/
Автор: Нестеренко П.В.
Теги: геральдика навчальний посібник історіографія фалеристика історичні науки
ISBN: 978-966-2781-90-8
Год: 2014
Текст
ПЄІЛРО НеСШЕРЕНКО
допоміжні історичні дисципліни
ГЕРАЛЬДІІКА. ФАЛЄРІІСІШША
Міністерство культури України Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури
Петро Нестеренко
допоміжні історичні дисципліни
ГЄРАЛЬДиКА.
Фллєристикл
Навчальний посібник
КИЇВ д о р 2014
УДК 929.6 ББК 63.2 Н 55
Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів (Лист №1/11 - 2492 від 29. 03. 2010 р.)
Рецензенти
Д.В. Степовик, доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії наук Вищої школи України;
С.В. Прищенко, кандидат технічних наук, професор;
В.Ю. Могилевський, кандидат мистецтвознавства, доцент.
Нестеренко П.В.
Н 55 Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика: Навчальний посібник / Нестенко П.М. - К. : Кондор-Видавництво, 2014.-448 с.
ISBN 978-966-2781-90-8
Видання розраховане на спеціалістів і керівників організацій, працівників управління культури, установ місцевого самоврядування, викладачів і студентів закладів культури, художніх і художньо-педагогічних факультетів вищих навчальних закладів, аспірантів, художників-оформлювачів, живописців і графіків, дизайнерів, архітекторів, а також для культурологів та істориків мистецтва, всіх зацікавлених проблемами геральдичної спадщини минулого й реалізації здобутків геральдики на сучасному етапі.
УДК 929.6 ББК 63.2
ISBN 978-966-2781 -90-8 © Нестеренко П., 2014
© Кондор-Видавництво, 2014
ПЕРЕДМОВА
Про герби, ордени і медалі - мовою науки
Історія національно-визвольних рухів свідчить, що в моменти їхнього піднесення суспільна увага зосереджується на проблемі джерел та семантики національної символіки. Отож не дивно, що початок 1990-х ознаменувався в Україні зародженням широкомасштабного процесу герботворення. У жовтні 1991 року відбулося засідання постійної комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження, яка підбила підсумки конкурсу проектів майбутнього герба України. Народні депутати разом з провідними вченими республіки виробили концепцію нової державної символіки: герба, прапора та гімну. Національні символи - не випадкові значки і барви. Вони постають внаслідок історичного та культурного розвитку народу і тісно пов’язані з його духовністю, з його прагненням до єднання, готовністю до здійснення своїх національних завдань та забезпечення національних інтересів.
Українська державна символіка, - як у скіфських царів, у старокняжій Київській державі та в УНР, - відображає традиційну українську символіку, що формувалась протягом тисячоліть і належить до найбагатших та найзмістовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння став чільний її символ, нині відомий під назвою «Тризуб». Вивчення геральдичної спадщини набуває сьогодні неабиякого значення у зв’язку з необхідністю серйозного наукового підходу до розробки принципів створення гербів з урахуванням певних закономірностей і традицій.
Міську геральдику нового часу в Україні було започатковано в середині 60-х років XX ст. Особливо процес герботворення активізувався у 80-ті роки. За роки незалежності України багато районних, міських, селищних і сільських рад, відроджуючи
З
традицію, затвердили власну символіку. Регіональні герби базуються на символах сивої давнини, які почали накопичуватися ще у середньовіччя.
Стародавні емблеми та колір мають глибокі історичні корені, а тому важливого значення вони набувають при формуванні української військової символіки.
Українська геральдика існує на сьогодні як багате й різнобічне явище з давніми традиціями. Вона тісно пов’язана багатьма іншими історичними дисциплінами, зокрема з генеалогією, сфрагістикою, нумізматикою, фалеристикою. Про зв’язок останньої з гербами свідчить те, що у західноєвропейській геральдиці однією з форм підвищення достойності герба було поміщення на ньому орденів. Право це мали особи, нагороджені відповідними орденами. Спочатку їх поміщали біля клейноду, потім почали підвішувати під щитом. У центральноєвропейській (польській) геральдиці, де сповідувалася рівність шляхти, ордени на гербах не розміщали.
Звичай нагороджувати за хоробрість і мужність виник ще у часи неоліту, стверджують угорські археологи. Ні, каже французький дослідник XIX ст. А. М. Перро, перший орден з’явився в 370 році в Ефіопії. Англійські вчені схиляються до думки, що ордени з’явилися після хрестових походів. «Золотою гривною», ланцюгом з хрестом нагороджували в Київській Русі. Та як наука фалеристика стала відомою лише в наш час. Окрасою зібрання будь-якого музею є ордени та медалі. У Національному музеї України зберігається тисяча нагород - орденів і медалей понад 50 країн світу, кращі з них представлені окремою експозицією. Цікаве зібрання нагород Львівського історичного музею Львова експонується в одній з будівель на площі Ринок.
Лише з набуттям державності стало можливим ознайомитися не лише з іноземними, а й з вітчизняними нагородами. Донедавна вивчення «нагородної проблематики» було не лише неперспективною і мало актуальною, а й зовсім небезпечною справою. Адже йшлося про українські уряди, що не визнавалися радянською владою, таврувались як ворожі та націоналістичні.
4
Найвагомішим здобутком нашої держави є прийняття Конституції України, яка окреслила правові засади розвитку української державності. Одним з її невід’ємних атрибутів стали нагороди. Утворена за роки незалежності України система власних нагород стала невід’ємним атрибутом державності і суверенітету. Водночас це й офіційний вияв пошани держави до своїх громадян, визнання їхньої творчої і самовідданої праці, героїчних подвигів, що закладають підвалини майбутнього економічного, науково- технічного і духовного розквіту України. Про них можна дізнатися з Довідково-енциклопедичного видання «Державні нагороди України. Кавалери та лауреати» (том І). Воно всебічно інформує громадськість про діяльність Президента України щодо нагородження державними нагородами України, а також широко висвітлює досягнення осіб, відзначених ними. Співробітниками редакції підготовлено біографічні дані про 630 осіб, відзначених державними нагородами України, упорядковано перелік нагороджених (20463 особи) у період з 1 січня 2005 р. по 30 жовтня 2009 р. З 1996 р. виходить довідково-інформаційний журнал «Нумізматика і Фалеристика».
В системі історичних наук значне місце посідають спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни: геральдика та фалеристика. Петром Нестеренком написано важливий і актуальний підручник, в якому зазначені вище дисципліни постають у новому розумінні з позицій державних, моральних, політичних. Вони, при певних напрацюваннях, можуть перетворитись і на самостійну науку, якими вже є археологія, історіографія та інші. Пропонований підручник містить у собі і наукові відкриття. Його завдання навчити використовувати ті історичні матеріали, які можуть допомогти подальшому і глибшому дослідженню і вивченню важливих дисциплін державницького спрямування. Структура і викладення матеріалу заслуговують всебічного схвалення. Адже у книзі зібрано, систематизовано і проаналізовано великий масив маловідомого, а в ряді моментів унікального матеріалу, який нау¬
5
ковець Петро Нестеренко збирав роками, а тепер подає його вдячному українському читачеві.
Дмитро Степовик, доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор теології, професор, академік
6
герллъдикл
Зміст
ЗМІСТ
ВСТУП 11
Розділ І. ГЕРАЛЬДИКА В КОНТЕКСТІ ЕСТЕТИЧНО- ХУДОЖНЬОГО ОСВОЄННЯ ЛЮДИНОЮ СВІТУ
1. Головні завдання геральдики, її місце в ряду інших
допоміжних історичних дисциплін 16
2. Походження і причини виникнення гербів 18
3. Хрестові походи, їх значення у створенні геральдичної
символіки 21
4. Лицарські турніри 27
5. Герольди та поширення гербовників ЗО
6. Розвиток геральдики в країнах Європи 38
Розділ II. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ГЕРАЛЬДИКИ
7. Геральдичні кольори, метали й хутро 58
8. Походження та історичні типи щитів 63
9. Гербові фігури геральдичні 68
10. Гербові фігури негеральдичні 73
11. Необов’язкові частини герба 82
12. Правила опису герба і методика визначення його
приналежності 94
Розділ III. СТАНОВЛЕННЯ ГЕРАЛЬДИЧНОЇ НАУКИ В УКРАЇНІ
13. Геральдичні організації 100
14. Державна геральдика. Від князівської емблеми до
державного символу України 106
15. Тризуб у державотворчому процесі 114
Розділ IV. ТЕРИТОРІАЛЬНА І МІСЬКА ГЕРАЛЬДИКА
16. Розвиток геральдики в умовах трансформації
територіального устрою 126
17. Сучасні герби областей України 134
18. Особливості міської геральдики 143
19. Геральдика Києва у часовому просторі 151
9
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Розділ V. ГЕРАЛЬДИКА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
20. Геральдика в козацькому війську 158
21. Герби українських гетьманів 165
22. Геральдика української шляхти 185
Розділ VI. ГЕРАЛЬДИКА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
23. Корпоративна геральдика 196
24. Герби сучасних українських можновладців 204
ДОДАТКИ
ТЕСТИ 211
СЛОВНИК ГЕРАЛЬДИЧНИХ ТЕРМІНІВ 214
ЛІТЕРАТУРА 227
Вступ
ВСТУП
Сьогодні з усією очевидністю постало питання поглибленого вивчення ряду допоміжних історичних дисциплін. Нині існує 80 спеціальних історичних дисциплін, які є самодостатньою підсистемою історії, субдисциплінами джерелознавства, але при цьому й самі виступають як система із власною структурою. 62 дисципліни висвітлено в колективній праці «Спеціальні історичні дисципліни» (Київ, 2008), яка рекомендована Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для вищих навчальних закладів. Серед них важливе місце займають геральдика і фалеристика. Випуск довідника було схвалено Вченими радами Інституту історії України НАН України та історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Зв'язок минулого з сучасністю забезпечується зверненням до наукового пізнання та історичного дослідження нових джерел, на основі вивчення яких можуть виникати нові напрямки і навіть дисципліни. Вивчення історичних джерел та розроблення теоретично- методологічних засад, їх дослідження сприятиме поглибленому осягненню життя і діяльності людини або суспільства, дають можливість визначити місце і роль її в історичному процесі.
Нині геральдика стала невід’ємною частиною європейської та світової культури. У багатьох країнах тривалий час існують різноманітні геральдичні інституції. В Україні (у Львові) 1990 року організовано Українське геральдичне товариство (з 1995 року - член Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики), яке видає свій науковий вісник «Знак» та проводить наукові конференції. У складі Секретаріату Президента України функціонує Служба державних нагород та геральдики, обов’язки та завдання якої визначено Указом Президента України «Про впорядкування геральдичної справи в Україні».
Герби, як один з видів символів, виникли й сформувалися в систему в Західній Європі за доби становлення й розквіту лицарства, тобто в XIII - XIV ст. Важливим поштовхом до появи гербів стали хрестові походи, які тривали з 1096 по 1291 роки і склали цілу епоху в історії Європи. Початок цієї двохсотлітньої війни було спровоковано турками
- фанатичними мусульманами, які озброєні своєю непримиримою ре¬
11
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
лігією, захопили Палестину і почали чинити перешкоди християнам, які бажали здійснити паломництво до Палестини і Єрусалиму, оскверняти святині християнстві, але справжні причини були більш суттєві і полягали у багатовіковому протистоянні Європи та Азії, що триває й досі. Саме в цей період використання гербів прийняло масовий характер. Це вимагало створення впорядкованої системи символічних зображень як засобу комунікації, бо герб служив розпізнавальним знаком, що несе інформацію про власника і був добре помітним на відстані.
Наступним етапом у розвитку герботворення стали лицарські турніри. В Європі до участі в турнірах допускалися виключно особи шляхетного походження. Відомо, що вони з’явилися ще до хрестових походів та остаточно оформилися у Франції в середині XII століття і потім поширилися в Англію та Німеччину. Турніри стали невід’ємною частиною західноєвропейського життя. Починаючи з наступного століття одяглися в броню й коні. Так само, як і щити лицарів, попони коней мали геральдичну розмальовку. А щоб лицаря було добре видно згори, з трибун, особливо під час спільної сутички, з’явилися (або, у всякому разі, широко поширилися) навершя - фігури на верхівці шолома, виготовлені з легкого матеріалу. З дикого кривавого побоїща турніри еволюціонували в барвисті театралізовані вистави, де формальності набували дедалі більшого значення, а власне боротьба стала менш важливою і більш умовною.
Поступово герби стали важливим означенням належності до привілейованого стану і почали передаватися в спадок. Право надання шляхетства і відповідно гербів належало монархам. Важливу роль відігравали й герольди, які систематизували знання про герби, виробили загальні принципи і правила їх складання і розпізнавання. З часом було розроблено досить чіткі правила утворення, набуття та використання гербів, цим займалася геральдика - наука, яка увійшла до правової системи феодальних держав. З’явилися спеціальні державні установи, що наглядали за дотриманням норм і правил у цій сфері. Роль герольдів втрачає свою актуальність, проте вони не зникають безслідно, й до нашого часу беруть участь в урочистих церемоніях - при коронації, одруженні тощо.
Геральдика є також, водночас, різновидом соціального кодування і системою знаків. Ця система базується на гербових зображеннях і тинктурах, які розміщуються на геральдичних щитах у відповідності до певних принципів і правил. В сумі вони складають так звану геральдичну граматику опису гербів - блазон. Герб являє собою умов¬
Вступ
ний геральдичний знак, який будується за чітко визначеними принципами та правилами, використовується згідно з певними геральдичними нормами традиціями та правовими актами. Найдавнішими знаками герба були первісні символи: хрест, свастика, квадрат, ромб, коло та інші прості фігури, що здебільшого символізують сонце. Далі в геральдиці з’явилися такі зображення, як зірка, півмісяць, квіти, зброя, геральдичні звірі та птахи (лев, єдиноріг, кінь, грифон, орел, чорногуз, крук), людські постаті тощо.
Через століття після появи перших гербів з’явилися перші наукові роботи по геральдиці і власне гербовники. До найдавніших належить складений у Цюріху в 1320 році «Züricher Wappenrolle».
У Франції Яків Бретекс наприкінці XIII ст. описує турніри і герби їх учасників. А найбільш раннім описом правил геральдики вважається монографія італійського юриста Бартоло, опублікована в 1356 році під назвою «Tractatus de insigniis et armis».
Перша кафедра геральдики була заснована в Берліні у 1706 році.
В середньовіччі розвинулись і інші напрями геральдики - міська, корпоративна і церковна. Торговці і ремісники створювали свої професійні гільдії, реєстрували їх, як «юридичні особи», і одержували право на володіння гербом. Членами гільдій було прийнято правило: носити особливі лівреї - одяг геральдичних кольорів своєї асоціації. З падінням феодалізму геральдика втратила своє практичне значення.
Геральдична спадщина міст і містечок України з найдавніших часів відображає всі найголовніші моменти народного життя минулого
- від релігійних та звичаєвих світоглядних засад до характерних етнічно-регіональних відмінностей у господарстві, промислах, ремеслах тощо. Вплив тогочасних адміністративних обставин сприяв наповненню ряду гербів елементами символіки литовського, польського, російського чи австрійського панування.
Сторіччями використовували герби й учбові установи. Частіше всього університети одержували герби своїх засновників. Церква претендувала на вищу, абсолютну владу в світі з перших днів свого існування, тому привласнила собі всі атрибути світської влади, у тому числі і герби.
Проблематика герботворення завжди перебувала в полі зору істориків, мистецтвознавців та геральдистів. Наукове вивчення геральдики розпочалося у II половині XIX ст. Особливу зацікавленість цією дисципліною спостерігаємо в наш час. Разом з тим, багато хто розглядає геральдику як старомодне і витончене задоволення, інші як снобі¬
13
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
стський анахронізм, але безумовно одне - вона вижила, пройшовши через століття, і все ще має нагоду будити спогади про славне і доблесне минуле.
Даний посібник є результатом науково-дослідної роботи та узагальнення авторського досвіду викладання навчальної дисципліни «Експертиза предметів і атрибутів: геральдика». Призначений для студентів та викладачів художніх і художньо-педагогічних факультетів вищих навчальних закладів, аспірантів, художників-оформлювачів, живописців і графіків, дизайнерів, архітекторів, а також для культурологів та істориків мистецтва, всіх зацікавлених проблемами геральдичної спадщини минулого й реалізації здобутків геральдики на сучасному етапі.
Основна мета дослідження - розкрити, замовчуваний в недалекому минулому, накопичений протягом століть багатий геральдичний матеріал, ознайомити читача з історією виникнення й розвитку спеціальної історичної дисципліни - геральдики, ознайомити з законами складання та використання гербів та розвитком цього мистецтва на теренах України.
РОЗДІЛ 1
герллъдиил
в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
1. Головні завдання геральдики, її місце в ряду інших допоміжних історичних дисциплін
На зламі тисячоліть Україна переживає непрості трансформаційні процеси в усіх галузях життя. Розбудовується нова демократична Україна, формується нове суспільство, утверджуються нові стандарти мислення та поведінки. Сьогодні знову спостерігається підвищений інтерес до нашої багатої історії, її геральдичних традицій, які часто лишалися поза увагою науковців.
Громадяни України нині повинні бути обізнані з надбаннями та спадщиною свого народу, формувати по-новому світогляд, знати й пам’ятати, хто ми та звідки.
Геральдика - спеціальна історична дисципліна, яка вивчає герби, історію їх виникнення й розвитку, закони складання та використання. Герб - це пізнавально-правовий знак, умовний, проте складений за певними законами і правилами, що відповідають світоглядним, історичним і панівним політичним і моральним принципам, узаконений верховною владою як своєрідний “паспорт” держави, землі, родини, установи тощо. Геральдика допомагає пізнати історичне минуле, події та явища, пов’язані з прийняттям і функціонуванням гербів, документи, що стосуються причин і обставин виникнення, формування й еволюції гербів, зміни їх соціальної ролі та правового статусу.
Дані геральдики сприяють розширенню загальноісторичних знань, вивченню економічних і культурних зв’язків між різними країнами, дають багатий матеріал з політичної історії. За допомогою геральдики можна з’ясувати належність документа або речової пам’ятки певній особі, відтворити психологічну атмосферу епохи.
Головні завдання геральдики такі:
- вивчення історії розвитку герботворчості;
- аналіз і систематизація елементів герба;
- вивчення теоретичних засад створення гербів;
- дослідження особливостей розвитку геральдики в окремих країнах;
- складання, “читання” (блазонування) та класифікація гербів;
- збір та узагальнення геральдичного матеріалу;
- атрибуція (встановлення приналежності) герба.
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
Геральдика складається з таких основних розділів: теоретичного, практичного, історичного. Теоретичний, у свою чергу, визначає сукупність законів, правил і геральдичну термінологію. Практичний - складання гербів, їхній збір і блазонування. Історичний вивчає етапи розвитку геральдики, історіографію, джерелознавство, історію геральдичних закладів та окремих гербів. За предметом дослідження геральдика поділяється на державну, родову (дворянську), територіальну (регіональну, міську, обласну) і корпоративну.
Слово “геральдика” походить від латинського heraldus - “оповісник”. Разом з тим у літературі зустрічається й інше пояснення походження цього терміна. Деякі спеціалісти вважають, що коріння геральдики німецьке: від herald (або зіпсованого heeralt), що означає “ветеран”, як називали в Німеччині в середні віки доблесних і хоробрих воїнів, яких запрошували як почесних гостей і суддів на різні урочистості, зокрема на турніри; або старонімецьке - haru(o)walt, тобто “знати”, “управляти”, “розпоряджатися”. Геральдика тісно пов’язана з діяльністю герольдів - розпорядників середньовічних лицарських турнірів. Саме герольди розробляли і стверджували систему спеціальних правил і термінів, що лежать в основі сучасної геральдики.
Слово “герб” також німецького походження (erbe - “спадок”). Воно прийшло до нас з польської, а в польську з чеської мови. Така етимологія не випадкова, адже визначальною ознакою герба є те, що він передається в спадок.
У геральдичній літературі поруч з терміном “герб” використовуються поняття “символ”, “емблема”. Вони близькі за значенням, проте між ними не можна поставити знак рівності. Символ - умовний знак, зорове вираження певної ідеї, поняття. Емблема - конкретне зображення фігур, тематичний діапазон яких, на відміну від символів, досить широкий. Як приклад, можна назвати знаки, що існували в давніх народів для позначення сонця, місяця, блискавки тощо. Прикладом емблеми може слугувати зображення міфічних, фантастичних істот: кентавра, єдинорога, русалки, дракона тощо. У повсякденному житті поняття “символ” і “герб” часом використовують як синоніми. Цілком допустимі в мовленні такі висловлювання: “герб - державна емблема”; “герб - символ державності”. Проте з наукового погляду ототожнювати поняття “символ”, “емблема” і “герб” було б неправильно. У геральдиці емблемою називають фігуру, поміщену в гербовий щит, яка є основоположною в гербі. Таким чином, об’єктом вивчення геральдики є гер¬
17
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
би як символічні елементи окремих осіб, родин, родів, областей, міст, держав, закладів і корпорацій (цехів, гільдій).
Геральдика дуже тісно пов’язана з цілою низкою спеціальних і допоміжних історичних дисциплін, але, у першу чергу, із сфрагістикою і генеалогією.
Сфрагістика - це допоміжна історична дисципліна, що вивчає печатки. На них, як відомо, розміщують різноманітні написи, емблематичні зображення й герби. Тому такий матеріал містить важливу інформацію про історію гербів. Розглядаючи розвиток гербів у Західній Європі, фахівці відзначають, що дуже часто певна емблема, перш ніж стати гербом, тривалий час функціонувала як емблематичне зображення на міській печатці.
Генеалогія - спеціальна історична дисципліна, що вивчає виникнення та розвиток родинних відносин. Генеалогічний матеріал широко використовується при дослідженні історії дворянських родів.
Геральдика також тісно пов’язана з такими допоміжними дисциплінами, як нумізматика, вексилологія, екслібрисологія. У нумізматиці той бік монети, на якому вибито герб держави або монетного сеньйора, вважається головним. Герби і деталі гербів мають велике значення при атрибуції монет. У свою чергу, нумізматичний матеріал є важливим джерелом з історії геральдики. Геральдичну символіку становлять прапори, які поділяються на державні, міжнародні, територіальні (провінцій, міст тощо); військових і цивільних організацій, товариств, об’єднань, церковних громад тощо.
Екслібрисологія, яка вивчає книжкові знаки - екслібриси, також широко користувалася гербами як знаками власності, тому екслібрисний матеріал є важливим джерелом історії геральдики. Вона дає підтвердження оригінальності писемного джерела, його приналежності й авторства.
Дані геральдики використовують у джерелознавстві (зокрема в дипломатиці) - розділі, що вивчає походження, структуру та зміст актових джерел з метою встановлення їхньої автентичності, часу встановлення.
2. Походження і причини виникнення гербів
Витоки сучасних гербів сягають в сиву давнину, багато дослідників пов’язують їхню появу з тотемізмом (віруванням первісних людей у спорідненість між людьми) і так званими тотемами - певними
18
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
тваринами і рослинами, що вважалися родоначальниками, охоронцями роду або племені. Сам термін “тотем” запозичений з мови північноамериканських індійців племені оджибве, а слово “тотем” означає буквально “його рід”. Тотем як культове божество існував у стародавніх народів, проте і в наші дні прийнятий серед племен, що ведуть первісний спосіб життя. Серед азійських народів тюркського і монгольського походження існує аналогічний звичай “тамга”. Тамга - це знак родової приналежності, зображення тварини, птаха або зброї, що сприймається кожним плем’ям як символ, який зображується на прапорах, емблемах, випалюється на шкірі тварин і навіть наноситься на тіло. У стародавніх слов’ян теж були тотеми - священні тварини, дерева, рослини. їх зображували на одязі, житлі, зброї, татуюваннях. Іншим попередником гербів вважають різноманітні сімейні, родові і племінні знаки власності. їх зображували на знаменах, випалювали на конях, рогатій худобі, а іноді на тілі людей. У східних слов’ян такі знаки власності мали назви “межі”, “знамена”, “мітки”, “клеймо”, у тюрків - “тамги”. Пізніше деякі з них стали емблемами київських князів (наприклад золота вовча голова на блакитному тлі - під таким прапором українські тюрки-степовики разом з русичами вступили в битву з монголами на річці Калці).
Сліди тотемізму є в міфології багатьох країн світу. У творах Гомера, Вергілія, Плінія й інших античних авторів зустрічаються свідоцтва використання таких знаків. І легендарні герої, і реальні історичні особи (царі та полководці), часто мали особисті емблеми. Так, шолом Олександра Македонського увінчував морський кінь (гіпокамп); шолом Ахіллеса - орел; царя Намібії Масиніси - пес; римського імператора Каракали - орел. Щити також прикрашали різноманітними емблемами, наприклад зображенням відсіченої голови Медузи Горгони. Але ці знаки використовували як прикраси, ними власники довільно мінялися, їх не передавали в спадок і не узгоджували ні з якими правилами.
Лише деякі емблеми островів і міст античного світу використовували постійно - на монетах, медалях, у друці. Емблемою Афін була сова, Коринфа - пегас, Самосу - павич, Родосу - троянда. Пізніше ці емблеми зустрічаються на монетах чи печатках певних грецьких держав. Більшість стародавніх цивілізацій мали у своїй культурі елементи геральдики, наприклад систему друку або штампів, яка надалі нерозривно була пов’язана з геральдикою. В Ассирії, Вавилонській імперії та Давньому Єгипті їх використовували так само, як і в середньовічній Європі - для посвідчення документів. Ці знаки видавлювали в глині, ви¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
різували в камені та роздруковували на папірусі. Уже в III тисячолітті до н. е. існував “герб” шумерських держав - орел з головою лева. Емблемою Єгипту була змія, Вірменії - коронований лев, Персії - орел. Згодом орел став гербом Риму. “Гербом” Візантії фактично був двоголовий орел, запозичений пізніше певними європейськими державами, у тому числі й Росією.
Стародавні германці розфарбовували свої щити різними кольорами. Римські легіонери мали на щитах емблеми, за якими можна було визначити їх приналежність до певної когорти. Особливими зображеннями прикрашали римські прапори - vexilla (звідси походить назва науки про прапори - вексилологія). На прапорі Римської імперії Костянтина Великого був знак-христограма, утворений першими буквами імені Христа в грецькому написанні: Chi - Rho - “X” (хі) і “Р” (ро). Для розрізнення легіонів і когорт у військах також використовували значки “signa” у вигляді різних тварин: орла, вепра, лева, мінотавра, коня, вовчихи й інших, які носили попереду війська на довгих держаках. За цими фігурами, які тісно пов’язані з історією Риму, іноді військові частини одержували свої назви. Окремі особи, здебільшого знатного походження, мали також власні символи, які носили на одязі, зброї тощо, але не завжди передавали в спадщину, тому гербами їх цілком вважати не можна.
Усі вищезгадані знаки, емблеми ми не можемо називати гербами в повному розумінні цього слова, тому що їх, по-перше, створювали без певної системи, по-друге, вони дуже часто були особистими емблемами певних історичних діячів і не передавалися в спадок.
Справжні герби в класичному розумінні з’являються приблизно на межі ХІ-ХІІ століть у Західній Європі. Досить довго геральдисти вважали найдавнішим з усіх гербів, про які збереглися достовірні дані, емблему Жоффруа Плантагенета, графа Анжуйського і герцога Нормандського, який помер 1151 року. На глазурованій плиті, що колись прикрашала його надгробок у соборі Манса, зображено великий лазуровий щит, прикрашений золотими левами. Згідно з писемним повідомленням одного анжуйського хроніста, Жоффруа у день весілля 1127 року отримав від свого тестя, короля Англії Генріха І, картуш, увінчаний левами. На жаль, хроніст зафіксував цю інформацію приблизно 1175 року, тобто через чверть століття після смерті Жоффруа; та й сама надгробна плита була виготовлена між 1155 і 1160 роками на замовлення вдови графині Матильди. Цілком імовірно, що сам Жоффруа Плантагенет ніяких гербів ніколи не носив.
Розділ /. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
До найдавніших гербових пам’яток належить печать Валерана, графа Меланського і Ворчестерського із зображенням графа-вершника з картатим знаменом. Першим англійським королем, що мав особистий герб, був Ричард І Левове серце (1157-1199). Його три золоті леопарди використовували пізніше всі королівські династії. На нижчих рівнях суспільства герби взагалі відомі більше за печатками.
3. Хрестові ПОХОДИ;
їх значення у створенні геральдичної символіки
Рис. 1. Висадка хрестоносців біля Дамієти (1249)
Яскраве і барвисте мистецтво геральдики розвинулося в похмурі часи занепаду культури й економіки, що настали в Європі у зв’язку із загибеллю Римської імперії й утвердженням християнської релігії, коли виник феодалізм і склалася система спадкової аристократії. Кілька чинників сприяли появі гербів, у першу чергу - феодалізм і хрестові походи. Але породив їх нищівний вогонь війни. Хрестові походи, що продовжувалися з 1096 по 1291 рік, склали цілу епоху в європейській історії (рис. 1). Початок цієї 200-річної війни було спровоковано турками, які окупували Палестину, фанатичними мусульманами, які,
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
озброєні своєю непримиренною релігією, почали поганити святині християнства та чинити перешкоди християнам, що бажали здійснити паломництво до Палестини і Єрусалима. Але справжні причини лежали більш глибоко та полягали в багатовіковому протистоянні Європи й Азії, що продовжується дотепер. Схоже, що герби з’явилися відразу після першого хрестового походу. Можливо, тісний зв’язок хрестових походів із зародженням геральдики пояснюється тим, що саме в цей період використання гербів набуло масового характеру. Це спричинило створення впорядкованої системи символічних зображень як засобів комунікації, бо герб слугував пізнавальним знаком, що містив певну інформацію про власника і був добре помітний на відстані. Проте ще до початку цих походів, у часи завоювання Англії норманами 1066 року, лицарі Вільгельма одними з перших у лицарському світі помістили на своїх щитах оригінальні символи, які з часом були прийняті їх нащадками. Так виникли родові герби. До цього різноманітні емблеми, якими користувалися лицарі, були лише випадковими прикрасами, не підкорялися жодним правилам і не передавалися в спадок.
Хрестові походи різко підштовхнули процес герботворення, оскільки в них брали участь багато лицарів з різних країн світу, тому необхідні були відповідні відмінності для них. Так, у першому хрестовому поході взяло участь біля 100 тисяч воїнів. Основу їх склали кілька тисяч герцогів, графів, баронів і лицарів, які зібралися з Лотарингії (історичної області Західної Франції), Південної і Північної Франції, Південної Італії, Нормандії, Фландрії, Англії, Шотландії. Під час походів з певним смислом добираються малюнки-символи, пов’язані з особистістю чи життєвими віхами кожного з носіїв герба. Наприклад, лицарі, які вперше відправлялися на Схід, у своєму гербі зображували маленьких перелітних птахів, демонструючи таким чином, що й вони, подібно до птахів, подорожують і не мають власної домівки. Якщо ж птахи були показані на гербі без дзьобу чи лапок, це означало, що лицар отримав у битвах за визволення Гробу Господнього тяжкі рани. На участь у хрестових походах вказували й хрести ускладнених форм і мушлі, які складали обов’язкову приналежність одягу тих, хто подорожував до Святої Землі. Такими символами на своїх гербах пишалися й багать віків потому. Вони вказували на давність роду та героїчні діяння предків.
Під час хрестових походів на лицарських гербах з’явилися і різноманітні кольори, наприклад синій. Сині фарбники до цього в Європі були невідомі, вони були привезені зі Сходу. Та й походження самого геральдичного терміну - “емаль”, яким стали позначати взагалі будь-
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
який колір на гербі, також пов’язано зі Сходом. Справа в тому, що кольори дійсно наносили на щит за допомогою емалевих фарб, а такий вид розпису застосовували в ті часи лише в Персії, Візантії й Аравії. Та й саме слово “емаль” перське; щоправда, спочатку воно позначало лише синій колір неба і тільки згодом стало стосуватися й будь-якого іншого. Саме технікою емалі розфарбовувалися сталеві лати, щити та спеціальні гербові дошки, які герольди виставляли на турнірах.
Синій колір, або “лазур” (azur), було завезено в Європу зі Сходу. Сучасна його назва “ультрамарин” (“заморська синь”) нагадує про це. Геральдична назва “azur” походить від перського azurk - “синій”. Звідси й походження назви лазуриту (ляпис-лазур), каменю, родовища якого знаходяться переважно в Афганістані, з якого отримують цю фарбу. Назва червоного кольору - “гільз” (gueulez) - походить від пофарбованого пурпуровою фарбою хутра, яким хрестоносці обшивали свій похідний одяг навколо шиї і рукавів. Слово “gul” - червоний, перською мовою означає колір троянди. Походження зеленого кольору - “vert” , яке також називається “sinople”, походить, напевно, від фарбників, які виробляли на Сході. Помаранчевий колір, який частіше зустрічається в англійській геральдиці, називається “tenne” - від арабського “henne”. Так називався рослинний жовто-червоний барвник, відомий нам як хна. В арабських та азійських вождів був давній звичай розфарбовувати хною гриву, хвіст, живіт своїх бойових коней і праву руку, що стискала зброю. А ще жителі Сходу фарбують хною волосся й нігті.
Вплив восьми хрестових походів, які влаштовували європейці з метою визволення Святої Землі (Палестини) від мусульман, крім широкого застосування знаків розрізнення, був і в тому, що хрестоносці запозичили в країнах Близького Сходу багато звичаїв і традицій у галузі військового мистецтва. Східне походження має й назва щита зі спеціальним напівкруглим вирізом з одного або двох країв, куди вставляють спис. Цей щит називається “тарч” - так само, як і його арабський прототип. Пізніше подібний тип щита став однією з розповсюджених форм гербового щита. Під впливом цих походів з’явилися й окремі складові частини гербів, наприклад намет - шматок драпірувальної тканини, що вибивався між гербовим шоломом і короною. В арабських і турецьких воїнів існував давній звичай закривати свої металеві шоломи від спекотних променів сонця шматками матерії. Її закріплювали на голові обручем, сплетеним з верблюжого волосся, перевитого шовковими нитками. Від обов’язкових деталей арабського одягу походять намет, або ламбрекен (lambreguin, від лат. lambellum - “шматок матерії”), а також бурелет (від фр. burrelet - “вінок”). У часи хрестових
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
походів європейські лицарі запозичили цей звичай. Під час битви від шабельних ударів тканина набувала вигляду клаптиків, що розвівалися вітром. Це було позичено давніми геральдистами для складання гербів. Намет як обов’язковий елемент герба зображувався у вигляді накидки з кінцями, що маяли в повітрі та закріплювалися на шоломі за допомогою бурелета чи корони. Намет буває або цілим, з орнаментально вирізаним краєм (особливо в ранніх гербах), чи посіченим, з довгими вишукано переплетеними шматками (напевно, розсічений шабельними ударами намет вказував на відвагу власника герба - учасника гарячих бойових дій).
Фахівці з геральдики вважають, що багато гербових фігур, зокрема леви, що йдуть чи спираються на задні лапи, грифони, гарпії, були запозичені зі східної міфології та поезії.
Рис. 2. Лицарське озброєння у XIII ст. Отокар, король Чехії, герцог Австрійський (1230 - 1278) зі скаковим бойовим знаменом Зображення на печатці
На формування гербів вплинула і система озброєння, яка склалася на межі ХІ-ХИ століть (рис 2). Довго побутувала думка, що геральдика й самі герби виникли у зв’язку з поширенням на Заході лицарського шолома з відкритим забралом і необхідністю пізнавати на турнірі соратника чи противника. Дійсно, і на битву, і на турнір лицар з’являвся цілком схованим за обладунками: голову закривав шолом, обличчя - забрало, груди - кольчуга, ноги - наколінники й чоботи. Особистість лицаря можна було встановити лише за його пізнавальним знаком, винесеним на щит чи плащ. Як додаток до герба поступово з’явилися гербові
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
знаки, які повинні були допомогти лицарям дізнатися один про одного на відстані і в запалі бою: гербовий нашоломник - укріплена на верхівці шолома прикраса з рогів тварин і пір’я птахів (цей елемент отримав поширення під час лицарських турнірів), а також геральдичні вимпели і штандарти. Поєднання двох видів родових знаків - щита і гербового нашоломника - склало надалі матеріальну основу герба.
Завоювання хрестоносців завжди супроводжувалися жахливим розбоєм і пограбуваннями, тому було встановлено правило, згідно з яким лицар, що перший увірвався в будь-який дім захопленого міста, оголошувався власником усього, що в ньому знаходилося. Лицарі повинні були чимось позначати награбоване, щоб відмежувати його від посягань соратників. З появою гербів ця проблема вирішувалася прибиванням до дверей будинку щита з гербом його нового власника. Таку потребу мали не лише окремі хрестоносці, але й великі військові начальники; жителі взятих їхніми загонами будинків і кварталів вивішували в себе знамена цих військ, щоб не бути пограбованими ще й іншими феодалами. Варто зазначити, що конфлікти через розподіл здобичі, сутички й суперечки за честь взяття того чи іншого міста виникали в середовищі хрестоносців постійно. До того ж, усі хрестові походи буди дуже погано організовані. При підготовці військових організацій панувала повна плутанина, а під час поєдинку не дотримувалися певних правил. Усі свої розбрати, пожадливість, підступність і жорстокість, від яких стогнала Європа, світські і церковні феодали принесли з собою на Схід. Пізніше це (як і традиційно зрадницька політика Візантії) призвело до краху ідеї хрестових походів і вигнання європейців із захоплених територій. А поки що хрестоносці запозичували все, що могло стати в нагоді в їхній справі. Зокрема арабські воїни користувалися щитовими емблемами, що, як правило, складалися з написів або малюнків квітів і фруктів. Цей звичай, як і багато інших, був запозичений хрестоносцями і став одним із наріжних каменів у геральдичному фундаменті.
Одним із наслідків хрестових походів стало згасання багатьох дворянських родів Європи, усі чоловічі представники яких гинули під час кампаній. Знатні прізвища, чиє коріння сягало доби завоювання Риму варварськими племенами, просто зникали. Унаслідок цього європейські монархи вперше вимушені були дарувати дворянство, створюючи нову аристократію. Герби грали при цьому якнайважливішу роль, оскільки часто єдиною підставою претендувати на дворянство і документальним доказом благородного походження був гербовий щит, привезений зі Святої землі.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Отже, скупчення в одному місці безлічі феодалів з різних країн світу (неординарна для Європи ситуація), інтернаціональний характер війська хрестоносців, необхідність пізнати один одного і (в умовах неписьменності і мовних бар’єрів) стверджувати своє ім’я, а також особливості озброєння, спосіб ведення війни і запозичення безлічі винаходів східної цивілізації - усе це стало причиною виникнення й оформлення геральдики.
Проте була й інша причина появи гербів, яку пов’язують із загальним розвитком цивілізації і соціальних процесів у Західній Європі в XII столітті, посиленням консолідації й ієрархізації панівного класу, зовнішнім вираженням якого були герби. Герб чітко визначав суспільне місце його власника - приналежність до певного соціального стану, професійну приналежність, право на володіння землею, положення всередині панівного класу. І сама геральдика, відображуючи своєрідне середньовічне мислення, у символічній формі віддзеркалювала соціальні відношення. Цьому сприяла система соціально-економічних відносин, що існувала в епоху Середньовіччя. Це був час, коли складалася система феодальних відносин між великими і дрібними власниками земельних ділянок - сеньйорами і васалами. Герб визначав підпорядкованість певному сеньйору. Це була своєрідна знакова система в часи низького рівня грамотності. Подібні символи носили як знаки належності до загону лицаря, до його “списа” всі воїни, зброєносці і слуги феодала.
Тісний взаємозв’язок між гербами і лицарським озброєнням бачимо в багатьох мовах і етимології самого слова “герб”. У деяких європейських мовах воно близьке або ідентичне слову “зброя”, наприклад: в англійській arms - “зброя”, coat of arms - “герб”; у німецькій - die Waffe - “зброя”, das Wappen - “герб”; у французькій - Гагте - “зброя”, Гагтоігіе - “герб”.
Як постійний супутник лицаря у всіх війнах і походах герб з кінця XI - початку XII століття перестав бути просто розпізнавальним знаком, а перетворився в успадкований символ військової доблесті і слави, овіяний багатьма перемогами. Зображення герба розміщували над воротами лицарського замку, на особистих печатках, посуді, предметах ужитку. Кожна середньовічна держава Західної Європи, отримавши родовий герб його власника - суверена, стала залишати його за собою і в разі зміни правлячої династії. Родові герби, таким чином, стали джерелом державної геральдики, що вивчає та складає державні герби.
Окремої уваги заслуговують герби духовно-лицарських орденів, які особливо інтенсивно стали виникати в Палестині. Особливості так¬
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
тики військових дій проти мусульман вимагали згуртованості лицарів у бою, уміння вчасно і чітко виконувати команди, які подавалися. Першими з європейських лицарів брати духовно-лицарських орденів уводять чіткий і стрункий бойовий стрій, єдиний орденський одяг і орденські знаки. Так лицарі-тамплієри носили довгі білі дощовики з чорними вось- микінцевими хрестами на плечі, госпітальєри - червоні супервести з білим хрестом, зверху яких одягався чорний дощовик з подібним білим восьмикінцевим хрестом; лицарі Тевтонського ордену дому Святої Марії - білий дощовик з чорним прямим хрестом, який мав подовжений нижній кінець (“латинський”). Подібні хрести на полі відповідних кольорів розміщувалися на щитах лицарів, будучи загальним символом лицарського ордену, а також сприймалися як один із почесних елементів певного родового герба або герба держави. Найстаріші духовно- лицарські ордени - орден госпітальєрів Святого Іоанна (затверджений 1104 р.) і Тевтонський орден лицарів дому Святої Марії (або Німецький орден, заснований 1198 р.) - збереглися до нашого часу і мають власні орденські герби.
4. Лицарські турніри
Лицарським турнірам герб зобов’язаний не менше ніж хрестовим походам. Турніри з’явилися до хрестових походів. Наприклад, є згадка про військові ігри, які відбувалися 842 року у Страсбурзі під час переговорів Карла Лисого і Людовіка Німецького. Напевно, турніри були започатковані у Франції в середині XII століття і потім розповсюдилися в Англію і Німеччину, бо в деяких хроніках винахідником турнірів називається один із французьких баронів, але скоріше за все він тільки розробив перші правила для турнірів.
Турніри надовго стали невід’ємною частиною західноєвропейського життя. До участі в них допускалися лише лицарі з бездоганною репутацією. Порушення лицарського кодексу загрожувало жахливою зневагою. Біля 1292 року були введені нові, більш безпечні правила для турнірів - “Statutum Armorum”. Можна було користуватися лише тупою зброєю. Кожному лицарю дозволялося мати тільки трьох зброєносців. У поєдинках застосовували спеціальні списи, які легко ламалися від удару. Заборонялося змагатися поза чергою, ранити коня супротивника, наносити удари інакше, ніж в обличчя чи груди, продовжувати бій після того, як супротивник підняв забрало, виступати групою проти одного. Порушни¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ків позбавляли зброї, коней і ув’язнювали строком до трьох років.
З’явилися особливі турнірні обладунки, які були настільки масивними, що лицар і його кінь ледве витримували їхню вагу (рис 3). Коней з XIII століття також одягли в броню. Так само, як і щити лицарів, попони коней мали геральдичне розфарбування. Варто нагадати про ще дві важливі деталі. Лицаря повинно було добре видно зверху, з трибун, особливо під час сутички. Ось чому з’явилися (або в усякому разі набули широкого поширення) згадувані вже гербові нашоломники, які були виготовлені з легкого дерева, шкіри і навіть із пап’є-маше (пізніше з більш дорогих матеріалів) і закріплені на верхівці шолома фігури. Знаменитий німецький мандрівний лицар XIV століття Ульріх фон Ліхтенштейн, який брав участь у кількох турнірах і одягнений був як легендарний король Артур, запровадив моду на складні гербові нашоломники: він носив шолом, прикрашений фігурою Венери, що тримала в одній руці смолоскип, а в іншій - стрілу. У наметах лицарі готувалися до змагань, зберігали зброю і відпочивали в перервах між боями (такими самими наметами користувалися в походах хрестоносці); у подальшому вони також знайдуть відображення в мистецтві геральдики: перетворяться в геральдичну мантію і намет.
З дикого кривавого побоїща турніри еволюціонували в яскраві театралізовані вистави, де формальності набували все більшого значення, а власне боротьба стала менш важливою і більш умовною. Наприклад, у “Турнірі Світу”, проведеному у Віндзорському замку в Англії 1278 року, використовували мечі, виконані з обтягнутого пергаментом китового вуса та посріблені шоломи з вареної шкіри і щити з легкого дерева. За певні досягнення в змаганні лицар отримував бали (наприклад преміальні бали нараховувалися за збитий гербовий нашоломник). Переможця визначали короновані особи, старіші лицарі і спеціально призначені судді (іноді герольди), траплялося, що долю поєдинку вирішували дами, на честь яких воювали лицарі. Турніри традиційно були пройняті підкреслено шанобливим ставленням до жінки, що складало чи не основу лицарського кодексу.
Нагорода переможцю в турнірі діставалася з рук дами. Іноді дами приводили своїх лицарів зв’язаними ланцюгом - ланцюг вважався символом особливої честі і діставався лише обраним. У кожному поєдинку останній удар наносився на честь дами, і тут лицарі особливо старалися відзначитися. Після турніру дами вели переможця в палац, де його роззброювали та влаштовували на його честь бенкет, на якому герой займав найпочесніше місце. Імена переможців заносили до особливих
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
списків, їх перемоги передавали нащадкам у піснях менестрелів. Перемога в турнірі приносила й матеріальний зиск: іноді тріумфатор відбирав у противника коня та зброю, брав його в полон і вимагав викуп. Для багатьох бідних лицарів це був єдиний спосіб здобути засоби для існування.
Рис. 3. Поєдинок на списах. Лицарі в бойових обладунках мають нагрудні тарчі, турнірні списи з наконечниками у формі корони З «Кодексу Балдуїна Трирського, близько 1330 р.
З п’ятниці до неділі, коли турніри дозволялися церквою, поєдинки відбувалися кожного дня, а вечорами влаштовувалися танці й святкування. Існувало кілька видів змагань: кінні перегони, коли лицар повинен був вибити противника з сідла ударом списа; битва мечами; метання списів і стріл; взяття дерев’яних фортець, збудованих спеціально для турнірів. Іншим, крім турніру, засобом продемонструвати хоробрість був “захист проходів”. Група лицарів оголошувала, що на честь своїх дам буде обороняти будь-яке місце від усіх бажаючих. Так, 1434 року при Орбіто в Іспанії десять лицарів протягом місяця обороняли міст від 68 суперників і провели понад 700 поєдинків. У XVI столітті стали популярними піші поєдинки на коротких списах, булавах і сокирах. У Європі до участі в турнірах допускали тільки осіб благородного походження.
У Німеччині вимоги були більш ліберальні: іноді, щоб отримати дозвіл, достатньо було вказати предка, який брав участь у лицарському турнірі. Варто зауважити, що головним пропуском на турнір був герб, що доводив високе походження власника і його положення в родовій
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ієрархії. Для знавців, якими були герольди, пред’явлений герб мав всю необхідну інформацію. Ось чому важливою частиною турнірного етикету були герби, яких стало так багато, що настав час навести лад у цій галузі.
5. Герольди та поширення гербовників
Герольди, відомі з XII століття, систематизували знання про герби, виробили загальні принципи та правила їх складання, розпізнавання і в кінцевому результаті створили науку “гербознавство”, або “геральдику” (рис. 4). Герольди, або ветерани, повинні були охороняти звичаї лицарства, виробляти правила турнірів, а також слідкувати за їх дотриманням. Ними могли стати лицарі, відомі своїми подвигами, а з часом і ті, що пройшли курс навчання в університеті. У XIV столітті склалася трьохступенева ієрархія “гербових служителів”: персеванти (помічники герольда), власне герольди і гербові королі (спочатку “королі герольдів” - верховні герольди, які стояли на чолі так званих гербових марок - турнірний термін, що застосовувався до значних територій, на які умовно ділилося “турніроздатне” населення Європи). Наприклад, на території Франції знаходилося понад десять марок. Герольд міг бути в сеньйора, міста, благородної корпорації; при можновладцях часто знаходилися групи герольдів і персевантів. Були й мандрівні герольди, які пропонували свої послуги різним сеньйорам.
Герольди служили при дворах Європи послами, виконували інші важливі державні доручення. Саме герольди розробляли правила геральдики, складали і видавали герби. Одним із важливих обов’язків герольдів було керівництво лицарськими турнірами. Для того щоб брати участь у турнірі, кожен лицар повинен був представити герольдам докази свого благородного походження і права на користування родовим гербом. Привласнення чужого герба лицарем, що не мав на нього права, вважалося злочином, володіння гербом, який порушував правила геральдики, - соромом. Це не йшло ні в яке порівняння навіть з поразкою на турнірі. Перевернутий щит лицаря означав виказане йому презирство і був свідченням глибокої зневаги і приниження. Брати участь у лицарському турнірі людині, яка не мала на те права, було неможливо: перед виходом кожного лицаря на поле битви герольди коротко оголошували його походження, а також описували (блазонували) герб лицаря.
Розділ /. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
Французька назва геральдики “blazon” (походить від німецького błazen - “сурмити в ріг”) пояснюється тим, що коли лицар під’їжджав до бар’єру, що окреслював місце проведення турніру, то сурмив у ріг, щоб сповістити про своє прибуття. Тоді виходив герольд і за вимогою судців турніру голосно описував герб лицаря, доводячи його право на участь у турнірі. Від слова “błazen” походить і французьке blasonar, німецьке blazoniren, англійське blazon, іспанське blazonar - тобто “опису¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
вати герб”. Герольди створили для опису гербів особливий жаргон (його і сьогодні використовують спеціалісти з геральдики), заснований на старофранцузькій і середньовічній латині, так як саме лицарство й те, що з ним пов’язане, - лицарський кодекс, розробки зброї, турніри і, нарешті, геральдика беруть початок із Франції, а точніше з імперії Карла Великого (747-814), населеній франко-німецькими племенами. Більша частина геральдичної термінології позначається застарілими французькими словами. У Середньовіччі правляча верхівка більшості країн Західної Європи використовувала французьку мову, тому правила геральдики повинні були складати цією мовою.
Рис. 5. Герб англійського короля Едуарда III першої половини XIV ст.
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
В Англії з XII століття герольди користуються особливою повагою при дворі королів. Едуард III (1312-1377) заснував геральдичну колегію, яка функціонує й по сьогодні (ця установа - the College of Arms - розташовується в Лондоні на Queen Victoria Street) (рис. 5). У Франції Людовік VII (1120-1180) встановив обов’язки герольдів і звелів прикрасити геральдичними ліліями всі королівські регалії. При французькому королі Філіпі II Августі (1165-1223) герольдів починають одягати в лицарський одяг з гербом власника та покладають на турнірах на них певні обов’язки, які точно формуються на середину XIV століття. Звання герольда стає почесним, у нього посвячують лише після участі в битві, турнірі або церемонії. Для цього державець виливав на голову посвяченого лицаря кубок вина (іноді води) і давав йому звання збройного короля (від фр. - roi d’armes; нім. - wappenkoenig).
Обов’язки герольда поділяли на три головні групи: 1) на них лягав обов’язок оголошення війни, проголошення миру, пропозиції здачі фортеці і тому подібне, а також рахування вбитих і поранених під час битви або турніру й оцінювання доблесті лицарів; 2) вони зобов’язані були відвідувати всі урочисті церемонії - коронацію або похорони короля, посвяту в лицаря, урочисті прийоми тощо; (рис. 6) 3) на них покладали суто геральдичні обов’язки - складання гербів і родоводів.
Рис. 6. Посвячення в лицарі: посвяченому підв’язують меча та пристібають золоті шпори. Мініатюра XIV ст.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
З XIV століття герольди почали виходити до громадськості в особливому одязі, важливою частиною якого був так званий “табар” (tabard) - туніка прямого крою з рукавами або без них. Табар прикрашався гербом сеньйора, якому служив герольд. І до цього часу герольди на службі британській короні носять такий одяг.
Праця герольдів оплачувалася дуже добре, існувала традиція не відпускати герольда, що прийшов, без подарунка, щоб не виявити зневагу до державника, який його прислав.
Кожна держава поділялася на кілька геральдичних округів, що були під наглядом одного “збройного короля” і кількох герольдів. Наприклад, Франція 1396 року ділилася на вісімнадцять таких округів. У Німеччині в XIV столітті окремі провінції також мали своїх герольдів.
Пізніше герольди втратили право дарувати герби тому чи іншому роду, а могли лише представляти доповнені і вперше складені герби на затвердження монарху. Ці зміни, що сталися в XIV столітті, зробили герби більш почесними. Починаючи з XVIII століття, герольди втратили своє середньовічне значення, але не зникли безслідно; до цього часу їх використовують на урочистих церемоніях - коронаціях, шлюбах.
Через століття після виникнення гербів починають з’являтися перші наукові роботи з геральдики і власне гербовники (рис. 7). До найдавніших належать Clipearius Theutonicorum Конрада де Муре (40- ві pp. XIII ст.), які вміщують віршовані описи 73 гербів, геральдична частина хроніки Матвія Паризького (1244-1259) із зображенням і описом гербів. До 50-х років XIII століття належать “гербові стовбці” Glover (Англія) і Bigot (Франція). Датування і справжність “гербовника коронації Оттона IV” (20-ті pp. XIII ст.), які збереглися в копії XVII століття, залишаються суперечними. Відомий рукопис 1253 року під заголовком “Про обов’язки герольдів і про кольори, що вживаються в гербах”, який містить витяги з більш давнього трактату та “Züricher Wappenrolle”, складений у Цюріху 1320 року. У Франції Яків Бретекс наприкінці XIII століття описав турніри і герби їхніх учасників.
Головні групи гербовників - “подійні” (герби, що об’єднують учасників якоїсь події: походу, турніру тощо); корпоративні; “загальні” (об’єднують герби за територіальною ознакою або намагаються представити герби всього світу); згруповані за принципом схожості форм у гербознавчих цілях; несамостійні, які складають другорядну частину пам’ятки (наприклад герби мінезингерів, що ілюструють Гейдельберзький рукопис).
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
фйПЬ&иф
ber neutftai
fMlogir
unb
ftdftif,
tvorinnen
aDcr ic^igen €игораіГфш $of<ntatm
ramtafctn u. ® appeti
frnb.
STtcbfl einer furjen ФофЦипд aßer jefctreflierenben Äaifer, 5tMac; $4ucf0rftca , gfi|tU$n unb огіїїіфсг 9М«п wb fe<* ftrU. Dtóm. (к((ф< f паф l&rfn M>rn*»utib £Keglfru«g<HQtcii/ ^Cflu*fi*lgfteue»4r((atR3ilrfłfti, M ^abftcl unfr Hr Carbłuilt \
gani neu au^earbeitet unb
mit tklen ©temmtofeto unt> ЯВарреп
• crmc fen »»a
Зо^опп ©attmr,
»er б'іфіфи огЬгтифсп іф(Г|и Mffngn.
П firnberg,
3« ttbrtag Ux Ovafptfc^cn $anblung. 176a«
Рис. 7. Титульний лист гербовника середини XVIII ст.
Поширені гербовники, що поєднують у собі ці принципи, у тому числі й такі винятково важливі за інформативністю та художнім рівнем, як гербовник Гельдерна (Gelre), складений К.Сейнером у 1370-1386 роках, що містив гербові ілюстрації, віршовані тексти. Він був продовжений як універсальний, герби в ньому згруповані за країнами і верховними сеньйорами. У гербовнику Золотого Руна, складеному гербовим королем однойменного ордена Ж. Лефевром де Сен-Ремі у 30-ті роки XV століття, за гербами кавалерів ордена описано герби імператора, курфюрстів, правителів з їхніми васалами і підданими. Деякі з гербовників (загальні, корпоративні) складали та доповнювали протягом тривалого часу: так, гербовник Арльберзького братства святого Христофора вівся з 1390 року до
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
XVIII століття, Бургоського братства святого Якова - у XIV і XV століттях; пізніші доповнення є і в Гельдернському гербовнику. Герби вносили до гербовників у вигляді описів (фр. - en blason) або зображень щитів і знамен, рідше в повному вигляді, з шоломами, нашоломниками, коронами; зображення герба могло також бути замінене фігурою персонажа в гербовому вбранні (“одягненого в герб”).
Один із давніх геральдичних трактатів (“Трактат Дін”, відомий як “De Heraudie”) датований 1280-1300 роками, за іншою версією 40- ми роками XIV століття, зберігся в списку кінця XIV століття. Він описує правила англо-нормандського блазонування і відображає професійні погляди герольда. Пізніше створювали трактати, які переосмислювали геральдику в контексті писаного права і вченої систематизації. Першим досвідом цього напряму стала фундаментальна праця італійського юриста Бартоло ді Сассоферрато (біля 1340-1350 pp.) - “Tractatus de insig- niis et armis” (“Про знаки і герби”). Його послідовниками були Франциск Фовейський і його учень Іоанн Тремор, єпископ Сент-Асафський (помер 1410 p.), які протиставили бартоліанській ієрархії кольорів свою, не менш суперечливу. З середини XV століття проблемами геральдики переймалися Дієго де Валера і Ферран Махія в Іспанії та Ніколас Аптон в Англії.
Поступово сформувалися загальні стереотипи та локальні норми гербового права, а також спеціальні інститути його регламентації й охорони. Варто згадати лорда Скроупа, який у 80-ті роки XIV століття відстоював винятковість свого права на певний герб спочатку перед лицарським арбітражем, потім перед військовим судом конетабля і, нарешті, перед самим Ричардом II. З XIV століття практикували надання гербів державниками, причому спочатку надавали герби, схожі з монаршими (ще 1251 р. Яків І Арагонський дарував власний герб, доповнений у верхній частині щита хрестом ордена Матері Божої Милостивої); пізніше надавали герби з будь-якими фігурами. Бартоло, проголошуючи загальне право на прийняття герба, заявляв про переваги герба наданого або підтвердженого монархом над вільно прийнятим. З XV століття в деяких країнах були спроби законодавчо обмежити коло гербовласників (усунувши селян, неблагородних тощо).
Повсюдна присутність геральдики не призвела до зникнення чи переродження інших емблематичних систем. Інсигнії монархів і духовних осіб, знаки нотаріусів, ремісників, домові знаки зазнали значного впливу геральдики, самі впливали на неї, але не були поглинуті нею.
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
Беррі, головний герольд Франції при дворі Карла VII (1403— 1461), за завданням короля об’їхав усю країну, відвідавши замки, абатства і кладовища, вивчив зображення гербів і склав родоводи старовинних знатних родів. На основі проведених досліджень він склав працю “Le registe de noblesse”. Його справу продовжили інші французькі герольди, які почали вести регулярні генеалогічні записи. Аналогічне завдання одержували від королів в часи від Генріха VIII (1491-1547) до Джеймса II (1566-1625) англійські герольди, які здійснювали так звані “геральдичні візити” - інспекційні поїздки країною з метою перепису знатних сімейств, реєстрації гербів і перевірки їх правочиннос- ті. Виявилося, що більшість старовинних гербів, що з’явилися до 1500 року, було привласнено лицарями самовільно, а не пожалувано королем. Винайти простий герб не складало труднощів. Ситуація, у якій три дворянина, що не були родичами, мали однакові герби, не була рідкістю. Це було свідченням, що ці герби ними були взяті самовільно. Коли з цього приводу між власниками однакових гербів виникала суперечка, кожен з них апелював до короля як до останньої інстанції. Відповідно, коли суперечка вирішувалася, дворянин, вимушений згодом відмовитися від свого герба, втішався тим, що самовільно придумував собі новий.
Лише в XVII столітті француз Франсуа Менестріє, якого вважають батьком геральдики, здійснив підхід до герба як до предмета наукового дослідження.
Наприкінці XVII століття у Франції вирішили зібрати всі герби, якими користувалися в королівстві в ґрунтовний реєстраційний перелік
- Загальний гербовник. Сфера дії указу не обмежувалася гербами панівного прошарку суспільства, навпаки - планувалося внести до зводу всі герби королівства.
Указ ставив за мету, перш за все, фіскальні цілі: податком можна було обкласти й самі герби, і право на їхнє носіння, і різноманітні варіанти їхнього виконання - і все це для того, щоб поповнити казну, яка постраждала від війн з Аузбурзькою лігою. Запроваджувалися великі штрафи і конфіскація всілякого прикрашеного гербами рухомого майна, яке належало окремим особам чи общинам, які не зареєстрували свої герби. При реєстрації бралося мито за право носіння герба. Бажаючі внести зміни до свого герба повинні були повторити процедуру реєстрації з оплатою геральдичного права.
Незважаючи на загрози штрафу та конфіскації, піддані не поспішали коритися суворому указу. Було багато приватних осіб - лікарів, купців, ремісників, чиновників і різного роду товариств, які не лише не
Нестеренко П. В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
користувалися гербами, але й не збиралися ускладнювати собі ними подальше життя.
Проте були й такі, які були зобов’язані носити герб. Частіше за все вони повинні були одержувати герби згідно з чином, наприклад, отримуючи якусь посаду. Для них Шарль д’Озьє зі своїми підлеглими, які відповідали за складання гербовника, виробили струнку систему символів: у гербів жителів одного регіону зберігалися одні й ті самі кольори та фігури, а новизна виникала за рахунок невеликих змін у малюнку наступного герба. Це стало зручним приводом для створення багатьох “гласних” (“промовистих”) гербів - так називали емблеми, фігури та малюнки яких натякали на ім’я носія: герб перетворювався у своєрідний ребус. Деякі такі герби, турботливо внесені у Загальний гербовник, узагалі можна було сприймати як знущання, і зрозуміло, що ощасливлені подібними емблемами особи ними ніколи не користувалися. Одного бретонського аптекаря нагородили щитом із зображенням шприцу над трьома нічними горщиками; а нормандський адвокат з прізвищем Jle Мар’є (що означає “одружений чоловік”) у відповідь на прохання отримати герб, одержав щит, прикрашений парою гіллястих рогів. Якщо чиєсь ім’я вносили до Загального гербовника 1696 року, то це зовсім не означало, що носій імені і власник герба належав до знаті. Серед 120 тисяч зареєстрованих гербів лише шоста частина належала знатним особам чи сім’ям.
6. Розвиток геральдики у країнах Європи
1790 року в революційній Франції Конституційна асамблея відмінила й заборонила носіння гербів разом із титулами, лівреями, приватними прапорами та вимпелами, лицарськими орденами, нагородами, прикрасами й іншими “знаками феодальності” (рис. 8). Користування гербами було скасовано.
Після падіння 1792 року монархії переслідування поширилися і на королівські атрибути - корони і лілії. Хоча геральдичні символи мали небагато спільного з феодалізмом, а їхній вжиток був поширений не лише серед знаті, а й простолюдинів, торговельно-ремісничих корпорацій і міст, з подачі революціонерів вони стали асоціюватися виключно зі шляхетством і кастами “обраних”. Шкода, нанесена французьким “геральдичним терором”, мала загальноєвропейський резонанс. Вона сприяла поширенню помилкових уявлень про герби, різко звужувала соціальну сфе¬
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
ру їх використання та передала контроль над геральдичними знаками державним організаціям. Незважаючи на те, що пізніше в добу Імперії, а потім у часи Реставрації вони були повернуті в правах, герби так і не отримали те положення, яке вони посідали в Середньовіччі.
Французькій революції довелося поспіхом виробляти нову систему емблем і символів. Проте для цього вона не стала видозмінювати щойно скасовану геральдичну номенклатуру, а звернулася до вже наявної символіки іншого ґатунку, переробивши емблематику франкмасонства та запозичивши систему символів, яка виникла після американської революції. Лише галльський півень як зразок компромісу зі Старим Режимом насправді став символом нації.
Рис. 8. Герб дореволюційної Франції
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Із Середньовіччя також відомі приклади, коли карикатуристи і більш офіційні художники бавилися з геральдичними тваринами, перетворюючи навіть найбільш жорстоких монстрів на затишні смішні образи (інколи за рахунок армігера). Політичний сатирик часто перевертав з ніг на голову твердження “відомий за гербом”, жартуючи над пихатими, зарозумілими та непопулярними персонами за допомогою їхніх гербів. Проте карикатуристи й поети часом переступали межу між прийнятністю та звинуваченнями. Уїльям Колінгборг з маєтку Брад- філд, Уілтшир з Англії вирішив наприкінці XV століття спрямувати перо сатири на правління короля Ричарда III і його нерозлучних друзів. Зокрема політична сатира містила відомі рядки: “Кіт, Щур і Собака Ловів правлять усією Англією під Свинею”. Кожне ім’я позначало одного з основних чиновників Ричарда: сера Уїльяма Кейтсбері (у його клейноді був кіт), Ричарда Раткліфа (щур) і Френсіса, віконта Ловеля (собака), а знаком короля був його білий кабан (свиня). Проте автора схопили та стратили за необачність 1484 року.
Апогей герботворення припав на XV-XVII століття. У цей час, попри занепад використання печаток у Європі, місце яких заступив підпис, геральдика продовжувала процвітати - виникло близько 10 млн. гербів.
У Швеції XVII ст. у моді була розкіш. Життя в палацах, садибах і будинках заможних бюргерів справжнє буйство їжі, питва, багатого одягу, бенкетів і фарб. Весь цей блиск і розкіш ніби промовляв: «Ми сильні!, Ми багаті!». Яскравим прикладом цього став спущений на воду влітку 1628 року бойовий корабель «Ваза». Його вигляд заворожував не лише могутніми гарматами, а й сотнями скульптурних фігур, розфарбованих у яскраві кольори. Проте йому не судилося довге плавання, він затонув ледь відійшовши від причалу. Піднятий 1961 року через 333 роки перебування під водою, він пройшов складний реставраційний шлях і став однією із самих цікавих пам’яток історії світового значення. У верхній частині корми «Вази» вирізьблено з дуба шведський державний герб висотою 2 м і шириною
2, 35 м. Назви корабля в буквах немає, проте є сніп - герб шведської королівської родини Ваза в трьох варіантах. Герб представляє собою сніп на щиті під короною, який тримають два оголених хлопчика.
З середини XVII до середини XVIII століття геральдика бурхливо розвивалася в Італії, Австрії і Південній Німеччині, збагатившись різноманітними формами під впливом барокового мистецтва. Звідси гербовий бум потрапив до Речі Посполитої, Гетьманщини і Російської імперії. Водночас у Франції геральдичні знаки почали конкурувати з новими видами емблем: вензелями, монограмами, кокардами.
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
Російська геральдика не дуже багата матеріалом: вона містить кілька тисяч дворянських і кілька сотень губернських і міських гербів, більшість з яких з’явилася одночасно в сенатському департаменті герольдії. “Загальний гербовник дворянських родів Всеросійської імперії”, що складав до 1917 року 20 томів, містив всього близько шести тисяч гербів при загальній кількості дворянських родів близько 50 тисяч. Порівняно з європейськими ресурсами це крапля в морі, бо справжні герби з’явилися в Росії на п’ятсот років пізніше, ніж в Європі, і то, як красива іграшка з Заходу.
У XVIII-XX століттях геральдика пустила глибоке коріння не лише в себе вдома, у Європі, а й у Новому Світі, Азії та Африці. Її інтернаціоналізація збагачувала герби новими мотивами, що інколи супроводжувалося порушенням європейських геральдичних правил. Проте саме це допомагало гербам витримувати конкуренцію з іншими геральдичними символами XX століття - логотипами.
У таких країнах, як Бельгія, Данія, Фінляндія, Нідерланди, Італія, Іспанія, Швеція, Швейцарія і ПАР, збереглися заклади, що вивчають питання геральдики. У Ватикані є установа, що досліджує герби установ і прелатів католицької церкви.
Поява геральдики співпала з поширенням прізвищ і була однією з нових форм самоідентифікації західноєвропейського середньовічного суспільства. Герби перетворилися з індивідуальних знаків у сімейні чи родові, допомагаючи визначити особу в роді, а рід у цілій соціальній системі {рис. 9).
У першій половині XIII століття герби, які спочатку використовувалися між військовими аристократами, поширилися серед цивільної знаті і простого люду. їх застосовували як знаки ідентифікації на печатках, як позначки власності на майні і як орнаментальні мотиви в мистецтві. У XIV столітті геральдична мода набула популярності в середовищі військової міської знаті Східної Європи, увібравши в себе елементи місцевої символіки. З початком Ренесансу в Західній Європі зародився звичай надавати герби легендарним особам минувшини - героям кельтсько-германського чи античного світів, біблійним персонажам, святим і філософським поняттям.
Якщо в Середньовіччі знавці геральдики - герольди - реєстрували герби в геральдичних сувоях, то в Новому часі їхні намагання кодифікувати все розмаїття тогочасних геральдичних знаків, гербів зазнали краху. У континентальній Європі панував принцип свободи прийняття та використання герба, тому дослідники не встигли впорядкувати їх усі.
Нестеренко П. В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Рис. 9. Подвійний герб короля Англії Едуарда VII і його дружини королеви Олександри в оточенні щитів принців крові
Йшли роки. Століття змінювали обличчя Європи. У далеке минуле відійшли лицарські баталії і турніри. Для гербів XVI - XVIII століть стає притаманна помпезна пишність. Якщо раніше головною і майже єдиною частиною герба був простий за формою щит, то тепер і сам щит набув надзвичайно помпезного вигляду, значна увага приділялась його антуражу. Корона над щитом, шолом, ще одна корона на шоломі, нашоломник, намет, щитотримачі, мантія, девіз, бедж, орденські регалії - все це повинно було створювати складний ансамбль, який перетворився в якесь феєричне нагромадження деталей. Це безглуздя особливо вражає в німецьких гербах пізнього Середньовіччя.
Германія, на відміну від Франції або Англії, не стала централізованою державою. Вона як і раніше подрібнювалася на єпископства, князівства та імперські міста, яких, як тоді говорили, було стільки, скільки днів у році. І все ж Германія не уникла абсолютизму. Тільки абсолютизм тут став князівським: кожен курфюрст або фюрст, уподібнюючись «королю-сонцю», заводив блискучу свиту, відбудовував свій «версаль» і був тираном для своєї карликової країни не меншим ніж його старші брати у Франції чи Англії.
На противагу пихатим гербам німецьких володарів епохи абсолютизму знедолені бюргери й селяни, які зазнавали постійних соціальних потрясінь, протиставили князям свою «геральдичну емблему». Це був не
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
лев і не леопард, не хрест і не орел, а звичайний черевик (рис. 10). Звичайний селянський черевик, грубий, з довгою зав’язкою. Під прапором черевика повсталі не раз наводили жах на прославлених воїнів-лицарів... І ще один символ постав на прапорах Томаса Мюнцера - райдуга. Своїм закличним сяйвом вона висвітлила темряву феодальної ночі.
Одним із давніх державних гербів є герб Великобританії, який складався протягом дев’яти століть. У його основі можна побачити рослини. Це негласні (німі) символи Англії, Шотландії, Ірландії й Уельсу. У різних варіантах герба вони можуть зображуватися як окремо, так і зібрані в одну фантастичну рослину - своєрідний гібрид, що складається з троянди Тюдорів, каледонського чортополоху Шотландії, трилисника ірландської конюшини й уельської цибулі (рис 11).
Рис. 10. Під прапором «Черевика». Гравюра XVI ст.
Троянда Тюдорів склалася з червоної троянди Ланкастерів і білої троянди Иорків, які воювали між собою за англійський трон. Війна продовжувалася з 1455 по 1485 рік. Коли йоркська гілка династії План- тагенетів захопила владу над Англією в результаті Війни Червоної і Білої троянди та винищила всіх членів гілки ланкастерів, Генріх Тюдор (1457— 1509), далекий родич цієї родини, зміг пред’явити претензії на престол. Він утік до Франції, у Бретань, де навколо нього стали збиратися всі неза-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
доволені правлінням зловісного Ричарда III. На чолі півтори тисячі надомників і п’ятисот англійських емігрантів він висадився в серпні 1485 року в Англії. У битві при Босуорті він отримав перемогу над переважаючими силами Ричарда, який загинув під час битви. Корону, зняту з його голови, одразу ж поклали на голову Генріха. Після перемоги він одружився з принцесою Єлизаветою з родини Йорків і таким чином об’єднав дві ворогуючі гілки - Червону і Білу троянди.
Трилисник приєднався до “гібриду” троянди і чортополоху 1801 року з утворенням Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії.
Троянда, чортополох, трилисник і цибулина ілюструють ще одну галузь геральдики. Різноманітні значки, які прикріплювали на одяг і могли символізувати конкретну людину, країну чи певне поняття, з’явилися ще до гербів, у давнину, і в Середньовіччі набули великої популярності.
Рис. 11. Британський герб, після завоювання Шотландії і Ірландії (XVI - XVII ст.).
Розділ L Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
З розвитком геральдики ці значки почали набувати геральдичного характеру. Значок, як правило, являв собою одну основну емблему родового герба. Деякі герби були складними і складалися з великої кількості деталей. Ці значки повинні були показати приналежність їхніх власників до оточення певної особи або цілої родини. Під час Війни Червоної і Білої троянди багато воїнів, особливо іноземні найманці, одягалися в геральдичні кольори свого пана. Наприклад, у битві при Босу орті 1485 року солдати армії графа Річмонда носили біло-зелені куртки, солдати армії сера Вільяма Стенлі - червоні тощо. Крім того, вони носили персональні значки своїх полководців. Це був прообраз військової форми. У всіх сучасних арміях разом з елементами геральдики є спеціальні значки. Власник герба міг мати кілька значків, а за необхідності змінювати їх за власним бажанням.
Важливу роль у Середньовіччі відігравали міські, корпоративні, церковні та державні герби. В основі міських і державних гербів - печатки феодалів, якими засвідчували оригінальність документів, посилаючи їх зі своїх маєтків. Родовий герб феодала таким чином переходив спочатку на печать замку, а потім і на печать земель, що йому належали. При виникненні нових міст та утворенні нових держав вимоги часу і юридичні норми призводили до створення гербів або зовсім нових, не запозичених з родових дворянських гербів; або таких, що мали символічне зображення, вказували на місцеві особливості, історичні події, господарчий профіль міста; або змішаних. Як приклад, можна навести герб Парижа, у якому зображено корабель на лазуровому полі із золотими ліліями. Корабель символізує, з одного боку, острів де ля Сите на річці Сені, що має форму корабля, а з другого - торгівлю та торговельні компанії, головну складову міського господарства. Лазурове поле із золотими ліліями - стара емблема династії Капетингів, під опікою якої знаходився Париж.
З кінця XIII і протягом XIV століття геральдика проникає в усі сфери суспільного життя, а геральдична термінологія стає загальновживаною в культурному прошарку суспільства. Геральдика входить у моду в літературі, мистецтві, побуті. Герби з’являються всюди, починаючи з лицарських обладунків і закінчуючи собачими нашийниками. Повернувшись із хрестових походів, лицарі, копіюючи звичаї східних правителів, які полюбляли розкішний одяг, почали носити особливі гербові строї, які відповідали кольоровій гамі їхніх гербів і були прикрашені вишитими гербовими фігурами і девізами. Прислуга і зброєносці отримували одяг з гербом своїх панів, звичайні дворяни одягали
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
вбрання з гербами своїх сеньйорів. Знатні дами почали носити плаття із зображенням двох гербів: справа - герб чоловіка, зліва - власний. При французькому королі Карлі V Мудрому (1338-1380) у моду увійшов одяг, розфарбований наполовину одним, наполовину іншим кольором. Від дворян і їхніх зброєносців ця мода перейшла до представників міського прошарку. Таким чином, геральдика стає важливою складовою культури Західної Європи.
Особливе місце в геральдиці займають леви й орли. Якщо лев у геральдиці - перший серед звірів, то орел - перший серед пернатих. І якщо лев був символом королівств і князівств, то орел був уособленням імперій.
Дійсно, з самого початку орел став емблемою імператорської влади. У Древньому Римі жезл з фігурою орла був знаком цезаря, верховного воєначальника і володаря країни. І тому після розпаду Римської держави (IV - V ст.) нові імперії (а пізніше і не лише імперії), що виникли на руїнах держав цезарів, поспішали присвоїти орла в якості головної геральдичної емблеми.
На території колишньої Західної Римської імперії після недовгого існування «варварських держав» утворилася монархія Карла Великого, яка у 800 році прийняла імператорський титул, а в 962 році її змінила «Священна Римська імперія германської нації», яка проіснувала понад вісімсот років. Тут знову відродився старий орел. Причому він прийняв конкретно-геральдичні й досить стабільні обриси: орел завжди подавався у фас, з розпростертими крилами й лапами, з головою у профіль, зверненою вправо. Майже одночасно з ним виникла інша, фантастична фігура - двоголовий орел, який значно раніше з’явився у Східній Римській імперії (про це далі). Вважаючи себе прямими нащадками Древнього Риму в країнах Західної і Центральної Європи, володарі Священної Римської імперії взяли в якості геральдичної емблеми чорного одноголового орла цезарів, а пізніше (у XV ст.) замінили його чорним же двоголовим орлом (рис. 12).
Священна Римська імперія, знищена Наполеоном, припинила існування у 1806 році. «Чорного орла» успадкувала Австрійська імперія Габсбургів, а пізніше (з 1870 р.) Германська імперія Гогенцоллер- нів. Версальський мир 1919 року припинив існування обох імперій, але геральдичний орел (одноголовий) перебрався до держав, які виникли на руїнах імперій: Австрії і Веймарської республіки. Чорний орел зберігся в Німеччині і за фашистів (у видозміненій формі), а потім став гербом ФРН. Так, у Західній Європі, незважаючи на тисячолітні колізії
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
й переміни, принцип успадкування геральдичного чорного орла проходив виключно чітко. Характерно, що навіть короткострокове існування імперії Наполеона І (1804 - 1815) ознаменувалося вибором у якості державної емблеми орла римських цезарів.
Рис. 12. Європейська королівська геральдика. Кінець XVIII ст.
Подібним образом цей геральдичний процес проходив і у Східній Європі, хоча тут і виникли свої складності.
Уже в першій половині IV століття (330 р.) імператор Східної Римської імперії (Візантія) Костянтин Великий запровадив емблему чорного двоголового орла на золотому полі. Орел був виконаний двоголовим, тому що Костянтин, правлячи Візантією, не бажав відмовлятися від своїх юридичних прав на Західну Римську імперію, а один з його наступників, Юстиніан (527 - 565), навіть намагався (хоча й безуспішно) відновити імперію у повному обсязі.
Після гибелі Візантії, захопленої турками-османами (1453 p.), її емблему - чорного двоголового орла - взяло Московське царство,
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
а а потім і Російська імперія (1473 - 1917). Прямих юридичних підстав для цього не було, але Москва оголосила себе «третім Римом» у якості зберігача візантійської (православної) релігії, культури й державності. Європа не одразу погодилася з цими доводами, адже ні одна земля московщини ніколи не входила до складу Візантійської імперії, саме тоді і у зв’язку з цим Германська імперія змінила свого одноголового орла на двоголового.
Разом з тим всі землі, які колись входили до складу Візантії, продовжували знаходитися під владою турків. Та після визволення від турецького ярма, нові державні утворення Південно-Східної Європи одне за одним також стали обирати орла своїм гербом. 1882 року була проголошена королівством Сербія, яка одразу ж взяла своїм гербом білого двоголового орла. Цей герб зберігався і в Югославії, аж до ліквідації в ній монархії (1943 p.). Румунія, проголошена королівством у 1661 році, обрала золотого одноголового орла, зберігаючи цей герб також до падіння монархії (1947 p.). Що стосується Албанії, яка входила колись і до складу Римської імперії, і до складу Візантії, то вона у якості свого постійного герба (навіть під час турецького панування) зберігала чорного двоголового орла, але тільки «обеззброєного»: без дзьоба й кігтів.
Тут важливо згадати ще одного орла, який виник у Середньовіччі й зберігся до наших днів у державі, яка не мала жодного відношення ні до Риму, ні до Візантії, ні до імперій взагалі. До того ж - випадок особливий: орел білий (срібний), та ще й на червоному полі. Мова йде про польський герб, який існує й по-сьогодні. Щоб зрозуміти, звідки взявся цей орел, чому він білий, чому на червоному і чому зберігся в країні, яка пережила безліч потрясінь і змін, необхідно звернутися до історії.
Протягом всього Середньовіччя Польща зазнавала сильний тиск з боку Германії, яка намагалася підкорити її землі, в першу чергу Сілезії і Помор’я. Особливо гострим цей тиск став у XIII столітті, з появою у Прибалтиці Тевтонського ордену. Орден постійно нападав на Польщу, руйнував її міста й села, захоплював цілі області. Так продовжувалося, поки в 1410 році об’єднані польсько-литовсько-українські сили не завдали ордену нищівної поразки при Грюнвальді. За Торуньським миром 1466 року орден був вимушений визнати себе васалом Польщі й повернути їй Східне Помор’є. Саме в цій атмосфері постійної боротьби з німецьким засиллям і народився польський герб (рис ІЗ).
Поряд з індивідуальною геральдикою у Середньовіччі отримали розвиток й інші її напрями - міська та корпоративна, у тому числі сак¬
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
ральна. Міські ремісники й торгівці створювали гільдії, які реєстрували як “юридичні особи” і наділяли відповідно гербами. Було прийнято, що члени гільдії носили одяг геральдичних кольорів своєї асоціації - особливі лівреї. Наприклад, члени лондонської М’ясної компанії носили біло-голубі лівреї, пекарі - оливково-зеленого й каштанового кольорів, торгівці восковими свічками носили лівреї біло-голубого розфарбування. Лондонській компанії кушнірів було дозволено використовувати у своєму гербі горностаєве хутро, хоча відповідно до середньовічних норм цей геральдичний колір міг використовуватися лише королівськими і дворянськими родинами на знак їхньої винятковості й вищості. На корпоративних гербах розміщували переважно знаряддя праці.
Рис. 13. Польський герб із гербовника середини XVIII ст.
Подібні герби, що називаються гласні (armes parlantes), у яких назва ремесла передавалася геральдичними символами, отримали бага¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
то цехів і гільдій. Ось, наприклад, який вигляд мали герби цехів Генту, одного з найбільших ремісничих центрів Середньовіччя: бондарі зобразили на щиті свого герба робочий інструмент і діжку; м’ясники - ритву й ножиці; чоботарі - чобіт; торгівці рибою - рибу; корабели - судно, що будується. Цех золотарських справ майстрів Парижа отримав від короля Пилипа VI (1293-1350) герб із зображенням королівських золотих лілій, з’єднаних із золотим хрестом і емблемами їхнього ремесла - золотим сакральним посудом і коронами, з девізом “In sacra ingue coronas”. Аптекарі зображували на гербах ваги і ланцет, виробники цвяхів - молоток і цвяхи, колісники - колеса, виробники гральних карт - символи мастей карт. Крім того, у корпоративних гербах зустрічалися зображення святих покровителів відповідних ремесел. Французький король Людовік XIII, бажаючи підняти значення купецтва, надав шести купецьким гільдіям Парижа герби, у яких корабель з паризького державного герба був зображений поруч із символами відповідних ремесел і девізами.
Бажаючи сподобатись буржуазії, багаті міщани користувалися родовими знаками на кшталт гербів, хоча вони й не були офіційними. Але французький уряд, що мав потребу в грошах, вирішив використати модні течії у своїх інтересах і дозволив мати герби всім охочим, але за плату. Більше того, жадібні чиновники навіть зобов’язували міських жителів користуватися гербами.
У результаті введення 1696 року мита на право мати власний герб казна почала отримувати значний дохід, тому що реєструвалася велика кількість гербів. Проте внаслідок цього значення гербів у Франції значно зменшилося - герби, що поширилися у великій кількості, знецінилися.
Навчальні заклади також століттями використовували герби. Університети часто отримували герби їх засновників (наприклад коледж Христа в Кембриджі, заснований леді Маргарет Б’юфорт). Ітон- ський коледж 1449 року отримав герб від свого засновника короля Генріха VI (1421-1471), набожного відлюдника, чия нездатність правити стала однією з причин Війни Червоної і Білої троянди. Три білі лілії на цьому гербі символізували Діву Марію, на честь якої було засновано коледж. Чимало приватних і комерційних фірм і сьогодні намагаються отримати герб, тому що його наявність надає фірмі солідність і надійність. Наприклад, відносно недавно отримала герб відома англійська торговельна компанія Херродс.
З перших днів свого існування церква претендувала на вищу й абсолютну владу в цьому світі, тому привласнила собі всі атрибути
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
світської влади, у тому числі й герби. Гербом папства у XIV столітті стали схрещені золотий і срібний ключі апостола Петра - “дозвільний” і “в’яжучий”, перев’язані золотим шнуром, на червоному щиті під папською тіарою. Ці символи вказували на те, що отримані Петром права “вирішувати” і “в’язати” всі справи церкви, успадкували від нього спадкоємці - папи. Цей герб сьогодні є офіційним гербом Ватикану, але кожен папа отримав свій власний герб, у якому ключі і тіара обрамляють щит. Наприклад, широковідомий папа Іоанн Павло II мав герб, отриманий ним ще в часи краківського архиепископства з рук знавця геральдики архієпископа Бруно Хайма. Хрест і літера “М” на гербі символізували Христа і Діву Марію. Варто зазначити, що розміщення в гербі будь-яких написів, крім девізів, вважалося поганим смаком, але автор виправдовувався, посилаючись на традиції польської геральдики, де на печатках використовували рунічне письмо. Дійсно, літера “М” нагадує руну аналогічного накреслення.
На прапорі Ватикану зображено малий герб міста-держави, у якому відсутній червоний щит, але цей колір перенесено на шнур, що зв’язує ключі. Безперечно, для прапора обрані кольори ключів - золотий і срібний.
Церква, яка була впливовим феодалом Середньовіччя, рано почала використовувати герби з практичною метою - для ідентифікації та демонстрації територіальної приналежності церковних організацій. Герби зустрічаються на печатках абатств і єпископств з XII століття. Найбільш поширені символи церковної геральдики - ключі Святого Петра, орел Святого Іоанна й інші знаки, що символізують святих, деталі церковного начиння й найрізноманітніші хрести.
У Великобританії є певні правила для гербів керівників церкви, що вказували на їхній статус у церковній ієрархії. Наприклад, герби архієпископів і єпископів прикрашають митри (герб Папи Римського увінчує тіара), а герби священиків нижчого рівня, згідно зі статусом, мають особливі капелюхи різних кольорів, доповнені різнокольоровими шнурами й китицями. Декан, наприклад, може мати чорний капелюх з двома фіолетовими одинарними шнурами з трьома червоними китицями на кожному з них. Священики Римської католицької церкви не входять до юрисдикції офіційних геральдичних органів, але герби, якими вони користуються, регулюються спеціальним указом з 1967 року. Наприклад, герб католицького архієпископа може мати зелений капелюх з двома зеленими одинарними шнурами, кожен з яких доповнений десятьма зеленими китицями.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
В основі всіх державних гербів європейських країн лежали родові герби правлячих династій. На багатьох сучасних європейських державних гербах є леви і орли - традиційні символи влади і державності.
На гербі Данії - три лазурові леопарди на золотому полі, прикрашеному червоними серцями. Такий вигляд мав герб короля Кнуда VI Вальдемарсона, виконаний біля 1190 року. Разом з англійським цей герб можна вважати найстарішим європейським державним гербом. На великому королівському гербі Швеції леви підтримують щит, а також вони є в другій і третій чвертях щита. Біля 1200 року в правителя Норвегії з’явився свій герб, на якому був зображений золотий на червоному полі коронований лев святого Олафа, який у передніх лапах тримав бойову сокиру. Лев фінського герба поступово сформувався до XVI століття. На гербах Бельгії, Нідерландів і Люксембургу також був зображений лев - стара емблема герцогів Бургундських.
На гербі Нідерландів - золотий лев зі срібним мечем і пучком стріл у лапах (рис. 14).
Рис. 14. Герб звільнених Нідерландів із гербовника XVIII ст.
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
Це союзна емблема Республіки сполучених провінцій Нідерландів, які отримали незалежність 1609 року. Цей герб - перше свідоцтво великих перемін. Серед абсолютних монархій Європи виникла - поки єдина - буржуазна держава: Сполучені провінції північних Нідерландів. Глянемо на цей герб. На перший погляд нічого особливого: вже знайомі нам леви та орли. Проте герб для того часу унікальний: над жодним із щитів немає корони! Бо неоковирну іспанську корону, повсталі гези скинули й розбили на шматки. А стріли, які тримає лев і одягнений у броню воїн, - це стріли визвольної народної війни, кожна з них без промаху вразить непроханого іноземного «благодійника», якщо той знову надумає завітати до Нідерландів!
Республіканський герб у цілому зберігся і після створення королівства 1815 року, а сучасного вигляду він набув 1917 року, коли за ініціативою принца-консорта Генріха Макленбурзького (1876-1934) королівська корона на голові лева була замінена на звичайну, з’явилася мантія з покровом і левами-щитотримачами. За рішенням Віденського конгресу, який встановлював новий європейський порядок після краху наполеонівської імперії, Нідерланди отримали незалежність. Королем Нідерландів під іменем Вільгельма І став син останнього штатгальтера Нідерландської республіки Вільгельм VI Оранський. Але південні провінції Нідерландів вирішили відстояти власну незалежність. 1830 року в Брабанті відбулося повстання, і з того часу брабантський золотий лев на чорному полі став сприйматися як символ незалежності Союзу незалежних держав південних провінцій. 1831 року було проголошено Королівство Бельгія, гербом якого став герб Брабанта. Герб Люксембургу був затверджений королем Нідерландів Вільгельмом 11815 року, тому що він був ще й великим герцогом Люксембурзьким.
Лева можна побачити й на інших державних гербах. У міжнародній державній геральдиці лев є сусідом другого символу вищої влади
- орла. Його можна бачити на гербах Австрії, Албанії Болівії, Індонезії, Іраку, Колумбії, Лівії, Мексики, Німеччини, Польщі, Сирії, США, Чилі та багатьох інших країн.
Розглянемо деякі з них. Австрійський триколірний (червоно- біло-червоний) щит був гербом герцогів Бабенбергів, які правили цією країною до 1246 року. Його зображення з’явилося на печатках герцогів у 20-30-ті роки XIII століття. Раніше, у другій половині XII століття, на печатці першого австрійського герцога Генріха II Бабенберзького вперше з’являється зображення чорного орла - дуже поширеної геральдичної ем¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
блеми. Австрійські лицарі на чолі з герцогом Леопольдом V вирушили в третій хрестовий похід під прапором з чорним орлом. 1282 року Австрія перейшла під владу нової династії Габсбургів, чиїм родовим гербом був червоний лев на золотому полі. З 1438 по 1806 рік Габсбурги майже безперервно посідали трон Священної Римської імперії, чиєю емблемою традиційно був двоголовий орел. Він і став гербом Австрії, а пізніше Австрійської імперії (1804) і Австро-Угорської імперії (1868). Та все ж двоголовий герб щез із австрійського герба. Це відбулося 1918 року з падінням Австро-У горської імперії. Австрійська республіка затвердила новий герб, на якому зображувався одноголовий орел, який був увінчаний баштовою короною, тримав у лапах серп, молот і ніс на грудях щиток з австрійськими національними кольорами. Розірвані ланцюги з’явилися на гербі після звільнення країни від фашизму.
Оскільки жіночі герби зберігалися лише за прямим потомством, то вони досить швидко зникли, і вже в XVII-XVIII століттях у Західній Європі їх практично не існувало або вони стали надзвичайно рідкісні. Форма гербів жінок могла змінюватися разом з їх соціальним статусом. Герб незаміжньої жінки або вдови зображувався на ромбовидному щиті без гербового нашоломника (за винятком Шотландії, де жінка - керівник клану і голова роду - могла мати гербовий нашоломник). Цією ж формою щита користувалася жінка розведена і така, що не вступила в новий шлюб. Оскільки традиційний гербовий щит був частиною військового спорядження чоловіка, жінкам він не підходив. Тому для них було визначено щит у формі ромба.
На окрему увагу заслуговує спадкоємність гербів. До заміжжя герб жінки повторював герб її батька, причому до верхнього кута ромбоподібного щита могла бути прив’язана стрічка “True lover’s knot” - “бант коханої*”, який показував, що володарка герба - дівчина. Герб заміжньої жінки демонструвався разом із гербом чоловіка на одному щиті звичайної (чоловічої) форми - герб чоловіка геральдично з правого боку, дружини - лівого (у гербах духовних осіб застосовувався такий самий принцип, тільки праворуч розміщувався герб церковної установи, до якої належав священик, а ліворуч - його особистий герб). Герб вдови, яким він став при заміжжі, знову переходив на ромбоподібний щит. При відсутності нащадків чоловічого роду, спадкоємцем герба ставала дочка. При одруженні її герб розміщувався в центрі герба чоловіка на маленькому щиті, що давало йому пріоритет над усіма іншими частинами герба чоловіка.
Розділ І. Геральдика в контексті естетично-художнього освоєння людиною світу
Діти геральдичної спадкоємиці мали право розділити щити своїх гербів на чотири частини так, щоб у першій і четвертій чвертях розміщувався герб їхнього батька, а в другій і третій - герб їхньої матері.
Діти дворян і аристократів, народжені поза шлюбом, маючи право успадкувати герб, несли на своїх гербах особливі знаки, що вказували на їхній статус. Інакше герб незаконнонародженого нащадка власника герба нічим не відрізнявся б від герба його законного сина. Таким чином, знак незаконнонародженого не носив якогось особливого принизливого, дискримінаційного характеру, оскільки ставлення суспільства до незаконнонароджених було лояльним.
Є кілька таких знаків, які, проте, не завжди використовувалися в геральдиці тільки як маркери незаконнонароджених. Основний - косий жезл, брусок, розміщений подібно “перев’язі праворуч”. Англійські герольди в останні 150 років використовують як знак незаконнонародженого різні варіанти облямівки, або бордюру, наприклад хвилясту або набірну облямівку.
Хоча герби передаються в спадок, дві людини не мають право мати один і той самий одночасно. Таким чином, герби синів обов’язково повинні розрізнятися. З цією метою було введено відмітки низхідної лінії. Вони розміщувалися у верхній частині герба на щиті і, крім визначення ієрархічного положення в родині, відрізняли різні гілки однієї родини.
Старший син мав на щиті знак у вигляді вузької стрічки з трьома відгалуженнями - “титло”, або “турнірний комір” (на гербі принца Уельського цей знак срібного кольору); другий син мав півмісяць, який потрапив у геральдику з хрестових походів і вважався дуже почесним знаком, особливо у французьких хрестоносців; третій син повинен був помістити в герб п’ятикутну зірку; четвертий - позначався міфічним птахом-вісником; п’ятий - мав у гербі невелике кільце; шостий - геральдичну лілію; сьомий - позначався трояндою; восьмий - хрестом з роздвоєними і закрученими кінцями; дев’ятий - позначався восьмипелюстковою квіткою.
Онуки власника герба розміщували свої маркери в маркерах батьків. Так, старший син старшого сина позначався титлом в титлі тощо.
Ключові слова та поняття
геральдика, герб як знаково-символічна система, тотем, психологічна атмосфера епохи, зв'язок геральдики з іншими історичними дисциплі¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
нами, хрестові походи, прихований період геральдики, перші герби й печатки, геральдична символіка, кольори, система озброєння, родові герби - джерело державної геральдики, герби духовно-лицарських орденів, орденський одяг, лицарські турніри, турнірні обладунки, лицарські поеми, герольди, гербовники, геральдичні трактати, апогей горботворення -XV - XVII cm. міські, корпоративні, церковні та державні герби, геральдичні війни.
Питання для самоперевірки
1. Що таке герб? Яка його етимологія?
2. У яких сферах людських взаємин використовують герби?
3. Яка роль хрестових походів у розвитку геральдики?
4. Які особливості підготовки до лицарського звання?
5. Охарактеризуйте лицарські турніри як демонстрацію пізнавальних знаків, знамен і прикрас шоломів.
6. Яка роль герольдів у поєдинках і виробленні термінології?
7. Які особливості одягу герольдів?
8. Охарактеризуйте геральдичну науку як джерело для дослідження історії гербів.
9. Назвіть особливості військового походження гербів.
10. Яка роль геральдики для генеалогії?
РОЗДІЛ л
теоретичні засади
ГЄРАЛЬДІІІШ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
7. Г еральдичні кольори, метали й хутро
Витоки геральдики втрачаються в пітьмі століть і частоколах теорій. Гербові фігури і сам герб неодмінно були забарвлені певними кольорами. Поширення наприкінці XV століття чорно-білих гравюр і відбитків призвело до тимчасової ліквідації кольору в геральдиці. Спочатку герби на гравюрах розфарбовували вручну за прикладом ілюмінаторів, які опрацьовували ілюстрації в манускриптах. Це продовжувалося протягом кількох десятиліть.
Неминучість забарвленості герба випливає вже з обов’язкової наявності кольору в гербовому щиті (або за матеріалом, з якого зроблено щит; або за оббивкою тощо). Тому простий щит уже сам по собі, без будь-яких фігур на ньому, може вважатися відмінним знаком або гербом. Наприклад, золотий щит є гербом німецького роду Боссенштейн; срібний
- польського роду Бєльських; зелений - іспанського роду Прадо; чорний
- французького роду Gounay; синій - французького роду de Barge.
Крім того, що колір у гербі несе самостійне символічне навантаження, він також дозволяє:
- урізноманітнити кількість варіантів особливо улюблених у геральдиці фігур (левів, орлів) - тобто якісно збільшити арсенал гербових зображень;
- привнести відтінки сенсу в трактування гербових зображень, якісно розширивши спектр як гербових фігур, так і понять, які вони символізують;
- піднести значення герба як презентаційної емблеми. Вдалий вибір кольорів для забарвлення гербових фігур дозволяє досягти його легкої читабельності й упізнання. Важлива легкість для читання гербів на значній відстані і при зменшенні їх формату (наприклад при друці). У геральдиці строго зафіксовано допустимі до застосування кольори, що продиктовано практичними міркуваннями;
- гербам як військовим емблемам виконувати комунікативно- презентаційну функцію, тому вони, як правило, яскравого і контрастного забарвлення. Півтони і відтінки - надбання живописного, а не геральдичного мистецтва.
Нерідко герби малювали в польових умовах, коли асортимент доступних фарб був вельми обмежений. Часто до зображення гербів були причетні люди з різним сприйняттям кольору. Крім того, система з невеликою кількістю елементів легше піддавалася стандартизації.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
У XVI ст. було запропоновано кілька систем шифровки - фарби на зображеннях замінювали буквами, а також цифрами та іншими значками. Проте й це рішення мало кого задовольняло, тому на початку XVIII ст. антверпенські гравери розробили просту й зручну схему позначення кольорів різнонаправленою штриховкою, яку з часом сприйняли всі типографії.
Все розмаїття фарб і відтінків звелося в геральдиці до семи основних геральдичних кольорів (рис. 15). У класичній геральдиці визнаються два метали: золото і срібло; п’ять фарб, які прийнято називати фініфті, або емалі (тинктур), і які позначаються відповідними графічними лініями: червлень (червона), блакитна (лазурова), зелена, пурпурова та чорна. Кольорам надавали конкретне символічне значення.
Золото означає християнські чесноти: віру, справжність, милосердя - та світські якості: могутність, шляхетність, постійність. Для графічного зображення цього кольору поле щита вкривається крапками (фіг. 12).
Срібло із чеснот означає чистоту, надію, правдивість і невинність, а зі світських якостей - благородство, відвертість. Воно розпізнається за білим полем щита (фіг. 11).
Червоний (або червлений) твориться сумішшю сурику і кіноварі; символізує любов і мужність, сміливість і великодушність; зображується лініями, проведеними зверху донизу (фіг. 5). Червоне поле герба означає кров, пролиту за церкву або володаря.
Синій (або лазуровий) утворюється від змішування кобальту та ультрамарину й означає вірність, чесність, бездоганність і чесноту; позначається горизонтальними лініями, проведеними від однієї сторони щита до іншої (фіг. 7).
Пурпуровий утворюється з бузково-червоних фарб і означає благочестя, помірність, щедрість і панування; позначається лініями, діагонально проведеними від правого верхнього кута до лівого нижнього (фіг. 9).
Зелений (або смарагдовий) утворюється сумішшю хрому та рослинної зелені і має вигляд кольору молодого зеленого листя, яке символізує надію, достаток, волю, радість. Пізнається за діагональними лініями, проведеними від верхнього лівого кута до правого нижнього (фіг. 6).
Чорний колір утворюється із сажі й супутніх домішок та означає обережність, мудрість, сум, постійність у випробовуваннях. Позначається лініями, що перетинаються під прямим кутом (фіг. 8).
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Рис. 15. Позначення геральдичних кольорів графічними лініями
До останніх п’яти загальноприйнятих кольорів англійці додали ще два: помаранчевий і кривавий. Перший зображується діагональними лініями, від лівого боку щита до правого, проведеними і пересіченими горизонтальними лініями, а другий - лініями, що перетинаються діагональ-
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
но. Крім названих кольорів, у геральдиці для зображення людського тіла і тваринних фігур також використовують тілесний і натуральний кольори, які рідко застосовують.
Із хутра використовували горностай і білку, якими оббивали щит. Перший зображували натуральним кольором або у вигляді чорних, розширених донизу хрестиків на срібному полі (фіг. 14). Іноді це хутро позначали навпаки: поле чорне, а знаки білі. Таке хутро називають протигорностаєвим. Хутро білки, зазвичай, зображують у вигляді розташованих в ряд особливих фігурок (фіг. 13). Якщо ці фігурки звернені вниз, то хутро називають перекинутим, якщо фігурки стоять одна над одною - поставленим у стовп.
Горностаєве хутро завжди було визначальним знаком влади. Воно використовується для зображення мантій у гербах князів, герцогів, великих князів, королів та імператорів.
З кінця XIX - початку XX століть хутро вийшло з ужитку і в сучасних, нових гербах не застосовується.
Є основне правило використання кольорів, металів і хутра: не можна накладати метал на метал, а фініфть на фініфть. Воно вимагає, щоб на “металевому” полі зображували геральдично розфарбовані фігури, і навпаки (рис 16). Наприклад, якщо щит золотий, то зображений у гербі лев повинен бути червоним. Якщо ж поле встелене хутром, то в ньому можуть бути розміщені і металеві, і кольорові фігури.
Гербовий щит, зазвичай, не вкривали тільки однією фарбою. У таких випадках застосовували особливий малюнок - дамасцирування, або луску.
Багатьох тварин зображували на гербах з деталізацією другорядних частин (язиків, дзьобів, іклів, зубів, копит, рогів). Усі ці частини в геральдиці називають озброєнням. У гербах таке озброєння зображують, як правило, іншим кольором або металом, ніж тулуб. Якщо основна фігура - червоний лев, то його другорядні частини (кігті, язик, ікла)
- золоті, якщо фігура золота, то другорядні частини червоні.
До середини XVII століття ставилися вкрай негативно до позначення кольору штриховкою, тому в збірниках гербів, навіть надрукованих і відтиснутих з друкарських дощок, продовжували розфарбовувати герби від руки. Завдяки цьому частіше застосовували тільки гравіровані контури герба і його фігур. їх усіх не штрихували, а залишали білими, проте кольори фігур позначали просто першою буквою його найменування відповідною мовою. Так, чорний колір у французьких гербах позначався літерою “N” (noire), у німецьких - “S” (schwarz), в анг¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
лійських - “В” (black) і т. д. Уважалося, що потім кожне поле і фігура будуть розфарбовані й букви слугуватимуть художникам лише вказівкою. Проте на практиці це було незручно, особливо коли герби потрапляли в іншу країну. Після Вестфальського миру 1648 року було прийнято правило позначати кольори в геральдиці порядковими літерами абетки, єдиними для всіх країн: А - червоний, В - синій, С - зелений, D - чорний, F - срібний (білий), G - пурпур.
DE GEORGES DE LEDENON
Рис. 16. Гербовий екслібрис роботи французького художника Фаве, 1966 р.
Срібний щит із позначенням нанесених на нього кольорів штриховими лініями
Штрихування з цього часу було обов’язковим, якщо геральдичний колір не планували після друкування відтворювати фарбами. Тільки натуральному кольору не була присвоєна ні певна буква, ні штриховка, тому що на той час, коли ці правила утверджувалися (середина XVII ст.), натуральний колір у геральдиці ще взагалі не допускався і не визнавався.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Лише пізніше, наприкінці XVII - на початку XIX століть, було прийнято правило для передачі натурального кольору графічно залишати поле білим, але, щоб не плутати його зі срібним чи білим, наносити на нього так звану “тінь”, тобто дуже легко і ледь-ледь штрихувати лише геральдично лівий край такого поля або фігури.
Рис. 17. Умовні зображення кольорів і планет: 1 - золото, 2 - срібло,
З - червоний, 4 - синій, 5 - чорний, 6 - зелений, 7 - пурпуровий
Середньовічні геральдичні фахівці також позначали герби спочатку першими буквами відповідних фініфтей або металів, потім астрологічними знаками планет (рис. 17). Знак Сонця символізував золото, Місяця - срібло, Марса - червоний колір, Юпітера - синій, Сатурна - чорний, Ве- нери - зелений, Меркурія - пурпуровий. У деяких середньовічних гербовниках намагалися встановити певну ієрархію кольорів. Так, у трактаті Бартоло ді Сасоферато вказувалося, що найблагороднішим кольором є червоний, або пурпуровий, а найнижчим - чорний. Проте в багатьох сучасних геральдичних дослідженнях символіка кольорів не визнається.
8. Походження та історичні типи щитів
Невід’ємною складовою частиною всіх гербів є щит. І це не випадково, бо він представляє одну з головних частин лицарського озброєння. Щит, меч, шолом були символами і пізнавальними знаками лицарського стану. Всі інші частини озброєння мали допоміжний характер. Крім того, сама площина щита була дуже зручною для розміщення на ній будь-яких емблем чи знаків. Форми бойових щитів були різноманітними в різні періоди історії (рис. 18).
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Рис. 18. Основні форми щитів
Гербові фігури (бестіарні, предметні, геометричні) розташовували “на полі”, тобто на тлі умовного замкнутого простору, який частіше за все зображували у вигляді щита (звідси й часте позначення герба словом “щит”: лат. - scutum, фр. - escu, ecu, ісп. - escudo).
Більшість геральдичних форм щита іменують за назвою країн: варязький, французький, іспанський, німецький, італійський, англійський, візантійський. Крім цих щитів, є ще круглі (візантійські), ромбоподібні (дамські) щити. Говорячи про назви всіх вищезазначених щитів, необхідно відмітити, що вони зовсім не обов’язково відповідають розповсюдженим у певній країні формам гербових щитів. Вибір форми щита досить випадковий, і вона не має істотного значення. У російській геральдиці, наприклад, найбільш поширена французька форма щита як більш зручна для розміщення різних гербових емблем. Прийнято, щоб висота щита французької форми дорівнювала 9/8 його ширини.
Повний (великий) герб складається з 14 елементів. Це щит, бу- релет, лицарський шолом, намет, корона достоїнства (або баштова, “міська”, корона), нашоломник (клейнод), орден, девізна стрічка, щитотримачі, орнамент-подіум, мантія (вінок), покров, шнури з китицями, корона суверена (бедж) (рис. 19).
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Рис. 19. Складові частини герба. Герб князів Воронцових
Для зручності зображення на гербовому щиті різних емблем його ділять на ділянки. У геральдиці такий поділ здійснюється лише в певному порядку, який утворює відповідну ієрархію фігур та інших зображень. Цей самий порядок визначає й черговість їх опису.
По-перше, необхідно відзначити, що приймається за правий і лівий бік щита. У повсякденному житті при розгляді якоїсь картини чи схеми ми визначаємо правий чи лівій бік стосовно глядача. У геральдиці правий і лівий бік щита встановлюється стосовно щитотримача, тобто лицаря, який тримає щит. Тому сторона, яка постає перед нашими очима, коли ми розглядаємо герб, як ліва, вважається правою, і навпаки.
По-друге, усі зображені на щиті живі істоти: люди, звірі, птахи
- повинні бути звернені в правий геральдичний бік (тобто від глядача ліворуч). Це пояснюється тим, що інакше зображення на щиті (емблема, що символізує лицаря) буде мати вигляд такий, ніби зображення “тікає” від глядача. Зрозуміло, що це недопустимо для честі лицаря. Тому всі живИототи звернені в правий геральдичний бік.
Малий щиток, розміщений у середині щита, називають середнім щитом. Якщо ж серцевий щит має ще один щит, то перший називають середнім, а другий - серцевим. Розглядаючи частини щита з погляду їх ієрархії, необхідно пам’ятати, що найбільш почесними вважаються права верхня частина щита, найшановнішим - правий верхній кут.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Щит може бути і нерозділеним (простим), і мати кілька частин (тоді він називається складним). Усі частини складного щита приведені західною геральдикою до відомих норм: їм дані назви, освячені довголітньою практикою і теорією, засвоєною всіма державами. Щоб розмістити на щиті кілька фігур, його умовно ділять на частини.
Рис. 20. Поділ гербового щита прямими лініями 1. Розсічений вертикальними лінями (1,8). 2. Пересічений горизонтальними лініями (2, 9). 3. Скошений справа наліво, 4. Скошений зліва направо. 5.Чотиричастинний. 6. Чотиричастинний скошений, 7. Поділ щита шляхом комбінації кількох ліній. 10. Розсічений і пересічений
Щит буває (рис. 20) розтятий і перетятий. Обидва ці розподіли разом в одному щиті роблять щит розділеним на чотири частини. Є щит роздільно шаховий Ці розподіли можуть бути також діагональними. Є щит, скошений справа або скошений зліва; щит, розділений вилоподібно; щит, скошений на чотири частини. Окрім простих розподілів, у гербовому щиті можуть бути і складні, які ділять поле щита на безліч частин. Для розподілів можуть використовувати не лише прямі лінії, але й лінії інших форм (рис 21).
