Автор: Брехуненко В.  

Теги: історія   історія україни  

ISBN: 978-966-02-5844-0

Год: 2011

Текст
                    Віктор БрехуненКо
до дЕПОВО/г\у
^ордо^і фроші


NATIONAL ACADEMY OF SCIENCES OF UKRAINE M. S. HRUSHEVS”KYI INSTITUTE OF UKRAINIAN ARCHEOGRAPHY AND SOURCES STUDIES Viktor BREKHUNENKO THE COSSACKS IN THE EUROPE’S STEPPE FRONTIER: Topology of the Cossack Communities (16th-17th Centuries) Kyiv 2011
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМ. М.С. ГРУШЕВСЬКОГО Віктор БРЕХУНЕНКО КОЗАКИ НА СТЕПОВОМУ КОРДОНІ ЄВРОПИ: Типологія козацьких спільнот XVI - першої половини XVII ст.
ББК Т.3(2)42 + Т.З (24к)442 Б 87 У книзі в порівняльній перспективі розглянуті українське, донське волзьке, терське, гребінське та яїцьке козацтва як специфічні християнські спільноти на Степовому Кордоні Європи. З’ясовується типологія Степового Кордону на тлі інших світових Великих Кордонів, досліджуються особливості ґенези, етнічний код, соці¬ альне обличчя, еволюція чисельності перелічених козацтв, організація суспільства та влади в козацькому світі, функціонування Війська як військо-територіальної структури, широкий комплекс конфронтаційних та позаконфронтаційних контактів різних козацтв з мусульманським сусідами. Досліджуються козацькі ідентичності, стратегії козаків у християнському світі, а також уявлення про правителя-патрона, “вітчизну”, “козацьку землю”. Простежено типологічні перегуки та відмінності між базовими характеристиками козацьких спільнот. Для науковців, викладачів вузів, студентів, усіх, хто цікавиться історією. Затверджено до друку рішенням ученої ради Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України Підготовлено за фінансової підтримки фундацій: Gerda Henkel Stiftung та Kasa im. Jozefa Mianowskiego Усі права застережено. Передрук будь-якої частини цього видання у будь-якій формі та будь-яким способом, зокрема й електронним, без письмової згоди автора заборонено. ISBN 978-966-02-5844-0 © Віктор Брехуненко, текст, 2010
ЗМІСТ Переднє слово 5 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв на Степовому Кордоні Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 19 1.1. Концепції Великого Кордону 19 1.2. Типологія Степового Кордону 24 Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 43 2.1. Перша хвиля козакотворення: ґенеза українського донського та волзького козацтв 45 2.2. Заключний етап: поява козацтв Тереку та Яїка ... 56 Розділ 3. “Сенс місця” 67 3.1. Дві зони Степового Кордону 67 3.2. Чорноморський та Каспійський регіони 77 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Розділ 4. Етнічне коріння 93 4.1. Субстрат українського козацтва 94 4.2. Етнічні комбінації на Дону, Волзі, Яїку, Тереку. . . 101 Розділ 5. Післяґенезні етнічні допливи 111 5.1. Донори-християни 112 5.2. Донори-мусульмани та іудеї 134 5.3. Релігійні обмеження 140 Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв . . . 147 6.1. Соціальний склад донорів 147 6.2. Кількісні характеристики козацтв 159 Розділ 7. Внутрішні поділи в козацьких спільнотах 165 7.1. Козаки “статечні”, “значні”, “лутшиє казакі”, “старшина”,“чернь” 165 7.2. Запорожці й городові козаки 171 7.3. Низові та верхові донські козаки 175 Розділ 8. Військо як суспільний інститут 179 8.1. Утворення і територіальний вимір козацьких Військ 179 8.2. Козацькі ради 184 8.3. Козацькі провідники 197
8.4. “Гетьман” чи “старший”? 203 8.5. Статус козаків-приходьків у козацьких анклавах . . 211 Частина III. Козаки і християнський світ Розділ 9. Моделі співіснування 223 9.1. “Члонки” українського світу 224 9.2. Самодостатні спільноти чи піддані царя? 229 9.3. Козаки Дону, Волги, Яїка, Тереку й соціум московського прикордоння 245 Розділ 10. Культ правителя 253 10.1. Складання образу монарха-патрона 253 10.2. Правитель у світобаченні козаків 263 10.3. Козаки і самозванство 270 Розділ 11. Козацькі ідентичності 275 11.1 “Люди лицарські”, “ваші милості”, “народ руський” 276 11.2. “Казакі”: тотожність козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка, Тереку 294 11.3. Козацька “вітчизна” 307 Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 319 12.1. Річ Посполита й козацтва Дону, Волги, Яїка, Тереку . 319 12.2. Московія очима українських козаків 328 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 347 13.1. Мотиви та риторика. Релігійний кордон 348 13.2. Ієрархія козацьких пріоритетів 365 13.3. Козацтва-лідери й козацтва-аутсайдери 373 13.4. Жертви козаків 389 Розділ 14. Співіснування та взаємодія 405 14.1. Палітра позаконфронтаційних стосунків. Потурнацтво 406 14.2. Донські козаки і Ногай 415 14.3. Донські та запорізькі татари 418 14.4. Військові спілки українських козаків з татарами . 424 Післямова 445 Бібліографія 455 Індекс 476
ПЕРЕДНЄ СЛОВО Ось уже два десятиліття як примхлива історіографічна доля схід¬ ноєвропейських християнських козацтв - українського, донського, волзького, яїцького, терського та гребінського - змінила свій гнів на милість. Козацька тематика перебуває, так би мовити, “на слуху”, що виливається навіть у спроби відродити в Україні та Росії те чи інше козацтво, не кажучи вже про утворення там різноманітних козацьких організацій, подеколи дуже навіть гротескових. Знаковим явищем стало посутнє підвищення зацікавленості козацькою проблематикою в захід¬ них історіографіях. Це дало додатковий імпульс козакознавчим студіям, розширивши їхні горизонти за рахунок спроб застосувати методики й підходи, апробовані в інших дослідницьких площинах. Якщо в Україні й почасти в Росії спершу головно втамовували цілком очевидний “голод” на козакознавство, штучно організований з добре знаних причин сумно відомим совєтським режимом, то в західному світі на зламі ХХ-ХХІ ст. найважливішим каталізатором пожвавлення інтересу до козацької історії, схоже, стало бажання до¬ кладно з’ясувати природні межі європейського світу, глибше пізнати особливості його взаємодії з навколишніми суспільствами, а в ідеалі - зрозуміти підложжя тих контактних процесів, які сьогодні визначають моделі його співіснування з різними сусідами. Козацтва, виникнувши на неспокійній еластичній межі між осілою цивілізацію й кочовим / напівкочовим світом, між лісом і степом, християнською й мусульман¬ ською ойкуменами, були покликані самою своєю природою уособлю¬ вати дух Степового Кордону Європи, наповнений конфронтаціями та взаємодіями, фобіями та запозиченнями в найрізноманітніших сферах. Козаки перетворилися на суб’єкт перехресних впливів, які струмували з обох боків цього Кордону і, подібно до своїх аналогів на Балканах (граничарів, ускоків, гайдуків, секеїв), не могли не бути тим оголеним нервом, який чутливо реагував на будь-які зміни тутешньої ситуації. Показово, однак, що у підсумку всі християнські козацтва у різний спосіб і на різних етапах існування Степового Кордону опинилися в по-
8 Переднє слово літичному тілі Російської імперії. Особливості поглинальних стратегій Росії, спрямованих на козаків, - окрема сторінка козацької історії, не¬ щаслива для усіх суб’єктів останньої. Завершилося усе, як відомо, тим, що в кінцевому рахунку, попри цілком очевидні проміжні успіхи, Росія пішла на брутальне вирішення питання, бо інакше не могла остаточно зламати хребет жодному з козацтв. Козацькому поясові, який тягнувся від Бугу й Дніпра через Дон і Волгу до Яїка з відгалуженням на Терек, було завдано руйнівних втрат спершу у XVIII ст., а потім і на початку XX ст. Ще за існування Степового Кордону Росія наважилася вкоро¬ тити віку волзькому та українському козацтвам, а заключним цвяхом в домовину козацького світу стало трагічне більшовицьке розкозачення Дону, Яїка й Тереку. Тож зі специфікою функціонування козацьких спільнот у рамках Росії тісно пов’язані проблеми формування терито¬ рії та внутрішньої структури імперії, еволюції експансіоністських та інтеграційних концепцій цієї потуги, яка пройшла шлях від уламка Золотої Орди до континентальної сили. Відтак козацька історія здатна пролити світло на базові елементи протиборства та взаємодії на Сході Європи трьох цивілізаційних мо¬ делей: європейської, азійської і так званої московської версії Сходу. Існування ж одразу кількох християнських козацтв актуалізує проблему їхньої типології з уявненням специфіки кожного з них. Компаравіс- тичний підхід, який уже давно й продуктивно використовується в іс¬ торіографічній практиці, потенційно спроможний за таких умов дати плідні результати. Власне, розгорнуті заклики до застосування його опції в рамках дослідження козацької історії останнім часом звучали неодноразово1. Однак, попри свої очевидні пізнавальні можливості, порівняльний підхід у козакознавстві до сьогодні залишається не задіяним на пов¬ ну силу. Історіографічна традиція тут надзвичайно бідна. Фактично, крім згаданих вище обґрунтувань перспективності компаравістики, на пальцях однієї руки можна перелічити прикладні спроби тією чи іншою мірою застосувати бодай елементи такого підходу. Хоча перші порухи порівняти між собою козацькі формації (здебільшого українських і донських козаків), робилися ще в середині XIX ст., 1 Див. хоча б: Каппелер А. Казаки в записках иностранцев до 1648 г. // Украина и соседние государства в XVII веке. // Материалы международной конференции. - Санкт- Петербург, 2004. - С. 37-58; Маркедонов С. М. Казачество: единство или многообразие? Проблемы терминологии и типологизации казачьих сообществ // Казачество России: прошлое и современность. Сборник научных статей. - Ростов-на-Дону, 2006. - Т. 1. - С. 7-24; Плохій С. Козакознавство без кордонів: нотатки про користь порівняльного аналізу // Український гуманітарний огляд. - Київ, 2004. - С. 63-84.
Передне слово 9 до чого підштовхували помітні навіть неозброєним оком перегуки інституційних моделей та стилю життя різних козацтв. Проте аж до середини минулого століття справа обмежувалася локальними принагідними заувагами без глибших підставових досліджень, як-от у М. Костомарова, що донські та українські козаки були пов’язані між собою “узами віри, племені та способу життя”2, чи у Ф. Равіти- Гавронського про нібито однакову аморальність і деструктивність донців та запорожців3. Висловлювалися й хвацькі тези, про те, що донські та запорізькі козаки “створювали одне суспільство”4 чи як-от: “у середині XVI ст. козацтво Дніпра, Дону й Волги зливається духом в одну спілку спільного служіння Московській державі та є її опорою"5. Першою серйозною заявкою на застосування власне порівняльного підходу стала відома монографія Г. Штьокля, у якій німецький дослід¬ ник послідовно розглянув проблему козакотворення у Східній Європі до середини XVI ст.6, намагаючись передусім відтінити трансляцію “ідеї козацтва” з тюркського світу до християнського. У 1980-х рр. під одним дахом помістив окремі спостереження про походження та со¬ ціальну природу різних християнських козацтв російський дослідник Н. Нікітін7. Деякі плідні паралелі між різними козацькими формаціями проводили проводили С. Плохій, Ф. Логворт, Л. Гордон, А. Сеатон8. Не в останню чергу подібний невтішний стан власне порівняль¬ них студій може бутй пояснений тим, що в українській, польській та російській історіографіях - основних донорах козакознавства - до¬ нині домінує концептуальна стратегія, спрямована на дослідження історії щоразу “свого” козацтва: в перших двох - українського, в останній - одного з решти. До того ж у Росії довгий час козацькою 2 Костомаров Н. И. Богдан Хмельницкий. - Санкт-Петербург, 1859. - Т. I. - С. 348. 3 Rawita-Gawronski F. Bohdan Chmielnicki do elekcyi Jana Kazimierza. - Lwow, 1906. - S.7. 4 Див., зокрема: Кулиш П. А. История воссоединения Руси. - Москва, 1877. - Т. I. - С. 286; Пудавов М. В. История Войска Донского и старобытность начал казачества. - Новочеркасск, 1890. - С. 193; Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством От¬ томанской Порты. - Санкт-Петербург, 1887. - С. 542. 5 Пудавов М. В. История Войска Донского... - С. 163. 6 Stokl G. Die Enstehung des Kosakentums. - München, 1953. 7 Никитин H. И. О происхождении, структуре и социальной природе сообществ русских казаков XVI - середины XVII века // История СССР. - 1986. - № 4. - С.169- 178. 8 Плохш С. Козакознавство без кордошв; Gordon L. Cossack Rebellions: Social Turmoil in the Sixteenth Century Ukraine. - Albany, 1983. - P. 63-64; LongwortF. The Cossacks. - New York, Chicago and San Francisko, 1969. - P. 20-25,42-43,80-81; Seaton A. The Horse¬ men of the Steppes. The Story of the Cossacks. - London, 1985. S. 26-61.
10 Переднє слово історією спеціально переймалися лише переважно вихідці з козацьких спільнот. Природно, ці історики воліли зосереджуватися на минуло¬ му “свого” козацтва й більше налягали на його особливостях, ніж на спорідненостях з іншими. При цьому минуле козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку повсякчас безоглядно вписувалося до російського іс¬ торичного наративу, що створювало ще один інтелектуальний бар’єр для концептуально закроєних порівнянь з українським козацтвом. По великому рахунку, лише останнім часом в російській історіографії дав тріщину моноліт підходу до історії, наприклад, донського козацтва виключно з перспективи розвитку імперії. З’явилася опція, що 11 спо¬ конвічна вірність козаків (донських. - В. Б.) Росії, Імперії, ідеям оборони російських кордонів, захисту православної віри - багато в чому міф, політичний конструкт, часто далекий від настроїв у середовищі рядових козаків”9. Паралельно, однак, продовжують з’являтися праці, написані крізь призму того, що донські козаки, завжди були “соціальною групою російського суспільства”, нехай і своєрідною та особливою10. Отже не переривається традиція, коли пізніший (від XVIII ст.) період історії Дону, як слушно висловився Б. Боук, “анахронічно проектується на попередню добу”11. Понад те, навіть у серйозних наукових працях (не публіцистиці), де визнається багатоетнічність донського козацтва, наявність у ньому вихідців з різних країв, поруч зустрічаються твер¬ дження на кшталт: “ідучи з рідної землі від політичного, соціального та релігійного гніту, що наростав, та набуваючи статусу вигнанців, вони (майбутні донці. - В. Б.) створювали (почасти поновлювали) таку со- ціокультурну модель, яка дозволила їм набути новий статус (“царських слуг”), і в цьому новому статусі вони виявилися потрібними залишеній батьківщині (Московії. - В. Б.)”12. У свою чергу українське козацтво досліджували відірвано від ре¬ шти козацтв: українські історики як феномен українського історичного процесу (незалежно від того, чи самостійного, чи вмонтованого в який інший), польські - як частину минулого Речі Посполитої, російські - як 9 СеньД. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа в отношениях с мусульман¬ скими государствами Причерноморья (вторая половина XVII - начало XVIII в.). - Ростов- на-Дону, 2009. - С. 60. 10 Куц О. Ю. Донское казачество в период от взятия Азова до выступления С. Разина (1637-1667). - Санкт-Петербург, 2009. - С. 344, 355. Див. також: Очерки традиционной культуры казачеств России. - Москва; Краснодар, 2002. - Т. 1. - С. 320-321. 11 Воеск В. J. Imperial Boundaries. Cossack Communities and Empire-Building in the Age of Peter the Great. - Cambridge, 2009. - P. 13. 12 Рыблова М. А. Социокультурные трансформации на Дону (XVI-XIX вв.) // Каза¬ чество в истории России: прошлое и настоящее. Сборник научных статей. - Ростов-на- Дону, 2008. - Вып. 2. - С. 7.
Переднє слово 11 складову польсько-литовського періоду української історії, цього ніби “несправедливо” виниклого відгалуження історії загальноросійської, яке козаки ж під супровід Переяслава 1654 року начебто завернули до свого “природного” річища. Як не парадоксально, але той факт, що з 1840-х рр., попри обґрунтовану Г. Устряловим13 “прагматичну схему російської історії”, в російському імперському історичному наративі й далі так чи інак все одно виділяли польсько-литовську складову (нехай і як інтегральну частину російської історії), в тодішніх умовах лише посприяло віддаленню перспективи дослідження минулого східноєвро¬ пейських козацьких спільнот під одним дахом. Відтак, на сьогодні стоїть завдання не тільки застосувати по¬ рівняльний підхід, а й переконливо верифікувати традиційне впи¬ сування козацтв до національних наративів, на чому свого часу так артикульовано наголошувала ще Л. Гордон14. У цьому сенсі ключове значення має так звана козацька “класична” або “героїчна” доба, тобто доба генези козацтв на Степовому Кордоні, доба їхнього становлення, інституціоналізації, формування первісних козацьких ідентичностей та позиціонувань у навколишньому просторі, доба визрівання тих пере¬ думов, які накотилися в другій половині XVII ст. й докорінно змінили обличчя козацького світу. Евристично дуже важливо, що упродовж усієї “класичної доби” зберігалися ключові засади існування козацьких спільнот: козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку залишалися незалежними анклавами, укра¬ їнські ж козаки функціонували спершу як прошарок, а далі як стан українського суспільства. Середина XVII ст. стала знаковим вододілом. Українські козаки спромоглися відновити українську державність у вигляді Гетьманщини й стати на території останньої осердям нової суспільної еліти. Проте з часом вони потрапили під потужні московські впливи й не змогли уникнути їхніх руйнівних наслідків. Інші козацтва теж опинилися в політичному тілі Росії й, пізнавши на собі всі при¬ нади інтеграційних стратегій Петербурга, спершу зайняли в ієрархії імперських територій та суспільних груп нішу специфічних анклавів на периферії, а згодом, як уже зазначалося, були ліквідовані як такі. 13 Докладніше про “прагматичну схему”, яка вмонтовувала історію Литви й Польщі до російської історії, див. Velychenko S. National History as Cultural Process. A Survey of the Interpretations of Ukraine’s Past in Polish, Ukrainian and Russian Historical Writting from Earliest Times to 1914. - Edmonton, 1992. - S. 134. 14 Gordon L. Cossack Rebellions... — P. 1. Необхідність виплутати козацтва з націо¬ нальних наративів підкреслювали також А. Каппелер та С. Плохій. Див.: Каппелер А. Казаки в записках иностранцев до 1648 г... - С. 37-38; Плохій С. Козакознавство без кордонів... - С. 67.
12 Переднє слово А отже, застосування компаравістичної опції при дослідженні “кла¬ сичної” козацької доби покликане також точніше відтінити специфіку формування внутрішніх козацьких передумов, і насамперед менталь¬ них, до інтеграції в російські імперські структури - центральної події наступного періоду козацької історії. Козакам відводилося важливе місце в експансіоністських стратегіях Російської імперії кінця XVII - початку XIX ст. Козаків не тільки інтегровували, а й рухали їхніми руками свою експансію на інші землі чи то для того, щоб остаточно “закрити” Степовий Кордон, чи то для так званого “прорубування ві¬ кна в Європу” на Балтиці. Понад те, порівняльний підхід є ефективним інструментом проти ефекту так званого “наукового забалакування”, коли зворотним боком перебування того чи іншого явища в зоні постійної дослідницької уваги стає поява певних історіографічних стереотипів, які далі вже не верифікуються, а сприймаються аксіоматично й механічно уводяться до нових опрацьовуваних концепцій, часами навіть як наріжні складові. При цьому відбувається своєрідна деактуалізація проблеми повноти джерельної бази й робиться крен у бік надмірно віддаленої від джерел концептуалізації. У нашому випадку, попри посилення останнім часом тенденції до перегляду таких кліше (особливо щодо стосунків козаків з мусуль¬ манськими сусідами), прикладів притуплення дослідницької “гостроти зору” вистачає. Взяти хоча б постійно тиражовані уявлення про не¬ ймовірно високий ступінь спорідненості козацтв аж до типологічного ототожнення козацьких структур, про засадничу й мало не всеохопну “козацьку солідарність”, про безальтернативне тяжіння козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку до Московії аж до накинення на ці спільноти поняття “російські козаки” тощо. Кожне з цих на позір аксіоматичних уявлень розпадається на купу похідних стереотипів, які докладно ве- рифікуватимуться у відповідних місцях книги. Відтак типологізація козацьких спільнот як соціальних структур, крім усього, покликана так би мовити навести дослідницьку “різкість”. * * * Поза сумнівом відправним пунктом компаравістичного дослідження має стати з’ясування закономірностей виникнення поясу християнських козацьких спільнот. Продуктивним видається розширення тут дослід¬ ницької перспективи шляхом порівняння Степового Кордону Європи з іншими Великими Кордонами ранньомодерного часу - в Північній та Південній Америці, Китаї, Австралії, Африці, врешті, на Балканах. Сама опція Степового Кордону в тому чи іншому вигляді використовувалася
Передне слово 13 для прояснення історії різних козацтв доволі часто, а нині взагалі домі¬ нує (про це далі піде окрема розмова). Широко закроєна типологізація Степового Кордону, дітьми якого були і мусульманські, і християнські козаки, може дати додаткові можливості для глибшого проникнення в особливості як генези козацтв, так і подальшого функціонування козацького світу. Важливим елементом є аналіз “сенсу часу” й “сенсу місця” для кожного козацтва. Адже утворення по християнський бік Кордону поясу козацьких спільнот розтягнулося мало не на півтора століття, й у кінцевому рахунку козацькі анклави виявилися по різному позиціоновані стосовно християнського прикордоння. Якщо козацький край в Україні починався безпосередньо на прикордонні, то осідки, які виникли на Дону, Волзі, Яїку й Тереку, були розташовані в глибині Кордону, на території відділеній від християнського пасу широченною смугою Поля. Як вплинув часовий і територіальний фактор на ґенезу та на історичну долю різних козацьких спільнот, на стратифікацію та еволюцію Степового Кордону? Крім того, козацькі анклави виявилися ще й поділеними між різ¬ ними морськими регіонами - Чорноморським і Каспійським, - а відтак опинилися в різних геополітичних нішах, під впливом різних систем економічних, політичних і соціальних відносин та інтересів. Наскільки значущим виявилося таке розчленування козацького світу для його існування та впливовості на Степовому Кордоні? Інший важливий супутній чинник - етнічний і соціальний коди козацтв на етапі генези та пізніше. Від того, на якому етносоціально- му пні сформувалася та чи інша козацька формація, залежало дуже багато для її майбутньої постави, адже закладалися підвалини само¬ усвідомлення, уявлення про свою територію, “вітчизну”, сусідів, осно¬ ви поведінкових стратегій, спрямованих на різних суб’єктів. З іншого боку, соціальний родовід козацтв, точніше ступінь наповнення того чи іншого козацтва вихідцями із суспільних еліт, посутньо позначився на проблемі ідентичності, на рівні козацьких претензій у соціумі, на ставленні інших суспільних груп до цих претензій. Які в етнічному та соціальному сенсі допливи і звідки струмували до майбутніх козаць¬ ких осідків упродовж генези козацтв та усієї “класичної доби”? Як це вплинуло на самоідентифікаццію козацтв, їхні світоглядні орієнтири, інтелектуальні горизонти й систему вартостей, на контакти з іншими козацькими спільнотами, на зв’язок з християнським прикордонням та з мусульманськими сусідами? Власне, цей зв’язок є ключовою проблемою козацької версії опа¬ нування Степового Кордону. Чи є підстави вести мову про Кордон як самодостатню структуру після утворення козацького поясу? Чи
14 Переднє слово різнилося сприйняття козацтвами мусульманських сусідів? І, власне, яким був “градус” відторгнення між козаками, з одного боку, й тата¬ рами, турками, ногайцями - з іншого. Може, мусульманських сусідів козаки вважали лише конкурентами за Степ, а не іманентно ворожими суб’єктами? Іншими словами, чи доповнювався фізичний Степовий Кордон Кордоном ментальним? Яким був комплекс конфронтаційних та позаконфронтаційних контактів з татарами, ногайцями, турками, азовцями? Контексти появи мешканців-татар на території козацьких анклавів. Військові союзи й збройні конфлікти. Доля полонеників- мусульман. Реальний внесок кожного з козацтв в опанування Степо¬ вого Кордону. Якщо раніше здебільшого ігнорувалася або принаймні притлум¬ лювалася позаконфронтаційна складова, а цивілізаційна ситуація на Степовому Кордоні концептуально зображувалася спрощено, практично лише як поле запеклого протиборства, то останнім часом все виразніше ставиться наголос на контактах і взаємодії. Важливо, однак, не пере¬ гнути палку цього разу в інший бік, ігноруючи чинник конфронтації. Так само важливим є подолання схематизму в концептуалізації комплексу стосунків козаків з суб’єктами по християнський бік Степо¬ вого Кордону. На зміну надміру спрямлених тез, від багатьох із яких відгонить погано прихованими ідеологічними настановами, має прийти широко закроєна типологізація офіційних стосунків, а також низових контактів козацьких спільнот з мешканцями прикордоння та внутріш¬ ніх районів, з державними чинниками. Компаравістичний підхід у цій ділянці дозволить ясніше уявити як еволюціонувало в часі ставлення різних козацтв до Московії та Речі Посполитої, вловити нюанси у тому, наскільки козаки чулися членами чи ні відповідних соціумів, чи були козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку реально інтегровані в політичне й соціальне поле Московії, в який спосіб впливали на козаків устроєві моделі держав та процеси, які відбувалися в тамтешніх елітах, яким був образ царя й короля у світоглядних імперативах різних козацтв, в чім полягала природа самозванства в козацтвах Дону, Волги, Яїка й Тереку. Зрештою, окремий блок питань пов’язаний зі спрямованими на козацький світ інтеграційними стратегіями Московії та Речі Посполитої, а також реакцією на ці стратегії різних спільнот. Усе це повинно прояснити правомірність вписування тих чи інших козацтв до національних наративів чи потрактування тогочасної історії козацтв як самодостатнього процесу. Також воно має пролити світло на те, які саме вартості християнського світу і в якому обрамленні козаки взяли з собою на Степовий Кордон та яким був зворотний вплив ко¬ зацьких спільнот Дону, Волги, Яїка й Тереку на московський соціум.
Передне слово 15 Порівняльний підхід дозволить також об’ємніше уявити особливості внутрішньої самоорганізації кожного з козацтв. Як співвідносилися способи життєдіяльності й уявлення різних козаків про козацьку територію та “козацький хліб”? Еволюція чисельності та загальної по¬ туги козацьких спільнот. Козацтва-лідери й козацтва-аутсайдери Під компаравістичним кутом зору стають помітними нові грані дискусійної проблеми походження інституту козацької ради /кола, а також природи й сутності внутрішніх поділів у середовищі козацтв. Розширюються можливості для з’ясування ступеня залежності ґенези кола/ради від зовнішніх чинників, а особливо гіпотетична роль Степового Кордону як демократизатора суспільних стосунків. Водночас поза межі цієї книги винесені такі проблеми, як: повсяк- дення козаків, комплекс взаємозапозичень козацьких спільнот /мусуль¬ манських сусідів, суто військовий бік козацької історії, козацький світ очима Європи. Кожна з них потребує окремої великої розмови. * * * Насамкінець, годилося б сказати кілька слів про джерельну базу дослідження. Відправним пунктом слугувало тут переконання в при¬ родній перевазі історичного джерела над будь-якими історіографіч¬ ними конструкціями. Так звані “незручні джерела”, які випадають із здавалося б стрункої та “красивої” картини, мають бути не ігноровані, а вписані в контекст. Принцип, якщо джерела суперечать обстоюваній концепції, тим гірше для джерел, слід відкинути, як-то кажуть, з по¬ рога. Віддалена від джерел концептуалізація, чим нині часто грішать, здатна лише завести на манівці схематизму, спотворених уявлень та сумнівних притягувань “за вуха”. Тож прагнення до самодостатньої джерельної бази стало джерелоз¬ навчою підвалиною книш. Його реалізація вилилася в намір згромадити якомога об’ємніший корпус документальних джерел та наративів, тим паче що потенційна джерельна база виявилася суттєво вужчою за пер¬ вісну. Не збереглося жодного архіву козацьких спільнот, Кримського ханату, воєводських центрів прикордоння Московії. З комунікаційних причин довелося відмовитися від турецьких архівних зібрань, що не могло не звузити можливості для того, щоб подивитися на козацтва очима їхніх головних супротивників і водночас головних партнерів на Степовому Кордоні - мусульманських сусідів. Відтак актуалізована джерельна база була сформована шляхом ретельного врахування наяв¬ них археографічних публікацій (їхній перелік подається в кінці книги), а також цілеспрямованої евристики в зібраннях, де потенційно могли відкластися необхідні джерела. Насамперед це архіви Посольського
16 Передне слово та Розрядного приказів Московської держави як велетенські масиви документів про стосунки Москви з воєводами прикордоння, козацьки¬ ми спільнотами, Туреччиною, Кримським ханатом, Ногаєм, Персією, народами Північного Кавказу. Специфіка фондоутворення та наявних описів зумовила потребу поджерельної евристики в наступних зібран¬ нях: стовбці Білгородського, Московського, Севського, Приказного, Новгородського, Володимирського столів Розрядного приказу (ф. 210 Російського державного архіву давніх актів (РДАДА)), а також фонди Посольського приказу РДАДА (“Зносини Росії з Польщею” (ф. 79), “Зносини Росії з Туреччиною” (ф. 89), “Зносини Росії з Кримом” (ф. 123), Малоросійські справи (ф. 124), “Зносини Росії з ногайськими татарами” (ф. 127), Кабардинські і балкарські справи (ф. 153)). Не менш представницький комплекс джерел виявлено в польських архівах та відділах рукописів наукових бібліотек. Розпорошений він по таким фондам: Головний архів давніх актів (AGAD) (Архів Замой- ських, Архів Радзивілів, Архів Браницьких з Сухої, Архів публічний Потоцьких, Коронна метрика, шведська полоніка (Extranea IX Polen)); Воєводський архів у Кракові (Архів Сангушків, збірка Русецьких); Бібліотека Ординації Замойських (відділ рукописів Національної біб¬ ліотеки Польщі); Бібліотека Чарторийських; Бібліотека Рачинських; Бібліотека Оссолінських; відділи рукописів бібліотеки Варшавського університету, Національної бібліотеки Польщі та бібліотек Академії наук Польщі в Кракові та Курніку. Результативні архівні пошуки також проводилися в Державному архіві Австрії (фонди “Польща”, “Туреч¬ чина”, “Росія”, “Швеція”), Інституті рукописів Національної біліотеки України імені В. Вернадського. * * * Залишається ще з приємністю скласти подяку усім, хто своїми по¬ радами та заувагами посприяв появі цієї книги: Андреасу Каппелеру, Зенону Когуту, Петру Кулаковському, Сергієві Леп’явку, Юрію Ми- цику, Мирославу Нагельському, Сергієві Плохію, Петру Сасу, Дмитру Сеню, Валерію Степанкову, Терезі Хинчевській-Ґеннель, Тарасові Чухлібу, Іскрі Шварц, Віталію Щербаку. Інтелектуальне спілкування з цими знаними вченими інспірувало низку плідних ідей, без яких книга багато б втратила. Зайве наголошувати, що перелічені дослідники жодною мірою непричетні до її недоліків. Окрема подяка дослідницьким фундаціям та інституціям, фінансова допомога яких уможливила опрацювання літератури та плідну архівну евристику: Gerda Henkel Stiftung, Kasa Jozefa Mianowskiego, Канадський інститут українських студій.
ЧАСТИНА І. УТВОРЕННЯ ПОЯСУ ХРИСТИЯНСЬКИХ КОЗАЦТВ НА СТЕПОВОМУ КОРДОНІ
Розділ 1 СТЕПОВИЙ КОРДОН ЄВРОПИ У КОЛІ ВЕЛИКИХ КОРДОНІВ1 1.1. Концепції Великого Кордону Спроби вдихнути свіже повітря в козакознавство, без сумніву, ведуть нині до тіснішого, ніж було досі, концептуального поєднання по лінії козаки - Великий Кордон Європи. Про перспективність до¬ слідження козацьких спільнот у контексті Великого Кордону сигна¬ лізували ще в 60-ті pp. XX ст. В. Макнілл та І. Лисяк-Рудницький. Перший з них намагався схематично поширити на східноєвропейський степ і козаків концепцію Великого Кордону2. Натомість І. Лисяк- Рудницький уже вважав, що “Тернерова “теза пограниччя ” могла б творити дуже плідний методологічний засіб й у вивченні української історії”3. Окремі розрізнені елементи такого підходу застосовані в кількох пізніших науково-популярних книгах західних авторів з іс¬ торії козацтва4. На зламі 80-90-х pp. XX ст. низку слушних спосте¬ режень з приводу ролі Степового Кордону в українській історії зробив Я. Дашкевич5. Нині спостерігаємо нові спроби розглянути козаків у рамках сучасних інтерпретацій Великого Кордону як од- 1 Розділ є розширеною версією статті: Брехуненко В. Типологія Степового Кордону Європи і перспектива дослідження історії східноєвропейських козацтв // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - Київ, 2006. - С. 453-488. 2 McNeill W. N. Europe’s Steppe Frontier, 1500-1800. - Chicago, 1964. 3 Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом !7 Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 4-5. 4 Gordon L. Cossack Rebellions. Social Turmoil in the Sixteen-Century Ukraine. - New York, 1983; Groushko M. The Cossacks: Warrior Riders of the Steppes. - New York, 1993; Longworth Ph. The Cossacks. - New York, 1970; Seaton A. The Horsemen of the Steppes: The Story of the Cossacks. - London, 1985. 5 Дашкевич Я. P. Большая граница Украины: этнический барьер или этноконтактная зона? // Этноконтактные зоны в Европейской части СРСР: История, динамика, методы изучения. - Москва, 1989. - С. 7-21; Його ж. Україна на межі між Сходом і Заходом (14-18 ст.) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1991. - T. ССХХІІ. - С. 28-44.
20 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... нієї з найважливіших ланок взаємодії суспільств розташованих по його обидва боки6. Цілком природно, що відбувається це на тлі но¬ вітніх спроб подивитися на українську та російську історію крізь призму теорії Великого Кордону. Опція Великого Кордону вже довгий час використовується для пояснення історії Австралії, Південної Африки, Китаю, Латинської Америки, Канади, але найпопулярнішою є, безперечно, в американській історіографії. З легкої руки Ф. Тернера, який наприкінці XIX ст. про¬ голосив Великий Кордон між європейськими приходьками та місце¬ вими індіанськими племенами колискою сучасної американської циві¬ лізації, так званий “кордонний дискурс” донині перебуває в епіцентрі наукового та художнього освоєння післяколумбової американської іс¬ торії й, попри періодичні спроби накрити його “мокрим рядном”, за¬ лишається своєрідною візитною карткою історіографії Нового Світу. Як свого часу влучно висловився В. Саваг, “американські історики ма¬ тимуть свій Захід і свого Тернера, навіть якщо він буде “новим Тернером”1. Упродовж понад столітніх спроб пояснити американську історію крізь призму теорії Великого Кордону було сформульовано чотири основні мегаконцепції: “рухливого Кордону, між цивілізаціями” (школа Тернера)8; американського Великого Кордону як частини Великого Кордону єв¬ ропейської цивілізації (школа В. Вебба)9; історії Великого Кордону як складової історичного минулого того сучасного суспільства й тієї дер¬ жави, які потім в кінцевому рахунку поглинуло його (школа Болтона)10; Великого Кордону як самодостатньої структури (новітня концепція Д. Вебера)11. Усі ці теоретичні конструкти, за винятком хіба останньо¬ го, хронологічно наймодернішого, обросли великою кількістю модифі¬ кацій, виплеканих численними послідовниками “батьків” відповідних шкіл. 6 Каппелер А. Южный и Восточный фронтир России в (XVI - XVIII веках) // Ab Im- perio. - 2003. - № 1. - C. 51-53; Jlen 'явко С. Великий Кордон Європи як фактор станов¬ лення українського козацтва (XVI ст.). - Запоріжжя, 2001; Його ж. Українське козацтво і теорія Великого Кордону // Козацька спадщина. - 2005. - № 2. - С. 46-49; Barrett Th. М. At the Edge of Empire: The Terek Cossacks and the North Caucasus Frontier, 1700-1860. - Boulder; Colo, 1999; BoeckB. Imperial Boundaries ... 7 Savage W. Jr., Thompson S. I. The Comparative Study of the Frontier: An Introduction // The Frontier. Comparative Studies. - Norman, Volume two. - S. 16-17. 8 Turner F. J. The Frontier in American History. - New York, 1920. 9 Webb W P. The Great Frontier. - Austin, 1964. 10 Bolton H. E. Wider Horizons of American History. - New York; London, 1939. 11 Weber D. J. The Spanish Borderlands. Historiography Redux // The History Teacher. 2005 № 39. -November. - P. 43-56; Idem. The Spanish Borderlands of North America: AHis- toriography // Magazine of History. - 2000. - № 14. - P. 3-11.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 21 Варто зазначити, що поява багатьох похідних концепцій була інспірована не лише науковими чинниками. До честі американських дослідників вони не соромляться говорити про це відкрито. Зокрема, Д. Вебер та М. Валл прямо визнають, що сучасні політичні, демогра¬ фічні та інтелектуальні зміни в США, а особливо зростання освіче¬ ності, соціальної мобільності американців латиноамериканського по¬ ходження та їхнього бажання мати свою сторінку в американській історії змушують переглянути підходи до просторово-суспільного об’єму американського минулого12. Це останнє пробують розглядати не як “експансію англійської Америки", а як “історію різних культур, що сформували національну спадщину”13. Однією з відповідей американської історіографії на виклики часу й стала Веберівська теорія самодостат¬ ності Великого Кордону, який не можна розглядати під знаком ретро¬ спекції сучасної політичної карти, тобто вмонтованим в історію держави, якої свого часу не існувало. З 20-х рр. XX ст. дослідники розпочинають використовувати теорію Великого Кордону для інтерпретації інших історій, і вже в 1950-ті рр. “кордонний дискурс” стає однією з найпопулярніших мо¬ делей для вивчення історії етноконтактних зон, цивілізаційних пере¬ хресть та суспільств, розташованих в зонах впливу останніх. Тоді ж відбулося й широке обговорення порівняльної перспективи дослі¬ дження Великих Кордонів14. Про компаравістичний потенціал теорії Великого Кордону, як уже було давно помічено, говорив ще Ф. Тер- нер, пропонуючи проводити відповідні дослідження15. Однак сам він до них так і не вдався, а закиди щодо ігнорування в його поясненні американської історії саме інших кордонних досвідів посідають цен¬ тральне місце серед претензій, висловлюваних на адресу батька “кор¬ донного дискурсу”16. 12 Wall Н. М. Confessions of a British North Americanist: Bordenlands Historiography and Early American History // Reviews in American History. - 1987. - Volume 25. - Num¬ ber 21. - P. 1; Weber D. J, The Spanish Borderlands. Historiography Redux. - P. 44-45. 13 Wall H. M. Confessions of a British North Americanist. - P. 2. 14 Див.: Hudson J. C. Theory and Methodology in Comparative Frontier Studies // The Frontier. Comparative Studies - Norman, 1977. - Vol. 1. - P. 11. 15 Ibidem. - P. 11; Pierson G. W. The Frontier and American Institutions: A Criticism of the Turner Theory // Turner and Sociology of the Frontier. - New York; London, 1968. - P. 34. 16 Див. зокрема: Hofstadter R. Introduction //Turner and Sociology of the Frontier.-P. 6; Klose N. A , Concise Study Guide to the American Frontier. - Linciln, 1964. - P. 8; Mike- sell M. W. Comparative Studies in Frontier History // Turner and the Sociology of the Frontier. - New York, London, 1968. - P. 152-154.
22 Частиш І. Утворення поясу християнських козацтв... З іншого боку, сучасне зростання уваги до східноєвропейської ділянки Великого Кордону Європи та до Великого Східного Кордону Росії опирається на давні традиції української та російської історіо- графій враховувати у своїх національних наративах чинники Степу та близького сусідства тюркського світу. Виклики, породжені широкою й легко проникною степовою смугою, яка обрамлювала підчерів’я східноєвропейських територій з осілим населенням, були принаймні від середньовіччя настільки потужними, що не могли не осмислюва¬ тися. З часів як мінімум Нестора-літописця проблема Поля постійно обговорювалися в історіографії (й не тільки), щоправда здебільшого у звуженому форматі - тривалі змагання з тюркським світом та яви¬ ще козацтва (з XVI ст.). У середині XIX ст. в російській історіографії дійшло вже до концептуалізації ролі колонізаційних обставин в істо¬ рії Росії. Спершу С. Соловйов, а особливо його учень В. Ключевський надали чинникові колонізації Степу надзвичайно важливого значення у процесі вироблення феномену Московського царства/Російської імперії. І в цьому, як в один голос відзначали історики, котрі зверну¬ ли увагу на перегук концепції російської колонізації й тернерівської теорії Великого Кордону, С. Соловйов та В. Ключевський були “бать¬ ками” фактично російського аналогу цієї теорії. Принципова відмін¬ ність, однак, між російським підходом та ідеями Ф. Тернера полягала в тому, що на відміну від Ф. Тернера, для якого Великий Кордон був двигуном формування американської демократії та американського способу організації суспільства й влади, російські історики до недав¬ нього часу практично одностайно розглядали тутешній різновид Вели¬ кого Кордону як ахіллесову п’яту російського минулого17. Виразні елементи “протокордонного дискурсу” були притаманні й українській історіографії, що цілком зрозуміло з огляду на визна¬ чну роль козацтва в українській історії. Якщо в російській історіо¬ графії історія козацьких спільнот перебувала поза увагою дослідників першої руки, то в українській навпаки опинилася в центрі уваги. Шукання коренів українського козацтва саме в наслідках колонізації незалюднених обширів, які відмежовували обжиті українцями краї від території розселення татар та ногайців, стало в другій половині 17 Bassin M. Turner, Solov’ev and the “Frontier Hypothesis”: The Nationalist Signification of Open Spaces // The Journal of Modem History. - 1993. - Vol. 65. - № 3. - P. 471-511; Lobanov-Rostovsky A. Russian Expansion in the Far East in the Light of Turner Hypothesis // The Frontier in Perspective. - Madison, 1957. - P. 79-94; RiberA. J. Changing Concepts and Constructions of Frontiers: A Comparative Historical Approach//Ab Imperio. - 2003. -№ 1. - P. 41-42; Treadgold D. W. Russian Expansion in the Light of Turner’s Study of the American Frontier // Agricultural History. - 1952. - Vol. 26. - № 4. - P. 147-152.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 23 XIX ст. магістральним напрямком розвитку козакознавчих студій в Україні. М. Грушевський остаточно закріпив цей пріоритет, підперши його концепцією шкідливого впливу Степу на долю українського світу. Степ у М. Грушевського - ключова складова чинника “тери¬ торія”, покладеного поряд з “народом” та “державою” в основу першо¬ го українського національного меганаративу18. Пізніше, у 20-ті рр. XX ст., до використання на українському ґрунті теорії Великого Кордону наблизився Ю. Липа, який, розвернув концепцію М. Гру¬ шевського в інший бік. Оцінюючи геополітичне значення для Укра¬ їни колонізації Степу та наслідків змагань з південними тюркськими сусідами, Ю. Липа опрацював так звану “чорноморську доктрину”, згідно з якою саме вісь Північ-Південь, а не Захід-Схід “є віссю українських земель”, а потяг до опанування берегів Чорного та Азов¬ ського морів - надідея українського етносу19. * * * Сучасні заклики використати теорію Великого Кордону як ін¬ струмент для пояснення історії козацьких спільнот Східної Європи, Російської імперії, України та суспільств, розташованих по обидва боки Кордону, ґрунтовані на компаравістичній перспективі20, опція якої з різним успіхом вже частково впроваджувалася в дослідження російської зони Кордону21. Степовий Кордон на підставі цілеспрямо¬ ваного фронтального порівняння має бути вписаний в коло інших Великих Кордонів, що дасть можливість глибше проникнути в його феномен. Порівняльний підхід виглядає куди прийнятнішим, аніж накинення котроїсь із концепцій, опрацьованих під час студій над іншими Великими Кордонами. Свого часу, приміром, менш ніж за¬ 18 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Київ, 1994. - Т. 1. - С. 12-16. По сутність розробленої М. Грушевським концепції Степу див.: Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевський М. С. Історія України-Руси... - С. LVI-LVII. 19 Липа Ю. Призначення України. - Львів, 1938. - С. 19-22. 20 Каппелер А. Южный и Восточный фронтир.... - С. 47-63; Чорновіл І. Дике Поле і Дикий Захід // Критика. - 2006. - № 3. - С. 18-19; Riber A. J. Changing Concepts and Constructions of Frontiers... - P. 42-43. 21 Див. наприклад: Каппелер А. Южный и Восточный фронтир... - С. 49-63; Сень Д. В. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа...; Воеск В. Imperial Boundar¬ ies...; Gerhard D. The Frontier in Comparative view // Comparative Studies in Society and History. An International Quarterly. 1955. - March. - Vol. 1. - Number 3. - P. 223-228; Khodorkovsky M. Russia’s Steppe Frontier. The Making of a Colonial Empire, 1500-1800. - Bloomigton, 2002: Wieczynski J. L. The Russian Frontier: The Impact of Borderlands upon the Course of Early Russian History. - Charlottesville, 1976.
24 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... довільний результат принесло втискування австралійського Кордон¬ ного досвіду в схему Тернера22. Натомість, як слушно відзначав А. Рібер23, глибокий порівняльний аналіз Американського та Півден¬ ноафриканського Кордонів дав значно більший ефект, ніж це стало¬ ся б у випадку механічного пристосування тієї ж таки Тернерової теорії. Зрозуміло, що підхід до застосування наявних концепцій Велико¬ го Кордону залежить від типології Степового Кордону, яку попередньо слід з’ясувати. Однак принциповим видається інше: незалежно від наслідків такого з’ясування апробовані в рамках цих концепцій до¬ слідницькі процедури варто “перевірити” на Степовому Кордоні, тобто спробувати використати як інтелектуальний підживлювач для того, щоб поглянути на нього з інших, можливо несподіваних, ракур¬ сів й у такий спосіб розгледіти нові пізнавальні горизонти. 1.2. Типологія Степового Кордону Географічний та природно-кліматичний чинники типово як для Великих Кордонів були відправним пунктом формування низки ба¬ зових рис Степового Кордону Європи. Територіальною основою для утворення цього Кордону став величезний обшир степового та лісо¬ степового простору, сфокусований через систему прикритих лісами рік на Чорне, Азовське та Каспійське моря й відкритий для вторгнень як зі Сходу, так і з лісової Півночі. Розвинута річкова мережа, поді¬ лена на кілька басейнів, створювала сприятливі умови для торгівель- них зв’язків та інших господарських контактів. Населення Кордону мало зручні комунікації з суспільствами по обидва боки Кордону. Принаймні не може бути й мови про аналог південноафриканської ситуації, коли брак річок утруднював зносини підкорювачів Кордону із зовнішнім світом24. З географічного та кліматичного боку Степ був цілісним рівнин¬ ним регіоном, придатним для рільництва, скотарства й промислів (мисливства, рибальства) по всій своїй площі. Але через тривалу й виснажливу конкуренцію представників “плуга” з суперниками-кочів- 22 Ширше про це див.: Savage W. Jr., Thompson S. I. The Comparative Study of the Frontier: An Introduction. - P. 13. 23 RiberA. J. Changing Concepts and Constructions of Frontiers... - P. 39. 24 Детальніше про особливості комунікації на Південноафриканському Кордоні див.: Кору toff I. The African Frontier: The Reproduction of Traditional African Societies. - Bloom¬ ington, 1987. - P. 9-10; Thompson L. The South African Frontier in Comparative Perspective // The Frontier in History: North America and Southern Africa Compared. - New Haven, 1981. — P. 85.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 25 никами, які хвиля за хвилею накочувалися з Азії, освоєння простору потребувало непомірних зусиль і від перших (аби опанувати Поле й переконливо закріпитися на узбережжі), і від других (щоб не випус¬ кати осілих з лісу). Тому, як вже неодноразово писалося, межа по¬ ширення впливу тієї чи іншої цивілізаційної потуги щоразу залежала від балансу сил і періодично змінювала свої координати, що, безумов¬ но, слід зарахувати до ключових особливостей тутешнього Степового Кордону. Власне, в регіоні просто не могло не виникнути Великого Кордону між представниками двох різних господарських систем, які у свою чергу символізували Схід і Захід. Натомість тривких між¬ державних кордонів по лінії північ-південь, осілі - кочівники тут не могло скластися принципово, бо їм просто ні за що було надійно “зачепитися”. Важливо й те, що в межах регіону не існувало таких природних бар’єрів, які в інших випадках посутньо відбилися на типології та перспективі Кордону. Скажімо, на Балканах гори зумовили статич¬ ність Кордону. Аппалачі в Америці спричинилися до виокремлення американської й канадської версії Північноамериканського Кордону, що дало початок властиво канадській історії. Інший гірський хребет на певний час зупинив просування французьких поселенців вглиб континенту, зробивши Кордон у Квебеку статичним25. Внаслідок існу¬ вання в Північному Китаї земель, які надавалися, або не надавалися для обробітку, сформувався статичний, обрамлений згодом Великим Валом Кордон з повним ціннісним відторгненням “варварів”-кочівни- ків, тоді, як на Сході, де були інші природно-кліматичні умови, постав динамічний Кордон включення26. В Австралії поєднання гірського поясу неподалік східного узбережжя з величезною континентальною пустелею “замкнуло” переселенців з Європи на відносно вузькій тери¬ торії й стало одним із джерел формування “великого людського Кордо¬ ну" з перевагою крупного землеволодіння над фермерством, тоді, як європейці на Американському континенті сформували “садибний Кордон”21. 25 Див. спостереження Д. Герхарда та М. Майкесіла: Gerhard D. The Frontier in Comparative View // Comparative Studies in Society and History. An International Quarterly. 1955.-March.-Vol. 1. - Number 3.-P. 209; Mikesell M.W. Comparative Studies in Frontier History.-P. 157-159. 26 Lattimore O. The Frontier in History //Comitato intemazionale di scienze storiche. X Congresso intemazionale di scienze storiche, - Firenze, 1955. - Bd. 1. - P. 117. 27 Gerhard D. The Frontier in Comparative View. - P. 214; Mikesell M. W. Comparative Studies in Frontier History. - P. 161-162.
26 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... Відтак природне середовище на степовому сході Європи створю¬ вало ґрунт для виникнення типологічно однорідного суцільного Ве¬ ликого Кордону від Дністра до Волги та Яїка. Далі все залежало від цивілізаційного фактора. З іншого боку, на Степовому Кордоні не існувало природних багатств, які за своїм впливом на первісні моти¬ ви освоєння Кордону можна було б поставити на одну дошку з доро¬ гоцінними металами Бразилії, хутром Сибіру та Квебеку тощо. Чин¬ ник можливого накопичення доходів, безперечно, діяв (особливо в українській смузі) і впливав на вироблення економічної моделі та суспільних відносин на Кордоні, але вигоди від тутешніх господар¬ ських промислів ніколи не сягали масштабів, співвідносних з надпри¬ бутками підкорювачів Сибіру чи Нового Світу. Куди суттєвіше значення мала наявність у Полі при річках важ- кодоступних місцин, які добре надавалися для анклавного проживан¬ ня й промислів. Дніпровські плавні у поєднанні з річковою мережею Надпоріжжя та Запоріжжя, ліси й острови Середнього й Нижнього Дону, Нижнього Яїка, гирла Терека та Сунжі, Самарська Лука на Волзі - усе це створювало природно-географічні передумови для ви¬ никнення та стабільного існування козацьких спільнот, подібно до того, як на Балканах гори й важкодоступна місцевість Сеньї умож¬ ливили появу граничарів, ускоків, гайдуків, секеїв. Саме брак при¬ родних бар’єрів на територіях, де первісно з’явилися мещерські, ря¬ занські, городецькі, московські, казанські, астраханські, ногайські, кримські, азовські, перекопські, білгородські козаки, - зробило цих козаків дуже вразливими перед тиском суспільств, звідки вони по¬ ходили, унеможлививши подальшу консолідацію й утвердження як стійких спільнот. Поширюючи на Степовий Кордон теоретичні напрацювання в ділянці типологізації Великих Кордонів, у першу чергу варто зазна¬ чити, що в східноєвропейському степу маємо всі три переконливо виділені Л. Томпсоном28 питомі ознаки Великого Кордону як слабко контрольованої проникної зони між різними суспільствами: власну територію (широкий обшир вільних земель, тривалий час не вмонто¬ ваний до політичного тіла жодного з державних утворень); проник¬ нення сюди рухливого населення з кількох сусідніх суспільств; комп¬ лекс різносуб’єктних відносин, зав’язаних на проблемі Кордону. У світлі простежених Л. Крістофом29 типологічних відмінностей між звичайним кордоном і Великим Кордоном степова зона як і належить 28 Thompson L. The South African Frontier in Comparative Perspective. - P. 87. 29 KristofL. K. D. The Nature of Frontier and Boundaries. - P. 271-273.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 27 останньому, виглядає, по-перше, зовнішньо орієнтованою; по-друге, “маніфестацією” відцентрових сил, спрямованих на освоєння “не про¬ писаних” територій; по-третє, інтеграційним фактором для прикор¬ донних спільнот, тоді як звичайні кордони за своєю природою на¬ впаки покликані розмежовувати суспільства й перешкоджати їхній інтеграції. Однак, на відміну від більшості інших Великих Кордонів, тут важко визначити час так званого “відкриття Кордону”. Насправ¬ ді Степовий Кордон пізнього середньовіччя і ранньомодерного часу, однією з ключових характеристик якого була поява козацьких спіль¬ нот, увінчував собою низку попередніх Великих Кордонів між різни¬ ми тутешніми осілими цивілізаціями та кочівниками. За цією рисою Степовий Кордон нагадує Північнокитайський, ґенеза якого губиться в давніх часах. У глобальному плані Степовий Кордон мав усі ознаки так зва¬ ного символічного Кордону, розглянутого А. Рібером30 як один із базових типів Великих Кордонів. Була вона окремим сегментом ци- вілізаційного перехрестя Сходу й Заходу, про що в історіографії, здається, вже досягнуто консенсусу. Я. Дашкевич типологізував при- українську зону Степового Кордону як Кордон біологічний, гідро¬ графічний, соціально-економічний, етноконфесійний, етнокультур¬ ний31. Схожі характеристики виділив А. Каппелер у тій ділянці Ве¬ ликого Кордону, яка прилягала до південних та південно-східних земель ранньомодерної Московії (соціально-економічний, релігійно- культурний та військово-політичний Кордони)32. Класифікація А. Кап- пелера цілком прийнятна, адже тут Великий Кордон так само сим¬ волізував перехід зони лісів в лісостеп та степ, видозміну форми соціальних стосунків, продиктовану ефектом освоєння незаселених земель у небезпечній зоні. Тут були й релігійний Кордон між хрис¬ тиянським і мусульманським світами, а також зона багатовікової політичної та військової конфронтації. У рамках поділу О. Латтіморе33 Кордонів на “Кордони включення” і “Кордони виключення”, Степовий Кордон не вписується однозначно в рамки жодного з визначень. Від суперників по інший бік Кордону ціннісно відгороджувалися, але не до такої міри відторгнення як на класичних Кордонах виключення - в Північному Китаї, Австралії, Північній Америці. Татарські анклави в Литві, Україні, Польщі, на 30 RiberA. J. Changing Concepts and Constructions of Frontiers... - P. 27. 31 Даиікевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом... - С. ЗО. 32 Каппелер А. Южный и Восточный фронтир... - С. 49. 33 Lattimore О. The Frontier in History. - P. 105-138. Див. також Mikesell M. W. Com¬ parative Studies in Frontier History. - P. 152.
28 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... Дону, наявність в українській еліті виразного тюркського складника, численні практики асиміляції татар козаками - усе це свідчить про відсутність у християнських суб’єктів тутешньої ділянки Степового Кордону ментальних перешкод для щонайтісніших контактів з тюрк¬ ськими сусідами. Справа впиралася у спроможність забезпечити чим далі більше домінування на Кордоні й у підсумку “закрити Великий Кордон”. Такої снаги бракувало кілька століть. Тому й марили лише створенням надійної захисної системи від зазіхань татар, ногайців і турків. Не наступ, оборона домінує у суспільній думці еліт. Нечислен¬ ні ж проекти вирішення проблеми шляхом наступальних дій промо¬ висто не заходять так далеко, щоб розглядати післяпереможну долю ногайської та кримської еліт. В українській зоні інтенсивні міжетнічні контакти не переросли у формування нової етнічної спільноти чи спільнот. Ні в Україні як частині Речі Посполитої, ні в Україні-Гетьманщині не ставилося за¬ вдання розчинити татар чи ногайців у своєму етнічному тілі. На рівні ж буденних соціальних практик інтенсивні міжетнічні контакти на Кордоні не переросли у формування нової етнічної спільноти. Тож українська ділянка Степового Кордону мала ознаки як “Кордону включення”, так і “Кордону виключення”. Інакше склалася ситуація на московському фланзі. Вістря Кор¬ дону (козацький пояс Дон-Яїк-Терек) - це виразний Кордон вклю¬ чення. Донці, волжаки, терці, гребінці, яїцькі козаки, як буде показа¬ но далі, виявляться продуктом перехресних етнічних контактів такої сили, що сформувалися як осібні спільноти, чітко відрізняючи себе усіх сусідів по обидва боки Кордону, але чулися частиною христи¬ янського світу. Тобто процеси в межах козацького поясу нагадували латиноамериканський аналог, де у підсумку теж постали нові етнічні спільноти. У свою чергу Московія однозначно виказувала наміри винародо- вити ногайську, а згодом і кримську верхівки й досягла на цьому напрямкові неабияких успіхів. Мала Москва у своєму арсеналі й за¬ ходи щодо розчинення ширшого загалу - християнізація, переселен¬ ня у приєднані регіони московських людей тощо, але обпікшись на форсованому охрещенні Казані і не маючи достатніх сил, не вдава¬ лася до таких жорстких заходів. Тобто принципово курс взяли не на відторгнення опонентів, як це сталося в Північній Америці, Австралії чи в Північному Китаї, а на їхнє поглинення. Аналогічний підхід було застосовано й до українського конкурента в освоєнні Кордону, про що промовисто свідчать, бодай, Коломацькі статті 1689 р. та одкро¬ вення Катерини II. Донських волзьких, яїцьких, терських, гребінських
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 29 козаків - цих дітей Великого Кордону - на Московщині вважали цілком “своїми” й після політичного поглинення козацьких анклавів намагалися лише нівелювати особливий козацький устрій. Тож при- московську зону Степового Кордону можна цілком розглядати як “Кордон включення”. Існували суттєві відмінності між значенням для Європи Степо¬ вого Кордону й історичною роллю відкритих європейцями “замор¬ ських” Великих Кордонів, так яскраво концептуалізованою В. Веб- бом34. Насамперед у нашому випадку йшлося не про європейську експансію на відмежовану океаном незвідану частину Земної кулі, а про вперті змагання за суміжну континентальну, добре знану тери¬ торію, про змагання, коріння яких губляться либонь у мороці до- христових часів. Як мінімум в античну добу носії європейської ци¬ вілізації (грецькі колоністи) проникли з півдня на протилежний бік Кордону - до Криму та до північних берегів Чорного й Азовського морів. Джерела однозначно свідчать про еластичність північної межі Кордону в середні віки. Під тиском конкурентоспроможних супер¬ ників окремі землі не раз змінювали прописку з освоєних руськими людьми на “кордонні” й навпаки (приміром лісостепове Придніпров’я та лісостепове Побужжя), а періодичне закріплення руського, а потім і литовсько-руського сліду на морських узбережжях не вкорочувало віку Степовому Кордонові. Напередодні старту козацької версії освоєння Степового Кордону той не був суцільним Кордоном властиво європейської цивілізації. На відміну від києво-руських часів, коли конкурентне середовище тут обмежувалося змаганнями азійської степової стихії та Русі як представника Заходу, тепер у зв’язку з утворенням Московії та Польсько-Литовської держави опонентів побільшало. Крім того, оста¬ точно викристалізувалася й набула ключового значення релігійна складова протистояння: воно стало сприйматися, передусім, як проти¬ борство мусульманського та християнського світів. По християнський бік Степового Кордону коло суб’єктів зазначеного протистояння утворювали руський (український) світ, Польсько-Литовська держа¬ ва, а також Московія - цивілізаційний феномен, який у специфічний спосіб поєднав у собі західний та східний первні, і який в кінцевому 34 Про особливості концепції В. Вебба див: Jacobs W. R., CaugheyJ. W, Frantz J. В. Turner, Bolton, and Webb. Three Historians of the American Frontier. - Seattle; London, 1965. - P. 75-108; Jlen ’явко C. Великий Кордон Європи і доля європейської цивілізації в концепції Вальтера Прескота Веба // Український гуманітарний огляд. - Київ, 2005. - Вип. 11.-С. 46-65.
зо Частиш І. Утворення поясу християнських козацтв... рахунку варто позиціонувати як “московську версію Сходу”35. При цьому Московія та Польсько-Литовська держава ще й жорстко кон¬ курували між собою. За таких умов християнські опоненти Степу уособлювали собою різні цивілізаційні альтернативи для Великого Кордону. Останній був поділений на дві зони - приукраїнську та примосковську. На кожній з них склалася своя комбінація пов’язань по лінії Великий Кордон- прикордоння. Змагання відбувалося не тільки по лінії північ-південь, а й по лінії захід-схід. Європейська версія освоєння Кордону кон¬ курувала відразу з двома цивілізаційно інакшими потугами, та ще й співвідносними й організованими в держави. А на Північному Кавка¬ зі Московія змагатиметься з принципово відмінними між собою си¬ лами - кочовими ногайцями й горцями Кавказу. По південний бік Степового Кордону середовище представників азійського степу теж не було однорідним: ногайці різних колін, тата¬ ри, турки. Кожен з цих суб’єктів посідав свою нішу. Турки вели вже осілий спосіб життя. Кримські татари майже осіли. Лише ногайці залишалися ще вірними кочовій стихії. Відповідно різнилася (поде¬ куди суттєво) організація суспільства й влади. Складним і супереч¬ ливим був комплекс взаємовідносин та взаємозалежностей у трикут¬ нику ногайські орди - Кримський ханат - Туреччина. Усе це урізно¬ манітнювало ті виклики, які поставали перед християнськими опо¬ нентами. * * * Ведучи мову про Донський Кордон, як один із фрагментів Сте¬ пового Кордону, Б. Боук, вважає, що козаки й татари були лише “місцевими клієнтами російського царя і турецького султана, але перебу¬ вали в центрі вироблення відносин між двома державами”36. Такий підхід видається очевидним спрощенням, породженим невиправданим по¬ ширенням геополітичної ситуації, яка склалася напередодні ліквідації 35 Про особливості цивілізаційного обличчя Московії, поєднання в ньому місцевої традиції тарізновекторних впливів (золотоординських, візантійських, візантизованої суміші західної думки, частково європейських) див. хоча б: Кінан Е. Російські історичні міфи. - Київ, 2001; Савва В. К Московские цари и византийские василевсы. К вопросу о влиянии Византии на образование идеи царской власти мосеовских шсударейю - Харьков, 1901; Трубецкой Н. С. История. Культура. Язык. - Москва, 1995; Ostrowski D. Muskovy and Mon¬ gols. Cross-cultural influences on Steppe Frontier, 1304-1589. - Cambridge, 1998; Pelenski J. State and Societe in Muskovite Russia and the Mongol-Turkic System in the Sixteenth Century // Pelenski J. The Contest for the Legacy of Kievan Rus\ - New York, 1998. - R 228-244. 36 BoeckВ. Imperial Boundaries... - R 6,14.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 31 Кордону, на увесь попередній період існування ранньомодерного Донського Степового Кордону. Донський сегмент не став самостійним Кордоном чи ізольованою складовою Великого Кордону Європи, натомість був добре інтегро¬ ваний в останній завдяки тісним зв’язкам між козацтвами Дону, Дніпра, Волги, Яїка й Тереку, а також внаслідок поступового осво¬ єння українськими козаками території на схід від Дніпра й конку¬ ренції між московською та українською колонізаціями Поля, яке прилягало до Дону з півночі. Донське питання перебувало на поряд¬ ку денному не тільки московсько-турецьких, а й московсько-кримських, московсько-ногайських стосунків, до того ж у щільному поєднанні з проблемами породженими змаганнями на інших ділянках Степового Кордону - волзькій, українській, північнокавказькій. Ногайці й кримські татари були цілком самостійними до того ж одержавленими суб’єктами зносин на Кордоні. Донське козацтво, як буде показано далі, сформувалося не як маргінальний клієнт Моско- вії, а як цілком самодостатня спільнота з відповідними ціннісними орієнтирами. До 70-х pp. XVII ст. Військо Донське залишалося не¬ залежною військово-політичною одиницею, що зрештою визнає і сам Б. Боук37. Донці мали широкий комплекс контактів з Кримом без¬ відносно до позиції Порти. Ногайці, які кочували між Доном і Яїком та в прикавказьких степах, ніколи не перебували в підпорядкуванні Туреччини, завжди гнули свою лінію щодо Москви та козаків і сприймалися як осібний гравець у змаганнях за Поле. У Стамбулі, на загал, воліли мати ногайців під своїм крилом, але до цілеспрямо¬ ваної і твердої політики на цьому напрямкові не доходило. Питання Ногаю, на відміну від ногайців Північного Причорномор’я, не нале¬ жала до османських пріоритетів і перебувала на периферії інтересів Стамбула38. Туреччину мало цікавила ситуація на далекому до неї примосковському Полі й проблема просування вглиб тутешньої зони Кордону. Варто згадати й той факт, що Крим завжди позиціонував себе як самостійна потуга. У головах кримської еліти ніколи не згасали ідеї відсепарування від Туреччини, інтеграції до ханату різних ногайських орд і відновлення колишньої величі Чингізидів шляхом встановлен¬ 37 BoeckB. Capitulation or Negotiation: Relations between the Don Host and Moscow in the Aftermath of Razin Uprsing // Die Geschichte Russlands im. 16 und 17 Jahrhundert aus der Perspektive seiner Regionen. - Forschungen zur osteuropäischen Geschihte. - 2004. -№ 63. - P. 382-385. 38 Детальніше про місце Ногайської Орди в політичних розрахунках Туреччини див: Трепавлов В. В. История Ногайской Ордьі. - Москва, 2002. - С. 246-249,348-352,420.
32 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... ня контролю над Казанню та Астраханню. Періодично спалахували конфлікти між Кримом і Ногайською ордою. Відтак, турецький проект конкурував з кримським не тільки в Північному Причорномор’ї, а й у Донському регіоні. Крім того, аж до 1685 р. московські царі номінально вважалися підлеглими крим¬ ського хана як Чингізида й продовжували сплачувати поминки. При цьому, як показав С. Фаїзов, “за весь час документально підтвердже¬ ного існування поминків не спостерігається трансформації основного правового змісту поминків”39. Лише у XVIII ст., коли Крим неухильно втрачав свою колишню вагу, а Військо Донське було остаточно вмон¬ товане в політичне тіло Московії, на Донському Кордоні дійсно утвердилася опозиція Російська імперія - Османська імперія. * * * Описана стратифікація Степового Кордону не мала прямих ана¬ логів у світі. Навіть формат південної та північної ділянок Північно¬ американського Кордону не в рахунок, оскільки там конкурували представники лише двох цивілізаційних ніш - індіанці та європей¬ ці, - а пізніші вкраплення серед підкорювачів континенту вихідців з Азії та Росії, які скупчувалися переважно на крайньому Заході, осо¬ бливої погоди не робили. У першому випадку - на так званому іс¬ панському прикордонні (Spanish bordenlands) - змагання європейських переселенців як таких з індіанцями доповнювалося конкуренцією головно між іспанською та англо-американською версіями освоєння територій, на другому - між останньою та французькими й британ¬ ськими поселенцями, які опановували територію сучасної Канади. Для прояснення феномену Степового Кордону не придатне й одне із стрижневих положень моделі В. Вебба про освоєння “заморських” Кордонів і передовсім на Американському континенті як понад 400- річний двигун для глибокої трансформації Європи. Якщо Новий Світ, навіть якоюсь мірою Південна Африка та Австралія дійсно стали джерелом велетенського й хронологічно тривалого збагачення Західної Європи, яке каталізувало модернізацію останньої, то континентально¬ му Степовому Кордонові судилася інша доля. Це був у першу чергу оборонний вал європейської цивілізації перед наступом азійської сти¬ хії, який навпаки вимагав колосальних видатків на оборону. Ситуація нагадувала балканську, де теж Кордон (австрійсько-османський) аж 39 Фаизов С. Письма ханов Ислам-Гирея III и Мухаммед-Гирея IV к царю Алексею Михайловичу и королю Яну Казимиру 1654-1658. Крымскотатарская дипломатика в контексте постпереяславского времени. - Москва, 2003. - С. 16.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 33 до його остаточного закриття невпинно висмоктував ресурси. Але природно-географічні та геополітичні особливості Степового Кордону потягнули за собою значні відмінності в стратегіях вирішення кор¬ донної проблеми, порівняно з балканським аналогом. Хоча були й спільні риси, зокрема у використанні специфічних спільнот, які утво¬ рилися завдяки існуванню Великого Кордону: козаків, граничарів, гайдуків, ускоків, секеїв. Саме східноєвропейські козацтва, які вважа¬ ли себе частиною християнського світу, виявилися найефективнішою антитезою для опонентів-мусульман, про що особливо виразно свідчить український досвід змагань на Степовому Кордоні, позначений, на відміну від московського та балканського, інертністю державних чин¬ ників. Висока питома вага оборони в структурі заходів з опанування Степового Кордону не йде ні в яке порівняння з тими зусиллями, які докладали підкорювачі наприклад Австралії чи Нового Світу. Натомість на цьому ґрунті простежується спорідненість з Північнокитайським та Південноафриканським Кордоном, де майбутні переможці мусили час¬ то вдаватися до оборонних дій, а в Китаї навіть вибудували відому стіну. Добре помітно й те, що освоєння Степового Кордону Європи не стало джерелом накопичення ресурсів, хоча б наближено порівняльних з прибутками від опанування Нового Світу. Зиск від торгівлі, про¬ мислів, пізніше рільництва (козацького й селянського) не давав того колосального й тривалого економічного ефекту, який потягнуло за собою відкриття “заморських” Кордонів. Внесок економіки Степового Кордону ще потребує спеціального осмислення, але вже зараз існують підстави вмотивовано стверджувати про відсутність безпосереднього трансформаційного тиску на український та московський соціуми з боку властиво чинника економічної експлуатації Кордону. Інша спра¬ ва формування на останньому особливих моделей господарювання, які були одним із складників загального впливу кордонного досвіду на поставу тутешніх мешканців, специфіку їхньої соціальності, а звідси й на суспільства, розташовані по обидва боки Кордону. * * * Важливо, що до 70-х рр. XVII ст. Степовий Кордон не визначав по всій своїй довжині де-юре межу поширення впливу певної дер¬ жавної влади. Такий різновид Кордону Р. Прескотт назвав “політич¬ ним Кордоном”40. На відміну від “політичного Кордону”, інший різно¬ 40 Prescott R. V. The Geography of Frontiers and Boundaries. - London, 1965. - P. 41. 3-1217
34 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... вид - “поселенський Кордон” передбачав наявність де-юре чи бодай де-факто окреслених державних Кордонів, у напрямку яких рухаєть¬ ся лінія включення Кордону41. І знову спостерігається різниця між західною та східною зонами Степового Кордону. На українській ді¬ лянці між християнськими та мусульманськими чинниками з XVI ст. постійно йшли змагання за розмежування в глибині Степового Кор¬ дону, що створювало передумови для усталення “поселенського” типу Кордону на рівні ціннісного сприйняття проблеми. А розмежування 1633 р. між Річчю Посполитою і Туреччиною започаткувало процес письмового врегулювання міждержавних кордонів й дало старт устій¬ ненню “поселенського Кордону”42. Примосковська ж зона так і залишилася “політичним Кордоном” аж до остаточного “закриття” Великого Кордону Європи наприкінці XVIII ст. (аналогічну картину маємо й на лісовому Східному Кордо¬ ні Московії/Росії). Між Московією, з одного боку, й Кримським ханатом та ногайськими ордами - з іншого, ніколи не існувало юри¬ дичних домовленостей про тутешні кордони. Сторони лише непрямо визнавали фактичний стан речей із зонами переважного впливу од¬ нієї та другої. Так, донських, волзьких, яїцьких, терських, гребінських козаків інші суб’єкти відносин на Степовому Кордоні вважали такими, що перебували в силовому полі Московії. Попри постійні диплома¬ тичні протести Криму, просування української та московської коло¬ нізації в Поле призводило в кінцевому рахунку до мовчазного визна¬ ння Бахчисараєм за Московією чи Річчю Посполитою опанованих поселенцями просторів. Чи не найпромовистішим свідченням є пере¬ творення прикордонного містечка Валуйки, закладеного Москвою в Полі наприкінці XVI ст., на пункт обміну московських та кримських посольств. Власне, розташування анклавів волжаків, донців, терців, гребінців, яїцьких козаків, а також низки осідків українських козаків не поруч з прикордонням, натомість на території, відділеній від нього широ¬ ченною смугою Поля, понад столітня незалежна постава козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка й Тереку як ніщо інше символізували і глибину, і дифузивність Кордону. Однак коли на Північноамерикан¬ ському Кордоні ешелонованість створювало головно різношвидкісне просування торгового та сільськогосподарського Кордону, то в Степу торгового Кордону не існувало взагалі, а торгові контакти з мусуль¬ манськими сусідами відігравали цілком інакшу роль, ніж торгівля на 41 Ibidem.-Р. 34-35. 42 Детальніше про розмежування в українському степу див. у цій книзі на с. 68-71.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 35 Дикому Заході. Вони не були пов’язані з опануванням території та витісненням конкурентів. Поява висунутих територіально далеко вперед від прикордоння козацьких анклавів внесла суттєві корективи у функціонування тутеш¬ ньої ділянки Великого Кордону, корисні як для представників європей¬ ського світу, так і для Московії. Відкраяний козаками обшир незалюд- нених земель став придатнішим для московської та української коло¬ нізацій. Ослаб вплив кримців та ногайців на цю частину Поля. Офор¬ милося ніби дві лінії християнського наступу на Степовому Кордоні: козацька й залюднення, яке відбувалося тепер уже в козацькому тилу, під фактичним прикриттям козацького поясу. Козаки перетворилися на своєрідний форпост східного відламу християнського світу, зробив¬ шись і своєрідним першим оборонним валом останнього, і вістрям наступальної християнської стріли, і суб’єктом найвідчутніших госпо¬ дарських, військових, етнічних, культурних контактів на неспокійному цивілізаційному перехресті між Сходом і Заходом. Козаки були при¬ речені стати найактивнішими поглиначами тогочасних тюркських впливів, транслюючи їх у східноєвропейські християнські суспільства та виконуючи роль одного з провідників зворотних цивілізаційних інтервенцій. * * * Ключова риса Степового Кордону полягала в тому, що на ньому представникам християнського світу, як відомо, довелося мати справу з порівняльними за політичною та військовою спроможністю соціаль¬ ними структурами, організованими в держави. За цією ознакою він нагадував балканську ділянку, де теж змагалися цілком співвідносні потуги - Османська імперія та імперія Габсбургів. На Американсько¬ му континенті, в Південній Африці, Австралії ситуація була цілком інакшою. Звідси специфічність сприйняття опонентів по той бік Ве¬ ликого Кордону та особливості протиборства з ними, звідси різниця вихідних умов позаконфронтаційних контактів і різнопланової взаємо¬ дії. Відчуття зверхності над “дикунами” стало, як добре відомо, мен¬ тальною візитівкою процесу опанування європейськими переселенця¬ ми Нового світу, Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії. Навіть у Латинській Америці, де сформувалася низка Кордонів вклю¬ чення й де утворилися мексиканський, бразильський та інший етніч¬ ні субстрати, це відчуття посідало чільне місце в комплексі ціннісних орієнтацій переселенців. Проте найдалі пішла справа в Китаї, де від кочівників відгородилися Великим муром. Культивувавання зверхнос¬ ті над суперниками досягло такої межі, що було перенесено на всіх
36 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... “інших”, і навіть європейці в XIX ст. сприймалися як люди другого сорту43. На Степовому Кордоні опоненти навпаки сприймали одні одних як засадничо гідних суперників. Таке відчуття розвинулося під пере¬ хресним впливом кількавікової татарської зверхності та поточної війського-політичної потуги кримських татар, ногайців, турків. Пре¬ тензії Туреччини підкріплювалися реальними військовими можливос¬ тями. Кримський хан тривалий час вважався номінальним володарем земель колишньої Київської Русі. Тохтамиш у відомому ярлику від¬ писав Вітовтові руські землі Великого Князівства Литовського й частину руських земель Московії44. Московські великі князі тракту¬ валися Чингізидами як “молодші” й довго та вперто мусили змага¬ тися за урівняння свого статусу45. Відсвіт постави Кримського хана- ту падав на ногайців, правителі яких хоча й не були Чингізидами, але навіть після падіння Казані (1552) намагалися зберегти в дипло¬ матичному обігові титулування московського царя як “сина”46. Та й військова сила ногайців робила їх помітними гравцями по мусуль¬ манський бік Кордону. Сценарій розвитку відносин між християнськими та мусульман¬ ськими претендентами на Степ стимулював активні етнічні, культур¬ ні, господарські контакти, які розвивалися паралельно військовим конфліктам, інспірував появу специфічного кордонного населення - козаків, - яким судилося відіграти надзвичайно важливу роль у розв’язанні дилеми Степового Кордону. Усе це вимагає докладних студій у першу чергу над етнічними контактами на Степовому Кор¬ доні, в авангарді яких перебували козаки. Утім слід, як-то кажуть, не передати куті меду й уникнути крену в інший бік. Навряд чи буде продуктивним замінити колишній потік стереотипних закидів на адре¬ су мусульманських сусідів, очорненням християнських опонентів. Заклики позбутися європоцентризму й розглядати в першу чергу вза¬ ємодію культур і цивілізацій не повинні призвести до нехтування конфронтаційною складовою й необгрунтованим вивищенням тюрк¬ 43 Boardman Е. P. Chinese Mandarins and Western Traders: The Effect of the Frontier in Chinesse History // The Frontier in Perspective. - Madison, 1957. - P. 96,108. 44 Русина О. Україна під татарами і Литвою. - Київ, 1998. - С. 90; 45 Див.: Хорошкевич A. JI. Русь и Крым: От союза к противостоянию. Конец XV - начало XVI в.-Москва, 2001.-С. 99,113,119,188; ФаизовС. “Где Москва, где восток, где запад...: географическая полемика между крымским ханом Муххамедом-Гиреем IV и царем Алексеем Михайловичем в 1655-1658 гг. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. Збірник наукових праць. - Київ, 2004. - С. 129-134,145. 46 Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - С. 632-633.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 37 ських впливів. Приклади подібної зміни “полюсів” є, зокрема, в аме¬ риканській історіографії. Під впливом розширення горизонтів дослі¬ дження кордонного досвіду й дедалі більшої уваги до індіанського світу в деяких випадках симпатії до упосліджених “білими” робилися коштом останніх47. Якщо донедавна карикатурували індіанців, то тепер, наприклад, іспанців. У деяких працях, як дотепно висловився М. Ве¬ бер, “іспанці нападали й загарбували, апачі створювали місце для себе на Південному Заході; іспанці наступали чи захоплювали команчів, тоді як ті просто забирали без нападу сонних робітників ферм. Іспанці були зрадника¬ ми, а каманчі, які порушували мир чи своє слово... показані політично кмітливими" 48. * * * Особливо багато дискусій інспірували тези Ф. Тернера з при¬ воду трансформаційного впливу кордонного досвіду на підкорювачів Північноамериканського Кордону та суспільство й владу. Великий Кордон як “соціальний клапан”, як джерело утвердження демокра¬ тичних цінностей та інституцій, власне американського способу жит¬ тя, Кордон як стимурятор індивідуалізму, фермерства - такі ключо¬ ві властивості ідеалістично приписував Ф. Тернер Північноамерикан¬ ському Кордону. Тому й жалкував з приводу закриття класичного просторового Кордону й пропонував “шукати” інших Кордонів, щоб американське суспільство не втратило здатності до “вічного переро¬ дження”49. Перелічені положення теорії Ф. Тернера постійно підда¬ валися й піддаються верифікації та переобґрунтуванню, в рамках чого й постало чимало досконаліших інтерпретацій різних ділянок кор¬ донного досвіду на різних Кордонах, зрештою, також і концепцій Великого Кордону. Чи існують підстави розглядати Степовий Кордон як пом’якшувач соціальної напруги в навколишніх суспільствах? Ситуація виглядає варіативною як у хронологічному, так і в територіальному вимірах. На примосковській ділянці Степового Кордону освоєння Поля ніко¬ ли не виконувало функції регулятора суспільних стосунків в Московії. Мотиви держави, котра як могла стимулювала просування своєї люд¬ ності далі на південь, були зовсім іншими, а загалом нечисленні 47 Див., зокрема: Anderson G. С. The Indian Southwest, 1580-1830: Ethnogenesis and Reinvention. - Norman, 1999. -R 106,211,213-214. 48 Weber D. J. The Spanish Borderlands. Historiography Redux. - R 48. 49 Див.: Hofstadter R. Introduction. - P. 4; Pierson G. W. The Frontier and American Institutions... - P. 17-31; Savage W. Jr., Thompson S. I. The Comparative Study of the Fron¬ tier... -P. 5.
38 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... втечі селян та міщан у ці краї аж до XVIII ст. не робили особливої погоди ні в сенсі колонізації, ні в соціальній царині. Для освоєння Поля та налагодження оборони від татар цар постійно мусив вдава¬ тися до послуг московських служилих людей, вербувати козаків та приваблювати переселенців з України. Козацькі анклави Дону, Вол¬ ги, Яїка й Тереку теж, як побачимо далі, не стали об’єктом масового паломництва населення з унутрішніх регіонів Московщини. Анало¬ гічною була ситуація з прикордонною людністю. Незважаючи на тісні зв’язки козаків з московським прокордонням та доволі активні відвідини козацьких анклавів його мешканцями, остаточне покоза- чення не належало до ціннісних пріоритетів останніх. Лише незначна частина приходьків остаточно прибивалася до козацького берега50. Якщо Варшава ламала голову як стримати процес розростання коза¬ цтва, то Москва у другій половині 40-х рр. XVII ст. навпаки наби¬ рала охочих для поповнення лав Війська Донського, суттєво прорі¬ джених під час участі козаків в Азовській епопеї 1637-1642 рр.51 та внаслідок нищівних нападів азовців і татар на козацькі містечка в 1643-1644 рр. Пізніше, у XVIII - на початку XIX ст., брак люднос¬ ті для остаточного закріплення в Передкавказзі змушувала пересели¬ ти туди волжаків, немало донців, а вже після “закриття” Степового Кордону - частину колишніх запорожців. На українській ділянці Степовий Кордон аж до середини XVI ст. виконував функцію соціального “клапана” лише частково. Козацтво формувалося внаслідок у першу чергу колонізаційного потягу від¬ чайдухів у “пустельні” краї, а не завдяки втечам як формі соціально¬ го протесту. В Україні та в сусідніх землях, звідки також приходили охочі козакувати, соціальна напруга не сягала такої позначки, щоб стати самодостатнім стимулятором руху людності в майбутні козаць¬ кі краї. У середині XVI ст. до козацьких лав, як відомо, влилася частина дрібного боярства, котре не витримало перевірки на шляхет¬ ність. Тобто наявність козацтва фактично врятувала цих бояр від жахіття оселянення. Але у зв’язку з порівняно малою чисельністю таких бояр та незначною їх роллю в суспільному житті говорити про те, що Степовий Кордон каналізував розгортання якогось значущого соціального конфлікту також не випадає. Натомість у першій половині XVII ст. Кордону таки судилося стати своєрідним “клапаном” в козацько-польських стосунках, а також 50 Про особливості поповнення лав донського, волзького, яїцького, терського та гребінського козацтв вихідцями з Московії див. у цій книзі на с. 111—121. 51 Докладніше цю проблему розглянуто на с. 119-134.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 39 у селянському питанні. Кордон таїв для козаків широкі можливості - від здобичництва та найманства до міграції на Дон, Волгу та до майбутньої Слобожанщини й далі. Це стало вирішальним поштовхом для ґвалтовного, практично неконтрольованого державними чинни¬ ками розширення козацьких лав коштом вчорашніх селян і міщан в умовах стратегічного курсу Варшави на втискування козацтва у вузь¬ кі рамки реєстру. Але гострота козацької проблеми та долучення козаків до національно-релігійних змагань, створювали таку вибухо¬ небезпечну суміш, що “клапан” був приречений періодично виходити з ладу. Тим паче, що ні Варшава, ні українська шляхта так і не спро¬ моглися повного мірою використати колонізаційний потенціал коза¬ цтва ані для освоєння нічийних земель на Сході й Півдні, ані для зниження соціальної напруги. Державні заходи щодо залюднення Чернігово-Сіверщини52, зусил¬ ля князів і магнатів стосовно колонізації Лівобережжя Дніпра та господарського освоєння Південної Київщини та східного Поділля53, хоча й пом’якшували ситуацію в середовищі селянства й частково козацтва, але не змогли зарадити розростанню козацького стану за рахунок допливу селян та міщан й утихомирити самих козаків. Ко¬ зацькі повстання та постійні “мирні” конфлікти між козаками й державною машиною на відкритих курсах з приводу станових “воль- ностей”, а також “прав і свобод віри старожитної грецької і народу русь¬ кого” стали провісником української Національно-визвольної війни середини XVII ст., вибух якої переконливо засвідчує неадекватність “клапана” й підставову відмінність у цьому сенсі Степового Кордону від Північноамериканського. Аналогічна властивість “клапана” була продемонстрована й пізніше, у XVIII ст., коли попри наявність За¬ поріжжя з його широкими можливостями, на Правобережжі розквіт¬ ло гайдамацтво. Тож, Степовий Кордон так і не перетворився на універсальний поглинач соціальної напруги, накопичуваної в московському та укра¬ їнському суспільствах. Роль Кордону в цьому сенсі виявилася дуже обмеженою. В українському випадку не спровокував Степовий Кордон і зміління зв’язків між козаками та волостю, як і виокремлення коза¬ 52 Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 pp. - Київ, 2006. - С. 74-96,253-341. 53 Див.: Kuiakowski P. Kolonizacja Kijowszczyzny і Czemichowszczyzny (1569-1648) // Modemizacja Struktur wladzy w warunkach opöznienia. Europa Srodkowo-Wschodnia na przelomie sriödniowiecza і czasöw nowozytnych. - Warszawa, 1998. - S. 160-168; Litwin H. Napiyw szlachty polskiej na Ukraine (1568-1648). - Warszawa, 2000.
40 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... ків в осібну спільноту з якоюсь специфічною ідентичністю. Стиль життя на Кордоні в пошуках “козацького хліба” тісно переплітався з дуже активними соціальними практиками козаків у стабільному сві¬ ті, заплідненими певними правилами гри. На Північноамерикансько¬ му Кордоні соціальні структури кордонного населення досить швид¬ ко дрейфували в бік позакордонних аналогів, сформованих пересе¬ ленцями з Європи на Сході майбутніх США й Канади54. В Україні ж козацтво ніколи не виломлювалося за межі українського соціуму, з часом розглядало себе і свої структури як його органічну ланку, а також політичного тіла Речі Посполитої, про що докладніше буде сказано далі. Не простежується на українській ділянці Степового Кордону й так званих “культурних втрат”, які можна було б вивести з особли¬ востей властиво кордонного життя і які б надавалися до порівняння з примітивізацією внутрішнього світу підкорювачів Дикого Заходу чи, скажімо, Австралії та Нової Зеландії. Дійсно, у козацьких краях традиційні для того часу ціннісні орієнтири, поведінкові стратегії, світоглядні вартості зазнали певної деформації, а поширений в русь¬ кому соціумі вислів “яко на Україні” семантично уємнював стиль життя на Кордоні й прикордонні, сповнений небезпеки, пригод, по¬ збавлений деяких норм, усталених на обжитих теренах. Не тільки здобичництво “війною”, овіяне ореолом протистояння з ворогами “вітчизни”, а й численні невибагливі грабунки на “великій дорозі” чи, навіть, на рідній волості належали до чесно заробленого “козацького хліба”55. Однак з кількох причин Степовий Кордон не тільки не де¬ вальвував загального рівня козаків - більшість з них і так походила з простолюду, - ай, що найважливіше, не ставив бар’єрів для його подальшого нарощення. Як піде мова нижче, українське козацтво постійно підтримувало зв’язки зі шляхетським середовищем, де такі милі козацькому серцю грабунки й наїзди на сусідів, хоча й засуджувалися та правно пере¬ слідувалися, проте були звичним явищем повсякдення. Крім того, уподовж XVI ст. козакували навіть князі. Козацтво було широко від¬ крите для зовнішніх інтелектуальних впливів, чим у середині XVI ст. 54 Hofstadter R. Introduction. - P. 6. 55 Про поняття “козацький хліб” див.: Леп'явко С. Формування світоглядних засад українського козацтва (поняття “козацького хліба” в останній третині XVI ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII ст. - Київ, 2000. - С. 143-158; Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша половина XVII ст. - Київ, 1998. - С. 143-145; Його ж. Петро Конашевич-Сагайдачний: молоді роки. - Київ, 2006. - С. 205-226.
Розділ 1. Степовий Кордон Європи у колі Великих Кордонів 41 скористалися покозачені дрібні бояри, а в часи Петра Сагайдачного - отці української Православної Церкви. У козацьких лавах знаходи¬ лося місце й для тих, у кого була Острозька академія чи Києво- Могилянська колегія за плечима. У середині XVII ст. козаки відно¬ вили українську державність у формі Гетьманщини й перетворилися на осердя нової української еліти. Еліта козацького стану виявила здатність генерувати власні ідеологічні та політико-правові концепції. Тож вихід у козацтво, змінюючи стиль життя в напрямку “яко на Україні”, не тягнув за собою інтелектуального огрублення. Не “здичавлював” Степовий Кордон і козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку, адже вони, як побачимо, сформувалися винятково з при- ходьків-простолюдинів і не мали звідки взяти так званого “лоску цивілізації”. Ні з Московщини, ні з України, ні з протилежного боку Кордону сюди не струмувало помітних допливів з бодай найнижчих прошарків відповідних еліт. Саме цей чинник відіграв вирішальну роль у тому, що тутешні козацтва постали як спільноти зі звужени¬ ми претензіями до християнського світу порівняно з українським козацтвом56. * * * Простежені посутні відмінності між західним (українським) та східним (примосковським) сегментами Степового Кордону Європи, так яскраво втілені в поставі козацтв, наштовхують на думку про доцільність застосування до цих сегментів різних концептуальних підходів. Виглядає, що в першому випадку Степовий Кордон може бути розглянутий під опцією “болтонської школи”, оскільки тут кор¬ донне життя не було самодостатнім ні в цілому, ні окремо по укра¬ їнський чи кримсько-ногайський бік. Історична доля розпорядилася так, що вглиб Поля, звужуючи Степовий Кордон, поступово, але не¬ ухильно просувалися українські козаки. Тож досліджуючи згаданий Кордон як зону конфронтації та взаємовпливів, одночасно слід вра¬ ховувати, що він був “розібраний” кордонним населенням - христи¬ янським та мусульманським - і “приписаний” ним до того політич¬ ного тіла, у рамках якого воно себе усвідомлювало. Натомість на примосковській ділянці виникла складніша комбі¬ нація. Минуле тієї частини Кордону, яка колонізовувалася державною рукою Московії, може бути відразу включене до російського націо¬ нального наративу. Інша справа вістря Кордону - козацький пояс Дон - Волга-Яїк-Терек, адже ці козацтва (про що йтиметься далі) 56 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 147-152,299-302.
42 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... всю дорогу усвідомлювали свою інакшість від московського світу та інших сусідів й донесли це відчуття аж до XX ст. Крім того, упро¬ довж XVI - першої половини XVII ст. існувала вірогідність, що по¬ кровителем козаків стане польський король. І тільки цілковита інерт¬ ність Варшави дала Москві змогу практично безконкурентно реалі¬ зувати свій сценарій, який передбачав спершу накинення зверхності на козацькі анклави, а далі й розчинення їх у своєму політичному тілі. Відтак продуктивним було б розглянути “козацький сегмент” примосковського Степового Кордону під знаком концепції Д. Вебера. При цьому обов’язково слід враховувати тісні зв’язки українських козаків з рештою козацьких спільнот, а також повноводдя стосунків між козаками у рамках східного відтинку козацького поясу. Як уявляється, саме поєднання в студіях над Степовим Кордоном та козацькими спільнотами різних концептуальних підходів дозволить оптимальніше вибудувати дослідницьку стратегію й розширить піз¬ навальні горизонти для з’ясування ролі в східноєвропейській історії як згаданого Кордону, так і козацького світу.
Розділ 2 “СЕНС ЧАСУ” ДЛЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ КОЗАЦТВ Поява на Степовому Кордоні Європи низки християнських ко¬ зацьких спільнот стала, без перебільшення, переломною подією в його долі. З’явившись на історичній арені одне по одному, українське, донське, волзьке, гребінське, терське та яїцьке козацтва ближче до кінця XVI ст. утворили своєрідний козацький пояс, який обперізував Степовий Кордон і тягнувся від Дніпра до Яїка з відгалуженням на Терек. Доволі швидко з’ясувалося, що “козацька версія” опанування Кордону стала тут найефективнішою від часів Київської Русі зброєю супроти конкурентів. Розпочався відлік часу до його остаточного “за¬ криття”. Та й після ліквідації наприкінці XVIII ст. Степового Кордону, яка завершувала так би мовити “героїчну добу” в історії місцевих козаків, трансформований і позбавлений звичної ролі козацький світ, хоча і втратив свій колишній вплив, але остаточно не випав із “ко¬ лісниці історії”. Козацький подих відчувався навіть на почату XX ст., коли у бурхливих катаклізмах, які труснули Російською імперією, українські змагання за незалежність живилися відроджуваною істо¬ ричною пам’яттю про Козацьку державу - Гетьманщину - та про Військо Запорізьке Низове, а донські, кубанські, терські й почасти яїцькі козаки перебували в лавах найактивніших противників біль¬ шовицькому режиму. Лише трагічне розкозачення більшовиками Дону, Яїка, Тереку, Кубані, здається, остаточно зламало хребет козацькій стихії. Обрамлення Степового Кордону християнськими козацтвами було прямим аналогом тієї відповіді, на яку паралельно спромігся євро¬ пейський світ після появи Великого Кордону з мусульманами на Балканах. У тамтешньому варіанті слабко контрольовані державними чинниками території заповнили специфічні суспільні формування, чий спосіб життя, подібно до випадку з козаками, не вписувався у стереотипи, притаманні стабільному (неприкордонному) світові. Як і граничари, гайдуки, ускоки, секеї на Балканах, козацтва на східній ділянці еластичної межі між Сходом і Заходом стали невід’ємною
44 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... складовою контактної зони між християнською та мусульманською ойкуменами дуже важливою сполучною ланкою між цими цивіліза- ційними опозиціями. Однак на Балканах спільноти-аналоги козаків з’явилися практично відразу після утворення тут християнсько-мусульманського Кордону, тоді як в умовах Степу на генерування “козацької версії” протисто¬ яння і взаємодії з азійським світом пішло не менш, як п’ять століть. Іншими словами, на руйнівну для опонентів відповідь тутешні сус¬ пільства спромоглися значно пізніше, проте паралельно своїм балкан- ським аналогам. На неї напоролася лише остання хвиля наступу азійської стихії - татари, ногайці й турки. Попередні азійські пре¬ тенденти “закрити” Степовий Кордон на власну користь не мали перед собою такого, як виявилося, фатального противника, хоча сам козацький спосіб життя був відомий по обидва боки Кордону з часів Київської Русі. Але тоді ватаги руських бродників та берладників, які типологічно, без сумніву, були попередниками християнських козаків, так і не перетворилися на силу, здатну, подібно до козацтва, зцементувати потугу Русі проти опонентів, локалізованих по інший бік Степового Кордону. Утім бродники спровокували в історіографії гонитву за своєрідною історичною “фата моргана” - шукання в княжих часах не тільки аналогів, а й генетичних пращурів пізніших козаків. Насправді ж брак джерел не дозволяє підступитися до формування якихось перекон¬ ливих уявлень про долю придніпровських бродників та берладників Придністров’я - Придунав’я в трансформаціях ХІУ-ХУ ст., а також про причетність цих суспільних груп властиво до генези українського козацтва. Стосовно ж донських козаків, яким теж час від часу вибу¬ довували бродницький родовід, можна з усією певністю сказати про тупиковість “бродницької теорії”. На відміну від українського варіанту, у цьому випадку джерела таки проливають світло на перебіг донського козакотворення1. Водночас уже в києво-руські часи Степовий Кордон набув над¬ звичайно великої глибини, а також став зоною не тільки конфронта¬ ції, а й активної етнокультурної, економічної, військової та політичної взаємодії. Саме ці риси стали одним із фундаментальних чинників також козацького періоду історії Степу. Тоді ж додалося й розщеп¬ лення Степового Кордону на приукраїнську та примосковську зони, 1 Докладніше про бродницьку та інші концепції походження донського козацтва див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI - середині XVII ст. - Київ; Запоріжжя, 1998. - С. 47-52. Див. також: Рыблова М. А. Донское братство: казачьи сообщества на Дону в XVI - первой трети XIX века. - Волгоград, 2006. - С. 31-33.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 45 що означало появу для нього двох альтернатив з християнського боку, а також посилення впливу на поставу й історичну долю козацтв так званого “сенсу місця”. 2.1. Перша хвиля козакотворення: ґенеза українського, донського та волзького козацтв Хронологія появи християнських козацтв належить до кола най- дискусійніших проблем історії козацького світу, зрештою, як і го¬ диться тій ділянці, яка вкрай слабко відображена у джерелах. Най- безпорадніша ситуація з українським козацтвом. Писемні джерела кидають на нього перший промінь світла лише в той момент, коли воно як таке вже існує. Властиво ж ґенеза надійно прихована від дослідницького ока. І на це не немає ради. Сучасний науковий кон¬ сенсус (як видається цілком виправданий) полягає в тому, що початки українського козацтва шукають у другій половині XV ст., а потужні набіги кримців та ногайців, які припали на останню чверть цього століття і які різко змінили обличчя Південної Київщини та Східного Поділля, вважають своєрідним каталізатором козакотворення в Укра¬ їні. Водночас визнається, що притаманний козакам спосіб життя був відомий у тутешніх краях ще в княжу добу, але генетичного зв’язку між києворуським населенням, яке “козакувало”, і властиво козаками XV ст. прослідкувати нереально2. Справді ж бо, якщо ще в середині XV ст. у Великому князівстві Литовському переймалися проблемою кордону з Кримом по “половині Дністра повз Тягині”, Овечим Водам і Самарі3, то через кілька деся¬ тиліть слід було сушити голову на тим, як боронити від непроханих мусульманських сусідів Київ. Татарські пустошення останньої чверті XV ст. не могли не прорідити населення лісостепової смуги й не схилити до козакування значно більшу, ніж раніше, частину тих ту¬ тешніх мешканців, які ризикнули залишитися. Як виявилося, навіть представників різних станів. Додаймо й ватаги, які накочувалися для 2 Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. - Київ, 2005. - С. 32-36; ЩербакВ. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга половина XV - XVII ст. - Київ, 2000. - С. 22-35; Яковенко Н. Нарис історії середньо¬ вічної та ранньомодерної України. - Київ, 2005. - С. 180-181. Див. також: Головко О. Б. Проблема дослідження історичних попередників українського козацтва // Історія укра¬ їнського козацтва. Нариси у двох томах. - Київ, 2006. - Т. 1. — С. 36. 3 Войтович Л. В. Степи України у другій половині XIII - середині XV ст.. // Історія Українського козацтва. - Т. 1. - С. 47. Див. також: Брайчевський М. До питання про походження запорізького козацтва // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 2003. - Т. ССХПІІ. - С. 7-25.
46 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв.., сезонних промислів (зокрема й військово-грабіжницьких), що не мо¬ гло не спровокувати осідання частини зайд. А відтак козакування з християнського боку Степового Кордону набуло дужчого розголосу й потрапило на сторінки документів. Козацтвам Дону, Волги, Яїка й Тереку “пощастило” більше. На відміну від ґенези українського аналогу, козакотворчі процеси, які розгорталися у східній зоні Степового Кордону, куди краще задо¬ кументовані. Світанкова доба тутешніх християнських козацтв - від козакування перших ватаг і до утворення козацьких спільнот - під¬ дається бодай контурному з’ясуванню. Завдячувати тут мусимо у першу чергу тому фактові, що волзько-донський регіон, який першим з тутешніх країв потрапив під козакування творців майбутніх хрис¬ тиянських козацтв, перетинали посольські шляхи, що вели з Моско- вії до Туреччини та до Ногаю. А утворення яїцького, терського та гребінського козацтв відбувалося в другій половині XVI ст., вже після того, як сформувалися спільноти волжаків та донців. Встановлення дипломатичних стосунків між Москвою та пере¬ ліченими суб’єктами припадає на останнє двадцятиліття XV ст. (з Ногаєм такі відносини були налагоджені в 1489 p., з Туреччиною - в 1492 р.)4. Майбутні осідки донських і волзьких козаків опинилися під періодичним “обстрілом” послів та гінців, які снували то в один, то в інший бік. Частими гостями були тут і купці. А дипломатичні стосунки Московії з південними сусідами стали основним джерелом появи документації, в якій відбилися події й процеси, що протікали в поясі Дон-Волга. Власне, ця документація й свідчить про те, що вже наприкінці XV ст. козакотворення в західній зоні Степового Кордону непорів- няльно випереджало свій аналог зі східної зони. В Україні вже існує козацтво як явище тутешнього соціуму, хоча ще не відбулося оста¬ точного виділення окремого козацького прошарку й козаками нази¬ вають усіх, помічених за козацькими заняттями. Як влучно свого часу висловився М. Грушевський, козаків ще було “не можна вимацати між українською людністю”5. У волзько-донському ж регіоні на зламі XV-XVI ст. лише починається козакування елементу, з якого згодом утвориться зав’язь майбутніх донського та волзького козацтв. Не можна не помітити й суттєвої відмінності в передумовах по¬ яви християнських козаків у західній та східній зонах Степового 4 Смирнов Н. А. Россия и Турция. - Москва, 1946. - Т. 1. - С. 70; Посольская книга по связях с Ногайской Ордой (1576). - Москва, 2003. - С. 10. 5 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Київ, 1995. - T. VII: Часи козацькі. - С. 269.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 47 Кордону. У першій виникнення козацтва стало реакцією на посилення татарського тиску на прикордоння. До козакування було змушене вдатися місцеве населення різних станів аж до верхівки включно. У східній зоні Степового Кордону був запущений інший сценарій. Три¬ валий процес відсепарування християнських козацтв на Дону й Волзі розпочався навпаки після ослаблення позицій опонентів-степовиків. Старт закозаченню майбутніх донського та волзького анклавів дала дезінтеграція Великої Орди, спровокувавши своєрідне розрідження соціальної ситуації в Полі, чим і скористалися певні групи мешканців з московського та рязанського прикордонь, а також ватаги здобични¬ ків з іншого боку Степового Кордону. Документація Посольського архіву Московії дозволяє поставити жирну крапку на “бродницькій теорії” походження донського козацтва, в основі якої лежить постулат про тяглість донського життя від часів Київської Русі до XVI ст.6 Немає жодних реальних підстав визнати існування генетичного зв’язку між давньоруськими бродниками і власне донськими козаками. Далебі нащадки бродників нічим себе не видають на зламі XV-XVI ст. - в добу перетворення Середнього та Нижнього Дону на арену козакування приходьків із сусідніх країв. Так само бракує аргументів для обґрунтування м’якшої моделі авто¬ хтонної теорії походження донського козацтва. Ця посестра “брод- ницької теорії” передбачає, що первісне ядро донського козацтва склало нечисельне слов’янське населення Дону, яке втрималося тут і про яке існують поодинокі звістки за XV - першу половину XVI ст.7 Йдеться, насамперед, про свідчення Перо Таруфа, який виявив на Нижньому Дону поселення рибалок (можливо християн) та про 47 християнських дворів у Азові за переписом 1542-1543 pp.8 Спираючись на ці звістки, В. Корольов, наприклад, вважав за можливе “припустити постійне існування на Дону невеликих груп слов’яно-русского населення, які могли б стати ядром майбутнього 6 Докладніше про вади “бродницької теорії” походження донського козацтва див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 47-52; Мининков Н. А. Донское казачество в эпоху позднего средневековья. - Ростов-на-Дону, 1998. - С. 68-69. 7 Королев В. Н. К вопросу о славяно-русском населении на Дону в XIII-XVI веках // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Запада и Востока в XII-XVI веках. - Ростов-на-Дону, 1989. - С. 82. 8 Berindei М., Veinstein G. La Tana-Azaq de la présence italiene a l’emprise ootomane (fin XlII-milieu XVI siècle) // Turcica. Revue d’etudes turges. - Paris, 1976. - V. 8. - 2. - P. 110-201; Veistein G. La population du sud de la Crimée au début de la domination otto¬ mane. - Raris, 1980. - P. 227-249; Галенко О. Крим y 1438 p. (подорожні нотатки Перо Таруфа // Україна в минулому. - Львів, 1996. - Випуск VIII. - С. 181.
48 Частиш І. Утворення поясу християнських козацтв... донського козацтва"9. Додаткові підстави так судити дослідник вбачав у тому факті, що вже на початку 1550-х рр., тобто в стислім часі після появи властиво донського козацтва, з Дону розпочинаються козацькі морські походи, на які вчорашні селяни-втікачі з Московії (за В. Корольовим, основний контингент мігрантів на Дон) були не¬ здатні. Відтак потяг до моря та навички мореплавства могли занести в козацьке середовище нібито лише давні мешканці Дону слов’янського походження. Насамперед виникає питання, чому ж оті ймовірні острівці слов’янського населення випали з поля зору опонентів по обидва боки Кордону, тоді як поява в Полі, на Дону та на Волзі вихідців із різних земель - ні. Ці зайди - постійні гості на сторінках диплома¬ тичних документів. Посли та гінці не повідомляли про бродників ні у зв’язку із козакуванням, ні з огляду на інші обставини, натомість вперто фіксували лише здобичництво приходьків. Не припускати ж, що давні мешканці Дону вели себе так тихо, що на них усі махнули рукою. Бо ж як тоді вони могли стати козаками, адже козацький спосіб життя передбачає зовсім інші поведінкові стратегії? Та й при¬ чаїтися було не сила: ватаги приходьків воліли підживитися де могли й шарпали усіх вряд незалежно від походження та віри. Дуже вразливим виглядає й сам відправний пункт побудови об¬ говорюваної концепції: автоматична участь давнього слов’янського елементу в ґенезі донського козацтва. Як слушно відзначав С. Мар- кедонов, “якщо у дослідників не один раз викликала сумніви можливість швидкої адаптації селян середньої смуги (Московії. - В. Б.) до умов степу, то не менше сумнівів, на наш погляд, мусять викликати припу¬ щення про перехід слов’яно-русского населення, яке перебувало під османським контролем, на козацький спосіб життя”10. Якщо станом на початок 1540-х рр. в Азові вціліло 47 християн¬ ських дворів, то не ясно скільки їх було на початку століття, коли Донську землю “відкупорювали” вихідці з рязанського та московського прикордонь. Серед відомих на сьогодні кількох імен азовських коза¬ ків незаперечну перевагу мають тюркські11. Проскочило лише одне 9 Королев В. Н. К вопросу о славяно-русском населении... - С. 123. 10 Маркедонов С. Основной вопрос казаковедения: российская историография в поисках древнего казачества. //АЬ Ітрегіо. - 2004. - № 2. - С. 561. 11 Так, московського посла до Криму Івана Кубенського в 1500 р. грабували азовські козаки Авдула, Акобян, Акпаш, Алтай, Ахмек, Карачура, Кудашкул, Караман, Мамей, Тюбетей, Ходор (пам’ять московському послу Олександру Голохвастову до кафинського султана Мехмеда Шихзаде від 29 квітня 1502 р. // Сборник императорского русского исторического общества (далі СИРИО). - Санкт-Петербург, 1884. - Т. 41: Памятники
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 49 слов’янське - Стенька Ложник12. Але невромо, чи це був представник давніх мешканців Азова, чи свіжоспечений азовець, який прибився до азовського берега вже в часи, коли козакування на Дону йде повним ходом. Християнські церкви існували в Азові й у 1630-х рр. - Іоанна Предтечі та Миколи Чудотворця13, - що свідчить про наявність у фортеці християн і після виникнення донського козацтва та про ймо¬ вірність проживання нащадків давнього слов’янського населення. Хоча для Азова, як і для Криму й Туреччини, християнин - не обов’язково слов’янин. В Азові замешкували й греки, зокрема священники. Один із них, приміром, у 1638 р. приходив до Воронежа14. Того ж року донці найняли азовських греків залатати фортечну стіну, пошкоджену під час штурму15. Греків Істому та Федора в 1620-ті рр. використову¬ вали в Азові для супроводження турецьких послів до Московії, пере¬ говорів з Військом Донським, викупу на Дону полоняників-мусульман16. Так що “азовсько-слов’янський” аргумент кульгає на обидві ноги. Нічим себе не видає на ниві козакування в Полі, на Дону та на Волзі і людність Червленого Яру (міжріччя Хопра й Дону), свого часу автономної одиниці у складі Золотої Орди зі змішаним слов’янським, тюркським та мордовським населенням17. А. Шенніков припускав, що червленоярців із середини XVI ст. стали називати козаками, й відповідно від них беруть старт волзьке та донське ко¬ зацтва18. Проте чомусь у Москві чітко розрізняли рязанських, мещер¬ дипломатических сношений Московского государства с Крымскою и Ногайскою ордами и с Турцией. - Т. 1: с 1474 по 1505 год, эпоха свержения монгольского ига в России. - С. 403). 12 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - Москва, 1960. - Кн. 3. - С. 696. 13 Чолобитна донського отамана М. Татарина від 13 квітня 1638 р. (Русская истори¬ ческая библиотека (далі - РИБ). - Санкт-Петербург, 1898. - Кн. XVIII. - С. 726); грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 22 квітня 1638 р. (Там же.-C. 755). 14 Відписка воронезького воєводи М. Вельямінова до московського царя Михайла Федоровича від 30 червня 1638 р. (Российский государственный архив древних актов (далі - РГАДА). - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 98. - JI. 233). 15 Допитові свідчення воронежця JI. Болдиря (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный при¬ каз. - Севский стол. - Стб. 105. - JI. 47). 16 Відписка московського посла до Криму І. Бегічева до царя Михайла Федоровича, 1624 (РГАДА. - Ф. 89. - 1624 № 2. - С. 286); допитові свідчення тлумача Г. Осипова (РГАДА. - Ф. 89. -1616 № 1. - Л. 130); відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 9 травня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1628 № 2. - Л. 215); 17 Шенников А. А. Червленый Яр. Исследование по истории и географии Среднего Подонья в XIV-XVI вв. - Ленинград, 1987. - С. 4. 18 Там же. - С. 99. 4-1217
50 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв.., ських, ординських козаків, а особливих козацьких ватаг, які можна було б ідентифікувати з червленоярцями, не знають19. Відтак черв- леноярці, якщо й дотягнули як окрема суспільна група до часів ґенези християнських козацтв на Степовому Кордоні, то аж ніяк не могли самостійно сформувати ядро донського козацтва, адже Дон та Волга перетворилися на територію козакування приходьків з різних країв. І чому козацьке ім’я мусить використовуватися саме з середині XVI ст., якщо червленоярці існували з аналогічним трибом життя й раніше, коли поняття “козак” уже прикладається до певної частини населення прикордоння. Найважливіше, однак, що документація Посольського приказу кінця XV-XVI ст. вихоплює цивілізаційну ситуацію в регіону на стадії, коли рухливі ватаги здобичників тільки-но розпочинають руй¬ нувати “пустельність” волзько-донського регіону, й містить численні згадки про “вправлянні в козацтві” на Дону та в прилеглому Полі зайд із суміжних країв. Отже, вести мову про те, що саме автохтони утворили первісну зав’язь донського козацтва, а приходьки лише нашарувалися на нього, не випадає. Донське й сусідні з ним козацтва постали на новому пні, внаслідок козакотворчих процесів, які розгорнулися під кінець XV ст. й охопили замалим не століття. Якраз приходьки дали поштовх утво¬ ренню козацтва, до якого теоретично могли прибитися й залишки давнього місцевого населення з якоюсь часткою слов’янської крові. Можна також припускати, що донці успадкували сам стиль життя, як це спостерігається й на українській межі між “лісом” і “степом”. До середини XVI ст. джерела мовчать про властиво донських та волзьких козаків, хоча наповнені звістками про козакування різних ватаг в районі майбутніх козацьких осідків. Ніщо не вказує на іс¬ нування донців та волжаків як таких. Московські, кримські, азовські чинники в унісон прикладають до тих ватаг, які сновигали в регіоні, визначники “азовські”, “ординські”, “рязанські”, “мещерські” козаки й не бачать козаків суто місцевих - донських та волзьких. Початки козакування на Дону припадають на останні роки XV ст. Ще в кінці 1480-х московський великий князь Іван III порушував перед кримським ханом Менґлі-Ґіреєм питання про переміну посоль¬ ського маршруту з Москви до Криму у зв’язку з нападами українських козаків на послів у пониззі Дніпра. Пропонувався наступний варіант: Доном до Азова, а далі морем до Керчі20. Тобто територія Дону вва¬ 19 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 58-61. 20 Лист кримського хана Менґлі-Ґірея до великого московського князя Івана III // СИРИО. - Т. 41. - С. 124.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 51 жалася безпечнішою для проїзду, а отже вільною від розбійницьких ватаг. Однак вже у другій половині 1490-х рр. ситуація зазнає симп¬ томатичних змін. Ватаги різного походження “відкупорюють” Дон, і напади на купців та послів стають звичним явищем тутешнього життя. Передовсім розбійництвом бавилися так звані ординські й азовські козаки, поширюючи свій промисел на величезну територію Поля, а також на Дон21. Крах Великої Орди сприяв побільшенню в регіоні елементу, який спеціалізувався на промислах та розбійницьких на¬ падах на “великій дорозі”. На Волзі козакування розпочинається на десяток-другий років пізніше. Перша згадка про появу тут козаків-здобичників датована лише 1517 р.22 Однак зовсім скоро ситуація вирівнялася, а в 1530-х рр. козакування на Волзі сягнуло не менших масштабів, ніж на Дону, якщо не більших. В унісон появі ординських та азовських козаків в Полі, на Дону й на Волзі сюди розпочинають торувати шлях вихідці з московського та рязанського прикордонь. На початку XVI ст. це вже нікого не дивувало. Іван III просив рязанську княгиню Агрипину “найняти козаків рязанських десять чоловік, які б на Дону знали”, щоб ті супро¬ воджували кафинського посла до Азова. Водночас він вимагав від княгині заборонити “твердо людям кращим і середнім, і молодим, щоб нині на Дон не ходили”. Неслухнянців пропонувалося жорстоко карати аж до страти членів сім’ї23. Довершували картину приходьки з українських земель, які розпо¬ чали просочуватися на Дон очевидно вже з 10-х р. XVI ст. Не дарма ж в історичній пам’яті українських козаків міцно засіло переконання про те, що їхні зимівники сягали Дону ще в часи Предслава Лянцко- ронського. Цей “історичний аргумент” використовувався запорожцями у прикордонних суперечках з Військом Донським24. Штучно сконстру¬ йований у канцелярії Коша Нової Січі в середині XVIII ст. універсал Богдана Хмельницького від 15 січня 1655 року східну межу Вольнос¬ тей Війська Запорізького Низового визначав так: “від самарських земель 21 Див. Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном. - С. 52-56. 22 Запис московського посланця до Криму Д. Александрова, 1517 р., жовтень // СИРИО. - Санкт-Петербург, 1894. - Т. 95: Памятники дипломатических сношений Мо¬ сковского государства с Крымом, Ногаями и Турцией. - Т. 2: 1508-1521. - С. 514. 23 Наказ великого московського князя Івана III посланцю до рязанської княгині Агрипини Я. Телешову, квітень 1501 // СИРИО . - Т. 41. - С. 413. 24 Про ці суперечки див.: Полторак В. Взаємини запорозького та донського козацтва періоду Нової Січі (1734—1775 рр.) політико-правовий та соціально-економічний аспекти. Дис. канд. іст. наук. - Одеса, 2007. - С. 38-43.
52 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... через степ до самої ріки Дону, де ще за гетьмана Прецлава Лянцко- ронського запорозькі козаки свої зимівники мали”25. Втрати документації, породженої дипломатичними контактами Московії з Ногаєм і Туреччиною за 1510-1520 рр., не дозволяють докладно відстежити стан справ на Дону й Волзі у ці часи. Однак не викликає сумнівів посилення присутності тут елементу, що коза¬ кував, адже джерела за середину 1530-х рр., подають набагато масш- табнішу панораму подібних промислів, особливо на Волзі26. Козацьке питання стає окремим чинником московсько-ногайських відносин. Однак знову ж таки немає жодних підстав говорити про утворення з різноетнічних ватаг зародків властиво донського чи волзького ко¬ зацтв. Промисловики-розбійники подаються в джерелах як непри¬ каяні зайди з обох боків Степового Кордону, чия поява мала екс¬ педиційний характер. Вправляються в розбійництві ще не донці й волжаки, а ті ж таки “рязанські”, “мещерські”, “городецькі” козаки, “мещеряки”, а також козаки “казанці, азовці, кримці”, козаки “із наших (московських - В. Б.) україн”27. Ні Москва, ні Ногай, ні Туреччина з Кримом, не бачать на Дону й на Волзі козаків, які вже осіли тут і розпочали ламати традиційний образ цих теренів, як лише зони пере¬ хресного козакування приходьків з різних територій. Важко припустити, щоб чутливі до козацького питання опоненти, які так часто дорікали один одному за розбійництво козаків-приходьків з протилежного боку Кордону, не зауважили знакової зміни ситуації в неспокійному волзько-донському регіоні. Не сталося ж чогось по¬ дібного пізніше, в другій половині 1540-50-х рр. Тоді було зафіксо¬ ване не тільки чергове зростання активності козацьких ватаг, а й перші паростки осадження на Дону й Волзі якоїсь частини тих, які часто тут козакували. Від цих піонерів, швидше всього й слід виво¬ дити властиво донських та волзьких козаків. Під кінець першої половини XVI ст. козацькі ватаги, вже так надо¬ кучили ногайському мурзі Юсуфові, що той у 1649 р. завимагав від Івана IV очистити від козаків Дон. При цьому мурза ужив вислів 25 Універсали Богдана Хмельницького. - Київ, 1998. - С. 251. 26 Докладніше про це див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з До¬ ном... -С. 59-60. 27 Продолжение Древней Российской Вифлиофики. - Санкт-Петербург, 1793. - Т. VII. - С. 31, 72; грамота московського царя Івана IV до Келмамет-мурзи, жовтень 1536 р. // Там же. - Санкт-Петербург, 1793. - Т. VIII. - С. 3; грамота Урус-мурзи до московського царя Івана IV від 25 вересня 1537 р. // Там же. - С. 34; грамота московського царя Івана IV до Келмамет-мурзи, 1538 р. // Там же. - С. 64; грамота московського царя Івана IV до Келмамет-мурзи, липень 1538 р. // Там же. - С. 74-75.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 53 “холопи твої дехто Сари-Азман на Дону в трьох і чотирьох місцях містечка поровши і наших послів, і наших людей... стережуть та роз¬ бивають’128. Стосовно містечок, то Юсуф, як уже доводилося про це писати29, явно перебільшував. Насправді про ті нібито козацькі міс¬ течка, локалізовані на Дону поблизу посольського й торгового шляху з Москви до Ногаю, більше нічого невідомо, що було б неймовірно у випадку їхнього існування на такому жвавому місці. Опосередковано про те, що Юсуф драматизував ситуацію промовляє також москов¬ ський текст, уміщений на звороті його грамоти. Там про ці ж діяння Сари Азмана мовиться вже пом’якшено, без згадки про містечка: “і тих людей наших, Сари-Азманом звуть, твої холопи самих і побили, а животи позабиралит. Не згадує про містечка, скаржачись на Сари- Азманових козаків і Юнус-мурза, грамота якого була написана одно¬ часно із Юсуфовою й потрапила до Москви з тим самим посоль¬ ством31. Отже, Юсуф, безумовно, просто грав на випередження. Від¬ чувши, що вихідці з протилежного боку Кордону вже починають укорінюватися на ще недавно нічиїх теренах, мурза наївно плекав надію вирівняти ситуацію московськими руками. Ще дужче перебільшував турецький султан Сулейман І, коли писав у 1551 р. ногайському мурзі Ісмаїлу32, що Іван IV “поля всі і ріки у мене повіднімав. Та й Дон від мене забрав, та й Азов-місто забрати у жне встиг, повіднімав усю волю в Азові: козаки його з Азова оброк беруть і води з Дону пити не дадуть”. На Волзі козаки буцім теж “обидва береги відняли, і волю у вас відняли, і ваші улуси воюють”33. Насправді нічого подібного не було й близько. Визнавали це й самі ногайці. Навіть через замало не ЗО років ногайські мурзи бідкалися: “А тільки государ велить козакам у нас Волгу і Самару, і Яїк відібрати і нам від козаків пропасти, улуси наші і жінок, і дітей позабирають”34. Іншими словами, до тих пір козаки ні Волгу, ні Яїк “не відібрали”, хоча, за султаном, це мало статися набагато раніше. 28 Грамота Юсуфа-мурзи до московського царя Івана IV, 1649 // Продолжение Древ¬ ней Российской Вифлиофики. - Т. VIII. - С. 174. 29 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 61-64. 30 Грамота Юсуфа-мурзи до московського царя Івана IV, 1649 // Продолжение Древ¬ ней Российской Вифлиофики. - Т. VIII. - С. 178. 31 Там же.-С. 187. 32 Там же.-С. 265-266. 33 Королев В. Н. Морские походы донских казаков в середине XVI века // Известия Северо-Кавказского центра высшей школы. Серия: Общественные науки. -1987. - № 1. - С. 81. МининковН. А. Донское казачество... - С. 342. 34 Допитові свідчення Третяка Аристова від [12 вересня] 1580 р. (РГАДА. - Ф. 127. - Кн. 9.-Л. 157).
54 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... І гнівна реакція Юсуфа, і волання султана насправді відбивають болісну реакцію на той факт, що для деяких козацьких ватаг Дон вже не тільки територія для здобичництва, а й місце постійного про¬ живання. І вже звідси, а не з прикордоння вони вибираються на військові промисли. Тому й дістають до Азова доволі часто, шарпаючи азовців. Справа доходить навіть до виходів у море й нападів на азов¬ ських рибалок35, що змусило султана вимагати адекватних заходів уже від кримського хана. Перетворення частини тих, хто козакував, на донських та волзьких мешканців змінило акценти в грамотах ногайських мурз. Влітку 1549 р. ногайський мурза Юсуф вимагав видати йому тих, “які розбійники Русь живуть на Дону”. Іван IV також визнавав, що є козаки, які вже мешку- ють на Дону: “І ті розбійники живуть на Дону без нашого відома, а від нас бігають”36. Через два роки інший ногайський мурза Ісмаїл писав до московського царя про козаків, які осіли на Волзі: “А яких послів і гостей посилали до тебе, і тих воювали люди, які між нас живуть. Та й ті твої люди, які на Волзі живуть, їх воювали”37. Врешті, у Продов¬ женні Хронографа редакції 1512 р. йдеться про те, що в 1548 р. пу¬ тивльські козаки на чолі з отаманом Михайлом Черкашениним і ту¬ ляком Істомою Ізвольським заснували острог на Переволоці38. У серед¬ ині 1550-х рр. виникло й перше козацьке містечко на Волзі - Зим’єве, куди утік вигнаний астраханським ханом воєвода Л. Мансуров39. Однак властиво донських чи волзьких козаків ще дуже мало. Не слід зараховувати до їх числа усіх тих, хто козакував на Дону й Волзі і до кого прикладають поняття “козак”. Для зацікавлених сторін існують “козаки”, “наші козаки”, “царя Івана козаки”, “ваші козаки”, “свої козаки”. Поняття ж донські й волзькі козаки з’являються лише на початку 1570-х рр. Правда в 1549 р., відповідаючи на вимоги мурз Юсуфа, мос¬ ковський цар пише про свій наказ іти на Крим “путивльським і дон¬ ським козакам”40. Проте до кінця 1570-х рр. у Москві “донських козаків” не згадують, як не згадують їх і ногайські мурзи, кримські й турецькі чинники. Навіть у другій половині 1556-1660 рр., які минули на Сте¬ 35 Див.: Королев В. Н. Морские походы донских казаков в XVI веке. - С. 81. 36 Грамота московського царя Івана IV до ногайського Юсуфа-мурзи, серпень 1649 // Продолжение Древней Российской Вифлиофики. - Т. VIII. - С. 153. 37 Грамота Ісмаїла-мурзи до московського царя Івана IV від 7 липня 1551 p. // Там же. - Т. VIII. - С. 280. 38 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 78. 39 Кусаинова Е. В. Русско-ногайские отношения и казачество в конце XV - XVII веке. - Волгоград, 2005. - С. 64. 40 Сватиков С. Г. Россия и Дон (1549-1917).-Белград, 1924.-С. 11.
Розділ 2. “Сенс часу ” для християнських козацтв 55 повому Кордоні під знаком проведення Москвою низки походів на Крим, Азов і Північний Кавказ, поняття донські чи волзькі козаки не вживається. Цар залучає до походів просто “козаків”, “своїх козаків”, “наших козаків”41. В аналогічних категоріях пише і про тих козаків, яких він у 1560 р. використав для походу на Крим Дніпром42. Не спромог¬ лися на власне слово властиво донські козаки і під час безпосередньої реалізації походів через територію Дону Д. Чулкова, Д. Вишневецького, І. Вишнякова. Навіть членів загону Михайла Черкашенина та Істоми Ізвольського, яких з усієї маси козаків є найбільше підстав ідентифіку¬ вати як донських, називають просто “козаками”43. Про “козаків” без розрізнення йдеться й у зв'язку з походами під Казань, Астрахань, по¬ чатком Лівонської війни, захистом Рязані від нападу ногайців у 1551 р.44 В унісон московським діловодним практикам дотримуються відповідної термінології і в Ногаї (“ваші козаки”, “козаки”)45. Усе це вказує на те, що в уявленнях еліт опонентів з обох боків Степового Кордону ще не відбулося диференціації загальної маси козаків, які діяли в поясі прикордоння-Поле-Дон-Волга, на волзь¬ ких та донських. Елемент, який козакував, ще продовжує сприйматися як суцільна маса. При цьому й далі чітко розрізняються козаки ме¬ щерські (городецькі), азовські, казанські, астраханські, ногайські, тобто козаки, “приписані” до тієї чи іншої території прикордоння46. 41 Грамота московського царя Івана IV до Ісмаїл-мурзи, березень, 1560 р. // Продолжение Древней Российской Вифлиофики. - Санкт-Петербург, 1795. - Т. X. - С. 83 (“а які наші козаки і стрільці на Дону” (перебувають. - В. Б.); грамота московського царя Івана IV до Ісмаїл-мурзи, червень, 1560 р. // Там же. - С. 106 (“що начебто на Дону наші козаки взяли”); наказ московського царя Івана IV послу до Ногаю Михайлу Тимофееву, 1564 // Продолжение... - Санкт-Петербург, 1801. - Т. XI. - С. 61 (“/ми до них послали своїх козаків з грамотою”) 42 Грамота московського царя Івана IV до Магмет-мурзи, квітень 1561 // Продолжение Древней Российской Вифлиофики. - Т. X. - C. 149. 43 Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей (далі - ПСРЛ). - Москва 1965. - Т. XIII. - С. 272; Лебедевская летопись // ПСРЛ. - Москва, 1965.-Т. XXIX.-С. 249. 44 Патриаршая или Никоновская летопись // ПСРЛ. - Т. XIII. - С. 161,164,165,179, 206-208, 231; Лебедевская летопись // Там же. - Т. XXIX. - С. 232. 45 Грамота Ісмаїла-мурзи до московського царя Івана IV, 1559 // Продолжение Древней Российской Вифлиофики. - Т. X. - С. 66 (“їдучи Доном твоїм козакам попався”); грамота Урус-мурзи до московського царя Івана IV, 1560 р. // Там же. - С. 137 (“А козаки ті у нього взяли, які стоять в гирлі Сали-ріки. А отамана їхнього звуть Бурун”). 46 Азовські козаки згадуються ще в 1564 р. (РГАДА.-Ф. 123.-Кн. 11.-Л. 233), астраханські в 1557 р. // Продолжение Древней Российской Вифлиофики. - Санкт- Петербург, 1794. Т. IX. - С. 284, ногайські в 1558 р. // Там же. - Т. X. - С. 21; мещерські в 1553 р. // Там же. - Т. IX. - С. 25) і навіть у 1581 р. (РГАД А. - Ф. 127. - Кн. 10. - Л. 65 зв.)
56 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... Стереотип буде зруйновано, очевидно, лише на зламі 1560- 1570-х рр., що віддзеркалює остаточну кристалізацію волзького та донського козацтв Грамота Івана Грозного на Дон від 17 серпня 1571 р. вже оперує поняттям “донські козаки”47. У царській грамоті до ногайського мурзи Тінмамета, укладеній навесні 1576 р., чітко артикулюється на існуванні донського та волзького козацтв як цілком окремих спільнот порівняно з іншими козаками (“А козаки донські, волзькі та астраханські того завжди просять у нас...”)48. Царська грамота від 5 березня 1581 р., адресована “на Волгу волзьким отама¬ нам і козакам”49. Та й сам факт надсилання грамот до волжаків та донців свідчить про існування на Дону й Волзі настільки стабільних місцевих козацьких спільнот, що з ними вже можна не тільки мати справу, а й провадити переписку. 2.2. Заключний етап: поява козацтв Тереку та Яїка Гребінське, терське, яїцьке козацтва виникли однозначно пізніше за волзьке та донське. їхня поява стала наступним етапом козакот- ворення на Степовому Кордоні, органічно пов’язаним із закозаченням Дону та Волги. Географія Яїка й Тереку автоматично обмежила до¬ пливи сюди з класичних прикордонь, що стало вирішальним чинни¬ ком для формування того контингенту людності, який дав поштовх появі нових спільнот. На відміну від донців та волжаків, перелічені козацтва формувалися на теренах, відділених від московського та українського прикордонь не тільки Полем, а й новопосталими ко¬ зацькими анклавами. На прикладі закозачення Яїка, куди ближчого до Дону й Волги, а отже й до московського прикордоння, ніж Терек, добре видно, хто був основним джерелом людських ресурсів, які ство¬ рювали козацькі осідки на Яїку й Тереку. Показовою є витворена яїцькими козаками легенда про своє по¬ ходження. Згідно з нею ще в XIV ст. на Яїку з'явилася ватага донських козаків (!) на чолі з отаманом Гугнею, від якої і пішло майбутнє Яїцьке Військо50. У своїй хронології легенда виглядає фантастичною. А от пошук корінь яїцького козацтва в донській спільноті цілком відповідає логіці козакотворення на Степовому Кордоні. Проте головну роль в генезі яїцького козацтва відіграли все-таки не донці, а волжаки. 47 Материалы для истории Войска Донського. Грамоты. - Новочеркасск, 1864. - С. 1. 48 Посольская книга по связям с Ногайской Ордой... - С. 34 49 РГАДА. - Ф. 127. - Кн. 9. - Л. 330 об. 50 Карпов А. Б. Уральцы. Исторический очерк. - Уральск, 1911. - С. 42.
Розділ 2. “Сенс часу ” для християнських козацтв 57 Реальні паростки яїцького козацтва, як і терського, з’являються в 1570-х рр. Слід гадати, саме тоді на Яїк проникають перші козацькі ватаги, якщо на початку у 1581 р. вони фігурують у грамоті Івана IV до ногайського мурзи Уруса серед учасників козацького походу на Сарайчик51. Згадка в такому контексті козаків на Яїку свідчить якщо не про появу там сталих осідків, то принаймні про буденність коза¬ кування тут козаків з Волги та Дону. Як ретельно з’ясував Р. Скринніков52, напад козаків на Сарайчик був складовою активних антиногайських дій, які у 1581 р. вели ко¬ заки, в першу чергу волзькі, під орудою колоритних постатей, май¬ бутніх соратників Єрмака Богдана Барбоша, Івана Кольця та ін. Москва в тому році всіляко потурала таким козацьким заходам і на¬ віть сама підштовхувала козаків до нападів на ногайські улуси, мстячи Ногаю за його участь у поході кримців на Московщину. Однак, коли козаки перегнули палку і вчинили на волзькій переправі напад на царського посланця В. Перепеліцина та на ногайських послів, Іван IV повівся дуже жорстко. У Москві стратили двох козаків, які привезли сюди ногайських язиків, а отаманів Б. Барбошу, С. Болдиря, І. Кольця та інших мали згодом покарати на Волзі люди московського посланця П. Павлова53. Рятуючись від смерті, отамани разом із соратниками відійшли на Яїк. Вочевидь козаки із загонів Б. Барбоши, С. Болдиря, І. Кольця та інших отаманів і заклали тут перші козацькі містечка, про які Ногай скаржився в 1584 р. навіть турецькому султанові. За словами ногайців, козаки “на Волзі, і на Яїку, і на ріці на Емі поставили багато містечок”54. Роком пізніше у джерелах згадуються три містечка на Яїку55. У 1586 р. на Яїк зайшло 600-700 козаків, які побудували нове містечко в гирлі р. Ілек, а згодом двічі відбивали напади на нього ногайців56. 51 Ведучи мову про винуватців спустошення ногайської столиці Сарайчика, московський цар зауважував, що погром вчинили козаки, які “живуть на Тереці, на морі, на Яїку та на Волзі, і донські козаки, прийшовши з Дону, воювали” (цит. за: Сухорукое В. Д. Историческое описание Земли Войска Донского. - Новочеркасск, 1867.-Т. 1.-С. 57). 52 Скрынников Р. Сибирская экспедиция Ермака. - Новосибирск, 1986. - С. 139— 141. 53 Там же. - С. 142-143. 54 РГАДА. - Ф. 89. - Кн. 2. - Л. 408; Скрынников Р. Г. Сибирская экспедиция Ер¬ мака.-С. 144. 55 Карпов А. Б. Уральцы. - С. 855. 56 Там же. - С. 75.
58 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... Із наведених вище фактів добре видно, що на середину 1580-х рр. яїцьке козацтво як таке вже існує. У його формуванні внаслідок ак¬ тивного переміщення козаків між Волгою та Доном взяли участь обидві спільноти. Беручи ж до уваги часту появу на Дону та на Волзі ще й українських козаків, можна припустити осадження на Яїку дея¬ кої їх кількості. Окрім суто контекстних міркувань, певну підставу для такого припущення дає той факт, що присутність українських при- ходьків фіксується на Волзі в переломний 1581 р. Саме від “злодійських козаків з Дніпра й Дону" в Москві тоді очікували нападів на посоль¬ ства57. Але українські козаки, судячи з усього, погоди в закозаченні Яїка явно не робили. * * * На відміну від ґенези яїцького козацтва, процес виникнення тер- ської групи козацтв простежується значно гірше. В історіографії ж, як і у випадку з донськими козаками, не бракувало концепцій, поміж ними й недавніх, які пов’язували появу козацького сліду на Тереку з міграцією сюди в часи, коли ще навіть не існувало козацьких спіль¬ нот Дону й Волги, а українське козацтво перебувало в зародковому стані. Тож, Терек постає ледве не територією-піонером християнського козакотворення на Степовому Кордоні. Сягаючи своїми коріннями ще в другу половину XIX ст., подібні концепції були останнім часом переосмислені А. Шенніковим й оформлені в новітню теорію похо¬ дження гребінського козацтва. За А. Шенніковим, першими гребін¬ цями були червленоярці та осілі в Червленому Яру новгородські ушкуйники. Поштовхом до міграції обох груп на Терек нібито стало посилення московських впливів у Рязанському князівстві, у зв’язку з чим над новгородськими приходьками буцім нависла загроза репре¬ сій. А додатковим чинником виявилося перенаселення Червленого Яру, спровоковане появою тут ушкуйників58. Відправним пунктом став для дослідника, як і для його поперед¬ ників59, віднайдений наприкінці XIX ст. І. Попком у колекції генерала Ф. Федюшкіна рукопис із записом легенди про виникнення гребін¬ ського козацтва в останніх десятиліттях XV ст. Шукаючи аргументів на користь цієї легенди, А. Шенніков звернувся до писемних згадок 57 Сергеев В. И. Источники и пути исследования сибирского похода Ермака // Акту¬ альные проблемы истории СССР. - Москва, 1976. - С. 26. 58 Шенников А. А. Червленый Яр... - С. 50-51. 59 Караулов М. А. Терское казачество в прошлом и настоящем. - Владикавказ,! 912. - С.4-5; Попко И. Терские казаки с стародавних времён. Гребенское войско. - Санкт- Петербург, 1880. - C. II; Ткачев Г. А. Гребенские, терские и кизлярские казаки. - Влади¬ кавказ, 1911.-С. 3-4.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 59 про походи ушкуйників, аналізував політику Москви відносно Ря¬ занського князівства, а також навів деякі лінгвістичні та етнографічні докази. На переконання дослідника, сукупність наведених ним мір¬ кувань не тільки підкріплює легенду, а й дозволяє віднести міграцію ушкуйників та частини червленоярців на Передкавказзя вже до 1480-х рр.60. Однак при ближчому розгляді аргументи А. Шеннікова, м’яко кажучи, не видаються бездоганними. Походи новгородських ушкуйників XIV - початку XV ст., до Середнього Поволжжя та Нижнього Прикам’я, як слушно зазначав найретельніший дослідник цього феномену в історії Великого Нов¬ города В. Бернадський61, “були спробою... розширити територію нов¬ городських волостей, тобто територію, яку новгородці грабували і з якої збирали данину”. Детально проаналізувавши звістки про експе¬ диції ушкуйників, В. Бернадський дійшов аргументованого висновку, що до 60-х рр. XIV ст. напади здійснювалися на традиційні об’єкти новгородських претензій - Білоозер’я та Карелу62. Волзький напря¬ мок - найцікавіший з погляду проблеми Червленого Яру й похо¬ дження гребінських козаків - освоюється з 60-х рр. XIV ст. Однак у більшості випадків ушкуйники не йшли далі Середнього Поволжжя. Достеменно відомий лише один похід на низові місці, датований 1374 р.63 Але тоді, як повідомляє Никонівський літопис, “ни один из них (ушкуйников. - В. Б.) не остался с имении, их всех взяша бесер- меневе”64. Поступово звістки про ушкуйників вигасають. Остання згадка про походи відноситься до 1409 р 65 Тож, вдивляючись у стосунок ушкуйників до Поволжжя, не ба¬ чимо їхньої особливої активності на низових його теренах. Але все ж таки, беручи до уваги літописний факт походу до гирла Волги, можна вважати, що ці місця їм були відомі, й навідувалися ушкуйники сюди частіше, аніж це віддзеркалено в джерелах. Інша річ, що Нижня Волга, швидше всього, не перетворилася на об’єкт прискіпливої уваги, а тому осадження в Червленому Яру якоїсь групи власне ушкуйників сумнівне, хоча й повністю відкидати такої можливості не слід. Натомість під 1471 р. у кількох московських літописах значиться похід в’ятичів на Нижню Волгу під час якого був зруйнований Са¬ 60 ШенниковА. А. Червленый Яр... - С. 72. 61 Вернадский В. Н. Новгород и Новгородская земля в XV веке. - Москва; Ленинград, 1961.-С. 51. 62 Там же. - С. 39. 63 Там же. - С.43. 64 Цит за: Там же. 65 Там же. - С. 39.
60 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... рай66. Саме цей похід А. Шенніков вважає ключовим при оцінці шансів щодо появи в Червленому Яру вихідців з Новгородської землі. Цілком виправдано припускаючи вірогідність здійснення в’ятичами цілої низки походів, дослідник рахує за можливе осадження якоїсь частини учасників у Червленому Яру67. Слід визнати правомірність й іншого припущення - щодо міграції сюди по відомому, судячи з походу 1471 р., шляху й частини новгородців після репресій, якими супроводжувалося приєднання Новгорода до Москви68. Однак у будь- якому випадку аргументи відносно швидкого переміщення новгород¬ ців і в’ятичів на Передкавказзя викликають низку заперечень. Насамперед виникають сумніви стосовно можливого перенасе¬ лення Червленого Яру. Припустивши існування такого перенаселення, слід шукати відгомону на загальній ситуації в міжріччі Дону й Волги. А проте ніяких змін тут не видно. Жодних ознак, які можна було б витлумачити за прояв перенаселення, не подибуємо. Вправні у вій¬ ськовій справі приходьки нічим примітним себе не видають, тоді як у 1480-ті рр. вже, наприклад, орудують у Полі ординські козаки. Ясно, що перенаселення навряд чи відбулося. Тим паче кількість новгород¬ ських приходьків не могла бути аж такою значною, щоб викликати посутні демографічні зрушення. Але коли б і припустити подібний розвиток подій, то незрозуміло чому міграція мала відбутися саме на Передкавказзя, якщо поруч були незалюднені терени Дону, та добре відома в’ятичам і новгородцям Самарська Лука в міжріччі Волги й Самари. Козакування ж на Дону розпочинається, про що вже йшлося, на зламі століть, коли, за логікою А. Шеннікова, проблема була розв’язана чомусь шляхом переселення червленоярців аж на Кавказ, а не на сусідні “пустелі”, добре придатні для анклавного існування, що пізніше блискуче довели бодай донські козаки. Не пояснює нічого й жорстке прив'язування дослідником долі Червленого Яру до московсько-рязанських стосунків. Адже Рязань не могла мати тут значного впливу. Сам А. Шенніков слушно заува¬ жував, що офіційний кордон князівства проходив на 190-200 км. північніше р. Воронежа і тільки деякі уходи досягали гирла річки69. Те, що Московія в 1480-х рр. опанувала Єлецьке князівство, південно- східний кут якого впирався в гирло Воронежа, ще не свідчить про існування тут якихось серйозних московських впливів, тип паче від¬ чутних для Червленого Яру, до якого Москва не діставала. Навіщо 66 ШенниковА. А. Червленый Яр... - С. 68. 67 Там же. - С. 68. 68 Там же.-С. 55. 69 Там же. - С. 16.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 61 було боятися мешканцям Червленого Яру московської руки, якщо перші опорні пункти будуть побудовані поблизу лише в останній чверті XVI ст.? Та й чому б це Москві стало боротися з новгород¬ ськими переселенцями, якщо її новгородським інтересам, як, зрештою, і ніяким іншим, вони не загрожували? Теза ж про незадоволення Москви демократичними порядками в Червленому Яру70 відверто відгонить суто ідеологічними настановами. Насамкінець, не можуть бути визнані вдалими аргументи про збереження серед гребінських козаків ще в кінці XVIII - на початку XIX ст. звичаю вибирати собі наречених з південних регіонів Воро¬ незької губернії та про наявність у говірці гребінців лексичних еле¬ ментів, які були притаманні селянам, що мешкали на межі Воронезь¬ кої, Тамбовської та Саратовської губерній71. З огляду на переміщення людності на Терек і Передкавказзя упродовж XVII-XVIII ст. прак¬ тично неможливо встановити, коли саме з’явилися в мові гребінців такі риси. Взяти хоча б відомі найдавніші хвилі, які накочувалися сюди з Волги та Дону в останній чверті XVI - на початку XVII ст. і які могли суттєво змінити первісне етнічне й лінгвістичне обличчя спільноти. Таким чином, версія про зародження гребінського козацтва у 80-х рр. XV ст. внаслідок міграції на Терек червленоярців та колиш¬ ніх ушкуйників є дуже вразливою. Не покидає відчуття, що постала вона радше з бажання кудись подіти обидві групи, які без видимого сліду сходять з історичної арени під супровід християнського коза- котворення на східній ділянці Степового Кордону. Як і у випадку із залишками донського населення зі слов’янськими коріннями, їм про¬ бували сконструювати гучний відхід, що однак позбавлено надійного підґрунтя. Червленоярці та новгородські переселенці (якщо ті таки осідали в Червленому Яру) могли взяти участь у козакотворчих про¬ цесах на Степовому Кордоні, але швидше не на Північному Кавказі, а на Дону й Волзі, де все відбувалося значно раніше, а головне - ближче. Немає підстав ані однозначно стверджувати, ані так само заперечувати, що в другій половині XVI ст. певна частина їх могла просочуватися й на Терек, але вже як представники волзького та донського козацтв. Віднесення початків гребінської спільноти до середини XVI ст., як це робив ще В. Татищев72 і на чому зійшлася більшість дослідни¬ 70 Там же. - С. 55. 71 Там же. - С. 50. 72 Татищев В. Н. Избранные труды по географии России. - Москва,1950. - С.363.
62 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... ків XX ст.73, є найвиправданішим. Вписується воно і в контекст козакотворення в регіоні, і в хронологічно перші писемні звістки про гребінців. З такого пункту бачення поява гребінського козацтва по¬ стає логічним наслідком тієї екстенсивності, якою просякнутий коза- котворчий процес на Степовому Кордоні в XVI ст. Проторення шляху до Тереку і Терського хребта виглядає породженням потягу елементу, який козакував у пасі Дон-Волга, до розширення ареалу своєї при¬ сутності й до надійного закріплення свого сліду в підхожих місцях. Цей потяг не давав спокою й українським козакам, змусивши йти на Дон, цей потяг невдовзі підштовхне волзьких та донських козаків до опанування Яїка та до такої особливо голосної акції як походу до Сибіру. Поважних підстав сумніватися у такому ході подій немає, оскіль¬ ки у протилежному випадку довелося б робити занадто вже ризико¬ ване припущення стосовно проникнення сюди першими вихідців з Московії через голову волзьких та донських козаків. Вірогідність розгортання на Тереку подібного сценарію, типологічно відмінного від козакотворення на Яїку, видається неймовірним. По-перше, не зрозуміло, які переваги порівняно з козацькими анклавами Дону й Волги мав так віддалений Терек, що охочі до козацького життя меш¬ канці московського прикордоння чи внутрішніх московських регіонів мігрували саме сюди, а не до волзьких чи донських козаків. А по- друге, чому чогось подібного не сталося на Яїку, закозачувати який довелося не вихідцям із Московської держави, а властиво волжакам та донцям? В основі татищевської версії також лежить легенда, за якою в середині 50-х pp. XVI ст. один із козацьких загонів козакував на Каспійському морі, звідки вигріб на Терек, де спершу зупинився у низових місцях, а в 1569 р. пішов вгору по річці й, осівши на гірських 73 Виноградов В. В. Магомадова Т. С. О времени заселения гребенскими казаками левого берега Терека // История СССР. - 1975. - № 6. - С. 160; Гальцев В. С. Из истории колонизации Северного Кавказа // Известия Северо-Осетинского научно-исследовательского института. - Орджоникидзе, 1957. - Т. 19. - С.75; Заседателева JI. Б. Терские казаки (середина XVI - начало XX вв.). Историко-этнографические очерки. - Москва, 1974. - С. 187-191; Козлов С. А. Кавказ в судьбах казачества (XVI-XVIII вв). - Санкт-Петербург, 1996.-С. 9 ;КосвенМ. О. Описание гребенских казаков//Исторический Архив. -1958. — № 5. - С. 84; Кушева Е. Н. О местах первоначального расселения гребенских казаков // Историческая география России XVIII в. Часть II. Источники и их характеристика. - Москва,1981. - С. 39; СаламовА. А. Из истории взаимоотношений чеченцев и ингушей с Россией и великим русским народом (XVI - начало XX века) // Известия Чечено- Ингушского научно-исследовательского института. - Грозный, 1963. - Т. 3. - Вып.1. - С. 123.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 63 пасмах - гребнях - при впадінні в Терек р. Сунжі, дав початок гре- бінському козацтву74. А хронологічно першим відомим на сьогодні письмовим свідчен¬ ням, дотичним проблеми ґенези гребінського козацтва, є наказ Івана Грозного московському послу до Ногайської орди від 1563 р. Від посла вимагали у випадку якщо ногайські мурзи висловлюватимуть скарги на розбійництво волзьких козаків, відповідати: “... государ на¬ ший тих козаків багатьох стратив, а інші від государя нашого гніву втікли в Азов і в Крим, і в Черкеси”75. Невдовзі гребінські козаки зга¬ дуються у зв'язку зі зруйнуванням Терського містечка на р. Сунжі (1571)76, а в 1578 р. кримський калга Адил-Ґірей звертався до воєводи щойно відновленого містечка на Сунжі, щоб татарам “Сунчю-ріку (Сунжу. - В. Б.) від терських козаків перелізти здорово’*11. Що калга тут мав на увазі саме гребінців, а не властиво терських козаків, сум¬ нівів, враховуючи локалізацію переправи на території осідків гребін- ських козаків, не виникає. В цілому ж, можна обережно віднести появу гребінського козацтва до середини XVI ст. Щоб у царському наказі та у зверненні Адил-Ґірея з’явилися такі формулювання, про які йшлося вище, у Москві, та й у Криму, мусило бути ясне уявлення як мінімум стосовно проторення козаками шляху до Передкавказзя. Те, що в літописних згадках про прихід в 1552 р. до Москви першого посольства від п’ятигорських черкесів та про московсько-п’ятигорські стосунки в 1550-х рр. гребінці не засвітилися бодай на маргінесах78, схиляє до думки про появу гре¬ бінського козацтва ближче до 1560-х рр. чи вже в 1560-ті рр. Не ви¬ ключено, що каталізатором руху козацьких ватаг на Терек стала, як це припускав ще М. Пудавов79, побудова Москвою фортеці на Сунжі. Але як би там не було, на початку 1570-х рр. гребінське козацтво вже явно існує. Стосовно шляхів проникнення козаків на Передкавказзя в істо¬ ріографії слушно мовилося про два маршрути: морський (Каспієм до гирла Тереку і вгору Тереком до Сунжі) та суходольний (з Дону 74 Татищев В. Н. Избранные труды по географии России. - С. 363. 75 Кушева Е. Н. О местах первоначального... - С. 39. 16Белокуров С. А. Сношения России с Кавказом. Вып.1:1578-1613 //Чтения в Импе¬ раторском Обществе истории и древностей российских. - Москва, 1888. - Кн. 3. - С. 64. 77 Там же. - С. 88. 78 Патриаршая или Никоновская летопись // ПСРЛ. - Т. XIII. - С. 228, 233-234, 259. 79 Пудавов М. В. История Войска Донского и старобытность начал казачества. - Новочеркасск, 1890. - С. 216.
64 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... через Манич та Куму)80. Який з них був головним, судити наразі складно. Але не викликає сумніву, що волзькі та донські козаки складали основу контингенту людності, який в середині XVI ст. до- сяг Північного Кавказу й сформував ядро гребінського козацтва, а потім і терське. З іншого боку, близьке сусідство гірських народів Північного Кавказу та ногайців різних колін робило неминучими етнічні контакти з ними. Не виключено також, що сюди мігрувала й частина червле- ноярців, в’ятичів та нащадків осілих в Червленому Яру ще на початку XV ст. ушкуйників. А виходячи з тісного стосунку українських ко¬ заків до Дону та Волги, не зайве припустити, що могли прибитися до Сунжі й поодинокі українські козаки, затягнуті волзькими та донськими ватагами. * * * Крім гребінського козацтва, на Тереці виникає ще одна козацька спільнота - терське козацтво - з осідками в гирлі річки. Записана в середовищі терців легенда відносить появу козаків в гирлі Тереку до кінця 70-х рр. XVI ст.81 Були це вихідці з Волги, які відійшли сюди, рятуючись від каральної експедиції воєводи Мурашкіна. Легенду під¬ кріплює відповідний запис (під 1577 роком) Ремезівського літопису82. Через чотири роки про терських козаків згадується в дипломатичній переписці Московії з Ногайською ордою. Як уже зазначалося, ведучи мову про винуватців спустошення ногайської столиці Сарайчика (1581), Москва зауважувала, що погром вчинили козаки, які “живуть на Тереку, на морі, на Яїку й на Волзі, козаки донські, прийшовши з Дону, воювали”83. Якщо під козаками, що замешкують “на Тереку”, могли розумітися лише гребінці, то окрема згадка про козаків з моря знімає будь-які сумніви з приводу фігурування в джерелі власне козаків, чиї осідки локалізовані в пониззі Тереку. Одночасно засвідчується тісний зв’язок між козацтвами Дону, Волги, Яїка й Тереку, а звідси й проливається світло на джерела формування й подальшого поповнення терської спільноти - волзька, донська та яїцька вольниці. Безумовно, не могли не прибиватися сюди й представники сусідніх північнокавказьких народів. 80 Заседателева Л. Б. Терские казаки... - С. 186. 81 ШенниковА. А. Червленый Яр. - С.51. 82 Ремезовская летопись // Сибирские летописи. - Санкт-Петербург, 1907. - С. 312. 83 Сухорукое В. Д. Историческое описание земли Войска Донского. - Новочеркасск, 1867.-Т. 1.-С. 57.
Розділ 2. “Сенс часу” для християнських козацтв 65 Важлива роль в становленні терського козацтва належить оса¬ дженню московськими ратними людьми фортеці Терки (1588) - опо¬ рного пункту поширення на Передкавказзі московських впливів. На відміну від побудови Саратова, Самари й Царицина, яка негативно вплинула на саморозвиток волзького козацтва, закладення Терків, враховуючи віддаленість регіону навіть від Дону й Волги, навпаки дало розвиткові терського козацтва додатковий імпульс, у тому числі й організаційний. Терських козаків почали швидко залучати до су¬ проводження московських послів та до участі у військових операціях на Передкавказзі. Терські воєводи, та й Москва загалом, дивилися крізь пальці на зачіпки терців та гребінців з турками й татарами на Кавказі, оскільки ці дії відповідали московським інтересам, спрямованим проти Осман¬ ської імперії та на союзницькі відносини з Персією. Зі зрозумілих тактичних міркувань адміністрація Терків толерувала зростання лав терського козацтва, що за задумом мало зміцнити московську при¬ сутність на Передкавказзі. Навіть набагато пізніше, у 1631 р., терські воєводи писали царю: “Якщо козаків по Терку та Гребнях не буде, то Терському містечку буде велика трудність”84. Не зайвим буде також припустити, що лави терського козацтва могли частково поповнюва¬ тися й за рахунок покозачення служилих людей з фортеці. Словом, Терки стали своєрідною точкою опори для терців та гребінців і нав¬ паки. А найвагомішим доказом конструктивності відносин між тер- ськими козаками, населенням та адміністрацією фортеці є той факт, що козацькі містечка групувалися якраз навколо твердині, ніби об- рамлюючи її. * * * З виникненням яїцького, терського та гребінського козацтв оста¬ точно оформилася східна та південна межі пасма християнських козацтв, по Степовому Кордону Європи. Розпочавшись ще в сере¬ дині - другій половині XV ст. на українському прикордонні, хрис¬ тиянське козакотворення не без участі українських козаків пошири¬ лося далі на схід, а у хронологічному вимірі розтягнулося на понад століття. Ключове значення мала, безумовно, поява українського, донського та волзького козацтв, яка відразу перекроїла систему то¬ гочасних балансів і противаг на Степовому Кордоні, увівши до нового розкладу сил надзвичайно потужного регіонального гравця - хрис¬ тиянські козацькі спільноти. 84 РГАДА. -Ф. 115. - Кабардинские, черкесские и другие дела. - 1630 №1. - Л. 59. 5-1217
66 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... “Сенс часу” виявив себе передусім у тому, що козацтво, яке ви¬ никало раніше, з часом долучалося до генези інших козацтв. Першими на цю стежку стали українські козаки, які стихійно взяли участь в утворенні решти козацьких спільнот (особливо потужну, як буде по¬ казано нижче, в ґенезі донського козацтва). Волзькі та донські козаки були головними дійовими особами в закозаченні Яїка й Тереку. Саме з волзьких і донських мігрантів утворилися первісні зав’язі яїцького, терського й гребінського козацтв. Така хронологія, асинхронність і конфігурація козакотворення в різних частинах Степового Кордону Європи заклала підвалини подальшої стратифікації козацького світу, міжкозацьких взаємин, зрештою, спровокувала формування цілої низки типологічних подібностей, а також відмінностей між коза- цтвами.
Розділ З “СЕНС МІСЦЯ” 3.1. Дві зони Степового Кордону Якщо пряма дія “сенсу часу” фактично обмежувалася світанковою добою християнських козацтв, то так званому “сенсу місця” судилося мати куди триваліший і далекосяжніший вплив. Роль останнього важко переоцінити. Його тавро добре помітне на обличчі й історичній долі кожної з козацьких спільнот. Насамперед, не можна не зауважити разючої відмінності в локалізації земель українських козаків та ан¬ клавів решти козацтв відносно територій, залюднених і надійно “про¬ писаних” у державах, розташованих по християнський бік Степового Кордону. Українське козацтво було дітищем освоєння стичного прикор¬ доння - запустілих земель Південної Київщини та Східного Поділля. Первісними козацькими краями стали в першу чергу терени, які так чи інакше підлягали владі прикордонних старост. Правда, козаки до¬ волі швидко поширили свій промисел у глибину Степу. Козаків по¬ стійно тягнуло на необжиті землі на півдні й сході, що ріднить їх із підкорювачами багатьох інших Великих Кордонів. Але за винятком тих, хто втрачав зв’язок з українською козацькою спільнотою й при¬ бивався до інших берегів, ніхто з козаків у ХУІ-ХУІІІ ст. ніколи остаточно не поривав ментально з прикордонням, навіть запорожці часів Нової Січі. Південна Київщина та Східне Поділля назавжди залишилися для козаків “своєю” територією, “волостю”, плацдармом для поширення впливів на інші українські землі. Козаки не мислили себе поза цими краями, які стали серцем відновленої в середині XVII ст. Української держави у формі Гетьманщини. Принципове значення мав той факт, що напередодні старту ко¬ зацької версії з опанування Степу українська еліта дивилася на цей обшир не інакше як на “свою” природну територію, а не як на “чу¬ жий” регіон, який слід приєднати до властиво “своєї” землі. Поява тут у XIII ст. татар не витравила в неї на довгі століття, як це сталося в Північно-Східній Русі, прагнення “закрити” прилеглу ділянку Кор¬
68 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... дону на власну користь. На українському фланзі претензії на Степ ніколи не вигасали. Західна зона Степового Кордону постійно була об’єктом претензій українських еліт, а потім і державної машини Великого князівства Литовського. З другої половини XIV ст. вже простежується просування українського населення на південь. А в успішніші часи, як-от Вітовтові, державні чинники спромогалися по¬ ширити свій контроль навіть над чорноморським узбережжям1. У середині XV ст. черкаський намісник Свирид відмежував землі Ки¬ ївського князівства по лінії “від Мурахви річки, котра впала в Дністер, і на низ Дністром - по половині Дністра повз Тягині, аж де Дністер упав у море, а звідти від гирла Дніпра, а від гирла Дніпра до Тавані, а з тої сторони Тавані з Перекопською землею ... - по Овечу воду, а від верхів Овечої води вверх Самари і вверх Орелі аж до Дінця і від Дінця по Тиху Сосну’*1. Правда, руйнівна хвиля татарських набігів останньої чверті XV ст. посунула прикордоння далеко на північ, а поширення в 1538 р. влади турецького султана на Буджак, довершила справу. Однак це не змі¬ нило уявлення українських еліт про південний кордон з мусульман¬ ськими сусідами. Ці уявлення були органічно засвоєні литовськими та польськими чинниками. Як з’ясував Д. Колодзейчик, верхівка Польсько-Литовської держави ніколи не погоджувалася зі втратою Північного Причорномор’я3. Невипадково король із султаном майже століття ніяк не могли демаркувати відповідний кордон. Не зійшлися сторони вже під час першої спроби розмежування, зробленої в 1538- 1542 pp.: турки воліли провести кордон по р. Саврань, опоненти - по р. Кодима. Згідно з актом розмежування 1633 р. кордон проліг ще південніше по Сухому Ягорлику й далі півколом до Овечого Броду на Південному Бузі4. Показово, що в усіх випадках за Польсько- Литовською державою номінально мала залишитися значна частина прилеглого Поля, а отже, й козацьких країв. 1 ВойтовичЛ. В. Степи України... - С. 41; Гру шевський M. С. Історія України-Руси. - Київ, 1993. - T. IV: XTV-XVI віки відносини політичні. - С. 317-318. 2 Актьі, относящиеся к истории Западной России. - T. II. - С. 99. 3 Kolodziejczyk D. Inner Lake or Frontier? The Ottoman Black Sea in the Sixteenth and Seventeenth Centuries // Enjeux Politiques, Économiques et Militaries en Mer Noire (XIV- XXI siècles). Études à la mémoire de Mihail Guboglu. - Braïla, 2007. - S. 127-130. 4 Докладно про вимоги сторін під час першої спроби демаркації 1538-1542 pp. див.: Veinstein G. L’occupation ottomane d’Ocakov et le problème de la frontière lituano-tatare 1538-1544 //Passé turco-tatar present soviétique. Études offertes à Alexandre Bennigsen Louvain- Paris, 1986. - S. 123-155. Розмежування 1633 p. найгрунтовніше розглянув M. Крикун (Крикун М. Розмежування володінь Речі Посполитої та Османської імперії в 1633 році // Крикун М. Брацлавське воєводство у XV-XVIII століттях. - Львів, 2008. - С. 302-326.
Розділ 3. “Сенс місця” 69 Тверду позицію обстоювали в Литві та Короні й у стосунках з Кримським ханатом. У 1550 р. колишній литовський посол до Криму Михалон Литвин (Венцлав Міколаєвич) так описав межі Великого кня¬ зівства Литовського: "... до берегів Чорного моря, де гирло Дніпра до рубежів Таврики і Тавані, переправи Дніпра”5. Аналогічні вимоги мав висувати в Бахчисараї посол Речі Посполитої Флоріан Олешко в 1605 р., а також посли в 1610, 1620, 1622 рр.6 Коли в 1578 р. кримський гінець висловив у Кракові вимогу хана, щоб обидва береги Дніпра були його, таку позицію якийсь невідомий шляхтич у листі до коронного маршалка назвав абсурдною7. У 1624 р. калга Шагін-Ґірей вів мову про кордон по “Вовчій Воді” (притока Самари), як “за предків наших учи¬ нений”, та обіцяв королю віддати землі по Дон включно з примосков- ським полем та увесь правий бік Дніпра до моря. Щодо фортець Біл- город, Тягиня і Кілія, король буде ними володіти, якщо виб’є звідти турків8. У листі до коронного гетьмана С. Конецпольського калга навіть погоджувався на ліпший для Варшави варіант: “...ці три замки взявши, вам віддамо, тільки в тому нам братерство вчиніть, гирб дніпрові козаки до нас прийшли”9. Претензії Речі Посполитої як цілком правомірні сприймалися у близькому до цих земель Молдовському князівстві. Коли в середині 1620-х рр. турки задумали будувати замок навпроти Іслам-Кермена, молдовський господар Мирон Могила відмовляв Гасан-пашу, наголо¬ шуючи, що той “грунт, власне, має належати Короні”10. Аналогічну переконаність висловлював господар й у своїх листах до польських адресатів11. Свої права на Лівобережжя Дністра Варшава підкріплювала на¬ гадуванням про чинші, сплачувані татарами за використання тутеш¬ 5 Michalonus Lituani de moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum fragmina X, multiplici historia referta. - Basle, 1615. - P. 24. 6 Skorupa D. Stosunki polsko-tatarskie 1595-1623. - Warszawa, 2004. - S. 128, 158, 223-226, 246. 7 Biblioteka Ossolinskich. - № 3169 / III (Biblioteka Narodowa. - Oddzial miktofilmow. - Mf 9932. - S. 39). 8 Лист кримського калги Шагін-Ґірея до Зиґмунта III від 27 жовтня 1624 р. // Golq- biowski S. Shahin Girej і Kozacy // Biblioteka Warszawska. - 1852. - T. 2. - S. 19. 9 Лист Шагін-Ґірея до коронного гетьмана С. Конецпольського, 1624 p. (AGAD. - Zbiör Branickich z Suchej. - № 155 /181. - K. 16). 10 Реляція О. Хоцимирського, посла Речі Посполитої до Гасан-паші, від 14 вересня 1627 р. // Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1908. - Т. VIII. - С. 318. 11 Лист молдовського господаря М. Могили до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 15 жовтня 1627 р. // Там само. - С. 322; лист молдовського господаря М. Могили до сєрадського воєводи М. Пшерембського від 15 жовтня 1627 р. // Там само. - С. 325.
