвероєвангелії з середини XV в., З кк. і'0 та № 150 — відривок з Апокаліпсиса XV в. — північно-руського походження.
З рукописів українського походження та таких, котрі мають вартість для історії поширення української культури, можна відзначити ось які:
№ 10. Псалтир з толкуванням, К, з 1-ої чверти XVI в., копійована гарним півуставом в Луцьку, на 1 + 266 кк., деякі кк. вставлено згодом, у XVII віці. На кк. 265—266 — півуставом дописка циноброю: