ОУН-УПА
 ПРАВДИВАЯ  ИСТОРИЯ

К  65  -  ЛЕТИЮ  НАЧАЛА  ВЕЛИКОЙ  ОТЕЧЕСТВЕННОЙ  ВОЙНЫ
 ОУН-УПА.
 ПРАВДИВАЯ
 ИСТОРИЯ
 КИЕВ
 «Солюкс»
 2006

Русский  Совет  Украины
 Под  общей  редакцией
 доктора  исторических  наук,  профессора  Е.Ф.  Безродного  и
кандидата  юридических  наук,  доцента  А.В.  Ткачука
 ОУН-УПА.  Правдивая  история.  К.,  2006.  -  228  с.
 Сборник  материалов  и  документов  о  деятельности  формирований  ОУН-УПА
в  годы  Великой  Отечественной  войны  и  послевоенный  период.
 Представляет  интерес  для  историков,  преподавателей  и  студентов  вузов,
учителей  и  широкого  круга  читателей.
 Составитель
 кандидат  исторических  наук
 А.А.  Олейников
 ©  Русский  Совет  Украины

ВВЕДЕНИЕ
 Уважаемые  читатели!
 Предлагаемый  Вашему  вниманию  сборник  «ОУН-УПА.  Правдивая
история»  подготовлен  по  итогам  общественных  слушаний  по  оценке
деятельности  ОУН-УПА,  проведенных  Киевским  историческим  обществом
и  Советом  организации  ветеранов  Украины  28-29  октября  2005  г.  в  Киеве.
 Итоговый  документ  слушаний  включен  в  сборник  в  качестве  его
предисловия,  а  сама  публикация  рассматривается  авторами  в  качестве
издания,  оппонирующего  выводам  рабочей  группы  при  Правительственной
комиссии  Украины  по  изучению  деятельности  ОУН-УПА.
 Выводы  рабочей  группы  позволяют  не  только  провести  политическую
реабилитацию  этих  формирований,  но  и  фактически  узаконить  идеологию
украинского  интегрального  национализма,  являющуюся  разновидностью
фашизма.
 Открывается  сборник  концептуальным  исследованием  доктора
исторических  наук  Т.С.  Гузенковой  «Украина:  разрыв  с  наследием  Великой
победы»,  в  котором  подробно  анализируется  процесс  развития  историог¬
рафической  мысли  и  преподавания  истории  второй  мировой  войны  на
Украине  в  постсоветский  период,  характеризуемый  автором  «как  борьбу
за  «оправдательный  приговор»  ОУН-УПА  и  «обвинительный»  советскому
режиму».
 Проблемы,  поднятые  в  работе  Т.С.  Гузенковой,  конкретизируется  в
работах  канадского  ученого  украинского  происхождения,  доктора  общест¬
венных  наук  В.В.  Полищука.  В  своих  полемических  статьях  В.В.  Полищук
аргументировано  ставит  под  сомнение  научность  и  непредвзятость  выводов
членов  рабочей  группы,  руководитель  которой  профессор  С.  Кульчицкий,
по  его  мнению,  «никогда  не  исследовал  доступных  в  Украине  и  литературы,
касающихся  идеологии,  программ  и  деятельности  структур  ОУН».
 Диаметрально  противоположные  выводам  рабочей  группы  оценки
роли  ОУН-УПА  содержатся  и  в  фундаментальной  работе  крупнейшего
украинского  исследователя  этой  проблемы  доктора  исторических  наук,
профессора  В.И.  Масловского  «С  кем  и  против  кого  воевали  украинские
националисты?».
 Эти  и  последующие  материалы  сборника  полностью  дезавуируют
выводы  рабочей  группы,  снявшей  всякую  юридическую  и  политическую
ответственность  с  ОУН  за  сотрудничество  с  фашизмом,  и  трактующей  УПА
в  качестве  антифашистской  силы,  фактически  воюющей  на  стороне
антигитлеровской  коалиции.
 3

В  частности,  в  исследовании  заместителя  председателя  Волынской
организации  ветеранов  В.И.  Наконечного  «Преступления  ОУН-УПА
на  Волыни»,  основанном  исключительно  на  архивных  материалах,
приводятся  неопровержимые  свидетельства  об  ужасающих  преступ¬
лениях  оуновцев,  совершенных  в  отношении  мирного  населения  этого
региона  Украины.
 Ценные  факты  о  преступной  деятельности  националистов,  их
сотрудничестве  с  оккупантами  содержатся  и  в  воспоминаниях  не¬
посредственных  участников  этих  событий:  Героев  Советского  Союза,
командиров  партизанских  соединений  П.П.  Вершигоры  и  М.И.  Наумова.
 Логичным  завершением  сборника  является  исследование  члена
Союза  журналистов  Украины  М.Н.  Шелюга  «Юридическая  оценка
деятельности  ОУН-УПА»,  где  на  основе  тщательного  анализа  широкого
комплекса  источников  делается  вывод  о  том,  что  «Совершенные  ОУН
преступления  не  имеют  срока  давности  и  структура,  которая  их
организовала  и  провела,  не  может  быть  реабилитирована.  Она  должна
быть  признана  преступной».
 Кроме  данных  работ  авторы  издания  посчитали  необходимым
снабдить  его  приложением,  куда  включены:  Устав  войсковой  управы
Галичина,  материалы  КГБ  СССР,  СБУ  Украины  и  ФСБ  РФ  с  оценкой
деятельности  ОУН-УПА  в  годы  Великой  Отечественной  войны  и
послевоенный  период.
 Данный  сборник  может  быть  использован  учеными,  преподава¬
телями  и  студентами  ВУЗов,  учителями  и  учащимися  школ,  всеми,  кто
интересуется  правдивой  историей  создания  и  преступной  деятельности
ОУН-УПА  в  годы  Великой  Отечественной  войны  и  в  послевоенный
период.
 Б.Н.Зверобоев,
кандидат  исторических  наук,
заместитель  председателя
Киевского  исторического  общества
 4

ВМЕСТО  ПРЕДИСЛОВИЯ
 СОВЕТ  ОРГАНИЗАЦИИ  ВЕТЕРАНОВ
УКРАИНЫ  КИЕВСКОЕ  ИСТОРИЧЕСКОЕ
ОБЩЕСТВО
 Итоговый  документ
общественно-политических  слушаний
«ОУН-УПА:  мифы  и  правда  истории»
 (28-29  октября  2005  г.,  Киев)
 Гражданин  любого  государства,  марши¬
рующий  в  рядах  Гитлера,  является  нашим  врагом.
Это  относится  не  только  к  существующим
государствам,  но  и  всякого  рода  представителям
подлой  касты  Квислингов,  сделавших  себя  аген¬
тами  нацизма  в  борьбе  с  собственными  соотечес¬
твенниками  и  своей  родиной.  Сразу  же  после
победы  мы  привлечем  их  к  суду  наших  трибуналов.
Это  наша  политика,  и  это  наша  декларация
 У.  Черчилль,  22  июня  1941  г.
 Правда  о  Великой  Отечественной  войне  -  это,  прежде  всего,  правда
о  героическом  подвиге  советского  народа,  сокрушившего  полчища
иноземных  захватчиков  и  спасшего  Родину  и  все  человечество  от
фашизма.  Но  это  также  правда  о  тех,  кого  любыми  путями  стремятся
перевести  из  категории  коллаборационистов  -  предателей  своего  народа
к  лику  победителей  гитлеризма.
 За  годы  независимости  в  Украине  проведено  массированное
волюнтаристское  переписывание  отечественной  истории,  в  результате
чего  в  настоящее  время  в  современной  исторической  литературе  не
осталось  ни  одной  существенной  позиции  в  оценке  Второй  мировой  и
Великой  Отечественной  войн,  которая  не  была  бы  пересмотрена
официальной  украинской  исторической  наукой.
 К  сожалению,  центрами  преднамеренного  искажения  отечест¬
венной  истории  стали  Министерство  образования  и  науки  Украины  и
структуры  НАН  Украины.  Школьные  и  вузовские  программы  не  только
не  дают  объективных  знаний,  но  даже  приближенных  к  правде  сведений
о  событиях  Великой  Отечественной  войны.  Дело  дошло  до  того,  что  в
 5

учебнике  для  пятого  класса  утверждается,  что  освободителем  Украины
была  УПА,  а  студенты  исторических  факультетов  учатся  по  учебнику
«Новітня  історія  України»  в  котором  говорится,  что  «Украинская
повстанческая  армия  верно  служила  высоким  идеалам  свободы  и  человека.
В  контролируемых  ею  районах...  фактически  функционировало  государс¬
твенное  управление.  УПА  успешно  боролась  с  немецкими  захватчиками,
польскими  шовинистами...».
 Именно  извращению  истины  служит  и  деятельность  рабочей  группы
правительственной  комиссии  для  подготовки  научно  обоснованных
выводов  по  деятельности  ОУН-УПА.  Вместо  всестороннего  и  объективного
анализа  всего  комплекса  источников  по  этой  проблеме  рабочая  группа
фактически  ограничилась  документами  ОУН-УПА,  одновременно
замалчивая  материалы,  проливающие  свет  на  тайное  сотрудничество
главарей  ОУН-УПА  со  спецслужбами  гитлеровской  Германии,  рас¬
крывающие  фашистскую  сущность  идеологии  ОУН-УПА,  указывающие
на  этнические  чистки,  массовый  террор  ОУН-УПА-СБ,  геноцид
украинских  националистов  в  отношении  собственного  народа  и  т.  д.
 Абсолютно  игнорируются  членами  рабочей  группы  и  работы
признанных  во  всем  научном  мире  ученых:  В.  Полищука  (Канада),  В.
Масловского  (Украина),  А.  Герэна  (Франция),  Б.  Хневпека  (Чехия),  Ш.
Спектора  (Израиль),  Э.  Пруса  (Польша),  В.  Семашко  (Польша)  и  др.
 Итоги  многолетней  деятельности  рабочей  группы  убедительно
свидетельствуют,  что  ее  члены  вопреки  исторической  правде  и  фактам
настойчиво  пытаются  обелить  националистическое  движение  в  западных
областях  Украины,  квалифицируя  его  не  как  коллаборационистское,  а  как
национально-освободительное.  Однако  именно  на  эти  несостоятельные
выводы  рабочей  группы  опирается  законопроект  «О  примирении  ветеранов
Второй  мировой  войны»,  преследующий  цель  признать  ОУН-УПА
воюющей  стороной  и  уравнять  ее  бывших  участников  в  правовом
отношении  с  воинами  Советской  Армии,  воевавших  против  немецко-
фашистских  захватчиков.
 Мы,  участники  общественных  слушаний,  решительно  протестуем
против  планов  реабилитации  ОУН-УПА  и  предоставления  «ветеранам»
этих  террористических  организаций  статуса  «борцов  за  волю  Украины».
Свой  протест  мы  обосновываем  следующими  обстоятельствами.
 Идеология  ОУН-УПА,  так  называемый  «интегральный  национализм»,
является  разновидностью  нацизма  и  фашизма,  что  особенно  ярко
отображено  в  Декалоге  -  «Десяти  заповедях  украинского  националиста».
Эта  идеология  ни  в  коей  мере  не  отстаивает  интересы  украинской  нации:
 6

она  выражает  исключительно  интересы  украинской  элиты  или  «инициа¬
тивного  меньшинства»,  пренебрегая  интересами  простых,  украинцев,
называя  их  толпой,  чернью.
 Документы  убедительно  свидетельствуют,  что  ОУН,  бывшая  в
предвоенный  период  членом  фашистского  интернационала,  не  только  по
идеологии,  но  и  по  форме  и  методам  действия  была  профашистской
организацией,  целью  которой  было  создание  украинского  «пацио-
кратического»  государства  фашистского  типа.  В  Акте  о  независимости,
зачитанного  бандеровцами  во  Львове  30  июня  1941  г.,  прямо  сказано,  что
«Вновь  образуемая  украинская  держава  будет  тесно  сотрудничать  с
национал-социалистической  Великой  Германией,  которая  под  предводите¬
льством  своего  вождя  Адольфа  Гитлера  создает  новый  строй  в  Европе  и
мире»,  а  ее  армия  «будет  и  дальше  сражаться  с  союзной  германской  армией
против  московской  оккупации  за  суверенное  соборное  государство  и  новый
строй  во  всем  мире».
 Главным  методом  борьбы  ОУН-УПА  всегда  был  террор.  Напоминаем,
что  «вождь»  ОУН-УПА  Степан  Бандера  не  смог  получить  визу  для  въезда
в  США,  так  как  еще  в  довоенное  время  был  осужден  польским  судом  за
террористический  акт  -  убийство  министра  Бронислава  Перацкого.  Еще
до  начала  Второй  мировой  войны  ОУН  наряду  с  убийствами  польских
деятелей  активно  уничтожала  украинцев.  Так  25  июля  1934  года  во  Львове
по  приказу  Степана  Бандеры  был  убит  директор  академической  гимназии
Иван  Бабий.  В  годы  же  войны  и  в  послевоенный  период  жертвами  массового
бандеровского  террора  стало  не  менее  80  000  украинцев.
 ОУН  активно  сотрудничала  с  гитлеровской  Германией  и  во  Вторую
мировую  войну  вступила  как  ее  союзница.  На  стороне  вооруженных  сил
Германии  сражались,  сформированные  из  ее  членов  батальоны  «Роланд»
и  «Нахтигаль»,  201  батальон  ЗсЬи12шаппа8сЬауйеп,  подразделения
украинской  вспомогательной  полиции,  участвовавшие  в  массовых
убийствах  граждан  польского  и  еврейского  происхождения,  а  также  в
карательных  операциях  против  партизан  в  Белоруссии.  Лишь  за  первую
неделю  оккупации  гитлеровцами  и  их  пособниками  во  Львове  было  убито
и  замучено  более  3  тыс.  мирных  граждан,  в  основном  лиц  еврейского
происхождения.  Среди  них  были  также  такие  выдающиеся  польские  ученые
и  деятели  науки  и  искусства,  как  академик  Соловей,  профессора  Бартель,
Бой-Желенский,  Серадский,Новицкий,  Ломницкий,  Домосевич,  Ренцкий,
Вайгель,  Островский,  Манчевский,  Грек,  Круковский,  Домнасевич  и  другие,
всего  64  человека.
 Оуновцы  составляли  большую  часть  охранников  нацистских
 7

концлагерей  в  Европе,  а  формирования  вспомогательной  украинской
полиции,  наряду  с  немецкими  айнзатцкомандами,  являлись  основными
исполнителями  политики  геноцида  в  отношении  евреев  на  территории
Украины.  Только  в  одном  Киеве  в  первые  месяцы  оккупации  в  Бабьем  Яру
было  расстреляно  ЗЗООО  евреев,  причем  из  1500  палачей  1200  были  из
украинской  полиции.
 Начиная  с  весны  1943  года,  бандеровцы  развернули  массовые
этнические  чистки  польского  населения,  жертвами  которых  стало  не  менее
120  000  поляков.
 Партийное  вооруженное  формирование  Организации  украинских
националистов,  получившее  название  Украинской  повстанческой  армии
(УПА),  было  создано  при  содействии  германских  спецслужб  по
фашистскому  образцу.  По  архивным  данным,  около  16  процентов
участников  УПА  служили  в  германской  армии,  украинской  и  немецкой
полиции  и  жандармерии.  Костяк  УПА  составили  бывшие  офицеры  вермахта
и  агенты  германских  спецслужб,  среди  которых  были  Шухевич,
Клячкивский  (командующие  УПА),  Маевский  (начальник  штаба  УПА),
Лебедь  (один  из  организаторов  формирования  и  расправы  над  польским
населением).  Основным  методом  вербовки  в  УПА  была  насильственная
мобилизация  украинского  населения  с  применением  публичных  наказаний,
вплоть  до  смертной  казни,  непокорных  и  их  семей.
 По  имеющимся  материалам,  военное  фашистское  командование
передало  главарям  УПА  более  700  минометов,  около  10  тысяч  станковых  и
ручных  пулеметов,  100  тысяч  ручных  гранат,  30  тысяч  мин  и  снарядов,
более  12  миллионов  патронов.  Кроме  оружия,  в  распоряжение  главного
штаба  УПА  было  предоставлено  300  полевых  радиостанций,  около  100
портативных  типографий  и  другое  снаряжение,  выделены  немецкие
военные  инструкторы  и  специалисты.
 Документально  подтверждено,  что  Центральный  провод  ОУН
запретил  воякам  УПА  осуществлять  какие  бы  то  ни  было  насильственные
действия  против  немцев,  и  уж  тем  более  вступать  с  ними  в  вооруженные
конфликты.  В  то  же  время  документы  говорят  о  полном  отсутствии  фактов
проведения  УПА  операций  по  уничтожению  германских  войск,  освобо¬
ждению  от  оккупантов  городов  и  сел  Украины,  диверсий  на  коммуникациях
вермахта  и  т.д.
 Версия  о  борьбе  ОУН-УПА  на  два  фронта:  против  Красной  Армии  и
немецких  оккупантов  -  трюк  с  целью  добиться  признания  националистов
некой  третьей  силой,  что  лежит  уже  вне  сферы  науки  и  исторической
правды.  Факты  свидетельствуют,  что  на  фронте  и  в  тылу  сражались  две
 8

стороны  -  Красная  Армия  и  партизаны,  с  одной  стороны,  и  фашистское
воинство  со  своими  прихвостнями  в  виде  ОУН-УПА  и  других  -  с  другой.
 Документы  говорят  о  том,  что  после  изгнания  фашистов  с  Украины
формирования  так  называемой  У  ПА  развернуло  террористическую  борьбу
против  органов  Советской  власти  и  местных  жителей:  работников  сельских
советов,  председателей  колхозов,  учителей,  трактористов,  милиционеров
и  др.
 По  официальным  данным,  за  1944-1953  годы  в  западных  областях
Украины  было  совершено  14424  бандитских  нападения,  в  том  числе  5099
террористических  и  диверсионных  актов,  1004  поджога  колхозного  и
совхозного  имущества,  МТС,  налета  на  сельсоветы  и  клубы,  вооруженных
ограбления,  в  ходе  которых  погибло  свыше  30000  мирных  советских
граждан.
 За  этот  же  период  бандеровцы  убили  более  двух  с  половиной  тысяч
партийных  работников  и  активистов,  около  шестисот  председателей
колхозов  и  сельсоветов,  почти  две  тысячи  учителей,  врачей.  Среди
замученных  (по  неполным  данным)  30  секретарей  райкомов  партий,  32
председателя  и  зам.  председателя  райисполкомов,  37  секретарей  обкомов
и  райкомов  комсомола,  сотни  депутатов  областных,  городских,  районных
Советов.
 Как  справедливо  указывает  канадский  ученый  украинского  происхо¬
ждения  В.  Полищук  в  своем  обращении  к  руководителю  рабочей  группы
профессору  С.  Кульчицкому:  «Если  структуры  ОУНБандеры  убивали  этих
людей  потому;  что  они  были  сторонниками  Советской  власти,  то  это
Постановлением  ООН  от  1948  г.  квалифицируется  как  народоубийство  -
геноцид»,  то  есть  преступное  деяние,  которое  вряд  ли  может  служить
примером  героического  служения  украинскому  народу  и  основанием  для
реабилитации  ОУН-УПА.
 По  нашему  мнению,  деятельность  ОУН-УПА  не  имеет  ничего  общего
с  национально-освободительным  движением.  ОУН  была  по  существу
филиалом  германских  спецслужб,  числясь  в  документах  абвера  как  «Оіеп8І
1ЖО»,  а  воинские  формирования  оуновцев  воевали  на  стороне  гитлеровцев,
в  частности,  боролись  против  бойцов  антифашистского  сопротивления  на
территории  многих  стран  оккупированной  Европы.
 ОУН  и  ее  формирования  -  это  всего  лишь  одно  из  звеньев  общеевро¬
пейского  коллаборационизма,  заклейменного  международным  сообще¬
ством  за  соучастие  в  преступлениях  фашизма  против  мира  и  человечности.
Это  определено  и  закреплено  в  Статусе  Международного  Нюрнбергского
военного  трибунала  и  приговоре  этого  трибунала,  многосторонних
 9

международных  договорах,  участницей  которых  является  Украина,  в
частности,  в  Конвенции  о  неприменении  срока  давности  к  военным
преступлениям  и  преступлениям  против  человечности.  Резолюция,
одобренная  Генеральной  Ассамблеей  ООН  3  декабря  1973  года,  гласит,
что  «преступлениям  против  человечности,  когда  бы  и  где  бы  они  не
совершались,  подлежат  расследованию,  а  лица,  в  отношении  которых
имеются  доказательства  в  совершении  таких  преступлений,  -розыску,
аресту,  привлечению  к  судебной  ответственности,  и,  в  случаях  признания
их  виновными,  наказанию».
 Обращаем  особое  внимание  на  то,  что  террористическую  войну
пособники  нацистов  -  коллаборационисты  ОУН-УПА  вели  против
Украинской  Советской  Социалистической  Республики,  общепризнанного
субъекта  международного  права,  одного  из  соучредителей  ООН,  в  границах
которой  в  1939-1945  годах  удалось  воссоединить  все  украинские  земли.
 Мы  утверждаем,  что  реабилитация  ОУН  и  УПА,  предоставление
«ветеранам»  этих  террористических  организаций  статуса  «борцов  за  волю
Украины»  автоматически  означает  реабилитацию  фашистской  идеологии
«интегрального  национализма»  и  террористических  методов  деятельности,
что  равнозначно  реабилитации  идеологии  и  практики  фашизма  в  целом.
Такой  акт  абсолютно  несовместим  с  основополагающими  конститу¬
ционными  принципами  Украины,  как  демократического  и  правового
многонационального  государства.  Следствием  реабилитации  ОУН-УПА
будет  дестабилизация  общественно-политической  ситуации  в  стране,
фактический  отказ  Украины  от  преемственности  по  отношению  к
Украинской  Советской  Социалистической  Республике,  что  в  конечном  итоге
поставит  под  сомнение  легитимность  ее  нынешних  государственных
границ.
 Кроме  того,  акт  реабилитации  ОУН-УПА  вызывает  крайне  негативную
реакцию  мирового  сообщества,  что  не  способствует  росту  и  так  невысокого
международного  авторитета  независимой  Украины.
 Участники  общественных  слушаний  требуют  от  государственного
руководства  Украины  отказаться  от  позорных  для  цивилизованной
демократической  державы  намерений  реабилитировать  фашистские
террористические  организации,  запретить  неофашистские  организации  в
Украине,  пропаганду  идей  интегрального  национализма  в  средствах
массовой  информации,  героизацию  деятельности  ОУН-УПА,  демонти¬
ровать  памятники  оуновским  головорезам  и  вернуть  переименованным
улицам  и  площадям  прежние  названия.
 10

Т.С.  Гузен  кова,
доктор  исторических  наук
 УКРАИНА:  РАЗРЫВ  С  НАСЛЕДИЕМ
ВЕЛИКОЙ  ПОБЕДЫ
 (Из  книги  «Итоги  Второй  мировой.
 Покушение  на  Великую  Победу»)
 В  новейшей  украинской  историографии  понятие  «переписанная
история»  как  нельзя  более  кстати  подходит  к  периоду  Второй  мировой  и
Великой  Отечественной  войн.  Сравнительный  анализ  исторической
(прежде  всего  учебной)  литературы,  изданной  в  1991  -2003  годах  на  Украине,
отчетливо  показывает,  что  к  2000  году  не  осталось,  пожалуй,  ни  одной
существенной  позиции  в  оценке  событий  1939-1945  гг.,  которая  не  была
бы  пересмотрена  украинскими  историками.
 Процесс  такой  переоценки,  разумеется,  не  был  одномоментным,  но  и
особенно  много  времени  он  не  занял  уже  к  концу  1990-х  годов  сложились
главные  концепты,  положенные  в  основу  официальной  историографии,
посвященной  истории  Украины  военного  периода.
 Особенности  развития  историографической  мысли  и  преподавания
истории  на  Украине  в  постсоветский  период  формировались  под
воздействием  таких  факторов,  как  регионально-исторический,  полити¬
ческий,  а  также  фактор  воздействия  украинской  диаспоры.  Картина
украинской  истории  заметно  варьируется  также  в  зависимости  от  времени
ее  написания,  причем  пересмотр  характеризуется  высокой  хронологической
динамикой.
 В  регионально-историческом  разрезе  существуют  серьезные  различия
между  львовской,  киевской,  харьковской  и  некоторыми  другими
региональными  историографическими  традициями.  Если  взять  такую
шкалу,  как  «коммунизм  -  антикомммунизм»  или  про-  и  антироссийский
взгляд,  то  Севастополь  и  Львов  займут  здесь  крайние  противоположные
позиции.  Львовская  историческая  школа  значительно  раньше,  чем  Киев,
предложила  образцы  не  просто  «подправленной»  и  «переписанной»
истории,  а  принципиально  иную  (антисоветскую,  антикоммунистическую,
до  известной  меры,  антироссийскую)  ее  версию.
 На  другом  полюсе  -  в  ряде  научных  и  университетских  центров
Восточных  и  Южных  областей  Украины  (в  частности,  в  Харьковском
национальном  университете,  Севастопольском  филиале  МГУ)  -  историки
выступили  против  «стремления  разорвать  историю  Украины  и  России  и
 11

представить  политику  России  только  как  захватническую  и  анти-
украинскую».  В  местах  компактного  проживания  русских  историю
предпочитают  преподавать  по  относительно  нейтральным  в  этническом
отношении  учебникам  (нередко  местным  историкам  приходится  писать  их
самим).
 Фактор  украинской  диаспоры,  пожалуй,  как  ни  в  какой  другой
постсоветской  республике  сыграл  значительную  роль  в  переосмыслении
исторического  прошлого  и  настоящего  страны.  Именно  западные
интеллектуалы  из  числа  этнических  украинцев  оказали  существенное
влияние  на  формирование  государственно-политической  доктрины,
соответствующей  новому  статусу  украинского  государства,  а  также  на
оценки  главных  исторических  и  политических  событий,  в  которые  была
вовлечена  Украина.
 Еще  задолго  до  бархатной  революции  августа  1991  г.,  в  результате
которой  Украина  стала  независимым  государством  и  новая  интеллектуальная
элита  получила  возможность  самостоятельно  интерпретировать
собственную  историю,  истории  ОУН-УПА  (Организации  украинских
националистов  -  Украинская  повстанческая  армия)  были  посвящены  многие
тысячи  страниц,  написанные  представителями  украинской  диаспоры,
часть  из  которых  была  членами  этих  организаций.  В  течение  долгих
послевоенных  лет  в  дальнем  зарубежье  тщательно  собирались  и
публиковались  материалы,  посвященные  деятельности  УПА1.
 Большая  часть  этих  работ  в  настоящее  время  опубликована  на  Украине.
 Так,  редакция  «Летопись  УПА»  в  Торонто  опубликовала  многотомное
издание  «Летопись  Украинской  Повстанческой  армию»)  (в  2002  году  на
украинском  языке  был  выпущен  38-й  том).  Издательство  главного
командования  УПА  издало  новую  серию  «Летописи  УПА».  В  Канаде
опубликованы  также  многочисленные  воспоминания  членов  Украинской
повстанческой  армии.  Представителями  украинской  зарубежной  диаспоры
написано  немало  работ,  в  которых  сформулирован  ряд  положений,  ставших
впоследствии  основой  для  постсоветской  переписанной  истории  Украины.
 Основной  пафос  этих  работ  заключался  в  стремлении  реабилитировать
ОУН-УПА,  представив  его  в  качестве  главной  силы  движения  за
независимость,  в  роли  украинского  национального  сопротивления,
направленного  как  против  нацистского  господства,  так  и  советского  режима,
якобы  одинаково  ненавистных  украинскому  населению.  Советский  Союз
и  нацистская  Германия  представлены  в  этих  сочинениях  равнозначными
врагами  Украины.  В  борьбе  против  обоих  противников  заранее  оправдыв¬
аются  любые  методы,  включая  пособничество  одному  в  ущерб  другому.
'Большая  часть  этих  работ  в  настоящее  время  опубликована  на  Украине.
 12

При  этом  апологеты  движения  ОУН-УПА  подчеркивают  не  только
независимую  от  Германии,  но  якобы  даже  антигерманскую  направленность
политики  ОУН,  обусловленной  будто  бы  соображениями  создания
украинской  государственности.  Тезис  о  том,  что  сотрудничество  с  немцами
руководством  ОУН  (б)  рассматривалось  только  как  средство  создания
украинской  государственности,  вероятно,  призван  оправдать  национа¬
листическое  движение.  А  утверждение  о  том,  что  после  начала  военных
действий  на  Украине  такое  сотрудничество  с  немцами  стало  невозможным,
и  вовсе  должно  было  бы  оправдать  ОУН-УПА  в  глазах  мировой
общественности.  В  том  же  случае,  когда  факты  прямого  участия  в  войне
боевых  украинских  подразделений  на  стороне  фашистов  становились
очевидными,  зарубежные  историки  старались,  по  крайней  мере,
преуменьшить  их  роль  (особенно  это  касалось  дивизии  СС  «Галичина»).
 Панегирическая  оценка  деятельности  ОУН-УПА  сочеталась  с
разоблачениями  Советской  власти  и  ее  уничижения.  «Бескомпромиссная
борьба  против  обоих  оккупантов»  характеризовалась  как  благородное  и
праведное  дело,  Между  большевистским  правлением  и  фашистскими
Оккупационными  властями  на  Украине  был  поставлен  знак  равенства.
Усилиями  зарубежной  украинской  диаспоры  был  создан  героизированный,
мученический  образ  украинских  националистов,  боровшихся  за  украинскую
государственность  и  противостоящих  двум  тоталитарным  режимам,
развязавшим  вселенскую  битву  за  обладание  территорией  Украины  и  ее
богатствами.
 Этот  идейный  арсенал,  малодоступный  для  украинской  общественно¬
исторической  мысли  в  предшествующий  период,  в  начале  1990-х  п.  получил
на  Украине  широкое  распространение2.
 С  точки  зрения  эволюции  концептуальных  подходов  и  идеологем,
которыми  в  учебниках  характеризуются  действующие  силы  Второй  мировой
войны,  следует  выделить  три  этапа  (которые  в  равной  мере  относятся  и  к
пересмотру  всей  истории  Украины).
 Первый  этап:  начало  -  середина  1990-х  гг.
 2  Следует  отметить,  что  и  на  Западе  имеются  критики  такого  подхода.  Так,  канадский
исследователь  украинского  происхождения  В.  Полищук  приходит  к  выводу  о  том.  что
украинский  интеграчьный  национализм  ни  в  коей  мере  не  является  продолжением
политической  деятельности  украинцев,  про  водимой  в  XIX  -  первой  четверти  XX  веков
и  направленной  на  достижение  государственной  независимости  Украины.  По  мнению
автора,  анализ  идеологических  и  программных  положений  украинского  нацио¬
налистического  движения  приводит  к  выводу  о  том,  что  украинский  интегральный
национализм  является  разновидностью  фашизма.  См.:  \УікІог  Роїлзхстик.  Іпіе^гаїпу
пафпаїігш  икгаіпзк^ако  осішіапа  їа&тухти.  Тош  ріепузту.  Тогопіо,  1998;  Он  же.  Ооую&у
гЬгосІпі  ОІЖ  і  ИРА.  Іпіе^гаїпу  пафпаНгт  икгаіпзкі  )ако  скітіапа  Газтушш.  Тот  сігисіі.
Тогопіо,  2000.
 13

Второй  этап:  середина-  вторая  половина  1990-х  гг.
 Третий  этап:  конец  1990-х-  начало  2000  гг.
 К  числу  наиболее  существенных  для  украинских  историков  вопросов,
вокруг  которых  велась  дискуссия,  и  которые,  собственно,  стали  предметом
пересмотра,  относятся:
 - 	Понятие  «Великая  Отечественная  война».
 - 	Пакт  Молотова-Риббентропа  с  его  секретными  протоколами
от  1939  г.
 - 	Включение  западноукраинских  земель  в  состав  Советской
Украины  в  1939  г.
 - 	Деятельность  Организации  украинских  националистов  (ОУН)
и  Украинской  повстанческой  армии  (УПА)  в  1939-1953  гг.
 - 	Роль  этих  организаций  во  Второй  мировой  войне.
 - 	Роль  советского  партизанского  движения  и  Красной  Армии  в
освобождении  Украины  от  фашистов.
 - 	Положение  Украины  в  составе  Советского  Союза.
 - 	Последствия  оккупации  и  боевых  действий  в  годы  войны  для
Украины.
 Украина  во  Второй  мировой  войне:
взгляд  эпохи  «перестройки»
 В  начале  1990-х  п.  в  украинской  историографии  в  оценке  военных
событий  1939-1945  гг.  обнаружились  весьма  противоречивые  тенденции.  С
одной  стороны,  на  страницах  научно-публицистической  и  учебной
литературы  была  развернута  романтическая  кампания  по  устранению  «белых
пятен»  и  написанию  новой,  в  том  числе  военной,  истории.  Главное  острие
критики  в  этот  период  было  направлено  против  Сталина  и  сталинизма.
Украинские  историки  обращали  внимание  на  просчеты,деформации  и  изъяны
сталинского  режима,  которые  привели  к  нападению  фашистской  Германии
на  Советский  Союз  и  обусловили  поражения  Красной  Армии  в  первый
период  Великой  Отечественной  войны.  В  учебниках  того  периода
использовалась  достаточно  типичная  для  того  периода  фразеология.  Такие
понятия,  как  «деформации  социалистических  идеалов»,  «жесткие  командно-
административные  методы»,  «разгул  сталинских  беззаконий»  и  т.п.
указывали  на  формирование  нового  видения  историко-политических
процессов  советского  периода,  включая  его  предвоенный  и  военный  этапы.
Без  внимания  не  остались  такие  явления  как  ГУЛАГ,  массовые  репрессии,
недальновидная  военная  политика  советского  руководства  накануне  войны.
 Жесткая  критика  сталинизма,  тем  не  менее,  не  распространялась  на
 14

советский  строй  в  целом  и  на  место  Украины  в  составе  Советского  Союза.
Война  1941-1945  годов  в  общепринятых,  допущенных  министерством
образования  учебниках  называлась  Великой  Отечественной.  Советский  Союз
-  общей  для  советских  людей  Родиной.  Секретный  протокол  советско-
германского  пакта  о  ненападении  расценивался  как  «прямое  нарушение
ленинских  принципов  внешней  политики».  Однако  последствия  этого
договора,  по  мнению  некоторых  историков,  имели  как  отрицательные,  так
и  положительные  стороны1.
 Упоминание  ОУН-УПА  в  учебниках  этого  периода  носит  сдержанный
характер  и  по  объему  информации  занимает  весьма  скромное  место.  Всего
30  строчек  было,  например,  посвящено  украинским  националистам  в  годы
войны  в  одном  из  учебников,  изданных  в  Киеве  в  1991  г.  В  этом  кратком
упоминании  уже  отсутствовало  принятое  в  советской  историографии
определение  ОУН  как  фашистского  объединения  на  Западной  Украине,
сотрудничавшего  с  гитлеровцами2.  Авторы  отмечали  факт  «взаимодействия
между  бандеровцами  и  оккупантами  с  приближением  Красной  Армии  ввиду
общей  угрозы»,  а  также  расценивали  борьбу  между  ОУН-УПА  (террор
против  местных  органов  советской  власти  и  тех,  кто  их  поддерживал)  и
советскими  органами  безопасности  (ответные  массовые  репрессии)  как
гражданскую  войну  .
 В  1993  г.  появилось  два  учебных  пособия,  написанных  пред¬
ставителями  западной  украинской  диаспоры,  которые  ознаменовали  собой
принципиально  новые  для  украинской  историографии  подходы.  «Очерки
истории  Украины»  А.  Жуковского  и  О.  Субтельного  были  опубликованы  во
Львове,  а  «Украина:  первая  половина  XX  столетия:  очерки  политической
истории»  -  в  Киеве  (оба  пособия  рекомендованы  министерством
образования).  В  них  авторы  представили  иной,  неведомый  тогда  системе
школьного  образования  образ  Украины  -  антикоммунистический,
национально-оппозиционный  советскому  режиму.  Для  западной  эмигрантс¬
кой  историографии  это  были  в  значительной  мере  традиционные  взгляды
на  историю  Украины,  но  для  позднесоветской  украинской  общественно¬
исторической  мысли  подобная  историческая  картина  имела  радикальный  и
во  многом  шокирующий  характер.
 В  книге  А.  Жуковского  и  О.  Субтельного  предвоенные  Германия  и
Советский  Союз  названы  «партнерами»,  готовящимися  к  войне.  В  этом
 'Коваль  М.В.,  Кульчицкий  С.В.,  Курносов  Ю.А..  Сарбей  В.Г.  История  Украины  /  Пробное
учебное  пособие  для  10-11  классов  средней  школы.  К.:  Освита.  1991.  С.  320.
 2См.:  Советский  энциклопедический  словарь/Гл.  редактор  А.М.  Прохоров.  3-є  изд.  М.,
Сов.  Энциклопедия,  1985.  с.  948.
 'Коваль  МВ..  Кульчицкий  С.В..  Курносов  Ю.А..  Сарбей  В.Г.  Указ.  соч.  С.  254,  266.
 15

«альянсе»  главной  жертвой  оказалась  Украина,  ибо  вся  ее  Промышленность
была  переключена  на  военные  нужды.  Присоединение  западноу  край  неких
земель  авторы  назвали  большевистской  оккупацией.  Они  утверждали,  что  на
украинских  землях  значительная  часть  населения  желала  поражения
большевистской  системы  и  развала  СССР  и  доброжелательно  отнеслась  к
немецким  войскам,  которое  могло  бы  освободить  его  от  сталинского  режима4.
В  этом  контексте  ОУН-УПА  рассматривалась  как  фактор  консолидации
украинских  политических  сил,  как  организация,  возглавившая  сектор
национально-освободительного  движения,  как  сила,  «защищавшая  украинское
население  от  красных  партизан  и  немецких  карательных  отрядов».
 Таким  образом,  в  учебнике  А.  Жуковского  и  О.  Субтельного  на  фоне
демонизированного  Советского  Союза  Украина  выглядела  жертвой
столкновения  двух  тоталитарных  режимов,  а  ОУН-УПА  -  силой,  боровшейся
в  войне  «за  украинскую  державу,  свободу  и  человеческое  достоинство»5.
 Кроме  того,  А.  Жуковский  и  О.  Субтельный,  например,  настаивали  на
том,  что  в  послевоенный  период  «только  украинская  политическая
эмиграция  вместе  с  украинской  диаспорой  стала  активной  силой  украинской
политической  общественной,  культурной  и  религиозной  жизни,  а  также
фактором  помощи  в  освободительно-государственных  устремлениях
украинского  народа»6.
 Эти  взгляды  близки  к  другой  концепции,  изложенной  профессором
Свободного  университета  в  Мюнхене  и  преподавателя  Парижского
университета  В.  Косиком  в  известной  работе  «Украина  и  Германия  во
Второй  мировой  войне».  Книга  издана  в  Париже  в  1986  г.  и  во  Львове  в
1993  г.  В  ней  подчеркивается  не  только  независимая  от  Германии,  но
даже  антигерманская  направленность  политики  ОУН,  обусловленная  якобы
только  соображениями  создания  украинской  государственности.  В  книгу
 В. 	Косик  вошли  положения  о  том,  что  ОУН-УПА  представляли  собой
главную  силу  движения  сопротивления  и  национальной  независимости;
что  украинцы  видели  выход  в  конфликте  между  западными  государствами
и  сталинской  Москвой,  мечтая  использовать  его  для  создания  собственного
государства7,  что  Германия  и  Советский  Союз  в  равной  мере  оказались
оккупантами  на  территории  Украины  и  что  политика  фашистских  властей
по  сути  своей  мало  чем  отличалась  от  сталинско-советского  режима.  И  в
том,  что  украинские  националисты  были  дискредитированы  в  глазах
 4Жуковский  А.,  Субтельный  О.  Нарис  істоії  України  /  ред.  Я.  Грицак.  О.  Романів.  Львів.
1^993.  С.  119-120.
 Там  же.
 6Жуковский  А.,  Субтельний  О.  Нарис  історії  України...  С.  129.
 7Косик  В.  Україна  і  Німеччина  у  другій  світовій  війні.  Париж  -  Нью-Йорк  -
Львів,  1993.  С.  461.
 16

населения  и  международной  общественности,  повинно  советское
руководство,  которое  «навесило  на  них  ярлык  коллаборационистов,
сотрудничавших  с  нацистами,  обрекая  их  тем  самым  на  преследования  и
уничтожение8».
 Если  в  позднесоветских  украинских  учебниках  почти  не  находилось
места  для  истории  движения  ОУН-УПА,  то  в  «эмигрантских»  учебниках
были  фактически  выведены  за  рамки  повествования  боевые  действия  с
участием  Іфасной  Армии.  Так,  в  работе  Т.  Гунчака  история  Украины  во
Второй  мировой  войне  оказалась  лишь  историей  ОУН-УПА  и  их
взаимоотношений  с  Германией  и  Советским  Союзом.
 Т.  Гунчаком  был  сформулирован  вывод,  ставший  впоследствии
аксиомой  украинской  учебной  литературы.  В  годы  Второй  мировой  войны,
несмотря  на  страшные  физические  и  духовные  страдания,  «в  широких
массах  росло  и  крепло  чувство  национальной  самобытности.  Это  чувство
в  значительной  степени  было  стимулировано  членами  ОУН,  преданность
и  жертвенность  которых  стали  образцом  патриотизма  Создание  УПА  как
военной  силы  революционного  движения  и  УГРВ  как  единого  полити¬
ческого  центра  выявило  способность  украинского  народа  к  державно¬
творческому  труду  даже  в  крайнє  неблагоприятных  условиях»9.
 Таким  образом,  в  начале  1990-х  гг.  в  украинской  историографии  была
заложена  принципиально  иная  шкала  ценностей.  В  ней  первое  место
занимала  украинская  национальная  государственность.  Ради  нее  оправданы
любые  средства  и  любые  формы  политического  поведения,  вплоть  до
сотрудничества  с  фашизмом  и  попыток  использования  его  как  средства
достижения  своих  целей.  Т.  Гунчак  отмечал,  что  в  поисках  поддержки
политических  устремлений  ОУН  пошла  на  сотрудничество  с  немецкой
военной  разведкой10.
 Представляется,  что  этот  пласт  идей  начал  оказывать  влияние  на
украинских  официальных  историков  уже  на  первом  этапе.  В  связи  с  этим
симптоматичен  такой  пример.  В  новом,  1994  года  издания,  учебнике  уже
 С. 	Кульчицкого,  Ю.  Курносова  и  М.  Коваля  сюжетам  ОУН-УПА  было
посвящено  уже  более  120  строк.  В  них  делался  акцент  на  антиги¬
тлеровской  составляющей  деятельности  украинских  националистов,  а
члены  ОУН-УПА  были  причислены  к  участникам  движения  украинского
Сопротивления".
 “Там  же.  С.  458.
 Гунчак  Т.  Україна:  перша  половина  XX  століття.  Нариси  політичної  історії.  К..  1993.
с.  246.
 І  “Там  же.  С.  225.
 Кульчицкий  С.В..  Курносое  Ю.А.,  Коваль  М.В.  История  Украины:  пробный  учебник
для  10-11  кл.  среди.  Школет.~4тТт-К-Оевита,-1994.
 17

Так  созданный  усилиями  зарубежной  украинской  диаспоры
героизированный  образ  украинских  националистов,  боровшихся  за
украинскую  государственность  против  тоталитарных  режимов,  в  первой
половине  1990-х  гг.  был  «экспортирован»  на  Украину.
 Это  сразу  отозвалось  в  общественно-политической  сфере.  В  1992
г.  на  Украине  отмечалось  60-тилетие  создания  УПА.  В  связи  с  датой
бывшие  участники  ОУН-УПА  поставили  вопрос  о  предоставлении  им  таких
же  льгот,  какие  имели  ветераны  Красной  Армии  и  партизанского  движения.
Неоднократно  предпринималась  попытка  принять  такой  закон  о  статусе
ветеранов  войны,  в  котором  воины  УПА  признавались  бы  участниками
боевых  действий  против  немецко-фашистских  захватчиков.  В
дальнейшем  происходил  процесс  «вживления»  этого  образа  в
национальную  украинскую  историографию.
 Интерпретации  военной  истории  в
середине  1990-х  гг.
 Процесс  интерпретации  в  украинской  учебной  литературе  военных
событий  1939-1945  гг.  в  последующий  период  можно  охарактеризовать  как
борьбу  за  «оправдательный  приговор»  ОУН-УПА  и  «обвинительный»  -
советскому  режиму.  Во  второй  половине  1990-х  гг.  значительная  часть
столичных  и  западноукраинских  историков  выражала  недовольство  тем,
что  на  тот  момент  все  еще  сохранялись  прежние  оценки  ОУН-УПА  как
вооруженных  террористических  образований,  действия  которых  не  отвечали
интересам  Советской  Украины.
 Следует  отметить,  что  такие  настроения  относились  не  только  к
военному  периоду,  но  и  практически  ко  всей  российско-советско-украинской
истории.  В  официальных  украинских  учебниках  второй  половины  90-х  гг.
Россия  все  чаще  стала  выступать  в  роли  агрессивного  соседа,  навязы¬
вающего  свой  строй  и  образ  жизни.  А  Украина  приобрела  на  страницах
учебников  образ  колонии-жертвы.  Украинская  советско-партийная  система
была  расценена  как  колониальная  администрация,  обслуживавшая  интересы
оккупационного  режима  и  московских  верхов.  Широкое  хождение  получил
тезис  о  том,  что  прогрессивное  развитие  Украины  и  украинцев  происходило
не  «благодаря»,  а  по  преимуществу  «вопреки»  российско-русско-советскому
влиянию1.
 'См.  подробнее:  Гузенкова  Т.  Этнонациональные  проблемы  в  учебниках  по  истории  (на
примере  Украине.  Беларуси  и  некоторых  республик  Российской  Федерации)  //
Национальные  истории  в  советском  и  постсоветских  государствах  /  Под.  ред.  Аймермахера
К.,  Бордюкова  Г.М.:  «АИІЮ-ХХ».  1999.
 18

Во  второй  половине  90-х  годов  в  украинских  учебниках  в  сознании
историков  -  авторов  учебников  и  в  их  произведениях  усиливается
тенденция  демонизации  роли  России  в  эпохальном  развитии  Украины.
Переживания  поэтому  поводу  в  некоторых  изданиях  приобрели  апока¬
липсический  характер.  Значительная  доля  исторической  вины  за  все  беды,
пережитые  украинцами  и  Украиной,  стала  возлагаться  на  Россию  -
Советский  Союз.  При  этом  Украина  перестала  восприниматься  как
советская  республика,  неотъемлемая  часть  Советского  Союза.  Ее  статус
изменился  на  колониальную  территорию,  а  Советская  власть  интерпре¬
тировалась  теперь  уже  как  колониальная  администрация.
 Все  это  не  могло  не  отразиться  и  на  описаниях  периода  Второй
мировой  войны.  Так,  в  учебном  пособии  «История  Украины»,  подготов¬
ленном  коллективом  авторитетных  ученых  Национальной  академии  наук
Украины  под  редакцией  В.  Смолия  и  изданном  в  Киеве  в  1997  г.,
предвоенная  и  военная  политика  Москвы  была  подвергнута  самой  жесткой
критике2.  В  частности  обращают  на  себя  внимание  следующие  трактовки
событий  в  этом  учебном  пособии.
 - 	Основной  целью  советско-германского  пакта  был  раздел  сфер
влияния  и  расширение  сталинской  диктатуры  на  новые  территории.  В
соответствии  с  пактом  СССР  фактически  стал  союзником  воюющей
Германии.  Советско-германский  военно-политический  альянс  был
скреплен  совместными  боевыми  действиями  против  беззащитной  Польши
(с.  309).
 -  Присоединение  западных  частей  украинских  земель  к  Великой
Украине  в  рамках  Советского  Союза  было  совершено  в  условиях
противостояния  двух  тоталитарных  систем  с  помощью  насильственных
методов  (с.  311).
 - 	Организация  украинских  националистов  рассматривалась  как
сила,  которая  при  любых  обстоятельствах  оставалась  непримиримой
как  к  местным,  так  и  к  пришлым  коммунистам,  а  также  к  политике
советизации.  ОУН  оказывала  сопротивление  новой  власти,  считая  ее
оккупационным  режимом  (с.  311).
 - 	В  условиях  немецкой  оккупации  ОУН  претендовала  на  роль
«третьей  силы»  в  борьбе  против  фашистов.  Однако  по  мере  приближения
Красной  Армии  отношения  между  бандеровцами  и  оккупантами  ввиду
общей  угрозы  в  ряде  случаев  приобретали  характер  взаимодействия  в
борьбе  против  большевиков  (с.  319).
 Чсторія  України:  Навчальний  посібник/  під.  Ред.  В.А.  Смолія.  К.:  Альтернативи.
 1997.
 19

-  Особенностью  украинского  театра  партизанских  действий  было
наличие  двух  сил  движения  Сопротивления,  а  также  раскол  украинской
нации  идеологическими  баррикадами  (с.  320).  Авторы  отмечают,  что
преимущества  в  эффективности  были  на  стороне  советского  партизанского
движения,  по  своему  размаху  и  организованности  напоминавшего  с
1943  г.  регулярную  армию  (с.  320).
 Следует  также  отметить  то,  что  авторы  не  отказываются  от
использования  понятия  «Великая  Отечественная  война»,  но  тем  не  менее
упоминают  его  вскользь,  заменяя  другими,  более  «нейтральными»
терминами.
 В  целом  «История  Украины»  (1997)  освещает  различные  вопросы  -и
состояние  обороноспособности  СССР  накануне  войны,  и  оборонительные
бои  в  1941-1942  гг.,  и  партизанское  движение  в  период  оккупации,  и  битвы
Красной  Армии  за  освобождение  Украины.  Деятельность  ОУН-УПА
описывается  довольно  подробно,  но  апологетика  движения  отсутствует.  В
книге  нет  грубой  антикоммунистической  риторики  и  духа  открытой
«антисоветчины»,  свойственного  эмигрантской  литературе.  Критикуя
советское  политическое  руководство  во  главе  со  Сталиным,  украинские
историки  указывают  на  мужество  и  верность  присяге  советских  солдат,  на
костях  которых  в  1941-1942  гг.  «создавались  условия  перелома  в  ходе
войны»  (с.  317).
 Вместе  с  тем  «История  Украины»  содержит  в  себе  и  другой  пласт
информации,  позволяющий  говорить  о  формировании,  так  сказать,
«автохтонной»  версии  истории  в  противовес  официальной  просоветской
версии.  С  середины  1990-х  гг.  в  украинской  историографии  стал  развиваться
синдром  жертвенности.  Ореол  мученичества,  сподвижничества,
избыточность  жертв,  неизмеримость  материальных  потерь,  утраты,
понесенные  как  от  «своих»,  так  и  от  «чужих»,  -  такие  образы  и  сюжеты
стали  лейтмотивом  описаний  Украины  военных  лет.  Это  коснулась  не
только  военной  эпохи,  а  было  распространено  фактически  на  всю
украинскую  историю.  «Успешные  последствия  битвы  за  Украину  не
принесли  долгожданного  умиротворения  ее  народу.  Это  только  казалось,
что  война  вышла  за  пределы  Украины.  На  самом  деле,  она  не  оставила  эту
многострадальную  землю»,  -  так  звучит  одна  из  заключительных  фраз  в
«Истории  Украины»  в  разделе  «Вторая  мировая  война  3».  Одновременно
это  и  обобщенный  образ  Украины.
 В  дискуссию  по  поводу  оценки  итогов  Второй  мировой  войны  и
деятельности  ОУН-УПА  была  вовлечена  и  власть.  В  1997  г.  по  поручению
 3Там  же.  С.  324
 20

тогдашнего  президента  Л.  Кучмы  создается  правительственная  комиссия.
В  ее  компетенцию  вошло  изучение  деятельности  ОУН  и  УПА  и  выработка
официальной  позиции.  В  рамках  этой  комиссии  при  Институте  истории
НАН  Украины  была  создана  рабочая  группа  для  подготовки  исторических
выводов  по  этой  проблеме.  Комиссия  сформулировала  свои  выводы  в  2000
году.  Вот  некоторые  положения  из  итогового  документа  Комиссии.
 Другая  война:  историческая  версия  конца
1990-х  -  начало  2000  гг.
 - 	Проблема  взаимоотношений  двух  фракций  ОУН  к  нацистской
Германии  в  разные  периоды  Второй  мировой  войны  имеет  историческое,
а  не  юридическое  значение;  партийная  организация  не  может  быть
признана  одной  из  сторон  в  войне.
 - 	На  всех  этапах  существования  УПА  главным  врагом  украинских
националистов  была  Советская  власть  со  всеми  ее  политическими  и
силовыми  структурами.
 - 	Война  УПА  с  советскими  силовыми  структурами  хотя
хронологически  и  совпадала  с  войной  Объединенных  Наций  (в  их  числе
Советского  Союза)  против  блока  фашистских  стран,  но  по  своей  природе
и  характеру  была  совсем  другой  войной.
 - 	Война  УПА  с  советскими  силовыми  структурами  была  Войной
гражданской.  Украинские  националисты  вели  войну  за  реальную
независимость  Украины.
 - 	УПА,  как  и  Советская  армия,  была  воюющей  стороной  в
противостоянии  Объединенных  Наций  и  блока  фашистских  государств.
«Отсутствуют  факты,  которые  свидетельствовали  бы  об  участии  УПА
в  войне  с  Объединенными  Нациями  на  стороне  Германии»1.
 Это  заключение  свидетельствует  о  том,  что  ОУН-УПА  на  официальном
уровне  получила  полную  индульгенцию.  Рабочая  группа  правительственной
комиссии  сняла  всякую  юридическую  и  политическую  ответственность  с
ОУН  за  сотрудничество  с  фашизмом,  а  УПА  «перевела»  в  разряд
антифашистской  силы,  фактически  воюющей  на  стороне  антигитлеровской
коалиции.  В  начале  2000-х  гг.  в  официальных,  одобренных  министерством
образования  украинских  учебниках  представлена  уже  относительно
завершенная  версия  хода  Второй  мировой  войны  и  ее  итогов.  Во-первых,
из  обращения  почти  полностью  изъято  название  «Великая  Отечественная
война».  Украинские  историки  согласились  с  доводами  их  западных  коллег
 'День.  2000.  6  грудня.
 21

насчет  того,  что  «Великой  Отечественной»  война  была  названа  Сталиным,
хотя,  по  сути,  это  была  война  двух  тоталитарных  режимов.
 Далее,  движение  ОУН-УПА  представляется  как  одно  из  течений
антигитлеровского  Сопротивления  на  Украине,  ориентированного  на
создание  независимого  украинского  государства.  Другое  течение  было
представлено  советским  партизанским  движением.  Кроме  того,
признанным  стало  положение  о  том,  что  оуновцы  воплощали  в  себе  «третью
силу»,  объединявшую  всех  недовольных  как  гитлеризмом,  так  и
сталинизмом.  Они  рассчитывали,  что  в  ходе  Второй  мировой  войны
Германия  и  Советский  Союз  настолько  ослабят  друг  друга,  что  это  даст  им
возможность  осуществить  собственные  планы  создания  украинского
государства.
 В  учебниках  нового  поколения  содержатся  выводы  о  том,  что  ОУН-
УПА  объединяла  в  себе  силы,  осуществлявшие  борьбу  с  двумя
тоталитарными  режимами  -  гитлеризмом  и  сталинизмом.  Вооруженное
сопротивление  Советской  власти  было  не  только  оправданно,  но  и  являлось
единственно  возможным  средством  сопротивления  политике  террора  и
репрессий2.
 Некоторыми  авторами  подчеркивается,  что  ОУН-УПА  в  ходе  войны
претерпела  политическую  эволюцию,  отказалась  от  «застарелых  догм»,
обратилась  за  поддержкой  к  самым  широким  массам,  наполнила
национальную  идею  демократическим  содержанием.  Программные
документы,  принятые  на  III  Чрезвычайном  сборе  в  1943  г.,  расцениваются
как  документы  революционно-демократических  преобразований  .  Особо
отмечается  изменение  национальной  политики  ОУН,  заключающееся  якобы
в  переходе  от  принципа  национальной  исключительности  к  поддержке
тезиса  равноправия  независимо  от  национальности  и  привлечение  на  свою
сторону  представителей  различных  национальностей.
 Студенты  исторических  специальностей  учатся  тому,  что  «Украинская
повстанческая  армия  верно  служила  высоким  идеалам  свободы  народов  и
человека.  В  контролируемых  ею  районах  Волыни,  Полесья  и  Карпат
фактически  функционировало  украинское  государственное  управление.
УПА  успешно  боролась  с  немецкими  захватчиками,  польскими  шови¬
нистами,  а  впоследствии,  после  изгнания  гитлеровцев,  против  возобнов¬
ления  на  Украине  большевистско-сталинского  режима»4.
 Чсторія  України:  Навчальний  посібник.  Під.  Ред.  М.О.  Скрипника.  К.:  Цент
навчальної  літератури.  2003.  С.  263-264.
 Турченко  Ф.Г.  Новітня  історія  України...  С.  350-351.
 4Новітня  історія  України  (1900-2000):  Підручник  /  А.Г.  Слюсаренко,  В.І.  Гусев,  М.В.
Летвін  та  ін.  2-ге  вид.,  переробл.  і  допов.  К.:  Вища  шк..  2002.  С.  355.
 22

Таким  образом,  теперь  в  головы  вколачивают:
 - 	что  именно  Организация  украинских  националистов  -  Украинская
повстанческая  армия,  а  не  Красная  Армия  была  подлинным  борцом  с
гитлеризмом;
 - 	что  именно  украинские  националисты  добывали  независимость
Украине  в  самых  тяжелых  условиях,  а  в  1991  г.  новые  поколения
смогли  воспользоваться  плодами  их  борьбы;
 - 	что  именно  ОУН-УПА  являла  собой  пример  демократизма  и
интернационализма,  сплотив  вокруг  себя  силы,  бросившие  вызов
«московско-большевистскому  тоталитаризму»,  и  «вела  отчаянную  борьбу
как  против  гитлеровского  фашизма,  так  и  против  сталинского  реакционно¬
репрессивного  режима»».
 Подводя  итоги  Второй  мировой  войне,  авторы  вузовского  учебника
по  новейшей  истории  Украины  пишут  «...Потомки  наши  никогда  не  простят
режиму,  который  ради  утверждения  своих  утопичных  идей  уничтожает
собственный  народ»  .
 События  на  Западной  Украине  из  эпизода,  пусть  даже  и  весьма
существенного,  превратились  чуть  ли  не  в  центральное  событие  военно¬
политических  действий  во  Второй  мировой  войне.  А  Западная  Украина
стала  своеобразным  мерилом  национального  сознания,  патриотизма  и
государственничества  в  противовес  советизированной  и  «оболыпеви-
ченной»  Восточной  Украине.  В  переписанной  истории  УПА  предстает  в
образе  армии  истинных  победителей  и  творцов  новейшей  истории  Украины,
на  фоне  которых  вклад  в  разгром  фашизма  Советского  Союза  девальви¬
рован,  а  победитель  -  советский  народ  -  выглядит  слепым  орудием  в  руках
сталинского  режима.
 Новейшая  украинская  историография  не  просто  отходит  от  прежних
историографических  традиций,  не  только  полностью  порывает  с  ними,  но
занимает  враждебную  по  отношению  к  ним  позицию.  Идеологической
основой  становятся  другие  исторические  школы  и  идеологические
направления  -  прежде  всего  оформившиеся  в  эмигрантской  среде  на  Западе.
 При  оценке  своей  роли  во  Второй  мировой  войне  Украина
предъявляет  сегодня,  так  сказать,  два  «сертификата».  Один  -  за  участие
в  антигитлеровской  коалиции  в  составе  Советского  Союза.  И  в  этом
качестве  Украина  в  полной  мере  разделяет  славу  страны-победи¬
тельницы.  Другой  -  за  борьбу  против  «большевистской  оккупации»  и
за  «самостоятельную  соборную  державу»  силами  украинских  наци¬
 стам  же.  С.  6.
6Там  же.  С.  377.
 23

оналистов.  И  в  этой  роли  современная  Украина  солидарна  со  странами
Балтии.
 Такая  двойственная  идентичность  находит  свое  отражение  и  в
политических  реалиях.  Так,  в  октябре  2004  г.  бывший  украинский  президент
Л.  Кучма  на  торжествах,  посвященных  празднованию  60-летия  освобождения
Украины  от  фашистских  захватчиков,  призвал  к  объединению  и  примирению
украинцев-ветеранов  Второй  мировой  войны  с  советской  стороны  и  со
стороны  ОУН-УПА7.  К  тому  же  призывает  и  новый  украинский  президент
В.  Ющенко.  Трудно  поверить,  что  подобное  примирение  состоится.
 7Ь«р://\у\¥>¥.га(1іо8УоЬосІа.ог8
 24

В.В.Поліщук,
доктор  суспільних  наук  (політологія)
 ПОГЛЯД  З  КАНАДИ
Відкритий  лист
 історику,  професору  Станіславу  Кульчицькому
(до  відома  Прем’єр-міністру  України
і  депутатам  до  Верховної  Ради  України)
 В  інтернеті  прочитав  Вашу  статтю  п.з.  Воював  -  але  не  ветеран,
боровся,  але  не  борець,  яка  примусила  мене  публічно  звернутися  до  Вас
відкритим  листом,  бо  ж  Ви  торкаєтеся  в  ній  справ  небайдужих  для  України,
як  держави  і  українців,  як  народу.
 Темою  Вашої  статті  є  захист  законопроекту  «Про  відновлення
історичної  справедливості  щодо  борців  за  свободу  і  незалежність  Української
держави»  підготовленого  «Урядовою  комісією  з  вивчення  діяльності  ОУН-
УПА»,  яку  Ви  очолюєте.  На  жаль,  я  не  читав  тексту  проекту,  тому  обмежуся
виключно  до  Вашої  статті.
 Мешкаючи  у  Канаді,  я  понад  двадцять  років  досліджую  феномен
українського  інтегрального  націоналізму  і  в  ході  праць  над  темою  дослідив
тисячі  архівних  документів  і  доступну  літературу  в  українській,  англійській,
польській,  російській  і  чеській  мовах.  Пишу  про  це,  щоб  не  було  сумніву
щодо  моєї  необізнаності  проблеми.
 Пробачте  мою  відвертість,  але  після  прочитання  Вашої  статті  в  мене
склалася  думка,  що:
 а) 	Ви  ніколи  не  досліджували  доступних  в  Україні  архівних
документів  і  літератури,  які  торкаються  ідеології,  програм  і  діяльності
структур  ОУН,  зокрема  ОУН  Бандери,  а  однією  з  тих  структур  була  т.зв.
Українська  повстанська  армія,  членів  якої  Ви  називаєте  «борцями  за
свободу  і  незалежність  Української  держави»  -  і  тому  Вам  невідомі
факти,  а  якщо  так,  то  Вам  би  не  брати  слова  у  цій  справі  і  не  очолювати
названу  комісію;
 б) 	знаючи  історичну  правду  про  злочинну  суть  ОУН-УПА  Ви
(це  ймовірніше)  свідомо  стали  на  захист  цього  формування  не  з  позицій
людини  науки,  а  з  позицій  політичного  прихильника  збройної  структури,
яку  в  українському  народі  називають  «бандерівцями».
 Щоб  не  ускладнювати  проблеми,  віднесуся  до  тверджень  зі  статті  в
такому  порядку,  як  вони  викладені  Вами.
 25

Вже  на  самому  початку  Ви,  всупереч  фактам,  пишете,  що  раніше  у
хорі  недругів  Української  повстанської  армії  звучав  тільки  голос  українських
комуністів.  Самі  слова:  хор  недругів,  засвідчують,  що  їх  не  пише  людина
науки,  а  радше  пропагандист,  бо  ж  це  лексика  проропагандиста,  а  не
історика.  Це  ж  неправда,  що  тільки  українські  комуністи  виступали  (і  надалі
виступають)  проти  ОУН-УПА,  тому  й  треба  запитати:  а  чи  українські
соціалісти,  соціал-демократи,  українські  демократи  в  Україні  і  поза  нею
мають  іншу,  ніж  в  українських  комуністів,  думку  про  це  формування?  Зверну
увагу,  що  ОУН  Бандери  від  лютого  1940  року  узурпувала  собі  право
репрезентувати  весь  український  народ,  і  Ви,  виявляється,  йдете  по  цій  же
лінії,  хоч  ідеологія,  політичні  програми  й  діяльність  ОУН  чужі  українському
народові,  чужі  його  природі,  доказом  чого  є  наслідки  виборів  до  Верховної
Ради  України.
 Далі  Ви  кажете,  що  до  українських  комуністів  приєдналися  російські
політичні  діячі,  і  що  працівникам  МЗС  України  довелось  нагадати  16  липня
ц.  р.  своїм  колегам  про  неприпустимість  втручання  у  внутрішні  справи
України.  Виявляється,  що  й  МЗС  України  стоїть  на  позиціях,  за  якими
діяльність  ОУН-УПА  -  це  внутрішня  справа  України.  Чи  справді  воно  так?
Чи  МЗС  України  не  помиляється  в  цьому?  Чи  ж  МЗС  України  не  відомо,
що  від  рук  ОУН-УПА-СБ  мученицькою  смертю  загинуло  щонайменше
120000  польського  населення  і  тому  діяльність  ОУН-УПА  (і  СБ)  не  може
бути  байдужою  для  Польської  держави?  Саме  тому  міністр  закордонних
справ  Польщі  24-го  вересня  ц.р.  заявив,  що  «УПА  для  всіх  поляків  була
злочинною  організацією»  і  що  реабілітація  учасників  ОУН-УПА  була  б
прийнята  в  Польщі  як  «глибоко  несправедлива».  Саме  злочинна  діяльність
ОУН-УПА-СБ  по  відношенню  до  польського  цивільного  населення  і  брак
засудження  цього  формування  державною  владою  України  й  досі  стоїть  на
перешкоді  дружньому  співжиттю  польського  й  українського  суспільств.  Від
рук  названого  формування  мученицькою  смертю  гинули  мирні  росіяни,
чехи,  про  українське  цивільне  населення  в  цьому  місці  не  згадуючи.  Чи  ж
може  МЗС  Російської  Федерації  бути  байдужим  на  намагання  визнати
«бійців  УПА»  воюючою  стороною,  коли  структури  ОУН  Бандери
виловлювали  колишніх  радянських  солдатів  (котрі  переховувалися  у
волинських  селян)  і  розстрілювали  їх  або  душили  путами,  а  трупи  вкидали
в  колодязі?  Ні,  справа  ОУН-УПА,  це  не  «внутрішня  справа  України»,  це
біль  України  й  суміжних  країн,  але  передовсім  України,  якого  можна
позбутися  тільки  шляхом  розкриття  історичної  правди  про  це  формування.
Це  ж  бо  проблема,  яка  стоїть  на  перешкоді  скласти  дружні  відносини  між
українським  і  польським  народами  (не  між  державними  структурами,  бо
це  інша  річ,  а  між  народами).  Тарас  Бульба-Боровець  писав  у  «Відкритому
 26

листі  до  проводу  ОУН  Бандери»  (Оборона  України,  10  серпня  1943  р.)  таке:
Чи  правдивий  революціонер-державник  може  підпорядкуватися  проводові
партії,  яка  починає  будову  держави  від  вирізування  національних  меншин
та  безглуздого  палення  їх  осель?  Йшлося  про  партію  ОУН  Бандери.  То  що
ж  -  держави,  яких  громадянами  були  вирізувані  боївками  ОУН  Бандери
«національні  меншості»,  не  можуть  противитись  визнанню  ОУН-УПА?
Пригадаю,  що  національні  меншості  захищаються  міжнародним  правом.
При  цьому  зразу  ж,  з  позиції  українця,  скажу:  чи  світлу  мету  -  побудову
української  держави,  можна  здійснювати  методами  народовбивства
«вирізуванням  національних  меншин»  і,  додам,  терором  у  відношенні  до
українців?
 Ви  учасників  УПА  називаєте  бійцями  УПА,  маючи  на  думці  УПА,  як
армію.  А  чи  справді  УПА  була  армією?  Хто,  крім  держави,  може  творити
армію?  То,  може,  Ви  вважаєте,  що  ОУН  Бандери  ЗО  червня  1941  року  справді
прокламувала  українську  державу?  Якщо  так,  то  розмова  з  Вами  взагалі
недоречна.  УПА  не  була  ні  армією,  ні  повстанським  рухом,  ні  партизанкою.
Про  «армію»  я  вже  сказав,  що  її  творити  може  тільки  держава,  а  не  якась
партія,  натомість  щодо  «повстанського  руху»,  то  в  його  склад  входять
виключно  добровольці,  тоді  коли  в  УПА  вже  в  травні  1943  року  понад  50%
були  терором,  отже  злочинним  шляхом,  «мобілізовані»  українські  селяни.
Те  саме  відноситься  до  «партизанки»  -  її  учасниками  можуть  бути  послані
в  партизанку  державою  солдати,  або  ж  добровольці,  а  щодо  УПА,  слід
повторити,  то  в  її  складі  були  терором  «мобілізовані»,  отже  не  послані
державою  і  не  добровольці.
 Якщо  учасники  УПА  не  були  ані  бійцями  (солдатами),  ані
партизанами,  ані  учасниками  повстанського  руху,  то  не  можна  про  них
говорити,  як  про  «ветеранів».  Не  випадково  ж  Міжнародна  Асоціація
Ветеранів  ІІ-Ї  світової  війни  не  прийняла  до  свого  гурту  УПА,  хоч  ОУН
Бандери  багаторазово  й  наполегливо  домагалася  цього.
 У  цьому  контексті  слід  поставити  запитання:  то  чим  же  була  УПА?
 За  визначенням  того  ж  Тараса  Бульби-Боровця,  збройні  відділи  ОУН
Бандери  мали  характер  партійних  боївок  (див.  ДАРО,  ф.  Р-30,  оп.  2,  спр.
113,  ар.  103-105).  Хто  ж  входив  у  склад  тих  «партійних  боївок»?  Архівні
документи  дозволяють  на  сформулювання  досить  чіткої  відповіді  на  це
запитання:  хребет  УПА,  тобто  її  середній  і  вищий  командний  склад,
становили  члени  ОУН  Бандери,  як  правило  галичани  -  колишні  поліцаї  в
німецькій  службі,  котрі  на  наказ  ОУН  Бандери  в  березні  1943  року  пішли
зі  зброєю  в  руках  «до  лісу»  (це  в  основному  середнього  рівня  командування)
і  колишні  солдати,  підофіцери  й  офіцери  батальйонів  Нахтігаль  і  Роланд,  з
яких  під  кінець  1941  року  створено  201  батальйон  БсЬиІгтаппзсЬаАеп,
 27

розформований  під  кінець  1942  року,  а  весною  1943  року  вони,  на  наказ
ОУН  Бандери,  пішли  на  Волинь  формувати  бандерівські  збройні  відділи,
які  початкове  називалися  «Українська  Визвольна  Армія»  (УВА)  -  див.
Літопис  У  ПА,  т.  1,  с.  46.  Названі  тут  члени  ОУН  Бандери  створили  також
хребет  підпільної  мережі  цього  формування  й  залучили  до  неї  морально
сумнівний  волинський  елемент,  в  тому  й  16-літніх  хлопчаків.  До  весни
1943  року  гітлерівський  терор  настільки  посилився,  що  тисячі  селян  Волині
були  вимушені  переховуватися  від  переслідування  по  волинсько-поліських
лісах,  частина  з  них  пішла  в  радянську  партизанку,  а  частину  «організувала»
ОУН  Бандери,  оперуючи  гаслами  боротьби  проти  німецьких  окупантів.  Але
таких  було  замало,  то  ж  від  самого  початку  існування  збройних  відділів
ОУН  Бандери,  тобто  від  весни  1943  року  починаючи,  ця  ОУН,  застосовуючи
терор,  узурпуючи  право  до  державної  влади,  почала  «мобілізувати»
волинських  селян  у  ряди  організованих  боївок.  З  архівних  документів
видно,  що  у  травні  1943  року  не  менш  50%  учасників  бандерівських  боївок
були  «змобілізовані»,  тобто  силою,  терором  залучені  до  них.  Наведу  за
українцем,  який  досі  живе  у  США,  на  Флориді,  опис  «мобілізації»»  до  УПА
в  Галичині  після  визволення  її  з-під  гітлерівської  окупації.  Цей  українець
у  листі  до  варшавського  українського  націоналістичної  орієнтації»)  Нашого
слова  написав  таке:  вночі  прийшли  до  села  «есбісти»,  тобто  боївкарі
бандерівської  «Служби  безпеки»,  й  забрали  всіх,  понад  сотню,  здатних  до
«війська»  чоловіків  і  хлопців  і  вивели  їх  у  ліс,  там  поставили  в  шеренгу  й
сказали:ви  змобілізовані  в  ряди  УПА,  а  хто  не  хоче  бути  в  УПА,  хай  вийде
з  шеренги.  Вийшло  кільканадцять  молодих  галичан  і  їх  тут  же,  на  місці,
розстріляли,  про  що  вістка  рознеслася  по  всій  околиці.  В  архівах  ДАРО,
ДАГОУ  та  ДАВОВУ  я  знайшов  кількадесят  індивідуальних  і  бланкових
«мобілізаційних  листків»  з  періоду  гітлерівської  окупації  західних  областей
України  і  після  їх  визволення,  якими  волинські  й  галицькі  селяни
«покликалися  до  УПА  під  загрозою  відповідальності  перед  революційним
судом»,  з  репресіями  по  відношенню  до  родин  включно.
 А  Ви,  шановний  Професоре,  пишете,  що  українці  «вступали  до  УПА».
 З  кожним  місяцем  «мобілізування»  до  УПА  посилювалося,  1944  року
понад  60%  учасників  УПА  були  «змобілізовані»,  отже  терором  до  неї
залучені,  були  «мобілізовані»  не  тільки  рядові  учасники  УПА,  але  й
майбутні  її  командири.  Приблизно  30%  учасників  УПА,  це  були  ті,  котрих,
використовуючи  стан  гітлерівського  терору,  фальшивою  пропагандою  ОУН
Бандери  залучила  до  УПА.  Вони  й  «змобілізовані»,  боячись  помсти  на
родинах,  боялися  залишити  ряди  УПА,  найчастіше  з  неї  втікали  українці  з
Великої  України,  але  їх,  після  переловлення,  засуджували  за  «дезерцію»  й
карали  смертю,  найчастіше  розстрілом  перед  відділом,  а  інколи  й  шляхом
 28

відрубання  голови  перед  відділом.  Про  це  також  є  архівні  документи
авторства  структур  ОУН-УПА-СБ.  Це  і  є  зразок  класичного  терору.
 У  контексті  статті  Сергія  Гончарова  Ви  ставите  авторові  у  закид,  що
він  пише  про  участь  бандерівців  у  гітлерівському  геноциді,  тоді  коли
законопроект,  про  який  мовиться,  торкається  виключно  діяльності  УПА
після  визволення  з-під  гітлерівської  окупації,  коли  йдеться  про  УПА,  якої
учасники  вели  збройну  боротьбу  з  радянською  владою.  Цим  Ви  намагаєтесь
відмежувати  діяльність  ОУН-УПА,  яка  була  скерована  проти  сталінського
режиму,  від  її  іншої  діяльності,  причому  встановлюєте  не  відомо  чому  межу
-  жовтень  1944  року,  хоч  західні  області  України  були  визволені  починаючи
з  ранньої  весни  того  року.  Ви,  як  видно,  з  тактичних  міркувань,  вигідних
під  сучасну  пору,  навіть  намагаєтесь  відмежувати  УПА  від  ОУН  Бандери,
бо  остання  має  за  собою  співпрацю  з  німецьким  окупантом,  має  за  собою
страхітливі  злочини  бандерівської  структури  у  вигляді  «Служби  безпеки».
Те  що  Ви  робите,  це  намагання  увести  в  оману  Верховну  Раду  України.
Таке  Вам,  мабуть,  підказав  чільний  захисник  ОУН-УПА,  колишній  упівець,
співредактор  Літопису  УПА,  канадський  професор  Петро  Потічний,  саме
він,  теж  з  тактичних  міркувань,  пропонує  тимчасово  відокремити  структуру
УПА  від  неславної  ОУН  Бандери,  хоч  ОУН-УПА-СБ,  це  теж  ж  саме
формування  і  воно  нероздільне  ані  в  часі,  ані  в  просторі.
 Тут  доречним  буде  пригадати  визначення  ОУН,  яке  зробив  для  потреб
Канаріса  чільний  діяч  НСДАП  (N80АР  -  гітлерівська  партія)  Шікельданц
(ЗсИікеШапг):  ОУН  є  нічим  іншим,  як  тільки  малою  терористичною  групою
зі  специфічним  галицьким  забарвленням.  Такою  ОУН  була  в  міжвоєнний
період,  в  час  гітлерівської  окупації  і  після  неї,  вона,  ОУН  Бандери,  терором
присилувала  волинських  і  галицьких  селян  скоювати  злочини  проти  поляків,
росіян,  чехів  і  українців,  проти  мирного,  цивільного  населення,  вона
організовувала  й  уводила  в  дію  народовбивство.
 Ви  наголошуєте  на  тому,  що  в  законопроекті  йдеться  про  пільги
учасникам  збройної  боротьби  із  радянською  владою.  Тепер  модно  виступати
проти  радянської  влади,  але  такий  підхід  до  справ  слід  залишити  політикам,
пропагандистам,  натомість  історик  повинен  розглядати  події  в  контексті
діючого  в  час  подій  державного  й  міжнародного  права.  Радянський  Союз
був  державою  визнаною  міжнародним  правом,  він  був  важливим  членом
антигітлерівської  коаліції,  натомість  ОУН  вступила  в  другу  світову  війну
як  союзник  гітлерівської  Німеччини,  ОУН  Бандери  дала  їй  батальйони
МасИіІ£аІІ  і  Коїапсі,  вона  до  пізньої  осені  1942  року  віддала  своїх  членів  у
розпорядження  гітлерівського  окупанта  (201  батальйон  ЗсИиігтаппазсЬсфегі),
а  до  весни  1943  року  в  розпорядженні  німців  була,  політичне  підпорядкована
 29