70 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... ніх пасовиськ12, а також - що особливо важливо - посиланням на надання цих земель, зроблені не тільки польськими королями, а й руськими княжатами13. Зрештою, позицію Речі Посполитої підкріп¬ лював той факт, що мешканці прикордоння поширили свій господар¬ ський промисел до пониззя Дніпра й Бугу. Як висловився в одному з листів коронний гетьман С. Жулкевський, “звикли на рибу для звіра в ті пустелі ходити, де Дніпро з Бугом у море віддаються”14. Черговий спалах полеміки стосовно кордону в Полі виник у зв’язку з відбудовою фортеці Кодак. У Туреччині та Криму появу твердині розцінили як замах Варшави на те, щоб просуватися в гли¬ бину Поля й зображали в барвах “ставлення замку на ґрунті його милості цісаря оттоманського”15. Це змусило Річ Посполиту по новій освіжити контраргументи. При цьому в її позиції з’явився раніше не використовуваний доказ, козацький. Цілком прогнозовано в центр обґрунтування безперспективності претензій мусульманської сторони було поставлено короля тогочасних доказів - чинник старовини. “Те, щоб мав бути (Кодак. - В. Б.) на грунті цісаря турецького, ніколи бути не може, бо відколи люди по¬ чали в тих краях мешкати, пращури наші володіли усім Дніпром”16, - читаємо в меморіалі коронного гетьмана С. Конецпольського послу до Туреччини В. М’ясковському. Турки ж, як і татари, з’явилися в тих краях недавно, “де зараз Крим, генуезці тримали”11. Гетьман уїд¬ ливо відкинув ці турецькі аргументи щодо наявності мечетей в Причорномор’ї та арабських написів на деяких степових каміннях. Натомість, попри всю гостроту козацького питання в річпосполитсько- турецьких стосунках, коло підстав Речі Посполитої було заокруглене, 12 Лист невідомого до брацлавського хорунжого С. Хмелецького від 5 серпня 1626 р. (Biblioteka Jagieöonska. - № 211 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 1033). — S. 483). Див. також: Kolodziejczyk D. Inner Lake or Frontier... - S. 129. 13 Лист невідомого до брацлавського хорунжого С. Хмелецького від 5 серпня 1626 р. (Biblioteka Jagieöonska. - № 211 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 1033). — S. 483. 14 Лист C. Жулкевського до членів трибуналу в Пйотркові від 26 вересня 1614 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 141). 15 Лист молдовського господаря В. Лупула до короля Речі Посполитої Владислава IV від 26 жовтня 1639 // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego hetmana wielkiego koron- nego 1632-1648. - Krakow, 2005. - S. 558. Див також: лист кримського хана Бегадир-Ґірея до С. Конецпольського від 29 вересня 1639 р. // Tamze. - S. 555; лист невідомого з Бахчисарая до С. Конецпольського від 29 листопада 1639 p. (AGAD. - Zbior Komierow- skich 57/74. - S. 174-175). 16 Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 593. 17 Tamze. - S. 594.
Розділ 3■ “Сенс місця” 71 власне, тим, що “як би собі козаки погодилися (на належність тих теренів мусульманській стороні. - В. Б.), які від віків на Дніпрі меш¬ кають”18. Словом, українське козацтво виникало на “своїй” землі. І це не¬ мов той вир затягувало його в силове поле українського світу, за¬ кладаючи надійні підвалини для того, щоб історія козацтва стала складовою української історії. Зрештою, козаки зі своєю безальтер¬ нативною, як побачимо, вписаністю в український соціум, яка коре- лювалася з органічною налаштованістю на просування чим далі на південь та на схід, довершували справу позбавлення західної зони Кордону ознак самодостатньої структури. У східній зоні склалася принципово інша ситуація. Там острівець християнського чи християнізованого люду в міжріччі Хопра й Мед- ведиці (Червлений Яр)19, а також вкраплення слов’янського / слов’яні¬ зованого населення в Азові та на Нижньому Дону існували не завдяки потугам Московії чи Рязані, а лише як відгомін києво-руських часів, сприятливіших для проникнення сюди слов’ян. Обидві держави не мали ані сил, ані засобів на щось претендувати. Як з’ясував В. Заго- ровський, навіть XV ст. “було часом відступу (Московії. - В. Б.) з території нинішнього Центрального Чорнозем’я (тобто майбутнього прикордоння. - В. Б.), загину багатьох русскіх поселень, які тут іс¬ нували, розширення розмірів незаселеного східноєвропейського Полят. Московія ніколи не вважала територію, де розмістилися козацькі анклави “своєю”. На відміну від української ситуації, в уявленнях московських еліт Поле й козацькі краї слід було приєднувати, а не повертати. Політичні концепції московських правителів не містили ідеологічного обґрунтування законності прав Московії володіти цими землями. Степовий Кордон не видавали за колишню “государеву отчину”, як традиційно робили з об’єктами московських територіаль¬ них претензій, розташованих між Волгою і Віслою. Правда можна було б припустити, що завуальовано про це йшлося в концепції, яка проголошувала тотожність Астрахані XVI ст. й Тмутаракані - “отчини” Володимира Святого й Мстислава Удатного21. Однак ні в часи екс¬ пансії на Астраханський ханат, обґрунтуванню законності якої й слугувала зауважена концепція, ні після Москва ніколи не розвертала 18 ТатЗе. 19 Про Червлений Яр див.: Шенников А. А. Червленый Яр... 20 Загоровский В. П. История вхождения Центрального Черноземья в состав Рос¬ сийского государства в XVI веке. - Воронеж, 1991. - С. 31. 21 Докладніше про цю концепцію див.: Pelenski J. Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology (1438-1560). - Paris, 1974. - P. 122-123.
72 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... її в козацький бік. Навіть коли приєднувала козацькі анклави до своєї території. Перші козацтва - волзьке й донське - сформувалися, що важливо, не на прикордонні християнського світу, а далеко в глибині Степового Кордону, на території, віддаленій від Московії, Рязані, українських земель широченною смугою Поля. Куди ближчими до козацьких країв були розташовані ногайські кочовища (особливо у випадку з волжаками та яїцькими козаками) або, приміром, Азов (для донських козаків), ніж обшири, контрольовані Московією чи Польсько-Литовською дер¬ жавою. Замість покозачення “своїх” країв, як це було в Україні, тут маємо освоєння території, яка ніколи не перебувала у складі Москов¬ ської держави, Рязані чи Великого князівства Литовського. Для пере¬ лічених держав, як і для конкурентів з мусульманського боку Кор¬ дону, - Кримського ханату, Ногаю, Туреччини - ціннісно це не “украйна”, котру слід повернути, а земля, яку вперше збиралися опа¬ нувати і приєднати. “Украйна” для Московії - не територіально від¬ далені Дон, Яїк і Терек, а як і годиться, ближнє прикордоння, до якого дотягуються руки і яке прагнуть інтегрувати незалежно від появи ко¬ зацтва: “На Поле ходять козаки багато які: казанці, азовці, астраханці, кримці та інші баловні козаки. А із наших у країн (розрядка моя. - В. Б.) козаки, з ними змішавшись, ходять’*22, - так співвідносив у 1535 р. поняття “Поле” і “україни” путивльський воєвода Тургенев. На тих “українах” є свої козаки - мещерські (городецькі), рязанські, московські. Але вони не вижили як суспільні формації і зійшли з історичної арени якраз під час ґенези козацтв Волги й Дону. Освоєння східної зони Степового Кордону відразу пішло двома шляхами: через типове для рухливих Великих Кордонів поступове просування вперед (так зване “перенесення прикордоння”), яке здій¬ снювалося під супровід впертих заходів державної машини Московії23, а також через стихійне утворення в глибині Кордону козацьких ан¬ 22 Грамота царя Івана IV до Келмамет-мурзи 1535 р. // Продолжение Древней Рос¬ сийской вифлиофики. - Санкт-Петербург, 1893. - Т. VIII. - С. 74-75. 23 Про колонізаційну політику московських влад у Полі див.: Загоровский В. П. История вхождения. ,.\Його ж. Белгородская черта. - Воронеж, 1969; Каргалов В. В. На степной границе. Оборона крымской украйны Русского государства в первой половине XVI в. - Москва, 1974; Его же. На границах стоять крепко. Великая Русь и Дикое Поле. Противостояние XIII- XVIII вв. - Москва, 1998; Марголт С. Л. Оборона Русского госу¬ дарства от татарских набегов в конце XVI в. II Труды ГИМ. - Москва, Ленинград, 1948. - Вып. 20. - С. 3-28; Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII в.-Москва, Ленинград, 1946.-С. 161-166,293-307; Пашов А. И. Порубежье Российского государства и украинских земель Речи Посполитой (конец XVI - первая половина XVII века). - Белгород, 2004.
Розділ 3. “Сенс місця" 73 клавів, які в такий спосіб ніби відмежовували величезну частину Поля від земель, контрольованих кримцями та ногайцями. Такий “сенс місця” потягнув за собою низку супутніх особливос¬ тей козакотворення на Дону, Волзі, Яїку й Тереку, які посутньо від¬ різняли його від українського аналогу й у підсумку стали відправним пунктом формування типологічних відмінностей між тутешніми ко- зацтвами й українськими козаками. Були закладені підвалини для того, щоб козацтва відбулися як самодостатні спільноти, не вмонтовані до соціуму жодної із сусідніх держав, а також для формування спе¬ цифічної самоідентифікації козацьких анклавів. Місцева ж ділянка Степового Кордону, на відміну від своєї посестри в Україні, набула ознак самостійної структури. Чому, на відміну від українського варіанту, козацькі осідки ви¬ никли тут не на прикордонні, а так далеко в Полі? Адже природно- географічні умови західної та східної зон Степового Кордону були схожими. Добре захищені самою природою лісисті місця обабіч роз¬ галуженої мережі річок, подібні до козацьких територій Дону й Волги, існували й на лісостеповому прикордонні Московії, а також Рязан¬ ського князівства. В Україні такого ландшафту на Південній Київщині та Поділлі вистачило для появи тут козацьких гнізд. До Запоріжжя з його системою островів та плавнями козаки дотягнулися значно пізніше, коли вже пустили міцні коріння на волості. Та й побіля примосковської частини Поля природно-географічні переваги тери¬ торії з успіхом пізніше використали українські слобідські козаки. Як і Велике князівство Литовське, Московія не мала сил надійно контролювати прикордоння, а відтак і зашкодити його закозаченню. Тривалий час її влада тут залишалася дуже розрідженою. Довго не могла зарадити й побудова нею наприкінці XVI ст. низки міст- фортець. Територія прикордоння, яку ті обрамили, тривалий час за¬ лишалася вкрай слабо освоєною. Навіть до середини 30-х рр. XVII ст. околиці тутешніх фортець так і не були перетворені в колонізовані райони24. Тобто на початку XVI ст., коли розпочався процес закоза- чення Дону й Волги, схильному до козакування елементу було де розгулятися й на прикордонні. Тільки тут вже не вдалося б досягти такого ступеня відсторонення від влад, як на далекому Дону чи Волзі. Так чи інакше довелося б мати справу з державними чинниками, як це сталося з козаками в Україні. 24 Докладніше про це див.: Новосельский А. А. Борьба Московского государства... - С. 161-166; Смирнов П. П. Города в Московском государстве.-Киев, 1917.-Т. 1.-Ч.2.- С. 50.
74 Частиш І. Утворення поясу християнських козацтв... Останні там практично відразу мовчазно погодилися на те, що будуть співіснувати в одному соціальному й політичному просторі з прикордонними старостами та різними прошарками місцевого насе¬ лення. На східному крилі Степового Кордону козаки, які з часом сформували християнські спільноти, навпаки рішуче порвали з вла¬ дами прикордоння й утворили свої осідки на теренах, недосяжних для будь-чиїх державних рук. Однак на тому ж таки прикордонні задовго до початку ґенези донського та інших козацтв (принаймні за кілька десятиліть до цього) вже існували мещерські (городецькі), рязанські, ординські, московські козаки. Уже під 1444 р. в Патріар¬ шому (Никонівському) літописі подибуємо згадку про рязанських козаків, під 1468 р. там таки фігурують козаки московські; у доку¬ ментальних джерелах під 1491 р. - мещерські (городецькі)25. Тобто насправді на початковому етапі стичне прикордоння стало, як і в Україні, козацьким краєм, однак порівняно ненадовго й зовсім з ін¬ шими наслідками. Перелічені козацтва так і не змогли утвердитися як стійкі само¬ достатні спільноти. їхнє історичне призначення виявилося вужчим - стати донорами козакотворення, яке відбувалося вже в глибині Сте¬ пового Кордону - на Дону, Волзі, а пізніше на Тереку та Яїку. Мещерські, рязанські, ординські козаки явно були дітьми тюркського світу. Свого часу Г. Штьокль переконливо зняв усі питання щодо їхнього етнічного коріння, простеживши на численних прикладах особливості появи й розгортання козацької проблематики у тих час¬ тинах московських літописів, які стосуються XV - середини XVI ст., а також у ранній приказній документації Московської держави (остання чверть XV - середина XVI ст.)26. Вірус козацтва було занесено на московське й рязанське прикор¬ доння через активні контакти Московії та Рязані з ординським світом (Казанським ханатом, а також Великою Ордою), де поняття козак прикладалося в XV- XVI ст. до осіб різного походження (з верхівкою включно), якщо тільки ті якимось чином вибивалися з усталених суспільних структур. Широке впровадження великими московськими князями з політичних міркувань практики набору татар на службу, а особливо свідоме утворення татарських анклавів на своєму прикор¬ донні готувало ґрунт для фізичної й моральної появи тут козацького сліду. Переселенці ж бо у власних очах і у сприйнятті материнського 25 Патриаршая или Никоновская летопись // ПСРЛ. - М., 1965. - T. XII. - С. 62,119; Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Московском архиве Кол¬ легии иностранных дел. - М., 1823. - Т. 2. - С. 235. 26 Stôkl G. Die Enstehung des Kosakentums. - P. 64-110.
Розділ 3. “Сенс місця” 75 соціуму автоматично ставали “козаками”, що накладало відповідний відбиток на їхні соціальні стратегії і не тільки. Простіше кажучи, це розв’язувало руки, чим найперше скористалися низові прошарки (у голублених московською владою князів і мурз такої потреби не ви¬ никало). Саме з середовища касимовських татар, осаджених у 1452 р. на чолі з ханом Касимом у Мещері, де йому було створено уділ27, і походять мещерські козаки. Навіть у першій половині XVI ст. мос¬ ковські джерела рясніють татарськими іменами козаків з Рязані та Московії28, що промовляє про мусульманську віру останніх. Правдо¬ подібно, на цей час до первісного суто татарського ядра вже прибилась якась частина тубільного елементу, через що серед козаків зустріча¬ ються і слов’янські імена29. Але й він через тривалу татарську зверх¬ ність над Московією і Рязанню та через фокусування тюркського етнічного тиску в першу чергу на прикордоння мав бути в етнічному сенсі сильно потатарщеним. Крах Великої Орди, опотужнення Мос¬ ковії, підкорення нею Казані та Астрахані ламають усталену тенден¬ цію і зводять цей тиск до хвилеподібного і зовні менш примітного домішування татарської крові, яке тепер відбувається головно у зв’язку з набігами кримців та ногайців. Але серйозне побільшення на прикордонні не так потатарщеного елементу із суміжних московських земель могло статися лише з початком зворотного вклинення Москви в Поле, чого в першій половині XVI ст. ще не спостерігалося30. Тюркські козацтва з московського та рязанського прикордонь не втрималися як окремі спільноти в бурхливих хвилях суспільних трансформацій, які ґвалтовно накотилися в регіоні на зламі XV- XVI ст. Але найпоказовішим є те, що ці козаки промовисто сходять з історичної арени у 1550-1580-ті рр., тобто якраз після появи й устійнення козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку. Наскільки нині можна судити, найпізніше згадуються в джерелах мещерські козаки - у 1581 р.31 Значна частина тюркських козаків взяла участь у генезі християнських козацтв. Верхівкою цього айсберга стали повідомлення джерел про козакування мещеряків, ординців, рязанських козаків в 27 Докладно про переселення цих татар, створення та функціонування Касимовського уділу (ханату) див.: Вельяминов-Зернов В. В. Исследование о касимовских царях и царе¬ вичах. - Санкт-Петербург, 1863. — Ч. 1, Санкт-Петербург, 1864. - Ч. 2. 28 Див. хоча б: СИРИО. - Т. 95. - С. 20, 132, 147, 229, 290, 358, 371,446, 448,477, 561, 676, 679,700-701; Т. 41. - С. 50, 52,175, 501. 29 Див. хоча б: СИРИО. - С. 697-700. 30 Загоровский В. П. История вхождения... - С. 85-86. 31 Грамота царя Івана IV до мурзи Уруса від 28 травня 1581 р. (РГАДА. - Ф. 127. - Кн. 10.-Л. 65 об.).
76 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... міжріччі Дону й Волги. Решта ж тюркських козаків, швидше всього, з часом пристала на виконання різних служб великому рязанському та великому московському князям, спершу на епізодичній основі, а згодом і назавжди. Звідси бере свій початок служиле козацтво Мос- ковії, соціальна функція якого немає нічого спільного зі способом життя козаків на Степовому Кордоні. Так швидко й без пафосу завершилася “козацька доба” в історії місцевого прикордоння. На відміну від українського аналогу, воно позбулося своїх вільних козаків під час утворення козацьких анкла¬ вів у глибині Кордону. Волзьке й донське козацтво постали значною мірою таким коштом. На місце, звільнене на московському й рязан¬ ському прикордонні тюркськими козацтвами, так ніхто козакувати й не прийшов. Вихідці із глибших московських земель воліли в кінце¬ вому рахунку ставати вільними козаками там, куди тягнуло й меще¬ ряків, ординців, рязанських козаків, а не на прикордонні. Останнє виконувало роль своєрідного транзитного пункту. Ті ж, хто залишався тут, наповнювали лави служилого, посадського населення та селян¬ ства. Частина з них перегодом таки прибивалася до донських, волзь¬ ких та яїцьких козаків, численні випадки чого фіксують документальні джерела першої половини XVII ст.32 Але у будь-якому випадку не було зроблено спроб поновити образ прикордоння як козацького краю. Натомість в Україні “у козаки” ходили в першу чергу на прикор¬ доння. Попри чим далі твердішу тут владу державних чинників (утім вона так і не досягла таких параметрів, як де-інде в Україні), ця тенденція збереглася фактично аж до середини XVII ст. Українських козаків і тих, хто волів ними стати, не лякала наявність на прикор¬ донні державної руки. Сенс перебування в козаках бачився не у від¬ сутності над собою жодної влади, а в майбутньому порозумінні з нею на засадах визнання соціальної осібності козаків як “людей війни". Навколо цієї осі й вертяться усі стосунки козаків зі шляхтою та владами, обростаючи з часом дедалі об’ємнішими козацькими вимо¬ гами по мірі еволюції уявлень козацтва про своє місце в українському соціумі. Чому ж у східному секторі Степового Кордону було взято курс на виломлення з-під державної влади? Чому її мали так боятися на прикордонні, малолюдному й слабко контрольованому державними чинниками, особливо в часи ґенези волзького й донського козацтв? Та навіть у середині XVII Москва не спромоглася поставити при¬ 32 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 111-121.
Розділ 3. “Сенс місця” 77 кордонна під свій більш-менш надійний контроль, тому й була зму¬ шена погодитися на широку автономію слобідських козаків33. У сухому залишку висновок напрошується один: станом на кінець XV ст. тюркські козацтва з московського та рязанського прикордонь були ще дуже слабко інтегровані, яке до Московії, яке до Рязані, й ще не встигли відчути себе органічною складовою місцевих соціумів. Прикордоння не уявлялося їм настільки своїм, як в Україні для до¬ норів утворення місцевого козацтва. Державна рука, швидше всього, залишалася великою мірою чужою, у чому свою роль відіграли і релі¬ гійні поділи. Відтак осідати на Дону й Волзі підштовхував не стільки намір не підлягати жодній владі, стільки небажання підпорядковува¬ тися владі “чужій”. Добре захищені самою природою господарські принади майбутніх козацьких територій підвели остаточну риску. Виглядає, що представники саме цих козацьких корпорацій по¬ первах вели перед у козакуванні й проторували дорогу до майбутніх козацьких осідків на Дону та Волзі. Однак дуже швидко долучилися охочі-християни з Московії, Рязані, а дещо пізніше також з України. І таких схильних до виломлення зі своїх станів та ризику явно не бракувало, оскільки посталі козацтва все таки відбулися як християн¬ ські спільноти. Після ж утворення козацьких анклавів на Дону та Волзі, а потім і гребінської, терської та яїцької вольниць для вихідців із Московії запрацювала інша мотивація. Після ж утворення козацьких анклавів Дону й Волги, а пізніше гребінського, яїцького й терського анклавів для вихідців з Московії запрацювала інша мотивація. Наяв¬ ність готових козацьких вольниць схиляла до пошуку козацької долі тут, а не до спроб утворити нові козацькі структури на прикордонні, де осідала значна частина мігрантів. Водночас той факт, що козацькі спільноти Дону, Волги, Яїка й Тереку від самого початку вписували себе до християнського світу змушує прискіпливіше придивитися до ролі в ґенезі та становленні цих козацтв допливів з України. 3.2. Чорноморський та Каспійський регіони Ще одне джерело посутнього впливу на поставу й історичну долю християнських козацтв створювало розщеплення Степового Кордону між басейнами Чорного та Каспійського морів. Козацькі території були сфокусовані на різні морські регіони. До всього розмежування 33 Про особливості устрою слобідських полків див.: БагалейД. Очерки из истории Степной окраины Московского государства. - Москва, 1887; Маслійчук В. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII - першої третини XVIII ст. - Харків, 2003. - С. 23-70.
78 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... не співпадало з поділом Кордону на західну й східну зони, що теж додавало свого. Осідки українських і донських козаків були локалізо¬ вані в Чорноморському регіоні, а волжаків, гребінців, терців та яїцьких козаків - в Каспійському. Це зорієнтувало спільноти на різний комп¬ лект сусідів, на різні системи економічних, політичних та соціальних відносин, вмонтовувало в різні регіональні структури й інтереси. Мало того, що складові козацького поясу були вписані в дві типологічно відмінні моделі Кордону-прикордоння, так ще й отримували різні імпульси від розташування їхніх територій щодо морських систем. Географічний чинник зробив своє навіть у межах одного з регі¬ онів - Чорноморського. Неможливо не враховувати відмінностей геополітичного розташування земель українського та донського коза¬ цтва та впливу у цьому вимірі “сенсу місця”. Територія українських козаків була розташована в осьовій частині Чорноморського регіону. Коло їхніх сусідів наповнювали основні регіональні гравці - Туреч¬ чина, Кримський ханат, дунайські князівства, Польсько-Литовська держава зі вмонтованим у неї українським світом. Протистояння з Портою Венеції та Священної Римської імперії, пов’язаної через Балкани з Чорноморським регіоном, створювало передумови для того, щоб козаки перебували в полі зору й цих держав. Не могла уникнути контактів з українськими козаками й Москва, яка вирішувала на кримсько-турецькому напрямку свої завдання. В епіцентрі викликів, які струмували для українських та донських козаків “з моря”, безумовно, перебувало прагнення Туреччини пере¬ творити Чорне море на своє “внутрішнє озеро”. Опанування нею у 1538 р. Буджаку стало заключним акордом зусиль, спрямованих на витиснення з узбережжя непідконтрольних чинників. Порті потала¬ нило кілька століть не пускати Польсько-Литовську державу та Мос- ковію безпосередньо до берегів Чорного моря, чим блокувати спроби обох державних потуг розвинути експансію в цей бік і стати безпосе¬ реднім учасником змагань за домінування на морі. Так само Туреччині завдяки оволодінню Азовом та фортецям на кавказькому узбережжі вдалося встановити контроль над східною частиною акваторії. До моря османи не підпускали навіть своїх васалів - Молдову, Крим¬ ський ханат, західні грузинські князівства, - які були своєрідним буфером між Османською імперією та противниками з півночі, заходу і сходу. Як підсумовував Ч. Кінг, “Тільки за двох умов - панування над протоками та утішною ізоляцією держав-клієнтів від узбережжя морс могло отримати назву “турецького озера”и. 34 King Ch. Morze Czame. - Warszawa, 1995, - S. 140.
Розділ 3. “Сенс місця” 79 Немало й успішно докладалося також ідеологічних зусиль, що відбилося навіть на сучасній історіографії35. Утім ситуація не була такою однозначною, як її змальовували султанські документи чи турецькі літописці XVII ст. Річ Посполита та Московія залишалися впливовими чинниками відносин, зав’язаних на Чорноморський регіон, а на Кавказі навіть східні грузинські князівства не полишали думок відвоювати втрачене узбережжя. У світлі останніх досліджень, туркам так і не вдалося перетворити Чорне море на “турецьке озеро”, у кра¬ щому випадку поталанило на дуже короткий час. Винуватцями ви¬ явилися козаки (насамперед українські), які своїми морськими по¬ ходами та облогами Очакова, Білгорода, Кілії, Азова, завдали планам Стамбула непоправного удару. На думку Д. Колодзейчика36, який найвдаліше концептуалізував цю проблему, ознаками того, що Стам¬ бул так і не спромігся “замкнути море” ні в XVI, ні в XVII ст.37 стали: зруйнування Очакова вже у 1545 р., тобто лише через сім ро¬ ків після поширення турецької зверхності над Буджаком; втручання Польщі та козаків у молдовські справи; періодичне виникнення ідеї антитурецького військового союзу, чим переймалися навіть володарі Картлії та Кахетії. Ключове значення мав той факт, що попри стереотипні твер¬ дження про “турецько-татарську експансію”, при ближчому розгляді виявилося, що Туреччина насправді сповідувала на Чорному морі головно оборонну тактику, створивши при цьому для себе, як ви¬ словився В. Остапчук, “ідеальну ситуацію”, коли наверненні до під¬ данства кримські татари та ногайці стали потужним бар’єром на шляху північних сусідів38. Короткохвильові відступи від цієї позиції, як-от: намір 1519 р. закріпити за собою Донську землю, похід під Астрахань 1569 р, Хотинська війна 1620-1621 рр, походи під Азов 1639-1641 рр. та ін. - були викликані бажанням унеможливити вкорінення опо¬ нентів на нових стратегічно важливих плацдармах чи задумом по¬ ставити на місце за збитки, заподіяні козаками. Конвульсивні спроби завершувалися нічим, підказуючи, “що найкраще було зберігати узбе¬ 35 Докладніше про це див.: Ostapchuk V. The Human Ladscape of the Ottoman Black Sea in the Face of the Cossack Naval Raids // Oriente Modemo. - The Ottomans and the Sea. - 2001.-№XX.-P. 27-29. 36 Kolodziejczyk D. Inner Lake or Frontier... P. 136-137. 37 Інший концептуаліст, який грунтовно підважив тезу про “турецьке озеро” - В. Остапчук, - а слідом за ним Ч. Кінг вважали, що до появи на морі козаків це озеро таки було реальністю. (King Ch. Morze Czame. - S. 125,147,149; Ostapchuk V. The Human Ladscape... - P. 31-34). 38 Ostapchuk V. The Human Ladscape... - P. 31-34.
80 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... режжя й залишити степ за васалом - Кримським ханатом”39. Усе це суттєво підвищувало для українських козаків і без того високий гра¬ дус конфронтаційних контактів з кримськими татарами та ногай- цями. Козаки також не могли опинитися осторонь такої важливої скла¬ дової функціонування регіону, як чорноморська торгівля, особливо торгівля невільниками. Більше того, з огляду на деякі особливості здобування свого “козацького хліба” були приречені стати важливими гравцями в рамках саме останньої. Морські та сухопутні походи від¬ кривали перед козацтвом широкі можливості на цій ниві. А загальна кон’юнктура підштовхувала до надання проблемі ясиря першорядної уваги. Навіть за приблизними підрахунками в ХУІ-ХУІІ ст. через Чорне море було перевезено до 2 млн. невільників40. Упродовж XV - першої половини XVII ст. лише з України за попередніми оцінками потрапило в ясир не менше ніж 2-2,5 млн. осіб41, а з Московії за першу половину XVII ст. - 150-200 тис.42 Згідно з підрахунками X. Інальчика, в XVI ст. у портах Криму 29% доходів давала торгівля невільниками, а через Чорне море перевозили до 10 тис. невільників річно43. Діяльність українського козацтва зачіпала інтереси усіх, хто був утягнутий у силове поле затятої конкуренції та не менш активної взаємодії в Чорноморському регіоні. Активність на будь-якому на¬ прямку - від стосунків з Варшавою до нав’язування контактів з перським шахом чи розбійництва на посольських шляхах з Москви до Криму - посутньо відлунювала на балансі противаг. Оскільки градус військово-політичної напруги в регіоні практично ніколи не спадав, це гарантувало козакам постійне перебування в полі уваги держав, розташованих по обидва боки Степового Кордону. У таких умовах перетворення українського козацтва на окремого суб’єкта між¬ 39 Ibid. -Р. 34. 40 KolodziejczykD. Slave hunting and slave redemption as a business enterprise: the North¬ ern Black Sea region in the sixteenth to seventeenth centuries // Oriente Modemo. The Ottomans and Trade. - Roma, 2006. - № l (LXXXVI). - P. 149-159. 41 Дашкевич Я. P. Ясир з України (XV - перша половина XVII ст..) як історико- демографічна проблема // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Київ, 2002. - Випуск 2. - С. 45-46. 42 Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами... - С. 436. Див. також: Khodorkovsky М. Russia’s Steppe Frontier: The making of a Colonial Empire, 1500- 1800. - Bloomington, 2002. - S. 22. 43 Inalcik H. An Economic and Social History of the Ottoman Empire. - Cembridge, 1994.-S. 283,285
Розділ 3. “Сенс місця” 81 народних відносин було лише справою часу й залежало від потуги самих козаків, насамперед військової. Уже з 1560-х рр. з’явилися ознаки поступового набуття козаками відповідного статусу. У 1590-ті рр. він устійнився остаточно44. Відтоді козаків братимуть у розрахунок усі учасники християнсько-мусуль¬ манського протистояння. З християнського боку козаки викликали зацікавленість і на московському, і на європейському флангах. Коза¬ ків прагнули залучити як до оборонних, так і до наступальних за¬ ходів, затягнути під прапором боротьби з “невірними”, “ворогами Святого Хреста” до християнських ліг та локальніших антикримських чи антиосманських військових союзів. Під кінець століття козацтво стає навіть чинником внутрішньо¬ політичних змагань у таборі мусульманських сусідів. До них розпо¬ чинає звертатися верхівка Кримського ханату, розраховуючи вико¬ ристати у своїх інтересах проти Стамбула45, що започаткує густо заштриховану сторінку військово-політичних союзів козаків і крим¬ ських татар ХУІІ-ХУІП ст. (як оформлених на папері, так і ні). У 1622 р. під впливом, очевидно, ролі українських козаків у Хотинській війні можливість порозуміння з ними розглядав і турецький султан. Це вилилося в поголоски, нібито він пропонував їм перейти до нього в підданство й осісти в Білгороді та околицях на засадах збереження свого устрою та участі навзамін у війнах, які вестиме Османська імперія46. Словом, українське козацтво отримувало потужні стимули для свого розвитку від тих переваг, які давала локалізація власної тери¬ торії в епіцентрі Чорноморського регіону. Зорієнтованість козаків на систему тамтешніх відносин відкривала перед ними широкі обрії різнопланових контактів, які іманентно підштовхували до консоліда¬ ції, організаційного оформлення, до ціннісної еволюції уявлень про своє місце в соціумі. Це резонувало з імпульсами, закладеними самою логікою виникнення козацтва на стичному українському прикордонні та фактором його існування (починаючи від Люблінської унії 1569 р.) в політичному, соціальному й культурному просторі Речі Поспо¬ литої. 44 Докладно про це див: Леп ’явко С. Українське козацтво в міжнародних відносинах (1561-1591). -Чернігів, 1999. -С. 33-201. 45 Див.: Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів гетьманів Війська Запо¬ розького XVI - першої половини XVII століття з польських рукописних зібрань // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Київ, 2004. - Вип. 8/9. - С. 441. 46 Допитові свідчення вихідця з полону Григорія від 29 вересня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 9. - Л. 55). 6-1217
82 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... * * * Осідки донських козаків теж належали до Чорноморського ре¬ гіону. Відтак донське козацтво було втягнуто в круговерть тих від¬ носин, які підсичували комплекс передумов до його динамічного розвитку, закорінених у специфіку козакотворення на цій ділянці Степового Кордону. Активність донців на морі також працювала на розкупорювання “турецького озера”. Донські козаки так само пере¬ бували у центрі уваги Туреччини, Криму та сусідніх ногайських орд. Донська ж ділянка Степового Кордону була надзвичайно важливим плацдармом у змаганнях за його історичну долю. Як і придніпровські степи, Дон перетворився на зону надзвичайно активного протисто¬ яння, але й контактів та взаємодії і вже не втратив такого свого статусу аж до закриття Кордону. Наявність у підчерів’ї донців Азова, а на кавказькому березі Темрюка провокувала для них ті ж виклики, що й турецькі форпости в Північному Причорномор’ї для українських козаків. Навіть більше. В українському варіанті контрольовані турками фортеці були розташовані на значній відстані від козацьких осідків, й козаки мали з ними справу зі власної ініціативи. Безперечно твер¬ дині перешкоджали українському козацтву розвернутися, як воно того хотіло, але у зв’язку із зазначеними вище особливостями політики Туреччини на Чорному морі ніяк не загрожували самому існуванню на прикордонні чи на Запоріжжі. У кінцевому рахунку все залежало від потуги турецького буфера - кримців та ногайців. Поселення ж донців підступали надзвичайно близько до Азова. Козаки постійно чулися загроженими. Азовці нерідко руйнували ко¬ зацькі містечка на Дону. Ще в початкову фазу козацької історії Дону, в 1519 р. Туреччина зробила відчайдушну, але безуспішну спробу закріпити за собою стратегічно важливе Нижнє Подоння, майбутню козацьку територію. До гирла Воронежа по Дону було надіслано три каюка з яничарами для побудови містечка, де відбувався б і обмін послами з Московією47. Фактично йшлося про північну межу поши¬ рення турецьких впливів. Швидше всього, фортеця в гирлі Воронежа мала виконувати ту ж функцію, що й причорноморські твердині та Азов, тобто оборонні, а терени Нижнього Дону перебували б під контролем татар. У першій половині XVII ст., коли донці голосно заявили про себе, турки й татари носилися з ідеєю закрити козакам вихід у море, шляхом побудови фортеці на Мертвому Дінці, як це вони планували зробити в пониззі Дніпра48. 47 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 75. 48 Там же.-С. 367, 391.
Розділ 3. “Сенс місця” 83 Відповідно від існування Азова донські козаки отримували значно об’ємніші виклики, ніж українські козаки від фортець Північного Причорномор’я, що вело до неминучого урізноманітнення палітри азовсько-козацьких контактів порівняно зі стосунками українських козаків з причорноморськими твердинями. Однак локалізація території Війська Донського на крайньому східному фланзі Чорноморського регіону наклала свій особливий відбиток. Як не крутити, але донцям дісталася все ж таки вужча ніша в геополітичній конфігурації регіону. На відміну від українських козаків вони не цікавили Європу, як, зрештою, і вона їх. Для Габ- сбургів чи Ватикану не виникало питання про втягування у свої справи Війська Донського. Концептуально до нього не було діла на¬ віть Варшаві. Та звертала на нього увагу лише вряди-годи під гостру потребу додаткової військової сили, без опрацювання якоїсь стра¬ тегічної лінії, що, як буде показано далі, не дозволило вибудувати оптимальну модель конкуренції з Московією. Водночас це полегшило останній процес втягування Війська Донського до свого політичного поля. У тієї просто не виявилося реальних конкурентів на цій ниві. Донці також не мали під боком такого потужного стимулятора для розвитку, яким була для українських козаків Молдова. Втягування у молдовські справи та міжнародні відносин навколо неї дало останнім неабиякий поштовх до консолідації й самоусвідомлення, а в середині XVII ст. молдовський приклад підлеглості Туреччині став одним із джерел формування політичних концепцій українських гетьманів. На Дону виконати роль Молдови не було кому. Донці не тішилися таким розмаїттям потенційних можливостей для колонізації кордонних земель як українські козаки. Військо За¬ порізьке мало перед собою на півдні та на сході величезні незалюднені простори, позбавлені дієвого контролю як з боку християнських дер¬ жав, так і з боку опонентів. Особливо приваблював східний напрямок, де тиск з боку мусульманських сусідів був набагато слабшим. Довгий час козаки туди і спрямовували свою величезну енергію, що вилива¬ лося спершу в уходницькі промисли та розбійництво, а далі у фік¬ сацію свого сліду у вигляді поселень. Донські козаки опинилися в куди скрутніших умовах. їм ніде було розгулятися, що гальмувало процес нарощення колонізаційного потенціалу. На сході Волга, на заході неминуча конкуренція з укра¬ їнськими козаками, яка таки стане реальністю у XVIII ст. На півдні й південному сході Донську землю впритул оточували ногайці різних колін. Співіснування й конкуренція з ними поглинала набагато більше сил, ніж просування українських козаків на свій безлюдний Схід. 6*
84 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... Порівняти ситуацію можна хіба що з проблемами останніх на півдні, де вони мали справу з теренами, які безпосередньо прилягали до традиційних осідків мусульманських сусідів. Тож, реальні можливості для розширення простору Донської землі були дуже обмеженими. * * * Каспійський морський регіон суттєво різнився від Чорномор¬ ського. Обрамлюючи східну частину Степового Кордону, він так ні¬ коли й не став ареною визначальних змагань за його долю й був у цьому сенсі периферійним порівняно з чорноморським. Після того, як Москві вдалося оволодіти Казанню й Астраханню, тут надовго утвердилася нова рівновага сил, а обличчя регіону визначали головно стосунки навколо проблеми безпеки волзько-каспійського торгового шляху - його головної вісі. У цьому питанні збігалися інтереси усіх державних чинників по обидва боки Кордону, а також європейських держав, утягнутих у східну торгівлю через волзько-каспійський шлях. Єдиними відвертими противниками стабільності були, звісно, козаки Волги, Яїка й Тереку, чий “хліб” великою мірою залежав від здобичі, роздобутої на Волзі й Каспії. Таку тоді зорієнтованість регіону зумовила відсутність з низки причин затяжних змагань за повний контроль над зауваженим тор¬ говим шляхом. Перейнята постійним протистоянням з Османською імперією Персія не культивувала надмірних амбіцій і по великому рахунку обмежувала свої апетити лише контролем над значною його морською частиною. Основне завдання шаха полягало в тому, щоб забезпечити спокій на Каспії, не пускати Туреччину в Східне Закав¬ каззя й у такий спосіб розв’язати собі руки на головних напрямках протистояння з османами. Московія після поглинення Казані й Астра¬ хані, не мала сил зазіхнути на більше й стати затятим конкурентом Персії на морі й на Кавказі. Москву й Персію об’єднував спільний ворог - турецький султан. Обидві держави розглядали одна одну як потенційного союзника проти Стамбула й підтримували доволі рівні стосунки49. Не затьма¬ рювали їх і наступальні порухи Москви на Північному Кавказі. По¬ при явні експансіонстські амбіції, вона була не готова розпочинати такі активні дії, які б увійшли в чутливі протиріччя з інтересами Персії. Заснування фортеці Терки, прийняття в підданство Кабарди, 49 Бушев П. П. История посольств и дипломатических отношений Русского и Иран¬ ского государств с 1586 по 1612 гг. - Москва, 1976. Его же. История посольств и дипло¬ матических отношений Русского и Иранского государств в 1613-1621 гг. - Москва, 1987.
Розділ 3. “Сенс місця” 85 Кахетії Московія пояснювала прагненням стати на заваді турецьким планам проникнення в Передкавказзя, а також відсікти кримських татар та ногайців від участі в персько-турецьких війнах на боці сул¬ тана50. Такий аргумент, у цілому, задовольняв перську сторону, оскільки заходи Москви не змінювали ситуацію докорінно й водночас дійсно шкодили Туреччині. Шах вживав превентивних дипломатичних ходів у стосунках з царем, щоб вгамувати його апетити, часами навіть рішучих, але без фанатизму51. Явно було видно, що кавказький на¬ прямок не належав тоді до пріоритетів Московії. Її справжня актив¬ ність та агресивність на Північному Кавказі тривала недовго - з 1584 р. й до 1605 pp. й після невдалих походів 1594 р. і 1604-1605 pp. згасла аж до часів Петра І52. Прикаспійські степи цікавили Московію значно більше. Але вдале завершення астраханської справи, призвівши до перетворення Астра¬ хані на опорний пункт московської присутності в регіоні та до зо¬ середження в московських руках контролю над Волгою, урівноважило бажання й реальні можливості. Відбивши в 1569 р. відчайдушну спроби Туреччини й Криму, оволодіти Астраханню й відновити ко¬ лишнє статус-кво, Москва збавила оберти й перейшла до планомірної “облоги” Ногаю, ще одного складника геополітичної стратифікації Каспійського регіону. При цьому, як переконливо зауважував В. Тре- павлов, ще в 1520-1530 pp. “ногаї вже реально перемістилася на периферію зовнішньополітичних інтересів уряду Росії'53. Сам Ногай не мав сил стати домінантою в регіоні навіть за доби свої найбільшої могутності, в 1530-1540 pp. А в 1557 р. після кри¬ вавої міжусобиці фактично мусив ідеологічно визнати претензії Мос¬ ковії на зверхність, хоча фактично залишався незалежним до кінця століття54. Вісь Крим-Ногай, попри всю неоднозначність кримсько- ногайських стосунків, була чинником, який стабілізував становище в 50 БушевП. П. История посольств и дипломатических отношений Русского и Иран¬ ского государств с 1586 по 1612 гг. - С. 413-420. 51 Бушев П. П. История посольств и дипломатических отношений Русского и Иранского государств с 1586 по 1612 гг. - С. 321-335,407-411; Его же. История посольств и дипло¬ матических отношений Русского и Иранского государств в 1613-1621 гг. - С. 121-132. 52 Беннигсен А. Лемерсъе-Келькеже Ш. Московия, Османская империя и кризис наследования ханской власти в Крыму в 1587-1588 гг. // Восточная Европа Средневеко¬ вья и раннего Нового времени глазами французских исследователей. - Казань, 2009. - С. 246-247. 53 Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - С. 610. 54 Там же. - С. 186-233, 646-647; Rappeler A. Moskau und die Steppe:das Verhältnis zu den Nogai-Tataren im 16 Jahrhundert // Forsungen zur osteuropäischen Geschichte. - Ber¬ lin, 1992. - Bd. 46. - P. 101-104.
86 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... регіоні після виникнення християнських козацтв і переходу Казані й Астрахані в московські руки. Але чим далі, тим більше давався взнаки той факт, що Кримський ханат належав до Чорноморського басейну. Кримські еліти довго виношували плани повернення Астрахані, Казані й відновлення колишньої величі Чингізидів. Але в реальному житті справа не пішла далі використання в дипломатичній переписці сим¬ волічних елементів55, епатажних заяв калги Шагін-Ґірея чи непід- кріплених практичними кроками намірів хана Іслам-Ґірея III. Після краху війни за Астрахань 1569 р. в Криму не було Генеровано жодної життєздатної концепції, спрямованої на витиснення Москви з пониззя Волги та Передкавказзя. Прикаспій по факту відходив все далі й далі на периферію реальної політики кримських еліт. Основні їхні зусилля зосереджувалися на територіях, сфокусованих на Чорноморський регіон. Не проявляла надмірного інтересу й Туреччина. Амбіцій щодо безпосереднього підпорядкування тутешніх земель не плекала. На Каспій у Стамбулі дивилися виключно крізь призму протистояння з Персією, не більше. З цього пункту бачення важливість встановлення контролю над морем виглядала цілком очевидною. Тому й був орга¬ нізований похід під Астрахань 1569 р., задумувався ще один похід у 1588 р., планувалося прорити волго-донський канал, а також створити каспійський флот56. Однак Туреччина не прагнула добитися свого будь-що, фактично доклала мінімум зусиль. Це добре видно з того факту, що достатньо було українським козакам здійснити в 1577— 1578 рр. руйнівні походи під Очаків (двічі), Тягиню, Білгород, Кілію, і Стамбул відмовився від планів знову спробувати оволодіти Астра¬ ханню57. Відмовився, як виявилося, назавжди. У сухому залишку похід під Астрахань 1569 р. став лебединою піснею активності Ту¬ реччини в Прикаспії. Султани змирилися з новою рівновагою, яка не давала вирішальної переваги ні Москві, ні Ногаю з Кримом. Це як 55 Про символізм дипломатичної риторики Криму див.: Фаизов С. Ф. Письма ханов Ислам-Гирея III и Муххамед-Гирея IV к царю Алексею Михайловичу и королю Яну Казимиру 1654—1658. Крымскотатарская дипломатика в контексте постпереяславского времени. - Москва, 2003. Его же. “Где Москва, где восток, где запад?”: географическая полемика между крымским ханом Муххамедом IV и царем Алексеем Михайловичем в 1655-1658 гт. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних взаємин. Збірник наукових праць. - Київ, 2004. - С. 128-145. 56 Беннигсен А. Турецкий поход под Астрахань в 1569 г. по материалам “Реестров важних дел” Османского архива // Восточная Европа... - С. 165: Бенигсен А., Бериндей М. Астрахань и политика в степях Северного Причерноморья (1587-1588) // Там же. - С. 200-201. 57 Беннигсен А., Бериндей М. Астрахань и политика... - С. 210.
Розділ 3. “Сенс місця” 87 ніщо інше свідчить про периферійність Каспійського морського ре¬ гіону в класичну козацьку добу. Тож, волзькому, яїцькому, терському та гребінському козацтвам судилося виникнути на теренах, який у ті часи всі провідні гравці Степового Кордону, не рахуючи Ногай, з різних причин розміщували в ієрархії своїх пріоритетів нижче за Чорноморський регіон, а деякі - Річ Посполита та дунайські князівства - взагалі не брали в розраху¬ нок. При цьому переміщення Каспійського регіону на периферію інтересів Московії, Туреччини та Криму припало якраз на добу ґенези і становлення цих козацьких спільнот, коли та чи інша провокативна роль для них зовнішніх чинників була особливо важливою. Відповідно перелічені козацькі спільноти не мали шансів стабільно тішитися увагою, яка б стимулювала їхній розвиток такою мірою, як у випадку з донцями та українськими козаками. Ще до кінця 1560-х рр., допоки вирішувалася доля московської присутності в ре¬ гіоні, а також, власне, з’ясовувалося питання, чи закріпляться козаки на Волзі, за волжаками пильно спостерігали навіть у Стамбулі. А в рамках московсько-ногайських стосунків вони перебували в центрі уваги. Першими зіскочили Туреччина та Крим. На відміну від дон¬ ських козаків, козацтва Волги, Яїка й Тереку не стали чинником дипломатичних стосунків Туреччини та Криму з Москвою. До зорі¬ єнтованих на Волгу й Каспій козацьких спільнот Стамбулу з 1570-х рр. вже не було ніякого спеціального діла. Хіба-що іноді псу¬ вали кров терці та гребінці, які влаштовували засідки на татарські загони, коли кримці ходили на непокірних черкесів чи на вимогу султана висувалися на Кавказ для участі у військових діях проти Персії. Однак збитки від цих укусів не були такими дошкульними, як від морських походів донців чи облог Азова. Самодостатнім до¬ казом цього є брак будь-якого відгомону в московсько-кримських та московсько-турецьких взаєминах, тоді як проблеми, породжувані дон¬ ськими козаками, обговорювалися безперестанку. Під кінець XVI ст., послабила віжки й Московія, коли остаточно відсунула каспійський регіон на другий план й, успішно заснувавши Саратов, Самару й Царицин, підрізала крила волзькому козацтву. Волжаки, терці, гребінці, яїцькі козаки її цікавили вже непорівняльно менше, аніж донці, чиї осідки були розташовані в регіоні її першо¬ чергових інтересів. Найпоказовіше, що з козацтвами каспійського басейну не існувало навіть постійних зносин (як, наприклад, з Доном через станиці та царських посланців). Відтак зорієнтовані на систему відносин, які склалися в Каспій¬ ському регіоні, козаки Волги, Яїка й Тереку отримали назагал звужене
88 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... поле для своєї діяльності, а отже, й обмежені можливості для само- реалізації. Бракувало таких спонук, які провокували динамічний са¬ морозвиток українського та донського козацтва. Чорноморський ба¬ сейн був для волжаків, терців, гребінців, яїцьких козаків засадничо чужим. І навіть знаменита облога Азова 1637 р., та “азовське сидін¬ ня” 1641 р. не збудили в них ніякого спеціального інтересу. А на Волзі й Каспії можна було тільки займатися промислом і грабувати. їм ніколи не світили не те, щоб соціальні й політичні комбінації, з яких від 1570-х рр. не викисали українські козаки, а й куди вужчі вій- ськово-політичні горизонти Війська Донського. Не випадково, як побачимо далі, образ військових промислів на Волзі та Каспії спів¬ відносився в головах донських та українських козаків винятково зі “злодійством” тоді як аналогічні дії на Чорному трактувалися як “морські походи”58. Усе це затискувало козаків Каспійського регіону в лещата при¬ мітивізації буття, особливо волзьких та яїцьких. Терцям та гребінцям хоча б якісь люфти створювало сусідство горців та їхніх державних утворень. Але Терек був нещасливо занадто віддалений, щоб дина¬ мічно зростала чисельність козацтва. Водночас на Волзі осиновим кілком стало для козаків заснування поруч московських міст. Добре помітно, як волзьке козацтво, демонструючи в 50-70-ті рр. неабияку енергію й не поступаючись за своїм потенціалом донцям (якщо не випереджаючи їх), втратило після цього динамізм. Відхід частини козаків на Яїк і Терек, експедиція Єрмака в Сибір насправді були відчайдушними спробами частини козаків взяти своє. Але це тільки спрацювало на послаблення властиво волзького козацтва, тоді як міграція ватаг донців на Терек і на той таки Яїк, а українських ко¬ заків на Дон з головою компенсувалася свіжими допливами людності й тільки додавала снаги обом спільнотам-донорам. Ще один напрямок впливу чинника розташування козацьких осідків у Каспійському морському регіоні полягав у тому, що козаки були позбавлені можливості освоювати суміжні землі; волжаки через те, що чулися затиснутими з усіх боків, терці, гребінці та яїцькі ко¬ заки як спільноти, локалізовані на межі Степового Кордону з іншими природно-географічними зонами. Рух на південь зупиняли гори, на схід від Яїка - території з цілком інакшими природно-кліматичними умовами, непридатними для звичного козацького стилю життя. Слід було перескакувати аж до Сибіру, щоб відкрити для себе нові гори¬ зонти. Така альтернатива, зрозуміло, не могла приваблювати ані 58 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 366-369.
Розділ 3. “Сенс місця” 89 більшість самих козаків, ані більшість потенційних донорів. Тож ко¬ заки Волги, Яїка й Тереку не відчували тих колонізаціійних імпуль¬ сів, які мали українські козаки, перед якими відкривалися широкі перспективи колонізації Степу й території майбутньої Слобожан¬ щини. * * * Виявившись для кожного з козацтв своїм, “сенс місця” наклав особливий відбиток на розвиток козацьких спільнот та на функціону¬ вання Степового Кордону. Саме локалізація козацьких анклавів оста¬ точно розчленувала Кордон на дві зони - західну та східну, а останню поділила ще й по вертикалі. В Україні Кордон по всій глибині рахували за органічну частину свого світу, яку просто слід наново опанувати. Виникнення козацької спільноти на ближньому прикордонні, орієнто¬ ваної на проникнення далі на південь і схід, унеможливлювало функ¬ ціонування Степового Кордону як самодостатньої структури. Натомість у східній зоні склалася цілком інша ситуація. Заклавши свої осідки на територіях, відділених від християнського прикордоння широченною смугою Поля, козаки розділили Кордон по вертикалі на кілька зон: прикордоння з лінією включення Кордону, глибокий Кордон (частина Поля між прикордонням і козацькими анклавами), вістря Кордону (власне козацькі анклави). Доповнюючись тим важливим чинником, що московські правителі не вважали ко¬ зацькі території своєю “законною” спадщиною, а також довгий час не були спроможні інтегрувати козаків, така стратифікація вела до пере¬ творення козацького поясу, тобто вістря Кордону, на автономну структуру, на самодостатню складову, тоді як прикордоння було вмонтованим до московського світу. “Сенс місця” провокував у світо¬ баченні козаків ціннісні орієнтації на організаційне й ментальне ві¬ дособлення від ширших соціальних структур, а також державних чинників, підштовхував до культивування самодостатності своїх спіль¬ нот. Підсилював зауважений напрямок формування світоглядних імперативів козацтв Волги, Дону, Яїка й Тереку також і той чинник, що через свою територіальну локалізацію спершу волзько-донський регіон, а потім і Терек та Яїк були приречені перетворитися на райони набагато активнішої етнічної мішанини, ніж українське прикор¬ доння. По мірі просування Московії в глибину Кордону все більша й більша частина Поля інтегрувалася до її історії. Упродовж останньої третини XVII - XVIII ст. поглине Російська імперія й козацтва Волги, Дону, Яїка й Тереку. Однак козацькі анклави так і не зійдуть з тієї
90 Частина І. Утворення поясу християнських козацтв... орбіти, на яку їх вивела локалізація на вістрі Кордону. Сповідування козаками своєї осібності не вдасться викорінити й після “закриття” Кордону. Врешті, козацькі території належали до різних морських регіо¬ нів - Чорноморського та Каспійського. Відповідно козацтва були зорієнтовані на різні системи взаємин та інтересів, що не могло не позначитися на історичній ході тієї чи іншої спільноти. Вписаність у Чорноморський регіон вивела українських та донських козаків на обрії, не порівняльні зі звуженими горизонтами козацтв Волги, Яїка й Тереку, інтегрованих до Каспійського регіону, який перебував на периферії інтересів провідних гравців Степового Кордону. Усе це підсилювало імпульси, закладені особливостями локалізації козацьких анклавів, вимуровуючи підвалини для формування різних моделей розвитку козацтв.
ЧАСТИНА II. ЕТНІЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНИЙ КОДИ ХРИСТИЯНСЬКИХ КОЗАЦТВ
Розділ 4 ЕТНІЧНИЙ КОД ХРИСТИЯНСЬКИХ КОЗАЦТВ Етнічна історія козацьких спільнот, поза всяким сумнівом, тісно пов’язана з особливостями самоусвідомлення, ідентичністю, релігій¬ ністю козаків, з позиціонуванням козацьких анклавів відносно сусідів по обидва боки Степового Кордону, зрештою, з правомірністю впису¬ вання історії козацтв до тих чи інших національних історичних нара- тивів. І мабуть, не існує в сучасному козакознавстві більшої одностай¬ ності, ніж з приводу визнання поліетнічності християнських козацьких спільнот, а також етнічної терпимості як однієї з ключових харак¬ теристик світоглядних імперативів суб’єктів козацького світу. Воно й зрозуміло, адже в джерелах просто-таки рябить від свідчень про на¬ явність в козацьких корпораціях вихідців з різних етнічних та конфе¬ сійних середовищ. При ближчому, однак, розгляді фіксуються ознаки так званого ефекту наукового забалакування, який навіює заспокій¬ ливе переконання в тому, що все, як-то кажуть, уже лежить на по¬ верхні, а всі подальші копирсання в проблемі гносеологічно майже безперспективні. У такий спосіб провокується надмірний схематизм, прямоліній¬ ність, обтічність суджень, за якими видніються так і не з’ясовані докладно питання, як-то: чи такими вже безоглядно відкритими для приходьків звідусіль були ті чи інші козацтва, наскільки широко були відкриті ворота для представників різних етнічних та конфесійних середовищ, в який спосіб у козацьких анклавах забезпечувалося по¬ розуміння, чи пам’ятали козаки походження своїх побратимів і з якими наслідками, чи існували в післяґенезні часи якісь етнічні, конфесійні та інші обмеження на членство в козацьких спільнотах. Додає свого ще й дуже слабка заджереленість етнічних процесів, які відбувалися на етапі козакотворення в різних частинах Степового Кордону. За винятком хіба ґенези донського козацтва мусимо оперу¬ вати переважно опосередкованими свідченнями, що посутньо усклад¬ нює відфільтрування первісного етнічного коду більшості козацьких спільнот.
94 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв 4.1. Субстрат українського козацтва Коли взяти українське козацтво, яке з’явилося хронологічно пер¬ шим, то світло на його первісне етнічне ядро проливає лише пізніше ставлення козаків до українського соціуму та Польсько-Литовської держави, а також подальший перебіг етнічних процесів у козацькому середовищі: останні доволі опукло проступають у джерелах. Додат¬ ковою підставою є пряма причетність українських козаків до ґенези інших козацтв. Ключове значення для розуміння етнічної природи українського козацтва дає той факт, що, як буде докладно показано далі, козаки від самого початку не просто тяжіли до українського соціуму, а були його органічною частиною1. Виникнувши з козакування різних еле¬ ментів на прикордонні й відразу погодившись співіснувати в одному політико-правовому просторі з місцевими владами, козаки назавжди прив’язали себе до тутешнього соціуму. Апофеозом стали пізніші претензії на місце в еліті та участь у творенні нової української іден¬ тичності. Локалізація первісного козацького краю, а також виразно простежувана специфіка самоусвідомлення козаків кидає промовистий відсвіт на можливі етнічні комбінації на прикордонні, особливо коли взяти до уваги, що решта козацтв, сформувалася в глибині Степового Кордону як окремі етносоціальні організми зі специфічною “козаць¬ кою” самоідентифікацією. Ще одним підставовим чинником є повільність відбрунькування українських козаків як окремої суспільної групи порівняно з анало¬ гами зі східної зони Степового Кордону. Козацтво в Україні попервах не прошарок, а всі ті, хто козакує. Як влучно свого часу висловився М. Грушевський, “воно (козацтво. - В. Б.) розпливається в тій рухли¬ вій хвилі уходників, що набігає з весною в по дніпрянські міста й уходи й відливає відси з кінцем степового сезону, розпливаючись по різних кінцях України; з другого боку, воно всякає й непомітно переходить в місцеві суспільні верстви східно-полудневої України - особливо в мі¬ щанство”2. З цієї маси практикантів нескоро почали масово з’являтися охочі зректися батьківського стану й відчувати себе членами цілком нової соціальної спільноти. Недаремно ж навіть ті, кому втрачати було нічого, хіба податися в козаки, погоди не робили й тонули серед любителів козакувати з місцевих та сезонників з віддаленіших місць. Неприкаяні не змогли б швидко спровокувати ситуацію, коли поняття “козак” адресно прикладалося до конкретних груп. 1 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 224-229,272-294. 2 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 82.
Розділ 4. Етнічне коріння 95 Майже до середини XVI ст. воно вживається ще дуже широко, позначаючи усіх тих, хто вправляється у відповідному занятті, з кня¬ зями включно. Відгомін цієї традиції вчувається навіть у 1570- 1580-ті рр., коли козаками називали за їхнє козакування та гетьма¬ нування, зокрема князів Ружинських, які, звісно, й не думали поли¬ шати свій стан3. Водночас тих, хто козакує, не завжди прозивають козаками, що добре видно з лексики, якою послугувалися особливо по той бік Степового Кордону при описах козацького здобичництва. Як наприкінці XV ст. так і, скажімо, в 1538 та 1546 рр. козаками нападників іменують, як-то кажуть через раз, вживаючи навперемін поняття “черкасці”, “канівці”, “брацлавці” тощо, й називаючи навіть імена4. Звичайно, можна було б припустити, що в султанських та ханських листах це робилося винятково з тактичних міркувань, щоб підкреслити провину державних чинників Литви та Польщі, і під “черкасцями”, “канівцями”, “брацлавцями” слід розуміти козаків, які проживають у цих містах, якби не той факт, що надалі міщани враз випадають з грона обвинувачуваних, звільнивши дорогу “козакам”. А відтак листи фіксують ситуацію, коли козаки - це певні групи міщан, оформлення яких в окремий прошарок ще не завершилося. Однак під кінець першої третини XVI ст. вже проглядається, що процес пришвидчується. Козаків починають трактувати за нову соці¬ альну категорію. У грамоті Зиґмунта І до черкаського старости О. Даш- ковича ввід 20 червня 1528 р. козаки значаться як окрема група на¬ селення Черкас (“черкасці і козаки черкаські”)5. Документ, породжений в 1539 р. скаргами черкасців на свого старосту, також подає козаків за окрему органічну складову прикордонного населення Черкас, яке виконує на старосту певні повинності6. Укладачі попису Брацлавського 3 Див., наприклад: “князь Михайло Ружинський, гетьман козаків запорізьких і з іншими козаками, товаришами своїми" (Протестація київського магістрату проти князя Матеуша Воронецького від 17 листопада 1585 р. // Архив Юго-Западной России. -Ч. III. — T. l.-C. 16). 4 Лист великого литовського князя Олександра до кримського хана Менґлі-Ґірея від 19 грудня 1492 р. // Pulaski K. Dzikie pola // Szkice historyczne. - Krakow, 1887. - S. 19; Лист турецького султана Сулеймана до короля Речі Посполитої Зиґмунта І, червень- липень 1538 p. // Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 5; лист турецького султана Сулеймана до короля Зигмунта І, січень 1646 р. // Там само. - С. 21. Див. також: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 57-59, 79; Щербак В. Українське козацтво... - С. 36-40. 5 Акты, относящиеся к истории Западной России. - Санкт-Петербург, 1848. - Т. 2: 1506-1544.-С. 188. 6 Уставна грамота київського воєводи А. Немировича черкаському старості Яну Пеньку від 23 серпня 1539 р. // Там само. - С. 353-354.
96 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв замку 1545 р. бідкалися, що приписані до замку “всі селища і пожитки за зем’яни і міщани, і за козаки суть”, пописи українських замків 1552 р. також виділяють козаків поряд з міщанами серед мешканців Черкас і Канева7. У підсумку ж процес виділення професійних козаків, які не спів¬ відносять себе з іншими станами, а відчувають себе новою соціальною групою затягнувся мало не на століття. Це дуже багато порівняно з тими козацькими спільнотами, які формувалися в глибині Степового Кордону. Донським і волзьким козакам для виокремлення з люду, який козакував у поясі Дон - Волга, вистачило неповного півстоліття. Козацтва Яїка й Тереку - особливий випадок, оскільки початок їм дали мігранти з волзької та донської вольниць. Якби на українському прикордонні зайд з віддаленіших регіонів України та інших частин Великого князівства Литовського й Корони було більше, ніж місцевих, процес виокремлення козацтва як про¬ шарку відбувався б динамічніше, можливо, подібно до того, як це сталося з донцями та волжаками. Осілі ж бо приходьки психологічно значно легше виломлюються з батьківських станів, ніж місцеві. Ще швидше пішла б справа у випадку значного представництва серед тих, хто прийшов сюди козакувати й остаточно прибився до берега, вихідців із Криму, Молдови, Валахії, Московії тощо. Варто звернути увагу й на той факт, що ні українські, ні литов¬ ські, ні польські чинники не помічають на прикордонні “чужої” люд¬ ності з-за Степового Кордону, що видається неможливим, якби її кількість була хоча б порівняльна з чисельністю місцевих професіо¬ налів козакування. Приходькам-татарам, потрібен був час, щоб “врости” в прикордоння. Джерела ж подають козаків як суцільну масу “черкасців”, “киян”, “канівців” тощо8. Усі ці козаки є “своїми” тим паче, що в багатьох випадках на військові промисли їх водили при¬ кордонні старости та інші вихідці з суспільних еліт. За таких обставин не залишається нічого іншого як зауважити, що козацтво первісно постало на місцевому пні. Серед донорів україн¬ ського козацтва мусили переважати елементи, які вже чулися на при¬ кордонні “тутешніми” незалежно від того, якого етнічного походження вони були. Роль приходьків поки-що зводилася лише до доважку, хоча й важливого. Вони тонули у місцевій стихії, адже не змогли надати динаміки процесу виокремлення козацтва як нового суспільного про¬ 7 Там само. - С. 82,89,106; Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 р. - Київ, 2005. - С. 231. 8 Див. спостереження М. Грушевського та В. Щербака (Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 80-102; Щербак В. О. Українське козацтва... - С. 36-40).
Розділ 4. Етнічне коріння 97 шарку, що, безумовно, сталося б у випадку їхньої суттєвої переваги. Це набагато пізніше, з середини XVI ст., коли, з одного боку, вичерпува¬ тимуться можливості поповнення за рахунок “старої” прикордонної людності, а з іншого - козацькі загони у зв’язку з Московською війною 1558-1583 р. почнуть подовгу бувати на українсько-білоруському По¬ ліссі, ситуація зазнає змін. Козацтво почне активно насичуватися пере¬ важно вихідцями з лісової зони. Як припускає С. Леп’явко, у середині XVI ст. свої основні резерви козацтво черпало якраз із території “українсько-білоруського Полісся, басейнів річок Прип’яті і Дніпра на північ від Києва”9. Колонізаційні ж хвилі кінця XVI - першої половини XVII ст., вихлюпнувши на Південну Київщину, Східне Поділля, Ліво¬ бережжя юрби вчорашніх поліщуків, волиняків, галичан та ін., закрі¬ плять ці зміни, спровокують ґвалтовне розростання козацтва коштом свіжоспеченого прикордонного населення. Повертаючись же до етапу ґенези, слід наголосити на тому, що серед мешканців прикордоння, які стали донорами народжуваного козацтва, судячи з усього, не обійшлося без носіїв тюркської крові. Як прямих нащадків тих, котрі ще з києво-руських часів були помі¬ чені серед населення християнського прикордоння (осаджені торки, берендеї, ковуї), так і свіжішого допливу - татар, які зачіпилися тут у XIV-XV ст. Останніх не могло бути занадто багато, але їхня при¬ сутність починає виразно фіксуватися бодай в середовищі місцевої еліти з Вітовтових часів. При цьому, що важливо, вони поповнили усі прошарки шляхти - від князів до панцирних бояр10. Найвірогід¬ ніше припустити, що основний контингент тюркської людності, який взяв участь у формуванні українського козацтва, наповнювали якраз оці обмісцевлені татари, а не татари чи ногайці з протилежного боку Кордону. Свого часу М. Грушевський слушно наголошував, що “український козак... являється антитезою воєнно-служебному татарину в. кн. Ли¬ товського, державцю певної маєтності, репрезетанту воєнно-служебного володіння”п. Але ця думка, швидше, відбиває ситуацію з татарськими анклавами в Литві та в Білорусі, а не на українському прикордонні. Хоча навіть і далеко від провокативного Степу, як свідчать новітні дослідження12, поруч із службовими татарами існували ще й так звані 9 Леп ’явко С. Українське козацтво... - С. 28-29. 10 Яковенко Н. Українська шляхта... - С. 174. 11 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 72. 12 Zakrzewski А. В. Struktura spoleczno-prawna Tatarôw litewskich w XV-XVIII wieku. Prôba nowego ujçcia // Inter Orientem et Occidentem. - Warszawa, 2002. - S. 123-132. Про структуру литовських татар та їхнє правове становище порівняно з різними прошарками 7-1217
98 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв “прості татари” (двірська вільна челядь, селяни) та невільна челядь, тобто прошарки, які могли стати потенційними донорами козакування. Та й серед службових татар були групи ризику, як-от: татари-козаки чи татари-бояри. Відтак цілком виправдано було б припустити на¬ явність і на українському прикордонні поруч із татарами-шляхтою нижчих верств татар, які перебували у військово-політичних умовах, максимально сприятливих для початку козакування. Якщо реалії прикордоння змусили козакувати місцевих міщан, селян та багатьох представників шляхти, якщо до тутешніх ватаг ймовірно прибивалися й вихідці із Кримського ханату, то чому ця хвиля мала оминути об- місцевлених татар? Судячи з пізніших практик, до козакування вда¬ валися й представники шляхетських родів тюркського походження, приміром Байбузи13. Про наявність тюркської підкладки в козацькому середовищі на зорі становлення українського козацтва свідчать і хрестоматійні вже приклади татарських імен козаків з українського прикордоння, відомі з 20-х pp. XVI ст., коли на сторінки джерел поруч з безіменними загальниками “козаки”, “козак” починають потрапляти конкретні особи14. Врешті, вся подальша історія козацько-татарських етнічних контактів (про них піде мова далі), яка була позначена постійними допливами в козацьке середовище свіжої тюркської крові, заокруглює коло аргументів на користь визнання посутньої ролі вихідців з тюрк¬ ського світу в ґенезі українського козацтва. Утім тюркський складник тут явно не домінував, оскільки воно не стало ані частиною тюркського світу, ані бодай спільнотою з від¬ чуттям своєї відмінності від усіх сусідів, як це сталося з козацькими анклавами Дону, Волги, Яїка й Тереку. Припускати ж, що на момент старту козакотворення на українській ділянці Степового Кордону місцеві татари повністю християнізувалися й асимілювалися не ви¬ падає, про що свідчить доля татар, осаджених в Литві та в Білорусі. шляхти див. також: Borawski P. Polozenie prawne ludnosci tatarskiej w Wielkim Ksiijstwie Litewskim // Lituano-Slavica Posnaniensia. Studia Historica. - Poznan, 1987- T. II. - S. 187— 212; Dumin S. W. Shlachta tatarska w Wielkim Ksi^stwie Litewskim і zmiany w jej sytuacji prawnej w XVI-XVIII w. // Poczniki Historyczne. - 1991. - T. 57. - S. 147-163; SobczakJ. Polozenie prawne ludnosci tatarskiej w Wielkim Ksisjstwie Litewskim. - Warszawa; Poznan, 1984; Tenze. Ludnosc tatarska w dobrach prywatnych Rzeczypospolitcj szlachetskiej. Przeszlosc odlegla і bliska. - Poznan, 2000. - S. 189-204; Tyszkiewicz J. Tatarzy na Litwie і w Polsce. Studia z dziejöw XIII-XVIII w. - Warszawa, 1989. 13 Про тюркське походження роду Байбуз, з якого вийшов відомий козацький ватажок кінця XVI ст. Тихін Байбуза див.: Яковенко Н. Українська шляхта... - С. 175. 14 Див. хоча б: Щербак В. Українське козацтво... - С. 125; Яковенко Н. Нарис середньовічної та ранньомодерної історії України. -С. 179.
Розділ 4. Етнічне коріння 99 Там дуже повільно християнізувалися навіть вихідці з вищих татар¬ ських верств, найбільше зацікавлені в ліквідації пов’язаних з мусуль¬ манським віровизнанням обмежень в політичних та цивільних правах. Процес, хоча й почався невдовзі по осадженню, але затягнувся на кілька століть15. Що вже говорити про нижчі щаблі соціальної дра¬ бини - татар-козаків, татар “простих”, татар-бояр - найвірогідніші (коли перекинути місток в українські умови) скупчення елементу для масового козакування. Ще в другій половині XVII ст. християнізація литовського татарина нерідко викликала осуд у місцевій татарській спільноті16. Хоча литовські татари не мали в Литві чи суміжних руських землях окремої території, і загальна тенденція тягнула спершу до обрусіння, а пізніше до полонізації, їх, як підсумовував А. Зак- ржевський „зв’язували риси антропологічні, культура, деяких свідомість ординського минулого, а передовсім релігія”17. Попри те, що анонімний автор-татарин ще в 1558 р. писав, що “ми (татари. - В. Б.) не є чу¬ жоземцями”, але навіть у текстах XVIII ст. продовжує функціонувати правно-соціальне поняття “народ татарський”18. Якщо в такий спосіб розвивалася ситуація на теренах, суттєво від¬ далених від Степового Кордону, що вже говорити про українське при¬ кордоння, де для осілих тут татар подих колись рідної стихії відчувався постійно, а ті, хто козакував, мали нагоду особливо часто контактувати з представниками колись покинутого світу. Це в середовищі осаджених представників татарської еліти існували потужні економічні, соціальні й правові стимули для швидкої християнізації. Нижчі прошарки в умовах розрідженої державної влади на прикордонні та широких мож¬ ливостей для козакування таких резонів мали явно менше. Тож, татарського населення Київщини (християнізованого й ні), яке вправлялися у козакуванні, мусило бути порівняно небагато, в усякому разі явно недостатньо для того, щоб навернути все козацтво на свою хвилю. Припускати ж, що татари домінували в первісному козацькому ядрі, а пізніше розчинилися, немає достатніх підстав. На¬ віть в часи, коли Туреччина та Крим розпочали методично вимагати від короля погамувати козаків чи звести їх взагалі, Варшава не ви¬ 15 Вогамкчкі Р., Біепкіе\\'ісг Ж СЬіузіїапігасіа ТаІаго\у \у \Уіе1кіт Ьіїе\узкіт // Осігосігепіе і геґогтасіа \у Роксе. - 1989. - Т. XXXIV. - 8. 87-113; Іакг2е\\^кі А. Таїагту 1іїе\У8су ау осгасії \vladzy і шврбітіезгкапсбху, XVI-XVIII \у. // Біагороізкі одіасі етуіаіа. Кгесгровроііїа ті^сігу оксудеікаїігтет а огіепІа1І2ас]а_. Т. 1. Ргхезітгеп коїгіакіо^у. - Тогип, 2009. - Б. 26-29. 16 Вогап’і’кі Р., Біепкіем'ісі Ж Оігузгіапігасуа Та1аго\у... - 8. 91. 17 Zakrzewski А. В. Бітикіига Броіесяю-ргахупа... - Б. 124. 18 Тапке. - Б. 123.
100 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв користовує такий слушний аргумент, яким міг би стати початковий татарський характер, а то й мусульманство козацтва. Вона воліє про¬ сто констатувати багатоетнічність козацької спільноти19. Відтак домінування в етнічному субстраті українських козаків мешканців прикордоння видається безальтернативним, так само, як і перевага серед допливів елементу, що струмував з християнського боку Степового Кордону. Далебі ніщо не вказує на можливу після- ґенезну релігійну конверсію українського козацтва. А вона ж бо не могла відбутися не поміченою, оскільки дуже вже чутливою була зона козацької діяльності. За таких умов пізніші наміри козаків стати членом “народу руського” та втілення в життя цієї концепції в серед¬ ині XVII ст. остаточно схиляють до визнання переваги в середовищі, з якого вилонилося козацтво, саме представників українського етносу. Це відверто визнавали й добре обізнані автори, які писали про коза¬ ків у кінці XVI - першій половині XVII ст. Як багатоетнічний котел з визначальним домінуванням українського етнічного елементу сприй¬ малося тогочасне козацтво. “Є то суміш різних народів. Найбільше з-поміж них русинів”, - зазначав, приміром, Станіслав Оржельський20. Для Г. Л. Боплана “благородний люд, який нині зветься запорозькими козаками” походить від русинів і сповідує “грецьку віру”21. Павел Пясецький твердить, що особи, “які нині громаду козаків запорозьких представляють, здебільшого походять з провінцій Польської Русі, що аж до Криму тягнуться”22. А Якуб Собеський до всього вів мову про механізми етнічної й конфесійної взаємодії в козацькому середовищі, наголошуючи на оправославненні та обукраїненні приходьків: “Майже всі вони з Русі походженням, хоча чимало з Велико- та Малопольщі шляхтичів на позбавлення честі засуджених, а деякі з Німеччини, Галлії, Італії, Іспанії, навіть, через вироки за злочини вигнані, між ними знаходяться, які утім релігії грецької сповіда¬ ння дотримуються, рутенську мову уживають”23. 19 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 128. 20 Оржельський С. Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа // ВирськийД. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.). - Київ, 2008. - Т. 2. - С. 302-303. 21 Боплан Г. Л. Опис України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. - Київ, 1990. - С. 29-30. 22 Пясецький П. Хроніка подій у Європі // ВирськийД. Річпосполитська історіогра¬ фія... - Т. 2. - С. 390,394, 397. 23 Собеський Я. Книга коментарів Хотинської війни // ВирськийД. Річпосполитська історіографія... -Т. 2. -С. 358.
Розділ 4. Етнічне коріння 101 4.2. Етнічні комбінації на Дону, Волзі, Яїку, Тереку Порівняно з українським аналогом етнічна передісторія козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку виглядає багато в чому інакше. Відправ¬ ним пунктом для розкручування маховика відмінностей стала все та ж віддаленість теренів майбутніх козацьких анклавів від християн¬ ського прикордоння. Насамперед вона природно спровокувала пере¬ творення їх на регіони куди активніших міжетнічних контактів. Крім того, “сенс часу” спрацював тут в тому напрямку, що участь в ґенезі чергового козацтва щоразу брали християнські козацтва, які на той час уже існували. В Україні на допливи з протилежного боку Степового Кордону посутньо впливала вмонтованість козацького краю до політичного тіла Великого князівства Литовського, яке прагнуло налагодити хоча б якийсь контроль на прикордонні. Наявність у Південній Київщині та Східному Поділлі низки населених пунктів, вихідці з яких і стали головними донорами українського козацтва, унеможливлювала пере¬ творення регіону на поле такої інтенсивної етнічної мішанини, де кінцевий результат визначали б лише кількісні характеристики до¬ пливів з різних місцевостей і співвідношення можливих фобій. Це працювало на звуження ролі приходьків з-за Степового Кордону в козакотворенні на українському прикордонні. Натомість майбутні козацькі краї на Дону й Волзі перебували поза сферою бодай номінального контролю будь-яких державних чинників, тим паче були позбавлені місцевого населення, відпочатково вмонтованого до соціуму котроїсь із сусідніх християнських чи му¬ сульманських держав. Якщо навіть і припустити існування тут яки¬ хось інертних острівців місцевої, людності (бо вона, ще раз нагадаю, нічим себе не видає), все одно цивілізаційна ситуація не йде ні в яке порівняння з тією, яка склалася в Південній Київщині та Східному Поділлі. Міжріччя Дону й Волги, образно кажучи, було однаково відкрите усім тутешнім етнічним вітрам без винятку. Ногайці різних колін, різноетнічні азовці, астраханські й казанські татари, залишки ординців з Великої Орди, приходьки з московського, рязанського та українського прикордонь створювали строкату суміш, з якої з часом вилонилися зав’язі донського та волзького козацтв. Вирішального значення набував чинник кількісної переваги того чи іншого допливу. А той факт, що в кінцевому рахунку донське та волзьке козацтва відбулися як християнські спільноти й ціннісно виводили себе за рамки тюркського світу, як ніщо інше, свідчить про те, звідки саме переважав потік донорів.
102 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв І це при тому, що роль тюркської підкладки тут була значно серйознішою, ніж в Україні. Тюркські хвилі накочувалися сюди за¬ ледве не звідусіль. У жилах мещерських, ординських, рязанських козаків, як уже наголошувалося, текла переважно тюркська кров. Так само тюркського походження були ногайці, астраханські та казанські козаки. Здебільшого тюркський елемент накочувався з Азова. Хоча у зв’язку з тим, що серед азовських козаків зустрічаються слов’янські імена (приміром згадуваний уже Сенька Ложник), змушує припускати ймовірність допливу з Азова і якихось поодиноких осіб слов’янського походження чи слов’янізованих. До всього немає жодних підстав говорити про будь-які хронологічні переміни на післяґенезному етапі в позиціонуванні донців та волжаків стосовно християнського та мусульманського світів. А відтак, у тому етнічному котлі, який кипів у донсько-волзькому міжріччі, вихідців з мусульманського боку Степового Кордону все таки мусило бути значно менше, ніж приходьків з іншого табору. Азовці, ногайці, казанські, астраханські козаки, кримці не змогли взяти гору й створити черговий різновид тюркського козацтва. Вони потонули в чисельніших допливах з християнського прикордоння, залишивши, звісно, свій специфічний слід на етнічному коді й на поставі обох козацтв. У свою чергу для того, щоб козацтва Дону й Волги вписали себе до християнського світу було необхідно, щоб серед вихідців з Рязані, Московії та України переважали християни, тоді як з московсько-рязанського боку “розкупорювали” Дон та Волгу й найактивніше козакували представники тюркських козацтв. За та¬ ких умов логічно було б, з одного боку припустити, що, крім “готових” козаків, з території Московії та Рязані ходила козакувати, а потім і осіла порівняно значна кількість християнських та нещодавно по- християнених мешканців. Увиразнюється також роль допливів, які струмували з українських земель. Перші глухі згадки про козакування на Дону вихідців з України відносяться до 10-х рр. XVI ст.24 Втрати московської приказної до¬ кументації за 1520-1530-ті рр. не дозволяють докладно простежити розвиток ситуації далі. Але вона однозначно тягнула в бік посилення допливу українських козаків на Дон, якщо в середині 1540-х рр., коли повним ходом відбувалося формування зав’язі майбутньої донської спільноти, їхня присутність там простежується виразно. Зокрема, в 1646 р. путивльський воєвода звідомлював Івана Грозного, що “нині, государ, козаків на Полі багато і черкасців і киян і твоїх государевих, 24 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 51-52.
Розділ 4. Етнічне коріння 103 вийшли, государ, на поле з усяких україн”25. Трьома роками пізніше ногайський мурза Юсуф писав цареві про “козаків і севрюків, які на Дону стоять”26. Ближче до середини XVI ст. дійшло вже до утворення вихідцями з українських козаків осідків на Дону - зимовище в гирлі Сіверського Дінця путивльського козака Михайла Черкашенина, зна¬ кової постаті в історії донського козацтва. Що показово, виникло воно в ті часи, коли властиво донців налічувалося зовсім мало, а містечок на Дону ще не існувало взагалі. Власне, й під час наступальних опе¬ рацій, організованих Москвою проти Криму в другій половині 1550-х рр. з Дніпра та Дону, з-поміж усіх козаків волзько-донського міжріччя, як окрема бойова одиниця згадується лише загін М. Чер¬ кашенина. Очевидно, цей загін був тоді на Дону та на Волзі чи не єдиною серйозною організованою потугою. Роль М. Черкашенина в середовищі донських козаків виявилася настільки значною, що в 1574 р. вони задля звільнення його сина Данила, полоненого татарами, вдаються до штурму Азова27, а пам’ять про отамана увійшла до на¬ ріжних уявлень донців про свій родовід. Пониззя Дону на зорі становлення донського козацтва було добре відоме не тільки загонові Михайла Черкашенина, а й іншим україн¬ ським козакам. У 1569 р. через ці терени ходили до Астрахані отамани Гаврило Слепецький та Семен Висоцький. Двічі (у 1559 та 1560 рр.). Тут побував зі своїм загоном легендарний князь Дмитро Вишневець- кий. У 1570 р. на зворотному шляху з-під Астрахані у пониззі зупи¬ нявся п’ятитисячний загін князя Михайла Вишневецького, з чим московські літописи пов’язують заснування й назву містечка Чер- каськ - майбутньої столиці Війська Донського. Логічно припустити, що в кожному такому випадку, якась частина козаків могла осісти на Дону. На український слід вказує також деяка інша місцева топо¬ німіка, відома з XVI ст. (Монастирський острів, Черкаські гори). Врешті, від 1580-х рр. московські джерела переповнені звістками про перебування українських козаків на Донській землі та в прилеглому Полі28. На Дону, як і на українському прикордонні, козакотворення охо¬ пило значну територію. Однак, на відміну від українського варіанту, 25 Цит. за: Загоровский В. П. История вхождения.. - С. 89. 26 Грамота Юсуфа-мурзи до московського царя Івана IV, липень 1549 р. // Продол¬ жение Древней Российской Вифлиофики. - Т. VIII. - С. 146. 27 Платонов С. Ф. Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI- XVII вв.-Санкт-Петербург, 1910.-С. 111-112. 28 Див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном. - С. 74-75, 108— 114.
104 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв тут подібна обставина супроводжувалася виразною асинхронністю процесів у різних частинах майбутнього козацького анклаву. Низ у цьому сенсі явно випереджав Середній Дон. Первісна зав’язь дон¬ ського козацтва з’явилася саме в Пониззі Дону. Достатньо сказати, що навіть у 1560-1570-ті рр., коли властиво донське козацтво на Низу вже явно існує, Москва не може вирізнити серед люду, який козаку¬ вав на Середньому Дону, суто тутешніх - уже донських - козаків29. Будь-яких стаціонарних козацьких поселень з обмісцевленими меш¬ канцями тут ще існувало, тоді як у Пониззі в 1570-х рр. XVI ст. вже виникли перші містечка донців - Нижні Роздори, Верхні (Донецькі) Роздори, Черкаськ, Манич. По Верхніх Роздорах проходитиме умовна межа між осідками верхових і низових козаків30. Відтоді ж просте¬ жується лідерство низовиків у рамках донського козацтва, яке ви¬ лилося у протиставлення між ними та верховиками, хоча паралельно усвідомлювалася належність обох груп до єдиного козацького орга¬ нізму31. Саме на Низовому Дону розпочнеться самоорганізація донців і утвориться їхня військово-територіальна структура (Військо), у яку потім буде втягнуто й верхових козаків. Роль локомотива розвитку козацького Дону, низовики так ніколи й не випустять зі своїх рук, про що докладніше буде сказано далі. Такої двогілковості не спостерігаємо ні на Волзі, ні на Яїку, ні на Тереку, де козацтва сформувалися як компактні суспільні орга¬ нізми. У середовищі українського козацтва поділ на запорожців і городових козаків остаточно викристалізується лише в середині XVII ст., тобто після заледве не столітнього існування Запоріжжя та реєстру, чинників, які самі по собі іманентно провокували розще¬ плення українського козацтва на соціальні групи. Однак до Націо¬ нально-визвольної війни середині XVII ст., розшарування так і не перейшло тієї межі, за якою розпочиналося ціннісне розмежування між окремими групами козаків. Українське козацтво існувало як су¬ цільний масив з еластичними, легко перехідними межами між його складовими - запорожці, городові козаки-випищики, реєстровці. Голо¬ вна тенденція хоча й вела до дедалі чіткішого окреслення суспільного простору кожної з груп (зокрема був запущений механізм успадку¬ вання статусу реєстровця), але баланс здобутків і втрат у змаганнях за улегітимнення стану в структурі річпосполитського соціуму при¬ гальмовував кристалізацію перегородок між козацькими прошарками. 29 Там само. - С. 65-66. 30 Пудавов М. В. История Войска Донского... - С. 165. 31 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 175-177.
Розділ 4. Етнічне коріння 105 Щоб Запоріжжя остаточно набуло в головах українських козаків статусу окремої гілки цього козацтва, необхідний був такий могутній соціальний вибух як Національно-визвольна війна, котра потягнула за собою радикальне переінакшення станової ієрархії українського суспільства, утворення Козацької держави, маргіналізацію Запорізь¬ кого Коша, виникнення формаційних протиріч між інтересами Геть¬ манщини та Запоріжжя, запущеного самою логікою державотворення та функціонування держави. Чим же була зумовлене на Дону лідерство Низу та роздвоєння донської козацької спільноти вже у світанкові часи її історії, адже умови козакування на Середньому та на Нижньому Дону нічим особ¬ ливим між собою не відрізнялися? Територія Дону, на якій форму¬ валося донське козацтво, творила цілісний масив однорідних з географічно-кліматичного боку земель, віддалених від українського, московського та рязанського прикордонь, а фактор сусідства ворожої сили та необхідність витримувати протиборство з нею однаковою мірою поставав перед вихідцями в обох частинах краю. Добре видно, що не могло відбутись і того українського варіанту, коли процес на¬ буття Запорізькою Січчю лідерства у витворі організаційних клітин був запущений її територіальним розташуванням відносно традицій¬ них козацьких країв. Про можливість впливу тоді на Дону майнової диференціації говорити теж не доводиться. Вона навряд чи існувала у скільки-небудь помітному вигляді бодай на індивідуальному рівні, не кажучи про виопуклення територіальних відмінностей. Отже, не залишається нічого іншого, як шукати корінь проблеми в особливос¬ тях складу людності, яка закозачувала Донську землю. З усіх хвиль, які накочувалися на Дон, приковує увагу фокусу¬ вання на Низу допливів з України, бо ж решта компонентів не кон¬ центрувалася так виразно в територіальному сенсі, зокрема найпо¬ тужніший і найвпливовіший з них, що струмував з московського прикордоння. Важливо також врахувати, що на Волзі, де однозначно переважали вихідці з московсько-рязанського прикордоння, а при- ходьки з України в кращому випадку ледь-ледь просочувалися, ко¬ зацтво, подібно до верхового донського, консолідувалося вкрай по¬ вільно, безнадійно відстаючи від низових донців. Зрештою, припису¬ вати роль каталізатора процесу самоорганізації низовиків азовцям також не випадає, бо донці відбулися як християнська спільнота, не кажучи вже про мовний бік справи. При цьому посилення допливу українських козаків на Дон на¬ кладається в часі на опотужнення їхнього потоку за дніпрові пороги та ще й співпадає з порухами козацьких елементів на обох теренах
106 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв до витвору зв’язних форм. Звідси напрошується висновок, що укра¬ їнські козаки не бачили принципової різниці між висуванням на Запоріжжя та до Нижнього Дону, вважаючи ці місця однаково при¬ датними для закладання своїх осідків. А найрухливіша частина коза¬ ків поширювала тут український козацький вплив на практиці. Та якщо на Запоріжжі вони мали незаперечну перевагу й закріплення українського сліду відбулося само собою, то на Дону такої переваги вже не було. Ті, хто осідав назавжди, вимушено козакували поруч з представниками інших спільнот. Нашаровуючись на неминуче осла¬ блення власних зв’язків з батьківщиною (через куди більшу, ніж у випадку з Січчю, віддаленість Дону, яка унеможливлювала таку час¬ тоту переливання людності, яка була між Січчю та волостю), це створювало підґрунтя для поступового відокремлення українськими приходьками себе від рідної спільноти й самоусвідомлення властиво місцевою козаччиною. Не виключено, що в Україні попервах донців- низовиків навіть рахували за відгалуження українського козацтва і лише згодом стали вважати окремою козацькою гілкою, а зміст по¬ няття “донські козаки” набув відповідних змін. Тож, виглядає так, що за тогочасних умов лише допливи з Укра¬ їни були спроможні спровокувати ситуацію, коли сепарація на Низу елементу, який козакував, відбувалася куди швидше, ніж на Серед¬ ньому Дону, а зав’язь донського козацтва виникла раніше. Реально тільки український чинник міг спровокувати швидшу самоорганізацію низовиків порівняно з верховиками, зумовити лідерство перших у донській спільноті, а спрямування на Низ і всіх подальших потоків української людності посутньо спричинилося до безальтернативного закріплення за низовцями провідної ролі. З іншого боку, допливи українських козаків остаточно схилили шальки терезів на користь форматування донського козацтва як християнської спільноти. Утім рух українських козаків в бік Дону був стихійним і невпо- рядкованим упродовж усього XVI ст., що зумовлювалося тогочасним станом розвитку українського козацтва як такого, а також відсутністю з боку української, литовської та польської еліт будь-яких організа¬ ційних зусиль до закріплення через козаків українського сліду на Дону. Торування українськими козаками шляху на Дон, поява там зимівників вже за часів заледве не Предслава Лянцкоронського, вко¬ рінення на Нижньому Дону були, як і багато інших тогочасних і пізніших козацьких заходів, хаотичним у своїй основі процесом котрий, однак, відповідав глибинним козацьким інтересам, забезпечуючи на майбутнє ще одну точку опори та простір для військових і політич¬ них маневрів.
Розділ 4. Етнічне коріння 107 Як і за дніпрові пороги козацтво інтуїтивно тягнуло до донських теренів, приваблене природними багатствами, вдалим географічним розташуванням, “пустельністю”. За таких умов, враховуючи той факт, що українські козаки були не єдиними, хто козакував на донських теренах, шанси на перемелювання у своїй стихії інших елементів за¬ лежали від ступеня переваги над ними. Проте власних хаотичних зусиль переломити ситуацію та схилити шальки терезів на український бік забракло. Тому Дон не став для українського козацтва ще одним “Запоріжжям”, а перетворився на осідок цілком нової козацької спіль¬ ноти, яка, утім, мала міцну українську підкладку. Але беручи активну участь в донському козакотворенні, українське козацтво виконувало одну з найважливіших своїх цивілізаційних місій. У такий спосіб воно неусвідомлено долучилося до формування на Сході Європи поясу християнських козацтв, посутньо вплинуло на єство донського козацтва, на стосунки в рамках козацького світу. Саме українські козаки стояли біля джерел розтягнутої в часі екс¬ пансії християнських козацтв вздовж Степового Кордону задля за¬ кладення нових козацьких гнізд, з чого й постали козацтва Яїка й Тереку. Зрештою, оця тяглість процесу участі сформованих козацьких спільнот у ґенезі інших, собі подібних, підсумовує аргументи на ко¬ ристь визнання за українськими козаками видатної ролі в козакотво¬ ренні на Низовому Дону. * * * Слабкість, а той узагалі брак допливів з українського прикор¬ доння - головна відмінність зав’язі волзького козацтва від етнічного коду донців. Можна також припустити мізерну роль вихідців з Азова. Водночас не зайве буде хіба-що припустити появу тут невеличких груп та окремих українських козаків чи осідання певного числа учас¬ ників походів під Астрахань із загонів Г. Слепецького та С. Висоцького та війська князя М. Вишневецького. Про те, що Волга була україн¬ ським козакам добре відома, можна судити також із їхніх мандрів туди в пізніші часи. Від 1580-х рр. з’являються прямі свідчення про появу українських козацьких загонів на Волзі та Каспійському морі. Але у будь-якому випадку вести мову про якийсь посутній вплив не дово¬ диться. Швидше всього, вирішальну роль тут відіграли територіальний чинник та можливість задовольнити на ближчому й зручнішому Дону свій здобичницький апетит, як і потяг до безборонного козакування загалом. Етнічний субстрат волзького козацтва явно формувався за чи¬ сельної переваги вихідців з московського та рязанського прикордонь.
108 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Християнського й християнізованого елементу в допливах звідти мусило бути більше, оскільки волжаки, як і донці, постали христи¬ янською спільнотою. Як і у випадку з донськими козаками, опоненти по обидва боки Степового Кордону швидко “приписали” волжаків до московської орбіти. І Ногай, який найбільше потерпав від появи волзьких козаків, і Туреччина, що стояла за його спиною, однозначно вважали їх “чужими козаками”, а Москву відповідальною за їхнє роз¬ бійництво32. Етнічну природу яїцьких, терських та гребінських козаків визна¬ чило їхнє походження від міграції волжаків та донців на Яїк і Терек. Не підлягає сумніву поліетнічна основа козацтв, локалізованих на цих річках. Ставши заключним актом християнського козакотворення на Степовому Кордоні, ґенеза козацтв Терека та Яїка за своєю етніч¬ ною природою була логічним продовженням тих процесів, які від¬ бувалися перед цим у волзько-донському регіоні. Ніщо не вказує на існування етнічних бар’єрів. Але попри те, що до первісного ядра, яке склали приходьки з Волги й Дону, могли прибиватися різні ет¬ нічні елементи, християнська людність домінувала. Яїцькі, терські та гребінські козаки відбулися як складові християнського світу і завжди чулися частиною козацького поясу по християнський бік Степового Кордону. Закозачення Яїка й Тереку волжаками й донцями виразно нага¬ дує потяг українських козаків на Дон і прагнення останніх закріпити там свій слід. Волзькими та донськими козаками рухали ті ж ін¬ стинкти, що й українськими козаками: стихійний потяг до освоєння географічно дальших теренів, споріднених за природно-кліматичними умовами. Правдоподібно, яїцькі, терські та гребінські козаки теж прямували б далі, але їхні осідки були локалізовані на межі Степу з іншими географічними й кліматичними зонами. Як уже зазначалося, українські козаки погоди в козакотворенні, яке відбувалося на Яїку й Тереку, не робили. Проте не виключено, що в період відбрунькування терського козацтва на Тереку могли осісти окремі представники тієї групи українських козаків, яка в 1586 р. входила до складу війська воєвод Р. Пивова та М. Бурцева. За наказом Москви воєводи вирушили Волгою на Передкавказзя для спільних з черкесами військових дій проти орди Малих ногаїв33. Варто припустити й те, що не обійшлося без просочення незначної кількості українського елементу також на Яїк, оскільки українські приходьки 32 Докладніше про це див.: Брехуненко В. Московська експансія... - С. 94-95. 33 Кушева Е. Н. Народы Северного Кавказа... - С. 238.
Розділ 4. Етнічне коріння 109 фіксуються на Волзі якраз у роки активного освоєння Яїка волзькими козаками. Так, 1580 р. у московській кореспонденції до Ногайської орди зазначалося, що “велика сварка чиниться від того, гир з Дніпра приходить отаман Федко Бестужевой з дніпровськими казаками трете літо на Волгу, і ті великі злодійства чинять і наших людей грабують та побивають, і на улуси ваші приходять, і в полон беруть”34. Роком пізніше Москва побоювалася нападу на посольства на Волзі “злодій¬ ських козаків з Дніпра й Дону”35. У 1586 р. на Волгу прибуло 190 українських козаків на чолі з отаманом Щасним36. Насамкінець, воє¬ води Р. Пивов та М. Бурцев саме на Волзі долучили до свого війська загін українських козаків37. * * * Тож, субстрат українських козаків та козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка, Тереку сформувався на основі активних міжетнічних контактів, що стало візитівкою козацького світу та стилю життя на Степовому Кордоні. При цьому, однак, “сенс місця” та “сенс часу” наклали свій потужний відбиток на співвідношення етнічних потоків у кожному конкретному випадку, внаслідок чого доленосно розі¬ йшлися наслідки етнічної взаємодії у західній та східній зонах Кор¬ дону. У західній локалізація козацьких країв на прикордонні дала вирішальну перевагу українському елементу. Натомість козакотво- рення на вістрі Степового Кордону розвивалося під знаком куди активнішої етнічної мішанини з долученням (а то й на основі) пред¬ ставників щойно виниклих козацьких спільнот. Утворені в такий спосіб козацтва Дону, Волги, Яїка, Тереку підуть, як побачимо, шля¬ хом культивування окремішності своїх анклавів, що в кінцевому рахунку виведе їх на зовсім іншу орбіту, ніж цивілізаційні горизонти українських козаків. Судячи з усього, на етапі ґенези козацьких спільнот для при- ходьків у краї козакування не існувало жодних обмежень за етнічною, релігійною чи, тим паче, соціальною ознаками. Допливи з різних територій нічим і ні ким не регулювалися. Вирішальна перевага християнських допливів була досягнута природнім чином. Так сталося не тільки на українському прикордонні, де сама локалізація козацького краю сприяла домінуванню християнського, українського в етнічному 34 Цит. за: Козлов С. А. Кавказ в судьбах казачества. — С.11. 35 Сергеев В. И. Источники и пути исследования... - С. 26. 36 Кусаинова Е. Н. Русско-ногайские отношения.. - С. 115. 37 Кушева Е. Н. Народы Северного Кавказа... - С. 264-265.
110 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв вимірі елементу. На вістрі східної ділянки Степового Кордону, значно відкритішій усім етнічним та конфесійним вітрам, склалася аналогічна ситуація. Після ж того, як козацтва зіпнуться на ноги, подібна все¬ їдність, як буде показано в наступному розділі, мине. При збереженні етнічної терпимості з’являться певні фільтри, покликані підтримувати в козацькому середовищі баланс, який унеможливить переміну базо¬ вих характеристик самоідентифікації.
Розділ 5 ПІСЛЯҐЕНЕЗНІ ЕТНІЧНІ ДОПЛИВИ Післягенезний період історії козацьких спільнот однозначно де¬ монструє збереження етнічної толерантності до кандидатів у козаки. “Донські козаки не однієї Московської держави люди, а запорізькі чер¬ каси і кримські, і ногайські татари", - говорили, наприклад, у Криму московські посли С. Торбєєв та І. Басов (1629)1. У 1625 р., на за¬ киди королівських комісарів українські козаки відповідали, що вони вільні приймати у себе кого хочуть, “бо ж від віків є будь-яким лю¬ дям з різними титулами вільний приїзд і від’їзд за Пороги”2. На Дону діяло правило “з Дону видавання немає". Не повертали навіть обви¬ нувачуваних у злочинах та перебіжчиків, незалежно від походження тих та інших. Як узагальнено говорив у Розрядному приказі Мос- ковії донський отаман Богдан Конинський (1631), “у них з давніх років повелося, які русскіє люди й татари, і всякі іноземці з Азова чи звідкись прибіжать до них на Дон від злодійства, і тих людей назад ніяк не віддають’®. Тому Москва, як добре відомо, ставила не на примус донців, а на перехоплення втікачів на своєму прикордонні. Так само вона діяла і стосовно перебіжчиків на Волгу та на Яїк. А отже, з боку тамтешніх козаків існували ті ж підходи до прибулих, що й на Дону. Для Речі Посполитої проблема поповнення лав укра¬ їнського козацтва мала зовсім інший вимір: повернення випищиків до свого колишнього статусу підданих, що ніколи так і не було ви¬ рішено. При цьому реєстровці аж ніяк не палали бажанням поспри¬ яти владам і дуже пасивно ставилися до усіх закликів Варшави. Бо ж практично кожен міг у ті бурхливі часи опинитися серед випи¬ щиків. 1 Відписка московських послів у Криму С. Торбєєва та І. Басова до московського царя Михайла Федоровича від 29 червня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1629 № 9. - Л. 4). 2 Відповідь козаків на декларацію королівських комісарів від 27 жовтня 1635 р. // Zbior pami^tnikow historycznych о dawnej Polscze. - Lwow, 1833. - Т. VI. - S. 190. 3 Допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 213).
112 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв 5.1. Донори-християни Насамперед не можна не помітити, що розщеплення елементу, який козакував у східній зоні Кордону на окремі козацькі анклави, не призвело до якогось впорядкування переміщень людності по пе¬ риметру козацького поясу. Перехресність допливів збереглася по всьому простору, втягнутому в силове поле козацького світу. Крас¬ номовним свідченням цього є бодай наявність в польському війську часів Смоленської війни загону яїцьких козаків, який воював пліч-о- пліч із запорожцями4. Водночас добре простежується, що українські козаки дорогу на Волгу, Яїк і Терек не забували. Інша справа - ін¬ тенсивність переміщень, особливості інтеграції різних приходьків в козацьких середовищах та механізм перетворення на властиво “міс¬ цевих” козаків. Географія допливів з християнського боку Степового Кордону на Дон, Волгу, Яїк і Терек опукло простежується на прикладі яїцького та волзького козацтв, оскільки вони, на відміну від донців, далися переписати себе московським урядовцям, нехай цей перепис охопив лише ту частину волжаків та Яїцького Війська, яка опинилася на царській службі під час Смоленської війни. Датовані початком 1633 р. списки яїцьких і волзьких козаків є унікальним джерелом, оскільки не просто тривіально фіксують появу приходьків у козацьких анкла¬ вах, як решта, а віддзеркалюють персональний склад і часто-густо походження тих вихідців, які вже стали козаками. Збереглося 10 списків відповідно до кількості козацьких загонів, які наприкінці 1632 р. один за одним з’являлися у внутрішніх регіо¬ нах Московської держави для участі у Смоленській війні. Що важ¬ ливо, деякі списки містять прямі вказівки на походження того чи іншого козака. Всього з 766-ти переписаних козаків навпроти 311 вказано їхнє територіальне походження. Вісім списків охоплюють виключно яїцьких козаків5. До списку - “Козаки приїхали з Волги” - 4 Відписка серпейського воєводи Г. Крекшина до московського царя Михайла Фе¬ доровича від 9 грудня 1633 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - №76.-Л. 189). 5 “Яїцькі козаки у списку, який прислав Богдан Змєєв із Саратова з Прібшим Хрис¬ товим, написані, а на огляді і біля роздавання грошей сказали про них, що вони пішли з Саратова на Самару з отаманом з Тимофієм Попом, а до Москви прийшли січня в 5 день [1633]”; “Яїцькі козаки по відписці з Самари Бориса Салтикова прийшли на Самару з Яїка 4 листопада [1633], до Москви приїхали з отаманом з Тимофієм Попом ”; "Яїцькі козаки, відпущені до Москви із Самари по пописним чолобитним ”; "Яїцькі козаки, які прийшли до Москви, а сказали, що вони від Війська відстали в Темникові"; "Список яїцьких козаків, які пригребли з Волги і з запільних річок... ”; “Імена яїцьких козаків, які
Розділ 5. Післягенезні етнічні допливи 113 включено трьох козаків, які прибули з Волги й належали до гребін- ського козацтва6. Проте не такою однозначною виглядає справа з десятим списком, до того ж найбільшим, з 420 осіб: “Козаки, які прийшли з моря, і з Вол¬ ги, і з кіс”7. На позір виглядає так, що до нього могли потрапити не тільки волзькі козаки, а й вихідці з інших козацьких спільнот, які вправлялися у здобичництві на Волзі й Каспії. Проте наявність у списку осіб, записаних як: Василь Терський, Кузьма Іванов Гребінський, Сте¬ пан Олферов Терський, Андрій Петрикєєв Терський8 - наштовхує на думку про те, що упорядники все-таки виділяли із загалу козаків терців та гребінців. А отже, загін був укомплектований переважно волзькими та яїцькими козаками, основним контингентом здобувачів “козацького хліба” на Волзі й Каспії. Гіпотетично прийти “з моря, Волги й кіс” могла також певна кількість донців. Однак вихідців з Дону мусило бути небагато, оскільки Волга та Яїк не належали до донських пріоритетів й туди ходили для здобичництва переважно нечисленні загони верхових козаків9. Утім, у будь-якому випадку навіть донський доважок не шко¬ дить узагальненням стосовно географії донорів волзького та яїцького козацтва, оскільки про неї більш ніж промовисто свідчить решта дев’ять списків, а також деякі інші уривкові дані. Як випливає зі списків, лише 5 осіб із 311 можуть бути ідентифіко¬ вані як вихідці з тюркських середовищ. У решти - слов’янські імена та прізвища. За територіальним походженням маємо наступну картину. Походження осіб, внесених до списків яїцьких козаків Казань 5 Нижній Новгород 4 Муром 7 Саратов 2 Арзамас 2 Ржев 1 Самара 2 Володимир на Клязьмі 2 Волоколамськ 1 Астрахань 10 Дмитров 2 Вязьма 1 подав отаман Тимофій Микифоров Поп, а сказав, що прибивалися до нього в дорозі, як він ішов із Самари до Москви, а сказали ті козаки з Яїка і з запільних річок... “Список ялцьких отаманів, осавулів і козаків дати їм государева жалування на корм на січень... “Цілували хрест на Ягцькому гирлі ” (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгород¬ ский стол. - Стб. 40. - Л. 22, 25, 26, 27, 36, 44,48). 6 Там же. - Л. 14. 7 Там же. - Л. 52. 8 Там же.-Л. 53, 58,61,67. 9 Див. с. 8-1217
114 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Москва 9 Темников 1 Лівни 1 Ярославль 1 Шацьк 5 Смоленськ 5 Переяславль- Залеський 1 Курмиш 3 Брянськ 1 Устюг 1 Тихвин 1 Архангельськ 2 Ростов 1 Болохов 2 Вологда 4 Шуя 2 Псков 1 Кострома 1 Пешехонь 2 Новгород 1 Перм 1 Калуга 1 Білоозеро 3 Солікамськ 1 Рязань 1 Алатар 3 Походження осіб, внесених ДО СПІЛЬНИХ списків яїцьких та волзьких козаків Астрахань 17 Брянськ 1 Орел 2 Самара 8 Стародуб 1 Устюг 4 Саратов 4 Волоколамськ 1 Переяславль-Залеський 2 Чебоксари 6 Дмитров 2 Шуя 4 Казань ЗО Бельов 1 Болохов 2 Шацьк 9 Романов 1 Калуга 1 Касимов 3 Володимир на Клязьмі 5 Каргополь 1 Пешехонь 3 Суздаль 2 Кузьмодем’янский 5 Рязань 4 Осташков 2 Коломна 1 Свіяжськ 4 Углич 1 Ржев 3 Темников 8 Кадоба 2 Гусь Хрустальний 1 Курмиш 4 Новий Торжок 1 Архангельськ 2 Бєлгород 1 Можайськ 1 Холмогори 1 Курськ 2 Помор’я 2 Сибір 3 Лебедянь 1 Ростов 3 Вятка 3 Деділов 1 Рязьк 1 Кострома 9 Муром 8 Галич 1 Алатар 14 Воронеж 1 Ярославль 11 Арзамас 3 Лівни 1 Москва 27 Карачев 3 Смоленськ 5 Вязьма 3 Васильєв 1
Розділ 5. Післягенезні етнічні допливи 115 Вологда 10 Псков 3 Великі Луки 2 Нижній Новгород 26 Новгород 2 Волхов 2 Тихвин 1 Білоозеро 3 Уржум 4 Як бачимо, географія приходьків на Волгу та Яїк з християнського боку Степового Кордону дуже широка й охоплює величезну територію від Стародуба й Смоленська до Новгорода й Архангельська, не кажучи вже про степове прикордоння Московії. Не можна сказати, що вихідці з приволзького прикордоння та верхньої Волги мали аж таку вже пере¬ вагу. Відсоток на Яїку й Волзі козаків-вихідців з північно-західних і західних регіонів Московії доволі високий і порівняльний з допливами, які струмували з примосковської зони, а також центральної та західної частини примосковського Поля (район Білгорода, Лівен, Воронежа). Опосередковано зауважену тенденцію підкріплює і укладений у 1630 р. в Терській фортеці список 17-ти козаків, які пристали до донського загону “на Волзі", а також “біля Тюленя острова” з метою промислів на Каспії. Так-от, п’ятеро з них були з Астрахані, з Цари¬ цина - 3, по одному з Казані, Нижнього Новгорода, Костроми, Пермі, Алатаря, Бєлгорода, Уфи10. У випадку з яїцькими козаками інформація списків має особливу вагу з огляду на географічне розташування Яїка порівняно з донським та волзьким козацькими анклавами. Адже два останні як локалізовані значно ближче до московського й українського прикордонь були куди зручнішими для приходьків, особливо здалеку. Однак частина прибулих все-таки воліла йти ще далі. Якщо вже на Яїк діставалися вихідці з Новгорода, Брянська чи Архангельська, то є цілком очевидним, що для мешканців не тільки прикордоння, а й віддалених регіонів Московії увесь козацький пояс набув значення привабливої зони, де можна було змінити свій соціальний стан і спосіб життя. Це не могло не вплинути на образ козацького світу в уявленнях московитів і навпаки. Донське козацтво не затуляло собою інші спільноти. Представлені серед волжаків та яїцьких козаків навіть сибіряки. Вихідці із Сибіру фіксуються на Яїку й пізніше. Наприклад, у 1649 р. яїцькими козаками, які вийшли для промислу на Каспій, керували “отаман Івашко Кондирєв та осавул Васька Сибіряк”11. А отже, епо¬ 10 РГАДА. - Ф. 115. - 1630 № 2. - Л. 110-112. 11 Відписка терських воєвод Д. Оболенського, Є. Беклемешева, О. Івлєва до москов¬ ського царя Олексія Михайловича від 9 жовтня 1649 р. (РГАДА. - Ф. 121. - 1649 № 1. - Л. 10). 8*
116 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв пеєю Єрмака зв’язки козаків волзько-яїцької зони з цим регіоном не завершилися. Попри свою віддаленість, Сибір виявився втягнутим до силового поля козацького світу. Так само наявність у списках старо- дубця, а також періодична поява на Яїку українських козаків свідчить, що і в Україні не втрачали відчуття єдності козацького простору. Що стосується Донської землі, то географія допливів з христи¬ янського боку Степового Кордону була тут засадничо схожою. Дже¬ рела наповнені інформаціями про постійне бомбардування Дону мешканцями в першу чергу московського прикордоння. Щоправда більшість приходьків перебувала серед козаків тимчасово, створюючи широку палітру пов’язань між прикордонням та Доном. Але частина виходила з цілком конкретною метою - залишитися. Скажімо, у по¬ дібний спосіб опинилися на Дону у 1631 р. монастирські селяни з-під Курська Микита Гладкий та Григорій Мишустін, орловець Афанасій Кожевников, Іван Дюкін з Єльця12. Подібно до того, як було на Яїку, часто фіксуються випадки по¬ яви там представників центральних, західних і північних московських земель. Зокрема, з Москви та Підмосков’я вийшли на Дон Тихін Євсєєв (1624), Іван Савельєв (1622), Федір Кологривов (1629) з 6-ма кріпаками, Ян Микульський (1622), кріпаки з села Дубровки (1624), п’ять чоловік у 1629 р.13 Вихідцем з Вологди був донський козак Смірко Мятлєв, який згадується в кінці 1630-х рр., з Новгородської землі - Тимофій Сукін, з Нижнього Новгорода - Наум Васильєв14. Промовистими є прізвища козаків Каширенін, Серпуховітін, Колуже- нін, Трубченин15. 12 Наказ московського царя Михайла Федоровича від 28 вересня 1631 р. (РГАДА, - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 37. - Л. 711); допитові свідчення донського козака І. Дюкіна від 11 жовтня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный при¬ каз. - Приказной стол. - Стб. 36. - Л. 135). 13 Допитові свідчення Я. Микульського від 10 жовтня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ,- Белгородский стол. - Стб. 8. - С. 119); приказний запис за 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 11. - С. 218, 259); приказний запис 1629 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 36. - С. 198); відписка воронезького воєводи до московського царя Михайла Федо¬ ровича від ЗО серпня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 36. - С. 389-390); відписка валуйського воєводи I. Колтовського до царя Михайла Федоровича від 3 травня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 76. - С. 14-16). 14 МининковН. А. Донское казачество... - С. 129-130. 15 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 5 листопада 1613 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1613 № 1. - С. 165); Мининков Н. А. Донское каза¬ чество... -С. 130.
Розділ 5■ Післятенезні етнічні допливи 117 Під час Смоленської війни до донських козаків, які воювали на московському боці, приставали мешканці практично усіх південно- західних районів Московії. У 1634 р., приміром, брянські воєводи скаржилися цареві, що багато брянчан прибилося до козаків і віді¬ йшло на Дон16. Тоді ж воєвода Леонтій Бунаков повідомляв з-під Козельська, що при донцях, які поверталися з Москви, перебувало “біглих холопів боярських та з міст стрільців, і козаків, і всяких людей під шістьома прапорами з п’ятсот чоловік, і 22 травня до козаків прийшло з Калуги та з Серпейська, з Козельська, і з Мценська під прапором півтори сотні чоловік, і 28 травня прийшло з отаманом з Микифорком з Калуги і Бєльова під прапором п’ятдесят чоловік і з багатьох місць холопи боярські та з міст стрільці й козаки, й усілякі люди пристають безперестанку”11. Звичайно не всі з тих, хто в такий спосіб долучився до донців, пізніше відійшли з ними на Дон й укорі- нилася там, але певна частина таки влилася в донське товариство. Об’ємну панораму московських допливів на Дон подає укладений у червні 1630 р. терськими воєводами список донських козаків, які брали участь у грабіжництві на Каспії. В одному тільки загоні з 25-х душ виявилося з Шацька - 3 чол., Москви - 2, Воронежа - 2, Лебе¬ дят - 2, по одному з Бєлгорода, Тамбова, Карачева, Кропивни, Козлова, Чебоксар, Казані, Нижнього Новгорода, Романова, Новго¬ рода. Походження ще трьох козаків не було вказано18. Крім того, О. Куц виявив згадки про козаків, які були родом зі ще 19-ти міст, розташованих як на південь, так і на північ від р. Оки19. У багатьох випадках переміщення на Дон були інспіровані самими донськими козаками, які навідувалися в ті чи інші місцевості. Яна Ми- кульського, як з’ясувалося, підбив на втечу донський козак Микола20. У 1629 р. донець Іван Муха в Підмосков’ї підбурив іти на Дон групу з 6-ти чол.21 У 1634 р. донський козак колишній кріпак князя Олексія Долго- 16 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 130. 17 Відписка воєводи Л. Бунакова до московського царя Михайла Федоровича від 7 травня 1634 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 76. - Л. 116). 18 “Список козацького майна і хто звідки” від 21 червня 1630 р. (РГАДА.-Ф. 115. — 1630 № 2.-Л. 1-6). 19 3 Астрахані, Валуйок, Вєнєва, Городка, Єльця, Кадоби, Касимова, Коломни, Ко¬ строми, Лівен, Оскола, Переяславля-Рязанського, Путивля, Рязані, Ростова, Самари, Соколова, Стародуба, Трубчевська (Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 113-114). 20 Допитові свідчення Я. Микульського від 10 жовтня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 8. - С. 119). 21 Відписка воронезького воєводи до московського царя Михайла Федоровича від 30 серпня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 36. - С. 391).
118 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв рукого підговорював у Москві дітей боярських22. Інший донський козак Григорій Донецький в Тулі звабив з собою дружину туляка Осташки23. У 1646 р. активно закликав переходити на Дон мешканців Тульського та Веневського уїздів донський отаман Павло Федоров24. До згадуваного вище Тихона Євсєєва також “приходили донські козаки, й та чутка є, що втік він на Дон’*25. У 1646 р. туляни били чолом цареві, що донські ко¬ заки зманюють до себе селян26. А в 1640 р. донський козак Кирей Мо¬ лодой розагітовував у Москві іти на Дон полоненика-татарина27. Подібні випадки фіксуються й пізніше. Так, в 1656 р. загін донців, який кварти¬ рував у Бєлгороді 4 дні, повів з собою на Дон 34-х білгородців, у 1655— 1656 рр. схожі ситуації виникли в Карпові та Воронежі28. Як бачимо, донські козаки зваблювали до себе людей у різних частинах Московії. Відтак для донців не мало значення звідки походи¬ тиме прибулець-москвитин. А той факт, що їхня поява у внутрішніх регіонах Московії викликала асоціації зі втечами охочих на Дон, наво¬ дить на думку про тяглість використання козаками подібних стратегій. Додатковим аргументом на користь такого припущення є той факт, що з відновленням після вигасання Смути офіційних московсько-донських контактів типовим явищем стали втечі на Дон мешканців Московії під прикриттям донських військових станиць29. Козаки-станичники по¬ стійно й цілеспрямовано займалися цим ремеслом, якщо до обов’язків воронезьких воєвод належало суворо контролювати чисельність і пер¬ сональний склад станиць. У 1635 р., наприклад, воєвода Максим Язи- ков виявив у складі станиці чотирьох селян-втікачів, а роком пізніше Сава Козловський - татарина Максима Радилова30. У 1624 р. у Москві 22 Указ московського царя Михайла Федоровича, березень 1634 (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 76. - С. 6). 23 Відписка воронезького воєводи М. Язикова до московського царя Михайла Федо¬ ровича від 4 квітня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 91.-С. 239). 24 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 126. 25 Приказний запис за 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол.-Стб. 11.-С. 218). 26 Грамота московського царя Олексія Михайловича воронезькому воєводі А. Бутурліну від 18 квітня 1646 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 162. - JI. 339). 27 Допитові свідчення татарина Антамара від 2 грудня 1640 p. // РИБ. - Т. XXIV. - С. 42. 28 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 133-135. 29 МининковН. А. Донское казачество... - С. 127. 30 Відписка воронезького воєводи М. Язикова до московського царя Михайла Фе¬ доровича від 9 серпня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной
Розділ 5. Післяґенезні етнічні допливи 119 стало відомо, що зі станицею отаманів Федора Каневця та Івана Ва¬ сильєва “їдуть з Москви багато злодіїв та інші втікачі”31. Як видається, козаків до цілеспрямованих зваблювань та допомоги охочим могли спонукати лише незначні, як на потреби Війська Дон¬ ського, масштаби стихійних допливів на Дон. Красномовним свідченням того, що хаотичного поповнення донцям не вистачало для забезпечення своєї конкурентоспроможності стосовно мусульманських сусідів є ска¬ сування царем у 1640 р. своєї ж заборони не пропускати на Дон зі станицями зайвих людей32, а також пряме втручання Москви в 1646 р. у проблему збільшення чисельності донців. В останньому випадку згідно з царським наказом для посилення Війська Донського перед¬ бачалося осадити на Дону 3000 чол., набраних на прикордонні. При цьому московський дворянин Ждан Кондирєв, відповідальний за реа¬ лізацію плану, мав суворо проконтролювати, щоб жодна людина не повернулася з Дону назад33. Врешті, впадає в око той факт, що описані заходи донців з попо¬ внення своїх лав, були унікальними в козацькому світі. Московська приказна документація не фіксує випадків, коли б волзькі, яїцькі, тер- ські та гребінські козаки підбурювали мешканців прикордоння та внутрішніх регіонів Московії. До всього перелічені козацтва не мали стійких зносин з Москвою через військові станиці. Не застосовували рекрутаційних заходів в Україні чи де інде й українські козаки. Про це мовчать шляхетські чинники, особливо чутливі до неконтрольованого зростання козацьких лав. У шляхетській інтелектуальній традиції на¬ голошувалося на різних джерелах поповнення козацтва, від прийому в козаки грабіжників і банітів з довкільних земель до татарських на¬ бігів, які розоряли мешканців прикордоння й провокували перехід тих до козацького стану. Не знайшлося місця тільки для констатації пря¬ мих рекрутувань. Тож, виходить усім козацтвам, крім донського, вистачало й при¬ родного поповнення своїх лав. У випадку з українськими козаками, з огляду на неухильне, а часами й просто таки ґвалтовне, зростання їхньої чисельності. А от інертність решти козацтв, які кількісно на¬ багато поступалися навіть Війську Донському, зайвий раз опосеред¬ стол. - Стб. 91. - С. 239); відписка воронезького воєводи С. Козловського до царя Михайла Федоровича від 23 травня 1636 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1636 № 1.- Л. 401). 31 Наказ московського царя Олексія Михайловича послу до Туреччини І. Бегічеву, 1624 (РГАДА. - Ф. 89. - 1624 № 2. - Л. 8). 32 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 309-310. 33 Докладніше про це див.: Новосельський А. А. Борьба Московского государства... - С. 373-386; Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 102-105.
120 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв ковано ілюструє їхню периферійність, закладену локалізацією в Каспійському морському регіоні. Цілком очевидно, що козацтва Волги, Яїка й Тереку для відчуття балансу сил між ними та опонентами не мусили спеціально дбати про нарощення своїх лав. Відповідно тиск на перелічені анклави з боку мусульманських сусідів був куди слаб¬ шим, ніж на той самий Дон чи українське прикордоння, що авто¬ матично відсовувало волжаків, терців, гребінців та яїцьких козаків на другорядні ролі в загальному хорі козацьких змагань за Степ. Ще одним чинником, який підштовхував донців індивідуально та на рівні Війська стимулювати виходи в козаки московитів, був не¬ значний відсоток остаточного осідання на Дону вихідців звідти, а також з України. Багато хто й приходив лише для участі в морських походах на Чорне, Азовське, Каспійське моря, для торгівлі, пошуку родичів серед визволених полоняників. Були й такі, хто вправлявся в цьому промислі по кілька років, але так і не переходив до лав донського козацтва. Як писав, наприклад, у 1628 р. єлецький воєвода, “ельчани на Низу злодіюють років по 5 і по 6, а інші роки по 2 і по три, і приїжджають до жінок, а жінки їх ждуть, живуть в Єльці та Єлецькому у'ізді у батьків та братів”34. Приказна документація Московп, як правило, на диво чітко розділяє московських вихідців на козаків і тих, хто ними не став. У першому ви¬ падку поруч із вказівкою на походження стосовно особи вживається ідентифікатор сучасного стану - “донський козак", у другому - ні. При¬ міром, Гаврило Григор’єв шість років по тому, як утік з-під Смоленська разом із донськими козаками, “жив на Дону в козацькому Аничському містечку”, але так і не став козаком: значиться як “кріпак”35. Аналогічна ситуація з посадським Яковом Івановим (пробув на Дону 5 років)36. Тоді, як єлецький полковий козак Іван Дюкін за ті ж 5 років став дон¬ ським козаком і відповідно трактується в приказній документації, як і посадський Андрій Караулов з Горохівця, Никифор Алексеев з Тули37. 34 Приказний запис за 1628 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимир¬ ский стол. - Стб. 32. - С. 264). Див. також спостереження О. Куца (Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 64-69). 35 Допитові свідчення Г. Григор’єва від 26 травня 1641 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1642 № 1. - Л. 36). 36 Допитові свідчення Я. Іванова 1628 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 32. - Л. 267). 37 Допитові свідчення І. Дюкіна від 11 жовтня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 36. - Л. 135); допитові свідчення А. Караулова від 20 листопада 1637 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Севский стол. - Стб. 105. - С. 17); допитові свідчення Н. Алексеева від 31 травня 1638 р. (РГАДА. — Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 98. - Л. 202).
Розділ 5. Післятенезні етнічні допливи 121 Тож, багаторічне перебування на Дону, зовсім не гарантувало донцям остаточного покозачення прибулих. Одонщення приходьків було індивідуальною справою й могло тривати роками. Не всі ви¬ тримували випробовування нелегким козацьким життям, сповненим постійної небезпеки. Тому донці і вдавалися до зваблювань, прагнучи забезпечити стабільний доплив християнського елементу. Випадки швидкого покозачення звичайно могли бути, але уявлення про те, що “люди, які приходили на Дон, швидко ставали козаками”38, відгонить очевидним схематизмом. Радше можна вести мову про відсутність якихось штучних бар’єрів для перетворення на козаків приходьків з християнських середовищ. Типовим було явище переміщення прибульців, а також властиво козаків між різними козацькими анклавами по всьому поясу Дон- Яїк-Терек. Так, сотник з Тули Іван Пещуров, спершу перебрався до Воронежа, а в 1619 р. вийшов на Дон, як він пізніше говорив “через бідність”. Згодом доля занесла сотника до яїцьких козаків, а в 1623 р. він, так остаточно й не покозачившись, перебрався до Воронежа39. Кріпаки Гаврило Григор’єв та Андрій Іванов в 1635 р. втікли з-під Смоленська на Дон, а потім перебралися на Яїк40. Смоленська війна застала гребінських козаків Федора Гребенника, Матвія Семенова, Кузьму Іванова, а також терських козаків Степана Олферова, Андрія Патрикєєва, Василя Терського на Волзі та на Яїку, звідки вони разом з яїцькими та волзькими козаками найнялися на царську службу41. Разом з ними “завербувався” й уже згадуваний Іван Савельев, який після 12-ти років перебування на Дону вибрався на Терек42. У 1633 р. терський козак Зиновій Павлов писав у чолобитній до царя, що слу¬ жив “на Дону і на Терку, і на Яїку усякі твої государеві служби 11 років”43. Подібні приклади можна було б множити далі. 38 МининковН. А. Донское казачество... - С. 48; Рыблова М. А. Донское братство... - С. 174. 39 Допитові свідчення І. Пещурова від 8 серпня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 11.-С. 11-13). 40 Допитові свідчення Г. Григор’єва та А. Іванова (РГАДА.-Ф. 127.-1642.-№ 1.- С. 36-38). 41 РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 40. - Л. 14,53, 58,61,67. 42 Там само. - Л. 14; Відписка валуйського воєводи І. Колтовського до московського царя Михайла Федоровича від 3 травня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 76. - С. 16). 43 Чолобитна терського козака 3. Павлова до московського царя Михайла Федоро¬ вича, 1633 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 40. - С. 42).
122 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Експедиційність перебування на Дону була характерна і для пе¬ реважної більшості приходьків-українських козаків. Часті випадки їхньої появи там фіксуються упродовж кінця XVI - першої половини XVII ст. А з середини 10-х рр. XVII ст. переміщення українських козаків на Дон постають вже не суцільним нагромадженням невпо- рядкованих проявів, а явищем, у якому поруч зі стихійною складовою з’являється виразний елемент осмисленості. Хаотичний рух на Дон ватаг, які чинили на власний розсуд, сусідує з акціями, так чи інак задуманими під опцією конкретних інтересів українського козацтва загалом. Навіть стихійний компонент здебільшого вплітався в канву дій, позначених відсвітом тактичних розрахунків44. Джерела наповнені як безпосередніми, так і опосередкованими свідченнями про появу на Дону приходьків з України. Переміщення українських козаків були постійними, а за своїми кількісними харак¬ теристиками значно переважали допливи з Московії. Якщо звідти з’являлися індивідуали, максимум невеличкі групи, то з України не¬ рідко накочувалися загони від 300 чол. до 4 тис.45. Інша справа, що мотиви появи більшості приходьків були далекі від поповнення лав донського козацтва. Відомо тільки один випадок, коли українські ко¬ заки приходили на Дон з жінками, дітьми та домашнім скарбом, як це сталося, наприклад, у 1622 р.46. Лише незначна частина приходьків (обтяжених сім’ями чи ні) осідала тут назавжди. З таких часами про¬ бивалися і в отамани. Так, у 1624 р. згадується отаман Федір Кане- вець47. Якби в донські козаки вливалася більшість, то тоді б потужні українські допливи просто таки залили донську спільноту, перекроївши саму конфігурацію козацького світу. Однак Дон не перетворився для українських козаків на ще одне Запоріжжя. 44 Докладно про переміщення українських козаків на Дон див.: Брехуненко В. Сто¬ сунки українського козацтва з Доном... - С. 94—98, 110-115, 138-234. Див. також: Ми- нинковН. А. Донское казачесво... -С. 125,132-135. 45 Приміром, у 1617 р. на Дону з’явився загін із 2000 запорожців (РГАДА. - Ф. 89. - 1616 № 1. - Л. 117); у 1625 р. - із 1500 чол. (Гермайзе С. Україна та Дін у XVII ст. // За¬ писки Київського інституту народної освіти. - Київ, 1928. - Кн. 3. - С. 126) та з 500 чол. // Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трёх томах. - Москва, 1953. - Т. 1. - С. 61; у 1630 р. - із 300-т чол. (РГАДА. - Ф. 89. - 1630 № 5. - Л. 79,108) та 500 чол. // Воссоединение... - С. 83; у 1633 р. - з 400 чол. // Там же. - С. 134; у 1634 р. з 2-3 тис. чол. (.Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 208); у 1637 р. 3-5 тис. чол. (Там само. - С. 212). 46 Допитові свідчення воронежця Д. Прутського від 7 вересня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1622 № 1. - С. 197-198); 47 Наказ царя Михайла Федоровича послу до Туреччини І. Бегічеву (РГАДА. - Ф. 89.-1624 № 2.-Л. 8).
Розділ 5. Післятенезні етнічні допливи 123 І наостанок, про повільне “вростання” приходьків-українських козаків в Донську землю свідчить поява у зв’язку з Доном поняття “старі черкаси”, яке прикладалося до тих із них, хто проживав поміж донцями тривалий час, а також випадки анклавного проживання на Дону запорізьких загонів на чолі зі своїми отаманами48. Як і донці, українські козаки в першій половині XVII ст. були доволі частими гостями на Волзі й Каспії, періодично з’являлися й на Тереку (як-от для здобичництва в сусідніх ногайських улусах у 1649 р.49). Під час московської Смути в цих краях побували україн¬ ські козаки загону Івана Заруцького. Якась мізерна частина україн¬ ських приходьків, осідала й поповнювала лави тутешніх козацтв. Утім важко говорити про якийсь відчутний вплив українських козаків на кількісні й етнічні параметри волзького, яїцького, терського та гре- бінського козацтв. Натомість традиційне перебування Волги та Яїка в полі здобичницьких інтересів донського козацтва вело до активних переміщень донців у цей регіон. Нерідко козаки залишалися після походів на Каспій зимувати на Кулалинському острові, що неподалік Астрахані, а то й на Яїку50. Це не могло не провокувати поповнення лав волзького та яїцького козацтва вихідцями з Війська Донського і навпаки. * * * Крім вихідців із Московії та України, в козацькі анклави Дону, Волги, Яїка й Тереку проникав християнський елемент з інших серед¬ овищ. На Дону в 1634 й 1620 рр. фігурують отамани Федот Лях та Андрій Гайдук, козак “Пронка Федосеев, поляк”51. Очевидно, вони були непоодинокими представниками польського етносу. Активні контакти донців з польськими чинниками в бурхливі часи Великої Московської Смути, Хотинської війни, інтенсивні переміщення українських козаків на Дон угноювали ґрунт для появи на Дону й транзитом через Дон 48 Докладніше про “старих черкасів” та їхній статус на Дону див. на с. 213-217. 49 Козлов С. А. На кровоточащем рубеже России. Терско-гребенское казачье войско в XVII - первой четверти XVIII в. // Военно-исторический журнал. - 1994. - № 9. - С. 50. 50 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 154-155. 51 Відписки воєводи Л. Бунакова до московського царя Михайла Федоровича від 7 та 27 травня 1634 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 76. - Л. 107,121); відписка князя I. Хованського царя до московського царя Михайла Федоровича від 10 травня 1634 р. (Там же. - Л. 145); допитові свідчення І. Пещурова від 8 серпня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. И. - Л. 11); приказний запис, 1634 (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ - Стб. 100.-Л. 623).
124 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв на інших козацьких територіях вихідців з Польщі та Литви. Саме у Смутні часи серед ватажків донців засвітився отаман Андрій Корела52, чиє прізвище говорить саме за себе. У 1630-х рр. на Дону згадується угорець чи німець Іван Арадов53. Якщо в донців були свої агенти - греки - в Азові54, можливо, в козаки потрапляли і християни з того ж таки Азова, Криму, Туреччини. Як своєрідний маніфест відкритості донців для допливів з різних християнських середовищ варто кваліфі¬ кувати тезу відомого московського емігранта піддячого Посольського приказу Григорія Котошихіна, що донці: “породою москвичі та інших міст і новохрещені татари і запорізькі козаки, і поляки, і ляхи”55. Ви- носячи за дужки українців, слід, однак, погодитися з узагальненням Н. Мінінкова56, що вихідці з європейських країн були малопомітними серед донців. І висновок такий цілком пасує і для решти козацтв. * * * Переміщення козаків з Дону, Яїка, Волги й Тереку в козацьку Україну були непорівняльно рідшим явищем, а тому й менш впли¬ вовим. Якщо українські козаки в останній чверті XVI ст. часто-густо з’являються на Дону, а в першій половині XVII ст. майже не вики¬ сають звідти, то представники інших козацьких спільнот навідуються в українські степи лишень спорадично. Ситуація нагадує радше кон¬ вульсивні порухи українських козаків у напрямку Волги, Тереку та Яїка й аж ніяк не інтенсивні курсування на Дон. За останню чверть XVI ст. взагалі бракує прикладів появи в Укра¬ їні козаків зі східної зони Степового Кордону, що різко контрастує з розглянутою вище активністю українських козаків у придонському Полі та на Дону. Ситуація не зміниться й упродовж першої половини XVII ст. Малочисельні козацтва Яїка й Тереку, які щойно зіп’ялися на ноги, не мали ні сил, ні, головне, спонук для появи в Україні, бодай експедиційної, тоді як на куди ближчому Дону вони були частими гостями. Показово, що й пізніше яїцьким, терським та гребінським козакам до територій і проблем українського козацтва не буде ніякого діла. Та й Військо Запорізьке ніколи не розраховуватиме на них, коли бажатиме заручитися підтримкою козацького світу. У таких випадках, 52 Див. хоча б: Скрынников Р. Г. Россия в начале XVII века. “Смута”. - Москва, 1988.-С. 219. 53 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 139. 54 Див. с. 55 Котошихин Г. Россия в царствование Алексея Михайловича. - Санкт-Петербург, 1906.-С. 135. 56 МининковН. А. Донское казачество... - С. 139.
Розділ 5. Післятенезні етнічні допливи 125 а це в першу чергу козацькі війни першої половини XVII ст., наміри українських козаків підкріпити свою військову потугу обмежувалися Військом Донським57. Ним же розпочинався й закінчувався обсяг ко¬ зацького світу, що його старшина розглядала як чинник в рамках своїх осмислених військово-політичних заходів. За можливе місце укриття від репресій Варшави рахували Дон, а не Волгу чи Яїк, за фактор зміцнення своєї позиції у змаганнях зі владами вважали лише стосунки з донцями, врешті, заходи на турецько-кримському напрямкові - кон¬ фронтаційні й ні - враховували Дон і Військо Донське, виносячи за дужки решту козацьких спільнот58. Такий територіальний розподіл козацтвами своєї присутності в козацькому світі - фізичної й ціннісної, - без сумніву, був у першу чергу спровокований територіальним чинником. Локалізація козацьких спільнот Волги, Яїка й Тереку в Каспійському морському регіоні та можливість задовольнити свій здобичницький апетит у ньому ж таки виводили за межі уявного простору, на який мала поширюватися їхня діяльність, суттєво віддалену західну ділянку Степового Кордону. Низька чисельність, а звідси й порівняльна слабкість цих козацтв остаточно звузила горизонти. Відтак зона переміщень терців, гребінців, волжаків та яїцьких козаків обмежувалася традиційними ще з часів їхньої ґенези землями. Водночас і для українських козаків далекі Яїк і Терек перебували поза основною увагою, сконцентрованою на Чор¬ номорський регіон. Донське ж козацтво географічно виявилося на перехресті козацьких шляхів. З одного боку, Дон був приречений на тісні контакти з українським козацтвом як східна складова Чорномор¬ ського регіону, а з іншого - завдяки близькості до Каспія не міг не відчувати спонук до активної взаємодії з рештою козацтв. У сухому залишку слід на етнічному обличчі українського коза¬ цтва мали шанси залишити лише донці. На допитах у Валуйках за¬ порізький полковник Олексій Шафран свідчив, що українські козаки “ходять на Дон, а з Дону козаки до них, і живуть скільки, де хто хоче. А повелося у них то з донськими козаками здавна, що між собою схо¬ дяться і живуть разом в одних куренях”59. Іншими словами, у свідо¬ мості українських козаків не існувало жодних застережень щодо появи і проживання в їхньому середовищі донців. Однак фактичний бік справи разюче відрізнявся від ситуації з переміщанням на Дон українських козаків. 57 Докладніше про це див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва... - С. 180-182, 220-222. 58 Там само.-С. 124-129,155-156,176-178,180-182,220-222. 59 Допитові свідчення О. Шафран, 1626 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 71.
126 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Своєю присутністю в Україні донські козаки не балували. Поява там більш-менш чисельних груп донських козаків була рідкісним явищем. За перше двадцятиліття XVII ст. зафіксовано лише один випадок: у 1619 р. нібито 3 тис. донців підійшли на заклик П. Са¬ гайдачного60, який першим з гетьманів взявся активно використовувати чинник зв'язків з Доном для зміцнення позицій у стосунках з Вар¬ шавою61. У 1621 р. як мінімум 700 донців перебувало в Україні у зв’язку з участю у Хотинській війні. Частина з них залишилася тут зимувати62. У 1631, 1632, 1634 рр. донці завертали на Січ після мор¬ ських походів63. У 1635 р. незначна кількість донських козаків при¬ йшла разом з Іваном Сулимою і взяла участь у знаменитому штурмі фортеці Кодак, а в 1638 р. 500 донців засвітилися як невдала підмога повсталих українських козаків64. Та все ж таки представники донських козаків епізодично при¬ бивалися до запорізького берега, що видно, бодай, на прикладі дон¬ ського козака Івана Васильєва, колишнього селянина з Комарицької волості. Після 20-річного перебування на Дону той у 1634 р. вийшов “в Запороги, а із Запорог в містечко Черкаси”65. Серед українських козаків надибуємо осіб на прізвище Донець, Донський, Донченко66. У реєстрі 1649 р. таких значиться сорок душ67. 60 Сас 77. Витоки українського націотворення. - Київ, 2010. - С. 373. 61 Ширше про місце Війська Донського у тактичних розрахунках П. Сагайдачного див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 124-137. 62 Допитові свідчення білгородця М. Сидорова від 31 травня 1622 р. // Акты Мо¬ сковского государства. - Санкт-Петербург, 1890. - Т. 1. - С. 177. 63 Відписка царицинського воєводи Л. Волконського до московського царя Михайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // Воссоединение... Т. 1. - С. 123; відписка окольничого С. Прозоровського до московського царя Михайла Федоровича, листопад 1632 // Там же. - С. 131; лист С. Конецпольського М. Лубенському від 8 липня 1643 р. та інструкція М. Бєгановському від 8 вересня 1643 р. // КогеБропсІепсіа Біапізіахуа Koniecpolskiego... - 8.635-642. 64 Відписка путивльського воєводи С. Волинського до московського царя Михайла Федоровича від 30 жовтня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Белгородский стол. - Стб. 64. - Л. 139); Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. - Київ, 1989. - С. 149. 65 Відписка севського воєводи І. Стрешньова до московського царя Михайла Федо¬ ровича від 17 лютого 1635 р. // Воссоединение... - С. 147. 66 Зокрема український козак Донець згадується у 1622 р., коли 20 тис. козаків на чолі з полковниками Йосипом Путивльцем, Адамом Підгорським та Донцем намагалися найнятися до литовського гетьмана Кшиштофа Радзивіла на шведську війну // КвгузгЬґа ІІа(І2І\¥Ійа вргадуу \уо]еппе і роїіїусгпе 1621-1632. - Рагу2, 1859. - 8.152-153. 67 Реєстр Війська Запорізького 1649 року. Транслітерація тексту. - Київ, 1995. - С. 36, 38,40,43,100,108,113,121,160,185,187,293,305,321,328,340,343,362,390,397,402, 408, 413,424, 426, 429,432-433, 446-447,486, 478.
Розділ 5. Післяґенезні етнічні допливи 127 Так само відкрите було українське козацтво й для приходьків з-поза козацьких християнських середовищ, та ще й конфесійно різ¬ них. Автори XVI - середини XVII ст., в один голос відзначали той факт, що воно перемелювало допливи не тільки з українських земель, а й із сусідніх Польщі, Литви, Московії, Молдовії та Валахії. Доля закидала в козаки також вихідців із Греції, Іспанії, Італії, німецьких держав тощо. Неважливо в який спосіб. Важливо, що козацьке серед¬ овище приймало приходьків-християн без огляду на етнічний чи конфесійний чинники. Ні походження, ні поточна міжнародна ситу¬ ація в регіоні, ні конфесіоналізація, яка насунула на Європу в кінці XVI - першій половині XVII ст. не змінила закорінені ще в часи козакотворення ціннісні установки українських козаків на байдужість до “крові” й віри приходьків. А сучасники сприймали цей етнічний котел як цілком природне явище. Усі повідомлення витримані в під¬ креслено буденному тоні. Уявлення про українське козацтво як про середовище, позбавлене етноконфесійних упереджень стосовно своїх майбутніх членів, активно транслювалися у західноєвропейські сере¬ довища. У 1565 р. папський нунцій у Польщі Фульвій Руґґері писав до Риму: “Козаки - люд, посталий зі збіговиська з різних частин Польщі, а саме з Литви, Поділля та Волині”68. Поручник козаків Ян Ори- шовський, сам поляк з походження, стверджував, що серед козаків є поляки, німці, французи, іспанці та волохи69. Р. Гейденштейн за¬ значав: “Злітаються сюди, звичайно, ласі на здобич з ворогів; разом з іншими племенами, як поляки, так і литвини, ті, які найбідніші або у тяжких злочинах звинувачувані... чимало з них варвари, оскільки ж більшість між ними християни складають і швидше татарам не¬ приязні є, [то] більшою мірою польським королям ревно служать"10. Станіслав Любенський підкреслював: “Цей рід людський строкатий, з різних націй, але більшість там слов’ян гуртуються: іноді ж і турки, і татари, волохи, угорці до них перекидаються. Якби хто на смертну кару був приречений, з усією Польської Слов’янщини Пів¬ нічної, з Фракії, Молдови, Валахії, задля надійного сховку від пока¬ рання тут себе рятують,у?1. 68 Opis Polski przez Fulwiusza Ruggieri z troku 1565...// Relacj e nunciuszow apostolskich іinnychos6bоPolsceodroku 1548do 1690.-Berlin;Poznan, 1864.-T. l.-S. 147. 69 Boratynski L. Kozacy і Watykan // Przfglqd Polski. - 1906. - № 162. - S. 24. 70 Гейденштейн P. Історія Польщі по смерті Сигізмунда Августа // Вирський Д. Річпосполитська історіографія ... - Т. 2. - С. 313-314. 71 Любенський С. “Оцінка помилок твору Юлія Беллі “Лавровий вінок австрійців” // Там само. - С. 334.
128 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Поліетнічність українських козаків вихлюпнулася й на сторінки документальних джерел. Подібно до того, як у Московії говорили про етнічну строкатість донців, С. Баторій наголошував на тому, що ко¬ заки - це суміш вихідців з Московії, Молдови та банітів з Речі Пос¬ политої72. У таких самих барвах пізніше зображував справу коронний гетьман Ян Замойський, пишучи, що між козаками “не тільки з на¬ шого народу (населення Речі Посполитої. - В. Б.), московського і волоського, але й із мусульманського прикласти”73. Пізніше С. Жул- кевський зазначав: “...ці лотри зібрані з різних народів, не тільки з нашої землі, але з Москви, з Дону сходяться на ці звиклі місця, нижче дніпрових порогів"1 А. У квітні 1614 р. вже турецький султан в листі до короля писав, що серед козаків “є хто поляк, хто москвитин, хто волошин, хто мултянин, з різних народів зібравшись...”15. Роком пізніше руський воєвода у вотумі на сеймі застерігав, що “є між ними (коза¬ ками. - В. Б.) сила Москви і татар, які їх підштовхують”16. Взагалі з часів С. Баторія мотив багатоетнічності українських козаків вико¬ ристовується варшавською дипломатією у стосунках з Туреччиною та Кримом так само активно і з тією ж метою77, що й Москвою теза про постійну появу на Дону “черкас литовського короля”. Хрестоматійним стало залучення козацького реєстру 1581 р. для підкріплення такої ж хрестоматійної тези про багатоетнічність укра¬ їнського козацтва78. Уміщені в реєстрі просопографічні дані козаків, а також зазначені подеколи місця походження свідчать про надзви- 72 Інструкція послу до Кримського ханату А. Тарановському,1576 // Zrodla dziejowe. - Warszawa, 1877. - Т. IV: Pocz^tki panowania w Polsce Stefana Barorego 1575-1577. Listy, uniwersaly, instrukcje. - S. 77. 73 Лист Я. Замойського до куявського біскупа X. Розражевського, січень 1594 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 637. - K. 21). 74 Лист С. Жулкевського до Ахмет-паші, осінь 1614 // Жерела до історії України- Руси.-Т. VIII.-C. 151. 75 Лист турецького султана Ахмета I до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 14 квітня 1614 р. (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 325 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikro- filmöw. - Mf. 2632). - S. 193). 76 Вотум руського воєводи на сеймі 1615 р. (Tamze. - S. 34). 77 Див. хоча б :SkorupaD. Stosunki polsko-tatarskie 1595-1623.-S. 103,120,134-135; Кулиш П. А. История воссоединения Руси. - Москва, 1874. - Т. 2. - С. 171. 78 Drozdowski М., Chynczewska-Hennel Т. Kozaczyzna w Rzeczypospolitej XVI-XVII w. Jeszcze jeden stan spoleczenstwa staropolskiego // Spoleczenstwo staropolskie. Seria nowa. - Warszawa, 2008. - Т. 1. - S. 174-175; Luber S., Rostankowski P. Die Herkunft der im Jahre 1581 registtrierten Zaporoger Kosaken // Jahrburcher für Geschichte Osteuropeas. - 1980. - 28. - S. 368-390; Грушевський M. C. Історія України-Руси. - Т. VII. - C. 155-157; Плохій C. Наливайкова віра... - C. 40-41.
Розділ 5. Післяґенезні етнічні допливи 129 чайно широку амплітуду представництва: Польща, Литва, Московія, Валахія, Латвія, Сербія, Німеччина, Греція. Польський етнічний слід в українському козацтві, швидше всього, був присутній уже в світанкові часи козацької історії. Зви¬ чайно, козацькі поводирі, поляки з походження, Предслав Лянцко- ронський, Ян Оришовський, Самуель Зборовський лише ходили в козацтво. Але не бракувало й тих, хто ставав власне козаком, оскільки козаки нічого не мали проти тимчасового “гетьманування” етнічних поляків. Рішення віддати булаву авантюристу Самуелю Зборовському не залишає сумнівів у тому, що в козацькому середо¬ вищі етнічний поляк не дивина, а явище настільки буденне, що приходька поляка-шляхтича попри його етноконфесійне походження можна відразу ж обрати старшим. Наявність у реєстрі 1581 р. 24-х поляків79 це додатково підтверджує. І хоча, як слушно висловився В. Томкевич80, період “гетьманування” поляків над козаччиною швид¬ ко закінчився”, власне завдяки практично постійній “прописці” ко¬ заків польського походження на різних козацьких урядах та в ко¬ зацьких посольствах, можемо з певністю судити, що польські до¬ пливи не припинялися. Достатньо назвати посланців Війська Запорізького Адама Підгорського, Станіслава Костржевського, Яна Міровського, Яна Бачинського, Станіслава Жолтовського, Станіслава Яблонського81. Як буденне явище московські воєводи фіксують факти переходу до козацьких лав поляків-шляхтичів (можливо, по¬ католичених русинів) Марціна Соколовського, Марціна Івашевського, Матяша Забельського, Степана Рудницького82. Або, наприклад, серед 79 Tomkiewicz W. О skladzie spolecznym і etnicznym Kozaczyzny ukrainnej na przelomie XVI і XVII wieku // Przegl^d Historyczny. - 1948 № 37. - S. 258. 80 Tamze. - S. 257. 81 Глейт польного гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла послам Війська Запорізького Йосипу Путивльцю та Адаму Підгорському від 13 лютого 1622 р. (АСАД. - Archiwum Radziwiüôw. - Oddzial II. - № 813); лист старшого Війська Запорізького П. Сагайдачного до королівських комісарів від 17 жовтня 1619 р. // Pisma Stanislawa Zôlkiewskiego, kanclerza koronnego і hetmana - Lwôw, 1861. - S. 338; лист старшого Війська Запорізького М. Дорошенка до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 22 жовтня 1627 р. // Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 326; лист старшого Війська Запорізького Т. Михайловича (Орендаренка) до К. Радзивіла від 3 січня 1631 р. // Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо-Западной Руси. - Вильно, 1870. - T. VII. - С. 89. 82 Допитові свідчення М. Забельського від 3 квітня 1620 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 7. - JI. 465); допитові свідчення М. Соколовсь¬ кого від 7 червня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 93. - JI. 52); Опарина Т. Украинские казаки в России: единоверцы или иноверцы? 9-1217
130 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв 670-ти козаків загону полковника Ж. Конші, які в кінці 1618 р. по¬ кинули військо П. Сагайдачного й перейшли на “государеве ім’я”, зафіксовані особи, яких П. Сас слушно вважає поляками з похо¬ дження - Ян Лях, Ян Моподурський, Ян Поморський, Ян Летанін, Ян Єнборовський55. Прибивалися до козаків і литвини та білоруси. Цьому неабияк сприяв той факт, що, починаючи з 1560-х pp., й до середини 1630-х pp., козаки періодично й подовгу бували на території Литви й Білорусі під час військових кампаній (Московська війна 1558-1583 pp., війни в Інфлянтах, Смоленська війна 1632-1634 pp. тощо). Це не могло не провокувати поповнення їхніх лав тутешнім елементом. Завдяки гео¬ графічним особливостям басейну верхнього Дніпра українсько- білоруське Полісся було органічно пов’язане з традиційним козацьким краєм - Середнім Подніпров’ям - і творило з ними спільний госпо¬ дарський регіон84. Крім того, ще не відбулося остаточного ціннісного розщеплення єдиного руського масиву на білоруську та українську спільноти. Реєстр 1581 р. виводить 22,8% козаків з верхів’їв Дніпра, 15,7 % - з басейну Прип’яті85. Вихідці з білоруських земель фіксу¬ ються в козацьких лавах і в першій половині XVII ст. Зокрема, шляхтич Оршанського повіту Василь Омелянов, гомелець Адам Пав¬ лов, мінчанин Федір Болоцький, полочанин Василь Самойлов, Ясько Мозирянин86. У списку козаків, які під час московської кампанії 1618 р. потрапили до полону, значиться п’ятеро мозирців87. Поповнювалися лави українського козацтва й за рахунок волохів. Неабиякими стимулами для цього були молдовські справи козаків (від 1570 p.). Носії промовистих прізвищ Волошин, Волошенин88 - (Микита Маркушевский против Леонтия Плещеева) // Соціум. Альманах соціальної іс¬ торії. - Київ, 2003. - С. 35-36. 83 Сас П. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617—1618 pp. — Біла Церква, 2010. - С. 140. 84 Див. спостереження С. Плохія (Плохій С. Наливайкова віра... - С. 41). 85 Luber S., Rostankowski P. Die Herkunft der im Jahre 1581... - S. 377. 86 Допитові свідчення В. Омелянова від 2 вересня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 54. - Л. 188); допитові свідчення В. Самойлова від 27 червня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 93. - Л. 52); допитові свідчення А. Павлова від 15 лютого 1638 p. // Воссоединение... - T. 1. - C. 188; допитові свідчення Ф. Болоцького від 21 лютого 1638 р. // Там же; лист гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка до короля Речі Посполитої Зигмунта III від З січня 1627 р. // Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 300. 87 Див. спостереження П. Саса: Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 147. 88 Див. хоча б: статейний список московських послів у Криму, 1564 (РГАДА. - Ф. 123. - Кн. 11. - Л. 55 об.); лист полковника Війська Запорізького Матяша Царенка до
Розділ 5. Післятенезні етнічні допливи 131 типове явище в козацькому середовищі. У реєстрі 1581 р. згадується три ВОЛОХИ89. Фіксують документальні джерела і вихідців з дальніх країв. Ні¬ мецького походження, очевидно, був полковник Андрій Німець90. У війську П. Сагайдачного під час рейду по Московщині перебували “цісареня”, “німчин”, “венгреня”91. У 1623 р. серед українських козаків згадується “козак Лотиш з товаришами’т. Появу в козацькому серед¬ овищі латишів провокувало перебування козаків в Інфлянтах під час польсько-шведський війн. Не було перешкод і для поповнення Війська Запорізького мос- ковитами. Стан московсько-річпосполитських відносин козаків при цьому не обходив. Беручи активну участь на боці короля у всіх ві¬ йнах, які Річ Посполита вела з Московією, охоче здобуваючи “ко¬ зацький хліб” на московській території, козаки не переносили це в площину ставлення до приходьків з Московії. Тим паче, що до во¬ лодінь московського царя довгий час належала Сіверщина, звідки могли прибиватися до козаків вихідці в першу чергу українського походження. Уже в реєстрі 1581 р. налічувалося 18 % так званих “московитів”93, Звернувши увагу на те, що в ньому відсутні пред¬ ставники Сіверщини, А. Яблоновський слушно припускав, що біль¬ шість цих “московитів” походила якраз звідти94. Не виключено, однак, що тривале перебування козаків на Московщині спровокувало появу серед них і московитів неукраїнського походження. Пізніше під час бєлгородського воєводи М. Волинського від ЗО серпня 1634 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 54. - JI. 113); лист полтавського козацького отамана Івана Худяка до білгородського воєводи М. Волинського від 30 серпня 1634 р. (Там же. - JI. 117); відписка білгородського воєводи М. Волинського до московського царя Михайла Федоровича від 9 вересня 1634 р. (Там же. - Л. 62); допитові свідчення П. Михайлова від 22 лютого 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгород¬ ский стол. - Стб. 11. — JI. 355). 89 Luber S., Rostankowski P. Die Herkunft der im Jahre 1581... S. 377. 90 Відписка брянськх воєвод H. Мезецького та І. Колтовського до московського царя Михайла Федоровича від 7 липня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - При¬ казной стол. - Стб. 10. - JI. 196). 91 Опарина Т. Украинские казаки в России... - С. 35. 92 Відписка севського воєводи Б. Кокорєва до московського царя Михайла Федоро¬ вича від 18 березня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. З.-Л. 298). 93 Luber S., Rostankowski P. Die Herkunft der im Jahre 1581... - S. 377. 94 Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl^dem geograficzno-statystycznym. Т. XI. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijöw-Braclaw) // Zradla dziejowe. - Warszawa, 1897. - Т. XXII. - S. 429.
132 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Великої Московської Смути початку XVII ст., коли виникли подібні обставини, з’являться прямі свідчення про такі випадки. Так, посад¬ ський Іван Берняков з Білої пристав до козаків у 1617 р.95 Мартин Гаврилов з Карачевського уїзду долучився в 1610-х рр. до козаків Якова Бородавки96. У згадуваному вже полку Ж. Коншина перебував Терех Маскалев97. Упродовж першої половини XVII ст. поширеною практикою по¬ повнення козацьких лав стає переведення в козаки полонеників з Московії, що, безумовно, відбивало специфіку ставлення українських козаків до бранців із християнських земель (докладніше про це в роз¬ ділі 13). Показовим у цьому сенсі є випадок з болховитинцем Іваном Федоровим, який потрапив у полон в 1608 р., а до Московії повернувся лише в 1623 р. Спершу він служив козаку Кизиму, потім “отаману Барабашу” (очевидно Дмитрові Барабашу), а “від отамана від Барабаша пішов на Запорот і служив в Запорогах з волі козаком 11 років. А із Запорог вийшов три роки тому і був у черкаських містечках в Пере¬ яславі, Черкасах:, в Миргородку’т. Курський козак Федір Тетерин, потрапивши в полон у 1613 р., перебував “в козацькому містечку в Черкасах, а з Черкас був з козаками в Запорогах чотири роки”99. З по¬ лонеників у козаки подалися карачевець Карпо Пашков, орловець Софон Абакумов, Микита Юр’єв з Великих Лук, селянин з Можай- ського уїзду Василь Гаврилов100. Прибивалися до козаків і полоняники- московити, які вийшли з татарського полону. У такий спосіб, приміром, опинився серед козаків орловець Григорій Трифонов101. 95 Допитові свідчення І. Бернякова від 27 липня 1621 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Московский стол. - Стб. - 13. - Л. 338). 96 Відписка вяземських воєвод Ф. Волинського та I. Урусова до московського царя Михайла Федоровича від 13 червня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 10. - Л. 129). 97 Список українських козаків, які перейшли на московську службу разом з полков¬ ником Ж. Коншиним від 6 січня 1619 р. // Документи російських архівів... - С. 205. 98 Допитові свідчення І. Федорова від 1 серпня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 10. - Л. 246-247). 99 Відписка путивльських воевод В. Туреніна та Г. Аляб’єва до московського царя Михайла Федоровича від 3 листопада 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 3. - Л. 67). 100 Відписка путивльських воевод А. Головіна та І. Ссипова до московського царя Михайла Федоровича від 7 червня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - При¬ казной стол. - Стб. 12. - Л. 154). допитові свідчення В. Гаврилова від 2 грудня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 3. - С. 93). 101 Відписка путивльських воевод А. Головіна та І. Єсипова до московського царя Михайла Федоровича від 31 травня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 12. - Л. 368).
Розділ 5. Післятенезні етнічні допливи 133 Взагалі, документація Московії першої половини XVII ст. рясніє звістками про допливи в середовище українського козацтва москов¬ ських людей. Своєрідним рефреном типових практик можуть слугу¬ вати слова, сказані у Стамбулі в 1623 р. посланцями до Туреччини І. Кондирєвим і Т. Бормосовим, не зацікавлених перебільшувати. Коли турки показово привели до послів московитів, захоплених у полон під час морського бою з українськими козаками, посли відпо¬ віли: “А що в них русскіе государя наші зрадники служать литовському королю з черкасами разом. А хоча б у них були і власне донські ко¬ заки...”102. У схожих барвах описувала ситуацію і Варшава. Інструкція послу до Туреччини Яну Стадницькому (1606) містить наступні слова: "... щоденно прибуває його (козацтва. - В. Б.) більше і з наших охочих, і з Москви до них багато як до своєї волі купиться”103. Подібно до того, як це було на Дону, Волзі, Яїку й Тереку, далеко не всі московити назавжди прибивалися до козацького берега. Вони часто-густо кидали козаків, навіть після багаторічного перебування в їхньому середовищі. Той таки болховитинець Іван Федоров після 14-ти років козакування повернувся на Московщину104. Так само вчинили згадувані вище Василь Гаврилов, Григорій Трифонов, Карпо Пашков, Софон Абакумов, Микита Юр’єв. Московське походження не було перешкодою для просування в козацькому середовищі по ієрархічній драбині. Бувало, московити ставали отаманами різних козацьких загонів105, а часами вибивалися на значні посади. Полковником у 1620-1630-х рр. був Йосип Путив- лець106. Його прямо називали московитом107, як і Саву Кононовича, 102 Статейний список послів до Туреччини І. Кондирєва й Т. Бормосова (РГАДА. - Ф. 89.-1622№2.-Л. 35). 103 AGAD. - Teki Naruszewicza. - № 9. - S. 165. 104 Допитові свідчення І. Федорова від 1 серпня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 10. - Л. 246). 105 У1631 р. отаманом козаків, які вийшли на промисли в Поле, був “русскій чоловік родом осколенин Фотейка” (відписка валуйського воєводи І. Колтовського до московсь¬ кого царя Михайла Федоровича від 10 жовтня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 75. - Л. 41). 106 Глейт литовського гетьмана К. Радзивіла послам від Війська Запорізького Йосипу Путивльцю та Адаму Підгорському від 13 лютого 1622 р. (AGAD. - Archiwum Radziwil- löw. - Oddziat II. - № 813); лист K. Радзивіла до Йосипа Путивльця за березень 1622 р. (Ibid. - № 819. - S. 1); лист шляхтича В. Загорського від 4 грудня 1613 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 126; реєстр полковників Війська Запорізького під Хотином, 1621 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 250. 107 Лист шляхтича В. Загорського від 4 грудня 1613 р. // Жерела до історії України- Руси. - Т. VIII. - С. 126.
134 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв переяславського полковника, що обирався у 1637 р. старшим реє¬ стровців. Однак якраз реакція різних прошарків козацтва на обрання московита Сави Кононовича дозволяє вести мову про те, що етнічну терпимість козаків не слід сприймати як брак у світобаченні козацтва етнічних маркерів. Сава Кононович, як знаємо, був обраний старшим лояльними до Варшави реєстровцями замість Василя Томиленка “чоловіка доброго і Речі Посполитій здавна заслуженого”108, проте не чужого повстан¬ цям109. Найцікавіше, що скарга останніх коронному гетьманові Ста¬ ніславу Конецпольському на незаконність заміни старшого не обмежу¬ валася закидами щодо порушення виборчих процедур та прозорими натяками стосовно “нестатечних задумів і заробляння недоброї вій¬ ськової слави”. Козаки висловлювали недовіру Саві Кононовичу ще й як “нездатному й негідному цього уряду чужоземцеві москалеві (розрядка моя. - В. Б. ), який удався до вашої милості, нашого ми¬ лостивого пана, бути двурушним і здрайцею”ш. Щодо звинувачень у так званій двурушності, то їх не варто сприймати серйозно, оскільки козаки традиційно використовували такий прийом у схожих випадках. Приміром двома місяцями раніше інша група козаків - лояльні реєстровці - нагороджували подібними цнотами вже Василя Томиленка111. А от поява етнічного аргументу показова. У Війську Запорізькому, виявляється, не забували про по¬ ходження “свіжих” козаків і в екстремальних умовах могли колоти очі не тим “родоводом”. Попри позірну байдужість товариства до “крові” приходьків-християн, у подальшому житті, вже козацькому, ця “кров” все-таки не забувалася. 5.2. Донори-мусульмани та іудеї Чи не найпромовистиішим виявом етнічної толерантності козаць¬ кого світу стало адаптування в ньому вихідців з позахристиянських середовищ. До донського берега, приміром, був прибився навіть негр112, а поміж українськими козаками надибуємо караїмів. Один з 108 Лист українських козаків-повстанців до коронного гетьмана С. Конецпольського // Когсвропсіспсіа Біапівіаша Koniecpolsldego... - Б. 412. 109 Див.: Щербак В. О. Антифеодальні рухи... - С. 56-58. 110Тат2е.-Б. 412. 111 Лист реєстровців до коронного гетьмана С. Конецпольського від 28 липня 1637 р. // Когевропсіеікуа 8іаішіа\уа Koniecpolskiego... - Б. 392. 112 Куц О. Ю. Татары на казачьем Дону (по материалам 1630-60-х гг.) // Исследова¬ ния по истории средневековой Руси... - Москва; Санкт-Петербург, 2006. - С. 164.
Розділ 5. Післятенезні етнічні допливи 135 них Ілляш Караїмович у 1630-х pp. вибився, як добре відомо, на уряд переяславського полковника113. Не мали козаки нічого проти появи у своєму складі і євреїв. У війську С. Наливайка перебував загін зі 110-ти євреїв114. У 1616 р. козак Абрам Дрозденко приїжджав із За¬ поріжжя на волость115, а перехрещений єврей Олександр Іцку напри¬ кінці 1618 р. перейшов з війська П. Сагайдачного на царську службу116. А за 1602 р. маємо звістку, що на Січі опинився єврей з далекого Бреста117. Під час української Національно-визвольної війни середини XVII ст. в ієрархії ворогів євреї для козацтва стояли нижче за поляків118. На Дону, Волзі, Яїку й Тереку поява єврейських приходьків ма¬ лоймовірна. Але з козацького боку цьому перешкоджав лише техніч¬ ний чинник - анклавність тамтешніх козацтв у глибині Степового Кордону. Світоглядних перешкод, які б унеможливлювали проник¬ нення євреїв, не існувало, якщо не існувало їх навіть для покозачення вихідців із протилежного боку Кордону - татар, ногайців, турків, горців Північного Кавказу. Запущений на козацьких теренах ще в часи ґенези козацтв махо¬ вик етнічної взаємодії з тюркським світом продовжував справно функціонувати далі. Вихідці з різних тюркських середовищ регулярно поповнювали козацькі спільноти. Прізвищ, які видають тюркські коріння їхніх носіїв-козаків, не бракувало навіть серед донських ота¬ 113 Див. хоча б: Щербак В. Українське козацтво.. - С. 132. 114 Евреи-казаки в нач. XVII в. І І Киевская старина. - 1890. - Т. 29. - С. 377-379. 115 Лист невідомого до коронного гетьмана С. Конецпольського, 1616 (Biblioteka PAN w Krakowie - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 21986). - S. 16). 116 Див.: Опарина І Украинские казаки в России... - С. 37-38. 117 Мицик Ю. А. Козацький край. Нариси з історії Дніпропетровщини XV - XVIII ст. - Дніпропетровськ, 1997. - С. 30. 118 Ширше про козацько-єврейські стосунки за доби Національно-визвольної війни див.: Когут 3. Повстання Хмельницького, образ євреїв і формування української істо¬ ричної пам’яті // Когут 3. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. - Київ, 2004. - С. 244-271; Мицик Ю. А. Українсько-єврейські відносини напередодні і в роки Визвольної війни українського народу (1648-1658) // Розбудова держави. - 1998. - № 11/12. - С. 114-119; Плохій С. Хмельниччина та євреї. Причини до ідеології повстання // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Історичні та філологічні розвідки, присвячені 60-річчю Академіка Ярослава Ісаєвича. - Львів, 1998. - Випуск 5. - С. 475-487; Його ж. Наливайкова віра... - С. 248-267; Сисин Ф. Євреї та повстання Богдана Хмельницького // Марра Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. - С. 479^488. В останній праці зауважена також основна література з проблеми, у тому числі бібліографічна.
136 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв манів: Михайло Татарин, Ісай Мартем’янов, Єпиха Радилов, Баюк Татарин, Шибай Паліцин, Василь Нагаєв. У 1586 р. згадується яїць- кий отаман Янбулат Ченбулатов119. М. Мінінков слушно концептуалізував канали поповнення Війська Донського тюркським елементом: полоненики (здебільшого жінки), перебіжчики з Азова та ногайських орд, переселенці-тюрки з москов¬ ських земель120. Важко сказати, який з цих каналів був найповновод- нішим. Важливо, однак, що не всі зафіксовані в джерелах випадки появи на Дону носіїв тюркської крові автоматично означали попо¬ внення козацьких лав. Поведінкові стратегії приходьків-мусульман і приходьків-християн мало чим відрізнялися: чимало татар, ногайців, азовців не вкорінювалося серед козаків і поверталося назад або при¬ ходило по кілька разів121. Хіба що не виявлено прямих вказівок на переміщення між різними козацькими анклавами тих приходьків- тюрків, які ще не стали властиво козаками або й не збиралися ними ставати. Крім того, добре простежується існування некозачого про¬ шарку населення Війська Донського - донських татар122, про статус яких ще буде сказано окремо. Перегук із появою анклавів приходьків з України тут цілком очевидний. При цьому нічого не чути про ан¬ клави вихідців-християн з території Московії та про утворення з частини таких прибульців якогось спеціального прошарку населення Дону на кшталт “донських татар”, “старих черкас” тощо. Звертає на себе увагу й те, що на Дону ніколи не побоювалися засилля приходьків-мусульман, хоча подеколи подібні відчуття ви¬ никали з приводу українських козаків, наприклад у 1630 р. Тоді на Дону убили царського посланця Івана Карамишева, боялися наступу 119 КусаиноваЕ. В. Русско-ногайские отношения... - С. 115. 120 Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 136. 121 Так, наприклад, вчинили донські татари, які в 1639 р. викали з Дону до Астрахані (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - Л. 20). 122 Див., зокрема: допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 204); допитові свідчення донського отамана І. Васильєва від 24 серпня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 89. -1634 № 5. - Л. 145); допитові свідчення татарина К. Тарбєєва від 21 червня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 83. - Л. 265); відписка білгородського воєводи П. Пожарського до московського царя Михайла Федоровича від 9 червня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 198. - Л. 22); допитові свідчення донського козака І. Леонтьева від 15 грудня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - Л. 20); допитові свідчення донських татар від 15 грудня 1639 р. (Там же. - Л. 21-22); допитові свідчення ногайського татарина С. Бузелбаєва (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - С. 81); відписки Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 21 листопада 1636 p., 9 березня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 510, 694.
Розділ 5. Післятенезні етнічні допливи 137 московського війська, ухвалили звернутися за допомогою до україн¬ ських, волзьких, терських і яїцьких козаків. Проскакувала думка по¬ кинути Дон і перебратися на Запоріжжя. Та навіть за таких обставин на донському колі лунали заяви, що “і так запорізьких козаків у них багато”, в чому вбачали загрозу встановлення останніми повного контролю над Військом Донським123. Усе це наштовхує на думку про те, що поміж приходьками тюрк¬ ської крові питома вага тих, хто на Дону безпосередньо вливався до козацької спільноти мусила бути не такою вже й значною, а роль основного каналу поповнення донського козацтва тюркським етнічним елементом відігравали шлюбні стратегії донців. Пошлюблення дон¬ цями дівчат- і жінок-мусульманок було масовим явищем. Самі донські козаки говорили в 1632 р. царському посланцеві Івану Дашкову: “На Дону багатьох земель люди, а які русскіє люди, і ті живуть з бусур¬ манками, а інші прижиті від бусурманок”іи. Діти від мусульманок - болдирі - вважалися природними козаками. Таких болдирів налічу¬ валося на Дону доволі багато. Зокрема, в 1641 р. напередодні “азов¬ ського сидіння” тільки в Азові перебувало 500 болдирів-козаків125. Про козацько-мусульманські шлюбні практики на Дону відали далеко за його межами. Це добре ілюструє повідомлення з Констан¬ тинополя, яке отримав коронний гетьман С. Конецпольський у 1643 р.: “Азовські турки завдяки зраді взяли один острів козаків... За¬ брали силу добра, яке були козаки винесли з Азова, й гармат під ві¬ сімдесят, білих голів з дітьми під тисячу, деякі були туркені, що в Азові побрано, мали нащадків з козаками...”126. Контингент козацьких дружин-мусульманок формували представ¬ ниці усіх мусульманських сусідів: туркені, кримські татарки, ногайки різних колін. Потрапляли вони на Дон переважно як полонянки як-от, скажімо, ногайка Байрам, яку пізніше купив в козацькому містечку Нижньому князь Олександр Барятинський127, чи туркені-азовки, від¬ биті азовцями в козаків у 1643 р.128 Але траплялися й випадки шлю¬ 123 Допитові свідчення донського козака Семена Сабліна від 19 жовтня 1635 р. (РГАДА.-Ф. 89. - 1630 № 5. - Л. 111). 124 Відписка І. Дашкова до московського царя Михайла Федоровича від 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - С. 463). 125 Допитові свідчення царського посланця на Дон О. Кожухова від 14 квітня 1641 р. // РИБ.-Т. XXIV.-С. 125. 126 Когевропёепда Зіапівіачуа Koniecpolskiego... - 8. 636. 127 Допитові свідчення ногайки Байрам від 22 березня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 54. - Л. 259). 128 Лист до коронного гетьмана С. Конецпольського з Константинополя від 27 липня 1643 р. // Когевропсіешуа 8іапів1а\уа КопіесроІ8кіе§о... - Б. 636.
138 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв бів, не пов’язаних з примусом зброєю, що кидає промовисте світло на стиль життя в зоні Степового Кордону. Зокрема, рідна сестра єдисан- ського татарина Кайштана Тайбєєва, який “переїхав до козаків”, добро¬ вільно вийшла заміж за донського козака129. На відміну від донського варіанту, куди менше прямих свідчень маємо про тюркські допливи в середовище інших козацтв. Однак, по¬ при це, є достатньо підстав говорити, що процес розвивався за спо¬ рідненим сценарієм. Ще в 1570 р. турецький султан Сулейман, ніби узагальнюючи ситуацію, скаржився, що “в Черкасах, в Києві, в Брацлаві, і в Каневі, і в Переяславі... більше, ніж тисяча наречених і дітей му¬ сульманських перебуває”130. Схожа скарга була висловлена і в наступ¬ ному році після чергового козацького набігу: “багато мусульманських душ згубили і жінок, і дітей в неволю забрали”131. С. Баторій, відповіда¬ ючи на закиди кримського хана, вважав за потрібне наголосити, що серед козаків є багато вихідців з Криму132. Згодом, як уже згадувалося, коронний гетьман Ян Замойський та руський воєвода, вели мову про наявність серед козаків багатьох кримських та ногайських татар. Упро¬ довж усієї першої половини XVII ст. козаки охоче продовжували брати в полон татар, турків і ногайців та надсилати до Варшави, а часами й до Москви бранців-мусульман133. Відповідно навряд чи перервалася й практика розглядати полонених татарок як можливі кандидатури на дружин. Серед українських козаків знаходили прихисток втікачі з ханату, як-от ханський слуга, якого кримські посли виявили в Черкасах у 1507 р. і якого козаки нізащо не хотіли їм видавати134. Перебіжчики були дуже сприятливим середовищем для покозачення. Не могли минути безслідно і спільні походи на Московію часів О. Дашковича, й активна військова співпраця з кримськими татарами у 1624-1629 та 1636-1637 рр., яка вилилася в тривале перебування кількатисяч- них загонів татар на Запоріжжі і навпаки. У роки військового союзу з братами Магмет- і Шагін-Ґіреями чисельний татарський загін на чолі з калгою навіть зимував у 1628-1629 рр. на Запоріжжі, що 129 Допитові свідчення татарина К. Тарбєєва від 21 червня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 83. - Л. 265). 130 Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 31. 131 Лист турецького султана Сулеймана до Зиґмунта Августа від 5 жовтня 1571 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 51. 132 Леп ’явко С. Українське козацтво... - С. 123. 133 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 274-276. 134 Черкас Б. Україна в політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515-1540). - Київ, 2006. - С. 231.
Розділ 5. Післяґєнєзні етнічні допливи 139 могло спровокувати деяких татар залишитися серед козаків135. А після поразки повстання 1637-1638 рр. вже один із козацьких заго¬ нів відійшов на територію Криму, звідки в першій половині 1640-х рр. навідувався в Україну136. Подальша доля тих козаків невідома. Ймо¬ вірно, частина з них у 1648 р. повернулася в Україну. Прізвища, які видають тюркське походження їхніх носіїв, - звичне явище серед українських козаків. До реєстру 1581 р. втовпилося всього 2 особи з Криму (одна з них - Семен з Кафи, - швидше всього, не був тюркського походження). Ще В. Томкевич слушно припускав, що це лише верхівка айсберга137. Як і на Дону, в першій половині XVII ст. навіть серед козацьких ватажків маємо низку осіб з прізвищами тюркського походження: (Василь Турченин, Павло Бут, Антон Бут, Левко Бут, Степан Булгак, Микола Болбас, Филон Джа- джалій, Матвій Ширяй, Ґанжа та ін.). На такому промовистому тлі брак стосовно українських козаків ширшої інформації про тюркські допливи, подібної до тієї, яка існує у випадку з донським варіантом, може бути пояснений станом дже¬ рельної бази, якою доводиться оперувати. Ця ж причина лежить в основі надмірної скупості свідчень щодо козацтв Волги, Яїка й Тереку. Наразі про тюркський слід в перелічених козацьких спільнотах можна судити лише по кількох уривкових свідченнях, які, утім, здатні про¬ лити світло на загальну ситуацію. Зокрема, списки яїцьких і волзьких козаків початку 1633 р., містячи тюркські прізвища, не залишають сумніву, що до цих спільнот прибивалися й вихідці з сусідніх му¬ сульманських середовищ138. Наявність у списках козака Родіона Денисова Болдиря вказує на поширеність серед волжаків та яїцьких козаків шлюбів з представницями мусульманського світу. Про те, що не було ворожим середовище яїцьких козаків до допливів тюркського елементу, добре відала Москва. Невипадково до яїцьких і донських козаків, які після Смоленської війни залишилися на “государевій службі” й були розміщені на прикордонні, приписували й татар139. 135 Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna w latach 1624-1629. - Lodz, 1948. - S. 96. 136 Ширше про це див.: Флоря Б. Н. Запорожское казачество и Крым перед восста¬ нием Хмельницкого // Исследования по истории Украины и Белоруссии. - Москва, 1995.-Вып. 1.-С. 56-58. 137 Tomkiewicz W. О skladzie spolecznym і etnicznym... - S. 259. 138 До списків були внесені козаки Михайло Аксак, Борис Харитонов Ахматов, Родіон Денисов Монацький Болдін, Григорій Федоров Новокрещенок (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 40. - Л. 48, 54, 56,58, 64). 139 Зокрема, 10 квітня 1648 р. московський цар розпорядився приписати до таких донських і яїцьких козаків перехрещених ногайців Єфрема Ахтаєва та Василя Алілова
140 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв 5.3. Релігійні обмеження Простежена толерантність козацьких спільнот до приходьків різ¬ ної крові та віри не знімає, однак, питання чи такими вже безоглядно відкритими для кандидатів в свої члени були козацтва, наскільки широко були розчинені “ворота” для представників різних конфесій¬ них середовищ, чи існували в післяґенезні часи якісь обмеження на членство в козацьких спільнотах? Бо ж не бракує й тверджень про поліконфесійність чи то українських, чи то донських козаків. Так, М. Мінінков на підставі існування так званих “донських татар", яких зараховує до Війська Донського, пише, що “на Дону не було такої жорстокої вимоги до козаків, щоб вони обов’язково сповідували право¬ слав’я, як це було на Запорізькій Січі”ш. У той же час Т. Опаріна навпаки веде мову про різновір’я Війська Запорізького, а простежуючи причини та обставини перехрещення в Московії запорожців-вихідців на “государеве ім’я”, доходить висновку, що українське козацтво “від¬ бивало поліконфесійну ситуацію в Речі Посполитій і складалося, крім православних, з мусульман, католиків, протестантів та іудеїв", а та¬ кож, що, “безумовно, польських шляхтичів, іудеїв та мусульман при покозаченні не обертали на православ’я”ш. Розпочати варто хіба з того, що вже сам факт однозначного по¬ зиціонування українських, донських, волзьких, яїцьких, гребінських, терських козаків як християн свідчить про явну фактичну перевагу серед донорів вихідців із християнського світу. Навіть у східній хоні Степового Кордону, де етнічна мішанина набула набагато більшого формату, ніж в Україні. Попри брак безпосередніх свідчень про ре¬ лігійну орієнтацію українських козаків до середини XVI ст. та ранніх ватаг властиво донців та волжаків, немає жодних підстав припускати можливість релігійної конверсії цих козацтв, не кажучи вже про ко¬ заків Яїка й Тереку. Опоненти з обох боків Степового Кордону по гарячих слідах відбрунькування перелічених козацтв приписували їх до потуг християнського світу142. Ніщо так явно не видає позиціонування козаків як відверта во¬ рожість до них офіційних Туреччини, Криму та Ногаю, а також брак (Приказний запис за 1648 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. - 215. - Л. 112), 19 липня 1648 р. - ще 8 осіб татарського походження (Там же. - С. 140,157). У тому ж році було укладено список 15-ти перехрестів, долучених до служилих донських і яїцьких козаків (Там же. - С. 157). 140 Мининков Н. А. Донское казачество... С. 440-441. 141 Опарина Т. Украинские казаки в России... - С. 45,44. 142 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 52-55,225-226.
Розділ 5. Післяґенезні етнічні допливи 141 там прагнення перетягнути їх на свій бік, зробити “своїми” коза- цтвами. Рівночасно ані Москва, ані Вільно з Варшавою не робили жодних порухів, щоб відхреститися від козацьких дій через викорис¬ тання ймовірної нехристиянськості козаків. Позиція і Московії, і Польсько-Литовської держави обмежувалася відкиданням звинувачень шляхом наголошення на тому, що козаки замешкують на важко до¬ ступних теренах, є сплавом вихідців звідусіль та підбурюються проти Туреччини та Криму чи то московським царем, чи то польським королем143. Врешті, у подальшій козацькій історії теж не бачимо жод¬ ного натяку на те, що пізніші затяті оборонці “Святого Хреста” спершу сповідували іншу віру/віри. А Варшава в часи перетворення українських козаків на захисників “старожитної грецької віри” та “народу руського” ніколи не колола їм очі “бусурманським” минулим їхньої спільноти. Правда, європейські автори XVI ст. часами приписували україн¬ ським козакам мусульманство144, що зумовлювалося слабким знанням реалій далекого від них Степового Кордону, особливо природи тісної взаємодії на ньому. Не обійшлося й без лінгвістичної плутанини. Жертвами її ставали навіть дехто з істориків XIX ст., які на підставі того, що в Московії українських козаків довгий час називали “чер¬ касами”, вважали, що польський автор С. Сарніцький (1585) під черкасами, релігія в яких “здебільшого магометанська”, мав на увазі українських козаків. Насправді ж, як слушно відзначив Д. Вирський, С. Сарніцькому йшлося про черкесів з Кавказу, які мешкали в районі Черкас, а також про підлаштування до сучасності легенди про ама¬ зонок та кимврів-кіммерійців145. Європейські ж політичні чинники добре знали справжній стан речей і по мірі зростання військової по¬ туги українського козацтва та його перетворення на суб’єкта міжна¬ родних відносин швиденько забажали мати з ним справу як із за¬ хисниками “Святого Хреста”. У той час, коли С. Сарніцький писав свій “Опис давньої та нової Польщі”, у Ватикані виношували ідею використати козаків в інтересах християнства146. Попри брак упереджень щодо віри й крові приходьків, козаки все ж таки не стали середовищем безмежного релігійного плюралізму. Релігійний чинник з часом перетворився на демаркаційну лінію між 143 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 128-133,226. 144 Див.: Наливайко Д. Козацька християнська республіка. - Київ, 1992. - С. 45-50. 145 Вирський Д. Річпосполитська історіографія України... - Київ, 2008. - Т. 1. - С. 188. 146Леп’явко С. Українське козацтво... -С. 127-133,149-156.
142 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв приходьками й повноправними членами козацької спільноти. В Укра¬ їні процес затягнувся фактично до початку XVII ст. Попервах право¬ славні лише мали вирішальну стихійну перевагу серед тих, хто коза¬ кував, а плинність козацького середовища принципово унеможлив¬ лювала вироблення якихось жорстких вступних вимог у будь-якій ділянці. Якщо навіть у 1580-х рр., козаки могли обрати гетьманом шляхтича-католика, як-то Самуеля Зборовського, що вже говорити про часи, коли козацтво було радше заняттям, а не суспільним про¬ шарком. Важко уявити, що тоді християн іншої конфесії приймали до козацьких ватаг лише після конверсії на православ’я. Водночас не менш дивним виглядав би брак такої вимоги на початку 1600-х рр., відколи козаки перетворилися на оборонців “старожитньої грецької віри”иі. Чи могли б так безболісно, як це наразі виглядає, сприйняти долучення Війська Запорізького до православного блоку ймовірні козаки-католики, особливо ті, що належали до верхівки стану? Додатковим аргументом на користь такого припущення є брак будь-яких натяків на різновір’я козаків у представників релігійних опонентів, брак апеляцій до цього чинника, брак спроб використати його для нейтралізації чи притлумлення участі козаків у релігійних змаганнях, зрештою, для провокування розколу у козацькому середо¬ вищі. Важко припустити, що католицький табір злегковажив би по¬ дібними можливостями, якби у Війську Запорізькому перебували католики чи протестанти, особливо зважаючи на високі посади бага¬ тьох поляків. Що ж стосується присутності у вже згадуваному ко¬ зацькому загоні полковника Ж. Коншина принаймні кількох католи¬ ків та одного іудея, на чому ґрунтує свою позицію стосовно полікон- фесійності козацтва Т. Опаріна, то дослідниця випустила з уваги одну дуже важливу обставину, хоча й указувала на неї: католиками були не козаки, які прийшли з П Сагайдачним з України, а шляхтичі, які прибилися до війська П. Сагайдачного вже на території Московії148 та й то в останній момент кампанії, у грудні, під Калугою, звідки через неповний місяць вийшли на цареве ім’я. В умовах облоги Ка¬ луги козаками їм було не до чистоти віри новітнього поповнення, до того ж неясно якого - претендентів на козацьке ім’я чи тимчасових попутників. Зрештою, не слід скидати з рахунку, що перебіжчики в Московію з меркантильних міркувань просто могли приховувати факт 147 Докладно про перші ознаки перетворення козаків на борців за православну віру див.: Плохій С. Наливайкова віра... - С. 143-148; Огогсіончкі М. Яе1І£Іа і Кхивасгугпа гароговка... - 8. 77-80. 148 Опарина Т. Украинские казаки в России... - С. 35-37.
Розділ 5. Післяґенезні етнічні допливи 143 свого навернення на православ’я під час долучення до козаків, оскільки, як тонко простежила Т. Опаріна “усі випадки переходу в ка¬ тегорію “поляк” зумовлені прагненням підвищити соціальний статус: шляхтич отримував при входженні до російського суспільства значно більше, ніж неродовитий “черкашенин”ш. Що стосується поповнення лав українського козацтва за рахунок мусульман та поодиноких іудеїв, то, швидше всього, перехід і тих, і тих на православ’я став обов’язковою вимогою ще раніше, вже на старті вирізнення козаків як специфічного суспільного прошарку. Про це свідчить як стрімке перетворення козацтва на захисників “Святого Хреста”, так і зауважена вище відсутність з боку Варшави закидів щодо початкової релігійної нерозбірливості козаків150. Та як би там не було, у першій половині XVII ст. українське коза¬ цтво функціонувало як моноконфесійна спільнота, що досягалося за рахунок навернення прибулих католиків, протестантів, мусульман, іудеїв на православну віру. Тому так наголошували на одностайній українських козаків зовнішні спостерігачі. “Вони сповідують грецьку віру, яку по своєму називають руською”, - писав Г.-Л. де Боплан151. Як про таких, що “грецького сповідання дотримуються, рутенську мову уживають”, - вів мову про них Я. Собеський152. “Релігія безжонців одна, - писав С. Любенський, - а саме та, яка у виокремленні від Церкви католицької і вселенського константинопольського патріарха схизматичного обряду притримується: за те віровизнання вони готові померти”153. Типологічно схожа ситуація склалася і в середовищі інших ко- зацтв. Подібно до українських козаків, ті також відбулися як право¬ славні спільноти. А перехрещення на православ’я з часом стало обов’язковою складовою зарахування до козацького товариства. Особ¬ ливо рельєфно роль для козаків чинника віри при прийомі до своєї спільноти простежується на прикладі донців. Зокрема, у 1632 р. на закиди московських посланців до Туреччини А. Совіна та М. Алфі- мова стосовно надання прихистку у себе якомусь Івашкові, котрий 149 Там же. - С. 35. 150 Твердження Т. Опаріної про наявність безпосередньо на Запорізькій Січі іудеїв теж ґрунтується на неповних підставах (Там же. - С. 38). Зі свідчень служилого Ігната Петрова, який потрапив до козаків у полон і був проданий в “Запороги” іудею, внаслідок чого “тримався там іудейства” зовсім не випливає, що цей іудей був членом козацького товариства. 151 Боплан Г. Л. Опис України. - С. ЗО. 152 Собеський Я. Коментарі Хотинської війни. - С. 348, 352, 358. 153 Любенський С. Оцінка помилок твору Юлія Беллі. - С. 334.
144 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв утік з Азова на Дон, донські козаки дали дуже промовисту відповідь: “Той злодій Івашко прибіг із Азова до них і сказав усім, що він не бу- сурманин, тому його козаки і взяли”154. Іншими словами, мусульманин не мав би шансів, подібно до Івашка, так просто стати козаком і по¬ требував би конверсійної процедури. На подібну ж думку наштовхує поява на Дону специфічного населення - донських татар, про статус яких докладніше буде сказано пізніше155. Ті замешкували на терито¬ рії Війська Донського, але не були його членами. Вони зберігали свою віру й могли легко реінтегруватися до своїх батьківських соціумів, що часто-густо й робили. Очевидно, мусульманство й було тим чин¬ ником, який ставив їх поза межі властиво козацької спільноти, якщо взяти до уваги відзначене вище широке представництво серед козаків осіб татарського походження. Вдалося також натрапити на звістку про існування “запорізьких татар”156. Утім, якщо про них майже не чутно, то, слід гадати, через те, що вони не були такими помітними і впливовими, як їхній дон¬ ський аналог. Але “запорізькі татари” сигналізують про наявність і в українському варіанті проміжного, свого роду буферного прошарку між козаками та приходьками який, крім усього, уособлював настанову козаків на релігійну конверсію мусульман. Не можна оминути й того факту, що донці добре пам’ятали му¬ сульманство своїх жінок-полонянок. Про важливість релігійного маркера для Війська Донського свідчить і те, що навіть на зламі XVII ст. донці дуже ревниво ставилися до тих козаків, які пересе¬ лившись по той бік Степового Кордону, переходили на мусульманство. Таких колишніх побратимів презирливо називали “ахріянами”151. Поповнення козацтвами своїх лав коштом релігійної конверсії мусульман, католиків та іудеїв цілком вкладалося в уявлення самих козаків та різних позакозацьких чинників про етнічну та релігійну толерантність козацького середовища до приходьків. Охрещення за православним обрядом та поступовий перехід на притаманну в анкла¬ вах мову спілкування не руйнував образ козаків як людей, позбавлених етнічних та релігійних упереджень, не закривав дорогу представникам мусульманських сусідів. Водночас все-таки накладаючи певні обме- 154 Відписка московських послів у Криму А. Совіна та М. Алфімова до московського царя Михайла Федоровича, 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 215). 155 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 418^23. 156 Відписка московських послів у Криму П. Воейкова та С. Зверева до московського царя Михайла Федоровича, 1631 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1631 № 1. - Л. 192). 157 Сень Д. В. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа... - С. 48.
Розділ 5. Післяґенезні етнічні допливи 145 ження й фільтруючи приходьків, що особливо добре видно на прикладі появи донських татар, принцип релігійної конверсії регулював баланс між поповненням на користь вихідців з християнського світу й унемож¬ ливлював переінакшення єства козацьких спільнот. Ще одне обмеження на зарахування в козаки стосувалося вста¬ новлення випробовувального терміну для новачків і було притаманне хіба лише Війську Запорізькому. Як писав Я. Собеський, при кожному з козацьких отаманів на Запоріжжі перебувало по 30-50 приходьків - новиків, - які упродовж бувало 3-х років вчилися на козака, після чого ставали повноправними членами козацької спільноти158. Наяв¬ ність у козацькому середовищі новиків чи джур або тиронів фіксує також Г. Л. Боплан та автор Беркулабіського літопису, а Й.Борецький, підкреслює, що ті навіть ходили на море159. Напрошується, однак, припущення, що такий підхід застосовувався не завжди і не до всіх. Важко собі уявити, щоб шляхтич, бажаючи пристати до козаків, му¬ сив проходити подібні випробовування. З іншого боку, згадане об¬ меження могло з’явитися лише після появи Запорізької Січі та й то на етапі різкого посилення допливів у козаки (кінець XVI - початок XVII ст.), коли вже було ким перебирати, а проблема опростолюд- нення козацтва ятрила душу “старинним” козакам. З огляду ж на низьку чисельність інших козацтв там навряд чи мало сенс тримати приходьків у “чорному тілі”. Особливо ж беручи до уваги, що донські козаки цілеспрямовано переймалися зваблюванням до своїх лав мос- ковитів, а також враховуючи той факт, що останні так довго вростали в козацьке середовище. * * * Наявність в козацьких середовищах релігійних та інших обмежень для нових членів, а особлива поява таких категорій некозачого на¬ селення в козацьких анклавах, як донських і запорізьких татар руй¬ нує уявлення про повну відкритість козаків до різноетнічних та різноконфесійних допливів. У козацькому середовищі добре пам’ятали етнічне й релігійне походження своїх членів. Невипадково дітей від татарок і туркень на Дону називали болдирями, а багато хто з коза¬ ків носили прізвище “Татарин”. Принагідно козаки кололи декому очі не тим походженням, як це сталося з реєстровцем Савою Коно- новичем. 158 Собеський Я. Коментарі Хотинської війни. - С. 373. 159 Див. Сас П. Петро Конашевич-Сагайдачний: молоді роки. - Київ, 2006. - С. 212— 213; Його ж. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 105. 10-1217
146 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв На зміну невпорядкованим міжетнічним контактам, притаманних добі ґенези й перетворення козацтв на окремі спільноти прийшли часи фільтрування приходьків крізь призму усталених у цих спіль¬ нотах конфесійних та мовних ідентифікаторів. Охрещення за право¬ славним обрядом було головною перепусткою для кандидатів у козаки по всьому периметру козацького поясу. Мовна асиміляція довершу¬ вала справу. На цих двох китах трималася усталена в козацьких середовищах модель толеранції та порозуміння між вихідцями з обох боків Степового Кордону. В українському варіанті це дозволило ко¬ закам назавжди залишитися в українській ойкумені. На Дону, Волзі, Яїку й Тереку козацтва зберегли свою вписаність у християнський світ як окремі етносоціальні спільноти. При цьому зваблювання в козаки, до чого вдавалися донці на Московщині, явно були покликані забезпечити на Дону стабільне поповнення християнського елементу. Не застосовували ж донці подібних заходів збільшення своїх лав у середовищі сусідніх ногайців чи азовців. Звідти накочувалися лише стихійні допливи, частина яких так і не ставала козаками. Поява як мінімум на Дону та на Запоріжжі некозачих прошарків населення з приходьків-мусульман без релігійної конверсії останніх видає як відсутність у козаків природної релігійної упередженості до “бусурманів”, так і данину поточним інтересам у змаганнях на Сте¬ повому Кордоні. Релігійний кордон як такий виник на ґрунті саме цих змагань, а не через іманентну відразу до представників мусуль¬ манського світу, з якими козаки мали надзвичайно широкий комплекс позаконфронтаційних контактів.
Розділ 6 СОЦІАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ ДОНОРІВ, ЧИСЕЛЬНІСТЬ КОЗАЦТВ 6.1. Соціальний склад донорів Якщо усі християнські козацтва були однаково відкриті для по¬ повнення різними етнічними елементами, то за соціальним складом допливів традиційно вже поділилися на дві групи: українські козаки й решта. Анклавність козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку на вістрі Степового Кордону стала відправним пунктом того, що вони сфор¬ мувалися як конгломерати вихідців з нижчих прошарків соціальної драбини, а поодинокі представники долішніх поверхів еліт, приби¬ ваючись до козацького берега, погоди не робили. Натомість невід¬ дільне від соціуму прикордоння українське козацтво ввібрало в себе численних представників дрібної шляхти, що вивело його на такі со¬ ціальні й ментальні горизонти, які виявилися непідвладними і навіть засадничо чужими для інших козацьких спільнот. Останні не могли бути привабливими для провідних верств нав¬ колишніх сусідів. Татарська й ногайська верхівки, а також українська шляхта мали під рукою своїх козаків і свої козацькі краї, за рахунок чого могли вирішувати ті чи інші завдання. Устійнення орієнтації козацтв на цінності християнського світу ще більше звузило можли¬ вості для поповнення представниками мусульманських еліт. Занадто слабкими були спонуки поміняти “прописку” на козацьку і для мос¬ ковської чолівки. Як зону своєї природної діяльності вона козацькі території не розглядала. Це в Україні козацькі краї традиційно вва¬ жалися невід’ємною складовою українського ареалу, що провокувало тісні зв’язки шляхти з козаками. Розташовані ж на віддалених “чужих” землях козацькі анклави викликали в середовищі московських еліт специфічне відсторонене ставлення. На тамтешні козацтва важко було впевнено покладатися навіть виключно з комунікативних причин. Де той Яїк чи ти паче Терек стосовно Московії чи України! Чи був у такому випадку сенс шукати в козаків підтримки, і чи могла вона бути ефективною з огляду на те, що голови більшості з них неминуче поверталися в бік рідних для 10*
148 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв них Дону, Волги, Яїка, Тереку. Тоді як українські козаки були завжди під рукою, а локалізація козацької “волості” на прикордонні міцно прив’язувала їх до соціуму стабільного світу. На відміну від покозачення в Україні, яке не передбачало цінніс¬ ного розриву з українським світом, осісти в інших козацьких анкла¬ вах означало остаточно вивести себе за межі материнських суспільних середовищ, не отримавши навзамін практично жодних дивідендів поза козацькими спільнотами. Амбіції мали бути обмежені винятково до проводу серед козаків, не більше. Правдивих підстав для того, щоб за допомогою козацтва задовольнити свої станові чи суто приватні інтереси в рідному соціумі, ні в кого не існувало. Це добре проде¬ монстрували події Великої Московської Смути, яка труснула Моско- вією на початку XVII ст. Козаків тоді намагалися активно викорис¬ товувати. Та, попри свою позірно довгу й різноманітну участь у подіях громадянської війни, вони насправді переймалися лише суто власними козацькими. І коли долучалися до обрання на царювання Михайла Романова теж. Крім того, важливо, що ні на Московщині, ні в Україні - клю¬ чових постачальників люду, що козакував на Дону, Волзі, Яїку й Тереку, - не існувало достатніх внутрішніх передумов для масового виштовхування сюди представників суспільних верхів. В Україні, особам, викинутим внаслідок ревізії середини XVI ст. за межі шля¬ хетського стану, зовсім не ходило шукати відради в козакуванні на Дону чи далі. Адже поруч було своє українське козацтво. Тогочасна розмитість в Україні поняття “козак” та багатогранність козацько- шляхетських стосунків відкривала можливості повернути втрачені привілеї шляхом переходу до цього нового досі неулегітимненого суспільного прошарку й у змаганнях за його “вольності”, а насправді за свої втрачені. Ще однозначніше склалася ситуація в Московії, де еліта не зазнала в XVI ст. процесу відфільтровування, який викидав би за межі стану певні групи. Не створювала потенційних передумов й жорстка репресивна модель уніфікації держави, взята на озброєння московськими правителями. Страхітливі масові “виводи” еліт, пуска¬ ючи під укіс попередню організацію життя в приєднуваних до Мос¬ ковії землях, все-таки не передбачали дестанізації1. Репресованих розпорошували по центральних властиво московських районах з на¬ 1 Про “виводи” еліт як стратегію московського уніфікаторства див.: Вернадский Б. Н. Новгород и Новородская земля... - С. 325-338; Кобрин В. Б. Власть и собтвенность в средневековой России (ХУ-ХУІ вв.). - Москва, 1985. - С. 123-130; Хорошкевич А. Л. Право “вывода” и власть “государя” // Россия на путях цетрализации. Сборник статей. - Москва, 1982.-С. 40-41.
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 149 данням помість, тобто хоча й переводили на щабель нижче, якщо йшлося про вотчинників, проте залишали в складі еліт. Ні на орга¬ нізований відкритий спротив, ні на обхідний маневр - змагання за втрачене, але тепер уже під козацьким прапором - виведені новго¬ родці, псковичі, ярославці, казанці не спромоглися. До всього “ви¬ водів” не було в найближчому до козацьких країв Рязанському кня¬ зівстві. Відповідно не існувало підстав для втягування спершу в козакот- ворення на Дону, Волзі, Яїку й Тереку, а пізніше до складу власне козацтв такої кількості вихідців з московської еліти, котра могла б помітно вплинути на соціальне обличчя козацьких спільнот, як це сталося у випадку з українським аналогом. До донців, волжаків, тер¬ ців, гребінців та яїцьких козаків прибивалися лише окремі представ¬ ники еліт, що мало непорівняльно вужчий відгомін, ніж шляхетські допливи в українське козацтво. Опосередковано про брак особливого інтересу з боку соціальних верхів до переходу в котресь козацтво свідчить той факт, що офіційна Москва не переймалася цим питанням, ані під час політики “виводів”, ані пізніше. Це разюче контрастує з позицією Варшави стосовно козацько-шляхетських зв’язків. До всьо¬ го прямі дані про вкорінення в козацьких середовищах вихідців з суспільних еліт виявлено тільки щодо донського козацтва. Стосовно інших спільнот доводиться обмежуватися припущеннями-аналогіями, базованими на типологічній подібності географії допливів у козацькі спільноти Дону, Волги, Яїка й Тереку. Серед поодиноких випадків, коли вдається встановити походжен¬ ня донців з соціальних еліт, однозначну перевагу мають рязанські діти боярські та дрібні дворяни2. І, власне, цей факт є додатковим підтвер¬ дженням важливості впливу територіального чинника на ставлення горішніх суспільних поверхів до ідеї покозачення, а також на соціаль¬ ний склад донорів козацьких середовищ. У Рязані тема переходу в козаки ще якось звучала, й Донська земля зваблювала окремих дріб¬ них представників суспільної верхівки. Можливо, аналогічною була ситуація й на білгородсько-воронезькому прикордонні. Але там через слабку ще колонізацію краю резерви для міграції в козацькі анклави вихідців з суспільних еліт упродовж усього XVI - середини XVII ст. залишалися значно обмеженішими, ніж у здавна заселеній Рязані. По мірі ж віддалення від прикордоння у глибину Московії привабливість Дону для місцевих “уроджених” прямувала до нуля. 2 Найповніший перелік вихідців з еліт, які поповнили лави донського козацтва, див: Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 124-125.
150 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Як і годиться, ті предствники еліт, які набували донської “про¬ писки”, швидко вибивалися на провідні ролі й ставали отаманами. Посада військового отамана у Війську Донському була для таких осіб вершиною кар’єри. Власне, завдяки цьому і з’явилася можливість довідатися про наявність на Дону козаків “блакитної крові”. Більше нічим особливим вони себе не видають, що різко контрастує з укра¬ їнською ситуацією, де шляхетсько-боярський струмінь спричинив глибоку трансформацію козацтва. Як вже було добре показано в історіографії3, ідея станових при¬ вілеїв українського козацтва, без сумніву, має шляхетське походжен¬ ня. Її не могли генерувати ні колишні міщани, ні селяни. Зрештою, це добре відтінюється відсутністю подібних намірів в інших козацьких спільнотах, сформованих із представників низів. Донці, волжаки, терці, гребінці, яїцькі козаки не переймалися урівнянням з будь-якою елітою. Не зуміли прищепити відповідного пагона й потужні допли¬ ви на Дон з України, оскільки вони знову ж таки наповнювалися вихідцями з козацьких низів. Лише після того, як Московії вдасться накинути на козацькі анклави Дону, Волги, Яїка й Тереку свою зверхність (процес розпочнеться в останній третині XVII ст.), там¬ тешні козаки вимушено звернуть увагу на проблему станової ієрархії нового для них соціального дому. Натомість уже з перших звісток про українське козацтво вираз¬ но помітні його прямі контакти з елітами, у першу чергу зосеред¬ женими на прикордонні. В умовах постійної татарської небезпеки нечисленне аж до кінця XVI ст. тутешнє населення просто таки було змушене тісно взаємодіяти незалежно від соціального походження. Обставини підштовхували до козакування вихідців з усіх прошарків, до поєднання зусиль з оборони краю та нападів на конкурента, упе- реджувальних й так само грабіжницьких. “Яко на Україні”. І пред¬ ставники різних щаблів еліт не могли стати винятком з огляду на “лицарську славу”, найгоноровішу складову шляхетського етосу. Тим паче, що для цього непотрібно було поривати ані зі своїм станом, ані зі звичним соціумом. Виглядає, що саме дві останні обставини віді¬ грали вирішальну роль у тому, що українська шляхта так активно козакувала, надавши процесу козакування повноти соціальної струк¬ тури, фактично перетворивши його на органічну складову функціо¬ нування українського світу й незворотно прив’язавши козацтво до української пуповини. Уніфікаційні заходи влад середини XVI ст. підвели під ці процеси надійний фундамент. Було спровоковано пря¬ 3 Неп ’явко С. Козацькі війни XVI ст. в Україні. - Чернігів, 1996. - С. 32^42.
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 151 мий перехід шляхетських низів, які не витримали перевірки на свою “уродженість”, до козацького стану4. Каталізатором тісних контактів шляхти з козаками, якщо не за¬ стрільниками їх, судилося стати прикордонним старостам, покликаним старатися біля оборони краю. Перші десятиріччя XVI ст., коли на Дону й Волзі козакування ще тільки набирало обертів, а на Яїку й Тереку навіть не заносилося на появу козацького сліду, українські козаки вже ходили під орудою старост на Московію й татар, обо¬ роняли прикордонні замки й шляхи5. Чим ближче до середини сто¬ ліття, тим більше свідчень про те, що козацька стихія, немов той вир, втягує представників шляхти. Сусіди з іншого боку Степового Кор¬ дону в листах до короля і великого литовського князя відверто зви¬ нувачують урядників прикордоння в тому, що ті очолюють козацькі напади6. Козакують навіть князі. Чого варті лише голосні заходи Дмитра Вишневецького, Андрія Пронського, Федора, Сангушка, піз¬ ніше Богдана й Кирика Ружинських тощо. Козакування набуває серед шляхти ореолу популярного лицар¬ ського заняття, своєрідної школи військового мистецтва. Своєю не¬ безпекою й винагородою за нехтування нею воно приваблює шляхет¬ ську молодь, особливо авантюристів та різного штибу порушників спокою. Бувало, в козаки тікали шляхтичі підліткового віку, як у ви¬ падку з дванадцятилітнім сином Дем’яна Гулевича7. Бартош Папроць- кий так узагальнював ситуацію з козакуванням вихідців зі шляхти: "... до них (козаків. - В. Б.) почали приїжджати такі люди, які щось непристойного в Польщі спалили чи натворили, там знайшли собі спокій, і чим далі, тим їх там більше. Коли спершу їх було кількасот, то в ці часи вже їх кільканадцять тисяч перебуває. Багато там їздить однак худих пахолків поштивих для навчання у справах лицарських і з панят руських, подільських, польських немало між ними їздять, бо між ними добре навчитися може порядку і чуйності лицарської’8. 3 іншого боку, до козаків шляхтичі прибивалися також у зв’язку з козацькими повстаннями кінця XVI ст., рельєфно відтінюючи в такий спосіб той факт, що ці повстання спрямовувалися не “проти”, а “за”. 4 Докладніше про це див.: Там само. 5 Про участь козаків у військових діях під орудою прикордонних старост див.: Чер¬ кас Б. Україна в політичних відносинах... - С. 233-242. 6 Тоткіемгісг Ж О вкіасігіе вроіесгпут і еййсгпут... - в. 252. 7 Сас П. Запорожці у польсько-московській війні...- С. 104. 8 Папроцький Б. Сад королівський // Вирський Д. Річпосполитска історіографія... - Т. 2. - С. 303-304.
152 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Тобто не проти шляхти, а за козацькі вольності, які шукалися не кош¬ том шляхти, а через соціальний аванс козацтву. Тому козацькі повстан¬ ня хоча й завдавали непотрібного шляхті клопоту й гостро сприймали¬ ся через неодмінні матеріальні збитки, але водночас цілком уписува¬ лися в уявлення про поведінкові стратегії “людей війни”, що відкрива¬ ло дорогу для свіжих переходів шляхтичів до козацького табору без¬ посередньо під час повстань. Сучасники невипадково ставили на одну дошку мотиви втягування шляхти в козацькі лави через долучення до повстанців і через збитки, завдані татарськими нападами. В обох ви¬ падках діяв чинник спустошення маєтностей. Постраждалим чи то від татар, чи то від козаків шляхтичам (слід гадати дрібним) нікуди було подітися, і вони йшли в козаки, - така логіка пояснень9. “Щогодини тих лотрів прибуває, - скаржилися в 1595 р. урядники та “лицарство” Київського воєводства, - і шляхтичів багато, які від них з усього злуп¬ лені, не маючи нізвідки підтримки, настрашені тим і мусять екстре¬ мально чинити і, до тих лотрів прив’язавшись, свого як-небудь до¬ сягти"10. Частина таких тимчасових союзників по ремеслу здобични- цтва на українських теренах мала всі шанси пустити коріння в козаць¬ кому світі. Ще один важливий момент: в козакування втягуються представни¬ ки шляхти з різних українських земель. Анджей Любенецький згадує про князів Вишневецьких, Збаразьких, Заславських, Корецьких, Ру- жинських й “немало іншої значної шляхти, які рідко з полів виходили ”п. Тенденція збереглася й пізніше. Для прикладу можна згадати бодай галичанина Петра Сагайдачного чи волиняка шляхтича з Корця Семе¬ на Толкачевського. Останній прибився був до Війська Запорізького в 1620-х рр.12. Так само поширеними й хронологічно тяглими були практики козакування шляхтичів з білоруських земель. Подібні випадки фік¬ суються не тільки в XVI, а й у XVII ст. Зокрема, подалися у козацтво були шляхтичі Василь Омелянов з Оршанського повіту (1626), Федір Болоцький з Мінська13. 9 Проблему також розглянуто в цій книзі на с. 353-354. 10 Лист урядників і лицарства Київського воєводства до коронного гетьмана Я. За- мойського від 1 січня 1595 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 153. - K. 1). 11 Lubieniecki A. Poloneutichia. - Lwöw, 1843. - S. 30—31. 12 Допитові свідчення C. Толкачевського від 7 жовтня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 21. - Л. 117). 13 Допитові свідчення В. Омелянова від 2 вересня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 54. - Л. 188); допитові свідчення Ф. Болоць- кого від 21 лютого 1638 р. // Воссоединение... Т. 1. - С. 188.
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 153 Після Люблінської унії активізувалися шляхтичі польського похо¬ дження. Серед тих, хто в часи Зиґмунта Августа частіше “ходили в ко¬ зацтво, ніж татари до нас”, Анджей Любенецький перелічує не тільки руських князів і панів, а й польських шляхтичів - Потоцькі, Претвич, Влодек14. А знаменитий Самуель Зборовський, який прийшов на Запо¬ різьку Січ з цілою групою шляхтичів, був навіть обраний гетьманом. Концептуалізуючи той факт, що в останнє десятиліття XVI ст. серед козацьких провідників вже не бачимо осіб калібру Вишневецьких, Ружинських чи бодай таких як С. Зборовський, В. Томкевич дійшов висновку про цей період як про своєрідний вододіл у ставленні шлях¬ ти до козакування. На думку вченого, “масова участь гиляхти у ко¬ зацьких виправах закінчується в останньому десятилітті XVI ст., а доплив її майже цілком припиняється по Куруківській виправі 1625 р.”15. Теза ця, однак, справедлива лише почасти. Поки-що не зупиняючись предметно на особливостях ціннісного сприйняття шляхтою козаків та їхнього соціального статусу і концентруючись лише на проблемі фі¬ зичного проникнення в козацтво осіб шляхетської крові, слід зауважи¬ ти, що принципової відмінності у ставленні шляхти до такого соціаль¬ ного маневру в XVI і в першій половині XVII ст. не помітно. Козакування князів і панів у XVI ст. не призводило до їхнього покозачення. Ніхто з них не проміняв свій стан на козацьке серед¬ овище. Однак відсвіт князівських ходінь у козацтво посприяв улегі- тимненню й підвищенню престижу цього заняття, а також загально¬ му зближенню шляхетських низів з козаками. Не було тотожним покозаченню і козакування більшості середньої шляхти. Інакше укра¬ їнський соціум труснуло б не від одного поштовху. Як добре аргу¬ ментував С. Леп’явко, безпосередньо до козацьких лав вливалося лише дрібне боярство, особливо з прикордонних країв. Тому під су¬ провід ревізії на шляхетство “на південній Київщині і Брацлавщині боярство зникає у другій половині XVI ст. без всякого видимого опору... тоді як, скажімо, в околицях Овруча і Бару місцеве боярство вело довгу і вперту боротьбу, врешті-решт зберігши себе під іменем “око¬ личної шляхти”16. Проте й овруцькі бояри частково покозачилися, недаремно ж з’являється поняття “козаки, звані боярами овруцького староства”11. У першій половині XVII ст. принципових змін саме у поповненні козацтва з середовища шляхетського стану не відбулося. Князі й пани 14 ЬиЬіепіескі А. РоІопеигісШа. - Б. 30-31. 15 Тоткіемісг IV. О вкіасігіе вроіесгпут і еййстут... - Б. 253. 16 Леп ’явко С. Козацькі війни. .. - С. 35. 17 Див. Щербак В. Українське козацтво... - С. 43.
154 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв як не прибивалися раніше, так і не прибивалися зараз. Хіба-що вже й не “бавилися в козацтво”. А до козаків і далі долучалися лише ви¬ хідці з бояр-шляхти. Відомо про тривале козакування Семена Тол- качевського з Корця, який “служив козацьку службу в полку Сагайдач¬ ного”18, чи Федора Лисенка з аналогічним “послужним списком”19. Не став вододілом і Куруків 1625 р. Шляхтичі продовжували попов¬ нювати козацький стан. Вже після Курукова долучився, скажімо, Яків Острянин20. Збереглася й тенденція XVI ст., коли більшість козацької старшини становили вихідці із шляхетського середовища. Достатньо поглянути на постаті гетьманів, а особливо писарів та посланців до короля чи сейму. Отож, ніякі антагонізми не могли переінакшити опінію козаків в очах дрібної шляхти. Козацтво й далі розглядалося як потенційний берег для охочих. Чи не найпромовистішим свідченням цього є збе¬ реження практик допливу в козацьке середовище шляхтичів з середо¬ вища католицької шляхти, до того ж навіть з Підляшшя, як-от: Марцін Соколовський з Дорогичинського повіту21. Якщо вже като¬ лики, яким слід було проходити додаткову ціннісну переорієнтацію й перехрещуватися, продовжували долучатися до козаків, значить кут зору широкого загалу дрібної шляхти мало чим змінився. Це висте¬ лило дорогу до масової підтримки дрібного шляхтою Київщини та Поділля української Національно-визвольної війни XVII ст. Інша справа, що в останні два десятиліття XVI ст. еволюціонували від співробітництва до конфронтації стосунки козаків з українськими князями, колишніми покровителями козацтва, а також із урядниками прикордоння22. Але це вже зовсім інша ділянка козацько-шляхетських відносин. Сам процес покозачення шляхти відбувався повільно, що нагадує ситуацію зі вростанням приходьків з різних середовищ в козацькі спільноти Дону, Волги, Яїка й Тереку. Навіть кількарічне перебування серед козаків, зокрема й на Запоріжжі не гарантувало остаточної інте¬ 18 Допитові свідчення С. Толкачевського від 7 жовтня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Владимирский стол. - Стб. 21. - Л. 117). 19 Чолобитна Ф. Лисенка (РГАДА. - Ф. 210. - Приказной стол. - Стб. 24. - Л. 221). 20 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького від 9 лютого 1630 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 342. 21 Допитові свідчення М. Соколовського від 7 червня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 21. - Л. 321. 22 Докладніше про це див.: Кулаковсышй П. До історії стосунків реєстрових козаків і прикордонних старост у 1578-1583 рр. // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 1999. - Випуск 34. - С. 407-413; Леп’явко С. Козацькі війни... - С. 33-225.
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 155 грації. Шляхтичі покидали козацтво так само легко, як і входили до нього. Не була перешкодою і релігійна конверсія, яка передувала до- лученню до козацького товариства. Колишні шляхтичі-католики кидали козаків. Показовий життєпис згадуваного вище Марціна Соколовського. Він “добровільно служив із запорізькими Черкаси 13 років” з них 10 у Пирятині. У 1624 р. Марцінів батько, написав йому, щоб “від козаків відстав та їхав до нього в маєток його, бо він постарів. Однак Марцін, бувалий уже козак, відповів, що “латинської віри не хоче”23. А ось іще одна бурхлива доля. Василь Омелянов з Оршанського повіту перебував у Києві не ясно на яких засадах 12 років, потім на Запоріжжі - явно в козаках - упродовж трьох років, брав участь у Хотинській війні, разом з козаками ходив у Крим на допомогу Шагін-Ґірею, залишався певний час у Криму, після чого, повернувшись в Україну, проживав у Ніжині та Новгороді-Сіверську, врешті-решт, убивши якогось поляка, втік від кари до Московії24. * * * Якщо у випадку з елітарним поповненням своїх лав українське козацтво та решта козацьких спільнот перебували в різних вагових категоріях, то за допливами з інших станів склалася типологічно по¬ дібна ситуація. З-поміж населення Московії основними донорами козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка й Тереку стали низові прошар¬ ки: різні категорії посадських людей, городових козаків, селяни, хо¬ лопи, так звані “гулящі люди”. Як вже було вище продемонстровано, саме представники перелічених середовищ формували контингент і добровільних вихідців, й осіб, зваблюваних донцями. Низами пред¬ ставлені й допливи з середовища українського козацтва. Представни¬ ки старшини перебували на Дону лише експедиційно, як-от: Іван Сулима, Іван Богун, Іван Боярин, Дмитро Гуня, Тарас Трясило, Олексій Шафран25. Переходити до лав донців вони мали ще менше спонук, ніж рядові козаки. Подібно до козацтв зі східної зони головним живильним серед¬ овищем для українських козаків були спершу міщани. Згодом до¬ 23 Допитові свідчення М. Соколовського від 7 червня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 21. — Л. 321-322). 24 Допитові свідчення В. Омелянова від 2 вересня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 54. - Л. 188-189). 25 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 95,196, 203-204, 223-224, 232; Флоря Б. М. Молоді роки Івана Богуна // Україна в минулому. - Львів, 1992.-С. 73-76.
156 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв лучилися й селяни. З міщанами козаки були приречені мати комплекс різноманітних контактів вже на зорі своєї історії, коли населення міст прикордоння складалося не тільки з міщан, а й зі значної кількості служебного люду26. Адже ж прикордонні міста, осідки старост, за¬ лишалися тими єдиними острівцями стабільності на прикордонні і для тих, хто козакував суто експедиційно, і для тих, хто вже пере¬ творювався чи перетворився на професійних козаків. Серед найак¬ тивніших практикантів козакування, а потім і серед наповнювачів лав козацтва як окремого суспільного прошарку міщани й інші категорії міського населення становили більшість аж до кінця XVI ст., допоки в козаки масово не подався селянський елемент з різних українських регіонів. Недаремно ж у першій половині XVI ст. козаків часто не виплутували з міщан, пишучи, наприклад, що здобичницькі напади на турецькі і татарські чинники здійснюють не козаки, а “черкасці”, “кияни”, “канівці”, “піддані ваші з Брацлава”, як це було, приміром, в 1492, 1538, 1546 рр.27 Надалі допливи з середовища міщан не припинялися, до всього, з різних українських регіонів, як і у випадку зі шляхтою,. Про значні масштаби покозачення міщан красномовно промовляють відповідні пункти козацьких комісій та сеймових конституцій першої половини XVII ст., із забороною міщанам переходити до козацького стану та з вимогою до козаків вилучити зі свого складу ремісників, купців, шинкарів, кравців, війтів, бурмістрів та ін. чи міщан, які покозачи- лися 3 роки тому (комісія 1617), 5 років тому (комісія 1619)28. Серед козаків, які перебралися до Московії в 1638 р., були вихідці з білоцер¬ ківських, золотоніських, львівських міщан29. Врешті, масове покоза¬ чення міщан з козацьких країв під час української Національно- визвольної війни середини XVII ст., стало логічним продовженням безперервної традиції, яка своїми коріннями сягала ще початків ко¬ зацтва. 26 Докладніше про це див.: Довнар-Запольский М. Украинские староства в первой половине XVII века. - Киев, 1908. - С. 86-87; Щербак В. Українське козацтво... - С. 40. 27 Лист великого литовського князя Олександра до кримського хана Менґлі-Ґірея від 19грудня 1492рЛРиШкіК. Бгікіероіа //ЗгкісеЫв^гусгпе.-Кгакбчу, 1887.-8.19; Лист турецького султана Сулеймана до короля Зиґмунта І від червня-липня 1538 р. // Жерела до історії України-Руси. - С. 5; Лист турецького султана Сулеймана до короля Зиґмунта І, січень 1646 р. // Там само. - С. 21. 28 Див. Тоткіемісг W О вкіасігіе вріоіестуш і еіїшшіут... - Б. 254. 29 Допитові свідчення українських козаків-вихідців на государеве ім’я Матвія Ми¬ хайлова, Дмитра Лук’янова, Тимофія Матвеева від 26 січня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Белгородский стол. - Стб. 82. - Л. 74-76).
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 157 Водночас козацько-міщанські стосунки перемежовані конфліктами. Не входячи тут спеціально у з’ясування перебігу козацько-міщанських стосунків (це потребує окремої великої розмови), варто відзначити, що стиль козацького життя просто таки не міг не призводити до перетину інтересів козаків та міщан, особливо під час перебування перших поза традиційними козацькими територіями. Вимоги стацій та леж наштовхувалися на зрозумілий спротив міщан. Скарги міщан на завдані козаками “кривди незносні" - неодмінний супровід пере¬ міщень козацьких загонів до театру військових дій в Інфлянти чи на Московщину. Нарікання лунали звідусюд, де побували козаки. До¬ ходило до збройних сутичок, як-от у 1595 р. в Слуцьку чи в 1602 р. у Вітебську30. Та й у козацьких краях конфліктів не бракувало. Чого варті бо¬ дай бої між переяславцями та козаками К. Косинського. Гетьман пізніше метафорично прирівнював дії противника до бусурманських вторгнень31. А вимоги датків, загроза козацьких леж постійним дамок- ловим мечем висіли над міщанами прикордоння, набуваючи особливої гостроти під час виконання козаками служб королю. Козаки в остан¬ ньому випадку чулися повністю легітимними у таких своїх діях. Київські міщани наприклад скаржилися на утиски, від козацьких за¬ гонів, які поверталися у 1619 р. з Московщини32. Через два роки міщани нарікали, що їхнє місто особливо потерпає від того, що “Вій¬ сько Запорізьке на тому стоїть, що не хоче ніде інше тільки тут, в Києві, брати гроші його королівської милості й виправи свої на служ¬ бу його королівської милості хоче мати”33. Конкретно в 1621 р. міща¬ 30 Лист гетьмана С. Наливайка до віденського воєводи І. Ходкевича, 1595 (AGAD. - Archiwum Radziwillöw. - Oddzial V. - № 13368). Про конфлікт та збройну сутичку між козаками та вітебськими міщанами та про інші конфлікти з міщанами білоруських міст див: листи козацького старшого Г. Крутневича до канцлера Великого князівства Литовського Л. Сапіги від 4 грудня 1602 р. та до коронного гетьмана Я. Замойського від 20 грудня 1602 p. (Biblioteka Raczynskich. - № 88 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikro- filmow. - Mf. 3723). - S. 138; AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 153. - K. 9-10); лист старшого Війська Запорізького І. Косого до канцлера Великого князівства Литовського Л. Сапіги від 22 січня 1603 p. (Biblioteka Raczynskich. - № 88 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 3723). - S. 140-140 v. 31 Лист гетьмана K. Косинського до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 15 ве¬ ресня 1592 p. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 59. - Vol. 90). Докладніше про конфлікт козаків з переяславцями див.: Леп’явко С. Козацькі війни... - С. 59-60. Див. також: Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 427. 32 Білоус Н. Київ наприкінці XV - у першій половині XVII століття. Міська рада і самоврядування. - Київ, 2008. - С. 255-256. 33 Лист київських міщан до київського воєводи Т. Замойського від 19 лютого 1621 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 337. - K. 24).
158 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв ни змушені були відкупитися від непроханих гостей, які “з усіма полками тут... до міста на постій заїхати хотіли”34. З 1620-хх р. додає свого релігійний чинник. Саме на цьому ґрунті виник, напри¬ клад, відомий конфлікт у Києві 1624 - початку 1625 рр.35 У 1636 рр. напругу спровокували наміри київських бернардинців відібрати у ко¬ заків будинок, який у 1600 р. заповів їм знаменитий гетьман Самій- ло Кішка36. Словом, стосунки козаків з міщанами були явно не безхмарними, що виникало з самої природи міста й козацтва. Однак це зовсім не перерізало пуповину поповнення козацьких лав за рахунок вихідців із різних міст, прикордонних і віддалених. Козацьке середовище за¬ лишалося привабливим для значної частини міщан. Особливо вдячним пристановищем козацтво виглядало для міщан, замішаних в різних міських конфліктах. Це добре ілюструє випадок з київським міщани¬ ном Григорієм Деркачем (1627), Заївшись з війтом Яцьком Баликою, Григорій подався в козаки, але й там не прижився й, у кінці-кінців, “козаки з між себе його вигнали”, після чого він повернувся до міста, де знову, як писали міщани, “тримає добра міські й уживає купецької торгівлі"31. Легко змінюючи свою “прописку”, Григорій Деркач де¬ монструє тісну переплетеність козацького світу з міщанством при¬ кордоння, притаманну і козакам, і міщанам еластичність ціннісної межі, яка свідомісно відділяла ці стани, що вистеляло дорогу числен¬ ним допливам міщан у козаки, так опукло простежувані в середині XVII ст. Що стосується поповнення козацтва коштом найнижчої соціаль¬ ної верстви - селянства, - то слід погодитися з тією тезою, що на етапі генези й становлення козацтва роль селян була дуже обмеже¬ ною38. Ситуація рішуче змінилася на зламі XVI-XVII ст., коли бурх¬ лива колонізація Поля, співпавши з посиленням визиску селян в інших частинах України, погнала їх на прикордоння й наблизила 34 Tamze. 35 Ширше про цей конфлікт див.: Сас П. Політична культура українського суспіль¬ ства...-С. 179-183; БілоусН. Київ наприкінці... -С. 261-263; Кетра Т. Sprawazabojstwa wöjta kijowskiego Teodora Chodyki przez Kozakow. Przyczynek do wyjasnienia sytuacji na Kijowszczyznie w przededniu powstania kozackiego 1625 r. (publikacja zrodel) // Mi^dzy Zachodem a Wschodem. Studia ku czci profesora Jacka Staszewskiego. - Torun, 2003. - S. 289-300. 36 Інструкція Війська Запорізького посланцям на сейм від 30 вересня 1636 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 119). 37 Лист київських міщан до Т. Замойського, 1617 (AGAD. -Archiwum Zamoyskich. - № 289. - K. 123). Білоус Н. Київ наприкінці... - С. 259. 38 Обґрунтування цієї тези див. в: Лей ’явко С. Козацькі війни... - С. 29-30.
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 159 фізично та морально до козацького світу. Тільки вчорашні селяни й могли забезпечити те стрімке зростання чисельності козацтва, яке спостерігається в перші десятиліття XVII ст. Інших людських резер¬ вів у таких кількостях просто таки не існувало. Відгомоном масово¬ го покозачення селян стали волання шляхти і влад про те, що на прикордонні “що не хлоп, то козак”, “все хлопство покозачилося”, якими так переповнена річпосполитська документація першої поло¬ вини XVII ст.39 6.2. Кількісні характеристики козацтв Про важливість такого параметра як чисельність для формування загальної потуги різних козацтв та спроможності відповідати на ви¬ клики, що їх підносило розташування козацьких територій на Степо¬ вому Кордоні, розводитись особливо не варто. Однак визначити кількісні характеристики тих чи інших козаків не просто. Правду кажучи, достеменно з’ясувати питання неможливо навіть у випадку з українськими козаками, які не мали підстав приховувати свою чи¬ сельність, радше навпаки часами обставини підштовхували їх до перебільшень. Що вже говорити про решту козацьких спільнот, чиї інтереси діаметрально суперечили спробам сторонніх чинників по¬ рахувати й переписати їх. А відтак доводиться задовольнятися при¬ близними обрахунками та відфільтруванням загальних тенденцій. Особливо невдячна справа з визначенням чисельності козацьких спільнот Каспійського морського регіону. Фактично можемо оперу¬ вати лише орієнтирними даними, а також враховувати чинник по¬ рівняння реальної потуги різних козацьких спільнот. Чи не найраніші свідчення, від яких можна відштовхнутися, визначаючи чисельність волзьких та яїцьких козаків, датовані 1586 та 1591 рр. У першому випадку відомо, що до війська царських воєвод Р. Пивова та М. Бурцева входило 900 волжаків40. У тому ж таки році на Яїк зайшли 600-700 козаків і побудували містечко в гирлі р. Ірлек. Очевидно, більшість з них була волжаками, і принаймні частина осіла на Яїку41. А в 1591 р. разом із астраханськими воєводами Сицьким та Пушкіним на Північній Кавказ вирушило 500 яїцьких і 1000 39 Див. хоча б: інструкція короля Зиґмунта III на сейм 1615 р.// Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 165; лист польного гетьмана М. Потоцького до коронного гетьмана С. Конецпольського від 10 грудня 1637 р. // Когевропсіепсіа Біапізіачуа Копіесроі- skiego... - Б. 449; Лист старости любельського і переяславського П. Боржецького до С. Конецпольського від 10 грудня 1637 (Татге. - Б. 450). 40 Кушева Е. Н. Народы Северного Кавказа... - С. 264-265. 41 Карпов А. Б. Уральцы... - С. 75.
160 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв волзьких козаків42. Зазначені цифри зорієнтовують на припущення, що чисельність волзьких козаків не перевищувала кількох тисяч, яїцьких налічувалося дещо менше. Надалі кількість волжаків не зазнавала суттєвих змін у бік збільшення: давалися взнаки вади локалізації території волзької спільноти. Затиснуте московськими містами-фортецями волзьке козацтво було позбавлене тих можливостей для розвитку, які мали сусідні донці чи яїцькі козаки, й від 1580-х рр. приречено виконувало функцію донора для інших козацтв Каспійського регіону. Стосовно ж терців, гребінців, то до кінця XVI ст. не маємо навіть тих побіжних цифрових даних, якими оперуємо у випадку з волзь¬ кими та яїцькими козаками. Однак на підставі набагато меншої ак¬ тивності козаків Північного Кавказу, можна судити про те, що їхня кількість була ще мізернішою. Донські козаки також не засвітилися тоді як особливо потужна спільнота, хоча вже були спроможні організовувати морські походи в 300 душ43. Однак, на відміну від решти козацтв східної зони Сте¬ пового Кордону і подібно українським козакам, донці нарощували свою чисельність інтенсивно й у роки Великої Московської Смути виглядали непорівняльно потужнішими від козацтв Волги, Яїка й Тереку. За найоптимістичнішими підрахунками донців налічувалося тоді 8-10 тис. чол.44, а волжаків, терців, гребінців та яїцьких коза¬ ків - куди менше. У 1606 р. при “царевичі” Петрі, висунутому коза¬ ками на Тереку, перебувало до 4000 козаків з Волги, Яїка й Тереку45. Враховуючи, що така загальнокозацька акція згуртувала лише стіль¬ ки козаків і що, ймовірно, певна кількість їх вже перебувала у вну¬ трішніх районах Московії, можна припустити, що чисельність волжа¬ ків, терців, гребінців та яїцьких козаків порівняно з кінцем XVI ст. не зазнала суттєвих змін. У кращому випадку на цих річках пере¬ бувало по 2-3 тис. чол. До такого висновку підштовхує і той факт, що навіть значно пізніше в 1632 р., наприклад, яїцькі козаки могли виставити на цар¬ ську службу 2 тис. чол.46 Реально ж, як вже згадувалося, по дорозі до театру військових дій цареві присягли 950 козаків з Яїка та Вол¬ 42 Там же. - С. 86. 43 Див. Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 83. 44 Там же. - С. 85. 45 Маржерет Ж. Состояние Российской империи и Великого княжества Московии // Россия ХУІ-ХУІІ вв. глазами иностранцев. - Ленинград, 1986. - С. 257. 46 Відписка царицинського воєводи Л. Волконського до московського царя Михайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // РИБ. - Т. ХУЛІ. - С. 342.
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 161 ги47. Щодо терців та гребінців, то їм у 1623 р. було надіслано госу- дареве жалування “отаманам ЗО чоловікам по рублю і по четверті борошна, рядовим 470 чоловіком по полтині і по три осьмини борош¬ на людині на рік”48. Про низьку чисельність козаків на Яїку, Волзі й Тереку свідчить також поблажливе ставлення Москви до комунікації з ними. На від¬ міну від донського варіанту, з яїцькими, терськими, гребінськими та волзькими козаками вона так і не налагодила регулярних зносин, що було б неможливо у випадку значної чисельності перелічених спіль¬ нот. На Терек, правда, у 1623 р. царський указ вимагав посилати щорічно жалування, але справу промовисто спустили з центрального рівня на місцевий. Терці та гребінці не мусили їхати до Москви, як донці, й отримували жалування в Астрахані49. На думку М. Мінінкова, в 1621 р. Військо Донське нараховува¬ ло вже 20 тис. чол.50 Однак ґрунтується вона, як уже звертав увагу О. Куц51, на непевних припущеннях, що в тогорічному морському поході брало участь нібито 14 тис. донців, бо на Дону залишилося, за словами козаків, 7 тис. (як вважає Н. Мінінков, - третина). У такому випадку це був би найпотужніший морський похід за всю історію донського козацтва. І важко пояснити, чому акція не ви¬ кликала ніякого розголосу (і це в рік Хотинської війни!), тоді як куди слабший похід 1621 р. з Дону 1400 донців та 300 українських козаків добре знаний. Зрештою, незрозуміло, чому через 17 років кількість донців мала б так ґвалтовно зменшитися до 10 тис. у 1638 р. (цією цифрою послуговується також і Н. Мінінков52), якщо упродовж 1621-1637 рр. козаки не зазнавали якихось масштабних втрат. Натомість після “сидіння” в Азові 1641 р. та кровопролитної оборони донських містечок в 1643-1645 рр. 1647 р., воронежець Т. Михньов та каширенин П. Красников, які незалежно один від одного побували на Дону в 1647 р., оцінювали чисельність “старих козаків і вільних людей” всього в 5 тис. чол.53 Відтак вмотивованим видається припущення О. Куца, що кількість донських козаків у 47 Карпов А. Б. Уральцы... - С. 55-57. 48 Приказний запис приказу Казанського двору (РГАДА. - Ф. 127. - 1631 № 1. - С. 107). 49 Там же. -Л. 108. 50 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 93. 51 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 266-267. 52 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 98. 53 Допитові свідчення Т. Михньова від 3 серпня 1647 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 420; допитові сідчення П. Красикова від 5 серпня 1647 р. // Там же. - С. 423. 11-1217
162 Частина IL Етнічний та соціальний коди християнських козацтв другій третині XVII ст. не виходила за межі 10 тис. душ, часами знижуючись до 5-6 тис.54 На тлі кількісних показників козаків Дону, Волги, Яїка й Тереку українське козацтво постійно було на дві голови вищим. Вже у 1576 р. воно могло легко споряджувати походи чисельністю 3 тис. чол., як-от на чолі з Богданом Ружинським під Іслам-Кермен.55 На по¬ чатку 1590-х pp. військо гетьмана Кшиштофа Косинського налічува¬ ло 5 тис. чол., а також вважалося, що козаки здатні виставити на службу австрійському імператорові до 10 тис. чол., і що взагалі мож¬ на було б нашкребти до 20 тис.56 На початку XVI ст. чисельність українського козацтва зросла ґвалтовно. Тільки з Петром Сагайдачним на Московію в 1618 р. хо¬ дило 20 тис. українських козаків57 А вже на варшавському сеймі 1620 р. князі Збаразькі у своєму проекті оборони проти турків перед¬ бачали залучити до 80-ти тис. козаків58. Самі козаки навесні 1621 р. обіцяли у випадку визнання королем нововисвяченої православної ієрархії підтягнути на “неприятеля Святого Хреста” 50 тис. чол.59, а в 1623 р. навіть “сто тисяч на цісаря турецького причинити”60. В унісон з козаками оцінював чисельність присутніх на козацькій раді на Кагарлику (1621) київський митрополит Й. Борецький61. У Хо¬ тинській війні взяло участь понад 45-47 тис. українських козаків, а ще понад 5 тис. перебували на морі62. 54 Куц О. Ю. Донское казачество. ..-C. 268. 55 Див. Флоря Б. Н. Россия и походы запорожцев... - C. 217. 56 Див. підрахунки М. Грушевського та В. Щербака (Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - C. 281-282; Щербак В. Динаміка зростання чисельності українського козацтва до середини XVII ст. // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. - Київ, 1998. - С. 54-55). 57 MajewskiA. Moskwa 1617-1618. - Warszawa, 2006. - S. 147. 58 Gawron P. Projekty reform armii Rzeczypospolitej w latach 20. XVII w. na tie wojsko- wosci zachodnioeuropejskiej // Staropolski ogl^d swiata. Rzeczpospolita miçdzy okcydentali- zmem a orientalizacj% Tom. 1. Przestrzen kontaktöw. - Torun, 2009. - S. 189. 59 Інструкція послам Війська Запорізького до короля Речі Посполитої М. Жмайлові, Павлу з Десни, Супруну Богушу від 1 березня 1621 р. // Ковальський Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI-XVII вв. - Днепропетровск, 1884. - С. 74; Кулиш. П. А. История воссоединения Руси. - Москва, 1874. - Т. 2. - С. 250; 60 Лист Війська Запорізького до сейму Речі Посполитої, не раніше 1623 p. // Drozdowski M. Religia і Kozaczyzna... - S. 265. 61 Cac 77. Чисельність запорозького війська у Хотинській битві 1621 р. // Український історичний журнал. - 2010. - № 5. - С. 24. 62 Там само. - С. 34-35.
Розділ 6. Соціальне обличчя донорів, чисельність козацтв 163 У середині 1620-х рр. ходили чутки, буцім козаків могло зібра¬ тися до 80 тис.63, що відбивало загальну тенденцію зростання козаць¬ ких лав. Подібні ж показники чисельності козаків наводив у 1640 р. С. Конецпольський, пояснюючи туркам і татарам мотиви побудови фортеці Кодак прагненням Варшави придушити козацьку сваволю. “Страшніші ці дві або три тисячі слуосняних жовнірів на Кодаку, ніж за кільканадцять миль шістдесят-вісімдесят тисяч свавільних коза¬ ків- патетично писав гетьман64. І не перебільшував. Оскільки в 1646 р. Владислав IV розраховував долучити до планованої кампанії проти Туреччини навіть до 100 тис. козаків65. Самі козаки після поразки під Куруковим (1625), не погоджую¬ чись на 6-ти тисячний реєстр, говорили, що поза ним залишиться до 45-ти тисяч побратимів. І це після 8-ми тисяч полеглих на полі бою, як оцінювало саме Військо Запорізьке власні втрати під час повстан¬ ня66. А в 1646 р. козацтво твердо обіцяло королю виставити 50- 100 тис. вояків67. Як бачимо, перевага українського козацтва над іншими козаць¬ кими спільнотами в чисельності була повною. Кількісні характерис¬ тики українських козаків, як мінімум, уп’ятеро перевищують про¬ гнозовану чисельність Війська Донського в 1638 р. Військо Запо¬ різьке диспонувало такими людськими ресурсами, з якими решта козацтв не могла зрівнятися навіть сумарно. Відповідно загальна військова та суспільна потуга українських козаків, їхня питома вага в козацькому чинникові як такому, їхня ступінь впливовості на Сте¬ 63 Про те, що українських козаків нібито “в Запорогаху зборі тисяч їх з вісімдесят хочуть з поляками битися за віру", повідомляв у Москві єпископ Ісаакій Борискович (відписка путивльських воєвод А. Головіна та І. Осипова до московського царя Михайла Федоровича від 15 вересня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Новгородский стол. - Стб. 8. - JI. 3). У квітні 1625 р. вяземські воєводи, покликаюсь на інформації ви¬ хідця з України на государеве ім’я Онисима Іванова, повідомляли, що зібралося “черкас всяких людей з вісімдесят тисяч” (відписка вяземських воєвод С. Прозоровського та Г. Аляб’єва до московського царя Михайла Федоровича від 25 квітня 1625 р. (Там же. - С. 36). 64 Меморіал коронного гетьмана С. Конецпольського послу до Туреччини В. Московському, лютий 1640 // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 594. 65 Nagielski M. Komput wojsk Rzeczyposzolitej na projektowanq. kampaniç przeciwko Turcji w 1646 roku // Studia і Materialy z Historii Wojskowosci. - Warszawa, 1995. - T. XXXVII. - S. 326. 66 Грушевський M. C. Історія України-Руси. - T. VII. - C. 557. 67 BiedrzyckaA. Zloty pokoj і Kozacy Zaporozscy w shizbie Rzeczypospolitey 1639- 1647 // Zeszyty naukowe Uniwersztetu Jagiellonskiego. - Krakow, 2000. - T. MCXXXVIII. - S. 35. ir
164 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв повому Кордоні засадничо мали бути суттєво більшими й такими виявилися насправді. Коли ж взяти до уваги посутні відмінності у такій надзвичайно важливій ділянці, як допливи з соціальних еліт, вимальовується перспектива інакшості вже, власне, орбіт розвитку українського козацтва та решти спільнот Дону, Волги, Яїка й Тереку. В українському випадку ступінь причетності вихідців з представницького стану, нехай і з його низів, до наповнення козацьких лав не йде ні в яке порівняння з іншими аналогами. Це не могло минутися даремно й не позначитися не тільки на соціальному обличчі, а на й історичному майбутньому кожного з козацтв.
Розділ 7 ВНУТРІШНІ ПОДІЛИ В КОЗАЦЬКИХ СПІЛЬНОТАХ 7.1. Козаки “статечні”, “значні”, “лутшнє казані”, “старшина”, “чернь” Як дітей людської цивілізації християнські козацькі спільноти не могла оминути доля ієрархієзації соціумів. Легко помітити, що неодно¬ рідність козацьких середовищ проступає вже на зорі історії християн¬ ських козацтв. Етнічна, а головне соціальна терпимість козаків щодо допливів у свої лави, ця альфа і омега козацького світу, стала тим відправним пунктом, який дав старт процесові внутрішнього розшару¬ вання практично з перших днів становлення тієї чи іншої спільноти. Хоча сповнений небезпек стиль життя на Степовому Кордоні і фор¬ мував загострене відчуття ліктя й провокував нівеляційні процеси, але, як виглядає, здатен був лише згладити гострі кути. Вихідці з різних суспільств заносили з собою в козацькі серед¬ овища свої уявлення про організацію соціуму. Важко собі уявити, щоб, опинившись серед козаків, приходьки з якогось дива автоматич¬ но відключали свої стереотипи щодо облаштування людських спіль¬ нот. Тим паче, що в Україні, наприклад, козакували князі, а частина дрібної шляхти перетворилася на правдивих козаків. Та й на Дону в козацькі лави вряди-годи потрапляли представники нижчих прошар¬ ків московської еліти, хоча й у незначній кількості. Напрочуд пока¬ зовою є “козацька історія” члена потужної тоді польської шляхетської фамілії Зборовських - Самуеля. Щойно з’явившись на Запоріжжі, він удостоївся булави1, у чому, безумовно, відбилися переплавлені в козацькому котлі стереотипи мислення, які козаки черпали з реаль¬ ного життя суспільства, звідки у більшості походили. Колишні шлях¬ тичі чи їхні покозачені нащадки завжди були головним резервуаром для поповнення козацької старшини. Достатньо подивитися на пере¬ лік старших та писарів, починаючи з Кшиштофа Косинського. Ви¬ 1 Раргоскі В. НегЬу гусегеїша polskiego. - Кгакбду, 1858. - в. 156.
166 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв падки, коли булава діставалася представникам низів, можна перелі¬ чити на пальцях. У Війську Донському, з усього видно, була закладена схожа тен¬ денція організації спільноти. Серед відомих отаманів кінця XVI - пер¬ шої половини XVII ст. були дворяни Іван Кішкін, Смага Чертенський, Семен Кутузов і навіть, збіднілий князь Іван Друцький (військовий отаман Іван Васильєв)2. Цілком очевидно, що анклавність донців не стала вивітрювачем типових уявлень про станову ієрархію соціуму, і вихідці із суспільних еліт відпочатково мали куди більші шанси на провід у козацькому середовищі. Але внаслідок того, що на Дон про¬ никало обмаль представників верхніх прошарків суспільної драбини, їхня питома вага виявилася незначною. Більшість донських отаманів різного рівня - військових, похідних, городових (станичних) - не мо¬ гла не походити з простолюду. На Яїку й Тереку, куди представники верхів не досягали, ситуація була ще однозначнішою. Відтак фактичний бік справи різко контрастує з українським варіантом, де потужні допливи шляхетського елементу посутньо зву¬ жували вихідцям із низів можливості для соціального авансу. Оскіль¬ ки провід у козацькому середовищі став спеціалізацією вихідців зі шляхти, саме тому в середовищі українського козацтва поділ по лінії старшина - рядові козаки окреслився набагато швидше, ніж в інших козацьких спільнотах і вже в 1590-ті рр. на початок XVII ст. був дуже виразний. Прискорення процесу виособлення старшини не мог¬ ло не надати впровадження реєстру. На кінець XVI ст. дійшло до того, що чернь і старшина проводили на Січі окремі ради, свідком чого став у 1594 р. Еріх Лясота3. Поняття “чернь” міцно засіло в лексиконі як козаків, так і шляхти, української й польської4. “Чернь” вважали відстійником свавільного елементу і старшина, і шляхта. Викорінити сваволю означало поставити на своє місце “чернь”. 2 Мининков Н. А. Донское казачесто... - С. 125. 3 Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. - Warszawa, 1972. - S. 69,71. 4 Див. хоча 6: “Ukaziemy z starszim у s polkowniky, і s setnikami, czerni tez wziawszi s kilka dziesiqt koni” (легація Війська Запорізького на сейм, 1625 p. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 70. - Volumin 124); “А nadto nie tylko starszyna, aley czern wszystka podniesio- nym glosqm w te slowa przysiqgq oddali” (угода між коронними комісарами й Військом Запорізьким від 6 листопада 1625 р. // АЮЗР. - Ч. III. - Т. 1. - С. 291; “Рапи hatamanu perejaslawskiemu і wszystkiemu towarystwu, czerni, to jest pospölstwu, і wszystkiej braci naszej, dobrego zdrowia odPana Boga wiemie zazywac zyczymy ” (універсал гетьмана Війська Запорізького Павла Бута (Павлюка) до переяславського отамана і переяславських козаків від 12 серпня 1637 р.) // OkolskiS. Dyariusz transakcyi wojennej misjdzy wojskiem koronnem і zaporoskiem w r. 1637. Tudziez kontynuacya dyaryusza wojennego w roku 1638. - Krakow, 1859.-S. 12),
Розділ 7. Внутрішні поділи в козацьких спільнотах 167 Ґвалтовне зростання лав українського козацтва в перші десяти¬ ліття XVII ст. призвело до подальшого поглиблення поділу на стар¬ шину і “чернь”, насамперед у свідомості старшини, оскільки в рамках тогочасних уявлень давало шляхті вагомі аргументи обґрунтовувати своє небажання розширювати реєстр, а головне “права і вольності” козацького стану. Шляхта апелювала до широкого представництва в козацькому середовищі “черні”, на яку ніяк не годилося поширювати обстоювані старшиною прерогативи. Принагідно наголошувалося на тому, що насправді не всі козаки є “людьми лицарськими", далебі ними є лише вихідці зі шляхти5. Під “старшиною” в українському козацтві, здебільшого, розуміли козацьку верхівку, яку наповнювали виборні посадовці. Подеколи поняття вживалося і в ширшому значенні, покриваючи хіба колишніх посадовців, а то й узагалі ширший загал козаків, які піднімалися над голотою. Не випадково ж у Куруківській угоді 1625 р. містився запис, що присягла “не тільки старшина, але і вся чернь”6. Оскільки коро¬ лівські комісари не могли зарахувати до черні усіх, хто не був акту¬ альним посадовцем, відповідно поняття “старшина” було вжите в ширшому розумінні. Водночас пробивало собі дорогу вузьке значен¬ ня поняття, а саме прикладення лише до однієї особи - старшого. У цьому сенсі воно фігурує в одному з листів гетьмана Михайла До¬ рошенка (“залишивши на Кошу на звичному місці старшину Івана Кулагу”)7. Плинність поняття “старшина” створювала можливості для ево¬ люції в майбутньому його семантичного наповнення в різний бік. У бурхливих подіях середини XVII ст. перевагу здобула звужена версія, яка пануватие й до останніх днів існування Гетьманщини, витіснив¬ ши решту й віддзеркалюючи процес становлення корпоративної за¬ мкнутості верхівки нової української еліти. Крім українських козаків, поняття “старшина” точно знали донці, а можливо, й решта козацтв. За спостереженнями О. Куца8, на Дону вживалося воно принаймні в трьох значеннях: військовий отаман, козацька верхівка, а ближче до середини XVII ст. ще й особлива по¬ 5 Див. хоча б: лист польного гетьмана С. Жулкевського до козацького гетьмана М. Шаули від ЗО березня 1596 р. (ВіЬІіоІска ^іейопвка. - № 3596 (М£ Р. 1112). - 8.163); лист королівських комісарів до Війська Запорізького від 11 жовтня 1625 р. // гЬіог ра- тіеІпікб'Л' о £Іа\\т^ Роївсе. - Б. 170. 6 АЮЗР. - Ч. III. - Т. 1. - С. 291. 7 Лист М. Дорошенка до коронного гетьмана С. Конецпольського від 27 червня 1626 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 294. 8 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 226-228.
168 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв сада в похідних козацьких формуваннях, специфічний статус якої визначити важко. Проте, на відміну від української ситуації, на Дону, Волзі, Яїку й Тереку перетворення верхів на окрему соціальну групу, яка б відкрито змагалася за специфічну позицію в тому чи іншому козацькому анклаві, станеться значно пізніше, у другій половині XVII ст., на ґрунті дедалі глибшого майнового розшарування. Безперечно, певне розшарування існувало в козацьких анклавах практично завжди, до чого підводив сам стиль життя та наявність владної вертикалі. На Дону, наприклад, більша доля здобичі для військових отаманів та осавулів, існування практики кредиту для новоприходьків, розподіл царської платні серед не всіх козаків, цар¬ ська винагорода членам військових станиць9, - усе це унеможливлю¬ вало збереження відносної майнової рівності. Але до 1660-х рр. майнова диференціація не сягала такої міри, щоб спровокувати по¬ яву стійких соціальних груп. Невідомі випадки конвертації статків у впливи на роботу військових кіл, а військові отамани більше всього боялися гніву від рядових козаків на колі10. Невикристалізованість не так поділів, як їхньої соціальної та правової функції, виразно про¬ стежується у відповіді донців царському посланцю Т. Михньову, на що свого часу звернув увагу Б. Боук11: “А то у них кращі люди (“лутгииє люді”), кого вони, вибравши військом, пошлють до государя, а кращих людей у них на Дону немає, усі вони між собою рівні”12. Утім, попри усю пафосність запевнень про рівність, принаймні на Дону в козацькому середовищі вже циркулює поняття “кращі ко¬ заки” (“лутшие казакі”)13, віддзеркалюючи поступове розкручування процесу ціннісного відділення когорти старшини від рядових козаків. При цьому Московія зі зрозумілих міркувань намагалася пришвид- чити розшарування, що мало б полегшити інтеграцію донського ко¬ 9 Детальніше про підстави майнової диференціації на Дону див.: Кущ О. Ю. Донское казачество... - С. 367-378. Про специфіку розподілу між козаками царського жалування див.: МининковН. А. Донское казачество... - С. 174-176. 10 Показовий випадок стався в 1645 p., коли московські посланці С. Телепньов та А. Кузовлєв пристрасно закликали військового отамана Івана Каторжного переконати козаків прийняти царські грамоти не на колі, а в посольському стані, І. Каторжний погодився звернутися до кола, зазначивши, однак: “Хоча битий буду”. Почувши пропозицію, козаки “усім колом розпочали його, Івана, лаяти матюччям", звинувачуючи в тому, що отамани “Великим Військом торгують” (Цит. за Куц. О. Ю. Донское казачество... - С. 214). 11 BoekB. Imperial boundaries... - P. 35. 12 Допитові свідчення T. Михньова від 11 лютого 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 660- 661. 13 Допитові свідчення отамана військової станиці Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - JI. 201).
Розділ 7. Внутрішні поділи в козацьких спільнотах 169 зацтва. До царських грамот на Дон поняття “кращі козаки” було уведено ще в кінці XVI ст., більшу долю царського “корму”, призна¬ ченого членам військової станиці, давали отаману та осавулу, коли ж станицю очолював військовий отаман, виплати зростали14. Для означення козаків, які не належали до низів, в Україні вико¬ ристовували також поняття “статечні козаки”, “значні козаки”, “заслу¬ жені козаки”. Усі вони вживалися дуже обтічно і взаємно перетинали¬ ся. Перші два фіксуються вже в 1590-х рр.15 “Значних” козаків про¬ тиставляє усім іншим (“незначним”) С. Наливайко, обіцяючи не приймати до майбутнього Бузько-Дністровського Війська чернь16. Цих значних мало бути багато, оскільки, за С. Наливайком, тих із них, хто не увійде до реєстру, він мав намір відправляти до короля “на екзекуцію”. Поняття “значний” поширювалося на усіх бувалих козаків з тривалим козацьким стажем, бо згідно з проектом до Війська мали бути зараховані лише “стаційні” запорожці. Як довго слід було коза¬ кувати, щоб стати “статечним”, не зрозуміло. Не ясно також, чи ево¬ люціонували в часі підходи до семантичного наповнення відповідно¬ го терміну. Важко, однак, погодитися з думкою П. Саса, що “у запо¬ розькому середовищі заслуженими ветеранами вважали козаків, які перебували у Війську Запорізькому від десяти до тридцяти років”17. Справді, під час Куруківської комісії 1625 р. козаки вели мову про козаків з 10-30-річним стажем, але зовсім не в контексті проти¬ ставлення їх “молодшим” побратимам. Йшлося лише про обґрунту¬ вання меж реєстру в 10 тис. чол. на противагу вдвічі меншій пропо¬ зиції королівських комісарів. Тому й наголошувалося на членстві у Війську Запорізькому понад 10 тис. осіб з таким послужним списком, який би мав вразити опонентів18. Виключити з Війська старшина, 14 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 174-178. 15Лист польного гетьмана С. Жулкевського до козацького гетьмана М. Шаули від ЗО березня 1596 p. (Biblioteka JagieHonska. - № 3596 /1 (Mf. P.1112). - S. 162 v.); лист стар¬ шого T. Байбузи до коронного гетьмана Я. Замойського від 15 листопада 1598 р. // Listy Stanisiawa Zolkiewskiego 1584-1620. - Krak6w, 1868. - S. 88. 16 Кондиції гетьмана C. Наливайка, січень 1596 p. // Zbior pami^tnikow do dziej6w polskich. - Warszawa, 1858. -T. II. - S. 219. Про статечних козаків пише С. Жулкевський (лист С. Жулкевського до козацького гетьмана М. Шаули від 30 березня 1596 p. (Biblioteka JagieHodska. - № 3596 /1 (Mf. P.1112). - S. 163)). 17 Cac П. Витоки українського націотворення. - C. 360. 18 “Важко погодитися, щоб чисельність всього Війська охоплювала п 'ять тисяч, бо між нами понад десять тисяч знайтися може тих людей, які від десяти, двадцяти і тридцяти років рицарською справою на службах Речі Посполитої шаблею хліба на¬ бували та страждали" (інструкція послам Війська Запорізького від 5 листопада 1625 р. // Zbi6r pami^tnikow historycznych о dawney Polscze. - Lw6w, 1833. - T. VI. - S. 218.
170 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв попри всю нелюбов до черні, воліла лише тих, хто “до війни не здатні”19, що на практиці перетворювало все на фікцію. Натомість на Вільшанській комісії 1617 р. козаки наполягали на зарахуванні до товариства осіб лише з двохрічним стажем, на Роставицькій комісії 1619 р. - тих, хто не менш ніж 5 років скинув із себе пута залеж¬ ності від шляхти чи перейшов до козацького товариства з міщан20. Тверезо розуміла цю ситуацію і Варшава. У 1617 р. вона вимагала 3-х річний стаж козакування, у 1619 - 5-ти річний21. Отже, достатнім для того, щоб бути вписаним до 10-ти тисячно¬ го реєстру, тобто належати до привілейованого прошарку, старшина в 1619 р. була готова визнати менш ніж 5-ти річний період перебу¬ вання в козаках. Та й то про терміни вела мову лише під тиском обставин, на що вказує використання під час Куруківської комісії зауваженої вище пластичної формули. А відтак “новим” козаком вва¬ жалася особа, покозачена від сили як кілька років. Але в будь-якому випадку поняття “заслужені козаки”, а лише таких старшина мала тягнути до реєстру, охоплювало осіб зі значно меншим козацьким стажем, ніж 10 років. Про еластичність поняття “заслужені козаки” свідчить і той факт, що за понад півстоліття існування реєстру мало що реально зміни¬ лося в бік налагодження дисципліни з його укладанням. У 1638 р. Варшава вирішувала ті ж самі проблеми, що й на початку 1590-рр. “Порядок про низовців і Україну” 1590 р. переймається тим, щоб “коли б який (козак. - В. Б.) зі службу виходив, а інший на його міс¬ ите приймався, про це старший завжди має звідомити гетьмана (ко¬ ронного. - В. Б.), щоб певну про них та про імена їхні мав відомість”22. А в 1638 р. А. Кисіль і С. Потоцький сушать голови як зробити так, щоб до реєстру “ніхто піж чужим іменем не міг бути внесеним”23. Крім того, поширеною була практика збирання своєрідного “вхідного” від кандидатів, якщо навесні 1637 р., А. Кисіль і С. Потоцький, фор¬ муючи реєстр, вважали за потрібне наголосити, щоб від прийнятих 19 Лист-відповідь Війська Запорізького королівським комісарам, кінець жовтня 1625 р. // Tamze. - S. 195. 20 Лист гетьмана Війська Запорізького П. Сагайдачного до коронного гетьмана Станіслава Жулкевського від 31 жовтня 1617 р.// Pisma Stanislawa Z6tkiewskiego. - Lwow, 1861.-S. 321. 21 Декларація королівських комісарів Війську Запорізькому від 28 жовтня 1617 р. // Tamze. - S. 317. 22 Volumina Legum. Przedruk zbioru praw staraniem XX. Pijaröw w Warszawie od r. 1732 do 1773. Petersburg, 1859. - T. 2 (1550-1609). - S. 310. 23 Реляція A. Киселя та C. Потоцького, друга половина лютого 1638 р.// Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 476.
Розділ 7. Внутрішні поділи в козацьких спільнотах 171 “жодних упоминків не брали”24. Усе це суттєво розширювало можли¬ вості для охочих потрапити до реєстру. Об реальні практики його формування розбивалися всі спроби відсікти “свавільників” й доу¬ комплектовувати його винятково особами, які “від панів підстарост дозволені”. До української Національно-визвольної війни середини XVII ст. козацтво не встигло пройти шлях правового окреслення старшини, “значних”, “заслужених” козаків, черні, попри те, що дороги цих про¬ шарків і низів дедалі більше розходилися. Плинність реєстру, елас¬ тичні межі між випищиками та реєстровцями, постійні допливи в козацьке середовище вихідців із різних станів, зі шляхтою включно - усе це пригальмовувало процес поглиблення поділів. Потрібно було ще півстоліття існування Гетьманщини, щоб козацький стан (на той час уже українська еліта), остаточно розколовся на дві верстви: стар¬ шину (нову шляхту) і рядове козацтво, - кожна з яких посіла свій щабель у соціальній драбині. На Волзі, Яїку й Тереку поділи до середини XVII ст. вловити важко. Низька чисельність козаків, компактність анклавів, соціальна однорідність допливів, - усе це пригнічувало ієрархієзацію тамтешніх козацтв. Але, очевидно, процес виокремлення верхівки таки розпо¬ чався, чому неабияк сприяв приклад сусіднього Дону. 7.2. Запорожці й городові козаки Поділами на старшину й низи, на випищиків та реєстровців ди¬ ференціація козацького середовища в Україні не вичерпувалася. Не менше значення мало існування двох козацьких центрів - Запоріжжя й волості. З’явившись на прикордонні, козаки щонайпізніше в другій половині XVI ст. заклали свої осідки в глибині Степового Кордону - за дніпровськими порогами. У такий спосіб був запущений процес поділу українського козацтва на городових і запорізьких козаків, який згодом прибрав також інституціональне оформлення у вигляді утво¬ рення поруч із загальнокозацькою структурою ще й Запорізького Коша зі своєю вертикаллю. А з огляду на характер стосунків козаків із Варшавою практично неконтрольоване аж до кінця 1630-х рр. дер¬ жавними чинниками Запоріжжя цілком закономірно перетворилося на епіцентр козацького життя і свої лідерські функції зберегло аж до виникнення Гетьманщини. З Січі розпочиналися козацькі повстання і майбутня українська Національно-визвольна війна, з Січі відбува¬ 24 Реляція А. Киселя та С. Потоцького від 10 травня 1637 р. // Татге. - Б. 363.
172 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв лися морські походи й більшість суходільних, без голосу Січі не можна було стати повноцінним гетьманом, сюди, а не на волость прибували посланці з сусідніх держав, бажаючи мати справу з Вій¬ ськом Запорізьким, врешті, тут вирішувалася доля проектів служби іноземним володарям. Утім упровадження реєстру заклало підвалини для неуникненної нівеляції ролі Запоріжжя та зміни його соціального обличчя. Якщо ще в період козацьких війн 1590-х рр. на Запоріжжі мали перевагу “заслужені” козаки, а на волості - щойно покозачені25, то вже в 1620-х рр. ситуація змінилася докорінно. Збільшення реєстру до 7 тис. душ уможливило своєрідну легалізацію більшої частини “значних” козаків, які тепер могли безборонного перебувати на волості при своїх вольностях. Запоріжжя перетворилося на осідок випищиків, хоча обійтися без нього реєстровці ще не могли ні фізично, ні мен¬ тально, так само як нікому з козаків не сила було відгородитися від волості. З кінця 1620-х рр. напруга між Січчю та реєстровою волостю вихлюпується у відкритий конфлікт, який уже ніколи не вщухає. Запорожці всіляко противилися перетягуванню реєстровцями ковдри на себе. Під час протистояння з реєстровцями 1629 р. запорожці, на¬ голошуючи на необхідності збереження статус-кво, тобто центральної ролі Запоріжжя, апелювали навіть до С. Конецпольського, щоб “за¬ лишившись до кінця при своїх вольностях, мали це, як було перед цим, що коли-небудь починалося, то із Запоріжжя, звідки вихід бував на кожен наказ його королівської милості”26. Подібний конфлікт з новою силою спалахнув у 1637 р. Випищики, які зібралися на Запоріжжі і вождем яких був Павлюк, кололи очі реєстровцям за спроби при¬ меншити роль Запоріжжя, за те, що у Війську тепер два гетьмани, а не один. Залагодити справу пропонувалося на ґрунті визнання реє¬ стровими козаками традиційної першості Запоріжжя. Прикметно, що й значна частина реєстровців на чолі з гетьманом В. Томиленком схилялися до того, щоб визнати рацію запорожців і з’явитися на Січі для замирення27. 25 Грушевський М. С. Історія України-Руси.-Т. VII.-С. 214-217: Леп ’явко С. Козацькі війни... - С. 157-160. 26 Лист гетьмана Війська Запорізького Левка Івановича до коронного гетьмана С. Конецпольського від 11 листопада 1629 р. (АОАІ). -АгсЬітіт гатоувкісЬ. - № 3036. - К. 99). 27 Ширше про цей конфлікт див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - С. 246-250.
Розділ 7. Внутрішні поділи в козацьких спільнотах 173 Розвиток конфлікту в 1637 р. виглядає верхівкою айсберга, під сподом якої ховалися чинники, що посутньо пригальмовували про¬ цес устійнення в козацькому середовищі вододілу між городовиками та запорожцями: збереження ціннісної орієнтації на пріоритет За¬ поріжжя (хоча вона вже й зазнала деформацій), а також брак яки¬ хось реально означених меж між запорожцями й городовими коза¬ ками внаслідок того, що активні переміщення козаків між Запоріж¬ жям і прикордонням тривали далі. Своєрідним уособленням всієї умовності поділу на запорожців та городових козаків є доля старшин Яцини та Левка Івановича. Перший у 1619 р. під час Роставицької комісії був посланцем від Війська Запорізького до королівських ко¬ місарів, а в 1628 р. підписує лист до гетьмана М. Дорошенка як кошовий отаман28. Другий у 1629 р. був обраний гетьманом на раді за участі запорожців, перебував на Січі, гнівно закидав старшому реєстровців Григорію Чорному спроби звести його до рівня кошо¬ вого, а влітку 1637 р. вже фігурує як посланець реєстровців до С. Конецпольського29. Сам стиль козацького життя в тодішній Україні не давав викрис¬ талізуватися окремому запорізькому козацтву, яке б усвідомлювало свою принаймні корпоративну окремішність. Бо ж через Запоріжжя проходили чи не всі козаки, а на зиму там залишалася невелика сторожа. Інші - й реєстровці, й випищики - відкочувалися на волость, де мали сім’ї та оселі30. У 1616 р. туркам тільки тому вдалося ово¬ лодіти Січчю, що застали її безлюдною31. Такий стан речей влучно передали у своїй реляції чернігівський підкоморій Адам Кисіль і польний гетьман Станіслав Потоцький, коли вели мову про намір учасників повстання 1637 р. сховатися від усього на Січі: “На Запо¬ ріжжя піти можуть, але залишать жінок і дітей, і самі довго там 28 Лист старшого Війська Запорізького П. Конашевича-Сагайдачного до королівських комісарів від 17 жовтня 1619 р. // Pisma Stanislawa Zôlkicwskicgo... - S. 338; лист кошо¬ вого отамана Яцини до гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка від ЗО березня 1628 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко І І Україна в минулому. - Київ; Львів, 1993. - Вип. 5.-С. 71. 29 Лист гетьмана Війська Запорізького Левка Івановича до старшого реєстровців Г. Чорного від 1 грудня 1629 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - S. 97 (український переклад: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VIII. - С. 68); лист реєстровців до С. Конецпольського від 28 липня 1637 р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 392. 30 Див. хоча б: Старовольський Ш. Полонія II ВирськийД. Річпосполитська історіо¬ графія України... Т. 2. - С. 150,171; Його ж. Лицарство польське // Там само. - С. 366, 373; Петрщій Я. Історія справ у Польща славного року 1620 // Там само. - С. 340, 344. 31 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 356.
174 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв протриматися не зможуть, принесуть знову свої голови під шаблю Речі Посполитої’32. А те, що із Запоріжжям були нерозривно пов’язані реєстровці, добре ілюструє підхід Варшави до формування реєстру за наслідками цього повстання. Так-от, попри згадувані вище суворі вимоги коронного гетьмана до кандидатів, у новому реєстрі було ви¬ ділено 500 місць для тих колишніх реєстровців-учасників повстання, які не скорилися долі й відійшли перечекати лиху годину на Запо¬ ріжжя33. Тож, українське козацтво, не зважаючи на всі поділи, чулося єдиним суспільним організмом. Ось як красномовно шпетили під час повстання 1637 р. реєстровців випищики, ці затяті тогочасні патріоти й завсідники Січі, за їхні аж занадто настирливі спроби не зважати на голос низів: “Дивно нам робиться, коли, як бачимо і чуємо від різ¬ них людей, ваші милості, товариство наше віддаляєте від себе, това¬ ришів своїх і вважаєте за головних неприятелів, з чого нам великий жаль”34. Ні Варшава, ні сусідні держави не бачать в Україні окремих ко¬ зацтв чи чітко окреслених і територіально локалізованих прошарків в рамках козацтва. Кожне з понять, якими оперували в Речі Поспо¬ литій до середини XVII ст., - “козаки”, “запорозькі козаки”, “низові козаки”, “низові запорозькі козаки”, - на відміну від набагато пізніших часів покриває увесь козацький загал, а не лише якусь його частину. Ніхто в інскрипції адресованих козакам листів не виділяв реєстровців чи випищиків, запорожців чи городовиків. Не видно жодних ознак того, що з’явилася така категорія членів Війська Запорізького, яка настільки відсепарувалася від волості, що вже чулася винятково “за¬ порожцями” й протиставляла себе іншим українським козакам. По¬ трібно було такого потужного детонатора суспільної стратифікації, як утворення козацтвом державного центру на волості, щоб Запоріжжя почало культивувати свою окремішність і самодостатність. Та й тоді воно тисячами ниток буде зв’язане з Гетьманщиною й ніколи не ви- водитиме себе за рамки українського козацтва як такого, навіть у часи Нової Січі (1734-1775). 32 Реляція А. Киселя та С. Потоцького до коронного гетьмана С. Конецпольського від 10 травня 1637 р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 362. 33 Реляція A. Киселя та С. Потоцького, друга половина лютого 1638 р. // Tamze... - S. 476; Інструкція С. Конецпольського К. Мелецькому, посланцю на Запоріжжя, друга половина лютого 1638 р. // Tamze. - S. 478. 34 Лист козаків-випищиків до реєстровців від 9 липня 1637р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 393.
Розділ 7. Внутрішні поділи в козацьких спільнотах 175 7.3. Низові та верхові донські козаки За інакшим сценарієм, ніж у решти козацтв, пішла справа на Дону. Як уже наголошувалося, там уже під час активного становлен¬ ня козацької спільноти окреслився її поділ на верхових і низових козаків, який ішов нога в ногу з асинхронністю процесу козакотво- рення й дав цілком інакші пагони, ніж поступове виокремлення в рамках українського козацтва запорожців і городових козаків. В укра¬ їнському варіанті запорожці відщеплювалися від городовиків, а межа між першими й другими, по великому рахунку, до середини XVII ст. залишалася більшою мірою умовною. “Чистих” запорожців і “чистих” городовиків дошукатися важко, настільки взаємозалежними були волость і Запоріжжя й настільки сам тогочасний стиль козацького життя провокував козаків до перебування в обох іпостасях. На Дону навпаки козацтво пройшло шлях від обособленого існування верхо¬ виків і низовиків, до консолідації обох гілок у рамках Війська Дон¬ ського, однак із збереженням у світогляді і перших, і других відчут¬ тя своєї “інакшості”, яке набуло ціннісного виміру й залишиться назавжди. Схоже, низові донські козаки постійно протиставляли себе вер¬ ховим. Уже в царській грамоті від 31 серпня 1584 р. фігурує понят¬ тя “низові отамани”35. Грамоти за 1592-1593 рр. адресовані “верховим і низовим козакам”36, а в 1594 р., коли слід було залучити донців до супроводу московського посланця Данила Ісленьєва до Азова, у Мо¬ скві воліли написати окремі грамоти до верховиків і низовиків37. Та найприкметнішим є інше. За 1593 р. маємо безпосередню інформацію про те, що у свідомості низовиків міцно сиділо відчуття своєї вищо¬ сті над верховиками. Адже низові козаки гнівно протестували проти вписування до початкового протоколу царської грамоти на першому місці верховиків, а не їх38. З огляду на те, що в 1580-1590-х рр., коли донське козацтво ще тільки по-справжньому спиналося на ноги, дже¬ рела вихоплюють ситуацію вже в розгорнутому вигляді, правомірно вести мову про появу такого відчуття вже на зорі формування дон¬ ської спільноти. 35 Материалы для истории Войска Донского. Грамоты. - Новочеркасск, 1864. - С. 3. 36 Грамоти московського царя Федора Івановича до донських козаків від 21 березня 1592 р. та 30 квітня 1593 р. // Там же. - С. 5, 8. 37 Грамоти московського царя Федора Івановича до донських козаків від 31 липня 1594 р. // Акты, относящиеся к истории Войска Донского. - Новочеркасск, 1891. - Т. 1. - С. 4-5. 38 История Дона с древнейших времен... - С. 111.
176 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Поштовхом до утворення вододілу між козаками, які осідали на Низу та у верхових містечках, дало переплетіння двох чинників: інакшості етнічних комбінацій, які складалися в цих частинах май¬ бутньої Донської землі, та сусідства з Низовим Доном Азова. Перший з них був забезпечений спрямуванням на Низ руху козаків-приходьків з України, які вже мали досвід самоорганізації, особливо допливи, що накочувалися з середини XVI ст. Другий чинник створював куди небезпечніші загрози для існування донських козаків на Низу, ніж у випадку з верховими місцями, вимагав більших зусиль для того, щоб зачепитися на цих, попри все, дуже вигідних для життя теренах, про¬ вокував козацькі походи на Чорне море та відчутніший вплив на загальну ситуацію в регіоні. Словом, створювалися передумови для швидшої самоорганізації на Низу та для реального лідерства низови¬ ків у донській спільноті. Водночас інспірувалося зверхнє ставлення низових козаків до верховиків, формувалося уявлення про цих остан¬ ніх, як про козаків “другого сорту”, що відсиджуються за спинами своїх побратимів, які тримають основний удар з боку мусульманських сусідів . Лідерська функція низовиків простежується чітко. Вони раніше досягнуть організаційного оформлення у Військо (кінець XVI ст.), “столиця” Війська Донського завжди перебуватиме на Низу (Роздори, Монастирське містечко, Азов, Черкаськ), царські грамоти на Дон ставитимуть низовиків на вищий щабель {“на Дон в нижні й у верх¬ ні юрти"). Поїхати у “Військо” означало поїхати у військовий центр козацтва, розташований на Низовому Дону. Там ухвалювалися за- гальнодонські рішення. Там приймали царських, азовських, іранських, польських та інших посланців. Звідти опоряджували військові стани¬ ці до Москви, посольства до українських козаків, Азова чи до коро¬ ля Речі Посполитої. Ще один промовистий факт: до верховиків низові козаки з лег¬ кістю прикладали поняття “злодійські козаки”. Як буде показано далі39, військові промисли на Волзі, на яких спеціалізувалися саме верхові козаки, низовики називали “злодійством”, тоді як свої аналогічні дії на Чорному й Азовському морях - походами. Як слушно концептуалізував Н. Мінінков40, ще на початку XVII ст. низові і верхові козаки не були організаційно об’єднані. Та й після утворення ближче до кінця 1610-х рр. Війська Донського верховики не раз демонстрували свій норов, не бажаючи підкорятися 39 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 365-369. 40 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 216-217.
Розділ 7. Внутрішні поділи в козацьких спільнотах ill Низу. Так, у 1628 р. й у 1659 pp. вони закладали без відома Війська містечка й відмовлялися виконувати його розпорядження41. Усвідом¬ лення низовими козаками своєї окремішності від верховиків і на¬ впаки вийшло на рівень ціннісного протиставлення. Тому ж таки Г. Нащокіну низовики говорили, щоб у Москві “верхових отаманів і козаків, які вище Азова, з ними не змішували”42. Однак видається перебільшенням твердження Д. Сеня, що “загаль¬ новійськова ідентичність” набула на Дону переваги лише в другій по¬ ловині XVII ст.43 Попри існування свідомісних поділів на “низовиків” і “верховиків”, попри фронду останніх, не помітно ознак потрактуван¬ ня себе тими чи іншими окремою козацькою спільнотою. І верхові, і низові козаки все-таки усвідомлювали свою належність до єдиного донського козацтва як такого. Верхові не пробували стати окремим суб’єктом зносин із сусідніми державами, не просили осібного царсько¬ го жалування, не споряджували від себе військових станиць, не писа¬ ли відписок до Москви, беззастережно делегували ці функції Війську Донському. Під час допитових свідчень у Посольському чи Розрядно¬ му приказах верховики подавали себе як лише мешканці того чи ін¬ шого козацького містечка, а не як “верхові козаки”, приміром, з Хопра чи Медведиці. У Московії усіх донців сприймають як “донських коза¬ ків” з таких-то містечок, а не як представників “низового” чи “верхо¬ вого” товариств, подібно до того, як в Речі Посполитій спеціально не розрізняли запорожців і городових козаків. Козак чи група козаків з Низу чи верхових містечок, згадується не автоматично, а лише в пев¬ них контекстах. Відштовхуючись від кількісної переваги верхових козацьких міс¬ течок над низовими, О. Куц дійшов висновку, що “голос верхових козаків був найважливішим фактором під час прийняття рішень на військових колах”и. Якщо взяти до уваги, що верхових козаків, схоже, налічувалося більше, ніж низових, і що серед учасників певних вій¬ ськових кіл верховики могли кількісно переважати, як це сталося, наприклад, на колі 1641 р.45, то дійсно тоді саме цим козакам суди¬ лося відігравати вирішальну роль при ухвалах. Проте такі ситуації виникали рідко, якщо низовики всю дорогу дозволяли собі ставитися зверхньо до верховиків. З’ясований свого часу С. Сватиковим46, прин- 41 Там само.-С. 221-222. 42 Цит. за: Там само. - С. 216. 43 Сень Д. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа... - С. 21. 44 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 256. 45 Там же. 46 Сватиков С. Г. Россия и Дон... - С. 33,36. 12-1217
178 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв цип функціонування загальнодонського кола, коли воно вважалося правочинним за участі будь-якої кількості козаків, наразі присутніх у військовому центрі, надавав очевидну перевагу низовикам. Більше того, військові кола, на яких ухвалювали навіть виняткові рішення, могли відбуватися взагалі без верховиків, Останнім лише повідомля¬ ли постфактум. Зокрема, у квітні 1637 р. низові козаки ухвалили на колі вседонське рішення взяти Азов в облогу і лише після цього на¬ діслали закличного листа до верховиків47. 47 Див.: Там само. - С. 234.
Розділ 8 ВІЙСЬКО ЯК СУСПІЛЬНИЙ ІНСТИТУТ 8.1. Утворення і територіальний вимір козацьких Військ Заключним етапом консолідації більшості козацьких спільнот стала поява специфічної військово-територіальної організації у ви¬ гляді Війська. Чинник наявності/відсутності Війська - добрий лак¬ мусовий папірець для відтінення внутрішнього потенціалу козацьких анклавів, їхньої загальної потуги, особливостей самоусвідомлення. Невипадково на процес розмивання з 1580-х рр. позицій волжаків у козацькому світі накладається той факт, що вони так і не зуміли утворити своє Військо. Існування ж Війська на Яїку й Тереку, уже принаймні в третій декаді XVII ст. не викликає сумнівів: під 1633 р., коли значна частина яїцьких козаків вирушила на Смоленську війну, згадується яїцький військовий отаман, військові та станичні осавули1. Аналогічні повідомлення маємо щодо терських козаків за 1649 р.2 Найрезонансніше для християнських і мусульманських сусідів утво¬ рили свої Війська найпотужніші козацтва - українське та донське. До кінця XVI ст. їм вдалося консолідуватися до такої міри, що з конгломерату розрізнених ватаг у кожному випадку утворилося стій¬ ке об’єднання з визнаною козаками вертикаллю військово-цивільної влади й територіальною структурою. Особливо вражає швидкість донців. Процес самоорганізації укра¬ їнських козаків розтягнувся мало не на півтора століття, а про оста¬ точне оформлення Війська Запорізького як такого можна вести мову не раніше ніж з 1580-х рр. На Дону ж козаки зуміли втиснутись у півстоліття й утворити військову організацію на Низу в 1590-х рр., практично синхронізувавшись за цим показником з українськими козаками. Власне, з огляду на специфіку ґенези козацтв східної зони 1 Список яїцьких козаків, які прийшли на “государеву службу” й отримали царське жалування, від 8 січня 1633 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 40. - Л. 44-45). 2 Відписка терських воєвод до царя Олексія Михайловича від 19 жовтня 1649 р. (РГАДА. - Ф. 121. - 1649. -№ 1.-Л. 18). 12*
180 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Степового Кордону, цей синхрон є додатковим підтвердженням при¬ четності українських козаків до козакотворення на Дону. Порівнюючи Військо Запорізьке та Військо Донське, не важко помітити між ними відмінності, які випливали з постави українсько¬ го та донського козацтв. Поділи в середовищі українських козаків не завадили формуванню Війська як організаційної структури, котра охоплювала увесь козацький загал. Ні на старті процесу, ні пізніше не помітно ознак того, що певна частина козацтва, територіально чи соціально локалізована, відгороджувала себе від Війська чи відмов¬ ляла іншим козакам у праві належати до нього. Військо Запорізьке уявлялося спільною оболонкою для реєстровців і випищиків, для Запоріжжя й волості. Утвердження самого поняття “Військо Запо¬ різьке” як самоназви для військово-територіальної організації україн¬ ського козацтва урельєфнює це дуже опукло. Процес поступового розщеплення козацького середовища на запо¬ рожців і городових козаків не призвів до формування окремих Військ. Навіть під час козацьких повстань, коли на ґрунті розбіжності групо¬ вих інтересів з’являлося одразу кілька старших, організаційна єдність козацтва не порушувалася. Кожен з таких ватажків уважав себе стар¬ шим над усім загалом козаків, а не лише над окремою групою. Попри наростання конфліктів між реєстровцями і випищиками, попри спроби реєстровців перетягнути на себе ковдру із Запоріжжя й перетворити “чернь” на статистів, центральною ціннісною установкою в усіх козаць¬ ких середовищах залишалася, як писали козаки в 1637 р. С. Конец- польському, “щоб один був старший у Війську Запорізькому ”3. Іншими словами, щоб і надалі зберігалася цілісність Війська Запорізького. Правда, важко сказати, коли саме остаточно оформилося Військо Запорізьке як таке. Свою кореспонденцію до козаків король Стефан Баторій, наприклад, адресував “молодцям запорізьким, та їхнім стар¬ шим”4. Утім це не може бути самодостатнім аргументом, оскільки офіційні чинники Речі Посполитої навіть у XVII ст. не завжди вжи¬ вали в початковому протоколі листів та універсалів, адресованих до всього козацького товариства, поняття “Військо Запорізьке”5. На біль¬ 3 Лист Війська Запорізького до коронного гетьмана С. Конецпольського від 21 ве¬ ресня 1637 р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 414. 4 Універсали короля Речі Посполитої Стефана Баторія козакам від 27 липня 1578 р. 6, 11 квітня 1579 р. // Akta historyczne do panowania Stefana Batorego kröla polskiego od 3 marca 1578 do 18 kwietnia 1579. Biblioteka ordynacji Rrasinskich. Muzeum Konstantego Swidziüskiego. - Warszawa, 1881. - Т. 5-6. - S. 130,396,399. 5 Див. хоча б: універсал короля Речі Посполитої Зигмунта III до козаків, квітень 1615р. (АЮЗР. - Ч. III. - Т. 1. - С. 198); лист Зиґмунта III до козаків від 3 лютого 1619р.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 181 шу увагу заслуговують властиво козацькі документи. Хронологічно найраніший з відомих на сьогодні, де козацький старший вживає формулу “Військо Запорізьке” є лист гетьмана Богдана Микошинсько- го від 22 травня 1586 р.6 Шістьома роками раніше писар реєстровців Янчі Беґер підписувався як “писар низових козаків”1, а в 1581 р. Ян Оришовський - як “поручник козаків низових запорізьких”8. Схоже, що початок 1580-х рр. став добою остаточного утвердження військо¬ вої організації у козаків, підсумовуючи процес, що тривав, як добре показав М. Грушевський, з середини XVI ст. за лідерства Запоріж¬ жя9. На Дону ж був запущений інший сценарій, спровокований все тією ж двогілковістю донського козацтва. Ціннісний поділ на низо¬ виків і верховиків спрацював на ускладнення процесу організаційно¬ го об’єднання донців, призвів до фактично дворівневої структури посталого Війська і як наслідок - до асинхронної консолідації низо¬ виків та верховиків, Військо як суспільна структура спершу утвори¬ лося на Низовому Дону й охоплювало лише тутешніх козаків. Вже в 1592 р. це Військо потрапило на сторінки московських джерел10. Доти царські грамоти та інші документи “не бачать” на Дону Війська. Ситуація, коли територіально Військо не включає осідки верхових козаків, зберігалася до післясмутних часів. При цьому верховики, що характерно, так і залишилися на мізерному рівні самоорганізації й не витворили паралельної структури. Перелом відбувся лише в середині 1610-х рр., що відразу ж від¬ билося у відписках донських козаків. Ще 5 листопада 1613 р. почат¬ ковий протокол відписки до новообраного московського царя містив інтитуляцію, яка свідчила про організаційну роз’єднаність низових та (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 21986).-S. 363). 6 Listy Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 34. 7 Лист Я. Бегера, 1580 p. ІІФедорукЯ. Запорозький писар Янчі Бегер і виплата ко¬ зацького жолду в епоху Стефана Баторія. 1578-1783 рр. // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. - Київ; Львів, 2004. - С. 277. 8 Лист поручника низових козаків Яна Оришовського до короля Речі Посполитої Стефана Баторія від 3 липня 1581 р. // Дневник последнего похода Стефана Батория на Россию (осада Пскова) и дипломатическая переписка того времени, относящаяся главным образом к заключению Запольского мира (1581-1582). - Санкт-Петербург, 1867. - С. 281. 9 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 137-141. 10 Див. спостереження Н. Мінінкова (Мининков Н. А. Донское казачество. - С. 215).
182 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв верхових козаків: “...донські низові отамани Смашка Степанов та Єпишка Радилов, та Митька Кабанов та Дементейко Єрофєєв, та Михалко Трупченин...”11. А вже відписка до Михайла Федоровича від 28 вересня 1614 р. мала інтитуляцію зовсім іншого характеру: “... донські низові отамани і козаки Смашка Степанов та Єпишка Ради¬ лов й усі отамани й козаки, і все Військо від Низу до Верху...”12. Синх¬ ронно відреагувала й Москва. З 1614 р. царські грамоти на Дон розпочинають писати про “Військо нижніх і верхніх юрт”, “Велике Військо”13. А з 1617 рр. устійнюється інскрипція “в нижні і верші юрти... і всім отаманам, і козакам, і всьому великому Війську”14. Тому є усі підстави стверджувати, що середина 1610-х рр. стала поворотним пунктом донської історії, коли верхові козаки увійшли в систему Війська, сформованого низовиками кількома десятиліттями раніше. При цьому поняття “військо” вживалося на Дону в кількох зна¬ ченнях: сукупність козаків, які здійснювали військовий похід, загал козаків, які перебували в той чи інший момент у донській “столиці”, зрештою, військово-територіальна структура донського козацтва в цілому15. Поява останнього значення підводило риску під консоліда- ційними процесами, внаслідок яких було досягнуте організаційне об’єднання донців. Як уже справедливо вказувалося16, первісним по¬ штовхом до такого об’єднання стала потреба для козаків з’їжджатися навесні в одне з містечок з метою вироблення поточної тактики про¬ тистояння мусульманським сусідам та й виживання на Дону загалом. З часом рішення тих, хто зібрався (Війська), стали сприйматися де¬ далі більшою кількістю донців, і саме поняття, а також функції Вій¬ ська суттєво еволюціонували. Двоступеневість процесу самоорганізації донців подеколи схи¬ ляла відносити появу Війська якраз на середину 1610 рр.17, коли насправді сталася лише інтеграція верхових козаків в уже наявну структуру, яка функціонувала на Низовому Дону як мінімум в 1590-х рр. Не варто також перебільшувати стимулятивну роль Мос- ковії в післясмутні часи, оскільки донці, як буде показано далі, чулися самодостатньою спільнотою й культивували організаційну 11 РГАДА. - Ф. 89. - 1613 № 1. — JI. 165. 12 РГАДА. - Ф. 89. - 1614 № 1. - Л. 61. 13 Див. Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 218-219. 14 Грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 26 ве¬ ресня 1617 р. (РГАДА - Ф. 89. - 1616 № 1. - Л. 159). 15Куц. О. Ю. Донское казачество... - С. 198-199. 16 Там же. - С. 199-200. 17 Див. хоча б: Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 219.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 183 непідпорядкованість Московії. Вони противилися будь-яким спро¬ бам інтегрувати їх до “царської отчини”, між ними й наміру на¬ в’язати в 1592 р. низовим козакам свого голову Петра Хрущова. У випадку реалізації Москвою цього наміру, об’єднавчі процеси справді отримали б додатковий імпульс. Однак у реальному житті їй не вдалося стати на одну дошку з Варшавою, чиї результативні заходи з упровадження реєстру реально пришвидчили утворення Війська Запорізького. У післясмутні ж часи, коли Москва невдовзі по обранню царем Михайла Романова взяла курс на замирення з Доном, надіслала туди прапор, налагодила виплату жалування, про¬ цес інтеграції верховиків перебував уже на завершальній стадії. Тож усі ці заходи не тягнуть на ту роль, яку б вони відіграли за інших обставин, і лишень сприяли кристалізації загальнодонської струк¬ тури. Ще одна суттєва відмінність між Військом Запорізьким і між цього разу вже усіма іншими козацькими спільнотами випливала з територіального виміру Війська. Анклавність козацтв східної зони Степового Кордону призвела до того, що Військо там одразу набуло територіального статусу. У донському випадку територія Війська еволюціонувала від локалізації на Низовому Дону до охоплення осід¬ ків цілого донського козацтва. На Яїку й Тереку Військо, схоже, одразу покрило увесь тогочасний ареал розселення козаків. Принай¬ мні не помітно жодних ознак того, що частина яїцьких, терських та гребінських козаків не входила до Війська. А з огляду на компактність цих козацьких анклавів навряд чи тут справа впирається у вузькість джерельної бази. В Україні ж, де козацтво було вмонтоване в український соціум, виникла складніша ситуація. Волость козаки ділили з іншими стана¬ ми, тоді як на Запоріжжі, не мали з українського боку серйозних конкурентів, які б реально претендували на ці терени. А отже, при¬ роднім чином складалися реалії, коли українські козаки, подібно до козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку, стали вважати себе справжніми господарями контрольованих просторів Поля. Майбутнє розмежуван¬ ня між Гетьманщиною та Запоріжжям, поява території Вольностей Війська Запорізького Низового - прямі та найочевидніші наслідки цих козацьких переконань. У підсумку наявність у козаків Запоріжжя урухомила формуван¬ ня в їхніх в ціннісних орієнтирах амбівалентного образу Війська Запорізького. Останнє уявлялося водночас і позатериторіальною суто військовою структурою, і територіальною козацькою організацією. Це провокувало появу інтуїтивного відчуття незавершеності процесу
184 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв інституалізації козацтва й не могло не породити прагнення розши¬ рити територіальні межі Війська за рахунок уявної козацької тери¬ торії на волості. Уже на початку XVI ст. козацькі претензії охоплю¬ вали величезну смугу земель - “всю Україну, почавши від Могилева аж до Дніпровського гирла”, як відверто писав у своєму листі до га¬ лицького старости Ю, Струся козацький старший І. Куцкович,18 окреслюючи в такий спосіб і основний ареал, звідки поповнювалися козацькі лави, і обшир бажаної “своєї” волості. Усі спроби козаків добитися від Варшави конституювання їхнього вільного проживання не тільки в королівщинах, а й у шляхетських маєтностях вели до утвердження розширеного територіального виміру Війська Запорізь¬ кого незалежно від того, керувалися козаки зазначеним вище мотивом чи ні. Так чи інак до цього вело й прагнення козацтва міцно стати на волості шляхом виборювання права на лежі, приставства, а також відбирання ним присяги в населення під час рухів 1590-х рр.19 Утво¬ рення шести козацьких полків за наслідками повстання Марка Жмай- ла (1625) стало переломним моментом опанування Військом волості: козаки добилися формування легітимних територіальних козацьких структур, що підготувало ґрунт для м’якого перенесення внутрішньої організації Війська Запорізького на утворену пізніше Українську Козацьку державу. Ця організація була типологічно подібною в усіх козацьких спіль¬ нотах. Скроєна на військовий лад, вона скрізь базувалася на прин¬ ципах верховенства волі громади, виборності провідників і поєднан¬ ня ними військової та цивільної функцій, про що докладніше піде мова далі. 8.2. Козацькі ради Воля громади як стрижневий елемент функціонування Військ в усіх козацьких спільнотах реалізувалася через ієрархічну систему рад/кіл. Чинник цих останніх мав настільки потужний вплив на формування образу козаків в інших середовищах, що увійшов до грона знакових характеристик козацького світу. Дарма, що насправді козаки типологічно не винайшли нічого нового. Організація суспіль¬ ства, джерелом якої ставав голос громади, у тих чи інших проявах була відома здавна, зокрема й у соціумах, звідки походила частина 18 Див. спостереження П. Саса (Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 95). 19 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 227-229.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 185 козаків. Скажімо, модель влади Речі Посполитої базувалася на пря¬ мому аналозі козацьких рад - сеймах і сеймиках. Крім того, складо¬ вою суспільного життя цієї держави було магдебурзьке право в ба¬ гатьох містах, зокрема й українських. А в середовищі лицарського люду функціонували так звані військові кола, коріння яких, на дум¬ ку Є. Урвановича20, занурені в перші десятиліття XVI ст. Дивиною кола козаків Дону, Волги, Яїка й Тереку виглядали хіба для москов¬ ських еліт, чия політична культура передбачала жорсткий деспотизм організації суспільства, успадкований з недавнього ординського ми¬ нулого. До імпульсивного сприйняття козацьких рад, імовірно, могла під¬ штовхнути активність на них козацьких низів та часами екзальтовані рішення, ухвалені на вимогу “черні”. Періодично демонстрована низами впертість у відстоюванні того чи іншого питання, великий вплив на їхню позицію хвилевого потягу та інших нераціональних аргументів, непоодинокі випадки безсилля старшини, зрештою, акти жорстокості з боку більшості, - усе це дійсно увипуклювало чинник рад в очах сучас¬ ників, незвиклих чути голос “черні”. З іншого боку, принципова неоригінальність козацького досвіду спровокувала утвердження погляду про безпосередню залежність козацького самоуправління від некозацьких аналогів - лицарських орденів, міських віч, сеймового устрою, військових кіл тощо. Якщо Північноамериканський Великий Кордон часто-густо невиправдано подавався як ексклюзивний батько американської демократії, то у випадку з козаками навпаки подеколи козацькі ради та їхня функція надміру жорстко виводилися від наявних аналогів з суспільного бут¬ тя стабільного світу, позбавляючи козаків будь-якої власної ініціати¬ ви, а Степовий Кордон - впливу на устроєві моделі. Скрайнім проявом використання опції зовнішнього походження козацьких рад стало в українському варіанті подання їх за рецепцію польських впливів, які у свою чергу нібито абсорбували також досвід західніших лицарських братств21. Свого часу М. Грушевський уже дотепно зазначав, що “Польські “рицарські" круги могли прищепити козацтву й Запорожу тільки те, гир мали: анархізм, не зважання за¬ кону й правительства, брак дисципліни, нешанованнє суспільності, 20 Urwanowicz J. Wojskowe „sejmiki”. Kola w wojsku Rzeczypospolitej XVI- XVIII wieku. - Bialystok, 1996. - S. 37. 21 Див., зокрема: Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские казаки. Иссле¬ дования, памятники, документы и заметки. - Киев, 1904. - С. 26; Dubiecki М. Zawi^zki Siczy Zaporozkiej // Przegl^d Powszechny. - T. XVI. - S. 3; Tente. Kudak. Twiedza kresowa ijej okolice. - Warszawa, 1879. - S. 16-18.
186 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв чужого добра й праці - й справді прищепляли”22. Проте відголоски таких підходів спостерігаємо донині. Спроби подати принципи організації решти козацьких спільнот як наслідок зовнішніх впливів наштовхувалися на складніші проблеми. На відміну від українського випадку, у козаків Дону, Волги, Яїка й Тереку не було під рукою реальних прикладів для успадкування. За винятком хіба устроєвої моделі того ж таки українського козацтва, виниклого на¬ багато раніше за козацькі спільноти східної зони Степового Кордону. Московія ж, Крим, Азов, ногайські орди не знали виборних інституцій, тому допливи звідти непокозаченого елементу принципово не могли занести вірусу, який провокував би появу козацьких рад. Цим вірусом ризикували бути інфікованими лише ватаги тюркських та інших коза¬ ків. Але ж вони самі по собі були продуктом Степового Кордону й де¬ мократизувалися вже під впливом кордонного життя! За таких обставин притлумлення ролі українських козаків у закозаченні східної зони Сте¬ пового Кордону, і передусім у ґенезі донського козацтва, а також безза¬ стережне вписування тамтешніх козацтв до московського світу, змушу¬ вали шукати джерела козацьких рад по різних нетипових закутках останнього. Певно тому і з’явилася концепція про новгородське коріння козацьких спільнот Волги, Яїка й Тереку, яких пробували вивести від новгородських ушкуйників та новгородсько-псковської міграції після погромів, учинених Іваном III23. Адже лише роздавлений деспотичним московським чоботом устрій Новгородської та Псковської республік міг з московського боку гіпотетично претендувати на інспіратора появи козацьких рад. За кадром, однак, залишалися хронологічні зсуви між ймовірною міграцією частини ушкуйників у пониззя Волги та розкупо¬ рюванням регіону ватагами, з яких пізніше відбрунькувалися місцеві козацькі спільноти. Ці перші ватаги, як уже йшлося вище, були сфор¬ мовані переважно з ординських, мещерських, рязанських козаків, тоді як ймовірні мігранти з Пскова й Новгорода кінця XV ст. нічим себе не видають. Тому куди простіше було б шукати джерела організації тутеш¬ ніх козацьких анклавів у впливові самого кордонного життя та можли¬ вих привнесень мігрантів з України. Погляд на це життя з порівняльної перспективи дозволяє заува¬ жити тотожність устроєвих моделей автономних кордонних спільнот, виниклих на різних Великих Кордонах. Самоврядування козаків на Степовому Кордоні, граничарів, гайдуків, секеїв на Балканах, пірат¬ ських ватаг формувалося на засадах виборності ватажків. А отже, 22 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 304. 23 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 58-61.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 187 Великий Кордон був добрим провокатором подібної організації со¬ ціуму. Іншими словами, самі умови існування на Великому Кордоні стимулювали утвердження демократичного устрою у спільнотах, які перебували на його вістрі. До всього стимулювали без огляду на попередній суспільний досвід підкорювачів Кордону. І якраз приклад з волзьким, яїцьким, терським та гребінським козацтвами свідчить про це на повну силу. Як уже наголошувалося, в анклавах Волги, Яїка й Тереку частка єдиних ймовірних носіїв “демократичного” до¬ свіду, успадкованого від некордонного материнського соціуму, - українських козаків - була мінімальною. Можливі поодинокі ви¬ падки інтеграції туди вихідців з України погоди зробити не могли. Інші допливи як з християнського, так і мусульманського боку де¬ мократизувалися вже на Степовому Кордоні під час козакування. У рідних спільнотах подібного досвіду вони не мали, за винятком хіба тих нечисленних вихідців з Новгорода, Пскова, які, ймовірно, могли таки проникнути до Степового Кордону, але які в тамтешніх умовах не мали шансів на помітний вплив. Але попри все це, засади само¬ організації терського, гребінського та яїцького козацтв типологічно нічим не відрізнялися порівняно з рештою козацьких спільнот. Звіс¬ но, вірус рад туди заносили донські та волзькі козаки, основні фун¬ датори козацтв Яїка й Тереку. Проте, якщо заперечувати провока- тивну дію кордонного життя, а заодно й потужний вплив українських козаків на ґенезу донського козацтва, виникає питання, як донці та волжаки зуміли в такий стислий час настільки просякнути невідо¬ мими для більшості з них переконаннями, щоб зберегти їх на ново¬ му місці й прищепити новим суспільним організмам. Відтак типологічна подібність між устроєвими моделями україн¬ ського та інших козацтв добре відтінює самодостатність Степового Кордону як своєрідного демократизатора життя. Вплив станової де¬ мократії Речі Посполитої чи військових кіл не мав вирішального значення для устійнення демократичних принципів самоорганізації українських козаків, інакше розвиток решти козацтв пішов би за іншим сценарієм. Досвід, набутий українськими козаками в материн¬ ських станових соціумах, а також постійна його поновлюваність, на¬ кладаючись на імпульси, які струмували від Степового Кордону, формували специфічний стиль козацького життя та поведінкові стра¬ тегії, покликані забезпечити козакам уявлювану суспільну позицію, що перегукується наприклад з подібною функцією Північноамери¬ канського Кордону, демократизаційний вплив якого резонував з де¬ мократичними стереотипами, винесеними підкорювачами Дикого Заходу з Європи.
188 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Водночас українські козаки транслювали свій власний кордонний досвід в український соціум і завдяки козацькій революції середини XVII ст., яка швидко прибрала форму української Національно-визволь¬ ної війни, зробили тепер уже чинник Степового Кордону освіжувачем станової демократії в Україні. Різке ослаблення під гуркіт згаданої війни станових бар’єрів, створення для населення нових соціальних можливостей, поширення на устрій відновленої Української держави демократичних засад організації Війська Запорізького, яких, попри всі старання гетьманів, так і не сила було позбутися, - усе це, безумовно, свідчить про результативність впливу демократизаційного кордонного струменя, виразниками якого були козаки. Натомість у випадку з козацтвами Дону, Волги, Яїка й Тереку перспективи подібного впливу, бодай у загальній тенденції, бракува¬ ло, що стало однією із ключових ознак непорівняльно вужчого зна¬ чення цих спільнот для Московії, ніж українських козаків для Укра¬ їни. Трансляторами в московський соціум тих демократичних імпуль¬ сів, які струмували від Степового Кордону, перелічені козацтва так і не стали, бо станову стратифікацію московського світу не підважу¬ вали, свого місця в останньому не шукали, через що Кордон так і не виконав тут свою функцію демократизатора суспільних відносин. Московія, попри свої Великі Кордони на півдні й на сході, попри величезний і тривалий кордонний досвід, так і залишилася деспотич¬ ною державою, а з часом інтегровані до її складу демократично за¬ кроєні козацькі анклави Дону, Волги, Яїка й Тереку стали маргіналь¬ ними острівцями на південних окраїнах без впливу на організацію суспільства і влади. Тож, висновок напрошується один - засади самоорганізації хрис¬ тиянських козацьких спільнот устійнювалися внаслідок перехресного впливу принаймні двох чинників: 1) впливу Кордону як універсаль¬ ного одемокрачувача своїх “дітей”; 2) досвіду демократичних устроєвих моделей, який мали українські козаки, особливо вихідці зі шляхти та міщан, і який постійно підживлювався поточними практиками функ¬ ціонування українського світу та Речі Посполитої загалом. Цей досвід українські козаки спонтанно транслювали в інші спільноти, зокрема на Дон. Не випадково ж на Дону прижилися поняття “семик” (сеймик), “семикувати” (сеймикувати), які уживалися у зв’язку з козацькими колами24. 24 Відписка царського посланця на Дон І. Дашкова до московського царя Михайла Федоровича, початок липня 1632 (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - № 39. - Л. 461). Див. також: Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 239.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 189 В усіх козацтвах рада була стрижнем самоорганізації, найвищим органом самоуправління, вирішувала найважливіші питання внутріш¬ нього життя й зовнішніх зносин, легітимізувала посланців від тих чи інших володарів, вибирала старшину на чолі з гетьманом/старшим в Україні чи військовим отаманом в інших спільнотах, формувала посольства25. Відбилося це не тільки у численних документальних джерелах, а й у фольклорі. Скрізь усталилося право участі у раді кожного козака, а рішення ухвалювалося волею більшості. До всього ради були відкриті для тих представників сусідніх козацьких спільнот, які принагідно перебували на території іншого Війська26. Усіма спільнотами загальнокозацькі ради чи кола розглядалися як найвища санкція. Необхідної загальновійськової легітимності набували тільки рішення, проведені через них. При потребі ради скликалися часто, а то й відбувалися одна за одною. Стосувалося це не тільки наріжних питань, а й будь-яких морських та сухопутних походів. У 1637 р. на Яїку, приміром, козаки обговорювали питання чи нападати на торговий корабель (!) і “надумали в колі всім Військом Шцьким, що той німецький корабель погромити, діждавшись на Хвалинському морі (на Каспії. - В. Б.)”27. Проте типовими були випадки, коли певна ватага козаків, чи навіть тисячі осіб, як нерідко траплялося в Україні, організовували виправи “без військового відома”, а то й усупереч. Так само без необхідної санкції козацькі загони могли йти на службу су¬ сідньому володареві. На Дону у такий спосіб 200 донців вирушила на заклик запорізьких посланців під Хотин на службу Зиґмунту III28. 25 Приміром, як спостеріг О. Усенко, “Багато зразків донського фольклора містили приховане нагадування, що онова основ козацького співжиття — це ухвалення найважливіших рішень на колах та виборність командирів” (Усенко О. Г. Некоторые черты массового сознания донского казачества в XVII - начале XVIII вв. (“субидеологи- ческие” представления, установки, стереотипы) // Казачество России: прошлое и насто¬ ящее. Сборник научных статей. - Ростов-на-Дону, 2006. - Вып. 1. - С. 90). 26 Зокрема, запорожці, які перебували на Дону, часто-густо брали участь у тутешніх колах (Брехуненко В. Запорожець на Дону (правовий статус українських козаків на теренах Війська Донського в першій половині XVII ст. // Соціум. - 2002 № 1. - С. 154). У донсь¬ кому колі 1614 р., взяли участь присутні на Дону волзькі та яїцькі козаки (допитові свідчення царського посланця на Дон С. Опухтіна, серпень-вересень 1614 (РГАДА. - Ф. 89. -1614 № 1. - Л. 67). У 1637 р. волзькі козаки на чолі з отаманом Іваном Самарою були серед учасників загальновійськового кола на Яїку (відписка воронезького воєводи С. Козловського від 21 січня 1637 р. // РИБ. - Т.XVIII. - С. 547. 27 Відписка воронезького воєводи С. Козловського від 21 січня 1637 р. // РИБ. - Т XVIII. - С. 547. 28 Допитові свідчення царського посланця на Дон С. Опухтіна від 2 вересня 1621 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1621 № 3. - Л. 12).
190 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Тобто на чинник кола/ради козаки також поширювали амбівалентні підходи, цю альфу і омегу своїх поведінкових стратегій на Степовому Кордоні. При потребі козацькі спільноти вміло маніпулювали чинником кола/ради перед зовнішніми суб’єктами. Скажімо, в 1610 р. українські козаки оголосили незаконними дії сина мозирського земського писа¬ ря Петра Оскерки, бо “такі речі заборонені, щоб хто мав листи поси¬ лати або носити без ради і наказу всього Військат. Гетьмани І. Пет- рижицький та Д. Куцкович в один голос стверджували, що листи, які надходять до Війська Запорізького, не можна розпечатувати не на загальній раді30. Під час козацької комісії 12-22 січня 1622 р. старшина на чолі з П. Сагайдачним, не бажаючи приймати низку вимог королівських комісарів, покликалися на те, що “без Війська всього не можуть”31. А донські козаки, приміром, в 1631 р. визнали нечинним для Війська Донського факт цілування в Москві хреста членами військової станиці Богдана Конинського, бо ті “вчинили, не пам’ятаючи старовини, своїми молодими головами без нашої військової ради і без наказу”32. Подібні приклади можна множити далі. Проте на рівні реалізації усіх цих принципів вальна рада Війська Запорізького багато в чому відрізнялася від кіл, притаманних решті козацтв. Крім того, в Україні еволюція уявлень про вальну раду та й про сам інститут ради відбувалася куди швидше, ніж де-інде в козацьких спільнотах. Тенденції, які виразно означилися в Україні в першій половині XVII ст. і вели до глибоких змін, на Дону, Волзі, Яїку й Тереку тоді не простежуються, що в сухому залишку відби¬ вало відмінності між українським козацтвом і рештою козацьких спільнот у траєкторіях розвитку. В останній чверті XVI ст., коли в козацтвах східної зони Степо¬ вого Кордону загальноспільнотні кола як інститут самоуправління ще 29 Лист полковника А. Гунченка до канцлера Великого князівства Литовського Л. Сапіги від 12 травня 1612 р. (Biblioteka Raczynskich. - № 88 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 3723). - S. 143). 30 Лист І. Петрижицького до коронного гетьмана С. Конецпольського від 17 грудня 1631 р. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 73. - Vol. 141); лист Д. Куцковича до гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла від 2 травня 1633 р. // Брехуненко В., Нагепьський М. Дванадцять листів.. - С. 451. 31 Козацька комісія 12-22 січня 1622 р. // БедржщькаА. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 531. Першим на цей сюжет звернув увагу П. Сас (Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 76). 32 Відписка Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 20 травня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 395).
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 191 тільки складалися, в Україні вже повним ходом ішов процес розще¬ плення вальної ради на раду старшини й раду черні, віддзеркалюючи глибину поділів у козацькому середовищі. Перебуваючи на Запоріжжі в 1594 р., Еріх Лясота став свідком роботи як вальної ради, так і чер¬ нецької та ради старшини33. Усі три різновиди рад співіснували в соціальному просторі українських козаків, розглядалися ними як при¬ родний стан речей. При цьому роль вальної ради ще не була підва¬ жена, і саме вона залишалася найвищою санкцією. Така ситуація, коли вальна рада вважається навершшям системи козацького самоуправ¬ ління, збереглася до середини XVII ст., попри поглиблення диферен¬ ціації між черню й старшиною, реєстровцями й випищиками. Тільки рушійні зміни доби української Національно-визвольної війни, одним із ключових проявів яких став курс Богдана Хмельницького на “само¬ державство Руське” і спадковий гетьманат, підірвав позиції вальної ради. Та й то глибока козацька традиція ще довго давалася взнаки в Гетьманщині. Жодне з козацтв не виробило чітких критеріїв самодостатності представництва, яка б засвідчувала правочин кола /ради, тобто за- гальновійськовість зібрання козаків. Скажімо, в Україні бували валь¬ ні ради, у яких могло взяти участь до 10 тис., як-от у травні 1637 р.34 чи 50 тис., як влітку 1621 р.35. Часами гетьмана/старшого, якого по¬ тім визнавало все козацтво, обирала стосунково незначна частина козаків, наприклад під час морських чи суходільних походів, у яких брав участь чинний гетьман/старший. Такий випадок стався, при¬ міром, у 1602 р., коли лише 2000 козаків на чолі з гетьманом Самій- лом Кішкою перебували на Інфлянтській війні. Після того як пішов із життя Кішка, гетьманом було обрано Гаврила Крутневича36. У 1625 р. під час походу під Трапезунд козаки “Трапезунд збурили, стратили трьох гетьманів, та їх немало загинуло”37. А трьома рока¬ ми пізніше після загибелі гетьмана Михайла Дорошенка в Криму, учасники походу одразу ж обрали старшого, як виявилося нещасли¬ во (той зі власної вини швидко злетів з посади)38. 33 Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. - Warszawa, 1972. - S. 69-73. 34 Лист A. Киселя і C. Потоцького до C. Конецпольського від 10 травня 1637 р. // Korespondencja Stanisiawa Koniecpolskiego... - S. 361. 35 СасП. Витоки українського націотворення. - С. 560-561. 36 Грушевський M. С. Історія України-Руси. - T.VII. - С. 316-317; Herbst S. Wojna inflancka 1600-1602. - Zabrze, 2006. - S. 162. 37 Лист брестського старости Г. Тризни до віденського воєводи Л. Сапіги від 12 липня 1625 р. (Biblioteka Narodowa. - Oddzial njkopisöw. - Ksi^ga akcesyjna № 6564. - № 17). 38 Грушевський M. C. Історія України-Руси. - T.VIII. - C. 43,46.
192 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Утім певні уявлення про кворум ради/кола все-таки склалися, про що промовляють бодай практики Війська Донського та Війська Запорізького. І знову ж таки за цим показником український варіант не був тотожним донському. Вседонське коло, яке ухвалювало загальновійськові рішення, зби¬ ралося завжди в одному й тому ж місці, тогочасному центрі Війська Донського, який, варто нагадати, повсякчас розташовувався на Ниж¬ ньому Дону. Брати участь у роботі кола міг будь-який низовий чи верховий козак без обмежень. Очевидним непорозумінням виглядає твердження О. Усенка, що під час антимосковських виступів донців “участь в колах була обмеженою, до всього не кожен з присутніх мав право вирішального голосу”39. Далебі навіть наведені ним випадки з часів повстання Степана Разіна (1670) не надаються до подібного тлумачення і свідчать лише про вирішальну роль на колі позиції старшини40. Що вже говорити про першу половину XVII ст., коли донська верхівка, як уже йшлося, ще не набула значної суспільної сили. Проте, так званий кворум, що показово, не передбачав жодного представництва верхових козаків. Загальнодонське коло, цілком могло відбутися без них узагалі й приймати рішення, обов’язкові для Війська Донського, як це було, приміром, у 1637 р., коли без верхових коза¬ ків ухвалили взяти Азов в облогу41, чи в 1641 р., коли напередодні “азовського сидіння” низові козаки постановили всім бути в Азові на Пасху, а тих, хто не прийде, “приговорили грабувати й побивати до смерті, і у воду кинути”42. Подібні практики надзвичайно виразно ілюструють ієрархічність донської спільноти, лідерство низовиків і підпорядковане становище верховиків, голос яких був явно вторинним у Війську. Нічого подібного не видно в Україні. Навпаки якраз інститут вальної козацької ради відігравав роль того обруча, який скріплював Військо Запорізьке, а не уособлював двогілковість козацтва, як на Дону. Загальнокозацьку раду й вибори на ній старшини козацькі низи розглядали як інструмент не тільки стримування апетитів верхівки, а й недопущення нівеляції ролі Запоріжжя. Та й часта зміна старших виконувала подібну ж функцію незалежно від того, усвідомлювала це “чернь” чи ні. Принципова можливість позбавляти булави волею 39 Усенко О. Г. Некоторые черты...- С. 93. 40 Там же. - С. 93-94. 41 МининковН. А. Донское казачество... - С. 233-234. 42 Допитові свідчення валуйчанина О. Кожухова від 14 квітня 1641 р. // РИБ. - Т. XXIV. - С. 126.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 193 громади належала до фундаментальних засад самоорганізації україн¬ ського козацтва. І козаки, у першу чергу низи, цим інструментом доволі часто користувалися. Козацька історія рясніє випадками ґвал¬ товної переміни старших з різних приводів і за різних обставин. Мав цілковиту рацію С. Конецпольський, коли пишучи в 1637 р., що во¬ ліє старшого “не на місяць і не на два", дорікав козакам, що “часто кров’ю своїх старших руки мажете, ними перебираєте, що мусить це ображати маєстат короля, його милості”43. Упродовж першої половини XVII ст. інститут чорної ради продов¬ жував функціонувати на повну потужність, а неучасть запорожців у виборах старшини автоматично підважувала легітимність останньої. Так було в 1629 р., коли запорожці не визнавали гетьманом Григорія Чор¬ ного і вважали його лише старшим реєстровців44. У 1637 р. випищики нарікали, що Саву Кононовича обрали одні реєстрові козаки (“зібрав¬ шись їх кількадесят чоловік на Росаві скинули його попередника (Василя Томиленка. - В. Б.), і дали Саві Кононовичу (булаву. - В Б.)”45. Крім того, козаки пробували використати відсутність “кворуму” як ознаку нелегітимності невигідних їм рішень. У 1630 р. старший Антон Конашевич писав про невизнання в козацькому середовищі Куруків- ської угоди не тільки через те, що “присягали на неї, бачачи великий тиск на себе", а й з огляду на порушення козацького звичаю прийняття ухвал (“Військо не в одному місці було”)46. Відгомін цієї традиції опукло проявився після створення Української козацької держави, коли сама логіка розвитку останньої відсовувала Запоріжжя на маргінес. Як відо¬ мо, запорожці пробували позбавити булави Б. Хмельницького, вважали нелегітимним гетьманом Івана Виговського (бо не брали участь у його обранні), в 1663 р. були головними натхненниками чорної ради й про¬ сунули на гетьманство свого кошового Івана Брюховецького. Претенду¬ вали вони на провід і надалі, чим відкривали дорогу для маніпуляцій з боку Московії, Речі Посполитої, Криму. Видається, що саме устійнення в середовищі українських козаків образу вальної ради як головного чинника впливу низів на старшину призвело до загостреного сприйняття також ритуальної сторони ви¬ борів старшини, зокрема наявності на раді клейнодів. Брак на раді 43 Лист коронного гетьмана С. Конецпольського до Війська Запорізького від 5 лис¬ топада 1637 р. // Когевропсіешуа Біапівіачуа Koniecpolskiego... - Б. 427-431. 44 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 207-208. 45 Лист випищиків до С. Конецпольського від 21 вересня 1637 р. // Когезропёепсуа Біапівіаша К0піеср0Ізкіе£0... - Б. 412. 46 Лист старшого Війська Запорізького А. Конашевича до коронного гетьмана С. Ко¬ нецпольського, червень 1630 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 348. 13-1217
194 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв булави, хоругви, бунчука, гармати робило вибори незаконними. У вже згаданому випадку неправомірного з погляду випищиків обрання Сави Кононовича, крім проведення ради без їхньої участі, називався й той факт, що реєстровці обрали старшину, “не маючи в руках жод¬ них знаків, наданих Війську Запорізькому від короля”47. А в 1636 р. незадоволені старшиною низи, щоб надати вальній раді нелегітим- ності, порвали хоругву й пошкодили булаву48. Восени 1637 р. анало¬ гічно вчинив полковник Карпо Скидан49. Такої уваги до самої процедури виборів військового отамана не спостерігається на Дону чи в інших козацтвах. Не випадково ж не за¬ фіксовано жодного конфліктного випадку з приводу ритуалу та легітим- ності обрання отамана Війська Донського50, попри те, що донці часами змінювали своїх провідників не рідше від українських козаків. Верхо¬ вики ніколи не протестували проти отамана, обраного без їхньої учас¬ ті. Не виникало непорозумінь з приводу атрибутики. При цьому про те, як донці принципово могли використовувати чинник усталеного звичаю, свідчить надзвичайно прискіпливий їхній підхід до процедури зустрічі московських посланців та до вручення Війську царського жа¬ лування. У подібних випадках донські козаки пильно стежили за до¬ триманням посланцями “старовини”. Будь-які спроби змінити ритуал викликали рішучий спротив і розцінювалися як замах на самі засади московсько-донських стосунків. Аналогічно трактувала символіку при¬ йому на Дону царського посланця і Москва, яка у своєму прагненні підпорядкувати Військо Донське, час від часу наказувала посланцям не йти в коло й не віддавати там жалування, натомість вимагала за¬ прошувати козаків до себе в стан51. Не дивно, що посланці ризикува¬ ли на Дону накласти головою, як у 1630 р. І. Карамишев, чи бути за ноги приволоченими на коло, як у 1648 р. А. Лазарев52. 47 Лист випищиків до С. Конецпольського від 21 вересня 1637 р. // Когевропсіешуа ЗіапІБІахуа Koniecpolskiego... - 8.412. 48 Лист А. Киселя до короля Речі Посполитої Владислава IV від 6 серпня 1636 р. // Татге.-8. 314. 49 Лист польного гетьмана М. Потоцького до С. Конецпольського від 5 грудня 1637 р. // Татіе. - Б. 443. 50 Про ритуал обрання на Дону військового отамана див.: Рыблова М. А. Донское братство... - С. 397-482. 51 Допитові свідчення донського козака Семена Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1630 № 5. - Л. 111; наказ московського царя Олексія Михайловича посланцю на Дон А. Лазареву від 24 травня 1624 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 927. 52 Відписка А. Лазарева до московського царя Олексія Михайловича від 13 вересня 1648 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 241-242); Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... -С. 194-195.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 195 Врешті, на відміну від козацьких анклавів Дону, Волги, Яїка й Тереку, в середовищі українського козацтва вже в першій половині XVII ст. (чи принаймні відтоді) стартував процес зменшення ваги вальної ради. Де-інде ще не помітно ознак послаблення військового кола на користь вужчих структур, а в Україні розростання козацьких лав, а також поглиблення поділів розпочали підривати інститут валь¬ ної ради зсередини. З 1620-х рр. розщеплення традиційної троїстос¬ ті вальної ради (рада старшини, чернецька рада, вальна рада) на вужчі ради простежується вже доволі чітко, що вистеляло дорогу до вигасання в майбутньому ролі вальної ради. Насамперед не виникає сумнівів у функціонуванні ради реєстров¬ ців. Очевидно вона з’явилася відразу після появи першого реєстру. Проте тільки з 1620-х рр. спостерігаються спроби надати їй загально- козацького значення, залишаючи за бортом випищиків. Внутрішні конфлікти в козацтві 1621, 1629-1631 та 1637-1638 рр. відтінюють це особливо яскраво. Реєстровці прагнули перетягнути на себе ковдру й обирати гетьмана та старшину без випищиків, що викликало затятий спротив останніх. Симптоматично, однак, що подеколи старшині вда¬ валося нав’язати козацькому загалу вибір гетьмана, здійснений у влас¬ ному вузькому колі. Зокрема, в такий спосіб напередодні Хотинської війни гетьмана Яцька Бородавку було замінено на Петра Сагайдачно¬ го, і низи проковтнули це53, сигналізуючи, що пішов процес позбав¬ лення їх центральної прерогативи - участі у виборах гетьмана. Окрім ради реєстровців, функціонувала також січова рада, на що виразно вказує існування інституту кошового отамана й січової стар¬ шини. З часом починає збиратися рада лівобережних козаків, як-от в 1637 р. у Переяславі54. До всього виникають уявлення про те, що тра¬ диційну вальну раду можуть замінити собою обрані козаками делегати. Так, у 1632 р. “поїхали із усіх окраїнних міст до черкаського (запорізь¬ кого. - В. Б .) гетьмана до Андрія Діденка виборних черкас по п'ять чоловік у раду”55. А в жовтні 1637 р. полковник Карпо Скидан своїм універсалом закликав, щоб “отамани, взявши з собою товариства по кілька, до ради на призначене місце до Мошен прибували”56. 53 Див.: ипуапомісгЛ \Vojskowe „в^тікі”... - 8. 126. 54 Лист польного гетьмана М. Потоцького до короля Речі Посполитої Владислава IV від 5 грудня 1637 р. // Когевропсіепсіа 8іапІ8Іа\¥а КопіесроІ8кіе§о... - 8. 445. 55 Відписка путивльських воєвод А. Литвинова-Мосальського та І. Уварова до мос¬ ковського царя Михайла Федоровича від 20 жовтня 1632 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 125. 56 Універсал К. Скидана від 24 жовтня 1637 р. // ОкоЬкі & Буагішг іїапзаксуі ,\уо- Іепію)... - 8. 26. 13*
196 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Усе це виразно вказує на розгортання процесу нівелювання функ¬ ції вальної ради як зібрання козаків, участь у якому міг взяти кожен із товариства, долучившись у такий спосіб до прийняття загально- козацьких рішень. Як доказово показав П. Сас57, на зламі 1610— 1620-х рр. у середовищі козацької старшини виникає концепція станової представницької демократії. Є прямі дані про те, що у трав¬ ні 1621 р. Петро Сагайдачний отримав булаву на раді, до участі в якій було допущено лише кожного третього козака58. Слушними є припущення, що двома роками раніше на липневій раді в Києві 250 старшин і 700 козаків також були виборними представниками59. Вище наведені випадки скликання представницьких рад у 1632 та 1637 рр. Утім важко погодитися з твердженням, що саме Петро Сагайдачний взявся “реформувати Військо Запорізьке в інтересах старовинних ко¬ заків”, а в 1619 р. з’явилися ознаки “зародження якісних змін в устроє- вій моделі Війська Запорізького” на засадах станово-корпоративної представницької демократії60. Насправді вже існування чорної та старшинської рад в кінці XVI ст., а також доволі розмиті рамки “кворуму” закладали підва¬ лини для представницької демократії та відповідали інтересам “ста¬ ровинних козаків”61. А прагнення обмежити вплив низів на радах було притаманне старшині задовго до часів П. Сагайдачного, про що й свідчить поява чорної ради. На практиці ж фактично будь-яка козацька рада мала елементи представництва. Інакше просто не мог¬ ло бути з огляду на стиль козацького життя, а особливо на військо¬ ві служби козаків. Коли, приміром, 2000 козаків в Інфлянтах оби¬ рали старшого, то фактично виконували представницькі функції від імені решти відсутніх побратимів. Так само було під час інших вій¬ ськових походів. Відтак на ціннісному рівні козацьке товариство вже задовго до часів П. Сагайдачного так чи інак користувалося інстру¬ ментом представництва, і ради 1619 та 1621 рр. не була ні першими, ні останніми. Вальні ради беззаперечно домінують до середини XVII ст., а участь запорожців розглядається як чинник легітимності рад. Сам П. Сагайдачний привів на Роставицьку комісію 1619 р. 10600 козаків, 57 Сас П. Витоки українського націотворення. - С. 363-367, 371-374. 581]г\\]апо\\>іс2./. \Vojskowe “ве^ітіМ”. - Б. 126. 59 Сас П. Витоки українського націотворення. - С. 364. 60 Там само. - С. 371,374. 61 Те, що відповідні передумови для еволюції демократичного устрою Війська Запорізького у бік представницькості формувалися вже в останні десятиліття XVI ст., визнає і П. Сас (Там само. - 364-365).
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 197 а влітку 1621 р. у раді взяло участь - 50 тис. осіб62. Упродовж пер¬ шої половини XVII ст. в козацьких головах ще зберігалося усвідом¬ лення верховенства самої вальної ради над радами нижчого рівня - січовими, радами реєстровців, лівобережних козаків, - чому сприяла плинність реєстру та ще міцні позиції Запоріжжя. Найвиразніше це помітно на особливостях ставлення козаків до обраних на таких ра¬ дах провідників. Тож, часи П. Сагайдачного не стали якимось помітним рубежем у функціонуванні рад. Хіба що вперше з’являються прямі звістки про вибір делегатів на раду, тоді як у попередній період, схоже, доміну¬ вало стихійне представництво. Реального ж реформування устроєвої моделі Війська Запорізького не відбулося. Лише Богдан Хмельниць¬ кий зумів рішуче змінити ситуацію в бік устійнення представницької ради як замінника ради вальної. Хоча час від часу й він мусив про¬ водити вальні ради. Саме в середині XVII ст. відбулися якісні зміни, позначені виразним нівелюванням значення вальної ради. Але козаць¬ кий традиціоналізм виявився настільки сильним, що постійно давав¬ ся взнаки й набагато пізніше. Невипадково Конституція 1710 р. узаконила проведення генеральних рад тричі на рік63. 8.3. Козацькі провідники Вибори старшини відповідного рівня були центральною функцією козацьких рад/кіл. За своєрідне узагальнення традиції, притаманної, наприклад, українському козацтву можна взяти бодай твердження невідомого автора проекту погамування козаків, що ті “на отаманський і полковницький уряд, коли хочуть по містах, селах тощо собі обира¬ ють без волі і відома свого гетьмана”64. Ієрархія посадовців типоло¬ гічно подібна в козацьких Військах. У Війську Запорізькому лишень вона мала розробленіший вигляд, відбиваючи непорівняльно більші кількісні характеристики та потугу українського козацтва, а також його тісну вписаність в “лицарський світ”, незнану в інших спільно¬ тах. Чисельніша козацька старшина включала низку посадовців, яких 62 Там само. - С. 391, 560-561. 63 Про ієрархію та функції козацьких рад в Гетьманщині див.: Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. - Київ, 2009. - С. 17-51; Окиншевич Л. Генеральна рада на лівобе¬ режній Україні у ХУП-ХУІІІ ст. // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. - Київ, 1928. - Вип. 6. - С. 97-100. 64 Способи погамування козаків // Мицик Ю. Польський публіцистичний трактат першої чверті XVII ст. про запорозьке козацтво // Український археографічний щоріч¬ ник.-Вип. 8/9.-С. 458.
198 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв не було на Дону, Яїку і Тереку. Станом на початок XVI ст., коли в решті козацтв Військо лише спиналося на ноги, структура посадовців у Війську Запорізькому мала вже такий ієрархієзований вигляд, до якого ніхто не дотягне і через півстоліття. Крім старшого /гетьмана, вона включала полковників, сотників, десятників, волосних отаманів. На перших двох рівнях у підпорядкуванні такої старшини перебува¬ ли посадовці, наявність яких зумовили життєво необхідні потреби козацтва як “людей війни” - осавули, писар (при гетьманові), обозні, хорунжі, пушкарі, фурмани, музика (сурмачі, довбиші)65. Принаймні в 1610-х рр. при гетьманові/старшому з’являються бунчужний та булавничий66. У зв’язку з розглянутими вище особливостями територіального виміру Війська Запорізького паралельно універсальному принципу виборності посадовців з часом на волості виникає модель влади над козаками, ґрунтована на проголошенні себе сотниками та полковни¬ ками для набору в козацтво під своє крило міщан, селян, а то й шляхти. Безперечно коріння цієї традиції слід шукати в притаманній Речі Посполитій практиці формування затяжного війська, яке роз¬ пускали після закінчення військової кампанії67. У козацьке середови¬ ще ідея набору на службу під готового командира проникла принай¬ мні в 1560-х рр. (якщо не раніше), коли козацькі підрозділи були залучені на тривалу великокнязівську службу. А наймали козаків не тільки десятники, а й князі, гетьмани та старости68. У 1596 р. під час повстання С. Наливайка шляхтичі О. Слуцький та А. Ганський про¬ голосили себе відповідно десятником та сотником й набирали охочих, щоб долучитися до війська Григорія Лободи69. Буйним квітом роз¬ квітло самопроголошення під час підготовки козаків до московського походу Петра Сагайдачного70. З великою долею вірогідності можна припустити, що аналогічні практики були поширені й напередодні Хотинської війни, коли ситуація потребувала виставити десятки тисяч козаків. Подібної структури влад та посадовців не знали інші козацтва. Не фіксуються обозні. Лише під середину XVII ст. з’являються пол¬ 65 Див.: Грушевський M. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 281-282; Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 122-124. 66 Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 200-201. 67 Там само. - С. 117; Леп ’явко С. Українське козацтво... - С. 27. 68 Леп ’явко С. Українське козацтво... - С. 27. 69 Леп ’явко С. Козацькі війни... - С. 188. 70 Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 319-322.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 199 ковники, і то винятково у Війську Донському71. Відсутні музика та посадовці зі сфери ритуалізації влади провідника, що увиразнює слаб¬ кість на Дону, Волзі, Яїку й Тереку тих “лицарських” впливів, у яких постійно “варилися” українські козаки. Не було навіть відповідаль¬ ного за прапор. Прапорничий (“знамєнщік”) з’являється лише у так званих зверстаних донських і яїцьких козаків, тобто тих козаків, які перейшли на постійну службу московському цареві й перебували в різних порубіжних московських містах72. Зокрема, у списку служилих яїцьких козаків за 1647 р. значиться “знаменщик Нефед Кірєєв”, у списку донських та яїцьких козаків за 1648 р. - також один прапор¬ ничий, як і в 1657 р. (“знамєнщік Михайло Чеглинов”)73. Брак прапор- ничих на Дону, Волзі, Яїку й Тереку не дивує, коли взяти до уваги ослаблену увагу цих спільнот до ритуалізації прапора, у свою чергу зумовлену відсутністю претензій на соціальний аванс у жодному з сусідніх соціумів. Українські козаки, прагнучи потрапити до еліт, розглядали прапор від володарів - короля Речі Посполитої та іно¬ земних монархів - під кутом уґрунтування своїх вимог, а тому перед кожною службою вимагали прапора. Інші ж козацтва задовольнялися одноразовим врученням царського прапора як ознаки їхнього визна¬ ння за самодостатні спільноти й потребували іншого лише у випадку пошкодження останнього74. Вирушаючи в 1632 р. на Смоленську ві¬ йну або разом з царськими воєводами в похід на ногайців 1633 р. чи на Крим (1646), донці не ставили питання про вручення їм царсько¬ го прапора, як і яїцькі козаки в тому ж таки 1632 р. У сухому залишку у козацтвах східної зони Степового Кордону військово-адміністративний апарат обмежувався на загальновійсько¬ вому рівні військовим отаманом, осавулами та дяками. На нижчому рівні маємо отаманів козацьких містечок (станичні отамани), отаманів військових походів, а також отаманів військових станиць до Москви (на Дону). Вершину піраміди в козацьких спільнотах увінчував вибраний на вальній раді/колі старший - військовий отаман на Дону, Яїку й Тереку, гетьман/старший в українському козацтві. Усі козацтва за¬ тято боронили право вільного вибору свого провідника. Позиція, яку обстоювали королівські комісари на козацьких комісіях 1614, 1617, 1619, 71 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 218-219. 72 Докладніше про цих козаків див. с. 247-250. 73 РГАДА. - Ф. 21. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 215. - Л. 23, 96; Стб. 408.-Л. 137. 74 Докладніше про потрактування прапора в середовищі українських та інших козаків див. с. 231-235.
200 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв 1622, 1625, 1630 рр. виразно засвідчує безперспективність спроб нав’язати Війську Запорізькому процедуру накинення провідника “зго¬ ри”. Козаки всю дорогу відкидали наміри влад з порога. Не мали аль¬ тернативи козацькі вимоги, з граничною чіткістю висловлені в листі П. Сагайдачного до С. Жулкевського від 31 жовтня 1617 p.: "... а стар¬ шого з руш його королівської милості, пана нашого, і пана коронного гетьмана, який буде тепер і надалі, який би з війська нашого гідний і до того здатний нами самими, й ніким іншим обраний, а підтверджений його милістю паном гетьманом коронним”15. Від такої постановки питання козаки тимчасово відступили лише в 1597-1599 pp., коли прагнули схилити Варшаву до знесення баніції, накладеної на них після козацьких війн 1590-х рр. Козаки просили надіслати їм старшого й пропонували кандидатуру князя Доманта76. Однак таке призначення вони розглядали виключно утилітарно, лише як засіб визнання своєї легітимності й поновлення колишнього статус- кво у стосунках з Варшавою. Прохання надіслати старшого було за¬ горнуто у вимогу “щоб баніцію було знесено, яка на Військо внесена по тих лотрах, що їх пострачувано”11. Заодно козаки воліли використати приставленого від короля старшого для вгамування антикозацьких апетитів прикордонних урядників і шляхти, про що відверто йдеться в інструкції посланцям до короля: “Про дворянина просимо, який Війська добре свідомий, гирб завжди при нас мешкав для кривд, які нам неслуш¬ но приписують”78. Що козаки насправді не схиляли голови навіть тоді й не мали на¬ міру назавжди відмовлятися від свого “старожитного права” вибирати собі провідника, виразно свідчить той факт, що Ян Оришовський, який понад двадцять років крутився в козацькому середовищі, не насмілю¬ вався офіційно називати себе старшим, коли козаки його таким не вважали. Він підписував листи як “поручник” чи без вказівки на свою позицію в козацькому середовищі79. “Старшими” ж були ватажки, об¬ 75 Pisma Stanistawa Zolkiewskiego... - S. 319. 76 Лист Т. Байбузи (?) до коронного гетьмана Я. Замойського 1598 (?) (AGAD. - Аг- chiwum Zamoyskich. - № 3036. - К. 38). 77 Лист послів Війська Запорізького до короля Речі Посполитої Зиґмунта III, 1597— 1599 (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 31). 78 Tamze. 79 Лист поручника козаків Я. Оришовського до короля Речі Посполитої Стефана Баторія від 3 липня 1581р.// Дневник последнего похода Стефана Батория... - С. 279-281; лист поручника козаків Я. Оришовського до Я. Замойського від 3 січня 1585 р.// Archiwum Jana Zamoyskiego. - Warszawa 1909. - Т. 4. - п. 1072; лист поручника козаків Я. Ори¬ шовського до Я. Замойського від 1 липня 1600 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 687. - K. 53 v.); Лист Стефана Сєраковського, коморника коронного гетьмана Я. За-
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 201 рані самими козаками. Особливо показовим є підпис у листі до корон¬ ного гетьмана Я. Замойського від 1601 р., написаний Я. Оришовським та С. Кішкою - “Ян Оришовський, рукою власною, Самійло Кішка, старший і все Військо Запорізькі. Коли ж у 1586 р. мешканці київ¬ ської слободи називали Я. Оришовського гетьманом {“його милості пану Оришовському, гетьманові запорізькому”)81, то це промовляє про те, що “поручник” на той час був обраний козаками на цю посаду. Власне, до традиції обрання, а не призначення Я. Оришовського козаки апелювали під час комісій 1617 та 1619 рр., коли обстоювали своє право обирати старшого. Вловили цей підтекст і королівські ко¬ місари, тому й писали в декларації: “У цьому теж декларували, що старшого, даного від його королівської милості, від гетьмана коронного, як колись бував Оришовський та інші, при собі хочуть мати, який би був обраний з їхнього Війська і мав бути заприсяженим з усім това¬ риством...”82. Лише після поразки козацьких війн 1637-1638 рр. Вар¬ шаві вдалося нахилити деморалізованих поразками козаків. Та й то проблему лише загнали в середину. Остаточно вона була вирішена шаблею в середині XVII ст. на козацьку ж користь. Так само безоглядний пріоритет щодо вибору старшого з власної волі був притаманний решті християнських козацьких спільнот. Терців, гребінців, яїцьких козаків ніхто позбавити цього права не мірився. У єдиного потенційного претендента на подібну роль - Москви - руки доходили лише до провальних спроб нав’язати свою волю донцям. З реакції ж Війська Донського добре видно наскільки така ідея суперечи¬ ла уявленням козаків про організацію своїх спільнот. Голова П. Хрущов, який приїхав у 1592 р. їх ощасливлювати, отримав рішучого відкоша. Козаки заявили, що “голів у них не бувало, служили своїми головами, і нині раді государю служити своїми головами, а не з Петром”83. Через понад півстоліття, в 1646 і 1648 рр., донці аналогічно прореагували на спроби накинути головами відповідно Ж. Кондирєва та А. Лазарева й акуратно розвернули голоблі обом царським посланцям84. мойського та Я. Оришовського до Я. Замойського, вересень 1600 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 698. - K. 45). 80 Лист Я. Оришовського та С. Кішки до Я. Замойського від 1 серпня 1600 р. // Listy Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 107. 81 АЮЗР. - Часть III. - Т. 1. - C. 255. 82 Декларація королівських комісарів Війську Запорізькому від 28 жовтня 1617 р.// Pisma Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 318. Див. також: Декларація королівських комісарів Війську Запорізькому від 8 жовтня 1619 р. // Tamze. - S. 333. 83 Цит. за: Мининков Н. А. Донское казачество... - C. 286. 84 Там же.-C. 313-314.
202 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Повноваження військових отаманів і гетьманів /старших були засадничо подібними. І ті, й ті користувалися повнотою військової і цивільної (в тім і судової) влади у Війську між радами/колами85. Мали право скликати раду/коло. Робили це з натхненням, якщо хо¬ тіли разом зі старшиною протягнути своє рішення. Приміром Самій- ло Кішка у 1601 р., як писав київський католицький біскуп Й. Ве- рещинський, “тричі збирав раду”, щоб досягти свого й вирвати рі¬ шення про похід на Інфлянтську війну86. Як і в Україні, військові отамани на Дону могли скликати на нараду отаманів містечок87. Гетьмани/старші нерідко очолювали посольства до короля, корон¬ них гетьманів, до інших чинників, а також до іноземних володарів, а донські військові отамани - військові станиці до Москви. Відмінність, однак, полягає в тому, що, вирушаючи в посольство, провідники укра¬ їнського козацтва залишалися при булаві, а донські отамани на пері¬ од відсутності на Дону втрачали становище88. Аналогічний принцип діяв, коли військовий отаман вирушав у морський похід й мав трива¬ лий час бути поза Донською землею: Військо Донське обирало ново¬ го військового отамана, тоді, як в Україні козацький старший /гетьман за подібної ситуації не складав із себе повноважень. Крім того, довгий час питання, пов’язане зі статусом колишнього військового отамана, який повернувся, не було врегульоване. Усе це вказує на більшу за¬ лежність на Дону військового отамана від загалу козаків, ніж в укра¬ їнському варіанті: донці воліли не чекати на повернення свого про¬ відника, негайно вибирали іншого. Лише в 1670-х рр. взяла гору тенденція, коли отаман, який повертався, відразу поновлювався на посаді89, що ілюструвало вже розкручування тоді процесу посилення влади військового отамана. Про типологічну подібність інституту військових отаманів і стар¬ ших/гетьманів свідчить і одноманітність потрактування постаті про¬ відника у Війську Запорізькому та Війську Донському. І там, і там ці провідники, попри владу й широкі можливості гнути свою лінію та інтригувати, не чулися самодостатніми правителями й мусили по¬ стійно оглядатися на громаду. Козаки легко міняли своїх поводирів, навіть під час невдалих військових операцій на морі. Без проблем 85 Про обсяг компетенції гетьманів див.: Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... -С. 72-74). 86 Лист Й. Верещинського до коронного гетьмана Я. Замойського від 15 квітня 1601 р. (АОАБ. - Агс1іі\¥ит 2атоузкіс1і. - № 703. - К. 9). 87 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 223. 88 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 248-250. 89 Там же. - С. 250.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 203 позбавляли й життя. На Дону військового отамана на колі могли побити чи обізвати ледь не останніми словами й після цього зали¬ шити при посаді90. В Україні не убезпечувало від екзекуцій і шля¬ хетське походження котрогось із гетьманів. Зокрема, не уникли лихої долі П. Сагайдачний, якого в 1620 р. козаки мірилися втопити, та С. Зборовський, якого за відмову залишатися далі на Запоріжжі вкинули у воду, ледь не вкоротивши віку91. А в 1621 р. П. Са¬ гайдачний щоб заволодіти булавою, прямо на раді лупцював тогочас¬ ного гетьмана Якова Бородавку92. Така орієнтація українських коза¬ ків на нівелювання чинника походження доволі чітко відтінює роль Степового Кордону як суспільного демократизатора. 8.4. “Гетьман” чи “старший”? Якщо на Дону, Волзі, Яїку й Тереку верхівку піраміди Війська увінчують винятково “військові отамани”, то в середовищі українських козаків як найвищу посадову особу йменували інваріантно - “старший” або “гетьман”. При ближчому, однак, розгляді виглядає, що миготіння в документах “гетьманів” і “старших” мало під собою куди більше підстав, ніж невибагливе накладення одного поняття на інше. Поставити проблему змушує хоча б той факт, що одні й ті ж особи самі себе називали то гетьманом, то старшим. Козацький по¬ водир Тихін Байбуза упродовж 1598 р. підписує листи і як гетьман, і як старший93. Так само чинить у 1600-1602 рр. Самійло Кішка94. 90 Див. спостереження О. Куца (Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 214). 91 Див.: Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 68-69. 92 Сас П. Витоки українського націотворення. - С. 358. 93 Лист гетьмана Війська Запорізького Т. Байбузи до канівського підстарости С. Кміти від 4 жовтня 1598 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - К. 7); лист старшого Війська Запорізького Т. Байбузи до коронного гетьмана Я. Замойського від 15 листопада 1598 р. // Listy Stanislawa Zolkiewskiego...- S. 90. 94 Лист гетьмана Війська Запорізького Самійла Кішки до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 1 липня 1600 р. // Жерела до історії України-Руси. - T.VIII. - С. 99; лист старшого Війська Запорізького С. Кішки та поручника Яна Оришовського до коронного гетьмана Яна Замойського від 1 серпня 1600 p. (Biblioteka Jagiellonska. - № 2/1952 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 12611). - S. 393); лист старшого Війська Запорізького С. Кішки до Я. Замойського від 22 січня 1601 р. // Listy Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 110; лист старшого Війська Запорізького С. Кішки до Я. Замойського від 31 березня 1601 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 802. - К. 7); лист старшого Війська Запорізького С. Кішки до Я. Замойського від 1 грудня 1601 p. // Listy Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 115; листи старшого Війська Запорізького С. Кішки до Я. Замойсь¬ кого від 23 грудня 1601 р.//Tamze. - S. 115-117.
204 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Іван Куцкович у травні й на початку грудня 1602 р. - значиться гетьманом, а вже 20 грудня цього ж року - старшим.95 Гаврило Крутневич у 1602 р. - старший, 22 травня 1603 - гетьман, ЗО трав¬ ня того ж року - старший96. Михайло Дорошенко також попере¬ мінно був і тим, і тим: у 1623 р. й на початку 1626 р., виступає гетьманом, натомість в червні 1626-1627 р. - старшим, а в 1628 р. - знову гетьманом97. Не оминула подібна доля також козацьких про¬ 95 Лист гетьмана Війська Запорізького І. Куцковича до галицького старости Ю. Струся від 11 травня 1602 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - К. 42); лист гетьмана Війська Запорізького І. Куцковича до канцлера Великого князівства Ли¬ товського Л. Сапіги від 4 грудня 1602 p. (Biblioteka Raczynskich. - № 88 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofîlmôw. - Mf. 3723). - S. 138 v.); лист старшого Війська Запорізького І. Куцковича до коронного гетьмана Я. Замойського від 20 грудня 1602 р. // Listy Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 121. 96 Лист старшого Війська Запорізького Г. Крутневича до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 26 вересня 1600 p. (AGAD. - Archiwun Zamoyskich. - № 3036. - К. 36); лист старшого Війська Запорізького Г. Крутневича до коронного гетьмана Я. Замойського від 9 листопада 1600 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 153. - S. 13); лист старшого Війська Запорізького Г. Крутневича до Я. Замойського від 26 березня 1602 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 675. - K. 52); лист старшого Війська Запорізького Г. Крут¬ невича до Я. Замойського від 28 березня 1602 p. (Tamze. - К. 54); лист старшого Війська Запорізького Г. Крутневича до Я. Замойського (Tamze. - К. 55); лист старшого Війська Запорізького Г. Крутневича до Я. Замойського від 30 травня 1603 p. (Tamze. - К. 19); універсал гетьмана Війська Запорізького Г. Крутневича Самарському Пустинно-Миколаїв¬ ському монастирю від 22 травня 1603 р. // Киевская старина. - Киев, 1898. - Кн. 1. - С. 3. 97 Лист гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка до київського воєводи Т. За¬ мойського від 29 травня 1623 р. // МицикЮ. Михайло Дорошенко. - С. 166; лист М. До¬ рошенка до архібіскупа гнєзнінського В. Гембіцького від 22 травня 1623 р. //Брехуненко В., Нагелъсъкий М. Дванадцять листів... -С. 444; лист гетьмана Михайла Дорошенка до послів коронних і Великого князівства Литовського на сейм від 10 лютого 1626 р. (Biblioteka PAN w Kôrniku. - № 317 (Biblioteka Narodowa. - Dzial mikrofîlmôw. - Mf. 36389). - S. 341 v.); лист гетьмана M. Дорошенка до київського воєводи Т. Замойсь¬ кого від 10 лютого 1626 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 167; лист гетьмана М. Дорошенка до польного гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла від 12 лютого 1626 р. // Археографический сборник... - T. VII. - С. 85; лист гетьмана М. Дорошенка до С. Конецпольського від 17 лютого 1626 р. // Брехуненко В., Нагелъсъкий М. Дванадцять листів... - С. 446; лист гетьмана М. Дорошенка до коронного гетьмана С. Конецпольського від 27 червня 1626 p. II Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 168; лист старшого М. Дорошенка до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 3 січня 1627 р. // Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 300; лист старшого М. Дорошенка до королевича Владислава від 3 січня 1627 р. // Там само. - С. 303-304; лист старшого М. Дорошенка до київського воєводи Томаша Замойського від 30 січня 1627 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 171; лист старшого М. Дорошенка до королівського комісара Т. Шклінського від 18 лютого 1627 р.//Жерела до історії України-Руси. -T. VIII.-С. 305; лист старшого М. Дорошенка до короля Зиґмунта III від 22 жовтня 1627 р. // Там само. -
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 205 відників 30-х рр. XVII ст. Івана Петрижицького-Кулагу та Дмитра Гуню98. При цьому слід врахувати, що одного й того ж провідника в козацькому середовищі могли одномоментно називати і гетьманом, і старшим, навіть в тому самому документі. Так, гетьман М. Дорошен¬ ко 20 травня 1623 р. в листі до київського воєводи Томаша Замой- ського називав небіжчика Богдана Коншу гетьманом (“Після відходу з цього світу славної пам’яті небіжчика пана Богдана Конші, нашого теперішнього гетьмана”)". Натомість у листі М. Дорошенка до ар- хібіскупа гнєзнінського В. Гембіцького від 22 травня того ж року про померлого йшлося і як про гетьмана, і як про старшого (“нашого старшого, який на той час був, забрала смерть”, “але через смерть нашого гетьмана...”)100. До всього, новобраного провідника - себе - М. Дорошенко називає то старшим, то гетьманом101. Не можна оми¬ нути увагою і той факт, що у своїх вимогах на комісіях з королів¬ ськими комісарами, козаки вели мову про право обирати саме стар¬ шого, а не гетьмана102, хоча при цьому П. Сагайдачний, наприклад, титулував себе гетьманом103. Уважне вчитування в козацьку кореспонденцію наводить на ви¬ сновок, що Варшава здебільшого воліла називати провідника, обрано¬ го самими козаками, старшим, а не гетьманом. Хоча подеколи вжива¬ лося і поняття “гетьман”. Так, призначаючи в 1578 р. князя Михайла Вишневецького козацьким справцею, С. Баторій титулує безпосеред¬ С. 327; лист кошового отамана Яцини до гетьмана М. Дорошенка від 30 березня 1628 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. -С. 71. 98 Див.: лист старшого Війська Запорозького І. Петрижицького до Т. Замойського від 22 лютого 1632 р. // Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 447; лист гетьмана Війська Запорізького І. Петрижицького до архімандрита Петра Могили та братії Києво-Печерського монастиря від 12 березня 1632 р. // Памятники, изданные Киевскою коммисиею для разбора древних актов. - Киев, 1846. - Т. II. - С. 421; лист гетьмана Війська Запорізького Д. Гу ні до кримського калги від 26 лютого 1638 р. // Окоі- .чкі & Буагішг йгашаксуі тжуеппе]... - Б. 144; листа старшого Війська Запорізького Д. Гуні до польного гетьмана М. Потоцького, початок липня 1638 р., після 5 липня 1638 р., 2 серпня 1638 р. // Татге. - Б. 152,161,164. 99 Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 165. 100 Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 443. 101 Там само; Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 165. 102 Лист П. Сагайдачного до С. Жулкевського від 31 жовтня 1617 р. // Рівта Біапі- 8Іа\уа гбікіечувкіедо... - Б. 318-322; лист-відповідь Війська Запорізького на декларацію королівських комісарів, кінець жовтня 1625 р. // 7Ьіог ратіейіікоту ЫвЬгусгпусЬ... - Т.УІ.-Б. 188-198. 103 Лист П. Сагайдачного до коронного гетьмана С. Жулкевського від 31 жовтня 1617 р. // Рівта Зіапівіачуа Z61kiewskiego... - в. 322.
206 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв нього козацького провідника гетьманом, вимагаючи, щоб “їхній гетьман та інші оправці, також усі молодці мають бути слухняні в тому, що їм накаже наший черкаський староста, і там для нашої і коронної по¬ треби воювати, де їм накаже”ш. Король, звісно, мав на увазі поводи¬ ря реєстровців, офіційно визнаних ним козаків. Решта ж опинилася поза законом і, за задумом, не могли підлягати гетьманові. Другий випадок зафіксовано в 1600 р. і пов’язаний він з доволі неординарними обставинами. Влітку, коли Варшаві по-справжньому припекло, й вона конче потребувала козаків для молдовського походу коронного гетьмана Яна Замойського, король писав про Самійла Кіш¬ ку як про гетьмана. Навіть у ґлейті про вільний прохід козаків, і в універсалі до урядників прикордоння105. Звертає на себе увагу той факт, що обидва документи датовано 24-м серпня, тоді як сам С. Кіш¬ ка в листі до Я. Замойського від 1 серпня пишеться старшим106. Піс¬ ля завершення свого московського походу вдячний П. Сагайдачному за неоціненні військові послуги королевич Владислав у березні 1619 р. називав того гетьманом107. Розщедрився навіть король, уживши в лис¬ ті до козаків від 3 лютого 1619 р. такий початковий протокол: “Стар¬ шому, сотникам, гетьманам, осавулам і молодцям запорізьким наша королівська ласка”108. Тож виглядає, що статусність обраного самими козаками провід¬ ника Варшава була схильна тимчасово піднімати лише з суто тактич¬ них розрахунків, не більше. У першому випадку, король прагнув віді¬ рвати реєстровців від решти, зробивши їх своєю зброєю проти “сва¬ волі”. В інших випадках у гру входила нагальна потреба в козацькому війську. У 1600 р. вона була настільки значною, що короля не зупи¬ нила навіть баніція, накладена на козацтво після поразки повстання 1594-1596 р. Зрозуміло, що наявність у королівських посланнях фор¬ мули “гетьман” не могла не наснажувати козаків на подальші змаган¬ ня за знесення післясолоницьких ухвал. Глибинні ж підходи Варшави виразно проступають у вимогах королівських комісарів на комісії 1622 р. щодо присяги козаків: “Гетьман, поданий від його королівської 104 Універсал короля Речі Посполитої Стефана Баторія козакам від 16 вересня 1578 р. // Akta historyczne do panowania Stefana Batorego... - T. V-VI. - S. 337. 105 Biblioteka Jagiettonska. - № 2/1952 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 12611). - S. 392 v-393 v.). 106 Listy Stanislawa Z6fldewskiego... - S. 107. 107 Універсал королевича Владислава IV до козаків, які перебували у Слуцьку, від 13 березня 1619 р. // AGAD. - Archiwum Radzywillow. II. - № 714. 108 Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofil¬ mow. - Mf № 21986). - S. 363.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 207 милості, і старший Війська Запорізького мають присягати такою присягою”109. Завісу над тим, що в козацькому середовищі поняття “гетьман” і “старший” щонайменше не завжди ототожнювалися, піднімає перебіг конфлікту між запорожцями та реєстровцями, який виник під осінь 1629 р. і в кінцевому рахунку вилився в козацьке повстання під орудою Тараса Трясила. Одне з ключових звинувачень запорожців на адресу реєстровців полягало в порушенні старшим останніх Григорієм Чорним устійненої в козацькому середовищі традиції функціонування інституту провідників. “Пану Григорію Савичу Чорному, на волості старшому й усьому товариству, яке там є”, - звертається Левко Іванович, пишучи 1 грудня свій лист “за Порогами біля ріки Чортомлика”, і підписуючись “гетьман з Військом його королівської милості Запорізьким”110. Крім того, гетьман закидає старшому, що той не дотримав своєї обіцянки, бо всу¬ переч тому, що “ваша милість самі на своє звикле місце гармату запові¬ ли і залишили гетьмана одного у Війську, а тепер пишете до нас не як до голови, але як до кошових, як вам подобається”111. Як бачимо, запорожці, і це в усіх сенсах показово, насамперед переймаються проблемою збереження організаційної цілісності коза¬ цтва, попри фактичний поділ на реєстровців і випищиків. Вони не підважують легітимності Г. Чорного як провідника реєстровців і на¬ зивають його старшим, проте звинувачують у порушенні єдиновлад¬ дя та в підважуванні центральної ролі Січі в козацькому середовищі112. Справжнім головою козацтва для них є той, хто обирається за учас¬ ті Січі. Таким є лейтмотив листа. Тому Левко Іванович називає себе гетьманом, підкреслюючи в такий спосіб, що Г. Чорний може бути лише старшим над реєстровцями і має звертатися до нього як до ватажка всього козацтва, а не як до кошового. Реєстровці на той час ще корилися традиції. Г. Чорний, попри те, що пробував писатися гетьманом113, обіцяв залишити “гетьмана одного у Війську”. Суголосною листу є згадка С. Конецпольського, що випищики не визнавали влади С. Чорного, бо справжній гетьман, на переконання козаків, має бути “не поданий їм королем, а вибраний військом при 109 Інструкція королівських комісарів Війську Запорізькому від 13 січня 1622 р. // Бедржщька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 524. 110 АвАБ. - Агсішгат гатоувкісЬ. - № 3036. - Б. 96-97 (український переклад: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - Частина 1. - С. 67-68). 111 Татге.-Б. 97. 112 Див.: Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 80. 113 Зокрема, він це робив в універсалі від 28 лютого 1630 р. (Грушевський М. С. Істо¬ рія України-Руси. - Т. VIII. - Частина І. - С. 70).
208 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв гарматі та інших клейнодах”іи. Сумнівно, щоб Г. Чорний вчергове дістався старшинства виключно через призначення Зиґмунтом III. Для того, щоб Варшава наважилася через коліно зламати давню ко¬ зацьку традицію і, зрештою, ухвали Куруківської комісії 1625 р., тоді ще не існувало можливостей, подібних до тих, які з’явилися після поразки козацького повстання 1638 р. Отже, кандидатуру Г. Чорного подали реєстровці, а король лише затвердив, що відповідало духові й букві Куруківської угоди. Проте каменем спотикання для легітим- ності претензій Г. Чорного на провід в усьому козацтві стало те, що він не пройшов горнило вальної ради за участі Січі. Ідея ж єдності козацького світу під орудою єдиного гетьмана, попри дедалі глибше розмежування між реєстровцями і випищиками, продо¬ вжувала бути актуальною для козацтва й пізніше. Після поразки по¬ встання 1637 р. козаки ставили питання про збереження такого стану речей, про що виразно сигналізував С. Конецпольський: “Доброго собі зичите, щоб був один старший”115. Обговорена “гетьманська” складова конфлікту між реєстровцями та випищиками 1629 р. дозволяє вести мову про те, що під впливом де¬ далі рельєфнішого розмежування козацького середовища було запуще¬ но процес розрізнення понять “гетьман” і “старший”. Запорожці та випищики ревниво стежили за зміщенням центру тяжіння з Січі на волость, за тим, як реєстровці перебирали на себе лідерство. Під су¬ провід некорисних для Запоріжжя змін загострилося сприйняття про¬ блеми козацького голови. За аналогією з кошовим отаманом - старшим тільки над січовиками, - провідника, обраного лише реєстровцями, за¬ порожці і, очевидно, й усі випищики стали вважати старшим (не геть¬ маном) винятково реєстровців. При цьому останні прагнули поширити на свого старшого функцію загальнокозацького голови. Випадки роз¬ двоєння бентежили як випищиків, так і реєстровців, що вчергове свід¬ чить про сильні позиції традиціоналізму у світобаченні козаків. До організаційного розмежування обидва табори ментально були ще не готові, тому воліли мати одного гетьмана і в 1629, і в 1637-1638 рр. Видається, саме тому випищики могли визнати старшого, обраного реєстровцями, загальнокозацьким головою, якщо конкретна кандидату¬ ра їх задовольняла. Так сталося, наприклад, у 1637 р., коли Василя Томиленка, якому булава дісталася без думки випищиків116. 114 Цит. за: Там само. - С. 65. 115 Лист С. Конецпольського до Війська Запорізького від 5 листопада 1637 р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 428. 116 Порівн.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - Частина І. - С. 246, 249.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 209 З огляду на ту роль, яку виконували в Короні і Великому князів¬ стві Литовському гетьмани, шанси “старшого” перемогти на терміно¬ логічному рівні “гетьмана” зводилися до нуля. Якщо в серпні 1600 р. Самійло Кішка, вирушаючи на чолі козацького війська з Січі (що було неможливо без обрання на вальній раді), називав себе старшим (хоча ще 1 липня підписувався як гетьман), то вже в 1629 р. згадуваний Левко Іванович відмовляє старшому реєстровців у праві називатися гетьманом. Без сумніву, вірус іменування провідника гетьманом було занесено в козацьке середовище вихідцями з еліт. Ходіння в козацтво навіть князів наклало посутній відбиток на підбір поняття для позначення козацького провідника, так само як вплинув і тісний зв’язок козаків з урядниками прикордоння, а також загальне підпорядкування під час перших служб старостам та коронному гетьманові. Проте козаки не вважали гетьманами/старшими Миколу Язловецького, Яна Оришов- ського, Валер’яна Сланського, кожен з яких свого часу був призначений королем без врахування думки козаків. Варшава природно прагнула подавати тих як старших, оперувала відповідною термінологією (на¬ зивала старшими117 чи навіть гетьманами118), однак змусити козаків прийняти свою сторону, тобто фактично погодитися на докорінну змі¬ ну організації козацького світу не змогла аж до гнітючої козацької поразки на Старці. * * * Крім старших та гетьманів, у Війську Запорізькому, попри від¬ сутність чіткого поділу на запорожців і городових козаків, існували також кошові отамани, які вивищувалися над рядовими отаманами козацьких ватаг. Правда про кошових зразка XVI - початку XVII ст. не відомо практично нічого. Хоча П. Сас і припускав, що кошовим у 1598 р. був Федір Полоус, однак аргументи дослідника надто не¬ певні119. Перші прямі згадки про кошових датовані аж 1620-ми pp. Маємо лист кошового Яцини до гетьмана М. Дорошенка та наведену вище заувагу гетьмана Левка Івановича про неналежне звертання до 117 Старшим намагалися утвердити навіть снятинського старосту Миколу Язловець¬ кого (універсал короля Речі Посполитої Зиґмунта ІП М. Язловецькому та Я. Оришовському від 25 червня 1591 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3112. - К. 78)). 118 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 284; Кулаковський П. До історії стосунків реєстрових козаків... - С. 417. 119 П. Сас виводить Ф. Полоуса в кошові отамани лише на підставі того, що той називав себе “отаманом із товаришами” (Сас 77. Запорожці у польсько-московській війні... - С.79). 14-1217
210 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв нього старшим реєстровців Г. Чорним “не як до голови, але як до коїиових”120. Логічно припустити, що кошові існували й дещо раніше. Однак коли саме і за яких обставин вони з’явилися, можна судити лише приблизно. Симптоматичним у цьому сенсі є брак будь-яких натяків на кошових у Е. Лясоти. Той бачить на Запоріжжі лише гетьманів - Богдана Микошинського та Г. Лободу121. Було б дивним, якби спостережливий імператорський посланець, який так докладно описав своє перебування на Січі, а також козацький стиль життя і, що важливо, роботу старшинської та “чорної” рад, випадково не по¬ мітив кошового. Тим паче, що козацтво так неодностайно відреагу- вало на пропозиції служби Рудольфу II, і дійшло до кількох рад, поміж ними старшинських і “чорних”. Той факт, що кошовий отаман не засвітився у цих бурхливих подіях, може свідчити лише про від¬ сутність до кінця XVI ст. інституту кошівства як такого, тобто ко¬ шового отамана, який піднімався над отаманами численних козацьких ватаг, пов’язаних із Запоріжжям. На Січі, цьому епіцентрі запорізь¬ кого життя, міг бути свій локальний отаман з обсягом компетенцій не більшим, ніж прерогативи інших отаманів. Тому й не розгледів кошового Е. Лясота. Усе це вказує на те, що процес від сепарування з маси козаків властиво запорожців перебував лише на початковій стадії. Запущений щонайпізніше в другій половині XVI ст., коли з’явилися козацькі осідки в глибині Степового Кордону, він ще не потягнув за собою інституціонального оформлення у вигляді утворення в рамках Війська Запорізького ще й Запорізького Коша зі своєю військово-адміністра- тивною вертикаллю. У цьому, виходить, не відчувалося потреби. Козацтво чулося неподільним організмом зі старшим/гетьманом на чолі. Ключовим чинником у забезпеченні подібної єдності була пере¬ вага на Запоріжжі так званих “старих”, “заслужених” козаків122, ба¬ гато з яких мали шляхетське походження і входили до числа реє¬ стровців, тоді як на волості домінували щойно покозачені, що так яскраво проявилося під час козацьких війн К. Косинського та С. На¬ ливайка. 120 Лист кошового отамана Яцини до гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка від ЗО березня 1628 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 71 ; лист гетьмана Війська Запорізького Левка Івановича до старшого реєстровців Г. Чорного від 1 грудня 1629 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - S. 97 (український переклад: Грушевсь- кий М. С. Історія України-Руси. - T. VIII. - С. 68). 121 Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. - S. 68, 72. 122 Див.: Грушевський M. C. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 214-217: Леп ’явко С. Козацькі війни... - С. 157-160.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 211 На зламі ж XVI-XVII ст., коли відбулося ґвалтовне розростання чисельності козацтва, а на Запоріжжі у зв’язку з цим почала явно переважити “чернь”, частина якої перебувала тут постійно, процес розділення козацтва на дві гілки - властиво запорожців і городових - прискорився, й виникли передумови для появи та вивищення влас¬ тиво запорізької старшини з кошовим отаманом на чолі. Як видаєть¬ ся, кошовий отаман був старшим на Січі над тими козаками, які там опинялися й проживали більш-менш тривалий час. Не міг не мати при собі помічників, хоч би писаря та осавула. Оскільки козацька гармата та клейноди, традиційно перебували на волості, і лише в окремих випадках, потрапляли на Січ, то окремих січових пушкаря з обслугою, хорунжого, бунчужного, обозного, схоже, не було. Кошовий отаман, без сумніву, визнавав владу гетьмана /старшого, що видно з букви і духу вже згадуваного листа гетьмана Левка Іва¬ новича. Визнавав і в суто прикладному розумінні, коли гетьман на¬ відувався на Січ. Невипадково повідомлення М. Дорошенка (1623) та І. Петрижицького (1632) щодо відвідування Січі з метою недо¬ пущення морських походів не містять жодних ознак якогось тертя з приводу, власне, підпорядкування запорожців гетьманові чи колізій по лінії кошовий отаман - гетьман123. Більше того, І. Петрижицький навіть проявив на Січі свою тверду руку, “старших з-поміж себе, давши їм для урядування та пильнування сваволі, якби якась ще най¬ тися могла”124. Слід гадати, І. Петрижицький протиснув вибір цієї старшини на січовій раді, бо ж призначення суперечить тогочасним козацьким уявленням про організацію влади, ґрунтованим на фети¬ шизації виборних засад. Інакше доведеться припускати, що під час його появи тамтешні козаки взагалі не мали над собою старших, а інститут кошового отамана функціонував періодично, то зникаючи, то з’являючись за особливої потреби. 8.5. Статус козаків-приходьків у козацьких анклавах Тісні зв’язки між різними козацтвами, активні переміщення ко¬ заків між козацькими анклавами, множинність випадків тривалого перебування представників одних спільнот на території інших зму¬ 123 Лист гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка до київського воєводи Т. За- мойського // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 165-166; лист старшого Війська Запорізького І. Петрижицького до С. Конецпольського від 22 березня 1622 р. // Мицик Ю. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 22. 124 Лист старшого Війська Запорізького І. Петрижицького до С. Конецпольського від 22 березня 1622 р. // Мицик Ю. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 22. 14*
212 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв шують поставити питання про правовий статус козаків-приходьків, ступінь їхньої причетності до функціонування рад та Війська. Статус цей відфільтровувався поступово й просто таки не міг не віддзерка¬ лювати занурені в добу ґенези козацтв практики вільного переливан¬ ня людності в поясі Дніпро - Дон - Волга - Яїк - Терек, які уза- саднили природу міжкозацьких взаємин на Степовому Кордоні. Проте до кінця XVI ст. так і не оформилася критична маса чинників, яка б викликала в козацьких середовищах органічну потребу певною мірою врегулювати становище козаків-приходьків. Ключову роль тут зіграла незавершеність процесу консолідації козацьких ватаг у відпо¬ відні військово-територіальні одиниці. Тому роль стихійної традиції слід визнати за визначальну. Кристалізація звичаєвих норм, які ре¬ гламентували статус козаків-приходьків і вважалися в козацьких середовищах легітимними, схоже, відбулася на стадії остаточного оформлення Військ на Дону, Яїку й Тереку та під супровід різкої інтенсифікації взаємин між спільнотами-лідерами християнського козацького світу - українським та донським козацтвами. Власне, най¬ повнішу інформацію традиційно маємо зі сфер, пов’язаних із укра¬ їнсько-донськими стосунками. Як уже наголошувалося, активні переміщення козаків між Доном і козацькими краями в Україні більшою мірою забезпечували укра¬ їнські козаки. На тлі постійних і масових курсувань представників Війська Запорізького на Дон поява донців на Запоріжжі чи на укра¬ їнському прикордонні були явищем не частим, ба навіть епізодичним. Відповідно насамперед на території Війська Донського з часом му¬ сили відфільтруватися бодай звичаєві правові традиції перебування українських козаків-приходьків, особливо з огляду на той факт, що подеколи кількість останніх просто таки зашкалювала й перевищува¬ ла чисельність властиво донських козаків. Аналогічно і в Україні, хоча через слабкість донських допливів проблема ніколи не набувала обрисів, притаманних донському варіанту. Сам по собі правовий статус козаків-приходьків є добрим лакму¬ совим папірцем для прояснення ціннісного взаємосприйняття хрис¬ тиянськими козацтвами одне одного, посталого на ґрунті специфіки козакотворення з його етнічною терпимістю, повільністю відфільтро¬ вування елементу, що козакував, в окремі суспільні організми, по¬ сутньою причетністю українських козаків до ґенези донського коза¬ цтва, та вирішальною роллю донців і волжаків у закозаченні Яїка й Тереку. Броунівський рух в козацькому поясі Дон - Яїк - Терек, включеність у процес українських козаків, чиї інтереси концентрува¬ лися на Дону, розкорковував у свідомості учасників козакотворення
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 213 замкнені, протиставно закроєні системи “свій” та “чужий”, деформу¬ вав останні. Закладалися підвалини для того, щоб при вписуванні козацтвами одне одного до системи світобачення у свідомості кож¬ ного з них образ інших християнських козацтв не вкладався в жорстке протиставлення “свій”/“чужий”. На розмивання цього протиставлен¬ ня і формування в козацьких спільнотах лейтмотива вартостей, ґрун¬ тованого на відчутті такої собі “не чужості”, засадничої близькості та козацької солідарності, працювали також однотипність внутрішньої організації козацтв, способів добування “козацького хліба” та потрак¬ тування “вояцького щастя”, одноконфесійність, спорідненість інтере¬ сів щодо захисту “козацьких вольностей” та мусульманських сусідів. Що процес добіг логічного кінця, виразно засвідчують норми, які регулювали перебування козаків-приходьків на території інших ко¬ зацьких анклавів. Передусім впадає в око нерегламентованість терміну перебування зайд. На території Війська Донського і на Запоріжжі християнські козаки могли отаборитися на необмежений час. Запорізький полков¬ ник Олексій Шафран, який сам пробув на Дону 18 років (з 1608 по 1626), вів мову про практику перебування українських козаків на Дону і навпаки донців на Запоріжжі упродовж п’яти, шести і більше років125. Невипадково серед так званих “донських запорожців” дже¬ рела розрізнять новоприходьків та старожилів. І в житті, і в діловод¬ стві активно побутувало поняття ”старі черкаси", яке прикладали до українських козаків, що прожили на Дону тривалий час, на проти¬ вагу тим, котрі з’явилися на тимчасово з локальною метою. “А на Дону у них черкас чоловік 50 старих, які живуть по 5 і по 6 років”, - оповідав, приміром, 17 травня 1622 р. у Посольському приказі дон¬ ський козак Оноха Іванов126. У липні тему підхопив отаман донської військової станиці Василь Кулнєв: “А черкаси де запорізькі в поході були ті, які на Дону живуть старо”127. Той таки О. Шафран влучно підвів спільний знаменник під множину соціальних практик, пов’язаних із перебуванням українських козаків на Дону: “... в они (українські козаки. - В. Б.) ходять на Дон, а з Дону козаки до них і живуть скільки, де хто хоче”пъ. Ситуацію добре відтінює також позиція Москви доби відверто ворожого ставлення до українсько-донських стосунків (середина 125 Допитові свідчення О. Шафрана, 1626 // Воссоединение... - T. 1. - С. 70. 126 РГАДА. - Ф. 123. - 1622 № 1. - Л. 173. 127 Допитові свідчення донського отамана В. Кулнєва від 16 липня 1622 р. (Там же. - Л. 55). 128 Допитові свідчення О. Шафрана, 1626//Воссоединение... -T. l.-C. 71.
214 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв 1610 - середина 1630-х рр. XVII ст). Там добре давали собі раду в різниці між старожилами та свіжими козаками-приходьками. Праг¬ нучи розірвати зв’язки між Доном і Запоріжжям, московські чинни¬ ки обходили “старих черкас” боком, ніби виводили їх за дужки. Вимоги до донців щодо випроторювання з Дону українських козаків стосувалися лише новоприходьків. Заборони на стосунки з україн¬ ськими козаками торкалися свіжих контактів. Чи не найрельєфніше тонкощі московської політичної лінії передає царський наказ князю Михайлові Бєлосєльському, спорядженому на Дон у березні 1623 р. в рамках заходів з реалізації тодішнього московського курсу. Так-от, посланцю наказувалося вимагати від донських козаків, щоб вони “за¬ порізьких черкас до себе в юрти не приймали”, новоприходців висла¬ ли, а тих, хто живе “старо з жінками та дітьми і в юрти влашту¬ валися, і шкоди від них ніякої немає... про тих старих черкасів їм, отаманам і козакам, нічого не говорити”129. Отже, “старих черкас” воліли не чіпати, демонструючи цим ви¬ знання, з одного боку, даремності спроб, а з іншого - інтегрованості старожилів у донське життя. Проте коренізація тут останніх відбува¬ лася повільно. О. Шафран “не зумів” остаточно прибитися до дон¬ ського берега за майже 20-річчя й усвідомлював себе українським козаком. Попри тривале перебування на Дону і навіть заведення тут сімей, українські приходьки ще дуже довго зберігали свою ідентич¬ ність, трактувалися і донцями, і сторонніми чинниками як українські козаки. Могутнім фактором уповільнення темпів “одонщення” вихід- ців-козаків з України, безумовно, були активні переміщення люднос¬ ті між Україною та Доном та постійна присутність на Дону чисельних загонів українських козаків-новоприходьків. В Україні прошарок донців чи інших козаків, який би нагадував “старих черкас”, не простежується. На тлі згадок про відсутність ментальних бар’єрів для хронологічно безстрокового перебування донців, і, слід думати, представників інших християнських козацтв, це може свідчити лише про те, що на практиці випадки, коли б на Запоріжжі на роки затримувалися значні групи донських козаків або ж траплялися рідко, або взагалі не виникали. Приходьки-донці бук¬ вально тонули в масі українських козаків, тоді як поява на Дону загону в кілька тисяч запорожців перетворювалася на подію. Подібно не бачимо на Дону “старих” яїцьких, волзьких козаків, не кажучи вже про терських чи гребінських. На відміну від україн¬ 129 Наказ царському посланцю на Дон М. Бєлосєльському від 10 березня 1623 р // Сухорукое В. Д. Историческое описание... -С. 181-183.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 215 ських козаків, які зосереджувалися на Низовому Дону, взаємодіяли з лідерами Війська Донського - низовими козаками - на ключових напрямках (кримському, турецькому, азовському), увага волжаків та яїцьких козаків концентрувалася на донських верхових містечках і на поєднанні здобичницьких зусиль з верховиками, до всього на дру¬ горядних, як на інтереси низовиків130, промислах на Волзі й Каспії. Якщо донці в Україні губилися серед тамтешніх козаків, то приходь- ків з Волги та Яїка на Дон було небагато й затримувалися вони явно ненадовго як і донці на Запоріжжі. Важливо, що з боку Війська Донського не існувало обмежень щодо місць осідку й кількості прибулих козаків. Надибуємо прямі свідчення про те, що, наприклад, українські козаки могли вільно переміщуватися, селитися і на долішньому, і на середньому Дону (у верхових містечках). Вони “живуть не в одному місці”, “живуть з козаками заодно”, “між собою сходяться і живуть разом в одних куренях”131. Ще показовіше, що подібні соціальні практики передбачали й можливість осібного поселення приходьків з України, навіть утворен¬ ня на території Війська Донського своїх анклавів, очолюваних окре¬ мими отаманами. У 1622 р., як звідомлювали Посольський приказ московські посли до Туреччини Іван Кондирєв і Тихон Бормосов, українських козаків “прийшло на Дон тисяча чоловік з жінками та дітьми, а з ними всілякого майна 80 возів; і приїжджають черкаси на Дон на життя і юрти собі будуть осібно, й отамани в них, черкасів, своГ’132. Відомі імена декого з таких отаманів - Яків Шаховничий, Шило, Олексій Шафран, Матяш133. А відтак лідерство українських козаків у християнському козаць¬ кому світі, і в стосунках з Доном зокрема, виливалося навіть в еле¬ менти своєрідної екстериторіальності на теренах інших анклавів, що, природно, не викликало захоплення в тамтешніх козаків. Донці, на¬ приклад, явно терпіли це через силу, не маючи змоги протистояти 130 Докладніше про пріоритети донських козаків див. с. 365-373. 131 Відписка московських послів до Туреччини І. Кондирєва і Т. Бормосова від 16 липня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 89. -1622 № 1. - Л. 15); допитові свідчення О. Шафрана, 1626 // Воссоединение... - Т. 1. - С. 70. 132 Допитові свідчення О. Молодого від 24 вересня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1622 № 1.-Л. 73). 133 Допитові свідчення царського посланця І. Ододурова від 6 січня 1615 р.// До¬ кументи російських архівів... - С. 76; допитові свідчення О. Шафрана, 1626 // Воссо¬ единение. .. - Т. 1. - С. 70; допитові свідчення отамана донської станиці М. Татарина від 4 квітня 1638 р. // Там же. - С. 204.
216 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв непорівняльно чисельнішому й потужнішому Війську Запорізькому. Періодично вони побоювалися засилля українських козаків, як-от у 1630 р.134 І недаремно. Навесні 1638 р., коли в Азові чисельність українських козаків - за оцінками самого Війська Донського 10 тис. душ - зашкалювала, вони почували себе настільки впевнено, що на¬ важилися на бунт з метою “володіти й жити в місті осібно”135. Ін¬ шими словами, замахнулися на закріплення за собою певної частини захопленого міста. Це була перша й, наскільки відомо, остання поді¬ бна спроба. Закінчилася вона невдало. Донці придушили заколот. Українські козаки навіть втратили свого отамана Матяша і “стали в усьому слухняні”. На запитання дяків Посольського приказу, чи че¬ кати від них якоїсь сваволі в майбутньому, отаман донської військо¬ вої станиці Михайло Татарин відповів негативно, обіцяючи водночас, що донські козаки в протилежному випадку “їм Військом мовчати не будуть і з ними справляться"136. Крім показового конфлікту, який стався в Азові, відомі випадки, коли Військо Донське призупиняло стосовно окремих козацьких за¬ гонів дію принципу необмеженого переміщення українських козаків на Дон і такого ж необмеженого в часі їхнього перебування там. У 1628 р., наприклад, Військо Донське ухвалило не приймати в себе запорожців. Причиною стало пограбування українськими козаками донської станиці, яка прямувала до Москви, та поширення на Дону чутки, що вони ж готуються до нападу на московського й турецько¬ го послів і що інформація про наявність у послів великої скарбниці вийшла від “донських запорожців”137. Навесні 1631 р. через невідомі причини всі українські козаки були вигнані з Дону. Як звідомлював Посольський приказ воронезький воєвода Семен Львов, "які, государ, черкаси були в нижніх і верхніх козацьких містечках, і донські козаки тих запорізьких черкас усіх з Дону вислали. І запорізькі черкаси піш¬ ли вверх по Дону невідомо куди. І донські, государ, отамани і козаки 134 Допитові свідчення донського козака С. Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1630 № 5. — JI. 111. 135 Допитові свідчення отамана донської станиці М. Татарина від 4 квітня 1638 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 204. 136 Там само. 137 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 6 жовтня 1628 р. (РГАДА. - Ф. 219. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 40. - Л. 136); відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 9 травня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1628 № 2. - Л. 136); грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 2 вересня 1628 р. (РГАДА. - Ф. 89. -1628 № 2. - Л. 98).
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 217 наказували у верзені козацькі містечка, щоб донські козаки від черкась¬ кої появи жили з великою перестрогою”138. У 1650 p., побоюючись татаро-козацького походу на Дон, донці не дозволили запорожцям, які прибули з України, осісти у себе, у Війську, й веліли “стати осібно на іншому острові нижче Черкаська”139. Утім подібні конфлікти так швидко вичерпувалися, як і вини¬ кали. Переміщення людності між Доном і Україною, спільні морські походи, інші прояви позаконфронтаційних практик перегодом від¬ новлювалися, а то й взагалі не припинялися, і стосунки входили у звичайне русло. У тому ж таки 1628 р. українські та донські козаки організували спільний похід під Стамбул140. У 1631 р. майже одно¬ часно зі спровадженням українських козаків з Дону інша партія за¬ порожців ходила разом із донцями для здобичицтва на Волгу141. Влітку ж на Дону з’явилася чергова ватага козаків з України, яка у серпні-вересні спільно з донцями здійснила виправу на Чорне море142. Врешті, вже в стислім часі (у березні 1632 р.) донські козаки звідом- лювали вивідувачів царицинського воєводи про існування між Вій¬ ськом Донським та українськими козаками домовленості щодо вза¬ ємодопомоги у випадку нападу третьої сторони на Донську землю чи на Січ: “А у нас, у донських козаків, із запорізькими черкасами договір вчинено такий: як звідки сподіватися приходу яких багатьох воїнських людей на Дон чи в Запороги, і запорізьким черкасам на Дону нам, козакам, допомагати, а нам, донським козакам, допомагати запорізьким черкасам”143. Однак це не завадило одному із загонів українських козаків восени того ж року вчинити напад на декілька верхових міс¬ течок донців144. Якщо й насувається питання щодо укладення згаданої письмової угоди, то сумніву в існуванні солідарності між українськими та дон¬ ськими козаками на ґрунті захисту “козацьких вольностей” не ви¬ 138 Відписка воронезького воєводи С. Львова до московського царя Михайла Федо¬ ровича від ЗО травня 1631 р. (РДАДА. - Ф. 219. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 40.-Л. 226). 139 Допитові свідчення валуйчанина М. Зарубіна від 25 квітня 1650 p. // РИБ. - Т. XXVI.-С. 496. 140 Грамота московського царя Михайла Федоровича на Дон від 29 вересня 1628 p. (РГАДА. - Ф. 89. - 1628 № 2. - Л. 77). 141 Сухорукое В. Д. Историческое описание... - С. 218-219. 142 Відписка московських посланців у Криму П. Воейкова та С. Зверева від 4 січня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1631 № 1. - Л. 57). 143 Відписка царицинського воєводи Л. Волконського до московського царя Михайла Федоровича від 12 березня 1632 p. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 123. 144 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 198.
218 Частина II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв никає. Після поразок повстань в Україні випищики масово переси¬ джували на Дону лиху годину. З іншого боку, у 1630 р. у Війську Запорізькому позитивно відгукнулися на заклик донців щодо допо¬ моги проти можливої навали на Донську землю царських військ (300 запорожців оперативно з’явилися на Дону, очікувався прихід ще од¬ ного загону)145. У світлі висловленого факти спровадження українських козаків з Дону виглядають як прояв виникнення хвилевих і локальних супе¬ речностей між донцями, з одного боку, та конкретними групами чи групою українських козаків - з іншого. Найприкметніше, що ці ви¬ падки відступу від загального правила не полишали рубців на тілі українсько-донських взаємин, як і періодичні розбійницькі напади козацьких загонів з України на донські містечка та донські військові станиці146. Відтак у світогляді козацтв такі поведінкові стратегії ціл¬ ком вписувалися в образ “нормального” козацького стилю життя й не провокували зміни опції сприйняття козаків-сусідів. * * * Крім розглянутих вище прав, якими користувалися на Дону українські та інші християнські козаки, важливою ознакою право¬ вого статусу приходьків була можливість брати участь у роботі дон¬ ського кола. Тому, скажімо, московський цар, бажаючи в 1623 р. утаємничити від “донських запорожців” зміст своєї грамоти до Війська Донського, мусив застерігати донців, що “при них (запорожцях. - В. Б.) государеві грамоти віддавати і промови говорити не наказано”147. Відомо про присутність яїцьких та волзьких козаків у 1614 р. на донському колі, на якому московський посланець Іван Ододуров від¬ дав царське жалування148. А в 1637 р. волжаки з отаманом Іваном Самарою взяли участь у яїцькому колі149. Подібних випадків, очевид¬ но, було значно більше. Однак правоспроможність козаків-приходьків була вужчою, ніж властиво донців. Якщо останні - іманентні учасники донського кола, 145 Там само. - С. 195. 146 Про розбійництво українських козаків на Дону див.: Брехуненко В. А. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 113-114,179,197-199. 147 Наказ царському посланцю на Дон М. Бєлосельському від 10 березня 1623 р. // Сухорукое В. Д. Историческое описание... - С. 183. 148 Допитови свідчення Івана Ододурова, серпень-вересень 1614 (РГАДА. - Ф. 89. - 1614 № 1. — JI. 67). 149 Відписка воронезького воєводи С. Козловського до московського царя Михайла Федоровича від 21 січня 1637 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 547.
Розділ 8. Військо як суспільний інститут 219 то перші, бувало, не допускалися до нього. Точніших даних бракує, але скидається на те, що участь / неучасть українських козаків у ро¬ боті донського кола залежала не тільки від їхнього бажання, а й від волі донських чинників (здебільшого, очевидно, від позиції старшини). У тому ж таки 1623 р., наприклад, донські козаки виконали вимогу московського царя щодо недопущення “донських запорожців” до кола, на якому мала зачитуватися привезена князем Бєлосєльським царська грамота. Під тиском Москви донці “тим черкасам (старожилам. - В. Б.) по государевому наказу бути не веліли”150. Окремо зауважува¬ лося, що 200 запорожців, котрі незадовго до того з’явилися на Дону, “в коло не ходять”151, слід гадати, зі власної ініціативи. Прикметно, що позиція донської верхівки не викликала, наскіль¬ ки можна судити, ніякого тертя між донцями та “донськими запо¬ рожцями”. Більше того, у доволі розгалуженій палітрі українсько- донських конфліктів не виявлено жодного випадку, коли б напруга виникала з подібного приводу. Правда, не зафіксовано й повторення практики накладення донцями заборони на участь у колі українських козаків-приходьків. Усе це може свідчити по-перше, що такі ситуації виникали вкрай рідко, по-друге, що у шкалі ціннісних пріоритетів “донських запорожців” участь у роботі донського кола посідала явно не найвищу сходинку. Куди важливіше значення мало для них саме право з’явитися на Дону, право вільного переміщення в межах Дон¬ ської землі, право необмеженого в часі перебування там, право на анклавне існування. Як видається, саме остання складова правового статусу українських козаків на Дону найістотніше підважувала їхню потребу участі у роботі донського кола. Щодо присутності донських чи інших християнських козаків на козацьких радах в Україні, то ситуація явно не відрізнялася від дон¬ ської. З огляду на засади організації взаємин між українськими та донськими козаками (включно з можливістю вільного переміщення донців на Запоріжжя й необмеженого в часі перебування там), важко дошукатися причин, які б провокували появу у світогляді українських козаків ментальних перешкод для наділення приходьків відповідним правом. Нещодавно було виявлене й безпосереднє свідчення про участь кількох десятків донців у роботі козацької ради в Києві в 1619 р.152 Так само виглядає стан справ у козацьких анклавах Волги, 150 Відписка царського посланця на Дон М. Бєлосельського до московського царя Михайла Федоровича від 28 квітня 1623 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 44. 151 Там же. 152 Сас П. М. Витоки українського націотворення. - С. 373.
220 Частиш II. Етнічний та соціальний коди християнських козацтв Яїка й Тереку. Якщо куди слабші волжаки, терці, гребінці та яїцькі козаки допускалися до участі в роботі донських кіл, то як таким правом могли бути обділені представники Війська Донського? Ще одне питання полягає в тому, чи брали козаки-приходьки участь у виборах. Очевидно слід дати негативну відповідь. У проти¬ лежному випадку важко припустити, щоб упродовж півстоліття не виникло жодного конфлікту з цього приводу, особливо тоді, коли, скажімо, Донська земля була просто таки наводнена українськими козаками (у 1637-1638 рр., наприклад). Водночас отаманами кількох морських походів, які здійснили спільно українські та донські козаки з території Дону, ставали запорожці. Отже, українські козаки не тільки брали участь у роботі відповідних донських кіл, а й користу¬ валися правом обрання отаманами в суто військовому сегменті функ¬ ціонування Війська Донського. У цілому ж, з’ясована модель статусу козаків-приходьків на те¬ риторії сусідніх козацьких анклавів була однією з наріжних ознак інтенсивності міжкозацьких взаємин та тісної взаємодії козацтв. Від¬ биваючи уявлення козацьких спільнот про далеких і близьких сусідів- козаків, вона уособлювала дух християнського козацького світу на Степовому Кордоні.
ЧАСТИНА III. КОЗАКИ І ХРИСТИЯНСЬКИЙ СВІТ
Розділ 9 МОДЕЛІ СПІВІСНУВАННЯ Позиціонування козацьких спільнот у середовищі християнських сусідів мало не менший вплив, ніж саме утворення козацького поясу від Дніпра до Яїка й Тереку, яке посутньо скоригувало стратифікацію Степового Кордону. Тотожність козаків, їхні уявлення про вітчизну та своє призначення, тяжіння до орбіти сусідніх державних потуг довершили трансформації Кордону та оформлення ключових харак¬ теристик християнської відповіді мусульманським претендентам на східноєвропейський Степ. Відправним пунктом формування ціннісних установок козаків стосовно місця своїх спільнот серед християнських сусідів стали все ті ж імпульси, які відчули на собі козацтва від “сенсу місця”, “сенсу часу”, особливостей ґенези, а також від соціального обличчя донорів. Закладена переліченими чинниками траєкторія розвитку козацтв, ви¬ явилася настільки стійкою, що змінити її код не змогли усі подальші потуги Речі Посполитої та Росії. Попри всі спроби російських влад, ані Москві, ані пізніше Пе¬ тербургові так і не вдалося переінакшити ідентичності донців, терців, гребінців, яїцьких козаків, розчинити їх у великоросійському морі. Козаки й далі чулися окремим від нього тілом. Річ Посполита не здолала витравити орієнтацію українських козаків на свій щабель у становій ієрархії українського соціуму, наближений до шляхетського, а згодом і на те, щоб представляти нарівні зі шляхтою Русь. Коли ж українське козацтво опинилося в політичному тілі Російської імперії, та майже століття не могла викорінити прагнення козаків зберегти свою державність і самодостатність українського світу, його окреміш- ність від російського. Незважаючи на ліквідацію Гетьманщини, а також наступне приведення її устрою та соціуму до імперського зраз¬ ка, в головах значної частини нащадків козацької старшини відчуття своєї інакшості від росіян, колишньої самодостатності як представ¬ ницького прошарку дотягне до модерних часів, вистеливши підлож- жя - фізичне, ментальне, історичне - для новітніх змагань за від-
224 Частина III. Козаки і християнський світ новлення української державності1. Живучість у притлумленому вигляді відповідного зрізу історичної пам’яті відразу пробивалася назовні як тільки мінлива кон’юнктура подавала надію на можливість реставрації козацького стану чи бодай козацького війська. Так було під час наполеонівських війн, так було й куди пізніше в 1855 р., коли на тлі Кримської війни поповзли чутки про намір Петербурга відро¬ дити козацтво і виник феномен “київської козаччини”2. До всього розгортання “київської козаччини” кидає промінь світла в гущу світо¬ глядних імперативів дальніх нащадків рядових козаків, перетворених в імперських трансформаціях другої половини XVIII ст. на держав¬ них селян, і відтінює той факт, що уявлення про козацькі часи по¬ части сиділи і в головах представників цього прошарку. 9.1. “Члонки” українського світу Устійнилося дві засадничо відмінні між собою моделі пов’язань козацтв з християнським світом, що наклалося на роздвоєність Сте¬ пового Кордону на західну та на східну зони, спровоковану, самими ж козаками. А після оформлення цих моделей типологічні відміннос¬ ті між зонами викристалізувалися остаточно. Перший тип позиціонування репрезентувало українське козацтво. Поява на стичному українському прикордонні та ще й під акомпане¬ мент активного козакування представників еліт міцно вкорінювала його в місцевий соціум, ключовим показником чого була мета по- козачення дрібних бояр - використати козацький фактор для від¬ новлення вже під новим прапором своїх втрачених вольностей. Такий хід з боку потерпілих від реформ середини XVI ст. був би немож¬ ливим, якби козаків сприймали як спільноту, що перебувала поза межами українського світу. Від 1560-х рр. розпочинається новий етап в історії козацтва - перші оформлені служби великому литовському князеві й польському королю. А набори 1561-1569 рр. - стали про¬ вісником появи реєстрових козаків. У тому, що козацтво належить до світу Речі Посполитої не сум¬ нівалися польські автори другої половини XVI ст., які в той чи 1 Про російські стратегії, покликані розчинити Гетьманщину та її еліту в імперських структурах, а також про перебіг та наслідки втілення цих ідей див.: Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини Київ, 1996; Його ж. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. - Київ, 2004. 2 Шамрай С. Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київщині // Записки історико-філологічного відділення ВУАН. - Київ, 1928. - Кн. XX. - С. 199— 324.
Розділ 9. Моделі співіснування 225 інший спосіб згадують про нього, а також пізніші. Не сумнівалися, попри те, що більшість з них відзначали поліетнічний склад козаць¬ кого товариства, а козацькими краями вважали землі по Степовому Кордону. Всі емпліцитно вміщують козаків у рамки річпосполитсько- го простору3. Трапляються і прямі твердження. Скажімо, Б. Папроць- кому не завадила безальтернативно назвати козаків “польськими”, його ж теза про те, що низові козаки мешкають на островах, “розташова¬ них більше в татарських, аніж Подільських, польському королеві під¬ леглих, країнах”4. Наведені аргументи, розвертають у відповідний бік свідчення, типологічно подібні до тих, котрі у випадку з іншими козацтвами не можуть бути прийняті за доказ інтегрованості останніх до москов¬ ського соціуму. Йдеться про “прописування” козаків у Польсько- Литовській державі зовнішніми чинниками, які відчували на собі важку козацьку руку. Заводячи мову про козацьке грабіжництво в Полі та про військові походи козаків, татари, московити, турки вва¬ жали, що відповідальність за вчинки цієї людності лежить на Короні та на Великому князівстві Литовському. Дипломатична кореспонден¬ ція кінця XV - першої половини XVI ст., не кажучи вже про піз¬ нішу, послідовно подає козаків як населення контрольованого Польського-Литовською державою прикордоння, як підлеглих короля і великого литовського князя, як членів українського соціуму, а не як якусь окрему неприкаяну спільноту. Звинувачення за вчинені по¬ грабування та напади лунають на адресу Варшави й Вільно. Нерідко нападників безпосередньо ототожнюють з людьми конкретних дер¬ жавців. Так сталося ще в 1489 р., коли Іван III скаржився великому литовському князеві Олександру про напад на московське посольство людей київського воєводи Юрія Паца5. Подібними прикладами пере¬ сипана історія стосунків на Степовому Кордоні упродовж усього наступного XVI ст.6 3 Див. хоча б: ГейденштейнА. Історія Польщі по смерті Сигізмунда Августа. В 12-ти книгах //ВирськийД. Річпосполитська історіографія... - Т. 2. - С. 313-315; Оржельсь- кий С. Про справи без королів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Августа // Там само. - С. 306-307; Анонім. Розгром татар і турків... // Там само. - С. 287. 4 Папроцький П. Сад королівський // Там само. - С. 306. 5 Наказ великого московського князя Івана III послу до Великого князівства Литовсь¬ кого М. Степанову від 20 березня 1489 р. // СИРИО. - Санкт-Петербург, 1882. - Т. 35: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польсько-Литов¬ ским. - С. 23. 6 Ширше про це див.: Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси. - Т. VII. - С. 113,116. 15-1217
226 Частина III. Козаки і християнський світ Тональність відповідей Зиґмунта І та Зиґмунта Августа одно¬ значно віддзеркалює розуміння належності козаків до грона власних підданих. Та й як було заперечувати свою зверхність над свавільни¬ ками й перекладати провину на незалежні ватаги, коли в походах “світяться” мешканці прикордонних міст, приміром, як у 1545 р. під Очаків “Яцько й Мануйло з Черкас, Карпо і Ядрушко з Брацлава, з Києва та інших багатьох замків, прилеглих до Кордону”, а верховодять старости7. Для внутрішнього ж ужитку використовувалися засоби, дух і літера яких виразно демонструють “домашність” проблеми. Центральні влади активно намагалися приструнити і козаків, і старост, і шляхту, що козакувала. Спроби 1520-1530-х рр. завести з козаків прикордонну сторожу, ідея 1541 р. переписати їх, нагінки на шляхту, яка потурала козацьким походам і мала свою частку від здобичі й сама вправлялася в цьому ремеслі, видають ставлення до козацтва як до органічної частини свого світу. Правда Зиґмунт Август, його наступники, а можливо й попере¬ дники, вряди-годи робили спроби перевести стрілки на свавільний елемент з Московії, а пізніше на донських козаків8, проте це нікого особливо не переймало, тим паче, що не відставали в аналогічному ремеслі й московські правителі. Подібні прийоми активно викорис¬ товуватимуться московською та річпосполитською дипломатіями в кінці XVI - першій половині XVII ст. З суто тактичних міркувань Варшава всю дорогу звинувачувала Москву в організації козацьких нападів, а Москва, відповідно, - Варшаву9. Навзаєм безуспішно. По¬ деколи доходило й до очних ставок московських і річпосполитських посланців з тими козаками, які потрапляли в полон під час своїх морських походів10. Отож, в українських козаків не було відрубного минулого, коли б вони могли уявляти себе окремим суспільним тілом на Степовому Кордоні поза прикордонним соціумом як складової українського сві¬ 7 Лист султана Сулеймана до короля Зиґмунта І, перша половина січня 1546 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 21. 8 Книга посольская метрики Великого княжества Литовского, содержащая в себе дипломатические сношения Литвы в государствование короля Сигизмунда-Августа (с 1545 по 1572).-Москва, 1843.-Т. 1.-С. 77,112,137. 9 Див. хоча б: лист короля Речі Посполитої Зигмунта III до каймакана від 18 березня 1631 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 362; інструкція коронного гетьмана С. Конецпольського послу до Туреччини М. Бєгановському від 8 вересня 1643 р. // Ко- гевропсіепсіа Біапізіахуа Копіесро1зкіе§о... - в. 641; наказ московським послам до Туреччини П. Мансурову та С. Самсонову від 23 листопада 1616 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1616 № 1. - Л. 32). 10 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 151-152.
Розділ 9. Моделі співіснування 227 ту. Ні в литовських, ні в польських влад, ні в української шляхти не існувало потреби інтегрувати козаків. Обставини формування козацтва склалися таким чином, що його ядро, тобто українське населення, довго не виломлювалося зі своїх станів. Різноетнічні допливи з-поза руських земель Речі Посполитої тонули в місцевій стихії. Вони не зуміли “відірвати” козаків від українського кореня, хоча й полишили на козацькому обличчі свій виразний слід, який відчувався в багатьох сферах. Поведінка ж козаків у пізніші часи по суті була лише логіч¬ ним продовженням їхньої відпочаткової “прописки”. В останні десятиліття XVI - першій половині XVII ст. козацтво активно поширювало свій вплив на все більшу українську територію, просякаючи в усі пори українського життя. А в традиційних козацьких краях воно чим далі, тим виразніше перетворювалося на основну по¬ тугу. Козаки замешкують тут, мають свої маєтності, а також тісно по¬ в’язані з усіма місцевими станами та урядниками. Козацькі промисли, включаючи військове здобичництво, вписані в місцевий ринок. Навіть до виробництва човнів для морських походів були причетні шляхтичі й міщани, так що король мусив, наприклад у 1621 р. спеціально нака¬ зувати спорядженим до козаків комісарам, щоб старалися, аби жоден човен не міг бути зроблений “ані від Війська Запорізького, ані від при¬ ватних міст підданих його королівської милості. А хто б на це посмів не зважати, має бути покараний нашими старостами на горло, а шляхти¬ ча мають на сейм позивати”и. Так само місцеві шляхтичі й урядники були в долі з козаками з приводу військової здобичі останніх. Полоне¬ ні козаки на допитах у Стамбулі (1614, 1626) не особливо й перебіль¬ шували, коли твердили, що “здобич із панами ділили наполовину”12. Зрештою, Військо Запорізьке нерідко вступало з міщанами та шляхтою в кредитно-договірні стосунки. Випадок кредитування козаків піж май¬ бутню здобич напередодні походу козацького війська під Хотин (1621)13, який через свою неабияку значущість потрапив на сторінки докумен¬ тальних джерел, без сумніву, є лише верхівкою айсбергу. Як говорив на сеймі 1615 р. руський воєвода, козаки “абсолютно домінують на Україні, бо все поспільство під їхнє право піддалося, за¬ 11 Інструкція короля Речі Посполитої Зигмунта III комісарам до козаків від 28 жов¬ тня 1621 р. (Biblioteka Czartoryjskich. - № 325 (Biblioteka Narodowa. - Oddziai mikrofil- möw.-Mf. 11713).-S. 476). 12 Лист каймакана Мехмета до коронного гетьмана С. Конецпольського, 1626 (Bi¬ blioteka Jagiellonska. - № 102 (Biblioteka Narodowa. - Oddziai mikrofilmöw. - Mf. 831). - S. 715). Про схожі повідомлення, зроблені полонениками-козаками у 1614 р., див.: Кулиш П. А. История воссоединения Руси. - Т. 2. - C. 202. 13 Див.: Сас П. М. Витоки українського націотворення. - C. 520. 15*
228 Частина III. Козаки і християнський світ побігти цьому неможливо, бо жодна річ у них неможлива, і місця немає ні конституції, ні авторитету короля його милості"и. Роком пізніше у подібному ж стилі висловлювався краківський біскуп Марцін Шиш- ковський: “Тут вдома ані магістратів у містах, ані старост, ані геть¬ манів не слухають, самі собі права вигадують, самі урядників і вождів ставлять"}5 У 1625 р. король в інструкції на сеймики відзначав, що козаки, “зовсім забути віру і підданство, створюють собі Річ Поспо¬ литу, чинять замахи на життя, на маєтності невинних людей. Вся Україна від них загрожена, шляхтич не вільний у своєму домі, у містах і мітечках його королівської милості весь уряд, вся влада у козаків, узурпують собі юрисдикцію, встановлюють закони”16. Козацькі загони принагідно влаштовують “лежі” в різних частинах України, вимагають “приставств”, тобто стацій з міщан і навіть шляхти, як це було вже в 1580-ті рр., згодом під час повстання С. Наливайка, в 1601-1602 рр., чи коли козацький загін Й. Путивльця перебував у 1613 р. на теренах Полісся, або ж у 1617 р., коли козаків прагнули затягнути до походу королевича Владислава на Москву17. “Вже до того дійшло, - скаржив¬ ся на сеймі 1605 р. Януш Острозький, - “що козаки універсали роз¬ писали в тих краях, наказуючи собі гроші давати”18. А в 1621 р. київ¬ ські міщани мусили заплатити козакам “певну грошову стацію у склад¬ чину", щоб ті не стали в місті на постій19. Більше того, К. Косинський змушував мешканців опанованої те¬ риторії - міщан і шляхту Південної Київщини - присягати на вір¬ ність20. У 1625 р. взагалі виникла козацька полково-територіальна організація на волості, що було лише верхівкою айсбергу, бо ж козаки, 14 Biblioteka PAN w Komiku. - № 325 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 2632). - S. 34. 15 Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 174. Див. також: Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 21986). - S. 307. 16 Воссоединение... Т. I. - С. 63. 17 Лист шляхтича В. Загорського до невідомого від 4 жовтня 1613 p. (Biblioteka Czartoryjskich.-№2245 (Biblioteka Narodowa.-Oddzial mikrofilmow.-Mf. 9162).-S. 69); універсал короля Речі Посполитої Зиґмунта III Війську Запорізькому, червень - початок липня 1617 p. (Biblioteka PAN wK6miku.-№ 330 (Biblioteka Narodowa. -Oddzial mikro¬ filmow. - Mf. 2654). - S. 153-154). Див. також: Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси. - С. 273, 317-319; Леп’явко С. Козацькі війни... - С. 177; Плохій С. Наливайкова віра... - С. 64-65. 18 Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 110. 19 Лист київських міщан до київського воєводи Т. Замойського від 19 лютого 1621 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 337. - К. 24). 20 Див. Леп ’явко С. Козацькі війни... - С. 56,71-72.
Розділ 9. Моделі співіснування 229 як бідкався С. Жулкевський, “забувши віру й підданство, удільну собі річ посполиту творять, на горло та маєтність невинних людей наступа¬ ють, вся Україна від них залежна, шляхтич в домі своєму не вільний, в містах і містечках його королівської милості весь уряд, вся влада при козаках, узурпують собі юрисдикцію, право становлять”21. Турки ви¬ магали від короля знести прикордонні міста Білу Церкву, Канів, Кор¬ сунь, Черкаси як центри козацтва на прикордонні Речі Посполитої22. Вершиною ж козацької самоідентифікації стало, як відомо, прагнення козаків до членства у новій (православній) моделі руської тотожності та перетворення в середині XVII ст. на ядро нової руської політичної нації. 9.2. Самодостатні спільноти чи піддані царя? Цілком інакше повернулася справа в козацьких середовищах Дону, Яїка, Волги й Тереку. Самоусвідомлення козаків пішло іншим шляхом, второваним “сенсом місця”, - локалізацією козацьких країв на вістрі Степового Кордону, на значній віддалі від надзвичайно слабко за¬ людненого в ті часи московського прикордоння. Відрізані від нього широченної смугою незаселеного Поля, козацькі спільноти були при¬ речені сформуватися як анклави. З огляду на відстані, а також на склад людності, яка накочувалася сюди, тут не могло бути співжиття тих, хто козакував, з “класичними” московськими міщанами та селя¬ нами, як це сталося в Україні. Не змінила справи і близькість осідків волзьких козаків побудованих у 1580-х рр. Саратова, Самари, Цари¬ цина, а Царева-Борисова (збудований у 1600 р.) та Азова до Донської землі, Яїцького містечка (закладене в 1640 р.) до осідків яїцьких ко¬ заків. На той час волжаки та яїцькі козаки вже сформувалися як спільноти, а поява міст лише шкодила. Тому козацтва Дону та Яїка зробили все можливе, щоб збурити відповідно Царів-Борисів та Яїць- ке містечко. Українські ж козаки навпаки тулилися до прикордонних містечок, розглядаючи їх як опорні пункти свого просування на пів¬ день і поширення впливу на північнініші терени. Іншими словами, відбрунькування з елементу, який козакував у східній зоні Степового Кордону, вже перших козацтв - волзького та донського - супроводжувалося ціннісним віддаленням новопосталих суспільних структур від соціумів, звідки походили їхні донори, тоді як 21 Інструкція короля Речі Посполитої Зиґмунта III на сеймики, грудень 1625 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 285. 22 Бкогира В. Зіовіткі роївко-іаіагвкіе 1595-1623.-8.182, 199.
230 Частина III. Козаки і християнський світ в Україні просто був запущений процес формування нового суспіль¬ ного стану. Яїцькі, терські й гребінські козаки як спільноти були при¬ речені на аналогічну долю й поготів. Украй слабкий інтерес до козаку¬ вання в середовищі московських еліт та цілковитий брак зацікавлень з боку іншої порівняльної в становому сенсі християнської потуги - української шляхти - довершив справу. Не було кому інтегрувати козаків у московський соціум чи тим паче в територіально віддале¬ ніший український, навіяти їм ідею особливих станових привілеїв. Додавав свого й той факт, що козацтва виникли не на колись втраче¬ них Московією землях, а на тих, які слід було вперше здобути. Якщо не бракує доказів щодо невіддільності українського козацтва від українського соціуму, то у випадку з рештою козацтв є так само достатньо підстав вести мову про культивування ними власної окре- мішності в християнському світі. Особливо добре це видно на при¬ кладі Війська Донського, стосунки якого з московськими, українськи¬ ми та польськими чинниками порівняно краще відбилися на сторін¬ ках джерел. В історіографічній традиції з’ясування правової природи мос¬ ковсько-донських відносин має давні коріння. Найпоширенішею на сьогодні є концепція С. Сватікова - М. Мінінкова, згідно з якою до царювання Михайла Федоровича це були стосунки двох незалежних суб’єктів, далі з 1614 р. склалися відносини сюзеренітету-васалітету, які в 1671 р. змінилися на автономію Війська Донського, після чого розпочинається неухильне її розмивання23. Рубежем між першими двома періодами став курс новобраного царя Михайла Федоровича на залагодження й затіснення стосунків з донськими козаками, по¬ значений наданням донцям прапора, права вільного проїзду в “укра- їнні міста”, безмитної торгівлі на прикордонні, обіцянок надсилати царське жалування24. Зазначена концепція враховує наріжну засаду московсько-донських стосунків - старт від “порогу” непідпорядкова- ності донської спільноти Московії, - однак потребує уточнення в ділянці визначення правового характеру московсько-донських взаємин у часи царювання Михайла Романова. Тим паче, що висловлювалося також припущення стосовно “абсолютної незалежності” Дону і після 1614 p., котра почала вигасати в середині століття, пішовши під укіс на початку 1670-х pp.25 23 Мининков Н. Донское казачество... - С. 283-320; Его же. Основы взаимоотно¬ шений Русского государства и донского казачества в XVI - начале XVII века // Казачество России... - Вып. 1. - С. 27-28; Сватиков С. Г. Россия и Дон. - С. 2,15, 65. 24 Мининков Н. Донское казачество... - С. 287-288. 25 Див.: Longworth P. The Cosssacks. - P. 88.
Розділ 9. Моделі співіснування 231 Немає підстав не погоджуватися з твердженнями про незалежність Дону до активних заходів, застосованих царем Михайлом Федорови¬ чем 1614-1615 р. в рамках унормування стосунків Москви з Доном. Справді ж бо до цього часу московсько-донські контакти не мали ознак підлеглості козаків московському правителеві. Донці, необ’єднані ще тоді у Військо, вряди-годи надавали Московії військові послуги та брали участь у забезпеченні вільного проїзду через Дон москов¬ ських і турецьких послів до Азова й навпаки26. При цьому козаки не вступали в тісніші форми залежності, які б звужували самостійність і самоврядність їхньої спільноти. Не вступали, попри те, що Москва робила виразні спроби поставити донців під свій контроль. Якщо перші царські грамоти за 1570-1571 рр. ще не відбивали відповідних намірів27, то в 1584 р. Москва вже промовисто надсилає на Дон зі своїм послом до Туреччини Б. Благим прапор та пробує переписати козаків. А в 1592 р. цар наважується на безпрецедентний крок і намагається нав’язати козакам свого старшого (“голову”)28, що однозначно поставило б козаків у відносини того чи іншого підпо¬ рядкування. Реакція донців була показовою. Від обох пропозицій вони навідріз відмовилися. Під гарячу руку потрапив московський посол до Туреччини Г. Нащокін, з яким прибув на Дон кандидат на козацького старшого. Козаки також відмовилися віддати задарма в Азов полоненого турецького чауша, як того потребував цар29. Надалі аж до виборів царя в 1613 р. Москва не наважувалася зазіхнути ні символічно, ні практично на суверенітет Дону, попри застосування до донців низки репресивних заходів. Рішуче відкинувши домагання П. Хрущова, донські козаки в та¬ кий спосіб чітко окреслили свою позицію, яка полягала в неприпус¬ тимості накинення Москвою зверхності над Доном, що, звісно, від¬ бивало існування в їхній свідомості вододілу між донською спільно¬ тою та московським соціумом, панування світоглядних орієнтацій на культивування власної самодостатності. Достеменно невідома безпосередня реакція донців на вручення їм у 1584 р. царського прапора Швидше всього, вони його взяли, проте 26 Докладніше про цедив.: Брехуненко В. Московська експансія... -С. 87-113. 27 Див.: грамота московського царя Івана IV на Дон від 3 січня 1570 р. // Акты, относящиеся к истории Войска Донского. - Т. 1. - С. 1-2; грамота московського царя Івана IV на Дон від 17 серпня 1571 р. // Материалы для истории Войска Донского. Гра¬ моты. - С. 1. 28 Детальний аналіз подієвого контексту див.: Мининков Н. Донское казачество... - С. 284-286. 29 Там же.-С. 285-286.
232 Частина III. Козаки і християнський світ все одно не сприймали це за вияв набуття ними “вічного підданства” цареві й підлеглості Дону Московії, інакше пізніше, в XVII ст., не пов’язували б перехід до такого статусу з іншим символічним актом - цілуванням хреста на царя. Радше, у факті вручення прапора донські козаки вбачали визнання царем суб’єктності донської спільноти та ознаку лише умовного підданства, яке передбачало виконання коза¬ ками різних служб без втручання Московії у внутрішні справи Дону й за певну платню - “царське жалування”. Тому такою гнівною була реакція козаків на нав’язування їм голови, а пізніше вже в XVII ст. на будь-які відхилення московських посланців від “старовини” по¬ ведінки на території Війська Донського та на спроби змусити їх ці¬ лувати хрест. Тим часом як у 1614 р. вони не противилися врученню їм прапора від нового царя Михайла Федоровича, однієї з ознак зала¬ годження стосунків з Москвою після Смути30. Символіка прапора мала на Дону вужчий формат, не включаю¬ чи таку складову як постійне підтвердження служби своєму патро¬ нові, що українські козаки вважали підставою для визнання за ними станових прерогатив. Надаючи Варшаві військові послуги, Військо Запорізьке, щоразу вимагало прапора та інших відзнак (булава, бубни) як “знак ласки його королівської милості”31, нагромаджуючи в такий спосіб преценденти свого улегітимнення як “людей війни”, а також визнання цілісності структури козацтва з гетьманом на чолі. Задля цього з часом надання прапора козаки робили умовою свої участі у військових кампаніях Речі Посполитої, хитро при нагоді пояснюючи свої невдачі відсутністю королівських відзнак. Гранично відверто писали про це козаки у вересні 1637 p.: “Що не маємо знаку його королівської милості, тобто хоругви, булави і бубнів, тоді сором нам під ганчір’ям ходити... щоб нам названі вище знаки були надані, бо й за предків наших бувало й завжди, коли указ на послугу його королівської милості був, були 30 Там же. - С. 287. 31 Див. хоча б: лист козацького старшого Т. Байбузи (?) до коронного гетьмана Я. За- мойського (?), 1598 (?) (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 38-39); лист козацького старшого Я. Оришовського до Я. Замойського від 1 липня 1600 (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 687. - K. 53); лист Війська Запорізького до Я. Замойського від 1 липня 1600 р. // Listy Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 26; лист гетьмана Війська Запорізького С. Кішки до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 1 липня 1600 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 99; лист А. Липського до архієпископа гнєзненського Л. Гембіцького від 7 липня 1618р. (AGAD. - Extranea IX Polen. - Vol. 100); Про свідомісний вимір в середовищі українського козацтва акту вручення прапора та інших відзнак див. також: Сас П. Політична культура українського суспільства... - С. 135-138.
Розділ 9. Моделі співіснування 233 нам знаки давані; досить далося нам взнаки, що ходили, коли його милість пан Сокол затягав іменем його королівської милості і вашої милості, нашого милостивого пана без знаків на Кам'янці до кучманських шляхів, як ми велику неласку його королівської милості і всієї Речі Посполитої на собі терпіли і за це несли”?2 Що саме в обговорений спосіб, тобто “по-лицарськи”, трактували українські козаки надання прапора та інших відзнак, свідчить позиція влад, про яку найвідвертіше проговорився С. Конецпольський, оче¬ видно, під впливом п’янкого подиху перемоги над козаками під Ку- мейками: 11 Про знаки, бубни, посли не важко його королівській милості, але їх вимагати в пана підданим річ непристойна і взагалі шкідлива; хто ж монарху і своєму панові право пише, хто йому буде на¬ казувати? Охочий жовнір чекає на саму тільки нагоду, на вчас¬ ний час, щоб на славу його королівської милості, на ласку добру заробити. Той, хто про це менше дбає, новини вдома збирає, про війну тільки вісті слухає, все робить з примусу, не з цноти і при¬ кривається ганебними відмовками. Ви, беручи платню в Речі По¬ сполитої, на кожну не тільки нагоду, але й годину повинні става¬ ти на послуги його королівської милості. Коли б послів, знаків, бубнів чекали б, ніколи б неприятеля не бачили, хіба б із за-паркана, даремна б то була платня Речі Посполитої, непотрібна їй та ваша допомога, і які вам надала неслушні вольності. Не потребу¬ вали ваші антецесори, як Дорошенко, Чорний Грицько та інші жодних знаків, жодних послів, жодних бубнів, коли відкрилося поле до послуги його королівської милості, але бачучи повинність свою, охоче ставали проти неприятеля Святого Хреста, щасливо гро¬ мили, на ласку його королівської милості і на славу криваво заробляли”33. Однак українських козаків такі одкровення, які, швидше за все, доводилося чути й раніше, не переймали. Преценденти надання вій¬ ськових послуг без попереднього отримання царського прапора звіс¬ но були, що козаки й самі визнавали, але не змінювали засадничих підходів Війська Запорізького. Король чи королевич Владислав му¬ сили надсилати прапор, коли не могли обійтися без козацького вій¬ ська. За особливо гострої потреби король навіть міг дати чергового 32 Лист Війська Запорізького до коронного гетьмана С. Конецпольського від 20 ве¬ ресня 1637 р. // Когевропёепф StamsfowaKomecpolskiego... - Б. 410. Аналогічний мошвзвучить і в листі від 21 жовтня (Ташге. - Б. 413). 33 Лист коронного гетьмана С. Конецпольського до Війська Запорізького від 5 лис¬ топада 1637 р. // Когезропсіепф КопіесроІ8кіе§о... - Б. 428.
234 Частина III. Козаки і християнський світ прапора зі власної ініціативи, як це було, приміром, перед Хотинською війною34. Крім того, українські козаки у відповідних випадках намагалися через отримання прапора досягти часткової реабілітації й забити палі для знесення накладеної на них баніції. Так було, в 1598 р., коли Т. Байбуза просив прапора, “щоб мали знак милостивої ласки його королівської милості, так і старший наший, як було за світлої пам’яті кроля Стефана”35. А в 1600 р., вимога прислати хоругву, під якою козацьке військо мало йти до Молдови, прямо долучалася до решти претензій, спрямованих на законодавчу ліквідацію тих нагінок, яких козаки зазнали після поразки повстання С. Наливайка36. Зрештою, наймаючись на службу іншим християнським волода¬ рям, українські козаки обов’язково намагалися “вибити” прапор. У 1594-1595 рр., наприклад, їм вдалося отримати хоругви від мультян- ського воєводи Михая Хороброго, семиградського князя Зиґмунта Баторія, австрійського імператора Рудольфа II37. Донці ж не переймалися подібними клопотами. Виконання на царя одноосібних військових служб Військо Донське не обставляло вимогою надіслати прапор чи інші знаки визнання. Долучаючись до московського війська, наприклад під час Смоленської війни чи походів Ждана Кондирєва (1646), вони не потребували такого символічного акту. Вистачало один раз врученого в 1614 р. прапора. Пізніше вони лише просили передати їм стяг замість згорілого38, а коли царем став Олексій Михайлович, - у зв’язку зі зміною монарха39. Відповідно 34 Листи короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, травень 1621 p. (Biblioteka PAN w Komiku. -№ 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial miktofilmow. - Mf. 2654). - S. 776 v-777); лист гетьмана Війська Запорізького Я. Бородавки до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 17 березня 1621 р. // Мицик Ю. Два листи гетьмана Нероди (Бородавки) // Марра Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. - С. 438. 35 Лист козацького старшого Т. Байбузи (?) до коронного гетьмана Я. Замойського (?), 1598 (?) (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - К. 38). 36 Лист козацького старшого Я. Оришовського до коронного гетъмана Я. Замойського від 1 липня 1600 (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 687. - К. 53); лист Війська Запорізького до Я. Замойського від 1 липня 1600 р. // Listy Stanislawa Z61kiewskiego... - S. 26; лист гетьмана Війська Запорізького С. Кішки до короля Речі Посполитої Зиґмунта ІП від 1 липня 1600 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 99. 37 Неп ’явко С. Козацькі війни... - С. 124—126. 38 Чолобитна Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 4 липня 1644 р. // РИБ. - Т. XXIV. - Л. 552-553. 39 Витяг з чолобитної Війська Донського до московського царя Олексія Михайловича від 5 березня 1646 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 92-93.
Розділ 9. Моделі співіснування 235 символіка цього акту не могла бути тотожною змістові, який вкладали українські козаки. Якщо останні в такий спосіб підтверджували свій номінальний статус “людей війни” та свої соціальні претензії, то дон¬ ці ніби поновлювали московського царя як свого покровителя, не більше. Ніщо не вказує на існування у світогляді донського козацтва об’ємнішого потрактування прапора. При цьому донці були готові служити не тільки московському правителеві, що наочно продемон¬ стрували в роки Великої Московської Смути, коли багато хто з них воював на боці Зиґмунта III, а також під час Хотинської війни 1621 р., коли як мінімум 700 козаків влилося до річпосполитського війська, а потім частина їх просила в короля жалування40. Власне, долучення донців до громадянської війни, яка труснула Московію на початку XVII ст., було викликане в першу чергу на¬ міром позбутися ненависних санкцій Бориса Годунова, запроваджених якраз у відповідь на небажання коритися московським наказам. Дон¬ ське козацтво демонструвало рішучість зберегти самостійність і від¬ кидало зазіхання на неї. На таких позиціях воно залишилося й після нормалізації стосунків з Москвою при новому царі Михайлові Фе¬ доровичу, у виборах якого взяло участь. По врученню прапора, цар¬ ського жалування та офіційної відміни санкцій, накладених Борисом Годуновим, нічого в цьому сенсі не змінилося. Непомітно, щоб донці пом’якшили своє ставлення до ідеї підлеглості Москві й почали вва¬ жати себе васалами царя. По низці напрямків вони навіть ужорсто- чили свою позицію. Акт прийняття 15 червня 1614 р. на донському колі прапора не завадив донцям невдовзі у відписці, яку в Посольському приказі отримали 28 вересня, промовисто написати, що, “як здавна ми слу¬ жили колишнім государям, царям, так і тобі государю повинні служи¬ ти до кінця своїх днів”41. Надалі мотив служби “як здавна повелося”, “як при колишніх царях діди наші і батьки служили” гостюватиме на сторінках донських відписок у в 1631-1632 рр., тобто в момент над¬ мірного загострення стосунків з Москвою, коли донці очікували за¬ зіхання на свій суверенітет.42 У просякнутому культом символів ранньомодерному світі послідовне використання такої формули не могло бути випадковим. Тим паче, коли йде мова про “старовину”, 40 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 319-325. 41 Відписка донських козаків до московського царя Михайла Федоровича від 28 вересня 1614 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1614 № 1. - Л. 63). 42 Відписки Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 19 грудня 1631 р., 20 травня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгород¬ ский стол. - Стб. 39. - Л. 196, 392-396).
236 Частина III. Козаки і християнський світ надзвичайно важливу категорію тогочасного менталітету. Апелювання донців до своїх колишніх служб мусило виконувати першорядну функцію, нагадуючи про легітимний для них стан речей, наразі об¬ стоюваний. Нав’язуючись до колишньої служби московським царям, козаки недвозначно вказували на прийнятні для них межі затісне- нення стосунків з Москвою. Аргумент “старовини” насправді був покликаний історично обґрунтувати претензії донців на збереження колишнього статусу московсько-донських стосунків, тобто незалеж¬ ності своєї спільноти від Московії. Характерно, що Посольський приказ уникав порівнянь поточної служби донських козаків з їхніми службами попереднім царям. Жод¬ на з відомих на сьогодні царських грамот на Дон періоду володарю¬ вання Михайла Федоровича (1613-1646 рр.) не містить абстрактних посилань на старі козацькі служби колишнім царям як такі. Усі ви¬ моги загорнуті у формулу служіння Михайлові Федоровичу, а рідко вживані нагадування про “старовину” стосуються винятково або цьо¬ го служіння (“пам’ятаючи нам, великому государю, свою колишню службу"), або служби володарю Московії без “зради” на користь інших володарів (“і служили колишнім російським государям без будь-якої зради та хитрості і над Російською державою ніякого злого задуму і з недругами нашими зсипань і з’єднання ніяке зло не бувало”)43. Додатковими аргументами на користь наведеного вище тлумачен¬ ня звернень донців до попередньої традиції служіння московським царям є ще дві важливі обставини: аналогічний прийом за потреби використовували у стосунках з Москвою також українські козаки, а по-друге, - і це найголовніше - у випадку з донцями зазначені звер¬ нення поєднуються з іншими кроками, які органічно доповнюють запропоноване пояснення згадок про “колишню службу”. Українське козацтво вперше на московському напрямку вдалося до аргументу “старовини” в 1620 р., до того ж у схожій ситуації - під час спроби відновити після Смути стосунки з царем. Шестирічне порівняно з донцями запізнення було викликане хіба лише тим фак¬ том, що українські козаки допіру в 1619 р. завершили свою бурхли¬ ву й ворожу щодо Московії військову епопею, пов’язану з участю у Смуті та в московських походах короля й королевича. Посольство Петра Одинця, одне з чільних завдань якого полягало в нормалізації стосунків з Москвою, заявило, що козаки готові “великому государю служити головами, як вони служили колишнім великим російським го- 43 Грамоти московського царя Михайла Федоровича на Дон від 29 липня та 26 вересня 1617 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1616. - № 1. - Л. 110,162-163).
Розділ 9. Моделі співіснування 237 сударям і в їхніх государевих повеліннях були, і на ворогів їхніх ходи¬ ли, і кримські улуси громили”44. Аналогічні висловлювання містилися і в листі гетьмана П. Сагайдачного до царя45. А отже, українські ко¬ заки, як і донці, нав’язували до канви своїх попередніх відносин з царями, які передбачали спорадичну військову службу, царське жа¬ лування за неї, але без будь-якої глибшої залежності. Саме як спро¬ бу відновити колишню модель стосунків з Москвою трактували по¬ сольство П. Одинця і в шляхетському середовищі. Невдовзі потому як козацька рада вирішила спорядити посольство до царя, Ян Чер- нішевський писав до краківського каштеляна князя Януша Острозь¬ кого, “козацький гетьман Сагайдачний мав раду в Переяславі, з якої виправив козаків чоловік 15 з двома в’язнями до Москви, до царя мос¬ ковського, просячи казни, яка й за інших царів здавна посилалася за Пороги”46. Пізніше козаки використовували “старовину” як аргумент своїх стосунків з Московією, коли відповідали на звинувачення короля щодо зв’язків із державою, з якою “вічного миру не маєш”. У 1625 р. Військо Запорізьке пояснювало, що робить це, “дотримуючись дав¬ нього звичаю, щоб не переставав надсилати казну”41. А інструкція посланцям на сейм 1626 р. Максимові Григоровичу, Саві Бурчевсько- му, Філонові Пашкевичу, Лукашу Криштофовичу (10 лютого 1626 р.) прописувала їм твердити, що “за відбиття полону (християнського. - В. Б.), забраного в неволю до поганських рук, московські царі задо¬ вольняти звикли”, і що послів до Москви “звиклу плату, згадуючи, посилаємо”48. Традицію апелювати до чинника “старовини” при оформленні стосунків з Московією успадкував Богдан Хмельницький. У такий спосіб гетьман періодично подавав цілком виразні сигнали щодо меж можливого зближення Української Козацької держави з Москвою. Вже на зорі налагодження контактів з московськими чинниками він гранично чітко окреслив прийнятну для нього форму “царської ми¬ лості”. У гетьманському листі до севського воєводи 3. Леонтьєва від 44 Запис Посольського приказу про прийом посольства П. Одинця (Воссоединение... - Т. 1.-С. 3). 45 Грамота московського царя Михайла Федоровича до Війська Запорізького від 21 квітня 1621 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 6. 46 AGAD. - Archiwum Potockich z Lancuta. - № 1583. - К. 1. 47 Лист Війська Запорізького до королівських комісарів, кінець жовтня 1625 р. // Zbior pamiftnikow historycznych о dawnej Polscze. - Lwow, 1833. - Т. VI. - S. 189. 48 Biblioteka PAN w Komiku. - № 317 (Biblioteka Narodowa. - Oddziai mikrofilmow. - Mf. 36389). - S. 342 v.
238 Частина III. Козаки і християнський світ 8 червня 1648 р., зазначено: “а ми, як здавна продкове наші з Войска Запорозького, ирру его милости вшелякую доброчинность чинили б і тепер при том стоїмо”49. Тобто гетьман та його оточення ясно нав’я¬ зували до традиційної для XVI - першої половини XVII ст. канви козацько-московських стосунків. Навесні ж 1651 р. до вух царського інформатора коринфського митрополита Йоасафа було вкладено за¬ яву про те, що Військо Запорізьке має намір служити цареві як “йому служать донські козаки”. Митрополит запитував царя чи привести до присяги гетьмана на тім, що українські козаки “будуть всі раби твої як і донські” 50. А отже, добре відома українським козакам модель відносин Дону з Московією вважалася найприйнятнішою для Козаць¬ кої держави. За іронією долі, донські козаки якраз усіма силами противилися присязі цареві - цілуванню хреста, - яка безальтернативно вводила їх в ту чи іншу підлеглість Московії. Вони так і не присягли йому аж до 1671 р. Попри всі ідеологічні й практичні зусилля московських еліт, Військо Донське навідріз відмовлялося цілувати хрест як до 1614 р., так і після. Першу безуспішну спробу привести донців до присяги зробив цар Василь Шуйський. У 1606 р. з цією метою на Дон було послано Василя Толстого51. Невдача попередника змусила Михайла Федоровича діяти обережніше. Під час вручення прапора царський посланець не вимагав присяги, що могло свідчити лише про одне - у Москві давали собі раду щодо неприйнятності для донців такого глибоко символічного акту, який оформляв згоду на підлеглість цареві. Зацікавлена в нормалізації стосунків з Доном, Московія спро¬ бувала вирішити проблему тихою сапою, через ідеологічні маніпуляції. Факт вручення прапора спробували прирівняти до цілування хреста. У царській грамоті на Дон від 29 липня 1617 р. цар закликав поми¬ ритися з Азовом, “пам’ятаючи до нас великого государя свою колишню службу і свою обіцянку, і цілування хреста”52. Однак в подальшому ця формула зникає з царських грамот, що віддзеркалює її неприйнятність для донських козаків та даремність зусиль нав’язати Війську Донсько¬ му свою версію подій 1614-1615 рр. Обпікшись таким ідеологічним “молоком”, Москва взяла курс на досягнення цілування хреста по факту. Слушний момент, здавалося, виник у 1630-1631 рр. після того, як на Дону вбили царського послан¬ ця Івана Карамишева. На тлі виникнення в середовищі донців почуття 49 Воссоединение... - Москва, 1954. - Т. II. - С. 34. 50 Там же. - Москва, 1954. - Т. III. - С. 67. 51 Приказний запис від 22 лютого 1614 р. // РИБ. - Т. ХУІІІ. - С. 23. 52 РГАДА. - Ф. 89. - 1616. - № 1. - Л. 110.
Розділ 9. Моделі співіснування 239 провини, а також очікувань карального походу царських військ, цар наважився “нагнути” Військо Донське. У Москві вдалося змусити цілу¬ вати хрест донську станицю на чолі з отаманом Богданом Конинським, прибулу залагоджувати напругу53. Цар також “учинив віддати донським козакам провини, а вони б отамани і козаки і все Донське Військо їм, государям, хрест цілували”. Крім того, за те, що козаки “по списку по¬ цілують государю хрест” було обіцяне щорічне царське жалування та звільнення донців, які сиділи по московських містах у в’язницях54. Однак прецендент успіху не мав. На Дону звістку про цілування хреста козаками військової станиці зустріли в багнети. Заприсяження було оголошено суто приватною справою членів станиці, які нібито її “затіяли молодими розумами”. Правову нелегітимність поширювати цілування на всю донську спільноту Військо мотивувало тим, що вона відбулася всупереч устійненому на Дону праву - “без нашого військового наказу і без нашої поради55”. У цій таки відписці донські козаки розлого обґрунтовували свою відмову цілувати хрест. Аргу¬ менти традиційно шукали в “старовині”: “і цілування хреста на Дону як почався Дон козацькими головами не повелося. Колишніх государям старі отамани і козаки їм незмінно служили не за хресним цілуван¬ ням56”. Далі перераховувалися служби козацтва Московії, які всі здійснювалися безприсяжно. Неприйнятність для себе нав’язуваної Москвою новизни Військо Донське мотивувало також тим, що “служим, государ, не помістями і не з вотчин, а з трави й води”51. Подібний мотив лунає з боку Дону доволі часто. Козаки використовували його ще до отримання цар¬ ського прапора58, потім у 1630-1631,1637, 1640 рр.59 У такий спосіб 53 Мининков Н. А. Донское казачество... - C. 290. 54 Приказні записи, кінець грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 206-207,223). 55 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 20 травня 1632 р. (Там же. - Л. 393, 395). 56 Там же. - Л. 392. 57 Там же. - Л. 396. 58 Чолобитна донських козаків до московського царя Михайла Федоровича від 5 листопада 1613 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1613 № 1. - Л. 169). 59 Допитові свідчення донського козака С. Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1630 № 5 - Л. 112); відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 19 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 196); відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 3 грудня 1637 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 639; відписка Війська Донського до московського царя Олексія Михайловича від 15 листопада 1647 р. // РИБ. - XXVI. - С. 774; відписка Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 10 вересня 1640 р. та 2 травня 1641 р. // РИБ. - XXIV. - С. 50,155.
240 Частиш III. Козаки і християнський світ донці послідовно розміщують по різних ціннісних нішах свою служ¬ бу цареві й службу його підданих - московських дворян і бояр. Козаки самодостатні, нічим царю не зобов’язані, служать добровільно за платню, а не відробляючи за надану землю. У поєднанні із затятим небажанням присягати монархові, це однозначно виглядає як додат¬ кове наголошення на самодостатності Війська Донського, на добро¬ вільності своєї служби, без обтяжень, які обмежували б його неза¬ лежність. Усе це надзвичайно різко контрастує з позицією українського козацтва, яке всю дорогу присягало королю Речі Посполитої. Спершу це робили гетьман та старшина чи її частина. У крайньому випадку вголос підтверджували всі зібрані козаки, але без особистого при¬ кладення до хреста, як це було під час Куруківської комісії 1625 р., коли “не тільки старшина, а й уся чернь вголос... віддали присягу"60. А після поразки під Кумейками (1637) королівські комісари А. Кисіль та С. Потоцький домоглися того, що “все військо від найменшого до старшого не разом, як перед тим, необережно з голосу були звикли присягати, зараз уже виразно кожен сам, кладучи пальці на Святий Хрест, з побоюванням Бога присягнув”61. * * * Обґрунтовуючи концепцію васалітету Війська Донського в 1614— 1671 рр., М.Мінінков характеризує московсько-донські стосунки як “відносини між верховним землевласником, яким визнавали вони (дон¬ ці. - В. Б.) царя та умовним власником землі, у ролі якого виступали козаки... і в Москві, і на Дону розглядали Донську землю як феод, який військо Донське тримало на умові своєї служби сюзерену-государю, будучи його васалом’®2. Підставою для таких суджень, крім відповід¬ ного потрактування факту вручення донським козакам прапора та оформленням Москвою на письмі своїх зобов’язань перед ними, до¬ слідник вважає висловлений Військом Донським у військовій відпис¬ ці від 6 жовтня 1630 р. намір покинути Донську землю й викорис¬ тання козаками при цьому формули “зійдем по твоєму государеву указу, про те государ нам, холопам твоїм, як накажеш”63. Тобто дон¬ 60 Угода між коронними комісарами та Військом Запорізьким від 6 листопада 1625 р. // АЮЗР. - Ч. III. - Т. І. - С. 291. 61 Інструкція коронного гетьмана С. Конецпольського до К. Мелецького, посланця на Запоріжжя, друга половина лютого 1638 р. // Когевропсіепсіа Біапізіалуа Копіесроі- skiego... - в. 478. 62 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 292. 63 Там же. - С. 292.
Розділ 9. Моделі співіснування 241 ці нібито визнавали право московського царя забрати в них Донську землю, що й свідчить про існування відносин сюзеренітету-васа- літету64. Проте аргументи Н. Мінінкова далеко небездоганні. Насамперед ігнорується такий наріжний компонент оформлення відносин підле¬ глості, зокрема й васалітета як присяга узалежнюваного суб’єкта: донці ж бо як могли уникали цього акту. У підсумку склалася ситуа¬ ція, коли московський цар взяв на себе зобов’язання, а донські коза¬ ки - ні. Не те, щоб дослідник не бачить однобічності домовлянь, ба, навіть, називає її парадоксальною65, проте концептуалізуючи пробле¬ му московсько-донських відносин, не бере до уваги. Не враховується і той факт, що заяви донців про готовність, якщо цар накаже, по¬ кинути Дон, йшли в парі з погрозами обороняти Дон від царських військ. У розглянутому Н. Мінінковим випадку, побоюючись нападу царських військ, козаки лякали Москву що “очистять Дон”, тоді як вона потребувала їхнього походу разом із турками на Річ Посполиту66. Одночасно Військо Донське заявляло, що захищатиме Дон до остан¬ нього й відрядило гінців за допомогою на Яїк, Терек і Запоріжжя67. Аналогічно діяли донці й двома роками пізніше, коли погрожували перейти “в Запороги до литовського короля на службу” й водночас говорили, що у випадку очікуваного нападу царських військ “Дону нам без крові не покидати”68. Тож від козацьких заяв про санкцію царя на відхід з Дону радше відгонить риторикою, уживаною під гострий момент, ніж визнання Донської землі “царською отчиною”. Підтверджує це й словесна оболонка скарг Війська Донського 1646 р., на значні втрати від мусульманських сусідів упродовж 1642-1646 рр. через які козакам більше не сила витримувати проти¬ стояння на Степовому Кордоні. Навіть у цей критичний момент козаки трималися за Дон. Про око вони просили царя вказати, де їм жити, але тут таки заявляли про пріоритет Дону: “... пожалуй нас, холопів своїх, якщо тобі великому госуда¬ рю, царю і великому князю Олексію Михайловичу всія Русі річка (Дон. - В. Б.) потрібна й надалі міцна, і ти, государ, пожалуй нас, холопів своїх, вели, государ, нам свій госуда- 64 Там же. - С. 292. 65 Там же. - С. 289. 66 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 192. 67 Там само. - С. 194—196. 68 Відписка царицинського воєводи Л. Волконського до московського царя Михайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 340. 16-1217
242 Частина III. Козаки і християнський світ ревий указ вчинити, де нам, холопам твоїм, жити, щоб нам розореним зовсім не загинути, з ріки б не розбрестися на¬ різно по запільним річкам, твоєї б царської величності не понизити, річки б нам не покинути”69. Про Донську землю як про “царську отчину” донці, як буде по¬ казано в наступному розділі, ніде мову не вели, ні у своїх відписках, ні в чолобитних, ні під час допитів у Москві чи у воєводських цен¬ трах. Поняття “царська отчина” козаки вживають, але не включають до неї Дон70. Вона починається для них поза межами Донської зем¬ лі. У 1640-1641 рр. Військо Донське ладне було віддати в “царську отчину” Азов, але не Дон71. Навіть у 1647 - на початку 1648 р., коли Військо Донське в роз¬ пачі від колосальних втрат погоджувалося з пропозицією Москви поставити на Дону царське містечко72, невдовзі з’ясувалося, що ця згода була позірною. На рівні риторики донська станиця відповідала у Москві ствердно, хоча йшлося про безпрецедентне втручання в донське життя, за чим виднілося обмеження суверенітету Війська Донського. Але коли невдовзі царський посланець А. Лазарев спро¬ бував не те, що поставити місто, а не віддати царське жалування, як це завжди робилася, в донському колі, то дістав відкоша. Його “хо¬ тіли вбити в колі", потім “за ноги приволочити до кола”, врешті, “взяли... в коло неволею”73. Така поведінка відбивала реальні настрої козаків. Далі того, щоб Москва в тяжку для Дону хвилину підстави¬ ла плече й прислала ратних людей, яких згодом можна було б по¬ козачити, плани донців не заходили. На такому тлі тратять властивості доказу васальної залежності Дону й служби донських козаків цареві, цей нібито зворотний бік зобов’язань васала. Виконання донцями різних доручень Москви, су¬ проводжуване царською платнею, не було унормоване жодною при¬ сягою донців на “вічну” вірність царю, а відтак не випливало з від¬ 69 Відписка Війська Донського до московського царя Олексія Михайловича від 15 листопада 1647 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 775. Аналогічні заяви містяться у відписці Війська Донського до царя Олексія Михайловича від 5 лютого 1648 р. та в чолобитній Війська Донського до царя Олексія Михайловича від 6 лютого 1648 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 816-819. 70 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 296-298. 71 Відписки Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 10 вересня1640 p., 2 травня 1641 р. // РИБ. - Т. XXIV. - С. 50, 156. 72 Приказний запис за 6 лютого 1648 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 793-795. 73 Відписка А. Лазарєва до московського царя Олексія Михайловича від 13 вересня 1648 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 241-242.
Розділ 9. Моделі співіснування 243 носин підлеглості. Формальних ознак васальної залежності з боку Війська Донського бракувало. А фактичний бік подальших московсько- донських стосунків не залишає сумнівів у тому, що Військо Донське поводило себе як незалежний суб’єкт на Степовому Кордоні. Випадки відвертих відмов служити конкретну службу, не кажучи вже про хро¬ нічні суперечки з приводу шкідливих для Москви морських походів та зачіпок з Азовом лише підкреслюють всю умовність зверхності московського царя над Військом Донським. Донці противилися будь- яким зазіханням на свій статус. Найпоказовішим був впертий і успіш¬ ний опір спробам московських посланців С. Чирикова (1637), Ж. Кон- дирєва (1646) та А. Лазарєва (1648)74 згідно з царським наказом нав’язати донцям нову процедуру вручення жалування, яка замінюва¬ ла появу посланців в донському колі на зворотний механізм. Та затя¬ тість, з якою донські козаки боронили устійнений досі ритуал, свідчить про те, що вони, слідом за Москвою, розглядали його як символічний компонент свого самодостатнього статусу. Спроби поламати процеду¬ ру прийняття на Дону царського посла і вручення жалування стави¬ лися козаками на одну дошку з вимогами цілувати хрест на государя, тобто як замах на традиційну канву московсько-донських стосунків, як спроба нав’язати підлеглість Дону Московії. Служби донців більше нагадують нагромадження випадків умов¬ ного підданства, ніж відносини сюзеренітету-васалітету. Типологічно ці служби цілком подібні зі службами українських козаків молдов¬ ським господарям, австрійському імператорові Рудольфу II, та й тому ж таки московському цареві. Тільки що не порівняльно більша час¬ тота служб донських козаків, виникнення у світоглядних імперативах донців культу царя й феномену самозванства, тісні зв’язки Війська Донського з московським прикордонням, зрештою, втрата Доном після повстання С. Разіна свого суверенітету на користь Московії спровокували зміщення опції сприйняття московсько-донських сто¬ сунків у бік відносин підлеглості. Насправді Військо Донське і після 1614 р. продовжувало чутися самодостатньою структурою, не підпорядкованою жодному із сусідів. З правничого погляду становище Дону щодо Московії не підпадає під категорію васалітету чи протекторату, оскільки локомотив формаль¬ ного узалежнення донської спільноти зупинився на півдорозі. Надан¬ ня Москвою царського прапора та взяття нею на себе певних зобов’я¬ зань не було підкріплене належними діями з боку іншого контраген¬ 74 Відписка С. Чирикова до царя Михайла Федоровича від 11 серпня 1637 р. (РГАДА.- Ф. 89. - 1637 № 1. - Л. 340); История Дона с древнейших времен... - С. 123. 16*
244 Частиш III. Козаки і християнський світ та відносин. Не присягнувши цареві, формально не взявши на себе жодних зобов’язань, донські козаки не замкнули коло, залишившись незалежною спільнотою. Військо Донське не бажало інтегруватися до політичного тіла Московії. Та пильна увага, яку воно надавало сим¬ волічній складовій своїх посольських контактів з нею, свідчить про усвідомлений спротив, про те, що коріння відмови від присяги заходять в товщу світоглядних імперативів та ідентичність донської спільноти. Щоб так культивувати свою окремішність і пильно стежити за сим¬ волічними й реальними зазіханнями на неї, донці мусили ставити ідею збереження юридичної й фактичної незалежності Дону на ключове місце у шкалі своїх ціннісних пріоритетів. Віддалене нічим не фор¬ малізоване покровительство царя, добровільне виконання певних царських служб за регулярну платню при збереженні пріоритету ін¬ тересів Дону у зовнішніх зносинах, невтручання московських чинни¬ ків у внутрішнє донське життя, - ось ті межі зближення з Московією, на які воно реально пішло, і які насправді важко описати в розробле¬ них на сьогодні історично-правових категоріях. * * * Про правовий бік відносин з Московією волзьких, донських тер- ських та гребінських козаків через скупість джерел відомо набагато менше. Однак з усього видно, що ці відносини взорували на донську модель і не мали ознак зверхності-підлеглості. Ні козаки, ні Москва жодним своїм порухом не видали функціонування системи, ґрунто¬ ваній на тій чи іншій унормованій залежності перелічених козацтв від московського царя. Навпаки обидві сторони по факту демонстру¬ вали відсутність останньої, найпромовистішим утіленням чого стало приведення на початку 1633 р. до присяги на вірність цареві тих яїцьких, волзьких і терських козаків, які прямували на Смоленську війну. Для одних церемонія відбувалася навіть “на Яїцькому гирлі”, для інших - в Темникові, Касимові, Володимирі, Москві75. Зрозумі¬ ло, що потреба привести до присяги цих козаків могла виникнути лише в тому випадку, якщо в попередні часи на Волзі, Яїку й Тере¬ ку козацькі спільноти так і не цілували хреста, а отже, не втрачали своєї незалежності. Більше того, на противагу активному курсу Московії щодо Дону, ні до Смоленської війни, ні після не помітно з боку царя спроб 75 Списки яїцьких козаків, які пристали до Богдана Змєєва в Темникові, Касимові, Володимирі, 1633 (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 40. - Л. 27-40,48-80).
Розділ 9. Моделі співіснування 245 нав’язати переліченим козацтвам ту чи іншу форму правової підлег¬ лості. Коли припустити, що подібні спроби таки були, важко собі уявити, щоб вони минулися без ускладнень чи щоб резонанс не доко¬ тився до Дону й не викликав там жодної реакції. Адже донці під¬ тримували тісні стосунки з рештою козацтв. Слід врахувати й той факт, що з кінця XVI ст. козаки Волги, Яїка й Тереку перебували в затінку Війська Донського, відносини з яким стояли в ієрархії московських пріоритетів на незмірно вищому щаблі. Достатньо ска¬ зати, що Московія навіть не пішла на встановлення регулярних кон¬ тактів з волжаками, терцями, гребінцями та яїцькими козаками. Про такі звичні для донців курсування станиць між Доном і Москвою не чути, як і про регулярне царське жалування. Після краху підтриму¬ ваного волзькими козаками І. Заруцького, коли минула загроза, яка так непокоїла царя, донське козацтво безповоротно відтіснило решту козаків на задній план. Московія обмежувалася вирішенням стосовно цих козацтв локальних завдань, головне з яких полягало в недопу¬ щенні грабіжництва на Волзі та на Каспії. З огляду на вперте небажання Війська Донського цілувати хрест на царя, Москва навряд чи виношувала плани відігратися на решті козацтв східної ділянки Степового Кордону. Адже успіх у підпорядкуванні ко¬ зацьких спільнот все одно залежав від вирішення ключового питання, донського. У випадку падіння незалежності Дону, цього осердя тутеш¬ ньої гілки християнського козацького світу, доля інших козацтв, не порівняльно слабших за своєю потугою, виглядала цілком однозначною. Так воно, зрештою, й сталося, після того, як у 1671 р. Москві вдалося зламати хребет Війську Донському і змусити донців цілувати хрест. Доти ж козацтва Волги, Яїка й Тереку, подібно до донських козаків, тішилися статусом самодостатніх спільнот, не підпорядкованих жодно¬ му із сусідів. 9.3. Козаки Дону, Волги, Яїка, Тереку й соціум московського прикордоння Культивуючи свою окремішність, донці, волжаки, терці, гребінці, та яїцькі козаки тим не менше тисячами ниток були пов’язані з мос¬ ковським прикордонням, а через нього з усім московським світом. Непорівняльно слабшими були їхні зв’язки з українським прикор¬ донням та Україною, у чому головну роль явно відіграв територіаль¬ ний чинник. Як уже зазначалося, переміщення людності між москов¬ ським прикордонням і козацькими анклавами були надзвичайно ін¬
246 Частина III. Козаки і християнський світ тенсивними і втягували до свого силового поля населення віддалені¬ ших районів Московії, що вилилося в поповнення козацьких лав вихідцями з різних московських земель. Такі переміщення провоку¬ вали низку супутніх проявів козацько-московських зв’язків на низо¬ вому рівні. Накладаючись на господарські інтереси обох сторін, це створювало потужний комплекс обопільних зацікавлень у функціо¬ нуванні різноманітних контактів. Буденною справою була підтримка козаками родинних та інших зв’язків з мешканцями прикордоння. Нерідко в прикордонних уїздах залишалися козацькі жінки й діти. Місцеві воєводи в один голос твер¬ дили про постійні відвідування донцями, волжаками та яїцькими ко¬ заками своїх родичів, а також про часте гостювання останніх на Дону. Так, алатарський воєвода Ф. Лодигін інформував московського царя, що 14 яїцьких козаків пішли “з Яїка в Алатарський уїзд, а товариші їхні вісім чоловік пішли в Шацький... а говорили, що в Шацькому юрті у них жінки й діти”76. Шацький воєвода Р. Боборикін у 1631 р. писав до Москви, що багато тутешніх людей “від’їхали при колишніх воєводах і нині живуть на Дону та на Яїку, а брати їхні і племінники, і діти живуть у дворових селах і хотіли іти на Дон та на Яік”11. Роком піз¬ ніше вже інший шацький воєвода Іван Матюшкін зазначав: “У минулих роках виходили в Шацький з ріки Дону і Хопра, і Медведиці, та із за¬ пільних річок козаки з усякими товарами, а деякі до батьків своїх, і до братів, і до дядьків племінники’т. Подібні промовисті приклади можна перелічувати далі79. Показово, що обстоювання козаками ідеї незалежності своїх анкла¬ вів не ставило бар’єрів для реінтеграції охочих у московський соціум. Як і в Україні, частина козаків поверталася до рідних пенатів. І це при тому, що процес остаточного покозачення приходьків тривав достатньо довго. Біля Воронежа і Козлова існували цілі слободи колишніх дон¬ ських козаків80. їхнє населення час від часу поповнювалося свіжими 76 Наказ московського царя Михайла Федоровича думному дяку Михайлу Данилову від 8 жовтня 1631 р. (РГАДА. -Ф. 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. -Стб. 75. - Л. 34-35). 77 Цит. за: Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 126. 78 Відписка шацького воєводи І. Матюшкіна до московського царя Михайла Федоро¬ вича від 11 серпня 1632 р. (РГАДА. - Ф 210. - Московський стіл. - Стб. 75. - Л. 320). 79 Див. теж спостереження О. Куца (Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 66-76). 80 Відписка козловського воєводи А. Беклемешева до московського царя Михайла Федоровича від 11 травня та 13 травня 1641 (РГАДА. - Ф 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 82. - Л. 26-27); відписка бєлгородського воєводи Максима Язикова від 12 вересня 1636 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 64. - Л. 95).
Розділ 9. Моделі співіснування 247 приходьками з Дону81. Як слушно зазначав О. Куц, “навіть люди, які прожили на Дону по 10-20 та більше років і були кістяком донського козацтва, також нерідко завершували свій життєвий шлях “на Русі”82. Виходили в Московію навіть козаки, що побачили світ безпосередньо в козацьких анклавах, як-от донець Іван Леонтьев, який “народився на Дону і бив чолом донським отаманам, осавулам і козакам, щоб його, Івашку, з матір’ю і з дружиною, і з дітьми відпустили з Дону в Астра¬ хань”83. Серед вихідців були й отамани. Так, Б. Конинський, який у 1631 р., очолюючи донську військову станицю, піддався у Москві на¬ мовлянням і цілував хрест на царя, в 1646 р. значився вже серед воро- нежців, котрі відбили набіг одного із татарських загонів84. Ще одним каналом реінтеграції була наймана служба донських та яїцьких козаків у московських містах. Частина козаків, які брали участь у подіях Смути, пристала на “государеву службу” й утвори¬ ла специфічний прошарок служилого московського населення - “донські та яїцькі козаки”85. Проте найбільшого розмаху перехід на службу козаків набув після Смоленської війни. Наймалися й за¬ лишалися на території Московії ті, хто входив до донських та яїць¬ ких загонів, які брали участь у цій війні. У 1635 р. налічувалося щонайменше 144 служилих донських та яїцьких козаків, а в 1661 - вже 36986. З найнятих козаків Москва формувала окремі загони, розміщуючи переважно в прикордонних містах, - Путивлі, Єльці, Бєлгороді, Усмані, Лівнах, Новосилі, Яблонові. Але частина козаків пребувала в Тулі, Веневі, мала будинки навіть у Москві87. Козаків 81 Зокрема, у 1641 р. у Козлові незалежно один від одного з’явилися донські козаки Василь Шамов, Конон Сілін, Василь Чепрасов, які бажали осісти в тутешній донській слободі (відписка козловського воєводи А. Беклемешева до московського царя Михайла Федоровича від 11 та 13 травня 1641 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Мос¬ ковский стол. - Стб. 82. - Л. 26-27). 82 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 69. 83 Допитові свідчення астраханця І. Максимова від 15 грудня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127.- 1639 № 1.-Л. 20). 84 Список воронежців, які билися з татарами 4 липня 1646 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 207. - Л. 148). 85 Див. відписку путивльських воєвод С. Прозоровского та А. Толбузіна до москов¬ ського царя Михайла Федоровича від 20 січня 1618 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 31. - Л. 29-31); приказні записи від 1619-1628 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 31. - Л. 38-102). 86 Приказний запис за 1635 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 51. - Л. 3). Список донських і яїцьких козаків 1661 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 312. - Л. 87). 87 Приказний запис за 1648 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол.-Стб. 215.-Л. 162);
248 Частина III. Козаки і християнський світ залучали до різноманітних військових служб, спрямованих здебіль¬ шого на оборону прикордоння. За узагальнений образ занять, які довелося виконувати новому служилому прошарку, може правити чолобитна 136-ти служилих донських козаків, де останні, пропо¬ нуючи свої послуги, зауважували: “Служили ми з путивльськими і чернігівськими дітьми боярськи¬ ми разом і по містах на караулах стояли, і на берегові, і на отхожі сторожі, і в посилки, і в під'їзд нас, холопів твоїх, госуда¬ реві воєводи посилають часто, і на Романових варниц\ях помісяч¬ но стоїмо, і які, государ, з литовської землі старці до Путивля приїздять, і ми, государ, тих старців до Москви і з Москви назад по твоему государеву наказу з Путивля в Литву проводжа¬ ємо”88. За свою службу козаки отримували жалування - гроші та харчі, а деякі - навіть помістя. З часом “чистота” лав служилих донських і яїцьких козаків погіршувалася. Дехто помирав, інші втікали зі служ¬ би, треті потрапляли до в’язниць. На місце вибулих набирали нових людей. Характерно, що крім синів служилих донських та яїцьких козаків, а також свіжих вихідців з Дону та Яїка, залучали осіб не- козачого походження - посадських, “гулящих людей”, попівських синів, селян, колишніх полонеників, вихрестів татар і ногайців, а також українських козаків, які вийшли на “государеве ім’я”89. Зафік¬ совано навіть вихідця з Австрії, який після перехрещення значиться як Михайло Смиренський90. При цьому назва прошарку - “донські 88 Чолобитна служилих донських отаманів і козаків московському царю Михайлу Федоровичу від ЗО грудня 1627 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 31. - Л. 33). 89 Приказы записи за 1619-1628 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белго¬ родский стол. - Стб. 31. - Л. 58); грамота московського царя Олексія Михайловича до оскольського воєводи Д. Плещеева від 16 січня 1645 р. (Там же. - Л. 391); список дон¬ ських і яїцьких козаків, які перебували на государевій службі в Лівнах, 1643 (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 183. - Л. 9); відписка тульського воєводи І. Морозова до московського царя Михайла Федоровича від 18 липня 1644 р. (Там же. - Л. 11); чолобитна яїцького козака, вихідця з полону М. Онтонова від 18 жовтня 1643 р. (Там же. - Л. 33); відписка тульського воєводи І. Морозова до московського царя Михайла Федоровича від 18 липня 1644 р. (Там же. - Л. 11); відписка тульського воєводи І. Морозова до московського царя Михайла Федоровича від 18 липня 1644 р. (Там же. - Л. 95); список донських і яїцьких козаків, 1647 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный при¬ каз. - Белгородский стол. - Стб. 215. - Л. 20-20 об.); приказні записи за 1648 р. (Там же.-Л. 112, 146). 90 Приказний запис за 1646 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 215. - Л. 5).
Розділ 9. Моделі співіснування 249 та яїцьку козаки” - однаково поширювалася на всіх “зверстаних”. До всього з часом почали практикувати уведення на посаду отаманів дітей боярських91. Усе це свідчить про те, що Москва активно переймалася інтегра¬ цією служилих донських та яїцьких козаків до свого соціуму й у такий спосіб прагнула тісніше прив’язати вже й властиво козацькі анклави до свого політичного тіла. Важливо відзначити, що особливих труднощів на шляху розширення на початку 1630-х рр. прошарку служилих донців та яїцьких козаків вона не мала. Набір відбувся без ускладнень. Охочих поміняти Дон та Яїк на службу цареві у при¬ кордонних містах вистачало. Дієвим інструментом, через який Московія вирішувала цю про¬ блему, стало також зазначене вище роздавання помість служилим донським та яїцьким козакам. Ті, хто спромігся одержати землю, по суті перетворювалися на поміщиків з усіма соціальними й менталь¬ ними наслідками, які звідси витікали. Видно, таких козаків було не так уже й мало, якщо в один ряд записували тих, “які іспомєщени, які втікли, і у злодійстві сидять у в’язниці”92. Крім того, Москва в 1622, 1643, 1646 рр. вдавалася до пожалування землі військовим донським отаманам. До 1646 р. на російських поміщиків було пере¬ творено 15 з них93. Деякі, наприклад Осип Лосев, Томила Карякін, потім потрапили до служилих козаків94. Це відсвіжувало в середови¬ щі донського козацтва ті часи (кінець XVI ст.), коли на Дону коза¬ кували й перетворювалися на козаків дрібні поміщики, зокрема ря¬ занські й працювало на затіснення зв’язків з московським світом. Потужним двигуном контактів козацьких спільнот з християн¬ ським прикордонням стали інтереси, які випливали з господарських занять козаків і прикордонного населення. Переважна частина вій¬ ськових і цивільних промислів донців, волжаків та яїцьких козаків 91 Відписка тульського воєводи І. Морозова до московського царя Михайла Федо¬ ровича від 18 липня 1644 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол.-Стб. 183.-Л. 11). 92 Грамота московського царя Олексія Михайловича до лівенського воєводи М. Одо- євського від 11 травня 1646 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 204. - Л. 218); грамота царя Олексія Михайловича до тульського воєводи, 1648 (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 215. — Л. 174); 93 МининковН. А. Донское казачество... - С. 182-183. 94 Список донських і яїцьких козаків, 1647 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный при¬ каз. - Белгородский стол. - Стб. 215. - Л. 20-20 об.); список донських і яїцьких козаків, 1661 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 312. - Л. 87).
250 Частина III. Козаки і християнський світ була зорієнтована на попит, підтримуваний потребами московського прикордоння. Козацькі анклави Дону, Волги та Яїка перетворилися на ексклюзивних постачальників до Московії коней і ясиря. Саме ці товари були основною статтею козацької торгівлі з Московією до середини XVII ст.95 Постійний і величезний попит на коней спону¬ кували козаків до масових їх захоплень у ногайців і татар. Як і в українському випадку, відгін коней належав до безумовних козацьких пріоритетів під час здобичницьких промислів на суходолі. Іншим пріоритетом було здобування ясиря й активне постачання бранців на московських ринок, про що докладно буде сказано далі. Цікавили мешканців прикордоння також різноманітні товарно-речові ресурси, захоплювані козаками на Волзі, Чорному й Каспійському морях. До номенклатури козацької торгівлі належали й товари мис¬ ливського промислу. Зі свого боку козаки посутньо залежали від зовнішнього постачання військових припасів, одягу, хліба, що най¬ легше було здобути через торгівлю з Московією. Це добре видно з болісної реакції донців на заборони Бориса Годунова вільної торгів¬ лі між Доном і прикордонням, а також на пізніші репресивні заходи Москви, спрямовані на обмеження донської торгівлі (1626-1627, 1630-1631 рр.). Донці також активно протестували проти випадків сваволі воєвод порубіжних міст, яка ускладнювала проїзд на Дон охочих з товарами96. Сама логіка розвитку козацької торгівлі однозначно провокувала поглиблення та урізноманітнення стосунків з московським прикор¬ донням, втягувала у вир торгово-економічних і соціальних контактів різні прошарки прикордонного населення, а через нього й мешканців дальших країв. Активне курсування людності між прикордонням і козацькими анклавами в багатьох випадках підсичувалося економіч¬ ним інтересом, який переплітався з іншими чинниками. Масштабні слідства, які Москва організувала в 1628-1631 рр., виявили надзвичайно великий розмах подорожей на Дон представ¬ ників різних станів і різних міст. Тільки в одній групі, про яку писав, наприклад, окольничий Лев Долматов, були “всякі люди воронежці, ельчани, калужці, бельовці”, всього: воронежців - 6, єльчан - 22, біл- городців - 3, курчан - 8, ряшевців - 2, скопинців - 1, калужців - 297. 95 Див.: Новосельский А. А. Из истории донской торговли в XVII в. // Исторические записки. - Москва, 1848. - Т. 26. - С. 207; Куц. О. Ю. Донское казачество... - С. 77. 96 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 202. 97 Приказний запис за 1627-1828 рр. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - При¬ казной стол. - Стб. 31. - Л. 2).
Розділ 9. Моделі співіснування 251 У соціальному сенсі торували дорогу на Дон і Волгу селяни (при¬ ватновласницькі, монастирські, бобилі), стрільці, служилі козаки, діти боярські, священники, різні прошарки посадського люду. Приміром, з’ясувалося, що серед єльчан, які побували у 1627 р. на Волзі й на Дону, налічувалося 10 стрільців, 7 бобилів, 16 служилих козаків, 7 дітей боярських 2 пушкаря, а серед воронежців - 11 жильців, 7 ко¬ заків, 14 бобилів Успенського монастиря, 4 бобилі, 10 затинщиків98, а в 1628 р. з Тули ходили “на Дон з торгом пушкар Баженко Ігнатов, Передтечева монастиря дзвонар Васька Осипов, нікольського попа бобиль Гаврило Красильник, дяк Якушко Гнідін, посадські Климко Серов, Лука Вєднін, Кондрашко Харламов... син тульського протопопа Івашко Сопунов, стрілецькі діти Івашко Чекмар, Фатейко Конюхов, ямщик Гришка Осетров, дніпровський козак Федка Ларіонов..." тощо. Поширеною була практика, коли своїх підданих селян посилали для промислів на Дон поміщики, не без підстав сподіваючись на матеріальний зиск для себе99. Всього ж під час слідства 1628 р. було встановлено, що за 1625-1627 рр. на Дон їздило 120 білгородців, 59 воронежців, 56 мешканців Курська, 64 - Єльця і т. д., загалом 370 душ100. Матеріали слідств віддзеркалюють надзвичайно широку палітру господарських та інших мотивів появи прикордонного населення на Дону, Волзі, Яїку, а також коло факторів, які працювали на форму¬ вання стійких пов’язань між ним та козацькими спільнотами. Най¬ поширенішими були виходи для торгівлі (“із запасами”) та для за¬ робітку через надання донським козакам різноманітних ремісничих послуг. Номенклатура товарів, з якими прямували, наприклад на Дон, коливалася від збройних припасів (порох, свинець, селітра, сірка) та продуктів харчування до тютюну й сировини для ремесла, поклика¬ ного задовольнити різні потреби донських козаків (одяг, взуття, бу¬ дівництво морських стругів тощо)101. З’явилася навіть категорія осіб, які спеціалізувалися на посередницьких послугах мешканцям при¬ кордоння, зокрема, на перевезенні тих на Дон (“на судах у гребцях”)102. Частина людей прямувала на територію Війська Донського для ви¬ 98 Там же. - Л. 188,192, 374-376. 99 У такий спосіб на Дону опинився, наприклад, Ф. Бєлоусов із Курська (Приказний запис за 1627-1828 рр. (Там же. - Л. 158). 100 Куц. О. Ю. Донское казачество... - C. 57-61. 101 Там же. - С. 53-76; Мининков Н. А. Донское казачество... - C. 201-212. 102 Наймався, наприклад, курчанин Г. Дашев, бігородець О. Шахов, тулянин А. Харін (Приказний запис за 1627-1828 рр. (РГАД А. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 31. - Л. 12, 18, 67).
252 Частина III. Козаки і християнський світ купу своїх полонеників, визволених донськими козаками й приведе¬ них до себе103. Ті, хто приходив для заробітку, могли подовгу перебувати на Дону. Скажімо, курчанини П. Алімов і Г. Дашев прожили півтора року, білгородці О. Шахов - 7 років, а І. Павлов 4 роки, Я. Іванов з Курська - рік104. Так само на тривалий час залишалися особи, яких передусім цікавили козацькі розбійницькі промисли на Волзі та на морях. Можливість поправити в козацьких анклавах своє матеріаль¬ не становище була дуже привабливою для приходьків. У такий спо¬ сіб вони “кормилися”. їхня участь у морських походах - буденна справа, доказом чого є велика кількість прямих свідчень за різні хронологічні проміжки105. Без сумніву, контакти, замішані на економічному інтересі, під¬ силювали дію інших чинників, спрямованих на формування у козаць¬ кій свідомості відчуття набагато тіснішої взаємозалежності з цим відламом московського світу, ніж з іншими християнськими соціума¬ ми. Куди більші відстані, а також брак ініціатив “згори” відсунули для козацьких анклавів східної зони Степового Кордону на задній план українське прикордоння. Хоча українські купці й вряди-годи навідувалися на Дон106, але загал некозачого прикордонного населен¬ ня залишився байдужим до таких подорожей. Йому вистачало свого козацтва й стосунків, які воно провокувало. Фактично лише україн¬ ські козаки були тим паском, який в’язав українське прикордоння з іншими козацькими анклавами, тоді як у московському випадку ак¬ тивні контакти підтримувало прикордонне населення практично всіх прошарків. 103 Приказний запис за 1627-1828 рр. (Там же. - Л. 395). Допитові свідчення білгородців від ЗО серпня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 37. - С. 680-687). 104 Приказний запис за 1627-1828 рр. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - При¬ казной стол. - Стб. 31. - Л. 14,18,20,146). 105 Приказний запис за 1627-1828 рр. (Там же. - Стб. 31. - Л. 12,18,38,148). 106 Див.: Новоселъский А. А. Из истории донской торговли... - С. 204.
Розділ 10 КУЛЬТ ПРАВИТЕЛЯ 10.1. Складання образу монарха-патрона Вироблені козацькими спільнотами дві моделі співіснування із сусідніми християнськими потугами - Московією та Річчю Поспо¬ литою, - не зважаючи на всю типологічну відмінність між собою перегукувалися в низці характеристик, серед яких однією з ключових стало виникнення в козацьких анклавах Дону, Волги, Яїка й Тереку образу царя-патрона козаків, а в українських козаків - короля- покровителя козацтва, а також опозиції прокозацький король - анти- козацька шляхта. В обох випадках відправним пунктом для появи відповідних ціннісних орієнтацій виявилися козацькі служби пра¬ вителям. Періодичні заходи останніх з найму козаків на військові потреби й за певну платню закономірно розширили в козацьких середовищах горизонти сприйняття відповідно короля й царя. В очах козаків ці правителі були не тільки, як годилося для уявлень тогочасної людини, конче необхідним навершшям тих християнських суспільних структур, з якими підтримувалися найтісніші стосунки, а й стали найвищою санкцією повнокровного існування козацтв. Залучення правителем козаків до військових служб улегітимню- вало козаків як “людей війни”, чим підвищувало їхню самооцінку та їхні претензії у світлі тодішніх уявлень про ієрархічність суспіль¬ ства, не говорячи вже про те, що платня відігравала ще й важливу роль у забезпеченні життєдіяльності. Особливо актуальною менталь¬ на функція служби правителю виглядає для українського козацтва, розвиток якого прямував у бік перетворення на окремий суспільний стан. Саме ціннісний зміст військових послуг інспірував у цьому випадку доленосні зміни соціального обличчя, які зайшли в середи¬ ні - другій половині XVII ст. Як ніщо інше він мав здатність про¬ вокувати доплив у козаки вихідців із низів української еліти, які й занесли в козацьке середовище ідею станових прав і привілеїв1. 1 Докладно про природу станових претензій козацтва див.: Леп’явко С. Козацькі війни... - С. 28^40.
254 Частина III. Козаки і християнський світ Свої перші служби царю донці і, швидше всього, й інші козаки добре запам’ятали. У 1632 р. Військо Донське в одній із своїх від¬ писок виводило ці служби від походу Івана Грозного під Казань 1552 р., коли “по государевому указу отамани виходили з Дону, і з Волги, і з Яїка, і з Терка”2. Показово, що в XVII ст. донські козаки вважали за потрібне штучно задавнити царські служби терців, гре¬ бінців та яїцьких козаків, попри те, що в середині XVI ст. цих спіль¬ нот не існувало, принаймі яїцьких уже точно. Це вказує не тільки на мислення на Дону категоріями цілісності козацького світу в поясі Дон -Яїк- Терек, а й на існування культу царя в усіх тамтешніх козацтвах. Інакше Військо Донське навпаки протиставило б себе іншим козакам. А про те, що у світобаченні донців військові служби московському царю посідали ключове місце, свідчать спроби олеген- дарити їх при цілковитій байдужості до “віку” інших служб. Вкладна книга Донського монастиря за 1692 р., приміром, містить запис, що нібито “донські козаки, довідавшись про пришестя благовірного князя Дмитра Іоановича в міжріччя Дону й Непрядви, невдовзі на допомогу православному воїнству прийшли бяше”3. Власне, ще на етапі становлення волзького та донського козацтв і виникли зародки монархічних уявлень, які відбилися в донських і терських історичних піснях XVI ст. про Івана Грозного. Останнього козаки вивищують над князями та боярами, а також приписують йому пожалування козакам їхніх земель4. Тобто донці й терці наділяють Івана IV функцією улегітимнювача козацьких анклавів, подібно до того, як українські козаки у станових змаганнях використовували чинник “Баторієвих вольностей”. Однак якщо посилання українсько¬ го козацтва мали під собою реальне підгрунтя, то апеляції донців і терців базувалися винятково на культі правителя й уявленнях про свої військові послуги царю як самодостатню підставу для існування незалежних не від кого козацьких спільнот. Для українського козацтва військові служби королю виконували роль осердя тих чеснот, завдяки яким козакам було видне око до¬ магатися “вольностей”. Мотив “заслуг кривавих?’, окроплених кров’ю, червоною ниткою увійшов до системи козацької аргументації щодо 2 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 20 травня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 392). 3 Цит за: Забелин И. Историческое описание Московского ставропигиального Дон¬ ского монастыря. - Москва, 1865. - С. 4. 4 Див. спостереження Н. Мінінкова (МининковН. А. Донское казачество... - С. 433- 434).
Розділ 10. Культ правителя 255 станових прав і привілеїв. При цьому вже перша (чи одна з перших) збройна козацька служба королю і за його платню в 1524 р.5 потяг¬ нула за собою шлейф обставин, які вивищували короля в зичливос¬ ті до козаків над іншими представниками еліт. Проект Зиґмунта І набору козаків на постійну службу не міг бути невідомий тим, хто активно козакував, і не міг не спровокувати симпатію до короля. Перші реальні набори на тривалу службу 1560-х рр. в рамках тодіш¬ нього етапу Лівонської війни, які до того ж робилися на тлі “обоярен- ня” козацтва, сприяли подальшому вкоріненню образу короля як патрона козаків. А в концепції козацького реєстру мотив виокрем¬ лення частини козаків із наданням певних прав спирався на умову їхньої постійної військової служби королю. Чинником, який упродовж більшої частини XVI ст. уповільнював сакралізацію в середовищі українського козацтва постаті короля, були щонастійніші зв’язки козаків у щоденному житті з різними представ¬ никами української, польської та литовської еліт. В Україні король не був монополістом на ринку залучення козаків до військової служ¬ би. Тих часто-густо на власну руку наймали прикордонні старости, а також ті представники шляхти й князів, які бавилися в козацтво. Неформальні й формальні лідери козаків з числа урядників прикор¬ доння фокусували на собі образ влади, значною мірою затуляючи короля й складаючи йому конкуренцію в ділянці формування уявлень про дорозичливців козацтва. Попри періодичні й неминучі розбіж¬ ності інтересів, стосунки розвивалися загалом продуктивно аж до Баторієвої реформи, яка передбачала офіційне підпорядкування реє¬ стровців, а на практиці й усіх козацьких справ, черкаському й канів¬ ському старості князеві Михайлові Вишневецькому. Після ж упро¬ вадження реєстру доходило вже до збройних конфліктів між козака¬ ми й новим старшим, як-от у Черкасах у 1582 р.6 Проте лише на початку 1590-х рр., коли дороги козаків та колишніх поводирів з числа вищих прошарків еліт розійшлися остаточно, був розчищений шлях для фіналізації козацьких уявлень про короля як про свого єдиного заступника у верхах Речі Посполитої. У московського царя подібних проблем не існувало. Його “сонце” було позбавлене будь-яких “зірок”. Як непідпорядковані Московії спільноти козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку не мали між собою і царем жодних посередників. Тільки цар і міг наймати козаків на 5 Докладніше див.: Черкас Б. Україна в політичних відносинах... - С. 163-165. 6 Докладно про цей конфлікт та його ґенезу див.: Кулаковський П. До історії стосунків реєстрових козаків... - С. 407—424.
256 Частина III. Козаки і християнський світ службу. З власної ініціативи цього не робив ніхто. Прикордонні воє¬ води не були самодостатніми гравцями, подібними до українських князів та прикордонних старост, тому й не могли відбирати в царя частину “слави”. До всього залучення козаків на царську службу роз¬ почалося, коли перші козацтва східної ділянки Степового Кордону - волжаки та донці - ще перебували на рівні ембріонального розвитку. Це посприяло тому, що козаки, так би мовити, “з молоком матері” всмоктували пієтет до царя, й закладало підвалини для поступового формування культу правителя. Відтоді всі випадки участі козаків у промосковських військових заходах ототожнювалися зі службами цареві й були ними з формального боку. Однак зворотним боком відсутності посередників між царем і коза¬ ками став брак необхідних амортизаторів для непопулярних у козаць¬ кому середовищі рішень монарха. Цар був позбавлений тих можливос¬ тей, які мав король для формування серед козаків опозиції покровитель цар - антикозацька еліта. В особливих умовах Степового Кордону, коли потенційно існували інші претенденти на імплантацію в козацьку сві¬ домість культу правителя, це створювало поважні загрози. Дуже ранні як на стан розвитку козацьких анклавів, а головне непідкріплені реаль¬ ними можливостями спроби Москви накинути на козаків свою зверх¬ ність явно працювали проти вкорінення в незалежницьки орієнтованих козацьких анклавах ідеї, що патроном козаків є саме цар. Адже під “лу¬ пою” збереження своєї “старовини” козацтва розглядали усі кроки царя. І на цілком протилежну реакцію цих козаків, ніж в українському варі¬ анті, наштовхувалися заходи, спрямовані на встановлення реального контролю правителя над спільнотами. Якщо в середовищі українських козаків діяв принцип чим ближ¬ че до тіла короля, тим краще, й козаки прагнули підлягати безпо¬ середньо королю в обхід урядників прикордоння, то для решти ко- зацтв підпорядкування царю, як уже йшлося вище, було принципово неприйнятним оскільки означало втрату незалежності. Це добре ви¬ дно по тій позиції, якої дотримувалися донські козаки. Щодо решти козацтв прямі свідчення відсутні. Проте з огляду на збереження цими козацькими спільнотами своєї самостійності не буде великим пере¬ більшенням стверджувати подібність їхніх орієнтирів до донських. У 1584 р. донці з порога відкинули навіть спробу Москви перепи¬ сати їх і навідріз відмовилися надати царському посланцю Б. Благого відповідний список. Не спрацював і аргумент подальшої царської плат¬ ні для переписаних7. Надалі козаки блокували усі наміри вивідати їхню 7 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 284-285.
Розділ 10. Культ правителя 257 справжню чисельність та імена. Цифри, які члени донських станиць називали в 1614, 1625, 1638 рр., явно не відповідали реаліям. Розціню¬ ючи бажання царя як крок на шляху до встановлення контролю над Доном, козаки мали рацію. Намір 1584 р. взяти на облік козаків не можна ставити на одну дошку із заходами Зиґмунта Августа8 щодо впровадження реєстру, адже останні переслідували цілком інакші цілі, які випливали зі вмонтованості українських козаків до українського соціуму. Якщо й можна порівнювати зауважену спробу з якимись діями короля, то вона віддалено нагадує намір 1541 р. переписати козаків Канева, Черкас і Києва. Тоді мета Зиґмунта І зводилася лише до по¬ силення контролю за козацтвом з боку місцевих старост задля того, щоб унеможливити невпорядковані козацькі напади на татар і турецькі фор¬ тець Інтеграційної складової, цього наріжного завдання московського плану, тут не могло бути за природою. Невдала ж спроба Зиґмунта Августа дати в 1572 р. старт реєстровому козацтву та реалізована Бато- рієм реформа були, як відомо, спрямовані на виокремлення із загалу козаків групи реєстровців, наділених особливим комплектом прав, при¬ вілеїв та обов’язків. Реформа вивела українське козацтво на нові обрії взаємин із владами, а прагнення поширити реєстр на весь козацький загал стало серцевиною станових претензій козаків. Іншим своїм крилом добре знані заходи Стефана Баторія з облаш¬ тування козацтва посутньо вплинули на образ короля у світоглядних імперативах українських козаків. Запровадження в 1578 р. реєстру, надання козакам хоругви означали остаточне улегітимнення частини з них. Але відсвіт безумовно падав на всіх. Не менше значення мав і універсал Стефана Баторія до урядників прикордоння від 9 квітня 1582 р., яким не тільки поновно підтверджувалася незалежність ко¬ заків від присуду старост, а й визнавалися досі не узаконені козаць¬ кі вольності - звільнення від податків та право успадкування козаць¬ ких маетностей. Як влучно підсумовував І. Крип’якевич “Так тихим способом затвердило правительство новий лад, який витворила собі козаччина; у формі інструкції до урядників видано привілеї, що стали підставою легалізації козацької верстви в польській Речі Поспо¬ литої”9. Такі заходи, давши козацтву добру опору в станових змаганнях, сформували у світогляді козаків культ самого Стефана Баторія, а 8 Таке порівняння зробив Н. Мінінков, який писав, що Москва прагнула “викорис¬ тати польський досвід взаємин з українським козацтвом і створити щось подібне до козацького реєстру при королі Зигмунту II Августу" (Там же. - С. 285). 9 Крип ’якевич І. Козаччина і Баторієві вольності // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 37. 17-1217
258 Частина III. Козаки і християнський світ також остаточно вкорінили сприйняття постаті короля як патрона козацтва взагалі. Прагнучи задовольнити свої претензії, козаки від¬ штовхувалися саме від “Баторієвих вольностей”, реальних, а також, як і годилося чинити в ті часи, додуманих, міфічних. Коли в 1600- 1601 рр. козацтво, використовуючи нагальну потребу Варшави в його військових послугах, пробувало вичавити поступки і знести обтяж¬ ливі післясолоницькі рішення, воно апелювало безпосередньо до колишнього заступництва Стефана Баторія. “Тому вольності наші, якими й прагцури наші, мешкаючи тут на цьому звиклому місці і ша¬ нуючи надання святої пам’яті померлого короля Стефана спокійно користувалися, щоб... були повернуті”, - писав козацький старший Самійло Кішка до Зиґмунта III 10. У тогочасних петиціях козаки прозоро нагадували й про надану Баторієм хоругву як знак визнання й просили відповідного підтвердження через повторення ритуалу: “А якось перед тим ми мали хоругву короля святої пам’яті Стефана, і ми зараз просимо... щоб ми мали знак милостивої ласки його королів¬ ської милості за свої послуги і старший наший”11. Часті посилання козаків у листах часів Зиґмунта III та безкоролів’я 1632 р. на права й вольності, надані колишніми королями, апелюва¬ ли насамперед до діянь Стефана Баторія. Хто в козацьких докумен¬ тах ховався за безособовими посиланнями на доброзичливців королів, добре розуміли у Варшаві. Невипадково новообраний король Владис¬ лав IV, даючи відповідь козацьким послам на коронаційний сейм, безпосередньо пов’язав їхні сентенції з іменем Стефана Баторія12, хоча ні в козацькій інструкції цим послам, ні в усіх попередніх ін¬ струкціях посланцям на конвокаційний та елекційний сейми, ні в листах до Владислава, а також сенаторів ім’я Стефана Баторія не згадується13. Пізніше в козацькій інтелектуальній традиції, та й не 10 Лист гетьмана Війська Запорізького С. Кішки до короля Речі Посполитої З贬 мунта III від 1 липня 1600 р. // Там само. - С. 98; Див. також: лист С. Кішки до того ж адресата від 22 січня 1601 р. // Listy Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 109. 11 Лист Тихона Байбузи (?) до коронного гетьмана Яна Замойського (?) від 1598(?) р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 38). 12 “Isz о to wniesfy prozbie do j. k. m., aby na poczqtku tego sczesliwego panowania przywileje prawa і wolnosci ich od krölow ich m. swiqtej pamiqci Stefana nadane, а рапа ojca j. k. m. potwierdzone powagq swojq ztwierdzif’ (Лист-відповідь короля Речі Посполитої Владислава IV послам Війська Запорізького на коронаційний сейм від 21 березня 1633 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 106-109). 13 Лист Війська Запорізького до конвокаційного сейму від 9 червня 1632 р. (Голу¬ бев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. - Киев, 1883. - Т. 1. - С. 403-407); інструкція Війська Запорізького послам на конвокаційний сейм Лаврентію Пашковському, Герасиму Козці, Дорошові Куцковичу, Теодору Пуху від 9 червня 1632 р.,
Розділ 10. Культ правителя 259 тільки, “Баторієві вольності” стали об’єктом активного олегендарю- вання14. Не минула безслідно для козаків і присутність у Львові на чолі з гетьманом князем Михайлом Ружинським на урочистостях, пов’я¬ заних з коронацією Зиґмунта III. Козаки “охоче згідно зі своїм звича¬ єм допомагали в цьому тріумфі всілякою стрільбою аж до полудня”15. Хай не в Кракові, хай як “весільні генерали”, але вони побічно до¬ лучилися до процесу уведення на королівство наступника С. Баторія, що, безумовно, зміцнювало символічний зв’язок з королем. Довершив устійнення у світогляді козаків культу короля Речі Посполитої оформлений під гуркіт козацьких війн К. Косинського та С. Наливайка остаточний розкол між козаками й урядниками при¬ кордоння, а також остаточний відхід від козакування представників князівських фамілій. Відтоді у річпосполитському соціумі своїм єди¬ ним покровителем козаки вважають короля. “Отцем і опікуном” вони нарікають його16, висловлюють готовність “завжди свої груди ставити проти кожного неприятеля його королівської милості”17. А в усіх бідах, які їм доводиться терпіти, козаки вбачають прошуки шляхти. Реаль¬ ні антикозацькі заходи короля, навіть придушення повстань, не шко¬ дять в очах козаків образу короля-патрона. Це добре видно на при¬ кладі приписування Зиґмунту III такого неприродного як на його реальні стратегії в релігійному та козацькому питаннях наміру обо¬ роняти православну віру й благословити козаків на збройну бороть¬ бу зі шляхтою. Зокрема, напередодні Хотинської війни в козацькому (Там же. - С. 403-407); лист гетьмана Війська Запорізького Андрія Гавриловича до сенаторів від 4 вересня 1632 р., (Там же. - С. 450-452); лист гетьмана Війська Запорізького Андрія Гавриловича до королевича Владислава IV від 4 вересня 1632 р. (Там же. - С. 452-453); інструкція Війська Запорізького послам на елекційний сейм Федору Кузьмінському, Федору Праличу та Василю Онишкевичу від 6 вересня 1632 р. (АЮЗР. - Ч.Ш.-Т. 1.-С. 338-342). 14 Докладніше про еволюцію Баторієвої легенди див.: Крип’якевич І. Козаччина і Баторієві вольності... -С. 1-5; Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские казаки. Исследования, памятники, документы и заметки. - Киев, 1904. - С. 121-148. 15 ЗубрицькийД. Хроніка міста Львова. - Львів, 2002. - С. 192. 16 Лист Війська Запорізького до коронного гетьмана Я. Замойського від 1 липня 1600 p. // Listy Stanislawa Zoflcieskiego... - S. 104; 17 Див. хоча б: лист старшого Війська Запорізького С. Кішки до коронного гетьмана Я. Замойського від 31 березня 1601 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 802. - K. 5). Див. також: лист гетьмана Війська Запорізького Михайла Дорошенка до послів коронних і Великого князівства Литовського на сейм від 10 лютого 1626 p. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 317 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 36389). - S. 341); Лист І. Петрижицького до житомирського сеймику від 30 травня 1630 р. // Мицик Ю. А. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 22. 17*
260 Частина III. Козаки і християнський світ середовищі циркулювали чутки, що нібито король писав до козаків, “коли у вас ляхи стануть віру забирати, і ви за віру з ними бийтеся, а мене ляхи не слухають”18. Поширення такої чутки, очевидно, інспі¬ рував П. Сагайдачний після повернення з Варшави, щоб показати результативність козацького посольства до короля і повернути собі булаву. Зрештою, на ставлення до короля впливали й ознаки визнання Зиґмунтом III козаків як “людей лицарських”. Знесення баніції, на¬ кладеної після козацьких війн кінця XVI ст., пов’язувалося з діяння¬ ми короля. Старшина ще й пробувала трактувати вимушені поступки як ледве не прирівнювання козаків до шляхти. Старший Гаврило Крутневич у листі до галицького старости Ю. Струся від 11 грудня 1602 р. приписує Зиґмунту III “ушляхетнення” козацького стану: “Коли ж його королівська милість... признавши нас синів Коронних, стародавніми коронними вольностями, нас, жінок і маєтності наші огиляхтивши...”19. Проте надалі козаки вже не наважувалися загорта¬ ти твердження про ознаки визнання статусу Війська Запорізького з боку королівської влади у скрайню формулу нібито “ушляхетнення” козацького стану, чим сигналізували про неприйнятність такої версії для еліт Речі Посполитої. Куди більше значення мало для них на¬ громадження випадків звертання до них Зиґмунта III як до “людей лицарських?’. Починаючи з 1600 р., король за крайньої потреби вда¬ вався до подібного прийому20, безумовно, наснажуючи козаків та зміцнюючи культ королівської влади. * * * Подібно до того, як заходи Стефана Баторія устійнили в уявлен¬ нях українських козаків культ короля, для донських козаків пряма причетність до елекції 1613 р. завершила процес складання культу царя. Своєю участю у виборах донці засвідчили, що ототожнюють постать царя з тим конче необхідним верховним покровителем, без якого за тогочасними уявленнями не можна було існувати, Той факт, що таким покровителем став саме московський цар, сигналізує про успішне завершення для Московії процесу втягування донців до ор¬ біти своїх впливів. Донці вже позиціонували себе в християнському світі як частина ойкумени, котра перебуває під обороною царя. Пер¬ 18 Відписка брянських воєвод А. Долгорукого та І. Ловчикова до московського царя Михайла Федоровича від 15 серпня 1621 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Севский стол. - Стб. 77. - Л. 369-370). 19 АвАБ. - АгсЬітіт гатоувкісії. - № 3036. - К. 40. 20 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 281-282.
Розділ 10. Культ правителя 261 ші явні ознаки цього проявилося раніше, під час Великої Московської Смути, куди вони втягнулися заради появи на московському столі прокозацького правителя. Ані спроби Москви підпорядкувати Дон, ані ненависні санкції Бориса Годунова не витравили з орієнтирів донців сприйняття царя як патрона козацтва, до чого як побачимо далі, щасливо для Москви спричинилася інертність на цьому напрям¬ кові іншого реального претендента на чільне місце в козацькій сві¬ домості - Речі Посполитої. Волжаки, терці, гребінці та яїцькі козаки участі в Земському Соборі не брали, що, швидше всього, сталося через їхню банальну фізичну відсутність у Москві, зумовлену меншою заангажованістю у події завершального етапу Смути. Важливо, однак, що під час вру¬ чення донцям у червні 1614 р. царського прапора на донському колі були присутні й поодинокі козаки з Волги та Яїка21. З огляду на лідерство донських козаків серед козацьких спільнот східної частини Степового Кордону можна припустити, що факт отримання на Дону царського прапора, ліквідація для донців заборон решта козаків при¬ міряла й до себе, зрештою, як і відмову донських козаків цілувати хрест на царя. В усякому разі визнання Доном “своїм” Михайла Фе¬ доровича, заклики служити йому, які пролунали звідти, пришвидчи- ли налаштування цих козаків на відповідну хвилю й унеможливили масову підтримку Івана Заруцького. Пізніше в поведінці волжаків, терців, гребінців та яїцьких козаків не помітно ознак, які б свідчили про інакшість сприйняття ними постаті царя, ніж це було на Дону. Допущення козаків до виборів монарха, рельєфно відтінило всю катастрофічність внутрішньо- та зовнішньополітичної ситуації Мос- ковії. Адже щоб погодитися на участь у Земському соборі козаків, місцеві еліти мусили переступити через потужний ментальний бар’єр, що, наприклад, під час безкоролів’я 1632 р. виявилося не під силу шляхетському середовищу Речі Посполитої. У рамках тогочасних уявлень про організацію суспільства козаки не мали жодного права обирати правителя. Подібні процедури належали винятково до прав і свобод “політичного народу” й аж ніяк не козаків. Погоджуючись же дослухатися голосу донців, московські еліти фактично їх ставили на одну дошку з собою. Вимушеність поступок страшенно дратувало верхівку Московії. Підлив оливи до вогню й той факт, що саме ко¬ заки схилили шальки терезів на користь Михайла Романова22. Міру 21 Допитові свідчення царського посланця І. Ододурова на Дон, 1614 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1614 № 1. — Л. 67). 22 Див.; Зимин А. А. Акты Земского собора 1612-1613 гг. // Записки отдела рукописей Государственной Библиотеки имени В. И. Ленина. - Москва, 1957. - Вып. 19. - С. 189.
262 Частина III. Козаки і християнський світ роздратування московських бояр невластивою ситуацією добре пере¬ дають ті поголоски, які в 1613 р. у “новинах з Вязьми” докотилися до Варшави: “Про царя та новина, що його бояри не люблять, бо на козацтво свою надію покладає, а їх зневажає. Говорять бояри, або козаків поб’ємо, або з Литвою з’єднаємося й добиватися свого будемо... Три тижні тому цар Михалко на лобному місці клав посох, ре- зигнуючи з царства, бо бачив велику нехіть проти себе бояр, які царем гидують, як козаками посадженим, і доводяться козакам головними неприятелями, говорячи, що ми без царства (обійде¬ мося. - В. Б.) чи то від королевича, чи де-інде можемо (своє. - В. Б.) мати без клопоту і такого галасу. Тому Москва була замкнена десять днів. Жодного ані впускали, ані випускали. Цар не володарює, керують ним як хочуть, не слухають його, бо зневажають”23. Єдине, що могло змусити московські еліти згодитися на участь донців у виборах царя, так це безвихідь. Для порівняння річпоспо- литські еліти навідріз відмовили українським козакам брати участь в елекції, хоча не уявляли королівське військо на Смоленській війні без козаків. Попри всі домагання, збройні демонстрації та погрози проігнорувати війну з Москвою, козацтво тоді не досягли свого24 Так само не були допущені козаки до елекції в 1648 p., хоча Б. Хмель¬ ницький стояв під Замостям. Лише в 1658-1659 pp. Варшава через силу пішла на просування козаків по ієрархічній драбині, та й то за першого ж поліпшення для неї міжнародного становища, шляхта не¬ милосердно понівечила первісний текст Гадяцької угоди, чим при¬ рекла останню на поразку. Інша справа, що донці, на відміну від українських козаків, були далекі від того, щоб вимагати для себе відповідного статусу в Мос- ковії. До її соціального ландшафту донцям, як уже йшлося, не було ніякого діла. На свою участь у виборах вони не дивилися крізь при¬ зму входження до московської еліти, як це робили українські козаки. Донців обходило лише одне - уведення на царство справедливого, тобто “прокозацького” царя. Інших мотивів їхня участь у виборах не мала. Вибираючи Михайла Романова царем, донські козаки наділяли 23 Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofil- mow. - Mf. 21985). - S. 223 v. -224). 24 Про козацьке питання на конвокаційному та елекційному сеймах 1632 р. див: Kaczorowski W. Sejmy konwokaczjny і elekcyjny w okresie bezkrolewia 1632 r. - Opole, 1986. - S. 89, 119-120, 160-162, 297; Nagielski M. Kozaczyzna czasow Wladyslawa IV (1632-1648) // Przegl^d Wschodni. - 1991. - T. 1. - S. 793-795.
Розділ 10. Культ правителя 263 його ознаками такого покровителя, який не буде шкодити самодос¬ татності донської спільноти. Тому в 1614 р. лише неприкаяні верхо¬ вики ходили на допомогу Іванові Заруцькому, натомість низові ко¬ заки відгукнулися на заклик царя й відписали на Волгу, Яїк і Терек, щоб тамтешні козаки не підтримували ворохобника25. Очевидно, усі ці чинники в очах московських еліт применшували ментальні втрати від допущення донців до елекції, бо ж козаки перебували поза межа¬ ми політичного простору Московії й не претендували на якісь ста¬ нові дивіденди. Одночасно участь донців у Земському Соборі провокувала появу ще однієї складової комплексу козацьких уявлень, пов’язаних з царем. Роздратування бояр та дворян на козаків як учасників елекції й гру¬ бих порушників усталених моральних і фактичних норм запускало процес формування у світогляді донців опозиції покровитель цар - противники бояри та дворяни. Цар безальтернативно перетворювався на єдиного в московському світі патрона козаків. Правда, в умовах подальшого збереження незалежності Дону зауважена опозиція не мала шансів скристалізуватися й стати аналогом українського варі¬ анту протиставлення. Зрештою, участь донських козаків у виборах царя стала одним із чинників, які підштовхували до відповідних дій українське козацтво. Донський приклад унаочнював можливість пробити глуху оборону традиційних еліт і міг наснажувати українських козаків. У тому, що в період безкоролів’я 1632 р. Військо Запорізьке так активно взяло¬ ся за проштовхування ідеї козаки - виборці короля, не виключено була й певна частка донських впливів. 10.2. Правитель у світобаченні козаків Участь у Земському соборі 1613 р. полегшила утвердження в головах принаймні донців концепції богообраності царя, фокуса уяв¬ лень про московського монарха. Вже царському посланцеві Іванові Ододурову, який у 1614 р. привіз на Дон государеве жалування, ко¬ заки заявляли: “...царська величність государ, милосердний цар правдою і милістю Богом обраний” і далі: “А нині Бог милосердя про рід хрис¬ тиянський дав нам усім государя, царя”. Відповідно ніхто цареві “зла вчинити й противитися не може”, бо за це “їх злодіїв усіх Бог поб’є, 25 Відписка Війська Донського до астраханських воєвод від 18 червня 1614 р. // Акты исторические, собранные и изданные Археографическою комиссией. - Санкт-Петербург, 1841.-Т. 3.-С.22; відписка Війська Донського до волзьких, яїцьких і терських козаків // Там же.-С. 13.
264 Частина III. Козаки і християнський світ де хто не буде”26. Тоді ж вони ототожнили царя з “новим Із¬ раїлем”27. Для козаків Дону, Волги, Яїка й Тереку цар - посланий Богом патрон, який опікується ними. Вони наділяють царя чеснотами спра¬ ведливого, проте такого собі віддаленого зверхника, який не прагне їх підкорити. Попри затяте обстоювання окремішності своїх анклавів, козаки прийняли традиційну для московського схему діловодства, і в усіх військових відписках зверталися до царя як “холопи твої”. Це відбилося і в “Поетичній повісті” про сидіння козаків в “азовській облозі” (1641 р.): козаки називають себе “холопи ми природні госуда¬ ря християнського, царства московського”28. Ритуальні дії, спрямовані на те, щоб висловити свою пошану до царя, стали обов’язковим атрибутом донських кіл, якщо на них були присутні царські посланці. Уже в 1614 р. невдовзі по тому, як на Дону отримали царський прапор, козаки, приймаючи посланця Івана Ододурова, розпитували його по здоров’я Михайла Федоровича, “били чолом, впали на землю, а говорили, дай Бог государ, цар і великий князь Михайло Федорович всія Русі здоровий був і щастям і многая літа”. Потім присутні слухали царські грамоти, знявши шапки, після чого веліли священникам бити у дзвони і проводити молебні за царське здоров’я, а також салютували з усіх наявних видів зброї29. Порушен¬ ня ритуалу, пов’язаного з підкресленням пошани до царя, козаки вважали серйозною провиною. Недарма ж вони виправдовували вбив¬ ство на Дону в 1630 р. царського посланця Івана Карамишева тим, що той “проти государевого імені не зняв шапки, стояв, прикусивши бороду”30. За царя козаки воюють з мусульманськими сусідами і взагалі проти всякого “государевого неприятеля", терплять всілякі кривди, долають труднощі козацького життя в “пустелях?’, служать “не по- містями і не з вотчин, а з трави і води”. У 1632 р. у відповідь на вимоги царського посланця Якова Дашкова присягнути цареві, що рішуче розходилося з інтересами Війська Донського, донці все одно 26 Допитові свідчення Івана Ододурова, 1614 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1614 № 1. - Л. 68-69). 27 Мининков Н. А. Донское казачество. ..-С. 434. 28 Поетична повість про сидіння в “азовській облозі” // Орлов А. С. Исторические и поэтические повести... - С. 106. 29 Допитові свідчення Івана Ододурова від (РГАДА. - Ф. 89. - 1614 № 1. - Л. 64-67). 30 Допитові свідчення донського козака Семена Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА.-Ф. 89. - 1630 № 5. - Л. 111.
Розділ 10. Культ правителя 265 заявляли, що “ані турецькому, ані крітському, ані литовському ні до якого государя і короля служити не хочемо, крім вас, великих госуда¬ рів, завжди до вас, великих государів, проти всякого государевого не¬ приятеля і не за хресним цілуванням стоїмо й помираємо”31. Перемоги над мусульманськими сусідами козаки трактують як здобуті “волею Божою та государевим щастям”32. Перед знаменитою обороною Азова 1641 р. та відразу після неї Військо Донське пропо¬ нувало цареві прийняти з їхніх рук Азов33. Панегіризмом на адресу царя просякнута “Історична повість” про облогу донськими та укра¬ їнськими козаками Азова в 1637 р, яка належить перу донського осавула Ф. Порошина і призначалася для московських очей. Власне, козаки нібито й задумали оволодіти Азовом, щоб “померти за віру і царя православного”34. Від возвеличень царя звісно відгонить ритори¬ кою, оскільки твір писався з метою досягти конкретні прагматичні цілі. Проте не можна не помітити, що ця риторика опирається на реальні уявлення козаків про роль царя для козацького світу. Аналогічно й за частоколом риторичних штампів українських козаків проступав глибоко закорінений культ короля як покровителя козацтва, а спадкоємці Стефана Баторія, зірка якого осяювала стано¬ ві змагання козаків, кожен на свій лад спричинилися до посутнього підживлення цього культу. Зиґмунт III був першим королем, який вичавив із себе порівняння козаків з “людьми лицарськими”, що стало для козацтва надзвичайно важливим досягненням на шляху до кін¬ цевої мети - урівняння зі шляхтою. Король зробив це в 1600 р.35. - вимушено звернувшись до козаків у листі від 1 серпня 1600 р. Піз¬ ніше в подібних ситуаціях, як-от в 1610, 1613, 1621 pp., коли без козацького війська не можна було обійтися відповідно на москов¬ ському і турецькому напрямках, Зигмунт III також називав козаків “людьми лицарськими”36. 31 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 20 травня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 393). 32 Див.: відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від З грудня 1637 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 639. 33 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 310. 34 Історична повість про облогу та оволодіння козаками Азова // Орлов А. С. Исто¬ рические и поэтические повести... - С. 53. 35 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького від 1 серпня 1600 p. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 277 (Biblioteka Narodowa. - Oddial mikrofilm6w. - Mf. 25650).-S. 22). 36 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до українських козаків від 11 березня 1610 p. (Biblioteka Raczynskich. - № 33 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. -
266 Частина III. Козаки і християнський світ Натомість Владислав IV долучився до підживлення культу коро¬ ля ще будучи королевичем. Передусім у Війську Запорізькому склав¬ ся прокозацький образ королевича Владислава як патрона козаків. Згодом цей образ органічно переріс у возвеличення короля Владис¬ лава IV, доповнивши культ новими гранями, перенесеними з попе¬ редніх уявлень про саму особу нового короля. Формування проко- зацького образу Владислава, без сумніву відбулося під час москов¬ ського походу 1617-1618 рр., реалізованого за потужної підтримки 20 тис. козаків на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. На початку 1620-х рр. з козацького середовища вже долинали інформації, які свідчили про існування ознак культу королевича37. Подальші кроки, які працювали на символізацію своєї постаті, Владислав зробив вже після обрання королем. Першим було визнання православної ієрархії, висвяченої під прикриттям козацьких шабель і підтримуваної коза¬ ками. Наступним стала утаємничена зустріч у квітні 1646 р. короля з козацьким посольством (Я. Барабаш, Б. Хмельницький, М. Несте¬ ренко, І. Караїмович), де той нібито напучував “вольності шаблею здобувати” і дав привілей у якому, серед іншого запевнив, що корон¬ не військо не зайде далі Білої Церкви38. Та незалежно від справж¬ нього змісту розмови, про який було зламано стільки списів як су¬ часниками, так і дослідниками, шлейф від неї жив самостійним життям, особливо в козацькому середовищі39. Підкріплений наданням козакам клейнодів на організацію морського походу, цей шлейф піз¬ ніше був активно використаний Б. Хмельницьким та його оточенням для улегітимнення повстання, яке швидко переростало в українську Національно-визвольну війну. Влітку 1647 р. Владислав IV наважився на ще один резонансний крок, який в очах козаків розвивав образ короля-заступника й водночас реально підкріплював легенду про королівський дозвіл “вольності шаб¬ лею здобувати”. У листі до Станіслава Конецпольського від 24 червня король став на захист так званих “заслужених” козаків, яким чинять Mf. 8849). - S. 127 v); лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до українських козаків, 1613 p. (AGAD. - Teki Naruszewicza. - № 10. - К. 18); лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, 1620 p. (Biblioteka PAN w Kömiku. -№ 330 (Biblio- teka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2654). - S. 660); лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, травень 1621 p. (Ibid. - S. 771). 37 Флоря Б. М. Запорозьке козацтво... - С. 92. 38 Czermak W Plany wojny tureckiej Wladyslawa IV. - Krakow, 1895. - S. 307-310. 39 Докладніше про це див.: Флоря Б. М. Запорозьке козацтво і плани турецької війни Владислава IV (політика верхів і суспільна свідомість низів) // Україна: культурна спад¬ щина, національна свідомість, державність. - Київ, 1992. - Випуск 1. - С. 84-89.
Розділ 10. Культ правителя 267 утиски урядники прикордоння. “Свавільних тільки між ними карати допустимо, - писав Владислав IV, - але заслуженим кожний суд і слуш¬ ність нагороджувати їхні заслуги наказую і напоготові це хочу мати, гирб кожен при своєму праві залишався в непорушній цілості. Крім того, жадаємо, щоб не дозволяв намісникам козакам жодних кривд і при їхніх правах і вольностях повністю залишав, маючи на увазі, що вони це добре нам і вітчизні заслужили і заслуговують”40. Вимога короля виразно перегукуються з духом уже згадуваного універсалу Стефана Баторія урядникам прикордоння від 9 квітня 1582 р., в якому містяться закиди на їхню адресу за невластиві утиски козаків, а натомість за козаками визнається низка “вольностей”41. Від¬ повідно в козацькому середовищі провокувалися аналогії між Влади¬ славом IV і Стефаном Баторієм, що далі цементувало загальні уявлен¬ ня про короля як про патрона козаків на противагу антикозацьки налаштованій магнатерії, яка й руйнує плани короля. Культ Владислава опредметнювався козаками в усіх сферах їхніх інтересів - від військових походів до захисту православ’я. По мірі розширення козацьких претензій та появи нових проблем, за які бралися козаки, культ Владислава об’ємнішав. При цьому щоразу актуалізовувалася наразі потрібна грань. Так, у 1622 р., коли козаки нудилися без масштабних військових кампаній і шукали, куди б його докласти своїх зусиль, ходили чутки про поширення королевичем у Києві та по інших містах листів із закликом до місцевої шляхти й козаків збиратися в похід під Смоленськ42. Іншу тему подало тоді ж зростання в козацькому середовищі на¬ пруги у зв’язку з крахом ілюзій щодо можливості виконання королем обіцянок, наданих посольству П. Сагайдачного напередодні Хотинської війни. Це спровокувало поголоски про намір Владислава вплинути на батька й підтримати козацькі вимоги. Королевич буцім пішов на конфлікт з архібіскупом Лаврентієм Гембіцьким і королем, коли по¬ чув як перший напучував Зиґмунта III звести козаків. До всього Владислав гарантував козакам, що буде їх захищати “г/ короля і у панів”, тому закликав жити “по-старому”, через що козаки начебто не відгукнулися на заклик турецького султана змінити підданство й переселитися на його землі під Білгород (“і Черкаси тому до турець¬ 40 Biblioteka Ossolilskich. - № 2280 (Biblioteka Narodowa. - Oddziai mikrofilmöw. - Mf. 26432). - S. 227-228. 41 Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - C. 6. 42 Відписка севського воєводи Б. Кокорєва до московського царя Михайла Федоро¬ вича від 22 червня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 11.-Л. 70-72).
268 Частина III. Козаки і християнський світ кого не пішли, що очікують від королевича, що в короля і в панів ви¬ просить, що на черкас не підуть, і вони будуть жити в Запорогах”)43. Під час назрівання повстань у козацькому середовищі, починають циркулювати чутки, спрямовані на те, щоб улегітимнити збройні ви¬ ступи як нібито санкціоновані королевичем. Апофеозом став поголос, поширюваний у 1631 р., що Владислав у розмові з козацькими по¬ слами на сейм “велів черкасам з ляхами битися”и. Ідея постійного обстоювання королевичем інтересів козацького стану була центральною в комплексі уявлень козаків про Владисла¬ ва. Переплітаючись з образом Владислава як прихильника право¬ славних, вона перетворювала королевича на інтегрального захисника козаків і виразника фундаментальних інтересів “народу руського", до якого козаки на той час уже себе вписували45. Владислав - оборонець православної віри, “хоче із запорізькими козаками віру руську трима¬ ти", “хоче тікати до запорізьких черкас і хреститися", виступає за те, щоб “козаків не зменшувати” тощо46. На цьому ґрунті у козацьких головах навіть формується проти¬ ставлення королевич - король. Зиґмунта III переміщують до против¬ ників козацтва. Він ставить палки в колеса Владиславу, постійно кон¬ фліктує з ним через козаків і православну віру. “А королевич пішов перед Пилиповим постом до Києва, полаявшись зі своїм батьком. І пішов на те запорізьких козаків затягувати: король хоче католицьку віру тримати, а королевич хоче з козаками руську віру тримати”, - пере¬ казував чутки селянин Григорій Бочурин, який вийшов в січні 1623 р. на государеве ім’я47. Далі більше. Пішли розмови про те, що супереч¬ ності між королем і королевичем спровокували на сеймі “бій між панів, які стояли з королем на козаків, і які з королевичем за козаків”48. 43 Відписка рильського воєводи М. Гагаріна до московського царя Михайла Федо¬ ровича від 19 червня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 9. - Л. 55-56); Флоря Б. М. Запорозьке козацтво... - С. 92. 44 Допитові свідчення В. Омелянова 2 вересня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 54. - Л. 190). 45 Докладніше про ставлення козаків до ідеї “народу руського” див. на с. 287-294. 46 Відписка рильського воєводи М. Гагаріна до московського царя Михайла Федо¬ ровича від 19 червня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 9. - Л. 55-56); допитові свідчення вихідця з українського полону А. Попова від 19 червня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 12. - Л. 252-253); Флоря Б. М. Запорозьке козацтво... - С. 92-93. 47 РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 3. - Л. 222. 48 Відписка путивльських воевод В. Ромадановського та Г. Аляб’єва до московського царя Михайла Федоровича від 10 квітня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 3. - Л. 344).
Розділ 10. Культ правителя 269 Однак таке протиставлення короля і королевича зовсім не свід¬ чить про розмивання у свідомості козаків культу короля як такого, тим паче, що, як уже зазначалося, вони приписували намір захистити козаків і православ’я також і Зиґмунту III. Воно лише відтінює їхнє переконання про те, яким має бути справедливий король. Ним має стати королевич Владислав, прийшовши на зміну Зиґмунту III, на практиці недостатньо лояльного до козаків та їхніх зрослих претензій, зокрема релігійних. Напрошується паралель з уявленнями про спра¬ ведливого царя, притаманними козакам Дону, Волги, Яїка й Тереку. Брак у Московії свого легітимного кандидата на справедливого про- козацького царя, свого Владислава кинув донців та їхніх сусідів у вир самозванських інтриг. В українських козаків була краща альтер¬ натива. І під час безкоролів’я 1632 р. вони з подвійним завзяттям заходилися підтримувати кандидатуру Владислава. Поголоски, які тоді циркулювали, особливо різко ділили шляхет¬ ський загал на два табори - за королевича і проти. Як слушно під¬ креслював Б. Флоря, “Владислав був кандидатом “Литви” на чолі з Радзивілом і “черкас”, що виступали проти Яна Казимира і “поляків”®. В умовах конфесіоналізованої Речі Посполитої до першого табору відносили православних та їхніх “братів по нещастю” протестантів, до другого - католиків. При цьому Ян Казимир у козаків потрапив до ворожого обозу лише через те, що конкурував з Владиславом. Пізніше після смерті останнього вже Яна Казимира як нового короля козаки спершу наділяли багатьма Владиславовими цнотами50. Обрання Владислава, підкріплене тим, що новий король визнав відновлену в 1620 р. Київську православну митрополію, замкнуло коло, й розрядило в козацьких головах напругу по лінії король - королевич. Поновилася колишня гармонія. Культ королевича орга¬ нічно перейшов у культ короля, збагативши його характеристиками, накинутими королевичу раніше. У подальшому не затьмарили образ Владислава IV навіть козацькі повстання 1635 та 1637-1638 pp. Те, що король тоді нічим конкретним не виявив свою прихильність до козаків, не змінило козацьких уявлень про нього. Навпаки, поширю¬ валися чутки, що польське військо діє поза його волею, і, навіть, що Владислав IV разом із К. Радзивілом воюють з поляками за православ’я, а також, що Ян Казимир хоче відібрати корону. Коли ж у 1636 р. Владислав IV непередбачувано з’явився в Києві, пішли поголоски, 49 Флоря Б. М. Запорозьке козацтво... - С. 94 50 Флоря Б. Н. Отношение украинского казачества к Речи Посполитой во время казацких восстаний 20-30-х гг. XVII века и на начальном этапе народно-освободительной войны // Славяноведение. - 2002. - № 2. - С. 48-49.
270 Частина III. Козаки і християнський світ що король прийме православну віру й буде разом з козаками стояти проти Яна Казимира51. На старті української Національно-визвольної війни Б. Хмель¬ ницький та його оточення активно використовували культ короля для улегітимнення свого збройного виступу. Поширювалися чутки, співзвучні з поголосками, які ходили по Україні у 1637-1638 рр., що король на боці повсталих, більше того, благословив козаків на війну з “ляхами” і має намір сам воювати зі шляхтою, яка підняла на ньо¬ го “рокош” і хоче його вбити. Король вихрестить на православних усіх “поляків”52. Після смерті Владислава IV гуляли чутки, що “ко¬ роля вбили ляхи”, чи особисто князь Ярема Вишневецький, бо Вла¬ дислав IV нібито написав до козаків листа, щоб “самі за віру хрис¬ тиянську грецького закону стояли, а він, король, буде їм на ляхів помічник”53. “Королівське благословення” використовувалося козаками й для обґрунтування легітимності військово-політичного союзу з татарами. На початку липня 1648 р. кримський полоняник Микита Фомін при¬ ніс із Січі звістку, що Б. Хмельницький нав’язував контакти з Іслам- Ґіреєм по “королівському велінню”54. А зі слів запорожця Тимофія Семенова, сказаних 22 червня на розпитуваннях у Вольнові, виходи¬ ло, що військовий союз уклав з татарами сам Владислав IV. Після Корсуня король (насправді тоді вже мертвий) відпускає татар до Криму, віддає Іслам-Ґірею Потоцьких, наказує татарам розорити усі міста за Білою Церквою55. 10.3. Козаки і самозванство Своєрідним відтінювачем особливостей монархічних уявлень козаків стала проблема самозванства. Як і в багатьох інших ділянках, наштовхуємося на фундаментальну різницю в підходах українських козаків та інших козацьких спільнот. На відміну від решти козацтв, українські козаки не мали спеціального потягу до генерування самозванських інтриг, сфокусованих на зміну правителя в Речі 51 Флоря Б. М. Запорозьке козацтво і плани... - С. 94-95; Флоря Б. Н. Отношение украинского казачества к Речи Посполитой... - С. 40-41. 52 Ширше про використання Б. Хмельницьким культу короля для улегітимнення збройного виступу козаків див.: Брехуненко В. Московська експансія... - С. 219-222; Плохій С. Наливайкова віра... - С. 270-271; Флоря Б. Н. Отношение украинского каза¬ чества к Речи Посполитой... - С. 44. 53 Див.: Брехуненко В. Московська експансія... - С. 222. 54 Акты Московского государства. - Санкт-Петербург, 1884. - Т. 2. - С. 231. 55 Там само.
Розділ 10. Культ правителя 271 Посполитій. Перебуваючи в потужному силовому полі, створюваному шляхетським етосом та організацією суспільства та влади на лицарських засадах, козаки ціннісно не вийшли за рамки усталених норм стосунків між королем і підданими. Буяння шляхетської демократії, виборність короля, тривалість безкоролів’я та елекційного процесу унеможливлю¬ вали саму появу в ціннісних орієнтирах українських козаків ідеї самозванства. Сакралізація ж в уявленнях козаків образу монарха- покровителя Війська Запорізького, відбуваючись на засадах протистав¬ лення прокозацький король - антикозацька магнатерія, заокруглювала коло відповідних передумов. У козацьких головах, наповнених ідеєю змагань за улегітимнення інтересів козацтва в рамках Речі Посполитої й на прикладі Стефана Баторія переконаних у спроможності витиснути омріяне через короля, принципово не могло зродитися ідеї незаконних дій щодо проблеми спадкоємця трону. Дозрівши з часом до концепції своєї участі у виборах, козаки обмежуються легітимним процедурами для просову¬ вання певного кандидата. Так було, під час безкоролів’я 1632 р., коли воліючи обрання на королівський престол королевича Владислава, козаки ставили питання про власний голос на елекційному сеймі. Так буде в 1648 р., коли Б. Хмельницький активно інтригував в Речі Посполитій та на зовнішній арені, маючи на меті добитися обрання королем не католика (трансільванського князя Д. Ракочі чи москов¬ ського царя Олексія Михайловича)56. Поза тим українське козацтво легко повелося на запросини щодо підтримки самозванського руху в Московії. Ба більше, під час Великої Московської Смути було надійною опорою самозванців, наповнюючи своїми силами їхні армії та розхитуючи внутрішнє становище в цій державі частими рейдами. Як добре відомо, воно охоче втягується у вир Димитріад. Однак комплекс спонук, якими керувалося Військо Запорізьке, суттєво відрізнявся від мотивів, що рухали козаками Дону, Волги, Яїка й Тереку, й не мав нічого спільного з підтримкою властиво самозванської ідеї. Українське козацтво дивилося на московських самозванців очима своїх суто здобичницьких інтересів, не більше. Проблема зміни влади в Московії як такі їх цілковито обходила, тільки б забезпечити мож¬ ливість отримувати царське жалування, по можливості безперебійно. 56 Про заходи Б. Хмельницького з приводу елекції 1648 р. див: Кордуба М. Боротьба за польський престіл по смерті Володислава IV // Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1911. - Т. XII. - С. 56-60; Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмель¬ ницького і формування його політичної програми (1648 - серпень 1649 рр.). - Львів, 1993. - С. 35-37. Див. також: Брехуненко В. Московська експансія... - С. 222-226.
272 Частина III. Козаки і християнський світ На відміну від козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка і Тереку, заці¬ кавленості в тих чи інших кінцевих результатах подій, які так сильно потрясли Московщину, вони не мали. Зате суттєво переймала і “статочних”, і голоту - тривалість подій. Козаки явно прагнули якнай¬ довше затримати сприятливу для здобичництва нагоду. Вони підтри¬ мують усіх, хто порушує рівновагу в Московії - самозванців, І. Болот¬ никова, І. Заруцького, походи Зиґмунта III та королевича Влади¬ слава, - поширюють свій здобичницький промисел на величезну територію від Путивля до Архангельська й Вологди57. П. Сагайдачний схиляв узимку 1618-1619 pp. Владислава до продовження кампанії, а не до замирення з Москвою58. Після ж Деулінського перемир’я різні загони українських козаків ще довго не залишали московських земель, використовуючи до останку можливість безкарно здобувати там “козацького хліба”59. Подібний підхід був притаманний українському козацтву й надалі. Вони охоче підтримували міф про появу царських “синів”, щоб під цим прапором дістати можливість знову поширити здобичництво на територію Московії. У 1621 p., наприклад, при козаках з’явився само¬ званець Василь, який називав себе царевичем Дмитром. Характерна реакція козацького середовища. Яків Бородавка нібито наказав прику¬ вати того до гармати, а Петро Сагайдачний, приїхавши з Варшави, велів розкувати, Бородавку ж - убити”, а за іншими свідченнями, ще й послав новоспеченого царевича до короля60. Трьома роками пізніше московські вивідувачі чули в Басані, що козаки нібито готові під¬ тримати чергового самозванця, який, за чутками, зібрав татар і 40 тис. донців61. У середині XVII ст. дійшло до спроб використати чинник само¬ званства в політичних інтригах з Москвою, яскравим прикладом чого стала історія з Тимофієм Анкундіновим. З’явившись у 1650 р. в Укра¬ їні, той назвав себе Іваном Шуйським. Б. Хмельницький тримав 57 Документи російських архівів з історії України. - Львів, 1998. - Т. 1: Документи з історії запорозького козацтва 1613-1620 pp. -С. 134-135,137-138. Див. також: Ардашев В. Походы казаков в Северной России в начале XVII в. І І Киевская Старина. -1900. - № 69. - С. 257-269; Станиславский А. Г. Гражданская война в России начала XVII века: казачество на переломе истории. - Москва, 1990. - С. 103-115. 58 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 277. 59 Документа російських архівів... - T. 1. - С. 218, 224; Станиславский А. Г. Гражданская война в России... -С. 115; TyszkowskiK. Kozaczyznawwojnachmoskiewskich za Zygmunta III (1605-1618). - Warszawa, 1935. - S. 49-50. 60 Докладніше див.: Лукин П. В. Народные представления о государственной власти в России в XVII веке. - Москва, 2000. - С. 113. 61 Там же.-С. 115.
Розділ 10. Культ правителя 273 самозванця винятково для дипломатичних цілей, чудово розуміючи гротесковість його претензій62. Цілком інакше виглядає справа з самозванством в інших козацьких анклавах. На Дону, Волзі, Яїку й Тереку не відчувалося впливу тих концепцій правителя, в яких купалися українські козаки. Крім того, якщо в середовищі українського козацтва особа короля символізувала собою лише правителя-оборонця козаків, то образ московського царя не був для решти козацьких спільнот настільки однозначним. Спрацю¬ вав брак посередників між царем і козаками, своєрідних амортизаторів, якими в Речі Посполитій стали гетьмани, урядники прикордоння, зрештою, вся шляхта. Для донців, волжаків, терців, гребінців та яїцьких козаків як незалежних спільнот московська державна машина фокусувалася виключно на особі правителя, й усі неприховані спроби Московії зазіхнути на самодостатність анклавів і накинути на них свою зверхність ототожнювалися з діями царя. Тоді, як в уявленнях українського козацтва устійнилася опозиція прокозацький король - антикозацька магнатерія, в середовищі інших козацтв визрівали на¬ строї щодо необхідності мати на престолі “свого”, прокозацького царя, звідки був один крок для зародження самозванських інтриг. Тому зовнішній поштовх - поява Лжедмитра І - запустив механізм, який скоро дав добрий десяток козацьких самозванців у 1606-1608 рр.: Лжепетро, Іван-Август, Федір, Клемній, Савелій, Семіон та ін.63 Ко¬ зацькі загони також відіграли активну роль у розкручування інтриги Лжедмитрів II та III.64 Якщо українські козаки, втягуючись у самозванські рухи, не були кревно зацікавлені в реальних династичних змінах у Московії, то для інших козацтв це стало головним питанням, особливо для донців, потерпілих від санкцій Бориса Годунова найбільше. Козаки самі ство¬ рювали легенди для своїх самозванців. Як влучно висловився І. Тю- менцев, “Козацькі царевичі” були символами антиурядового руху, а не вождями народних мас і цілком залежали від рішень козацького кола”65. Підтримуючи першого самозванця та висуваючи своїх претендентів на московський стіл, козацькі спільноти Дону, Волги, Яїка й Тереку 62 Див. Крип ’якевич І. П. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990. - С. 271-272. 63 Логинова А. С. Провинциальные самозванцы Смутного времени І І Смутное время: история и современность. - Санкт-Петербург, 2000. - С. 33-35; Скрынников Р. Г. Смута в Росии в начале XVII в. Иван Болотников. - Ленинград, 1988. - С. 74-162. 64 Див. хоча б: Тюменцев И. О. Казачество и самозванцы в 1606-1612 гг. // Казачество России: прошлое и настоящее. Сборник научных статей. - Ростов-на-Дону, 2006. - Вып. 1. — С. 60-68. 65 Там же. - С. 60. 18-1217
274 Частина III. Козаки і християнський світ сподівалися у підсумку мати такого царя, який би не зазіхав на суве¬ ренітет анклавів, не перешкоджав зв’язкам з прикордонням, справно виконував функцію віддаленого патрона та постачальника жалування. Глибших розрахунків козаки не мали, оскільки не вписували себе до московського соціуму й не воліли посісти там свого місця. * * * У цілому, культ короля у світогляді українських козаків був ба¬ гатшим і багатограннішим, ніж культ царя у козацьких спільно Дону, Волги, Яїка й Тереку. В образ справедливого правителя, свого патро¬ на українські козаки вкладали куди більше смислів, що у своєму підмуру зумовлювалося іншою природою пов’язань зі стабільним світом, ніж у решти козацтв. Культ короля поставав на ґрунті праг¬ нення українських козаків посісти гідне місце в українському соціу¬ мі. Формування й закорінення в середовищі українського козацтва монархічних уявлень, з одного боку, відбивало реакцію козацтва на станові конфлікти зі шляхтою в рамках річпосполитського соціуму, з іншого - стало відгомоном перших служб козаків Зиґмунту Авгус- ту, а головне - козацької реформи Стефана Баторія, яка дала козакам легітимну підставу для змагань за комплект станових прерогатив. У козацтвах Дону, Волги, Яїка й Тереку виникнення культу царя було зумовлене втягуванням їх до орбіти московських впливів. Влас¬ не, цим культом козаки й обмежували свій ідеальний рівень поєд¬ нання з Московією. Політичним ідеалом козацьких спільнот Волги, Дону, Яїка й Тереку були самоврядність і суверенітет під віддаленим покровительством царя. Упродовж усього періоду свого існування козацтва сповідували концепцію політичної відрубності козацького світу, незалежно від того чи були вони ще незалежними політичними організмами чи як після цілування хреста в 1571 р. функціонували в рамках Московії-Росії.
Розділ 11 КОЗАЦЬКІ ІДЕНТИЧНОСТІ Сформовані моделі стосунків християнських козацтв з християн¬ ськими сусідами тісно взаємопов’язані з проблемою ідентичностей в козацькому світі. Останнім часом проблемі тотожності різних козаць¬ ких спільнот надається все більше уваги, оскільки вона підсумовує коло базових підстав для концептуалізації зв’язку козацької історії з ширшими історичними наративами - насамперед українським (для українських козаків) та російським (для решти козацтв, а з XVIII ст. і для українських козаків). Сучасні спроби виплутати історію козацтв з національних наративів і поширити на Степ концепцію Великого Кордону як окремої самодостатньої структури ставлять під сумнів безальтернативність розгляду минулого різних козацьких спільнот як складової чи то російської, чи то української історії. Така проекція козацької проблеми виглядає продуктивною передусім у випадку з козацтвами східної зони Степового Кордону, бо ті культивували не¬ залежність своїх анклавів від Московії. Утім якраз серед дослідників цих козацтв наразі продовжують домінувати традиційні підходи, які передбачають беззастережне вписування історії донців, волжаків, гре¬ бінців, терців та яїцьких козаків до російського історичного наративу. Не заважало й не заважає навіть визнання того факту, що донські козаки протиставляли себе московитам. “Донські козаки завжди, упро¬ довж усієї своєї історії протиставляють себе росіянам, а Дон - Русі”, - писав у 1920-х рр. один із найкваліфікованіших концептуалістів іс¬ торії донського козацтва С. Сватиков. Утім тут таки додавав, що донці відпочатково відрізнялися “високим почуттям російського націо¬ нального світосприймання”1. А найпотужніший сучасний історик Дону М. Мінінков стверджує, що “козаки однаково відчували свою належність і до Росії, і до Дону, і до російського народу, і до свого військового братства”... Дон козаки відносили до російських земель”2. 1 Сватиков С. Г. Россия и Дон... - С. 23-24. 2 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 433. 18*
276 Частина III. Козаки і християнський світ 11.1. “Люди лицарські”, “ваші милості”, “народ руський” Відправним пунктом формування та еволюції ідентичності укра¬ їнських козаків, безумовно, не могло не бути їхнє фізичне й ціннісне перебування в українській ойкумені, включеній тоді до польсько- литовського світу. Українські козаки всю дорогу буди частиною українського соціуму, тому їхня тотожність, природно, ґрунтувалася на цій основі. Ще одним наріжним каменем у підмурівку їхньої іден¬ тичності став доплив у козацьке середовище вихідців з нижчих про¬ шарків шляхти. Саме боярський струмінь каталізував процес пере¬ творення козацтва у стан, а також заніс вірус змагань за такі стано¬ ві прерогативи, які за своїм наповненням наближалися до шляхетських і мали увести козаків до соціальних еліт3. Так зване “обоярення” козацтва було логічним продовженням, з одного боку, активності козаків у військовій сфері, а з іншого їхніх тісних зв’язків на цьому ґрунті зі шляхтою, включаючи князів. Перетворення козаків по фак¬ ту на “людей війни” зробило їхнє середовище соціально привабливим не тільки для козакування представників еліт, а й для інтеграції в нього викинутих за межі шляхетського загалу дрібних бояр, які по¬ бачили перспективу повернутися вже під козацьким прапором до свого колишнього статусу. Тож станова свідомість у рамках україн¬ ського соціуму стала першим різновидом ідентичності українських козаків, а змагання за власні станові інтереси були альфою і омегою співіснування козаків з іншими суспільними групами. Як уже добре з’ясовано4, станова ідентичність українських козаків виразно базувалася на лицарському типові свідомості. Починаючи від найраніших відомих на сьогодні козацьких документів (початок 1590-х рр.), козаки послідовно називають себе “людьми лицарськими”5. Без сумніву, такими вони себе вважали принаймні за два десятиліт¬ тя до цього, інакше важко пояснити природу кроків спершу Зиґмун- та Августа, а невдовзі і Стефана Баторія, спрямованих на те, щоб надати реєстровцям особливого комплексу прав, не тільки піднімаю¬ чи над рештою козаків, а й правно вирізняючи в соціумі загалом. Не виникло ж свого часу подібних думок в О. Дашковича (принаймні 3 Концептуалізацію проблеми так званого “обоярення” козацтва див.: Леп’явко С. Козацькі війни... - С. 33—43. 4 Найповніше про це писав П. Сас (Сас П. Політична культура... - С. 119-143). Див. також: ЩербакВ. Українське козацтво... - С. 197-201. 5 Уже в хронологічно найранішому з відомих на сьогодні властиво козацьких листів козацький старший Кшиштоф Косинський вживає щодо козацького товариства формулу “і есе лицарство" (лист К. Косинського до реєстровців, серпень 1591р.// Ьівіу віапізіахуа Z61kiewskiego... - Б. 22.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 277 про це нічого не відомо), який так само переймався тим, щоб вста¬ новити контроль над козаками й підпорядкувати козацькі дії проти мусульманських сусідів інтересам держави. Важко припустити й те, що в Кракові не давали собі раду в тих суспільних наслідках, які провокувало впровадження козацького реєстру в тому вигляді, в якому ідея була реалізована. Особливо небезпечним для стабільності станової стратифікації було вилучення реєстровців з-під присуду місцевих влад. Відтак, напрошується припущення, що боярський про¬ шарок в козацтві вже принаймні під кінець 1560-х рр. активно про¬ пагував у козацькому середовищі, лицарську ідею, просував її у стосунках з елітами й зумів на цьому ґрунті витиснути першу дале¬ косяжну поступку - реєстр. Козацькі листи кінця XVI - першої половини XVII ст. до коро¬ ля та інших урядників, а також інструкції послам на сейм наповненні риторикою в дусі “людей війни”, просякнуті лицарським етикетом та лицарськими символами. Вирази “нам як людям лицарським”, “як люди лицарські” - постійний атрибут козацьких документів, починаючи з перших, як і зображення козацького товариства в категоріях “все лицарство”, “все лицарство запорізьке”6. Лицарське слово, лицарська ґречність, лицарська присяга, лицарська служба - складові корпора¬ тивної козацької етики. Світоглядне поняття козацький хліб густо замішане на військовому промислі. Козаки служать кров'ю, не шко¬ дуючи голів своїх, мають заслуги криваві, стоять “шаблею і кров'ю проти кожного неприятеля коронного”, “не шануючи здоров'я і мает- ностей своїх і часто кров'ю обливаючи, як теж і шаблі свої у крові 6 Див. хоча б документи за кінець XVI - початок XVII ст.: лист К. Косинського до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 15 вересня 1592 р. // Брехуненко В., Нагель- ський М. Дванадцять листів.... - С. 439; присяга гетьмана Війська Запорізького К. Ко¬ синського та Війська Запорізького, лютий 1593 р. // Listy Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 24; лист гетьмана Війська Запорізького Ф. Полоуса до віленського воєводи князя К. Радзивіла від 28 квітня 1595 р. // Археографический сборник. - Вильно, 1870. - T. VII. - С. 65); листи С. Наливайка до слуцьких міщан від 24 жовтня 1595 р. та до віленського воєводи І. Ходкевича, 1595 p. (AGAD. - Archiwum Radzywiiiôw. - Oddzial V. - № 13368. - К. 1); Oddzial. II. - № 319. - S. 1); лист та кондиції С. Наливайка до короля Речі Посполитої Зигмунта III, січень 1596 p. // Zbiôr pamiçtnikôw do dziejôw polskich. - Warszawa, 1858. - T. II. - S. 214-217; лист гетьмана Війська Запорізького Г. Лободи до коронного гетьмана Я. Замойського від 11 січня 1596 р. // Listy Stanislawa Zôlkiewskiego. - S. 66; лист гетьмана Війська Запорізького Матвія Шаули до князів Ружинських від 27 березня 1596 р. // Listy Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 75; лист С. Кішки до коронного гетьмана Я. Замойського від 22 січня 1600 p. // Listy Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 110; лист старшого Війська Запорізького П. Сараповича до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 17 березня 1600 р. // Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 442.
278 Частина III. Козаки і християнський світ неприятельській вмочуючи”7. Словом, чинять так, як писали в листі до короля від 22 серпня 1633 р., “добрим поштивим людям лицарським і вірним підданим вашій королівській милості, пана нашого милости¬ вого, належало”8. І за це все вимагають збереження і примноження “прав і свобод”, притаманних “людям війни”. Надання королем прапора, гетьманських відзнак, зброї козаки трактують як символічні акти, спрямовані на підкреслення свого ста¬ тусу “людей війни”9. Самі козаки постійно роблять “лицарські подарун¬ ки”, роль яких виконувала здобич, захоплена під час військових опера¬ цій. При цьому козаки вживають відповідну словесну формулу - “по¬ дарунок лицарський”10, що знімає будь-які сумніви у смисловому наповненні їхніх дій. Контексти надсилання подарунків є також не менш показовими, на відміну, скажімо, від донського варіанту, де по¬ дібні дарунки, як буде показано далі, виконували суто утилітарну функцію й не несли на собі “лицарського” навантаження. Щодо об'єктів дарування, то українським козакам у першу чергу йшлося про полонеників, що важливо, без огляду на їхнє походжен¬ ня та віру: турки, татари, московити, німці, шведи. Особливо цінува¬ лися сановиті в’язні, як-от кримські царевичі Аліп-Ґірей і Саломед- Ґірей, які потрапили до козацьких рук у 1581 р.11, чи стародубський воєвода князь Андрій Хованський, захоплений під час штурму Старо- дуба (1610)12. Крім полонеників, козаки намагалися засвідчити свою 7 Лист козацького старшого Б. Проснідича до короля Речі Посполитої Зигмунта III 1597 (AGAD. - Extranea IX Polen 59. - Vol. 89); лист гетьмана Війська Запорізького І. Куцковича до галицького старости Ю. Струся від 11 травня 1602 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 40). 8 AGAD. - Metryka Koronna. - Libri Legationum. - № 32. - K. 106 v. 9 Див.: Cac П. Політична культура... - C. 121-128, 10 “посланці наші... вашій королівській милості, нашому милостивому пану, дове¬ дуть, якими і лицарський подарунок, щойно за допомогою найвищого Бога і щастям вашої королівської милості в \язня... пійманого” (лист гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 22 жовтня 1627 р. // Жерела до історії України-Руси. - T.VIII. - С. 327); “ми теж благий подарунок лицарський нашої здобичі, який на цей час могли здобути, хлопця турчинка, вашій князівській милості, своєму милостивому пану, посилаємо” (лист гетьмана Війська Запорізького І. Петри- жицького до гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла від 10 червня 1632 р. // Мицик Ю. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 22. Див. також лист гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка до київського воєводи Т. Замойського від 30 січня 1627 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 170. 11 Неп \явко С. Українське козацтво... - С. 102. 12 Лист від козаків, які перебували на території Московії до короля від 20 березня 1610 p. (Biblioteka Raczynskich. - № 33 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. № 8849). - S. 134.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 279 “лицарськість” іншими знаковими подарунками, які б підкреслювали військові заслуги, зокрема, доправляли захоплених у татар верблюдів13 чи гармати14. Перші наразі відомі випадки, коли козаки надсилали “лицарські подарунки” фіксуються в 1580-х рр.15 Проте з огляду на те, що ідея станових привілеїв та усвідомлення себе “людьми війни” була занесе¬ на в козацьке середовище принаймні в середині XVI ст., подібні прак¬ тики, швидше всього, утвердилися десь у цей період. Тим більше, що приводів було дуже багато, не кажучи вже про можливості. Джерела наповнені свідченнями про послідовне надсилання укра¬ їнськими козаками таких подарунків наприкінці XVI - першій по¬ ловині XVII ст., навіть у часи відкритих конфліктів зі владами Речі Посполитої. Навпаки козацтво використовувало дарування в’язнів як один із елементів у комплексі заходів, призначених пом’якшити на¬ пругу та злагіднити стосунки16. Постійними козацькими адресатами 13 Лист кам’янецького каштеляна Я. Претвича до козацького гетьмана К. Нечков- ського від 10 липня 1596 р. // Listy Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 82; лист гетьмана Війська Запорізького Г. Крутневича до коронного гетьмана Я. Замойського від 30 травня 1603 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 153. - K. 18). Про те, що козаки вважали верблюдів “подарунком лицарським”, свідчать наступний фрагмент листа Г. Крутневича: “постаємо... той підлий і мало придатний подарунок, проте вашій милості, нашому милостивому панові, як пану лицарському не менш догідний і потрібний, верблюдів пару, видертих з бусурманських рук не без пролиття крові з обох боків товаришами нашими паном Полуйком Силичем, паном Шульгою, паном Олексієм Дубиною”. 14 Лист козацького гетьмана Т. Байбузи (?) до Я.Замойського (?), 1598 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 39). 15 Грамота московського царя Федора Івановича до кримського хана Кази-Ґірея, жовтень, 1587 р. (РГАДА. - Ф. 123. - Кн. 16. - Л. 130 об.); Леп’явко С. Українське ко¬ зацтво... -С. 103. 16 Зокрема, “лицарські подарунки” були надіслані королю навесні 1595 р. влітку 1596 p., у серпні 1596 р. (тобто відразу після придушення повстання С. Наливайка), на початку 1597 p., в липні 1616 р., 1617 р., 1620, 1622, 1627 pp. (лист гетьмана Війська Запорізького Ф. Полоуса до гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла від 28 квітня 1595 р. //Археографичесий сборник. - T. VII. - С. 65; лист кам’янецького каштеляна Я. Претвича до козацького гетьмана К. Нечковського від 10 липня 1596 р. // Listy Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 83; лист гетьмана Війська Запорізького Г. Василевича від 10 серпня 1596 р. до урядників прикордоння (?) (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 26); лист старшого Війська Запорізького Б. Проснідича до короля Зигмунта III від 28 лютого 1597 р. // Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 440; лист коронного гетьмана С. Жулкевського до короля Речі Посполитої від 26 липня 1616 p. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikro- filmöw. - Mf. 21986). - S. 72); лист гетьмана Війська Запорізького Д. Барабаша до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 31 травня 1617 р. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 21896). - S. 176); лист Я. Чернішевськош
280 Частина III. Козаки і християнський світ були королі й коронні гетьмани, тобто особи, від яких стан відносин з Варшавою залежав у першу чергу. Крім того, “лицарські подарунки” робилися усім, кому козаки вважали за потрібне. Відомі факти дару¬ вання королеві, литовському гетьману К. Радзивілу київському воє¬ воді Т. Замойському, богуславському підстарості Вільяму17. Адресати вдячно приймали подарунки, часами замовляли їх18, тобто трактува¬ ли саме як “лицарські”. Важливо, що козаки вже з 1580-х рр. над¬ силають “лицарські подарунки” й до іноземних володарів, зокрема, до австрійського імператора та московського царя19, підкреслюючи в такий спосіб універсальність у своїй системі цінностей переконань про належність козацтва до “людей війни” та про комплект прав і привілеїв, яким у зв'язку з цим воно має користуватися. Взагалі зовнішні контакти, перетворення на суб’єкт міжнародних відносин стали для козаків потужним сприятливим чинником реалі¬ зації курсу на виборювання станових прерогатив. З сусідніми хрис¬ тиянськими володарями козацтво, як відомо, мало справу ще з 1550-х рр., а в 1590-ті рр. спостерігається справжній сплеск зацікав¬ леності в козацьких послугах з боку тих правителів, які планували антитурецькі й антитатарські заходи (Москва, австрійський імператор, до краківського каштеляна Я. Острозького від 20 січня 1620 p. (AGAD. - Archiwum Potockich z Lancuta. - № 1526. - K. 1); лист козака Кшиштофа Мокрицького до брацлавського хорунжого С. Хмелецького від 6 травня 1622 р. // Мицик Ю. А. Кілька листів з історії Війська Запорозького першої половини XVII ст. // Під знаком Кліо. На пошану Олени Апанович. - Дніпропетровськ, 1995. - С. 45; діаріуш сейму 1627 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 332. 17 Лист козацького гетьмана Т. Байбузи (?) до Я. Замойського (?), 1598 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 39); лист гетьмана Війська Запорізького П. Сагай¬ дачного до богуславського підстарости Вільяма від 28 березня 1620 p. (AGAD. - Archiwium Publiczne Potockich. - № 9. - Т. 2. - K. 3); лист гетьмана Війська Запорізького М. Доро¬ шенка до київського воєводи Т. Замойського від 30 січня 1627 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 170; лист гетьмана Війська Запорізького І. Петрижицького до гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла від 10 червня 1632 р. // Мицик Ю. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 22. 18 Див. хоча б: лист кам’янецького каштеляна Я. Претвича до козацького гетьмана К. Нечковського від 10 липня 1596 р. // Listy Stanislawa Zölkiewskiego... - S. 82; лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького від 13 березня 1620 р. (Latvijas valsts vestures arhivs. -F. 673. Op. 1. -№ 1224. -K. 61). 19 Грамота московського царя Федора Івановича до кримського хана, жовтень, 1587 (РГАДА. - Ф. 123. - Кн.. 16. - Л. 130 об.); лист Я. Чернішевського до краківського ка¬ штеляна Я. Острозького від 20 січня 1620 р. (AGAD. - Archiwum Potockich z Lancuta. - № 1526. - K. 1); приказний запис про приїзд посольства П. Одинця, 1620 р. // Документи російських архівів...- С. 240; Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. - S. 74.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 281 Ватикан, дунайські князівства)20. Це підносило козаків у власних очах і в очах еліт Речі Посполитої. Козацькі служби та їхній відгомін, просякнутий відсвітом на козаків лицарської риторики та безперечних заслуг у протистоянні “невірним” добре пам’ятали в Речі Посполитій. Недаремно ПІ. Старовольський уважав за потрібне спеціально наголо¬ сити, що козаки “в сусідні якісь князівства відправляються на допо¬ могу проти ворогів віри, а саме до Івоні та Богдана Молдавських; Арона та Міхала Волоських; до династіє: Христофора та Сигізмунда Баторіїв - транссільванських князів; Рудольфа та Матвія - імпера¬ торів римських, [аби] Угорське ясносяюче королівство від Оттоманської люті захистити”21. Зі своєї дзвіниці сусідні володарі дивилися на козаків під дещо іншим кутом, ніж середовище річпосполитської шляхти. Остання, попри козацькі військові заслуги, в соціальному сенсі сприймала козаків, насамперед як загал здебільшого нелегітимних претендентів на вольності “людей війни”, хоча й розбавлений чималою групою колишніх дрібних шляхтичів. Експедиційне козакування князів та шляхти не трактувалося за підставу всеохопного улегітимнення стану. Сусідні ж правителі, байдужі до станових проблем Речі Посполитої, натомість зацікавлені в козацькому військові, особливо не перейма¬ лися проблемою станової чистоти козацтва та відповідності його претензій в Речі Посполитій стереотипним уявленням про організацію суспільства і влади. Для цих правителів виявилося цілком достатньо того, що козаків перед ними представляли провідники та старшина, як на реалії XVI ст., вихідці зі шляхти, а то й князі, що мало вирі¬ шальне значення для сприйняття козацького середовища. Суто вій¬ 20 Докладніше про це див.: Антонович М. Студії з часів Наливайка. - Прага, 1941; Винар Л. Дипломатична місія Олександра Комуловича в Україну 1594 року // Винар Л. Козацька Україна. - Київ; Львів; Острог; Нью-Йорк; Париж, 2003. - С. 258-271; Його ж. Козацькі зв’язки з Австрією і Ватиканом в 1593-1595 роках // Там само. - С. 236-258; Леп’явко С. Українське козацтво в міжнародних відносинах... - С. 33-201; Його ж. Козацькі війни... - С. 93-130; Плохий С. М. Политика Ватикана в Северном Причерноморье и украинское казачество в конце XVI века // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и в средние века. - Ростов-на-Дону, 1986. - С. 117-126; Флоря Б. М. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уряду (80- 90-ті pp. XVI ст.) // Український історичний журнал. -1975. - № 8. - С. 124-129; Его же. Россия и походы запорожцев в Молдавию в 70-х годах XVI в. // Карпато-Дунайские земли в средние века. - Кишинев, 1975. - С. 215-229; BoratynskiL. Kozacy і Watykan. - S. 20-40. Niederkom J. P. Die europäischen Mächte und der “Lange Türkenkrieg” Kaiser Rudolfs II. (1593-1606) - Wien, 1993. - S. 470-491. 21 Старовольський UI. Лицарство польське // Вирський Д. Річпосполитська історі¬ ографія України... - С. 367-368,380-381.
282 Частина III. Козаки і християнський світ ськовий інтерес підштовхував до визнання “людьми лицарськими” козацтва в цілому, бо козакування князів та шляхти підводило легі¬ тимну підкладку. Тому вимоги, які долинали з козацького табору щодо обставлення військової служби знаками суспільного визнання, не викликали несприйняття. Навпаки іноземні володарі послідовно оперують стосовно козаків поняттями “лицарство запорозьке", “ваші милості” та ін, даючи козакам карти в руки. Коли в 1595 р. молдов¬ ський господар Аарон звернувся до козаків Каспара Підвисоцького “зацні шляхетні пане гетьмане і лицарство запорозьке, панове і при¬ ятелі нам милі”22, то фактично прирівнював у такий спосіб до шлях¬ ти усіх козаків. Вже в 1584-1585 pp., коли в папській нунціатурі в Речі Поспо¬ литій виринає ідея вдатися до послуг козаків проти турок у рамках планованої антиосманської християнської ліги, ініціатори чітко розу¬ міли, що залучити козацьке військо можна лише надавши їм не тільки гроші, а й знаки визнання. Відомий польський дипломат К. Дзєржек пропонував папі римському переслати козакам хоругву із зображенням розп’яття, тобто фактично задовольнити претензії козаків, спрямовані на потрактування козацтва як спільноти “людей війни”23. У 1593 р. папа Климент VIII прямо називає козаків “людь¬ ми війни”, а до козацького гетьмана звертається “любий сину, шля¬ хетний лицарю”24. У 1594 р. посол австрійського імператора Рудольфа II, Еріх Ля- сота, а роком пізніше молдовський господар Стефан пишуть до ко¬ заків як до “ваших милостей”25. Нав’язуючи контакти з австрійським імператором козаки відразу ставили вимогу прислати їм також і хо¬ ругву26. Рудольф II таки переказав козакам лицарські символи - пра¬ пор і сурми27. Від його посла Еріха Лясоти козаки вимагали письмо¬ вих гарантій, скріплених підписом та печаткою, тобто ознак так званого “умовного підданства”. Е. Лясоті запорожці закидали, що, пропонуючи найнятися на службу, імператор “не гарантував їм нічо¬ 22 Лист молдовського господаря Аарона до Війська Запорізького від 28 червня 1595 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3028. - К. 19). 23 Докладніше про наміри залучити козаків у 1584-1585 pp. до антитурецької ліги див.: Jlen ’явко С. Українське козацтво в міжнародних відносинах... - С. 150-157. 24 Лист папи Климента VIII до козацького гетьмана від 8 листопада 1593 р.// Винар Л. Козацька Україна. - С. 265-266. 25 Лист молдовського господаря Стефана до козаків від 28 червня 1595 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3028. - К. 16); Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. - S. 74-75. 26 Леп ’явко C. Козацькі війни... - C. 102. 27 Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy. - S. 73.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 283 го певного печаткою та листами”28. Е. Лясота мусив показати “скріп¬ лену печаткою цісарську інструкцію". Козаки вимагали “укласти з ними угоду від імені імператора”, а потім вирядили до Рудольфа II разом з Е. Лясотою своїх послів Сашка Федоровича (Саська) й Ни¬ чипора з метою укласти відповідну угоду29. Очевидно, передбачалося скріпити її взаємною присягою, бо ж, судячи з усього, такі практики були для них вже звичними, якщо того ж таки 1594 р. козаки навіть послали свого представника до Молдови (сотник Демкович), щоб той прийняв від господаря присягу на вірність австрійському імперато¬ рові30. Наймаючись у 1594-1595 рр. на службу до мультянського воєводи Михая Хороброго, семиградського князя Зиґмунта Баторія, до того ж Рудольфа II, козаки оформлювали свої стосунки через отримання хоругв. Зокрема, збереглися свідчення, що від Зиґмунта Баторія роздобув хоругву Я. Оришовський, а від архікнязя Макси- міліана - С. Наливайко31. “Шляхетні й вільні лицарі, мужі хоробрі, володарі Дніпра та Чор¬ ного моря, а найголовніше - палкі захисники релігії християнської грецької і староданьоГ - звертався у листі в 1631 р. до козаків по¬ сланець від шведського короля Якуб Руссель32. Союзник Війська Запорізького калга Шагін-Ґірей у листі від 26 серпня 1626 р. апелює до нього як до “кола лицарського”, вживає стосовно його членів по¬ няття “ваша милість”33. Про козаків, як про “уроджених” пише у своєму листі до них і конкурент братів Магмет- і Шагін-Ґіреїв - Джанібек-Ґірей34. Кримська верхівка однозначно зараховує козаків до “людей війни”, натякаючи, що визнає претензії козацтва на входжен¬ ня до еліти. Без сумніву, шлейф станових досягнень на зовнішній арені зміц¬ нював позиції козацтва на головному напрямку - у стосунках зі шлях¬ тою, наснажував на подальші змагання. Козаки отримали так потрібні як на систему вартостей ранньомодерної доби преценденти визнання їх рівнею зі шляхтою від легітимних володарів, у першу чергу хрис¬ 28Tamze.-S. 71. 29 Tamze. - S. 69, 71,74. 30 Кулиш П. История воссоединения Руси. - Москва, 1874. - Т. II. - С. 429. 31 Леп’явко С. Козацькі війни... - С. 124-126. 32 Крип’якевич І. Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 pp. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1914.-Т.117-118.-С. 107. 33 Biblioteka PAN w Komiku. - № 341 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 2629). - S. 214. 34 Лист кримського хана Джанібек-Ґірея до Війська Запорізького (AGAD. - АКВ. - №1 - К. 1).
284 Частина III. Козаки і християнський світ тиянських, чим як мінімум з 1580-х pp. психологічно тиснули на елі¬ ти Речі Посполитої. І в тому, що адресовані шляхті вперті навіювання ідеї про лицарське єство козаків не перетворилися на розмову глухого зі сліпим, була й вагома частка суто зовнішніх впливів. Хоча й без останніх стратегії козаків на диво швидко викликали відгомін у шля¬ хетському середовищі. Те ж таки впровадження реєстру було нічим іншим як погано прихованим визнанням козацьких марень. Опосеред¬ ковано цей крок є підтвердженням факту “обоярення” козацтва. Лише наявність серед тогочасних козаків доволі значного прошарку колиш¬ ніх членів шляхетської спільноти могла урухомити ідею реєстру, а також практично паралельну появу порівнянь козаків з “людьми ли¬ царськими”. У кореспонденції, яка оберталася в шляхетському таборі, вже щонайпізніше у 1580-рр. козаків, трапляється, відкрито називають такими. У 1581 р. тісно пов’язаний з козацьким світом київський каштелян князь Михайло Вишневецький пише до коронного гетьмана Яна Замойського, що пішов на Сіверщину “зібравши все лицарство низове”35. У своєму листі, написаному на початку 1580-х pp. й адре¬ сованому безпосередньо козакам, Кшиштоф Зборовський звертається до них “зацне лицарство, панове і приятелі нам ласкаві”36. Той таки Й. Верещинський, прагнучи проштовхнути свої козацькі проекти, пише в листах про козаків як про “людей лицарських"31. А під час повстан¬ ня С. Наливайка “людьми лицарськими” назвав козаків, які перебува¬ ли під булавою Григорія Лободи, вже литовський гетьман Кшиштоф Радзивіл, а кам’янецький каштелян Якуб Претвич вчинив аналогічно щодо козаків Кшиштофа Нечковського38. Не відстав від останнього й корсунський та чигиринський староста Ян Данилович, пишучи до козаків: “відаєте добре як я в людях лицарських кохаюсь і як вас і товаришів ваших завжди... шанував і гианувати хочу”39. Навіть польний гетьман Станіслав Жулкевський, переможець С. Наливайка й ідеолог банітування козаків під час репресій 1596 р. не втримався й написав 35 Archiwum Jana Zamoyskiego. - Warszawa, 1909. - Т. 2. - S. 63. 36 Pamiftniki о Samuele Zborowskim. - Poznan. - 1844. - S. 43. 37 Лист київського католицького біскупа Й. Верещинського до коронного гетьмана Я. Замойського від 15 квітня 1601 р. // Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские казаки. - Киев, 1904. - C. 320-321. 38 Лист гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла до запорізького гетьмана Г. Лободи від 29 січня 1596 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 20-21); лист кам’янецького каштеляна Я. Претвича до К. Нечковського та його козаків від 10 липня 1596 р. // Listy Stanistawa Zöikieswkiego... - S. 83. 39 Лист корсунського старости Я. Даниловича до Каспара Підвисоцького від 2 червня 1596 р. (Biblioteka Jagieüoüska.-№ 3596/2 (Mf. P. 1113).-S. 142v.).
Розділ 11. Козацькі ідентичності 285 у листі одному з козацьких ватажків Матвію Шаулі: “...знаю, що сила є між вами людей лицарських, придатних до служби”40. Тобто визнавав “людьми лицарськими” принаймні козацьку верхівку. З 1600 р. вперше (наскільки нині можна судити) до порівняння козаків з “людьми лицарськими” вдається найвища інстанція Речі Посполитої - король. Переймаючись проблемою участі козаків у мол¬ довському поході Я. Замойського, Зиґмунт III у початковому про¬ токолі закличного листа до козаків від 1 серпня використав формулу “Старшому і лицарству Війська Запорізького ласка наша королівська”41. Аналогічні визначення містить також проїзний лист (глейт) козакам42. У 1610 р. заклопотаний подальшими перспективами московської кам¬ панії король у листі до козаків, які воювали на теренах Московії, закликає їх чинити “як люди справи лицарсько?’, а головне - пише наступне: “Але ми обіцяємо це собі по вас, що по людях лицарських обіцяти годиться, будучи певними, що досить волі нашій вчините, по¬ вне послушенство нашому гетьману викажете і будете як вірні слуги й піддані”43. У 1613 р. початковий протокол королівського листа до козаків вже містить таку інскрипцію: “Війська Запорозького молодцям, лицарству, полковником і сотникам”, а в першому ж реченні король відповідно трактує козаків “людьми лицарськими”: “Не було жодної послуги вашої, людей лицарських, яку б коли нам чи Речі Посполитій на славу робили, щоб ми її зі вдячністю не приймали”44. Тут таки в листі зазначає: “Людьми з лицарського грона вас слушно завжди вважаємо”45. 13 березня 1619 р. королевич Владислав в універсалі до козаків, які перебували біля Слуцьку й шарпали околиці, викорис¬ товує подібний початковий протокол: “Усім, кому це відати належить, а саме людям лицарським Війська Запорізького повідомляємо”46. 40 Лист польного гетьмана С. Жулкевського до М. Шаули від 30 березня 1596 р. (ВіЬІкЛека ^іеИопвка. - № 3596 /1 (М£ Р. 1112). - Б. 163). 41 ВіЬІіоїека РАЛ Кгако\уіе. - № 277 (ВіЬІІоІека Магоскжа. - Оскііаі тікгойїпмж. - М£ 25650). - Б. 22. 42 ВіЬІіоїека ^іеііошка. - № 2/1952 (ВіЬІіоїека Магосіочуа. - (Мсігіаі тікгоШпнт - М£ 12611).-Б. 392 V. 43 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до українських козаків від 11 березня 1610 р. (ВіЬІіоїека КасгупзкісЬ. - № 33 (ВіЬІіоїека №ігоскт'а. - Осккіаі тікгой1то\у. - М£ 8849). - Б. 127 V). 44 “ ]¥о]зка Zaporowskiego тоІо}сот, гусегзШі, риІко\тікот і зеМкот” (лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до козаків, 1613 р. (АХЗАЕ>. - Текі Магивгешісга. - № 10. - К. 18). 45 Тапііс. 46 “ Ш.чзет \vobec, котикоШек Іо \viedzec паїегу, а тіапопчсіе Іи<кіот гусегхкіт \Vojska Zaporowskiego огпа/тїдету” (АСАБ. - Агсііітіт ІІа£І2у\уі116\у. - ОсМгіаІ II. - № 714).
286 Частина III. Козаки і християнський світ Утім, потрактування козаків як “людей лицарських? у королівських документах не закріплюється як обов’язкова норма й надалі вжива¬ ється явно кон’юнктурно. Воно з’являється на папері тільки тоді, коли владі конче залежало на козаках. Зокрема, вже в документах, хроно¬ логічно найближчих до наведених вище листів, - універсали до ко¬ заків від 21 грудня 1613 p., від 23 червня 1617 p., креденс від З лютого 1619 p., - король вертає до традиційної формули, яка перед¬ бачала маркування членів козацької спільноти лише як “молодців”47. А вже в 1620-1621 pp., перебуваючи під дамоклевим мечем невбла¬ ганної війни з Туреччиною, Варшава знову підлещується до козаків. Зиґмунт III поновлює апелювання до них як до “людей лицарських:”48. Цю ж формулу король використовував і в 1628 p., коли умовляв козаків більше не найматися на службу до кримського калги Шагін- Ґірея, який ладився зимувати на Січі49. Пізніші ж королівські листи та універсали, укладені під час Смоленської війни, витримані в тра¬ диційній канві (“молодці”, не більше)50. Ситуаційний підхід простежується і в документації, яка утвори¬ лася внаслідок переговорів королівських комісарів з козаками. На комісіях 1614-1617 pp. з боку королівської сторони не пролунало ні слова про “людей лицарських;”51. А вже під час чергової комісії, у 1619 p., декларація королівських комісарів Війську Запорізькому при¬ кладає поняття “люди лицарські” до реєстровців: “А ці, хто будуть мешкати в українних містах короля, його милості, мають своїм панам старостам або підстаростам віддавати всіляку повагу, коли б довело¬ ся на Україні, проти неприятеля Святого Хреста при панах старостах чи їхніх намісниках чинити, як годиться людям лицарським”52. У 1625 р. напередодні активної фази козацького повстання коронний гетьман С. Конецпольський прикладає до козаків визначник “лицар¬ ські”. Він звертається до козаків “молодці”, але, закликаючи втихо- 47 Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofil¬ mow. - Mf. 21896). - S. 192,363. 48 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, 1620 p. (Bib¬ lioteka PAN w Korniku. - № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 2654). - S. 660); лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, травень 1621 р. (Tamze. - S. 771). 49 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, 1628 p. (Bib¬ lioteka Chartoryjskich. - № 120 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 6665). - S. 511). 50 AGAD. - Metryka Koronna. - Libri Legationum. - № 33. - K. 98,107 v. 51 Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 144-146; Pisma Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 311-325. 52 Pisma Stanislawa Zolkiewskiego... - S. 330-334.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 287 миритися, зазначає: знаю як людей лицарських, сам шаблю при боці носячи”53. У такому ж стилі оформлено лист комісарів від 11 жовтня 1625 р.: "...багато е між вами людей лицарських, які на добру славу в чужих землях кров’ю своєю, відвагою і послушенство належне його королівській милості і Речі Посполитій віддавали”54. Відмовляючи Війську Запорізькому в задоволенні релігійних вимог, С. Конецполь- ський запевняє козаків як “людей лицарських?’ у своїй милості55. Однак під час повстань 1630-1638 рр. лицарська риторика поль¬ ською стороною практично не використовується. Хоча й повністю поховати це козацьке досягнення Варшава не змогла. Навіть під час комісії, зібраної на початку грудня 1638 р. після погрому повстанців на Старці, комісари вжили стосовно найлояльнішої частини козацтва поняття “вірне й слухняне лицарство”56. А в поданні С. Конецполь- ського на сейм 1638 р. пропонувалося, що сотники й отамани “мають бути обрані з самих козаків добре його королівській милості і Речі Посполитій заслужених, людей лицарських"51. Не можна оминути увагою і того факту, що з кінця XVI ст. спо¬ стерігається готовність еліт Речі Посполитої за гострої потреби в козацькому війську вживати стосовно козаків ще промовистіше звер¬ тання “ваша милість". Так, коронний гетьман Я. Замойський у кри¬ тичні моменти (в 1600 р. під час молдавської кампанії, а також у 1602 р. в ході війни в Інфлянтах) не погребував достосувати це по¬ няття до всього товариства. Листи, в яких містяться відповідні фор¬ мули, адресовані не конкретній особі чи окресленій групі осіб, а козакам взагалі58. Так само не лише до гетьмана та старшини, а до всіх козаків, які перебували разом із П. Сагайдачним у Московії, звертаються 17 грудня 1618 р. через вираз “ваші милості” й королів¬ ські посли.59. Під час київської комісії в січні 1622 р. королівські комісари двічі писали до П. Сагайдачного та його козаків як до “ва¬ ших милостей” (“тазгу тоясіоте”)60. 53 7Ьіог ратіеІпік6\у Ішіогус/пусії о с1а\упеі Роївсс.-Т. VI. - Б. 167-168. 54 Тапке. - Б. 170. 55 Татге. - 8.209. 56 Козацька комісія 4 грудня 1638 р. (BibliotekaPANwKrakowie.-.N'^ 1819(ВіЬ1кЛека Маго<1о\уа. - ОсІсЬпаї тікгоШто\у. - М£ 24177). - Б. 972). 57 Когевропскпф Біапівіачуа КопіесроІ8кіе§о... - Б. 697. 58 Листи Я. Замойськош до Війська Запорізького від 19 вересня 1600 р. та 24 березня 1602 р. // Ьівіу Біашвіаша 2сйкіе\У8кіе§о. - 8.108; АвАІ). - АгсЫаушп 2атоу8кісЬ № 802. - К. 1. 59 Документи російських архівів...- С. 192. 60 Листи королівських комісарів до Війська Запорізького від 13 та 17 січня 1622 р. // БедржицькаА. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 529-530.
288 Частина III. Козаки і християнський світ Вкидання в документообіг з козаками формули “ваші милості” однозначно створювало прецендент просування їх на найвищий щабель в суспільній ієрархії. Швидше всього, в головах еліти поняття “люди лицарські” трактувалося ширше ніж “шляхта” на підставі, бодай, того, що зі зброєю в руках може добувати собі хліб не тільки шляхтич. І це дозволяло якось поєднати апелювання до козаків як до “людей ли¬ царських” з небажанням юридично оформити їм шляхетських статус. Тоді як формула “ваші милості” вже не залишала можливостей для подібного маневру. Її ситуативне застосування, як ніщо інше засвідчує скрайню потребу в козацькому військові, а також віддзеркалює кінце¬ ву мету козацтва, якщо тільки в такий ризикований, як на “добу пре- цендентів”, спосіб доводилося звертатися до Війська Запорізького. Логічно доповнює загальну картину готовність еліт визнавати шляхетство певних козацьких ватажків, попри те, що ті перейшли до козацького стану. Ще в 1596 р. литовський гетьман К. Радзивіл звер¬ тався до гетьмана Г. Лободи “ваша милість”61. У королівському універсалі від 23 липня 1619 p., яким Зиґмунт III брав Петра Сагай¬ дачного та його родину під свій захист (що вже саме по собі зна¬ кове), йдеться про гетьмана і “його справи лицарські, і справи військо¬ ві, якими нам і найяснішому синові нашому Владиславові з Військом Запорізьким у Москві на багатьох місцях тривалий час мужньо і зич¬ ливо служив"62. Брацлавський воєвода князь Олександр Заславський у листах, адресованих Петру Сагайдачному, пише до нього “милос¬ тивий пане гетьмане”63. Литовський гетьман Кшиштоф Радзивіл звертається до козацького старшини Йосипа Путивльця (очевидно, той належав до якогось елітарного прошарку) “ваша милість”64. А Владислав IV у листі до полковника Костянтина Волка називає того “уродженим"65. Усе це свідчить про те, що козаки взяли вже другу важливу ви¬ соту (першою було впровадження реєстру): король та інші представ- 61 Лист гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла до запорізького гетьмана Г. Лободи від 29 січня 1596 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 20-21). 62 Новый документ о Сагайдачном // Киевская старина. - 1902. - Т. 79. - С. 75. 63 Листи О. Заславського до П. Сагайдачного від 7 та 31 грудня 1621 р., січня1622 p. (два листи) (Archiwum wojewodski w Krakowie. - Archiwum Sanguszköw. - № 75/2. - K. 73, 121,133, 263,471). 64 Лист K. Радзивіла до Й. Путивльця від 6 березня 1622 р. з обозу (AGAD. - Archi¬ wum Radziwfflôw. - Dzial II. - № 819. - K.l). 65 Лист короля Речі Посполитої Владислава IV до полковника Війська Запорізького Костянтина Волка від 25 серпня 1635 р. // Wladyslawa krôla polskiego listy і inné pisma urzçdowe. - Krakow, 1845. - С. 143.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 289 ники еліти змирилися з потребою за необхідності “надавати” усьому козацькому товариству статус “людей лицарських?, “ваших милостей” та визнавати особисту 11 уродженість” тих вихідців зі шляхти, які опинилися в козацькому таборі. Особливого ж підтексту надавали спроби польських інтелектуалів вписати козаків до розширеного сар¬ матського міфу66. Козаки старанно нотували факти потрактування свого товариства за “голубу кров”, при потребі опиралися на них у своїх дедалі розлогіших вимогах. Коли в період безкоролів’я 1632 р. виникла необхідність обґрунтувати претензії на участь у виборах нового короля Речі Посполитої, козацька верхівка витягла із шухля¬ ди факти звертання до козаків на кшталт “люди лицарські”, “ваші милості” тощо. Тиснучи на депутатів житомирського сеймику, гетьман Іван Петрижицький без зайвих умовностей писав, що “Річ Посполита визнає нас за своїх члонків”67. І вже на другому місці йшли аргумен¬ ти на кшталт козацьких “заслуг кривавих?’68. Проте одна справа давати собі раду в тому, що козаки по факту є “людьми війни”, інша - поширити на козацький загал права і при¬ вілеї, які тягне за собою у суспільстві цей моральний статус. Козаць¬ кі угоди з Варшавою кінця XVI - першої половини XVII ст. в прав¬ ничому сенсі демонструють повне ігнорування шляхтою претензій козаків на місце “під сонцем”. Попри всі старання козаків, шляхта так і не наблизила їх до себе за правничим статусом. У жодній уго¬ ді, укладеній у XVI - першій половині XVII ст. до козаків не при¬ кладається поняття “уроджені” чи “люди лицарські”. Нездоланною перешкодою тут, звичайно, була соціальна строка¬ тість козацтва, широке представництво в ньому колишніх міщан і селян, яке від кінця XVI ст. вийшло за будь-які прийнятні для еліт рамки і в якому тонули вихідці зі шляхти, хоча й перебували на чільних посадах у Війську Запорізькому. Про це як про дуже по¬ важну причину небажання юридично підняти козацтво на ту висоту, що “поштивим людям лицарським належить”, свідчать не лише роз¬ глянуті вище особливості вживання шляхетськими чинниками щодо козаків поняття “люди лицарські” та “ваші милості”. Лунали й прямі зауваги, які прояснюють логіку думання шляхти. Зокрема, під час Куруківської комісії 1625 р. комісари так розтлумачували “ненормаль¬ ність” козацьких претензій: “Більша частина їх (козаків. - В. Б.), не будучи стану шляхетського, не тільки вільністю життя й уживанням 66 Ширше про ці спроби див.: Плохій С. Наливайкова віра... - С. 221-224. 67 Лист І. Петрижицькош до житомирського сеймику від ЗО травня 1630 р. // Ми- цик Ю. А. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 22. 68 Там само. 19-1217
290 Частина III. Козаки і християнський світ маетностей своїх з тим найпершим станом порівняні були: увесь світ на це дивився й дивувався, як у тих завзятостях їм довго щастило, часто пробачано це, що й людей найбільшої гідності та старожит¬ ності посполите право карало б”69. Себто у випадку, коли б козацтво охоплювало переважно лише колишніх бояр та інших шляхтичів, це ціннісно полегшувало б для шляхти вирішення дилеми на користь задоволення козацьких претен¬ зій. В обставинах першої половини XVII ст., коли Речі Посполитій так багато залежало на козаках, якщо час від часу не тільки старшину, а й увесь козацький загал, називали “людьми лицарськими”, цей чинник міг спровокувати відповідні дії. Коли в 1570-1590-рр. до козаків звер¬ талися як до “людей лицарськихг”, питома вага вихідців зі шляхетських низів була серед них незрівнянно вищою, що створювало куди ком¬ фортніші свідомісні умови. Неабиякого ореолу надавало козацтву й козакування князів, гетьманування їх. Уживання ж поняття “люди лицарські” в першій половині XVII ст. в умовах ґвалтовного зростання чисельності Війська Запорізького демонструє не стільки збереження попередніх практик, скільки успіхи козаків у проштовхуванні свого. Визнавала це й шляхта, що добре ілюструє бодай щойно наведений фрагмент декларації королівських комісарів. Як виглядає, еліти твере¬ зо розуміли наслідки впровадження козацького реєстру для станової стратифікації українського простору й усієї Речі Посполитої. Шляхта по факту давала собі раду в тому, що по суті в такий спосіб козаки через чорний хід піднялися на горішній поверх соціальної драбини, бо фактично склалося так, що вони “вільністю життя й уживанням ма¬ етностей своїх з тим найпершим станом порівняні були”, на що не мали істотних прав, особливо широкий загал. Козаки ж побачили на густо заштрихованій поверхні своїх вза¬ ємин ще один прецедент свого визнання рівнею шляхті - ухвали Куруківської комісії. Коли козацтво, попри всі його старання, не було допущене до елекції 1632 р., гетьман А. Гаврилович у листі до сена¬ торів ужив такого аргументу: “Не до смаку нам це чути, бо ваші милості, наші милостиві панове комісари від Курукова визнавши нас за члонків собі, тепер в обиранню короля його милості волієте нас віддаляти”10. Очевидно за підставу такого тлумачення Куруківської угоди козаки вважали норму, яка відкривала дорогу до формування територіальних козацьких полків. 69 Декларація королівських комісарів Війську Запорізькому, кінець жовтня 1625 р. // 2Ьіог ратфпік6\у Ііізіогусгпусії... - Т. VI. - 8.177. 70 Лист А. Гавриловича до сенаторів від 4 вересня 1632 р. //Голубев С. Т.. Киевский митрополит Петр Могила... - Т. 1. - С. 451.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 291 * * * З кінця XVI - початку XVII ст. під супровід загального зміцнен¬ ня козацької постави розпочався новий етап в історії тотожності українських козаків, запліднений їхнім втягуванням у релігійне проти¬ стояння на боці православних. Потужним каталізатором тут стало залученння козацтва київськими православними інтелектуалами до справи відновлення православної ієрархії. Як переконливо показав С. Плохій71, потреба улегітимнити перетворення козаків на нових оборонців і на нову “оздобу” українського православ’я, підштовхнула тогочасну православну верхівку до пошуку відповідних “історичних” аргументів. Відтак, окрім традиційного вже педалювання на лицар¬ ських заслугах козаків, тих почали, як відомо, виводити з дружин¬ ників київських князів і в підсумку включили до нової моделі русь¬ кої ідентичності, зіпертій на конфесійному чинникові. Конструюючи цю модель, Йов Борецький та його однодумці ототожнили право¬ славну церкву та народ, розширили коло членів “народу руського”, додавши до традиційної еліти - князів і шляхти - усіх православних русинів. Особлива увага була надана козакам, як єдиному з-поміж нешляхетських станів ефективному захиснику православ’я. На думку С. Плохія, це була “неусвідомлена модифікація старого стереотипу Русі, зроблена на догоду новому патронові за скрутних обставин дер¬ жавних утисків і переслідувань”12. Проте насправді, як видається, обґрунтовуючи право козаків бути протекторами православ’я, а своє право вдаватися до козацьких по¬ слуг, православна верхівка не була аж таким уже руйнівником того¬ часних уявлень про стани і “народ”. Вона могла спиратися на преце¬ денти “долучення” козацтва до “людей лицарських?’ шляхтою, самим королем та іноземними володарями. Уживані цими чинниками словес¬ ні формули, а також процедури (вручення знаків визнання, присяги) фактично улегітимнювали поведінку Йова Борецького та його оточен¬ ня, відкриваючи дорогу до вповні “законного” як на тогочасні полі- тико-правові уявлення союзу православних ієрархів з козаками. Як би там не було, козаки виявилися напрочуд здібними учнями. Зерна, засіяні православними інтелектуалами дали напрочуд швидкі сходи, що демонструє ціннісну готовність козацької еліти до сприй¬ няття подібних “високих” ідей. Без огляду на те, чи залучення коза¬ ків до “руського народу” було з боку Церкви свідомим, чи вимушеним кроком “на догоду новому патронові”, вже на початку 1621 р. бачимо 71 Плохій С. Наливайкова віра... - С. 213-221. 72 Там само. - С. 221. 19*
292 Частина III. Козаки і християнський світ перші ознаки того, що козацька верхівка розвинула далі свої первіс¬ ні уявлення про козаків як “людей лицарських”73. На ґрунті міцно закорінених у свідомості переконань про “лицарський” родовід коза¬ цтва ця верхівка вже сама розпочинає вписувати козаків у право¬ славну модель “народу руського”. Чи не перший прояв цього бачимо в інструкції послам Війська Запорізького до короля Маркові Жмай- лові, Павлу з Десни та Супруну Богушу від 1 березня 1621 р., у якій при релігійних вимогах ужито формулу “братія наша народ руський”74. Аналогічний підхід застосував П. Сагайдачний, пишучи 13 січня 1622 р. до Кшиштофа Радзивіла75. А лист козаків до королівських комісарів від 13 січня 1622 р. пересипаний поняттями “народ наш руський”, “братія наша і увесь народ наш руський”76, не залишаючи сумніву в устійненні в головах козацької старшини орієнтації на входження до цього народу. Про це ж свідчать подальші козацькі діловодні практики. Зокрема, про духовних “народу нашого руського старожитної релігії грецької” веде мову у 1623 р. гетьман Богдан Конча (Конша), вживаючи також і формулу “ми й увесь народ наш руський”11. Двома роками пізніше про “народ наш руський” пише гетьман Каленик Андрієвич митропо¬ литові Й. Борецькому, беручись при цьому пильнувати релігійну си¬ туацію серед світської його частини (“між світським народом”)18. З роками тенденція тільки посилюється. З’являються претензії виступати вже від імені “народу руського”. У 1632 р. після смерті Зиґ- мунта III козацтво вимагає допустити його до участі у виборах ново¬ го короля79. При цьому козаки ставили питання руба: без їхньої учас¬ ті елекція відбутися не може, “бо Річ Посполита визнає нас за члонків себе, і ми здебільшого скільки де найгірше на головах же своїх виносимо і стаємо за її цілість, достоїнство королів, панів наших, своїми грудьми 73 П. Сас відносить появу в козацькому середовищі переконань про охоплення “на¬ родом руським” і козаків аж до 1630-х рр. (Сас П. Політична культура... - С. 155-160). 74 Ковальський Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ архивных источников... - С. 73. 75 Мицик Ю. Нові дані до біографії Петра Конашевича-Сагайдачного // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 1998. - С. 422. 76 Бедржицька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 526-529. 77 Лист Б. Кончі до К. Радзивіла 28 січня 1623 р. і і Огогскт^кі М. Яе%іа і Когасгу- 2ііа гарогозка... - Б. 269-270. 78 Лист К. Андрієвича до Й. Борецького від 1 січня 1625 р. // Брехуненко В., Нагель- ський М. Дванадцять листів... - С. 444. 79 Про цю вимогу козаків та про обговорення цього питання на конвокаційному сеймі див.: Ііас2от\і’.чкі Ж 8едоукоп\токасуіпуіе1ексуіпу...-С. 119-120; Грушевськиїї М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. -143-145,150-151. Див. також спостереження С. Плохія (Плохій С. Наливайкова віра... - С. 227-228).
Розділ 11. Козацькі ідентичності 293 проти кожного неприятеля, не шкодуючи здоров'я, своїх худоб і втрат”80. При цьому спершу гетьман Іван Петрижицький, а потім і його на¬ ступник А. Гаврилович у своїх листах не лише обстоюють національно- релігійні права “народу руського”, а й видають козацькі вимоги за прагнення цього “народу”, мислять категоріями перебрання козацтвом на себе функції представника останнього: “а ми і увесь народ наш руський”, ((кривди нашого народу руського”81, а особливо далі: “А нас до цього схиляє сама слушність, щоб ми зібралися і з пла¬ чем просили, під цей час обирання пана нового, як заспокоєння нашої старожитної грецької релігії, про заспокоєння якої здавна мали обітницю від святої пам'яті померлого короля його мосці, пана нашого, так і про поправу вольності і свобод народу нашого руського”*2. Невипадково й те, що під час повстання 1637 р. Карпо Скидан титулував себе “опікуном сієї України”83, що відбиває як уявлення ко¬ заків про “свою” територію, так і зміцнінення переконань стосовно права виступати від іменіієї “України”. Знайшов відгомін у козацькому середовищі й процес поширен¬ ня серед православних інтелектуалів під грецькими впливами по¬ няття “Росія” для окреслення українського світу, яке вважалося противагою полоноцентричному поняттю “Роксоланія”84. У 1632 р. гетьман Іван Петрижицький вважав, що Кшиштоф Радзивіл бажає “бути отцем і промотором у справах як нашого Війська, так і всього народу нашого російського старожитної грецької релігії”85. 80 Лист гетьмана Війська Запорізького І. Петрижицького до житомирського сеймику від ЗО травня 1632 р. // МицикЮ. А. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 20. 81 Там само; лист І. Петрижицького до гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла від 31 травня 1632 р. // Там само. - С. 22; лист І. Петрижицького до К. Ра- дзивіла від 9 червня 1632 р. // Там само; лист гетьмана Війська Запорізького І. Гаврило¬ вича до К. Радзивіла від 5 вересня 1632 р. // Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... -С. 450. 82 Лист А. Гавриловича до коронного підканцлера Т. Замойського від 4 вересня 1632 р. // Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 449; Див. також спо¬ стереження П. Саса (Сас П. Політична культура... - С. 155-159). 83 Див. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. Проблеми форму¬ вання, еволюції, реалізації. - Київ, 1997. - С. 17 84 Про контексти поширення в середовищі української православної еліти поняття “Росія” див.: Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI - кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. - Київ, 2010. - Т. 1. Ідентичність. - С. 68-74 85 Лист І. Петрижицького до К. Радзивіла від 31 травня 1632 p. (AGAD. - Archiwum Radziwiftow. - Dzial V. - № 11546).
294 Частина III. Козаки і християнський світ Про “наш російський народ", схоже, писав у листі до Владисла¬ ва IV і гетьман Іван Гаврилович86. Прикметно, що вже на початку 1620-х рр. козаки не обмежилися вписуванням себе в “народ руський”, а й мали уявлення про природ¬ ні межі руського світу. У тому ж таки листі до королівських коміса¬ рів від 13 січня 1622 р. вони оперують поняттям “кордони руські”: “Бачить сам Бог, і увесь світ знає, що козаки не поганської або якоїсь нової сектантської, але старожитнього набожества і віри східної католицької церкви спільно зі своєю братією, з усім на¬ родом руським в кордонах руських в державах його королівської милості”87. Судячи з географії уміщених поруч претензій на утиски право¬ славних - від Красноставу і Перемишля до Вільно й Могилева - руський світ козаки ототожнювали з територією Київської право¬ славної митрополії, що співпадає з просторовим виміром православ¬ ної моделі руської тотожності. А отже, є підстави вести мову про швидке засвоєння козаками усього комплексу ідей закладених в цю модель, що в середині XVII ст. виллється в концепцію територіальних меж відновленої Української держави, які мали збігатися з етнічними українськими кордонами. Отож, до середини XVII ст., коли вибухне козацьке повстання, яке швидко переросте в українську Національно-визвольну війну, козаки підійшли, ясно усвідомлюючи себе часткою політичного “на¬ роду руського”. Вони активно подавали себе як речника українсько¬ го світу, що угноїло ґрунт для напозір стрімкої еволюції козацьких жадань в 1648 р. й виникнення Козацької держави. Формування ж ідентичностей в козацьких анклавах Дону, Волги, Яїка й Тереку пішло за інакшим сценарієм. 1І.2. “Казані”: тотожність козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка, Тереку Коли в 1760-ті рр. майбутньому авторові “Історії про донських козаків” О. Рігельману довелося побувати на Дону, чи не найсильні- ше враження справила на нього рішуча відмова донських козаків 86 Лист І. Гавриловича до короля Речі Посполитої Владислава IV від 4 вересня 1632 р. (ВіЬІкЛека Касгуг^кісії. - № 30 (ВіЬІІоІека Ыагоёоша. - Оскігіаі тікгоАІтош. - МІ'. 50210). - Б. 293). В інших копіях цього документа вжита формула “народу нашого руського” (ВіЬ- Шйека Оззоііпзкісії. - № 352/11 (ВіЬ1іоІекаКаго<іо\уа. - Оскі/іаі тікгаШт6\у. - Мґ.4289). - Э. 52; Голубев П. Киевский митрополит Петр Могила... - Т. 1. - С. 452-453). 87 Бедржицька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 527.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 295 ототожнювати себе з росіянами. Спантеличений генерал-майор мусив занотувати: “Кпинять, неначе вони якихось вільних людей, а надто від черкас і гірських народів взялися і для того вважають себе природою не від московських людей, і мислять тільки обрусівіиими, живучи при Росії, а не російськими людьми, і з такої їхньої уяви ніколи себе московськими людьми не називають; не люблять хто їх москалем назве і відповідають на те, що “я не москаль, але рус- скій і то за законом та вірою православною, а не за при¬ родою’®8. А ось іще одне промовисте свідчення: у 1778 р. на станичному колі в Черкаську було покарано козака Данила Кочергіна, за те, що обізвав свого зятя “русскою людиною”, а потім убив свою сестру89. У XIX - на початку XX ст. донські козаки продовжували відрізняти себе від росіян90. Показово, що таке протиставлення затрималося, попри втрату Військом Донським незалежності ще в 1670-х рр., та його посилену інтеграцію до політичного тіла Російської імперії, внаслідок чого на момент відвідин О. Рігельмана від автономії Дону вже мало що за¬ лишилося. Крім того, у XVIII ст. різко активізувалася міграція на Дон, передовсім з етнічних російських земель. Потужні потоки великоро¬ сійської людності та слабші української буквально залили Донську землю, суттєво вплинувши на демографічні показники донського ко¬ зацтва й сформувавши поруч з ним інші групи населення91. Тоді кіль¬ кість властиво козаків за рахунок приходьків різко зросла (за підра¬ хунками О. Пронштейна92, з 15 тис. у другій половині XVII ст. до ЗО тис. на початку XVIII ст. і 200 тис. наприкінці останнього). Утім різ¬ ке збільшення чисельності некозачого населення Дону, доповнюючись активізацією зусиль Петербурга з розшуку втікачів, протиставлення козаків та інших соціальних груп, саме по собі не могло не підсилю¬ вати у козацькому середовищі потребу чіткіше відділити себе від інших елементів. Водночас це працювало на улегітимнення відчайдушних 88 Ригелъман А. И. История или повествование о донских казаках. - Москва, 1846. - С. 1. 89 Рыблова М. А. Донское братсво... - С. 189. 90 Див. Морозова О. М. О самоидентификации казачьего населения Дона (XVIII в. - 1920 г.) // Казачество в истории России... - Вып. 2. - С. 105-106. 91 Наприкінці XVIII ст., крім козаків, на Дону налічувалося до 100 тис. приписних селян українського та російського походження, 10 тис. калмиків, близько 1 тис. татар (История Дона... - С. 153). 92Тамже.-С.153.
296 Частина III. Козаки і християнський світ спроб донських козаків зачіпитися за ще вціліли залишки колишнього суверенітету Дону. Тож, чи протиставлення у ХУІІІ-ХХ ст. на Дону по лінії донські козаки - росіяни було відгомоном козацької самоіден- тифікації ХУІ-ХУІІ ст., і чи в подібному напрямку відбулося фор¬ мування ідентичностей волзького, яїцького, терського та гребінського козацтв? На жаль, доводиться констатувати, що практично не маємо свід¬ чень, які надавалися б до інтерпретації в контексті визначення то¬ тожностей цих козацтв. Тому, враховуючи з’ясовані вище виразні типологічні перегуки між козацтвами східної зони Степового Кордо¬ ну, доводиться повсякчас розглядати проблему крізь призму донсько¬ го варіанту козацької ідентичності. Подібно до українських козаків, решта козацьких спільнот по факту відбулися як “люди війни”. Відтак у світогляді цих спільнот не могла не сформуватися відповідна ієрархія цінностей, у якій на перше місце була б поставлена військова справа. І козаки справді постійно наголошують на своїх військових заслугах, на протистоянні мусульманським сусідам та службах своєму патронові московському цареві. У донських документах азовського циклу (1637-1641 рр.) така складова самоусвідомлення донців виявилася особливо опукло. Ко¬ заки підкреслюють, що пішли на облогу Азова з міркувань захисту православної віри, відплати за набіги мусульманських сусідів і запо- лонення ними православних християн. Мотив пролиття крові та вірної безкорисливої служби своєму патронові пронизує козацьку аргумен¬ тацію: “А ми государ, холопи твої, служимо тобі, праведному государю, ні з вотчин, ні з помість, незмінно здавна кров свою проливаємо і голови кладемо від бусурман за православну християнську віру і за світлі Божі церкви, і за тебе праведного государя, і за пра¬ вославних християн. А від тебе, праведного государя, ми ні в які орди не зраджуємо, служимо тобі, государю, своїми головами, вірою і правдою...т. Як і в українських козаків, виразно окреслюється також орієнта¬ ція донської спільноти на такі важливі цінності як здобуття слави, честі, доброго імені. Військову доблесть, славу, щедрість, позірну байдужість до багатства подає як складові “кодексу честі” Війська Донського і “Поетична повість про сидіння в азовській облозі”94. Тема 93 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від З грудня 1637 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 639. 94 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 444-445.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 297 необхідності “свою отаманську і молодецьку славу не втратити”, про¬ низує закличну грамоту низових козаків до верхових іти на оборону Азова від нападу турків і татар95. Очевидно, в таких самих барвах були витримані й заклики Війська Донського до усіх інших козаків прийти на допомогу в Азов чи стати на захист Дону під час можли¬ вого нападу царського війська (1630 р.), а тим паче угода про взаємо¬ допомогу, укладена на почату 1630-х рр. з Військом Запорізьким, світогляд якого був понизаний лицарською ідеєю. Козацька солідар¬ ність мала всі шанси бути густо замішаною на цих чеснотах. При¬ наймні притаманна міжкозацьким стосункам модель не дає підстав для інших припущень. Культивування козацтвами Дону, Волги, Яїка й Тереку непідпо- рядкованості жодному із сусідів, без сумніву, типологічно нагадує ідею “вольностей”, сповідувану українськими козаками. У середовищі укра¬ їнського козацтва “вольності” асоціювалися зі становими прерогати¬ вами, які козаки самі собі окреслили на основі шляхетських взірців і які уявлялися ідеальною передумовою повнокровного існування ко¬ зацького стану. Для решти козацтв ідея “вольностей” полягала у збе¬ реженні незалежності й самодостатності своїх анклавів. Подібним був підхід до обґрунтування Військом Запорізьким своїх станових вимог і, скажімо, донців щодо незалежності Дону. В обох випадках централь¬ ними були аргументи “військового циклу”. Мотив служб королю та “заслуг кривавих?' лежав в основі стратегій українських козаків. Донці, обґрунтовуючи в 1632 р. своє небажання цілувати хрест московсько¬ му цареві, покликалися на свою вірну службу попереднім государям без входження в підданство (“служили не за хресним цілуванням”)96. Усе це підводить до висновку, що у своєму самоусвідомленні козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку дуже близько підійшли до ли¬ царської орієнтації. Однак, попри в засаді речі лицарську риторику, жодне з цих козацтв не вдавалося до порівнянь своїх спільнот з ли¬ царями і взагалі не вживало відповідну термінологію, тоді як у ви¬ падку з українськими козаками навпаки ідея “козаки - люди лицар¬ ські” червоною ниткою проходить через козацькі документи. Немає також жодних ознак того, що дарування в’язнів трактува¬ лося донцями в рамках концепції “козаки-лицарі”, як це було в серед¬ овищі українських козаків, де подібні подарунки козаки включали до своїх “лицарських послуг”. Військо Донське, вкладало в дарування 95 Грамота низових донських козаків до верхових, 1638 // РИБ. - Т. ХУЛІ. - С. 810. 96 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 20 травня 1632 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 392).
298 Частина III. Козаки і християнський світ роздобутих полонеників принципово інший мотив, ніж українські козаки. Повідомлення донців про надсилання цареві язиків витрима¬ ні в тоні далекому від піднесеного пафосу фраз про “лицарські по¬ дарунки” з листів українських козаків. „Посилали до його королівської милості, пана нашого милостивого, при писанні нашому і подарунок лицарський з вікторії, отриманої щастям його королівської милості, пана нашого милостивого, але вельможності вашої, нашого милости¬ вого пана, не застали і того упоминка лицарського не віддали, про що всі дуже шкодуємо”, - писав, наприклад, гетьман Михайло Дорошен¬ ко97. Чи “тоді на знак ліпший і гідніший віри найясніший королю через тих наших послів в’язнів певних тутешніх посилаємо, а саме князя Андрія Михайловича Хованського старосту або воєводу стародубсько- го, головного бунтівника", - зазначали в листі до короля козаки, які перебували на території Московії98. Донські ж козаки просто конста¬ тують, що захопили язиків і надсилають їх до Москви як імовірних інформаторів царя, не пов’язуючи це з лицарською справою99. В уяв¬ леннях донців дарування в’язнів не набувало властивості лицарсько¬ го ритуалу. Його світоглядна функція обмежувалася засвідченням виконання козаками царських служб, без глибшого смислового напов¬ нення. Така особливість світогляду козацтв зі східної ділянки Степо¬ вого Кордону є додатковим свідченням відсутності тут явища, подіб¬ ного до “обоярення” українського козацтва. Сюди нікому було на¬ пряму занести лицарську ідею. Тутешні козацтва могли скориста¬ тися лише транзитними послугами українських козаків. За таких обставин з огляду на те, що основні допливи останніх концентру¬ валися на Дону, а зв’язки з рештою козацтв були епізодичними, лише донці могли відчувати якийсь більш-менш помітний вплив. Одним із показових зовнішніх проявів останнього може слугувати бодай лист до короля Речі Посполитої Василя Нагаєва, отамана донців, які в 1621 р. перебували під Хотином. Цей лист був стилі¬ зований під листи українських козаків (а можливо й написаний 97 Лист гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка до київського воєводи Т. За- мойського від ЗО січня 1627 р. // Мщик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 170. 98 Лист козаків, які перебували на території Московії, до короля Речі Посполитої Зиґмунта ІП від 20 березня 1610р. (ВіЬІкЛека Яасгугівкісії. - № 33 (ВіЬІкйека 1Чаго<іо\уа. - Оскігіаі тікгой1то\¥. - МГ 8849). - Б. 134), 99 Див., наприклад: відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 20 травня 1632 (РГАДА. - Ф. 210. Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 392); відписка Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 10 березня 1633 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 350.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 299 кимось із них) і просякнутий лицарською термінологією: донців там названо “людьми лицарськими”100. Пишучи про самоусвідомлення донців, М. Мінінков стверджував, що у “джерелах, які походили від Війська Донського, ніколи не про¬ являлося прагнення протиставити козацтво - російському народові, а Дон - Росії” і що “козацтво повною мірою відчувало себе частиною загальноросійської єдності”101. Ще один сучасний дослідник історії донського козацтва О. Куц на підставі надзвичайно тісних контактів мешканців прикордоння з донськими козаками, доходить висновку, що “область південноросійських міст і Дон були в досліджуваний час (1637-1667 рр. - В. Б.) свого роду складовими більшого регіону, який починався від узбережжя Оки (знаменитого “Берега” ХІУ-ХУІ ст.) і мав своїм південним кордоном ланцюг козацьких містечок на Дону”102. Насправді, однак, належних підстав для таких надміру категоричних висновків бракує. Більше того, ситуація зі співвідношенням у головах донських козаків “Московії” та “Донської землі” виглядає, радше, протилежною. Не помітно жодних ознак, які б свідчили про те, що козаки зі східної зони Степового Кордону хоча б якось вписували себе в сус¬ пільний контекст Московії. До внутрішніх московських проблем, до тамтешніх міжстанових стосунків їм не було ніякого діла. Козаки демонстрували абсолютну відстороненість. Вони мислили категоріями самодостатності своїх анклавів і реагували лише на ті московські справи, які безпосередньо їх зачіпали, як-от: правила й практика торгівлі та інших промислів на прикордонні, регулювання виходів московських людей у козацькі анклави й навпаки, стосунки Московії з Кримом, Туреччиною та Ногаєм тощо. Особливо яскраво байдужість перелічених козацтв до внутрішніх московських справ проявилася за доби Смути. У козацьких головах продовжував панувати примат власних ізоляціоністських інтересів. Козаки не робили жодних порухів, щоб використати унікальну на¬ году для окреслення собі особливого місця в московському світі. Питання навіть не було поставлене. Участь у виборах царя розгля¬ далася винятково крізь призму концепції справедливого прокозаць- кого царя як віддаленого покровителя, тоді як українські козаки вкладали в ідею участі в елекції 1632 р. цілком інакші смисли. Фак¬ 100 Лист донського отамана Василя Нагаєва до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 4 червня 1622 (ВіЬІкгіека РАК у/ Кгако\уіе. - № 1051 (ВіЬІіоІска Иагосіочуа. - Оскігіаі тікгоШто\у. - М£ 21986). - Б. 460-460 V.). 101 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 433. 102 Куц. О. Ю. Донское казачество... - С. 96.
300 Частина III. Козаки і християнський світ тично єдине, що турбувало донців, волжаків, терців, гребінців та яїцьких козаків, так це регулярність царського жалування, безпере- шкодність контактів з прикордонням та невтручання Москви в ко¬ зацькі справи. Наміри козаків добре передані в донесенні польських шпигів з Вязьми (1618): “Така думка є між козаками, що якщо будуть мати від царя жалування, тоді будуть йому служити, а не дасть жалування, тоді за Волгу мали йти і там по своєму жити, жодного не віддаючи послуху”103. На відміну від українських козаків, альфою і омегою яких були змагання за омріяне місце в українському соціумі, донці, волжаки, терці, гребінці та яїцькі козаки не виявляли ніякого інтересу до ста¬ нової стратифікації Московії і жодним порухом не виказали своєї зацікавленості в посіданні там певного щабля. Навпаки донці, на¬ вчені періодичними спробами Москви поскубати їхній суверенітет, бачили в ній не тільки носія покровительства, а й загрозу для свого світу, прагнули будь-що підкреслити свою окремішність. Різко контрастуючи з ситуацією, яка склалася в Україні, усе це напрочуд рельєфно відтінює природу станових привілеїв українсько¬ го козацтва. Не ставши привабливими для вихідців з московських чи інших еліт, козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку не перетворилися на збурювачів суспільної стратифікації жодного соціуму. Ці козаки не були носіями станової свідомості в рамках Московії, що цементу¬ вало дію інших чинників, які провокували ціннісне розмежування козаків і московського світу. Так само козаки не претендували на право належати до “московського народу”. Ані з їхнього боку, ані з боку московських еліт не помітно жодного сигналу про потребу впи¬ сати козаків до якоїсь його моделі. Ведучи мову про поставу Війська Донського щодо Московії, Б. Боук вказує на парадоксальність того, що донці піж час писемних зносин з Москвою “описували річку Дон як спадкову власність царя (вотчину) і адресували свої відписки до нього як раби (холопи)”104. Щодо “холопів”, то донські козаки дійсно, як твердить Б. Боук, на¬ зивають себе так, “маскуючи прагматичну політику”105. Проте Дон не вписують до царської “отчини” навіть з цією метою. Уважне вчиту- вання у відписки Війська Донського та допитові свідчення донців однозначно схиляє до думки, що козаки однозначно виводять Дон зі складу “Русі”, “Московської держави”, “царської отчини”, вживаючи 103 Новини з Вязьми від 22 вересня 1618 р. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 21986 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 21986). - S. 224). 104 Boek B. Imperial boundaries... - P. 29. 105 Ibid.-P. 29.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 301 три останні поняття як тотожні. У козацьких документах Донську землю не зараховують до “царської отчини” чи “Русі”. У відписках Війська Донського ці поняття послідовно не охоплюють Дону. Він є окремою від “Русі” територіальною одиницею. Приміром, у 1628і р. козаки писали царю: “усіх твоїх государевых русскіх людей на Дону покоїмо, годуємо і поїмо, і на Русь, у твої го¬ судареві міста, відпускаємо”106. 10 березня 1633 р. у черговій військо¬ вій відписці донці підкреслювали, що вони на військовому колі пи¬ тали татар, взятих у полон на кримському боці р. Бистрої, “чи бага¬ то пігило в Русь, і в яку пору на ваші українні міста бути”101. У 1636 р. донці зазначали: “...як підуть воїнські люди на Русь, під твої українні міста війною, щоб нам, холопам твоїм, за ними ходити на перевозах і на перелазах...”108. А після оволодіння в 1637 р. Азовом козаки визволених полонеників-московитів “на Русь, купуючи запас і наймаючи судна, відпускали, а інших у твою государеву отчину в українні міста відпустити не взялись”109. В іншій відписці Військо Донське зазначало, що “кримський цар до тебе, великого государя не пише, що він, до азовського оволодіння в Русь ходив і твої українні міста воював, а ми, государ, холопи твої, під кримськими людьми, як вони пішли у твою, великого государя Московську державу війною, над ними не промишляли”110. Опукло про співвідношення понять “Дон” і “Русь” йдеться у донській відписці від 4 липня 1644 р. Пишучи про те, що вони з Дону спорядили станицю проводжати послів, донці зазначали: “щоб по шляху яка напасть і поруха над послами від тих литовських зло¬ дійських людей і в Русі між міст від татар не сталася”111. Відтак донські козаки не тільки чітко відділяють Дон від Русі, а й дають собі раду в існуванні між цими територіями проміжної ланки - Поля. Русь не охоплює незалюдненого Поля й починається там, де стоять українні міста. Лише в “Історичній повісті” про оволодіння в 1637 р. Азовом, автором якої був донський осавул Федір Порошин, Донська земля 106 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 6 жовтня 1628 р. (РГАДА - Ф. 89. - 1628 № 2. - Л. 139). 107 РИБ. - Т. XVIII. - С. 352. 108 Там же. - С. 506. 109 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від З грудня 1637 р. // Там же. - С. 640. 110 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 15 січня 1638 р. // Там же. - С. 654. 111 РИБ.-Т. XXIV.-С. 551.
302 Частина III. Козаки і християнський світ приписана до Московської держави: “по тій же преславущій ріці Дон вверх живе вільне козацтво, велике донське військо православної хрис¬ тиянської віри Московської області”112. Однак така пафосна заява з огляду на концептуально цілком інакший супровід попередніх і на¬ ступних козацьких суджень не відбиває справжніх уявлень донців про співвідношення Московії та Донської землі. Радше це був лише один із засобів для досягнення головної мети “Історичної повісті” - забезпечити лояльне ставлення Москви до оволодіння Азовом та її практичну допомогу Війську Донському. Тим паче, що “вуха” реаль¬ ного ставлення стирчать і в самій повісті, де надибуємо звичне роз¬ різнення Московії та Дону (“з того ж града Азова чиниться багато пакості Російському государству Московській державі й нашим юртам”113 й особливо в наступному судженні: “Тікаємо ми з тієї держави Московської з роботи вічної, із холопства невільного, від бояр і від дворян государевих”ш. Протиставляли Донську землю Московії і в останній. Московські чинники не поширюють на Дон поняття “царська отчина”. Дон роз¬ глядається як окрема територія, розташована поза межами Московії. “Виїхав з Дону до Русі”, - значиться в приказному записі від 1625 р. про вихідця з полону Зиновія Булгакова115. У 1626 р. білгородський воєвода бідкався, що “воїнські люди через Дон (річку. - В. Б. ) в Русь та з Русі перелізуть”116. Подібні випадки непоодникі й цілком вкла¬ даються у певну систему. Надибуємо і прямі твердження про окреміш- ність Дону від Московської держави. Так московські посли в Криму С. Торбєєв та І. Басов говорили: “і самому тобі Джанібек-Ґірею царської величності відомо, що донські козаки на Дону живуть біля Азова, а не в Московській державі”111. Що справа тут не лише в дипломатичні риториці, а в усвідомленні московськими елітами того факту, що Дон перебуває поза політичним тілом Московії, добре відтінює цілком інакша постава в подібних ситуаціях Варшави. Дипломатія Речі Пос¬ политої, попри те, що як і Московія, всю дорогу відхрещувалася від 112 Історична повість про облогу та оволодіння козаками Азовом. - С. 52. 113 Там же. - С. 53. 114 Там же. 115 Приказний запис, 1625 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол.-Стб. 32.-С254. 116 Відписка білгородського воєводи Максима Язикова до московського царя Михайла Федоровича від 12 вересня 1636 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 64. - Л. 95). 117 Відписка С. Торбєєва та I. Басова до московського царя Михайла Федоровича від 29 червня 1629 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1629. - № 9. - Л. 41).
Розділ 11. Козацькі ідентичності 303 морських і суходільних походів українських козаків і називала остан¬ ніх свавільниками, ніколи не ставила українське козацтво поза межі своєї держави. Максимум, на що йшли, то це на підкреслення недо¬ ступності козацьких країв, через що важко привести козаків до покори. Показово також, що московський цар переймається проблемою про¬ вокування козаками набігів татар, азовців і ногайців на “украйни” й не має діла до провокування набігів на Дон. Водночас, прагнучи інтегрувати Військо Донське до свого полі¬ тичного тіла, Московія повсякчас нагадувала донцям про їхній релі¬ гійний та етнічний зв’язок з московитами. “Як ви, отамани і козаки, так робите, природою є наші істинні православні християнські віри діди і батьки, і ви всі народилися в нашій православній вірі і служили колишнім російським государям без всякої зради й хитрості”, - писав, наприклад, цар до козаків у 1617 р., вимагаючи помиритися з Азо¬ вом118. Мотив наявності на прикордонні та в інших регіонах Московії кревних (“родимців”) донських козаків поруч із педалюванням питан¬ ня “істинної православної віри” належав до грона основних ідеологічних інструментів Московії119. У такий спосіб вона намагалася подати ко¬ заків за органічну складову московського соціуму, сформувати на Дону відповідну ідентичність. Аналогічні наміри вона виношувала й стосов¬ но інших козацтв, про що опосередковано свідчить поява в москов¬ ському діловодстві поняття “русскіє козаки”. Це поняття вживається зрідка, а його семантичне наповнення не відшліфувалося. Під такими козаками розуміли, то донців, то терців або гребінців120. 118 Грамота московського царя Михайла Федоровича на Дон від 26 вересня 1617 р. (РГАДА.-Ф. 89.-1616 № 1.-С. 162). 119 Див. хоча б грамоти московського царя Михайла Федоровича на Дон від 10 березня та 7 вересня 1623 р., 22 жовтня 1625 р., 2 вересня 1627 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1623 № 2. - Л. 150-151; РИБ. - Т. XVIII, - С. 248,275). 120 Московські посланці в Криму Ф. Челюскін та П. Данилов, оповідаючи про морський похід козаків під Кафу (1616), зазначали, що “/ русскіє, государ, донські козаки з тими за¬ порожцями приходили” (відписка цих послів до царя Михайла Федоровича від 18 лютого 1617 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1615 № 9. - Л. 110). У допитових свідченнях гінця від москов¬ ських посланців у Туреччині І. Кондирєва та Т. Бормосова від 5 вересня 1623 р. стосовно учасників спільного морського походу українських козаків та донців під Самсонов вжива¬ ється як тотожні поняття “донські козаки” та “русскіє казакі” (РГАДА. - Ф. 89. - 1623 № 2. - Л. 129). Путивльський воєвода С. Волинський, переповідаючи у відписці до царя допитові свідчення свого вивідувача про події в Україні, ужив поняття “русскіє козаки”, щодо донців (“приходив (Іван Сулима... - В. Б. ) Дніпром із запорізькими Черкасами і русскімі козаками ” (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 64. - Л. 174). Про те, що у війську І. Сулими, яке оволоділо фортецею Кодак, разом з українськими козаками перебували саме донці, див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном.. - С. 208-209). Про випадки прикладення московськими чинниками до донців по¬
304 Частина III. Козаки і християнський світ Від кінця XVI ст. поняття “русскіє козаки” та споріднене з ним “московські козаки" вживається в Речі Посполитій, Криму, Туреччині для позначення донських козаків, що, однак, відбивало не специфіку тотожності донців, а уявлення сусідів про перебування донського козацтва в силовому полі Московії121. Значну роль відігравала й по¬ літична кон’юнктура, яка змушувала польські, турецькі й татарські чинники підкреслювати в такий спосіб відповідальність Московії за морські походи донських козаків. Однак, попри всі ідеологічні зусилля, Москві не вдалося сфор¬ мувати на Дону відчуття тотожності донців і московітів. Виводячи Дон за межі Московської держави, донці також відрізняли себе і решту козацьких спільнот від “русскіх людей", хоча й давали собі раду в московському походженні значної частини донської спільноти. Об¬ ґрунтовуючи своє рішення оволодіти Азовом, Військо Донське у від¬ писці від 3 грудня 1637 p., крім усього, пояснювало свої дії тим, що “азовські люди за море батьків і братію, і сестер наших продавали на катарги і кораблі тіш русскім полоном у турецьку землю вантажили. І нам... шкоду велику ті погані азовці чинили, в наших юртах і на річках і на очеретах, і на переходах нас... хватали і за море... також нашу братію на катарги продавали і великі знушання в неволі чинили”122. На перший погляд, донці тут ставлять себе на одну дошку з мос¬ ковитами. У світлі ж наведених вище зразків розміщення козаками Донської землі за межами “царської отчини” напрошується висновок, няття “русскіє казакГ див. також: Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 407). Московські посланці в Криму О. Прончищев та р. Болдирь приклали поняття “русскіє козаки” до козаків з Терека: “привели до калги-царевича з Кафи двох чоловік русскіх козаків, а від¬ купили їх кафинці у гірських черкесів. Та їхніх товаришів залишилось у Кафі шість”. А калга хотів використати приведених козаків як провідників на Терек (РГАДА. - Ф. 123. - 1625 № 1.-. Л. 37). 120 Московські посланці в Криму О. Прончищев та Р. Болдирєв приклали поняття “русскіє козаки” до козаків з Терека: “привели до калги-царевича з Кафи двох чоловік русскіх козаків, а відкупили їх кафинці у гірських черкесів. Та їхніх товаришів залишилось у Кафі шість”. А калга хотів використати приведених козаків як провідників на Терек (РГАДА. - Ф. 123. - 1625 № 1. -. Л. 37). 121 Див., зокрема: Бєльський Й. Польська хроніка Марціна Бєльського // ВирськтД. Річпосполитська історіографія... - Т. 2. - С. 319, 330; інструкція послу до Туреччини П. Ордзі від 19 жовтня 1618р. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 2722). - S. 467); Листи Кінан-паші до коронного гетьмана С. Конецпольського від 2 серпня та 8 вересня 1636 р. // Korespondencja Stanislawa Ко- niecpolskiego... - S. 306-307, 326; лист кримського хана Бегадир-Ґірея до московського царя Михайла Федоровича, жовтень 1638 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1638 № 22. - Л. 165). 122 РИБ. - Т. XVIII. - С. 637.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 305 що оповідь оформлена як протиставлення полону з Московії і по¬ лону з Дону, шкоди, завданої азовцями “русскім” і “козакам”. Особ¬ ливо чітко таке протиставлення проступає з того, що донці повсякчас тих московитів, які з різних причин перебували на Дону й не стали членами донської спільноти, називають “русскімі людьмі”, а не марку¬ ють за становою ознакою, як би годилося у випадку усвідомлення козаками своєї належності до московського соціуму. “І русскіє люді, які нині на Дону є, крім татар і черкас, государю хрест цілувати раді”, - говорили, наприклад на допитах у Москві донські отамани Б. Конинський і Т. Яковлев123. Стосовно ж представників козацьких спільнот не використовується інакше поняття, ніж “козаки”. Останні нетотожні “русскім людям", нехай серед тих перебувають батьки, се¬ стри, брати, дружини багатьох із козаків, а саме поняття “русскіє люді” вживається винятково стосовно московитів. Ті ж “русскіє люди”, які прибули на Дон і покозачилися, перестають для донців бути власти¬ во ними. Вони тепер “козаки", члени особливої спільноти, відмінної від російського соціуму, що стало логічним наслідком культивування самодостатності Дону, його незалежності від усіх сусідів. Поєднуючись з тим фактом, що, як наголошувалося вище, і в Московії добре розрізняли донців та непокозачених до кінця моско- витів-вихідців на Дон, це позбавляє підстав спроби подати Донську землю чи то як органічну частину Московії, чи то як складову ніби¬ то цілісного регіону московське прикордоння - Дон. Повільне од- онщення приходьків-московитів напрочуд чітко відтінює наявність виразної різниці між козаками й населенням прикордоння, а не на¬ впаки буцімто “невизначеність “межі між мешканцем південноросійської окраїни і донським козаком”124. Ніякі тісні зв’язки з московським світом не змогли нівелювати у свідомості донців відчуття своєї окре- мішності. Тим паче, що не менш представницький комплекс поза- конфронтаційних контактів донські козаки подібно до решти хрис¬ тиянських казацтв підтримували з мусульманськими сусідами. Як піде мова далі, були тут і торгові стосунки, і родинні зв’язки, і вихід з Дону на той бік Степового Кордону з “побусурманенням” включно. Тож сумніви Б. Боука стосовно того, наскільки ідентичність донців співпадала в етнічному сенсі з російською125, мають бути зняті радше 123 Допитові свідчення донських отаманів Б. Конинського і Т. Яковлева від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - JI. 204) 124 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 67. 125 Боук Б. Фронтир или пограничье? Роль зыбких границ в стории донского каза¬ чества // Социальная организация и обычное право: Материалы научной конференции,- Краснодар, 2001. - С. 150; Боек В. Imperial boundaries... - Р. 31. 20-1217
306 Частина III. Козаки і християнський світ в напрямку визнання появи на Дону вже принаймні в першій по¬ ловині XVII ст. особливої козацької ідентичності, яка протиставля¬ лася ідентичності російській. * * * Судячи з того, що волжаки, терці, гребінці та яїцькі козаки по¬ дібно до донців плекали самодостатність своїх анклавів, швидше всього, вони так само відрізняли себе від московитів. Ніщо в козаць¬ кій поведінці не наштовхує на думку про те, що козаки ототожню¬ вали себе з “русскімі людьми". Так само московські еліти не подають ознак того, що трактують козацтва Волги, Яїка й Тереку інакше, ніж донців. Як складову російського світу. Території їхніх анклавів вона не вписує до “царської отчини”. Виникає, однак, питання чи кожне з козацтв самоусвідомлювало себе самостійною суспільною одиницею чи козацькі анклави уявля¬ лися складовими суцільного козацького масиву поділеним лише те¬ риторіально, по річках. Майже цілковитий брак джерел, які б нада¬ валися до інтерпретації з метою з’ясувати особливості ідентичності волжаків, терців, гребінців та яїцьких козаків, залишає це питання великою мірою відкритим. Однак низка опосередкованих даних свід¬ чить радше про те, що згадані козацтва, радше, чулися окремими етносоціальними спільнотами. Попри активні переміщення козаків між Доном, Волгою, Яїком і Тереком, попри тривале перебування, врешті, навіть, обмісцевлення козацьких приходьків, як козаки, так і зовнішні чинники чітко й по¬ слідовно розрізняють представників різних спільнот. У першій по¬ ловині XVII ст. поняття “козак” принципово не використовується як загальник для позначення козаків незалежно від анклаву. Для самих козаків, Москви й московських воєвод цілком зрозумілі межі кожної зі спільнот і належність тієї чи іншої встановленої особи не до коза¬ цтва взагалі, а до котроїсь із них. Донці, як уже йшлося, спромогли¬ ся поділитися на низовців і верховиків, не те що відрізнити себе від решти козаків. Розділеність козацького поясу східної зони Степового Кордону на спільноти, які самоусвідомлювали себе окремими соці¬ альними структурами, відтінює і той факт, що в Речі Посполитій навпаки широко використовується поняття “козаки”, під яким розу¬ міли увесь загал українського козацтва. Насамкінець, про самість козацьких анклавів у рамках козацького світу свідчить і наявність на Дону, Яїку й Тереку своєї військово-територіальної організації - Вій¬ ська. Лише волжаки не зуміли утворити свого Війська, але й не входили до жодного з утворень сусідів.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 307 Не можна не помітити, що, на відміну від тотожності українських козаків, самоідентифікація інших козацьких спільнот формувалася під впливом кардинально інших обставин. Роль своєрідного ядра, навколо якого групувалися супутні чинники, виконувало культиву¬ вання цими козацтвами окремішності своїх анклавів від навколишніх сусідів. Дистанціювання від інших соціальних структур, руйнування спроб обмежити свій суверенітет неминуче підштовхувало козаків до протиставлення цим структурам себе як спільноти та козацького світу Дону, Волги, Яїка й Тереку. І козаки так і робили. 11.3. Козацька “вітчизна” Формуючи свої тотожності на принципово різних засадах, укра¬ їнські козаки та решта козацьких спільнот розійшлися по різних кутках і з приводу підходів до уявлень про “вітчизну”. Ціннісно від¬ межовуючи свої анклави від територій усіх сусідів і протиставляючи Московії, яка прагнула накинути свою зверхність, донці, волжаки, терці, гребінці, яїцькі козаки ставили себе поза навколишні системи світоглядних координат з приводу окреслення “вітчизни”. Для козаків Московська держава не могла ототожнюватися з “вітчизною”. Цар не персоніфікував останню. Козацькі висловлювання про “царську отчи- ну” й самого царя позбавлені інтерпретацій Московії як спільної “вітчизни” для “русскіх” і козаків. Інтереси донців у цьому сенсі обмежуються Донською землею. Козаки саме її вважають альфою і омегою свого існування, своєю “вітчизною”, хоча поняттям “Донська отчина” чи схожим не оперують. Дон вони не вписують у Московську державу, не прагнуть закласти свої осідки на її території. Якщо українські козаки постійно розши¬ рювали свою присутність - соціальну й територіальну - у межах українських земель, то донці так і не вийшли за рамки відрізаної від Московії Полем Донської землі. Розглянута вище інтеграція пред¬ ставників донського та яїцького козацтва до московського соціуму означала вихід за межі козацьких спільнот, чого ніколи не було в Україні. Усіма засобами донські козаки готові захищати лише “преславугцу ріку Дон” і “без бою Дон не покидати”. їх турбує цілісність лише Дону, а не “царської отчини”. Зміст донських відписок та допитових свідчень виразно вказує на те, що Військо Донське не використову¬ вало риторики, пов’язаною з цілісністю останньої. Тільки під час Азовської епопеї 1637-1641 рр. суто утилітарно виникає проблема розширення цієї “отчини”. Відчувши, що самотужки їм надовго не 20*
308 Частина III. Козаки і християнський світ втримати фортецю, козаки пропонували її цареві, подаючи свою про¬ позицію в обгортці розростання “царської отчини”126. Цим поодиноким випадком і обмежуються представницькість донців в московській концепції “царської отчини”, яка була невід’ємною складовою уявлень московських еліт про територіальний вимір своєї “вітчизни”. Прак¬ тичними ж діями донці, як і волжаки, терці, гребінці та яїцькі коза¬ ки засвідчували свою світоглядну готовність служити іншим христи¬ янським володарям проти московського царя, як-от під час Смути чи московського походу королевича Владислава127. Така спрямованість пропозицій служби королевичу, висловлених Військом Донським вже після вибору на трон Михайла Федоровича (і представниками влас¬ тиво донців теж) контрастує зі специфікою лояльності українських козаків щодо свого патрона - короля Речі Посполитої. Коли в 1585 р. Військо Запорізьке пропонувало свої послуги кримському ханові, то спеціально обумовлювало, що готове разом з ним воювати усіх, “опріч короля польського”128. Пізніше козаки під¬ креслювали, що “воліли вашій королівській милості пану нашому при¬ родженому служити, ніж іншим монархам”129. Напередодні Смолен¬ ської війни Військо Запорізьке довело, що ці запевнення не були лише риторикою. Воно відкинуло пропозиції виступити проти Вар¬ шави130. При цьому козаки як “вірні слуги короля” домагалися від нього застереження права найматися за його згодою на службу до інших християнських володарів. Промовисто звучить відповідний пункт інструкції Війська Запорізького послам на сейм 1623 p.: “Щоб панам християнським, коли від якого будуть закликані, їм вільно було йти на службу, повідомивши короля, його милість”131. Козакам йшлося по правове закріплення своїх фактичних практик, більшість яких, до всього, чинилася з відома Варшави. Ці служби, зрозуміло, не могли бути обернені проти короля. 126 Відписки Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 10 вересня 1640 p., 2 травня 1641 р. // РИБ. - T. XXIV. - С. 50, 156. 127 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 319-324. 128 Грушевський М. С. Історія України-Руси. T. VII. - С.169. 129 Лист старшого Війська Запорізького П. Сараповича до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 17 березня 1600 р. //Брехуненко В., Нагелъський М. Дванадцять листів... - С. 441. 130 Про заходи Швеції стосовно втягування українських козаків до підготовлюваного московсько-шведського військового союзу див.: Поршнев Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее России. - Москва, 1976. - С. 259. 131 Biblioteka Czartoryjskich. - № 354 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 11579).-S. 44.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 309 Водночас на ставлення українських козаків до короля й до Речі Посполитої посутньо впливало їхнє долучення до змагань за “права і свободи народу руського". Подвійна лояльність, інтереси цих змагань, а також станові мотиви вистелили дорогу до пошуку військово-полі- тичних союзів проти Варшави із зовнішніми чинниками - Доном та Кримським ханатом. Однак природа таких союзів була цілком інак¬ шою, ніж служби решти козацтв королю Речі Посполитої під час Смути. Останні, надаючи послуги іншому володарю проти москов¬ ського царя, нехай і виходячи із суто своїх спонук, йшли у фарвате¬ рі чужих стратегій. Тобто для козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку події в Московії - це події не у своїй “вітчизні”, у якій слід навести уявлюваний лад, а в сусідній державі, від якої, правда, залежить по¬ внокровне функціонування власної спільноти. Українські ж козаки навпаки шукали союзників задля виборювання своїх інтересів у рам¬ ках Речі Посполитої. Своїми можливостями нав’язати стосунки з іншими володарями і просити там захисту своїх прав і свобод, коза¬ цтво намагалося шантажувати Варшаву, витискуючи поступки, як-от напередодні сейму 1623 р., коли заявляло: “Те нас в цьому тільки тішить, що ваші милості, наші милости¬ ві панове, перші люди, великі, уважні, справедливість світу, цілість вітчизни милуючи, і ці, які наших заслуг добре свідомі, послані до цієї комісії з нами, певні ми цього щодо милостивого бачення його королівської милості, пана нашого милостивого, і ваших милостей, наших милостивих панів, що дивлячись на криваві за¬ слуги наші Речі Посполитій, колишні і подальші, нічого не слуш¬ ного від нас вимагати, що жодної міри, якими обтяженнями прикривати, а тіш паче військовим способом нас, ницих його королівської милості і тієї зацної Речі Посполитої зичливих слуг, не захочете зносити безвинно й безпричинно. Бо й нам не довело¬ ся б інакше, тільки Пану Богу Всемогутньому, справедливому судді, папі, його милості, святому римському біскупові, цісареві, його милості, і багатьом іншим монархам освідчившись, довелося б про здоров’я і цілість свою радитися, до того, щоб не дійшо Пане Боже в Трійці Святій Єдиній...”132. Українські козаки охоче оперували поняттям “вітчизна”, чим впи¬ сували себе і в український дискурс, і в річпосполитський. Для них поняття “вітчизна” є одним із ключових у системі самоусвідомлення. Воно їм було добре знайоме як стану, який прагне дорівнятися до шляхти. На відміну від решти козацтв, відгороджених від еліт, укра¬ 132 Лист Війська Запорізького до сейму Речі Посполитої, не раніше 1623 р. // Игог- сіошкі М. Яеііяіа і Когасгугпа... - Б. 206.
310 Частина III. Козаки і християнський світ їнські козаки дихали повітрям, напоєним шляхетськими стереотипами мислення, уявленнями, фобіями, частину яких вбирали чи трансфор- мовували у своїх головах, зокрема й тих, які заходили в інтерпрета¬ цію своєї “вітчизни”. Змагаючись за місце “під сонцем”, козацтво хочеш не хочеш мусило приймати правила гри, притаманні тамтеш¬ ньому середовищу, нав’язувати до зрозумілої й прийнятної в ньому риторики, комунікативної системи загалом. Звідси часте й шаблонне оперування поняттям “вітчизна”. Заледве який козацький лист до шляхетських чинників обходить¬ ся без згадок про “вітчизну” та турботи Війська Запорізького про неї. К. Косинський підступаються до поняття “вітчизна” восени 1592 р., пишучи до короля: “Так теж і за панування вашої королівської ми¬ лості постійно, статечно послуг милості вітцівського (оусгуте0) пана свого і братії нашої, народу християнського, своє життя на смерть... міняли"133 Через чотири роки Семерій Наливайко вже використовує властиво поняття “вітчизна”134, а в 1602 р. гетьман Іван Куцкович думає про “оздобу і славу Речі Посполитої, вітчизни своєї вічної’135. Судження про “вітчизну” - постійний атрибут козацьких документів першої половини XVII ст. Зі свого боку еліти Речі Посполитої цілеспрямовано вкидали в козацьке середовище концепцію “вітчизни”, що цілком зрозуміло з огляду на козацьку поставу в державі, а також на ті небезпеки, якими віяло від козаків як суб’єкта міжнародних відносин. Та лег¬ кість, з якою козаки наймалися на службу до сусідніх християнських володарів, а також знаки визнання, отримувані Військом Запорізь¬ ким від останніх, навіювали думки про загрозу стабільному позиці¬ онуванню козацтва як вірних підданих короля. Самі козаки не раз уміло розігрували цю карту. Обстоюючи свої права і свободи, скар¬ жачись на “кривди незносні”, вони час від часу використовували риторичні прийоми, покликані тримати Варшаву, як-то кажуть у тілі. Заявами, що воліють лише “своєму природженому пану" служи¬ ти, “не шукаючи жодного пана в інших державах, як в християнстві, так і між бусурманським народом, противником віри сина Божого”т, 133 Лист гетьмана Війська Запорозького К. Косинськош до Зиґмунта ІП від 15 вересня 1592 р.// Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 439. 134 Лист С. Наливайка до віденського воєводи І. Ходкевича, 1595 (AGAD. - Archiwum Radziwillow. - Oddzial V. - № 13368. - К. 1). 135 Лист гетьмана Війська Запорізького І. Куцковича до галицького старости Ю. Струся від 11 травня 1602 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - К. 40). 136 Лист гетьмана Війська Запорозького К. Косинського до Зиґмунта III від 15 вересня 1592 р. //Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 439.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 311 вони розраховували на інший ефект - на поступки задля збережен¬ ня своєї лояльності. Аналогічну функцію, не більше, виконували й висловлювання про можливий перехід під царську зверхність і на¬ віть про те, що “міста литовські стануть очищати в... государеве ім’я”137. Це була лише риторика, спрямована на те, щоб ефективно використати московський чинник у змаганнях за станові інтереси та за “поправу вольності та свобод народу руського”. Про те, чи українські козаки справді воліли опинитися під “високою царською рукою", добре ілюструють події Смоленської війни. Утім Варшаву контакти Війська Запорізького з одновірною для нього Москвою непокоїли найбільше. Посольства до царя, царське “жалування”, надходження якого накладалося на вічні клопоти щодо погашення коронним скарбом заборгованостей з платні для реєстров¬ ців - усе це стимулювало послідовне наголошення у стосунках з козаками на питанні “вітчизни”, покликане гальмувати можливу по¬ яву шкідливих орієнтацій. Тому під час комісії 1625 р. король і ко¬ місари вимагали від козаків: “Аби тих, які в посольствах до Москви їздили, ставили, щоб під присягою зізналися, якими посольствами були туди послані й листи, які мали від московського князя, щоб віддали до рук їх милостей комісарів"138. Найбільше ж дратувало визнання коза¬ ками “титулу царя московського”139. З огляду на занурені ще в остан¬ ню чверть XV ст. претензії Московії на спадщину Київської Русі, це виглядало як небезпечний прецедент підтримки цих претензій одним із українських станів, нехай і не еліти. Своїм занепокоєнням король навіює переконання, що саме так він трактував козацькі дії. Зусилля верхівки Речі Посполитої спрямовувалися на те, щоб цементувати в козацькому середовищі стійкі переконання у вірнос¬ ті “нам (королю. - В. Б.) і вітчизні нашій”, необхідності служити “на оздобу Речі Посполитої, на оборону вітчизни”ш. Москва теж 137 Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. - Москва, 1877. - Т. 1. - C. 182. 138 Декларація королівських комісарів Війську Запорізькому, 1625, кінець жовтня // Zbior pami^tniköw historycznych о dawney Polscze... -Т. VI. - S. 181-182. 139 Tamze. - S. 179. 140 Див. хоча б: лист гетьмана Великого князівства Литовського К. Радзивіла до гетьмана Війська Запорізького Г. Лободи від 29 січня 1596 р. (AGAD. - Archiwum Za- moyskich. - № 3036. - K. 21); лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького від 1 серпня 1600 р. (Biblioteka Jagiellonska. - № 2/1952 (Biblioteka Naro- dowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 12611). - S. 392 v.); лист короля Речі Посполитої Зигмунта III до Війська Запорізького, 1613р. (AGAD.-TekiNaruszewicza.-№ 10.-К. 18); лист короля Речі Посполитої Владислава IV послам Війська Запорізького на коронаційний сейм від 21 березня 1633 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - K. 106).
312 Частина III. Козаки і християнський світ закликала, наприклад, Військо Донське служити цареві, бути його вірними підданими. Іншими словами, прагнула сформувати у дон¬ ському середовищі, і ймовірно в інших козацьких спільнотах, уяв¬ лення про “царську отчину” як їхню “вітчизну”. Але козацтва схід¬ ної зони Степового Кордону залишилися вірними ідеї самодостат¬ ності своїх анклавів. Натомість українські козаки, слідом за шляхтою зі смаком вжи¬ вають поняття “вітчизна”, “мила вітчизна”, “оздоба вітчизни”, “зрад¬ ники вітчизни”, так само розуміючи під “вітчизною” Річ Посполиту, не відділяючи цю “вітчизну” від особи короля, свого патрона. Дяку¬ ючи, наприклад, Кшиштофу Радзивілу за “лицарський подарунок”, - шаблю, - старший Війська Запорізького на той час Іван Петрижиць- кий висловився дуже промовисто: “За милостивий подарунок, яким ваша князівська милість на¬ шого старшого велів обдарувати, тобто шаблю, уклінно вашій князівській милості дякуємо, віншуючи, щоб він за добре здоров’я вашої князівської милості, вітчизни й достоїнство короля його милості, якого нам Бог послати велить, умочив цю шаблю у крові неприятеля коронного” ш. Козаки вважають себе “сторожами вітчизни”, більше того, послідов¬ но оперують поняттям “цілість вітчизни”, повсякчас засвідчуючи свою волю воювати “за здоров’я його королівської милості й уст Речі Поспо¬ литої, за цілість вітчизни милоГш. При цьому вони не обмежували для себе коло противників і були готові, як висловлювалися не раз, покласти “горла свої проти кожного неприятеля за цілість вітчизни”143. Свої заслуги в обороні “вітчизни” козаки кладуть в один кошик з ін¬ шими аргументами, покликаними узасаднити претензії на соціальне визнання. Наголошуючи на неабияких заслугах у справі захисту й оздоби “вітчизни”, вони пробують поставити знак рівності між турботою про благо “вітчизни” й піклуванням про “криваво заслужені” козацькі права й вольності. Ця концепція з’явилася в головах козацької стар¬ шини порівняно рано. Принаймні гетьман І. Куцкович чітко виклав її 141 Лист гетьмана Війська Запорізького І. Петрижицького до К. Радзивіла від 31 травня 1632 р. // МицикЮ. Листи Петрижицького-Кулаги. - С. 21-22. 142 Лист гетьмана Війська Запорізького М. Дорошенка до гетьмана Великого кня¬ зівства Литовського князя К. Радзивіла від 12 лютого 1626 р. // Брехуненко В., Нагель- ський М. Дванадцять листів гетьманів... С. 445. 143 Лист старшого Війська Запорізького І. Петрижицького до князя Домініка За- славського від 9 червня 1632 р. // Архив ЮЗР. - Ч. III. - Т. 1. - С. 327; лист Війська За¬ порізького до королівських комісарів від 13 січня 1622 р. // Бедрокицька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 528.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 313 у своєму листі до Ю. Струся від 11 травня 1602 р. Закидаючи галиць¬ кому старості нагінки на козаків та їхні сім’ї, гетьман писав: “Коли ж ваша милість, будучи сенатором, повинність ту ваша милість має завжди, думати про оздобу і славу Речі Посполитої, вітчизни своєї вічної, а не про свої пожитки. А більшою оздоба і слава Речі Посполитій бути не може, ніж коли люд лицарський в слушній шані і повазі буває, ніж ваша милість вище над по¬ житок і славу Речі Посполитої ставлячи свою ненависть, замість оборони, яку ваша милість, як сенатору нам, людям лицарським, повинен чинити, стародавній свій гнів на наших маетностях за нашої там на цей час відсутності наказав спустошити і майже до ґрунту їх винищити”ш. Через тридцять років по тому в інструкції послам на конвокацій- ний сейм від 9 червня 1632 р. старший Іван Петрижицький виписує у типологічно подібному стилі службу козаків “вітчизні” як підставу для обдарування Війська Запорізького належними правами та вольно¬ стями: “Відомі усій зацній Короні вірні та відважні наші заслуги на різних експедиціях Речі Посполитої, і визнати це слушно мають, що мало не довкруж кордонів Корони Польської стояли за до¬ стоїнство польських короліву їх милостіу за повагу їхнього має¬ стату, цілість вітчизни і добра Речі Посполитої, не шкодуючи здоров'я та утрат, головами своїми оточили, будучи впевненими, що коли-небудь дочекаємося такої щасливої години, отримаємо поправу у вольностях і правах своїх лицарських, дуже просити (послам. - В. Б.), щоб милостиве до його королівської милості, майбутнього пана, вклали, щоб вольностями, що належать людям лицарським, були обдаровані"145. 144 Лист гетьмана Війська Запорізького І. Куцковича до галицького старости Ю. Струся від 11 травня 1602 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - S. 40). 145 Інструкція послам Війська Запорізького на конвокаційний сейм від 9 червня 1632 р. // Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. - Киев, 1883. - Т. 1. - С. 405. 3 невеликими стилістичними змінами цей фрагмент увійшов до інструкції козацьким послам на елекційний сейм від 4 вересня 1632 p.: “Acz nie rozumie- lismy nigdy, aby ich mc pp. senatorowie у wszystka Rpta, pomniqc na tak wierne, odwazne у krwawe zaslugi nasze na roznych expedyciach dawnieiszych, wyliczac by ich trudno, die teraz za swiezo zmarlego swiqtey pamiqci zeszlego k. i. mci, со nasza pamiqc niesie iako w Multia- niech, w Inflantach у w Moskwie przez tak wiele lat w Woloshech, s tatary iako wiele razy pamiqc nie zniesie, za powagq k. i. m. maiestatu calosc oyczyzny у dobra Rzeptey zastanawia- iqc siq, niemal w krug granic Korony Polskiey polawszy krwiq, glowami swemi otoczyli ” II АЮЗР.-Ч. III.-Т. l.-C. 339.
314 Частина III. Козаки і християнський світ На такому тлі припущення П. Саса про те, що козаки вважали “вітчизною” Україну146, виглядає непереконливо. Тут, очевидно, від¬ булося зміщення понять, оскільки козаки, розуміючи під “вітчизною” Річ Посполиту, безальтернативно зараховували себе до українського соціуму, а також вели мову ще й про властиво свою козацьку землю й бачили останню “на Україні”. Якраз сусідство в козацькому світо¬ баченні уявлень про Річ Посполиту як про “вітчизну” та про свою вмонтованість до українського соціуму унеможливило формування в головах козаків понаднаціональної річпоспосполитської самосвідомос¬ ті. Еволюціонувавши до того, щоб претендувати на місце в “народі руському”, козаки хоча й чулися “члонками Речі ПосполитоГиі, але співвідносили це із задоволенням його потреб. Як уже йшлося, з 1620-х pp. козацька старшина виразно в’язала станові вимоги, з про¬ блемою “направи прав і свобод народу руського". Увійшовши в це русло, козаки зіштовхнулися з уявленнями української шляхти про руський світ, минуле Русі, засади поєднання її під одним дахом з Литвою та Короною. І виявилися добрими учнями. Вже в 1620-х pp. у світогляді козацької верхівки знайшлося місце для рефлексій з приводу не тільки самодостатності і старожитності “народу руського”, але й устроєвої моделі Речі Посполитої. Усвідомлення козаками комбінації у “вітчизні” трьох світів - руського, польського й литовського пробивається у козаків крізь частокіл риторичних прийомів, уживаних з огляду на правила гри з Варшавою. Козацька верхівка засвоїла ідеї, які оберталися в середови¬ щі руської шляхти стосовно особливостей входження Русі до Корони Польської. Як і шляхта козаки вживали поняття “держави руські” (“panstwa ruskie”), як і шляхта були переконані що Русь увійшла до Корони Польської на засадах договору. У січні 1622 р. козацька старшина, яка з’їхалася до Києва на чергову комісію, перераховуючи свої вимоги й перелічуючи наруги над православною вірою й свобо¬ дами “народу руського” писала, що порушуються “права надані на¬ родові руському під час втілення держав руських в Корону”ш. Козаки 146 Сас П. Витоки українського націотворення. - С. 83, 85. 147 Див. хоча б: лист гетьмана Війська Запорізького І. Петрижицького до депутатів житомирського сеймику від 30 травня 1632 р. (АОАБ. - АгсЬіуушп ЯасІгіхуШбму. - ОсісігіаІ V. -№ 11546. - Б. 5 (український переклад див: МицикЮ. Листи Петрижицького- Кулаги. С. 20-21; інструкція Війська Запорізького своїм послам на елекційний сейм Ф. Кузмінському, Ф. Праличу та В. Онишкевичу від 6 вересня 1632 р. // АЮЗР. - Ч. III. - Т. 1.-С. 339. 148 Лист Війська Запорізького до королівських комісарів від 13 січня 1622 р. // Бедр- жицька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 528.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 315 також ставили перед собою питання про кордони руського світу, мали певне уявлення про них (“спільно з братією своєю з усім народом руським в кордонах руських, в державах його королівської милості”)149. Докладно з’ясувати ці уявлення, на жаль, немає можливості. Швидше всього, погляди козацтва відбивали територіальний вимір православ¬ ної моделі руської ідентичності, яку православні інтелектуали успіш¬ но навіювали козакам, і мало відрізнялися від тих меж руського світу, по які в середині XVII ст. вів мову Б. Хмельницький, а згодом і всі інші гетьмани. Невипадково ж перераховуючи кривди, завдані Православній Церкві, козацька старшина згадувала міста по всьому периметру Київської православної митрополії: Перемишль, Сокаль, Красностав, Вільно150. Використовують козаки і поняття “держави Великого князівства Литовського” (“panstwa Wielkiego Xiqiestwa Litewskiego”, “ziemie Litewskiego panstwa”)151, розуміють що фактична устроєва модель Речі Поспо¬ литої включає все ж таки лише Корону і Велике князівство Литов¬ ське152. Під час безкоролів’я 1632 р. воліють обрати такого короля, щоб “у мирі між усіма народами тієї зацної Корони керував своєю державою”153. Водночас в українських козаків сформувалися принципово інак¬ ші, ніж на Дону, Волзі, Яїку й Тереку, уявлення про свою “козацьку землю”. Донці, волжаки, терці, гребінці та яїцькі козаки відділяючи територію своїх анклавів від усіх сусідів, з “царською отчиною” включно, не поширювали межі “своєї землі” поза, по-перше, Степовий Кордон, по-друге - свої анклави. Вони чулися єдиними господарями на своїх територіях. Українські ж козаки навпаки співіснували на прикордонні з іншими станами, позиціонували себе відносно них, і лише згодом на Запоріжжі й далі від нього могли сподіватися грати 149 Там само. - С. 527. 150 Див., зокрема: лист Війська Запорізького до королівських комісарів від 13 січня 1622 р. // Бедржицька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 526. 151 Лист старшого Війська Запорозького Г. Лободи до коронного гетьмана Я. Замой- ського від 11 січня 1596 р. // Listy Stanislawa Zölkiewskiego... - S. 65-66; інструкція ко¬ зацьким послам Станіславу Яблонському та Андрієві Кривоблоцькому на сейм, не пізніше початку квітня 1632 // Biblioteka Czartoryjskich. - № 365 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 1547). - S. 1526). 152 Див. хоча б: інструкція послам Війська Запорізького до короля Речі Посполитої від 1 березня 1621 р. //Ковальский Н. П., МыцыкЮ. А. Анализ архивных источников... - С.73; лист Війська Запорізького до конвокаційного сейму від 9 червня 1632 р. // Голубев П. Киевский митрополит Петр Могила... - Т. 1. - С. 403—407. 153 Інструкція Війська Запорізького своїм послам на елекційний сейм від 6 вересня 1632 р. // Архив ЮЗР. - Ч. III. - Т. 1. - С. 339.
316 Частина III. Козаки і християнський світ сольну партію, бодай на перших порах. Українське козацтво мусило перейматися тим, де саме у “вітчизні Речі Посполитій” воно може користуватися омріянами правами й вольностями. На практиці в рамках так чи інак залюднених українських земель воно мало або обмежитися певним простором для самореалізації або прагнути зро¬ бити своєю територією увесь їхній ареал. При цьому як сила, орієн¬ тована на освоєння Степового Кордону, воно претендувало й на доручення до “своєї землі” його частини. Безумовно, внаслідок тісних контактів козаків зі шляхтою та шляхетських допливів у козацьке середовище, туди відразу були вкинуті притаманні шляхті стереотипи щодо південних та східних меж українських земель, під потужним впливом чого й формувалися уявлення козаків про територію, яку вони зарезервували для себе. У зв’язку з тим, що незалюднені степові простори аж до Чорного та Азовського морів в Україні, як уже зазначалося, рахували за свої природні землі, які слід поновно інтегрувати, українське козацтво фактично навіть не мало ціннісного вибору. Виникнувши й устійнив- шись на лісостеповому прикордонні, тобто між контрольованими і поки-що непідконтрольними українськими землями, воно було по¬ збавлене можливостей сформуватися подібно до решти козацтв як спільнота анклавного типу з усіма наслідками, що звідси витікали. Закладення осідків за дніпровськими порогами нічого не змінило, оскільки Запоріжжя також належало до української ойкумени. Свою власну землю козаки, як добре відомо, повсякчас розміщують на “Україні”. Однак просторове наповнення останньої зазнає змін. Спершу претензії козаків, очевидно, не виходили за рамки прикордон¬ ня і свою територію - “Україну” - вони локалізували на ньому. Утім дуже швидко їм стало тісно на Південній Київщині та Східному Поділ¬ лі, про що виразно сигналізують допливи на Дон і виникнення осідків за Дніпровими порогами. А щонайпізніше на зламі ХУІ-ХУІІ ст. уяв¬ лення козаків про те, де вони мають природне право чутися вдома й користуватися правами й вольностями, охопили величезний простір від Білорусі до Чорного моря, про що дуже чітко висловився гетьман Іван Куцкович у листі до галицького старости Юрія Струся від 11 трав¬ ня 1602 р. Розгніваний тим, що під час перебування основного кон¬ тингенту козаків на Інфлянтській війні були спустошені їхні маєтнос¬ ті, гетьман вдався до окреслення території, на якій козаки мають бути вільні від будь-чиїх зазіхань. “Почавши від Могильова, усі України аж до гирла Дніпрового, що все є, власне, приставства наші”і5А. Іншими 154 АСАБ. - АгсЬішшп гатоувкісЬ. - № 3036. - К. 41.
Розділ 11. Козацькі ідентичності 317 словами, козаки, на той час уже стан, воліли реалізовувати свої ста¬ нові прерогативи якщо й не на всіх розташованих по християнський бік Степового Кордону українсько-білоруських землях, то принаймні на їхній значній частині, сфокусованій на Дніпро та його допливи. Безумовно, такі підходи з’явилися на підвалинах активної участі в козакуванні та у формуванні властиво українського козацтва ви¬ хідців з білоруського Придніров’я. По факту ж козацтво не тільки приймало до своїх лав вихідців з Білорусі, Волині, Підляшшя, яких було чимало, а й пробувало стати ногою на білоруській території вздовж Дніпра. Інакше як пояснити, що в 1620-х pp., наприклад, козак Лаврентій Кривоножков проживав з родиною в Бобруйську155. Переконаність в тому, що козацька земля охоплює також і зауваже¬ ні терени, виявилася настільки міцною, що спровокувала появу за доби Б. Хмельницького претензій на включення Південно-Східної Білорусі до складу Гетьманщини156. Тож, бракує підстав погодитися з думкою П. Саса, що козаки “розглядали як “свою землю” Україну виводячи за її межі насамперед Білорусь...”151. Південно-Східну Біло¬ русь вони таки вважали “своєю землею”. Що ж до земель, розташованих по інший бік Кордону, то, козаки однозначно сприймали їх як резерв для розширення своєї території. Видно це не тільки з промовистого одкровення гетьмана І. Куцкови- ча. Свого часу С. Наливайко пропонував осадити козацьке військо в міжріччі Бугу та Дністра на південь від кордонів Брацлавського воєводства.158 Крім того, козаки на практиці поширювали свою при¬ сутність у південно-східному напрямку. А з 1630-х pp. набирає обер¬ тів колонізація майбутньої Слобідської України. Зрозуміло, що в умовах Степового Кордону, коли жодна із сусід¬ ніх потуг ще не мала сил закрити його на свою користь, а величезні простори гуляли без сталого господаря, фіксація чітких меж терито¬ рій українських та інших козаків з боку Кордону була просто не¬ можливою. Занадто багато залежало від мінливої кон’юнктури кор¬ 155 Відписка путивльських воєвод А. Литвинова-Мосальського та І. Уварова до московського царя Михайла Федоровича від 23 жовтня 1632 р. // Воссоединение... - Т. 1.-С. 126. 156 Про змагання козаків за Південно-Східну Білорусь див.: Горобець В. Еліта ко¬ зацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. - Київ, 2001. - С. 151-176; Ко.чзапескі К. Бгіаіаіповб \гсузко\уа риіко'л'піка І\¥апа Neczaja па Віакниві V/ ШасЬ 1657-1659 // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - Київ, 2005. - С. 359-391. 157 Сас П. Витоки українського націотворення. - С. 86. 158 Докладніше по цей проект див.: Сас П. Політична культура... - С. 224-237.
318 Частина III. Козаки і християнський світ донного життя. Сама логіка співіснування тут з конкурентами за- садничо передбачала еластичність навіть умовних кордонів відповід¬ но до спроможності тієї чи іншої потуги гнути свою лінію й тіснити суперника. У цілому ж, рефлексії українських козаків над світоглядним по¬ няттям “вітчизна”, а також образ своєї “козацької землі” ставлять їх на особливе місце в гроні козацьких спільнот Східної Європи, ніби підсумовуючи разючі відмінності між моделями ідентичностей. Ко¬ зацька еліта виразно рухалася в бік ототожнення козацької землі з усім українським простором, де заслужені “вольності” подібно до шляхетських прерогативів повинні мати понадтериторіальний вимір. Звідси був один крок до ідеї членства в “народі руському”. Тож коли в перші десятиліття XVII ст. українські православні інтелектуали бралися вписувати козацтво у розробленій ними православній моде¬ лі руської ідентичності, то починали не з нуля і вже мали на що спертися в козацькому середовиші. Особливості свідомисних уявлень козаків про “вітчизну” стали джерелом тих великих зрушень, які на¬ спіли в середині XVII ст. і призвели до заміни “вітчизни милої Речі Посполитої’ на україноцентричні моделі159. 159 Див. Когут 3. Е. Від Гадяча до Андрусова: осмислення “отчизни” в українській політичній культурі // Гадяцька унія 1658 року. - Київ, 2008. - С. 228-239.
Розділ 12 АЛЬТЕРНАТИВНІ ЦЕНТРИ ТЯЖІННЯ У ХРИСТИЯНСЬКОМУ СВІТІ 12.1. Річ Посполита й козацтва Дону, Волги, Яїка, Тереку “Жодна із сусідніх держав, окрім Російської, не могла виконати для донських козаків роль сюзерена”, - категорично стверджував Н. Мінін- ков1, обґрунтовуючи свою концепцію відносин Московії та донського козацтва. Донські козаки “неминуче мусили бути поглинуті розвинуті¬ шою структурою Московської держави", - незабаром зазначала М. Риб- лова2. З цього приводу існує очевидний консенсус в історіографії не тільки Дону, а й козацтв Волги, Яїка Тереку. Будь-яка альтернатива, крім московської зверхності, не бралася до уваги. Зазначені козацтва нібито були іманентно приречені орієнтуватися на Москву, а згодом і ввійти до її складу. Але чи так уже фатально не могли донські козаки служити, “подібно до запорожців, польському королю-католику”, як стверджував М. Мінінков? А беручи ширше, чи мала шанси Річ По¬ сполита на втягування козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку до орбіти своїх впливів коштом витіснення на задній план Московії? Надмірну категоричність московськоцентричних суджень посутньо підважують, власне, особливості тієї моделі позиціонування відносно Московії, яку сповідували донці, волжаки, терці, гребінці та яїцькі козаки. Культивування самодостатності своїх анклавів, затяте обсто¬ ювання донцями ідеї непідпорядкованості Війська Донського Москві явно відкривало можливості для змагань між останньою та Польсько- Литовською державою за прихильність донців, а через них і решти козаків східної ділянки Степового Кордону. Що вже казати про добу генези й становлення козацького поясу, коли в гру входила низка додаткових чинників, які потенційно сприяли утвердженню немос- ковського сценарію. Протидіючи спробам Московії накинути на Дон царську зверх¬ ність, донські козаки формували поле для можливої переорієнтації 1 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 291. 2 Рыблова М. А. Донское братство... - С. 172.
320 Частина III. Козаки і християнський світ на іншого володаря, терпимішого до їхньої незалежності. Настирли¬ вість Москви, а особливо репресії часів Бориса Годунова та у м’якшій формі в 1625-1631 рр. дратували донців. Активна участь в подіях Великої Московської Смути, підтримка самозванців мали у своєму підмуркові бажання спиратися на “козацькоцентричного” правителя, який би підставляв плече, обдаровував жалуванням, але не зазіхав на суверенітет Війська Донського. Погрози, які лунали з Дону під час кризи в стосунках з Москвою 1630 р., - “Дон государю очистимо й служитимуть тому, хто їх розпочне жалувати”3 - не були порожнім звуком. На цьому ґрунті донці неодноразово контактували з поль¬ ськими чинниками. Якщо самозванці приваблювали донських козаків як претенденти на царський престол, як ймовірні “козацькі царі”, й могли не спів¬ відноситися з “польською рукою”, то поява окремих донських загонів у війську Зиґмунта III, спорядження посольств з Дону до Варшави в 1604 р. та до королевича Владислава в 1617-1618 рр.4 оголюють відсутність у середовищі донців ментальних перешкод для служб іншим християнським володарям, ніж московський цар, і проти Мос- ковії. Показово, що після участі у виборах нового московського царя та залагодження в 1615 р. стосунків з Москвою, козаки не переставали поглядати в польський бік. У 1616-1618 рр. значна частина донців воювала на боці короле¬ вича Владислава. На початку серпня 1616 р. до вже наявних у під¬ розділах литовського рефендаря Олександра Госевського донських козаків долучився загін чисельністю не то 600, не то 700 чол5. На¬ прикінці місяця О. Госевський висловлював переконання, що “донців постійно буде прибувати”6. А в липні 1917 р. їх там налічувалося більше тисячі та ще сотня поміж лісовчиками7. Як на тогочасну чи¬ сельність Війська Донського (в межах 5000 чол.), це дуже солідна кількість, навіть якщо припустити, що по дорозі до властиво донців прибилася якась частина охочих. Що важливо, переписка між О. Госевським та Яном Каролем Ходкевичем за серпень 1616 - липень 1617 р. подає розлогу панораму 3 Допитові свідчення донського козака Семена Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1630 № 5. - Л. 110). 4 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 377; Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - Москва, 1990. - Кн. V. - Т. 9. - С. 95,110. 5 Лист О. Госевського до Я. К. Ходасевича від 1 серпня 1616р. (Biblioteka Narodowa. - Oddzisal rçkopisôw. - Ksiçga akcessyjna № 6566. - № 5). 6 Лист О. Госевського до Я. К. Ходкевича від 24 серпня 1616 р. (Tamze. - № 8). 7 Лист О. Госевського до Я. К. Ходкевича від 9 липня 1616 р. (Tamze. - № 28).
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 321 настроїв у середовищі донських козаків з річпосполитського війська. Так-от, 600 чи 700 донців, які прибули до Орші на початку серпня, не тільки виправили звідти своїх посланців до короля та до короле¬ вича, а й виявили бажання “королевичу хрест цілувати”8. І зробили це, схоже, не тільки вони, бо у вересні О. Госевський писав про усіх залучених донських козаків як про присяглих9. Пізніше, у серпні 1619 p., разом з українськими козаками присягали на вірність королю й ті кілька десятків донців, які з’явилися в Україні на заклик П. Са¬ гайдачного і які брали участь у роботі козацької ради в Києві10. Популярною серед донців була ідея царювання в Москві короле¬ вича Владислава. На початку жовтня 1616 р. козаки “вдавшись до розмови, питали про королевича Владислава, де тепер є... бо вже давно на Московську державу його обійдете”, а коли О. Госевський їм пояс¬ нив, що Владислав очікується навесні, “вони радо це слухалии11. Навіть після завершення походу на Москву донці надіслали посольство до королевича12. А отже, королевича Владислава розглядали як реального претендент на московський стіл. Не завадили ні його католицька віра, ні участь донців у Земському соборі, ні надсилання новим царем на Дон прапора з жалуванням, ні скасування Москвою обтяжень, свого часу накладених Борисом Годуновим. Схоже, донськими козаками, чи якоюсь їхньою частиною, королевич вважався кращою кандидату¬ рою, якщо на нього ставили вже невдовзі після обрання московським царем Михайла Романова. Очевидно, козаки сподівалися, що у Вла¬ дислава просто руки не доходитимуть до Дону, і буде нарешті втілена в життя ідея, яка штовхала їх до участі у Смуті та до самозванства - мати над собою правителя не як прямого володаря, а як віддаленого патрона, котрому вони добровільно служать за жалування та за його сакральну функцію. Тоді як будь-який цар-московит іманентно праг¬ нутиме інституційно підпорядкувати Дон. Невипадково в 1618 р. козаки відмовили Москві у військовій підтримці проти Речі Посполитої. Царський посол Ю. Богданов по¬ вернувся з Дону ні з чим13. Натомість перед тим вони масово опи¬ нилися у таборі Владислава, більше того, цілували хрест, тобто ви¬ знали своє підданство, якого так уникали у стосунках з московським царем. Це підданство, однак, залишалося справою конкретних козаків 8 Лист О. Госевськош до Я. К. Ходасевича від 1 серпня 1616 р. (Tamze. - № 5). 9 Лист О. Госевського до Я. К. Ходкевича від 14 вересня 1616 р. (Tamze. - № 10). 10 Див. Сас 77. М Витоки українського націотворення... - С. 373. 11 Лист О. Госевського до Я. К. Ходкевича від 3 жовтня 1616 р. (Tamze. - № 13). 12 Груиіевсьтй М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 377. 13 РГАДА. - Ф. 89. - 1617 № 1. - Л. 183. 21-1217
322 Частина III. Козаки і християнський світ і не поширювалося на Військо Донське в цілому, подібно до того, як пізніше станеться з цілуванням хреста на царя донською станицею Богдана Конинського (1631). Утім сам факт присяги чисельної ко¬ горти донських козаків на вірність виразно засвідчує принципову готовність Дону визнати за певних обставин зверхність іншого хрис¬ тиянського володаря, а не лише московського царя. Ніхто тільки цих обставин не прагнув створити. У 1621 р. Військо Донське позитивно відреагувало на агітацію запорізьких посланців, щодо участі на боці короля у Хотинській війні за платню. Як мінімум 700 чол. вирушило під Хотин14. Отаман одного із загонів, якщо не всіх донців, які побували під Хотином, Василь Нагаєв надіслав королю Зиґмунту III листа із запевненням зичливості та вірних служб. Це єдиний наразі відомий текст донських козаків, адресований достойникам Речі Посполитої. У ньому донці, як не дивно, подібно до українських козаків, називають себе “людьми ли¬ царськими”, звертаються з “найнижчими своїми службами під ноги маєстату” короля, а підпис у заключному протоколі має надзвичайно дивний, як на Військо Донське, вигляд: “Вашої королівської милості, нашого милостивого пана, вірні піддані та найнижчі слуги Василь На¬ гаєв, старший Війська Донського з усім товариством”15. Без сумніву текст документу виразно взорує на запорізькі зразки й був стилізо¬ ваний в середовищі українських козаків. Важливо, однак, що крізь словесне плетиво, яке не має нічого спільного зі справжнім місцем короля в головах донців, проступає їхня реальна готовність найматися на королівську службу й не бачити для цього перешкод у тому, що вони отримали царський прапор. І чинник віри тут не відігравав жодної ролі, що перегукується зі стратегіями українських козаків. Під час загострення московсько-донських стосунків 1630-1632 рр. донські козаки погрожували царю перебратися на Запоріжжя (1630)16, а в 1632 р., до всього, ще й піти “литовському королю на службу”11. В останньому випадку з ними солідаризувалися також яїцькі козаки, котрі саме перебували на Дону. Звичайно, донці зовсім не збиралися 14 Відписка царицииського воєводи Лева Волконського до московського царя Ми¬ хайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 340. 15 Лист донського отамана Василя Нагаєва до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 4 червня 1622 p. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - № 21986). - S. 460-460 v.). 16 Допитові свідчення донського козака С. Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 89.- 1630 № 5.-Л. 110). 17 Відписка царицинського воєводи Лева Волконського до московського царя Ми¬ хайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 340.
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 323 покидати Дон. Та й загрози вторгнення царських військ насправді тоді в 1630-1632 рр. не існувало. Погрози Війська Донського нага¬ дували риторику українських козаків про нібито намір чи то піддатися цареві, чи взагалі перебратися на територію Московії. Проте якщо українські козаки використовували такий хід винятково для того, щоб вичавити поступки з Варшави, то донці, крім наміру вплинути на Московію, мали на меті ще й підкреслити свою непідпорядкованість цареві. Заяви про намір “очистити Дон” були логічною складовою “самостійницького циклу”, розгорнуто презентованого Військом Дон¬ ським у 1632 р. у відповідь на спроби Москви силою змусити коза¬ ків діяти у фарватері її інтересів та цілувати хрест на царя. У таких умовах тяжіння до Московії козацтв Дону, Волги, Яїка й Тереку забезпечили куди тісніші зв’язки козаків з московським прикордонням, порівняно з прикордонням українським (заходи Мо¬ скви та Речі Посполитої поки-що винесемо за дужки). З огляду на територіальний чинник донцям, волжакам, терцям, гребінцям та яїць- ким козакам просто нікуди було діватися. Спонук до постійних зв’язків з українським прикордонням бракувало навіть донцям, які підтримували тісні стосунки із запорожцями і вряди-годи навідува¬ лися в Україну, здебільшого на Запоріжжя. Іншим козакам до неї взагалі не було діла. Постійне курсування українських козаків на Дон й не така часта поява донців в Україні й віддалено не нагадували те різноманіття, яке було характерне для контактів козаків Дону, Волги, Яїка й Тереку з московським прикордонням. Водночас проти Москви працювала її нездатність у середині - другій половині XVI ст. встановити реальну зверхність над новопос¬ талими козацькими спільнотами. “Царська отчина” хоча й була тери¬ торіально набагато ближчою до майбутніх козацьких анклавів, ніж Річ Посполита й не порівняльно тісніше зв’язаною з прилеглим до них Полем, але не мала достатніх сил для впевненого проникнення сюди. Вклинення Московії в Поле, розпочавшись ще в першій поло¬ вині XVI ст., відбувалося вкрай повільно. Замкнуте коло, яке ство¬ рювали руйнівні татарські набіги та брак сил для організації надійного захисту від них, суттєво звужувало її колонізаційні можливості. Оста¬ точне утвердження в Полі відкладалося на далеке майбутнє. Формування козацтв на вістрі Степового Кордону, неспроможність Московії відразу накинути на них свою зверхність, етнічна строкатість субстратів кожного з них однозначно давали шанс Польсько-Литов¬ ській державі на поширення тут своїх впливів. Сприяла цьому й примітна роль українських козаків у ґенезі донського козацтва, їхня часткова причетність до козакотворення на Волзі, активна присутність 21*
324 Частина III. Козаки і християнський світ у регіоні (особливо на Дону) упродовж кінця XVI - першої половини XVII ст.18 Стихійний у своїй основі рух українських козаків у бік Дону давав українській еліті, литовським та польським чинникам готовий механізм втручання в донські, волзькі та яїцькі справи. Ко¬ заки добре надавалися на роль провідника інтересів світу, часткою якого були. З огляду на гостре протиборство Московії та Польсько-Литовської держави за гегемонію у Східній Європі поширення литовських, а далі й річпосполитських впливів на східну гілку козацького світу давало очевидні геополітичні дивіденди. Якби вдалося навернути козаків до служби королю, Москва неминуче зазнавала б посутніх стратегічних втрат. Козацький пояс у такому випадку перетворювався на джерело постійної загрози, заплідненої далекосяжними планами конкурентної потуги. За особливо негативного сценарію вимальовувалася участь козаків на боці короля у річпосполитсько-московських війнах, ви¬ никала перспектива різкого звуження колонізаційних можливостей, а також з’являлися неминучі збитки на кримсько-турецькому та пів- чнокавказькому напрямках. Часткове чи повне осягнення цих вузло¬ вих цілей, кожна з яких включала в себе низку опосередкувань, суттєво зміцнювало становище однієї зі сторін відносно суперників по обидва боки Степового Кордону, ставало істотною складовою комплексу передумов, які готували набуття нею остаточної геополі- тичної переваги у Східній Європі. Крім того, перед Річчю Посполитою відкривалися реальні мож¬ ливості поєднати справу забезпечення своєї присутності в цьому регіоні з можливістю оптимізувати свої стратегії щодо українських козаків, фактично вивести надзвичайно важливу й пекучу козацьку проблему з глухого кута, куди її загнала цілковита несумісність по¬ глядів шляхти та козаків на місце козацтва в становій ієрархії укра¬ їнського суспільства. Підтримавши стихійний потяг козаків у бік Дону й далі до Волги та Яїка, надавши їхньому осадженню там ознак дер¬ жавної політики, Польща без особливих зусиль мала змогу спрямо¬ вувати найнеспокійнішу й найавантюрнішу частину козацтва на схід. Враховуючи хронічну дірявість Коронного Скарбу, об яку розбивалися усі небезсенсовні проекти вирішення козацької і татарської проблем, генеровані в Речі Посполитій у XVI - першої половині XVII ст., дуже важлива обставина (якщо не найважливіша) полягала в тому, що підтримка східного напрямку діяльності козаків не вимагала знач¬ 18 Там само. Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 74,81-83, 275-279.
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 325 них коштів. Точніше, без них можна було б обійтися. Важливим було й те, що на Дону осідали б переважно представники козацьких низів, як це простежується на прикладі реальних практик переливання людності між Україною та Донською землею в першій половині XVII ст. Тому у випадку перетворення донського напрямку на по¬ стійний канал відфільтрування козацького середовища знизився б поріг напруги, створюваної козаками в Україні, а головне - спала б гострота проблеми реєстру. Проте спершу Велике князівство Литовське, а згодом і Річ По¬ сполита недалекоглядно залишилися байдужими до проблеми втяг- нення до орбіти своїх впливів козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка й Тереку й не помічали тих перспектив, які воно відкривало. В уні¬ сон діяла українська шляхта. Потреби вкорінюватися в східній частині Поля, на Дону чи на Волзі польська та українська еліти не відчували. Ці проблеми не розглядаються ними ні під кутом протистояння з Москвою, ні з перспективи оптимізації козацької проблеми. Опрацьо¬ вані наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. у шляхетському середовищі Речі Посполитої концепції олюднення Запоріжжя та дні¬ провського Лівобережжя не враховують ані потребу колонізації схід¬ ного відтинку Поля, ані перспективу поширення через українських козаків впливу на інші козацькі анклави. Подібні питання не виринали на сеймах, не обговорювалися в контексті московської політики Речі Посполитої. Не надихнула еліти останньої й активна участь донських козаків у подіях Великої Смути, де ті відіграли важливу роль у розхитуванні московського державного човна. Прикметно, що й тоді Варшава не докладала зусиль для залучення козацтв Дону, Волги, Яїка, Тереку. Не відреагувала Варшава й на розглянутий у попередньому розділі гострий московсько-донський конфлікт початку 1630-х рр.19, хоча на обрії вже заносилося на нову війну з Москвою. Без уваги залишилася датована 1630-м роком відмова донців виконати вимогу царя й вибра¬ тися походом до Очакова для спільного з турками вторгнення на українські землі Речі Посполитої20. Врешті, під час Смоленської війни Варшава не зробила жодних порухів, щоб використати недавній мос- ковсько-донський конфлікт і принаймні загальмувати появу донців у московському війську. Єдине, на що Варшава постійно звертала увагу, була проекція стосунків українського козацтва з Доном на її взаємини з Туреччиною 19 Про перебіг цього конфлікту див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва... С. 194-196. 20 Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами... - С. 259-260.
326 Частина III. Козаки і християнський світ та Кримом. З огляду на тісні контакти українських та донських ко¬ заків у першій половині XVII ст., дипломатія Речі Посполитої взяла на озброєння тактику звинувачування донців та Москви у стимулю¬ ванні морських походів запорожців21, чим конкурувала з московською дипломатією, яка перед Туреччиною та Кримом навпаки переводила стрілки в польський бік. Не втрачала Варшава й підхожих нагод для того, щоб перед Стамбулом і Бахчисараєм видати напади запорожців за дії донських козаків. Подібні випадки зафіксовані в 1617, 1622, 1632 pp.22 Фактор запорозько-донських зв’язків також використову¬ вався нею, щоб обґрунтувати в очах Туреччини та Криму нереальність вимог щодо приструнення чи повного винищення українського коза¬ цтва23. Король закидав Москві потурання переміщень українських козаків на Дон, де вони пересиджували польські репресії і звідки вибиралися в море й позбавляли спокою мусульманських сусідів. Однак стабільним об’єктом зовнішньополітичних розрахунків Варшави як імовірне джерело військової підтримки проти Туреччини та Криму Військо Донське не стало. Лише в найкритичніші моменти річпосполит- сько-турецьких відносин у шляхетських колах виникали ідеї разових залучень донців до оборонних дій, як-от після поразки під Цецорою та напередодні Хотинської війни. Під кінець 1620 р. анонімний автор трактату про оборону Речі Посполитої від турків і татар пропонував закликати через запорожців донських козаків, пообіцявши останнім певну платню24. Навесні - влітку 1621 р. Варшава, здогадно, пробувала через запорожців при¬ 21 Вотум коронного гетьмана С. Жулкевського на сеймі 1617 p. (Biblioteka PAN w Kômiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 2722). - S. 326); Інструкція послу Речі Посполитої до турецького султана Петру Ордзі від 19 жовтня1618 р. (Tamze. - S. 467); Лист Сулішовськогоо до коронного секретаря від 20 серпня 1618 р. (Tamze. - S. 524); лист С. Жулкевського до Ахмеда-паші, осінь 1614 р.// Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 151; лист С. Жулкевського до каймакана від 18 березня 1631 р. // Там само. - С. 362; лист короля Речі Посполитої Владислава IV до коронного гетьмана С. Конецпольського від 15 січня 1635 p. //Korespondencja Stanislawa Koniecpol- skiego... - S. 276-277. 22 Вістовий список московських послів у Туреччині П. Мансурова та С. Самсонова, 1617 (РГАДА.-Ф. 89.-1615 №4.-Л. 124; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 193. Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 491. 23 Лист коронного гетьмана С. Жулкевського до Ахмеда-паші, осінь 1614// Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 151; лист посла Речі Посполитої до Туреччини О. Тжебінського до коронного гетьмана С. Конецпольського від 6 квітня 1634 р. // Kores¬ pondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 225; лист С. Конецпольського до Кінан-паші від 28 червня 1636 p. // Tamze. - S. 296; лист С. Конецпольського до Кінан-паші від 4 серпня 1636 р. // Tamze - S. 309; лист С. Конецпольського до Мехмед-паші // Tamze. - S. 484. 24 Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 221.
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 327 тягнути донців до участі в Хотинській кампанії. Опосередковано про це свідчить той факт, що зазивачі від Я. Бородавки, які прибули на Дон на початку червня, обіцяли донцям платню від Зиґмунта III25. Очевидно, пропозиції Варшави були передані Війську Запорізькому в березні 1621 р. королівським посланцем Б. Обалковським, хоча Я. Бородавка у своєму листі-відповіді, нічого про них не згадує26. Відсутні й будь-які сліди намірів короля залучити донців і в його трьох листах на Січ, висланих у травні, тоді як запорожців у цих документах пристрасно закликали до війни з неприятелем27. А отже, навіть за найкритичніших для Речі Посполитої за всю першу поло¬ вину XVII ст. обставин на півдні донський чинник перебував на маргінесах уваги Варшави. До ідеї залучити Військо Донське як союзника у Варшаві повер¬ нулися, коли Владислав IV розпочав виношувати плани антитурець- кої ліги. Ще на початку 1642 р. він заслав посланців до Азова, який перебував у козацьких руках, щоб “донські козаки йшли до нього проти турецького султана на допомогу, а він, король, найме їх багато”28. А в 1646 р. в одному з трактатів щодо стратегії турецької війни йшлося про необхідність стимулювати одночасні морські походи донських та українських козаків29, що перегукувалося з подібними ж планами Московії30. У цілому ж, внаслідок такої постави річпосполитських еліт зма¬ гання за впливи на донське, волзьке та яїцьке козацтва не вийшло. Ні в панівних колах Великого князівства Литовського, ні пізніше в шляхетських середовищах Речі Посполитої проблема східної частини Поля та козацьких спільнот Дону, Волги, Яїка навіть не була по¬ ставлена. Втративши відчуття перспективи на південному сході, кон¬ курент Московії сам розв’язав їй руки для поширення там впливів та поступового розмивання суверенітету й самодостатності козацьких 25 Допитові свідчення царського посланця С. Опухтіна вд 2 вересня 1621 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1621 № 3. — JI. 8). 26 Див.: МицикЮ. А. Два листи гетьмана Нероди (Бородавки)... -С. 438-439. 27 Biblioteka PAN w K6miku. - № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial miktofilmow. - Mf. 2654). - S. 770-780. 28 Допитові свідчення астраханця Ларіона Лопухіна від 13 лютого 1642 р. (РГАДА. - Ф. 127-1642 №1.-Л. 96). 29 Трактат про стратегію турецької війни в 1646 р (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 367 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf 7877). - S. 319). 30 Про розрахунки Московії щодо використання морських походів донських і укра¬ їнських козаків див.: Флоря Б. М. Запорозьке козацтво і плани турецької війни Влади¬ слава IV // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Київ, 1992.-Вип. 1.-С. 97-100.
328 Частина III. Козаки і християнський світ спільнот. І Москва вдячно поспішила скористатися нагодою. На від¬ міну від Речі Посполитої, вона демонструвала ясне розуміння важ¬ ливості інтеграції до свого політичного тіла усіх складових козацького поясу. Варшава добровільно занедбала справу просування в голови вільних і не підпорядкованих нікому донців, волжаків, терців, гребін¬ ців та яїцьких козаків ідеї польський король - ліпша альтернатива московському цареві. Москва ж навпаки грала не тільки на Дону, Волзі, Яїку й Тереку, а й на території своєї конкурентки, прагнучи зорієнтувати українських козаків на службу цареві з перспективою поміняти в їхньому світогляді місцями короля й царя. Те, що укра¬ їнські козаки вписували себе до українського соціуму, Москву не зупиняло. Альтернатива для них була запропонована. Інша справа, що до середини XVII ст. осягнути пощастило зовсім небагато. 12.2. Московія очима українських козаків Для українських козаків єдиною потенційною цивілізаційною альтернативою в християнському світі могла стати лише Московія. Інші християнські сусіди не мали шансів конкурувати з останньою. Імперія Габсбургів була задалеко, щоб створити для козацтва потужне притягальне поле, якби того й хотіла. Та жодної альтернативи під¬ данства королю Речі Посполитої австрійські імператори не запропо¬ нували. Козаки не мали для них ширшого значення, ніж військова сила, здатна завдавати дошкульних ударів по Османській імперії та посутньо підперти антитурецьку лігу. Тож реальна роль імперії Габс¬ бургів так і обмежилася зверненнями до козаків з приводу військової служби проти ворогів “Святого Хреста”. Сусідня Молдова була заслабкою, щоб виношувати якісь власні інтеграційні проекти. Балансуючи між сильнішими потугами в праг¬ ненні зберегти свою окремішність, вона годилася хіба для того, щоб час від часу втягувати козаків у свої внутрішні розбірки та провокувати появу в козацькому середовищі претендентів на господарство. Інша справа, що модель залежності Молдови від Османської імперії козаки після створення Української Козацької держави серйозно брали до уваги, розважуючи над тим, як забезпечити Гетьманщині виживання. Відтак залишалася лише Московія, самодостатня сила, здатна запропонувати українським козакам підданство й перейнята відповід¬ ними амбіціями, що живилися надідеєю московських володарів - зі¬ брати під своєю владою цілість колишніх земель Київської Русі. Проте умови, в яких зав’язувалися перші контакти між Московією та укра¬ їнським козацтвом, не давали їй реальних підстав прикладати до нього
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 329 мірило своїх експансіоністських задумів щодо руських земель Речі Посполитої, тим паче передбачати, що через століття якраз стосунки з козаками матимуть доленосне значення. За своєю суспільною приро¬ дою козацтво не належало до традиційної еліти, що зберігало вирі¬ шальне значення. З козаками не годилося трактувати з приводу по¬ літичного майбутнього українських земель. Це була прерогатива традиційної еліти, князівсько-шляхетської. Козацтво можна було ви¬ користати максимум для розхитування внутрішнього становища в Речі Посполитій та як військову силу під час війни з нею. Про те, як Московії це вдавалося, яким був її образ у світогляд¬ них імперативах українських козаків і навпаки, чи розглядали козаки московського царя як альтернативу королю Речі Посполитої вже до¬ водилося докладно писати31. Упродовж XVI - першої половини XVII ст. Московія у своєму потрактуванні козаків і справді не ви¬ йшла за опцію сприйняття їх нерівнею елітам. На відміну від дунай¬ ських правителів, австрійського імператора, шведського короля та кримського хана, московський цар не подав сигналів про те, що бодай частково визнає за козацтвом право належати до “політичної нації'. У Москві українських козаків не виділяли з-поміж інших козацтв, не розглядали як перспективного претендента на входження до “на¬ роду руського". У 1620-1630-ті рр., коли виразно окреслилися національно-релігійні претензії козацької старшини, московські еліти залишилися цілковито байдужими до них і не внесли жодних змін до своїх розрахунків. Напрочуд рельєфно це видно з того, в який спосіб цар схиляв козаків до служби напередодні Смоленської війни, що припало якраз на апогей козацьких станових та “руських” запитів, коли Військо За¬ порізьке вимагало допустити їхніх представників до участі у виборах нового короля Речі Посполитої. Так-от, московські пропозиції обмежу¬ валися закликами поклонитися “монарху московському” та служити йому32. І жодних натяків на визнання бодай станових претензій, тоді як австрійський імператор ще в 1590-ті рр. звертався до козаків як до “людей лицарських?'. Про те, що Москва до середини XVII ст. так і не підійшла до ідеї підняти українських козаків в суспільній ієрар¬ хії, свідчать болісні вагання царя в часи української Національно- визвольної війни, коли тягар традиційних уявлень про “правильну 31 Див.: Брехуненко В. Московська експансія... - С. 139-186. Див. також: Бреху- ненко В., Леп ’явко С. Українське козацтво і Московія в XVI - першій половині XVII ст. // Переяславська рада 1654 року. - Київ, 2003. - С. 701-746. 32 Крип’якевич І. П. Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 рр. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1914. - Т. 118. - С. 95-96.
330 Частина III. Козаки і християнський світ організацію” соціуму був надзвичайно потужною перешкодою для визнання фактичної появи в Україні на основі козацького стану но¬ вої “політичної нації”33. Відтак Московія не прикладала до українських козаків мірила реалізації своїх експансіоністських планів щодо українських земель. Проте, на відміну від спершу Вільно, а потім і Варшави, які коротко¬ зоро полишили козаків східної ділянки Степового Кордону на відкуп своєму стратегічному противникові, московські правителі сповідували зовсім інші підходи і прагнули втягнути українських козаків до зони своїх впливів. Концепція, якої послідовно дотримувалися московські чинники, передбачала формування у світогляді українського козацтва образу царя як милостивого добродійника і заступника козаків, дже¬ рела військових служб проти невірних і платні, а також як правителя, готового прийняти вихідців на “государеве ім’я”. По мірі конфесіо- налізації Східної Європи та долучення Війська Запорізького до зма¬ гань за “старожитні/ грецьку віру” Москва постаралася увипуклити чинник своєї одновірності. З практичного боку від козаків воліли в першу чергу принагідних служб проти мусульманських сусідів та інертності під час річпосполитсько-московських війн. Добре видно, що як тільки від середини XVI ст. суб’єктивація козацтва у міжнародних взаєминах та зростання його військової потуги почали вимагати опрацювання певних стратегій, московські наміри обмежувалися суто проблемою залучення українських козаків до обо¬ ронних і наступальних заходів проти татар і не містили глибших кон¬ цептуальних розрахунків. Плани Івана IV не сягали далі того, щоб козацьку активність стосовно мусульманських сусідів та періодичні втручання козаків у молдовські справи прагматично використати для роздмухування напруги в польсько-кримських і польсько-турецьких стосунках. У 1556-1559 рр. українському козацтву, як і козакам волзько-донського регіону, відводилася роль активних учасників на¬ ступальних операцій на півдні34, у 1570-х рр. цар доклав значних зусиль, зокрема й матеріальних, щоб козаки якомога довше шарпали татар35. Про свої зв’язки з козаками на антитатарськім ґрунті московський цар Федір Іванович у 1588 р. навіть демонстративно писав хану Кази- 33 Докладніше про московську опцію сприйняття українського козацтва в середині XVII ст. див.: Брехуненко В. Московська експансія... - С. 229-236, 251-253, 269-274, 285-321. Плохій С. Наливайкова віра... - С. 392—403, 407—411. 34 Див. хоча б: Винар Л. Князь Дмитро Вишневецький. - С. 110-116; Сергійчук В. І. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI - середини XVII ст. - Київ, 1991. - С. 21-31. 35 Флоря Б. Н. Русско-польськие отношения... - С. 215-218.
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 331 Ґіреєві, підкріпивши свої слова переправленням до Криму татарина, схопленого запорожцями й привезеного їхніми представниками до Москви як “лицарського подарунка” від князів Кирика та Михайла Ружинських36. Через три роки князь М. Ружинський на чолі загону українських та донських козаків взяв активну участь в обороні Мос¬ ковщини від татар37. У 1592 р. у Москві радо прийняли козацьке посольство, яке від імені гетьмана Кшиштофа Косинського пропо¬ нувало свою службу “проти котрихось неприятелів”. Борис Годунов підтримав ідею і висунув проект наступального походу на Крим. У грамоті, адресованій К. Косинському, він пропонував козакам піти на татар спільно з донцями38. Нічого не змінили й бурхливі перші десятиліття XVII ст., позна¬ чені активною участю українських козаків у подіях Смути. Після того, як громадянська війна вщухла, новий цар за потреби толерував за¬ лучення запорожців до оборонних та наступальних операцій проти татар і ногайців. Так було в 1633 р., так було під час перебування Азова в козацьких руках (1637-1641), так було в 1646 р., коли Москва, споряджуючи військо Ждана Кондирєва на Крим, залучила тих укра¬ їнських козаків, які в 1620-1640-х рр. вийшли на “государеве ім’я” і були розселені на прикордонні39. Тоді ж у 1646 р. московські посли доклали у Варшаві значних зусиль, щоб у рамках пропонованих царем спільних військових дій проти Криму король офіційно дозволив запо¬ рожцям як самостійні виправи на море, так і спільні з донцями40. Водночас Москва охоче приймала козаків, які переходили на “госуда¬ реве ім’я”, вирішуючи одразу два завдання: колонізацію прилеглого Поля та формування в середовищі українського козацтва уявлень про одновірну Московію як можливий прихисток. І недаремно. Розпочатий ще в середині XVI ст. процес переселення вихідців з козацтва у першій половині наступного століття лише посилився. * * * Якими ж очима дивилися на Москву українські козаки? Чи вда¬ лося тій сформувати в їхньому світогляді сподівані уявлення? З 36 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - Кн. IV. - Т. 7. - С. 251— 252. 37 Сергійчук В. /. Іменем Війська Запорозького. - С. 46. 38 ФлоряБ. М 3 історії взаємовідносин... - С. 128. 39 Відписка воронезького воєводи М. Ізмайлова до московського царя Михайла Федоровича від 12 березня 1633 р. //Воссоединение... -Т. 1. -С. 134 \ Новосельский А. А. Борьба Московского государства... - С. 375; 40 Флоря Б. М. Запорозьке козацтво і плани... - С. 82.
332 Частина III. Козаки і християнський світ усього видно, що усвідомлення козаками своєї належності до укра¬ їнського світу, віддаленість для останнього московської цивілізаційної версії, тісний їхній зв’язок зі шляхетським середовищем, перебування в силовому полі політичної лояльності, притаманної шляхті, зрештою, широкий комплекс конфронтаційних та позаконфронтаційних стосун¬ ків з мусульманськими сусідами формували стійке підґрунтя для різноспрямованого сприйняття Московії. Передовсім на Москву ко¬ заки дивилися як на традиційного й затятого противника свого пат¬ рона - польського короля - і світу, часткою якого вони себе усвідом¬ лювали. Ідея участі в антимосковських заходах різного рівня (від невиба¬ гливого здобичництва до масштабних походів) цілком вписувалася у світоглядні імперативи українського козацтва. Козаки брали активну участь у всіх війнах з Московією, які вела в XVI - першій половині XVII ст. Польсько-Литовська держава. Понад те, козаки не раз ви¬ словлювали готовність за потреби йти на Москву41. Козацькі підрозділи годі було викурити з московської території навіть після укладення миру, як це було, скажімо, під час походу королевича Владислава. П. Сагайдачний категорично заперечував курс на замирення з Моско¬ вією, а напередодні штурму ворожої столиці відверто бажав, щоб “Пан Бог всемогутній у досягненні задуму цього до удостоєння призначеного вашій королевичевій милості царства гцастив і благословив, а той народ упертий під ноги маєстату свого підбити сприяв”42. У 1622 р. козаки активно пропонували королю свої послуги на випадок можливої війни з Москвою43. Прикордонні воєводи в 1622-1623 рр. поназбирували масу поголосок про готовність Війська Запорізького, а також про його ініціативи44. Поширювалися чутки, що козаки навіть задумують ви¬ 41 Див.: кондиції гетьмана Семерія Наливайка до короля Речі Посполитої Зигмунта III, січень 1596// Zbior pamiijtnikow do dziejow polskich. - Warszawa, 1858. - Т. II.- S. 217; PietrzakJ. W przygaszonym blasku wiktorii chocimskiej. Sejm w 1623 r. - Wroclaw, 1987. - S. 17. 42 Лист П. Сагайдачного до королевича Владислава від 24 серпня 1618 р. IITyszkow- ski К. Kozaczyzna w wojnach moskiewskich... - S. 53. 43 PietrzakJ. W przygaszonym blasku... - S. 17-18,24. 44 Відписка путивльських воєвод В. Туреніна та Г. Аляб’єва до московського царя Михайла Федоровича від 3 жовтня 1622 р (РГАДА. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 3. - Л. 68); відписка путивльських воєвод В. Ромодановського та Г. Аляб’єва до московського царя Михайла Федоровича від 28 січня 1623 р. (Там же. - Л. 209); від¬ писка новгородських воєвод Д. Мезецького та М. Милославського до московського царя Михайла Федоровича від 2 вересня 1623 р. (Там же. - Л. 18); відписка в’яземських воє¬ вод Ф. Волинського та І. Урусова до московського царя Михайла Федоровича від 3 березня 1623 р. (Там же. - Л. 281).
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 333 користати ідею з новим Самозванцем45. Під час Смоленської війни 1632-1634 рр. козацтво було тією силою, без якої ніхто в Речі Поспо¬ литій не уявляв переможної кампанії, і яка вдало шантажувала Вар¬ шаву, змусивши піти на низку поступок. А військові зусилля козаків зробили величезний внесок у спільну перемогу46. Водночас козаки вважали Москву таким же традиційним союз¬ ником у справі протистояння з мусульманськими сусідами та перспек¬ тивним джерелом платні за “татарську службу”. Відтак у неоднорід¬ ному козацькому середовищі перепліталися різні настрої, що вили¬ валося у розмаїття дій, замішаних то на ворожості до Москви, то на бажанні отримувати гроші за “лицарські послуги”. Мирне співіснування в козацьких головах різних за знаком ціннісних установок стосовно московського чинника було цілком органічним для самої природи козацтва як дитяти Великого Кордону, де саме життя набагато то¬ тальніше, ніж де-інде, вимагало застосовувати амбівалентні підходи та вкорінювало у свідомість відповідні орієнтації. Від початку своїх контактів з московськими чинниками козацтво незмінно дивилося на Москву тими ж очима, що й на інші суб’єкти своїх зовнішніх зносин, тобто крізь призму власних поточних інтер¬ есів. Служби цареві нічим принциповим не відрізнялися від служб іншим сусіднім християнським володарям - австрійському імперато¬ рові, молдовському господарю, семигородському князеві. У ціннісному сенсі свою службу цареві козацтво вважало аналогом “лицарських послуг”, які надавалися іншим християнським володарям чи могли надаватися їм у перспективі. В основу позиції Війська Запорозького було покладено, як слушно зауважив П. Сас, “концепт лицарської (військової) служби за принципом умовного підданства’*1. При цьому тривалість такого підданства кожного разу мала обмежуватися тер¬ міном військового найму. Козацтво радо використовувало перспективу отримати від царя платню за свої “заслуги криваві" проти татар, платню, яку з Варшави 45 Відписка великолуцького воєводи І. Доможирова до московського царя Михайла Федоровича від 14 жовтня 1622 р. (РГАДА. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб.З.-Л. 55). 46 Докладніше про участь козаків у Смоленській війні див.: Кулаковський П. Чернішво-Сіверщина... - C. 97-138. Див. також: Целевич О. Участь козаків у Смоленській війні // Записки наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1899. - Т. XXVIII. - C. 11-26; Lipinski W. Organizacja odsieczy і dziaiania wrzesniowe pod Smolenskiem w 1633 // Przeglad historyczno-wojskowy. -1931. - Т. VI. - S. 207-225; Tomkiewicz W. Jeremi Wisnio- wiecki (1612-1651). - Warszawa, 1933. - S. 12-16. 47 Сас П. Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 році // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних взаємин. - Київ, 2003. - С. 33-34.
334 Частина III. Козаки і християнський світ доводилося вибивати і в переносному, і в прямому значенні. Воно воліло діставати від царя “жалування” постійно. І на цьому шляху досягло таки чимало, якщо у шляхетському середовищі доволі рано вкорінилося переконання про високу частоту надходження цього жалування. Як писав Б. Папроцький, козаки “з Москви також від великого князя московського упоминки на кожен рік мають”48. На за¬ киди короля щодо надсилання посланців до Михайла Федоровича Військо Запорізьке мотивувало свої дії тим, що роблять це “дотри¬ муючись давнього звичаю, щоб не переставав надсилати казну”49. По¬ казовою в усіх сенсах є прагнення козаків добитися від Варшави офіційного дозволу на засилання своїх послів до Москви з метою отримати платню. У 1626 р. гетьман Михайло Дорошенко відверто писав С. Конецпольському: “Вносили через наших послів наше прохання до маєстату його королівської милості, щоб могли мати дозвіл послати своїх послів до московського царя по казну, яку здавна нашим пращу¬ рам Москва звикла давати”50. Ще один напрямок використання українським козацтвом москов¬ ського чинника полягав у виходах на “государеве ім’я”, які воно прак¬ тикувало від своїх перших служб. Уже в 1561 р. на Московщині залишилися понад 400 душ із війська князя Дмира Вишневець- кого51. Р. Гейденштейн згадував, що під час військової кампанії 1581 р. якийсь отаман Микола, котрий вже довший час служив цареві, звабив на московський бік групу козаків52. З 1610-х рр. процес переселення вихідців з козацтва суттєво активізувався. Достатньо згадати про те, як у 1618 р. з війська П. Сагайдачного перейшов на “государеве ім’я” загін з 670-ти чол. (козаків і тих, хто до них пристав уже на терито¬ рії Московії) на чолі з полковником Жданом Коншиним53. Тоді ж перебиралися й невеликі загони козаків54. Після Смоленської війни допливи ще більше посилилися, а поразка повстань 1638-1639 рр. 48 Папроцький Б. Сад королівський // Вирський Д. Річпосполитська історіографія України... - Т. 2. - С. 304,307. 49 Лист Війська Запорізького до королівських комісарів, кінець жовтня 1625 р. // гЬіог ратфпіко\у ЬійГогусгпусЬ... - Т. VI. - Б. 189. 50 Лист гетьмана Війська Запорізького Михайла Дорошенка до коронного гетьмана С. Конецпольського від 27 червня 1626 р. // Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 167. 51 Лебедевская летопись // ПСРЛ. - Т. XXIX. - С. 300 52 Гейденштейн Р. Коментарі Московської війни // Вирський Д. Річпосполитська історіографія України... Т. 2. - С. 309-310,314. 53 Див. Опарина Т. Украинские казаки в России... - С. 27-30,38-39; Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 133-155. Див. також комплекс документів з цього приводу в: Документи російських архівів... - Т. 1. - С. 198-216. 54 Див. Опарина Т. Украинские казаки в России... - С. 28.
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 335 виштовхнула на московське прикордоння й прилегле Поле чисельні козацькі загони, частині з яких судилося дати початок слобідському козацтву.55 Однак виходи на “государеве ім’я” зовсім не розглядалися в ко¬ зацькому середовищі за ексклюзивний інструмент переселення з те¬ риторії Речі Посполитої. Так само цілі загони козаків перебиралися й до Кримського ханату, а індивідуальні втечі до мусульманських сусідів з подальшим потурченням рахували за буденне явище56. По¬ дібні підходи до можливості “побусурманення” були характерні й для донських козаків, демонструючи, що релігійний чинник не мав вирі¬ шального значення57. Насамкінець до Московщини переходили й вихідці зі шляхти - української, литовської, польської, - що позбав¬ ляє переселення українських козаків до Московії ореолу сповідування ними якихось особливих москвоцентричних орієнтацій58. Із козацького середовища не струмувало сигналів, які б свідчили про мислення козаків категоріями своєї етнічної близькості з моско- витами, спорідненості українського та московського світів, що було одним із проявів усвідомлення українцями власної відмінності від росіян59. Безумовно, додавав свого і той чинник, що козаків-вихідців на государеве ім’я перехрещували в Московії, як і решту українців60, вкорінюючи тим самим переконання про інакшість московитів. Не помітно жодних порухів у бік того, щоб “вітчизну” Річ Посполиту замінити на “вітчизну” Московію. Цей процес розпочнеться набагато 55 Див. Папков А. И. Порубежье Российского государства... - C. 210-230. 56 Ширше проблему розглянуто в цій книзі на с. 406-412. 57 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 414-415. 58 Див. хоча б: допитові свідчення шляхтича М. Івашевського від 3 квітня 1620 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 7. - J1. 465); відписка путивльського воєводи до московського царя Михайла Федоровича від 17 липня 1627 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 27. - JI. 212); допитові свідчення шляхтича В. Омелянова від 2 вересня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 54. - Л. 188); відписка вяземського воєводи Ю. Буйно¬ сова до московського царя Михайла Федоровича від 20 вересня 1641 р. (РГАДА. - Ф. 21. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб.77. - Л. 1); допитові свідчення шляхтича Івана Мелешка від 28 квітня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Бєлгородсь¬ кий стол. - Стб. 82. - Л. 466); допитові свідчення шляхтича С. Толкачевського від 7 жов¬ тня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 21. - Л. 117). допитові свідчення шляхтича Ф. Болоцького від 21 лютого 1638 р. // Воссоединение... Т. 1.-С. 188. 59 Ширше про це див.: Сисин Ф. Поняття нації в українській історіографії 1620- 1690 pp. І І Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Київ, 1992.-Вип. 1.-С. 63-64. 60 Див.: Опарина Т. Украинские казаки в России... - C. 32-44.
336 Частина III. Козаки і християнський світ пізніше, після того як у другій половині XVII ст. Москві вдаться закріпитися на Лівобережжі61. Різницю між московитами (“чужими”) і собою як частиною українського світу, вмонтованого в політичну структуру Речі Посполитої, козаки добре відчували. Цієї різниці не могли притлумити ні спільність віри, ні царське жалування, ні про¬ тегування Московією міграції козаків до свого прикордоння, ні, зреш¬ тою, активна промосковська агітація, яку вели в 1620-ті рр. серед козацтва прихильно налаштовані до Москви Й. Борецький та його оточення. Власне, ця агітація стала одним із чинників, які спровокували появу з 1620-х рр. численних козацьких заяв про нібито намір під¬ датися московському цареві самим чи навіть, як переказував у Москві піп Пилип з України, “міста литовські очищати на твоє государеве ім’я”62. Іншим спонукувачем став перехід козаків з часів П. Сагай¬ дачного на використання стосунків з Москвою у своїй тактичній грі з Варшавою як засіб тиску на опонентів. У козацьких головах роль Москви остаточно обростає функцією своєрідної перестороги для Польщі. Ефект мав досягатися шляхом артикулювання козаками своєї “схильності” до підданства царю при одночасному піднесенні ролі московського прикордоння та суміжного Поля як території переси¬ джування польських репресій, а то й напрямку можливої міграції (на крайній випадок). Чи не найпоказовіше козаки використали москов¬ ський чинник на початкових етапах Смоленської війни, коли вдало розіграли карту своєї доконечної потрібності як військової сили й уміло шантажували конвокаційний та елекційний сейми з метою ви¬ тиснути національно-релігійні та станові поступки63. Стосовно самої ж ідеї участі у війні проти Московії на боці свого “природженого пана” - короля Речі Посполитої - у козаків не було жодного сумніву. Про це свідчить і повний провал місії московського посланця Г. Глад¬ кого, і їхня поведінка після часткового задоволення сеймом вимог. Паралельно активній “промосковській” риториці українські козаки сповідували ті ж самі стратегії, що й раніше. У 1622 р., наприклад, 61 Когут 3. Е. Від Гадяча до Андрусева... - С. 228-239. 62 Докладніше про ці заяви див: Брехуненко В. Московська експансія... - С. 165— 167. 63 Ширше про особливості козацьких стратегій напередодні Смоленської війни див.: ГрушевськийМ. С. ІсторіяУкраїни-Руси.-Т. УІП.-Ч. 1.-С. 139-158; Флоря Б. Н. Начало Смоленской войны и запорожское казачество // Марра Мшкіі. Збірник наукових праць на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ, Нью-Йорк, 1996. - С. 445—449; Касгогоц-.чкі IV. 8едоу Ьмтегокасуру і еіексуіпу... - Б. 89,119-120,160-162, 297.
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 337 коли з козацького середовища на повну лунали заяви про готовність “бути в повелінні в государя”, одночасно, як уже наголошувалося, Варшаві робилися пропозиції залучити козацьке військо до війни з Москвою. А необхідність збільшення реєстру старшина обґрунтовувала ще й тим, “що не трьома тисячами в Москві мали бути”6і. Понад те, свою участь у московських походах короля і королевича вони трак¬ тують як боротьбу за “цілість вітчизни”, звісно ж Речі Посполитої, ставлячи в один ряд із молдовською, інфлянтською, турецькою кам¬ паніями. Як промовисто зазначалося в інструкції козацьким послан¬ цям на елекційний сейм 1632 р., “так вірні, відважні і криваві наші послуги на різних давніших експедиціях, перелічувати їх важко, але тепер за щойно помер¬ лого святої пам’яті короля, його милості, що наша пам’ять дає, як у Мултянах, в Інфлянтах, у Москві через так багато років у Волохах, з татарами, як багато разів пам’ять не зітре, за повагою маєстату короля, його милості, цілість вітчизни і добра Речі Посполитої, задумуючись, заледве не довкруги кордонів Ко¬ рони Польської, кров’ю поливши, оточили головами своїми...”65. Козаки навіть вибиралися на Московію разом із татарами, демон¬ струючи в такий спосіб, що чинник одновірності не відігравав для них вирішальної ролі й поступався здобичницьким інтересам. Влітку ж 1625 р. 800 запорожців долучилися до калґи Шаґін-Ґірея, який готував похід (так зрештою і не здійснений) на Московщину66. У 1643-1644 рр. козаки вдаються до спільних з татарами нападів на московське прикордоння, що викликало в Москві величезне занепо¬ коєння, і вона змушена була порушити перед Варшавою питання про “черкаське злодійство”61. Зрештою, українські козаки “засвітилися” як активні здобувачі християнського ясиру з Московії. Є усі підстави стверджувати, що принаймні в першій половині XVII ст. вони були включені в систему відносин, зав’язаних на полоні з московських земель. Як незмінні учас¬ ники війн Речі Посполитої з Москвою на боці короля, козаки нарівні з іншими вояками не втрачали нагоди не тільки поживитися матері¬ 64 Лист Війська Запорізького до королівських комісарів від 13 січня 1622 р. // Бедр- жицька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 526. 65 Інструкція Війська Запорізького своїм послам на елекційний сейм Федору Куз- мінському, Федору Праличу та Василю Онишкевичу від 6 вересня 1632 р. //АЮЗР. - Ч.ІІІ.-Т. 1.-С. 339. 66 Відписка рильського воєводи М. Гагаріна до московського царя Михайла Федо¬ ровича від 31 липня 1625 тр. // Воссоединение. - Т. 1. - С. 57. 67 Флоря Б. Н. Запорожское казачество и Крым... - С. 56-58. 22-1217
338 Частина III. Козаки і християнський світ альними цінностями, а й захопити полонених. Під час свого знамени¬ того рейду до Москви 1618 р. гетьман Петро Сагайдачний активно брав у полон московитів. До королівського табору під Тушиним разом з козацьким військом йшли “більша половина русскіх людей полонеників, чоловіків і хлопців, і жінок, і дівок”68. Козацькі загони, які пустошили тоді територію Московщини, також не цуралися полонення московитів, як-от загін полковника Якова Шиша в Углицькому уїзді69. А поверта¬ ючись назад, козаки П. Сагайдачного полонили багатьох мешканців Калуги70. Про величезну кількість бранців, захоплених козаками в 1618 р., можна судити бодай з того факту, що, за повідомленням запо¬ рожців, які перейшли на царську службу, згодом гетьман відпустив на волю понад 2000 чол71. Проте пощастило не всім - “інший полон з со¬ бою повели, а скільки того полону з собою повели, того не відають”12. Ситуація повторилася під час Смоленської війни. Козаки охоче й без жодних застережень брали в полон мешканців територій, на яких гуляла війна, й виводили бранців в Україну. Тільки з Бєлгорода козаки в 1633 р. переправили в Україну 483 особи, а в 1634 р. - 6273. Частину білгородців козаки по дорозі відпустили, як це свого часу зробив П. Сагайдачний. Решту привели до себе в лівобережні міста - Лубни, Лохвицю, Голтву, Миргород, Варву тощо. Частина полонених опинилися на Правобережжі74. Бранці з Московії могли подовгу перебувати в полоні у козаків. Приміром, Василь Дмитрієв з Коломни був захоплений в 1618 р. і п’ять років відбув у якогось козака в Баришівці75. Артемій Попов із Зубцівського уїзду - 6 років у черкаського козака, допоки той не відпустив його на волю76. Шестирічний “стаж” полону в Трилісах 68 Грамота московського царя Михайла Федоровича до бєлозерського воєводи А. Об¬ разцова від 2 жовтня 1618 р. // Документи російських архівів з історії України... - С. 185. 69 Відписка воєводи М. Спешньова до московського царя Михайла Федоровича від 6 листопада 1618 р. // Там само. - С. 188. 70 Чолобитна калузького духівництва і посадських людей, квітень 1619 р. // Там само. - С. 240. 71 Опарина Т. Украинские казаки в России... - C. 27. 72 Допитові свідчення козаків Івана Васильєва та Семена Матчина від 28 грудня 1618 р. // Там само. - С. 197. 73 Папков А. И. Порубежье Российского государства... - C. 169-171. 74 Там же.-C. 171. 75 Відписка білгородського воєводи Г. Тюфякіна до московського царя Михайла Федоровича від 8 серпня 1623 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 10. —Л. 278). 76 Допитові свідчення Артемія Попова від 19 липня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. — Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 12. - Л. 250).
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 339 мав, захоплений тоді ж Єрофей Іванов із Шацького уїзду77. Потап Трофимов відбув 8 років, Василь Аляб’єв - 1078. Онисим Іванов з Великолуцького уїзду прислуговував відомому козацькому полковнику Пирському теж 10 років, аналогічний термін пробув у Черкасах Бо¬ рис Семенов79. Єльчанина Івана Федорова утримували в Переяславі 18 років80. Подібні приклади можна множити далі. За спробу втечі козаки суворо карали. Осколянин Петро Михайлов, пробувши в по¬ лоні в козака Федора Волошенина 15 років, спробував утекти, але був упійманий і наступні 5 років провів у кайданах81. Тривале перебування московитів у козацькому полоні відбивало загальну річпосполитську практику, базовану на тому факті, що Деу- лінське перемир’я 1619 р. не передбачало масового обміну полоном. Мова йшла лише про окремих знатних бранців82. Довгих 14 років полонеників можна було утримувати без жодних зовнішньополітичних ускладнень, чим козаки, та й не тільки вони, вигідно користувалися. Натомість Полянівський мир уже містив пункт про широкий обмін полоненими. У вересні 1634 р. московський цар видав указ про вільне повернення невільників до Речі Посполитої, а в другій половині 1635 р. король дозволив мешканцям Московської держави розшуку¬ вати полонених родичів на підлеглій йому території83. Проте фактич¬ ний бік замирення, як завжди, значно відрізнявся від норми договору. Повернення полонених в обох державах обтяжувалося різноманітними чинниками. Смолянин Іван Кожин, який потрапив до полону в 1633 р., і вийшов з нього аж у 1641 р. бідкався, що, “волосся скинув і зробив собі хохол, бо русскім людям полоненикам в государеву сторону польською і литовською землею не пройти до государевых міст жодним 77 Відписка тульських воєвод О. Головіиа та І. Єсипова до московського царя Ми¬ хайла Федоровича від 31 травня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - При¬ казной стол. - Стб. 12. - Л. 125). 78 РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 24. - Л. 4,169. 79 Відписка вяземських воевод С. Прозоровського та Г. Аляб’єва до московського царя Михайла Федоровича від 10 квітня 1625 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Новгородский стол. - Стб. 8. - Л. 32); чолобитна вихідця з полону Б. Семенова, 1628 (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 24. - Л. 212). 80 Чолобитна I. Федорова від 4 вересня 1636 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный при¬ каз. - Приказной стол. - Стб. 93. - Л. 414). 81 Допитові свідчення П. Михайлова від 22 лютого 1624 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 11. - Л. 355). 82 Przymierzez Moskwa odroku 1619 dnia 3 miesitjca stycznia na lat 14azdoroku 1633 lipca 3 dnia (Biblioteka Czartoryjskich. - № 110. - S. 797-812). 83 Кулаковсъкий П. M. Чернігово-Сіверщина... - С. 136; Папков А. И. Порубежье Российского государства... - С. 172-173. 22*
340 Частина III. Козаки і християнський світ способом, польські і литовські люди русскіх полонеників в государеву сторону не пропускають і тримають в неволі”84. Врешті, українські козаки брали московитів у полон і під час своїх численних нападів на московське прикордоння, на московські польові сторожі, на послів та гінців, які курсували Полем з Москви до Туреччини та Криму й навпаки, на промисловиків, що варили сіль на Тору, тощо85. Однак не виявлено випадків, коли полон виводили в Україну. Якщо й припустити, що вони таки були, то все одно явище не тягне на масовість, як це спостерігається під час військових кам¬ паній Смути чи Смоленської війни. Здебільшого, козацькі загони, які вправлялися у здобичництві, відпускали захоплених після допитів, у крайньому разі затримували при собі на певний час (бувало й на місяць), сподіваючись, очевидно, на викуп. На обмежену функцію такого московського полону в козацьких розрахунках вказує і той факт, що фіксуються випадки, коли козаки, захопивши татар, від¬ пускали московитів, яких останні вели до Валуйок на обмін.86 Хоча траплялося, що відібраних у татар московських бранців обертали на своїх полонеників, як це сталося, наприклад зі вже згадуваним оско- лянином Петром Михайловим. Того в 1603 р. полонили під час набігу татари, але відбили козаки й привели до Корсуня, де він став по¬ лонеником у козака Федора Волошешина87. Тож, Москві паралельно заходам, спрямованим на формування у козацькому середовищі сприятливих для себе ціннісних установок, ще й доводилося постійно сушити голову над тим, як притлумити негативні для неї поведінкові стратегії українських козаків. З 1580-х рр. вона мусила протидіяти військовому здобичництву укра¬ їнських козаків у прилеглому Полі та на прикордонні88. Велика Московська Смута стала раєм для військових промислів козацьких 84 Допитові свідчення вихідця з полону Івана Кожина від 9 квітня 1641 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 77. - Л. 78-79). 85 Докладно про грабіжництво українських козаків на московському прикордонні та у східній частині Поля загалом див.: ПапковА. И. Порубежье Российского государства... С. 88- 108; 133-140,143-151,176-195. Про випадки захоплення полону (Там же. - С. 134—135, 138,179-185,191). 86 Там же.-С. 180-181. 87 Допитові свідчення П. Михайлова від 22 лютого 1624 (РГАДА. - Ф. 210. - Раз¬ рядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 11. - Л. 355). 88 Докладніше про здобичництво українських козаків на московському напрямкові в 1580—1590-ті рр. та про реакцію Москви див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва...-С. 108-115; Леп’явко С. Українське козацтво..-С. 186-187; Загоровскгш В. П. История вхождения... - С. 195-202; Флоря Б. М. З історії взаємовідносин... - С. 126— 127.
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 341 загонів від прикордоння до Архангельська. Козацтво охоче втягується у вир Димитріад, московських претензій Зиґмунта III та королевича Владислава89. Різко активізувалися козаки в 1642-1647 рр. на ґрунті різкого звуження можливостей здобувати “хліб” на турецько-татар- ському напрямкові90. Дратували українські козаки Москву й у зв’язку з її кримською політикою післясмутних часів. Інтереси цієї політичної лінії, яку та сповідувала до середини 1630-х рр., вимагали припинення наступаль¬ них козацьких операцій з Дону. Однак, попри всі докладені зусилля, досягти сподіваного ефекту Москві не вдалося, до чого неабияк спри¬ чинилися зв’язки українського козацтва з донцями. Під впливом запорожців стрімко зросла кількість і розширилися масштаби мор¬ ських походів, здійснюваних з Дону, що рішуче суперечило москов¬ ським планам. Звинувачення у потуранні козацьких дій хмарою летять до Посольського приказу зі Стамбула й Бахчисарая, загрожуючи суттєвими зовнішньополітичними ускладненнями. Відтак Москва без¬ успішно змушувала донців порвати з українськими козаками аж поки не змінила свої орієнтири на кримсько-турецькому напрямкові. Усе це наклало свій охолоджувальний відбиток на козацькі стра¬ тегії Московії. Українських козаків остерігалися, особливо під час Смути й відразу після неї. Московський патріарх Гермоген називав їх ворогами християнства, які “відступили від Бога і від православної віри”9і. Роздратованість козаками добре видно з того, як було прийняте у Москві посольство від П. Сагайдачного. Тим більше що від послан¬ ців московські урядовці почули, а в листі гетьмана побачили не від¬ луння стійких промосковських орієнтацій козацтва, а лишень те, що козаки готові “великому государю служити головами, як вони служили колишнім великим російським государям і в їхніх государевих повеліннях були, і на ворогів їхніх ходили, і кримські улуси громили”92. Тобто козаки, залишаючись вірними слугами короля, нав’язували до тієї канви, у 89 Документи російських архівів з історії України... - С. 134-135, 137-138; Арда¬ шев В. Походы казаков в Северной России... - С. 257-269; Назаров Б. Д., Флоря Б. Н. Крестьянское восстание под предводительством И. Болотникова и Речь Посполитая // Крестьянские войны в России: проблемы, поиски, решения. - Москва, 1974. - С. 152-156; Станиславский А. Г. Гражданская война в России начала XVII в. ... - С. 103-115.Улья¬ новский В. И. Лжедмитрий I в связи с историей Украины и города Киева. Указатель ар¬ хивных источников и материалов. -Киев, 1990. - С. 12,16-27; Т^ягком/зЫК. Когасгугпа \у \vojnach товкіеАУвкісІї... 90 Брехуненко В. А. Стосунки українського козацтва... - С. 232-234; Папков А. И. Порубежье Российского государства... - С. 175-195. 91 Див. Опарина Т. Украинские казаки в России... - С. 23. 92 Приказний запис від 20 лютого 1620 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 3.
342 Частина III. Козаки і християнський світ межах якої розвивалися їхні відносини з Московією в другій половині XVI ст. Заторкувати ширші горизонти верхівка козацтва не мала на¬ міру, й П. Одинець з товариством, виконуючи її настанови, таки не заторкували. Посланці навіть показово звели нанівець розмову про релігійні утиски, на яку їх провокували в Посольському приказі93. У відповідь цар обмежився сигналами про свою загальну прихиль¬ ність, прив’язуючи можливість надсилання на Січ певної платні до конкретних козацьких служб (“а наперед вас у нашій платні не забу¬ демо, дивлячись на вашу службу”)94. Посольство Михайло Федорович не прийняв, чим виразно вказав і на своє ставлення до посольства, і на справжнє місце українського козацтва в тогочасній московській політиці. З грамоти путивльським воєводам добре видно, що за чем¬ ним прийомом, обдаруванням посланців, словами про зацікавленість царя в службі українських козаків маскувалася відверта роздратова¬ ність Московії появою в столиці П. Одинця посольством. Попервах московські чиновники взагалі не бажали мати справу з козацькими посланцями, не те, що допускати їх до царської руки. Як тільки в Посольському приказі стало відомо про прихід до Пу¬ тивля козацького посольства, місцевим воєводам було наказано “тих черкас поставити в себе, в Путивлі, за острогом і, допитавши й давши від себе государеве жалування, відпустити назад, і з бранцями до нас в Москву відпускати їх не велено*®5. Михайла Федоровича страшенно обурила поведінка путивльських воєвод, які не виконали наказ. Цар вимагав, щоб вони “надалі так не глупили, без нашого указу таких великих справ не наважувались (чинити. - В. Б.) і тією своєю дурістю справам порухи не робили”96. Це вже потім, коли з’ясувалося, що по¬ сли наближаються до столиці, царський двір вирішив за краще при¬ йняти їх, подбавши попередньо про те, щоб утаємничити це від кримських послів, які саме поверталися з Москви. У 1623 р. на тлі численних чуток про готовність козаків воювати Московську державу цар навіть вимагав від воєвод не приймати козаків-вихідців на государеве ім’я. Про око запорожцям слід було мотивувати відмову небажанням порушувати досягнуте з Варшавою перемир’я97. Стримано були прийняті й посольства, заслані козаками 93 Там само. - С. 5. 94 Там само. - С. 7. 95 Кулиги П. А. Материалы для истории... - Т. 1. - С. 99. 96 Там само. 97 Відписка псковських воєвод А. Хілкова та І. Наумова до московського царя Ми¬ хайла Федоровича від 14 червня 1623 р. (РГАДА. - Разрядный приказ. - Приказной стол.-Стб. 10.-Л. 137-138).
Розділ 12. Альтернативні центри тяжіння у християнському світі 343 до Москви в 1625 (лютневе на чолі з І. Гирею та грудневе) і в 1626 рр. Інших видів на козаків, крім засвідчення Війську Запорізь¬ кому своєї приязні, Михайло Федорович та його оточення не мали98. І це після повідомлень путивльських воєвод про нібито бажання козацтва служити царю разом зі “своїми містами” та на тлі відвідин Москви І. Борисковичем і попом Пилипом, посланцями від тісно пов’язаного з козацтвом митрополита Й. Борецького, які, крім усього, виставляли козаків за палких союзників царя проти Польщі99. Додатковим підтвердженням прохолодного ставлення Московії до розмов про підданство українських козаків є той факт, що від них очікували спільних із татарами нападів на московське прикордоння, щойно запорожці збиралися вирушати на допомогу Шаґіну-Ґірею. Показово, що відповідні чутки циркулювали не тільки тоді, коли справи у кримського калги ішли вгору (1624, 1625 рр.), а й у часи втрати ним влади в ханаті та можливості організовувати антимосков- ські виступи (1628100, 1629 рр.). Останнього разу поголос пішов на¬ передодні прикінцевої спроби Шагін-Ґірея випробувати долю - на¬ весні 1629 р. Як писав рильський воєвода Д. Львов, “Шин-Ґірей з татарами і з запорізькими Черкасами із Запорог вийшов з багатьма людьми, а стоїть в порубіжних в литовських містах в зібранні, а при¬ ходити йому під твої государеві українні міста”т. Утім на початку 1630-х рр. московська еліта все ж не встояла перед чарами запевнень українських православних ієрархів, а також повідомлень воєвод про неодноразові так звані москвоцентричні заяви козаків і таки наважилася розіграти козацьку карту проти Речі Поспо¬ литої. Останню краплею, очевидно, стали напучування шведського посла Йоганна Мюллера, який 15 липня радив цареві умовити козаків виступити проти Варшави102. Тож до них було виправлено путивльця Г. Гладкого з відповідною царською грамотою, а турецьким послам патріарх Філарет заявляв, що “запорозькі черкаси всі хочуть служити і далі бути під їхньою государевою високою рукою навіки невідступно, 98 Див. Брехуненко В. Московська експансія... - С. 180. 99 Кулиш П. А. Материалы для истории... - Т. 1. - С. 182; Пашуто В. Т., Флоря Б. II, Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исторические судьбы восточного славян¬ ства. - Москва, 1982. - С. 208-209. 100 Відписка севського воєводи I. Плещеева до московського царя Михайла Федоро¬ вича від 25 листопада 1628 р. (РГАДА. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 24. - Л. 379). 101 Відписка бєлгородського воєводи І. Єропкіна до московського царя Михайла Федоровича від 16 квітня 1629 р. (РГАДА. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 40.-Л. 146). 102 Поршнев Б. Ф. Тридцатилетняя война... - С. 259.
344 Частина III. Козаки і християнський світ а від литовських людей відійшли”103. Однак місія Г. Гладкого заверши¬ лася нічим. Попри тодішню украй гостру напругу в козацько-польських стосунках, верхівка козацтва продемонструвала вірність Речі Поспо¬ литій і на раді в Каневі умовила “дрібних людей” відкинути антиполь- ські пропозиції Москви та Швеції104. При цьому прихильність низів до закликів царя не може автоматично ототожнюватися з пануванням серед них глибоких промосковських настроїв. Обпікшись напередодні Смоленської війни, московська влада з’ясувала для себе неприємний факт - палкі запевнення Й. Борець¬ кого, І. Кописького та посланців від цих ієрархів щодо промосковських орієнтацій українських козаків виявилися явним перебільшенням, якщо взагалі не цілеспрямованими тактичними кроками, здійснюва¬ ними під знаком змагань за визнання православної ієрархії та “за¬ спокоєння прав і свобод старожитної релігії грецької”. У 1630 - серед¬ ині 1640-х років у Москві вже не вірять у повідомлення про бажання козаків піддатися цареві “разом з містами”, як свого часу не вірили у щирість посланців від П. Сагайдачного. Пригнічена поразкою у Смоленській війні та розчарована позицією козацтва Москва зосеред¬ илася на вужчих і доступніших для неї завданнях: підживлення у світоглядних орієнтирах стану “прокозацького” образу царя; колоні¬ зація руками козаків Поля та геополітичне зміцнення в такий спосіб своєї позиції у Східній Європі. А величезна активність українських козаків на бойовищах Смоленської війни довела Москву до того, що козаків в тодішніх царських грамотах називали “вічними ворогами", подібно до поляків105. Козацтво ж, дописавши в 1620-ті рр. під впливом агітацій право¬ славних ієрархів до образу царя ореол захисника православ’я, виразно демонструє погляд на Московію крізь призму своїх суто тактичних інтересів, під прицілом змагань з Варшавою за комплекс станових прерогатив та “права й свободи народу руського”. Цар не потіснив у козацьких головах “короля, його милість". Стосункам з Москвою від¬ водиться роль однієї із зовнішніх опор й одночасно засобу тиску на позицію Варшави. Вирішення проблем, якими переймалося козацтво, пов’язувалося винятково зі внутрішніми реформами в Речі Поспо¬ литій, а не з переміною зверхника. 103 Крип ’якевичі. П. Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 рр... - С. 95-96; Пашуто В. Т., Флоря Б. Н„ Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие... - С. 216. 104 Крип ’якевич I. П. Козаччина в політичних комбінаціях... - С. 95-96. 105 Патов А. И. Порубежье Российского государства... -С. 153.
ЧАСТИНА IV. КОЗАКИ І МУСУЛЬМАНСЬКІ СУСІДИ
Розділ 13 КОНФРОНТАЦІЯ НА СТЕПОВОМУ КОРДОНІ Сама логіка виникнення та функціонування світу християнських козацьких спільнот, без сумніву, полягала у взаєминах його складових із сусідніми мусульманськими формаціями, з якими хочеш-не хочеш доводилося і воювати, і співіснувати. Сценарій розвитку відносин на Степовому Кордоні Європи між конкурентними потугами, розташо¬ ваними по обидва його боки, типологічно нагадував ситуацію на інших Великих Кордонах. Християнські та мусульманські претенденти на Степ генерували заплутаний вузол різноспрямованих взаємин, овіяний впертими змаганнями кожного із суб’єктів за свій життєвий простір, за чим виднілися глобальні цивілізаційні інтереси незалежно від ступеня усвідомлення цього самими учасниками означеного проти¬ стояння. Хоча мешканці Степового Кордону й були “приписані” до різних цивілізаційних ніш, але “хліб” християнських козаків так само був густо замішаний на здобичництві, як і “хліб” мусульманських сусідів - татар, турків, азовців, ногайців різних колін, - що працювало на формування потужного комплексу конфронтаційних стосунків. Уже перші звістки про християнських козаків вписують останніх, передовсім, у цю систему координат. Далебі представники усіх козацьких спільнот виринають у джерелах переважно завдяки своїм конфліктам з опонентами по той бік Степового Кордону. Саме чинник протиборства став самодостатнім каталізатором як появи козацького способу життя, так і остаточного відсепарування в глибині Кордону з елементу, що козакував, властиво донських, волзь¬ ких, яїцьких, терських та гребінських козаків. В Україні ж, де козацтво виникло безпосередньо на стичному прикордонні, постійна татарська загроза заважала поглиненню козаків суспільною машиною. “Люди ві¬ йни” там були потрібні завжди, особливо з огляду на кричущі вади стратегій на кримсько-турецькому напрямкові, притаманних традицій¬ ним елітам України, Великого князівства Литовського, Корони, Речі Посполитої.
348 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди 13.1. Мотиви та риторика. Релігійний кордон Конфліктна складова козацько-мусульманських стосунків була закладена самою природою Степового Кордону, як, зрештою, і поза- конфліктна. Поява християнських козацтв стала своєрідною антитезою мусульманським козакам з протилежного боку Кордону, які, вправ- ляючись у здобичництві, орієнтованому в першу чергу на християн¬ ські території, намагалися перетворити його на виключно свій жит¬ тєвий простір. Інстинкт захисту від нападів татар, азовців, ногайців, а також спровокований самими обставинами життя потяг забезпечити себе в аналогічний спосіб значною частиною засобів для існування стали відправним пунктом формування в козацькому середовищі ціннісної установки на постійний конфлікт з мусульманськими сусі¬ дами, від яких годі було очікувати спокою. Вкорінена у свідомості козаків завдяки тривалому змаганню з останніми на здобичницькій ниві ідея протистояння набула функції всеохопного пояснення самого існування козацького світу. Інтереси державних потуг, розташованих по обидва боки Кордону, довершили справу, оскільки будь-які заходи козаків, зорієнтовані чи то в бік християнських держав, чи то в бік мусульманських сусідів, відбивалися на цих інтересах. В одному з листів початку 1620-х рр. українські козаки чітко пе¬ релічили мотиви свого протистояння з мусульманськими сусідами: “Не тільки для пожитків своїх, буваючи на Запоріжжі, наїжджа¬ ли коронного неприятеля, але для того найперше, гирб неприятель, наблизившись до коронних кордонів, тих місць не опанував, звід¬ ки краще б міг шкодити держави його королівської милості. Друга. Для повернення, як то часто з ласки Божої відбувалося, в’язнів з тяжкої неволі. Третя. Для слави його королівської милості, яка щоб чинила не- приятелю великого страху, бо ця жменька лицарства, підданих його королівської милості для неприятеля така важка...”1. У подібному стилі висловлювався в 1617 р. старший Дмитро Барабаш2. Ще одна причина, прямо не названа в обох документах, але присутня в низці інших, полягає в здобуванні властиво козацької слави як “людей війни” за “цілість вітчизни". Мотивом змагань з будь-яким неприятелем короля заради “слави нашої лицарської', “слави нашої доброї', “слави нашої’, поєднанням під одним дахом “слави на- 1 Лист Війська Запорізького до сейму Речі Посполитої, не раніше 1623 р. // Бгог- сіолчвкі М. Яе^іа і Когасгуиіа... - Б. 264-265. 2 Сас П. Запорожці у польсько-московській війні... - С. 106; Його ж. Петро Сагай¬ дачний... -С. 216-217.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 349 тої і Речі Посполитої\ а також “цілості вітчизни” просякнуті пояс¬ нення козаків своїх військових кампаній, наступальних і оборонних, задумуваних самостійно чи здійснюваних з веління короля3. Козаки піклувалися про те, щоб, як писав гетьман Левко Іванович до старшого реєстровців Григорія Савича (Чорного) “завжди про Військо наше слава добра линула, а неприятель щоб ніякої потіхи не зазнав”4. Практично постійно тиснули на цю складову ціннісних орієнтацій козацтва і шляхетські чинники, як тоді, коли закликали козаків не ганьбити свою славу шляхом спротиву королівській волі (”замазу¬ вання слави”), так і тоді, коли звали на війни, зокрема і проти турків і татар. За типовий приклад можна взяти, бодай, зусилля Зиґмунта III в 1621 р., коли він, закликаючи козаків долучитися до коронного війська, а також організувати морські й сухопутні походи на мусуль¬ манських сусідів, зазначав: иБез сумніву, заробили б велику собі славу у справі лицарській і з немалою як для нас, так і для Речі Посполитої послугою відняли так багато в поганства християнських душ, забра¬ них у поганську неволю, за що не тільки здобудете від нас вдячність, але й пізнаєте нашу ласку”5. У протилежному разі козаків перекону¬ ють, що “швидше на неласку, ніж ласку заробите, а замість прислуги та відважної справи сором і ганьбу через те матимете”6. 3 Див. хоча б: лист старшого Війська Запорізького Г. Крутневича до коронного гетьмана Я. Замойського, березень 1602 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 675. - К. 55); інструкція послам Війська Запорізького до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 1 березня 1621 р. // Ковальский Н. П., МыцыкЮ. А. Анализ архивных источников... - С. 74; лист Війська Запорізького до королівських комісарів, кінець жовтня 1625 р. // Zbior pami^tnikow historycznych... - Т. VI. - S. 188; лист гетьмана Війська Запорізького М. До¬ рошенка до послів коронних і Великого князівства Литовського на сейм від 10 лютого 1626 p. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 317 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 36389). - S. 341); універсал гетьмана Війська Запорізького К. Скидана до козаків від 27 листопада 1637 р. // Okolski S. Dyariusz transakcyi wojennej... - S. 27. 4 Лист гетьмана Війська Запорізького Левка Івановича до старшого реєстровців Гри¬ горія Чорного від 1 грудня 1629 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 3036. - К. 96-97 (український переклад: Гругиевсъкий М. С. Історія України-Руси. - T.VIII. - С. 67). 5 Лист короля Зиґмунта III до Війська Запорізького, травень 1621 (Biblioteka PAN w Komiku. - № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. № 2654). - S. 770). В іншому листі за травень-червень 1621 р. король пише: “А як хочете нам і Речі Посполитій засвідчити свою відважну охоту, так і собі на славу і в нас на тому більшу ласку заробите” (Tamze. - S. 776). 6 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, травень-червень 1621 (Biblioteka PAN w Komiku. - № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. № 2654). - S. 775. В іншому листі з 1621 p. (літо) - “не тільки ласку нашу втратите, але йусю Річ Посполита проти себе обернете, і згубите ту, яка була про ваші мужність і перевагу слави” (Tamze. - S. 780).
350 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Козаки Дону, Волги, Яїка й Тереку не залишили по собі уза¬ гальнених суджень про ціннісний бік свого протистояння з мусуль¬ манськими сусідами. Однак сума розрізнених зауваг, а головне по- ведінкових стратегій вкладається в картину, засадничо подібну до одкровень та реальних справ українських козаків. При цьому дзер¬ кального відображення цілком сподівано не вийшло. Свій слід за¬ лишили відмінності в уявленнях про “вітчизну” та концепція само¬ достатності козацьких анклавів. * * * У першу ж чергу свої розбійницькі напади на послів, купців, морські й суходільні походи, відгін худоби, захоплення майна, бран¬ ців і торгівлю ними, інші види здобичництва козаки виправдовували через необхідність здобувати так званий “козацький хліб”. Українське козацтво не припиняло нагадувати Варшаві, що вижити без здобич- ницьких експедицій за межі Речі Посполитої воно не спроможне. А оскільки постійним, найефективнішим в економічному сенсі й най¬ зручнішим в ідеологічному об’єктом нападів були землі мусульман¬ ських сусідів, то основний наголос козаки робили на обґрунтуванні своєї активності на цьому напрямкові. Щоб прикрити свою “голоту”, “худоби” козаки як люди “злиденні та голі”, “обмежені в достатках” мусять, “голів своїх не шкодуючи”, добувати “шаблею в бусурманській землі собі хліба й сукна”, просять про “вільний прихід і спокійне пере¬ бування в убогих маетностях своїх, які шаблею в чужих землях набу¬ ваємо”1. Додатковим аргументом тут був і той незаперечний факт, що у зв’язку з набігами кримців і ногайців господарське життя на при¬ кордонні не могло точитися у звичному для стабільного світу руслі й потребувало суттєвого підживлення через зворотні напади. “Тут мешкаємо на пустині в землі царя кримського, ані орати, ані сіяти, тільки своєю шаблею хліба набуваючи, а за кров християнську здоров’я не шкодуючи”, - писав у 1600 р. до короля козацький старший Кши¬ штоф Сарапович, пояснюючи все в барвах союзу проти “неприятеля Святого Хреста”8. 7 Див. хоча б: лист старшого Війська Запорізького Б. Проснідича до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 26 лютого 1597 р. //Брехуненко В. Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 440; лист Війська Запорізького до коронного гетьмана Я. Замойського від 1 липня 1600 р. // Ілвіу Зіапівіахуа Z6tkiewskiego. - 8. 104; лист С. Кішки до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 1 липня 1600 р. // Жерела до історії України-Руси... - Т. VIII. - С. 99; лист старшого Війська Запорізького С. Кішки до коронного гетьмана Я. Замойського від 31 березня 1601 р. (АСАВ. - АгсЫ\ушп гатоувкісЬ. - № 802. - К. 5). 8 Брехуненко В. Нагельський М. Дванадцять листів... - С. 441.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 351 Перераховуючи у 1623 р. свої “заслуги криваві” перед королем і державою в цілому, козаки не забули у першому ж пункті імпліцитно нагадати про важливість для них здобичництва (“не тільки для своїх пожитків, на Запоріжжі буваючи, наїжджали неприятеля коронного”)9. А обґрунтовуючи в легації на сейм 1625 р. неминучість зачіпок з турками й татарами, козаки відверто зазначали: “А обмислити забажав би ваша милість, звідки б військо наше живність мало, якщо вже там, звідки ми живність мали, згідно з присягою ходити не можемо”10. Дзеркально подібний підхід було застосовано через рік в інструк¬ ції козацькому посольству на сейм. При цьому козаки цілком споді¬ вано ставили в пряму залежність виконання ними королівських служб - оборони переправ та постачання розвідувальної інформації - з можливістю задовольняти свої потреби шляхом здобичництва по той бік Степового Кордону: “Знаємо, що воля його королівської милості, нашого милостивого пана, полягає в тому, щоб була певна частина на Запоріжжі для охорони переправ від неприятеля та для повідомлення про нього відомостей до держав Коронних; тяжко справді для нас, здобичі нізвідки не затягаючи і здебільшого не орючи в пустелях, але його королівська милість аби задумався звідки тим, які будуть на тій послузі Речі Посполитої, забезпечуватимуться живністю, порохами, оловом та іншими потребами?”11. Інший варіант, який пропонували козаки, чудово розуміючи його нереалістичність для коронного скарбу, полягав у відповідному збільшенні платні, бо в протилежному ви¬ падку, як писав Самійло Кішка до Яна Замойського, “мусимо про себе старатися і на свої звиклі місця йти, як звиклість наша, промишляючи шаблею хліб і сушо в землі бусурманській”12. Аналогічно й донські козаки необхідність свого здобичництва коштом нападів на мусульманських сусідів розтлумачували Москві насамперед через потребу роздобувати поживу, а також чинити опір набігам татар, ногайців, азовців. Мотив, що через напади опонентів козаки “голі й босі”, не можуть без відповіді “прогодуватися й одяг¬ нутися”, - мав постійну прописку в колі аргументів, якими козаки 9 Лист Війська Запорізького до сейму, не раніше 1623 р. (Drozdowski M. Religia і Kozaczyzna... S. 264). 10 AGAD. - Extranea IX Polen. - № 70. - Vol. 124. 11 Інструкція козацьким посланцям на сейм від 19 лютого 1626 p. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 317 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 36389). - S. 342. 12 Лист старшого Війська Запорізького С. Кішки до Я. Замойського від 31 березня 1601 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 802. - K. 5). Див. також інструкцію Війська Запорізького послам на конвокаційний сейм Л. Пашковському, Г. Козці, Д. Куцковичу, Т. Пуху від 9 червня 1632 р. (Гэлубев С. Т.. Киевский митрополит Петр Могила... — Т. 1. - С. 407).
352 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди обґрунтовували свої зачіпки з конкурентами по той бік Степового Кордону13. Також донці активно використовували чинник відплати за шкоди вчинені мусульманськими сусідами: “не стерпіли грубості турецьких людей, що азовці їм чинять багато шкоди і тісноту та з Азова приходили на їхні юрти з ногайськими людьми обманом, багатьох у них людей побили і багатьох забрали”14. Без сумніву, у подібному ключі вибудовували “оборону” й інші козацтва. І в Москві, і у Варшаві добре розуміли неуникненість козацьких походів на турок, татар, азовців як засобу задоволення матеріальних запитів козаків. Попри гнівну риторику, спрямовану на унеможлив- лення непідконтрольних козацьких військових операцій, попри прак¬ тичні заходи з унеможливлення останніх, обидві добре давали собі раду в тому, що в основі непослуху лежав інстинкт “прикрити свою нестачу та наготу”, до всього, тісно ув’язаний з економічними інтер¬ есами різних прошарків прикордонного населення загалом. Відтак нотки прагматичного підходу еліт час від часу пробивалися крізь товщу тотальних заборон на несанкціоновані виправи проти мусуль¬ манських сусідів. Гнівні вичитування Москвою донців за порушення вимог подеколи розбавлялися в царських грамотах на Дон показовими обмовками на кшталт, щоб козаки “з азовцями до тих пір жили мирно і з ними не воювали, поки посланці наші Соловой Протасьєв з това¬ ришами з Царгорода до вас в юрти на Дон прийдуть”15. У шляхетському дискурсі щодо вирішення козацької й турецько- татарської проблем елемент тверезого розуміння обумовленості ко¬ зацьких походів самим стилем життя на Степовому Кордоні присут¬ ній ще виразніше. Усвідомлювалося, що козаки не можуть обійтися без здобичництва “на великій дорозі” та по інший бік Кордону. Нічим іншим не можна пояснити той факт, що загальні жорсткі заборони на морські походи на початку 1622 р. під час київської комісії були розбавлені обмовкою - до повернення посла з Порти16. І це тоді, коли Варшава особливо гостро потребувала втихомирення козаків 13 Див. хоча б: допитові свідчення донського отамана О. Старова від 9 жовтня 1625 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 236-237; відписка воронезького воєводи С. Львова до московського царя Михайла Федоровича від ЗО травня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 40. - Л. 225); допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 30 січня 1635 р. // Воссоединение... С. 143. 14 Допитові свідчення донського отамана В. Кульнева (РГАДА. - Ф. 89. -1622 № 1. - Л. 77). 15 Грамота царя Михайла Федоровича Війську Донському від 18 березня 1614 р. // РИБ.-Т. XVIII.-С. 66. 16 Лист королівських комісарів до Війська Запорізького від 17 січня 1622 р. // Бедр- жицька А. Звіт про роботу козацької комісії... - С. 530.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 353 задля того, щоб посольство К. Збаразького зуміло укласти так необ¬ хідний мир із султаном. Козаки на чолі з П. Сагайдачним так і при¬ сягли “пильно стерегти, щоб ані жоден човен військовий на море не має виходити, поки, дасть Бог, великий посол його королівської милості від цісаря з Турок не повернеться”11. Шляхта також розуміла, що коли повністю перекрити козацтву можливості “брати лупи” з турок і татар, то воно оберне вже всі свої зусилля на пустошення шляхетських маєтностей, до чого й так було схильне і скарги на що не вигасали з 1580-х рр. Подібну загрозу вбачали також серед небезпек від ймовірної реалізації намірів Стам¬ була та Бахчисарая побудувати замки в пониззі Дніпра, які б надійно загородили козакам виходи в море (“боятися треба, щоб як їм ту¬ рецький цісар забудує прохід у Чорне море, в Польщу не обернулися, бо Україна їх швидко не зліквідує”; “коли б турки загородили їм виходи в Чорне море, то далі в Польщі ширитися не хотіли, дай Боже, щоб Наливайка не хотіли воскресити, є між ними сила Москви і татар, які їм побудки дають”18). А відтак хоча ніколи не бракувало запаль¬ них закликів придушити “козацьку сваволю” залізною рукою, але осмислені проекти вирішення козацької проблеми в Речі Посполитій обов’язково враховували необхідність закласти в підмурівок рішень питання, як можна в подальшому матеріально забезпечити козацьку спільноту19. Ще краще шляхта усвідомлювала взаємозалежність набігів татар і козацьких нападів на мусульманських сусідів. На цьому Варшава постійно наголошувала, відбиваючись від звинувачень Туреччини та Криму в небажанні погамувати козаків і зберігати приязнь, а також від вимог звести козацтво. Теза про татарські пустошення як каталі¬ затор зростання чисельності козаків належала до центральних аргу¬ ментів річпосполитської дипломатії. “Вже давно укладено було б мир, погамовані буди б і козаки від учинення шкод в державі цісаря ту¬ рецького, якби він не пускав татар до держави його королівської ми¬ лості”, - зазначалося в інструкції послу до Туреччини С. Отвінов- 17 Присяга П. Сагайдачного та його козаків королівським комісарам від 20 січня 1622 р. // Там само. - С. 531. 18 Вотум С. Жулкевського на сеймі 1615 р. (Biblioteka PAN wKömiku. -№325 (Bib- lioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2632). - S. 19; вотум руського воєводи на сеймі 1615 p. (Tam2e. - S. 34). 19 Див. хоча б: Grabowski P. Polska nizna albo osada polska. - Krakow, 1859; Starowol- ski S. Pobudka albo rada na zniesienie Tataröw perekopskich. -1618; Palczowski K. O kozakach jesli ich znosic czy nie diskurs. - Krakow, 1618. Про проекти Й. Верещинського та С. Наливайка див.: Сас П. Політична культура українського суспільства... - С. 223-280. 23-1217
354 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди ському20. Татари “в держави наші входять, плюндрують, палять, пустошать, людей забирають, звідки й те походить, цо люди убогші, у яких хліб і живність забирають, не можучи поживитися працею своїх рук, Зо розбійництва вдаються, г звідти ці купи козацькі збіль¬ шуються”, - у такий спосіб мав двома роками раніше пояснювати причини зростання козацьких лав та активність козаків на суші й морі інший посол Петро Ордга.21 А Кшиштоф Кельчовський у 1624 р. так само мусив тлумачити, що причиною всіх непорозумінь є “з тієї сторони татари, а з ф'ег козаки”, слід погамувати і тих, і інших, але найперше татар, бо через часті татарські наїзди козаків прибуває, а королівське військо не може “знести їх з їхніх гнізд, з яких на море виходять”22. Подібними мотивами були просякнуті й королівські листи до султана, датовані 1647 р. (у зв’язку з нападами буджакців “козаків більше прибувати мусить, бо коли хлопу спалять помешкання, заберуть живність і в убогість уведуть, до козацтва втікає і свого повернути хоче23). Погамування козаків річпосполитська дипломатія всю дорогу ставила в пряму залежність від припинення кримськими татарами й ногайцями своїх набігів24. Й опоненти не ухилялися від розгляду 20 Інструкція послу до Туреччини С. Отвіновському від 25 лютого 1620 p. (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2722). - S. 502. 21 Інструкція послу до султана П. Ордзі від 19 жовтня 1618 р. (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2722). - S. 467-468). Див. також схожі пояснення в інструкції П. Ордзі як послові до Скіндер-паші, 1617 // Zbiör pami^tniköw о dawnej Polsce. - Lwow, 1833. - S. 78. 22 Інструкція послові до Туреччини К. Кельчовському від 21 березня 1624 р. (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2722). - S. 467). 23 Лист M. Мегера до невідомого від 4 березня 1647 р. з Варшави (Biblioteka Jagiellonska. - № 49 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 721. - S.253) 24SkorupaD. Stosunkipolsko-tatarskie...-S. 81,103,120-121,134-135,177,193,199, 204. Див. також: лист C. Жулкевського до Скіндер-баші, 1617 (Biblioteka PAN w Krako- wie.-№ 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw.-Mf. 21986).-S. 195 v.; лист турецького султана до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 7 березня 1617 р. (Biblio¬ teka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 21986). - S. 145; інструкція послу до султана П. Ордзі від 19 жовтня 1618 p. (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2722). - S. 467); інструкція послу до Туреччини X. Отвіновському від 25 лютого 1620 р. (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2722). - S. 502; інструкція послові до Туреччини К. Кельчовському від 21 березня 1624 р. (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2722). - S. 467); лист-відповідь C. Конецпольського каймаканові від 6 липня 1626 p. (Biblioteka
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 355 питання в такій площині, пропонуючи синхронні дії, спрямовані на його вирішення25. Інша справа, що жодна із сторін принципово не була здатна забезпечити реалізацію зобов’язань і добре усвідомлювала утопічність подібних пропозицій. Крім того, намагаючись придушити в зародку саму ідею побудови фортець у пониззі Дніпра, Варшава також використовувала жупел провокації мусульманською стороною козацьких виправ. Згідно з інструкцією в 1627 р. посланець на пере¬ говори з турками Б. Вітковський мав перекласти вину за активізацію козацьких морських походів на заходи капудан-паші, який вирушив на будівництво прикордонних замків. Звістка про такі наміри буцім “викликала великі заворушення не тільки серед козаків, але й серед всіх українних людей... які воліють голови покласти, ніж таке будівництво допустити... й не ми, а паша, його милість стане причиною, якщо свій задум доведе до кінця... бо ж і козаки, почувши про це, своїх старших, призначених королем, не хочуть слухати і про Дніпрову експедицію думають”26. * * * Інші фундаментальні аргументи для пояснення своїх конфронта¬ цій з мусульманськими сусідами козаки брали з конфесійної царини. Якщо не відразу, то принаймні з часом свої наступальні й оборонні заходи проти конкурентів по той бік Степового Кордону козаки по¬ чали зображувати в барвах протистояння з “неприятелями Святого Хреста”, “бусурманами”, “поганинами”. Особливо охоче й рясно про це писали українські козаки. Яким тут було співвідношення реальних світоглядних установок козаків і риторики, уживаної з огляду на роль релігійних аргументів в тогочасному конфесіоналізаваному світі? Розпочати варто з того, що роль релігії в козацьких спільнотах та ступінь релігійності козаків, особливо українських та донських, досліджені вже достатньо грунтовно27 (стосовно козацтв Волги, Яїка Jagiellonska. - № 166 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 1034). - S. 80-81. 25 Див., наприклад: лист Скіндер-паші до коронноо гетьмана С. Жулкевського, 1617 р. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 21986). - S. 359); лист турецького султана до короля Речі Посполитої від 3 вересня 1617 р. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 2722). - S. 461); лист турецького султана Мурада до короля Речі Посполитої Зиґмунта III, жовтень 1627 // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 329. 26 Інструкція від С. Хмелецького Б. Вітковському посланцеві на переговори з тур¬ ками, 1627 // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 310-311. 27 Див. хоча б: Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 434-^444; Плохій С. Нали- вайкова віра...; СеньД. В. Казачество Дона... - С. 100-168; Усенко О. Г. Некоторые черты 23*
356 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди й Тереку, на жаль, бракує джерел). Якраз ставлення до релігійної сфери донців опосередковано знімає питання про міру релігійності українських козаків. Якщо в умовах анклавності Війська Донського, яке так вперто культивувало свою самодостатність, козаки зводили церкви, постійно турбувалися про оздоблення останніх, засновували монастирі, часто вирушали на прощу до православних монастирів Московії, то чому українські козаки, не відсепаровуючись від україн¬ ського соціуму та ще й підтримуючи тісні зв’язки з елітами, конче мусили потребувати настирливих агітацій з боку отців Православної Церкви? Інша справа, що до Брестської унії 1656 р. релігійна ситуа¬ ція в Україні не вимагала від козаків активності в релігійних змаган¬ нях, через що козацьке релігійне життя перебувало “за кадром”. І лише на зламі ХУІ-ХУІІ ст. козаки потрапили в центр уваги спершу як об’єкт інтересів на релігійному полі з боку православного блоку, а згодом і як самостійний суб’єкт релігійних змагань. А прагнення української православної верхівки перетворити козаків на нову “оздобу” українського православ’я вилилося в потужні інтелекутальні впливи, під зорею яких козацтво, за влучним висловом С. Плохія28, “швидко пристосувало та перетворило православ’я на повстанську віру, але ще більшою мірою трансформувало та змінило себе”. Однак вже задовго до всього цього різні еліти цілеспрямовано вкидали в різні козацькі середовища ідею релігійного Кордону. За¬ цікавлені в козацькій зброї та загалом у лояльності козаків Москва, і Варшава послідовно намагалися заручитися підтримкою своїх пла¬ нів за допомогою гасел війни з ворогами християнства. У випадку з українськими козаками додаткові імпульси час від часу струмували ще й від інших чинників - з апостольської столиці, Австрії, дунай¬ ських князівств, Швеції, чи тієї ж Московії. Хронологічно першим з відомих на сьогодні документів, коли в козацькі голови вміщували ціннісну установку на те, що звичні й буденні для козаків змагання з турками й татарами насправді є боротьбою з невірними, слугує лист Кшиштофа Зборовського від 1583 р., де шляхтич запевняє, що охоче піде з козаками на “неприятеля Святого Хреста”29. Не буде, однак, массового сознания донского казачества в XVII - начале XVIII вв. (“субидеологические” представления, установки, стереотипы) // Казачество России: прошлое и настоящее. - Ростов-на-Дону, 2006. - С. 85-108; Drozdowski М. Religia i Kozacyzyna Zaporoska...; Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej i Kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. - Warszawa, 1985. 28 Плохт С. Наливайкова Bipa... - С. 434. 29 Pamiijtniki do zycia i sprawy Samuela i Krzysztofa Zborowskich. - Lwow, 1846. - S. 43.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 357 перебільшенням припустити, що подібні речі козаки чули й раніше, оскільки постійно мали справу з антитурецькими й антитатарськими планами еліт. У подальшому апелювання до релігійного чинника як до засобу мобілізації козаків на війни з “поганинами”, “бусурманами” набуває постійного характеру. Особливо активно ідея проштовхува¬ лася, коли козаки з тактичних міркувань витримували паузу й не відгукувалися на заклики воювати з “невірними”, як-от в 1620- 1621 рр. Тоді з Варшави лунали й обіцянки розв’язати наболіле для козаків питання зі “старожитною релігією грецькою”, навіть облудно запевнялося, що “досі ніхто вас в релігії та вірі вашій до іншої не змушував, так і ми про це не мислимо, щоб між вами яку переміну чинити хотіли”30. Важливо, що для більшого ефекту Варшава поєднувала релігійні барви із закликами до козаків засвідчити свою відданість королю, а також маніпулювала проблемою станових вимог козацтва. Агітуючи напередодні Хотинської війни “іти на цісаря турецького вогнем і мечем”, вона водночас апелювала до пошуку козаками військової доб¬ лесті й слави нагадувала про козацький обов’язок зробити те, що належить вірним підданим короля Речі Посполитої, а “бусурмани” мусять пізнати смак козацької шаблі. Іншими словами, Варшава одно¬ часно тиснула і на релігійність, і на лицарську свідомість козаків. Гранично чітко така позиція виписана в королівському листі за тра¬ вень 1621 р., у якому вимагалося, щоб козаки “застосовували свою охоту й мужність до волі нашої і теперішньої потреби Речі Поспо¬ литої як правдивим християнам і людям лицарським, і вірним підданим належить”31. За потреби козакам нагадували колишні заслуги перед християнством, як це зробив, скажімо, С. Конецпольський у листі до козацтва від 5 листопада 1637 р., наголошуючи, що вони “завжди охоче ставали проти неприятеля Святого Хреста, щасливо громили, на ласку його королівської милості і славу собі заробляли”32. Від 1580 рр. знайома була українському козацтву також ідея християнської ліги проти “бусурман”. Події 1584-1585 рр., а особливо 1593-1596 рр., коли козаки взяли участь в антимусульманських за¬ ходах австрійського імператора та придунайських володарів, наочно демонстрували всьому козацькому товариству, яку значну роль віді¬ гравав релігійний кордон у протистоянні європейських держав з мусульманськими сусідами. Адресована Війську Запорізькому рито¬ 30 Biblioteka PAN w Kömiku. - № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. № 2654). - S. 774. 31 Tamze. - S. 660. 32 Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego - S. 428.
358 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди рика папи Климента VIII прислужитися уявній Християнській Рес¬ публіці “проти спільних ворогів нашої віри”, поєднуючись із визнанням козаків людьми війни33, надсиланням на Січ прапора та участю ко¬ заків у реальних військових діях, не могла не стимулювати форму¬ ванню у середовищі українського козацтва відповідних ціннісних установок. Інші козацькі спільноти перебували під значно слабшим тиском релігійної риторики. Струмувала вона лише з Москви, оскільки Річ Посполита навіть під час московської Смути не могла використати для агітації релігійне гасло, решта ж європейських чинників до цих козацтв не мала ніякого діла. Сама ж Москва за потреби завжди зверталася до релігійного чинника, тиснучи на православність козаків. У рамках зовнішньополітичного курсу Михайла Романова на уник¬ нення збройного протистояння з Кримом вона звинувачувала донців за провокування набігів татар і азовців, через що “проливається кров християнська”, і християни потрапляють у неволю34. З 1630-х рр., коли Московія розпочинає поводитися агресивніше й виношує плани точкових ударів по Криму, релігійний чинник слугує для мобілізації Війська Донського на оборону “україн” та до наступальних дій, як-от у 1646 р. напередодні і під час походу Ж. Кондирєва. Використання ідеї релігійного кордону донськими козаками на¬ прочуд яскраво відбилося в їхніх документах азовського циклу 1637-1642 рр. До цього часу донці, на відміну від українських коза¬ ків, не так активно оперували релігійними гаслами при обґрунтуванні перед Москвою своїх виправ проти мусульманських сусідів. На пе¬ редній план висувалися аргументи “виживання” та відплати за про- шуки опонентів проти козаків та “царської отчини”35. Якщо українські козаки перемагали “неприятеля Святого Хреста", то Військо Донське просто “тих воїнських людей” (татар чи азовців). Однак донці все ж таки оперували поняттями “бусурманська віра”, “бусурмани”, наголо¬ шували, що пам’ятають про “свою православну віру” тощо36. А от після оволодіння українськими та донськими козаками Азова останні вже 33 Лист папи Климента VIII до козацького гетьмана від 8 листопада 1593 р. // Ви¬ нар Л. Козацька Україна. - С. 265-266. 34 Грамоти московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 22 жовтня 1625 р., 13 липня 1633 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 251, 380. 35 Допитові свідчення донського отамана О. Старова від 9 жовтня 1625 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 234-236; відписки Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 10 березня 1633 р., 21 листопада 1636 р. // Там же. - С. 351, 380. 36 Відписки Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 10 березня 1633 р., 21 листопада 1636 р. // Там же. - С. 351, 380.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 359 пояснювали свій надзвичайно контроверсійний як на інтереси Москви крок у яскравих релігійних барвах: “Пішли ми, холопи твої, під град Азов з великої скорботи, пам’я¬ таючи своє хрещення і святі божі церкви, і свою істинну право¬ славну християнську віру, що з того града Азова від бусурманської віри, агарянського виплодку поганської мови, від злостивих вовків чинилася велика шкода твоїй великого государя отчині українним містам, найбільше ж селам, і розорення святим божим церквам, і християнської невинної крові пролиття, і захоплення в полон православних християнства батьків і матерів, і братію нашу, і сестер”37. Аналогічними мотивами просякнуті повісті про оволодіння Азовом та про сидіння козаків в азовській облозі38. Використання донцями розлогого релігійного обґрунтування цілком зрозуміле в сенсі інструментальному, адже ступінь впливовості пере¬ ходу Азова в козацькі руки на порядок перевищував усі попередні ускладнення, які Військо Донське завдавало Московії. В інтелектуаль¬ ному ж плані апеляція до релігійного кордону відбиває той факт, що насправді донці вже тривалий час вписували свої зачіпки з мусуль¬ манськими сусідами також і в систему конфесійних координат. Далебі стрімкий ментальний спурт в ранньомодерні часи був неможливий. За потреби донці активізували цю складову свого світогляду, про наявність якої сигналізували всі оті обмовки про “бусурман”. Мала шанси бути відомою на Дону також ідея християнської ліги: її могли занести укра¬ їнські козаки, під чиє начитування донці, які перебували в 1621 р. під Хотином, писали в листі до короля як “люди лицарські” і як учасники боїв “з неприятелем Святого Хреста і коронного”39. Самі ж українські козаки виявилися добрими учнями річпоспо- литських еліт і надзвичайно швидко почали оперувати релігійним аргументом, протиставляючи “бусурманів”, “народу християнському” і називаючи мусульманських сусідів ворогами Святого Хреста. Уже в 1589 р. в листі до коронного гетьмана Яна Замойського вони вжи¬ вають стосовно татар поняття “неприятель Святого Хреста” і пишуть, що пішли “за тим неприятелем бусурманином, бажаючи з ним життя 37 Відписка Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 3 грудня 1637 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 636. 38 Поетична повість... - С. 96-116; Історична повість... - С. 51-68. 39 Лист донського отамана В. Нагаєва до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 4 липня 1622 p. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 21986). - S. 461).
360 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди на смерть поміняти за народ християнський”40. Відтоді козаки по¬ слідовно подавали власні конфронтації з мусульманськими сусідами в барвах боротьби проти “поганинів”, “бусурманів” за “люд християн¬ ський”, “чинячи повинність стосовно народу християнського”, понад те вміщували в контекст загального християнсько-мусульманського про¬ тистояння. Приміром, С. Наливайко пишучи про участь козаків у антимусульманських заходах, здійснюваних під егідою Рудольфа II, зазначав, що “були на послугах всього християнства”41. Відповідна релігійна лексика, що показово, ходила навіть у внутрішньому лис¬ туванні. Так, у липні 1637 р. випищики бажали реєстровцям “звитяги над кожним неприятелем Святого Хреста”42. При цьому козаки проводили чітку межу між військовими діями супроти “неприятеля Святого Хреста" і проти християнських сусідів. Той таки С. Наливайко, зазначив у “Кондиціях”, що козаки готові “на кожен наказ його королівської милості і панів гетьманів обох дер¬ жав, де виникне потреба, як на неприятеля Святого Хреста, так і на великого московського князя готові з військом своїм і гарматою першими, ніж хто-небудь в державі, рушити”43. Через третину століття аналогічні поділи проводив гетьман Тиміш Орендаренко: “Бачить Бог з серця, що ми були раді тільки не можемо в те потрафити, що нас хочуть на кілька місць розірвати: тобто тут в Україні пильнувати від москвитина чи від неприятеля Святого Хреста, чи, врешті, іти під Смоленськ”44. Про доволі раннє й міцне вкорінення в козацькому середовищі поряд з іншими також і конфесійного виміру конфліктів з мусуль¬ манськими сусідами свідчить широке використання козаками кон¬ цепту християнсько-мусульманського протистояння для аналогій. Козаки прикладають до ворожих дій проти себе з боку різних хрис¬ тиянських суб’єктів тавро “бусурманських злодійств”. Уже Кшиштоф Косинський подає в таких барвах відомий конфлікт козаків з пере¬ 40 Лист Війська Запорізького до коронного гетьмана Я. Замойського від 30 вересня 1589 p. (Biblioteka Uniwersytretu Warszawskiego. - Oddzial rçkopisôw. - № 46 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 13305). - S. 22). 41 Лист С. Наливайка до слуцьких міщан від 24 жовтня 1595 p. (AGAD. - Archiwum Radzwillôw. - Oddzial II. - № 319. - К. 1). 42 Лист козаків-випищиків до реєстровців від 9 липня 1638 p. (Korcspondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 393). 43 Кондиції Семерія Наливайка, 1596 p. // Zbiôr pamiçtnikôw do dziejôw polskich. - T. II.-S. 214-219. 44 Лист T. Орендаренка до кам’янецького старости М. Потоцького від 10 липня 1633 р. // Археографический сборник. - T. VII. - С. 94.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 361 яславськими міщанами 1592 р.: “У той же час і цей шпиталь наший, наданий вашою королівською милістю і Річчю Посполитою, монастир Трахтеримирівський дім Божий молитовний зруйнували, забрали давні надані скарби й образи, і це чинили не як християнські люди, але як погани і бусурмани, мертвих з гробів викопували ці безбожні переяс- лавці”45. Тим паче з діями “неприятелів Святого Хреста” козаки порівнюють каральні заходи Варшави. “Староста теребовлянський... з його милістю паном воєводою волинським, погано й непристойно спонукав українних старост як неприятель Святого Хреста здобу¬ вати нас у Трипіллі”, - скаржився королю К. Косинський46. Матвій Шаула дорікав князям Ружинським, що “нехай би міць свою і силу обернули супроти неприятеля Святого Хреста, ніж проти нас, своїх слуг і людей лицарських47”. А за словами Дмитра Гуні (1638) польний гетьман М. Потоцький “з усім своїм військом, певно бажаючи нас винищити до останнього, розпустивши свої чати, які знущаються над невинною кров’ю християнською гірше, аніж який неприятель Святого Хреста”48. Тісно пов’язаним з ідеєю священної війни з “поганинами” був для козаків аргумент визволення християнських бранців. Відзначалися цим передовсім донці та українські козаки, що зумовлювалося їхньою зорієнтованістю на контакти у першу чергу з суб’єктами, на які в ті часи припадала левова частина торгівлі невільниками-християнами - турками, кримськими татарами, азовцями, ногайцями Причорномор’я. Натомість можливості волжаків, терців, гребінців та яїцьких козаків були обмеженими. Ареал їхньої активності стосовно мусульманських опонентів перебував на маргінесі невільничого ринку, а відтак вони могли розраховувати лише на епізодичні контакти з тими полонениками- християнами, яких доля закидала в Каспійський регіон. Натомість факти визволення й відпускання донцями християн¬ ського полону непоодинокі. При цьому донські козаки не робили різниці між походженням бранців-християн. Установка на визволення будь-яких невільників своєї віри надійно засіла в козацьких головах. Інша справа, що найчастіше вдавалося відбивати полонеників з мос¬ ковських земель, рідше з українських. Приміром у 1613 р. козаки від¬ 45 Лист К. Косинського до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 15 вересня 1592 р. // Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять... - С. 439. 46 Там само. - С. 439. 47 Лист гетьмана Війська Запорізького М. Шаули до князів Ружинських від 27 березня 1596 р. // Ьівіу Біапізіачуа 2б1кіе\У8кіе§о... - Б. 75. 48 Лист Д. Гуні до польного гетьмана М. Потоцького // ОкоЬкі 5і. Буагіизг йапваксіі \vojennej... - Б. 150.
362 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди били й відпустили в Московію 500 чол. полону49. У 1622 р. при ца- рицинському стрільці Олексієві Васильєві “відпустили донські козаки з Дону на Валуйку ясиря русскіх людей, гир еони відгромили у татар, душ з 50, і струги їм, і запаси дали військові”50. У 1637 р. донці ви¬ зволили в Азові “православних християн тисячі дві”51. Подібні приклади можна перелічувати далі. У 1631 р. козаки навіть спеціально “ходили на Азовське море для полоняників”, бо азовці “повезли з Азова на море багато русского полону”. У підсумку вдалося відгромити біля 150-ти бранців52. Практикували донці й викуп бранців-московитів у мусуль¬ манських сусідів. У такому випадку родичі мусили заплатити за своїх кревних уже на Дону, як було, приміром, у 1628 чи 1631 р.53 У світоглядному сенсі донці вважали визволення полонеників- московитів своєю дуже важливою чеснотою. Козаки, власне, мислили категоріями відвоювання християнських бранців з “поганської неволі”, зараховували це до своїх особливих заслуг перед християнським світом. Відповідна риторика активно використовувалася для про¬ штовхування своїх інтересів у стосунках з Московією. Донці не раз наголошували на цій своїй місії. Донська чолобитна від 1613 р. у переліку козацьких заслуг перед царем, крім усього, згадує, що “ми (донці. - В. Б.) і ясир вїдгромлюемо і в твої (государеві. - В. Б.) українні і сіверські міста відсилаємо”54. Після оволодіння в 1637 р. Азовом, донські козаки, пояснюючи свої дії, на друге місце після суто боротьби з “невірними” ставили проблему визволення християнського полону: “І вони, азовські люди здавна спротивилися нашій християн¬ ській вірі й за море батьків і братію, і сестер наших продавали на каторги, і кораблі тим русскім полоном в Турецьку землю вантажили”55. Бувало, Москва замовляла козакам визволяти знатних московитів з 49 Чолобитна донських козаків, 1613 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1613 № 1. - Л. 174). 50 Допитові свідчення О. Васильєва від 6 серпня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1622 № 1. - Л. 76). 51 Там же; відписка воронезького воєводи С. Львова до московського царя Михайла Федоровича від 10 вересня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 75. - Л. 114). 52 Допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 203). 53 Приказний запис за 1628 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 37. - С. 395); допитові свідчення воронежця А. Сіліна від 30 серпня 1631 р. (Там же. - С. 680). 54 Чолобитна донських козаків від 1613 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1613 № 1. - Л. 174). 55 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від З грудня 1637 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 637. Див. також: Там же. - С. 569.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 363 азовського полону, як, наприклад у 1613 р. князя Михайла Гагаріна56, чи навіть лояльних до неї представників ногайської верхівки, котра перейшла на московську службу, як-от у 1642 р. мурзу Бібая57. Цілком природно, що мусульманські сусіди також не втрачали нагоди визволити своїх у донських козаків не тільки шляхом викупу, а й збройною рукою. Найчастіше таке траплялося під час нападів на козацькі містечка, як це було в 1614 р., коли оволодівши козацьким Смагиним юртом, ногайці й кримці “сто тридцять чоловік ясир свій татарок у козаків відгромили”58. Мотив визволення / викупу захопле¬ них козаками невільників опоненти використовували як зручний тактичний прийом у морських війнах. Спекулюючи на бажанні коза¬ ків отримати за ясир якомога більший викуп, турки в 1622 р. після завершення успішного походу донців і запорожців на Стамбул, “по¬ били їх обманом... манили їх викупом три дні, і зібравшись у ті дні, прийшовши на них потайки, і їх побили, і полон відгромили...”59. Схоже ставлення до визволених полонеників-християн, просте¬ жується в діях українських козаків. Достатньо згадати бодай випадки із відбиттям значного (рахунок подеколи йшов навіть на тисячі) по¬ лону в татар, які поверталися, обтяжені ясирем, з України (1524, 1589, 1618 р)60 чи епізод зі знаменитої козацької епопеї на Чорному морі 1616 р., вінцем якої стало оволодіння Кафою. У цій фортеці, як занотували московські посланці, козаки “русскій, і литовський полон великий взяли для визволення”, а під час повернення в морській битві побіля гирла Дніпра “ясирів усіх забрали з собою, і повідпускали їх на волю в ті ж держави, хто звідки прийшов”61. У 1617 р. під час по¬ тужного морського походу українські козаки, оволодівши Місеврею та Бакиром, “ясир забрали, і полон великий взяли з собою”62. 56 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 5 листопада 1613 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1613 № 1. - Л. 168). 57 Грамота московського царя Михайла Федоровича до Війська Донського від 23 ве¬ ресня 1643 р. // РИБ. - Т. XXIV. - Л. 474-475. 58 Допитові свідчення Івана Ододурова від (РГАДА. - Ф. 89.- 1614.-№ 1.-Л. 72). 59 Цит. за Королев В. Н. Босфорская война. - Ростов-на-Дону, 2002. - С. 227. 60 Лист Війська Запорізького до коронного гетьмана Я. Замойського від 30 вересня 1589 р. (ВіЬІіоіека ипі'легзуїеш Warszawskiego. - Оскігіаі г§корізо\у № 46 (ВіЬІіоіека К'агоёочуа. - ОсМгіаІ тікгоШто\¥. - М£ 13305). - 8. 22); статейний список московських послів до Криму І. Спешньова та Б. Нестерова, 1615// Документи російських архівів... - С. 83; Черкас Б. Україна в політичних відносинах.. - С. 164. 61 Відписка московських послів у Криму Ф. Челюскіна та П. Данилова до царя Михайла Федоровича, серпень 1616// Документи російських архівів... - С. 102. 62 Статейний список П. Мансурова та С. Самсонова, 1617 р. (РГАДА. - 1616 № 2. - Л. 203).
364 Частиш IV. Козаки і мусульманські сусіди Як і донці, українські козаки увипуклювали свою місію визволи¬ телів бранців-християн, використовували цей чинник практично по всій глибині свої стосунків з Варшавою. Через нього вони пояснювали не тільки мотиви свого здобичництва на морі й Степовому Кордоні, а також, що цікаво, навіть причини військово-політичних контактів з Кримом та Московією. Так, наприклад, старший Дмитро Барабаш (1617), обґрунтовуючи в листі до короля намір козаків піти на татар, писав, що мали йти “почасти для погамування їх, бо з такою великою потугою землі вашої королівської милості пустошать, почасти для звільнення з неволі народу християнського”63. Аналогічний невільничий дискурс присутній і в козацькому листі до сейму від 1623 р. (“для визволення з ласки Божої, як це часто траплялося, в’язнів з тяжкої неволі”)64. До “визволительської” риторики козаки вдалися у знаме¬ нитій протестації з приводу релігійної справи 1610 року. Узасаднюючи свій курс на захист православної віри, вони у першу чергу наголо¬ шували на тому, що “з давних часов против народов поганським за православную віру хрестіянськую ставєчися, з неволей непріятельських, от поган турков и татаров на кождие часи барзо немало здоровье и горла свои кладучи, народу хрестіянского висвобожають”65. Врешті, пояснюючи королівським комісарам після повстання 1625 р. логіку укладення роком раніше військового союзу з Магмет- і Шагін-Ґіреями, козаки робили наголос якраз на проблемі християнського полону. Шагіну-Ґіреєві “цнотливо услужили в його потребі”, бо він нібито відпустив не тільки козаків, які без жодної задньої думки прибилися з моря до кримського берега, а й “одіслав їх до нас з усім християн¬ ством, скільки його на той час відгромили (ці козаки. - В. Б.), по¬ казуючи милість супроти Корони Польської’66. Перегодом аргумент визволення бранців був використаний для обґрунтування дипломатичних контактів з Московією - двох по¬ сольств до царя 1625 р., а також підтримки московської місії аван¬ тюриста Олександра Ахії. Українські козаки мотивували свої дії тим, що “як і Запоріжжя почалося, за відбиття полонів, забраних до неволі 63 Лист Д. Барабаша до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 31 травня 1631 р. (ВіЬІнгіека РАЫ V/ Кгако\\іе. - № 1051 (ВіЬІкЛека Иагосіоша. - ОсИгіаІ тікгоШпит - Мґ. 21286). - Б. 175 V.). 64 Лист Війська Запорізького до сейму, не раніше 1623 р. і ЮгохсІо\х'зкі М. Яе1і§іа і Когасгугпа... 8. 264. 65 Протестація Війська Запорізького в релігійній справі від 10 березня 1610 р.// Акты ЮЗР.-Т.2.-С. 59. 66 Лист-відповідь (респонс) українських козаків польським комісарам від 27 жовтня 1625 р. // Нзібг раті§йіік6\\' Ьівюгус^пусії... - Т. VI. - Б. 190.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 365 в поганські руки, московські царі звикли нагороджувати”61. Однак під час тієї ж таки комісії 1625 р. аргумент бранців-християн вже не ви¬ користовувався. Тоді козаки покликалися лише на давню традицію царської платні68. І Москва, і Варшава за потреби охоче нагадували козакам про їхню функцію визволення невільників. Обидві робили це для стиму¬ лювання тих дозованих козацьких заходів проти мусульманських сусідів, яких наразі потребували. Перша вдавалася до відповідної риторики, закликаючи донців перешкоджати нападам на свої “украй- ни”69, Річ Посполита - втягуючи в наступальні операції королівського війська, як-от напередодні Хотинської війни, коли в комплексі спонук знайшлося місце й визволительській (“велику б були й самі собі у справі лицарській славу вчинили і так багато душ християнських, за¬ браних в поганську неволю, у поганства б відібрали”70). Подібна тактика Москви та Варшави ще більше зміцнювала в козацьких головах по¬ зиції “невільничого аргумента”, надаючи йому параметрів універсаль¬ ного засобу для обґрунтування свого здобичництва на Степовому Кордоні. 13.2. Ієрархія козацьких пріоритетів Територіальна локалізація козацьких анклавів, зумовивши для кожного з козацтв особливий комплект мусульманських сусідів, ви¬ значила загальну тенденцію розподілі “голосів” між учасниками зма¬ гань на Степовому Кордоні. Концентрація українських козаків на лідерах опонентів - Туреччині та Кримському ханатові - іманентно провокувала куди більший ситуативний вплив, ніж зосередження тер- ських і гребінських, а особливо волзьких та яїцьких козаків, на здо- бичництві в периферійному тоді Каспійському регіоні. Водночас ло¬ калізація донського анклаву на перетині обох регіонів потенційно створювала донським козакам передумови для перетворення на універ¬ 67 Інструкція послам від Війська Запорізького Максимові Григоровичу, С. Бурчев- ському, Ф. Пашкевичу, JI. Криштофовичу на сейм від 10 лютого 1626 p. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 317 (Biblioteka Narodowa. - Oddziat mikrofilmow. - Mf. 36389). - S. 342 v.). 68 Лист-відповідь (респонс) українських козаків польським комісарам від 27 жовтня 1625 р. // Zbior pamictnikow historycznych... - T. VI. - S. 190. 69 Грамота царя Михайла Федоровича до Війська Донського від 18 квітня 1633 р. // РИБ,-XVIII.-С. 357. 70 Лист короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, травень 1621 р. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 2654). - S. 777).
366 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди сальну ланку козацького ланцюга, який обперізував Степовий Кордон. Військо Донське просто таки не могло не поєднувати кримсько-турець- кий напрямок діяльності зі здобичництвом на Волзі й Каспії та з активністю проти ногайців різних колін. Донський козак Істома, який разом з іншими побратимами збирався на Волгу, у розмові з москов¬ ським посланцем Семеном Опухтіним (1621) добре передав цю особ¬ ливість донського життя: “Якщо вони на Волзі не роздобудуться, і їм приходити на Яїк, а якщо на Яїк не пройдуть, і їм повернутися на Дон, а на Дону, зібравшись, приходити під якісь государеві українні міста на стада і на посади"11. Добре помітне затухання на зламі ХУІ-ХУІІ ст. впливу волзького театру діяльності козаків, на вістрі якої перебували волжаки, а згодом також і яїцькі козаки. У 1540-1580-х рр. здобичництво на Волзі та протистояння з Ногаєм ні в очах самих козаків, ні в очах Москви та мусульманських сусідів не поступалося за своїм значенням заходам на кримсько-турецькому напрямкові. Вожаки та яїцькі козаки “тіши¬ лися” непересічною увагою, передовсім московських та ногайських чинників. З Волги не викисали загони донців, часто приходили за¬ порожці. Ще в 1604 р. князь Іштерек оцінював чисельність козаків, які шукають тут “козацького хліба” в 5000 осіб72. Проте в першій половині XVII ст. устійнюється своєрідна ієрар¬ хія, в якій азовсько-чорноморський театр взаємодії з мусульманським світом ставився на незрівнянно вищий щабель, ніж волзько-каспійський. У Московії дії будь-яких козаків, незалежно яких, на Волзі й Каспії вважали “злодійством”, тоді як ніколи не прикладали подібного по¬ няття до різних форм протистояння козаків з азовцями, кримськими татарами, турками, ногайцями. І то попри типологічну подібність ко¬ зацьких заходів. Одні й ті самі практики в першому випадку тракту¬ вали як “злодійство”, у другому - ні. Коли мова заходила про походи з Дону на Чорне море, зачіпки з азовцями, ногайцями, кримськими татарами, московська документація оперує поняттями “пішли на море”, “ходили на татар”, “вчинили розмир 'я”, навіть якщо йшлося про три¬ віальні розбійницькі напади без відчутної військової складової. Найопукліше такий підхід виявлявся у випадках, коли одночасно оповідалося про дії козацьких загонів на Волзі /Каспії та в Чорно¬ морському регіоні чи про причетність/непричетність тих чи інших козаків до здобичництва на обох напрямках. Приміром, у приказному записі за 1627 р. зауважувалося, що курчанин Г. Дашев під час пере¬ 71 Допитові свідчення С. Опухтіна від 2 вересня 1621 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1621 №3.-1 7). 72 Кусаинова Е. В. Русско-ногайские отношения... - С. 129.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 367 бування на Дону “ходив з донськими козаками на море, а на Волзі на злодійстві не був”73. А в 1639 р. астраханець Є. Арсеньєв повідомляв, що “пішло донських козаків в 73 стругах на море, а в кожному стругу по 40 і по 50 чол., а на Волзі злодійських козаків вище Саратова чо¬ ловік з 20, а більше того на Волзі злодіїв не чути”74. Царські грамоти вимагали від донців, щоб ті припинили “зачіпки з Азовом”, “на море (Чорне та Азовське. - В. Б.) не ходили”, але “злодіїв би отаманів і козаків, які ходять на Волгу і на Яїк, від злодійства відводили”15. Аналогічні підходи до маркування діяльності козаків характерні також і для документів козацького походження. Відписки й допитові свідчення донців зображують здобичницто на Волзі й Каспії в катего¬ ріях “злодійства”. Військо Донське бере на себе зобов’язання відвер¬ тати своїх побратимів від “злодійства” там, а також турбуватися про унеможливлення подібних дій з боку представників ІНШИХ СПІЛЬНОТ76. Усі ж операції проти ногайців, азовців, турок і татар позбавлені по¬ рівняння зі “злодійством”, навіть коли донцям йшлося про показову демонстрацію лояльності до вимог Москви припинити морські походи й зачіпки з азовцями. У таких випадках козаки звалювали вину на свавільників, які діяли “без відома Війська”. Але ці свавільники все одно “ходили на море”, а не вправлялися в “злодійстві”77. Зверхнє ставлення Війська Донського до здобичництва на Волзі й Каспії добре відтінюють факти періодичних переслідувань на Дону тих донських козаків, а також козаків-приходьків, які займалися цим ремеслом. У 1627 та 1632 рр. донці ухвалювали на колі рішення про заборону ходити за здобиччю на Волгу та про страту порушників волі Війська78. Доходило навіть до реалізації цього останнього по¬ ложення. У 1631 р. було страчено отаманів Богдана Чернушкіна та 73 РГАДА. -Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. -Стб. 31. - Л. 12. 74 РГАДА. - Ф. 127,-1639 № 1.-Л. 111. 75 Див., наприклад: грамоти московського царя Михайла Федоровича від 29 липня 1617 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1616 № 1. - Л. 110); 10 березня 1623, 22 жовтня 1625 pp. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 224,252-253. 76 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 5 листопада 1613 р. (Ф. 89. - 1613 №1. - Л. 165); допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАД А. - Ф. 210. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 203). 77 Допитові свідчення донського отамана П. Молодого від 6 серпня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1622 № 1. - Л. 79). 78 Відписка астраханських воєвод до московського царя Михайла Федоровича від 5 вересня 1627 р. // Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 478; допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 203).
368 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Жилку, які спеціалізувалися на здобуванні “козацького хліба” на Волзі79. Подібних вироків донці ніколи не виносили стосовно тих, хто ігнорував періодичні заборони на зачіпки з азовцями та на походи на Чорне море, хоча легше сказати коли таких порушень не було. Швидше всього, відповідні “пацифістські” ухвали кіл Війська Дон¬ ського приймалися в розрахунку на зовнішнього споживача - Мос- ковію - й не мали в донському середовищі більшого значення. І в Московії, і на Дону козаків, які вправлялися у здобичництві на Волзі й Каспії, нарекли “злодійськими”, тоді як учасників кон¬ фліктів на кримсько-турецькому напрямку ніколи таким тавром не нагороджували. Під поняття “злодійські козаки” потрапляли всі не¬ залежно від походження, тому московські чинники подекуди взагалі вживали поруч спільнотного ідентифікатора80, а то й використовували загальники “волзькі козаки”, “волзькі злодії”, прикладаючи його, на¬ приклад, до донців, які відзначилися грабунками на Волзі81. Випадки поширення на таких донців поняття “волзькі козаки” зафіксовані й у донському ДІЛОВОДСТВІ82. Навішувати на своїх побратимів тавро “злодійські козаки”, оче¬ видно, не в останню чергу спонукав донців ще й поділ донської спільноти на верхових і низових козаків, бо ж на Волгу й Каспій найчастіше ходили якраз верховики. Хоча твердження про те, що на Чорне й Азовське моря ходили лише низові козаки, а на Волгу - лише верхові83, не витримує ніякої критики. Власне, для верховиків здобичництво на Волзі важило значно більше, ніж для низовиків, чиї основні зусилля були спрямовані на кримсько-турецький і ногайський 79 Приказний запис за 1641 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1642 № 1. - Л. 44). 80 Відписка царицинських воєвод Ф. Курикіна, І. Короб’їна, А. Подлєсова, Т. Бор- мосова до московського царя Михайла Федоровича від 10 червня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1631 № 1. - Л. 98); відписка астраханського воєводи Ф. Волинського до мос¬ ковського царя Михайла Федоровича від 13 січня та 22 вересня 1637 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1637 № 1. - Л. 51-52,69); відписка царицинського воєводи Л. Волконського до московського царя Михайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 338; грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 22 жовтня 1625 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 252-253; грамота московського царя Михайла Федоровича воронезьким воєводам С. Великогагіну та С. Стрешньову від 3 березня 1625 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Владимирский стол. - Стб. 32. - Л. 252). 81 Відписка воєводи Івана Тургенева до московського царя Михайла Федоровича від 2 вересня 1628 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 31. - Л. 302). 82 Див. спостереження Н. Мининкова (Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 148). 83 Рыблова М. А. Донское братство... - С. 51.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 369 напрямки. Достатньо поглянути на склад тих ватаг, які ходили з Дону на Волгу: переважно верховики, а також волзькі та яїцькі козаки, що зимували чи перечікували на Дону лиху годину. Подеколи долучалися приходьки-українські козаки, яким було всеодно де шукати здобич- ницького щастя - на Дону чи далі. Часами українські загони діста¬ валися навіть до мордовських місць, і то не тільки сформовані із козацьких низів, як можна було б припускати. У 1645-1646 рр. там засвітився Іван Богун, вихідець зі шляхти84. Тож, з погордою став¬ лячись до верховиків, вважаючи тих не рівнею собі, низовики вна¬ слідок цього мали додаткову спонуку вважати здобичництво на Волзі й Каспії “злодійством”. Однак головний мотив вибіркового використання на Дону цього поняття стосовно козацьких дій створювала поява на початку XVI ст. не тільки в середовищі московської верхівки, а й на Дону свідомістного вододілу, згідно з яким протистояння з мусульманськими сусідами на кримсько-турецькому напрямку і промисли на Волзі й Каспії розмі¬ щували по різних ціннісних нішах. У сприйнятті донців, як і “москов¬ ських людей”, комплекс козацьких промислів проти кримських татар, турків і ногайців розглядався як куди достойніше здобування “козаць¬ кого хліба”, бо спрямовувався на головних козацьких опонентів за виживання на Степовому Кордоні, які водночас були ключовими му¬ сульманськими суперниками християнського світу у Східній Європі. Натомість сфера докладення зусиль решти козацтв належала до периферії. Напади на перських купців, перське і контрольоване Пер¬ сією узбережжя Каспію не мало в тогочасних умовах практичного значення для змагань за опанування Степового Кордону. Інше здо¬ бичництво - й поготів. Відповідно роль козацтв Каспійського мор¬ ського регіону в протистоянні з мусульманськими претендентами на східноєвропейський Степ визнавалася менш значущою й була такою фактично, особливо волзьких і яїцьких. Терці та гребінці хоча б час від часу входили в протистояння з кримськими татарами, заважаючи тим безборонно просуватися на кавказький театр персько-турецьких війн чи влаштовувати походи на гірських черкесів. Крім того, терці мали різновекторні контакти з ногайцями Передкавказзя, важливим чинником балансу сил в регіоні. У такий спосіб ця група козацтв втягувалася у загальний потік протистояння на головному напрямку взаємодії християнських та мусульманських чинників у Східній Єв¬ ропі. Терські воєводи активно залучали терців та гребінців до сторо¬ жової та розвідувальної служби, спрямованої проти ногайців, кримсько- 84 Флоря Б. Молоді роки Івана Богуна. - С. 72-76. 24-1217
370 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди ногайських контактів, переміщень кримських татар через Передкав- каззя85. Яїцькі ж та волзькі козаки взагалі ігнорували кримсько-турецький напрямок, навіть під час перебування Азова в козацьких руках. Ово¬ лодіння Азовом не збудило на Волзі, Яїку й Тереку спеціального інтересу. У свою чергу донські та українські козаки не демонстрували за¬ цікавленості в інших козацьких спільнотах як можливих союзниках на кримсько-турецькому напрямку. На густо заштрихованій поверхні спільних морських і сухопутніх походів донців та запорожців бракує випадків поєднання зусиль з козаками Волги, Яїка, Тереку. Показово в усіх сеансах є ситуація 1638 р., коли після звістки про можливу появу під стінами Азова турецького та кримського війська лише “дон¬ ські козаки всі в зібранні з Терка, Яїка і з усіх запільних річок зійшлися разом до Азова”86. Терців, гребінців, волжаків та яїцьких козаків ця проблема, видно, не обходила. Та особливо впадає в око те, що не кликали їх і донці. Ні в 1638 р., ні напередодні “азовського сидіння” 1641 р. Зате, коли в 1630 р. на Дону після вбивства І. Карамишева сподівалися нападу царського війська, козаки ухвалили на загадьно- донському колі кликати на допомогу не тільки запорожців, а й коза¬ ків з Терка та Яїка87. На відміну від другої половини XVI ст., Москва пізніше вже практично не залучає до ногайських справ волзьких та яїцьких ко¬ заків. Це добре видно з того, що вона не закликає Військо Донське втягувати ні тих, ні інших до реалізації своїх планів щодо Ногаю. У царських грамотах не знайдемо закликів до донців інтегрувати нав¬ коло своєї позиції заходи волжаків чи яїцьких козаків. Ще яскравіше новий московський підхід виявився під час підготовки наступальних дій проти кн. Іштерека (1616), Орди малих Ногаїв (1633), а також 85 Зокрема, в 1631 р. воєводи вимагали від терців та гребінців, щоб вони роздобули язика в ногайців. Козаки перестріли кримських та ногайських послів і зав’язали бій (від¬ писка терських воєвод В. Туреніна та С. Волконського до царя Михайла Федоровича (РГАДА. - Ф. 127. - 1631 № 1. - С. 231). Наступного року ці ж воєводи “посилали до терських і гребінських отаманів і козаків сина боярського Івана Кондратьева зі стріль¬ цями”, щоб вони лежали на перевозах, підстерігали ногайських і кримських посланців, а також “над Шан-Ґіреєм промишляли скільки Бог допоможе, щоб його, калгу, і мурз в Кабарду не пропустити” (відписка тих же до того ж від 6 червня 1632 р. (Там же. - Л. 180). 86 Відписка валуйського воєводи М. Квашніна до московського царя Михайла Фе¬ доровича від 18 травня 1638 р. (РГАДА. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб.98. -Ф.Л. 85). 87 Допитові свідчення донського козака Семена Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1630 № 5. - Л. 111).
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 371 походу на Крим Ждана Кондирєва (1646) . На козаків Волги та Яїка Москва махнула тоді рукою. У першому випадку вона напучувала донців залучити Військо Запорізьке, а не апелювати до сусідніх вол- жаків та яїцьких козаків88. У 1633 та 1646 рр. дві останні спільноти стали чи не єдиними категоріями втягнутого під московські впливи населення прикордоння та Степового Кордону, яких не брали в роз¬ рахунок. У 1633 р. царська грамота на Дон вимагала від Війська Донського “послати на Казиевий улус війною воєвод наших Василя Туреніна та князя Петра Волконського, а ратним людям наказали з ними бути з Казані і з понизових міст дітям боярським та іноземцям, які живуть на корму, і з Астрахані дітям боярським, і головам стрі¬ лецьким, і стрільцям, і Канаю-мурзі, і ногайським, і єдисанським мур¬ зам, і табунним головам, і юртівським татарам, і єдисанам, і вам, донським отаманам і козакам, і терським служилим людям, і ново- хрещенцям, і черкаським і кумицьким князям, і мурзам, і їхнім узденям і черкасам, і терським, і гребінським козакам”89. У 1646 р. до послуг волжаків та яїцьких козаків знову не вдавалися. Для військових дій проти Криму Ждан Кондирєв набрав 13 тис. охочих людей на при¬ кордонні, ще 700 московських людей, 2350 ногайців і татар привів із собою з Астрахані воєвода Семен Пожарський, а з Передкавказзя підійшло до 1500 чол. (ногайці, гірські черкеси, терські ратні люди, гребінські козаки)90. Іншими словами, Москва явно сигналізувала про те, що вона скептично дивилася на можливість ефективно використати волжаків та яїцьких козаків проти ногайців і татар. І якщо нехіть 1616 р. та 1633 рр. ще можна було б пояснити відповідно відгомоном недавньої підтримки волжаками та яїцькими козаками І. Заруцького та участю основної частини їх у Смоленській війні, то ситуація 1633 та 1646 рр., коли вже ніщо не заважало, дуже красномовна. Гостро потребуючи людського ресурсу для організації антикримського походу, видаючи великі гроші на набір вільних людей, маючи потім з цим набором дуже поважні проблеми, Москва не зробила жодного поруху, щоб залучити готових козаків, звичних до козацького життя. Так само інертно до волжаків і яїцьких козаків ставилася вона, коли після оволодіння донцями й запорожцями Азова (1637) закли¬ кала Військо Донське протидіяти ймовірним нападам кримських татар на свої “украйни”. Можливим союзником Дону у Москві бачили 88 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 138-139. 89 Грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 15 квітня 1633 р. // РИБ. - Т. ХУІП. - С. 363. 90 Див.: Новосельский А. А. Борьба Московского государства... - С. 379-381. 24*
372 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди лише українських козаків, до співпраці з якими і підштовхували донців: “А як будуть у вас прямі відомості, що кримський цар на нашу Московську державу війною піде на весні чи коли-небудь чи пошле царевичів і мурз з військовими людьми, і ви б службу свою та охоту нам, великому государю, показали, на сакмах і на ріках, по перелазах над ними і над їхніми юртами промишляли усіля¬ кими способами з великою охотою і прошуки над ними чинили, скільки милосердний Бог допоможе, і до запорізьких черкас від себе писали, щоб вони з вами заодно на кримських і на ногайських військових людей стояли і нашій Московській державі надали від війни допомогу”. Ці напучування з царської грамоти до Війська Донського від 31 грудня 1637 р. повторювалися і наступного року91. А ще ж зовсім недавно Московія, коли жорстко потребувала припинення донцями зачіпок з Азовом та морських походів, називала запорожців у грамо¬ тах на Дон не інакше, як агентами Варшави, котрі “служать поль¬ ському королю, а польський король нам неприятель"92. Тепер же якраз у затісненні українсько-донських взаємин московські еліти вбачають підпору для успішної реалізації своїх завдань на кримсько-турецькому напрямкові. Водночас Москва в такий спосіб сигналізує, що надзви¬ чайно низько оцінює мілітарний потенціал козацьких спільнот Яїка й Волги та їхній вплив на змагання на основних напрямках проти¬ стояння з мусульманськими сусідами. Подібно затухає інтерес до козаків Каспійського морського регіону з боку Туреччини та Криму. Ще наприкінці XVI ст. кримський хан сприймав козацьку загрозу у східній зоні Степового Кордону як спільний знаменник діяльності усіх тутешніх козацтв, що видно, бо¬ дай із скарги Борису Годунову: “Ваші козаки донські Азову надокучу- ють, ваші ж козаки з Дону і з Самари до Овечих Вод приходять до наших улусів, крадуть худобу. Султан до жне писав, що казну свою потратив, взяв місто Дербент, а тепер із Азова до Дербента його людям немає проходу: русскіе козаки, які живуть на Тереку, на пере¬ возах і на багнистих місцях на них нападають”93. А вже після мос¬ ковської Смути згадки про волжаків, терців, гребінців та яїцьких 91Грамоти московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 31 грудня 1637 р., 6 березня, 22 квітня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 596-597, 614-615, 678, 748. 92 Грамота московського царя Михайла Федоровича до Війська Донського від 2 ве¬ ресня 1627 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 275. 93 Цит. за: Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - Москва, 1989. - Кн. IV.-С. 262.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 373 козаків зникають з турецької та кримської дипломатичної кореспон¬ денції, адресованої цареві. Звинувачення линуть лише на адресу донських козаків. 13.3. Козацтва-лідери й козацтва-аутсайдери Нерівномірно був розподілений тягар протистояння з мусульман¬ ськими сусідами також і між донськими та українськими козаками. Останнім доля відміряла більшу частку. Як спільнота, що утворилася першою, вони, власне, й розпочали відлік козацьких змагань з опо¬ нентами по інший бік Степового Кордону. Ще тільки зазоріло коза¬ кування людності у волзько-донському міжріччі, а українські козаки вже встигли добряче дошкулити Криму своїми зачіпками та відплат- ними акціями. На початку XVI ст., коли перші ватаги різноетнічного елементу лише розпочинали козакувати на Дону й Волзі, українських козаків у Польсько-Литовській державі вже рахували за окремий чинник протиборства з Кримом94. У 1520-1530-х рр. на ґрунті ко¬ зацької активності на Степовому Кордоні робляться перші спроби набрати козаків на службу проти татар. З того часу усі проекти ви¬ рішення козацького питання обертатимуться навколо ідеї оптимізувати використання козаків проти мусульманських сусідів. Від середини XVI ст., коли на Дону місцева спільнота тільки спиналася на ноги, українські козаки вже почали перетворюватися на суб’єкт міжнарод¬ них відносин, головну скрипку в чому належала їхній активності проти татар, турок і ногайців. По мірі кристалізації й опотужнення донського козацтва, а також посилення його спроможності як військової сили на перший план виходила роль такого чинника, як кількісні характеристики тієї чи іншої спільноти. За цим показником, як уже наголошувалося, укра¬ їнське козацтво постійно було на голову вищим за донців. Кількара¬ зова перевага українських козаків неминуче провокувала з їхнього боку масшабніші здобичницькі промисли, це універсальне підгрунтя змагань козаків з мусульманськими сусідами. Куди об’ємніші, ніж на Дону, потреби в “козацькому хлібові” лежали в основі більшого роз¬ маху протистояння з конкурентами, а значна чисельність Війська Запорізького дозволяла завдавати відчутніших збитків та витримувати сильніший зворотний тиск. 94 Докладніше про роль козаків на початку XVI ст. у протиборстві українських, литовських та польських чинників з татарами та про місце козаків у військово-політичних розрахунках див.: ГрушевськийМ. С. Історія України-Руси.-Т. VII.-С. 79-114; ЧеркасБ. Україна в політичних відносинах... - С. 229-243.
374 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди В Україні ніколи не виникало ситуації, коли б козаки відчували від татар чи турків загрозу самому своєму існуванню, як це сталося на Дону в 1643-1645 рр. Втрата 5 тис. побратимів як, приміром, під час походу в Крим 1629 р.95, 8 тис. під час повстання 1625 р.96 не набувала для українських козаків драматичних ознак. Принаймні не помітно, щоб українське козацтво якось особливо непокоїлося. Воно легко переживало такі випадки, на відміну від Війська Донського, де загибель до 3000 чол. під час сидіння в азовській облозі 1641 р.97 потягнула за собою тяжкі наслідки. По гарячих слідах турки й татари в 1643-1644 р. здійснили з Азова дуже дошкульні походи на Донську землю. Під час нападів було зруйновано низові містечка Монастир¬ ське, Черкаськ, Манич, Голубим, Кагальник, а Військо Донське від¬ чуло холодний подих загальної катастрофи. У військових відписках за 1644-1645 рр. воно нервово просило Москву допомогти військо¬ вими людьми98, бо як писали козаки, для прикладу, у відписці від 12 квітня 1644 р., “без ратних людей проти їх бусурманських великих приходів стояти не зуміємоА в 1646 р. Військо перехоплювало втікачів із тих ратних людей, яких цар навербував для осадження на Дону100. Донці визнавали своє безсилля без термінового штучного збільшення свої чисельності і заявляли, що у фатальному випадку взагалі будуть змушені покинути Дон101. Українське козацтво ніколи не використовувало подібної рито¬ рики. Мусульманським сусідам не вдавалося завдати йому таких втрат, які поставили б під сумнів його військову спроможність та опірність щодо конкурентів з протилежного боку Степового Кордону. В умовах XVI - першої половини XVII ст. зламати українському козацтву хребет можна було тільки “закривши” Степовий Кордон, на що опонентів не ставало. Натомість для Війська Донського як анклаву, 95 Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna. - S. 99. 96 Щоденник походу польського війська на козаків // Zbior pamiijtnskow о dawniej Polsce. Т. VI. - S. 159. 97 Поетична повість... - С. 89. 98 Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 102. 99 РИБ.-Т. XXIV.-Л. 526. 100 Відписка Війська Донського до московського царя Олексія Михайловича від 27 липня 1646 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 147-148; відписка дворян Ж. Кондирєва та М. Шишкіна до московського царя Олексія Михайловича від 28 червня 1646 р. (Там же. - С. 151-152). 101 Відписки Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 12 квітня 1644 p., до московського царя Олексія Михайловича від 15 листопада 1647 p., 8 лютого 1648 p., допитові свідчення донського отамана Т. Карякіна від 6 червня 1644 р. // РИБ. - Т. XXIV. - С. 702, 775, 815; Т. XXVI. - С. 526.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 375 відрізаному від прикордоння широченною смугою Поля, значні фі¬ зичні втрати й руйнування противником козацьких містечок несли формаційну загрозу. В Україні ніколи не стояло питання про штучне нарощення чи¬ сельності місцевого козацтва. А Москва після того, як українські та донські козаки, не зазнавши особливих втрат, оволоділи Азовом, роз¬ почала турбуватися про поповнення лав Війська Донського. На по¬ чатку 1638 р. цар дозволив порубіжним воєводам відпускати на Дон охочих людей, зокрема українських козаків, які виходили на “госу- дареве ім’я”102. Білгородський воєвода, приміром, у березні отримав наказ, щоб “навесні черкас, які захочуть іти на Дон з жінками й дітьми й одиноких, відпустив на Дон без жодної зачіпки”103. Цар на¬ віть закривав очі на втечі на Дон московських людей. Коли наприкінці 1637 р. з’ясувалося, що у складі донської військової станиці перебу¬ вають двоє “свіжих” злодіїв-московитів, реакція Посольського приказу була дуже показовою: царська грамота вимагала від донців, щоб “більше таких новоприходців нових козаків до нас, до Москви, в стани¬ цях не пристали”104. А в 1646 р. Москва переймалася набором 3000 душ для навернення тих у донські козаки (більшість найнятих, не витримавши випробовувань козацьким життям, швидко дезертиру¬ вала)105. Варшава ж навпаки всю дорогу бідкалася неконтрольованим зростанням чисельності українських козаків і тільки те й робила, що будувала плани обмеження козацьких лав. Козаки ж, як відомо, по¬ стійно сушили голову над фатальною проблемою як увібгати в реєстр свої дедалі ширші шереги. Розмір реєстру та доля десятків тисяч ви- пищиків - ключова точка напруги в Речі Посполитій. Сприятливіші, ніж у донців, кількісні характеристики українського козацтва резонували з перевагами, які давав географічний чинник і про які вже докладно говорилося. Розташовуючись у центральній ділянці Чорноморського регіону, осідки українських козаків були банально ближчими до європейських держав, втягнутих у протисто¬ яння з Османською імперією. Відповідно саме ці козаки відпочатково мали набагато більше шансів потрапити на очі зацікавлених сторін і бути втягнутими в різноманітні міжнародні комбінації, зав’язані на 102 Див.: МининковН. А. Донское казачество... - С. 97. 103 Грамота московського царя Михайла Федоровича білгородському воєводі П. По- жарському від 13 березня 1638р.//Воссоединение... -Т. 1.-С. 197. 104 Грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 31 грудня 1637 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 600. 105 Див. Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 102-103; Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами.. - С. 379,384.
376 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди турецько-татарському питанні. А значна чисельність козацтва ще більше підвищувала його привабливість як військової сили. Додатково шукати військової підтримки серед малочисельних козацьких спільнот з віддаленої східної зони Степового Кордону не випадало. Усе це вело до розширення горизонтів впливовості українського козацтва. У підсумку українські козаки продемонстрували набагато ширший, ніж у донських козаків, арсенал дій, шкідливих для опонен¬ тів по інший бік Степового Кордону, і змогли досягти переваги над донцями практично в кожному компоненті: сухопутні й морські вій¬ ськові походи, оборонні заходи та наступальні військові кампанії християнських держав, невибагливе здобичництво на посольських шляхах тощо. Це виразно помітно, не зважаючи на відсутність мож¬ ливості застосувати точні математичні підрахунки збитків, завданих козаками. Саме українське козацтво започаткувало понад трьохсотлітню епопею морських війн християнських козаків, внаслідок якої спершу були поховані плани Стамбула перетворити Чорне море на внутрішнє турецьке озеро (XVI - перша половина XVII ст.), а згодом була створена низка важливих передумов для витіснення Туреччини з Північного Причорномор’я та Приазов’я (кінець XVII - початок XIX ст.). Вперше українські козаки з’явилися на морі ще в 1492 р. й до середини XVI ст., коли свої морські походи розпочали донці, вже встигли зарекомендувати себе вправними морськими вовками. Захопивши лідерство в козацькій морській справі, українські козаки вже не випускали його зі своїх рук аж до середини XVII ст., коли осно¬ вні сили спрямували на українську Національно-визвольну війну. Якщо на початку морські походи українських та донських козаків обмежувалися акваторією Азовського моря на сході й Дніпровсько-Бузьким лиманом на заході, то з кінця XVI - початку XVII ст. було одне за одним “роз¬ купорені” кримське, західне та південне узбережжя Чорного моря, а в 1610-х рр., - й Босфорська протока. І в усіх випадках першість належала саме українським козакам. їхні походи під Гезльов (1588), Кілію (1602), Варну (1606), Сіноп (1614), на Босфор (1615) перетворили всю акваторію Чорного моря на об’єкт козацьких атак, яким вона була упродовж “зо¬ лотої ери” козацької війни на морі - першої половини XVII ст. Як влучно висловився один з найретельніших дослідників донських морських по¬ ходів В. Корольов, “запорожці, які відігравали тоді головну роль на морі, виступали деякою мірою учителями своїх донських “корабельних побратимів”106. 106 Королев В. Н. Босфорская война. - С. 173.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 377 Пріоритет українських козаків простежується в усьому: географії, потужності й насиченості морських експедицій, різноманітності так¬ тичних розрахунків при їхній організації, врешті, в міжнародному відгомоні. Не можна не помітити, що донські козаки зосереджували свої зусилля у східній акваторії Чорного моря - узбережжя Криму від Керчі до Карасу Базара, турецькі фортеці Сіноп, Трапезунд, - тоді як українські козаки розвинули активність по всьому периметру - від Очакова й Варни до Азова. Якщо Азов, Керч, Кафа, постійно пере¬ бували під прицілом українських козаків, то Босфор, західне узбе¬ режжя Криму й Чорного моря, фортеці Північного Причорномор’я так і не зазнали самостійних морських походів Війська Донського. Донці з’являлися тут винятково в парі з українськими козаками, або ж коли виникала необхідність завернути з моря в Дніпро, здебільшого внаслідок того, що турки перекривали вхід в Азовське море107. При цьому Очаків, Білгород, Юлія, Варна та сусідні міста Північного й Західного Причорномор’я взагалі опинилися поза засягом спеціальних військових експедицій, здійснюваних з території Дону, і ставали об’єктом виключно походів українських козаків. Можна припустити лише участь в акціях тих поодиноких донців, які перебували на Січі. Єдиним у західній акваторії Чорного моря напрямком, який по¬ стійно приковував увагу донських козаків, була Босфорська протока. Але статистика так званої “Босфорської війни” - надзвичайно до¬ шкульних для Туреччини, і насамперед у моральному плані, козаць¬ ких походів до Босфорської протоки і Стамбула - дуже показова. Започаткували війну знову ж таки українські козаки ще в 1592 р. Із 16 наразі відомих козацьких походів на Босфор запорожці самотужки здійснили дванадцять - в 1592, 1615, 1616, 1621 (три), 1623, 1624 (три), 1625, 1635 рр.108 Ще чотири рази у протоці воювала запорізько- донська флотилія - в 1622, 1628, 1629, 1636 рр.109 Проте в останньому випадку на близько (чи понад) 3350 тис. українських козаків при¬ 107 У Дніпро донці заходили після спільних з українськими козаками морських по¬ ходів (1625,1635,1641), атакож після самостійного походу 1643 р. (інструкція коронного гетьмана С. Конецпольського послу до Туреччини С. Бєгановському від 8 жовтня 1643 р. // Когевропсіепсіа8іаішіа\уаКошесроЫае§о...-Б. 642;БрехуненкоВ. Стосункиуіфаїнського козацтва... - С 164,209,224. 108 КоролевВ. Н. Босфорская война. - С. 176-191,207,233-235,548-549; Леп ’явко С. Козацькі війни... - С. 68. 109 Лист посла Речі Посполитої Є. Крушинського до коронного гетьмана С. Конец¬ польського від 29 липня 1636 р. // Когеяропёегкуа 8іапІ8Іа\уа Koniecpolskiego... - Б. 305; КоролевВ. Н. Босфорская война. - С. 216,446, 533.
378 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди падало всього 150 донців110, а в 1622 р. хоча донці явно переважали (1500 проти 300 запорожців), проте за отамана взяли українського козака Шила111. Очевидну перевагу українських козаків неабияк віддзеркалюють такі важливі показники, як чисельність учасників, а також частотність походів на море. Вдивляючись у кількісні характеристики призвідців того чи іншого морського походу, не можна не помітити явної переваги українських козаків. Війську Донському виявилося не до снаги спо¬ ряджати такі чисельні флотилії, на які були спроможні українські козаки, як-от в: 1617 р. - 150 чайок (мінімум 7,5 тис. чол.), 1622 - 6 тис. чол., 1624 р. - 130-150 чайок, 1625 р. - 10 тис. чол. (в іншому тогорічному поході - 300-350 чайок), 1629 р. - 3,35 тис., 1631 р. - понад 7,5 тис. чол.112 Найголосніші морські походи, які наробили стільки галасу й завдали опонентам значних матеріальних збитків, а ще більше моральних, були справою українського козацтва - під Сіноп (1614), Кафу (1616), Трапезунд (1622), Стамбул (1624), Гезльов (1629), на Босфор і малоазійське узбе¬ режжя (1625), західне узбережжя Чорного моря в 1633 та 1634 (Білгород, Бальчик, Ізмаїл, Шабо) рр.113 Інші резонансні походи Військо Запорізьке здійснило спільно з донцями, проте мало в козацькій флотилії беззапере¬ чну перевагу, подеколи просто приголомшливу: на Азовське море (1617), 110 Відписка московських послів у Криму Л. Кологривова та О. Дурова до москов¬ ського царя Михайла Федоровича, 1630 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 95. 111 МининковН. А. Донское казачество... - С. 369, 491. 112 Статейний список московських послів до Туреччини П. Мансурова та С. Самсо¬ нова, 1617 (РГАДА. - Ф. 89. - 1616 № 2. - Л, 205, 207); відписка брянських воєвод О. Долгорукова, І. Бобрищева та С. Нефедова до московського царя Михайла Федоровича від 20 грудня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 3. - Л. 135); лист київських міщан до київського воєводи Т. Замойського від 5 вересня 1624 р. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 337. - К. 38); відписка московських послів у Криму Л. Кологривова та О. Дурова до московського царя Михайла Федоровича, 1630 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 95); відписка московських послів у Криму П. Воєйкова та С. Зверева до московського царя Михайла Федоровича від 4 січня 1632 р. // Сухорукое В. Д Историческое описание... - С. 218; Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 514-515, 533. 113 Відписка брянських воєвод О. Долгорукова, І. Бобрищева, С. Нефедова до мос¬ ковського царя Михайла Федоровича від 20 грудня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 3. - С. 135); лист коронного гетьмана С. Конецпольського до короля Речі Посполитої Владислава IV від 25 червня 1633 p. // Korespondencja Stani- slawa Koniecpolskiego... - S. 121; лист посла Речі Посполитої в Туреччині С. Отвіновського до С. Конецпольського від 4 червня 1634 р. // Tamze. - S. 237; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 174; Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 346, 355, 515, 533-535.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 379 під Місеврю і Бакир (1617), Трапезунд (1625, 1631), Сизополь (1629), Гезльов (1633) 114. Принаймні тричі запорожці самостійно ходили на море з Дону (1623, 1630, 1631)115. Крім того, під час кількох морських походів донська та запорізька флотилії об’єднувалися в морі (1616, 1617, 1622, 1625 (двічі), 1635). Натомість не відомі випадки, коли б донські ко¬ заки організовували спільні походи з Січі та спеціально з’являлися туди з цією метою. Звідти разом з українськими козаками в море вибиралися лише невеликі групи донців, принагідно присутні там, як-от у 1629 та 1633 рр.116 і погоди в плануванні та реалізації виправ явно не робили. Не могли зрівнятися донці з Військом Запорізьким і в такій важли¬ вій ділянці, як здатність поєднувати морські походи з Дніпра та Дону, а подеколи ці походи доповнювати ще й військовими операціями на суходолі. В українських козаків такі тактичні комбінації входять у практику з 1587 р. Потужні поперемінні удари з суходолу та моря, які козаки завдали в 1587-1588 рр. Тягині, Очакову (двічі), Білгороду, Кілії стали вирішальним чинником відмови турків від планованого походу під Астрахань117. 114 У поході на Азовське море (1617) взяло участь 40 човнів українських козаків (мінімум 2000 чол.) та 25 човнів донців (1250 чол.), а під Місеврю та Бакир (1617) - 150 човнів (7500 чол.) українських козаків і 50 човнів (2500 чол.) донців (статейний список московських послів в Туреччині П. Мансурова та С Самсонова, 1617 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1616 № 2. - Л. 205, 207); Трапезунд (1625) - 10000 українських козаків і 2000 донців (відписка астраханських воєвод П. Головіна та А. Зубова до московського царя Михайла Федоровича, жовтень 1625 р. // Воссоединение... - Т. 1- С. 61); Сизиполь (1629) - 3350 українських козаків і 150 донців (відписка московських послів у Криму Л. Кологривова та О. Дурова до московського царя Михайла Федоровича, 1630 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 95); Трапезунд (1631) - 150 човнів (7500 чол.) українських козаків і 40 човнів (2000 чол.) донців (Сухорукое В. Д. Историческое описание... - С. 219); Гезльов (1633) - 1500 українських козаків і 20 донців, які зимували на Запоріжжі (статейний список московських послів у Криму П. Соковніна та Т. Голосова, 1633 (Там же. - С. 228). 115 Відписка царського посланця на Дон М. Бєлосельського до московського царя Михайла Федоровича від 26 квітня 1623 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 83; статейний список московських послів у Криму П. Воєйкова та С. Зверева, 1631 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1630 № 17. - Л. 54); статейний список московських послів у Криму Л. Кологривова та О. Дурова, 1630 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 83. 116 Допитові свідчення воронежця В. Струкова від 25 квітня 1635 р. // Воссоедине¬ ние... - Т. 1. - С. 403; відписка астраханських воєвод П. Головіна та А. Зубова до мо¬ сковського царя Михайла Федоровича, жовтень 1625 р. // Там же. - С. 61; допитові свідчення воронежця Н. Торарикова від 23 серпня 1625 р. // Там же. - С. 59; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 133, 140, 147. 117 Беннигсен А., Бериндей М. Астрахань и политика... - С. 210.
380 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Військо Запорізьке активно використовувало потенціал своїх стосунків з Доном задля оптимізації власних морських виправ і зве¬ дення нанівець спроб Туреччини та Криму не випускати козаків у море, перекривши Дніпровсько-Бузький лиман. У 1616, 1622, 1624, 1625, 1632 рр. турецькі міста-фортеці на Чорному морі опинялися під перехресним вогнем козацьких флотилій, які з’являлися з Дніпра й Дону, перша скрипка в чому належала українським козакам. Ті виходили в море обома шляхами самостійно чи в парі з донцями. До переходу Азова в 1637 р. в козацькі руки донців без запорожців не ставало на те, щоб самостійно організовувати серії з кількох почер- гових морських походів упродовж однієї навігації. В усіх випадках, коли з Дону протягом весни-осені вирушало кілька флотилій, обов’яз¬ ково серед учасників були чисельні групи українських козаків118. Лише в 1638-1640 рр. донці почувалися впевненіше й домінували у морських експедиціях, здійснюваних з Азова119. Не виявлено жодного випадку, щоб похід українських козаків очолював донський козак. У кращому випадку донці могли керувати спільним походом (Пронка Кочюра (1622), Павлін (1632)). Українські ж козаки принаймні п’ять разів були отаманами морських виправ властиво донців: Олексій Шафран (1625), Дмитро Гуня (1640), Кін¬ драт Бурляй (1640), Михайло Таран (1641)120. Масштабнішими були також заходи українського козацтва на суходолі. Воно дуже швидко перейшло до поєднання дрібних зачіпок з потужними акціями, які завдавали серйозних господарських збитків і виводили з рівноваги державні чинники Туреччини та Криму. А під кінець XVI ст. поширило свої сухопутні виправи, що характерно, на все північне узбережжя Азовського та Чорного морів. Відтоді прак¬ тично увесь величезний простір між Дніпром і Доном перетворився на зону активного здобичництва українських козаків на суходолі. Добре помітно, що вони створювали напругу на більшій частині те¬ риторії Степу. їх можна було надибати всюди: на посольських шля¬ хах, у примосковському Полі, на Азовському узбережжі (особливо обабіч р. Міус), під Азовом, не кажучи вже про Північне Причорномор’я. Ледве який рік обходився без потужних сухопутних походів у при¬ 118 До “азовського сидіння” випадки, коли з території Дону за навігацію здійснювалося кілька морських походів фіксуються в 1617, 1622, 1524-1626, 1629 рр. (Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном.. - С. 147-148, 160-162, 169-171, 173-174; Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 369-373). 119 Найповнішу характеристику морських походів козаків з Азова в 1638-1640 рр. див.: МининковН. А. Донское казачество... - С. 379-384. 120 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 164,223-224.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 381 чорноморські степи. Масові захоплення худоби, бранців, періодичні штурми Очакова, Тягині, Іслам-Кермена, Перекопа - класичні вияви співіснування козаків і мусульманських сусідів. Так само не випускали українські козаки з уваги і східних теренів аж до Азова й далі (у 1646 р., наприклад, 7-ми тисячний загін з України здійснив похід на Орду Великих Ногаїв (улуси мурзи Урмамета121). Сама турецька фортеця від 1589 р. шість разів ставала об’єктом атаки українських козаків122. Територіальний засяг здобичництва донських козаків був значно вужчим. Спеціалізувалися вони лише на суходільних операціях у своєму регіоні. Західніше Молочних Вод їхні руки практично не до¬ ходили. Самостійно лише одного разу донські козаки вибиралися до Перекопа (1641) та й то лише за язиками123. Між Сіверським Донцем і Дніпром вони займалися здобичництвом теж украй рідко, що від¬ тінює повну перевагу там збройних промислів українських козаків. Фактично виявлено лише один випадок, коли ватага донців опинилася в пошуках ногайських татар “на ріці Самарі до Дніпра близько" (1638 р.)124, тоді як' українські козаки систематично нападали на кримців, і не тільки у придонській частині Поля125. Північне Причор¬ номор’я не входило до сфери зацікавлень донців (участь у Хотинській війні - виняток). Якщо інтерес українських козаків до Азова у першу чергу підігрівався тим фактом, що вони потребували ще одного ста¬ більного виходу в море, то в головах донців ідеї гарантувати собі запасний шлях Дніпром ніколи не виникало. Хоча турки теж носилися з думкою “закрити” Дон і теж, як і в Україні, докладали певних прак¬ тичних зусиль. Масштабні операції у внутрішньому Криму також не належали до пріоритетів Війська Донського. Під час морських походів донці воліли пустошити лише кримське узбережжя, не вклинюючись у від¬ даленіші райони. Лише одного разу вони самостійно зайшли вглиб Криму (у 1624 р. під Старий Крим)126. Ще двічі вони це робили 121 Відписка Війська Донського до московського царя Олексія Михайловича від 12 травня 1646 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 3. 122 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 387-388. 123 Про ці походи див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 177: Мининков Н. А. Донское казачество... -С. 384. 124Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 357. 125 Найповніше про військове здобичництво українських козаків у східній частині Поля див.: ПапковА. И. Порубежье Российского царства... - С. 90-108, 134-148, 175— 195. 126 Грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 22 жовтня 1625 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 248.
382 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди разом з українськими козаками (у 1629 р. пустошили Карасів та його околиці, а в 1637 р. ходили “в Крим за Перекоп”)127. На відміну від донців, українські козаки заходили вглибину Криму охочіше, в 1620, 1623-1624, 1628-1629, 1633 рр. Потрапляли вони туди двома шляхами: через Перекоп і під час морських походів до турецьких фортець, розташованих на півострові. В останньому випадку рішення про вклинення до внутрішнього Криму як правило виникало спонтанно на місці. Принагідно українські козаки комбінували втор¬ гнення з моря і з суші, на що жодного разу не спромоглися донські козаки. Так було в 1624 і 1628 р., коли як союзники Магмет- і Шагін- Ґіреї вони спільно з ними діяли проти Джанібек-Ґірея128. Так було в 1620 та 1623 рр., коли частина козаків вибралася на море, а частина на чолі з гетьманами відповідно П. Сагайдачним та М. Дорошенком - суходолом під Перекоп. У 1620 р. у виправах взяло участь 17 тис. чол., у другому випадку - не менше 20 тис129. Про такі масштаби й розмах донці могли лише мріяти. Усі їхні сухопутні походи в крим¬ ському напрямку здійснювалися силами малочисельних загонів130. Українські козаки були добре інтегровані в оборонні заходи спершу Великого князівства Литовського та Корони, а далі й Речі Посполитої. Війни з мусульманськими сусідами на чолі з прикордон¬ ними старостами, князями-гетьманами, або гетьманами-шляхтичами, а то й просто за участі “шляхтичів цнотливихг” і різних авантюристів вже давно набули статусу хрестоматійних. З кінця XVI ст., відколи представники верхівки кинули козакувати, а їхні самодіяльні насту¬ пальні виправи на “поганина”, якими були так насичені попередні часи, можна перелічити на пальцях однієї руки, козаки долучалися до оборонних і наступальних операцій, освячених королем, коронним гетьманом, сеймом. При цьому з часів Петра Сагайдачного старшина постійно у змаганнях за станові привілеї і права “народу руського” розігрувала карту своєї потрібності як військової сили проти мусуль¬ манських сусідів. З тактичних міркувань козаки відмовилися від участі 127 Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 173-174; допитові свідчення донського козака А. Караулова від 20 листопада 1637 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Севский стол. - Стб. 105. — JI. 23). 128 Там само. - С. 161-162,173-174; Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 81. 129 Лист невідомого до Л. Гембіцького від 23 травня 1623 p. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 63. - Vol. 104); відписка московських посланців у Криму Я. Дашкова та В. Волкова до московського царя Михайла Федоровича від 2 лютого 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1623 № 6. - Л. 36,44-50). Про комбінований похід 17 тис. козаків під Перекоп у 1620 р. див.; Сас П. М. Витоки українського державотворення... - С. 517. 130 Див. спостереження О. Куца (Куц. О. Донское казачество... - C. 287).
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 383 у битві під Цецорою (1620), довго торгувалися в 1621, 1626 рр., але їхній внесок у переможні заходи Тишкевича в 1623 р. Стефана Хме- лецького (1626), перемогу над татарами над Тікичем (1617), Білою Церквою (1629) та Охматовим (1644), в оборонні заходи на Ліво¬ бережжі 1640 і 1643 рр. був непересічний131. А військові дії під Хо¬ тином (1621) покрили Військо Запорізьке славою визволителів від “турецької чуми” й надихнули деяких інтелектуалів Речі Посполитої на спроби розширити за рахунок українського козацтва “сарматський народ”132. У Речі Посполитій козаків розглядають як важливу складову “татарської оборони”. Рідко який серйозний проект, скерований проти татарської загрози, обходиться без врахування козацького чинника взагалі та залучення козацького війська зокрема133. Так само на ко¬ заків постійно розраховують під час опрацювання тактики уперед- жувальних ударів з метою зірвати плани наступу турків чи татар, а також побудову замків у пониззі Дніпра та Бугу. У 1614 р. С. Жул- кевський закликав козаків купчитися до королівського війська задля ефективнішої демонстрації незгоди Варшави з намірами Туреччини побудувати фортеці в гирлі Бугу134. У 1619 р. коронний гетьман ра¬ див намовити козаків оволодіти Юлією, Білгородом і Тягинею, щоб зірвати турецький наступ, а також знову звав їх “лежати” на Чорному 131 Див., зокрема: лист невідомого до JI. Гембіцького від 23 травня 1623 p. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 63. - Vol. 104); відписка московських посланців у Криму Я. Дашкова та В. Волкова до московського царя Михайла Федоровича від 24 лютого 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1623 № 6. - JI. 36, 44-50); лист гетьмана Війська Запорізького Д. Барабаша до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 31 травня 1631 p. (Biblioteka PAN w Krakowie. - № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 21286). - S. 175 v.); листи брацлавського хорунжого С. Хмелецького до київського воєводи Т. Замойського від 6 серпня 1626 p., 23 вересня та 18 жовтня 1629 p. (AGAD. - Archiwum Zamoyskich. - № 720. - K. 39, 74, 78); лист коронного гетьмана С. Конецпольського до короля Речі Посполитої Владислава IV від 24 лютого 1640 р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpol- skiego... - S. 589-590; лист козацького комісарам. Зацвіліховськош до С. Конецпольського від 16 серпня 1643 р. // Tamze. - S. 638. Див. також: Гругиевський М. С. Історія України- Руси. - Т. VIII. - Ч. 1. - С. 209; Ч. 2. - С. 16; Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 63-64; Nagielski M. Kozaczyzna czasöw Wladyslawa IV (1632-1648). - S. 810. 132 Про спроби вписати козаків у сарматський міф див: Плохій С. Наливайкова віра... -С. 221-229. 133 Пропозиції про “татарську оборону”, 1619,1620,1623,1626 // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 141, 221,281,289; [Koniecpolski S.] Obmyslenie hibemorum wojsku eczypospolitej kwarcanomu [luty] 1642 // Korespondencja Stanislawa Koniecpol- skiego... - S. 703-704; Gawron P. Projekty reform armii... - S. 188-189,200-201. 134 Лист С. Жулкевського до членів трибуналу в Пйотркові від 26 вересня 1614 // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 141.
384 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди шляху135. У переддень Хотинської війни король благав козаків ви¬ братися під Білгород і Кілію і щоб “в якнайбільшій кількості човнів пішли на море й держави цісаря турецького вогнем і мечем воювали”136. З різних приводів заклики до походів на мусульманських сусідів лунали з Варшави в 1624, 1627, 1629 рр.137 Інша справа, що в Речі Посполитій так і не було опрацьовано ефективної цілісної стратегії на кримсько-турецькому напрямку, й застосовувані заходи здебільшого нагадували дії пожежної команди. Тому потенціал козаків, так яскраво продемонстрований під Хотином чи Охматовим, не був використаний належним чином. В умовах від¬ сутності продуманої системи оборони українських земель вони від¬ давали перевагу нападам на переправах, а також на загони, які вже поверталися з України зі здобиччю та полоном. У такій ролі козаки фігурують як під час цілком самостійних, ніяк нескоординованих з державними чинниками акцій, так і в низці випадків, коли були за- діяні в рамках спланованої стратегії відсічі138. Наступальні ж суходільні операції вглиб Криму козаки особливо радо здійснювали за відсутності там основного татарського війська. Показові випадки сталися в 1623 та 1633 р. Першого разу козаки вдерлися в Крим, коли хан Магмет-Ґірей ходив на ногайського мурзу Кантеміра і дійшли мало не до Бахчисараю139. У 1633 р. вони підга- дали з походом на Крим, коли татари перебували в Московії. Прийшовши морем, козаки оволоділи частиною Гезльова, убивши багатьох знатних татар і змусивши хана поспішно відійти до Бахчисарая. Для захисту столиці Джанібек-Ґірей стягнув кого тільки міг, але при наближенні козаків утік в степ, а козаки пустошили Крим з 8 по 20 серпня140. 135 Пункти про оборону Речі Посполитої, 1619р.// Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 141; лист С. Жулкевського до конюшого коронного від 5 вересня 1619 р. (Extranea IX Polen. - № 63. - Vol. 104). 136 Два листи короля Речі Посполитої Зиґмунта III до Війська Запорізького, травень 1621 (Biblioteka PAN w Kömiku. - № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf № 2654). - S. 770-778). 137 Див.: Baranowski B. Polska aTatarszczyzna... - S. 32, 69, 87, 96-97. 138 Див. наприклад: лист Г. Шломовича до краківського каштеляна Я. Острозького від 23 березня 1620 р. (Archiwum Potockich z Lancuta. -№ 1574.-K. 1); лист невідомого до Я. Острозького (Tamze. - № 1580. - S. 4); Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 64. 139 Відписка московських посланців у Криму Я. Дашкова та В. Волкова до москов¬ ського царя Михайла Федоровича від 24 лютого 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. -1623 № 6. - Л. 47). 140 Статейний список московських послів у Криму П. Соковніна та Т. Голосова, 1633 р. // Сухорукое В. Д. Историческое описание... - Т. 1. - C. 228-230.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 385 Врешті, українське козацтво було відкрите для служби проти турків і татар іншим християнським володарям, що демонструють хрестоматійні вже приклади, а саме: реакція козаків на московські проекти 1550-х і 1590-х рр. та на плани К. Ґамберіні й Рудольфа II. На відміну від донського випадку, Військом Запорізьким за потреби так чи інакше цікавилися усі, хто був утягнутий у взаємини, зав’язані на турецькому й кримському питаннях, - від Ватикану до Грузії та Персії141. Українські козаки й самі генерували ідеї служби навіть перському шахові142. Засадничо підходи донських козаків до протидії татарським на¬ падам та до участі у відповідних заходах християнських держав нічим не відрізнялися. Ціннісно козаки були готові до спільних чи скоорди¬ нованих оборонних та наступальних операцій, що доводили на практиці. Без донців, хоча тоді й малочисельнних, не обійшлися організовані Москвою походи на татар і під Азов Д. Чулкова (1556), І. Вешнякова (1559), Д. Вишневецького (1560). Як мінімум 700 донських козаків відгукнулися на заклик Зигмунта III та запорожців і взяли участь у Хотинській війні143. У 1646 р. Військо Донське стало ключовою ланкою антикримських заходів Ж. Кондирєва. Однак навіть не беручи до уваги чинник співвідношення реальної військової потуги Війська Запорізького та донців, останні не мали на¬ віть теоретичних шансів на порівняльну з українськими козаками роль в антимусульманських проектах. Бо ж проектів, до яких могли б бути залучені донські козаки, просто-напросто бракувало. Після малоефек¬ тивних походів 1556-1560-х рр. Московія аж до 1646 р. відмовилася від будь-яких наступальних операцій на кримсько-турецькому напрям¬ кові, а в планах інших держав Війську Донському або ж зовсім не знаходилося місця, або в кращому випадку воно перебувало на далекій периферії (у спорадичних розрахунках Речі Посполитої та Персії144). 141 Про козацько-перські та козацько-грузинські стосунки див.: Баран О. Козацько- перські взаємини в творах Пієтра делла Валле. - Вінніпег, 1985; Дашкевич Я. Р. Українсько-іранські переговори напередодні Хотинської війни // Український історичний журнал. - 1971.-№ 9.-С. 129-131. 142 Баран О. Козацько-перські взаємини... -С. 21-22; Дашкевич Я. Р. Українсько- іранські переговори... - С. 130-131. 143 Відписка царицинського воєводи Л. Волконського до московського царя Михайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 340. 144 Виглядає, що перський шах пробував нав’язати контакти з Військом Донським лише під час перебування Азова в руках донських та українських козаків (відписка во¬ ронезького воєводи М. Вельямінова до московського царя Михайла Федоровича від 30 червня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 807; допитові свідчення донського отамана Г. Бородіна від 8 травня 1640 р. // РИБ. - Т. XXIV. - С. 24). 25-1217
386 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Власної ж ініціативи донці не проявляли. Крім того, Москва пропо¬ нувала Війську Донському значно менший ступінь інтеграції до загаль¬ ної системи оборони, ніж Варшава українським козакам. Якщо в Речі Посполитій йшлося про спільні дії коронного та козацького війська проти татар, то Москва обмежувалася закликами самостійно “на пере¬ лазах, і на перевозах, щоб над ними пошук чинити і язиків добувати, і русскій полон у них відбивати". Інших форм залучення донців до 1646 р. не передбачалося. Та й то прямі напучування-стимули з’явля¬ ються в царських грамотах лише з 1633 р. До цього часу Москва, зо¬ середжуючись на заборонах донцям виходити в море та на кримські улуси, діє завуальовано - дорікає Війську Донському за те, що воно, на відміну від українських козаків, не перешкоджає мусульманським сусідам здійснювати набіги на московське прикордоння146. Донцям належать лише два очевидних пріоритети в козацькому хорі - протиборство з Азовом та Ногаєм. Обидва зумовлювалися територіальним чинником. Ногайські кочовища сусідували з Донською землею, яка перебувала на вістрі Степового Кордону. Відповідно по¬ стійні змагання з ногайцями перетворилися на органічну складову козацького життя147. Донці були вимушені тримати руку на пульсі ситуації в різних ногайських ордах, грати на суперечностях між ними, поєднувати конфронтацію та взаємодію. На ногайсько-донські сто¬ сунки посутньо впливали експансіоністські стратегії Москви щодо Ногаю. Спрямовуючись на унеможливлення виходу різних ногайських орд із системи васалітету, ці стратегії розглядали донське козацтво як ефективного провідника відповідних інтересів, контролера за но¬ гайцями, врешті, як своєрідну силу швидкого реагування. Цар активно залучав донських козаків до реалізації своїх ногайських планів, почи¬ наючи від супроводу послів та різних навколодипломпатичних дору¬ чень і закінчуючи відкритими військовими діями 1616 й 1633 рр.148 І донські козаки виправдовували сподівання Московії. Порівняно з кримсько-турецьким напрямком, де жорстка позиція царя на уник¬ 145 Грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 15 квітня 1633 р. (РИБ. - Т. XVIII. - С. 358). 146 “азовські і ногайські люди багато людей ходили на наші Украйни і багатьох на¬ ших людей в полон побрали, а ви нашим украйнам допомоги ніякої не надали“а турський Ахмет-салтан прийшовши до Польщі і в Литву, багато земель розорив і повоював... і в ті пори побито козаків запорізькій більше 30-ти тисяч. А від вас нам ніякої допомоги не бувало" (грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 10 березня 1623 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 222). 147 Про конфронтацію донських козаків з ногайцями див.: Кусаинова Е. В. Русско- ногайские отношения... - С. 109-115,166,171. 148 Про місце Дону в ногайських розрахунках Московії див. с. 416-419.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 387 нення конфронтацій відверто суперечила здобичницьким інтересам Дону, ногайські плани відзначалися гнучкістю й відкривали перед козаками доволі широкі можливості поєднувати свої інтереси з ви¬ конанням служб. На здобичництво проти ногайців Москва дивилася крізь пальці, час від часу сама закликаючи втручатися у внутрішньо ногайські справи Тож цілком закономірно, що донці охоче виконували різноманітні доручення, чим до всього пом’якшували гостре незадо¬ волення царя морськими походами та зачіпками з Азовом. З-поміж козацьких спільнот саме Військо Донське виразно домінувало на ногайському фланзі й несло на своїх плечах основний тягар як про¬ тиборства, так і взаємодії. Роль інших козацтв зводилася до спора¬ дичних акцій, які хоча й робили свою невелику справу, але тонули в багатоголоссі практик донських козаків. Фортеця Азов взагалі загрожувала самому існуванню донського козацтва. Конфронтація з азовцями та комплекс позаконфронтаційних стосунків з ними поглинали велику частку енергії донців і мали для них першорядне значення. Як видається, Д. Сень мав усі підстави підкреслювати, що “Азову належала така ж важлива роль в історії “донського фронтира”, донських козаків, як і Московській державі”ш. З часом донські козаки зуміли досягти того, що шальки терезів, хоча й повільно, але неухильно хилилися в їхній бік. Від 1576 р. йде лік спроб донців оволодіти містом. Азовці час від часу навіть були ви¬ мушені платити донцям відступне за перемир’я150. Однак і внесок українських козаків був надзвичайно вагомим, тоді як волжакам та яїцьким козакам, сконцентрованим на волзьких і каспійських промислах, до цієї фортеці не було ніякого діла. Навіть перша облога донцями Азова (1576) відбулася як помста за полонення і страту азовцями сина знаменитого отамана Михайла Черкашенина151. У 1589 р. вже самі українські козаки вдаються до штурму цієї фор¬ теці, а в першій половині XVII ст. із шести козацьких облог твердині (1625, 1626, 1634 (двічі), 1637, 1644), донці відбули самотужки лише одну (1625)152 хоча їм набагато більше залежало від переходу фортеці до козацьких рук. Українські козаки чисельно переважали донських козаків і під час знаменитої облоги 1637 р.153 І взагалі ця облога ви¬ глядає не самостійним задумом донців, генерованим у 1637 р., а ло¬ 149 СеньД. В. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа... - С. 39. 150МининковН. А. Донское казачество... -С. 161. 151 Там же. - С. 347. 152 Див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном.. - С. 170-171, 202-218. 153 Там само.-С. 212-219. 25*
388 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди гічним наслідком подій, спровокованих українськими козаками ще в 1634 р.: дві облоги 1634 р. - плани облоги зразка 1635 й 1636 рр. - успішна облога 1637 р. Саме українським козакам належало віднов¬ лення після восьмирічної перерви ідеї оволодіти Азовом, саме вони в 1634 р., прийшовши на Дон з морського походу, спершу самостійно штурмували фортецю, перегодом втягнули до нового штурму донців, початково байдужих до затії козаків Івана Сулими, а потім у 1635- 1636 рр. спонукали Військо Донське до опрацювання нових спільних планів захоплення твердині154. На прикладі азовської проблематики дуже добре помітно на¬ скільки важливими для донських козаків були тісні контакти з Вій¬ ськом Запорізьким. Донцям бракувало власних сил, щоб успішно витримувати протистояння з мусульманськими сусідами одразу на всіх напрямках. Звідси прагнення збільшити кількісні параметри своїх лав, звідси оті вербування в донські козаки, якими переймалися на території Московії донські військові станиці. Сюди ж заходять гли¬ бинні корені неприхованого інтересу козаків до проживання на Дону приходьків з християнського прикордоння, врешті, звідси цілеспря¬ моване формування такої категорії населення, як “донські татари”. Практично постійне перебування загонів українських козаків на Дону, поява там прошарку “старих запорожців” тягнули за собою активну участь українських козаків у здобичництві та в масштабніших військо¬ вих операціях, підвищували загальну силу ударів з Дону. Українські допливи суттєво зміцнили позиції донців супроти Азова, уможливили здійснення в першій половині XVII ст. потужних облог, великою мі¬ рою зумовили перехід у 1637 р. фортеці в козацькі руки. Без додаткового ресурсу Війську Донському довелося б знизити оберти “морської війни”. Українські козаки опотужнили морські по¬ ходи, здійснювані з території Дону, вплітали їх в один вузол з тими своїми виправами, які організовували через Дніпровсько-Бузький лиман. У підсумку постав інтегральний чинник козацької морської війни, пальма першості в якому належала українському козацтву. Не без сарказму передав це префект Кафи д’Асколі: “Твердять, навіть, що серед московських (донських. - В. Б.) козаків е багато польських (українських. - В. Б.), і це правдоподібно, бо московити з природи боягузливі й нерішучі, малодосвідчені у військовій справі, а козакам необхідно мати великий досвід і левине серце”155. 154 Там само. - С. 202-210. 155 д ’Асколи Емиддио Дортелли. Описание Чёрного моря и Татарии // Записки Одес¬ ского общества истории и древностей. - Одесса, 1902. - Т. XXIV. - С. 99.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 389 13.4. Жертви козаків Поява християнських козаків стала для мусульманських сусідів надзвичайно чутливим фактором. У глобальному плані була пере¬ кроєна геополітична рівновага в регіоні. Виникнення козацьких осід¬ ків у глибині Степового Кордону - на Дону, Волзі, Яїку, Тереку, Запоріжжі - по-живому відкраяло від Степу широченну смугу, яка вже не могла вважатися надійно контрольованою татарами. Козацька потуга й постійне протиборство козаків з мусульманськими сусідами перетворило цю ще довго нічийну землю на буфер, заклавши під¬ валини для набуття християнськими чинниками тут остаточної пере¬ ваги. Колонізаційні зусилля останніх отримали величезний імпульс та джерело людності, готової на практиці освоювати незаселені про¬ стори. Особливо добре це демонстрували українські козаки, перебу¬ ваючи в авангарді загосподарення українського прикордоння, ліво¬ бережжя Дніпра, теренів майбутньої Слобожанщини та Південної України. Степ був охоплений по всій глибині не тільки військовим здобичництвом, а й козацькими господарськими промислами. Про те наскільки виникнення поясу християнських козацтв за¬ чепило за живе мусульманських сусідів, свідчить хвороблива реакція Криму, Туреччини та Ногаю на появу ще навіть не козацьких спіль¬ нот, а елементу, який козакував. Різношерстість козацьких ватаг, наявність у їхньому складі чималої кількості татар, азовців, ногайців не затуманили в очах Туреччини, Криму й Ногаю головної тенденції, яка вела до утворення поясу “чужих” козацтв як породження конку¬ рентних потуг. Недарма вже на зорі козацької історії, мусульманські політичні чинники однозначно “приписали” нових козаків до своїх супротивників, відповідно Московії і Польсько-Литовської держави, а з кінця XV ст. вимоги погамувати чи звести тих чи інших козаків не сходять зі сторінок кримської і турецької дипломатичної корес¬ понденції Про усвідомлення рівня загрози, якою віяло від закозачення ве¬ личезної смуги земель від Дніпра до Яїка й Тереку, свідчить і той факт, що Туреччина по гарячих слідах вдалася, де могла, до спроб задушити проблему в зародку. Це було ще тієї пори, коли вона ак¬ тивно формувала зони свої присутності у Північному Причорномор’ї та Призов’ї. До українських козаків Туреччині було ще зась, оскільки Буджак вона поставила під свій контроль лише в 1538 р., коли ко¬ зацтво в Україні вже розквітло буйним квітом. А от заблоковувати поширення впливів “чужих” козаків на Дон і Волгу спробувала. У 1519 р. вона відчайдушно намагалася зафіксувати майбутню Донську
390 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди землю за собою. На Дон було спроваджено яничар для побудови фортеці в гирлі Воронежа156. У разі успіху Туреччина контролювала б найпривабливіші для козакування місця - Середнє і Нижнє Подо- ння, - розтинала б по-живому волзько-донське міжріччя, район пер¬ вісного тяжіння елементу, що козакував, іншими словами, фактично ризикувала забити осиновий кілок у справу ґенези волзького та дон¬ ського козацтв. Козацька історія краю могла поточитися за іншим сценарієм, не таким привабливим для глибинних інтересів християн¬ ського світу. Однак козакам вдалося закріпитися на Кордоні й змусити своїх опонентів притиснутися ближче до рідного прикордоння. Особливо добре це помітно на прикладі козацтв Дону, Яїка й Тереку, які спро¬ моглися закласти свої осідки в глибині Кордону на колосальній від¬ стані від християнських “україн”. Донці ж узагалі селилися неподалік Азова, зробивши Нижній Дон епіцентром свого життя. Та й виник¬ нення Запорізької Січі свідчить про успішність змагань за розширення зони впливу. З цього плацдарму українські козаки проникали далі на південь і на схід. Ще одним показовим проявом набуття християнськими козаками переваги є поступове зникнення зі сторінок джерел козаків мусуль¬ манських. І без того не часті згадки вигасають у другій половині XVI ст. Азовські козаки востаннє згадуються в 1564 р., астраханські - у 1557 р., ногайські (з орд, які кочували між Доном та Яїком) - у 1558 р.157 На українському фланзі про мусульманських козаків не чути в джерелах після 1582 р., коли хан Мехмет-Ґірей погрожував Стефану Баторію: “А якщо ви своїх козаків не приструните, ми теж своїх козаків і війська свого стримувати не будемо”158. У подальшому не виявлено випадків, оперування поняттями “перекопські козаки”, 156 Мининков Н. А. Донское казачество... - C. 75. 157 Статейний список московських послів до Криму А. Нагого та Ф. Писемського, 1564 (РГАДА. - Ф. 123. - Кн. 11. - Арк. 233); грамота ногайського мурзи Ісмаїла до московського царя Івана IV, серпень 1557 р. // Продолжение древней Российской виф- лиофики. -Ч. IX. - C. 284; відписка московського посла до Ногаю Є. Мальцева, 1558 // Там же.-Ч. Х.-С21. 158 Лист кримського хана Мехмет-Ґірея до короля Речі Посполитої Стефана Баторія від 15 листопада 1582 р. (Biblioteka Ossolinskich. - № 3173 / III (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 9935). - S. 68 v.; білгородські козаки востаннє згадуються в 1541-1542 рр. (лист турецького султана Сулеймана до польського короля Зиґмунта І // Listy polskie XVI wieku. - Krakow, 1998. - Т. 1. - S. 158; лист польського короля Зиґмунта І до кримського хана Саган-Ґірея від 30 листопада 1542 р. // РИБ. - Юрьев, 1914. - Т. XXX: Литовская метрика. Отделы первый-второй. Часть третья. Книги публичных дел. Том первый. - С. 86.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 391 “білгородські козаки”159 тощо, хоча ситуації, за яких раніше вживалися подібні поняття, виникають постійно. Мусульманських козаків не вирізняють з-поміж “татар”, “азовців”, “ногайців” тощо. Скарги з боку чинників Речі Посполитої на адресу Стамбула чи Бахчисарая з при¬ воду розбійництва, прикордонних зачіпок, масштабніших нападів торкаються не козаків, а кримців чи буджакців. На вимоги ханів та султанів приструнити чи взагалі звести українських козаків дзеркальна відповідь передбачала заклики навзамін погамувати не татарських козаків, а просто тих чи інших татар160. Навряд чи відмирання понятійних ідентифікаторів мусульман¬ ських козаків свідчить про остаточне зникнення з соціального ланд¬ шафту Степового Кордону відповідних козацьких ватаг. Кисень було перекрито хіба що ординським, азовським і астраханським козакам. Перші й другі після утворення донського та волзького козацтв втра¬ тили можливість козакувати по-колишньому в Полі та волзько-дон¬ ському міжріччі, а відтак були приречені залишити своє ремесло і розсмоктатися в сусідніх тюркських соціумах чи влитися до складу донців та волжаків, або ж стати служилими московськими козаками. Частина ординців прибивалася навіть до Криму. Так, у 1500 р. з 50-ти ординських козаків, які грабували разом із азовськими козаками московського посла І. Кубенського, 15 потім “в Крим прийшло на життя”161. Астраханським же козакам непоправного удару завдало завоювання Москвою Астрахані. Однак для ногайських козаків на східному фланзі Степового Кор¬ дону, а також у Північному Причорномор’ї підставові умови для іс¬ нування далебі залишалися далі. Ні кримські, ні ногайські еліти не були в стані надійно контролювати своє прикордоння, як і українські чинники та Річ Посполита своє. Тому зникнення з обігу понять “пе- рекопські козаки”, “білгородські козаки”, “кримські козаки” можна по¬ яснити лише тим, що українське козацтво, зіп’явшись на ноги, при¬ давило тих своєю активністю й монополізувало на своєму фланзі 159 Хронологічно остання відома на сьогодні згадка польських чинників про крим¬ ських та перекопських козаків міститься в інструкції послу до Криму А. Тарановському (1576) // Книга посольская метрики Великого княжества Литовського. - Т. 1. - С. 12. 160 Див. хоча б: листи короля Речі Посполитої Зиґмунта III до турецького султана Ахмеда від 8 жовтня 1607 р., 8 липня 1614 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 120,136-137; лист того ж до візира, 1612 // Там само. - С. 125; інструкція послу Речі Посполитої до Туреччини С. Тарановському, 1613р. // Там само. - С. 129; лист коронного гетьмана С. Конецпольського до каймакана від 6 липня 1626 р. // Там само. - С. 297. 161 Грамота І. Кубенського до великого московського князя Івана III, серпень 1500 // СИРИО. - Т. 41. - С. 320, 324.
392 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди козацьке ім’я, як це зробили донські, волзькі та яїцькі козаки у схід¬ ній зоні Степового Кордону. Завдавши непоправного удару опонентам-козакам і не припиня¬ ючи шкідливих для мусульманських сусідів дій, замішаних на вій¬ ськовому здобичництві, а також беручи час від часу участь у задума¬ них християнськими державними чинниками військових операціях, козаки швидко відійшли від примітивного розуміння засад проти¬ стояння. Попри непримириму риторику щодо війни з ворогами “Свя¬ того Хреста”, у чому вправлялися всі козацтва, в козацькому серед¬ овищі розуміли необхідність зберегти певну рівновагу на Степовому Кордоні як запоруку свого подальшого існування. Під час морських і сухопутних походів козаки не сповідували принципу випаленої землі, щоб було чим поживитися наступного разу. У тих рідкісних випадках, коли якийсь козацький загін переходив межу, це викликало немале здивування сучасників, як-от у 1639 р., коли син боярський А. Єрє- мєєв говорив у Москві, що “придумали донські отамани і козаки кримські села палити і кримських людей бити без залишку. А до цього часу, государ, вони кримських сіл не підпалювали і людей не вбивали, бо під тими селами бувала до цього здобич щороку, як і під Азовом”162. Схожі ситуації виникали за участю донців у 1655 та 1657 рр.163 Ана¬ логічну реакцію спровокували подібні дії українських козаків в 1633 р. Як було донесено С. Конецпольському, козаки “виходячи з човнів у поле, де села, містечка густо палять, люд в неволю беруть і в нівеч усе обертають татарським способом, чого перед цим не чинили, хоча на села й міста заходили"164. Найдалі в осмисленні проблеми рівноваги на Степовому Кордоні, як і багато в чому іншому, пішли українські козаки. В їхньому середо¬ вищі вже з’являється ідея, що тільки постійне тління конфлікту між Річчю Посполитою та складовими Османської імперії гарантує коза¬ цтву повнокровне існування. Інакше за умови закриття Степового Кордону державна машина швидко з’їсть непотрібних уже козаків. Розважати над цією проблемою спонукали козаків, очевидно, ті не¬ гаразди, які сипалися на їхні голови від періодичних “вічних мирів” між Варшавою і Стамбулом. В’язні-козаки говорили в 1630 р. Муртазі паші, що козаки, “бачачи, що найясніший король, його милість, з най- яснішим цісарем замирився, пожурившись, що тут більше мешкати не 162 Допитові свідчення сина боярського А. Єремєєва від 15 грудня 1639 (РГАДА. - Ф. 127,-1639 № 1.-Л. 73). 163 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 387-388. 164 Лист невідомого до коронного гетьмана С. Конецпольського від 22 червня 1633 р. // Когевропёепда Біагшіачуа Копіесроївкіедо... - Б. 120.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 393 можуть, тому нарадили через усі гармати пробитися і поєднавшись із донськими козаками, щороку купи свої відправляти на море”165. Тож коли в 1628 р. українські козаки пропонували королю Речі Поспо¬ литої, “знести Крим”166, то їм насправді йшлося про суто тактичні дивіденди від проголошеної заяви, оскільки реальної перспективи завоювати Кримський ханат Варшава не мала. До донських козаків розуміння необхідності зберегти Степовий Кордон як запоруку свого існування прийшло, схоже, лише в кінці XVII ст., коли Московія вдалася до активних наступальних дій на кримському напрямкові. У зв’язку з кримським походом 1687 р. донці “молили Бога, щоб над Кримом перемоги не було, а говорили: якщо Крим розорять, то й життя їм не буде”161. * * * Стосовно обрахунків фінансово-господарських, військових, люд¬ ських збитків, завданих козаками, то доводиться констатувати, що інформації про наслідки козацьких нападів бракує “голої” статистики. Переважно свідчення, якими доводиться оперувати, або подають емо¬ ційний образ завданих козаками втрат, або ж уміщують загальні фрази про сплюндрування місцевості, виведення полону, відгін худоби, ви¬ віз грошей, різних товарів тощо. Дуже рідко сучасники робили спроби оцінити збитки в цифрах. Винісши за дужки апокаліптичні картини, які явно страждають перебільшеннями, варто відзначити, що загальна тональність повідомлень вказує все ж таки на серйозну дошкульність козацьких рейдів. Коли мова йде про худобу, відігнану козаками з-під Очакова, то навіть якщо цифра й перебільшена, все одно вражає. Або коли збитки від погрому Сінопа 1614 р. оцінюються в 40 млн. зло¬ тих168. Цілком очевидними є посутні фінансові та матеріальні втрати османів, коли козаки захоплювали й збурювали фортеці. А таких ви¬ падків було чимало. Зокрема, українські козаки зруйнували Азов (1637), Кафу (1616), Сіноп (1614), Трапезунд (1625), Очаків (1587), Білгород (1587), Іслам-Кермен (1576), Тягиню (1583)169. Об’єктами 165 Лист Муртази-паші до коронного гетьмана С. Конецпольського від 27 вересня 1630 p. (Biblioteka Czartoryjskich. - № 365 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 14777). - S. 523). 166 Докладніше про це див. с. 167 Дополнения к актам историческим. - Санкт-Петербург, 1872. - Т. 12. - С. 180. 168 Pisma Stanislawa Zôlkiewskiego... - S. 513. 169 Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 346; Королев В. Н. Босфорская война. - С. 376-378; Леп’явко С. Українське козацтво... - С. 45, 127-130, 160.
394 Частиш IV. Козаки і мусульманські сусіди нападів постійно були й навколишні села. Як переконливо показав В. Остапчук, козацькі рейди до Трапезунда та Варни, призвели до серйозних руйнацій та економічної затримки розвитку обох міст, а Ківарну взагалі довелося переносити на інше місце170. Важко пере¬ оцінити також морально-психологічні збитки, від розвінчування ко¬ заками міфу про Чорне море як про внутрішнє турецьке озеро, до постійного очікування козацьких нападів з моря чи на причорномор¬ ські поселення та пасовиська. Словом, здобичництво козаків завдавало серйозного клопоту, хоча й нерівномірно. На території Малої Азії та на західному узбережжі Чорного моря страждали лише прибережні населені пункти: козаки не йшли далі вглибину суші. У Криму українські козаки, як було показано вище, час від часу практикували рейди до степової частини пів-острова. Донці обмежувалися прибережними містами й селами, не ризикуючи вклинюватися далі. Натомість Північне Причорномор’я постійно потерпало від українських козаків, для яких лупи з ногайців, походи під Іслам-Кермен, Перекоп, Білгород, Очаків ледве не з кінця XV ст. перетворилися на буденне заняття. Окремо слід наголосити на тому, що від козацьких нападів і вза¬ галі протистояння козаків з конкурентами страждали не лише му¬ сульмани, а й християни. Кров і віра жертв, що замешкували по той бік Степового Кордону, під час здобичництва не мали для козаків спеціального значення. Достатньо навести приклади оволодіння укра¬ їнськими та донськими козаками православним монастирем Іоанна Предтечі (1628)171, чи те як за рік до цього вони ж під час спільного походу в Крим грабували “від Бахчисарая верст за дванадцять жи¬ дівські і грецькі белбеки”172. Грецькі села постраждали і під час походу під Керч у 1630 р.173 У 1654 р. донські козаки, захопивши на морі торговий корабель, стратили грецьких купців, які перебували на ньому174. Тоді ж побили на Дону азовського посланця грека Істому, називаючи його зрадником, очевидно за службу мусульманам175. У 170 Ostapchuk V. The Human Landscape... - P. 51-52, 54,61. 171 МининковН. А. Донское казачество.. - С. 164. 172 Статейний список московських послів у Криму П. Соковніна та Т. Голосова, 1633 // Сухорукое В. Д. Историческое описание... - Т. 1. - С. 229. 173 Відписка московських послів у Криму Л. Кологривова та О.Дурова до московсь¬ кого царя Михайла Федоровича від 1 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1630 № 1. - Л. 260). 174 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 391. 175 Відписка московського посланця до Туреччина І. Бегічева до московського царя Михайла Федоровича, 1624 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1624 № 2. - Л. 302).
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 395 1661 р. жертвами стали азовські греки-рибалки176. Та й значну частину населення фортець Криму й Туреччини, які потрапляли під козацьку руку, становили греки та вірмени. Яскраво в таких випадках демон¬ струє байдужість козаків до конфесійного чинника той факт, що напередодні знаменитої облоги Азова 1637 р. на Дону було вбито не тільки турецького посла Тому Кантакузина, грека з походження, якого підозрювали у шпигунстві на користь султана, а й духових осіб - “грецьких старців 10 чоловік, архімандрита та священника та дяка”111. Розмірковуючи про причини такої козацької неперебірливості, В. Остапчук висловив припущення, що козаки ставилися до православ¬ них вірмен, греків та інших, що проживали в Туреччині та Криму як до колаборантів, хоча й закликає не вдаватися в крайнощі178. Навряд чи це так. Не зважаючи на широке використання релігійних гасел та ідеї священної боротьби з невірними, козаки в повсякденні демонстрували стійку релігійну терпимість. Навершям її, про що далі піде окрема роз¬ мова, було проживання мусульман на території Війська Донського та явище потурнацтва, особливо поширене в середовищі українських ко¬ заків. Християнські козаки не мали метальних бар’єрів для інтеграції до своїх лав вихідців з мусульманського світу, для зворотних практик, для спільних військових дій, зокрема й проти християнських против¬ ників. Відтак, нібито екзальтоване сприйняття козаками християн з Туреччини та Криму не в’яжеться з іншими козацькими стратегіями, спрямованими на стосунки з опонентами на Степовому Кордоні, та з козацьким стилем життя взагалі. Грабування усіх вряд радше було породженням уявлень про нормальність здобування “козацького хліба” через військове здобичництво незалежно від суб’єкта нападів. Неви¬ падково, українські козаки охоче вправлялися у цьому ремеслі на території Московської держави, у Молдові, час від часу шарпали шляхетські маєтності та накладали стації в Україні й Білорусі, а козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку не гребували московським доб¬ ром. На Каспійському ж морі та на Волзі вони захоплювали торгові кораблі, не переймаючись походженням їхніх власників, а грабунки у Полі, на Дону та Волзі промисловиків з Московії були також бу¬ денним явищем179. 176 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 296. 177 Допитові свідчення пронського стрільця В. Ушатого від ЗО липня 1637 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1637 № 1. - Л. 325). 178 Ostapchuk V. The Human Landscape... - P. 52. 179 Див. МининковH. А. Донское казачество... -С. 158-159.
396 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди * * * Фактично єдиним напрямком козацького здобичництва на тери¬ торії мусульманських сусідів, на якому простежується селекційний вплив релігійного чинника, стало захоплення ясиря. Козаки принци¬ пово не брали в Туреччині та Криму в полон християн. Навпаки, як уже згадувалося, мотив визволення з “бусурманської неволі” бранців- християн посідав центральне місце в козацьких уявленнях про свою місію. Проте козаки щонайактивніше долучалися до наповнення кон¬ тингенту невільників коштом мусульманських сусідів. Захоплення бранців з метою отримати матеріальний зиск було невід’ємним еле¬ ментом козацьких стратегій, перегукуючись з аналогічними підходами конкурентів. Крізь призму проблеми ясиря добре помітно, наскільки переплетеними були тут конфронтація та взаємодія, наскільки Кордон був іманентно здатен нівелювати цивілізаційні відмінності між опо¬ нентами, врешті, який він мав потенціал навертати на свою “віру” конкурентні державні потуги, котрі відпочатково прагнули закрити його на власну користь. З християнського боку саме козакам належала перша скрипка у постачанні ясиря на невільничий ринок. На цій ниві в них не існувало достойних конкурентів. На загал, ані інші соціальні групи, ані дер¬ жавні чинники не годилися для цілеспрямованого й методичного полювання за ясирем, як це робили козаки. Навіть в Україні, де місцеві князі й шляхта (українська й польська) охоче вправлялися у “лупах” на Степовому Кордоні, особливо в XVI ст., притік ясиря від некозаків не міг бути значним. Далебі в загонах нападників рідко коли обходилося без козацьких ватаг, а в багатьох випадках козаки взагалі переважали. У Московії ж майже столітнє табу на організацію наступальних операцій проти Криму чи Азову (1560-1646 рр.) при¬ звело до того, що некозацькі чинники мали змогу здобувати ясир лише під час оборонних заходів. Поодиноким винятком міг бути хіба-що похід 1633 р. на Орду Малих Ногаїв180. Донедавна в історіографічній традиції виразно домінувала своє¬ рідна гра в одні ворота, коли проблема ясиря на Степовому Кордоні розглядалася з перспективи лише християнських претендентів на Степ. Основну вагу клали на жертви з-поміж християн, тоді як тор¬ гівля полонениками-мусульманами залишалася переважно “за кадром”. Про ясир з Туреччини, Криму, Ногаю, Азова та про торгівлю ним 180 Під час цього походу московські воєводи П. Волконський та В. Туренін захопили багатьох бранців. Однак донським козакам тоді поталанило полонити понад 2000 казиївських ногайців (про кількість захоплених військом воєвод невідомо) (Новосель- скийА. А. Борьба Московского государства с татарами... - С. 218-220).
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 397 християнами якщо й не замовчували, проте й особливо не розводи¬ лися, згадували радше побіжно, без наміру концептуалізувати про¬ блему. Перевагу таким підходам забезпечили насамперед українські, російські та польські історики, які за кожної зручної нагоди наголо¬ шували лише на втратах від вторгнень татар і турків. Були зроблені й плідні спроби відфільтрувати й предметно оцінити реальні об’єми торгівлі ясирем, як і справжні демографічні наслідки татарських на¬ бігів. Зіставлення Д. Колодзейчиком підрахунків О. Новосельського, М. Горна, А. Гліви, X. Інальчика та Я. Дашкевича дозволило вмоти¬ вовано писати про те, що упродовж ХУІ-ХУІІ ст. через Чорне море було перевезено біля 2 млн. невільників-християн, що перевищувало втрати Африки внаслідок трансантлантичної торгівлі рабами181. Потяг до дослідження дзеркального явища - козацької торгівлі ясирем - виник порівняно недавно й, очевидно, не в останню чергу як відгомін зацікавлення впливом козацьких рейдів на тюркські сус¬ пільства. На зламі ХХ-ХХІ ст. проблема наслідків козацьких походів на Туреччину й Крим плідно концептуалізовувалася В. Остапчуком182, в рамках чого було зроблено й низку влучних спостережень щодо підходів українських козаків до полонення мешканців Османської імперії. На підставі переважно османських джерел, які фіксують конкретні наслідки козацьких нападів, В. Остапчук дійшов умотивованого ви¬ сновку, що принаймні в першій половині XVII ст. брати ясир в ту¬ рецьких фортецях стало для українських та донських козаків буден¬ ним явищем183. Втягнулося ж українське козацтво в цю справу на¬ багато раніше, ще наприкінці XV ст., коли на Дону й Волзі ще тільки заносилося на козакування, внаслідок якого згодом постануть христи¬ янські козацькі спільноти. Вже в 1492 р. козаки, крім здобичі, під Тягинею “три чоловіки взяли і з собою повели”т. Після скарг крим¬ ського хана великий литовський князь Олександр обіцяв пошукати між козаками матеріальні цінності і таки повернув останні, промовисто не зронивши в обох випадках ні слова про бранців185. Очевидно, 181 Kolodzejczyk D. Slave hunting and slave redemption as a business interprise: the northern Black Sea region in the sixteenth to seventeenth centuries // The Ottomans and Trade // Oriente Modemo. - 2006. - XXV. - P. 149-159. 182 Ostapchuk V. The Human Landscape... - P. 23-95. 183 Ibid.-S. 58-61. 184 Посольство великого литовського князя Олександра до кримського хана Менґлі- Ґірея від 19 грудня 1492 р. // Stosunki z M^gli-Girejem, chanem tatarow perekopskich (1469-1515). Akta і listy. - Krakow; Warszawa, 1881. - S. 223. 185 Tamze. - S. 223-224.
398 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди змусити козаків віддати останніх було справою безнадійною, а відтак захоплення полонеників набуло в козацькому середовищі неабиякої зачущості. У подальшому факти гонитви козаків з різних спільнот за мусульманським ясирем, фіксуються постійно. Звичним козацьким заняттям було й захоплення полону на Кас¬ пії. “Злодійство” на цьому напрямкові, про яке збереглося так багато свідчень, передбачало і так звану ясирну складову. Для прикладу у 1637 р. козаки, які ходили на Каспій, привезли з собою ясир, який пощастило взяти “в шахових містах”186. На відміну від чорноморських походів, у яких брали участь винятково українські та донські козаки, здобичництво на Каспії приваблювало представників усіх християн¬ ських козацтв. Якщо не виявлено жодного випадку, коли б на Чорне та Азовське моря вибиралися яїцькі, волзькі, терські чи гребінські козаки, то промисли донців на Волзі й Каспійському морі нікого не дивували. Добиралися туди й українські козаки, хоча порівняно з донцями їхня поява там була епізодичною187. Під час чорноморських походів бранцями козаків ставали пред¬ ставники мусульманських спільнот - турки, татари, ногайці, азовці. На Каспії до полону потрапляли перси, азейбарджанці, туркмени, представники північнокавказьких народів. Українські козаки в 1589 р. взяли під Азовом в ясир бухарських купців, яїцькі козаки в 1636 р. - калмицьких жінок і дітей188. З усього видно, що такі практики були в козацькому середовищі дуже поширеними. При цьому важливо від¬ значити, що не виявлено прямих чи опосередкованих свідчень, коли б під час морських експедицій козаки захоплювали в полон хрис¬ тиян - греків, вірмен, болгар та ін. Козацька активність, спрямована на захоплення ясиря, стала по¬ тужним чинником невільничого ринку, який склався на Степовому Кордону й був частиною торгівлі полонениками в регіонах Каспій¬ ського та Чорного морів. Завдяки дошкульним морським та суходіль¬ ним походам козаки мали змогу зосередити у своїх руках велику 186 Відписка астраханського воєводи Ф. Волинського до московського царя Михайла Федоровича від 22 вересня 1637 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1637 № 1. - Л. 51-52). 187 Про здобичництво українських козаків на Волзі й Каспії див., наприклад: відписка валуйського воєводи М. Алад’їна до московського царя Михайла Федоровича від 4 лютого 1627 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. - 27. - Л. 66); відписка воронезького воєводи С. Козловського до московського царя Михайла Федоро¬ вича від 21 січня 1631 р. //РИБ. - Т. XVIII.. - С. 553-554; Сухорукое В. Д. Историческое описание...-Т. 1.-С.218-219. 188 РГАДА. - Ф. 123. - Кн. 16. - Л. 321; відписки астраханського воєводи Ф. Во¬ линського до московського царя Михайла Федоровича від 13 січня і 27 вересня 1637 р. (РГАДА.-Ф. 127.- 1637. -№ 1.-Л.51.69).
Розділ 13■ Конфронтація на Степовому Кордоні 399 кількість мусульманських бранців різного походження. Нерідко вда¬ валося за один похід брати по 500-1000 невільників, а то й більше189. А у випадку з українськими козаками у гру входив ще й численний полон, захоплений на московських землях. Це створювало передумови для перетворення козаків на помітний чинник функціонування за¬ значеного ринку. Як же козаки розпоряджалися полоном? Насамперед, слід наголо¬ сити, що далеко не всі козацькі бранці потрапляли на торги чи об¬ мінні операції. Козаки дивилися на проблему значно ширше, ніж як на просто здобичництво, й намагалися використати полонеників для реалізації своїх завдань у християнському світі. Особливо відзначи¬ лися на цій ниві українські козаки. Як уже вище зазначалося, вони активно користувалися таким механізмом, як надсилання бранців - “лицарського подарунку” - до державних чинників, що відбиває ли¬ царську складову світогляду. З-поміж решти козацтв лише донці помічені в надсиланні полонеників правителям, а саме московським царям. Ще одним напрямком неторгового використання козаками не¬ вільників стали шлюбні стратегії. Пошлюблення, наприклад, донцями дівчат і жінок-мусульманок, як уже йшлося190, було масовим явищем і нікого не дивувало. Зафіксовано також нетиповий випадок знищення донськими козаками полонеників уже на Дону, Це сталося в 1634 p., коли донці забили 853 ногайських невільників, очевидно, через від¬ сутність покупців і неможливість прогодувати таку кількість полону191. Слід гадати, до таких заходів донці, а можливо й інші козаки, вда¬ валися в крайніх випадках, оскільки розглядали ясир як першорядне джерело доходу. Часами представники різних козацтв перекуповували невільників для своїх потреб одні в одних. Про це можна судити бодай із випадків 1646-1647 pp., коли донці викупили у запорожців кримського гінця для того, щоб відправити до Москви як язика, а донський козак І. Єрьомін придбав татарченя в іншого донця192. На¬ 189 Див. хоча б: Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 49; Документи російських архівів... - С. 83; Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 237; Os- tapchuk V. The Human Landscape... - C. 59; Куц О. Ю. Цены на ясырь на Дону в конце 20 - начале 30-х гг. XVII в. // Торговля, купечество и таможенное дело в России в XVI- XVIII вв. Сборник материалов международной научной конференции (Санкт-Петербург, 17-20 сентября 2001 г.). - Санкт-Петербург, 2001. - С. 51. 190 Докладніше проблему розглянуто в цій книзі на с. 274-276. 191 Рыблова М. А. Донское братство... - С. 93-94. 192 Відписка воєводи С. Пожарського до московського царя Михайла Федоровича від 16 серпня 1646 p. // РИБ. - XXVI. - С. 31; допитові свідчення І. Єрьоміна від 15 березня 1647 р. // Там же. - С. 290-291.
400 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди томість українські козаки вряди-годи перекуповували невільників у донців193. Торгівлю ж ясирем із зовнішніми чинниками козаки поставили на широку ногу й мали свою частку практично у всіх ділянках невіль¬ ничого ринку, у який був умонтований Степовий Кордон. Без коза¬ ків не існувало б і повноцінної московської складової торгівлі полоне- никами-мусульманами. Роль основного постачальника бранців-мусуль- ман покупцям-московитам виконували донці. Внесок волжаків, терців, гребінців, яїцьких козаків був незначним. До всього частина захопле¬ них на Волзі й Каспії бранців опинялася на Дону як здобич донців- учасників походів і тут таки продавалася покупцям з Московії194. Бувало, донці безпосередньо купували полонеників на Яїку щоб по¬ тім перепродати охочим з Московії195. Торгівля ясирем очевидно квітла, якщо в Московії побоювалися, що засилля полонеників-мусульман у прикордонних містечках може становити реальну загрозу у випадку нападу татар, наприклад на Воронеж196. Про розмах торгівлі невільниками виразно свідчать бодай докладно проаналізовані О. Куцом197 розлогі справи про купівлю на Дону полоняників-турків у 1631 р. членами московського посольства та ратними людьми, які зустрічали послів на Дону. Матеріали слід¬ ства, проведеного Розрядним приказом після скарги турецьких послів, на очах яких відбувалося усе це дійство, подають розгорнуту картину функціонування донської торгівлі рабами з цінами на них. Добре видно, що покупцями на невільничому ринку були суб’єкти різного територіального та соціального походження, а донські козаки не обме¬ жувалися продажем ясиря на Дону й самі вивозили його у внутрішні регіони Московії. По ясир на Дон приїжджали не тільки з прикор¬ доння, а й із Москви, Калуги, Ярославля. За межами ж Війська Донського торгували й окремі козаки, й ватаги, й військові станиці. 193 Інструкція коронного гетьмана С. Конецпольського послу Речі Посполитої до Туреччини М. Бєгановському від 8 вересня 1643 р. // Когевропсіеп^а Зіапівіаша Копіес- polskiego... - 8. 642. 194 Зокрема, про це можна судити з того факту, що в 1627 р. низові донські козаки побили й пограбували торгових людей, які зимували у верхових містечках і купували ясир у козаків, які повернулися з волзьких промислів (відписка астраханських воєвод до царя Михайла Федоровича від 5 вересня 1627 р. // МининковН. А. Донское казачество.. - С. 478). 195 Відписка астраханського воєводи Ф. Волинського до московського царя Михайла Федоровича від 22 вересня 1637 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1637 № 1. - Л. 52). 196 Новосельский А. А. Из истории донской торговки... - С. 207 197 Куц О. Ю. Цены на ясырь... С. 50-56. Див. також: МининковН. А. Донское каза¬ чество. .. - С. 206.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 401 У таких випадках коло покупців розширювалося. Купували бранців навіть селяни з Підмосков’я198. Серед покупців були й іноземці, зо¬ крема німці, які проживали в Москві199. Показово, що Московія дивилася на здійснювану козаками тор¬ гівлю полоняниками крізь пальці. У переліку закидів, якими вона періодично “нагороджувала” донців та інших козаків, не було й на¬ тяку на невдоволення цим заняттям. Таке ставлення, відбиваючи прийнятність для московської еліти існування інституту невільництва, перекреслювало пафос усіх вимог Москви щодо припинення козаками морських походів, зачіпок з Азовом тощо, а також було одним із численних проявів розбалансованості її курсу, цілком природної з огляду на ті специфічні обставини співіснування, які генерував Сте¬ повий Кордон. Подібно й еліти Речі Посполитої не наголошують на невільничій складовій козацького протистояння з мусульманськими сусідами, опо¬ середковано засвідчуючи буденність і ментальну прийнятність для них таких козацьких практик. Нічого дивного, адже бранців-мусульман шляхта продовжувала використовувати, що видно, бодай з тестаменту князя Януша Острозького, де є згадка про невільників при дворі, по¬ ган і християн200. Невипадково, забороняючи прикордонним старостам, шляхті, міщанам потурати козацькому здобичництву, Варшава ніколи не згадує про вигоди, отримувані тими від торгівлі власне ясирем201. Та й прирівнювання в’язнів до “лицарських подарунків” говорить саме за себе. Основна ж складова козацької торгівлі ясирем була орієнтована на ринок мусульманських опонентів. Українські козаки запрацювали на ньому найраніше з усіх козацтв - як тільки розпочали, власне, здобувати ясир, тобто в першій половині XVI ст. У своєму вже згаду¬ ваному листі до польського короля султан Сулейман зазначав, що козаки після того, як взяли полон, “потім двадцять осіб оцінивши, продали, за які взяли сорок вісім тисяч шістсот аспр, досі ще сім осіб 198 Мининков Н. А. Донское казачество... - C. 206. 199 Відписка єфремовського воєводи М. Стрешньова до московського царя Михайла Федоровича від 6 вересня 1645 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 162. - С. 99). 200 Див. спостереження П. Саса (Сас П. М. Витоки українського націотворення. - C. 112). 201 Універсал Владислава IV українним старостам від 9 липня 1633 p. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 124; спроби отримання сваволі, 1617 // Жерела до історії України-Руси. - T. VIII. - С. 176; промова князя Є. Збаразького на сеймі 1623 р. // Listy ksiçcia Jerzego Zbaraskiego, kasztelana krakowskiego z lat 1621-1631 // Scriptores rerum polonicarum. - Krakow, 1880. - T. V. - S. 77. 26-1217
402 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди залишаються в’язиямиш. Продаж усього чи частини ясиря по гаря¬ чих слідах був притаманний і донцям, і українським козакам. Ті й інші зухвало вдавалися до неї, навіть перебуваючи в лігві противника у Босфорській протоці, як-от у 1622, 1625 р.203. Збували також біля портів західного узбережжя Чорного моря204. Проте більшість призначених на викуп бранців козаки продавали на суходолі відразу після вдалих походів. Це відбувалося або непо¬ далік, або пізніше, вже на контрольованих територіях. Для донців важливим місцем продажу та обміну полонениками був так званий Окупний яр на Нижньому Дону205. В Україні татари викуповували та обмінювали своїх бранців біля Кам'яного затону на Дніпрі206. У період перебування Азова в козацьких руках (1637-1642) фортеця перетворилася на опорний пункт вже властиво козацької торгівлі невільниками. Сюди приїжджали купувати й обмінювати у козаків полон не тільки турки, татари, ногайці, а й купці з Персії207. Поява в Окупному яру та в Азові останніх не випадкова, радше навпаки, виглядає своєрідною верхівкою айсберга. Завдяки тому, що козацькі спільноти були розподілені між суміжними морськими ре¬ гіонами, козацький слід присутній по всьому периметру тутешнього невільничого ринку. Українські козаки продавали бранців у Грузії208, а також, як і донці, не могли залишитися осторонь торгівлі каспій¬ 202 Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 21. 203 Допитові свідчення білгородця Є. Лук’янова від 16 серпня 1625 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. - Л. 8); допитові свідчення білго- родців від 16 серпня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 10.-Л. 10). 204 Лист посла Речі Посполитої до Туреччини С. Отвіновського до коронного геть¬ мана С. Конецпольського від 4 червня 1634 p. // Korespondencja Stanislawa Koniecpol- skiego... - S. 237. 205 Допитові свідчення донського отамана В. Кулнєва від 16 липня 1622 (РГАДА. - Ф. 89. -1622 № 1. - Л. 12); допитові свідчення донського козака І. Єрьоміна від 15 березня 1647 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 290-291. 206 Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana Opisy Ukrainy... - S. 79. 207 У 1638 p. до Азова приїжджали перські купці купувати полонеників-татар // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 781. Про козацьку торгівлю полоном в Азові з ногайцями, турками й татарами див.: допитові свідчення астраханського татарина К. Янтуганова від 25 лютого 1642 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1642 № 1. - Л. 99); допитові свідчення астраханця І. Суслова від 23 травня 1642 р. (Там же. - С. 132); допитові свідчення воронежця Л. Болдиря від 18 листопада 1637 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Севский стол. - Стб. 105. - Л. 47); відписка воронезького воєводи М. Вельямінова до московського царя Михайла Федоровича від 17 липня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 378). 208 Ostapchuk V The Human Landscape... - Р. 60.
Розділ 13. Конфронтація на Степовому Кордоні 403 ськими і волзькими полонениками. Натомість волжаки, терці, гребінці, яїцькі козаки тільки й спеціалізувалися на невільниках з “шахових міст". Цілком природно, що на особливому рахунку перебували у коза¬ ків знатні бранці, оскільки за них можна було виручити значно більші кошти. Тому, оволодівши в 1616 р. Кафою і маючи великий вибір полонених, українські козаки “кафинських людей кращих вибирали”209. “Значний полон” потрапляв до козацьких рук доволі часто. Донці, на¬ приклад, у 1576 р. полонили 20 “кращих азовських людей" (поміж ними й султанського швагра Усеїдна), а в 1592 р. - турецького чауша та князів з Північного Кавказу210, у 1616 р. захопили ізмецького пашу, після чого “для викупу послали в Царгород того ж паші двох чоловік, а викупу за нього та за двох чоловік говорили взяти 3 тис. золотих”211. У 1629 р. донці взяли якогось сибірського царевича, а в 1633 р. ка- зиївських мурз212. У 1639 р. на Дону сидів в кайданах “на викупі” брат кафинського паші213. До рук запорожців потрапляли навіть Чингізиди: у 1581 р. - царевичі Аліп-Ґірей і Саломед-Ґірей, - яких вони, не спокусившись на заманливі грошову пропозицію кримського хана, віддали своєму зверхнику, черкаському і канівському старості, князю Михайлові Вишневецькому214. У 1569 р. козаки полонили біля Білгорода п’ятьох інших “знаменитих татар”, у 1620 р. у примос- ковському Полі кримських послів і гінця Ібреїма215, у 1637 р. “значних в’язнів" між Біл город ом і Кримом216. Як бачимо, козаки суттєво урізноманітнювали функціонування ринку невільників, стали на ньому далеко не рядовими гравцями. Під впливом козацького чинника лінійна схеми полонення/продаж та 209 Відписка московських послів у Криму Ф. Челюскіна та П. Данилова до москов¬ ського царя Михайла Федоровича, серпень 1616 // Документи російських архівів... - С. 102. 210 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 165,286, 347. 211 Відписка московських послів у Туреччині П. Мансурова та С. Самсонова до московського царя Михайла Федоровича, 1616 (РГАДА. - Ф. 89. - 1616 № 1. - С. 130). 212 Приказний запис за 1629 р.; грамота московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 13 червня 1633 р. // РИБ. - С. 298, 379. 213 Допитові свідчення валуйчанина С. Бобирєва від 18 травня 1638 р. // Воссоеди¬ нение...-Т. 1.-С. 217. 214 Леп ’явко С. Українське козацтво... - С. 102. 215 Там само. - С. 36; відписка московських послів до Криму П. Воейкова та С. Мат¬ чина до московського царя Михайла Федоровича від 13 вересня 1620 р. // Документи російських архівів... - С. 260. 216 Лист Муртази-паши до коронного гетьмана С. Конецпольського, 1637 // Когєб- ропсіетуа 8іапівІа\уа КопіесроІ8кіе§о... - Б. 398. 26*
404 полонення / обмін між конкурентними державними потугами зазнала далекосяжних змін. Козаки інтенсифікували участь Московії в невіль¬ ничому ринку, а за рахунок визволення полонеників-християн стали чинником який хилив шальки терезів на користь зменшення негатив¬ ного тиску ринку невільників на демографічну ситуацію в християн¬ ському світі. Розглядаючи ясир як напрочуд важливу статтю свого “хліба”, козаки суттєво коригували грошові потоки, які оберталися в рамках ринку невільників, перерозподіляючи прибутки інших суб’єктів. Водночас участь у торгівлі та інших операціях з невільниками затіс- нювала зв’язки козаків з мусульманським світом, інтенсифіковувала міжетнічні контакти, працюючи в такий спосіб на амортизацію відтор- гувальної функції Степового Кордону.
Розділ 14 СПІВІСНУВАННЯ ТА ВЗАЄМОДІЯ Колоритною і надзвичайно показовою сторінкою історії христи¬ янських козацьких спільнот були їхні позаконфронтаційні стосунки з мусульманськими сусідами, цей зворотній бік зустрічі на Степовому Кордоні Європи конкурентних потуг. Широка палітра позбавлених взаємної ворожнечі людських контактів козаків з турками, татарами, азовцями, ногайцями різних колін були невід’ємною складовою спів¬ існування тут різних суспільних середовищ. Як виявилося, господар¬ ська, етнічна, культурна, військово-політична взаємодія пронизувала тутешню цивілізаційну ситуацію не менше, ніж затяте суперництво за “закриття” Кордону. Налаштованість на активні контакти з сусі- дами-опонентами тісно перепліталася з установками на жорстку кон¬ фронтацію за життєвий простір, обтяжену низкою складніших моти¬ вів, зокрема й релігійних. Релігійний кордон відігравав дуже важливу роль у формуванні моделі співіснування на Степовому Кордоні, але не був здатен роз’єднувати безповоротно. Козацькі стратегії, як влучно висловився Б. Боук, “застерігають проти зображення козаків як свя¬ тих чи хрестоносців”1. Чи не найкраще передав суть справи, харак¬ теризуючи, приміром, українських козаків, Станіслав Любенський: "... за те своє віровизнання вони готові померти, але у випадках, не пов’язаних з релігією, припускають співпрацю”2. Відтак східноєвропейський Степ нічим принциповим не відріз¬ нявся від інших ділянок Великого Кордону Європи, а також від Великих Кордонів у Латинській Америці та в Південній Африці, тобто від тих Кордонів, де християнське населення хоча засадничо й прагнуло витіснити тубільців чи мусульман, але водночас було на¬ лаштоване на різні моделі глибокої взаємодії з суперниками. Аж до такої міри, що в підсумку утворювалися нові етнічні спільноти, як, скажімо, в Латинській Америці. Стратегії суворої ізоляції від конку¬ 1 Вовк В. J. Imperial Boundaries... - P. 45. 2 Любенський С. Оцінка помилок твору Юлія Беллі “лавровий вінок австрійців ” // Вирський Д. Річпосполитська історіографія України... - Т. 2. - С. 331,334.
406 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди рентів, ціннісної та фізичної, притаманні Північнокитайському та Австралійському Кордонам, чи менш тотальна але все ж таки ізо¬ ляційна налаштованість підкорювачів Великого Кордону в Північній Америці тут, у східноєвропейському Степу, не прижилися. Степовий Кордон взагалі й козацькі часи в його існуванні зокрема, демонстру¬ ють зразки надзвичайно тісного переплетення як конфронтації, так і взаємодії. 14.1 Палітра позаконфронтаційних стосунків. Потурнацтво Запущена ще в часи ґенези християнського козацького світу від¬ критість козаків щодо всіх можливих донорів стала відправним пунк¬ том козацько-мусульманської взаємодії, відкривала перспективу різно¬ планових контактів. Відсутність надалі серед козаків упередженості стосовно прийому до своїх лав вихідців з різних середовищ як ніщо інше виразно сигналізує про те, що протистояння з опонентами, лока¬ лізованими на тому боці Степового Кордону, засадничо не було без- альтернативним проявом кордонного життя. Кордон у козацькі часи був таким же підсичувачем взаємопроникнення сусідів-суперників, як і затятих змагань за контроль над ним. За своєю природою активні міжетнічні контакти насправді були навершшям позаконфронтаційних стосунків, своєрідною верхівкою піраміди, яка фокусувала на собі різноманіття проявів нижчих рівнів. Розглянуте в другому розділі явище перетворення на християнських козаків вихідців з турків, татар, ногайців, азовців, а також типологічно схоже потурнацтво з козацького боку, про яке мова піде нижче, на¬ прочуд рельєфно відтінюють еластичність Кордону, його функцію вістря взаємопроникнення мусульманського та християнського світів, Європи й Азії. Козаки були приречені стати найактивнішим погли¬ начем тюркських впливів, їхнім провідником у християнські суспіль¬ ства й навпаки транслятором зворотних цивілізаційних інтервенцій. Що вони таки виконували цю функцію, добре видно бодай із тієї представницької купи ужиткових, етнографічних, лексичних запози¬ чень, які мають виразне тюркське походження і які потребують окре¬ мої серйозної розмови, а відтак винесені за межі цієї книги. Як зворотний бік допливів тюркського елементу в козацькі лави потурнацтво відбивало іманентну здатність козаків інтегруватися в тюрські середовища та налаштовність на широкий комплекс позаконф¬ ронтаційних контактів. У свідомості українських козаків не було табу на перехід до табору опонентів та на інтеграцію в ньому. Потурнаків мусульманські сусіди навіть потім могли використовувати проти їхніх
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 407 колишніх побратимів, як колишнього запорожця Тимофія Данилова, про якого московський посланець у Криму І. Спешньов повідомляв у 1626 p.: “...переїхав він із Запорог в Перекоп третій рік. І нині государ в кінці квітня посилав його перекопський князь на Дніпро для язиків. І вони, государ, побрали язики на Дніпрі біля Гусиного перевозу та на Самарі”3. Так само часто ходив на “руські краї з татарами" Кузи Ро- модан, “перекинчик з козаків, який мешкав в Очакові”4. Типовість випадків потурчення українських козаків сумнівів не ви¬ кликає. Як про буденну справу писав про потурнацтво С. Жулкевський: “Турки козакам нічого не можуть вчинити інакше, як наші українні замки опанувавши. Ці, що в Константинополі радять це, добре знаючи від ко¬ заків, яких одних із потурчених, інших із в’язнів мають”5. Або ж в іншому листі: “Турки інформовані від самих козаків, яких немало в неволі швидко потурчилося”6. У лютому 1640 р. коронний гетьман С. Конецпольський напучував у меморіалі посла до Туреччини В. М’ясковського “засте¬ регти й те, щоб перекинчиків не приймали... яких є сила в Очакові”1. Важливо, що С. Жулкевський розрізняє потурчення запорожців через неволю і шляхом добровільного переходу. В останній спосіб “побусур¬ манилися” і деякі козаки, які брали участь у спільних з татарами вій¬ ськових операціях, зокрема в часи союзницьких відносин з братами Магмет- і Шагін-Ґіреями. Калга Шагін-Ґірей про це прямо пише у сво¬ єму листі до Війська Запорізького від 26 серпня 1626 p.: “те ваше това¬ риство, яке при мені є, коли зі мною на черкесів ходили, яких побито, які померли, а інші побусурманилися, а інші і зараз перебувають при мені”8. Безпосередні спонуки до переходу козаків у табір вчорашніх опо¬ нентів могли бути різними. Одна з них - втеча від покарання. Про її поширеність, а можливо й про домінування, свідчить та обставина, що до такого кроку українські козаки вдавалися не тільки в Україні, а й перебуваючи на Дону. На випадки втеч українських козаків з Дону до Азова через непорозуміння з донцями останні час від часу 3 Відписка дворянина І. Спешньова до московського царя Михайла Федоровича від 28 травня 1616 р.// Документи російських архівів... - С. 100. 4 Лист невідомого до коронного гетьмана С. Конецпольськош від 28 березня 1638 р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 487. 5 Лист коронного гетьмана С. Жулкевського до коронного секретаря від 9 січня 1617 p. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 67. - Vol. 115). 6 Лист коронного гетьмна С. Жулкевського до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 20 лютого 1617 p. (Biblioteka Jagiellonska. - № 109 (Biblioteka Narodowa. - Oddziai mikrofilmow. - Mf. 2030). - S. 74). 7 Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 595. 8 Biblioteka PAN w Kömiku. - № 341 (Biblioteka Narodowa. - Oddziat mikrofilmow. - Mf. 2629).-S. 214.
408 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди нарікали, кваліфікуючи перебіжчиків як зрадників Війська Донського9. Механізм потурчення перебіжчиків добре описав коронний гетьман С. Конецпольський в інструкції послу до турок М. Бєгановському: иКоли який лотр між козаками знайдеться, який або на морі бунтує, або слухняним бути не схоче, по полях снує, опиниться на морі, чекаючи, що його або біля Очаківської скелі спіймають, або, уникаючи кари від полковника, до Очакова, зараз йому шана цісарська наступає, зараз того, яш л*ав бг/ти на палі, трактують за велику людину, тих таки на підданих його коро¬ лівської милості насилають, звідки множиться сваволя і на їосні звичайні проступки не так рішуче мусить наступати. Треба тоді цей звичай скасувати, а тих, які від нас для злочинів тікають, або нал/ відіслати, або карати на горло, бо інакше не буде ради”10 До співпраці з мусульманськими сусідами проти свого колишнього соціуму нерідко підштовхували й обставини полону. Так, у 1615 р. два в’язні козаки, які потрапили до татарських рук під Ян-Керменом, “бшш шлеш гдомо (кримському ханові. - В. Б.), не велів їх стра¬ тити, а послав би з ними своїх багатьох людей, і вони таємно при¬ ведуть на черкас на сторожі”11. У 1646 р. донці звідомлювали По¬ сольський приказ, що, як на Урмаметові улуси “ходило запорізьких козаків тисяч з сім, і від них, запорізьких козаків, перейшов в улуси перебіжчик, і ш, улусним людям, про прихід тих запорізьких козаків говорив”12. Траплялося, полоненики звалювали вину за свої морські й сухопутні походи на короля й шляхту13. Потурнацтво було поширене й у середовищі донського козацтва. Схожими були й мотиви: здебільшого, втеча від переслідування, за¬ гроза смертної кари. У середині - другій половині XVII ст. кількість фактів постійно наростала, що виявилося предтечею масового пере¬ селення донців у володіння кримського хана на Північному Кавказі 9 Відписка московських послів до Туреччини С. Протасьєва та М. Данилова до московського царя Михайла Федоровича, травень 1613 р. (РГАДА. - Ф. 89. -1613 № 1. - Л. 217); приказний запис за 1658 р. (РГАДА. - Ф 210. - Разрядный приказ. - Владимир¬ ский стол. - Стб. 62. - Л. 135); допитові свідчення донського отамана М. Лук’янова від 1 грудня 1657 р. // РИБ. - Т. XXXIV. - С. 254. 10 Когезропсіепсіа Stanislawa Koniecpolskiego... - Б. 642. 11 Статейний список московських послів у Криму І. Спєшньова та Б. Нестерова, 1615 р.// Документи російських архівів.. - С. 85. 12 Відписка Війська Донського до московського царя Олексія Михайловича від 12 травня 1646 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 3. 13 Статейний список московських послів у Криму Ф. Челюскіна та П. Данилова, 1616 р.// Документи російських архівів.. - С. 102.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 409 в кінці XVII ст.14 Бувало, козаки кількаразово змінювали свою “про¬ писку” або ж поверталися назад на Дон, що не викликало у Війську Донському подиву, оскільки їх приймали назад. Натомість ненависть цілком прогнозовано викликала участь колишніх донців у ворожих нападах на Дон. Таких козаків вважали зрадниками і страчували15. Найпоказовішою ж рисою переселення донців на той бік Степо¬ вого Кордону, яка тонко відтінює сутність його як зони глибокої взаємодії була можливість не здійснювати релігійну конверсію. Фік¬ суються випадки, коли перебіжчики-козаки проживали, наприклад в Азові тривалий час і “не побусурманювалися”. Зокрема, такий собі Денис Мельниченко залишився християнином навіть після 17-ти років перебування в Азові16. Можливість не змінювати на мусуль¬ манській території віру інспірувала розважування над варіантом пере¬ селення всього Війська Донського у скрутну хвилину й вистеляла дорогу до міграційних процесів кінця XVII ст. Ідея міграції на терени, контрольовані суперниками по опану¬ ванню Степового Кордону, органічно циркулювали в різних козацьких спільнотах, перемежовуючись з реальними фактами виходу чисельних загонів і тривалого проживанню там. Перші чутки про поширення серед українських козаків думок про те, щоб перебратися до мусуль¬ манських сусідів у випадку складання в Україні непереборних об¬ ставин були зафіксовані в кінці 1622 р. Московит Григорій, який вийшов із кримського полону, говорив у Розрядному приказі про те, що султан нібито закликав козаків переселятися в околиці Білгорода і що “черкаси тому до турецького не пішли, що очікують від короле¬ вича, як упросить у короля і у поляків, що на черкас не підуть, і вони будуть жити в Запорогах, а тільки поляки розпочнуть на черкас на¬ ступати, і черкаси за неволю підуть до турецького царя”17. Двома роками пізніше афонський старець Мелетій заніс до Московії вістку, що козаки буцім писали калзі Шагін-Ґірею, “що в них хоче бути з королівськими і польськими людьми міжусобиця, бій за віру, і тільки їх поляки осилять, і він би, Шагін-Ґірей, прийняв їх усіх до себе в Крим”18. Наступного року з’являються прямі згадки вже про пере¬ 14 СеньД. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа... - С. 50-53. 15 Там же.-С. 52. 16Там же.-С. 51. 17 Допитові свідчення вихідця з полону Григорія від 29 вересня 1622 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 9. - Л. 56). 18 Відписка путивльських воєвод А. Головіна та I. Осипова до московського царя Михайла Федоровича від 29 листопада 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1624 № 19. - Л. 10).
410 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди міщення українських козаків до Криму. Після поразки козацького повстання 1625 р. туди відійшло 4 тис. випищиків на чолі з гетьманом Олефіром19. Подальша доля цього загону невідома. Швидше всього, він підтримував союзника козаків калгу Шагін-Ґірея, військово-полі- тична спілка українських козаків з яким і створювала сприятливий ґрунт для переміщення випищиків на територію ханату. Після ж по¬ разки козацько-татарського війська у 1627 р., найімовірніше, загін, як передбачав Б. Флоря20, повернувся разом із калгою на Запоріжжя. Наприкінці 1630-1640-ві рр. фіксуються нові випадки, до всього на тлі схожих обставин. Як і в середині попереднього десятиліття, каталізатором козацьких порухів знову став відкритий збройний кон¬ флікт із Варшавою. У лютому 1638 р. козаки, які вийшли на “госуда- реве ім’я”, говорили у Севську, що після поразки під Кумейками “багато козаків пішло на Запороги і на Дон, а інші пішли у Волоську землю і в Крим”21. У червні 1638 р. під час другої фази чергового по¬ встання відродилися чутки про ймовірність переселення козаків до османських володінь. Козаки нібито були готові “відійти до турецького царя” і навіть буцім “посилали всі із Запорог до нього посланців своїх, щоб він, турецький цар, велів їх, решту черкас, прийняти, і турецький цар дав їм місце для проживання”22. При цьому можливість переселення до Османської імперії козаки ставили у залежність вже від того, чи прийме їх, вихідців, під своє крило московський цар. Перейти на те¬ риторію, яка перебувала під владою султана, вони воліли лише за умови, що їм відмовить цей сусідній християнський монарх23. А відтак, попри позірну ієрархієзацію, пріоритетів козаки все ж таки розглядали в одній площині міграцію на територію Московії і на землі Османської імперії. Не завадив ні конфесійний чинник, ні супер¬ ництво з мусульманськими сусідами за Степовий Кордон. У козацькій свідомості переселення до султанських володінь розглядалося як цілком прийнятний варіант розв’язання проблеми випищиків. У тому ж таки 1638 р. цим інструментом скористалися козаки загону полковника якогось Тараса, які всі пішли до турка в Крим”2А. Під 1641 р. згаду¬ 19 Флоря Б. Н. Запорожское казачество и Крым... - С. 52-53. 20 Там же.-С. 53. 21 Допитові свідчення українських козаків у Севську від 8 лютого 1638 р. // Вос¬ соединение. .. - Т. 1. - С. 186. 22 Відписка путивльського воєводи до царя Михайла Федоровича від 20 червня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 98. - Л. 97). 23 Там же. 24 Б. Флоря вважає, що під Тарасом слід розуміти Тараса Трясила (Флоря Б. Н. Запо¬ рожское казачество... - С. 57).
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 411 ються козаки, “які пішли служити до турецького султана”25, а в 1646 р. ті, які в Криму навчали татар стріляти з піщалі26. Відсутність в українських козаків ментальних пересторог для пере¬ міщення у скрутних обставинах на терени мусульманських сусідів добре усвідомлювали по християнський бік Степового Кордону. Не¬ дарма після козацьких поразок 1637 р. у Москві передбачали, що козаки можуть відійти “в Азов, на Дон і в Крим", а в клятві, яку мусили при¬ ймати у Московії при перехрещенні вихідці з України містилося зобов’язання “до турецького султана, і до кримського царя, і до Ногаю, і в литовську сторону, і ні в які інші держави не від’їхати”21. Усі ці рухи українських козаків вимощували дорогу до пізніших масових переселень, внаслідок яких відбудеться перенесення Січі до ханських володінь після Полтавської катастрофи 1709 р. чи утворення Задунайської Січі. Без сумніву, упродовж другої половини XVII ст. виходи козаків на територію мусульманських сусідів не припинялися, ставши продовженням традицій попередніх часів та предтечею згада¬ них вище двох хвиль масового переміщення козаків у XVIII ст. Не відставали й донські козаки. Уже в 1626 р. вони заявляли, що “підуть в турського царя землю” і стануть “жити у турського царя”28. Подібну заяву донці зробили й у 1637 p., коли побоювалися відверто негативної реакції Москви на оволодіння Азовом29. Не випадково й те, що в 1630 р. Хасан-паша пропонував московському цареві вирішити проблему сваволі Війська Донського шляхом спільної платні й пере¬ селення козаків до султанських володінь на один із островів Серед¬ земного моря30. Паралельно донці лякали Москву можливістю пере¬ братися під крило короля Речі Посполитої, фактично ставляли, як і українські козаки, на одну дошку міграцію до християнських і мусуль¬ манських сусідів. Коли в 1630 р. на Дону очікували нападу царських військ, там говорили, що “напишемо до государя від себе відписку, а у відписці напишемо, що Дон йому, щрю, очистимо, а самі козаки підемо в Запороги”31. У 1632 р. Військо Донське зробило подібну заяву: “Тільки нам на Дон нині на весні не буде государевого жалування і його госуда- 25 Допитові свідчення лучанина М. Богданова від 2 травня 1641 р. (РГАДА. - Ф. 79. - 1641 № 1. — Л. 225). 26 Флоря Б. Н. Запорожское казачество... - С. 59. 27 Грамота московського царя Михайла Федоровича білгородському воєводі П. По- жарському від 13 березня 1638 р. //Воссоединение... -Т. 1. -С. 196. 28 Там же. - С. 50. 29 Куц О. Ю. Донское казачество... - С. 253. 30 Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 483. 31 Допитові свідчення донського козака С. Сабліна від 19 жовтня 1630 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1630 № 5. - Л. 110).
412 Частиш IV. Козаки і мусульманські сусіди ревого жалуваного слова, і ми підемо з Дону всі в Запорот на службу до литовського короля, тільки від нього нам лист буде”32. Не мали нічого проти спільного буття з нехристиянами і яїцькі козаки, свідченням чого є, бодай, перехід загону на чолі з Іваном Кондирєвим до калмиків у середині XVII ст.33 Наведені приклади яскраво свідчать про еластичність Степового Кордону, відсутність на свідомістному рівні однобічного несприйняття сусідів-суперників. Попри жорстку конкуренцію за життєвий простір, відбувалося взаємопроникнення християнських козацтв і опонентів, найяскравішим свідченням чого стала ціннісна налаштованість перших на переселення по інший бік Степового Кордону у випадку непере¬ борних обставин. Релігійний чинник хоча й важив надзвичайно багато в самоідентифікації козаків, хоча й цементував у свідомості кордон¬ ного населення демаркаційну лінію, але не став непрохідним муром між світами. Навіть у часи конфесіоналізації. Саме тоді в козацьких спільнотах активно функціонує ідея переселення і фіксуються чис¬ ленні випадки інтеграції в середовища мусульманських сусідів з ре¬ лігійною конверсією включно. Важливо, що на широкий комплекс позаконфронтаційних контактів з опонентами були налаштовані всі християнські козацтва. Різноманітні прояви співробітництва - невід’ємна частина історії донського волзького, терського, гребінського та яїцького козацтв, до чого підштовхували як самі обставини життя на Степовому Кордоні, так і тиск зовнішньополі¬ тичних стратегій тих держав, які прагнули закрити цей Кордон на свою користь. Волзькі та яїцькі козаки “засвітилися” в спільних з ногайськими татарами військових діях34, а контролюючи переправи на Волзі, не могли час від часу не вдаватися до взаємодії з тими ж ногайцями. Налаштова¬ ність донців на союзницькі дії з представниками мусульманського світу добре відчували в Московії. Запис царського наказу послам до Туреч¬ чини (1634) вимагає від них під час відзначення зусиль царя з погаму- вання донців, підкріпити свої слова згадкою про те, що “в Астрахань до воєвод царської величності послане повеління, а велено астраханських татар втихомирити, щоб вони до донських козаків не приїжджали і до них не приставали і держав Мурат-султанової величності людям збитки не чинили”35. 32 Відписка царицинського воєводи Л. Волконського до царя Михайла Федоровича від 27 березня 1632 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 340. 33 СеньД. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа.. - С. 49. 34КусашюваЕ. В. Русско-ногайские отношения... - С. 114—115. 35 Наказ московського царя Михайла Федоровича посланцям до Туреччини І. Короб’їну та С. Матвееву від 26 січня 1634 р. (РГАДА. - Ф. 89. -1634 № 1. - Л. 173-174).
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 413 Навіть із Азовом донці перемежовували конфлікти та короткочасні замирення, хоча левова частина останніх була активно простимульована Москвою. Призвичаїлися співіснувати в такому рваному темпі до того, що з часом відфільтрувалася навіть територіальні межі переважного впливу донців та азовців, яку визнавали обидві сторони. Недарма ж у 1635 р. Військо Донське писало цареві, що посилало до Азова послан¬ ців, “щоб вони з нами, азовські люди, помирилися по старих рубежах як перед цим у нас з ними бували мири”36. Мали козаки в Азові і своїх вивідувачів “підгодованих людей"31, приймали до себе перебіжчиків38. Більше того, наявність на Кордоні системи противаг потягнула за собою появу певних етичних норм співіснування, які дозволяли усім сторонам забезпечувати базові передумови для господарювання й фізичного виживання. Зокрема, донці заявляли, що “кримці і ногайці, і азовці сіна у них не палять, бо тільки почнуть сто палити, і вони, прийшовши під Азов біля Азова все розорять”39. Поступово відфільтро¬ вувався своєрідний кондомініум щодо вилову риби, якщо існування такого виразно фіксується в другій половині XVII ст.40 З огляду на найширшу палітру позаконфронтаційних стосунків українських коза¬ ків з татарами немає сумнівів, що подібні неписані норми діяли й у західній ділянці Степового Кордону. Донські козаки були навіть не проти отримувати подарунки від “бусурман”, а то й платню від турецького султана. Показовий випадок стався у 1637 р., до всього напередодні облоги Азова, коли султан прислав “свого жалування 4 кафтани золотих". Донці спершу від¬ мовлялися, але “потім, трохи помовчавши, веліли прийняти, а говорили: якщо він донським отаманам і козакам і всьому Війську б’є чолом тими подарунками, і вони у нього веліли прийняти, і веліли принести, і ті кафтани прийняли”41. У 1638 р. перський шах, затятий суперник сул¬ 36 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 24 серпня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1634 № 5. - Л. 131). “А в Азові говорять люди, які у нас прикормлені для твоєїгосударевої справи і для всяких вістей”, - писали донські козаки у військовій відписці від 28 вересня 1614 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1614 № 1. - Л. 62). 38 Зокрема, у 1616 р. донський козак Єлистрат Савін буденно відзначав, що “вийшов на Дон в нижні юрти на проживання азовський жилець" (допитові свідчення донського козака Є. Савіна від 20 травня 1616 р. (РГАДА. -Ф. 89. -1615 №3. -Л. 297). Див. також: допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 204). 39 Приказний запис за 6 лютого 1648 р. // РИБ. - Т. XXVI. - С. 795. 40 Боук Б. Фронтир или пограничне... - С. 152. 41 Допитові свідчення тлумача А. Буколова від 30 вересня 1637 р. (РГАДА - Ф. 89. - 1635 №2.-Л. 190).
414 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди тана, посилав донським козакам до Азова жалування, потішений переходом цієї турецької твердині в козацькі руки, але “ту казну відгромили гірські черкеси”42. Через два роки на Дон навідався ще один перський посланець з пропозицією військової допомоги задля того, щоб донці змогли далі утримувати Азов. Козаки повідомляли цареві, що шах нібито готовий прислати “тисяч десять чи двадцять війська, чи скільки потрібно”43. Тож коли донці, відмовляючи в 1630 р. Москві виступити разом з турками проти Речі Посполитої, поясню¬ вали неможливість своєї участі через релігійні чинники44, це зовсім не свідчило про наявність у їхній свідомості відповідного непрохідного ціннісного бар’єру. Звертання до зручного аргументу явно віддавало риторикою, покликаною приховати справжні мотиви нехоті, які ко¬ рінилися в різкому погіршенні в той час московсько-донських сто¬ сунків45. Так само на тлі широкої палітри позаконфронтаційних стосунків з мусульманськими сусідами риторично виглядають звинувачення донців на адресу українських козаків у втечах до Очакова та Азова. Ці закиди випливали не з ціннісних орієнтацій на неприпустимість подібних контактів, а з суто хвилевих інтересів. Зокрема, цілком зрозуміла та відраза, яку викликав на Дону перехід частини запорож¬ ців до турок під час знаменитої Адахунської битви 1638 р.46 А в 1657 р., коли ще невигасла напруга у стосунках Війська Донського з українськими козаками, донцям було тактично вигідно увипуклю- вати перед Москвою тісні контакти останніх з мусульманськими сусідами, присутність на “ворожій території” та нібито унікальну, як на козацький світ, зрадливість: “А на Запоріжжі живуть черкаси, люди непостійні: як побачать прихід неприятеля, і багато хто зра¬ джують і передаються із Запоріжжя до Очакова, а з Дону в Азов, 42 Відписка воронезького воєводи М. Вельямінова до московського царя Михайла Федоровича від 30 червня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 807. 43 Допитові свідчення донського отамана Г. Бородіна від 8 травня 1640 р. // РИБ. - Т. XXIV. - С. 24. 44 Донці відповідали, що “турецьким Мурат-султанам ніколи не служили, право¬ славна віра туркам неприємна", і ті хочуть “християнську віру сплюндрувати й розорити, а свою прокляту бусурманську віру утвердити” та їх, козаків, “у свою прокляту і бого- ненависну в бусурманську віру ласкосерством і муками привести ” (цит. за: Новосель- ський А. А. Борьба Московского государства... - С. 216). 45 Докладніше про обставини відмови донців див.: Там же. - С. 216. 46 Див.: Остапчук В., Галенко О. Козацькі чорноморські походи у морській історії Кятіба Челебі “дар великих міхів у воювання морів” // Марра типсіі. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів-Київ, Нью-Йорк, 1996.-С. 386-387.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 415 і в Азові черкас збільшено, і вчинено в них в Азові черкаський отаман Бердиченок”47. 14.2. Донські козаки і Ногай У східній зоні Степового Кордону особливо широкою була палітра позаконфронтаційних ногайсько-донських стосунків. Суто конфрон¬ таційна парадигма стосунку до Ногаю була нездатна забезпечити Війську Донському необхідний запас міцності в умовах жорсткої конкуренції на Степовому Кордоні. Далебі ногайські кочів’я підсту¬ пали впритул до Донської землі, і ногайці, як і азовці, загрожували козакам набагато більше, ніж територіально віддалені кримські татари й турки з Малої Азії. Проте, на відміну від так само близького Азову, Ногай не наступав на горло надзвичайно важливій козацькій пісні - морським походам, до яких ногайцям не було ніякого діла. Тому донцям на тлі неуникненного запеклого протистояння з Азовом ство¬ рювати ще одне джерело постійної загрози підступних нападів на донські містечка не випадало. До всього здобичництво в Ногаї, хоча й було невід’ємною статтею в балансі козацьких доходів, але явно не забезпечувало козацькі потреби такою мірою, щоб, попри все, прямо¬ лінійно поставити лише на конфронтацію. Найпромовистішими до¬ казами того, що здобутого в Ногаї і взагалі в Степу “козацького хліба” не вистачало, є як сам факт морських походів, так і затятість, з якою козаки трималися за цю набагато складнішу й ризикованішу справу, ніж степове здобичництво, зробивши її невід’ємною складовою своїх стосунків з турками й татарами. Та й поведінкові стратегії волжаків і яїцьких козаків добре демонструють обмежену здобичницьку при¬ вабливість ногайського напрямку. Згадані козаки були, як і донці, близькими сусідами ногайців, але спеціалізувалися на пошуках “ко¬ зацького хліба” здебільшого на Каспії та на Волзі. Насамкінець, вну¬ трішні конфлікти між різними ногайськими угрупуваннями створю¬ вали сприятливий ґрунт для гри на розбіжностях інтересів різних суб’єктів ногайського світу. Донці добре відчували рівень загрози від ногайського чинника та загальну кон’юнктуру. їхня ворожнеча з Ногаєм ніколи не набувала всеохопного характеру, як і пізніше з калмиками. Коли з середини XVII ст. останні розпочнуть тіснити ногайців між Волгою та Доном, козаки поєднуватимуть протиборство зі взаємодією і з 1670х рр. по¬ чнуть утворювати з частини нових приходьків окремий прошарок 47 Допитові свідчення донського козака від 1 грудня 1657 р. // РИБ. - Петроград, 1917.-Т. XXXIV.-С. 254.
416 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди донського населення48. Щодо ногайців, козаки здебільшого обмежува¬ лися дрібними й середніми зачіпками і якщо й удавалися до серйоз¬ ніших військових дій, то тільки у спілці з Москвою. Ця остання прагнула по повній використати донців для реалізації своїх ногайських планів. Васалітет Орди Великих Ногаїв бачився нею ключовим факто¬ ром втягування дрібніших орд до свого політичного тіла як запоруки ослаблення позицій Криму й Туреччини49. Постійно інтригуючи в різних ногайських ордах з метою не до¬ пустити там прокримських ухилів і надійно забезпечити свій вплив, Московія в післясмутні часи суттєво переглянула місце козаків у своїй ногайській політиці. Саме Війську Донському було відведено роль провідника московських інтересів щодо Ногаю та своєрідного дамоклевого меча над головами ногайців. Донські козаки контролю¬ вали ситуацію в різних ногайських середовищах та вдавалися до вигідних Москві дій. У 1616 р. цар волів залучити донських козаків, а через них і українських до походу на володаря Орди Великих Но¬ гаїв князя Іштерека з метою повернути його у своє підданство50. У 1630-1640-ві рр. царські грамоти при потребі зобов’язували донських козаків виконувати різноманітні доручення, а донці 1633 р. отримали наказ лаштуватися до походу на ногайців разом із терськими та гре- бінськими козаками51. Подібного стимулу до затіснення позаконфон- таційних стосунків з мусульманськими сусідами не знало Військо Запорізьке, оскільки в Причорномор’ї Річ Посполита вирішувала цілком інакші завдання, ніж Московія в Ногаї. Варшава навіть не припускала можливості інтеграції Буджаку. Та й тутешні ногайці, перебуваючи під пильним оком Туреччини, не мали жодних спонук іти в підданство до християнського володаря. 48 Див.: Khodorkovsky М. Where Two Worlds Met: The Russian State and the Kalmyk Nomads, 1600-1771. - Ithaca, 1992. - P. 79-84; Шовкунов К. В. Калмыки в составе российского казачества... - Элиста, 1992. - С. 33-42. 49 Про обернені на Ногай політичні концепції Московії в XVI - середині XVII ст. та стан московсько-ногайських стосунків див.: Кочекаев Б. А.-Б. Ногайско-русские отношения в XV-XVIII ст. - Алма-Ата, 1988; Новосельский А. А. Борьба Московского государства... - С. 13-17, 37-44, 55-65, 88-97, 138-149, 223-228, 237-241, 283-286, 290-293, 357-362; Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - С. 135-138, 179-182, 211-219, 240-269, 272-289, 304-308, 389-411, 599-647; Rappeler A. Moskau und die Steppe. - P. 87-105. 50 Див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... -С. 138-139. 51 Див хоча б: грамоти московського царя Михайла Федоровича Війську Донському від 15 квітня, 13 липня 1633 p., травень 1635 p.. 26 лютого, 31 грудня 1637 p., 22 квітня 1638 р. // РИБ. - T. XVIII. - С. 363,379,456,539-540,544,597,749; Новосельський А. А. Борьба Московского государства... - C. 218-220.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 417 З кінця XVI ст. повсякденні потреби Війська Донського та інших козаків у Ногаї не входили так у протиріччя з московськими інтере¬ сами, як на кримсько-турецькому напрямку. Якщо заборони на мор¬ ські й сухопутні походи до Криму й Туреччини, рішуче розходячись із реальними господарськими потребами козаків, не мали посутнього “миротворчого” впливу на позицію донців, то на ґрунті ногайської проблеми ситуація виглядала по-іншому. Москва крізь пальці диви¬ лася на козацьке здобичництво в ногайських ордах, яке їй аж ніяк не заважало. Водночас цар волів використати дії Війська Донського як вдале доповнення до власних стратегій, що підштовхувало донців до урізноманітнення контактів з ногайцями. І донські козаки не забарилися надати Москві свої послуги, оскільки це збігалося з їхніми інтересами. Виконання тих чи інших доручень царя, номінального тоді зверхника Ногаю, зміцнювало по¬ зиції Війська Донського супроти різних ногайських орд, давало ще одну точку опори, розширювало можливості для впливу на зовнішні обставини існування донської спільноти. З другої половини 1610-х рр. донські козаки постійно вправляються в ролі посередників між Мо¬ сквою та Ногаєм, особливо активно в 1635-1639 рр., коли Москва різко активізувала зусилля на ногайському напрямкові. Крім розвіду¬ вальної діяльності, донці активно включилися у справу забезпечення підданства ногайських мурз московському цареві. Ногайсько-донські стосунки пересипані обміном посланцями, втручанням донців у внут¬ рішні справи Ногаю, зверненнями ногайців різних колін до козаків за підтримкою, зокрема й військовою52. Донці виступали в ролі про- вожатих, брали з собою ногайських послів, які прямували до Мо¬ скви53. Водночас Військо Донське охоче втручалося в ногайські міжусо¬ биці, коли отримувало відповідні пропозиції54. Приміром, у 1614 р. 52 Допитові свідчення єдисанських татар від 21 листопада 1636 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1637 № 1. - Л. 15); допитові свідчення ногайця С. Бузелбаєва від 31 травня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127. -1639 № 1. - Л. 90-92); відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 24 серпня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 89. -1634 № 5. - Л. 134); допитові свідчення донського отамана І. Васильєва від 24 серпня 1635 р. (Там же. - Л. 145); відписка Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 21 листопада 1636 р. та 9 березня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 510,694-695. 53 Див. хоча б: допитові свідчення астраханця Є. Арсеньєва від 19 червня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - Л. 111); відписка валуйського воєводи А. Лазарєва до московського царя Михайла Федоровича від 21 березня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 691. 54 Наприклад, у 1637 р. донці воювали на боці Урмаметових мурз проти Орди Ве¬ ликих Ногаїв (лист Чабан-мурзи до московського царя Михайла Федоровича, 1636 р. 27-1217
418 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди донці разом з ногайцями князя Петра Урусова ходили на князя Іште- река, у 1636 р. 1400 донських козаків і 3000 ногайців напали на Тинмаметові улуси поблизу Темрюка, через два роки одне з угрупо¬ вань ногайців, коли збиралося перебиратися на ногайський бік Дону, розраховувало на допомогу Війська Донського, “щоб їх, ногайських мурз, кримський царевич в неволю за Дон не переслав”55. Бувало, слабші ногайські мурзи замешкували на Дону56. Однак найколоритнішим проявом духу ногайсько-донських стосунків та й співіснування на Степовому Кордоні взагалі стала пряма участь ногайців у козацьких походах на кримських татар і азовців. Чи не найпомітнішою у цьому сенсі стала участь у знаменитій облозі Азова 1637 р. 300-т юртівських ногайців, які підійшли з-під Астрахані57. 14.3. Донські та запорізькі татари Ще одним яскравим виявом внутрішньої налаштованості донських козаків на багатовекторні стосунки з мусульманськими сусідами була поява на території Війська Донського такого специфічного прошарку як донські татари, що В. Трепавлов влучно назвав “головним показ¬ ником взаємодії ногаїв і донців”58. Донські татари як такі виразно фіксуються в першій половині XVII ст. Про них говорять і пишуть як самі донські козаки, так і московські чинники. Поняття “донські татари” надійно “прописалося” в діловодстві Війська Донського та Московії”.59 Вживалися також поняття “наші татари”, “юртівські (РГАДА. - Ф. 127. - 1635 № 1. — Л. 125); відписка Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 21 листопада 1636 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 691. 55 Допитові свідчення єдисанських татар від 21 листопада 1636 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1637 № 1. - Л. 15); Кусаинова Е. В. Русско-ногайские отношения... - С. 168; Новосель¬ ский A.A. Борьба Московского государства... - С. 94. 56 Зокрема, в 1640 р. на Дону знайшли прихисток Янмамет-мурза та деякі інші мурзи (допитові свідчення донського отамана Г. Бородіна від 8 травня 1640 р. // РИБ. - Т. XXIV. - Л. 18). 57 Про участь ногайців в облозі Азова 1637 р. доповідав у Москві тлумач Посоль¬ ського приказу А. Буколов, а також писав у своєму статейному спискові московський посланець до Туреччини С. Чириков (допитові свідчення А. Буколова від ЗО вересня 1637 р. (РГАДА-Ф. 89. -1635 №2. -Л. 197); статейний список С. Чирикова (РГАДА. - Ф. 89. - 1637 № 1. - Л. 363)). 58 Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - C. 425. 59 Див., зокрема: відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федо¬ ровича від 24 серпня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1634 № 5. - Л. 134); допитові свідчення донського отамана Б. Конинського від 24 грудня 1631 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 39. - Л. 204); допитові свідчення донського отамана І. Васильєва від 24 серпня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 89. -1634 № 5. - Л. 145); допитові свід¬
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 419 татари”60. У чому ж полягає логіка виникнення такого прошарку, адже паралельно тюркський елемент розчинявся в донському козацтві, як це було і в інших козацьких спільнотах? Яким був статус донських татар на Дону? Чи можна їх вважати складовою донського козацтва, як це, приміром, зробив С. Черніцин, а за ним пішли М. Мінінков і B. Трепавлов61? Насамперед, кидається в око, що контингент донських татар фор¬ мувався принаймні двома шляхами - почасти через добровільну появу на Дону майбутніх членів цієї групи і почасти “згори”, коли донські козаки силоміць затримували татар, яких доля закидала на Дон. В останній спосіб стали, наприклад, донськими татарами єдисанський ногаєць Нуржонтулк Абизов, який з'явився на Дону для викупу своєї дружини чи ногаєць Кийкинбей Беринбєєв, який прийшов викупити свою невістку62. Оскільки у Війську Донському так переймалися про¬ блемою чисельності донських татар, можна припустити, що їхні лави поповнювала також якась частина полонеників, надто тих, від продажу яких годі було сподіватися особливого зиску. Стосовно ж вказаного C. Черніциним ще одного шляху формування середовища донських татар - втечі на Дон татар з Московії63, - то наразі не виявлено жодного подібного випадку. Швидше всього, такі перебіжчики не по¬ повнювали лави донських татар, а покозачувалися, як це раніше ро¬ били їхні брати по крові мещерські та рязанські козаки. чення татарина К. Тарбєрдєєєва від 21 червня 1638 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 83. - JI. 265); відписка бєлгородського воєводи П. По- жарського до царя Михайла Федоровича від 9 червня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Белгородский стол. - Стб. 198. - JI. 22); допитові свідчення донського козака Івана Леонтьева від 15 грудня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - JI. 20); до¬ питові свідчення донських татар від 15 грудня 1639 р. (Там же. - JL 21-22); допитові свідчення ногайського татарина С. Бузелбаева (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - С. 81); відписки Війська Донського до царя Михайла Федоровича від 21 листопада 1636 p., 9 березня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 510, 694. 60 Чернщын С. В. Некоторые вопросы этнических процессов в Войске Донском в XVII в. (на примере тюркоязычных переселенцев) // Дон и Северный Кавказ в древности и средние века. - Ростов-на-Дону, 1990. - С. 74 61 МининковН. А. Донское казачество.. - С. 136; Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - С. 425. Черницын С. В. Некоторые вопросы... - С. 74; Его же. Донские татары: Некоторые вопросы этнической истории и расселения // Историческая география Дона и Северного Кавказа. - Ростов-на-Дону, 1992. - С. 108-110; Мининков Н. А. Донское казачество.. - С. 136; Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - С. 425. 62 Допитові свідчення донських татар Н. Абизова та К. Беринбєєва від 15 грудня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127. -1639 № 1. - Л. 21-22). 63 Черницын С. В. Некоторые вопросы ... - С. 74. 27*
420 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Не викликає заперечень уже неодноразово висловлювана думка64, що основний контингент донських татар наповнювали ногайці різних колін, які кочували між Доном і Волгою, натомість азовці, турки, кримські татари, казиївські ногайці виконували роль доважку. Проте важко погодитися з тезою О. Куца, що появу у Великій Ногайській Орді охочих переселитися на територію Війська Донського спрово¬ кувало той факт, що 11 Дон для татар, які кочували під Астраханню, був якоюсь мірою “своєю територією”, оскільки “татари Великої Но¬ гайської Орди і козацький Дон перебували під владою московських государів”65. Насправді ж підстав для формування у світобаченні но- гайців такої установки не існувало. Свого часу А. Каппелер, переконливо показав, що до середини XVI ст. між Москвою та Ногаєм існували відносини рівноправного партнерства. Укладення в 1557 р. першої в історії ногайсько-москов- ських стосунків шерт-наме поклало початок новій добі в цих стосун¬ ках, добі, яка улегітимнила претензії Москви на підкорення Ногаю. Але тільки з 1600 р., коли ногайського бія було поставлено за цар¬ ським наказом (з відповідним церемоніалом), наступає перша фаза реальної підлеглості - васалітет66. У своєму пізнішому дослідженні учений висловився ще скептичніше з приводу ймовірності того, що Москві таки вдалося накинути свою зверхність на Ногай на початку XVII ст. На думку А. Каппелера, Ногайська Орда “і в XVII ст. за¬ лишалася незалежною”67. Пізніше з цією концепцією погодився і най- ретельніший на сьогодні дослідник історії Ногаю В. Трепавлов68. Що ж до Війська Донського, то, як уже було показано, донські козаки вперто трималися ідеї самодостатності Дону та його непідпорядкова- ності жодному із сусідів, з Московією включно. Так що і в них, і в ногайців бракувало усвідомлення належності своїх територій до по¬ літичного тіла Московії, що автоматично унеможливлювало форму¬ вання у світобаченні ногайців зауважених О. Куцом уявлень про територію Війська Донського. Та й у подальшому, коли донці та ногайці з колишнього Великого Ногаю таки стали підданими царя, в 64 Куц О. Ю. Донское казачество...- C. 156; Его же. Татары на казачьем Дону... - С. 399; Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - С. 425; Черницын С. В. Некоторые вопросы ... - С. 77- 78. 65 Куц О. Ю. Донское казачество...- С. 171 ; Куц О. Ю. Татары на казачьем Дону... - С. 406,413. 66 KappelerA. Moskau und die Steppe... - p. 101-104. 67 Каппелер A. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад. - Львів, 2005.-С. 38. 68 Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - C. 646-647.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 421 середовищі останніх не простежуються ціннісні орієнтації на вклю¬ чення Дону до “своїх” земель. Не зовнішній чинник, не ілюзорна московська зверхність спричинили появу на Дону прошарку донських татар, натомість глибоко вкорінена в середовищі донських козаків та решти християнських козацтв етнічна терпимість, а також налашто- ваність опонентів на Степовому Кордоні постійно поєднувати кон¬ фронтацію зі взаємодією. Оперуючи поняттям “донські татари", донці не інакше, як про¬ водили чітку межу між ними і собою. У Московії до цих татар при¬ кладали ще й поняття “донські мешканці” 69, чого ніколи не робили щодо властиво козаків. Якщо ж припустити, що донських татар ра¬ хували за частину донського козацтва, виникає питання про логіку виділення в його середовищі саме цього прошарку. Позаяк серед донців не бракувало носіїв тюркської крові (навіть поміж отаманами), але їх чомусь не вирізняли, як і не зараховували до донських чи якихось інших “татар”. Та й використання формул на зразок “при¬ ходили з Дону козаки й татари”70 говорить саме за себе. Йдемо далі. У всіх згадках про донське коло - козацьких і не- козацьких - як учасники фігурують лише козаки, подеколи не тільки донські, а й волзькі, яїцькі, українські. Коли в 1623 р. Москві йшлося про те, щоб зміст чергової царської грамоти був відомий лише донцям, то побоювалися участі у донському колі лише запорізьких козаків. Царський наказ посланцю на Дон князеві М. Бєлосельському напу¬ чував, що винятково при запорожцях “государеві грамоти віддавати і говорити не наказано”11. Витоку інформації до інших “донських мешканців”, зокрема й донських татар, не боялися, що зайвий раз опосередковано вказує на відсутність традиції їхньої участі в роботі донського кола. Тож, висновок напрошується такий: організаційно донські татари не входили до Війська Донського. Вони користувалися меншим, ніж козаки, комплектом прав: не брали участь у донських колах, не ви¬ бирали донського отамана. Донці відводили донським татарам окрему суспільну нішу, ставили їх поза властиво козацькою спільнотою, як і решту приходьків-козаків, московських людей тощо. За іншою ана¬ логією, ті українські козаки, які роками проживали на Дону, брали участь у донських колах, не вважалися членами Війська Донського. 69 Приказний запис за 1638 р. (РГАДА. -Ф. 210. -Разрядный приказ. -Белгородский стол. - Стб. 98. - Л. 267). 70 Відписка воєводи С. Чемесова до московського царя Михайла Федоровича (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 2518. - Л. 281). 71 Див: Сухорукое В. Д. Историческое описание... -С. 183.
422 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Врешті, донських татар не навертали до християнства. Прожива¬ ючи на території Війська Донського, вони залишалися при своїй вірі. Видно це бодай з того, що вони продовжували носити тюркські імена та прізвища, тоді як покозачені татари прибирали слов’янські імена (Михайло Татарин, Василь Нагаєв)72. На те, що донських татар не охрещували, вказують і випадки їхньої безпроблемної реінтеграції у свої колишні середовища. Уже згадувані Нуржонтулк Абизов та Кий- кинбей Беринбєєв, проживши десять років на Дону, безболісно по¬ вернулися до Астрахані в улус єдисанця Гуян Ахмет-мурзи73. Разом з ними туди ж вибралися ще кілька сімей донських татар74. Саме через те, що донські татари не належали до донського козацтва, їх і не християнізували, а не тому що донці нібито на відміну від запо¬ рожців не сповідували принципу православної одновірності своєї спільноти, як вважає Н. Мінінков75. Важко сказати наскільки замкнутим було середовище донських татар і чи у межах Донської землі вони взагалі творили власний осібний соціум зі специфічними ознаками. Можна, однак, принаймні, стверджувати, що донські татари доволі тісно співпрацювали з Вій¬ ськом Донським в усіх сферах, зав’язаних на контактах донців з мусульманськими сусідами. “Своїх” татар козаки, насамперед, активно використовувало для перемовин з Ногаєм. Звісно, їм легше було за¬ лагоджувати справи, ніж самим козакам, особливо конфлікти й супер¬ ечки, тим паче, що значна частина донських татар, якщо не основна, походила з ногайців. Донці воліли посилати цих “донських мешкан¬ ців” для замирення, як це було, наприклад у 1639 р., після того, як донські козаки забили ногайських посланців76. Донських татар залу¬ чали до вивідування інформації про плани різних ногайських угру¬ повань77. Донці втягнули донських татар до лобіювання інтересів 72 Допитові свідчення М. Татарина від 4 квітня 1638 р. // Воссоединение... - Т. 1. — С. 202; лист донського отамана Василя Нагаєва до короля Речі Посполитої Зиґмунта III від 4 червня 1622 р. (ВіЬІіоїека РАК \у Кгаксж'іе. - № 1051 (ВіЬІкЛека Кагосіо\уа. - ОскЫа! тікгойїігнт - М£ 21986). - Б. 460 V.). 73 Допитові свідчення донських татар Н. Абизова та К. Беринбєєва від 15 грудня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - Л. 22) 74 Там же. - Л. 20- 21. Див. також наведені О. Куцом приклади, датовані 1639 та 1644 рр. (Куц О. Ю. Татары на казачьем Дону...- С. 409). 75 Мининков Н. А. Донское казачество... - С. 440-441. 76 Допитові свідчення ногайця С. Бузелбаєва від 31 травня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - Л. 90-92). 77 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 24 серпня 1635 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1634 № 5. - Л. 132); допитові свідчення донського отамана Івана Васильєва від 24 серпня 1635 р. (Там же. - Л. 145).
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 423 Московії в Ногаї. Зокрема, у 1635 р. козаки послали татар до мурз Великого Нагаю попереду царського посланця Василя Струкова для напучування стосовно повернення під царську зверхність78. Роком пізніше донці теж направили до Великого Ногаю донських татар, щоб “вони, мурзи,... хотіли бути під государевою рукою в холопстві по ста¬ рому”19. До аналогічних заходів донці вдавалися в 1637-1639 рр.80 Та найцікавіше, що донські татари брали участь у козацькому здобичництві, спрямованому проти ногайців та кримців. І то не тільки у невибагливому - відгони коней, напади на купців тощо81, - а й у серйозних військових виправах. У 1626 р. кримці навіть запроторили московського посла Дмитра Скуратова “в жидівське містечко, бо при¬ ходили з Дону козаки й татари і улуси повоювали". 82. У 1633 р. 200 донських татар ходили разом із козаками на ногайського Янмамет- мурзу83, а в 1641 р. такі татари пліч-о-пліч з донцями та запорожцями обороняли Азов84. Козаки, бувало, залучали донських татар і до своїх морських походів85. Власне, зразки військової співпраці Війська Донського з донськими татарами (так само, як і з ногайцями) супроти їхніх братів по вірі і по крові, увінчуючи піраміду позаконфронтаційних взаємин донців зі своїми опонентами на Степовому Кордоні, добре віддзеркалюють за- садничу однотипність підходів християнських козацтв до проблеми співіснування з мусульманськими сусідами. У свідомості і донців, і українських козаків образ цих сусідів як стратегічних противників по¬ єднувався з установками рахувати їх за ймовірних ситуативних союз¬ 78 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 24 серпня 1635 р. (Там же. - Л. 132). 79 Відписка Війська Донського до московського царя Михайла Федоровича від 21 листопада 1636 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 510. 80 Допитові свідчення донського отамана П. Петрова від 30 липня 1637 р. (РГАДА. - Ф. 89. - 1637 № 1. - Л. 315): допитові свідчення ногайця С. Бузелбаєва від 31 травня 1639 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1639 № 1. - Л. 90-92); відписка Війська Донського до мос¬ ковського царя Михайла Федоровича від 9 березня 1638 р. // РИБ. - Т. XVIII. - С. 694- 695. 81 Див, зокрема: допитові свідчення юртовського татарина Унгара від 31 серпня 1639 р. (РГАДА. -Ф. 127. -1639. -№ 1. -Л. 131); відписка валуйського воєводи М. Ала- віна від 12 липня 1627 р. РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Московский стол. - Стб. 27.-Л. 191). 82 Відписка воєводи С. Чемесова до царя Михайла Федоровича (РГАДА. - Ф. 210. - Приказной стол. - Стб. 2518. - Л. 281). 83 Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами... - С. 219. 84 Допитові свідчення валуйця Т. Бобирєва від 19 травня 1641 р. // РИБ. - Т. XXIV. - С. 162. 85 Кущ. О. Ю. Татары на казачьем Дону... - С. 412.
424 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди ників. Донські козаки, як і українські, виявили себе відкритими до співробітництва з “поганами” у різних сферах, серед них і у військовій. Просто в історії Війська Донського не було таких колоритних сторінок як, скажімо, військовий союз українських козаків з братами Магмет- і Шагін-Ґіреями і напозір скидалося на те, що Військо Донське прямо- лійніше ставилося до контактів з турками, татарами, ногайцями, уни¬ каючи чи відмовляючись від поєднання військових зусиль. 14.4. Військові спілки українських козаків з татарами На тлі промовистих прикладів спільного здобичництва донських козаків, донських татар і ногайців військові та військово-політичні спілки українських козаків з кримськими татарами вже не виглядають чимось особливим. Відсвіту екслюзивності надавав цим спілкам вій¬ ськовий союз козаків з Кримом 1624-1629 рр., справді наймасштаб- ніший і найрезонансніший прояв взаємодії на густо заштрихованій поверхні позаконфронтаційних контактів християнських козацьких спільнот з мусульманськими сусідами в XVI - першій половині XVII ст. Поєднання військових зусиль між українськими козаками та кримськими татарами має глибоке коріння. Перші зразки такого співробітництва простежуються як мінімум на початку XVI ст. Козаки мали змогу вчитися у своїх перших поводирів - прикордонних ста¬ рост. Як складова прикордонного населення козацтво було добре обізнане з тісними контактами останніх з різними кримськими угру¬ пованнями. На очах у козаків організовувані старостами військові дії проти татар перемежовувалися з союзницькими стосунками, а полі¬ тична та військова підтримка старостами тих чи інших представників кримської еліти була буденною справою. З козацьких країв не ви¬ кисали знатні втікачі з Кримського ханату, які шукали допомоги у Великому князівстві Литовському. У різні часи на українському при¬ кордонні побували брат хана Менглі-Ґірея Ізтемір, ханський слуга Шади Чекмінь, царевич Іслам-Ґірей86. Усе це підштовхувало козаків до розширеного сприйняття татарського чинника, формувало ціннісну установку на військове й політичне співробітництво. І вони швидко втягнулися в притаманний українському прикордонню струмінь різ- новекторних стосунків з татарами. Уже в 1507 р. козацтво засвітилося у справі згаданого вище Шади Чекміня. Козаки взяли його під свій захист і відмовилися видавати 86 Докладніше про мотиви на наслідки перебування втікачів-татар на території України див.: Черкас Б. Україна в політичних відносинах.. - С. 71,179.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 425 кримським послам87. А згодом канівський і черкаський староста О. Дашкович втягнув частину козаків принаймі до двох спільних з татарами походів - на Сіверщину в 1515 р. та на Москву в 1521 р.88. Надалі аж до останньої чверті XVI ст. подібних проявів, наскільки нині можна судити, більше не траплялося. Однак і козаки, і татари, без сумніву, були внутрішньо готові до подальших союзницьких кон¬ тактів, що промовисто засвідчили в 1580-ті рр. З ініціативи козацького поручника Яна Оришовського козацтво мало намір знову втрутитись у внутрішньокримську міжусобицю (як свого часу чинив О. Дашкович), нав’язавши військово-політичні кон¬ такти з одним із тамтешніх угруповань. У 1585 р. Я. Оришовський звернувся до кримського хана з пропозицією, щоб той “з ними, коза¬ ками, помирився і давав їм своє жалування”, а вони в свою чергу, готові йти куди він (хан) накаже “опріч короля польського”89. Тобто козаки давали ясно зрозуміти, що готові поширити на мусульманських сусідів принцип найму на службу на засадах тимчасового умовного підданства, на той час уже апробований у стосунках з московським царем та молдовськими господарями. Ставлячи на одну дошку хрис¬ тиянських та мусульманських володарів, козаки сигналізували про те, що для них релігійні бар’єри не є жодною перешкодою. Конфе¬ сійний чинник виноситься за дужки, не витримуючи конкуренції з поточними потребами. Межа для військового співробітництва похо¬ дить з іншої площини, унеможливлюючи для козаків умовне піддан¬ ство, спрямоване проти короля Речі Посполитої, свого зверхника. Козацький сигнал був почутий і належно оцінений по той бік Степового Кордону. На зламі XVI-XVП ст. ідея використати україн¬ ських козаків як допоміжну військову силу з’являється в середовищі кримських еліт, до чого, очевидно, спровокувала бурхлива суб’єктивація козацтва в міжнародних взаєминах, зростання його військового потен¬ ціалу, активні втручання у молдовські справи. Не могла минути да¬ ремно й та увага, яку сконцентрували на собі козаки в 1580-1590-ті рр. серед застрільників антитурецької коаліції, та військові служби 1594-1595 рр. мультянському воєводі Михаєві Хороброму, семиград- ському князеві Зигмунту Баторію, архікнязеві Максиміліанові. Заклик про налагодження союзницьких військових контактів про¬ лунав до козаків із самої верхівки Кримського ханату. Наприкінці лютого 1597 р. козацький старший Бартош Проснідич писав королю, 87 Там само. -С. 71. 88 Грушевський М.С. Історія України-Руси. - T.VII. - С. 92. 89 Там само. - С.169; Соловйов С. М. История России. - Кн. IV. - С. 251.
426 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди що хан Кази-Ґірей прислав на Запоріжжя “через свого слугу листа, писаного власною рукою, жадаючи, щоб ми, з’єднавшись з ним, разом турка воювали, й обіцяючи нам усіляку платню”90. Найцікавіше, що козаків прагнули використати у внутрішньополітичних змаганнях та у протистоянні з Туреччиною. Тобто вже принаймні наприкінці XVI ст. кримські еліти були готові задіювати його навіть у такій чутливій справі як стосунки зі своїм сюзереном. І це попри надзви¬ чайно вороже ставлення Порти до українських козаків! А відтак Військо Запорізьке рахували не тільки за спільноту яка ментально здатна до служб “невірним”, а й за поважну військову потугу, під¬ тримка якої вартувала погіршення відносин з султаном. Водночас, звертаючись до козаків, Крим неминуче підвищував їхню самооцінку, додавав легітимності становим козацьким претензіям. Це було особливо важливо в умовах післясолонирцьких гонінь, коли козаки жили ідеєю не те що розширення своїх прав і привілеїв, а скасування обмежень, накладених сеймовою коституцією 1596 р. та виданим на її підставі королівським універсалом91. Апеляції Кази- Ґірея 1597 р. були з цієї точки зору дуже вчасними, даючи козацтву можливість демонструвати Варшаві свою затребуваність та свої вірні служби королю. У першій половині XVII ст. Крим, як уже було сказано вище, взагалі взявся “піднімати” козаків по суспільній драбині, що співпало із загальним зростанням їхнього значення в Україні та Речі Поспо¬ литій, з появою претензій на своє місце серед “народу руського”. Кримська верхівка засвідчувала перед козаками, що вона однозначно зараховує їх до “людей війни”, натякаючи, що визнає право козацтва належати до еліти. Калга Шагін-Ґірей у листі до козаків називає Військо Запорізьке “колом лицарським”, а початковий протокол до¬ кумента має дуже звабливий для козацького ока вигляд: “Його милості пану гетьману та їх милостям панам осавулам, панам полковникам, отаманові, старшим і меншим””92. У подібному стилі трактує козаків і затятий конкурент Шагін-Ґірея хан Джанібек-Ґірей, який пише лист до “вашої гетьманської милості і Війська Запорізького”93. Саме на такому ґрунті кримські еліти шукали в середовищі україн¬ ських козаків військової допомоги. Очевидно, розуміли, що без визна¬ 90 AGAD. - Extranea IX Polen. - № 59. - Volumin 89. 91 Ширше про ці обмеження див.: Леп ’явко С. Козацькі війни.. - С. 223-224. 92 Лист Шагіна-Ґірея до Війська Запорізького від 26 серпня 1626 p. (Biblioteka PAN w Komiku. - № 341 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilm6w. - Mf. 2629). - S. 214). 93 Лист хана Джанібек-Ґірея до козаків (AGAD. - Archiwum Korony Warszawskiej. - Oddzial kozacki - № 42 /1).
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 427 ння козацьких суспільних претензій в українському соціумі годі роз¬ раховувати на прихильність Війська Запорізького до пропозицій на¬ йнятися до себе на службу. Можливо, козаки безпосередньо підштовхували Бахчисарай до відповідних реверансів. При цьому крим¬ ські еліти не робили жодних порухів дістати військову допомогу від інших козацтв, що дуже показово. На верхівці піраміди військово-політичних контактів українських козаків з Кримом XVI - першої половини XVII ст., безумовно, був козацько-татарський союз між Військом Запорізьким і братами Магмет- та Шагін-Ґіреями. Зірка цього союзу затьмарила усі інші прояви, хоча й теж прикметні. Апробовані під час нього підходи до військової співп¬ раці, напрочуд рельєфно відбивали стереотипи тогочасного взаємосприй- няття українських козаків і татар. Досвід домовленостей з Шагін-Ґіреєм розчистив дорогу до подальших військово-політичних контактів та угод. Навчений невтішними наслідками для себе конкурент братів Джанібек- Ґірей, ставши ханом, прагнув у 1627 р. заручитися підтримкою козаків і був готовий до укладення угоди, взорованої на попередню94. Битим шляхом ішов і його наступник Інаєт-Ґірей, коли в 1636-1637 рр. на¬ магався використати козаків проти ногайського мурзи Кантеміра. На контакти українських козаків з Шагін-Ґіреєм, яким судилося стати рубіжною віхою в організації татарсько-козацьких стосунків, зазоріло ще в 1610-х рр., коли майбутній калга, перебуваючи разом зі своїм братом у Буджаку, постійно інтригував проти тогочасного хана Джанібек-Ґірея. В Україні ходили чутки, що в 1614 р. після поразки від хана Шагін-Ґірей перебрався на українську територію до Білої Церкви і що біля нього перебувало “багато людей кримських і ногайських, і черкаси гірські втікачі, і черкаси запорізькі”. При цьому король нібито після переговорів з посланцем від Шагін-Ґірея “дає їм корм, а хоче з ним посилати від себе запорізьких черкас воювати кримські улуси і турецького міста і під Жанбек-Ґіреєм царем крим¬ ського юрта шукати”95. Поголоски дійшли навіть до Москви. На них опирався царський наказ черговим посланцям до Криму. Модель переговорів з ханом Джанібек-Ґіреєм мала базуватися на факті нібито перебування бунтівника під крилом Зиґмунта III96. Насправді Шагін- Ґірей утік до Персії97. Промовисто, однак, що перед цим він сам 94 Тапке. 95 Наказ московського царя Михайла Федоровича посланцям до Криму Г. Волконсь¬ кому та П. Євдокимову від 15 липня 1614 р. // Документи російських архівів... - С. 68. 96 Там же. - С 68-69. 97 Смирнов В. Д. Крымское ханство... - С. 452—458,472—479.
428 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди пускав славу, що піде на Запоріжжя до козаків і шукав контактів з коронним гетьманом С. Жулкевським98. Водночас чутки про під¬ тримку Варшавою Шагін-Ґірея ілюструють глибинні бажання річпос- политських еліт толерувати інтриги та міжусобиці в Криму і явно перегукуються з пізнішими реальними подіями 1625-1629 рр." Порухи Шагін-Ґірея в 1614 р., які тоді ще не вийшли за вербальні рамки, видають його готовність іти шляхом, второваним Кази-Ґіреєм, і залучати українських козаків для своєї підтримки в кримській між¬ усобиці. Наступного разу від слів було швидко перейдено до діла. У 1624 р., коли турецький султан вирішив змістити з престолу Магмет- Ґірея і поновно посадити в Бахчисараї Джанібек-Ґірея, ідея залучити козацьке військо була втілена в життя негайно. Встановлення союз¬ ницьких взаємин з українськими козаками логічно вписувалося в інші заходи братів, спрямовані на створення широкої антитурецької коа¬ ліції. Під Кафою, де влітку 1624 р. вирішувалася доля ханського престолу, на боці Магмет- і Шагін-Ґіреїв, окрім козаків, воювали гірські черкеси і казиївські ногаї100. У подальшому до військовому союзу Шагін-Ґірей настриливо схилятиме й Варшаву101. Як уже доводилося писати102, до українських козаків калга звер¬ неться наприкінці травня. І ті не змусили себе довго чекати. Скоор¬ динований прихід під Кафу запорожців із Січі, Міусу та з Дону не залишає сумніву в осягненні Шагін-Ґіреєм своєї мети. Паралельно українські козаки, скориставшись відсутністю султанського флоту біля турецьких берегів (той саме перебував під Кафою), організували два потужних морських походи під Стамбул, що змусило турок об¬ лишити кримські справи й зосередитися на захисті своєї столиці103. Козаки фактично паралізували спроби Туреччини провести свою по¬ літичну лінію в Криму, а надавши військову допомогу кримським правителям, добряче прислужилися їхній перемозі над Джанібек- Ґіреєм під Кафою. Цілком закономірно, що зусилля запорожців справили на сучасни¬ ків величезне враження. Російські посли вважали українських козаків 98 Лист коронного гетьмана С. Жулкевського до короля Зиґмунта III від 14 березня 1614р. (BibliotekaPANwKômiku. -№325 (BibliotekaNarodowa. -Oddzialmikrofilmôw. - Mf. 2632). - S. 162). 99 Див.: ВагапожМ В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 32-33, 86-87,96-97. 100 Новосельский А. А. Борьба Московского государства... - С. 112. 101 Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 32-33, 86-87, 96-97. 102 Брехуненко В. А. Стосунки українського козацтва... - С. 160-161. 103 Ширше про ці морські походи та реакцію Туреччини див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 513-518.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 429 головними винуватцями поразки Джанібек-Ґірея104. Шагін-Ґірей також високо оцінював допомогу українських козаків. “Козаків дніпрових ва¬ ших.. в товариство пришило триста козаків. Дай Боже довге здоров'я цим трьомстам козакам105, які на допомогу і в товариство прийшли і, діючи там, як бажало собі серце наше, нам допомагали”106, - писав калга Зиґмунту III. Калга навіть дозволив козакам залишити під Керчю свої чайки, натомість “возами їх аж до Запоріжжя одіслав, давши багато добра”107. Важко сказати на яких засадах порозумілися калгині посланці з козаками у травні-червні. Однак з того факту, що наприкінці 1624 р. Шагін-Ґірей уклав з Військом Запорізьким письмову угоду, випливає налаштованість козаків на формалізацію стосунків. Без сумніву, йшлося і про натуральну платню. Невипадково ж калга восени перед тим, як запропонувати козакам підтримати його у поході на ногай¬ ського мурзу Кантеміра, надіслав на Січ 1000 овець, 300 корів, шарап, та хліба108. Та й під час укладення козацько-татарських угод 1624, 1628-1629, 1636-1637 рр. виплата упоминків належала до обов’язкових процедур109. Упродовж літа-осені 1624 р. козаки й Шагін-Ґірей часто обмі¬ нювалися гінцями110, що видає надзвичайну зацікавленість Бахчиса¬ рая в козацьких послугах і водночас готовність козаків їх надати. Задля того, щоб довести свою прихильність, калга відпустив на волю понад 300 християнських бранців з України, наказавши привести тих 104 Новоселъский А. А. Борьба Московского государства... - C. 112. 105 Про різні обрахунки чисельності українських козаків, які перебували під Кафою див: Брехуненко В. А. Стосунки українського козацтва... - С. 161-162. 106 Лист Шагін-Ґірея до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 19 серпня 1624 р. // Golqbiowski S. Szahin Giraj і Kozacy // Biblioteka Warszawska. - Warszawa, 1852. - T. 2. - S. 19. 107 Реляція про ворожнечу Джанібек-Ґірея та Шагін-Ґірея, 1629 (?) (Biblioteka Ja- gieöonska. - № 7 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 733). - S. 330. 108 Новоселъский A. A. Борьба Московского государства... - C. 114. 109 Татарські та козацькі новини, 1624 p. (AGAD. - Extranea IX Polen. - №70. - Volu¬ min 124); новини з України від 8 грудня 1628 р. // Жерела до історії України-Руси. - Т. VIII. - С. 340; лист Л. Жулкевського до коронного гетьмана С. Конецпольського від 2 вересня 1636 р. // Korespondencja Stanislawa Koniecpolskiego... - S. 321; лист К. Дзєржка до С. Конецпольського від 15 січня 1637 p. (Tamze. - S. 346). 110 Допитові свідчення гінця від московських посланців у Криму К. Бийбирина від 13 грудня 1624 р. (РГАДА.-Ф. 123. -1624 № 18.-Л. 12); відписка путивльських воєвод О. Головіна та І. Осипова до московського царя Михайла Федоровича від 29 листопада 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. -1624 № 9. - Л. 10); ґлейт гетьмана Війська Запорізького Івана Лукевича посланцеві кримського калги Шагін-Ґірея до короля Речі Посполитої Зиґ- мунта III (Haus- Hof und Staats Archiv. - Polen 54. - Polonica 1624. - S. 13).
430 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди до козаків111. Він закликав, щоб “козаки були з ними в мирі і допо¬ магали б йому воювати турецького царя”112. Пробував заручитися підтримкою в цьому питанні Варшави, листовно та через свого по¬ сланця просив санкції короля і збурив у вищих ешелонах влади не¬ абияке зацікавлення. Один із прихильників використання козаків для розхитування ситуації в Османській імперії князь Є. Збаразький про¬ понував виділити їм гроші на чайки, щоб змогли піти на Константи¬ нополь в кількості 10-15 тис. чол.113 На початку 1625 р. ходили поголоски, що король наказав підготуватися до морського походу114. Насправді ж дати тоді зелене світло Зиґмунт III не наважився, хоча заходи Шагіна-Ґірея не минулися даремно. Спершу Варшава не пере¬ читиме козацькій самодіяльності, а в 1628-1629 pp. перейде рубікон і сама відкрито підштовхуватиме козаків до військової співпраці з нещасливими братами. Зрештою, 24 грудня 1624 р. була укладена знаменита козацько- татарська угода, перший формалізований на папері військово-політич¬ ний союз українських козаків з мусульманськими сусідами. Її текст, а особливо кухня підготовки та церемоніал ухвали подають надзви¬ чайно цінну інформацію щодо підходів українських козаків і татар, а також стосовно взаємосприйняття одних іншими. Військо Запорізьке переносило в цю площину свої стійкі уявлення по угоди з правите¬ лями, ґрунтовані на лицарському етикеті та попередніх практиках домовляння з християнськими володарями - австрійським імперато¬ ром, семигородським князем та ін. Воно воліло письмової угоди зі взаємною присягою та платні. Козаки розглядали своїх стосунки з Шагін-Ґіреєм у категоріях “служби”, тобто умовного підданства. Як і раніше, “поганство” нових союзників не мало для них жодного зна¬ чення й не було перешкодою для умовного підданства. Угода між Військом Запорізьким і Шагін-Ґіреєм не була скроєна на швидку руку, натомість потребувала доволі тривалого процесу узгодження позицій, що демонструює неабиякий гонор козацької верхівки115. Спочатку між козаками й татарами було досягнуто усної 111 Ґлейт гетьмана Війська Запорізького Івана Лукевича посланцеві кримського калги Шагін-Ґірея до короля Речі Посполитої Зиґмунта III (Haus- Hof und Staats Archiv. - Polen 54.-Polonical624.-S. 13). 112 Відписка путивльських воєвод О. Головіна та І. Осипова до московського царя Михайла Федоровича від 29 листопада 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1624 № 9. - Л. 10). 113 Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 32. 114 Відписка путивльських воєвод А. Головіна та І.Єсипова до московського царя Михайла Федоровича, лютий 1625 // Воссоединение... Т. 1. - С. 51. 115 Див.: Брехуненко В. “Я бусурмани, але своєї присяги дотримуюсь: про стереотипи взаємосприйняття українських козаків і татар у середині 1620-х pp. // Terra Cossacorum:
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 431 домовленості116. Згодом з’явився перший письмовий варіант угоди, запропонований калгою. Козаки подали свої зауваги і вже потім було досягнуто остаточних домовленостей, після чого вона була списана на папері і заприсяжена з обох боків. Первісна позиція Шагін-Ґірея полягала в тому, щоб обмежитися зобов’язанням не здійснювати “жодних вторгнень до держави най- яснішого короля Зиґмунта”, надавати Польщі на її заклик військову допомогу проти неприятелів, мати з Військом Запорозьким “сусідську приязнь”, “мир, спокій, згоду”. Впадає в око, що калга, домовляючись з козаками, уводить у поле договору третій суб’єкт - Варшаву і при цьому більшість зобов’язань бере якраз супроти неї, а не супроти козацтва117. Така формула давала йому вигоди одразу на двох напрям¬ ках: по-перше, зводила до мінімуму формалізацію перед козацтвом своїх союзницьких обов’язків при одночасному збереженні підстав вимагати в козаків збройної допомоги; по-друге, засвідчувала лояль¬ ність щодо Варшави. Калга добре розумів, що укладення ним договору без королівської згоди могло якщо й не зруйнувати його польські плани, то принаймні погіршити стосунки з Варшавою. Однак козацька старшина виявила далекоглядність і запропону¬ вала суттєво ревізувати проект на свою користь. Козацькі вимоги власне торкалися проблеми суб’єктів договору та конкретизації пункту про приязнь. Козаки вимагали, аби “було долучено до цієї присяги, щоб з усіми Ордами підлеглими вам, були постійно приятелями при¬ ятелів наших, статечно при Війську Запорізькому стали, коли нам буде потреба”. Крім того, запорожці ставили питання про негайну виплату їм тих упоминок, які Крим отримав від Польщі118. Очевидно, козаки виявили неабияку настирливість, якщо до- сягли бажаного. В остаточному присяжному листі подибуємо заяву Шагін-Ґірея, що їм від усіх підлеглих Бахчисараю татар (“від мене і від людей наших держави Кримської”) не буде чинитися жодної кривди. У протилежному випадку калга мусив би “десятьох за од¬ ного видати". Шагін-Ґірей також зобов’язувався надавати козакам військову допомогу. Ті у свою чергу брали аналогічний комплект зобов’язань супроти Криму. Врешті, у договорі відсутня будь-яка студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. - Київ, 2007. - С. 88-90; Мицик Ю. Михайло До¬ рошенко. - С. 162. 116 Мицик Ю. Михайло Дорошенко. - С. 162. 117 Брехуненко В. А. “Я бусурманин... - С. 89. 118 Пересторога польського посла в Криму К. Краушевського від 10 березня 1625 р. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 70. - Vol. 124).
432 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди згадка про Варшаву119. Звідси випливає, що наріжна козацька ви¬ мога до Шагіна-Ґірея полягала в тому, щоб він брав зобов’язання безпосередньо перед Військом Запорізьким, а не перед зверхником козаків королем Речі Посполитої. Показовим був церемоніал підписання договору. На Січ на чолі з Шагін-Ґіреєм прийшло 12 тис. татар, навпроти них розташувалося 8 тис. козаків. Після укладення договору калга віддав козакам упо- минки, яких ті вимагали. Потім козаки й татари спільно частувалися, а Шагін-Ґірей із задоволення, що нарешті досяг бажаного, “сам кож¬ ному (козаку. - В. Б.) зосібна зі своєї руки чарку горілки давав”. Ко¬ заки, як вони традиційно робили в таких випадках, салютували з рушниць, татари ж при цьому “страху наїлися”120. Як бачимо, під час переговорів з Шагін-Ґіреєм козацька верхівка вимагала від Криму, як перед цим від християнських володарів, ви¬ знання де-юре самостійності козацтва як суб'єкту міжнародних від¬ носин, а не задовольняється визнанням де-факто. У таких координа¬ тах витримані й ті подальші стосунки козаків з Кримом, які виникали на ґрунті спроб центральної влади ханату заручитися підтримкою Війська Запорізького: 1627-1629, 1634, 1637 pp. В усіх випадках ко¬ заки демонстрували намір надати їй підтримку лише після укладення відповідного договору. Така ідея мусила на середину 30-х pp. XVII ст вже досить міцно засісти в козацьких головах, якщо не те що козацький провід, а запорожці, які восени 1634 р. вибралися з Дону на море, не спокусилися на звабливі пропозиції калги Девлет-Ґірея “спільно воювати під Білгородом Кантеміра”, а вимагали, “щоб він (калга. - В. Б.) надіслав послів своїх до них на Запоріжжя про прямий договір”121. Вимога вивести за рамки договору Варшаву й обмежитися ви¬ ключно Військом Запорізьким засвідчує, що козацька еліта вже мис¬ лить не тільки категоріями осібності козацького стану, як було раніше, а й фактично усвідомлює козацтво самодостатньою політичною оди¬ ницею в рамках Речі Посполитої. Принаймні можна стверджувати про виразний поступ козацької думки в цьому напрямку. А для змагань з Варшавою можливих союзників козаки бачать уже не тільки в одно¬ вірцях донських козаках, а й у мусульманських сусідах. Ще влітку, коли Шагін-Ґірей неоднооразово засилав гінців, щоб Військо Запо¬ 119 Див.: Грушевський M. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 517. 120 Пересторога польського посла в Криму К. Краушевського від 10 березня 1625 р. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 70. - Vol. 124). 121 Статейний список московських послів у Криму Б. Дворянинова та Г. Напейцина, 1634 (РГАДА. - Ф. 123. - 1634 № 5. - Л. 235).
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 433 розьке перебувало з ним у приязні, те у відповідь виставляло зустрічну вимогу - у разі поразки ймовірного повстання, прийняти козаків у Криму122. Козаки вели мову й про безпосередню військову допомогу проти Варшави і, видно, послідовно просували цей свій інтерес, якщо згідно з договором 1624 p., калга брав на себе наступне зобов’язання: “Якби неприятель якийсь заявився у пана гетьмана, осавулів, отаманів і всього Війська Запорізького, я, Шагін-Герай, як тільки мене оповіс¬ тять, з усіми беями і мурзами маю їм допомогти”123. Напередодні та під час повстання Марка Жмайла козаки споді¬ валися на реалізацію цього пункту. їхні гінці побували в Криму, просячи допомоги124. Це була перша практична спроба козацтва зіпер¬ тися на мусульманських сусідів у своєму протистоянні в рамках Речі Посполитої, що з огляду на військовий союз додавало козацькій по¬ зиції більшої ваги. Та Шагін-Ґірей не наважився піти проти Варшави. Проте й на початку 1626 р. козаки не полишали звертатися до калги. Козак Олекса Гордієвич, який вже після укладення Куруківської угоди за згодою черкаських старшин ходив на службу до Шагін-Ґірея і весь час перебував при ханові, зокрема й під час набігу татар на Україну, свідчив, що після Різдва козаки, “просячи про допомогу проти війська його королівської милості, послали Діденка і Юрка з Черкас до Шагін-Ґірея”125. А по Україні ходили чутки, що калга “хоче йти в Литву до запорізьких черкас на допомогу на ляхів”126. Звертає на себе увагу, що в остаточному договорі дуже розмито сформульовано пункт про зобов’язання Криму не нападати на володіння короля Речі Посполитої. У первісному проекті Шагін-Ґірей прямо заяв¬ ляв про свою готовність утриматися від нападів на українські землі, а також надавати союзницьку допомогу “за закликом і повідомленням най- яснішого короля, його милості”121. Натомість за кінцевим текстом “ніяка шкода чинитися не буде” лише Війську Запорізькому128. Тобто Шагін- Ґіреєві вдалося залишити простір для маневру, хоча козаки зображали 122 Відписка путивльських воєвод О. Головіна та І. Осипова від 29 листопада 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1624 № 9. - Л. 10). 123 Цит. за: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 517. 124 Новосельський А. А. Борьба Московского государства... - C. 116. 125 Конфесата козака Олекси Гордієвича, червень (?) 1626 p. (Biblioteka PAN w Kör- niku. - № 341 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmöw. - Mf. 2629). - S. 196 v.). 126 Відписка бєлгородського воєводи О. Лодиженського до московського царя Ми¬ хайла Федоровича від 26 червня 1616 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - При¬ казной стол. - Стб. 18. - Л. 251). 127 Пересторога польського посла в Криму К. Краушевського від 10 березня 1625 p. (AGAD. - Extranea IX Polen. - № 70. - Vol. 124). 128 Цит. за: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - C. 517. 28-1217
434 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди спілку з татарами насамперед у барвах свого піклування про безпеку кордонів, “вічний мир” з татарами, корисність для Речі Посполитої і в такий спосіб прагнули улегітимнити її в очах Варшави. Теза про договір з Кримом як запобіжник татарських нападів посідала стрижневе місце в козацькій аргументації. Швидше всього в такому контексті вони трак¬ тували й зауважене вище зобов’язання калги. Ще під час попередніх переговорів козаки наголошували на тому, що Шагін-Ґірей надсилає паралельно на Січ та до Варшави послан¬ ців, “прагнучи вічного миру та взаємної дружби”129. По укладенню угоди легація Війська Запорізького на сейм 1625 р. обґрунтовувала доконечну потребу такого кроку через “мир, який (козаки. - В. Б.) встановили між татарами і вашою королівською милістю”.130 Гетьман Каленик Андрієвич писав до послів цього сейму, що в договорі з Шагін-Ґіреєм нічого “не мало бути проти думки й потуги його коро¬ лівської милості і ваших милостей, наших милостивих панів, і всієї Речі Посполитої’, навпаки досягнуте порозуміння “немало прислужи¬ лося Речі Посполитій”131. Під час повстання 1625 р. козаки на закиди королівських комісарів щодо укладення союзу з Шагін-Ґіреєм пояс¬ нювали, що той “зобов’язувався запевнити мир від усієї Орди державі його королівської милості”132. Наведені вислови козаків не буди суто риторичним засобом уле¬ гітимнити свій військовий союз із Шагін-Ґіреєм. Вони відбивали реальну налаштованість козацтва розглядати спілку з Кримом ще й крізь призму оборони українських земель від татарських нападів. Про це свідчать також козацькі підходи до укладення другої й третьої угод з татарами - восени 1628 та навесні 1629 рр. Правда, в обох випадках у перемовинах брали участь посланці короля, відповідно Лещинський та Яцек Шемберк, що наклало свій відбиток, сфокусу¬ вавши домовленості на Річ Посполиту й відсунувши козаків на дру¬ гий план. Першого разу королівський посланець та козаки, користа- ючи з нагальної потреби Магмет- і Шагін-Ґіреїв у війську, домоглися того, щоб татари заприсяглися утриматися від будь-яких нападів на 129 Ґлейт гетьмана Війська Запорізького Івана Лукевича посланцеві кримського калги Шагін-Ґірея до короля Речі Посполитої Зиґмунта III (Haus- Hof und Staats Archiv. - Polen 54.-Polonical624.-S. 13). 130 AGAD. - Extranea IX Polen. - № 70. - Volumin 124. 131 Лист гетьмана Війська Запорізького Каленика Андрієвича до послів сейму Речі Посполитої від 1 січня 1625 р. // Мицик Ю. Кілька документів до історії козацько- татарського союзу 1625 року та православної церкви в Україні // Рукописна та книжкова спадщина України. - Київ, 1998. - Випуск 4. - С. 144. 132 Лист Війська Запорізького до королівських комісарів, кінець жовтня 1625 р. // Zbior pamietniköw historycznych о dawnej Polscze. - T. VI. - S. 189.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 435 Річ Посполиту, карати тих, хто наважиться таке чинити, і навіть від¬ давати захоплених ними невільників, як і тих бранців, що наразі перебували на території Криму133. Навесні 1629 р. брати підтвердили свої зобов’язання, до того ж обіцяючи надавати збройну підтримку Речі Посполитій за першою ж вимогою короля134. Пояснюючи необхідність укладення угоди з татарами, козаки також наголошували на своїй жертовності під час підписання угоди, оскільки “з кривдою і шкодою нашою мусили погодитися (бо звідти нашу всіляку живність і засоби військом своїм завжди легко мали) і мир з ними укласти”135. Насправді козацтво явно перебільшувало рамки обмежень на здобування “козацького хліба”, які накладав на них договір з Шагін-Ґіреєм. Ставши колодою для прямого здобични- цтва в Криму у випадку володарювання там Магмет-Ґірея, угода поза цим не тільки не звужувала можливості для морських і суходольних походів, а й навпаки суттєво розширювала, бо перетворювала колиш¬ нього противника - Крим - на союзника проти Туреччини. Брати потребували від козаків активності на морі, яка б сковувала султана, а також військової підтримки проти Джанібек-Ґірея, турецького вій¬ ська чи ногайського мурзи Кантеміра. Козаки не могли не брати в розрахунок цей сприятливий чинник, тим паче що Шагін-Ґірей па¬ ралельно домагався від Варшави розв’язати руки Війську Запорізь¬ кому. Восени 1628 р. та в наступному 1629 р. король, не наважуючись відкрито стати на бік калги, прямо вимагав від козаків збройно під¬ тримати братів. Його посланці на Січ мали забезпечити участь коза¬ ків у виправах Шагін-Ґірея на Крим136. 1625-1629 pp. наповнені козацькими морськими походами та від¬ повідними пропозиціями Шагін-Ґірея137. Козакам була надана мож¬ ливість поповнювати в Криму запаси харчів і води, а також пере¬ водити дух після морських виправ138. У 1625 р. Україною та Моско- вією поширювалися невірогідні чутки по спільні дії на Чорному морі козаків, татар і навіть ногайців, відбиваючи у такий спосіб переко¬ 133 Golçbiowski S. Szahin Giraj і Kozacy. - S. 11. 134 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VIII. - С. 61. 135 Лист гетьмана Війська Запорізького Каленика Андрієвича до послів сейму Речі Посполитої від 1 січня 1625 р. // Мицик Ю. Кілька документів до історії козацько-татар¬ ського союзу 1625 року... - С. 144. 136 Ширше про це див.: Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 87, 96-97. 137 Див.: Брехуненко В. А. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 164-174; Грушевський М. С. Історія України-Руси. - T. VII. - С. 534-536; T. VIII. - С. 45, 50, 60; Королев В. Н. Босфорская война. - С. 360—465. 138 Вістовий список О. Прончищева та Р. Болдирєва 1624-1625 pp. (РГАДА. - Ф. 123. - 1625 № 1. - Л. 8); Listy ksiçcia Jerzego Zbaraskiego... - S. 97. 28*
436 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди нання християнських чинників у щонайтісніших контактах Війська Запорізького з Кримом, спрямованих проти Туреччини139. За своєрідне узагальнення таких чуток може слугувати повідомлення брянських воєвод А. Нагого та С. Яковлева від 11 травня 1625 р., базоване на допитових свідчення вихідця з кримського полону московита Богдана Чурсіна: “Приїздив в Литву кримський царевич Шен-Ґірей із запорізькими черкасами і на соймі у короля був, а просив у короля воїнських людей на турського царя. І король йому відмовив, що він воїнських людей йому не дасть. А сказав йому, що він з турським в мирі, і є в мене вільні запорізькі козаки, і якщо захочуть, і я їх не стримую. І царевич, давши запорізьким козакам гроші і посадивши половину воїнських людей на каторги, і пішов Дніпром і сам з ними на море. А іншій половині ратним людям велів іти, черка¬ сам і татарам, суходолом”ш. Крім того, Шагін-Ґірей взимку 1625-1626 рр. залучав українських козаків до походу на гірських черкесів141. За московськими даними, з калгою пішло 500 запорожців142. Розраховував Шагін-Ґірей на Вій¬ сько Запорізьке і у своїх антимосковських планах, які передбачали створення широкої коаліції для того, щоб відвоювати Астрахань і 139 У квітні 1625 р. путивльські воєводи писали цареві, що “запорізькі черкаси ідуть всі в Запороги, а із Запорог усі хочуть іти з кримським Шагін-Ґіреєм турського землі воювати” (РГАДА. -Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. -Стб. 14. - Л. 123). Тоді ж вяземські воєводи повідомляли в Москву, що “воюють турецьку землю татари царевич-калга, а з ним запорізьких козаків з дві тисячі” (відписка вяземських воєвод до царя Михайла Федоровича від 28 квітня 1625 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Новгородский стол. - Стб. 8. - Л. 50). У травні ті ж таки путивльські воєводи продублю¬ вали цю інформацію: “А запорізькі, государ, черкаси піилли всі із Запорог на море у Ве¬ ликий піст на Збірному тижні нинішнього 133 року з кримського Шин-Ґіреєм турського землі воювати” (РГАДА. - Ф. 124. -1625 № 5. - Л. 2). Те ж саме писали брянські воєводи: “.. .запорізькі Черкаси з *єдналися з кримськими людьми і пішли турські землі воювати, а судна, государ, запорізькі козаки брали в Новогородку-Сіверському” (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 14. - Л. 116). А стародубський козак Василь Борзий серед учасників походу називав і ногайців (допитові свідчення В. Борзого від 11 травня 1625 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Новгородский стол. - Стб. 8. - Л. 71) 140 РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Новгородский стол. - Стб. 8. - Л. 75-76. 141 Лист Шагіна-Ґірея до Війська Запорізького від 26 серпня 1626 р. (ВіЬІіоІека РАК \у Когпіки. - № 341 (ВіЬІіоІека Кагосіочуа. - Осісігіаі тікгоШтолу. - М£ 2629). - 8. 214). 142 Допитові свідчення ногайських татар А. Дешева та К. Татюшева від 14 липня 1626 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 18. - Л. 211, 218).
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 437 Казань143. Вже у вересні 1624 р. калга погрожував Москві, що, буцім, візьме в польського короля “запорізьких козаків з вісімдесят тисяч, а своїх крітських незліченних татар і черкесів, і ногаїв з двісті тисяч і піду під Астрахань і під Казань, і стану літувати і зимувати, і, взявши, під свою руку приведу, а опісля Московську державу стану воювати і палити, і розоряти”144. Наприкінці липня наступного року рильський воєвода М. Гагарін на підставі вивіданих розвідником К. Якимовим у Білій Церкві та Києві відомостей писав, що “кримський цар вийшов з Криму з багатьма людьми, а йде де, государ, на твої государеві міста, а з ним, государ, запорізьких козаків 800 чоловік, а ті, государ, козаки прийшли до нього без гетьманського відома”145. З іншого флангу, донського, надійшла схожа інформація. Вивідувачі воронезького воєводи говорили наприкінці серпня, що Шагін-Ґірей закликав своїх союзників запорожців до походу на Москву, і що “за¬ порозькі козаки з ним були і з ним на Московську державу іти не захотіли”146. Ці вивідувачі навіть вели мову про прагнення калги вплутати в справу ще й Варшаву, і що нібито “король до кримського царя і до калги Шин-Ґірея писав, щоб звав до себе на допомогу запо¬ різьких черкас”, бо сам король, мовляв, “запорізьким черкасам велів іти та Московську державу, і запорізькі черкаси того не послухали і до нього не пішли”147. Словом, козаки аж ніяк не могли поскаржитися на звуження можливостей для військових промислів. Однак козацько-татарському договору 1624 р., як і більшості угод ранньомодерної доби, судилося швидко дати тріщину. Далебі чинни¬ ків, які працювали проти нього, не бракувало. Домовленості не лік¬ відували взаємну недовіру між козаками й татарами, а внутрішні та зовнішні потреби Магмет- і Шагін-Ґіреїв після зміцнення своєї влади в Криму багато в чому розходилися з очікуваннями козаків. Татари так і не надали останнім сподіваної підтримки під час повстання М. Жмайла. А в 1626 р. кримці всупереч угоді тричі вдавалися до набігів на українські землі. При цьому під час першого походу Шагін- 143 Докладніше про московські плани Шагін-Ґірея та місце в них українських коза¬ ків див.: Брехуненко В. Московська держава і козацько-татарський військовий союз 1624-1629 рр. // Україна та Росія: проблеми політичних та соціокультурних взаємин. - Київ, 2003. - С. 66-84. Див. також: Новоселъский А. А. Борьба Московского государ¬ ства... -С. 124-129, 145-146. 144 Лист Шагін-Ґірея до московського царя Михайла Федоровича від 22 вересня 1624 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1623 № 7. - Л. 291). 145 Воссоединение... - Т. 1. - С. 57. 146 Там само. - С. 58. 147 Там само.-С. 58-59.
438 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Ґірей надсилав гінців до козаків, щоб ті, дотримуючись домовленос¬ тей, не долучалися до річпосполитського війська148. В Україні не¬ правдоподібно припускали, що частина козаків на чолі з гетьманом Оліфером перебувала в татарському таборі149. Насправді ж навесні 1626 р. невеликий загін козаків, а восени вже 1500 козаків на чолі з гетьманом М. Дорошенком взяли участь у відбитті татарських набі¬ гів150. Того ж року, Магмет- і Шагін-Ґіреї завдали союзу ще одного потужного удару. Прагнучи нарешті порозумітися з Туреччиною, вони запропонували султану реанімувати стару ідею побудови двох фортець в пониззі Дніпра та Бугу, які б перекрили козакам вихід у море. На¬ віть король був вимушений звернутися до козаків з пропозицією організувати потужний похід на Крим, щоб завадати цьому плану, шкідливому не тільки для Війська Запорізького, а й для інтересів Речі Посполитої загалом151. Атмосферу недовіри між козаками й татарами добре передають також особливості проведення тих морських походів, які були толе- ровані Шагін-Ґіреєм. Коли козаки швартувалися до кримського берега для поповнення запасів води та їжі, і калга розпоряджався задоволь¬ няти їхні потреби, татари побоювалися, щоб союзники “не чинили злодійства й полонеників до себе на човни не приймали”152. Натомість після невдачі під Трапезундом (весна 1625) та Білгородом (літо 1625) козаки звинуватили калгу в подвійній грі. У першому випадку, при¬ ставши до кримського берега в гирлі р. Альма, козаки роздратовано говорили, що “Шан-Ґірей-царевич відпускав нас з Дніпра турецького воювати, а сам до турецького з вістю послав, що ми йдемо під його міста воювати: така його правда". Гнів козаків був настільки сильним, що навіть виникла ідея розірвати стосунки з калгою. Ще до повер¬ нення на Січ запорожці переобрали старшину й “відсторонили тих, хто з Шан-Ґіреем мирився". У Криму очікували від козацької фло¬ тилії ворожих дій. Сам Шагін-Ґірей мусив перепрошувати козаків. У 148 Відписка путивльських воєвод до московського царя Михайла Федоровича від 10 березня 1626 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 2518. - JI. 369); Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - С. 25-26; Bara¬ nowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 48—49. 149 Відписка путивльських воевод до московського царя Михайла Федоровича від 10 березня 1626 р. (РГАДА. - Ф. 210. - Разрядный приказ. - Приказной стол. - Стб. 2518. — JI. 370); Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 49. 150 Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 63-64. 151 Tamze - S. 69. 152 Вістовий список московських послів у Криму О. Прончищева та Р. Болдирєва 1624-1625 pp. (РГАДА. - Ф. 123. - 1625 № 1. - Л. 8).
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 439 червні із Січі запорожці надіслали до Бахчисарая листа, в якому перерахували свої претензії й погрожували виправою на Крим. Цар і калга мусили висунути до Перекопу частину свого війська153. Це, однак, не завадило Шагін-Ґіреєві перегодом поновно закликати коза¬ ків, “щоб вони пішли на море під турецькі міста, а він піде під турецькі міста полем”. Козаки знову погодилися, але зазнали поразки під Білгородом. Путивлець А. Самсонов повідомляв про їхні невірогідно фантастичні втрати - 16 тис.154 Врешті, навесні-влітку 1628 р. козаки пізнали на собі зраду мурз Шагін-Гірєві, коли ходили до Криму ви¬ ручати обложених у Бахчисараї хана та калгу, а потім понад півтора місяця тримали в облозі Кафу155. Усе це зруйнувало військову спілку, так що Магмет- і Шагін-Ґіреї, які влітку 1628 р. відійшли разом із козаками до Запоріжжя, мусили по новій домовлятися з ними. Автентичних текстів чергових угод, на жаль, не збереглося. З наявних повідомлень випливає, що було укла¬ дено принаймні два договори - напередодні осіннього 1628 р. та весняного 1629 р. спільних походів на Крим. З відомих інформацій про ці угоди випливає прагнення Війська Запорізького під час вій¬ ськових дій у Криму підстрахуватися від татарських зрад. Обидва рази брати присягали на тому, що не відступляться від козацького війська, а у випадку невдачі мають повернутися на Січ156. Ну й, звісно, Військо Запорізьке, користуючись нагодою, зажадало суттєвого побільшення платні. Тим паче, що затятий конкурент Магмет- і Шагін-Ґіреїв Джанібек-Ґірей, бажаючи у 1627 р. перевербувати коза¬ ків, пропонував їм упоминки удвічі більші, ніж вони до цього отри¬ мували від калги157. На відміну від 1624 р., Варшава не пустила чергове козацько- татарське зближення на самоплин й доклала зусиль для того, щоб унеможливити повторення небезпечного для неї преценденту, коли Військо Запорізьке визнавалося Кримом самостійним політичним суб’єктом. Королівські посланці на Запоріжжі домоглися, що в обох випадках хан та калга погодилися не брати з Речі Посполитої упо¬ минки і склали присягу на вірність у формі, яка, за слушним спо¬ стереженням Б. Барановського, означала “входження під протекторат 153 Там само. - Л. 9-10. 154 Відписка путивльських воєвод до московського царя Михайла Федоровича від 10 вересня 1625 р. (РГАДА. -Ф. 210. - Разрядный приказ. -Стб. 2518. - Л. 17). 155 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - С. 42-44. 156 Там само. -С. 51,61. 157 Лист кримського хана Джанібек-Ґірея до козаків (АСАБ. - АгсЫтип Когопу ЧМагегашвкіе]. - Осіскіаі когаскі - № 42. /1).
440 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди Речі ПоссполитоГ158. Однак козаки залишалися окремим суб’єктом угод. Магмет- і Шагін-Ґіреї присягали на вірність королю і Речі По¬ сполитій у козацькому колі, складали окрему присягу Війську Запо¬ різькому, беручи перед ними прямі зобов’язання159. Та й козаки, як і в 1624 p., не обмежилися приземленими інтер¬ есами й дивилися на нову спілку з Магмет- і Шагін-Ґіреями ширше, ніж на суто здобичницький проект. Свій весняний 1628 р похід на Крим вони подавали як намір роздмухати там внутрішню міжусобицю, під час якої слабне кожний неприятель і пропонували королю вислати разом з ними військо для оволодіння Кримом: “Якщо коли, як зараз, вдалий час до знесення всього Криму, коли воля вашої королівської милості наступить і вічний спокій Річ Посполита з невеликими затратами могла б отримати. За одну осінь може ваша королівська милість отримати Крим, військо тільки, яке є під регіментом його мосці пана хорунжого брацпав- ського долучивши до Війська Запорізького”160. Козаки наголошували на тому, що дали на Січі прихисток ханові та калзі, лише тому, що той має намір визнати зверхність короля й Речі Посполитої161. З цими козацькими деклараціями добре в’яжеться і повідомлення, що договір, укладений восени 1628 p., містив спеціальний пункт про обіцянку хана та калги відступити козакам “Ногайську державу”162. Очевидно, йшлося про визнання братами прав Війська Запорізького на здобичництво в Північному Причорномор’ї. Така риторика від¬ бивала глибші переконання козаків про необхідність перекроїти роз¬ клад сил у регіоні. Неважливо, чи воліли козаки остаточно “поховати” Кримський ханат, що, зрештою було б шкідливо для них самих, чи тільки проголошували гасло, добре відаючи про його нездійсненність. Але у будь-якому випадку зрозуміло, що вони вже мислили геополі- тичними інтересами світу, до якого належали. У козацьких головах роїлися думки про опанування Степу по всій його глибині й про усунення в далекій перспективі такої ключової перешкоди як Крим¬ ський ханат. 158 Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 92. 159 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - С. 51,61. 160 Лист Війська Запорізького до короля Речі Посполитої Зигмунта III від 28 липня 1628 р. // Ukrainne sprawy. - Lwow, 1842. - S. 27. 161 Tamze. - S. 28; лист Війська Запорізького до брацлавського хорунжого С. Хме- лецького від 15 липня // Tamze. - S. 25-26. 162 Новини з України від 8 грудня 1628 р. // Жерела до історії Укра'ши-Руси. - Т. VD3. - С. 338.
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 441 * * * З решти козацьких спільнот у справах, пов’язаних з військово- політичним союзом українських козаків з Кримом, засвітилися лише донці. Тай то у непорівняльно вужчому форматі. Українські козаки прагнули втягнути Військо Донське в орбіту своєї кримської політики. Насамперед вони потребували припинення таких донських походів, які б зачіпали інтереси союзників. Натомість, як завжди, були відкри¬ тими для спільних морських виправ. На обох напрямках було до¬ сягнуто чимало. Упродовж другої половини 1624-1628 рр. донські козаки не здійснили жодного морського походу до кримських берегів, навіть до тутешніх турецьких фортець. Облоги Азова 1625-1626 рр., участь у морських виправах українських козаків163 відповідали по¬ требам союзників. У розріз з інтересами Шагін-Ґірея пішов лише спільний відгін донцями та донськими татарами 3-х тис. коней з-під Перекопа164. Не проти були донські козаки й долучитися безпосередньо до союзницьких військових операцій на території Криму, про що свідчить присутність незначної кількості донців у 1624 р. під Кафою, куди прийшли з Дону разом з українськими козаками, та в 1627 р. у крим¬ ському поході гетьмана М. Дорошенка165. Однак у сухому залишку донці не відіграли впливової ролі та й, зрештою, ні на що не претендували. Символічно, що Шагін-Ґірей також не робив жодних конкретних спроб порозумітися з Військом Донським, хоча за логікою речей мусив би. Обмежився він лише пустопорожніми погрозами залучити донців до походу на Джанібек- Ґірея: “І ми з Криму підемо з черкаси в Запороги, і черкас усіх, і дон¬ ських козаків піднімемо і, прийшовши, Крим розоримо, щоб не дістався Крим нікому”166. До всього калга був налаштований проти донців дуже негативно, постійно нагадуючи Москві про їхні ворожі дії та погро¬ жуючи вирушити на Дон походом. Така поведінка різко контрастувала зі ставленням до українських козаків. У донцях можливого союзника калга не бачив, як не апелю¬ вали до них Джанібек-Ґірей, а пізніше - Інаєт-Ґірей. З огляду на відкритість донських козаків до поєднання військових зусиль з ін¬ 163 Докладніше про це див.: Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з До¬ ном...-С. 164-174. 164 Там само.-С. 177. 165 Там само. - С. 161-162,172-173. 166 Відписка московських послів у Криму С. Торбєєва та І. Басова до московського царя Михайла Федоровича від 24 серпня 1628 (РГАДА. - Ф. 123. - 1628 № 1. - Л. 144).
442 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди шими мусульманськими сусідами навряд чи кримські еліти відчували принципову неможливість залучити Військо Донське. Тим більше, що на їхніх очах дещиця донців перебувала у складі запорізького війська під Кафою. Очевидно, причина полягає в іншому - Шагін- Ґірей просто не потребував додаткових власних зобов’язань перед ще одним непростим суб’єктом. Калгу цілком задовольняли запорожці, які могли виставити до 40-ка тис. чол., і, наприклад, в похід 1629 р. рушили 23-ма тис. та ще й комбінували військові дії на суходолі з морськими виправами до турецьких берегів чи турецьких фортець у Криму167. Відносна віддаленість Дону порівняно із Запоріжжям за¬ вершувала коло аргументів, які розхолоджували калгу. * * * Військово-політичний союз українських козаків з Шагін-Ґіреєм став своєрідним вододілом у позаконфронтаційних стосунках Війська Запорізького з мусульманськими сусідами, відкривши еру подальших спілок. По гарячих слідах пішов Джанібек-Ґірей, запропонувавши козакам у 1627 р. подвійну платню порівняно з Шагін-Ґіреєвою і просячи тримати напоготові для нього 4-5 тис. війська. Хан запевняв, що “зичить собі на довгі часи жити в згоді з вашими милостями”168. При цьому козаки підтримували з новим ханом жваві контакти, об¬ мінювалися посланцями, що не завадило через рік поновити союз із Шагін-Ґіреєм. Нова спроба Джанібек-Ґірея залучити козацьке військо датована 1634 р. Спершу калга Девлет-Ґірей намагався завербувати запорожців, які вирушили з Дону в морський похід, а згодом сам хан просив на Січі 4-5 тис. чол.169 А вже новий хан Інаєт-Ґірей реалізу¬ вав намір, так і нездійснений попередником. Упродовж 1635-1637 рр. Інаєт-Ґірей шукав козацької прихильності проти ногайського мурзи Кантеміра. Восени 1636 р. він засилав посланців на Січ. Як свого часу і Шагін-Ґірей, хан намагався заручитися підтримкою у цьому питанні Варшави. Але Владислав IV, на відміну від свого батька, волів утриматися, побоюючись незначущості конфлікту в Криму, слушно, як згодом виявилося170. Козаки, однак, пізніше небезпідставно 167 Див.: Baranowski В. Polska a Tatarszczyzna... - S. 97; Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном... - С. 173-174. 168 Лист кримського хана Джанібек-Ґірея до гетьмана Війська Запорізького, 1627 (AGAD. - Archiwum Korony Warszawskiej. - Oddzial kozacki - № 42 /1). 169 Статейний список московських послів у Криму Б. Дворянинова та Г. Напейцина, 1634 р. (РГАДА. - Ф. 123. - 1634 № 5. - Л. 235). 170 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - С. 228-229,235,239. Див. також: Лист короля Речі Посполитої Владислава IV до коронного гетьмана
Розділ 14. Співіснування та взаємодія 443 заявляли С. Коиецпольському, що ходили до Криму не самовільно, а “з відома його королівської милості, як теж і вашої милості”111. У січні 1637 р. хан виплатив козакам упоминки, і врешті-решт домігся, що понад 700 козаків на чолі з Павлюком з’явилися в його таборі й у травні воювали проти Кантеміра172. Така нечисельна під¬ тримка свідчить про те, що домовленості з татарами не стали справою ширшого загалу козацтва, як у часи Шагін-Ґірея. Додатковим доказом тут є той факт, що козаки продовжували шарпати татар, і Павлюк, повернувшись з походу, не приховував у Черкасах гніву на тих, які “у Криму великі вчинили шкоди і так багато в’язнів побрали”173. Одночасно козаки, попри невдалий досвід 1625 р., не полишали надій втягнути татар у свої конфлікти з Варшавою. Восени 1637 р. допомоги шукав Павлюк174. Після невдачі повстання 1637 р. козаки знову засилали послів, про що 7 лютого стало відомо навіть москов¬ ським посланцям у Криму. Козаки нібито пропонували татарам на вибір упоминки чи надати при потребі військову допомогу175. Козак Іван Коростель, який перебрався до Московії, оповідав, що при ньому “запорізькі козаки взяли вічне перемир’я з кримськими татарами у Пилипів піст перед Різдвом Христовим, що воювати їм, козакам, з кримськими татарами разом Польську землю і стояти проти ляхів заодно”. При цьому козакам начебто присягло 50 мурз176. Зберігся лист Д. Гуні до калги, в якому гетьман закликав татар і обіцяв розпла¬ титися з ними військовими послугами177. Нібито 4 тис. татар і ногай- ців були готові підтримати козаків і стояли біля Корсуня, Крилова С. Конецпольського від 7 вересня 1636 р. // Когевропсіешуа Зіаішіахуа Копіесро1$кіе§о... - Б. 325; лист К. Дзєржка до С. Конецпольського від 15 січня 1637 р. 11 Татге. - в. 346. 171 Лист Війська Запорізького до коронного гетьмана С. Конецпольського від 20 ве¬ ресня 1637 р. // Таїше. - Б. 409. 172 А. Кисіль звідомлював С. Конецпольського, що хан затримав біля себе 700 чол. (лист А. Киселя до С. Конецпольського, осінь 1637 р. // Таїше. - Б. 439. Про 600 козаків писав 24 травня 1637 р. до С. Конецпольського молдовський господар В. Лупул // Ташге. - Б. 376. 173 Лист коронного гетьмана С. Конецпольського до П. Гембіцького від 22 червня 1637 р. (Татге. - 8. 383); Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - С. 246. 174 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - Ч. 1. - С. 262. 175 “Недавно пристали запорізькі черкаси до Бегадир-Ґірея царя своїх послів трьох чоловік... щоб кримський цар на литовського короля вчинив їм допомогу, а вони за це дадуть йому казну велику або куди велить іти війною, вони зразу ж будуть готові” (статейний список московських послів у Криму С. Ізвольського та С. Звєрєва, 1638 (РГАДА.-Ф. 123,-1637 №1.-Л. 113). 176 Допитові свідчення Івана Коростеля від 19 березня 1638 р. // Воссоединение... - Т. 1.-С. 194. 177 Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Т. VIII. - Ч. 1. - С. 290.
444 Частина IV. Козаки і мусульманські сусіди та Мельниці178. І хоча татари й цього разу не виправдали очікувань козаків, поголоски про нову військову спілку з кримцями гуляли по Україні. Путивльські купці, приміром, чули, що “піднімаються із За- порог черкаси, а хочуть приходити на українні литовські міста війною, а з’єдналися вони заодно з татарами”.179 Говорили, що “запорізькі козаки, з’єднавшись із татарами, ляхів багатьох побили”т. Повсюдна переконаність у теоретичній можливості союзу козаків з татарами була настільки великою, що навіть набагато пізніше у 1641 р. виступ козаків проти Варшави мислився у категоріях спілки з мусульманськими сусідами. У далекому Полоцьку, де ходили не¬ правдоподібні чутки про те, що козаки буцім “воювали польську землю біля Кракова”, велися розмови, ніби Військо Запорізьке між собою вирішило: “Якщо у нас католики й уніати білоруську віру віднімуть безповоротно, ми на короля піднімемо турецького царя і кримських татар, і тих запорізьких черкас, які пішли до турецького служити”ш. А на іншому фланзі - донському - ходили вісті, що буджацькі но¬ гайці перебувають “у зв’язках із запорізькими черкасами”182. Усі ці поголоски живилися реальними фактами автономного вій¬ ськового співробітництва окремих козацьких і татарських загонів. Активність спрямовувалася проти московського прикордоння і була складовою різкого зростання здобичництва українських козаків на сході після того, як по невдачі повстання 1637-1638 рр. для них значно звузилися можливості для морських і суходільних походів у південному напрямку. Упродовж 1643-1644 рр. козацько-татарські загони неодноразово шарпали різні московські “украйни”, тероризуючи місцеве населення і завдаючи посутніх збитків183. Прикметний епізод, який рельєфно відтінює триб прикордонного життя та специфіку низових контактів козаків і татар, стався в 1643 р. Спершу між заго¬ нами запорожців і татар виник бій, а потім “черкаси з татарами помирилися” і “пішли воювати заодно”184. Цей випадок надзвичайно яскраво відбиває природу співіснування на Степовому Кордоні. 178 ФлоряБ. Н. Запорожское казачество и Крим... - С. 54. 179 Відписка путивльського воєводи Н. Плєщєєва до московського царя Михайла Федоровича від ЗО травня 1638 р. // Воссоединение... - Т. 1. - С. 215. 180 Відписки путивльського воєводи М. Плєщєєва до московського царя Михайла Федоровича від 18 квітня та 1 травня 1638 р. // Воссоединение... Т. 1. - С. 209,214. 181 Допитові свідчення лучанина М. Богданова від 2 травня 1641 р. (РГАДА. - Ф. 79. - 1641 №1.-Л. 225). 182 Допитові свідчення астраханця І. Папка від 15 жовтня 1641 р. (РГАДА. - Ф. 127. - 1641 № 5. -Л. 237). 183 Ширше про це див.: Флоря Б. Н. Запорожское казачество и Крим... - С. 56-57. 184 Там же. - С. 56
ПІСЛЯМОВА Християнські козацтва, безумовно, відкрили нову сторінку в істо¬ рії Степового Кордону Європи. Під козацьким впливом він зазнав глибоких трансформацій, які посутньо змінили його обличчя та пе- редумовили подальше закриття на користь християнського світу. Попри на позір явну перевагу жорсткої конфронтаційної складової, здобреною ще й процесом конфесіоналізації, в козацькі часи Кордон не став роз’єднувачем на ментальному рівні. Стиль козацького життя, поведінкові стратегії козаків стосовно мусульманських сусідів, по¬ єднуючись з налаштованістю останніх не тільки на конфронтацію, а й на взаємодію, призвели до того, що реально існував лише відчува¬ ний усіма навколишніми суб’єктами фізичний Кордон як об’ємний простір земель, неконтрольованих державними чинниками. Комплекс відмінностей між скроєними на різний цивілізаційний лад суспіль¬ ствами, локалізованими по обидва боки Степового Кордону, так і не спровокував появи непрохідних демаркаційних ліній, як це було на деяких інших Великих Кордонах. Не допоміг у цьому навіть такий потужний в ті часи фактор як різноконфесійність. Релігійний кордон був ключовим виявом інакшості, фокусував на собі всі поділи, най¬ виразніше уособлював “чужість” конкурента з протилежного боку Степу, а прапор віри справно виконував функцію каталізатора й ви¬ правдання конфронтації. Проте й загострене для всіх релігійне пи¬ тання було не здатне обособити християнських і мусульманських суб’єктів. Козацькі спільноти, які перебували на вістрі контактів з мусуль¬ манським світом, постійно демонстрували це напрочуд рельєфно. Ніяке “бусурманство” сусідів, ніяке усвідомлення себе захисниками “Святого Хреста” не абсолютизували турка, татарина, ногайця як “ворога” й не були перешкодою для взаємодії на різних рівнях, включно з інтеграцією козаків у мусульманське середовище, а му¬ сульман - у козацьке, і навіть проживанням останніх в козацьких анклавах без переміни віри.