Розтин - це поділ по вертикалі, перетин - поділ по горизонталі. Щит може бути скошеним, тобто поділеним по діагоналі справа чи зліва. Зустрічається і поєднання таких поділів. Якщо щит одночасно і розсічено, і перетнуто, його називають чотиричастинним, тобто таким, що складається із чотирьох частин. Можливим є поєднання діагональних поділів. Крім поділів гербового щита прямими лініями, існував поділ лініями ламаними, хвилястими, ступінчатими, зубцевими, хмаро- подібними, листоподібними, равликоподібними тощо.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
У результаті різних поділів, їхніх комбінацій гербове поле щита може бути поділене на велику кількість частин. У зв’язку з цим виникає необхідність встановлення послідовності при читанні герба. Такі герби з багатьма полями виникають або при з’єднанні кількох гербів, або при отриманні його власником більш високого титулу.
Рис. 21. Поділ щита ламаними й хвилястими лініями
67
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
9. Гербові фігури геральдичні
На щитах полів можна побачити найрізноманітніші зображення. У мові геральдики їх називають фігурами. Розрізняють, перш за все, фігури геральдичні та негеральдичні. Варто знати, що геральдичними фігурами називають ті частини поверхні щита, які виділяють при поділі та забарвленні. Усі геральдичні фігури поділяються на першочергові, хрести та другорядні.
Першочерговими геральдичними фігурами називають найбільш часто використовувані поділи щита, утворені горизонтальними, вертикальними та діагональними лініями (рис. 22). Верхня частина поля щита, яку відтинає горизонтальна лінія, називається головою, або вершиною.
Точно таким способом утворюється розташована в нижній частині поля щита кінцівка, або підніжжя. Смуга, замкнена між двома лініями, що розтинають щит, отримала назву стовпа (фіг. 1), а між двома, що перетинають, - пояса (фіг. 2), у верхній частині - голова (фіг. 3), нижній - край (фіг. 4). Діагональна смуга через весь щит називається перев’яззю. Вона може проходити як справа (фіг. 5), так і зліва (фіг. 6). Схожий на злам даху знак, утворений двома перев’язями, які виходять з однієї точки, отримав назву стропила, або вістря (фіг. 7), кроква (фіг. 8). Перев’язь може виходити як з верхнього, так і з нижнього краю щита, і в останньому випадку стропило буде називатися перевернутим. Є й інші фігури: боковик (фіг. 9), вільна частина (фіг. 10), ромб (фіг. 11), лівий боковик (фіг. 12), прямий хрест (фіг. 13), вилоподібний хрест (фіг. 14), косий хрест (фіг. 15), облямівка (фіг. 16).
До почесних геральдичних фігур відносяться: глава, стовп, пояс, перевя’з, хрест, стропило, кайма, край, щиток і вільна частина. Як всі первісні розподіли ототожнюються з озброєнням і щитом лицаря, перевя’з - його перевя’з, пояс - шарф, хрест - меч, стропило - чоботи, а кайма й щиток кольчугу й броню (рис. 23).
Прості фігури виходять із почесних. Вони розташовуються на почесних фігурах або в їхньому напрямку. За формою прості фігури бувають трикутні, чотирикутні, круглі й умовні.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Рис. 22. Геральдичні фігури
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
\
ЯИ IS
СТОВП ПОЯС
перев’яз вправо
перев'яз ВЛІВО ХРЄСТ стропило
кайма
V
щиток вільна частина
Х-образний
хрест
Y-образний
хрест
Рис.23. Почесні геральдичні фігури
Хрести - друга група геральдичних фігур, достатньо широка, з огляду на різноманітність форм (рис. 24). Багато хто вважає, що символіка хреста пов’язана з християнською релігією. Однак хрести рівнокінцеві з розширеними кінцями досить часто зустрічаються на пам’ятках дохристиянської доби. Спочатку знак хреста був пов’язаний із поклонінням людей сонцю та виражав ідею переможності, покровительства та захисту. Цікаво, що перші християни заперечували зображення хреста, вважаючи його язичницьким знаком. Лише в IV столітті до н. е., коли візантійський
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Хрести
геральдичний андріївський вилоподібний
Інші хрести
Рис. 24. Різновиди хреста
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
імператор Костянтин Великий встановив свято “прийняття” Голгофсько- го хреста, зображення хреста стало одним із головних християнських символів.
Хрест часто зустрічається в державній атрибутиці - прапорах і гербах. Як гербова емблема він використовується в гербах одинадцяти сучасних країн. Серед них Греція, Мальта, Португалія, Швейцарія. Як правило, це держави, у яких історично сильний релігійний вплив.
Існує біля двохсот різновидів хреста. Основними хрестами вважають прямий, косий (андріївський) і трикінцевий. Досить часто зустрічаються латинський, вилоподібний, православний, папський хрести. У сучасних дослідженнях хрести класифікують за країнами, де вони отримали розповсюдження (австрійський, вірменський, волинський, грецький, єгипетський, ієрусалимський, литовський, мальтійський, румунський), за іменами святих (андріївський, антонівський, георгіївський, святих Олафа, Патрика, Якова), за ознакою церковної ієрархії (патріарший, папський) тощо.
У геральдиці найпростіше зображення хреста утворюється шляхом поєднання стовпа з пояском. Це так званий геральдичний хрест. Два перетини утворюють андріївський, або косий, хрест. Назва пов’язана з легендою про апостола Андрія Первозванного, якого було розіп’ято на діагональному хресті. Достатнє розповсюдження в геральдиці отримав і вилоподібний хрест - поєднання двох напівперев’язів зі стовпом. Усі хрести можуть зображуватися на щиті скороченими або мати довільні декоративні завершення. У зв’язку з цим згадаймо про свастику - особливу форму хреста, яка зустрічалася в Індії та Стародавній Греції і також була пов’язана з культом сонця та вогню.
Другорядні геральдичні фігури - це різноманітні геометричні зображення: кайма, квадрат, трикутник, брусок, гонт (прямокутник), ромб, веретено (варіант ромба), круг. Якщо квадрат або трикутник (клин) розташований в одному з чотирьох кутів щита, тоді цю фігуру називають вільною частиною. Крім того, до цієї ж групи належить умовно зображуваний елемент лицарського обладунку - так званий турнірний комір, який в англійській геральдиці вказував на старшого сина в родині. Це і маленький щит, який в геральдиці називається щитком або серцем щита, розміщений у центрі основного щита. Усі інші фігури, які зустрічаються на гербах, є негеральдичними, хоча деякі неможливо зустріти більше ніде, тільки в гербах.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
10. Г ербові фігури негеральдичні
Надзвичайно поширені та різноманітні негеральдичні фігури. Вони поділяються на природні, легендарні та штучні (рис. 25).
приршші штучна
Рис. 25. Негеральдичні фігури
Природні негеральдичні фігури - це зображення людини, тварини, птаха, риби, комахи, рослини, стихії, річки, гори тощо. Найпопуляр- ніші в геральдиці зображення тварин, птахів, комах, морських істот, змій, фантастичних тварин, рослин, які символізували певні чесноти лицарів.
Чотириногі тварини: лев - символ влади, сили, хоробрості, відваги, великодушності; бик - символ плодючості, праці і терпіння, а також скотарства; кінь поєднує хоробрість лева, зір орла, силу бика, швидкість оленя і спритність лисиці; собака - символ відданості і покірності; кішка - незалежності; вівця - покірливості; лань - боязкості; вовк - злості, зажерливості і жадібності; ведмідь - передбачливості і сили; олень - воїна, перед яким біжить ворог; кабан - мужності; слон - довгої пам’яті (рис. 26).
Як правило, тварини мають певний тип положення. Так, якщо чотиринога тварина зображується в положенні стоячи на задніх лапах з виставленою вперед однією задньою лапою, вона називається такою, що постає; якщо йде на чотирьох лапах з піднятою передньою, - такою, що йде.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
1
20
21
22
23
24
25
Рис. 26. Зображення тварин в геральдиці:
1 - лев, 2 - голова лева, 3 - леопард, 4 - лапа лева, 5 - кінь, 6 - олень, 7 - оленячі роги, 8 - собака, 9 - вовк, 10 - кабан, 11 - ведмідь, що постає, 12 - ведмідь, що йде, 13 бик, 14 - баран, 15 - тілець, 16 - орел, 17 - ворон, 18 - журавель (фігура «пильність»), 19 - лебідь, 20 - півень, 21 - змія, 22 - дельфін, 23 - риби, 24 - жук, 25 - бджоли
Із тварин у геральдиці частіше за все зустрічаються лев і орел. Лев - цар звірів, зазвичай зображується таким, що постає з головою, повернутою в профіль. Коли ж лев зображується таким, що йде, з головою, поверненою в анфас, він називається леопардом, коли ж голова обернена в профіль, то - леопардовим левом (рис. 27) . Також і леопард, якщо він зображений у положенні лева, тобто піднятим на задні лапи, називається левиним леопардом. Леопард, крім того, іноді зображується в положенні лежачи. Якщо в щиті знаходиться більше двох левів, то вони називаються левенятами.
74
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Рис. 27. Зліва направо: леопард, леопардовий лев і справжній лев
Птахи як символ активного життя часто зустрічаються в геральдиці. Орел - символ влади і панування, великодушності і передбачливості; павич - марнославства; пелікан - батьківської любові; ворон - довголіття; журавель (з каменем в одній лапі) - символ пильності; сокіл теж часто зустрічається в геральдиці і зображується з мисливськими атрибутами - шкіряним ковпачком з бубонцями і ременями, зі здобиччю, пучком стріл у кігтях; лебідь іноді зображувався з короною на шиї (точніше на горлі); сова - символ мудрості; страус, лелека, шпак, папуга, качка, ластівка теж зустрічаються в геральдиці.
Комахи: бджола і мурашка - символ працелюбності; метелик - непостійності.
Морські тварини: дельфін - символ сили; морська мушля спочатку слугувала знаком того, що носій герба здійснив паломництво до християнської святині святого Яго в Компостеллі (Іспанія), але пізніше символізувала участь представника герба або його нащадка в далекому паломництві або в хрестовому поході.
Змій, або дракон, - символ обережності й мудрості; вражений героєм символізує зло; такий, що згорнувся кільцем, символізує вічність; який повзе, - символ печалі, розбрату, невдячності, заздрості; п’є з чаші - символ медицини.
Символічне значення рослин: дуб - ознака міцності та сили; оливкове дерево - миру; пальма - символ довговічності. Сосна пізнається в гербах за прямим стовбуром, гілками, що розходяться, шишками, що ростуть на ній. Стародавні використовували це дерево для багать при жертвопринесеннях. З квітів частіше зустрічаються в гербах троянда, лілія, трилисник, верес.
Улюбленими квітами в геральдиці є троянда і лілія. Троянда у середні віки символізувала Діву Марію, лілія - багатьох святих (архан¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
гела Гавриїла, Антонія Падуанського, Катерину Сієнську тощо). Крім того, лілія, завдяки своїй формі, що нагадує скіпетр, вважалася в геральдиці королівською квіткою. їх обох широко використовували у дворянській геральдиці {рис. 28).
1 2 3 4 5
6 7 8 9 10
Рис. 28. Зображення рослин в геральдиці.
1,2- лілія, 3,4- троянда, 5 - соняшник, 6 - вінок, 7 - дуб, 8 - жолуді дуба,
9 - ялинка, 10 - сніп зернових культур (пшениці, жита, ячменю)
Людські фігури різноманітні і зображуються натуральним кольором. Це можуть були фігури людей будь-яких прошарків суспільства, занять: королі, лицарі, монахи, святі, воїни (піші й кінні), негри, блазні, дикуни. Як гербові фігури застосовують і частини людського тіла: голову, руки, ноги, серце. Часто зображується рука, яка закута в лати й тримає меча. Ця фігура символізує хоробрість, мужність (рис. 29).
Останню підгрупу природних фігур склали зображення небесних світил і природних стихій. Сонце - символ істини, правди - зазвичай представлено у вигляді диска з людським обличчям, оточеного восьма звивистими променями. Таке зображення бачимо в гербі Кам’янця- Подільського. Часто зображують зірки, півмісяць, хмари, річки, гори, вогонь тощо (рис. ЗО).
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Рис. 29. Зображення людини та її частин в геральдиці:
1 - Св. Георгій Побідоносець, 2 - Св. Архистратиг Михаїл, 3 - Архангел Гавриїл, 4 - дикун, 5 - вершник, 6 - піший воїн, 7 - рука, що закована в лати,
8 - палаюче серце
Рис. ЗО. Геральдичне зображення небесних світил і природних стихій:
1,4- зірки, 2 - сонце, 3 - місяць, 5 - річки, 6 - пагорби, 7 - хмари, 8 - райдуга
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Чи не найзагадковішу для сучасної людини групу становлять легендарні (фантастичні) негеральдичні фігури. Серед них тварини, які живуть тільки в людській уяві - у казках, легендах, переказах. До них належать: кентавр, альконіст, сирин, сирена, гриф, єдиноріг, пегас, дракон, семиголова гідра, райський птах, фенікс, василіск, козеріг, саламандра, різноманітні типи двоголового орла. Стосовно легендарних фігур діють ті самі правила геральдики, що й для природних фігур. Вони бувають такими, що виникають; такими, що виходять; напівфігурами; з відірваними частинами; озброєними тощо.
Легендарним фігурам можуть надаватися різноманітні додаткові фігури у вигляді корон, мечів, щитів. При накладанні фігури на різні поля щита вона може бути двокольоровою. Фігура, розміщена в малому за шириною полі, може бути витягненою {рис. 31).
Іноді реальність і фантастика органічно поєднуються, утворюючи розкішну гербову композицію. Яскравим прикладом може бути герб славетного нащадка роду Ходкевичів Іоанна Кароля (1560-1621) - коронного гетьмана Великого князівства Литовського, воєводи віленського, польсько-литовського державного діяча, полководця (рис. 32). За його основу взято італійський щит овальної форми, який поділено на три частини. У ньому розміщено п’ять родинних гербів: Косьцєша, Лабендзь, Гриф, Витязь і Корчак. Гербовий щит у бароковому картуші тримають на земній поверхні грифи- щитотримачі. Вони мають верхню частину у вигляді орла, а нижню
- лева і зображені в стійці на задніх лапах. Грифи символізують могутність і владу, а також миттєвість, поєднану з силою. Фігури об’єднано в стрункому ритмі, усе гармонійно скомпоноване, підкреслено ефекти світлотіні. Увінчують гербовий щит три короновані шоломи, над якими гордими символами вивищуються Гриф, Лебідь і розкішний Султан із пір’я павича. Його автор - Ян Зярнко зі Львова.
У геральдиці можна зустріти фантастичні зображення рослин: дерев, злаків, квітів; їхніх частин: гілок, листя. Дерева зображують такими, що ростуть на землі або з вирваним корінням. При цьому листя, плоди, квіти непропорційно більші, порівняно зі стволом, щоб показати характерні особливості цієї породи. З дерев у гербах часто застосовують дуб - символ безсмертя, довговічності. Яскравим прикладом є місто Стародуб Чернігівської губернії.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Рис. 31. Міфологічні (фантастичні) гербові фігури:
1 - кентавр, 2 - альконіст, 3 - сирин, 4, 5 - сирена, 6 - гриф, 7 - єдиноріг, 8 - пегас, 9 - дракон, 10 семиголова гідра, 11 - райський птах. 12 - фенікс, 13 - василіск, 14 - козерог, 15 - саламандра, 16-20 двоголовий орел
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Рис. 32. Худ. Ян. Зярнко. Екслібрис коронного гетьмана Великого князівства Литовського Іоана Кароля Ходкевича. 1619
Штучні негеральдичні фігури - це зображення предметів, створених людиною: зброї (натуральної, старовинної), предметів військової діяльності, продуктів ремесел, різного роду споруд (фортець, башт, стін), кораблів, музичних інструментів тощо (рис. 33).
Однак ніщо в цій групі не може конкурувати із зображенням зброї. Це стріли, шоломи, мечі, списи, сокири. Незважаючи на розмаїття цих фігур, існують загальні правила їх зображення й позначення.
Перша й головна вимога - звернення їх у правий геральдичний бік. У тому випадку, коли фігура зображена інакше, вона називається повернутою. Якщо на гербі кілька фігур, а їхні передні частини звернені один до одного, тоді вони називаються такими, що сходяться. Коли ж вони зображені передніми частинами в протилежні сторони, то їх називають такими, що розходяться.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Рис. 33. Гербові фігури штучні
Фігура може бути зображена повністю або частково. Дуже часто зображення святих, людей і тварин розміщують в гербі не повністю, а до половини (інша частина ніби розташована за межами поля). При цьому птах, у якого є тільки верхня половина корпуса з крилами, називається таким, що виникає; а птах, розділений по вертикалі, у якого зображені тільки одне крило, одна нога, голова і вузька частина корпуса,
- той, що вилітає. Інші тварини і людина називаються такими, що виникають, якщо видно тільки верхню частину їх корпуса; і такими, що виходять, якщо видно тільки їх бокову частину. Коли видно тільки невелику головну частину фігури (а у тварин ще й кінці передніх лап), така фігура іменується такою, що виглядає.
Фігури тварин мають у гербах й інші особливості. Якщо вона зображена без хвоста, то називається потворою. Зображення фігури наполовину, якщо вона при цьому не торкається країв щита або іншої фігури, носить назву напівфігури. Іноді зображується фігура з відруба¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ними членами або частинами. Якщо в гербі зображена лише частина тварини - голова, ноги, лапи, роги й інші, причому ці частини відділені так, що немає шкіри або пір’я і показано оголене м’ясо, то називаються зідраними і повинні зображуватися червленою фарбою. Окремі частини тварини, які не торкаються країв щита або поля, називаються відірваними або відрубаними.
При всій різноманітності можливостей використання багатьох штучних фігур у геральдичній літературі варто зробити два важливі застереження.
По-перше, при розробці та створенні нових гербів треба дуже обережно використовувати фігури з галузі новітніх технічних відкриттів і винаходів, наприклад деталей парових, автоматичних станків, конструкцій тощо. Подібні деталі будуть дисонувати зі стилістикою гербового щита і його складовими частинами.
По-друге, зупиняючи свій вибір на предметі сучасного життя, необхідно ретельно продумувати його геральдичну форму і стиль. На жаль, корисні рекомендації не були взяті до уваги при розробці нових міських гербів у радянську добу, що призвело до створення не гербів, а певних каталогів деталей машин і творінь промислового дизайну.
11 • Необов'язкові частини герба
До необов’язкових складових герба, у першу чергу, необхідно віднести шолом, який з’явився лише у XIV ст. Він був обов’язковою частиною лицарського озброєння. З’явившись на турнір, лицар зобов’язаний був пред’явити герольду не лише гербовий щит, а й шолом. Тому шолом, як правило, зображувався лише у дворянських гербах. У земельних, міських, корпоративних, дамських він зазвичай відсутній. Лицарський шолом у гербі, як і короні, давав можливість з першого погляду визначити власника герба. Існували різні типи шоломів, що залежали від титулу чи звання власника герба. Навіть положення шолома - пряме, повернуте вправо чи вліво - мало відповідати усталеним правилам.
Шолом імператорів, королів був золотий і мав відкрите забрало, бо його володар мусив все бачити і знати. Був прикрашений багатою інкрустацією, зображувався анфас. У принців крові і герцогів шоломи були срібні з позолотою, відкриті, теж прикрашалися інкрустацією і зображувалися анфас. Шолом маркізів такий самий, як у герцогів, тільки з чистого срібла і спущеною решіткою, також зображувався ан¬
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
фас. Графський шолом теж срібний і з опущеним забралом, у якому дев’ять решіток, але, як і подальші, без інкрустації. Зображувався в 3/4 в правому геральдичному боці. Барони мали полірований срібний шолом, зображений, як і графський, лише в опущеному забралі з сімома решітками. Дворянський шолом з полірованої сталі, звернений у профіль з чотирма решітками. Шолом жалуваних дворян - з того ж металу, звернений праворуч і в профіль, із майже спущеним забралом. Герби осіб, народжених від неосвячених союзів, мають шолом, зроблений з того самого металу, але він звернений ліворуч, а якщо ставиться прямо, то зі спущеним забралом.
В англійській геральдиці золотий шолом із загратованим забралом, повернений прямо був для гербів суверенів і принців королівської крові. Срібний шолом із золотим гратчастим забралом, повернений геральдично праворуч, - для перів. Срібний шолом з піднятим забралом, повернений прямо, - для баронетів і лицарів. Срібний турнірний шолом, повернений геральдично праворуч, - для есквайрів і джентльменів.
У гербі французьких королів шолом був золотим, розташовувався прямо і мав підняте забрало, бо його володар мусив все бачити і знати. На герцогських і князівських гербах шоломи були срібні з позолотою і розташовувалися також прямо. Маркізи також мали право на розміщений у фас шолом, але уже з чистого срібла. На графському гербі срібний шолом повертали на три чверті вправо. Не титулована шляхта мала сталеві шоломи, цілком повернуті вправо. У бастардів на гербах шоломи були повернені вліво і мали опущене забрало
Корони, розташовані в гербовому щиті, не є відмінною ознакою певного титулу або належності до якоїсь категорії гербів і виступають лише як звичайні гербові фігури. Ті ж, які увінчують щит або шолом, розповідають фахівцю про те, які зараз є або були раніше визначені титули в певного роду, і називаються коронами гідності.
Спочатку в герби додавали лише реально наявні корони. Так, господарі певних земель мали в гербах ті корони, якими вони були короновані при вступі у володіння своїми землями. Такі реально існуючі корони зображували також у багатьох державних гербах, зокрема в гербах королівств.
Пізніше, коли володіння титулом перестало залежати від конкретних земельних володінь, з’явилася необхідність створення таких корон, які реально ніколи не існували, а зображуються тільки в геральдиці.
Корона - декоративна і семантична емблема, що виконує функцію знака дворянського рангу власника герба. Вона розміщується над щитом, на лицарському шоломі, над мантією, над покровом (рис. 34).
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Рис. 34. Корони дворянських гербів:
1. Князівська, 2. Графська, 3, 4. Баронська. 5. Просто дворянська
Корона в державному гербі, як правило, свідчить про суверенітет. Не дарма її можна бачити на гербах не лише монархій, але й республік. Королівська влада, пишні герби Швеції та Норвегії - данина традиції.
Форма корон: розташування дуг, листків селери, зубців, дорогоцінних каменів, вигляд оксамитової подушки - усе в геральдиці має значення. Розрізняють багато варіантів корони: імператорські, королівські, герцогські, князівські, графські, баронські - і всі вони, до того ж, мають національні особливості.
Князівський капелюх розмішується в гербах на правах корони гідності і являє собою вінець із хутра горностая, над яким розміщені три золоті дужки, які можна побачити (четверта ніби схована на зворотній стороні капелюха, тому її не видно). Дужки посилані перлами. Капелюх увінчаний золотим яблуком і хрестом над ним.
Графська корона являє собою золотий обруч з дев’ятьма зубцями (решта схована на зворотній стороні корони). Зубці увінчані дев’ятьма перлинами. Таку саму графську корону використовують у французькій і німецькій геральдиці (іноді замість перлин зображують золоті кульки).
Баронська корона - це золотий обруч без будь-яких зубців або виступів, тричі навкіс перетнутий ниткою перлин (решта нитки перетинає зворотну сторону корони). Подібна корона застосовується й у французькій геральдиці. Для німецької характерна баронська корона, подібна
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
графській, але з сімома видимими зубцями і перлинами; іноді такий тип корони застосовують і у французькій геральдиці. У Російській імперії зубчату німецьку корону використовують із середини XIX століття для балтійських баронів і баронів, які мають іноземний титул.
Дворянська корона являє собою золотий обруч з п’ятьма видимими зубцями, три з яких закінчуються золотим трилисником, а два останні - перлинами. Німецька геральдика зображує дворянську корону або того самого типу, або такою, яка увінчана п’ятьма видимими перлинами (без трилисників).
Лицарський шолом з короною або без неї нерідко прикрашають нашоломники (рис. 35). Так називають фігури, що виходять із корони.
Рис. 35. Нашоломники
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Вони мали психологічний фактор - лякати коней противника, а також допомагали уникнути трагічних помилок під час бою, тобто дозволяли розпізнавати лицаря, обличчя якого було закрите забралом.
Головні типи нашоломників: роги, крила, пір’я і прапори, природні фігури (людини і тварини), штучні фігури. У XIII ст. були модні фігури людей та звірів, виготовлені з легких матеріалів: шкіри, дерева, пергаменту. Та з часом, у зв’язку з незручністю таких нашоломників у бою, їх стали вживати тільки на турнірах, а ще пізніше - лише у гербах.
Часто до нашоломника переносили головні фігури з герба. Так в нашоломнику герба «Сас» поміщено стрілу (рис. 36) , «Леліви» - півмісяць та зірку тощо. Зустрічаються герби з декількома шоломами, що мають різні нашоломники. У геральдику нашоломники ввійшли у вигляді таких самих зображень, приєднаних до верхньої частини шолома, і таких, що ніби виникають із корони гідності, або таких, що стоять на ній.
Рис. 36. Герб «Сас»
Нашоломники можуть приєднуватися до всіх шоломів, які знаходяться в гербі. Але шоломи іноді бувають і без нашоломників, маючи тільки корону гідності чи щось інше.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
Дуже часто замість нашоломника на шоломах зображують три срібні пера страуса. Іноді можна побачити три, п’ять або сім пір ш павича, у деяких випадках кількість пір’їн страуса складає п’ять або навіть сім, деякі з них можуть мати, крім срібних, чорні, червлені або інші тинктури.
Часто використовують два чорні орлині крила, які зображують двома способами: або розпростертими симетрично одне до одного (відкрите літання), або зверненими в геральдично праву сторону, тобто кінцями пір’їн геральдично ліворуч - у цьому випадку одне крило накладається на інше (закрите літання). У випадку, коли шолом, що вінчає щит, повернений у ту чи іншу сторону, крила, якщо вони не зображені розпростертими, розвертаються закритим літанням у той самий бік. Як нашоломник зустрічається й одне крило, або лише наполовину літання.
Частим елементом герба у дворянській геральдиці є нашоломник у вигляді руки в панцирі, яка тримає меч. Вона зображується двома способами: такою, що виникає з корони гідності, або відрубаною. При цьому рука може бути правою або лівою, залежно від того, у яку сторону спрямована. Права рука, що виникає, ліктьовим згином звернена в геральдично праву сторону, ліва - ліворуч. Відрубана рука звичайно своїм ліктьовим згином ставиться на корону гідності, місце відрубування помічається червленим кольором. При цьому відрубана рука називається правою, якщо своєю кистю вона спрямована геральдично праворуч, а лівою - ліворуч.
В інших випадках як нашоломники використовують різноманітних тварин, як реальних, так і легендарних, предмети озброєння, побуту тощо.
Якщо герб не має шолома, але його тим паче вінчає певна фігура або піднесена на гербовий щит, або така, що виникає з корони гідності (поставлена на неї), то вона називається верхівкою. Дуже часто при трансформації герба з великого в малий, коли із зображення забирається шолом, але залишається нашоломник, цей нашоломник (оскільки шолома немає) називається верхівкою. Іноді нашоломник називають верхівкою шолома (це синонімічні терміни).
У деяких випадках шолом покривали особливим лицарським вінцем - бурелетом (le bourelet), який являв собою стилізоване різнокольорове кільце, яке притискувало намет до шолома. Це були спочатку дві-три трубки, виготовлені з тканини і туго набиті сирою вовною, перекручені або сплетені та зв’язані у вигляді кільця. Хрестоносці запозичили їх у бедуїнів, які називали їх ікаль, та одягли на свої металеві
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
шоломи, щоб послабити удари меча або шпаги супротивника по шолому, а також для утримання намету з тканини на шоломі, який захищав від пекучого сонця. Зазвичай, за наявності бурелета і при русі обох противників удар приходився злегка навкіс; і цього було досить, щоб пружне шерстяне кільце злегка відштовхнуло зброю, яка навіть не досягла шолома, а рухалася вбік або зсовувала бурелет.
Пізніше, вживаючи в геральдиці лицарські шоломи і намети, стали зображувати й бурелети, як ознаку того, що цей лицар дійсно побував під сонцем Сходу. Бурелети завжди мали колір прапора і щита, під яким воював лицар. Ця обставина сприяла закріпленню буреле- тів у геральдиці як суттєвої відмінної емблеми, за якою можна було впізнати не тільки рід, але й національність власника герба. Іноді поверх бурелета на шолом ставився нашоломник.
Додатком до всього слугують мантії та намети. Мантія - традиційний атрибут святкового одягу монарха - випускається з-під корони та зображується підбитою хутром. Вона складала спочатку приналежність гербів коронованих правителів, а пізніше засвоєна князями, які прикрашали свої щити під багато вишитим і прикрашеним бахромою павільйоном. Звичай цей пояснювався тим, що на турнірах лицар для того, щоб зручніше було чекати черги вступу до бою, ставив собі ятку, під яку й поміщав свою зброю. Як знак влади монарха мантія збереглася в європейських країнах до наших днів.
Мантія, як правило, має темно-малиновий колір або пурпурову тинктуру зовнішньої сторони та горностаєву внутрішню частину (ту частину, на якій розміщено щит). У російській геральдиці для позначення князівського роду застосовується темно-малинова оксамитова мантія, підбита горностаєм, обшита золотою бахромою і перевита золотим шнуром з китицями. Вінчає мантію найчастіше князівський капелюх.
Намет (ламбрекен), якщо він прикрашає герб, можна прийняти за декоративну прикрасу, якщо не знати його призначення. Приблизно з
XIII століття намет разом з лицарським шоломом увійшов до складу дворянських родових гербів. За формою намету іноді можна визначити країну і період часу, де і коли був складений той чи інший герб.
У геральдиці, як відомо, немає нічого зайвого. Достатньо придивитися до завитків, що оточують щит, як уява намалює вершника в шоломі з покривалом, що гойдається від вітру. Так воно і є: перед нами дійсно покривало, яке кріпили до шолома лицарі під час хрестових походів на Палестину, де їм довелося шукати спосіб сховатися від палючих сонячних променів і охороняти голову лицаря від дощу. У бою
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
тканину розтинали удари мечів, і таким чином шматки тканини перетворилися в гербах на знак лицарської честі. Причому чим більше був розірваний і порубаний намет, тим вважався більш почесним, оскіліьки означав, що лицар побував у гущі бою. Спочатку такі накидки-наметиі на шоломі були білого кольору, з часом їх стали робити кольоровими відповідно до тинктури лицарського щита. При цьому зовнішня і внутрішня частина поверхні намету повинні бути забарвлені змінно фініфтю і металом, причому в сучасній геральдиці прийнято фарбувати зовн іш- ню поверхню намету головним кольором щита, а виворіт (підвій) гошо- вним металом щита. Останнє правило вважається штучно привнесеним до геральдики в часи, коли «жива геральдика»поступилася місцем «(канцелярській» (паперовій). Таким чином принципи класичної геральдики порушуються, якщо: поверхня намету буде металевою, а виворііт - фініфтяним; забарвлення намету не відповідатиме забарвленню гербового щита.
Намет може бути розфарбований з використанням хутра. Іноді намет покривається щитовими фігурами, вишитими на його поверхні, а іноді поверхня намету всіяна дрібними негеральдичними фігурами, наприклад, липовим листям, зірками, серцями тощо.
Якщо в гербі використовується два, три і більше шоломів, у кожного з них повинен бути персональний намет. Намет може бути розфарбований не в два, а в чотири кольори (особливо, коли щит складений з двох гербів). У цьому випадку права сторона намету забарвлюється в кольори по чеснішої частини герба - правою, а ліва - в кольори лівої частини герба.
Можна виділити три типи шоломового намету, кожний з яких відповідає певному періоду геральдики:
- цілий, з рівним краєм (XIV ст.);
- у вигляді вузьких довгих смуг матерії (XV ст.);
- у вигляді рослинного орнаменту (XVI ст.).
Деякі природні фігури стали виконувати особливу роль - щитотримачів. їхнє завдання - підтримувати геральдичний щит зі сторін. їх присвоювали гербу тільки главам родин найвищого рангу - королю, перам, вищому дворянству (рис. 37). Щитотримачами могли слугувати людина (воїн, дикун з дубиною), ангели, звірі (леви, орли, грифони, єдинороги), або риба. Як правило, фігури несли алегорію або якийсь натяк. Місто Глазго, наприклад, на своєму гербі як щитотримач мало двох осетрів. Вони могли бути також міфологічними персонажами: два золоті єдинороги підтримують герб Товариства Аптекарів - тут є на¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
тяк на віру в те, що роги тварин здатні очистити організм. Серед неживих персонажів зустрічаються дерева, смолоскипи, що горять, і Геркулесові стовпи. Зовсім не обов’язково, щоб щитотримачами з обох боків були одні й ті самі, - у королівського герба їхню роль виконують фігури лева Англії і єдинорога Шотландії.
Рис. 37. Щитотримачі
Раніше щитотримачі зависали в повітрі, а пізніше отримали тверду основу. Ця основа називалася компармент (від фр. comporter - “нести”) і являла собою галявину із зеленою травичкою. Це платформа, на якій стоять щитотримачі і на якій розташовується герб в цілому. Це може бути горб або зелена галявина, як на гербі Великобританії, крижина, як на гербі Ісландії, різьблена плита, як на гербі Швеції, гори, як на гербі Малаві, або острів у морі, як на гербі Мальти.
У гербах російських генералів щитотримачами виступають солдати, форма одягу яких відповідала часу надання титулу. Зокрема в гербі князів і графів Платових, графів Розумовських щитотримачами є два козаки, у гербі Світлішого князя Паскевича Єреванського - гренадер і кавказький воїн, князів Орлових - два кірасири тощо. Щитотри-
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
мачі в гербі зображують або натуральними кольорами, або тими тинктурами, якими вони зображені в гербовому щиті у вигляді фігур.
Часто до герба додається стрічка з девізом, яка в англійській геральдиці розташовувалася нижче щита, а на континенті - нагорі. Зазвичай короткий вислів виражав нагальний принцип, благородні почуття або ж мав натяк на ім’я власника герба. Найчастіше девізи походять від лицарського бойового кличу. Деякі короткі вирази мають глибокий зміст, наприклад, є девізи, які складаються тільки з однієї букви, але нерідко трапляється і протилежне - через історичні обставини фраза зазнає деформації та здається нам беззмістовною. Однак традиція геральдики наших днів - ретельно зберігати написану фразу, якою б незрозумілою вона не здавалася. Зустрічається в гербах девіз без стрічки. Якщо щит круглий, напис розміщується, як правило, навколо. Колір стрічки і її букв, за геральдичними правилами, повинен відповідати кольорам гербового поля і його фігур.
У великих гербах держав правилами геральдики допускається розміщення девізу не під щитом, а у верхній частині герба - на куполі, що оточує щит Покрова. Такі, наприклад, великі державні герби Російської імперії (з девізом “СЪ НАМИ БОГЪ”) і Німецької імперії (з аналогічним девізом “GOTT MIT UNS”).
До нашого часу склалося 12 груп девізів, кожна з яких володіла своїми особливими ознаками, залежно від приналежності девізу до певної категорії. Це девізи особисті, родові, державні, глав держав (останні діляться на постійні й особисті), церковних ієрархів, чернечих орденів і монастирські, девізи міст, областей, історичних провінцій і стародавніх держав, що втратили самостійність, а також девізи національних автономій, бойові кличі, військові девізи частин і об’єднань, орденські девізи і девізи на медалях, корпоративні девізи (цехів, професійних союзів, суспільств тощо). Ці девізи мають велике значення як історичне джерело для вивчення діяльності як окремих осіб, так і цілих організацій або держав.
Фігурні ж девізи (беджі, імпреси) мають велике символічне значення, оскільки служать фактично емблемами, причому в певних випадках - емблемами національного та національно-обласного або династичного характеру (наприклад в Англії, Італії, Іспанії). Так, фігурний девіз Шотландії - реп’ях (чортополох), Уельсу - пір цибулі, Англії - троянда.
Ось приклади геральдичних девізів: “Dieu et mon droit” (фр.) - “Бог і моє право” - девіз Великобританії; “Dieu protege la France” (фр.)
- старий французький девіз “Бог зберігає Францію”; “Liberte Egalite Fratemite” (фр.) - слова на сучасному французькому гербі: “Свобода, рівність, братерство”; “Je maintiendrai” (фр.) - “Я збережу” - девіз Ні¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
дерландів; “Nihil sine Deo” (лат.) - “Ніщо без Бога” - девіз Румунії; “L’union fait la force” (фр.) - “Об’єднання дає силу” - девіз Бельгії.
Крім загальноприйнятих необов’язкових частин герба в геральдиці виділяють ще дві групи гербових знаків - клейноди і відзнаки.
Клейноди (від нім. - die Kleinode) - дорогоцінності, особливі символи відзнаки або розрізненості. Це могли бути зображення орденів, кавалером яких був власник герба, регалій (булава, бунчук, маршальський жезл, хоругва тощо).
Усі ці знаки були особистими та не передавалися в спадок, тобто не були внесені після смерті армігера до герба його нащадка. За російським законодавством, кавалер ордена, нагороджений знаками за бездоганну службу, міг вносити зображення їх до свого герба (рис. З8). Зазвичай, орденський хрест або зірку розміщували під гербовим щитом, знамена і регалії - за щитом або їх тримали щитотримачі. У центральноєвропейській (польській) геральдиці, де сповідувалася рівність шляхти, ордени на гербах не розміщували.
Рис. 38. Арматура на срібному блюді отамана Матвія Платова з гербом та нагородами, оточеними військовими атрибутами (гарматами, ядрами, прапорами, булавою тощо) 1814 р.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
У Свято-Преображенській церкві села Великі Сорочинці на Полтавщині, збудованій коштом гетьмана Данила Апостола як усипальниця, є його портрет з царською нагородою та гербом і ретельно намальований сам герб. Орден Олександра Невського гетьман отримав, коли приїхав на весілля дочки Петра І і Катерини І царівни Анни зі шлезвіг-гольштинським герцогом Карлом Фрідріхом 21 травня 1725 року. Апостоли користувалися різновидом польського герба “Юньчик” (на червоному тлі зображено подвійний срібний хрест, розщеплений знизу, що утворювало щось подібне до якоря). Над шоломом у шляхетній короні клейнод у вигляді п’яти пір’їн страуса. Власний герб Данила Апостола мав німецький щит з таким самим щитом на ньому з гербом “Юньчик”, з боків якого гетьманські клейноди: бунчуки і схрещені булави. Довкола більшого щита розташовані золоті зірки й кавалерський хрест, а на самих зірках написано девіз “За труды и отечество”. Усе це зображено на мантії, яку вінчає дворянська корона, над якою зображена кисть руки з кривою шаблею. Довкола гербової композиції - арматура, тобто прикраси з військових атрибутів: прапори (сині, чорні, білі), гармати, бубни, литаври.
Вінок - дуже давній символ нагороди та пошани, емблема безсмертя, а отже, величі (у державних гербах - державної величі); у жіночих гербах - емблема пам’яті про загиблого лицаря (чоловіка, батька, брата - у разі відсутності в них чоловічого потомства). В античні часи, продовжуючи залишатися емблемою безсмертя, він поступово перетворився на символ нагороди. У Стародавньому Римі ці традиції були не лише продовжені, але і строго регламентовані: блискучих ораторів, артистів та особливо військових, переможців окремих битв і полководців, стали нагороджувати вінками.
У європейській геральдиці вінок з часів Середньовіччя набув іншого значення. Оскільки спрадавна він розглядався більшістю європейських народів як емблема безсмертя, то після загибелі лицаря, у якого не залишилося чоловічого потомства, вінок став частиною герба його вдови або дочки як доповнення, яке вказувало, що цей герб - жіночий; таким чином вінок набув у європейській геральдиці значення емблеми пам’яті про померлого. Для того щоб відрізняти вінки різних родів, їх перев’язували стрічками відповідно до кольорів роду, кольору щита померлого лицаря. Так поступово склався остаточний вигляд гербового вінка: рослини, з яких він складався, повинні були бути обов’язково перетнуті стрічками національного кольору (держави) або кольору цього роду (родового герба).
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
У Російській імперії взагалі не було звичаю створювати жіночі герби, і тому вінки в щитовому полі тут слугували виключно як емблеми пошани і заслуг. Значного поштовху до широкого розповсюдження вінків як емблеми видатних досягнень набуло після Вітчизняної війни 1812 року. Додатковий атрибут, що став ілюстрацією поняття “слава”, “заслуги”, “честь”, доблесть”, отримав поширення і в геральдиці. До родових гербів кінця XVIII - першої половини XIX століття стали додавати маленькі вінки, перетнуті стрічками, які оздоблювали римські цифри XXX, XL, L, що означало вислугу років, за які було подаровано дворянство.
12. Правила опису герба і методика визначення його приналежності
Завершуючи огляд теоретичної геральдики, необхідно зупинитися ще на двох питаннях
- порядку опису герба і методиці визначення його приналежності. Геральдист, історик, мистецтво- знавець-експерт, зустрічаючи певне зображення герба, повинен правильно його прочитати і розшифрувати. Цей процес у геральдиці називають описом герба, або блазонуванням. Загальною вимогою до опису герба є строге дотримання всіх геральдичних правил і термінів, тому що допущення похибки в описі може призвести до помилки у визначенні походження герба, часу його створення. При цьому необхідно пам’ятати, що деталі в різних зображеннях герба можуть
Рис. 39. Крапки або області щита
А - Глава
В -Права сторона шита С -Ліва сторона щита
0 -Підстава або край її -Правий верхнії! кут
1 - Середня частина глави G - Лівий верхній кут
II • Почесна частина
Й -1 іентр
J - Середина щита
К - Правий нижній кут
L * Лівий нижній кут
М - Середня частина підстави
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
змінюватися. Головним є геральдичний опис герба. При його складанні, по-перше, необхідно встановити таку послідовність опису частин герба: щит, шолом, корона, нашоломник, намет, щитотримачі, девіз, мантія, клейноди (особливі прикраси). Відповідно, якщо в гербі відсутня певна частина (корона, намет чи шолом), то її не повинно бути і в описі.
У тому випадку, коли гербовий щит розділено на кілька полів, їх опис проходить відповідно до ієрархії частин щита. Перевага надається правій і верхній частинам щита. При цьому гербовий щит спочатку визначають за формою, а потім - за членуванням (розсічений, пересічений тощо). Далі послідовно описують серцевий і середній щити, голову, підніжжя, бокові сторони щита тощо. Щоб точно визначити, у якій частині щита розташована та або інші геральдична фігура, варто розрізняти наступні крапки або області щита (рис. 39).
Рис. 40. Послідовність прочитання полів гербового щита
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
У результаті різноманітних поділів, їхніх комбінацій гербове поле щита може бути поділене на велику кількість частин. У зв’язку з цим виникає необхідність встановлення певної послідовності при читанні герба. Такі складні герби виникають при поєднанні багатьох гербів, або при отриманні його власником більш високого титулу. На рис. 40 показано послідовність читання полів гербового щита.
При блазонуванні окремих фігур спочатку називають її фініфть (колір), а потім рід, наприклад: червлений лев, золоте серце тощо. Якщо в щиті є кілька фігур, то починають з головних. Після опису щита переходять до опису верху герба. Блазонують у загальних рисах шолом (наприклад європейський чи давньоруський). Далі описують усі інші частини герба.
У цілому опис повинен бути коротким із застосуванням загальновживаних геральдичних термінів. Усі несуттєві деталі герба, як правило, опускаються. Як приклад геральдичного опису земельного герба можна навести опис сучасного герба міста Кременчука: на лазуровому полі срібна балка. Щит оточено декоративним картушем та увінчано срібною міською короною з трьома вежами. Автор - А. Гречило. Герб затверджено 21 вересня 1995 року.
Останнє питання теоретичної геральдики, яке необхідно висвітлити, - це визначення приналежності герба за зображенням його власника. Цей процес достатньо складний, що зумовлено кількома обставинами. Для визначення приналежності необхідне глибоке знання теоретичної геральдики, великий досвід роботи з гербовим матеріалом і найголовніше - наявність ґрунтовних гербовників. У вітчизняній спеціальній літературі зазначалося, що вміння швидко і точно атрибутувати герб - це серйозне й далеко не завжди досяжне завдання. Класичною роботою, що висвітлює цю проблему, залишається стаття В. Лукомського “Гербова експертиза”, яка не втратила свого значення й сьогодні. Спробуємо висвітлити це питання, базуючись на висновках цього видатного геральдиста.
Послідовність атрибуції герба така:
1) визначення національної приналежності герба;
2) встановлення його “достоїнства”, тобто рангу, титулу;
3) з’ясування часу створення.
Необхідність вирішення першого завдання визначається тим, що тільки в Західній Європі існувало понад двісті тисяч гербів; і цілком можливо, що історику чи мистецтвознавцю може потрапити до рук герб певної європейської держави. При визначенні національної приналежності герба уважно аналізують його складові частини, композицію, особливості художнього стилю тощо.
Розділ II. Теоретичні засади геральдики
В. Лукомський зазначав, наприклад, що для французьких гербів характерна простота фігур, які використовуються (голова, пояс, стовп, перев’язь, стропило) й одночасно розкішність оточення щита картушем у стилі бароко, рококо (рокайль). Для італійських гербів характерне використання особливої форми витягнутих (овальних) щитів. В іспанській і португальській родовій геральдиці часто використовують зображення зірок, півмісяців, котлів і мушель. Особливістю англійських гербів є щит з верхніми кутами, що виступають. Своєрідність німецьких гербів полягає в тому, що для них характерні вишукані форми щита, використання не одного, а кількох шоломів, наявність наметів, що мають незвичний орнаментальний малюнок.
Свої особливості має польська геральдика, яка вплинула на розвиток геральдики України, Литви, Білорусії та Росії. Система польських гербів значно відрізняється від західноєвропейської. В основі польських гербів - родові емблеми, частина яких - рунічні письмена. Тому для польських гербів характерні щити з одним полем, як правило, червлені або лазурові, а в них рунічного типу фігури (один, три предмети). Усього в польській геральдиці нараховується біля трьохсот таких родових знаків або знамен.
Наступним етапом в розпізнаванні герба є визначення його рангу чи титулу. Важливими ідентифікаційними ознаками в цьому напрямі є корона і мантія. Наявність мантії свідчить про приналежність до титулованого дворянства (у російській геральдиці - про володіння титулом не нижче князя). Різновид корони більш точно вказує на титул власника герба, а певний тип міської корони свідчить про статус міста.
Останньою ознакою, що допомагає в ідентифікації герба, є датування його походження. Це можна встановити на основі аналізу композиції герба і стилю, у якому він виконаний. Зокрема В. Лукомський зазначав, що за два століття розвитку російської геральдики серед офіційних гербів відомо дев’ять типів наметів. За ними можна з точністю до десятиліття датувати час створення герба.
Після встановлення національної приналежності, рангу герба і часу його створення варто звернутися до складених у різних країнах збірників гербів, досліджень їхньої історії, для того щоб остаточно ідентифікувати анонім.
Підсумовуючи сказане, варто нагадати ще раз головні правила геральдики: у зображенні гербового щита можуть використовуватись два метали та п’ять емалей. При цьому:
- метал на метал та колір на колір не накладаються;
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
- поле щита або суцільне, або певним чином поділене на двоє або більше полів, що звуться геральдичними фігурами;
- зображення, що розміщені в геральдичних фігурах або перекривають їх, звуться гербовими фігурами;
- гербова фігура повинна, по можливості, займати 2/3 відповідної геральдичної фігури;
- гербові фігури можуть бути традиційними, тобто тими, що використовувались в середньовіччі; зображення, наприклад, сучасної техніки або символіки не припускається;
- герб повинен бути якомога лаконічним, тобто не перевантажуватись гербовими фігурами, інакше він погано прочитуватиметься;
- гербові фігури зображуються в стилізованому вигляді, з мінімумом деталей.
Ключові слова та поняття
розробка теоретичної та формальної геральдики, геральдична термінологія, символіка кольорів, графічна передача кольору, метали й хутра, першочергові геральдичні фігури, другорядні негеральдичні фігури, легендарні (фантастичні) негеральдичні фігури, штучні негеральдичні фігури, необов \язкові частини герба, блазонування гербів.
Питання для самоперевірки
1. Поясніть роль кольору в гербі.
2. Чи в гербах можна накладати метал на метал?
3. Коли було винайдено штрихування як замінник кольору?
4. Обґрунтуйте позначення гербів першими буквами відповідних фініфтей або металів, астрологічними знаками планет.
5. Що таке дамасцирування?
6. Як позначали озброєння тварин?
7. З яких елементів складається повний гербовий щит?
8. Назвіть основні форми щитів.
9. Як називаються форми щита?
10. Які є легендарні фігури?
11. Назвіть різновиди хрестів.
12. Охарактеризуйте другорядні геральдичні фігури.
13. Яка історія виникнення бурелета?
РОЗДІЛ ш
сшдновлеиня
ГЕРАЛЬДИЧНОЇ
myna
В УКРАЇНІ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
13. Геральдичні організації
Зародження геральдичних традицій на українських землях датується другою половиною XIII - початком XIV ст. Протягом XIV - XX ст. тут, як і в більшості європейських країн, сформувалися окремі напрямки, серед яких, зокрема, територіальна геральдика - символи адміністративно-територіальних утворень (земель, воєводств, губерній, намісництв, повітів і т. п.), та міська - символи місцевих самоврядних громад (тобто - муніципальні). Аналогічні напрями розвинулись і в сучасній геральдичній практиці європейських країн, в яких функціонують системи територіальних та муніципальних символів.
Після Люблінської унії на території України всі, хто залишився в стані шляхти, отримали або були приписані до певних гербів, зокрема в XVI-XVII століттях герби отримала більшість родин козацької старшини. У Російській імперії дворяни почали отримувати герби з утворенням Герольдмейстерської палати 1722 року. Наприкінці XVIII століття права української шляхти визнала Катерина II, а на західноукраїнських землях - Марія Терезія.
Одним з перших дослідників, що займалися вивченням генеалогії, а разом з тим і геральдики, був представник козацької старшини генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркевич. До нашого часу дійшов його «Щоденник», який він вів з 1717 до 1767 року. Зібрана вченим інформація дає уявлення про стан розвитку геральдичних досліджень на теренах України.
В Україні найбільше зацікавлення геральдикою припало на середину XIX століття, коли нею захопився П.А.Куліш. Маючи бажання створити гербовник Малоросійських дворянських гербів, він звернувся до осіб, які володіли архівними даними, проте так і не здійснив своєї мрії.
На межі ХІХ-ХХ століть вивчення родової геральдики пов’язують з іменами вчених О.Лазаревського, Г. Мілорадовича, В. Антоновича, М. Грушевського, В. Лукомського, Г. Нарбута. Вийшли з друку праці «Очерки малоросійских фамілій», «Очерки старейших родів Чернігівської губернії», «Люди давньої Малоросії» О. Лазаревського, «Родословна книга Чернігівського дворянства» Г. Мілорадовича, «Обстеження міських полків та сотень» М. Максимовича.
Великі заслуги перед українською історичною наукою, зокрема генеалогією, у В. Модзалевського. Проживши коротке життя, він устиг видати чотири томи “Малоросійського родослівника” (1908 - 1914), п’ятий том (у двох випусках) вийшов у наш час. У співавторстві з ге-
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
ральдистом В. Лукомським і графіком Г. Нарбутом В. Модзалевський підготував “Малоросійський гербівник” (1914), репринтне видання вийшло 1993 року й стало доступним для широкого загалу. Зокрема, В. Лукомський зазначав що малоросійське дворянство у більшій частині його родів являлось прямим продовженням малоросійської старшини періоду Гетьманщини (1648 - 1782 pp.), причому старшина, яка формувала правлячий клас в краю, вийшла, головним чином із народних мас. Лише невелика частина дворянських родів, зазначав автор, була шляхетського походження і проживала на Чернігівщині, Сіверщині ще до Хмельницького. Небагато і таких родових символів, котрі мали іноземне походження. Тому в «Малоросійському гербовнику» були вміщені герби даних трьох груп родів старшини, старої шляхти (котра згодом зливається зі старшинською) та нащадків державних службовців. Підвищений інтерес нащадків колишньої козацької та гетьманської старшини до свого минулого в середині - другій половині XIX століття був пов'язаний із бажанням довести шляхетність і давність свого походження та зрівнятись у правах із російським дворянством.
Після Другої світової війни справу продовжили українські історики М. Битинський, В. Сенютович-Бережний, М. Міллер, вони друкували свої праці в часописі “Рід і знамено” та “Записках УГГТ”, що їх видавало Українське геральдично-генеалогічне товариство. Плідно працювало Львівське геральдичне товариство (ліквідоване 1939 p.).
У радянські часи в другій половині XX ст. дослідження з геральдики провадили В. Драчук, В. Рум’янцева, проте ця наука не заохочувалася, а окремі дослідники (О. Маркевич, Я. Штернберг, Я. Дашкевич) не мали можливості опублікувати свої праці.
Новий етап у розвитку української геральдики почався в часи незалежності. Українське геральдичне товариство (УГТ) - всеукраїнська громадська організація, створена 9 липня 1990 року у Львові за підтримки обласних відділень Центрального державного історичного архіву УРСР (ЦДІА), Українського фонду культури, Товариства охорони пам’яток культури і Наукового товариства ім. Т.Шевченка (НТШ) з метою сприяння відродженню та розвитку української геральдичної науки і суміжних з нею дисциплін {рис. 41).
УГТ (голова А. Гречило) продовжило традиції, заснованого 1906 року Львівського геральдичного товариства (на його базі після Першої світової війни створено Польське геральдичне товариство) й Українського геральдично-генеалогічного товариства, яке діяло в 60-х роках XX століття в еміграції. Спершу УГТ об’єднувало дослідників із
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Львівщини та сусідніх областей. Досить швидко діяльність Товариства поширилася на всю територію України, воно зав’язало контакти з білоруськими, польськими, російськими, словацькими геральдистами й вексилологами, з’явилися й зарубіжні члени-кореспонденти з Франції, США, Канади. 7 грудня 1993 року УГТ було зареєстроване Міністерством юстиції України як всеукраїнська громадська організація. Тепер об’єднує провідних спеціалістів у галузі геральдики, прапорництва, емблематики, уніформістики.
Рис. 41. Емблема Українського геральдичного товариства
Членами товариства є понад 300 чоловік - це переважно історики, архівісти, працівники музеїв, художники, архітектори та інші особи, яких цікавлять напрямки роботи організації. Активно працюють над створенням науково-теоретичної бази для розвитку геральдики в Україні регіональні відділення УГТ (особливо - Кіровоградське та Львівське). Активну участь в утвердженні національної символіки на державному рівні беруть А. Гречило, І. Турецький, О. Кохан, зокрема, вони опрацювали остаточний варіант малого Державного Герба України, відновили давні або розробили нові герби й прапори для понад 800 міст, селищ міського типу та сіл України; провели дослідницько- пошукову роботу в архівах, бібліотеках і музеях України, Польщі, Білорусі, Російської Федерації,. Канади, Франції й інших країн. Разом із Львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства НАНУ і ЦЦІА у Львові УГТ із 1991 року проводить щорічні наукові конференції з геральдики; 1993 - видає журнал “Знак”, 2000 - “Генеалогічні записки УГТ”, 2004 - “Реєстр особових гербів УГТ”. Із
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
1995 року Товариство є членом Міжнародної федерації вексилологіч- ної асоціації і Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики.
У наш час у кількох вищих навчальних закладах запроваджено спецкурси з геральдики, зокрема у Львівському та Київському університетах. Надруковані навчальні посібники для студентів гуманітарних, історичних факультетів вишів: І. Калмакан, М. Ємельянов, “Основи геральдики” (Одеса, 1996); Г. Бондаренко, “Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни” (Луцьк, 1997); О. Самійленко, “Спеціальні історичні дисципліни” (Ніжин, 2004). У серії “Бібліотека символіки”, започаткованій Українською академією геральдики, товарного знака і логотипа, вийшло видання: В. Болгов, В.Чепак, Г. Чепак, “Геральдика. Рассказы
о гербах, эмблемах, символах” (Київ, 2005). Випуском першого тому “Правобережного гербовника” (Біла Церква, 2006) членом Українського геральдичного товариства Є. Чернецьким, який презентує шляхту Васильківського, Таращанського та Звенигородського повітів Київщини, започатковано дослідження прізвищ, гербів, місць помешкання та походження шляхти Київської губернії.
Вагомою працею став довідник Спеціальні історичні дисципліни» (Київ, 2008), який репрезентує комплекс традиційних та модерних історичних дисциплін, частина яких має давню історію, традиції, наукові школи, а деякі перебувають на етапі свого становлення. Навчальне видання, що охоплює понад 60 дисциплін, серед яких представлені й геральдика, генеалогія історична, фалеристика, символіка, сфрагістика та інші, значну увагу приділяє визначенню предмету дисципліни, її об’єкту, завданням, методам дослідження та місця в структурі історичної науки.
У багатьох країнах функціонують офіційні геральдичні товариства, які розробляють та утверджують герби, здійснюють генеалогічні дослідження. Велика кількість і солідний статус цих організацій свідчить про реальну потребу суспільства в геральдиці, яка сьогодні є не припалою пилом сторінкою історії, а частиною сучасної культури.
Українське геральдичне товариство, добре знане в країні, має обласні відділення. В останні роки ним були випущені книги, присвячені гербам міст України, обласній символіці Кіровоградщини, Тернопільщини, Поділля.
З метою впорядкування геральдичної справи відповідно до Указу Президента України від 18 травня 2000 p., Закону України Про місцеве самоврядування в Україні, історичних традицій та сучасної прак¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
тики за період 1990 - 2000 pp. передбачалося дотримання низки гера- льдично-вексилологічних норм і рекомендацій при сучасному гербо- та прапоротворенні в галузі територіальної та муніципальної символіки.
До поняття територіальна геральдика і прапорництво входять символи областей і районів (в галузі вексилології до неї можуть бути віднесені також прапори міст Києва і Севастополя та їхніх міських районів, оскільки ці міста мають республіканський статус, прирівняний до статусу областей).
До поняття муніципальна геральдика і прапорництво входять символи міських селищних і сільських територіальних громад (т. зв. базового рівня місцевого самоврядування), а також знаки районів у містах.
Головного герольдмейстера, як у деяких країнах, в Україні немає. Його обов’язки виконує начальник Служби державних нагород і геральдики Секретаріату Президента. Є в Києві “Геральдична палата “Олекса Руденко & компаньйони”. О. Руденко - автор сучасних символів президентської влади (булави, колара, штандарта й печатки), орденів Богдана Хмельницького й княгині Ольги, нагородних систем силових відомств, гербів половини областей країни, Кубка України з футболу, медалі балетного конкурсу ім. Сержа Лифаря й безлічі інших важливих атрибутів, що мають стратегічне державне значення.
Українська геральдична колегія створена 1999 року, за рішенням Зльоту геральдистів України. У Кіровограді відбулося перше урочисте вручення армігеру диплома Української геральдичної колегії, що свідчить про реєстрацію його власником родового герба в реєстрі УГК. Першим удостоївся такої честі* лицар Королівства Україна-Русь, полковник Українського козацтва Олександр Караванець. На сьогодні в реєстрі УГК зареєстровано дві сотні гербів.
Серед тих, хто зареєстрував свої герби й отримав дипломи, не лише особи шляхетного походження, а й навчальні заклади та прості громадяни України. Серед сучасних армігерів Ігор Акілін, Олександр Борщевський, Сергій Войтишен, Олександр Воронін, Олег Демко, Володимир Джунь, Леонід Дядюк, Валентин Ільїнський, Андрій Козак, Володимир Костюк, Ольга Кірчук, Орест Криворучко, Олег Моцний, Олег Погорілець, Михайло Шустер, Владислав Панфілов, який, окрім того, має ще й герб і прапор особистого будинку.
Серед зазначених армігерів є й одна жінка, тому буде цікаво розглянути її герб. На золотому щиті натягнутий угору лазуровий лук із лазуровою ж стрілою, обвитою чорним змієм зі срібними очима. Щит обтяжений підвищеною та пониженою балками, на верхній - три золотих, на нижній - одні срібні безанти. Щитотримач: княгиня Ольга в кня¬
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
жій короні, лазуровій сукні, золотому поясі, червоних чобітках і соболиній накидці; у лівій руці - торбинка з дукатами. Щитотримач стоїть на найвищій сходинці золотого п’єдесталу.
Не менш цікавий і герб голови Хмельницького обласного відділення Українського геральдичного товариства В. Ільїнського. На середньому червоному щитку три срібні гамаїди (бруски). Щиток покладений на щит, скошений на чотири частини. На першому та четвертому лазурових полях срібна палітра з просунутими через неї золотими пензликами. На другому та третьому золотих полях - зелена геральдична лілея. Щит увінчаний золотою просвітницькою короною, над якою сталевий лицарський шолом, повернутий праворуч. Нашоломник: на бурелеті трьох кольорів (золотий, зелений, лазуровий) золотий лев, що виникає з червоним озброєнням, який тримає срібну розкриту книжку з червоною палітуркою. Намет: праворуч - лазуровий, підбитий сріблом; ліворуч - зелений, підбитий золотом, намальований у стилі модерн. Девіз: SEMPER IDEM - “Завжди незмінний”. Герб внесений до Гербового матрикула Волино-Подільської геральдичної колегії 27 березня 2005 року під № 37.
Як уже зазначалося, деякі армігери мають не просто власні герби, а й герб власного будинку - В.Панфілов. Тому, гадаємо, читачам буде цікаво познайомитися зі змістом і такого герба. На фігурному щиті з чорною облямівкою в червоному мурованому полі срібна руна “Вольфса- нгель” (вона є також і в третій частині власного герба армігера) у пояс. Щит увінчаний сталевим лицарським шоломом, оберненим праворуч. Нашоломник: на бурелеті двох кольорів (червоний і срібний) - срібна готична літера W. Девіз: СИЛА І РАДІСТЬ - червоними літерами на срібній стрічці. Герб також внесений до Гербового матрикула Волино- Подільської геральдичної колегії 25 вересня 2005 року під № 47.
Створення Київського наукового товариства геральдики і век- силології було також викликане необхідністю відновити канонічні правила герботворчості і створення прапорів, а також дослідити значний масив інших знакових систем.
Цим почало опікуватися Українське наукове товариство геральдики і вексилології, створене в серпні 2001 року. З часом воно було реорганізоване і переорієнтоване на вужчий територіальний простір, тобто на геральдику Києва та області. Сьогодні Товариство працює у трьох напрямах: геральдика, вексилологія і знакові системи. Третя складова діяльності практично не освоєна в державі тому потребує особливої уваги.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
14. Державна геральдика. Від князівської емблеми до державного символу України
За предметом дослідження геральдику можна поділити на державну, територіальну, міську, приватну, церковну, корпоративну.
В умовах відновлення історичної пам’яті України державна геральдика допомагає реконструювати частково збережені документи, проілюструвати важливі періоди української державності, зрозуміти особливості історичних процесів.
В основі більшості гербів українського лицарства лягли символічні знаки, що виникли задовго до появи епохи, образно кажучи, класичної геральдики. Ці знаки з’явилися на території України тоді ж, як і в сусідніх народів, - у І тисячолітті н. е. У цей час сформувався родовий патріархальний лад і родова власність, а під час розкладу цього ладу виникла приватна власність. Родова та приватна власність для свого позначення спричинили появу сотень простих символів: хрестів, свастик, кіл, ромбів, трикутників, квадратів, зірок. Але й вони мали глибше коріння: скажімо, хрест у колі, трикутник, тризуб, спіраль та інші фігури використовували у своїй кераміці ще пізні трипільці в III—II тисячоліттях до н. е. Первісні родові й родинні знаки збереглися до наших днів у Криму й на Північному Кавказі. Значною мірою вони нагадують бортні знаки, які віддавна використовували бджолярі на Київщині, Поліссі, Волині. Згодом на наших землях поширилося й використання літер готського, балтського, слов’янського походження. До пізніших символів, пов’язаних із хрестовими походами й розквітом лицарства, належать стріла, підкова, шабля, меч, півмісяць, серце, геральдичні звірі, квіти.
Українська геральдика у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Кожен з них характеризується впливом різних геральдичних систем. Давньоруські герби та символи складалися під впливом західноєвропейського та візантійського герботворення. Починаючи з кінця XIV - початку XV століть, найбільший вплив на українську геральдичну систему мала польська символіка. Це пояснюється політичною та релігійною експансією Польщі на українські землі та захоплення нею князівств Західної України.
Історія національно-визвольних рухів свідчить, що в моменти їхнього піднесення суспільна увага активізується на проблемі джерел, історії та семантики національної символіки. Це цілком природно, бо національні символи - не випадкові значки і барви. Вони постають унаслі¬
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
док історичного та культурного розвитку народу і тісно пов’язані з його духовністю, прагненням до єднання, готовністю до здійснення своїх національних завдань і забезпечення національних інтересів. Єдиним надійним засобом захисту національних інтересів є створення національної держави. Природно, що в разі поневолення нації насамперед ліквідовуються традиційні національні символи, а замість них нашвидкуруч фабрикується і нав’язується нації інша, імперська символіка. У тих представників поневоленої нації, які піддаються імперській пропаганді, відразу обривається зв’язок з національною культурною традицією, слабне і зникає інтерес до історії та культури свого народу, а завершується все це втратою мови і повною денаціоналізацією. Українська державна символіка, - як у скитських царів, у княжій Київській державі та в УНР, - відображує традиційну українську національну символіку, що формувалася протягом тисячоліть і належить до найбагатших і найзмі- стовніших символічних систем людства. Ключем до її розуміння є чільний її символ, нині відомий під назвою “тризуб”.
Український національний символ - тризуб - сягає корінням у сиву давнину, коли людина тільки-но почала своє усвідомлення та самоствердження. Одне з перших зображень тризуба на нашій території зафіксоване на кам’яній застібці періоду Трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. е.), знайденій біля дніпровського острова Шанця. Також бачимо його у вигляді рельєфних наліпок та в зображеннях трипалого божества на керамічних горщиках. У V столітті до н. е. - IV ст. н. е. цей символ охоче карбували на своїх монетах правителі Ольвії, Боспорсько- го царства. Згодом його прийняли і почали активно використовувати пращури сучасних українців. Археологічні знахідки на Полтавщині та Київщині підтверджують, що на землях Центральної України тризуб був відомий як символ влади, знак родових старійшин або племінних вождів ще в VI—VIII століттях, задовго до Рюриковичів.
Перша офіційна згадка про цей символ влади в літописах датується X століття. Посли київського князя Ігоря (912-945) при підписанні договору з візантійцями мали свої печатки, а його дружина Ольга, до речі, розставляла князівські знаки по всій землі Київській - аж до Новгорода, про що згадується в “Повісті временних літ”. Княжий знак Київської Русі добре знали й за кордоном. Так, на малюнку з відомого болгарського рукопису “Хроніки Манасії” (XIV ст.) зображені дружинники Святослава, що тримають прапори, увінчані тризубом. Згодом цей князівський знак зустрічається на печатках, монетах, цеглі, з якої будували тогочасні церкви.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Спочатку він не був офіційним гербом, а виступав лише в ролі родового знака князів. Проте з часом став передаватися в спадок як символ влади та знак єднання східних слов’ян, тобто набув статусу герба. У Х-ХІІІ століттях зображення тризуба було поширене на великій території від Криму до Новгорода, від Кавказу до Франції та Швеції, що закономірно, оскільки на цей час припадає пік могутності й активної міжнародної діяльності Київської Русі, державним символом якої був саме тризуб.
Тризуб символізує ту ж саму трійцю життєтворчих енергій, що й хрест та шестикутна зірка, тобто Мудрість, Знання і Любов або Вогонь, Воду і Життя або Янь, Інь і Ці, однак, не як початковий процес породження третьої сили двома первинними, а вже як другу стадію цього процесу, тобто як дію трьох рівноправних сил, що виходять з єдиного спільного для всіх джерел - Абсолюту.
Протягом багатьох років, досліджуючи систему знаків Рюрико- вичів, тобто тризубів, учені класифікували їхні різновиди й розробили кілька варіантів визначення приналежності знаків окремим князям. Княжі знаки у вигляді тризубів фігурували на предметах побуту, зброї, стягах, печатках і монетах. Ними клеймили коней, бортні дерева, цеглу
і гончарні вироби. Тризуби як знаки Київської Русі були багатофункціональні: це були не лише особисті, але й родові емблеми князів, тризуби використовували і як знаки власності, і як знаки влади, тобто як державні емблеми. Зокрема зображення тризубів у дипломатичній і торговельній практиці того часу застосовувалося як вірчі грамоти.
Перші зображення великокнязівських символів - двозуба та тризуба - зустрічаються на печатці Святослава і на монетах Володимира Святославовича, а в подальшому - на речах їх нащадків. Але слід зазначити, що офіційним гербом Давньоруської держави тризуб не був, а залишився лише символом роду Рюриковичів (до XIII ст.) (рис. 42).
Дослідники нараховують кілька десятків форм тризуба, частина з яких взята з опису М.Андрусика “Тризуб” (1947).
1. Золота прикраса з Великого кургану в селі Шульганівці Мелітопольського повіту Запорізької області з розкопок Н. Веселовського.
2. Золота бляшана пальмета з кургану Огуд у селі Нижні Сі- роглази Мелітопольського повіту.
3. Малюнок сокола на рунічному камені (його Р. Смаль-Стоцький приймає за “привид українського герба”).
4. Прикраса, знайдена на Рюриковому городищі коло Великого Новгорода.
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
Рис. 42. Зображення князівських знаків на печатках Святослава Ігоревича (1 - лицьовий бік, 2 - зворотний), Ізяслава Володимировича (3), Ізяслава Ярославича (4), монетах Володимира Святославовича (5, 6, 7, 8), Святополка Володимировича (9, 10, 11), Ярослава Володимировича (12)
5. Тризуб з поясної бляшки, знайденої в селі Вахрушове на При- ладожжі.
6. Тризуб з поясної бляшки з села Васильки під Суздалем.
7. Тризуб на срібняку з іменем Святослава Хороброго.
8. 9, і 10. Зразки тризуба на Володимирових монетах, подані А. Орєшніковим.
11. Тризуб, за твердженням барона М. Таубе, на одинокому срібняку Святополка І.
12. Тризуб на цеглі Десятинної церкви в Києві.
13. Тризуб на монетах Ярослава Мудрого.
14. Знак тмутараканського князя Мстислава Володимировича Хороброго.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
15. Знак великого київського князя Ізяслава І Дмитра Ярославича.
16. Знак князя Юрія І Мономаховича Долгорукого.
17. Знак родоначальника чернігівських Ольговичів князя Олега- Михайла Святославина, званого Гореславичем.
18. Знак князя святого Ніколи-Святоші Давидовича.
19. Знак на грошовій гривні XII століття, знайдений під Черніговом.
20. Знак, відбитий з ливарної форми для персня (чи печаті), знайдений у Києві.
21. Вершок прапора Святослава Хороброго - учасника битви під Доростолом 971 року в болгарському рукописі літопису Манасії з
XIV століття.
22. Знак Всеволода І Ярославича.
23. Знак на цеглі з Київського Подолу.
24. Княжий знак на посудині з Ізяслава (міста Ізяслава Володимировича від Рогніди Рогволодівни, родоначальника полоцьких Рюри- ковичів) на Білорусі, коло Мінська.
26. Знак з гончарної посудини з Києва.
27. Знак, витиснений на днищі посудини, знайденої в Остерсь- кому Городці (Чернігівський музей).
28. Тризуб з олов’яної пломби, знайденої у Звенигородці коло Львова.
29. Мідна нагрудна прикраса з Києва.
30. Литовський герб, що сформувався під впливом тризуба.
31 і 32. Мотиви тризубів зі староукраїнських рукописних книжок з XIII-XIV і XVI-XVII століть.
33 і 34. Великий і малий герб Української Народної Республіки, ухвалений Центральною Радою 1918 року.
35. Тризуб на шагах - найменших грошових одиницях Української Держави в 1918-1919 роках.
Попри десятки досліджень, семантика знака, його сакральне приховане значення не є очевидним. Тому більшість дослідників і розпочинає свою роботу зі спроб розгадати таємницю знака. Термін “тризубець” увів до вжитку російський історик М. Карамзін. Пізніше цей термін набрав видозміненої форми - “тризуб”, що наблизило його до первісного глибинного звучання, оскільки перенесло акцент із “зубчастості” на “троїстість”. Тобто символізує триязике полум’я давньоарійського (як і давньослов’янського) бога Вогню (Агні), яке, у свою чергу, символізує
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
Святу Трійцю космічних енергій, організований простір, Дерево Життя. Утвердженню підміненого терміна сприяло те, що з поширенням християнства на слов’янських землях усе більшого значення серед образів Святої Трійці почало набувати й християнське, антропоморфне трактування (Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий) (рис. 43), а також Віра, Надія, Любов; Слово, Віра, благодать; Віра, Втілення, Одухотворення, одним словом - Трійця. А ще тризуб символізував поділ Всесвіту на небесне, земне й потойбічне, поєднання Божественного, Батьківського і Материнського - священних начал, трьох природних стихій - повітря, води й землі.
Рис. 43. «Трійця» Андрія Рубльова як спадкоємне геральдичне знамено для нащадків князя Володимира
У другій половині XX століття відомому дослідникові української національної символіки В.Січинському вдалося зафіксувати знаки
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Трійці, зображені на гуцульських хатах, де вони стали оберегом, що мав рятувати від злих духів і лиха, які він ототожнював з тризубом. Зокрема він зазначав, що національний знак чи герб твориться протягом віків і входить у свідомість народу як певна дорогоцінна традиція, що має зв’язок з національним і державним життям та почуттям єдності цілого народу. Знак наочним способом символізує походження, розвиток, ментальність, а також ціле культурне спрямування і геополітику народу.
Ще на початку XX століття баронові М. Таубе пощастило систематизувати підходи до розв’язання проблеми та започаткувати класифікацію версій про значення тризуба. Її було доповнено в 40-х роках М. Андрусиком, а в 50-х - В. Січинським. Подаємо класифікацію за О. Братко-Кутинським:
1. Тризуб символізує державну владу і є знаком державності Рюриковичів; верхівкою візантійського скіпетра - “диканкієм”; скіпетром скитських царів; зображенням корони.
2. Тризуб є християнською церковною емблемою, а саме: три- кирієм, лябарумом.
3. Тризуб символізує: нормандського крука, сокола, генуезько- литовський портал.
4. Тризуб - це монограма: рунічна, візантійська, українська, скитська чи грецька.
5. Тризуб - це геометричний орнамент: візантійський, східний, слов’янський чи варязький, ірійсько-варязький.
6. Тризуб - це символ влади над трьома світами - небесним, земним і підземним.
7. Тризуб - це емблема: якоря, нормандського шолома, сокири, прапора, рибальського знаряддя, колоска - хліборобського оберегу.
8. Тризуб - це літера або ієрогліф: китайський ієрогліф, що означає силу; літера “Щ”, яка раніше використовувалася й означала цифру 3.
9. Тризуб - це історичний ідеал, девіз (клич): тризуб взагалі - це історичний символ українського народу; тризуб Володимира - це ідея державної влади, монограма девізу “Володимир на столі”, тобто на троні.
10. Тризуб Володимира - це символ-ключ до розуміння алфавітів земної писемності.
11. Тризуб - це знак “Шу” (“Шукання”), тобто знак нагадування про закони природи з метою підвищення людської активності та відповідальності за свій вчинок.
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
Є ще кілька цікавих думок. Поява написів-тризубів стала можливою після того, як 869 року болгарський правитель Симеон прийняв царський титул. Через сто років київський князь Святослав завоював Болгарію, переніс туди столицю, а сам став царем об’єднаної держави.
Відомий давній звичай ставити на монетах монограми, що криють у собі титул чи ім’я царя, або архонта, який карбував монету. Він був за- гальнопоширений у Греції, Малій Азії та всіх її колоніях на берегах Чорного моря. Подібні монограми прикрашають монети царів Босфору, які були відомі у Древньому Києві. Сам звичай уживати літери для творення знаків власності вельми давній і зберігався у слов’ян до XIV ст. Ще на початку XX ст. дослідники вважали, що тризуб запозичений із Візантії і утворений з літер грецької абетки, які складають титул монарха (рис. 44). Ним користувалися монархи Сходу, а також і візантійські імператори.
К AZ1AE YZ
Рис. 44. Титул князя Володимира
Царський титул мав і Ярослав Мудрий. Після приєднання хазар до Русі на монеті Святополка (1015-1019) з’являється знак у вигляді тризуба з півмісяцем (мусульманський символ) у правому зубі, і з хре¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
стом (християнський символ) у лівому зубі тризуба. Тут уже більш складний титул князя: “Цар християн і мусульман”. Тризуб на монеті Ярослава Володимировича історик і математик Кучеренко пропонує читати як слово “Цар”, бо складається знак з двох фігур “Ц” і “Р”, які разом і утворюють слово “ЦР”.
Жодна з цих здогадок про семантику тризуба не може бути прийнята беззаперечно. Та все ж розкрити таємницю тризуба вдалося. Про це розповідає науково-популярне видання Олександра Коваленка «Таємниця тризуба», яке побачило світ у львівському видавництві «СПОЛОМ» 2011 року. Так сталося, що розгадку найдавнішого державного символу у світі найдавнішої на нашій планеті нації, тобто українців, було втрачено. Його значення загубилося у мороці тисячоліть. О. Коваленком та його колегами досліджено на сьогодні 17 варіацій, починаючи з двозубця Святослава Ігоревича до тризубця Ізяслава Ярославовича, а також тризубець династії київських князів з печатки персня та тризубець невідомої приналежності, якого знайдено на цеглі Десятинної церкви в Києві. Ретельно досліджено еволюцію династії Рю- риковичів.
За кожним із досліджених тризубів, які є складними монограмами, постають букви, складені в слова, які відновлюють речення зі зрозумілим смислом. Витоки цього письма, що ведуться на основі знаків, які називаються рунами, знаходять ще в епоху кам’яного віку. Якщо розглянути тризуб Володимира Святославовича, прийнятий нині в Україні як офіційний герб незалежної держави, то після розкладання монограми на складові знаки отримуємо глибоко зашифрований древніми мудрецями чи волхвами наступний текст: «Від якої землі Русь стала?» або «Звідки Русь постала?»
На таке запитання ми й зараз не можемо дати чіткої відповіді.
15. Тризуб у державотворчому процесі
З утворенням Центральної Ради і проголошення Української Народної Республіки 1917 року постало питання про національну символіку. До уваги брали різні пропозиції та варіанти, зокрема вчений- історик М.Грушевський висловив думку, що право вважатися українським гербом мають, по-перше, “гарно стилізований геральдичний знак неясного значіння, щось вроді трезубця” з монет Київської дер¬
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
жави, по-друге, “пізніший київський герб, як його бачимо на печатках київського магістрату XVII-XVIII століть - лук або арбалет, самостріл” і, по-третє, “традиційний козак з мушкетом і шаблею” як герб козацького війська. Він вважав, що не можуть претендувати на роль державної відзнаки герб міста Львова - лев та інший герб Києва - архангел Михаїл. 18 січня 1918 року Мала Рада затвердила підготовлений Морською Радою проект військово-морського прапора з таким самим символом. Як державний герб УНР тризуб на синьому тлі був схвалений 12 лютого 1918 року Малою Радою в Коростені, зображення опубліковано 1 березня 1918 року в Києві та затверджено Центральною Радою 22 березня 1918 року у формі великого і малого герба з відповідним орнаментальним облямуванням. Автором проектів був художник В. Кричевський. Тоді ж (22 березня 1918 р.) схвалено велику і малу печатки УНР зі знаком тризуба. Він був оточений вінком із листя, який мав символізувати мир у самій державі та у відносинах із сусідами (рис 45). Тризуб став фігурувати на державних банкнотах УНР (автори проектів - Г. Нарбут, О. Красовський, В. Кричевський,
І. Модзалевський).
Рис. 45. В. Г. Кричевський. Великий державний герб УНР; малий державний герб УНР; Заставка для дипломатичних документів УНР; Велика державна печатка УНР (всі 1918 р.)
Герб УНР являв собою овальний картуш, обрамлений жовтим колоссям пшениці, біля центра якого на блакитному тлі - тризуб. Затверджено було також жовто-блакитний державний прапор УНР. Це було квадратне полотнище, поділене на рівні горизонтальні смуги, з яких верхня - жовта - символізує хлібне поле, а нижня - блакитна - символ вод Дніпра.
Співвідношення ширини тризуба до його висоти обрано 3:5, тобто дотримано принцип “золотого перетину”. Золотий тризуб розмі-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
щено на синьому п’ятикутному щиті, форма якого зумовлена загальним контуром тризуба. Разом з тим, авторитетні знавці геральдики того часу В. Модзалевський і Г. Нарбут висловили закид авторові, що він, малюючи герб, робив це тільки як художник, «не звертаючи увагу на вимоги геральдики і навіть цілком незнайомий з нею». Згодом їх підтримали й інші фахівці, які вбачали основні хиби гербів у різному відтворенні на кожному з них «знака Володимира», не геральдичному його оздобленні у вигляді ромбів, а також у невиразності орнаменту. Не був досконалим і сам березневий закон 1918 року, зокрема в його тексті не дано опису гербів, не зазначено їхніх розмірів тощо. На це вказав у праці «Історичні та правні основи українського державного герба» професор В. Трембіцький.
З 22 січня 1919 року, згідно з законом про Злуку, тризуб увійшов до крайового гербу Західної області УНР. Залишався він головним елементом герба й Гетьманської держави П.Скоропадського, а також Директорії.
За гетьмана П. Скоропадського питання про герб постало знову. Пропонувалося затвердити як герб давній знак гетьманів із зображенням козака з рушницею і шаблею (можливо тому, що на чолі держави знову став гетьман) (рис. 46). Та все ж вирішили зберегти в цій ролі тризуб. Саме тоді він став атрибутом військового одягу. 17 травня 1918 року було затверджено кокарду: золотий герб Української Держави на блакитному стані із золотим облямуванням. Ця кокарда була поширена
і в часи Директорії, після відновлення УНР.
Рис. 46. Державна печатка часів Гетьманщини 1918 р.
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
Жовто-блакитний прапор було замінено на блакитно-жовтий.
13 листопада 1918 року у Львові блакитно-жовті прапори були затверджені урядом Західноукраїнської Народної Республіки.
Уперше конституційно тризуб був оформлений як державний герб у травні 1920 року Всеукраїнською Національною Радою, а вдруге
- спеціальною «Урядовою Комісією по виготовленню Конституції Української Держави» 1 жовтня того ж року.
Великий й малий герби 1918 року стали першим втіленням ідеї дуалізму українського державного герба, яка згодом набула свого розвитку. Так, над проектами державних відзнак України працював наприкінці 1930-тих років відомий геральдист М. Битинський на замовлення Уряду УНР в екзилі. Він виконав малюнки великого, середнього й малого державних гербів України у повній відповідності до канонів геральдики. Лейтмотивом цієї праці - справжнього шедевру українського геральдичного мистецтва - стала соборність українських земель, що на час створення проектів перебували в складі різних державних утворень: Чеської Республіки, Другої Речі Посполитої, Румунського королівства, СРСР. Проекти М. Битинського здобули суспільне визнання й прихильність. Вони є визначною пам’яткою української геральдичної культури та політичної історії.
Ось як подає художник проект Великого герба: золотий тризуб у синьому геральдичному щиті підтримують золотий коронований лев (Львів) і архангел Михаїл (Київ). Щоправда архангел Михаїл зображений не з вогняним мечем, а зі списом, спрямованим вістрям донизу, на вершині якого хрест. Щитотримачі стоять на орнаменті-подіумі з декоративних листків аканту і покладених навхрест клейнодами українського козацтва: срібного бунчука і золотої корогви зі срібним хрестом; щит огортає орденський ланцюг з умовним вищим орденом держави Україна - хрестом. Довкола малого герба золотий вінок із дубового та лаврового листя, на якому розміщено п’ять гербових щитів з геральдичними знаками, що символізують основні українські етнографічні території: щит з гербами Києва і земель Волині, Поділля, Полісся, Херсонщини, щит з гербом Львова і Галіції (Перемишль, Белз, Буковина, Галичина), щит з гербом Кубані, щит з гербом Закарпаття і його міст, щит з гербом Запорозької Січі та козацьких територій (Чернігівщина, Переяславщина, Слобожанщина). Проект М. Битинського був популярним в середовищі української діаспори аж до часів проголошення незалежності України.
Символи Радянської України почали розробляти після встановлення Радянської влади на частині території України. 14 березня 1919 року в
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Харкові 3-й Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив остаточну редакцію Конституції Радянської України. 34-та стаття цього документа описувала її герб і прапор: “Герб УРСР складається з зображення на червоному фоні в променях сонця золотих серпа і молота, оточених вінком з колосся та написом російською та українською мовами “У.С.С.Р. (Українська Соціалістична Совітська Республіка) Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” Державний прапор являв собою червоне полотнище, у лівому верхньому кутку якого були розміщені золоті букви простого рубленого шрифту - “У.С.С.Р.” Це був принципово інший підхід до змісту державного герба. У його основу була покладена не українська національна й історична символіка, а класова, інтернаціональна - червона зірка, серп і молот, а також заклик “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” Пояснювалося це тим, що УРСР від початку свого утворення вважалася державою класовою, робітничо-селянською, відданою принципам пролетарського, соціалістичного інтернаціоналізму (не дивно, що червона зірка, серп і молот були на гербах усіх інших республік, які входили до складу СРСР).
Серп і молот, скульптура колгоспниці з робітником стали надбанням пролетарської символіки. Вони символізували єднання робітників і селян, а червона зірка - єднання трудящих п’яти континентів. До герба Української РСР кілька разів вносили зміни, і він набув остаточного вигляду за Конституцією 1978 року. Основні етапи в змінах його зовнішнього вигляду стосуються 1929, 1937 і 1949 років.
Проголошення незалежності України 1991 року поставило питання про нові символи, державні клейноди. Восени 1991 року відбулося засідання постійної Комісії Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження. Народні депутати разом із провідними вченими республіки виробили концепцію нової державної символіки: герба, прапора та гімну. Після підбиття підсумків конкурсу проектів майбутнього Державного герба, більшість якого (95 відсотків) включала головним елементом Тризуб - родовий знак Володимира Великого, не знайшлося жодного, який міг би претендувати на остаточний варіант. Більшість з них можна було назвати не гербами, а плакатами. Тому не стала несподіванкою пропозиція нічого не вигадувати, а взяти за основу герб УНР (золотий тризуб на синьому полі) розробка якого «з усіма градусами» є (а це складне креслення!). Тим більше, що у геральдистів багатьох колишніх республік, з якими наші науковці підтримували зв’язки, проблем не існувало: вони просто відновили перервану державність.
1992 року Верховна Рада України затвердила сучасний Державний Герб України розроблений архітектором А. Гречило (м. Львів), ху¬
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
дожниками О. Коханом (м. Київ) та І. Турецьким (м. Львів). З того часу над Верховною Радою України замайорів синьо-жовтий прапор, а в державних установах запанував малий герб держави - тризуб. Він як знак Київської держави Володимира Великого насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу.
1992 року пошта України випустила у світ марку з державними символами: прапором і малим гербом.
Конституція України 1996 року у 20-й статті визначила з докладним описом всі державні атрибути: герб, гімн, прапор.
“Стаття 20. Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.
Державний прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Головним елементом великого Державного герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний герб України).
Державний Гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Столицею України є місто Київ».
Далі розпочалася епопея з прийняттям, згідно з закладеним у Конституції України положенням, великого Державного герба України. Правовий прецедент створив закон, ухвалений Центральною Радою 22 березня 1918 року, який затверджував великий і малий герби УНР.
Уперше проект великого Державного герба України було створено 1996 року авторським колективом Інституту історії НАН України у складі доктора історичних наук Марії Дмитренко, кандидата історичних наук Юрія Савчука, художників Української академії мистецтв Олександра Іваненка і Віталія Мітченка. Цей проект переміг на урядовому конкурсі 1997 року. Протягом подальших років проект “доопрацьовувався”, неспішно кочував інстанціями. У його основі були затверджені символи становлення державності України (корона і тризуб
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
- Київська Русь; лев - Галицько-Волинське князівство; козак із мушкетом - Запорозька Січ; тризуб - УНР 1917-1920 років, Україна часів незалежності; калина - пісенна Україна). Важливим елементом великого герба є вінець - точний слов’янський переклад слова “корона” - один з головних атрибутів влади у знаковій системі герба. Якщо раніше вони символізували монархію, то нині втілюють історичну послідовність, державну традицію народу. Намет - у звичній ролі слугує прикрасою герба та виконує функції єднальної ланки між клейнодом і гербовим щитом. Відповідно до канонів геральдики девізна стрічка, що перетинає колосся та кетяг калини, розміщується біля підніжжя щита. Спочатку планувалося, що вона буде одноколірною - синьою. На ній мав бути написаний золотом девіз “Пишніє в красі, міцніє у славі”, а ще “Воля, злагода, добро”. Але згодом від цієї ідеї відмовилися і, за порадою Президента, надали стрічці кольору національного прапора.
Постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 2000 року було знову затверджено склад Державної комісії з підготовки і проведення конкурсу на кращий ескіз великого Державного герба України. Коли ескіз герба знову дістався Верховної Ради, то законопроект про державний символ депутати заблокували двічі: у 2001 і 2004 роках, причому не з естетичних, а винятково з політичних міркувань.
У січні 2001 року до Верховної Ради надійшов законопроект «Про великий Державний герб України». Ним пропонувалося затвердити великий Державний герб України, який є зображенням на синьому щиті золотого знаку Княжої Держави Володимира Великого (малого Державного герба України); над щитом відтворення великокняжого вінця і синьо-золотого шатра. По обидва боки від щита зображено щитотримачів: справа - золотого лева, зліва - козака з мушкетом. Під щитом стрічка, що поєднує національні кольори, - синій та жовтий; під стрічкою - золоті колоски пшениці, скріплені кетягом калини.
Часом появи геральдичного козака з мушкетом історики схильні вважати 1576 рік (за даними літопису Г. Граб’янки), коли польський король Стефан Баторій разом з іншими клейнодами надав запорозькому гетьману «на печаті герб - рицар з самопалом і на голові ковпак перекривлений». На печатках двадцяти гетьманів впродовж 1595 - 1764 років карбували образ козака з мушкетом із тією чи іншою графічною видозміною.
Не менш популярним на українських землях був і образ лева, що спричинило появу спеціального терміну «руський лев», під яким розуміється, передовсім, герб Галицької Русі та міста Львова. А в пері¬
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
од найбільшого розквіту Галицько-Волинської держави, що в XIV столітті історичною наукою ідентифікується як королівство, знак лева набуває значення державного герба і з того часу його сприйняття в цій ролі залишається незмінним. Цю традицію у XX столітті наслідувала новітня форма української державності на західноукраїнських землях - ЗУ HP, яка обрала своїм символом саме лева. Тому немає нічого дивного, що лев як символ галицько-Волинської держави, яка від Київської Русі успадкувала державницьку традицію, та як головний геральдичний знак західноукраїнських земель загалом, які у XIX - XX століттях відігравали роль одного з центрів відродження національного та державного життя, гідний постати на державному гербі щитотримачем.
Проте для більшості депутатів з пострадянською системою мислення це було неприйнятним. Ця та подальша спроби затвердити великий Державний герб України так і не увінчалась успіхом у далеких від державницького спрямування частини народних депутатів. Критиками запропонованих проектів, зокрема, зазначалося, що факт коронації Данила Галицького не доведений, а козак тримає рушницю на лівому плечі, як це робив би лівша, але поміняти його місцями з левом ніяк не можна, бо тоді символ заходу України лев опиниться зі східної сторони, а козак - на заході. Проте були й інші думки: лев і козак символізують не територіальний розподіл, а віхи державного утворення; щодо корони, то вона є на гербі багатьох немонархічних держав, наприклад, угорці помістили на свій герб корону короля Іштвана, що був коронований 1000 року.
Не дочекавшись від народних обранців схвалення великого Державного герба України, Національний банк України випустив у обіг ювілейні монети в серії “Відродження української державності” номіналом у 5, 10 і 20 гривень, відповідно із нейзильберу, золота і срібла. На аверсі монет у намистовому колі зображено увінчану вінцем композицію, що втілює ідею соборності: малий Державний герб України в оточенні рослинного орнаменту підтримують лев і козак з мушкетом. На реверсі в намистовому колі зображено будівлю Верховної Ради України та колові написи: 10 років незалежності України, 1991-2001. Художник - Олександр Івахненко (реверс), авторська група - Олександр Іваненко, Марія Дмитренко, Юрій Савчук, Віталій Мітенко (аверс). Наступного, 2002 року, продовжуючи випуск популярної серії “Герої козацької доби”, Національний банк України випустив у обіг срібну пам’ятну монету “Іван Сірко” номіналом 10 грн, присвячену видатному козацькому воєначальнику, активному учаснику визвольної війни 1648-1654
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
років, славетному кошовому отаману Запорізької Січі, який здійснив успішні походи на Кримське ханство і причорноморські турецькі фортеці. Цього разу банк пішов ще далі, помістив на аверсі загальну для цієї серії композицію, що втілює ідею соборності України: малий герб країни підтримують гербові фігури архістратига Михаїла і коронованого лева - символи міст Києва і Львова. Вона близька до виконаного за проектом М. Битинського великого герба України і пізніше на його основі створеного правильного середнього герба України. На зворотному боці монети в обрамленні намистин зображено батальну сцену: козацькі вершники під проводом І.Сірка переслідують ворога. Гербову композицію виконав художник Олександр Івахненко. Варто зазначити, що цей варіант великого герба не має права на існування, тому що за геральдичною традицією святих не прийнято поміщати в гербі країни.
2009 року відбулася ще одна спроба затвердити Великий державний герб України, проте обидва запропоновані народними депутатами і Кабінетом Міністрів України проекти були гірші від попередніх і отримали критичні відгуки. Зокрема голова Українського геральдичного товариства Андрій Гречило зазначив: «Обидва герби погані. В них проблеми юридичного і геральдичного характеру. Якщо ж їх порівняти, то кращим з них є герб, запропонований урядом». Фахівець назвав низку геральдичних невідповідностей урядового варіанту Великого гербу: зверху герб увінчаний короною. Корона може застосовуватися в щиті, наприклад, як у Польщі. Це нормально. Коли ж корона розміщується над щитом, це «вінець гідності», тобто символ монархії. Такі корони використовуються у гербах Данії, Великобританії, Норвегії, Швеції і вказують на те, що ці держави мають монархічний устрій. Для республіканських країн це не допустимо. Автори герба постійно розповідають, що корона символізує незалежність, але це все байки, - підкреслив експерт.
Іншою геральдичною невідповідністю А. Гречило назвав елемент, який розташований між короною і щитом. Така символіка з’явилася під час хрестових походів. Лицарі, які прийшли до Малої Азії, зіткнулись з надзвичайно жарким кліматом. Щоб не отримати теплового удару. Вони покривали металеві шоломи тканиною. Тому над щитами малювали лицарські шоломи, вкриті шматками тканини. З часом замість тканини стали малювати декоративні рослини, які розходилися над шоломом. Але ж цей елемент використовувався тільки разом з шоломом. Сам по собі він не мав смислу. До того ж у державній геральдиці шоломи не використовуються (рис.47, 48).
Інший герб, виконаний дилетантами у радянському стилі, може лише символізувати ностальгію за минулим, а на його тлі герб УРСР ви¬
Розділ III. Сановлення геральдичної науки в Україні
глядає справжнім шедевром - зазначив А. Гречило. На цьому етапі «творчі» пошуки, на щастя, припинилися.
Рис. 47, 48. Різновиди проектів Великого Державного Герба України. Художники Олександр Івахненко і Віталій Мітченко.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ключові слова та поняття
українські дослідники геральдики, їхні праці, геральдисти діаспори, геральдика в незалежній Україні, Українське геральдичне товариство, геральдичні посібники та довідники, рання українська символіка, давньоруські герби, семантика та сак сакральне значення тризуба, тризуб - герб УНР, символи радянської України, малий і великий державний герб України.
Питання для самоперевірки
1. Яке місце у творчості художника Георгія Нарбута посідає геральдика?
2. Яке значення Малоросійського гербовника як джерела знань історії української геральдики ?
3. Охарактеризуйте роль Українського геральдичного товариства на теперішній час.
4. Коли було засновано Українську геральдичну колегію?
5. Якими були ранні зображення тризуба?
6. На монетах яких князів зображено тризуб?
7. Що написано в Конституції України про державні атрибути?
8. Яке місце посідає великий Державний герб України у вітчизняній нумізматиці?
РОЗДІЛ IV
ПГСРШПОРШЛЪНА 1 МІСЬКА
ГЕРАЛЬДИКА
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
16. Розвиток геральдики в умовах трансформації територіального устрою
Початки українського (руського) герботворення, як і європейського в цілому, сягають XII—XIII століть, а на XIV-XVI століття припадає доба становлення та розквіту староукраїнської геральдики, яка, в основному, розвивалася іншим шляхом, ніж у решті європейських країн. Основу староукраїнської (руської) геральдичної системи становили родові знаки, які виникли задовго до появи самої геральдики і лише згодом були оформлені в родові герби, згідно з вимогами геральдики. Подібну практику бачимо і в інших європейських країнах, але якщо в Україні-Русі 90 % гербів було створено на підставі старих родових знаків, то, скажімо, у Польщі подібних випадків нараховувалося заледве чи 20%, у Німеччині - 5 %, а в інших країнах - і того менше.
Розпад Київської Русі на окремі удільні князівства, що був узаконений Любецьким з’їздом князів 1097 року, поклав початок формуванню історичних українських земель. Найбільше земельне утворення періоду політичної роздробленості - Галицько-Волинське князівство - охопило територію від Карпатських гір на південному заході до річки Случ на північному сході, від Дунаю на півдні до Прип’яті на півночі. Тут почалося формування пізніших земель Галичини, Волині, Буковини і Поділля. Територія Лівобережжя увійшла до складу двох князівств - Переяславського і Чернігово-Сіверського. Середнє Подніпров’я належало до Київського князівства. Невідомо, чи існували на той час власні символи найдавніших міст України, таких як Київ, Чернігів або Любеч. Цей етап в історії вітчизняної геральдики прийнято називати догеральдич- ним періодом.
Наступний етап становлення і розвитку українських геральдичних символів відносять до так званого ранньогеральдичного періоду, який пов’язаний з перебуванням України у складі Великого князівства Литовського. Деякий час зберігалися не лише старі звичаї, але й територіальний поділ (Київське, Новгород-Сіверське, Чернігівське, Старо- дубське, Волинське і Подільське князівства) з однією лише різницею - княжі престоли займали литовські намісники, які часто приймали православну віру, знали мову місцевого населення. У цей період територія України починає зазнавати різноманітних іноземних впливів, що з погляду геральдики часто мало визначальний характер на формування символіки певного регіону.
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
Перші територіальні герби (у геральдичному значенні слова) на українських землях відомі з початку XIV століття. Проте їхнє коріння сягає глибше, бо виникли вони на основі князівських знаків, вживаних на корогвах, під якими княжі дружини ходили у воєнні походи. Згодом пооб-
іч прапорів з’являються й земельні корогви; починають формуватися територіальні герби. За земельний герб найчастіше брали знак, який використовувала панівна на цій території княжа династія (рис. 49).
Тривалий час Волинське князівство мало широку автономію в рамках литовської держави (1340 - 1390), 1431 - 1452), при цьому воно використовувало власну державну символіку - срібний хрест на червоному полі щита. Державний герб Великого Князя Руського у символіці Великого Князя Литовського був представлений гербом головної землі Русі - Київщини. Герб Київського князівства, пізніше воєводства (1471 - 1792) був срібний ангел, що тримав у правій руці опущений меч. Своя символіка була у Берестейського (1566 - 1795), Брацлавсь- кого (1569 - 1795) та Чернігівського воєводств (1635 - 1667) Великого Князівства Литовського (від 1569 року - Королівства Польського.
Рис. 49. Герби земель: 1. Волинь, 2. Київщина, 3. Белзщина, 4. Галичина, 5. Львівщина, 6. Полісся, 7. Закарпання, 8. Буковина, 9. Херсонщина, 10. Таврія, 11. Чернігівщина, 12. Сіверщина, 13. Слобожанщина,
14. Переяславщина, 15. Запоріжжя, 16. Крим, 17. Донеччина, 18. Поділля
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Перші печатки з часів Галицько-Волинського князівства із зображенням лева належали князю Леву Даниловичу, а друга - князю Юрію Левовичу, який використовував титул “король Русі”.
З середини XIV століття розпочалася тривала війна за галицько- волинські землі між Польщею, Угорщиною і Литвою. У цей час земельний герб з левом є на печатках князів і “монетах Русі”, карбованих у Львові в 1350-1410 роках. А з початку XIV століття золотий лев у синьому полі став не лише княжим знаком, а й земельним гербом Галицько- Волинської держави й увійшов до герба Львова (тривалий час столиці князівства).
Важливим джерелом, що повідомляє про функціонування гербів окремих земель, є праці Яна Длугоша “Клейноди королівства Польського” та опис Грюнвальдської битви 1410 року, де змальовано прапори всіх полків (у тому числі й українських земель). На прапорі Львівської землі - жовтий лев, що спирається на скелю, яка відображає географічне розташування Львівської землі біля підніжжя Карпатських гір. З кінця XIV століття цей герб почали вживати як символ усіх Руських земель. Із середини XV століття цей знак, але вже з короною на голові, став відомий як герб Руського воєводства, що об’єднувало, крім Львівської, ще Черемиську, Сяницьку, Галицьку, а з XVI століття й Холмсь- ку землі. До складу Львівської землі входило й Жидачівське староство, яке інколи називали окремою землею. 1676 року затверджено його корогву з гербом - три золоті леви на синьому полі. На прапорі Черемиської землі - жовтий двоголовий орел під однією короною на синьому полі. Сяніцька земля спершу входила до складу Черемиської і користувалася золотим двоголовим орлом під однією короною на синьому полі. На прапорі Галицької землі - чорна галка з короною на голові на білому полі. Цим самим гербом користувалося й місто Галич. На прапорі Холмської землі - білий ведмідь між двома деревами на червоному полі (пізніші джерела подають ведмедя між трьома деревами). Щодо поля на гербі, то воно завжди було зеленим. Місто Холм було засноване біля 1237 року. Подільську землю презентувало зображення сонця на червоному полі. Пізніше золоте сонце подавалося на білому (срібному) полі, хоча це суперечило правилам геральдики. Белзьке князівство залишалося у складі Галицько-Волинської держави до 1377 року, а потім перейшло до мазовецьких князів - васалів Польщі. 1462 року удільне князівство перестало існувати й утворилося Белзьке воєводство в складі Польського королівства. У гербі Белзького воєводства білий грифон з короною на червоному полі. У Грюнвальдській битві в складі литовсь¬
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
кого війська брали участь і полки Київської, Стародубської, Сіверської й інших українських земель. На більшості корогв було зображено вершника з мечем у руці, на червоному полі - так звана “Погоня”.
Волинь, яку після Люблінської унії 1569 року було приєднано до Польщі, використовувала герб зі срібним хрестом на червоному полі. Київське князівство в складі Литви ще 1471 року було перетворене на воєводство, а після тієї-таки Люблінської унії відійшло до Польщі. З кінця XV століття в його гербі зображувався янгол, який тримає меч і піхву, опущені додолу, на червоному полі. Чернігівсько-Сіверська земля, захоплена в XIV столітті Великим князівством Литовським, на початку XVI століття переходить до складу Московської держави. На печатці царя Івана IV (з другої половини XVI століття) як “печать Черниговская” подано зображення шаблі чи меча. 1618 року Чернігівщина відходить до Польщі, а 1635 - утворюється окреме Чернігівське воєводство, яке мало за герб двоголового орла під короною. Він є одним з найдавніших в Україні та походить від візантійського символу (як і герб Черемиської землі).
Характеризуючи найдавніші територіальні знаки України, потрібно наголосити, що українська земельна геральдика виникла й розвивалася на власному ґрунті й не була залежною від польської геральдичної науки.
Завдяки поширенню на схід німецьких колоній і торговців на території українських земель, які перебували у складі Польського королівства, зокрема, у Львові й Володимирі, почало використовуватися магдебурзьке право. Колоністи - ремісники й купці - приносять з собою відповідні адміністративні традиції: незалежність від феодала або короля, автономні судові й управлінські органи, які формувалися шляхом виборів. Місцеве керівництво, зацікавлене у притягненні продуктивних сил, не заперечує.
Цей юридичний акт, котрий отримав назву від німецького міста Магдебург, де він був застосований вперше, мав велике значення для поселення, насамперед, воно отримало статус міста, право на самоврядування, власний суд, проведення ярмарків і зменшення або повне скасування податків, спорудження укріплень й інші привілеї, серед яких було надання власного герба і печатки. Герб міста зображувався в кольорі на спеціальному сувої; він також розміщувався на ратуші і міській брамі. Першими з українських міст магдебурзьке право отримали: Санок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Смотрич (1448), Київ (1497).
Магдебурзьке право для Києва було «вікном в Європу», тобто середньовічну Європу. Основним документом магдебурзького права
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
стало «Саксонське дзеркало» - судебник, написаний у XIII столітті Ейке фон Репговом. У ньому зібрані закони , постанови, а також прецеденти, що мали місце в північногерманських ганзейських містах. Для свого часу це було передове демократичне право, яке сприяло розвитку економіки торгових міст,захисті прав і свобод третього стану. Чи не найбільшими вольностями користувалися цехи. За сучасними мірками це можна порівняти хіба що з профспілками, які захищали ремісників від феодалів і центральної королівської влади. Це надавало цеховикам стабільності впевненості у майбутньому.
Після Кревської унії 1385 року, яка поклала початок процесу об’єднання Великого князівства Литовського та Польського королівства і який завершився утворенням єдиної держави - Речі Посполитої, у литовських та українських феодалів стали з’являтися польські герби. Так звані “надавані“ герби надавалися королем і часто містили геральдичні символи, не пов’язані з місцевою історією, як-от: зірки, зброя, різного роду хрести. Інколи владою затверджувалися так звані “довільні” герби - ті, що використовувалися з давніх часів. Ці герби характеризуються більшою конкретикою у висвітленні місцевих особливостей: так, поєднання півмісяця і хреста могло означати боротьбу християн з мусульманами, зображення фортечного муру означало наявність у місті своєї влади, фігури святих символізували покровителів міста (рис. 50).
Оскільки на той час більшість міст мали статус приватних, належали певному магнатові, герб власника часто ставав гербом міста. Слід зазначити, що польські геральдичні традиції мали вплив не на всій теперішній території України. Частина етнічних українських земель опинилася за межами Речі Посполитої, зокрема Закарпаття і Буковина. Південь належав татарам, а теперішня Східна Україна являла собою так зване Дике Поле - практично незаселену територію, спустошену частими татарськими набігами. Магдебургія ж на території Чернігівщини і Сіверщини, втрачених Литвою внаслідок воєн з Москвою на початку XVI століття, почала розповсюджуватися лише з 1618 року, коли за умовами Деулінського перемир’я ці землі перейшли до складу Речі Посполитої. У першій чверті XVII століття магдебурзьке право отримали Стародуб, Новгород-Сіверський, Чернігів, Ніжин. Пізніше його надано Почепу, Погару, Мглину, Полтаві, Лубнам, Миргороду, Борзні, Коропу, Гадячу, Глухову, Пирятину, Кролевцю, Остру, Козельцю.
Під час Національної революції середини XVII століття в Україні почав діяти новий адміністративний поділ - полковий. Кілька міст отримали статус полкових і сотенних. Однак такий статус не став причиною надання герба.
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
ЦІ,
ги-Схгхп
tgj
ü.
Чи?
ш.
w
оаоао ! □аооа і
tel
OÜQ
ÜQ
SOi
'O'-
Ill
15
gg
0
SäJ
о
Рис. 50. Давні герби міст: 1. Коломия, 2. Рівне, 3. Лохвиця, 4. Охтирка,
5. Зміїв, 6. Чернівці, 7. Долина, 8. Ізюм, 9. Київ, 10. Новгород-Сіверський, 11. Львів, 12. Суми, 13. Сокаль, 14. Прилуки, 15. Калуш, 16. Чернігів,
17. Буськ, 18. Бахмут
1667 року сталися суттєві територіальні зміни - за Андрусівсь- ким перемир’ям Україну було поділено між Польщею та Росією. Кордон між цими державами проходив по Дніпру. І якщо на Правобережжі збереглися польські геральдичні традиції, то на Лівобережжі все більшого впливу почали набувати традиції російські.
Починаючи з 1722 року проблемами геральдики в Росії стала перейматися спеціально створена Герольдмейстерська Контора. Цей час відносять до пізньогеральдичного періоду одержання нових або підтвердження і поновлення (з деякими змінами) старих гербів українських міст у загальноросійському масштабі. Затвердження гербів українських міст пізньогеральдичного періоду розпочалося в другій половині XVIII століття. Незважаючи на спроби уніфікації геральдичних символів і приведення їх до певної єдиної системи, надмірна централізація часто призводила до протилежного - гербом міста міг стати якийсь випадковий символ чи асоціація, пов’язана з назвою. Однак більшість міст Лівобережжя уникнули цієї долі, оскільки вчасно дали відповідь на спеціа¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
льно розіслані Герольдмейстерською Конторою запити, у яких містилися питання про історію міста, походження назви і герба, видатні події, що відбувалися в місті, наявність ремесел і розвиток торгівлі. Так, Ста- родуб, Прилуки, Хорол, Лохвиця, Зіньків, Борзна, Миргород, Погар й інші міста зберегли за собою символи, надані ще польськими королями.
У XVIII столітті сталися нові зміни в територіальному устрої України. Закарпаття в складі Угорщини з 1711 року потрапило під владу Австрії. Наприкінці століття, після трьох поділів Польщі, у складі Російської імперії опинилися Київщина, Поділля і Волинь, а Галичина потрапила до складу Австрійської імперії. Унаслідок російсько- турецьких воєн до Росії було приєднано південь України, а от Австрія поширила свою юрисдикцію на Буковину. Відповідно до територіальної приналежності змінювалися підходи у вирішенні питань геральдики. Так, затвердження гербів міст, що потрапили до складу Російської імперії, часто носило поверхневий характер і містило в собі багато помилок з погляду геральдичних правил. Як порушення принципу неможливості знаходження в гербі міста герба держави дуже часто за основу брався герб польського періоду, який містився в нижній половині пересіченого щита; у горішній же містився імперський орел як символ “приєднання краю до імперії*”.
Перша половина XIX століття характеризується в Російській імперії відносним занепадом у геральдиці. На применшення значення герба як символу відносної свободи міста вплинула також відміна магдебурзького права 1831 року.
Так тривало до 1856 року, коли Департамент Герольдії очолив Борис Кене. За дуже короткий час ним були розроблені принципи створення гербів і переглянуті всі наявні герби, у тому числі і міст України. Розроблена відповідна система прикрас, за якими можна було визначити статус міста і його адміністративне підпорядкування. Замість зображення імперського герба вводилася вільна частина, у якій містився герб губернії, де знаходилося місто.
Наявність міської корони символізувала значимість міста: золота з п’ятьма вежами - для гербів міст губернських, а також міст, що мають більш ніж п’ятдесят тисяч жителів (Бердичів, Єлисаветград, Житомир, Катеринослав, Кременчук, Миколаїв, Одеса, Полтава, Рівне, Таганрог, Харків, Херсон); золота з п’ятьма вежами, увінчана імператорським орлом - для міст з населенням більше п’ятдесяти тисяч, котрі разом з тим і фортеці (Севастополь); золота з трьома вежами - для губернських міст з населенням менше п’ятдесяти тисяч, котрі разом з тим і фортеці (Кам’янець-Подільський); срібна з трьома вежами - для
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
повітових; червона з трьома вежами - для заштатних, червона з двома вежами - для знаменитих посадів. Олександрівська стрічка з двома золотими колосками прикрашала герби міст, що вирізнялися землеробством і хлібною торгівлею; Олександрівська з двома золотими якорями прикрашала герби приморських міст; з двома виноградними гронами - герби міст, що славилися виноробством; з двома срібними кирками - герби міст, жителі яких займалися гірничими промислами. Георгіївська стрічка з двома прапорами, які стоять прямо і прикрашені вензелями того імператора, за часів якого була облога, призначалася для фортець, що вистояли супроти ворога. І хоч переробці підлягали всі герби, частина з них так і не дочекалася змін.
Надмірна централізація імперії призвела до повного нівелювання залишків колишнього самоврядування, і в міському положенні 1892 року згадка про герби вже була відсутня. Книга П. фон Вінклера “Гербы городов Российской империи”, видана 1900 року, містить зображення гербів як уніфікованих за системою Б. Кене, так і залишених без змін через вищезазначені обставини.
Австрійський уряд дотримувався дещо інших принципів у питаннях геральдики. Герб розглядався не лише як символ міста, а радше як історична спадщина, до якої належить ставитися з повагою і пошаною. На державному рівні цісарськими привілеями було затверджено кілька давніх гербів, наприклад Чернівців (1908). У гербовнику К.Лінда, виданому 1885 року, історичні герби практично не зазнали ніяких змін, за винятком однієї - усі герби були зображені на французькому щиті. Були також створені земельні фонди Австро-Угорщини, серед яких - герби Галичини й Буковини.
Своєрідною ілюстрацією до сказаного може бути вишукана геральдична композиція “Герби українських земель”. Свого часу мистецтвознавець, художник, геральдист М. Битинський створив низку проектів державних відзнак України. За вихідні правили конституційні тексти, розроблені у травні-жовтні 1920 року: «державним гербом Української Держави є тризуб золотої барви на синьому полі». За проектом державні установи мали використовувати три різні герби: великий, середній і малий (великий і середній включали герби міст та місцевостей України), а також три відповідні печатки. Така практика свого часу існувала в Російській імперії, з сучасних країн великі і малі герби мають Швеція, Латвія та інші.
На круглому диску, у центрі якого в колі могутня коронована постать київського князя Володимира. Він сидить на троні, тримаючи в лівій руці меч, а в правій хрест. Герби розташовані в такій послідовно¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
сті: 1) український національний герб-тризуб; 2) Київщина; 3) Чернігівщина; 4) Переяславщина; 5) Сіверщина; 6) Волинь; 7) Поділля; 8) Запоріжжя; 9) Таврія); 10) Одещина; 11) Херсонщина; 12) Крим; 13) Слобожанщина; 14) Холмщина; 15) Полісся; 16) Донеччина; 17) Кубань; 18) Закарпаття; 19) Буковина; 20) Белзщина; 21) Перемищина; 22) Галичина; 23) Львівщина.
Радянська доба в українській геральдиці не залишила після себе якихось вагомих здобутків, її символіка була далекою від науковості. Декретом 1917 року було відмінено всі стани й громадянські чини, а практика отримання містами офіційних гербів припинилася. Державні герби союзних республік мали в своїй основі єдиний сюжет з незначними характерними особливостями для кожної республіки. Спроби відродити інститут міського герба було розпочато на початку 1960-х років, проте у політичних і ідеологічних умовах, що склалися в ті часи, правила й закони геральдичного мистецтва при створенні міської символіки не бралися до уваги. Розробники нової радянської територіальної емблематики втілювали в життя принципово нові символи, які повинні були відобразити найзначніші аспекти тогочасного розвитку населеного пункту. Вони включали до себе зображення засобів праці, представників фауни й флори, радянських державних нагород, державної символіки СРСР тощо. Традиційна шаблонність - шестерні й колосок, червоні й лазурові кольори, - як ідеологічне, здебільшого некомпетентне, втручання до процесу створення гербів, призвело до повного нівелювання геральдичних знаків тієї доби і фактичне перетворення їх в агітаційну символіку.
17. Сучасні герби областей України
1991 року, після відновлення незалежності України, національна геральдика вийшла на якісно новий рівень. Сучасний її розвиток має дві тенденції. Перша - поновлення історичних гербів, притаманних місту з давніх часів; друга - створення нових символів, які відповідають вимогам геральдики й не несуть у собі ознаки старої ідеології. Багато новостворених гербів було розроблено з урахуванням класичних правил. Символіка областей, районів і міст України особливо активно створюється з появою у 1997 році Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Україна сьогодні поділяється на 25 адміністративних територій
- 24 області й Автономну республіку Крим. Спеціальний статус мають
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
2 міста - Київ і Севастополь. Межі між областями залишаються незмінними від 1959 року, коли Дрогобицьку область було приєднано до Львівської. Після розпаду СРСР і встановлення незалежної України розпочався процес формування символів адміністративних територій.
Першою власний герб затвердила Закарпатська область ще в грудні 1990 року. Тут варто нагадати, що Закарпаття, як новостворена з колишніх чотирьох комітатів угорського королівства адміністративна одиниця під назвою Підкарпатська Русь, увійшло в період між 1920 - 1940 роками до складу Чехословаччини й отримало новий земельний герб. Буковина та Бесарабія, які на той час знаходилися під румунською юрисдикцією, були розділені на 11 повітів. Всім повітам і населеним пунктам, які мали статус муніципій (міських комун), були надані герби, розроблені спеціальною комісією при Міністерстві внутрішніх справ Румунії й затверджені королівським декретом.
1992 року прийнято символи для Криму, який отримав статус автономної республіки. В обох цих випадках проблема символів була інспірована не розвитком місцевого самоврядування, а політичними причинами: місцева комуністична влада за вказівкою з Москви намагалася розпалити сепаратизм і перешкодити відновленню Української держави.
Сучасний Герб Республіки Крим затверджений 24 вересня 1992 року на IX сесії Верховної Ради Республіки Крим. Герб являє собою варязький щит, на якому в червоному полі зображений повернений вправо срібний грифон, що тримає в лапі розкриту раковину з блакитною (лазуровою) перлиною. Щит з обох боків підтримується двома білими мармуровими колонами. Навершям щита служить зображення золотого сонця, що сходить. Під щитом розташована синьо-біло- червона (кольорів Державного прапора Республіки Крим) девізна стрічка з написом російською мовою «Процветание в единстве».
Символіка герба така: варязький щит нагадує про те, що Крим віддавна знаходився на перетині найважливіших торгівельних шляхів, будучи одним з ключових ланцюгів знаменитого шляху з варяг в греки. Червоне поле щита говорить про героїчну, часто-густо драматичну історію півострова і людей, які там живуть. Грифон є одним з основних і найбільш вживаних символів, характерних для Північного Причорномор’я. Він відомий як «герб» Херсонеса і Пантикапея, його зображення зустрічаються на старовинних листах, печатях, ювелірних виробах і пряжках того часу. Крім того, грифону приписувались охоронні функції. Таким чином, у поєднанні з перлиною, що символізує Крим як унікальний куточок планети. Грифон читається як охоронець і захисник
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
молодої республіки. Лазуровий колір перлини уособлює єдність народів, культур, релігій Криму. Мармурові античні колони нагадують про найдавніші цивілізації на території півострова. Золоте сонце, що сходить, символізує відродження і розквіт. Девіз «Процветание в единстве» є основною ідеєю багатонаціональної Республіки Крим.
Прапор Республіки Крим у вигляді білого прямокутного полотнища з співвідношеннями сторін 1: 2. Вгорі проходить синя смуга, внизу - червона шириною в 1 / 6 від ширини прапора.
З 1990 року активно почали відновлювати й використовувати давні символи багатьох міст і містечок. Зокрема було прийнято на історичній основі герб міста Чернівці. А 1994 року затверджено герб Чернівецької області.
Рішення про символи ухвалювали місцеві ради, хоча чинним законодавством ні колишнього СРСР і УРСР, ні України це питання не визначалося. Проблема створення сучасних гербів і прапорів для областей, районів, міст, містечок і сіл неодноразово піднімалася під час проведення щорічних наукових конференцій Українського геральдичного товариства. Значно активізував процес розробки обласних символів закон України “Про місцеве самоврядування в Україні”, затверджений Верховною Радою України 21 травня 1997 року, у якому за пропозиціями Українського геральдичного товариства було внесено окремі статті про місцеві символи. Відповідно до статті 22 цього закону, передбачалося використання гербів, прапорів та інших символів для міст, селищ і сіл, а також адміністративних територій - областей і районів. Статті 26 і 43 визначали, що затверджують ці символи сесії місцевих рад. Протягом 1997-2003 років усі обласні ради затвердили герби і прапори областей. Виняток становить Закарпатська область, у якої прийнято тільки герб.
Дуже часто питання символів вирішувалося шляхом проведення конкурсів. У більшості випадків консультаційну і практичну допомогу надавало Українське геральдичне товариство. Воно напрацювало загальні рекомендації для створення цілісної системи територіальних і муніципальних гербів і прапорів в Україні. Скажімо, у них рекомендувалося всі прапори областей подавати на полотнищах зі співвідношенням ширини до довжини 2:3, як є в Державного прапора України. За пропозиціями УГТ кілька обласних рад внесли зміни у свої рішення і тепер використовують такі прапори.
2000 року указом Президента України було створено Комісію з геральдики і державних нагород при Президентові України. До її обов’язків входив контроль за створенням нових гербів, прапорів, емб¬
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
лем, відзнак (переважно для міністерств та інших урядових структур), а також державних нагород. Однак робота комісії велася тільки формально: засідання не проводилися, з окремих питань членам комісії надсилалися матеріали поштою. У більшості випадків висновки від імені комісії готували працівники Управління геральдики та державних нагород Адміністрації Президента України, хоча вони не мали на це ні юридичних повноважень, ні належної фахової підготовки. Тому дуже часто такі висновки (особливо з питань геральдики і вексилології) були некомпетентними (як це можна бачити на прикладах символів Миколаївської чи Житомирської областей). Зрештою, у справі символів областей законодавство визначає виключне право місцевих рад затверджувати герби і прапори, тому будь-яке рішення комісії може мати тільки рекомендаційний характер.
Комісія державних нагород та геральдики при Президентові України відновила свою роботу лише після президентських виборів 2004 року. 2009 року в мерії знову підняли питання про впорядкування символіки. Робоча група у складі якої історики і дослідники київської старовини Гліб Івакін, Олексій Сокирко, Валерій Томазов, Катерина Липа, Михайло Кальницький, відомі художники-графіки Василь Пере- вальський, Віталій Мітченко, Віталій Шостя, Андрій Чебикін і Олексій Руденко щоб запобігти розмов про ангажованість, працювала виключно на громадських засадах.
При розгляді нових гербів можна зробити висновок, що тільки п’ять областей (Донецька, Кіровоградська, Сумська, Тернопільська і Черкаська) мають зовсім нові герби без використання якихось давніх символів історичних територій чи міст. Шість областей затвердили герби тільки в щитах, усі інші використали позащитові елементи (вінки, картуші і т. п.). Дев’ять областей мають на прапорі зображення герба (у щиті): 4 (Запорізька, Сумська, Харківська, Черкаська) - герб на одноколірному полотнищі; 1 (Луганська) - герб і додаткові елементи на одноколірному полотнищі; 4 (Одеська, Рівненська, Хмельницька, Херсонська) - герб на фоні горизонтальних чи вертикальних смуг. 13 областей мають окремі фігури з герба: 2 (Дніпропетровська і Тернопільська) - повторюють гербовий малюнок, але без щита; 5 (Волинська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Київська, Чернігівська) - повторюють гербовий малюнок з додатковими кольоровими смугами чи елементами; 6 (Вінницька, Житомирська, Львівська, Миколаївська, Полтавська, Чернівецька) - мають зображення окремих фігур з герба. У двох регіонів (АР Крим, Донецька область) прапори пов’язані з гербом тільки кольорами.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Децентралізованість процесу розробки сучасних обласних символів негативно позначилася на їхній якості і виразності. Геральдично невдалим є герб Полтавської області, у гербі Тернопільської області були порушені норми колористики (срібні елементи на золотому полі), які вдалося виправити лише після втручання УГТ, у гербах Житомирської та Дніпропетровської областей неграмотно виконані позащитові елементи. Хоча в більшості випадків, коли конкурси чи розробки символів велися під фаховим контролем УГТ, вдалося опрацювати цікаві та виразні символи. Якщо поглянути на мапу України зразка 2005 року, надруковану в Києві державним підприємством “Картографія”, де представлені герби і прапори міст Києва, Севастополя та областей України, впадає в очі розмаїття стильових рішень і відсутність уніфікації.
Герб Волині приваблює своєю лаконічністю й виразністю. Перша наукова праця, присвячена цьому гербу, належить доктору В. Се- нютовичу-Бережному. Вчений висловив думку, що Волинь мала свій герб у першій половині XIV століття і що він класичний за своєю простотою, має дуже глибоку та гарну символіку.
У щиті із заокругленою нижньою частиною на червоному полі білий (срібний) хрест. Хрест, поширений у геральдиці, є символом життя, а також символізує християнство та оборону віри Христової. Червона барва означає хоробрість, мужність, безстрашність, любов людини до свого Творця, готовність віддати життя за Бога і батьківщину. Біла - чистоту і непорочність. Давнє походження герба підтверджено печатками на документах литовських князів XIV-XVI століть. Хрест (звичайний рівнораменний і його модифікації) займає різні положення, що свідчить про зміну статусу Волині у відносинах з Великим князівством Литовським. Найдавніше кольорове зображення герба Волині збереглося в Арсенальному списку (Париж) геральдичної праці польського історика XV століття Яна Длугоша. Імовірно, герб Волині витворився із зображення на хоругві одного з волинських князів, яке зафіксоване на цеглині XIII століття з монастиря Апостолів у Володимирі (XIII—XVIII ст.). Належність Волині до складу Речі Посполитої, після 1569 року, у геральдиці була відзначена накладанням щитка з гербом Польщі на Волинський хрест. Такий варіант герба майже не вживався. Переважно використовувався герб без орла.
Після поділів Польщі наприкінці XVIII ст. в Російській імперії було утворено Волинське намісництво з центром у Новограді- Волинському, герб якого був затверджений 22 січня 1796 року На золотому тлі французького щита зображувався червоний хрест, який став гербом міста, котрий розміщувався на грудях двоголового царського
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
орла, розташованого теж на золотому полі щита. Багато міст Волинського намісництва мали потім і своїх гербах у верхній частині цей знак, який вказував на приналежність міста до регіону і на владу Російської імперії. До таких населених пунктів належали Житомир, Ізяслав (Заслав), Овруч, Острог, Радомишль, Рівне, Дубровиця, Лабунь, Чуднів, хоча потім вони могли бути у складі іншої адміністративно- територіальної одиниці.
З утворенням 12 грудня 1796 року Волинської губернії до неї були включені землі колишнього Київського воєводства, південна частина Полісся по правому березі річки Прип’ять та Волинське воєводство. Центром губернії стало місто Житомир, яке мало свій герб.
1856 року затверджено герб Волинської губернії - білий (срібний) хрест на червоному полі. Він відтворював давні традиції земельної символіки, але мав ознаки приналежності до Росії. В середині червленого поля французького щита, який став за новими правилами основою всіх гербів Росії, розміщувався срібний хрест. Щит увінчувала царська корона і охоплював вінок золотого дубового листя, переплетений Андріївською стрічкою. Волинська губернія та її герб символізували і визначили нове поняття «Волинь», яке стосувалось часів Російської імперії.
У період II Речі Посполитої (1921-1939) герб Волині застосовувався на емблемах державних установ та інституцій, які входили до складу Польщі. У радянський період не було виготовлено земельних або обласних гербів у новому адміністративно-територіальному поділі, а старі символи з певних ідеологічних міркувань не використовувалися.
29 червня 1999 року було оголошено конкурс зі створення проектів символіки Донецької області. Надійшло на розгляд 150 робіт від 99 авторів. 17 серпня цього самого року на сесії обласної ради було затверджено перший варіант герба Донецької області. Проте в ньому було допущено ряд геральдичних помилок і тому його було перероблено. На відміну від більшості гербів, які за рекомендацією Українського геральдичного товариства мають іспанські щити, тут було обрано французький. Пальма Мерцалова змальована блакитним кольором, тоді як вона викута з чорного металу та повинна символізувати чорну металургію й вугільну промисловість - отже, і змальовувати її потрібно чорним кольором. Корона, що вінчає щит, змальована прямою, тоді як у слов’янській геральдичній традиції прийнято змальовувати вигнуті вгору корони. Щит облямували зелені гілки дуба, що в геральдиці символізує молодість, недосконалість і невпевненість, тоді як краще було зробити їх золотими, що символізує багатство, могутність і достаток.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Також гілки дуба не огорнуті стрічкою, яка є відмінністю герба обласного центру від звичайного міського. На стрічці написаний російською мовою девіз “Возможность доказана делом”, хоча девізи використовуються в особистих гербах і не характерні для територіальних гербів, а якщо використовуються, то пишуться латиною.
Згодом було створено еталонний герб, у якому були виправлені геральдичні помилки. Оновлений герб розміщено в напівкруглому щиті, на золотому полі якого розташована пальма Мерцалова чорного кольору, що зростає з краю такого самого кольору. Вона символізує промисловий потенціал Донецької області і пальму першості цього регіону в промисловості. Чорний край символізує кам’яне вугілля. Золото щита означає багатство, могутність і достаток. Щит оточено золотими гілками дуба з плодами, які перетнуті блакитною стрічкою. У нижній частині стрічки - напис золотими літерами “Донецька область”. Щит увінчаний комунальною короною у вигляді золотого листя клена на срібно-золотому обручі, яка разом з гілками є ознакою територіального ділення з обласним значенням. Проте це не справило на чиновників належного значення. Тому залишається додати, що на вищезгаданій мапі України відтворено старий варіант.
Київщина має давню історію, а сучасна Київська область відзначила своє 80-ліття. Нині до складу Київської області входять 22 райони - Баришівський, Білоцерківський, Богуславський, Бориспільський, Бородянський, Броварський, Васильківський, Вишгородський, Володарський, Згурівський, Іванківський, Кагарлицький, Києво- Святошинський, Макарівський, Миронівський, Обухівський, Переяс- лав-Хмельницький, Поліський, Рокитнянський, Ставищанський, Тара- щанський, Тетіївський, Фастівський, Яготинський та 8 міст обласного підпорядкування - Березань, Біла Церква, Бориспіль, Ірпінь, Переяс- лав-Хмельницький, Ржищів, Славутич, Фастів. Свої герби мають районні центри та міста.
Київська область має герб, прапор і гімн. Герб області прийнятий
2 лютого 1999 року сесією Київської обласної ради. Головним елементом герба Київської області є зображення святого Юрія Змієборця (Георгія Побідоносця). Ця гербова фігура розташована на синьо-зеленому полі щита, який увінчаний золотою князівською діадемою. Святий Юрій - Георгій на білому коні, в золотому обладунку та шоломі, пурпуровому плащі та із списом в руках. Навколо голови святого - німб. Святий вражає списом повергнутого змія із складеними крилами. Внизу щит, прикрашений двома дубовими гілками із зеленим листям та коричневими жолудями, а також шістьма колосками пшениці.
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
Діадема має 9 сегментів. У центральному сегменті діадеми розміщується зображення постаті Христа-Спасителя. У сегментах праворуч від нього - зображення святого князя Володимира, за ним - князя Ярослава Мудрого. У сегментах ліворуч від Христа-Спасителя - зображення святої княгині Ольги, за нею - Анни Ярославівни. Останні сегменти прикрашені стилізованим орнаментом.
Символіка районних центрів Київщини відображає багате історичне минуле. Герб Баришівського району містить срібний храм і золотий сніп. Селище міського типу Баришівка у XVII - XVIII ст. машо своїм гербом зображення св. Софії. Білоцерківський район у гербі має зображення золотого лука із трьома стрілами та золотого колосу у вигляді рогу достатку. Такий же золотий лук із трьома стрілами на червоному полі був гербом міста Білі Церква у XVIII ст., таким він відновлений й у наш час.
Герб Богуславського району відтворює елементи міського прапора Богуслава XVII ст. - три скелі на березі блакитної ріки. Герб обрамлений віночком із колосся та листя із білою стрічкою. Сучасний герб Бориспільського району також обрамлений віночком з колосків, хвойних і дубових гілок, а герб міста Бориспіль несе зображення літака як символ повітряних воріт столиці України. Герби Бородянського, Броварського, Володарського, Іванківського, Кагарлицького, Макарів- ського, Переяслав-Хмельницького, Поліського, Ставищенського, Теті- ївського та Яготинського районів оздоблені вінками, що символізують лісове багатство регіону. Герб Васильківського району відтворює гербову фігуру з герба міста Васильків (золота церква) та хліборобську і козацьку емблеми. В гербах Згурівського, Кагарлицького, Макарівсь- кого, Ставищенського, Тетіївського та Яготинського районів відображена символіка козацької доби, а в гербах Рокитнянського району та міста Фастів відображені символи, що своїм корінням сягають часів Київської Русі.
Дванадцять променів Сонця і колесо в гербі Обухова - це давні дохристиянські символи ери Сварога і Дажбога. Чорний орел в гербі Таращанського району відтворює центральну фігуру герба Таращі XIX -XX ст.
До складу Полтавської області входять 25 районів - Великоба- гачанський, Гадяцький, Глобинський Гребінківський, Диканський, Зі- ньківський, Карлівський, Кобеляцький, Козельщинський, Котелевсь- кий, Кременчуцький, Лохвицький, Лубенський, Машівський, Миргородський, Новосанжарський, Оржицький, Пирятинський, Полтавський,
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Решетилівський, Семенівський, Хорольський, Чорнухинський, Чугуївський, Шишацький та 5 міст обласного підпорядкування - Полтава, Кременчук, Комсомольськ, Лубни, Миргород. Більшість з них мають герби, а деякі ще й прапори.
Полтавська область має герб, прапор, гімн. Герб області прийнятий ЗО січня 1998 року XIII сесією Полтавської обласної ради 22 скликання, автором герба є Євген Ширай:
«У малиновому полі зображено лук зі стрілою та зірки - елементи, які входять до гербів міст Полтава та Пирятин. Вказують на історичну роль краю в обороні рідних земель, а також на місто Полтава як адміністративний центр області.
У малиновому полі зображено міські ворота з трьома баштами та флагштоками - елемент найстарішого з гербів, основний елемент герба міста Лохвиця. Вказує на міцність, могутність, недоторканість краю, козацькі традиції.
У синьому полі зображено козацький хрест - символ на історичних прапорах Полтавського полку та елемент гербів міст Миргород та Зіньків.
У жовтому полі зображено підкову - поширений елемент родових гербів Малоросії- символ щастя, добра, любові, злагоди.
У жовтому полі зображено серце - елемент гербів гетьмана П. Полуботка, В. Кочубея, поширений елемент гербів Малоросії. Символізує Полтавщину як серце України, її величність, духовність, землю, що дала життя видатним діячам світового значення.
У синьому полі зображено сніп, який уособлює природне багатство, родючість землі, працьовитість її мешканців, національні традиції краю.
Горизонтально розміщена хвиля -елемент гербів міст Комсомольськ та Кременчук. Символізує багатство водних просторів області.
Корона - символ могутності, стійкості, величі й слави.
Символіка кольорів:
Малиновий - найбільш поширений колір козацьких прапорів. Символізує могутність, хоробрість, успіх, єдність.
Синій - боротьба за свободу. Надія.
Жовтий - сонце. Світло добробут, доброта, праця, гідність.
У великому гербі вінок із гілок калини, обвитий стрічкою жов- то-блакитного кольору, що підкреслює безпосередню належність до держави «Україна». Вінчає герб стилізоване зображення стіни фортеці у вигляді корони та напис «Полтавщина».
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
Полтавщина з часів Богдана Хмельницького була одним з головних регіонів Лівобережжя, звідки черпалися людські резерви йшло постачання продовольством і порохом для козаків славетного гетьмана. Саме на Полтавщині після 1648 року було створено 7 військово- адміністративних одиниць - полків: Переяславський, Іркліївський, Прилуцький, Лубенський, Миргородський, Гадяцький, Полтавський. Саме тому в сучасній символіці районів області козацькі та селянські емблеми - шаблі, рушниці, булави, пірначі, підкови, козацькі хрести та сільськогосподарська атрибутика. Герби Великобагачанського, Гло- бинського, Гребінківського, Диканського, Карлівського, Кобеляцького, Козельщинського, Котелевського, Кременчуцького, Лубенський, Ма- шівського, Миргородського, Новосанжарського, Оржицького, Пиря- тинського, Решетилівського, Семенівського, Хорольського, Чорнухин- ського, Чугуївського районів мають саме такі емблеми - з козаччини і селянства. Промислова сучасність додала символи нафтогазового багатства краю. Це герби Диканського, Карлівського, Котелевського, Ло- хвицького, Машівського та Шишацького районів.
Деякі райони відтворили історичні герби своїх райцентрів або їхні елементи. В гербі Гадяцького району зображений архангел Миха- їл, який вражає списом диявола. Котелевський та Хорольський райони мають герби, які повністю тотожні із гербами сотенних міст (XVII - XX ст.), Кобеляки та Хорол, відповідно, за винятком обрамлення. В нижній частині герба Лохвицького району відтворена гербова фігура старовинного герба міста Лохвиця (XVII - XX ст.) - міські ворота із трьома шпилястими вежами під синіми флюгерами. Центральний щиток герба Лубенського району несе зображення герба полкового міста Лубни (XVII - XX ст.). На козацький хрест в гербі Пирятинського району накладений золотий лук з герба сотенного міста Пирятин.
18. Особливості міської геральдики
За розмаїттям своєї символіки міська геральдика не поступається геральдиці родовій чи регіональній. Складні й неоднозначні повороти історії нашого народу, розмаїття його культури й побуту, багатство природи й господарства - усе це залишило відбиток у тематиці давніх і сучасних гербів міст і містечок нашої країни.
Своєрідною енциклопедією минулого українських міст і містечок стало видання Володимира Панченка «Міські та містечкові герби України». В ньому зібрано й систематизовано значний матеріал з істо¬
Нестеренко П. В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
рії символіки 465 міст і містечок України. За кожним із них велика історія великої української нації, розшматованої, розділеної але перейнятої єдиним творчим духом. Серед представлених тут гербів можна побачити й ті, які зменшилися до рівня селищ і сіл, але позаду яких велика драматична історія. Автор, на основі вивчення літературних або архівних джерел, передає сучасний і колишній адміністративний статус населеного пункту. Розкрито головні моменти й віхи виникнення міської геральдики в Україні, аналізуються основні етапи її розвитку. Підкреслено зв'язок з основними закономірностями суспільно розвитку українських міст, із головними засадами національного світогляду, формування нових мистецьких стилів у національній культурі тощо. Значну увагу приділено зв’язкам міської геральдики з традиціями міського самоврядування в Україні, зокрема магдебурзьким правом та козацьким адміністративним устроєм. Представлений значний відрізок часу - від доби княжих Київської та Галицько-Волинської держав й до нашого часу.
Про важливе місце геральдики, зокрема в історичному краєзнавстві свідчить те, що наприкінці XVIII ст. в історико-статистичних описах українських губерній та намісництв кожен нарис, присвячений якомусь місту, не обходився без докладних відомостей про герб цього міста, його виникнення та символічне значення. Ця характерна традиція відроджується й нині.
Варто зазначити, що значну частину гербів XVII - XVIII ст., відомих лише з місцевих печаток, до того ж не завжди досконалих за рівнем їхнього виконання, а також відомих лише за словесними описами, було реконструйовано. Подібними шляхами йшли й польські та чеські дослідники. Уніфіковано також і форми щитів. Для гербів ранньогера- льдичного періоду (до останньої чверті XVIII ст.) використано німецьку (барокову) форму щита (як найпоширенішу для цієї доби), а для гербів пізньогеральдичного періоду (кінець XVIII - початок XX ст.) - французьку (класичну).
Найпоширеніші схеми поділу міської геральдики на групи за її сюжетними й тематичними ознаками: 1) герби із зображеннями архітектурних споруд; 2) герби з патронатною та релігійною символікою; 3) герби з “промовистою” символікою; 4) герби, у яких використано мотиви родової символіки власників чи добродійників міст; 5) герби, що відображають заняття мешканців міста або природу його околиць.
Зображення різних міських укріплень, веж, замків, брам, храмів в українській міській геральдиці є чи не найулюбленішою алегорією
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
укріпленого міста. Крім хрестоматійного Львова, їх бачимо в гербах Белза, Богородчан, Брацлава, Городка, Гусятина, Довгого, Житомира, Заслава, Звенигородки, Корсуня, Лохвиці, Наварії, Остра, Перекопа, Рави-Руської, Скали-Подільської, Снятина, Сокаля, Станіславова, Хотина, Хуста, Щирця, Ялівця, створених протягом періоду - від XV аж до середини XIX століття. Місто Рава-Руська Жовківського району Львівської області, наприклад, відоме досить давно - з 1455 року, у XIX столітті було повітовим містом Королівства Галичини; має герб, відомий з XVII століття, пізніше підтверджений. 2005 року місто святкувало 550-річчя з часу свого заснування. Як і раніше, у міському гербі постає на французькому щиті, на блакитному тлі, замок із трьома вежами та відчиненою золотою брамою, що має вгорі ґрати.
Популярними в міських гербах були також зображення християнських храмів (церков, каплиць), які часто мали певного реального прототипу. Іноді (наприклад у гербі Більче-Золотого на Тернопільщині) поряд із зображенням храму вміщено образ святого. Проте часто громада міста обирала своїм покровителем певного святого чи то від наявності в місті храму в ім’я святого, чи як свідчення пошани міщан до монарха чи власника міста, який дав міській громаді певні права або привілеї і заступником якого вважався цей святий. До них належать відзнаки колишніх княжих столиць Києва та Володимира- Волинського, які мають династичне походження. Зображення святих архангела Михаїла та Юрія Звитяжця відомі ще з князівських печаток. Зображення святих постають у деяких міських гербах польсько- литовської доби. Так, святий Флоріан у гербі Царгорода нагадує про колишнього власника міста з родини Замойських - Флоріана Шарого, Святого Миколая в гербі Устя-Зеленого - про власника містечка Миколу Мілецького, Святий Марко в гербі Варяжа - так само про власника містечка Марка Матчинського. Іншим прикладом слугує увічнення в гербі року пам’яті певного святого - герб містечка Завалова 1729 року. Саме цього року римсько-католицька церква канонізувала християнського патрона Чехії - преподобного мученика святого Яна Непомуцького. Святий Іоанн Предтеча був патроном костьолу в Берестечку, тому й був зображений на гербі з хрестом у лівиці. Після 1795 року цей герб уже не вживався. Іноді замість зображення святого охоронця передавали лише його іконографічні атрибути: ключ Святого апостола Петра, лілію Святого Йосифа, митру й жезли Святого Миколая, зрозуміло, у гербі Миколаєва тощо. Дуже поширений у геральдиці хрест теж мав своє застосування. Православні форми хреста (візантійська, слов’янська) виступали най¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
частіше у відзнаках причорноморських і приазовських міст, що мало символізувати проникнення християнства до Київської держави через посередництво Візантії (герби Сімферополя, Херсона) або поселення в цих землях православних вихідців із мусульманських держав (герби Маріуполя, Мелітополя). У західноукраїнських міських гербах такі хрести вказували на те, що місцева громада сповідує греко-католицьку віру (наприклад у гербі Білобожниці 1909 p.).
У часи Гетьманщини лицарський хрест виступав як символ воїнської мужності й боротьби за християнську віру. Іноді він поставав у сполученні з півмісяцем як алегорія перемоги козацтва над турецько- татарськими загарбниками (герби Борзни, Бубнова, Зінькова, Келеберди, Китайгорода, Конотопа, Носівки, Решетилівки, Салтикової Дівиці, Шишаків, Яблуневого, Ямполя). Місто Старий Самбір на Львівщині відоме досить давно - з 1241 року, у XIX столітті було повітовим містом Королівства Галичини; має герб, відомий з 1553 року та підтверджений 24 травня 1794 року, а 2003 року відзначало 450-річчя з часу надання йому магдебурзького права. Сучасний герб міста має в основі, як і в минулі часи, на блакитному тлі французького щита золотий двораменний хрест без правої частини нижнього рамена, поставлений на півмісяці, оберненому рогами догори. Є й доповнення: щит прикрашає міська корона з п’ятьма зубцями (для міст з 50-тисячним населенням) і стрічка з двома перехрещеними за щитом ключами.
Поширені були й такі абстрактно-релігійні емблеми, як серце (символ любові до Бога, страждання в ім’я віри). Батурин, селище міського типу на Чернігівщині, користувався гербом, відомим з печатки 1717 року. У його щиті був зображений обернений рогами догори півмісяць, над яким лицарський хрест, а над ним шестикутна зірка. Нині візитною карткою Батурина, повністю занедбаного в радянські часи, є відреставрований палац Кирила Розумовського (архітектор Ч. Камерон) і культурний заповідник “Гетьманська столиця”. Змінився й герб. На червленому щиті золоте серце з хрестом у середині, за ним синій прапор, а з боків давні символи - зірка й півмісяць.
Однією з найдавніший і найцікавіших груп міської тематики є “промовисті” герби. Спочатку на печатках, а потім на гербах пізнаємо “промовистий” символ лева. Не менш лаконічною символікою (оленячий ріг, біля якого літера “R”) користувався Рогатин. Загалом за часів польсько-литовського панування “промовисті” символи вживали у своїх гербах такі українські міста: Бібрка (бобер), Галич (галка), Гусятин (три дикі гуски), Кам’янка-Струмилова (три коштовні камені), Козелець (козел), Короп (риба короп), Підкамінь (скелі), Свинюхи (кабан),
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
Сокаль, Соколів (сокіл), Судова Вишня (вишневе дерево). На Гетьманщині XVII-XVIII століть виразні символи чітко відтворюють назви сотенних містечок: Нових Млинів 1705 року (млинове жорно), Воронежа 1750 року (ворон), Сосниці 1759 року (сосна), Березни 1767 року (береза). Пізніше у землях Наддніпрянщини продовжиться традиція: Вовчанськ (вовк), Дубно (дубові листки), Ізюм (три грона винограду), Ковель (підкова), Лебедин (лебідь), Маяків (два маяки), Оріхов (два ліщинові горіхи), Сум (три торбини) і ще багато інших.
Міста, особливо часів доби польсько-литовського панування, використовували у своїх гербах із “промовистою” метою сиглі - ініціали своїх назв. Так, у гербі Калуша зустрічаємо сигль “К”, гербах Рогатина та Романівки - “R”, у гербах Снятина, Стоянова, Щирця - “S”. Якщо назва міста складалася з двох слів, сигль також був подвійним: “W. М.” у гербі Мізоча (Великого Мізоча), “S. N.” гербі Сможа-Нижнього.
За часів польсько-литовського панування герб власника міст і містечок виступав у гербі підвладного йому міста в різних варіантах:
1) у незмінному вигляді;
2) у сполученні з традиційними символами міста (фортецею, вежею тощо);
3) у сполученні з образом святого покровителя міста;
4) у сполученні з територіальною емблемою краю,
5) у сполученні з родовим гербом давнішого власника міста.
У незмінному вигляді шляхетські герби виступали у відзнаках таких міст: Боремеля (герб роду Чацьких), Бродів, Бучача, Делятина, Кристинополя, Лежнєва, Пробіжної, Соколівки, Тартакова, Товстого, Яблунева (герб роду Потоцьких), Вижви (герб роду Лосятинських), Войнилова (герб роду Гедзінських), Гранова (герб роду Сєнявських), Добромиля, Фельштина (герб роду Гербуртів), Журавного (герб роду Жебровських), Зборова, Золочева (герб роду Собєських), Кіблича (герб роду Боришовських), Корниці, Славути (герб роду Сангушків), Корос- тишева (герб роду Олізарів), Кудринців (герб роду Козлів), Магерова (герб роду Магерів), Мацієва (герб роду Вишневецьких) і багато інших.
Іноді поряд з гербом власника міста додавався елемент герба держави або адміністративного регіону, до яких належало місто. Це зображення польського срібного орла, золотого лева, галки й трьох корон (герб Галицького намісництва). При зміні власників міста змінювалися або поєднувалися герби різних власників. Іноді замість родинних емблем містилися їхні вензелі. Наприклад, на гербі Пістиня - вензель графа Юзефа Понінського, а Сміли - Ксаверія Любомирського.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Дуже поширені були зображення, що відтворювали заняття мешканців міст і природу їхніх околиць. Почесне місце серед них посідали герби з військовою символікою: рука з мечем, лук зі стрілою, три стріли, три гвинтівки або поєднання шаблі зі стрілою чи шаблі зі списом тощо. Серед промислів найчастіше поширеними були: солеваріння, садівництво, хліборобство й торгівля хлібом, а також інвентар - плуг, коси, вила, граблі, серпи тощо.
Деякі герби розповідають про легендарні події, пов’язані із заснуванням міста або його минулим. Наприклад, герб Овідіополя завдячує своєю символікою римському поету Овідію, якого було депортовано до римської колонії Томи імператором Августом у 8-му році по Христі. Не менш показовий і герб Радомишля 1796 року з малюнком трьох голубів, що несуть у дзьобах вогонь (за літописними переказами про помсту княгині Ольги древлянам).
У наш час символіка регіонів та населених пунктів України активно створюється після набрання чинності у 1997 році Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», яким передбачено право територіальних громад сіл, селищ, міст, районів, областей мати власну символіку - герби, прапори, гімни. Інтерес до цього питання підтверджується появою за роки незалежності книг з історії української геральдики та вексилології та теорії прапоро-гербознавства - «Міська геральдик Поділля» (Ю. Савчук, 1995 p.), «Герби міст України [XIV - І пол. XX ст.] » (Гречило А., Савчук Ю., Сварник І., 2001), «Міська геральдика Тернопільщини» (Клименко О., Хаварівський Б., 2003 p.), «Вексиллология. Рассказы о флагах, знаменах, хоругвях» (Болгов В. В., Чепак В. П., Чепак Г. Д., 2005 г.), «Геральдика. Рассказы о гербах, эмь- лемах, символах» (Болгов В. В., Чепак В. П., Чепак Г. Д., 2005 г.).
Останнім часом опубліковані видання, які присвячені символіці територіальних громад, наприклад, як альбоми «Символіка Броварщи- ни. Історія. Герби. Прапори» (2001 p.), «Символіка Кіровоградщини» (Кривенко В., Шляховий K., 2002 р.) «Герби та прапори міст і сіл Рівненської області» (Гречило А. Б., Терлецький Ю. П., 2002 p.), «Символіка адміністративних районів та міст обласного значення Кіровоградщини» (Кривенко В., Сибірцев В., 2004 p.), «Геральдика Хмельниччини» (Напиткін В. М., 2005 p.), «Міста та села України. Київщина. Броварський район» (Болгов В. В., Болгов І. В., 2006 p.), «Хто є хто на Лу- ганщині. Луганське земляцтво в Києві» (Болгов В. В., Болгов І. В., 2006 p.), «Хто є хто на Харківщині. Видатні земляки» (Болгов В. В., Болгов
І. В., 2006 p.). Ці видання або цілком присвячені гербам та прапорам територіальних громад, або в книгах публікуються такі символи.
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
Внесок у герботворення зробили Українське наукове товариство краєзнавства, геральдики та фалеристики і Українська академія геральдики, товарного знаку та логотипу (м. Київ), які спільно розробили герб і прапор Бериславського району Херсонської області, герб і прапор міста Коростень Житомирської області та інші символи. Українське наукове товариство краєзнавства, геральдики та фалеристики запропонувало нові малюнки геральдичних корон, які увінчують герби адміністративних обласних центрів, міст і селищ України, що знайшли своє відображення у наведених вище розробках.
Як відомо, герб територіальної громади - це символічне зображення, яке відображає історичні, культурні, соціально-економічні та інші місцеві особливості та традиції. На сьогодні ще багато населених пунктів України не мають власної символіки, до таких донедавна належав і Макарівський район Київської області. Тепер кожен населений пункт на його території отримав власний герб і прапор. Це сталося завдяки небайдужій до своєї малої батьківщини людини - Анатолія Марчука, який створив біля 50 гербів та прапорів селищ та сіл свого району. Його геральдичні та вексилологічні розробки представлені у виданні «Символіка Макарівщини» (2008 p.). Під час пошуків, все, що вдалося знайти досліднику - це родинні герби шляхти, яка панувала на цій території: князів Шуйських, Макаревичів, Харлінських, Тишкеви- чів, Шимановських, Тупталів, Кржижанівських, Бетулінських та інших. Отож довелося почати з чистого аркуша. Та наполеглива співпраця з селищними та сільськими головами, краєзнавцями все ж увінчалася успіхом. Серед сіл району була й рідна Козичанка, яка стала першим населеним пунктом у районі, символіку якої, за сприянням Анатолія Марчука, було встановлено 2005 року при в’їзді в село.
Ось як трактується герб села Козичанка Макарівського району Київської області: щит прямокутний зверху та заокруглений знизу, перетятий горизонтально срібною опуклої форми смугою, що символізує козичанські кургани та пагорби. Співвідношення пропорцій висоти до ширини щита 8:7.
У верхній частині щита, на синьому полі, зображена золота Рздв’яна Зірка. Вона є символом Різдва Христового - свята сільського Храму, традиція якого збереглася донині (Церква Різдва Христового була в Козичанці з 1780 по 1949 рік).
У нижній частині щита на зеленому полі у центрі зверху зображені срібна квітка глоду, під нею - дві срібні голови кіз, що розташовані симетрично одна проти одної. Установлено, що назва «Козичанка»
- давній антропонім, походить від прізвиська «Козій», який, згідно ле¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
генди, був засновником села. Також коза є атрибутом різдвяного святкового вертепного дійства. Глід є типовою рослиною козичанських чагарів, в яких колись взяло свій початок село.
Синій колір символізує небо, велич і красу. Зелений - достаток і надію на світле майбутнє. Золотий - знатність. Багатство та силу. Срібний - символ чистоти і світла.
Прапор Козичанки має співвідношення пропорцій 2:3, розділений на дві рівні частини білою смугою. Зверху - синій колір, знизу - зелений. На тло прапора може накладатися щит герба.
Значно масштабніше виглядає герб Макарівського району. В центрі його композиції розташований прямокутний зверху та заокруглений внизу щит. Співвідношення висоти до ширини щита 8 : 7. Щит перетятий на дві рівні частини синьою хвилястою смугою.
У верхній частині щита на зеленому полі зображена розкрита срібна книга, на тло якої накладено православний хрест. Макарівщина
- батьківщина видатного духовного діяча XVII - XVIII ст. Дмитрія Ростовського, автора 12 томів «Житіє Святих». Зображення книги означає відродження духовності та давніх освітянських традицій.
У нижній частині щита на золотому полі зображено оборонну стіну, яка символізує захисне значення району в далекому минулому.
Над оборонною стіною зображений натягнутий лук зі стрілою та з накладеними перехрещеними шаблями. В XVI - XVIII ст. територія району стала ареною національно-визвольної боротьби.
Герб обрамлює вінок: з лівого боку соснові гілки, з правого - дубові гілки зеленого кольору, які уособлюють основні види рослинності краю. Вінок завершується зображенням колосся пшениці золотого кольору, яка символізує сільськогосподарське виробництво району. Вінок перев’язаний знизу синьою стрічкою.
Територія району розташована в межах природних зон Полісся (зелений колір) та лісостепу (золотий колір). По північній і південній стороні території району проходять річки Здвиж та Ірпінь, які символізує синя хвиляста смуга.
Зелений колір уособлює вірність, чесність, свободу. Золотий - знатність, багатство і силу. Синій - велич і красу. Срібний - чистоту та мудрість.
Прапор Макарівського району має співвідношення 2 : 3, він розділений на дві рівні частини синьою смугою. Зверху - зелений колір знизу - золотий. На тло прапора може накладатися щит герба.
Як бачимо, геральдика українських міст і містечок яскраво ілюструє наше історичне минуле, правдиво відтворює як урочисті, так і сумні сторінки історії.
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
19. Геральдика Києва у часовому просторі
Історія Києва налічує понад п'ятнадцять століть, але точний час заснування міста невідомий. Він загубився десь у літописах минувшини київської землі. До нащадків дійшла лише красива легенда з «Повісті временних літ», записана Нестором Літописцем у XII столітті. З «Повісті...» відомо, що у давнину на землі руській жили три брати: Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь. Кий заснував поселення на горі Боричів тік, Щек - на горі, що на його честь нині зветься Щековицею, Хорив же займав третю гору - Хоривицю. Гори ці були оточені лісом і великим бором - з одного боку, та могутнім Дніпром - з іншого. Згодом брати об’єднали поселення та побудували на честь старшого брата місто, яке так і назвали - Київ, а річку, що пронизувала місто - Либідь.
Історики досі сперечаються щодо правдивості цього переказу, але всі вони одностайні в тому, що Київ було засновано на межі IV - V століть, тож умовною датою його народження вважають 482 рік. 2012 року керівництво міста навіть випустило ювілейну медаль до його 1530-річчя.
Паралельно зі зміцненням позицій міст у соціально-політичній системі середньовічної Європи відбувалося й їхнє ствердження в куль- турно-символічному просторі: подібно монархам, аристократії й церкві, міські корпорації виробляють всі необхідні атрибути статусності - герб, прапор, печатку. Зображення герба розміщували на ратуші, в’їзді до міста, на магістратських хоругвах і печатках. Привілеї на магдебурзьке право узаконювали вже існуючу символіку міста. Подібне відбулося і в Києві. Отримання Києвом права на самоуправління більшість дослідників відносять до кінця XV ст. Цю подію пов’язують з іменем великого князя Олександра Ягеллона, в часи правління якого (1492 - 1506) чимало міст Литовсько-Руської держави отримало різноманітні привілеї, у тому числі й на самоуправління на основі магдебурзького або хелминського права.
До найдавніших належать зображення герба Києва в рукописному «Гербовнику» Конрада Грюненберга, датованому приблизно 1480-м роком, та нещодавно привезеному до Києва на Міжнародну виставку «Реліквії старого київського самоврядування» «Гербовнику Георгія Ортенбер- га» 1602 - 1604 pp., з Баварської державної бібліотеки. В останньому біля 2000 виконаних на високому художньому рівні рисунків гербів держав і правителів, титулованої аристократії і лицарства, церковних ієрархів і міст всіх країн Європи, а також значна кількість так званих апокрифічних
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
гербів різноманітних легендарних і героїв і правителів країн Старого світу періоду Античності й Середньовіччя.
Саме до групи апокрифічних гербів правителів, які підпорядковувались великому монгольському хану, входить герб, який за своєю іконографією нагадує зображення на древніх київських міських печатках кінця XV - XVI ст.: на синьому тлі дві руки в червоному одязі, що натягують золотий лук з золото стрілою. Є й напис, який вказує на приналежність герба не місту, а «королю Русі» як одному з васалів великого хана. Під королем, цілком ймовірно, мався на увазі один з київських великих князів Олелько Володимирович (роки княжіння 1400 - 1454) або його син Семен Олелькович (1454 - 1470).
Визначення «короля Русі» як одного з васалів великого хана могло бути відображення колишнього литовсько-ординського кондомініуму над Київським князівством середини XIV ст. і претензіями золото- ординських і кримських ханів на верховну владу над окремими українськими землями, в тому числі й над Київською у XV ст.
Таким чином є підстави стверджувати про наявність у Києва певних елементів міського самоуправління (наприклад міської общини на чолі з війтом) ще до 1480 року, тобто за два десятиліття до отримання грамоти на самоуправління на основі магдебурзького права в 1498 році.
До цього періоду відносяться й самі ранні відомості про функціонування київської міської печаті. Сьогодні маємо не лише відбитки печатей, а й матриці печаток міста Києва, датовані першою половиною XVI і кінцем XVII століття. Обидві печатки належать до сфрагістичної колекції приватного музею Шереметьєвих у Києві. Використання першої київської міської печатки 1500 року продовжувалося весь річпос- политський період (1569 - 1648) і навіть в перші роки після початку Визвольної війни. Паралельно з нею використовувався й ряд інших печаток із зображенням герба у вигляді двох рук, що виходять із хмари зі стрілою в готичному щиті. Зображення супроводжує напис латиною по колу: «печать столичного міста Київської землі». Ця печатка мала невеличкий розмір - 22 мм. Матриця великої печаті, яка вдвічі перевищує розмір малої печаті і складає 41 мм, нині зберігається в Музеї Шереметьєвих.
Ще одну пару, що складається з великої і малої магістратських печатей, міська община використовувала в першій половині XVII ст. В обох випадках зображення герба в полі печаті дещо відрізнялося від геральдичних сюжетів кінця XV - XVI ст. Так, на малій печаті діамет¬
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
ром ЗО мм, яка використовувалася з 1620 по 1649 роки, в ренесансному щиті розташовувалася лише зброя (натягнутий лук зі стрілою) без рук в хмаринок.
В свою чергу, зображення руки, яка тримає арбалет, вміщено в півкруглому барочному щиті на великій магістрат печаті (діаметром 42 мм), яка була у вжитку в 1606 - 1639 pp. Над щитом розташоване стилізоване зображення шолому із забралом та наметом, а в нашоломнику три страусинових пера. Довкола зображення легенда написана латиною.
Після укладання Переяславської угоди 1654 року виконується новий варіант київської міської печаті, який відбиває політичні зміни, що відбулися. Зображується рука, що тримає арбалет, разом з тим відбулися зміни, які торкнулися легенди: її мова стає українською.
До колекції Шереметьєвих потрапила ще одна матриця печаті, датованої кінцем XVII ст. За іконографією і легендою вона нагадує прорисовку печаті міста Києва 1698 року. В її основі зображення руки, яка тримає арбалет. Над щитом розташоване стилізоване зображення шолому з забралом та наметом, а в нашоломнику три страуси нових пера.
Подібні зображення перекочували й до печаток XVIII ст. До деяких відмінностей можна віднести й те, що зображення арбалета не супроводжує рука (або хвилеподібний пояс), у нашоломнику поруч зі страуси новими пір’їнами зображені дві восьмикутні зірки, які пізніше стають шестикутними. Видозмінюються й написи.
Загальновідомо, що середньовічний і сучасний Київ - це зовсім різні за своїми об’ємами населені пункти. У XV - XVII ст. само правляча територія Києва обмежувалася Подолом і саме її гербами були спочатку лук, а потім арбалет. Юрисдикцію разом з міщанами Подолу розділяли козаки, які, разом із студентами Києво- Могилянської академії, були водночас і конкурентами міщан. Лише коли Богдан Хмельницький увійшов до Києва, міщани добилися своїх прав і витіснили козаків з Києва - відбулося переміщення козацького полку на лівий бік Дніпра в Козелець. Тяжіння до незалежності виражалось також і в небажанні підпорядковуватись Верхньому місту і владі духовенства. У тих була своя корпорація. Печерськ з монастирями існував окремо - це був не Київ. Він мав свій герб (Антоній, Феодосій і Матір Божа), свою адміністрацію, свою печать, юрисдикцію, і судили в Лаврі за правилами Вселенських соборів. У колись княжому Києві теж була своя адміністрація, печать і герб. Отже Магдебурзький Київ - це прерогатива виключно ремісничого Подолу, територія якого було визначена Глибочицькою канавою і Хрещатиць-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
кою долиною. Недаремно герб Києво-Подолу - арбалет у руці київського міщанина направлений стрілою догори, тобто з Нижнього міста «проти всіх». Тут розмовляли українською, на відміну від Печерська, де писали церковно-словянською, а у Верхньому місті користувались великоруським наріччям.
Щоб остаточно позбавити магістратські міста самовладдя, Катерина II 20 жовтня 1775 року заборонила дію магдебурзького права, проте Павло І, який ненавидів свою матінку, повернув його 1797 року місту. На радощах кияни спорудили на честь цієї події на схилах Дніпра монумент у вигляді колони. Хоча магдебурзьке право офіційно проіснувало в Києві до 1835 року, чимало його установ (власне судочинство, військо чисельністю до трьох тисяч) вже давно виглядали анахронізмом у державі з сильною центральною владою, якою була Російська імперія. До речі, у Львові «магдебургію» відмінили 1786 року.
Подальша доля київського герба пов’язана з опікуном Києва архі- стратигом Михаїлом. Символом Київського воєводства стає білий ангел у червоному полі з опущеним мечем і послушниками. Перша відома згадка про герб у вигляді «архангела біло-крилатого на синьому полі» належить до 1414 року. 1471 року Київське князівство було перетворене в Київське воєводство. Емблемою воєводства став ангел, що тримає в правій руці опущений меч, а в лівій - піхви, в червоному щиті.
Архангел Михаїл у геральдиці Києва до російської доби, зазвичай асоціювався або з воєводством або з Київським полком. У XVIII ст. у зв’язку з організацією постійно діючого війська виникла потреба розміщення його по губерніях та містах, герби яких мали прикрашати полкові знамена. Через те граф Мініх подає до Державної Військової Колегії проекти 57 гербів, серед яких був і герб Києва: «В середині якого ангел у білому одязі, з мечем, сяяння жовте, поле лазурове». 1782 року затверджено герб Києва та Київської губернії «Архангел Михайло у срібному одязі, у блакитному полі, в правій руці тримає меч, а у лівій - щит, глава непокрита і довкола неї - вінець». Проте київський магістрат продовжував використовувати стару печатку з кушею щонайменше два роки по запровадженню нового гербу.
З 1851 року, відповідно до розпорядження Миколи І, на гербах губерній, областей і губернських міст повинна була зображуватися імператорська корона. З цього, часу подібна корона прикрашала і київський герб. У блакитному полі святий архістратиг Михаїл в срібному вбранні, озброєний палаючим мечем і срібним щитом. Передбачалося. Що герб оточуватимуть колоси, оздоблені Володимирською стрічкою. Щит увінчаний шапкою Мономаха.
Розділ IV. Територіальна і міська геральдика
Герб Київської губернії було затверджено 8 грудня 1856 року: «У лазуровому полі Святий Архистратиг Михаїл у срібному одязі та озброєнні, з пломеніючим мечем та срібним щитом. Щит вінчає імператорська корона, довкола золоте дубове листя, з’єднане Андріївською (блакитною) стрічкою». Наступного року, згідно з новими геральдичними правилами, гербовий щит отримав прикраси: губернський герб був оточений золотим дубовим листям, з’єднаний Андріївською (блакитною) стрічкою та міський - увінчаний шапкою Мономаха (яка свідчила, що у Києві був колись великокнязівський престол) і оточений Олександрівською (червоною) стрічкою з двома золотими колосками (символ розвинутого сільсько-господарства у міській окрузі). У лютому 1917 року Олександрівську стрічку замінили на Володимир- ську (чорно-червоно-чорну).
Революційні події 1918 року відродили українську державність, а відповідальний за розробку українських гербів Георгій Нар- бут розробив проект нового гербу Києва, що поєднував зображення архангела Михаїла і тризуб Володимира. Проте затвердити новий герб не вдалося через агресію російських більшовиків.
Тривалий час Київ обходився без офіційної міської символіки, лише 1969 року виконком Київської міськради затвердив новий «каштановий» герб міста. Але він не мав нічого спільного з канонічним гербом, не кажучи вже про суворі правила геральдики. Це був щит, поділений на червону (праву) і синю (ліву) частини, посеред яких розміщувалось стилізоване зображення квітучої гілки каштана (яка мала символізувати розвиток соціалістичного Києва), оперезане зображенням стародавнього герба Києва - куші (героїчне минуле давнього Києва). У верхній частині щита розміщувався напис «Київ». Сам щит був вставлений у щит «слов’янської форми» у горішній частині якого знаходився соціалістичний символ - зображення серпа і молота, а внизу -«Золота Зірка» Героя Радянського Союзу, як знак статусу міста-героя. В цілому, радянський герб Києва не відповідав законам геральдики, був маніфестацією комуністичних ідеологем і слугував, скоріше, емблемою міста, а не гербом. Разом з тим, порівняно з іншими радянськими гербами з їхніми шестернями та колбами, він вийшов досить вдалим. За це кияни були вдячні авторам герба - Флоріану Юр’єву і Борису Довгалю.
Після того, як Київ став столицею незалежної України, постало питання про повернення до історичних традицій у міській геральдиці. У травні 1995 року зображення вождя небесного воїнства знову пове¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
рнулося до міського герба. При цьому на практиці офіційно використовувалося декілька стилізацій герба. Архангел може зображуватися як анфас, так і в профіль. Одяг може бути військовим або ж у вигляді довгої сорочки.
Художниками О. Руденком і В. Мітченком в 2009 році пропонувалися проекти малого герба Києва з архангелом, що тримає щит з арбалетом на ньому та повний герб (із зображенням малого герба на золотому бароковому картуші, увінчаному трьох зубцевою міською мурованою короною), проте вони не знайшли підтримки щодо прийняття єдиного еталонного зображення. Попереду нас чекає народження нового (старого) герба.
Ключові слова та поняття
витоки українського (руського) горботворення, перші територіальні герби і печатки, праці Яна Длугоша, Магдебурзьке право, Національна революція середини XVII ст., російські Герольдмейстерська Контора та Департамент Герольдії Сенату, геральдичні композиції М. Битин- ського, герби областей України, трансформація гербів міст і містечок України, герби власників міст, міська й селищна геральдика на сучасному етапі, герб Києва у часовому просторі.
Питання для самоперевірки
1. Коли з \явилися перші територіальні герби на українських землях?
2. Яка роль магдебурзького права в міській геральдиці?
3. Охарактеризуйте печатки козацької доби. Яка їхня роль у гер- ботворенні?
4. Яка роль Департаменту герольдії в геральдиці міст України?
5. Назвіть зображення святих у гербах українських міст.
6. Які лицарські хрести зустрічаються в гербах українських
міст?
7. Які архітектурні сюжети використовують у гербах українських міст?
8. На які категорії розподіляють українські міські герби?
РОЗДІЛ V
ГЄРАЛЬДІІКА
КОЗАЦЬКО! ДО BU
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
20. Геральдика в козацькому війську
Війська Запорозького воїн знаменитий Щохвилини ладен край свій боронити,
І хоч супостата не зрить пред собою,
Однак зброя завжди готова до бою.
У повсталих сила полягає в тому,
Що боронять волю батьківського дому.
В першу ліпшу хвилю стануть проти злого,
Щоб не зріть в неволі нікого живого.
Бо відомо здавна - справа пастуха Від отари гнати хижого вовка.
(Із «Літопису гадяцького полковника Григорія Граб’янки»)
Нова епоха в історії української геральдики пов’язана з виходом на історичну арену козацтва, яке створило політичні формування нового суспільно-політичного устрою на центральноукраїнських землях. Доба козацького герботворення розпочалася від кінця XVI століття (з появою першого запорозького герба) і тривала до кінця XVIII століття (часу скасування залишків автономії козацьких державно-політичних формувань - Війська Запорозького (Гетьманщини), Війська Запорозького Низового (Запоріжжя), Слобідської України.
На відміну від європейських країн, геральдика яких в означений період не зазнала суттєвих перетворень, а навпаки - вступила в добу стагнації та занепаду, в Україні спостерігаємо бурхливий процес розквіту нових, не бачених ще досі, геральдичних форм. На зміну шляхті приходить інша, ще більш мілітаризована, елітна верства - козацька старшина, для якої геральдика стала тим самим, чим вона була для середньовічного лицарства - однією з головних ознак високого соціального статусу, формою символічного висловлення власних суспільно-політичних амбіцій. Вона відбила в собі тогочасні суспільно-політичні та культурні особливості розвитку українського суспільства, його світоглядні й ідейно-політичні погляди.
Зображення «Війська Запорозького воїна знаменитого» - лица- ря-козака з мушкетом, шаблею та порохівницею набуло значення герба із запровадженням козацького реєстрового війська. Зображення його бачимо на печатці від 1592 року. Найдавніший відтиск печатки із зображенням «Козака з мушкетом» зберігся на універсалі гетьмана Григорія Лободи, виданому у Корсуні серпня 1595 року. Саме від цього
Розділ V. Геральдика козацької доби
герба і від цієї дати веде свій родовід козацька геральдика. Гербовий відтиск підтверджував законну силу універсалів Петра Сагайдачного, Михайла Дорошенка, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Павла Тетері, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, Данила Апостола, Кирила Розумовського {рис. 57).
З початком Козацької революції починається швидкий процес творення козацької геральдичної системи, що зумовлено як виходом на історичну арену нової соціальної еліти - козацької старшини, так і докорінними суспільно-політичними зрушеннями в цілому.
Емблематичність і герботворчість тієї доби ґрунтувалась на пошукові предметів-асоціацій в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслідок шлюбів або корпоративних об’єднань. Геральдика була переповнена знайомою «натурою» - орлами, кіньми, левами, наділеними позитивними рисами характеру, а також флористичними мотивами: квітами, колоссям, листям. Серед найістотніших ознак козацького гер- ботворення, що вирізняє його з-посеред інших геральдичних систем, варто назвати наявність у більшості гербів козацької доби (причому, як у державних і родових, так земельних і міських) зображення зброї або символів військової доблесті, мужності, шляхетності та перемоги. Це найрізноманітніші та незбагненні поєднання козацької зброї (часто в перехрещеному вигляді, що мало символізувати перемогу), з символами шляхетності (серце) і звитяги (зірка, півмісяць, хрест), що можемо бачити практично на кожному козацькому гербі. В гербах учасників походів, боїв поміщались зображення військових прапорів, барабанів, литавр, зброї. Інші сюжети мали другорядне значення. Варто відзначити художню стилізацію козацьких гербів, більшість яких виконано в стилі козацького бароко, наприклад печатки міст Києва, Переяслава та Ста- родуба. Символами духовних осіб були: руків’я Посохів, митри, оклади Євангелій, чаші для причастя та інші речі культу.
На першій військовій печатці 1592 року бачимо незмінне в подальшому зображення козака з мушкетом, що являло собою символічний образ усього “Славного Запорозького Війська” та його військової могутності. Запорозький герб, таким чином, репрезентував Запоріжжя перед зовнішнім світом як самостійний державно-політичний організм і самодостатню військову силу, виступаючи одним із зовнішніх атрибутів запорозької державності. Водночас герб використовувався як засіб підтвердження козацьких претензій на вольності.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Рис. 51. Унікальні пам’ятки сфрагістики - державні печатки України:
1 - козак з мушкетом на печатках з універсалу гетьмана Григорія Лободи 1595 p.; 2 - документів гетьманів Гаврила Крутневича 1603 p.; 4 - Богдана Хмельницького 1654 - 1657 pp.; 5 - Михайла Ханенка 1671; 6 - Івана Мазепи 1697 - 1709; 7 - Коша низового козацтва та на гравюрі з книги Касіяна Сако-
вича 1622 р. - 3.
Розділ V. Геральдика козацької доби
Козацька революція 1648 року призвела до створення на більшій частині українських земель нової козацької держави - Війська Запорозького (Гетьманщини), яка перебрала на себе від Запорозької держави назву, систему державного устрою, військову організацію та державну символіку, зокрема герб. З огляду на використання старого запорозького герба новим політичним формуванням було вирішено додати до нього зображення списа, що мало символізувати прикордонне розміщення Низової держави. Як один з елементів запорозького державного герба воно вперше з’являється на військовій печатці Запоріжжя в 60-70-ті роки XVII століття і відтоді незмінно присутнє на всіх видозмінах запорозького герба аж до часу занепаду Низової держави 1775 року.
Військо Запорозьке Низове було охоплено паланковим устроєм. Перші відомості про існування територіально-адміністративного поділу Запоріжжя на паланки знаходимо від II пол. XVII ст. Так, в одному з листів гетьмана Івана Мазепи до Москви від 1694 року згадано Лебе- динську і Гуманську паланки. А в народній думі, яку було складено приблизно в той самий час, дається певний натяк на існування паланок по річках Самарі, Саксагані, Гнилій, Пробойній та Кудеспі. Безумовно, в цей період існували найбільші запорозькі паланки - Кодацька і Самарська. Станом на 1734 рік Запоріжжя було поділене на сім паланок: Самарську і Кодацьку, які постали ще в І пол. XVII ст., Бутогардівсь- ку, Інгульську (Перевізьку), Кальміуську, Прогноївську та Сланецьку (розміщувалася на схід від річки Кальміус і проіснувала до 1746 року, коли її територію було долучено до війська Донського), що з’явилися в першій третині XVIII ст. Невдовзі, 1744 року було утворено ще одну територіальну одиницю - Орільську паланку. Близько 1768 року виникла Протовчанська паланка, а насамкінець існування незалежного Запоріжжя, впродовж 1770 - 1772 pp., утворено ще дві паланки - Личків- ську та Барвінківську (Барвіностінківську). Управління паланками, які мали власні герби, здійснював полковник.
Герб іншого політичного утворення - Війська Запорозького (Гетьманщини), наддніпрянські землі якого стали осередком нового державного організму, отримав застосування від початку Козацької революції. Уже навесні 1648 року козака з самопалом було розміщено в полі військової печатки новоствореної Держави Богдана Хмельницького. Державний герб оздобили гетьманські портрети, клейноди й особисті речі, він презентував Україну аж до самого занепаду гетьманства. Водночас Військо Запорозьке Низове не бажало втрачати політичний
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
вплив на Гетьманщину. Свідченням цьому є зображення списа поруч з фігурою козака з самопалом на печатках гетьманів Івана Брюховецького та Михайла Ханенка, що мало вказувати на вирішальний вплив Запоріжжя при обранні на гетьманство цих запорозьких кандидатів.
Розквіт козацького герботворення у сфері державної геральдики припадає на середину XVIII століття, коли згідно з ордером гетьмана Кирила Розумовського “Герб націй Малороссійской” став широко використовуватися в козацькому прапорництві. Бачимо “національний герб” також як художнє оздоблення картин, географічних карт, різноманітних коштовних предметів, сторінок козацьких літописів, архітектурних спорудах.
Герб Війська Запорозького - «Козак з мушкетом» понад два століття виконував роль державного символу Козацької України. З відновленням Української держави Богданом Хмельницьким надпис по периметру герба зафіксував офіційну назву - Військо Запорозьке. 8 березня 1755 року останній гетьман Кирило Розумовський своїм ордером ствердив Герб війська Запорізького як Національний Герб. Цим же ордером зобов’язувалося надалі у всіх 10 полках Гетьманщини виготовити сотенні знамена із зображенням Національного Герба.
За наявними відомостями, упродовж останнього десятиліття Гетьманщини (1755 - 1764 pp.) було виготовлено близько 50 сотенних знамен нового взірця, що складало близько 30 відсотків від загальної кількості сотень.
Нищення царизмом наприкінці XVIII ст. української державності призвело до загибелі пам’яток, які несли на собі ознаки державної символіки України. Єдиний прапор з Національним Гербом (сотенне знамено Лубенського полку) від знищення зберегли священики села Сенчанські Скоробагатьки Лохвицького повіту Полтавської губернії. Це знамено в 1855 році передав до Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії священик церкви села Сенчанські Скоробагатьки Пантелеймон Данилевський. Нині козацьке знамено - єдина пам’ятка цього типу, що зберігається у Музейному фонді України та у музеях світу.
2008 року знамено було відреставроване. Перед початком реставраційних робіт на його лицевому боці було зображення Національного Герба - «Козака з мушкетом». Натомість, у центрі зворотного боку, в оточенні двох ангелів, була зображена рука, що виходить з хмари і тримає золотий Хрест. У процесі реставрації при знятті верхнього шару фарби на золотому тлі хреста відкрилось зображення руки, що
Розділ V. Геральдика козацької доби
тримає гетьманську булаву (пернача ?). За всю історію існування цього прапора в жодній письмовій згадці не йшлося про цей важливий факт. В процесі дослідження, проведеного відомим дослідником козацьких знамен Ю. Савчуком під час реставрації, стало також відомо, що зі зворотного боку у знамена було не одне, а два різні малюнки. Під розкішними шатами ангелів та їхніми розлогими фігурами ховався герб Лубенського полку - рука, що тримає пернач (булаву ?), - обрамлений бароковим картушем та багатою «арматурою». Крила, вбрання та громіздкі фігури ангелів вміло маскували військове оздоблення навколо полкового герба; гострі списи перевтілювалися у гострі пера ангельських крил, а м’які складки розкішного одягу закривали крупні форми литавр, ядер та гармат. Художня композиція була народжена необхідністю більш-менш гармонійно затулити від ока первісне зображення полкового герба. Це було викликано зміною політичних обставин, відтак полковим достойникам довелося камуфлювати тільки-но виконаний розпис знамена.
За давньою традицією гетьманські клейноди освячувалися в церкві, тому відреставровану реліквію, яка стала носієм історичної пам’яті та державної традиції - козацьке знамено XVIII ст. було освячено 13 січня 2010 року у Володимирському соборі Києва.
Зі скасуванням гетьманства 1764 року ця блискуча доба українського державного герботворення раптово припиняється, а на зміну “гербу старожитньому Земли Украинской” - “козаку з самопалом” приходить “герб Малороссіи”, автором якого був малоросійський генерал- губернатор Петро Румянцев. На сороковий день перебування у краї він запропонував Катерині II провести ряд негайних змін. Зокрема, він наполягав на заміні й геральдичного символу Гетьманщини й навіть подав їй на апробацію два власні ескізи, на яких зображений двоголовий орел в оточенні п’яти гербів колишніх руських князівств Лівобережжя: Київського, Переяславського, Стародубського, Сіверського, Чернігівського.
Герольдмейстерська контора знайшла помилку: «По правилам ге- рольдическим поставленный в середину пяти малороссийских, российский государственный герб составляет будто-бы некоторую часть или княжение Малыя России, по сей причине... оное расположение герба переменено и государственный герб поставлен главным изображением малороссийской печати». А герби київськоруських князівств помістили на розгорнутих крилах двоголового орла.
Протягом 1767 року відповідно до указу Сенату відбулася заміна геральдики. Друга Малоросійська колегія та її департаменти отримали нові печатки, на яких через мініатюрні розміри зображення руських гер¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
бів проступали, як плямки на крилах орла. Старі ж печатки із зображенням козака (дві - з Генерального Військового Суду, по одній із Канцелярії Малоросійського Скарбу, Генеральної Лічильної Комісії, з похідної канцелярії гетьмана, три - з Генеральної Військової Канцелярії) рішенням колегії від 5 грудня 1767 року було передано для зберігання до архіву (ЦЦІА України - Ф. 54, оп.З, спр. 1036. арк. 3-3 зв.).
Запропонований П.Румянцевим герб, який перебував у вжитку впродовж 1766-1782 років, мав такий вигляд: на золотій імператорській мантії під імператорською короною на щиті Російський імператорський герб (на золотому полі двоголовий чорний орел). На його грудях у щиту під княжою короною зображені герби п’яти князівств: київський герб з янголом, чернігівський одноголовий орел, Переяславщину символізувала башта з трьома зубцями, герб Новгород-Сіверського прикрашала стіна, увінчана чотирма зубцями, і герб Стародуба з традиційним дубом.
У міській геральдиці Гетьманщини, коли практично всі полки та сотні Війська Запорозького вже мали власні герби, геральдичній стилізації підлягали всі без винятку складові елементи герба. Щити в більшості випадків мають форму так званих геральдичних щитів, і лише деякі оздоблено картушами або візерунками, наближеними за формою до картуша. Барокові форми щитів у міських гербах складають меншість, при цьому вони присутні переважно в гербах великих міст. Сотенні містечка використовували здебільшого щити простих геральдичних форм.
Взаємовплив земельної та міської геральдики у XVIII столітті зумовив поширення практики запозичення земельними гербами сюжетів з міських гербів відповідних полкових і сотенних осередків, наприклад стародубськими, миргородськими або переяславськими полковими та міськими гербами.
На сьогодні відомі герби 111 полків, повітів (територіально- адміністративні одиниці, що з’явилися 1763 року внаслідок судової реформи гетьмана Кирила Розумовського) і сотень Гетьманщини і 92 міст, полкових і сотенних осередків.
Після нещасливої битви під Берестечком 1651 р. населення Правобережжя постало перед вибором: підпасти під терор річпоспо- литських військ або вдатися до переселення за московський кордон на землі Слобідської України. За деякий час майже безлюдні ще кілька десятиліть простори вкрилися сіткою новозаснованих міст, селищ і слобод. Закономірно, що нові мешканці краю принесли разом із собою й ті організаційні форми, які розвинулися на старих місцях їхнього проживання - зокрема полково-сотенний устрій, який на той час уже
Розділ V. Геральдика козацької доби
сформувався на наддніпрянських землях. Проте були й певні відмінності. Найголовнішою серед них була відсутність (на відміну від Війська Запорозького) єдиної центральної (гетьманської) влади для всієї Слобідської України. Слобідські полки налагоджували свої стосунки з московською владою, під протекцією якої перебувала Слобожанщина, кожен сам по собі.
Кількість Слобідських полків протягом тривалого часу не була стабільною. Станом на 1660 р. їх було сім: Воронізький, Зміївський, Колонтаївський, Острогозький, Охтирський, Сумський і Харківський (перші три з яких існували недовго). У 1669 - 1677 pp. на південних теренах краю існував Балаклійський полк, а в 1683 р. була спроба утворення Новополатівського полку. В 1681 р. на землях колишнього Балаклійського полку розпочалося створення Ізюмського полку, остаточно відмежованого від Харківського в 1699 р. Таким чином , під кінець XVIII ст. полкова структура Слобідської України набула завершеного вигляду, проіснувавши без змін аж до 1765 р. На чолі кожного
з 5 слобідських полків стояв полковник, якого обирали по життєво на Старшинських радах.
21. Герби українських гетьманів
Традиційно родову геральдику козацької доби очолюють гетьманські герби як найбільш поважний геральдичний комплекс, що репрезентує керівників Козацької держави. Козаччина - одна з найяскравіших сторінок історії України: без неї Україна не була б Україною. Це явище непересічне, світового масштабу. Подумати тільки - серед феодально- кріпосницького океану самодержавної Росії, середньовічного абсолютизму Європи з’явився острівок свободи, з’явилася чи не найперша християнська демократична республіка. Впродовж багатьох років - і століть - все робилося для того, щоб замовчати або ж спотворити справжні історичні факти. Тому й насаджувалась думка про гетьманів-зрадників, про козацьку старшину - великих землевласників, про «угодовську» або ж «ву- зькокласову» чи й «ворожу інтересам українського народу» політику визначення державних і військових діячів доби козаччини. Тільки тому, що їхня діяльність була спрямована на благо України і не вкладалася в рамки інтересів самодержавної Росії. Та часи змінилися, козацькі гетьмани, ли- царі-запорожці повернулися до свого народу.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Питання про першого гетьмана Війська Запорозького істориками не з’ясовано. Літописна традиція вважає ним Предслава Лянцко- ронського. Зрозуміло, що історія знає ще багатьох інших козацьких вождів, якісь із них, можливо, теж присвоювали собі високий титул гетьмана (hauptmann - від німецького начальник, командувач). А декому цього зовсім не потрібно було робити - засновник першої Запорозької Січі на острові Хортиці Дмитро Вишневецький був князем.
Вважається, що 1576 року польський король Стефан Баторій уперше офіційно пойменував Богдана Ружинського «гетьманом Запорозьким» і надав йому ознаки влади (клейноди).
Власне, і Михайло Грушевський, а вслід за ним й Іван Крип’якевич ставлять на друге місце у списку українських гетьманів саме Богдана Ружинського.
«Гетьманська влада - зауважує М. Грушевський, - вироблялася поволі, тому можна з різного часу починати реєстр козацьких ватажків, бачачи в них попередників пізніших гетьманів. Починаємо тут з Виш- невецького тому, що перед ним ще менше знаємо про тодішніх ватажків: але й пізніше часто не можна відрізнити ватажків від гетьманів, ані зложити ряд гетьманів без перерви».
На сьогодні склалася традиція представляти герби тридцяти п’яти родин, що дали Україні одного чи декількох гетьманів. Це доповнить наші знання про бурхливе і трагічне минуле Батьківщини, про її зрадників і героїв, про витоки і особливості нашої ментальності і культури.
Лянцкоронський Пределав (1506 р.)
Предслав Лянцкоронський веде свій родовід від лицарів «з Бже- зя» (з Малопольщі), які за підтримку короля Казимира Великого одержали (у XIV ст.), згідно з заповітом останнього, у спадщину замок Ля- нцкорон. Гетьманував Лянцкоронський за часів правління Зигмунта І, коли південно-східні кордони Польщі стали місцем постійних нападів степовиків. Предслав підтримував тісні дружні стосунки з князем Костянтином острозьким й неодноразово обговорював з ним проблеми захисту кордонів Речі Посполитої. Формально він був не гетьманом, а лише взірцем військового ватажка, за яким козаки були згодні йти у вогонь та воду. І з цієї точки зору його можна вважати саме тим, хто закладав підвалини під інститут українського гетьманства. Помер Предслав Лянцкоронський у 1531 році.
Лянцкоронські користувалися родовим гербом «Задора», що мав такий вигляд: у лазуровому полі щита сіра голова лева, з пащі яко-
Розділ V. Геральдика козацької доби
то вибухає п’ять вогняних пломенів, у клейноді над шляхетською короною така ж голова лева. Намет лазуровий, підбитий золотом.
Дашкевич Остафій
Остафій Іванович Дашкевич (Дашкович) був троюрідним небожем Івана Ходкевича - засновника роду Ходкевичів гербу «Кошціє- ша». Народився Остафій на Волині.
Остафій Дашкевич був першим (хоча й неформальним) козацьким гетьманом, талановитим військовим організатором, вмілим та винахідливим тактиком, прагматичним політиком та ідеологом реєстрової козаччини.
Рід Дашкевичів користувався старовинним польським гербом «Леліва», що згадується у документах з 1399 року. Цей герб мав у лазуровому полі золотий півмісяць рогами догори, над яким розташована золота шестипроменева зірка. У клейноді був павиний хвіст, на тлі якого, як і на щиті, було зображено золотий півмісяць і зірку. Намет щита синій, підбитий золотом. За особисті заслуги Остафій Дашкевич отримав осібний герб, що являв собою відміну герба «Леліва» й мав назву «Дашкович»: на лазуровому полі щита золотий півмісяць рогами догори, над ним золота шестипроменева зірка, а над зіркою - срібне вістря стріли кінцівкою догори. У клейноді були три страусиних пір’їни.
Байда-Вишневецький Дмитро (1550 - 1563 pp.)
Дмитро Іванович Виш- невецький - перший історичний гетьман запорозьких козаків - належав до князівського роду Корибутовичів-
Вишневецьких, що мали своїм родоначальником великого князя Литовського Гедиміна (рис. 52). Нащадки Гедиміна стали засновниками багатьох відомих родин, серед яких були польська королівська династія Ягеллонів, польські, литовські та українські князівські роди Збаразьких, Вишневець- ких, Сангушків, Несвицьких,
Рис. 52. Герб Корибутів - Вишневецьких (1632 р.)
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ровєнських, Порицьких, Воронецьких, Чорторийських, Корецьких, київські князі Олельковичі, а також московські роди Голіциних, Куракі- них, Хованських та Трубецьких.
Корибутовичі користувалися старовинним руським (тобто українським) гербом «Корибут». У червоному полі золотий півмісяць рогами додолу з золотою ж шести-променевою зіркою під ним; на півмісяць спирається золотий хрест з перехрещеними боковими та верхніми кінцями. Лицарський шолом прикрашала шляхетська корона, над якою ще була князівська шапка (митра). Червоний намет, що виходить з-під корони, підбито золотом.
Ружинські (1579 - 1588 pp.)
Ружинські - старовинна литовська родина, яка веде свій родовід від Олександра Наримунтовича - онука засновника Литовської держави князя Гедиміна. У документах князі Ружинські згадуються вперше у 1545 році у зв’язку з описом замків Волині. Прізвисько своє Ружинські отримали від назви головної князівської садиби Ружина. Відомо, що з родини Ружинських, як мінімум п’ятеро свого часу отримали гетьманську булаву. Це брати Михайло Іванович та Остафій Іванович, які були гетьманами між 1579 та 1586 роками, а також три сина Остафія Ружин- ського: Богдан (1575 - 1576 pp.), Микола (1587 р.) та Кирик (1588 p.).
Герб Ружинських мав щит, на лазуровому полі якого прямий стовбур дерева з чотирма золотими хрестами (два зверху, два знизу), нахиленими щодо стовбура так, що вони створюють щось подібне до кінців стріл, одна з яких спрямована вгору, а друга - додолу. Над щитом поверх шляхетської корони розташована князівська митра.
Оришевський Ян (1578 р.)
Ян Оришевський користувався польським гербом «Правдзіц», який мав на срібному щиті червону стіну фортеці; на стіні стоїть лев з золотою обручкою. Намет золотий, підбитий червоним.
Зборовський Самійло (1580 р.)
Родина Зборовських відома з XV ст. і належить до стародавнього роду Ястржемб’єць. Прізвище Зборовський походить від назви родової садиби Зборова у Сандомирщині у Галичині. Пізніше Зборовські переїхали до Кракова, а потім в Україну.
Зборовські належали до гербу «Ястржемб’єць» - одного з найдавніших польських гербів, що зустрічається вперше у документах, датованих 1386 p., а з 1401 р. носить сучасну назву. На лазуровому полі золота підкова рогами догори. У середині підкови розташований золо¬
Розділ V. Геральдика козацької доби
тий кавалерський хрест. Над шоломом зі шляхетською короною яструб, що злітає, з золотими дзвінками біля лап, що держить у правій лапі підкову з хрестом (як на щиті).
Косинський Криштоф (1592 - 1594 pp.)
Криштоф Косинський народився у Підляшші. Перша звістка про нього датується 1580 р.
Косинські - польський шляхетський та баронський рід, що згадується з початку XVI ст. Наприкінці XVI ст. Косинські оселилися в Україні й прийняли православ’я.
Вони належали до герба «Равич». У золотому полі коронована діва з широко розведеними руками сидить на чорному ведмеді. У клейноді повернутий ліворуч ведмідь, що тримає у лапі троянду і виникає між двох оленячих рогів.
Кремпський Криштоф (1596 р. )
Криштоф Кремпський походив з дрібної шляхти, що належала до старовинного польського герба «Порай». У червоному полі зображена срібна геральдична троянда. У клейноді - така ж сама троянда. Намет білий, підбитий червоним.
Василевич Гнат (1596 - 1597 pp.
Гнат Василевич користувався польським гербом «Сирокомля». В червоному полі дві срібні крокви із зрізаними кінцями, звернутими верхівками додолу та поєднаними між собою на зразок літери W. Над цією фігурою розташований золотий кавалерський хрест. У клейноді над шляхетською короною - така ж фігура з хрестом, як і на щиті. Намет червоний, підбитий сріблом.
Байбуза Тихін (1598 р.)
Тихін Байбуза належав до споляченого татарського роду Грибу- новичів з Байбузова, що використовували герб «Байбуза» у 1590 р. за військові заслуги. У червоному полі золота стріла в стовп вістрям додолу, що пробиває навиліт голову змії, яка обвилася навколо стріли. Вістря стріли розташовано серед трьох чорних грибів, середній знаходиться під головою змії.
Кошка Самійло (1600 - 1602 pp.)
Рід Котків (Кошчичей) згадується вперше у 1500 р. Самійло Кошка неодноразово брав участь у морських походах запорозьких козаків проти Осяйної Порти й відзначився своєю відвагою та кмітливістю.
Кошки користувалися старовинним польським гербом «Долен-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
га», виникнення якого пов’язане з XII ст. Лицар Доленга, що належав до гербу «Побуг», під час війни з Прусією зненацька атакував невеликий загін прусаків, серед якого перебував командувач ворожого війська. Це призвело до поразки ворога. Король Болеслав Кривоустий за цей вчинок звелів дати Долензі осібний герб, що був відміною герба «Побуг». Герб «Доленга» мав у лазуровому полі срібну підкову шипами додолу з золотим кавалерським хрестом над підковою та срібною стрілою у стовп вістрям додолу у середині. У клейноді було крило грифа, повернуте праворуч і пробите стрілою. Намет синій, підбитий сріблом.
Сагайдачний Петро (1610 - 1622 pp.)
Петро Кононович (Конашевич) Сагайдачний народився в останній третині XVI ст. в с. Кульчиць, біля Самбора на Галичині, у шляхетській родині. Отримав освіту у першій в Україні вищій Острозькій греко- слов’янській школі. Під його проводом козаки спустошили у 1607 році Очаків та Перекоп. У 1613 р. Сагайдачний двічі виходив з козаками у Чорне море і захопив декілька міст в районі Херсонеса Таврійського, а також розгромив турецький флот, що вислав проти нього султан Ахмет II. Наступного року він на вісімдесяти чайках вийшов у Чорне море, досяг Стамбула та спустошив околиці турецької столиці. На зворотному шляху запорожці у гирлі Дунаю перемогли турецький флот: усі кораблі турків було знищено. У 1616р Сагайдачний захопив та спалив місто Кафу (Феодосію) і визволив усіх невільників-християн.
У 1618 р. гетьман з 20-тисячною козацькою армією рушив у Московію. Козаки розбили військо князів Пожарського та Волконського. Перемогу над турками під Хотином також було здобуто завдяки Сагайдачному.
Сагайдачні були нобілітовані у XVI ст. та використовували старовинний польський герб «Побуг», що вперше згадується у документах кінця XII ст. В лазуровому полі срубна підкова кінцями додолу, на якій встановлено золотий кавалерський хрест. Синій намет підбитий сріблом. У клейноді над шляхетською короною - верхня половина гончака, повернутого вправо. На шиї в собаки зображено нашийник з ремінцем. Родина Сагайдачних користувалася відміною «Побуга», яка мала червоний колір щита, пряме (у фас) розташування шолома та трохи змінені форми декору.
Михайло Дорошенко (1625 - 1628 pp.)
Довгий час про нобілітацію Михайла Дорошенка не було відомо. Але у XVIII ст. його нащадки знайшли свідчення про те, що він таки був нобілітований і мав власний герб. Цей герб - чотиричастний
Розділ V. Геральдика козацької доби
щит. У першому лазуровому полі золотий кавалерський хрест, супроводжуваний зверху золотим півмісяцем рогами додолу та знизу двома золотими шестипроменевими зірками. У другому червоному полі спис та стріла, перехрещені в андріївський хрест. У третьому червоному полі - лук, натягнутий стрілою у перев’язь наліво. У четвертому лазуровому полі - срібна річка, супроводжувана зверху двома золотими шестипроменевими зірками. У клейноді - озброєна мечем рука. Намет праворуч - синій, а ліворуч - червоний, підбитий золотом.
Андрійович Каленик (1624 - 1625 pp.)
Андрійович користувався польським гербом «Рубієш». В червоному полі три срібні пояси (балки), з яких кожний нижчий - коротший від попереднього, а над верхнім поясом - подвійне срібне вістря стріли. У клейноді три страусинові пір’їни.
Сулима Іван (1628 - 1629 pp.)
Іван Михайлович Сулима народився на Чернігівщині у другій половині XVI ст. в родині дрібного шляхтича.
Рід Сулими користувався осібним гербом «Сулима». Щит перетятий золотим і червоним. У верхньому полі - половина чорного орла з розгорнутими крилами. У нижньому полі - срібні жорна, два над одним. У клейноді, як і на щиті, чорний орел. Намет срібний, підбитий червоним.
Кононович Сава (1637 р.)
Родина Кононовичів належала до старовинного польсь¬
кого гербу «Радван». Цей герб мав на червоному полі золоту хоругву з трьома полями й френзелями внизу з золотим кавалерським хрестом над нею. У клейноді було три страусинових пір’їни. З кінця XVI ст. родина Кононовичів отримала за якійсь заслуги власний герб «Кононович», що був відміною «Радвана». Цей герб мав у червоному щиті срібну хоругву з кавалерським хрестом, що вінчав її, але хоругва мала два кінця (поля) замість трьох у «Радвані» (тобто утворювала фігуру на зразок літери П), а під хоругвою було розміщено срібну шестипроменеву зірку. У клейноді три павині пір’їни.
Хмельницький Богдан (1648 - 1957 pp.)
Зиновій-Богдан Михайлович Хмельницький народився у 1595 р. в родині чигиринського сотника. Освіту Богдан Хмельницький здобув у Київській братській школі та в єзуїтській школі в Ярославі над Сяном. Свою військову біографію Богдан почав, вступивши до козацького війська. У серпні 1621 року він зібрав 10000 козаків та рушив у море, де потопив 12 турецьких галер, а решту кораблів переслідував до
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
самого Стамбула. 1629 року козаки під проводом Хмельницького спалили передмістя турецької столиці. У 1647 році на Січі Хмельницький оголосив план підготовки національно-визвольної війни. 8 травня 1648 року під Жовтими Водами козацьке військо розгромило поляків. Через тиждень польське військо було знову розбите під Корсунем. У цей час помер король Владислав IV, та Хмельницький не скористався з ситуації і, замість негайного маршу до Варшави, почав переговори, які ні до чого не призвели. У вересні 1648 року козаки ще раз розгромили польську армію, взяли в облогу Львів та дійшли до Замостя, звідки був прямий шлях до Варшави. Але Хмельницький знову втратив час, очікуючи виборів нового короля. Навесні 1649 року він у союзі з ханом Іслам-Гіреєм розпочав бойові дії, оточив і розгромив польське військо під Збаражем та узяв у полон самого короля. Але знову ж Богдан не використав обставини і почав у Зборові переговори. Ця угода не відповідала ні народним мріям, ні реальній силі козацького війська, ні тогочасній слабкості польського уряду. Авторитет та популярність Хмельницького в Україні похитнувся. 17 вересня під Білою Церквою було підписано принизливу для України угоду, що обмежувала територію та кількість козацтва, примушувала селян виконувати свої повинності. Конче потрібні були союзники. 8 січня 1654 року відбулася Переяславська Рада, яка вже наприкінці 1656 - першій половині 1657 року вичерпала свій потенціал. Смерть Б. Хмельницького в середині 1657 року і боротьба за гетьманську булаву зробили позицію Москви більш виграшною.
Родина Хмельницьких користувалася старовинним польським гербом «Хабданк». У червоному полі дві срібні крокви із зрізаними кінцями, що повернуті верхівками додолу та поєднані між собою на зразок літери W. Така ж фігура у клейноді над шляхетською короною.
Виговський Іван (1657 - 1659 pp.)
Іван Остапович Лучич-Виговський народився в селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Розпочав писарську кар’єру в Луцьку у 1626 -1640 pp. З 1648 року Виговський - генеральний писар Б. Хмельницького. Після смерті гетьмана Виговського обрано наказним гетьманом. Одночасно московський цар почав рішучий наступ на права й привілей автономної України, маючи на меті не тільки обмежити, а й зовсім ліквідувати цю автономію. Перед українцями були поставлені вимоги підкорення української церкви московському патріархату, на Україну прийшли московські воєводи та гарнізони. Тому 16 вересня 1658 року у Гадячі Виговський підписав трактат, за яким Україна мала укласти союз із польським королівством та великим князівством Литовським як велике
Розділ V. Геральдика козацької доби
князівство Руське. Входячи у вищезазначену унію, Україна забезпечувала собі повне внутрішнє самоврядування, отримувала право мати свою скарбницю, військо, монету, суди, державні установи тощо. На території Речі Посполитої мала бути скасована церковна унія, відновлювалися церковні суди, було обіцяно повернути все конфісковане церковне майно. Передбачався широкий розвиток освіти та української культури, гарантувалася свобода друку й слова та відкриття друкарень. Після цього московські війська рушили на Україну. Проте 17 липня 1659 року у битві на річці Соснівці під Конотопом московське військо було розгромлене, а воєводу князя Пожарського - вбито.
На жаль, гетьману не вдалося закріпити свою перемогу. Прибічники відносин з Москвою за обіцяні московським царем землі фактично зрадили свого гетьмана. 1659 року Виговський зрікся булави.
Родина Лучичів-Виговських користувалася старовинним польським гербом «Хадбанк» з одміною. Основою цього варіанту герба був срібний щит, на якому зображено дві чорні крокви з підрізаними кінцями, складені разом верхівками додолу на зразок літери W. На щиті був розміщений лицарський шолом зі шляхетською короною та чорно-срібним наметом.
Хмельницький Юрій (1659 - 1663 pp.)
1969 року військо проголосило гетьманом Юрія Хмельницького. Він підписав угоду з Москвою, за якою московські війська розташовувалися в усіх великих містах України, а козакам заборонялося вести війни та проводити зовнішні відносини, а також обирати гетьмана та старшину буз дозволу царя. Це було, по суті, повне занедбання завоювань Богдана Хмельницького. Тому, коли у 1660 році вибухнула війна між Польщею та Москвою, Ю. Хмельницький почав переговори з поляками та погодився повернути Україну до складу Речі Посполитої. Та лівобережна старшина не пристала на цю угоду. Україна розділилася на дві окремі (польську та московську) частини, кожна зі своїм гетьманом. Це було початком періоду історії України званого «руїною».
Користувався Ю. Хмельницький родинним гербом «Хабданк».
Тетеря Павло (правобічний - 1663 - 1665 pp.)
Павло Тетеря-Моржковський належав до роду остерських бояр, що користувалися гербом «Сліповрон». У лазуровому полі срібна підкова шипами додолу з золотим кавалерським хрестом на ній. На хресті - крук, що злітає вправо із золотою обручкою у дзьобі. У клейноді - такий самий крук. Намет білий, підбитий синім.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Брюховецький Іван (лівобічний - 1663 - 1668 pp.)
Іван Мартинович Брюховецький почав свою кар’єру при Богдані Хмельницькому, у якого він був старшим служкою. Ставши за допомогою Москви лівобічним гетьманом, він поступився за це навіть тими обмеженими правами, що ще залишились в Україні. Оскільки це викликало невдоволення в народі, він вирішив за допомогою правобережного гетьмана П. Дорошенка розірвати спілку з Москвою і стати гетьманом усієї України. Але планам його збутися не судилося - його було вбито 1668 року.
Брюховецький користувався гербом, на щиті якого в лазуровому полі рука тримає дві схрещені стріли вістрями додолу. У горішній частині між стрілами розташовано п’ять зірок. У клейноді над шляхетською короною три страусинових пір’їни.
Многогрішний Дем’ян (лівобічний - 1668 - 1672 pp.)
Дем’ян Многогрішний та його нащадки користувалися гербом, що мав щит, на якому в червоному полі зображено золоту стрілу й срібний меч вістрям додолу.
Ханенко Михайло (правобережний - 1669 - 1674 pp.)
Вперше його ім’я зустрічається в документах 1659 року як уманський полковник. Через десять років, у 1669-му, на козацькій раді в Умані представники трьох західних полків обрали його гетьманом Правобережної України, і польський уряд схвалив це обрання. Україна ж отримала одразу трьох гетьманів: правобережних - Дорошенка і Ха- ненка, лівобережного - Дем’яна Многогрішного. У боротьбі за владу з Петром Дорошенком Ханенко зазнав поразки й у 1674 році, коли полки лівобережного гетьмана Івана Самойловича перейшли Дніпро, поклав свою гетьманську булаву перед ним. Після цього прийняв російське підданство й жив приватною особою в Козельці, Лохвиці та Києві. Колишній гетьман помер 1680 року (народився близько 1620).
Вважають, що 1661 року Михайла Ханенка було нобілітовано, він отримав від короля Яна Казимира герб. В лазуровому полі три червоних башти із срібною зіркою зверху. Проте дослідник родоводу відомого колекціонера Богдана Ханенка Віталій Ковалинський вважає, що це не зовсім так. За його свідченням Степан і Анна Ханенки мали трьох синів - Лаврентія, Сергія та Михайла. Двом першим польський король Ян Казимир грамотою від 9 вересня 1661 року, на відзначення їхніх військових заслуг, надав дворянське звання, зробивши польськи¬
Розділ V. Геральдика козацької доби
ми шляхтичами, і нагородив маетностями. У королівській грамоті було зазначено також наданий Ханенкам герб: мурована червона башта і над нею на блакитному полі золота зірка. Та як бачимо, на двох гербах уманського полковника Михайла Ханенка, намальованих в нотному збірнику - Ірмологіоні 16.... року (рис.53), зображені дві риби, які пливуть у різні боки.
ifbtsrj'f« ІЛДММЧ łUni 1 • І $л*л)іл<пл»ч п4гц *
U ^41«» » Й Ca«*«**(<**ii
ПІ> Wf»KAAfi*MT лллЩрымЬ
t ти^нпЯ,
^ И НА U44П/мм , Зл*л\(тлг*им Гл*!т***Н.
ttb.ufmt ЦІ4(л*ч р Ąjfiyl Щ/ш *
Л 4*МЦ^ Скл^і4л*І, Я#«« Cś4tm*
Рис. 53. Герби уманського полковника (1660 - 1669) Михайла Ханенка з Ірмологіону 1660 p. (РДБ, Москва)
Самойлович Іван (лівобічний - 1672 - 1687 pp.)
Родина Самойловичів з XVII ст. користувалася польським гербом «Шалава». У лазуровому полі золоте кільце з трьома кавалерськими хрестами, розташованими рівномірно (два й один) на його внутрішньому колі. У клейноді рука з мечем. Намет синій, підбитий золотом. У гетьмана Самойловича був дещо відмінний герб, який він отримав у останні роки свого гетьманування: в червоному полі щита три чорних кавалерських хрести (один та два). У клейноді три страусинових пір’їни.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Дорошенко Петро (правобічний - 1665 - 1676 pp.)
Петро Дорофійович Дорошенко народився в Чигирині у 1627 році. Після свого обрання Дорошенко домігся союзу з ханом Ладил- Гіреєм і мав намір перейти Дніпро й скинути Брюховецького - ставленика Москви. 1668 року йому вдалося умовити Брюховецького виступити проти Москви. На жаль, внутрішні чвари в козацькій старшині вкотре не дозволили об’єднати обидві частини України і зробити її незалежною - хоча поміж усіх гетьманів Дорошенко найбільш послідовно намагався досягти саме цієї мети.
Нобілітований Дорошенко був у 1661 році. Він отримав герб - в лазуровому полі покладені в стовп золоті кавалерський хрест, півмісяць рогами догори та срібна шабля у пояс.
Гоголь Остафій (правобічний - 1676 р.)
Після нобілітації родина Гоголів отримала право користуватися старовинним польським гербом «Ястржемб’єць», який уперше згадується наприкінці XIV ст. Цей герб являє собою щит, в лазуровому полі якого золота підкова рогами догори. У середині підкови розміщено золотий кавалерський хрест. Над шоломом зі шляхетською короною яструб, що злітає праворуч. З золотими дзвінками біля лап, який тримає у правій лапв підкову з хрестом (як на щиті).
Борковський Василь (наказний лівобічний, 1687 р.)
Василь Борковський користувався старовинним польським гербом «Лабендзь». У червоному полі срібний лебідь, повернутий ліворуч. У клейноді над шляхетською короною - такий самий лебідь. Намет білий, підбитий червоним.
Мазепа Іван (лівобічний - 1687 - 1709 pp.)
Іван Степанович Мазепа-Колединський народився у 1639 році в селі Мазепинці на Білоцерківщині у знатній українській родині. Він отримав освіту у Київській колегії, а потім у колегії єзуїтів у Варшаві. Ставши гетьманом, Мазепа послідовно зміцнює становище старшини та водночас віддає значну частину своїх особистих прибутків на розвиток православної релігії та української культури.
Полтавська битва поклала кінець намаганням українців відо- кремитьись від Росії. Мазепа знайшов притулок у Молдавії, де він і помер 21 вересня 1709 року біля м. Бендери.
Предків Мазепи Було нобілітовано у 1544 році, вони отримали привілей користуватися старовинним руським (тобто українським) гербом «Курч», що належав волинській родині Курчів, звідки вийшли й
Розділ V. Геральдика козацької доби
предки Мазепи (рис. 54). Ми зустрічаємо численні видозміни його родового герба, який у традиції Речі Посполитої одержав назву Курч, що як вважають, є нагадуванням про нібито родинні зв’язки предків Мазепи з литовською династією князів Курцевичів з дому великого князя Гедиміна. 1 вересня 1707 року з’являється новий варіант герба Івана Мазепи, пов’язаний з наданням йому імператором Йозефом І княжого титулу Священної Римської імперії германської нації. У дипломі імператора він має такий вигляд: на червоному полі срібні перехрещені вила, які поставлено на брус, праворуч золотий півмісяць, що лежить рогами вліво, ліворуч золота шестипроменева зірка, згори срібний панцир (кірасу), над щитом золота шоломова корона, за щитом пурпурова мантія з горностаєвою підкладкою із золотим оздобленням і золотими шнурами під золотою князівською короною з червоною підкладкою і горностаєвим низом.
Рис. 54. Перше зображення герба гетьмана І. Мазепи зі звороту другої сторінки Молитвослова (Чернігів, 1687)
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
За іконографією, запропонованою відомим дослідником української графіки доби Бароко Дмитром Степовиком, Мазепин герб є знаком єдності неба і землі, більше того - кураторства Неба як місця перебування Бога над землею, що є місцем життя людства, створеного Богом. Графіка герба асоціюється з грецькою літерою «іпсилон», з хрестом, човном і якорем водночас. Ліворуч цієї загадкової конструкції є місяць-молодик, праворуч - зірка. Хрест - сакральний символ перемоги над смертю, знищення гріха пролитою на хресті невинною і праведною кров’ю Господа Ісуса Христа. Основа хреста нагадує і якоря, і гачка, і стилізованого човна - усі ці символи виникли ще в ранньому християнстві і мали благородне значення. Зокрема, човен означав плавання християнина до тихого берега Божої благодаті - пристані вічного блаженного життя в Раю; якір - стабільність життя з Христом під час життєвих бур, місяць і зоря - це ближнє і дальнє небо, яке курирує (знову згадка про «Курч») землю і все, що на ній.
Герб І.Мазепи свідчить не так про аристократизм, як про благочестиве життя, високу порядність, про чесноти. Додаткові доблесні чесноти притаманні носієві герба, виразно оспівано В. Потоцьким: «Курцем» зветься герб, та в бою не гнеться,
Його взнали татари, ходив він по шиях турецьких; Скидав їх з коней - як одних, так і других.
В руці без промаху натягав тетиву.
І при цьому грецькою буквою іпсилон мав бути.
А виник той герб на Волині - на Русі.
Це таки хрест, утворений з мечів.
Він стоїть в самім центрі, єднаючи разом Місяць та зірку, що світить обабіч.
На зламі XVII та XVIII ст. Мазепин герб «Курч» був найпоширенішим в українському мистецтві. Його змальовували живописці при портреті самого гетьмана, різьбили скульптори на предметах аристократичного вжитку, виливали зі срібла й золота ливарі, а найбільше його рисували і гравірували художники-графіки в ілюстраціях до книжок або на окремих аркушах. При донаторських посвятах у всіх збудованих на кошти Мазепи храмах також були вирізьблені на камені або вилиті з гіпсу герби гетьмана (рис. 55).
Розділ V. Геральдика козацької доби
Рис. 55. Тарасевич. О. Зображення великого герба І. Мазепи з тексту панегірика «Алкід російський», написаного П. Орликом (Вільно, 1695)
Скоропадський Іван (лівобічний - 1709 - 1722 pp.)
Після переходу Мазепи до табору Карла XII, Скоропадський у листопаді 1708 року за наказом Петра був обраний на раді у Глухові гетьманом.
Скоропадський користувався гербом, що мав щит, у червоному полі якого були три срібні перехрещені стріли вістрями додолу, перев’язані золотою стрічкою (рис. 56).
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
С
Рис. 56. Герб гетьмана Івана Скоропадського Орлик Пилип (1710 - 1742 pp.)
Пилип Орлик народився на Віленщині у 1672 році. Отримав освіту в Києво-Могилянському колегіумі й у 26-річному віці був кафедральним писарем київської митрополії, ще через два роки - старшим канцеляристом у генеральній військовій канцелярії, а у 1706 році стає генеральним писарем війська Запорозького і помічником гетьмана Мазепи. Після смерті останнього мазепинці, що опинилися на чужині у Туреччині, на противагу Скоропадському, якого поставив гетьманом на Україні Петро І, обрали гетьманом Пилипа Орлика. Орлик став автором першої в Європі Конституції. Він намагався відстояти хоча б Правобережжя, але польське коронне військо розбило його козаків. Після цього він був змушений виїхати на запрошення Карла XII до Швеції. Після смерті останнього він переїжджає до Німеччини, де й помирає у 1742 році. До останньої хвилини життя він не залишає надії ініціювати визвольний рух в Україні. У листах до запорожців він застерігає: якщо вони знехтують збігом обставин, які в останні роки створю¬
Розділ V. Геральдика козацької доби
вали вигідні умови для спроби відновлення самостійності, то вже ніколи не дочекаються таких можливостей. Але запорожці не відгукнулися на заклик Орлика.
З часу нобілітації Орлики отримали привілей користуватися гербом «Новина»: меч, поставлений в стовп на вушко від казана з мечем, руків’я якого утворює хрест (рис. 57).
Рис. 57. Герб гетьмана Пилипа Орлика
Полуботок Павло (лівобічний - 1722 - 1724 pp.)
Павло Полуботок народився у 1660 році. Його гетьманство припало на період чи не найбільшого терору московського царя Петра І по відношенню до України. Гетьман був закатований в Петропавлівській фортеці.
Полуботки користувалися відміною польського герба «Пржия- тель», причому зустрічаються два варіанти цієї відміни. Перший являє
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
собою щит, на зеленому тлі якого червоне серце з золотим кавалерським хрестом над ним. У клейноді три страусині пір’їни. Другий варіант мав червоний щит, на якому золоте серце перетяте двома чорними стрілами навхрест вістрями додолу, причому над серцем срібний кавалерський хрест. У клейноді п’ять страусиних пір’їн.
Апостол Данило (лівобічний - 1727 - 1734 pp.)
Данило Павлович Апостол народився 4 грудня 1654 року. Під час його гетьманування він зміг домогтися певного розширення автономії України. Гетьман мав право підтримувати зовнішні відносини лише з Польщею та Кримом (але виключно у прикордонних справах), а під час війни повинен був підпорядковуватися московському фельдмаршалові. Цар вирішував, чи проводити вибори гетьмана, затверджував новообрану полкову й генеральну старшину. Внутрішні судові справи мали розглядатися представником московського уряду та гетьманом спільно.
Апостоли користувалися відміною польського герба «Юньчик». У червоному полі подвійний срібний хрест, розщеплений знизу, що утворювало щось подібне до якоря. Над шоломом у шляхетській короні клейнод у вигляді п’яти страусових пір’їн. Власний герб Данила Апостола мав щит, в лазуровому полі якого були розташовані золоті зірки й кавалерський хрест, а в середині - щиток з гербом «Юньчик».
Розумовський Кирило (1747 - 1764)
Кирило Григорович Розумовський народився в 1728 році. У 1743 році їде в Німеччину та Францію для здобуття освіти. У Берліні Кирило навчався у відомого математика Ейлера, потім слухав лекції у Геттінгені, подорожував Францією та Італією. 1744 року Кирило разом з братом отримав від Єлизавети титул графа. 1746 року його було призначено президентом Академії наук. 1747 року цариця Єлизавета відновила гетьманський устрій на Україні і призначила на посаду гетьмана Кирила Розумовського. З відновленням гетьманщини Україна знов отримала права автономії, а російські інституції були у Гетьманщині ліквідовані. Поступово Україна стала наближатися до соціально- політичної системи Польщі, де місцева влада була зосереджена в руках шляхти. Кирило Розумовський бажав щоб Україні дали право вільних зносин з іноземними державами й звільнили від участі у війнах імперії поза межами України чи на її прикордонні. Розумовський, настільки це було можливо, захищав давні привілеї та права України. Але гетьманщина вже стояла на порозі знищення. 10 листопада 1764 року царським указом гетьманство було ліквідоване.
Розділ V. Геральдика козацької доби
Кирило Розумовський спочатку користувався батьковим гербом, що мав такий вигляд: на щиті синього кольору золотий панцир, простромлений з двох боків двома срібними стрілами. Після отримання графського титулу Кирило отримав більш складний герб. Щит розділений перпендикулярно, мав золоте та чорне поля, на яких було зображено двоголового коронованого орла змінних з полями кольорів (чорний на золотому й навпаки). На грудях у орла синій щиток із срібним панцирем, пробитим двома червоними стрілами. На щиті лежить графська корона, над якою встановлено срібний лицарський шолом з дев’ятьма золотими обручами й золотим обкантуванням, з повішеним на ньому золотим медальйоном. У клейноді над другою графською короною (над шоломом) - синій прапор із зображенням на ньому (як на щиті) срібним панцирем, до прапора прикладені дві червоні перехрещені стріли вістрям догори, а третя чорна. З боків щита намет: праворуч червоний та чорний, підбитий золотом, ліворуч - синій і червоний, підбитий сріблом. Щитотримачі: праворуч - козак (верхня частина одягу - синя, нижня - червона), ліворуч - поляк (верхня частина одягу червона, нижня - синя). Девіз герба «FAMAM EXTENDERE FACTIS» («Факти поширюються поголосками»).
Скоропадський Павло (1918 - 1919 pp.)
Павло Петрович Скоропадський народився 3 (15) травня 1873 року у м. Вісбадені (Німеччина). Його предки отримали нобілітацію в
XVII ст. Батько Павла Петровича - багатий чернігівський поміщик - був нащадком брата гетьмана Івана Ілліча Скоропадського - Василя Скоропадського. Павло Петрович мав чималий військовий досвід та авторитет серед офіцерів. Скоропадський першим з царських генералів українізував свій корпус, що сприяло зростанню його авторитету серед української громадськості. Всеукраїнський з’їзд Вільного козацтва (16
- 20 жовтня 1917 року) обрав Скоропадського членом Генеральної ради та отаманом усього Вільного козацтва.
Навесні 1918 року Скоропадський утворює «Українську Народну Громаду», що об’єднує у своїх лавах землевласників та колишніх військових. Громада налагодила співпрацю з Партією хліборобів- демократів і Союзом земельних власників. 29 квітня 6500 делегатів Конгресу хліборобів-власників назвали гетьманом України Павла Скоропадського. Скоропадський вперше затверджує тризуб атрибутом військового одягу, підписує закон про чини української армії. Скоропадський не тільки зміцнив свою владу, але й домігся поваги з боку урядів держав Четверного союзу та сусідніх країн. 12 червня уряд Ско¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ропадського підписав з Радянською Росією договір, де Україна визнавалася суверенною державою. Було відкрито 2 генеральних консульства (у Москві та Петрограді) та 19 консульств в інших містах Росії. У вересні Скоропадський виїхав з візитом до Німеччини. Під час візиту було обговорено кримське питання й прийняте рішення про приєднання Криму до України, а також було досягнуто угоди про передачу Німеччиною Україні військових кораблів Чорноморського флоту. Влітку починається формування регулярних військових частин та заходи щодо поновлення козацтва як окремого стану населення і резерву української армії. За невеликий строк, що історія відвела гетьманату, було зроблено значні кроки у галузі культури: здійснено українізацію школи, відкрито Українські університети в Києві та Кам’янці- Подільському, засновано Державний український архів, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Національну галерею мистецтв, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. Було засновано Національну академію наук, Українську військову академію. Скоропадський підтримує кроки у напрямку створення Української православної автокефальної церкви. Уряд Скоропадського не зміг вирішити соціально-економічні проблеми, що стояли перед державою. Але за час гетьманату було закладено систему закладів, відновлені нормальні дипломатичні відносини з 15-ма європейськими державами, встановлена українська грошова система, засновані банки, почалася відбудова національної промисловості, пройшли судові реформи, розвинулася торгівля, здійснена українізація освіти й культури. Все це дає змогу достатньо високо оцінити вельми суперечливу, але колоритну постать гетьмана України новітнього часу, який останні 27 років свого життя прожив на чужині й помер 26 квітня 1945 року у Меттені (окр. Дегген- дорф, Нижня Баварія).
Герб Скоропадських мав розтятий срібним і червоним щит. У першій половині був зображений запорозький козак у червоному одязі (карамзині) з мушкетом на лівому плечі. В другій половині три срібні перевернуті стріли: середня - у стовп, а бокові перехрещені; всі три пов’язані золотою стрічкою. У клейноді три страусиних пір’їни: середня червона, з булавою на першому плані, а бокові - срібні. Намет червоний із сріблом. Герб декорований червоною мантією, що підбита соболями, і увінчаний червоною гетьманською шапкою з соболиною опушкою, прикрашеною аграфом з перлин з двома срібними півнячими пір’їнами. Щит підтримують два срібні коні з червоними очима та
Розділ V. Геральдика козацької доби
язиками. Девіз герба «CONJUNGIT FAVORES» («Пов'язаний зацікавленістю») написаний червоними літерами на срібній стрічці.
22. Геральдика української шляхти
Українській родовій еліті історична доля відвела функції охоронця та гаранта цілості свого народу. Ці функції знать успішно виконувала аж до бурхливого пробудження суспільства в половині XVII століття, спираючись на найпотрібнішій для такої мети засаді - консерватизмі, що стоїть на варті старовини. Проте в переломну добу, запалену жагою оновлення, лідерство від вартового мав перейняти оновлювач- палій, що суперечило самій консервативній природі шляхти. І тоді смолоскип з її рук вихопили руки молодші й дужчі - козацькі.
На теренах країн, об’єднання яких свого часу називалось Річчю Посполитою (Польща, Україна, Білорусь і Литва), був один із найбільших у світі відсоток шляхти - вісім-десять відсотків. Подібну картину можемо знайти лише в Іспанії. На відміну від Росії, де дворянство надавалось за службу монархові, за наявності кріпаків, маєтків, у межах Речі Посполитої критерієм приналежності до шляхти було походження. Якщо батьки - шляхтичі, то дитина теж. Хоч і серед шляхти Речі Посполитої був невеликий відсоток тих, хто здобув так звані нобілітації - привілеї, які надавав сейм певним особам за їхні заслуги перед державою. Наприклад, на полі бою.
Була в Речі Посполитій також дрібна шляхта, її еквівалент на Лівобережжі - рядове козацтво. Нащадків дрібної шляхти серед нас дуже багато. Точно сказати складно, адже за радянських часів через, у тому числі, активну урбанізацію межа між шляхтою та «мужиками», тобто селянами, майже стерлася. Тих, хто взагалі не має предків зі шляхти, - дуже мало. Так само небагато тих, у яких суто шляхетське коріння чи суто селянське.
Чимало родин на теренах Австро-Угорської та Пруської монархій, а подекуди й Російської, здобули якісь титули. Що ж до Австро- Угорщини та Прусії, то досить було мати в роду, скажімо, сенатора XV
- XVI століття і довести свій із ним зв’язок, щоб імператор надав графський або - за інших обставин - баронський титул. Наприклад, є величезний рід Лосів герба «Доленга». Нащадків цього роду сьогодні дуже багато - і всі ці люди мають своїм предком сенатора часів Польського
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
королівства. Одна з гілочок, що оселилася на Галичині, згідно із законодавством, одержала в XIX ст. графський титул, була заможною, мала власні архіви й досить коштів для того, щоб займатися дослідженням в державних архівах та в архівах монастирів. Частина роду Лосів осіла на Волині, що була на території Російської імперії. Ті, хто до неї належав, були менш заможними, жодних титулів їм ніхто не надавав і свого родоводу вони переважно не знали. Хоч подекуди той, хто знав, що через поле такий самий Лось, як і він, пишеться графом, то й собі графом писався, не маючи для цього формальних підстав. А з Волині Лосі розселилися по всій Україні Отже, багато хто може відшукати серед своїх предків аристократів.
Поява на карті держави Речі Посполитої недарма майже збігається в часі з появою козацтва як стану: річ у тім, що польське законодавство не визнавало так званих перехідних груп - бояр, замкових слуг тощо (напівлицарів чи на третину лицарів), якими були козаки, і бачило в цих людях лише селян. Якраз тоді, власне кажучи, й починається історія козацтва, слід наголосити, саме як стану. Адже козацтво вимагало не грошей, а саме встановлення привілеїв. І саме аристократія козацтва із перехідних груп, які не володіли помітною власністю й відповідно не потрапляли до документів того часу, пояснює, чому досі ми достеменно не знаємо ні родоводу Б.Хмельницького (нам невідомі навіть основні біографічні віхи його батька !), ані більшості інших козацьких провідників.
Особливістю козацтва є те, що концентрація влади й маєтків у цьому середовищі відбувалася дуже швидкими темпами. Вони не мали часу на те, щоб ставати аристократами. Якщо польські аристократи чи князі волинські народжувалися з великими статками та палацами, то в козаків це все з’являлося буквально на очах, протягом одного-двох поколінь. Лише в останню чверть XVIII - XIX століть старшина починає давати масовий тип справді українського аристократа, з доброю освітою та манерами. Хоча такі постаті були й раніше - наприклад, Мазепа та Орлик. Але їх можна назвати винятками.
Усю другу половину XVII століття відбувався процес кристалізації та формування панівної верстви - української козацької старшини, яка прийшла на зміну старому суспільству. Нова еліта поступово відмежовувала себе від решти народу різноманітними привілеями і все виразніше перетворювалася на замкнену в собі верству. У Гетьманщині та Слобідських полках цей процес тривав до середини
Розділ V. Геральдика козацької доби
XVIII століття і завершився формуванням відповідно малоросійської та слобідсько-української шляхти. Ця нова соціальна верхівка використала герби в той самий спосіб, що й свого часу феодальна верхівка середньовічної Європи, - як один із засобів зовнішньої соціальної ідентифікації, свідчення своєї приналежності до панівної суспільної верстви. Наявність герба як свідчення високого соціального статусу, зумовлювала вибір гербових зображень - найпростіших і найпоширеніших у суспільній свідомості символів, які легко впізнати (зброя, хрест, півмісяць, зірки в різноманітних комбінаціях). Родова геральдика є найчи- сельнішим за своїм складом комплексом гербів козацької геральдики, яка почала формуватися невдовзі після створення держави Богдана Хмельницького.
Серед родових гербів Лівобережної України, створених упродовж другої половини XVII - першої половини XVIII століть, чисельно переважали геральдичні пам’ятки суто козацького походження: з 273 родових гербів 240 були новотворами козацької доби, 21 герб мав староукраїнське (руське) походження і лише 12 - польське. Представники останніх двох груп представляли шляхту, яка долучилася до повстання Хмельницького. Широко застосовувались у козацькій емблематиці бунчуки, булави, печатки, зброя, порохівниці, стріли. Окремі фігури із загальної класифікації символів присутні практично у кожному козацькому родовому гербі. Зокрема, зображення зброї зустрічається у гербах 180 раз: шабля (103), лук із стрілами (42), мечі (17), спис (14). Особливо часто зображували підкову (39). Закута у лати рука, озброєна шаблею, мечем та стрілами зустрічається у 32 гербах. Рідко використовували у козацьких гербах геральдичні фігури (близько 10), зображення тварин (30), птахів (40), рослин (близько 45). Серце - символ, поширений у 135 гербах. Найчастіше в геральдичному полі зустрічається зображення хреста (196), зірок (164), півмісяця (144), що є символами боротьби і перемоги.
Варто зазначити, що руські герби, за поодинокими винятками, не мали власних автентичних назв, як це бачимо в геральдиці польській, адже руська геральдика розвинулася на зовсім інших засадах, ніж польська. В основі руської, як згодом і козацької, геральдичної системи стояв принцип герба як певного знака родини або особи, що характерно і для інших країн Європи, а не роду, який об’єднував у собі велику кількість родин, як це бачимо в польській геральдиці. Назви руських гербів - це не більш ніж пізній вплив польської і, особливо, пізнішої геральдики Речі Посполитої.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Від середини XVIII століття ситуація в родовій геральдиці Лівобережжя почала докорінно змінюватися внаслідок поширення практики масового використання козацькою старшиною гербів Речі Посполитої (у першу чергу польських за походженням). У подальшому подібна практика набуває значного розмаху. Частина представників з козацької старшини Гетьманщини, малоросійської шляхти прагне змінити власні самобутні герби на польські, що мало надати їхнім родам додаткових ознак “старожитності” та “шляхетності”. Усього з-посеред близько тисячі родових гербів Лівобережжя козацької доби, які відомі нам на сьогодні, майже 300 мали польське походження, а ще 80 - користувалися старими руськими гербами. Подібне масове звертання до традицій річ- посполитського герботворення мало надати додаткових ознак «старожитності» та «шляхетності» родам з нової шляхти та, передусім, сприяти утвердженню їхніх станових привілеїв.
Найчастіше зустрічаємо такі герби: Яструбець, яким користувалося 22 роди малоросійської шляхти; Остоя (була гербом 214 родів); Сліповрон і Наленч застосовувало по 11 родів кожний; Гоздава - герб 10 лівобережних родів; Радван - 8; Побог, Люба, Дуброва, Яніна, Рава
- 7; Долега, Заглоба, Кораб, Лис, Огон, Полукоза - 6; Леліва, Гриф, Топор, Правда, Помян, Прус І, Лося - 5 та інші. Цікаво, що козацька старшина віддавала перевагу характерним для козацького герботворення фігурам: хрестам, підковам, різноманітним видам зброї.
Для козацьких гербів характерне кількісне домінування сюжетів, пов’язаних із зображенням зброї, серця, хреста, зірок і півмісяця в найрізноманітніших комбінаціях. Доволі рідкісним було використання геральдичних фігур, а також тварин, які становили основу сюжетного ряду західноєвропейської геральдики.
Поширена в козацькій геральдиці практика зображувати хрест над півмісяцем або зіркою, не є символом перемоги християнства над ісламом (або над мусульманськими народами - татарами, турками). Нема на гербах козацької доби й християнської символіки, часто вживаний кавалерійський (козацький) хрест належить до мілітарної символіки.
Порівняно швидким був процес витворення привілейованої верстви на теренах Слобідської України. Прагнення легітимізувати своє провідне становище шляхом набуття зовнішніх ознак шляхетності виявилося, зокрема, у зміні прізвищ на “шляхетні” із закінченням на -ський або -цький, створенні легендарних родоводів і, звичайно, використанні родових гербів. Переважна більшість гербів слобідсько-
Розділ V. Геральдика козацької доби
української козацької старшини мала польське походження, що мало бути додатковим свідченням старожитності та знатності місцевої козацької старшини. Уже в другій половині XVII ст. в окремих полках сформовано цілі старшинські династії, що займали полковницькі уряди протягом десятиліть. Серед них - Кондратьєви, Донці- Захаржевські, Перехрестови-Осипови тощо. Згодом, у першій половині XVIII ст., до них долучилося ще чимало полковницьких родів - Квітки, Лесевицькі, Шидловські, Тевяшови, Куликовські та інші.
Так, охтирський полковницький рід Лесевицьких, що мав козацьке походження, послуговувався польським гербом Стрім’я. Рід Ши- дловських уживав польський герб Люба, а Куликовські певний час користувалися гербом Дрогомир. За родовий герб Ковалевських правив польський герб Долега, Красовських - Яструб. А в родовому гербі Квіток знаходимо складну конструкцію з шести річпосполитських гербів - Погоня, Стрім’я, Радван, Бонча, Шеліга та Рогаля (рис. 58).
Найбільш виразним з точки зору соціальної ідентифікації був родовий герб старшинського роду Донців-Захаржевських, який у другій половині XVII - першій половині XVIII відігравав провідну роль у суспільно-політичному житті Слобідської України і представники якого в різний період обіймали полковницькі уряди відразу трьох слобідських полків. Засновником роду був Григорій Донець, що походив з козаків. Проте його нащадки вже виводили свій рід від шляхетського роду Заха- ржевських, іменуючи себе не інакше як Донцями-Захаржевськими. Цілком природно, що родовим гербом Донці-Захаржевські обрали герб До- лива, яким користувався рід Захаржевських.
Однак у своїх претензіях на аристократичне походження рід Донців-Захаржевських пішов ще далі. У 1705 р. в Києві на честь цього роду було видано панегірик І. Орновського «Bodaty wirydarz», де представлено видозміну родового герба Донців-Захаржевських, що складався з чотиридільного щита з гербом Долива в середньому щитку. В чотирьох частинах цього складного герба містилося зображення гербів Ружа, Колона, Китаврус та Урсин, запозичених з арсеналу литовсько-руської державно-династичної та князівської геральдики, що мало підкреслити особливий статус роду Григорія Донця (рис. 59).
Очевидно, що в геральдичний спосіб Донці-Захаржевські намагалися не просто вивищити себе в середовищі слобідського населення (для цього цілком достатнім було використання звичайного герба, хоч би тієї ж Доливи), а й засвідчити свою винятковість у рамках слобідської козацької старшини, підкреслити свою провідну роль, за маніфес¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
тувати претензії на максимально широкі владні повноваження, що мало бути підтверджено не лише шляхетським походженням, а й старожитністю та почесністю гербів, використаних у конструюванні легендарної генеалогії та родового герба.
Рис. 58. Родовий герб Квіток в оточенні нагород на намогильній плиті Григорія Квітки-Основ’яненка
190
Розділ V. Геральдика козацької доби
JUtflMKY C*OCi*i ОШРіСГЛ COŁO*UV$ А**М
D «tri to? «1*1 fl»«« * o/I hlf
<0bf I* grefcdtttm ri<Wrm p#rfi prfmMf V * i,#ff 04 *»#«!»! tf KWIATY fjfl fifbf fwlstmMa* Otfffart/ ttlön I mfamro / fbrty lUfiöllli lt\o,
ІЧлШ/ ft і GÜSGOHZtМ/ M » €Ü} prjittfitfttifi
fioi tim tßavkttiff ba Mf lub*««* *
H!c, »er purpureum »indimi* gr«mmi gigf»it,
fct pmdimi fptrjjt o4ore ROSAS» JFmUm*.
Рис. 59. Іван Щирський. Герб родини Захаржевських. 1705
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Духовні особи, які походили з шляхетського стану, користувалися своїми родовими гербами й після прийняття сану. В Україні за княжих часів наявність і використання гербів митрополитів Київських та інших ієрархів, так само як і князів та інших осіб, що мали на те право, практично не регламентувалося, хоча певна традиція існувала в межах звичаєвого права. Починаючи з XVI століття, митрополити, як і значна частина українських єпископів та архієпископів, здебільшого використовували власний родовий герб (практично всі вони були шляхетського або князівського походження) з обов’язковим доданням церковних атрибутів - жезла й хреста також митри над гербом. Почасти навколо герба вміщували абревіатуру, утворену з початкових літер імені, прізвища й титулу ієрарха. Герби ієрархів, як правило, поєднували родові герби з церковно-обрядовою атрибутикою. Певні відмінності один і той самий герб міг мати на печатках (відтисках), малярських портретах, у книгах.
Рід Могил (Movila походив з Молдови. Згідно з напівлегендар- ною генеалогією прізвище Могила надав молдовський воєвода Стефан Великий за надання йому воїном Пуріче коня під час битви, який при цьому ще й підставив воєводі для зручності при посадці на коня свою спину. Нагороджуючи вояка, воєвода символічно змінив йому прізвище на Movila (що у румунській мові означає «горб», «курган», «насипна могила).
Архієпископ, митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, екзарх святого апостольського константинопольського трону, архімандрит Печерський Петро Могила був споріднений з польськими родинами, що полегшило йому входження в польське суспільство. Обійнявши високі церковні посади в Києві, Петро Могила широко користувався своїм гербом. До нашого часу дійшло близько ЗО зображень його герба, що містяться у стародруках, на палітурках книг і малярських портретах, богослужбових предметах. Найбільше гербів - у виданнях тієї доби, переважно друкарні Києво-Печерської лаври, а також друкарень М. Сльозки у Львові й Львівського братства. Герб супроводжував митрополита й до самої могили. Його виявлено на двох срібних пластинах, знайдених під час досліджень руїн Успенського собору, одна з яких вирізана по формі герба, гравійоване зображення якого займає всю її площину, друга - видовжено складної форми, на ній ви гравійовано текст епітафії, а в горішній частині зображено герб.
На шляху від світського герба до герба духовної особи та у процесі зростання кар’єри герб митрополита зазнавав постійних змін.
Розділ V. Геральдика козацької доби
Проте основна символіка залишалась незмінною. Родовий герб Могил
- дві перехрещені шаблі, вістрям донизу. Легендарні пояснення виводять цей знак від Муція Сцеволи, котрий нібито мав свій герб у формі перехрещених булав. Та коли Могили досягли воєводського (князівського) столу, то користувалися вже господарським гербом із зображеннями на щиті голови бика (зубра) з шестикутною зіркою між рогами, нижче, праворуч голови - срібного серпа молодого місяця, ліворуч - золотого сонця, над головою бика - срібної господарської корони. Почасти цей герб (без щита або ж на ньому) був обведений декоративним рослинним плетивом і завершувався князівською короною, за якою перехрещувалися булава і меч (шабля), а інколи додавали ще початкові літери імені й титулу господаря.
Герб має велике значення при атрибуції історичного портрету. Він містить не менше інформації, ніж написи. Саме герб вказує на родову приналежність портретованого і його суспільний статус. Виходячи з написів біля герба, дослідник встановлює, яку посаду займала зображена особа під час написання полотна. З цього вже можна визначити вік портретованого, дату написання портрета. Літерні позначення біля герба вказують на те, який чин займав портретований на час написання полотна. Наприклад, герб Івана Мазепи роботи невідомого художника з Національного музею історії України.
Герб також передає через знакову систему велику кількість прикметних рис окремої людини, груп людей чи навіть всієї країни. Знаючи особливість символіки та емблеми на гербі, дослідник може без особливих труднощів визначити, хто саме зображений на портреті, тобто власника герба. Тим самим герб значно допомагає в атрибуту- ванні творів мистецтва. Довгий час портрет Івана Чарниша вважали за портрет Павла Тетері (Національний музей історії України). Тільки після докладного вивчення зображеного там герба і проведення подальшої дослідницької роботи було виявлено, що він належить саме Гадя- цькому полковнику Івану Чарнишу. Такі випадки не поодинокі.
Ключові слова та поняття
козацьке герботворення, стиль козацького бароко, козацька геральдика на прапорах, картинах, географічних картах, коштовних предметах, сторінках літописів,архітектурних спорудах, герби гетьманів, козацьких старшин, духовних осіб.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Питання для самоконтролю
1. Яка роль пам яток із сфрагістики, нумізматики для вивчення давньої емблематики?
2. Як видозмінювався герб козацької держави?
3. Коли почався процес закріплення особистих гербів як родових?
4. Кому належав найдавніший зразок козацької родової геральдики?
5. Яка історія походження герба Хмельницьких?
6. Назвіть характерні для козацької геральдики символи.
7. Яке походження мали герби гетьманів Івана Мазепи та Данила Апостола?
8. Що символізувало зображення в гербах хреста й півмісяця?
9. Яка символіка хрестів у козацьких гербах?
РОЗДІЛ VI
ГЄРШДШ
НА сучасному стятії розвитку сушльствл
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
23. Корпоративна геральдика
Корпоративна геральдика на наших землях почала формуватися з розвитком феодального суспільства. Свого часу вона значно відрізнялася від геральдики панівних класів, відзначалася демократизмом, мало узгоджувалася з геральдичними канонами. Цехи й церковні братства виробили власну образно-стилістичну мову, запровадили до геральдики нові символи, пов’язані з побутом міщан, ремісників, купців. Уже в XVI столітті в Україні з’являються цехові печатки й ціхи (спеціальні жетони для скликання зібрань членів цеху, що передавалися по ланцюжку з рук в руки), ремісничі вироби з символами бондарського, каретного, колодійського, столярного, теслярського, токарного та інших деревообробних промислів. На початку XX ст. вони належали Бондарському товариству у Львові, Товариству мулярів, каменярів і теслярів, Об’єднанню товариства столярів, Музею міста Львова та Промислового музею. Сьогодні речові цехові пам’ятки зберігаються у Львівському історичному музеї та Музеї етнографії і художнього промислу НАН України. Малюнки емблем і відтиски деяких печаток можна знайти в книгах та інших документах цехів, які переховуються у фондах Центрального державного архіву України у Львові, Державному архіві Львівської області, відділі рукописів Наукової біботеки НАН України ім. В. Стефаника (рис 60).
Рис. 60. Печатки цехової символіки: 1,2- бондарів, 3, 4, 5 - столярів, 6 - токарів і гребінників, 7 - теслярів
Розділ VI. Геральдика на сучасному етапі розвитку суспільства
Найбільш повно представлена емблематика бондарського промислу: три штемпелі цехових печаток, два прапори, три ціхи, дві приватні печатки львівських бондарів, ілюстрована книга протоколів засідань цеху з 1787 - 1885 pp. Перше, що впадає в очі при розгляді цих пам’яток - відсутність усталених емблем, їх дещо довільний характер. Так, на прапорах виступають релігійні мотиви: свята Родина, св. Урбан (патрон цеху) в єпископському вбранні, всевидюче око у формі трикутника, Адам і Єва під яблунею. Тут же елементи австрійського державного (орел) і львівського міського (крокуючий лев з трьомв кулями) гербів. Біблійні мотиви наявні й на цісі (жетоні) цеху з 1681 року, де викарбувано постать Богоматері з немовлям Ісусом у овальному пломеніючому ореолі.
На печатках бондарів бачимо різні комбінації знарядь праці та виробів ремесла, геральдичні щити, написи і дати. Наприклад, у полі печатки з 1794 року на ренесансовому геральдичному щиті зображено циркуль із розведеними ніжками і дугоподібною поперечкою, дві бондарські сокири з короткими держаками, гаківницю для натягування на бочки обручів (рис.1). На овальній печатці з 1824 року вирізано дерев’яний масивний циркуль, дві сокири (тесаки), товкач для насадки обручів, у центрі композиції лежить бочка красивого овального обрису в шість обручів {рис. 2).
Бочка і два молотки викарбувано на овальній латунній матриці печатки бондаря М. Росовського, яка зберігається у фонді металу Львівського історичного музею. Надзвичайно різноманітні за композиційними мотивами емблеми ілюстрованої книги протоколів бондарського цеху, де суто живописні елементи поєднуються з довільною цеховою символікою. Так, на звороті обкладинки книги намальовано велику бочку з 12 обручами та двокрилим ангелом, який тримає в руках знаряддя праці бондарів - дерев’яний молоток (товкач) у формі трикутника з коротким держаком, на наступній сторінці представлено кольоровий малюнок досить складної композиції: зверху всевидюче око у трикутнику, від якого в різні боки розходяться промені; в середині два ангели з бондарським знаряддям у руках - циркуль із заокругленою поперечкою, струг з двома ручками, два дерев’яні товкачі (круглий і трикутний); знизу коронований лев - атрибут львівської геральдики. На третій сторінці перед заголовком книги зображена віньєтка з оригінальним геральдичним щитом, дещо подібним до чотирикутного загостреного знизу щита, в його полі - мальтійський хрест і три шестипроменеві зірочки. На четвертій (останній ілюстрованій) сторінці -
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
двоголовий чорний увінчаний короною орел, тримає в лапах дерев’яних кухлі (вироби цеху) з гарними фігурними ручками і покришками. На грудях орла щит специфічної форми (поєднання овального і вирізного щитів) на одному два перехрещені струги і свердло з поперечною ручкою.
В образний світ символіки львівського столярного цеху вводять два штемпелі печаток з 1715 і 1801 pp., мідна ціха, декілька індивідуальних печаток майстрів-столярів. Як і в бондарського цеху, в основу емблематики столярів покладено їхні знаряддя праці. В полі цехових печаток і на чільній стороні ціхи (жетона) в цент композиції поставлено столярний циркуль, переплетений на печатці 1715 року (рис. 3) і цісі з кутником і стругами (циклінами), а на печатці 1801 року - з кутником (рис. 4). У нижній частині останньої печатки і ціхи зображено рубанок (гебель). На зворотній стороні ціхи - монограма Ісуса Христа, напис і дата 18 березня 1707 року. Ціха виконана за мотивами пластинки акант і характеризує стиль українського бароко (рис. 5).
Емблеми ціхи 1707 року та печатки 1715 року, які хронологічно близькі, подібні у своїй композиційній будові, на них проставлено один і той же набір інструментів столярного ремесла. Емблема печатки 1801 року відрізняється від попередніх за стилем і набором знарядь праці. Вона лаконічна, інструментарій зображено реалістично, наближено до оригіналу. Легко розрізняються всі конструкційні деталі столярного інструменту. Аналіз сфрагістичних пам’яток столярного ремесла XVIII - початку XIX ст. показує, що єдиної традиційної емблеми у цеху не було, але всі символи близькі за змістом і, головне, чітко відбивають специфіку ремесла. Вони легко розпізнаються навіть нефахівцями. Емблеми львівських теслярів, каретників, токарів по дереву, що дійшли до нас у поодиноких екземплярах, не дають змоги з’ясувати ґе- незу їх символіки, тому обмежимось лише коротким оглядом наявних пам’яток.
На печатці токарів і гребінників Львова з 1803 року викарбувано у верхній частині корону, яку увінчує 13-зубцевий гребінь. Внизу - кронциркуль з вигнутими у вигляді кола ніжками, між якими затиснуто круглу деталь, тобто показано функціональне значення цього вимірювального приладу. Посередині печатки - два перехрещені різці (давильники) з фігурними вигнутими лезами та зручними ручками. З боків (справа геральдично) - келих із квіткою, зліва - підсвічник із запаленою свічкою (рис. 6). Підсвічник і келих (кубок) т.зв. італійської роботи були шедеврами (майстерштиками) цеху. їх наявність на печатці закономірна.
Розділ VI. Геральдика на сучасному етапі розвитку суспільства
Про емблему теслярського цеху розповідає його печатка з 1816 року, де представлено циркуль, перехрещений кутник, теслярську сокиру специфічної форми та свердло з поперечною ручкою. З боків центральної композиції розміщена ще одна теслярська сокира з видовженим обушком і сокира з широким лезом традиційної форми, знизу - залізна скоба для скріплення колод і дві дошки (рис. 7).
На бронзовій посрібленій цісі цеху каретників з XVIII ст., що має форму щита, зображено постать людини, яка тримає руку на колесі. На зворотньому боці жетона - карета і напис з іменами цехмістрів.
На мідній штемпельній пластинці приватної печатки колодія (колесника) з XIX ст. викарбувано стилізоване колесо, над яким перехрещені циркуль і косинець, ініціали майстра. Навколо колеса віночок.
Таким чином, сфрагістичні та геральдичні пам’ятки львівських деревообробних цехів дозволяють скласти досить повне уявлення про цехову емблематику. В основу емблем покладено знаряддя, основні матеріали промислу - дошки та дерев’яні заготовки, ремісничі вироби, зокрема шедеври (майстерштики) та деякі геральдичні компоненти: щити, корони, стилізовані зірочки. Емблеми не мають усталеної форми, що дало б змогу трактувати їх як герби цехових організацій, але конкретність зображень, корпоративна визначеність дозволяє назвати їх гербовими емблемами цехів. Вони чітко виявляють фахові ознаки, характер виробництва. З маси інструментів, широкого асортименту виробів для емблем відбиралися ті предмети, які найбільш повно відображали специфіку конкретного ремесла, його виробничий напрям.
Характерна ознака цехової емблематики - це відсутність якоїсь обов’язкової традиції, певних геральдичних канонів. Зроблені ремісниками для власного користування, вони відбивають життя трудової людини, коло її інтересів і уподобань.
При всіх геральдичних «вільностях», цехова емблематика не позбавлена і внутрішніх закономірностей, певних ключових засад. Наприклад, на печатках та інших пам’ятках емблематики деревообробних промислів Львова наявне зображення циркуля, який став обов’язковим атрибутом емблемотворчості цехів даної галузі. Причому для кожного ремесла характерний свій вид цього вимірювального приладу.
Цехова символіка в пізньому Середньовіччі була чітко регламентованою, захищалася цеховими статутами. Її використання було пов’язане з організаційним життям міщан, їхньою виробничою діяльністю. Власними печатками і гербами користувалися також окремі майстри та купці. Ними маркували товари, їх зображували на будівлях, портретах, надгробках.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Особливістю професійного поділу жителів київського Подолу стало об’єднання торгівців у гільдії, а ремісників у цехи. 1597 року заснування цехових організацій було закріплено привілеєм (жалуваною грамотою) польського короля Сігізмунда III. У різні часи на Подолі нараховувалось біля 15 цехів. Кожен з них, подібно до європейських середньовічних об’єднань, мав свою структуру, статут і печатку. Нею, крім учнів, могли користуватися всі члени цеху. До нашого часу дійшло лише п’ять старовинних цехових печатей - одна XVII, інші початку XIX ст. Належали ці печатки цирюльному, столярному, гончарному і «дріб’язком торгуючим» цехам. Дві перші з названих зберігаються в фондах Музею історії Києва. На матрицях печатей розміщено символи, які відповідають характеру діяльності цехів. На одній є напис «печать цеха цырюльницкаго 1820 года» й зображені ножиці, бритва, гребінь з косою. А на «печати цеха столярного 1821 года» награвіровані інструменти - пилки, циркуль, косинець, стамеска і рубанок на довгому верстаті. 1830 роком датовано печатку київського іконописного цеху, на ній зображено голову бика - символ святого євангеліста Луки - покровителя художників, палітру з пензлями та інші аксесуари. Як бачимо, зображення року на печатях було обов’язковим.
До реліквій київського самоуправління відносяться й п’ять ко- рогв з Національного музею народного декоративного мистецтва. Воно були основним атрибутом кожного цеху. Зберігалися корогви в будинку цехмістра або в цеховій світлиці. Для їх виготовлення цехові майстри робили спеціальні внески. Як правило, на таких корогвах XVIII ст. писали імена цехмістра, старшого майстра, рік і місяць, а також ім’я майстра-виконавця.
Цехові й військові корогви мають спільні риси: на них зустрічаються зображення святих воїнів; кріпляться корогви прямо до древка (а не до горизонтальної перекладини, як церковні корогви); за розмірами діляться на два типи - великі корогви і маленькі значки. Особливістю цехових корогв ряду українських міст було зображення на них атрибутів ремесла і знарядь праці (іноді процесу роботи). Проте, на думку Д.Щербаківського, для київських корогв це не характерно.
Зберігались грамоти і документи цеху, печаті, загальна казна, внески, а також штрафи за будь-які порушення в спеціальних цехових сундуках.
Широко користувалися символічними зображеннями і печатками вищі навчальні заклади. Академії наук як осередки наукової думки, як комплексні наукові центри природознавчого та гуманітарного на¬
Розділ VI. Геральдика на сучасному етапі розвитку суспільства
пряму існують, здебільшого, за підтримки держав, майже 350 років. Проте осередки науки і культури функціонували і в стародавні часи. Згадаймо Олександрійський мусейон, тобто храм муз. У цьому центрі науки жили і працювали такі вчені, як Архімед і Евклід, Аристарх Са- моський і Ератосфен, Плотін і Філон та інші. У XVI столітті одинаки- аматори в Італії об’єднуються в невеликі гуртки для занять філософією, теологією, літературою. Ці гуртки отримували назву академій. 1603 року вісімнадцятирічний італійський князь Федеріко Чозі та троє його юнаків-друзів перетворили свій природознавчий гурток на академію. Вони написали статут, за яким їхня академія дістала назву Асса- demia dei Lincei (Академія Рисі). За статутом Академія деї Лінчеї мала герб, на якому в коронованому дворянською короною (5 листочків селери) віночку зображено саме рись: хлопці-академіки повинні мати такий зір, як у рисі, щоб зазирати в сутність речей. Гербами й емблемами користувалися також Лондонське королівське товариство, Британська академія, Единбурзьке королівське товариство, Німецька академія дослідників природи “Леопольдіна”, Геттінгенська академія наук, Баварська, Гейдельберзька, Рейно-Вестфальська й інші.
На печатці Києво-Могилянської академії (XVIII ст.) - першого вищого навчального закладу і видатного просвітницького й культурного центру в Україні, який отримав назву на честь свого протектора митрополита Петра Могили, напис латиною “ACADEMIA KIIOVIENSIS SIGIL- LUM” (“печать Київської академії”). Він оточує по колу зображення будівлі академії. У радянські часи зображення навчального корпусу Киє- во-Могилянської академії стало символом Археографічної комісії Академії наук УРСР (нині Археографічної комісії НАН України). 1901 року за проектом архітектора І.Кітнера збудовані корпуси Київського політехнічного інституту. Ансамбль із шести будівель виконано в псевдороман- ському стилі. Фасад головного корпусу інституту прикрашають дві башти. Одна з них стала символічним зображенням Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”.
Університет у Києві було відкрито 1834 року. З 1939 він став носити ім’я Тараса Шевченка. На ознаменування 160-річчя від його заснування художником С.Бєляєвим було виконано символічне зображення. У центрі композиції - головний корпус університету, зліва - архангел Михаїл, покровитель київської землі, а праворуч зображено Святого рівноапостольного Великого князя Володимира - покровителя знань. У нижній частині написано дату заснування університету, на стрічках напис латиною “UTILITAS” і “HONOR ET
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
GLORIA”, а по колу “Київський національний університет ім. Тараса Шевченка”.
Має давню історію й Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, яка веде свій родовід від Української академії мистецтва. У центрі композиції бароковий щит, на якому зображено сирина - фантастичного птаха з жіночою головою. За народним повір’ям, сирин - віщий птах, що знає про минуле й майбутнє, може заглянути в найпотаємніші куточки Всесвіту. Подібно до іншого міфічного птаха - фенікса - сирин є незнищенним, бо відроджується кожного разу з попелу. Сирин зображений із розпростертими крилами й поглядом, зверненим до глядача. Він золотого кольору, що символізує благородність і велич.
Щит, на якому зображений золотий сирин, малинового кольору (геральдично - пурпуровий). Барокова форма щита невипадкова. Цей період - один із найяскравіших в історії нашого мистецтва.
Над щитом зображене золоте сонце, яке символізує джерело знань і майстерності, освітянський характер вишу. Навколо щита вінок із лаврового та дубового листя, оповитий стрічкою з написом “Українська академія мистецтва”. Вінок має яскраве зелене забарвлення, що символізує життя, багатство, силу таланту і творчості. У верхній частині композиції напис “заснована 1917”. Художнє вирішення символу академії виконано як дипломна робота 1997 року випускником факультету графіки О.Карпенком.
Мають також свої символічні зображення Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Академія фундаментальних наук, Військовий інститут Національного університету ім. Т.Г.Шевченка, а також Хмельницький університет управління та права, Ужгородський національний університет, Уманський державний педагогічний університет ім. П.Г.Тичини та багато інших навчальних закладів.
Корпоративні (цехові) герби стають популярними в сьогоденні. Сучасні компанії вважають престижним мати власний герб. Його активно використовують при розробці корпоративної сувенірної продукції та символіки.
Маркетингові дослідження демонструють зростання популярності використання гербів на ряду з фірмовим логотипом. Таким чином, герб стає невід’ємною частиною бренду. Також зображення герба на корпоративній символіці використовують для підняття рівня корпоративної лояльності працівників компаній.
Досить інтенсивно працює в цьому напрямі Волино-Подільська геральдична колегія. До її Гербового та Вексилологічного матрикула
Розділ VI. Геральдика на сучасному етапі розвитку суспільства
внесено кілька цікавих напрацювань. Це герб і прапор ТОВ “Будіндус- трія”, герб Клубу друзів Вихраня, герб і прапор ритуальної служби “Пам’ять”, герби спортивного клубу “СКАМ”, піцерії міста Славути, компанії “ТАІР” міста Хмельницького, Дніпропетровського обласного осередку міжнародної організації “Козацтво України” й інші.
Розповімо про деякі з них. На золотому полі герба ТОВ «Будін- дустрія» зображено лазурову восьмипроменеву зірку з кінцями змінної довжини, яка верхнім променем підтримує чорні терези. В лазуровій главі два срібних бруска в балку, косо вкорочених справа й зліва, знизу червона мурована в п’ять рядів база.
Щит увінчаний сталевим лицарським шоломом, який короновано золотою будівельною короною. Нашоломник: золоте шістнадцятип- роменеве подільське сонце з людським обличчям. Намет лазуровий, підбитий золотом.
На золотій девізній стрічці червоними літерами напис «ТОВ «БУДІНДУСТРІЯ». Герб внесений до Гербового Матрикулу Волино- Подільської Геральдичної Колегії ЗО вересня 2007 року під № 97.
На лазуровому полі гербового щита Дніпропетровського обласного осередку міжнародної організації «Козацтво України» пурпуровий (малиновий) розширений хрест, облямований золотом, із покладеними в косий хрест золотими булавою вправо та козацькою шаблею вістрям догори вліво; поверх усього накладено вінок із золотого дубового листя з лазуровим полем, на якому покладені в косий хрест золоті козацька шабля вліво та стріла вправо, вістрям догори, супроводжувані вгорі трьома золотими зірками, дві і одна. Щит розміщений у золотому еклектичному картуші. У клейноді срібна фігура Богородиці з покровом, із золотим німбом, облямована золотим лавровим вінком.
Девіз: «ВІРА, ЧЕСТЬ, СЛАВА» - золотими літерами на лазуровій стрічці. Герб внесено до Гербового Матрикулу Волино-Подільської Геральдичної Колегії 24 лютого 2008 року під № 106.
Особливої уваги заслуговує герб Волино-Подільської геральдичної колегії, який внесено до Гербового матрикула колегії 1 січня 2004 року під № 1. У його основі герб із заокругленим нижнім кінцем, поділений пе- рекинуто-вилоподібно. На першому червоному полі - срібний волинський лапчастий хрест. На другому синьому полі - золоте 16- ти променеве подільське сонце з людським обличчям. На третьому полі - золоті стільники з трьома бджолами натуральних кольорів: одна та дві. Щит увінчаний золотою геральдичною короною з ювелами, над якою
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
сталевий лицарський шолом із золотими облямівкою та решетинами. Нашийний медальйон: синій варязький щиток із гербом міста Хмельницького на намисті із перлин.
Нашоломник: на бурелеті чотирьох кольорів (червоному, срібному, синьому, золотому) сонцеподібний золотий соняшник із зеленою серединою, на якій золота бджола. Намет: праворуч - червоний, підбитий сріблом; ліворуч - синій, підбитий золотом. Щит стоїть на зеленому геральдичному дереві, з якого праворуч догори росте дубова гілка, ліворуч догори - горіхова гілка. Щитотримачі, що стоять на трьох пагорбах Волино-Подільської височини: праворуч - Великий князь Вітовт у лицарському обладунку; ліворуч - гетьман Богдан Хмельницький. На жовтій девізній стрічці синіми літерами: “Волино-Подільська Геральдична Колегія”. Герб внесено до Гербового Матрикулу Колегії 1 січня 2004 р. під № 1.
24. Герби сучасних українських можновладців
Багато людей вже давно не мають жодного відношення до дворянства, виявивши серед своїх предків володаря герба, або відчуваючи себе гідним бути хоча б якимось чином наближеним до дворянства, поспішають прикрасити своє житло гербом з сертифікатом у красивій рамці. Внаслідок цього постійно з’являються нові герби. їх виконують геральдичні організації або художники, які знаються на цьому мистецтві. Це свідчить про незгасний інтерес частини суспільства до геральдики, адже особовий або приватний герб є візуальним відтворенням персональних особливостей армігера: його походження, освіти, уподобань, рис характеру тощо. В окремих випадках родинної згоди армігером може виступати не одна особа, а ціла родина, приймаючи таким чином родинний фамільний герб. У такому випадку проект герба нестиме певні спільні для родини візуалі- зовані родинні цінності й чесноти.
У будь-якому разі, переважна більшість таких гербових знаків відноситься до так званих «бюргерських», тобто несе на собі відбиток того, що більшість сучасних людей, армігерів, усвідомлюють різницю між успадкованим символом шляхетності й дворянського статусу та новост- вореною гербовою емблемою. Ознакою саме бюргерського недворянсь- кого статусу герба є специфічна форма й розташування шолома, що не несе на собі ознак претензії на шляхетство, рицарство, дворянство, відсу¬
Розділ VI. Геральдика на сучасному етапі розвитку суспільства
тність мантій та щитотримачів, що традиційно закріпилося за дворянським станом тощо. Навіть, якщо армігер дійсно й доказово володіє успадкованим правом на герб та шляхетські привілеї, якими володіли його предки з прямої чоловічої лінії наслідування, сучасна законодавча система й позірна рівність усіх громадян України перед законом можуть надавати представникові шляхетського / дворянського роду право називати себе лишень «нащадком такого-то роду, або нащадком такого-то герба», а не «шляхтичем, дворянином» тощо.
Процедура реєстрації герба виглядає таким чином: збирається геральдична колегія, обговорює зображення на предмет відповідності геральдичним канонам, у випадку необхідності рекомендує правки. Потім герб вносять до реєстру цієї організації. Після чого армігер, тобто власник герба, отримує грамоту з мокрою печаттю про те, що герб внесено до реєстру й його можна використовувати « на публічних акціях у різних справах» і передавати нащадкам.
Сьогодні вже понад 200 родин мають власні герби. До Гербового матрикула Волино-Подільської геральдичної колегії внесені герби голови обласного відділення Українського геральдичного товариства Валентина Ільїнського; кандидата філософських наук, члена Асоціації українських письменників Сергія Грабовського; генерального директора державного підприємства “Вугільна компанія “Краснолиманська” Зіновія Пастернака; Ігоря Таращана; Олександра Джуня й інших.
Розглянемо герб кавалера багатьох державних орденів, заслуженого шахтаря України Зіновія Пастернака. Щит пересічений. У першій золотій частині - Святий Георгій Переможець у зелених обладунках, золотій кольчузі та червоному плащі; святий скаче верхи на срібному коні та пронизує списом чорного озброєного дракона. У другій лазуровій частині
- срібна шахтарська лампа, у золотій середній П-подібній частині якої палає червоне полум’я. Щит коронований золотою комерційною короною з твелами й увінчаний сталевим шоломом. Нашоломник: на бурелеті трьох кольорів (золотого, червоного, лазурового) срібний мальтійський хрест. Намет: червоний і лазуровий, підбитий золотом. Девіз: “Дорогу осилит идущий” (Шлях здолає той, хто йде) - лазуровими літерами на золотій стрічці. Герб внесений до Гербового матрикула Волино- Подільської геральдичної колегії 25 січня 2009 року під № 117.
А ось опис герба, запропонований автором - відомим київським знавцем геральдики Олексієм Руденком для родини київських бізнесменів Джуринських. Щит. У золотому полі гербового щита, вміщеного на золотому бароковому картуші, дуб натуральних кольорів із розга¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
луженим корінням. У лазуровій (синій) главі три золоті бджоли, одна і дві. Щитотримачі. Праворуч реєстровий сивовусий козак з мушкетом та порохівницею, з шаблею на боці, у золотавому жупані, у шапці з червленим верхом, з лазуровим (синім) поясом, червлених (червоних) шароварах, та у жовтих чоботах-сап’янцях без підборів. Ліворуч - джура, молодий козак при шаблі, з зеленим поясом та у зелених шароварах із пурпуровим (малиновим) сотенним значком (прапорцем) із золотим (жовтим) хрестом та навершям у вигляді хреста. Шолом. Сталевий шолом «арме» без заборола, обернений праворуч, всередині червлений (червоний) підшоломник. Бурелет (турнірний скручений з тканини обруч довкола шолома, що оберігає від ударів шолом, а також від палючого сонця, один з атрибутів геральдичного шолома). Лазурово- золотий поперемінно. Нашоломник, нашоломна фігура Золота Божа Матір-Покрова. Намет (геральдична рослинна композиція. Походить від роздертого вітрами та у боях лицарського плаща). Праворуч - смарагдовий (зелений) із золотим підбоєм, ліворуч - лазуровий (синій) із золотим підбоєм. (У геральдиці сторони описуються не так, як їх бачить глядач, а так, як їх бачить уявний володар гербового щита, стискаючи його в руці). Підніжжя. Дубове листя, оповите золотою девізною стрічкою із девізом лазуровими (синіми) літерами: «Мрій, трудись, досягай».
Проте не всі можновладці користуються гербами вітчизняного виробництва. Серед найбільш відомих армігерів - президенти України Леонід Кучма і Віктор Янукович, урядовці Володимир Литвин, Віктор Янукович, а також небіжчики Георгій Кирпа і Юрій Кравченко - отримали свої герби із сусідньої держави.
В Інтернеті можна знайти цікаву інформацію про герби Віктора Януковича. Перший з них, подарований земляками, вражає багатою фантазією художника. У його основі улюблені донеччанами пальмові гілки, золота троянда, яка виконує роль символу Донбасу, а також кентавр, що тримає мерседесівську зірку, яка, за версією дарувальників, є підтвердженням водійських здібностей Віктора Януковича. Цікава й кольорова гама, у якій виконано цей герб. Золото символізує багатство, справедливість і великодушність, чорний колір свідчить про мудрість, освіченість і загальновідому вченість доктора наук, професора. Увінчує цю геральдичну розкіш шолом із забралом (до речі, згідно з геральдичними канонами, такий на гербі можуть використовувати лише дворяни), корона і девіз “I SUPERABO”, що в перекладі з латини означає “Я все здолаю”. Цей герб зареєстрований під № 612 у матрикулі
Розділ VI. Геральдика на сучасному етапі розвитку суспільства
Всеросійського геральдичного товариства. При його створенні використовували золото, рубінові та смарагдові вкраплення, а загальна вартість досягла приблизно трьох тисяч доларів. Другий герб, за словами радника Віктора Януковича Анни Герман, йому надіслали з Білорусії, де є село Януки, звідки й розійшлися по всьому світі Януковичі. І нібито раніше в якихось Януковичів у цьому селі був герб, який односельці й відновили.
В основі нового герба - золотий щит, який тримають два тигри. Чорний шеврон вістрям догори із золотою трояндою на ньому та двома пальмовими гілками пообіч демонструють високий смак білоруської провінції. Прикрашає щит золота корона з тризубцями, над нею лицарський шолом з наметом, його увінчує нашоломник у вигляді вже згадуваного кентавра, що тримає в руках мерсівський значок. Девіз залишився той самий. Цей розкішний герб було подаровано Януковичу до дня народження, коли він обіймав посаду “губернатора” Донецької області. Створили його у Всеросійському геральдичному товаристві.
Автор герба В. Януковича художник-дизайнер, член кількох геральдичних колегій в Україні та Росії Юхим Комаровський збирався переробити його герб, зокрема зробити корону таку ж як і в Л. Кучми, та спізнився. Не до гербів сьогодні колишньому президенту.
Леонід Кучма не став чекати подарунка від земляків, а замовив у північній столиці герб самостійно. Його опис заслуговує на увагу, тому наведемо його як розгорнутий зразок блазонування, складений московськими фахівцями.
Герб Президента України Л.Кучми: в щиті, перетятому лазуровим і золотим, лев протилежних тинктур, армований червоним, що йде на задніх лапах і тримає в передніх лапах Державний герб України - золотий тризуб в лазуровому п’ятикутному щиті з золотою облямівкою.
Щит увінчаний золотою Українською адміністративною короною, над якою лицарський шолом. Клейнод: на двоколірному бурелеті (лазур, золото) золотий, армований червоним, лев, що виходить, і тримає в лапах срібний тризуб. Намет лазуровий, підбитий золотом. Щитотримачі: два діамантові чернігівські орли, армовані золотом, із червоними язиками. Девіз: RE, NON VERBIS - “Ділом, не словами”.
Герб виконаний відповідно до міжнародних правил класичної геральдики, а також згідно із чинним Кодексом Російської геральдичної колегії і внесений до Гербового матрикула РГК 9 серпня 1999 року під № 465. Його основу складає щит стандартної форми (іспанський), традиційно прийнятої в українській геральдиці. У щиті зображені гераль¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
дичні і субординарні фігури, що характеризують фахову сторону діяльності армігера, його індивідуальні якості, фамільні корені.
Щит має дві частини, розділені горизонтально, із яких верхня - лазурового (блакитного) кольору, а нижня - золота (жовта). Лазурове поле щита символізує ясність і велич діянь армігера. Золоте поле щита за геральдичними канонами є символом справедливості, милосердя, великодушності, сталості, сили і вірності - якостей характеру, якими володіє армігер. Сполучення цих двох тинктур творить кольори Державного прапора України, у якій народився армігер, де він мешкає в теперішній час і в якій займав найвищу на той час державну посаду - Президента держави.
Головною фігурою щита є лев - символ мужності, хоробрості, безстрашності і вищої влади; він також уособлює жар, блиск і силу полуденного сонця, пишноту, силу і стійкість, справедливість і закон. Положення лева свідчить про те, що, воістину мужній і розсудливий, він завжди готовий до зустрічі зі своїми ворогами і, завдяки своїй завбачливості, краще інформований про небезпеки, що йдуть від них, завжди готовий відбити будь-який напад. Лев, крім того, є зодіакальним символом знака “Лев”, під яким народився армігер, а також його антропонімічним символом: “Леонід” у перекладі з грецької - “подібний леву”. Крім того, в імені Леонід: покровитель імені - лев, зодіак імені - лев, колір імені - золото, планета (зірка) - Сонце.
Лев у передніх лапах несе щит із Державним гербом України. У цій композиції вкладено головний ідейний задум герба: армігер є надійним гарантом державності України. Китиця хвоста лева, за задумом московських фахівців з геральдики, також творить стрижневий символ України - тризуб. Дослідники гербів вважають неетичним давати звіру в лапи герб держави, адже Л.Кучма був усе-таки президентом, а не монархом.
Фахова корона, що вінчає щит, демонструє приналежність армігера до адміністративних робітників вищого ешелону влади. Корона прикрашена дорогоцінними каменями - діамантом і бурштином - відповідно до знака зодіаку “Лев”, під яким народився армігер. Діамант - камінь, що дарує чесноту, мужність і перемогу; він приносить удачу в усіх справах, охороняє від хвороб і ран, надає сміливість і мужність у бою, береже від наврочень і злих чар, забезпечує здоров’я, добробут і довге життя, приборкує злість, надає впевненість і силу. Бурштину ж зі старожитності приписується чудодійна сила лікування усіх хвороб; він має властивість розраджувати людей, підтримує оптимізм, посилює ін¬
Розділ VI. Геральдика на сучасному етапі розвитку суспільства
туїцію, допомагає зробити правильний вибір.
Над короною розташований лицарський шолом, на якому розміщені: бурелет (жмут із двох різнобарвних тканин), намет (мальовничий рослинний двоколірний орнамент, що падає з обох сторін від шолома, - прообраз лицарського плаща) і клейнод (нашоломник - тобто фігура на шоломі). Бурелет і намет пофарбовані у кольори, що домінують у гербовому щиті, у даному випадку - у лазур і золото, що знову творять кольори Державного прапора України. Клейнод - вихідна поясна фігура лева з тризубом - традиційне правило повторення основної гербової композиції над шоломом.
Щитотримачі - два чорні одноголові орли. Ракурс крил, поворот голів і колір узяті з історичного герба Чернігівщини - місцевості, де народився армігер (с. Чайкіне Чернігівської обл.). Використання фігур “чернігівських” орлів як щитотримачів і розташування їх на підніжжі у вигляді землі відбиває нерозривний зв’язок армігера з рідною землею, турботу про неї і підтримку з її боку. “Як траві-мураві не вирости без жмені землі, так і народу не прожити на білому світі без землі-годувальниці. Як без орача-хазяїна і доброї землі - гірка сирота, так і він без землі - що без живої душі у своєму богатирському тілі”.
Не зовсім зрозуміле й зображення землі біля підніжжя герба: за канонами, право на це мають тільки дворяни-землевласники. Щоправда, Л.Кучма з дружиною були удостоєні дворянського титулу, отримавши під час візиту до України іспанського короля Хуана Карлоса 1997 року один із вищих орденів Королівства Іспанії - Ізабелли Католицької, і право іменуватися доном і донною.
Девіз - RE, NON VERBIS - “Справою, а не словами” - свідчить про те, що армігер підкріплює свою діяльність виконаними справами, а не порожніми слововиливами. Це також відбиває відданість армігера своїй справі, цілеспрямованість у вирішенні службових і життєвих завдань, прагнення приносити користь своєму народу.
Цікаво проаналізувати вплив геральдики на звичайну візитку, адже її носій міг бути знаною особистістю своєї доби, та й нерідко риси його своєрідності віддзеркалювалися і в малому клаптику паперу. Згадаймо, яку важливу роль вони відіграють у меморіальних музеях видатних діячів культури і мистецтва тощо. Перші її взірці створили у XVI ст. марнославні студенти Падуанського університету, німці з походження. Перед поверненням додому, аби в найближчому майбутньому похизуватися перед земляками, вони помістили на візитках перелік учених ступенів та кольоровий мініатюрний малюнок. У Російській імперії, за часів
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Миколи І, в моді були візитках з гербами і золотими літерами. Наприкінці
XIX - на початку ХХст. візитка картка стає повсякденним атрибутом життя українського середнього класу - буржуазії та інтелігенції. У часи незалежності, коли відродилася державна символіка, міжнародні зв’язки, засвідчення особи стало ознакою не просто «хорошого тону», а й повсякденної необхідності. Нарівні з зазначенням титулу державного посадовця, стає обов’язковим атрибутом зображення герба, чи іншого символу. Наприкінці 1980-х - середині 1990-х pp., тобто на початкових стадіях української державності, популярним стало у широкого загалу використання державної символіки, зокрема, герба і синьо-жовтого державного прапора. Пізніше ця символіка спостерігається лише у візитках державних службовців. Геральдична символіка нині широко використовується представниками державних установ, різноманітних навчальних закладів, банків, товариств, концернів тощо. У працівників бюджетної сфери, які працюють переважно в культурі, медицині, комунальному господарстві тощо на візитках часто можна побачити міську геральдику.
Ключові слова та поняття
цехова символіка, гербові печатки, сучасний герб - невід'ємна частина бренду навчального закладу, приватні герби, герби президентів України Віктора Януковича і Леоніда Кучми, герби на візитках.
Питання для самоперевірки
1. Коли з ’явилися в Україні цехові печатки та герби?
2. Назвіть приклади емблем вищих навчальних закладів.
3. Які ви знаєте герби європейських навчальних закладів, комерційних фірм і торговельних компаній?
4. Охарактеризуйте геральдичну символіку вищих навчальних закладів України.
5. Назвіть герби наших сучасників.
6. Проаналізуйте використання геральдики на візитках.
Додатки
д о д a m к а
ТЕСТИ
1. Чим відрізнялися духовно-лицарські ордени від інших військових під час бойових дій у Палестині в епоху хрестових походів ?
а) духовно-лицарські ордени першими з європейських лицарів уводять чіткий і стрункий бойовий стрій, єдиний орденський одяг і орденські знаки. Розміщують лицарські хрести на щитах;
б) яскравим одягом;
в) родовими гербами монархів, графів, князів, баронів, герцогів.
2. Коли виникли найдавніші духовно-лицарські ордени ?
а) орден госпітальєрів Св. Іоанна (затверджений у 1104 p.); Тевтонський Орден лицарів дому Св. Марії або Німецький Орден, заснований у 1198 році;
б) у часи завоювання Англії норманами в 1066 році;
в) у часи, коли лицарі, заковані під час боїв або турнірів з ніг до голови в однакові лати, повинні були наносити на них якісь характерні знаки для того, щоб васали і зброєносці могли відрізнити їх серед багатьох інших.
3. Що зображувалося на цехових гербах ?
а) знаряддя праці;
б) герб власника цеху;
в) герб міста.
4. Територіальні герби, їхня символіка:
а) це родовий герб власників земель;
б) символічні зображення флори і фауни;
в) символічні зображення галузей промисловості і сільського господарства, географічні або геологічні особливості, якими відрізняються дані землі.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
5. Які функції виконували герольди ?
а) займалися обліком гербів і їх розробкою, а також складанням родоводів і збиранням генеалогічних документів;
б) служили при дворах Європи послами, виконували важливі державні доручення;
в) складали і видавали герби, керували лицарськими турнірами.
6. Який був найдавніший спеціальний збірник-гербовник ?
а) вірші і поеми поетів-герольдів у другій половині XIII ст.;
б) Цюріхський гербовник 1320 p.;
в) наукове викладення правил геральдики італійського юриста Бар- толо першої половини XIV ст.
7. Герб князя Шварценберга зібраний Франтішеком Ринтом 1870 року з людських кісток знаходиться в:
а) Чеській Республіці;
б) ФРН;
в) Польщі.
8. Бурелет це:
а) зброя;
б) бойовий клич;
в) джгут з тканини, набитий шерстю, який одягається на шолом.
9. Український художник - дослідник геральдики:
а) В.Кричевський;
б) Г.Нарбут;
в) І.Мозалевський;
г) А.Богомазов.
10. Автор класифікації версій про значення тризуба:
а) М.Грушевський;
б) С.Братко-Кутинський;
в) К.Гломозда;
г) В.Сергійчук.
11. Автор великого і малого герба та печатки в Українській На- родній Республіці:
а) Г.Нарбут;
Додатки
б) В.Кричевський;
в) М.Жук;
г) А.Середа.
12. Автор розробник низки «державних інсигній» (знаків вищої влади) України в діаспорі в 1930-тіроки:
а) В.Винниченко;
б) Р.Климкевич;
в) О.Пастернак;
г) М.Битинський.
13. Автор 100-карбованцевої купюри із зображенням тризуба, 1917 року:
а) В.Кричевський;
б) І.Мозалевський;
в) Г.Золотов;
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
словник геральдичних термінів
Агнець - легендарна фігура: ягня, що несе корогву з хрестом; символ християнського смирення, а також атрибут святого Іоанна Хрестителя.
Аграф - коштовна пряжка чи застібка на одязі.
Арматура - декоративна прикраса з військових і інших емблем і предметів, які розташовуються довкола щита або за щитом.
Арфа - фігура у гербі Ірландії.
Архієпископ - духовне звання, середнє між єпископом і митрополитом; церковний служитель, який має це звання.
Арматура - прикраса з військових і інших емблем і предметів, які розташовані довкола щита або за щитом.
Армігер - власник герба.
Барви - дозволеними до вживання в гербах є лише сім барв, кожна з яких має символічне значення: золото (символ величі та багатства), срібло - символ шляхетності та цноти), блакить - (символ віри та духовності), червінь (символ мужності та сміливості), зелень (символ достатку та надії), пурпур (символ могуття та гідності), чернь (символ мудрості та пильності). Перші дві барви мають назву металів, решта - емалей.
Бджола - гербова фігура, якою Наполеон І замінив попередню королівську лілію в гербі Франції, змінивши і все геральдичне поле (замість «золотих лілій на лазуровому» - «золоті бджоли на червоному».
Бедж - значок, кокарда, символ, знак, ознака. У країнах з республіканською формою правління в гербах замість корони суверена на її місці застосовують бедж. Першим таким республіканським символом у гербах став фригійський ковпак, точніше, його варіант - шапка Венеціанського дожа.
Безант - кругла фігура малої величини, завжди із золота і срібла.
Бестіарій - середньовічні твори, у яких описували звірів з алегоричним тлумаченням їх.
Бик (теля). Стоїть на чотирьох ногах, звернений геральдично праворуч. Звичайно буває червленим або чорним. Виступає символом родючості, праці і терпіння, а також тваринництва. Іноді голова бика зображується поверненою en face (коли міститься в щиті окремо від тіла).
Додатки
Блазонування - опис герба, складений за певними правилами, з використанням прийнятих у геральдиці термінів.
Бойовий клич - вигук, заклик піднесеного, частіше войовничого характеру. Розміщується над гербовим щитом і його верхніми прикрасами на стрічці.
Брусом (або бруском) називається прямокутник, який має основу в два рази довшу від своєї висоти. Частіше за все бруси зустрічаються як засіваючи поле фігури, а не в однині. Якщо прямокутник має основу в два рази коротшу за висоту, він називається гонтом.
Бурелет - фігура у вигляді джгута з вовною, згорнутого в коло в кольоровому чохлі. Його кольори чергуються і повторюють гербові. Розміщують зверху шолома.
Ведмідь. Зображується як стоячим на всіх лапах (прямуючий), так і тільки на задніх (який постає); завжди розміщується в профіль. Звичайний його колір - чорний. Ведмідь також може мати озброєння, частіше за все - червлене. Головна фігура герба Берліна та ряду інших міст і областей Німеччини. В гербі Закарпатської області - в лівому срібному полі червоний ведмідь, що стоїть на задніх лапах і дивиться вправо.
Вексилологія - допоміжна історична дисципліна, об’єктами дослідження якої є прапори, вимпели, знамена й інші засоби сигналізації, що виконують функції символів.
Вензель - художньо написані ініціали, що утворюють візерунок.
Вилоподібний хрест - почесна геральдична фігура, що утворюється з’єднанням у центрі двох смуг, що виходять із верхніх кутів щита, і однієї смуги, що виходить із середини нижньої частини краю щита.
Виняткові герби - в яких навмисне розміщували емаль на емаль, або метал на метал з метою надання такому гербові винятково почесного значення. Через це такі герби не є порушенням, а скоріше вони є винятком із загального правила розміщення тинктур. Подібні герби не складаються вже дуже давно.
Вільна частина - почесна геральдична фігура у вигляді прямокутника в одному з кутів щита. Її розмір визначається площею фігури, яка називається прямим хрестом. Вільна частина застосовується в гербах міст, де розміщують емблему губернії чи області.
Вінець - основа корони у вигляді обруча.
Вогонь буває в гербах у вигляді трьох або декількох язиків золотого або червленого кольору. Зустрічається й один вогняний язик (наприклад, той, що увінчує гранати в гербах лейб-компанців). Вогняні
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
язики можуть вінчати собою серце, або стіс дров , або будь-які інші гербові фігури. Вогонь є одним із найдавніших символів тепла, життя, світла, діяльності, енергії.
Гарпія - жінка-птах з головою і грудьми жінки, тілом і крилами орла та залізними кігтями; символ огидних страхіть. Розміщують у гербах як знак перемоги над підлим противником.
Генеалогія - допоміжна історична дисципліна, яка вивчає походження й історію родів, окремих осіб і родинних зв’язків.
Геральдика (або гербознавство) - допоміжна історична дисципліна, що вивчає герби та їх історію. Походить від слова heraut, яке в свою чергу походить від германського heriwald, що означає «вісник», «посланець». На початкуХІХ ст. цей термін став застосовуватися до дисципліни, предметом якої стало вивчення гербів і встановлення правил їх побудови. Цю ділянку знань також називають «геральдичною наукою».
Геральдичні барви - барви, дозволені до використання в гербах, кожна з яких має символічне значення. їх сім: золото - символ величі та багатства, срібло - символ шляхетності та цноти, блакить - символ віри та духовності, червінь - символ мужності та сміливості, зелень - символ достатку та надії, пурпур - символ могутності та гідності, чернь - символ мудрості та пильності. Перші дві барви мають назву металів, решта - емалей.
Геральдичні кольори - голубий (лазур), зелений, червоний (червлень), пурпуровий і чорний. Негеральдичні фігури можуть зображувати в натуральному кольорі.
Геральдичні метали - золото і срібло. Золото зображують жовтим кольором або великою кількістю крапок на поверхні; срібло - білим кольором.
Геральдичні фігури - геометричні фігури, які займають певну частину щита і являють собою площу для розміщення на ній інших фігур. Геральдичні фігури поділяють на почесні (голова, пояс, стовп, перев’язь, стропило, прямий хрест, косий хрест, вилоподібний хрест, кінцівка, кайма, вільна частина, чверть і середній щиток) і другорядні.
Герб - стійке характерне зображення, яке відбиває історичні традиції суб’єкту, який ним володіє, є символом привілейованого статусу цього суб’єкту і передається його правонаступникам (якщо такі існують). Головними відмінними особливостями герба є: наявність щита; відповідність правилам геральдики; затвердження верховною державною владою.
Гербівник - гербова книга, у якій розміщено зібрання гербів з їхнім описом і родовідними даними.
Додатки
Гербова адаптація - дозвіл на використання родового герба іншою особою.
Гербова спільнота (братство) - об’єднання як споріднених, так і кровно не пов’язаних між собою родин, що користувалися спільним гербом.
Гербовий (геральдичний) екслібрис - книжковий знак із зображенням герба, частіше родового герба власника книгозбірні.
Гербовий матрикул - реєстр, у якому зберігаються зображення гербів, документи про їх прийняття та реєстрацію.
Гербовий привілей - акт, в якому засвідчувалося надання герба.
Гербовий суперекслібрис - книжковий знак у вигляді герба, витиснутого на палітурці або корінці книги.
Гербовник - збірник описів або зображень гербів, у вигляді кодексу або сувою.
Гербоподібна емблема - схожа на герб за своєю композицією та структурними елементами, але гербом бути не може. Наприклад, гербоподібними емблемами є так звані «малоросійські герби», розміщені в «Малороссийском гербовнике» В.К.Лукомського й В.Л. Мо- дзалевського, які не були затверджені імператором.
Герольд - вісник при дворах володарів, розпорядник рицарських турнірів та урочистих церемоній, укладач родоводів і гербовників.
Герольдія - зведення відомостей про дворянські герби, титули, родоводи тощо.
Гетьман - очільник козацтва, згодом голова Війська Запорозького.
Глава - почесна геральдична фігура у вигляді горизонтальної смуги шириною в 2/7 щита, яка знаходиться у верхній третині щита.
Голосний герб вважається той, в якому емблеми і символи прямо вказують на належність його певній фамілії. Наприклад, у гербі Ланських розміщена лань. Якщо герб і прізвище співвідносяться тільки відносно, то такий герб носить назву напівголосного.
Голуб - Святого Духа; у Франції - головна фігура одного з найважливіших середньовічних лицарських орденів.
Гори мають вигляд трьох пірамідальних підвищень, з яких середнє найвище. У графічному зображенні гори, як і земля, отримують для заповнення направлені в різні боки безладні штрихи, а в кольоровому вигляді - натуральний колір.
Госпітальєр - член чернечого духовно-лицарського ордену, заснованого під час хрестових походів (поч. XII ст.) у Палестині.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Гриф - символ могутності і влади, а також швидкості і сили; має тіло лева, а голову орла. Забарвлений в червлений або срібний колір.
Дамасцирування - у виняткових випадках на полі щита розміщується візерунок або просто луска, зображена тонкими чорними лініями (ніби награвірована на полі). Застосовується в тих випадках, коли на тому чи іншому полі немає ніяких фігур.
Дворянство - дворяни - в Російській імперії привілейований
стан.
Дракон - істота з головою й ногами орла, язик - немов жало, крила - як у летючої миші, тулуб з риб’ячим хвостом; символізує силу, міць, а також зло.
Дуб - символ життя, надії й військової доблесті. Стовбур, покритий пишною зеленою кроною з жолудями (іноді жолуді покриваються золотом).
Екслібрис - книжковий (бібліотечний) знак. У давнину мав переважно геральдичне наповнення. Герб, навіть без зазначення прізвища власника, вказував на належність книги, бібліотеки певній родині.
Емблема - конкретне зображення фігур, живих і міфічних істот, тематичний діапазон яких надзвичайно широкий.
Емблематика - допоміжна історична дисципліна, яка вивчає емблеми, їх створення й еволюцію.
Єдиноріг - легендарна фігура, символ чистоти й непорочності, недоторканості. Його фігура являє собою срібного коня з прямим гвинтоподібним рогом на лобі і борідкою. Символ чистоти, непорочності і чоловічої честі, через це часто включається до гербів вищої знаті. Один із щитотримачів британського герба.
Журавель - символ пильності. Зображується в профіль, стоячи на одній нозі, в другій, яка горизонтальна, затиснений камінь. Звичайний колір - срібний.
Зелень - (символ надії, радості, достатку) у фарбі зображується сумішшю хрому і рослинної зелені, а графічно - діагональними лініями справа; раніше часто зображувалася діагональними лініями зліва.
Забороло - захисний обладунок головного убору лицаря.
Зірка. Є частіше всього розпізнавальним символом дворянства татарського походження (за винятком зірок в гербах лейб-компанців і в гербах польської шляхти) і зустрічається в великій кількості гербів. Взагалі буває шести кінцевою (хоча є і восьмикутні і п’ятикутні зірки). Звичайні кольори - срібний і золотий. Зірка служить символом ночі і вічності. В одному гербі частіше за все зображуються дві або декілька
Додатки
зірок, але буває й одна у поєднанні з іншими фігурами. П’ятикутні срібні зірки присутні у гербах лейб-компанців.
Змія - символ мудрості, добра, обережності. Змія, що згорнулася кільцем - символ здоров’я; тримає в роті хвіст - символ вічності, безкінечності, безсмертя; повзе - символ печалі; п’є з чаші - символ лікування, медицини. Має лазурову, зелену або срібну тинктуру.
Золото - метал, який у геральдиці є символом багатства, справедливості і великодушності. Позначається, якщо герб виконаний кольором, золотою або жовтою фарбою, а в графічному вигляді - густими крапками.
Імпрес - намальований фігурний девіз, виражений не словами, а геометричною або іншою фігурою.
Кайма або бордюр - це смуга, яка проходить по периметру поля і займає його третю частину. Барон Тіпольт, на відміну від інших авторів, відносить кайму до другорядних геральдичних фігур. Внутрішньою каймою називають таку, яка не торкається країв поля.
Картуш - графічна прикраса у вигляді декоративного облямованого щита чи напіврозгорнутого сувою, на яких уміщують написи, герби, емблеми тощо.
Квадрат являє собою, згідно з назвою, рівносторонній прямокутник. На відміну від вільної частини, він може розміщуватися в будь-якій частині поля і мати довільні розміри.
Кінь - національна емблема саксонців. В основному зображується разом з вершником, але буває і розміщений окремо; в будь-якому випадку має положення в профіль. Кольори коня - також чорний або срібний. Відповідно положення може бути диким (якщо він без вуздечки), загнузданим, осідланим (покритим обладунками, попоною, при цьому точно означається, якого кольору прикраса, збруя або покров коня); розгніваним, скаженим (коли піднявся на диби), і ніби граючим (коли колір очей відрізняється від кольору всього тіла).
Клейноди - українські національно-державні знаки, ознаки влади, які затверджують законодавчо: герб, гімн, прапор, булава, бунчук тощо.
Клич - бойовий клич воїнів однієї хоругви, згодом вербальний елемент родового герба в Польському королівстві та Речі Посполитій.
Клином називається восьма частина щита, яка являє собою трикутник, що розміщується звичайно у верхньому геральдично правому або лівому куті щита. Вістря утворюється двома лініями, які виходять із середини верхньої частини поля і розходяться до його нижніх кутів. Якщо
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
своєю вершиною вістря направлене донизу, то воно буде перевернутим. Подібно до стропила, вістря буває також лівим і правим.
Колар - чоловіча прикраса на шию, ланцюг.
Коло (або куля), виходячи з назви, являє собою емалеве коло. Якщо коло не емалеве, а металеве, воно називається монетою.
Компармент - те ж саме, що й орнамент-подіум, декоративна прикраса у вигляді підставки для щита і щитотримачів.
Корабель - головна фігура в гербі Парижа і ряду інших міст Франції; стала однією з емблем французької столиці.
Корона - металевий з коштовними прикрасами вінець, що носять на голові монархи як символ влади; зображення такого вінця на гербах, орденах тощо. У гербах використовують багато різних корон: античну, баронську, герцогську, графську, дворянську, імператорську й інші. У гербах міст широко застосовували і стінні (баштові) корони, які розрізнялися за кольором і кількістю зубців на них: золотого кольору - у гербах губернських, срібного - повітових міст. Баштова корона з п’яти зубців - у гербах міст з населенням понад 50 тисяч чоловік, з трьох зубців - у гербах міст з населенням менше 50 тисяч чоловік.
Косий хрест - почесна геральдична фігура, яка утворюється двома діагональними смугами шириною в 2/7 ширини щита, що виходять з кутів щита. Такий хрест називають ще андріївським.
Лев. Є символом гордості, мужності і хоробрості; коронований лев у державних гербах є символом влади над підданими.
Лілія - рослина, яка в геральдиці вважається королівською квіткою і є символом чистоти. Емблема французьких королів до революції 1789 року і в період 1815 - 1830 pp.
Лотарингський хрест - геральдичний хрест особливої форми, введений де Голлем після Другої світової війни до особистого президентського штандарту.
Людські фігури - зображуються натуральним кольором. Часто в гербах зустрічається окрема частина людського тіла. Зокрема, рука в панцирі (яка називається правою або лівою в залежності від того, в яку сторону направлена).
Магдебурзьке право - система міського права в країнах Центрально-Східної Європи, що означала організацію та принципи діяльності міського самоврядування.
Мантія - накидка у вигляді плаща чи палатки, що прикриває герб. Її застосовують у гербах правителів, принців і князів. Виготовляють із темно-малинового оксамиту, підбитого горностаєвим хутром і
Додатки
доповненого золотими китицями. Верхні кути мантії перев’язані золотими шнурами з китицями.
Менестрель - у середньовічній Франції й Англії - мандрівний поет-музикант.
Меркуріїв жезл (кадуцій) - міфологічна фігура: крилатий жезл, навколо якого обвилися дві змії; символ торгівлі та зв’язку.
Монета - геральдична фігура: золоте або срібне коло; символ багатства.
Море зображується тонкими дугоподібними лініями, які позначають хвилі, і має лазурову тинктуру (за кольорового зображення для моря, як і для ріки, застосовується синій колір). На відміну від ріки, море займає всю нижню частину поля, обмежуючись лише вгорі хвилястою лінією.
Намет - декоративна прикраса геральдичного щита у вигляді листя аканту. Розташовується на лицарському шоломі, охоплюючи або шолом, або весь щит.
Напівмісяць - срібного кольору, хоча зустрічається і золотий. Рогами звернений угору (якщо роги звернені до низу, він називається перевернутим, буває також зверненим вправо або вліво). Має вигляд серпа місяця, на внутрішній лінії якого частіше за все є зображення стилізованого людського обличчя в профіль (на півмісяць з обличчя). Напівмісяць, як і зірки, служить частіше над усе розпізнавальною ознакою родів татарського походження.
Напівфігура - зображення фігури наполовину, якщо вона при цьому не торкається країв щита або іншої фігури.
Нашоломник - декоративна прикраса на лицарському шоломі, яка, зазвичай, повторює головну фігуру геральдичного щита, виділяє її серед інших.
Негеральдичні фігури - фігури фантастичні, узяті із життя, створені природою або людиною. їх у гербах зображують натуральними кольорами.
Нобілітація - прийняття до шляхетського стану.
Нобілітаційний привілей - акт, в якому засвідчувалося прийняття особи до шляхетського стану.
Нобілітет - привілейована суспільна верства.
Нумізматика - допоміжна історична дисципліна, яка вивчає історію грошей та монетної справи.
Облямівка - геральдична фігура: широка смуга вздовж краю
щита.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Озброєння - фігури тварин можуть мати озброєння, відмінне за тинктурою від самої фігури, - язики, дзьоби, плавники і т.п. Такі фігури називаються озброєними. Якщо фігура зображена без цих частин або вони за тинктурою не відрізняються від самої фігури, то вона іменується беззбройною.
Олень - емблема чоловічих традицій, чоловічої честі й благородства, репрезентує англійську аристократію. Зображується в профіль, срібною тинктурою, іноді з золотими рогами.
Орден - (лат. ordo - порядок, правило) - 1) об’єднання осіб на основі визначених правил; почесний знак, нагорода; 2) декоративний елемент герба у вигляді орденського знака, підвішеного на орденському ланцюгу або орденській стрічці до геральдичного щита.
Орел. У ряді гербів міститься орел з головою, повернутою геральдично праворуч, з розпростертими крилами. Частіше за все буває чорним або срібним, іноді увінчаний різноманітними коронами, у лапі тримає меч, хрест і т. п. Часто зустрічається у довільному положенні (такий, що летить). Орел - це символ великодушності, далекоглядності і влади.
Єдина звірина фігура, яку дозволено зображувати двоголовою. До найдавніших належить двоголовий орел у гербі Священної Римської імперії германської нації, який остаточно утвердився на початку XIV ст. під час царювання імператора Сигізмунда.
Павич - символ марнославства й метушливості. Розміщувався в гербах як знак перемоги над гордим противником.
Пелікан - символ безкорисливості і самопожертви, благодійної допомоги й турботи.
Перевернуті фігури. Фігури у щиті, які мають загострений кінець (або кінці) - меч, шпага, шабля, спис, інші предмети холодної зброї, а також півмісяць і підкова, та своїми кінцями направлені догори - знаходяться в звичайному положенні. Коли ж кінцями вони направлені донизу, то називаються перевернутими.
Перев’язь - геральдична фігура у формі широкої скісної смуги. Займає собою третину поля і розміщується діагонально. Якщо вона виходить із геральдично правого верхнього кута поля, то називається перев’яззю вліво, якщо із лівого кута - перев’яззю вправо. Перев’язь може бути завищеною або заниженою, тобто знаходиться на полі дещо вище або нижче свого звичайного розміщення. Дуже вузька перев’язь носить назву нитки.
Пересічений (перетятий) - поле щита, розділене посередині горизонтальною лінією.
Додатки
Персевант - помічник герольда.
Півень - давня емблема вісника світанку, символ пильності, заклик до бою. Римляни ототожнювали «півня» з галлами, так виникло поняття «галльський півень», як термін міцно прив’язаний до Франції. Ця фігура , піднята революцією 1789 - 1799 pp. знову виплила після революції 1830 року. Де Голль увів «галльського півня» до військових медалей як емблему духу Франції.
Підніжжя - геральдична фігура: нижня третина щита.
Покров - фігура наметоподібної форми у вигляді балахона, що зображують у гербі зверху мантії золотим кольором, доповнюють бахромою й увінчують короною.
Потвора - фігура тварини, що зображена без хвоста.
Пояс - почесна геральдична фігура: широка поземна смуга шириною 2/7 ширини щита, що проходить горизонтально посередині щита.
Птах, що злітає, - положення птаха з піднятими вгору крилами.
Прямий хрест - почесна геральдична фігура, утворена двома смугами шириною в 2/7 ширини щита, що виходять з середини протилежних країв щита.
Пурпур - (символ гідності, сили і могутності) у фарбі зображується сумішшю карміну і рожевого лаку; графічно - діагональними лініями зліва, а раніше - діагональними лініями справа.
Решітка - геральдична фігура у вигляді сітки з тонких скісних
ліній.
Ріг достатку - міфологічна фігура: козячий ріг, наповнений плодами і квітами; символ родючої землі.
Ріка - розміщена в щиті у вигляді смуги лазурової або срібної тинктури. Смуга ця може торкатися країв щита або бути вільною. За кольорового зображення герба ріка позначається синім кольором (тобто темнішим, ніж звичайний блакитний колір, установлений для лазурової тинктури; синій колір ріки в геральдиці також називається лазуровим). У графічному вигляді у лазурової ріки повинна бути не пряма, а хвиляста шафіровка. Срібна ріка як у графічному, так і кольоровому зображенні виглядає як звичайна срібна фігура.
Риба. Колір її - срібний, але інколи зустрічається і золотий. Інколи бувають риби озброєні - з хвостом і плавниками іншої тинктури. У ряді гербів можна побачити риби схрещені (наприклад, у князів Вад- больських, Ухтомських, Алад’їних, Ходневих, Цигорових).
Рицарство - привілейована військова верства в середньовічній та ранньомодерній Європі.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Розсічений (розтятий) - поле щита, розділеного посередині вертикальною лінією.
Ромбом називається рівносторонній чотирикутник, довга діагональ якого розміщена вертикально. Наскрізний ромб носить назву веретена.
Рука з мечем - символ вірності військовому боргу.
Свастика - геральдична фігура, що панувала при фашизмі.
Серце - символ любові; серце, пронизане зброєю, - символ мужності. Має червлений колір, часто буває увінчаним язиками вогню (полум’яніюче), пронизане стрілами, мечами.
Символ - умовний знак, який концентрує в собі певне бачення і розуміння чогось в абстрактній формі.
Символіка - допоміжна історична дисципліна, яка вивчає виникнення, створення та закономірності використання символів.
Скошений - поділ щита діагональною лінією, що виходить з верхнього кута щита в нижній. Залежно від направлення і кількості діагональних ліній щит може бути скошений зліва, справа або на чотири частини.
Срібло - метал, який у геральдиці є символом чистоти і цнотливості, позначається білою або сріблястою фарбою, а в графічному зображенні - чистим білим простором.
Стовп - почесна геральдична фігура у вигляді вертикальної смуги, що проходить посередині щита і займає середню третину поля. Вузький стовп називають інколи стовпчиком. Стовп може знаходитися не посередині поля, а ближче до одного з його країв, не торкаючись однак самого краю. У цьому випадку стовп називають зрушенням вправо або вліво.
Стропило або шеврон - почесна геральдична фігура, утворена двома смугами шириною 2/7 ширини щита, що виходять з нижніх кутів щита і з’єднуються в середині верхньої облямівки щита. Якщо вершина стропила направлена не вгору, а вниз, воно називається перевернутим стропилом. Якщо вершина направлена геральдично праворуч або ліворуч, то стропило називається відповідно правим або лівим.
Сфрагістика - допоміжна історична дисципліна, яка вивчає печатки, штампи, тавро, пломби тощо, допомагає встановити походження їх, час виготовлення і справжність.
Табар - одяг герольда - туніка прямого крою з рукавами або без них, прикрашалася гербом сеньйора, якому служив герольд.
Тамплієр - член католицького духовно-лицарського ордену, заснованого 1118 року в Єрусалимі для захисту святих місць і скасованого 1312 року; храмовник.
Додатки
Та, що виступає - положення тварини, яка стоїть на задніх лапах, коли права лапа спереду, а ліва ззаду. Символізує готовність напасти на ворога або здобич. Якщо в тексті опису герба вказано, що в полі щита лев, то це означає, що він зображений саме в цьому положенні.
Тинктура - типи покритів полів, фігур та інших елементів герба: емалі (або фініфті), метали і хутра, а також дамасцирування і натуральний колір.
Титул - почесне звання, що визначає осібне привілейоване становище в суспільстві.
Той, що злітає - положення птаха з піднятими вгору крилами.
Той, що зростає - положення фігури, коли над горизонтальною лінією здіймається тільки частина основної фігури.
Тотем - у первісному суспільстві знак, герб роду, племені.
Троянда - фігура у беджі Англії. Часто зустрічається у вигляді зовсім розкритої квітки, яка складається майже завжди із 5 пелюсток серцеподібної форми, часто із загнутими краями; в середині її є золота насіннєва капсула і тичинки, а між пелюстками виступають загострені зелені листочки квіткової чашечки. Геральдичний колір троянди - червлений, іноді золотий і срібний.
Фалеристика - допоміжна історична дисципліна, що вивчає історію орденів, медалей, знаків відзнаки.
Фенікс - символ безсмертя. Зображується таким, що горить на багатті.
Фігура, що виступає, - положення тварини, яка стоїть на задніх лапах, коли права лапа спереду, а ліва ззаду. Символізує готовність напасти на ворога або здобич. Якщо в тексті опису герба вказано, що в полі щита лев, то це означає, що він зображений саме в цьому положенні.
Фігура, що зростає, - положення фігури, коли над горизонтальною лінією здіймається тільки частина основної фігури.
Фігури - зображення в гербовому щиті. Поділяються на геральдичні (створені з ліній і геометричних фігур) і негеральдичні (природні: зображення людей, тварин, рослин, стихій; штучні: зображення предметів, виготовлених людиною; і легендарні: зображення фантастичних істот, потвор).
Фініфть - колір.
Фригійський ковпак (бонне руж) - червона фрігійська шапка, яка стала символом якобінства у Франції і в 1792 - 1793 pp. введена до числа державних емблем. Пізніше приналежність «Маріанни».
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Хмара зображується у вигляді клубів пари, розфарбованих срі- бною або лазуровою тинктурою (частіше срібною).
Хрест - геральдична фігура, символ християнської віри. Розрізняють латинський, грецький, візантійський, слов’янський, патріарший, лицарський та інші види хреста, а також хрести як атрибути різних святих.
Хутро білки - замальовується поперемінними срібними і лазуровими язиками (капелюшками), зверненими в різні сторони, при цьому лазурові язики направлені вгору (іноді для визначення язиків використовуються срібна і чорна тинктури). Існує декілька різновидів хутра білки.
Хутро горностая - символ влади. Замальовується у вигляді чорних хвостиків, які всівають срібне поле хутра. У деяких випадках використовуються ще стилізоване горностаєве і проти горностаєве хутра. Перше позначається у вигляді розширених донизу чорних хрестиків, які усівають срібне поле, друге - срібних, які усівають чорне поле. Обидва ці хутра є різновидами горностая.
Червлень - (символ хоробрості, мужності і безстрашності) у фарбі виражається сумішшю сурика і кіноварі (перший переважає); графічно - вертикальними лініями.
Чернь - (символ печалі, розсудливості, покори) зображується слоновою кістю; графічно - або взаємно пересіченими перпендикулярними лініями, або суцільним затушовуванням.
Чортополох - бедж Шотландії.
Шафіровка - означення тієї чи іншої тинктури відповідно направленим штрихуванням, що склалося в Європі у XVII ст.
Шляхетський родовід - генеалогічний запис, в якому доводиться шляхетське положення певної особи.
Шляхта - шляхетський стан, народ шляхетський - привілейований суспільний стан військового походження.
Щиток - маленький щит, який знаходиться в серці (центрі) головного щита і займає третю частину його. Частіше всього за контурами він повторює собою головний щит, але інколи зустрічається і щиток відмінної від щита форми. З усіх першорядних (почесних) фігур щиток є найважливішою, оскільки в ньому розташовується звичайно найголовніша частина герба - або його давній прототип, або герб більш старовинної старшої гілки роду, або вензель імператора.
Ялина. Стовбур, по обидві сторони симетрично покритий нагнутими гілками з зеленою хвоєю.
Література
ЛЛІКРАШРА
1. Антиквар. Журнал об антиквариате, искусстве и коллекционировании. - №5, май 2012.
2. Арсеньев Ю.В. Лекции, читанные в Московском Археологическом институте в 1907-1908 году / Ю.В.Арсеньев. - М. : Терра- Книжный клуб, 2001. - 383 с.
3. Баешко Л.С. Энциклопедия символов / Л.С.Баешко, А.Н.Горди- енко, А.Н.Гордиенко ; под ред. О.В.Перзашкевича. - М. : Эксмо, 2007. - 182 с.
4. Болгов В. Геральдика : рассказы о гербах, эмблемах, символах / В.Болгов, В.Чепак, Г.Чепак. - К. : Украинская академия геральдики, товарного знака и логотипа, 2005. - 144 с.
5. Бондаренко Г. Спеціальні (допоміжні) історичні дисципліни / Г.Бондаренко. - Луцьк : Ред.-вид. відц. Волин, ун-ту ім. Лесі Українки, 1997.-222 с.
6. Братко-Кутинський O.A. Феномен України : наукове дослідження / О.Братко-Кутинський. - К. : Вечірній Київ, Українська академія оригінальних ідей, 1996. - 301 с.
7. Братко-Кутинський O.A. Нащадки святої Трійці: ґенеза української державної символіки / О.А.Братко-Кутинський. - К. : Білий птах, 1992.-86 с.
8. Винклер П.П. Гербы городов, губерний, областей и посадов Российской империи, внесенные в полное Собрание Законов с 1649 по 1900 год / П.П.Винклер. - М., 1990.
9. Герби міст України (XIV - перша половина XX ст.) / Ред.:
А.Гречило, Ю.Савчук, І.Сварник. - K., 2001.
10. Гломозда К.Ю. Історичні гербові відзнаки та прапорові барви України (українська національна символіка: походження, традиція, доля) / К.Ю.Гломозда, Д.Б.Яневський. - К. : Наукова думка, 1991. - С. 26-60.
11. Гломозда К. Українська національна символіка: походження, традиції, доля / К.Гломозда, О.Павловський. - K., 1989. - 123 с.
12. Гречило А. Земельна геральдика / А.Гречило // Пам’ятки України. -№ 3. - 1991. - С. 42-46.
13. Гречило А. Затвердження гербів міст Правобережної України в 1791-1792 роках / А.Гречило. - K.; Львів, 1997.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
14. Гречило А. Українська міська геральдика / А.Гречило. - K.; Львів. - 1998.
15. Гречило А.Б. Герби та прапори міст і сіл України / А.Б.Гречило. - Львів, 2004. - Ч. 1. - 120 с.
16. Гречило А. Методичні рекомендації з питань геральдики і прапорництва областей, районів, районів у містах та територіальних громад міст, селищ і сіл (територіальні та муніципальні символи) від 2006 року (http: // uht. org. ua / ua /).
17. Дмитрієнко М., Савчук Ю. Короткий нарис міської геральдики Поділля / М.Дмитрієнко, Ю.Савчук. - Вінниця, 1995.
18. Драчук B.C. Рассказывает геральдика / В.С.Драчук. - М.,
1977.
19. Драчук B.C. Таємниці геральдики. Історія гербових емблем / В.С.Драчук. - K., 1974.
20. Сремєєв І. Герби гетьманів України / І.Сремєєв. - K., 1998.
21. Калмакан І.К. Основи геральдики : навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів / І.К.Калмакан, М.В.Смельянов. - Одеса, 1996. - 160 с.
22. Клейноди України: з історії державної і національної символіки. Комплект з 33-х кольорових художніх сувенірних листівок (підготовлений журналом «Філософська і соціологічна думка»). - K.: Абрис, 1991.
23. Коваленко О. Таємниця тризуба / О. Коваленко. Л.: СПО- ЛОМ, 2011.-286 с.
24. Конституція України. Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. - K., 1996. - С. 6-7.
25. Кучерук О. До генези герба Петра Могили / О.Кучерук // Пам’ятки України: історія та культура. - 2004. - № 2. - С. 78-89.
26. Левандовський А.П. В мире геральдики. Теория. История. Сущность / А.П.Левандовський. - М., 2008. - 182 с.
27. Лакиер А.Б. Русская геральдика / А.Б.Лакиер. - М., 1990.
28. Леонтьева Г.А. Палеография, хронология, археография, геральдика: учебное пособие для студентов высших учебных заведений / Г.А.Леонтьева. - М., 2000.
29. Лукомский В.К. Герб как исторический источник /В.КЛуком- ский.-М., 1947.
30. Лукомский В.К. Малороссийский Гербовник / В.К.Лукомский,
В.Л.Модзалевский. - СПб: Издание Черниговскаго дворянства, 1914. Репринтне видання. - K.: Либідь, 1993.
Література
31. Наріжний К.Г. Живий світ геральдики. Тварини і рослини в державній символіці / К.Г.Наріжний. - К. : Українська енциклопедія імені М.П.Бажана, 2005. - 184 с.
32. Нестеренко П.В. Експертиза предметів і атрибутів: геральдика, фалеристика, вексилологія, екслібрисистика: робоча програма для студентів спеціальності 6.020208 “Образотворче та декоративно-прикладне мистецтво” / уклад. П.В.Нестеренко. - К.: ДАКККіМ, 2005. -31 с.
33. Нестеренко П.В. Експертиза предметів і атрибутів: геральдика: навч. посіб. / П.В.Нестеренко. - K.: НАКККіМ, 2009. - 119с.
34. Общий Гербовникъ дворянских родов Всероссийскія Импе- ріи, начатый въ 1797-мъ году. - Ч. 1 (Общий гербовник дворянских родов Российской империи. Репринтное издание). - СПб., 1992.
35. Однороженко О. Українська (Руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада / О. Однороженко. - K.: Темпора, 2011. - 420 с.
36. Панченко В. Гербівник міст України / В.Панченко. - K.; Нью-Йорк, 1996.
37. Панченко В. Міські та містечкові герби України / В.Панченко. - K., 2000.- 185 с.
38. Пастернак О. Пояснення тризуба, герба великого князя київського Володимира Святого / О.Пастернак. - К.: Веселка, 1991. - 47 с.
39. Пастуро М. Геральдика. Геральдические образы. Фигуры геральдики / М.Пастуро ; пер. с фр. - Балашиха : Астрель, 2003. - 144 с.
40. Румянцева В.В. Эмблемы земель и гербы городов Левобережной Украины периода феодализма / В.В.Румянцева. - К. : Наукова думка, 1986. - 126 с.
41. Савчук Ю. Міська геральдика Поділля / Ю.Савчук. - Вінниця, 1995.
42. Савчук Ю. Міська геральдика Поділля / Ю.Савчук. - Вінниця: Континент-ПРИМ, 1995.
43. Самойленко О.Г. Спеціальні історичні дисципліни: навч. посібник для студентів заочної форми навчання / О.Г.Самойленко. - Ніжин, 2004. - 130 с.
44. Сергійчук В.І. Доля української національної символіки / В.І.Сергійчук. - К. : Товариство “Знання” України, 1990. - 148 с.
45. Сергійчук В.І. Національна символіка України / В.І.Сергійчук. - К.: Веселка, 1992. - 108 с.
46. Сергійчук В.І. Символіка суверенності - синьо-жовта / В.І.Сер- гійчук. - K.: ПБП Фотовідеосервіс, 1993. - 80 с.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
47. Символіка Макарівщини до 85-річчя Макарівського району Київської області. - K.: Українська академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2008. - 50с.
48. Смоленський В. Символіка Переяславщини та Слобожанщини / В.Смоленський // Пам’ятки України. - №3 . - 1991. - С. 52-58.
49. Соболева H.A. Старинные гербы российских городов / Н.А.Со- болева. - М. : Наука, 1985. - 175 с.
50. Соболева H.A. Российская городская и областная геральдика XVIII - XIX вв. / Н.А.Соболева. - М., 1981.
51. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. І.Н.Войцехівська (кер. авт. кол.), В.В.Томазов, М.Ф.Дмитрієнко [та ін.]. - K.: Либідь, 2008. - 520с.
52. Стародубцев H.H. Иллюстрированный словарь по геральдике / Н.Н.Стародубцев. - Донецк, 1996. - 351 с.
53. Степовик Д. Українська гравюра бароко / Д. Степовик. - K.: Тов «Видавництво «КЛІО». - 2013. - 496 с.
54. Шаповалов Г. Герб Рюриковичів - якір чи тризуб? / Г.Шапова- лов // Україна. - 1989. - № 48. - С. 48.
55. Шаповалов Г. Походження українського тризуба або як поєдналися якір і хрест. - Запоріжжя, 1992. - 19с.
56. Якимович Б. До питання про українську національну символіку / Б.Якимович // Пам’ятки України. - 1989. - № 3. - С. 44-48.
57. Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). - Вид. 2-ге, перегл. і виправл. - К. : Критика, 2008. - 470 с.
58. Gajl Т. Polskie rody szlacheckie і ich herby. - Białystok: Wydawnictwo Benkowski, 2000. - 319 s.
59.http: // heraldy. com. ua /
60. http: // www. tyachiv - rda. org /
61. http: // uht. org. ua / ua /
62. http: // h. ua /
63. http: // uk. wikipedia. org / wiki / Геральдика
64. http: // for - ua. com / news
65. http: // prospect, zp. ua / showprint /182 / 380 / a /
ФАлеростш
Зміст
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА 234
Розділ І. З історії виникнення і поширення нагородних знаків 237
Розділ II. Ордени Російської імперії 249
Розділ III. Нагородні медалі Російської імперії 277
Розділ IV. Нагороди українських гетьманів 287
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів
XVIII-XX ст 297
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР 315
Розділ VII. Нагороди учасників Великої Вітчизняної війни 331
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920) 367
Розділ IX. Нагороди незалежної України 383
Розділ X. Нагороди української церкви 411
Розділ XI. За що дають високі нагороди? 423
СЛОВНИК ТЕРМІНІВ З ФАЛЕРИСТИКИ 438
ЛІТЕРАТУРА 442
ДОДАТКИ 445
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ПЕРЕДМОВА
Фалеристика (в перекладі з грецької та латинської - фалера, металева прикраса у вигляді жетону, бляхи; велика медаль) - спеціальна (допоміжна) історична дисципліна, яка комплексно вивчає історію заснування та функціонування нагородних знаків (орденів, хрестів, медалей, нагрудних знаків, значків та жетонів), досліджує процеси виникнення й розвитку нагородної справи, а також нагородну документацію та статистику в контексті розвитку суспільства. Слово «фалеристика» утворено від назви відзнаки хороброго воїна, винайденої древніми греками.
У широкому розумінні фалеристика - це історія вшанування цивілізаціями найбільш гідних представників суспільства. Як відомо, вшановували достойних різними видами нагород, починаючи від речових (шаблі, мечі, гривни) до спеціально створених знаків, які являють собою особливий вид прикладного мистецтва і яким надано високий суспільний статус. Ордени складають першу і основну групу у фале- ристичних дослідженнях. Тому важливим чинником фалеристики є вивчення біографій самих осіб, які були нагороджені цими відзнаками та подальша доля цих відзнак. Вивчає фалеристика і зовнішні ознаки нагород: метал, відбитки, художні прикраси, написи. Дослідників цікавлять також всі аспекти функціонування нагород: порядок представлення до них, вручення, всі види документів про створення нагород, постанови про права і обов’язки нагороджених, пільги для них. Ці складові нагородного процесу в окремих країнах різняться відповідно до історичних традицій та політичного устрою держав. Нагороди й відзнаки також цінне джерело для вивчення рівня розвитку матеріальної культури, військового мистецтва та духовного життя держави. Вони різняться й за своїм соціальним статусом: державні, урядові, відомчі, релігійні, відзнаки громадських організацій, спілок, національно-культурних товариств тощо.
Вивчення нагородного комплексу історичних джерел вимагає знання і практичного використання даних численних наук і дисциплін: джерелознавства, архівознавства, семіотики, епіграфіки, нумізматики, геральдики, хронології, символіки, емблематики, вексилології, ексліб- рисології тощо.
Сам термін «фалеристика» з’явився 1937 року в Чехословаччині. Його увів до наукового обігу і обґрунтував колекціонер та дослідник на¬
Передмова
город Олдржих Пільц. У повоєнні роки це поняття набуло поширення у зарубіжних фахових виданнях Німеччини та Франції. Особливого значення в становленні фалеристики як спеціальної історичної дисципліни набула монографія чехословацького дослідника В. Мержички «Фалеристика» (1976), в якій чітко окреслено коло питань, якими має опікуватися фалеристика, подано прикладні схеми класифікації нагород, означено основні джерела нагородного комплексу.
У радянській історіографії тільки в 1965 році появився термін «фалеристика» в публікаціях Р.Шейна, А.Шаріпова, Г.Пленкова. Лише у 1975 році радянськими вченими було поставлено питання про необхідність самостійного розвитку фалеристики в якості нової історичної дисципліни і відділення її від нумізматики. В. Г. Бурков став першим автором підручників з фалеристики в російській радянській історіографії. З матеріалами по фалеристиці в радянські часи можна було ознайомитися в збірниках «Советский коллекционер» і бюлетені «Филателия СССР».
Вивчення «нагородної проблематики» у роки радянської влади тривалий час було не лише неперспективною і мало актуальною, а й не зовсім безпечною справою. Адже щоб осягнути нагородну спадщину України треба було б пошукати в архівах і документи про встановлення державних відзнак Центральної Ради, Української Народної Республіки, Української держави за гетьманської влади, Директорії УНР та екзильного уряду Української Народної Республіки. Ці українські уряди не визнавалися радянською владою й трактувалися як ворожі та націоналістичні. Тому будь-яке звернення до історії нагород «буржуазно- націоналістичних урядів» спричинило б звинувачення в націоналістичних збоченнях.
Не краще було й з вивченням історії радянських нагород. У Радянській Україні вивчення історії власних нагород не знаходило підтримки республіканського керівництва, оскільки не відповідало потребам ідеологічного забезпечення процесу консолідації нової небаченої у світовій історії соціальної спільноти «радянського народу». Тому не дивно, що за роки радянської влади вітчизняним вченим вдалося видати лише кілька невеликих розвідок з нетривалої історії єдиного ордена Радянської України - ордена Трудового Червоного Прапора Української Соціалістичної Радянської Республіки 1921 - 1933 років та ряд документальних збірок про державні нагороди Української РСР, якими були Почесна Грамота та Грамота Президії Верховної Ради Української РСР.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
На відміну від науковців України, які були змушені зосередити увагу на історії нагород Радянського Союзу, дослідники з української діаспори в повоєнний період вивчали значний масив фалеристичних пам’яток України, які постали на різних етапах визвольної боротьби й мали утверджувати ідеї побудови незалежної Української держави.
Справжньою сенсацією на фалеристичному полі стало видання
1991 року в Торонто Я. Семотюком порівняно невеликої книжки «Українські військові відзнаки: ордени, хрести, медалі, нашивки», в якій зроблено вдалу спробу систематизації нагород Української Народної Республіки, відзначень українських національних військових формувань та громадських організацій з 1918 року до кінця 1980-х років. Ця книжка стала справжнім відкриттям для науковців та колекціонерів. Вона одразу ж опинилась у центрі уваги спеціалістів в Україні й мала такий великий попит, що її навіть без дозволу автора було перевидано у Києві та Львові.
У часи незалежності джерелознавчі галузі знань, що вивчають окремі типи (види) історичних джерел, набули особливого значення. Спеціальні історичні дисципліни стали об’єктом вивчення вчених провідних академічних наукових інституцій та вищих навчальних закладів, наукових бібліотек, архівів та музеїв України. Першою ластівкою стало видання навчального посібника для студентів, видане в
1992 році Д. Табачником, в якому був і розділ «Фалеристика». Лише за 1992 - 1996 роки у різних виданнях було опубліковано понад 200 матеріалів, пов’язаних з тими чи іншими аспектами нагородної справи, історії нагородження та фалеристики України. Це призвело до появи в 1996 році фундаментальної праці «Нагороди України. Історія, факти, документи» у трьох томах. Її підготував авторський колектив: Д. Табачник (керівник), І. Безгін, В. Бузало, М. Дмитрієнко, І. Курас, В. Куценко, Л. Яковлева. Автори монографії провели широкі наукові дослідження з історії нагород України, виявивши і опрацювавши багату джерельну базу. Значна кількість цих документів впродовж тривалого часу не була відома дослідникам, практичним працівникам, не кажучи вже про широкі кола читачів.
Нині готується до друку електронна версія книги «Державні нагороди України. Кавалери та лауреати» колективом видавництва «Інститут біографічних досліджень».
РОЗДІЛ 1
з історії виникнення і поширення
НАГОРОДНИХ. ЗНАКІВ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Нагороди і пам’ятні знаки відомі з найдавніших часів. Ще у сиву давнину люди намагались виокремити й відзначити героя. У первісному суспільстві героїв прикрашали пір’ям шанованих птахів, намистом із зубів хижаків, блискучими мушлями, піднятими з морського дна, тощо. Нагороди ставали матеріалізованою формою заохочення і свідчили про визнання заслуг як однієї людини, так і цілого колективу. Пізніше, наприклад, у Древньому Єгипті, влаштовувались спеціальні церемонії, на яких вшановували переможців.
У Стародавній Греції прикрашали переможців лаврами (рис. /).
Рис. 1. Вручення нагороди переможцю. Червонофігурна гідрія
Це був мирний лавровий вінок для переможця спортивних змагань і святкових ритуалів на честь верховного бога Зевса в місті Олімпія. Раз на чотири роки проводилися Олімпійські ігри. На п’ять святкових днів припинялися всі військові битви, на всій Елладі наста-
Розділ І. З історії виникнення і поширення нагородних знаків
вав мир. Перший день присвячувався урочистим процесіям, жертвоприношенням. А потім три дні чоловіки й хлопчики змагались у бігу і стрибках, в метанні списа і диску, в кулачних боях, їзді на колісницях. У ці ж дні змагалися поети, філософи й актори. Судді, обрані з числа місцевих жителів, визначали переможців і вручали їм лаврові й оливкові вінки. Останній, п’ятий, день Олімпіади знаменувався урочистими церемоніями, процесіями і жертвоприношеннями богам.
На честь атлетів-переможців ставили статуї. Вони стояли в портиках храмів і на площах міст, в будинках палестри і театрах. З 540 року до н. е.дозволено було переможцям ставити статуї в самій Олімпії. Давні скульптури були вирізьблені з дерева. З кінця VII століття до н. е. з’явились статуї, висічені з мармуру або відлиті з бронзи. їх замовляли на кошти міста-держави кращим майстрам Греції. В Олімпії стояли статуї, які створили видатні скульптори Агелад, Піфагор, Мирон, Поліклет, Фідій і Лісіпп. Тут були й численні зображення хлопчиків і статуї дорослих атлетів з диском, гантелями або списом в руках. Після кожної перемоги атлет міг поставити статую. Зустрічалися і зображення кількох поколінь переможців із однієї родини. Одна з статуй прославляла дванадцятирічного хлопчика, який переміг у бігу. Статуї VI - V століть до н. е. були портретними зображеннями, вони представляли могутніх і гарних юнаків з ідеально правильними рисами обличчя. Напевно, з IV століття до н. е., коли в мистецтві проявився інтерес до індивідуальності людини, атлети, що отримали три перемоги в Олімпії, мали право ставити свої портретні статуї. До таких відноситься знайдена в Олімпії голова кулачного бійця.
Древні греки створювали європейську цивілізацію, а впорядковували її, привели до системи та передали її нам древні римляни. Римляни засвоїли грецький звичай надавати почесті переможцям і хоробрим, супроводжуючи їх зовнішніми відзнаками. Засвоїли й створили чітку систему нагород за військові й громадянські заслуги. Хоробрі воїни отримували спеціальні металеві вінки за конкретні подвиги. Corona obsidionalis - вінок за звільнення від осади; Corona castrensis - вінок для першого хороброго воїна, який увірвався до ворожого табору; Corona civica - вінок з дубового листя за спасіння людського життя за війні; Corona navalis - вінок за доблесть у морській битві; Corona muralis - вінок для хороброго воїна, який перший зійшов на стіни обложеного міста; Corona vallarius - вінок для першого, хто забрався на вал обложеного міста; Corona rostrata - вінок, прикрашений рострами (ростра - носовий таран військового корабля) для тих, хто відзначився
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
в морському бою. Для переможців змагань акторів і музикантів призначався Corollarium - миртовий або оливковий переможний вінок. Розповсюджені були також прапорці, шийні прикраси, браслети, медалі та особливі списи, які не використовували в бою. Римляни, на відміну від своїх противників, які носили їх на шиї й на ногах, кріпили нагороди на нагрудній частині панцира за допомогою спеціальних шкіряних петель (рис.2, 3).
Рис. 2. Фалери і нагородні вінки Рис.З. Надгробок Манія
римського легіонера. Рельєф. Целія. Мармур. І ст.
Мармур. І ст. Провінційний музей.
Бонн (ФРН)
Ось як писав про нагороди давньогрецький історик Полібій, що жив у II ст. до нашої ери: Якщо була якась сутичка і деякі солдати відзначилися в ній хоробрістю, консул скликав на сходку все військо і ставив коло себе тих солдат. Спочатку він промовляє похвальне слово про заслуги кожного воїна, потім дарує солдату, що поранив ворога, спис; солдату, який убив ворога і зняв з нього обладунок, дарує фіалу - диск, якщо він піший, або фалери, якщо він кінний. Золотим вінком консул нагороджує солдат, які при взятті міста першими зійшли на стіну. Солдати, удостоєні подібних нагород, беруть участь в урочистих процесіях зі знаками відзнаки; носити подібні прикраси може лише той, кого консул нагородив ними за доблесть.
Розділ І. З історії виникнення і поширення нагородиш знаків
Полібій зазначав також, що на парадах сірійського царя Антіоха навіть коней проводили «в золотих і срібних фаларах». У Древній Греції фалара спочатку означала блискучу металеву бляху, що прикрашала або укріплювала шолом воїна, потім їх стали застосовувати у вигляді застібки на військових обладунках, а також для прикрашання кінської збруї. Вона кріпилася на лобі або на грудях коня хороброго воїна. Зображення таких фалар зустрічаються на багатьох давньогрецьких вазах, де зображені верхові або запряжені коні.
З давньогрецької мови «фалари» трансформувалися в «фалери», перебравшись на Апенінський півострів. За часів Республіки ними нагороджувалися тільки кіннотники. Коли Ганнібал захопив римський табір при Каннах, то здобиччю карфагенян стало «срібло, що знаходилося переважно на кінських фалерах».
Римські фалери - це зазвичай великі і маленькі диски круглої або овальної форми діаметром від 4 до 7 сантиметрів. Вони були дуже різноманітні за своїм оформленням - гладенькі і плоскі, з шишечками посередині або з концентричними колами, що розходяться від центру,
- і виготовлялися з самих дорогоцінних або напівдорогоцінних каменів і навіть із скла. На фалерах робилися різноманітні зображення, особливо часто зустрічаються голови Медузи Горгони, Марса, Мінерви, Юпітера, а також голови сфінкса чи лева.
Два великих золотих фалара було знайдено і в похованні сарматського вождя на правому березі Волги. Вони були приналежністю кінської збруї і розташовувалися на боках коня. Фалари були інкрустовані кольоровими камінцями. Цей, так званий поліхромний стиль, був широко розповсюджений в мистецтві степових народів наприкінці І тис. до н.е. В центрі кожного фалара - гніздо для крупної трикутної вставки, довкола якої у вигляді вихрової розетки стилізовані голови грифонів, які поєднували риси орла і оленя або архара. По краю йшла орнаментована стрічка, в якій повторювалась зубчаста паща, око і вухо хижака {рис.4).
Широко використовувалося й кольорове скло, то глухого синього, голубого, бірюзового тонів, то прозоре або аметистове, зеленкувате, смарагдове, оправлене у блискучі бронзові рамки, разом зі шкірою ременів і металевими частинами панцира створювало яскраві , контрастні полиски.
У ранньому середньовіччі в Європі утворювалися духовні ордени (організації), цьому сприяли хрестові походи. Латинське слово «ordo» - ...натовп, загін, організація. Німці називали їх «Orden».
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Приналежність до того чи іншого ордена, його особливості приводили до бажання продемонструвати розбіжності і в одязі. Тому чернецькі ордени вводять уніформу, ряси ченців відзначаються кольором, деталями, на них з’являються знаки відмінності. Червоно-синій хрест нашивали на білу рясу тринітари, обов'язковою мотузкою пов'язували коричневий одяг францисканці, які сповідували убогість, широкі голубі тоги одягали сильвестринці, чорну полосу накидали поверх білої ряси целестинці... Ченці брали активну участь у підготовці першого хрестового походу. Петро Пустинник підняв велику армію бідняків і повів їх до Малої Азії, де у першій же битві їх було вирізано в 1096 році турками-сельджуками. Ієрусалим пав 1099 року.
Рис. 4. Золоті фалари - деталь кінської збруї з поховання сарматського вождя
Госпітальєри, потім німецький орден (Тевтонський) носили білу мантію з чорним «тевтонським» хрестом з білою окантовкою, іоаніти - чорну мантію з білим «мальтійським» хрестом на плечі. Тевтонський орден - біла, на ній було вишито витягнений по вертикалі чорний хрест з розширеними до кінців променями.
Першими заснували у Палестині в 1098 році монастир в честь Святого Іоанна Ієрусалимського італійці. Притулок, готель для пілігримів
- паломників по святим місцям - «hospitalis» - «гість, гостинність». Паломникам забезпечувався перехід крізь мусульманські землі й охорона. Монахи - лицарі св. Іоанна (іоаніти або госпітальєри) несли службу з хрестом і мечем. Орден Іоанітів неодноразово змінював місцезнаходження (Родоські, Мальтійські лицарі). Під іменем Мальтійського ордена орден - союз увійшов до історії як орден - нагорода.
Розділ І. З історії виникнення і поширення нагородних знаків
Разом за італійцями за прикладом госпітальєрів створили свої ордени французькі і німецькі ченці - лицарі. «Бідні брати Єрусалимського храму» оселилися на колишньому місці храму царя Соломона. Французькою мовою храм звучить як «templum», тому новий орден назвали Орден Храмовників або Орден Тамплієрів. Вони носили сірий плащ - мантію з льону з червоним прямим хрестом на ньому і білим полотняним поясом.
Португальський орден Христа став другим древнім орденом- нагородою. Третій - Німецький або Тевтонський був заснований німецькими лицарями в Єрусалимі і називався Тевтонським домом св. Марії. їх також вигнали із Єрусалима. Маріїнський орден заснував резиденцію спочатку в Марбурзі, а з XIII ст. в Марієбурзі (Кенігсберг - Калінінград). Був розгромлений у Грюнвальдській битві 1410 року. Від Тевтонського ордена утворилися ордени-нагороди Австрійської імперії і Нідерландського королівства (обидві Німецький орден). На чолі кожного ордена стояв Магістр. З того часу коли ордени - організації перетворилися в ордени - нагороди, нашивні хрести з тканини перетворилися в ордени - металеві знаки, а ранги лицарів у духовно- лицарському союзі стали ступенями орденів-нагород.
Королі набирали силу, послаблювалася їхня залежність від римського престолу, ордени перетворювалися у світські лицарські союзи. Члени цих замкнутих корпоративних організацій називали себе кавалерами ордена, мали власний орденський статут, одяг, особливі відзнаки, що їх носили на шийному ланцюгу. Замість полотняних хрестів великих розмірів на одязі лицарів засяяли золоті знаки ювелірної роботи, прикрашені дорогоцінним камінням і емалями. Знаки лицарів різних рангів відрізнялися розмірами, одяг став багатшим і вишуканішим. Мантія розшивалася золотим шитвом, парчею, бархатом. Поступово ці знаки монаршої ласки набули значення державних нагород. Орден давав дворянський титул. В цей час лицарські відзнаки приймали різні зображення. Наприклад, англійський орден Підв’язки (1348), Савойського герцогства - Благовіщення (1362), бургундський, потім іспанський та австрійський - Золотого Руна (1429), згодом шведський
- Меча (1522) і французький - Св. Духа (1579) (рис. 5 ).
Королі, царі, імператори, а за ними й нащадки королівських фамілій стали створювати при своїх дворах із підлеглих нові лицарські й не лицарські об’єднання, також називаючи їх орденами. Таким чином, вже у XV - XVII століттях поряд з духовно-лицарськими орденами стали з’являться й такі, які з часу свого об’єднання стали повністю
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Орден Золотого Руна (іспанська гілка)
Орден Золотого Руна (австрійська гілка)
Рис. 5. Різновиди орденів Золотого Руна
Розділ І. З історії виникнення і поширення нагородних знаків
залежати від примх монархів. Членами будь-якого ордена могли бути лише дворяни, а очолювали їх тільки царствені особи або представники високого духовного сану. Відповідно, всі ритуали й орденські свята відзначалися особливою розкішшю, костюми - багатством, а знаки відзнаки членів ордена - вишуканістю. Пізніше (у XVII - XVIII ст.), коли ці знаки набули характеру нагород, то вони, як і раніше, своїм багатством і формами промовляли про приналежність їх власників до знатних родів і фамілій.
Спочатку ордени не мали строго встановлених розмірів - про це не зазначалося в статутах. Не були визначені й матеріали з яких вони виготовлялися ювелірами, тому імениті власники виготовляли і прикрашали їх дорогоцінностями виходячи із своїх можливостей. Французький король Людовік XV, наприклад, наказав вмонтувати діамант вагою 68 каратів у свій Хрест ордена Золотого Руна. Оцінити вартість цієї прикраси можна за сумою, яку виплачено за частину цього діаманта вагою в 44 карата у 1958 році. Уряд США виплатив за цей камінь, названий Надією, 400 мільйонів старих франків.
Здебільшого нагородами відзначали найзначніших дворян, улюбленців королів, найвищих церковних ієрархів, воєначальників. Ордени давали їхнім власникам чимало привілеїв, з них чи не найповажніший - обов’язкове переведення кавалера ордена в лицарський стан, а пізніше - надання права особистого або успадкованого дворянства.
Дещо пізніше - у XVIII - XIX століттях ордени з’являються в деяких країнах Азії - в Турції, Ірані, Японії, Китаї та інших. З подальшим розвитком суспільства розширилося коло нагороджених, з’явилися нові нагородні знаки - хрести, зірки і медалі. Якщо раніше людина, яка відзначилася під час бойових дій, на дипломатичній чи громадянській ниві, ставала кавалером (тобто членом) одного з імператорських орденів і отримувала привілей, аж до спадкового дворянства, то в наш час все кардинально змінилося. Сьогодні «нагородження орденом» - тиражованим нагородним знаком певної форми практично (за рідкісним винятком) не впливає на суспільний статус нагородженого і його матеріальне становище.
Проте пріоритет престижу, а не матеріальної вигоди, в усі часи лежав в основі всіх нагородних систем - від римських легіонерів до всіяних діамантами зірок кавалерів імператорських орденів (які, до речі, оплачували їх з власної кишені). Поширення в країні суспільних (недержавних) нагород чималою мірою дискредитовано несумлінною комерціалізацією цього процесу, коли нагороджуюча сторона вимагає
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
від кандидата в «кавалери» внесення на свій рахунок чималої суми або переадресування державних коштів на будівництво, наприклад, церковних споруд.
На Сході Європи, у православному світі, склалася інша, більш демократична система нагород. У Київській Русі за бойові подвиги воїнів і воєвод нагороджували шийними браслетами або гривнами, обручами із золота та срібла, а також земельними наділами, обладунка- ми, грішми, золотим і срібним посудом, коштовною зброєю тощо. Нагороду отримували всі учасники події, незалежно від особистої ролі в ній, а проте, чим вище було становище нагородженого, тим більше за розміром і вагою знаком його відзначали.
Після падіння Східної Римської імперії (Візантії), її традиції успадкувала Російська імперія. Нащадки Київської Русі, Україна і Московське царство, одночасно створили свої власні православні орденські організації - Запорізьку Січ і Великокнязівську опричнину. Запорізька Січ, яка існувала в XVI - XVIII століттях як військова організація вільних козаків, кардинально відрізнялася від завдань перших західних орденських союзів. Її метою був захист вільних українських земель від набігів військ султанської Туреччини і ханського Криму. Військова організація Великокняжої опричнини, яка існувала тільки у XVI столітті, мала іншу мету - викорінення крамоли в Московському царстві. Російський цар Іван IV Грізний, засновник і державний речник нового ордена, за допомогою репресій і переділення боярських володінь різко посилив самодержавну владу, наблизивши її до східної деспотії.
Обидві православні державні військові організації, орденські за духом, не мали тих спеціальних знаків відзнаки, які б нашивались на одяг або носились на ланцюгу, а згодом трансформувались у нагородні орденські знаки.
Першу згадку про надання особливих знаків відзнаки зустрічаємо в літопису Київської Русі (під 1100 рік). У розповіді про відбиття навали половців на Київ часів князя Володимира Мономаха згадується Олексій Попович - майбутній герой російських билин Альоша Попович. Відзначившись у битві, він був нагороджений самим князем Володимиром золотою гривнею - масивним золотим обручем.
У XVI столітті в Московському царстві з’явилися золоті порту- гали - португальські монети, які чеканилися при королі Еммануїлі (1521-1557), але пізніше їх стали чеканити і в інших країнах Європи. Такою монетою, зокрема, був нагороджений гетьман Б. Хмельницький
Розділ І. З історії виникнення і поширення нагородних знаків
нібито за Лівонський похід. У М. Карамзіна в «Истории государства российского» згадується: «Государь Богдану пожаловал золотой португальский на цепь золоту». Надаючи важливого стратегічного значення стосункам із Б.Хмельницьким царський уряд запровадив у 1654 році спеціальні нагороди для військ гетьмана. Зокрема під Фастовом, де перебував гетьман з військом Козацьким і Московським для охорони України від поляків кожен козак отримав «царське жалування по червоному малому». Б.Хмельницькому вручено почесні нагороди - в 10 золотих, його сину Юрію - в 4 золотих і військовому писарю, майбутньому гетьману І.Виговському - в 6 золотих.
Нагороди також пришивалися витязем на шапку або на рукав. Воєводи й полкові командири могли отримати «португал» вартістю в 10 дукатів золота або «угорський» в 1 дукат, а рядові воїни - золоті «московки» і «новгородки» в одну чи половину копійки. Захід не знав нагород для простих воїнів у вигляді особливих відзнак. У кращому випадку віддавали війську захоплене місто на три дні на розграбування.
Росія є чи не єдиною країною, де медалі, як нагороди, з’явилися раніше за ордени. Перша нагородна медаль за військові подвиги була заснована царівною Софією. Цією медаллю були відзначені всі без винятку учасники Кримських походів 1687-1688 років. Приблизно в цей час відбувалося нагородження медалями в Швеції. У країнах Західної Європи нагородні медалі з’являються лише наприкінці XVIII століття.
За часів Козацької держави XVII - XVIII ст. нагородами слугували речі бойового призначення - холодна та вогнепальна зброя, обла- дунки, одяг, кінська упряж. Водночас козацьке військо мало власну оригінальну систему відзнак - клейноди, що були як загальновійськовими так і посадовими відзнаками. До клейнодів належали: гетьманська булава, бунчук, печатка, хоругви, бубни, литаври, сурми, комишина для письма, а також козацька гармата - себто артилерія.
Після входження українських земель до російської держави національні традиції в Україні були перервані. Не було їх поновлено й за часів СРСР. Однак вивчення нагород царської Росії та СРСР є необхідною умовою для кращого розуміння розвитку нагородної справи в країнах, що постали після розпаду Союзу, у тому числі і в Україні.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ключові слова та поняття
вінок, фалера, духовно-лицарські ордени, орденський одяг, дворянство, демократична система нагород, гривна, «португали», медалі, клейноди.
Питання для самоперевірки
1. Яким чином відзначали кращих у первісні часи ?
2. Які були відзнаки переможців під час Олімпійських ігор у Древній Греції?
3. Яка була система нагород Древнього Риму?
4. Що являли собою древні фалари ?
5. Чим викликана поява духовних орденів у Середньовічній Європі ?
6. Які ви знаєте основні ордени Середньовіччя ?
7. В яких країнах було засновано перші нагороди ?
8. Які нагороди були в Київській Русі ?
Література: 1, 3, 5, 6, 11, 16, 18, 22,23, 35, 38,41
РОЗДІЛ л
ордена російської
ІМПЕРІЇ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Значний матеріал для дослідників містить історія російської фалеристики (1698 - 1917). Протягом цього часу в імперії було створено орден Св. Апостола Андрія Первозванного (1698); орден Визволення, невдовзі перейменований на орден Св. Великомучениці Катерини (1714); орден Св. Олександра Невського (1725); Воєнний орден Св. Великомученика Георгія Побідоносця (чотири ступеня, 1769); орден рівноапостольного князя Володимира (1782). До числа існуючих орденів у 1797 р. були введені ордени Св. Анни, Св. Іоанна Ієрусалимського, а в 1831 р. - Білого Орла та Св. Станіслава, який вважається покровителем Польщі.
Першу нагороду в Російській імперії - Орден Святого Андрія Первозванного - було засновано Петром І 1698 або 1699 року одразу після повернення з-за кордону. За прикладом Заходу, де ордени часто називались іменами святих угодників, цар назвав орден іменем святого апостола Андрія Первозванного, який перший на теренах імперії проповідував християнство, звідси й отримав епітет «первозванний». Нагородження орденським знаком стало проявом почесного пожалу- вання в члени орденської корпорації, діяльність якої зазвичай була спрямована на прославлення того чи іншого святого. Така традиція існувала до середини XIX століття, коли ордени стали розглядатися лише як ознака нагороди при формальному збереженні й орденських корпорацій. Про уявлення Петра відносно призначення і принципів організації Ордена можемо судити виходячи з того, що Проект орденського уставу так і не був затвердженим до кінця XVIII століття, хоча Орден і функціонував. Як пояснювалось в цьому документі, «Кавалерським орденом» нагороджували за вірність, хоробрість та за заслуги перед вітчизною, а також у вигляді заохочення до благородних і геройських поступків. Ці заслуги могли бути проявлені не лише у військовій галузі, але й на громадянській службі й заохочуватися та відзначатися у рівній мірі. Цей орден мав один ступінь і до 1917 року вважався найвищою державною нагородою Російської імперії.
«Обрання в кавалери» Ордена було прерогативою його гросмейстера, яким «на вічні часи» був російський імператор. Число кавалерів обмежувалося, щоб не втратити імідж Ордена. Всі вони повинні були бути «благородного, знатного графського або княжого роду». Кавалери повинні пам’ятати, що вони з’єднані стрічкою ордена і повинні жити в злагоді й приязні. З метою надання почесті, кавалерам дозволялось крім титулу, додавати різні почесні слова: достойний, знаменитий, високоповажний кавалер. Кавалери Ордена отримували
Розділ II. З Ордени Російської імперії
старшинство і перевагу перед іншими дворянами, в тому числі й титулованими: боярами, графами й князями, й навіть перед старшими за чином.
Багато уваги приділялось матеріальному становищу організації. Орденська «казна» складалася із вступних внесків кавалерів - 200 червоних сплачували при пожалуванні ордена, доходів, пожертвуваних Ордену й успадкованих ним при відсутності нащадків у померлих кавалерів маєтків і капіталів тощо. За часів Олександра І Андріївські кавалери стали вносити до каси Ордена по 800 рублів. За рахунок «казни» здійснювалась благодійна діяльність і виготовлялись орденські знаки (з дорогоцінних металів і каміння). У випадку смерті кавалера орденський знак належало повернути скарбнику Ордена або виплатити його вартість.
Орден носили так: золотий хрест на голубій муаровій стрічці шириною 10 см через праве плече, зірку на лівому боці грудей. Спершу зірку вишивали сріблом. В орденське свято та інші урочисті дні хрест носили на золотому ланцюгу. Довжина ланцюга встановлювалася в залежності від важливості і урочистості прийому.
Знаком кавалерів Ордена було зображення Св. Андрія, розіп’ятого на синьому косому (андріївському) хресті, з двоголовим орлом, залитим чорною емаллю, на зворотному боці. На грудях орла, по білому полю чорною емаллю нанесені слова «За віру і вірність». Хрест підвішений за вушко до імператорської корони. На кінцях хреста золоті букви «SAPR», які розшифровувалися як Sanctus Andreas Patronus Russiae. В перекладі це означало «Святий Андрій, покровитель Росії». Старовинні знаки відрізнялись в деталях, не існувало строго встановленого розміру, і знак по-різному прикрашався діамантами, а за бажанням його можна було прикрасити й іншим камінням.
Срібна восьмикінцева зірка була з хрестом на золотому полі в центрі. В середині зірки, в розетці, на золотому тлі двоголовий орел, увінчаний трьома коронами. На грудях орла зображення андріївського хреста. Вгорі по колу на синьому тлі напис: «За віру і вірність» Внизу дві лаврові гілки, вкриті зеленою емаллю. Орденський ланцюг складається з трьох ланок, які чергуються: російський державний герб, трофей і кругла розетка з накладеним андріївським хрестом. Трофей за часів Анни Іоанівни отримав її вензель, а Єлизавета Петрівна замінила його на вензель Петра. Він залитий синьою емаллю і увінчаний короною, а з країв обрамлений військовою арматурою. Розетка круглої форми, ніби з сонячними протуберанцями, є основою для синього косого (андріївського) хре¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ста, залита червоною емаллю. Між його кінцями розміщено букви: «SAPR» (Святий Андрій Покровитель Росії).
Для різного роду урочистостей кавалери одягали особливий орденський одяг: плащ із зображенням орденської зірки і капелюх. Статутом передбачувався день орденського свята, коли всі кавалери повинні були збиратися на урочисте богослужіння в орденській церкві. Потім всі кавалери разом пригощалися за рахунок орденської казни, після чого відвідували один одного у власних будинках.
Щоб зберегти особливу важливість Ордена, Петро І встановив строго обмежене число його кавалерів - 12 російських і 12 іноземних підданих. Загальне число кавалерів Ордена (російських і іноземних) не повинно було перевищувати 24. Проте цей порядок було порушено ще за життя самого Петра, коли за його наказом орденом було нагороджено 38 чоловік: 26 російських підданих і 12 іноземців. За Петра І вважалось недоцільним нагороджувати орденами малолітніх і немовлят; царевич Олексій Петрович отримав орден лише в день свого одруження, а імператор Петро II по молодості взагалі не попав до числа кавалерів. Проте, починаючи з Іоанна Антоновича, вже кожне немовля чоловічої статі в імператорській родині ставало кавалером ордена.
Статут Ордена було затверджено лише в день коронації імператора Павла 1-5 квітня 1797 року. Кавалером ордена мав бути лише дворянин. Отримання ордена не дворянином могло бути як виняток й означало одночасне отримання дворянства.
Зокрема, в Статуті було зазначено, що немовлята чоловічої статі
- великі князі - нагороджувалися орденом при хрещенні, а князі імператорської крові - по досягненню ними повноліття, тобто в 20 років. Нагороджений орденом Св. Андрія Первозванного автоматично ставав кавалером чотирьох молодших російських орденів - Св. Олександра Не- вського, Білого Орла, Св. Анни 1 -го ступеня, Св. Станіслава 1 -го ступеня, знаки яких вручалися разом з орденом Св. Андрія Первозванного.
За офіційно затвердженим Статутом Ордена серед інших конкретних положень, що стосуються орденських справ, представлено детальний опис особливого орденського вбрання для Андріївських кавалерів, в якому вони повинні були прибути до двору в день орденського свята - 30 листопада, та в інші, вказані самим імператором дні. Зазначалося, що в урочистий день кавалер мав бути зі знаком ордена Св. Андрія Первозванного не на плечовій стрічці, а на золотому ланцюгу з емаллю.
Розділ II. З Ордени Російської імперії
Починаючи з павловського часу кавалерам заборонялося самовільно прикрашати свої знаки дорогоцінними каменями, і хрест з зіркою, всипані діамантами, стали немов би особливою, вищою ступеню ордена, який надавався самим імператором. Павло І почав нагороджувати орденами, в тому числі й орденом Св. Андрія Первозванного, також осіб духовного звання.
Перше нагородження відбулося 1699 року. Нагородженим став найближчий сподвижник Петра, дипломат, генерал-адмірал і генерал- фельдмаршал Ф. І. Головін. Другим кавалером ордена став гетьман Лівобережної України Іван Мазепа (1700 р.) «за тридцятилітні успіхи над кримцями». Петро І був відзначений нагородою 1703 року за взяття двох шведських кораблів в гирлі Неви. Генерал Я.В.Брюс, що командував російською артилерією під час Полтавської битви, був нагороджений 1709 року.
1711 року Петро І пішов у Прутський похід, який ледь не закінчився катастрофою для нього та його армії. У цьому поході російські війська були оточені турецькою армією, яка переважала їх чисельно, і лише завдяки вдалим дипломатичним переговорам та підкупу великого візира Оттоманської Порти російським дипломатом Шафіровим за велетенський хабар у розмірі 250 тисяч золотих Петру І вдалося уникнути принизливого полону. До кишень візира та його військових начальників перейшов весь золотий запас російської армії і всі коштовності Катерини І та її придворних дам. У пам'ять про цю подію й було засновано новий орден, який спочатку отримав назву «Орден Визволення», а пізніше (з другої половини XVIII століття) став називатися орденом Святої Великомучениці Катерини.
Призначався орден лише для придворних дам. Його було розділено на два ступеня, а кількість нагороджених була строго обмежена: 12 орденів першого ступеня і 94 ордена другого ступеня. У випадку повного комплекту нагороджених «кавалерствених дам», нагородження наступних достойників проводилося лише тільки після смерті раніше нагороджених цим орденом.
Згідно статуту ордена Св. Великомучениці Катерини, затвердженому 1714 року, всі дами, що були нагороджені цим високим орденом, брали на себе певні обов’язки, зокрема, «визволяти християнина з неволі, відкупаючи його за власні гроші».
За Петра вручення ордена відбувалося в церкві після літургії під час свят. Крім того, при отриманні ордена кожна нагороджена особа вносила в капітул орденів 250 або 400 рублів в залежності від ступеня отриманого ордена.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ступенів у ордена було дві: перша - дам Великого хреста, друга
- дам меншого Кавалерського хреста. За зовнішнім виглядом орденські знаки обох ступенів лише віддалено нагадували хрести. Орден складався зі стрічки спочатку білого, а пізніше (з 1797 року) червоного кольору з срібною облямівкою, знаку ордену, що носився на стегні і срібної зірки. Девіз ордена: «За любов і Отчизну». Відрізнялися ордени у дам великого і малого хреста лише величиною хреста ордена та цінністю діамантів, що його прикрашали. За наказом від 20 жовтня 1856 року хрест ордена першого ступеня прикрашався діамантами, а другого ступеня - алмазами. Орден кріпився до банту і його носили: першого ступеня - на стрічці шириною 10 см через праве плече, зірка з правого боку грудей; другого ступеня - на стрічці шириною 4,5 см з лівого боку грудей.
Орден складався із знаків: хреста, червоної стрічки зі срібною облямівкою й восьмикінцевої зірки. Хрест виготовлено із золота і прикрашено діамантами. В центрі овальний медальйон покрито емаллю. На лицьовому боці медальйона зображена Катерина, що сидить, у білому хітоні й червоному плащі, в лівій руці вона тримає пальмову гілку - символ християнських мучеників. Під лівою рукою зображено колесо - знаряддя тортур, незмінний атрибут, який супроводжував образ Святої Катерини Олександрійської. У правій руці вона тримає великий білий хрест, в центрі якого розміщено малий хрест, прикрашений діамантами. Над головою Катерини букви: «С.В.Е.» (Свята великомучениця Катерина), між кінцями хреста розміщено латинські букви «DSFR» - скорочений початок 19 псалму «Боже, спаси царя».
На зворотному боці медальйона зображено орлине гніздо на скелі, біля підніжжя якої два орла, які винищують змій у підніжжя зруйнованої башти. Над гніздом латинський пояснювальний текст: «Трудами зрівнюється з чоловіком».
Зірка хреста восьмикутна, в центрі її розміщувався червоний емалевий медальйон з зображенням півкола, хреста й орденського девізу. Зірку прикрашали діамантами й алмазами
Гросмейстером ордена була пожиттєво імператриця, хоча й стала вдовою. Не лише статус ордена, але й величина грошового внеску до капітулу орденів за винагороду, визначали виключно вузьке коло високопоставлених осіб, які могли отримати цю царську нагороду. Орден Св. Великомучениці Катерини було призначено для нагородження лише осіб жіночої статі Імператорського дому та інших державних осіб. За життя Петра цієї нагороди була удостоєна лише Катерина І,
Розділ II. З Ордени Російської імперії
пізніше ж нею було нагороджено багатьох придворних дам з найближчого оточення імператора або імператриці. Відомий лише один випадок нагородження цим орденом чоловіка - ним став у 1727 році тринадцятирічний син соратника Петра - О.Д.Меншикова Олександр за надзвичайно сором’язливий, «жіночий характер».
У день орденського свята, а також у день загального свята всіх російських орденів, дами ордену Св. Великомучениці Катерини для участі в торжествах одягали парадне плаття із сріблястого глазету (особливої шовкової тканини). Воно прикрашалось зеленим оксамитом, золотим шиттям і мало золоті шнурки й китиці. До парадного одягу необхідно було мати зелений оксамитовий капелюх, прикрашений алмазним півкругом і зеленим та червоним пір’ям. Туалет завершував зелений оксамитовий шлейф, а імператриця, крім всього перерахованого, одягала ще зелену оксамитову опанчу, підбиту горностаєм.
За весь час існування ордену Св. Великомучениці Катерини його знаки видавалися 724 рази. Він завжди залишався нагородою для дам аристократичного кола, і вкрай рідко його жалували просто видатним жінкам.
Відомі й інші жіночі ордени Росії: «Знак відзнаки Червоного Хреста» і «Знак відзнаки Святої Ольги». Перша з’явилась під час російсько-турецької війни 1877 - 1878 pp. і була двоступеневим орденом. Ним нагороджували жінок, які опікувалися пораненими й хворими воїнами. На ордені був напис: «За піклування над пораненими й хворими воїнами». Першим ступенем «Знаку відзнаки Червоного Хреста» з 1878 по 1886 рік було нагороджено 71 жінку - переважно за заслуги під час російсько-турецької війни. Другим ступенем було нагороджено вже кілька сотень жінок.
1915 року затверджено статут «Знаку відзнаки Святої Ольги». Цей орден вручався жінкам за вислугу років у державній або громадській службі, а також за людяність і самопожертву, допомогу ближнім, самовіддану працю з галузі народної освіти, сільського господарства, в галузі культури, мистецтва і науки.
Знаком відзнаки Святої Ольги передбачалось нагородження матерів Георгіївських кавалерів. Він був затверджений трьохступене- вим. Було проведено лише одне нагородження орденом другого ступеня у квітні 1916 року. Його власником стала Віра Миколаївна Панаєва
- мати трьох Георгіївських кавалерів, які загинули на російсько- німецькому фронті.
Треба зазначити, що знаки, про які розповідалось вище, вручались лише жінкам, але вони не були орденами Російської імперії, а бу-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ли лише знаками: перший - знаком відзнаки товариства Червоного Хреста, а другий, хоч і був державною нагородою, проте не може належати до орденів Росії, що видно із самої назви.
Ще у 1710 році Петром І було засновано Олександро-Невський монастир (пізніше лавру), а 1724 відбулося перенесення останків великого князя Олександра Невського з Владимира до Петербургу. 1725 року, вже після смерті Петра, Катериною І було засновано орден на честь святого. Перші пожалування нового ордена відбулися в день одруження царівни Анни Петрівни і Шлезвіг-Голштейнського герцога Карла-Фрідріха, який згодом заснував орден Святої Анни на честь своєї дружини. Серед 18 кавалерів були не лише військові, а й цивільні особи. Таким чином орден Святого Олександра Невського став нагородою, яка вручалася як за бойові заслуги, так і за державну службу. Сама Катерина І наклала на себе орденські знаки 30 серпня 1925 року в день святого Олександра Невського. Це було не самонаго- родження, а вступ до орденської корпорації для надання їй авторитету. Тоді ж російську нагороду отримали ще 21 чоловік, серед них були й іноземні монархи - польський король Август II і данський король Фредерік IV, а також три герцога, які були поріднені з російським імператорським домом, а також ряд російських вельмож.
Орден мав одну ступінь або клас, а нагороджувались ним, як і іншими орденами люди, які належали лише до вищих чинів Російської імперії, за відзнаки на військовій та державній службі.
Знаки ордена складалися з золотого хреста, вкритого з обох боків червоною емаллю, але такий колір затвердили лише у 1816 році. До цього орденські знаки прикрашали полірованим червоним склом. Між кінцями хреста, під імператорською короною, розміщувались золоті двоголові орли з розпростертими крилами, в медальйоні посеред хреста зображення Олександра Невського на білому коні в червоно-синьому одязі. На зворотному боці хреста під княжою короною, вирізано вензель з двох латинських букв, що означали «Святий Олександр».
Зірку срібної восьмикінцевої форми з вензелем князя в середині та девізом на червоному полі - «За труди й Отчизну» носили на лівому боці грудей. Обмеження кількості нагороджених не встановлювалося.
Зірка і хрест ордену Олександра Невського з алмазами або діамантами були особою ступеню нагороди, яка жалувалась тільки за особистим волевиявленням імператора. Лише з 1797 року орден Олександра Невського став прикрашатися діамантами. Таким орденом нагороджувались як російські, так і іноземні піддані.
Розділ II. З Ордени Російської імперії
Згідно указу від 5 серпня 1855 року до орденів, які вручалися за військові подвиги, приєднувались хрещені мечі, як проходили через середину хреста і зірки.
Хрест на червоній стрічці шириною 10 см через ліве плече носився біля стегна лише в особливих випадках. Зазвичай його носили при мундирі на шиї - на більш вузькій стрічці.
Якщо проаналізувати нагороди різних часів і народів названих в честь святих, то найбільш популярним серед них виявиться Георгій Побідоносець. Починаючи з XII століття у різних країнах Європи на його честь засновують понад десять орденів. Зокрема, їх можна зустрінути серед нагород Італії, Австрії, Англії, Франції, Ватікану, Валенсії, Баварії, Генуї та ряду інших країн. Не стала винятком і Російська імперія, яка постійно знаходилася у стані війни.
Затверджені Катериною II два ордена ознаменували новий етап у розвитку нагородної справи в Росії. Попередні нагороди були розраховані лише на вузьке коло генералітету й вищих посадовців. Нові нагороди поділялись на 4 класи й не знали ніяких кількісних обмежень. Відтепер кожен дворянин міг сподіватися на отримання кавалерського достоїнства. Водночас обидві нагороди давали можливість звичайній людині стати потомственим дворянином. Самий гострий інтерес до орденів з цієї причини стало проявляти купецтво.
Орден Святого Георгія було затверджено при Катерині II 1769 року. Він розділявся на чотири ступеня, причому перший раз вручалась нижча, четверта ступінь, наступного разу більш висока 3 -я, далі 2 -га й, нарешті, за здійснення четвертого видатного подвигу можна було представляти до нагородження орденом Георгія 1-го ступеня.
Перша ступінь ордена мала три знака - хрест, зірку і стрічку. І ступінь - Золотий хрест, вкритий білою емаллю, з зображенням Св. Георгія на коні, який списом вражає чорного дракона. Георгіївська стрічка складалася з трьох чорних і двох оранжевих смуг, носили її через праве плече під мундиром. У середині позолоченої чотирикутної (ромбовидної) Зірки, на золотому або жовтому тлі, розташовувався вензель Св. Георгія, а довкола нього на чорному полі напис: «За службу і хоробрість». Нагороду могли отримати лише повний генерал або генерал-фельдмаршал. Стрічка носилася через плече, орден на стегні, а Зірка ордена - на грудях.
II ступінь мала ті ж елементи, але стрічка була вужче і орден носився на стрічці на шиї. До ордена II ступеня також видавалася Зірка для носіння на грудях. Його могли отримати лише генерал- лейтенант, генерал-майор і вище.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
III ступінь ордену складалася з двох елементів: знаку ордена і стрічки (ще вужче ніж у II ступеня ордену). Орден, - хрест меншого розміру, також носився на шиї. Його могли отримати тільки генерал- майор, полковник і вище.
IV ступінь. Носилась в петлицях, або на лівому боці грудей. Орден цього ступеня могли отримати підпоручик, поручик, штабс- капітан, підполковник і вище.
Крім почесних знаків ордена Св. Георгія, нагороджені ним отримували щорічні пенсії й могли бути присутніми при дворі при всіх урочистостях.
Орденами нагороджували офіцерів і генералів переважно за бойові подвиги. Проте в статуті ордена передбачалась і інша можливість: претендувати на отримання ордена могли й ті, хто прослужив «у польовій службі» 25 років від обер-офіцера, а в морській 18 кампаній служили офіцерами. Це призвело до значного числа кавалерів за вислугу років. Щоб зберегти за орденом характер нагороди виключно за бойові подвиги, з 1855 року вислуга в армії стала відмічатися орденом Св. Володимира. 1782 року була затверджена орденська дума (з наявних у столиці кавалерів) з правом попереднього розгляду представлень до нагороджень орденом 3-го й 4-го ступенів. У грудні 1833 року було затверджено новий статут ордена з детальним перерахуванням відзнак, які давали право на нагородженням ним.
До числа Георгіївських нагород також відносяться солдатські Георгіївські хрести, георгіївські медалі, а також золота зброя з темляком на георгіївській стрічці, георгіївські прапори й срібні труби, литаври полкам і батальйонам тощо.
Орден міг отримати, наприклад, той, хто особисто керуючи військом, отримає над переважаючим кількісно супротивником повну перемогу, наслідком якої буде повна його поразка, або особисто керуючи військом, візьме фортецю. Цю нагороду могли дати також за взяття ворожого прапора, захоплення в полон головнокомандуючого або корпусного командира ворожого війська та інші видатні подвиги.
Місцем зібрання кавалерів ордену в 1811 році був Георгіївський зал Зимового палацу, а з 1849 року імена георгіївських кавалерів, а також військові частини, удостоєні георгіївських нагород, заносились золотими літерами на мармурові дошки в Георгіївському залі великого Кремлівського палацу в Москві. 845 полків, батарей, екіпажів, понад 10 тисяч прізвищ офіцерів занесено на древні стіни Кремлівського палацу.
Розділ II. З Ордени Російської імперії
Першим кавалером ордена за хоробрість у бою став підполковник 1-го Георгіївського полку Федір Іванович Фабріціан, удостоєний ордену Св. Георгія II ступеня 8 (19) грудня 1769 року за взяття штурмом міста Галац, який захищали більш чисельний турецький гарнізон.
Першу ступінь ордена вперше було вручено 1770 року Петру Андрійовичу Румянцеву за перемогу біля річки Ларги, де 32-х тисячний російський загін отримав перемогу над 72- тисячною турецькою армією. Чимало російських полководців, які отримали орден Св. Георгія І ступеня на додаток отримали нові титули до прізвища. Наприклад, князь Василь Михайлович Долгоруков, який розбив турецько-татарське військо і зайняв кримський півострів, отримав титул Кримський; головнокомандувач флотом у Середземному морі Олексій Григорович Орлов, що розгромив у Чесменській бухті турецький флот, став іменуватися Чесменським; Григорій Олександрович Потьомкін у
1788 році за взяття Очакова отримав титул Таврійський; Олександр Васильович Суворов за Римнік - Римнікський.
Нагородження першими двома ступенями ордена Св. Георгія проводилось на розгляд самої імператриці, бо гросмейстерство цього ордена вона прийняла на себе й своїх наступників. Нагородження III і
IV ступенями ордена покладалось на Сухопутну й Морську військові колегії. Майже за 150 років існування ордена ним було нагороджено небагатьох. 649 чоловік отримали III ступінь, 125 - II, і лише 25 - І. Щоб продемонструвати наскільки почесною була ця нагорода, зазначимо, що вищим орденом Російської імперії - Св. Андрія Первозванного - було нагороджено понад тисячу чоловік.
Всі чотири ступеня ордена Св. Георгія мали лише чотири гене- рал-фельдмаршали: М.І.Кутузов (росіянин за походженням),
М.Б.Барклай де Толлі (шотландець за походженням), І.І.Дибич- Забалканський (німець за походженням) і І.Ф.Паскевич-Ериванський (українець за походженням).
Український дворянин І.Ф.Паскевич походив із старовинного козацького роду. Паскевичі ведуть свій родовід від Федора Цаленка, який в 1698 році був полковим товаришем в Полтавському полку. Його син - Яків Пасько-Цалий, онук - Іван Паскевич. Іван Федорович - правнук останнього. Молодий випускник Пажеського корпусу, поручик лейб-гвардії Преображенського полку І.Ф.Паскевич призначений флігель-ад’ютантом царя. В 1806 році 24-річний капітан Паскевич пішов на війну з турками, за п’ять років дослужився до чина генерал-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
майора і подвигами заслужив ордени Св. Георгія 4-го і 3-го ступенів. 1812 року Паскевич - командир 26 -ї дивізії, яка у Бородінській битві захищає батарею Раєвського. У 1814 - він начальник 2-ї гренадерської дивізії, учасник взяття Парижу. 3 1817 року Паскевич став командиром придворної Першої гвардійської дивізії, бригадами в якій керували великі князі Микола Павлович (майбутній імператор Микола І) і Михайло Павлович. З цього часу імператор Микола І називав генерала Паскевича «батьком-командиром».
З 1827 року І. Ф. Паскевич став намісником царя на Кавказі. 1829 року його війська взяли Еривань (Єреван), і Паскевич отримав титул графа Ериванського і орден Св. Георгія 2 ступеня. Того ж року за взяття Ерзерума Іван Федорович став генерал-фельдмаршалом і кавалером ордена Св. Георгія 1-го ступеня. Подальша військова доля привела його до Польщі. Там він був призначений Головнокомандуючим військами у Царстві Польському. 1831 року придушив Польське повстання. У 1848 році керував придушенням повстання Угорської революції. Під час Кримської війни Паскевич командує військами на Західному кордоні і на Дунаї.
Генералісимус О. В. Суворов не мав лише четвертого ступеня ордена Св. Георгія. Це була єдина з російських нагород, якою не було удостоєно великого полководця.
Пізніше нагородження орденом Св. Георгія І і II ступенів проводилось лише за особистим рішенням царя, a III і IV - присуджувались рішенням Георгіївської думи, до складу якої входили найстарші за віком кавалери ордену, що проживали в Петербурзі.
На відміну від інших орденів, нагороджені орденом Св. Георгія ніяких грошових внесків за нього не давали.
Нагородження давало чималі переваги кавалерам ордена. Удостоєні будь-якого ступеня ордена отримували потомственне дворянство, їм дозволялось після завершення армійської служби носити військовий мундир незалежно від терміну вислуги, частина кавалерів отримувала від держави значні грошові суми у вигляді пенсій.
Орден Св. Георгія, як і вищий орден Російської імперії - орден Св. Андрія Первозванного, належало ніколи не знімати.
Безпосереднє відношення до ордена Св. Георгія мала ще одна нагорода - так звана «Золота зброя» - клинок з написом на ефесі «За хоробрість» з великим емалевим хрестиком ордена Св. Георгія, темляком кольору Георгіївської стрічки. Вона набула поширення при Катерині II. Генерали і адмірали отримували «Золоту зброю» з діамантовими прикра-
Розділ II. З Ордени Російської імперії
сами, офіцери - без цих прикрас. З 1807 року удостоєні «Золотої зброї» прирівнювались до кавалерів ордена Св. Георгія. 1913 року ця нагорода отримала офіційну назву «Георгіївська зброя».
1778 року Катерина II нагородила Григорія Потьомкіна за бої в Очаківському лимані шпагою. До цієї події було наказано виготовити золоте блюдо, на нього поклали багато прикрашену шпагу з лаврами і написом «Командуючому Катерининською сухопутньою і морською силою...». Шпага обійшлася в 21 тисячу і блюдо в 6 тисяч рублів. Олександр Суворов мав дві золоті шпаги, прикрашені діамантами, а також діамантовими знаками ордена Св. Андрія Первозванного. Останній випадок нагородження золотою зброєю відноситься до 1796 року, коли військовий командир М.І.Платов був нагороджений за Персидський похід золотою шаблею з діамантами «За хоробрість». Цей похід було припинено Павлом І, який відмінив нагороди золотою зброєю з написом «За хоробрість», замінивши його «Аннинською зброєю». Нагородження золотою зброєю знову відновилось в часи Олександра І.
З 1774 по 1917 роки було проведено понад 9270 нагороджень. Лише за Вітчизняну війну 1812 року золотою зброєю було удостоєні 1034 офіцери і генерали, а за першу світову війну - понад 5000.
Своєрідним «продовженням» ордена стали 5 бойових офіцерських золотих хрестів на георгіївських стрічках, засновані між 1789 - 1810 роками. Вони призначалися для офіцерів, представлених до нагород, але які якимось чином не отримали орден Св. Георгія або Володимира. Нагородження давало 3 пільгових роки вислуги і право на отримання в свій час ордена Св. Георгія 4-го ступеня вже не як знака вислуги, а як нагороди за подвиг (тобто без напису). Це були хрести за взяття Очакова, Ізмаїла, Праги (передмістя Варшави), за бойові дії при Прейсиш-Ейлау та взяття приступом турецької фортеці Хаджи-Базарджик. Хрест за Очаків мав сильно закруглені кінці і написи «За службу і хоробрість» і «Очаків взято у грудні 1788». Такої ж форми був і хрест за Ізмаїл з написами «За відмінну хоробрість» і «Ізмаїл взято 11 грудня 1790».
Понад 100 років після затвердження першого ордена в Російській імперії не існувало нагород за особисті подвиги солдатам і матросам, крім медалей за участь у переможних війнах і поєдинках, які вручались всім учасникам. Лише 1807 року було затверджено «Знак відзнаки Військового ордену», нижніх військових чинів за хоробрість або Георгіївський хрест (з 1913 p.). Цйм хрестом понад сто років (1807
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
- 1917) нагороджувались унтер-офіцери і солдати російської армії (рис. 6). Спочатку Знак відзнаки ступенів не мав і представляв собою срібний хрест, в центрі якого в колі на одному боці було зображено Св. Георгія на коні, а на другому - його вензель «С. Г.». На поперечних кінцях хреста вибивався порядковий номер нагороди. Хрест носився на грудях на георгіївській стрічці. Солдатам і унтер-офіцерам нехристиянам (мусульманам і євреям), які нагороджувалися Георгіївськими хрестами за бойові заслуги, вручались хрести дещо іншого типу, в центрі яких замість зображення Св. Георгія та його вензеля було зображення герба Російської імперії - двоголового орла. 1856 року Знак відзнаки Військового ордена було розділено на чотири ступеня: І і II ступеня - золоті, III і IV ступеня - срібні. Нагородження Георгіївськими хрестами проводилось, як правило, послідовно від нижчого ступеня до вищого. На стрічках І і III ступенів Георгіївського хреста носився бант з тієї ж Георгіївської стрічки.
Рис. 6. Знак відзнаки військового ордена, згодом Георіївський хрест
Георгіївський хрест був дуже почесною нагородою, яку було не легко заслужити. Відомо, що у Вітчизняну війну 1812 року ним було нагороджено 6783 воїна, а в Першу Світову лише 1366 чоловік. Якщо брати до уваги, що в цих війнах брали участь міліонні армії, то нагорода ця була доволі рідкісною.
Відомо багато прикладів того, як за виявлену мужність Георгіївським хрестом нагороджували вихідців з України. 1828 року за врятування прапора Тамбовського піхотного полку в бою з турецькою кавалерією під Сілістрією відзнакою Св. Георгія було нагороджено ун¬
Розділ II. З Ордени Російської імперії
тер-офіцера Ксаверія Любанського, дворянина з Волинської губернії. К.Любанський дослужився до звання полковника, був нагороджений орденами Святої Анни III ступеня, Св. Володимира IV ступеня, «Virtuti militare» IV ступеня й помер у 1848 році, лишивши дружину й п’ятеро малолітніх дітей без засобів до існування. Відзнакою цього ордена в 1928 році за відвернення вибуху ворожого набою на батареї (під час облоги Сілістрії) нагороджений бомбардир 1-ї батарейної роти 16-ї артилерійської бригади Дем’ян Рудниченко (родом з Сумщини), а 1840 року під час експедиції на Чорноморське узбережжя за особисту мужність і нехтування пораненням - унтер-офіцер Кавказького саперного батальйону (уродженець Катеринославщини) Петро Щербина.
На території сучасної Рівненської області України відбулася одна з найбільших битв другого періоду Визвольної війни українського народу проти шляхетського поневолення 1648 - 1654 років. Відгриміли гармати, віддзвеніли шаблі... і ось постановою ради ордена Святого Георгія 1914 року 300 козакам-героям, які загинули 10 липня 1651 року на острові Гайок, під Берестечком було посмертно і безіменно присвоєно звання георгіївських кавалерів. Під іконами Георгіївської церкви, збудованої в 1910 - 1914 роках, є зображення георгіївських хрестів - символів військової доблесті, що нагадують про присвоєння 300 козакам звання георгіївських кавалерів.
Георгіївські відзнаки мали багато українців, які після повалення самодержавства чимало зробили для створення незалежної Української держави. Так, гетьман Павло Скоропадський (колишній командир лейб-гвардії Кінного полку), генерал-полковник армії УНР Михайло Омелянович Павленко (колишній капітан лейб-гвардії Волинського полку), генерал-поручник Михайло Крат, генерал-полковник Віктор Зелінський були нагороджені за особисту мужність під час російсько- японської та першої світової воєн орденом Святого Георгія IV ступеня. Відомі українські діячі генерал-полковник Олександр Удовиченко, генерал-поручники Григорій Янушевський, Сергій Дядюша, Іван Оме- лянович-Павленко, генерал-хорунжий Євген Мешківський відзначені Георгіївською золотою зброєю. Авторитет георгіївських відзнак був настільки великий в українській армії, що уряд Директорії УНР в січні 1919 року, скасувавши всі відзнаки колишньої Російської імперії, зберіг таки право носити георгіївські нагороди за вояками української армії. На взірець статутів російського військового ордена Св. Георгія, Георгіївського хреста, Георгіївської зброї та Георгіївської медалі було складено перші нагородні статути відзнак УНР - орденів Визволення та Республіки.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
1782 року Катериною II до 20 -річчя царювання було засновано орден Святого Володимира чотирьох ступенів. Орден вручався за військові подвиги та державну службу. Нагородження проводилося від нижчого IV ступеня до вищого І ступеня. Проте, на практиці нагородження це правило часто не дотримувалося.
Орден складався із знаків: золотого хреста, червоної стрічки з чорною каймою по краю і восьмикінцевої зірки.
IV ступіть ордена Св. Володимира могла надаватися за 35 років зразкової служби на громадянському поприщі, про що був відповідний напис на знаку ордена. Першим кавалером ордена Св. Володимира IV ступеня з бантом став 1789 року російський флотоводець, а тоді капітан-лейтенант Російського Імператорського Флоту Д. М. Сенявін за успішні дії проти турок. Вже у XVIII столітті при нагородженні знаком нижчого, четвертого ступеня за військові подвиги, вручався бант зі стрічки кольорів ордена Св. Володимира.
Знаками І ступеня ордена були золотий чотирикінцевий хрест, покритий червоною фініфтю з чорною і золотою облямівкою, з зображенням на лицевому боці в розетці, на горностаєвому полі, обведеному золотою каймою, вензеля Св. князя Володимира «СВ» під великокнязівською короною. На зворотному боці, в розетці, напис: «22 вересня 1782 р.» (дата затвердження ордена).
Стрічка шовкова, муарова червоного кольору з чорною облямівкою по краю. Зірка восьмикінцева зі срібними й золотими променями (чотири кінця золотих, чотири срібних). У центрі зірки, в розетці, на чорному полі зображено золотий чотирикінцевий хрест і букви С Р К В (Святий Рівноапостольний Князь Володимир). По колу на червоному полі срібними буквами нанесено девіз: «Користь, честь і слава».
Такий же хрест меншого розміру на шиї (на чорно-червоній вузькій стрічці) й така ж зірка позначили 2 ступінь ордену. Два інших ступеня мали малий хрест, який носився на шиї і в петлиці. 4 ступінь ордена могла даватися за 35 років бездоганної цивільної служби, а з 1855 року й за 25 років військової служби або 18 морських кампаній. З
1789 і до 1855 року військові отримували 4 ступінь ордену з бантом. Згідно статуту ордена 1845 року, він міг бути врученим особам купецького стану, які не знаходилися на державній службі, з представленням ним прав потомственного почесного громадянства.
Ордени Георгія і Володимира мали багато спільного в своїй організації. Обмеження числа кавалерів не встановлювалось. Статута-
Розділ II. З Ордени Російської імперії
ми обох передбачались нагороди за вислугу років. Ордени очолювались кавалерськими думами, які розглядали представлення про нагородження 3 і 4 ступенями цих орденів і вели списки всіх кавалерів. Орденські корпорації мали свої приміщення, церкви, казну; для кавалерів орденів призначалися пенсійні капітали.
З 1796 по 1801 рік орденом Св. Володимира нагороджень не проводилось. З 1801 року його знову відновлено. З 1855 року до орденів, якими нагороджували за військові подвиги, додавали схрещені мечі, що проходили через середину хреста і зірки. У 1828 - 1874 роках, як особлива ступінь пожалування, до зірок і знаків деяких орденів додавалась корона. З 1845 року на знаках і зірках, які вручалися особам нехристиянського віросповідання, зображення святих замінювалися державним гербом - орлом.
Орден носили: І ступінь - хрест на стрічці шириною 10 см через праве плече, зірку з лівого боку грудей; II ступінь - хрест на шиї на стрічці шириною 5, 5 см , зірку з лівого боку грудей; III ступень - хрест на шиї на стрічці шириною 4,5 см; IV ступінь - хрест на грудях на стрічці шириною 2,2 см.
Одним з перших кавалерів ордена Св. Володимира був
О.В.Суворов, нагороджений ним у 1783 році.
Вручення нагороди не було безкоштовним. За отриманий орден Св. Володимира І ступеня нагороджений мав внести 450 рублів, II ступеня - 225; III - 45 і IV - 40 рублів.
Після Катерини II всі російські самодержці та їхні нащадки отримували орден Св. Андрія Первозванного не під час вступу на престол, а за самим фактом свого народження. Всі члени імператорської родини чоловічого роду ставали кавалерами ордена Св. Андрія Первозванного при хрещенні, князі імператорської крові - при повнолітті, тобто в 20 років. А імператорську фамілію (родину) по чоловічій лінії складали сам імператор, наслідний цесаревич (старший син), великі князі (інші сини), онуки, правнуки, праправнуки царюючого або померлого імператора), князі імператорської крові (племінники та інші далекі родичі царя). За Миколи II імператорська фамілія нараховувала понад 60 чоловік!
Катерина II була останньою з чотирьох жінок-імператорів - її син Павло І прийняв закон, за яким престол успадковувався лише по чоловічій лінії за порядком старшинства.
Частина орденів Російської імперії мали закордонне походження. 1735 року Шлезвіг-Гольштейн-Готторпський Карл Фрідріх засну¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
вав в пам'ять померлої дружини Анни Петрівни, доньки Петра І, орден Святої Анни. З початку 40-років, коли до Росії прибув голштинський спадкоємний принц Карл-Петро-Ульріх, майбутній Російський імператор Петро III, орден стали роздавати й російським підданим. Остаточно орден Св. Анни було введено в систему російських нагород у
1797 році його сином - Павлом І і розділено на 3 ступеня.
Ордени І і II ступеня з 1796 по 1828 роки прикрашалися діамантами і складали вищу ступінь ордену. Орденами Св. Анни нагороджувались як російські, так і іноземні піддані за державну службу, а з 1 квітня 1847 року і «за зразкову 12-річну службу на одній посаді, не нижче восьмого класу». 1815 року було введено четверту ступінь цього ордена, якою нагороджувалися лише військові. Хрест з лицевого і зворотного боку вкритий червоною фініфтю й має золоті кайми. Між кінцями хреста розташовано ажурний орнамент. В середині з лицевого боку, в розетці, вкритій білою фініфтю і обведеній золотою каймою, зображення Св. Анни. На зворотному боці, в розетці, на білому полі вензель, вкритий голубою емаллю «AIPF” (Анна, Імператора Петра Дочка).
Зірка срібна восьмикінцева. В центрі її, в розетці, на золотому тлі хрест, залитий червоною емаллю. Девіз ордена (латинський) було виписано на центральному медальйоні орденської зірки «AMAN- TIBUS JUSTITIAM, PIET ATEM ET FIDEM» («Тим, хто любить справедливість, благочестя й віру»). Проте, ініціали девізу могли читатися й по іншому: «ANNA IMPERATORI PETRI FILIA» («Анна, Імператора Петра Дочка»). Вище напису - два ангела, які підтримують імператорську корону.
Золотий орденський хрест протягом XIX століття видозмінювався, вносилися зміни й до Статуту.
З 1829 року орденами з діамантовими прикрасами нагороджувалися лише іноземні піддані, а для нагородження російських підданих було встановлено ордени І і II ступеня з імператорською короною й без корони.
З 6 червня 1828 року до ордена III ступеня було приєднано бант для кавалерів, нагороджених цим орденом за військові подвиги.
З 9 серпня 1844 року на всіх орденських знаках, призначених для нагородження осіб інших віросповідань, замість образів святих і хрестів розміщувався російський державний орел.
З 5 серпня 1855 року до ордена Св. Анни I, II і III ступенів, що надавались за військові подвиги, додавались схрещені мечі, що проходили через середину хреста і зірки.
Розділ II. З Ордени Російської імперії
З 15 грудня 1857 року до ордена Св. Анни III ступеня з мечами, що вручались військовим чинам, додавався бант з орденської стрічки.
З 14 лютого 1874 року відмінялось нагородження ордена Св. Анни І і II ступеня з імператорською короною.
Самий нижчий ступінь ордена носився на холодній зброї й отримав неофіційну назву «Анненська зброя». З 1829 року на цій зброї, крім знаку ордена Св. Анни, розміщувався також напис «За хоробрість», якщо нагорода була заслужена офіцером під час бойових дій.
Нагородження орденом Св. Анни строго регламентувалося. Вищу, першу ступінь цього ордена міг отримати військовий званням не нижче генерал-лейтенанта або громадянський чиновник III класу - таємний радник. При цьому йому вручалась і орденська зірка, яку носили на правому боці грудей, тоді як зірки всіх інших російських орденів носили на лівому боці грудей. Великий золотий знак, вкритий червоною емаллю, носили на 10 см стрічці червоного кольору з жовтою каймою, одягнутою через ліве плече на правому стегні.
Орден Св. Анни 2-го ступеня отримував офіцер у званні капітана і вище або чиновник, починаючи з колезького асесора (VIII клас Табелі про ранги). Цей орденський знак носили на шиї - «Анна на шиї» на стрічці шириною 4, 5 см статські радники й дійсні статські радники.
Третю ступінь вручали громадським чиновникам: колезьким секретарям або армійським поручикам. Знак ордена носили на грудях на стрічці шириною 2, 2 см. Орденом Св. Анни 3-го ступеня, як автора деяких розписів у Володимирському соборі в Києві, було нагороджено відомого українського художника Миколу Корниловича Пимоненка (1862- 1912).
Четверта ступінь була призначена лише для офіцерів. Вона мала довгу назву: «Орден Святої Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість». Військові називали її коротко - «клюква», із-за невеликих розмірів круглого знаку, вкритого червоною емаллю, і темляка з червоною з жовтими рантами стрічки з червоним помпоном. Орден був виконаний у вигляді круглого золотого медальйона з червоним хрестиком посередині і імператорською короною над ним. Цей знак, як і за імператора Павла І, кріпили до шашки, шаблі чи шпаги - до холодної зброї. На гарді ефесу гравірували напис «За хоробрість», до цієї гарди пригвинчувався знак ордена. До гарди кріпили й аннинський темляк.
У роки громадянської війни деякі білі правителі продовжували нагороджувати старими російськими орденами: головнокомандуючий
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Північною білою армією генерал Е.К.Міллер, Верховний правитель адмірал А.В.Колчак. Зберігся наказ головнокомандуючого збройними силами білих на Півдні Росії генерала А.І.Денікіна, датований 5 січня 1919 року, про нагородження орденом Св. Анни 3-го ступеня з мечами й бантом «англійської служби лейтенанта резерву Рейлі Сіднея», відомого британського розвідника Сіднея Рейлі, заочно засудженого в 1918 році радянським судом за участь у змові.
А ось генерал П. Н. Врангель не відзначав своїх підлеглих за бойові заслуги старими російськими орденами й навіть заборонив носити в своїй армії нагороди, які були раніше пожалувані адміралом А.В.Колчаком «за відзнаки, виявлені у громадянській війні». У братовбивчій війні росіян з росіянами нагородження бойовим російським орденом вважалось неетичним. Нагороди, отримані ще під час Першої світової війни, носити не заборонялось.
1798 року, після захоплення Наполеоном І Мальти, лицарі Мальтійського ордену запропонували Павлу І прийняти на себе сан Великого магістра ордену Св. Іоанна Ієрусалимського. Російський імператор виконав це прохання й урочисто наклав на себе знаки високого сану - лицарську мантію, корону, меч і хрест. Того ж року він видав Маніфест про встановлення на користь російського дворянства ордена Святого Іоанна Ієрусалимського й заснував два пріори - католицький у Польщі і православний у Росії. Острів Мальта імператор велів вважати російською губернією. Претендентом на орден міг стати будь-який дворянин, який міг би доказати своє 150-річне походження і причетність предків до військових подвигів. Проте могли бути й винятки. Ставши вищою російською нагородою, орден зберіг поділ на три ступеня й мав знаки: золотий хрест, чорну муарову стрічку й вось- микінцеву зірку.
До першого ступеня відносився великий командорський хрест, у вигляді золотого восьмикутного хреста з роздвоєними кінцями, які розширяються на всі боки й покритого білою емаллю з обох боків. У кутках з’єднання променів розташовані золоті лілії. Верхній промінь хреста закінчується великою ажурною короною європейського зразка з багатим «трофеєм» із лицарських обладунків, прикрашених різнокольоровою фініфтю. Хрест носили на шиї на широкій чорній муаровій стрічці.
Командорський хрест другого ступеня був схожий на хрест першого ступеня, але мав менш насичений «трофей». Його також носили на шиї, проте на вужчій орденській стрічці.
Розділ II. З Ордени Російської імперії
Третя ступінь - золотий з білою фініфтю кавалерський хрест, увінчаний короною, його носили на грудях на вузькій орденській стрічці.
З юридичного боку всеросійський імператор, православний і одружений вдруге, не зовсім відповідав вимогам, які висовувалися до великих магістрів католицького ордена, кавалери якого давали обітницю безшлюбності. Проте у відношенні до помазаників Божих, що стоять над законом, завжди діяли особливі правила. Мальтійський хрест Павло І додав до державного герба, а звання великого магістра - до титулу всеросійських імператорів. Він також узаконив спадковість командорств ордена, що надавалися з його особового дозволу, й запровадив ступені почесних кавалерів. Імператор намагався зробити Мальтійський орден авангардом боротьби з революцією в Європі. Проте, його плани були перервані 11 травня 1801 року, коли зрадники позбавили його життя в Михайлівському замку.
По смерті батька імператор Олександр І відмовився від сану великого магістра Мальтійського ордена і проголосив себе лише його «Протектором» (покровителем). Але й від цього звання він відмовився
і в 1810 році видав указ, згідно якого нагородження мальтійським орденом були припинені. 20 січня 1817 року імператор взагалі ліквідував на території своєї імперії орден іоанітів та командорства, які переходили у спадок.
Орден носили:
- особи чоловічого роду - Великий Хрест на шиї на чорній шовковій муаровій стрічці (Великий пріор і командори); Малий Хрест у петлиці на чорній шовковій муаровій стрічці (інші нагороджені);
- особи жіночого роду - І ступінь (Великий Хрест) на стрічці через ліве плече, II ступінь (Малий Хрест) на лівому боці грудей.
1815 року, після переділу польських земель за підсумками Віденського конгресу, частина території Варшавського герцогства відійшла до Російської імперії. Було створене Королівство Польське (Царство Польське). Імператор Олександр І став царем польським. При ньому Польща зберегла армію, сейм, ордени. Тоді до системи російських орденів було включено польські ордени Віртуті Мілітарі (Військові Заслуги), Святого Станіслава й Білого Орла. Поляки піднесли Олександру І знаки ордена Віртуті Мілітарі. Цими орденами нагороджували спочатку від імені російських імператорів вихідців з
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Польщі. Під час подавления польського повстання у 1931 році Микола І вирішив нагородити цим орденом учасників його придушення з метою зневаження національної гідності польського народу. Для цього було відчеканено «перевертень» польського бойового ордена, схожий на оригінал. Він має розширені кінці хреста і зображення в розетці лицевого боку польського одноголового орла, довколо якого по колу розміщено суцільний вінок з лаврового листя. На кінцях хреста написи: на лівому «VIR» на правому «TUTI», на верхньому «MILI», на нижньому «TARI». На зворотньому боці, в точно такій же розетці з вінком, тристрочний напис: «REX - ET - PATRIA» (Правитель і Отчизна); нижче, під сферичною рискою, дата «1831». На кінцях хреста - зображення вензелів початкових букв - SARP (Stanislav August Rex Polonia), але порядок їхнього розташування незвичайний: на верхньому - «S», лівому - «А», правому «R» і нижньому «Р». Цей напис нагадує про останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, який був підневільний російській імператриці Катерині II. Помер він у Петербурзі в 1798 році після зречення від Польської корони.
Хрест російської чеканки поділявся на 5 класів:
- знак 1 класу - золотий, з емаллю, вручався з плечевою стрічкою й зіркою командуючому армії і корпусним командирам;
- знак 2 класу - золотий, з емаллю, на шийній стрічці - генералам рангом нижче корпусних;
- знак 3 класу - золотий, з емаллю, для носіння на нагрудній стрічці - штаб-офіцерам;
- знак 4 класу - золотий, але вже без емалі - за типом солдатського, розміром 28 X 28 мм - обер-офіцерам;
- знак 5 класу - срібний, розміром 28 х 28 мм, призначався для нагородження нижніх чинів.
Затверджуючи цей хрест у 1831 році, імператор Микола І наказав вважати його медаллю. Стрічка для всіх хрестів була прийнята однакова (кольорів польського національного ордена) - синього кольору з чорними полосами по краю. Після цього випадку польський орден фактично припинив своє існування. Лише майже через століття він знову був відроджений польським буржуазним урядом.
Орден Білого Орла - одна з найстаріших польських нагород. За деякими джерелами його заснував польський король Владислав І Ло- кетек 1325 року. Проте у XV-XVI століттях ним нікого не нагороджували. Відновлений (або заснований) 1 листопада 1705 року курфюр¬
Розділ II. З Ордени Російської імперії
стом Саксонії та королем Польщі Августом Сильним. Один із перших кавалерів ордена - гетьман Іван Мазепа.
Після приєднання Царства Польського до Росії, імператор Олександр І у 1815 році став нагороджувати ним польських громадян. 17 листопада 1931 року орден Білого Орла було приєднано до російських орденів, де він зайняв по старшинству місце нижче Олександра Невського й мав одну ступінь. У зв’язку з цим у нагородних знаках було проведено деякі зміни: польська корона на хресті була замінена на російську, а орденського хреста з одноглавим орлом накладено на двоголового російського орла.
25 січня 1832 року для ордена Білого Орла було введено синю муарову стрічку. Девіз ордена - «За віру, царя і закон». Орденом Білого Орла нагороджували за військові подвиги й державну службу. Згідно указу від 5 серпня 1855 року до орденів, якими нагороджували за військові подвиги, додавались схрещені мечі, зверху хреста під короною і через середину зірки.
Орден Білого Орла складається зі знаків: золотого хреста, синьої стрічки й золотої восьмикінцевої зірки. Хрест золотий чотирикінцевий, залитий червоною емаллю, з білою смугою по краях у золотому сяйві. По кутах хреста золоті кульки. Кінці хреста з’єднані золотими півколами.
На хрест накладено одноголового польського орла, увінчаного малою золотою короною. Хрест розміщено на грудях чорного двоголового російського орла. Стрічка шовкова, муарова, синього кольору, ширина стрічки 10 см.
Орден носили: хрест на стрічці через ліве плече, зірку на лівому боці грудей. При ордені Олександра Невського орден Білого Орла (меншого розміру) носили на шиї, на вузькій стрічці, а при ордені Андрія Первозванного - на грудях.
1917 року Тимчасовий уряд змінив зовнішній вигляд зірки ордена: напис по колу: «За віру, царя і закон» було замінено лавровими гілками, вкритими зеленою емаллю.
Орден Білого Орла було скасовано більшовиками після жовтневого перевороту. 1921 року, після створення Польської республіки, його відновлено як вищу державну нагороду. Після утворення маріонеткового комуністичного режиму Польської народної республіки нагородження орденом було припинено. 1992 року орден знову було відновлено. Першими відновленим орденом були нагороджені король Швеції Карл XVI Густав і Папа Римський Іван Павло II.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Орденом нагороджувалися також королева Великобританії Єлизавета II (1996), письменник Станіслав Лем (1996), канцлер Німеччини Гельмут Коль (1998), президенти Литовської Республіки Валдае Адамкус (1999), Республіки Казахстан Нурсултан Назарбаев (2004), України Віктор Ющенко (2005) та інші.
Орден Святого Станіслава - одна з найдавніших польських нагород, заснована 8 травня 1765 року королем Станіславом II Августом Понятовським на честь краківського єпископа Станіслава. За церковною легендою, останній був убитий 1079 року під час богослужіння прямо в костелі королем Болеславом . Пізніше, в XIII ст., введений до лику святих та визнаний патроном Польщі, орден став другою державною нагородою Речі Посполитої, після вищої - ордена Білого Орла.
Девіз ордена - «Надихає нагородою» (лат. Premiando incitat). Орденськими знаками були лицарський золотий хрест, вкритий червоною емаллю, та зірка. Кожен з чотирьох кінців хреста був розділений навпіл і мав у завершенні золоті кульки. По краям йшла подвійна золота кайма. Чотири білих орла (символ Польщі) були розташовані між променів хреста, фігура Св. Станіслава знаходилася в центрі, з її боків латинський вензель «SS». Хрест підвішений на червоній орденській стрічці з подвійною білою облямівкою з кожного боку та з червоною доріжкою, яка розділяє облямівку. Спочатку орден мав один ступінь. Ним нагороджували в середньому 50 - 60 кавалерів на рік. Після 1795 року - орден на деякий час припинив своє існування, у зв’язку з ліквідацією Речі Посполитої (третій розділ Польщі).
1807 року - після поразки Росії й Австрії у війні з Наполеоном було укладено Тільзітський мирний договір, відповідно до якого Польща перестала належати Росії, було утворено Герцогство Варшавське.
1809 року - король Саксонії й герцог Варшавський Фрідріх- Август І відновив орден Св. Станіслава. В часи його верховенства над орденом (1809 - 1813) до нього було прийнято 18 кавалерів. Всього з 1765 до 1813 року було нагороджено 1762 особи. Після розгрому Наполеона, за рішенням Віденського конгресу, Варшавське герцогство знову увійшло до складу Російської імперії.
Орден Св. Станіслава мав статути 1815, 1829 і 1939 pp. Передбачалось, що орден міг вручатися, зокрема, за благодійну діяльність, за заснування значних і корисних для країни мануфактур, за особливо корисні відкриття в землеробстві, торгівлі, науках, мистецтвах і ремеслах, а також за створення загальнолюдських цінностей.
Розділ II. З Ордени Російської імперії
Маніфестом від 1815 року імператор Олександр І зберіг орден в якості нагороди для народжених у Польщі, розділивши його на 4 ступеня. До 1 -го та 2 -го ступеня додавалась срібна восьмипроменева зірка, яка мала всередині білий круглий щит, обведений зеленою смугою, з вензелем Св. Станіслава, прикрашеним довкола лавровими золотими гілками. Хрест 1 -го ступеня носився біля лівого стегна; хрест
2 -го ступеня був меншого розміру і носився на шиї. Хрест цей міг бути під імператорською короною (вища гідність) або без неї. Знаком 3 - го ступеня був ще менший хрест, який носився в петлиці. У загальному порядку старшинства російських орденів орден Св. Станіслава йшов за орденом Св. Анни.
Деякий час Польща зберігала залишки автономії, мала конституцію і власні ордени, але після придушення польського повстання 1830 - 1831 pp. остаточно перетворилася на російську провінцію. Наслідком цього стало включення ордена Св. Станіслава до Капітулу російських орденів. У зв’язку з цим, 1832 року зображення Св. Станіслава на хресті було замінено його вензелем «SS», а польські орли на орденському хресті замінено на двоголового орла Російської імперії. Управління орденом й питання нагородження були передані з Варшави до Петербурга.
За статутом від 28 травня 1839 року орден IV ступеня було ліквідовано, а для ордена II ступеня введено два підрозділи: хрест з імператорською короною й без корони. Зірка при ордені II ступеня стала надаватися лише іноземним підданим.
З 5 серпня 1855 року до орденів, які видавалися за військові подвиги, додавались мечі, які проходили через середину хреста й зірки, а при наявності нижчого ступеня цього ордену за військовий подвиг, додавались мечі нагорі хреста й верхньої частини зірки.
Указом від 3 грудня 1870 року було відмінено приєднання мечів нагорі хреста й верхньої частини зірки, а з 17 лютого 1874 року було відмінено нагородження орденами з імператорською короною.
До 1826 року всі ордени давали право на дворянство, з 1846 тільки Св. Анни, Св. Станіслава І ст., Св. Георгія, Білого Орла, Св. Олександра Невського. Ордени із ступенем нижчого класу не давали для їх кавалерів права на особисте дворянство.
Орденом Св. Станіслава нагороджували за державну службу і військові подвиги. Його було віднесено до молодших орденів Росії. На теренах України Кавалерами Ордену Св. Станіслава стали історик Дмитро Яворницький, військовий теоретик генеріал Михайло Драгоми-
Нестеренко П. В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ров, меценат Нікола Терещенко і ще багато відомих діячів української культури, науки, військовики та підприємці. Загалом кількість українських кавалерів Ордену в Російській імперії склала понад 25 тисяч осіб.
У грудні 1917 року, після жовтневого перевороту, декретом Ради народних комісарів Росії «Про знищення станів і громадянських чинів» всі ордени, що існували на той час, було скасовано, як і зовнішні знаки чинів та титулів.
Після створення незалежної Республіки Польща орден Св. Станіслава не було відновлено. Польський уряд вирішив заснувати новий орден «Polonia Restituta” («Відроджена Польща») з кольорами стрічки ордена Св. Станіслава. Президент Польської Республіки з моменту вступу на свою посаду стає Магістром цього ордену.
9 червня 1979 року «польський уряд» на еміграції (що не визнавався більшістю польської еміграції, а також не був визнаний в самій Польщі після 1989 року), видав указ про заснування Ордена Св. Станіслава. 1990 року цей орден набув міжнародного статусу. Його цілі полягають у зміцненні взаєморозуміння між народами світу через прийняття в Орден представників усіх націй, переконань і релігій задля створення справжнього людського братерства, підтримки духу лицарства у світі, надання благодійної допомоги людям. Нині асоціації та посольства Міжнародного Ордену Св. Станіслава діють в Австралії, Бельгії, Болгарії, Великій Британії, Естонії, Ізраїлі, Індії, Італії, Канаді, Китаї, Кореї, Литві, Лівані, Македонії, Німеччині, США, Тунісі, Туреччині, Угорщині, Україні, Швеції, Японії.
У травні 1999 року Міністерство юстиції України зареєструвало українське відділення Великого Пріорату Ордена Святого Станіслава, а у квітні 2001 року воно було перереєстроване як громадська організація «Асоціація кавалерів Ордена Святого Станіслава». Засновник і керівник організації - Павло В’ялов. У травні 2004 року Асамблея Великих Пріорів Ордена Св. Станіслава провела реорганізацію
Ордена. Відтоді Міжнародний орден Св. Станіслава є міжнародною спілкою національних асоціацій його Кавалерів.
Нині у лавах Української Асоціації Кавалерів Ордена Св.
Станіслава перебуває понад 500 кавалерів і дам. Почесними знаками Ордену були відзначені міста Івано-Франківськ і Дніпропетровськ, Музей Д.Яворницького, Київський національний університет ім.
Т.Г.Шевченка, Національний авіаційний університет, низка підприємств і установ. Серед кавалерів і дам, посвячених в Кавалери Ордену зустрі¬
Розділ II. З Ордени Російської імперії
чаємо багато відомих імен: Ані Лорак, двічі зустрічається прізвище Бі- лоножко, Вантух, Гришко, Дворський, (двічі), Кириченко, Кличко, Кравчук (двічі), Кучма, Литвин (двічі), Павлик, Патон, Пінчук, Повалій, Поплавський, Радзіховський, Ротару, Солов’яненко, Ступка, Сумська, Табачник (двічі), Тіна Кароль, Чапкіс, Чечетов та інші.
Рис. 7. Міжнародний орден Святого Станіслава (Українське відділення Великого Пріорату Ордена Святого Станіслава)
Ключові слова та поняття
орден Св. Андрія Первозванного, орден Св. Великомучениці Катерини, орден Св. Олександра Невського, орден Св. Великомученика Георгія Побідоносця, орден Св. Рівноапостольного князя Володимира, орден Св. Анни, орден Св. Іоанна Єрусалимського, орден Білого Орла, орден Св. Станіслава.
Питання для самоперевірки
1. Що спонукало Петра І заснувати орден Св. Андрія Первозванного ?
2. Завдяки якому випадку було засновано орден Св. Великомучениці Катерини ?
3. Які ще жіночі нагороди Російської імперії вам відомі ?
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
4. Кого з українських гетьманів було відзначено орденом Св. Олександра Невського ?
5. Які кольори Георгіївської стрічки ?
6. Кого з українців було нагороджено Георгіївським хрестом ?
7. Що означали схрещені мечі на орденах ?
8. Хто заснував орден Св. Анни?
9. Які польські ордени увійшли до російської нагородної системи ?
10. Які знаки входили до ордену Білого Орла ?
11. За що вручали орден Св. Станіслава ?
12. Яка доля ордена Св. Станіслава на сучасному етапі ?
Література: 1, 3, 7, 11, 15, 16, 19, 20, 21, 22. 26. 27, 29, 33, 35, 38, 39. 41
розділ m
НАГОРОДНІ МЕДАЛІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Медаль (франц. Medaille, від італ. Medaglia, від лат. Metallum - залізо) - 1) залізний знак з двостороннім (рідше одностороннім) зображенням, яка випускається на честь якогось видатного діяча або події. Частіше за все медаль має круглу або овальну форму. Вперше медаль була випущена в Італії у XIV столітті. Первісно медалі випускалися не тільки державою, але й окремими особами, колективами тощо. Проте з XVII - XVIII століть право чеканити медалі належало, як правило, тільки державі. 2) вид державної нагороди за заслуги (нагородні медалі).
Вперше медаль як нагорода була заснована в XVII ст. королем Густавом Адольфом для нагороди офіцерів. Наприкінці XVIII ст. нагородні медалі були введені в Польщі, Франції, Пруссії. У Російській імперії нагородна медаль вперше була затверджена за правління царівни Софії. Спочатку медаллю нагороджували за військові заслуги, а потім і за цивільну службу. За Петра І твори медальєрного мистецтва стали масовими військовими нагородами. Серед перших російських нагородних медалей відзнаки за Полтавську баталію і битву при Борнгольмі. Поширився також випуск пам’ятних медалей, як відгук на події Північної війни, коронаційні медалі Єлизавети і Катерини II, медалі на честь взяття Тавриди, Очакова, на честь відкриття пам’ятника Петру І в Петербурзі у 1780 році тощо.
22 лютого 1750 року відбулося обрання на уряд гетьмана Кирила Розумовського, а затвердження - лише 22 травня 1751 року. За цей час царським урядом вирішувалося питання надання маетностей на булаву й виготовлення нових клейнодів, а також підпорядкування новому гетьманові Запоріжжя.
6 лютого 1763 року вже імператриця Катерина II видала указ про виготовлення на прохання запорожців таких клейнодів: булави, прапора, бунчука, печатки, пірнача, литаври, значків, тростини. Того ж року запорозькі інсигнії було доповнено золотою медаллю 1763 року з портретом Катерини II і відповідним написом. Її повинні були носити завжди на шиї на голубій стрічці кошові отамани. Вона мала такий вигляд: з одного боку портрет імператриці, а з другого - російський герб, під яким напис: «СИЯ МЕДАЛЬ ПОЖАЛОВАНА ВОЙСКА ЗАПОРОЖСКОГО КОШЕВОМУ АТАМАНУ В ЗНАК ІМПЕРАТОРСКОЙ КО ВСЕМУ ЗАПОРОЖСКОМУ ВОЙСКУ МЛСТИ ЗА ИХ ВЕРНОСТЬ И УСЕРДІЕ. 1763-го ГОДА». Вага медалі «в пятдесят червонных». Першу «пожалувану» медаль для запорожців було видано 1763 року кошовому отаману Григорію Федоріву. Від неї зберігся тільки штем¬
Розділ III. З Нагородні медалі Російської імперії
пель зворотного боку. То була велика кругла бронзова медаль діаметром до 10 см. На ній під імператорською короною пишався двоголовий орел зі скіпетром та державою в лапах, з андріївським ланцюгом і зображенням Св. Георгія Побідоносця в щиті на грудях та був вищезгаданий напис.
Антін Головатий, талановитий воєначальник, був серед присутніх на коронації Катерини II, у зв’язку з цією подією удостоївся срібної пам’ятної медалі. 1774 року Головатий перебував у Санкт- Петербурзі у складі останньої депутації запорозьких козаків «с прошением о восстановлении прав и привилегий войска Запорожского». У 60 - 70 роках XVIII ст. запорожці, разом з іншими козаками, отримували нагородні медалі, як правило, іменні. їх вручали лише козацькій верхівці, яку царський уряд таким чином намагався прихилити до себе.
За мужність і стійкість у російсько-турецькій війні 1768 - 1774 років Катерина II нагородила запорозьку козацьку старшину іменними медалями. В царському указі від 12 жовтня 1770 року було записано: «За оказанные...отлично храбрые противу неприятеля поступки и особливое к службе усердие всемилостевейше пожаловали мы Войска запорожского кошевого Калнышевского золотою медалью с портретом нашим, осыпанною бриллиантами, да того ж Войска старшину обозного Павла Головатого, писаря Ивана Глоба, есаулов Сидора Белого, Андрея Бурнаса, Андрея Порохню, Макара Нагая, Андрея Лукьянова, Сафрона Чорного, Филипа Стегайлу, Лукьяна Великого, Андрея Наса- кина, Алексея Чорного золотыми медалями з портретом нашим, высочайше повелевая Военной Коллегии оные им всем доставить».
23 грудня 1770 року Павло Головатий призначену йому «медаль золотую и с ушком принял» та ще одинадцять медалей для своїх товаришів-старшин. А 23 січня 1771 року ці медалі «при грамотах» були «как на кошевого, так и на старшин по всегдашнему на шеи ношению на голубых лентах наложены». Крім того, Державна Рада (Государственный Совет) 15 вересня 1771 року ухвалила рішення надіслати «тысячу серебрянных медалей для роздачи их запорожцам в награждение оказанных ими услуг» и «чтобы каждая была серебрянная с ушком и весом против рублевика».
Золотими літерами до героїчних сторінок українського козацтва вписане славне ім’я мудрого державного діяча, досвідченого воєначальника, останнього кошового отамана Запорізької Січі Петра Кални- шевського (1691 - 1803). Він став очевидцем як відчайдушної спроби визволення України під проводом гетьмана Івана Мазепи в 1708 - 1709
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
роках, так і усунення від влади російським урядом останнього гетьмана Кирила Розумовського в 1764 році на тлі невпинного нищення царизмом незалежності, а згодом - і залишків автономії України. Пам’ятав він руйнацію московськими військами старої Чортомлицької Січі в 1709 році, нові острівці запорозької вольниці в Олешках та на Кам’янці, відновлення і падіння Нової січі (1734 - 1775). Героїчна життєдіяльність П. Калнишевського - це ніби уособлення цілої епохи в розвитку запорозького козацтва.
Бажаючи продемонструвати військову могутність і вирвати в Російської держави право на подальше існування, запорожці, на чолі з Ка- лнишевським беруть участь в російсько-турецькій війні 1768 - 1774 років, показуючи в боях з ворогами чудеса героїзму і відваги. Саме військовий хист і блискучі перемоги кошового привели до остаточного ослаблення, а згодом знищення Кримського ханства. В 1770 році за особисту відвагу в російсько-турецькій війні П. Калнишевського було нагороджено золотою медаллю з діамантами та з портретом цариці Катерини
II, а в 1773 він отримав високий чин царської армії - генерал- лейтенанта. Та все ж, після закінчення війни, прославленого в боях із татарами і турками 84- річного козацького ватага 1775 року схопили, закували в кайдани, щоб ніхто в Україні не знав, повезли на острів у Білому морі й зачинили на 25 років у в’язниці Соловецького монастиря.
Ряд стародавніх копій нагород, карбованих оригінальним штемпелем, які зберігаються у Державному історичному музеї Російської Федерації представлено у виданні В. Недяка «Україна - козацька держава». Це нагородна медаль козакам Війська Запорозького, а також іменні медалі кошового отамана Федорова, осавулів Сидора Білого, Василя Пишмича, Андрія Порохні, Олексія Чорного, Андрія Насакіна, хорунжого Якова Качалова, бунчукового товариша Федора Зликовсь- кого, полкового осавула Свстафія Кобеляна, полковника Мандра.
У Національному художньому музеї України зберігається портрет вищезгаданого осавула Війська Запорозького Сидора Білого, на якому герой постає з золотою медаллю на голубій стрічці з бантом. Репродукції різних видань доносять до нас також поясні портрети старшини Війська Донського В. І. Іловайського та полковника Полтавського пікінерського полку, отамана Шкуринського куреня О. Ф. Ковпака, на шийній стрічці яких медаль з портретом імператриці.
Про факт масового нагородження рядових козаків - учасників російсько-турецьких війн, а не тільки представників козацької старшини свідчить і ще одна цікава історична реліквія. 1847 року в Москві
Розділ III. З Нагородні медалі Російської імперії
побачило світ видання Олександра Рігельмана «Летописное повествование» о Малой России и ее народе и козаках вообще». У ньому вміщено малюнки Тимофія Калинського, виконані в 1778 - 1782 роках, які зображують представників різних верств українського суспільства: шляхтича, військову старшину, шляхетних панянок і простих селянок, козацьку сірому. Цікавим є один малюнок, умовно названий «Козаки розважаються». На ньому зображено двох козаків, один з яких грає на бандурі, а інший, притримуючи шаблю, жваво витанцьовує. У цього козака на кунтуші з лівого боку грудей на стрічці висить медаль. Її форма дещо незвична для російських відзнак другої половини XVIII століття - вона ромбічна. Але саме ця відмінність дає змогу визначити, що то була за відзнака. Серед усіх нагород цього періоду ромбічну форму має тільки одна срібна медаль про укладання миру з Туреччиною у війні 1868 - 1774 років. На лицьовому боці медалі у лавровому вінку напис «Победителю», а трохи нижче, під рискою у чотири рядки, - «Заключен мир с Портою 10 июля 1774 г.». Про те, що медаль мала носитися на стрічці, свідчить вушко у верхньому куті ромба. Таким чином фалеристична пам’ятка допомагає встановити не тільки факт масового нагородження рядових козаків, а й підтвердити дату виконання Т. Калинським своїх замальовок - 1774 рік.
У часи заворушень козацької сіроми в Січі у 1770-ті роки склалося неоднозначне ставлення до царських нагород, що ними щедро жалували козацьку старшину. Так, 7 грудня 1769 року на нараді в Кор- сунському курені з приводу чергового відрядження депутації до Санкт- Петербурга по нагороди для запорозької старшини Микита Дорошенко обізвав старшин зрадниками і разом з товаришами Сидором Усатим, Антоном Кальміуським, Петром Трушенком, Іваном Дригожилом і Трохимом Лабзою називав царські нагороди «цяцьками». Проте царський уряд продовжував жалувати верхівці запорозьких козаків іменні коштовні медалі за службу і подвиги. Військові успіхи запорожців були такі переконливі та яскраві, що в Російській імперії утворилася навіть «мода» на запорожців. Багато хто брав собі запорозькі прізвиська і звання. Стали запорожцями і навіть були записані до куреня уславлений математик, фізик та астроном Леонард Ейлер, який від 1766 року жив у Росії, майбутній великий полководець Михайло Кутузов та інші. Серед «почесних запорожців» був і світлійший князь Григорій По- тьомкін-Тврійський, який, за запорозьким звичаєм, одержав прізвисько «Грицько Нечеса». За іронією долі, саме цей «Грицько» в 1775 році очолив розгром Запорозької Січі, а допомагав йому в цьому теж «почесний запорожець» генерал-аншеф Прозоровський.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Через рік по закінченню російсько-турецької війни, яка завершилась підписанням Кючук-Кайнарджійського миру, коли відпала потреба в козаках, влітку 1775 року російські імператорські війська ліквідували Запорозьку Січ і жорстоко розправилися з козацькою республікою. Проте вже у зв’язку з новою війною з Туреччиною, розв’язаною у 1787 році, 1788 -го було видано імператорський указ про організацію нового козачого війська, основу якого повинні були скласти колишні запорожці. Спочатку воно дістало назву війська вірних козаків, та вже в перших боях з турками під командуванням генерала Олександра Суворова відзначилося на Чорноморському театрі воєнних дій, відтак одержало почесне найменування «Чорноморське козаче військо». Кошовим отаманом його став Сидір Білий, колишній осавул Запорозького війська, нагороджений ще в 1771 році іменною царською медаллю. Після розгрому Запорозької Січі як предводитель дворянства Херсонського повіту в 1787 році супроводжував із запорозькими козаками Катерину II в її мандрівці до Новоросійського краю. Саме тоді на прохання його та інших старшин Катерина «изъявила своего благоволения на пожалование Запорожцам земли...; самого же Белого Государыня наградила землей в Екатеринославской губернии и золотой табакеркой, украшенною драгоценными камнями».
1791 роком датовані останні за часом відомі нам іменні козацькі медалі. В подальшому козацька верхівка, більшість із якої одержала право на особисте дворянство, а пізніше, дехто - і графські титули, була нагороджена загальноросійськими орденами і медалями (рис. 8).
У травні 1828 року під час чергової російсько-турецької війни 1828 - 1829 років козаки на чолі з отаманом Йосипом Гладким перейшли на бік російської армії під Ізмаїлом. Від Миколи І отаман отримав золоту медаль з написом «За усердную службу» Це була остання іменна козацька нагорода.
На честь перемоги над Наполеоном було випущено срібну медаль «В память отечественной войны». На її лицевому боці, в середині поля, зображено «всевидяче око», оточене сонячними променями; внизу вказана дата «1812 года». На зворотньому боці медалі напис в чотири рядки, взятий з біблійного письма «НЕ НАМЪ - А ИМЕНИ - ТВОЕМУ». 250 тисяч медалей роздали всім військовикам і ополченцям, які воювали проти ворога впродовж 1812 року, в тому числі й священнослужителям і медичним працівникам. Вони кріпилися на голубій стрічці ордена Андрія Первозванного. Було виготовлено й подібного типу медалі трохи меншого розміру (діаметром не 25, а 22 мм) з поперечним вуш-
Розділ III. З Нагородні медалі Російської імперії
ком і вставленим у нього кільцем для підвішування на стрічку. Такі медалі носили кавалеристи. Наступного 1914 року виготовили ще одну медаль тими ж штемпелями, що й раніше срібна, але вперше в історії російського медальєрного мистецтва з темної бронзи (міді). Вона призначалася для нагородження дворянства й купецтва, які сприяли перемозі у цій війні. Дворяни носили її на Володимирській стрічці, а купці на стрічці ордена Св. Анни. У 1816 році медалі з темної бронзи дозволялося носити ще й поважним жінкам дворянського роду. Для більш привабливого вигляду дозволялося носити медалі зменшених розмірів. Часто їх виготовляли приватним образом, причому використовували різні метали, навіть світлу бронзу. Це призвело до указу про заборону виготовлення медалей, крім монетного двору.
Рис. 8. Російські бойові Георгіївські хрести і медалі:
1. Золотий Георгіївський хрест за Очаків (6. 12. 1788), аверс і реверс.
2. Срібна Георгіївська медаль за Очаків (6. 12. 1788), аверс і реверс.
3. Золотий Георгіївський хрест за Ізмаїл (11. 12. 1790), аверс і реверс.
4. Срібна Георгіївська медаль за Ізмаїл (11. 12. 1790), аверс і реверс.
Вшанували й всіх священнослужителів Російської православної церкви, які були в сані до 1 січня 1813 року, а також протестантське
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
духовенство. їх нагороджували з 1818 до середини 1829 року продовгуватим бронзовим хрестом із зображенням в його центрі «всевидячо- го ока», від якого розходилися промені. На його зворотному боці був той же напис, що і на вищезазначених медалях. Носили хрест на шиї на вузькій стрічці ордена Св. Володимира. Всього було випущено біля 40 тисяч хрестів.
На честь сотої річниці перемоги над Наполеоном імператором Миколою II було дозволено нащадкам не лише зберігати, а й носити медалі 1812 року, як дворянські так і купецькі, в тому числі й особам жіночого роду. Було дозволено носити і наперсний хрест священнослужителям - нащадкам нагороджених, старшим у роду.
Після повернення російських військ у 1814 році з Франції, маніфестом Олександра І було засновано нагороду срібну медаль, на лицевому боці якої розміщено погрудне, звернене вправо, зображення імператора в лавровому вінку і у сяйві розташованого над ним променевого «всевидячого ока». На зворотному боці медалі у лавровому вінку прямий напис у п’ять рядків: «ВЗЯТИЕ - ПАРИЖА - 19 МАРТА
- 1814». Медаль призначалася для нагородження всіх учасників взяття французької столиці - від солдата до генерала. Проте з політичних міркувань (до влади повернулася династія Бурбонів) медалі не були вручені переможцям. Це сталося лише з ініціативи наступника Олександра І - Миколи II. Видача медалей учасникам тривала з 1826 по 1838 рік. Всього було видано понад 160 тисяч медалей. Вони мали три різновиди по розміру: загальновійськова - діаметром 28 і 25 мм та для нагородження кавалеристів - 22 мм. Існує велика кількість різновидів цієї медалі зменшених розмірів - 12. 15. 18 мм. Це фрачні медалі для ношення на громадянському одязі. Носили медаль на вперше введеній комбінованій Андріївсько-Георгіївській стрічці. Вона була звичайної ширини, але складалася немов би з двох вузьких стрічок: Андріївської
- голубої і Георгіївської - помаранчевої з трьома чорними полосами.
Срібну медаль з профілем Олександра І можна побачити серед численних нагород на мундирі опального князя Миколи Григоровича Рєпніна - героя Аустерліца, колишнього віце-короля Саксонії, генерал- губернатора Малоросії (1816-1834).
Медаль «За захист Севастополя» було засновано імператором Олександром II 26 листопада 1856 року. Вона вручалася всім, хто входив до Севастопольського гарнізону і знаходився на північній частині міста й на батареях цього боку міста. А також тим, хто тимчасово знаходився у Севастополі у справах служби, як військовим так і грома-
Розділ III. З Нагородні медалі Російської імперії
дянським особам, жителям міста, які брали участь у його захисті, в тому числі й жінкам, які працювали у госпіталях чи надавали інші послуги під час оборони міста тощо. Всього було вибито 253 тисячі медалей. На лицевому боці медалі, діаметр якої складає 28 міліметрів, поруч зображені вензелі імператорів Миколи І і Олександра II. На зворотному боці медалі зображено «Всевидяче Око», під яким у чотири рядки тягнувся напис: « з 13 вересня 1854 по 28 серпня 1855. Довкола нього більш крупним шрифтом вздовж краю медалі вибито слова: «За захист Севастополя». Медаль носили на георгіївській стрічці в петлиці.
Для нагородження сестер милосердя, що особливо відзначилися, було вибито три золоті і п’ятдесят срібних пам’ятних медалей.
Останніми нагородами, що їх встановила Російська держава напередодні першої світової війни, були Георгіївська медаль чотирьох ступенів та відзнака Св. Княгині Ольги трьох ступенів. Перша - як нагорода за виявлену мужність і хоробрість у військовий та мирний час, а друга для нагородження жінок, проте нею було відзначено лише одну особу.
У Російської імперії було створено великий масив нормативних документів, що чітко регламентували всі аспекти нагородної політики. Нормативна база через державні закони детально регулювала питання представлення до нагородження, правила нагородження медалями, чинами, шевронами, відзнаками для військ, правила призначення пенсій, укладання нагородних подань, порядок нагородження і носіння іноземних орденів та інших відзнак, порядок позбавлення нагород, форми нагородних листів, представлень та різних статистичних документів. Нагородження відбувалося згідно із порядком наступності та із суворим дотриманням ієрархій ступенів орденів у нагородній системі, яка проіснувала до середини XIX ст. Двічі одним і тим самим орденом (одного достоїнства) не нагороджували. За 219 років існування нагородної системи в Росії орденські відзнаки не отримав жоден селянин чи робітник. У російському законодавстві прямо зазначалося: «Мещанам и лицам сельского состояния ордена не испрашиваются».
Членами ордена могли стати лише дворяни, а з 1826 року вже не всі нагороджені орденами Російської імперії автоматично ставали дворянами, перелік таких орденів було скорочено.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ключові слова та поняття
іменна медаль, Запорозька Січ, кошовий отаман П.Калнишевський, ро- сійсько-турецька війна, Наполеон, Олександр І, медалі Вітчизняної війни, за захист Севастополя, Георгіївська медаль.
Питання для самоперевірки
1. Ким було засновано першу медаль?
2. Які медалі отримували запорозькі козаки?
3. Яку нагороду отримав кошовий отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський і який мав військовий чин ?
4. Яким роком датовані останні іменні козацькі медалі ?
5. Які медалі було випущено на відзнаку перемоги над Наполеоном ?
6. На якій стрічці носили медаль «За захист Севастополя» ?
7. На яких медалях зображували «Всевидяче Око» ?
8. Якими відзнаками нагороджували сестер милосердя під час захисту Севастополя ?
Література: 2, 3, 7, 11, 15, 23, 26, 27. 29, 35, 38. 40
РОЗДІЛ IV
НАГОРОДІ! УКРАЇНСЬКИХ ГСПІЬМАНІБ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Після входження українських земель до російської держави процес становлення національних нагородних традицій було перервано. Разом з тим у складі Російської імперії українські гетьмани в першій половині XVIII ст. іноді також отримували високі нагороди.
Традиції вивчення історії нагород в Російській імперії сягають ще початку XIX ст., і пов’язані вони з науковою діяльністю відомого українського і російського історика і археографа Дмитра Михайловича Бантиш-Каменського (1788 - 1850). Визнання молодому досліднику принесла 4-томна «Історія Малої Росії» (М., 1822), а також «Словник достопам’ятних людей Російської землі» (Ч. 1 - 5. - Спб., 1847). У свої 22 роки від видав першу книгу, яка започаткувала вивчення вітчизняної фалеристики: «Историческое собрание списков кавалеров четырех российских императорских орденов» (М., 1814). Вченим було описано чотири перші імператорські ордени (Святого Апостола Андрія Первозванного, Святої Великомучениці Катерини, Святого Благовірного Великого князя Олександра Невського і Святої Анни) із самого їх заснування до встановлення в 1797 році Орденського Капітуля. Автор подав старі «Статути» перших двох орденів і ордена Святої Анни, а також списки нагороджених.
Козацькі ватажки, що стали називатися гетьманами з’явилися у середньому Подніпров’ї. З другої половини XVI ст. титул гетьмана став офіційно надаватися старшому реєстрових козаків. Національно- визвольна боротьба українського народу врешті-решт привела до того, що у 1648 році виникла автономна українська держава, очолювана гетьманом Богданом Хмельницьким. Після його смерті у 1657 році й повернення Правобережжя під владу Польщі, в Україні офіційно співіснували вже два гетьмани - на Лівобережжі (Гетьманщини) та на Правобережжі (де посаду гетьмана було скасовано у 1704 році). На Гетьманщині вищу політичну, військову та судову владу було зосереджено у гетьмана, який обирався козацькою старшиною, а з 1708 року призначався царем. 1722 року Петро І порушив Переяславську угоду й зробив перший крок до скасування гетьманства, знищивши самоврядування, а у 1723 році скасував і сам інститут гетьманства. 1727 року, після смерті Катерини І, фактичний правитель Росії Меншиков відновив гетьманство, але невдовзі по смерті гетьмана Апостола воно знову було скасовано. Ще раз воно було відновлено у 1750 році, проіснувало 14 років і було скасовано Катериною II. У 1918 році титул гетьмана України прийняв генерал Павло Скоропадський як голова створеної ним Української Держави. Але невдовзі його вороги скори¬
Розділ IV. З Нагородні медалі Російської імперії
сталися помилками Скоропадського та розбратом у національно- демократичному таборі й гетьманство припинило своє існування.
Після приходу до влади Петра І кількість військових кампаній суттєво збільшилась. Починаючи з 1690 р. українські козаки на чолі з гетьманом І.Мазепою неодноразово брали участь у військових походах, успішними для них стали азовські походи 1695 - 1696 pp. під час яких було захоплено та зруйновано низку турецьких фортець у пониззі Дніпра. Протягом 1696 - 1699 pp. військові походи на південь продовжувалися. Тепер до сухопутних походів додалися ще й морські. В цілому протягом перших 12 років свого гетьманування І.Мазепа здійснив 11 літніх та 10 зимових походів. Тому не дивно, що другим, хто отримав орден Св. апостола Андрія Первозванного, після генерал- адмірала Ф. О. Головіна, фельдмаршала, першого помічника Петра І, був український гетьман Іван Мазепа. Орден йому власноручно вручив Петро І в Москві 22 січня 1700 року «за тридцятилітні успіхи над кримцями». Позбавили гетьмана найвищої відзнаки Московської держави - 5 листопада 1708 року.
Цей орден отримали 25 березня 1725 р. й вихідці з України - генерал-фельдмаршал О.Г.Розумовський і граф, український гетьман К.Г.Розумовський. На портреті Олексія Розумовського роботи невідомого художника з Національного історичного музею України, зображено гене- рал-фельдмаршала, графа в мундирі з орденом Святої Анни на шийній червоній стрічці та орденською червоною стрічкою Олександра Невсько- го через ліве плече. Під нею виразно проглядається зірка ордену Св. Андрія Первозванного, яку носили на лівому боці грудей. В історико- мистецькому виданні мистецтвознавця В. Недяка «Україна - козацька держава», яке презентує ілюстровану історію українського козацтва, представлено низку портретів гетьмана Кирила Розумовського, груди якого, крім ордена Св. Андрія Первозванного, прикрашає ще й польський орден Білого Орла. Особливо цікавий парадний портрет, написаний в Римі художником П.Батоні в техніці олійного живопису в 1766 році і відомий з фоторепродукції. На ньому, на зведених докупи кінцях орденської стрічки, бачимо знак ордена Св. Андрія Первозванного та зірку на лівому боці грудей, а також на шиї на синій орденській стрічці кріпиться, тоді ще польський, орден Білого Орла.
Варто згадати й відомий портрет графині Наталії Дем’янівни Розумовської з атрибутом статс-дами - прикрашеним короною і щедро збагаченим декором медальйоном з портретом цариці Єлизавети Петрівни на синьому банті. Ще одгін медальйон, але вже з портретом ца¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ря Петра на золотому ланцюзі, бачимо на портреті гетьмана Івана Скоропадського, написаному кріпосним художником Галаганів С. Землюковим (зберігається в Чернігівському обласному художньому музеї).
Впродовж життя гетьман Іван Мазепа був відзначений кількома найвищими нагородами різних країн. 1707 р. як союзник польської держави у війні зі шведами він був удостоєний найвищої нагороди Речі Посполитої, впровадженої польським королем Августом II 1705 р. - орденом Білого Орла. За іншими даними, що спираються на дату під грамотою польського короля, яка супроводжувала «препровождение знаков Ордена Белого Орла» гетьману, це сталося ще 1703 року.
Існують відомості, що 1 вересня 1707 p., згідно з розпорядженням австрійського цісаря Иосифа І, Івана Мазепу було «наділено гідністю князя Св. Римської імперії», тобто відзначено однією з найвищих нагород Австрії.
З початком Північної війни (1700 - 1721) стало зрозуміло, що Україні не уникнути участі у військових діях. У зв’язку з цим її повоєнна доля також бачилася гетьману й старшині трагічною: у разі перемоги Петра І й Августа II вона була б поділеною між Московщиною та Польщею, а в разі перемоги Карла XII і його союзника польського короля Станіслава Лещинського Україна, як союзник московського царя потрапляла б під повну владу Речі Посполитої. Йдучи шляхом збереження єдності та збереження державності, Україна мала шанс увійти до складу Речі Посполитої на рівних з Короною Польською та Великим князівством Литовським правах. Прихильники цієї концепції були як в Польщі, так і в Україні. Тому від самого початку війни польські політичні кола шукали контактів з гетьманом та козацькою старшиною. Через Станіслава Лещинського, родичка якого стала в 1705 р. кумою гетьмана, останній розраховував налагодити прямі зв’язки з Карлом XII. Поразка шведсько- українського війська під Полтавою обернулася для України катастрофою. Політичну гру була програно.
Після взяття російськими військами гетьманської столиці - міста Батурина, 5 листопада 1708 р. відбулося так зване «дійство повалення Мазепи»: було розірвано патент на нагородження гетьмана орденом Андрія Первозванного, опудало гетьмана було підвішене на шибениці, розірвано на шматки його портрет, в церкві проголошено анафему. Наступного дня в Глухові було обрано гетьмана Івана Скоропадського, який одразу присягнув Петру І на вірність московському царству, це ж зробили й всі виборні, козаки та запорожці, які перебували в Глухові.
Розділ IV. З Нагородні медалі Російської імперії
21 листопада 1708 р. полковник Данило Апостол разом з генеральним хорунжим Іваном Сулимою покинули Мазепу й перейшли до царя Петра. Весною наступного 1709 року Д. Апостол вже успішно воював проти правобережних козаків-мазепинців, перехоплював емісарів, захопив біля міста Лохвиця частину гетьманського обозу, а в ньому головного осавула Гамалея, свого зятя полковника Андрія Гор- ленка й частину української казни.
У 1730 р. лівобічний гетьман Данило Апостол (1727 - 1734 pp.) приїхав до Москви на похорони Петра II, і від нової імператриці Анни Іоанівни отримав «милість» - скорочення кількості розквартированих російських полків до шести й прощення козакам, які пішли з Мазепою. Сам гетьман отримав багатий маєток, гроші та орден Олександра Невського. Але за це козаки повинні були побудувати оборонний вал між Дніпром та Донцем: російський уряд продовжував політику морального й фізичного знищення козаччини, використовуючи козаків на важких земляним роботах при будівництві фортифікаційних споруд, ритті ровів, каналів.
На портретах, що виконувалися невідомими художниками у XVIII ст., одноокого гетьмана зображено з царською нагородою - орденом Св. Олександра Невського: червона стрічка через ліве плече та восьмикутна срібна зірка на лівому боці грудей.
Кавалерський хрест став окрасою герба Данила Апостола. У його червоному полі гетьманського герба зображено подвійний срібний хрест, розщеплений внизу, що утворювало щось подібне до якоря (відміна польського герба «Юньчик»). Довкола герба на лазуровому тлі розташовані золоті зірки й кавалерський хрест. Над шоломом у шляхетській короні клейнод у вигляді п’яти страусинових пір’їн.
Козацькі клейноди служили обов’язковим атрибутом різних запорозьких обрядів. По закінченні земного життя в гетьманській столиці Глухові, Д. Апостола з великими почестями було поховано у спорудженій за його наказом Спасо-Преображенській церкві містечка Сорочинці. У цьому самому храмі згодом почали ховати також інших членів його великої родини. Перед труною гетьмана до церкви несли головну корогву, далі - гетьманську шаблю на одній подушечці, а на другій - царську нагороду з червоною стрічкою, на третій - булаву, бунчук і печатку. У самій церкві під час служби булаву і бунчук тримали з правого боку від труни, а «кавалерію - відзнаку царя - з лівого. Під час перевезення тіла до Сорочинців за труною йшли 30 козаків з рушницями, затим несли шаблю, тоді - булаву, бунчук і печатку на подушечках.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Родинний склеп Апостолів без втрат пережив майже два століття, але в радянські часи, коли в 1922 р. створили спеціальну комісію, яка вилучала матеріальні цінності з церков, пограбувань зазнали й поховання відомих діячів минулого. Зокрема, були пограбовані могили світлійшого князя Потьомкіна та князя Еммануїла Россете в Катерининському соборі Херсона, (їхній прах після розкриття могил було виставлено напоказ у відкритому в тому ж соборі Антирелігійному музеї), гетьмана К.Розумовського - в склепі трапезної частини церкви Воскресіння Христового в Батурині, родини Терещенків у Глухівській Трьох-Анастасіївській церкві тощо. Не минула лиха доля й домовини склепу Апостолів у Преображенській церкві. Коли із храму було вивезено найцінніші золоті й срібні речі, все інше визнали малоцінним. І тільки завдяки миргородським знавцям старовини, зокрема, першому директорові Миргородського повітового художньо-промислового і наукового музею Іванові Плескачеві, історичні реліквії - особисті речі Апостолів - були не знищені, а передані до музею. Як свідчать документи, 15 травня 1922 р. зі склепу було вилучено комісією чималі цінності. Золоті й срібні чаші, потири, дарохранительниці та інше церковне начиння було реквізоване державою. Вилучені зі склепу Апостолів різноманітні речі Апостолів надійшли згодом до Миргородського повітового музею. Вони мали надзвичайну мистецьку й історичну цінність, проте більшість із знахідок не збереглася. Частину речей передали до інших музеїв, частина зникла у вирі Другої світової війни та в мороці безвідповідальності й байдужості до національних надбань. З поховання Д.Апостола в склепі Спасо- Преображенської церкви до Полтавського обласного краєзнавчого музею надійшли знак ордена (шовк, парча, золота нитка, шиття) та орденська зірка (срібло; карбування, золочення, шиття) з девізом «За труды и отечество» (рис.9). У дослідженні заступника директора Миргородського краєзнавчого музею Л.Розсохи «Скарби зі склепу Апостолів» демонструється унікальна світлина 1930-х pp., де серед одягу з поховання родини Апостолів, бачимо й орденську стрічку зі знаком ордена Св. Олександра Невського та зірку. На відміну від гетьманської нагороди, виконаної шитвом, представлена на світлині виготовлена пізніше й належить вона комусь із представників родини Апостолів.
Розділ IV. З Нагородні медалі Російської імперії
Рис.9. Знак ордена Св.Олександра Невського та ордаенська зірка з поховання гетьмана Д.Апостола в склепі Спасо-Преображенської церкви.
(Полтавський обласний краєзнавчий музей)
За 15 років по смерті гетьмана Д. Апостола Україною- Гетьманщиною став правити граф К. Г. Розумовський. Після сходження на російський престол 32-річної доньки Петра І Єлизавети, вона восени 1742 р. таємно обвінчалася з Олексієм Розумовським. На честь коронації імператриці він став обер-єгермейстером і кавалером ордена Андрія Первозванного, володарем величезних маєтків. З 1744 р. Олексій Розумовський стає високотитулованим дворянином - спочатку одержує від імператора Карла VI, за клопотанням Єлизавети Петрівни, титул графа Священної Римської імперії, а за два місяці потому стає вже графом і Російської імперії.
На початку 1750 р. гетьманом Малоросії було призначено молодшого брата фаворита імператриці Олексія Розумовського - Кирила. А після остаточного затвердження гетьмана царським указом від 5 червня цього ж року в якості гетьмана і видання відповідної грамоти Колегією іноземних справ він мав титулуватися, зокрема, і як «разних орденов кавалер». Перелік отриманих гетьманом орденів обов’язково зазначався в універсалах, які нині зберігаються в Чернігівському історичному музеї ім.
В.В.Тарі^овського. Ось так розпочинався перший універсал за підписом і національною печаткою гетьмана, оголошений у Борзні 19 вересня 1751 року: «Ея Императорского Величества Малой России Обоих Сторон и Войск Запорожских Гетман, Действительный Камергер Императорской
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Санкт-питербурской Академии, наук Президент, лейб-гвардии Измайловского полку подполковник и обоих славних российских императорских орденов святих апостола Андрея и Александра Невского, також полского Белого Орла и голстинского святая Анны, кавалер, Российской империи граф Кирилл Разумовский».
Запозичена, здебільшого з Петербургу і Москви, помпезність перебування в гетьманському палаці в Глухові, стала нормою життя гетьмана і його оточення. Це яскраво висвітлено 1752 року в «Щоденнику» одного з активних учасників свят і зустрічей генерального підскарбія Я.Марковича:
«Апрель. 18. В ночи против субботы привезена из С.-Петербурга гетману кавалерія Св. Андрея.
Апрель. 19. В Глухове было торжество ради привезенной кавалерии.
В ЦЦІА України зберігається копія царської грамоти про нагородження гетьмана К.Розумовського орденом святого Апостола Андрія
- найвищою на той час державною нагородою Російської імперії. Царську грамоту і орден привіз до Глухова з Петербурга спеціальний урядовий кур’єр капітан-поручик Василій Суворов (батько майбутнього російського полководця Олександра Суворова). Серед архівних документів є також відповідь гетьмана К.Розумовського з подякою Єлизаветі Петрівні за нагороду.
Коли наприкінці грудня 1752 р. Кирило Розумовський на запрошення імператриці Єлизавети Петрівни, виїхав до Москви, де в той час перебував царський двір, його супроводжував і генеральний писар Андрій Безбородько. Його син Олександр Андрійович став особистим секретарем цариці Катерини II й був удостоєний найвищих російських нагород. При цьому він продовжував бути й київським полковником. Подібне поєднання посад було до цього небаченим в Україні. Свою карколомну кар’єру О.Безбородько закінчив канцлером уряду Павла І й титулом «светлейшего князя Российской империи». Образ Олександра Андрійовича Безбородька дійшов до нас на портреті роботи Д.Левицького.
Крім зазначених вище нагород, до нашого часу дійшли й ордени останнього українського гетьмана Павла Скоропадського. Це орден Св. Георгія 4-го ступеня, яким було нагороджено П. Скоропадського за хоробрість і мужність у бою під Краупішкеном (Східна Прусія) у 1914 p., та Червоного Орла, якого гетьман отримав від кайзера Вільгельма
II в 1918 р. Перша складається з великого і малого, прикріпленого на розетку, хрестів (рис. 10). До другої нагороди додається жовта стрічка,
Розділ IV. З Нагородні медалі Російської імперії
на ній кріпиться сам орден, зірка і фрачний знак (мініатюрна копія, призначена для носіння на повсякденному одязі). Вони зберігаються в Центральному музеї Збройних Сил України, куди їх передала у 1998 р. донька гетьмана - Олена Отт-Скоропадська.
Рис. 10. Гетьман Павло Скоропадський
Ключові слова та поняття
українські гетьмани, Петро І, І. Мазепа, О.Г. і К.Г. Розумовські, орден Св. Андрія Первозванного, орден Білого Орла, Д.Апостол, орден Св. Олександра!Невського.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Питання для самоперевірки
1. Якими відзнаками було нагороджено гетьмана Івана Мазепу ?
2. Які нагороди мали вихідці з України генерал-фельдмаршал О.Г.Розумовський і граф, український гетьман К.Г. Розумовський ?
3. У якому виданні відтворено низку портретів видатних українських гетьманів та діячів української культури, груди яких прикрашали нагороди ?
4. Хто з українських жінок мав статус статс-дами ?
5. Яку «милість» отримав гетьман Данило Апостол ?
6. Яка подальша доля орденських знаків Данила Апостола ?
7. Де знаходиться копія царської грамоти про нагородження гетьмана К.Г.Розумовського ?
8. Які нагороди мав князь О.А.Безбородько ?
9. Які нагороди мав гетьман Павло Скоропадський ?
Література: 1, 2, 3, 19, 23, 26. 33. 35. 38.
РОЗДІЛ V
ПОРПІРЕШНА ГАЛЕРЕЯ видАїлних ДІЯЧІВ
xvm ' XX cm.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
У музеях України є багато портретів, на яких зображені військові з численними нагородами. Така традиція спостерігається з XVIII століття, з появою в нагородній системі Російської імперії різноманітних відзнак, зокрема військових. В свою чергу, це сприяло демократизації портретного жанру, поширенню інтересу до людей, що не належали до вищого ешелону влади. В портреті з виключною повнотою можна виразити не лише найскладніший, найвідповідальніший для будь-якого мистецтва внутрішній світ людини, її душу, справи, думки та побажання, а й зафіксувати відзнаки, якими вона була нагороджена за успіхи у військовій справі або цивільному житті. Сьогодні такий документ епохи є особливо цінним для істориків мистецтва, до того ж нагороди, відтворені на мундирі героя є важливим джерелом для ідентифікації невідомого портретованого. Важливим допоміжним джерелом визначення особистості, зображеної на полотні, є графічні портрети, які, на відміну від живописного портрету були більш доступними й тиражувалися.
На західних землях України багатий своїми мистецькими скарбами Львівський музей українського мистецтва. Пензлю Василя Петра- новича належить картина «Якуб Собеський зі своїм небесним патроном», написана в Жовкві у 1740 -вих роках. Великого розміру полотно (350 X 215) колись перебувало в костьолі. Видатний представник малярства українського бароко вдало поєднав у ньому експресію форми з емоційною ліричністю образів. Одяг святково вбраного молодого Якуба
- батька майбутнього короля Яна Собеського, що шанобливо схилився на коліна перед святим, прикрашає золотий ланцюг з найвищою європейською нагородою - орденом Золотого Руна (австрійська гілка).
1788 року за хоробрість і бойові заслуги, виявлені при здобутті укріпленого турками острова Березані, Антон Головатий був нагороджений орденом Св. Георгія, а 1790 року орденом Св. Володимира та офіцерським золотим хрестом (за взяття фортеці Ізмаїл); в 1791 році на честь закінчення російсько-турецької війни відзначений першим генеральським чином - бригадира. Воїн-дипломат, герой Чорноморського козацького війська бригадир А.Головатий домігся від Катерини II не тільки пожалування чорноморським козакам 30 червня 1782 року Кубанських земель, але й одержав на дорогу від цариці «большую фарфоровую кружку с барельефным медальоном портрета ее Величества, насыпанную червонцами».
У 1787 - 1797 роках бойовий кошовий отаман Захарій Чепіга, який походив з дворянського роду Кулішів Чернігівської губернії, а
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XXст.
прізвисько Чепіги дістав у війську Запорозькому, за героїзм та особисті подвиги одержав звання генерал-майора, ордени Св. Георгія 4-го і 3-го ступеня, Св. Володимира 3-го і 2-го ступеня та інші, зокрема польський орден. Окрім того, при пожалуванні Чорноморському козачому війську в 1792 році військових клейнодів, Катерина II нагородила Захарія Чепігу шаблею, оздобленою діамантами.
Яскравою фігурою кінця XVIII ст. був ясновельможний князь Олександр Андрійович Безбородько (1746 - 1799), портрети якого писав Д. Левицький. Один з них знаходився у збірці В. П. Кочубея, інший
- належав графині Л. Мусіній-Пушкіній. За свою державну службу він був нагороджений найвищими орденами імперії: Св. князя Володимира, Св. Олександра Невського.
Після смерті Катерини II імператор Павло І нагороджує секретаря імператриці діамантовою зіркою і хрестом, орденом Св. Андрія Первозванного. Трохи пізніше О.Безбородько одержує звання сенатора. Світлійший князь Російської імперії стає найвпливовішою після царя силою в державі, бо до Безбородька Світлійшими князями Російської імперії були тільки Меншиков і Кантемир. Потьомкін і Зубов були князями Римської імперії, що вважалося значно нижчим рангом. У Безбородька ще немає звання канцлера. Павло І відправляє у відставку графа Остерма- на, котрий носив це звання, і віднині Безбородько - канцлер імперії. Імператор «пожалував» йому Хрест Св. Іоанна Єрусалимського. Але канцлера і Світлійшого князя наздогнали важкі хвороби, його розбиває параліч. Він помер 1799 року на 53 році життя.
Один з провідних художніх музеїв України - Дніпропетровський художній музей має портрет князя Олександра Борисовича Куракіна, сучасники якого називали його «брильянтовим князем» за любов до дорогоцінного каміння. Він виховувався разом з майбутнім імператором Павлом І. Під час його правління і в царювання Олександра І займав високі державні пости: був віце-канцлером, членом Державної ради. Кавалер усіх, існуючих на період написання полотна (1801 - 1802), російських орденів зображений у парадному придворному костюмі, який обсипаний дорогоцінним камінням. На крісло кинуто чорну з білим горностаєм мантію кавалера Мальтійського ордена, гросмейстером і командором якого був імператор Павло І. Створений у 1801 - 1802 роках парадний портрет Куракіна увібрав у себе всі досягнення тогочасного живопису. Варто нагадати, що в Харківському художньому музеї є й парадний портрет імператораДІавла І (1801). Обидва полотна належать пензлю відомого українського і російського художника В. Л. Боровиковського.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Інший портрет князя, роботи І.- Б. Лямпі (молодшого), в минулому Великого начальника охорони Священної ради, зображено в партикулярному одязі з великим мальтійським хрестом, російськими та іноземними орденами. «Мальтієць» мав благородний родовід, тобто не менше ніж 150 років.
Інший вельможа тієї доби Дмитро Прокопович Трощинський (1754 - 1829), який походив із славетного шляхетсько-старшинського козачого роду, відомому в Запорізькій Січі ще з XVI ст. теж був на військовій службі. Наприкінці XVIII ст., як управитель канцелярії графа
О. Безбородька (з 1784), здобув собі впливове становище при царському дворі. З 1793 року був статс-секретарем Катерини II і пізніше Павла І й Олександра І. За Павла І - сенатор і голова Поштового Управління імперії. 1800 року був звільнений з усіх посад і взяв участь у змові проти Павла І, а після перевороту 1801 був поновлений на всіх посадах і призначений членом Державної ради. 1802 - 1806 pp. - міністр уділів, 1814 - 1817 pp. юстиції і фінансів.
За часів Катерини II Трощинський був у чині дійсного статського радника, а Павло І в день свого коронування нагородив Трощинсь- кого орденом Святої Анни І ступеня. За «вірну службу» Трощинського було удостоєно вищих орденів держави, а від себе особисто Олександр І підніс йому брильянтову каблучку вартістю 7 тисяч рублів - сума на ті часи просто величезна. Крім того, Трощинський мав багаті володіння - 70 тисяч десятин землі - на Полтавщині, Київщині, Поділлі та у Воронезькій губернії, а також понад шість тисяч селянських душ.
Трощинський - уже немолодий чоловік - активно поринає в громадські клопоти, разом з Василем Капністом і Іваном Котляревським організовує козацькі полки у війні 1812 року, шалено конфліктує із самодуром генерал-губернатором Лобановим-Ростовським і досягає в цьому успіхів. У 1812-1814 роках він стає полтавським губернським маршалком шляхетства. Останні роки Д. Трощинський провів у своєму миргородському маєтку с. Кибинцях, який став тоді визначним осередком українського національно-політичного і культурного руху, лідером якого він був. Трощинський був близьким приятелем і однодумцем багатьох українських автономістів, щедрим меценатом української культури, науки, літератури, театру, малярства, музики. Через свого приятеля Осипа Каменецького Трощинський був одним із ініціаторів першого видання «Енеїди» Івана Котляревського (1798).
На портреті роботи Володимира Боровиковського (1819 року) з Національного художнього музею України на мундирі вельможі ба¬
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XX ст.
чимо дві орденські зірки: Андрія Первозванного та нижче Святого Володимира.
Портрет статс-секретаря і сенатора, міністра народної освіти Петра Васильовича Завадовського (1739 - 1812), написаний Д. Леви- цьким, представляє його в червоному каптані з оксамитово-чорними відворотами, легкими еполетами з китицями, який носили орденські кавалери командорського хреста Св. Іоанна Єрусалимського. Через праве плече П. В. Завадовського синя муарова стрічка найвищого ордена Російської імперії Св. апостола Андрія Первозванного, на лівому боці грудей вгорі орденська зірка, під нею зірка ордена Св. Рівноапостольного князя Володимира І ступеня. На шиї на червоній стрічці знак ордена Св. Анни II ст., під ним командорський хрест Св. Іоанна Єрусалимського, трохи нижче нього знак ордена Св. Георгія IV ст.
Цікавий портрет Красовського з Лебединського художнього музею, виконаний художником К Юшкевичем-Стаховським. На ньому зображено чоловіка середнього віку - громадянського чиновника зі знаком ордену Св. Анни (хрест з діамантами) на червоній з жовтою каймою по краях стрічці через ліве плече і зіркою на правому боці грудей (найвищого І ступеня), хрестом ордена Св. Володимира на стрічці на шиї та зіркою цього ж ордена на лівому боці грудей. На відміну від вище згаданих «мальтійців», не на шиї, а на лівому боці мундиру Красовського, зображено золотий кавалерський знак. Він увінчаний короною й вкритий білою емаллю. До всіх ступенів Мальтійського ордену додавалась золота зірка у вигляді Мальтійського хреста, яку носили на лівому боці грудей лівіше від інших зірок. Її ми бачимо під зіркою ордена Св. Володимира.
У Національному художньому музеї України є полотно із зображенням військового на повний зріст з нагородою на грудях. Це портрет підполковника Стефана Мавромихалі пензля Михайла Іванова, написаний наприкінці XVIII ст. Він однією рукою спирається на криву шаблю, а другою вказує на військові трофеї, що лежать на землі. На ньому висока чорна шапка, шаровари, на чоботях шпори, що свідчить про належність портретованого до сухопутних військ або кінноти. Праворуч, на другому плані, турок тримає за уздечку білого коня. В глибині - фортеця з російським прапором, військовий табір з групою полонених. Портретований має орден Георгія IV ступеня. Отже всі атрибути вказують на те, що перед нами один з героїв російсько- турецької війни, але, судячи з етнічних рис обличчя, одягу, - не слов'янин.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ще перед початком російсько-турецької війни уряд Росії намітив, як одну з важливих передумов успіху в ній, підняти повстання православних слов’янських народів Балканського півострова, насамперед греків Мореї, проти османських поневолювачів. Керівником повсталих, куди входили також серби й чорногорці, був призначений Стефана Мавромихалі - грек. За взяття в 1770 р. фортеці Наварін він був нагороджений великою золотою медаллю. 1775 року переселився до міста Таганрогу. 1793 року Мавромихалі було нагороджено орденом Георгія IV ступеня. Помер він 1801 року.
Генерал-фельдмаршал Людвіг Адольф Петро Зайн- Вітгенштейн-Берлебург (Петро Христианович Вітгенштейн) (Ніжин 1769 - Львів 1843) військову службу розпочав за звичаями того часу у
12 років, коли його було зараховано сержантом до лейб-гвардії Семе- новського полку щоб розпочати потрібну вислугу років.у 1790 році він отримав перший офіцерський чин корнета в кінно-гвардійському полку, а в 1794 став підполковником. 1794 року під час подавления повстання Костюшка Віггенштейн перебував волонтером при корпусі Дер- фельдена у Литві; брав участь у штурмі Праги. По закінченні цієї війни в 1796 році він перейшов до корпусу графа В. А. Зубова, який діяв на Кавказі, і був при взятті Дербента, з ключами якого його відіслали до Петербургу. 1798 року став полковником, через рік - генерал-майором. Призначений 1801 року командиром Єлизаветградського гусарського полку, Вітгенштейн брав діяльну участь у війні 1805 року проти Наполеона, 1806 - проти турок, 1807 - знову проти Наполеона. У грудні 1807 року став генерал-лейтенантом.
Під час Вітчизняної війни 1812 року успішно воював з французами, був поранений. Його було проголошено «спасителем Петербурга», отримав нагороду - орден Св. Георгія 2-го ступеня. Після падіння Москви успішно воював проти французів під Полоцьком, переслідував залишки ворожої армії і 23 лютого 1813 року вступив до Берліну, спасши його від нападу військ віце-короля італійського.
Після смерті Кутузова наприкінці квітня 1813 року Вітгенштей- на було призначено головнокомандуючим російськими і пруськими військами. 1814 року його знову було тяжко поранено й він здав керівництво російським корпусом. 1818 року Вітгенштейн прийняв звання головнокомандуючого 2-ю армією замість Беннігсена. 1826 року від нового імператора Миколи І він отримав достоїнство генерал- фельдмаршала. Коли в 1828 році розгорілась чергова війна з Турцією Вітгенштейну було доручено керувати військами в Європейській Тур-
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XX ст.
ції. Війна йшла успішно для Росії, але у лютому 1829 року Вітгенш- тейн, посилаючись на розстроєне здоров’я, пішов на заслужений відпочинок.
1834 року пруський король звів його з дозволу російського імператора у достоїнство потомственного світлішого князя. До кінця свого життя Вітгенштейн з дружиною Антоніною проживали на Поділлі, де у Камянці успішно займалися виноділлям. На 1836 рік по губернії в цілому було вироблено 4 000 відер вина, з них 1500 відер, або 37% - у маєтку Вітгенштейна. Після його смерті у 1843 році на 75-му році життя культивування високоякісного виноградарства і виноробства продовжувалося його нащадками.
Герб Вітгенштейна - щит, розділений на чотири поля, з яких у двох срібних, по дві чорні полоси; у третьому, червоному, - срібна фортеця; в четвертому, чорному, - брус з трьома кабанячими головами. По середині малий щит, де на червоному полі зображено золотого леопарда. Вище, на голубому полі, - золотий меч св. князя Всеволода- Гавриїла Псковського. 30 листопада 1813 року імператор Олександр І на честь військових перемог графа Вітгенштейна наказав включити девізом до герба Вітгенштейна напис меча князя Всеволода-Гавриїла «Честі своєї нікому не віддам». Цей девіз і по цей день є складовою частиною фамільного герба роду Вітгенштейнів.
Вітчизняна війна 1812 року породила численну кількість героїв, серед яких було багато й українців. До нашого часу дійшло багато чоловічих портретів, на мундирах яких численні нагороди. Особливо відомі портрети князя М. Г Рєпніна, що прославився під час війни, написані відомими художниками того часу Д. Левицьким, П. Левиць- ким, В. Боровиковським, Ш. Еньйолем.
Син князя Г. С. Волконського і княгині А. І. Рєпніної, дочки фельдмаршала і останньої з роду Рєпніних Микола Григорович Рєпнін (Волконський) - 1801 року, після смерті фельдмаршала, щоб не згас рід М. В. Рєпніна, взяв прізвище Рєпнін. Після одруження з онукою колишнього гетьмана К.Г.Розумовського - дочкою його сина Олексія - графинею В. О. Розумовською молоді поселилися в містечку Яготин в Пирятинському повіті (сучасна Київська область).
У Лебединському художньому музеї зберігається портрет М. Г. Рєпніна роботи художника П. Левицького. Малоросійський генерал- губернатор зображений у парадному мундирі, з численними орденами, золотими еполетами та аксельбантами. Першу бойову нагороду він отримав 1806 року за битву під Аустерліце (орден св. Георгія 4 -го ст.), де був поранений в груди і контужений, потрапив у полон до
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
французів. 1810 року перебував за дорученням Олександра І на дипломатичній службі у Парижі, за що удостоївся нагороди - ордена св. Анни 1-го ст.
У війні 1812 року теж відзначився і був нагороджений орденом св. Георгія 3 -го ст. і золотою шпагою з діамантами. За битви при Дрездені, Кульмі і Лейпцігу отримав діамантові знаки до ордена св. Анни 1 -го ст. як вищу нагороду, а також австрійський хрест Леопольда. Дуже багато зробив Рєпнін на посаді генерал-губернатора (1813 - 1814) Саксонії, за що отримав від пруського короля орден Чорного орла. На портреті роботи П. Левицького, датованого 1820 роком, бачимо жовту муарову стрічку вищезгаданого ордена, зірку до нього на лівому плечі та ще одну зірку під нею ордена св. Володимира та хреста цього ордена, розташованого зверху на жовтій стрічці.
На Кіровоградщині в селі Розумівка Олександрійського району знаходиться родова усипальниця Раєвських. Видатний військовий і державний діяч Російської імперії Микола Миколайович Раєвський (1771 - 1829) був генералом від кавалерії і Корпусним командиром. Вже в трирічному віці був записаний сержантом спочатку до лейб- гвардії Преображенського, а потім Семенівського полку. Брав участь у російсько-французькій війні 1807 року, російсько-шведській 1808 - 1809, російсько-турецькій 1806 - 1812, Вітчизняній війні 1812, битві народів під Лейпцигом 1813, керував 4-м піхотним корпусом в битві під Парижем 1814 року. Мав численні нагороди: ордени Св. Великомученика і Побідоносця Георгія 4-го ст. з бантом (1792), Св. Рівноапостольного князя Володимира 4-го ст. (1793), 3-го ст. (1807), знаками орденів Св. Анни 1-го ст. (1807), Св. Рівноапостольного князя Володимира 2-го ст. (1808), отримав золоту шпагу з алмазами і написом «За хоробрість» (1810), нагороджений знаками ордена Св. Олександра Невського (1812), орденом Св. Великомученика і Побідоносця Георгія 3-го ст. (1813), знаками ордена Св. Рівноапостольного князя Володимира 1-го ст. (1813). За представленням М.І.Кутузова отримав алмазні знаки до ордена Олександра Невського в 1813 році. Того ж року отримав австрійський військовий орден Марії Терезії 3-го ст. і знаки пруського ордена Червоного Орла Великого хреста 1-го ст.; знаки ордена Св. Великомученика і Побідоносця Георгія 2-го ст. (1814), а також медалі «В пам'ять Вітчизняної війни 1812 року і «За взяття Парижу 19 березня 1814 р.».
1824 року Раєвський з родиною поселяється у своєму маєтку Бовтишка Чигиринського повіту Київської губернії. Близькими родичами Раєвських була родина Денисових, що проживала в селі
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XX ст.
Кам’янка, а поет і партизан Денис Давидов був йому двоюрідним братом. Помер генерал-майор М.М.Раєвський у своєму маєтку в с. Бов- тишка Київської губернії, нині с. Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області.
Портрет Л. Я. Драгоманова (1836, Полтавський художній музей) пензля П. Свинцова походить із Гадяцького музею, до якого потрапив з родової збірки Драгоманових (брат Я. Я. Драгоманова - декабрист, член Товариства об’єднаних слов’ян, в’язень Петропавлівської фортеці). На грудях портретованого - хрест ордена св. Анни і медаль.
Нагороди мали не лише військові та наближені до двору особи. Друга половина XIX століття не представлена геройськими портретами, вона несе нові естетичні віяння, з’являється широке коло споживачів, що складається з чиновництва, дрібномаєтного дворянства, різних категорій міщанства, ремісників, духовенства, селян.
Свою першу срібну медаль знаменитий художник-мариніст Іван Айвазовський (1817 - 1900) отримав 1835 року під час навчання в Петербурзькій академії мистецтв. Як кращий випускник 1837 року він одержав за свої успіхи велику золоту медаль, що давало йому право на шість років виїхати за кордон як академічному пенсіонеру й вдосконалювати там свою художню майстерність. В Італії остаточно сформувався метод роботи Айвазовського. Картина «Хаос», яка зображувала рух неприборканої первозданної стихії, що опромінює комета, виявляючи собою творця стихій - неба, землі, води, привернула увагу Папи Григорія XVI. Він придбав її для Ватикану і нагородив художника золотою медаллю. Це дало можливість художникові багато подорожувати. На кожній виставці його супроводжував успіх. За виставлені в Луврі картини Айвазовський був нагороджений золотою медаллю Паризької академії мистецтв. До 27 років він став членом Петербурзької, Римської й Амстердамської Академій мистецтв. Творчість художника увійшла до золотого фонду світового мистецтва. Він надзвичайно гостро почував і передавав у своїх полотнах красу й велич морської стихії, створював то романтично піднесений то глибоко поетичний образ моря. Ставши знаменитим художником, академіком п’яти європейських академій, він міг би оселитися в будь-якому куточку світу, однак для постійного місця проживання обрав милу серцю Феодосію, красу якої він ніколи не втомлювався писати.
На його автопортретах 1892 - 1898 років, що зберігаються у подарованій ним місту Феодосії картинній галереї можна побачити численні іноземні нагороди, серед яких є й зірка російського ордена Свя¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
того Володимира. Знаменитий художник був відзначений численними нагородами країн світу. На представленому в посібнику портреті він постає як кавалер високої нагороди Російської імперії - ордена Білого Орла (на шийній стрічці), через ліве плече у художника червона стрічка з орденським знаком, а на лівому боці грудей дві орденські зірки. На іншому автопортреті бачимо ще більше нагород, серед них орден Почесного Легіону (Франція, 1856). Часто відвідував І. Айвазовський Константинополь, його картини подобалися турецьким султанам, від яких він отримував численні замовлення. Його праця щедро винагороджувалася: султан Абдул-Меджид І нагорородив художника орденом «Нішан Алі» IV ст. (1856). За виконання замовлення турецького султана Абдул-Азіза - серії видів Босфору, був нагороджений вищим турецьким орденом «Османіє» II ст. (1874), султан Абдул Хамід II вручив йому алмазну медаль (1880) та орден Меджидіє І ст. (1890).
Минули роки, один з турецьких султанів учинив різанину, жертвами якої пали вірмени. Ці жахливі події так потрясли Айвазовского, що він жбурнув у море подаровані йому османські ордени й заявив турецькому консулу: «Якщо хоче, нехай і він мої картини викине в море, мені не шкода».
За 63 роки творчого шляху неперевершеного мариніста написано понад шість тисяч картин, одна з них - «Дев’ятий вал», визнана однією з кращих робіт світу і представлена в книзі «100 великих полотен».
До видатних українських промисловців, меценатів, благодійників належить родина Терещенків. їм належало понад 150 тисяч десятин землі та 11 заводів. В той же час «цукрові королі» жертвували величезні суми на розвиток в Україні народної освіти, опікувалися бідними, будували храми, медичні заклади. Недаремно на родовому терещенківському дворянському гербі читаємо девіз: «Стремление к общественным делам». Засновник династії визначних українських цукрозаводчиків Артемій Терещенко пожертвував на благодійність понад 5 мільйонів рублів. Господарча й благодійна діяльність родини Терещенків отримала гідну оцінку. «За заслуги перед суспільством» у 1862 році Артемію Яковичу було присвоєне звання почесного громадянина міста Глухова, а потім і Києва. Його нагороджують золотою медаллю «За усердие» на Станіславській стрічці. В свою чергу, Священний Синод вшановує Артемія Яковича золотою медаллю «За добрі справи». На Всеросійській виставці 1870 р. він отримує нагороду «за високу якість борошна й озимої пшениці». Того ж року «на ознаменування його особливих заслуг, щодо розвитку в
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XX ст.
Південно-Західному краю землеробства і на відзнаку його благодійної діяльності, введений з усім потомством за чоловічим коліном в потом- ственне дворянство».
Дійсними статськими радниками, кавалерами російських орденів були почесні громадяни Києва Федір Артемович і Нікола Артемович Терещенки. Старший син Микола (Нікола) (1819 - 1903) з часом , як і його батько, завоював велику повагу в суспільстві. Після переїзду в 1874 році з Глухова до Києва - «цукрової столиці» імперії Микола Артемійович протягом багатьох років збирав колекцію українського, російського та західноєвропейського й східного мистецтва. До колекціонування він заохотив брата Федора, своїх синів - Івана й Олександра та дочок - Варвару й Ольгу. Родина Терещенків стала конкурентом навіть відомому російському колекціонеру Павлу Третьякову. Завдяки старанням цукрозаводчика у Києві з’явилася «друга Третьяковка».
30 грудня 1904 року відбулося освячення Київського музею зарубіжного мистецтва, основу зібрання якого склали твори із сімейної колекції Терещенків. Микола Артемович з 1888 року був представником «ініціативної групи любителів древності та мистецтв по заснуванню Міського Музею», за кілька днів до смерті, в 1894 році пожертвував на будівництво нинішнього Національного музею мистецтв України 25 тисяч рублів. Для нього ж Микола Артемович придбав велику колекцію з розкопок В.Хвойки й замовив 34 портрети українських гетьманів і інших історичних діячів національної історії.
1892 року Миколі Терещенку було присвоєно звання почесного громадянина Києва, а з нагоди його 80 -річчя вулиця Олексіївська була перейменована в Терещенківську. До того часу він був нагороджений орденами французького Почесного Легіону (1901), Білого Орла, Володимира III і II ступеня, Анни І ступеня, Станіслава III -го і І -го ступеня. Отримав ранг таємного радника, що відповідало військовому званню генерал-лейтенанта. Український підприємець отримав знаки відзнаки і за свою продукцію - п’ять Золотих медалей «За високу якість рафінаду і цукру-піску» на Всесвітній виставці в Парижі у 1878 році, потім у Москві, Харкові, Києві, Нижньому Новгороді. А в Чикаго Терещенку було вручено Велику бронзову медаль.
Помер видатний меценат 19 січня 1903 року в Києві, а поховали його в Глухові. 1909 року вдячні земляки збудували Миколі Артемовичу пам’ятник, який, на жаль, був зруйнований після 1917 року більшовиками. У 2009 році в Києві відбулося відкриття нового
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
пам’ятника меценату й почесному громадянину міста H.A. Терещенку. Пам’ятник роботи київського скульптора Олександра Михайлицького встановлено на території Науково-практичного центру дитячої кардіології і кардіохірургії.
Федір Артемович був з 1892 р. дійсним статським радником, мав багато вітчизняних і іноземних орденів, в тому числі французького Почесного Легіону. Серед них срібна медаль «за правильну організацію праці і хороший технічний стан» його заводів. Золота підтверджувала «раціональну постановку цукрового господарства». На Паризькій промисловій виставці в 1878 і 1900 роках срібною медаллю було відзначено якість винокурні Федора Терещенка, які виробляли спирт. Подібних нагород він удостоювався і на виставках у Москві, Харкові, Новгороді... Помер Федір Терещенко в 1894 р.
Рідкісний знавець старовини генерал і колекціонер Павло Потоць- кий, родом з Полтавщини, з 1874 до більшовицького перевороту брав участь у трьох війнах: турецькій 1877 - 78 pp., японській - 1904 - 5 pp. і світовій 1914 - 17 pp. Під час російсько-турецької війни одержав першу бойову нагороду - орден Св. Анни 4-го ступеня з написом «За хоробрість». У чині генерал-майора як командир 25 -ї артилерійської бригади брав участь у російсько-японській війні. Одержав ордени Св. Анни 2-го ступеня з мечами та Св. Володимира 3-го ступеня з мечами. У 1916 — 17 роках у чині генерала від артилерії командував 1-м гвардійським корпусом. Одержав низку бойових нагород і за участь у Першій світовій війні. Мав іноземні нагороди - французький хрест Вікторії (рис. 11).
Один з фундаторів мистецтвознавчої школи професор Київського університету Св. Володимира Г. Г. Павлуцький (1861 - 1924) був кавалером орденів: Св. Володимира 4-го і 3-го ступеня (1910 р. 1913 p.), Св. Анни 3-го й 2-го ступеня (1899 p., 1906 р.) і Св. Станіслава 2-го ступеня (1903 p.).
Значна кількість портретів належить духовенству. Воно фактично знаходилося на державній службі, працюючи паралельно разом з громадянськими й іншими державними службовцями. На шиї священнослужителі носили наперсний (тобто нагрудний) хрест, як знак священства, а вище духовенство, крім того, - панагію - ме- дальйон-ікону. Обабіч їх на портретах священнослужителів бачимо численні державні нагороди, що свідчить про службу не лише Богу, а й державі. Чимало таких портретів знаходиться нині в музеях України.
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XX ст.
Рис. 11. Генерал Павло Платонович Потоцький
Кавалером орденів Св. Анни І ступеня та Св. Володимира II ступеня був відомий український церковний, громадський діяч та просвітник Болховітінов Євфимій Олексійович (1767 - 1837). З 1832 року він був митрополитом Київським і чимало сил віддав розбудові Києво-Печерської лаври, Св. Софії, Михайлівського Золотоверхого, автором ряду відомих літературних творів. Серед них «Краткое описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии» (перша наукова праця про Софію Київську), «Описание Киево-Печерской лавры», «История княжества Псковского», статей «О древностях, найденных в Киеве», «Примечание на грамоту великого князя Мстислава Володимировича», «Словника російських письменників» (понад 300 біографій, в т. ч. першодрукаря Івана Федорова), підручників, перекладів тощо.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Серед портретованих - невідомий архімандрит, написаний у 1860 - 1870 роки з Камянець-Подільської картинної галереї. Крім традиційної панагії бачимо з боків від неї найвищу російську нагороду
- знак в брильянтах і зірку ордена Андрія Первозванного та орден Св. Анни. А на портреті Леонтія Лебединського, архієпископа Подольского і Брацлавського, написаного в 1870 - 1874 роках з того ж музею зображено орденські зірки й знаки орденів Св. Анни і Св. Володимира І ступенів на стрічках.
Найвищі російські нагороди надавалися духовенству переважно за успіхи на ниві «обрусения» українських земель.
20 століття увійшло в історію двома жахливими світовими війнами. Чимало наших співвітчизників було розкидано по світу, але де б вони не були, при необхідності кращі з них демонстрували притаманну українцям військову звитягу. У складі французьких льотчиків, які воювали проти німецьких Люфтваффе під час першої світової війни, були й наші земляки. У жовтні 1914 року поранений французький льотчик Реймонд звершив вимушену посадку на «нічийній» землі між німецькими і французькими позиціями. Наш співвітчизник Харитон Никано- рович Семененко (1886 - 1931) з Чернігівщини, який служив у французьких ВПС, знаходився у повітрі і бачив посадку Реймонда. Семенен- ко-Славоросов приземлився поряд з французьким літаком, виніс пораненого з кабіни, посадив до свого літака, злетів і доставив француза до лазарету. Німці не встигли нічого зробити для захоплення француза. За цей подвиг X. Н. Семененко-Славоросов був нагороджений вищою відзнакою Франції - Військовою медаллю. Генерал Жозеф Жак Сезер де Жоффр (1852 - 1931), головнокомандуючий французькими військами і майбутній Маршал Франції та генералісимус, кавалер вищого російського військового ордена Святого Георгія 2-го ступеня, зняв зі свого мундира військову медаль, отриману ним за хоробрість під час пру- сько-французької війни 1870 - 1871 pp., прикріпив її на кітель Семене- нко-Славоросова. Генерал сказав: «Враховуючи особливі заслуги і за проявлення рідкісної холоднокровності, як виняток з правил нагородження, я від імені французького уряду нагороджую Вас, льотчик Сла- воросов, вищим бойовим орденом - Військовою медаллю».
Вища військова нагорода «Військова медаль» була заснована імператором Франції Наполеоном III. Республіка зберегла цю нагороду, причому французи відзначали Військовою медаллю не лише окремих воїнів, але й військові частини.
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XX ст.
Серед героїв Великобританії є й наш співвітчизник - капрал 47- го піхотного батальйону канадських експедиційних військ Пилип Коновал (1888 - 1959). Пилип народився в селі Кудків, що на Поліссі, на річці Збруч. Був призваний до російської армії, де служив інструктором рукопашного бою. Після закінчення служби виїхав до Канади, працював лісорубом. З початком світової війни, в 1915 році вступив на військову службу, як і багато інших канадських українців. У 1916 році у складі 4-го канадського піхотного полку брав участь у битві на Соммі (Франція). Влітку 1917 року біля міста Лане (Франція) Коновал тричі знищував розрахунки німецьких кулеметів, захопив ворожий кулемет і особисто знищив 16 німецьких солдат. За цей подвиг король Георг V
15 жовтня особисто вручив Пилипу Коновалу вищу нагороду Британської імперії - Хрест Вікторії.
25 червня 1956 року в Лондоні відбулися торжества з нагоди століття заснування Хреста Вікторії. 300 героїв, які отримали Хрест Вікторії, пройшли у складі парадного розрахунку в Гайд-парку. Потім був чай у прем’єр-міністра їдена та прийом у королеви Єлизавети II і принца Філіпа. Серед учасників урочистостей був і 68-річний відставний капрал Пилип Коновал.
Бронзовий литий Хрест Вікторії - вища нагорода Великобританії, заснований 1856 року і вручається за подвиги видатної хоробрості. За перші 100 років існування Хреста Вікторії цією нагородою відзначено 1344 чоловік, причому за другу світову війну 1939 - 1945 pp. хрестом нагороджено 182 воїна, а після 1945 року - всього 4 чоловіка отримали вищу військову нагороду Великобританії.
До 120 - річчя від дня народження Пилипа Коновала Українською поштою (видавництвом «Марка України») було випущено художній конверт з портретом героя та зображенням високої нагороди Британської армії.
2014 року легендарний розвідник, генерал-майор Євген Степанович Березняк, що став відомий після виходу на екрани в 1967 році телесеріалу «Майор Вихор», мав би відзначити свій сторічний ювілей, та не дожив кілька місяців до цієї події. Звання «Герой України» з врученням ордену «Золота Зірка» за особисту мужність і відвагу, героїзм і самопожертву, проявлені при виконанні особливо важливих задач під час Великої Вітчизняної війни він отримав лише 12 років тому.
До війни Березняк встиг попрацювати сільським вчителем і директором школи в рідному Дніпропетровську, пізніше він завідував Львівським міським відділом народної освіти. На початку війни Берез-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
няк, після підготовки в школі Головного розвідувального управління, був призначений командиром розвідгрупи «Голос» під іменем «капітан Михайлов». Цій групі вдалося роздобути план мінування Кракова, дані про дислокацію нацистських армій, корпусів і дивізій, повітряних ескадр і спасти місто. Подякою за подвиг від радянської влади стало перебування в таборі НКВС. А потім Березняк 20 з гаком років знаходився під повною забороною. Йому не дозволялося згадувати в анкеті службу у військовій розвідці, а також виїжджати за межі СРСР. Та час все розставив на свої місця.
Нагороди Є. С. Березняка:
Заслужений вчитель України (1965), Почесна Грамота ВР УРСР (1974), Грамота ВР УРСР (1984).
Почесний солдат Інституту військово-дипломатичної служби Академії ЗС України (1998).
Ордени: Вітчизняної війни II ст. (1965), І ст. (1985), Жовтневої революції (1976), Трудового Червоного Прапора (1966), «Знак Пошани» (1971).
Ордени: «Віртуті Мілітарі» (1964, Польща), «Партизанський хрест» (1986, Польща), «Орден Дружби» (2004, РФ).
Почесна відзнака Президента України (орден «За заслуги» III ст. (1994), орден Богдана Хмельницького III ст. (1999), II ст. (2004), І ст.(2005).
Герой України (з врученням ордена «Золота Зірка» (2001).
Орден «За бойові і трудові досягнення» III ст. (2001), «Золота Фортуна».
Почесний громадянин м. Києва (2004), Почесний академік АП- НУ (2004).
Україна по праву гордиться своїми космонавтами. На її теренах народилося 18 героїв освоєння космосу. Всі вони літали в космос переважно за часів СРСР й отримали високе почесне звання Героя Радянського Союзу, а деякі (Ю. П. Гідзенко, Ю. І. Маленченко, Ю. І. Онуфрієнко та В. В. Циблієв) вже пізніше й стали Героями Російської Федерації.
Одним із самих титулованих космонавтів став генерал-майор авіації Попов Леонід Іванович з Кіровоградщини (нар. 1945 p.), він має шість Зірок Героя: двічі Герой Радянського Союзу (1980, 1981), Герой Угорської Народної Республіки (1980), Герой Соціалістичної Республіки Румунії (1981), Герой Праці Соціалістичної Республіки В’єтнам (1980), Герой республіки Куба (1980). А от перший космонавт-
Розділ V. Портретна галерея видатних діячів XVIII - XX ст.
українець Павло Романович Попович (1930 - 2009) з Київщини теж генерал-майор авіації, льотчик-космонавт СРСР № 4, був лише двічі Героєм Радянського Союзу (1962, 1974) і Героєм Праці Соціалістичної Республіки В’єтнам (1962). В ті часи «космічний туризм» ще був не на часі. Серед низки радянських і зарубіжних нагород приємно спостерігати на грудях усміхненого космонавта й українську високу відзнаку - знак ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Президент Аерокосмічного товариства України, льотчик- космонавт СРСР, Герой Радянського Союзу генерал-майор Віталій Михайлович Жолобов народився 1937 року в Херсонській обл. Він був бортінженером космічного корабля «Союз - 21» і орбітальної станції «Салют - 5». Крім медалі Золота Зірка та ордена Леніна до неї, на грудях героя орден "За заслуги III ст.м, медалі та інші відзнаки. Та в очі, перш за все, кидається широка жовто-блакитна стрічка з ромбовидною відзнакою на шиї, всередині якої портрет у круглому медальйоні.
Виповнилося 15 років з часу польоту в космос на борту транспортного космічного корабля багаторазового використання «Колумбія» першого космонавта Незалежної України Леоніда Каденюка. Політ тривав 15 діб 16 годин 35 хвилин 1 секунду (з 19 листопада до 5 грудня 1997 року). Український космонавт-дослідник, що народився 1951 року в селі Клішківці Хотинського району Чернівецької області, виконав широкий спектр робіт під час спільного україно- американського експерименту, завданням якого було дослідження впливу мікрогравітації на ріст та розвиток рослин. Звання Героя України та орден «Золота Зірка» № 5 йому вручили 03 грудня 1999 року.
Серед людей мирної праці, відзначених орденом Держави, хочеться кілька слів сказати про багаторічного директора, Героя України, академіка Бориса Возницького. Нещодавно було задовільнено прохання колективу Львівської галерії мистецтв про присвоєння галереї імені Бориса Возницького (1926 - 2012), який очолював установу 1962 - 2012 років і завдяки праці якого Львівська галерея мистецтв (у її збірці понад 63 тисячі творів національного та світового мистецтва від найдавніших часів до наших днів) стала одним із найбільших і найбагат- ших музеїв України. Борис Возницький був ініціатором створення низки музеїв, які працюють як відділи галереї. Це музеї «Львівська сакральна скульптура XVIII ст. Творчість Пінзеля», «Мистецтво давньої української книжки», «П’ятничанська вежа», а також Олеський, Золо- чівський та Підгорецький замки. Саме завдяки Борису Возницькому Львівська галерея стала великим науково-дослідним, реставраційним
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
та просвітницьким центром, здобула авторитет і широке визнання як в Україні, так і за її межами, гідно увійшовши в контекст світової музейної практики.
Ключові слова та поняття
музей, портрет, збройні сили України, А.Головатий, 3. Чепіга,
О.Безбородько. П. X. Вітгенштейн, М.Раєвський, родина Терещенків, благодійник, діячі церкви, військові, космонавти, музейники..
Питання для самоперевірки
1. Що являє собою орден Золоте Руно?
2. Як виглядав золотий офіцерський хрест, яким було відзначено
А. Головатого за взяття Ізмаїла?
3. Які нагороди отримав З.Чепіга?
4. Хто автор портрета князя О.А.Безбородька?
5. Кого називали «брильянтовим князем»?
6. Кого з українців було нагороджено Мальтійським хрестом?
7. Хто автори портретів князя М. Г. Рєпніна?
8. Де знаходиться усипальниця героя Вітчизняної війни 1812 року М. М. Раєвського?
Література: 2. 4, 5, 6, 7, 15, 16, 18, 23, 29, 34, 37.
РОЗДІЛ VI
становлення нагородної системи
СРСР
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Всі нагороди Російської імперії припинили своє існування після жовтневого перевороту. Вже 10 листопаду 1917 року радянською владою було опубліковано Декрет, згідно якого було скасовано всі царські ордени, медалі й знаки відзнаки. Ще через два місяці була припинена діяльність капітулу орденів, а невдовзі припинила існування й Георгіївська Дума. Проте й надалі продовжували відноситися з повагою до носіїв Георгіївського хреста. Ним продовжували нагороджувати в білих арміях до кінця громадянської війни.
Військова ситуація тієї доби вимагала нових відзнак за хоробрість та бойові заслуги, таким чином 16 вересня 1918 року з’явився перший радянський орден - Червоного Прапора РСФРР, що розглядався спочатку як бойова нагорода. На його білому тлі, обрамованому лавровим вінцем, розгорнутий червоний прапор з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і п’ятикутна зірка, що прикриває схрещені молот, плуг, смолоскип і гвинтівку. У центрі - серп і молот, внизу червона стрічка з написом «РСФСР».
Сьогодні це вже призабута символіка, а в ті часи вона мала особливе значення. Червоний прапор - це символ революції, червона п’ятикутна зірка - символ єдності трудящих 5 континентів, плуг і молот - співдружність робочого класу і селянства, палаючий смолоскип - нагадування про світло революційної науки, штик - символ захисту завоювань революції.
Орден Червоного Прапора був єдиним радянським орденом, кавалер якого мав особливу назву -«червонопрапорець», а військова частина, яка отримала його в нагороду - червонопрапорною. Тільки орден Червоного Прапора був елементом нагородної зброї СРСР.
Всього орденом Червоного Прапора було нагороджено в роки громадянської війни 16 тисяч 762 чоловіки. Першими кавалерами ордена стали В.К.Блюхер, І.Ф.Федько і Й.В.Сталін. За деякими джерелами орденом Червоного Прапора номером чотири було нагороджено за успішні операції на допомогу Червоній Армії Нестора Махна. Найбільше - чотири ордени - отримало сім чоловік, серед них знову ж таки В.К.Блюхер, І.Ф.Федько, К.С.Ворошилов, та інші.
Командарм Іван Федько (1897 - 1939) народився на Сумщині, був командармом 1-го рангу. Закінчив у Києві четверту школу прапорщиків. У жовтні 1919 року війська Червоної Армії під його командуванням визволили Київ від денікінців. Командував військами Київського Особливого військового округу з 1937 по 1938 р.
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР
Климент Ворошилов (1881 - 1969) народився в с. Верхнє, нині у складі м. Лисичанська Луганської обл. - маршал радянського Союзу, Двічі Герой Радянського Союзу й Герой Соціалістичної Праці, а ще був нагороджений 8 орденами Леніна, 6 орденами Червоного Прапора та іншими орденами і медалями.
Заснування ордена Червоного Прапора поклало початок розвитку радянської фалеристики, створення власних нагород за військову звитягу у радянських республіках.
Наступного, 1919 року було прийнято рішення нагороджувати й військові частини, а підрозділ іменувався Червонопрапорним. Першим орденом було нагороджено й місто Петроград за спротив білогвардійцям Юденича. У роки громадянської війни орденом Червоного Прапора було нагороджено 11 армію, кілька дивізій, бригад, полків.
Широкої популярності набула ще одна нагорода - Почесна революційна зброя (шабля) та Почесна вогнепальна зброя (маузер)
із кріпленими на них орденами - знаками ордена Червоного прапора РСФРР. Ще однією відзнакою стали Почесні революційні шаровари. Одного з таких героїв у червоних шароварах можна побачити на відомій картині художника Федора Кричевського «Переможці Врангеля» (1934 - 1935).
За прикладом Російської Федерації у республіках, які виникли після розпаду Російської імперії, у 1920 - 1923 роках були засновані ордени Червоного Прапора. Так почали функціонувати Орден Червоного Прапора Азербайджанської СРР (з 1920 р. - до 60 вручень), Орден Червоного Прапора Вірменської РСР (з 1920 р. - нагороджено до 100 осіб), Почесний знак «Срібна зірка Вірменії» (з 1920 p.), Орден Червоної Зірки Грузинської РСР (з лютого 1921 р.) та ін.
З переходом до мирного життя почали запроваджувати ордени Трудового Червоного Прапора. Країна потребувала героїзму в праці, самовідданості на виробництві, у всіх галузях народного господарства. У грудні 1920 року орден заснували в Російській Федерації. Він вручався з 1921 по 1933 рік. Кількість нагороджень - 163. Виготовлений із томпаку з емалевим покриттям, без клейма й порядкового номеру. Має напис «Герою труда». Пізніше подібні нагороди з’явилися в Азербайджані, Вірменії, Грузії, Білорусії та Україні. Існували ці ордени також у Закавказькій Федерації, Хорезмі, Узбекистані та Туркменії.
Засновниками українського Ордена Трудового червоного Прапора (запроваджений 2 березня 1921 р. Всеукраїнським з’їздом рад)
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
передбачалось, що це має бути як колективна, так і індивідуальна відзнака. Тому першими орденоносними колективами стали військові з’єднання, а також індивідуальні нагороди отримали керівники робіт по відбудові Наводницького мосту в Києві.
Знак ордена Трудового Червоного Прапора УСРР виконаний невідомим автором у стилі революційного модернізму. Він виготовлявся із латуні і являв собою позолочену п’ятикутну зірку, на яку накладені шестерня, залита чорною емаллю, а на шестерню - позолочене зображення мускулястого, оголеного по пояс робітника з розгорнутим червоним прапором в руках. На червоному емалевому тлі прапора напис золотими літерами українською мовою: «Володарь світу буде труд!». У нижній частині знака медальйон у вигляді золотого вінка, з позолоченими літерами «У. C. Р. Р.» і декоративними елементами у вигляді стилізованих зірок на чорному емалевому тлі. Медальйон обрамлений позолоченим вінком з дубового і лаврового листя, у верхній частині його - ковадло, ліворуч - молот, праворуч - серп і сніп. На зворотному боці розташований шрифтовий циліндр, кругла випукла пластинка та гвинт для кріплення до одягу. Знак ордена випуклий. Його розміри по довжині 58 мм, по ширині - 56 мм, товщина знака - 4 мм. Вручався з 1922 по 1933 рік. Кількість нагороджень - біля 400. Виготовлений із томпаку з емалевим покриттям.
Першим кавалером ордена Трудового Червоного Прапору став льотчик Олександр Бербеко, котрий перший в Україні виконав авіаційно-хімічні роботи. Влітку 1921 року орденоносцями стали «т. т. Каспар’янець та Іванов (тоді обходились без імен) - за успішне будівництво мосту в Києві, друкар «т. Бережанський», восени того ж року орденами пошановано Сумський і Харківський повіти (за успішне виконання промплану), 1923-го відзначено «видатні заслуги на трудовому фронті» київського заводу «Арсенал».
1 серпня 1924 року відбулося ніби друге народження російського ордена. Тоді було затверджено єдиний знак ордена Червоного Прапора загальносоюзного зразка з написом «СССР». Враховуючи велике історичне значення орденів союзних республік, як яскравих свідоцтв героїчних подій недавнього минулого, було прийнято рішення не обмінювати ці знаки на орден нового зразка. Зрозуміло, що республіканські нагороди зустрічаються доволі рідко й мають особливий інтерес у колекціонерів.
Орден Червоного Прапора СРСР був єдиним радянським знаком, на лицьовому боці якого вказувалося число, яке означало, скільки
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР
разів його було вручено даному кавалеру. Для цього на лицьовому боці внизу було зображено щиток з номером нагородження. Найбільший порядковий номер - «7». Відповідно й самий рідкісний. Знак ордена з цифрою «7» на щитку мали маршал авіації І.Кожедуб, маршал авіації
І.Псиго, генерал-майор авіації М.Бурцев, генерал-полковник авіації С.Горєлов, генерал-лейтенант М.Єншин й інші воєначальники високого рангу.
Орденом Червоного Прапора продовжували нагороджувати й до початку 1940 -х років. Це були військовослужбовці} та військові радники, які відзначилися в боях і за межами країни: на Китайсько- Східній залізниці, біля озера Хасан, річки Халкін-Гол, а також за бойові дії у Фінляндії, Китаї, Іспанії. Нагороджувалися й різноманітні військові з’єднання й частини Червоної Армії і Флоту.
1928 року, в часи першої п’ятирічки, було засновано союзний орден Трудового Червоного Прапора. Зразок знаку затверджено у 1936 році. Вручався з 1936 по 1943 рік. У верхній частину ордену розгорнуто Червоний прапор з написом «СССР», нижче якого по колу розміщено зображення зубчатого колеса з написом на ньому «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!». Всередині колеса розміщено позолочений вінок з дубового листя, перевитий внизу двома вузькими стрічками. В центрі вінка зображені гребля гідроелектростанції, залізничне полотно, прокладене по мосту, з’єднаному з греблею й річка. На їхньому тлі розташовані накладні позолочені серп і молот. У нижній частині ордена знаходиться вінок з двох рядків колосків пшениці. Вінок і нижня частина зубчатого колеса перевиті позолоченою стрічкою, на якій розташована п’ятикутна зірка, вкрита червоною емаллю з позолоченим контуром. Орден виконано зі срібла 925 проби.
З 1943 року орден «Трудового Червоного Прапору» СРСР за допомогою вушка й кільця з’єднувався з п’ятикутною колодкою, вкритою шовковою муаровою стрічкою темно-голубого кольору з двома синіми поздовжніми смугами з країв. Ширина стрічки - 24 мм, ширина смужок по 3, 5 мм. Він вручався за видатні заслуги перед країною в галузі виробництва, наукової діяльності, державної або суспільної служби.
Орден Червоної Зірки було затверджено постановою Президії ЦВК СРСР 6 квітня 1930 року. У його статуті зазначалося, що нагородженню підлягають як військовослужбовці рядового й керівного складу Червоної армії, військові частини, кораблі і з’єднання, так і колективи, установи, підприємства і громадські організації, які добились видатних успіхів у справі оборони СРСР у військовий і мирний час
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
тощо. Цим орденом могли бути нагороджені й військовослужбовці іноземних держав.
Орден виконано у вигляді срібної п’ятикутної випуклої зірки, вкритої рубіново-червоною емаллю. У центрі зірки - пластинка із зображенням червоноармійця на весь зріст в зимовому головному уборі, шинелі і з гвинтівкою напоготові. По контуру щита тягнеться напис: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», під щитом - рельєфне зображення схрещених серпа і молота, а під фігурою червоноармійця написано «СРСР». Під щитом знаходиться зображення серпа і молота. Щит, зображення червоноармійця, напис, серп і молот, а також краї зірки - оксидовані. Орден виконувався із срібла 925 проби. Його розмір між протилежними вершинами зірки - 47, 6 мм. Відстань від центру ордену до вершини будь-якого з п’яти емалевих променів зірки складає 26 -
27 мм. На зворотному боці знак має нарізний штифт з гайкою. Стрічка ордена, шириною 24 мм, шовкова муарова кольору бордо з продовжною сірою смугою посередині (ширина смуги - 5 мм).
До початку війни орденом Червоної Зірки було проведено понад 21.500 нагороджень. У роки війни орден вручався понад 2.860.000 разів. Після війни авторитет ордена дещо знизився, завдяки тому, що з
1944 року його почали вручати військовослужбовцям за вислугу років (15 років зразкової служби). Цей порядок було відмінено лише у 1958 році. У повоєнні роки було вручено біля 900.000 орденів (більшість з них за вислугу років). Всього за період з 1930 по 1991 рік орденом Червона Зірка було нагороджено близько чотирьох мільйонів чоловік.
Одночасно з орденом Червоної Зірки було засновано й орден «Ленін». В його основі було зображення вождя. Він мав кілька варіантів виконання і виконувався з різних металів: срібла, золота й платини. З 1943 року орден мав підвісне кріплення і виготовлявся із золота, а накладний барельєф Леніна виконувався із платини. За допомогою вушка й кільця він з’єднувався з п’ятикутною колодкою, вкритою шовковою муаровою стрічкою шириною 24 мм, посередині стрічки червона поздовжня смуга, шириною 16 мм, з країв середньої смуги дві золотисті смужки шириною по 1, 5 мм, потім дві червоні смужки по 1, 5 мм, і дві золотисті смужки шириною по 1 мм.
На початок 1941 року було понад 6, 5 тисяч нагороджених цим орденом. За час Великої Вітчизняної війни було проведено 41 тисячу нагороджень, з них 36 тисяч за бойові заслуги. З 1944 до 1957 року орденом Леніна нагороджували офіцерів - «за вислугу років», з початку 1950-х і цивільних - «за довгочасну і плодотворну працю». Його авто-
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР
матично вручали Героям Радянського Союзу і Героям Соціалістичної Праці.
Була в історії ордена й ганебна, а дехто вважає - містична сторінка. Сумно відомий генерал Власов, який здався в полон німцям, подарував свій орден Леніна за номером 770 свояку Гітлера Фегеляй- ну. В останні дні війни Фегеляйн також здійснив зраду, здійснивши невдалу спробу втечі від Гітлера. Фегеляйн і всього через рік Власов були повішені своїми.
Серед нагороджених орденом Леніна справжні герої - відомий моряк-підводник, капітан III рангу, одесит Маринеску Олександр Іванович (1913 - 1963). З 1939 року був командиром підводного човна. Під час війни служив на Балтійському флоті. Прославився тим, що під його командуванням підводні човни знищили німецько-фашистський крейсер і океанський лайнер з більш ніж 8 тисячами гітлерівців на борту, два транспорта, виконували завдання по висадженню розвідувально-диверсійних груп у тилу ворога. Був нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, медалями.
Протягом 60 років орден був вищою нагородою радянської держави. Ним нагороджувалися як окремі громадяни, так і колективи, установи, інститути, військові частини, громадські організації за особливі заслуги в соціалістичному будівництві і обороні країни. З 1988 року орден Леніна став виключно особистою нагородою.
Орден Леніна за №1 було вручено колективу редакції газети «Комсомольська правда» 23 травня 1930 року. У 1930 -ті роки його отримали герої перших п’ятирічок. Серед них і наші земляки шахтар
О.Г.Стаханов, машиніст локомотива П.Ф.Кривонос, сільськогосподарські працівники М.С.Демченко, М.С.Озерний та інші. Зокрема, Герой Соціалістичної Праці О.Г.Стаханов був нагороджений двома орденами Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора, медалями
У повоєнні роки за заслуги перед Батьківщиною, мужність і відвагу, проявлені в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, за успіхи в культурному і господарському будівництві були нагороджені Тула, Київ, Мінськ, Кишинів та інші міста. Серед них Запоріжжя, Кривий Ріг, Львів, Харків. 1978 року орденом Леніна було нагороджено Київську кіностудію художній фільмів ім. О.Довженка.
14 листопада 1932 року кращому товаришу радянських чекістів
- Сталіну запропонували затвердити новий орден, схожий на орден Червоного Прапора, лише в центрі із зірки замість серпа і молота була зображена в профіль «холодна голова» організатора ВЧК в обрамленні
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
лаврового вінка, а замість смолоскипу стирчав меч. «За беспощадную борьбу с контрреволюцией» - саме цю фразу власноруч вписував Дзержинський у посвідчення нагороджених значком «Почесний чекіст». Тепер ці слова сяяли на криваво-червоній емалі новітнього Ордена меченосців. Проте вождь, якому всюди ввижалися підступні вороги, не міг поставити головного чекіста на один рівень з Леніним. Таким чином орден не було засновано.
Проте реанімація залізного Фелікса відбулася в наш час. Завдяки «Постанові Постійної Президії З’їзду народних депутатів СРСР (під керівництвом С.Умалатової)» 1997 року було засновано латунну медаль «80 лет ВЧК - КГБ» з профільним погрудним зображенням Ф.Е.Дзержинського і написом в три рядки на зворотному боці «Честь, совесть советского народа».
25 листопада 1935 року засновано орден «Знак Пошани». Він має форму овалу обрамленого з боків дубовими гілками. У його центрі розміщено фігури робочого й робітниці, які несуть симетрично розташовані зліва й справа від них знамена з написом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». У верхній частині ордена знаходиться п’ятикутна зірка, під якою на тлі знамен - накладний рельєфний напис «СРСР». У нижній частині ордена розміщено рельєфний напис «Знак Пошани». Знамена й зірка вкриті червоною емаллю й мають золоті обідки по контурам. Деревища знамен і написи позолочені, дубові гілки, нижня частина ордена і його загальне тло оксидовані.
З середини 1943 року й до початку 1950-х орден Знак Пошани почав виготовлятися з п’ятикутною колодкою. Він кріпився за допомогою вушка й кільця. Колодка була вкрита шовковою муаровою стрічкою світло-рожевого кольору з двома оранжевими поздовжніми смугами з країв. Ширина стрічки - 24 мм. ширина смуг - по 3, 5 мм.
До початку 1941 року орденом було нагороджено понад 14.500 чоловік. У роки війни було проведено понад 66. 000 нагороджень. До кінця 1988 року орденів «Знак Пошани» загалом було видано - біля 1. 500. 000 штук. Орден «Знак Пошани» виготовлявся із срібла 925 проби.
Відомий український живописець і графік, народний художник України Іван Сидорович їжакевич (1864 - 1962) був нагороджений двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом «Знак Пошани» і медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 —
1945 pp.». Народна художниця України Олена Львівна Кульчицька (1877 - 1967) також була нагороджена орденами «Знак Пошани» та «Трудового Червоного Прапора».
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР
Орденом «Знак Пошани» відзначалися також групи артистів, а першим робочим колективом, удостоєним такої нагороди, став мартенівський цех №2 Макіївського металургійного заводу імені
С.М.Кірова. А ось приклад зовсім екзотичного «подвигу» групи робітників вогнетривкого заводу імені К.Маркса з Пантеліївського селища Донецької обл. Вони здійснили піший похід у протигазах за маршрутом Донецьк - Москва, за що й були пошановані.
16 квітня 1934 року було затверджено вищу ступінь відзнаки - звання Героя Радянського Союзу, а 20 квітня вийшла постанова про присвоєння звання Героїв Радянського Союзу групі льотчиків, які відзначилися при спасінні екіпажу затонулого «Челюскіна». Проте медаль не була вручена, бо на той час звання Героя ще не мало зовнішніх атрибутів. «Медаль «Золота Зірка» була затверджена Президією Верховної Ради СРСР 1 серпня 1939 року як знак відзнаки звання Героя Радянського Союзу під назвою медаль «Герой Радянського Союзу». Того ж року її перейменували в «Золоту Зірку», а також затвердили рисунок і опис.
Медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу» була виконана у формі п’ятикутної зірки з полірованими двогранними 15 -ти мм променями на лицевому боці. Реверс мав гладку поверхню, обведену по контуру тонким обідком. У центрі випуклими літерами було написано «Герой СРСР». Номер медалі знаходився у верхньому промені.
Медаль «Золота Зірка», вагою 21,5 грама, за допомогою вушка і ланки кріпилася до прямокутної позолоченої колодки, обтягнутої червоною муаровою стрічкою, ширина якої складала 22 міліметри. Згідно уставу могло бути повторне нагородження. Такий герой нагороджувався орденом Леніна і другою медаллю «Золота Зірка», а в ознаменування подвигів нагородженого другою золотою медаллю на його батьківщині споруджувався бронзовий бюст з відповідним написом.
Бюст Героя Радянського Союзу, нагородженого другою медаллю «Золота Зірка», споруджується у відповідності до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 травня 1973 року на батьківщині Героя. Як правило він встановлюється у парках, скверах, на бульварах. Бюст розміром у дві натуральних величини, відливається з бронзи і встановлюється на постаменті з граніту висотою від 2,5 до 3 метрів.
На лицевому боці постаменту розташовуються зображення двох медалей «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу і двох орденів Леніна. Під ними розміщено напис, в якому подано скорочений текст Указу Президії Верховної Ради СРСР про нагородження Героя Радянського Союзу другою медаллю «Золота Зірка».
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
При нагородженні Героя Радянського Союзу орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка» йому також вручалась грамота Президії Верховної Ради СРСР.
Медаллю «Золота Зірка» нагороджувалися не лише ті, хто здійснив героїчний подвиг і удостоєні звання «Герой Радянського Союзу» окремі особи, але й міста, яким було присвоєно звання «Місто-герой», і фортеці, удостоєні звання «Фортеця-герой».
Медаллю «Золота Зірка», згідно Положення від 8 травня 1965 року, були нагороджені міста Сталінград, Одеса, Севастополь, Москва, Київ, Новоросійськ, Керч, Мінськ, Тула, Смоленськ, а також фортеця- герой Брест. Крім того, у місті встановлювали обеліск із зображенням ордена Леніна і медалі «Золота Зірка», а також з текстом Указу Президії Верховної Ради СРСР.
1930-ті роки позначені військовими конфліктами у різних кінцях світу, настав час «таємних героїв» СРСР. Уперше їх явила Іспанія 1936 року, кинувши виклик фашизмові, цілих три роки йому протистоячи, разом з іспанцями республіку боронили волонтери з усіх кінців світу, інтернаціональні бригади. В Іспанії воювали близько 3 тисяч радянських добровольців - льотчики, танкісти, артилеристи, підводники, військові радники, інші спеціалісти. За допомогу іспанцям в їхній національно-визвольній боротьбі Героями Радянського Союзу стало 59 осіб. Для багатьох «іспанців» згодом знайшлася робота влітку 1937 року, коли Японія напала на Китай і СРСР відгукнувся військовою допомогою. Ще 70 Героїв Радянського Союзу отримали «монгольську прописку» (1939 року на річці Халкін-Гол). Український льотчик Григорій Кравченко тут став першим двічі Героєм Радянського Союзу.
Першими жінками - Героями Радянського Союзу - стали льотчиці Валентина Гризодубова, Поліна Осипенко, Марина Раскова, які здивували світ 1939 року своїм далеким безпересадочним перельотом на літаку «Родина». Переліт Москва - Комсомольськ-на-Амурі довжиною 6450 км подолали за 26 годин 29 хвилин. Не розрахувавши пального, змушені були сідати в тайзі.
Всього до 1941 року медаль «Золота Зірка» була вручена понад 600 чоловік.
За понад 50-літню історію існування звання Героя Радянського Союзу зовнішній вигляд і колодка медалі «Золота Зірка» змінювалися.
Звання Героя Соціалістичної Праці як вища ступінь відзнаки у галузі господарчого і культурного будівництва було встановлено ука¬
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР
зом Президії Верховної Ради СРСР 27 грудня 1938 року. Медаль «Серп і Молот» - знак особливої відзнаки в СРСР, яким нагороджувався Герой Соціалістичної Праці одночасно з вищою нагородою СРСР - орденом Леніна і грамотою від Президії Верховної Ради СРСР. Нагороду було засновано 22 травня 1940 року згідно указу Президії Верховної Ради СРСР.
Медаль «Серп і Молот» виготовляли із золота 950 -ї проби у формі п’ятикутної зірки з гладенькими двогранними променями на аверсі. У центральній її частині розташовуються рельєфні серп і молот. Реверс нагороди представляє собою гладеньку поверхню і по контуру обмежений виступаючим тонким обідком. У центрі медалі випуклими літерами написано «Герой Соціалістичної Праці».
Медаль за допомогою вушка й кільця з’єднується з металевою позолоченою колодочкою, яка виконана у формі прямокутної пластини, з рамками у верхній і нижній частинах. Вздовж основи колодочки
тягнуться прорізи, а її внутрішня частина обтягнута шовковою муаро¬
вою стрічкою червоного кольору шириною 20 міліметрів. На зворотному боці колодочки знаходиться нарізний штифт з гайкою для
прикріплення нагороди до одягу.
В уставі медалі була запланована можливість повторного вру¬
чення - за нові видатні заслуги. Такий кавалер нагороджувався орденом Леніна і другою медаллю «Серп і Молот», а в ознаменування його трудових подвигів на батьківщині героя споруджувався бронзовий бюст з відповідним написом, про що робився запис в указі Президії Верховної Ради СРСР про нагородження (рис. 12).
Рис. 12. Пам’ятник Двічі Герою Соціалістичної Праці Б. Є. Патону, встановлений перед Науково- природничим музеєм у Києві в 1982 р.
ПДЇО«
юті№№
■**» Я;' ;
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Золоту медаль «Серп і Молот» за №1 було вручено Й.В.Сталіну, другим Героєм Соціалістичної Праці став відомий конструктор-зброяр
В. А. Дегтярьов.
Звання Герой Соціалістичної Праці іноземним громадянам не присвоювалося.
В день прийняття рішення про затвердження звання Героя Соціалістичної Праці з’явились і дві медалі - «За трудовую доблесть» і «За трудовое отличие». Згідно статуту, ними нагороджувалися за самовіддану працю, розвиток науки, техніки, культури, робітники, колгоспники, службовці.
Того ж 1938 року указом Президії Верховної Ради СРСР були засновані бойові медалі «За отвагу», «За боевые заслуги» і перша медаль в честь ювілею Збройних Сил «XX лет Рабочее-Крестьянской Красной Армии». Медаль «За відвагу» вручалась переважно рядовому і сержантському складу, рідше офіцерам молодшої ланки. Всього до початку війни цією медаллю було нагороджено біля 26 тисяч чоловік. Під час війни право нагородження медалями «За отвагу» і «За боевые заслуги» з метою більшої оперативності було предоставлено командирам полків всіх родів військ.
Медаль «XX лет Рабоче-Крестьянской Красной Армии» стала родоначальницею радянських ювілейних медалей. Нею нагороджували осіб кадрового командного й начальницького складу Червоної Армії і Військово-Морського Флоту, які відслужили до 23 лютого 1938 року 20 і більше років, і заслужені учасники громадянської війни. Потім були засновані медалі до 30, 40, 50, 60, 70 і навіть 80-річчя Збройних Сил СРСР (1997), 20, 30, 40, 50, 60-ти річчя Перемоги радянського народу (у 1997 році !) у Великій Вітчизняній війні, до 100- річчя від дня народження Леніна, а також медалі «800 років Москви», «В пам'ять 250-річчя Ленінграду», «1500-річчя Києва» та інші.
Серед 15 Героїв Радянського Союзу і Героїв Соціалістичної Праці (воднораз) - Генералісимус Йосиф Сталін (1+1), Маршали Радянського Союзу Климент Ворошилов (2+1), Леонід Брежнєв (4+1), Дмитро Установ (1+2), партійні і державні діячі Микита Хрущов (1+3) і Петро Маше- ров, перший секретар ЦК Компартії Білорусії (1+1), генерал армії Іван Третяк (1+1), уславлена і єдина в такому роді державних поцінувань льотчиця з України Валентина Гризодубова (1+1), знамениті господарники - білорус Петро Трайнін, українець Василь Головченко (1+1).
Усього звань Героя Радянського Союзу надано понад 12.800 особам. У повоєнні роки це переважно льотчики-випробувачі, космонавти, офіцери атомного флоту. Наприклад, серед Героїв - понад 80 космонавтів.
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР
Радянська нагородна система, яка проіснувала з 1918 р. до грудня 1991 p., була досить представницькою та розвиненою. Її склали 21 союзний орден (разом із ступенями їх було 38) і 61 нагородна медаль. До розпаду СРСР республіканські нагороди не розглядалися і не вивчалися, хоча всі нагородження попередніх років вважалися чинними.
Від кінця 1930-х років в СРСР склалася складна нагородна система з кількох видів нагород: 1) ордени СРСР; нагородні медалі СРСР (з 1938); 3) почесні звання; 4) Почесний Революційний Червоний Прапор; 5) Почесна Революційна Зброя; 6) Почесна Грамота Верховної Ради СРСР (з 1936); 7) грошова винагорода (Державні премії).
Крім почесних звань, які у своїй більшості призначені для виділення індивідуальних досягнень, два почесних звання було присуджено за колективні, масові героїчні подвиги - це звання «Місто - герой» і «Фортеця - герой». Положенням передбачено вручення місту-герою найвищих нагород СРСР - ордена Леніна, медалі «Золота Зірка» і Грамоти Президії Верховної Ради СРСР, які зберігаються у виконавчому комітеті міської Ради народних депутатів.
У містах, удостоєних звання «Місто - герой», встановили обеліски із зображенням ордена Леніна, медалі «Золота Зірка» і текстом Указу Президії Верховної Ради СРСР. Серед 12 геройських міст СРСР першими цього почесного звання були удостоєні : Москва, Ленінград, Київ, Волгоград, Севастополь, Одеса (08. 05. 1965), згодом - Новоросійськ, Керч (14. 09. 1973) та інші.
Орденами нагороджували й трудові колективи. Сьогодні мало хто памятає про ордени, збільшені макети яких висіли над сценами провідних українських театрів й нагадували всім про орденоносний колектив та й по-сьогодні презентують деякі підприємства. А провідні газети, які доносили до України кремлівські новини, також прикрашалися орденами, наприклад «Знаком Пошани», орган Сумського обкому Комуністичної партії України і Сумської обласної Ради народних депутатів «Ленінська правда», заснована 1917 року, або орган Центрального комітету ЛКСМУ та республіканської ради Всесоюзної піонерської організації імені В. І. Леніна «Зірка», заснована 1925 року. Практично всі тогочасні газети містили біля назви зображення одного або кількох орденів, наприклад, «Радянська Україна», заснована в 1918 році, була нагороджена орденами Леніна і Червоного Прапора. Західноукраїнські компартійні газети «Вільна Україна» (Львів, заснована 1939 р.) та «Радянська Буковина» (Чернівці, заснована 1940 р.) теж мали нагороди, проте другорядні, - орден Дружби народів, заснований 1972 року.
Нестеренко П. В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ще одним прикладом оновленої комуністичної ідеології є сучасна газета «Комсомольская правда в Украине. Киевский выпуск», яка хизується своїми нагородами - орденом Леніна, Жовтневої революції, Вітчизняної війни та двома орденами Трудового Червоного Прапору СРСР.
В боротьбі з кланом грабіжників на чолі з колишнім київським головою Леонідом Черновецьким кияни випустили сатиричний номер газети «Детектор», яку за радянською традицією прикрасили три нагороди схожі на ордени Леніна. Проте на них зображені представники феодально-мафіозної моделі управління, а саме Черновецький - «Леня, Ленин зам, Ленин сын» (рис. 13).
На зорі становлення незалежності в Україні 25 березня 1990 року було засновано газету Тернопільської міської Ради народних депутатів «Тернопіль вечірній». На кшталт орденоносних радянських газет її окрасою став не радянський орден, а Великий державний герб УНР роботи художника В. Кричевського. Змінився й девіз: «Вся влада -радам!» (рис. 14).
ПРОЛЕТАРІ ВСІХ КРАЇН, ЄДНАЙТЕСЯ!
Газета Орган Центрального Комітету Комуністичної па
заснована ВерХОВНОЇ РОДИ І Ради МІНІСТРІВ УкрОЇНСЬ
1918 pOKV HS 197 (20І99| * СУБОТА, 27 СЕРПНЯ 1988 РОКУ
ПРОЛІГ!'АР! ВОХ_ КРЛ Ш. ЄДНАЙТЕСЯ!
ШІНШ ПРЩД
Орган Срешго обшу Номцніешої вартії Щт і Орської Шшті Ради йіродщ дщшіі
і'ш* ш«жиш у eeprnü VM7 }км*у Щ Црдіш, й Ф .V Ш (!Ш>50) Ш Ціна З кой.
Розділ VI. Становлення нагородної системи СРСР
ПРОЛЕТАРІ ВСІХ КРАЇН, ЄДНАЙТЕСЯ!
ВІ/ІЬНА
УКРАЇНА
Орган Львівською обкому Компартії Украрк і Львівської обласної Радн народних депутатів
і,ії"р * Ne 49 (12351) * Субото, 12 березня 1988 року ★
ПРОЛЕТАР ВСІХ КРАЇН, ЄДНАЙТЕСЯ * Ш 1S {ЬШ}
K# '
ПИЯ ЯНН нии
Т “
іщ . • ■ ‘ :
и
ДЕТЕКТОР
С 8 £ Ц \ А Я Ь Я X К » Я В У £ Ч Г ft I ( Т Я w ЧАС#
Рис. 13. Газети «Радянська Україна», «Ленінська правда» «Вільна Україна», «Зірка, які були рупором комуністичної пропаганди за радянських часів. Газета «Комсомольская правда в Украине», як продовження русифікації незалежної України. «Детектор» - пародія на правлячий клан Черновецьких
у Києві
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Рис. 14. Газета Тернопільської міської ради народних депутатів "Тернопіль вечірній", заснована 25 березня 1990 року
Ключові слова та поняття
радянський орден Червоного Прапора РСФРР, нагородна зброя. Орден Трудового Червоного Прапора, орден Червоної Зірки, орден Ленін, герої п ятирічок, орден Знак Пошани, звання Героя Радянського Союзу, медаль Золота Зірка Героя Радянського Союзу, таємні герої\ звання Герой Соціалістичної Праці, медаль Серп і Молот, бойові медалі.
Питання для самоперевірки
1. Що було зображено на першому радянському ордені Червоного Прапора РСФРР ?
2. Що зображено на ордені Трудового Червоного Прапора УСРР?
3. Який орден вручали автоматично Героям Радянського Союзу і Героям Соціалістичної Праці ?
4. З якого року орден Леніна став виключно особистою нагородою ?
5. Кого з українців нагороджено орденом Знак Пошани ?
6. За що і кому встановлювали бюст у місці проживання Героя Радянського Союзу ?
7. Які ви знаєте міста-герої ?
8. Що вам відомо про «таємних героїв» Радянського Союзу ? Література: 3, 5. 9,11, 12, 15, 16, 17, 23, 24, 25, 28, 31, 38.
РОЗДІЛ vn
НАГОРОДИ
великої вітчизняної війни
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Черговим тяжким випробовуванням для українців стала Друга світова війна. Для відзначення мужності і героїзму бійців і командирів Червоної Армії під час війни були встановлені державні нагороди - бойові ордени. Орденами Вітчизняної війни двох ступенів нагороджували всіх, від маршала до солдата; орденами Слави трьох ступенів відзначали тільки солдат (і молодших лейтенантів в авіації). Ордени Перемоги, Суворова, Кутузова, Богдана Хмельницького, Ушакова, Нахімова, Олександра Невського вважалися полководницькими - різними ступенями цих орденів нагороджували командирів усіх рівнів
- від командуючого фронтом до командира взводу. За бойові подвиги на фронтах продовжували вручати вищу ступінь відзнаки - звання Героя Радянського Союзу.
Загальна чисельність утрат цивільних і військових українців за роки війни становить 7 мільйонів осіб (16,7% від усього населення України). На фронтах у складі радянських військ було близько 6 мільйонів українців; кожен другий із них загинув, кожен другий із тих, хто залишився живим, став довічним калікою. 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, із них 32 - двічі, а Іван Кожедуб - тричі.
Із 7 мільйонів нагороджених 2,5 мільйона становили воїни- українці.
Із 15 фронтів більше половини очолювалося маршалами та генералами - українцями за походженням. Це, зокрема, А.Сременко,
С.Тимошенко, Р.Малиновський, П.Рибалко, К.Москаленко.
6/ХІ [19] 1945 Олександр Довженко у своїх щоденникових записах залишив рядки: «Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків дітей своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання. А до війни, з початку Великої Соціалістичної революції, вона втратила, крім мільйонів загиблих у боях і засланнях політичних, ще 6 мільйонів од голоду в урожайний 1932 рік. За двадцять з чимось довоєнних років в ній не прибавилося населення, хоч і стояла вона майже на першому місці в Європі по народженню, так вельми жаждали боги. Зараз вона важко, коли не смертельно, поранена. Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі. І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалько, бо се було б «політично шкідливим».
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Величезний внесок у Перемогу над фашизмом вніс український народ, його солдати, офіцери, генерали і маршали. Про це свідчить статистика щодо кількості нагороджених високою державною нагородою.
Серед Героїв Радянського Союзу, які отримали це звання в роки війни, 8160 росіян, 2072 українців, 309 білорусів, 161 татарин, 108 євреїв, 96 казахів, 90 грузин, 90 вірмен, 69 узбеків, 61 мордвин, 44 чуваша. 43 азербайджанця, 39 башкир, 32 осетина, 18 марійців, 18 туркмен,
15 литовців, 14 таджиків, 13 латишів, 12 киргизів, 10 комі, 10 удмуртів, 9 естонців, 9 карелів, 8 калмиків, 7 кабардинців, 6 адигейців, 5 абхазців, 3 якута...
У київському парку Вічної Слави спочивають останки воїнів, які захищали чи визволяли столицю України. Серед них 12 Героїв Радянського Союзу. На одній з надгробних плит золотими буквами написано: «Герой Радянського Союзу народний Герой Югославії гвардії ге- нерал-майор авіації Вітрук Андрій Никифорович (1902 - 1946)». Народився герой в с. Андрушки Попільнянського p-ну Житомирської області. Закінчив Бориспільську льотну школу, а в 1941 році - Військово-повітряну академію. Він також нагороджений орденом «Партизанська зірка» І ступеня.
Михайло Петрович Кирпонос (1892 - 1941) - військовий діяч, генерал-полковник, командуючий військами Київського Особливого військового округу. Під час війни командував військами Південно- Західного фронту, був керівником оборони Києва у 1941 році. Загинув 20 вересня 1941 року під час Київської військової операції.
Віднедавна у цьому ж парку встановлено й пам’ятник Івану Никитовичу Кожедубу (1920 - 1999), який народився в с. Ображіївка, нині Шосткінського p-ну Сумської обл. Генерал-полковник авіації (1970), тричі Герой Радянського Союзу (лютий, серпень 1944, 1945). Здійснив 330 бойових вилетів, збив особисто 62 ворожих літака. Нагороджений орденом Леніна, 7 орденами Червоного Прапора, іншими орденами й медалями.
10 січня 1944 року посмертно була нагороджена званням Героя Радянського Союзу лейтенант медичної служби Феодора Андріївна Пушина (1922 - 1943), яка під час боїв за визволення Києва винесла з поля бою десятки поранених.
В історії Радянського Союзу відомі імена шести дітей, які були удостоєні вищих знаків відзнаки. Четверо з них отримали звання Героя Радянського Союзу за подвиги під час війни 1941 - 1945 років, двоє піонерів отримали звання Героїв Соціалістичної Праці за трудові подвиги у повоєнні роки.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Серед них український партизан Валя Котик (1930 - 1944, який навчався в Шепетівській школі №4 (Хмельницька область). Окупанти швидко захопили Шепетівку. Валя разом з групою хлопчаків підібрали на місці боїв гранати і знищили ними начальника фашистської жандармерії. Валя Котик став діяти за завданням міського підпілля. Потім підпільники направили піонера до партизанів. Там Валя брав участь у диверсіях на залізниці. Восени 1943 року юний партизан розвідав трасу секретного телефонного кабелю ставки Гітлера.
17 лютого 1944 року під час битви за звільнення міста Ізяслава Валя був тяжко поранений і помер. За бойові заслуги Валя Котик був нагороджений орденом Вітчизняної війни І ступеня і медаллю «Партизану Вітчизняної війни» II ступеня. 27 червня 1958 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Валі Котику посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Сум. Харкові вулиця героїв Широнінців. Хто вони ці герої, який колективний подвиг вони здійснили? 25 воїнів під командуванням гвардії лейтенанта П. М. Широніна з 78-го гвардійського стрілецького полку 25-ї гвардійської стрілецької дивізії зайняли оборону біля села Таранівка під Харковом. 2 березня 1943 року на цей невеличкий загін, озброєний гвинтівками, автоматами, ручними кулеметами й противотанковими гранатами, який мав лише одну 45-мм гармату, був вимушений протистояти удару 25 танків і до півтора батальйонів піхоти. Та ворог тут не пройшов. Після бою у взводі залишилось лише п’ятеро - П. М. Широнін, І. Г. Верни- горенко, І. П. Букаєв, А. М. Тюрін і А. Ф. Торопов. Саме їм довелося відчути радість перемоги, інші лягли смертю хоробрих. В середині травня до дивізії надійшов Указ про присвоєння всім двадцяти п’яти широнінцям звання Героя Радянського Союзу. За цей подвиг широнінців стали називати українськими панфіловцями.
У 1942 - 1944 роках Президією Верховної Ради СРСР було засновано ряд нових орденів і медалей. Перший з них - орден Вітчизняної війни двох ступенів Указом від 20 травня 1942 року для нагородження осіб рядового і керівного складу Радянської Армії і Військово-Морського флоту, а також військ МВС і партизанських загонів. Залежно від значимості подвигу, герой нагороджувався орденом І -го (вищого) або II -го ступеня.
Першими орденами Вітчизняної війни І -го ступеня були нагороджені воїни-артилеристи, які відзначилися у боях на Харківському напрямку: капітан І.І.Криклий, молодший політрук І.К.Стаценко і старший сержант A.B.Смирнов, II -го ступеня - сержант С.Т.Жарков,
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
М.Г.Немфира, П.В.Нестеренко та інші. Вони відбили численні атаки танків і піхоти противника, знищивши при цьому 32 ворожі машини й понад 300 солдат і офіцерів противника.
Знак ордена представляє собою зображення випуклої п’ятикутної зірки, вкритої рубіново-червоною емаллю на тлі золотих променів, які розходяться у вигляді п’ятикутної полірованої зірки, кінці якої розходяться між кінцями червоної зірки. У середині червоної зірки - золоте зображення серпа і молота на рубіново-червоній круглій пластинці, оточеної білим емалевим пояском з написом «Отечественная война» і з золотою зіркою у його нижній частині. На тлі променів золотої зірки зображені кінці гвинтівки і шаблі, схрещені поза червоною зіркою. Знак ордена І ступеня виконувався із золота 583 проби й срібла 925 проби.
Знак ордена II ступеня виконувався повністю із срібла 925 проби, за виключенням накладних серпа і молота, які виконувалися із золота.
Променева нижня зірка полірована. Зображення гвинтівки й шаблі оксидовані. Інші частини ордену, не вкриті емаллю, позолочені. Розмір ордену між протилежними кінцями червоної і золотої (срібної) зірок - 45 мм. Довжина зображення гвинтівки й шаблі також 45 мм. На зворотному боці знак має нарізний штифт з гайкою.
Стрічка ордена шовкова, шириною 24 мм, муарова кольору бордо з червоними поздовжніми смугами:
- для І -го ступеня - з однією смугою посеред стрічки, шириною 5 мм;
- для II -го ступеня - з двома смугами з країв стрічки, шириною по 3 мм. кожна.
Ордени «Отечественная война» першого і другого ступеня мали підвісне й штифтове кріплення.
Третій тип ордена «Отечественная война» зразка 1985 року (Ювілейний) виготовлявся повністю із срібла 925 проби. Зображення серпа і молота позолочені. Знак ордена суцільноштампований, без накладних деталей. Окремим елементом ордену можна розглядати круглу гайку діаметром 33 мм, якою кріпився орден.
Всього орденом Вітчизняна війна І -го ступеня було нагороджено 344.000 осіб (з них у роки війни - 324.903), II -го ступеня - біля 5.408.000 нагороджень. Ювілейним (1985 р.) варіантом ордена І -го ступеня було здійснено біля 2.054.000 нагороджень, II -го ступеня - біля 5.408.000 нагороджень. Загальна кількість нагороджених орденом Вітчизняна війна І -го ступеня (як бойовим, так і ювілейним варіантом)
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
склала 2.398.322. Загальна кількість нагороджених орденом Вітчизняна війна II -го ступеня склала 6.688.497.
Ще наприкінці 1930-х років в СРСР стали проявлятися імператорські зазіхання Сталіна на визначальну роль своєї особистості в історії. Тиран вже бачив себе в одному ряду з такими видатними постатями російського самодержавства, як Іван Грозний, Петро Перший і Катерина Друга. Відчувши це, офіційне радянське мистецтво відгукнулось такими творами як фільми «Олександр Невський» (1938), «Іван Грозний» (І серія - 1945) Сергія Ейзенштейна та інші. Щоб закріпити ці паралелі в масовій свідомості, вождь, образ якого був відбитий на багатьох державних медалях, паразитуючи на військово- патріотичних настроях народу, під час Другої світової війни ввів ряд нових нагород, давши їм імена великих російських і українських воєначальників. Так з’явилися ордени Суворова, Кутузова. Олександра Невського, Богдана Хмельницького. Ушакова, Нахімова.
Так, 29 липня 1942 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було засновано одразу три нових ордена: Олександра Суворова, Михайла Кутузова і Олександра Невського.
Орденом Олександра Суворова нагороджували командирів Червоної армії за видатні успіхи у справі керування військами, відмінну організацію бойових операцій і виявлені при цьому рішучість і настійливість. Він має три ступеня, вищим з яких є перший ступінь. Перший представляє собою платинову випуклу п’ятикутну зірку, поверхня якої виконана у вигляді променів, що розходяться. Всередині зірки золотий диск, вкритий темно-сірою емаллю з червоною емалевою лінією у верхній частині і червоною емалевою зіркою всередині верхнього променя платинової зірки. З написом у верхній частині диска по колу золотими літерами «Александр Суворов». Нижня частина диска обрамлена золотим лавро-дубовим вінком. У центрі диска розташований накладний золотий медальйон з полірованим погрудним зображенням полководця.
Напис «Александр Суворов» на орденах II і III ступенів виконано червоною емаллю. Емалева червона зірка у верхньому промені великої зірки в орденах другого і третього ступеня відсутня.
Знак ордена «Александр Суворов» II -го ступеня виготовлявся
із золота. Диск всередині зірки, зображення О.Суворова і вінок із срібла.
Знак ордена «Александр Суворов» III -го ступеня цілком із срібла. Срібний диск, розташований у центрі зірки, рельєфне зобра¬
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
ження О. Суворова і лавро-дубовий вінок диску - оксидовані. Друга і третя ступінь ордена зменшеного розміру 49 мм між протилежними вершинами зірки.
Ордени всіх трьох ступенів мали підвісне і штифтове кріплення.
Стрічка ордена, шириною 24 мм, шовкова муарова зеленого кольору, з поздовжніми смугами оранжевого кольору:
- для І -го ступеня - з однією смугою посеред стрічки, шириною 5 мм;
- для II -го ступеня - з двома смугами з країв стрічки, шириною по 3 мм. кожна;
- для III -го ступеня - з трьома смугами - однією посередині і двома з країв смуги, шириною по 2 мм кожна.
Орденом «Александр Суворов» І -го ступеня було нагороджено
393 чоловіка (у тому числі після війни - 13), II -го ступеня - 2.862 (після війни 10) і III -го ступеня - 4.012 (22).
Орден «Александр Суворов» І -го ступеня має два основні різновиди: підвісне кріплення (1942 p.), штифтове кріплення (1943 p.).
28 січня 1943 року першими нагородженими орденом Суворова І -го ступеня стали 23 чоловіки з числа генералів і маршалів. Вони отримали його за успіхи у керівництві бойовими операціями в боях з німецько-фашистськими загарбниками. Пізніше, у 1944 - 1945 роках цим орденом були нагороджені й іноземці.
Серед видатних полководців були й такі, що отримували високу нагороду двічі а то й тричі. Зокрема, орденом Суворова І -го ступеня тричі був нагороджений Маршал Радянського Союзу Андрій Єременко (1892 - 1970), який народився на Луганщині. Серед його нагород 5 орденів Леніна, орден Жовтневої Революції, 4 ордени Червоного Прапора та інші.
Орден «Михаил Кутузов» в двох ступенях було засновано Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 липня 1942 року, а третю ступінь добавили 8 лютого 1943 року. Це був єдиний радянський орден, ступені якого засновувались у різний час.
Знак ордена І -го ступеня виготовлено із золота і представляє собою зображення випуклої п’ятикутної зірки, поверхня якої виконана у вигляді променів, які розходяться. Середина зірки представляє собою коло, вкрите білою емаллю з золотим лавро-дубовим вінком по кругу, перевитому внизу червоною емалевою стрічкою. В центрі круга золоте рельєфне зображення М.Кутузова на тлі срібної кремлівської вежі,
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
увінчаної п’ятикутною зіркою, вкритою рубіново-червоною емаллю. Навколо зображення М.Кутузова, на білій емалевій стрічці, напис «Михаил Кутузов». Обідки стрічки й напис золоті. Проміжки між кінцями золотої зірки вкриті п’ятьма пучками срібних променів, які виходять з-під білої емалевої стрічки. Промені виконані із срібла.
Орден «Михаил Кутузов» всіх трьох ступенів має два типи основних різновидів: підвісне кріплення - 1942 р. і штифтове кріплення - 1943 р.
Друга і третя ступінь ордена виконані цілком із срібла. Знак ордена «Михаил Кутузов» II -го ступеня виконувався із срібла, без вінка по кругу. Зображення Кутузова, напис «Михаил Кутузов» і нижня п’ятикутна зірка срібні, оксидовані.
Знак ордена «Михаил Кутузов» III -го ступеня не має емалі в центральному крузі і на зірочці, яка увінчує кремлівську вежу. Зображення М.Кутузова, стрічка, яка оточує круг і напис на стрічці оксидовані.
Розмір ордена І і II ступеня між кінцями зірки і протилежним йому кінцем пучка променів - 50 мм. Розмір ордена III ступеня - 44 мм.
Ордени всіх трьох ступенів мали підвісне і штифтове кріплення.
Стрічка ордена, шириною 24 мм, шовкова муарова темно- синього кольору, з поздовжніми смугами оранжевого кольору:
- для І -го ступеня - з однією смугою посеред стрічки, шириною 5 мм;
- для II -го ступеня - з двома смугами з країв стрічки, шириною по 3 мм. кожна;
- для III ступеня - з трьома смугами - однією посередині і двома з країв смуги, шириною по 2 мм кожна.
Всього орденом «Михаил Кутузов» І -го ступеня було проведено 675 нагороджень, II -го ступеня - 3.326, III -го ступеня - 3. 328 ( в тому числі 1060 з’єднань і частин). Першими ордени Кутузова І -го ступеня отримали 28 січня 1943 року 17 командуючих фронтами, арміями та інші.
Серед нагороджених і наш земляк, ім’я якого стало відомим усьому світу після підписання Акту про беззастережну капітуляцію мілітаристичної Японії. Від імені СРСР цю історичну місію було доручено Кузьмі Миколайовичу Дерев’янку, який тоді представляв радянське Верховне головнокомандування при штабі союзних військ на Тихому океані. Після закінчення спеціального факультету Військової академії імені Фрунзе у 1936 році, він досконало володів англійською та япон¬
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
ською мовами. Відповідно до «спеціалізації» службу продовжив у Розвідувальному управлінні Червоної Армії. У 40 років йому присвоїли звання генерал-лейтенанта. Про неабиякий талант полководця говорять нагороди: два ордени Червоного Прапора, два ордени Кутузова, орден Суворова, орден Богдана Хмельницького... Народився герой у селі Косенівка Уманського району Черкащини.
Із усіх російських орденів, які існували до 1917 року, лише назву ордена Олександра Невського було перенесено на одну з вищих радянських нагород. Орден «Олександр Невський» був молодшим із «полководницьких» орденів і єдиним з них, що мав лише одну ступінь. Спочатку в статуті ордена вказувалось, що нагорода призначалась лише командирам військових частин - від взводу до полку включно. Проте 19 листопада 1942 року, згідно указу Президії Верховної Ради СРСР, кавалерами ордена могли бути командири дивізій і бригад. Він вручався за особисту відвагу, мужність, хоробрість і вміле командування військовим підрозділом або частиною, що призвело до переможного успіху.
Орден «Олександр Невський» виготовлявся із срібла у формі червоної випуклої п’ятикутної зірки, розташованої на тлі десяти кінцевої правильної фігури, на поверхні якої розташовані поліровані промені, що розходяться. Червона зірка має позолочені обідки. В середині зірки - круглий щит з рельєфним зображенням Олександра Невського і написом по колу випуклими літерами: «Александр Невский». Щит обрамлено лавровим позолоченим вінком. Нижні кінці гілок вінка вкриті фігурним щитком з позолоченими зображеннями на ньому серпа і молота. На тлі променів десятикутної фігури зображено кінці двох позолочених бердишів, схрещених позаду круглого щита. У нижній частині ордена за фігурним щитком схрещені позолочені: меч, спис, лук і колчан зі стрілами. Знак ордена виконувався з срібла. Розмір ордена між кінцем червоної зірки і протилежною вершиною десятикутної фігури - 50 мм. відстань він центру ордена до вершини будь-якого з емалевих променів п’ятикутної зірки - 26 - 27 мм. Стрічка ордена, шириною 24 мм, шовкова муарова голубого кольору з червоною продовжною смугою посередині. Ширина смуги - 5 мм.
Орден мав три види різновидностей, причому перший і третій включали в себе кілька варіантів. До першого типу відносились орденські знаки на підвісній колодці, а другий і третій типи, які мали форму зірки, належало носити на штифтах.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Під час війни орденом «Олександр Невський» проведено 42.165 нагороджень, а також нагороду отримали військові частини і з’єднання, в тому числі і французький авіаполк «Нормандія - Неман».
22 грудня 1942 року було підписано Указ Президії Верховної Ради СРСР про заснування медалей «За оборону Ленінграду», «За оборону Одеси», «За оборону Севастополя» та «За оборону Сталінграду».
900 днів блокади Ленінграду, 73 дні оборони Одеси, 250 днів героїчної стійкості Севастополя, 200 днів Сталінградської битви. Ці дні кров’ю вписані у літопис Великої Вітчизняної війни.
Заснування медалей викликано тим, що радянським військам вдалося отримати в листопаді перемогу над німецькими військами під Сталінградом. Переслідуючи частини гітлерівців, що зазнали поразки, війська Південно-Західного фронту у другій половині грудня 1942 р. звільнили перші населені пункти Меловського та Марківського районів нинішньої Луганської обл. Розпочалося визволення радянської України. Частини і з’єднання 3-ї гвардійської армії під командуванням генерал-лейтенанта Д.Д.Лелюшенка 14 лютого 1943 р. визволили Ворошиловград - перший з обласних центрів УРСР, а 16 лютого у Харків увійшли війська Воронезького фронту.
Розробкою орденів і медалей в роки війни займався Технічний комітет Головного інтендантського управління Червоної Армії. Відомо, що художник-консультант Центрального Будинку Червоної Армії М.І.Москальов розпочав роботу над цими медалями ще в липні 1942 року. їх виконали з латуні, а згідно указу від 19 червня 1943 року були затверджені зразки стрічок до орденів і медалей СРСР, а також правила носіння орденів і медалей. Стрічки до медалей за оборону міст встановлено оливкового кольору зі смугами шириною 2 мм по середині: для медалі «За оборону Ленинграда» - зеленого кольору, «За оборону Одессы» - голубого, «За оборону Севастополя» - синього, «За оборону Сталинграда» - червоного. Правилами визначено носіння медалей на лівому боці грудей.
Перше вручення медалей «За оборону Ленинграда» відбулося З червня 1943 року керівництву Леніградського фронту, рядовим учасникам оборони, будівництва оборонних споруд, трудівникам тилу.
На 1 січня 1980 року медаллю «За оборону Ленинграда» було нагороджено 1 млн. 470 тис. чоловік. У наступні роки нагородження продовжувалось і за період з 1981 по 1991 рік включно нагороджено ще 25816 чоловік.
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Медалями «За оборону Одеси» та «За оборону Севастополя» відзначили всіх учасників оборони міст - військовослужбовців Червоної армії, Військово-морського флоту і військ НКВС, а також громадянських осіб, які брали безпосередню участь в обороні.
Медалі виготовляли з латуні у формі круга діаметром 32 мм. На лицевому боці одеської медалі на тлі морського берега і маяка розташовані випуклі фігури червоноармійця і червонофлотця з гвинтівками наперевіс, над ними напис СРСР. У верхній частині медалі по кругу випуклими літерами написано «За оборону Одеси». Початок і кінець напису оформлені маленькими п’ятикутними зірочками. У нижній частині медалі розміщено лавровий вінок, перевитий у початку гілок стрічкою з п’ятикутною зіркою на ній.
На 1985 рік медаль «За оборону Одеси» було вручено понад ЗО тисячам чоловік.
На сьогодні в Одесі мешкає біля сотні кавалерів медалі «За оборону Одеси». Щомісячно вони отримують від міської влади стипендію в 600 гривень. Ще 1000 гривень мерія дарує захисникам міста до 10 серпня - у день пам’яті початку героїчної оборони Одеси. Серед них і Борис Олексійович Шевченко.
... Коли військова рада флоту звернулася до моряків із закликом стати на оборону Одеси, то з’ясувалося, що кораблі можуть залишитися без екіпажів. Добровольцями були всі. Борис Олексійович згадує, що командирам доводилося ледь не силою, аж до арештів, утримувати на борту бійців, котрим здавалося, що на крейсері вони сидять без діла. Не пустили в бій і механіка Шевченка з крейсера «Червоний Кавказ». Йому доручили інше завдання - переправляти баркасом нові й нові загони бійців до місця висадки славетного Григорівського десанту. Адже він був одеситом і добре знав місцевість, на яку мали вийти десантники. Під час операції було розгромлено дві румунські піхотні дивізії, ворог втратив 2 тис. вбитими і був відкинутий на відстань до 8 км. А міць артилерійського вогню з «Червоного Кавказу» скоштували тоді ще за два тижні до десанту. Попереду у бойового корабля були й драматичні події, які випали й на долю молодого матроса.
На кітелі почесного громадянина Одеси Бориса Шевченка медаль «За оборону Одеси» має гідних сусідів - нагороди «За оборону Севастополя», «За оборону Кавказу» та інші воєнні відзнаки. Пізніше, 1966 го, до них додалася найвища радянська нагорода за трудову звитягу - Золота Зірка Героя Соціалістичної Праці.
На севастопольській медалі зображені по груди червоноармієць і червонофлотець. На обідку шириною 5 мм з-під центрального кругу
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
виступають кінці двох стволів гармати і якоря. У верхній частині розташована п’ятикутна зірка, а по колу з боків від неї напис випуклими літерами «За оборону Севастополя».
Оборона Севастополя продовжувалась з 5 листопада 1941 по 4 липня 1942 року. Медаллю «За оборону Севастополя» було нагороджено понад 52 тисячі чоловік.
Пізніше були затверджені медалі, якими нагороджувалися захисники Москви, Києва, Кавказу, Радянського Заполяр’я, які виявили безпрецедентну стійкість і мужність.
Існує думка, що нібито в часи масового вигнання фашистських загарбників з території України видатний діяч української культури Олександр Довженко, який був під час війни військовим кореспондентом, звернувся до тодішнього члена Військової Ради 1-го Українського фронту генерала армії М.С.Хрущова з проханням посприяти заснуванню бойової нагороди імені Богдана Хмельницького - видатного керівника національно-визвольного руху на Україні. 1942 року в Радянському Союзі вже були засновані ордени, присвячені відомим російським полководцям Суворову, Кутузову і Олександру Невському. Це був час, коли війська Червоної Армії щойно розгромили ворога на Курській дузі й наближались до кордонів України. Проте, це скоріше за все красива легенда, яка не підтверджена ніякими документами.
Восени 1943 р. Червона Армія почала навальний наступ і звільняла один за одним міста Донбасу і Лівобережжя. Враховуючи ситуацію, що склалася, було створено спеціальну конкурсну комісію на кращий проект ордена Богдана Хмельницького.. Після третього туру виділили проекти художників М.Дерегуса, В.Г.Литвиненка і
О.С.Пащенка. Кращим виявився проект Пащенка. Олександр Сафоно- вич Пащенко (1906 - 1963), був на той час заступником начальника Управління мистецтв при Раді народних комісарів УРСР. Потім до остаточного затвердження ордена було залучено вже згадуваного художника М.Москальова, після чого рисунки ордена 1 і II ступеня були затверджені. Москальовим було виконано й ескіз ордена III ступеня, який виготовлявся методом простої чеканки. Чеканні й граверні роботи виконав майстер граверної справи В.Соколов.
Четверта полководницька нагорода - орден Богдана Хмельницького була заснована Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 жовтня 1943 року. Він призначався для нагородження рядового та сержантського складу, офіцерів і генералів Радянської армії і Військово- морського флоту, командирів партизанських загонів і партизан, які
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
відзначилися в боях з німецько-фашистськими загарбниками. Орден складався із трьох ступенів і був єдиним орденом СРСР з написом не російською мовою.
Знак ордена Богдана Хмельницького І ступеня представляє собою зображення випуклої п’ятикутної зірки, поверхня якої виконана у вигляді сонячних променів, що розходяться. У центрі зірки - круглий золотий медальйон із зображенням Богдана Хмельницького з булавою у правій руці, оточений срібним орнаментованим обідком, в який органічно вписано шаблю. У верхній частині круга по краю напис українською мовою «Богдан Хмельницький». Проміжки між кінцями золотої зірки вкриті п’ятьма пучками срібних променів, які виходять з- під фігурного обідка.
Знак ордена Богдана Хмельницького II ступеня відрізняється тим, що випукла п’ятикутна зірка виконана не із золота, як в ордені І ступеня, а із срібла. Круг в центрі зірки - із золота, як і в ордені І ступеня.
Знак ордена Богдана Хмельницького III ступеня представляє собою зображення випуклої п’ятикутної зірки з полірованими гранями. Середина зірки - круг, обрамлений орнаментованим обідком, в який органічно вписано шаблю. В центрі круга - золоте рельєфне погрудне зображення Богдана Хмельницького з булавою у правій руці. У верхній частині круга по краю напис українською мовою «Богдан Хмельницький». Проміжки між кінцями золотої зірки вкриті п’ятьма пучками срібних променів, які виходять з-під фігурного обідка. Орден Богдана Хмельницького III ступеня мав два різновиди: був збірний і суцільноштампований.
Знак ордена першого ступеня виготовляли із золота зі срібними пучками променів і срібним обідком по кругу. Знак другого ступеня - із срібла, з золотим кругом по центру. Знак ордена третього ступеня виготовлявся повністю із срібла. Розміри знака між кінцем зірки і протилежним йому кінцем пучка променів для І і II ступенів - 55 мм, для III ступеня - 45 мм.
Враховуючи, що орден було засновано в 1943 році, то він єдиний з полководницьких орденів не мав варіанту на підвісці, а завжди виготовлявся з нарізним штифтом на реверсі. Гайка, якою кріпився орден, була круглої форми, діаметром 33 мм. Стрічка ордена, шириною 24 мм, шовкова муарова світло-синього кольору, з поздовжніми смугами білого кольору:
- для І ступеня - з однією смугою посеред стрічки, шириною 5 мм;
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
- для II ступеня - з двома смугами по краям стрічки, шириною по 3 мм кожна;
- для Ш ступеня - з трьома смугами - однією посередині і двома по краям стрічки, шириною по 2 мм кожна.
Орденом Богдана Хмельницького І ступеня було здійснено зовсім небагато - 323 нагороджень, II ступеня - 2.390, Ш ступеня - 5.738.
Першим кавалером ордена Богдана Хмельницького І ступеня став 26 жовтня 1943 року командуючий 12-ю армією 3-го Українського фронту генерал-майор О.І.Данилов (через день йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта)за вміле керівництво військами армії при проведенні великої операції по визволенню Запоріжжя. За збігом історичних обставин О.Данилов виявив рішучість і військову майстерність у тому регіоні звідки трьома століттями раніше розпочинав визвольну боротьбу видатний стратег, гетьман Богдан Хмельницький. Серед перших нагороджених орденом були й командуючий57-ю армією генерал-лейтенант М. О. Гаген (20 грудня 1943 p.), командуючий 1-ю гвардійською армією генерал-полковник А.А.Гречко, командуючий 47-ю армією генерал-лейтенант П. Ф. Жмаченко, командуючий 1-ю танковою армією генерал-лейтенант танкових військ М.Ю Катуков, командуючий 13-ю армією генерал-лейтенант М.П.Пухов та інші (10 січня 1944 p.). До речі, в 1945 р. генерал-полковник П.Ф.Жмаченко був вдруге нагороджений вищим ступенем цієї нагороди - орденом Б.Хмельницького І ступеня.
Серед нагороджених також командири партизанських з’єднань, двічі Герої Радянського Союзу С.А.Ковпак і О.Ф.Федоров та інші.
Орден Богдана Хмельницького III ступеня отримав старшина Дубинда Павло Христофорович, який народився в Херсонській області.З червня 1941 року він служив матросом на крейсері «Червона Україна» Чорноморського флоту. Після гибелі крейсера, служив у морській піхоті, обороняв Севастополь. Був тяжко поранений, попав у полон, тікав і з березня 1944 року знову в Радянській Армії. Всього лише чотири радянських воїна мали одночасно звання Героя Радянського Союзу і всі три ордени Слави, один з них П.Х.Дубинда, який закінчив війну у званні гвардії старшини, командиром стрілецького взводу 293-го гвардійського стрілецького полку. Крім Дубинди таке рідкісне поєднання нагород мали льотчик І.Г.Драченко, артилеристи
А.В.Альошин і М.І.Кузнецов. Орденом Богдана Хмельницького старшина Дубинда був нагороджений у січні 1945 року за те, що зі своїм
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
взводом вибив противника із траншей і захопив кілометрову ділянку фронту.
Орденом різних ступенів було нагороджено понад 1000 військових частин і з’єднань, зокрема, за визволення Львова, Кракова, Брно, Будапешта та інших європейських міст. Серед них 25 зенітно- артилерійська Тернопільська дивізія (І ступінь).
На Параді Перемоги, який відбувся 24 червня 1945 року в Москві, прапороносці пронесли бойові знамена понад 360 військових частин і з’єднань. На 68 з них майоріли стрічки ордена Богдана Хмельницького.
Орден Слави засновано 8 листопада 1943 року Указом Президії Верховної Ради СРСР в один день із орденом Перемоги з ініціативи И.В.Сталіна. Він же й відібрав із запропонованих 9 художниками малюнок Москальова М.І. - автора проектів ордену Кутузова, медалі «Партизанові Вітчизняної війни» і всіх медалей за оборону міст СРСР.
Орден Слави був останнім із «сухопутних» орденів, заснованих у роки війни, після нього з’явилися тільки «морські» ордени Ушакова й Нахімова. Він мав кілька особливостей, яких не було ні в якої іншої вітчизняної нагороди. По-перше, це єдина бойова відзнака, призначена для нагородження винятково осіб рядового і сержантського складу, а в авіації також і молодших лейтенантів. По-друге, нагородження орденом здійснювалося тільки у висхідному порядку, починаючи з молодшої III ступеня. Даний порядок був повторений лише через тридцять років у статутах орденів Трудової Слави й «За службу Батьківщині в Збройних Силах СРСР». По-третє, орден Слави до 1974 року був єдиним орденом СРСР, що видавався тільки за особисті заслуги й ніколи не видавався ні військовим частинам, ні підприємствам, ні організаціям. По-четверте, статут ордена передбачав підвищення всіх кавалерів у званні, що було виключенням для радянської нагородної системи. По-п’яте, кольори стрічки ордена Слави повторюють колористику стрічки російського імперського ордена Святого Георгія, що в сталінські часи було щонайменше несподіваним. По- шосте, кольори й малюнок стрічки були однакові для всіх трьох ступенів, що було характерно тільки для дореволюційної нагородної системи, але ніколи не використовувалася в нагородній системі СРСР.
Знак ордена Слави являє собою п’ятикутну зірку з розміром між протилежними вершинами 46 мм. Поверхня променів зірки злегка опукла. На лицьовому боці в середині зірки - коло-медальйон діаметром 23,5 мм із рельєфним зображенням Кремля зі Спаською ве¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
жею в центрі. По колу медальйона - лавровий вінок. У нижній частині кола опуклий напис «СЛАВА» на червоній емалевій стрічечці.
На зворотному боці ордена - коло діаметром 19 мм із рельєфним написом у середині «СРСР». По краю зірки й кола на лицьовому боці - опуклі бортики.
Знак ордена І ступеня виготовлявся із золота, II ступеня зі срібла, причому коло із зображенням Кремля зі Спаською вежею позолочене. Знак ордена III ступеня срібний, без позолочення в центральному колі.
Знак за допомогою вушка й кільця з’єднується з п’ятикутною колодочкою, вкритою муаровою стрічкою шириною 24 мм. На стрічці п’ять продовжних рівних по ширині смужок, що чергуються: три чорного й два жовтогарячі кольори. По краях стрічка має по одній вузькій жовтогарячій смужці шириною 1 мм.
Право нагородження орденом Слави III ступеня було надане командирам з’єднань від командира бригади й вище, орденами Слави ІІступеня - від командуючого армією (флотилією), а І ступенем ордена могла нагороджувати лише Президія Верховної Ради СРСР. З 26 лютого 1947 р. право нагородження будь-яким ступенем ордена перейшло винятково до Верховної Ради СРСР.
Нагороджені орденами Слави всіх трьох ступенів удостоюються права на присвоєння чергового військового звання.
Перше нагородження орденом Слави І ступеня відбулося в липні 1944 р. Одним з перших повних кавалерів став помічник командира взводу старший сержант K. К. Шевченко. Він дійшов до кінця війни, маючи також ордени Червоного Прапора, Вітчизняної війни та Червоної Зірки, що для сержанта було дуже рідкісним явищем. Доповнення до трьох його орденів всіх трьох ступенів ордена Слави робило його феноменом: шість орденів мав далеко не кожний полковник і навіть генерал.
Відомі випадки нагородження чотирма орденами Слави. Серед чотириразових орденоносців А.Гаібов (два ордени II ступеня),
В.Налдін, А.Петрукович.
До 1945 р. проведено близько 1500 нагороджень орденом Слави І ступеня, близько 17.000 нагороджень орденом Слави II ступеня й близько 200000 нагороджень орденом Слави III ступеня.
Продовжувалися нагородження й по війні. За станом на 1989 р. орденом Слави І ступеня нагороджено 2620 чоловік, орденом Слави II ступеня - 46473 чоловіків, орденом Слави III ступеня - 997815 чоловік.
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Кавалери ордена солдатської Слави, як і герої Радянського Союзу, користуються глибокою повагою людей і користуються деякими пільгами, які надавав їм Уряд. Нагородженим орденом Слави всіх трьох ступенів, при втраті працездатності на 50 відсотків збільшується пенсія. Вони забезпечуються житловою площею за встановленими нормами в першу чергу, причому житлова площа, яку займають вони і члени їхньої родини, оплачується у розмірі 50 відсотків квартирної плати, яку нараховують за ставками, встановленими для робітників і службовців. їм надається право безкоштовного проїзду один раз на рік (туди й назад) залізничним, водним, повітряним чи міжміським автобусним транспортом; право особистого безкоштовного користування міським транспортом. При необхідності санаторно- курортного лікування щорічно виділяється путівка в санаторій чи будинок відпочинку тощо.
Влітку 1943 року почалася праця над найвищим і найдорожчим військовим орденом, яким би мали нагороджувати командуючих арміями і фронтами. Було запропоновано ряд варіантів майбутньої нагороди, в основі якої була традиційна зірка. Всередині її пропонувалося розмістити спочатку профільні зображення Леніна і Сталіна, потім ще однієї зірки, напису «СССР», серпа і молота, прапора у сонячному сяйві, герба країни. Поступово обриси зірки все більше збагачувалися коштовним камінням, знову на ній з’явилися профілі вождів і, нарешті, вона набула необхідного вигляду, тобто зі Спаською баштою Кремля у центрі круглого медальйону і напису «Победа» під нею. Нарешті, московській ювелірно-годинниковій фабриці дали завдання виготовити пробний екземпляр ордена із платини, з діамантами і рубінами. Після цього його 8 листопада 1943 року урядом було затверджено вищий військовий орден СРСР - «Победа». Він призначався для нагородження вищого командного складу Червоної армії за успішне проведення таких бойових операцій в масштабі одного або кількох фронтів, в результаті яких докорінно змінювалася б обстановка на користь Червоної армії. Для кавалерів ордена також було закладено у Великому Кремлівському палаці меморіальну дошку, на яку наносилися імена орденоносців.
Діаманти і рубіни для орденів були отримані із Держскарбниці. Підібрати діаманти було справою нелегкою ( в кожному ордені їх було 170), вони повинні бути приблизно однієї величини, огранки й кольору й без дефектів. Мати відповідну форму. І саме головне, не перевищувати загальну вагу - 16 каратів. Незважаючи на безапеляційний наказ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Сталіна: орден повинен бути виготовлений із вітчизняних природних матеріалів (крім діамантів - з царської казни), рубіни довелось таємно використовувати штучного походження, бо всі природного походження розрізнялись за кольором. Ця таємниця могла розкритися ще в 1949 році, коли після смерті маршала Радянського Союзу Ф.І.Толбухіна, його «Победа» попала до державного сховища, проте цього не сталося.
Знак ордена виготовляли з платини. Його прикрашали платиною, золотом, сріблом, емаллю, у променях зірки було п’ять штучних рубінів, вага кожного - 5 карат. Загальна вага діамантів на знаку - 16 карат. Розмір зірки між протилежними вершинами 72 мм. На зворотному боці знака був нарізний штифт з гайкою для кріплення ордена до одягу.
Стрічка ордена «Победа» шовкова муарова. Посередині стрічки червона смуга шириною 15 мм. З боків, ближче до країв, смужки зеленого, синього, бордо і світло-голубого кольорів. Стрічка обрамлена оранжевими і чорними смугами. Загальна ширина стрічки - 46 мм. Висота - 8 мм. Стрічка ордена «Победа» носилася на лівому боці грудей, на окремій планці, на 1 см вище інших орденських стрічок.
Орден «Победа» вручався всього 20 разів. 10 квітня 1944 орденом №1 було нагороджено командуючого І -м Українським фронтом маршала Г.К.Жукова за визволення Правобережної України, а ЗО березня 1945 р. він отримав другий орден «Победа» за взяття Берліну як командуючий І -м Білоруським фронтом. Орденами також були нагороджені маршали: А.М.Василевський - двічі (10. 04. 1944 і 30. 03. 1945) за визволення Правобережної України, взяття Кенігсбергу і визволення Східної Прусії, Й.В.Сталін - за визволення Правобережної України і за перемогу над Німеччиною - двічі (29. 07. 1944 і 26. 06. 1945), К.К.Рокоссовський - за визволення Польщі (30. 03. 1945),
І.С.Конєв - за визволення Польщі і форсування Одеру (30. 03. 1945), Р.Я.Малиновський і Ф.І.Толбухін - за визволення Угорщини і Австрії (26. 04. 1945), Л.А.Говоров - за визволення Прибалтики (31. 05. 1945),
С.К.Тимошенко і генерал армії А.І.Антонов - за планування бойових операцій і координацію дій фронтів протягом всієї війни (04. 06. 1945), К.А.Марецков - за підсумками війни з Японією (08. 09. 1945).
Крім того, орденом «Победа» було нагороджено 5 іноземних державних військових діячів. Це командуючий союзними експедиційними збройними силами на Європейському театрі військових дій Д.Ейзенхауер і командуючий союзними військами 21-ї групи армії в Європі Б.Монтгомері (05. 06. 1945), король Румунії Міхай І (06. 07. 1945), а також верховний головнокомандуючий Війська Польського М.Роля-
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Жимерський (09. 08. 1945) і командуючий югославською Народно- визвольною армією Йосип Броз Тіто (09. 09. 1945).
Може виникнути питання, а за що вручено високу нагороду румунському королю? Тоді при дворі молодого румунського короля Міхая І Гогенцолерна-Зигмарингена було створено таємний штаб повстання проти диктатора Румунії маршала Іона Антонеску. До штабу увійшли особо довірені особи з королівського оточення і представники партій національно-демократичного блоку - комуністичної, соціал- демократичної, націонал-цараністської (селянської) і націонал- ліберальної. Маршала Антонеску було заарештовано, румунські війська отримали наказ виступити проти німців, військове командування Бухаресту, в якому головну роль грали комуністи, які мали в місті понад 2000 бійців, віддало наказ про початок повстання проти німецьких частин гарнізону. Король виступив на радіо з декларацією про припинення військових дій проти Об’єднаних Націй та оголошення перемир’я. За цей поступок і було нагороджено короля Румунії Міхая І було нагороджено вищим радянським військовим орденом «Победа».
Цікава оцінка Сталіним причин нагородження румунського короля Міхая орденом Перемоги, яку він висловив у вересні 1945 року в бесіді з Петру Гроза. Сталін сказав: «Ми, приймаючи рішення нагородити короля Міхая вищим орденом Перемоги, мали на виду, що ця нагорода не королю на мундир, а румунському народу, рішучі дії якого примусили короля на арешт Антонеску. Нагорода ця - знак вдячності румунському народу...» Варто зазначити, що на заключному етапі війни румунські війська взяли участь у бойових діях на боці союзників.
1978 року, напередодні 60-річчя Збройних Сил СРСР (17. 02), порушуючи статут ордену «Победа», цю нагороду було вручено начальнику політвідділу армії полковнику Л.І.Брєжнєву. Він не керував у роки війни ні групами фронтів, ні навіть фронтом, а його бойова діяльність ніяк не вплинула на хід війни. Проте підлабузники, яких вистачало не в лише за часів Сталіна, згадали, що було виготовлено 20 нагородних знаків, а вручено лише 19. Після смерті Генерального секретаря ЦК КПРС це нагородження було відмінено, проте цей прикрий епізод назавжди залишиться в історії радянських нагород.
Цікаво простежити подальшу долю унікальних нагород. Всі ордени «Победа», які були вручені радянським полководцям, а також Маршалу Війська Польського Роля-Жимерському, нині знаходяться в Алмазному фонді Росії. Нагорода Ейзенхауера знаходиться в його меморіальному музеї в Абіліні (після Другої світової війни Д.Ейзенхауер став політиком і
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
1952 року, як кандидату в президенти, йому не до вподоби було мати нагороду комуністичної держави й він передав її до музею; тоді ж цей орден оцінили в 100000 доларів). Нагорода Маршала Тіто експонується в музеї «25 травня» у Белграді. Нагорода фельдмаршала Монтгомері експонується в Лондоні. Лише один орден, який належав раніше румунському королю Міхаю І, знаходиться у приватній колекції. За деякими даними, його було продано з аукціону.
Орден «Победа» - складної конструкції і складається з багатьох частин і є унікальним твором ювелірного мистецтва. На відміну від більшості радянських орденів, на його реверсі відсутнє клеймо монетного двору та порядковий номер. А орден, який належав свого часу Л.І.Брєжнєву, на відміну від попередніх, кріпився за допомогою шпильки.
За кількістю нагороджень, орден «Победа» поступається лише ордену «За службу Родине в Вооруженных Силах СССР» І ступеня, яким було нагороджено 13 чоловік.
Наприкінці 1943 року почалася розробка військових операцій, в яких важливе місце відводилося Військово-Морському флоту. Перед радянськими моряками постала задача звільнити Крим, прибалтійські республіки, вести широкі наступальні операції в Заполяр’ї. Тому нарком Військово-Морському флоту СРСР адмірал М.Г.Кузнецов поставив питання перед Верховним Головнокомандуючим Й.В.Сталіним про заснування морських нагород. Було запропоновано створити ордени імені відомих російських флотоводців - за аналогією з вже заснованими нагородами для сухопутних військ. Одразу ж було названо ім’я адмірала П.С.Нахімова - героя Синопської битви і оборони Севастополя 1854 - 1855 років і флотоводця-новатора, який не мав жодної поразки на морі - Ф.Ф.Ушакова. Спеціальна комісія затвердила вибір обох прізвищ, а вищий військово-морський орден вирішено було назвати іменем Ф.Ф.Ушакова. Водночас було прийнято рішення і про заснування медалей Ушакова і Нахімова.
З березня 1944 року Указом Президії Верховної ради СРСР було засновано ордени для нагородження офіцерів Військово-Морському флоту за видатні успіхи в розробці, проведенні й забезпеченні морських активних операцій, в результаті яких було отримано перемогу над чисельно переважаючим противником - орден Ушакова і орден Нахімова. Обидва ордени мають по два ступеня. Було засновано й дві медалі, які носили імена цих флотоводців, для нагородження матросів і старшин.
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Знак ордена «Адмірал Ушаков» І ступеня представляє собою платинову випуклу п’ятикутну зірку, поверхня якої виконана у вигляді променів, що розходяться. В середині зірки в обідку, виконаному у вигляді канату , золотий медальйон, вкритий голубою емаллю, з написом золотими літерами у верхній частині по кругу: «АДМІРАЛ УШАКОВ». В центрі медальйона розташовано золоте поліроване погрудне зображення Ушакова. Медальйон накладено на чорний (оксидований) якір, до скоби якого прикріплено чорний (оксидований) якірний ланцюг, який оточує круг. Під кругом, поверх якірного ланцюга і рогів якоря, накладено золоті лаврова й дубова гілки, на з’єднанні яких розміщено зображення серпа і молота.. На зворотному боці знак має нарізний штифт з гайкою.
Знак ордена «Адмірал Ушаков» II ступеня відрізняється тим, що зірка знака золота, а під кругом на тренді якоря розміщені лише срібні зображення серпа і молота, без лавро-дубових гілок. Кріплення те ж саме. Розмір знаків ордена «Адмірал Ушаков» між протилежними вершинами променів зірки - 34 мм. Відстань від центра знака до вершини будь-якого з променів ЗО мм.
Колірне вирішення стрічки відповідає кольорам Андріївського військово-морського прапору Російської імперії. Стрічка ордена «Адмірал Ушаков» шириною 24 мм шовкова муарова:
I ступінь - посередині стрічки голуба смуга шириною 5 мм, ближче до країв дві білі смужки шириною 8 мм кожна, і по краям стрічки голубі смужки шириною по 1, 5 мм кожна.
II ступінь - посередині стрічки біла смуга шириною 11 мм, ближче до країв дві голубі смуги шириною 5 мм кожна, по краях стрічки білі смужки шириною по 1, 5 мм кожна.
Орден «Адмірал Ушаков» І ступеня другий за рідкістю, після ордену «Перемога» радянський орден. Ним було проведено всього 47 нагороджень, з них 10 орденів отримали з’єднання, частини й військові заклади ВМФ. Орденом «Адмірал Ушаков» II ступеня було здійснено 194 нагородження, серед яких 13 прийшлось на з’єднання й частини ВМФ.
16 травня 1944 року вийшов перший наказ про нагородження орденом «Адмірал Ушаков» І ступеня командира бригади підводних човнів Чорноморського флоту контр-адмірала П.І.Болтунова і командуючого ВПС Чорноморського флоту генерал-лейтенанта авіації
В.В.Єрмаченкова за успішні дії при визволенні Криму.
Орден «Адмірал Ушаков» II ступеня першим отримав нащадок знаменитого адмірала по материнській лінії Ю.Ф.Раль, який керував під час війни Кронштадським морським оборонним районом.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Орденом «Адмірал Нахімов» нагороджувалися адмірали і офіцери Військово-Морського флоту, які забезпечили активні дії флоту й завдали противнику значних втрат, зберігши при цьому основні сили. Має два ступеня, вищим з яких є перший. На відміну від ордена Ушакова орден Нахімова має більш виражену оборонну направленість. За статутом його можна порівняти з орденом Кутузова.
Знак ордена «Адмірал Нахімов» І ступеня представляє собою випуклу п’ятикутну рубінову зірку, яка має окантовку з чорного (оксидованого) металу,що утворює в кінцях променів лапи якорів. Основа зірки й окантовка срібні.. В середині зірки в чорному обідку золотий круг, вкритий голубою медаллю, з написом у верхній частині по окружності «Адмірал Нахімов». В центрі круга розташоване золоте поліроване погрудне рельєфне зображення Нахімова. Його було виконано на основі портрета, намальованого 1855 р. з натури художником
В.Ф.Тиммом. У нижній частині круга під зображенням Нахімова - дві лаврові гілки, вигнуті по окружності, на з’єднанні яких поміщено зображення серпа і молота, а по краю круга нанесено зображення з випуклих крапок. Між кінцями рубінової зірки, обрамлюючи золотий круг, прокладено ланки якірного ланцюга. З-під яких виходять пучки золотих променів, що розходяться. На зворотному боці знак має нарізний штифт з гайкою.
Знак ордена «Адмірал Нахімов» II ступеня відрізняється тим, що зірка знака вкрита рубіново-червоною емаллю, а круг в середині зірки зі всіма зображеннями на ньому і промені, що виходять з-під ланцюгів якірного ланцюга, срібні. На зворотному боці знак має нарізний штифт з гайкою.
Знак ордена І ступеня виготовлявся із золота й срібла. Знак ордена II ступеня повністю срібний. Орден «Адмірал Нахімов» І ступеня
- єдиний із радянських орденів (крім ордену «Перемога»), у прикрасах якого використане дорогоцінне каміння. У променях зірки вставлено п’ять крупних синтетичних рубінів. За деякими даними, в ранніх орденах були використані не синтетичні, а натуральні рубіни. В ордені II ступеня замість рубінів - червона емаль.
Розмір знака ордена між протилежними вершинами рубінової зірки - 56 мм. Відстань від центру знака до вершини якоря - 29 мм.
Для стрічки ордена «Адмірал Нахімов» вибрали поєднання кольорів ордена Святого Георгія - оранжевого і чорного. Стрічка шириною 24 мм шовкова муарова:
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
I ступінь - посеред стрічки чорна смуга шириною 5 мм, ближче до країв дві золотисто-оранжеві смуги шириною 8 мм кожна, а по краях стрічки чорні смуги шириною по 1, 5 мм кожна;
II ступінь - посеред стрічки золотисто-оранжева смуга шириною 11 мм, ближче до країв дві чорні смуги шириною 5 мм кожна, з країв стрічки золотисто-оранжеві смуги шириною по 1, 5 мм кожна.
Всього орденом «Адмірал Нахімов» І ступеня було проведено 82 нагородження, серед них 4 частини і з’єднання ВМФ. Орденом II ступеня - 469, в тому числі й двох частин ВМФ.
Першим кавалером ордену «Адмірал Нахімов» І ступеня став начальник берегової оборони Чорноморського флоту генерал- лейтенант берегової служби П.А.Моргунов, який отримав нагороду за указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 травня 1944 року за сприяння у звільненні Севастополя.
Орден Нахімова належить до рідкісних орденів СРСР. У приватних колекціях є лише одиничні екземпляри, а значна кількість їх знаходиться або в музейних фондах, або за межами колишнього СРСР.
Одночасно з орденами Ушакова й Нахімова були засновані й однойменні медалі. Ними нагороджувались матроси і старшини (а медаллю Нахімова - і громадянські особи) за мужність і відвагу, проявлені у боях з ворогами на морських театрах бойових дій.
На лицевому боці оригінальної медалі «Адмірал Ушаков» його погрудне зображення, обрамлене окружністю з 84 крапок. Вгорі по окружності напис «АДМІРАЛ УШАКОВ», розділений п’ятикутною зіркою. Внизу поля дві лаврові гілки, з’єднані перехрещеною стрічкою. Все поле оточене випуклим бортиком. На зворотному боці - якір висотою 49 мм. (включаючи кільце у верхній частині), на який накладено круг медалі. Всі написи й зображення на срібній медалі діаметром 36 мм випуклі.
Стрічка - голубого кольору, шириною 24 мм, з двома подовжніми смугами по краях синього й білого кольорів. Ширина синьої смуги - 1, 50 мм, білої - 2 мм.
Кількість нагороджених понад 15 тисяч.
На лицевому боці медалі «адмірал Нахімов», виконаної з бронзи, діаметром 36 мм, погрудне зображення Нахімова, звернене вліво. Вгорі по окружності напис «АДМІРАЛ НАХІМОВ». Внизу поля дві лаврові гілки, з’єднані п’ятикутною зіркою. По краю поля розташовано коло з 111 крапок. Все поле оточене випуклим бортиком.
На зворотному боці - в оточені випуклого бортика, нанесено зображення трищоглового вітрильника, оточене кільцем з канату, на¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
кладеного на два якоря, які перехрещуються. Круг з вітрильником і якоря обрамлені якірним ланцюгом, який проходить під п’ятками якорів. По краю поля розташовано круг із 111 крапок.
Всі написи і зображення випуклі.
Стрічка синього кольору, шириною 24 мм, з трьома подовжніми білими смугами посередині. Ширина білих смуг по 3 мм кожна, ширина синіх просвітів між ними - 2 мм, ширина синіх країв стрічки - 5,5.
Кількість нагороджень - понад 13 тисяч.
Десятки тисяч українців перебували в рядах руху опору, у тому числі й національному русі опору - Організації українських націоналістів та Української повстанської армії вступали у смертельний двобій з нацизмом, а мільйони українців перебували у рядах діючої армії. Саме з території України почало поступати поповнення до поріділих частин Червоної Армії. Лише у перші місяці війни Україна направила до діючої армії 3184726 осіб. Окремі військові з’єднання і частини складалися переважно з місцевого населення. Наприклад, уродженці України становили основу 37-ї, 38-ї, 40-ї, 13-ї, 17-ї стрілецьких бригад та ряду інших частин Південно-Західного фронту. Є всі підстави вважати, що у військах, які воювали з гітлерівцями на Україні у 1941 році, мешканці України становили не менше 50 відсотків їхнього особового складу. Дослідник О.Артем’єв писав, що українці становили другу після росіян національну групу в радянських військах. І це в той час, коли територія України була повністю окупована ворогом.
За мужність і хоробрість, виявлені в боротьбі з гітлерівськими загарбниками 2,5 млн. жителів України було нагороджено орденами і медалями, понад 2 тис. - удостоєно звання Героя Радянського Союзу, зокрема 32 - двічі і одного тричі.
Саме на території України відбулися найкровопролитніші битви Другої світової війни, де було остаточно зламано хребет німецькій військовій машині. Тому не є дивним те, що Україна в цій війні зазнала величезних втрат.
Коли ощасливили нагородами військовиків, згадали й про кращу половину суспільства, про яку головний радянський герой, після вождя, маршал Радянського Союзу Г.К.Жуков, часто-густо посилаючи ввірених йому воїнів на вірну смерть і не рахуючись з колосальними втратами, казав: «Ничего, бабы еще нарожают».
За маршалом рахувався ще один гріх: не шанував українців, применшував їхні заслуги . Прикладом цього може бути хоча б історія з
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Іваном Коваленком - командиром військової розвідки. Під час битви за Сталінград він, тоді ще вісімнадцятирічний хлопець, разом з чотирма підлеглими взяв у полон фельдмаршала барона фон Фрідріха Павлюса. Спершу розвідника представили до звання Героя Радянського Союзу, але після щирої й безпосередньої з боку молодого хлопця попередньої розмови з маршалом Жуковим, той сказав: «досить з нього й «бойовика». А «бойовик» - це орден Бойового Червоного Прапора.
8 липня 1944 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було засновано низку орденів і медалей, які повинні були стимулювати народжуваність після років громадянської війни, боротьби за незалежність, голодоморів і безкінечних воєн, які організувала або спровокувала радянська влада.
Зокрема, указом було встановлено, що матері, яка народила й виховала десять дітей, присвоюється вища ступінь відзнаки - звання «Мати - героїня». Це звання присвоювалося лише за умови, коли при досягненні останньою дитиною однорічного віку, щоб живі ще були й інші діти цієї матері, що було малоймовірним в тогочасних умовах.
Сам орден було затверджено згідно Указу від 18 серпня 1944 року. Одночасно з присвоєнням цього звання вручався орден «Мати - героїня» і грамота Президії Верховної Ради СРСР.
При присвоєні звання враховувалися й діти, які були всиновлені матір’ю, згідно встановленого законом порядку, або загинули, чи пропали без вісті при захисті країни, або при виконанні інших обов’язків військової служби, спасаючи людське життя тощо.
Це була перша в російській історії нагорода для жінок-матерів. Характерно, що її заснування припало на період війни, коли більшість чоловіків, які загинули, були молодого і середнього віку, а країна гостро відчувала нестачу саме молодих людей.
Знак ордена «Мати - героїня» представляє собою золоту (583 проби) випуклу п’ятикутну зірку на тлі срібних променів, які роз>^ дяться у вигляді п’ятикутної зірки, кінці якої розміщені між кінцями золотої зірки. Розмір ордена між протилежними кінцями срібної зірки
- 28 мм. Знак ордена з’єднаний за допомогою вушка й кільця з фігурною срібною колодкою, вкритою червоною емаллю. На колодці випуклий напис «МАТИ - ГЕРОЇНЯ». На її зворотному боці є шпилька для кріплення ордена до одягу.
Кількість нагороджених біля 500.000. Орден «Мати - героїня» №1 і грамота Президії Верховної Ради СРСР були вручені жительці селища Мамонтовка Московської області Анні Савеліївні Алексахіній,
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
яка виховала 12 дітей. З восьми її синів, які пішли на фронт, четверо загинули. Нагородження відбулося 1 листопада 1944 року в Кремлі. Останній указ про нагородження жінок-героїнь в СРСР, вийшов 14 листопада 1991 року.
8 липня 1944 року було засновано й орден «Материнська слава», який має три ступеня. Знак ордену «Материнська слава» І ступеня представляє собою випуклий овал. У верхній частині ордена знамено, яке розвівається, вкрите рубіново-червоною емаллю. З написом на ньому «МАТЕРИНСЬКА СЛАВА» і цифрою, яка вказувала ступінь ордена. Під знаменом - щиток, вкритий білою емаллю, з написом «СРСР». У верхній частині щитка - червона емалева зірка. На нижню частину щитка накладені оксидовані серп і молот. В лівій частині ордена - оксидована фігура матері з дитиною на руках. Фігура прикрита знизу трояндами. Нижню половину ордена декоровано позолоченими елементами. Написи на ордені також позолочені.
Знак ордена «Материнська слава» II ступеня відрізняється тим, що знамено вкрите темно-голубою емаллю, а декор, який оточує нижню частину ордена, без позолоти.
Знак ордена «Материнська слава» III ступеня відрізняється від попередніх тим, що знамено, щиток і зірка на щитку без емалі, а декор, який оточує нижню частину ордена, без позолоти.
Знаки ордена всіх ступенів виготовлялись із срібла. Висота ордена - 36 мм, ширина - 29 мм.
Ордени з’єднані за допомогою вушка й кільця з металевою колодкою, у вигляді банта, вкритого білою емаллю. На білому емалевому тлі голубі смужки: для першого ступеня - одна, для другого - дві і для третього - три смужки. На зворотному боці колодки є шпилька для кріплення ордена до одягу.
Кількість нагородженим орденом І ступеня - 735.000, II -
1.508.000, III-2. 786.000.
«Медаль материнства» також була заснована 8 липня 1944 року і мала два ступеня. «Медаль материнства» І ступеня має діаметр 29 мм і виготовляється із срібла 925 проби, а II ступеня з латуні.
На лицевому боці - профільне зображення матері й дитини. Над головою дитини п’ятикутна зірка з променями, які розходяться від неї. По колу - вузький лавровий вінок. У нижній частині поля стрічка з написом «СРСР». На зворотному боці - напис по окружності, у верхній частині «МЕДАЛЬ», у нижній частині - «МАТЕРИНСТВА». У центрі
- зображення серпа і молота. Все поле оточене випуклим бортиком.
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Колодка - металева у вигляді банту, вкрита білою емаллю з двома синіми смужками по краям. У середині перехоплена декорованою позолоченою пластиною. На зворотному боці шпилька.
Кількість нагороджених І ступеня - біля 4. ООО. ООО, II ступеня - біля 8. 000. 000.
У роки війни радянська нагородна система поповнилась новими медалями. 2 лютого 1943 року було засновано медаль «Партизану Отечественной войны» для нагородження партизан, які відзначилися в партизанській війні в тилу ворога. Це була перша радянська медаль, розділена на ступені. Нагороду першого ступеня вручали партизанам, керівному складу партизанських загонів і організаторам партизанського руху за особливі заслуги в справі організації партизанського руху, за героїзм і відвагу, тощо.
На лицевому боці медалі погрудні зображення В.І.Леніна та Й.В.Сталіна, повернуті вліво. По окружності на стрічці, шириною 4 мм, розташовано напис «ПАРТИЗАНУ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ», на початку й в кінці якої - дві п’ятикутні зірки. У нижній частині поля на складках стрічки - напис «СССР», розділений п’ятикутною зіркою з серпом і молотом в центрі.
На зворотному боці - зображення серпа і молота, під ними напис у три рядка «ЗА НАШУ СОВЕТСКУЮ РОДИНУ». Всі написи й зображення на медалі випуклі. Медаль І ступеня срібна (925 проба), а
II - виготовлена з латуні.
Стрічка - світло-зеленого кольору, шириною 24 мм, з одною червоною смужкою посередині, шириною 4 мм.
Медаллю І ступеня було проведено 56.000 нагороджень, II - біля 71.000.
Серед нагороджених - один із організаторів партизанського руху в Україні під час війни генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу (1942, 1944), кавалер 4 орденів Леніна, ордена Червоного Прапора, інших орденів і медалей - Сидір Артемович Ковпак (1887 - 1967)^дкий народився на Полтавщині. Під час війни він був командиром Путивльського партизанського загону, потім з’єднання партизан, загонів Сумської області. 1941 - 1942 pp. з’єднання під керівництвом Ковпака здійснило рейди по території Сумської, Курської, Орловської і Брянської областей, в 1942 - 43 - рейд з Брянських областей на Правобережну Україну по території Гомельської, Пінської, Волинської, Рівненської, Житомирської та Київської областей, Карпатський рейд 1943. Ці рейди зіграли велику роль у розгортанні партизанського руху
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
проти німецько-фашистських окупантів. У січні 1944 Сумське з’єднання партизанських загонів було перейменоване в 1-шу Українську партизанську дивізію ім. С.А.Ковпака.
Після визволення України, на дорозі до фашистської столиці ще було багато кровопролитних битв. Про що свідчать медалі за визволення Белграду, Варшави, Праги, за взяття Будапешту, Відня, Кенігсбергу, Берліну. Всі ці медалі були засновані Указом Президії Верховної Ради від 9 червня 1945 року.
Різну ціну мають ці медалі. Багато про що говорить і кількість нагороджених. 20 жовтня було звільнено столицю Югославії - Белград. Медаллю «За звільнення Белграду» було нагороджено 67 тисяч воїнів.
В середині січня 1945 року почалася Вісло-Одерська операція Радянської Армії, а 17 січня війська 1-ої армії Війська Польського вступили до Варшави. Разом з ними увійшли частини 47 -ї, 61 -ї армій 1-го Білоруського фронту. 690 тисяч воїнів-визволителів було нагороджено медаллю «За звільнення Варшави».
Вже були звільнені від окупації столиці Європи, взято Берлін, і лише багатостраждальна Прага знаходилась в руках загарбників. 5 травня 1945 року у Празі спалахнуло народне повстання. Повстанцям вдалося захопити пошту, телеграф, радіо, вокзали, найважливіші мости через Влтаву. Проте сили були нерівні, і на 7 травня положення повсталих стало критичним. Від Дрездена до Праги рухалися 3 й 4 гвардійські танкові армії. На світанку 9 травня вони прорвалися до столиці й звільнили її від загарбників.
394 тисячі радянських воїнів були нагороджені медаллю «За звільнення Праги».
Про особливо кровопролитне взяття, здавалося б неприступного міста-фортеці столиці Східної Прусії - Кенігсбергу, свідчить кількість нагороджених медаллю «За взяття Кенінсбергу» - 752 тисячі чоловік.
Наприкінці 1944 року були визволені Болгарія і Румунія, значна частина Югославії і Угорщини, вийшла з війни союзниця Німеччини Фінляндія. Гітлерівці з впертістю приреченого чіплялися за кожний рубіж, називаючи його останнім. Одним із таких рубежів стала угорська столиця. Оточене радянськими військами місто було розбите протягом двохмісячних боїв. 355 тисяч радянських воїнів було нагороджено медаллю «За взяття Будапешту».
Понад тиждень велися кровопролитні бої за звільнення австрійської столиці Відня. В ході Віденської наступальної операції,
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
проведеної з 16 березня по 15 квітня було розгромлено ЗО дивізій групи армій «Південь». 271 тисяча воїнів була нагороджена медаллю «За взяття Відня».
Дійшла черга й до Берліну. Вороже командування стягнуло до столиці всі війська, які були у його розпорядженні. Берлінський гарнізон нараховував біля мільйона чоловік. У противника було 8 тисяч гармат і мінометів, понад 1200 танків і штурмових гармат, 3300 літаків, багато іншої техніки. Проте вже ніщо не могло зупинити наших воїнів, для яких взяття Берліну означало кінець війні. ЗО квітня 1945 року столицю було взято. 1 мільйон 90 тисяч воїнів було нагороджено медаллю «За взяття Берліну».
Медаль було засновано 9 червня 1945 року. Нею нагороджувалися всі, хто брав участь у штурмі Берліну, починаючи з 22 квітня по 2 травня 1945 року, а також організатори й керівники бойових операцій при взятті цього міста. Латунна медаль «За взяття Берліну» діаметром 32 мм, має, як і інші медалі «за взяття і визволення», лише скромні написи з обох боків «За взяття Берліну» та «2 травня 1945», до яких додаються зірки та напіввінок із дубового листя. Її окрасою є хіба що п’ятикутна колодка, обтягнута червоною шовковою муаровою стрічкою шириною 24 мм з п’ятьма смужками посередині, з яких три - чорні і дві - оранжеві. Крайні чорні смужки акцентовані оранжевими смужками.
Кількість нагороджених - понад 1. 000. 000.
На честь перемоги над фашистською Німеччиною, а згодом і над Японією були засновані медалі, в основі яких погрудне зображення Й.В.Сталіна у формі маршала Радянського Союзу. Медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 pp.», виготовленою з бронзи, було нагороджено понад 14. 900. 000 чоловік, «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 pp.», виготовлену з бронзи - понад 16. 000. 000, а «За перемогу над Японією», виготовленою з латуні, де погрудне профільне зображення вождя-переможця, на відміну від попередніх, повернуте вправо,
- біля 1. 800. 000. /
У повоєнні ^аси й по-сьогодні, кожні 10 років святкувалася велика Перемога. Було затверджено спеціальні медалі, якими нагороджувалися всі військовослужбовці, робітники й службовці, які брали участь у війні й були нагороджені раніше медалями «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 рр.» і «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 - 1945 pp.».
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
У роки війни понад 7 мільйонів чоловік були нагороджені орденами і медалями. Понад 10900 бойових орденів вручено частинам, кораблям, з’єднанням і військово-навчальним закладам Збройних Сил.
За роки війни загарбники зруйнували й розграбували 1710 міст і поселень, спалили понад 70 тисяч сіл , знищили біля 32 тисяч промислових підприємств, зруйнували 65 тисяч кілометрів залізниці, біля 5 тисяч радгоспів і МТС, знищили десятки тисяч лікарень, шкіл, бібліотек. Все це необхідно було відбудовувати в самі короткі терміни. Відновлення народного господарства йшло швидкими темпами. Немало нагород було вручено кращим представникам промисловості й сільського господарства, проте для тих, хто відзначився при відбудові особливо важливих галузей промисловості, були засновані медалі «За відновлення підприємств чорної металургії Півдня» (нагороджено 68 тисяч чоловік) і «За відновлення вугільних шахт Донбасу» (нагороджено понад 46 тисяч). Ці нагороди було засновано Указами Президії Верховної Ради СРСР відповідно 10 вересня 1947 року і 18 травня 1948 року.
За 35 років, що минули з дня закінчення війни, в СРСР було засновано чотири ордена.
У часи Леоніда Ілліча Брежнєва настала доба святкування ювілеїв. До 50 -річчя жовтневого перевороту 1967 року було засновано орден «Жовтнева Революція». Виконаний він у вигляді п’ятикутної, позолоченої і вкритої червоною емаллю, зірки, розташованої на тлі срібного променистого п’ятикутника. У верхній частині п’ятикутної емалевої зірки зображено прапор, вкритий червоною емаллю, з написом у два рядки «ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ». У центрі зірки розташований срібний п’ятикутник із зображенням крейсера «Аврора». П’ятикутник оксидовано різними тонами. У нижній частині ордену розміщені накладні серп і молот.. Орден виготовлено із срібла, накладні серп і молот, розташовані у нижній частині ордена, позолочені. Розмір ордена між протилежними вершинами емалевої зірки - 43 мм. Відстань від центру до вершини будь-якого з променів зірки - 22 мм. Орден за допомогою вушка й ланцюга з’єднаний з п’ятикутною колодкою, вкритою шовковою муаровою стрічкою червоного кольору, шириною 24 мм. Посередині стрічки п’ять тонких голубих смужок.
Вручався орден за видатні заслуги у побудові соціалізму і будівництві комунізму, зміцненні військової могутності СРСР, активну революційну діяльність, великий внесок у становлення і зміцнення
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Радянської влади і т. д. і т. п. Цим орденом могли бути нагороджені й іноземці. Він займає друге місце після ордену Леніна в радянській нагородній системі. Першими орденами були нагороджені в 1967 році міста Ленінград і Москва. Повторні нагородження були виключенням із правил. Відомі лише кілька імен, нагороджених орденом «Жовтнева Революція» двічі, серед них генеральний секретар Л. І. Брежнєв, голова ЦК КП України В. В. Щербицький, маршал авіації 1.1. Пстиго.
Всього орденом «ЖОВТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ» було нагороджено понад 100. 000 чоловік.
1972 року відзначався ще один 50-річний ювілей - утворення СРСР. Указом від 17 грудня 1972 року було затверджено орден «Дружба народів». Знак ордену представляє собою злегка випуклу позолочену, вкриту темно-червоною емаллю п’ятикутну зірку. Її обрамлено сріблястими пірамідальними гранями і п’ятьма золотими променями, що розходяться. У центрі зірки розміщено накладний позолочений державний герб СРСР, окремі деталі якого вкриті кольоровою емаллю. Герб оточено накладним обідком із зображенням рукостискань, у нижній частині обідка знаходиться накладна позолочена, вкрита темно-червоною емаллю стрічка з написом «СРСР». Між державним гербом СРСР і обідком, на тлі білої емалі у верхній частині розташований напис «ДРУЖБА НАРОДІВ», у нижній і середній - лаврові гілки, вкриті зеленою емаллю.
Орден виготовляється із срібла. Розмір ордена між протилежними кінцями сріблястого пірамідального обрамлення і пучка золотистих променів - 47 мм. Орден з’єднується з п’ятикутною колодкою, вкритою шовковою муаровою стрічкою шириною 24 мм, за допомогою вушка й кільця. Посередині стрічки червона поздовжна смуга шириною 13 мм з двома вузькими поздовжніми жовтими смугами. Зліва від червоної смуги знаходиться синя, а справа - зелена смужки шириною по 4 мм кожна. Краї стрічки окантовані білими смужками шириною по 1, 5 мм.
Орденом «Дружба народів» було проведено біля 100. 000 нагороджень. Ним було нагороджено всі союзні і автономні республіки, автономні області і національні округи. 1975 року орденом були нагороджені всі7академії наук союзних республік. Нагороджували також видатних^іячів «міжнародного комуністичного й робітничого руху, державних і громадських діячів».
Ще два ордена «Трудовая Слава» і «За службу Родине в Вооруженных силах СССР», які мали по три ступеня, були засновані
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
1974 року. Знаки обох орденів всіх трьох ступенів виготовлялися із срібла 925 проби.
Всього на початок 1992 року було проведено 246 нагороджень орденом «Трудовая Слава» І ступеня, біля 50. 000 нагороджень II ступеня і понад 650. 000 нагороджень орденом III ступеня.
Орденом «За службу Родине в Вооруженных силах СССР» на початок 1992 року було проведено 15 (за іншими даними 13) нагороджень І ступеня, 589 нагороджень орденом II ступеня і 69. 576 нагороджень орденом III ступеня.
І останній 21 радянський орден «За личное мужество» був заснований наприкінці 1988 року. Його було виконано із срібла 925 проби. На кінець 1991 року ним було проведено всього 529 нагороджень. Відомо, що у 1992 - 93 роках в Росії були випущені знаки ордену без напису «СССР» на стрічці.
Варто нагадати, що після розвалу імперії зла, з’явилося 2 ордена і 14 медалей, які, як зазначено в Каталозі-ціннику "Нагороди СРСР", надрукованому в Санкт Петербурзі 2008 року, «мають відношення до СРСР». Вони засновані «Постановами Постійної Президії З’їзду народних депутатів СРСР (під головуванням С.Умалатової)» й носять відверто ностальгійний характер. Орден «Защитнику Советов» виготовлено з латуні, а орден «Ленина» - з срібла 925 проби, всі медалі - з латуні й нагадують про різноманітні ювілеї неіснуючої держави та її діячів.
Напевно, ні в одній державі світу радянська нагородна система не відійшла так далеко від своєї початкової ідеї - виділення найдостойніших. Вона перетворилась в одну з важливих підпорок режиму, разом з продуктовими, квартирними і автомобільними привілеями.
Отримання ордена означало не заслугу перед Вітчизною чи окремими її громадянами, а знак монаршої милості, за умови, що в ролі монарха виступали колективно партія і уряд.
Яскравим прикладом цієї системи може бути самий головний герой Радянського Союзу та соціалістичного табору, наш земляк із Дніпропетровської обл. Маршал Радянського Союзу, Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Ілліч Брежнєв (1906 - 1982), який отримав 16 зірок Героя. Менше, для порівняння, мали льотчики-космонавти Л. І. Попов - 6, В. Ф. Биковсь- кий, А. Г. Ніколаєв, В. В. Рюмін, В. М. Терешкова - 5 і т.д.
Він був чотириразовим Героєм Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981), Героєм Соціалістичної Праці (1961), тричі Героєм
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
Народної Республіки Болгарії (1966, 1976, 1981), тричі Героєм Німецької Демократичної Республіки (1966, 1976, 1981), тричі Героєм Чехословацької Соціалістичної Республіки (1971, 1976, 1981), Героєм Монгольської Народної Республіки (1976), Герой Праці Соціалістичної Республіки В’єтнам (1981), Герой Республіки Куба. А ще був нагороджений найвищими нагородами Польської Народної Республіки, Угорської Народної Республіки, Соціалістичної Республіки Румунії, СФРЮ, КНДР, Лаосу та багатьох інших держав (всього 42 ордена і 29 медалей закордонних держав). Він був лауреатом Міжнародної Ленінської премії, Димитровської премії, нагороджений «Золотою медаллю миру» імені Ф.Жоліо-Кюрі.
Але ще більше нагород у Леоніда Ілліча було радянських. Крім ордену «Перемога» він був нагороджений вісьмома орденами Леніна, двома орденами Жовтневої Революції, двома орденами Червоного Прапора, орденами Богдана Хмельницького II ступеня, Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки, почесною зброєю і медалями СРСР. Йому було присуджено Золоту медаль імені Карла Маркса.
Єдине, що не зміг зробити генсек, - це вшанувати себе такими орденами СРСР, як Мати-героїня та Материнська слава.
Загальна кількість орденів і медалей, які мав Леонід Брежнєв, нараховувала понад 200, тому під час похоронів генсека їх довелося нести на оксамитових подушечках 50 офіцерам.
Вручення нагород в Радянському Союзі завжди було прерогативою держави (на відміну від прийнятої в багатьох західних країнах практики, коли кавалер сам замовляв собі у ювеліра нагородний знак). У повоєнні роки розвелося багато злочинців і аферистів, які діяли під прикриттям чужих нагород, це змусило Президію Верховної Ради СРСР прийняти жорсткі міри, і в 1948 році вона видала Указ про відповідальність за продажу нагород.
Широку популярність фалеристика отримала не так давно. В Європі - з початку минулого століття, на теренах СРСР - з середини 1950-х, після смерті Сталіна. Справжнього буму колекціонування нагород досягло на початку 1980-х, коли перестало діяти правило, згідно якого, після смерті кавалера, знаки, виконані з дорогоцінних металів необхідно було здавати до нагородного відділу Президії Верховної Ради СРСР. у того часу особливого розмаху набула торгівля й колекціонування нагород СРСР.
Самим дорогим і рідкісним радянським орденом був орден «Победа», виконаний з платини, діамантів (всього 16 карат) і синте¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
тичних рубінів. Доля орденів, вручених іноземцям, склалася по різному. Наприклад орден румунського короля Міхая перепродувався не один раз. Останній раз перекочував із сейфа одного американського магната до сейфу іншого за 4 мільйона доларів.
Другими за рідкістю є ордени Ушакова (двох ступенів), Суворова (трьох ступенів), Богдана Хмельницького (трьох ступенів) і Нахімова (двох ступенів). Нагородні знаки перших ступенів виконані з платини, золота, срібла і емалі, що само по собі визначає їхню високу вартість. Але в даному випадку рідкість цих нагород має набагато більше значення, і, враховуючи, що на ринку фалеристики вони практично не з’являються, їхня вартість дуже висока. Серед найбільш розповсюджених на ринку фалеристики нагород, самими цінними є орден Леніна (28,60 грам золота, 2,75 платини і 0,92 срібла) і медалі «Золота Зірка», «Серп і Молот» (обидві виготовлені повністю із золота). Орденський знак з колодкою поступається ціною ордену без колодки. Ранні зразки з варіантами коштують значно дорожче, зокрема, видані з 1930 по 1935 рік (ними нагороджено всього кілька сотень чоловік) (рис. 15).
Із семи медалей за взяття і визволення міст Європи більш за все цінуються «За визволення Белграду», а з наших «За оборону Києва» і «За оборону Севастополя». Чимало радянських нагород можна побачити в магазинах Європи. Вартість будь-якої нагороди зростає, коли до неї прикладаються супроводжуючі документи.
Розділ VII. Нагороди Великої Вітчизняної війни
ОРДЕНА
iV«
Ч«гмй ИС * (раммаж
Зойото
С*р*бр*
Jte#«««
і.
Орден /Um u я*
2S.fi t\X\
OjMtó - 0.Ó4
2/5*03
г.
Орден Крааижо Знайся*
00«2 І «Сохо»
22 729 * US
-
3.
Орден Трудоиог« Крамного Зна-
0.0517 І
одам
33,238 ±139
*
4.
Ордгн Красной Звезды
-
27 30* 113*
5.
Орден Знак Почет«
003«±
0,00$
WQl
6.
орден Отсчестаеиной аойны 1 степени:
832» г 03«
14,4*2-*102
“
7.
ОрДГМ Отечественной войны II степени
озззюзз
21*43 І U/
-
1.
Орден С май І степени
*ш±ш
ОДЮ8~О.Ш
-
9.
Орден Сллш 11 степени
арії
гозі из
~
ІО.
Орден Стш ill еге вен»
~
20556 I 139
-
І»,
Орден “Мл^-геромкя*
Чтіиіо.в
~ ШЖИІ'Е“ ОДИ
Г~~'
12.
Орден Материнской славы 1 степени
0.062 і о,аш
19.« І U»
ІЗ.
Орден Мтрюкагвй ошш II степени
0007*1
6,0013
193 t ід»
-
14.
Орде/і Матершеіїшй елады Ш степени
—
19711,39
-
15.
Орден Суворо** 1 степени
•34 - 037
»3*031
ie0*r
16.
Орден Суворо*# II степени
гз,<ж±-
032
12.22 - 0,4»
-
17.
Орден Суворо** Ш степени
-
223*-1139
-
І*.
Орден
Богдана Хмельн никою і степени
гол io«
293ДІ 0,47
19.
Орден
Богдан« Хмаламиикого И степени
5ДЗ±0Д?
3432 tU»
—
20.
Орден
Богдан» X мсльниикоіч» НІ степени
""
30,193 2 Iß»
r*
21.
Орден KyryjMM і степени
209*0,66
23,09 1 074
-
22,
Орден Кутузов« II стеаеми
-
4189*2139
-
23.
Орден Куту*»** Ш степени
~
25 0191139
-
24.
Орден Ушішмм 1 степени
*345 І 03»
19/77 * 0,41
2$ft i 07»
25.
Орден y«tt«нм* II степени
2534»!
о;«
207941 1 0,«
~
26.
Орден Александра Іі«»>ско<ч>
0.043
гьхпі із*
-
27.
Орден Адмирала Нахимова і СТ«'
29.4*1072
[ 2B»2 І07 '
2«.
Орден Адмирала Нашмоиа 11 ст«'
-
[ 4*3*13«
“
29.
Орден Оь-Тибрьсмн* р««0лким<м
031 1 о.о/
27,455 t
ojm
0.019 іш**~
ЗО.
Орден Зі службу Родине 1 степени
0Д911 І 0,032
' 4» *541 2313
”
ЗІ.
орден за службу Рид ниє II і ; сигми
005 і 0.032
і 55 64 І 1 2308
-
32.
Орден а службу Родин« НІ сгсішш
І 55,64 t 1 2.498
~
33.
Орден ТруДОМОЙ <.Д**ы 1 степени
00*751 0.0Ш
3326ДІ
13*9
-
34
Орден Трудоаюй СЛДИЫ II степени
00394І
0,0060
Ш4ЯЇ
13*9
~
35.
Орден Трудовой сланы / III степени
000«
j 3334* 1 , US»
“
Ж
Орден Дружбы народов
005 І OßiMV
1 за..»»!**
1.3««
Рис. 15. Вага і вміст дорогоцінного металу в нагородах СРСР
МЕДАЛИ
1
Mt
п/п
Иеимедемни« иіідєйи»
***”*
CepeÄp«
1.
34f*rMt Зам 34»
20А2І-03
12Д2» - 0,4»
1
Cep/i и Малої
12,004 ± 0.«
14,5831 030
3;
ł* І*Оф А
■ ;
1*220 І 12
4.
їіірї&Щ# *k
““
21.001 U
S.
За »рудом« »>«нни*
16.6113
6,
-
25.SÖ4
7.
Mav*f мне*»* (степени
0 032310 055
1*301.13
*.
Ушаком
~
317471 t).m
9,
20 ne PK КА
0,910 * 0.0002
W*г&іш
10.
ВОЙ 1 сгепемм
-
30^82^1363
H,
3* віличие • охран« г ос*а*рсми*н*й <#*-
M№iW
-
«шівда
12.
За «Тйнчиуі* «лузмбу • ««раме «бцдетм»- ного пер*»*
“
ОДШІФШ
ІЗ.
За в»шагу на л***ре
-
ОД1ЯІ0йи
14.
За безупречную (вумбу 1 £(«й*ми
-
СД001 і-0,010
15.
За 6**ynp«wyi* сязрибу II степ« ии
0,02271 от
-
16.
Лауреат Международной Лений««ей премии м уерепМнме «*р* между народами
1*301113
6.4»? і а,й
17.
Лервемст»« ярофефоад "Чыатш"
0317
4J55
I«.
Пераенсгео (фофсомаа 2 месго
-
435«
«V.
1*301103*
630510.695
20.
За вучшее првшмеденив йцвбремвгеАьшив MCi(|CCf«a 1 Є»ЄЙ*НИ
4341
взв*
21,
За пучнаее (і8Хмі««аєниє ню£ра>«тей»нвсе <*с*уссіеа О мепвни
ІЙ:4Й5
22.
За втяжные усп$*м а уиемнк. труде м примерно* мм дение (помулчиянаа)
0307
„
23.
3* etwa^Hue успехи а учении, tpyąe и примерное поаедекие (посеребренная)
-
0Д67
НАГРУДНЫЕ ЗНАКИ
I.
ilaypeet Л«я*нсхея премии
2831113
«310
2.
Заспуменкмйра6а«ни<( І400П
Оде*
19,00
3.
Заслуженим» е*р<м»*л«. РСФСР
0,0494
0Д093
4.
Заслуженный нм*р«і*ієйь (ас ex с<ива»м*
реслу^АМ)
0346
-
S.
Заслуженна ^а*«*»юіімм(«р (асех сово
"
одзз
6.
Ох^анашиаун-wpcHm
0,04*7
”
?.
Легма^ хосмвнаеі СССР
0Д745
1230
і.
П»чет«ми свірудни« КГ6
0,04514
0Д093
.
Д««ады искусства м ниіературм
0,052
0.0*9$
10.
Зиспуімтиий шіуриаи-испьпаїем. СССР
0,0464.10,0045
0Д428 ?. 00143
и.
ЗасвуїненниЙ лстчм-иепытехпь СССР
0046*10.0^45
0Д428100143
12.
Государітмміа« премиа 1 степени
*,503
«Д44
ІЗ.
Се«удар«1к«ииеа премил ІІсіепани
«.903 >3091
14.
^енньм фмеммлеї ы ад
■■“ 1 0033**00034
ДЕПУТАТСКИЕ ЗНАКИ
ЄШ0 , 0 Ш
1 »712
7 гад* РСФСР
00*3
10,497
з 1 6«р«і**ф Л*и*ча ДО* птщ* Лауреата TV- ! ниьехей пииным
1 44725
365
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ключові слова та поняття
київський парк Вічної Слави, орден Вітчизняної війни, ордени Олександра Суворова, Михайла Кутузова, Олександра Невського, медалі «За оборону Одеси», «За оборону Севастополя», орден Богдана Хмельницького, ордени Слави, Ушакова, Нахімова, Перемоги, медалі «Адмірал Ушаков», «Адмірал Нахімов», ордени «Мати - героїня», «Материнська слава», «Медаль материнства», медаль «Партизану Вітчизняної війни», медалі за визволення та взяття європейських міст
Питання для самоперевірки
1. Який відсоток серед нагороджених під час війни становили українці?
2. Хто із українських дітей став Героєм Радянського Союзу?
3. Коли було засновано ордени Олександра Суворова, Михайла Кутузова і Олександра Невського?
4. Який святий з нагородної системи Російської імперії опинився серед радянських орденів?
5. За оборону яких міст було засновано 1941 року медалі?
6. З якої області почалося визволення України?
7. Що спонукало до виготовлення четвертого полководницького ордену Богдана Хмельницького?
8. Які ви знаєте «морські» ордени?
9. Скільки разів вручався орден «Победа»?
10. За що було вручено орден «Победа» королю Румунії?
11. Який «морський» орден належить до рідкісних орденів СРСР?
12. Які ордени й медалі, засновані 1944 року повинні були стимулювати народжуваність у повоєнний час?
13. Медалі за визволення та взяття яких міст було засновано 1945 року?
14. За перемогу над якими країнами було виготовлено радянські медалі?
15. Хто був самим головним героєм України?
Література: 3, 4, 5, 12, 15, 16, 17, 24, 25, 28, 38, 40.
розділ vm
НАГОРОДИ УКРАЇНІ!
добо визвольних
ЗМАГАНЬ
1917 * 1920 PP.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Власним нагородам України передували прості за формою нагрудні знаки і значки, що були запроваджені з ініціативи українських січових стрільців у роки першої світової війни (1914-1918 pp.). Легіон Українських Січових Стрільців постав на теренах України у серпні- вересні 1914 року з 2,5 тисячі добровольців-українців, що окремим військовим формуванням увійшли до складу XXV корпусу австро- угорської армії (присяга 3, 9. 1914 p.), а пізніше армії Української Народної Республіки та Української Галицької Армії. Перші, видані 1916 року, відзнаки вояки носили або з лівого боку кашкета, або на грудях. Вони були круглі або щитовидні формою і містили зображення галицького лева, що спирається на гору, архістратига Михаїла, якого стрільці вважали за небесного покровителя українства, тризуба та мали відповідні написи. Виготовляли ці відзнаки здебільшого у Відні, або нашвидкоруч у польових умовах з олова, бронзи, навіть з целофану.
Увінчував справу творення відзнак Легіону УСС, встановлений 1918 року Центральною управою українських січових стрільців, Хрест Легіону УСС, або, як його часто називають, Гуцульський Хрест. Він має досить оригінальну форму й нагадує хрести, які встановлювались обабіч доріг на Галичині. Знаки Хрест Легіону, за авторством митця Леона Геца, було виготовлено з бронзи (до речі, поставленої з Києва) у Відні в серпні 1918 року, саме напередодні розпаду Австро- Угорської імперії.
Є два розміри цього хреста: більший, «парадний», розміри - 45 X 45 мм, стрічка 40 мм ширини, а також менший «на щодень», розміри якого - 36 X 36 мм, зі стрічкою 13 мм ширини. На стрічках - по дві жовті смужки на перериваному синьому тлі.
На хресті букви: вгорі «У», з боків «С», внизу - «1914». Існує варіант з «левиком» у центрі.
У часи національно-визвольних змагань 1917 - 1920 pp. в Україні зароджується і починає складатися своя нагородна система. До 1918 року Україна не мала нагород у вигляді орденів, вони з’явилися у вирі першої світової війни і революцій. Поруч з іншими атрибутами нової держави - гербом та прапором - нагороди мали слугувати утвердженню ідеї державності і незалежності, фіксувати в історичній пам’яті народу найважливіші етапи цієї боротьби. За час існування Української Народної Республіки, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, Західно-Української Народної Республіки було прийнято закони про впровадження державних нагород, проте більшість з нагородних планів внаслідок фатального перебігу історичних подій залишилась нереалізованою.
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)
Початок української державності зв’язаний з діяльністю Центральної Ради у березні 1917 - квітні 1918 років. Хоча за більш ніж річний період її існування ніяких нагород не планувалося засновувати, тим більш офіційних, проте наприкінці 1917 року від ради воїнів- українців 9 -ї армії Румунського фронту до Центральної Ради надійшов проект про затвердження ордена Св. Архістратига Михайла на стрічці національних кольорів. Проте цей проект на знайшов підтримки серед її лідерів.
З розпадом Австро-У горської імперії внаслідок поразки у першій світовій війні почався процес становлення власної української державності в Східній Галичині та на Буковині, що входили тоді до складу Австро-Угорщини. Постала загроза захоплення Східної Галичини польською армією, тому група молодих офіцерів на чолі з сотником Д.Вітовським вирішила діяти на випередження і 1 листопада 1918 року заволоділа Львовом. З метою піднесення бойового духу українських вояків у цей складний час, було вирішено заснувати найвищу військову відзнаку орден «Оборонців Львова». Ця назва закріпилася за відзнакою «За обняття Львова у власть Української Держави» дещо пізніше при розробленні полковником Мариновичем та художником І.Іванцем самої нагороди. Його розробники вперше запропонували заснувати орден трьох класів. Та цьому проектові не судилося бути реалізованим, бо з вторгненням регулярних польських частин між ЗУНР та Польщею почалася війна.
Проекти перших загальноукраїнських державних нагород системного характеру з’явилися у 1918 році під час правління генерала П.П.Скоропадського (29 квітня - 14 грудня 1918 року). Тоді при головному штабі Армії Української Держави було створено нагородну комісію, до якої увійшли художник Г.Нарбут та молодий історик
В.Модзалевський. Вони розробили систему відзнак для військових і цивільних на основі історичного підґрунтя України: ордени - князя Ярослава Мудрого (за заслуги на громадському полі), Св. княгині Ольги (за заслуги жінок на громадському полі), Св. Архістратига Михаїла (за військову хоробрість); хрести - Залізний хрест (за визвольну боротьбу), Св. князя Володимира (за державну цивільну службу), хрест на зорі (зірці) - «Слава і відродження України». За тиждень до падіння Києва ювелірною фірмою Й.Маршака було виготовлено зразок «Залізного Хреста». Він сподобався й був затверджений, та на тому все й скінчилося^: Подальша його доля невідома.
Після повалення влади гетьмана П.П.Скоропадського планувалося встановити знак відзнаки «Відродження і Слави» двох ступенів
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
для офіцерів і козаків, що відзначилися працею по відродженню України в часи УНР, а «Святого Архангела Михаїла» теж двох ступенів для офіцерів і козаків, які виявили лицарську відвагу у бою. Проте 24 січня 1919 року назви державних нагород спеціальним законом Директорії УНР за підписами глави Директорії В.Винниченка, членів Петлюри, Андрієвського, Макаренка і члена-секретаря Ф.Швеця були змінені. Орден «Відродження і Слави» було перейменовано на орден «Слави України» (І -го та II -го ст.), а орден «Святого Архангела Михаїла» - на орден «Республіки» (І -го та II -го ст.) для нагородження учасників повстання проти гетьмана П.Скоропадського та тих, хто відзначився «за весь час відродження Української Народної Республіки». Одночасно велась підготовка до впровадження медалі «Відвага». Генеральний штаб Армії УНР, внісши зміни у проекти ордена «Республіка», у серпні 1919 року запропонував заснувати замість ордена «Республіка» та медалі «Відвага» бойовий орден та медаль (4 ступенів) з назвою «Республіка». Проте, ці перші нагороди Директорії так і не були виготовлені, а закони й накази про їх заснування залишилися лише на папері.
В умовах боротьби з польською агресією, яку змушена була вести Західно-Українська Народна Республіка (ЗУHP) вельми актуальним стало питання заснування нагород для відзначення військовиків. Цим питанням зайнявся генеральний хорунжий М.Омелянович- Павленко, який на запрошення уряду ЗУНР прибув з Наддніпрянської України і 9 - 10 грудня 1918 року обійняв посаду Командуючого військами. Ним було підписано Проект, згідно якого признання подвигів старшин і козаків у національній боротьбі повинні вшановуватися «Національним Орденом» і «Національною Медаллю». При нагородженні цими відзнаками мав використовуватися Статут Імператорського Військового Ордена Святого Великомученика і Побідоносця Георгія, затверджений 10 серпня 1913 року (ст. ст.), а саме Частина II «Про Георгіївський Хрест», частина III «Про Георгіївську зброю» та частина IV «Про Георгіївську медаль». Відомо, що Георгіївський Хрест призначався для нижчих військових чинів «в нагороду за видатні подвиги хоробрості й самовідданості, проти ворога в бою виявлені». Георгіївська зброя могла бути пожалувана генералам, адміралам, штаб- та обер-офіцерам «за видатні військові подвиги...що вимагають безперечної самовідданості», тоді як Георгіївську медаль могли отримати як нижні військові чини так і особи, що не були військовими. Відповідно за аналогією з Георгіївським Хрестом та
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)
Георгіївською медаллю Національний Орден і Національна Медаль, без сумніву, передбачалися чотирьохступеневими.
Цей проект не був реалізований, проте його було взято за основу при підготовці Розпорядження Ради Державних Секретарів Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР) від ЗО квітня 1919 року в Станіславі. Ним попередні нагороди трансформувалися в Тризуб з вінцем та Медаль Тризуба, а також Оружний Тризуб та Хрест учасництва.
Заснування одразу кількох відзнак свідчило про розумінням урядом ЗОУНР небезпеки польського наступу у Східній Галичині і необхідності масово вшанувати борців за справу УНР - як військових, так і цивільних. Про масовий характер нагородження свідчила й кількість ступенів відзнак. Так, Тризуб з вінцем та Медаль Тризуба мали бути чотирьох ступенів. До кожного ступеня Тризуба з вінцем мала додаватися й відповідна матеріальна допомога: до 1 ступеня - 2000 гривень, до II - 1000 гривень, до III - 200 і IV ступеня - 100 гривень. До Медалі Тризуба та Хреста учасництва грошова нагорода не передбачалася.
Нагородження заснованими урядом ЗУНР відзнаками, замовленими у Відні, так і не відбулося у зв’язку з утратою державності ЗУНР.
На початку травня 1919 року, після успішного наступу в районі Сарн, Коростеня і Житомира, штаб армії УНР знову згадав про нагороди, проте закон Директорії про перейменування орденів було проігноровано. Було складено нагородні списки, та не було самих нагород, тому було вирішено бажаючим із числа нагороджених замість знаків відзнаки вручати грошові премії, а тим, хто все ж таки хотів отримати нагороду вручали стрічки до хреста Святого Архістратига Михаїла, а сам знак вони повинні були отримати пізніше. Саме таким чином, тобто тільки стрічками, було нагороджено у квітні 1919 року особовий склад Київської інженерної школи, яка брала участь у боях з більшовиками під м. Меджибож.
У липні 1919 року, після формального об’єднання Діючої армії УНР і Галицької армії, знову постало питання про заснування й виготовлення українських бойових нагород. Голова Директорії С.Петлюра дав наказ розробити нові проекти й устави двох нових нагород: Бойового знака відзнаки «Республіка» двох ступенів і Бойової медалі «Відваги» («Республіка») чотирьох ступенів. Днем заснування Бойового знаку відзнаки «Республіка» вважається 22 січня 1919 року - день об’єднання Західної і Наддніпрянської України в єдину Велику Собор¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
ну Україну й щорічно святкується у всіх бойових частинах і формуваннях - зазначалося в статуті бойового хреста.
Замовлення на виконання Бойових знаків розмістили у Німеччині. Нині в архіві А.Рудиченка із Нью-Йорка збереглися лише надруковані в Німеччині грамоти до бойової медалі «Республіка» 1 - 4 ступенів.
Залізний Хрест став єдиним знаком відзнаки, який встигли виготовити в часи Визвольної війни в Україні 1917 - 1921 років. Замовлення на виготовлення нагороди, грамот і стрічок було розміщено в Польщі. До Різдва - 25 грудня 1920 року було виготовлено першу партію Залізних Хрестів - 500 знаків. Нагородження ним розпочалося в таборах для військовополонених у Польщі в березні 1921 року. Знак ордена №1 отримав генерал-полковник М.Омельянович-Павленко, другим номером відзначено начальника штабу походу генерал- хорунжого Ю.Тютюнника, третім - генерал-полковника, командира 2-ї Волинської дивізії О.Загродського. Цей останній був обраний головою Великої ради лицарів Залізного хреста. Ймовірно, що орденом Залізний хрест було нагороджено 3-4 тисячі вояків. Найбільший порядковий номер з відомих знаків - 1597. Грамота з цим порядковим номером належала козаку Михайлові Михайлишину.
Знаки Залізного хреста виготовлені в 1920 році складаються з шести частин: безпосередньо хрест розмірами 42 х 42 мм, штампований з чорного металу, на ребра хреста напаяні чотири однакові бронзові накладки, які мають П-подібний профіль і утворюють бортики по контуру хреста. Накладки не закривають кінці хреста. На аверсі хреста накладено бронзову чотирипроменеву зірку 25 х 25 мм з гладкою поверхнею. В центрі якої розташована залита голубою емаллю кругла виїмка діаметром 9 мм з випуклим тризубом, зірка закріплена на штифтах.
На реверсі хреста наштамповано круглий напис з датами початку і кінця Зимового походу і девізом «За зімовий похід і бої». Варто зазначити, що в слові «зимовий» допущено помилку замість першого «и» написано букву «і». В подальших тиражах цю помилку виправлено. На нижньому кінці хреста пуансонами нанесено номер. Планка для кріплення хреста до стрічки складається з двох частин - дві схрещені гладкі булави довжиною 30 мм і фігурна скоба. Стрічка 31 мм складається з чотирьох жовтих і трьох голубих смужок. Жовті смужки з країв стрічки в два рази тонше середніх жовтих смужок. Відомі стрічки до Залізного хреста виготовлені двома способами. У першому
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)
випадку жовті смужки виткані на голубій стрічці, у другому - нашиті на стрічку. Мініатюрні Залізні хрести не замовлялись.
До Залізного хреста надруковано грамоти. Видані у 1920 році в Польщі, вони мають розміри 48,5 х 35 мм, а в Німеччині у 1958 році - 38, 5 X 27, 8. За дизайном вони однакові.
Автори проекту Залізного хреста - доброволець Легіону УСС, пізніше сотник Української Галицької армії Юліан Буцманюк і поручик Легіону УСС, пізніше сотник Української Галицької армії Северин Краснопера.
21 листопада 1920 року армія УНР перейшла через річку Збруч на польську територію і була там інтернована. Наказ про нагородження учасників Зимового походу №2 з’явився 19 лютого 1921 року. Тому нагородження бійців 1-ї Запорозької і Окремої кінної дивізій, які знаходилися в таборі інтернованих у Вадовіце, відбулося вже 25 лютого 1921 року. Учасник нагородження, полковник 1-го кінного полку імені М.Залізняка А.Марущенко-Богдановський згадував про це:
25 лютого, після урочистої Служби Божої, відправленої в похідній церкві, відбулося перше нагородження орденом Залізного Хреста учасників Зимового походу. Це був день найбільшого ентузіазму і піднятого настрою за весь час перебування в таборі. Ввечері для лицарів хреста відбувся спектакль у театрі. Через два дні нагороди було вручено хворим і пораненим офіцерам і козакам, які знаходилися у польському військовому госпіталі у Вадовицях.
А ось загальна кількість нагороджених за званнями: генерали -
6, полковники - 14, осавули (підполковники) - 5, сотники - 49, чотарі (поручики) - 56, хорунжі - 208, священики - 3, чиновники - 48, лікарі
- 4, фельдшери - 13, підофіцери - 369, козаки - 889, медсестри - 4, а разом - 1668.
Питання виготовлення бойового ордена для героїв армії УНР тривалий час залишалося відкритим. До нереалізованого проекту 1919 року знову повернулися восени 1920 року, коли було прийнято рішення про заснування другого ордена «Визволення».
Вперше питання про заснування ордена Визволення розглядалося на засіданні Ради міністрів УНР 3 жовтня 1920 року. Цього дня Рада міністрів, з подачі військового міністра УНР, прийняла рішення про заснування ордену Визволення (за бойові заслуги) і знака відзнаки «Залізний Хрест».
10 жовтня 1920 року за підписом Головного отамана С. Петлюри було видано^шсаз про заснування зразків ордена «Визволення» за
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
високу хоробрість і бойові заслуги військовиків УНР і знака відзнаки «Залізного Хреста» за похід і бої з 6 грудня 1919 року по 6 травня 1920.
Згідно Статуту, серед іншого зазначалося, що нагороджені орденом Визволення йменуються лицарями ордена Визволення. Знак ордена ніколи не знімається. Одночасно з нагородою лицарю вручалася скріплена печаткою ордена і підписана верховною владою грамота й екземпляр Статуту.
Оскільки у виготовленні знака відзнаки «Залізний Хрест» була зацікавлена конкретна й доволі чисельна група людей, а створення ордена Визволення було справою загальнодержавною, по перша нагорода була виготовлена силами ентузіастів - учасників походу, у доволі короткі строки. Що стосується ордена Визволення, то розробка основних положень його статуту зайняла цілих два послі дуючих роки. Але, за підсумком, орден Визволення, який повинен був мати три ступеня, так і не було виготовлено. Врешті решт на його виготовлення банально не було грошей.
27 листопада 1921 року головою Директорії С. Петлюрою було прийнято Закон про нагородження повстанців, які піднялися на захист Батьківщини, брали безпосередню участь у боях з більшовиками і тим приєдналися до звільнення рідної землі від чужоземців, а також щоб залишити назавжди в українського народу пам’ять про його славних синів. У зв’язку з цим було прийнято рішення заснувати а) почесні дошки, б) почесну повстанську грамоту, в) почесну партизанську медаль і г) свято Народної Слави. Та в цей час війська УНР змушені були відступити під натиском переважаючих сил Червоної Армії за межі України і, перетнувши прикордонну річку Збруч, перейти на територію Польщі. Залишивши терени Батьківщини, українська імміграція, за словами С.Петлюри, «не могла притулку собі знайти в одній якісь країні, а ... мало не по всьому світу розселилася».
На еміграції український екзильний уряд згодом заснував ряд орденів і медалей, військових нагород, пам’ятних знаків тощо для нагородження учасників Української революції 1917 - 1921 pp., учасників військових формувань січових стрільців, учасників національно-визвольної боротьби пізнішого часу та ін.
З ліквідацією таборів інтернованих вояків у Польщі уряд УНР на деякий час змушений був шукати притулку в Австрії,Угорщині, Швейцарії, аж поки восени 1924 року не осів у Парижі. Українська діаспора розпорошена по багатьох європейських країнах і країнах Нового світу, поступово налагоджувала своє життя. Нагородна спадщина
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)
української спільності за межами материкової України з середини 1920-х років до початку другої світової війни відзначається рядом особливостей. У цей період окреслилися дві тенденції в розвитку нагородних процесів української діаспори. З одного боку, уряд УНР продовжує започатковану за доби визвольних змагань спробу заснувати нагороди від імені Української Держави для всіх учасників визвольної боротьби, а з другого - активізуються заходи щодо видання нагородних відзнак окремими громадськими організаціями й спілками, переважно ветеранськими. Відповідно до цього відзнаки можна умовно поділити на дві групи: перша - нагороди державного рівня (що мали загальний характер для всієї української діаспори), і друга - нагрудні знаки окремих громадських організацій (тобто відзнаки корпоративного характеру для вшанування обмеженого кола осіб, як правило,членів даної організації).
Щодо нагрудних знаків української діаспори, то виникнення і поширення їх спричинилося незадоволенням нагородотворчими спробами уряду та конкуренцією між окремими ветеранськими організаціями на роль лідера у визвольній боротьбі, що й намагалися закріпити в історичній свідомості засобами фалеристики.
Багаторічні спроби заснувати найвищі за своєю класифікацією нагороди - ордени - не було реалізовано на практиці. Тому головну увагу зосередили на заснуванні нагород для масового вручення - хрестів та медалей. Ці останні мали цілком виражений комеморативний характер і були присвячені конкретній історичній події чи особі. Таким чином уряд в екзилі не тільки заснував, а й спромігся видати медаль на честь 10-ї річниці відбудови Української держави (1927 p.), Хрест Директорії на честь 10-річчя з’єднання українських земель (1929) та Хрест Симона Петлюри (1932 p.).
Хрест Симона Петлюри засновано 22. 5. 1932 року Головною Командою Військ УНР за підписом Головного отамана (Президента УНР в екзилі) Андрія Лівицького на честь 15-ліття відновлення армії УНР. Автор проекту хреста Петлюри сотник Микола Битинський взяв за основу проект ордена «Визволення», але прибрав з нього терновий вінець. Орденський знак залишився старої форми - у вигляді чорного хреста українського козацького зразка (за типом кам’яних хрестів, які ставили над могилами запорожців), з тризубом на верхньому промені і мечем, направленим вістрям догори, на нижньому.
Перші хрести (великі і мініатюрні) були виготовлені у варшавській майстернГ Й. Квекзильбера й виконувались із срібла або
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
посрібленої бронзи і мали розміри 41 х 25 мм. Товщина - 2 мм. Мініатюрні хрести мають такий же вигляд. їх розміри - 21 хІЗ мм товщина - 1, 6 мм. В 1953 році хрести виготовляли на німецькій ювелірній фабриці, вони виготовлені з бронзи й посріблені.
Стрічка Хреста Симона Петлюри - голубого кольору, з чорними смужками по краям і однією широкою смугою в середині стрічки. З обох боків від середньої чорної смуги розташовано по дві жовті смуги.
Почергово були виготовлені стрічки двох типів, які відрізнялися шириною вузької голубої смужки, розташованої між двома жовтими.
10 травня 1936 року у Варшаві відбулося перше засідання пленуму Головної ради Хреста Симона Петлюри, на якому було прийнято рішення про нагородження. Зокрема, було вирішено просити Голову Товариства колишніх воїнів Армії УНР у Франції ген.-хор. А.Удовиченка покласти хрест №1 на могилу Головного отамана
С.Петлюри в 10-ту річницю його смерті та визнати право на отримання хреста Головним Отаманом А.Левицьким (за жеребом йому випав № 123), вже згадуваному А.Удовиченку, генералам (в тому числі й покійним), полковникам та іншим (всього 136 чоловік). До кінця 1936 року Головна рада визнала право на вручення 1 тисячі Хрестів Симона Петлюри і грамот до них. Претенденти на нагороду мали подати для розгляду заповнені анкети з 10 пунктів, спеціально для цього надруковані.
Протягом 1937 року кавалерами Хреста Симона Петлюри стали ще 900 нагороджених. На початку 1939 року було проведено колективне посмертне нагородження 359 бійців Армії УНР - учасників Другого Зимового походу, розстріляних у містечку Базар у листопаді 1921 року. їм були присуджені Хрести з номерами 2001 - 2359. У 1939 - 1941 роках Хрест Симона Петлюри отримали ще 600 чоловік, причому частина з них була ветеранами Галицької армії. Нагородження продовжувалися і в роки Другої світової війни.
По закінченню війни з’ясувалося, що багато осіб, нагороджених Хрестом Симона Петлюри, або загинули, або пропали без вісті. Тому
1947 року діяльність Головної ради Хреста Симона Петлюри була відновлена, а 24 квітня 1950 року військове міністерство УНР в еміграції видало наказ №14, в якому було опубліковано список всіх нагороджених, починаючи з 1936 року. Останній з виданих документів на Хрест Симона Петлюри мав № 3285.
Нагородження ветеранів Визвольної війни 1917 - 1921 років відновилося тільки в 1960 році й продовжувалося до 10 квітня 1977 (хрест № 3512 ). Таким чином, в 1960 - 1970 -ті роки було нагородже-
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)
но ще 200 чоловік. Ряд ветеранів отримали Хрести замість втрачених в роки війни.
Цікаво простежити долю Хреста Симона Петлюри №1, який генерал А.Удовиченко так і не поклав на могилу Головного отамана, а передав його разом із грамотою до Української бібліотеки ім.
С.Петлюри в Парижі. Коли німці окупували Париж, вини влаштували обшук у бібліотеці, конфіскували Хрест, грамоту і деякі цінні речі, а саме приміщення опечатали. Лише в 1978 році військовий міністр УНР в еміграції Василь Філонович передав до бібліотеки останній, що залишився у його розпорядженні Хрест Симона Петлюри (з чистим зворотнім боком), попросивши вибити на ньому №1.
1974 року, після перейменування Хреста Симона Петлюри в орден, в емігрантських виданнях було опубліковано повідомлення про те, що особи, нагороджені раніше Хрестом Симона Петлюри, можуть надіслати представникам Головної ради нагороди грамоти старого зразка і 1 долар (на пересилку), а їм взамін надісланих будуть видані нові грамоти. А закінчилась історія Ордена Симона Петлюри наприкінці 1990-х років, коли в США помер останній керівник Головної ради нагороди офіцер 6-ї Січової дивізії Армії УНР Микола Личак.
1940 року в окупованому німцями Кракові ветерани визвольних змагань встановили дві відзнаки - Український комбатанський хрест для всіх учасників національних збройних сил та бойовий (або Мазе- пинський) хрест для вояків бригади українських січових стрільців у лавах Галицької армії. Цей останній нагрудний знак цікавий тим, що вперше в українській фалеристичній спадщині на ньому зображено не гетьмана Івана Мазепу, а його родовий герб.
Наприкінці 1930-х років виникли нові українські військові формації: Карпатські Січовики (1938 p.), Українська Повстанська Армія, Українське Визвольне Військо та Перша Українська Дивізія Української Національної Армії (28. 4. 1943 p.). Щодо власних нагородних відзнак, то їх мала тільки Українська Повстанська Армія. Вони встановлені наказом Головного командування У ПА 2 січня 1944 року та затверджені Українською головною визвольною радою - органом політичного керівництва збройною боротьбою УПА. Проекти відзнак виконав художник Ніл Хасевич, а виготовили нагородні знаки в 1951 році.
Система нагород УПА складалася з двох груп відзнак - хрестів Бойової Заслуги і хрестів Заслуги. Кожна з них поділялася на золоті, срібні та бронзові хрести. Золоті та срібні хрести, крім того, мали ще Плотва класи.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Хрести бойової заслуги мали загальний дизайн і однаковий розмір (27 X 27мм). В основу відзнаки покладено хрест з рівними кінцями, з-під яких вістрям униз виступають схрещені мечі. В центрі хреста розташовано ромб з тризубом. Стрічка до хрестів - темно- червоного кольору з двома горизонтальними чорними смужками. Хрести носили на п’ятикутній колодці, обтягнутій стрічкою.
Знаки вищого класу того самого ступеня різнилися як кольоровим рішенням, так і кількістю чотирикутних зірок на стрічці. Наприклад, знак золотого хреста Бойової Заслуги І -го класу від знаку хреста
II -го класу відрізнявся тим, що поле хреста і ромба вищого ступеня було залите відповідно червоною та синьою емаллю, а крім того, наявністю двох золотих зірок на колодці. На стрічці срібного хреста Бойової Заслуги І -го класу розташовувалось дві срібні зірочки, а на стрічці II -го класу - одна. Хоча й бронзовий хрест Бойової Заслуги на класи не поділявся, але на колодці мав одну бронзову зірочку.
За такою типологічною схемою будувалось розрізнення знаків золотого, срібного та бронзового хреста Заслуги УПА. Замість зірочок використовувались відповідних кольорів та кількості металеві пасики. Золотий хрест Заслуги І -го класу мав у центрі хреста золотий тризуб на синьому тлі та подвійний золотий металевий пасок на колодці, а знак II -го класу був без емалей, а на колодці - один золотий пасок. Знаки хрестів заслуги мали оригінальну форму: верхній кінець хреста - розширений, бічні - опущені донизу, а нижній - видовжений та загострений.
Вояки УПА також отримували відзнаки за поранення. П’ять та більше поранень - Золота зірка, менше - срібна. Крім того, постановою
1948 року було засновано медаль «За боротьбу в особливо тяжких умовах».
Нагороди УПА, що мають бойовий характер, можна поставити на наступний щабель після нагород уряду УНР в екзилі й вважати нагородами бойових формацій. Хрестами Бойової Заслуги могли бути нагороджені лише вояки УПА, які виявили зразки мужності й відваги в сутичках з ворогами, проведенні розвідувальних та диверсійних операцій. Нагородження, як правило, починалося з найнижчого ступеня, бронзового хреста, що поділів на класи не мав. Золотим, срібним та бронзовим хрестом Заслуги могли бути нагороджені нарівні з вояками й цивільні особи за особливу працю для УПА.
У день пам’яті Головного командира УПА генерала Тараса Чупринки (Романа Шухевича) у Львівській обласній раді відбулися урочистості - Золотим хрестом бойової заслуги УПА нагородили 88 - річного полковника УПА Василя Левковича.
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)
Унікальність церемонії полягала в тому, що Василь Левкович (псевдо «Вороний») - єдиний із живих ветеранів УПА, який дожив до реального нагородження Золотим хрестом. На час нагородження, 8 лютого 1946 року, він був у званні майора, командував військовим округом УПА «Буг». Але тоді Левковичу тільки зачитали указ про нагородження за підписом головнокомандувача УПА Тараса Чупринки. З метою конспірації вояків УПА відзначали саме так: зачитували указ, але самої нагороди не видавали. Однак його нагороду радянська влада вилучила при арешті. За всю історію України Золотий хрест бойової заслуги УПА отримали лише двадцять осіб. Одним із відомих нагороджених був останній командир УПА Василь Кук, який нещодавно відійшов за вічну межу.
Полковник УПА пройшов важкий і тернистий життєвий шлях, відсидів 25 років у мордовських таборах. Там познайомився із диси- дентами-шістдесятниками, зустрів свою майбутню дружину Ярославу Григорівну, яка також була засуджена на 25 років. Подружжя Левковичів разом прожили все життя, виховали сина Романа і доньку Дарію. Василь Левкович так і не визнав себе громадянином СРСР і до останніх годин імперії вважався «людиною без громадянства». Після виходу із таборів подружжя переїхало в Червоноград, де пан Василь працював шахтарем.
«Зворушений тим, що ця нагорода знайшла мене через стільки років, - сказав у своїй промові з трибуни облради Василь Левкович (нагороду виготовили заново в одному екземплярі). Вона дорога мені тим, що нею нагородив мене головнокомандувач УПА, генерал-хорунжий Роман Шухевич - людина, яку я поважаю, яка віддала своє життя за волю України.
Львівська обласна рада одноголосно висловилася за те, аби виділити ветерану 300 тисяч гривень матеріальної допомоги. На ці гроші Левкович має придбати житло у Львові, аби бути разом з дітьми.
5 травня під час відзначення 756 річниці міста Львова відбулась унікальна подія - відбулась передача нагороди, яка чекала на свого власника довгі 62 роки. Відповідно до «Наказу частина 2/5» Головного Командира УПА від 30 липня 1950 року міський голова Андрій Садовий від імені громади Львова передав нагороду Срібний Хрест Заслуги УПА Вірі Іванівні Філяк-Крокіс (псевдонім «Реня»). Підставою для цього стало відкриття дослідника-фалериста Віталія Манзуренка, який знайшов у архівах наказ^КоШндира УПА, де між інших йшлося про те,
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
що на основі рішення УГВР (Української Головної Визвольної Ради) від 25 липня 1950 року Срібним Хрестом Заслуги УПА було нагороджено «Реню».
Під час визвольних змагань, з відомих причин, ця нагорода не могла бути вручена. Тоді, коли йшла підпільна боротьба з сталінськими окупаційним режимом, це було вкрай небезпечно - практично неможливо. Нагородженому тільки зачитували наказ. Інколи видавали виписку з нього. Тому, у відповідності з наказом Командира УПА від 30 липня 1950 року, вже 2012 року було виготовлено саму нагороду для того, щоб повернути її піні Вірі Філяк-Крокіс. До виготовлення нагороди приступили місяць тому, сама ж ідея зародилась ще рік тому. Автори-ювеліри копії нагороди - Андрій Олійник та Річард Вільчинський. Використано оригінал нагороди, що зберігається в Історичному музеї.
Подібні нагороди мають ще дві жінки, одна з яких мешкає в Америці, інша в Німеччині. Золотий Хрест Бойової Заслуги має ще Полковник УПА Василь Левкович. Копію було виготовлено зі срібла (оригінал з посрібленого металу).
Важливого значення мала символіка кольорів на стрічках українських військових відзнак. Більшість стрічок вживає у різних видах жовтий, блакитний чи синій кольори, пов’язані з національними барвами. Малиновий колір на стрічках символізує добу козаччини, зелений - відродження, червоний - пролиту кров, білий - самопосвяту, чорний - жалобу.
Більшість відзнак має на собі зображення українського національного герба - Тризуба, а також часто й схрещені мечі на знак збройної боротьби. Кожна відзнака має затверджений статут, до неї додається грамота з підписами, офіційною печаткою і числом відзнаки. Саме нагородження відбувається дуже урочисто, під час українських національних свят чи з’їздів.
У повоєнні часи в різних країнах світу - Франції, Австралії, Канаді, США, Англії українська еміграція заснувала й видала чимало відзнак. Цьому сприяли різні аргументи: нагороди, як символ ідеї державності; як фактор поширення свого впливу на розпорошену по всіх континентах світу українську людність і як важливий фактор її консолідації; щоб увічнити пам'ять у визвольній боротьбі.
Першою нагородою повоєнного часу став хрест Українського Козацтва. Його заснували 20 жовтня 1947 року Голова Директорії
Розділ VIII. Нагороди України доби визвольних змагань (1917 - 1920 pp.)
А.Левицький та військовий міністр генерал-полковник М.Омелянович- Павленко. В ході його обговорення було вирішено, що ним буде відзначено не тільки ветеранів суто козацьких формувань, а й всіх учасників визвольної боротьби «проти ворогів України». Для військових відзнака встановлювалась з мечами, а для цивільних - без мечів.
В основу знака покладено козацький хрест з широкими променями. У його центрі круг, залитий червоною емаллю, з тризубом жовтого кольору. Середня верхівка хреста завершується хрестом, що вказує на те, що першим і останнім Головним отаманом Українського Козацтва був голова Української держави гетьман П. Скоропадський. Пружки хрестаті кола, мечі - з жовтого металу. Лицевий і зворотній бік хреста вкриті блакитною емаллю. У центрі круга на зворотному боці - абревіатура «УК» (Українське Козацтво) з жовтого металу. Розміри хреста - 40 X 40. Стрічка до хреста - ясно-червоного (трапляється й малинового) кольору, з боків має по одній світло- блакитній смужці, а на її тлі - жовта смужка.
У повоєнний час на державному рівні УНР (з обранням парламенту Української Національної Ради нагородна політика вибудовувалася на правовій державній основі) було видано п’ять відзнак: чотири хрести (Українського Козацтва, Воєнний, 60-ліття відродження Українських Збройних Сил, 40-ліття Української національної армії) та одну медаль («За поранення»). Всі вони були присвячені військовій тематиці й призначені для вшанування ветеранів визвольних змагань.
Ключові слова та поняття
Українські січові стрільці, Гуцульський хрест, Центральна Рада, гетьман П.Скоропадський, Західно-Українська Народна Республіка, тризуб, Залізний хрест, еміграція, Хрест Симона Петлюри, Український комбатанський хрест, Мазепинський хрест, Система нагород УПА.
Питання для самоперевірки
1. Який вигляд має Гуцульський хрест?
2. Де і коли вперше в нагородах було запропоновано тризуб?
3. Коли й кого було нагороджено стрічками до майбутнього Хреста Святого Архістратига Михайла?
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
4. Який знак відзнаки встигли виготовити в часи Визвольної війни в Україні 1917-1921 роках?
5. Які нагороди було виготовлено в екзилі?
6. Що необхідно було подати для отримання Хреста Симона Петлюри?
7. Що було зображено на Мазепинському хресті?
8. Які відзнаки входили до системи нагород УПА?
Література: 6, 23, ЗО, 32, 36, 37.
РОЗДІЛ IX
НАГОРОДИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
На початку 1992 року було відкрито нову сторінку в історії нагородної політики незалежної держави України. Постановою Президії Верховної Ради України від 3 січня 1992 року було заявлено про утворення спеціальної Комісії з питань заснування державних нагород України. До неї увійшли відомі вчені, спеціалісти з геральдики, юристи, державні діячі, народні депутати України. Головним завданням новоствореної Комісії Президії Верховної Ради України стало розроблення концепції державних нагород. Згідно з цією концепцією, державними нагородами України могли бути ордени, медалі, почесні звання України, Державні премії України. Передбачалося створити ордени, як найвищу державну нагороду України для відзначення лише винятково важливих заслуг перед Україною, її народом у різних сферах діяльності. А ще орденами й медалями планувалось відзначати за видатні заслуги у військовій, виробничій, науковій, культурно- просвітній, освітянській сферах та інших напрямках діяльності.
До кожної нагороди затверджено статут, до медалі, почесного звання України, Державної премії України - положення, які б фіксували градацію заслуг, встановлювали порядок нагородження, носіння нагород та інші правила, зокрема, можливі пільги для нагороджених громадян України.
Постало питання про те, чи будуть захищені права й пільги, передбачені радянським законодавством, громадян, нагороджених у часи СРСР. Це питання було розглянуто Комісією й схвально вирішено того ж року. Були й пропозиції про успадкування нагород УНР, заснування чорнобильської медалі, про право носили ордени і медалі інших країн світу тощо.
Законодавство про державні нагороди України складається з Конституції, Закону «Про державні нагороди України» від 16 березня 2000 року та указів Президента України. Державні нагороди встановлюють виключно законами України. Видами державних нагород України є звання Героя України (вручають ордени «Золота Зірка» або «Держави»), ордени, медалі, відзнака «Іменна вогнепальна зброя», почесні звання, Державні премії України, президентські відзнаки. Державними нагородами можуть бути відзначені громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Нагородження державними нагородами здійснює своїм указом Президент України; він також затверджує статути для орденів та положення про інші нагороди. Нагородженому вручають державну нагороду та документ, що засвідчує нагородження нею.
Розділ IX. Нагороди незалежної України
В Україні встановлено ордени: Свободи (10 квітня 2008) для відзначення видатних та особливих заслуг громадян в утвердженні суверенітету та незалежності України, консолідації українського суспільства, розвитку демократії, суспільних і політичних реформ, обстоювання конституційних прав і свобод людини й громадянина; князя Ярослава Мудрого 5-ти ступенів (23 серпня 1995) - для нагородження громадян за видатні заслуги перед Україною в галузі державного будівництва, зміцнення міжнародного авторитету України, розвитку економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за визначну благодійницьку, гуманістичну і громадську діяльність; «За заслуги» 3-х ступенів (засновану 18 серпня 1992 як Почесна відзнака Президента України, яку 22 вересня 1996 трансформовано в орден) - для відзначення видатних заслуг громадян в економічній, науковій, соціально-культурній, військовій, державній, громадянській та інших сферах суспільної діяльності; Богдана Хмельницького 3-х ступенів (З травня 1995) - для нагородження громадян України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцненні обороноздатності та безпеки України; «За мужність» 3-х ступенів (29 квітня 1995) - для відзначення військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та інших осіб за особисті мужність і героїзм, виявлені при рятуванні людей, матеріальних цінностей під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, у боротьбі зі злочинністю, а також в інших випадках при виконанні військового, службового, громадянського обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя; княгині Ольги 3-х ступенів (15 серпня 1997) - для відзначення жінок за визначні заслуги у державній, виробничій, громадянській, науковій, освітянській, культурній, благодійній та інших сферах суспільної діяльності, вихованні дітей у сім’ї; Данила Галицького (20 лютого 2003) - для нагородження військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, Державної спеціалізованої служби транспорту, а також державних службовців за значний особистий внесок у розбудову України, сумлінне та бездоганне служіння українському народові; Хрест Івана Мазепи (26 березня 2009) - для нагородження громадян України, іноземців та осіб без громадянства за значний внесок у відродження національної культурно- мистецької, духовної, архітектурної, військово-історичної спадщини, заслуги у державотворчій, дипломатичній, гуманістичній, науковій, просвітницькій та благодійній діяльності.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Засновано також низку медалей: «За військову службу Україні» (5 жовтня 1996), «За бездоганну службу» 3-х ступенів (5 жовтня 1996), «Захиснику Вітчизни» (8 жовтня 1999), «За працю і звитягу» (16 травня 2001), «За врятоване життя» (10 квітня 2008), «60 років визволення України від фашистських загарбників» (ювілейна, встановлено 17 вересня 2004 як президентська відзнака) - для нагородження учасників бойових дій у складі радянської армії під час 2 світової війни, а також «Іменна вогнепальна зброя» (29 квітня 1995) - для нагородження офіцерського складу Збройних Сил України, державної прикордонної служби України та інших військових формувань.
Першою нагородою незалежної України стала заснована у 1992 році «Почесна відзнака Президента». Вона була розроблена за ескізами маріупольського художника Юхима Харабета і виконана гравером Леонідом Толстовим. З ініціативою про створення відзнаки виступив Відділ нагород Адміністрації Президента України, який і очолив роботу з розробки необхідних документів, організації та проведення художнього конкурсу на проект відзнаки, проведення експертизи фахівців, контролю за її виготовленням тощо. Виготовляли знаки Почесної відзнаки Президента України разом з мініатюрою нагрудного знака, так званого фрачного варіанту, у Донецьку (штамповка знаків, їх обробка, емалювання та складання) та Києві (литво та позолочення деталей знака - тризуба і вінка). Згодом всю справу виготовлення знаків Почесної відзнаки Президента України було передано ВАТ «Українські ювеліри». Було опрацьоване й положення про відзнаку, винесене в окремий додаток до Указу Президента України від 18 серпня 1992 року, в якому зазначалось, що Почесною відзнакою Президента України можуть бути нагороджені громадяни як України, так і іноземних держав «за особисті заслуги у розбудові суверенної, демократичної, правової держави, в економічній, науково-технічній, гуманітарній, соціально-культурній сферах, вихованні дітей, у захисті державних інтересів і піднесенні міжнародного авторитету України, активну миротворчу, благодійну, милосердну, громадську діяльність на благо України та своїх співвітчизників». Почесною відзнакою Президента також могли бути нагороджені військовики Збройних Сил України та інших військових формувань та організацій. Нагородження проводилося в урочистій обстановці щорічно напередодні 24 серпня - Дня незалежності.
Перша відзнака незалежної України мала форму чотирипроменевої зірки із заокругленими кутами і позолоченими бере¬
Розділ IX. Нагороди незалежної України
гами. Її промені залиті гарячою емаллю малинового кольору. Зірка розміщена на тлі високорельєфного декору у вигляді стилізованого українського орнаменту. Посередині зірки із лаврової та дубової гілок утворений вінок, у центрі якого - тризуб з жовтого металу на блакитному тлі. Розмір знака - 37, 2 х 37, 2 мм.
Почесна відзнака за допомогою кільця з вушком з’єднується із фігурною колодкою, обтягнутою муаровою стрічкою малинового кольору з вузькою смужкою двох кольорів Державного прапора України (синього та жовтого) по вертикалі з правого боку. Довжина стрічки 45 мм, ширина - 28 мм. Колодка з Почесною відзнакою за допомогою шпильки прикріплюється до одягу. Носять Почесну відзнаку Президента України на грудях з правого боку. Зірка виготовляється з позолоченого томпаку, основа і колодка з нейзильберу, вінок з тризубом - зі срібла з позолотою. На зворотному боці Почесної відзнаки у чотири рядки рельєфними літерами написано: «Почесна відзнака Президента України» та вказано порядковий номер, оскільки відзнака є іменною нагородою. Мініатюра Почесної відзнаки Президента України виготовляється такого розміру: діаметр - 22 мм, висота колодки - ЗО мм, ширина - 18 мм.
Нагородження відзнакою здійснювалося у 1992 - 1996 роках, до заснування наступника нагороди - відзнаки Президента України - ордена «За заслуги».
Почесної відзнаки президента України номер один був удостоєний відомий український письменник, голова Української Ради миру, академік Національної академії наук України О.Гончар, пізніше у 2005 році його буде удостоєно посмертно званням Героя України. Номером два удостоєно Надзвичайного і Повноважного посла в Канаді Л.Лук’яненка, номером три - генерального конструктора авіаційної техніки та літальних апаратів, керівника Авіаційного науково- технічного комплексу імені О.Антонова, академіка Національної Академії наук України П.Балабуєва. 1992 року почесну відзнаку Президента України отримали поетеса Ліна Костенко і скульптор, громадянин США Леонід Молодожанин.
Видатний вітчизняний художник, академік Михайло Дерегус (1904 - 1997), який вже мав орден Леніна, першим серед художників незалежної України у 1993 році був нагороджений «Відзнакою Президента». Серед нагороджених відомі художники Марія Приймаченко і Тетяна Яблонська (1994), Сергій Шишко(1995) та інші.
Нова Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року, закріпила повноваження Президента наго-
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
роджу вати державними нагородами України, встановлювати президентські відзнаки і нагороджувати ними. Нагородження відзнаками Президента України здійснюється указами глави держави.
Найвищу сходинку в нагородній системі держави посідає відзнака «Герой України», встановлена 23 серпня 1998 року. Вона складається з двох орденів: ордена «Золота Зірка» - за здійснення визначного геройського вчинку, і ордена Держави, яким нагороджуються за здійснення трудового подвигу. Відзнакою Президента України «Герой України» нагороджуються виключно громадяни України.
Орден «Золота Зірка» відзнаки Президента України «Герой України» виготовляється з золота і має форму п’ятикутної зірки, накладеної на вінок з дубового листя. Промені зірки поліровані.
Розмір ордена між протилежними вершинами зірки 35 мм. Зворотній бік ордена плоский, з написом рельєфними літерами «Герой України» та порядковим номером ордена. У верхньому промені зірки є кільце з вушком, яке сполучається з фігурною колодкою, обтягнутою стрічкою. Довжина колодки - 45 мм, ширина - 28 мм. На зворотному боці колодки є застібка для прикріплення ордена до одягу.
Стрічка ордена шовкова муарова зі смужками синього і жовтого кольорів. Ширина стрічки - 28 мм, ширина кожної смужки - 14 мм.
Мініатюра ордена «Золота Зірка» є копією ордена у зменшеному вигляді.
Планка ордена «Золота Зірка» являє собою прямокутну металеву пластинку, обтягнуту стрічкою. На планці - позолочене зображення ордена «Золота Зірка». Розмір планки: висота - 12 мм, ширина - 28 мм.
Орден Держави відзнаки Президента України «Герой України» виготовляється з золота і має форму Знака Княжої Держави Володимира Великого (Тризуба) в обрамленні двох дубових гілок. Зображення рельєфні. Розмір ордена: довжина - 35 мм, ширина - 36 мм. Зворотний бік ордена плоский, з написом рельєфними літерами «Герой України» та порядковим номером ордена.
На верхівці середнього вістря тризуба є кільце з вушком, яке сполучається з фігурною колодкою, обтягнутою стрічкою. Довжина колодки - 45 мм, ширина - 28 мм. На зворотному боці колодки є застібка для прикріплення ордена до одягу.
Стрічка ордена шовкова муарова зі смужками синього і жовтого кольорів. Ширина стрічки - 28 мм, ширина кожної смужки - 14 мм. Мініатюра ордена Держави є копією ордена у зменшеному вигляді.
Розділ IX. Нагороди незалежної України
Планка ордена Держави являє собою прямокутну металеву пластинку, обтягнуту стрічкою. На планці - позолочене зображення ордена Держави. Розмір планки: висота - 12 мм, ширина - 28 мм.
Станом на 24 серпня 2013 року загальне число нагороджених сягнуло 286 чоловік. 27 з них нагороджені орденом "Золота Зірка", 259
- "Орденом Держави". Серед них 257 чоловіків та 29 жінок. Л.Кучма нагородив 132 особи, В.Ющенко - 114, а В.Янукович - 40. 259 осіб нагороджено за життя та 27 - посмертно. Щоб припинити «зірковий» конвеєр за часів Л.Кучми, В.Ющенко підписав наказ, згідно якого було визначено п’ять свят, з приводу яких голова держави повинен нагороджувати своїх співвітчизників. Це День соборності України, День Перемоги, День Конституції, День Незалежності, а також річниці всеукраїнського референдуму про підтвердження Акту проголошення незалежності України. Щоправда, в документі є фраза «та в інших випадках, які визначаються Президентом України». Варто нагадати, що в Україні є 87 професійних свят плюс кілька десятків міжнародних, а ще величезна кількість ювілеїв. Вважають, що вручення ордену не за подвиг, а до ювілею запровадив у радянський нагородний етикет Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов. Він перший додумався до 60- річчя маршала Георгія Жукова подарувати герою війни Золоту Зірку. Потім нагороджувати до дня народження стало правилом хорошого тону. Естафету від Хрущова перейняв Леонід Брежнєв. Чотири Зірки Героя Радянського Союзу він отримав до трьох ювілеїв (60, 70, 75 років) і одну не до круглої дати (72 роки).
На щастя, нагородження відзнакою «Герой України» вдруге з врученням одного й того ж ордена в нашій державі не проводиться.
Першим Героєм незалежної України став у 1998 році вчений Борис Патон - незмінний президент Національної академії наук. Йому вручили орден Держави. А перші українські Зірки Героя отримали президент Федерації авіаційного спорту України, голова координаційної ради Асоціації літакобудівельників, льотчик-випробовувач Олександр Галу- ненко (21. 08. 1999), танкіст, генерал-майор у відставці Лука Сушко, колишній генерал армії, багаторічний голова ради Організації ветеранів України Іван Герасимов (обидва 27. 10. 1999), перший космонавт в історії незалежної України Леонід Каденюк (03. 12. 1999) та інші.
Проте нагороджували й інші категорії людей. Зокрема, чимало нагород отримали від Л.Кучми «героїчні» директори, міністри, високопоставлені чиновники, В.Ющенко віддав почесті ліквідаторам аварії на ЧАЕС (посмертно), головної державної нагороди було
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
удостоєно й останню жертву радянського режиму - Василя Стуса. Звання Герой України також посмертно отримали видатний український письменник Олесь Гончар, колишній голова Нацбанку України Вадим Гетьман і мужній журналіст Георгій Гонгадзе, композитор В.Івасюк, політв’язень Олекса Гірник, Президент Карпатської України Августин Волошин. З приходом до влади В.Януковича, нібито через часові обмеження судом були відібрані звання Героїв у Степана Бандери та Романа Шухевича, хоча це не стосувалося, наприклад, іншого Героя Олексія Береста, який під час штурму рейхстагу встановив прапор (з ним були присутні М.Єгоров і М.Кантарія при підтримці автоматників роти І.С’янова). До речі, згідно 7 пункту Статуту відзнаки Президента України «Герой України» «ніхто не має права позбавити нагородженого відзнакою «Герой України» його нагороди». Та для нинішньої влади закони не указ.
Позбавлення звання Героя України двох загальновідомих осіб (Головного командира УПА Р.Й.Шухевича та Провідника ОУН
С.А.Бандери) спричинило велику образу для свідомих українців за кордоном і викликало гостру цікавість до інших імен. У дні святкувань українською громадою 20-річчя Незалежності України в Чикаго українською громадською організацією було проведено незалежне опитування в результаті якого представники діаспори запропонували такий рейтинг Героїв України:
Роман Шухевич - 90%
Степан Бандера - 88%
Вячеслав Чорновіл - 86%
Георгій Гонгадзе - 36%
Леонід Каденюк - 24%
Маркус Тетяна - 14%
Валерій Лобановський - 10%
Григорій Омельченко - 6%
Софія Ротару - 4%
Леонід Кравчук - 4%
Володимир Литвин - 0%
Володимир Сабодан - 0)%
Юрій Бойко - 0%
Герой - людина, яка здійснює великі вчинки на благо суспільства (звитяжець, богатир). Як бачимо, визначення героїзму в народі значно відрізняється по суті від штучного, політично замовленого, умовного героїзму представників політичних режимів.
Розділ IX. Нагороди незалежної України
Якщо хтось із читачів цієї праці теж захоче стати Героєм, то хочу зазначити, що бути ним ще й вигідно. Героям надаються податкові соціальні пільги. Вони звільнені від квартплати, сплати комунальних послуг, телефону і позавідомчої охоронної сигналізації. їм надається щорічна фінансова допомога, за окремим списком вони отримують і пенсії (надбавка до 40 %). Крім того, герої мають право:
- на додаткову житлову площу в розмірі 20 кв. м.;
- першочергове безкоштовне лікування і медобслуговування (розповсюджується й на членів сім’ї);
- першочергове безкоштовне забезпечення ліками (за рецептами);
- безкоштовне виготовлення і ремонт зубних протезів (не із дорогоцінних матеріалів);
- першочергове отримання безкоштовних путівок в санаторій, з компенсацією проїзду, харчування й лікування з бюджету, путівки членам сімей надаються з 75-відсотковою знижкою від вартості;
- звільнення від сплати за оформлення документів права власності на квартиру при її приватизації;
- безкоштовний капремонт, реконструкція і техобслуговування квартир;
- безкоштовне встановлення телефону і позавідомчої охоронної сигналізації без черги;
- безкоштовний проїзд один раз на рік (туди й назад )у двомісному купе поїздів, каютах першого класу на водному транспорті тощо;
- безкоштовне користування будь-яким міським транспортом (крім таксі);
- придбання без черги квитків на всі види транспорту;
- щомісячна виплата грошової компенсації витрат на автомобільне паливо з розрахунку 50 літрів високоякісного бензину на місяць;
- безкоштовне навчання і перепідготовка на нову професію;
- надання оплаченої відпустки, а також додаткової безоплатної відпустки строком до трьох тижнів на рік у зручний для них час.
Поховають Героїв України також безкоштовно та ще й з військовими почестями. Також по смерті Героя України його дружині
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
(або чоловіку) й дітям до 18 років надається одноразова допомога у розмірі п’яти прожиточних мінімумів.
У 1994 - 1996 роках, завдяки проектам та ґрунтовним дослідженням Комісії з державних нагород при Президентові України указами глави держави були засновані, вперше в історії України, багатоступеневі державні нагороди - ордени князя Ярослава Мудрого, «За заслуги», гетьмана Богдана Хмельницького, «За мужність». Останній об’єднав раніше створені президентські відзнаки - Зірку «За мужність» та Хрест «За мужність».
Другу сходинку за рангом займає відзнака Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого», яка засвідчила глибоку спадкоємність традицій державотворчих устремлінь, бажання зміцнювати молоду українську державу з мудрістю і рішучістю великих попередників. Її встановлено 23 серпня 1995 року.
У статуті відзнаки Президента України «Орден князя Ярослава Мудрого» зазначено, що його засновано для нагородження громадян за видатні особисті заслуги перед українською державою в галузі державного будівництва, зміцненні міжнародного авторитету України, розвитку економіки, науки, освіти, культури, мистецтва, охорони здоров’я, за благодійну та громадську діяльність. Крім того, орденом князя Ярослава Мудрого нагороджуються також іноземні громадяни, особи без громадянства.
Орден має п’ять ступенів, найвищим ступенем ордена є І ступінь. Нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого будь-якого ступеня іменується кавалером ордена князя Ярослава Мудрого.
Орден князя Ярослава Мудрого І і II ступеня має знак ордена та зірку ордена, III, IV і V ступеня - тільки знак ордена. Нагородженим цим орденом може бути тільки той громадянин, який вже був удостоєний однієї з державних нагород України або відзнак Президента України. Згідно положення, іноземні громадяни і особи без громадянства нагороджуються:
- орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня - глави суверенних держав;
- орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня - глави урядів і парламентів суверенних держав, видатні державні і громадські діячі;
- орденом князя Ярослава Мудрого III ступеня - міністри
закордонних справ, керівники інших
зовнішньополітичних відомств, посли іноземних держав в Україні;
Розділ IX. Нагороди незалежної України
- орденом князя Ярослава Мудрого IV і V ступеня - відомі вчені, митці, письменники, релігійні діячі, бізнесмени, правозахисники, спортсмени та інші особи.
Спочатку над проектом високої нагороди на конкурсній основі працювали 10 художників. Після розгляду виконаних проект Комісія з державних нагород зупинила свій вибір на роботах двох митців - Олександра Івахненка та Валерія Швецова, як таких, що найбільш повно відповідали ідеї відзнаки і могли бути взятими за основу для остаточного доопрацювання.
16 серпня 1995 року Комісія з державних нагород при Президентові України затвердила проект статуту ордена князя Ярослава Мудрого та опису відзнаки. Орден князя Ярослава Мудрого виготовляється зі срібла і являє собою рівносторонній хрест із заокругленими кінцями, увінчаними мініатюрними хрестиками. Сторони хреста покрито білою і блакитною емаллю, між ними розходяться фігурні промені. На верхньому кінці знака розміщено дужку у вигляді вінка з дубового листя, на який накладено старослов’янську літеру «У» (Україна) з синьої емалі.
Посередині знака - круглий емалевий темно-синій медальйон з позолоченим рельєфним зображенням профілю князя Ярослава Мудрого (IV і V ступеня срібне). Медальйон обрамлено двома пружками, між якими по колу, покритому білою емаллю, напис «Ярослав Мудрий». Пружки, напис, хрестики, промені, дужка позолочені.
Зворотній бік знака плоский, з награвірованим номером знака та словами «Мудрість, честь, слава». Розмір знака - 60 мм.
Знак ордена І ступеня за допомогою дужки і двох кілець прикріплюється до орденського ланцюга, що носиться на шиї. Орденський ланцюг складається з 17 медальйонів (чотири - овальні з зображенням Державного Герба України і Державного Прапора України, п’ять - круглі з зображенням стилізованої старослов’янської літери «Ять» (Ярослав), вісім - круглі з рослинним орнаментом). Розміщених у відповідній послідовності. Медальйони з’єднані між собою кільцями. Орденський ланцюг виготовляється із позолоченого срібла, покривається блакитною, синьою і жовтою емаллю.
Зірка ордена князя Ярослава Мудрого виготовляється зі срібла і має форму восьмикутної випуклої зірки з позолоченими і срібними розбіжними променями.
Посередині зірки - круглий медальйон з зображенням на темно- синьому емалевому тлі старослов’янської літери «ять». Медальйон
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
обрамлено двома пружками, між якими на позолоті - декоративний орнамент із блакитної і темно-синьої емалі. Пружки, орнамент, літера «ять» - позолочені, рельєфні. На зворотному боці зірки - застібка для прикріплення зірки до одягу (плечової стрічки).
Розмір зірки між протилежними кінцями: 80 мм - для носіння на грудях, 65 мм - для носіння на плечовій стрічці.
Знаки ордена князя Ярослава Мудрого II і III ступеня ті самі, що й знак І ступеня. У верхній частині хреста до дужки прикріплено фігурне кільце, крізь яке протягується стрічка для носіння знака ордена на шиї.
Знак ордена за допомогою кільця з’єднується з орденською колодкою, обтягнутою шовковою муаровою стрічкою синього кольору шириною - 30 мм. У центрі колодки знака ордена князя Ярослава Мудрого IV ступеня - рельєфне зображення дубової гілки зі срібла. Рамка колодки позолочена. На зворотному боці колодки - застібка для прикріплення знака ордена до одягу. Довжина колодки - 45 мм, ширина - 34 мм.
Стрічка ордена князя Ярослава Мудрого шовкова муарова синього кольору з двома поздовжніми жовтими смужками з країв.
I ступінь. Ширина плечової стрічки - 100 мм, ширина кожної жовтої смужки - 8 мм, відстань від краю стрічки - 5 мм. Ширина стрічки для банта - 70 мм, ширина кожної смужки - 5 мм, відстань від краю - 3 мм.
II і III ступінь. Ширина стрічки - 30 мм, ширина кожної смужки
- 4 мм, відстань від краю - 2 мм.
IV і V ступінь. Стрічка для колодки знаків ордена шовкова муарова синього кольору. Ширина стрічки - 30 мм.
Мініатюра знака ордена князя Ярослава Мудрого виготовляється з позолоченого срібла і являє собою знак ордена у зменшеному вигляді.
При виготовленні нагород виникли були певні проблеми. Враховуючи стислі терміни, визначені Комісією з державних нагород України при Президентові України, виготовити атрибути відзнаки зважилося Київське виробничо-акціонерне товариство «Українські ювеліри». Проблемною виявилася навіть така «дрібниця», як виготовлення орденської стрічки. Традиційно її виготовляють з муару - тканини, найчастіше шовкової, на поверхні якої після спеціальної обробки валиками-пресами, що їх називають календрами, залишаються ефектні хвилясті розводи. Враховуючи, що українська промисловість такого різновиду текстилю не випускає, замовлення довелось розмістити у відомій у світі данській фірмі «Марч енд Санз».
Розділ IX. Нагороди незалежної України
Повноправним компонентом ансамблю атрибутів відзнаки є футляр для зберігання високої нагороди. З цим завданням успішно впорався О.Івахненко, чий проект вдало реалізували в матеріалі майстри київської фірми «IBJI» під керівництвом І.В.Лиховодова.
Орден князя Ярослава Мудрого виконує функцію головної державної нагороди України для відзначення глав і вищих посадових осіб суверенних держав. Найвищим, першим ступенем ордена нагороджено президентів: Аргентинської Республіки - Карлоса Сауля Менема, Італійської Республіки - Оскара Луїджі Скальфаро, Литовської республіки
- Валдаса Адамкуса, Мексиканських Сполучених Штатів - Ернесто Се- дильйо Понсе де Леона, Південно-Африканської Республіки - Нельсона Роліглагла Манделу, Республіки Австрія - Томаса Клестіля, Республіки Чилі - Едуардо Руїс Тагле Фрея, Федеративної Республіки Бразилія - Фернандо Енріке Кардозу, Французької Республіки - Жака Ширака, Голову Китайської Народної Республіки - Цзянь Цземіня та інших.
Нагородження громадян України проводиться з нижчого, п’ятого ступеня. Першими громадянами України удостоєними 24 серпня 1995 року ордена Ярослава Мудрого V ступеня, стали відомий правознавець Федір Бурчак та зірки національного музичного мистецтва Ольга Басистюк і Анатолій Мокренко.
Серед нагороджених і скульптор, народний художник України В.З.Бородай. 2007 року Президент України Віктор Ющенко вручив орден Ярослава Мудрого кращому костоправу планети Миколі Кас’яну, чиє їм’я було внесене до Гіннеса за те, що протягом 1990 року він вправив хребетні диски 41251 хворому.
Серед нагороджених, на жаль, бувають люди з нечистою совістю, наприклад, скандально відомий перший віце-прем’єр міністр України Павло Лазаренко. Він, маючи високу державну посаду, входив до складу Комісії по державних нагородах при Президентові України, поновленої Указом Президента України Л.Кучми за №747/94 від 9 грудня 1994 року. А вже напередодні нового 1995 року став третім нагородженим орденом Ярослава Мудрого V ступеня «за видатні заслуги перед Українською державою в галузі державного будівництва, значний особистий внесок у соціально-економічний і культурний розвиток Дніпропетровського регіону».
Указом Президента України від 29 квітня 1995 року було засновано відзнаку Президента України «Іменна вогнепальна зброя» для нагородження за особисті заслуги у забезпеченні обороноздатності України, недоторканості її державного кордону, підтримці високої
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
бойової готовності військ, зміцненні національної безпеки, боротьбі зі злочинністю, захисті конституційних прав і свобод громадян, за бездоганну багаторічну службу, зразкове виконання військового та службового обов’язку, виявлені при цьому честь і доблесть. Вона успадкувала традиції нагородження іменною зброєю в українському козацькому війську XVII - XVIII століть та у збройних силах Української Народної Республіки доби визвольних змагань 1917-1921 років.
Відзнакою Президента України «Іменна вогнепальна зброя» є пістолет «ФОРТ - 12» створений на базі власних розробок зброярами Вінницького спеціалізованого науково-виробничого підприємства МВС України «ФОРТ», звідси й назва моделі пістолета. Нею нагороджуються особи офіцерського складу Збройних Сил України, Прикордонних військ України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, Служби безпеки України, органів Міністерства внутрішніх справ України та державні службовці, які мають офіцерське звання (рис. 16).
Рис. 16. Іменна вогнепальна зброя - пістолет "ФОРТ - 12"
Розділ ЇХ. Нагороди незалежної України
Відзнаку «Іменна вогнепальна зброя» разом із посвідченням про нагородження нею та бойовим комплектом у кількості 16 патронів вручає Президент України або за його уповноваженням керівник міністерства, іншого центрального або місцевого органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування, військового формування. Зброя має бути зареєстрована в органах внутрішніх справ за місцем проживання нагородженого і зберігатися у порядку, що визначається Міністерством внутрішніх справ України.
При позбавлені особи, нагородженої «Іменною вогнепальною зброєю», що є відзнакою Президента України, а також після смерті нагородженого зброя і посвідчення про нагородження здаються до органу внутрішніх справ.
Корпус пістолета моделі «ФОРТ - 12» виготовляється з легованих конструкційних сталей, а рукоятка - з благородних порід дерева. Пістолет має заводське маркування, товарний знак, а також пластинку, на якій гравірується прізвище, ім’я, по батькові нагородженого. Зовнішні деталі корпуса пістолета і рукоятки прикрашено художньою декоративною різьбою. Затвор і рамка пістолета посріблені, а курок, важіль запобіжника, затворна затримка, мушка, цілик, спусковий гачок, кнопка фіксатора магазина, гвинти кріплення накладної рукоятки
- з жовтого металу.
Перше нагородження відзнакою Президента України «Іменна вогнепальна зброя» відбулося Леонідом Кучмою генерал-лейтенантові міліції В.О.Білобородову 7 травня 1995 р. в Марийському палаці.
Указом Президента України від 22 вересня 1996 року з метою відзначення громадян за видатні особисті досягнення в галузі економічного, науково-технічного, соціально-культурного розвитку і державного будівництва було встановлено президентську відзнаку - орден «За заслуги». Орден має 3 ступеня, а нагороджені ним іменуються кавалерами ордена «За заслуги». До нагороджених орденом прирівнюються особи, нагороджені свого часу Почесною відзнакою Президента України.
Нагородження орденом «За заслуги» громадян України здійснюється послідовно, починаючи з III ступеня. Ним можуть бути нагороджені іноземні громадяни та особи без громадянства: орденом І ступеня - глави суверенних держав, керівників урядів та парламентів, міністри суверенних держав; II ступеня - заступники керівників урядів і парламентів, міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади, посли іноземних держав в Україні; III ступеня -
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
працівники посольств іноземних держав в Україні, відомі державні, політичні, громадські діячі, митці, науковці, бізнесмени та інші особи. Нагородження орденом «За заслуги» може бути проведено посмертно.
Нагородження орденом «За заслуги» наступного ступеня можливе, як правило, не раніш як через три роки після нагородження орденом попереднього ступеня. Орден «За заслуги» І ступеня має знак ордена та зірку ордена, II і III ступеня - тільки знак ордена. До них додаються мініатюри знака ордена та орденська книжка.
Знак ордена «За заслуги» І ступеня виготовляється зі срібла і має форму хреста із заокругленими кінцями, накладеного на медальйон із зображенням рослинного орнаменту. Сторони хреста покриті емаллю малинового кольору, пружки хреста позолочені. З-під медальйона в напрямку сторін хреста розходяться пучки променів. Посередині хреста у вінку з дубової та лаврової гілок на блакитному фоні зображення малого Державного Герба України - тризуба. Вінок, тризуб, промені - позолочені. Медальйон з оксидованого срібла. Всі зображення рельєфні. До верхнього пучка променів прикріплюється кільце з вушком, крізь яке протягується стрічка для носіння на шиї.
Розмір знака між протилежними кінцями - 55 мм. Зворотний бік знака плоский, з викарбуваним номером знака ордена.
Зірка ордена «За заслуги» виготовляється зі срібла і має форму восьмикутної зірки з розбіжними променями. Посередині зірки - круглий медальйон з пружкою, у центрі якого на синьому емалевому тлі зображення малого Державного Герба України. Медальйон обрамлений рельєфним рослинним орнаментом. По колу медальйона, покритому емаллю малинового кольору, розміщено напис позолоченими літерами «За заслуги». У нижній частині - «Україна».
Розмір зірки між протилежними кінцями - 77 мм.
Зворотний бік зірки плоский, з викарбуваним номером та шпилькою для прикріплення до одягу.
Знак ордена «За заслуги» II ступеня виготовляється із срібла і має форму хреста з заокругленими кінцями, накладеного на медальйон з зображенням рослинного орнаменту. Сторони хреста покриті емаллю малинового кольору, пружки хреста позолочені. З-під медальйона по діагоналі розходяться пучки променів. Посередині хреста таке саме зображення, як на знакові ордена І ступеня.
Розмір знака між протилежними кінцями променів - 50 мм.
До верхнього кінця хреста прикріплюється кільце з вушком, яке сполучається з фігурною колодкою, обтягнутою стрічкою. Розмір ко¬
Розділ IX. Нагороди незалежної України
лодки: довжина - 45 мм, ширина - 28 мм. На зворотному боці колодки розміщено шпильку для прикріплення знака до одягу.
Для військовослужбовців на колодці знака ордена «За заслуги»
II і III ступеня з лівого боку колодки на малиновому тлі закріплено схрещені мечі з позолоченого томпаку.
Знак ордену «За заслуги» III ступеня виготовляється з нейзильберу і має форму хреста із заокругленими кінцями, накладеного на медальйон з зображенням рослинного орнаменту. Сторони хреста покриті емаллю малинового кольору. Посередині хреста у вінку з дубової та лаврової гілок на блакитному фоні - зображення Малого державного Герба України - тризуба. Вінок, тризуб, пружки хреста позолочені. Медальйон - з оксидованого срібла. Усі зображення рельєфні.
Розмір знака між протилежними кінцями - 37, 2 мм. Зворотний бік знака плаский, з викарбуваним номером ордена. До верхнього кінця хреста прикріплюється кільце з вушком, сполучається з фігурною колодкою, обтягнутою стрічкою. Розмір колодки: довжина - 45 мм, ширина - 28 мм. На зворотному боці колодки розміщено шпильку для прикріплення до одягу.
Стрічка ордена «За заслуги» шовкова муарова малинового кольору з двома поздовжніми смужками кольорів Державного Прапора України (синьою та жовтою) з правого краю.
Мініатюра знака ордена «За заслуги» являє собою зображення знака ордена III ступеня у зменшеному вигляді.
Мініатюра знака ордена «За заслуги» І і II ступеня виготовляється зі срібла, III ступеня - з нейзильберу і томпаку.
Серед осіб, які стали повними кавалерами ордена «За заслуги», тобто удостоєні ордена всіх трьох ступенів, генеральний конструктор сучасних українських літаків Петро Балабуєв, керівники найбільшої в Україні будівельної холдингової компанії «Київміськбуд» Іван Дани- ленко і Володимир Поляченко, голова правління акціонерного товариства «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання імені М.Фрунзе Володимир Лук’яненко, чемпіон Олімпійських ігор, багаторазовий чемпіон і рекордсмен світу та Європи у стрибках жердиною донеччанин Сергій Бубка та інші.
З травня 1995 року Указом Президента України було засновано відзнаку Президента України «Орден Богдана Хмельницького» для нагородження громадян України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцненні обороноздатності та безпеки України. Орден Богдана Хмельницького має три ступені, найвищим з яких є перший.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Нагороджені орденом Богдана Хмельницького іменуються лицарями ордена Богдана Хмельницького. Нагородження орденом може бути проведено посмертно.
Орден Богдана Хмельницького І ступеня носять на шийній стрічці, орден Богдана Хмельницького II і III ступеня - на грудях з лівого боку.
Похорон лицаря ордена Богдана Хмельницького відбувається з військовими почестями.
Орден Богдана Хмельницького, а також княгині Ольги розробив київський художник Олексій Руденко, спираючись на закони геральдики й фалеристики та історичний досвід України у цій царині. Він розробив також уніформу для президентського оркестру, нагрудні знаки та шеврони для силових структур, відомчі відзнаки СБУ, Нацбанку, Мінвуглепрому, Податкової адміністрації, Держкомтуризму тощо.
Знак ордена Богдана Хмельницького І ступеня виготовляється зі срібла і має форму випуклої багатопроменевої зірки з накладеним на неї хрестом. Хрест покритий темно-червоною емаллю, з-під нього два схрещені мечі вістрям угору. Посередині знака, в колі, обрамленому вінком із дубового листя, - зображення геральдичної фігури «Абданк» герба гетьмана Богдана Хмельницького. Промені зірки, пружки хреста, мечі, вінок позолочені, елементи фігури «Абданк» - з жовтої і білої емалі. Всі зображення рельєфні.
Розмір знака між протилежними кінцями хреста - 50 мм.
У верхньому промені хреста є вушко, крізь яке протягується стрічка носіння знака ордена на шиї.
На зворотному боці знака викарбовано порядковий номер ордена.
Знак ордена Богдана Хмельницького II ступеня такий самий, як і знак ордена Богдана Хмельницького І ступеня, але промені зірки і мечі срібні. Розмір знака між протилежними кінцями хреста - 45 мм.
Знак ордена Богдана Хмельницького III ступеня такий самий, як і знак ордена Богдана Хмельницького І ступеня, але виготовляється з нейзильберу. Розмір знака між протилежними кінцями хреста - 45 мм.
Стрічка ордена Богдана Хмельницького шовкова муарова тем- но-червоного кольору з поздовжніми смужками.
На відзначення героїчних подвигів у роки Другої світової війни та з нагоди 50-ї річниці Перемоги, 7 травня 1995 року перші знаки ордена Богдана Хмельницького III ступеня отримали двічі Герої Радянського Союзу генерали авіації Олександр Молодчий і Анатолій Недбайло, повні кавалери ордена Слави Максим Величко Микола Фос-
Розділ IX. Нагороди незалежної України
тенко інші ветерани. Серед них директор Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника Михайло Сікорський.
Безпрецедентний факт нагородження Президента України Віктором Ющенком полковника Муаммара Каддафі орденом Богдана Хмельницького. В свою чергу наш президент отримав від лідера Великої Соціалістичної Народної Лівійської Арабської Джамахирії, полковника Муаммара бен Мухаммеда Абу Меньяра Абдель Саляма бен Ха- міда аль-Кадцафі орден Великої Вересневої Революції. Загальновідомо, що під час зустрічі керівників держав, вони обмінюються найвищими державними нагородами своїх країн. Такою в Україні є «орден князя Ярослава Мудрого», а не військова нагорода «Орден Богдана Хмельницького» призначена «для нагородження громадян України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцненні обороноздатності та безпеки України».
21 серпня 1996 року Указом Президента України з метою державного відзначення громадян за особисту мужність і героїзм, що були виявлені за надзвичайних обставин і спрямовані на захист людини, її прав і свобод, суспільних інтересів, встановлено відзнаку Президента України - орден «За мужність» I, II, III ступеня. Ним нагороджуються військовослужбовці, працівники правоохоронних органів та інші особи за особисту мужність і героїзм, виявлені при рятуванні людей, матеріальних цінностей під час ліквідації наслідків стихійного лиха, пожеж та за інших надзвичайних обставин, у боротьбі зі злочинністю, а також при виконанні військового, службового, громадянського обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя.
Орден «За мужність» І ступеня має знак ордена - хрест і зірку ордена, II і ІІІступеня - тільки знак ордена.
Нагородження орденом «За мужність» може бути проведено посмертно.
Знак ордена «За мужність» І ступеня виготовляється з позолоченого срібла і має форму рівностороннього хреста, накладеного на лавровий вінок. Хрест покритий білою емаллю, по периметру облямований металевими позолоченими крапками під бісер. З-під хреста розходяться два схрещені мечі вістрям униз. Посередині знака - синє емалеве коло з зображенням малого Державного Герба України. У верхньому кінці хреста є кільце з вушком, крізь яке протягується стрічка для носіння знака ордена на шиї.
Усі зображення рельєфні. Пружки хреста, кола, вінок, мечі, малий Державний Герб України, вушко з кільцем позолочені.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Розмір знака між протилежними кінцями хреста - 54 мм.
Зворотний бік знака плоский, з награвірованим номером ордена.
Зірка ордена «За мужність» виготовляється зі срібла і має форму восьмикутної зірки з пучками розбіжних променів. Посередині зірки розміщено круглий медальйон, покритий темно-малиновою емаллю, у центрі якого - синє емалеве коло із зображенням малого Державного Герба України. У верхній частині медальйона, над колом, - напис: «За мужність», у нижній частині, з боків, - дві лаврові гілки. Пружки медальйона і кола подвійні.
Усі зображення і напис - рельєфні, позолочені. Розмір зірки між протилежними кінцями променів - 63 мм.
Знак ордена «За мужність» II ступеня виготовляється із срібла і має форму хреста з широкими загостреними кінцями. Посередині знака -рівносторонній хрест, покритий білою емаллю, з-під якого розходяться два схрещені мечі вістрям униз. На хресті розміщено круглий медальйон, покритий темно-малиновою емаллю, у центрі якого - синє емалеве коло з зображенням малого Державного Герба України. У верхній частині медальйона, над колом, - напис: «За мужність», у нижній частині, з боків, дві лаврові гілки. Пружки хреста, медальйона і кола, напис, малий Державний Герб України, лаврові гілки і мечі позолочені. Всі зображення рельєфні.
Розмір знака між протилежними кінцями хреста - 41 мм.
Зворотній бік знака плоский, з награвірованим номером ордена.
Знак за допомогою кільця та вушка з’єднується з прямокутною колодкою, обтягнутою шовковою муаровою стрічкою.
Знак ордена За мужність» III ступеня такий самий, як і знак ордена «За мужність» II ступеня, але виготовляється з нейзильберу.
Стрічки ордена За мужність» І ступеня шовкова муарова синього кольору з білими поздовжніми смужками, а II і III ступенів багатокольорові.
Автор ескізів цих відзнак і грамот до них - заслужений художник України М. Лебідь.
Перше нагородження знаком зірки «За мужність» відбулося 7 травня 1995 року. Кавалером нагороди став командир оперативного взводу батальйону міліції швидкого реагування «Беркут» Управління МВС України в Луганській області, полковник міліції Микола Яковенко (посмертно), який ціною власного життя знешкодив кількох озброєних злочинців.
Розділ IX. Нагороди незалежної України
За заслуги у зміцненні обороноздатності й безпеки України, за мужність і самовіддані дії, виявлені під час виконання військового і службового обов’язку хрестом «За мужність» того ж дня були нагороджені: командир сторожового корабля Прикордонних військ України, капітан II рангу Сергій Зарва (м. Севастополь), старший бортовий авіаційний тех- нік-конструктор окремої бойової вертолітної ескадрильї Національної гвардії України, капітан гвардії Анатолій Оченашенко та інші.
15 серпня 1997 року Указом Президента України на відзначення жінок у розвитку української держави, духовному відродженні нації, вихованні дітей встановлено відзнаку Президента України «Орден княгині Ольги» I, II, III ступенів. Цим орденом можуть нагороджуватися також іноземні громадяни та особи без громадянства.
Нагородження орденом княгині Ольги посмертно не проводиться.
Знак ордена княгині Ольги носять з лівого боку грудей.
Виготовляється знак ордена княгині Ольги І ступеня зі срібла. Він має форму овалу, з’єднаного вгорі з декоративною колодкою у вигляді банта.
На лицьовому боці знака на білій емалі - зображення княгині Ольги, обрамлене орнаментом і прикрашене чотирма аметистами прямокутної форми. Розмір знака: висота - 45 мм, ширина - 40 мм.
На колодці накладна кругла пластинка з зображенням малого Державного Герба України, з правого і лівого її боків - стилізоване зображення гілки калини та фігурно вигнуті скоби для закріплення банта. Діаметр пластинки - 15 мм. Орнамент, зображення княгині Ольги, пластинка на банті - рельєфні позолочені.
Зворотний бік знака плоский, з награвірованим номером ордена; на зворотному боці колодки - шпилька для прикріплення знака до одягу.
Знак ордена княгині Ольги II ступеня такий самий, як і знак ордена княгині Ольги І ступеня, але зображення княгині Ольги і пластинка на банті - рельєфні срібні.
Знак ордена княгині Ольги III ступеня такий самий, як і знак ордена княгині Ольги І ступеня, але виготовляється з посрібленого томпаку.
Стрічка ордена княгині Ольги шовкова муарова бузкового кольору з поздовжніми посередині білими смужками.
Орденом княгині Ольги І ступеня було нагороджено Дмитрієнко М.Ф. - старшого наукового співробітника Інституту історії України НАН України, доктора історичних наук, професора (2007).
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Народна артистка України Раїса Кириченка - єдина в Україні повний кавалер ордена княгині Ольги.
20 лютого 2003 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 580 - IV «Про зміни до Закону України «Про державні нагороди України», яким була встановлена нова державна нагорода України - орден Данила Галицького. 30 липня 2003 року Указом Президента України було затверджено Статут та опис знаку ордена.
Орден Данила Галицького - державна нагорода України, що призначена для нагородження військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань, Державної спеціальної служби транспорту, осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, а також державних службовців за значний особистий внесок у розбудову України, сумлінне та бездоганне служіння українському народу.
Згідно Статуту орденом Данила Галицького можуть бути нагороджені виключно громадяни України, які після цього іменуються кавалерами ордена Данила Галицького. Нагородження орденом вдруге не провадиться. Девіз ордена Данила Галицького - «Батьківщина і честь».
Знак ордена Данила Галицького виготовляється зі срібла і має форму рівностороннього хреста з розширеними сторонами, краї якого увігнуті всередину. Сторони хреста покрито синьою емаллю. У центрі хреста - круглий емалевий медальйон світло-червоного кольору, із позолоченим зображенням профілю Данила Галицького та написом у нижній частині «Данило Галицький». Пружка медальйона у формі лаврового вінка. Хрест по периметру обрамлено стилізованим давньоруським орнаментом. Пружки хреста і медальйона рельєфні.
Зворотній бік ордена плоский з награвірованим номером знака та словами «Батьківщина і честь». Розмір знака - 45 мм.
Орден знака за допомогою кільця з вушком сполучається з прямокутною колодкою, обтягнутою стрічкою. Нижня частина колодки фігурна, рельєфна. Розмір колодки: висота - 45 мм, ширина - 28 мм. На зворотному боці колодки розміщено шпильку для прикріплення знака ордена до одягу.
У нижній частині колодки знака ордена, яким нагороджуються військовослужбовці, вміщено зображення двох позолочених схрещених мечів.
Стрічка ордена Данила Галицького шовкова муарова світло- червоного кольору з поздовжніми смужками: вузькими жовтими посередині та широкими синіми з боків.
Розділ IX. Нагороди незалежної України
Знак ордена Данила Галицького розміщується на лівому боці грудей після знаку ордена княгині Ольги I, II, III ступенів.
Виготовило ордени Данила Галицького унікальне українське виробниче підприємство «Герольдмейстер», яке спеціалізується на виготовленні нагрудних знаків і орденів, медалей, призів і скульптур, значків та супровідної продукції - футлярів, грамот, посвідчень. Підприємство має повний цикл виробництва і обслуговує вищі державні органи влади: Міністерства і відомства, силові структури, органи законодавчої і виконавчої влади, а також політичні партії та інші комітети та служби.
Першим кавалером ордена Данила Галицького за Указом Президента України у 2003 році став голова Державного комітету України у справах ветеранів С.В.Червонописький, другим нагородженим орденом (першим - орденом з мечами на колодці) став полковник міліції В.В.Маліков.
18 серпня 2005 року Президент України В.А.Ющенко Указом підтримав пропозицію Комісії державних нагород та геральдики щодо заснування ордена Свободи для відзначення особливих заслуг громадян в утвердженні суверенітету на незалежності України, розвитку демократії, також було підтримано заснування медалі «За врятоване життя».
10 квітня 2008 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 258 - VI «Про внесення зміни до Закону України «Про державні нагороди України», яким були встановлені нові державні нагороди України - орден Свобода та медаль «За врятоване життя».
Орден Свободи - державна нагорода України, встановлена для відзначення громадян за видатні та особливі заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України, консолідації українського суспільства, розвитку демократії, соціально-економічних та політичних реформ, відстоюванні конституційних прав і свобод людини і громадянина.
Орден Свободи є вищим орденом України, яким можуть бути нагороджені іноземці та особи без громадянства (для громадян України найвищою нагородою є звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка» або ордена Держави). Як і попередні нагороди, нагородження орденом Свободи вдруге не провадиться. Нагородження орденом Свободи може бути проведено посмертно.
Знак ордена Свободи виготовляється з позолоченого срібла і має форму рівностороннього хреста. Сторони хреста покрито білою емаллю та прикрашено чотирма прямокутними штучними кристалами
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
«сваровські». У центрі хреста - круглий емалевий медальйон синього кольору, із золотим зображенням Знака Княжої Держави Володимира Великого, який обрамлений лавровим вінком. Медальйон облямований подвійною декоративною пружкою. Сторони кутів хреста обрамлено стилізованим рослинним орнаментом. Усі зображення рельєфні.
Зворотний бік знака ордена плоский з награвірованим номером знака. Розмір знака ордена між протилежними кінцями хреста - 54 мм. Знак ордена за допомогою кільця з вушком сполучений з декоративною планкою яка є основою стрічки для носіння знака ордена на шиї.
Орден Свободи носять на шийній стрічці і за наявності у нагородженого інших орденів України, які носять на шийній стрічці, розміщують вище них.
Планка стрічки виготовляється з того ж металу що і знак ордена. Стрічка ордена шовкова муарова білого кольору з поздовжніми смужками - посередині широкими синього і жовтого кольорів, облямованих з країв вузькими смужками відповідно жовтого і синього кольорів, та з країв стрічки вузькими смужками жовтогарячого кольору.
Орден Свободи досить висока нагорода, її місце між старшою нагородою - орденом «Золота Зірка» та Держави звання Герой України та молодшою - орденом князя Ярослава Мудрого.
За станом на 21 січня 2012 року орденом Свободи нагороджено 26 осіб, з них п’ятеро іноземних кавалерів, при цьому на момент нагородження всі вони були кавалерами ордена князя Ярослава Мудрого І ступеня. Почесний список нагороджених відкриває Його Величність Король Швеції Карл XVI Густав, який сприяв наданню унікальних історичних реліквій з музеїв, бібліотек, архівів Швеції для створення виставки «Україна - Швеція на перехрестях історії (XVII - XVIII ст.) до 300-річчя подій, пов’язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладанням українсько-шведського союзу.
З нагоди Дня Свободи список кавалерів ордена Свободи поповнили голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров, письменник правозахисник Євген Сверстюк, правозахисник, громадський політичний діяч Степан Хмара (всі 2008), а також правозахисник, проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович (2008), правозахисник Михайло Горинь (2009); з нагоди Дня Соборності академік-секретар Національної академії наук України Іван Дзюба (2009) та інші.
Серед нагороджених є й жінка, це дружина Ярослава Чорновола
- Пашко Атена-Святомира Василівна (2009).
Розділ IX. Нагороди незалежної України
Указом Президента України від 26 березня 2009 року засновано відзнаку Президента України «Хрест Івана Мазепи». Ця державна нагорода України призначена для відзначення громадян за значний внесок у відродження національної культурно-мистецької, духовної архітектурної, військово-історичної спадщини, заслуги у державотворчій, дипломатичній, гуманістичній, науковій, просвітницькій благодійній діяльності.
Ідея заснування державної нагороди, пов’язаної з іменем гетьмана Івана Мазепи, належить Міністерству оборони України. Спочатку передбачалося, що нова нагорода буде військовою та призначатиметься для вшанування осіб офіцерського складу. Однак в процесі доопрацювання проекту положення у Секретаріаті Президента України було вирішено надати їй більш загальний характер.
Малюнок Хреста Івана Мазепи розробили фахівці Відділу військової символіки та геральдики Генерального штабу ЗС України. Після доопрацювання у президентському секретаріаті, його було взято за основу остаточного зовнішнього вигляду відзнаки.
Хрест Івана Мазепи виготовляється із позолоченого срібла і має форму прямого рівностороннього хреста з розширеними сторонами, краї яких увігнуті всередину. Сторони хреста покрито малиновою емаллю. У центрі хреста вміщено картуш, на синьому тлі якого зображення козака з військової печатки гетьмана Івана Мазепи. Картуш накладено на зображення геральдичної фігури «Курч» герба гетьмана Івана Мазепи, покритої емаллю білого кольору. Між сторонами хреста
- розбіжні промені, що уособлюють славу, яку здобув гетьман Іван Мазепа як державний діяч та меценат. Усі зображення рельєфні. Пружки хреста і промені, волюти картуша, зображення козака, пружки фігури «Курч» - позолочені.
Розмір знака між протилежними кінцями хреста - 42 мм. Зворотний бік знака Хреста Івана Мазепи плоский з награвірованим номером.
За допомогою кільця з вушком хрест сполучається з прямокутною колодкою, обтягнутою стрічкою. Нижня частина колодки фігурна рельєфна.
Стрічка Хреста Івана Мазепи шовкова муарова світло-синього кольору з малиновими поздовжніми смужками з боків та жовтими посередині.
Нагородження Хрестом Івана Мазепи може бути проведено посмертно.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Носиться Хрест Івана Мазепи з лівого боку грудей після знаку ордена Данила Галицького.
На 22. 02. 2012 року відзнакою Президента України - Хрестом Івана Мазепи нагороджені 62 особи. Всі нагородження здійснені Указами Президента України В.А.Ющенка. Серед перших нагороджених відзнакою Президента України чимало патріотів України: голова ради старійшин міжнародної громадської організації «Родина Мазепи» В.Г.Мазепа, низка активістів Української гельсінської спілки, Народного руху України, директор Департаменту Служби безпеки України В.М.В’ятрович, директор Львівської національної галереї мистецтв Б.Г.Возницький, професор Національного університету «Києво- Могилянська академія», міністр закордонних справ України
В.С.Огризко, директор Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка В.І.Сергійчук, письменник О.Ф.Чорногуз, представники Українського козацтва.
Указом Президента України від 5 жовтня 1996 року було встановлено дві відзнаки - медалі «За військову службу Україні» і «За бездоганну службу», які не мають нічого спільного з традиційними круглими медалями.
Медаллю «За військову службу Україні» нагороджуються військовослужбовці Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Прикордонних військ України, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Управління державної охорони України, Цивільної оборони України та інші особи. Нею можуть бути нагороджені іноземні громадяни та особи без громадянства. Нагородження медаллю «За військову службу Україні» може бути проведено посмертно.
Виготовляється медаль зі срібла і має форму вінка з дубового листя. На вінок накладено композицію з зображенням військової зброї та символіки (ракета, гармата, шабля, бойова сурма, прапори та ін.). Усі зображення рельєфні. Діаметр вінка - 40 мм.
Зворотний бік медалі плоский, з рельєфним номером.
Вінок за допомогою кільця з вушком сполучається з прямокутною колодкою, обтягнутою стрічкою. Нижня частина колодки фігурна. Розмір колодки: довжина - 45 мм, ширина - 28 мм. На зворотному боці колодки - застібка для прикріплення медалі до одягу.
Стрічка медалі шовкова муарова блакитного кольору з синьою смужкою посередині і двома жовтими з боків. Ширина стрічки - 28 мм. Ширина смужок: синьої - 12 мм, жовтих - по 2 мм.
Розділ IX. Нагороди незалежної України
Планка медалі являє собою прямокутну металеву пластинку, обтягнуту стрічкою. Розмір планки: довжина - 12 мм, ширина - 24 мм.
Медаллю «За бездоганну службу» I, II і III ступеня нагороджуються особи офіцерського складу і прапорщики Збройних Сил України, рядовий і начальницький склад військ і органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, Національної гвардії України, Прикордонних військ України, Цивільної оборони України, які досягли високих показників у бойовій і професійній підготовці, є взірцем вірності присязі та у виконанні військового (службового) обов’язку, успішно керують підлеглими, зразково виконують інші військові обов’язки.
І ступеня - нагороджуються особи, які прослужили не менш як 20 років, II ступеня - особи, які прослужили не менш як 15 років, III ступеня - особи, які прослужили не менш як 10 років.
Нагородження медаллю «За бездоганну службу» проводиться послідовно, від нижчого ступеня до вищого.
Указом Президента України від 30 травня 2011 року засновано державну нагороду України - відзнаку Президента України ювілейну медаль «20 років незалежності». Вона виготовлена з металу жовтого кольору. Кількість нагороджених біля З, 3 тисяч чоловік.
Ключові слова та символи
Комісія з питань заснування державних нагород України, Почесна відзнака Президента, відзнака Герой України, ордени князя Ярослава Мудрого, орден «За заслуги», орден Богдана Хмельницького, орден «За мужність», орден княгині Ольги, орден Данила Галицького, орден Свободи, відзнака Хрест Івана Мазепи, відзнака Президента «Іменна вогнепальна зброя», медалі.
Питання для самоперевірки
1. Якою була перша нагорода незалежної України?
2. Коли відбувається вручення нагород?
3. Хто отримав найвищий рейтинг серед Героїв України у представників діаспори?
4. Який девіз у ордена князя Ярослава Мудрого?
5. Зображення якої геральдичної фігури є на ордені Богдана Хмельницького?
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
6. Хто є повним кавалером ордена Св. княгині Ольги?
7. Який девіз ордена Данила Галицького?
8. Яке місце в нагородній системі України ордена Свободи?
9. Хто з жінок удостоєний ордена Свободи?
Література: 3, 4, 6, 8, 10, 13, 23, 34, 36, 37.
РОЗДІЛ X
НАГОРОДИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЄРКВИ
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Крім державних інституцій є низка громадських організацій, які запровадили для відзначення достойників власні нагороди. Багату символіку мають, наприклад, численні козацькі організації, зокрема Міжнародна громадська організація «Козацтво Запорозьке», Міжнародний союз козацтва, Козацтво незалежної України, Українське Гетьманське Військо, різноманітні відомства й міністерства. Існує низка міжнародних нагород: «Золотий Меркурій», «Лаври Слави», «Нагорода Тисячоліття», «Золотий Ягуар», «Свята Софія», імені Сократа, нагрудний знак «Лідер України» та багато інших. Щороку наші спортсмени отримують на міжнародних змаганнях різноманітні нагороди, серед яких особливо цінні олімпійські медалі.
Християнська церква стояла у витоків сучасного інституту орденів. Перші три найдавніші лицарські ордени затверджені Святим Престолом. 1113 року папа Римський благословив і затвердив перший у світі духовно-лицарський орден Святого Іоанна Хрестителя (італійський орден Госпітальєрів або мальтійський). 1127 року папа Римський благословив і затвердив статут духовно-лицарського ордену Тамплієрів (французький орден Храмовників, який потім існував як португальський орден Христа та папський орден Христа). 1191 року Папою затверджено статут духовно-лицарського ордену Дому Святої Марії (німецький орден Тевтонський або Маріанський, або Німецький). Це були ще не ордени в сучасному розумінні слова, а військові організації ченців - лицарів, які були посвячені певному святому покровителю і в яких ченці-лицарі служили Богу в церквах і на бойовищах.
Довгий час Святому Престолу належала верховна влада над усіма духовно-лицарськими орденами. Але після XV століття Папи почали звільняти ордени від чернечих обітниць, гросмейстерами орденів ставали королі та суверенні герцоги, ордени набували світського характеру і поступово перетворилися на нагороди. Папи Римські були не тільки духовними наставниками католицького світу, вони були разом з тим ще й світськими правителями Церковної держави (після 1929 року
- Ватикану). Тому після XV століття Папи Римські заснували ордени - нагороди. Це були ордени Св. Сильвестра, Григорія Великого, Пія, також хрести: Хрест Пія XI, Ментанський хрест, Хрест «Pro ecclesia et Pontifice» («За церкву і Папу»). На початку XX століття православними патріархами Єрусалиму були засновані власні нагороди.
Разом з мирянами з кінця XVIII ст. отримували державні нагороди в Російській імперії й священнослужителі. У музейних збірках України існує низка портретів священнослужителів, які щедро відзначені
Розділ X. Нагороди української церкви
державними нагородами, включаючи найвищу відзнаку Російської імперії - орден Андрія Первозванного. Це означає, що церкова влада мала великий вплив у тогочасному суспільстві. Незважаючи на те, що сьогодні церква відділена від держави, ситуація не змінилася, її вплив на нинішніх державників залишається стабільно високим. Взяти хоча б нещодавно відкриту виставку (кінець грудня 2012 року) у Митрополичому будинку Національного заповідника «Софія Київська» «Митрополит Євгеній (Болховітінов) (1767 - 1837). Праці, заповідані Києву». Цей урочистий захід був присвячений 245-річчю від дня народження і 175- річчю від дня смерті митрополита - ієрарха православної церкви, якій обіймав київську кфедру з 1822 до 1837 року, одного з перших вітчизняних істориків, археографів, джерелознавців, дослідників старожитностей Києва. Запрошені та гості зібрались біля місця поховання митрополита Євгенія в Стрітенському приділі Софійського собору, де архієпископ Антоній провів поминальну літію під спів чоловічого духовного хору «Софія». Було покладено квіти до місця поховання митрополита.
Церковна діяльність митрополита Євгенія була відзначена державними нагородами Російської імперії: орденом Св. Анни І ступеня (1805 p.), Св. Володимира II ступеня (1814 p.), Св. Олександра Невського (1823 p.), Св. Апостолі Андрія Первозванного (1826 p.). Дві останні нагороди він отримав у Києві.
Заслуги священнослужителів церкви відзначаються різноманітними нагородами, кожна з яких має свою історію і своє символічне значення. Система цих нагород досить складна, тому, що виникали вони в різний час, іноді за допомогою світської влади, змінюючи часто свій початковий вигляд.
Ієрархія Православної Церкви складається з 3-х ступенів: дияконської, пресвітерської і єпископської. Тому священнослужителі можуть бути відзначені тільки відповідно їхньому ієрархічному рівню. В якості нагород можуть бути елементи одягу та посади.
Російська Православна Церква до 1917 року власних орденів не мала. Всі російські імператорські ордени були присвячені християнським святим: орден Св. апостола Андрія Первозванного, орден Св. Катерини, орден Св. князя Олександра Невського, орден Св. великомученика і побідоносця Георгія, орден Св. рівноапостольного князя Володимира, орден Св. Анни.
В наш час існують особливі нагороди, якими можуть бути нагороджені як священнослужителі, так і миряни. Російська Православна Церква широко використовує всі важелі впливу на розвиток
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
своєї інфраструктури, будівництво храмів в часи капіталістичних відносин тощо. Для цього нею засновано 11 церковних орденів. Не відстають від неї й Українська Православна Церква (Московський та Київський патріархати). Особливо інтенсивно розвивається нагородна система церкви в останні два десятиліття. Цікаво порівняти яких святих вшановують церкви.
Церковні ордени Російської Православної Церкви:
1. Орден святого рівноапостольного князя Володимира 3-х ступенів, заснований 1958 року.
2. Орден преподобного Сергія Радонезького 3-х ступенів, заснований 1978 року.
3. Орден святого апостола Андрія Первозванного, заснований 1988 року.
4. Орден святого благовірного князя Данила Московського 3-х ступенів, заснований 1988 року.
5. Орден святої рівноапостольної княгині Ольги 3-х ступенів, заснований 1988 року.
6. Орден святого мученика Трифона 3-х ступенів, заснований 1995 року.
7. Орден святителя Інокентія, митрополита Московського, 3-х ступенів, заснований 1996 року.
8. Орден святого благовірного царевича Димитрія Углицького, заснований 1997 року
9. Орден святого Макарія, митрополита Московського, заснований 2001 року.
10. Орден преподобного Андрія Рубльова 3-х ступенів, заснований 2001 року.
11. Орден преподобного Серафима Саровського 3-х ступенів, заснований 2004 року.
Українська Православна Церква (Московського патріархату) виникла після проголошення незалежності України. Важливим елементом самостійності церкви є система її нагород: ієрархічні та загальноцерковні. Вони є формою заохочення духовенства та мирян за працю і заслуги перед Православ’ям - у пастирському служінні, богословській, науковій та адміністративній діяльності, відродженні духовності, відновленні храмів, місіонерській, благодійній, соціальній та просвітницькій праці.
Українська Православна Церква (Московського патріархату), предстоятелем якої є Митрополит Володимир (Сабо- дан) має наступні ордени й медалі:
Розділ X. Нагороди української церкви
1. Орден преподобного Антонія і Феодосія Печерських I, II ступеня.
2. Орден святого рівноапостольного князя Володимира I, II, III ступеня.
3. Орден «Різдво Христове» I, II ступеня.
4. Орден преподобного Нестора Літописця I, II, III ступеня.
5. Орден апостола Іоанна Богослова I, II ступеня.
6. Орден преподобного Агапіта Печерського I, II, III ступеня.
7. Орден святої великомучениці Варвари I, II ступеня.
8. Орден святої праведної Анни I, II, III ступеня.
9. Орден святої великомучениці Катерини I, II ступеня.
10. Медаль преподобних Антонія і Феодосія Печерських.
11. Медаль святого рівноапостольного князя Володимира.
12. Ювілейний орден «Різдво Христове - 2000».
13. Ювілейний орден «1020 років Хрещення Київської Русі».
14. Ювілейна медаль «Різдво Христове - 2000».
15. Ювілейна медаль «Харківський Собор - 10 років».
16. Ювілейна медаль «Харківський Собор - 15 років» (1992 -
2007).
При цьому перший ступінь будь-якого ордена вищий за рангом за другий ступінь другого ордена, а другий ступінь вищий за третій.
Усі ордени і медалі Української Православної Церкви носять з правого боку грудей, окрім крім орденів преподобного Нестора Літописця І ступеня (з правого боку грудей) та апостола Іоанна Богослова - їх носять з орденською стрічкою на шиї.
При нагородженні однойменним орденом чи медаллю наступного ступеня носиться на грудях орден чи медаль вищого ступеня.
Вищий орден УПЦ - орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Він встановлений «для нагородження Предстоятелів Помісних Церков, глав держав, єпископату, вищих державних та посадових осіб за особисті заслуги у справі розвитку та зміцнення міжцер- ковних відносин, піднесення авторитету та ролі церкви в житті суспільства». Орден Антонія і Феодосія Печерських має два ступеня. Знаки ордена виготовляються з міді, овальна зірка знаку І ступеня позолочена, II ступеня - посріблена. Центральний медальйон знаку ордена оздоблено 24 стразами червоного кольору «під рубін» (І ступінь), або 24 стразами синього кольору «під сапфір» (II ступеня).
Орден Святого рівноапостольного князя Володимира має три ступеня. Нагородження проводяться послідовно, починаючи з III сту¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
пеня. Орден призначений «для нагородження єпископату, духовенства, мирян, а також державних діячів, працівників культури та мистецтва за особистий внесок у справі відродження духовності, піднесення ролі церкви у житті суспільства і держави». Основою ордену є хрест, кожне рамено якого має форму корони святого князя Володимира. Всередині хреста розміщено круглий медальйон з профільним барельєфом Святого князя Володимира. Коло медальйона оздоблено 24 стразами червоного кольору «під рубін». Знаки ордена І та II ступеня накладені на багатопроменеві зірки; знак І ступеня покритий позолотою, а знаки II та Ш ступенів покриваються сріблом з чорнінням.
Орден «Різдво Христове» має два ступеня; цим орденом нагороджують єпископат, духовенство, мирян, державних діячів, військових, працівників культури та мистецтв, освітян за особисті заслуги у справі благодійництва, милосердя, відродження духовності, утвердження канонічного православ’я. Знаки орденів обох ступенів виготовляються з міді та покриваються: І ступінь - позолотою, II ступінь
- сріблом; сторони хреста залиті емаллю: І ступінь - оливкового кольору, II ступінь - синього кольору. В центрі хреста - круглий медальйон із старовинною монограмою Святого рівноапостольного Костянтина Великого у вигляді грецьких літер «X» і «Р» та «альфа» і «омега». Монограма ордена І ступеня - червоного кольору, II ступеня - синього. Медальйон оздоблений 12 стразами «під рубін» (І ступінь), або білого кольору «під діамант» (II ступінь).
Єпископат, духовенство, мирян, державних діячів, журналістів, письменників, поетів та освітян «за особистий внесок у видавничу, церковно-літературну та письменницьку діяльність, за поширення світлих ідеалів Православ’я в суспільно-політичному житті України нагороджують орденами Преподобного Нестора Літописця трьох ступенів. Ордени у вигляді рівностороннього хреста під короною, залитою червоною (І ступінь), синьою (II ступінь) або зеленою (Ш ступінь ) емаллю. В центрі знаку медальйон з рельєфним зображенням Преподобного Нестора Літописця. По колу медальйону зроблено напис: за церковні заслуги. Ордени І та II ступенів покриваються позолотою, а орден III ступеня - посріблений. Орден Преподобного Нестора Літописця І ступеня має орденську стрічку золотистого кольору.
Статут ордена апостола Іоанна Богослова проголошує: «Орден апостола і євангеліста Іоанна Богослова встановлено для відзначення досягнень у сфері богослов’я єпископату, духовенства, викладачів духовних шкіл та інших церковних учбових закладів, богословів та
Розділ X. Нагороди української церкви
катихізаторів, державних діячів, які сприяють розвитку богословства, місіонерської діяльності, а також всіх тих, хто працює на ниві церковної освіти, відродження духовності та утвердження канонічного Православ’я».
Орден має два ступеня, які виготовляються з латуні, обидва ступеня мають орденську стрічку блакитного кольору. Знаки ордена мають форму рівностороннього хреста, залитого блакитною емаллю, та оздоблені 32 стразами червоного «під рубін» (І ступінь) або білого «під діамант» (II ступінь) кольору. В центрі - медальйон з рельєфним зображенням апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Між раменами хреста виходять по сім променів. Хрест прикрашений короною з розгорнутою книгою. Знаки І ступеня позолочені, II ступеня - посріблені.
Орденом преподобного Іллі Муромця «нагороджуються працівники силових структур та військовослужбовці за особисту мужність відвагу та героїзм, що були виявлені при рятування людей, за визначний внесок у зміцнення стосунків між правоохоронними структурами та Українською Православною Церквою, керівники і викладачі військових навчальних закладів за виховання молоді у православному дусі».
Цей орден виготовляється з латуні. І ступінь - позолочений, II та III ступені - посріблені. Знак ордена має форму хреста з накладеною на нього восьмипроменевою зіркою, яка для І ступеня прикрашена 8 стразами білого кольору «під діамант». В центрі зірки розміщено медальйон із зображенням Іллі Муромця у богатирському шоломі. По колу медальйона йде напис: "ПРП ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ". Емаль на раменах хреста зеленого кольору (І ступінь) та синього кольору (II і III ступені).
Для нагородження лікарів та медичних працівників за відданість у справі служіння, згідно з євангельським завітом встановлено орден преподобного Агапіта Печерського трьох ступенів. Латунні знаки ордена мають форму трохи витягнутого хреста зеленої емалі з овальним медальйоном у центрі. Знаки І ступеня позолочені, II та III ступенів - посріблені. В медальйоні знаходиться рельєфне зображення преподобного Агапіта, причому у випадку І ступеня німб преподобного прикрашено 14 стразами зеленого кольору «під смарагд».
Орденом Святої Великомучениці Варвари нагороджують жінок за визначні особисті заслуги в церковній, благодійницькій, освітянській, культурній сферах суспільної діяльності. Обидва ступені ордена виготовляються із позолоченої міді та покриваються білою та
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
червоною емаллю. Знаки І ступеня оздоблені 12 білими стразами «під діамант», II ступеня - 12 червоними стразами «під рубін». У центрі хреста - медальйон із зображенням святої великомучениці Варвари.
Всі ордени Української Православної Церкви мають на зворотному боці застібки для прикріплення орденів до одягу. На звороті також награвіровано номери відзнак.
Серед нагород церкви дві ювілейні медалі «Різдво Христове - 2000» трьох ступенів та «Харківський Собор - 10 років» двох ступенів.
Медаллю «Різдво Христове - 2000» нагороджуються представники духовенства, мирян, церковнослужителів, державні діячі та представники інших сфер діяльності за відзначення заслуг перед Українською Православною Церквою, а орденом «Різдво Христове - 2000» - ще й єпископат та меценати.
Медаллю «Різдво Христове - 2000» нагороджуються представники духовенства, миряни, церковнослужителі, державні діячі та представники інших сфер діяльності за відзначення заслуг перед Українською Православною Церквою, а орденом «Різдво Христове - 2000» - ще й єпископат та меценати.
Медаль «Харківський Собор - 10 років» заснована на знак святкування Харківського Собору (проходив у Харкові 27 - 28 травня 1992 року), на якому Предстоятелем Української Православної Церкви був обраний Митрополит Володимир (Сабадан). Цією медаллю нагороджується єпископат, духовенство, миряни, церковнослужителі, державні діячі, працівники засобів масової інформації, науковці та меценати, які плідно трудилися протягом останніх років на ниві підтримки та утвердження канонічного Православ’я в Україні.
Варто додати, що всі ордени і медалі Української Православної Церкви носять з правого боку грудей, окрім орденів преподобного Нестора Літописця І ступеня (з правого боку) та апостола Іоанна Богослова - їх носять з орденською стрічкою на шиї.
У випадку наявності у нагороджених орденів і медалей інших церков, вони розміщуються на грудях нижче нагород Української Православної Церкви. Одночасно, нагородженим орденом чи медаллю видаються грамоти. Повторне нагородження однойменним орденом і медаллю того ж ступеня не проводиться.
2008 року Митрополит Володимир (Сабодан) поздоровив Президента України Віктора Ющенка з днем народження і вручив йому орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських І ступеня. За рік до цього В.Ющенко став лицарем Гробу Господнього. Це відбулося після
Розділ X. Нагороди української церкви
зустрічі в Єрусалимі з Патріархом Єрусалимським Теофілом III, який і вручив йому орден.
Нагороди УПЦ отримували й жінки, зокрема, Т.Д.Бахтєєва - Св. великомучениці Варвари і Св. Агапіта Печерського, Т.І.Єфименко - Св. великомучениці Варвари, О.В.Кужель - орденів Преподобного Нестора Літописця, Св. великомучениці Варвари та інших відзнак УПЦ, Г.І.Підіпригора - Св. рівноапостольного князя Володимира III ступеня (до речі, єдина жінка в Україні, Преподобного Нестора Літописця.
Сьогодні це виглядає символічно, але у далекому 1998 році орденом Св. великомучениці Варвари було нагороджено і Ю. В. Тимошенко.
Має власні нагороди й Українська Православна Церква (Київського патріархату) - Патріарх Київський і всієї Русі - України Філарет. Це девять орденів і дві медалі Святого Юрія Переможця і святих Кирила та Мефодія. Орден Андрія Первозванного має два ступеня, а Святого Архістратига Михаїла один. Орден Святого Рівноапостольного князя Володимира має три ступеня, а всі інші ордени один: Христа Спасителя, Святого Архістратига Михаїла, Миколая Чудотворця, Святої Варвари Великомучениці, Святого Юрія Переможця та орден святих Кирила і Мефодія.
За своє довге життя, а народився Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (в миру Михайло Антонович Денисенко) 23 січня 1929 року на Донеччині, отримав чимало нагород, проте феноменальним є те, що він повний кавалер ордена Ярослава мудрого (1999 p. - V ст., 2001 - IV ст., 2004 - III ст, 2006 - II ст, 2008 -1 ст.).
Церковні нагороди Патріарха:
За церковні заслуги нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Александрійського, Антіохійського, Ієрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького Патріархатів та Церков.
У 1999 році, згідно рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату Святійшого Патріарха Філарета нагороджено Орденом святого рівноапостольного князя Володимира Великого І ст.
У 2004 році, згідно рішення Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату нагороджено Орденом святого апостола Андрія.
Державні нагороди:
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
22 січня 1979 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за патріотичну діяльність на захист миру нагороджено орденом Дружба народів.
Нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
У 2009 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета орденом Свободи.
У 2010 році Президент України Віктор Ющенко нагородив Святійшого Патріарха Філарета відзнакою Президента України - Хрестом Івана Мазепи.
У 2010 році Прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко вручила Святійшому Владиці найвищу урядову нагороду - Почесну грамоту Кабінету міністрів України.
За значний внесок у становлення української державності, відродження духовності та сприяння в утворенні Єдиної Помісної Православної Церкви в Україні доктор мистецтвознавства, професор Дмитро Степовик нагороджений орденами Св. рівноапостольного князя Володимира Великого III ст. (1998), II ст. (2003), І ст. (2008), орденом Св. Кирила і Мефодія (2005). Крім того, видатний вчений відзначений і державною нагородою «За заслуги» II ст. (2008).
Орденами Української Православної Церкви (Київського патріархату) 2009 року були нагороджені народна артистка України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Наталія Сумська, відомий письменник Іван Корсак (Луцьк) та землезнавець і еколог, доктор наук Едуард Дегодюк. Нагороди їм у своїй резиденції вручав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси - України Філарет. Він відзначив їхній вагомий внесок у справу духовного відродження в Україні. Представлення до нагородження орденом ім. Варвари Великомучениці Наталії Сумської, орденом Юрія Переможця Івана Корсака, орденом ім. рівноапостольного князя Володимира Едуарда Дегодюка подала Ліга українських меценатів.
В цьому є своя закономірність, оскільки всі ці добродії тісно співпрацюють з виконавчою дирекцією Ліги. Скажімо, Наталія Сумська ось уже кілька років веде в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка урочистості з нагоди завершення чергового Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика і нагородження його переможців. У такий спосіб вона приєдналася до численних волонтерів і меценатів патріотичного мовного турніру, які дають йому життя.
420
Розділ X. Нагороди української церкви
Письменник Іван Корсак разом з родиною побудував у селі на Волині храм, який, звичайно ж, належить до Київського Патріархату. Так Корсаки вписали своє ім’я в історію благодійництва в Україні.
Науковець Едуард Дегодюк нещодавно розробив концепцію національної безпеки України, в якій наголосив: національне і духовне відродження в Україні невід’ємно пов’язане із розв’язанням актуальних екологічних проблем, адже йдеться про життя української людини в українському просторі, про землю і води України, які маємо передати своїм нащадкам.
Тут варто розповісти про орден Святого Миколи Чудотворця
- найвищої нагороди Фонду міжнародних премій Він зареєстрований у Швеції, Україні та Італії в 1996 році за підтримки Організації Об’єднаних Націй (ЮНЕСКО). Штаб-квартира Фонду знаходиться в м. Барі (Італія).
Орден Миколи Чудотворця внесено до реєстру культурних надбань ЮНЕСКО і охороняється його законами.
Нагородженому вручається срібно-золотий орден з діамантовими вкрапленнями і написом «За примноження добра на Землі». Його ім’я заноситься на стелю біля храму Миколи Чудотворця (там зберігаються його мощі)в м. Барі, в Італії. Про орденоносців написано книгу «їх знають всі».
Гадаю, читачам буде цікаво дізнатися про те, хто удостоєний високої честі:
Мати Тереза (Індія)
Кофі Ананд (Генеральний секретар ООН)
Крістіан Бернард (ПАР, хірург)
Борис Патон (Україна)
Гельмут Коль (ФРН)
Є.Фальц-Фейн (Ліхтенштейн, меценат)
Папа Римський Іоанн Павло II Такао Доі (Японія)
Олесь Гончар (Україна)
Віктор Ющенко (Україна)
Софія Ротару (Україна)
Микола Стратілат (Україна) та інші визначні постаті.
Питання про нагородження орденом ім. Миколи Чудотворця приймає Президія Фонду Міжнародних премій, до якої входять Костянтин Боб- рищев (Україна), Є.Фальц-Фейн (Ліхтенштейн), Гвідо Валтер Вічеконте (Італія), Жорес Алферов (Росія).
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Ключові слова та символи
Російська Православна Церква, Українська Православна Церква (Московський та Київський патріархати), орден преподобних Антонія і Феодосія Печерських, орден Св. рівноапостольного князя Володимира, Орден Апостола і Євангеліста Іоанна Богослова, орден Преподобного Агапіта Печерського, орден Св. Великомучениці Варвари, орден Різдва Христового, орден Св. Миколи Чудотворця.
Питання для самоперевірки
1. Які нагороди має Російська Православна Церква?
2. Чому відбувся розкол в Українській Православній Церкві?
3. Які нагороди має Українська Православна Церква (Московського патріархату)?
4. Які нагороди має Українська Православна Церква (Київського патріархату)?
5. З яких матеріалів виготовлено ордени УПЦ?
6. Який порядок розміщення нагород у випадку наявності у нагороджених орденів і медалей інших церков?
7. Де можна побачити колекцію нагород предстоятеля Української Православної Церкви (Московського патріархату) Митрополита Володимира (Сабодана)?
8. Хто з українців нагороджений орденом Св. Миколи Чудотворця?
РОЗДІЛ XI
зл що дають висот нагороди?
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Утворена за роки незалежності України система власних нагород стала невід’ємним атрибутом державності і суверенітету. Водночас, це й офіційний вияв пошани держави до своїх громадян, визнання їхньої творчої і самовідданої праці, героїчних подвигів, що закладають підвалини майбутнього економічного, науково-технічного і духовного розквіту України. Звання Герой України було встановлено 23 серпня 1998 року і історично пов’язане з перш за все зі званням Героя Радянського Союзу, заснованим 16 квітня 1934 року. Згідно Статуту відзнаку Президента України «Герой України» встановлено для нагородження громадян України за здійснення визначного особистого геройського вчинку та трудового подвигу. Особі, нагородженій відзнакою «Герой України», вручається орден «Золота Зірка» за здійснення визначного геройського вчинку, або орден Держави - за трудовий подвиг. Нагородження відзнакою «Герой України» може бути проведено й посмертно. Це стало своєрідним каменем спотикання. Ось як виглядає перелік відзначених у нашій країні 254 Героїв на кінець 2010 року, за даними спеціального випуску українського ділового журналу «Експрес» (грудень 2010 №44 (281).
Власників самої високої нагороди країни можна розділити на шість груп.
Перша - доярки, шахтарі, сталевари. Все, як за часів СРСР і КПРС. Але таких нагороджених небагато.
Друга - спортсмени і діячі культури. Ті люди, які добре грають, співають і бігають. їхні обличчя й досягнення - основа нашого позитивного міжнародного бренду.
Третя - керівники стратегічних підприємств і вчені. Як правило, нагороди незалежної української держави присвоюються їм ніби навздогін за численними радянськими регаліями.
Четверта - господарі і топ-менеджери приватних грошовитих структур, які просто в потрібний час мали теплі стосунки з владою.
П’ята - сучасні політики («Головною загрозою національної безпеки є сама українська влада», - так сказав історик і колишній спікер, Герой України Володимир Литвин). Це можна віднести й на його рахунок.
Шоста - історичні особистості минулого, іноді самі одіозні на- городженці.
Добре, якби при присвоєнні нагород дотримувалися не лише букви закону, а й простої логіки. Візьмемо перші нагородження ново- спеченого президента. Віктор Янукович присвоює 2010 року шахта¬
Розділ XL За що дають високі нагороди?
рям-героям «Золоту Зірку» (Володимир Воликов, Ігор Юрченко, Сергій Шемук, Іван Шевченко), хоча за видатні трудові досягнення повинен вручатися орден Держави...
Особлива ситуація склалася з нагородженими посмертно. Першим посмертно було нагороджено 2000 року Вячеслава Чорновола (орден Держави). Далі, того ж року орденом Держави було відзначено Августина Волошина (1874 - 1945). Не маючи нічого проти особисто Президента незалежної Карпатської України в 1939 році, все ж хочу зазначити, що він не був громадянином України як незалежної держави. Це дало привід для подальших спекуляцій та вибірковому підході до нагородження, наприклад, не рахуючи померлих в наш час, відзнаки Президента України було удостоєно Олексія Береста (2005, орден «Золота Зірка»), який під час штурму рейхстагу встановив прапор Військової ради 3-ї ударної армії разом з Михайлом Єгоровим і Мелітоном Кантарією, проте виявився третім зайвим і звання Героя Радянського Союзу не отримав. Його ім’я навіть не згадувалося в офіційних виданнях. 2006 року орденом «Золота Зірка» було відзначено «героїню київського антифашистського підпілля в 1941 - 1943 роках» Тетяну Маркус (1921 -1943), про яку до цього дня нічого не було відомо. «2009 року на території Бабиного яру єврейці Маркус було встановлено пам’ятник». Того ж дня (21. 09. 2005) звання Героя України було присвоєно «легендарному командиру батальйону, який звільнив в’язнів Освенціма» Анатолію Шапіро (1913 - 2005). З 1992 року він проживав у Нью-Йорку, де й помер у 2005 році та був похований на єврейському кладовищі в Квінсі.
Радянського воєнначальника, генерала Кузьму Дерев’янка (1904
- 1954), який від імені Радянського Союзу підписав Акт про капітуляцію Японії 2 вересня 1945 року, 2007 року було відзначено званням Героя України («Золота Зірка». До цього він виявив особистий героїзм під час війни з Фінляндією. В серпні 1941 року полковник, начальник розвідувального відділу штабу Північно-західного фронту Дерев’янко очолив рейд до тилу німецьких військ, в ході якого з концтабору під Старою Русою було звільнено біля двох тисяч чоловік. Він керував штабами армій в Курській битві, битві за Дніпро і багатьох інших операціях.
2007 року Героєм України став військовий і політичний діяч, керівниик Організації українських націоналістів (до сторіччя від дня народження і 65-річної річниці створення Української повстанської армії) генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА Роман Шухевич (1907 - 1950). Він був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги та Зо¬
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
лотим Хрестом Бойової Заслуги І класу. Ця подія викликала великий резонанс у суспільстві, українці розділилися на два непримирених табора. Указ про присвоєння ордену Держави скасував Донецький окружний адміністративний суд, незважаючи на пункт 7 в Статуті відзнаки Президента України «Герой України»: «Ніхто не має права позбавити нагородженого відзнакою «Герой України» його нагороди».
2007 року було також відзначено орденом Держави Василя Ів- чука (1902 - 1938), який у 1932 - 1938 роках був директором Дударків- ської школи Бориспільського району Київської області й викладав історію. 1938 року його арештували за примарним обвинуваченням «за участь у польській диверсійній контрреволюційній повстанській організації» й розстріляли. Головна заслуга Івчука в тому, що він під час Голодомору 1932 - 1933 років організував для учнів одноразове харчування в школі, врятувавши таким чином від голодної смерті понад 200 школярів із с. Дударків.
Більш щаслива доля була у Григорія Китастого (1907 - 1984) також відзначеного орденом Держави. Колишнього директора і керівника Української капели бандуристів ім. Тараса Шевченка в США разом з учасниками капели у 1942 році під видом гастролерів вивозять з Києва до Німеччини. Два місяці вони провели в таборах, а потім залишаючись у статусі гастарбайтерів до кінця війни розїжджали по тим німецьким містам, де було найбільше українських робітників. По закінченні війни Китастий жив у Сполучених штатах, де очолив перший ансамбль бандуристів Обєднання демократичної української молоді.
Завершує ряд видатних діячів, яким не всміхнулася доля жити у незалежній Україні, керівник Організації українських націоналістів ОУН (б) Степан Бандера (1909 - 1959). Президент Віктор Ющенко за кілька тижнів до своєї відставки (20. 01. 2010) присвоїв йому звання Героя Уке- раїни з врученням ордена Держави. На його долю випало чимало потрясінь, родичі були репресовані, батька розстріляли 1941 року, дружина і діти після війни опинилися в Німеччині, де довгий час жили під чужими іменами. Самого Степана Бандеру у жовтні 1959 року вбив агент КДБ Богдан Сташинський, вистріливши в обличчя із спеціального устрою розчином ціаністого калію. 2 квітня 2010 року вже згадуваний Донецький окружний адміністративний суд визнав протиправним і таким, що підлягає відміні указ про нагородження керівника ОУН як такий, «що порушує одну з вимог нагородження. Бандера помер в еміграції задовго до того, як незалежна держава Україна була утворена». До інших вищезгаданих осіб, як бачимо, це не стосується.
Розділ XI. За що дають високі нагороди?
Геройські вчинки в мирний час відбуваються не часто, тому нагороджених у цій ділянці геройства виявилось не так багато. А от героїв капіталістичної праці у нас багато. На 27 серпня 2005 року Золотою Зіркою було нагороджено 142 чоловіка, причому 130 з них - за трудовий подвиг і всього 12 за геройський вчинок. Часто й самі нагороджені не можуть з впевненістю сказати, що їх удостоїли такої нагороди. Про те, що мене представили до нагороди випадково прочитав в інтернеті, - розповідав чемпіон світу з боксу Віталій Кличко. В США, де він на той час проживав, за перемогу на рингу звання героя не присвоювали. Проте видатних спортсменів серед героїв теж не багато, переважають герої з інших галузей, наприклад, не зрозуміло за які геройські вчинки отримав звання директор Феодосійської нафтобази, або голова Укравтодору.
Якщо вам виповниться 100 років, то вважайте, що маєте великий шанс отримати високу нагороду. Наприкінці квітня 2005 року Президент України Віктор Ющенко вручив 11 Золотих Зірок. У числі Героїв був і Максим Гулий. Найстарший за віком академік Національної академії наук України отримав орден до свого 100-ліття. Проте, доктор біологічних наук дійсно заслужив нагороду за розвиток вітчизняної науки, зокрема, за розробку ліків, деякі з яких застосовують при лікуванні алкоголізму, інші - при лейкемії.
Відзначив 100-літнього ювіляра і Президент України Віктор Янукович, ним виявився колишній міністр культури Української РСР Ростислав Бабійчук, якого нагородили орденом Ярослава Мудрого IV ступеня. Та час невблаганний і 11 січня 2013 року заслужений працівник культури України, кавалер чотирьох орденів Трудового Червоного Прапора, володар орденів князя Ярослава Мудрого IV та V ступенів пішов з життя.
А от знаменитий вчений у галузі металургії і технології металів, професор, доктор технічних наук, двічі Герой Соціалістичної Праці і перший в історії Герой України, якому до 100-літнього ювілею залишилось всього шість років, Борис Патон вже відзначений всіма найвищими нагородами держави. Президент Національної академії наук України (з 1962 p.), академік Національної академії наук України (з 1958 p.), академік АН СРСР - зараз РАН (з 1962 p.), президент Міжнародної асоціації академій наук, почесний член Римського клубу, іноземний член багатьох академій наук світу свій шлях до нагород розпочав 1943 року, отримавши Орден Трудового Червоного Прапора. Потім був відзначений Сталінською (1950) і Ленінською преміями (1957),
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
імені В. Вернадського (2000), Державною премією України (2004), чотирма орденами Леніна (1967, 1969, 1975, 1978) та багатьма іншими радянськими та іноземними орденами і медалями.
На сьогодні, як і в радянські часи, продовжкє існувати практика нагороджень до ювілеїв. Яскравим прикладом можуть бути ювілейні дати Б. Є. Патона (народився 27 листопада 1918p.). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1969, 1978) був нагороджений орденом «Дружби народів» (1988), відзначений Премією Ради Міністрів СРСР (1988), а в часи незалежності - нагороджений вже російськими орденами «За заслуги перед Отечеством» II ступеня (1998) і І ступеня (2008).
На батьківщині Двічі Героя Соціалістичної Праці 1982 року, відповідності до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 травня 1973 року, було встановлено прижиттєвий бюст перед Науково- природничим музеєм у Києві. У часи незалежності Б. Патона було нагороджено почесним знаком відзнаки Президента України (1993), він став Героєм України (1998), а також нагороджений Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (1997), IV ступеня (2003) та І ступеня (2008). Тут виникає питання, а чому І ступеня, а не II чи III, адже за статутом цієї високої державної нагороди «орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня нагороджуються лише глави суверенних держав; II ступеня - глави урядів і парламентів суверенних держав, видатні державні і громадські діячі, III ступеня - міністри закордонних справ, керівники інших зовнішньополітичних відомств, посли іноземних держав в Україні». Це свідчення того, що високі посадовці просто ігнорують встановлені закони.
Після присвоєння Борису Євгеновичу звання Героя України з врученням ордена Держави 26 листопада 1998 року, асортимент високих нагород вичерпався, та на щастя, третій Президент України заснував нові нагороди. Отож, 2012 року Б. Патона було нагороджено орденом Свободи. Цей рідкісний на сьогодні орден отримало всього 27 осіб. Тепер Борис Євгенович буде в одному ряду з такими достойниками як Євген Сверстюк, Степан Хмара, Михайло Горинь, Іван Дзюба, Іван Гель, Атена-Святомира Пашко та інші відомі захисники «конституційних прав і свобод людини і громадянина».
Наступного 2013 року Б. Патона було нагороджено орденом "За заслуги" І ст. Цікаво, яким орденом його буде нагороджено в 2014 році?
Та не всі знаменитості так охоче приймають високі нагороди, наприклад, відомий письменник Анатолій Дімаров відмовився отримати присвоєний йому 2012 року орден Ярослава Мудрого IV ступеня від
Розділ XI. За що дають високі нагороди?
Президента України до свого 90-річчя. Пояснюючи свій вчинок, він, зокрема, сказав: «тим більше не можу прийняти нагороду від людей, які штовхають нашу країну в прірву».
22 січня 2013 року Патріах Київський і всієї Русі -України Філа- рет також відмовився від ордена, яким нагородив його В. Янукович.
На щастя, у нагородній системі України вдалося уникнути деяких пережитків радянської системи. Наприклад, не можна стати двічі й більше Героєм України. Крім того, вищі нагороди Батьківщини мають багато ступенів. У самого розповсюдженого ордена - «За заслуги» їх три. Згідно уставу, отримати наступну ступінь можна не раніше ніж через три роки. Проте, при необхідності, це правило часто порушується. Так, колишній міністр транспорту й зв’язку Євген Чер- воненко отримав орден «За заслуги» III ступеня в 1997 році, а II ступень - два роки згодом. Подібне прискорення відбувалося й з іншим одіозним орденоносцем, колишнім головою Центрвиборчкому Сергієм Ківаловим.
19 серпня 1998 р. Президент України Леонід Кучма підписав указ про нагородження відзнакою Президента України «Орденом князя Ярослава Мудрого» Олександра Мороза «за видатні особисті заслуги перед Українською державою в галузі державного будівництва, вагомий внесок у розвиток законодавчої бази України й у зв язку з 7-ю річницею незалежності України». Екс-глава парламенту дав інтерв’ю, в якому виклав чотири причини того, чому він відмовився від одержання нагороди. На його думку, під час глибокої економічної кризи в країні нагороджувати представників з вищих рівнів влади недопустимо, а одержувати нагороди аморально через злидарський стан більшості населення. На думку О. Мороза, в країні є досить багато людей, яких потрібно підтримувати, у тому числі і нагородами. Серед них - розробники нової техніки, учені, діячі культури і мистецтва, спортсмени, робітники. Було й побажання, що нагородження представників влади повинне ґрунтуватися на виняткових обставинах, а не перетворюватися в ритуальну традицію.
Як бачимо, ці побажання не втратили своєї актуальності й сьогодні.
Один з українських президентів хотів відзначити відому поетесу Ліну Костенко високим орденом (Ярослава Мудрого) разом з Борисом Єльциним і ...Павлом Лазаренком, та вона відмовилася від такої «честі», пояснивши по-своєму: «Політичної біжутерії не ношу». Наступний президент особисто приїхав додому, щоб присвоїти їй звання
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Героя України, поетеса безапеляційно заявила, що не прийме його й «під наркозом», бо ним нагороджували чиновників, які зрослися з криміналітетом. Ці нагороди не лише заполітизовані - вони втратили цінність.
Аналогічну реакцію у ветеранів Великої Вітчизняної з Коломиї викликали «Харківські угоди» українського й російського президентів і нівелювання ролі українських ветеранів у перемозі над фашистами. Вручені їм з нагоди 65 -річчя Перемоги нагороди вони відправили бандероллю назад В.Януковичу.
Від звання «Заслужений журналіст України» у 2005 році відмовився заступник головного редактора газети «Україна молода» Дмитро Лиховий. Його вразила велика кількість відзначених (біля 800 чоловік), що, на його думку, компроментує саму ідею державних нагород і звань як чогось особливого, нерядового. Крім того, процедура визначення домінантів так і не стала зрозумілою й прозорою. Ініціатива представлення до нагороди повинна виходити «знизу» - від колективу, а у випадку з Д. Лиховієм - від колег по редакції. Проте в редакції газети ніяких зібрань не було, тільки дзвінки і пропозиції з Банкової. І журналіст ніяких паперів не підписував.
Серед тих, хто відмовився від почесної відзнаки - відомий музикант, а тоді лідер рок-групи Олег Скрипка, який порівнював заохочення з кинутою кісткою, прийняти яку ганебно.
Голова Комісії державних нагород і геральдики секретаріату Президента України Вячеслав Брюховецький залишив цю посаду на знак протесту проти присвоєння звання народного артиста (або артистки) Вєрці Сердючці.
Інтернет-джерела за матеріалами кишенькової газети мера Києва «Хрещатик» повідомляли про те, що Леонід Черновецький став кавалером православної нагороди - отримав орден Св. князя Володимира першого ступеня. Це ювілейна відзнака, випущена з нагоди 1200- річчя хрещення Русі. Звідки така любов церкви до одіозного градоначальника ? Виявляється найвищу церковну нагороду мер отримав від Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Володимира «за високу духовність і підтримку християнства». Міський голова при цьому запевнював присутніх, що робить і робитиме все, аби храми були окрасою столиці, а самі кияни наближувалися до Бога. На його думку, лише виховання на церковних цінностях зробить із молодих киян справжніх патріотів своєї країни. А «підтримка християнства» виявилась у цілком конкретній справі - пожертвувані 7 кілограмів золота
Розділ XI. За що дають високі нагороди?
для позолоти бань Свято-Миколаївського собору Покровського монастиря. Митрополит Володимир поблагословив Леоніда Черновецького на подальші добрі справи.
Досить часто різні особи переслідують свої суто меркантильні цілі й задовольняють власні амбії вождізму, не переймаючись майбутнім своєї нації. Навіть можна, спекулюючи іменем Бога, ніби не помічати удаваної набожності аморальних суб’єктів та очевидних безбожників і нагороджувати явних кривдників народу церковними нагородами лише за те, що вони перебувають при владі й підтримують церкви матеріально та адміністративно.
Кожен український президент намагається випередити свого попередника за кількістю нагороджень. Не обійшла ця доля й Віктора Ющенка. У перші роки свого правління Віктор Андрійович настільки захопився роздачею орденів направо й наліво, що деякі партії (зокрема БЮТ) навіть пропонували позбавити главу держави цього почесного права.
Спочатку, після приходу до влади, всенародно вибраний президент не забув «любих друзів». Тому відзначив тих, хто стояв на Майдані, а також тих, хто виконував хоч і незриму, але не менш важливу функцію - фінансував виборчу компанію Ющенка. За один раз - наприклад, до дня Конституції - Віктору Андрійовичу вдавалося роздати декілька сотень відзнак. Другим, не менш вдалим приводом «смітити» орденами, став День Незалежності. Серед нагороджених (медаллю «Гвардія революції» та орденом «Св. княгині Ольги» III ступеня), виявилася й знаменита своїм епатажним помаранчевим костюмом 66-річна подолянка баба Параска. Жінка, що ЗО років пропрацювала дояркою і щиро вірила, як і мільйони її співвітчизників у світлі ідеали революції, випадково попала до кола людей - потенційних одержувачів нагород - політиків або відомих бізнесменів.
Величезне здивування серед багатьох українців викликав той факт, що 2008 року з президентських рук отримав орден Ярослава Мудрого столичний градоначальник Леонід Черновецький.
Перший же указ Віктора Януковича про нагородження з приводу Дня Незалежності нараховував 292 призвища. Звичайно, проти кількох вчених, лікарів або діячів мистецтва ніхто нічого не матиме, але нагородження Януковичем своїх прибічників-однопартійців тягне на міжнародний скандал.
Першим у списку значиться власник футбольного клубу «Шахтар» Ринат Ахметов, який отримав до свята орден князя Ярослава
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Мудрого. За ним йде тренер команди дублерів «Шахтаря» Валерій Яремченко, який став «Заслуженим працівником фізкультури і спорту». Далі йшли представники регіоналів та їхні близькі. Орден Ярослава Мудрого отримав Володимир Стретович, який більше заслуговує на звання «краща тушка» - за перехід до правлячої коаліції. Народною артисткою стала дружина регіонала Яна Табачника Тетяна Недельська, а «Заслуженим діячем мистецтв» - чоловік Таїсії Повалій Ігор Лихута. Звичайно ж ціла низка депутатів регіоналів від Олександра Єфремова до Вадима Колісніченка теж не була обійдена увагою, Вони отримали різноманітні нагороди й підвищення чергового звання, іноді з порушенням правил.
На сторінках преси журналісти час від часу піднімають питання про справедливість нагороджень. Ось і Михайло Шишлянніков в газеті «2000» від 2. 09. 2011 року проаналізував підписаний Віктором Януковичем напередодні Дня незалежності указ № 845/2011, на основі якого з приводу 20 -ї річниці незалежності 524 громадянина країни були відзначені державними нагородами, до яких відносяться ордени, медалі і почесні звання. Виявилось, що до нагород особливо охочі народні депутати. Зокрема, з 83-х відзначених владою народних обранців 16 були пепередніх скликань, остальні - тогочасного. Отже, депутатство таки подвиг, бо чому люди, що мають великі зарплати, захищені недоторканістю, наділені всілякими преференціями, більш гідні заохочення з приводу 20-річчя незалежності, чим ті, хто працює на її благо на полях, у шахтах, на заводах, в лікарнях та інших місцях.
Серед десяти нових Героїв України опинилася й вчитель математики Харківської гімназії № 47 Харківської міськради Лариса Шитикова. Не ставлячи під сумнів її неперевершені здібності як викладача, все ж важко уявити, що вона вже отримала всі попередні нагороди, починаючи з третьої, другої й першої ступені ордену Св. княгині Ольги та інші.
Нарешті, вважає автор, самою дієвою формою контролю за діяльністю нагородного відділу міг би стати введений на сайті офіційного інтернет-представництва президента додатковий розділ, де одразу після видання указів будуть виставлятися тексти нагородних аркушів - і фотопортрети нагороджених. Крім забезпечення можливості контролю, це дозволило б всім мешканцям країни не просто отримувати повні дані про шановних людей, але й використовувати інформацію для виховання підростаючого покоління на гідних прикладах, а також для проведення різноманітних міроприємств, починаючи з сільського рівня і закінчуючи державним. Адже країна таки повинна знати своїх героїв в обличчя. Справжніх героїв!
Розділ XI. За що дають високі нагороди?
У засобах інформації неодноразово можна було ознайомитися з висловлюваннями народного депутата, члена фракції «БЮТ - Батьківщина» Андрія Сенченка, що в наш час можна отримати будь-яку нагороду, в тому числі й звання героя, не маючи ніяких заслуг перед батьківщиною. Для цього потрібні зв’язки з потрібними людьми й повний гаманець. Приводилася й вартість почесних звань і державних нагород.
На обкладинці глянцевого журналу «про життя в Украине» «Weekly.ua» № 9 (09) 12 - 18. 03 від 2010 року хизується численними (виключно зарубіжними) нагородами скандально відомий колишній міністр освіти і науки уряду Дмитро Табачник. Серед знаків відзнаки бачимо 7 орденських зірок, що свідчить про найвищий ступінь нагород, а також шість орденських знаків у вигляді хрестів. На жаль, у часопису не розповідається про те, від кого і за які заслуги наш кавалер відзначений високими іноземними нагородами. Проте в інтернеті надибуємо на розгадку таємниці, зокрема, там повідомляється, що Д. Табачник нагороджений українськими орденами Ярослава Мудрого V ступеня і Богдана Хмельницького III ступеня (тут пригадується скандальна історія з незаконним присвоєнням йому позачергового військового звання). А ще Д. Табачник нагороджений 19 орденами і 8 медалями іноземних держав! Такими зірковими не були навіть наші президенти. Цікаво за які заслуги?
Варто познайомитися й з нагородами наших президентів. Дані про їхні нагороди взяті з інтернет-презентації Президентів України. Порівнюючи їхні здобутки з нашими урядовцями й знаменитими сучасниками складається враження, що наші гаранти конституції або винятково скромні або байдужі до нагород.
Перший Президент України (1991 - 1994) Леонід Макарович Кравчук нагороджений радянськими орденами «Октябрьской революции», двома орденами Трудового Червоного Прапора, отримав російський срібний хрест «За верность Отечеству», український орден Ярослава Мудрого IV ступеня. Він також Лауреат акції «Людина року
- 2004» за номінацією «Парламентарій року». 2001 року Л. Кравчуку присвоєно звання Герой України (з врученням ордена Держави).
Другий Президент України (1994 - 2004 pp.) Леонід Данилович Кучма нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора (1976), Лауреат Ленінської премії (1981), Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1993). Йому вручено вищу державну нагороду Республіки Молдова «Орден Республіки» (2003), Почесний знак
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Співдружності Незалежних Держав (2004), російський «Орден за заслуги перед Отечеством» І ступеня та інші. До речі, статут цієї відзнаки передбачає нагородження виключно громадян Російської Федерації, що не робить честі іноземним урядовцям.
Третій Президент України (2005 - 2011) Віктор Андрійович Ющенко - кавалер ордена «За заслуги» III ступеня. Своїм попередником на президентському посту JI. Кучмою був нагороджений Почесним знаком відзнаки Президента України. Має звання Заслуженого економіста України, Лауреат Державної премії України (1999). Має низку іноземних нагород: ордени Білого Орла (Польща, 2005), Білої Троянди (Фінляндія, 2006), Вітаутаса Великого (Литва, 2006), Трьох Зірок (Латвія, 2006), короля Томислава зі стрічкою і Великою Десницею (Хорватія, 2007), Лицарів Гробу Господнього (Єрусалим, 2007), Великий хрест з ланцюгом (Угорщина, 2008) та інші.
Четвертий Президент України Віктор Федорович Янукович - виявився самим титулованим серед президентів. Заслужений працівник транспорту України (1995) є кавалером орденів «За заслуги» трьох ступенів (1998, 2000, 2002). Дивлячись на дати нагороджень знову хочеться нагадати, що розділ 6 Статуту відзнаки Президента України - ордена «За заслуги» стверджує що «нагородження орденом «За заслуги» наступного ступеня можливе, як правило, не раніш як через три роки після нагородження орденом попереднього ступеня», проте для влади, як бачимо, закони не писані.
Відомчі нагороди:
Почесна грамота Кабінету міністрів України (2000).
Знак «Шахтарська доблесть» І ст. (2007).
Знаки «Шахтарська доблесть» II і III ступенів.
Знаки «Шахтарська слава» III, II, І ступенів.
Іноземні державні нагороди:
Кавалер Великого Хреста ордена Почесного Легіону (Франція, 2010). Орден Дорогоцінного жезлу (Монголія, 2011).
Орден Святого Месропа Маштоца (Вірмені, 2011).
Медаль Ананії Ширакаці (Вірменія, 2004).
Національний орден Хосе Марті (Куба, 2011).
Орден Ісмоілі Самоні І ст. (Таджикістан, 2011).
Орден Заіда (Обєднані Арабські Емірати, 2012).
Орден Незалежності (Держава Катар, 2012).
Стрічка ордена Республіки Сербія (Сербія, 2013).
Орден Гейдара Алієва (Азербайджан, 2013).
Розділ XL За що дають високі нагороди?
Нагороди релігійних конфесій:
Нагороди Російської Православної Церкви:
Орден святого рівноапостольного князя Володимира І ст. (2010).
Орден святого рівноапостольного князя Володимира II ст. (2004).
Орден святого рівноапостольного князя Володимира III ст. (1998). Орден святого благовірного князя Данила Московського І ст. (2001). Орден преподобного Сергія Радонезького І ст. (2004).
Нагороди Української Православної Церкви Московського Патріархату:
Орден Відзнаки Предстоятеля Української Православної Церкви (2010).
Орден Святого преподобного Нестора-літописця Києво-Печерського (1998).
Нагороди інших православних церков:
Орден Святого Гроба господня (Єрусалимська православна церква, 2011).
Нагороди міжнародних і національних спортивних організацій: Олімпійський орден МОК (2007).
Золота медаль Міжнародної хокейної федерації (2003).
Почесний знак Національного олімпійського комітету України (2005).
Почесні вчені звання й ступені:
Почесний доктор Одеської національної юридичної академії (2007). Почесний доктор Донецького національного технічного університету.
Звання Почесного громадянина:
Почесний громадянин Донецької області (2002).
Почесний громадянин міста Димитрова Донецької області (2006). Почесний громадянин Снакієво Донецької області.
Не тільки честь і славу спричиняє за собою отримання державної нагороди, а ще і матеріальні блага. Людям, нагородженим орденами, пільги надаються після виходу на пенсію. Пенсіонери отримують надбавку, розмір якої складає 20% прожиткового мінімуму для тих, у кого один орден, 24 % - за два ордени і 25 % - за три, а найбільший розмір надбавки - 40 % мають Герої України, Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці та особи відзначені почесним званням «Мати - героїня». Історик Володимир Бережинський відзначає, що для нагороджених з простолюддя такі надбавки до пенсії істотні. Але, констатує він із сумом, їх отримують і бізнесмени- мільйонери, і колишні президенти, й інші далеко не бідні люди. А вся ця справа, як відомо, фінансується з держбюджету.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Яскравою подією в Україні стало футбольне Євро 2012. По закінченні спортивного свята не забарилися й з нагородами. Президент України Віктор Янукович відзначив орденами князя Ярослава Мудрого IV ступеня головного тренера по футболу Олега Блохіна, а також президента Федерації футболу, члена виконкому У ЕФ А Григорія Суркіса. Тут варто нагадати, що останній 2008 року до свого 50-річчя отримав орден Ярослава Мудрого V ступеня. Крім того, ордени князя Ярослава Мудрого IV ступеня отримали голова Київської міської держадміністрації Олександр Попов, заступник голови КМДА Анатолій Голубченко, мер Донецька Олександр Лук’янченко.
Також нагороджені орденом «За заслуги» І ст. губернатор Харківської області Михайло Добкін, віце-прем’єр-міністр інфраструктури Борис Колесніков, капітан національної збірної команди по футболу Андрій Шевченко.
Того ж року в Лондоні завершилися XXX літні Олімпійські Ігри. Українська збірна зайняла серед 204-х країн-учасниць у командному заліку 14 місце, завоювавши 20 нагород, серед яких 6 золотих, 5 срібних і 9 бронзових медалей. Ще більше нагород привезли з Лондону наші параолімпійці - 84 медалі!
Медалі лондонських Ігор цього разу значно потовщали: 7 мм. Діаметр 85 мм, вага біля 400 г. Таких крупних нагород ще не було на літніх Іграх, а ось в зимовому Ванкувері - 2010 були й більші (10 мм) та важчі (понад 500 г), але тонші (6 мм). Виготовлялися медалі 2012 Королівським монетним двором за ескізами англійського художника Девіда Уоткінса. Частково медалі імпортні - дорогоцінні метали для них постачалися з Китаю. Всього для Олімпіади й наступною за нею Паралімпіадою виготовили 4700 медалей, які вручалися на 805 церемоніях. Зберігалися нагороди в сейфах лондонського Тауеру - королівського палацу.
«Деякі спортивні чиновники хочуть проїхати на горбу спорт- сменів-переможців і випередити їх за кількістю медалей» - сказав на брифінгу під час засідання уряду Д. Табачник (27. 11. 2012). Перше представлення пройшло на 24 спортсмена-медаліста і на 160 чиновників різного сорту. «Я розумію, що федерації, звичайно, багато працюють, але не настільки, щоб чиновники федерації затьмарювали спортсменів. Скоро чиновники будуть мати більше нагород ніж Брежнєв» - зазначав колишній міністр освіти і науки Д. Табачник.
На виготовлення 1300 медалей до XXII зимових Ігор у Сочі (Російська Федерація) пішло 3 кг золота, 2 т срібла і 700 кг бронзи.
Розділ XI. За що дають високі нагороди?
Золоті нагороди виготовлені із сплаву й лише покриті плівкою з золота 999-ї проби. Нагороди мають вставки з полікарбонату в стилі клаптикової ковдри: на ньому зображені орнаменти й символи багатонаціональної Росії. Цей же мотив повторено і в офіційному одязі російської збірної.
Ключові слова та символи
нагородна система України, трудовий подвиг, геройський вчинок, ювілей, порушення Статуту, відмова від нагороджень і почесних звань, потенційні одержувачі нагород, нагороди українських президентів, спортивні нагороди.
Питання для самоперевірки
1. За які заслуги перед Україною присвоюють звання Герой України?
2. Скільки нагороджених у державі за дійсно геройський вчинок і хто ці герої?
3. Чи є ювілей приводом до нагородження?
4. Чи можна в Україні стати двічі героєм?
5. Чому видатні діячі культури відмовляються від нагород?
6. Чи можна купити в Україні державну нагороду?
7. За які заслуги, на вашу думку, отримали російські нагороди Президенти України Л.Кравчук, Л.Кучма і В.Янукович: відзнаку «За верность Отечеству», орден За заслуги перед Отечеством» та орден Св. Володимира І ступеня?
8. Хто з українських президентів є Героєм України?
Література: 8, 10, 34, 37, 38, 45, 46, 47, 48.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
словник термінів із Фалеристики
Аверс - лицьова сторона монети, медалі.
Бант - особлива складка на стрічці ордена, яка слугує виділенню цього знаку як заохочення за особливі види заслуг.
Великий хрест - перший, вищий клас ордена та його знак.
Георгіївська Зброя - шпаги, шаблі, палаші й кортики існуючих зразків, але з позолоченими ефесами з написом «за храбрость» та зменшеним зображенням хреста ордена Св. Георгія, з лавровими прикрасами на кільцях і наконечниках піхов та темляком на Георгіївській стрічці.
Девіз ордена - короткий вислів, що передає думку та ідею ордена.
Діамантові знаки ордена - знаки ордена, прикрашені дорогоцінним камінням для підвищення значення нагороди. Як правило, застосовуються для орденів, які не розділяються на ступені.
Зірка - найдавніший символ людства. Належить до астральних знаків і символізує: 1) вічність, 2) досягнення ідеалів. Зірки можуть бути з трьох і більше променів, а також різних кольорів.
Зірка ордена Білої троянди - одна з вищих нагород Фінляндії.
Іменна вогнепальна зброя - іменною зброєю України є пістолет моделі “Форт - 12”, створений вітчизняними зброярами. Традицію нагородження іменною зброєю в українському козацькому війську та у збройних силах УНР було успадковано системою державних нагород України.
Кавалер ордена - особа, нагороджена орденом.
Капітул орденів - державний орган, що веде документацію зі справ представлення до нагороди, що готує орденські грамоти, займається заготівлею знаків ордена та їх збереження, веде облік нагороджених.
Колар - металевий ланцюжок, на якому носиться знак ордену. Базується на ритмячному чергуванні фігурних ланок, форми яких та колірні поєднання «перегукуються» з орденським знаком, орденською зіркою, кольорами державного прапора.
Комеморативні нагороди - нагороди, які видавались громадськими організаціями з нагоди ювілейних дат.
Легенда - у фалеристиці напис на монеті, медалі, карті.
Словник термінів із фалеристики
Медаль (фр. medaille - щит) - круг з двостороннім рельєфним зображенням (хоча медаль не обов’язково повинна бути круглою); монетоподібний пам’ятний знак з відповідними зображеннями і написами щодо подій та заслуг.
Медаль Золота зірка - вища нагорода СРСР, яку вручали особам, удостоєним звання Героя Радянського Союзу.
Мемуаристика - наука, яка вивчає твори про минуле, що ґрунтується на спогадах та досвіді життя авторів: автобіографії, щоденники, листування, книги спогадів; допоміжна історична дисципліна.
Мечі - елемент прикраси знака ордена, такий, що виділяє цей знак як заохочення за військові заслуги.
Муар - тканина, з якої виготовляється стрічка для носіння нагород, а також використовується при виготовленні колодок до нагород, найчастіше шовкова, на поверхні якої після спеціальної обробки вали- ками-пресами, що їх називають календрами, залишаються ефектні хвилясті розводи.
Музеєзнавство - наукова дисципліна, яка вивчає процеси збереження соціальної інформації та передачі знань шляхом використання музейних предметів - пам’яток історії та культури; розробляє теоретичні основи й практику музейної справи.
Нагорода - відзначення заслуг, залежно від історичного періоду побутування - різні види нагород, починаючи від речових (шаблі, мечі, гривні) до спеціально створених знаків (медалі, ордени), які являють собою особливий вид прикладного мистецтва і яким надано високий суспільний статус.
Нагородна військова зброя - реальна бойова, холодна або вогнепальна зброя з прикріпленим до неї знаком ордена (відрізняється від ордена, що носиться на зброї).
Нагрудні знаки - запроваджені наказом Президії Верховної Ради СРСР від 10 листопада 1942 року для представлення командирами полків права нагородження рядового й молодшого керівного складу медалями та нагрудними знаками.
Орден Андрія Первозваного - перший російський орден, заснований 1698 р. Петром І.
Орден Білого Слона - вища нагорода Таїланда.
Орден Визволення - згодом перейменований на орден Св. Великомучениці Катерини - другий російський орден, заснований 1714 р. Петром І, який призначався для придворних дам.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Орден Золотого руна - вища нагорода іспанських і австрійських Габсбургів. Був заснований 1430 р. на честь одруження Філіпа з Ізабеллою Португальською. Обов’язком лицарів ордена був захист церкви та герцогського дому від супротивників.
Орден Лебедя - лицарський орден, заснований 1440 р. бранден- бурзьким курфюрстом Фрідріхом II, а потім відновлений у 1843 р. пруським королем Фрідріхом Вільгельмом IV.
Орден Південного Хреста (Крузейро) - найвища державна нагорода Бразилії. Південний Хрест є самим маленьким із відомих нам сузір’їв. Давні греки вважали його частиною сузір’я Кентавра. Воно було виокремлено лише на початку XVII ст. Сузір’я Південного Хреста є головним орієнтиром у Південній півкулі, як Полярна зірка в Північній.
Орден Полярної зірки - найвища державна нагорода Швеції. Полярна, або, як її називали вікінги, Північна зірка була стародавнім скандинавським символом, який малювали у вигляді пентаграми. Ця езотерична емблема отримала широке розповсюдження, починаючи з XVII ст.
Орден Святого Духа - вища нагорода французького королівства, заснована 1579 р.
Орденська грамота - документ, що засвідчує нагородження громадянина орденом.
Орденська зірка - металевий знак, частіше у формі багатопроменевої зірки, притаманний вищому класу будь-якого ордена, що несе на собі девіз і емблему ордена.
Орденська стрічка - смужка кольорової тканини, частіше муарова, призначена для кріплення до неї знака ордена при носінні. Колір орденської стрічки визначається з геральдичного символічного значення ордена.
Орденське свято - встановлений статутом ордена день урочистих заходів, присвячених вшануванню ордена та його кавалерів. Зазвичай, це день, пов'язаний з важливою датою із життя тієї історичної особи або події, на честь яких засновано певний орден.
Орденський одяг - спеціальне святкове вбрання, встановлене статутом ордена.
Орденські планки зі стрічками- частина орденської стрічки, що замінює реальний орден на повсякденному одязі.
Пропам’ятні відзнаки - призначені для всіх учасників військових формацій чи окремих бойових акцій, а згодом і для відзначення ювілеїв цих формацій чи ветеранських організацій.
Словник термінів із фалеристики
Реверс - зворотній бік монети, медалі.
Розетка - особлива складка на стрічці ордена, зібгана у вигляді кола, що є прикрасою ордена.
Статс-дама - особа наближена до імператриці.
Статут ордена - документ, що описує умови нагородження орденом, його зовнішній вид, права й обов’язки нагородженого.
Ступінь збереження монет і медалей - поняття, яке за класифікаційною системою визначає стан монети або медалі на даний момент. Існують 7-бальна і 15 -бальна класифікація для нумізматів.
Субординація орденів - встановлена ієрархія старшинства в системі державних нагород.
Фалера - металева прикраса у вигляді жетону, бляхи; велика медаль.
Фалеристика - наука про нагороди, яка вивчає історію орденів, медалей, знаків відзнаки; допоміжна історична дисципліна. Термін «фалеристика» вперше був оприлюднений 1937 року в Чехословаччині. Його запровадив відомий дослідник нагород і колекціонер Олдржих Пільц.
Фалеронім - вирізнення назви будь-якої нагороди або знаку через узагальнене власне ім’я. Введено до наукового обігу лінгвістом
А.Суперанською 1973 року.
Фонодокументи - озвучення указів про нагороди або фонічні записи урочистостей, пов’язаних з нагородженням, проектами, ескізами, описами знаків, озвученням списків нагороджених тощо.
Фрачний знак - мініатюрна копія реальних орденів, призначена для носіння на повсякденному одязі замість самих орденів.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
Л1П1ЄРАПІУРА
1. Бантыш-Каменский Д. Историческое собрание списков кавалеров четырех российских императорских орденов. - М., 1814.
2. Болгов В.В., Болгов И.В., Чепак В.П. Именные подписные медали // Вісник Української академії геральдики, товарного знаку та логотипу. - №45.- 2004. - С. 18-21.
3. Болгов В., Чепак В., Чепак Г. Фалеристика. Рассказы об орденах, крестах, медалях. - К., 2005. - 126 с.
4. Болгов В.В., Болгов И.В., Чепак В.П. Золотые звезды героев. Современные ордена и медали Украины, России, Белоруссии. - К., 2006.-236 с.
5. Большая советская энциклопедия / гл. ред. Прохоров А.М. - М.: Советская энциклопедия, 1974, т. 15. - С.552 - 554; т.18. - С. 491 - 493.
6. Бузало В.Й. Державні нагороди України (Нагороди УРСР. Нагороди України.) / Українська сучасна енциклопедія. - Т.7. - C. 460 - 462.
7. Бухаров В.Г. Образы Раевских. Фотоальбом. - Кировоград: КОД, 2011.-92 с.
8. Відзнаки Президента України: Ордени, медалі, нагородна зброя: [Фотоальбом] / Авт.-упор.: М.П.Білоблоцький, В.Й.Бузало,
В.М.Куценко, В.М. Литвин, В.П.Рябоконь. - K.: Мистецтво, 1999. - 168 с.: іл. - укр., англ.
9. Відзнаки Української РСР. Довідник. - K., 1971.
10. Відзнаки Української Православної Церкви. Автори- упорядники протоієрей В.Косовський, архімандрит Іларій (Шишковсь- кий). - K.: ТОВ «Легеартіс», 2004.
11. Всеволодов И.В. Беседы о фалеристике. Из истории наградных систем. - М.: Вече, 2009. - 314 с.
12. Гребенников Г.И., Каткова P.C. Ордена и медали СССР. Фотоальбом. - М.: Планета, 1982.
13. Державні нагороди Президента України. - K., 2001.
14. Дуров В. Ордена России. - М.: Воскресенье, 1993.
15. Дуров В.А. Русские награды XIII - XX вв. - М.: Просвещение, 1997.- 160 с.
16. Зинченко О.В. Награды рассказывают. - Чернигов: Деснян- ская правда, 2002. - 104 с.
Література
17. Іщенко Я.О. Державні нагороди СРСР // Українська сучасна енциклопедія. - Т. 7. - С. 459 - 460.
18. Ильинский В.Н. Геральдика трудовой славы. - М, 1987.
19. Ковалевська О. Іван Мазепа: у запитаннях та відповідях. - K.: Темпора, 2008. - 200 с.
20. Кузнецов С. Тайны рыцарских портретов // Наука и религия. - № 12. - 1989. - С. 11-13.
21. Музей исторических драгоценностей УССР. Фотопутеводитель / Авт. - сост.: Ганина О. Д, Старченко Е. В, Арустамян Ж. Г, Гарбуз Б. Б.; Авт. вступ, статьи Лаукарт Л.И.; Фото B.C. Жидченко. - К.: Мистецтво, 1984. - 191 с, ил. - Резюме на англ. яз.
22. Мурашев Г.А. Титулы, чины, награды. - СПб: ООО «Издательство Полигон», 2001. - 352 с, ил.
23. Нагороди України: історія, факти, документа: У 3 т. - K.: Українознавство, фірма «ARC Ukraine”, 1996.
24. Награды СССР. Каталог-ценник. Часть 1. Ордена СССР. -
С.Петербург, 2008. - 108 с.
25. Награды СССР. Каталог-ценник. Часть 1. Медали СССР. -
С.Петербург, 2008. - 88 с.
26. Нестеренко П. Нагороди українських гетьманів // Відлуння віків. - №1-2 (14 - 15). - Київ, 2011. - С. 60 - 65.
27. Нестеренко П. Тернистий шлях української фалеристики / Мистецтвознавство України. Збірник наукових праць. Вип. 12. - K.: Фенікс, 2012.-С. 326-331.
28. Потрашков С. В. Награды СССР, России и Украины. - Харьков. Белгород: издательство Клуб семейного досуга, 2011. - 414 с.
29. Рубан В.В. Український портретний живопис першої половини XIX століття. - K.: Наукова думка, 1984. - 370 с.
30. Рудиченко А.И, Тинченко Я.Ю. Награды и знаки национальных армий и правительств. Украина. Белоруссия. Литва. Учредительские документы. Изготовление. Практика награждений. Типы и разновидности / А.Рудиченко, Я.Тинченко. - К.: Логос, 2011. - 438 с.
31. Самые известные ордена и медали России: иллюстрированная энциклопедия / [составитель А.И.Пантилеева]. - М.: Белый город. - 104 с.: ил.
32. Семотюк Я. Українські військові відзнаки. Ордени, хрести, медалі та нашивки. - Торонто, 1991. - Т. XXXIV.
33. Ситий І. Запорозькі клейноди часів Кирила Розумовського: архівно-сфрагістичний аспект // Пам’ятки України: історія та культура.
- №2. - 2004. - С. 90-95.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
34. Славетні жінки України, рік 2005. Східно-Український біографічний інститут. Гол. редактор І. Серебряков. - Харків, 2005. - 136 с.
35. Спасский И.Г. Иностранные и русские ордена до 1917 года. - М.: Вече, 2009. - 224 с.
36. Спеціальні історичні дисципліни: довідник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. І.Н.Войцехівська (кер. авт. кол.), В.В.Томазов, М.Ф.Дмитрієнко [та ін.] - K.: Либідь, 2008. - 520 с.
37. Список героев Украины // Эксперт. Специальный выпуск. - №. 44 ноябрь-декабрь. 2010. - С. 36 - 114.
38. Сто великих наград / авт.-сост. Ионина H.A. - М.: Вече, 2002- 432 с.
39. Шепелев Л.Е. Титулы, мундиры, ордена в Российской империи. -Л.: Наука, 1991.
40. Щукина Е.С. Два века русской медали. - М.: Терра, 2000. - 272 с., ил.
41. Mericka V. ORDEN UND AUSZEICHNUNGEN. - Artia Prague, 1966.-330 s.
42. http://medali.org.
43. http://medalirus.narod.ru.
44. http://vidia.us/2011/1572
45. http://uk.wikipedia.org
46. presschurch@gmail.com.
47. presscentr@gmail.com.
48. http:// w w w. pres ident, go v. ua/documents/13 893 .html
Додатки
д о д я лі к а
1. На честь дружини якого російського царя було засновано орден св. Катерини:
а) Петра І;
б) Павла І;
в) Миколи І;
г) Олександра II.
2. Яким російським орденом нагороджували незалежно від офіцерського звання за військові подвиги:
а) Св. О.Невського;
б) Св. Володимира;
в) Св. Георгія.
3. Нагородження якими орденами з II пол. XIX ст. в Російській імперії давало право на отримання успадкованого дворянства:
а) Св. Анни і Св. О.Невського;
б) Св. князя Володимира і св. Георгія;
в) Св. Катерини і св. княгині Ольги.
4. Яким російським орденом відбулося лише єдине нагородження:
а) Св. Катерини;
б) Св. Анни;
в) Св. княгині Ольги.
5. До якого ордену Російської імперії додавалась чотирикутна золота зірка:
а) Св. А.Первозванного;
б) Св. О.Невського;
в) Св. князя Володимира;
г) Св. Георгія.
6. Що було зображено на надгробній плиті в лазуровому щиті Жоффруа Плантагенета, графа Анжуйського і герцога Нормандського, який помер у 1151 році:
а) чорні дракони;
б) золоті лілії;
в) золоті леви;
г) срібні хрести.
Нестеренко П.В. Допоміжні історичні дисципліни геральдика, фалеристика
7. Який радянський орден був прикрашений діамантами і рубінами:
а) Мати героїня;
б) Суворова;
в) Кутузова;
г) Перемога.
8. Якої нагороди не було у Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І.Брежнєва:
а) Ордена «Перемога»;
б) Ордена «Червона Зірка»;
в) Героя Соціалістичної Праці;
г) Зірки Материнської слави.
22. Термін «фалеристика» з’явився 1937 року:
а) в СРСР;
б) Чехословаччині;
в) Франції;
г) США.
23. Ознаки збройної боротьби на українських військових відзнаках доби визвольних змагань:
а) дубове листя;
б) тризуб;
в)хрест;
г) схрещені мечі.
24. Яким орденом був нагороджений Головний Отаман Військ УНР Симон Петлюра:
а) Хрестом легіону Українських Січових Стрільців;
б) Орденом (лицарів) Залізного Хреста армії УНР (Перший випуск);
в) Орденом (лицарів) Залізного Хреста армії УНР (Другий випуск);
г) Орденом (Хрестом) Симона Петлюри.
25. Колір стрічки Ордену князя Ярослава Мудрого:
а) синьо-жовтий;
б) синій з двома поздовжніми смужками з країв;
в) малинова з двома поздовжніми смужками кольорів Державного Прапора (синього та жовтого.
Навчальне видання
НЕСТЕРЕНКО Петро Володимирович
допоміжні історичні дисципліни
ГЕРШДиКА.
Фллсристикл
Навчальний посібник
Редактор: Василенко Людмила Геннадіївна Коректор: Ястребов Андрій Олександрович Художник-дизайнер: Малишко Тарас Петрович Дизайн обкладинки: Малишко Тарас Петрович Верстка: Василенко Людмила Геннадіївна
Підписано до друку 19.03.2014 р. Формат 70x100 1/16. Папір офсетний Гарнітура Times New Roman. Друк лазерний. Ум. друк. арк. 28,0. Обл. - вид. арк. 31,8. Наклад 500 прим.
ТОВ «Кондор-Видавництво»
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції Серія А01 № 376847 від 28.07.2010р.
03067, м. Київ, вул. Гарматна, 29/31 тел.факс (044) 408-76-17,408-76-25