Юрій БАЧА
Іван ВАНАТ
Василь МАРКУСЬ
Олекса МИШАНИЧ
Павло ЧУЧКА
Київ 1994


Міжнародна асоціація україністів (Київ, Україна)
Комісія зв’язку й інформації закарпатських українців
(Чікаго, США)
Юрій БАЧА
Іван ВАНАТ
Василь МАРКУСЬ
Олекса МИШАНИЧ
Павло ЧУЧКА
«КАРПАТОРУСИНСТВО»:
ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ
Доповіді
на І Конгресі Міжнародної асоціації україністів
(Київ, 27 серпня — 3 вересня 1990 р.)
та І Конгресі Республіканської асоціації українознавців
(Київ, 20 — 23 грудня 1990 р.)
Акціонерне товариство
"ОБЕРЕГИ"
Київ
1994
ББК 63.3(4УКР)
К26
Книжка містить тексти доповідей вчених із Словаччини,
Америки й України, виголошених на І Конгресі Міжнародної
асоціації україністів (Київ, 27 серпня — 3 вересня 1990 р.) та
І Конгресі Республіканської асоціації українознавців (Київ, 20
— 23 грудня 1990 р ), у яких висвітлено історію і сучасний стан
політичного русинства на Закарпатті, показано його
антиукраїнське спрямування й активізацію напередодні прого-
лошення України незалежною державою.
Упорядник і відповідальний редактор
Олекса МИШАНИЧ
4404000000 — 054
94
Без оголош.
К
І8ВИ 5-8104-0051-5
© Бача Ю., Ванат І.,
Маркусь В., Мишанич О
Чучка П., 1994
© АТ «Обереги», 1994
Від упорядника
Політичне русинство на Закарпатті має свою понад
столітню історію, Інспірувалося воно завжди чужими чин-
никами — певними колами Росії, Угорщини й Чехословаччи-
ни, які шукали і відстоювали тут свої політичні та
еконолйчні інтереси, намагаючись віддалити цей край від
України. Створення Карпатоукраїнської держави у 1938 —
1939 рр. і возз'єднання Закарпатської України з Україною у
1945 р. поклало край політичному русинізму і місцевому
сепаратизму, підкарпатські русини з етнічної маси пере-
творилися в народ, стали закарпатськими українцями.
Світові сили зла, не сприймаючи української державності, у
1989 — 1991 рр. реанімували політичне русинство і,
орієнтуючись на Росію, Угорщину та Чехо-Словаччину,
почали виношувати плани відриву Закарпаття від України,
творити із закарпатців новий народ, доліагатися для нього
автономної республіки або входження до складу інших
держав.
Полеміка навколо політичного русинства триває вже
кілька років. Вперше комплекс проблем, пов'язаних з
антиукраїнською і антидержавною діяльністю ідеологів
«карпаторусинства», було винесено й обговорено у 1990 р.
на двох високих наукових форумах — І Конгресі Міжнародної
асоціації україністів (доповідь проф. Павла Чучки) і І
Конгресі Республіканської асоціації українознавців «Україна
і Росія» (доповіді проф. Василя Маркуся, Юрія Бані, Івана
Ваната, Олекси Мишанича).
Оскільки публікація всіх матеріалів конгресів затяглася,
було вирішено доповіді про «карпаторусинство» випусти-
ти окремою книжкою в Америці, та з різних причин це
видання не було своеіасно здійснене. Нині, за допомогою
Комісії зв’язку й інформації закарпатських українців у СІНА,
книжка виходить у Києві. Вона аніскільки не втратила своєї
актуальності. Всі оцінки й прогнози вчених, висловлені у
1990 р., підтвердилися: «Общество подкарпатских руси-
нові зайняло виразну сепаратистську антиукраїнську
позицію. у 1993 р. підпільно створено бутафорське *Вре-
менное правительство Подкарпатской Руси», яке розгорну-
ло активну антидержавну діяльність. Ідеологія політичного
русинства знайшла підтримку антиукраїнських сил Росії,
Угорщини, Чехії, Словаччини, «Карпаторуська карта» за-
ймає не останнє місце у політичних іграх російських
комуно-фашистів, які шукають у Карпатах свої інтереси.
Політичне русинство має моральну і фінансову підтримку
якоїсь частини карпаторосів з Америки й Канади,
Боротьба за Українську Правду в Українських Карпатах
триває
Випускаючи цю книжку, сподіваємося, що вона прояс-
нить нинішню ситуацію на Закарпатті, розкриє історичне
коріння політичного русинства і покаже його справжні
наміри
Василь МАРКУСЬ
(м. Чікаго, СЕНА)'
РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ І ЗАКАРПАТТЯ
Ідеологія російської імперської експансії складалася із
кількох елементів, серед яких основне значення мало поши-
рення впливів на споріднені слов’янські народи та на населен-
ня православної віри чи хоч би східного обряду. Саме ці
ідеологічні елементи стосуються зацікавлення Росії Закарпат-
тям — найдалі на Захід висуненою слов’янсько-українською
землею.
Політично Закарпаття (під ним розуміємо історичне Закар-
паття, тобто не лише нинішню Закарпатську область, а й
Пряшівщину та суміжні українські території в сьогоднішній
Угорщині та Румунії, також переселенців із Закарпаття в
діаспорі, насамперед у Югославії та в Сполучених Штатах
Америки), крім коротких спорадичних інтервалів, не належа-
ло до якогось східноєвропейського державного комплексу.
Галицько-Волинська держава в XIII ст. мала короткотривалі
династично-державні зв’язки із Закарпаттям. Поза тим цей
край аж до 1919 р. був під угорською владою чи під суверенністю,
яка тяжіла до У горської корони — Австрією чи Трансильванією.
Закарпаття навіть не межувало безпосередньо із Російською
державою чи її сукцесивними формаціями до 1939 р. Все-таки
можна говорити про якісь зв’язки, про взаємне зацікавлення,
про відносини між російськими політичними і культурними та
церковними чинниками, з одного боку, та релігійно-культурни-
ми речниками чи тільки одиницями з українського Закарпаття.
Були також певні зв’язки позитивного чи негативного харак-
теру і між державами сусідів з Росією стосовно Закарпаття.
Ми маємо на меті простежити і проаналізувати ці зв’язки, а
також зробити деякі висновки й оцінки.
г-Ма
6
МАРКУСЬ Василь
♦ * ♦
Перші культурні й церковні зв’язки між Закарпаттям і
східним сусідом були, без сумніву, з українськими землями і
політичними та духовними осередками Червоної Русі, Руської
Землі, Галичиною, Львовом, а також з Києвом, навіть Козач-
чиною. В XIX — XX ст. такі ж зв’язки існували з осередками
та діячами українського культурного відродження в Галицькій
та Наддніпрянській Україні. Про них тут не буде мови, хоча
апологети російсько-закарпатських взаємин іноді намагаються
охопити й цей комплекс, інтерпретуючи їх по-своєму. Ми
обмежимося тільки прямими російсько-закарпатськими
зв’язками.
Разом із друкованими церковними книгами з Києва,
Почаєва, Львова в XVII — XVIII ст. прибували на Закарпаття
і книги з Росії в російській редакції. Але вони радше були
нечисленні порівняно з тими, що їх привезено з України і за
якими угорські та австрійські чинники так само стежили й
намагалися перешкодити їхньому поширенню. Історики освіти
зазначають, скільки таких книг нелегально прибуло в окремі
періоди на Закарпаття.
У 1760 р. купці привезли з Росії 690 книг, серед них 150
букварів. У 1762 р. занотовано, що сюди потрапили 733 книги,
а серед них вже близько 400 букварів. Це свідчить, що на тих
підручниках основувалася народна освіта, бо місцевих майже
не було, за винятком катехизиса та букваря де Камеліса,
виданих у Трнаві.
Великий просвітитель Закарпаття, єпископ Андрій Ба-
чинський у зв’язку з відсутністю місцевих друкованих книжок,
релігійних і світських, послав до Росії двох монахів (невідомо,
чи до Московії або лиш до інших слов’янських територій під
Москвою), щоб звідти вони привозили книги. У власній
бібліотеці Бачинського, як свідчать деякі історики культури,
були й російські книги світського характеру. їх, очевидно, було
небагато, але місцевій духовній еліті прізвища і твори російських
письменників Ломоносова, Державіна, Фонвізіна, Сумароко-
ва, Татіщева й інших були відомі. Звідси й перші нотки
Російська імперія і Закарпаття
7
культурної єдності з Росією та симпатії до далекого російського
царя — опікуна всіх слов’ян і східних християн.
Цікавий епізод відзначили історики, а саме перебування
понад тридцять років закарпатця Івана Зейканя при дворі
російського імператора Петра І. Збереглося обмаль відомостей,
як він туди потрапив. Спочатку він був перекладачем дипло-
матичних актів з латинської на російсько-слов’янську мову, а
також з останньої на латину (таких перекладачів у тодішній
Росії було небагато), а в 1703 — 1721 рр. цей закарпатець
супроводив двоюрідних братів імператора, Олександра й Івана
Наришкіних, у подорожах по Європі, знов-таки як перекладач.
Цей же Зейканьбув вихователем і вчителем царевича Олексія,
який в 1725 р. сів на імператорський трон як Петро II. Але
після смерті Петра І Зейкань з якихось причин попав у
немилість нового імператора. Його було видворено до Угорщи-
ни, де він і помер.
На другу половину XVIII ст. припадає перша відома спроба
російських офіційних кіл впливати на одновірців у Закарпатті
і в Угорщині, щоб вони приєдналися до російського православ’я.
Цікаво, що цей епізод мав деяке відношення до кар’єри і
біографії Бачинського. Як відомо, греко-католики корінної
Угорщини, серед яких була значна частина русинів-українців,
належали до Мукачевської уніатської єпархії. Російська
придвірна адміністрація послала тоді до м. Токая з його
славним угорським вином невелику групу службовців і слуг,
які заготовляли вина для імператорського двору. Цю групу
постійних російських мешканців очолював один генерал, а при
ньому був і свій православний священик. Місія виконувала,
мабуть, не тільки винозаготовчу функцію, а й розвідувальну та
місіонерську. Перебуваючи серед греко-католиків, священик
і його оточення намагалися навернути на православ’я місцевих
греко-католиків, серед яких були також нещодавно покатоли-
чені серби. Він намовив сербів, щоб вони відреклися від унії
і просили сербського карловацького митрополита дати їм
православного священика. З цього виник так званий бунт
проти унії і певний перехід на православ’я. Священиком тоді
у близькому Гайду-Дорозі був майбутній єпископ А. Бачинсь-
кий. Він використав своє знайомство із римо-католицьким
єпископом в Єгері, а останній дав про це знати імператриці
Марії Терезії. Для з’ясування справи було призначено зем-
8
МАРКУСЬ Василь
плине ького наджу пана Дерія, який виконав цю місію і надіслав
протокол до Відня. У висліді імператриця відзначила, що ця
♦невинна» російська господарська місія займається поширен-
ням русофільства і православ’я серед її підданих. Санкт-
Петербург мусив відкликати священика-агітатора, а
карловацькому митрополитові заборонив присилати сербсь-
ких православних священиків у ці райони. Так скінчилася
перша спроба навернення уніатів Закарпаття на православ’я
під гаслом російсько-слов’янської єдності.
Окремою важливою главою в російсько-закарпатських
взаєминах є перебування закарпатських учених і професорів
у Росії на початку XIX ст., що частково мало місце і в другій
половині того ж століття.
Започаткував цей вихід Іван Орлай, який потрапив до
Петербурга як радник у справах культурної політики й освіти
в Росії. Це був час, коли Росія залучала до університетів,
академії й адміністрації й інших чужинців, зокрема німців,
голландців, французів, швейцарців, а з митців — переважно
італійців. Вони великою мірою спричинилися до окультурнен-
ня Росії, що протягом XVIII ст. робили насамперед вихідці з
України. Серед тих, хто ♦європеїзував» Росію, був і здібний
закарпатець, якого приваблювала обіцяна кар’єра в
напівцивілізованій Росії і в чому йому відмовляли в Угорщині
чи Австрії. Орлай виявився дуже активним в організації нового
середнього і вищого шкільництва в Росії. У 1803 р. він подав
записку попечителю Петербурзького навчального округу, в
якій рекомендував запросити закордонних учителів, особливо
♦карпатороссов, так какони знают основательно церковносла-
вянский язьік». Цікаво, що в записці йшлося не про ♦русский»
літературний ♦язьік», але церковнослов’янський, який закар-
патці добре знали, бо це був єдиний літературний засіб
спілкування між ними із незначними домішками української
мови і вимови. Рекомендацію Орлая було прийнято, і невдовзі
до Росії приїхали В. Кукольник, М. Балудянський, П. Лодій
(сам закарпатець, але прибув із Львова, бо мав там ускладнен-
ня в університеті з поляками). Хвиля інтелектуальних емігрантів
посилилась, починаючи з 1820-х років.
Як Орлай в 1803 р., місцевий попечитель навчального
округу Магницький так писав 23 січня 1820 р. про нове
джерело поповнення інтелектуальних сил для Росії (див.:
Російська імперія і Закарпаття
9
Чума А., Боднар А. Українська школа на Закарпатті та Східній
Словаччині. — Пряшів, 1969. — С. 48): «Один народ, от
которого можно желать нам ученьїх, — єсть карпатороссн,
говорящие родньїм с нами язиком и сохраняющие веру
предков наших, которая защищает доселе племена от духа
фисофизма. Но известно, что правительство австрийское не
благоприятствует сношениям карпатороссов с нами. Профес-
сорьі из сей нации украшают с.-петербургский университет, не,
могли по сей причине сохранить связей с своим отечеством и
опасаются даже из одного людей. Следовательно — один
остается для сего способ: непосредственное сношение прави-
тельств».
Цікава ремарка Магницького, що закарпатці не є радика-
лами, а швидше консерваторами, і тому краще виконувати-
муть педагогічні функції, ніж, наприклад, непевні німці, які
забагато філософствують. Відомо, що не лише Петербурзький
університет, Академія наук, Москва, а й Казанський,
Харківський університети та деякі вищі середні школи покла-
дали надії на цих закарпатців. Внаслідок цього до Росії прибули
і тут успішно діяли зо два десятки учених, деякі з них здобули
особливе визнання в російській культурі. Згадаймо декого з
них:
Орлай, ректор Ніжинської гімназії, згодом професор у
Петербурзі, почесний член АН, медик за фахом і природозна-
вець, в Росії з 1791 р.;
М. Балудянський, перший ректор Петербурзького
університету, голова комісії по укладанню російського «Свода
законов»;
А. Дудрович, ректор Харківського університету, філософ;
П. Лодій, В. Кукольник, М. і В. Білевичі, П. Павлович —
професори Петербурзького й Харківського університетів;
Ю. Гуца-Венелин та 1. Мольнар емігрували до Росії ще
студентами й, очевидно, зрусифікувалися ідейно й культурно,
проте залишилися свідомими свого походження і намагалися
популяризувати в Росії свій край, підтримували контакти із
земляками. Мольнар був обраний почесним членом ужго-
родського Общества св. Василія. Гуца-Венелин помітно причи-
нився до болгарського національного відродження у
слов’янофільському дусі.
З -ІШі
10
МАРКУСЬ Василь
А. Дешко поїхав у 1845 р. до Росії, працював педагом,
писав про Закарпаття.
Уже в 1870-ті роки емігрували до Росії ще й інші місцеві
русофільські діячі, серед них В. Кимак, який викладав в Одесі,
де й помер; М.Мовчан (Молчан), жив у Петербурзі, а в своїх
публіцистичних працях домагався визволення Закарпаття
Росією. Уродженець Пряшівщини, П.Феєрчак також був
педагогом у Росії, написав грунтовну працю про народне життя
закарпатських русинів (1871), опубліковану в журналі «Бе-
седа». Емігрували ще й інші вчителі гімназії в Ужгороді, з яких
дехто став професором університету, як, наприклад, Годобай,
Бачинський, Чернай, а Іриней Фальковський був ректором
Київської духовноїакадемії. Може, найпізнйше виїхав Емануїл
Грабар, якого слід вважати справжнім політичним емігрантом,
оскільки його переслідував угорський уряд. Грабар був юристом,
пізніше послом до угорського парламенту, однак захопився
русофільською пропагандою, яка в його родині (Добрянських)
мала тривалу традицію і після процесу над його жінкою,
Ольгою Грабар (відомий львівський процес), емігрував до Росії
і тут створив цілу династію закарпатців — Грабарів, що
зробили великий внесок у російську культуру. Один з його
синів — Володимир, відомий міжнародний юрист, був членом
Академії наук УРСР.
Виїзд значної кількості передових інтелектуалів з цього
малого краю можна вважати справжнім «висисанням мозків»
з такого малого етносу. Причинами виїзду переважно були:
відсутність в Угорщині й Австрії для цих висококваліфікованих
інтелектуалів відповідноїпраці; планове рекрутування талантів
Росією, що відоме й сьогодні у світі; безперспективність для
слов’ян в Угорщині, а подекуди й переслідування (як це у
випадку Грабарів і Кимака), близькість мови, культури й
релігії. Чи не в останнє відігравали якісь і проросійські
симпатії. Ці люди через деякий час ставали не лише прихиль-
никами Росії, але і її патріотами, ототожнювали себе і край
свого походження з великою Російською державою, царатом,
а в більшості випадків і переходили на православ’я. На нашу
гадку, саме явище цих інтелектуальних «уходників» в Росію і
стало головною причиною закарпатського москвофільства,
консерватизму, орієнтації на Росію аж до половини XX ст.
Проте серед мотивів переважної більшості людей в першій
Російська імперія і Закарпаття
11
половині XIX ст. насамперед був пошук праці, якесь піонерство,
може, навіть пригодництво, перспективи включитися в буду-
вання нової цивілізованої системи. Все це мало свій вплив, а
ймовірно, в декого відіграла роль ще й ментальність
вільнонаймачів.
З прибуттям закарпатської наукової еміграції до Росії
пов’язувався також інтелектуальний інтерес росіян до цієї
далекоїРусі. Перші відомості про Закарпаття давали російському,
читачеві самі закарпатці. Згаданий уже Орлай на сторінках
«Санкт-Петербургского Вестника» опублікував розвідку «Ис-
тория о Карпато-Россах, или о приключениях Россиян, с ними
случившихся» (1804, ч. 1 — 3). У цій праці Орлай, хоч сам не
історик, але на свій час людина енциклопедичних знань,
розгортає власну оригінальну теорію походження закарпатсь-
ких українців. Закарпатські русини мали б прибути до своєї
батьківщини разом з угорцями з теперішньої Росії. При
переході через Україну кияни дали цим північноросійським
племенам своїх ватажків, і так сформувався найтиповіший
спільноруський амальгам, який є основою всеросійської єдності.
Орлай пише, що населення тут говорить «русским киевским
наречием». Закарпатців не можна віднести до окремого народу
південних руських, як це робив П. Кеппен, за Орлаєм, але
тільки до російського народу. Орлай знав Карамзіна й, очевид-
но, мав і на нього вплив, коли йшлося про етнічний характер
Закарпаття. Співпрацюючи з А. Писарєвим, головою «Общес-
тва древностей российских», Орлай заохочував його більше
уваги звертати на вивчення «Юго-Западной России», і цілком
зрозуміло, він мав, зокрема, на оці Закарпаття «аж до Попраду
і Дунайця». Орлай вважав російськими й суміжні землі, де
колись сягали впливи Галицько-Волинської держави, тобто
частини Молдавії і Трансильванії.
У першій половині XIX ст. почали активно виступати зі
своїми ідеями панславісти, погляди яких скріплювали
імперіалістичну ідеологію. Один з них, що відігравав і політичну
роль, М. П. Погодін, об’їздив двічі (1839 і 1841) землі західних
і південних слов’ян. У той час він ближче познайомився з
долею закарпатських українців. Згодом він став головою
Слов’янського Комітету в Петербурзі, який намагався вплива-
ти на культурний розвиток слов’ян в Австрійській імперії,
зокрема й на закарпатців.
12
МАРКУСЬ Василь
Розвиток національної свідомості на Закарпатті, крім цих
зв’язків з Росією, мав ще всі шанси піти одним руслом з
Галичиною. Для цього в першій половині XIX ст. були певні
умови. Місцева інтелігенція знаходила вихід у регіональній
окремішності та спільності й спорідненню швидше з Галичи-
ною, аніж з Росією (М. Лучкай, В. Довгович, І. Фогорашій та
ін.). Однак на закарпатському горизонті виникли події, які
майже на півстоліття повернули розвиток у бік панрусизму й
російської орієнтації'.
Це була майже виняткова постать Адольфа Добрянського,
далі події в Австро-Угорщині в 1848 — 1849 рр. і в зв’язку з
тим орієнтація цього лідера на Росію, а також коротке
перебування російських військ в Угорщині і на Закарпатті,
надії’західних українців, насамперед закарпатців, на національну
автономію у Австрії, в чому вони швидко розчарувалися, і нова
політика Австрії, спрямована на вирівняння взаємин з угорця-
ми, яка підштовхнула подальший розвиток національного
пробудження Закарпаття в пррросійський напрям. Варто дещо
ближче охарактеризувати ці чинники.
Добрянський справді був видатною постаттю своєї доби,
і він переріс своє Закарпаття. Юрист, економіст, політик, він
міг відігравати значно більшу роль. При всіх своїх здібностях,
він робив завжди ставку на програму чи орієнтацію, яка
програвала. Будучи австрійським слов’янофілом, вінзасильно
заангажувався у співпрацю з росіянами в 1848 — 1849 рр.
Висуваючи прекрасну ідею автономії західних українців
(закарпатців, галичан і буковинців), Добрянський скомпро-
метував її навіть серед самих суб’єктів цієї автономії своїм
яскравим русофільством, а ставши в угорській революції
виразно на австрофільські позиції, він перекреслив собі
політичну роль у пізніше напівсуверенній Угорщині у справі
оборони закарпатців чи й словаків. У самому ж Закарпатті
Добрянський став головним промотором русофільства, яке
не врятувало національного характеру цього краю, а посередньо
штовхнуло, навіть заставило частину світської і духовної
інтелігенції перейти на проугорські позиції, щоб боронити
свою «лояльність» перед зростаючим угорським націоналізмом.
Добрянського не можна назвати інакше як трагічною постат-
тю.
Російська імперія і Закарпаття
13
Але він не був сам. На нього впливали інші люди та події,
як і на розвиток усього краю. Тут насамперед треба згадати
російський пропагандистський центр у Відні на чолі з протоієреєм
Михайлом Раєвським. Понад сорок років, починаючи з 1842 р.,
цей священик-дипломат діяв* при російському посольстві як
резидент-пропагандист російських політичних ідей серед усіх
слов'ян Австрії, а українці були під його особливою опікою.,
Добрянський мав близькі зв’язки з Раєвським, а також з
кількома діячами в Росії, насамперед з лібералом Іваном П.
Корніловим, головою Петербурзького Слов’янського комітету.
А вже Іван Раковський — друга видатна постать закарпатсь-
кого москвофільства — був безпосереднім співпрацівником,
знаряддям дій Раєвського, його експонентом. Редагуючи ви-
дання для українців Австрії й Угорщини в 1849 — 1851 рр. у
Відні й Будапешті, Раковський завжди консультувався з
Раєвським. Через нього приходила російська преса і видання
з Росії для закарпатських діячів. Він піклувався про стипендії
для західноукраїнських студентів у Росії (заснував у Відні
студентський гурток «Русская основа», 1858 — 1873), сам
писав до російськомовної преси про Закарпаття. В Пешті
відпоручником Раєвського був ще один російський священик,
Войтковський, який також співпрацював з Раковським; він же
перередагував під російські стандарти граматику О. Духнови-
ча.
Слід при цьому згадати ще й іншого російського
священика в Юремі, неподалік Будапешта, Костянтина
Кустодієва, який цікавився Закарпаттям, писав про нього в
російській періодиці і був приятелем багатьох закарпатських
діячів.
У Відні працював російський діяч і публіцист Юрій Самарій
(1819 — 1879), який мав контакти з закарпатською молоддю
столиці і ширив серед неї слов’янофільські та русофільські ідеї.
Спілкувався Добрянський, але вже починаючи з 1870-х років,
ще з іншим російським публіцистом і слов’янофілом, головою
«Галицко-русского Общества» в Петербурзі Антоном Семено-
вичем Будиловичем (1846 — 1908). Будилович прибув на
Балкани у наукове відрядження, а познайомившись з До-
брянським, гостював у нього в Чертежному на Пряшівщині і
4 4 -2Ц&
14
МАРКУСЬ Василь
врешті одружився з його дочкою. Між політиком-сеньйором,
людиною великого лету Добрянським та молодим панросійським
ідеологом Будиловичем зав’язалась дружба. Не без впливу
Добрянського Будилович написав і видав історію Закарпаття
в Петербурзі.
Згадаймо ще Ніла Попова, члена-кореспондента Російської
АН, який писав про Закарпаття та мав контакти з закарпатсь-
кими діячами. Досліджували Закарпаття ще Володимир Тер-
лецький — «Угорская Русь и возрождение сознания народности
между русскими в Венгрии» (К., 1874) та О. Пипін (про
розвиток письменства на Закарпатті в «Истории славянских
литератур», 1879).
Згадаймо і про перебування російських військ на Закар-
патті під час антиугорської кампанії 1848 — 1849 рр. Це був
перший безпосередній контакт великої кількості росіян, до
того в уніформі, які від імені православного царя придушували
угорську революцію. Закарпаття прийняло росіян по-різному.
Неукраїномовні міщани, зокрема угорці, поставилися з
недовірою. Мабуть, німці, словаки, євреї, оскільки це була
підтримка цісаря, радше приймали їх прихильно, знаючи, що
присутність росіян не буде тривалою. Є відомості, ніби деяка
частина мешканців Пряшева вітала росіян. Як і угорці, до них
неприхильно поставилися угрофіли серед закарпатських
священиків, які симпатизували угорській революції, зокрема
ужгородські семінаристи. Вони або втекли з угорцями, або
поховалися по селах. Духівництво, яке відчувало себе руським,
прийняло російське військо швидше із здивуванням, що це не
були «песиголовці», як лякала угорська пропаганда, що їх
можна дещо зрозуміти, що вони хрестяться, як ми, що вони
слов’яни тощо. До речі, всі командуючі старшини давали
інструкції підлеглим, аби військо не було брутальним, не
реквізувало хліба, харчів, не займало насильно квартири та ін.
Твердять, що росіяни цього дотримувалися, зокрема в
слов’янських краях. Уриїл Метеор (Сильвай) залишив спогади
юнацьких років, як він вперше зустрів російських солдат у
долині Латориці.Зрозуміло, описує ці зустрічі захоплено.
Радянський історик 1. Мельникова високо оцінює наявність
російських військ як чинник, що позитивно вплинув на
національне самовизначення закарпатців по русофільській
лінії. Мовляв, існувала слов’янська близькість, племінний
Російська імперія і Закарпаття
15
зв’язок між росіянами та закарпатцями, який виявився в тому,
що ці погляди згодом стали інтегральним компонентом теорії
про єдиний російський народ «від Карпат до Чукотки» (Меі-
пікоуа І.М. Хакаграізка Окгарпа V геуоіисі 1848: Нізіогіску
ЗЬогпік. — Вгаіізіауа, 1952. — С. 179).
Треба погодитися з істориком М. Даниляком, що в той час
проросійська діяльність Добрянського була мало відома поза
вузьким колом його прихильників-русофілів, тому її вплив на.
українське населення Угорщини не був помітний. Сама ж
інтервенція Російської імперії не спрямовувалася на досягнен-
ня безпосередніх політично-військових цілей, зокрема на
відрив Галичини чи Закарпаття від Австро-Угорщини. Швид-
ше вона мотивувалася російськими інтересами, що Петербург
виконував домовленість із Священим союзом поборювати
скрізь революційні рухи, а до того такі, в яких прямо і непрямо
беруть участь поляки, що загрожувало імперії. Даниляк
підсумовує. «Хоча і царська політика в період революції не
мала ніякого впливу на рух слов’ян в австрійській монархії, все
ж таки перебування російських військ на Закарпатті залишило
помітні сліди у свідомості закарпатських українців і в наступ-
ний період обумовило мовно-культурну орієнтацію їх діячів»
(Даниляк М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в
революції 1848 — 1849 років. — Братіслава, 1972. — С. 175).
Можна сказати, що цей епізод згодом використовувався
заднім числом як важливий поштовх у творенні проросійських
настроїв серед населення й зміцнення рософільського руху. На
цьому тлі слід ще схематично проаналізувати явище культур-
ного русофільства на Закарпатті в другій половині XIX ст. та
роль у ньому закарпатських будителів, наскільки і як це стало
впливом безпосередньої діяльності Росії і як Росія реагувала
на це.
Немає сумніву, що слов’янофіли і російська православна
церква постійно мали на увазі Закарпаття, а також і Галичину,
хоча російська політика не робила конкретних кроків щодо
територіальної анексії. Крім того, імперіалістична ідеологія
завжди була гнучкою й скомплікованою. Стратегічні цілі
розраховувалися на довший час, а кінцеву політичну розв’язку
ідеально може підготувати формування прихильності серед
еліти даного краю чи народу, творення русофільського руху,
в церковних справах — орієнтація на Схід і сепарування
16
МАРКУСЬ Василь
уніатів від Рима. В цьому напрямі діяльність відбувалася з
різними — раз позитивними, раз негативними — наслідками.
Пряме інтегрування культурного процесу Закарпаття в
єдине російське русло, чого хотіли Добрянський і Раковський,
не дало особливих результатів. Російська культура, мова,
письменство були далекими для народу Закарпаття, і вони не
сприяли національному усвідомленню, а навпаки, йому шко-
дили. Це зауважив і дехто з культурних діячів, такі як
О.Духнович, А. Кралицький, О. Павлович, котрі не підтримали
явної проросійської течії І. Раковського, Уриїла Метеора,
О. Митрика, Є. Фенцика, Ю. Ставровського-Попрадова. Ми
згадали тільки прізвища тих, кого канонізовано як будителів.
Цікаво, що цей поділ іде в парі з тим, на кого більший вплив
мали емісари Петербурга, хто підтримував живі зв’язки з
російськими журналами, слов’янськими комітетами тощо.
Інспірації панрусизму йшли від зовнішніх сил, а специфічна
доля та й культурні умови закарпатців заставляли декого
займати практичну й ідеологічну відстань від Петербурга.
Духнович не дожив, щоб розчаруватися у своєму
поміркованому русофільстві. Інші, по-людськи, заслуговують
на респект, щодо кінця залишилися вірними своїм ідеалізованим
фальшивим поглядам, хоч не бачили можливості їх реалізації.
Це — Добрянський, Ставровський-Попрадов, Раковський з
найкрайніших, а Сильвай, Фенцик і ще дехто — менш
радикальні. Всі вони ще перед смертю могли переконатися, що
це не був шлях відродження рідного народу. Самі будителі та
їх ментори з Росії ще тому намагалися так завзято насаджува-
ти російську національну ідеологію на Закарпатті, щоб цим
послабити національне відродження в Галичині й на Буковині.
Звідтіль і така заїлість на галицький тип відродження, тому
вони в публіцистиці постійно нав’язували цілому регіонові
назву «Карпатской» чи «Прикарпатской Руси».
Частина русофілів прийняла угорську політичну платфор-
му (діяльність О. Гомічка, газет «Карпат», «Новьій Карпат»).
Це був, мабуть, логічний розвиток 1870 — 1880-х років,
коли лідери, якими ідеалістами вони б не були, залишаються
без мас, без народу, бо втратили з ним найбільш органічний
зв’язок — мову і культуру. Не диво, що більшість з них уже
по-своєму почали співати «лебедину пісню».
Російська імперія і Закарпаття
17
Сталося щось протилежне, ніж у Галичині. Там перемогла
народовська орієнтація, російські впливи доволі швидко були
нейтралізовані, навіть так звана «староруська» орієнтація
підтримала народовську. Тут так само діяв момент захисту
уніатства (хоч і «восточного») перед небезпекою православ’я,
яке йшло в парі із зміцненням'російської культурної орієнтації
та російських політичних впливів.
На Закарпатті русофільство не закріпилося, і не лише,
через угорське переслідування, але — як було сказано — і
через його неорганічність, безкорінність. Водночас тоді не
перемогла й народовська течія, бо була слабкою, не мала
будительської традиції і тих стимулів й підтримки з Галичини
чи Наддніпрянщини, які стримували русофільство з Росії.
Але якщо розі тогіет годиться сказати щось доброго про
небіжчиків, то слід твердити таке. Мотиви й сподівання
рятувати слов’яно-руську самобутність Закарпаття, спираю-
чись на існуючу слов’янську політичну силу і тоді вже визнану
велику культуру російського народу, могли бути щирі і
шляхетні, однак вони виявилися нереальними, бо не врахову-
вали тих історичних і соціологічних, а також психологічних
реалій, які у таких процесах є істотними. З цих причин дехто
з регіональних істориків (Степан Добаш) розрізняє реакційний
панславізм під егідою Росії, який також намагався впливати на
Закарпаття, і «прогресивний» (Добош С. Адольф Иванович
Добрянский. Жизнь и творчество, — Братіслава, 1956. — С.