ОУН  Бандери,  українська  допоміжна  поліція.  Ця  ж  ОУН  від  грудня  1943
року  поновила  співпрацю  з  гітлерівським  окупантом.  Ви,  шановний
професоре,  пишете  неправду  про  те,  що  галицькі  хлопці  воювали  тільки  за
свої  клаптики  землі,  за  свою  греко-католицьку  церкву.  Ні,  вони  брали  участь
у  протирадянській  боротьбі  на  наказ  ОУН  Бандери,  яка  очікувала  на  третю
світову  війну,  про  що  Ви  повинні  знати  на  підставі  вже  післявоєнних
постанов  ОУН  Бандери,  тексти  яких  доступні  в  українських  архівах  і  в
бандерівській  літературі.
 Ви,  професоре  Кульчицький,  словосполучення  «злочини  УПА»  пишете
у  лапках,  неначе  ці  злочини  -  лише  видумка  «недругів  ОУН-УПА».  Невже
Ви  не  знаєте  зізнань  отих  16-літніх  волинських  хлопчаків  (родина  Подолець),
яким  ОУН  Бандери  надала  необмежену  владу  над  людьми,  наділяючи  їх
членством  у  боївках  «Служби  безпеки»,  хлопчаків,  котрі  в  потилицю
стріляли  колишнім  радянським  полоненим,  душили  їх  путами  і  вкидали  в
колодязі  (пригадайте  тільки  з  архівів  колодязь  Куровського!).  Невже  Ви,
професоре,  не  знаєте  звітів  з  широкомасштабних  «акцій»  ОУН-УПА  на  Іванову
Долину,  Гуту  Степанську,  звітів,  які  знаходяться  в  українських  архівах?  Ви
кажете,  що  «злочини  УПА»,  це  радянська  пропаганда,  то  невже  Ви  не  знаєте
двохтомної  фактографічної  праці  авторства  Владислава  й  Еви  Сємашків,  в
якій  на  кожній  сторінці  описи  жахливих  масових,  планових,  методичних
убивств  мирного  польського  населення  Волині  й  багато  прикладів  убивств
тих  українців,  котрі  помагали  беззахисним  поляками  схоронитися  перед
мученицькою  смертю?
 Ну,  хай  Вам  -  ОУН-УПА-СБ  обтяжують  радянські,  польські  й
українські  комуністичні  автори,  але  ж  є  в  архівах  документи  авторства
українця,  який  1940  року  був  посланий  на  Волинь  Андрієм  Лівицьким
організувати  там  протирадянську  партизанку,  отже  документи  авторства
послідовника  політики  Української  Народної  Республіки.  Йдеться  про
згаданого  вже  Тараса  Бульбу-Боровця.  Пригадаю,  отже,  дещо  з  тих
документів.
 У  листі  від  25  березня  1943  року  до  «Крайового  Проводу  Організації
Українських  Націоналістів  під  проводом  Степана  Бандери»  (ДАРО,  ф.  Р-
30,  оп.  2,  спр.  113,  ар.  103-105),  його  автор,  Тарас  Бульба-Борочвець,  отже
не  комуніст  і  не  полонофіл  (у  міжвоєнний  період  репресований  польською
владою  в  Березі  Картузькій),  писав:  Польське  питання.  На  згаданій  нашій
нараді  21.1.1943  р.  ця  справа  була  всебічно  обговорена.  Тими  асом,  замість
дотримуватися  устійненої  тактики,  Організація  в  останніх  днях  відкрила
для  українців  ще  один  фронт  -  польський.  Пішли  в  рух  сокири  і  віхоть.
Вирубується  та  вивішується  цілі  родини  і  випалюється  польські  оселі.
 ЗО

«Сокирники»  вирубують  та  вивішують  ганебно  безборонних  жінок  і  дітей.
 У  «Відкритому  листі  до  членів  Проводу  Організації  Українських
Націоналістів  Степана  Бандери»  від  10  серпня  1943  року  (див.  Оборона
України  від  10.08.1943  р.)  той  же  Тарас  Бульба-Боровець  пише:  Вже  в  час
переговорів,  замість  того,  щоб  проводити  акцію  по  спільно  накресленій
лінії,  військові  відділи  ОУН,  під  маркою  УПА,  та  ще  й  нібито  з  наказу
Бульби,  заходились  винищувати  ганебним  способом  польське  цивільне
населення  й  інші  національні  меншини.  Тут  повторю  з  цього  ж  листа:  Чи
правдивий  революціонер-державник  (за  такого  вважав  себе  Тарас  Бульба-
Боровець  -  В.П.)  може  підпорядкуватися  проводові  партії,  яка  починає
будову  держави  від  вирізування  національних  меншин  (...)  За  що  ви
боретесь?  За  Україну  чи  за  вашу  ОУН?  За  Українську  Державу,  чи  за
диктатуру  в  тій  державі?  За  український  народ,  чи  за  свою  партію?
 Тарас  Бульба-Боровець  восени  1943  року  був  арештований  німцями,
але  встиг  ще  написати  листа  від  24  вересня  1943  року  до  Проводу  ОУН-
Бандери  і  Головної  команди  УПА  (ДАРО,  ф.  Р-30,  оп.  2,  спр.  113,  ар.  100-
102),  в  яшму  мовиться:  Ви  узурпуєте  собі  право  на  суверенну  всеукраїнську
державну  владу,  до  чого  як  одно  з  багатьох  політичних  у  групувань  не  маєте
найменших  підстав  (...)  Ваша  «влада»  поводиться  в  терені  не  як  народна
революційна  влада,  а  як  звичайна  банда.  Ви  замість  поборювати  анархію  в
країні,  самі  її  збільшуєте  своїм  ганебний  поступуванням,  яке  зводиться  до
варварського  мордування  безборонних,  жінок  і  дітей  націонашіих  меншин,
палення  та  грабування  їх  майна,  чим  стягаєте  вічну  ганьбу  на  цілий
український  народ  (...)  шомполування  й  розстрілювання  українських  селян
та  палення  й  грабування  їх  майна  зробилося  вашим  щоденним  заняттям
(...)  сьогодні  ніхто  не  хоче  з  українцями  говорити.  Цілий  культурний  світ
через  вас  трактує  українців  не  як  людей,  що  шляхом  революції  борються  за
свою  державу,  а  як  звироднілих  варварів  і  звичайних  бандитів  (...)  так  звана
«Безпека»  на  право  і  наліво  шомполує  та  катує  людей.
 Пресовий  орган  Т.  Бульби-Боровця  Оборона  України,  отже  неначе
сам  Т.  Бульба-Боровець,  у  номері  за  серпень  1943  року  (ДАРО,  ф.  Р-30,  оп.
2,  спр.  15,  ар.  6,  7)  пише:  Пригадайте  собі  1941  рік,  коли  бандерівці  з
висолопленими  язиками  перли  за  німецьким  фронтом  і  проголошували
«бандерівську  самостійну»  (...)  Що  це  коштувало  Україні?  В  першу  чергу
эюиття  півтора  мільйона  полонених  українців,  що  на  заклик  бандерівців
пішли  в  німецькі  руки  і  яких  німота  виморила  по  таборах.  Хто  поверне  їх
українському  народові?  Бандера,  Максим,  Ришард  Ярий,  чи  може  інший
провід?  (...)  Що  спільного  з  українською  революцією  мають  всі  бандерівські
безправ  ‘я,  побої,  грабежі,  мордування  та  вбивства,  яких  ми  є  щоденними
свідками.  Чи  існувала  коли  на  Україні  така  революційна  організація,  якої
 31

власний  народ  жахався  гірше  від  найлютішого  ворога,  а  її  членів  не  називав
інакше,  як  «путярами»  та  «сокирниками»  (...)  мордувала  гірше  від  Гештапо
або  НКВД?  (...)  А  скільки  жерте  народу,  закутування,  або  ганебне  замулення
отих  голів  сільських  рад,  бульбівців,  мельниківців,  радикалів,  старих
петлюрівців,  безпартійних  свідомих  і  чесних  українців,  які  згинули  тільки
тому,  що  були  інших  переконань  і  осуджували  злочинну  бандерівську  роботу
(.  ..)Дика  і  чужа  для  нас  бандерівщина.
 Наведені  вище  слова  писані  не  «москалями»,  не  українськими
комуністами,  ані  прихильником  поляків,  їх  писав  українець,  ворог
більшовизму,  прихильник  принципів  УНР.  Тут  процитовані  тільки  малі
фрагменти  листів  (ширше  я  їх  процитую  у  статті  Рік  1943:  ОУН  Бандери  на
Волині),  але  й  на  їх  підставі  можна  стверджувати,  що  Ви  глибоко  помиляєтесь,
коли  слово  «злочини  УПА»  пишете  в  лапках,  коли  з  тактичних  міркувань
намагаєтесь  відокремити  УПА  від  ОУН.  А  була  ж  ще  «Служба  безпеки»  ОУН,
була  «Польова  жандармерія»,  які  до  підозрілих,  на  наказ  ОУН  Бандери,
публічно  застосовували  тортури,  домагалися  зізнань  підвішуючи  над
вогнищем.  Архівні,  авторства  «Служби  безпеки»  документи,  показують,  що
в  «слідстві»  в  підозрілого,  підвішеного  над  вогнищем,  спалали  ноги  по  коліна,
а  той  і  так  не  зізнався  у  провині.  При  нагоді  скажу,  що  цитовані  вище  листи
Тараса  Бульби-Боровця  не  поміщені  у  багатотомному  виданні  Літопис  УПА,
хоч  вони  безпосередньо  торкаються  цього  формування.
 Професоре,  замість  того,  щоб  давати  наукові  докази  на  тему  суті  і
методів  діяльності  ОУН-УПА-СБ,  Ви,  щоб  відвернути  увагу  від  злочинів
ОУН-УПА-СБ,  взялися  звинувачувати  органи  радянської  влади  у  злочинах.
Щоб  не  підозрювати  мене  у  прихильності  до  цієї  влади,  скажу,  що  мого
батька,  Варфоломія  Левковича  Поліщука  (як  і  понад  три  тисячі  інших,
арештованих  в  Західній  Україні  після  вересня  1939  року,  не  враховуючи
інших  понад  20000  польських  громадян),  у  квітні  1940  року  НКВД
розстріляло  без  суду,  на  підставі  резолюції  Політбюро  ЦК  ВКП(б)  від  5
березня  1940  року;  мене  ж  з  матір’ю  і  двома  сестрами  в  той  же  час
депортували  (в  адміністративному  порядку)  до  Північного  Казахстану.
Незважаючи  на  це  і  в  жодному  разі  не  виправдовуючи  радянські  структури
у  скоєних  ними  злочинах,  скажу,  що  «спецгрупи»,  про  які  Ви  пишете,  мали
за  завдання  поборювати  ОУН-УПА  і  це  вони  робили,  а  що  в  ході
здійснюваних  ними  операцій  мали  місце  зловживання  (тими  ж  колишніми
упістами),  то  це  окрема  проблема.  Так  як  окремою  проблемою  є,  навіть
бандерівські,  докази  злочинних  масових  убивств  українських  селян,
вчинених  боївками  «СБ  ОУН»  під  ширмою  радянської  партизанки.  Крім
же  цього  Ви,  Професоре,  повинні  б  знати,  що  військовий  радянський
прокурор  офіційно  вказав  на  ряд  злочинів,  вчинених  «спецгрупами»  і  що
 32

їх  члени,  котрі  їх  допустилися,  були  притягнені  до  карної  відповідальності.
Є  теж  документи,  які  показують,  що  організування  «спецгруп»  було  в  очах
деяких  радянських  діячів  помилкою  радянської  влади.  При  цьому  слід
вказати  на  те,  що  організування  згаданих  «спецгруп»  не  натрапляло  на
великі  труднощі  тому,  що  «змобілізовані»  учасники  УПА  не  погоджувалися
ані  з  метою,  ані  з  методами  діяльності,  до  застосовування  яких  примушувала
їх  ОУН  Бандери.  Може  саме  тому  НКВД  був  спроможний  створити  156
«спецгруп»,  може  саме  тому  Б.  Козак  («Смок»)  спричинився  до  смерті  тисячі
бійців  УПА  і  889  членів  ОУН?  Цікавим  було  б  психологічне  дослідження
діяльності  того  ж  «Смока»  за  час  його  активності  в  «СБ»  і  в  «спецгрупі».
 Далі,  Ви  пишете  про  сталінський  набір  про  злочини  бандерівців,  я  ж
кажу,  що  більш  доказового  матеріалу  про  злочини  ОУН-УПА-СБ,  який
залишив  історикам  Тарас  Бульба-Боровець  (побіч  того  також  документи
авторства  структур  ОУН-УПА-СБ),  не  треба  щоб  встановити  злочинну  суть
ОУН-УПА-СБ.  Це  правда,  що  в  радянську  епоху  радянських  людей  з
дитинства  привчали  бачити  в  них  (бандервіцях  -  В.П.)  ще  небезпечніших
ворогів,  ніж  самі  гітлерівці.  Але  те  ж  саме  ще  1943  року  твердив  Тарас
Бульба-Боровець:  українці  боялися  бандерівців  (бандерівців,  а  не
примушених  бути  в  УПА  упівців)  гірше,  ніж  гітлерівського  гестапо  чи  НКВД.
 Ви,  професоре,  з  одного  боку  вивищуєте  вочевидь  злочинну  «Службу
безпеки»  ОУН  Бандери,  а  з  другого*  делікатно  вказуєте  на  «негативний
відбиток»  діяльності  цієї  структури.  Вам  повинно  бути  відомим,  що  в  рядах
ОУН  Бандери  після  визволення  західних  областей  України  прийшло  до
суттєвих  ідеологічних  і  політичних  розходжень,  Ви,  мабуть,  знаєте  що  на
цю  тему  написав  «Дубовий»  у  своєму  обширному,  з  1946  року,  елабораті
(60  сторінок,  шукайте  в  київських  архівах).  Цього  не  можна  було  уникнути:
ОУН  була  партією  фашистського  типу,  а  більшість  українців  Волині  були
прихильниками  УНР,  а  для  українців  Великої  України  фашизм  ОУН  і  поготів
був  чужий  їх  природі.  Ви,  Професоре,  ставите  у  закид  Сергію  Гончарову,
що  він  наголошує  на  злочинах  ОУН-УПА,  а  не  на  самому  законопроекті,
який,  за  його  словами,  є  сомнительным  продуктом  і  який,  за  словами  того
ж  С.  Гончарова,  очень  плохо  пахнет.  Але  погодьтеся  -  Ви  ж  самі  захищаєте
ОУН-УПА  як  цілісну  структуру  -  з  її  програмою,  метою  і,  мабуть,  методами,
й  одночасно  Ви  в  полеміці  проливаєте  сльозу,  кажучи,  що  Вам  незрозуміла,
чому  так  затято  ці  люди  намагаються  не  допустити  інших  (тобто  упівців
-  В.П.)  до  мізерних  благ,  які  сучасна  Україна  спроможна  надати
ветеранам.  То  ж  про  що  Вам,  Професоре,  йдеться:  про  історичну  правду
про  ОУН-УПА,  чи,  просто,  про  жалість  над  залишками  учасників  УПА?
Бо,  на  мою  думку,  Вашим  опонентам  (  і  я  до  них  належу,  хоч  тільки  з
наукових,  а  не  політичних  позицій)  ідеться  про  те,  щоб  не  створити
 33

претексту  пробита  хвірточку,  крізь  яку  легше  буде  просмикнути  проект
щодо  визнання  ОУН-УПА  воюючою  стороною  за  визволення  України.
 На  закінчення  скажу:  радянський  терор  -  це  одна  тема,  а  масовий
терор  ОУН-УПА-СБ  -  інша  тема,  не  слід  їх  мішати  ані  протиставляти,
кожну  з  них  треба  вивчати  окремо.
 І  ще:  Ви  у  заголовку  статті  ставите:  «Воював  -  а  не  ветеран,  боровся
-  а  не  борець?»  Правдою  є,  що  учасники  УПА  боролися  проти  радянської
влади,  однак  не  за  волю  українського  народу,  вони,  учасники  УПА,  не
боролися  теж  за  українську,  бандерівського  зразка,  державу.  За  таку  державу
боролася  ОУН  Бандери.  Ви,  Професоре,  як  людина  науки,  повинні  знати,
що  сама  держава  не  є  самоціллю,  не  є  самоцінністю,  поняття  «держави»
слід  пов’язувати  з  її  змістом  і  формою.  Український  народ  не  прагнув  до
створення  української  держави  фашистського  типу.  Бандерівський  рух  був
рухом,  якого  метою  була  українська,  фашистського  типу,  держава,  ОУН
Бандери  боролася  за  диктатуру  в  тій  державі,  але  за  таку  державу  не
боролися  «змобілізовані»  учасники  УПА,  боротьбу  за  таку  державу  не
підтримував  український  народ.  Саме  тому  формування  ОУН-УПА-СБ  не
може  бути  визначене  як  народновизвольне.  Рух  ОУН  Бандери  не  мав  на
меті  визволити  народ,  тільки  побудувати  державу,  в  якій  матиме  владу,  в
якій  уводитиме  в  життя  фашистську  диктатуру.  Пригадайте  що  сказав  на
цю  тему  Степан  Бандера:  «Наша  влада  буде  страшна!».  То  чи  такої
«страшної»,  «своєї»»  влади  бажав  український  народ?
 Отже:  учасники  ОУН-УПА,  це  в  приблизно  90%  -  жертви  ОУН
Бандери.  Правильно  пише  Григорій  Скірка,  що  судити  треба  тих,  хто
змушував  їх  воювати  проти  свого  народу  -  керівників  ОУН-УПА.  А  якщо
деяких  не  примушували,  то  їм  матеріальну  підтримку  повинні  надати
бандерівські  організації  Заходу  об’єднані  в  т.зв.  «Українському  визвольному
(тепер  «державницькому»)  фронті».
 Верховна  Рада  України  давно  вже  повинна  засудити  ОУН-УПА-СБ,
як  злочинне  формування,  відмежувати  його  від  українського  народу,  а
«змобілізовані»  учасники  УПА,  щоб  очистися  від  скверни  бандерівщини,
повинні  розповісти  про  те,  як  вони  опинилися  в  УПА  і  що  вони  в  ній  робили
і  ний  наказ.  Це  й  досі  не  досліджена,  вельми  важлива  для  встановлення
правди  про  ОУН-УПА,  тема,  варто  їй  присвятити  увагу  й  зусилля,  щоб
відмежувати  український  народ  від  злочинної  ОУН-УПА-СБ.  Тим,  котрі
терором  були  примушені  воювати  за  ідеали  ОУН  Бандери,  керуючись
гуманітаризмом,  матеріальну  допомогу  повинні  надати  харитативні,  в  тому
й  церковні,  українські  організації.
 З  огляду  на  завдання  очолюваної  Вами,  Професоре,  урядової  комісії
(вивчення  діяльності  ОУН-УПА)  я  вимушений  пригадати  Вам,  що
 34

національна  держава  не  є  самоціллю  для  народу,  для  нього  тільки  така
національна  мирна  держава  є  метою,  яка  гарантує  справедливість  для  всіх
її  громадян,  свободу  слова  й  інші  свободи,  яка  організовує  виховання  й
освіту,  охорону  здоров’я  і  безпеку.  Держава  фашистського  типу  (в  якій
верховодить  «еліта»,  «верства  лучних  людей»,  які  у  відношенні  до
української  «маси»,  «черні»  застосовують  «творче  насильство»)  не  є  і  не
була  метою  українського  народу.  ОУН  Бандери  змагала  до  побудови  саме
такої  держави,  отже  (у  великій  мірі  вимушена)  боротьба  за  таку  державу
не  була  народно-визвольною  боротьбою  українського  народу  ані  хоч  би
його  значущої  частини,  в  тому  й  поліщуків,  волинян  і  галичан.
 Буду  Вам,  Професоре,  вдячний  за  суттєві  зауваження  щодо
викладеного  у  цьому  листі.
 Р.8.  Після  написання  цього  листа  я,  2003  року;  опублікував  польською
і  українською  мовами  список  понад  5  тисяч  українських  жертв  бандерівців,
географія  цих  убивств  дозволяє  зробити  висновок,  що  в  1941-1950  роках
від  рук  структур  ОУН  Бандери  мученицькою  смертю  згинуло  не  менше  80
тисяч  українського  цивільного  населення.  -  В.П.
 Професора  Станіслава  Кульчицького
бандерівсько-талмудичне  пояснення  суті  ОУН-УПА
 До  моїх  рук  потрапив  документ  авторства  проф.  Станіслава
Владиславовича  Кульчицького  у  вигляді  офіційного  листа  Міністерству
юстиції  України  -  без  дати,  писаний  ним  як  керівником  робочої  групи
істориків  при  Урядовій  комісії  з  вивчення  діяльності  ОУН-УПА.  З  огляду
на  бандерівсько-талмудичне  пояснення  суті  ОУН-УПА  в  цьому  документі,
він,  цей  документ,  вимагає,  щоб  віднестися  до  нього.
 Документ  має  претензії  кваліфікувати  ОУН-УПА  з  юридичної  точки
зору  і  складається  з  двох  основних  частин,  перша  з  них.
 «Кваліфікація  антирадянської  діяльності  Організації  українських
націоналістів  і  Української  повстанської  армії».  В  цій  частині  С.В.
Кульчицький,  посилаючись  на  те,  що  анексія  Радянським  Союзом  Західної
України  не  була  визнана  міжнародним  правом,  правильно  пише,  що  «у
період  з  17  вересня  1939  р.  до  11  лютого  1945  р.  з  точки  зору  міжнародного
права  уродженці  Західної  України  є  громадянами  Польщі»,  але  чомусь  автор
листа  обмежує  це  твердження  до  названого  періоду,  хоч  воно  відноситься
до  всього  часу  існування  Польської  держави,  на  якої  території  діяла  ОУН
(бо  ж  в  радянській  Україні  вона  зазнала  краху).
 В  наступній  точці  листа  його  автор  послуговується  неадекватною  для
історика  лексикою,  він  бо  пише,  що  «утворені  ними  (тобто  громадянами
Польщі  -  В.П.)  політичні  організації,  зокрема  Організація  українських
 35

націоналістів,  а  також  військові  формування,  зокрема  Українська
повстанська  армія,  є  організаціями  Польської  республіки».
 Одне  коротке  речення,  а  стільки  в  ньому  нісенітниць:  1)  не  «громадяни
Польщі»,  а  невеличка  кучка  (усього  ЗО  осіб!)  українських  націоналістів,
зібралися  у  січні  1929  року  в  Відні  і  там  на  «Конгресі»  проголосили
постання  ОУН.  При  нагоді  слід  звернути  увагу  на  те,  що,  за  українською
семантикою,  «конгресом»  є  «з’їзд,  нарада  з  широким  представництвом»,  а
отже  ті,  що  проголосили  постання  ОУН  не  були  «конгресом»,  а  зібранням
горстки  людей,  котрі,  як  це  видно  з  постанови,  узурпували  собі  право
говорити  від  імені  українського  народу.  Але  до  речі:  хто  з  головних  творців
ОУН  був  у  1929  році  громадянином  Польщі?  Невже  були  ними  Євген
Коновалець,  Дмиїро  Андрієвський,  Микола  Капустянський,  Микола
Сціборський,  отже  ті,  котрі  були  ядром  твореної  ОУН?  Далі:  ОУН  і  УПА,  як
пише  автор  листа,  були  «організаціями  і  формуваннями  Польської  республіки».
В  дійсності  ж  тільки  більшість  членів  названих  формувань  були  громадянами
Польщі  -  до  вересня  1939  року  -самозрозуміле,  а  після  нього  до  1945  року
були  вони  громадянами  Польщі,  яка  перебувала  у  т.зв.  зіаіиз  цію  апіе  Ьеііит,
тобто  у  юридичному  довоєнному  стані  Польської  держави,  частину  якої
окупувала  Німеччина,  а  частину  анексував  Радянський  Союз,  а  ці  дії  ніколи  не
були  визнані  міжнародним  правом.  А  говорити  про  те,  що  ОУН  (і  УПА)  були
«організаціями  і  формуваннями  Польської  республіки»  це  так  само,  як
говорити,  що  злочинна  група,  мафія  тощо,  є  формуванням  такої  або  іншої
держави.  Діяльність  на  території  якоїсь  держави  не  означає,  що  діючі  на  ній
формування  є  «формуванням»  тієї  держави.  Як  Українська  військова
організація,  так  і  Організація  українських  націоналістів  були  терористичими
організаціями,  які  ставили  собі  за  мету  відірвати  від  Польщі  її  південно-східні
території,  а  терористична  діяльність  у  цьому  напрямі  кваліфікувалася  як
протидержавний  злочин,  то  яким  же  чином  С.  Кульчицький  хоче  увібгати  ОУН
(і  УПА)  в  рамки  «організацій  і  формувань  Польської  республіки»?
 Далі  автор  пише,  що  «за  таких  умов  боротьба  членів  ОУН  і  бійців  УПА
з  радянською  владою  і  радянськими  силовими  структурами  кваліфікується
як  боротьба  місцевого  українського  населення  проти  чужоземної  воєнної
інтервенції».  Справді  карколомний  і  одночасно  талмудичний  висновок.
«Чужоземна  інтервенція»  завжди  скерована  проти  держави,  а  не  проти
населення.  Якщо  анексію  Західної  України  можна  називати  «інтервенцією»,
то  вона  була  скерована  проти  Польської  держави,  то  чи  «місцеве  українське
населення»  (Західної  України)  боролося  в  інтересі  Польської  республіки?
 С.  Кульчицький  правильно  пише,  що  «після  11  лютого  1945р.
уродженці  Західної  України  з  точки  зору  міжнародного  права  стають
громадянами  СРСР»,  але  ж  далі  він  говорить,  що  «за  таких  умов
 36

боротьба  членів  ОУН  і  бійців  УПА  з  радянською  владою  і
радянськими  силовими  структурами  кваліфікується  як  громадянська
війна  в  СРСР».  Так  можна  було  б  писати,  коли  б:
 а) 	ОУН  не  була  терористичне  організацією,  коли  б  вона  мала  за
собою  підтримку  значущої  частини  українського  населення;
 б) 	коли  б  УПА  була  добровільним,  а  не  терором  утвореним
формуванням;
 в) 	коли  б  ОУН-УПА  дійсно  «вела  боротьбу...  з  радянською  владою
і  радянськими  силовими  структурами».
 Тільки  за  таких  умов  можна  було  б  говорити  про  «громадянську  війну
в  СРСР».  Тимчасом,
 до  а):  ОУН  від  самого  постання  до  щонайменше  1950  року  була
терористичною  організацією,  яка  в  час  II  світової  війни  і  після  неї  не  мала
підтримки  з  боку  українського  народу,  який  не  бажав  мати  української
держави  фашистського  типу;
 до  б):  УПА  була  шляхом  терору  побудованим  формуванням,  уже  в
травні  1943  року  в  її  складі  було  понад  50%  терором  залучених  до  неї
українців  Волині,  а  на  кінець  1943  року  в  ній  терором  залучених  було  не
менше  90%.  Кістяком  посталої  на  Волині  УПА  були  перші  сотні  галичан,
командний  склад  ОУН  Бандери  покликала  зі  складу  колишніх  батальйонів
Нахтігаль  і  Роланд,  як  теж  з  політичне  й  організаційно  підпорядкованій  ОУН
Бандери  Української  допоміжної  поліції.  При  цьому  С.  Кульчицький  чомусь
не  згадує  про  суттєве  формування  ОУН  Бандери  -  про  «Службу  безпеки»,
яка  тероризувала  українське  населення,  силоміць  залучала  його  в  ряди  УПА,
застосовувала  публічні  тортури  до  непокірних  тощо  (не  згадуючи  про
тортури  «третього  степеня»  -  станок,  тобто  підвішування  над  багаттям
підозрілого  у  зраді  члена  ОУН  чи  учасника  УПА  в  ході  його  допитування);
 до  в):  «боротьба»  ОУН-УПА  (по  суті  не  УПА,  а  «боївок»  ОУН  Бандери,
зокрема  зі  «Служби  безпеки»)  у  1944-1950  роках  зводилася  до  потаємних,
іноді  тільки,  для  демонстрації-залякування,  публічних  вбивств  українського
населення:  голів  і  секретарів  сільських  рад,  голів  колгоспів,  трактористів,
вчителів,  агрономів,  міліціонерів  (останніх  потайки,  не  в  сутичках).  Це  й
була,  за  С.  Кульчицьким,  «боротьба»  з  радянською  владою  і  її  силовими
структурами.  Якщо  структури  ОУН  Бандери  вбивали  цих  людей  тому,  що
вони  були  прихильниками  радянської  влади,  то  це,  згідно  до  постанови
ООН  від  1948  року,  кваліфікується  як  народовбивство-геноцид.  А  коли
йдеться  про  силові  радянські  структури,  то  від  них  рештки  «бійців»  ОУН-
УПА  ховалися,  а  коли  їх  викривали  у  «схронах»,  відстрілювалися,  іноді
тільки  підривали  себе  гранатами.  Це  й  була  «боротьба»  з  тими  силами.
 37

Про  ці  факти,  які  підвереджуються  архівними  документами,  зокрема
ж  авторства  структур  ОУН-УПА-СБ,  професор  С.  Кульчицький  знає,  але
не  бере  їх  до  уваги,  він  їх  цілеспрямовано  промовчує.  Він  же  з  певністю
знає  про,  вчинені  структурами  ОУН  Бандери  в  1941-1950  роках,  масові
вбивства  українського  населення.  Нижче  підписаний  2003  року  опублікував
польською  і  українською  мовами  понад  5000  прізвищ  українських  жертв
бандерівської  ОУН,  вказуючи,  що  географія  їх  вчинення  дозволяє  зробити
висновок,  за  яким  у  названих  роках  від  рук  структур  бандерівської  ОУН
згинуло  щонайменше  80  тисяч  українського  цивільного  населення.
 У  другій  частині  листа  «Кваліфікація  відносин  Організації
українських  націоналістів  і  Української  повстанської  армії  з
Німеччиною  і  Польщею»  його  автор  допускається  викривлення  історії.
.Якщо  можна  говорити  про  відносини  ОУН  і  УПА  з  Німеччиною,  то  вже
про  будь-які  відносини  з  Польщею  не  може  бути  мови,  так  як  не  може  бути
мови  про  відносини  злочинної  групи  чи  організації  з  правоохоронними
органами,  адже  щось  інше  відносини,  а  що  інше  відношення.  Оцим
«відношенням  ОУН  з  Польщею»  С.  Кульчицький  намагається  кваліфікувати
ОУН  «стороною»,  «суб’єктом»  відносин.
 Відносини  ОУН  з  Німеччиною  мали  місце  -  до  1933  року  з
Веймарською  республікою,  а  від  1933  року  з  гітлерівською  Німеччиною,
вони  зводилися  до  служіння  ОУН  Німеччині,  за  що  остання  виплачувала
Проводові  ОУН  гроші.  Відносини  ОУН  Мельника  з  гітлерівською
Німеччиною  тривали  до  часу  падіння  останньої,  натомість  у  відносинах
ОУН  Бандери  з  Німеччиною  була  перерва  -  від  квітня  до  грудня  1943  року,
бо  ж  до  кінця  1942  року  бандерівське  формування  201  батальйон
БсЬиІгтаппзЬайеп  (утворений  з  батальйонів  «Нахтігаль»  і  «Роланд»)  з
Романом  Шухевичем  і  Євгеном  Побігущим  на  чолі  перебували  на  службі
Німеччини,  на  її  ж  службі  до  квітня  1943  року  перебувала  бандерівська
Українська  допоміжна  поліція.  Отже,  повторімо,  перерва  у  відносинах  ОУН
Бандери  з  Німеччиною  тривала  від  квітня  до  грудня  1943  року,  тоді  ОУН-
УПА  домовилися  з  Німеччиною  про  співдію  проти  Радянського  Союзу:
 ОУН-УПА  постачала  Німеччині  розвідувальні  дані,  а  Німеччина  за
це  давала  ОУН-УПА  зброю,  боєприпаси  тощо.
 Натомість  ніколи  не  існувало  відносин  ОУН  чи  УПА  з  Польщею,  терор
ОУН  в  довоєнний  період  проти  польської  влади  не  можна  називати
відносинами  з  Польщею,  як  теж  масові  вбивства  бандерівцями  польського
беззахисного  населення  у  1943-1944  роках  не  можна  називати  відносинами.
У  відносинах  можуть  перебувати,  навіть  ворожі  до  себе,  юридичне
рівноправні  суб’єкти,  але  не  злочинна  організація  з  державою.
 С.  Кульчицький  ставить  у  сумнів  співробітництво  ОУН  і  УПА  з
 38

Німеччиною,  пишучи  «якби  воно  мало  місце».  Знання  документів  і
літератури  з  ділянки  співпраці  ОУН  з  Німеччиною  дозволяє  сформулювати
на  адресу  С.  Кульчицького  закид  маніпуляції  історичними  фактами.  С.
Кульчицький  повинен  знати  хоч  би  про  те,  що  ОУН  у  міжвоєнний  період
була  членом  Фашистського  Інтернаціоналу.
 Автор  листа  пише,  що  «претензії  до  ОУН  і  УПА  у  випадку
співробітництва  останніх  з  Німеччиною  теоретично  могла  б  висунути  тільки
Польська  держава,  громадянами  якої  були  члени  ОУН  і  бійці  УПА».  С.
Кульчицький  вперто  називає  учасників  УПА  «бійцями»,  хоч  така  назва  у
відношенні  до  них  невиправдана,  бо  УПА  не  була  армією.  Він  же,  С.
Кульчицький,  кидає  на  поталу,  у  забуття,  щонайменше  80000  українських
жертв  ОУН  Бандери,  так  якби  доля  післявоєнних  (після  розпаду  СРСР
також)  співвітчизників  могла  бути  йому  й  Українській  державі  байдужою.
 Пишучи,  що  «західноукраїнське  населення  не  прийняло  силоміць
нав’язаного  йому  у  1923  р.  рішення  Ради  послів  Антанти  про  приєднання
Східної  Галичини  до  Польщі»,  С.  Кульчицький  у  недопустимий  в  науці
спосіб  узагальнює  і  переінакшує  факти:  Рішення,  про  яке  мова,  торкалося
Галичини  (чомусь  у  С.  Кульчицького  бандерівське  «Східна  Галичина»?),
отже  тільки  її,  Галичини,  а  не  цілої  «Західної  України»,  Населення  Галичини
могло  ставитися  так  або  інакше  до  рішення  Ради  послів,  але  цього,  з  точки
зору  міжнародного  права,  рішення,  аж  ніяк  не  можна  називати  «силоміць
нав’язаного»,  бо  на  момент  прийняття  названого  рішення  воно  тільки
санкціонувало  існуючий  стан  речей  і  не  було  «силоміць  насаджене».
 На  згаданому  вище  тлі  С.  Кульчицький  пише,  що  «юридичне,  однак,
українці  в  Польщі  були  громадянами  цієї  держави,  а  ворогування  всередині
держави  є  різновидом  громадянського  протистояння  або  війни».  С.
Кульчицький,  знаючи  методи  діяльності  УВО-ОУН,  виправдовує
терористичну  діяльність  цих  організацій  проти  Польщі,  а  отже  й  проти
міжнародного  права,  називаючи  її  «боротьбою».
 Відносячись  до  11  світової  війни  С.  Кульчицький  пише,  що  «подібну
боротьбу  не  можна  розглядати  в  категоріях  протистояння  ОУН  і  УПА
Об’єднаним  Націям».  По-перше,  «Об’єднаних  Націй»  на  той  час  ще  не
було,  була  тільки  антигітлерівська  коаліція,  тобто  антигітлерівський  союз
держав,  до  якого  входили  США,  Великобританія,  Франція,  СРСР,  Польща
й  інші  держави,  а  по-друге,  події  II  світової  війни  слід  розглядати  за  схемою:
хто  її  розпочав,  тобто  хто  був  агресором  і  хто  був  на  боці  агресора,  а  хто
виступав  проти  нього.  Не  треба,  мабуть,  доказувати  С.  Нальчицькому,  що
агресором  була  гітлерівська  Німеччина,  на  боці  якої  в  агресії  взяла  участь
ОУН,  отже  ОУН  у  цій  війні  виступала  проти  антигітлерівської  коаліції.
Пропаганда  про  «боротьбу  ОУН-УПА  на  два  фронти»  -  це  не  терен  науки:
 39

ОУН-УПА  не  вела  дій  ані  проти  Німеччини,  ані  проти  збройних  сил
Радянського  Союзу  з  метою  їх  знищення,  ці  бандерівські  формування  не
мали  на  це  сили  й  засобів,  а  оборонні  дії  ОУН-УПА  проти  винищуючих  їх
збройних  сил  Німеччини  й  СРСР  не  можна  називати  «боротьбою»  з  ними.
ОУН-УПА  мала  лише  кілька  сутичок  зі  збройними  силами  СРСР,  але,
зазнавши  від  них  поразки,  зійшла  в  підпілля.
 Далі  С.  Кульчицький  пише  про  «створену  ОУН  повстанську  армію»,  як
«воюючу  сторону  в  Другій  світовій  війні».  По-перше,  УПА  не  була
повстанською  армією,  бо  повстанські  рухи  і  формування  складаються
виключно  з  добровольців,  тоді  коли  склад  УПА  в  більшості  був  терором
залучений  до  неї.  А  якщо  говорити  про  «воюючу  сторону  в  Другій  світовій
війні»,  то,  за  вказаною  вище  схемою,  слід  би  С.  Кульчицькому  вказати  на
чиєму  боці  воювала  УПА?  Були  дві  сторони  у  цій  війні:  антигітлерівська
коаліція  по  одному  боці,  а  по  другому  гітлерівська  Німеччина  зі  своїми
союзниками.  Даючи  Міністерству  Юстиції  України  свою  оцінку  подій,  С.
Кульчицький  повинен  був  неодмінно  визначити  -  на  чиєму  боці  й  проти
кого  діяла  УПА?
 С.  Кульчицький  повторює  свою  тезу  про  те,  що  «оунівці  перебували  у
перманентному  стані  війни  з  Польською  державою»  і  тому  вони  «перетворилися
на  природних  союзників  Німеччини  після  вторгнення  вермахту  в  Польщу».
Отже,  за  С.  Кульчицьким,  ОУН  тільки  від  вересня  1939  року  співпрацювала
з  Німеччиною,  тоді  коли  це,  просто,  фальшування  історії.
 Автор  листа  Міністерству  Юстиції  України  про  «проголошення
незалежної  від  Росії  Української  держави»  (тобто  про  так  званий,  «Акт  ЗО
червня  1941  року)  пише  як  про  факт,  що  відповідає  міжнародному  праву,
на  що  вказує  написання  з  великої  букви  «Української  держави»  і  брак  оцінки
того  узурпаторського  кроку  ОУН  Бандери.
 С.  Кульчицький  допускається  фальшування  історії,  повторюючи
пропагандивне  твердження  ОУН  Бандери  про  «створення  Української
повстанської  армії  восени  1942  р.»,  тоді  коли  рішення  про  створення  цього
збройного  формування  ОУН  Бандери  зробила  в  лютому  1943  року  і
початкове  називалося  воно  Українська  визвольна  армія  (УВА),  а  назву  УПА
ОУН  Бандери  привласнила  від  формування  Тараса  Бульби-Боровця  весною-
влітку  того  ж  року.
 Кваліфікуючи  УПА,  С.  Кульчицький  пише,  що  її  конфронтація  з
Німеччиною  «була  однотипною  з  Рухом  Опору  у  Західній  Європі  і  боротьбою
радянських  партизан».  Слід,  отже,  потворити,  що  ОУН-УПА  не  провадила
збройних  дій  проти  сил  Німеччини  з  метою  їх  знищення,  не  знищувала  шляхів
постачання  Німеччиною  зброї  і  солдатів  на  фронт,  не  пускала  поїздів  під
укоси  тощо,  не  було,  отже,  «конфронтації»  ОУН-УПА  з  Німеччиною,  ОУН
 40

Бандери  тільки  «гнівалася»  на  німців  за  наказ  відкликати  «Акт  30-го  червня
1941  року»,  а  сутички  влітку  1943  року  (тільки  тоді!)  з  німецькою  поліцією
чи  жандармерією  мали  на  меті  здобути  зброю  і  продемонструвати  гнобленому
гітлерівцями  населенню  антинімецьку  політику.
 ОУН-УПА  (у  великій  мірі  «Служба  безпеки»)  займалися  чимось
іншим,  ніж  «протистоянням  з  німцями»,  про  це,  однак,  С.  Кульчицький  і  не
згадує:  збройні  структури  ОУН  Бандери  (УПА,  «Служба  безпеки»,  «Польова
жандармерія»,  СКВ)  у  1943  році  на  Волині,  а  в  1944  році  в  Галичині
проводили  масову,  планову,  доктринальну  чистку  польського  населення,  в
результаті  якої  мученицькою  смертю  впало  щонайменше  120000  польських
беззахисний  дітей,  стариків,  жінок,  чоловіків.  Це  -  побіч  80000  українських
жертв  бандерівців,  які  впали  такою  ж  смертю  у  1941-1950  роках.
 Далі  С.  Кульчицький,  не  згадуючи  ані  словом  про  винищування
структурами  ОУН  Бандери  ні  польського,  ні  українського  населення,  пише
про  «війну  УПА  з  Армією  Крайовою».  Треба,  отже,  чітко  сказати:  на  Волині
до  грудня  1943  року  польська  АК  не  діяла,  жоден  документ,  в  тому  й
документи  авторства  структур  ОУН  Бандери,  взагалі  не  згадує  про  АК,  тоді
коли  головні  хвилі  масових  убивств  польського  населення  пройшли  весною,
в  липні  і  в  серпні  1943  року.  АК,  захищаючи  польське  населення,  виступала
тільки  в  Галичині  до  часу,  коли  на  її  територію  повернулося  радянське
військо,  що  сталося  весною  1944  року.  То  про  яку  ж  «війну  УПА  з  Армією
Крайовою»  говорить  С.  Кульчицький?  Невже  про  зіткнення  АК  з  УПА  на
території  післявоєнної  Польщі?  Якщо  так,  то  С.  Кульчицький  повинен  знати,
що  АК,  як  сили  посталої  1944  року  Польської  республіки,  мали  не  тільки
право,  але  й  обов’язок,  хоч  би  й  брутально,  знищувати  збройні  структури
ОУН  Бандери,  які,  очікуючи  на  III  світову  війну  між  Заходом  і  СРСР,  ставили
собі  за  мету  відірвати  від  Польщі  її  південно-східні  повоєнні  території,  щоб
на  них  створити  плацдарм  майбутньої,  фашистського  типу,  української
держави.
 С.  Кульчицький  пише,  що  «протистояння  УПА  радянським  і  польським
силам  діяло  на  користь  Німеччині  в  війні  з  Об’єднаними  Націями.
Протистояння  УПА  німецьким  окупаційним  силам  діяло  на  користь
Об’єднаних  Націй  в  їх  війні  з  Німеччиною».  Справді  талмудичне  тлумачення
подій.  По  суті  це  -  повторювання  нелогічної  пропаганди  ОУН  Бандери
про  «одночасну  боротьбу  ОУН-УПА  проти  німців  і  проти  Москви»,  а  С.
Кульчицький  неначе  й  не  зауважує  цієї  нелогічності.  Адже  побоювання  сил
Німеччини  означало  б  допомогу  радянській  партизанці,  в  чому  ОУН
Бандери  не  була  зацікавлена,  і  навпаки.  Логіка  не  обов’язкова  бандерівським
пропагандистам,  але  вона  обов’язкова  історикові.
 Підсумовуючи  листа  до  Міністерства  Юстиції  України,  його  автор
 41

правильно  пише,  що  «обидві  ОУН  є  утвореннями  партійного  типу,  а  не
державними  структурами,  тому  питання  про  визнання  їх  воюючою
стороною  в  Другій  світовій  війні  позбавлене  смислу».  Однак  далі,  мабуть  з
«Талмудом»  у  руках,  він  формулює:  «Утворена  ОУН(Б)  Українська
повстанська  армія  є  державною  структурою»!!!  Якщо  «державною
структурою»,  то  якої  держави?  Польської  (бо  її  учасники  були  громадянами
Польщі);  СРСР  (бо  ж  учасниками  УПА  були  українці)?  Прикметник
«державна»  (структура)  походить  від  іменника  «держава»,  тоді  слід  би  С.
Кульчицькому  вказати  -  від  якої  «держави»  випроваджує  він  прикметника
«державна»  (структура)?  Зі  зіставлення  твердження  С.  Кульчицького,  за
яким  УПА  була  утворення  ОУН  Бандери,  а  отже  породила  її  «партійна
структура»,  то  яким  же  чином  ця  ж  структура  стала  «державною»?  Чи  ж  це
не  талмудизм  у  пояснюванні  суті  ОУН-УПА?
 Раз  С.  Кульчицький  став  керівником  Робочої  групи  істориків  при
Урядовій  комісії  з  вивчення  діяльності  ОУН-УПА,  то  він  неодмінно  мав
доступ  до  архівних  документів  з  фондів  українських  архівів  й  тільки  з  них
він  повинен  знати  дійсну,  а  не  з  пропаганди  ОУН  Бандери,  суть  тієї  ж  ОУН
і  утвореної  нею  УПА.  Те,  що  С.  Кульчицький  залишається  під  впливом
бандерівської  пропаганди  частково  можна  пояснювати  участю  у  названій
Комісії  одного  з  найстаріших  бандерівців,  Євгена  Стахіва,  але  це  не
виправдовує  історика,  котрий,  вихований  у  радянський  час,  послуговується
такою,  властивою  оунівцям,  лексикою,  як  «державницький»,  «Велика
Британія»,  «перманентна»  (революція),  неначе  живцем  узятою  з
бандерівської  літератури,  не  згадуючи  вже  про  такі  терміни,  як  «бійці  УПА»
тощо.
 Мабуть  з  метою  затемнити  картину  подій,  які  визначають  суть  ОУН-
УПА,  С.  Кульчицький  уводить  до  листа  Міністерству  елементи  «пакту
Ріббентроп-Молотов»  та  справу  «Катиня»,  які  не  мають  відношення  до  теми.
 Ретельний  висновок  про  ОУН-УПА  повинен  вказати  на  терористичну
суть  ОУН  Бандери,  на  застосовуваний  нею  терор  у  відношенні  до
українського  населення  (у  кожному  селі  ця  ОУН  мала  своїх  станичних,
«боївкарів»  «Служби  безпеки»,  «господарчих»,  «Орг-Моб»  -  від  «мобілі¬
зації»,  а  також  «десятників»  -  по  одному  на  10  дворів  насадженому
бандерівцеві  з  завданням  стежити  за  населенням,  чи  воно,  бува,  не  виступає
проти  ОУН).  Належало  б  вказати,  що  учасників  УПА  слід  оцінювати  з  такої
ось  точки  зору:  вступив  він  у  неї  добровільно,  знаючи  про  мету  ОУН,  а  чи
був  він  терором  «змобілізований»  до  УПА  і  в  ній  примушений  виконувати
накази?  А  саму  УПА  немає  жодних  підстав  відокремлювати  від  ОУН
Бандери,  як  це  робить  С.  Кульчицький,  ОУН  була  політичною  структурою,
а  УПА  її  ж  збройною  структурою.
 42

Аналіз  утворення  УПА,  її  склад,  її  завдання  і  діяльність  дозволяють
зробити  висновок,  що  це  не  була  «українська»,  тільки  бандерівська,  і  не
«повстанська»  (бо  повстанці  -  добровольці,  а  «упісти»  добровольцями  не
були),  це  були,  в  більшості  шляхом  терору,  утворені  збройні  сили  ОУН
Бандери,  отже  це  й  не  була  «армія»,  бо  «армія»  є  збройною  силою  держави,
а  ОУН  Бандери  державою  не  була,  хоч  узурпувала  собі  право  виконувати
державну  владу,  винищуючи  польське  населення,  тероризуючи  і  масово
вбиваючи  українське  населення.
 Тих  з-посеред  упістів,  котрі  були  терором  «змобілізовані»,  слід  звільнити
від  вини  й  покарання,  якщо  вони  особисто  не  допустилися  злочину  проти
окремих  людей  чи  груп  людей,  а  саму  ОУН-УПА,  вказуючи  зокрема  на
«Службу  безпеки»  ОУН  Бандери,  слід  засудити  як  такі,  що  допустилися
злочину  народовбивства  на  польському  й  українському  населенні.  Засудити
ОУН-УПА  повинні:  Президент  України,  Верховна  Рада  України  та  Уряд  України,
а  С.  Кульиицький,  як  тенденційний  захисник  формувань  ОУН  Бандери,  повинен
бути  відсторонений  від  участі  в  комісії,  якою  керує,  в  ній  не  повинні  теж  брати
участі  колишні  члени  ОУН  і  учасники  УПА.
 З 	приводу  книжечки  Г.Г.  Гордасевич
 До  Галини  Гордасевич  політичні  портрети  Степана  Бандери  написали
вже  -  Петро  Мірчук  («Степан  Бандера,  символ  революційної  без-компро-
місовості»)  і  Петро  Дужий  («Степан  Бандера  -  символ  нації»).  Перший  з
них  -  член  ОУН  з  міжвоєнного  періоду,  бандерівський  учасник  подій  у  час
гітлерівської  окупації  України,  післявоєнний  неначе  історик  на  Заході;
другий  -  активний  член  ОУН  Бендери  і  т.зв.  «Української  повстанської
армії».  Вони,  бандерівці  за  переконанням,  з  причини  звинувачення  ОУН
Бендери  у  народовбивстві,  були  особисто  заінтересовані  у  звеличанні
«провідника»,  тобто  «вождя»  ОУН,  Степана  Бендери,  пишучи  його  портрет
привабливими  красками.  Натомість  рецензована  книжечка  написана  неначе
з  незангажованих  позицій  -  майже  семидесятилітньою  письменницею,
дочкою  православного  священика  з  Волині,  випускницею  Літературного
інституту  ім.  М.  Горького  у  Москві,  отже  неначе  й  українським
інтелектуалом,  людиною,  яка  б  мала  належати  до  еліти  української  нації.
Чи  була  вона  такою  -подивімося  на  неї  крізь  призму  фактів:  разючої
необ’єктивності,  селективної  підбірки  матеріалів,  промовчування
невигідних  для  неї  оцінок  і  подій  -  крізь  апологетику  Степана  Бендери  і
тих  формувань,  які  він  ідеологічно  і  політичне  фірмував.  Аналіз  написаного
Галиною  Гордасевич  в  рецензованій  книжечці  дозволяє  зарахувати  її  як  ту,
котра  ідентифікується  з  бандерівським  крилом  Організації  українських
націоналістів  і  з  наслідками  діяльності  її  формувань,  у  тому  й  зі  скоєним
 43

структурами  ОУН-УП-СБ  народовбивством.
 Книжечку  Галини  Гордасевич  (у  тексті  авторку  називатиму  «Г.Г.»)  слід  розгля¬
дати,  як  виконання  замовлення,  метою  якого  є  уведення  в  оману  необізнанних
з  фактами  українців  Наддніпрянщини  і  молодого  покоління  сучасних  жителів
цілої  України,  котрі  не  зазнали  лиха  від  бандерівців.  Книжечка  неначе  про
Степана  Бандеру,  але  вона  поширена  тематикою  ідеології  і  політики  ОУН,  як
теж  оцінкою  формувань,  котрі  виступали  під  назвою  бандерівців.  Саме  тому
книжечка  вимагає  хоч  би  короткого  обговорення.  У  дужках  вказано  на  сторін¬
ки,  яких  стосуються  зауваження.
 Починає  Г.Г.  з  того,  що  на  Луганщині  тих,  хто  публічно  розмовляв
українською  мовою,  обзивали  бандерівцями  (с.  7),  але  вона  не  пов’язує
цього  факту  з  причиною:  адже  коли  б  не  було  бандерівських  злодіянь,  то  й
не  було  б  причини  обзивати  когось  «бандерівцями»,  такого,  у  розумінні
зневаги,  слова  не  було  б  узагалі.
 Неначе  виправдовуючись,  Г.Г.  повідомляє,  що  писатиме  біографію
Степана  Бандери,  «де  б  він  зображався,  в  першу  чергу,  як  людина,  а  не
прославлявся  як  вождь  українського  народу».  Вже  з  цього  видно,  що,  згідно
до  погляду  Г.Г.,  Степан  Бандера  був  «вождем  українського  народу»  (с.  8),
отже  її  позиція  стає  ясною:  вона  не  біограф,  а  звеличальниця  Степана
Бандери,  бандерівшини  взагалі.
 Правду  каже  Г.Г.,  що  вона  зібрала  публікації  про  Степана  Бандеру,  така
література  в  час  писання  книжечки  була  доступна  на  Україні,  в  тому  й
заокеанських  авторів,  при  чому,  як  вона  заявляє,  між  ними  були  публікації
авторів,  котрі  не  симпатизували  бандерівцям.  Слід,  отже,  думати,  що  у
розпорядженні  Г.Г.  були  теж  праці  авторства  вище  названого  рецензента
книжечки,  про  яку  мовиться,  зокрема  його  «Гірка  правда:  злочинність  ОУН-
УПА»  й  «Ідеологія  українського  націоналізму».  Проте  на  них,  як  теж  на  інші
праці  цього  автора,  Г.Г.  не  посилається,  а  з  деяких  інших  авторів  бере  лише
потрібне  їй  для  підтвердження  тези  щодо  величності  «вождя  українського
народу»  Степана  Бандери.  В  рецензії  не  буде  посилань  на  джерела,  їх  читач
знайде  у  п’ятитомній  серії  автора  рецензії  п.з.  «Український  націоналізм  як
різновид  фашизму»,  т.  І.  «Джерела  злочинів  ОУН-УПА»,  т.  П.  «Докази
злочинів  ОУН  і  УПА»,  тт.  ІІІ-У.  «Український  націоналізм  у  документах».
 На  с.  10,  Г.Г.  покликається  на  автора  книжки  «Коли  ми  вмирали,  вам
дзвони  не  фали»,  Миколу  Руцького,  у  контексті  «героя,  вояка  УПА».  З  цим
пов’язана  справа  доданого  у  книжечці  тексту  «Присяги  вояка  Української
Повстанчої  Армії»’  (с.  96,  101,  115,  117,  119,  128,  139).  Ця  «армія»
презентована  Г.Г.  як  «народновизвольна»,  тоді,  коли  насправді  вона  такою
ніколи  не  була:  всі,  у  цілому  світі,  народновизвольні  рухи  складаються  з
добровольців,  натомість  в  УПА  вже  у  травні  1943  р.  було  не  менше  50%
 44

терором  до  неї  залучених  волинських  селян,  а  на  кінець  того  року  насильно,
незаконные  «змобілізованих»  в  УПА  було  не  менше  90%.  Це  означає,  що
ОУН-УПА  не  мала  підтримки  з  боку  українського  населення  Волині,  її
командний  склад  був  родом  з  бандерівських  діячів  з  Галичини:  з  рядів
Української  допоміжної  поліції,  яка  на  наказ  ОУН  Бандери  у  травні-квтні
1943  р.  перейшла  «до  лісу»  в  розпорядження  ОУН  Бандери,  і  з  колишніх  вояків
батальйонів  «Нахтігаль»  і  «Роланд».  Решта  ж,  це  були  українці  примушені
скоювати  злочини.  Про  тих  коло  90%  «змобілізованих»  до  УПА  ніхто  не
згадує,  а  цей  факт  вирішує  юридичну  і  політичну  оцінку  того  формування.
Згадки  Г.Г.  про  узбецькі  й  інші  азійські  відділи  в  УПА  не  повинно  б  навіть
бути,  адже  вона  достеменно  знає  —  чому  деякі  узбеки  чи  азербайджані
опинилися  серед  бандерщів  і,  що  головніше  -  що  з  ними  усіми  бандерівці,
їхня  «Служба  безпеки»,  зробили,  коли  зі  сходу  під  кінець  1943  року
наближалася  Червона  Армія  -їх  усіх  перестріляли.  Г.Г.  не  згадує  й  про  те,
що  в  командуванні  ОУН-УПА  в  першій  половині  1944  року  стався  розкол,
унаслідку  якого  сторони  поборювали  себе  взаємно,  з  убивствами  включно.
Г.Г.  мусіла  знати  -  що  про  ОУН  Бандери  і  створену  нею  УПА  писав  1943
року  Тарас  Бульба-Боровець,  активний  учасник  подій  того  часу  на  Волині,
а  писав  він  на  адресу  ОУН  Бандери  таке:
 Пішли  в  рух  сокири  і  віхоть.  Вирубується  і  вивішується  цілі  родини...
«сокирними»  вирубують  і  вивішують  ганебно  безборонних  жінок  і  дітей...
Чи  правдивий  революціонер-державник  може  підпорядкуватися  проводові
партії,  яка  починає  будову  держави  від  вирізування  національних  меншин...
При  ваших  методах  вистрілювання  українців  з  Червоної  Армії,  колишніх
українських  комуністів,  комсомольців  ти  бичуванні  українського  активу,  як  це
було  в  Житомирщині,  душення  путом  своїх  найкращих  людей  -  ви  не
змобілізуєте  армії...  За  що  ви  боретесь?  За  Україну,  чи  за  вашу  ОУН?  За
Українську  Державу,  чи  за  диктатуру  в  тій  державі?  За  український  народ,
чи  тільки  за  свою  партію?...  Чи  існувала  коли  на  Україні  така  революційна
організація,  якої  власний  народ  жахався  гірше  від  найлютішого  ворога,  а  її
членів  не  називав  інакше,  як  «пут  ярами»  і  «сокирниками»!...  Що  спільного
мають  з  визволенням  України  бандерівські  спроби  тепер  підпорядкувати
українські  народні  маси  своїй  партійній  диктатурі  та  фашистській  ідеології,
яка  є  гидка  українському  народові...  А  скільки  жертв  терору,  запушування
або  ганебне  замучування  отих  голів  сільських  рад,  бульбівців,  мельниківців,
радикалів,  старих  петлюрівців,  бувших  комсомольців,  безпартійних  свідомих
і  чесних  українців,  які  згинули  тільки  тому,  що  були  інших  переконань,
осуджували  злочинну  бандерівську  роботу...  Кров  полеглих  і  ранених  з  вашої
руки  революціонерів  та  сльози  вже  сьогодні  гнобленого  вашою  «владою»
населення  впадуть  вічною  ганьбою  на  ОУН  Бандери...
 45

Таку  ось  ОУН-УПА  Г.Г.  звеличає.  Про  згадані  вище  факти  вона  знала,
в  час  «діяльності»  ОУН-УПА  їй  було  8-9  років,  жила  вона  у  Кременці.
Про  злочини  ОУН-УПА  і  «Служби  безпеки  ОУН»  існує  величезна
література,  опубліковано  документи,  автор  цієї  рецензії  оприлюднив  540
архівних  документів.  Чим,  як  не  цілковитою  солідарністю  зі  злочинною
ОУН-УПА,  пояснити  її  відношення  до  цього  формування?  Що  вона  скаже
на  неоспорений  факт  що  до  того,  що  від  рук  ОУН-УПА  в  1934-1944  роках
мученицькою  смертю  загинуло  щонайменше  120  тисяч  польського
беззахисного  населення,  від  немовляти  до  понад  столітніх  старців.  Бо  ОУН
Бендери  «почала  будову  держави  від  вирізування  національних  меншин»,
як  каже  Тарас  Бульба-Боровець.  Чи  цей  факт  не  зворушує  дочку
православного  священика,  котрій  більш  до  серця  грекокатолицим?  Вона
до  цього  факту  не  відноситься,  так  якби  його  не  було.  Про  українські  жертви
ОУН  Бендери  буде  сказано  трохи  далі.
 Г.Г.  не  погоджується  з  твердженням  Павла  Судоплатова  щодо  того,
що  жінки-тілоохоронниці  Романа  Шухевича  були  його  коханками.  В
інтерв’ю  колишнього  політвиховника  в  У  ПА,  Олександра  Степанюка,  яке
він  дав  авторові  цієї  рецензії  в  Торонто,  є  згадка  про  те,  що  більшість
командирів  і  провідників  ОУН-УПА  мали  свої  «польові»  жінки-
полюбовниці,  цей  факт  був  відомий,  було  багато  випадків,  коли  щогарніших
сільських  дівчат  силою  забирали  до  УПА  і  там  вони  ставали  полюбов¬
ницями  командирів,  як  ото  Юрія  Стельмащука-«Рудого»,  про  що  є  згадки
в  літературі,  то  чому  ж  Шухевич  мав  би  відмовлятися  від  такої  спокуси?
 Г.Г.  не  хоче,  щоб  бандерівський  (мельниківський  також)  рух  називати
фашистським  (с.  18-19),  вона  посилається  на  оцінку  чільного  діяча  ОУН,
Євгена  Онацького,  за  яким  фашизм  притаманний  лише  державі,  а  раз
української  держави  не  було,  то  й  не  було  українського  фашизму.  Далебі
примітивне  пояснення  професора  Онацького.  У  згаданих  працях  автора
рецензії  є  опублікованний  документ  у  вигляді  протоколу  з  1937  року
авторства  Володимира  Марганця  з  засідання  фашистського  Інтернаціоналу,
членом  якого  була  ОУН.  То  як  же  ОУН,  не  будучи  фашистським  рухом,
могла  бути  членом  «Закордонних  націонал-соціалістів»  під  проводом
гітлерівської  НСДАП  (ЫЗОАР)?  Подивімося,  чи  не  переконливою  для  Г.Г.
було  б  таке  визначення  фашизму:  «Фашизм  -  це  насилля  ідеологічно-
політичного  руху  або  утвореної  ним  держави  у  відношенні  до  людей:
чужинців  з  приводу  їх  расового  походження  або  національної  приналеж¬
ності;  у  відношенні  до  співвітчизників  -  з  приводу  супротиву  такому  рухові
або  утвореній  ним  державі  Стратегічною  метою  фашизму  є  необмежена
експансія  (імперіалізм)  і  панування  над  своїм  і  підбитими  народами».  Про
фашистський  характер  ідеологічно-політичного  руху  вирішують  його
 46

ідеологічні  засади  і  політичні  програми,  як  теж,  і  передусім,  його  злочинна,
скерована  на  насилля  проти  людей,  діяльність,  а  не  факт  утворення  чи  не
утворення  таким  рухом  держави.
 Г.Г.  повинна  б  знати,  що  формування  ОУН  Бендери  поляків  вирізували
(«вирізували»  -  це  з  донесень  радянської  партизанки)  «за  національну
приналежність»,  а  українців  за  те,  що  не  підпорядковувалися  ОУН  Бендери.
Це  і  є  класичний  фашизм  Крім  цього:  Г.Г.,  яка  знає,  між  іншими,  теж
італійську  мову,  повинна  б  знати,  що  за  таким  виданням,  як  «Епсусіораесііа
Вгіїаппіса»,  нацизм  -  це  німецький  різновид  фашизму,  так  як  ОУН  -
український  різновид  фашизму.  Примітивне  тлумачення  Г.Г.  поняття
«націонанізм»  не  заслуговує  на  те,  щоб  з  ним  сперечатися,  вистачить
сказати,  шо  націоналізмів  є  щонайменше  стільки,  скільки  соціалізмів,  треба
лише  користуватися  наукою,  а  не  низькомарковою  пропагандою.
 Свій  примітивізм  (або  політичну  рафінованість)  щодо  головного  в
українському  націоналізмі,  який  є  українським  різновидом  фашизму,  Г.Г.
презентує  (с.  20-21),  вказуючи,  що  Дмитро  Донцов  «мав  деякий  вплив  на
ідеологію  українського  націоналізму».  Це  означає,  що  Г.Г.  не  знає  що  таке
«ідеологія»,  або  вона  прикидається  невігласом.  Хто  тільки  у  цілому  світі
серйозно  займається  українським  націоналізмом,  той  знає,  що  єдиним
ідеологом  українського  націоналізму  був  саме  Дмитро  Донцов.  Його  доктрину
1929  року  прийняв  на  ідеологічне  озброєння  українського  націоналістичного
руху  установчий  з’їзд  ОУН,  про  що  можна  довідатися  з  праці  Петра  Мірчука
у  співавторстві  зі  Степаном  Ленкавським  «Нарис  історії  ОУН»,  при  чому  С.
Ленкавський  був  учасником  згаданого  з’їзду  і  членом  його  ідеологічної  комісії.
Інших,  крім  Д.  Дощова,  ідеологів  українського  націоналізму,  не  існує,  є  тільки
теоретики  цієї  ідеології,  але  не  ідеологи.  Нісенітницею  є  твердження  Г.Г.,
що  до  ідеологів  українського  націоналізму  слід  зараховувати  Степана
Охримовича,  Зенона  Коссака,  Осипа  Мащака,  Степана  Бандеру,  Олексу
Гасина  й  іниших.  Мельниківці  ж  до  ідеологів  українського  націоналізму
зараховують  Володимира  Марганця,  котрий  написав  книжку  «Ідеологія
організованого  й  тзв.  волевого  націоналізму»,  якою  доказав,  що  він  не
розуміє  поняття  «ідеологія»,  він  не  відрізняє  ідеології  від  тактики,  політики
і  стратегії  українського  націоналізму.
 Наріжним  каменем  ідеології  українського  інтегрального  (фашисьскього
типу)  націоналізму  було  визначення  Дмитром  Донцовим  нації;  як  виду  в
природі.  Доктрина  Д.  Донцова  побудована  на  теорії  соціального  дарвінізму.
Ця  теорія  була  нелюдяна,  анитигуманітарна,  протихристиянська  Власне  її,
без  усякого  сумніву,  вивчав  Степан  Бандера,  через  неї  він  вправлявся  у
бездушності,  душачи  котів  (садизм)  (с.  43),  вправляючись  у  безжалісності
навіть  до  самого  себе  (мазохізм)  коли  заганяв  собі  голки  під  нігті  (с.  44).  Це
 47

й  була  підготовка  до  фізичного  винищування  «ворогів  української  нації»  -
чужинців,  що  проживають  на  території  України,  і  українців,  котрі  не
підпорядковуються  націоналістам.  Про  засвоєну  ОУН  ідеологію  українського
націоналізму  у  вигляді  доктрини  Д.  Донцова  галицький  (не  комуністичний)
діяч,  Михайло  Добрянський  написав:  Донцов  «мав  вирішальний  вплив  на
формування  української  націоналістичної  думки  того  часу,  але  той  вплив  був
глибоко  негативний.  Не  можна  собі  уявити  гіршого  данайського  дару  для
молодого  ідейного  руху...  для  українського  націоналізму,  як  подарована  йому
книжка  Націоналізм...  Донцовщина  лягла  тяжкою  зморою  на  молоду
генерацію  Західної  України...  Ставлення  Донцова  до  релігії,  до  світа
абсолютних  цінностей  є  щонайменше  негативне,  щоб  не  сказати  вороже...
Донцов  поставив  тезу  про  аморальність  націоналізму,  як  один  з  головних
стовпів  націоналістичної  ідеології...  Донцову  припала  та  сумна  честь,  що
він  санкціонував  аморальність  у  методах  політичної  боротьби...  Донцов  був
тим,  хто  вагою  свойого  впливу  переважив  відношення  сил  і  перерішив  вислід
боротьби  за  визволення  бестії  в  українській  людині».  А  Г.Г.  каже,  що  Донцов
мав  тільки  «деякий  вплив  на  ідеологію  українського  націоналізму».  Це  що  -
ігноранція,  чи  свідоме  фальшування  фактів?  Г.Г.  збирала  інформації  про
Бандеру  й  український  націоналізм,  але  невже  вона  не  натрапила  на  оцінку
ідеології  ОУН  авторства  грекокатолицького  священика,  доктора  богословія,
в’язня  у  Польщі  за  діяльність  в  ОУН,  о.  Юрія  Федоріва,  котрий  написав  у
виданій  в  Торонто  книжечці  п.з.  «Вронки»,  таке:  «Ідеологія  українського
націоналізму...  тут  вимагалося  заперечення  всього,  і  батька  і  матері,  Бога  і
совісти  закону  й  етики,  любови  ближнього  й  особистих  почувань».  Оце  і  є
реальна  характеристика  ідеології  українського  націоналізму,  на  базі  якої  діяв
Степан  Бандера.  У  її  контексті  Степан  Ленкавський  і  написав,  а  ОУН  прийняла
як  свої,  «заповіді»  -  «Декалог  українського  націоналіста»,  у  пункті  7.  якого
написано:  «Не  завагаєшся  виконати  найнебезпечнійший  злочин,  якщо  цього
вимагатиме  добро  справи».  П.  Мірчук  зі  С.  Ленкавським  пояснюють,  що  під
«злочином»  ОУН  розуміла  вбивство.  А  Бог  християн  каже:  «Не  убий!»  Чи
Г.Г.,  дочка  священика,  не  знає  цього  Божого  заповіту?  Вона  його  знала,  як  і
була  свідомою  того,  що  у  своїй  книжечці  публікує  пофальшований  «Декалог
українського  націоналіста».
 Яким  чином  Г.Г.  може  писати,  що  «ідеологія  українського  націоналізму
на  чільне  місце  ставила  християнську  релігію»  (с.  114)?  Це  що  -  насмішка
над  тими  знає  цю  ідеологію,  хто  потерпів  від  бадерівських  (християнських?)
рук?  А  їх,  потерпілих,  було  багато,  згадані  польскі  жертви  -  120.000;
українські  жертви  -  80.000,  про  які  сказано  буде  далі.  До  кого  ж  Г.Г.
зараховує  себе  -  до  християн,  чи  до  українських  націоналістів?  Бо  дійснний
християнин  бандерівцем  бути  не  може,  український  націоналізм  і
 48

християнство  -  несумісні,  протилежні  поняття,  протилежні  ідеології.
 Г.Г.  з  метою  звеличання  Степана  Бендери  принизливим  прийомом
тлумачить  прізвище  «Бандера»,  як  польське  «прапор»  (с.  49),  бо  для  неї  і  для
бандерівської  ОУН  Бандера  був  прапором,  під  яким  методично,  планово,
організовано  вирізували  цивільне  населення.  «Бандера»  -  слово  іспанське,  воно
аж  ніяк  не  могло  становити  про  етимологію  прізвища  предків  Степана  Бандери,
етимологічне  це,  постале  в  українському  середовищі,  прізвище,  без  сумніву
походить  від  засвоєного  українською  мовою,  німецького  слова  Вапсіііеп,  банда.
 Г.Г.  прискіпливо  вказує  на  деякі  неточності  радянських  істориків  і
публіцистів,  хоч  сама  вона  не  без  гріха  щодо  цього.  Як  приклад  слід  вказати,
що  вона  помиляється,  говорячи  про  «двохсотлітнє  небуття  польської
держави»  (с.  62),  хоч  воно  тривало  123,  а  не  200  років.  Вказувати  на  чужі
гріхи,  треба  самій  бути  безгрішньою.
 Політичним  прийомом  слід  визнати  даний  Г.Г.  опис  відбування
українськими  націоналістами  кари  у  польських  в’язницях  (с.  84-85).  Умови
перебування  у  них  дійсно  нагадували  відпочинок,  про  що  можна  дізнатися
зі  згаданої  вже  книжечки  о.  Юрія  Федоріва:  там,  у  Вронках  (де  покарання
відбував  теж  Степан  Бандера)  політичних  в’язнів  не  примушували  до
роботи,  вони  мали  доступ  до  книжох,  до  преси,  декотрі  з  них  працювали  у
в’язничій  бібліотеці.  Тимчасом  Г.Г.  вказує  на  умови,  які  панували  в  таборі
в  Березі  Картузькій  (в  якому  українські  націоналісти  становили  не  більше
4%),  хоч  повинна  вона  була  знати,  що  між  в’язницею  і  концтабором  (в  якому
все-таки  ніхто  не  був  замучений)  -  велика  різниця.
 Очевидну  неправду  Г.Г.  пише  про  Український  центральний  комітет
у  Генеральному  Губернаторстві  (У  ЦК  -  Краків)  з  Володимиром  Кубійовичем
на  чолі,  вона  ж  без  сумніву  читала  що  писав  про  нього  сам  В.  Кубійович,  а
писав  він,  між  іншим,  про  те,  що  УЦК  був  фінансований  з  каси  абверу  і  що
всі  важливіші  справи  вирішувалися  ним,  Романом  Сушком  (ОУН  Мельника)
і  Теодором  Оберлендером.
 Іншим  прикладом  політичної  роботи  Г.Г.  є  її  фальшива  інформація
про  батальйони  «Нахтігаль»  і  «Роланд»  (с.  94-95),  які,  неначе,  були
розформовані  німцями,  а  їхній  о  особовий  склад  роз’їхався  додому,  хоч
фактично  названі  батальйони  були  переформовані  німцями,  за  згодою  ОУН
Бандери,  у  201  батальйон  ЗсЬШгтаппзсЬайеп,  котрий  до  кінця  1942  року
нещадно  поборював  радянську  партизанку  на  білорусько-українському
пограниччі,  пацифікував  білоруські  й  українські  села,  чим  відзначився  у
генерала  фон  дем  Бах-Зелевського.
 Г.Г.  згадує  про  «найближчого  сподвижника  Бандери,  Ярослава
Стецька»,  котрий  від  імені  С.  Бандери  у  Львові  очолив  ЗО  червня  1941  р.
«український  уряд»  (сс.  98,  99),  але  вона  не  відважилася  проінформувати
 49

читачів  про  те,  що  той  же  Ярослав  Стецько,  у  тому  ж  році,  у  своїй
автобіографії,  написав,  що  він  є  прихильником  перенесеня  на  Україну
гітлерівських  методів  винищування  євреїв.
 Неправдивою  є  також  інформація  Г.Г.  про  ув’язненення  С.  Бандери  у
концтаборі  Заксенгаузен  (с.  99),  неначе  вона  не  читала  книжки  Євгена
Стахіва,  на  яку  в  іншому  місці  покликається,  а  той  же  Є.  Стахів  пише,  що
після  перевезення  у  липні  1941  р.  Бандери  і  Стецька  до  Берліна,  вони  там
жили  в  особняку,  свобідно  рухалися  по  цілому  місту,  а  коли  вже  опісля
перевезли  їх  до  Заксенгаузена,  то  не  бо  суто  табору,  а  до  неначе  в’язниці
на  території  того  табору,  де  були  поміщені  політичні  діячі,  на  порозуміння
з  якими  німці  мали  надію.
 Детально  проаналізувати  невеличку  книжечку  Г.Г.  вимагало  б  досить
великого  опрацювання,  настільки  в  ній  перекручень,  фальшу,  наміреного
промовчування,  а  то  й  нісенітниць,  тож  зупинімося  на  ще  одній  тільки
проблемі  -  на  промовчуваному  в  українській  націоналістичній  літературі
існуванні  і  скоювані  злочинів  т.зв.  «Службою  безпеки»  ОУН  Бандери,  про
яку  Г.Г.  тільки  згадує  (с.  127).  Г.Г.  без  сумніву  знає  факти  про  цю
терористичну  структуру  ОУН  Бандери,  вона  мусіла  читати  спогади  Данила
Шумука,  політвиховника  в  УПА,  котрий  у  своїй  книжці  «За  східним
обрієм»,  між  іншим,  про  цю  «Службу  безпеки»  написав:  «Це  був
спеціальний  курс  для  районних  референтів  СБ,  п’ять  невідомих  нам
інструкторів  вели  з  ними  заняття...  цілий  місяць  я  ходив  навчати  їх  політики
і  геополітики...  Це  були  неначе  навмисне  добрані  найтупіші  типи».
 Невже  Г.Г.  не  знає  про  відомі  з  архівних  документів  факти,  з  яких
видно,  що  «Служба  безпеки»  на  наказ  ОУН  Бандери  1943-1944  роках
масово  винищувала  тих  з-посеред  колишніх  солдатів  і  офіцерів  Червоної
Армії,  котрі  1941  року  попали  в  полон  і  зуміли  з  нього  утекти,  після  чого
переховувалися  в  українських  селян  на  Волині,  їх,  навіть  16-річні  «есбісти»,
виловлювали  і  розстрілювали  або  душили  путами,  а  їхні  трупи  вкидали  у
колодязі.  Члени  цієї  «Служби  безпеки»  під  час  масово  винищування
польського  населення,  після  того,  як  його  (жінок  і  дітей)  члени  УПА  загнали
у  поле,  клали  по-десятеро  ниць  на  землю  і  на  очах  очікуючих  своєї  смерті,
пострілом  у  потилицю  вбивали,  а  чоловіків-поляків  по  одному  вводили  у
клуні  і  там  їх  вбивали  ударами  сокирою  в  голову.  Крім  цього,  з  1941  по
1950  рік  «есбісти»  винищили  щонайменше  80000  українського  цивільного
населення  -колишніх  і  виконуючих  роботу  голів  сільських  рад,  вчителів,
агрономів,  фельдшерів,  а  то  й  звичайних  українських  селян  і  селянок  -
одних  за  те,  що  в  когось  син  був  міліціонером,  інших  за  те,  що  не  дали
«есбістам»,  що  переховувалися  в  бункерах-схронах,  продуктів  чи  одягу.
Так  виглядала  «боротьба»  ОУН-СБ  з  радянською  владою,  вона  не  виходила
 50

за  межі  сільрад,  вона  не  сягала  хоч  би  районів  -  по  селах  убивали  людей  -
вішали,  душили  путами,  іноді  тільки  стріляли,  а  до  визволення  на  наказ
ОУН  Бендери  публічно  застосовували  тортури  у  відношенні  до  підозрілих,
яких  без  основ  називали  «сексотами».
 Г.Г.  у  книжечці  наводить  неначе  Довженкову  інформацію  про  те,  як
радянські  партизани  допитували  спійманого  бандерівця  (с.128):  підвісили
його  над  вогнищем,  до  колін  спалили  ноги,  а  той  так  і  не  видав  нікого.  Що
ж,  досліджуючи  багато  тисяч  архівних  документів,  також  хроніки  ОУН-
УПА-СБ,  автор  цієї  рецензії  не  натрапив  на  подібну  інформацію,  але  зате
натрапив  на  таку,  з  якої  виникає  протилежне:  то  «Служба  безпеки»  ОУН
Бандери  допитувала  колишнього  упівця,  котрого  арештували  радянські
органи  і  випустили  за  неіснуванням  доказів  злочинства.  Його  власне
допитувала  бандерівська  «СБ»:  підвісивши  над  вогнищем,  спалили  йому
ноги  до  колін,  а  той  не  підтвердив  підозри  у  зраді.  Ця  інформація  -  з
документу  «есбістів»,  а  не  з  розповіді,  хоч  би  й  Довженко.  Треба  ще  згадати,
що  «Служба  безпеки»  ОУН  Бандери  не  припинила  своєї  злочинної
діяльності  після  війни,  вона  робила  свою  чорну  роботу  щонайменше  до
1950  року  на  території  Польщі,  на  Заході  -ліквідували  противників  Степана
Бандери.  Такою  ото  була  терористична  структура  ОУН  Бандери,  тимчасом
Г.Г.  має  жаль  до  радянських  авторів,  котрі  про  Миколу  Лебедя  пишуть,  що
він  був  «творцем  лихозвісної  Служби  Безпеки  ОУН».  Якщо  не  «лихо-
звісною»,  то  якою,  за  Г.Г.,  була  «СБ»?
 Г.Г.  у  своїй  книжечці  вмістила  20  (двадцять!)  портретів  Степана
Бендери.  Вона  в  нього  закохана,  і  не  тільки  в  нього,  але  й  у  те,  в  що  Степан
Бадера  вірив,  чим  керував.
 На  закінчення  свого  панегірику  у  честь  Степана  Бандери  Г.Г.  каже,
що  Степан  Бандера  -  герой  України.  Коли  б  Україна  мала  таких  «героїв»,
якщо  б  таких,  як  Бандера,  частка  українського  народу  визнавала  героями,
то  це  означало  б,  що  народ  України  ще  й  досі  не  склався  як  нація.  Частка
українського  народу,  яка  визнає  Степана  Бандеру  і  бандерівщину  -  хвора.
Бо  і  сам  фашизм,  його  український  різновид  у  вигляді  українського
націоналістичного  руху,  був  недугою.  Недугою  людства  був  теж  нацизм.
Сам  Степан  Бандера  теж  був  людиною  невиліковно  хворою,  людиною,  як
і  Гітлер,  Бандері  ні  своя  смерть,  ні  смерть  сотень  тисяч  його  співвітчизників,
мученицька  смерть  немовлят,  жінок,  чоловіків,  понадстолітніх  старців  -
була  може  й  розкішшю.  В  науці,  коли  йдеться  про  окремих  людей,  цей
симптом  зветься  мазохізмом  і  садизмом.  Чи  Г.Г.  згідна  з  тим,  що  мазохіста
і  садиста  можна  назвати  героєм?  Якщо  за  П.  Мірчуком  можна  погодитися,
що  Степан  Бандера  був  «символом  безкопромісовості»,  бо  мазохісти  і
садисти  компромісовості  не  знають,  то  Степан  Бандера,  як  «символ
 51

української  нації»,  за  Петром  Дужим,  є  образою  для  українського,  аж  ніяк,
ні  за  якими  познаками,  не  злочинного  народу.
 Галина  Гордасевич  з  політичних  міркувань  допустилася  неморального
вчинку  у  вигляді  невдалої  підробки  портрета  Степана  Бандери.  Цього  не  можна
було  сподіватися  від  дочки  православного  священика  (вона  виразно  симпатизує
грекокатолицизмові,  та  це  інша  тема),  цього  не  можна  було  сподіватися  по,
неначе,  українській  письменниці.  Вона,  якщо  письменниця,  то  письменниця
бандерівська,  а  не  українська.  Поняття  бандерівщини  і  українства-  нетотожні.
 І  в  додатку  ще  ось  таке:  Г.Г.  пише,  що  весь  світ  знає  «другу  світову
війну»,  а  «лише  радянські  учні  вивчали  Велику  Вітчизняну  Війну».  Вона,
за  бандерівською  пропагандою,  противиться  назві  «Вітчизняна  Війна».
Що  ж,  для  неї,  мабуть,  як  і  дня  бандерівців  (мельниківців  теж),  котрі  взяли
участь  у  розв’язанні  цієї  війни  на  боці  агресора  -  гітлерівської  Німеччини,
ця  війна  мала  на  меті  «визволення»  України  «з-під  совітів».  Значить  вона
-  ігнорант  у  ділянці  історії  і  політики,  вона  невіглас  у  тому,  що  зрозуміле
навіть  людині  з  неповною  початковою  освітою:  Гітлер  розпочав  війну  не
проти  радянського  державного  устрою,  а  проти  країн,  які  входили  до  складу
СРСР  -  з  метою  заграбасгання  «життєвого  простору»  для  німецької  раси,
з  метою  перетворити  українців  й  інших  жителів  СРСР  у  рабів.  Така
очевидна  мета  Гітлера  мусіла  зустрітися  зі  спротивом  чесних  українців,
білорусів,  росіян  та  інших.  Це  і  була  «Вітчизняна  Війна»,  завданням  якої
було  не  допустити  до  перетворення  «Вітчизни»-України  в  німецьку
колонію.  Але  що  ж,  як  видно,  Г.Г.  симпатизує  гітлерівцям,  з  котрими
бандерівці  (мельниківці  теж)  розпочали  війну  і  разом  з  ними  її  закінчили,
рука  в  руку.  Бо  гітлерівці  і  бандерівці  одним  миром  мазані,  оба  ці
ідеологічно-політичні  рухи  були  рухами  фашистськими,  різниця  тільки
та,  що  німецький  фашизм  німецька  влада,  німецькі  християнські  церкви  і
німецький  народ  засудили  за  його  народовбивство,  натомість  влада
України,  після  розпаду  СРСР  допустила  до  своїх  владних  структур
бандерівців,  а  Президент  України  після  «помаранчевої  революції»
настановив  чільного  бандерівського  діяча,  Романа  Зварича,  міністром
юстиції  України,  ярого  бандерівця  Василя  Червонія  настановив
губернатором  Рівненської  області.  Не  засудила  теж  українського
націоналізму  Православна  церква  Київського  патріархату.
 Фашизм  в  Німеччині  не  існує,  а  на  Україні  відроджується,  між  іншим,
через  такі  пропагандивні  книжечки,  як  оця  рецензована.
 Авторові  цієї  рецензії,  православному  українцеві,  соромно  за  таких,
як  Галина  Гордасевич,  за  таких,  як  теперішній  президент  України,  Віктор
Ющенко.  Відродження  фашизму  на  Україні  не  гарантує  Українській  Державі
чесне  входження  у  цивілізований,  культурний  світ.
 52

В.І.  Масловський,
доктор  історіческих  наук,  професор
 З  КИМ  І  ПРОТИ  КОГО  ВОЮВАЛИ
УКРАЇНСЬКИ  НАЦІОНАЛІСТИ
 (З  книги  «З  ким  і  проти  кого  воювали  українські  націоналісти  в  роки
Другої  світової  війни  ?»)
 Які  цілі  ставили  бандерівці
 На  це  питання  ми  вже  в  значній  мірі  відповіли  в  попередніх  матеріалах.
Вірніше  сказати  так:  на  це  питання  вже  частково  відповіли  документально
самі  ж  функціонери  (Бандера,  Стецько  та  ін.)  ОУН-бандерівців.  Однак,  для
повної  ясності  наведемо  кілька  програмових  офіційних  документів  цієї
організації  напередодні  та  в  час  Великої  Вітчизняної  війни.
 У  грудні  1940  р.  ОУН-бандерівців  видала  «Маніфест  Організації
Українських  націоналістів  під  проводом  Степана  Бандери».  Весь  цей
документ  заповнений  суцільними  націоналістичними  гаслами  і  при¬
мітивною  пропагандистською  демагогією.  Наведемо  лише  кілька  положень
із  цього  документу.
 «Розвалюючи  назавжди  жахливу  тюрму  народів  -  Московську
імперію  -  творимо  новий  справедливий  лад  і  кладемо  основи  нового
політичного,  укладу  світу...»1  (Тут  і  нижче  виділено  мною  -  В.  М.)
 Ці  наміри  про  «новий  лад»  і  «новий  політичний  уклад»,  як  бачимо,
цілком  відповідали  нацистському  «новому  порядку»  в  Європі  і  світі.
 І  далі:
 «Несемо  новий  лад  Східній  Європі  і  підмосковній  Азії...».  Отже,  в
«Маніфесті»  бандерівці  беззастережно  декларували  про  те,  що  вони  йдуть
у  фарватері  тої  політики,  яку  проголосили  і  втілювали  в  життя  Гітлер  і
нацисти.
 В  спеціальній  інструкції  «Програмні  документи  ОУН  Бандери»,
датованій  квітнем  1941-го  р.,  спеціально  виділено  «політичні  постанови».
Наведемо  кілька  з  них:
 «...ОУН  бореться  за  Українську  Суверенну  Соборну  державу,  за
визволення  поневолених  Москвою  народів  Східної  Європи  й  Азії,  за  новий
справедливий  лад  на  руїнах  Московської  імперії  СССР...
 ’Цит.  за:  Косик  В.  Україна  і  Німеччина  у  Другій  світовій  війні.  Париж-Нью-Йорк-
Львів,  1993.  С.  491.
 53

ОУН  стає  на  чолі  тих  українських  революційних  течій  та  співпрацює
з  тими  революційними  рухами  поневолених  Москвою  народів  й  з  тими
державами,  що  змагають  до  повного  розвалу  СССР.  ОУН  вважає
союзниками  України  всі  держави,  політичні  угруповання  та  сили,  що
заінтересовані  в  розвалі  СССР  та  в  створенні  ні  від  кого  незалежної
Української  Суверенної  Соборної  Держави...»2.
 Якщо  в  попередніх  документах  ставились  загальні,  навіть  абстрактні
гасла,  і  такі  ж  плани,  то  вже  в  травні  1941  р.  ОУН-бандерівців  видала  нову
інструкцію  під  назвою  «Політичні  вказівки  ОУН  Бандери»,  де  в  дещо
закамуфльованій,  але  досить  визначеній,  формі  говориться:
 «...Власною  боротьбою,  будуванням  власної  держави  власними
силами  та  за  власною  ініціативою  здобути  собі  роль  підмета  і  партнера,
учасника  війни  та  співтворця  нового  ладу  на  руїнах  Московської
імперії.
 Відкидаємо  ролю  обсерватора  та  пасивно-вичікувальну  поставу
супроти  подій,  що  будуть  на  українській  землі,  а  зокрема  супроти  війни
інших  держав  проти  Москви  і  їхнього  порядкування...»  .
 Із  вище  зазначеного  можна  судити  про  те,  що  бандерівцям  ще
напередодні  війни  стало  достовірно  відомо  про  війну  гітлерівської
Німеччини  проти  Радянського  Союзу,  до  якої  вони  також  так  інтенсивно
готувалися.  Однак,  вони  не  хотіли,  як  бачимо,  бути  звичайними
обсерваторами  (споглядачами)  подій,  а  прагнули  зайняти  роль  «підмета  і
партнера»  в  цій  війні  «проти  Москви».  Але  чиїм  партнером»  і  чиїм
«співтворцем  нового  ладу»  вони  мріяли  і  хотіли  так  негайно  стати?  Цілком
зрозуміло  «чиїм»!  Гітлерівської  Німеччини!
 Далі  в  тій  же  інструкції  зазначено:
 «...Держави,  які  ведуть  боротьбу  з  Москвою  і  не  ставляться  вороже
до  України,  трактуємо  як  природних  союзників...»  (Виділено  в  документі
-В.М).
 В  Центральному  державному  архіві  вищих  органів  державної  влади
України  є  документ,  який  ніби  доповнює  вище  приведені  положення.  Він
іменується  «Боротьба  та  діяльність  ОУН  під  час  війни».  Цей  документ  -
досить  неякісний  відбиток  з  машинописної  форми,  однак  окремі  місця
читаються  чітко.  В  ньому  виділені,  зокрема,  такі  настанови:
 «Політичні  вказівки»,  «Акції  на  ЗУЗ»  (Західно-українських  землях  -  В.М.),
«Вказівки  на  перші  дні  організації  державного  життя»  та  інші.
 Тут,  зокрема,  зазначено:
 «Коли  совєтармія  розхитана,  режим  ослаблюється,  ЧА  (Червона
 2Там  же.  С.  497.
 3Там  же.  С.  500.
 54

Армія  -  В.М.)  не  здібна  при  наглому  заскочені  із  середини  ставити
тривалого  опору  -  ОУН  починає  збройну  боротьбу,  збройне  постачання,
ТОТАЛЬНУ  (виділено  великими  буквами  -  В.М.)  боротьбу.  Це  значить:
ОУН  виходить  явно  і  славно  на  арену  життя.  Починається  вибух  Української
Революції»4.1  далі:
 «Боротьба  мусить  бути  тверда,  завзята,  безоглядна  й  безпощадна.
Героїчна,  альказарська  (альказари  -  захисники  міст-фортець  в  часи
середньовіччя  -  В.М.)...
 ...На  ЗУЗ  може  бути  лише  преса  націоналістичного  змісту,  як  загалос
і  видавнича  діяльність:  це  саме  доточить  усіх  других  засобів  пропаганди
(радіо,  театр,  фільм  і  т.  д.),  рівно  ж,  публічні  зібрання,  де  були  б  поширювані
націоналістичні  ідеї  й  кличі,  забороняються...
 ...Виховання  молоді  взагалі  й  виховання  її  провідників  належати
мусять  беподільно  ОУН...5.
 В  підрозділі  «Меншинова  (тобто:  національна  -  В.М.)  політика»
зазначено:
 «Національні  меншини  поділяються  на  а)  приязні  нам,  себто  членів
досі  поневолених  народів,  і  б)  ворожі  нам  -  москалі,  поляки,  жиди...
Винищувати  в  боротьбі,  закерма  тих,  що  боронитимуть  режим:
переселювання  в  їх  землі,  винищувати  головно  інтелігенцію,  якої  не
вільно  допускати  до  ніяких  урядів,  і  взагалі  унеможливлювати
продукування  інтелігенції...  Польських  селян  асимілювати...  Проводирів
нищити...  Асиміляція  жидів  виключається».
 В  пункті  «Загальні  пригадки»  наказано:
 «а)  Наша  влада  мусить  бути  страшна  для  її  противників.  Терор  для
чужинців-ворогів  і  своїх-зрадників  -  творча  свобода,  подих  нових  ідей
українця-володаря  власної  землі  мусить  з  кожного  чину,  кожному  кроці
пробиватися...»6  (Тут  і  вище  виділено  мною  -  В.М.).
 Відповідаючи  на  запитання,  яку  мету  ставила  ОУН  в  час  минулої
війни,  слід  тут  же  подати  основну  суть  двох  «меморандумів»,  які
проголосила  ОУН-бандерівців  на  початку  вторгнення  гітлерівців  на
територію  Радянського  Союзу.
 Перший  «меморандум»  було  передано  німецькому  урядові  23  червня
1941  р.,  тобто  на  другий  день  війни.  Його  складала  комісія,  до  якої  входили
Степан  Бандера,  Олекса  Гасин,  Іван  Габрусевич  і  Володимир  Стахів.
 В  ряді  націоналістичних  видань  цей  «меморандум»  датується  15
червня  1941  р.,  отже,  бандерівцям  було  достовірно  відомо  не  тільки  про
 4ЦДВО  України,  ф.3833,  он.  2,  спр.  1.  арк.  17.
 5Там  же.  Арк.  17,  38.
 6Там  же.  Арк.  39.
 55

підготовку  до  війни  гітлерівської  Німеччини  проти  Радянського  Союзу,  але
й  про  точну  дату  її  початку.
 Спочатку  в  «меморандумі»  бандерівці  старанно  доводили,  що  є  чимало
вагомих  підстав  «для  порозуміння»  «між  Україною  (Точніше,  між
українськими  націоналістами  -  В.М.)  і  Німеччиною»  для  «великої  співпраці».
 Висуваючи  таку  «дипломатичну»  тезу,  бандерівці  глибоко  помилялися,
бо  гітлерівці  аж  ніяк  не  допускали  українських  націоналістів  до  «співпраці»
і  «партнерства»  у  війні  проти  Радянського  Союзу,  добре  знаючи  нікчемність
їх  потенційних  сил  і  політичних  впливів  у  «східній  політиці».  Вони  бачили
в  них  лише  третьорядних  слуг,  звичайних  пособників  у  виконанні  тих  чи
інших  тактичних  завдань.
 Претендуючи  на  «партнерство»  (на  роль  «підмета»,  як  вони  вислов¬
лювались)  в  «боротьбі  проти  большевизму»,  бандерівці  переконували
гітлерівців:
 «Цей  меморандум...  базується  на  переконанні,  що  весь  цей  комплекс
питань  важливий  за  своїми  вагомими  наслідками  не  тільки  для  України,
але  також  для  Німецького  Райху...»7.  Далі  бандерівці  старалися  довести,
що  «без  незалежної  Української  держави  новий  порядок  в  Європі
немислимий...»
 Чого  домагалася  ОУН-бандерівців  у  цьому  «посланні»?  Перш  за  все,
утворення  (звичайно,  з  допомогою  гітлерівської  Німеччини  та  під  її
свастикою)  «незалежної»  української  держави,  в  якій  вони  б  панували.  Все
це,  просили  вони,  повинно  відбутися  на  початку  воєнної  кампанії:  «Навіть
якщо  при  вході  в  Україну  німецькі  війська  спочатку  будуть  самозрозуміле
зустрічати  як  визволителів,  таке  ставлення  може  швидко  змінитися,  якщо
Німеччина  увійде  на  Україну  без  наміру  відновлення  Української  Держави
й  використання  відповідних  гасел...»8.
 Для  грунтовнішного  переконання  тут  навіть  подано  таку  тезу:
 «Нині  європейський  континет  перебуває  під  впливом  двох  імперіял-
істичних  концепцій:  концепцією  німецького  імперіяльного  думання,  яке
спрямоване  на  запровадження  нових  порядків  у  Європі,  і  концепцією
російського  імперіялізму,  що  базується  на  світовій  Революції».
 Бандерівці  добре  розуміли,  що  «Німеччина  планує  прилучити  Україну
до  системи  європейського  континенту  головним  чином  з  економічних
причин»,  а  тому  прохали  дати  їм  і  певну  економічну  «самостійність».
 Всі  ці  наївні  писання  завершуються  так:  «...Інтереси  обох  народів
вимагають  природного  союзу,  німецько-українські  взаємини  мусять  бути
побудовані  на  справжній  дружбі».
 І  Див.  Українська  суспільно-політична  думка  в  20  столітті.  Т.  3.  С.  36.
 Там  же.  С.  27.
 56

А  хто  буде  «гарантом»  такої  дружби?  -  запитували  бандерівці.  І  тут
же  відповідали:  «Незалежні  українські  збройні  сили,  які  відповідали  би
духу  України,  будуть  гарантом  німецько-українського  союзу  й  зможуть
послабити  тиск  Росії  на  Європу».
 І  на  завершення  автори  «меморандуму»  подають  «хитрий»  натяк:  в
1938  році  в  Європі,  мовляв,  виникли  дві  нові  держави  (Словаччина  і
Хорватія)  не  без  допомоги,  звичайно,  гітлерівської  Німеччини.  Однак,  не
вказуючи  на  різницю  між  ними  та  Україною,  українська  проблема  є
«набагато  важливіша»,  бо  «має  міжконтинентальне  значення».
 Суть  цього  послання  бандерівців  досить  чітко  визначена:  допоможіть
створити  незалежну  Україну,  панове  нацисти,  а  ми  будемо  служити  вам
вірою  і  правдою!
 Цілком  іншого  характеру  «меморандум»  ОУН-бандерівців  до
німецького  уряду,  датований  14  серпня  1941  р.  Якщо  попередній  -  це
суцільні  прохання  і  моління,  то  цей  -  суцільне  виправдання  «хлопчиків,
що  нашкодили».  Тут  і  виправдання  за  самовільний  «Акт  30-го  червня  1941-
го»,  і  запопадливість  своєму  панові,  і  щире  каяття  у  вірності  йому.
«Меморандум»  цей  досить  великий  за  розміром  і  поділений  на  відповідні
підрозділи.
 В  підрозділі  «Дотеперішня  співпраця  ОУН  з  Німеччиною»  бандерівці
щиро  і  відверто  констатують:
 «Українська  військова  організація  (УВО),  а  згодом  її  наступниця,
Організація  українських  націоналістів  (ОУН)  під  проводом  Євгена
Коновальця,  з  самого  початку  існування  розпочали  співпрацю  з
німецьким  райхом,  спрямовану  проти  Польщі  і  Москви.  Ці  організації
сподівалися,  що  німецький  райх  сприятиме  постанню  незалежної  соборної
української  держави.  Зовнішньо-політична  концепція  ОУН  ґрунту¬
валася  на  союзі  України  (тобто  українських  войовничих  націоналістів  -
В.М.)  з  Німеччиною../9  (Тут  і  нижче  підкреслено  мною  -  В.М).
 І  далі:  «...ОУН  була  свідома  того  факту,  що  в  спільній  боротьбі  України
(тобто  українських  націоналістів  -  В.М.)  і  Німеччини  за  нові  порядки  в
Східній  Європі  Україні  доведеться  платити  великою  ціною  крови.  Як  відомо,
українські  повстанці,  організовані  ОУН  на  Західній  Україні,  також
спричинился  до  швидкого  наступального  маршу  німецького  війська».
Бандерівці  тут  натякають  на  те,  що  у  воєнній  кампанії  в  час  німецько-
польської  війни  восени  1939  р.  і  влітку  1941  р.  в  наступі  гітлерівської  армії
проти  Радянського  Союзу  вони  брали  безпосередню  участь  на  боці  німців.
 В  підрозділі  «ОУН  і  перебудова  Східної  Європи»  бандерівці
 ’Там  же.  С.  36
 57

намагалися  довести  гітлерівцям  необхідність  створення  української
держави,  яка  «стане  посередником  між  Німеччиною»  та  «іншими
державами».  А  для  цього,  мовляв,  потрібні  «українські  збройні  сили»,  які
«боротимуться  при  німецькому  боці».
 В  підрозділі  «Основи  українсько-німецької  дружби»  автори
«меморандуму»  продовжують  стверджувати  плани  про  «довгорічну
українсько-німецьку  співпрацю»,  які  заслуговують  того,  щоб  гітлерівська
Німеччина  не  тільки  повірила  в  них,  але  й  спиралася  на  українські
націоналістичні  сили,  які  «щиро  визнають  німецьку  провідну  роль  в
Європі».  Мало  того,  ті  сили  хочуть  «прилюдно  брати  участь  в  європейській
боротьбі  проти  більшовизму...  зі  зброєю  в  руках
 В  підрозділі  «Акт  30-го  червня  1941  року  та  українсько-німецька
співпраця»  бандерівці  намагалися  переконати  гітлерівців  у  тому,  що  сам
«Акт  30-го  червня»  відповідає  інтересам  Німеччини,  бо  служить  розвитку
гітлерівського  «нового  порядку»  в  Європі.  Виправдовуючись  за  самоуп¬
равство  в  проголошенні  «акту»,  автори  запевняють,  що  для  них  існували
певні  інспірації,  раз  вони  так  поступили.  «...Саме  напередодні  вибуху  війни,
-  стверджували  вони,  -  згадані  німецькі  установи  (Автори  тут  їх  не
називають.  Мова  йде  тут,  зрозуміло,  про  Абвер  та  деякі  військові  кола,  з
якими  ОУН  мала  діяльні  стосунки  -  В.М.)  заявили,  що  вирішення
української  проблеми  залежить  від  розвитку  подій  на  Україні.  Саме
напередодні  вибуху  (німецько-советської)  війни  голова  політичного  відділу
ОУН,  теперішній  голова  українського  державного  уряду  Ярослав  Стецько,
намагався  через  представника  ОУН  у  Берліні  влаштувати  переговори  з
зовнішньополітичним  відділом  НСНР-партії.  Темою  переговорів  мало  бути
питання  України.  Ця  спроба  залишилася  безуспішною,  а  ОУН  залишалася
без  можливості  узгодити  свою  тактику  та  політичну  лінію  з  компетентними
політичними  установами  Німеччини...»10.
 Як  не  жалілися  бандерівці,  але  потрібно  було  шукати  нових  варіантів
для  прислужництва.  Тому  в  підрозділі  «ОУН  за  дальшу  співпрацю  з
Німеччиною»  вони  вперто  і  затято  повторювали:  «ОУН  обстоює  дальшу
тісну  співпрацю  з  Німеччиною»;  «ОУН  і  надалі  намагатиметься  працювати
на  відбудову  Української  держави  шляхом  співпраці  з  Німеччиною»  (там
же).  І,  нарешті,  такий  варіант:  «ОУН  не  має  наміру  спричинитися  до  того,
щоб  українська  історія  осудила  її  співпрацю  з  Німеччиною,  щоб  місце
керівного  революційного  і  державотворчого  чинника,  яке  вона  нині  має  в
українському  політичному  житті,  опинилося  в  руках  нових  антинімецьких
кіл»11.
 ЦТам  же.  С.  40.
 Там  же.  С.  43.
 58

І  тут  же  таке  доповнення:
 «ОУН  обороняє  свою  визвольну  концепцію,  для  здійснення  якої  вона
жертвувала  багатьма  друзями.  Таким  чином  ОУН  захищає  свою  концепцію
визволення  України  та  відновлення  Української  держави  у  співпраці  з
Німеччиною,  у  відвертій  та  щирій  співпраці,  котра  повинна  гартуватися
не  тільки  в  часи  миру,  але  й  у  час  війни...».
 На  ці  сльозливі  «меморандуми»  гітлерівці,  як  відомо,  навіть  не
відповіли.
 «ПОХІДНІ  ГРУПИ»  ОУН  Й  УКРАЇНСЬКА  ПОЛІЦІЯ
Створення  «ПОХІДНИХ  груп»
 Напередодні  вторгнення  військ  гітлерівської  Німеччини  в  Радянський
Союз  оунівці  (спочатку  бандерівці,  а  затим  і  мельниківці)  почали  формувати
(звичайно,  з  відома  Абверу  і  гестапо)  так  звані  «похідні»,  або  «маршові»
групи,  їх  призначення:  просування  вслід  наступаючим  військам  гітлерівців
і  створення  в  кожному  окупованому  німцями  населеному  пункті  своїх
осередків  -  «самоуправління».  «Похідні  групи»  призначались,  перш  за  все,
для  Центральної  і  Східної  України.  Основне  завдання  цієї  акції
націоналістична  пропаганда  «самостійності»  та  «соборності»  України
серед  населення  цих  районів,  утворення  «власних»  адміністративних
органів  місцевого  управління  «в  рямцях»  окупаційного  «нового  порядку»
гітлерівців,  формування  «власної»’  поліції  та  військових  підрозділів.  Все
це,  звичайно,  належало  створити  з  верхністю  ОУН.  Діяльність  «похідних
груп»  повинна  була  показати  гітлерівцям  «талант  націоналістів,  щоб
союзники  (тобто  гітлерівська  Німеччина  -  В.М.)  могли  переконатися  в
гідностях  українців  (тобто  українських  інтегральних  націоналістів  -  В.М.)
та  здатності  їх  до  утворення  державності»,  -  так  визначав  сам  Бандерасвою
політичну  задумку.
 Цю  думку  Бандери  глибоко  і  значно  інтерпретує  інший  націо¬
налістичний  провідник  Василь  Боровець  -  «Тарас  Бульба»  в  своїй  книзі
«Армія  без  держави»1:  «Україна  до  всього  ставилася  з  застереженням  і
обережністю.  Цю  обережність  деякі  західні  українські  організації,  особливо
група  С.  Бандери,  фальшиво  зрозуміли  як  доказ  політичної  немочі,  мовляв,
раз  там  ніхто  офіційно  не  зголошується  до  жодної  політичної  чи
революційної  діяльності,  то  це  доказ,  що  в  усій  підсовєтській  Україні  ніхто
до  такого  діла  не  здатний».  І  далі  автор  твердить  так:  «А  раз  на  сході  України
нічого  нема,  то  це  означає,  що  треба  тій  Україні  дати  все,  починаючи  від
поліції,  цивільної  адміністрації,  політичної  грамотності  та  практичної
 ’Боронець  В.  Армія  без  держави.  Львів.  1993.  С.  75-76.
 59

організованості.  Треба  негайно  поширити  активну  роботу  своєї  партії,  яка
має  задавати  тон  політиці  та  громадянському  життю  цілої  країни».
 Три  «похідні  групи»  об’єднували  сумарно  чотири  тисячі  бандерівців.
Перша  група  під  керівництвом  М.  Климишина  повинна  була  вийти  із  Сокаля
через  Житомир  на  Харків;  друга,  керована  Д.  Лемиком,  -  з  району  Сану
через  Вінницю  на  Київ;  третя  на  чолі  з  3.  Матлою  -  із  Санока  через
Дніпропетровськ  на  Одесу.  Паралельно  подібні  «маршові  групи»  створили
і  мельниківці.
 Тривалий  час  бандерівці  запевняли  (та  й  тепер  запевняють),  що
«похідні  групи»  -  це  їх  власний,  самодіяльний  витвір,  без  згоди  та  допомоги
гітлерівців.  Мало  того,  запевняють  вони,  «похідні  групи»  діяли,  цілком
самостійно  і  безконтрольно  з  боку  німців.  Все  це,  звичайно,  розраховано
на  наївних.  Бо  хто  повірить,  що  гітлерівці,  маючи  і  СД,  і  гестапо  (політичну
поліцію),  і  польову  жандармерію,  і  служби  абверу  (розвідка  і  контррозвідка),
і  розвідку  СС,  не  могли  помітити  численні  групи  інородців,  що  плентаються
в  їхньому  обозі?
 Однак  затія  з  «похідними  групами»  ОУН  потерпіла  повну  катастрофу.
Населення  України  не  приймало  їх  націоналістичної  демагогії,  ставилось
до  них  з  недовір’ям,  а  то  й  вороже,  як  до  прислужників  фашизму.  «Ми
поводилися  на  Україні,  -  відверто  писав  із  чільних  націоналістичних  діячів,
учасник  однієї  із  «похідних  груп»  ОУН-бандерівців  Лев  Шанковський  у
виданій  в  1958  р.  в  США  книжці  «Історія  похідних  груп  ОУН»,  -  як  британці
поводилися  в  Індії,  Бірмі  та  в  інших  колоніях».  1  продовжував:
«...Світоглядово-політичні  і  філософічні  положення  західноукраїнського
націоналізму  з  його  аморальністю,  макіавелізмом,  виключністю  і  жадобою
до  влади  були  просто  осоружні  народним  масам  Східної  України».  Правда,
дещо  пізніше,  в  своїй  «Історії  українського  війська»,  той  же  Шанковський
старанно  витер  ці  відверто  правдиві  оцінки.
 Затія  з  «похідними  групами»  закінчилась  для  ОУН  жалісно.  З  одного
боку,  їх  демагогічне  не  сприймало  населення  Східної  і  Центральної  України,
а  з  другого  -  після  непорозумінь  між  бандерівцями  і  гітлерівцями  з  приводу
відомого  «Акту  ЗО  червня  1941-го»,  гестапо  наказало  учасникам  «похідних
груп»  повернутися  в  Західну  Україну,  а  тих,  хто  не  підкорився  цьому  наказу,
було  заарештовано  й  ізольовано  в  тюрмах  і  концтаборах...  Однак  сьогодні,
коли  Україна  стала  незалежною  державою,  шанувальники  інтегрального
націоналізму  і  галицькі  «п’ємонтисти»  представляють  учасників  «похідних
груп»  РУН  1941  -го  як  «національних  (націоналістичних,  звичайно)  місіонерів»
на  батьківщині  Котляревського  і  Шевченка.  Як  не  кажіть,  а  все  це  -
дивовижна  іронія  історії!  Недавно  мій  добрий  приятель  із  Полтави,  який
добре  знає  історію  минулої  війни,  розповів  мені  про  те,  як  сьогодні
 60

«національне  свідомі»  із  Галичини  часто  налітають  десантами  з  синьо-
жовтими  і  червоно-чорними  фанами  в  його  рідне  місто,  рейдують  по
Полтавщині,  і  просвіщають  «змоскалених»  полтавчан  «національними
ідеями»,  духом  галицького  «п’ємонтизму»  і  культуртрегерства,  а  головне,  -
вчать  земляків  Василя  Симоненка  мові,  якій  самі  так  недавно  навчились  в
радянській  школі.  «Розумієш,  -  скрушно  завершив  він,  -  ті  запалені  і
знервовані  люди  -  чистісенькі  диверсанти  із  похідних  груп»  ОУН  часів
минулої  війни».
 Чи  була  «українська»  поліція  українською?
 Це  питання  ось  уже  понад  півстоліття  хвилює  повоєнні  покоління.
Для  одних  та  поліція  -  «національні  захисники»,  основа  «національних»
збройних  сил  УПА,  майже  «національні  герої».  Для  інших  -  найманці
фашистів,  ландскнехти,  покидь  розтерзаної  війною  знедоленої  України,  кати
власного,  польського  та  єврейського  народів,  чи  просто  бандити.
 Хто  ж  вони  насправді?  Думаю,  що  відповісти  на  це  питання  досить
легко.  Бо  для  відповіді  є  дві  надзвичайно  вагомі  підстави:  по-перше,  є
численні  документи,  архівні  і  літературні,  які  всебічно  характеризують
цю  формацію;  по-друге,  ще  живуть  тисячі  і  тисячі  свідків  подій  минулої
війни,  очевидців  того,  що  натворили  ці  «національні  захисники»  і  «герої»».
 Вже  в  перші  дні  німецько-фашистської  окупації  в  адміністративні
установи  та  у  військові  комендатури  окупантів  стали  збігатися  люди,  які
завзято  пропонували  свої  послуги.  Хто  вони?  Це  -  різнобарвна  суспільна
шушваль,  яка  прагнула  поживитися  покидками  зі  столу  нових  господарів,
хотіла  командувати,  понукати  своїми  односельцями,  краянами,  співвіт¬
чизниками,  безкарно  мародерству  вати  і  грабувати,  або  просто  зберегти  свою
шкуру  в  складних  умовах  війни.  Частину  поліцейських  підрозділів,  зокрема
в  Галичині,  створили  ще  напередодні  війни  оунівські  підпільні  центри  для
того,  щоб  у  випадку  вторгнення  гітлерівської  Німеччини  на  терени  України,
заволодіти  політичною  ситуацією  в  краї.  Так,  зокрема,  вже  ЗО  червня  1941р.
у  Львові  діяли  підрозділи  «української»  поліції,  створені  обома
(бандерівською  і  мельниківською)  фракціями  ОУН.  26  серпня  1941  року
окупаційна  газета  «Львівські  вісті»  повідомляла,  що  «українська  поліція  -
повноправний  поліцейський  відділ  німецької  поліції  і  що  вона  «є
надзвичайно  компетентною  у  відношенні  до  українського,  польського  та
єврейського  населення».  «Від  кількох  днів  носить  українська  поліція  на
долішній  частині  правого  рукава  одностроїв  червону  пов’язку  з  написом
«генеральгуернемау».  Ця  пов’язка  -  доказ  того,  що  поліціянт  є  фактично
членом  української  поліції.  («Львівські  вісті».  1941.  21  листопада.)
 61

Щоб  заслужити  «довір’я»,  українські  поліціянти  блукали  вимерлими
вулицями  Львова  та  інших  міст  і  сіл  Галичини  в  пошуках  жертв,  вбивали
без  суду  і  слідства  «підозрілих»,  конвоювали  й  обороняли  в  гетто  і
концтаборах,  брали  участь  у  масових  розстрілах  мирного  населення,
наводили  жах  на  цілі  села  і  містечка.  А  після  екзекуцій,  повернувшись  в
поліцейські  «станиці»,  рахували  патрони  і  звітували  про  використані  (бо
щоденно  на  кожного  «гвера»  такому  поліцаю  видавали  по  десять  патронів).
Тому  багато  з  них,  крім  німецького  «гвера»,  носили  ще  мотузки  з
заготовленим  зашморгом,  бо  були  водночас  представниками  окупаційної
влади  і  гестапо,  збирачами  окупаційних  податків  (контингентів)  і  екзе¬
куторами,  суддями  і  катами.
 12  серпня  1942  р.  у  Львові  розпочалася  «надзвичайна  акція»  по
вивезенню  єврейського  населення  до  концентраційних  таборів.  Гітлерівці
наказали  «українській»  поліції  щогодини  доповідати  в  німецьку
комендатуру  про  «кількість  захоплених  євреїв»  та  про  «число  витрачених
патронів».  Акція  тривала  дванадцять  діб.  Увесь  цей  час  «українські»  поліцаї
нишпорили  по  підвалах  та  горищах  будинків,  з  винятковою  жорстокістю
розправлялись  з  тим,  кого  знаходили.  У  доповідних  записках  поліцаїв
наведено  скільки  євреїв  затримано  чи  розстріляно  в  час  переслідування,
скільки  патронів  витрачено.  У  Львівському  обласному  державному  архіві
зберігаються  сотні  таких  записок,  і  кожна  з  них  -  чергове  свідчення  про
вчинені  злочини.
 У  Центральному  державному  архіві  вищих  органів  державної  влади
України  в  Києві  зберігається  документ,  в  якому  зазначено:  «на  площі  біля
пошти  (судячи  по  тексту,  подія  відбувалася  в  Станіславі,  нині  -  Івано-
Франківськ  -  В.М.)  відбулось  дня  10  липня  (1942  р.  -  В.М.)  урочисте
прийняття  української  народної  міліції  в  ряди  німецької  державної  поліції.
До  установлених  в  ряди  наших  міліціянтів  (біля  300  людей)  та  їх  команди
промовив  з  трибуни  комендант  гестапо  п.  Крігер  (той  самий  гауптш-
турмфюрер  СС  Ганс  Крігер,  який  керував  масовими  розстрілами  у  Львові  в
перші  дні  окупації  -  В.М.).  Привітом  «Слава  Україні!»  почав  свою  промову,
в  якій  вказав  на  тяжке  і  відповідальне  завдання  служби  безпеки,  апелював
до  почуття  обов’язковості  і  точності,  підкреслював  велику  працю  німців  та
досвід,  який  українська  міліція  зможе  тепер  собі  засвоїти,  зокрема,  коли
вона  має  між  собою  старшин  колишньої  української  армії  (мається  на  увазі
Українська  галицька  армія  (УГА)  -  В.М.)...
 Далі  в  документі  вказано:
 «...Приймаючи  нашу  міліцію  в  ряди  служби  безпеки,  п.  комендант
видав  перший  приказ  про  поздоровлення  та  закінчив  свою  промову  словами:
«8іе§!  Неіг!»  Потім  по  відіграші  орхестрою  німецького  гимну,  роздані
 62

команді  міліції  нові  опаски,  після  чого  п.  комендант  разом  з  представниками
обласної  міліції  прийняв  дефілянду.  По  закінченню  дефілянди  діти
обдарували  п.  коменданта  китицями  квітів.  Трибуна  прикрашена  німецькими
й  українськими  прапорами.  Багато  української  публіки»  2.
 В  документі,  як  бачимо,  йдеться  не  про  звичайну,  так  звану
«допоміжну»  чи  «порядкову»  поліцію,  а  про  освячення  підрозділу
функціонерів  служби  безпеки  (складався  з  300  осіб  -  В.М.),  які  діяли  під
керівництвом  гестапо  і  СД,  тобто  тими,  руками  яких  гестапівці  чинили  свої
криваві  злочинства.  Можна  уявити,  яке  «повне  довір’я»  заслужили  ті  поліцаї
з  українськими  іменами,  коли  удостоїлись  служити  в  гестапо  і  СД!
 На  жаль,  спеціальних  зведень  про  кількісний  склад  так  званої
«української»  поліції  в  окупованій  гітлерівцями  Західній  Україні  досі  не
виявлено.  Та  й  чи  вдасться  виявити?  Однак  аналіз  багатьох  документів
свідчить  про  те,  що  в  дистрикті  «Галичина»  (Дрогобицька,  Львівська,
Станіславська  і  Тернопільска  області)  служило  окупантам  тільки  в
«допоможній»  поліції  близько  12  тисяч  галичан,  а  на  Волині  (Волинська  і
Рівненська  області)  -  понад  8  тисяч  волинян.  А  скільки  їх  прислуговували
гестапо,  залізничній,  лісовій  та  іншим  поліціям?!
 В.  Боровець  у  своїй  книзі  «Армія  без  держави»  намагався,  як  і  всі  інші
націоналістичні  автори,  всіляко  захистити  «українських»  поліцаїв.  Він  пише
так:  «На  особливе  визначення  заслуговує  українська  поліція,  що  була  на  службі
під  командою  німецьких  вахмайстрів.  На  цих  людей  дехто  пробував  кидати
різні  звинувачення  за  співпрацю  з  німцями.  Ці  обвинувачення  безпідставні».
І  далі:  «Українська  поліція  під  німецькою  окупацією,  за  винятком  деяких
злочинних  одиниць,  стояла  на  дуже  високоморальному  рівні».
 В  таких  заявах  нема  нічого  дивного,  бо  «Тарас  Бульба»-Боровець  сам
був  на  початку  війни  поліцаєм,  організувавши  на  Волинському  Поліссі  (в
Олевську  і  Сарнах)  вірнопіддані  окупантам  загони  «української»  поліції,
назвавши  їх  «Поліська  Січ».  Ця  «Січ»  виконувала  не  тільки  «допоміжні»
функції  в  наведенні  внутрішнього  порядку  в  регіоні,  а  очищувала  поліські
терени  від  червоноармійців,  які  відстали  від  своїх  частин.
 Той  «високий  моральний  рівень»  типового  «українського»  поліцая,
про  який  писав  «Тарас  Бульба»-Боровець,  і  показує  в  своєму  нарисі
«Ліквідація»  Ярослав  Галан.  Нарис  написано  письменником  наприкінці
1944  р.  по  свіжих  слідах  описаного  в  ньому.  Є  відомості,  що  Галан
спеціально  виїжджав  у  Бібрку  на  Львівщині,  де  діяв  «герой»  його  твору.
 В  цьому  нарисі  Галан  писав:  «Розглянемо  фотокартку:  гладко  виголена
фізіономія  типового  бандита.  На  голові  в  нього  шапка-мазепинка  -  єдина
 2ЦВО  України,  ф.  4620,  оп.  З,  спр.  378.  арк.  55.
 63

поступка  гітлерівців  галицьким  жовтоблакитникам.  На  шапці  -  кругла
кокарда  поліцая,  яка  нагадує  пломбу,  що  нею  за  польських  часів  таврували
вуха  призначених  для  експорту  свиней...»
 «Хто  такий  Федь  Коваль?  -  продовжував  Ярослав  Галан.  -  Куркуль  з
села  Лопушна,  але  з  тих  куркулів,  що  то  воліють  не  сіяти,  не  орати,  а  збирати.
Довго  чекав  Коваль  на  свою  годину.  Вона  пробила,  коли  в  Бібрку  з»явилися
німці.  Федь  один  з  перших  записався  в  поліцію.  Це  був  єдиний  можливий
для  нього  шлях  до  кар’єри  і...  наживи».
 Галан  продовжував:
 «Почалися  «акції».  Федь  Коваль  не  копав  ям  для  трупів.  Це  робили
самі  приречені.  Він  тільки  стежив  за  ними:  крадькома  з-під  спущених  вій
стежив  за  руками  тих,  що  роздягалися.  Коли  на  руці  дівчини  блищав  золотий
перстень,  Федь  непомітно  підходив  до  неї  і  рухом  досвідченого  злодія
здіймав  перстень  з  пальця.  Сережки  виривав  з  м’ясом:  церемонитись  не
було  часу  -  за  спиною  Федя  сотні  людей  стояли  в  черзі  по  його  кулю.
 Стріляв  Федь  відмінно.  Німецький  комендант  Бібрки  не  міг  ним
нахвалитися:  Федь  ніколи  не  давав  маху.  Коли  з  наказу  гестапівців  людина
бігла  щосили  на  «дошку  смерті»,  Федь  влучав  в  її  потилицю  з  відстані  20  і
навіть  ЗО  метрів.  Найбільше  мороки  було  з  малими  дітьми.  Вони  нізащо  не
хотіли  наближатися  до  страшної  ями,  в  якій  ворушились  в  передсмертних
конвульсіях  сотні  залитих  кров’ю  тіл.  Федь  то  грозив,  то  показував  їм  цукорки,
Коли  це  не  допомагало,  він  хапав  дитину  за  ніжку  і  підкидав  високо  вгору.
Мале  тільце,  перевернувшись  кілька  разів  у  повітрі,  падало  в  яму...
 Коли  ж  гітлерівці  пішли  на  захід,  а  в  край  прийшла  Червона  Армія,  -
продовжував  оповідь  Ярослав  Галан,  -  Федь  Коваль  став  «Морозом»,
комендантом  куреня  УПА  і  «воював...  не  за  Гітлера,  а  за  «соборну»3.
 Такі  метаморфози  сталися  тоді  не  з  одним  Федем  Ковалем-«Морозом».
В  березні  -  квітні  1943  р.  на  Волині,  а  затим  восени  1943  р.  в  Галичині
підрозділи  «української»  поліції  за  згодою  того  ж  гестапо  і  наказом
керівництва  ОУН-бандерівців,  «таємно»,  щоб  створити  перед  громадкістю
видимість  втечі,  з  німецькою  зброєю  та  всякою  іншою  амунцією  перейшли
в  «підпілля»,  склавши  тим  самим  основу  майбутньої  УПА.  Інші  поліцаї  тікали
на  захід  разом  з  гітлерівцями.  Ще  одна  частина  влилася  в  дивізію  СС
«Галичина»  другого  і  третього  формування,  інші  стали  об’єктом  диверсійно-
агентурної  підготовки  в  школах  Абверу  для  закидання  в  тил  Червоної  Армії.
 Однак  при  цьому  треба  застережити  читачів,  йдеться  тут  не  тільки
про  «українських»  поліцаїв,  які  поповнювали  ряди  так  званої  «допоміжної»»
поліції  в  окупованій  гітлерівцями  Західній  Україні,  яка  охороняла  установи
 Талан  Я.  Твори  в4-хгг.  К.,  1977,  Т.  2.  С.  194-195.
 4Див.  Державний  архів  Львівської  області,  ф.  П.-1,  оп.  З,  спр.  16,  арк.  117-122.
 64

Йдеться,  перш  за  все,  про  кріпо  (кримінальну  поліцію),  про  сіпо
(службу  безпеки),  про  шуно  (охорона  концтаборів  і  тюрем)  та  про  великі
підрозідли  так  званої  «охоронної»’  поліції  («шуцманшафтполіцай»),  які  вели
боротьбу  з  радянськими  та  польськими  партизанами  та  здійснювали  каральні
акції  проти  мирного  населення.  Так  під  час  визволення  західних  областей
України  Червоною  Армією  Львівська  обласна  комісія  по  розслідуванню
злочинів  німецьких  фашистів  та  їх  пособників  опублікувала  список  злочинців,
які  чинили  жахливі  злодійства  в  трьох  концтаборах  Львова  та  в  інших  місцях
масового  винищення  людей  на  території  області.  В  список  увійшло  190
маститих  оберкатів  -від  генерал-губернатора  Ганса  Франка  до  рядового  ката-
виконавця.  Серед  них  було  чимало  злочинців  з  українськими  прізвищами.
Йдеться  також  і  про  те,  що  горезвісні  диверсійно-каральні  батальйони
спеціального  призначення  «Нахтігаль»  і  «Роланд»,  підпорядковані  Абверу,
в  серпні  1941  р.  були  відкликані  з  фронту  і  переформовані  в  поліцейський
(шуцманшафт)  батальйон,  і  включені  згодом  в  «охоронну»  дивізію
есесівських  військ,  яка  вела  боротьбу  проти  радянських  партизанів  і
здійснювала  каральні  акції  проти  мирного  населення  Білорусі.  Майже  всі
шуцманполіцаї  цього  підрозділу  на  чолі  з  капітаном  Р.  Шухевичем  незабаром
влилися  в  У  ПА.  Капітан  Шухевич  став  «головнокомандуючим»  У  ПА,  генерал-
хорунжим.
 Таким  чином,  всі  ці  злочинно-кримінальні  кадри  «української»  поліції,
шуцманшафту  та  СС  становили  не  тільки  командне  ядро  УПА,  але  її
основу.  А  це,  безперечно,  суттєво  визначало  політичний  і  морально-
психологічний  характер  української  повстанської  армії.  То  ж  чи  була  ця
поліція  українською,  національною?  І  чи  була  УПА  такою  ж  формацією?
 Остаточна  відповідь  на  це  питання  дана  в  наступних  розділах  цієї
книги.
 Участь  «української»  поліції
у  винищенні  єврейського  населення
 У  масовому  винищенні  єврейського  населення  в  Західній  Україні,
безперечно,  брали  активну  участь  «українські»  поліцаї.  Але  не  тільки  вони.
До  цього  злочинства  причетні  і  бургомістри-українці  з  численними
чиновниками,  які  вірнопіданно  служили  окупантам,  і  старости  (війти)  в
селах  із  своїм  активом,  і  керівники  низових  організацій  ОУН  (станичні),  які
догоджали  окупаційним  властям.
 Напередодні  війни  в  Західній  Україні  проживало  близько  мільйона
євреїв  (більша  половина  із  них  в  Галичині).  Всі  ці  мирні  жителі  були  по-
звірячому  винищені  в  концтаборах  і  гетто,  розстріляні,  спалені,  замордовані.
Євреїв  у  селах  і  містах  виловлювали,  супроводжували  в  концтабори  і  гетто,
 65

грабували  і  розстрілювали  поліцаї  під  командою  гестапівців.  Така  «практика»
була  характерна  особливо  для  невеликих  містечок  і  сіл,  де  проживало  багато
єврейського  населення.
 Ми  вже  згадували  вище  про  позицію  заступника  Бандери  Я.  Стецька,
коли  він  писав  виправдання  перед  гітлерівцями  під  назвою  «Мій  життєпис».
Там  він  зазначав  про  необхідність  винищення  єврейського  населення  за
зразками  нацистів.  Численні  документи  свідчать  про  те,  що  ОУН-
бандерівців  (як  і  вся  ОУН)  в  питанні  ставлення  до  єврейського  населення
займала  ідентичну  з  нацистами  позицію  -  тотального  винищення  євреїв!
Вже  за  кілька  днів  до  початку  війни  націоналістична  окупаційна  газета
«Краківські  вісті»,  яку  видавав  Український  центральний  комітет  (УЦК),  в
статті  «Жидівське  питання  на  Україні»  писала  про  «засилля  жидів  на
українських  землях»  та  про  необхідність  помсти  і  розправи  над  ними.  (Газ.
«Краківські  вісті».  1941.  18  червня.)
 18-19  липня  1941  р.  С.  Ленкавський,  шеф  бандерівської  служби
пропаганди,  провів  у  Львові  нараду,  на  якій  обговорювалось  і  питання  «Про
меншини  в  Україні».  Збереглася  коротка  стенограма  цього  збіговиська:
«Гупало:
 - 	Головне  -  багато  всюди  жидів.  Треба  не  дозволяти  їм  жити.
Вести  політику  не  виселення.  Вони  будуть  самі  тікати.  А  може,  виділити
їм  якісь  міста,  наприклад,  Бердичів?
 Ленкавський:
 - 	Охарактеризуйте  мені  жидів.  Головко:
 - 	З  ними  треба  поступати  дуже  просто.  Мусимо  їх  покінчити
Левицький:
 - 	В  Німеччині  жиди  мають  арійський  параграф.
 - 	Для  нас  більш  цікавою  є  справа  така,  як  у  генерал-губернаторстві.
Там  позначено  кожного  жида.  Кожний  жид  мусив  бути  зареєстрований.
Потім  їх  призначили  в  гетто...Молоді,  здібні  до  праці,  йдуть  до  праці.
Частину  треба  знищити.  Хоч  і  тепер  є  вже  дещо  знищено...
 Головко:
 - 	Мені  дуже  подобається  німецький  погляд  на  жидівство.  Левицький:
 - 	Мені  здається,  що  німецький  спосіб  жидівської  справи  нам
не  дуже  підходить.  Мусимо  індивідуально  розглядати  поодинокі  випадки.
 - 	Ленкавський:
 - 	Відносно  жидів  приймаємо  всі  методи,  які  підуть  на  їх  знищення...»5.
Всі  ці  факти  -  лише  окремі  фрагменти  вже  виробленої  (на  зразок
 нацистської)  завчасно  програми  тотального  винищення  єврейського  населення
 5ЦДАГО  України.  Ф.  3833.  оп.  1.  сир.  9.  арк.  1-2.
 66

на  українській  землі.  Буквально  з  перших  хвилин  окупації  програма  отримала
беззастережну  реалізацію.  Пріоритет  у  цьому  належав,  звичайно,
«українській»  поліції.
 Ось  як  про  ті  масові  кровопролиття  писав  Юліан  Шульмейстер  у  книзі
«Птлеризм  в  історії  євреїв»  (К.,  1990),  характеризуючи  лише  окремі  факти  в
перші  дні  німецько-фашистської  окупації  м.  Львова:
 «Свідчення  Ф.  Фрідмана:
 «В  перші  дні  німецької  окупації,  з  ЗО  червня  по  3  липня,  були  викликані
криваві  і  жорстокі  погроми.  Українські  націоналісти  й  організована
українська  поліція  (допоміжна  поліція)  почали  на  вулицях  полювання  на
єврейських  жителів.  Вломлювались  в  квартири,  хватали  чоловіків,  іноді  всю
сім’ю,  не  виключаючи  дітей».
 Свідчення  Яніни  Хешелес:
 «Майорять  жовто-голубі  прапори.  На  вулицях  повно  українців  з  палками
і  залізяками,  чуються  крики...  Поблизу  пошти  стоять  люди  з  лопатами,  українці
їх  б’ють,  кричать:  «Жиди,  жиди!..»  На  вулиці  Коллонтай  хлопці  б’ють  євреїв
мітлами,  довбешками,  камінням.  Ведуть  у  тюрму  «Бригідки»,  на  Казимирівку.
На  бульварі  знову  б’ють...»
 Свідчення  Рубінштейн:
 «На  наступний  день  (після  окупації  Львова  -  В.М.)  німці  разом  з
українцями  влаштували  погром.  Вбили  тоді  близько  трьох  тисяч  євреїв.
 Свідчення  українки  Казиміри  Порай  (із  щоденника):
 «Те,  що  побачила  сьогодні  на  ринку,  могло  статися  в  стародавні  часи.
Можливо,  так  поступали  дикі  люди...  Поблизу  Ратуші  дорога  засипана  битим
склом...  Солдати  з  есесівськими  емблемами,  що  розмовляють  по-українськи,
мучать  і  знущаються  над  євреями.  Примушують  підмітати  площу  своїм  одягом
-  блузками,  платтями,  навіть  шапками.  Поставили  два  ручні  візки,  один  на  розі
вулиці  Краківської,  другий  на  вулиці  Галицькій,  примушують  євреїв  збирати
скло  і  нести  голими  руками  до  візків...  Б’ють  палками  і  кусками  дроту.  Шлях  від
Галицької  до  Краківської  залитий  кров’ю,  яка  тече  з  людських  рук...»
 Із  свідчень  полячки  Станіслави  Гоголовської:
 «На  Руській  побачила  поліцаїв-українців,  які  вели  якихось  людей,  яких
били  кілками  і  залізними  ломами...  На  вулиці  Коперніка  попала  в  пекельну
круговерть,  панував  жахливий  гуркіт,  крик  і  плач.  Люди  йшли  з  виразом
відчаю  і  страху.  Українські  поліцаї  стояли  шпалерами  вздовж  тротуару,
кричали:  «Жиди,  жиди!»  Били,  якщо  хто-небудь  намагався  захищатися  чи
кричав,  що  не  єврей,  над  ним  вчиняли  жахливе.  Переді  мною  затоптали
молодого  чоловіка...»6.
 6  Шульмейстер  Ю.  Гітлерізм  в  історії  євреїв.  К.  1990.  С.  76-78.
 67

Подібних  свідчень  багато.
 Другий  єврейський  погром  у  Львові  гітлерівці  здійснили  повністю  руками
українських  націоналістів  25-28  липня  1941  року.  На  цей  раз  приводом  погрому
була  обрана  помста  за  вбивство  євреєм  Соломоном  Шварцбардом  в  1926  р.  в
Парижі  Семона  Петлюри.  «Дні  Петлюри»  націоналісти  перетворили  в
страхітливу  криваву  оргію.
 Свідчення  рабина  Д.  Кахане:
 «28  липня  українські  поліцаї  вривались  в  єврейські  будинки,  хватали
молодих  чоловіків  і  відводили  на  Лонцького.  Подібне  повторювалося  два
дні,  поки  тюрма  на  Лонцького  не  переповнилась.  Навіть  двір  був  забитий
євреями...  Бере  жах,  коли  згадую,  що  відбувалось,  їсти  не  давали.  Кожний  раз,
коли  заходила  банда  українських  націоналістів,  знущались,  вбивали,  кричали:
«Це  вам  за  нашого  отамана  Петлюру!»
 Свідчення  Ф.  Фрідмана:
 «В  дні  25,  26,  27  липня  знову  на  вулицях  і  в  квартирах  хватали  євреїв.
Чоловіків  і  жінок,  мов  би  взятих  на  роботу,  частіше  всього  вбивали.  Ці
вбивства  і  знущання  проходили  як  «акція  Петлюри».  В  основному  справа
української  допоміжної  поліції...»7.
 Як  діяла  «українська»  поліція  у  населених
пунктах  Західної  України
 Про  страхітливі  криваві  оргії  в  Рівенській  області  засвідчив  німецький
інженер  Г.  Граббе  що  в  1942  р.  був  директори  українського  філіалу  однієї
німецької  будівельної  фірми  в  м.  Здолбунові.  В  час  поїздки  по  будівельних
об’єктах  свого  підприємства  він  опинився  в  Рівному,  коли  в  ніч  на  13  липня
1942  р.  було  знищено  5  тисяч  в’язнів  Рівенського  гетто.  Сотня  цих  нещасних
людей  використовувалась  його  фірмою  і  Г.  Граббе  намагався  врятувати  їх,
посилаючись  на  нехватку  робочої  сили.  Бігаючи  від  одного  начальника
до  іншого,  безрезультатно  звертаючись  до  властей,  він  протягом  всієї  ночі
спостерігав  за  перипетіями  цієї  трагедії.
 «13  липня  близько  22  години  українські  поліцаї  під  керівництвом
есесівців  оточили  рівненське  гетто,  встановили  навколо  нього  прожектори.
Розділившись  на  невеликі  групи,  поліцейські  та  есесівці  вривались  в
будинки,  ударами  прикладів  вибивали  двері,  якщо  їх  не  відкривали  достатньо
швидко,  то  кидали  у  вікна  фанати...»  «Лунали  крики  жінок,  що  кликали
дітей,  і  крики  дітей,  що  загубили  бітьків,  -  продовжував  Граббе.  -  Але  це
мало  хвилювало  есесівців,  які  били  нещасних  і  гнали  їх  бігом  у  бік  вокзалу,
де  чекав  товарний  поїзд.  Людей  заштовхували  у  вагони.  Над  усім  цим  стояв
 7Там  же.
 68

несамовитий  плач,  плач  жінок  і  дітей,  чулись  звуки  ударів  і  пострілів.  Всю
ніч  під  ударами  батогів  і  грохоту  стрілянини  перелякані  жителі  гетто
метушились  по  спецально  освітлених  вулицях.  Можно  було  бачити,  як  жінки
притискували  до  себе  іноді  неживих  дітей,  діти  несли  кудись  мертвих  батьків,
не  бажаючи  залишати  на  наругу  їх  тіла.  Вздовж  дороги  були  кинуті  десятки
трупів  -  жінок,  дітей,  стариків.  Двері  будинків  були  розхристані,  вікна  вибиті,
всюди  валялись  одяг,  взуття.  Потрошені  сумки,  чемодани  та  інший
жалюгідний  скарб.  В  одному  із  будинків  я  побачив  напівголу  дитину  з
розтрощеною  головою,  якій,  мабуть,  не  було  і  року,  стіна  і  підлога  навколо
неї  заплямовані  кров’ю...»8.
 В  1943  р.  вирішили  завершити  винищення  єврейського  населення  Західної
України.  Розстріли  в  гетто  злились  у  безперервну  «акцію»,  а  тих,  кого  не
встигали  знищити  на  місці,  вивозили  в  концтабори  смерті.  Тих,  кому  вдалося
втекти,  розшукувала  і  виловлювала  «українська»  поліція  в  селах  і  лісах,
посилали  на  смерть  чи  розстрілювали  на  місці.  По  суті,  до  кінця  літа  1943  р.  з
єврейським  населенням  було  покінчено.  Тимчасова  інструкція  УПА  від  7
вересня  1944  р.  констатувала:  «5.  Жидівське  питання.  Проти  жидів  не
проводили  жодних  акцій.  Жидівське  питання  перестало  бути  проблемою  (їх
залишилось  дуже  мало).  Це  не  стосується  до  тих,  хто  виступає  проти  нас
активно»  .
 Такий  фінал  акції  тотального  винищення  євреїв  в  краї.  Однак,  для
пояснення  цього  фіналу  звернемось  до  авторитету  відомого  історіософа  за
кордоном  І.  Лисяка-Рудницького,  який  в  одному  із  своїх  есе  писав:
 «Ми  знаємо,  що  деякі  українці,  особливо  ті,  які  були  завербовані  у
поліцейські  формування,  брали  участь  у  здійсненні  нацистських  злочинів.»
 І  далі  зауважував:
 «Однак  відомо,  що  українське  націоналістичне  підпілля  жодного  разу
не  піднесло  свого  голосу  проти  знищення  євреїв.  Є  ситуація,  коли  мовчання
морально  не  виправдане,  коли  воно  стає  рівнозначним  співучасті.  Мовчання
ОУН  та  УГВР  про  страхіття,  що  їх  чинили  нацисти  щодо  єврейських  громадян
України,  не  було  випадковим.  Воно  відображає  моральну  черствість  і  глибинну
не  гуманність  -  риси,  які  український  інтегральний  націоналізм  поділяє  з
усіма  іншими  тоталітарними  рухами  та  системамиє»10
 Що  свідчать  німецькі  документи  про  УПА
 На  це  запитання  відповідати  надзвичайно  важко,  бо  доступу  до
 *Деларю  Ж.  История  гестапо.  Смоленск,  1993.  С.  327-328.
 ЦДАГО  України,  ф.  Оп.  23,  спр.  931.  арк.  169.
 ,0Лисяк-Рудницький  І.  Історичне  єсе.  К.,  1994.  Т.  1.  С.  138.
 69

солідних  німецьких  документів  ми  досі  не  маємо.  Треба  лише  сподіватися  на
те,  що  історики  в  найближчому  майбутньому  матимуть  доступ  до  архівів
нацистів.
 Ми  маємо  можливість  використати  дві  збірки  документів,  які
підготували  історіографи  ОУН-УПА  і  видали  під  назвою  «Літопис  УПА»
(зібрано  й  упорядковано  Т.Гунчаком)1.  Шостий  і  сьомий  томи  мають  спільне
найменування  «УПА  в  світлі  німецьких  документів»  (Книга  перша:  1942  -
червень  1944  р.;  Книга  друга:  червень  1944  -  квітень  1945  р.).  Документи
подані  німецькою  мовою  в  супроводженні  коротких  коментарів  українською.
 Розглянемо  том  6-й.  Читаючи  «Передмову»,  написану  Т.  Гунчаком,
необхідно  зауважити,  що  те,  про  що  він  тут  пише,  абсолютно  суперечить  змісту
тих  документів  і  коментарів,  які  помістив  у  збірник  сам  же  автор.  Складається
враження,  що  пан  Гунчак  сам  не  читав  цих  документів.
 Том  6-й  «Літопису  УПА»  відкривається  «Меморандумом»  ОУН-
бандерівців  до  німецького  уряду  від  14  квітня  1941  р.  Опріч  визначень  своєї
мети,  бандерівці  тут  цілком  відверто  зазначили,  що  борються  за  самостійну
Україну  в  просторі  між  Дунаєм,  Карпатами  і  Каспійським  морем.  ОУН-
бандерівців  називає  «українськими  землями»  не  тільки  Воронеж  і  Курськ,
Старий  Оскол  і  Камишин  на  Волзі,  але  й  території  Північного  Кавказу  (Чечні
і  Інгушеті’О  та  ті,  що  прилягають  до  Каспійського  моря.  Отже,  виходить,
«українськими»  є  і  землі  нинішньої  Ічкерії,  і  нинішньої  Калмикії  (!).
Бандерівці  доводили,  що  між  українськими  і  російськими  народами  існують
категорично  відмінні  культурні,  національні,  духовні,  навіть  расові
розбіжності.  Все  це  в  даному  «меморандумі»  втовкмачувалось  гітлерівцями.
 Документи  3-28,  переважно,  інформують  про  УПА  «Поліську  Січ»
Боровця-’Тараса  Бульби».  Зокрема,  документи  15-16  свідчать  про  переписку
між  шефом  СД  на  Волині  і  Поділлі  Пютцем  та  отаманом  «Тарасом  Бульбою».
В  листі  від  24  квітня  1943  р.  Пютц  зокрема,  звинувачував  бульбівців  у
«безпорядках»  на  Поліссі  і  пропонував  «вийти  з  підпілля»,  гарантуючи
«життя  і  свободу».  В  листі  від  19  травня  1943  р.  Боровець-«Бульба»  жалівся
керівнику  СД  Пютцу  на  безогляний  терор  німецької  поліції  проти
українського  населення.  Припинення  цього  терору,  вказував  отаман,  є
передумовою  для  подальшої  співпраці  з  гітлерівцями.
 В  документі  за  номером  19  подано  звіт  шефа  поліції  та  СД  у  Берлін
від  21  травня  1943  р.,  в  якому  зазначено,  що  «Поліська  Січ»  тісно  співпрацює
з  гітлерівськими  службами  в  боротьбі  проти  більшовицьких  партизанів.
Незабаром  та  ж  «Поліська  Січ»,  маневруючи,  відійшла  «у  підпілля»,  але
«бажає  співпраці  з  німцями»,  недвозначно  вказується  в  даному  документі.
 В  документах  20-21  зазначено,  що  «Тарас  Бульба»  готовий  військове
 'Літопис  УПА.  Торонто,  1983.
 70

співпрацювати  з  гітлерівським  вермахтом  для  боротьби  з  радянськими
партизанами,  проте  він  не  хоче  мати  зв’язків  з  німецькою  поліцією.
 В  документі  24  подано  дві  інформації  гітлерівців  від  17  і  ЗО  серпня  1943р.
про  дії  УПА-«Поліська  Січ».  Тут,  зокрема,  відзначено,  що  «бульбівські»
підрозділи  ведуть  дії  проти  місцевої  німецької  адміністрації  та  поліції,  але
нейтрально  ставляться  до  військ  вермахту.  З  полоненими  німцями
«бульбівці»  поводяться  добре,  подають  їм  першу  медичну  допомогу,  інших
роззброюють  і  негайно  звільняють.  Тут  не  зазначено,  що  це  були  лише
окремі,  поодинокі  випадки.  Зате  інформатори  вказують  на  те,  що
спостерігаються  випадки  зближення  бульбівців  з  червоними  партизанами,
що  небезпечно.
 Документ  28  датований  22  листопада  1943  р.,  інформує  Абвер  про
преговори  гітлерівських  служб  з  отаманом  УПА-«Поліська  Січ».  Тут
зазначається,  що  у  зв’язку  з  відступом  німецьких  військ  при  віділлі
Абверу  «Схід»  створено  спеціальний  штаб  «Р»  (Росія  -  В.М.)  для  «на
в’язання  контактів  з  повстанцями  для  спільної  боротьби  з  більшовиками».
Штаб,  як  відомо,  дислокувався  в  Рівному.  З  цим  штабом  і  повів  свої  переговори
Боровець-«Бульба»  в  м.  Рівному  19  листопада  1943  р.  Під  час  цих
переговорів  отамана  викликали  в  Берлін,  де  його  було  ізольовано  (звичайно,
як  і  бандерівців,  з  тактичних  міркувань)  службами  гестапо  в  спеціальному
бункері  «Целленбау»  в  концтаборі  Заксенхаузен.  Правда,  тут  не  вказано,  в
якій  ролі  -  злочинця  чи  заложника  -  перебував  тут  отаман  поряд  з  С.
Бандерою.
 Далі  в  збірці  подаються  документи,  які  доволі  яскраво  повідомляють  про
ОУН  та  УПА,  але  вже  бандерівського  напрямку.  Зокрема,  документ
 27  подає  звіт  відділу  Абверу  «Схід»  від  11  листопада  1943  р.,  де
повідомляється,  що  сили  УПА  під  керівництвом  Клима  Савура  (УПА
бандерівського  напрямку  під  керівництвом  Д.  Клячківського  -  В.М.)
становлять  20  тисяч,  а  разом  з  іншими  формаціями  -  25-40  тисяч
бойовиків.  Чисельність  загону  бульбівців  -  5-6  тисяч.
 Документ  31  представляє  повідомлення  розвідки  ХНІ  армійського
корпусу  гітлерівців,  розташованого  на  підступах  до  Львова,  від  21  січня
1944  р.,  де,  зокрема,  інформується  про  те,  що  УПА  «уникає  конфліктів  з
вермахтом».
 Документ  33  подає  інструкції  під  назвою  «Ставлення  до  УПА»  того  ж
XIII  армійського  корпусу  гітлерівців,  яка  датується  29  січня  1944  р.,  в  якій,
зокрема,  зазначено,  що  «з  боку  УПА  є  тенденції  співпрацювати  з  вермахтом».
Тут  же  дано  розпорядження  вступати  в  контакти  з  відділами  УПА  і
нав’язувати  співпрацю  в  боротьбі  з  Червоною  Армією  і  партизанкою.
 Цю  лінію  продовжують  документи  36  і  38.  Перший  документ,
 71

датований  15  лютого  1944  р.,  інформує  про  те,  що  в  районі  Кременця
«налагоджено  місцеву  співпрацю  з  УПА»,  а  другий  документ,  датований
 28  лютого  того  ж  року,  -  про  те,  що  «відділи  УПА  не  мали  сутичок
з  німцями,  лише  з  більшовиками».  Подібні  інформації  подає  і  розвідка
4-ої  танкової  армії  гітлерівців.
 Документ  44,  адресований  командуванню  армійської  групи  «Північна
Україна»  від  18  квітня  1944  р.,  подає  лист  командира  УПА  «Охріма»
(псевдонім  керівника  УПА-Північ  Д.  Клячківського  -  В.М.).  Автор  листа
як  керівник  УПА-Північ,  пише  про  необхідність  співпраці  з  гітлерівцями
та  про  допомогу  УПА  зброєю  і  боєприпасами.
 Документ  46  подає  звіт  Абверу  від  22  квітня  1944  р.  «До  питання
національного  руху  в  Галичині»,  де  визначено,  що  частина  галицької
інтелігенції  була  в  минулому  грунтовно  підготовлена  австро-німецькими
штудієнратами  і  культуртрегерами.
 Документи  54-а,  54-6  і  55  інформують  про  переговори  з  УПА,  зокрема,
про  результати  переговорів  доктора  Штарка  у  Львові  3  червня  1944  р.  Ця
дата  співпадає  з  тою,  коли  з  гітлерівцями  вів  переговори  «Герасимовський»  -
колишній  капелан  спеціаль-батальйону  «Нахтігаль»  І.  Гриньох.  Гітлерівці
зобов’язувались  постачати  УПА  зброєю,  амуніцією  і  медикаментами,  УПА  -
подавати  розвідувальні  дані  та  вести  диверсійну  роботу  в  тилу  Червоної  Армії.
 Документ  60  представляє  «Меморандум  про  поведінку  щодо  УПА»,
звернений  до  командування  групи  армій  «Північна  Україна»,  в  якому,
зокрема,  подається  роз’яснення  про  необхідність  Співпраці  з  УПА  та
численні  рекомендації,  як  налагоджувати  контакти  для  спільної  боротьби  з
більшовиками.
 Документ  67  подає  звіт  відділу  Абверкоманди-202  командуванню  групи
армій  «Північна  Україна»,  датований  21  липня  1944  р.  В  ньому  інформується
про  те,  що  УПА  залишається  за  лінією  фронту  для  подальших  дій  проти
Червоної  Армії.  Вказується  також,  що  штабом  УПА  заплановано  зустрітися
з  представниками  німців  у  Карпатах,  щоб  домовитися  про  підтримку  зв’язків
з  Угорщиною,  Чехословаччиною  і  вермахтом.  УПА  просить  допомогти
зброєю  і  медикаментами;  існує  спеціальний  штаб  УПА  для  подальшого
контакту  з  вермахтом,  представники  якого  просять  зустрічі  з  С.  Бандерою.
 В  документі  68  подається  звіт  Абверу  від  22  липня  1944  р.,  де  вказано
про  «неоціниму  співпрацю  з  УПА».
 Документ  70  подає  звіт  штабу  сухопутних  сил  гітлерівської  Німеччини
від  31  липня  1944  р.,  де  вказано  проте,  що  «сили  УПА  чисельні  і  їх  варто
використати  в  боротьбі  з  більшовиками».
 Думаю,  що  такі  інформації  про  зміст  документів  гітлерівців  не
потребують  спеціального  коментування.
 72

Продовжимо  характеристику  німецьких  документів  про  УПА.  В
«Літописі  УПА»  [26]  подані  документи,  за  своїм  характером  близькі  до
попередніх,  за  часом  продовжуючи  їх.  Але  ці  документи  можна  зфупувати
тематично:  пошуки  контактів  для  співпраці  між  гітлерівським  командуванням
і  керівництвом  ОУН-УПА;  матеріали  про  передання  зброї  та  боєприпасів
УПА;  про  співпрацю  ОУН-УПА  з  польською  АК  (Армією  Крайовою);  про
зв’язки  ОУН  з  англійськими  розвідувальними  службами  і  т.  д.
 Документ  2  подає  інструкцію  «Про  поведінку  щодо  УПА»  команду¬
вання  армійської  фупи  гітлерівських  військ  «Північна  Україна»  від  18  серпня
1944  р.  своєрідної  «запільною  базою»  продовольчих  та  людських  ресурсів.
Це  знову  ж  таки  фальсифікація.  Причина  полягала  в  іншому.  Саме  тоді,
навесні  та  влітку  1943  р.,  фашисти  разом  з  мельниківцями  мобілізували.,  де,
зокрема,  заборонялось  вживання  терміну  «Вапсіеп»  (банди)  для  означення
формувань  УПА  і  пропонувалось  витримувати  умови  співпраці.
 Документ  3  належить  командуванню  армійської  групи  «Північна
Україна»  і  датований  18  серпня  1944  року.  Тут,  зокрема,  вказується,  що
переговори  з  УПА  проводились  поблизу  м.  Турка  11  серпня  1944  року.  12
серпня  УПА  було  передано  німецьку  зброю  і  боєприпаси.  А14  серпня  відбулися
«центральні  переговори»  із  «зв’язковим  штабом  УПА».  Такий  спеціальний
штаб  УПА,  який  безпосередньо  підтримував  зв’язки  з  гітлерівським
командуванням,  був  створений  влітку  1944  року  і  діяв  до  кінця  війни.
 В  документі  4  під  назвою  «Озброєння  УПА»,  датованому  29  серпня  1944
р.,  дасться  перелік  легкої  радянської  зброї,  яка,  як  трофеї,  була  у  німців,  та
яку  необхідно  передати  для  УПА.
 Досить  цікава  інструкція  міністерства  окупованих  східних  територій  від
18  вересня  1944  р.  (документ  9),  яка  вказує  на  те,  що  «українські
націоналістичні  банди»  завжди  воювали  проти  Радянського  Союзу  і
«ставилися  досить  нейтрально  до  вермахту».  І  тут  же  немаловажна
деталь:  «Рейхсфюрер  СС  дозволив  зв’язок  з  українськими  націо¬
налістичними  партизанами».  (Виділено  мною  -  В.М.).
 Документ  10  подає  меморандум  німецького  військового  командування
від  19  вересня  1944  р.,  в  якому  зазначено,  що  «зміцнення  УПА...  є
позитивним,  бо  УПА  зв’язало  б  сили  для  поборювання  Червоної  Армії  та
могло  б  послабити  радянські  дії  на  фронті».
 Документ  12  подає  звіт  розвідки  при  армійській  групі  «Північна
Україна»  від  21  вересня  1944  р.  про  те,  що  «в  квітні  1944  року  УПА  через
свого  провідника  Максима  Рубана  (тобто  Миколу  Лебедя  -  В.М.)  шукала
контактів  з  Англією».  Цю  ж  лінію  продовжує  документ  15:  рейхсфюрер  СС
від  11  жовтня  1944  р.  інформує,  що  вістка  про  здобуття  контактів  УПА  з
англійцями  підтверджена.  Про  це  ж  інформує  документ  24.
 73

В  документі  17  від  16  жовтня  1944  р.  збройні  формування  У  ПА  оцінено
в  40  тисяч  бойовиків.  Однак  документ  23  (звіт  Абверу  від  11  листопада
1944  р.)  вказує,  що  кількість  збройних  сил  У  ПА  оцінюється  від  80  до  100
тисяч  бойовиків.  Тут  же  зазначено,  що  ОУН-УПА  ставить  перед  собою  мету
створення  великої  України  на1  територіях  Радянської  України,  Галичини,
Волині,  Полісся,  Буковини,  Бессарабії,  степів  по  лінії  Борисоглєбськ  -
Сальськ  -  Майкоп,  Криму,  Північного  Кавказу,  Курської  області.  Вказується
також,  що  Абверкоманда-202  налагоджує  зв’язки  з  УПА,  передає  зброю,
вишколює  диверсантів  і  радистів  та  проводить  обмін  розвідувальними
матеріалами.
 Документ  29  подає  звіт  відділу  Абверу  «Схід»  про  хід  налагодження
зв’язків  УПА  з  АК  (Армією  Крайовою),  підпорядкованою  польському
емігрантському  урядові  в  Лондоні.  Про  це  ж  звітує  оберштурмбанфюрер
СС  Вітіска  (недавній  шеф  служби  безпеки  дистрикту  «Галичина»).
 Досить  великий  матеріал  подають  документи  32  і  33,  представляючи
широкий  звіт  капітана  «Кірна»  (справжнє  прізвище  Вітелць  -  В.М.),
командира  розвідувальної  групи  Абверкоманди-202  при  армійській  групі
«А»  («Північна  Україна»  -  В.М.)  від  27  листопада  1944  р.  Група  із  семи
чоловік  на  чолі  з  «Кірном»  пройшла  180  кілометрів  у  тил  Червоної  Армії.
Рейд  почався  6  жовтня  і  закінчився  7  листопада  1944  р.  Затим  групу  літаком
доставили  у  Краків.  Капітан  «Кірн»,  зокрема,  вказує,  що,  ведучи  переговори
із  штабом  УПА-Захід,  він  довідався  про  те,  що  в  рядах  УПА  перебувають
кілька  сотень  німецьких  солдатів  та  офіцерів.
 Про  те,  що  в  середовищі  УПА  є  німецькі,  і  навіть  італійські,  солдати,
подає  документ  38.
 Документ  49  представляє  собою  звіт  німецького  посольства  в
Братиславі  (Словаччина)  від  2  лютого  1945  р.  до  міністерства  закордонних
справ  гітлерівської  Німеччини  під  назвою  «Українська  повстанська  армія
(УПА)».  Тут  також  вказується,  що  УПА  налічує  до  100  тисяч  озброєних
вояків.
 В  документі  55  подається  доповідна  штандартенфюрера  СС
(полковника)  Вітіскі  від  20  лютого  1945  р.группенфюреру  (генерад-
лейтенанту)  СС  Мюллеру  (шефу  гестапо  -  В.М.)  про  те,  що  УГВР
(Українська  головна  визвольна  рада  -  В.  М.)  шукає  контаків  з  альянтами
(тобто,  з  західним  союзним  блоком  держав  -  В.М).  Цим  займається  посланий
у  Швейцарію  Євген  Врецьона.  Тут  же  зазначено,  що  У  ПА-Захід  об’єднує
близько  80  тисяч  вояків.
 Документ  58  подає  огляд  вищезгаданого  штандартенфюрера  СС
Вітіскі,  побудований  на  свідченнях  тих,  хто  втік  з  радянського  полону.  Ці
особи  інформують,  що  в  УПА  перебуває  велика  група  німців,  серед  них
 74

оберштурмбанфюрер  (підполковник)  СС  фон  Кістен  із  14-ої  гренади-
рськоїдивізіїСС  «Галіцієн»,  і  навіть  генерал,  ім’я  якого  невідоме.
 Аналізуючи  матеріли  6-го  і  7-го  томів  «Літопису  УПА»  в  цілому,
приходимо  до  висновку,  що  їх  упорядник  Т.  Гунчак  підбирав  для
публікації  лише  другорядні,  часто  політичне  невиразні  документи
німецьких  військових  та  урядових  відомств,  які,  звичайно,  мало
«компрометують»  ОУН-УПА,  а  також  представляв  справу  так,  ніби
тільки  німці  шукали  «співпраці»  з  ОУН-УПА.  Це  звичайно,  абсолютно  не
відповідає  дійсності.  Перш  за  все,  такої  співпраці,  а,  головне,  підтримки
й  допомоги,  шукали  українські  націоналістичні  угрупування  та  їх  керівники.
 До  цього  належить  додати  рецензію  на  6-й  і  7-й  томи  «Літопису  УПА»
історика  із  діаспори  Ігоря  Каменецького  під  назвою  «Документи  про
українських  партизанів»3,  де  автор  робить  досить  аргументовані  і  суттєві
висновки:
 «Німецьке  військове  командування  старалося  обминати  сутички  з
УПА,  скеровувати  дії  УПА  проти  советських  і  польських  партизанів  та
використовувати  їх  для  цілей  розвідки».
 І  ще  одне  застереження:
 «Тільки  у  виняткових  випадках  розраховували  вони  на  поміч  УПА
у  відношенні  певних  відтинків  фронту»;
 «Взамін  німецькі  військові  власті  іноді  передавали  відділам  УПА
зброю  та  амуніцію,  здебільшого  із  запасів  здобутої  совєтської  зброї»’.
 Що  правда,  то  правда.  Тому  упорядник  томів  «Літопису  УПА»  пан
Гунчак  серйозно  прорахувався,  бо,  замість  висвітлення  «доблестей»
УПА,  документи,  представлені  тут,  виконують  роль  самовикривання.
 Ми  вже  не  раз  зазначали,  що  правду  про  ОУН-УПА  фальсифікують
М.  Лебедь,  і  П.  Мірчук,  і  Л.  Шанковський,  «Літопис  УПА»,  інші  відомі
і  невідомі  «історіографи»  і  націоналістичні  видання.  Однак,  найбільше
стараються  в  цьому  творенні  міфу  про  легендарність  УПА  нинішні
автори,  а  серед  них  ті  комутанти,  які  ще  вчора  носили  в  кишенях  квитки
членів  КПРС  чи  писали  про  це  суспільне  явище  цілком  протилежне.
 Наведу  лише  один  приклад.
 Є  на  Волині  село  Радовичі  Турійського  району.  7-9  вересня  1943  р.
тут  розігралися  події,  які  не  забуваються.  Знайшли  вони  і  сліди  в  «історії»
УПА.  Ось  як  про  це  пише  «історіограф»  ОУН-УПА  П.  Мірчук  у  вже
згадуваній  книжці  «Українська  повстанська  армія»:
 «Цей  бій  розгорнувся  несподівано.  В  приготуванні  була  більша
відплатна  акція  проти  большевицьких  партизан  та  польських  боївок,
 3 	«Український  історик».  Нью-Йорк  -  Торонто  -  Мюнхен.  1988.  №1-4.
 75

що  сконцентрувалися  були  в  польській  колонії  Засмики.  Підготовкою  боєвої
акції  керував  сам  командир  військової  округи  «Турів»  к-р  Бовчак.  Для  цього
стягнув  він  три  курені  УПА:  курінь  к-ра  Голобенка,  з  сотнями  к-ра  Байди,
к-ра  Кубіка  і  к-ра  Залізняка.  Курінь  к-ра  Щуки  та  к-ра  Яреми,  а  також
вишкільну  сотню  артилерії  під  командою  к-ра  Розважного.
 Та  викликаний  в  пильних  справах  до  Головної  команди  к-р  Вовчак
передав  керування  акцією  своєму  заступникові  к-рові  Рудому.  Тим  часом
сотня  к-ра  Байди,  яка  повинна  була  забльокувати  шлях  Ковель  -  Радовичі,
щоб  не  допустити  польську  поліцію  з  Ковеля  на  допомогу  польсько-
большевицьким  партизанам  в  Засмиках,  наткнулась  на  автоколону
німецького  війська.  Як  опісля  вияснилось,  це  була  німецька  військова
частина  силою  420  люда,  яка  їхала  до  фільварків  та  на  села  грабити
харчі.  Сотня  к-ра  Байди  вступила  в  бій  з  німцями,  на  допомогу  їх  прийшла
сотня  к-ра  Кубіка.  Німецьку  частину  розбито.  Німці  залишили  5  вбитими  і
11  полоненими  і  втекли  до  Ковля.
 Ранком  чергового  дня  на  місце  бою  прибула  з  Ковеля  німецька  військова
частина  силою  одного  полку  з  танкеткою  і  двома  панцерними  автоматами,  а
залізничним  шляхом  Ковель  -  Волинський  прибув  німецький  панцерник.
Прийшло  до  завзятих  дводенних  боїв,  в  яких  німців  цілковито  розгромлено.
Не  орієнтуючись  зовсім  в  кількості  та  в  розміщенні  повстанських  сил,  німці
повелися  надто  своєрідно  і  тим  часом  самі  виставили  себе  на  дошкульні  удари
частин  УПА.  Надто,  в  німецькому  панцернику  вже  на  початку  був  знищений
радіоприймач  і  він,  не  визнаючись  в  розгорненій  боєм  ситуації,  засипав
гарматним  вогнем  німецькі  частини,  які  зайняли  були  позиції  сотні  УПА,
що  відступила  під  натиском  німців.  Під  вечір  другого  дня  розбитий
німецький  полк  відступив  до  Ковля.  В  дводенних  боях  німці,  згідно  з  їх
власними  заподаннями,  втратили  вбитими  і  раненими  208  бійців.  Втрати
повстанців  виносили  16  вбитих  і  3  ранених.  Добиччю  УПА  були  З
скростріли,  56  крісів  та  велика  кількість  муніції.  Перемогу  вшановано
Службою  Божою,  яку  на  спільній  могилі  поляших  бійців  УПА  відправили
місцевий  парох  та  капелян  УПА  о.  Лев.
 Найближчого  дня  з  Ковля  над’їхали  нові  німецькі  військові  частини,
що  прямували  на  Радовичі.  УПА  привітала  їх  гарматним  вогнем.  Та  німці
у  бій  не  вступали.  Забравши  з  побоїща  попередніх  днів  своїх  убитих,
вони  поспішно  відступили  до  Ковля  4.  Німецький  полк  та  інші  частини,
діставши  поразку,  втекли  до  Ковеля.  Кілька  сотень  примітивно  озброєних
упівців,  та  й  ще  з  «артилерією»  (тобто  одною  гарматою  дрібного  калібру,
яка  й  не  стріляла)  перемогли  укомлектовании  полк  гітлерівців  з
танкеткою  та  бронепоїздом!
 4 	Мірчук  П.  Українська  повстанська  армія.  1952.  С.  40-41.
 76

А  суть  тут  така.  Опис  цього  бою  (по  суті,  сутички,  яка  сталася  через
непорозуміння)  П.  Мірчук  подає  перекручено,  фальшиво.  Дійсно,  кілька  7
сотень  УПА  готували  напад  на  сусіднє  польське  село  Засмики  (тепер
підпорядковане  сільраді  Любитів  Ковельського  району).  Так  сюди  були
стягнені  три  курені  упівців  з  військової  округи  «Турів»,  що  діяла  на  Поліссі.
А  в  Засмиках  поляки  несли  кругову  оборону  проти  нападів  упівців  і  боївок
служби  безпеки  ОУН.  їх  підгримували  радянські  партизани  з  місцевого  загону
з’єднання  Героя  Радянського  Союзу  полковника  А.П.  Брянського.  Якраз  в
той  час  збройні  формування  ОУН-УПА  масово  винищували  польське
населення  на  Волині.  7-9  вересня  1943  р.  і  відбувся  напад  упівців  на  село
Засмики  та  ще  кілька  сусідніх  сіл  та  хуторів,  де  жили  поляки.  Засмики  разом  з
його  жителями  й  охоронцями  були  повністю  ліквідовані.
 Але  в  той  час,  коли  бандерівці  проводили  свою  «акцію»,  сталося
звичайне  непорозуміння.  Німецька  військова  частина,  розквартирована  в  м.
Ковелі  (не  420,  як  тут  вказано,  а  набагато  менше  солдатів)  прямувала  грабувати
навколишні  села  і  наткнулася  на  підрозділ  УПА.  Виникла  перестрілка.  Німці
прийняли  упівців  за  радянських  партизанів,  яких  в  той  час  в  районі
Ковельського  залізничного  вузла  було  чимало.  Бій  розгорівся.  На  допомогу
невеликій  групі  з  Ковеля  прийшла  нова  група  німців  силами  батальйону  (а  не
полку,  як  пише  Мірчук)  з  бронепоїздом.  Упівці  відступили,  їх  позицію  зайняли
гітлерівці,  а  бронепоїзд  з  усіх  гармат  відкрив  вогонь  по  своїх.  Були  втрати,
але  не  такі,  як  пише  Мірчук.  Згодом  німці  помилку  з’ясували,  покинули
позицію  та  повернулися  в  Ковель.  Наступного  дня  (як  і  пише  Мірчук)  німці
в  бій  не  вступали  (бо  ніхто  їх  не  обстрілював),  а  підібрали  трупи  і
повернулися.
 Читач,  думаю,  звернув  увагу  на  таку  нісенітницю  у  розповіді  Мірчука:
«Втрати  повстанців  виносили  16  вбитих  і  три  ранених».  Всім  же  відомо,  що  в
бою  поранених  буває  в  кілька  разів  більше,  ніж  вбитих.  Тут  же  Мірчук
неправильно  називає  керівників  акції  УПА.  Командиром  військової  округи
«Турів»,  що  діяла  на  Поліссі,  в  т.ч.  і  на  Ковельщині,  був  «Рудий»  (Стельмащук),
його  заступником  -  «Вовчак»  (Шум),  а  не  навпаки.
 До  речі,  зазначу,  що  я  особисто  в  той  самий  час  (тоді  8-річний  хлопчина)
разом  з  матір’ю  перебував  у  родичів  на  хуторі  поблизу  залізничної  станції
 Люблинець  (тепер  селище  міського  типу  поблизу  Ковеля).  Ми  чули  гуркіт
далекого  бою.  А  незабаром,  повертаючись,  бронепоїзд  обстріляв  якийсь  об’єкт
поблизу  нас.  Інформовані  про  бій  та  його  результати  місцеві  жителі
говорили  в  той  час  про  знищення  бандерівцями  польського  села  Засмики
разом  з  жителями  та  про  непорозуміння  упівців  з  німцями.  Гітлерівці,
виявивши  свій  прорахунок,  не  пішли  на  ускладнення  і  не  проводили  акцій
проти  мирного  населення,  які  звичайно  в  той  час  проводили  часто.
 77

Дещо  інакше  про  цей  бій  під  Радовичами  пише  його  учасник  В.  Новак
(«Крилатий»)  у  томі  5  «Літопису  УПА».  Якщо  П.  Мірчук  як  результат
першого  дня  бою  означує  втрати  німців  в  5  убитими,  то  В.  Новак  зазначає,
що  «в  перших  хвилинах  бою  німці  мали  великі  жертви»5.  Далі  ж  автор  вказує
на  втрати  німців  за  весь  час  бою,  які  становили  208  вбитих  і  багато  ранених.
При  цьому  зазначено,  що  найбільше  їх  впало  в  перший  день  бою.  Як  бачимо
суцільна  плутанина.  Однак,  почитайте,  як  про  це  пише  нинішній
львівський  історик  Б.  Якимович  в  недавно  виданій  книжці  «Збройні  сили
України»  (Львів,  1996):
 «У  триденному  бою  під  Радовичами  група  «Турів»  знищила  майже
300  німецьких  вояків,  здобула  багато  військових  трофеїв.  Німці  впали  в  паніку,
говорилося  про  тисячі  українських  повстанців,  а  Ковель  готувався  до
евакуації»’.  При  цьому  автор  пов’язує  цю  «акцію  УПА  з  широкомасштабною
операцією  поліцейських  частин  генерала  СС  фон  дем  Бах-Зелевскі»,
спрямовану,  мовляв,  проти  збройних  формувань  УПА  на  півдні  Волині.  Все
це  -  безсоромна  брехня!
 Б.  Якимович,  звичайно,  фантазує,  коли  пише,  що  «Ковель  готувався  до
евакуації».  Фантазії  Мірчука  про  загибель  208  гітлерівців  він  доводить  до
«майже  300».  Та  й  ніякої  «амуніції»»  упівцям  не  дісталось,  бо  після  випадкової
сутички  з  німцями  вони  панічно  відійшли,  в  той  час  як  їх  основні  сили
нищили  польське  село  Засмики.
 До  того  ж  достовірно  відомо,  що  частина  поліцейських  з’єднань
каральних  військ  СС  під  командою  обергруппенфюрера  СС  фон-дем  Бах-
Зелевскі  були  переведені  з  Білорусі  (в  склад  яких  до  Різдва  1943  р.  входив
шуцманшафт-батальйон,  керований  Побігущим  -  Шухевичем)  на  Волинь  якраз
після  рейду  партизанського  з’єднання  двічі  Героя  Радянського  Союзу  генерал-
майора  С.А.  Ковпака  в  Карпати  з  метою  очищення  волинських  лісів  від
радянських  партизанів,  забезпечення  охорони  підступів  до  «столиці»
рейхскомісаріату  «Україна»  Рівного,  для  умиротвоерння  тилів  гітлерівських
армій  групи  «Півнична  Україна»,  де  гітлерівці  передбачали  наступ  радянських
військ  восени  1943-го  та  взимку  1944  р.  Поліцейські  з’єднання  генерала  СС
фон-дем  Баха  спільно  з  місцевими  поліцейськими  загонами  (в  складі  яких  були
підрозділи  «української»  та  «польської»  поліції)  у  версені-жовтні  1943  р.
охопили  кільцем  Рівне,  провели  ряд  каральних  акцій  проти  мирного  населення
Кременеччини  (Тернопільска  область)  та  поблизу  Луцька.  Згодом  ці  акції
продовжили  каральні  з’єднання  вже  під  командою  генерала  СС  Пріцмана.
Націоналістичні  ж  автори  (в  тому  числі  і  Б.  Якимович)  намагаються
представити  ці  операції  СС  як  такі,  що  були  спрямовані  виключно  проти  УПА.
 5 	Літопис  УПА.  Торонто,  1984.  Т.  5.  С.  116.
 78

Все  це,  звичайно,  не  відповідає  дійсності,  як  і  все  те,  про  що  ми  писали
вище.
 Так  перекручується  недавня  історія,  незважаючи  на  те,  що  ще  живі
свідки  «боїв»  УПА  проти  гітлерівців  поблизу  Радович,  свідки  тотального
знищення  села  Засмики  та  його  жителів,  численні  свідки  інших  «героїчних»
акцій  УПА.
 Особливо  багато  різних  дурниць  писали  і  пишуть  націоналістичні  автори
про  Карпатський  рейд  генерала  С.А.  Ковпака  влітку  1943  р.  Рейд,  як  відомо,
став  славетним  в  історії  партизанського  руху  Великої  Вітчизняної  війни
зокрема,  і  Другої  світової  війни  в  цілому.  Радянське  командування  ставило
перед  партизанами  з’єднання  відповідальне  завдання  -  вивести  з  ладу
нафтовий  район  у  Прикарпатті,  яким  користувалися  гітлерівці,  і  тим  самим
позбавити  вермахт  постачання  пальним.
 Націоналістичні  автори  пишуть  про  цей  героїчний  рейд,  підкреслюючи
«визначну»  роль  націоналістичних  загонів  УНС  (Української  народної
самооборони),  яка  стала  основою  УПА  в  Галичині,  а  в  той  час  всебічно
прислуговувала  гітлерівцям.
 Так  П.  Мірчук  писав:
 «В  Карпати  стягнено  негайно  більші  відділи  УНС  і  кинено  їх  проти
загонів  армії,  більшовицькі  партизани  не  в  силі  були  встоятись  в  боротьбі
з  українськими  повстанцями.  Загони  Ковпака  швидко  розбито,  а  сам  Ковпак
з  горсткою  недобитків  утік  скоро  на  схід»6.
 Дещо  інакше  пише  В.  Косик:
 «Формування,  що  налічувало  1700  бойовиків,  добре  озброєних,  в  тому
числі  й  артилерією...  ухилялось  від  великих  боїв  з  УПА.  Обходячи  територію
УПА,  цей  загін  спустився  до  Сатаніва  і,  повернувшись  на  захід,  розпочав
рейд  в  Галичині.  Але  формування  Ковпака  зазнало  поразки  від  німців  на
схід  Коломиї  на  початку  серпня  1943  р.  не  знаходячи  підтримки  серед
населення,  залишки  формування,  розбиті  на  сім  груп,  змушені  були  в  жовтні
повернутися  в  Білорусь...»7.
 Ще  інакше  пише  О.  Баган:
 «Особливо  небезпечним  для  українських  інтересів  був  рейд
кількамісячного  комуністичного  партизанського  загону  під  керівництвом  С.
Ковпака  в  Карпатах.  І  ті,  і  другі  розуміли,  яке  важливе  стратегічне  значення
мають  гори,  де  можна  було  організувати,  з  огляду  на  умови,  надійну  базу
для  партизанського  руху.  Цю  небезпеку  для  себе  зрозуміли  і  німці,  які  влітку
1943  р.,  коли  Ковпак  вже  пройшов  у  самі  гори,  в  серії  боїв  нанесли  йому
 67Мірчук  П.  Українська  повстанська  армія.  С.  40.
 Косик  в.  Україна  і  Німеччина  у  Другій  світовій  війні.  Париж  -  Нью-Йорк  -Львів.
 1993.  С.  402.
 79

втрати  і  примусили  піти  в  глибоке  підпілля.  Відділи  УНС  були  ще  на  той
час  малочисельними  і  тому  не  могли  так  ефективно  протиставитися
червоним  партизанам.  Проте  з  часом,  коли  їхня  кількість  зросла,  зміцніла,
вони  приступили  до  методичних  бойових  дій  з  метою  витіснення  противника
з  гір.  У  Чорному  лісі  УНС  оточила  великі  з’єднання  противника  і  знищила
їх.  Впродовж  літа  гори  були  повністю  очищені  від  червоних  партизанів,  які
відійшли  на  Схід,  посіявши  велику  неприязнь  до  себе  серед  місцевого
населення»8.
 Такі  нісенітниці  націоналісти  називають  сьогодні  «історією  національно-
визвольного  руху»,  повністю  перекреслюючи  справжню  суть  історичних
фактів,  подій  та  явищ.  В  Центральному  державному  архіві  громадських
об’єднань  України  зберігається  рапорт  командира  партизанського
з’єднання,  двічі  Героя  Радянського  Союзу,  генерал-майора  С.А.  Ковпака  Й.
Сталіну  про  Карпатський  рейд.  Ось  як  про  це  пише  сам  Ковпак:
 «РАПОРТ
 Виконуючи  Ваше  завдання,  наше  з’єднання  у  кількості  1500  чоловік
12  червня  вирушило  з  району  Сарн,  що  в  Західній  Україні  до  Карпат.  Дорогий
Иосифе  Віссаріоновичу,  повідомляю  коротко  про  результати  чотири¬
місячного  бойового  рейду.
 Партизани  пронесли  прапор  Радянської  влади  там,  де  протягом  двох
років  не  ступала  партизанська  нога.  По  всій  Східній  Галичині  від
Тернополя  до  Карпат  порушено  нормальну  роботу  транспорту,  виведено
з  ладу  великі  сільські  фільварки  та  лігеншафти,  зірвано  збір  німцями
податків  молока,  м’яса  та  інших  продуктів.  Завдано  удару  по  нафтових
промислах.
 Всього  за  чотири  місяці  в  Галичині  знищено:
 1. 	Залізничних  мостів-14  завдовжки  1166  п.  м.
 2. 	Мостів  на  шосейних  дорогах  -  38  завдовжки  2369  п.м.
 3. 	Пущено  під  укіс  ешелонів  -  19.
 4. 	Підірвано  нафтовишок  -  40.
 5. 	Нафтоперегінних  заводів  -  4.
 6. 	Нафтосховищ-  13  з  2500  т  нафти.
 7. 	Випущено  нафти  з  нафтопроводів  -  до  50  000  тонн...  Роздано
населенню:
 1. 	Хліба-600т.
 2. 	Солі-30  т.
 3. 	Цукру  -150т.
 4. 	Худоби  -  150  голів.
 8  Баган  О.  Націоналізм  і  націоналістичний  рух.  Дрогобич.  1994.  С.  150.
 80

5. 	Взуття  -1500  пар,
 велику  кількість  мануфактури  та  іншого  майна...
 У  Карпатах  ворог  поставив  за  мету  повністю  знищити  загін.  Він  кинув
зведені  з  Кракова,  Парижа,  Норвегії  спеціальні  СС  поліцейські  гірські  полки
4,  6,  13,  24  і  26,  а  також  274-й  гірськострілецький  полк  і  п’ять  батальйонів
різних  національностей  -  хорватів,  мадьярів,  туркменів,  словаків.  Боячись
нашого  проходу  в  Угорщину  і  далі  в  Югославію,  тільки  на  невеликій  ділянці
кордону  в  20  км  ворог  поставив  заслонами  три  угорські  гірськострілецькі
полки.
 З  12  червня  по  14  вересня  наша  частина,  перебуваючи  далеко  від
Батьківщини,  вела  щоденний  двобій  з  ворогом.
 В  цій  тяжкій  боротьбі  нас  надихала  думка,  що  ми  виконуємо  наказ
Батьківщини,  що  ми  найдальші  розвідники  її,  за  1000  кілометрів  у  тилу
ворога  виконуємо  дещицю  грандіозного  плану  розгрому  ненависних
фашистів,  плану,  розробленого  і  продуманого  Вами.
 Під  час  півторамісячних  боїв  знищено:
 1. 	Вбито  солдатів  і  офіцерів  ворога  -  3349.
 2. 	Взято  в  полон  -  89.
 3. 	Танків-  3.
 4. 	Бронемашин-  1.
 5. 	Літаків-  2.
 У  боях  наше  з’єднання  зазнало  серйозних  втрат:  у  горах  ми  втратили
все  важке  озброєння  загону  -  гармати,  танкові  кулемети  та  міномети.  В
боях  за  Батьківщину  загинули  смертю  хоробрих  228  бійців  і  командирів,
поранено  понад  150  чоловік,  пропали  безвісти  200  чоловік.  Проте  ворог
не  розбив  загін,  який  забрався  у  саме  його  лігвище  і  цілив  у  найдошкульніше
місце  -  нафту.  Загін  вийшов  із  боїв  ще  міцнішим  і  сильнішим.  У  Галичині
зорано  фунт  для  широкого  партизанського  руху.
 8  жовтня  1943  року.
 С.  Ковпак».
 Як  бачимо,  як  би  не  хотіли  минулі  і  нинішні  націоналістичні  автори
фальсифікувати  дійсність,  партизанське  з’єднання  під  керівництвом
прославленого  генерала  діяло,  незважаючи  на  великі  втрати  в  боях  з
гітлерівцями  та  їх  пособниками.  З’єднання  відійшло  в  район  Житомирщини,
переформувавшись  в  бригаду,  яку  очолив  прославлений  командир  розвідки,
Герой  Радянського  Союзу,  генерал-майор  П.  Вершигора,  після  війни  відомий
радянський  письменник  і  кінорежисер.  Бригада  з  боями  рейдувала  в
Польщу,  де  спільно  з  польськими  партизанами  задавала  фашистам
відчутних  ударів.
 81

Як  стала  14-а  гренадерська  дивізія
СС  «Галичина»  «1-ою  українською»
 Це  запитання  безпосередньо  пов’язане  із  створенням  Українського
національного  комітету  (УНК).  Тому  доведеться  спочатку  хоч  коротко
з’ясувати  обставини  створення  цього  одіозного  формування.
 У  своїй  книзі  «У  мундирах  ворога»  Т.  Гунчак  досить  спрощено  і
легковажно  зазначає,  не  даючи  всьому  цьому  якоїсь  політичної  оцінки:
 «В  умовах  агонії  гітлерівське  командування  розпочало  відчайдушне
втілювати  в  життя  так  звану  «нову  східно-європейську  політику»,  метою  якої
було  мобілізувати  людські  ресурси  Східної  Європи  на  захист  Третього  рейху,
що  розвалювався.  Ця  нова  політика  включала  в  себе  незначні  політичні
поступки  народам  (вірніше:  націоналістичним  екстремістам  й  авантю¬
ристам,  що  рвалися  до  влади  -  В.М.),  чиї  території  німці  вже  не
контролювали.  Нова  політика  нацистів,  що  вже  не  становили  монолітність
за  своїми  поглядами  і  тактикою,  призвела  до  створення  Українського
національного  комітету,  а  в  кінцевому  результаті  -  до  реорганізації  дивізії  в
першу  дивізію  Української  національної  армії...».
 Тут  треба  зауважити,  що  Український  національний  комітет  (УНК)  вже
один  раз  був  проголошений  22  червня  1941  р.  в  Кракові,  де  представники  різних
націоналістичних  угрупувань  (опріч  ОУН-м)  намагалися  консолідуватись  в
умовах  розпочатої  війни  на  боці  гітлерівської  Німеччини,  сподіваючись  на  її
підтримку.  Але  таке  об’єднання  не  сподобалося  нацистам.  Вони  УНК  не
тільки  не  визнали,  але  й  почали  переслідувати  ініціаторів  його  створення.  Та  й
політична  обстановка  в  той  час  була  такою,  що  аж  ніяк  не  сприяла  консолідації
різних  груп  націоналістів,  які  між  собою  смертельно  ворогували.
 Однак  наприкінці  війни  обстановка  круто  змінилася.  Тому  сьогоднішня
ідея  створення  Українського  національного  комітету,  зауважує  Гунчак,  бере
свої  витоки  із  планів  генерала  Андрія  Власова  та  військового  розвіду¬
вального  управління  східних  іноземних  армій,  а  також  4-го  сектора  пропаганди
вермахту.  То  ж,  питається,  чи  міг  такий  комітет  бути  національним?
 Колишній  радянський  генерал  Власов,  ставши  на  службу  нацистам,
носився  з  ідеєю  створення  Російського  національного  комітету,  якому
повинні  були  підпорядковуватися  «національні»  комітети  представників
інших  народів  СРСР,  які  і  так  служили  гітлерівцям.  Німецьке  командування
не  було  зацікавлене  в  дробленні  на  частини  своїх  вірнопідданих.
 «Гітлер  не  сприймав  Власова  до  середини  липня  1944  року,  коли
радянський  літній  наступ,  який  німці  неспроможні  були  зупинити,  змінив
його  погляди»1.
 'Гунчак  Т.  У  мундирах  ворога.  К..  1993.  С.  118-119.
 82

Як  відомо,  «ідею»  Власова  підгримувала  впливова  група  генералітету.
Зате  політичний  відділ  міністерства  окупованих  східних  територій
підтримував  «права  неросійських  народів  СРСР».  «Архітектором  розвалу
Радянського  Союзу»  був  Альфред  Розенберг  -  голова  цього  міністерства.
Щодо  утворення  окремішнього  «національного»  комітету  «українців»,  то
ініціативу  його  утворення  очолив  штандартенфюрер  (полковник)  військ  СС
Фріц  Арльт,  так  званий  «начальник  керівної  станиці  східних  добровольців»
(тобто  есесівців  типу  галицьких  дивізійників).
 Гунчак  продовжує:
 «Насамперед  Арльт  зайнявся  українським  питанням  і  призначив
оберштурмбанфюрера  (підполковника)  Людвіга  Вольфа  начальником
української  станиці.  Тоді  ж  німецька  розвідка  розпочала  нову  політику  щодо
Української  повстанської  армії,  маючи  надію  на  підтримку  українського
національного  руху,  як  останню  спробу  мобілізувати  східноєвропейські
народи  до  боротьби  з  більшовиками...
 Після  того,  як  німці  не  змогли  досягнути  успіху  в  реалізації  своїх
планів,  вони  вирішили  відпустити  із  концтаборів  провідників  українського
національного  руху  Степана  Бандеру,  Ярослава  Стецька,  полковника  Андрія
Мельника  та  багатьох  їхніх  послідовників.  ЗО  вересня  1944  року  гестапо
надіслало  циркуляр,  яким  повідомляло  різні  інстанції,  що  27  вересня
1944  року  Степан  Бандера  та  Ярослав  Стецько  звільнені  з  захзенгавського
концтабору,  де  вони  перебували  від  липня  1941  року...»  .
 Тут,  по-перше,  пан  Гунчак  фальсифікує  дійсність,  бо,  якраз,  Бандеру
та  його  спільників  гітлерівці  звільняли  не  «після  того,  як  не  змогли
досягнути  успіху  в  реалізації  своїх  планів»,  а,  власне,  для  того,  щоб  краще
реалізувати  свої  плани.  А,  по-друге,  добре  відомо,  що  Бандера,  Стецько
та  інші  бандерівці  після  розгону  «уряду»  Стецька  в  липні  1941  р.  спочатку
перебували  під  «почесним  арештом»  (домашнім),  15  вересня  були  ізольовані
в  берлінській  тюрмі,  і  лише  на  початку  1942  р.  переведені  в  блок
«Целленбау»  концтабору  Заксенхаузен.
 Гунчак:
 «Німці  сподівалися,  що,  звільнивши  українських  політв’язнів,  вони
можуть  досягнути  деякого  порозуміння  з  УПА.  З  цією  метою  розпочали
серію  переговорів  з  такими  людьми,  як  Бандера,  Мельник,  гетьман  Павло
Скоропадський,  який  керував  Україною  від  18  квітня  1918  року;  Володимир
Кубійович,  представник  Галичини;  Олександр  Семененко,  юрист  та  мер  із
Харькова;  Андрій  Лівицький,  президент  українського  уряду  в  екзилі  (УНР);
Кость  Паньківський  та  Тарас  Бульба-Боровець,  провідник  українського  опру
на  Волині.  Німці  зрозуміли,  що  поки  серед  німецького  керівництва  точилися
2Там  же.
 83

суперечки  стосовно  українського  руху,  українські  лідери  об’єдналися  в
опозицію  до  ідеї  підпорядковування  їх  Російському  комітету  генерала  Власова.
Позиція  українських  лідерів  знайшла  безумовну  підтримку  з  боку  інших
національних  лідерів,  особливо  з  Кавказу,  які  також  перебували  в  опозиції
до  ідеї  керівницства  та  політичної  гегемонії  росіян...»3.
 Тут,  як  бачимо,  пан  Гунчак  використав  так  званий  політичний
камуфляж.  Суцільна  брехня,  що  гітлерівці  намагалися  порозумітися  відносно
УПА  з  такими  «фюрерами»,  як  гетьман  П.  Скоропадський,  А.  Лівицький  чи
Тарас  Бульба-Боровець,  яких  бандерівці  не  тільки  не  визнавали,  але  й
старались  знищити  при  першій  можливості.  Йшлося  тут,  зрозуміло,  про
створення  українського  «національного»  комітету  та  про  підпорядкування
його  Російському  «національному»  комітету  генерала  Власова,  до  якого  всі
українські  націоналістичні  угруповання  були  в  непримиренній  опозиції.
 Гунчак  додає:
 «Неспроможні  досягнути  взаємопорозуміння  (також  і  в  питанні,  хто
очолить  Український  «національний»  комітет  -  Бандера,  Мельник,
Скоропадський  чи  хтось  інший  -  В.М.)  ні  з  фракцією  Бандери,  ні  з  фракцією
Мельника,  німці  звернули  свої  погляди  до  вже  майже  не  діючої  УНР,  яку
очолював  президент  Андрій  Лівицький.  Той  відповів  позитивно  на  пропозиції
німців,  рекомендуючи  Павла  Шандрука  головою  Українського  національного
комітету...»4.
 На  початку  березня  1945  року  УНК  видав  «декларацію»,  яку  підписали
П.  Шандрук,  як  голова,  В.  Кубійович  та  О.  Семененко,  як  заступники,  і  де
оголошувався  початок  діяльності  Українського  «національного»  комітету.
 Отже,  ідея,  ініціатива  і  практична  дія  в  створенні  Українського
«національного»  комітету  (УНК)  повністю  належали  гітлерівцям.
 Гунчак:
 «Після  досить  тривалої  дискусії  президент  Лівицький,  від  якого
Шандрук  отримав  мандат  на  головування  в  Українському  національному
комітеті,  обговорив  ці  питання  із  полковником  Мельником,  його
співробітниками  Осипом  Бойдуником  та  Дмитром  Андрієвським.  Шандрук
також  мав  бесіду  з  Бандерою  та  Володимиром  Стаховим  із  фракції
Бандери.  Як  згадує  Шандрук,  усі  поголосилися  з  його  думками  й  підтримали
його»5.
 Однак,  зауважує  при  цьому  Гунчак,  треба  було  доконати  гітлерівців,
«якщо  не  лезом,  то  обухом»:
 «Шандрук  відчував,  що  дивізія,  яка  хоч  називалася  «Українська
 3 	Там  же.
 4 	Там  же.  С.  120.
 5 	Там  же.  С.  121.
 84

дивізія»,  перебувала  під  німецьким  командуванням  і  не  відповідала  повністю
політичним  та  військовим  цілям  українців.  Шандрук  наполягав  на  тому,
щоб  дивізією  командували  українці,  щоб  усіх  українців,  розкиданих  по  всій
німецькій  армії,  перевели  в  українські  частини  для  подальшого  формування
Української  національної  армії,  щоб  вони  виступали  під  українським
національним  прапором  і  прийняли  присягу  на  вірність  Україні  та  служили
українським  національним  інтересам»6.
 Але  все  це  було  звичайною  і  примітивно  нікчемною  націоналістичною
фантазією,  бо  ж  ті  «національні  інтереси»,  про  які  так  часто  говорили
українські  «патріоти»,  аж  ніяк  не  відповідали  інтересам  українського  народу,
а  були  лише  пошматованою  вивіскою,  за  якою  неможливо  було  сховатися.
 Гунчак:
 «На  всі  ці  пропозиції  та  вимоги  Шандрука  Арльт  відповів,  що  він
робить  усе  можливе.  Арльт  наполягав,  однак,  щоб  Український
національний  комітет  позитивно  поставився  до  Комітету  за  визволення
народів  Россії  генерала  Власова.  Шандрук  відмовився,  пояснюючи  Арльту,
що  українці  (тобто  українські  націоналісти  -  В.М.),  які  мають  довгий
історичний  досвід  стосунків  з  росіянами,  просто  не  довіряють  їм.  Єдина
річ,  на  яку  погодився  Шандрук,  це  обмін  офіцерами  зв’язку  або  навіть
делегатами  з  Російським  національним  комітетом  в  інтересах  ефективної
боротьби  з  Совітами...»7.
 Така  постановка,  звичайно,  являє  собою  примітивно-недолугу
націоналістичну  амбіцію,  від  якої  не  може  відійти  і  пан  Гунчак.  Усім
націоналістичним  авторам,  в  тому  числі  і  Гунчаку,  здається,  що  «незалежну,
соборну,  самостійну»  Україну  можна  здобути  усяким  підступом  -
антинародними  зв’язками  з  гітлерівськими  окупантами,  участю  в  каральних
органах  СС  проти  «свойого»  чи  «чужого»  населення  тільки  6  здобути  ту
«незалежну»  Україну  в  своїх  власних  інтересах  чи  то  в  тіні  гітлеризму,  чи
то  в  тіні  продажної  націоналістичної  демагогії.
 Однак  продовжимо.  Пан  Гунчак,  як  видно,  дуже  втішається  з  того,  що
12  березня  1945  року  (уявляєте,  читачу,  -  вже  за  кілька  тижднів  до  остаточної
катастрофи  гітлерівської  Німеччини!)  Альфред  Розенберг,  міністр  східних
окупованих  територій  (які  вже  були  остаточно  втрачені)  «надіслав  Шандруку
листа,  в  якому,  зокрема,  зазначалося:  «З  метою  забезпечення  повної  участі
у  вирішальній  фазі  війни  проти  більшовизму  та  наведенню  порядку  в
національних  стосунках  у  Європі  від  імені  німецького  уряду  я  визнаю
національне  представництво  України,  сформоване  вами  як  український
національний  комітет.  Я  оголошую:
 6Там  же.
 7Там  же.  С.  122-123.
 85

1. 	Український  національний  комітет  є  єдиним  представництвом
українського  народу,  визнаним  німецьким  урядом;
 2. 	Український  національний  комітет  має  право  представляти
інтереси  майбутньої  держави  України  і  висловлювати  їх  у  деклараціях
та  проголошеннях.
 Я  буду  вимагати,  що  усі  українці,  які  служать  в  усій  німецькій  армії,
були  об’єднанні  для  формування  української  визвольної  армії»8.
 Далі  в  книжці  йдеться  про  те,  що  «командуючим»  УНА  було
призначено  (гітлерівцями,  а  не  «українцями»)  П.  Шандрука,  колишнього
петлюрівського  генерала  і  польського  полковника.  Однак,  націоналістів  все
це  задовольняє.  Гунчак  пише:
 «...Це  була  декларація,  пронизана  духом  високої  національної
відповідальності...».  Не  важко  уявити  собі  таку  «відповідальність»!
 Таким  чином,  пан  Гунчак  вводить  в  оману  про  обставини  створення  Україн¬
ського  «національного»  комітету  і  Української  «національної»  армії  тоді,
коли  вже  конав  гітлерівський  вермахт  і  нацистський  режим.
 Що  відоме  про  службу  галичан  в
інших  есесівських  формуваннях?
 Ми  вже  відзначали,  що  «щирий  коляборант»  К.  Паньківський  у  своїх
спогадах  «Роки  німецької  окупації»»  повідомляв,  що  вже  в  жовтні  1941  року
гітлерівці  провели  в  Галичині  відбірковий  набір  добровольців  у  війська  СС
ОУайеп-55)  при  «суворій  селекції».  Тоді  було  залучено  до  військ  СС  близько
двох  тисяч  юнаків.  Серед  них  був  і  племінник  Панькіського,  якому  вдалося
щасливо  винести  ноги  з-під  Сталінграда.  З  цих  «селекційних»  добровольців
гітлерівці  окремого  підрозділу  не  створювали,  а  розподіляли  галицьких
новобранців  по  різних  частинах  військ  СС.
 Про  «інші»  формування  (тепер  уже  юнацькі)  військ  СС  із  галичан  я
прочитав  нещодавно  в  книжці  Зенона  Зеленого  «Українське  юнацтво  в  вирі
Другої  світової  війни».  В  передмові  до  цієї  книжки  колишній  голова  УЦК
В.  Кубійович  підтверджує  позицію  К.  Паньківського  проте,  що  «з  1941  року
німці  притягли  (в  Галичині)  невелике  число  українців  до  різного  роду
військових,  поліційних  і  парамілітарних  формацій».  Далі  той  же  Кубійович
зазначає,  що  «з  початку  1944  року,  коли  людські  резерви  були  вичерпані,
німці  звернули  увагу  на  використання  нашого  юнацтва,  як  хлопців,  так  і  дівчат,
до  протилітунської  оборони,  як  помічників  при  обслузі  зенітної  артилерії  і
на  літунських  верстатах».  Тут  же  Кубійович  приписує  собі  велику  заслугу  в
 8  Зелений  3.  Українське  юнацтво  в  вирі  Другої  світової  війни.  Торонто.  1965.  С.  20.
 86

тому,  що  саме  йому  вдалося  досягнути  того,  «щоб  німці  не  використовували
цих  юнаків  проти  танків».  Головний  організатор  колабораціоністів  в
Галичині  тут  темнить,  бо  добре  відомо,  що  невелику  частину  тих  юнаків
гітлерівці  все  ж  таки  використовували,  як  фаустників  проти  радянських
танків.
 Автор  книжки  3.Зелений  описує  весь  процес  вербування  і  частково
муштрування  юнаків  і  дівчат,  однак  не  подає  жодного  факту  їх  практичного
застосування  в  бойових  діях.  Автор  при  цьому  застерігає,  що  галицьких  юнаків
віком  15-18  років  німці  стали  брати  в  «протилітунські  війська»  за  зразком
гітлерівської  молоді  (гітлерюгенд),  в  так  званий  «СС-гельфер»  (помічників
СС).  «Хлопці  носили  уніформу  із  опаскою  і  знаком  СС  у  ромбі  на  правому
рукаві,  а  на  шапці  мали  ромбову  відзнаку  з  таким  самим  значком».
 «В  другій  половині  квітня  1944  року  у  Львів  прибули  22  німецьких
старшини  з  обербанфюрером  Гавптом  на  чолі  і  почали  акцію  «добро¬
вільного  набору  українських  хлопців»  до  протилітунської  служби...»
Центром  цього  набору  стала  військова  управа  (ВУ)  дивізії  СС  «Галичина»,
очолювана  полковником  Бізанцем.  Вербувальники  запевняли,  що  юнаки
проходитимуть  трьохмісячні  курси,  а  затим  продовжуватимуть  вишкіл  в
дивізії  СС  «Галичина».
 На  допомогу  вербувальникам  і  військовій  управі  дивізії  СС  «Галичина»
громадська  колегія,  у  яку  увійшли  такі  відомі  в  Галичині  діячі,  як:  «проф.  Т.
Білостоцький,  ред.  М.  Добрянський,  проф.  Гайдучок,  мгр.  Е.  Жарський,  мгр.
Г.  Коренець,  о.д-р.  Костельник,  мгр.  М.  Кушнір,  проф.  С.  Левицький,  д-р  Б.
Лончина,  ред.  д-р  І.  Німчук,  інж.  Р.  Олесницький,  мгр.  М.  Охримович,  інж.
І.  Сенів,  д-р  Ю.  Старосольський,  д-р  О.  Тисовський,  д-р  М.  Шлемкевий»9.
 Отже,  вся  ця  братія  повинна  була  допомагати  вербувальникам  залучати
в  допоміжні  структури  СС  юнаків  і  дівчат  Галичини.  І  все  це  в  той  час,  коли
фронтові  бої  вже  відбувались  на  порозі  Західної  України.
 Перший  табір  для  підготовки  юних  есесівців  було  організовано  в
містечку  Переворську  (табір  імені  Черніка).  Тут  знаходилися  300  юнаків.
Через  кілька  тижнів,  вже  наприкінці  червня  1944  р.,  210  юнаків  із  Переворська
перевезли  до  Львова,  щоб  провести  пропагандистську  дефіляду.  їх  святково
вітали  губернатор  Вехтер,  керівник  військової  управи  дивізії  СС  «Галичина»
полковник  Бізанц,  голова  УКК  К.  Паньківський  та  інші  вербувальники.
 Другий  табір  був  організований  в  Неполомицях  поблизу  Кракова,  де  було
3000  юнаків.  Затим  такі  ж  табори  почали  діяти  в  Егері  (1750),  Троппав  (1000),
Кремсі  (1550),  Гульчині  (200)  і  Мальті  (200)  в  районах  Австрії  і  Каринтії,  їх
освячував  головний  капелан  дивізії  СС  «Галичина»  Василь  Лаба  в  чині  майора
військ  СС.  В  другій  половині  липня  1944  року  вже  було  завербовано  7700
 ’Там  же.  С.  88.  Там
 87

чоловік.  Серед  них  дівчат,  «помічниць  СС»,  було  понад  300.
 Цікаве  застереження  робить  3.  Зелений:
 «Слід  тут  підкреслити,  що  німці  з  самого  початку  робили  різниці  між
молод  цю  з  центральної  України,  Волині,  Полісся  та  Підляшшя  і  молодцю  з
Галичини  та  Підкарпатгя.  Перших  називали  українками  і  вони  носили  жовто-
сині  опаски  з  тризубом  у  ромбі,  а  других  -  галичанками  і  на  їх  таких  же
самих  опасках  були  левики  в  ромбі...»
 Ще  одна  деталь:  «Юнаки  та  юначки  одержали  понад  1500  кг  печива.
Зате:  коло  12000  примірників  часопису  «Краківські  вісті»;  10000  книжок
історичного  та  іншого  змісту;  5500  календариків;  6500  молитовників;  400
книжечок  з  колядками  і  т.д.».  Як  бачимо,  «опіка»  над  юними  есесівцями  й
есесівками  була  надзвичайно  «солідною»!
 Зате  під  кінець  книжки  З.Зелений  подає  дані  про  те,  що  в  цих  юнацько
есесівських  формуваннях  служили  10000  юнаків  і  юначок!  І  нарешті,  такий
застережливий  заклик  із  листівки  того  часу:
 «Український  юначе!  Тебе  закликає  європейська  молодь  співпрацювати
для  нової  Європи.  Помагай,  як  допоміжний  дружинник  німецької  авіяції  в
рядах  юнаків  СС...  Фюрер  Адольф  Гітлер  закликає  і  Тебе!»11.
 Уважно  аналізуючи  книжку  «Українське  юнацтво  в  вирі  Другої  світової
війни»,  ми  бачимо,  що  Зенон  Зелений  як  керманич  від  ділу  опіки  над  молод  дю
в  системі  УЦК  (Українського  центрального  комітету)  і  член  військової  управи
дивізії  СС  «Галичина»,  не  досить  добре  знав  усі  «секрети»  тієї  справи,  якою
керував  і  виконував,  бо  його  інформація  досить  куца  і  примітивна.  Думаємо,
що  тут  більше  відіграла  свою  роль  повоєнна  ситуація,  в  якій  організатор
есесівської  молоді  просто  не  хотів  «засвітитися»  в  «демократичному»  світі.
Тому,  як  доповнення,  наведемо  свідчення  вже  відомого  «щирого  коляборанта»
К.  Паньківського,  який  і  більше  знав,  ніж  3.  Зелений,  і  був  відвертішим.  Ось
що  він  писав  у  книжці  спогадів  «Від  комітету  до  державного  центру»:
 «Тяжкий  був  шлях  вояцтва  дивізії.  Та  він  видається  нам  простим,  коли
порівняємо  його  з  шляхом  юнацтва»12.
 Але  цей  «непростий  шлях»  юнаків  із  СС  Паньківський  не  показує,  хоч
окремі  інформації  подає.  Так,  він  зазначав,  що  «зразкова»  школа  підготовки
юнаків-есесівців  з  Галичини  була  в  Криниці,  де  «поруч  з  німецьким
комендантом  були  також  і  українські  вихователі  під  керівництвом  учителя
А.  Антоновича».  Справою  виховання  в  усіх  таборах  займалися  військова
управа  дивізії  СС  «Галичина»  і  УЦК.  Від  УЦК  підготовкою  молоді  займався
Т.  Білостоцький.  Юначок  опікала  О.  Кузьмович.
 10 	Там  же.  С.  161-162
 11 	Там  же.  С.  225.
 12 	Паньківський  К.  Від  комітету  до  державного  центру.  Нью-Йорк  -  Торонто.  1968.  С.  84.
 88

К.  Паньківський  подає  і  таке:
 «Офіційна  назва  юнацьких  формувань  СС  -  «протилітунська  оборона
юнаків  СС».  Хлопців,  які  закінчили  вишкіл,  розкидали  в  усі  кутки  рейху...
Коли  ж  радянські  війська  витіснили  гітлерівців  за  межі  України  і  генерал-
губернаторства,  юнаками-СС  опікалися  урядоза  німецька  організація  -
«Українська  установа  довір’я»,  якою  керував  німець  українського
походження  М.  Сушко  в  Берліні,  «Керівна  станиця  східних  добровольців»
(керівник  -  Ф.  Арльт)  та  її  український  відділ  (очолював  -  Л.  Вольф).
Центральна  картотека  СС  показувала,  що  в  юнацьких  формуваннях  СС  було
понад  60  тисяч  імен,  серед  них  було  10  тисяч  українців...»13
 «Дивізія  і  юнаки  були  частинами,  які  підлягали,  можна  сказати,  були
складовими  одиницями  зброї  -  СС,  тобто  військових  частин  партії».  Ця
констатація  надто  важлива,  бо  інші  автори  про  такі  юнацькі  формування
СС  в  Галичині  або  не  згадують,  або  представляють  їх  як  допоміжні
формування  напіввійськового  типу.
 І  ще  кілька  важливих  зауважень  автора:
 «Вчителям  признавали  в  основному  ранг  «зондерфюрера»  (спеціальне
звання,  рівне  поручникові)  і  всі  ходили  в  уніформах.  Що  ж  до  юнаків-СС,
то  окремим,  які  добре  служили,  присвоєно  звання  підстарший  -ступні
ройових  (роттенфюрерів)  або  десятників  (оберроттенфюрерів)».
 Паньківський  вказував  також  на  те,  що  головний  капелан  дивізії  СС
«Галичина»  о.  В.  Лаба  призначив  «польовим  духівником  для  юнацтва»  о.
Северина  Сапруна,  колишнього  керівника  ІНТ  (Інституту  народної  творчості).
«Його  військовий  ранг  відповідав  рангові  підполковника  СС».  Для
православних  юнаків  і  юначок  призначено  о.  Віталія  Сагайдаківського.
 А  згодом  всіх  військових  духівників  для  юнацтва  стало  чотирнадцять.
Всі  вони  дженджурилися  в  ошатній  есесівській  уніформі.
 Паньківський  далі  зауважував,  що  хлопці  були  в  основному
зенітниками,  дівчата  працювали  «на  рефлекторах»  (прожекторах),  частина
з  них  були  також  телефоністками,  задимлювали  «літунські  майдани»
(аеродроми)  чи  виставляли  «загороджувальні  бальони»  (аеростати).
 Під  кінець  «щирий  коляборант»  (всупереч  свойому  шефу  по  УЦК  В.
Кубійовичу)  зазначив,  що  «наприкінці  січня  1945  року  виникла  нова  загроза
-  вишколу  юнаків  для  боротьби  проти  танків  на  фронті,  тобто  вже  не
допоміжна,  а  справжня  військова  служба  (панцерфаустники)...  Частину  юнаків
вдалося  завербувати  і  послати  на  фронт...»14.
 Така  (звичайно,  неповна)  історія  з  юнацьким  формуванням  військ  СС
в  Галичині.
 13 	Там  же.  С.  84.  86-87,  90.
 14 	Там  же.  С.  96-97.
 89

В.А.  Наконечний,
заступник  голови
Волинскої  областної  Ради  ветеранів
 ЗЛОЧИНИ  ОУН-УПА  НА  ВОЛИНІ
 Сьогодні  наші  доморощені  історики  більше,  ніж  їхні  діаспорні  колеги,
списують  багато  паперу,  проголошують  безліч  промов  про  те,  що  українські
буржуазні  націоналісти,  їхні  структури  -  ОУН(б),  ОУН(м),  УПА,  УНРА,  УНС
та  інші  ніколи  не  підтримували  фашистів,  не  служили  ні  в  фашистському
вермахті,  гестапо,  ні  в  окупаційних  установах  та  поліції,  не  вбивали  і  не
грабували  населення  України,  а  навпаки  -боролися  проти  окупантів.  Вони
доводять,  що  ОУН-УПА  взяла  на  себе  «місію  боротьби  за  волю  українського
народу,  за  українську  самостійну  державу».  А.Р.  Ендик  уточнив:  «На  Волині
в  той  час  українські  націоналісти  однаково  били  і  нацистів,  і  більшовиків  та
своїми  героїчними  чинами  прояснювали  ті  справді  страшні  роки  насилля».
 Розуміючи,  що  ці  спроби  виглядають  зшитими  «білими  нитками»,  вони
вишукують  якісь  «об’єктивні»  причини,  щоб  виправдати  відому  всім  та
документально  висвітлену  і  доведену  на  Нюрнберзькому  процесі  та  багатьма
істориками,  і  не  лише  радянськими,  а  й  зарубіжними,  участь  оунівців  у
фашистському  розбої.  Особливо  їм  до  вподоби  теза  про  те,  що  вимушене  в
окремих  випадках  співробітництво  з  фашистами  було  викликане
необхідністю  використати  боротьбу  гітлерівців  проти  СРСР  та  потребою
одержати  від  них  зброю  для  боротьби  «за  самостійну  Україну»  проти  всіх
найманців  та  зайд.
 Але  ні  для  кого  нема  секрету,  що  українські  буржуазні  націоналісти
пов’язали  себе  з  фашистами  з  самого  початку  його  зародження  і  що  їх
ідеологія  «формувалася  в  період  піднесення  на  Заході  фашистського  руху,
під  його  впливом  та  за  його  зразком».
 Як  засвідчують  документи,  оунівці  заздалегідь  готувалися  до  війни.
Готувалися,  не  спираючись  на  власні  сили,  а  при  активній  допомозі  і
керівництві  фашистських  розвідувальних  служб,  при  всебічній  їх  допомозі  в
навчанні  кадрів,  підготовці  їхніх  низових  структур,  в  постачанні  зброєю.
Віддячити  вони  повинні  були  диверсіями,  розвідкою,  знищенням  партійно-
радянського  активу.
 Оунівці  з  великою  радістю  вітали  напад  гітлерівських  військ  на
Радянський  Союз,  в  тому  числі  й  на  українську  землю.  «Нарешті  настала  наша
година.  Наші  сни,  наші  мрії  стали  дійсністю.  Це  наше  воскресения!  На
багнетах  німецьких  збройних  сил  несеться  воля  довгождана»1  -  захлиналася
 1  Краківські  вісті.  1941,  7  червня.
 90

від  захоплення  націоналістична  газета  «Краківські  вісті».
 Розперезавшись,  оунівські  верховоди  втратили  почуття  міри.  ЗО
червня  1941  р.  ОУН-б  проголосила  у  Львові  про  утворення  свого  уряду  на
чолі  із  Я.  Стецьком  (Карбовичем).  Вони  вважали,  що  фашисти,  які  перед
тим  видали  їм  великі  аванси,  підтримають  їх  і  в  цьому.  Але  «переможна
хода»  німецько-фашистських  військ  на  радянському  фронті  в  перші  місяці
війни  викликала  ейфорію  у  фашистських  бонз.  Фашисти  не  бажали  мати
ніяких  посередників  у  цьому,  не  бажали  ділитися  награбованим.  Гітлерівцям
набридла  гра  націоналістів  у  самостійність  і  вони  розігнали  цей  балаган.
Трохи  пізніше  вони  розігнали  й  «Українську  національну  раду»  на  чолі  із
професором  Миколою  Величківським,  створену  ОУН  -  мельниківців  у  Києві.
 Гітлерівці  дозволили  оунівцям  лише  брати  участь  у  формуванні
окупаційного  апарату,  працювати  в  утворених  ними  адміністративно-
господарських  установах  і  організувати  українську  допоміжну  поліцію.  За
згодою  окупантів  легально  діяли  керівні  органи  ОУН  -  крайові,  обласні,
районні,  кущові  проводи.  Всі  вони  допомагали  фашистам  здійснювати
«новий  порядок».
 Особлива  роль  була  відведена  українській  допоміжній  поліції,  керівні
кадри  якої  були  підготовлені  в  1940-1941  роках  у  створених  для  цього
спеціальних  школах  поліції  у  Хелмі  та  Перемишлі.  26  серпня
 1941 	року  націоналістична  газета  «Львівські  вісті»  відверто  писала:
»Українська  поліція  -  це  повноправний  поліцейський  відділ  німецької
поліції...  вона  є  надзвичайно  компетентною  у  відношенні  до  українського,
польського  та  єврейського  населення».2
 Свою  компетентність  українська  допоміжна  поліція  проявила  сповна.
Спираючись  на  українських  націоналістів,  кримінальні  елементи  та  інші
покидьки  суспільства,  її  станиці  почали  творити  свою  чорну  справу  -
виявляти  радянсько-партійний  актив,  боротися  проти  будь-яких  проявів
непокори  владі,  утворювати  гетто  в  містах  та  селищах,  а  потім  масово
знищувати  зігнане  в  них  єврейське  населення.  Взагалі  участь  української
допоміжної  поліції  в  масовому  знищені  населення,  у  вирішенні  ними
завдання  ліквідації  «зайд»  і  «займанців»,  етнічних  чистках  території  -
окрема  й  досить  документована  тема.  Влітку
 1942 	року  поліція  стала  головною  силою  у  ліквідації  єврейських  гетто.
Саме  поліціянти  зганяли  євреїв  в  ці  резервації,  супроводжували  їх  до  роз-
стрільних  ровів  та  ям,  попередньо  обібравши  приречених  на  смерть  до  нитки.
Пізніше,  вже  в  боївках  У  ПА  виловлювали  тих,  хто  залишився  живим,  по
лісах  і  чагарниках,  всюди,  де  ті  переховувались.
 Допомігши  фашистам  в  «остаточному  вирішенні  єврейського
 2  Львівські  вісті,  1941.  26  серпня.
 91

питання»,  оунівці  приступили  до  завдання,  яке  було  висунуте  на  П-у
Великому  зборі  ОУН  -  «Україна  для  українців!».  Виконання  його
розпочалося  після  того,  як  в  ліси  пішли  станиці  української  поліції,  склавши
основу  боївок  Української  Повстанської  Армії.
 Перші  активні  акції  збройні  формування  УПА  почали  із  проведення
«етнічної»  зачистки,  «очищення  терену  від  польського  населення».  Це  була
ніби  практика  утворених  боївок,  їх  «військовий  вишкіл».  Здійснювалися
вони  проти  неозброєного  мирного  населення  або  проти  нечисельних  і
погано  озброєних  пляцувок  польської  самооборони.
 Не  є  випадковим,  що  масове  знищення  польського  населення
розпочалося  після  утворення  збройних  банд  ОУН,  а  саме  навесні-влітку
1943  року.  Втілюючи  у  життя  гасло  «Україна  для  українців»,  як  пише  П.
Мірчук,  «повне  усунення  всіх  займанців  з  українських  земель»,  оунівці
приступили  до  практичних  дій  -  витіснення  та  винищення  поляків,  маючи  на
меті  здійснити  «деколонізацію»  Волині,  вони  поставили  польське  населення
перед  дилемою  «або-або».
 Саме  в  цей  час  була  здійснена  та  «очищувальна  акція»,  якою  керували
з  Головного  проводу  ОУН.  її  безпосереднім  архітектором  був  Микола  Лебідь
(«Максим  Рубан»).
 Існує  чимало  свідчень  про  ініціювання  цих  масових  акцій  саме
оунівським  керівництвом,  як  би  сьогоднішні  їхні  захисники  не  намагалися
показати,  що  це  були  всього  лише  «відплатні  акці’ї»  на  напади  польської
партизанки  на  українське  населення.  Це  була  свого  роду  проба  сил  боївок
УПА  перед  майбутніми  боями  проти  радянських  партизанів  та  Червоної
Армії,  яка  невдовзі  повинна  була  увійти  на  територію  Волині,  визволяючи
її  від  німецько-фашистських  окупантів.
 Спроби  сьогоднішніх  адвокатів  українських  націоналістів  перекласти
вину  на  інших  не  вдалися.  Під  тиском  незворотних  фактів  та  документів
президент  України  та  уряд  вимушені  були  провести  в  червні  2003  року
заходи  по  відзначенню  60-річчя  цих  подій  на  Волині,  встановити  жертвам
 «волинської  різні»  пам’ятник  у  селі  Павлівка  Іваничівського  району.
 *  *  *
 Український  народ  рішуче  виступив  проти  окупантів.  Незважаючи  на
терор,  вбивства  та  переслідування,  на  Волині  відразу  почали  накопичуватися
сили  для  боротьби  проти  ворога,  утворюватися  підпільні  антифашистські
організації,  партизанські  групи  та  загони.  Ініціаторами  їх  були  справжні
патріоти  своєї  країни,  радянські  активісти,  колишні  члени  КГІЗУ,  які  мали
досвід  революційної  боротьби,  накопичений  у  роки  боротьби  проти
окупаційного  режиму  буржуазно-поміщицької  Польщі  в  1921-1939  роках.
 Сьогоднішні  кон’юнктурні  історики  намагаються  нас  переконати,  що
 92

в  західних  областях  України  не  було  місцевого  партизанського  руху,  за
виключенням  «української  партизанки»,  тобто  оунівських  боївок,  а  ніби  він
був  привнесений  зі  сходу,  «організований  «московськими  парашютистами».
Але  кожному  волинянинові  відомо,  що  організаторами  перших  підпільних
організацій  та  партизанських  груп  стали  місцеві  жителі  О.Ф.  Філюк,  М.П.
Конішук,  П.Х.  Самчук,  І  .Я.  Шишко,  С.О.  Шковорода,  Г.Ф.  Маргинюк,  Й.І.  Когут,
К.  Іллюк,  І.  Геч,  А.  Савенюк,  Н.  Калинюк,  І.  Приходько,  Г.  Розенблат  та  інші.
Саме  вони  утворили  розгалужене  антифашистське  підпілля  в  містах  та  селах
Волині  і  стали  командирами  перших  партизанських  загонів,  які  вже  восени
1941  -  взимку  1942  року  розпочали  збройну  боротьбу  проти  окупантів.
 І  це  вимушені  були  визнати  самі  оунівці.  В  спеціальному  огляді
референтури  пропаганди  головного  проводу  ОУН(б)  «Північно-західні
українські  землі»  (далі  ПЗУЗ),  датованому  травнем  1943  року,  конста¬
тувалося:  «Більшовицька  партизанка  вже  в  1942  році  опанувала  всеціло
Полісся  та  північну  лісову  смугу  Волині»1.
 Це  ж  підтвердив  один  із  відомих  діячів  ОУН,  В.  Макар  («Сіроманець»,
«Безрідний»).  В  листі  до  свого  брата  в  травні  1943  року  він  писав:  «Всеціло
Полісся  і  лісову  смугу  Волині  опанували  в  1942  році  більшовики»,  а  далі
зазначає:  «їхні  ряди  поповнюються  постійно  червоними  па-рашутистами-
москвинами,  білорусами,  втікачами  поляками,  жидами  й  циганами,  а  з  часу
виступу  У  ПА,  ще  й  українцями...  Загальне  число  червоних  партизан  на
просторі  між  Берестям  і  Дніпром  оцінюють  10-15  тисяч...»  .
 Про  підтримку  волинянами  радянських  партизанів  говорив  у  розмові
із  главою  Української  автокефальної  православної  церкви  архієпископом
Полікарпом  (Сикорським)  гебітскомісар  Волині  та  Поділля  Г.  Шене  28
травня  1943  року.  Він  заявив,  що  бомбардування  населених  пунктів  навесні
1943  року  здійснювалося  із-за  підтримки  населенням  більшовиків,  яке
підпало  під  вплив  їх  пропаганди,  і  пригрозив:  «Якщо  населення  не
припинить  допомогу  радянським  партизанським  загонам,  бомбардуванню
будуть  піддані  й  інші  села»3.
 Невдовзі  на  Волинь  прибули  загони  зі  сходу  України  та  півдня  Білорусії.
Область  перетворилася  в  партизанський  край.  Боротьба  з  окупантами
посилювалася  з  кожним  днем.  Поступово  на  території  Волині  розгорнулася
справжня  партизанська  війна.  Народні  месники  громили  поліцейські
гарнізони,  вступали  в  сутички  з  регулярними  військами,  одним  словом,
робили  все  для  того,  аби  земля  горіла  під  ногами  загарбників.  В  цей  час
 'Масловський  В.  З  ким  і  проти  кого  воювали  українськи  націоналісти  в  роки  Другої
світової  війни.  М,  1999.  С.  79.
 2  Там  же.  С.82.
 3ЦДАВОДВУ  у  Києві,  ф.  3833,  оп.  1,  спр.  90,  арк.  17.
 93

нацистська  газета  «Дойче  Україне  цайтунг»  повідомляла:  «Для  ліквідації
партизанського  руху  в  містах  Луцьк,  Брест-Литовськ,  Кременець,  Дубно,
Ковель,  Володимир-Волинський  створено  спеціальні  суди  для  розгляду  справ
про  незаконне  переховування  зброї».  При  цьому  зазначалося,  що  багато
звинувачених  «не  лише  переховувало  зброю,  аби  використати  її  в  потрібний
час,  але  вже  встигло  використати  її  для  здійснення  ворожих  дій»4.
 Загарбники  вимушені  були  визнати,  що  насаджуваний  ними  «новий
порядок»  викликає  лише  ненависть  і  ще  більший  опір  з  боку  мирного
населення,  яке  все  активніше  прилучається  до  збройної  боротьби  з
окупантами.  Гебітскомісар  Камінь-Каширського  з  відчаєм  заявляв  на  нараді
в  травні  1943  року:  «Мій  гебітс  є  островом.  Всі  мости  розбиті,  а  в  селах
залишилися  дійсно  тільки  діди,  баби  та  діти»5.
 Люди  йшли  в  партизани  цілими  сім’ями.  Так,  Юхим  Нерода  з  села
Набруска  Маневицького  району  став  до  лав  народних  месників  разом  із
своїми  синами  Максимом,  Олександром,  Микитою,  Іваном,  Борисом,
Володимиром,  Григорієм  і  донькою  Меланією.  Більшість  із  них  загинули  в
нерівній  боротьбі  з  ворогом.  В  з’єднанні  А.П.  Брянського  воювали  також  брати
і  сестри  Матвійчуки  із  села  Богушівка  Рожищен-ського  району,  сім’я
Олещуків  з  села  Нові  Кошари  Ковельського,  Герасимчуків  з  села  Доросині
Рожищенського,  сім’я  Геча  з  села  Велимче  Ратнівського,  сім’я  Гнаткжа  з
села  Грива  Камінь-Каширського,  сім’я  Рупінців  із  Шацького,  брати
Веселухи,  Барабухи,  Іванкжи,  Ольховичі,  Пилипчуки  з  сіл  Суськ,  Хопнів,
Словатичі  та  Тростянець  Ківерцівського  районів.  Пішла  в  ліс  сім’я
партизанського  командира  О.Ф.  Філюка  із  села  Клубочина  Ківерцівського
району.  Мужніми  патріотами  були  Михайло  та  Фортуната  Малієвські  з  села
Калевиця  Любешівського  району,  їх  сини  Лев,  Леонід,  Ярослав,  дочки
Клавдія  та  Людмила  вступили  до  партизанського  загону  імені  Суворова
Пінського  з’єднання  партизанів  Білорусії.
 Більше  півтори  тисячі  волинян  вступили  до  з’єднання  А.П.  Бринсь-кого,
понад  тисячу  уродженців  області  воювали  під  командуванням  О.Ф.  Федорова
-  командира  з’єднання  і  секретаря  Волинського  підпільного  обкому  КП(б)
України,  утвореного  23  червня  1943  року.  Близько  300  волинян  влилося  у
з’єднання  П.С.  Коротченка,  стільки  ж  волинян  стали  бійцями  1-ої
партизанської  дивізії  на  чолі  з  П.П.  Вершигорою.  В  партизанське  з’єднання
ім.  Леніна  під  командуванням  Л.Я.  Іванова  влилося  400  волинян,  а  в
з’єднання  Боженка,  яким  командував  М.А.  Рудич,  -  625  жителів.  Сотні
волинян  вступили  в  з’єднання,  якими  командували  В.  А.  Бегма,  І.П.  Федоров,
 4Наконечний  В.А.  Волинь  у  полум’ї  боротьби.  В  кн.  І  наша  частка  в  перемозі.
 Львів.  1987.  С.  25.
 5 	Там  же.  С.  26.
 94

МЛ.  Наумов,  С.Ф.  Маликов,  В.П.  Чепіга,  І.Я.  Шишко,  В.З.  Корж  та  інші.
 Після  Сталінградської  битви  німецько-фашистські  війська  втратили
ініціативу  і  несли  поразки  на  всіх  фронтах.  Вони  відчували  дефіцит  у
військах,  особливо  в  боротьбі  з  партизанським  рухом.  Це  вимагало  від  них
залучення  додаткових  сил.  Ще  18  грудня  1942  року  рейхсміністр  окупованих
східних  територій  А.  Розенберг  поставив  питання  про  створення  відповідних
груп  із  середовища  місцевого  населення,  які  б  могли  допомагати  у  боротьбі
з  радянськими  партизанами.
 ІП-я  конференція  ОУН-б,  що  відбулася  21  лютого  1943  року,  вирішила
створити  «осередки  організованої  сили»  під  назвою  УВА  -»Українська
визвольна  армія».  А  з  15  березня  по  10  квітня  того  ж  року  за  наказом
Головного  командування,  утвореного  Головним  проводом  ОУН,  відбувся
«масовий  перехід  українських  шуцманів  та  поліціянтів  із  зброєю  в  руках  в
ліси».  Про  це  говориться  у  вже  згаданому  інформаційному  огляді
референтури  пропаганди  ОУН-б.
 Далі  в  ньому  говориться,  що  це  була  ретельно  і  добре  підготовлена  акція,
бо  «згідно  із  постановою  конференції  охоплено  цей  рух  в  організаційні  рами,
а  для  фахового  оформлення  вислано  туди  (тобто  на  Волинь  та  Полісся)
старшин.  І  сюди  прибуло  близько  тисячі  галичан  «для  посилення  морально-
ідейної  моці».
 ОУН  (б)  засилало  на  Волинь  свої  кадри  масово  і  постійно,  не
покладаючись  на  волинян.  Не  тільки  В.  Сидор  («Шелест»),  Р.  Шухевич
(«Чупринка»),  М.  Лебідь  («Максим  Рубан»),  Д.  Грицай  («Перебийніс»),  Д.
Клячківський  («Клим  Савур»),  М.  Арсенич  («Михайло»),  В.  Кук  («Леміш»),
О.  Гайсин  («Лифар»),  організатори  і  керівники  збройних  формувань  ОУН-
УПА  на  Волині,  але  й  чимало  низових  командирів  були  галичанами.
 Українська  допоміжна  поліція,  яка  зі  зброєю,  отриманою  від  фашистів,
перейшла  в  ліси,  в  заздалегідь  підготовлені  бази,  поповнилася  карателями
із  батальйону  «Нахтігаль»,  поліцаями  із  103-го  шуцманшафт-батальйону,
що  дислокувався  в  той  час  в  Лукові,  українською  охороною  Ковельської
залізниці,  яка  перебувала  під  впливом  ОУН.  Вони  й  становили  основу
майбутніх  загонів  УПА.  На  їх  базі  були  утворені  бригади,  курені,  сотні,  рої.
Поповнювалися  вони  і  за  рахунок  мобілізації  місцевого  населення  призовного
віку  від  1896  по  1926  роки  народження,  яка  здійснювалася  насильно.
 Зрозуміло,  що  всі  пересування  націоналістичних  формувань  не  могли
здійснюватися  на  окупованій  Україні  без  підтримки  окупаційних  влад.
Німецький  історик  Норберт  Мюллер  категорично  стверджує,  що  «на  Україні
організація  українських  націоналістів  створила  за  згодою  і  підтримкою
окупаційних  органів  значну  кількість  збройних  банд,  які  під  лозунгом
боротьби  «за  незалежну  Україну»  тероризували  місцеве  населення  і
 95

допомагали  окупантам  в  їх  акціях  проти  партизанів».  Таким  чином,  твердить
автор,  формування  УПА  були  створені  «з  санкції  гітлерівців»6.
 На  таких  же  позиціях  стоїть  й  відомий  французький  публіцист  та
історик  Аллен  Герен,  який  відзначив,  що  «УПА  -  продукт  давньої  діяльності
німецької  розвідувальної  служби».
 Про  причини  утворення  ОУН  наголошував  у  своєму  листі  до  брата
згаданий  вже  В.  Макар  («Сіроманець»)  -  в  той  час  керівник  СБ  ОУН  на
ПЗУЗ:  «Повстанчу  акцію  на  північно-західних  і  частково  східних  теренах  ми
мусили  почати  і  то  не  було  зарано.  З  однієї  сторони  -почали  множитись
отаманчики,  як  Бульба  7(Боровець),  а  з  другої  сторони  -  червона  партизанка
почала  заливати  терен»  .
 Усякі  спроби  сучасних  дослідників  ОУН-УПА  показати,  що  УПА
утворилася  в  жовтні  1942  року,  ще  й  визначивши  для  цього  14  жовтня  -день
релігійного  свята  Покрови,  спростовуються  самими  оунівцями.  В  п’ятому
томі  «Літопису  УПА»  зазначено:  «Перші  організаційні  виступи  відділів  УПА
припадають  на  лютий-березень  1943  року».
 *  *  *
 Проте  головним  для  УПА  була  боротьба  проти  радянських  партизанів.
Про  це  чітко  сказав  на  Нюрнберзькому  процесі  один  із  керівників
фашистського  абверу  Ервін  Штольце:  «Абвер  активно  використовував
українських  націоналістів  у  ході  всієї  війни  з  Радянським  Союзом.  З  українських
націоналістів  формувалися  загони  для  боротьби  з  партизанами,  з  них
вербувалася  агентура  для  закидання  за  лінію  фронту  з  метою  диверсій,  терору,
шпигунства,  тощо».
 Причому,  військова  допомога  націоналістами  фашистам  здійснювалася
як  відверто,  так  і  приховано.  Так,  один  із  вождів  ОУН  А.  Мельник  звернувся
до  німецького  командування  з  пропозицією  створити  у  складі  нацистських
військ  «українську  військову  формацію».  І  дозвіл  було  одержано.  28  квітня
1943  року  було  оголошено  про  формування  в  складі  військ  СС  14-ої  піхотної
дивізії  «СС-Галичина».
 Великі  надії  фашисти  покладали  на  створення  збройних  підрозділів
УПА.  Абвер  вбачав  у  цьому  таку  багатопланову  мету:
 - 	утримати  в  УПА  українців,  які  бажали  би  боротися  проти
німецьких  окупантів,  і  тим  самим  не  дати  можливості  піти  їм  в  ряди
дійсних  борців  проти  окупантів  -  радянські  партизани;
 - 	під  гаслами  боротьби  за  «самостійну  Україну»  спрямувати
зусилля  УПА  проти  радянського  партизанського  руху  та  польської
 6 	Мюллер  Норберт.  Вермахт  и  оккупация.  М.,  1974.  С.  74.
 7 	Масловський  В.  З  ким  і  проти  кого....  С.  81.
 96

самооборони  і  польських  партизанських  загонів,  які  в  силу  непримирен
ного  антагонізму  із  упівцями  йшли  на  контакти  і  взаємодію  з  радянськими
партизанами,  зокрема  27-а  волинська  дивізія  АК;
 - 	здійснювати  каральні  експедиції  проти  місцевого  населення,
особливо  тих  населених  пунктів,  жителі  яких  масово  підтримували
радянських  партизанів,  надавали  їм  суттєву  допомогу;
 - 	з  допомогою  УПА  посилити  фашистські  каральні  підрозділи,
і  тим  самим  сприяти  визволенню  підрозділів  вермахту  для  німецько-
радянського  фронту;
 - 	блокувати  в  північних  та  східних  районах  Волині  та  Полісся
партизанів,  не  дати  їм  можливості  розгорнути  активні  бойові  дії  проти
фашистських  підрозділів,  проводити  диверсії  на  залізницях,  розширити
свої  дії  на  територію  Галичини  та  Хелмщини;
 - 	при  відступі  фашистських  військ  із  західних  областей  України
розгорнути  за  допомогою  УПА,  націоналістичного  підпілля  широко¬
масштабну  диверсійну  та  терористичну  діяльність  в  тилу  радянських  військ.
 В  другій  половині  1943  -  початку  1944  року  для  виконання  цих  завдань
посилилися  контакти  між  керівниками  німецького  абверу,  командуванням
частин  абверу,  під  час  яких  узгоджувалися  спільні  дії,  обговорювалися  питання
у  зв’язку  між  ними  і  надання  допомоги  загонам  УПА  зброєю  та  боєприпасами.
 Причому,  контакти  фашистів  здійснювалися  з  усіма  гілками
націоналістів  -  бандерівцями,  мельниківцями,  бульбашами.  Так,  у
підписаному  в  березні  1943  року  разом  із  фашистами  «Тарасом  Бульбою»
документі  «План  по  боротьбі  з  більшовицькою  партизанкою»  основні
принципи  взаємодії  фашистів  та  націоналістів  викладені  чітко  і  недвомовно:
 «1.  Акцію  веде  українська  (розуміється  націоналістична-  В.Н.)
партизанка  на  підставі  тихого  порозуміння  з  німецькою  владою.  2.  Німецька
влада  офіційно  поборює  одну  і  другу  партизанку,  а  неофіційно  підтримує
українську  партизанку  і  таємно  постачає  її  воєнним  матеріалом...  4.  В
порозумінні  з  німецькою  владою  українська  партизанка  опановує  деякі  міські
центри  для  організації  там  своїх  шпиталів,  постачання  і  т.п.»1.
 У  грудні  1943  року  в  селі  Стенжаричі  Володимир-Волинського  району
відбулися  переговори  між  командиром  одного  з  упівських  загонів  Антонюком  і
керівними  німецькими  офіцерами  з  Володимира-Волинського,  під  час  якої  було
домовлено  про  спільну  боротьбу  з  партизанами.  Наприкінці  січня  знову  відбулася
зустріч  шефа  СД  м.  Володимира-Волинського  Графа  із  оунівцями  «Залізняком»
та  «Кучерявим».  Згодом  вони  отримали  14  підвод  зброї  та  боєприпасів.
 Протягом  вересня  1943  -  січня  1944  року  існували  тісні  контакти  між
комендантом  німецького  гарнізону  Каменя-Каширського  штурмбан-фюрером
 1  Наконечний  В.А.  Волинь  в  полум’ї  боротьби.  Луцьк.  С.16.
 97

СС  фон  Альвенслейбеном  та  представником  окружного  проводу  ОУН
Устимом  Кузьменком  -  «Ярославом».  Завдяки  їх  домовленості  був
імітований  бій  між  оунівськими  боївками  та  фашистами.  Оунівці  напали
на  Камінь-Каширський.  Німці  відійшли.  Завдяки  цьому  оунівці  захопили  в
місті  зброю,  боєприпаси  та  продовольство  і  відійшли  на  свої  бази.
 26  січня  1944  року  в  с.  Скрегетівка  Цуманського  району  (тепер
Ківерцівський)  відбулася  зустріч  між  німецьким  полковником  військ  СС
Шифельдом  та  командуючим  У  ПА  «Північ»  Дмитром  Клячківським  (Климом
Савуром),  під  час  якої  було  домовлено:  «УПА  рішуче  діє  разом  із  вермахтом
проти  радянських  партизанів  і  Червоної  Армії,  виявляє  місця  їх  дислокації
і  разом  з  німцями  знищує  їх.  Охороняє  німецький  підвоз  і  шляхи
комунікації...  а  також  закидає  агентів  в  тил  Червоної  Армії...
 Німецька  сторона  зобов’язується  повністю  забезпечити  УПА  зброєю
та  боєприпасами,  а  розвідку  проти  більшовиків  повністю  буде  фінансувати
через  командування  УПА»2.
 Після  зустрічі  Шифельд  подарував  Климу  Савуру  повний  комлект
есесівського  обмундирування,  пістолет-кулемет  і  офіцерський  кортик  із
срібною  ручкою,  а  для  озброєння  підрозділів  УПА  було  виділено  80  автоматів
та  132  гвинтівки  чехословацького  зразка  і  набої  до  них.  Крім  цього,  Клим
Савур  залишив  заявку  гаупману  Келничу,  що  брав  участь  в  переговорах  на
отримання  20  польових  та  10  зенітних  гармат,  500  радянських  автоматів,  10
тисяч  гранат  і  250  тисяч  патронів  до  автоматів.
 26 	лютого  1944  року  в  селі  Малий  Порськ  Голобського  району
(тепер  Ковельський)  відбулася  зустріч  командира  загону  УПА  «Кубика»
з  представниками  військових  частин  м.  Ковеля,  де  була  досягнута
домовленість  про  організацію  диверсій  у  радянському  тилу.
 27 	березня  1944  року  при  зіткненні  партизанів-федорівців  із
куренем  УПА  в  Камінь-Каширському  районі  було  захоплено  багато
оунівських  документів,  серед  них  лист  курінного  УПА  «Орла»  до
сотенного  «Богдана».  В  ньому  писалося:  «Друже  Богдане!  Пришліть
15  чоловік  до  нас  в  курінь,  які  будуть  працювати  на  будівництві  мосту.
З  березня  1944  року  я  домовився  із  німецьким  капітатом  Офштом,  що
ми  побудуємо  міст  для  переправи  німецьких  військ,  за  що  вони
нададуть  нам  підкріплення  -  2  батальйони  з  усією  технікою.  Разом  з
цими  батальйонами  18  березня  1944  року  ми  очистимо  від  червоних
партизанів  ліс  з  обох  сторін  річки  Стоход  і  дамо  вільний  прохід  в  тил
Червоної  Армії  своїм  загонам  УПА,  яких  там  чекають...  Німці  нам
приготували  обід.  Слава  Україні!  15  березня  1944  р.  Командир  курения
 2«  Книга  пам’яті  України.  Волинська  область.  Львів,  1965.  С.  159.
 98

УПА  «Орел»2.
 Зустрічалися  з  фашистами  і  боївки  УПА,  які  діяли  в  Любомльському
районі.  За  кілька  тижнів  до  визволення  області  заступник  шефа  СБ
Ковельського  окружного  проводу  ОУН  Олександр  Никитич  («Ворон»)
зустрічався  з  чинами  Любомльського  гестапо  безпосередньо  в  місті  Любомлі
і  отримав  від  них  зброю,  яку  перевіз  підводою  в  село  Полапи,  де  в  той  час
знаходився  штаб  курінного  УПА  «Лисого».  Іншого  разу  він  же  із  заступником
курінного  УПА  «Лисого»  під  псевдом  «Яструб»  в  селі  Сокіл  Головнянського
району  (тепер  Любомльського)  отримав  від  німців  25  кулеметів  «Дехтярьов»,
15  автоматів  ППШ,  110  гвинтівок,  завезли  цю  зброю  в  ліс.
 Треба  відмітити,  що  партизанам  на  Волині  постійно  доводилося
відволікати  свої  сили  на  бої  із  боївками  УПА,  нести  помітні  втрати.  Тільки
партизани  з’єднання  партизанських  загонів  під  командуванням  О.Ф.
Федорова  провели  на  Волині  60  великих  боїв  із  упівськими  загонами.  Багато
боїв  і  зіткнень  із  упівськими  загонами  було  у  партизанів  з’єднання  А.П.
Бринського,  загонів  Д.  Медведева,  М.  Прокоп’юката  інших.
 «Ми  не  маємо  жодного  факту,  коли  б  націоналісти,  крім  постійного
базікання  у  своїй  пресі,  вели  боротьбу  проти  німецько-фашистських
загарбників  і  поневолювачів,  -  писали  в  доповідній  записці  в  ЦК  КП(б)
України  командир  Чернігівсько-Волинського  з’єднання  партизанських
загонів,  секретар  Волинського  підпільного  обкому  двічі  Герой  Радянського
Союзу  О.Ф.  Федоров  та  комісар  з’єднання  Герой  Радянського  Союзу  В.М.
Дружинін,  -  в  той  час  багато  фактів  прямого  зговору  і  підтримки
націоналістами  в  боротьбі  з  партизанами».  1  це  підтвердили  самі  керівники
ОУН-УПА.
 Командувач  військового  округу  УПА  «Завихост»  «Рудий»  після  арешту
свідчив:  «В  липні  1943  року  я  із  загоном  в  200  чоловік  протягом  трьох  днів  вів
бій  в  Любязьких  та  Велемчанських  лісах  з  партизанським  загоном  «Дяді  Петі».
 На  початку  серпня  1943  року  я  сконцентрував  одинадцять  сотень  УПА
і  вів  бій  з  партизанськими  загонами  з’єднання  двічі  Героя  Радянського
Союзу  О.Ф.  Федорова  біля  села  Нудижі  Головнянського  (тепер  Любом¬
льського)  району.  Втративши  9  чоловік  і  13  поранених  ми  відступили.
 Другий  бій  з  партизанами  Федорова  я  провів  в  селі  Нудижі,  який
тривав  вісім  годин.
 Третій  бій  з  партизанами  з’єднання  Федорова  я  вів  у  вересні  1943
року  в  селі  Ставок  Вербського  (тепер  Володимир-Волинського)  району.
Після  п’ятигодинного  бою  втратив  18  вбитими  і  понад  20  пораненими.
 Крім  цього,  вів  бої  з  партизанами  з  3-ого  по  15-те  жовтня  1943  року
 2Архів  УСБ  у  Волинський  області,  спр.  22085.  Кримінальна  справа  на  Ю.
Стельмащука  («Рудого»).
 99

на  території  Любешівського  району,  1  та  2  лютого  1944  року  на  території
Ратнівського  району  біля  села  Піски,  а  6-ого  лютого  1944  року  біля  села
Скрипниця  Головнянського  (тепер  Любомльського)  району».
 19  липня  1943  року  5-й  батальйон  із  з’єднання  О.Ф.Федорова
розгромив  банди  українських  націоналістів.  Негайно  фашисти  на  15
вантажних  машинах  почали  перекидати  нові  підкріплення  оунівців  до  місця
бою,  забезпечивши  своєю  артилерією  та  мінометами.  Це  підкріплення  було
одягнуте  в  чорну,  поліцейську  уніформу,  а  кожний  вояк  мав  жовто-блакитну
нарукавну  пов’язку3.
 25  вересня  Клим  Савур  скликав  ватажків  військових  округів  та  куренів.
На  цій  нараді  був  присутній  майор  гітлерівської  армії,  який  згодом  став
начальником  оперативного  відділу  штабу  Клима  Савура  під  псевдонімом
«Кречул».  За  виробленим  планом  наступ  на  партизанське  з’єднання  О.Ф.
Федорова  мав  здійснитися  з  двох  боків:  з  півдня  і  заходу  наступатиме  «Рудий»
із  своїми  силами,  а  зі  сходу  -  «Дубовий».  «Рудий»  на  чолі  двох  куренів
намагався  вибити  із  Любешова  партизанський  загін  імені  Котовського.  Однак
партизани  завдали  упівцям  нищівного  удару.  «Дубовий»,  побачивши  поразку
«Рудого»,  ухилився  від  бою  і  втік.
 Не  вдалася  спроба  упівців  вибити  25  партизанів  із  села  Серхів.
Протягом  доби  партизани  стримували  переважаючі  сили,  аж  доки  не
підійшло  підкріплення  і  націоналісти  були  розбиті.
 Зрозумівши,  що  у  відкритому  бою  з  партизанами  їм  не  перемогти,
упівці  стали  нападати  на  партизанів  із-за  рогу,  влаштовувати  засідки,
закидати  в  партизанські  загони  своїх  шпигунів.  Від  рук  упівців  загинули  сотні
народних  месників,  серед  яких  комісар  одного  із  загонів  федорівців  В.
Пасенков,  командир  загону  із  з’єднання  А.  Бринського  Б.  Базикін,
командири  партизанських  рот  І.  Авксент’єв  та  Л.  Бовтунов,  командир
загону  Рівненського  з’єднання  партизанських  загонів  Г.  Годунко,
секретар  Рівненського  підпільного  обкому  комсомолу  Т.  Беляков.  Жертвами
оунівців  стали  керівник  Луцького  антифашистського  підпілля  В.  Ізмайлов
та  один  із  організаторів  підпілля  у  Володимир-Волинському  районі  М.
Глазов.  6  вересня  1943  року  потрапив  у  засідку  відмінний  підривник  із
з’єднання  О.Ф.  Федорова  Герой  Радянського  Союзу  В.  Бондаренко.  Він
був  важко  поранений  і  помер  від  ран.  Похований  герой  в  селі  Лобна
Любешівського  району  на  меморіалі,  поруч  із  Лобненським  музеєм
партизанської  слави.
 Трагічною  і  безглуздою  була  смерть  групи  розвідників  із  загону  імені
Кірова  з’єднання  партизанських  загонів  О.Ф.  Федорова.  Розвідуючи  підступи
до  залізничної  колії  Ковель-Володимир-Волинський,  одинадцять  партизанів
 3 	Архів  УСБ  у  Волинський  області.  Кримінальна  справа  на  М.  Кас’яна  («Хмару»).
 100

на  чолі  з  Петром  Рожковим  та  політруком  Сергієм  Шевченком  біля  мосту  через
річку  Турія,  недалеко  від  села  Ягідне  Турійського  району,  зустрілися  із
озброєною  групою,  яку  прийняли  за  партизанів  сусіднього  загону.  Але  це
виявилися  упівці  із  сотні  УПА  «Шпака».
 Вони  запропонували  партизанам  повечеряти  біля  багаття.  Під  час
вечері  упівці  підступно  обеззброїли  партизанів  і  піддали  їх  жорстоким
тортурам.  Не  добившись  від  них  нічого,  вони  їх  пов’язали  і  завезли  в  глухе
урочище  Мокрецького  лісу,  де  вже  була  викопана  яма.  «Біля  ями  я  взяв
сокиру  і  двічі  вдарив  зв’язаного  партизана  обухом  у  скроню.  Інші  діяли
при  цьому  хто  кувалдою,  а  хто  залізним  безменом.  Так  зручніше:  череп
проломиш,  а  кров  на  одяг  не  бризкає»,  -  з  садистською  безпосередністю
розповідав  на  суді  виконавець  вбивства  есбіст  УПА  Микола  Кас’ян
(«Хмара»)  з  села  Овлочин.  Разом  з  ним  цей  чорний  злочин  здійснювали
Микола  Омелянкж  («Марко»)  з  села  Туричани,  його  односелець  Яків
Панаскж  («Малий»)  та  Іван  Смоляр  («Буря»)  із  села  Лиски.
 Лише  наприкінці  50-х  років  вбивці  були  виявлені.  Вони  ж  показали
місце,  де  здійснили  злочин.  Останки  партизанів-розвідників  були  перенесені
на  кладовище  міста  Ковеля,  де  їм  встановлений  пам’ятник.
 Існує  чимало  документальних  свідчень  про  існування  змови  нацистів  та
націоналістів,  що  особливо  намагаються  спростувати  сучасні  захисники  та
реабілітатори  ОУН-УПА.
 «Під  час  відступу  німецьких  військ  з  України,  -  давав  покази  на
Нюрнберзькому  процесі  абверовець  Єрвин  Штольце,  -  особисто  Канарисом
була  дана  вказівка  про  продовження  боротьби,  проведенню  терору,  диверсій,
шпіонажу.  Спеціально  для  керівництва  націоналістичним  рухом  залишилися
офіційні  працівники  -  офіцери,  агентура.  Були  дані  вказівки  про  створення
складів  зброї,  продовольства  і  т.д.  Для  зв’язку  із  бандитами  агентура
направлялася  через  лінію  фронту,  а  також  закидалися  на  парашутах».  Зв’язок
між  фашистами  та  націоналістами  покладався  на  абверкоманду  202.  За
особистим  наказом  Гімлера  «головнокомандуючим»  УПА  був  призначений
Роман  Шухевич4.
 Співпрацю  ОУН-УПА  з  фашистами  підтверджував  й  референт  із
зовнішньополітичних  відносин  центрального  проводу  ОУН  Михайло
Степаняк  («Сергій»):  «Протягом  всієї  війни  бандерівці,  а  саме  УПА,
організували  боротьбу  проти  червоних  партизанів  і  окремих  частин
Червоної  Армії...  В  1943  році  були  видані  офіційні  накази  по  УПА,  які
забороняли  руйнувати  німецькі  комунікації,  знищувати  німецькі  склади
зброї  та  продовольства,  нападати  на  німецькі  з’єднання,  навіть  у  випадку,
коли  вони  знесилені  і  відступають»5.
 4 	Свідчення  Єрвіна  Штольце  оберігаються  в  ЦА  ФСБ  РФ.
 101

Навесні  1944  року  під  час  бою  були  захоплені  штабні  документи
бойового  угруповання  фашистських  військ  Прицмана.  В  одному  з
документів  зазначалося:  «На  території  Волині,  згідно  із  домовленістю  з
керівництвом  проводу  ОУН  і  командуванням  УПА  німецькими  військами
побудовано  82  бази  та  склади  для  тривалого  зберігання  майна,  продо¬
вольства,  зброї.  При  наближені  лінії  фронту  вони  будуть  передані
командуванню  УПА.
 За  надану  допомогу  в  підготовці  для  них  баз,  забезпечення  зброєю,
боєприпасами,  спорядженням  та  медикаментами  керівництво  проводу  ОУН
та  командування  УПА  зобов’язалися  активізувати  допомогу  нашим
розвідувальним  органам  у  боротьбі  проти  радянських  партизан  і  агентурою
більшовиків,  яка  була  закинута  в  тил  німецьких  військ  і  безпосередньо
контактуватимуть  роботу  з  від  ділом  1-ц  бойової  групи»  .
 Про  взаємодію  між  провідниками  ОУН-УПА  та  фашистами  свідчив
на  слідстві  командир  групи  УПА  «Тютюник»  Воробець  Федір  («Верещака»):
«Наприкінці  січня  1944  року  радянські  в’їська...  оволоділи  райцентром
Дубровиця  Ровенської  області.  В  оточенні  опинився  фашистський  гарнізон
чисельністю  декілька  сот  чоловік.  На  допомогу  йому  прийшла  група  УПА
‘Тютюник»  на  чолі  зі  мною,  вивела  його  з  оточення  і  надала  допомогу  в
переході  через  лінію  фронту  в  районі  Луцька.  За  ці  послуги  німці  подарили  4
гармати,  2  міномети,  6  кулеметів,  велику  кількість  гранат  і  боєприпасів»7.
 Арештований  органами  держбезпеки  курінний  УПА  «Карий»  на
слідстві  дав  покази:  «Курінь,  яким  я  командував  за  вказівкою  «Чупринки»  був,
направлений  у  розпорядження  німецького  командування  і  брав  участь  в  боях
з  Червоною  Армією  на  фронті,  а  після  відступу  німців  -залишений  в  тилу
радянських  військ...  Моїм  заступником  був  призначений  німецький  обер-
лейтенант  військ  СС»8.
 Щоб  приховати  від  людей  правду  про  методи  формування  військових
формувань  майбутньої  УПА,  націоналісти  влаштовували  справжні
спектаклі  про  напади  їхніх  боївок  на  фашистів.  Чимало  написано  сучасними
захисниками  ОУН-УПА  про  нібито  захоплення  сотнею  «Остапа»  -
Олексія  Брися  міста  Горохова.  Особливо  багато  про  це  говорять
сьогоднішній  голова  братства  вояків  УПА  на  Волині  Мелетій  Семенюк,
журналісти  А.  Криштальський  та  П.  Боярчук.
 А  ось  що  розповів  про  цей  так  званий  бій  сам  його  організатор
«Остап»,  8  травня  1944  року  в  своїх  показах  після  його  арешту:  «27
 5 	Зарічний  В.  УПА:  міфи  і  реачії.  /  Робітнича  газета.  1991.  квітень.
 6ЦА  ФСБ  РФ.  Штабні  документи  бойової  групи  1-ц  Прицмана.
 7 	Архів  УСБ  України.  Кримінальна  справа  на  командира  військової  групи  УПА
«Тютюник»,  В.  Воробця.
 8 	Архів  УСБ  у  Волинський  області.  Кримінальна  справа  на  курінного  УПА  «Карого».
 102

березня  1943  року  (а  не  2-4  квітня  1943  року,  як  про  це  писав  П.  Мірчук
в  книзі  «Українська  повстанська  армія»):  «Я  із  своїм  загоном  в  38  чоловік
здійснив  збройний  напад  на  м.  Горохів  з  метою  захвату  арсеналу  зброї  і
щоб  забрати  в  загін  поліцейських,  з  якими  була  домовленність  про  перехід
в  загін.  Такий  напад  був  здійснений  ще  й  для  того,  щоб  не  дати  приводу  для
переслідування  сімей  поліцейських  і  створення  враження,  що  вони  не  самі
пішли  від  німців,  а  їх  забрали.  Арсенал  зі  зброєю  не  вдалось  захопити  і
приєднати  до  загону  ЗО  поліцейських»9.
 *  *  *
 Стрімкий  наступ  Червоної  Армії,  активна  діяльність  радянських
партизанських  загонів  та  з’єднань  на  початку  1944  року  наблизили  час
визволення.  Наприкінці  січня  частини  Червоної  Армії  вступили  на
територію  області  і  вже  2  лютого  1944  року  ними  під  час  проведення
Рівненсько-Луцької  наступальної  операції  1-ого  Українського  фронту  були
визволені  м.  Луцьк,  Рівне,  Здолбунів,  кількасот  населених  пунктів  Волині.
 Але  боротьба  із  загарбниками  на  Волині  була  тривалою.  Знадобилося
провести  кілька  великих  наступальних  операцій,  зосередити  на  Волині
великі  сили  1-ого  Українського  та  1-ого  Білоруського  фронтів,  щоб
завершити  визволення  області.  Таким  днем  стало  21  липня  1944  року.
 Дорогою  ціною  була  добута  ця  перемога.  В  боях  на  території  Волині
загинуло  понад  27  тисяч  радянських  воїнів.  Області  були  нанесені  величезні
матеріальні  збитки,  знищені  422  населених  пункти,  зруйновані  сотні
промислових  підприємств,  колгоспів,  установ.  Волинь  втратила  понад  165
тисяч  свого  населення.  Крім  цього,  на  фронтах  війни  в  рядах  Червоної  Армії
загинуло  понад  32  тисячі  волинян.
 Приступаючи  до  роботи  в  умовах,  коли  війна  та  окупація  завдали
області  величезних  збитків,  коли  майже  півроку  на  її  території  проходила  лінія
фронту,  Волинський  обком  партії  та  органи  Радянської  влади,  які  відновили
свою  роботу  вже  8  лютого  1944  року,  розуміли,  що  поряд  з  активною,
максимальною  допомогою  фронту,  швидкою  відбудовою  народного
господарства  потрібно  завершити  політичні  та  соціально-економічні
перетворення,  розпочаті  після  возз’єднання  і  перервані  війною.
 Енергійні  та  оперативні  заходи  партійних  та  радянських  органів
зустріли  широку  підтримку  серед  населення.  Воно  брало  участь  у
будівництві  оборонних  споруд,  ремонті  шляхів,  відбудові  мостів,  підвозі
боєприпасів.
 Особлива  турбота  людей  була  зосереджена  навколо  майже  200  госпіталів
і  медсанбатів,  що  певний  час  розташовувалися  на  території  області.  Понад
 9 	Архів  УСБ  у  Волинській  області.  Кримінальна  справа  на  сотенного  «Остапа»,  Брися
Олекія.
 103

20  тисяч  жінок  та  дівчат  брали  участь  у  облаштуванні  та  обладнанні  госпіталів,
догляді  за  пораненими  і  збиранні  продовольства  для  них.
 Волиняни  гідно  воювали  в  лавах  Червоної  Армії,  разом  із  нею
визволяли  країни  Європи  від  фашизму.  Тисячі  синів  волинської  землі  за
подвиг  і  героїзм  були  нагороджені  орденами  і  медалями.  А  Йосип  Бєлих  із
села  Комарів  Турійського,  Василь  Петрук  із  села  Секунь  Старовижівського,
Василь  Киричук  із  села  Словатичі  Ківерцівського  районів  та  Іван  Сокол
(Іван  Сокол  покинув  УПА  і  добровільно  вступив  до  лав  Червоної  Армії»)  із
Старого  Чорторийська  Маневицького  району  були  удостоєні  високого  звання
Героя  Радянського  Союзу.
 Розв’язуючи  масові  диверсійно-терористичні  дії  в  умовах  відродженої
радянської  дійсності,  оунівці  будь-що  намагалися  надати  можливості
відновити  роботу  органів  Радянської  влади,  викликати  недовір’я  і  протидію
до  їх  заходів  збоку  населення,  зірвати  мобілізацію  призовного  контингенту
в  діючу  Червону  Армію,  що  добивала  ворога  вже  за  межами  України.  З
цією  метою  вони  розв’язали  кривавий  терор  і  створювали  атмосферу
невпевненості  в  стабільності  соціалістичного  ладу,  одурманювали  населення
націоналістичною  ідеологією.
 Те,  що  відбувалося  на  Волині  і  що  сьогоднішні  апологети  банде-
рівщини  намагаються  назвати  «громадянською  війною»,  лише  окремими
ознаками  нагадувало  її,  оскільки  елементи  класової  боротьби  в  тих  подіях
мали  місце.  Але  це,  скоріше  за  все,  був  саме  бандитизм,  кримінальний
бандитизм,  коли  оунівці,  говорячи  словами  Д.З.  Мануїльського,  «прикри¬
ваючись  українським  патріотизмом,  менш  за  все  страждали  горем  і  нещастям
країни.  Вони  рвали  її  на  частини,  скривавили  обрізами,  порізали  ножами.  Це
вже  не  війна  Комуністичній  партії,  а  -  безпартійному  населенню»1.
 За  період  з  1944  по  1954  рік  тільки  на  території  Волині  оунівськими
бандами  було  здійснено  понад  3200  кримінальних  проявів,  під  час  яких  було
вбито  понад  8  тисяч  радянських  громадян,  спалено  сотні  сільських  хат,
багато  шкіл,  клубів,  приміщень  сільрад,  господарських  приміщень  колгоспів.
 Вони  також  намагаються  виправдати  терор  тим,  що  він  був  розв’язаний
у  повоєнні  роки  в  західних  областях  України  проти  «совєтів»,  тобто  проти
людей,  які  прибули  із  східних  областей  України,  з  інших  місць  СРСР,  щоб
налагоджувати  радянське  життя,  зміцнювати  соціалістичний  устрій,  спосіб
житія.  Ці  люди  отримали  назву  «окупантів».
 Але  навіть  поверхове  ознайомлення  із  списком  жертв  оунівського
терору  в  1944-1954  роках  засвідчує,  що  в  переважній  більшості  своїй  ними
стали  беззахисні  місцеві  жителі,  які  не  визнавали  цілей  оунівців,  не
сприймали  їхніх  методів,  відмовляли  їм  в  допомозі,  не  пускали  своїх  дітей
 'Мануільский  Д.З.  Українсько-німецькі  націоналісти  на  службі.  К.  1946.  С.  20.
 104

поповнювати  оунівські  боївки,  або  чиї  рідні  і  близькі  били  ворога  в  рядах
Червоної  Армії,  в  партизанських  загонах,  працювали  в  органах  місцевої
влади,  вірили  в  Радянську  владу,  в  світлий  завтрашній  день.
 Серед  загиблих  було  багато  селян,  які  не  були  ніякими  партійними,
радянськими  функціонерами,  а  просто  такі,  які  виконували  свій  обов’язок  перед
країною  -  здавали  поставки,  вступали  в  колгоспи,  вирощували  хліб.
 Намагаючись  затримати  хід  історії  та  суспільний  розвиток,
націоналісти  виступали  лютими  ворогами  всього  нового,  що  з’являлося  в
житті  народу.  В  одній  із  інструкцій  націоналістичному  підпіллю,  підписаній
якимось  «Робертом»,  писалося:  «Потрібно  знищувати  обов’язково  клуби
(підкреслено  двічі),  як  вогнища  більшовицької  пропаганди,  земельні
громади  (підкреслено  двічі),  як  зародки  колгоспів,  жіночі  Ради,  як  спробу
окупанта  (мається  на  увазі  Радянська  влада  -  авт.)  завоювати  собі
депровінційний  вплив  на  сім’ю  і  т.д.  Рішуче  не  допускати  організації
комсомолу,  (підкреслено  двічі)2.
 Оунівські  ватажки  вимагали:  «У  кожному  райцентрі  створити
спецбоївку,  яка  матиме  спецзавдання  (індивідуальні  акти  терору,  саботаж
і  тому  подібне).  У  сільрадах  продовжувати  знищувати  подвірні  книги,
документи,  списки  тощо.  Головам  сільрад  і  міськрад  перешкоджати  в
управлінні.  Не  допускати  існування  в  селах  клубів.  Святкування,  гуляння,
мітинги  -  все  і  повсюдно  розганяти...  На  шкільну  молодь  впливати  від
малого,  вчити  їх  боротись,  примушувати  бойкотувати  піонерські  та
комсомольські  організації...»3.  «Школи,  кооперація  та  медичні  пункти
можуть  існувати  при  умові  виключно  впливу  в  них  організації»4  (тобто
ОУН  -  В.Н.).
 Але,  втративши  соціально-політичну  основу  для  свого  існування,
залишки  націоналістичних  банд  були  приречені  на  остаточне  не-сприйняття
населенням,  позбавлені  підтримки  навіть  тих,  хто  до  них  ставився  лояльно,
і  приречені  на  ліквідацію.  «Населення  не  вірить  нам  і  свої  долі  зв’язувати  з
нами  не  хоче...»,  «...тепер  перебувати  в  підпіллі  ОУН  нема  ніякої  можливості,
населення  нас  ненавидить...»,  -вказувалося  в  захоплених  в  схронах
націоналістичних  документах.
 Показовий  у  цьому  лист  одного  з  главарів  ОУН  «Смока»  -  Козака
Миколи  на  ім’я  крайового  провідника  ОУН  «Дубового»  від  15  січня  1946
року:  «Низові  організації  втратили  моральні  цінності.  Українці  швидше
вмирають  за  Совіти  під  Берліном  та  на  Далекому  Сході,  а  жалкують  життя
за  ОУН...  Не  можна  вважати  окремих  українців,  що  прибули  зі  Сходу
 2ДАВО.  ф.  П-І.оп.  2-а.  спр.  4,  арк.  16.
 34Українська  РСР  у  Великій  Вітчизняній  війні  1941-1945.  К.,  1969.  Т.  III.  С.  14
ДАВО,  ф.  П-1.  Оп.  2-а.  спр.  4,  арк.  16-17.
 105

окупантами.  В  цій  боротьбі  нас  очікує  неминуча  смерть  і  смерть
позорна...»5.
 Не  менш  відверто  висловлювався  і  камінь-каширський  районний
провідник  ОУН  «Роман»  в  своєму  листі  ковельському  окружному  провіднику
ОУН  «Ярому»:  «Ви  пишете,  що  вам  не  дають  спокою  істребки.  У  мене  таке
ж  становище.  Викурили  мене  з  одного  гнізда,  а  через  тиждень  -  з  іншого.
Тікаючи  від  неприємностей,  я  перебрався  у  таке  місце,  про  яке  ніхто  не  міг
й  подумати,  але  й  тут  знайшли.  Вдалося  втікати.  Істребки  вимотують  останні
нерви.  Роботу  закинув,  та  й  вона  нікому  сьогодні  не  потрібна,  тому  що  люди
нашу  мету  відкидають»6.
 А  луцький  надрайонний  провідник  ОУН  «Ярош»  занотував  у  своєму
записнику:  «Залишив  всі  райони  і  обосновався  в  одному  з  них,  щоб  вижити.
Непоодинокі  смертельні  випадки  учасників  ОУН  гнітюче  діють  на  тих,  хто
залишився,  яких  одиниці.  Це  не  песимізм,  а  дійсне  становище  і  подальша
боротьба  наша  безцільна»7.
 Виконуючи  умови  договору  з  командуванням  вермахту,  керівники
ОУН-УПА  вимагали  від  своїх  низових  ланок  створення  перепон  призову  в
ряди  Червоної  Армії,  роззброєння  і  знищення  дрібних  гарнізонів  і  підрозділів
радянських  військ,  знищення  партійно-господарського  активу.
 Саме  це  підтверджує  наказ  №4/11  командування  У  ПА  «Північ»  від  20
грудня  1943  року  «Про  проведення  підготовчої  роботи  до  часу  приходу
більшовиків  і  перших  акцій  проти  них».  В  ньому  вимагалося:
 1. 	Категорично  заборонити  евакуацію  вглиб  Німеччини  в  зв’язку
з  наступом  Червоної  Армії.  Залишатися  на  місцях  і  вести  активну
підготовку  до  боротьби  проти  Радянської  влади.
 2. 	Активізувати  антирадянську  агітацію  серед  населення  та  бійців
Червоної  Армії,  що  наступає,  серед  осіб,  які  прибуватимуть  зі  сходу
та  інших  народів  СРСР.
 3. 	Створювати  запаси  продовольства,  одягу,  зброї,  використовуючи
з  цією  метою  відступ  німецьких  військ.
 4. 	Не  допускати  закріплення  Радянської  влади  на  відвойованій
території  ні  ідейно,  ні  господарськи.  Шкодити  ворогу  повсюдно  різними
засобами  (безлад  дя,  хаос,  терор)»8.
 Під  час  боїв  Червоної  Армії  проти  німецько-фашистських  військ  і
пізніше  боївки  УПА  на  Волині  намагалися  зруйнувати  тилові  комунікації
військ,  здійснювати  диверсії  на  залізницях,  робити  напади  на  військові  склади.
 5 	Архів  УСБ  у  Волинський  області,  спр.  11315,  т.  11.  ч.  III,  арк.  89.
 6 	Там  же.  Арк.  283.
 7 	Архів  УСБ  у  Волинський  області,  спр.  67,  т.  5.  арк.  124.
 8 	Архів  УСБ  у  Волинський  області,  спр.  11315.  т.  II,  ч.  II.  ак.  92.
 106

Цим  вони,  зрозуміло,  боролися  не  проти  фашистів,  а  проти  радянських  військ,
які,  несучи  великі  жертви,  звільняли  землю  України  від  окупантів.
 Тільки  за  січень-лютий  1944  року  в  зоні  діяльності  13-ої  армії  1-го
Українського  фронту  націоналістичні  формування  здійснили  144  напади
на  її  тилові  підрозділи  та  окремих  бійців,  які  вели  бої  на  Волині.
 *  *  *
 Жертви  націоналістичного  розбою  в  часи  минулої  війни  незліченні,
їх  важко  підрахувати.  Але  після  визволення  Волині  від  німецько-
фашистських  загарбників  кожен  випадок  їхніх  злодіянь  не  тільки  фіксувався,
а  й  розслідувався,  а  його  виконавці  переслідуватися,  знищувалися,  або
ставали  перед  судом  народу.
 Методи  діяльності  боївок  ОУН-УПА  були  підступні.  Основну  частину
своїх  злочинів,  диверсій  та  терористичних  актів  вони  спрямовували  не  проти
«енкаведистів»,  оскільки  ті  були  озброєні,  а  проти  місцевого  населення,
особливо  жителів  сіл,  які  розташовувалися  біля  лісових  масивів,  чи
проживали  у  невеличких  селах  та  хуторах.
 Наведемо  лише  кілька  прикладів  з  того  жахливого  мартирологу,  що
засвідчують  «героїчні  чини»  упівців,  яких  сьогоднішні  їхні  захисники  піднесли
у  ранг  героїв  України,  борців  за  волю  народу:
 3-4  січня  1944  року  -  Бандою  УПА  «Ворона»  в  селі  Хорлупи
Цуманського  (тепер  Ківерцівського)  району  були  вбиті  Веремчук  Марія
Федорівна  з  двома  дочками,  Новоселецький  Лук’ян  Прокопович  з  дружиною
Параскою,  Новоселецька  Тетяна  Іллівна  з  двома  неповнолітніми  дітьми,
Новоселецький  Феодосій  Лук’янович  з  дружиною  та  трьома  малолітніми
дітьми,  Притолюк  Володимир  Тарасович  з  дружиною  та  дітьми  Ананієм,
Марією,  Петром,  Тадеєм,  Рижновська  Ніна  Максимівна  з  трьома  дітьми
Андрієм,  Катериною,  Володимиром.  Всього  в  цей  день  лісовики  вбили  58
мирних  жителів.
 4 	серпня  1944  року  -  банда  УПА  «Ворона»  закидала  гранатами
будинок  в  селі  Осьмиговичі  Турійського  району,  в  якому  жила  сім’я  голови
сільради  Демчука  Сави  Йосиповича,  1907  року  народження,  а  потім
увірвалася  до  нього  і  розстріляла  дружину  голови  Софію,  трьох  синів  та
дворічну  дочку.
 14  вересня  1944  року  -  Бандою  ОУН  «Вітролома»  був  вбитий
голова  Зеленівської  сільської  Ради  Берестечківського  (тепер  Горохівського)
району  Нарусевич  Микола  Іванович,  1904  року  народження  разом  із
дружиною  Ганною  Михайлівною,  вісьмома  дітьми  та  онучкою.  Будинок,
в  якому  вони  жили,  був  спалений  разом  із  розстріляними.
 29  жовтня  -  Боївкою  УПА  «Нечая»  був  вбитий  заступник  голови
Хорохоринської  сільради  Торчинського  (тепер  Луцького)  району  Нестерук
 107

Петро  Демидович,  1898  року  народження.
 З  листопада  1944  року  -  в  селі  Заболоття  Головнянського  (тепер
Любомльського)  району  бандою  У  ПА  «Лисого»  був  вбитий  Гей  Омелян
Григорович  разом  із  дванадцятирічним  сином  Омеляном.
 15  листопада  1944  року  -  бандою  УПА  «Якова»  була  вбита
завідуюча  клубом  села  Новий  Зборишів  Горохівського  району  Богданова
Євстахія,  1918  року  народження.
 21  листопада  1944  року  -  Боївкою  УПА,  переодягнутою  в  форму
військовослужбовців  Червоної  Армії,  був  схоплений  мешканець  села  Хворостів
Володимир-Волинського  району,  який  перебував  у  селі  Заглинки  Любом¬
льського  району.  Він  був  замордований,  а  труп  його  повішений  на  дереві.
 24  листопада  1944  року  -  Боївкою  УПА  «Ігоря»  в  селі  Мишів
Порицького  (тепер  Іваничівського)  району  був  вбитий  Мазгаров  Михайло,
 1919 	року  народження,  грузин,  лікар  районної  лікарні,  разом  із
дружиною  Марією,  вчителькою  школи  цього  села.
 14  жовтня  1945  року  -  жертвою  боївки  СБ  «Ковальчука»  стала  інша
вчителька  школи  цього  села  Григоренко  Ганна  Прохорівна,
 1920 	року  народження,  уродженка  Вінницької  області.
 2 	січня  1945  року  -  бандою  ОУН  в  селі  Шистів  Володимир-
Волинського  району  була  схоплена  інструктор  райкому  ЛКСМУ  Шибко
Марія.  Після  жорстоких  тортур  над  нею,  бандити  вирізали  на  грудях,
руці  та  нозі  дівчини  зірки.
 13  квітня  1945  року  -  бандою  ОУН  «Солов’я»  на  хуторі  села
Пульмо  Шацького  району  був  вбитий  Соловко  Іван  Якимович,
1895  року  народження,  разом  із  дружиною  Пелагією  та  дочкою  Марією,
1925  року  народження.
 23  квітня  1945  року  -  Боївкою  ОУН  «Ворона»  вбитий  Таранович
Василь  Михайлович,  1888  року  народження,  голова  сільради  в  селі  Ветли
Любешівського  району.
 3 	травня  1945  року  -  Бандою  ОУН  «Дороша»  в  селі  Щедрогоще
вбито  Герасимчука  Миколу  Даниловича  разом  із  дружиною  Марією
та  трьома  неповнолітніми  дітьми.
 6  травня  1945  року  -  В  селі  Тристень  Рожищенського  району  оунівці
розклеїли  листівки,  замінувавши  їх.  При  знятті  цих  листівок  від  вибуху  міни
загинула  секретар  сільради  Корнійчук  Лідія  Василівна,
 1925  року  народження.
 9  травня  1945  року  -  бандою  ОУН  «Моряка»  був  забраний  із  села
Омельно  Ківерцівського  району  священик  церкви  Денисюк  Олексій
Семенович,  1879  року  народження,  разом  із  дружиною  Марією  Миха¬
йлівною,  1891  року  народження,  та  дочками  Валентиною,
 108

1926  року  народження,  вчителькою,  і  Ларисою,  1924  року  народження,
вчителькою.  Всі  вони  були  розстріляні  в  лісі  біля  села.
 21  червня  1945  року  -  Бандою  ОУН  був  забраний  із  дому  і
розстріляний  біля  села  Мильці  Старовижівського  району  настоятель
місцевої  церкви  Вихор  Наум  Гнатович,  1884  року  народження.
 14  серпня  1945  року  -  Бандою  ОУН  «Ворона»  розстріляна
жителька  села  Вербичне  Турійського  району  Посполітак  Марія  Павлівна,
1922  року  народження,  за  те,  що  її  чоловік  служив  у  Червоній  Армії.
 14  вересня  1945  року  -  Бандою  ОУН  «Євгена»  в  селі  Поступель
Ратнівського  району  був  схоплений  фінагент,  комсомолець  Корусь  Семен
Маркович,  1925  року  народження.  Після  знущань  він  був  повішений  та
замінований.  Коли  жителі  села  намагалися  зняти  труп,  то  від  вибуху  міни
загинуло  та  постраждало  ще  15  чоловік.
 13  квітня  1946  року  -  Бандою  ОУН  «Євгена»  в  селі  Щитинь
Любешівського  району  вбито  завідуючого  районним  відділом  народної  освіти
Бущика  Григорія  Павловича,  1921  року  народження.
 9  травня  1946  року  -  Від  рук  банди  ОУН  «Богуна»  загинув  житель
села  Волошки  Ковельського  району  Приходько  Василь  Максимович,  1912  року
народження.
 6  серпня  1946  року  -  Банда  ОУН  «Вишні»  вбила  мешканця  села
Літогоще  Рожищенського  району  Гаврилкжа  Дениса  Гурійовича,  1901  року
народження,  та  його  дружину  Марію  Адамівну.
 20  квітня  1947  року  -  Боївкою  СБ  «Собуцького»  в  селі  Гуща
Любомльського  району  вбито  Власюка  Лукаша  Олександровича,
 1925 	року  народження,  за  те,  що  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни
був  радянським  партизаном.
 18  листопада  1947  року  -  Бандою  ОУН  «Андрія»  вбитий  житель  села
Гупали  Любомльського  району  Богдан  Мойсей  Хомович,  1907  року
народження,  разом  із  дружиною  Тетяною,  дочкою  Ліною,  1936  року
народження,  Марією,  1932  року  народження,  та  сином  Микитою,  1942  року
народження.  Також  був  вбитий  його  брат  Богдан  Дмитро  Хомович,  1913  року
народження,  та  сестра  Богдан  Ганна  Хомівна,
 1926 	року  народження,  їх  домівки  були  спалені  разом  із  розстріляними.
 28  листопада  1947  року  -  Бандою  ОУН  «Викова»  вбитий  житель
 села  Згорани  Любомльського  району  Гуга  Пилип  Григорович,  1899  року
народження,  як  депутат  сільської  Ради.
 8  лютого  1948  року  -  бандою  ОУН  вбитий  житель  села  Хорохорин
Торчинського  (тепер  Луцького)  району  Костюк  Микита  Васильович,  1893
року  народження,  за  те,  що  подав  заяву  про  вступ  до  колгоспу,а
 8  березня  цього  ж  року  з  тієї  ж  причини  був  замордований  його
 109

односелець  Поліщук  Тимофій  Харитонович,  1900  року  народження.
 28 	лютого  1948  року  -  Бандитом  «Неситим»  в  присутності
багатьох  людей  в  клубі  села  Полонка  Луцького  району  було  нанесено
кілька  ударів  ножем,  а  потім  розстріляно  з  автомата  завідуючу  сільським
клубом,  секретаря  комсомольської  організації  села  Амосову  Валентину
Миколаївну,  1922  року  народження.
 29 	лютого  1948  року  -  Бандою  ОУН  «Похмурого»  в  селі  Забороль
Луцкого  району  вбитий  Поліщук  Василь  Семенович,  1893  року  народження,
голова  колгоспу  «Нове  життя»,  в  будинку  своєї  сестри,  коли  він  прийшов  на
весілля.
 11  травня  1948  року  -В  селі  Маньків  Заіурцівського  (тепер  Локачинського)
району  бандою  ОУН  «Калини»  була  замордована  і  повішена  Гершганська  Таїсія
Василівна,  1911  року  народження,  депутат  Залурцівської  районної  Ради.
 18  червня  1948  року  -Бандою  ОУН  «Бунтаря»  був  схоплений  і
вивезений  в  ліс,  де  після  знущань  замордований  завідуючий  хатою-
читальнею  села  Воля  Ковельського  району  Бойчук  Сергій  Олександрович,  1929
року  народження.
 2 	вересня  1948  року  -  В  селі  Дубова  Ковельського  району  бандою
ОУН  «Остапа»  були  вбиті  Младенцев  Андроник  Іванович,  1883  року
народження,  вчитель  місцевої  школи  та  його  дружина  Петрова
Клеопатра  Іванівна,  1882  року  народження,  фельдшер.
 6  січня  1949  року  -  бандою  ОУН  «Гриця»  був  вбитий  житель  села
Комарове  Старовижівського  району  Кот  Тихон  Дмитрович,
 1887 	року  народження,  разом  із  дружиною  Марією  Федорівною  за  те,
що  їх  син,  перебуваючи  в  УПА,  прийшов  з  каяттям.  Разом  із  нами
були  вбиті  їх  діти  Іван,  Ольга,  Аксинія.
 16  травня  1949  року  -  Бандою  ОУН  в  селі  Старий  Чорторійськ
Маневицького  району  були  вбиті  учениця  середньої  школи  Галиневич
Людмила,  1939  року  народження  разом  із  братом  Адамом,  1940  року
народження,  також  учнем  школи.
 31  серпня  1949  року  -  бандою  ОУН  «Романа»  був  по-звірячому
замордований  голова  колгоспу  села  Іваномисль  Камінь-Каширського  району
Приймак  Ісаак  Михайлович,  1900  року  народження.  Його  затягнули  до  лісу,
відрубали  руки  й  ноги,  а  потім  спалили  на  багатті.
 3 	грудня  1949  року  -  в  лісі  біля  села  Сошичне  Камінь-
Каширського  району  були  вбиті  колгоспники  Козак  Матвій  Андрійович,
 1888 	року  народження,  з  дружиною  Ганною  та  дочкою  Євгенією  з
села  Коршів  Луцького  району,  які  приїхали  в  гості  до  рідних.
 4 	грудня  1949  року  -  Банда  ОУН  «Данила»  вбила  жителя  села
Крижівка  Рожищенського  району  Корчука  Євдокима  Трохимовича,
 ПО

1906  року  народження,  який  працював  директором  торфопідприємства.
 20  серпня  1950  року  -  При  нападі  банди  ОУН  на  село  Кукли
Маневицького  району  був  вбитий  колгоспник  Трощук  Григорій  Оверкович,
1929  року  народження.
 4 	травня  1951  року  -  Бандою  ОУН  в  лісі  біля  села  Сошичне  Камінь-
Каширського  району  були  вбиті  колгоспники  цього  села  Грицюк  Олексій  Лукашович,
1928  року  народження,  та  його  дружина  Марія,  1931  року  народження.
 Вересень  1951  року  -  бандою  ОУН  «Викова»  був  вбитий  голова
колгоспу  с.  Скрипиця  Любомльського  району  Мохнюк  Костянтин
Трохимович.  Після  тортур  і  вбивства  труп  його  був  повішений  на  дереві.
 16  вересня  1952  року  -  Бандою  ОУН  вбитий  був  мешканець  села
Ворона  Ковельського  району  Нерода  Гордій  Лукашович.
 ЗО  жовтня  1953  року  -  в  бою  з  бандою  «Хоми»  біля  села  Сільце
Ковельського  району  загинув  начальник  відділення  обласного  УМДБ  по
Волинській  області  підполковник  Рижков  Сергій  Іванович.
 Втрати  мирного  населення  від  оунівських  банд  були  великі.  В  наведеній
нижче  таблиці  можна  побачити  і  порівняти,  що  в  ряді  сільрад  кількість  загиблих
від  оунівського  розбою  більша,  ніж  втрати  односельчан  на  фронті.  Але  в  армії
кожен  мав  зброю  та  міг  себе  захистити  і  воював  він  проти  озброєного  ворога.
Оунівці  ж  в  переважній  більшості  воювали  з  неозброєним  мирним  населенням  *.
 Назва  селищної,
Сільської  Ради
 Район
 Загинули
на  фронті
 Загинули  від  рук
ОУН-УПА  1943  -  1953  рр.
 Березовичівська
 Володимир-Волинський
 87
 51
 Білинська
 Ковельський
 104
 90
 Боровичівська
 Маневицький
 ПО
 81
 Буянівська
 Луцький
 84
 56
 Великоосницька
 Маневицький
 101
 62
 Грем’яченська
 Ківерцівський
 76
 66
 Деревківська
 Любешівський
 74
 57
 Жорнищанська
 Ківерцівський
 140
 89
 Заболотцівська
 Іваничівський
 77
 65
 Зачернецька
 Любомльський
 38
 71
 Карасинська
 Камінь-Каширський
 41
 66
 Красновольська
 Маневицький
 120
 59
 Кримненська
 Старовижівський
 220
 52
 Кричевичівська
 Ковельський
 92
 99
 1  Таблиця  складена  на  підставі  «Книга  Пам’яті  України.  Волинська  область»’.  Львів.
1995-1996  та  списками  сільрад  при  підготовці  «Книга  Скорботи  України.  Волинська
область».
 111

Комарівська
 Маневицький
 59
 78
 Куликовичівська
 Маневицький
 41
 52
 Куснищенська
 Любомльський
 135
 59
 Любешівська
 селищна
 82
 216
 Олицька
 селищна
 188
 119
 Павлівська
 Іваничівський
 81
 52
 Ратмівська
 селищна
 33
 50
 Ростанська
 Шацький
 70
 83
 Самарійська
 Ратнівського
 53
 54
 Синівська
 Старовижівський
 53
 63
 Скірченська
 Горохівський
 75
 109
 Соловичівська
 Турійський
 113
 55
 Старосільська
 Маневицький
 152
 62
 Сгарочоргорийська
 Маневицький
 62
 50
 Торчинська
 Луцький
 82
 57
 Четвертнянська
 Маневицький
 153
 68
 Шепельська
 Луцький
 82
 57
 Ці  цифри  переконливо  підтверджують,  що  ОУН-УПА  вела  боротьбу
проти  власного  народу.  І  ця  боротьба  принесла  великі  жертви.  Тому
дивують  ті,  хто  хоче  їх  виправдати,  показати,  що  ОУН-УПА  боролася  за
народ,  а  учасники  банд  були  національними  героями.
 Як  це  було  насправді,  переконливо  підтверджують  документи.  Так,
в  довідці  до  Озютичівського  райвиконкому  від  19  серпня  1944  року,
повідомлялось:  «В  Ворончинській  сільраді  розстріляно  українсько-
німецькими  націоналістами  95  осіб  людей  польських,  замучено  3  особи
українського  населення.  Забито  німцями  5  чоловік.  До  Германії  (там  в
документі)  вивезли  56  осіб.  Голова  с/р  Ващук,  секретар  Савинюк2.
 З  Холопичівської  сільради,  від  14  червня  1946  року  в  Затурцівський
райвиконком  була  направлена  така  довідка:  «Розстріляно,  замучено
німцями  -  41  чоловік,  в  тому  числі  16  військовополонених  (скоріше
оточенців  -  авт.),  16  євреїв,  9  українців;
 розстріляно  і  замучено  поляками  -  6  чоловік,  в  тому  числі  -6  українців;
розстріляно  і  замучено  українськими  націоналістами  -  48  чоловік,  5
військовополонених,  10  чехів,  11  поляків,  22  українців.  Голова  с/р  Поліщук»3.
 \  ДАВО,  ф.  П-8,  спр.  7,  арк.  4.
 Там  же.  ф.  Р-164,  оп.  1.  спр.  356,  арк.  6.
 112

Але  пізніше  до  цієї  кількості  загиблих  по  Холопичах,  додалося  ще  кілька
осіб,  серед  яких  і  голова  сільради  Василь  Поліщук,  котрий  був  вбитий
оунівцями  23  травня  1948  року.
 Схожі  документи  були  надіслані  з  багатьох  сіл  області.  Вони
відображають  реальний  стан  справ  на  той  час  і  справжню  роль  оунівців  у
знищенні  власного  народу.
 Проілюструємо  цей  «героїзм»  на  прикладах  ще  кількох  сіл
Любешівського  району.
 Навесні  і  влітку  1945  року  боївкою  ОУН  «Дуба»,  зокрема  «Орлом»  -
Трусевичем  та  «Дядьком»  -  Олексієм  Ланевичем  в  селі  Березичі  були  вбиті
селянин  Федір  Андрусик,  1904  року  народження,  Марія  Ковальчук,  1896  року
народження,  та  16-річна  Марія  Андрусик,  а  восени  цього  ж  року  схопили
юнаків  Саву  Витовщика  та  Івана  Ковальчука,  їх  люто  катували,
повідрубували  руки  і  розкидали  на  перехресті  дороги.
 В  селі  Угриничі  оунівці  на  чолі  з  тим  же  «Орлом»  за  одну  ніч
замордували  16  чоловік  із  сімей  Домальчуків  та  Лукашевичів.  З-під  трупів
вдалося  вибратися  одній  сімнадцятирічній  Ганні  Домальчук.  Причиною  цих
злодіянь  було  те,  що  сини  Пилипа  Домальчука  -  Іван,  Кіндрат  та  Трохим
служили  у  Червоній  Армії  і  воювали  з  фашистами.
 1  травня  1945  року  в  селі  Седлище  оунівці  зігнали  в  одну  хату  дві
сім’ї  Юхима  Матюка  та  Івана  Домальчука  і  живцем  спалили  їх.
 В  селі  Деревок  були  знищені  сім’ї  Терещуків  (Григорій,  Яків,  двоє
Василів,  Євка),  Поремчуків  (Василь,  Герасим,  Сергій,  Степан,  Максим,
Килина),  Гладичів  (Василь,  Сергій,  Тимофій,  Явдоха,  Марія,  Христина),
Кудлюків  (Герасим,  Марко,  Олександр)  та  інші.
 З  цього  страшного  переліку  тільки  по  кількох  селах  ми  бачимо,  який
великий  внесок  у  звільнення  України  цих  «борців  за  справу  народну».
 Розуміючи  складність  ситуації  в  західних  областях  України,  те,  що
частина  їх  населення  знаходилася  під  впливом  націоналістичної  пропаганди
або  була  залякано  оунівцями,  ЦК  КП(б)У,  уряд  України  вимагав  від  своїх
органів  у  цих  областях  враховувати  цю  специфіку:  «У  нашому  ставленні  до
українських  націоналістичних  загонів  ми  повинні  пам’ятати  та  роз’яс¬
нювати:  по-перше,  що  керівники  українських  націоналістів  -  це  німецькі
агенти,  вороги  українського  народу,  по-друге,  що  певна  частина  рядових
учасників  цих  загонів  дійсно  бажають  вести  боротьбу  з  німецькими
окупантами,  але  вони  обмануті  керівництвом  цих  формувань»4.
 Особливо  великий  вплив  мали  звернення  уряду  України  від  27
листопада  1944  та  19  травня  1945  року  до  населення  цих  областей,  зокрема
й  до  тих,  хто  в  силу  різних  причин  опинився  в  збройних  оунівських  загонах.
 4  ЦАГО  РФ,  ф.  17,  оп.  88,  сир.  352,  арк.  36.
 113

Відкидаючи  демагогічні  націоналістичні  гасла  бандерівців,  населення
все  більше  схилялося  на  бік  Радянської  влади  і  значна  частина  його  активно
включилася  в  боротьбу  проти  банд  націоналістів  та  їх  підпілля.
 Враховуючи,  що  переважна  більшість  населених  пунктів  залишилася
незахищеними  від  дій  бандерівців,  у  них  повсюдно  стали  виникати  групи
самоохорони,  або  групи  сприяння  винищувальним  батальйонам,  які  були  створені
в  кожному  райцентрі.  Такі  невеликі  групи  нараховували  від  10  до  25  чоловік.
 Основою  народних  збройних  формувань  став  радянський  актив,
колишні  партизани  і  підпільники,  демобілізовані  воїни  Червоної  Армії,  люди,
які  лояльно  ставилися  до  Радянської  влади,  в  першу  чергу  молодь,  яка  не
бачила  свого  майбутнього,  якщо  не  утвердиться  Радянська  влада.
 Вже  в  1944  році  було  створено  ЗО  винищувальних  батальйонів  у  складі
2662  бійців  і  433  озброєні  загони  самоохорони,  в  яких  нараховувалося  4264
чоловіка.  Вони  взяли  на  себе  забезпечення  громадського  порядку,  охорону
мостів,  державних  і  громадських  об’єктів,  брали  активну  участь  в  операціях
по  ліквідації  банд  і  підпілля  націоналістів.
 Такий  масовий  опір  населення,  створення  народних  збройних
формувань  викликали  острах  та  занепокоєння  в  таборі  оунівців.
 Тричі  нападала  банда  ОУН  на  село  Лище  (тепер  Криничне)
Маневицького  району,  але  група  самозахисту  вміло  відбивала  ці  напади.
На  село  Човниця  Ківерцівського  району  також  було  здійснено  кілька  нападів,
але  кожного  разу  бандити  відходили  з  втратами  для  себе5.
 «Ми  страждаємо  від  невеликої  купки  бандитів,  -  говорив  мешканець  села
Куснище-2  Любомльського  району  Іван  Мучак,  -  дайте  нам  зброю  для
охорони  села  і  ми  самі  будемо  вести  з  ними  боротьбу».  І  влада  йшла  назустріч
таким  побажанням.
 Народні  збройні  формування  після  їх  створення,  добре  знаючи  місцевість
і  людей,  відразу  ж  повели  активну  боротьбу  з  бандами  ОУН-УПА,  нанесли
їм  відчутні  удари,  а  інколи  й  знищували  цілі  боївки.  І  це  відразу  ж  відчули
банди  оунівців.  Один  із  провідників  ОУН  «Ромб»  в  донесенні  на  ім’я
«Дубового»  5  березня  1946  року  писав:  «Ще  раз  попереджаю  про  добре
поставлену  розвідувальну  і  бойову  роботу  істребків,  які  сьогодні  дуже
шкодять  нам.  При  вдалому  випадку  знищуємо  їх»6.
 Один  із  ватажків  ОУН  Микола  Козак  («Смок»)  писав  15  січня  1946
року:  «Більшість  членів  ОУН  не  стоять  на  висоті  своїх  завдань.  До
організаційної  роботи  ставляться  дуже  пасивно,  свої  обов’язки  виконують
недоброякісно,  або  взагалі  не  виконують.  Селяни  дома  не  відкривають,  їсти
не  дають...  В  рядах  розбрід  й  розтерзаність  в  зв’язку  з  розгромом
 5  ДАВО.  ф.  Р-164,  оп.  1.  спр.  356,  арк.  6.
 6Архів  УСБ  у  Волинській  області,  спр.  11315.
 114

Німеччини.  Все  доводиться  роботи  під  загрозою  зброї  і  репресій...  Чому  за
такий  короткий  час  після  визволення  існують  комсомольські  організації?
Чому  західноукраїнські  селяни  виконують  хлібоздачу  раніше,  ніж  східні?
Чому  має  місце  дезертирство  з  УПА?  Чому  в  районах  існують  винищувальні
батальйони,  які  наносять  їм  багато  біди?  Відповідь  коротка  і  зрозуміла:  тому
що  населення  не  виховане».
 Боротьбу  проти  банд  ОУН  очолили  партійні  організації  та  органи
Радянської  влади.  Говорячи  словами  М.І.  Калініна:  «То  була  Радянська  влада,
але  не  мирного  часу,  а  наїжачена  всіма  доступними  видами  озброєння  для
боротьби  із  заклятим  ворогом»8.
 Групи  сприяння  винищувальним  батальйонам  у  селах  області  для
забезпечення  охорони  населення  від  терористичної  діяльності  учасників  ОУ  Н-
УПА  в  першу  чергу  створювалися  із  людей,  переважно  молоді,  щоб  не
допустити  пролиття  крові  своїх  близьких,  захистити  їх  від  смерті  та  тортур,
які  застосовували  оунівці.
 Група  «істребків»  із  села  Сильне  Цуманського  (тепер  Ківерцівського)
району  на  чолі  із  секретарем  комсомольської  організації  села  Ф.  Оралко
відбила  шість  нападів  бандитів  ОУН  на  село,  знищила  в  боях  32  з  них,  не
втративши  жодної  своєї  людини.
 Мужньо  боролися  «істребки»  села  Радовичі  Іваничівського  району,  яких
очолював  комсомолець  І.  Редько,  група  бійців  винищувального  батальйону
Локачинського  району  на  чолі  із  В.  Вербицьким  ліквідувала  в  районі  9  бандбоївок9.
 8  липня  1945  року  в  Садівському  лісі  в  Луцькому  районі  була  здійснена
спільна  операція  п’яти  винищувальних  батальйонів  проти  боївок  ОУН,  що
були  виявлені  в  ньому.  В  результаті  було  вбито  8  вояків  ОУН,  в  тому  числі
коменданта  Луцького  окружного  проводу  ОУН  «Федька»,  захоплено  в
схронах  велику  кількість  оунівських  документів.
 Кулеметники  Порицького  винищувального  батальйону  Олександр
Бойко  та  Йосип  Редько  сміливо  вступали  у  бій  з  багаточисельною  бандою
ОУН.  Незважаючи  на  поранення,  О.  Бойко  не  залишив  кулемета  і  вів
вогонь  до  відступу  банди.  Група  бійців  Локачинського  винищувального
батальйону  під  командуванням  Василя  Вербицького  ліквідувала  9  боївок
УПА,  затримала  23  оунівців,  захопила  4  кулемети,  15  гвинтівок10.12  серпня
1945  року  бюро  Олицького  райкому  ЛКСМУ  прийняло  в  ряди  комсомолу
16-річного  хлопця  із  села  Покащів  Ананія  Данилевича,  а  12  серпня  він
 7 	Архів  УСБ  у  Волинській  області,  спр.  11315,  т.  2,  ч.  II,  арк.  89.
 8 	Калинин  М.И.  Все  для  фронта,  все  для  победы.  Статьи  и  речи.  Ленинград.  1943.  С.
101.
 9ДАВО,  ф.  П-1,оп.  1-а.  спр.  2.  арк.  122.
 ,0ДАВО.  ф.  11-1,  оп.  1.  спр.  166,  арк.  18.
 115

загинув  у  бою  з  бандою  під  селом  Жорнище  Ківерцівського  району,
одержавши  поранення  і  не  побажавши  бути  схопленим  бандитами,  підірвав
себе  гранатою  .
 В  ході  бойових  зіткнень  народних  формувань  з  бандами  ОУН-УПА  в
1944-1945  рр.  на  території  області  було  ліквідовано  749  і  затримано  1283
учасників  боївок.
 На  жаль,  чимало  бійців  винищувальних  батальйонів  та  груп
сприяння  їм  загинуло  в  цій  боротьбі.  Так,  8  липня  1945  року  при  захисті
від  нападу  банд  ОУН  «Голуба»  на  село  Скреготівка  Цуманського  (тепер
Ківерцівського)  району  загинули  молоді  «істребки»  Галас  Семен,  Терешкович
Борис,  Бокий  Володимир,  Оліферчук  Микола,  Терешкович  Микола,  а  4  жовтня
цього  ж  року  при  повторному  нападі  на  село  загинули  бійці  винищувального
загону  Чечотка  Петро,  Галас  Іван,  Свидайчук  Володимир,  Мартинюк  Іван.
 Всього  в  боротьбі  з  бандами  українських  націоналістів  загинуло  295
бійців  Червоної  Армії,  внутрішніх  військ  НКВС-МВС,  281  працівник  органів
внутрішніх  справ  та  міліції,  37  працівників  органів  НКДБ-ДГБ,  438  бійців
винищувальних  батальйонів  та  груп  сприяння  їм,  а  також  груп  охорони  сіл.
 Органи  Радянської  влади  при  широкій  підтримці  народних  формувань,
трудящих  Волині  в  перші  роки  після  вигнання  фашистських  окупантів
нанесли  ніщивні  удари  по  військових  формуваннях  ОУН-УПА,  і  це
негативно  відзначилося  на  подальшому  моральному  та  організаційному  їх
стані.  Всі  спроби  керівників  ОУН-УПА  зупинити  розклад  не  могли
припинити  цей  процес.  Більшість  учасників  банд  та  підпілля,  які  були
обмануті  націоналістичною  пропагандою,  зрозуміли  безперспективність
боротьби  проти  власного  народу,  чимало  їх  з’явилися  з  каяттям  в  органи
Радянської  влади,  були  прощені  і  прийняли  участь  у  нормальному  житті.
 Ось,  що  писали  звертаючись  до  тих,  хто  ще  перебував  у  бандах,  колишні
упівці  Андрій  Расун,  Мирон  Литвин,  Петро  Драгуля  та  Петро  Барсук:  «Німецько-
українські  націоналісти  говорили,  що  вони  створюють  свою  армію  для  того,
щоб  вона  служила  українському  народу.  Якщо  це  так,  то  нащо  ж  ця,  з  дозволу
сказати,  армія  грабує  населення,  спалює  села,  вбиває  мирних  ні  в  чому  не
винних  людей?  За  що  її  брудними  руками  замордовано  в  селі  Воротнів
Теремнівського  (тепер  Луцького)  району  74-річного  українського  діда  Лося?  За
що  її  учасники  замордували  в  селі  Хорлупи  Олицького  (тепер  Ківерцівського)
району  12  сімей  в  складі  58  чоловік?  Це  справжня  банда  вбивць  та  грабіжників»12.
 В  1944-1945  роках  в  органи  Радянської  влади  з’явилися  з  каяттям  не
одиниці,  як  це  намагаються  довести  ініціатори  реабілітації  ОУН-УПА,  а
тисячі  учасників  банд,  в  переважній  більшості  насильно,  під  загрозою  смерті
 "ДАВО,  ф.  11-І.оп.  1-а,  спр.  1,арк.  1.
 12  Там  же,  арк.  3.
 116

рідним  і  близьким  втягнутих  до  них.  В  1944  році  вийшло  із  лісів  і  з’явилося
з  каяттям  1043  чоловіки,  а  в  1945  р.  -  3862.
 21  грудня  1944рокувселі  Новини  Порицького  (тепер  Іваничівського)  району
добровільно  здався  курінний  Василь  Левочко  («Юрченко»)  разом  із  своєю
особистою  охороною.  В  Шацькому  районі  до  органів  влади  з’явився  чотовий  Іван
Голядинець  («Отецько»).  «Я  давно  зрозумів  про  безплідність  боротьби  проти
Радянської  влади  і  не  покладався  на  створення  «вільної»  України,  але  не  з’являвся
лише  тому,  що  нам  тлумачили  наші  керівники,  що  нібито  всіх,  хто  з’явиться,
розстріляють.  Але  переконавшись  в  неправдивості  слів  своїх  керівників,
розпустив  свою  чоту  -  ЗО  чоловік  і  прийшов  разом  з  двома»13.
 В  бандах  панувала  безідейність,  недовір’я,  моральне  падіння.  В  селі
Лаврові  Луцького  району  тривалий  час  місцеві  жителі  Анатолій  Ткач,  Ростислав
Доманський,  Микола  Кордунов,  Микола  Кондратюк  були  обмануті,  перейшли
на  нелегальне  становище  і  забрані  в  банду.  Коли  ж  один  із  них,  Анатолій  Ткач,
почав  висловлювати  недовіру  справі,  з  ОУН  «Залісний»  письмово  доповів  про
це:  «Взяті  «Неситим»  в  підпілля  Доманський  Ростислав,  Ткач  Анатолій,  Микола
Кордунов,  Кондратюк  Микола,  Кондратюк  Іван,  Кондратюк  Василь,  Венгрук  Євген
не  є  дійсними  революціонерами  і  можуть  тільки  нанести  шкоду  нашій  організації,
а  тому  думаю,  що  вірно  поступив  з  ними,  що  розстріляв.  Це  зроблено  без  всякого
шуму.  Знаємо  тільки  я  і  друзі  «Конон»  та  «Неситий»14.
 Про  моральне  падіння  окружного  провідника  ОУН  «Стемида»,
попівського  сина  із  села  Мислині  Горохівського  району  Бондарчука
Михайла,  розповів  у  письмовому  звіті  шеф  СБ  крайового  проводу
«Залісний»:  «В  1947  році  «Стемид»  підбив  перейти  на  нелегальне  становище
дівчину  з  села  Новий  Зборишів  Горохівського  району  Ковальчук  Марію,  яку
розмістив  у  себе  в  бункері,  згвалтував  і  заразив  сифілісом.
 Обурена  поведінкою  «Стемида»  Ковальчук  написала  на  нього  скаргу
«Дубовому»,  а  останній  доручив  її  перевірити  «Гордею»,  брату  «Стемида».
«Гордей»  розглянув  скаргу  Ковальчук  і  від  імені  оунівського  суду  виніс  вирок
розстріляти,  зрозуміло,  не  свого  брата  «Стемида»,  а  Ковальчук  Марію,  і
вона  була  розстріляна».
 Далі  «Залісний»  писав:  «Я  сам  переконався  на  місці,  що  «Стемид»
морально  розклався.  Ніякої  організаційної  роботи  в  дорученому  районі  не
веде...  З  оточення  «Стемида»  втікали  «Христя»  та  «Сухий»  і  тільки  тому,  що
вони  були  обурені  розбещеним  способом  життя  «Стемида».  «Христя»  та
«Сухий»  потім  були  затримані  і  за  зраду  ОУН  розстріляні»15.
 Невпевненість  у  собі  і  навіть  паніка  охопила  керівників  проводів  ОУН
 13  Там  же,  арк.  5.
 І4Архів  УСБ  у  Волинській  області,  спр.  67,  т.  6,  ч.  II,  арк.  136.
 15 	Архів  УСБ  у  Волинській  області,  спр.  67.  т.  4.  ч.  11,  арк.  98-102.
 117

різних  рівнів  та  різних  курінних  та  сотенних.  Кожен  підозрював  один  одного
в  зраді,  кожен  бачив  один  в  одному  агента  НКВС  або  сексота.  Лютувала  СБ,
знищуючи  кожного,  на  кого  впала  підозра.  Так,  крайовий  провідник
«Дубовий»  лише  в  серпні  1945  року  особисто  розстріляв  ряд  низових
керівників  і  вояків  із  власної  охорони:  «Лісовика»,  «Сосну»,  «Мирослава»,
«Василя»,  «Дорідного»,  «Тріску»,  «Волоцюгу»,  «Хмеля»,  «Орела»,  «Коріня»,
«Штахета»,  «Босфора»,  «Вовчака»  -  всього  13  чоловік.
 Про  масовість  репресій  стосовно  вояків  ОУН-УПА,  яке  здійснила  СБ
головного  проводу  ОУН  «Москва»,  засвідчує  звіт,  підписаний  самим  Романом
Шухевичем  («Тарасом  Чупринкою»)  1  грудня  1945  року:
 Надрайони
 Ліквідовано
 1.  Луцький  (5  районів)
 1  13  чол.
 2.  Горохівський  (6  районів)
 145  чол.
 3.  Колківський  (5  районів)
 313  чол.
 4.  Ковельський  (4  райони)
 135  чол.
 5.  Камінь-Каширський  (6  районів)
 134  чол.
 889  чол.16
 Референт  СБ  Ковельського  окружного  проводу  ОУН  «Федось»  -
Гаврилюк  Микола  на  слідстві  дав  покази:  «Будучи  референтом  СБ...  я
особисто  з  крайовим  референтом  СБ  «Петром»  та  слідчим  «Борисом»
здійснювали  чистку  бригади  УПА  «Ярка»,  де  замордували  60  учасників
УПА,  які  виявляли  лояльність  і  не  хотіли  служити  в  УПА».
 В  звіті,  виявленому  в  бункері  «Дубового»  18  серпня  1950  року,
записано,  що  8  січня  1945  року:  «...  на  хуторі  с.  Суховоля  Луцького  району
роззброїв  38  учасників  УПА,  очолюваної  «Ломоносом»  сотні,  яка  діяла  на
території  Демидівського  району  Ровенської  області  і  за  присудом  СБ  вони
були  знищені  шляхом  удушення  за  те,  що  підтримували  створення  замість
ОУН  на  Волині  НоРО»17.
 З  метою  недопущення  дезертирства  з  УПА  були  створені  військово-
польові  суди,  які  нещадно  розправлялися  з  учасниками  УПА.
 До  всіх  сотенних  був  доведений  каральний  наказ  №26,  в  якому
повідомлялося,  що  виїздний  військово-польовий  суд  3  листопада  1943  року
розслідував  справу  про  дезертирство  козака  із  загону  Богуна  Семена  Жемчуга  з
Малого  Щенятина  Порицького  району  (тепер  Іваничівського)  та  Сгасевича  з
м.Горохова  і  присудив  їх  до  розстрілу.  Вирок  був  виконаний  9  листопада  1943  р.
 Цей  же  суд  присудив  до  розстрілу  і  розстріляв  із  загону  «Голубенка»
 16 	Архів  УСБ  у  Волинській  області,  спр.  39,  за  1945,  т.  І,  арк.  222-223.
 17 	Архів  УСБ  у  Волинській  області,  спр.  67,  т.6,  ч.  II,  арк.  142.
 118

Шевчука  Миколу  («Шпака»)  та  Леонтія  Куришка  («Березу»).
 Відродження  нормального  життя,  покращання  економічного
становища,  поступовий  розвиток  культури  та  освіти  населення  зміцнювало
авторитет  Радянської  влади.  І  ті,  хто  знаходився  в  бандах,  не  міг  цього  не
помітити.  «Сильний  вплив  на  населення  зробила  більшовицька  пропаганда,
в  зв’язку  з  цим  серед  місцевого  населення  підірвана  довіра  до  ОУН»,і8-
писалося  в  політичних  звітах  ватажків  оунівських  формувань  та  підпілля  .
 В  1949-1953  роках  в  області  ще  діяло  кілька  невеличких  груп  оунівців
та  одинаків.  Як  затравлені  вовки,  вони  інколи  здійснювали  напади  на
колгоспи,  окремих  людей.  Але  доля  їх  була  вирішена.  Вони  були  знищені
презирством  народу.
 За  неповними  даними,  з  вересня  1943  р.  -  по  грудень  1954  роки  на
території  Волині  загинуло  від  рук  бандитів  з  УПА  та  боївок  ОУН  в  746
населених  пунктах  області  8281  чоловік,  з  них  5099  чоловіків,  2127  жінок
та  1055  дітей.  З  них  безпосередньо  в  боях  загинуло  514  чоловік,  а  інші  вбиті
підступно.  Крім  цього,  отримали  поранення  640  чоловік.
 По  районах  картина  виглядає  таким  чином:19
 Перемога  над  націоналістичним  підпіллям  та  його  збройними  бандами
у  великій  мірі  залежала  від  економічної  та  соціальної  політики  УРСР.
 Після  звільнення  області  селянам  було  повернуто  48294  гектари  землі,
а  малоземельним  селянським  господарствам  прирізано  33454  гектари.  Для
 1.
 Володимир-Волинський  (разом  із  містом)
 -243
 2.
 Ґорохівський
 -740
 3.
 Іваничівський
 -371
 4.
 Камінь-Каширський
 -869
 5.
 Ківерцівський
 -799
 6.
 Ковельський  (разом  із  містом)
 -622
 7.
 Локачинський
 -200
 8.
 Луцький  (разом  із  містом)
 -751
 9.
 Любешівський
 -534
 10.
 Любомльський
 -446
 11.
 Маневицький
 -1088
 12.
 Ратнівський
 -332
 13.
 Рожищенський
 -217
 14.
 Старовижівський
 -  598
 15.
 Гурійський
 -385
 16.
 Шацький
 -86
 18 	Архів  УСБ  у  Волинській  області,  Кримінальна  справа  на  Гаврилюка  Миколу-«Федося».
 19 	Підраховано  по  матеріалах  актів  державної  комісії  по  визначенню  збитків
нанесених  німецько-фашистськими  загарбниками  Волинської  області,  книгах
(позиція  18).  слідчих  та  кримінальних  справах  УСБ  по  Волинській  області,
матеріалах  робочої  групи  обласної  Книги  Пам’яті.
 119

особливо  потерпілих  господарств  держава  відпустила  61  тисячу  пудів
безпроцентної  насіннєвої  позики.  Широко  застосовувалася  така  своєрідна
форма  допомоги  безкінним  селянським  господарствам  у  проведенні  польових
робіт.  З  цією  метою  в  області  було  організовано  21976  супряг,  які  допомогли
більше  як  50  тисячам  безкінних  господарств  і  родинам  фронтовиків20.
 На  відміну  від  сучасних  правителів,  в  ті  важкі  часи  не  було  й  затримки  із
виплатою  пенсій  і  допомог  населенню.  Тільки  в  1944-1945  роках  інваліди  Великої
Вітчизняної  війни  та  сім’ї  загиблих  отримали  понад  75  млн.  карбованців21.
 Активно  в  області  була  проведена  передплата  на  4-у  державну  військову
позику.  Трудящі  здавали  останні  свої  збереження.  В  селі  Кременець
Рожшценського  району  на  мітингу  виступив  Степан  Панасюк,  батько  чотирьох
синів-фронтовиків.  Він  сказав:  «Я  підпишуся  на  дві  тисячі  карбованців  і
відразу  вношу  одну  тисячу.  Зроблю  все,  щоб  останні  гроші  внести  як  можна
скоріше.  Хай  ці  гроші  допоможуть  моїм  синам  скоріше  розбити  клятого  ворога
німецький  фашизм».  До  14  травня  1945  року  4-а  державна  військова  позика  в
області  була  розміщена  повністю  на  суму  37,2  мільйони  карбованців22.
 Велике  значення  для  залучення  широких  кіл  населення  до  роботи  місцевих
органів  Радянської  влади,  для  активізації  протидії  націоналістичній  пропаганді  мали
проведення  нарад  із  різними  прошарками  населення.  Тільки  в  1944  році  було
проведено  5  таких  обласних  нарад:  14-17  жовтня-нарада  вчителів,  12-13  листопада
-нарада  представників  інтелігенції,  3-4  грудня-нарада  селян,  10-11  грудня-нарада
активу  молоді,  23-24  грудня  -  нарада  працівників  культурно-освітніх  установ.  В
1945  році  були  проведені  наради  робселькорів,  тлів  постійно  діючих  земельних
комісій  сільрад,  активу  пайовиків  споживчої  кооперації,  активу  жіночих  рад.
 На  цих  нарадах  самі  їх  учасники  в  своїх  виступах  гостро  підіймали
питання  про  боротьбу  з  бандами  українських  націоналістів.  Особливо  в
цьому  плані  була  нарада  жінок  області.  Одна  з  виступаючих  Г.  Шворак
сказала:  «Мене  ці  звірі  може  завтра  вб’ють,  але  я  буду  знати,  за  що  загину.
Я  закликаю  всіх  нищити  бандитів,  бо  це  найлютіші  наші  вороги».  А
виступаюча  із  села  Переспа  Рожищенського  району  Т.  Шарунович  заявила:
«Ми,  жінки,  вимагаємо  знищити  тих  бандитів,  які  не  хочуть  ставати  до
чесної  праці,  заважають  нам  працювати.  Ми  вже  виявили  і  спіймали  кількох
бандитів  та  передали  їх  органам  Радянської  влади.  1  ми  будемо  так  робити
доти,  доки  навколо  нашого  села  в  ближніх  лісах  не  буде  жодного  бандита».
 Зростання  політичної  зрілості  і  переконаність  в  силі  Радянської  влади
полягала  у  створенні  на  селі  первинних  партійних  осередків  та
комсомольських  організацій.  Першою  організацією  КПУ  на  селі  була
 20 	ДАВО,  ф.  П-1,  оп.  1,  спр.  216,  арк.  458.
 21 	ЦДАГО  України,  ф.  17,  оп.  48,  спр.  687,  арк.  3.
 22 	ДАВО,  ф.  П-1,  оп.  2,  спр.  20.  арк.  37.
 120

організація  в  селі  Переспа  Рожищенського  району  (травень  1945  року),  а  в
1947  році  на  селі  вже  працювало  5  радгоспних  та  16  колгоспних,  37
територіальних  парторганізацій  та  кандидатських  груп.  Крім  цього,  на  селі
працювало  133  комуністи-одиночки»  .  Більш  інтенсивно  зростали  ряди
комсомолу  Волині.  Вже  на  1  квітня  1945  року  на  селі  функціонувало  245
сільських  територіальних  організацій  комсомолу,  до  яких  входило  1688
комсомольців,  а  в  1947  році  комсомольські  організації  діяли  в  589  селах
та  213  колгоспах  області.  До  їх  складу  входив  8181  комсомолець24.
 Від  рук  оунівців  загинули  секретарі  райкомів  комсомолу:  Михайло  Зуй  -
Іваничівського,  Григорій  Каверін  та  Олексій  Опаренюк  -  Озютичівського,  Віль
Музиченко  -  Турійського,  Марія  Сильченко  -  Торчинського,  Олексій  Солоненко-
Сенкевичівського  районів,  секретарі  сільських  комсомольських  організацій  Степан
Наход,  Лідія  Чиж,  Марія  Козак,  Андрій  Ярмолкж,  Валентина  Амосова  та  інші.
 З  кожним  роком  зростала  підтримка  населенням  Волині  Радянської  влади.
Про  це  свідчать  наслідки  виборів  до  Верховної  Ради  СРСР,  верховної  Ради
УРСР  та  в  місцеві  ради  різного  рівня,  хоча  націоналістичне  підпілля  та
банди  ОУН  саме  до  цих  політичних  кампаній  мобілізовували  свої  зусилля,
щоб  зірвати  хід  підготовки  та  проведення  виборів.  Крайовий  референт
пропаганди  ОУН  «Черлан»  надіслав  в  усі  низові  організації  ОУН  спеціальну
інструкцію,  в  якій  вимагав:  «Політичну  акцію  по  бойкотуванню  виборів
розпочати  серед  населення  1  лютого  1946  року,  щоб  не  дати  більшовикам
орієнтуватися  в  нашому  дійсному  ставленні  до  виборців25».
 Вони  повсюдно  розповсюджували  антивиборні  листівки,  обстрілювали
виборчі  дільниці,  вбивали  агітаторів,  залякували  населення.  Такі  факти  мали
місце  в  селі  Грузятин  Колківського  (тепер  Маневицького),  Малий  Порськ
Голобського  (тепер  Ковельського),  в  селі  Залісся  Ратнівського  районів.
 І  вибори  показали,  що  населення  дуже  активно  підтримувало
кандидатів  у  вищі  та  місцеві  органи  влади,  тим  більше,  що  в  переважній
більшості  своїй  це  були  місцеві  жителі,  представники  всіх  прошарків
населення,  різних  галузей  народного  господарства.
 Ще  більше  переконували  волинян  значні  зміни  в  економічному  та
соціально-культурному  розвитку  області.  Процес  відбудови  народного
господарства  відбувався  швидкими  темпами.  На  1  січня  1949  року  був
досягнутий  довоєнний  рівень  промислового  розвитку.  В  1949  році  завершено
колективізацію  сільського  господарства  Розпочалося  будівнищво  вугільних
шахт,  спорудження  нових  промислових  підприємств,  проведення  радіофікації
та  електрифікації  населених  пунктів,  будівництво  шляхів.
 Ц  ДАВО,  ф.  П-І.оп.  1.  спр.  126.  арк.  8.
 Там  же.
 25ДАВО,  ф.  11-1,  оп.  2-а,  спр.  4,  арк.  19-20.
 121

Практична  участь  у  соціалістичному  будівництві  сприяла  швидкому
зростанню  великого  загону  партійних,  радянських  і  господарських
працівників  із  числа  місцевого  активу.  Вже  в  1950  році  серед  районних
працівників  було  6000  чоловік,  або  80  процентів  із  числа  місцевого  населення,
а  серед  1074  голів  колгоспів  -  780  були  волинянами  за  місцем  народження.
 Країна  поважала  працю  трудівників,  займалася  під  вищенням  їх  професійної
підготовки,  гідно  відзначала  їх  трудові  успіхи.  В  1948  році  за  вирощення  високих
урожаїв  159  колгоспників  і  колгоспниць  були  нагороджені  орденами  та  медалями26,
а  в  1951  році  на  Волині  з’явилися  перші  Герої  Соціалістичної  Праці.
 Особливо  помітні  були  зміни  у  розвитку  освіти,  культури  та  сільського
господарства.  Якщо  у  1945  році  в  області  налічувалося  понад  72  тисячі
неписьменних  і  малописьменних,  то  на  кінець  40-х  років  з  цим  було
покінчено.  В  1949  році  була  введена  обов’язкова  загальна  семирічна  освіта.
 Великого  розвитку  досягнуто  було  в  роботі  культурно-освітніх  закладів.
За  1945-1952  роки  кількість  клубів  та  хат-читалень  було  збільшено  вдвічі  (з
550  до  911),  гуртків  художньої  самодіяльності  з  365  до  2610,  аїх  учасників  із
5771  до  3136827.
 Всі  ці  зміни  свідчили,  що  Радянська  влада  отримала  всебічну  підтримку
волинян.  Вони  не  лише  повірили  у  її  стабільність,  а  й  працювали  на
зростання  всіх  галузей  народного  господарства.  1  це  була  відповідь
українським  буржуазним  націоналістам.  Волиняни  свідомо  стали  на  шлях
соціалістичного  розвитку.
 Те,  що  відбулося  в  1991  році,  було  зроблено  поза  їхньою  волею,  бажань
і  прагнень  і  будь-які  спроби  сучасних  правлячих  кіл,  націонал-демократів
реабілітувати  ОУН-УПА  стали  для  волинян  трагедією.  Але  вони  ніколи  не
забудуть,  хто  приніс  їм  дійсну  свободу,  незалежність  і  добробут,  а  хто  заважав
цьому.  Вони  не  забудуть  важкі,  героїчні,  творчі  і  водночас  драматичні  40-і
роки.  Не  забудуть,  хто  загинув  у  боротьбі  за  владу  Рад,  і  тих,  хто  ніс  їм  смерть.
 Не  забуваймо  ж  ніколи  проникливої  та  мудрої  оцінки,  яку  дав
«тупоголовому  націоналізмові»  і  лісовим  вовкунам-оунівцям  воїн-
фронтовик,  славетний  український  письменник  Олесь  Терентійович  Гончар:
«Засліплені  люттю  до  радянських  людей,  чужорідні  і  чужі  своєму  народові,
вони  вирізували  ночами  цілі  родини  активістів,  палили  хати,  на  очах  матерів
кидали  їхніх  дітей  у  криниці...  І  ці  душогубники,  що  стільки  замордували,
навчившись  кривавого  ремесла  у  своїх  фашистських  протекторів,  це  вони
ще  розбалакують  про  Україну,  про  свою  належність  до  українського  народу.
Не  приймала  й  ніколи  не  прийме  їх  Україна.  Як  і  всі  відщепенці,  вони  нічого
не  заслужили,  крім  гніву  і  презирства  народного».
 26 	Нариси  Волинської  обласної  партійної  організації,  Львів.  1981.  С.  136.
 27 	Ткачук  А.В.  Перед  судом  истории.  К..  2000.  С.  248.
 122

М.И.  Наумов,
Герой  Советского  Союза,
активный  участник  партизанской  борьбы
на  Украине  в  1941-1943  гг.
 «БОРЦЫ  ЗА  ВИЛЬНУ  УКРАИНУ»
 (Из  книги  «Западный  рейд.
 Дневник  партизанского  командира»)
 ТРЕУГОЛЬНИК
 4.9.1943г.
 Село  Шершни,  20  км  юго-восточнее  Коростеня.
 Ординарец  Гаврилюка  Сергей  Мороз,  отлучившись  один  в  Лес,
поплатился  жизнью:  его  нашли  обезглавленным.  Это  дело  рук  бандеровцев.
Поиски  Мороза  привели  к  их  логову  в  лесу,  но  они  трусливо  бежали,  не  приняв
боя.  Уже  полмесяца  эта  националистическая  банда,  неотступно  соседствует  с
нами:  мы  в  селах,  они  -  где-то  поблизости  в  лесу,  и  довольно  крупным  отрядом
-  человек  150,  предельно  насторожены,  а  потому  неуловимы.
 Был  такой  случай.  К  нашему  секрету  в  кустарниках  вышли  среди  ночи
пятеро  бандеровцев.  Их  окликнули.  Они  как  тени  исчезли.
 Никаких  боевых  операций  против  немцев  бандеровцы  не  проводят.
Распространяют  листовки,  изданные  во  Львове,  морочат  людям  головы,
убеждая,  что  они  «борцы  за  вильну  Украину».  Как,  рассказывают  местные
жители,  это  грязные,  завшивевшие,  истощенные  парни,  одетые  по-западному
и  говорящие  с  галицийским  акцентом.  Со  слезами  на  глазах  они  сюсюкают
про  «нэньку-Украину».  Днем  как  нищие  собирают  куски  хлеба  по  хатам,
выпрашивают  «часныку  та  цыбульки»,  укладывают  все  добытое  в  торбу:
прикидываются  апостолами.  Но  «апостолы»,  разумеется,  хотят  и  мясного.
Потому  ночью  подкрадываются  к  селам  и  под  видом  советских  партизан
тащат  из  дворов  последнюю  корову  и  все,  что  попадает  в  руки.
 Местное  население  относится  к  бандеровцам  враждебно.  Не  было
ни  одного  случая,  чтобы  кто-либо  добровольно  пошел  к  ним...
 НА  БЕРЕГАХ  СЛУЧИ
 9.12.1943г.
 Старая  граница  западнее  Коростеня.
 Проехали  старую  польско-советскую  границу...  Начались  польские  деревни,
заполненные  паргизанами-шитовцами,  андреевцами,  карасевцами.  Откуда  только
 123

нет  здесь  людей:  с  далекого  Кавказа,  из  глухой  тайги,  с  юга  и  севера  -  со  всех
концов  страны.  Дороги  войны  привели  их  в  эти  края  лесов  и  болот.
 Поляки  встречают  нас  -  «вельку  партизанку»  -  с  еще  большей
радостью,  чем  прежде,  летом,  когда  мы  формировали  здесь  свою  конницу.
 Соединение  расквартировалось  в  Брониславке,  Подраловке,  Старой  Гуте
и  в  лесных  хуторах,  что  в  километрах  в  двадцати  от  Случи.
 В  домах  -  невообразимая  теснота  -  по  25  и  более  душ.  Все  -  беженцы
«от  Бульбы»,  прибывающие  из-за  Случи.  Но  гостеприимные  хозяева  отдают
нам  лучшие  помещения  -  «бардзо  просим!»  Сами  ютятся  в  проходных
комнатах  и  на  кухнях.  Значит,  есть  причина  радоваться  нашему  приходу.
Лучше  жить  в  тесноте,  чем  иметь  дело  с  националистами.
 Еще  во  пути  сюда  разведчик  Коля  Свинцицкий,  родители  его  были
поляки,  жившие  на  Украине,  рассказывал  товарищам  у  костра:
 -  Представьте  себе  деревню,  населенную  украинцами  и  поляками.  До
сих  пор  жили  в  согласии.  Как  обычно,  многие  украинцы  женились  на
полячках,  поляки  -  на  украинках.  Но  вот  украинские  и  польские
националисты,  поощряемые  гитлеровцами,  одурманили  многих,  посеяли
между  этими  людьми  вражду.  Немцы  разжигают  эту  взаимную  нацио¬
нальную  вражду,  им  надо  увести  народ  от  борьбы  с  оккупантами.  А  главари
националистов,  скрывая  свой  союз  с  Гитлером,  под  видом  борьбы  «за
незалежну  Украину»  и  «Польську  от  можа  до  можа»  обманом  и  угрозами
вовлекают  население  в  банды,  сгоняют  в  «курени»  и  военные  лагери.  И
льется  невинная  кровь...  Сосед  уничтожает  соседа.  Пускают  в  дело  топоры,
режут  ножами,  подвергают  инквизиторским  мукам  свои  жертвы.
Невозможно  постигнуть,  откуда  столько  зверства  в  человеке!  -  все  более
накалялся  Свинцицкий.  -  Ведь  они  проповедуют  -не  убий!  Где  же  у  них,  у
сволочей,  бог  и  совесть!..
 За  Брониславкой  и  Старой  Гутой  уже  много  «чистых»  от  поляков
деревень.  Брониславка  ожидала  своей  очереди.  На  улицах  висят  колокола  и
«рейки»  -  куски  рельсов  для  сигнализации.  При  появлении  бульбовцев  охрана
должна  бить  в  набат,  чтоб  спасались  люди.
 Вокруг  села  дежурят  «секреты».  Жители  вооружаются  кто  чем  может.
В  дело  идут  охотничьи  ружья,  выкованные  кузнецами  острые  пики  и  сабли.
Эта  деревня  -  крепость,  переживающая  осаду  и  постоянно  ожидающая  своей
Варфоломеевской  ночи.  В  других  местах  в  таком  же  положении  оказались
украинские  села,  население  которых  либо  истреблено  польскими
националистами,  либо  разбежалось.
 Поручаю  Армянскому  и  Киевскому  отрядам  тряхнуть  хорошенько
бульбовцев  в  Быстринах,  на  родине  вожака  банд  -  Боровца,  назвавшегося
Бульбой.  Командиры  донесли:  «Банда  УПА  под  командованием  Шаулы
 124

разбита  наголову,  захвачены  большие  трофеи:  скот,  хлеб,  фураж,  снаряжение
и  обмундирование».
 Оттуда  прибыли  ко  мне  33  белобородых  старца.  Беседую  с  дедами,  усадив
их  в  большой  классной  комнате  школы.
 - 	Я  -  партизанский  командир,  представляю  здесь,  во  вражеском
тылу,  Советскую  власть.  Мне  надо  знать,  почему  не  было  людей  в
Быстринах?  Почему,  кроме  дряхлых  стариков,  никого  не  нашли  в
хатах?  Куда  скрылась  молодежь,  женщины,  дети?  Почему  прячется
население?
 В  ответ  -  ни  звука.  Словно  проглотили  языки,  хотя  все  смотрят  на
меня  приветливо  и  с  любопытством.
 - 	Я  решил  поговорить  с  вами  один  на  один,  чтобы  вы  никого
не  боялись.  Слово  чести  партизанского  командира  -  весь  разговор
останется  между  нами...
 Снова  ни  полслова.
 - 	Вы  здесь  одни,  вы  мои  гости,  делегаты  к  партизанам.  Я  не
стану  вас  задерживать  и  отпущу  домой.  Но  только  помогите  понять
мне,  почему  убегают  от  нас  люди?  Неужели  верят  вздорным  слухам,
что  советские  партизаны  убивают  украинцев?  Боятся  возвращения  Красной
Армии?..
 Я  не  добился  от  дедов,  ни  слова.  Они  по-прежнему  молчали,  очевидно,
боялись  друг  друга.  Тогда  я  решил  побеседовать  с  каждым  с  глазу  на  глаз.
 Первый  же  дедок  сразу  заговорил:
 - 	Хиба  люди  не  ради  червовой  партизанке?  Хиба  наши  люды  -
бульбовци?  Вынни  галычаны,  яки  всих  лякають,  катують,  у  норы
позаганялы,  убывають  вслилякого,  хто  слово  скаже,  або  рукою  покаже...
 - 	Ото  ще  клятэ  «СБ»  -  ихня  таємна  «служба  бэзпэки»,  -
рассказывает  другой.  -  Скажи  слово  за  Совиты  -  и  тоби  петля  на  шию
и  запыска  на  груды.  Дома,  у  ворит  задавлять,  та  ще  й  так,  що  никто  и
не  побачить.
 Нашелся  и  фанатик-самостийник,  не  побоявшийся  раскрыть  мне  голую
свою  правду.
 - 	Зачем  же  так  с  поляками  обращаются  -  даже  детей  и  женщин
уничтожают,  грех  на  душу  берут  христиане?-  спросил  я.
 - 	А  щоб  зэмли  нам  бильше  потим  засталось!  За  землю!  Вы
сами  бачитэ  -  в  нас  дуже  земли  замало,  а  людей  багато...  По  другых
сэлах  поляки  тэ  самэ  з  нашими  роблять...
 Накормив  дедов  и  снабдив  газетами,  листовками  и  сводками
Информбюро,  я  отправил  их  на  подводах  за  Елучь,  ближе  к  дому.  А  Быстричи
решили  удерживать  Червоным,  Макаровским  и  Коростышевски  отрядами.
 125

13.12.1943  г.
 Село  Брониславка,  55  км  северо-западнее
 Новоград-Волынского.
 Та  же  картина  в  селах  Хотынь  и  Моквин,  раскинувшихся  по  обоим
берегам  Случи.  Здесь  тоже  поголовно  вырезано  польское  население.
Гитлеровцы  поощряют  эту  резню.  Им  все  равно,  кто  истребляет  славян.
Националисты  же  выслуживаются  перед  немцами,  хотя  последние  не  очень
верят  им  и  остерегаются  давать  современное  оружие.
 Среди  ослепленных  националистической  заразой  есть  и  те,  кто  гол  и
бос,  пашет  узенькую  полоску  на  заморенной  лошаденке  с  допотопной  сошкой.
Забитые  нуждой,  неграмотные,  они  тоже  борются  «за  нэньку  Украину»,  не
понимая,  что  «самостийнисть»  под  эгидой  Гитлера  приведет  их  не  только  к
рабству,  но  и  к  полному  искоренению  самой  украинской  нации.
 Центром  этого  фанатического  движения  оказалось  и  село  Моквин.
 Когда  полсотни  наших  разведчиков  прибыли  в  это  село,  там  не  было
ни  одного  мужчины,  а  женщины  на  вопрос  «Где  муж?»  отвечали,  что  они
вдовы»,  хотя  в  каждой  хате  висела  люлька  с  младенцем.  Разведчики  не
торопились  с  выездом  и  перед  вечером  дождались  «покойничков».  Завязался
бой.  На  подмогу  вооруженной  банде  националистов  прибыл  карательный
отряд  гитлеровцев.  Мы  провели  весь  день  на  том  берегу  в  бою.  С  нашей
стороны  невосполнимая  потеря:  убит  комиссар  Червоного  отряда  Иван
Корейский  и  его  ординарец  Саша  Яценко.  По  шею  в  воде  переходили  они
Случь  и  уже  проломили  было  прибрежный  лед,  когда  их  настигли  пули
националистов.
 Я  не  нахожу  себе  места.  Корейский  в  составе  соединения  прошел
Степным  рейдом  но  Украине,  был  виднейшим  участником  партизанской
борьбы  на  Киевщине  и  Житомирщине.
 В  руках  у  меня  его  дневник,  повествующий  об  этих  походах  и  рейдах.
От  13  декабря  в  нем  только  три  слова,  написанные  крупным  твердым
почерком:  «Едем  на  Бульбу»...
 Комиссаром  вместо  него  назначен  наш  славный  диверсант  Ксензов
Сергей  Иванович,  член  парткомиссии  соединения.
 13.1.1944 	г.
 Село  Брониславка.
 У  меня  гости.  Офицеры  НКГБ  Людвипольского  и  Костопольского
районов.  Молодежь.  С  пистолетами  на  портупеях.  Им  надо  узнать
обстановку.  Беседовали  часа  два,  и  настроение  их  падало  поминутно.
 126

«Националистические  элементы»,  представляющиеся  единицами,
обращались  в  «десятки»,  «сотни»,  «курени».  По  мере  ознакомления  заметки,
записи  и  учет  все  более  оказывались  не  тем,  с  чего  следовало  начинать,  и
все  более  обнаруживалось,  что  ключ  ко  всему  не  в  заметках,  не  в  бумажках,
а  в  живой  связи  с  местным  населением.
 С  приходом  нашей  армии  не  прекратились  вражеские  вылазки
бульбовцев.  Девятого  января  они  вырезали  пятнадцать  наших  солдат  в
Белашовке,  днем  позже  отравили  тридцать  красноармейцев  в  Моквине.  Они
ежечасно  обстреливают  из-за  угла  советских  воинов.  Говорю  офицерам:
Вооружайтесь  по-настоящему.  Ведь  много  местного  населения  еще
живёт  по  куреням,  которые  надо  отыскивать  в  лесах  и  болотах.  А  там  рыскают
полицейские,  легионеры,  немцы,  но  чаще  всего  -  вооруженные  банды
националистов.
 Пришлось  помочь  им:  выдаем  180  винтовок  и  несколько  пулеметов  для
самообороны,  уже  организованной  в  занимаемых  нами  селах  -Брониславке,
Старой  Гуте  и  Мочулянке.
 127

ВПЕРЕД,  НА  ЗАПАД!
 23.1.1944л
 Березно,  53  км  северо-восточнее  Ровно.
 Уходим.  Население  восторженно  и  горячо  благодарит  нас.  Что  ж,
сделано  нами  тут  немало  и  оплачено  недешево.  Шесть  могилок  наших
партизан  в  Брониславке  и  Гуте  Быстрецкой  красноречиво  свидетельствуют  об
этом.  Жители  заботливо  огородили  холмики  оградками.  Польские  девушки
увили  их  лентами.  Эти  могилы,  своеобразные  вехи  партизанской  доблести,
разбросаны  на  огромной  территории  от  реки  Случь  до  Киева  и  на  юг-  за
Винницу,  Кировоград  и  в  Брянском  крае...
 Катится,  катится  тачанка.  Вот  и  Случь.  Еще  не  убраны  трупы  врагов,
разбитых  авангардным  отрядом  «Смерть  фашизму».  Был  бой  за  мост,  за
переправу.  За  рекой  -  «бульбовская  территория».  Поля,  сверкающие
изумрудом  озимых.  На  холме  огромный,  метров  в  десять  высотой  крест  с
пьедесталом  из  дерна.  Это  могила  бульбовца,  убитого  конотопцами.
 Сооружение  воздвигнуто,  видимо,  руками  многих  людей.  Мой
адъютант  Андрей  Лях  спрашивает  встречного  старика:
 - 	Хто  цэ  построив?
 - 	Нэ  знаю:  побудовано  вночи.
 - 	З  чого  цэ  строилы?
 - 	Нэ  бачив,  робилося  вночи.
 - 	Кого  тут  заховалы?
 - 	Нэ  знаю,  бо  то  робылося  опивночи.
 - 	Давно  воно  побудовано?
 - 	Нэ  знаю,  бо  робилося  опивночи...
 Словом,  поговорили,  как  глухой  с  немым.  Можно  только  представить
себе  угрюмые  толпы  согбенных  людей,  согнанные  для  того,  чтобы  принести
на  себе  дерновину  и  уложить  ее  в  этом  строгом  геометрическом  порядке  в
форме  изумрудно  зеленеющей  трапеции...
 И  не  слова  молитвы,  не  изречения  библейские,  а  злобное  предосте¬
режение  людям  выжжено  на  крестовине  во  всю  ее  длину:  «Або  здобудеш
свою  державу  -  або  загинеш  у  боротьбі  за  неї!».
 У  нас  на  пути  село  Холопы.  Оно  словно  вымерло.  Не  видно  жителей
ни  на  улицах,  ни  в  окнах  хат.  Все  еще  боятся  националистов,  хотя  уже  две
недели,  как  местность  находится  в  тылах  Красной  Армии.
 Теперь  бульбовцы  сидят  в  «схронах»,  в  норах  где-нибудь  под
конюшней  или  коровником.  Ушли  в  подполье.  Основное  их  оружие  теперь
яд  или  удавка  на  шею  с  запиской  на  груди  удавленного.  И  подпись  «СБ»  -
 128

служба  бэзпэки».  Тайная,  свирепая,  неумолимая...
 Хотя  мы  и  позади  прошедших  накануне  частей  Красной  Армии,  а
движемся  со  всеми  мерами  предосторожности...
 2.2.1944 	г.
 Село  Пьяное,  22  км  юго-восточнее  Луцка.
 Шоссе  Луцк  -  Дубно,  пересекающее  нам  путь  на  запад,  забито
немецкими  автоколоннами.  Оккупанты  покидают  Луцк.  Прямо  на  обочине
шоссе  по  несколько  штук  на  километре  стоят  зарытые  в  землю  немецкие
танки.  До  них  не  далее  трех  километров,  но  им  не  до  нас:  прикрывают,
говорит  Гаврилюк,  драп-марш  из  Луцка.  Туман  и  болото  спасают  нас  от
этих  танков.
 Мы  продолжаем  занимать  Острожец  с  несколькими  соседними
хуторами.  Кое-где  постреливают  националисты,  но  им  нелегко  уйти  от
конников.  Один  фанатик  взялся  стрелять  по  нашей  колонне  из...  нагана,
другой  расположился  оборонять  высоту,  занятую  им  одним...
 Кусаются.  Вчера  вот  таким  «героям»  удалось  обезглавить  двух  бойцов
из  Макаровского  отряда.
 Земля  здешняя  исковыряна  «ямками»  для  припасов  и  «схронами»  с
тайными  ходами  для  людей.  Мы  находимся  в  осином  гнезде,  того  и  гляди,
ужалят...  А  между  тем  сразу  же  за  шоссе  Дубно  -  Луцк  надо  форсировать
реку  Стырь  около  местечка  Торговица.
 Даю  в  отряды  специальные  указания:  не  допускать  хождения  по  одному
и  по  двое.  В  любом  дворе  может  оказаться  банда.  Конечно,  эти  шакалы
знают,  что  нас,  партизан,  немного.  Поэтому  все  более  наглеют.  Чувствуется,
понимают  это  и  в  УШПД,  в  Киеве.  Генерал  Строкач  радирует  нам  сегодня:
«Соединение  имени  Ковпака  под  командованием  Вершигоры  занимает  город
Порицк».  Эта  весть  -моральная  поддержка  нам...
 3.2.1944 	г.
 Торговица,  20  км  южнее  Луцка.
 Зимнее  бездорожье.  Океан  грязи  вместо  ожидаемого  нами  снега.
Выручают  сильные»лошади,  которых  здесь  множество.  Меняем
выбившихся  из  сил  на  свежих.  Только  и  выезжаем  на  свежем  тягле  по
резиновому  чернозему.  Требую  передвигаться  в  пешем  строю,  но
поминутно  растут  обозы...
 За  ночь  прошли  из  Пьяного  в  Торговицу,  но  Стырь  не  форсировали:
посреди  реки  вместо  моста  торчат  обгорелые  сваи.  Это  работа  бандеровцев.
 129

Они  же  навязали  бой  авангардному  Киевскому  отряду,  но  киевляне
стремительно  атаковали  и  разгромили  их  наголову.  Теперь  уже  известно,
что  местечко  Торговицу  обороняла  офицерская  школа  и  сотня  УПД  под
командованием  «провидныка»  Калины.
 Они  упорно  оборонялись,  стараясь  выиграть  время,  чтобы  успеть
угнать  население.  Вначале  нам  так  и  показалось:  люди  бежали  за  Стырь,  на
запад,  сожгли  мост,  и  весь  городок  достался  нам  как  бы  неживым.  Однако
днем  разобрались.  Разведчики  Грызлов  и  Свинцицкий  нащупали  вилами
нечто  подозрительное  в  садочке  у  моей  квартиры.  Стали  копать  лопатами,
обнаружили  настил  из  досок,  а  когда  разобрали  его,  открылся  лаз  для  людей:
норы  и  в  одну  и  в  другую  стороны.
 Грызлов  прыгнул  туда  с  пистолетом  и  фонарем  в  руках,  но  то,  что
зашевелилось  там,  исчезло,  и  разведчики  снова  взялись  счищать  землю  с
досок.  Вот  и  яма  с  соломой  на  дне,  с  бидоном  для  воды,  с  продуктами  питания
и  одежонкой.  Далее  снова  лаз,  заткнутый  подушкой.  Оттуда  начали  вылезать
люди.  Сначала  дед,  за  ним  -  молодая  учительница,  потом  еще  пятеро:
женщины,  ребятишки,  хозяева  квартиры.
 -  Думалы,  прийшлы  аковцы  карать,  од  ных  ховалыся...  -оправ¬
дывался  дед.  То  же  сказала  и  учительница...
 4.2.1944 	г.
 Местечко  Торовица.
 Самолеты  словно  коршуны  вырываются  из-за  горизонта  и  проносятся
над  плесом  реки,  которая  величаво  катит  свои  желтые  воды.  Говорят,  немцы
спустили  пруды  для  укрепления  позиций  в  районе  Дубно.  Поэтому  переправа
для  нас  -  не  простое  дело.  Вот  только  беда  -не  успеют  партизаны  приняться
за  работу,  как  раздается  команда  «Воздух!».  Не  сумел  спрятаться  в  кустах  -
стой  столбом  или  прирасти  на  лугу  кочкой,  не  шевелись.  Таково  требование
ко  всем,  строящим  наплавной  мост  под  обрывистым  берегом  реки  Стырь  у
Торговиць!.
 В  самом  местечке  -  те  же  требования,  только  сложней  с  конским
составом,  повозками  и  тяжелым  вооружением.  Коней  прячем  даже  под
крышами  жилищ.  Но  всего  опаснее  сейчас  националисты.  Сыпливый
говорит,  что  из  25  квартир,  занятых  его  первой  ротой,  только  в  одной  были
жители  -  дети  да  женщины.  Мужчин  не  видно.  Часть  из  них  -  в  подземельях.
Об  этом  убедительно  говорят  захваченные  бумаги  и  множество  разных
документов  У  ПА,  над  которыми  уже  работают  Гаврилюк  и  Шевченко.
 На  мой  стол  они  положили  новенькую  карту  Галиции  как  самосто¬
ятельного  государства  с  границами  и  столицей  в  городе  Лемберг,  то  есть  во
 130

Львове.  Гитлеровцы  даже  позволили  националистам  сформировать
эсэсовскую  дивизию  «Галичина»,  головорезы  которой  казнила  своих  же
людей  за  малейшее  неповиновение.
 Из  Берлина  Гитлер  подбросил  и  готовый  полк  -  костяк  дивизии,
старших  офицеров,  артиллеристов,  саперов  и  связистов,  автомобилистов,
танкистов,  штабистов,  инструкторов  и  советников,  выдрессированных
загодя  по  прусской  методе.  Мол,  создавайте  «свою»  регулярную  армию,  а
подойдут  большевики  -  вцепитесь  им  в  горло.
 Как  рассказали  нам,  в  последнее  время  гитлеровцы  всячески
заигрывали  с  галичанами:  не  везде  брали  поставки,  не  всех  отправляли  в
Германию.  В  Торговице  она  создали  «рай»  для  националистов.  Молодой
учительнице,  прятавшейся  в  своем  «схроне»  и  сидящей  теперь  у  меня  в
комнате,  бандеровские  референты  по  пропаганде  не  говорили,  конечно,  что
орудуют  заодно  с  Гитлером,  не  говорили  и  о  том,  какова  участь  молодежи
на  всей  территории  Украины.  Им  это  невыгодно.  Они  всячески  скрывали  и
то,  что  все  мельницы  на  Украине  опечатаны,  что  каждый  выращенный  там
сноп  стал  теперь  собственностью  «Великой  Германии»,  что  за  размол  зерна
расстреливают,  и  люди  крутят  там  «жерна»  ручных  мельниц,  как  полтысячи
лет  назад,  что  удел  молодых  украинок  и  украинцев  -  это  угон  под  конвоем  в
рейх  и  скорая  гибель  там  от  недоедания,  непосильного  каторжного  труда,
от  горя  и  безнадежности...
 И  все  же  не  удалось  Гитлеру  и  его  националистическим  прислужникам
в  Галиции  отравить  ядом  национализма  все  местное  население.
Большинство  трудящихся  с  нетерпением  ждало  своих  истинных
освободителей  -  советских  воинов.  И  здесь  было  подполье,  и  здесь  боролись
патриоты  против  оккупантов  и  их  холуев...
 131

ГАЛИЦИЯ
 7.2.  1944  г.
 Местечко  Горохов,  45  км  юго-зопаднее  Луцка.
 Не  переходя  Стыри,  13-я  армии  повернула  на  юг  и  наступает  на  Млынов-
Дубно.  Для  нас  это  означает,  что  мы  оторвались  от  большого  фронта,  уйдя  в
свой  -  малый,  где  нет  ни  флангов,  ни  тыла,  ни  конца,  ни  края...
 Большинство  местного  населения  явно  и  тайно  симпатизирует  нам.
Но  кулачье,  националисты  и  кое-кто  из  голытьбы,  одурманенный
националистической  пропагандой,  настроены  враждебно.
 Наше  положение  осложняется  еще  и  тем,  что  приходится  действовать
в  густо  населенной  местности.  Хутора,  села,  местечки,  города,  станции,
фольварки  и  заводы  как  бы  цепляются  друг  за  друга.  Понимаем,  что  их  не
обойти,  а  потому  нам  ничего  не  остается,  кроме  дерзкой  смелости.  Тем  более,
что  везде  и  всюду  -  вражеские  гарнизоны,  и  нам  и  впредь  придется
действовать  в  этой  обстановке.  После  недолгих  раздумий  решаем
атаковать  Горохов.
 Мы  вступили  в  этот  город  к  утру.  Немцы  поторопились  уйти  без  боя,
попросту  бежали.  И  при  этом  подожгли  свою  автоколонну,  увязшую  в
непролазной  грязи.  Теперь  черный  кудрявый  дым  стелется  по  оголенному
полю.  Из  местного  концлагеря  уходят  последние  невольники.
 Население  Горохова  искренне  радуется  нашему  приходу,  помогает
наладить  работу  электростанции,  баня,  прачечных.  В  отряды  вступают
местные  парни  и,  что  особенно  трогательно,  в  соединение  просится
несколько  девушек.  Многие  со  своим  оружием  -  винтовки,  гранаты,
автоматы.  Словом,  повторяется  Емильчино!
 До  нашего  прихода  в  городе  «хозяйничали»  молодчики  другого
заправилы  украинских  националистов,  бывшего  петлюровского  полковника
Мельника.  Пасько,  начштаба  макаровцев,  показывает  мне  его  фотографии
времен  гражданской  войны.  На  белом  коне,  впереди  войска  «соборников»
гарцует  Мельник  при  въезде  на  киевскую  окраину.  Это  запечатлено  также  в
польской  иллюстрированной  книге,  найденной  в  домашних  аппартаментах
Мельника.
 Бульба,  Мельник,  Бандера  -  это  три  сука  одного  дерева.  Только
припираются  между  собой  за  портфель,  за  право  прислуживать  немецким
фашистам.  У  Мельника,  как  и  у  Бульбы,  свое  воинство,  правда,  поменьше.
 Наши  ребята  тут  же  разузнали,  где  находится  склад  вооружения  и
боеприпасов  мельниковцев.
 Сыпливый  с  Петрикеем  уже  побывали  со  своим  отрядом  в  селе  Колнов,
 132

где  к  ним  присоединились  пятьдесят  узбеков,  туркменов  и  казахов,
попавших  в  окружение  еще  в  1941-м  и  принявших  националистов  за
партизан.  Даже  три  итальянца  оказались  там  же,  в  рядах  мельниковского
воинства.
 Тем  временем  Осипян  в  другом  селении  разогнал  мельниковцев  и
освободил  32  советских  военнопленных.  Во  все  стороны  посылаем  разведку.
В  первую  очередь  Щупаем  «границу»  Галиции.  Там  «терен»  самого
Бандеры.  «Граница»  всего  в  десяти  километрах  от  Горохова...
 4.3.1944 	г.
 Местечко  Топоров,  55  км  северо-восточнее  Львова.
 Вселяют  надежду  здешние  леса,  хотя  и  кишащие  националистическими
бандами.  Мы,  конечно,  их  выживем.  Воссоздадим  здесь  Брянскую  эпопею...
Видимо,  тут  нам  суждена  и  встреча  с  фронтом  нашей  родной  Красной
Армии.  Мы  поменяем  тактику.  Леса  и  заболоченные  пустоши  должны  стать
нашей  крепостью.  Для  того  и  запасаемся  сейчас  маслом,  сахаром,  фуражом
 - 	все  оттуда  же,  за  счет  УПА,  из  ее  складов,  которые  отмыкаем  тем  же
методом,  как  бывало  на  левобережье  Случи.
 Здесь  пустоши  под  охраной  националистов,  но  не  оправдать  им  надежд
оккупантов!  Не  устоять  бандеровцам  перед  нашими  хлопцами.  Куда  им!..
Бездорожье  и  отсутствие  связи  в  избранном  нами  краю  тоже  станут  нашими
союзниками.  До  фронта  здесь  не  далее  80  километров.  Сознание  этого
поднимает  дух  и  вселяет  надежды.  Надо  только  обеспечить  наилучшие
условия  раненым...
 Пишу  приказ  о  повышении  бдительности.  Запрещаю  отлучаться  по-
одному,  посылать  в  дозоры  и  на  разведку  менее  отделения  с  пулеметом.  Нужно
всячески  теснить  и  уничтожать  банды  бандеровцев!
 В  руках  у  меня  прошлогодние  газеты  «Львовские  вести».  Лейтмотив  их
 - 	ползание  перед  оккупантами  да  убийства.
 Из  газет  узнаю,  что  кто-то  уничтожает  чиновных  пособников  рейха  в
самом  Львове.
 В  номере  за  27.2.1943  г.  сообщается,  что  «полицист»  погиб  на  посту,
охраняя  покой  и  безопасность  оккупантов,  чем  и  прославил  звание
украинского  полицая...
 А  1  марта  днем,  сообщает  газета,  другой  постовой  полицай  сражен
среди  бела  дня  двумя  выстрелами...
 4  марта,  извещает  директор  полиции,  в  11.30  на  Стрелецкой  улице
двумя  выстрелами  убит  сотрудник  полиции,  когда  он  хотел  уточнить  личные
данные  одного  неизвестного...
 133

19  марта  гибнет  «от  злочинной  руки»  начальник  полиции.
 «21  марта  убит  в  рукопашном  бою  «з  скритновбивниками»  полковник
Ян  Войноровский  -  директор  союза  украинских  кооператоров,  сотрудник
вспомогательного  комитета,  старшина  украинского  войска,  атаман
повстанческих  антибольшевистских  отрядов  с  1920  года,  писатель».
 В  номере  за  24.3  43  г.  извещается  о  гибели  еще  одного  такого  «голови
Українського  Державного  Комітету»  -  УДК,  а  через  два  дня  -  опять:
«Внимание,  убийство!»,  «Новая  жертва  на  посту!».
 В  номере  за  17  мая  сообщается,  что  Ярослав  Барановский,  доктор
прав  и  общественных  наук,  член  ОУН,  почетный  президент  центрального
комитета  украинского  студенчества,  бывший  член  украинской  военной
организации,  генеральный  секретарь  «проводу»  украинских  националистов
пал  от  «злочинной  руки»  на  улице  Львова  на  37-м  году  жизни.  «Среди  венков
мужественному  воину  -  один  от  Андрея  Мельника...»
 Факты  отрадные.
 Но  кто  же  они,  эти  герои  площадей  и  улиц?
 Ответ  угадывается  в  статье  о  «Блудном  сыне»  (13.2.  1943  г.,  №31),  где
газета  плачется  о  том,  что  некоторые  люди  забыли  свои  национальные
интересы  и  переходят  в  «чужой»  лагерь,  особенно  это  относится  к  рабочим,
ибо  городской  элемент  «более  поражен  денационализацией...»
 А  вот  номер  «Львовских  вестей»  от  20.4.1943  г.  наполнен  слово¬
излияниями  в  честь  именин  «фюрера-творца»:  «...Жить  нам  можно  будет
только  тогда,  когда  победа  в  этой  мировой  войне  останется  за  Германией...
Гений  фюрера  осуществил  в  прошлом  уже  много  чудес,  и  вся  Европа,  и  мы
с  нею  верим,  что  этот  гений  фюрера  покажет  нам  еще  чудо  и  в  будущем».
 На  той  же  ноте  пропел  свое  архипастырское  послание  митрополит
Шептицкий,  призывавший  паству  к  смирению,  вере  в  бога-  и  дома,  и  вдали  от
родных  мест,  в  Германии...  «Все  силы  на  помощь  Германии  против
большевизма!»  -  вторит  ему  варшавский  митрополит  Дионизий  (22.4.1943  г.).
 В  одном  из  номеров  сообщается,  что  среди  бела  дня  в  центре  города
Львова  одним  советским  разведчиком1  убит  вице-губернатор  доктор  Бауэр
и  все  «украинское  общество»  приглашается  почтить  память  вице-губернатора...
 Горит  земля  под  ногами  оккупантов  и  их  сообщников...
 'Им  был  легендарный  разведчик,  герой  Советского  Союза  Н.И.Кузнецов
 134

«КАМЕНЯРЫ»
 7.3.1944 	г.
 Село  Турзе.
 Гаврилюку  повезло:  вышел  на  Львов,  на  «Каменяров».  Говорит,  что
есть  десятки  адресов  явок.  А  кроме  того  еще  связь  с  ЦК  1111Р2.
 -  Там  и  украинцы,  и  поляки,  и  русские,  и  мадьяры,  к  чех,  и  даже
коммунист-немец  с  семьей.  И  комсомольцы,  и  ветераны  КПЗУ3!  -торжествует
Гаврилюк,  поясняя,  что  «каменярами»  называются  патриоты,  борющиеся  во
львовском  подполье.  Это,  говорит,  ответ  на  мои  вопросы  о  героях  площадей  и
городских  улиц.
 Каменяры!..  Вспоминается  пророческий  стих  великого  украинского
писателя  Ивана  Франко:
 ...И  всем  нам  верится,  что  нашими  руками  Мы
разобьем  скалу  и  камни  раздробим,  Что  кровью
собственной,  своими  костяками  Дорогу  укрепим
и  в  новый  день  за  нами  Иная  жизнь  придет,  и
станет  свет  иным...
 (И.  Франко,  Каменоломы,  перевод  Н.  Ушакова).
 Разместились  в  хуторе  Гуциско.
 Гаврилюк  представил  мне,  наконец,  «каменяров».  Их  семеро  из
шестнадцати,  присланных  военным  советом  организации  «Партизанское
движение  западных  областей  Украины»...
 В  сентябре  1942  года  организации  и  группы  коммунистического  подполья
Львова  объединились  в  единую  организацию  «Народная  гвардия»,
возглавляемую  окружным  советом  (с  декабря  1943  года  организация  приняла
название  «Партизанское  движение  западных  областей  Украины»),  а
окружное  командование  реорганизовалось  в  военный  совет.  В  окружной  совет
входили:  коммунист  Грушин  В.А.  -  бывший  директор  конвертно-беловой
фабрики  во  Львове,  руководитель  комсомола  Березин  Н.Д.  -  бывший
заведующий  учебной  частью  Львовского  политехнического  института,
комсомолец  Гаевский  Г.А.  -  львовский  рабочий;  коммунист  Полубяк  А.П.  -
рабочий,  имевший  богатый  опыт  нелегальной  работы  до  воссоединения
западных  областей  с  УССР;  члены  КПЗУ  Дацкж  А.Т.,  Цибрух  Е.Г.,  Макивна
С.А.  и  другие.  В  состав  организации,  насчитывавшей  в  1943  году  свыше  600
 2 	ППР  -  Польская  Рабочая  партия.
 3 	КПЗУ  -  Коммунистическая  партия  Западной  Украины.
 135

человек,  входили  украинцы,  русские,  поляки  и  представители  других  нацио¬
нальностей.  Ее  подпольные  боевые  группы  действовали  во  многих  городах
и  населенных  пунктах,  Львовской,  Дрогобычской,  Станиславской  и
Тернопольской  областей.
 «Народная  гвардия»  издавала  на  украинском  и  польском  языках  газеты
«Борьба»  и  «Новини  дня»,  «Партизан»,  «Голос  вольности».  Гости  предъявили
нам  их  как  свой  пароль  и  советский  паспорт,  сберегаемый  во  мраке  оккупации.
 «Да  здравствует  единый  фронт  польских  и  украинских  масс  за
освобождение  от  гитлеровских  оккупантов!»  -  читаю  в  одной  газете,
заканчивающейся  приглашением  присылать  в  прессовый  фонд  корреспо¬
нденции  и  просьбой  не  уничтожать  газету,  а  прочитав,  передавать  дальше.
Эти  газеты  высмеивали  «Соборну  Украшу»,  указывали  путь  борьбы  с
гитлеризмом  в  братском  содружестве  с  народами  СССР.
 В  первомайском  номере  1943  года  «Борьба»  пишет:  «...В  этот  день
народные  массы  всей  Европы  поднимают  голос  протеста,  в  этот  день  думы  и
дела  жителей  Москвы,  Варшавы,  Праги,  Парижа  -  едины...»
 «Голос  вольности»  за  этот  же  день  наполнен  материалами  о  междуна¬
родном  празднике  и  сообщениями  о  героических  подвигах  Красной  Армии,
а  также  партизан  Украины,  Белоруссии,  Польши,  Чехословакии,  Франции,
Югославии.
 Газета  «Партизан»  призывает:  «...Пусть  ни  один  украинец  не  опозорит
украинского  народа  и  не  вступает  в  гитлеровскую  дивизию  -  «Галичину!..»
 Не  только  словом,  но  и  боевым  делом  боролись  «каменяры».  По  пути  к
нам,  рассказывал  Дармограй,  посланцы  Львова  «поставили  жабку,  дернули
за  шнур  и  пустили  под  откос  поезд  под  Бродами...»
 Орган  ППР  газета  «Гвардиста»  от  20.8.1943  г.  сообщает,  что  по
донесением  штаба  «Гвардии  Людовой»  проведены  следующие  важнейшие
акции:  пущено  под  откос  20  поездов  и  осуществлено  5  других  диверсий  на
железных  дорогах.  Взорвано  7  железнодорожных  мостов.  Уничтожено  238
административных  объектов,  учреждений  и  полицейских  постов.
Освобождено  из  лагерей  й  тюрем  свыше  600  человек.  Проведено  27  крупных
боев,  в  том  числе  один  трехдневный.  Кроме  того  члены  организации
разоружали  полицию,  расправлялись  над  шпионами  и  предателями,
уничтожали  автомобили  и  т.  д.
 «Народная  гвардия»  живет  и  борется!  Многие  из  патриотов  пали
смертью  храбрых...
 Вместе  с  гостями  я  дополняю  «вечный  список»  именами  «каменяров»,
мостивших  своими  жизнями  дорогу  к  Советской  Родине.  Среди  первых
жертв  была  Янина  -  Янка  Визинберг,  известная  подпольщица,  опознанная
провокатором  и  схваченная  гестаповцами.  Следующими  жертвами  были
 136

Григорий  Дубае,  погибший  в  бою  с  жандармами,  Тадей  Гаевский,  Ольга
Клещ,  замученная  в  концлагере,  Василий  Федас.  Такой  ценой  оплачена
попытка  найти  в  прошлом  году  путь  к  партизанам-ковпаковцам.  Несколько
позже  в  перестрелке  с  жандармами  погиб  Сигизмунд  Лявр  и  схвачены  в
гестапо  «за  участие  в  запрещенных  организациях»  Иосиф  Мельников,
Николай  Базилевский,  Антон  Полубяк,  Петр  Перчинский,  Галина
Перчинская,  Андрей  Гапа.  При  попытке  вывести  в  леса  военнопленных
погибли  в  неравной  схватке  с  жандармерией  Мария  Туранова,  Галина
Кищак,  осетин  Адам  и  киргиз  Канатов  ...
 В  самом  начале  этого  года  погублены  бандеровцами  лучшие
самборские  товарищи  -  Иван  Кисель  и  Борис  Кармазин.  Выданы
националистами  гестаповцам  Юрий  Якубовский  вместе  с  дочерью  Аллой,
искавшие  связи  с  партизанами  Ровенщины...
 Неисчислимые  жертвы  понесла  обращенная  в  губернаторство  рейха
Галиция.  Во  Львов,  объявленный  сразу  же  Лембергом,  уже  30  июня  1941
года  ворвались  бандеровские  и  мельниковские  карательные  отряды  -
«Нахтигаль»  и  «Ролянд»,  провозгласившие  «самостийну  Украину»  и
призывавшие  подчиняться  только  что  образованному  Краевому  управлению,
возглавленному  агентом  гестаповцев  националистом  Маринчаком.  Первым
их  кровавым  делом  была  зверская  расправа  над  36-ю  львовскими  учеными
и  писателями.  Вместе  с  оккупантами  они  лишили  жизни  в  концлагерях
великое  множество  людей.  В  частности,  в  Яновских  лагерях  -  около  20
000,  в  Лисническом  лесу  -  почти  столько  же,  в  Раве-Русской  -  до  18000,  в
Бродах  -  10000,  в  Золочене  -  12000,  в  Яворове  -  не  менее  8000  человек.
 Комендант  Яновского  концлагеря  Вильгауз  стрелял  в  несчастных
узников  прямо  из  окна  квартиры,  стрелял  ради  забавы  и  развлечения  вместе
со  своей  женой...
 Только  во  Львовской  и  Дрогобычской  областях  гитлеровцы  убили  и
замучили  более  860  тысяч  человек  гражданского  населения  и  военно¬
пленных,  угнали  в  немецкое  рабство  свыше  170  тысяч  человек.  Вот  они,
каменярские  жертвы  на  дороге  к  свободе,  к  светлой  доле  новой  Галиции.
 15.3.1944 	г.
 Станиславчик,  70  км  северо-восточнее  Львова.
 Фронт  клокочет,  но  не  приближается.  Наших  самолетов  не  было.  От
генерала  Строкача  получена  радиограмма:  удовлетворено  мое  ходатайство
-  Гаврилюк  реабилитирован,  выговор  с  него  снят  и  его  восстанавливают  в
должности  заместителя  командира  соединения...  Видимо,  сыграли  роль  его
успехи  в  работе  с  «Народной  Гвардией».
 137

Немцам,  видимо,  приходится  туго,  на  время  они  оставили  нас  в  покое.
Пользуясь  затишьем,  надо  успеть  заготовить  продовольствие  и  фураж,
создать  НЗ,  а  также  сделать  козлы  для  переправ  через  болото.  Надо  сказать,
что  дело  это  не  такое  простое.  Вчера  Свинцицкий  потерял  у  брода  коня,
которого  так  засосало  в  трясину,  что  пришлось  пристрелить.
 Бандеровцы  наглеют  все  больше.  Ребята  поймали  нескольких.  По  их
словам,  бандеровцы  солидарны  с  немцами  по  военным  вопросам.  Гитлер
дает  им  в  рамках  Галиции  «самостийну»  Украину.  Это  мы  давно  знаем.  И
поэтому  необходимо  усилить  разведывательную  работу,  поднять  еще  выше
бдительность.  Слишком  уж  много  потерь  из-за  вашего  благодушия.  Сегодня
убит  Вася  Трофимов,  начальник  разведки  Конотопского,  пропал  без  вести
разведчик  Лойко  из  Потиевки,  умер  от  ран  командир  диверсионной  группы
Чапаевского  отряда  Михаил  Хоптюк,  убиты  двое  разведчиков  Коросты-
шевского  отряда  -  Казноль  и  Лукьяненко.
 Характерно,  что  приближение  фронта  не  смущает  фанатиков-
националистов.  Лейтенант  Георгиевский  в  своих  обширных  записях
приводит  такой  эпизод:
 «...Солнце  село.  Начался  вечер.  Наш  Армянский  отряд  готовился  с
наступлением  темноты  занять  село  и  разместиться  по  «старым  квартирам».
Вдруг  застава  заметила  двигавшуюся  повозку  и  группу  вооруженных  людей.
 - 	Стой!
 Шедшие  за  повозкой  бросились  врассыпную.  Поднялась  стрельба.  Но
вот  убегавший  последним  начал  останавливать  остальных:
 - 	Хлопци!  Та  цэ  ж  свои!..  3  лисовых!
 Наши  сразу  поняли,  что  имеют  дело  с  бандеровцами  и,  решив  взять  их
живьем,  прекратили  огонь.  Один  из  бандеровцев  остановился,  его
задержали  и  повели  к  обозу.  Когда  я  подходил  к  группе  бойцов,  слушавших
допрос,  меня  встретили  шепотом:  «Звездочку,  звездочку  спрячь».
 - 	У  меня  и  нет  ее,  -  успокоил  я  ребят.
 В  центре  кружка  стоял  огромный  детина  со  шрамом  через  щеку,  в
немецкой  форме.  На  шапке  и  поясе  красовались  начищенные  до  блеска
медные  трезубцы,  точно  такие  же,  как  и  на  петлюровских  деньгах  1918
года.
 Заложив  руки  в  карманы  брюк  и  гордо  закинув  голову,  он  свысока
поглядывал  на  партизан,  обмундированных  во  все  немецкое.  Расспрашивал
Осипян:
 - 	Ну,  а  ты  давно  в  бандеровцах?
 - 	Ого,  я  ще  при  Польше  працював,  потом  при  советах.  Вы  нэ
думайтэ,  мы  ще  й  зараз  шэлэсту  наробымо.  Хай  тики  совиты  прийдуть.
 - 	А  что  же  мы  им  сделаем?
 138

Бандеровец  усмехнулся,  но  по  ответу,  последовавшему  за  усмешкой,
можно  было  понять,  что  этот  верзила,  продавшийся  немцам,  является  либо
организатором  бандеровских  банд,  либо  бандеровским  агентом:
 - 	Вы  сами  подумайтэ,  хлопци,  -  начал  он.  -Украина  вэлыка.
Народу  десятки  мильйонив.  Фронт  пройдэ,  и  тут  нэ  зостанэться  и
мильйона  энкаведыстив  та  бильшовыкив.  Мы  их  повыризуемо  та
побьемо,  будэ  самостийна  Украина.  А  поки  Червона  Армия  пройдэ,
будэм  быть  командырив  та  бийцив  и  зброєю  запасаться.  Ось,  бачитэ
пояс,  -  он  показал  на  свой  ремень,  -  цэ  ж  лэйтэнанта  вбыв...  Тикы
звизду  зминыв  на  свий  знак.
 Хотелось  дать  в  морду  этой  сволочи,  исполосовать  его  так,  как  когда-
то  бандеровцы  исполосовали  нашего  партизана  Мороза,  труп  которого
нельзя  было  потом  опознать.  Но  пока  допрашивал  Осипян,  пришлось  играть
в  «своих»  и  терпеть.
 - 	Ну,  а  что  ж  ты  до  сих  пор  делал?  -  продолжал  Осипян.
 - 	Що?  З  червоними  бандамы  воював.  Ми  из  нимцямы  та  полицаями
Ковпака  у  Карпатах  розбылы.  А  я  його  дочку  вбыв.
 - 	Ты  брешеш,  -  перебил  его  кто-то.  -  У  Ковпака  и  дочкы  нэ  було.
 - 	А  ибо.  Спытайте  у  хлопцив.
 Предатель  народа  получил  то,  что  ему  полагалось  за  его  злодеяния»...  Ставлю
перед  отрядами  задачу  перед  отрядами  задачу:  вылавливать  и  истреблять
всех  шатающихся  по  лесам  бандеровских  лазутчиков.
 139

П.П.  Вершигора,
Герой  Советского  Союза,  активный
участник  партизанского  движения
на  Украине  в  1942-1943гг.
 ШАКАЛЫ
 (Из  книги  «Люди  с  чистой  совестью»)
 После  двухдневного  марша  мы  достигли  районного  центра  Ровенской
области  -  Владимирца,  где  стоял  сильный  гарнизон  полиции,  жандармерии  и
«казачков».  Не  считая  Владимирец  важным  пунктом,  за  овладение  которым
стоило  бы  пролить  хоть  каплю  нашей  крови,  мы  решили  остановиться
километрах  в  двенадцати  от  него.  Для  стоянки  выбрали  большой  населенный
пункт  -  Степан-Городок...
 На  второй  день  стоянки  в  Степан-Городке  меня  разбудили  задолго  до
рассвета  разведчики.  Спросонья  я  не  сразу  понял,  о  чем  они  докладывали...
Не  дожидаясь  конца  доклада,  я  крикнул  часовому:
 - 	Найди  дежурного,  и  пусть  разбудит  Базыму1!  Есть  важные
данные.
 - 	А  командира  и  комиссара  тоже  будить?
 - 	Не  надо,  -  сказал  Зеболов2.  -  Вы  лучше  послушайте  нас  до
 конца,  товарищ  подполковник.
 И  они,  немного  успокоившись,  стали  рассказывать.  Население
окрестных  районов  смешанное.  С  давних  времен  живут  тут  поляки,  украинцы
и  евреи.  Изредка  встречаются  чисто  польские  села,  чаще  украинские,  а
больше  народ  живет  вперемешку.  Сегодня  ночью  в  одну  из  небольших
польских  деревушек,  лесной  хуторок  в  тридцать  хат,  ворвалась  группа  в
полсотни  вооруженных  людей.  Неизвестные  окружили  село,  выставили  посты,
а  затем  стали  подряд  ходить  из  хаты  в  хату  и  уничтожать  жителей.  Не  расстрел,
не  казнь,  а  зверское  уничтожение.  Не  выстрелами,  а  дубовыми  кольями  по
голове,  топорами.  Всех  мужчин,  стариков,  женщин,  детей.  Затем,  видимо,
опьянев  от  крови  и  бессмысленного  убийства,  стали  пытать  свои  жертвы.
Резали,  кололи,  душили.  Имея  порядочный  стаж  войны  и  зная  хорошо  стиль
немецких  карателей,  я  все  же  не  верил  до  конца  рассказу  разведчиков.  Такого  я
еще  не  встречал.
 - 	Да  вы,  хлопцы,  постойте!  Может,  вам  набрехал  кто  со  страху?
 - 	Какое  «набрехал!  -  торопился  досказать  Лапин3.  -  Мы  сами  в
этом  селе  были.  Когда  подъезжали  на  санках,  их  постовой  выстрелил
 Т.Я.Базыма  -  начальник  штаба  партизанского  соединения  С.А.  Ковпака  (Ред.).
2В.Зеболов  -  партизан  (Ред.).
 3  В.Лапин  -  партизан.  (Ред.).
 140

два  раза  из  винтовки.  Мы  резанули  из  автоматов.  Сразу  в  селе  шум
поднялся,  несколько  выстрелов  было,  но  не  по  нас,  а  затем  собака  залаяла,
и  все  затихло.  Лишь  слышно:  какая-то  баба  голосит  и  причитает.  Мы
тихонько,  огородами,  пробрались  и  своими  глазами  все  видели.
 Все  как  есть.
 - 	Рассказывайте  все  по  порядку.  Все,  что  вы  там  увидели.
 В  хату  вошел  Базыма.  Он  на  ходу  надевал  ватный  пиджак,  а  войдя,
вынул  из  кармана  гимнастерки  и  надел  на  нос  очки.  Я  молча  показал  ему
на  разведчиков.
 Они  снова  сбивчиво,  торопясь  и  волнуясь,  стали  рассказывать.  Понять
я  снова  толком  ничего  не  мог.
 - 	А  что  за  люди  там  в  санках  у  ворот  штаба?  Детишки  какие-
то?..  -  спросил  Григорий  Яковлевич.
 - 	Так  они  же.  Те,  что  остались  из  польской  деревушки.  Всех
остальных  вырезали.  И  старых  и  малых.
 - 	Да  кто  же?  Говорите  вы  толком,  ребята...
 - 	А  если  мы  и  сами  толком  не  знаем?..  -  удивился  Лапин,
привыкший  меня  видеть  более  спокойным,  чем  сегодня.
 - 	Ну,  что  рассказывают  эти  ваши  пассажиры?  Говорили  вы  о
чем-нибудь  по  дороге?  Давай  их  сюда,  -  скомандовал  Базыма.
 Пока  Лапин  ходил  по  улице,  Володя  Зеболов  объяснял  нам:
 - 	У  них  тоже  мало  толку  добьешься.  Только  зубами  цокают,  да
все:  «проше  пана»  да  «проше  пана».  Чудно  даже.  Единственно,  что  я
от  них  слыхал,  что  главного  этой  банды  резунов  зовут  Сашкой.  Как
сказал  «Сашко»,  так  дети  ревмя  ревуть...  Вот  сами  увидите.
 - 	Всех  давать  или  по  одному?  -  кричал  в  сенях  Лапин,
 - 	Потише  ты,  потише,  -  зашикал  на  него  Базыма.
 Хозяева  дома  сгрудились  у  дверей  горенки,  и  я  заметил,  что  при  имени
«Сашко»  у  них  тоже  расширились  глаза,  а  детишки  стали  испуганно  жаться
к  коленям  матери.
 Наконец,  подталкиваемые  Лапиным,  вошли  неизвестные  жители  лесной
деревушки.  Их  было  четверо:  старик  лет  шестидесяти,  молодая  женщина  и
двое  детей.  Действительно,  они  дрожали.  Может,  от  страха  или  холода.  Одежда
на  «них  была  легкая,  наспех  наброшенная  на  полуголое  тело.  Видимо,  они
были  захвачены  врасплох,  среди  сна,  как  захватывает  людей  пожар,  внезапно
вспыхнувший  в  их  доме  после  полуночи.
 - 	Папаша,  заходите!  Садитесь,  папаша,  -  пододвинул  старику
табуретку  Базыма.
 - 	Проше  пана,  -  отвечал  старик.  -  Проше  пана,  я  тутай,  тутай
постою,  -  и  он  прислонился  к  косяку  двери.
 141

К  другому  прислонилась  женщина,  положив  руки  на  плечи  мальчику  и
девочке.  Она  молчала.  Дети  были  одного  роста,  лет  восьми-девяти,  очень
похожие  друг  на  друга,  может  быть,  близнецы.
 - 	Папаша,  расскажите,  что  было  у  вас  в  деревне?  -  попросил
Базыма.
 - 	Проше  пана,  те  паночки  все  видзели,  паны  про  все  може  пану
оповядать,  -  указывал  он  на  разведчиков.
 - 	А  может,  пан  сам  нам  расскажет?  -  попросил  я  его.
 - 	Проше  паночка,  нех  паночек  выбача...
 Старик  долго  бормотал  что-то  невразумительное.  Половина  слов  была
«проше  пана»,  а  остальные  слова  были  непонятны.  Тогда  мы  обратились  к
женщине.  Но  она  молчала.  Лишь  когда  я  внимательно  посмотрел  на  нее,  на
ее  остановившиеся  глаза,  на  бледное  лицо  с  крупными  каплями  пота,  -  я
увидел:  это  была  сумасшедшая,  или  во  всяком  случае  человек  с
парализованными  волей  и  чувствами.  Она  механически  судорожной  хваткой
держалась  за  плечи  детей  и,  вперив  безжизненный  взгляд  куда-то  поверх
нас,  молчала.  Мы  еще  раз  попытались  что-то  спросить  у  нее.
 - 	Проше  панов,  то  есть  цурка  моя,  цурка,  а  то-то  ее  дзятки.
 Дочь  молчала.
 Мальчик,  до  сих  пор  смотревший  на  нас  широко  раскрытыми  глазами,
вдруг  заговорил:
 - 	Боны  пошли  в  хату  и  сразу  стали  ойцу  нашему  руки  крутить...
«Говори,  мазурска  морда,  где  золото?..»
 - 	И  у  татка  косточки  трещат,  а  мы  плачем...  -  сказала  девочка.
 - 	Потом  один  взял  секиру  и  голову  ему  порубал.
 - 	Ага,  а  потом  стали  всех  бить,  и  мучить,  и  рубать.
 - 	А  остатней  душили  бабуню  на  печи...
 Дети  наперебой  стали  рассказывать  нам  подробности  этой  страшной
картины.  Говорили  по-детски,  просто,  может  до  конца  не  понимая  ужасного
смысла  своего  рассказа.  Они  с  детской  бесстрастностью,  какой  не  может
быть  и  у  самого  справедливого  суда,  говорили  только  о  фактах.
 - 	А  как  же  вы  сами  живы  остались?  -  вырвалось  у  Базымы.
 - 	А  на  дворе  стрел  начался,  и  они  быстро  выбежали  на  улицу.
Последним  бег  Сашко,  он  нашу  Броню  из  пистоля  забил...
 - 	А  мы  живы  зостались,  з  мамкою.  Мы  под  лужко  сховались...
 - 	А  потом  ваши,  он  они,  в  хату  зайшли  и  нас  найшли...
 Так,  так,  проше  пана,  так  было.  Дзятки  правду  мувили,  -
прошамкал  старик.
 Женщина  все  молчала.  Казалось,  она  слыхала  лишь  голоса  своих  детей,
но  смысл  их  страшного  рассказа  не  возбудил  в  ней  никаких  чувств.
 142

Я  разослал  дополнительные  разведгруппы,  а  Базыма  забрал  поляков  в
штаб  и  занялся  устройством  их  быта.
 Когда  утром  я  доложил  о  ночном  происшествии  Ковпаку  и  Рудневу4,
они  потребовали  от  меня  разведать  эту  странную  и  не  совсем  понятную
своей  бессмысленной  жестокостью  резню.
 Я  вместе  с  разведчиками  выехал  в  село  на  место  ночного  происше¬
ствия.  Картина  ночного  налета  была  еще  ужаснее  при  ярком  солнечном
свете.
 В  первой  избе,  в  которую  мы  вошли,  лежало  семь  трупов.  Входная
дверь  была  открыта.  В  сенях,  перегнувшись  гибким  девичьим  станом  через
высокий  порог,  лежала  лицом  кверху  девушка  лет  пятнадцати  в  одной  ночной
сорочке.  Туловище  было  в  горнице,  а  голова  свисала  на  пол  сеней.  Солнечный
луч  позолотил  распустившиеся  светло-каштановые  волосы,  а  голубые  глаза
были  открыты  и  смотрели  на  улицу,  на  мир,  над  которым  веселилось  яркое
солнце.  Из  раскрытых  губ  по  щеке  стекала,  уже  затвердевшая  на  утреннем
заморозке,  струйка  крови.  В  хате  вповалку  лежали  взрослые  и  дети.  У
некоторых  были  раздроблены  черепа,  и  лиц  нельзя  было  рассмотреть,  у
других  перерезаны  шеи.  На  печи  -  совершенно  черная  и  без  следов  крови
древняя  старуха  со  следами  веревки  на  шее.  Веревка,  обмотанная  вокруг
качалки,  валялась  тут  же.  Когда  я  поспешно  уходил  из  дома,  представлявшего
семейный  гроб,  увидел  на  щеколде  наружной  двери  пучок  длинных  волос.
Они  запутались  в  ручке  и  трепетали  под  дуновением  предвесеннего  ветра.
 В  других  домах  повторялась  та  же  картина.
 Все  это  было  слишком  ужасно,  чтобы  я  мог  что-либо  понять.  Одно
очевидно:  движимые  какой-то  страстью  к  уничтожению  и  убийству,  люди
потеряли  облик  человеческий  и  бесцельно,  как  волк,  ворвавшийся  в
овчарню,  влекомые  одним  бешенством,  одной  жаждой  крови,  смерти  и
крови,  устроили  эту  резню.
 Лишь  собрав  все  сведения,  которые  можно  было  добыть  от
перепуганных  до  полусмерти  ночным  происшествием,  жителей  окрестных
польских  и  украинских  деревень,  и  специально  разослав  разведчиков  под
Сарны,  удалось  немного  распутать  это  страшное  и  гнусное  дело.
 До  того,  как  мы  подошли  к  Сарнам  из-за  Днепра,  и  после,  когда  мы
устроили  «Сарненский  крест»,  в  гестапо  работал  сын  владимирецкого  попа
по  имени  Сашко.  Был  он  молод,  красив  и  жесток.  Вначале  работал
переводчиком,  а  затем,  выдвинувшись  своим  жестоким  и  придирчивым
отношением  к  населению,  расстрелами  евреев,  -  сделался  чем-то  вроде
следователя  и  палача.
 4  С.А.Ковпак  и  С.  В.  Руднев  -  командир  и  комиссар  партизанского  соединения
Сумской  области.  (Ред.).
 143

Но...  вскоре  после  «Сарненского  креста»  Сашко  из  гестапо  уволили.  Не
выгнали,  не  арестовали,  а  уволили.  Очевидно,  этот  факт  был  событием
немаловажным,  так  как  сарненское  гестапо  поспешило  уведомить  об  этом
население  городка  и  окрестных  сел.  Был  издан,  отпечатан  и  расклеен  на  заборах
специальный  приказ  об  увольнении  сотрудника  Сашко,  тогда  как  обычно  не
угодивших  им  холуев  гестаповцы  имели  привычку  выбрасывать  просто  пинком
ноги.  Что  дальше  показалось  странным,  это  то,  что,  увольняя  Сашко,  гестаповцы
«забыли»  отнять  у  него  оружие:  кортик,  парабеллум,  автомат.
 А  когда  через  месяц  Сашко  появился  во  главе  банды  человек  в
пятьдесят  -  шестьдесят,  из  которых  половина  тоже  была  «уволена»  из
полиции,  а  другая  половина  набрана  из  уголовников,  -  банды,  объявившей
борьбу  за  «самостийну  Украину»,  якобы  против  немцев,  а  на  самом  деле
начавшей  резню  польского  населения,  дело  начало  проясняться.
 Как  узнали  мы  позже,  эта  провокация  была  не  единственной.  В  те  же  дни
из  Ровно,  Луцка,  Владимира-Волынского,  Дубно  и  других  центров  Западной
Украины  по  сигналу  своего  руководства  ушли  многие  националисты,  дотоле  верой
и  правдой  служившие  немцам  в  гестапо,  полиции,  жандармерии.  Ушли  в  леса,
на  весь  мир  разгласив  свое  желание  бить  немцев.  Гитлеровцев  они  били  на  словах
и  в  декларациях,  в  листовках,  на  одной  из  которых  оказалась  даже  виза  немецкой
типографии  в  Луцке.  А  на  деле  занимались  резней  мирных  поляков.
 Естественно,  что  мирное  население  обратилось  к  немецким  властям,
умоляя  защитить  их  от  этого  произвола.  И  немецкие  власти  в  разных  городах,
областях  отвечали  слово  в  слово  одно  и  то  же:  «Войска  у  нас  все  заняты  на
фронте.  Единственно,  чем  мы  можем  помочь  вам,  -  это  дать  оружие.
Защищайтесь  сами.  Но  дадим  оружие  при  условии,  если  поляки  поступят  в
полицию  и  наденут  форму  шуцманов».
 Немцы  не  смогли  разбить  нас  в  отместку  за  «Сарненский  крест»,  но
они  сделали  выводы.  Как  и  подобало  гестаповцам,  они  стали  бороться
против  грозно  нараставшего  партизанского  движения  методом  провокации,
разжиганием  национальных  конфликтов.
 Трагедия  лесной  польской  деревушки  потрясла  нас  всех  -  и
командиров,  и  рядовых  партизан.
 За  весну  и  лето  сорок  третьего  года  мы  встречались  с  явлением  резни
мирного  населения  фашистско-националистическими  бандитами.  Идет
ночью  колонна,  разведчики  впереди,  и  вдруг  автоматные  выстрелы
вспыхивают  на  несколько  секунд,  а  затем  жители  выбегают  к  нам  и
встречают,  как  своих  избавителей.  А  иногда  мы  приходим  поздно...
 Один  раз  мы  спасаем  польскую  деревушку  от  украинско-немецких
националистов,  другой  -  украинцев  от  польско-немецких  полицаев...  Не
все  ли  равно?
 144

Одно  только  типично  для  тех  и  других:  ни  разу  ни  те,  ни  другие  не
оказали  нам  вооруженного  сопротивления.
 Как  шакалы  по  следам  крупного  зверя,  так  и  эта  мразь  ходила  по
кровавым  тропам  немецкого  фашизма  и  делала  свое  нечеловеческое  дело.
И,  подобно  шакалам,  бежала  при  первом  чувствительном  ударе  палкой  по
хребту.  А  затем  снова  нападала  из-за  угла.
 *  *  *
 Мы  простояли  в  Великом  Стыдне  дня  четыре.  Кроме  работы  над
документами  группировки  фон  Клейста  у  меня  было  много  других  забот.
Не  обошлось  и  без  неприятностей.  Захваченный  Ленкиным5  бургомистр
сбежал  в  третью  ночь.  Часовой  дал  по  нему  несколько  выстрелов  и  слышал,
как  он  вскрикнул,  но  найти  его  так  и  не  могли.  В  ночной  темноте-
неразберихе  толстопузый  бургомистр  скрылся,  как  иголка  в  пуховой
подушке.
 После  памятного  случая  под  Владимирцем  мы  стали  все  больше
интересоваться  националистами.  Я  провел  с  разведчиками  несколько
инструктивных  бесед,  потребовав  от  них  сведений  об  этом  новом,  нами
еще  не  изученном  противнике.  К  моменту  нашего  прихода  в  район  Великого
Стыдня  мы  уже  располагали  большим  количеством  фактов,  но  еще
полностью  не  разобрались  в  них.  Данные  указывали  на  прямую  связь
националистов  с  немцами,  с  гестапо,  с  жандармерией.  Особенно  там,  где
верховодили  галичане,  сразу  появлялась  связь  с  немцами,  иногда  очень
скрытная,  тщательно  законспирированная,  а  иногда  и  открытая.
 Еще  во  время  стоянки  в  Глушкевичах  в  декабре  1942  года  до  нас
доходили  смутные  слухи  о  каком-то  «Тарасе  Бульбе».  В  Великом  Стыдне  мы
все  чаще  слышали  новое  имя  -  «Муха».  Мы  уже  знали,  что  большинство
националистических  атаманов  тщательно  скрывает  свои  настоящие  имена
и  действует  под  кличками  или,  как  они  называли  свои  вымышленные  имена,
-  «псевдо».  Муха  -  это  было  явное  псевдо.  Разведка  и  охранение  второго
батальона  Кульбаки6,  выдвинутого  нами  заслоном  от  Ровно  километров  на
восемь  южнее  Великого  Стыдня,  столкнулись  с  вооруженной  группой
националистов.  Боя  с  Кульбакой  они  не  завязывали,  но  в  то  же  время  на
переправе  через  реку  Горынь  заняли  оборону  фронтом  к  нам  и  задержали
несколько  разведчиков.
 Одного  из  них,  подержав  некоторое  время,  отпустили  к  нашему
командованию  с  предложением  начать  переговоры.  Кульбака  согласился  и
пригласил  к  себе  парламентеров,  потребовав,  чтобы  это  были  обязательно
 5 	А.Ленин  -  командир  партизанського  взвода.  (Ред.).
 6 	П.Л.Кулбака  -  командир  батальона  соединения  С.А.Ковпака.  (Ред.).
 145

ответственные  лица.  Когда  они  к  нему  явились,  он  задержал  их,  потому  что
продвигавшаяся  вторая  группа  разведчиков  его  батальона  была  обстреляна
цепями  противника.  Пришлось  вмешаться  в  это  дело  Ковпаку.  А  так  как
парламентеры  все  равно  были  уже  задержаны,  то  мы  и  решили  вызвать  их  к
себе  и  самим  выяснить,  что  же  это  за  люди.
 Парламентеры  были  доставлены  в  штаб.  К  нашему  удивлению,  оба
оказались  молодыми  хлопцами  лет  двадцати  -  двадцати  пяти.  Один  из
задержанных  был  командиром  националистического  формирования,
носившего  название  «курень».  Высокий,  прыщавый  блондин  в  штатском
пальто,  с  шелковым  кашне  на  шее  и  в  очках  на  угреватом  носу,  быстрый,
подвижной,  с  уверенными  глазами.  Руки  у  него  были  потные,  с  длинными
пальцами,  нервно  перебиравшими  борта  модного  пальто.  Второй  -  высокий,
черноволосый.  Хрящеватый  нос  с  горбинкой,  упорный  взгляд  карих  глаз  и
широкая  ладонь  мужицких  рук.  Одет  в  крестьянский  кожух  с  расшитым
воротником,  из-под  которого  выглядывал  бархатный  лацкан  немецкого
мундира.  Это  и  был  Муха.  На  вид  ему  было  лет  двадцать  пять,  но  когда
разговор  пошел  в  открытую,  выяснилось,  что  ему  и  того  меньше.
 Вначале  с  помощью  довольно  нехитрых  уловок  он  пытался  выяснить
цель  нашего  прихода  и  направление  дальнейшего  маршрута.  Руднев  легко
избегал  прямого  ответа  на  его  наивные  вопросы.  Ковпак  только  улыбался,
пощипывая  бородку.  Парень  был,  видимо,  не  из  терпеливых  дипломатов,
так  как  уже  через  десять  минут  он  откровенно  заявил:
 - 	Скажить,  куда  и  для  чего  идете,  и  я  дам  наказ  пропустыть  вас...
 Ковпак  не  выдержал  и  ответил  ему  своей  любимой  поговоркой:
 - 	Здоровый  ты  вырос,  хлопче,  а  у  твого  батька  був  сын  недотепа.
 Я  полагал,  что  это  означает  конец  дипломатических  переговоров,
 но,  к  нашему  удивлению,  чернявый  хлопец  сначала  приподнялся,
оскорбленный,  а  затем  снова  сел  и,  овладев  собой,  сказал:
 - 	Не  знаю,  як  вас  звать  и  кто  вы  будете,  а  на  вашу  мову  я  скажу
одно:  батька  мого  нимець  застрелыв,  а  я  вырвав  у  нимця  автомат  и
троих  жандармив  до  земли  прышыв...  И  с  того  времени  я  с  германом
веду  свий  счет...
 Но  тут  он  встретил  взгляд  своего  напарника  и  осекся.  Мы  хотели
продолжать  этот  разговор,  но  Муха  молчал.  Стал  говорить  прыщеватый
блондин.  Он  обнаружил  неожиданную  покладистость  и  резво  пошел  на
уступки.  Просил  только,  -  чтобы  мы  дали  им  день  сроку,  и  они  пропустят
нас  в  любом  направлении.
 На  этом  и  договорились.
 Парламентеры  поднялись.  Ковпак,  хитро  прищуриваясь  и  потягивая
цыгарку,  вдруг  спросил:
 146

- 	Ну,  а  за  що  вы  боретесь,  хлопчики?
 - 	Як  за  що?  -  отвечал  Муха.  -  За  самостийну  Украину.
 - 	Ага,  понятно.  А  против  кого?  -  в  упор  спросил  он  прыщавого.
 - 	Против  нимакив,  -  отвечал  Муха.
 - 	Ты  подожди,  хлопче,  -  отмахнулся  от  него  Ковпак,  -  не  тебе
пытаю,  ты  ж  мужик  необразованный,  а  от  пускай  воны  скажуть.
 Глаза  прыщавого  забегали,  он  встал  и  быстро  стал  бормотать
заученные  слова:
 - 	Або  загынешь  в  боротьби  за  волю,  або  добьешься  своего...  Ковпак
 кинул  в  нашу  сторону  сердитый  взгляд  и  быстро  обернулся  к  Мухе.
 - 	Ну,  а  ты,  хлопче,  тоже  так  думаешь?  Муха  молчал.
 Ковпак  не  отступал:
 - 	Скоро  Красная  Армия  придет,  так  вы  що,  против  нее  тоже
воевать  будете?
 - 	Будем!  -  не  задумываясь,  ответил  прыщавый.
 - 	А  ты,  хлопче?  -  настаивал  Ковпак.  Муха  молчал.
 - 	А  теперь  еще  один  вопрос  к  вам,  господин.  Вот  вы  сами,
своими  руками,  сколько  немцев  убили?
 - 	Ну,  это  уж  лишнее,  -  отвечал  тот,  -  и  значения  это  не  мае
ниякого.
 Так  чьими  же  руками  вы  будете  с  нами  воевать?  -  не  унимался  Ковпак.
-  Его  руками?  -  указал  он  на  Муху.
 - 	Против  своих  я  воевать  не  буду,  -  уныло  сказал  Муха.
 - 	А  от  вы  будете,  -  обратился  Руднев  к  прыщавому.  -  Будете
сами,  без  народа.  На  что  же  вы  надеетесь?
 Оба  молчали.
 Да,  хлопчики,  -  затягиваясь  цыгаркой,  говорил  Ковпак,  -неважное
ваше  дело,  бес-пер-спе-ктив-но-о-е...  Поняв?  Погибель  вас  ждет.
 Криво  улыбаясь,  прыщавый  выдавил  из  себя,  видимо,  где-то
вычитанную  фразу:
 Ну,  и  что  же  из  того?  Хоть  погибнем,  но  зато  попадем  в  историю.
 А!  Разве  что  так,  -  засмеялся  Руднев.  Они  ушли.
 *  *  *
 В  селе  много  пустых  домов  с  выбитыми  окнами  и  поросшими  черто¬
полохом  дворами.  Часть  хат  сожжена.  Это  все  следы  Черного  Ворона.  Банда
уничтожила  все  польские  семьи.
 Закончив  отрядные  дела,  после  полудня  я  вышел  в  поле.  Хотелось  уйти
от  запаха  пожарищ,  человеческих  голосов,  возни,  шума.  Ночи  на  марше,
бессонные  дни  растревожили  меня.  Хотелось  разобраться.  Я  перешел  дорогу,
опустился  в  пологую  лощину  и  врезался  в  волны  желтеющей  пшеницы.
 147