446 Про те, що мусульманський світ не сприймався козаками, цим християнським авангардом на Степовому Кордоні, як засадничо во¬ рожий та принципово неприйнятний свідчить також типологічна подібність ставлення українських козаків до мусульманських сусідів і християнської Московії. Неупереджений погляд на козацькі здо- бичницькі практики відтінює виразний перегук у цій царині: напади на московських послів, московське прикордоння й глибші райони краю, християнський ясир з Московії з метою торгівлі й використання як підневільної робочої сили, водночас готовність до військової служби правителям на умовах тимчасового військового підданства, міграція в обидва кінці тощо. А відтак у головах українських козаків релігійний кордон явно не набув всеохопного значення й не пере¬ творив мусульманських сусідів на непримиренних противників. Транслюючи в християнській світ таке сприйняття опонентів з протилежного боку Степового Кордону козаки ще й незворотно закрі¬ пили пунктирно позначений вже в часи як мінімум Київської Русі поділ Кордону на дві типологічно відмінні зони - східну й західну. Локалізація козацьких анклавів призвела до того, що у приукраїн- ському Полі устійнився поселенський тип Кордону, у примосков- ському - політичний. Західну зону українські еліти, а за їхнім посе¬ редництвом і Велике князівство Литовське та Річ Посполита, вважали частиною “своїх” земель, яку необхідно повернути, а українських козаків - за невід’ємну складову свого соціуму. При цьому налашто- ваність українського козацтва поширювати свої впливи щоразу далі на схід створювала передумови для звуження східної зони з одно¬ часним перенесенням сюди уявлень про належність відповідних те¬ ренів до “своїх”, колись втрачених земель. Одним із найвиразніших проявів цього процесу стане переконання еліти Гетьманщини про те, що Слобожанщина, утворена українськими переселенцями в Полі упродовж XVII ст., є органічною частиною українського світу й му¬ сить бути під булавою “ясновельможного”. Натомість у Московії на східну ділянку Степу й на козацькі ан¬ клави Волги, Дону. Яїка й Тереку дивилися як на територію, яку слід приєднати, а козаків трактували як об’єкт інтеграції до свого територіального й політичного тіла. Ні Поле, ні анклави тутешніх козаків не здобулися на “прописку” в ідеологічних обґрунтуваннях меж “царської отчини”. Так само розійшлися в самоідентифікації та ставленні до християнських державних чинників козаки, що водночас було проявом типологічних відмінностей в траєкторіях розвитку та історичній долі українського козацтва та козацьких спільнот східної зони.
447 В Україні козацтво відбулося як органічна складова українського світу, прип’ятого в ті часи до польсько-литовського стовбура. Іден¬ тичність козаків формувалася під зорею усвідомлення ними своєї вписаності в український соціум та у змаганнях за станові права і привілеї як “людей війни” у “вітчизні” Речі Посполитій. З часом козаки стали вважати себе представниками “народу руського”, висту¬ пали в його обороні, а внаслідок української Національно-визвольної війни середини XVII ст. перетворилися на осердя нової української політичної нації. Цілком інакше пішла справа на Дону, Волзі, Яїку й Тереку. Тут козацтва це не стан, як в Україні, а спільноти анклавного типу в глибині Кордону. Тутешні козацтва усвідомлювали себе особливими “козацькими” суспільними організмами, відмінними від усіх сусідів. Козаки культивували самодостатність своїх спільнот, непідлеглість Московії, не кажучи вже про будь-якого іншого сусіднього володаря. “Вітчизна” козаків не належала до “царської отчини”. Попри щонай¬ тісніші зв’язки з Московією, особливо з її прикордонням, та культ царя, козаки не вписували себе до московського соціуму, не прагнули посісти в ньому відповідне місце. їм було байдуже до внутрішніх проблем московського світу, якщо ті не зачіпали їхні можливості здобувати “козацький хліб”. Надідея козаків полягала у збереженні самоврядності й непідпорядкованості своїх анклавів за віддаленого необтяжливого патронування московського царя, яке б не сягало далі регулярної виплати “жалування” за служби. Будь-яке втручання у внутрішні справи, наприклад, Війська Донського, у ритуал прийняття царських послів і платні трактувалося як замах на суверенітет і від¬ кидалося з порога. Ґрунтована на таких засадах тотожність козацьких спільнот не дала їм пізніше асимілюватися в Російській імперії й дозволила дотягнути до трагічних більшовицьких експериментів по¬ чатку XX ст., усвідомлюючи свою відмінність від усіх сусідів з росі¬ янами включно. Уявлення про монолітність козацького світу, однотипність козаць¬ кої версії в різних куточках Степового Кордону, про спільну для усіх християнських козацтв “козацьку ідентичність” виглядає очевидним спрощенням. Насправді християнські козаки по різному були вписані до цивілізаційної ситуації, яка склалася навколо Степового Кордону. Українське козацтво, без сумніву, від свого зародження було інтег¬ ральною частиною української історії, а в середині XVII ст. зуміло круто змінити її ходу й відігравати центральну роль аж до остаточного знищення Московією ознак окремішності вмонтованих до імперії українських земель.
448 Історія козацтв Дону, Волги, Яїка й Терека не може в подібний спосіб бути вписаною до російського історичного наративу. До 1670-х рр., допоки тамтешнім козакам вдавалося успішно протистояти інтеграційному тиску Московії, вони функціонували як самостійні суспільні структури поза її політичним тілом, а головне усвідомлю¬ валися такими московською елітою. Ці козацтва ніколи не стали для Московії тим, чим виявилося для України козацтво з власного при¬ кордоння. Вони не тиснули на його соціальну ієрархію, не транслю¬ вали кордонний досвід демократизації, так і залишилися анклавами на далекій південній периферії. їхня історична місія виявилася куди вужчою - угноювати ґрунт для закриття Кордону на користь Мос¬ ковії, бути джерелом людських ресурсів для колонізації Передкавказзя та постачати військові контингенти для російської армії. Тому історія цих козацтв - цілком самостійний історичний наратив, на звивистому шляху якого трапилася неподоланна перешкода у вигляді накинутої московської зверхності, подібно до того, як це сталося з українським козацтвом, котре як українська політична нація середини XVII - середини XVIII ст. також не зуміло уникнути поглинення москов¬ ською державною машиною. Виникла амбівалентна ситуація, зрештою типова як на світовий досвід, коли під одним дахом співіснували різні історичні наративи: козацькі (у випадку з українськими козаками - український) й російський імперський, часткою якого стали усі хрис¬ тиянські козацтва Східної Європи. Проте у будь-якому випадку своїм позиціонуванням у християн¬ ському світі та особливостями ідентичностей козацькі спільноти ви¬ вели східну та західну зони Степового Кордону на різні функціональні орбіти. Східна розвивалася як самодостатня структура й підходить під теорію Великого Кордону X. Болтона, тоді як західна була уявлю- ваною частиною сили, яка її поглинула (українського світу). Така структурованість уможливлювала появу різних цивілізаційних ситуа¬ цій на Степовому Кордоні. У східній зоні існувала теоретична вірогід¬ ність закриття в перспективі Кордону безпосередньо кордонним на¬ селенням і створення на основі козацьких етнічних субстратів нових етносів, подібно до того, як це сталося на великих Кордонах Півден¬ ної та Латинської Америки. Західна зона була позбавлена такої мож¬ ливості. Через вписаність козаків в український соціум, під час за¬ криття Кордону не могло постати нової етнічної спільноти. Ситуація тут нагадувала балканський аналог, де граничари, гайдуки, ускоки та секеї чулися, як і українські козаки, складовими того чи іншого хрис¬ тиянського претендента на тутешній військовий кордон з Османською імперією і в такій іпостасі брали участь у кордонному житті.
449 Уже доба генези козацьких спільнот виразно демонструє наскільки різними була доля східної та західної зони Степового Кордону. По¬ при броунівський рух різноетнічного люду в обох його частинах та один і той же принцип формування субстратів козацтв на основі перехресних етнічних допливів на терени козакування, кінцеві ре¬ зультати виявилися неоднаковими. В Україні, де козацтво формува¬ лося на стичному прикордонні, явна перевага була за представниками українського світу, й новий суспільний організм постав як складова останнього, попри те, що в жилах багато кого текла татарська, москов¬ ська, польська, литовська і т. д. кров. Врешті, було на кого взорувати, адже вкраплення представників різних етносів мали й міщани та шляхта, основні донори українського козацтва. Натомість у східній зоні козацтва виникали на територіях, відрізаних від прикордоння широченною смугою Поля, що суттєво розмивало перевагу вихідців з московського та рязанського прикордонь, провокувало куди інтен- сивнішу етнічну мішанину, ніж в українському варіанті, спровокувало формування у світогляді посталих козацьких анклавів відчуття своєї інакшості порівняно з усіма спільнотами-донорами. Довершили справу відмінності соціального складу донорів в українському варіанті, з одного боку, і решти козацтв - з іншого. Козакування в Україні перетворилося на престижне заняття для вихідців з еліт. Досить тривалий час охоче вправлялися навіть князі. Локалізація козацьких країв на прикордонні, політичний характер Степового Кордону резонували з притаманними князям і шляхті чес¬ нотами, пов’язаними з військовою справою. Опір разом з козаками нападникам-татарам, відплатні здобичницькі акції, сплановані зі влас¬ ної руки військові походи та суто здобичницькі рейди- усе це добре вписувалося в ідеї, пошуку рицарської слави, боротьбу з ворогами “Святого Хреста”, служіння вітчизні. Козакування і козацтво опови¬ вав ореол військової доблесті, звитяги, гідного стилю життя, “як лю¬ дям рицарським належить". Під такою приправою відбулося “обоя- рення” козацтва в середині XVI ст., що мало далекосяжні наслідки. Козацтво поповнилося вихідцями з еліти, котрі занесли ідею станових привілеїв, приваблені можливостями під козацьким прапором, тобто під прапором “людей війни” по факту, повернути привілеї, втрачені під час “ревізії шляхетства”. Стежка, яка вела зі шляхетського серед¬ овища до козаків, ніколи не заростала. Українські козаки постійно були тісно зв’язані зі шляхтою, постійно перебували під впливом шляхетського етосу та концепцій, які роїлися в колах еліти. Звідси і прагнення самим посісти місце “під сонцем”, і здатність стати “новою оздобою” Православної церкви в Україні та сприйняти навіювану 29-1217
450 ідею входження козацького стану до православної моделі української ідентичності. Натомість козацтва Дону, Волги, Яїка й Тереку сформувалися як сплав вихідців з низових суспільних верств. Локалізація козацьких анклавів у глибині Степового Кордону зробила козацькі середовища непривабливими для еліт. До всього в Московії, яка на відміну від Польсько-Литовської держави, одразу поклала око на ці козацтва, не існувало запиту на те, щоб котрийсь прошарок еліти міг звернути увагу на козаків як на знаряддя реалізації своїх станових інтересів. Пізніша Смута розгорталася на зовсім інших мотивах, ніж “обоярення” українського козацтва. В української ж шляхти не виникало потреби звертати уваги бодай на Дон, адже під боком були свої козаки. У підсумку до лав жодного з козацтв східної зони Степового Кордону так і не влилося помітної частки вихідців із суспільної верхівки, які б прив’язали козаків до московського соціуму, занесли вірус станових змагань та уявлень про належність до “московського народу”. Пооди¬ нокі випадки, коли до козацького берега прибивалися представники соціальних еліт, насамперед з дрібних рязанських поміщиків, погоди аж ніяк не робили. Зв’язки козаків із суспільними верхами були не¬ змірно слабшими, ніж в українських козаків, і не призвели до по¬ рівняльних наслідків. І то не тільки в царині ідентичностей та со¬ ціальної постави. Добре помітно, що інтелектуальні горизонти українських козаків виявилися суттєво ширшими, ніж в решти козацтв. Верхівка перших з часом стала свідома інституційної моделі Речі Посполитої, давала собі раду в тому, що ця держава двох народів польського та литов¬ ського, має у своєму складі “народ руський”, який потребує “заспо¬ коєння прав і свобод”. Козацьке середовище виявилося здатним сприй¬ няти уявлення української еліти про “кордони руські”, самодостатність українського світу та про поєднання його з польським за наслідками Люблінської унії не інакше як “держав руських?'. І саме на таких за¬ садах плюс забезпечення станових претензій козаків мусив бути зреформований устрій Речі Посполитої при одночасному визнанні православної ієрархії та вирішенні релігійних проблем православних. Зрештою, козаки тверезо усвідомлювали свою суб’єктність у міжна¬ родних взаєминах, прагнули найматися до сусідніх володарів на службу через письмові угоди, отримання знаків визнання, взаємопри- сягу сторін. Договори з Кримом у часи Шагін-Ґірея демонструють мислення козацької верхівки категоріями Війська Запорізького як територіального суб’єкта та представника цілого українського соціуму. Усе це готувало ґрунт для появи в середини XVII ст. концепцій
451 улегітимнення Козацької держави, її еліти та правителя, для подаль¬ шого осмислення козацькими інтелектуалами проблеми походження козаків, історії українського світу, для конструювання у XVIII ст. історичних міфів, і козацького, і новошляхетського. Нічого подібного не бачимо в середовищі донських, волзьких, яїцьких, терських та гребінських козаків. Замкнувшись у своїй само¬ достатності, не маючи інтелектуальних зв’язків із сусідніми елітами, вони жодним чином не переймалися такими “високими матеріями”. Від Московії потребували лише регулярного жалування та віддаленого патронату царя й “били по руках” московським посланцям, коли та час від часу пробувала зазіхати на суверенітет. До устроєвих моделей, політичних концепцій, стосунків у рамках еліт, проблем “царської отчини” та обґрунтування експансіоністських устремлінь Московії їм не було ніякого діла. Козацтва не піднімалися до ідеї оформлених на папері і заприсяжених військово-політичних союзів з мусульман¬ ськими сусідами й відповідно трактувалися останніми. Усні замирення з азовцями, спільні військові акції з ногайськими татарами ґрунтовані на домовленостях цього ж типу, виглядають дуже блідо на тлі прак¬ тик українського козацтва. На прикладі типологічних відмінностей між українським козаками й козацтвами східної зони Степового Кордону в царині самоіденти- фікації, соціального обличчя, уявлень про “вітчизну” добре видно, наскільки велике значення мав для козаків так званий “сенс місця”. Локалізація козацьких земель стала тією катапультою, яка запустила козацькі спільноти на різні орбіти. Суттєво вплинув і той факт, що козацькі землі були розташовані в різних морських регіонах - Чорно¬ морському та Каспійському. Периферійність останнього в розрахунках основних претендентів на закриття Степового Кордону відпочатково обмежила загальну впливовість волзьких, яїцьких, терських та гребін¬ ських козаків, звузила діапазон дій, зменшила привабливість цих козацтв для потенційних приходьків. Натомість вмонтовані в Чорно¬ морський регіон українські та донські козаки були покликані вису¬ нутися на передні ролі. Одним із важливих наслідків тих імпульсів, які струмували від ефекту локалізації козацьких територій, стало беззаперечне лідерство українських козаків у козацькому світі. Жодне з інших козацтв не могло зрівнятися з ним за своєю чисельністю, загальною потугою, інтенсивністю та різноманіттям заходів, спрямованих на мусульман¬ ських і християнських сусідів, на козацькі спільноти. Виникнувши набагато раніше за інших, українське козацтво посутньо спричинилося до закозачення східної ділянки Степового Кордону. До середини 29*
452 XVII ст. воно вело перед аж поки не переключилося на збудовану власноруч Українську Козацьку державу й не ослабило уваги до волзько-донського флангу. Кількісні параметри українських козаків постійно не менш як удвічі переважали чисельність інших козацтв разом узятих. У проти¬ стоянні з опонентами по інший бік Кордону українські козаки ліди¬ рували по всіх основних напрямках: територіальний вимір протисто¬ яння (від Причорномор’я до Каспію), масштаби та кількість морських і сухопутних походів, облоги, штурми та оволодіння ворожими фор¬ тецями (з Азовом включно), втручання у внутрішні справи Криму, завдані матеріальні та моральні збитки. Саме завдяки активному ком¬ бінуванню військових акцій з Дніпра і Дону була забезпечена частота й потужність морських походів з території Війська Донського, а масові курсування козацьких загонів між Запоріжжям і Доном надали дон¬ ському козацтву додаткової потуги проти опонентів. Українські козаки цементували козацький пояс та його здатність витримувати протибор¬ ство як із мусульманськими сусідами, так і з зазіханнями Московії на суверенітет козацьких анклавів. Невипадково донські козаки піддалися Москві невдовзі по тому, як українські різко збавили оберти стосунків з Доном. А вибивши осьовий елемент, Московія вдалася до демонтажу самодостатності менш потужних козацтв. Якщо моделі ідентичностей та стосунків з християнським світом проливають світло на типологічну різнорідність козацьких спільнот, то стратегії козацько-мусульманських взаємин навпаки відтінюють типологічно споріднені риси, а заодно й природу співіснування на Степовому Кордоні. Козацький спосіб життя скрізь передбачав пріоритет волі громади, принцип ради як найвищої санкції, виборність провідників та стар¬ шини. На цих засадах скрізь, за винятком специфічної ситуації у се¬ редовищі волзького козацтва, відбулася консолідація козацьких ватаг у Військо як військово-територіальну організацію. Але відмінності між українськими козаками та рештою козацтв у моделях поєднання з християнським світом спровокували в українському варіанті швидше, ніж де-інде, розмивання позицій вальної ради й розширення компе¬ тенції гетьмана та старшини. У такий спосіб були закладені підвалини для виникнення пізніше концепцій призначення полковників та со¬ тників гетьманом, “самодержавства руського”, спадкового гетьманату, “нової шляхти”. У решті Військ процес концентрації влади у військо¬ вих отаманів та затухання ролі кола розпочнеться куди пізніше. У світоглядних орієнтирах усіх козацтв військова справа тракту¬ валася як найдостойніше заняття, осердя козацького способу життя
453 та основний засіб здобування “козацького хліба”. Пошуки військової слави, прояви доблесті і відваги - найперші чесноти. Здобичництво на території мусульманських сусідів, у Полі, на християнському при¬ кордонні - найприродніша потреба. На основі засадничої спорідненості організації внутрішнього життя, однотипності основних способів здо- бичництва та інтересів у захисті “вольностей” між козацькими спіль¬ нотами сформувалося особливе взаємосприйняття, ґрунтоване на відчутті “не чужості” (але й нетотожності) та органічної близькості. Найвиразнішим проявом цієї риси, яка виконувала роль фундаменту міжкозацьких взаємин, був правовий статус козаків-приходьків в інших козацьких анклавах, базований на нерегламентованості часу й місця перебування, правом брати участь у роботі рад/кіл та прожи¬ вати осібними групами на чолі зі власними отаманами. Козацькі спільноти напрочуд рельєфно відтінили символічний характер східноєвропейського Степового Кордону як зони не тільки різноманітних конфронтацій, а й не менш багатовимірної взаємодії. Кордон підштовхував до протиборства і поєднання зусиль, до вій¬ ськового протистояння і співіснування, що виразно проявилося вже на зорі появи козацького поясу. Як зорієнтований на тісну взаємодію з мусульманськими опонентами авангард християнського світу козаки, поставши на пні активної етнічної мішанини за участю вихідців з іншого боку Кордону, назавжди залишилися етнічно терпимими й безболісно інтегровували приходьків-мусульман. Брак суто етнічних упереджень до татар, ногайців, турків etc, до вихідців із цих середо¬ вищ назавжди став візитною карткою усіх козацьких спільнот. Опо¬ нентами вони стали для козаків лише тому, що так само претендували на Степовий Кордон та здійснювали набіги на християнське при¬ кордоння, а не через те, що були тюрками чи мусульманами. Не обходив козаків і спосіб життєдіяльності сусідів. Козаки не мали нічого проти військових союзів, знаків визнання та платні від “бу¬ сурман”, не кажучи вже про буденні позаконфронтаційні стосунки. А донці навіть утворили на теренах Війська Донського окрему категорію населення - “донських татар”. Території, зайняті мусульманськими сусідами, розглядалися ко¬ заками як головна зона для здобичництва та пошуку вояцької слави. Звідси постійний потяг до суперництва, відплатних акцій і власних військових планів. Водночас інстинкт забезпечення стабільних пере¬ думов для успішного пошуку “козацького хліба” підштовхував до відмови від концепції “випаленої землі”, до встановлення певних правил гри, як це, наприклад, відбулося між донцями та азовцями з приводу зобов’язань навзаєм не палити сіно. Тому так дивували су¬
454 часників одиничні випадки справжнього плюндрування козаками об’єктів нападу, а не ті екзальтовані перебільшення, якими перепов¬ нені інформації стосовно козацьких морських і сухопутних виправ. Українські ж козаки взагалі підійшли до розуміння фатальності для існування козацького світу можливого закриття Кордону чи навіть вужчого й реальнішого варіанту - устійнення більш-менш тривалого миру між Річчю Посполитою та Туреччиною. Крім того, вони пер¬ шими з козацтв почали використовувати татар як чинник своїх зма¬ гань у християнському світі. Тож, на ціннісному рівні в козацькому світогляді існував фактично лише один релігійний кордон між козаками та мусульманським світом. Віра сусідів було для них важливим роз’єднувальним чинником. Гасло протистояння з невірними, ворогами “Святого Хреста”, козацтва ви¬ користовують активно, і не лише з риторичною метою. Вони усвідом¬ лювали себе захисником християнства від “бусурман”, особливо ці¬ нували свою місію визволення з неволі християнського полону. Проте, подібно до інших поділів, релігійні відмінності не абсолютизувалися, не ставали перешкодою для взаємодії на різних рівнях включно з інтеграцією козаків у мусульманські середовища. Донці ж не охре- щували “донських татар” і проживали пліч-о-пліч з “бусурманами”. Непоодинокими були випадки потурнацтва представників різних ко¬ зацьких спільнот. Не існувало ментальних перешкод для переселення цілих козацьких загонів на територію мусульманських сусідів, а в середовищі українських козаків не раз траплялися випадки, коли до Криму перебиралися такі загони. На Дону подібні практики розпо¬ чинають фіксуватися з останньої чверті XVII ст. на тлі загострення стосунків з Московією, віддзеркалюючи однотипність підходів донців та українських козаків до мусульманських чинників. Саме в такий спосіб, поєднуючи батіг військового тиску на сусі¬ дів з пряником позаконфронтаційних стосунків, а також турбуючись про забезпечення відтворюваності ресурсу, щоб постійно мати з чого добувати свій хліб, козаки виконували роль провідника глибинних інтересів християнського світу на Степовому Кордоні. Козацька вер¬ сія опанування Кордону, базована на створенні буферної зони, вияви¬ лася напрочуд вдалою. Степовий Кордон не перетворився на статич¬ ний, тим більше на кордон відторгнення опонентів. Закладена в часи генези козацтв специфіка співіснування з опонентами стала джерелом козацької сили, а не слабкості, дозволивши козакам по повній реалі¬ зувати свій потенціал. Інша справа, що цей потенціал виявився у кожної спільноти своїм.
БІБЛІОГРАФІЯ І. Джерела 1.1. Неопублтовам Archiwum Glöwne Akt Dawnych Archiwum Korony Warszawskiej. - Oddziai kozacki. Archiwum Radziwillöw. - Oddziai II. - № 319, 714, 813, 819; Oddziai V. -№> 11546, 13368, 13368 Archiwum Potockich z Lancuta. - № 1526, 1574, 1583. Archiwium Publiczne Potockich. - № 9. - T. 2. Archiwum Zamoyskich. - № 153, 289, 337, 637, 675, 687, 698, 703, 720, 802, 3028, 3036,3112. Extranea IX Polen. - № 59. - Volumin. 89, 90; № 63. - Volumin 104, № 67. - Volumin 115; № 70. - Volumin 124; № 73. - Volumin 141. Metryka Koronna. - Libri Legationum. - № 32, 33. Teki Naruszewicza. - № 10. Zbior Branickich z Suchej. - № 155/181. Zbior Komierowskich. - № 57/74. Archiwum wojewodski w Krakowie Archiwum Sanguszköw. - № 75/2 Haus- Hof und Staats Archiv Polen 54. - Polonica 1624. Российский государственный архив древних актов Ф. 79. - Сношения России с Польшей. - 1641 № 1 Ф. 89. - Сношения России с Турцией. - Кн. 2; 1613 № 1, 1614 № 1, 1615 № 3, 1615 № 4, 1616 № 1, 1616 № 2, 1621 № 3, 1622 № 1, 1622 № 2, 1623 № 2, 1624 № 2, 1628 № 2, 1630 № 5, 1631 № 1, 1634 № 1, 1634 № 5, 1635 № 2, 1637 № 1. Ф. 115. - Кабардинские, черкесские и другие дела. - 1630 №1, 1630 № 2 Ф. 123. - Сношения России с Крымом. - Кн. 11, 16; 1623 № 6, 1623 №7, 1624 № 9, 1624 № 18, 1624 № 19, 1625 № 1, 1628 № 1, 1629 № 9, 1630 № 1, 1630 № 17, 1631 № 1, 1634 № 5, 1637 № 1. Ф. 127. - Сношения России с ногайскими татарами. - Кн. 9, 10; 1631 № 1,1635 № 1, 1636 № 1, 1637 № 1, 1639 № 1, 1641 № 5, 1642 № 1.
456 Бібліографія Ф. 210. - Разрядный приказ: Белгородский стол. - Стб. 8, 11, 24,39, 40, 54, 64, 82, 83, 98, 183, 198, 204, 207, 215, 312, 408. Владимирский стол. - Стб. 21, 32, 62, 77, 93. Московский стол. - Стб. 11, 13, 27, 75, 82, 312, Новгородский стол. - Стб. 8. Приказной стол. - Стб. 3, 7, 9, 10, 12, 14, 18, 24, 31, 36, 37, 40, 54, 76, 91, 93, 100, 162, 2518. Севский стол. - Стб. 77, 105. Latvijas valsts vestures arhivs F. 673. Op. 1. - № 1224. Biblioteka Czartoryjskich № 110 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 6633). № 120 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 6665). № 325 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 11713). № 354 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 11579). № 365 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial miktofilmow. - Mf. 1547). № 2245 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 9162). Biblioteka Jagiellonska № 2/1952 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 12611). № 102 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 831). № 109 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 2030). № 211 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 1033). № 352/11 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 4289). № 3596/1 (Mf. P. 1112). № 3596/2 (Mf. P. 1113). Biblioteka Narodowa Oddzial r^kopisow. - Ksi^gi akcesyjne № 6564, 6566. Biblioteka Ossolinskich № 2280 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 26432). № 3169 / III (Biblioteka Narodowa. - Oddzial miktofilmow. - Mf. 9932). № 3173 / III (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 9935). Biblioteka PAN w Krakowie № 277 (Biblioteka Narodowa. - Oddial mikrofilmow. - Mf. 25650). № 367 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 7877). № 1051 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmow. - Mf. 21986).
Бібліографія 457 Biblioteka PAN w Kôrniku № 317 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 36389). № 325 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 2632). № 326 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 2722). № 330 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial miktofilmôw. - Mf. 2654). № 341 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 2629). Biblioteka Raczynskich № 30 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 50210). № 33 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 8849). № 88 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 3723). Biblioteka Uniwersytretu Warszawskiego Oddzial rçkopisôw. - № 46 (Biblioteka Narodowa. - Oddzial mikrofilmôw. - Mf. 13305). 1.2. Опубліковані джерела Акты исторические, собранные и изданные Археографическою комиссией. - Санкт-Петербург, 1841. - Т. 3 Акты Московского государства. - Санкт-Петербург, 1890. - Т. 1; Санкт- Петербург, 1894. - Т. 2. Акты, относящиеся к истории Войска Донского. - Новочеркасск, 1891. - Т. 1. Акты, относящиеся к истории Западной России. - Санкт-Петербург, 1848. - Т. 2: 1506-1544. Анонім. Розгром татар і турків... І І ВирськийД. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Археографический сборник документов, относящихся к истории Северо- Западной Руси. - Вильно, 1870. - T. VII. Архив Юго-Западной России. - Киев, 1863. - Ч. III. - Т. 1. д’Асколі Эмиддио Дортелли. Описание Черного моря и Татарии // Записки им¬ ператорского Одесского общества истории и древностей. - Одеса, 1902. - T. XXIV. Бедржицъка А. Звіт про роботу козацької комісії у Києві в січні 1622 року // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 2006. - T. CCLII. Белокурое С. А. Сношения России с Кавказом. Вып.1:1578-1613 //Чтения в Им¬ ператорском Обществе истории и древностей российских. - Москва, 1888. - Кн. 3. Боплан Г. Л. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. - Київ, 1990. Брехуненко В., Нагельський М. Дванадцять листів гетьманів Війська Запорозь¬ кого XVI - першої половини XVII століття з польських рукописних зібрань // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Київ, 2004. - Вип. 8/9. Брехуненко В. “Я бусурмани, але своєї присяги дотримуюсь: про стереотипи взаємосприйняття українських козаків і татар у середині 1620-х pp. // Terra
458 Бібліографія Соззасогшп: студії з давньої і нової історії України. Науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. - Київ, 2007. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. - Москва, 1953. - Т.1. Гейденштейн Р. Історія Польщі по смерті Сигізмунда Августа // Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Гейденштейн Р. Коментарі Московської війни І І Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Гсиїенко О. Крим у 1438 р. (подорожні нотатки Перо Таруфа // Україна в ми¬ нулому. - Львів, 1996. - Випуск VIII. Голубее С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. - Киев, 1883.-Т. 1. Дневник последнего похода Стефана Батория на Россию (осада Пскова) и дипломатическая переписка того времени, относящаяся главным образом к заклю¬ чению Запольского мира (1581-1582). - Санкт-Петербург, 1867. Документа російських архівів з історії України. - Львів, 1998. - Т. 1: Докумен¬ ти до історії запорозького козацтва 1613-1620 рр. Дополнения к актам историческим. - Санкт-Петербург, 1872. - Т. 12. Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1908. - Т. VIII. Киевская старина. - Киев, 1898. - Кн. 1. Книга посольская метрики Великого княжества Литовського, содержащая в себе дипломатические сношения Литвы в государствование короля Сигизмунда- Августа (с 1545 по 1572). - Москва, 1843. - Т. 1. Ковальский Н. П., Мыцык Ю. А. Анализ архивных источников по истории Украины XVI-XVII вв. - Днепропетровск, 1984. Котошихин Г. Россия в царствование Алексея Михайловича. - Санкт-Петербург, 1906. Кулиш. П. А. История воссоединения Руси. - Москва, 1874. - Т. 2. Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. - Москва, 1877. - Т. 1. Лебедевская летопись // Полное собрание русских летописей. - Москва 1965. - Т. XXIX. Литовська метрика. Книга 561. Ревізії українських замків 1545 р. - Київ, 2005. Любенсъкий С. Оцінка помилок твору Юлія Беллі “Лавровий вінок австрійців ” // Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Маржерет Ж. Состояние Российской империи и Великого княжества Моско¬ вии // Россия XVI-XVII вв глазами иностранцев. - Ленинград, 1986. Материалы для истории Войска Донского. Грамоты. - Новочеркасск, 1864. Мицик Ю. Михайло Дорошенко // Україна в минулому. - Київ; Львів, 1993. - Вип. 5. Мицик Ю. А. Листа Петрижицького-Кулаги // Козацтво. - 1996 № 1. Мицик Ю. Два листа гетьмана Нероди (Бородавки) // Марра Мипсіі. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996.
Бібліографія 459 Мицик Ю. Нові дані до біографії Петра Конашевича-Сагайдачного // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 1998. Мицик Ю. А. Кілька документів до історії козацько-татарського союзу 1625 р. та православної церкви в Україні // Рукописна та книжкова спадщина України. - Київ, 1998. - Випуск 4. Мицик Ю. Польський публіцистичний трактат першої чверті XVII ст. про за¬ порозьке козацтво // Український археографічний щорічник. - Київ, 2004. - Вип. 8/9. Новый документ о Сагайдачном // Киевская старина. - 1902. - Т. 79. Оржелъсъкий С. Справи безкоролів’я по смерті безсумнівній Сигізмунда Ав¬ густа // Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Орлов А. Исторические и поэтические повести об Азове (взятие 1637 г. и осадное сидение 1641 г.). Тексты. - Москва. 1906. Памятники, изданные Киевскою коммисиею для разбора древних актов. - Киев, 1846. - Т. II. Папроцький Б. Сад королівський II Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание русских летопи¬ сей. - Москва 1965. - Т. XIII. Петрицій Я. Історія справ у Польщі славного року 1620 // // Вирський Д. Річ¬ посполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Посольская книга по связям с Ногайской Ордой (1576). - Москва, 2003. Продолжение Древней Российской Вифлиофики. - Санкт-Петербург, 1793. - Т. VII; Санкт-Петербург, 1793. - Т. VIII; Санкт-Петербург, 1794. - Т. IX; Санкт- Петербург, 1795. - Т. X; Санкт-Петербург, 1801. - Т. XI. Пясецький П. Хроніка подій у Європі // Вирський Д. Річпосполитська історіо¬ графія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Реєстр Війська Запорізького 1649 року. Транслітерація тексту. - Київ, 1995 Ремезовская летопись // Сибирские летописи. - Санкт-Петербург, 1907. Русская историческая библиотека. - Санкт-Петербург, 1898. - Кн. XVIII: Дон¬ ские дела. - Кн. 1; Санкт-Петербург, 1906. - Т. XXIV: Донские дела. - Кн. 2; Санкт- Петербург, 1909. - Т. XXVI: Донские дела. - Кн. 3; Санкт-Петербург, 1913. - Т. XXIX: Донские дела. - Кн. 4; Юрьев, 1914. - Т. XXX: Литовская метрика. Отделы первый-второй. Часть третья. Книги публичных дел. Том первый; Петроград, 1917. - Т. XXXIV: Донские дела. - Кн. 5. Собеський Я. Книга коментарів Хотинської війни // Вирський Д. Річпосполит¬ ська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Собрание государственных грамот и договоров, хранящихся в Московском архиве коллегии иностранных дел. - М., 1823. - Т. 2. Сборник императорского русского исторического общества. - Санкт-Петербург, 1882. - Т. 35: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Польсько-Литовским; Санкт-Петербург, 1884. - Т. 41: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымом, Ногаями и Турцией. - Т. 1: с 1474 по 1505 год, эпоха свержения монгольского ига в России; Санкт-Петербург, 1894. - Т. 95: Памятники дипломатических сношений Московского государства с Крымом, Ногаями и Турцией. - Т. 2: 1508-1521.
460 Бібліографія Старовольський Ш. Полонія 11 Вирський Д. Річпосполитська історіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Старовольський Ш. Лицарство польське // Вирський Д. Річпосполитська іс¬ торіографія України (XVI - середина XVII ст.) - Київ, 2008. - Т. 2. Сухоруков ВД. Историческое описание земли Войска Донского. - Новочеркасск, 1867.-Т. 1. Універсали Богдана Хмельницького. - Київ, 1998. Федорук Я. Запорозький писар Янчі Бегер і виплата козацького жолду в епоху Стефана Баторія. 1578-1783 pp. // До джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. - Київ; Львів, 2004. Akta historyczne do panowania Stefana Batorego krola polskiego od 3 marca 1578 do 18 kwietnia 1579. Biblioteka ordynacji Krasinskich. Muzeum Konstantego Swidzinskiego. - Warszawa, 1881. - T. V-VI. Archiwum Jana Zamoyskiego. - Warszawa, 1909. - T. 2, 4 Eryka Lassoty і Wilhelma Beauplana opisy Ukrainy. - Warszawa, 1972. Golqbiowski S. Szahin Giraj і Kozacy // Biblioteka Warszawska. - Warszawa, 1852.-T. 2. Grabowski P. Polska nizna albo osada polska. - Krakow, 1859. Korespondencja Stanisiawa Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632— 1648. - Krakow, 2005. Kronika Marcina Bielskiego. - Sanok, 1856. - T. III. Kszysztofa Radziwilla sprawy wojenne і polityczne 1621-1632. - Paryz, 1859. Listy polskie XVI wieku. - Krakow, 1998. - T. 1. Listy Stanisiawa Zölkiewskiego 1584-1620. - Krakow, 1868. Listy ksi^cia Jerzego Zbaraskiego, kasztelana krakowskiego z lat 1621-1631 // Scriptores rerum polonicarum. - Krakow, 1880. - T. V. Lubieniecki A. Poloneutichia. -Lwow, 1843. Michalonus Lituani de moribus Tartarorum, Lituanorum et Moschorum fragmina X, multiplici historia referta. - Basle, 1615. Okolski S. Dyariusz transakcyi wojennej mi^dzy wojskiem koronnem і zaporoskiem w r. 1637. Tudziez kontynuacya dyaryusza wojennego w roku 1638. - Krakow, 1859. Palczowski K. O kozakach jesli ich znosic czy nie diskurs. - Krakow, 1618. Pami^tniki do zycia і sprawy Samuela і Krzysztofa Zborowskich. - Lwow, 1846. Pami^tniki o Samuele Zborowskim. - Poznan. - 1844. Paprocki B. Herby rycerstwa polskiego. - Krakow, 1858. Pisma Stanisiawa Zölkiewskiego, kanclerza koronnego і hetmana - Lwow, 1861. Pulaski K. Dzikie pola // Szkice historyczne. - Krakow, 1887. Relacje nunciuszöw apostolskich і innych osob o Polsce od roku 1548 do 1690. - Berlin; Poznan, 1864. - T. 1. Starowolski S. Pobudka albo rada na zniesienie Tatarow petekopskich. - 1618. Stosunki z M^gli-Girejem, chanem tatarow perekopskich (1469-1515). Akta і listy. - Krakow; Warszawa, 1881. Ukrainne sprawy. - Lwow, 1842. Volumina Legum. Przedruk zbioru praw staraniem XX. Pijarow w Warszawie od r. 1732 do 1773. - Petersburg, 1859. - T. 2 (1550-1609). Zbiör pami^tnikow historycznych o dawnej Polscze. - Lwow, 1833. - T. VI.
Бібліографія 461 Zbiör pami^tniköw do dziejöw polskich. - Warszawa, 1858. - Т. II. Zrödla dziejowe. - Warszawa, 1877. - Т. IV: Pocz^tki panowania w Polsce Stefana Barorego 1575-1577. Listy, uniwersaly, instrukcje. II. Література Антонович M. Студії з часів Наливайка. - Прага, 1941. Астапенко М. П. Донские казаки в 1550-1920 гг. - Ростов-на-Дону, 1992. Ардашев В. Походы казаков в Северной России в начале XVII в. // Киевская Старина. - 1900. - № 69. Багалей Д. Очерки из истории Степной окраины Московского государства. - Москва, 1887. Баран О. Козацько-перські взаємини в творах Пієтра делла Валле. - Вінніпег, 1985. Баранович А. И. Население предстепной Украины в XVI веке // Исторические записки. - Москва, 1950. - Т. 32. Барвінський Є. Причинки до історії зносин цісаря Рудольфа II і папи Климен- тія VIII з козаками р. 1593-1594 // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1896. - Т. 10. Беннигсен А. Лемерсъе-Келъкеже Ш. Московия, Османская империя и кризи наследования ханской власти в Крыму в 1587-1588 гг. // Восточная Европа Средне¬ вековья и раннего Нового времени глазами французских исследователей. - Казань, 2009. Беннигсен А. Турецкий поход под Астрахань в 1569 г. по материалам “Реестров важних дел” Османского архива // Восточная Европа Средневековья и раннего Нового времени глазами французских исследователей. - Казань, 2009. Бенигсен А., Бериндей М. Астрахань и политика в степях Северного Причер¬ номорья (1587-1588) // Восточная Европа Средневековья и раннего Нового време¬ ни глазами французских исследователей. - Казань, 2009. Бентковский И. Гребенцы. Историческое иссследование. - Москва, 1889. Вернадский В. Н. Новгород и Новгородская земля в XV веке. - Москва; Ле¬ нинград, 1961. Білоус Н. Київ наприкінці XV - у першій половині XVII століття. Міська рада і самоврядування. - Київ, 2008. Боук Б. Фронтир или пограничье? Роль зыбких границ в стории донского ка¬ зачества // Социальная организация и обычное право: Материалы научной конфе¬ ренции. - Краснодар, 2001. Брайчевсъкий М. До питання про походження запорізького козацтва // Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 2003. - Т. CCXLIII. Брехуненко В. Стосунки українського козацтва з Доном у XVI - середині XVII ст. - Київ; Запоріжжя, 1998. Брехуненко В. Запорожець на Дону (правовий статус українських козаків на теренах Війська Донського в першій половині XVII ст. // Соціум. - 2002 № 1. - С. 150. Брехуненко В., Леп \явко С. Українське козацтво і Московія в XVI - першій половині XVII ст. І І Переяславська рада 1654 року: історіографія та дослідження. - Київ, 2003.
462 Бібліографія Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська Рада 1654 року. - Київ, 2005. Брехуненко В. Типологія Степового Кордону Європи і перспектива досліджен¬ ня історії східноєвропейських козацтв І І Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - Київ, 2006. Бугиев П. П. История посольств и дипломатических отношений Русского и Иранского государств с 1586 по 1612 гг. - Москва, 1976. Бушев П. П. История посольств и дипломатических отношений Русского и Иранского государств в 1613-1621 гг. - Москва, 1987. Быкадоров И. Ф. История казачества. - Прага, 1930. - Кн. 1. Вельяминов-Зернов В. В. Исследование о касимовских царях и царевичах. - Санкт-Петербург, 1863. -Ч. 1, Санкт-Петербург, 1864. -Ч. 2. Винар Л. Козацька Україна. - Київ; Львів; Острог; Нью-Йорк; Париж, 2003. Виноградов В. В. Магомадова Т. С. О времени заселения гребенскими казака¬ ми левого берега Терека // История СССР. - 1975. - № 6. Войтович Л. В. Степи України у другій половині XIII - середині XV ст. І І Іс¬ торія Українського козацтва. - Т. 1. Галенко О. “Лук та рушниця” в рицарській символіці українського козацтва: до питання про східно-західні впливи на Україні в XVI-XVII ст. // Месііауаііа ІІсгаіпіса: Метальність та історія ідей. - 1998. - № 5. Гальцев В. С. Из истории колонизации Северного Кавказа // Известия Северо- Осетинского научно-исследовательского института. - Орджоникидзе, 1957. - Т. 19. Гермайзе О. Україна та Дін у XVII ст. // Записки Київського інституту народної освіти. - Київ, 1928. - Кн. 3. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - Київ, 1994. Головко О. Б. Проблема дослідження історичних попередників українського козацтва // Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. - Київ, 2006. - Т. 1. Горобець В. Українсько-російські змагання за Білорусь (1654-1659 рр.) // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво - Київ, 1998. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосун¬ ки з Москвою та Варшавою. - Київ, 2001. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. - Київ, 2009. Грушевський М. С. Історія України-Руси. - Київ, 1994. - Т. 1; Київ, 1993. - Т. IV: ХГУ-ХУІ віки відносини політичні; Київ, 1995. - Т. VII: Часи козацькі; Київ, 1995. - Т. VIII: роки 1626-1650. - Частина 1: Від Куруківщини до Кумейщини (1626— 1638). Дашкевич Я. Р. Українсько-іранські переговори напередодні Хотинської війни // Український історичний журнал. - 1971. - № 9. Дашкевич Я. Р. Большая граница Украины: этнический барьер или этноконтактная зона? // Этноконтактные зоны в в Европейской части СРСР: История, динамика, методы изучения. - Москва, 1989. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (14-18 ст.) // Записки На¬ укового товариства імені Шевченка. - Львів, 1991. - Т. ССХХІІ. Дашкевич Я. Р. Ясир з України (XV - перша половина XVII ст.. ) як історико- демографічна проблема І І Український археографічний щорічник. Нова серія. - Київ, 2002. - Випуск 2.
Бібліографія 463 Денискин В. И\ Появление и расселение казачества на Тереке в освещении до¬ революционной и советской историографии // Известия Северо-Кавказского научно¬ го центра высшей школы. Общественные науки. - 1975.- № 3. Довнар-Заполъский М. Украинские староства в первой половине XVII века. - Киев, 1908. Доманицъкий В. Козаччина на переломі XVI-XVП в. (1591-1603) // Записки наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1905. - Т. 64. Забелин И. Историческое описание Московского ставропигиального Донского монастыря. - Москва, 1865. Загоровский В. П. Белгородская черта. - Воронеж, 1969. Загоровский В. 77. История вхождения Центрального Черноземья в состав Рос¬ сийского государства в XVI веке. - Воронеж, 1991. Заседателева Л. Б. Терские казаки (середина XVI - начало XX вв.) Историко¬ этнографические очерки. - Москва, 1974. Зимин А. А. Акты Земского собора 1612-1613 гг. // Записки отдела рукописей Государственной Библиотеки имени В. И. Ленина. - Москва, 1957. - Вып. 19. Зубрицький Д\ Хроніка міста Львова. - Львів, 2002. Евреи-казаки в нач. XVII в. // Киевская старина. - 1890. - Т. 29. История Дона с древнейших времен до падения крепостного права в России. - Ростов-на-Дону, 1973. История Дона и Северного Кавказа с древнейших времен до 1917 г. - Ростов- на-Дону, 2001. Казаки Урала и Сибири в XVII-XX вв. - Екатеринбург, 1993. Казачий Дон: очерки истории. - Ростов-на-Дону, 1995. - Ч. 1. Каппелер А. Южный и Восточный фронтир России в (XVI - XVIII веках) // АЬ Ішрегіо. - 2003. - № 1. Каппелер А. Казаки в записках иностранцев до 1648 г. // Украина и соседние государства в XVII веке. Материалы международной конференции. - Санкт- Петербург, 2004. Каппелер А. Формирование Российской империи в XV - начале XVIII века: наследство Руси, Византии и Орды // Российская империя в сравнительной пер¬ спективе. - Москва, 2004. Каппелер А. Росія як поліетнічна імперія. Виникнення. Історія. Розпад. - Львів, 2005 Караулов М. А. Терское казачество в прошлом и настоящем. - Владикавказ, 1912. Каргалов В. В. На степной границе. Оборона крымской украйны Русского государства в первой половине XVI в. - Москва, 1974. Каргалов В. В. На границах стоять крепко. Великая Русь и Дикое Поле. Про¬ тивостояние ХШ-ХУ1П вв. - Москва, 1998. Карпов А. Б. Уральцы. Исторический очерк. - Уральск, 1911. Кирокосьян М. Пираты Карибского моря. - Астрахань, 2007. Кінан Е. Російські історичні міфи. - Київ, 2001. Кобрин В. Б. Власть и собтвенность в средневековой России (XV-XVI вв.). - Москва, 1985. Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщи¬ ни 1760-1830. - Київ, 1996.
464 Бібліографія Когут 3. Коріння ідентичності. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. - Київ, 2004. Когут 3. Е. Від Гадяча до Андрусова: осмислення “отчизни” в українській політичній культурі // Гадяцька унія 1658 року. - Київ, 2008. Козлов С. А. Кавказ в судьбах казачества (ХУІ-ХУІІІ вв). - Санкт-Петербург, 1996. Козлов С. А. На кровоточащем рубеже России. Терско-гребенское казачье войско в XVII - первой четверти XVIII в. // Военно-исторический журнал. - 1994. - № 9. Кордуба М. Боротьба за польський престіл по смерті Володислава IV //Жерела до історії України-Руси. - Львів, 1911. - Т. XII. - С. 56-60. Королев В. Н. Морские походы донских казаков в середине XVI века // Извес¬ тия Северо-Кавказского научного центра высшей школы. Серия: Общественные науки. - 1987. - № 1. Королев В. Н. К вопросу о славяно-русском населении на Дону в ХІІІ-ХУІ веках // Северное Причерноморье и Поволжье во взаимоотношениях Запада и Вос¬ тока в ХІІ-ХУІ веках. - Ростов-на-Дону, 1989. Королев В. Н. Босфорская война. - Ростов-на-Дону, 2002. Королев В. Н. Донские казачьи городки. - Новочеркасск, 2007. Косвен М. О. Описание гребенских казаков // Исторический Архив. - 1958. - №5. Костомаров Н. К Богдан Хмельницкий. - Санкт-Петербург, 1859. - Т. I. Кочекаев Б. А.-Б. Ногайско-русские отношения в ХУ-ХУШ ст. - Алма-Ата, 1988. Крикун М. Брацлавське воеводство у ХУ-ХУІІІ століттях. - Львів, 2008. Крип ’якевич І. 77. Козаччина в політичних комбінаціях 1620-1630 рр. // Запис¬ ки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1914. - Т. 118. Крип \якевич І. Козаччина і Баторієві вольності І І Жерела до історії України- Руси. - Львів 1908. - Т. VIII. Крип’якевич І. П. Богдан Хмельницький. - Львів, 1990. Кулаковський П. До історії стосунків реєстрових козаків і прикордонних старост у 1578-1583 рр. // Вісник Львівського університету. Серія історична. - Львів, 1999. - Випуск 34. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої 1618-1648 рр. - Київ, 2006. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. - Москва, 1874. - Т. І—II. Кусаинова Е. В. Русско-ногайские отношения и казачество в конце XV - XVII веке. - Волгоград, 2005. Куц О. Ю. Цены на ясырь на Дону в конце 20 - начале 30-х гг. XVII в. // Тор¬ говля, купечество и таможенное дело в России в ХУІ-ХУІІІ вв. Сборник материа¬ лов международной научной конференции (Санкт-Петербург, 17-20 сентября 2001 г.). - Санкт-Петербург, 2001 Куц О. Ю. Татары на казачьем Дону (по материалам 1630-60-х гг.) //Иссле¬ дования по истории средневековой Руси. - Москва; Санкт-Петербург, 2006. Куц О. Ю. Донское казачество в период от взятия Азова до выступления С. Ра¬ зина (1637-1667). - Санкт-Петербург, 2009. Кугиева Е. Н. Народы Северного Кавказа и их связи с Россией (вторая поло¬ вина XVI - 30-е годы XVII вв. - Москва, 1961.
Бібліографія 465 Кушева Е. Н. О местах первоначального расселения гребенских казаков// Ис¬ торическая география России XVIII в. - Москва, 1981. - Часть II. Источники и их характеристика. Леп’явко С. Козацькі війни XVI століття в Україні. - Чернігів, 1996. Леп’явко С. Українське козацтво в міжнародних відносинах (1561-1591). - Чернігів, 1999. Леп \явко С. Формування світоглядних засад українського козацтва (поняття “козацького хліба” в останній третині XVI ст.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Студії з історії XI-XVIII ст. - Київ, 2000. Леп \явко С. Великий Кордон Європи як фактор становлення українського ко¬ зацтва (XVI ст.). - Запоріжжя, 2001. Леп \явко С. Українське козацтво і теорія Великого Кордону // Козацька спад¬ щина. - 2005. - № 2. Леп \явко С. Великий Кордон Європи і доля європейської цивілізації в концеп¬ ції Вальтера Прескота Веба // Український гуманітарний огляд. - Київ, 2005. - Вип. 11. Липа Ю. Призначення України. - Львів, 1938. Лисяк-Рудницький І. Україна між Сходом і Заходом І І Лисяк-Рудницький І. Іс¬ торичні есе. - Київ, 1994. - Т. 1. Логинова А. С. Провинциальные самозванцы Смутного времени // Смутное время: история и современность. - Санкт-Петербург, 2000. Лукин П. В. Народные представления о государственной власти в России в XVII веке. - Москва, 2000. Лунин Б. В. Боевое содруженство донских и запорожских казаков в борьбе против турецко-татарской агрессии в первой половине XVII века // Из истории Дона (XVII-XX вв.). Сборник статей. - Ростов-на-Дону, 1956. -Вып. 1. Лунин Б. В. Очерки истории Подонья-Приазовья. - Ростов-на-Дону, 1951. - Т. 2. Мавродин В. В. Славяно-русское население Нижнего Дона и Северного Кав¬ каза в Х-ХГУ веках // Ученые записки Ленинградского государственного педагоги¬ ческого института. - Лениград, 1938. - Т. X. Марголин С. Л. Оборона Русского государства от татарских набегов в конце XVI в. II Труды ГИМ. - Москва, Ленинград, 1948. - Вып. 20. Маркедонов С. Основной вопрос казаковедения: российская историография в поисках древнего казачества. // АЬ Ішрегіо. - 2004. - № 2. Маркедонов С. М. Казачество: единство или многообразие? Проблемы терми¬ нологии и типологизации казачьих сообществ // Казачество России: прошлое и современность. Сборник научных статей. - Ростов-на-Дону, 2006. - Т. 1. Маслійчук В. Козацька старшина слобідських полків другої половини XVII - першої третини XVIII ст. - Харків, 2003. Мининков Н. А. Донское казачество на заре своей истории. - Ростов-на-Дону, 1992. Мининков Н. А. Донское казачество в эпоху позднего средневековья (до 1671 г.). - Ростов-на-Дону, 1998. Мининков Н. Основы взаимоотношений Русского государства и донского казачества в XVI - начале XVII века // Казачество России: прошлое и настоящее. Сборник научных статей. - Ростов-на-Дону, 2006. - Выпуск 1. 30-1217
466 Бібліографія Мицик Ю. Михайло Дорошенко // Україна в минулому. - Київ; Львів, 1993. - Вип. 5. Мицик Ю. А. Листи Петрижицького-Кулаги І І Козацтво. - 1996 № 1. Мицик Ю. Два листи гетьмана Нероди (Бородавки) І І Марра Мипсіі. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. Мицик Ю. А. Козацький край. Нариси з історії Дніпропетровщини ХУ-ХУІІІ ст. - Дніпропетровськ, 1997. Мицик Ю. Нові дані до біографії Петра Конашевича-Сагайдачного І І Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 1998. Мицик Ю. А. Українсько-єврейські відносини напередодні і в роки Визвольної війни українського народу (1648-1658) // Розбудова держави. - 1998. - № 11/12. Мицик Ю. А. Кілька документів до історії козацько-татарського союзу 1625 р. та православної церкви в Україні // Рукописна та книжкова спадщина України. - Київ, 1998. - Випуск 4. Мицик Ю. Польський публіцистичний трактат першої чверті XVII ст. про запо¬ розьке козацтво // Український археографічний щорічник. - Київ, 2004. - Вип. 8/9. Морозова О. М. О самоидентификации казачьего населения Дона (XVIII в. - 1920 г.) // Казачество России: прошлое и настоящее. Сборник научных статей. - Ростов-на-Дону, 2008. - Вып. 2. Мыцык Ю. А. Новые данные о черноморских походах запорожского казачества против Османской империи и Крымского ханства. В конце XVI - первой половине XVII в. (на материалах архивохранилищ ПНР) // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и в средние века. - Ростов-на-Дону, 1986. Назаров В. Д., Флоря Б. Н. Крестьянское восстание под предводительством И. Болотникова и Речь Посполитая // Крестьянские войны в России: проблемы, поиски, решения. - Москва, 1974. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ-ХУПІ. - Київ, 1998. Некрасов А. М. Международные отношения и народы Западного Кавказа. По¬ следняя четверть XV - первая половина XVI вв. - Москва, 1980. Никитин Н. И. О происхождении, структуре и социальной природе сообществ русских казаков XVI - середины XVII века // История СССР. - 1986. - № 4. Никитин Н И. Казачьи сообщества как пример самоорганизации внесословных и внеклассовых социальных слоев в ХУІ-ХУІІІ вв. // Сословия и государственная власть в России XV - середины XIX вв. - Москва, 1994. - Ч. 2. Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами в первой по¬ ловине XVI в. - Москва; Ленинград, 1946. Новосельский А. А. Из истории донской торговли в XVII в. // Исторические записки. - Москва, 1948. - Т. 26. Окингиевич Л. Генеральна рада на лівобережній Україні у ХУІІ-ХУІІІ ст. // Праці Комісії для виучування історії західно-руського та вкраїнського права. - Київ, 1928. - Вип. 6. Омельченко О. Терское казачество. - Владикавказ, 1991. Опарина Т. Украинские казаки в России: единоверцы или иноверцы? (Микита Маркушевский против Леонтия Плещеева) // Соціум. Альманах соціальної історії. - Київ, 2003. - Випуск 3.
Бібліографія 467 Орешкова С. Ф. 'Турецкое озеро”: Черное море в ХУ-ХУІІ вв. // Восток. Афро-азиатские общества: история и современнность. - 2005. - № 3. Остапчук В., Галенко О. Козацькі чорноморські походи у морській історії Кятіба Челебі “дар великих міхів у воювання морів” // Марра типсіі. Збірник на¬ укових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів-Київ, Нью-Йорк, 1996. Пашков А. И. Порубежье Российского государства и украинских земель Речи Посполитой (конец XVI - первая половина XVII в.). - Белгород, 2004. Пашуто В. Т., Флоря Б. Н., Хорошкевич А. Л. Древнерусское наследие и исто¬ рические судьбы восточного славянства. - Москва, 1982. Платонов С. Ф. Очерки по истории Смуты в Московском государстве XVI- XVII вв. - Санкт-Петербург, 1910. Плохий С. М. Политика Ватикана в Северном Причерноморье и украинское казачество в конце XVI века // Международные отношения в бассейне Черного моря в древности и в средние века. - Ростов-на-Дону, 1986. Плохий С. М. Папство и Украина. Политика римской курии на украинских зем¬ лях в ХУІ-ХУІІ веках. - Киев, 1989. Плохій С. Хмельниччина та євреї. Причини до ідеології повстання // Україна: куль¬ турна спадщина, національна свідомість, державність. Історичні та філологічні роз¬ відки, присвячені 60-річчю Академіка Ярослава Ісаєвича. - Львів, 1998. - Випуск 5. Плохій С. Козакознавство без кордонів: нотатки про користь порівняльного аналізу // Український гуманітарний огляд. - Київ, 2004. Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. - Київ, 2005. Полторак В. Взаємини запорозького та донського козацтва періоду Нової Січі (1734-1775 рр.) політико-правовий та соціально-економічний аспекти. Дис. докт. іст. наук. - Одеса, 2007. Попко И. Терские казаки с стародовних времен. Гребенское войско. - Санкт- Петербург, 1880. Поргинев Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее России. - Москва, 1976 Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського // Грушевсъкий М. С. Історія України-Руси. - Київ, 1994. - Т. 1. До початку XI віка. Пронштейн А. П., Мининков Н. А. Крестьянские войны в России Х\ППЮСУШ и донское казачество. - Ростов-на-Дону, 1983. Пудавов М. В. История Войска Донского и старобытность начал казачества. - Новочеркасск, 1890. РжевуцкийА. С. Терцы. - Владикавказ, 1888. Ригелъман А. И. История или повествование о донских казаках. - Москва, 1846. Руднщький С. Козаки в 1625 р. // Записки Наукового товариства імені Шев¬ ченка. - Львів, 1897. - Т. 17. Руднщький С. Українські козаки в 1625-1630 рр. // Записки Наукового това¬ риства імені Шевченка. - Львів, 1899. - Т. 31. Русина О. Україна під татарами і Литвою. - Київ, 1998. Рыблова М. А. Донское братство: казачьи сообщества на Дону в XVI - первой трети XIX века. - Волгоград, 2006. зо*
468 Бібліографія Рыблова М. А. Социокультурные трансформации на Дону (ХУІ-ХІХ вв.) // Казачество в истории России: прошлое и настоящее. Сборник научных статей.- Ростов-на-Дону, 2008. - Вып. 2. Рябов С. К Донская земля в XVII веке. - Волгоград, 1992. Савва В. И. Московские цари и византийские василевсы. К вопросу о влиянии Византии на образование идеи царской власти московских государей. - Харьков, 1901. Саламов А. А. Из истории взаимоотношений чеченцев и ингушей с Россией и великим русским народом (XVI - начало XX века) // Известия Чечено-Ингушского научно-исследовательского института. - Грозный, 1963. - Т. 3. - Вып. 1. Сас П. Політична культура українського суспільства (кінець XVI - перша по¬ ловина XVII ст.). - Київ, 1998. Сас 77. Дипломатична місія Війська Запорозького до Москви у 1620 році // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних взаємин. - Київ, 2003. Сас 77. Петро Конашевич-Сагайдачний: молоді роки. - Київ, 2006. Сас 77. Запорожці у польсько-московській війні наприкінці Смути 1617— 1618 рр. - Біла Церква, 2010. Сас 77. Витоки українського націотворення. - Київ, 2010. Сас 77. Чисельність запорозького війська у Хотинській битві 1621 р. // Україн¬ ський історичний журнал. - 2010. - № 5. Сахаров П. П. Происхождение донского казачества І І Записки Ростовского об¬ щества истории, древностей и природы. - Ростов-на-Дону, 1914. Сватиков С. Г. Россия и Дон (1549-1917). - Белград, 1924. Сень Д. Казачество Дона и Северо-Западного Кавказа в отношениях с мусуль¬ манскими государствами Причерноморья (вторая половина XVII - начало XVIII в.). - Ростов-на-Дону, 2009. Сергеев В. К Источники и пути исследования сибирского похода Ермака // Актуальные проблемы истории СССР. - Москва, 1976. Сергійчук В. 7. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнарод¬ них відносинах XVI - середини XVII ст. - Київ, 1991. Сисин Ф. Поняття нації в українській історіографії 1620-1690 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Київ, 1992. - Вип. 1. Сисин Ф. Євреї та повстання Богдана Хмельницького // Марра МипсІі. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ; Нью-Йорк, 1996. Скрынников Р. Сибирская экспедиция Ермака. - Новосибирск, 1986. Скрынников Р. Г. Россия в начале XVII века. “Смута”. - Москва, 1988. Скрынников Р. Г. Смута в России в начале XVII в. Иван Болотников. - Ленин¬ град, 1988. Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты. - Санкт-Петербург, 1887. Смирнов Н. А. Россия и Турция в XVI - XVII вв. - Москва, 1946. - Т. 1. Смирнов П. Города в Московском государстве. - Киев, 1917.-Т. 1.-Ч. 2. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея. Проблеми формуван¬ ня, еволюції, реалізації. - Київ, 1997. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. - Київ, 2009.
Бібліографія 469 Соловьев С. М. История России с древнейших времен. - Москва, 1960. - Кн. III— IV. Станиславский А. Г. Гражданская война в России в XVII в. Казачество на переломе истории. - Москва, 1990. Стороженко А. В. Стефан Баторий и днепровские казаки. Исследования, па¬ мятники, документы и заметки. - Киев, 1904. Сухорукое В.Д. Историческое описание земли Войска Донского. - Новочеркасск, 1867.-Т. 1. Татищев В. Н. Избранные труды по географии России. - Москва, 1950. - С. 363. Ткачев Г. А. Гребенские, терские и кизлярские казаки. - Владикавказ, 1911. Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. - Москва, 2002. Трубецкой Н. С. История. Культура. Язык. - Москва, 1995. Тушин Ю. П. Русское мореплавание на Каспийском, Азовском и Черном мо¬ рях. - Москва, 1978. Тхоржевский С. Донское войско в первой половине семнадцатого века // Русское прошлое. - Москва; Петроград, 1923. Тюменцев И\ О. Зарождение казачества на Дону и Волге // Казачество в исто¬ рии России. - Краснодар, 1993. Тюменцев И. О. Смута в России в начале XVII века.: Движение Лжедмит- рия II. - Волгоград, 1999. Тюменцев И. О. Казачество и самозванцы в 1606-1612 гг. // Казачество России: прошлое и настоящее. Сборник научных статей. - Ростов-на-Дону, 2006. - Вып. 1. Ульяновский В. И. Лжедмитрий I в связи с историей Украины и города Киева. Указатель архивных источников и материалов. - Киев, 1990. Усенко О. Г. Некоторые черты массового сознания донского казачества в ХУП - начале XVIII вв. (“субидеологические” представления, установки, стереотипы) // Казачество России: прошлое и настоящее. Сборник научных статей. - Ростов-на- Дону, 2006. - Вып. 1. Фаизов С. Письма ханов Ислам-Гирея III и Мухаммед-Гирея IV к царю Алек¬ сею Михайловичу и королю Яну Казимиру 1654—1658. Крымскотатарская дипло¬ матика в контексте постпереяславского времени. - Москва, 2003. Фаизов С. “Где Москва, где восток, где запад...: географическая полемика меж¬ ду крымским ханом Муххамедом-Гиреем ІУ и царем Алексеем Михайловичем в 1655-1658 гг. // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. Збірник наукових праць - Київ, 2004. Фаизов С. Первый крымско-запорожский военный союз в статейном списке русских посланников Осипа Прончищева и Рахманина Болдырева (1625 год) // Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Київ, 2005. - Випуск 5. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і форму¬ вання його політичної програми (1648 - серпень 1649 рр.). - Львів, 1993. Флоря Б. М. З історії взаємовідносин українського козацтва і російського уря¬ ду (80-90-ті рр. XVI ст.) // Український історичний журнал. - 1975. - № 8. Флоря Б. М. Запорозьке козацтво і плани турецької війни Владислава IV (політика верхів і суспільна свідомість низів) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Київ, 1992. - Випуск 1.
470 Бібліографія Флоря Б. М. Молоді роки Івана Богуна 11 Україна в минулому. - Львів, 1992. - Ч. 1. Флоря Б. Н. Россия и походы запорожцев в Молдавию в 70-х годах XVI в. // Карпато-Дунайские земли в средние века. - Кишинев, 1975. Флоря Б. Н. Запорожское казачество и Крым перед восстанием Хмельницкого // Исследования по истории Украины и Белоруссии. - Москва, 1995. - Вып. 1. Флоря Б. Н. Начало Смоленской войны и запорожское казачество // Марра Миікіі. Збірник наукових праць на пошану Я. Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; Київ, Нью-Йорк, 1996. Флоря Б. Н. Отношение украинского казачества к Речи Посполитой во время казацких восстаний 20-30-х гг. XVII века и на начальном этапе народно-освободи¬ тельной войны // Славяноведение. - 2002. - № 2. Хорогикевич А. Л. Право “вывода” и власть “государя” // Россия на путях цен¬ трализации. Сборник статей. - Москва, 1982. Хорогикевич А. Л. Русь и Крым: От союза к противостоянию. Конец XV - на¬ чало XVI в. - Москва, 2001. Целевич О. Участь козаків у Смоленській війні І І Записки Наукового товариства імені Шевченка. - Львів, 1899. - Т. 28. Черкас Б. Україна у політичних відносинах Великого князівства Литовського з Кримським ханатом (1515-1540). - Київ, 2006. Черницын С. В. Некоторые вопросы этнических процессов в Войске Донском XVII века (на примере тюркоязычных переселенцев) // Дон и Северный Кавказ в древности и средние века. - Ростов-на-Дону, 1990. Черницын С. В. Донские татары: Некоторые вопросы этнической истории и рас¬ селения // Историческая география Дона и Северного Кавказа. - Ростов-на-Дону, 1992. Чорновіл I. Дике Поле і Дикий Захід // Критика. - 2006. - № 3. Шамрай С. Київська козаччина 1855 р.: До історії селянських рухів на Київ¬ щині 11 Записки історико-філологічного відділення ВУАН. - Київ, 1928. - Кни¬ га X. Шевченко Ф. Грузины в Войске Запорожском // Из истории украинско-грузин- ских связей. - Тбилиси, 1968. Шенников А. А. Червленый Яр. Исследование по истории и географии Сред¬ него Подонья в ХГУ-Х\^1 вв. - Ленинград, 1987. Шовкунов К В. Калмыки в составе российского казачества. - Элиста, 1992. Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-1654 рр. - Київ, 1989. Щербак В. Особовий та етнічний склад запорожців та реєстрових // Наукові записки. Національний університет “Києво-Могилянська Академія”. Серія: Істо¬ рія. - Київ, 1998. - Т. 3. Щербак В. Динаміка зростання чисельності українського козацтва до серед¬ ини XVII ст. // Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.: політика, ідеологія, військове мистецтво. - Київ, 1998. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану. Друга поло¬ вина XV - XVII ст. - Київ, 2000. Щербак В. Джерела формування українського козацтва І І Історія українського козацтва. Нариси у двох томах. - Київ, 2006. - Т. 1.
Бібліографія 471 Яковенко H. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVI ст. (Волинь і Центральна Україна). - Київ, 1993. Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - Київ, 2005. Яковенко Н. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI - кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. - Київ, 2010. - Т. 1. Іден¬ тичність. Anderson G. С. The Indian Southwest, 1580-1830: Ethnogenesis and Reinvention. - Norman, 1999. Baranowski B. Polska a Tatarszczyzna w latach 1624-1629. - Lodz, 1948. Barrett Th. M. At the Edge of Empire: The Terek Cossacks and the North Caucasus Frontier, 1700-1860. - Boulder; Colo, 1999. Bassin M. Turner, Solov’ev and the “Frontier Hypothesis”: The Nationalist Significa¬ tion of Open Spaces // The Journal of Modem History. - 1993. - Vol. 65. - № 3. Biedrzycka A. Zloty pokoj і Kozacy Zaporozscy w sluzbie Rzeczypospolitey 1639-1647 // Zeszyty naukowe Uniwersztetu Jagiellonskiego. - Krakow, 2000. - T. MCXXXVIII. Berindei M. Le problème des “Cosaques” dans la seconde moitié du XVIe siècle // Cahiers du Monde russe et soviétique. - 1972. - № 3. Berindei M., Veinstein G. La Tana-Azaq de la présence italiene a l’emprise ooto- mane (fin XlII-milieu XVI siècle) // Turcica. Revue d’etudes turges. - Paris, 1976. - V. 8. Berindei M. La Porte Ottomane face aux Cosaques Zaporogues, 1600-1637 // Harvard Ukrainian Studies. - 1977. - № 3. Boardman E. P. Chinese Mandarins and Western Traders: The Effect of the Frontier in Chinesse History // The Frontier in Perspective. - Madison, 1957. BoeckB. J. Imperial Boundaries. Cossack Communities and Empire-Building in the Age of Peter the Great. - Cambridge, 2009. BoeckB. Capitulation or Negotiation: Relations between the Don Host and Moscow in the Aftermath of Razin Uprsing // Die Geschichte Russlands im. 16 und 17 Jahrhun¬ dert aus der Perspektive seiner Regionen. - Forschungen zur osteuropäischen Geschi- hte. - 2004. - № 63. Bolton H. E. Wider Horizons of American History. - New York; London, 1939. Boratynski L. Kozacy і Watykan // Przçgl^d Polski. - 1906. - № 162. Borawski P. Polozenie prawne ludnosci tatarskiej w Wielkim Ksiçstwie Litewskim // Lituano-Slavica Posnaniensia. Studia Historica. - Poznan, 1987. - T. II. Borawski P., Sienkiewicz W. Chrystianizacja Tataröw w Wielkim Ksiçstwie Litew¬ skim // Odrodzenie і reformacja w Polsce. - Poznan, 1989. - T. XXXIV. Bracewell C. W. The Uskoks of Senj: Piracy, Banditry, And Holy War in the Sixteenth-Century Adriatic. - Ithaca, 1992. Chynczewska-Hennel T. Swiadomosc narodowa szlachty ukrainskiej і Kozaczyzny od schylku XVI do polowy XVII w. - Warszawa, 1985. Chynczewska-Hennel T. Lacina na Zaporozu w XVII wieku // Lacina w Polsce. Konteksty. Miçdzy Slavia Latina a Slavia Ortodoxa // Zeszyty Naukowe. Osrodek Badan nad TradycjX Antyczn^. w Polsce і w Europie Srodkowo-Wschodniej. - Warszawa, 1995. - Z. 1-2.
472 Бібліографія Czermak W. Plany wojny tureckiej Wladyslawa IV. - Krakow, 1895. Drozdowski M., Chynczewska-Hennel T. Kozaczyzna w Rzeczypospolitej XVI- XVII w. Jeszcze jeden stan spoleczenstwa staropolskiego // Spoleczenstwo staropolskie. Seria nowa. - Warszawa, 2008. - T. 1. Dubiecki M. Zawi^zki Siczy Zaporozkiej // Przegl^d Powszechny. - T. XVI. Dubiecki M. Kudak. Twiedza kresowa i jej okolice. - Warszawa, 1879. Dumin S. W. Shlachta tatarska w Wielkim Ksi^stwie Litewskim i zmiany w jej sytuacji prawnej w XVI-XVIII w. // Poczniki Historyczne. - 1991. - T. 57. Franz M. Wojskowosc Kozaczyzny w XVI-XVII wieku. Geneza i Charakter. - To- run. 2002. Gabor A. The Ottoman-Habsburg frontier in Hungary (1541-1699): a comparison // The great Ottoman-Turkish civilization Vol. 1: Politics. - Ankara, 2000. Gawron P. Projekty reform armii Rzeczypospolitej w latach 20. XVII w. na tie wojskowosci zachodnioeuropejskiej // Staropolski ogl^d swiata. Rzeczpospolita mi^dzy okcydentalizmem a orientalizacj^. Tom. 1. Przestrzen kontaktöw. - Torun, 2009. Gerhard D. The Frontier in Comparative view // Comparative Studies in Society and History. An International Quarterly. 1955. - March. - Vol. 1. - Number 3. Golqbiowski S. Shahin Girej i Kozacy I I Biblioteka Warszawska. - 1852. - T. 2. Gordon L. Cossack Rebellions: Social Turmoil in the Sixteenth Century Ukraine. - Albany, 1983. Groushko M. The Cossacks: Warrior Riders of the Steppes. - New York, 1993. Herbst S. Wojna inflancka 1600-1602. - Zabrze, 2006. Hofstadter R. Introduction I I Turner and Sociology of the Frontier. - New York; London, 1968. Hosbawn E. J. Bandits. - Harmondsworth, 1985. Hudson J. C. Theory and Methodology in Comparative Frontier Studies // The Frontier. Comparative Studies - Norman, 1977. - Vol. 1. Inalcik H. An Economic and Social History of the Ottoman Empire. - Cembridge, 1994. Jablonowski A. Polska XVI wieku pod wzgl^dem geograficzno-statystycznym. T. XI. Ziemie ruskie. Ukraina (Kijow-Braclaw) I I Zrodla dziejowe. - Warszawa, 1897. - T.XXII. Jacobs W R., CaugheyJ. W., Frantz J. B. Turner, Bolton, and Webb. Three Historians of the American Frontier. - Seattle; London, 1965. Kaczorowski W. Sejmy konwokacyjny i elekcyjny w okresie bezkrölewia 1632 r. - Opole, 1986. Kappeler A. Moskau und die Steppe: das Verhältnis zu den Nogai-Tataren im 16 Jahrhundert // Forsungen zur osteuropäischen Geschichte. - Berlin 1992. - Bd. 46. Kempa T Sprawa zaböjstwa wöjta kijowskiego Teodora Chodyki przez Kozaköw. Przyczynek do wyjasnienia sytuacji na Kijowszczyznie w przededniu powstania kozac- kiego 1625 r. (publikacja zrödel) // Mi^dzy Zachodem a Wschodem. Studia ku czci profesora Jacka Staszewskiego. - Torun, 2003. Khodarkovsky M. Where Two Worlds Met: The Russian State and the Kalmyk Nomads, 1600-1771. - Ithaca, 1992. Khodorkovsky M. Russia’s Steppe Frontier. The Making of a Colonial Empire, 1500-1800. - Bloomigton, 2002. King Ch. Morze Czame. - Warszawa, 1995.
Бібліографія 473 Klose N. A. Concise Study Guide to the American Frontier. - Linciln, 1964. Kolodziejczyk D. Slave hunting and slave redemption as a business enterprise: the Northern Black Sea region in the sixteenth to seventeenth centuries // Oriente Modemo. The Ottomans and Trade. - Roma 2006. - № l(LXXXVI). Kolodziejczyk D. Inner Lake or Frontier? The Ottoman Black Sea in the Sixteenth and Seventeenth Centuries // Enjeux Politiques, Économiques et Militaries en Mer Noire (XIV-XXI siècles). Études à la mémoire de Mihail Guboglu. - Braïla, 2007. Kopytojf I. The African Frontier: The Reproduction of Traditional African Socie¬ ties. - Bloomington, 1987. Kossarzecki K. Dzialalnosc wojskowa pulkownika Iwana Neczaja na Bialorusi w latach 1657-1659 I І Україна в Центрально-Східній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). - Київ, 2005. Kravets М. From Nomad’s Tent to Garden Palase: Evolution of Chinggisid in the Crimea I I History and Society in Central and Inner Asia. - Toronto, 2004. Kravets M. Blacks beyond the Black Sea: Eunuchs in the Crimean Khanate // In Slavery, Islam and Diaspora. - Trenton, New York, 2009. Kulakowski P. Kolonizacja Kijowszczyzny і Czemichowszczyzny (1569-1648) I I Modemizacja Struktur wiadzy w warunkach opoznienia. Europa Srodkowo-Wschodnia na przelomie sriodniowiecza і czasöw nowozytnych. - Warszawa, 1998. Kumke C. Führer und Geführte bei den Zaporoger Kosaken: Struktur und Geschichte kosakischer Verbände im polnisch-litauischen Grenzland (1550-1648). - Berlin, 1993. Lattimore O. The Frontier in History // Comitato intemazionale di scienze storiche. X Congresso intemaaazionale di scienze storiche. - Firenze, 1955. - Bd. 1. Lipinski W. Organizacja odsieczy і dziaiania wrzesniowe pod Smolenskiem w 1633 // Przegl^d historyczno-wojskowy. - 1931. - T. VI. LitwinH. Naplyw szlachty polskiej na Ukrainç (1568-1648). - Warszawa, 2000. Lobanov-Rostovsky A. Russian Expansion in the Far East in the Light of Turner Hypothesis I I The Frontier in Perspective. - Madison, 1957. Longwort F. The Cossacks. - New York, Chicago and San Francisko, 1969. Luber S. Die Herkunft von Zaporoger Kosaken des 17. Jahrhunderts nach Perso¬ nennamen Wiesbaden, 1983. Luber S., Rostankowski P. Die Herkunft der im Jahre 1581 registrierten Zaporoger Kosaken // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas. - 1980. - № 28. MajewskiA. Moskwa 1617-1618. - Warszawa, 2006. McNeill W. N. Europe’s Steppe Frontier, 1500-1800. - Chicago, 1964. Mikesell M. W. Comparative Studies in Frontier History // Turner and the Sociology of the Frontier. - New York, London, 1968. Nagielski M. Kozaczyzna czasôw Wladyslawa IV (1632-1648) // Przegl^d Wschod- ni.- 1991.-T. 1. Nagielski M. Komput wojsk Rzeczypospolitej na projektowanq. kampaniç przeciw- ko Turcji w 1646 roku // Studia і materialy do historii wojskowoéci. - 1995. - T. XXXVII. Nagielski M. Kozacy w silach zbrojnych Rzeczypospolitej w I poiowie XVII wieku I I Od Zölkiewskiego і Kosinskiego do Pilsudskiego і Petlury. Z dziejôw stosunkôw polsko- ukrainskich od XVI do XX wieku. Warszawa, 2000. Niederkorn J. P. Die europäischen Mächte und der “Lange Türkenkrieg” Kaiser Rudolfs II. (1593-1606) - Wien, 1993.
474 Бібліографія Ostapchuk V. The Human Ladscape of the Ottoman Black Sea in the Face of the Cossack Naval Raids // Oriente Modemo. - The Ottomans and the Sea. - 2001. - № XX. Ostrowski D. Muskovy and Mongols. Cross-cultural influences on Steppe Frontier, 1304-1589. - Cambridge, 1998. Pelenski J. Russia and Kazan: Conquest and Imperial Ideology (1438-1560). - Paris, 1974. Pelenski J. State and Société in Muskovite Russia and the Mongol-Turkic System in the Sixteenth Century // Pelenski J. The Contest for the Legacy of Kievan Rus’. - New York, 1998. Pierson G. W. The Frontier and American Institutions: A Criticism of the Turner Theory // Turner and Sociology of the Frontier. - New York; London, 1968. PietrzakJ. W przygaszonym blasku wiktorii chocimskiej. Sejm w 1623 r. - Wroclaw, 1987. Plokhy S. The Origions of the Slavic nations: Premodem Identities in Russia, Ukraine, and Belarus. - Cambridge, 2006. Prescott R. V. The Geography of Frontiers and Boundaries. - London, 1965. Rawita-Gawronski F. Bohdan Chmielnicki do elekcyi Jana Kazimierza. - Lwow, 1906. Riber A. J. Changing Concepts and Constructions of Frontiers: A Comparative Historical Approach // Ab Imperio. - 2003. - № 1. Rothenberg G. E. The Austrian Military Border in Croatia. 1527-1747. - Urbana, 1960. Savage W. Jr., Thompson S. I. The Comparative Study of the Frontier: An Introduc¬ tion I I The Frontier. Comparative Studies. - Norman, Volume two. Seaton A. The Horsemen of the Steppes. The Story of the Cossacks. - London, 1985. Skorupa D. Stosunki polsko-tatarskie 1595-1623. - Warszawa, 2004. SobczakJ. Polozenie prawne ludnosci tatarskiej w Wielkim Ksiçstwie Litewskim. - Warszawa; Poznan, 1984. SobczakJ. Ludnosc tatarska w dobrach prywatnych Rzeczypospolitej szlachetskiej. Przeszlosc odlegla i bliska. - Poznan, 2000. Stökl G. Die Enstehung des Kosakentums. - München, 1953. Thompson L. The South African Frontier in Comparative Perspective // The Frontier in history: North America and Southern Africa Compared. - New Haven, 1981. Tomkiewicz W. Kozaczyzna Ukrainna Lwow. - 1939. Tomkiewicz W. O skladzie spolecznym i etnicznym Kozaczyzny ukrainnej na przelomie XVI i XVII wieku // Przegl^d Historyczny. - 1948 № 37. Treadgold D. W. Russian Expansion in the Light of Turner’s Study of the American Frontier // Agricultural History. - 1952. - Vol. 26. - № 4. Turner F. J. The Frontier in American History. - New York, 1920. Tyszkiewicz J. Tatarzy na Litwie i w Polsce. Studia z dziejöw XIII-XVIII w. - Warszawa, 1989. Urwanowicz J. Wojskowe „sejmiki”. Kola w wojsku Rzeczypospzolitej XVI- XVIII wieku. - Bialystok, 1996. Veinstein G. Les “çiftlik” de colonization dans les steppes du nord de la Mer Noire au XVIe siècle // Ômer ütfi Barkan Armagani Istanbul Üniversitesi Iktisat Fakültesi Mecmausi. - Istanbul, 1982-1984. - № 41.
Бібліографія 475 Veinstein G. L’occupation ottomane d’Ocakov et le problème de la frontière lituano- tatare 1538-1544 // Passé turco-tatar present soviétique. Études offertes à Alexandre Bennigsen Louvain; Paris, 1986. Velychenko S. National History as Cultural Process. A Survey of the Interpretations of Ukraine’s Past in Polish, Ukrainian and Russian Historical Writting from Earliest Times to 1914. - Edmonton, 1992. Wall H. M. Confessions of a British North Americanist: Bordenlands Historiography and Early American History I I Reviews in American History. - 1987. - Volume 25. - Number 21. Webb W P. The Great Frontier. - Austin, 1964. Weber D. J. The Spanish Borderlands. Historiography Redux // The History Teacher. 2005 № 39. - November. Weber D. J. The Spanish Borderlands of North America: A Historiography 11 Magazine of History. - 2000. - № 14. Wieczynski J. L. The Russian Frontier: The Impact of Borderlands upon the Course of Early Russian History. - Charlottesville, 1976. Zakrzewski A. B. Struktura spoleczno-prawna Tatarôw litewskich w XV-XVTII wieku. Prôba nowego ujçcia // Inter Orientem et Occidentem. - Warszawa, 2002. Zakrzewski A. Tatarzy litewscy w oczach wladzy i wspôhnieszkancôw, XVI-XVIII w. I I Staropolski ogl^d swiata. Rzeczpospolita miçdzy okcydenzalizmem a orientalizacjq.. T. 1. Przestrzen kontaktôw. - Torun, 2009.
ІНДЕКС Аарон 282 Абакумов Софон 132-133 Абизов Нуржонтулк 419, 422 Авдула 48 Австралія 12, 20, 25, 27-28, 32-35,40 Австрія 16, 248 Агрипина 51 Адил-Гірей 63 Азія 406 Азов 47-51, 53-55, 63, 71, 78-79, 82-83, 87-88, 102-103, 111, 124, 137, 144, 161,175-178,186,192,229,231,238, 242-243,265,296-297,301,302-304, 326,327,331,359,362,365,370-371, 372,377,380-381,385-387,392,393, 395-396, 401-402, 407-409, 411, 413—415, 418, 423,441,452 Азовське море 23, 29, 120, 176, 316, 367-368, 377-380, 398 Акобян 48 Акпаш 48 Аксак Михайло 139 Алад’їн М. 398 Алатар 114-115 Александров Д. 51 Алексеев Никифор 120 Алілов Василь 139 Алімов П. 252 Аліп-Ґірей 278, 403 Алтай 48 Алфімов М. 143 Аляб’ев Василь 339 Аляб’ев Г. 132, 163,268, 332, 339 Альма 438 Американський континент 32 Аничське 120 Анкундінов Тимофій 272 Анонім 225,457 Антонович М. 281,461 Аппалачі 25 Арадов Іван 124 Ардашев В. 272, 341,463 Арзамас 113-114 Аристов Третяк 53 Арсеньев Є. 367, 417 Архангельськ 114-115, 272, 341 Астапенко М. 77. 461 Астраханський ханат 71 Астрахань 32, 55, 71, 75, 79, 84-86, 103, 107, ИЗ, 117,123,247,371,379,391, 412,418,420, 436-437 Африка 12, 397 Ахія Олександр 364 Ахматов Харитонов Борис 139 Ахмед-паша 326 Ахмек 48 Ахмет 1128 Ахмет-мурза Гуян 422 Ахтаєв Єфрем 139 Багалей Д. 77, 461 БайбузаТихін 98,169, 200,203,257, 232,234, 280 Байбузи 98 Байрам 136 Бакир 363, 379 БаликаЯсько 158 Балкани 7,12,25,43-44, 78, 186 Балтика 12 Бальчик 378 Бар 153 Барабаш Дмитро 132, 266, 279, 348, 364, 384 Баран О. 385,461 Баранович А. И. 461 Барятинський Олександр 137 Барбоша Богдан 57 Барвінський Є. 463 Баришівка 338 Басань 272
Індекс All Басов І. 111,302, 441 Баторій Зиґмунт 283, 425 Баторій 138,128,180-181,200,205-206, 256-258,260,265,267,274,276,326, 390, 459 Бахчисарай 34,69-70,326,353,384,391, 394, 428,431,439 Бачинський Ян 129 Бегадир-Ґірей 70, 304, 443 БеґерЯнчі 181 Бегічев І. 49, 119, 122, 394 Бедржицька А. див. Віесіпуска А. Беклемешев А. 246 Беклемешев Є. 115 Белокурое С. А. 63, 457 Бельов114, 117 БеннигсенА. 85-86, 379, 461 Бентковский И. 461 Бердиченок 415 Берендей М. див. Вегіпсіеі М. Беринбєєв Кийкинбей 419, 422 Вернадский В. Н. 59, 461 Берняков Іван 132 Бестужевой Федко 109 Бєгановський М. 126, 226, 377, 400, 408 Бєлгород 114-115, 117-118, 247, 338 Бєлосельський Михайло 214, 219, 379, 421 Бєльський Й. 304 Бийбирін К. 429 Бистра р. 301 Бібай 363 Біла 132 Біла Церква 229,266, 270, 383,427,437 Білгород 69,79,81,86,266,377-379,383- 384, 393-394, 403,432,438-439 Білоозер’я 59 Білоозеро 114-115 Білорусь 97-98, 130, 317, 395 Білоус К 157-158,461 Білоусов Ф. 251 Благой Б. 231, 256 Бобирів С. 403 Боборикін Р. 245 Бобрищев І. 378 Бобруйськ 317 Богдан 281 Богдан Конша (Конча) 292 Богданов М. 411, 444 Богданов Ю. 321 Богун Іван 369 Богуш Супрун 162, 296 Болбас Микола 139 Болдир Денис 139 Болдир JI. 49 Болдир С. 57 Болдирєв Р. 304, 402, 435,438 Болотников І. 272 Болохов 114 Болоцький Федір 130, 152, 335 Болтон X. див. Bolton H. Е. Болхов 115 БопланГ.-Л. (Beauplan W.) 100,143,145, 166, 191,210, 282,402,457 Борецький Й. 145,, 162, 291-292, 336, 343-344 БоржецькийП. 159 Борзий Василь 436 Борискович І. 343 Борискович Ісаакій 163 Бормосов Т. 133, 215, 303, 368, Бородавка Яків 132, 195, 203, 234, 272, 327 Бородін Г. 385,414,418 Босфорська протока 376-377,402 Боук Б. див. Воек В. Бочурин Григорій 268 Боярин Іван 155 Бразилія 26 Брайчевський М. 45,461 Брацлав 138, 156 Брацлавщина 153 Брест 135 Брехуненко В. 19, 26, 38, 44, 47, 51-53, 81,103,108,122,125,126,155,157, 189-190, 194, 204-205, 217-218, 231, 270-271, 277, 279, 292-293, 303, 308, 310, 324-326, 329-330, 336, 340-341, 350, 377-382, 416, 428-430,437,441,457, 461^62 Брюховецький Іван 193 Брянськ 114-115 Буг (Південний Буг) 8, 68, 70, 317, 383 Буджак 68, 79,416, 427
478 Індекс Бузелбаєв С. 136,417, 419, 422-423 Буйносов Ю. 335 Буколов А. 413, 418 Булгак Степан 139 Булгаков Зиновій 302 Бунаков Леонтій 117, 123 Бурляй Кіндрат 380 Бурцев М. 108-109, 159 Бурчевський Сава 237, 365 Бут Антон 139 Бут Левко 139 Бут Павло (Павлюк) 166, 443 Бутурлін А. 118 БушевП. П. 84-85, 461 Быкадоров И. Ф. 461 Валахія 96, 127, 129 Валл М. див. Wall М. Валуйки 34, 117, 125, 340, 362 Варва 338 Варна 376-377, 394 Варшава 38-39, 42, 69-70, 99, 111, 133, 138,141,143,149,163,170-171,174, 183,200,205-206,208,225-226,232, 257,262,272,287,289,302,308-311, 320,323,325-327,330,333-334,337, 343-344,352-353,353,355,357,361, 364-365,372,375,384,392-393,410, 426, 430-434,437, 439,442,443 Василевич Г. 279 Василь 272 Васильєв 114 Васильєв Іван 119, 136, 338, 417, 418, 442 Васильєв Наум 116 Васильєв Олексій 362 Ватикан 83, 141, 281, 385 ВеббВ. m^WebbW.P. Вебер Д. див. Weber D. J. Велика Орда 47, 51 74-75, 101 Велике князівство Литовське 35, 45, 68-69,72-73,96,101,129,157,190, 204,209,225,288,293,311,315,324, 327, 347-348, 424, 446 Великий Ногай 420 Великі Луки 115, 132 Великогагін С. 368 Великопольща 100 Вельямінов М. 49, 402, 414 Вельяминов-Зернов В. В. 75, 464 Венеція 78 Венев 247 Вененевський уїзд 118 Верещинський Й. 202, 284, 353 Вєднін Лука 251 Вєнєв 117 Виговський Іван 193 Винар Л. 281-282,462 Виноградов В. В. 62, 462 ВирськийД 100,127,141, 173,225,281, 304, 335, 405, 458-460, 462 Висоцький Семен 103, 107 Вишневецький Дмитро 55,103,150, 385 Вишневецький Михайло 103, 107, 205, 255, 284, 403 Вишневецький Ярема 270 Вишневецькі 152-153 Вишняков І. 55, 385 Діденко Андрій див. Гаврилович Андрій Військо Донське 31-32,38,49,51,83, 88, 103,119,123,124,136-137,140,144, 150,161,166,175-177,180,182,190, 192,194,199,201-202,212-213,215- 218,220,230-232,234—235, 238-245, 251,254,263-265,295-300,301-304, 307-308,312,320,322-323,326-327, 352, 356, 358-359, 362-363, 365, 367-368,370-372,374-375,377-378, 381,385-388,395,400,408-409,411, 413,415-416,417-418,419,420-424, 441-442,447 Військо Запорізьке 124,129-130,133-134, 142,145,152,157-158,162-163,166, 169, 172-174, 179-181, 183-184, 188,190,192,194,196-198,200-203, 205, 207, 209, 211-212, 216-216, 218,227,232-234,237,240,259,263, 265- 266, 271, 277, 280, 282-283, 285-293, 297, 308-314, 329-330, 332-333, 343, 349, 351-352, 357, 363,365,371,373,378,380,383,385, 388,407,416,426-427,429-433,436, 439-440,444, 450,453
Індекс 479 Військо Запорізьке Низове 43, 51, 183 Вільно 141, 225, 294, 315, 330 Вільям С. 280 Вісла 72 Вітебськ 157 Вітовський Б. 355 Вітовт 68 Владислав IV (Владислав) 70, 163, 194-195,206,233,257,266-271,272, 285,288,294-295,308,311,320-321, 326-327, 332, 341, 383,401, 442 Влодек 153 Вовчі Води 69 Воєйков П. 144, 217, 378-379, 403 Войтович Л. В. 45, 68,462 Волга 8-14,26,31, 34,38-39,41,46-58, 60-61, 64-65, 71-77, 83-84, 86-89, 96, 98, 101-104, 107-109, 112-113, 115,120-121,123-125,133,135,139, 146-151, 154-155, 160-162, 164, 168, 171, 176, 183, 185-186, 188, 190, 195-199, 203, 212, 215, 217, 219, 229, 245, 250-251, 253-255, 261, 263-264, 269-271, 273-274, 294, 297, 300, 306-307, 309, 315, 319,323-325,327-328,349,355,359, 366-373,389,395,397-398,400,412, 415, 420,446-448, 450 Волинський М. 130-131 Волинський С. 126, 303 Волинський Ф. 132, 332, 368, 398, 400 Волинь 127, 317 Волк Костянтин 288 Волков В. 382-384 Волконський Г. 426 Волконський Лев 126,160,217,241,322, 385 Волконський Петро 371, 396 Волконський С. 370 Вологда 114-116, 272 Володимир 113, 114, 244 Володимир Святий 71 Волоколамськ 113-114 Волоська земля 410 Волошенин Федір 339-340 Вольнов 270 Воронеж м. 49, 115-118, 121, 246, 400 Воронеж р. 60, 82 Воронезька губернія 61 Воронецький Матеуш 95 Вязьма 113-114, 262, 300 Вятка 114 Гаврилов Мартин 132 Гаврилович Андрій (Діденко Андрій) 195, 259, 290,293, 295, 433 Гагарін Михайло 268, 337, 363, 437 Гайдук Андрій 123 Галенко О. 47, 414,458, 462 Галич 114 Галлія 100 Гольцев В. С. 62, 462 Ганський А. 198 Гасан-паша 69 Гезльов 376, 378-379, 384 Гейденштейн Р. 127, 225, 334, 458 Гембіцький В. 205 Гембіцький Л. 232, 266, 382-383 Гембіцький П. 443 Гермайзе 0. 122, 378, 462 Гермоген 341 Гетьманщина (Козацька держава, Українська Козацька держава) 4,11, 41, 67, 105, 171, 174, 184, 191, 193, 223-224, 237, 294, 317, 328, 446, 451-452 Гиря І. 343 Гладкий Г. 336, 343 Гладкий Микита 116 ГліваА. 397 Глубим 374 Гнідін Якушко 251 Годунов Борис, 235, 250, 261, 273, 320- 321,331,372 ГоловінА. 132, 163,409 Голобуцький В. 462 Головін О. 339,429-430, 433 Головін П. 379 Головко О. Б. 45, 462 Голосов Т. 379, 384 Голохвастов Олександр 48 Голубев С. Т. 258, 290, 313, 351,458 Гордієвич Олекса 433 Гордон Л. див. Gordon L.
480 Індекс Горн М. 397 Горобець В. 197, 317,462 Городок 117 Горохівець 120 Госевський Олександр 320-321 Гребінник Федір 121 Гребінський Кузьма Іванов 113 Греція 127, 129 Григор’єв Гаврило 119, 121 Григорій 81,409 Григорович Максим 237, 365 Грозний Іван див. Іван IV Грузія 385, 402 Грушевський M. С. 23,46,68,94-97,128, 162-163,172-173,181,186,191,198, 207-210, 225, 228, 272, 292, 308, 320-321, 326, 336, 348, 373, 378, 383,393,428,432^33,435,438^40, 442-443,462 Гугня 56 ГунченкоА. 190 Гуня Дмитро 155, 205, 361, 380,443 Гуревич Дем’ян 150 Гусиний перевіз 407 Гусь Хру стальний 114 Ґамберіні 385 Ґанжа 139 Данилов Михайло 246, 408 Данилов П. 303, 363, 403, 408 Данилов Тимофій 407 Данилович Ян 284 Дашев Г. 252 Дашкевич Я. Р. 19, 27, 80, 385, 397,462 Дашков Іван 137, 188 Дашков Яків 264, 382-384 Дашкович О. 96, 138, 276,425 Дворянинов Б. 432, 442 Девлет-Ґірей 432,442 Дедилов 114 Демкович 283 Денискин В. И. 463 Дербент 372 Деркач Григорій 158 Десна 162 Дешев А. 436 Джаджалій Филон 139 Джанібек-Ґірей 283, 302, 382, 426, 428- 429,435,439,441^42 Дзєржек К. 282 Дінець див. Сіверський Дінець Дмитрієв Василь 338 Дмитро 272 Дмитро Іоанович 254 Дмитров 113-114 Дніпро 8, 9, 31, 39,43, 50, 55, 58, 68-71, 82, 97, 103, 109, 130, 135, 223, 303, 317,353,355,363,377,380,381,383, 389,402, 407,452 Дніпровсько-Бузький лиман 380, 376 Дністер 26,45, 68, 317 Довнар-Запольський М. 156, 463 Долгорукий Д. 260 Долгоруков О. 117-118, 378 Долматов Лев 250 Доманицький В. 463 Домант 200 Доможиров І. 333 Дон 8-14, 26, 28, 31, 32, 34, 38-39, 41, 43, 46-58, 60-61, 63-65, 69, 71-77, 82, 87, 89, 96, 98,101-109,111-113, 116-126, 128, 133, 135-137, 140, 144—151,154-155,161-162,164-165, 167-169, 171, 175-177, 179-183, 185-191, 192, 194-195, 198-199, 202-203, 212-219, 229-232, 236, 238-239, 241-256, 261, 263-264, 269-271, 273-275, 294-307, 309, 315,319-325,327-328,340,349,352, 359,362,366-369,372-375,379-380, 387-390,394-395,397,399-400,402, 403,407-412,414-415,418-423,428, 441-442,446-448,450,452, 454 Донецький Григорій 118 Донська земля 48, 79, 83-84, 103, 105, 116, 123, 149, 217-218, 220, 229, 240, 295, 299-302, 305, 307, 374, 389-390, 422 Дорогочинський повіт 154 Дорошенко Михайло 129-130,167, 173, 191, 204-205, 209, 211, 233, 259, 278, 280, 298, 312, 334, 348, 382, 438, 441
Індекс 481 Дрозденко Абрам 135 Друцький Іван (Васильєв Іван) 166 Дубровка 116 Дуров О. 378-379 Дюкін Іван 116, 120 Ема 57 Європа 7, 12, 19, 25, 29, 33, 34, 40, 83, 187,405-406 Євсєєв Тихін 116, 118 Єлець 116-117, 247, 251 Єлецьке князівство 60 Єнборовський Ян 130 Єрємєєв А. 392 Єрмак 57, 88, 116 Єропкін І. 343 Єрофєєв Дементейко 182 Єрьомін І. 399,402 Єсипов І. 132, 339 Жилка 368 Жмайло Марко 162,184, 292, 433,437 Жолтовський Станіслав 129 Жулкевський С. 70, 128, 167, 169-170, 200,205,229,279,284-285,326,353, 355, 383-384, 407, 428-429 Забелин И. 254, 463 Забельський Матяш 129 Загоровский В. 77. 71-72, 75, 103, 340, 463 Загорський В. 133, 228 Задунайська Січ 411 Закржевський А. див. 2акгге\узкі А. В. Замойський Т. 157, 204-205, 278, 280, 383 Замойський Ян 128, 138, 152, 157, 169, 200-206, 228, 232, 234, 257, 259, 277, 279-280, 284-285, 287, 315, 348-351, 359-360, 363 Замостя 262 Запоріжжя 26, 73, 82,105-106,122,126, 132,135,137-138,145-146,154,163, 172-174,180-181,183,185,191-193, 197,210,213-214,217,219,240-241, 315,322-323,325,343,348,351,364, 389.407.410.412.426.428-429,436, 439,442,444, 452 Запорізька Січ (Січ) 105-106, 126, 135, 143,145,166,171-174,207-211,286, 327.358.379.390.428-429,434,435, 438-440,442 Зарубін М. 217 Заруцький Іван 123, 245, 260, 262, 272, 371 Заседателева Л. Б. 62, 64,463 Заславський Домінік 312 Заславський Олександр 288 Заславські 152 Західна Європа 32, 81 Західне Причорномор’я 377 Зацвіліховський М. 383 Збаразький Є. 401, 430 Збаразький К. 353 Збаразькі 162 Зборовський Кшиштоф 284, 356 Зборовський Самуель 129,142,153,203 Зверев С. 144, 217, 378-379,443 Зиґмунт 1 156,226, 255-256, 390 Зиґмунт III 128-130, 158-159, 200, 208, 226-229, 232, 234-235, 257-260, 265-269, 272, 277-280, 285-286, 288, 292, 298-299, 310-311, 320, 322,327,341,349-350,354-355,361, 383-385, 390,407,427-429 Зиґмунт Август 138, 153, 226, 256, 274, 276 Зиґмунт Баторій 234 Зим’єве 54 Зимин А. А. 261, 463 Змєєв Богдан 112, 244 Золота Орда 8, 49 Зубов А. 379 Зубрицький Д. 259,463 Ібреїм 403 Іван III 50-51, 186, 225, 391 Іван IV (Іван Грозний) 53-57. 63, 72, 75, 102, 254, 330, 390 Іван-Август 273 Іванов Андрій 121 Іванов Єрофей 339 Іванов Кузьма 121 31-1217
482 Індекс Іванов Онисим 163 Іванов Оноха 213 Іванов Яків 120, 252 Івашевський Марцін 129, 335 Івашко 143-144 Івлев О. 115 Івоня 281 Ігнатов Баженко 251 Ізвольський Істома 54-55, Ізвольський С. 443 Ізмаїл 378 Ізмайлов М. 331 Ізтемір 424 Ілек 57 Імперія Габсбургів 328 Інаєт-Ґірей 427, 441-442 ІнальчикХ. див. Іпаїсік Н. Інфлянти 130, 157, 287, 313 Іслам-Ґірей 86, 270, 424 Іслам-Кермен 69, 162, 381, 393-394 Ісленьєв Данило 175 Ісмаїл 53-55, 390 Іспанія 100, 127 Істома 49, 366, 394 Італія 100, Іцку Олександр 135 Іштерек 366, 370 Йоасаф 238 Кабанов Митька 182 Кабарда 84 Кавказ 30, 60, 65, 79, 141 Кагальник 374 Кагарлик 162 Кадоба 114,117 Казань 28,32,36,55,75, 84,86,113-115, 117, 254, 371,437 Кази-Ґірей 279, 330, 426 Казиєвий улус 371 Каленик Андрієвич 288, 434-435 Калуга 114,117, 142, 338,400 Кам’яний затон 402 Канада 20,40 Канай-мурза 371 Каневець Федір 119, 122 Канів 138, 229, 257 Кантакузин Тома 395 Кантемір 384,429, 432, 435,443 Каппелер Андреас див. Карреіег А. Караїмович Ілляш 135, 266 Караман 48 Карамишев Іван 136, 194, 238, 264 Карасу Базар 377 Караулов Андрій 120, 382 Караулов М. А. 57,463 Карачев 114, 117 Карачевський уїзд 132 Карачура 48 Каргалов В. В. 72, 463 Каргополь 114 Карела 59 Карелія 79 Каришев І. 370 Карпо 226 Карпов 118 Карпов А. Б. 56-57, 159, 161,463 Карякін Томила 249, 374 Касим 75 Касимов 114, 117, 244 Каспій див. Каспійське море Каспій Каспійське море (Каспій) 13, 62, 77, 63, 84, 87-88, 107, 113, 115, 117, 120, 123, 125, 189, 215, 245, 250, 366, 367-369, 398,415 Каспійський регіон 84, 87-88, 90, 160, 361,365, 369,451 Кафа 139, 303-304, 363, 377-378, 393, 403,428, 441,79, 85 Квашнін М. 370 Квебек 24, 26 Келмамет-мурза 52, 72 Кельчовський Кшиштоф 354 Керч 50, 377-377, 394, Кизим 132 Київ 45, 97, 138, 157-158, 196, 219, 226, 256,266, 269,314, 437 Київська Русь 35, 43-44, 47, 311, 328 Київське воєводство 152 Київське князівство 68 Київщина 99, 153-154, 229 Кисіль Адам 170-171,173-174,191,194, 240, 443 Китай 12, 20, 35
Індекс 483 Кілія 69, 79, 86, 376-377, 379, 383-384 Кирокосьян М. 463 Кінан Е. ЗО, 463 Кінан-паша 326 Кінг Ч. див. King Ch. Кірєєв Нефед 199 Кішка Самійло 158, 191, 201-203, 206, 209, 234, 257, 259, 277, 350-351 Кішкін Іван 166 Клемній 273 Климент VIII282, 358 Ключевський В. 22 Кміта С. 203 Кобрин В. Б. 148,463 Ковальский Н. 77. 162, 315, 349, 292, 458 Когут Зенон 16, 135, 224, 318, 336, 463-464 Кодак 70, 126, 163 Кодима 68 Кожевников Афанасій 116 Кожин Іван 339-340 Кожухов О. 136, 192 Козацька держава див. Гетьманщина Козельськ 117 Козка Герасим 257, 351 Козлов 117, 246 Козлов С. А. 62, 109,464 Козловський Сава 118, 189,218, 398 Кокорєв Б. 131, 267 Кологривов JI. 378-379 Кологривов Федір 116 Колодзейчик Д. див. Kolodziejczyk D. Коломна 114, 117, 338 Колтовський I. 116, 121, 131, 133 Кольцо Іван 57 Комарицька волость 126 Конашевич Антон 193 Кондирев Ждан 119, 201,234, 243, 331, 358, 371,374,385 Кондирев I. 133,215, 303 Кондратьев Іван 370 Конецпольський Станіслав 69-70, 126, 134—135,136,159,163,167,172-173, 174, 190, 191, 193-194, 180, 204, 207-208, 211, 226-227, 233, 240, 266, 286-287, 304, 326, 334, 357, 377-378, 383, 391-393, 400, 403, 407-408, 429, 443 Конинський Богдан 111,136,168,190,239, 247, 305, 322, 362, 367, 362,413 Кононович С. 145 Кононович Сава 133-134, 193-194 Константинополь див. Стамбул Конша (Конча) Богдан 205 КоншаЖдан 129, 132, 142, 334 Конюхов Фатейко 251 Кописький I. 344 Кордон див. Степовий Кордон КордубаМ. 271,464 Корела Андрій 124 Корець 154 Корецькі 152 Короб’їн І. 368,412 Королев В. Я 47-48,53-54,363,376-377, 393, 435, 464 Корона див. Польща Корона Польська див. Польща Коростель Іван 443 Корсунь 229, 340, 443 Косвен М. О. 62, 467 Косий І. 157 Косинський Кшиштоф 157, 162, 165, 210, 229, 259, 276-277, 310, 331, 360-361 Костомаров М. (Костомаров Н.) 8,464 Костржевський Станіслав 130 Кострома 114-115, 117 Котошихін Григорій 124, 458 Кочекаєв Б. А.-Б. 416, 464 Кочергін Данило 295 Кочюра Пронка 380 Краків 16, 69, 259,277,444,456,458 Красиков П. 161 Красильник Гаврило 251 Красностав 294, 315 Краушевський Кшиштоф 431-433 КрекшинГ. 112 Кривоблоцький Андрій 315 Кривоножков Лаврентій 317 Крикун М. 68,464 Крилів 443 Крим 29,16,31-32,34,45,48-49,51-52, 54-55, 63, 69-70, 82, 85-87, 96, 99, 31*
484 Індекс 100,102,111,124,128,130,138-141, 155, 186, 191, 193, 199, 299, 304, 326, 331, 340, 353, 358, 364, 372, 373-374, 377, 380-382, 384, 389, 391, 393-397, 403, 407, 409-411, 416-417, 424, 427-428, 431-435, 438-443, 450,457 Кримський ханат 30,36,69,72,78,80-81, 86, 98, 128, 309, 335, 365, 393, 424, 440 Крип’якевич І. 257, 273, 283, 329, 344, 467 Криштофович Лукаш 237, 365 Крістоф Л. див. KristofL. Кропивна 117 Крутневич Гаврило 157, 191, 204, 260, 279, 349 Крушинський Є 377 Кубань 43 Кубенський Іван 48, 391 Кудашкул 48 Кузмінський Ф. 259, 314, 337 Кузьмодем’янський 114 Кулага Іван див. Петрижицький Іван Кулаковський П. (Kulakovski Р.) 16, 39, 154, 255, 333,339,464 Кулалинський острів 123 Кулиги П. А. 9, 128, 162, 227, 283, 311, 342-343,458,464 Кулнєв Василь 213, 352, 402 Кума 64 Кумейки 240, 410 Курикін Ф. 368 Курмиш 114 Курнік 16,458 Курськ 114, 116, 251-252 КусаиноваЕ. В. 54, 109, 136, 386,412, 418, 366, 464 Кутузов Семен 166 Куц О. Ю. 10, 118, 120, 134, 161-162, 167-168,177,182,199,246-247,251, 299,304—305,381-382,392,394-395, 399-400, 411, 420, 422-423, 464 Куцкович Дорош 190, 257, 351 Куцкович Іван 204, 278, 310, 312-313, 316 Кугиева Е. Я 62-63, 108-109, 159,465 Лазарев А. 194, 201, 242-243,417 Ларіонов Федка 251 Латвія 129 Латинська Америка 20, 35,405,448 Латтіморе О. див. ЬаПітоге О. Лебедянь 114, 117 Левко Іванович 172-173,207,209-210, 349 Лемерсъе-Келъкеже Ш. 85, 463 Леонтьев 3. 23 Леонтьев Іван 136, 247, 419 Леп’явко Сергій 16, 20, 29, 40, 80, 97, 138,141,150,152-154,157-158,198, 210, 228, 234, 253, 276, 278-279, 282-283, 329, 340, 393, 426,465 ЛетанінЯн 130 Лещинський 434 Лжедмитро 1273 Лжедмитро II273 Лжепетро 273 Липа Ю. 23, 465 Липський А. 232 Лисенко Федір 154 Лисяк-Рудницький І. 19,465 Литва 27,69,95,97-99,124,127,130,248, 262, 269,314, 433,436 Литвин Михалон 69 Литвинов-Масальський А. 195, 317 Лівни14, 114-115, 117, 247 Лівобережжя Дніпра 39, 383 Лобода Григорій 198,210,277,284,288, 311,315 Ловчиков І. 260 Логинова А. С. 273, 464 Лодигін Ф. 245 Лодиженський о, 433 Ложник Сенька 49, 102 Лонгворт Ф. див. Ьоп^моН Е Лопухін Ларіон 327 Лосев Осип 249 Лохвиця 338 Лубенський М. 126 Лубни 338 Лук’янов Дмитро 156 Лук’янов М. 408 Лук’янов С. 402 Лукевич Іван 429-430,434
Індекс 485 Лукин П. В. 272,465 Лунин Б. В. 465 Лупул В. 70,443 Луцьк 157, 206 Любенецький Анджей див. Lubieniecki А. Любенсысий С. 127, 143, 405, 458 Лянцкоронський Представ 51-52, 106 Лясота Epix (Lassota Eryk) 166,191,210, 282, 402 Лях Федот 123 ЛяхЯн 130 Львів 259 Львов Д. 343 Львов Семен 216-217, 362 Московський В. 70,163, 407 Мавродин В. В. 465 Магмет-Ґірей 138,283,364,382,384,407, 409, 424, 427-428, 435,439^40 Магмет-мурза 55 Магомадова Т. С. 62,462 Макніл В. див. McNeill W. N. Максиміліан 425 Максимов І. 247 Мала Азія 394,415 Малопольща 100 Мальцев Є. 390 Мамей 48 Манич 64, 374 Мансуров Л. 54 Мансуров П. 226, 326, 363, 378-379, 403 Мануйло 226 Марголин С. Л. 72,465 Маржерет Ж. 160, 458 Маркедонов С. М 8, 48,465 Мартем’янов Ісай 136 Маскалев Терех 132 Маслійчук В. 77, 465 Матвеев С. 412 Матвеев Тимофій 156 Матчин Семен 338, 403 Матюшкін І. 245 Матяш 215-216 Мегер М. 354 Медведиця 71, 177 Мезецький Д. 332 Мезецький Н. 131 Мелетій 409 Мелецький К. 174, 240 Мелешко Іван 335 Мельниця 444 Мельниченко Денис 409 Менґлі-Ґірей, 50, 156, 397,424 Мертвий Дінець 82 Мехмет 227 Мехмет-Ґірей 390 Мещера 75 Микифорко 117 Микошинський Богдан 181,210 Микульський Ян 116-117 Милославський М. 332 Мининков Н. А. 16, 47, 53-54, 82, 116, 118-119,121-124, 136140, 149,160- 161,166,168-169,176,181-182,188, 192, 201, 230-231, 239-241, 249, 250-251, 254, 256-257, 264, 275, 292, 296, 299, 319, 355, 367-368, 374-375, 380-381, 388, 394-395, 400,403,411,419, 422,465,467 Миргород 132, 338 Михай Хоробрий 283,425 Михайло Федорович див. Романов Михайло Михайлов Матвій 156 Михайлов Петро 131, 339-340 Михньов Т. 161, 168 Мицик Юрій (Мыцык Ю. А.) 16, 135, 162,173,197,204—205,210-211,234, 259, 278, 280, 289, 292, 298, 312, 314-315, 327, 349, 432, 434-435, 458-459, 466 Мишустін Григорій 116 Мінськ 152 МіровськийЯн 129 Місевря 363, 379 Міус 380, 428 Могила Мирон 69 Могила Петро 205 Могилев 294, 316 Можайськ 114 Можайський уїзд 132 Мозирянин Ясько 130 Мокрицький К. 280
486 Індекс Молдова 78, 83, 96, 127-128, 234, 283, 328, 395 Молодий О. 215 Молодий П. 367 Молодий Кирей 118 Молочні Води 381 Монастирське 176, 374 Монастирський острів 103 Монацький Родіон Денисов 139 Моподурський Ян 130 Морозов І. 248-249 Морозова О. М. 295, 466 Москва 28, 38, 42, 46, 49, 52-55, 57, 59-63,65,72,76,78, 80, 84-86,102, 104,108-109,111-114,116-119,128, 133,138-139,141-142,149,161,163, 175-177, 182-183, 190, 193-194, 199,201,213,219,223,226,231-232, 235-237, 239-248, 250, 256, 261- 262, 272, 280, 300-302, 305-306, 311, 313, 319, 320-321, 325-326, 328-334, 336-338, 340-341, 343, 344, 351-353, 358-359, 365-366, 371, 374-375, 386-388, 391-392, 399-401,411,413-414,416-417,420, 425, 427, 437, 441 Московія 9-10, 12, 14, 15, 27-32, 34-37, 41, 46-49, 52, 60, 62, 64, 71-77, 79-80,82-84,86-87,89,96,102,111, 115,117,118-120,122-123,127-128, 132-133,136,138,140-141,147-150, 156,160,162,168,183,186,188,226, 230-232, 235-237, 239, 243-247, 249-250, 253, 255, 260-262, 271- 272,274—275,278,287,299-305,307, 309,311,319,323,327-332,334-335, 339,342,356,362,364,366,368,372, 385,389,395-396,400-401,404,409, 411-412,418,420-421,423,435,437, 443, 446, 450-452, 454 Московщина 29,38,41,57,146,158,272, 335,337-338 Мошни 195 Мстислав Удатний 71 Мурад 355 Мурат-султан 412 Мурахва 68 Мурашкін 64 Муром 113, 114 Муртаза-паша 392-393,403 Мценськ 117 Мыцык Ю. А. див. Мицик Ю. Мюллер Й. 343 Мятлєв Смірко 116 Нагаєв Василь 136,298-299, 322, 359, 422 Нагельський Мирослав див. Nagielski М. Нагой А. 390,436 Надпоріжжя 26 Назаров В. Д 341, 466 Наливайко Д. 466 Наливайко Семерій 135, 141, 157, 169, 198, 210, 227, 234, 259, 277, 279, 283-284, 310, 317, 332, 353, 360 Напейцин Г. 432,442 Наумов І. 342 Нащокін Г. 176, 231 Некрасов А. М. 466 Немирович А. 95 Непрядва 254 Нестеренко М. 266 Нестеров Б, 363, 408 Нестор-літописець 22 Нефедов С. 378 Нечковський К. 279-280, 284 Нижнє 137 Нижнє Подоння див. Дон Нижнє Прикам’я 59 Нижні Роздори див. Роздори Нижній Новгород 113,115-117 Нижня Волга 59 Низовий Дон див. Дон Никитин Н. И. (Нікітін Н.) 9,466 Ничипор 283 Ніжин 155 Німеччина 100, 129 Нова Зеландія 35, 40 Нова Січ 51, 67, 114-115,117, 174 Новгород 59, 60,186 Новгород-Сіверський 155,436 Новгородська земля 116 Новгородська республіка 186 Новий Світ 20, 32-33
Індекс 487 Новий Торжок 114 Новокрещенок Григорій Федоров 139 Новосельский А. А. 72-73, 80, 119, 250, 252, 325, 331, 375, 396-397, 400, 414, 416, 418, 423, 428-429, 433, 437,466 Новосіль 247 Ногай 31, 46, 52, 53, 55, 72, 85-87, 108, 140, 299, 366, 386, 389, 415, 417, 422-423 Ногайська Орда 32, 63-64,420 Обалковський Б. 327 Оболенський Д. 115 Овечі Води 45, 68, 372 Овруч 153 Одинець Петро 236-237, 280, 342 Ододуров Іван 215, 218, 263-264, 363 Ока 117, 299 ОкиншевичЛ. 197,466 Окупний яр 402 Олександр 225, 397 Олексій Михайлович 234, 239, 241-242, 248-249, 271, 374, 381 Олефір 410, 438 Олешко Флоріан 69 Олферов Степан 121 Омельченко 0. 466 Омелянов Василь 130, 152, 155, 268, 335 Онишкевич Василь 259, 314, 337 Опарина Т. (ОпарінаТ.) 129,131,135,140, 142-143, 334—335, 338, 341,466 Опухтін Семен 189, 327, 366 Орда Великих Ногаїв 381, 416-417 Орда Малих Ногаїв 108, 370, 396 Ордга П. 304, 326, 354 Орел 114 Орель 68 Орендаренко (Михайлович) Тиміш 129, 360 Орешкова С. Ф. 467 Оржельський С. 100, 459 ОришовськийЯн 127,129,181,200-201, 203, 209, 234,425 Орлов А. С. 264-265,459 Орша 321 Оршанський повіт 152, 155 Осетров Гришка 251 Осипов Васька 251 Осипов Г. 49 Осипов I. 163,409,429-430, 433 Оскерка Петро 190 Оскол 117 Османська імперія 32,35,65,78,81,328, 375, 397,410, 448 Остапчук В. див. Ostapchuk К Осташка 118 Осташков 114 Острозький Януш 228,237,280,384,401 Отвіновський С. 353-354, 378, 402 Охматів 383-384 Очаків 79, 86, 226, 325, 377, 379, 381, 393-394, 407-408,414 Павлін 380 Павло 162, 292 Павлов A. 130 Павлов Зиновій 121 Павлов I. 252 Павлов П. 57 Паліцин Шибай 136 Папко I. 444 ПапковА. И. 72, 335, 340, 344, 381,467 Папков А. И. 72 Папроцький Бартош 150,225, 334,460 Патрикеев Андрій 121 Пац Юрій 225 Пашкевич Філон 237, 365 Пашков Карпо 132-133 Пашковський Лаврентій 257, 351 Паьиуто В. Т. 343-344,467 Пенько Я. 95 Передкавказзя 38, 60-61,63, 65, 86,369, 371 Перекоп 381-382, 394,407, 439 Перемишль 294, 315 Перепеліцин В. 57 Переяслав 138, 195, 237, 339 Переяславль-Залеський 114 Переяславль-Рязанський 117 Перм 65, 84, 114-115 Персія 385,402,427 Петербург 11, 224, 295
488 Індекс Петрижицький Іван (Петрижицький- Кулага І., Кулага Іван) 167, 190, 205, 211, 259, 278, 280, 289, 293, 312-314 Петрицій Я. 173,461 Петро 160 Петро І 85 Петров П. 423 Пешехонь 114 Пещуров І. 123 Пивов Р. 108-109, 159 Пидніпров’я 317 Пилип 336, 343 Пирятин 155 Писемський Ф. 390 Південна Америка 12, 448 Південна Африка 20, 32, 35, 405 Південна Київщина 39,45, 67, 73, 97, 101,316 Південна Україна 389 Південний Буг див. Буг Південно-Східна Білорусь 317 Північна Америка 12, 27-28,406 Північне Причорномор’я 31-32, 68, 70, 82,361,376-377,380-381,389,391, 394,416,440,452 Північний Кавказ 30, 55, 61, 64, 85, 135, 159-160, 403,408 Північний Китай 25, 27-28 Підвисоцький Каспар 282,284 Підгорський Адам 126,129, 133 Підляшшя 154, 317 Підмосков’я 116, 401 Платонов С. Ф. 467 Плещеев Д. 248 Плещеев І. 343 Плещеев М. 444 Плохий С. Н. див. Плохій С. Плохій Сергій {Плохий С. Н.) 8,9,11,16, 45,128,130,135,142,228,270,281, 291-292, 330, 355-356, 383,467 Побужжя 29 Поволжя 59 Поділля 39, 127, 154 Подлєсов А. 368 Пожарський П. 136, 375, 411,419 Пожарський Семен 371, 399 Поле 13,25, 31, 34-35, 37,47,49, 50-51, 55, 56, 60, 70, 71, 72, 73, 75, 89, 102,103,133,158,183,301,307,323, 325,336,340,375,380,382,395,403, 453,446 Полісся 130, 228 Полоус Ф. 277, 279 Полоус Федір 209, 277, 279 Полоцьк 444 Полторак В. 51, 467 Польсько-Литовська держава 29-30, 68, 72, 78, 94, 141, 225, 323-324, 332, 373, 389 Польща (Корона, Корона Польська) 16,27, 69,95-96,124,127,129,209,313-315, 324, 343,353,364,431,456 Помор’я 114 Поморський Ян 130 Поп Тимофій 112-113 Попко И. (Попко І) 58, 467 Попов Артемій 338 Порошин Федір 265, 301 Порта 31, 78 ПоршнєвБ. Ф. 308, 343,467 Потоцький М. 159, 194-195, 205, 361 ПотоцькийС. 170-171,173-174,191, 240 Потоцькі 153,270 Правобережжя 39, 338 Пралич Федір 259, 314, 337 Прескотт Р. див. РгеБкоії Я. V. Претвич 153 Претвич Якуб 279-280, 284 Приазов’я 376 Придніпров’я 29 Придністров’я 44 Придунав’я 44 Прип’ять 97, 130 Причорномор’я див. Північне Причорномор’я Пріцак О. 23, 467 Прозоровский С. 126, 163, 247, 339 Пронський Андрій 150 Прончищев О. 304,435,438 Пронштейн А. 77. 285,467 Проснідич Бартош 278-279, 350,425 Протасьєв Соловой 352,408
Індекс 489 Прутський Д. 122 Псков 114-115, 186 Псковська республіка 186 Пудавов М. В. 9, 63, 104,467 Путивлець Йосип 126, 133, 228, 288 Путивль 117, 247-248, 272, 342 Пух Теодор 257, 351 Пушкін 159 Пшерембський М. 69 Пясецький П. 100, 459 Равіта-Гавронський Ф. див. Ястіїа- Самгготкі К Радзивіл Кшиштоф 126, 129, 133, 190, 204,269,277-278,279-280,284,288, 292-293,311-312 Радилов Єпиха 136, 182 Радилов Максим 118 Разін Степан 192, 243 Ракочі Д. 271 Ржев 113-114 Ржевуцкий А. С. 467 Рібер А. див. ШЬег А. */. Ригельман А. И. (Рігельман О.) 294,467 Річ Посполита 10, 14, 28, 34, 40, 69-70, 79,81,87,95,111,128,129,140,162, 174,176,180,185,187,193,198-199, 223-224,226-229,232,234,240-241, 253,255,259-261,270-271,271,273, 279, 281-282, 284-290, 292, 295, 298-299, 302, 304, 306, 308-316, 318-319, 321-322, 325-329, 333, 335-337, 339, 343-344, 347-348, 351, 353, 355, 357-358, 361, 365, 375,382-386,390-393,401,411,414, 425-426, 432-435, 440, 446-447, 450, 454 Роздори (Нижні Роздори) 104, 176 Розражевський X. 128 Роксоланія 293 Ромадановський В. 268, 332 Романов 114, 117 Романов Михайло (Михайло Федорович) 49, 111, 115-119, 121-123, 126, 131-132,136,144,147,160,163,179, 182,183,188,190,194-195,216-219, 230-232, 234-239, 241-242, 246- 249,254,260-262,264,265,267-268, 296-298,301-304,308,318,321,322, 331-332, 334, 337-338, 342-343, 352,358-359,362,365,367-368,370, 372,374-375,378,381,384-386,394, 398-400,402-403,407-414,416-419, 421,427,430, 433, 436-441, 444 Росава 193 Російська імперія див. Росія Росія (Російська імперія) 7-12,16,22-23, 32, 43, 223, 236, 275, 293, 299,447 Ростов 114,117 Руґґері Фульвій 127 Рудницький Степан 129 Рудницький С. 467 Рудольф II210, 234, 243, 282-283, 360, 385 Ружинський Богдан 150, 162 Ружинський Кирик 150, 331 Ружинський Михайло 95, 259, 331 Ружинські 95, 152-153, 361 Русина О. 36, 467 Русь 54, 100, 241,291,314 Рыблова М. А. 10,44,121, 194, 295, 319, 368, 399,467-468 Рябов С. К 461 Рязанське князівство 58-59, 73 Рязань 55, 60, 71-72, 74-75, 77, 102, 114, 149 Рязьк 114 Саблін Семен 137,194,216,239,264,320, 322, 370,411 СавваВ. И. 30, 468 Савелій 273 Савельев Іван 116, 121 Савін Слисрат 413 Саврань 68 Сагайдачний Петро 41, 126, 129-130, 135, 142, 152, 154, 162, 170, 173, 190, 195-198, 200, 203, 205-206, 237, 260, 266, 272, 280, 287-288, 292, 321, 332, 334, 336, 338, 341, 344, 353, 382 Саган-Ґірей 390 Саламов А. А. 62, 468 Саломед-Ґірей 278, 403 32-1217
490 Індекс Салтыков Борис 113 Самара Іван 189, 218 Самара м. 65, 87, 112-114 Самара р. 45,53,60,68-69,117,229,372, 381,407 Самарська Лука 26, 60 Самойлов В. 130 Самсонов 303 Самсонов С. 226, 326, 363, 378-379, 403, 439 Сангушко Федір 150 СапігаЛ. 157, 190, 191,204 Сарай 59-60 Сарайчик 57 Сарапович П. 277, 308 Саратов 65, 87, 112-114, 229, 367 Саратовська губернія 61 Сари Азман 53 Сарніцький С. 141 Сас Петро 16, 40, 126, 130, 145, 150, 157, 162, 169, 184, 190, 196, 198, 202-203,207,209,219,227,232,276, 278,292,314,317,333-334,348,353, 382, 401,468 Сахаров И П. 468 Сватиков С. Г. (Сватіков С.) 54,177,230, 275,468 Свирид 68 Свіязськ 114 Священна Римська імперія 78 Севськ410 Семен 139 Семенов Борис 339 Семенов Матвій 121 Семенов С. 421 Семенов Тимофій 270 Семіон 273, Сень Дмитро 10, 16, 23, 144, 176, 355, 387, 409,412,468 Сербія 129 Сергеев В. И. 58, 109, 468 Сергійчук В. 330,468 Середнє Поволжя 59 Середнє Подніпров’я 130 Серпейськ 117 Сєраковський Стефан 200 Серов Климка 251 Сибір 26, 62, 88, 114-116 Сидоров М. 126 Сизополь 379 Сисин Ф. 135, 335,468 Сіверський Дінець (Дінець) 68, 381 Сіверщина 284, 425 Сілін А. 362 Сілін Конон 247 Сіноп 376-378, 393 Січ див. Запорізька Січ Скидан Карпо 194-195, 292,439 Скіндер-паша 354 СкрынниковР. (Скринніков Р.) 57, 124, 273,468 Скуратов Дмитро 423 Сланський Валер’ян 209 Слепецький Гаврило 103,107 Слобідська Україна 317 Слобожанщина 39, 389,446 Слуцьк 285 С луцький О. 198 Смагин юрт 363 Смиренський Михайло 248 Смирнов В. Д. 9, 427, 468 Смирнов Н. А. 46, 468 Смирнов П. П. 73,468 Смоленськ 114-115, 199,120-121, 266 Смолій В. А. 293, 468 СобеськийЯ. 100, 143, 146,459 Совін А. 143 Сокаль 315 Соковнін П. 379, 384 Соколов 117 Соколовський Марцін 129, 154-155 Солікамськ 114 Соловьев С. М 22, 49, 331, 372, 469 Сопунов Івашко 251 Соцький 159 Спешньов І. 36, 407-408 Спешньов М. 338 Стадницький Ян 133 Стамбул (Константинополь, Царгород) 31,79,81,86-87,133,137, 227, 326, 352-353, 363, 378, 391-392, 403,407,428 Станиславский А. Г. 272, 341, 469 Старий Крим 381
Індекс 491 Старов О. 352, 358 Старовольський Ш. див. Starowolski S. Стародуб 114-115, 117, 278 Степ 14,24, ЗО, 34,36,67,97,108,120,275, 347, 380, 389, 396,415,440,446 Степанков Валерій 16, 293, 469 Степанов М. 25 Степанов Смашка 182 Степовий Кордон (Кордон) 8-15, 19, 23-47, 50, 52-53, 55-56, 58, 61-62, 65-68, 71-74, 76-78, 80, 82, 84, 87- 90,93-96,98-102,107-111,115-116, 124-125,138,140,144-145,147,151, 159-160,164-165,180,183,185-188, 190,199,203,210,220,223-226,229, 241,243,252,256,275,298,305,312, 315-317,319,323-324,330,347-348, 351-352,355,365-366,369,371-374, 376, 386, 389-396, 398, 400-401, 404-406,409-413,415,418,421,423, 425,444-451,453,454 Стефан 282 Стороженко А. В. 185,259, 284, 469 Стрешньов І. 126 Стрешньов М. 401 Стрешньов С. 368 Струков Василь 379, 423 Струсь Ю. 184, 260, 278, 310, 313, 316 Суздаль 114 Сукін Тимофій 116 Сулейман 53, 95, 138, 156, 226, 390 Сулима Іван 126, 155, 303, 388 Сулішовський 326 Сунжа 26, 63-64 Суслов І. 402 Сухий Ягорлик 68 Сухорукое В. Д 57,64,214,217-218,378- 379, 384, 394, 398,421,460,469 Східна Європа 9, 23, 318, 324, 330, 344, 369, 448 Східне Закавказзя 84 Східне Поділля 45, 67, 84, 97, 101, 316 СІЛА 21,40 Тавань 68-69 Таврика 69 Тайтюшев 436 Тамбов 117 Тамбовська губернія 61 Таран Михайло 380 Тарановський А. 128, 391 Тарбєєв К. 136, 138 Таруф Перо 47 Татарин Баюк 136 Татарин Михайло 49, 136, 215-216,422 Татищев В. Н. 61, 63,469 Телешов Я. 51 Темников 112, 114, 244 Темрюк 82, 418 Терек 8, 14, 26, 28, 31, 34, 39, 41, 43, 46, 56, 58, 61-66, 72-75, 77, 84, 87-89, 98,101,104,107-109,112,120-121, 123-125, 133, 135, 139-140, 146- 151, 154-155, 160-162, 164-165, 168, 171, 179, 183, 185-188, 190, 195, 198-199, 203, 212, 220, 223, 229, 241, 245, 253-255, 263-264, 269-271,273-274,294,297,300,304, 306-307,309,315,319,323,325-328, 349, 356, 370-372, 389-390, 395, 446-448, 450 Терки 65, 84 Тернер Ф. див.Тегпег К Терська фортеця 115 Терське містечко 65 Терський Андрій Петрикєєв 113 Терський Василь 113, 121 Терський Степан Олферов 113 Терський хребет 62, 96 Тетерин Федір 132 Тжебінський О. 326 Тимофеев Михайло 55 Тиха Сосна 68 Тихвин 114-115 Тишкевич 383 Тікич 383 Тінмамет-мурза 56 Ткачев Г. А. 58, 469 Тмутаракань 71 Толбухін 247 Толкачевський Семен 152, 154 Толстой Василь 238 Томил енко Василь 134, 172, 193 Томкевич В. див. Тоткіем?ісг Ж 32*
492 Індекс Томпсон JI. див. Thompson L. Top 340 Торбєєв C. 111,302, 441 Тохтамиш 36 Трапезунд 191, 377-379, 393-394,438 Трепавлов В. В. 31, 36, 85, 416, 418-420, 469 Тризна Г. 191 Триліси 338 Трифонов Григорій 132-133 Трофимов Потап 339 Трубецкой H. С. 30,469 Трубчевськ 117 Трупченин Михалко 182 Трясило Тарас 155, 207,410 Тула 118, 120, 247 Тульський уїзд 118 Тургенев І. 368 Туренін В. 132, 332, 370-371, 396 Туреччина 30-31, 34, 36, 46, 49, 52, 70, 72, 78-79, 82-87, 89, 99, 108, 124, 128, 133, 140-141, 143, 163, 231, 299, 304, 325-326, 340, 352-353, 365, 372, 376-377, 380, 389-390, 395-397,400,402,412,416-418,426, 435-436, 454,456 Турченин Василь 139 Тушин Ю. П. 469 Тушино 338 Тхоржевсъкий С. 469 Тюбетей 48 Тюлень-острів 115 Тюменцев И. О (Тюменцев І.) 273, 469 Тюфякін Г. 338 Тягиня 45, 68-69, 86, 379, 381, 383, 393 Уваров І. 195,317 Углицький уїзд 338 Углич 114 Україна 7,8,16,23,27,38,40-41,45-46, 67, 73-74, 76, 80, 94, 101-102, 105- 106,116,120,122-123,126,139-140, 147,150,155,158,165,170,174,176, 186-192, 195, 202-203, 212, 214, 217-219, 227-228, 230, 245-246, 272-273, 286, 292, 307, 314-315, 317-318,321,340,336,338,347,353, 374-375,381,395-396,402,411,426, 433, 435, 438,444,447, 449 Україна-Гетьманщина 28 Українська держава 188 Українська Козацька держава див. Гетьманщина Ульяновський В. И. 341, 469 Унгар 423 Урванович див. Urwanowicz J. Урмамет 381 Урум 115 Урус-мурза 52, 55, 57, 75 Урусов І. 132, 332 Урусов П. 418 Усеїдін 403 Усенко О. Г. 189, 192, 355,469 Усмань 247 УстряловГ. 11 Устюг 114 Уфа 115 Ушатий В. 395 Фаизов С. (Фаїзов С.) 32, 36, 86,469 Федір 273 Федір 49 Федір Іванович 175, 279, 330 Федоров Іван 132-133, 339 Федоров Павло 118 Федорович Сашко 283 ФедорукЯ. 181, 271, 460,469 Федосеев Пронка 123 Федюшкін Ф. 58 Філарет 343 ФлоряБ. Н. 139, 155, 162, 266, 268-270, 281,327,330,331,336-337,340-344, 369, 410, 444,469-470 Фомін Микита 270 Харін А. 251 Харламов Кондрашко 251 Хасан-паша411 Хинчевська-Ґеннель Тереза див. Chynczewska-Hennel Т. Хілков А. 342 Хмелецький С. 70, 280, 355, 383, 440 Хмельницький Богдан 51, 191, 197, 237, 266, 270-271,273,317
Індекс 493 Хованський Андрій Михайлович 278, 298 Хованський І. 123 Ходкевич І. 277, 310 Ходкевич Як Кароль 320-321 Ходор 48 Холмогори 114 Хопер 49, 71, 177, 246 Хоробрий Михай 234 Хорошкевич А. Л. 36, 148, 343-344, 470 Хотин 227, 298, 322, 383-384 Хоцимирський О. 69 Христов Прібил 112 Хрущов Петро 183, 201, 231 Худяк Іван 131 Царгород див. Стамбул Царенко Матяш 130 Царицин 65, 87, 229 Царів-Борисів 229 Целевич О. 333, 470 Центральне Чорнозем’я 71 Цецора 383 Чебоксари 114, 117 Чеглинов Михайло 199 Чекмар Івашко 251 Челюскін Ф. 303, 363, 403, 408,423 Ченбулатов Янбулат 136 Чепрасов Василь 247 Червлений Яр 49, 59-61, 64, 71 Черкас Б. 138,151, 363, 373,424,470 Черкаси 95, 103, 126, 132, 138, 141, 155, 176,217,229,255-256,266,295,303, 339,443 Черкаськ 104, 374 Черкаські гори 103 Черкашенин Данило 103 Черкашенин Михайло 54-55, 102, 387 Черницын С. В. (Черніцин С.) 419-420, 470 Чернігово-Сіверщина 39 Чернішевський Ян 237,279-280 Чернушкін Богдан 367 Чертенсысий Смага 166 Чингізиди 31,36, 86 Чириков С. 243, 418 Чорне море 23,29, 69, 77-80, 82, 88,120, 176,217,250,316,353,363,366-368, 376-378, 380, 388, 394, 397-398, 402,435 Чорний (Савич) Григорій 173, 193, 207- 208,210,233,349 Чорний шлях 383-384 Чорновіл І. 23, 470 Чорноморський регіон 13,78-79, 82-83, 86-88, 90,125, 366, 375,451 Чортомлик 207 Чулков Д. 55, 385 Чурсін Богдан 436 Чухліб Тарас 16 Шабо 378 Шаґін-Ґірей 69, 86, 138, 155, 283, 286, 337,343,364,382,407,409-410,424, 426-443,450 Шади Чекмінь 424 Шамов Василь 247 Шамрай С. 224, 470 Шаула Матвій 167, 169, 277, 285, 361 Шафран Олексій 125, 155, 213-215, 380 Шахов О. 251-252 Шаховничий Яків 215 Шацьк (Шацький) 114, 117,246 Шацький уїзд 339 Шварц Іскра 16 Швеція 17, 344, 356 Шевченко Ф. 470 Шемберк Яцек 434 Шенников А. А. 49, 58-60, 64, 71, 470 Шило 215, 378 Ширяй Матвій 139 Шихзаде Мехмед 48 Шиш Яків 338 Шишковський Марцін 228 Шклінський Т. 204 Шломович Г. 384 ШовкуновК.В. 416, 470 Штьокль Г. див. Stökl G. Шуйський Василь 238 Шуйський Іван 273 Шуя 114
494 Індекс Щасний 109 Щербак Віталій 16, 45, 95-96, 98, 126, 134-135, 153, 156, 162, 276, 470 Юнус-мурза 53 Юр’єв Микита 132-133 Юрко 433 Юсуф-мурза 52-54, 103 Яблонов 247 Яблонський Станіслав 129, 315 Ядрушко 226 Язиков Максим 118, 246, 302 Язловецький Микола 209 Яїк 8,14,26,28,31,34,39,41,43,46,53, 56-58, 62, 66, 72-75, 77, 84, 87-89, 96, 98, 101, 104, 107-109, 111-113, 115-116,120-121,123-125,133,135, 139-140,146-151,154-155,159-162, 164-165,168,171,179,183,185-190, 195,198-199,203,212,220,223,229, 241, 245-246, 248-249, 250-251, 253-255, 261, 263-264, 269-271, 273-274, 294, 297, 300, 306-307, 309,315,319,323-325,327-328,349, 355,366,370-372,389-390,395,400, 446-448, 450 Яїцьке Військо 56, 112, 189, 229 Якимов К. 437 Яковенко H 45, 97-98, 293, 471 Яковлев С. 436 Яковлев Т. 305 Ян Казимир 269-270 Ян-Кермен 408 Янмамет-мурза 423 Янтуганов К. 402 Ярославль 114, 400 Ясько 226 Яцина 173, 209 Anderson G. 31, 471 BaranowskiB. 139,374,382-384,428,430, 435, 438-440, 442, 471 Barrett Th. 20,471 Bassin М. 22, 471 Berindei М. 47, 86, 379,471 BiedryckaA. 163, 190, 287, 294, 312, 314-315, 337,352, 459,471 Boardman E. P. 36,471 BoekB. (Боук Б.) 10, 20, 23, 30-31, 168, 300, 305,405,413,464, 471 Bolton H. E. (Болтон X.) 20,448,471 Boratynski L. 127, 281,471 Borawski P. 99, 471 Bracewell C. W 471 CaugheyJ. W. 29, 471 Chynczewska-Hennel Т. (Хинчевська- Геннель Тереза) 16, 128, 356, 471 Czermak W. 266, 471 Drozdowski M. 128, 142, 162, 292, 309, 348, 356, 364,472 DubieckiM. 185,472 Dumin S. W. 98, 472 Frantz J. B. 29,472 Gabor A. 472 GawronP. 162,383,472 GerhardD. 23, 25, 472 Gotqbiowski S. 435, 462,472 Gordon L. (Гордон JI.) 9, 14, 19,472 Grabowski P. 353, 460 Groushko M. 19, 472 Herbst S. 191,472 Hosbawn E. J. 472 HofstadterR. 21, 37, 40,472 Hudson J. C. 21,472 InalcikH. (1нальчик X.) 80, 397, 472 Jablonowski A. 131,472 Jacobs W. R. 29,472 Kaczorowski W. 262,292, 336, 472 Kappeler А. (Каппелер Андреас) 8, 11, 16, 20, 23, 27, 85, 416-417, 420, 463,472 Kempa Т. 158, 472 Khodorkovsky М. 23, 80,416,472 King Ch. (Кшг Ч.) 78-79,472
Індекс 495 Klose N. F. 2\, 473 Kolodziejczyk D. (Колодзейчик Д.) 68, 70,79-80, 397,473 KopytoffІ. 24, 473 Kossarzecki K. 317,473 Kravets M. 473 KristofL. (Крістоф JI.) 26, 473 Kulakovski P. див. Кулаковський П. Lassota Eryk див. Лясота Epix Lattimore О. (Латтіморе О.) 25, 27, 473 Lipinski W. 333, 473 Litwin H. 39,473 Lobanov-Rostovsky A. 22,473 Longwort F. (Логворт Ф.) 9, 19, 230,473 LuberS. 128, 130-131,473 Lubieniecki A. (Любенецысий Анджей) 152-153,460 MajewskiA. 162,473 McNeill W. N. (Макніл В.) 19,473 Mikesell M. W. 21, 25,473 Nagielski M. (Нагельський Мирослав) 16,81, 157, 163, 190, 204-205, 262, 277, 279, 292-293, 308, 310, 350, 383, 473 Niederkorn J. P. 281, 473 Okolski S. 166, 195, 205, 349,460 Ostapchuk V. (Остапчук В.) 79, 399, 402, 414, 394-395,470, 474 Ostrowski D. 30, 474 Palczowski K. 353, 460 Paprocki В. див. Папроцький Бартош PelenskiJ. ЗО. 71,474 Pierson G. W. 21, 37, 474 PietrzakJ. 332,474 Preskott R. V. (Прескотт P.) 33, 474 Pulaski K. 95,156, 460 Rawita-Gawronski F. (Равіта- Гавронський Ф.) 8,474 RiberA.J. (Рібер A.) 22-24, 27, 474 RostankowskiP. 128, 130-131,474 Rothenberg G. E. 474 Savage W. Jr. 20, 24, 37, 474 Seaton A. (Сеатон A.) 9, 19,474 Sienkiewicz W. 99, 471 SkorupaD. 69, 98, 128, 229, 354, 474 SobczakJ. 98,474 Starowolski S. (Старовольський Ш.) 173, 281,353,460 Stökl G. (Штьокль Г.) 8, 74,474 Thompson L. (Томпсон JI.) 24, 26, 474 Thompson S. /. 20, 24, 37, 474 Tomkiewicz W. (Томкевич В.) 129, 139, 150, 152-153,474 Treagold D. W. 22,474 Turner F. (Тернер Ф.) 20-23, 37,474 Tyszkiewicz K. 98, 272, 332, 341, 474 Urwanowicz J. (Урванович Є.) 185, 195-196, 474 Veinstein G. 47, 68,474-475 Velychenko S. 11,475 Wall M. (Валл) 21, 475 Webb W. P. (Вебб) 20, 29, 32,475 Weber D. J. (Вебер В.) 20-21, 37,42,475 Wieczynski J. L. 23, 475 Zakrzewski A. В. (Закржевський A. ) 97-99, 475
SUMMARY The Christian Cossacks (those of the Don, Volga, Terek, Grebinka, Yaik and the Ukrainian ones) became a most important factor of the East European his¬ tory. Under the Cossack influence the Steppe Frontier of Europe underwent deep transformations which essentially changed its look and predetermined its further closing in favour of the Christian world. The Cossacks irreversibly consolidated the division of the Frontier, which was already outlined as far back as the time of the Kyivan Rus’, into two typologically different zones - the Eastern and the Western ones. The localization of the Cossack enclaves led to the formation of the settlement type of the Frontier in the Ukrainian Steppe, and the political type - in the Muscovite Steppe. The Ukrainian elites and - through them - the Great Lithuanian Principality and the Polish-Lithuanian Commonwealth considered the Western zone a part of “their” lands, which should be returned to them, and thought the Ukrainian Cossacks an integral part of their socium. At the same time, the Ukrainian Cossacks’ determination to extend their influence farther to the East created the prerequisites for narrowing the Eastern zone and, at the same time, transferring there the ideas that the respective territories belonged to “their own” lands which had been lost before. One of the most significant manifesta¬ tions of this was the belief of the Hetmanate elite that the Slobidska Ukraine (Slobozhanshchyna), formed by the Ukrainian settlers during XVII century, was an organic part of the Ukrainian world. But in Muscovy they regarded the Eastern part of the Steppe and the Cos¬ sack enclaves of the Volga, Don, Yaik and Terek as the territory that should be annexed, and treated the Cossacks as the object of integration. Neither the Steppe, nor the enclaves of the local Cossacks were “registered” in the ideological jus¬ tification of the borders of the “tsar’s patrimony”. The Cossacks also differed in opinions concerning the self-identification and attitude to the Christian states and societies, which evidenced the typological differences in the trajectories of de¬ velopment and in the historical fate of the Ukrainian Cossacks and the Cossack communities of the Eastern zone. Even the time of the origin of the Cossack communities clearly showed how different were the fates of the Eastern and Western zones of the Steppe Frontier.
Summary 497 Despite the Brownian movements of multiethnic people in its both parts and the same principle of the formation of the Cossack substances on the basis of the cross-ethic inflows, the final results proved to be different. In Ukraine, where the Cossacks were formed in the border area, the representatives of the Ukrainian society had the obvious advantage and the new social organism became a part of the latter, though many of them were of the Tatar, Muscovite, Polish, Lithua¬ nian, etc. origin. There was an example to follow as the burghers and nobility, which were the main donors of the Ukrainian Cossacks, had various ethnic inclu¬ sions. But in the Western zone the Cossack communities appeared in the territo¬ ries separated from the border area by the very wide band of the Steppe. It caused the much more intensive ethnic mixing than in the Ukrainian case and made the Cossack enclaves, already formed, feel themselves different in comparison with all donor communities. The situation was made complete by the differences in the social structure of the donors in the Ukrainian case - on the one hand, and the other Cossacks - on the other. To be a Cossack in Ukraine became a prestigious occupation for the elite representatives, even for princes. The Cossacks and their mode of life had the halo of the military valour, victory and worthy life, appropriate for the “people of war”. The elite representatives brought the idea of the order privileges, lost at the time of the “nobility revision” in the middle of XVII century, and which they wanted to get back under the Cossack flag. The Ukrainian Cossacks were always closely connected with the nobility, were influenced by the noble ethos and the concepts crowding in the elite circles. Hence came their desire to take the “place under the sun” themselves and the ability to accept the idea of the Cossack order entry to the Orthodox model of the Ukrainian identity. However, the Cossacks of the Don, Volga, Yaik and Terek were formed as an alloy of representatives of the lower social orders. The localization of the Cossack enclaves in the depths of the Steppe Frontier made the Cossack communities unat¬ tractive for the elites. Besides, in Muscovy, which, unlike the Polish-Lithuanian state, put an eye on those Cossacks at once, there was no demand for any elite social stratum to be able to pay attention to the Cossacks as an instrument for real¬ izing their order interests. As a result, no significant part of the representatives of the social top, which could attach the Cossacks to the Muscovite socium and bring the virus of the order competitions and the ideas of belonging to the “Muscovite people”, entered the ranks of any Cossacks in the Eastern zone of the Steppe Frontier. Rare cases, when representatives of the social elites and, first of all, of the Ryazan small landowners joined the Cossacks, did not make a big difference. The relations of the Cossacks with the social tops were much weaker than those of the Ukrainian Cossacks and did not lead to the comparable results. The notion of the solidity of the Cossack world, the uniformity of the Cos¬ sack version in all places of the Steppe Frontier, the “Cossack identity”, common
498 Summary to all, looks an evident simplification. In fact, the Christian Cossacks were dif¬ ferently included in the civilization situation formed around the Steppe Fron¬ tier. The identity of the Ukrainian Cossacks was formed on the basis of their realizing that they belonged to the Ukrainian socium and in the competitions for the order rights and privileges of the “people of war” in their “motherland” Polish-Lithuanian Commonwealth. In the course of time the Cossacks began to regard themselves as representatives of the “Ruthenian nation”, participated in their defending and, as a result of the Ukrainian National liberation war in the middle of XVII century, they became the heart of a new Ukrainian political na¬ tion. The situation was completely different on the Don, Volga, Yaik and Terek. There the Cossacks were not an order, like in Ukraine, but the communities of the enclave type in the depth of the Frontier. The local Cossacks realized them¬ selves as special “Cossack” social organisms different from all the neighbours. The Cossacks cultivated the self-sufficiency of their communities, their independ¬ ence of Muscovy. The Cossack “motherland” did not belong to the “tsar’s pat¬ rimony”. Despite the closest relations with Muscovy, especially with its border area and the tsar’s cult, the Cossacks did not include themselves in the Muscovite socium, did not desire to take the appropriate place there. They did not care about the internal problems of the Muscovite world if those did not prevent the Cos¬ sacks from obtaining the “Cossack bread\ The Cossack super-idea was to pre¬ serve the self-government and unaccountability under the distant and easy patron¬ age of the Muscovite tsar, which came to regular payments for the services. Any interference in the Don internal affairs was interpreted as an encroachment on the sovereignty and was dismissed out of hand. Based on such foundations, the Cossack identity prevented them from assimilating in the Russian empire and enabled them to last till the tragic Bolshevist experiments, realizing their distinc¬ tion from all the neighbours, including the Russians. Thus, from the very beginning the Ukrainian Cossacks were certain to be an integral part of the Ukrainian history and in the middle of XVII century were able to change radically its course and play the central role till the final destruc¬ tion by Muscovy of the separateness signs of the Ukrainian lands built into the Russian empire. But the history of the Cossacks of the Don, Volga, Yaik and Terek can not be entered into the Russian historical narrative in the same way. Those Cossacks never became for Muscovy what the Cossacks from the Ukrain¬ ian border area became for Ukraine. They neither put pressure on its social hi¬ erarchy, nor translated the border experience of democracy; they only remained enclaves in the far southern periphery. Their historical mission proved to be much narrower - to pave the way for closing the Frontier in favour of Muscovy, to be the source of manpower for the colonization of the North Caucasus and to provide
Summary 499 military contingents for the Russian Army. Thus, the history of these Cossacks was a completely independent historical narrative, on the winding path of which happened the insurmountable obstacle in the form of the imposed Moscow su¬ periority. The ambivalent situation emerged, which was typical for the world experience, when the different historical narratives - the Cossack and the Russian imperial ones - co-existed under the same roof. But in any case, by their positioning in the Christian world and the peculi¬ arities of their identities, the Cossack communities put the Eastern and Western zones of the Steppe Frontier into different functional orbits. The Eastern zone developed as a self-sufficient structure and it conforms to the Bolton theory of the Great Frontier, while the Western zone was an implicit part of the force that absorbed it (the Ukrainian world). Such structuring made possible the appearance of different civilization situations on the Steppe Frontier. In the Eastern zone there was a theoretical possibility for the Frontier to be eventually closed by the border population - the Cossacks - themselves and of forming new ethnoses on the basis of the Cossack ethnic substances just in the same way as it happened on the Greate Frontiers of the Latin Americas. The Western zone did not have such a possibility. As the Cossacks were included in the Ukrainian socium, a new ethnic community could not arise there at the time of the Frontier closing. The situation there was similar to the Balkan analog, where the Granychars, Haiduks, Uskoks and Sekeys seemed, like the Ukrainian Cossacks, to be a constituent part of one or the other Christian pretender to the local military border with the Ot¬ toman Empire and, acting as such, they participated in the border life. It is easily noticed that the intellectual horizons of the Ukrainian Cossacks were much wider than those of the others. The top of the Ukrainian Cossacks eventually realized the core of the Polish-Lithuanian Commonwealth’s institu¬ tional model, and that it was a state of two nations - the Polish and the Lithua¬ nians - and also included the “Ruthenian nation”. The Cossack environment turned out to be able to apprehend the Ukrainian elite’s concept about the “Ru¬ thenian borders”, the self-sufficiency of the Ukrainian world and its combination with the Polish one according to the results of the Lublin union only as “the Ruthenian states”. It is on these principles together with allowing the Cossacks’ order claims that the state system of the Polish-Lithuanian Commonwealth should be reformed, the Orthodox hierarchy should be recognized and the religious problems of the Orthodox believers should be solved at the same time. Finally, the Cossacks fully realized their being a subject in the international relations, tried to apply for work to the neighbour rules and monarchs by means of written contracts, obtaining the signs of recognition and the mutual commitments of the parties. The treaties with the Crimea at the time of Shakhin-Girey showed that the Cossack thought by the categories of the Zaporozhian Host as the territorial subject and the representative of the whole Ukrainia n socium. All that was pav¬
500 Summary ing the way for the appearance in the middle of XVII century the concepts of legitimating the Cossack state, its elite and ruler, for further understanding the problem of the Cossacks’ origin and the history of the Ukrainian world by the Cossack intellectuals, for constructing the Ukrainian historical myths - those of the Cossacks and the new noble in XVIII century. Nothing of the kind can we see in the environment of the Volga, Yaik, Terek and Grebinka Cossacks. Retreating into their self-sufficiency, not having intel¬ lectual contacts with the neighbour elites, they were not interested at all in such “lofty matters”. From Muscovy they demanded only regular payments and the remote patronage of the tsar and “gave slaps on the wrists” of the Muscovite ambassadors when, from time to time, Muscovy made an attempt of encroaching on the sovereignty. They did not care about the social models, political concepts, relations within the elites, problems of the “tsar’s patrimony” and explanations of the expansion aspirations of Moscow. The Cossacks did not rise to the idea of military-political alliances, written on the paper and sealed with an oath, with their Muslim neighbours and were treated by the latter accordingly. Verbal agree¬ ments with the Azov people, joint military operations with the Nogay Tatars based on the agreements of this kind look very pale in the background of the Ukrainian Cossack’s practices. From the example of the typological differences between the Ukrainian Cos¬ sacks and the Cossacks of the Western zone of the Steppe Frontier in the field of self-identification, concepts of the “motherland” and fundamental principles of the positioning with respect to the Christian neighbour states, it is clearly seen how significant was the so called “sense of place” for the Cossacks. The locali¬ zation of the Cossack lands became the catapult that put the Cossack communi¬ ties into different orbits. Of great significance was the fact that the Cossack lands were situated in different sea regions - of the Black Sea and of the Caspian Sea. The later being a distant one, limited the general influence of the Volga, Yaik, Terek and Grebinka Cossacks in the main pretenders’ considerations of the clos¬ ing the Steppe Frontier, made the scope of actions narrower, lessened the attrac¬ tiveness of those Cossacks for the perspective new-comers. However, the Ukrain¬ ian and the Don Cossacks, built in the Black Sea region, were to advance to the forefront. One of the main consequences of the impulses coming from the effect of localization of the Cossack territories relative to the Christian border area and belonging to this or that sea region was the Ukrainian Cossacks’ leadership in the Christian Cossacks world. No other Cossacks could be compared with them in their number, general power, intensity and diversity of events addressing their Christian or Muslim neighbours and the Cossack communities. Having appeared much earlier than others, the Ukrainian Cossacks substantially led to the origin of, at least, the Don Cossacks and till the middle of XVII century they domi-
Summary 501 nated in the Cossack world until their switching to the Ukrainian Cossack state, created with their own efforts and paying less attention to the Volga-Don flank. The quantitative parameters of the Ukrainian Cossacks were twice the number of the other Cossacks taken together. In the confrontation with the opponents on the other side of the Frontier, the Ukrainian Cossacks were in the lead in all main directions: the territory dimension of the confrontation (from the Black Sea to the Caspian Sea), the scope and number of naval and land marches, sieges, storms and captures of enemies’ fortresses (including the Azov), interference in internal affairs of the Crimea, the caused material and moral damage. It was due to the active combination of military operations from the Dnieper and the Don that the frequency and strength of the naval campaigns from the territory of the Don Host were ensured, the mass plying of the Cossack detachments between Zaporizhzhya and the Don provided the Don Cossacks with additional strength against oppo¬ nents. The Ukrainian Cossacks cemented the Cossack belt and its ability to the fight against both the Muslim neighbours and Muscovy’s encroachments on the sovereignty of the Cossack enclaves. It is no mere chance that the Don Cossacks yielded to Moscow shortly after (the 1660s) the Ukrainian Cossacks relaxed their relations with the Don. Having knocked out the axial element, Muscovy began dismantling the self-sufficiency of the less powerful Cossacks. While the models of identities and relations with the Christian world shed light on the typological heterogeneity of the Cossack communities, the strategies of the Cossack-Muslim relations, on the contrary, set off the typologically re¬ lated features and, at the same time, the character of the co-existence on the Steppe Frontier. The Cossack mode of life everywhere provided for the priority of the com¬ mune’s will, the principle of council as the highest sanction and the electiveness of the foreman. The consolidation of the Cossack gangs into the Host as a mil¬ itary-territorial organization took place on these principles everywhere, except the specific situation in the environment of the Volga Cossacks. But the differ¬ ences between the Ukrainian Cossacks and the others provoked in the Ukrainian variant the faster washing out of the general council positions and the expansion of the Hetman’s and officers’ competence. Thus was put the foundation for ap¬ pearing later the concepts of the Hetman’s appointment of colonels and sotnics, “the Ruthenian autocracy”, the hereditary Hetmanate and the “new nobility". In the other Hosts the process of the power concentration at the hands of the atamans and the fading of the role of the circle began much later. In the world outlook of all Cossacks the military business was considered as the worthiest occupation and the main means of obtaining the “Cossack bread’. On the basis of the principal sameness in the organization of their inner life, the uniformity of the main means of obtaining the “Cossack bread’ and the interests in defending “liberties”, in the Cossack communities the special mutual percep-
502 Summary tion, based on the feeling of “non-strangeness” (but not the sameness) and or¬ ganic closeness was formed. The most significant display of that feature, which served as the foundation of the inter-Cossack relations, was the legal status of the Cossack new-comers in other Cossack enclaves based on the non-regulation of the time and place of their stay, their right to take part in the work of the councils and to live in separate groups headed by their own atamans. The Cossack communities very vividly set off the symbolic character of the Steppe Frontier as the zone of not only various confrontations but also as that of the multi-dimensional interaction. The Frontier did not become the disconnector on the mental level. The behavioral strategies of the Cossacks in respect of their Muslim neigbours resulted in the fact that only the physical frontier as a space of the lands uncontrolled by the state factors existed in reality. The set of differ¬ ences among the societies localized on the both sides of the Steppe Frontier never provoked the appearance of any impassable lines of demarcation, as it happened on some other Great Frontiers. Even such a factor, powerful at that time, as the difference of confessions did not help. Indeed, the religious border was a key display of being different, it embodied the “strangeness” of the rival from the opposite side of the Steppe and the flag of faith always served as a catalyst and justification of the confrontation. However, the religious question, critical for everyone, could not isolate the Christian and Muslim subjects. Ethnically diverse from the beginning, the Cossacks together with the rep¬ resentatives from the other side of the Frontier always remained ethnically toler¬ ant and smoothly integrated the Muslim newcomers. The absence of ethnic prejudices to the Tatars, Nogays, Turks, etc. became a trademark of all Cossack communities. They became opponents for the Cossacks only because they also had a claim on the Steppe Frontier and made raids on the Christian border area, but not because they were the Muslims. The Cossacks were not bothered by the neighbours’ mode of life either. The Cossacks had nothing against military alli¬ ances, signs of recognition and payments from the Muslims, to say nothing of everyday out-of-confrontation relations. Those living near the Don even created the separate category of the population - “the Don Tatars”- in the territory of the Don Host. The territories occupied by the Muslim neighbours were believed by the Cossacks to be the main zone for plundering and seeking military glory. Hence the constant desire for the rivalry, avenging actions and their own military plans. At the same time, the instinct for securing the stable prerequisites for the suc¬ cessful search for the “Cossack bread’ urged the Cossacks on refusing from the “scorched - earth” policy, on establishing certain rules of the game like, for ex¬ ample, it was between the Azov and the Don Cossacks concerning their mutual commitments not to bum hay. Thus the contemporaries were surprised at the single cases of real devastation of the attack objects by the Cossacks but not at
Summary 503 the ecstatic exaggerations of which are full the reports about the Cossack naval and land campaigns. The Ukrainian Cossacks came to realizing the fatality of the possible closing of the Frontier for the existence of the Cossack world or even the narrower and more real variant - the consolidation of the more or less prolonged peace between the Polish-Lithuanian Commonwealth and Turkey. Besides, they were the first of the Cossacks who began to use the Tatars as the factor of their competitions in the Christian world. The religious border did not become an obstacle for the interaction on dif¬ ferent levels including the integration of the Cossacks into the Muslim environ¬ ments. The Don Cossacks did not baptize the “Don Tatars” and lived with the Muslims side by side. The cases of religious conversion to the representatives of different Cossack communities were not rare. There were not mental obstacles for the migration of the whole Cossack detachments to the territory of the Mus¬ lim neighbours. It was combining the military pressure on the neighbours with the out-of¬ confessional relations and also by concerning themselves with the resource re¬ newal, so that they might always have what to obtain their “Cosssack bread” from, that the Cossacks played the role of bearers of the basic interests of the Christian world on the Steppe Frontier. In fact, there was only one religious border between the Cossacks and the Muslim world on the value level of the Cossack outlook. The Cossack version of holding possession of the Frontier, based on creating the buffer Cossack zone, proved to be extremely successful. The Steppe Frontier did not turn into a static one, nor did it become the border of rejecting opponents. The specificity of the co-existence with them, the founda¬ tions of which were laid at the time of the Cossack origin, became the source of the Cossack power and influence, not weakness, enabling them to realize their potential completely. It is another matter that each community proved to have its own potential.
Наукове видання ВІКТОР БРЕХУНЕНКО КОЗАКИ НА СТЕПОВОМУ КОРДОНІ ЄВРОПИ: Типологія козацьких спільнот XVI - першої половини XVII Редактор Броніслав Адамович Художній редактор Георгій Сергеев Коректор Наталія Кунець Комп’ютерний дизайн Ірина Стариковська Підписано до друку 29.11.2010 р. Формат 70x100/16. Папір офсетний № 1. Гарн. Petersburg. Офс. друк. Ум. друк. арк. 42Д. Обл. вид. арк. 41,4. Наклад 1000 прим. Зам. 1217. Віддруковано ЗАТ “ВІПОЛ”. 03151, Київ, вул. Волинська, 60 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру серія ДК № 752 від 27.12.2001 р.
Цоадої ДО ÇJEnOBO/I\y Кордоні ^врогш juno/iofiji щащ <$що] у\п - гіЕршої порощи jm\ <j.