59). Що автор розуміє під «прогресивним» русофільством,
котре могло сприяти рухові національного самозбереження і
відродження закарпатців, важко сказати. Але, мабуть, він хоче
довести, що саме захоплення російською культурою і
прихильність до неї хоча б частково допомогли декому висто-
яти проти угорської культурної експансії Закарпаття. Та
жменька проросійсько- і прослов’янсько настроєних інтелігентів
витримала «чесний бій», однак сотні і тисячі їх піддалися
угорському тискові.
Непряма відповідальність за ці втрати падає на тих, хто не
відчув знаків часу і не вчинив так, як це робив кожний інший
слов’янський народ, який шукав свого відродження й
національної ідеології у власній культурі, історії, мові, духов-
ності. Первородним гріхом закарпатського русофільства і
будительства був його антиукраїнський синдром —
.5
18
МАРКУСЬ Василь
українофобія. А її всіляко садила й розсаджувала у нашому
середовищі Росія, імперська ідеологія, її культурна
претензійність й всеохопність, якими отруєно культурну
історію Закарпаття протягом півтора століть і тим сповільнено
процес нормального національного відродження щонайменше
на 75 років.
Думка про те, що закарпатське москвофільство було
альтернативою мадяризації і засобом протиставлення їй, про-
стежуються і в декого з українських тогочасних авторів.
Наприклад, М. Драгоманов так висловився про закарпатське
москвофільство, що «треба позбутися того шаблонового
поліцейного погляду на москвофільство, який тепер в моді в
галицько-буковинських народовців, тобто що москвофільство
єсть виключно плід «погодинської колонії» і «вандруючого
рубля» (цит. за В. Микитасем: Галузка могутнього дерева. —
Ужгород, 1971. — С. 4 — 5).
«Погодинська колонія» — це всі ті «місіонери» у Відні й
Будапешті, які проповідували погляди Погодина про націо-
нальну єдність східних слов’ян та спрямовували діяльність
австрійських слов’ян на російську орієнтацію. Але про «ман-
друючий» рубль ще тут не сказано. Автор не готовий це
демонструвати архівними доказами. Можна тільки висловити
здогади, що без цього не обійшлося.
Якщо йдеться про царські рублі серед українців Закарпат-
тя, то на одному відтинку про це можна говорити більш
конкретно. Мовиться про пропаганду російського православ’я
серед закарпатських уніатів (греко-католиків) у Америці кінця
минулого — початку нашого століття. Коли греко-католики з
Галичини і Закарпаття мали значні труднощі в організації свого
релігійного життя за допомогою американських, особливо
ірландських римо-католиків, то це спритно використала
російська православна місія в СИ1А. Відкинені й огірчені
греко-католицькі священики знаходили не лише юрисдикційний
притулок у російській православній церкві, а й конкретну
допомогу на будову церков та свою діяльність. Російський уряд
щедро фінансував спорудження таких церков, присилав їм, де
було потрібно, священиків, книги, релігійні і пропагандистсь-
ко-політичні, і, зрештою, прихилив близько 200 тисяч українців
з Галичини і Закарпаття. Протоієрей Олексій Товт з
Міннеаполіса відіграв у цьому головну роль; у Пенсильванії
Російська імперія і Закарпаття
19
навіть висвятили для цієї церкви єпископа Дзюбая із закарпатців.
Цей рух поширився по всій Америці і мав послідовників у
Канаді. Незаперечними доказами цих щедрих «пособій» лиша-
ються ще й до сьогодні побудовані в російському стилі храми
для українських віруючих у багатьох містах Америки.
Проте не лише рублі тут істотні. Важливе те, що з Америки
російське православ’я поширювалося з кінця минулого століття
до Європи («старого краю»), і тут — на Закарпатті, а частково,
і в Галицькій Лемківщині — залишило тривкі сліди. Одним із
сенсаційних епізодів православних російських впливів на
Закарпатті перед першою світовою війною був відомий мара-
морош-сигітський процес.
Плідний грунт для православних симпатій на Закарпатті
підготував один з будителів, формально уніатський священик,
Іван Раковський. Не випадково, що цей рух зародився в с. Іза,
де Раковський тривалий час був священиком. Він помер
уніатом, але є поважні здогади, що Раковський був де факто
православним. Чималий вплив на діяльність не досить чисель-
ної групи православних на Закарпатті мали їхні земляки в
США, які організовано порвали з Римом і перейшли до
«Русской Греко-Католической Православной церкви в Амери-
ке». їхні публікації, сповнені гострої полеміки проти унії, були
відомі на Закарпатті. Група мала також зв’язки із закордонни-
ми російськими центрами. Хоч мараморош-сигітський процес
проти цих православних це намагався довести, ще важко
сказати, чи в цьому русі роль російської ідеології і «пособій»
була вирішальною. Це варто б підтвердити архівними докумен-
тами і фактами.
З 29 грудня 1913 по 3 березня 1914 р. у Сиготі судили 96
селян, переважно з Хустщини, на чолі з священиком Олексієм
Кабалюком. Обвинувачені протягом кількох років, починаючи
десь з 1910р., організовували таємні відправи за православним
обрядом, у яких молилися за російського царя, агітували проти
католицизму, уніатства, а особливо греко-католицьких
священиків, яких обвинувачили в нехристиянській поведінці
проти бідних. Прокурор Андор Іллейш звинуватив групу
також у державній зраді, зв’язках з чужою державою —
Росією та в отриманні допомоги від зовнішніх, ворожих
Угорщині сил. Підсудних засудили на різні строки ув’язнення.
Цей процес мав широкий розголос в європейській пресі як
20
МАРКУСЬ Василь
перший значний політичний процес на Закарпатті, якщо не
вважати процесу проти Ольги Грабар, дочки А. Добрянського,
у Львові в 1881 р. Властиво в Сиготі відбувся ще один —
«малий сигітський процес» 1904 — 1906 рр. проти дев’яти
селян, який також мав антиросійське спрямування. Проте він
не був таким голосним, як згадуваний процес напередодні
першої світової війни.
Закінчимо цей хронологічний фактаж й аналіз взаємин
Закарпаття з Росією ще згадкою про наближення російських
військ до Карпат у 1914 — 1915 рр. і тимчасову окупацію
деяких верховинських районів, а також згадкою про військово-
політичні плани Петрограда щодо Закарпаття.
Наступ російських військ влітку 1914 р. на галицькому
фронті виявився успішним. У половині вересня 1914 р.
російський солдат вдруге в історії перейшов Карпати. За кілька
тижнів під окупацією опинилися Великоберезнянський,
Волівський, Волівецький та частини Свалявського, Іршавсько-
го і Рахівського районів. У листопаді російські війська також
перейшли на Пряшівщину. Хоч у планах командування могло
бути продовження інвазії на Угорщину, проте акція була
погано спланована, головне командування не могло дати
допомоги і постачання. Навпаки, німці допомогли австро-
угорській армії, і вона 3 грудня 1914 р. перейшла у контрнаступ
і навесні вже армії центральних держав визволили й Галичину.
На Закарпатті російське командування не встигло закріпити
перемоги, не було створено цивільного правління, тому не
можна було впроваджувати таку політику на політичному,
культурному і релігійному рівнях, як це вони робили в
Галичині. При довшому постою на Закарпатті й можливому
оперті на головні міста, росіяни могли це саме чинити на
Закарпатті, маючи за собою ще сильні традиції тут
москвофільства. Але Закарпаття вже не мало тих лідерів, яких
воно мало в 1848-49 рр.
Незважаючи на тимчасову військову поразку, російський
царський уряд усе ще вважав, що наслідком тієї війни буде не
лише об’єднання «російських людей», а й здійснення давніх
мрій царів здобути другий Рим — Константинополь. Варто
згадати тут таємну угоду 1916 р. з Антантою про вільну руку
Російської імперіїу Східній Європі переважно щодо слов’янських
країн, включаючи й Стамбул. Тільки завдяки революції 1917
Російська імперія і Закарпаття
21
р. та фактично програній Росією війні ця угода не стала
першою Ялтинською конференцією про поділ сфер впливу в
Європі. Закарпаття, як і українські землі Галичини й Буковини,
мали б розділити долю інших українських земель після першої
війни.
У підсумку можна б дати кілька концепційних міркувань
щодо зв’язків Російської імперії і Закарпаття до 1917 р. Росія
цікавилася цим краєм спочатку як слов’янським чи «руським»,
або як своїми одновірцями. Це входило до плану російського
панславізму як складника імперської доктрини. Москвофільство
і можливе привернення заблудних єдинокровних братів до
православної російської віри стало метою цих прагнень.
Але незабаром виникла можливість розглядати Закарпат-
тя як геополітичний та ідеологічний форпост у Дунайському
басейні (за Карпатами). Таку роль цей клаптик української
землі під російською владою евентуально міг виконати. До того
ще зрусифіковане (москвофільське) Закарпаття могло
нейтралізувати зростаючий український рух, зокрема в Гали-
чині, де успіхи москвофільства були меншими.
Політична експансія на Закарпатті і в Галичині мала шанси
здійснитися в 1914 — 1915 рр., і тоді всі українські землі, а
також і доля українського руху опинилася б під надійним
контролем Російської держави. Отож Закарпаття в російській
орбіті могло виконувати роль форпосту експансії на ближчих
слов’ян і угорців і водночас блокувати український рух на
Сході і Півночі.
В усякому разі, ця роль хоч у деякій мірі здійснювалася
після 1945 р., очевидно, у зміненому контексті і під іншими
ідеологічними критеріями.
Отже, доля територіально малого Закарпаття, але важли-
вої геополітичної ланки, добре вписувалися тоді і пізніше у
теорію зовнішніх і внутрішніх зон впливу та безпеки імперсь-
кого ядра.
4
Юрій БАЧА
(м. Пряшів, Словаччина)
ДО ПИТАННЯ ПРО РУСОФІЛЬСТВО ТА
МОСКВОФІЛЬСТВО ЗАКАРПАТСЬКИХ
УКРАЇНЦІВ ВІД СЕРЕДИНИ XIX ст.
В історії закарпатських українців XVII — XVIII ст. існує
достатньо доказів, що розвиток їхнього культурно-національного
життя йшов у тому самому руслі, як і розвиток усього
українського народу. Тисячі книг з України, котрі поширюва-
лись на Закарпатті, характер закарпатоукраїнської літератури
того часу, навчання закарпатських студентів в братських
школах Львова чи Києва та інші факти є яскравим підтвер-
дженням цього.
Період національного відродження у поєднанні з рево-
люційними подіями 1848 — 1849 рр. зміцнив руську (українську)
національну орієнтацію місцевого населення Закарпаття.
Проте навіть у цей період значного пожвавлення культур-
но-національної програми русинів Закарпаття не вдалося
остаточно розв’язати питання національного усвідомлення чи
національної приналежності.
Українське населення Закарпаття усвідомлювало себе
як руське; росіян воно називало москалями. Це переконан-
ня народних мас виявилось дуже стабільним, і різні істо-
ричні зміни в середній Європі не були в змозі суттєво його
змінити.
Складнішою є справа з національним усвідомленням за-
карпатської інтелігенції. Коли внаслідок революційних подій
40-х років XIX ст. в багатьох країнах Європи почав розвива-
тися національно-визвольний рух гноблених народів, тоді й
окремі інтелігенти Закарпаття активізували культурно-
освітню діяльність серед українського населення, прагнули
виробити програму розвитку культурно-національного жит-
тя свого народу.
Характерним для цієї діяльності було нерозуміння головно-
го питання того часу — соціальних домагань населення. При
тому, як доводив уже Іван Франко, «економічне питання таке
важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності*
всякого народу не то, що поминути його не можна, але треба
класти (його) як вихідну точку» (Франко Іван. Поза межами
можливого. — ЛНВ. — 1900. — Т. XII, кн. 10). Боротьба за
соціальне визволення трудового * населення Закарпаття й
інших народів Австрійської імперії була основним засобом
боротьби за краще життя народу. Тільки ліквідувавши
соціальний гніт, можна було відкрити двері для успішної
боротьби за національну рівноправність, за розвиток
національного й культурного життя народів.
Саме той факт, що Адольф Добрянський, Олександр
Духнович, Олександр Павлович, Іван Раковський, Микола
Мигалич та інші тогочасні культурні діячі Закарпаття не стали
виразниками основних (тобто соціальних) потреб народу, був
вирішальним для визначення шляху всього національного
руху закарпатських українців. Не зрозумівши основного —
соціального — питання, представники прогресивної закар-
патської інтелігенції не могли стати повністю і послідовно на
демократичний грунт також в інших питаннях суспільного
життя населення, наприклад, у питаннях розви ку літературної
мови, художньої літератури тощо.
Проте кращі представники закарпатської інтелігенції вису-
вали в окремих випадках і такі вимоги, які в тій чи іншій мірі
відбивали погляди й інтереси народних мас. Перш за все вони
розуміли, що для успішного розвитку культурно-національного
життя Закарпаття потрібно об’єднатись закарпатським
українцям з українцями Галичини, бо «свої то за горами, не
чужі!» Правда, вони не вимагали об’єднання Закарпаття та
Галичини з усім українським народом, як найпрогресивніші
представники галицьких українців (зокрема «Руська трійця»)
вже у 30-х роках XIX ст., а обстоювали необхідність об’єднання
українців лише в межах Австрійської імперії.
в'
24
БАЧА Юрій
Представники закарпатської інтелігенції домагалися та-
кож визнання та рівноправності з іншими народами Угорщини,
боролися за розвиток рідної мови, народних шкіл, власної
художньої літератури.
Дуже важливою є, однак, і друга сторона тої справи —
питання про шляхи розвитку національного і культурного
життя закарпатських українців. Оскільки діячі культурно-
національного життя Закарпаття не розуміли соціальних
домагань народу і не спиралися на народ як на вирішальну
силу в його боротьбі за краще життя, то й усі питання
подальшого розвитку суспільного життя вони намагалися
вирішити за допомогою когось іншого, за їхнім уявленням,
когось сильнішого, а не за допомогою власного народу.
Спочатку революційні події в Угорщині розвивалися так,
що особливо сильною вважалася Австрія.
Угорська революція 1848 — 1849 рр. не ставила своїм
завданням скасувати національний гніт в усій державі. Навпа-
ки, вона вела шовіністичну політику щодо слов’янських
народів. Угорська революція виступила також проти вимог
селянства Закарпаття і проти національного руху закарпатсь-
ких українців, які домагалися шкіл з рідною мовою навчання,
введення рідної мови у державні установи тощо. Угорський
революційний уряд не надавав рівноправності пригніченим
націям, і він тим самим штовхнув їх в обійми австрійського
імператора. Австрія, потребуючи допомоги проти революційної
Угорщини, пообіцяла задовільнити національні вимоги
слов’янських народів Австрії та Угорщини. 1 справді, вона
зробила деякі короткочасні уступки цим народам, надала їм
певних прав і можливостей розвивати культурне й національне
життя, проте, по суті, використала силу цих народів для
боротьби проти угорської революції.
Однак, як тільки угорську революцію було придушено
внаслідок її власних помилок, збройної допомоги російського
царизму та й допомоги слов’янських народів Угорщини, —
слов’янські народи Австрії та Угорщини втратили значення й
вагу як знаряддя боротьби проти угорської революції. Австрія
знову позбавила їх привілеїв і кинула під владу Угорщини.
Угорські пани дістають змогу помститися «невірним» слов’янам
і починають гнобити Закарпаття. Вводяться феодальні повин-
ності для селян, починається переслідування інтелігенції,
До питання про русофільство та москвофільство...
25
обмежуються і поступово ліквідуються будь-які прояви свідомого
життя українців.
Отже, перша орієнтація закарпатоукраїнської інтелігенції
на сильну Австрію, так званий австрославізм, не принесла
жодних довготривалих позитивних результатів, тільки розча-
рування. Представники Закарпаття опинились без будь-якої
підтримки. Якщо вони не зрозуміли сили й значення народу в
час зростання революційної ситуації, то тепер, після поразки,
угорської революції, вони навіть не пробували з’єднатися з
власним народом. Вони шукали нову силу, яка захистила б їх
відденаціоналізаційної політики Австріїта Угорщини. Внаслідок
цілого ряду причин та обставин таку силу вони починають
бачити в іншій тюрмі народів, у царській Росії.
Віковічне прагнення українського населення Закарпаття
возз’єднатися зі «своїми, що за горами», присутність у 1849 р.