Пересекаю  две-три  межи  с  огромными  будяками  и  глажу  рукой  живые
колосья.
 Поля  перерезаны  убранными  полосами  ржи.  Копны  рассыпным  строем
ползут  на  меня.  Волнуется  желтеющая  пшеница,  бежит  она  по  ветру,  только
солнце  поблескивает  на  ее  волнистых  хребтах.  Нигде  ни  души,  а  страдная
пора.  Народ  не  идет  в  поле,  исхоженное  вооруженными  людьми.  Только  на
бугре  маячит  фигурка  женщины.  Блеснул  бы  серп  на  солнце,  взметнулся
бы  тяжелый  пучок  колосьев!  Я  иду  по  направлению  к  ней.  Ах,  это  Зося  -
наша  партизанка...  Но  не  серп  на  солнце...  и  не  сноп  в  руках,  а  букет
васильков  держит  она.  И  такой  же  голубой  венок  на  маленькой  головке.
Кончилась  пшеница,  и  нива  переспелой  ржи  между  нами.  Узкая,  сухая...
Она  перерезает  зелень  овсов  и  золото  пшеницы  своей  пепельно-желтой
полосой.  Зося!
 - 	Цо  пан  хце?
 Хотел  спросить,  кому  собирает  она  букет,  а  сказал:
 - 	Почему  не  жнут  жито?
 - 	Нема  кому.  То  польске,  -  просто  ответила  Зося.
 - 	Осыпается...  -  Подхожу  к  ней  по  мертвеющей  ржи.
 - 	Сыплется...  Людей  поубивали...  Другие  в  город  утекли.  Нема
кому.  Люди  и  свое  не  соберут,  а  наше  -  нельзя...  боятся...
 Зося  наклонила  набок  головку  и  провела  лапкой  по  колосьям.  Они
мертво  затрещали...
 - 	Так  и  наше  житочко  там...  И  татко  и  мамуся...  -  махнула
рукой  назад,  и  слеза  блеснула,  сбегая  по  бледной  щеке.
 Зося  уходит  межой.  Я  стою  среди  колосьев.  Ветер  замер.  Затих  и  шелест
сухих  стеблей.
 Прислушиваюсь.  Только  один  звук  улавливает  ухо:  ржаные  зерна  с
тихим  стоном  осыпаются  на  сухую,  потрескавшуюся  землю.  Я  прилег  на
меже.  Гляжу  в  вышину.  А  между  мной  и  небом  зерна  шуршат,  шуршат,
осыпаясь:  «Гину,  гину!  Рятуйте,  люди  добрые...»
 Всплыл  в  памяти  случай,  еще  свежий...
 Мы  пересекали  Кременецкие  леса.  Два  дневных  марша  двигались  по
глубоким  пескам.  Пришлось  менять  уставших  коней.  На  подмогу  брали
подводчиков  из  окрестных  деревень.  Я  ехал  верхом  за  одним  из  таких  возов
по  широкому  лесному  тракту.  С  болот  поднимались  туманы.  Не  старый  еще
возчик,  с  седыми,  по-казацки  свисавшими  вниз  усами,  угрюмо  постегивал
коней.  На  возу  сидели  человек  шесть  молодых  ребят.  Среди  них  я  узнал  и
Васыля,  парубка  с  Горыни,  перешедшего  к  нам  из  подпольщиков.  Хлопцы
дремали.  Я  соскочил  с  усталого  коня,  ослабил  подпруги.  Сел  на  повозку.
Ехали  молча.  Незаметно  исчез  туман.  Солнце  стало  припекать.  Колеса  тихо,
 148

по-гадючьи,  шипели,  лошади  высоко  взмахивали  головами,  с  натугой  ступая
в  глубоком,  измолотом  обозом  песке.  Оводы  роем  вились  над  ними,  жалили
нестерпимо.
 Возчик  уставился  странным  взглядом  в  круп  левого  коня,  словно  не
видел,  что  лошадям  тяжело  тянуть  воз  по  сыпучей  пепельной  колее.  Наконец
кони  остановились,  тяжело  поводя  потными  боками.
 - 	Може  б,  вы,  хлопцы,  слезли?  А  то,  видите...  -  и  он  повернулся
к  нам.  Под  усами  блуждала  усмешка.  Большие  усталые  глаза,  не  моргая,
смотрели  куда-то  вдаль.
 Бойцы  нехотя  спрыгнули  с  повозки.
 - 	Вы,  пан,  сидите...  Один  ничего  -  вдруг  обратился  он  ко  мне.
 Мы  проехали  немного  молча.
 Затем,  снова  повернувшись  ко  мне,  он  с  какой-то  виноватой  улыбкой,
стыдливо  опустив  ресницы,  сказал:
 - 	Не  помню,  когда  и  спал  вдоволь...  Каждую  ночь  вожу.  То  наших
возил...
 Кого?  Он  безнадежно  махнул  рукой.
 - 	Они  -  ваши?
 - 	Привык  так  говорить.  Наши...  -  он  криво  улыбнулся.  -  Эти
«наши»  у  меня  жинку  и  двух  детей...  дивчину  двенадцати  лет  да
хлопчика...  о  пятом  годочке...
 - 	За  что?
 - 	Жинка  была  у  меня  полька...
 - 	А  дети?
 - 	Ну,  тоже...  по-ихнему  -  нечистая  кровь.  Мазуры,  кажуть,  вы...
Всех  порешили.
 Я  соскочил  с  повозки  и  зашагал  по  твердой  обочине,  прибитой
дождями,  поросшей  подорожником.  Ко  мне  подошел  Васыль  с  Горыни.
Похлопывая  моего  коня  по  шее,  он  тихо  сказал:
 - 	Добрый  коник.  А  возница  наш  вам  уже  рассказал?  Про  детей
и  про  жинку?
 - 	Рассказал.  Как  они  могут...  детей...
 - 	Так  он  же  сам  их  и  убил...
 Я  остановился  пораженный.  Возчик  резко  повернул  к  нам  лицо,
искаженное  гримасой  безумия.  Подняв  кулаки  над  головой,  он  прохрипел:
 - 	Васылю-у-у...  -  дальше  в  его  горле  заклокотало,  и  он  упал
лицом  в  солому.
 Мы  отстали.  Васыль  тихо  заговорил:
 - 	Я  знаю  его.  Он  у  Черного  Ворона  связным  был.  Я  до  вашего
 149

Швайки7  по  заданию  Сабурова8  в  цих  краях  был.  Тоже  по  связи
работал.  Он  у  них  образованным  считался.  Книги  про  «вильне  казацтво»
читав.  Пошел  было  даже  на  повышение...  А  потом  вышел  у  них  приказ:
резать  Поляков...  А  у  него  жена  Рузя.  Кругом  всех  вырезали.  Он  своих
на  первых  порах  спас.  Еще  и  сестру  жены  и  матку  к  себе  перевез.  Это  их
и  погубило.  Думали  -  никто  не  тронет.  А  тут  приехали  эти  главные.
Куркульские  сынки  -  они  все  по  штабам  сидят.  «А  ну,  друже,  доказывай
нам,  что  ты  щирый  украинец...»  И  заставили:  сначала  жинку  своими
руками...  А  потом  в  раж  вошли:  «И  детей  рубай!»  -  говорят.  А  он  не  смог.
Так  они  на  его  глазах  ребятишек  кончили.  Он  долго  потом  вроде
сумасшедшего  был,  два  раза  его  из  петли  вынимали.  Така-то  у  нас  тут
«самостийна  Украина!  -  сказал  он  с  горечью  и  презрением.  -  И  кто  ее
выдумал?  Не  знаете?
 Впереди  нас  тарахтела  по  корневищам  сбитыми  шинами  телега.
Колеса,  подпрыгивая  на  корнях,  подбрасывали  голову  возчика  с  глухим
стуком.
 Этот  мертвый  стук  и  сейчас  перекликается  в  ушах  с  жестким  шорохом
ржаных  стеблей.
 Вспоминаю  й  об  этом  возчике  и  думаю  свою  думу.
 Какой  дьявол  развязал  эту  бессмысленную  резню?
 Еще  не  отгремели  в  памяти  выстрелы  гражданской  войны,  еще
волочили  по  закоулкам  Европы  широкую  петлюровскую  мотню  неудавшиеся
атаманы  и  гетманы,  но  уже  идеологические  преемники  Скоропадского,
Петлюры,  Коновальца  заварили  вновь  свою  вражью  отраву.  В  застенках
фашистской  Германии,  на  «кресах»  панской  Польши  готовила  ее  буржуазия,
подправляя  смердящий  этот  душок  парижской  парфюмерией.  Политический
хамелеон  Грушевский  с  бородой  шамана  скулил  уже  в  1925  году  о  том,  что
«уничтожаются  старые  формы  техники,  привычки,  методы  труда.  Образы
старого  и  связанные  с  ними  верования  жалобно  погибают».  А  петлюровские
молодчики,  такие,  как  Евген  Онацкий,  хлебнув  фашистской  «культуры»
Муссолини,  пропагандировали  по  образу  и  подобию  «дуче»  галицийский
фашизм.  Онацкий  кричал  во  Львове  и  Кракове:  «История  всех  наций  -  это
история  бесконечного  империализма,  империализма  святого  и  законного».
 Он  вопил:  «На  Восток!  На  Востоке  находятся  народы  потенциально
богатые...  Они  представляют  чудесное  поле  экономической  и
интеллектуальной  экспансии.  Они  дадут  нам  то,  чего  у  нас  нет...».
 Так  пути  неудачных  петлюровских  атаманов  сходились  с  дорогой
ефрейтора,  заварившего  дьявольское  варево  второй  мировой  войны.
 7 	Швайка  -  партизанський  разведчик.  -  (Ред.).
 8 	А.Н.  Сабура  -  командир  партизанського  соединения.  -  (Ред.).
 150

А  пока  наследник  Петлюры  и  Коновальца  -  Степан  Бандера  -осваивал
в  окрестностях  Берлина  сложное  ремесло  диверсанта,  шпиона  и
провокатора,  в  школах,  подшефных  полковнику  Николаи  и  фрау  Доктор,
фашиствующие  типы  «изучали»  историю  Украины.
 Словно  об  этом  выродке  украинского  народа  пророчески  писал  сто
лет  назад  Тарас  Шевченко:
 ...Що  ж  ти  такеє?
 - 	Нехай  скаже
Німець.  Ми  не  знаєм.  -
Отак-то  ви  навчаєтесь
У  чужому  краю!
 Німець  скаже:  -  Ви  моголи.
 - 	Моголи!  Моголи!  -
 Золотого  Тамерлана  Онучата  голі.
 Німець  скаже:  -  Ви  слов’яни.
 - 	Слов’яни!  слов’яни!  Славних  прадідів  великих
Правнуки  погані!
 На  плечах  немецкого  фашизма,  в  обозе  немецкой  империалистической
армии  вирвалось  на  плодородные  земли  Украины  это  жадное  воронье.
Захватить,  грабить,  жрать,  богатеть.  Они  поклялись  верой  и  правдой
действовать  только  так:
 ...Як  німець  покаже
Та  до  того  історію
Нашу  нам  розкаже.
 Отоді  ми  заходимось!
 Добре  Заходились
По  німецькому  показу
І  заговорили
 Так,  що  німець  не  второпа,
 Учитель  великий,
 А  не  те,  щоб  прості  люди.
 А  'валту!  А  крику!
 Но  их  предел  -  шуцполицайский  черный  мундир.  Убийство  евреев,
поляков,  угон  в  Германию  миллионов  украинских  юношей  и  девчат,  пытки
комсомольцев  и  коммунистов  в  Киеве,  Полтаве,  Ровно,  Львове,  расстрелы
военнопленных  в  лагерях  -  вот  их  дело.  Виселицы  и  провокация  -  вот  «слава»
Степана  Бандеры,  верного  лакея  Гиммлера.
 151

А  когда  глубокая  народная  ненависть  к  оккупанту  созрела,  дала  свои
плоды,  тогда  простые  люди  Западной  Украины  забыли  старую  философию
«моя  хата  з  краю»  и  взялись  за  оружие.  Поруганная  справедливость  привела
народ  к  советским  партизанам.  Из  этого  родника  не  раз  уж  рождался
народный  гнев.  Он  вызвал  к  жизни  и  всенародное  партизанское  движение.
 «Есть  на  свете  народы,  миллионы  людей,  которые  хотят  жить,  сеять,
любить,  творить,  но  пока  существует  фашизм  -  уродливое,  зловещее
создание  ненависти  и  зла,  пока  оно  живо  -  не  видать  народу  добра»,  -
думалось  ясно  и  уверенно.
 Я  встаю  с  межи  и  иду  к  селу.  «Вот  оно  как!  Это  уродливое  чудовище
фашизма  сушит  плодородные  поля!  Это  оно  осиротило  таких,  как  Зося,
оно  загубило  Рузю  и  задушило  ее  детей.  Это  на  кровавых  руках  подручных
Гиммлера,  всех  этих  бандер,  кубийовичей,  донцовых,  маланкжов,  кровь
детей  и  женщин!»
 Как  через  кладбище  темной  ночью,  брел  я  поперек  несжатой  полосы
жита.
 Сухие  стебли  уже  не  поднимаются  за  моей  спиной,  бессильно  опустив
покрытые  мертвой  сединой  пустые  колосья.  Они  навеки  поникли  головами  к
сухой  земле.  Кончается  и  мертвая  рожь  и  расстрелянная  пшеница.
 Широкие  ланы  ячменя,  зеленого  и  остистого,  пересекали  мой  путь.  Я
медленно  шел,  вдыхая  запахи  живого  поля,  поглаживая  соболиную  шерсть
ячменей.
 Тихий  смех  долетел  с  выгона.  Это  опять  Зося...  А  кто  же  рядом?  Васыль
из-под  Горыни.  Она  надевает  ему  на  голову  венок  из  синих  васильков.
Парень  краснеет,  увидев  меня,  и  неловко  улыбается...
 Я  иду  мимо  них  в  село  и  думаю,,  что  скоро  вернется  разведка,  что  нам
все  же  придется  с  боем  прорываться  через  границу,  что  во  Львове
«профессор»  Кубийович  формирует  дивизию  СС  «Галичина»,  что  вся  их
провокация  лыком  шита,  что  все  равно  на  этих  землях  будут  цвести  и  зреть
хлеба,  что  придет  час,  и  закачаются  на  виселице  и  Бандера  и  Кубийович,  и
что  нежные  польские  девчата  все  равно  будут  влюбляться  в  чернобровых
украинцев,  и  что  Зосина  судьба  будет  совсем  иной,  чем  судьба  Рузи,  убитой
рукою  отца  ее  детей.
 152

М.П.  Шедюг,
член  Спідки  журналістів  України
 ВОНИ  НЕСЛИ  БІДУ
 Що  розповідають  представники  спецслужб  іноземних
держав  про  співпрацю  з  ОУН,  а  також:  керівні  та  рядові
чдени  цієї  організації  про  свою  діяльність
 Історію  перекручувати  не  можна,  але,  на  жаль,  сьогодні  її  ставлять  з
ніг  на  голову.  Спробуємо  розібратися  в  тому,  що  відбувалось  у  ті  страхітливі
часи  понад  шістдесят  років  тому.
 Наведемо  декілька  документів,  спираючись  на  які  сучасні  українські
націоналісти  намагаються  обілити  злочинну  діяльність  ОУН  в  минулому.
 У  рішенні  III  Надзвичайного  Збору  ОУН  (1943)  в  п.  4  читаємо:
«Незалежна  політика  і  орієнтація  на  власні  сили.  Бездержавному  народові
в  боротьбі  за  волю  можна,  а  часто  і  треба  мати  союзників,  але  ніколи
імперіалістичних  опікунів.  Політична  група,  яка  узалежнює  свою  визвольну
тактику  від  політики  чужої  держави,  стає  шкідливою  для  національно-
визвольної  справи»1.
 Із  звернення  Президії  Української  Головної  Визвольної  Ради,
Генерального  Секретаріату  військових  справ  УГВР,  Головної  Команди
Української  Повстанської  Армії  (липень  1945):  «...Українська  Повстанська
Армія  підняла  прапор  визвольної  боротьби  за  Українську  Державу  і  не
дозволила  його  потоптати  ворогам  Українського  народу.  Вона  була  і  є
виразником  і  живучим  доказом  повної  незалежності  від  будь-яких  зовнішніх
чинників  української  визвольної  політики,  її  революційних  керівників,  що
служили  і  служать  єдино  справі  Українського  народу.  Вона  зберегла  чистоту
ідеї  і  правильну  політичну  лінію  визвольної  української  боротьби  і  врятувала
вояцьку  честь  свого  народу»2.
 Це  слова  для  широкої  громадськості  і  рядових  членів  ОУН.  А  що
свідчить  тривала  її  довголітня  практика?
 На  це  запитання  відповідатиме  також,  посилаючись  на  документи,  яких
велика  кількість.  І  всі  вони  свідчать  про  співпрацю  ОУН-УПА  з  гітлерівським
фашизмом  та  іншими  іноземними  розвідками.  Як  це  відбувалося  в  довоєнний
час,  розповідав  співробітник  німецької  розвідки  (абверу)  Альфред  Бизанц:
«...Українські  націоналісти  знали  мене  як  командира  УПА,  близького  до
Петлюри,  Коновальця,  Мельника,  Н.  Капустянського  (генерал)  і  багатьох
 \  Шелюг  М.  Вони  несли  біду.  Житомир.  1999.  С.21.
 Мірчук  П.  Українська  повстанська  армія.  Мюнхен,  1953.  С.  247.
 153

інших,  не  звертали  уваги  на  те,  що  я  німець,  вони  вважали  мене  одним  із
найбільш  вірних  захисників  самостійної  української  держави  і  часто
звертались  за  консультаціями  з  питання  створеної  Коновальцем  У  ВО,  а  потім
ОУН.
 З  іншого  боку,  німецькі  спецслужби,  знаючи  про  мою  близькість  з
лідерами  українських  націоналістів  і  компетентність  в  діяльності
націоналістичних  формувань,  вважали  мене  спеціалістом  в  українських
справах.  Фактично  я  був  резидентом  німецької  розвідки  в  Галичині,  керував
агентурою,  перш  за  все  із  керівників  націоналістичних  угруповань,
промислових  підприємств,  банків,  різного  роду  кооперативів,  можна
сказати:  я  керував  «п’ятою  колоною»  в  західних  областях  України...».  «Я...
часто  зустрічався  з  німецькими  розвідниками  фон  Диркенсом,  Генріхом
Курцем,  які  працювали  в  німецькому  консульстві  у  Львові  під  дахом
дипломатів.
 Під  час  роботи  у  Львові  в  обов’язки  Курца  входило  не  тільки  вивчати
обстановку  у  Польщі,  а  й  головне  —  прибрати  до  рук  українські
націоналістичні  організації  УНДО,  УНФ  та  інші,  за  винятком  ОУН,  яка
вже  давно  знаходилась  на  службі  у  німецької  розвідки.  Знаходячись  в
агентурних  відносинах  з  рядом  політичних  діячів  Галичини,  Курц,  граючи
на  тому,  що  після  поразки  Польщі  німці  дозволять  автономію  Західній
Україні,  добився  того,  що  українські  націоналістичні  організації  стали
повністю  на  бік  Німеччини»3.
 Розглянемо,  як  розгорталися  події  з  початком  Великої  Вітчизняної
війни  (1941-1945).
 Із  звернення  Проводу  ОУН  до  населення  України  у  зв’язку  з  нападом
Німеччини  наСРСР.  Не  пізніше  ЗО  червня  1941  р.
 «Українці!
 Німецьке  військо,  розгромивши  Червону  Армію,  вступило  на  Українську
землю,  усуваючи  на  ній  займанницьку  московсько-совєтську  владу.
 Український  народ  приймає  німецьке  військо  як  союзника  в  боротьбі,
яку  він  невпинно  проводив  понад  двадцять  років.
 Переможному  походові  німецької  армії  проти  Червоної  Москви
український  народ  помагає  збройною  силою!  Вся  Україна  стане  одним
фронтом  під  прапорами  українського  націоналізму  на  сторожі  власної
незалежної  соборної  держави!
 Провід  Українських  Націоналістів  вірить,  що  майбутня  співпраця  України
і  Німеччини  укладеться  в  обопільній  доброзичливості  та  пошані  для  добра
обох  народів...  Слава  Україні!»4.
 3  Комуніст.  №50  (195).  1997.  грудень.
 4Політика  і  час.  №8,  1991  .С.  66.
 154

Із  вказівок  ОУН  місцевим  організаціям  про  святкове  прибирання  вулиць,
населених  пунктів  і  урочисте  вітання  німецької  армії.  (Не  пізніше  16  липня
1941  р.).
 1. 	«Подбати,  щоб  всюди  на  території,  звільненій  від  московських
військ,  були  прибрані  негайно  села  українськими  і  німецькими
прапорами.  На  кожній  українській  хаті  повинен  гордо  замаяти
український  прапор.
 2. 	При  головних  вулицях  встановити  негайно  на  повітання
німецької  армії  тріумфальні  брами  з  українським  і  німецьким  прапором
та  написом  «Слава  Україні!»
 3. 	Такі  написи,  а  також  інші,  як:  «Хай  живе  німецька  армія!»,
»Хай  живе  Самостійна  Соборна  Українська  Держава.  Воля  Україні  -
смерть  Москві!»  і  багато  інших,  поданих  у  книжці  «Наші  кличі!»  -
виписати  негайно  на  мурах,  таблицях  і  плотах.  Замазати  більшовицькі
лозунги,  а  всюди  виписати  самостійницькі  кличі...»5.
 Далі  звернемо  нашу  увагу  на  пункт  3  «Акта  проголошення  Української
Держави»,  прийнятого  ЗО  червня  1941  р.  у  Львові  на  так  званих
«Національних  зборах».  Читаємо  з  документа:
 «Відновлена  Українська  Держава  буде  тісно  співдіяти  з  націонал-
соціалістичною  Великонімеччиною,  що  під  проводом  Вождя  Адольфа  Гітлера
творить  новий  лад  в  Європі  й  світі  та  допомагає  українському  народові
визволитися  з-під  московської  окупації.
 Українська  Національна  Революційна  Армія,  що  творитисьме  на
український  землі,  боротисьме  далі  спільно  із  союзною  Німецькою  армією
проти  московської  окупації  за  Суверенну  Соборну  державу  і  новий  лад  у
цілому  світі...
 Підпис:  провідник  Національних  Зборів  Ярослав  Стецько»6.
 Цей  третій  пункт  «Акта...»,  де  мова  йдеться  про  співпрацю  з  німцями,
сучасними  націоналістами  ніде  не  використовується  при  проведенні
«конференцій»,  «круглих  столів»,  різних  дискусій.
 В  іншому  документі,  що  випливає  з  цього  «Акта»,  в  «наказі»  міністра
«уряду»  Ярослава  Стецька  (ЗО  червня  1941  р.)  -  Івана  Климіва  (в  інших
документах  Климків),  він  же  «Легенда»,  тодішнього  керівника  крайової
екзекутиви  ОУН  на  Галичині,  знайомимось:
 1. 	«На  українській  землі  війна.  Німецька  армія  вийшла  як  наша
союзниця  в  боротьбі  з  Москвою  і  за  таку  треба  її  вважати.
 2. 	Головна  роль  у  першій  фазі  боротьби  паде  на  німецьку  армію.
Поки  німці  будуть  брати  Москву,  ми  маємо  створити  українську  міцну
 5Там  же.  С.  67.
 '’Там  же.
 155

армію,  щоб  потім  спільними  силами  приступити  до  розподілу  і
перебудови  світу.
 3. 	Назначаю  одиноким  сувереном  на  Український  землі  народ
та  його  виразником  Провід  Української  нації  з  Степаном  Бандерою  на
чолі.  Всяке  зазіхання  на  наше  право  стрінуть  наш  рішучий  збройний
спротив.  Німецькій  армії  у  боротьбі  з  Москвою  помагатимемо  всіма
можливими  засобами,  але  творитимемо  свою  українську  армію»7.
 І  далі  -  про  співпрацю  з  німецькими  фашистами:  керівник  референтури
крайового  зв’язку  Головного  проводу  ОУН  Мирон  Матвієнко  у  свій  час
розказав:  «Бандера,  Лебедь,  Стецько,  Шухевич,  Ленкавський  запродали  свої
душі,  а  тим  самим  і  цілу  ОУН  (хотіла  вона  того  чи  ні)  гітлерівському  абверу...
Всі  тодішні  основні  «визвольні  акції»»,  які  проводились  під  керівництвом
Бандери,  щедро  фінансували  шефи  військової  розвідки...  А  саме  -  операції
батальйону  «Нахтігаль»  на  чолі  з  гауптманом  Шухевичем  і  Побігущим  та  під
духовною  опікою  Гриньоха,  похід  на  Схід  членів  ОУН  зі  спецзавданнями  в
лавах  перекладачів  при  різних  штабах  гітлерівських  військових  з’єднань  тощо.
 Фашистська  розвідка  забезпечила  кожного  вояку  «Нахтігалю»,  кожного
дольметчера  обмундируванням.  Зброєю,  харчами.  Ще  й  за  кожного  перепало
Бандері  стільки,  що  він  міг  фінансувати  і  «тріумфальний»  в’їзд  (на
гітлерівських  машинах)  пана  «прем’єра»  Отецька  до  Львова  і  марш  похідних
груп  у  напрямі  Золотоверхого!»8.
 Василь  Степанович  Ривак  (колишній  член  ОУН,  працівник  редакцій
націоналістичних  газет  «Український  голос»,  «Наш  клич»,  «Студентські  Вісті»)
у  спогадах  писав:  «Не  тільки  кліка  Бандери,  Отецька,  Лебедя,  Ленкавського
та  їх  дальших  прибічників  стали  на  службу  до  фашистів.  Керівництво  обох
ОУН  було  в  змові  з  німецькими  агресорами,  хоч  і  тримало  це  в  суворій
конспірації.
 Так,  ще  до  розколу  ОУН  старий  уповець  і  член  ОУН  полковник  Роман
Сушко  зорганізував  у  змові  з  гестапо  шпигунську  школу  в  Закопане,
завданням  якої,  між  іншим,  була  боротьба  з  польським  підпіллям  на
окупованій  нацистами  території.  Член  керівництва  ОУН  М.  Лебедь  за
дорученням  вермахту  підготував  для  німецької  армії  велику  групу  викладачів.
 Керівництво  ОУН  діяло  в  тісному  контакті  з  фашистською  розвідкою,
вербувало  для  неї  надійних  людей.  Перед  нападом  на  Радянський  Союз  в
порозумінні  з  Бандерою  був  створений  батальйон  «Нахтігаль»,  який  очолив
також  член  керівництва  Р.  Шухевич»9.
 У  серпні  1941  року  Степан  Бандера  і  Ярослав  Стецько  у  «пропозиціях»
 7 	Боровец  В.  Армія  без  держави.  Львів.  С.  72
 8 	Матвіснко  М.  Чорні  справи  34  ОУН.  Львів.  1962.  С.  ЗО.  31.
 9 	Вісті  з  України.  1967.
 156

до  рейхміністра  Розенберга  писали:  «УВО,  а  згодом  ОУН,  під  проводом
Євгена  Коновальця  від  початку  свого  існування  співпрацювали  з
Німеччиною  проти  Польщі  і  Москви,  знаючи,  що  Німеччина  сприяє
самостійній  Соборній  Українській  державі.  Свою  зовнішню  політичну
концепцію  український  націоналізм  будував  на  союзі  України  з  Німеччиною...
 Співпраця  ОУН  з  відповідними  німецькими  чинниками  коштувала  ОУН
за  всі  роки  і  особливо  за  два  останні...  багато  жертв  у  людях.  ОУН  розуміла,
бо  було  їй  ясним,  що  у  спільній  боротьбі  України  і  Німеччини  за  новий
справедливий  лад  у  світі,  зокрема  на  Сході  Європи,  треба  Україні  знову  і
знову  дати  крові  і  жертв»10.
 У  цей  же  час  була  відпрацьована  Декларація  Центрального  проводу  ОУН
від  7  серпня  1941  р.  В  ній  зазначалось,  що  ОУН  «не  піде  на  підпільну
боротьбу  проти  Німеччини  і  буде  протиставлятися  усім  спробам  вияву
неорганізованої  чуттєвої  реакції  та  розумінню  хвилевості  тогочасної  ситуації,
які  можуть  завдати  націоналістично-гітлерівському  співробітництву  великої
шкоди»11.
 Трохи  пізніше  Ярослав  Стецько  в  посланні  до  Адольфа  Гітлера  писав:
«Ми  посилаємо  вам,  великому  фюреру,  від  імені  українського  народу  і  його
уряду,  який  створено  у  звільненому  Лемберзі,  сердечні  привітання  і  побажання
завершити  боротьбу  повною  перемогою...  Ми  переповнені  щирої  вдячності
і  захоплення  вашою  героїчною  армією».  А  вже  в  наші  часи  його  дружина
Слава  Стецько  у  Верховній  Раді  України  говорила,  що  не  її  «скромна»  особа
перемогла  на  виборах,  а  перемогли  Степан  Бандера,  Роман  Шухевич,  Ярослав
Стецько,  тисячі  незнаних  бійців  ОУН-УПА»12.
 Але  Слава  Стецько  ніколи  не  розповідала  про  те,  які  вказівки  давав
її  чоловік  Ярослав  Стецько,  друга  особа  в  керівництві  ОУН-бандерівців,
своїм  підлеглим:  «Ми  будемо  винищувати  всіх  без  винятку,  хто  ставатиме
нам  на  перешкоді.  Керівниками  всіх  галузей  будуть  українці,  а  не  вороги
чужинці-москалі,  поляки,  євреї.  Наша  влада  буде  політичною  і  воєнною
диктатурою  ОУН,  диктатурою  для  ворогів,  страшною  і  невблаганною»13.
 Як  бачите,  теоретичне  проголошення  незалежності  від  будь-яких
сторонніх  чинників,  в  той  же  час  активна  співпраця  з  німецькими  фашистами
і  намагання  встановлення  націоналістичної  диктатури.
 Сьогодні  українські  націоналісти  та  їх  адвокати  стверджують,  що  У  ПА
була  повстанською,  всенародною  і  виступала  від  всієї  України.  Це  неправда.
 !У  ЦДОА,  ф.  3833,  оп.  1.  сир.  49.  с.  1-2.
 Див.:  Матеріали  науково-практичної  конференції  «Справжні  і  міфічні  визволителі
України».  К..  1993.  9  квітня.
 12 	Вільна  Україна.  1997,  №17  (13460),  вересень.
 13 	Даниленко  С.Т.  Дорогою  ганьби  і  зради.  К.,  1972.  С.  193,  194.
 157

У  1943  р.  У  ПА  нараховувала  максимум  40  тисяч  бійців  і  мала  близько
60  тис.  помічників-селян,  разом  їх  було  понад  100  тис.  чоловік.  Тоді  на  Україні
проживало  ЗО  млн  чоловік,  а  в  Західній  Україні  5  млн.  Це  свідчить,  що  ОУН-
УПА  складала  1/3%  від  всього  народу  України  і  2%  від  населення  Західної
України.  Враховуючи  ці  відомості,  не  можна  погодитись  з  тим,  що  ОУН-УПА
була  всенародною  і  виступала  від  всієї  України.
 Німці  сприяли  виникненню  УПА,  більшість  керівників  цієї  структури
були  агентами  абверу  або  гестапо,  і  це  дозволило  їм  скеровувати  діяльність
УПА  у  своїх  інтересах,  тим  більше,  що  вони  і  озброїли  УПА,  то  контроль  був
подвійний.  Піднімемо  завісу  над  тим,  як  велось  це  озброєння?
 За  архівними  документами  відомо,  що  гітлерівці  передали  ОУН-УПА
21000  гвинтівок,  26000  автоматів,  10000  станкових  і  ручних  кулеметів,  110
протитанкових  гармат  та  великий  боєзапас  до  цих  видів  зброї.  Крім  того,
керівництвом  абвер-команди-202  начальнику  головного  штабу  УПА  Д.
Маєвському  була  передана  топографічна  карта  з  позначками  місць
знаходження  таємних  баз,  де  було  закладено  велику  кількість  резервної  зброї,
боєзапасу  та  іншого  військового  спорядження.  Тільки  в  Галичині  було
закладено  40  таких  таємних  баз14.
 Як  гітлерівці  передавали  зброю  оунівцям,  пояснив  заступник
начальника  відділу  абвер-2,  який  підтримував  оперативні  контакти  з
українськими  націоналістами  і  займався  диверсійною  та  терористичною
діяльністю,  полковник  Ервін  Штольце:  «При  відході  німецьких  військ  з  України
по  лінії  абверу  особисто  Канарісом  були  дані  вказівки  про  створення
націоналістичного  підпілля  для  продовження  боротьби  проти  Радянської
влади  в  Україні,  проведення  терору,  диверсій,  шпіонажу.  Для  керівництва
націоналістичним  рухом  залишались  офіційні  працівники  та  агентура.  Були
дані  вказівки  про  створення  складів  зброї,  продовольства  та  інше,  для  зв’язку
з  бандами  агентура  переправлялась  через  лінію  фронту,  а  також  закидалась
на  парашутах,  зв’язок  між  фашистським  і  націоналістичним  керівництвом
виконувала  Абверкоманда-202»15.
 Колишній  начальник  другого  (розвідувального)  відділу  штабу
окупаційних  військ  «генерал-губернаторства»  (Польща)  гауптман  Юзеф
Лазарек  повідомив:  «Протягом  березня-квітня  1944  року  я  особисто,  через
свого  підлеглого  лейтенанта  Вінтерассена,  направив  зі  Львова  до  Чорного
лісу  три  рази  по  дві  вантажних  машини  зі  зброєю.  Там  було  всього  15  тонн
різної  зброї:  приблизно  700-800  гвинтівок,  50  легких  кулеметів  і  велика
кількість  боєзапасу.  Одночасно  з  цим  зброєю  УПА  забезпечували  відділення
 І4Давиденко  В.А.  «УПА»  №5/89.С.  12.
 15  Зарічний  В..  Ластівеп  С.  Бандерівщина:  сторінки  історії.  //  Правда  України  №187,
1989,  9  вересня.
 158

другого  відділу  при  першій  бронетанковій  і  17  арміях,  так  як  вони  отримали
вказівки  по  забезпеченню  УПА  зброєю,  і  це  завдання  виконували  постійно,
направляючи  зброю  у  великій  кількості»16.
 Це  були  свідчення  німецьких  військових  розвідників.  А  що  говорять  з
цього  приводу  представники  служби  безпеки  ОУН  та  її  рядові  члени?
 Никитич  Олександр,  заступник  шефа  референтури  СБ  ОУН
Ковельського  окружного  проводу  ОУН,  26.03.1945  р.  щодо  озброєння  УПА
німцями  в  1943  р.  засвідчив:  «Я  особисто  багато  разів  їздив  до  німецького
командування  і  гестапо  на  перетрактації  відносно  отримання  від  них  зброї.
Одного  разу,  через  два  дні  після  переговорів,  я  разом  з  «Гонтою»  поїхали  в
Любомль,  де  зустрічались  з  офіцерами  гестапо,  потім  пішли  до  схову,  де
отримали  зброю  з  боєзапасом  і  все  це  навантажили  на  підводу  і  поїхали  в
розташування  УПА...  Раніше  я  із  заступником  курінного  УПА  «Яструбом»
їздили  в  Сокіл  Головнянського  району  до  німців  за  отриманням  зброї,  де  за
домовленістю  отримали  25  кулеметів  системи  Дехтярьова,  15  автоматів
ППШ,  110  гвинтівок  «СВ»17.
 Юрій  Стефюк,  член  ОУН  розповів,  як  німці  озброювали  націо¬
налістичні  військові  підрозділи:  «...Я  є  живим  свідком  того,  як  німці
озброювали  наші  бойовики,  залишаючи  їх  боротися  в  радянському  підпіллі.
Я  сам  бачив,  коли  восени  1944  р.  німці  привезли  на  фірах  (а  їх  було  більше
20)  зброю:  автомати,  радянські  гвинтівки  і  набої  для  них,  кілька  станкових
кулеметів  та  інше  військове  спорядження  й  амуніцію,  навіть  дві
протитанкових  гармати  з  набоями,  і  передали  все  це  в  розпорядження  куреня
Рена...  Це  є  правда  про  так  звану  боротьбу  ОУН-УПА  проти  німців»18.
 Із  наведених  відомостей  видно,  що  німецькі  фашисти  дозволили  ОУН-
УПА  узурпувати  владу,  створити  певну  військову  силу  і  допомогти  її
озброїти.  Тому  таке  військо  ніяк  не  могло  стріляти  і  воювати  проти  своїх
«господарів»,  а  могло  тільки  виконувати  їхню  волю  і  завдання.
 Документи  стверджують,  що  УПА,  керована  німцями  через  свою
агентуру,  не  воювала  проти  своїх  господарів.  Так,  директива  СБ  ОУН  від
27  жовтня  1943  р.  свідчить:  «Особливу  увагу  треба  звернути  на  виступи
членів  УПА  проти  німців,  застосовуючи  карні  методи,  аж  до  розстрілу»19.
 СБ  ОУН  чітко  виконувала  це  забов’язання.  Мирон  Матвієнко,  колишній
член  Головного  проводу  ОУН  та  керівник  референтури  Служби  Безпеки  і
крайового  зв’язку  дав  таку  характеристику  цій  службі:  «Як  тяжкий  кошмар
я  згадую  свою  діяльність  у  так  званій  службі  безпеки  Закордонних  частин
 16Давиденко  В.А.  УПА  №5/89.  С.  16.
,7Товариш  №45  (165),  1995.  листопад.
І8Вісті  з  України  №69,  1961,  серпень.
,9Давиденко  В.А.  Зазн.  тв.  С.  11.
 159

ОУН,  котра  в  угоду  Бандері,  Стецьковіота  іншим  членам  проводу  була
скерована  проти  українського  народу...»  .
 УПА,  виконуючи  накази  свого  керівництва  і  Служби  безпеки  ОУН,
стріляла  в  спину  радянським  військам.  Проводила  «очищувальні  акції»  проти
свого  народу  і  заходи  щодо  «усунення»  поляків  з  українських  земель.
 Розглянемо  деякі  приклади  злочинних  дій  оунівців.  Свідчення  А.
Грицюка,  співробітника  СБ  ОУН:  «На  початку  січня  1944  р.  учасники
районної  СБ  затримали  групу  червоноармійців  у  с.  Малі  Омеляни,  двох
полонених  офіцерів  Червоної  Армії,  затриманих...  доставили  у  с.
Дядьковичі,  де  ми  з  «Дубом»  в  той  час  знаходились.  «Дуб»  -  комендант
районної  СБ...,  -  наказав  мені  відвести  їх  до  криниці  і  розстріляти.  Декілька
учасників  СБ  оточили  полонених  і  повели.  Я  прямував  за  ними.  Прийшовши
до  криниці,  я  їх  всіх  одного  за  другим  розстріляв  з  гвинтівки...  Роздягнувши
трупи,  ми  кинули  їх  у  криницю»21.
 Із  повідомлення  Управління  НКВС  по  Волинській  області:  «За  період
з  7  березня  по  25  червня  1944  р.  у  Колховському  і  Теремковському  районах
оунівськими  бандами  вчинені  такі  злодіяння:  вбито  22  солдати,  4  офіцери
Червоної  Армії,  поранено  8  солдатів...»22.
 Вояка  УПА  Кальченко  засвідчив:  «7  червня  1944  р.  я  у  складі  групи
Явора  брав  участь  у  нападі  на  автомашину  з  військовослужбовцями  Червоної
Армії.  Тоді  група  була  поділена  на  підгрупи,  кожна  з  них  мала  окреме
завдання...  Під  час  цього  нападу  нами  було  вбито  6,  поранено  2  радянських
солдати  і  офіцери,  а  машина  була  спалена.  Коли  ми  підійшли  до  машини,
яка  вже  горіла,  то  біля  неї  були  два  поранені  солдати...  їх  добили  Черня,
Шандар»23.
 Декілька  прикладів  так  званих  «очищувальних  акцій».  «8  листопада  1944
р.  в  с.  Пистині  Косівського  району  банда  Симчича-Кривоноса  спалила  понад
60  будинків  і  вирізала,  задушила  і  заколола  більше  двох  десятків  старих,
жінок  і  дітей».
 «У  ніч  на  22  лютого  1945  р.  боївка  «Зоряна»  по-звірячому  розправилась
з  мешканцями  хутора  Смерклів  Тлумацького  району,  задушивши  21  чоловіка.
Трупи  скинули  під  лід  у  Дністер»24.
 «У  ніч  з  19  на  20  лютого  1945  року  в  своїх  домах  були  схоплені  боївкою
окружної  СБ  7  жителів  с.  Ценява  Рожнятівського  району  і  на  цілу  ніч  закриті
в  іншому  будинку,  звідки  їх  водили  на  катування  босих  і  роздягнених  у
 ^Життя  переконує//  Вісті  з  України.  1967.
 Помогаев  В.  Український  націоналізм:  теорія  і  практика  //  Вільна  Україна  №1
(13426),  1998,  січень.
 22 	Осінені  свастикою  //  Робоча  газета,  1990,  3  грудня.
 23 	Слава  Родины,  1991,  26  грудня.
 24 	Вільна  Україна  №20  (13463),  1997,  жовтень.
 160

сильний  мороз.  Потім  вивели  за  село  і  всіх  убили.  Тоді  ж  була  закатована
дружина  голови  Ценявської  сільради  Павлина  Комар  з  шестимісячною
донечкою  Оксаною  на  руках,  а  батька  голови  Якова  Комара  повісили.
Будинки  замордованих  спалили,  майно  розграбували.  Сам  же  голова  Маркіян
Комар  був  замучений  у  1949  р.  після  того,  як  його  схопили,  поранивши  із
засідки»25.
 Страхітливими  і  нелюдяними  були  заходи  щодо  «усунення»  поляків  із
Західної  України.  У  1943  р.  Волинь  була  перетворена  оунівцями  в  пекло.
Все  навколо  горіло,  земля  вже  не  приймала  людської  крові,  а  бандити  з  ОУН
все  вбивали  і  різали.  Тільки  11  і  12  липня  1943  р.  було  замордовано  понад
12  тисяч  осіб.  23-30  серпня  1943  р.  лише  одним  підрозділом  У  ПА  «Завихост»
було  вбито  15121  громадянин  польської  національності.  Протягом  року  було
вбито  до  60-70  тисяч  чоловік,  що  становить  20%  тодішнього  польського
населення  цього  регіону.  Вот  тільки  два  жахливих  приклади  народовбивства.
 «На  підставі  вироку  шефа  банди  в  Лясківцях  Миколи  Поперечного
мученицькою  смертю  загинули  в  парафіяльному  будинку  греко-католицької
церкви  Бронислав  Грушецький,  Міхал  Грушецький,  Миколай  Фрідріх,  Пйотр
Овсянський,  Владислав  Овсянський,  Казимир  Снєжєк.  Цей  звірячий  злочин
полягав  у  тому,  що  кожного  роздягали,  в’язали  колючим  дротом  і  били  до
смерті.  Ще  перед  сконанням  вбивали  їм  в  голови  цвяхи,  відрубали  сокирою
або  відрізували  пилкою  руки  й  ноги  й  пробивали  багнетом  живіт...  і  йшли
мордувати  далі  за  рахунок  «самостійної»26.
 «9  лютого  польське  село  Парослє  гмина  Антонівка,  повіт  Сарни,  банда
українських  націоналістів,  прикидаючись  радянськими  партизанами,  ввела  в
оману  жителів  села,  котрі  протягом  дня  вгощали  банду.  Ввечері  бандити
обставили  всі  будинки  і  помордували  в  них  польське  населення.  Тоді  вбили
173  особи.  Врятувалося  тільки  2  чоловіки,  котрі  були  завалені  трупами,  16-
літній  хлопчик,  котрий  прикинувся  вбитим.  Пізніший  огляд  помордованих
показав  виняткову  жорстокість  катів.  Немовлята  були  поприбивані  до  столів
кухонними  ножами,  з  кількох  чоловік  здирали  шкіру,  жінок  'валтували,  в
деяких  були  обрізані  груди,  в  багатьох  були  обрізані  вуха,  носи,  виколоті
очі,  відрізані  голови.  Після  різанини  злочинці  влаштували  пиятику  в
місцевого  солтиса.  Після  відходу  катів  серед  порозкиданих  пляшок  з-під
самогону  й  решток  їжи  знайдено  12-місячне  немовля,  прибите  багнетом
до  столу,  а  в  його  вуста  був  увіткнений  недоїдений  кусок  квашеного  огірка»
 Такі  дії  випливали  з  ідейних  вказівок  ОУН  1929  р.  Тоді  в  програмових
 25
 Там  же
 26Туровський  Ю.,  Семашко  В.  Злочини  українських  націоналістів,  скоєні  на
польскому  населенні  Волині  1939-1945  рр.  Варшава.  1990.  С.  158.
 27Там  само.  С.  22.
 161

документах  писалось:  «Треба  крові?  -  дамо  море  крові!»,  «Треба  терору?  -
зробимо  його  пекельним!»,  «Не  соромимося  мордувати,  грабити  і
підпалювати»,  «У  боротьбі  немає  етики»28.
 За  неповними  даними,  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни  сокирниками  і
різунами  із  ОУН-УПА  в  різний  спосіб  було  вбито  1,5  мли  євреїв,  понад  1
мли  українців  і  до  500  тисяч  поляків.
 До  цього  слід  додати  15  тисяч  бандитських  збройних  нападів  у
повоєнний  час.  з  яких  на  Житомирщині  скоєно  700  (1945-1951).  В  1944  р.  і
по  9  травня  1945  р.  в  Житомирській  області,  за  неповними  відомостями,
було  проведено  300  збройних  бандитських  нападів.  В  1944  р.  тільки  в  31
випадку  було  вбито  79  ні  в  чому  не  винних  громадян  і  2  поранено.  У  1945  р.
за  5  місяців  із  13  збройних  нападів  було  вбито  22  чоловіка.  Все  це  робили
загони  УПА  «Схід»,  а  також  декілька  місцевих  боївок  ОУ  Н.  На  Волині  вбито
25700  чоловік  із  мирного  населення,  Рівненщині  -  37000,  на  Львівщині  -
понад  40000,  на  Івано-Франківщині  -  до  3000029.
 З  кінця  1944  р.  по  травень  1945  р.  у  Львівській  області  (у  межах  того
часу,  тобто  без  Дрогобицької  області)  бандерівці  вбили  і  закатували  5  088
громадян,  у  тому  числі  44  вчителя,  218  голів  сільських  рад  та  їх  заступників,
406  бійців  сільських  винищувальних  загонів  («стрибків»),  3105  селян,  серед
них  497  дітей30.
 Серед  5088  загиблих  енкаведістів,  військових,  районних  радянських  і
партійних  працівників  було  -  1315  чол.  Це,  як  бачимо,  категорично  заперечує
вигадки  націоналістів  про  те,  що  ОУН-УПА  воювала  тільки  з  представниками
радянських  і  правоохоронних  органів.  А  що  497  дітей  теж  були  сексотами?3'.
 Крім  того,  проведено  5  тисяч  терористичних  актів  проти  окремих  осіб-
керівників  колгоспів,  сільрад,  партійних  активістів,  вчителів,  лікарів,  які  сіяли
добро  і  злагоду  серед  людей,  займаючись  відбудовою  понищеного
фашистами  народного  господарства.  Оунівці  знущалися  над  мирним
населенням:  стріляли,  палили,  катували,  вішали,  кидали  живими  в  криниці.
Нищили  старих,  хворих,  жінок,  дітей.  Тому  не  випадково  член  Головного
проводу  ОУН,  командувач  УПА  «Північ»  Василь  Михайлович  Галаса  в  свій
час  згадував:  «...Я,  колишній  кадровий  націоналіст,  прийшов  до  остаточного  і
безсумнівного  висновку:  діяльність  ОУН  -  то  злочин  проти  українського
народу,  а  моя  особиста  участь  в  ній  -  трагічна  помилка...  Факти  звірячої
розправи  ОУН  над  своїми  жертвами  до  самої  смерті  стоятимуть  у  мене  перед
очима  страшним  маревом...»
 28  Прус  Эдвард.  Герої  з-під  знака  тризуба.  Варшава,  1985.  С.  54.
 29Політика  і  час  №11.  1991;  Товарищ  №19  (84).  1994,  травень.
 30 	Дов.  ЛОДА,  ф.-п.  З,  оп.6.  справа  283,  арк.  32.
 31 	Вільна  Україна  №3  (13428),  1996,  лютий.
 32 	Вісті  з  України,  1967.
 162

І  він  же:  «...У  чому,  скажіть,  були  винними  грудні  немовлята,  яким
бандерівці  розбивали  голови  об  одвірки»33.
 До  висновків  В.  Галаса  слід  додати  зауваження  інших  керівних  осіб  з
ОУН.  Командувач  УПА  «Схід»  «Верещака»,  він  же  «Орест»,  він  же  «Олекса»
-  Воробець  Федір  у  судовому  засіданні  про  свою  діяльність  і  підлеглих  йому
вояків,  відмітив:  «Під  моїм  керівництвом  були  скоєні  великі  злочини  проти
представників  Радянської  влади  та  мирного  населення,  не  говорячи  вже  про
масове  знищення  учасників  ОУН-УПА,  запідозрених  у  співпраці  з  органами
Радянської  влади.  Достатньо  сказати,  що  лише  в  районах  Сарненському,
Березовському,  Клесовському,  Висоцькому  Рівненської  області  і  Давид-
Городенському,  Сталінському  і  Пінському  Пінської  області  підлеглими  мені
бандами  УПА  і  боївками  СБ  згідно  з  отриманими  звітами,  тільки  в  одному
1945  р.  ліквідовано  6  тис.  чоловік  мирного  населення.  Найбільш  злочинними
фактами  бандитських  проявів  на  керованих  мною  територіях  були:  вбивство
командувача  фронту  генерала  Ватутіна  в  Острозькому  районі  Ровенської
області  в  квітні-травні  1944  р.;  вбивство  групи  радянських  офіцерів  у
кількості  12  чоловік  в  Клесовському  районі  Ровенської  області  в  лютому
1945  р.;  вбивство  10  військовослужбовців  НКВС,  у  тому  числі  начальника
винищувального  батальйону  Корецького  району;  повішення  17  бійців
винищувального  батальйону;  ліквідація  групи  робітників  НКВС  і
відповідальних  працівників  радянсько-партійних  органів  в  кількості  20
чоловік  весною  1945  р.  в  Костопольському  районі  Ровенської  області;  вже
не  говорячи  про  масові  зіткнення  і  ліквідацію  невеликих  груп  і  поодиноких
бійців,  про  диверсійно-терористичну  діяльність  на  залізничному  транспорті
і  шосейних  дорогах»34.
 У  намаганні  відмежуватись  від  екстремістських  діячів  типу
командувача  УПА  Шухевича-Тура  Зенон  Книш  (один  з  лідерів  ОУН)  писав
з  приводу  бандерівсько-стецьковської  авантюри  1941  р.:  «Цей  рік  вписався
назавжди  в  історію  нашого  руху  як  початок  жорстокої  ери,  яка  не  закінчилась
і  сьогодні...  Розпочався  він  диявольським  танцем  диких  пристрастей,
розбудив  сковану  моральними  цепами  людську  бестію  і  озброїв  руку  каїна,
туживщи  за  донцовским  «щастям  ножа».  Історичне  прокляття  українського
народу  -  міжусобиця,  розруха  і  братоненависництво  -  як  ніколи  яскраво
ще  раз  себе  зманіфестувало.  Тремтить  рука,  пишучи  ці  ряди,  і  стискається
серце  при  спогадах  про  велику  кількість  юнаків,  які  знайшли  смерть  не  на
полі  слави  і  боротьби  за  любу  Україну,  а  в  страхітливих  задвірках  бандерівської
енкаведенщини.
 Так  народився  диявол  в  українській  політичній  дійсності.  Повітухою  була
 ^Матвігню  І.  Різуни.  а  не  учасники  визвольних  змагань.  Вільна  Україна  №20.  1997.жовгень.
 Шелюг  М.  Вони  несли  беду.  Житомир.  1999.  С.  34.
 163

йому  німецька  дефензива,  кумом  -  амбіційна  гордість  і  бунтарський
непослух.  Скільки  біди  він  натворив  на  Україні,  скільки  сліз  і  крові  пролив  -
не  описати  на  воловій  шкурі.  Все  це  занотовано  на  скрижалях  мартирологи
українського  народу  і  предстане  коли-небудь  перед  судом  історії»35.
 Колишній  головнокомандувач  УПА  Василь  Кук,  він  же  «полковник
Коваль»,  він  же  «Леміш»,  «Юрко»:  «...На  прикладі  «Союзу»  з  німецьким
фашизмом  яскраво  видно,  до  яких  страшних  наслідків  може  такий  «Союз»
привести,  яких  важких  ран  може  завдати  своєму  власному  народу,
орієнтуючись  на  чужу  допомогу,  на  чужу  силу.  Такий  болючий  досвід  у
минулому  повинен,  здалося  б,  назавжди  відібрати  бажання...  у  будь-якої
політичної  партії  йти  на  чергову  співпрацю  з  новими...  силами,  з  новими
«союзниками».  Та  так,  на  жаль,  не  є.
 Активна  співпраця  ОУН  з  німецьким  фашизмом  до  Вітчизняної  війни  і
під  час  її  призвела  до  страшних  спустошень  краю,  до  великих  жертв,  яких
український  народ  не  зможе  забути»36.
 «Левко»  -  рядовий  стрілець  диверсійно-оперативної  боївки  окружного
провідника  ОУН  на  Житомирщині  і  Киівщині  «Романа».  В  листі-оповіді  до
свого  друга  «Куща»  в  1948  р.  він  писав:  «Тільки  тепер  я  зрозумів,  що  наробив
і  як  загубив  своє  молоде  життя.  Не  маючи  рідних,  я...  довірився  тобі,  як
старшому  брату,  і  дав  заманути  себе  в  бандитську  шайку.  Невже  ти  не  розумів,
куди  мене  штовхав  і  на  який  шлях  направляв?  Хіба  це  була  боротьба  за  волю,
за  народ,  як  ти  мені  говорив?  Адже  ми  самі  грабували  і  вбивали  його  гірше,
ніж  німці,  і  все  це  називали  боротьбою  «за  самостійну  Україну».  Ця  дурна
витівка  багато  взяла  в  мене  крові  й  ледве  не  саме  життя»37.
 Усі  наведені  розповіді  про  співпрацю  ОУН  з  гітлерівським  режимом  у
довоєнний  період,  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни  1941-1945  рр.,  мордування
українців,  поляків,  євреїв,  росіян  та  інших  народів,  запроданство  чужинецьким
розвідкам  свідчать  про  страшний  і  великий  злочин  оунівців  перед  українським
народом.  Все  сказане  -  велика  правда!  Вона  очі  коле  тим,  хто  намагається  із
злочинців  ліпити  «національних  героїв»  нашої  держави.  Зрада  Батьківщині
у  всі  віки  була  зрадою.  Вважаємо,  що  історія  вірно  розсудить  і  розставить  усі
крапки  над  «і».
 35 	Михайлюк  Б.  (Книш  3.).  Бунт  Бандери.  Мюнхен,  1950.  С.  81-82.
 36 	Кук  В.  Відкритий  лист.  К..  1960.  С.14.
 37Микитенко  В.  Кати  або  про  банду  УПА  «Павла-Миколи».  //Радянська  Житомирщина
№30,  1991.  13  грудня
 164

Висновки  дослідників  українського
націоналістичного  руху  про  діяльність
ОУН-УПА  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни
 Відомі  вчені  США,  Великобританії,  Німеччини,  Франції,  Ізраїлю,  Польщі,
серед  яких  Армстронг,  Даллин,  Лофтус,  Андерсон,  Брокдорф,  Вайс,  Торжецькі,
Майданчик,  стверджують,  що  український  націоналістичний  рух  на  Україні
в  роки  Другої  світової  війни  не  був  національно-визвольним  тому,  що  «ОУН
і  УПА  ніколи  не  були  самостійною  силою»,  їх  очолювали  люди,  яких  на
Нюрнберзькому  судовому  процесі  над  головними  нацистськими  злочинцями
розглядали  як  агентів  абверу  -  гітлерівської  військової  розвідки.  Через  такіх
осіб,  як  Бандера,  Мельник,  Стецько,  Клячківський,  Шухевич  та  інші,  гітлерівці
скеровували  і  контролювали  ОУН  і  УПА,  міцно  тримаючи  їх  в  руслі  нацистської
геополітики.
 Відомий  французький  публіцист  та  історик  Аллен  Герен  відзначив:  «УПА
-  продукт  давньої  діяльності  німецької  розвідувальної  служби»1.
 Певний  інтерес  в  оцінці  діяльності  ОУН-УПА  викликає  висновок
американського  дослідника  українського  націоналістичного  руху
Кристофера  Сімпсона,  який  у  книзі  «Бловбек»  зробив  такі  зауваження:  «ОУН-
УПА  мала  тоталітарно-фашистський  характер  і  міцні  зв’язки  з  німецькою
розвідкою  адмірала  Канаріса  (абвером),  Нацисти  щедро  забезпечували  ОУН
грішми  та  озброєнням,  а  на  початку  війни  згідно  з  програмою  абверу
організували  із  оунівців  підрозділи  «Нахтігаль»  і  «Роланд»...  Члени  ОУН-
УПА  відповідальні  за  злочини,  грабежі,  насильство,  знищення  беззбройних
військовополонених,  старих  і  дітей,  цілих  сіл...  Співпраця  з  нацистами  в  роки
Другої  світової  війни,  а  також  їх  особиста  кривава  історія,  прирекли  їх  на
вічне  відчуження  від  більшості  українського  народу,  представниками  якого
вони  себе  вважають»  .
 Канадський  політолог  Віктор  Поліщук  у  монографії  «Гірка  правда»  на
великому  фактичному  матеріалі  про  злочини  ОУН-УПА  доводить,  що  «...ОУН-
УПА  під  час  війни  діяла  всупереч  міжнародному  праву»3,  що  «ОУН  мала
антихристиянський  характер.  Як  зрештою  й  італійський  фашизм  і  німецький
націонал-соціалізм»4.  «Тим  більше,  що  вона  (ОУН)  виросла  під  крилом
агресора-  гітлерівської  Німеччини»5.
 Чому  таке  трапилось?  Тому,  що  ОУН  керувалася  настановами  Д.
Донцова,  який  у  книзі  «Націоналізм»  стверджував:  «Громада,  що  відкидає
 Терен  Аллен.  Серый  генерал,  М,  1970.  С.  72.
 2Товарищ.  №50  (63),  1993,  березень.
 3Поліщук  В.  Гірка  Правда.  Торонто-Варшава-Київ,  1995.  С.280.
 4Там  само.  С.  95.
 5 	Там  само.  С.  280-281.
 165

завоювання,  знаходиться  в  стані  занепаду»,  «Воля  життя  і  воля  влади
змінюються  у  волю  війни...  Воля  війни  між  націями  вічна.  Вічна  є  війна».
То  де  ж  «антифашизм,  антиімперіалізм,  антиколоніалізм,  антитоталітаризм»
українського  націоналізму,  як  про  це  твердять  сучасни  необандерівці.  Віктор
Поліщук  наголошує:  «...тоталітаризм  ОУН  близький  ідеологічно  не
більшовизмові,  а  фашизмові»,  ОУН  була  фашистською  організацією...,
український  націоналізм  був  українським  різновидом  фашизму»6.
 В.В.  Поліщук  далі  підкреслює,  що  «український  націоналізм  -  це
злоякісна  пухлина,  яка,  переживши  здебільшого  на  Заході,  в  діаспорі,  а  також
в  Україні,  переважно  в  Галичині,  знов  оживає,  розростається  на  Україні»7.
 Він  наполягає,  що  «Організація,  в  ідеологію  якої  лягли  елементи
злочинів,  котра  злочини  організувала  і  виконувала  руками  своїх  членів,
справедливо  має  бути  названа  злочинною»8.
 Привертає  увагу  думка  Романа  Кричевського,  яка  викладена  в  книзі  «ОУН
в  Україні,  ОУН-3  і  34  ОУН»,  видана  в  Нью-Йорку  в  1962  р.,  про  теорію  подвійної
політичної  програмовості  ОУН:  «Бандера..,  посилаючись  на  твердження
опозиції,  що  ідеологія  і  програма  ОУН  не  витримала  проби  життя  в  зустрічі  з
настроями  цілого  народу.  Бандера  заперечив  її  погляди  як  невірні  і  на  тому  тлі
розвинув  теорію  подвійної  політичної  програмовості  ОУН  -  одна  програма,
за  його  твердженням,  мала  б  бути  призначена  для  членства  і  прихильників
націоналізму,  а  друга  -  для  сторонніх  чинників.  Перша  повинна  бути  основним
вірою  Руху,  базою  для  виховання  кадрів  та  в  основному  мала  б  залишитися
незмінною  незалежно  від  зовнішніх  обставин.  Бандера  вважав,  що  таку
програму  ОУН  вже  створила  не  потребує  ніяких  змін  і  доповнень.  Друга
програма  повинна  існувати  для  зовнішнього  вжитку.  Вона  може  змінюватися
залежно  від  обставин  і  міжнародного  стану.  Вона  повинна  узгляднювати
передусім  моменти  тактики  і  їх  широко  пропагандивно  використовувати»9.
 Так  Роман  Кричевський  розкриває  підступну  двоякість  в  діяльності
ОУН  і  попереджає  нас  сьогодні  звернути  на  це  пильну  увагу.  Чому?  Тому,
що  ОУН  сьогодні  не  змінила  своєї  стратегічної  лінії.  Вона  залишається
старою,  тобто  суть,  українського  націоналізму,  якщо  стисліше  -  його
фашистська  суть  залишається.  Змінилася  у  світі  ситуація,  то  й  змінилась
політична  тактика  ОУН.  Про  таку  підступну  діяльність  ОУН-б  в
сьогоднішній  Україні  прямо  говорила  голова  її  проводу  Ярослава  (Слава)
Стецько:  «...Зараз  багато  наших  людей  діє  на  різних  щаблях.  Вони  не  звикли
афішувати  своє  членство  в  ОУН,  але  захищають  нашу  ідею.  І  дуже  часто  ви
 6 	Поліщук  В.  Зазн.  тв.  С.  80
 7 	Там  само.  С.  61.
 8 	Там  само.  С.  144.
 9Кричевський  Р.  ОУН  в  Україні.  ОУН-зі  34  ОУН.  Нью-Йорк,  1962.  С.  26.  27.
 166

працюєте  поруч  з  людиною  і  не  знаєте,  що  вона  член  ОУН...»10.
 Всім  треба  зробити  висновок  з  попередження  Р.  Кричевського  і  дій
необандерівців,  які  використовують  в  діяльності  як  легальні  методи,  так  і
конспіративні  засоби.
 Розглянемо,  що  думають  представники  творчої  інтелігенції  та
історики,  які  досліджують  український  націоналістичний  рух,  його  витоки,
діяльність  в  минулому  і  сьогоденні.  Нестор  української  літератури  Олесь
Гончар  так  підсумовував  діяльність  ОУН-УПА.  «Історія  знає  багато
прикладів  того,  як  носії  фальшивих  людиноненависницьких  доктрин
неминуче  скочувались  у  болото  виродження,  деградації,  з  «борців  за  ідею»
перетворювались  у  звичайних  бандитів,  катів,  убивць,  заплямованих
незліченними  злочинами  перед  своїм  народом  і  людством...  націоналістичні
дітовбивці,  мордувальники,  котрі  щодалі  більше  деградували  у  своїх
жорстокостях,  у  садизмі,  втрачали  остаточно  подобу  людську  й  не
зупинялись  ні  перед  чим,  не^изнаючи  ніякої  моралі,  а  ні  закону,  ні  права,
окрім  права  ножа  і  багнета»  .
 Є.С.  Березняк,  заслужений  вчитель  України,  кандидат  педагогічних
наук,  виступаючи  9  квітня  1993  року  на  науково-практичніній  конференції  в
м.  Києві  з  питання  оцінки  місця  та  ролі  в  русі  опору  УПА,  створеною
бандерівською  ОУН,  використав  висновки  із  творів  відомих  політичних
діячів.  Так,  В.  Яворівський  у  1984  р.  у  нарисі  «Яничари»  писав:  «Коли
виснажена  лихоліттям  гітлерівської  навали  Україна  заходилася  рахувати  свої
рани,  непоправні  втрати,  могили  синів  і  дочок,  коли  заходилася  сіяти  свій
мирний  хліб,  жовтоблакитники  з  бункерів  по-садистському  вдарили  їй  в
спину.  Той,  хто  любить  Украшу  справжньою,  чесною  і  по-синівському
просвітленою  любов’ю,  хто  зичить  її  народові  добра  та  щастя,  хіба  може
пробачити  чи  забути  цей  підступ!  Особливо  тоді,  коли  з’ясувалося,  що  майже
всі  вони  кваліфіковані  злочинці  і  яничари,  які  у  своєму  братовбивстві  були
жорстокішими  за  гітлерівців,  хоч  і  пройшли  вишкіл  саме  у  них».  І  далі  Є.С.
Березняк  як  колишній  радянський  розвідник  сказав:  «А  про  те,  що  вони
проходили  вишкіл  саме  у  гітлерівців,  можу  підтвердити  документально.  У
грудні  1944  року  мені  як  керівникові  групи  військових  розвідників  стало
відомо,  що  в  селищі  Скавіна  неподалік  Кракова  розташована  розвідшкола
гітлерівців  №202.  Ось  моя  радіограма  Центру:  «У  селищі  Скавіна  розміщена
розвідшкола  №202.  В  ній  навчається  70  чоловік  -  німці,  бандерівці,  власовці
для  засилки  у  радянський  тил.  Розбиті  на  групи  по  10  чоловік.  Кожна  група
має  рацію.  Днями  завершується  навчання.  Діяльність  кожної  групи
 1і(|Молодь  України.  1992,  7  лютого.
 Гончар  О.  Людської  крові  не  змити.  К.,  1970.  С.  3-4.'
 167

розрахована  в  районах  дислокації  УПА.  Завдання:  розвідка  і  керівництво
диверсійною  діяльністю  УПА»12.
 Дмитро  Павличко,  відомий  поет  і  політичний  діяч,  у  передмові  до
книги  «Операція  без  пострілу»  писав:  «На  що  розраховували  вожаки  ОУН,
агенти  абверу  і  гестапо,  організовуючи  на  тільки  що  звільнений  радянськими
військами  західній  землі  банди  УПА,  силою  заганяючи  до  них  молодь,
одурманену  націоналістичним  угаром?»13.
 М.  Коваль,  доктор  історичних  наук,  досліджуючи  український
націоналістичний  рух  у  1991  р.  зробив  такий  висновок:  «Німецько-оунівське
співробітництво  виразно  проявилося  вже  в  ході  підготовки  та  здійснення
нападу  Німеччини  на  СРСР.  Оунівські  спецпідрозділи,  вишколені
нацистськими  інструкторами  на  території  «рейху»  (в  Нойгаммері  і
Саберздорфі),  стали  активними  співучасниками  «східного  походу»...  І  далі:
«...Капітуляція  Німеччини  була  водночас  і  поразкою  українського
національного  руху.  Оунівці,  як  бандерівці,  так  і  мельніківці,  не  стали  «третьою
силою»,  не  зуміли,  як  того  домагалися,  ковзати  «між  Берліном  і  Москвою»,
використовувати  Німеччину  у  власних  інтересах,  виявилися  заложниками
концепції  «національної  революції»  в  окупованій  німцями  Україні»14.
 Погоджуючись  с  висновками  О.  Гончара,  Є.  Березняка,  В.  Яворів-ського,
Д.  Павличка,  М.  Коваля  та  інших,  додати,  що  ОУН-УПА  -  антинародне,
антидержавне  та  антиукраїнське  явище,  є  аксіомою  і  доказів  жодних  не
вимагає.  Намагання  дати  протилежне  пояснення  злочинної  діяльності  ОУН-
УПА  є  спробою  грішити  проти  історичної  правди.  Всіляке  силове
нав’язування  народу  України  поняття  про  це  явище  як  національно-
визвольний  рух  є  наскрізь  фальшиве  і  фальсифіковане,  а,  отже,  аморальне  і
протиправне  -  неприпустиме  в  умовах  будівництва  суверенної  правової
української  держави.
 І2Березняк  Є.С.  Немає  каяття  -  не  буде  прощення  //  36.  Матеріалів  науково-
практичної  конференції  «Справжні  і  міфічні  визволителі».  1993,  9  квітня.  С.  58.
 13 	Там  само.
 14 	Коваль  М.  ОУН-УПА  і  третій  рейх  //Політика  і  час.  1991.  №5.
 168

Міжнародні  правові  акти  і  злочинна  діяльність  ОУН-УПА
Рішення  міжнародного  Військового  трибуналу
в  Нюрнберзі  (1945-1946)
 У  30-40  роки  XX  ст.  фашистська  Німеччина  через  книгу  свого  вождя
Адольфа  Гітлера  «Майн  кампф»  відкрито  проголосила  силу  як  інструмент
зовнішньої  політики.  Німеччина  почала  готуватися  до  розподілу  сфер
впливу  як  у  Європі,  так  і  в  цілому  світі.  «Ми,  нарешті,  поклали  край
колоніальній  політиці  і  торговій  політиці  довоєнних  часів  і  перейшли  до
територіальної  політики  майбутнього.  А  коли  ми  говоримо  про  нові  території
в  Європі  сьогодні,  ми  повинні  і,  головним  чином,  думати  про  Росію  і  про
прикордонні  держави,  підпорядкованій  їй»1.
 Щоб  виконати  це  1  вересня  1939  року  фашистська  держава  розпочала
війну  проти  Польщі,  яка  незабаром  була  перетворена  в  «генерал-
губернаторство»  створюваної  фашистської  імперії.  Так  розпочалася  Друга
світова  війна.  Про  це  у  вироку  Нюрнберзького  міжнародного  військового
трибуналу  від  1  жовтня  1946  р.  говориться  так:  «Трибунал  вважає  повністю
доказаним,  що  війна,  розпочата  Німеччиною  проти  Польщі  1  вересня  1939
року,  була  явно  агресивною  війною,  яка  не  могла  згодом  не  перетворитися
у  війну,  охопивши  майже  весь  світ,  і  зумовила  скоєння  великої  кількості
злочинів  як  проти  законів  та  звичаїв  війни,  так  і  проти  людства»  .
 Потім  відбулися  агресії  проти  Данії,  Норвегії,  Бельгії,  Нідерландів,
Люксембурга,  Югославії,  Греції,  Франції  та  інших  держав  і  22  червня  1941
року  розпочалася  агресивна  війна  проти  Радянського  Союзу.  Тут  треба
розкрити  поняття  агресії  і,  зокрема,  що  таке  агресивна  війна.
 Агресія  (напад)  -  згідно  із  сучасним  міжнародним  правом  є
противоправне  застосування  збройних  сил  однією  державою  проти
суверенітету,  територіальної  цілісності  або  політичної  незалежності  іншої
держави  або  народу.  Агресія  вважається  найтяжчим  злочином  проти  миру
і  безпеки  людства.
 Таким  чином,  фашистська  Німеччина  вчинила  проти  Польщі,  СРСР  та
інших  держав  агресивну  війну,  про  яку  у  вироку  Нюрнберзького  процесу
сказано  так:  «Війна  по  своїй  суті  є  зло.  її  наслідки  не  обмежуються  одними
тільки  воюючими  країнами,  але  і  зачіпають  увесь  світ.  Тому  розв’язання
агресивної  війни  є  не  просто  злочином  міжнародного  характеру  -  воно  є
найтяжчим  міжнародним  злочином...»3.
 Усі  особи,  причетні  до  планування,  організації  і  скоєння  злочину
 'Нюрнбергский  процесе.  М..  1961,  т.  7.  С.  329.
2Там  само.  С.  347.
 3Там  само.
 169

агресивної  війни  -  війни  проти  миру  і  людяності,  згідно  із  статтею  6  Статуту
міжнародного  військового  трибуналу  в  Нюрнберзі,  оголошені  злочинцями.
 Читач  може  зауважити,  мова  ведеться  все  про  німців,  а  не  ОУН-УПА.
Зауваження  справедливе.  Тут  треба  дещо  пояснити.  Центр  організації
українських  націоналістів  у  передвоєнний  час  знаходився  в  Берліні.  Ця
обставина  була  викликана  тим,  що  керівництво  ОУН  було  тісно  пов'язане  з
німецькою  розвідкою  (абвером)  і  таємною  державною  поліцією  (гестапо).
ОУН  разом  із  своїми  господарями  гітлерівцями  готувалась  до  війни  проти
СРСР  і  брала  активну  участь  в  агресивній  війні.  Докази?!  Будь  ласка.
 Ось  що  говорив  особистий  посланець  Євгена  Коновальця  (в  абвері
«Консул»)  Степан  Бандера  (в  абвері  агент  «Сірий»)  в  доповіді  в  1933  р.
митрополиту  греко-католицькою  (уніатської)  церкви  Андрію  Шептицькому:
«Час  випробував  нашу  дружбу  і  співробітництво  з  німцями...  Німецькі
державні  чинники  дали  нам  вказівки  всіляко  посилити  нашу  проти-
більшовицьку  діяльність  на  Великій  Україні»4.
 У  січні  1934  р.  з  наказу  німецького  Головного  інспектора  поліції
безпеки  Дильсена,  берлінська  організація  українських  націоналістів  була
зарахована  в  штат  гестапо  на  правах  особливого  відділу.  Були  сформовані
воєнізовані  загони  українських  націоналістів,  які  в  правах  були  урівняні  з
гітлерівськими  штурмовими  загонами,  їх  керівництво  очолив  офіцер  гестапо
Ярига  Римарг,  він  же  Карлаті,  відомий  в  ОУН  як  Ріко  Ярий.  У  передмісті
Берліна  -  Вильгельмдорфі  німецькою  розвідкою  для  українських
націоналістів  було  побудовано  військове  містечко  (казарми),  де  вони
мешкали  і  проходили  військовий,  розвідувальний  та  політичний  вишкіл.
 У  1937-1938  роках  Абвер-2  (Центральний  апарат  -  диверсійна  і
терористична  робота)  провів  цілу  низку  нарад  з  керівниками  ОУН  в  Бадені
(Австрія),  Беладіно  (Італія)  та  інших  місцях.  З  боку  абверу  на  цих  нарадах
брали  участь  полковник  Ервін  Штольце,  заступник  начальника  Абвер-2  майор
Гросскурт,  доктор  Перцольд,  а  від  проводу  ОУН  Євген  Коновалець,  Рико  Ярий,
Курманович.  Була  досягнута  домовленість:  ОУН  передав  абверу  шпигунську
інформацію  та  виконав  інші  замовлення,  абвер  фінансував  цю  роботу.
 У  1938-1939  рр.  була  посилена  військово-диверсійна  підготовка
оунівських  кадрів  у  спеціальному  таборі  Хімзе  (Баварія)  і  розвідувальній
школі  абверу  в  Тегелі  (передмістя  Берліна).
 У  грудні  1939  р.  в  будинку-пансіонаті  «Стамари»  в  Закопаному  провід
ОУН  і  гестапо  організували  ще  одну  розвідувальну  школу,  законспіровану
під  курси  спортсменів.
 Протягом  1940-1941  рр.  в  німецьких  спецшколах  була  проведена
розвідувально-диверсійна  підготовка  7  000  чоловік  кадрового  складу  (старших
 4Даниленко  С.Т.  Дорогою  ганьби  і  зради.  -  К.,  1972.  С.  140-143.
 170

офіцерів)  для  ОУН.  Крім  того,  до  початку  війни  було  підготовлено  4  000
спеціалістів  для  трьох  похідних  груп  (Північна,  Середня,  Південна),  а  також
декілька  тисяч  бойовиків  для  дружин  українських  націоналістів  (ДУНів).
 У  1940  р.  були  сформовані:  в  Кракові  -  двохтисячний  загін  «січових
стрільців»,  у  Варшаві  -  «Український  легіон»,  у  Лкженвальді  -батальйон
«Українських  січовиків».  Сформовані  і  підготовлені  спеціальні  розві¬
дувально-диверсійні  батальйони  «Нахтігаль»  і  «Роланд»  та  інші  збройні
націоналістичні  формування.
 Що  стосується  діяльності  ОУН  під  час  підготовки  війни  проти  СРСР,
як  на  нашу  думку,  цікавими  є  покази  окремих  свідків  -учасників
Нюрнберзького  процесу.
 Під  час  допиту  в  судовому  засіданні  колишній  керівник  центрального
апарату  німецької  військової  розвідки  (Абвер-2)  генерал  Лахузен  на
запитання  заступника  головного  обвинувача  Еймена  (США)  розповів,  що
«Канаріс  (керівник  військової  розвідки  -  авт.)  отримав  наказ  від  тодішнього
начальника  ОКВ  (верховне  командування  німецьких  збройних  сил  на  чолі  з
Гітлером  -  авт.),  який  представив  його  як  директиву...,  отриману  від
Риббентропа...,  тісно  пов’язану  з  політичними  намірами  імперського
міністерства  закордонних  справ.  Канарісу  було  доручено  визвати  в  Галицькій
Україні  повстанський  рух,  метою  якого  було  винищення  євреїв  та
поляків....Риббентроп  підкреслював  необхідність  організації  повстання  або
повстанського  руху  таким  чином,  щоб  всі  двори  поляків  були  охоплені
полум’ям  і  щоб  всі  євреї  були  вбиті»5.
 На  певні  запитання  головного  обвинувача  від  СРСР  Руденка  свідок
Лахузен  відповів:  «Це  були  організації,  як  я  вже  казав,  які  складались  із
емігрантів  Галицької  України,  що  працювали  разом  з  відділом  розвідки  за
кордоном.  Завдання  їх  було  в  тому,  щоб  з  початком  воєнних  дій  виконувати
розпорядження  відповідних  офіцерів  німецьких  збройних  сил,  тобто  ті
директиви,  які  отримував  мій  відділ  і  надходили  від  ОКВ...  Ці  загони
повинні  були  проводити  диверсійні  акти  в  тилу  ворога,  а  також  займатись
різним  саботажем...,  тобто  взриви  мостів  та  інших  об’єктів,  які  певною
мірою  були  важливим  з  військової  точки  зору.  Ці  об’єкти  призначались
оперативним  штабом  збройних  сил.
 ...Від  військової  розвідки  в  різних  формах  весь  час  вимагали,  щоб
ми  пов’язували  наші  чисто  військові  завдання,  скеровані  на  виконання
оперативних  планів,  з  політичними  завданнями  або  терористичними
актами...»6.
 Ще  більш  конкретно  про  стосунки  ОУН  з  абвером  розповів  на
 Нюрнбергский  процесе.  М.,  1958,  т.  2.  с.  99,  100.
 6Там  само.  С.  105,  106.
 171