російських військ на Закарпатті, яку місцеве населення
неправильно зрозуміло й витлумачило, прямо протилежне
істині — як визвольну місію Росії проти ворожої Угорщини,
відродження всеслов’янської ідеї, в якій Росії відводилось
чільне місце, сила й могутність Росії саме як слов’янської
держави, спорідненість мови й культури місцевого українського
населення з мовою і культурою «руського» народу Росії,
інтенсивна царська пропаганда серед української інтелігенції
Галичини та Закарпаття і конкретні зв’язки окремих
представників інтелігенції Закарпаття з окремими представни-
ками шовіністичної політики царської Росії (зокрема з М.
Погодіним, М. Раєвським, М. Войтковським тощо) — все те
привело інтелігенцію Закарпаття до нової політичної орієнтації
на царську Росію.
В боротьбі за літературну мову Закарпаття переважає
орєнтація на російську літературну мову, в усьому культурно-
національному житті починають губитися інтереси місцевого
населення, зростають впливи російської політики. Потрібно
підкреслити, царська Росія приділяла багато уваги, щоб
перетягти на свій бік слов’янські народи Австрії та Угорщини
і використати їх для своєї великодержавної шовіністичної
політики.
Слід визнати, що орієнтація інтелігенції Закарпаття XIX ст.
на Росію досьогодні належно не висвітлена і не оцінена.
Переважають праці і погляди, в яких все, пов’язане з Росією,
26
БАЧА Юрій
оцінюється надзвичайно позитивно, без огляду на те, чи
шанувальники Росії спирались на прогресивну або на реакційну
Росію, чи вчилися за її зразком розвивати культуру свого
народу або вчилися в неї ж не визнавати існування власного
українського народу та його культури. А втім, у схилянні
закарпатоукраїнської громадськості до Росії та її культури
йдеться незаперечно про дві протилежні речі:
1) про народне русофільство, народні почуття, сподівання,
що «руський» народ (тобто перш за все українці), який творить
могутню слов’янську державу, прийде і визволить своїх людей
від чужоземного угорського гніту і допоможе їхньому всебічному
розвиткові;
2)про політичне москвофільство — орієнтацію переважної
частини галицької та закарпатської української інтелігенції
другої половини XIX ст. та початку XX ст. на царську Росію
— єдину і неподільну «святу матушку Русь», на ту тюрму
народів, яка не визнавала існування українського народу, його
мови, культури, історії й права на власний розвиток, власну
державу.
Основою народного русофільства було почуття єдності
населення Галичини та Закарпаття з «руським» народом по
той бік Карпат, яке не вдалося знищити найрізноманітнішим
гнобителям протягом століть. Воно свідчило про небажання
галицьких та закарпатських українців залишатися в австро-
угорському полоні, у відриві від свого народу, свідчило про
прагнення визволитись з-під соціального і національного гніту
й розвивати власне народне життя.
Основою політичного москвофільства є невизнання свого
народу, підтримка, нехай часто несвідомо, російського велико-
державного гніту, від якого страждав як сам російський народ,
так, зокрема, й інші поневолені народи імперії. Воно свідчить
про нездатність галицької та закарпатської української
інтелігенції’ зрозуміти долю свого населення, визначити го-
ловні завдання й перспективні сили, стати виразником його
потреб. Отже, в той час як основою народного русофільства
є прогресивні почуття й прагнення народу, воно є позитивним
фактором у боротьбі народу за власне соціальне і національне
визволення (хоч у конкретному випадку 1849 р. населення
неправильно зрозуміло місію царського війська в революційній
Угорщині), політичне москвофільство як орієнтація галицької
До питання про русофільство та москвофільство... 27
і закарпатської інтелігенції на царську Росію було явищем у
своїй основі реакційним, бо базувалося на невизнаванні
власного народу і спричинялося до посилення й поширення
російського царизму, його соціального і національного гніту, бо
вело до замертвіння народної мови, народних сил, орієнтуючи
сили не на працю для потреб власного народу, на розвиток його
мови, культури, традицій, а на славословлення батюшки царя,
вихваляння того, що треба було в Росії нищити. Закарпатське.
і галицьке москвофільство орієнтувалося якраз не на Росію
прогресивну, революційну, а на Росію найбільш реакційну.
Воно сподівалось на підтримку й допомогу від царя ще тоді,
коли кращі сили прогресивної Росії — Герцен, Добролюбов,
Чернишевський, Салтиков-Щедрін, Горький та ін. довели, що
цар і його система влади — царизм є найбільшим тягарем для
народів Росії.
На практиці, однак, обидві ці течії часто зливалися чи
перепліталися. Реакційне москвофільство використовувало у
своїй діяльності братерські почуття українського населення
Галичини та Закарпаття до «руського» народу за Карпатами,
прагнення всього населення об’єднатися зі «своїми, що за
горами». Саме завдяки великій популярності народного
русофільства в найширших масах західноукраїнського насе-
лення реакційному москвофільству вдалося прожити всю
другу половину XIX ст. та, зокрема, серед українців Чехосло-
ваччини ще й усю першу половину XX ст., прищеплюючи
народним масам негативне ставлення до власного народу, його
багатої історії, мови, культури, народної творчості тощо.
Незважаючи на те, що вже 70 років тому, після революції
в Росії, були всебічно розвінчані й засуджені великодержав-
ницькі ідеї та ідеали Російської імперії, що в Радянському
Союзі було визнано величезні кривди, які причинила ця
імперія українському народові та його культурі сторічними
намаганнями невизнання й нищення України, все-таки ще й
сьогодні нерідко можна зустріти серед «інтелігентів» Чехо-
словацької Республіки погляди, що виникнення України,
українського народу, його мови й культури — це результат
довготривалої підривної для Росії діяльності колишньої
Австрійської імперії, що українська мова це не мова 50-
мільйонного народу, але мова штучна, вигадана для послаблен-
ня чи й знищення Росії, що праця серед українського населення
28
БАЧА Юрій
Чехо-Словаччини, прищеплення цьому населенню любові до
рідної мови, історії, знайомлення з великою історією та
культурою всього українського народу є діяльністю шкідливою,
сепаратистською, націоналістичною, антирадянською.
Боротьба з такими поглядами зовсім не ведеться, оскільки,
мовляв, вони свідчать про велику повагу до російського
народу, його історії та культури і, змішуючись з русофільством,
визнаються прогресивними.
Внаслідок таких москвофільських засад у народному
русофільстві часом мали місце різні царефільські погляди на
справи свого визволення.
З другого боку, і в москвофільстві, явищі по суті реакційному,
можна було знайти свого часу окремі позитивні елементи.
Прогресивним в орієнтації на Росію було, наприклад, те, що
орієнтація на велику слов’янську країну пробуджувала хоч
яку-таку надію в боротьбі проти мадяризацації і підтримувала,
за виразом Івана Франка, хоч «яке-таке» літературне життя.
Крім того, і така орієнтація давала можливість хоч трохи
працювати серед народу, допомагала йому в боротьбі за освіту
і збереження його національної приналежності. Бо, поруч з
реакційними політичними поглядами, доходили з Росії до
Галичини та на Закарпаття також твори прогресивних
письменників — Ломоносова, Жуковського, Карамзіна,
Фонвізіна, пізніше Пушкіна, Гоголя, Некрасова та ін.
. Найбільш трагічним в усьому національно-визвольному
русі Закарпаття було те, що протягом другої половини XIX ст.
не було суспільної сили, яка б зрозуміла соціальні потреби
селянства і яка б очолила боротьбу за соціальне і національне
визволення народу.
Представники закарпатської інтелігенції, самі не об’єднані,
«хапаються працювати для рідного рароду його мовою на
найрізноманітніших полях» (Франко Іван. — Стара Русь. —
ЛНВ. — 1906. — Т. XXXIV), проте, зустрівшись з численними
труднощами, зневірились у власних силах і силах свого
народу, почали кидатися від одного «захисника» до іншого, не
спостерегши навіть, що бажання й інтереси їхнього народу
йдуть у розріз з бажаннями та інтересами політики як
австрійського, так і російського імператорів.
Такий хід розвитку суспільно-політичного життя закар-
патських українців другої половини XIX ст. створив буди-
До питання про русофільство та москвофільство... 29
тельську генерацію, яка, не маючи для справжнього розвитку
художньої літератури ні культурно-політичних умов, ні вираз-
них талантів, виробила на Закарпатті особливий тип літератури
та особливий тип письменника.
У закарпатській літературі XIX ст. наявні як бажання
служити художньою творчістю інтересам свого пригнобленого
народу, так і намагання художньо відобразити дійсність. Проте
рівень розуміння справжніх інтересів українського населення.
Закарпаття другої половини XIX ст. і рівень художнього
відображення дійсності не дозволили стати цій літературі
справжньою активною силою, зброєю в боротьбі народу за
своє соціальне та національне визволення, такою, якою була
українська чи російська художня література в боротьбі
українського та російського народів.
Якщо йдеться про розуміння справжніх інтересів, а звідти
і завдань народу в боротьбі за своє визволення, тут переважав
наголос на потребі культурно-просвітянських завдань, бороть-
би проти пияцтва, лінивства, а забувалося про основну вимогу
— боротьбу проти існуючого суспільного порядку, проти
чужеземних гнобителів, які були основною причиною соціальної
біди, а звідти і неуцтва, пияцтва, низького життєвого та
культурного рівня населення.
А коли мова про художні вартості б удительської літератури,
недоліки тут теж принципові: ця література не стала повністю
на позиції народної мови, на грунт багатющої народної твор-
чості, не розвивала місцевих літературних традицій та досяг-
нень минулих віків, але весь час намагалася формально
зрівнятись нехай із високими, проте далекими від наших умов
зразками російської художньої літератури, механічно перене-
сти її досягнення на грунт Закарпаття.
Оця невизначеність ідейних і художніх позицій
закарпатоукраїнської літератури другої половини XIX ст., оце
хитання між домашніми потребами і чужими зразками, спи-
рання не на прогресивну думку, а на державну владу, не на
народи, а на держави, значно знецінили щирі намагання
окремих авторів і як традицію витворили щось невиразне,
половинчасте, розгублене, навіть часом реакційне, що не
могло стати здоровою основою жодної ідейної діяльності.
Водночас у тій літературі є немало патріотичних закликів,
щирого співчуття народному горю, проклять гнобителям
народу. Все це змушувало шанувати цю літературу, хоч
продовжувати після 1945 р. таку художню творчість лише на
її основі було неможливо.
Протягом другої половини XIX ст. та, зокрема, першої
половини XX ст., українська література зробила величезний
крок уперед, у той час як закарпатоукраїнська весь час
крутилася довкола зразків XVIII та першої половини XIX ст.
Якщо Іван Франко доводив, що карпаторуська література
XVII — XVIII ст. виявила «до певної міри свою окрему
фізіономію» і повинна «зайняти своє місце в загальній кон-
струкції нашої (української. — Ю.Б.) літературної історії як
один з її добре обрисованих типів» (Франко Іван. Карпато-
руське письменство XVII — XVIII ст. — ЗНТШ, 1900. — Т.
XXXVII. — С. 3), то в XIX і в першій половині XX ст.
українська література Закарпаття (зокрема Пряшівщини)
значно відставала від величезних потреб життя і від тогочас-
ного рівня української художньої літератури.
Іван ВАНАТ
(м. Пряшів, Словаччина)*
ПРОЦЕС
НАЦІОНАЛЬНОГО САМОУСВІДОМЛЕННЯ
УКРАЇНЦІВ ПРЯШІВЩИНИ
До окраїнних українських земель, які й після другої
світової війни залишилися поза межами своєї матірної держа-
ви, належить і Пряшівщина — територія, що простягається
вузькою смугою на південних схилах Карпат від державного
кордону України на сході до крайнього села Остурня Списько-
Старовеського (нині Попрадського) округу — на заході. На
півночі вона зливається з галицькою Лемківщиною, що вхо-
дить до складу Польщі, а на сході — із Закарпатською областю
України, з якими становить суцільну українську етнічну
територію. На півдні й заході Пряшівщина межує із словаць-
кою етнічною територією і входить з нею до спільної
адміністративно-господарської одиниці — Східно-Словацького
краю. Доречно зазначити, що територія Пряшівщини і нинішньої
Закарпатської області України впродовж віків входила до
складу Угорщини, а від 1919 до 1939 р. — до складу
Чехословаччини. Отож, історичний розвиток в обох частинах
етнічного Закарпаття відбувався в однакових умовах і однако-
во позначився на їхній матеріальній і духовній культурі. Дещо
відмінні умови створилися на Пряшівщині тільки після її
адміністративного підпорядкування Словаччині в 1919 р. Від
1945 р. українців Пряшівщини відділяє від своїх східнозакар-
патських одноплемінників державний кордон.
Після феодальної роздробленості Київської Русі українські
землі в силу історичних обставин у різний час входили до
складу чужих держав. Внаслідок того українське населення
32
ВАНАТ Іван
впродовж тривалого часу було розділене державними й
адміністративними кордонами, але ніколи, ні за яких обставин
не втрачало свідомості своєї духовної спільності.
Одначе фактор недержавності значно гальмував і нині ще
гальмує процес конституювання українців окремих територій
в модерну націю з усіма її атрибутами.
Національна державність є одним із важливих атрибутів
конституювання модерної нації, що прискорює соціально-
економічні й національно-культурні процеси, регулює
матеріальну і духовну сферу суспільності, поєднує грома-
дянський і етнічний компоненти патріотизму. Як відомо, в
багатонаціональних державах державність, як правило, вира-
жає інтереси більшості (панівного народу), підпорядковуючи
своїй політиці інтереси національних меншостей і обмежуючи
якоюсь мірою їхні права в матеріальній і духовних сферах.
Така державність спрямовує всю політику на збереження
свого суверинітету й територіальної недоторканості і
закономірно породжує протиріччя між державними й етнічними
інтересами своїх громадян. У такому разі-розвинена національна
свідомість суспільності (національної меншості), що прагне
власної державності, суперечить суверенітету існуючої держа-
ви, і тому остання докладає всіх зусиль до її приглушення
різними засобами.
До такого висновку можна дійти й на підставі аналізу
процесу самоусвідомлення українців Пряшівщини.
Довголітній історичний розвиток південнокарпатських
українців в умовах чужої державності залишив тривалі сліди
на їхній соціальній структурі і національно-культурному рівні.
Відокремленість від більшості українського народу, позбавле-
ного власної державності, соціальний і національний гніт з
боку чужих панівних класів значно гальмували процес їхнього
національного усвідомлення. Внаслідок того суб’єктивна
свідомість південнокарпатських русинів наприкінці минулого
й на початку нашого століття ще не досягла повного розуміння
української національної самобутності, а залишилась на рівні
східнослов’янської, основною ознакою якої була «руська
віра», що однаково відображала етнічну й конфесійну спільність.
Уже за часів Київської Русі християнство на основі
синкретизму з давніми народними культурними надбаннями і
традиціями, як слушно зазначає Ф. Науменко(Дукля. — 1988.
Процес національного самоусвідомлення...
33
— N 6. — С. 42), набуває народного, тобто «руського»,
забарвлення як православ’я. Русин, руснак, руський, правос-
лавний, а згодом й греко-католицький, стали синонімами,
виявом патріотичних почуттів. Руська віра (православна і
греко-католицька), поєднана з кирилицею, східнослов’янськими
церковними обрядами і святами, була тим могутнім засобом,
що протягом довгих віків цементував етнічну і східнослов’янську
спільність південнокарпатських русинів. Хоч частина
підкарпатських русинів на стику з угорською і словацькою
етнічними групами протягом віків мовно асимілювались,
«руська віра» й надалі єднала їх з членами свого основного
етнічного масиву, стала тим корінням могутнього дерева, яке
живило й найвіддаленіші його галузки. До того ж, унаслідок
нерозвиненості соціальної структури закарпатоукраїнської
суспільності, в якій селянство ще в 1930 р. становило на
Закарпатській Україні 82,1%, а на Пряшівщині — 89,64%
всього населення, греко-католицька церква займала провідне
місце в культурно-національному житті населення.
Національно-культурну єдність українців з обох боків
Карпат зміцнювали господарські і культурні контакти. Істо-
ричні джерела стверджують, що закарпатські українці навча-
лися в Києво-Могилянській академії та в інших школах
західної України. Єпископ Ольшавський підчас своєї візітації
в 1752 р. налічив на територіїПряшівщини понад 60 священиків,
висвячених у західній Україні. З Галичини та інших областей
України поселилось на Пряшівщині чимало освічених
священиків та дяків, між ними родини Підгаєцьких, Балу-
дянських, Бачинських та предки Олександра Духновича.
Південнокарпатські українці користувалися друкованими
книгами, що видавались на Україні. Під впливом літературної
творчості і прогресивних ідей на Україні люди місцевого
походження різних соціальних прошарків пробували писати
вірші, історичні пісні й церковні проповіді.
На переломі XVIII — XIX ст. ми є свідками зворотного
явища. Поряд з українськими вченими Львова, Харкова,
Ніжина, Одеси працюють науковці з Пряшівщини: Михайло
Щавницький, Петро Лодій, Андрій Павлович, Іван Земанчик,
Михайло Дудинський та ін. Михайло Балудянський, уродже-
нець села Вишня Ольшава, що на Свидниччині, був першим
34
ВАНАТ Іван
ректором Петербурзького університету, а філософ Андрій
Дудрович — професором філософії в Харківському університеті.
У XIX ст., особливо в його другій половині, коли більш
інтенсивно відбуваються процеси самоусвідомлення
національної самобутності підвладних народів імперії, ідея
єдності австрійських і угорських русинів зустрічає опір з боку
угорських правлячих кіл. Спроба мукачівського єпископа
Андрія Бачинського об’єднати Закарпаття і Галичину в одну
церковно-адміністративну провінцію та план створити окрему
політико-адміністративну одиницю, яка об’єднувала б Галичи-
ну, Буковину й Закарпаття в межах імперії, що його висували
закарпатські і галицькі політичні діячі, натрапили на рішучу
відсіч з боку угорських церковних і державних властей. Отож,
емансипаційні наміри угорських русинів зустрічали державно-
правові бар’єри і не могли увінчатися успіхом. До того ж
процес конституювання українського нараду в обох «тюрмах
народів» відбувався в атмосфері експансіоністської ідейно-
політичної боротьби між Росією і Австро-Угорщиною, яка
негативно позначилась на його національно-об’єднавчому про-
цесі.
Під кутом зору цієї боротьби треба, на нашу думку,
розглядати й зародження москвофільства, будительства,
літературної мови і національно усвідомленого процесу
австрійських і угорських українців. Доречно зазначити, що в
другій половині XIX ст. Пряшівщина відігравала визначну роль
у культурно-національному процесі всього Закарпаття. З
Пряшевом, який від 1816 р. став другим релігійним і культур-
ним центром Закарпаття, пов’язана й діяльність будителів.
Однак цей період тривав недовго, бо після австро-угорської
угоди 1867 р. його змінив півсторічний період економічного,
політичного і культурного занепаду закарпатських українців.
Після австро-угорського компромісу угорська державність
стала гальмом єдиного національно-культурного і політичного
процесу австрійських і угорських русинів і спричинилася до
того, що «Угорська Русь, — як слушно зазначив Михайло
Драгоманов, — була одрізана навіть від Галичини більше, ніж
Австралія від Європи». Внаслідок такої ізольованості процеси
національного усвідомлення русинів в обох частинах
дуалістичної монархії відбувалися в протилежному напрямі. В
австрійській частині монархії, де створювалися більш сприят-
Процес національного самоусвідомлення...	35
ливі умови для культурно-національного і політичного життя,
цей рух звільнявся з полону москвофільства і переходив на
платформу української самобутності.
Нерозвиненість матеріально-технічної бази й вузькість
національного ринку в Закарпатті спричинилися до того, що в
так званому «русинському» питанні в Угорщині, а згодом і в
Чехословаччині, переважав соціальний компонент. Слабка
економічна база обумовлювала нечисленність інтелігенції і
вузькість її поглядів на національно-політичну програму. Нес-
приятливі соціальні умови більшості закарпатського населен-
ня проглиблювали його залежність від держави, яку остання
використовувала в цілях денаціоналізації русинів. Варто нага-
дати, що й так звана «верховинська акція» Бгана, спрямована
на пом’якшення злиднів верховинського селянства, мала й
політичний намір — асиміляцію українського населення. Сам
Еган запропонував угорському урядові «використати сприят-
ливу ситуацію, щоб цю національність зовсім і назавжди
придбати і повністю змадяризувати».
Угорські власті всіма засобами намагались обмежити
ідейний вплив галицьких і буковинських культурних діячів на
своїх закарпатських одноплемінників. Шовіністичні правлячі
кола зосередили свою увагу на греко-католицькій церкві, яка
протягом довгих віків була охоронцем «руської віри» —
серцевини духовності руського населення, змусили її
підкоритись державі і спрямувати свою діяльність на
мадяризацію руського населення.
Щоб викоренити із свідомості русинів почуття національної
єдності зі своїми одноплемінниками по той бік Карпат, державні
власті в 1915 р. поставили вимогу про заборону руського письма
і руських свят (кирилиці і юліанського календаря) та їх заміну
латинським алфавітом і григоріанським календарем.
Пряшівському єпископові Новаку було доручено видавати на
кошти держави так звану «русинську» газету «Наше отечество»
латинкою за угорською транслітерацією. В церковних школах
обох єпархій заборонялось використання кирилиці і азбуки з
метою «патріотичного виховання русинського населення і
злитття його культури з мадярською». Посилився виховний
тиск церкви і школи на руське населення в дусі політичного
русинізму, суть якого зводилася до заперечення належності
підкарпатських русинів до українського народу, відстоювання
36
ВАНАТ Іван
місцевого діалекту як літературної мови окремого русинського
чи карпаторуського народу.
Основою цієї ідеології є теорія відрубності культури, що
базується на консервативному регіоналізмі, точніше на
територіальному партикуляризмі і провінціалізмі. Угорський
часопис «Икгапіа», що видавався в Будапешті, в своїй програмній
статті застерігав своїх читачів: «Рішуче і раз назавжди
проголошуємо, що в Угорщині українці ніколи не були і зараз
їх немає. Той народ, що проживав у північно-східних жупах,
який ми називаємо рутенами, протягом століть злився з
угорцями, а його інтелігенція зовсім змадяризована не лише
мовно, але й національним почуттям». Мадяронство закорени-
лось у психології деякої частини інтелігенції, переважно з
духовенства і чиновництва, яке вони і в наступні роки виявляли
нігілістичним ставленням до соціально-економічних і культур-
них потреб свого знедоленого люду.
Зате в народних масах мадяризація викликала хвилю
протесту, який спочатку вилився в значний перехід у
православ’я, а в 1918 — 1919 рр. — рішучістю відірватися від
Угорщини і приєднатись до України.
У 1918 — 1919 рр. у силу зовнішньополітичних причин
закарпатським українцям знову не судилося об’єднатися з
більшістю свого народу в спільній.незалежній державі. Народ-
но-демократична революція в Східній і Центральній Європі
означала для них тільки зміну угорської державності чехосло-
вацькою. Хоч нова чехословацька державність створювала
відносно сприятливіші умови для їхнього економічного і
культурного розвитку, однак не усунула всіх перешкод мину-
лого, які сповільнили їх національне оформлення. Адже
економічна відсталість краю,мовна і релігійна боротьба серед
населення були на руку чехословацькій владі, бо ними вона
виправдовувала перед Лігою націй невиконання взятих на
себе мирними договорами зобов’язань щодо Закарпаття. Вихо-
дячи з державних аспектів, чехословацька влада майстерно
використовувала в своїй політиці всі недуги
закарпатоукраїнської людності в справі придушення її
національної свідомості.
У ще гіршому становищі опинилося населення Пряшівщини,
яке було підпорядковано адміністративному управлінню Сло-
ваччини.
Процес національного самоусвідомлення...
37
Економічну відсталість краю з неусталеною національною
свідомістю населення державні власті намагалися використати д ля
остаточного закріплення тимчасово встановленого кордону між
Словаччиною і Закарпатською Україною. Чеський етнограф Ян
Гусек твердив, що Східна Словаччина являє собою перехідну
область, де мовні, конфесійні та етнографічні межі, які тут
динамічні, можна встановити на психологічній основі. Природні
умови, за словами Гусека, створюють акультурацію (добровільну
словакізацію), яку ніхто не припинить, хіба ж на якийсь час
затримає. На його думку, «карпатські русини (русини Пряшівщини.
— І.В.) опинилися в сфері західної культури, яку передають
чехословаки. Тим вони відокремлені від решти русинів і створюють
окрему етнічну одиницю з окремою карпаторуською мовою». Щоб
прискорити процес акультурашї, словацька адміністрація за при-
кладом своїх угорських попередників намагалася нав’язати греко-
католицькій церкві, яка під керівництвом єпископів Д. Нярадія і П.
Говдича очистилася від згубної мадяризації і знову стала культур-
но-національною представницею, словацький характер, бо «люди
на нижчому ступені культури не розуміють поняття національності
генетично, але пристосовують його своїм релігійним почуттям».
Антиукраїнська політика крайніх словацьких націоналістів у період
домюнхенської Чехословаччини і Словацької республіки всіма
засобами намагалася переломити психологію людей, переконати
громадську думку в необхідності прийняття більш розвиненої
західної словацької культури. Своїх цілей вона досягла після
ліквідації греко-католицької церкви в 1950 р.
Почуття єдності з українським народом стало ідейною
зброєю русько-українського населення Пряшівщини, яке в
роки другої світової війни активно включилося до антифашис-
тської боротьби і внесло свій вклад у визволення і відновлення
Чехословаччини.
За повоєнні роки воно досягло чималих успіхів на всіх
ділянках суспільного життя, і порівняно з довоєнним періодом
значно поліпшилися його соціальні умови, змінилася соціальна
структура, підвищився і його культурний рівень. Усвідомлюючи
співналежність русинів до українського народу, Українська
Народна Рада Пряшівщина (УНРП) та інші культурно-освітні
установи поступово переходили на платформу єдиної української
мови і культури. Однак цей період не був безпроблемним.
Сталінські методи національної політики комуністичної партії
Чехословаччини завдали чимало ударів кволому національному
організмові. Так звана «волинська акція» (оптація і реоптація),
ліквідація державою греко-католицької церкви і її відновлення
в 1968 р., ліквідація УНРП, відділу українських шкіл при
уповноваженому відомстві в справах шкіл і культури Словаць-
кої Народної Ради, перегини в шкільній політиці, що призвели
до різкого занепаду українських шкіл, відчуження хлібороба
від землі — ось далеко не повний перелік травм, завданих
нашому національному організмові.
Ідеологізація й одержавлення національної культури пос-
тупово відчужували інтелігенцію від простолюду, від його
культурних потреб і майже вилучили з нашого вжитку такі
почуття, як національна свідомість і національна гордість. У 60-
ті роки у культурно-національний процес включилася молода
генерація з усталеною українською національною свідомістю,
що закінчила вузи на Україні. Вона рішуче вимагала змін у
шкільній і культурній політиці щодо українського населення.
Однак у роки так званої нормалізації командно-бюрократичне
чиновництво гнівно відкидало будь-яку дискусію про справед-
ливе розв’язання українського національного питання, що в
свою чергу породжувало у значної частини населення
космополітизм і нігілізм, байдужість до національних і гро-
мадських справ та споживацький егоїзм.
Внаслідок такого становища листопадові події 1989 р.
застали нас беззахисними й неорганізованими. Здавалося, що
революція відкрила простір для ширшого розвитку нашої
національної меншості, але в дійсності вона відкрила цілий ряд
застарілих недуг. Такий стан уможливлює, з одного боку,
нашим противникам не рахуватись з нашою меншістю як з
повноцінним партнером, а з другого — різним авантюристам з
власних рядів, так званим «русинським обродникам», «спасителям
карпатського краю» і «апостолам правди» жонглювати старою і
новою ідеологією політичного русинізму і тим самим ще більш
ослаблювати наш кволий організм.
А яка перспектива? Попереду багато невідомих чинників і
несподіванок. Історичний досвід велить мобілізувати всі сили
для самозахисту нашої духовної культури. Сподіваємось, що
подуви свіжого повітря національного відродження України
пробудять від летаргії й наше затуркане підкарпатське плем’я
і захистять його від національної загибелі. А цьому повинні
сприяти й тісніші зв’язки з суверенною У країнською Державою.
Олекса МИШАНИЧ
(м. Київ, Україна)
ІДЕЙНІ ВИТОКИ НОВІТНЬОГО
«КАРПАТОРУСИНСТВА»
На Закарпатті нині тривають ті ж перебудовні процеси, що
й по всій Україні; йде боротьба за національне і культурне
відродження краю, його демократизацію, побудову грома-
дянського суспільства. Створені громадські організації — Рух
за перебудову, Товариство української мови, «Меморіал»,
«Просвіта» — разом із вченими Ужгородського університету
об’єднують сили в утвердженні тут української моделі культу-
ри, збереженні самобутності, об’єктивному висвітленні прав-
ди про історичне минуле Закарпаття, його непростий шлях до
України й українства. Робиться все для того, щоб позбутися
наслідків тих численних деформацій культурного, економічного,
екологічного і демографічного планів, що їх породила тут за 45
років радянської влади тоталітарна система.
Водночас активізуються сили, що намагаються розколоти
єдність українського населення Закарпаття, відірвати його від
України, зробити окремою етнічною групою, яка ніби претен-
дує на окреме державне утворення — автономну республіку
Підкарпатська Русь, що хитається між російською, угорською
і чехо-словацькою орієнтаціями, визнає себе окремим народом
— підкарпатськими русинами, які не мають нічого спільного
з Україною і українським народом. Йдеться, звичайно, не про
все населення області, а про купку творчої і білялітературної
інтелігенції, яка, виконуючи чиєсь завдання, запопадливо
створює антиукраїнське лоббі, нацьковує місцеве населення
40
МИШАНИЧ Олекса
на Україну та українців, особливо на галичан з їх активністю
у боротьбі за українську державність.
17 лютого 1990 р. в Ужгороді, без будь-якої попередньої
підготовки в пресі, відбулися установчі збори Товариства
карпатських русинів. З блискавичною швидкістю 20 лютого
воно було зареєстроване в облвиконкомі як «обласне культур-
но-освітнє Товариство карпатських русинів», що брало на себе
дуже невиразні завдання найширшого профілю. І справді, було
чого спішити — треба було протиставити загальноукраїнській
єдності свою локальну підкарпаторуську відрубність, заявити
про себе як про «окремий народ».
Паразитуючи на народному, етнографічному русинстві,
прихильності місцевого українського населення до своєї істо-
ричної самоназви «русини», керівники Товариства карпатсь-
ких русинів дуже швидко забули про свої «культурно-освітні»
завдання. Слідів їхньої культурницької діяльності поки що
знайти не вдалося, їх найменше цікавить «недопущення
прояву членами Товариства шовінізму, націоналізму в будь-
якій його формі, порушення демократичних і інтернаціональних
форм співжиття», «відродження історії, культури, звичаїв
русинів, а також право на рідну мову для всього населення
Закарпаття», як про це сказано у статуті.
Справжні цілі спочатку невинного «культурно-освітнього
Товариства карпатських русинів» виявились трохи згодом; 29
вересня 1990 р. на засіданні «правління» Товариства прийнято
«Декларацію Товариства карпатських русинів про повернення
Закарпатській області статусу автономної республіки». Як
бачимо, «правління» Товариства, що складається з кількох
осіб, присвоює собі право приймати і публікувати такий
документ. Але від чийого імені? Чи не від майже
півторамільйонного населення Закарпаття, близько 70 відсотків
якого складають українці? Хто уповноважував «правління» на
таку «декларацію»?
Зміст «декларації» зводиться до того, що голослівно
заперечується правильність і законність усіх законодавчих
актів Верховних Рад СРСР і УРСР 1945 — 1946 рр. про
возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною і
єдино законним і чинним сьогодні визнається Мюнхенське
рішення (популярно: «мюнхенська змова») Німеччини, Італії,
Франції й Англії від 29 — 30 вересня 1938 р. про розчленуван-
Ідейні витоки новітнього ’ карпаторусинства"	41
ня Чехословацької Республіки і створення внаслідок цього 8
жовтня 1938 р. автономної Підкарпатської Русі у складі тієї ж
Чехословаччини. Як бачимо, «правління» Товариства кар-
патських русинів через більше як півстоліття затужило за
наслідками «мюнхенськоїзмови», береться переглядати навіть
результати другої світової війни і міждержавні договори між
СРСР і Чехословаччиною про Закарпатську Україну. Можна
тільки дивуватися, чого більше у новоявлених «вождів карпа-
торусинства»: політичної безвідповідальності, власного
невігластва чи провокацій. Очевидно, вистачає першого,
другого й третього. У нинішніх умовах гласності, демократії і
політичного плюралізму все можливе, все робиться для
здійснення старої як світ імперської мети: «розділяй і пануй».
Що ж криється за ширмою новітнього «карпаторусинства»?
Де його витоки? Кому воно потрібне сьогодні? Хто виступає
ідейним натхненником цієї агресивної українофобії? Чи така
вже й нагальна потреба робити з українського населення
Закарпаття етнічну групу, повертати його в часи чужоземного
соціального і національного поневолення, замикати в своє,
автономне «русинське гетто»? Чи й справді закарпатські
українці — окремий народ, русини, що не мають нічого
спільного з усім українським народом і хочуть повернутися
нині на рівень 1938 р., якщо вже не в умови старої Австро-
Угорщини?
Насамперед треба побачити й одзерто сказати про ті біди,
які тиснуть населення Закарпаття і викликають його невдово-
лення існуючою тоталітарною командно-адміністративною
системою, породжують бажання вирватися із залізних обіймів
«визволителів» і жити нормальним життям. Економічний і
національний геноцид Закарпатської області досяг критичного
рівня. Триває небачене пограбування природних ресурсів
краю, вирубування решток лісів, викорчовування садів і
виноградників. Небувалих розмірів досягло безробіття; понад
200 тисяч працездатного населення краю шукає роботу по
цілому Союзу, одержавши презирливу кличку «шабашники».
Натомість сюди планомірно щороку заселяються десятки
тисяч шукачів легкого хліба із центральної нечорноземної зони
та інших районів Росії, які різко змінюють інфраструктуру
області, утискують місцеве населення, відводячи йому друго-
рядну роль у суспільстві, зневажаючи його мову, традиції,
42
МИШАНИЧ Олекса
культуру. За фальшивими лозунгами «інтернаціоналізму» і
♦дружби народів» фактично криється прискорена русифікація
області, що охоплює всі сфери побуту, громадського, культур-
ного і освітнього життя. Самобутність культурних та історич-
них традицій зведено до мінімуму, руйнуються пам’ятки
культури, вторинність місцевого населення визнано чи не
доктриною («Здесь хорошо жить, но почему-то очень много
местного населення»).
Всі ці та й десятки інших бід породжують спротив
населення, його бажання вирватися із безвиході, самоутверди-
тися, зупинити економічний, екологічний і етнічний геноцид.
У цих бідах і захована бацила русинізму, коли якась частина
населення, щоб урятуавти себе від розчинення у морі «совет-
ского народа», згодна відректися від українства і заховатися в
щілину «карпаторусинства», не усвідомлюючи того, що біди
Закарпаття — це загальноукраїнські біди і боротися з ними
треба разом. З болем слід визнати, що Україна не стала доброю
матю’ю закарпатським українцям, які пригорнулися до неї у
1945 р. Але ж не її в тому вина; вона сама задихалася в лабетах
сталінщини, переживала криваві вакханалії колективізації,
голодомору, репресій, економічного пограбування, нищення
культури. Було би злочином дорікати нині Україні за її неувагу
до возз’єднаного Закарпаття — вона зробила все, що могла. І
тільки національним ренегатством, свідомим запроданством
можна назвати спроби якоїсь частини інтелігенції’ відхреститися
нині від України, відмовитися від її мови, культури, історії,
перейти на службу чужим богам. Народний русинізм можна
зрозуміти, він має своє глибоке коріння у народній свідомості,
береже історичні традиції предків, рятує від забуття і знищен-
ня пам’ятки культури, але він не має нічого спільного із
русинізмом політичним, який ніякими фразами про автономію
не може замаскувати свою службу імперській ідеї.
Антиукраїнська і русоцентристська спрямованість програ-
ми Товариства карпатських русинів очевидна. Але ж наївно
думати, що йдеться справді про створення своєї окремої
русинськоїдержавності, про «торжество справедливості» рішень
Мюнхенської угоди 1938 р. Навіть якщо «правління» Товарис-
тва у своїй «Декларації» залякує зверненням до Організації
Об’єднаних Націй як «попередниці/?!/ Ліги Націй» з прохан-
ням «взяти під контроль» своє рішення і визнати нині чинним
Ідейні витоки новітнього "карпаторусинства"
43
рішення ще й Сен-Жерменського і Тріанонського мирних
договорів 1919 р., то це не має нічого спільного із думкою
всього населення Закарпаття, яке визнає відомі Гельсінські
рішення про кордони, встановлені після другої світової війни.
Тільки безвідповідальністю, браком елементарної політичної
культури і повним моральним здичавінням можна пояснити
таке легке оперування нині мюнхенськими рішеннями 1938 р.,
які фактично підтримали сили «світового зла». Саме ці сили
«світового зла» повною мірою торкнулися Закарпатської
України і принесли їй стільки горя наприкінці ЗО-х — 40-х
років У цьому випадку «правління» Товариства карпатських
русинів свідомо чи несвідомо виконує роль троянського коня,
проводить ганебну роботу, спрямовану на розвал уже інуючих
політичних, культурних структур і традицій всупереч фальши-
вим заявам про збереження традицій.
Новітнє карпаторусинство можна порівняти із
«змалоросійщеним» українством, яке так само не може бути
творчим чинником, бо його справжнє покликання не робота,
а руйнування. Ця національна ущербність теж має глибоку
традицію, є наслідком імперськоїбагатонаціональності — чи то
в Російській імперії, чи в Австро-Угорській монархії. Нинішня
назва цього потворного явища — «інтернаціоналізм», за
ширмою якого — ті ж імперські, безнаціональні амбіції.
Питання «карпаторусинства» не може нині існувати само
по собі, як щось локальне і аморфне. Це — імперська лінія, яка
тягнеться ще з середини XIX ст., вона досягла на Закарпатті
свого апогею у 20 — ЗО-х роках нашого сторіччя і реанімована
тепер як один із засобів боротьби проти українського народу,
його державності і всіх прогресивних, демократичних сил. її
можна розглядати тільки в одному комплексі: бути чи не бути
українському народові, українській державі?
Закарпатське «карпаторусинство» має свої ганебні тра-
диції, започатковані ще 1926 р. у його програмному документі
— брошурі «Народний катехиз», у якому впевнено твердило-
ся, що «русский и русин значит то самое», що «главньїй наш
враг — коммунистьі, или большевики», які «отдали русский
народ во власть жидов» і що «украинцьі — следующие враги
русского народа после коммунистов», а «украинского язьїка
нет, как нет и украинской держави» (С. 2 — 7). Всі ці
одкровення з плином часу зазнали певних змін і уточнень,
44
МИШАНИЧ Олекса
незмінним залишилося лише переконання, що русини — це
«русский народ», а «всех русских єсть больше чем 100
миллионов». Ось що таке імперське мислення в дії!
Нинішній «русин», як і «малорос», запопадливо виконує
«соціальне замовлення» свого господаря. Він не проти похизу-
ватися декоративними оздобами свого краю, але його
національний аполітизм навіть не замаскований, він готовий
продати свій край сильнішому сусідові. И^йравда, «карпато-
русини» не мають єдності, орієнтуються як на Москву, так на
Прагу і Будапешт, тільки не на власний народ. Єдиним ліком
на таку хворобу може бути лише власна українська державність,
але рабська психологія жене виконавців зла в інший бік, до
сильнішого пана, під крило хай і чужої, але вже готової сильної
державної структури.
У примітивній, малограмотній і складеній з антиісторичних
позицій декларації про нову «автономну республіку
Підкарпатську Русь» нема нічого нового й загадкового. Центру
потрібне ще одне надійне «вікно в Європу». Таким вікном і є
Закарпатська область. Ведеться активна підготовка до прого-
лошення тут «вільної економічної зони», яка передбачає не
тільки повну «інтернаціоналізацію» краю, але й не менш повне
пограбування його природних багатств різними «спільними»
підприємствами, заселення його всіма тими героями «великих
доріг», що відчули у собі нестримний потяг до комерції і
наживи. А як відомо, всі спільні підприємства, що обіцяють
валюту, підлягають центру. Україна як залежна провінція хоч
і із паперовою декларацією про суверенітет, може стояти на
перешкоді цим міжнародним торгам. Вихід один: вивести
Закарпаття з підпорядкування Україні і на правах автономії
ввійти до складу Росії. Таким чином нове «вікно в Європу»
матиме свого господаря, без зазіхань на те майбутнє валютне
багатство з боку України. «Правління» Товариства карпатсь-
ких русинів жертвує національними інтересами свого народу
заради імперських планів центру.
Ось і вся закулісна техніка цього ганебного антинародного
і антиукраїнського шоу із «автономією карпатських русинів».
Треба дивитися правді у вічі і називати речі своїми іменами. У
своїй антиукраїнській політиці апарат реанімує сили дуже
сумнівної ідейної вартості.
Ідейні витоки новітнього "карпаторусинства"
45
Чи й справді корінне українське (колись: руське) населен-
ня Закарпаття таке вже національно несвідоме, що з легким
серцем відмовляється від своєї національності, готове із
закритими очима ввійти у створене для нього «русинське
гетто»? Зовсім ні! Вся багатовікова історія закарпатських
українців свідчить, що вони розвивалися як одна цілісна
структура з усім українським народом, особливо з Галичиною.
Процес національного самоусвідомлення завершився тут пізно,
наприкінці 1930-х років, але шлях його був історично виправ-
даним і закономірним. Він ніким не нав’язувався ззовні.
Створення Карпатської України у 1939 р. з її законом про
українську мову було природним наслідком розвитку
національної свідомості населення краю, що мав свої особли-
вості і був виявом внутрішніх сил і бажання народу.
1930 р. у своєму відомому нарисі «Земля без імені» чеський
письменник Іван Ольбрахт відзначав, що «підкарпатський люд
ще не є народом, а лиш етнографічною масою», що тут «йде
боротьба, яка повинна згуртувати етнографічну масу русинсь-
кого населення в народ і дати йому ім’я». Таким іменем стало
ім’я України, до якого дійшли закарпатці ще до встановлення
тут радянської влади. Живучи тривалий час на Закарпатті у
1930-х роках, І. Ольбрахт помітив, що «русини й українці —
ніщо інше, як дві назви одного й того ж народу. Лемки, бойки
й гуцули — це українці». Тому він твердо заявив: «Підкарпатська
Русь стане українською». Ось лише основні етапи цього
шляху, по якому йшло національне самоусвідомлення
закарпатців від підкарпатських русинів до закарпатських
українців.
До першої світової світової війни населення Закарпаття,
що називало себе русинами, було справді досить аморфною
етнографічною масою, яка входила до складу Австро-Угорщи-
ни й у науковій літературі була відома під назвами «угорські
русини», «угорские русские», «карпатороссьі» (разом із гали-
чанами й буковинцями), «греко-католицькі мадяри», «угро-
руси» та ін. Більшість поважних учених-істориків, філологів,
етнографів вважали цей народ частиною українського народу
чи «южнорусского племени» або малоросами. Так Ю. Венелін,
називаючи своїх земляків «россиянами венгерскими»,
підкреслював, що вони переселилися сюди із Поділля у XIV ст.
разом з князем Федором Корятовичем. Цієї ж думки дотриму-
46
МИШАНИЧ Олекса
вався й інший етнограф у Росії, виходець із Закарпаття, Андрій
Дешко, не сумніваючись у тому, що «карпаторусский народ —
ветвь народа южнорусского» (Киевлянин. — М., 1850. — С.
26). Відомі українські вчені XIX — початку XX ст. М
Драгоманов, М. Павлик, В. Лукич, І. Франко, 1. Верхратський,
В. Гнатюк, Я. Головацький, Г. Купчанко, М. Возняк, В. Щурат
вважали населення Закарпаття українським, а його мову,
культуру і літературу українською.
Авторитетний угорський та український історик, етнограф
і перекладач Ю. Жаткович висловився у 1896 р. однозначно,
що русини Угорщини «принадлежат к малорусскому народу».
Так само у 1908 р. писав Іван Бращайко: Угорська Русь — це
«мала частиця українсько-руського народу» (Січ: Альманах. —
Львів, 1908. — С. 186).
Після закінчення першої світової війни і розвалу Австро-
Угорщини руське населення Закарпаття потягнулося до своїх
братів на Схід. Рішення Старолюбовнянської, Свалявської,
Мараморош-Сигітської і Хустстської Народних Рад 1918 —
1919 рр. були одностайними: приєднати Закарпаття до України.
Історично склалося так, що Закарпаття у 1919 р. було
приєднане до новоствореної Чехословаччини, та на цьому
шлях його до України не припинився. Тодішні політичні лідери
республіки Т. Масарик і Е. Бенеш визнавали, що закарпатці
належать до «малоруського народу», але сподівалися, що два
кордони між Закарпаттям і Україною назавжди відділять його
від України і воно поступово винародовиться, чехізується
Цими чинниками диктувалися і зволікання з обіцянкою авто-
номії, заборона вживати навіть терміни «Україна» і
«український». Проте «етнічна маса» поступово відчула себе
народом; приймається українська літературна мова з фонетич-
ним правописом, зароджується і набуває сили нова українська
література, в народі зміцнюється українська національна
свідомість. Перший з’їзд молоді Закарпаття, що відбувся 7
липня 1929 р. заявив: «проголошуємо всьому культурному
світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого
українського народу і що наша мова та наша література була,
є і буде та сама, що наших братів з того боку Карпат». Через
п’ять років у Мукачеві відбувся другий з’їзд української молоді
Закарпаття, у якому взяло участь 9 650 осіб, і в резолюції якого
сказано: «З’їзд з обуренням відкидає негідні спроби... штучно
Ідейні витоки новітнього "карпаторусинства"	47
створити з нашого населення якусь окрему «підкарпатську
націю», бо Підкарпаття заселяє частина великого українського
народу» (Пробоєм. — Прага, 1934. — Ч. 7. — С. 101).
Не можна нині не рахуватися із цими маніфестаціями і
заявами; вони засвідчили ріст національноїсвідомості місцевого
населення, яке поступово справді пробуджувалося з глибоко-
го сну і заявляло про своє існування не як окремої етнічної
групи, а як органічної частини всього українського народу.
Найповніше і найпереконливіше українська свідомість на
Закарпатті була зманіфестована у 1937 р. при підготовці
всепросвітянського з’їзду вУжгороді. Понад двадцять політичних
партій, союзів, товариств, редакцій журналів і газет виступили
з «Маніфестом до українського народу Підкарпаття», у якому
здекларовано українську національну ідентичність населення
Закарпаття і сформульовано його культурно-національні вимо-
ги. Ось кілька пунктів із цього важливого документа:
«Ми добровільно прилучилися до Чехословацької
Республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної
держави, — але в мовних і культурних справах ми були й
будемо частиною великого 50-мільйонового українського наро-
ду і цеї нашої народної та культурної єдности ніколи нізащо не
зречемося...
Ми хочемо, щоби в наших школах учили нашою рідною
мовою, котрою є одинока наша українська мова.
Нема сумніву, що на Підк. Руси не є двох народів. Нема тут
жадних «русских», нема жадних «карпатороссів», але є лише
один український нарід. Тому одному народові належить одна
мова, одна культура і оден правопис» (цит. за текстом
плаката).
До всіх прогресивних і демократичних організацій краю,
що підписали «Маніфест», приєдналася і комуністична партія.
На з’їзді товариства «Просвіта», який відбувся в Ужгороді 17
жовтня 1937 р., з великою промовою «Культура належить
народові!» виступив комуніст О. Борканюк. Він засудив
спровоковані мовні суперечки і ті реакційні сили, що «розпа-
люють націоналістичне цькування і використовують
русофільство для своїх реакційних політичних цілей». О.
Борканюк чітко і недвозначно заявив: «Ми, комуністи, з цього
з’їзду спільно з усіма вами протестуємо проти насильного
запровадження в наших школах так званих русских підручників
48
МИШАНИЧ Олекса
і жадаємо, щоб наших дітей в школах навчали материнською,
тобто українською мовою!»
Отже, Закарпаття ще до визволення і приєднання до
Радянської України у 1945 р. стало українським, що й було
закріплено законодавчими актами Карпатоукраїнської держа-
ви у березні 1939 р. Це був природний процес без тиску
Радянського Союзу чи польсько-австрійських «інтриг». Не був
рівним, проходив у жорстокому двобою з ворогами українства,
у боротьбі за утвердження великої Української Правди за
Карпатами.
Дорого заплатило населення Закарпаття за своє українство
під час угорсько-фашистської окупації краю у 1939 — 1944 рр.
та процес цей уже став невідворотним. 1945 р. Закарпаття
ввійшло до складу УРСР, але проблема не була розв’язана;
деформації політичного, економічного, культурного і релігійного
життя ще більше затягли вузол суперечностей, реанімували
нині такий труп, як карпаторусинізм, посіяли розбрат між
одним народом.
Нема сумніву, що модель культури Закарпаття —
українська. Досягнення української культури й літератури на
Закарпатті незаперечні. Розвиток літературної мови йшов
традиційним для західноукраїнських земель шляхом — від
староукраїнської літературної мови через «язичіє» і російську
мову до української літературної мови. Жива народна мова
досліджена тут з достатньою повнотою і на науковій основі
віднесена до південно-західних діалектів української мови.
Погрози вождів «карпаторусинів» створити нову «русинську»
літературну мову, яка за їхніми прогнозами має стати ще й
державною, викликає здивування вже однією постановкою
питання. Весь історичний досвід показує, що альтернативною
українській літературній мові на Закарпатті може бути не
окремо новостворена штучна «русинська мова», а мова
російська, яка практично не має опору місцевого українського
населення через його пасивність і другорядне становище в
суспільстві. Боротьба навколо штучно створеної проблеми
«карпаторусинства», окремого «русинського» народу і його
«русинської» мови тільки прискорить процес русифікації
області, перетворить її у безлику місцевість з реліктом ко-
лишнього «местного населення», якщо воно самоізолюється
від України.
Ідейні витоки новітнього ’карпаторусинства"
49
Автори ідеї створення «Товариства карпатських русинів»
не врахували уроків історії, закрили очі на те, що зроблено в
галузі дослідження, збереження і примноження української
культури Закарпаття, роблять вигляд, ніби вони
першовідкривачі, починають усе на голому місці і не несуть
ніякої відповідальності за реанімацію давно віджилих ідей, за
той національний скепсис, що вони сіють серед населення
Закарпаття. Нинішнє «карпаторусинство» — один із проявів
національного нігілізму, бездуховності, що відгороджує себе
на своєму подвір’ї й під виглядом збереження народних
традицій віддає ці традиції на поталу іншим народам. Він іде від
почуття національної меншвартості, безвідповідальності перед
історією і власним народом, а ширше — є ознакою войовничого
провінціалізму й українофобії.
Багато розмов сьогодні про долю русинів-українців у Чехо-
Словаччині і Югославії, а також про підтримку «карпаторусин-
ства» карпаторусинськими громадами в США і Канаді. Як
русини і українці у Югославії, так українці-русини в Чехо-
Словаччині і лемки у Польщі, яких доля колись близько
зводила із закарпатськими русинами, мають нині свої моделі
культурного розвитку. їх усіх в’яже одна історична і культурна
традиція, проте наш розгойданий час більше сприяє їх
роз’єднанню, ніж об’єднанню. З цим фактором не можна не
рахуватися. Старі карпаторуські громади в Америці й Канаді
можуть допомогти Товариству карпатських русинів матеріально,
але не можуть поділитися з ним новими ідеями, бо їхня модель
«карпаторусинства» відстала від сучасних умов життя на
Закарпатті більше як на півстоліття. Нинішня закарпатська
проблематика для неї не завжди актуальна та й інтелектуаль-
ний її потенціал має вже не «карпаторуське» спрямування.
Останнім часом в США і Канаді активізувалася та закар-
патська інтелігенція, яка покинула край наприкінці 1930-х —
на початку 40-х років і займає нині помітне становище в
університетській науці США і Канади. 13 — 15 липня 1990 р.
у м. Кейн, ПА відбулася нарада вихідців із Закарпаття, на якій
прийнято спеціальну заяву у справах Закарпаття. 19 — 21
жовтня в Торонто проведено Третій з’їзд закарпатських
українців у діаспорі. І нарада, і з’їзд підтримують нинішнє
відродження Закарпаття, бажають докласти всіх зусиль по
налагодженню економічних, культурних і релігійних зв’язків
із рідними соронами. Створено Координаційну раду, яка б
сприяла зв’язкам із Закарпаттям різних товариств і установ
закарпатської еміграції. Водночас нарада і з’їзд виступили
проти політичного русинства на Закарпатті, засудили спроби
штучного створення нового «русинського народу» та інспіраторів
і спонсорів нового «карпаторусинства» в США і Канаді. З цими
документами і даними в них політичними оцінками не можна
не рахуватися Вони звертають увагу на те, що новітнє
«карпаторусинство» є не тільки породженням суперечливого
внутрішнього розвитку Закарпаття, а й має своїх ідейних
натхненників серед «ворогів українського відродження» дале-
ко поза Україною. Нарада і з’їзд виступили ініціаторами
проведення в серпні 1991 р. вУжгороді міжнародного симпозіуму
«Українські Карпати: етнос, історія, культура».
Сучасна розстановка політичних сил на Україні, широкий
наступ недемократичні сили, загальний українофобський стан
у суспільстві сприяють воскресінню привиду минулого —
«карпаторусинства», яке використовується як один із дійових
засобів боротьби проти демократичних сил, становлення і
зміцнення державності України, проти відродження української
культури. Підступність його в тому, що воно глибинно замас-
коване; за мальованою декорацією приховані недобрі замисли,
продиктовані силами світового зла, вічною і хижою імперсь-
кою захланністю.
Павло ЧУЧКА
(м. Ужгород, Україна)
ЗАКАРПАТТЯ: УКРАЇНЦІ І РУСИНСТВО
Формування української національної свідомості виявило-
ся затяжним процесом. Якщо над Дніпром і над Дністром для
більшості українського люду він завершився в цілому в XIX ст.,
то в басейнах Дунаю, Вісли, Дону і Кубані його й понині не
можна вважати закінченим. На південно-західних етнічних
окраїнах, зокрема й на Закарпатті, Східній Словаччині, Польщі,
Румунії та Югославії нашій загальноприйнятій самоназві
українець нерідко й сьогодні опонують давні етноніми руснак,
русин, на чому грав та й продовжує грати не один політик, а
іноді — й науковець.
Перераховувати тут усі фактори, які заважали утверджен-
ню власне української національної свідомості нашого народу,
напевно, немає потреби, бо відомо, що політика сусідніх
держав, які протягом віків шматували землі України за
принципом «Піуіїіє еі ітрега!», там і по цей день не здана в
архів. Вона щоразу знаходить нових «спеців» у справах
національної політики, нових «вождів» і нових «визволителів».
За Карпати терміни українець. Україна остаточно пробили
собі дорогу лише на початку XX ст., а власне українське
національне прозріння дійшло туди тільки в міжвоєнні роки.
Однак прості закарпатці з давніх-давен вважали себе частиною
того самого народу, основні маси якого живуть у Прикарпатті
та далі на схід. І незалежно від того, як саме називали себе
згадані люди, вони відчували цю спорідненість у спільній мові,
письмі, релігії, у подібності пісень, танців, звичаїв, обрядів,
страв, у схожості народного одягу, будівництва, у виробничій
сфері.
52
ЧУЧКА Павло
Звичайно, закарпатці помічали й відмінності, однак попри
все специфічне локальне, що швидко впадає в око і характе-
ризує окрему етнічну групу, діалект, ареал, вони добре
усвідомлювали те спільне, що ріднить їх із північними сусідами
як у сфері матеріальної, так і в сфері духовної культури.
Упродовж останніх століть мовну та етнічну спільність
закарпатців з людністю решти українських земель констатува-
ли і коментували сотні солідних учених і з числа місцевих
діячів культури та науки, і відомі вчені Росії, Австро-Угорщи-
ни, Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії та інших
країн світу.
Важливо підкреслити, що серед цих осіб були видатні
історики, етнографи, фольклористи, літературознавці, лінгвісти,
музикознавці, і тому потуги кількох дилетантів перекреслити
двохсотлітню наукову спадщину в ім’я того, щоб відторгнути
ще один шматок від тіла України, є просто дивними. Свою
духовну належність до народу Великої України не раз декла-
рували галичани, буковинці, поліщуки, подоляни... Її
підтверджували й демонстрували також етнічні групи кар-
патських українців, які своїми самоназвами руснаки чи русини
віками зберігали пам’ять про матір Русь. Відчуття спільного
походження, як і бажання з’єднати свою політичну долю з
долею решти українців, учорашні карпатські руснаки виража-
ли в усьому — у фольклорі, в літературних творах, у
історичних документах, у політичних акціях ба навіть у
збройній боротьбі.
Так, найвидатніший з-поміж закарпатських будителів се-
редини XIX ст. О. Духнович, авторитетом якого в міжвоєнний
період спекулювали карпатороссьі. а нині роблять із нього
свого ідола неорусини. висловлював тверду впевненість.
Что Карпатьі не розлучат вічно нас...
Бо свої то за горами — не чужі:
Русь єдина, мьісль одна у всіх у душі («Голос радости»).
А про галичан, від яких вороги українського народу завжди
прагнули ізолювати закарпатців (та й тепер намагаються
посварити цих сусідів), Духнович у 1850 р. писав, що галичани
і закарпатці —
Близці браття єдной мьісли,
Єдньїя бесідьі («Поздравленіє»).
Закарпаття: українці і русинство
53
Навіть група впертого москвофіла, депутата віденського
парламенту від Пряшівщини, А. Добрянського при складанні
проекту конституції 1849 року відстоювала позицію, за якою
Угорська Русь разом із Галичиною та Буковиною повинна
ввійти до складу Руського воєводства, причому — під синьо-
жовтим прапором!1
Подальші політичні події в Карпатах не сприяли об’єднанню
українських земель в єдиній незалежній державі. Волевияв-
лення закарпатців після багатовікової мадяризації краю в 1919
р. було розтоптано сусідами в рамках кордонів Чехословаччи-
ни та Румунії. За піврічне існування своєї української держави
в 1939 р. закарпатські українці заплатили угорським фашис-
там десятки тисяч убитих, замучених, репресованих, вигнаних
патріотів.
Так зване возз’єднання Закарпаття з Радянською Україною
1945 р. відбулося не в інтересах української нації, а в
імперських інтересах Москви. Саме тому «принесене щастя»
з зореносного Кремля обійшлося Закарпаттю ще дорожче.
Досвід розгнузданого терору, набутий сталінщиною, в Карпа-
тах спрацював блискуче. За добивання національно свідомих
українців, яких угорські фашисти не зуміли повністю ліквідувати,
тепер узялися фахівці з НКВС. На їхній совісті також тисячі
молодих життів.
Воюючи проти українського буржуазного націоналізму,
рука Москви скоро сягнула й поза державні кордони СРСР,
зокрема в Чехословаччину, Польщу та Румунію, де в резуль-
таті масових депортацій, брутальної колективізації, насильної
православізації греко-католиків та інших репресивних заходів
українській ідеї було завдано непоправного удару.
Тотальний наступ на українську культуру під фанфари
брежнєвсько-сусловського інтернаціоналізму викликали пов-
сюдний страх, а курс на безнаціональний російськомовний
радянський народшвидко розмивав національну самосвідомість
закарпатців.
Звичайно, за нормальних умов Українська держава повин-
на б заступитися за своїх дітей на периферії, подати їм руку
допомоги, але про якусь поміч, коли сам стовбур нації
перебував на грані загибелі, не могло бути й мови. І такий стан
1 Русский голос. — Нью-Йорк — N 3 — 4.
54
ЧУЧКА Павло
ще більшою мірою сприяв поширенню настроїв безнадії та
поступовому завмиранню української ідеї серед людей, які ще
вчора щиро вірили в неї. Ось при такій немажорній атмосфері
прийшло до закарпатців нинішнє національне відродження,
яке стало частиною процесу перебудови.
Першими про свої національні проблеми на Закарпатті
заявили українці (80% населення області), які вже на початку
минулого року заснували в Ужгороді Товариство української
мови ім. Т. Шевченка, а далі — «Народний рух», «Меморіал»,
«Зелений світ», «Просвіту» та інші громадсько-політичні
організації. Після українців свої культурні товариства почали
закладати на Закарпатті угорці, румуни та німці.
Та скоро виявилося, що рух за українське національне
відродження на Закарпатті не до вподоби якійсь частині
інтелектуалів. Особи з так званими «карпаторусскими убеж-
дениями» публічно почали виступати проти українського
відродження, проти надання українській мові статусу держав-
ної і т. п. Вони почали агітувати за вихід Закарпатської області
із складу УРСР, за утворення на її території автономної
Подкарпатської Русі, за повторне включення Закарпаття до
складу Чехословаччини або до складу РРСФР. Деякі місцеві
служителі російської православної церкви заявляють: «У
Москві говорять по-руськьі, і мьі говориме по-руськьі». Особи
з так званими угорськими переконаннями так само не схвалю-
ють українського національного відродження, зводять наклепи
на нього, оскільки власне українське відрордження перекрес-
лює плани угро-росів на включення Закарпаття до угорської
святостефанської держави. Окрім світських осіб, цю лінію на
Закарпатті традиційно підтримує також змадяризоване греко-
католицьке духівництво.
17 лютого цього року в Ужгороді зібралися представники
двох названих течій і заснували Товариство карпатських
русинів (далі — ТКР). В інтерв’ю новосадському «Рускому
слову» голова ТКР М.Томчаній хвалився, що їх Товариство
було зареєстровано вдень річниці угорської революції 1848 р.,
тобто на четвертому тижні після його заснування2. А ще через
кілька днів після цього на ім’я голови ТКР надійшов палкий
лист-вітання з-за океану від призедента американського Кар-
2 Руске слово. — Нови Сад. — 1990 — 15 травня.
Закарпаття: українці і русинство
55
паторусинського дослідного центру, що в Нью-Джерсі, проф.
Магочія3.
Прийнятий Товариством статут досить скромний4. Знайом-
ство з ним показує, що діяльність ТКР зводиться до збережен-
ня етнографічної автентичності, до плекання регіональної
культури «русинів», які живуть у Карпатському регіоні та за
його межами. Отже, в статуті русинство проходитьяк категорія
етнографічна. Однак уважне читання статуту,, а особливо
письмові заяви керівників ТКР однозначно вказують, що
фактично йдеться про русинство політичне, причому різко
антиукраїнське.
У статуті і згадки немаі про українців та про Україну.
Голова ТКР М. Томчаній ще за місяць до заснування Товарис-
тва в угорськомовній обласній газеті5 голослівно заперечує
думку про те, що так звана «русинська мова» на Закарпатті є
одним із діалектів української мови, заявляє, що у русинів є
своя особлива «русинська мова», і цю мову нині треба
рятувати від українізації, яку принесла на Закарпаття
сталінщина.
Цей архітектор силкується вселити думку читачам, нечеб-
то на Закарпатті ніколи й не жили українці, переконати, що там
є тільки русини, яких 1945 р. насилу записали українцями.
Щодо культури, мови та звичаїв, то у русинів, мовляв, нічого
спільного немає з наддністрянцями і наддніпрянцями, зате в
них багато спільного з угорцями. Разом із двома іншими
членами правління ТКР цей же Томчаній у офіційній заяві6
претензійно проголошує: «Подкарпатські русини, як і їх
віковічні брати-словаки, мають право називатись народом,
нацією, право на національно-територіальне самовизначення в
складі федеративної України без диктату львівських «політиків»
і їх місцевих однодумців.
Цю думку далі розвиває інший член виконкому ТКР, який
намагається переконати людей, що «безпрецендентну зміну»
в паспорти «подкарпатських русинів» було внесено з волі
Сталіна (от знайшов українолюба) в 1945 р.7
3 Отчий храм. — Ужгород. — 1990. — Вересень.
* Молодь Закарпаття. — Ужгород. — 1990. — N 16
5 Каграіі і дат $го. — Ужгород. — 1990. — 25 січня.
’ Молодь Закарпаття. — 1990. — N 33.
7 Вісті Ужгородщини. — Ужгород. — 1990. — 26 липня.
56
ЧУЧКА Павло
Та нацдалі в цій фантазії пішов войовничий ідеолог Федини-
шинець у просторій статті «Я — русин, мій син — русин...»8. Цей
член виконкому ТКР твердить, що русин не просто окремий
слов’янський народ у центрі Європи, а що цей народ має всі риси
нації. За словами поета, русини такий же народ, як і українці,
росіяни, галичани. Більше того, він заявляє, що русини набагато
давніші від тих племен, які стали основою русів, русичів. Хоч
у жилах русинів тече і словацька, і мадярська кров, але вони є
основою слов’янського світу, бо перша письмова згадка про них
походить, мовляв, з VI ст. до н.е. Родовід русинської мови
Фединишинець веде прямо з праслов’янського кореня. За
переконанням цього члена виконкому ТКР, русини не вміщуються
в «українську концепцію», бо русини, мовляв, не українці і не
придаток до українців, а — європейці. Русинська література, за
словами цього поета-теоретика, творилася на мадярській,
словацькій, латинській та русинській мовах9.
З-поміж завдань ТКР він особливо виділяє такі: розбудити
русинську ідею; завоювати право русинів називатися окремою
нацією; повернути русинам їх історичне ім’я і записувати його
в паспорти громадян; назву Закарпатська Україна замінити на
назву Подкарпатська Русь; побудувати свою русинську держа-
ву зі статусом державної русинської мови в ній; схвалити
переведення кириличного письма на латинику; запровадити
русинську мову в школах, вузах, установах.
Перелік пунктів програми, як і список русинських «вождів»,
статті яких вдячно друкує закарпатська офіційна преса, можна
б продовжувати10. І це непокоїть багатьох: громадськість
республіки кличе до єднання всіх українських земель, а активісти
ТКР, підтримувані партійною і державною бюрократією області,
разом із керівництвом товариства «Україна» сіють ненависть і
розбрат поміж закарпатцями та галичанами, оголошують війну
депутатам із демократичного блоку, а українській нації
інкримінують великодержавний шовінізм11.
Найновіший вибрик неорусинства і його покровителів із
КПУ та КДБ — це настирливі домагання герметично ізолювати
Закарпаття від сусідніх областей України, домігшись для
* Закарпатська правда. — Ужгород.— 1990.— 14,15,16 вересня.
9 Закарпатська правда.— 1990.— 16 серпня.
*°Вісті Ужгородщини.— 1990— 25 травня і 21 липня.
“Вісті Ужгородіцини.— 1990.— 21 липня, 14 серпня, 18 серпня; Молодь Закарпат-
тя. — 1990.— N 33; Закарпатська правда. — 1990. — 12 березня.
Закарпаття: українці і русинство
57
Закарпаття статусу так званої вільної економічної зони.
Граючи на ковбасних споживацьких настроях закарпатських
міщан, вони в спішному порядку готують психологічний грунт
для створення міражної Русинської автономії12.
Перераховані та інші подібні факти свідчать, що сучасне
русинство на Закарпатті виходить далеко за рамки того невин-
ного етнографічного руху, статут якого обіцяє досліджувати
історію, культуру, народну мову, звичаї русинів Карпатського
регіону. Нинішнє ТКР — це деструктивна політична організація
з чітко вираженою націонал-ренегатською програмою, яку
громадськість кваліфікує як «ще один троянський кінь» у
нашому національному домі. При цьому важливо вказати, що
цей кінь пасеться вже і на сусідських луках13.
історія русинства як політичної течії нараховує вже
близько 200 років. Його початки, найхарактерніші риси та
реакційну суть розкрив уже Ю. Охрімович у праці «Короткий
нарис розвитку української національної і політичної думки
XIX ст. — Київ, ,1919. — 39 ст.», а еволюцію на Закарпатті
показують П. Чучка14 та В. Мельник15
Огляд видань із сусідніх країн показує, що деякі матеріали
ТКР у вигляді газетних статей уже передруковуються в
Чехословаччині, Югославії, де так само розкладають недоце-
ментовану національну самосвідомість тамтешніх русинів-
українців. З другого боку, зіставлення закарпатських публікацій
ТКР з зарубіжними українськомовними виданнями дозволяє
встановити, що ряд так званих «русинських ідей» керівники
ТКР позичають із чехословацьких, польських, югославських,
угорських, а передусім американських видань і тиражують їх
на Закарпатті.
Серед цих ідей, оцінок і рекомендацій трапляються й
оригінальні, наприклад, частина тих, що виходять із амери-
канського Карпаторусинського дослідного центру в Нью-
Джерсі. Однак більшість іх — це наївні, переспівані або
спростовані вже ідеї, розраховані хіба що на безпам’ятних.
Та незалежно від того, звідки саме вийшла кожна окрема з
поширюваних нині «русинських ідей», усі вони мають багато
12 Закарпатська правда. — 1990. — 10 серпня і 25 серпня.
13 Нове життя. — Гіряшів. — 1990. — 24 серпня.
14 Закарпатська правда. — 1990. — 12 — 16 вересня.
16 Закарпатська правда. — 1990 — 24 вересня.
58
ЧУЧКА Павло
спільного. Ігноруючи загальновідомі речі, не рахуючись з
висновками солідних істориків, етнографів, лінгвістів,
фольклористів та представників інших наук, кілька горластих
українофобів ізТКР під покровительством зарубіжних інспіраторів
агресивно і безпідставно хочуть довести світові, що в Карпатах
немає українців, а є тільки русини, які за сприятливих умов
могли розвинутися в окрему націю з окремою мовою. Та бач, «у
червні 1945 р. область легально стала частиною Радянської
України, і всі національні проблеми таким чином опинилася поза
дискусією — місцеве населення проголошено українським, і
будь-які аргументи, які підтримують русофільську або
русинофільську орієнтацію, було визнано за хибні»16.
Подібних ущипливих тверджень найбільше у працях
україніста П. Магочія. Закарпатську Україну він послідовно
називає Подкарпатською Руссю. Навіть тоді, коли пише про
збройну інкорпорацію Карпатської України до складу фашис-
тської Угорщини. Хоч відомо, що під назвою Подкарпатська
Русь ця територія функціонувала не повних 20 років, а назва
Закарпатська Україна не молодша за неї. Навіть станом на
червень 1945 р. П. Магочі називає Закарпаття областю, хоч
відомо, що до 29 червня 1945 р. вона фактично була державою
під назвою «Закарпатська Україна». Професор до кінця не
може змиритися з тим, що русофільська, русинофільська, а
особливо словакофільська орієнтації перед 1945 р. на Закар-
патті таки були хибними, нереалістичними, анахронічними17.
Проф. Магочі просто ігнорує факти, які не вкладаються в
його русинську концепцію. При визначенні мовної, етнічної,
культурної та національної приналежності закарпатців він не
рахується з висновками таких авторитетів, як І. Срезневський,
Я. Головацький, В. Гнатюк, О. Шахматов, А. Дешко,
І. Верхратський, В. ИІухевич,и І. Панькевич, Ф. Колесса,
Ф. Тихий, В. Лата, М. Штець, Й. Дзендзелівський, Л. Деже,
В. Бірчак, В. Гренджа-Донський, Марко Бараболя, Ю. Боршош-
Кум’ятський та сотень інших діячів науки, культури, котрі
переконливо довели, що слов’янське населення Закарпаття
хай і специфічне, але є однозначно українським.
16 Ма^осзі Р. Я. ТЬе 8Ьарііі£ ої а Иаііопаї Ісіепіііу ЗиЬсаграііаіі Низ1 1848 — 1948
— СапіІ)П(І£е еіс. 1979. — С. 234
17 Там же. — С.252.
Закарпаття: українці і русинство
59
П. Магочі, як і керівники ТКР, ніяк не хоче рахуватися з
багатолюдними спонтанними волевиявленнями закарпатців
узимку з 1918 на 1919 рік, коли ті майже на всіх народних
радах від східнословацької Любовні до румунського Сигота
одностайно декларували своє бажання з’єднатися навіки з
Україною. А хіба виникнення «Гуцульської республіки» в 1919
р., її збройна боротьба за українську ідею, діяльність десятків
тисяч просвітянських і пластунських активістів у міжвоєнні
роки, перехід майже всіх газет краю в ЗО-ті роки на українську
літературну мову не є свідченнями на користь власне української
національної свідомості закарпатців! Невже й ці процеси
проходили на Закарпатті також під диктат Компартії України
як це схильний думати професор1*.
Прибічники русинства всіляко оминають тему утворення
незалежної держави Карпатська Україна в 1938 р., не люблять
згадувати про персональний склад її сейму, про його рішення,
про той опір, який учинив беззбройний люд цієї республіки
окупаційній регулярній армії Угорщини.
Україніст Магочі не хоче погодитися з тим, що переконли-
ва перемога української християнської народної партії на
виборах 1939 р. до Карпатського сейму є й показником
перемоги української національної свідомості серед
закарпатців* 19 20. Він визнає, що після 1941 р. мадярська поліція
арештувала 10 805 молодих русинів за симпатії до українства
і радянства30, однак не бажає називати, скільки місцевих
патріотів поклало голови на полі бою в березні 1939 р. за
українську ідею, скільки тисяч свідомих українців було
розстріляно, закатовано в тюрмах, концтаборах, скільки реп-
ресовано, зіслано в центральні райони Угорщини, скільки
втекло на Захід і як цей геноцид ударив по національній
самосвідомості закарпатців.
Мовчанкою обійдено також сталінсько-беріївські акції, у
яких все українське національне кваліфікувалося як
націоналістичне. Наприклад, масові арешти учнівської та
студентської молоді в 1947 — 1948 рр. Зате він знаходить
нагоду висловити жаль, що для русинської орієнтації після
“ Там же. — С.255 — 256.
19 Там же. — С.245.
20 Там же. — С.249
60
ЧУЧКА Павло
1945 р. на Закарпатті, мовляв, не лишилося місця21. Але ж це
неправда. Кожному закарпатцеві відомо, що ні за русинство,
ні за русофільство в 40-ві роки на Закарпатті нікого не
репресовано. Більше того, як русинофіли, так і русофіли були
на висоті; вони з великим задоволенням допомагали Москві
русифікувати закарпатських українців.
У розгорнутій статті «Русини і революція 1989 р.»22 Магочі
ще раз повторює, що питання національної ідентифікації для
русинів Закарпаття, Словаччини і Польщі було вирішено в
1945 р. декретом радянської влади, що саме тоді геть усіх
закарпатців насильно записано українцями.*Він без жодних
аргументів хоче когось переконати, що українців до 1945 р. на
Закарпатті не було, висловлює невдоволення, що нинішню
греко-католицьку церкву на Закарпатті хтось хоче переймену-
вати на українську католицьку і адміністративно з’єднати з
відповідною церквою у Львові.
Оглянувши національно-мовну та релігійну ситуацію на
Закарпатті, Словаччині, у Польщі та Воєводині, П. Магочі
закликає американців русинського походження створювати
спеціальні фонди і всіляко допомагати культурним та релігійним
керівникам карпатських русинів у старому краї23.
На завершення скажемо, що українці не проти ідеї «форму-
вання національного обличчя» американських русинів, вони не
проти руського відродження в Америці, за яке вже 15 років
взявся «Карпаторусинський дослідний центр», очолюваний
проф. Магочієм. Вважаємо, що пан Магочі заслужив подяку за
ту діяльність, завдяки якій він прагне задовольнити потреби
американських русинів у пробудженні їх історичної пам’яті. Ми
бажаємо проф. Магочію повторити успіх англійця Райхліна,
який у XIX ст. реанімував іврит. Напевно, його група вірить, що
успіх роботи по відродженню забезпечений, бо інакше, мабуть,
не видавав би розмовники на зразок «Бесідуйме по-руськьі».
Однак щодо спроб руйнувати хитку національну свідомість
українців Карпатського регіону, переорієнтовувати їх у яки-
хось русинів, обіцяючи їм окрему міражну державу, то
скажемо відверто, що громадськість області засуджує цю
політичну аферу. Політичне русинство не тільки безперспек-
21 Там же. — С.205.
22 Руске слово. — 1990. — 5 червня.
21 Там же.
Закарпаття: українці і русинство
61
тивне, але й шкідливе. Товариство української мови ім.
Т. Шевченка, Рух та інші демократичні організації солідарні з
Заявою учасників наради-зустрічі американських українців
закарпатського походження, схваленою 15 липня 1990 року в
Кейні і опублікованою в Пряшеві та в Ужгороді24, яка засуджує
сепаратистську діяльність групи проф. Магочія.
Ми, закарпатці, не заперечуємо, що наші діди-прадіди нази-
вали себе русинами (а точніше — руснаками), але ми нікого не
уповноважували відривати народ Духновйча і Грецджі-Донсько-
го від народу Франка і Федьковича. Та й коли? У рік, коли люд
України нарешті виборов суверенітет. Ми за збереження
етнографічної і мовної специфіки кожного регіону, але не
втрачаємо почуття міри. Наприкінці XX ст. всі етнографічні групи
українців почали усвідомлювати свою типологічну та генетичну
приналежність до єдиного українського народу, відчувати себе
органічною частиною української нації, а хтось із своїх чи
заокеанських діячів кличе лемків, бойків, гуцулів або просто
учорашніх руснаків повернутися до якогось родо-племінного
стану. Пора вже примиритися не тільки політикам, а й науковцям,
що закарпатці не є окремою нацією у порівнянні з українцями, а
є тільки однією з її гілок. 1 якщо ці діячі не бажають того, щоб ця
гілка зачахла на чиємусь подвір'ї, то вони повинні зректися
політичного русинства, оскільки воно неминуче веде до
денаціоналізації.
Які ж причини неорусинства на Закарпатті?
1.	Загальне невдоволення людей економічним дискомфортом
та гірке усвідомлення того, що колишні співгромадяни закарпатців
у сусідніх так званих соціалістичних країнах живуть набагато
краще, ніж закарпатці.
2.	Гласність дозволила людям обговорювати питання, які ще
вчора були затабуйованими, але вона не дала цим людям
правдивих матеріалів стосовно їхньої історії.
3.	Бажання деяких політиканів відторгнути Закарпаття від
решти українських земель і зробити його об’єктом своєї політики.
4.	Прагнення якоїсь частини інтелектуалів зробити кар’єру
на національній політиці.
24 Новр життя. — Пряшів. — 1990,— 17 серпня; Закарпатська правда. — 1990
— 25 серпня.
Про авторів
БАЧА Юрій — літературознавець, кандидат філологічних
наук, доцент Пряшівського філософського факультету Ко-
шицького університету ім. П. Й. Шафарика, автор книги
«Літературний рух на Закарпатті середини XIX століття»
/1961/.
ВАНАТ Іван — історик, кандидат історичних наук, доцент
Пряшівського філософського факультету Кошицького
університету ім. П. Й. Шафарика, автор дослідження «Нариси
історії українців Східної Словаччини». Том І /1918 — 1938/
. — Пряшів, 1990; том II /1938 — 1948/. — Пряшів, 1985.
МАРКУСЬ Василь — історик, політолог, правознавець,
професор університету ім. Лойоли в Чікаго /США/, головний
редактор «Енциклопедії української діаспори», засновник і
редактор жури. "Українська діаспора", автор книг "Приєднання
Закарпатської України до Радянської України" /1956 —
французьк. мовою; 1993 — укр. мовою/, "Міжнародні відносини
Радянської України, 1918 — 1923" /1959 — французьк.
мовою/.
МИШАНИЧ Олекса — літературознавець, доктор
філологічних наук, завідуючий відділом давньої української
літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН України,
заступник Голови Вищої атестаційної комісії України, атор
книжок "Література Закарпаття XVII — XVIII століть"
/1964/, "Від підкарпатських русинів до закарпатських
українців" /1991/, "Карпати нас не розлучать" /1993/,
"Повернення" /1993/ та ін.
ЧУЧКА Павло — мовознавець, доктор філологічних наук,
професор, завідуючий кафедрою загального та слов'янського
мовознавства Ужгородського університету, автор праць з
української діалектології, антропономії, слов'янського мово-
знавства.
Зміст
Василь МАРКУСЬ
РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ І ЗАКАРПАТТЯ.....5
Юрій БАЧА
ДО ПИТАННЯ ПРО РУСОФІЛЬСТВО ТА
МОСКВОФІЛЬСТВО ЗАКАРПАТСЬКИХ
УКРАЇНЦІВ
ВІД СЕРЕДИНИ XIX ст...............22
Іван ВАНАТ
ПРОЦЕС НАЦІОНАЛЬНОГО САМОУСВІ-
ДОМЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ПРЯШІВЩИНИ...31
Олекса МИШАНИЧ
ІДЕЙНІ ВИТОКИ НОВІТНЬОГО
«КАРПАТОРУСИНСИТВА».............39
Павло ЧУЧКА
ЗАКАРПАТТЯ: УКРАЇНЦІ І РУСИНСТВО.51
Науково-популярне видання
Бача Юрій
Ванат Іван
Маркусь Василь
Мишанич Олекса
Чучка Павло
«КАРПАТОРУСИЇЇСТВО»:
ІСТОРІЯ ІСУЧАСНІСТЬ
Історико-літературні нариси
Київ, АТ «Обереги», 1994
Редакція Н. Кравченко
Комп’ютерний макет Т. Шевченко, М. Короля
Підписано до друку 1.06.94. Формат 84 х 108/32. Папір
офсетний №1. Гарнітура ТКС. Друк офс. Друк. арк. 2,0. Умови.
друк. арк. 3,36. Зам.	І9&!.
Акціонерне товариство «Обереги».
252054, м. Київ-54, вул. Тургенєвська, 46.
Фірма «В1ПОЛ». 252151, м. Київ-151, вул. Волинська, 60.
«Карпаторусинство»: історія і сучасність:
К26 Доп. на І Конгресі Міжнар. асоц. україністів (Київ,
27 серп. — 3 верес. 1990 р.) та 1 Конгресі Респ. асоц.
українознавців (Київ, 20 — 23 груд. 1990 р.) / Упоряд
та передм. О. Мишанича. — К. : АТ «Обереги», 1994. — 64 с.
І8ВИ 5-8104-0051-5
Книжка містить тексти доповідей вчених із Словаччини,
Америки й України, у яких висвітлено історію і сучасний
стан політичного русинства на Закарпатті, показано його
антиукраїнське спрямування й активізацію напередодні про-
голошення України незалежною державою.
„ 4404000000 - 054 „
К ....	. ОГОЛОПІ
94 ББК 63.3(4уКР)+66.2(4уКР)