Нюрнберзькому  судовому  процесі  заступник  Лахузена  -  полковник  Ервін
Штольце:«...  усі  заходи  щодо  підготовки  війни  проти  Радянського  Союзу  мали
кодову  назву  «Операція  Барбаросса»,  в  наказі  вказувалось  про  те,  що  з  метою
завдання  блискавичного  удару  проти  Радянського  Союзу  Абвер-2  при
проведенні  підривної  роботи  проти  СРСР  повинен  використовувати  свою
агентуру  для  розпалювання  національної  ворожнечі  між  народами
Радянського  Союзу.  Виконуючи  отримані  вказівки  Кейтеля  і  Іодля,  я
зв’язався  з  особами,  які  знаходились  на  службі  у  німецькій  розвідці
українськими  націоналістами  та  іншими  учасниками  націо-налістичних
фашистських  угруповань,  яких  залучив  до  виконання  отриманих  вище
завдань.
 Зокрема,  мною  особисто  були  дані  вказівки  керівникам  українських
націоналістів  німецьким  агентам  Мельнику  (кличка  «Консул  1»),  Бандері
організувати  зразу  ж  після  нападу  Німеччини  на  Радянський  Союз
провокаційні  виступи  на  Україні  з  метою  підриву  найближчого  тилу
радянських  військ.  Це  робилося  для  того,  щоб  створити  міжнародну
громадську  думку  про  те,  що  нібито  іде  розклад  радянського  тилу»  .
 Таким  чином,  ми  маємо  докази  про  контакти  керівництва  ОУН  з
фашистськими  спецслужбами  і  завдання,  які  вони  повинні  були
виконувати  і  які  дійсно  виконувались.  Відносно  таких  агентів  фашистської
Німеччини  у  вироку  Нюрнберзького  судового  процесу  сказано:  «Гестапо  і  СД
використовувались  для  цілей,  які  були  згідно  Уставом  (трибуналом  -  авт.)
злочинними...  Розглядаючи  справу  СД,  Трибунал  має  на  увазі...  всіх  інших
членів  СД,  у  тому  числі  всіх  місцевих  представників  і  агентів,  причетних
або  яких-небудь  інших,  незалежно  від  того,  були  вони  чи  ні  формально
членами  СС  або  ні».
 Трибунал  визнає  злочинною  згідно  з  Уставом  (трибуналом  -  авт.)
групу...,  яка  використовувалась  для  проведення  дій,  проголошеними
злочинними  відповідно  до  ст.  6  Уставу»8.
 «Трибунал...  має  право  судити  і  наказувати  осіб,  які,  діючи  в  інтересах
європейських  країн  індивідуально  або  члени  організації  скоїли  будь-який  з
таких  злочинів:
 а) 	злочини  проти  миру:...  планування,  підготовка,  розв’язання
або  ведення  агресивної  війни  або  війни  з  порушенням  міжнародних
договорів...;
 б) 	військові  злочини:...  порушення  злочинів  та  звичаїв  війни.  До
таких  порушень  належать  вбивства,  мордування...  грабунок  суспільної
та  приватної  власності  і  навмисне  знищення  міст  і  сіл...;
 7Там  само.  С.  643,  644.
 8Там  само.  т.  7.  С.  420-421.
 172

в) 	злочини  проти  людяності:  вбивства,  винищення...,  інші
жорстокості,  скоєні  відносно  цивільного  населення  до  або  під  час
війни,  або  переслідування  за  політичними,  расовими  або  релігійними
мотивами...
 Керівники,  організатори,  підбурювачі  і  посібники,  беручи  участь  у
проведенні  загального  плану  або  змови,  скерованих  на  скоєння  будь-яких  з
вищезазначених  злочинів,  несуть  відповідальність  за  всі  дії,  скоєні  будь-
якими  особами  з  метою  виконання  такого  плану»9.
 Щоб  ця  вимога  вироку  Трибуналу  була  зрозуміла,  розглянемо  один  із
багатьох  прикладів,  який  яскраво  висвітлює,  що  ОУН  справді  творила  такі
злочини.  Серпневим  ранком  1943  р.  зникла  невелика  польська  колонія
Майдан  Камінь-Каширського  району.  Нині  на  місці  колонії  є  обеліск,  де
написано:  «29  серпня  1943  р.  кривавими  руками  українських  націоналістів
тут  було  замучено  139  жителів  колонії  Майдан»10.
 Бандватажок  УПА  «Кубик»  (Тихон  Зінчук)  добився,  щоб  під  час
розправи  над  мешканцями  колонії  Майдан  не  втекла  жодна  людина.  Він
перед  початком  операції  наказав  оточити  населений  пункт.  Та  все-таки
дехто  із  жителів  чудом  врятувався.  Випадково  врятувалося  двоє  людей.  Один
із  них  Михайло  Пашковський  розповів:  «Банда  УПА  «Кубика»  зібрала  все
населення  ніби  на  збори.  Ще  добре  не  розібравшись,  у  чому  річ,  жінки
брали  дітей  на  руки  і  сім’ями  йшли  на  місце  збору.  Хто  зрозумів  і  відчув
небезпеку,  почали  тікати  в  ліс,  але  на  їх  шляху  з’явилися  заслони  бандитів,
які  оточили  смертельним  кільцем  колонію  і  тут  же  душили  їх  без  пострілу.
 Коли  все  населення  було  бандитами  зібране  біля  школи,  людей  почали
вести  до  хліва  Зайончковського,  де  ще  з  ночі  була  викопана  широка
прямокутна  яма,  і  почали  проводити  страшну  розправу.  Били  прикладами,
рубали  сокирами.  Дітей  вбивали  головою  об  стінках  і  кидали  в  яму,  а  тих,
хто  не  зміг  прийти  на  місце  збору,  тягнули  до  місця  розправи  і  кидали  в
палаючий  хлів»11.
 Всього  тільки  на  Волині  разом  з  людьми  зникли  399  містечок,  сіл  і
колоній.  Злочини  проти  людяності  -  це  один  з  прикладів  того,  що  накоїла
ОУН  у  свій  час.
 *Там  само.  С.  312-313.
 ,0Горохівський  вісник,  1991,  24  июля.
"Там  само.
 173

Конвенція  у  справі  запобігання  й  покарання  злочину
народовбивства,  яка  була  прийнята  Генеральною
Асамблеєю  ООН  9  грудня  1948  року
 У  статті  другій  цієї  Конвенції  вказується:  «народовбивством  є  злочини,
скоєні  з  метою  винищення  цілості  або  частини  національної,  етнічної,
расової  або  релігійної  групи,  як  таких:
 а) 	вбивство  членів  групи;
 б) 	спричинення  тяжкого  пошкодження  тіла  або  розладу  психічного
здоров’я  членів  групи;
 в) 	навмисне  створення  для  членів  групи  умов  життя,  розрахованих
на  спричинення  цілковитого  або  часткового  їх  знищення.
 Згідно  із  статтею  третьої  Конвенції  такі  злочини  підлягають
покаранню:
 а) 	народовбивство;
 б) 	змова  з  метою  вчинити  народовбивство;
 в) 	безпосереднє  й  публічне  підбурювання  до  скоєння  народо
вбивства;
 г) 	намагання  вчинити  народовбивство;
 д) 	співдія  в  народовбивстві.
 Народовбивство  -  це  злочин,  якого  не  можна  скоїти  ненавмисне,  саме
скоєння  цього  злочину  включає  свідомість  вчинку.  Відповідно  до  цієї
Конвенції  винною  у  народовбивстві  над  польським  населенням  Західної
України  є  ОУН,  яка  прийняла  і  виконувала  постанову  про  «усунення»  поляків
з  українських  земель.  Таким  чином,  ОУН  скоїла  злочин  «змови  з  метою
вчинити  народовбивство»1.
 Перед  скоєнням  злочину  народовбивства  деякий  час  йшла  підготовка,
тобто  безпосереднє  й  публічне  підбурювання  до  скоєння  народовбивства.
Як  це  робилось?  Наприклад,  У  Львові  з  ЗО  червня  по  11  липня  1941  р.
розповсюджувались  заклики:  «Народе!  Знай!  Москва,  Польща,  мадяри,
жидва-  це  твої  вороги.  Нищ  їх»2.
 Знищувати  -  значить  убивати.  У  перші  дні  липня  1941  р.  у  Львові  люди
у  цивільному  одязі  з  синьо-жовтими  пов’язками  на  руках  роздавали  листівки
ОУН,  які  закликали  до  вбивств  і  погромів:  «Ляхів,  жидів,  комуністів  знищуй
без  милосердя,  не  жалій  ворогів  Української  Народної  Революції»  .
 За  закликами  наступають  дії.  Були  страшні  злочини.  Було  народо¬
вбивство.  Організовувала  і  творила  цей  тяжкий  злочин  ОУН.
 'Поліщук  В.  Гірка  правда.  Торонто-Варшава-Київ,  1995.  С.  359.
2Корман  О.  З  кривавих  днів  Львова  1941  р.  Лондон.  1991  .С.  5.
3Там  само.  С.  10.
 174

Сучасний  український  філософ  Мирослав  Попович  з  цього  приводу
писав:  «Український  народ  мирний,  врівноважений,  доброзичливий.  Та  і  в
його  історії  бували  страшні  сторінки.  І  не  тому,  що  українці  раптом  звірили,
а  тому,  що  на  авансцену  через  різні  обставини  виходили  люди  без  моралі,
без  совісті,  люди,  якими  керувало  тільки  прагнення  влади.  А  такі  люди  в
кожному  суспільстві  є  завжди.  1  не  дай,  Боже,  щоб  час  викликав  їх!»  .
 Законодавство  України  про  тяжкі  злочини
проти  миру  і  людяності
 Виходячи  з  вимог  міжнародних  правових  актів,  скерованих  на  захист
життя  людини,  її  свободи  і  особистої  недоторканності,  українські
законодавці  відпрацювали  останнім  часом  низку  відповідних  законовчих  актів.
 У  першу  чергу  звернемо  нашу  увагу  на  Закон  України  від  17  квітня  1991  р.
«Про  реабілітацію  жертв  політичних  репресій  на  Україні».
 Складаючи  закон,  його  автори  виходили  с  того,  що  убивство  людини  -
це  найтяжчий  злочин,  скоєнний  зокрема  з  особистою  жорсткістю,  або
методами,  небезпечними  для  життя  багатьох  людей.  Враховуючи  цю
обставину,  у  ст.  2  Закону  вказується:  «Реабілітації  не  підлягають  особи,
щодо  яких  у  матеріалах  кримінальних  справ  є  сукупність  доказів,  які
підтверджують  обгрунтованості  притягнення  їх  до  відповідальності  за  таке:
 - 	зраду  Батьківщини,  шпигунство,  диверсії,  шкідництво,  саботаж,
терористичні  акції;
 - 	злочини  проти  людства  і  людяності.  Каральні  акції  щодо
мирного  населення,  вбивство,  мордування  громадян,  пособництво  у
цьому  окупантам  у  період  Великої  Вітчизняної  війни;
 - 	організація  збройних  формувань,  які  чинили  вбивства,  розбої,
грабежі  та  інші  насильства;
 - 	збройні  вторгнення  на  територію  України  та  особисту  участь
у  вчиненні  цих  злочинів».
 26  грудня  1993  р.  Верховна  Рада  України  видала  Постанову  «Про
тлумачення  Закону  України  «Про  реабілітацію  жертв  політичних  репресій
на  Україні».  В  пункті  6  цієї  Постанови  визначено:  «Не  підлягають
реабілітації  засуджені  або  репресовані  у  позасудовому  порядку,  які  входили
в  стабільні  озброєні  угруповання  осіб,  які  об’єднались  для  боротьби  проти
існуючої  на  той  час  державної  влади  і  брали  участь  у  вбивствах,  розбоях,
грабуваннях  та  інших  насильствах».
 Ведучи  мову  про  юридичну  оцінку  діяльності  ОУН-УПА.  звернемо  увагу
на  те,  що  держава  врахувала  і  заклала  в  ст.  1  і  3  Закону  такі  положення,  у
 4  Україна.  1992.  №5.  С.  8.
 175

відповідності  до  вимог  яких  підлягають  реабілітації  учасники  ОУН-УПА,
які  дійсно  в  період  з  22.06.1941  р.  по  28.10.1944  р.  воювали  проти  німців
(підтверджується  тільки  архівними  документами).  Всім  цім  особам,  які
реабілітовані  згідно  з  вимогами  Закону  «Про  ветеранів  війни,  гарантії  їх
соціального  захисту»,  надається  відповідний  статус  ветеранів  війни.
 Що  стосується  самої  структури  ОУН-УПА  про  визнання  її  «третьою
воюючою  стороною»  і  надання  її  членам  статусу  «ветеранів  національно-
визвольних  змагань  в  роки  Другої  світової  війни  з  1939  р.  по  1960  р.»,  то  це
питання  на  сьогоднішній  день  не  вирішено.
 Як  на  нашу  думку,  питання  про  визнання  ОУН-УПА  «третьою
воюючою  стороною»  не  повинно  мати  позитивного  вирішення.
 Чому?  Тому  що  ОУН-УПА  в  роки  Великої  Вітчизняної  війни  не  була
самостійною  силою,  слугувала  фашистській  Німеччині  і  разом  з  нею
воювала  проти  стран  антигітлерівської  коаліції,  а  з  часом  пішла  на  послуги
до  інших  чужинських  держав,  скоїла  великий  і  тяжкий  злочин  народо-
вбивства.
 Скоєні  ОУН  злочини  не  мають  строку  давності  і  структура,  яка  їх
організувала  і  провела,  не  може  бути  реабілітована.  Вона  повинна  бути
визнана  злочинною.
 176

ВМЕСТО  ПОСЛЕСЛОВИЯ
 В.В.  Полищук,
доктор  общественных  наук  (политология)
 ПРОБЛЕМА  ПОКАЯНИЯ
 (Из  книги  «Гірка  правда.  Злочинність  ОУН-УПА  (сповідь  українця)»)
 Хотя  ОУН-УПА  никогда  не  представляли  украинский  народ,  его
интересы,  все-таки  это  были  организации,  построенные  на  украинском
человеческом  элементе.  В  таком,  и  именно  в  таком  смысле  украинский  народ
несет  ответственность  за  действия  ОУН-УПА.  Так  как  отвечает  заботливый
отец  за  действия  своего  взрослого  сына  -  выродка.  Отвечает  в  определенном
смысле  морально,  но  никогда  юридически.  Ответственность  украинского
народа  за  деяния  ОУН-УПА  принципиально  отличается  от  ответственности
немецкого  народа  за  действия  Гитлера  и  его  преступного  меньшинства.
Гитлер  пришел  к  власти  легальным  путем,  в  результате  демократических
выборов.  Поэтому  и  качественно  иной  является  ответственность  немецкого
народа,  поскольку  Гитлер  был  ее  легитимным  репрезентантом.  В  тоже  время
ОУН-УПА  таким  репрезентантом  никогда  не  была.
 Я  сказал,  хватит  ожидать  от  ОУН,  или  ветеранов  У  ПА  покаяния.  Они
и  сейчас  окружают  себя  нимбом  славы,  рядятся  в  одежды  героев.  А  герои
не  каются...
 За  действия  ОУН-УПА  обязана  ответить  нынешняя  власть  независимой
Украины  -  ее  Парламент,  ее  Президент.  Это  они  должны  официально  осудить
деятельность  ОУН-УПА,  это  они  обязаны  отмежевать  украинский  народ  от
этих  организаций.  И  сделать  заявление  с  просьбой  простить  украинский
народ  за  деяния  его  сыновей  -  выродков.
 То  же  самое,  в  первую  очередь  обязана  сделать  иерархия  Греко¬
католической  церкви,  так  как  именно  под  ее  омофором  возникла  ОУН.  А
также  иерархия  Украинской  православной  церкви,  поскольку  это  ее  паства
участвовала  в  массовых  зверствах  на  Волыни,  хотя  и  подтолкнули  ее  к  этому
эмиссары  из  Галичины...
 Признаем  вину  наших  братьев  -  выродков!  Отмежуемся  от  их
преступлений!..
 Скажем  миру  правду,  хотя  она  такая  горькая.  Моя  исповедь  является
первым  шагом  в  етом  направлении.
 Торонто,  1992
 177

КАБІНЕТ  МІНІСТРІВ  УКРАЇНИ
 Окреме  доручення
[  КОНТРОЛЬ  І
 Держкомтелерадіо  (Чижу  І.С.) 	•
 Мінкультури  і  туризму  (Ліховому  І.Д)
МОН.(Ніколаснку  С.М.) 	^
 Національна  акалемія  наук  України
(Патону  Б.Є.)
 Голові  Ради  міністрів
Автономної  Республіки  Крим,
головам  обл(міськ)держадмІністрацій
(за  списком)
 Прошу  забезпечити  широке  інформування
громадськості  щодо  Фахового  висновку  робочої  групи
істориків,  підготовленого  робочою  групою  при
Урядовій  комісії  з  вивчення  діяльності  ОУН-УПА,  а
також  його  випуск  за  програмою  “Українська  книга"  та
розповсюдження  серед  загальноосвітніх  шкіл,  вищих
навчальних  закладів  МУ  рівнів  акредитації  усіх  форм
власності,  бібліотек,  інших  установ. 	»
 Про  стан  виконання  інформувати  Кабінет
Міністрів  України  щоінжня.
 Масальському  А.В.,  Дніпрову  ОіС.  Штурму
 ириледка
 \
 І!
 /І
Уґ  і  ■  •
 178

ПРИЛОЖЕНИЕ
 СТАТУТ
 військово!  управи
 ГАЛИЧИНА
 179

Дня  виповнення  її  високої  задачі  в  європейській  оборонній  боротьбі  проти
більшовизмом!  надаю  Військовій  Управі  Галичина  такий
 СТАТУТ:11.  Загальні
основи
 Військова  Управа  е  помічним  органом  Губернатора  Галицької  Області
й  відносних  Командних  станиць  вишколу  ^Стрілецької  Дивізії  Галичина
для  набору  та  духово-культурної  й  соціальної  опіки  при-належних  до  дивізії
та  зокрема  членів  їх  родин.
 Вона  є  безпосередньо  підчиненою  Губернаторові.
 Керівник  та  члени  управи  є  іменовані  та  викликувані  через  Губернатора
Галичини.  Український  Центральний  Комітет  предкладає  Губернаторові
відповідні  особи.
 Річеві  кошти  діяльностей  Військової  Управи  поносить  з  застереженням
іншого  урегулювання  Укр.  Центр.  Комітет;  кошти  окружних  та  повітових
повновласників  будуть  перейняті  через  союз  громад.
 Діяльність  органів  Військової  Управи  є  почесною.  Вони  могуть  одначе
за  свої  видатки  одержати  відшкодування.
 Військова  Управа  буде  в  кожній  окрузі  заступленою  через  окружного,
в  кожнім  повіті  через  повітового  повновласника.  Повно-власники  є  рівнож
покликувані  й  відкликані  через  Губернатора  Галичини.  Військова  Управа
предкладає  Губернаторові  відповідні  пропозиції  в  цім  напрямі.
 Повітові  повновласники  підлягають  Окружним.  Окружні  підлягають
безпосередньо  Військовій  Управі.  Політичні  диспозиційні  управлення
Крайсгавптманів  не  зістають  нарушен!.  Повновласники  є  зобов’язані  стало
Інформувати  Крайсгавптманів  про  перебіг  праць.  Повітові  повновласники
мають  цей  сам  обов’язок  у  відношенні  до  Ляндкомісарів.  З  другої  сторони
праця  Військової  Управи  дістає  повну  й  неограничену  піддержу  Крайсга¬
вптманів  і  Ляндкомісарів.  На  просторі  міста  Львова  виконує  управлення
окружних  і  повітових  повно-власників  сама  Військова  Управа.
 Військова  Управа  є  управленою  предаладати  Губернаторові  проекти,  які
покажуться  сутєвими  для  виповнення  поставлених  задач.  Таке  саме  право
прислуговує  окружним  і  повітовим  Повновласникам  у  відношенні  до
Крайсгавптманів  згл.  Ляндкомісарів.
 Військова  Управа  працює  в  тісному  порозумінні  з  Укр.  Центр.
Комітетом.  Таке  саме  відношення  обов’язує  окружних  і  повітових
повновласників  відносно  Укр.  Допомогових  Комітетів  згл.  Делєгатур.
 Загально  беручи  має  Військова  Управа  та  її  органи  у  своїй  роботі  все
 'ЦЦіА  в  м.  Львові.  Колекція  листівок  та  плакатів.  №7594.  арк.  3-5.
 180

спільно  працювати  з  відносними  державними  урядами.  Зокрема  відноситься
це  до  командних  станиць  ^Стрілецької  Дивізії  Галичина.
 II.  Праця  Військової  Управи  ділиться  зокрема  на:
 1) 	Набір
 Військова  Управа  має  обов’язок  вести  набірну  акцію  для  вступления  до
^Стрілецької  Дивізії  Галичина  серед  галицько-українського  населення.  В
цім  напрямі  належить  усвідомляти  населення  про  значіння  цих  нових
відділів  у  дусі  спільної  європейської  боротьби  проти  большевизмов!
 У  зв’язку  з  цим  допильнує  Військова  Управа  рівнож  організаційну
підготовку  набору.
 Військова  Управа  докладе  старань  для  старанної  реєстрації  всіх  б.
офіцерів  та  підофіцерів  української  національності.  Вона  є  помічною  при
підготовці  їх  до  служби.  Вона  є  зобов’язаною  предаладати  властивим  урядам
відносні  проекти.
 Військова  Управа  поноситиме  старання  для  духової  підготовки  до
майбутньої  військової  служби  охотників  в  часі  між  прийняттям  охотника  і
його  покликанням.
 В  таких  рямцях  можуть  окружні  й  повітові  повновласники  переводити
зібрання  охотників.  Охотників  належить  зокрема  повчити  про  їх  власні  права
й  обов’язки  як  жовнірів  у  рямцях  німецької  Армії  як  рівнож  про  справи
забезпечення  їх  родин.
 2) 	Культурно-освітна  опіка
 Військова  Управа  приготовляє  побіч  набірного  матеріалу  також
освітний  та  научний  матеріал  для  відділу  в  українській  мові.  Вона  виконує
всі  функції,  зв’язані  з  опікою  війська.  Рівнож  організація  релі'ійно-душевної
опіки,  як  також  допоміжні  мірила  в  санітарній  службі  зачисляються  до  цього.
 3) 	Матеріальна  опіка
 Військова  Управа  наглядає  та  організує  матеріальне  забезпечення  для
членів  родин  жовнірів  ^Стрілецької  Дивізії  Галичина  як  рівнож  опіку  та
забезпечення  в  рямцях  державної  організації  суспільної  опіки  для  членів
Дивізії  потерпівши  в  службі  або  війни
 4) 	Дальші  задачі
 Військовій  Управі  можуть  бути  признані  й  інші,  як  вичислені  в  цім
статуті,  задачі,  якщо  це  покажеться  конечним  для  успіху  її  праці.
 Вехтер
 Губернатор
 181

Довірочно!
 Для  службового  вжитку
членів  Набірних  Комісій!
 НАПРЯМНІ
 для  набірних  комісій  ^Стрілецької  Дивізії  Галичина2
 Велика  боротьба  на  сході  триває  дальше  з  не  зменшеною  завзятістю.
Кожна  праця,  яка  має  посилити  цю  боротьбу  мусить  бути  виконаною  скоро,
рішучо  й  продумано,  Це  відноситься  рівнож  до  набірних  комісій.
 Супереч  для  їх  діяльності  побіч  інших  справ,  які  тут  поодиноко  не
будуть  обговорюваними,  є:
 1. 	всі  набірні  потягнений  мусять  бути  переведені  в  найбільшому
поспілі,  а  іменно  в  цілому  повіті.
 Треба  постаратися  за  скоре  й  старанне  розвішений  плакатів.  Плакати
набірних  комісій  мусять  бути  розвішені  все  безпосередньо  під  закликом
Пана  Губернатора.
 Комісії  вживають  до  помочі  в  якнайширшій  мірі  посадників,  війтів  і
солтисів  повіту,  духовенства  та  вчительства,  їх  треба  на  зібраннях  повчити
старанно  про  чекаючи  їх  у  зв’язку  з  цим  обов’язки.
 Діяльність  комісій  напинається  2  і  3  травня.  Перегляд  до  праці
зачинається  за  це  9-го  травня.  Комісії  перегляду  до  праці  річників  від  1920  до
1925  приступають  до  праці  щойно  10  травня.  Комісії  мають  отже  уложити
собі  працю  в  цей  спосіб,  щоби  вони  починаючи  від  10  травня  можливо
рівночасно  й  в  цих  самих  місцях  зачали  працю  з  комісіями  перегляду  до  праці.
 Більшість  охотників  має  бути  набрана  вже  перед  цим  реченцем.
 2. 	Бюрове  приладдя  як  також  потрібні  фірманки  доставить
Ляндкомісар.
 3. 	Набірна  комісія  має  діяти  в  основі  кожного  дня  у  двох  місцях.
 4. 	Приниманими  можуть  бути  лише  охотники  української  націо
нальності,  що  мешкають  в  Галичині.
 Не  є  передумовою,  щоби  кандидати  були  народжені  в  Галичині  або
тут  від  довшого  часу  мали  тривале  місце  осідку.  Вистарчає  посвідка
властивого  посадника  або  війта,  що  кандидат  в  часі  зголошення  має  у
відносній  громаді  своє  місце  мешкання  або  звичайно  перебуває.
 5. 	Ті,  котрі  ухилялися  від  роботи,  можуть  бути  прийнятими.
Пан  Губернатор  зарядив,  що  наложена  їм  кара  буде  поминеною,  якщо
вони  зголосяться  на  протязі  трьох  днів  до  ^Стрілецької  Дивізії.  Полекша
ця  відноситься  лише  до  тих,  які  одержал»  перехідну  посвідку  прийому.
 2ЦДіА  в  м.  Львові.  Колекція  листівок  та  плакатів.  №7442.  лист  108.
 182

Вона  не  відноситься  до  тих,  які  зістануть  зловлені  ще  перед
зголошенням  до  набірної  комісії.
 Пан  Губернатор  заряди  дальше,  що  зголошення  у  набірної  комісії  не
може  бути  використане  до  арештуваня  того,  який  ухилявся  від  виїзду  до
праці.  Він  може,  коли  не  зістане  прийнятим,  відійти  свобідно.
 Ті,  які  ухилялися  від  праці,  і  які  мимо  добровільного  зголошення  не
зісгали  принятими,  можуть  числити  на  безкарність,  лише  тоді,  якщо  вони
на  протязі  трьох  днів  від  дати  посвідки  про  добровільне  зголошення
зголосяться  до  властивої  станиці  Уряду  Праці  до  виїзду  в  Німеччину.
Властиві  станиці  мають  доручення  не  арештувати  тих  осіб,  які  зголошуються
в  трьох  днях  від  дати  посвідки  зголошення  до  набірних  комісій.
 Заінтересованих  в  тому  охотників  належить  про  це  повчити,  їм  треба
досадно  звернути  увагу  на  наганність  ухилюванняся  від  праці,  їм  належить
виразно  пояснити,  що  дарування  кари  у  зв’язку  з  їх  добровільним
зголошенням  не  оправдує  їх  шкідливого  для  воєнної  господарки
поступування.  Каральність  ухилюванняся  від  роботи  може  бути  лише
злагідненою  через  готовість  до  більшої  видатності  праці.
 Задачею  набірних  комісій  є  перешкодити,  щоби  ці  полегші  не  мали
шкідливого  впливу  на  мораль  праці.
 Треба  прикладати  вагу  до  того,  щоби  ті  охотники,  які  ухиляються  від
роботи,  інформували  набірну  комісію  про  ухилюванняся  від  роботи.
 Особисті  дати  охотників,  які  ухиляються  від  роботи  треба  негайно,  іменно
цього  самого  дня  подати  до  відома  властивим  станицям  Урядів  Праці,
жандармерії  та  кримінальної  поліції,  щоби  вони  здержалися  від
арештування.  При  тому  треба  звернути  увагу,  чи  охотник  зістав  прийнятий
чи  відкинений.  Відповідні  формулярі  будуть  комісіям  доручені.
 6. 	Охотники  покарані  тюрмою  понад  п’ять  літ  не  можуть  бути
прийнятими.  Якщо  кара  зістала  виречена  польською  державою
або  через  Совітів  за  політичну  провину,  внесок  на  приняття  належить
спрямувати  на  письмі  до  Пана  Губернатора  через  військову  управу.
 7. 	Докладний  перегляд  охотників  не  належить  до  набірних  комісій.
Спричинена  таким  поступуванням  повільність  була-б  перешкодою
дістати  з  потрібною  скорістю  перегляд  всіх  охотників.  Устійнення
спосібних  і  неспосібних  наступає  отже  на  основі  їх  зовнішньої
постави.  Треба  звернути  передовсім  увагу  на  видні  назовні  хвороби  й
уломности  як  рівнож  на  видні  духові  меншевартості.
 8. 	Кожна  набірна  комісія  дістає  округлу  печатку  з  написом:
Набірна  Комісія  Військової  Управи  Галичина.  В  середині  печатки
поміщена  відзнака  СС  Стрілецької  Дивізії  Галичина.  Одержання  печатки
потверджується  на  письмі  з  заподанням  П  числа.
 183

9. 	Відносно  письмових  праць  треба  перестерігати  слідуючого:
 Всі  посвідки  й  формулярі  належить  виповняти  в  німецькій  й
українській  мові.
 Вони  мають  бути  написані  для  пред’явлення  німецьким  урядам
латинськими  і  для  вжитку  власника  посвідки  українськими  черенками.
 Виїмкою  є  списки.  Вони  призначені  лише  для  вжитку  влади  й
Військової  Управи,  їх  треба  тому  писати  лише  латинкою.
 Перехідна  посвідка  прийому  й  посвідка  відкинення  зголошення  охотника
має  бути  виповненою  все  подвійно.  Оригінал  одержує  охотник;  відбитку
належить  зложити  в  азбучнім  порядку  прізвищ  у  повітового  Повновласника.
Це  має  бути  зложене  в  азбучному  порядку  окремо  для  кожної  громади  й  міста.
 Відбитки  ці  будуть  приміненими  через  комісії  прийому  для  їх  діяльності.
Прийнятого  перехідне  охотника  втягається  на  призначенім  для  цього  списку.  Для
відкинення  охотників  рівнож  передбачені  списки.  Списки  відкинених  провадиться
лише  поодиноко,  списки  перехідне  Прийнятих  подвійно.  Один  виказ
пересилається  окружному  Повно-власникові,  один  лишається  у  повітового.
 Окрему  увагу  треба  звернути  на  цих  охотників,  які  не  послухали  зазиву,
до  обов’язку  праці.
 Конечні  річеві  завваги,  поміщені  в  уст.  5.  Відносно  формальної
сторінки  поступування  треба  до  цього  додати,  що  ці  охотники  одержують
окремі,  переслані  в  тій  ціли  наборним  комісіям,  посвідки,  які  їх  через
означений  протяг  часу  -  для  прийнятих  щодо  часу  покликаних,  для  відкинених
через  3  дні  -  хоронять  перед  арештуванням.
 Дуже  важною  справою  є  щоденне  пересилання  списків  тих,  котрі
ухилювалися  від  обов’язку  праці,  для  властивих  станиць  урядів  праці,
кримінальної  поліції  і  жандармерії.  Відповідні  формулярі  пересилається  рівночасно.
 Пересилати  треба  все  посланцем.
 В  разі  занедбання  цього  обов’язку,  не  можна  ручити  за  охорону  цих
охотників.
 Львів,  дня  28.  4.  1943.
 УКРАЇНСЬКІ  ГРОМАДЯНИ!3
 Надійшла  довго  очікувана  хвилина,  що  український  народ  знову
дістане  змогу  зі  зброєю  в  руках  виступити  до  боротьби  проти  свого
найгрізнішого  ворога,  московсько-жидівського  більшовизму.  Вождь  Великої
Німецької  Держави  дав  свою  згоду  створити  окрему  українську  добровольчу
військову  формацію  під  назвою  ^Стрілецької  Дивой  «Галичина».
 Тим-то  мусимо  використати  цю  Історичну  нагоду,  мусимо  якстій
 3ЦДіА  в  м.  Львові.  Колекція  листівок  та  плакатів  №7513,  арк.  1.
 184

узяти  в  руки  зброю,  бо  цього  вимагав  наша  національна  честь,  наш
національний  Інтерес!
 ДОРОГА  МОЛОДЕ!4
 Я  вірю,  що  Твій  патріотизм,  Твоя  жергвенність,  Твоя  готовість  до  збройного
чину  -  це  не  голі  слова,  а  глибоке,  щире  переконання  та  почування.  Я  вірю,  що
Ти  глибоко  пережила  1  зрозуміла  болючий  досвід  минулих  визвольних  змагань,
що  Ти  добула  з  нього  ясне  почуття  політичного  реалізму,  глибоке  зрозуміння
національного  Інтересу,  тверду  готовість  до  найбільших  жертв  для  нього.  Я  вірю  в
Тебе,  Дорога  Молоде,  -  і  вірю,  що  Ти  не  прогаєш  теперішнього  Великого  Моменту,
що  ділом  доведеш  перед  цілим  світом,  хто  Ти,  чого  Ти  варта,  до  чого  Ти  здібна.
 УКРАЇНСЬКІ  ГРОМАДЯНИ!
 Я  закликаю  Вас  до  великої  сторожкости!  Ворог  не  спить!  У  пам’ятних
1917-1919  рр.  ворожа  пропаганда  присипляла  наш  народ  силою  великих  слів
про  вічний  мир,  про  братерство  народів.  Тепер  ця  пропаганда  знову
намагається  викинути  нам  зброю  з  рук  і  розпускає  серед  нас  безліч  безглуздих
поголосок,  безосновних  здогадів,  хоробливих  мрій.  Ви  знаєте,  звідкіля  йде  ця
пропаганда,  яка  її  мета.  Протиставтесь  їй  рішуче,  навіть,  коли  вона  виступає
під  українським  плащиком,  зручно  використовуючи  несвідомих,  збаламучених
українських  людей.  Ви  знаєте  ціну  зброї,  тому  я  вірю,  що  при  Божій  помочі
Ви  гідно  складете  іспит  політичної  зрілосте,  перед  який  поставила  нас  Історія.
 УКРАЇНСЬКІ  ГРОМАДЯНИ!
 Час  вичікувань,  час  повних  утоми  страждань  скінчився.  Настала  велика
пора  збройного  чину  і  для  нашого  народу.  Поруч  геройської  армії
Великонімеччини  та  добровольців  інших  європейських  народів  виступаємо
і  ми  до  святої  боротьби  проти  найбільшого  нашого  національного  ворога
та  смертельної  загрози  всього  культурного  людства.  Справа  свята  й  велика,
тому  вона  вимагає  від  нас  великих  зусиль  та  жертв.
 Я  вірю,  що  ці  наші  зусилля  і  жертви  -  це  твердий,  але  певний  шлях  до
нашого  Світлого  Майбутнього.
 Др.  Володимир  Кубійович
 Львів,  у  травні  1943.
 Провідник  У  ЦБ
 ОгискегеіЬеігіеЬ  П,  ЬетЬег§,  Огїіпезїг.  20.-1319
 С-178-Є343-Р
 4ЦдіА  в  м.  Львові.  Колекція  листівок  та  плакатів.  №7513,  арк.  1.
 185

ПРОВІДНІ  ДУМКИ
для  бесідників  набірних  комісій
до  ^Стрілецької  Дивізії  Галичина5
(Витяг)
 Що  натомість  бачите  Ви  з  німецької  сторони,  це  образ  цеї  великої
держави  й  народа,  який  в  найвищій  й  найтвердшій  напрузі  світового  бою
кольосальних  розмірів.  Так  не  кожний  з  вас  в  моменті,  в  якому  йде  бій  зі
сильним  ворогом  про  бути  або  не  бути,  не  грішив  би  надмірною  чемністю  чи
делікатністю,  так  й  не  можете  вимагати  цього  від  німецької  держави!  Німці
мусять  тепер  стягнути  всі  сили,  які  лише  можна  змобілізувати,  й  то  скоро,
дуже  скоро,  негайно!  Тоді  немає  ніяких  зглядів,  нема  часу  на  довгі  розговори!
 Боже  провидіння  доручило  німецький  державі  через  щасливе  рішення
збруї  провід  народів  Европи  в  боротьбі  проти  большевизму.  Самі  німці  не
могли  би  вив’язатися  з  цього  доручення  не  ставлючи  твердих  вимог,  не
підганяючи  від  часу  до  часу  тих,  що  стягаються,  не  вадбираючи  декому
його  вигод.
 Правда  -  це  болить,  правда  -  це  утяжливе!  Але  це  діється  для  Вашого
добра.  Ви  підсилюєте  фронт  проти  большевизмов),  від  чого  зависить  ваше
власне  життя.
 Цей  твердий  й  тому  часом  відпихаючий  образ  Німеччини  у  віійні  є
одначе  іншим  від  того,  котрий  представляє  й  дає  Німеччина  в  мирі.  Ви  молоді
не  знаєте  того  німецького  мира,  який  і  цам  принесе  спокій  та  добробут.
Але  спитайте  ви  старих  й  старших;  вони  розкажуть,  як  було  гарно.  Ваші
Друзі,  воїни  праці,  мали  змогу  вид  іти  Райх.  Вони  оповідали  вам  про
добробут,  красу  цього  краю,  його  міст  та  сіл.  Німецький  нарід,  який  формував
цей  край,  дав  невідпертий  образ  своєї  творчої  сили  культури.  Ви  отже  не
можете  мірити  того,  що  вас  жде  від  німців  по  побідній  мирі,  мірилом  з
часів  затяжної  боротьби,  лише  тим,  що  вони  створили  в  часі  мира  не  лише
для  себе  але  й  для  всіх.
 Де  е  доказ,  що  совіти  могли  б  дати  своїм  народам  добробут  в  часі
мира?  -  Що  обіцюють  вони  вам?  -  Чи  може  щасливе  життя?  -  Ні!  Вони
обіцюють  вам,  що  ви  колись  будете  досконалими  машинами  -  автоматами  з
докладно  обчисленою  силою  продукування.  Чи  хочете  отже  стати  такими
бездушними  автоматами?  -  Може  обіцюють  Вам  багатство?  -  Ні!  Вони
запевняють,  що  знищать  всіх,  хто  має  добробут,  щоб  нарід  не  міг  навіть
уявити  собі,  як  він  виглядає!  Що  ж  вам  з  цього,  коли  на  цілім  світі  не  буде
взагалі  багачів?  -  Чи  легше  вам  стане  від  цього?  -  Тоді  стратите  взагалі
надію,  самим  колись  до  добробуту  для  вас  та  ваших  дітей!
 5ЦДіА  в  м.  Львові.  Колекція  листівок  та  плакатів  №7445,  арк.  1.
 186

Перед  цією  судьбою  хоронить  вас  одиноко  німецька  армія  й  ніхто  інший
на  цілім  світі.  Хто  може  так  по  дурному  вірити,  що  англійці  й  американці
могли  б  устоятися  цим  колосальним  арміям  большевизму?  -  Ті  англійці  й
американці,  котрі  перед  сильними  німецькими  арміями  втікали  як  заяці,
котрі  тепер  мусять  концентрувати  в  Африці  цілу  свою  силу,  щоби
відносно  малу  німецьку  армію  прогнати  з  малого  клаптика  землі.  В  такий
нонсенс  може  повірити  лише  легкодушний  поляк,  але  ніколи  реально
думаючий  українець.  Ні!  Капіталісти  не  зможуть  вас  оборонити  перед
большевизмом.  Це  може  зробити  лише  національний  соціалізм  Великого
Вождя  Адольфа  Гітлера,  який  позволяв  жити  так  багатим  як  бідним,
розумним  й  дурним  після  їх  власного  стилю  і  який  приділяє  кожному  йому
відповідне  місце  на  основі  його  праці.  Він  одиноко  хоронить  вас  перед
великим  експлуататором  всіх  народів,  перед  міжнародним  жидівством,  яке
володіє  так  в  большевії  як  і  серед  плютократів.
 187

В.Евтушенко,
заместитель  председателя  КГБ  УССР
 БАНДЕРОВЩИНА1
 Организация  украинских  националистов,  как  политическая  анти¬
советская  группировка  профашистского  типа  была  создана  в  1929  году  в
Вене.  Ее  ядром  стали  офицеры  бывшего  корпуса  сечевых  стрельцов  во  главе
с  известными  Е.  Коновальцем  и  А.  Мельником,  Р.  Ярым,  которые  во  время
гражданской  войны  на  Украине  лично  участвовали  в  массовых  расстрелах
трудящихся,  в  том  числе  рабочих  героического  киевского  «Арсенала».
 После  прихода  Гитлера  к  власти  ОУН  практически  превратилась  в  одну
из  оплачиваемых  агентурных  групп  фашистских  спецслужб.
 Из  документальных  оперативных  данных  известно,  что  еще  в  1939
году  краковским  центром  ОУН  под  руководством  Бандеры  и  по  заданию
немецко-фашистской  разведки  была  начата  подготовка  вооруженного
восстания  в  г.  Львове  против  Советской  власти.  Эта  акция  была  намечена  на
середину  мая  1940  года  и  рассчитана  на  провоцирование  военного  конфликта
между  СССР  и  Германией.
 В  этих  же  целях  в  западные  области  Украины  было  переброшено
значительное  число  отобранных  групп  оуновцев.  В  то  же  время,  на
территории  оккупированной  немцами  Польши  были  созданы  специальные
школы,  развернувшие  работу  по  подготовке  и  массовой  заброске  на
территорию  Украины  агентуры  из  числа  оуновцев.  Надо  прямо  сказать,  что
главарям  ОУН  удалось  создать  перед  войной  на  территории  западных
областей  Украины  так  называемый  львовский  краевой  провод,  ряд
подчиненных  ему  окружных,  уездных  и  надрайонных  проводов.
 Не  сумев  осуществить  планировавшееся  восстание,  они  с  началом
войны  ввели  в  военные  действия  свои  банды,  в  буквальном  смысле  стреляли
в  спину  воинам  Красной  Армии.
 Карательно-разведывательные  службы  Германии  возлагали  немалые
надежды  на  ОУН,  и  ее  главари  старались  оправдать  эти  надежды.
Сформированные  абвером  из  бандеровцев  диверсионно-карательные
батальоны  «Нахтигаль»  и  «Роланд»,  действуя  в  передовых  порядках
вермахта,  врывались  в  наши  города  и  села.  И  всюду  вершили  невиданные
злодеяния,  сеяли  страх  и  смерть.  Только  во  Львове  за  первую  неделю
оккупации  нахтигалевцы  во  главе  с  нацистом  Д.  Герцнером  и  бандеровцем
гауптманом  Р.  Шухевичем  убили  и  замучили  более  5  тысяч  мирных  граждан.
 Сложившаяся  в  результате  поражений  на  советско-германском  фронте
 '«Союз»  1990.  №9.  С.  14.
 188

и  развернушегося  партизанского  движения  военно-политическая  ситуаций
на  территории  Украины  вынудила  руководство  оккупационной  администрации
принимать  экстренные  меры  по  укреплению  своего  тыла,  в  том  числе  с
использованием  националистов.  Главарям  ОУН  было  поручено  создать
вооруженные  формирования,  получившие  позднее  название  украинской
повстанческой  армии  (УПА).
 По  имеющимся  материалам,  военное  фашистское  командование
передало  главарям  УПА  более  700  минометов,  около  10  тысяч  станковых  и
ручных  пулеметов,  100  тысяч  ручных  гранат,  30  тысяч  мин  и  снарядов,
более  12  миллионов  патронов.  Кроме  оружия,  в  распоряжение  главного
штаба  УПА  было  предоставлено  300  полевых  радиостанций,  около  100
портативных  типографий  и  другое  снаряжение,  выделены  немецкие  военные
инструкторы  и  специалисты.
 Подполье  ОУН  и  банды  УПА  (насчитывающие  до  100  тысяч  человек)
развернули  широкомасштабные  операции  против  частей  Красной  Армии,
действующих  партизанских  соединений  и  своего  народа.  Бандиты
расстреливали,  вешали,  жгли  живьем  ни  в  чем  не  повинных  детей,  женщин,
стариков.  Сотни  сел  и  хуторов  на  Волыни,  Ровенщине  и  Галичине
превратили  они  в  сплошные  кладбища.
 Начиная  с  весны  1943  года  банды  УПА  развернули  разбой  против
польского  населения.  Волынь,  Подолье,  Холмщина,  Люблинщина,
отдельные  районы  Галичины  превратились  в  кровавое  поле  геноцида.  Только
в  северной  части  Ровенщины  бандеровцы  сожгли  25  польских  сел  и  почти
полностью  уничтожили  их  населения,  650  поляков,  жителей  села  Гута
(Бродовский  район),  среди  них  около  260  детей,  были  схвачены  и  сожжены
живьем  в  местном  костеле.
 Согласно  справке  Шумского  райисполкома  Тернопольской  области  в
1944  году  оуновскими  головорезами  были  полностью  сожжены  пять
польских  сел  (623  двора).  Значительная  часть  жителей  была  уничтожена.
 В  целом,  по  подсчетам  польских  ученых  (Ч.  Мадайчик  и  др.);
оуновцами  было  уничтожено  почти  40  тысяч  поляков.
 Немецко-фашистское  командование  высоко  оценило  «вклад»  УПА  в
реализацию  их  планов.  Как  видно  из  трофейных  материалов,  в  одном  из
докладов  рейхсминистру  А.  Розенбергу  ответственный  сотрудник  этого
министерства  Отто  Брайтигам  подчеркивал:  «УПА  является  ныне
подготовку  в  разведшколах.  Перед  ними  ставилась  задача  установить
устойчивую  связь  с  оуновским  подпольем,  а  затем  организовать
массированную  помощь  оружием,  техническими  и  материально¬
финансовыми  средствами  для  развертывания  вооруженной  борьбы  против
советского  строя.
 189

Проведенными  чекистами  операциями  под  названием  «Звено»,
«Трасса»  и  «Тропа»  в  1951-1959  гг.  удалось  захватить  и  обезвредить
несколько  десятков  (а  точнее  53)  вооруженных  шпионов,  эмиссаров  и
радистов,  направлявшихся  уже  на  мифические  базы  подполья  ОУН.
 В  заключение  хотелось  бы  еще  раз  подчеркнуть,  что  в  кровопролитной
борьбе  с  вооруженными  бандами  оуновского  подполья  наш  народ  понес
большие  жертвы.  В  этой  связи  нельзя  расценить  иначе,  как  кощунственным
надругательством  над  памятью  о  павших  от  рук  бандитов,  неуклюжие
попытки  некоторых  лиц  «обелить»  террористический  характер  деятельности
этих  головорезов  и,  более  того,  возвести  их  в  ранг  «борцов»  за  правое  дело.
 190

ДОВІДКА
 СБУ  про  діяльність  ОУН-УПА
(№113  від  ЗО  липня  1993  р.)1
 Відповідно  до  постанови  Президії  Верховної  Ради  України  від  1
лютого  1993  року  №2964-ХП  Про  перевірку  діяльності  ОУН-УПА  та  вказівки
керівництва  Служби  безпеки  України  робочою  групою  співробітників
Служби  проведено  вивчення  наявних  архівних  матеріалів  колишніх  НКДБ-
КДБ  УРСР  (документів  органів  безпеки,  матеріалів,  які)  були  підготовлені
безпосередньо  учасниками  і  керівниками  ОУН-УПА,  трофейних  документів
німецької  імперської  канцелярії  та  інших),  котрі  мають  відношення  до
діяльності  Організації  Українських  Націоналістів  (ОУН)  та  української
Повстанської  Армії  (УПА).
 Організація  Українських  Націоналістів  виникла  за  кордонами
Української  РСР  внаслідок  консолідації  діяльності  різних  націоналістичних
формувань,  переважно  молодіжних,  в  середовищі  української  еміграції.
Основну  роль  в  її  створенні  відіграв  полковник  Євген  Коновалець,  колишній
член  уряду  Петлюри.  28  січня  1929  року  у  Відні  (Австрія)  відбувся  1  конгрес
Українських  націоналістів  (КУН),  який  став  початком  існування  ОУН.
Головним  напрямком  діяльності  ОУН  в  той  період  була  пропаганда  основної
ідеї  українських  націоналістів  створення  української  самостійної  держави,
насамперед  на  західноукраїнських  землях,  які  входили  до  складу  панської
Польщі.  Разом  з  тим  здійснювалися  терористичні  акти  щодо  представників
польської  влади,  яка  утискувала  права  українців  на  самовизначення.
 Зокрема,  в  30-х  роках  від  рук  учасників  ОУН  загинули  комісар
польської  поліції  у  Львові  Еміліан  Чеховський,  польський  посол  Тадеуш
Голувко,  представник  радянського  консульства  у  Львові  Олексій  Майлов,
польський  міністр  внутрішніх  справ  Броніслав  Пєрацький.
 Внаслідок  відповідних  заходів  польської  поліції  було  заарештовано
крайовий  провід  ОУН  у  Галичині,  в  тому  числі  Степана  Бандеру  та  Миколу
Лебідя,  які  організували  вбивство  Пєрацького  (згодом  звільнені  гітлерівцям
після  окупації  Польщі).
 На  початку  другої  світової  війни,  коли  Польща  перестала  існувати  як
самостійна  держава,  а  західноукраїнські  землі  увійшли  до  складу  Української
РСР,  підпільна  сітка  ОУН,  яка  збереглася,  почала  активно  готувати  кадри
для  збройної  боротьби  проти  радянської  влади  на  випадок  воєнного
нападу  фашистської  Німеччини  на  СРСР.
 У  спеціальному  документі  під  назвою  «Наші  основні  завдання»  провід
 'Ткаченко  Г.С.,  Войцеховский  Л.  А.  Документы  изобличают.  К..  2005.  С.  156-186.
 191

ОУН  давав  такі  вказівки:  «Наша  основная  цель  в  ликвидации  врага  -  Москвы»,
для  этого  предлагалось:  «Узнавать...  и  изучать  территорию,  топографию  данной
местности  (реки,  мосты,  леса,  болота,  дороги,  селения,  высоты,  искусственные
предметы,  казармы,  укрепления  и  т.  д.,  административное  деление  территории
(районы,  области  и  т.д.).  Положение  вражеских  сил  -  вражеские  военные
гарнизоны,  команды  НКВД,  сеть  сексотов,  месторасположение  КП(б)У  и
комсомола,  принадлежащие  Москве  здания,  роды  вражеской  акции  и  митинги,
радио,  преследование,  тактика  НКВД  и  т.д.
 Всё  это  для  того,  чтобы  знать  где,  когда  и  как  ударить  по  врагу».  (Арх.
спр.  №68,  арк.,  34.  У  справі  копія  документа  виконана  російською  мовою).
 У  лютому  1940  року  відбувся  розкол  з  причини  боротьби  за  лідерство
в  ОУН  між  Андрієм  Мельником,  котрий  очолив  цю  організацію  після  загибелі
Є.  Коновальця,  і  С.  Бандерою,  який  мав  авторитет  серед  молодих  галицьких
радикалів.  З  того  часу  прихильників  Мельника  стали  називати  «мельни-
ківцями»  (ОУН-м),  а  прихильників  Бандери  -  «бандерівцями  (ОУН-б).
Обидва  табори  дотримувались  основних  догматів  українського  націоналізму,
але  тактику  боротьби  за  створення  самостійної  української  держави  вибрали
різну.  Якщо  «мельниківці»  всі  надії  покладали  на  допомогу  гітлерівської
Німеччини  у  визволенні  України,  то  «бандерівці»  створювали  підпільні
озброєні  структури  для  найшвидшого  визволення  українських  земель  від
більшовиків,  також  використовуючи  зв’язок  з  німцями.
 Архівними  матеріалами  підтверджується  існування  такого  зв’язку
керівників  ОУН  з  німецькими  спецслужбами.
 Так,  полонений  полковник  Ервін  Штольце,  начальник  відділу  «Абвер
-  Берлін»,  показав  на  допиті  29  травня  1945  року:  «Нами  был  завербован
руководитель  украинского  националистического  движения  полковник
петлюровской  армии  Коновалец,  через  которого  в  Польше,  в  областях
Западной  Украины,  проводились  террористические  акты  и  диверсии.
 В  начале  1938  года  я  лично  получил  указания  от  адмирала  Канариса  о
переключении  имеющейся  агентуры  из  числа  украинских  националистов
на  непосредственную  работу  против  Советского  Союза.  Коновалец  охотно
согласился  переключить  часть  националистического  подполья  против
Советского  Союза...
 Для  сохранения  условий  конспирации  был  завербован  по  его
(Коновальца)  рекомендации  украинский  националист  ротмистр
петлюровской  армии  Ярый  под  кличкой  «Консул-2»,  который  использовался
нами  как  агент-связник  между  нами  и  Коновальцем.
 После  убийства  Коновальца  украинское  националистическое
движение  возглавил  полковник  Мельник  Андрей...  В  конце  1938  года  или  в
начале  1939  года  Лахузену  была  организована  встреча  с  Мельником,  во  время
 192

которой  последний  был  завербован  и  получил  кличку  «Консул»  (во  время
вербовки  я  также  присутствовал...).
 После  окончания  войны  с  Польшей  Германия  усиленно  готовилась  к
войне  против  Советского  Союза  и  поэтому  по  линии  Абвера  принимались
меры  активизации  подрывной  деятельности,  так  как  те  мероприятия,
которые  проводились  через  Мельника  и  другую  агентуру,  казались
недостаточными.
 В  этих  целях  был  завербован  видный  украинский  националист  Бандера
Степан,  который  в  ходе  войны  был  немцами  освобожден  из  тюрьмы,  куда
он  был  заключён  польскими  властями...
 С  нападением  Германии  на  Советский  Союз  Бандера  активизировал
движение,  привлёк  на  свою  сторону  особенно  активную  часть  украинских
националистов  и,  по  сути,  вытеснил  Мельника  из  руководства...
 Канарис  поручил  мне  прекратить  связь  с  Бандерой  и,  наоборот,  во  главе
националистов  удержать  Мельника.
 Для  порыва  связи  с  Бандерой  был  использован  факт,  что  последний  в
1940  году,  получив  от  Абвера  большую  сумму  денег  для  финансирования
созданного  подполья,  пытался  их  присвоить,  и  перевёл  в  один  из
швейцарских  банков,  откуда  они  нами  были  изъяты...
 Причём,  такой  же  факт  имел  место  и  с  Мельником.  Вскоре  после
прекращения  связи  с  Бандерой  последний  был  арестован  за  попытку
сформировать  украинское  правительство  во  Львове.  (Арх.  спр.  №372,  т.  35,
арк.  138-142).
 Лейтенант  «Абверкоммандо-202»  Зігфрід  Мюллер  на  допиті  19  вересня
1946  року  показав:  «В  декабре  1944  года  Главное  Управление  немецкой
безопасности  освободило  из  заключения  Степана  Бандеру,  который  получил
под  Берлином  дачу  от  отдела  4-Д  гестапо.
 Бандера  с  тех  пор  находился  под  персональным  наблюдением  и  работал
по  указаниям  вновь  назначенного  начальника  отдела  4-Д  обер-штурм-
банфюрера  Вольфе.  В  том  же  месяце  Степан  Бандера  прибыл  в
распоряжение  «Абверкоммандо-202»  в  г.  Краков  и  лично  инструктировал
подготовленную  нами  агентуру,  направляемую  для  связи  в  штаб  УПА.
 Бандера  в  моём  присутствии  лично  инструктировал  этих  агентов  и
передал  через  них  в  штаб  УПА  приказание  об  активизации  работы  в  тылу
Красной  Армии  и  налаживании  регулярной  связи  с  «Абверкоммандо-202».
 Бандера  имел  указание...  собрать  всех  украинских  националистов  в
районе  Берлина  и  оборонять  город  от  наступающих  частей  Красной  Армии.
 Бандера  создал  отряды  украинских  националистов,  которые
действовали  в  составе  фольксштурма,  а  сам  бежал.  Он  покинул  дачу  отдела
4-Д  и  выехал  в  г.  Ваймарк».  (Арх.  спр.  №372,  т.  39,  арк.  132-137).
 193

Як  відомо,  в  1944  році  на  Великому  зборі  ОУН  була  створена  Українська
Головна  Визвольна  Рада  як  «всенародне  представництво  України».
 В  архіві  є  копії  у  вигляді  мікроплівок  трофейних  німецьких  документів,
котрі  були  закуплені  СРСР  у  «Американської  асоціації  істориків  по  вивченню
воєнних  документів».  У  цілій  серії  кадрів  (№1006  -  15  мікрокопії  Т  -  454
рулону  91),  згідно  наявної  анотації  (арк.  35),  є  відомості,  що  відносяться  до
історії  Української  Головної  Визвольної  Ради  (УГВР).  З  німецьких  документів
вбачається,  що  «Положення  про  УГВР»  та  «універсали»  були  підготовлені  у
відомстві  Розенберга.
 (Коротка  анотація  до  трофейних  німецьких  мікроплівок  арх.  №372,
арк.  35).
 Ще  в  1939  році  на  території  так  званого  «генерал-губернаторства»  під
керівництвом  гестапо  і  абверу  в  містах  Кракові,  Криниці,  Закопане,  а  також
пізніше-в  період  окупації  у  Львові  та  інших  місцях,  згідно  вказівки  Бандери,
були  створені  курси  по  навчанню  шпигунів,  диверсантів,  терористів,  котрі
закидались  в  радянський  тил  для  підривної  діяльності  на  користь  німців.
Радисти  забезпечувались  радіоапаратурою,  диверсанти  та  терористи-
вибуховими  матеріалами  і  зброєю.
 В  наявних  матеріалах  подається,  що  «...  в  период  оккупации  немецкими
войсками  территории  Польши  с  1939  г.  по  1942  г.  в  г.  Закопане
дислоцировалась  и  функционировала  немецкая  диверсионно-разведывательная
школа  для  заброски  в  тыл  Советского  Союза  с  разведывательными  целями,
которая  была  организована  немцами  в  контакте  с  центральным  «проводом»
ОУН.  В  школу  подбирались  наиболее  видные  участники  ОУН.  Форми¬
рованием  школы  руководил  Лебедь  Николай,  видный  участник  ОУН.  под
псевдонимом  «Игорь»,  «Вильный»...  Отобранные  кандидатуры  для  обучения
в  разведывательно-диверсионной  школе  концентрировались  в  г.  Кракове,  а  в
декабре  1940  г.  около  500  человек  были  направлены  в  г.  Закопане,  где
разместились  в  вилле  бывшего  польского  президента  Мостицкого.
Руководителем  школы  являлся  капитан  войск  «СС»  Кригер,  который  затем  в
период  оккупации  Западной  Украины  являлся  начальником  гестапо  в  г.
Станиславе,  заместителем  Кригера  являлся  Лебедь  Николай,  который
одновременно  был  начальником  учебной  части  и  лично  вёл  отдельные
дисциплины,  в  частности,  по  военному  обучению  курсантов...»  (Арх.  спр.
№372,  т.  37,  арк.  353-355).
 Центр  ОУН-б  знаходився  у  Кракові.  Безпосередньо  в  Україні  роботу
націоналістичного  підпілля  очолювала  Львівська  крайова  екзекутива  ОУН,  а  у
областях-окружні  екзекутиви.
 Під  час  проведених  НКВС  УРСР  в  1940  р.  заходів  проти  ОУН  були
виявлені  та  заарештовані  практично  всі  керівники  екзекутив  і  інших
 194

організаційних  структур  ОУН  в  західних  областях  України.  Із  доповідної
записки  в  НКВС  СРСР  вбачається,  що:  «на  1  сентября  1940  года  общее
количество  членов  ОУН,  проводивших  антисоветскую  деятельность  в
Западных  областях  Украины,  составляло  (согласно  полученным  следстве¬
нным  путём  данным,  требующих  уточнения)  5500  чел.,  подчинённых
единому  руководству  Львовской  краевой  «екзекутивы».  Вскрыта  их
материально-техническая  база,  связи  с  зарубежными  центрами,  добыты
шифры  и  коды,  что  позволило  в  полной  мере  выявить  подпольную  сеть  ОУН,
изъяты  склады  с  оружием  и  боеприпасами».
 В  одному  із  зашифрованих  документів,  які  були  знайдені  у
заарештованого  зв’язківця,  Бандера  наказував:  «Вышлите  людей  на  Буковину
и  Бессарабию,  а  также  в  Литву:  -  в  первую  очередь  для  разведки  территории
и  изыскания  возможностей  установления  связи...  Передайте  военные  книги,
карты,  газеты,  образцы  документов,  политическую  информацию...  Оружие
за  шпионские  сведения  мы  достанем...»  (фонд  2,  опис  12,  пор.  6,  арк.  185-
187.  У  справі  копія  документа  виконана  російською  мовою).
 Розгром  організаційних  структур  значною  мірою  ослабив  позиції  ОУН  в
Україні,  але  не  зупинив  її  діяльності  повністю.  Продовжувалися  пропага¬
ндистські  акції  серед  населення,  розповсюджувалися  матеріали  Постанов  1-
го  конгресу  українських  націоналістів,  який  відбувся  у  Відні  в  1929  р.
 Поряд  з  цим  з’явились  й  інші  документи  -  для  вузького  кола  осіб,  в
яких  керівники  ОУН-б  роз’яснювали  свої  цілі,  завдання  і  шляхи  їх
здійснення.
 Так,  в  машинописному  документі  «Вказівки  на  перші  дні  організації
державного  життя»  (дата  не  зазначена)  проголошувалася  «політичне  -
мілітарна  диктатура  ОУН  як  система  влади»,  «будова  ОУН  -  на
провідницькому  принципі»...  Стосовно  національних  меншин  які
проживали  в  Україні,  вказувалось:  «Національні  меншини  поділяються  на
 а) 	приязні  нам...  б)  ворожі  нам  москалі,  поляки,  жиди...
 а) 	Мають  однакові  права  з  українцями,  уможливлюємо  їм  поворот
в  їх  батьківщину.
 б) 	Винищування  в  боротьбі  зокрема  тих,  що  боронитимуть
режиму;  винищування  головно  інтелігенцію,  якої  не  вільно  допускати
до  ніяких  урядів,  і  взагалі  унеможливляємо  продукування  інтелігенції,
себто  доступ  до  шкіл  і  т.д.  Напр.  т.  зв.  польських  селян  асимілювати,
усвідомлюючи  їм,  що  вони  українці,  тільки  латинського  обряду...
Проводирів  нищити,  жидів  ізолювати,  поусувати  з  урядів,  щоб  уникнути
саботажу,  тим  більше  москалів  і  поляків.  Коли  б  була  непоборна
потреба  оставити  в  господарськім  апараті  жида,  поставити  йому  нашого
міліціянта  над  головою  й  ліквідувати  за  найменші  провини.
 195

Керівниками  поодиноких  галузей  життя  можуть  бути  лише  українці,  не
чужинці-вороги.
 Наша  влада  мусить  бути  страшна  для  її  противників.  Терор  для
чужинців-ворогів  і  своїх  зрадників».
 (Арх.  спр.  №376,  т.  6,  арк.  294-302).
 У  брошурі  ОУН  «Нація  як  спеціес»,  виготовленій  типографським
способом,  зазначалося:  «Право  до  української  землі,  українського  імені  і
української  ідеї  мають  тільки  українці...  Мішані  подружжя  поборюємо  і
мусимо  знищити  можливість  їх  повстання.  Сам  факт  їх  існування  чи
творіння  вважаємо  злочином  національної  зради».
 (Арх.  спр.  №376,  т.  6,  арк.  1-8).
 Внаслідок  співробітництва  ОУНівського  керівництва  бандерівського
напрямку  з  німецькими  спецслужбами  незадовго  перед  війною  було  створене
озброєне  формування.  «Легіон  українських  націоналістів».  Воно  складалось
з  двох  батальйонів  -  «Нахтігаль»  і  «Роланд»,  що  призначались  для  проведення
диверсійних  операцій.  (Фонд  1,  опис  4  за  1954  рік,  пор.  №3,  с.  55-133).
 Початок  війни  фашистської  Німеччини  з  Радянським  Союзом  був
зустрінутий  як  явище,  що  сприяло  б  досягненню  головної  мети-створенню
Української  Соборної  Самостійної  Держави  (УССД).  Вже  ЗО  червня  1941р.
без  погодження  з  німцями  в  м.  Львові  ОУН(б)  проголосила  про  створення
«Крайового  Правління  Західних  областей  України»  на  чолі  з  головою
Ярославом  Стецьком  -  до  часу  створення  Центральної  влади  у  Києві.
 В  акті  про  цю  подію  підкреслювалось  лояльне  відношення  ОУН  до
Німеччини:
 «Українська  держава  буде  тісно  взаємодіяти  з  націонал-соціалістичною
Великою  Німеччиною,  що  під  проводом  Адольфа  Гітлера  створює  новий
лад  в  Європі  і  світі...  Українська  армія...  буде  боротися  далі  разом  з
союзницькою  німецькою  армією  за...  новий  лад  у  цілому  світі...
 Привіт  Творцеві  і  Вождеві  Великої  Німеччини  -  Адольфові  Гітлерові!
 Привіт  Славній  Німецькій  Непобідимій  Армії!»
 (Звіт  з  Національних  Зборів  українців  Західної  України,  яки  відбулися
ЗО  червня  1941  р.  Арх.  спр.  №376,  т.4,  арк.51).
 Проте  дії  оунівців  по  створенню  державності  (навіть  фактично  під
протекторатом  фашистської  Німеччини)  не  співпадали  з  планами  вищого
політичного  керівництва  Рейху.  Надійшла  відповідна  реакція  -через  декілька
днів  після  акту  проголошення  «самостійного  українського  уряду»  Бандера
і  його  найближчі  прихильники  були  заарештовані.
 Незважаючи  на  репресивні  заходи,  які  вживалися  німцями  щодо
керівництва  ОУН,  Крайовий  Провід  в  серпні  1941  р.  виступив  з  заявою,  в
котрій  зазначалося:
 196

«ОУН  не  йде  -  всупереч  провокативним  вісткам  шкідників  української
справи-на  боротьбу  проти  Німеччини...  У  своїй  дальшій  боротьбі  ОУН
вдержить  та  буде  старатися  розбудувати  співпрацю  з  Німеччиною  та  з  усіма
тими  силами,  що...  борються  проти  найбільшого  ворога  України  -
московського  більшовизму».  (Арх.  спр.  №376,  т.4,  арк.  54).
 Слідом  за  передовими  частинами  німецької  армії  йшли  групи
«мельниківців»,  які  у  зайнятих  німцями  містах  і  селах  створювали  з  дозволу
окупантів  і  під  їх  контролем  органи  влади  у  вигляді  управ  різних  рівнів.
Створена  ними  українська  поліція  несла  охоронну  службу  в  тилу  німецької
армії,  брала  участь  у  боротьбі  з  партизанами  і  червоним  підпіллям.
 Документи  свідчать,  що  з  перших  днів  між  бандерівцями  і
мельниківцями  почалася  боротьба  за  керівні  посади  в  установах,  що
створювались  німцями.  Мельниківцям  вдалося  взяти  під  свій  вплив  ряд
установ  і  організацій.  Наприклад,  у  м.  Рівному  мельниківці  заволоділи
редакцією  газети  «Волинь»,  обласною  типографією,  театром  тощо.
Займаючи  керівні  посади  у  редакціях  газет  в  окупованих  німцями  областях,
вони  популяризували  фашистську  ідеологію,  закликали  молодь  вступати  до
німецьких  формувань.
 Боротьба  між  «мельниківцями»  і  «бандерівцями»  загострилась,  справа
дійшла  до  вбивства  (у  м.  Житомирі  бандерівці  вбили  членів  мельниківського
проводу  Сциборського  і  Сеника,  а  біля  Луцька  був  убитий  мельниківець
Шульга).
 Наявні  документи  показують,  що  незважаючи  на  лояльне  ставлення  до
обох  відгалужень  ОУН  у  перші  дні  війни,  німці  дали  зрозуміти,  що  ніякої
самостійної  української  держави  вони  не  потерплять  і  стали  проводити
різко  виражену  колоніальну  політику.  Мельниківці,  які  згуртувались  навколо
створеного  ними  Українського  Центрального  Комітету  (УКЦ),  пішли
шляхом  тісної  співпраці  з  окупаційною  владою.
 У  зверненні  до  Адольфа  Гітлера  від  14  січня  1942  р.,  підписане  А.
Мельником,  митрополитом  А.  Шептицьким  та  іншими  (всього  5  осіб),
пишеться:  «...Запрещение  украинцам  принимать  участие  в  вооруженной
борьбе  против  их  извечного  врага  плечом  к  плечу  с  немецкими  и  союзными
армиями  лишило  в  борьбе  с  большевиками  важного  морально-политического
фактора...  Мы  заверяем  Вас,  Ваше  Превосходительство,  что  руководящие
круги  на  Украине  стремятся  к  самому  тесному  сотрудничеству  с  Германией,
чтобы  объединёнными  силами  немецкого  и  украинского  народов  завершить
борьбу  против  общего  врага  и  претворить  в  жизнь  «новый  порядок»  на
Украине  и  во  всей  Восточной  Европе...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  32,  арк.  405-410.
Копія  листа  віддрукована  в  перекладі  з  української  на  російську  мову).
 У  листі  А.  Мельника  до  фельдмаршала  Кейтеля  від  6  лютого  1943
 197

року  піднято  питання  про  необхідність  створення  української  армії  і
використання  її  у  бойових  діях  на  радянсько-німецькому  фронті  при  умові,
що  за  Україною  «...  буде  визнане  право  на  існування  як  держави».  (Арх.,
спр.  №372,  т.  32,  арк.  414-415).
 Зазнаючи  до  середини  війни  втрати  в  живій  військовій  силі,
керівництво  Німеччини  погодилось  з  пропозицією  А.  Мельника.  28-го
квітня  1943  року  спеціальним  «державним  актом»  генерал-губернатора
Галичини  Вехтера  було  офіційно  об’явлено  про  формування  стрілецької  дивізії
СС  «Галичина»  з  числа  добровольців-галичан.
 Активну  роль  у  створенні  дивізії  СС  «Галичина»  відіграв  «Український
Центральний  Комітет»  (УЦК),  що  знаходився  під  впливом  ОУН  -
мельниківців  (ПУН)  і  очолюваний  професором  Кубійовичем,  а  також
керівництвом  греко-католицької  церкви.  За  повідомленням  газети
«Український  доброволець»  (№9  від  26.07.43.)  на  кінець  липня  у  дивізію
записалося  80  тис.  добровільців.  її  командиром  став  генерал  Курманович,  який
входив  до  складу  «воєнного  штабу»  при  А.  Мельнику.
 Розпорядженням  рейхсфюрера  Г.  Гіммлера  від  14  липня  1943  року,
яке  міститься  у  «Збірнику  повідомлень  начальника  поліції  безпеки  і  СД»
№2.  Від  18  серпня  1943  року,  «галиційську  дивізію»  заборонялось  іменувати
українською.  Повне  найменування  дивізії-114  добровольча  піхотна  дивізія
СС  «Галичина».  (Щодо  діяльності  всіх  формувань  «СС»  відповідна  оцінка
була  дана  Міжнародним  трибуналом  на  нюрнберзькому  процесі).
 ОУН-б  вбачала  в  учасниках  зазначеної  дивізії  можливий  резерв
поповнення  своїх  рядів.  Про  це,  зокрема,  свідчить  «Інструкція  4.7/22»
організаційної  референтури  Крайового  проводу  ОУН  від  29  лютого  1944
року,  де  зазначено:  «...2.  На  терени  ЗУЗ  -  ель  прибули  малі  частини  «СС
Дивізії  Гличина».  На  підставі  деяких  відомостей  і  промов  Вехтера...  можна
здогадуватися,  що  влада  уживає  «СС  Дивізію  Галичина»  до  боротьби  з
партизанами  на  ЗУЗ-ях.  У  зв’язку  з  тим  поручаю:
 а) 	Нав’язати  сталий  і  добрий  зв’язок  з  частинами  «Дивізії
Галичина»,  переміщеними  на  ЗУЗ...;
 б) 	Використовувати  «СС  Див.  Галичина»  до  боротьби  з  больше-
вицькою  партизанською  й  польськими  бандитами  на  українських
землях;
 в) 	При  помочі  зв’язків  з  «СС  Див.  Галичина»  збільшувати  боє
припаси  Організації.
 д)  В  разі  відступу  німців  з  Українських  Земель,  в  разі  евентуального
роззброєння  чи  вивезення  «СС  Див.  Галичина»  поза  землі  України  належить
усі  частини  долучити  до  УНС-у  (УПА).  Забрати  в  ліс...»  (Збірник  №1,  арх.
№409,  арк.  395).
 198

19  листопада  1941  р.  всім  німецьким  окупаційним  органам  влади  була
надіслана  директива,  якою  заборонялося  набирати  в  органи  самоуправління
і  поліції  прихильників  бандерівського  руху,  а  25  листопада  того  ж  року
німці  видали  наказ  про  їх  знищення.  (В  архівах  не  знайдено  узагальнених
даних  щодо  кількості  загиблих  від  рук  німців  учасників  ОУН-УПА).  (Арх.
спр.  №372,  т.  74,  арк.  43).
 Внаслідок  початих  німцями  масових  репресій  проти  бандерівців,  останні
перейшли  на  нелегальне  становище  і  повели  активну  роботу  по  створенню
підпільних  оунівських  організацій  і  збройних  бойових  груп  (боївок).
 З  осені  1942  року  на  базі  цих  бойових  груп  бандерівським  проводом
почалось  формування  «Української  Повстанської  Армії».
 Зазначене  твердження  свідчить  про  те,  що  керівництво  ОУН  і  УПА
розглядало  СРСР  і  фашистську  Німеччину  як  двох  рівних  за  можливостями
своїх  супротивників.  Однак  німецька  оцінка  діяльності  УПА  була  іншою.  Так,
в  трофейному  документі,  підготовленому  Управлінням  2  -  Схід  фронтової
розвідки  Німеччини  і  надісланому  в  Головне  міністерство  окупованих
Східних  областей  17  листопада  1944  року,  зазначалося:
 «УПА  -  воєнная  организация  ОУН  стремится  к  созданию  самос¬
тоятельного  украинского  государства  в  борьбе  с  «оккупантами»  украинской
территории.  Советский  Союз  (или  Россия)  и  Польша  рассматриваются  в
данном  случае  главным  противником  и  историческим  врагом...  Главной  задачей
является  борьба  против  Советского  Союза,  т.е.  Красной  Армии.  Форма  борьбы
УПА  состояла  до  сих  пор,  главным  образом,  в  нападениях,  саботаже,
волнениях,  ликвидации  советских  функционеров,  пропаганде  и  т.д.»  (Арх.  спр.
№372,  т.  36,  арк.  264-269.  Переклад  документа  здійснено  російською  мовою).
 УПА  мала  розгалужену  структуру.  Головнокомандуючим  УПА  з  1943
року  був  військовий  референт  Центрального  проводу  ОУН  Роман  Шухевич
(«Тарас  Чупринка»,  «Тур»).  В  своєму  розпорядженні  він  мав  Головний
військовий  штаб  (ГВШ)  УПА.  У  складі  штабу  функціонували  відділи:
оперативний,  політичний,  бойової  підготовки,  зв’язку,  санітарний  і
господарчий.  Крім  того,  при  Головному  командуванні  УПА  був  відділ  «Служби
безпеки»  -  «СБ».
 В  територіально-організаційному  відношенні  УПА  поділялась  на  три
групи:  УПА  -  Північ  (Волинська,  Рівненська,  частково  Житомирська  і  Київська
області);  УПА  -  Захід  (Львівська,  Дрогобицька,  Станіславська,  Тернопільська
та  частково  Закарпатська  і  Чернівецька  області)  з  окремим  військовим
округом  «Сян»  (район  так  званого  Закерзонського  краю  -  Перемишльщина,
Холмщина,  Лемківщина);  УПА  -  Південь  (частково  Хмельницька  і  Вінницька
області).  Неодноразові  спроби  створити  групу  УПА  -  Схід  успіху  не  мали.
 Наказом  Головнокомандуючого  УПА  від  15.07.1943  року  на  території
 199

Галичини  була  створена  «Українська  народна  самооборона»  (УНС),  яка  діяла
на  території  Львівської,  Дрогобицької  і  Станіславської  областей.
 В  кінці  1943  -  на  початку  1944  років,  коли  чисельність  УПА  була
найбільшою,  в  її  загонах  нарахувалося  близько  45  тисяч  бійців.
 Комплектуванням  УПА  займалися  референтури  з  військових  справ
крайових,  обласних,  окружних,  надрайонних  і  районних  екзекутив  ОУН.
Командний  склад  від  командирів  сотень  і  вище  підбирався  і  призначався
крайовими  екзекутивами  з  числа  активних  оунівців.
 При  головному  командуванні  УПА  діяли  школи  підготовки  командних
кадрів  -  офіцерських  і  підофіцерських.
 УПА  будувалася  за  військовим  зразком,  тобто:  рій  (відділення),  чота
(взвод  (3  ро*0),  сотня  (рота  із  3  чот),  курінь  (батальйон  з  3-4  сотень  і  «роя»
польової  жандармерії»).  2-3  курені  складали  загін  (бригаду),  а  в  інших  випадках
4-5  куренів  складали  групу  -  вище  військове  формування  УПА  (Арх.  спр.
№372,  т.  5,  арк.  141-144).
 Поповнення  УПА  йшло  за  рахунок  добровольців  з  числа  сільської  і  міської
молоді,  а  також  мобілізації  чоловічого  населення.  Мобілізовані  складали
приблизно  60%  загальної  чисельності  УПА.
 Разом  з  тим,  УПА  широко  використовувала  для  свого  поповнення  створену
німцями  українську  поліцію,  військовополонених,  що  втекли  з  таборів,  а  також
осіб,  які  переховувалися  від  відправки  на  примусову  працю  до  Німеччини.
Пізніше  в  підрозділи  УПА  забиралися  особи,  які  ухилилися  від  призову  в
Червону  Армію.  Основною  соціальною  базою  УПА  було  селянство.
 У  «Святочному  наказі  Головного  Командира  Української  Повстанчої
Армії»  Тараса  Чупринки  від  14  жовтня  1947  року  (віддрукований
типографським  способом)  зазначалося:  «На  протибільшовицькому  фронті
УПА  не  допустила  (1943  -  перша  половина  1944  рр.)  до  заливу  українських
теренів  большевицькою  партизанкою.  Ніхто  інший  як  саме  УПА  в  цілому
ряді  переможних  боїв  розбила  орди  сталінських  гунів...»  «...Караюча  рука
бійця  УПА  досягла  навіть  найчильніших  представників  окупантів,  як  от:
командуючого  «1-им  українським  фронтом»  Ватутіна...  Відділи  УПА
неодноразово  здобували  ворожі  районні  центри,  вривалися  в  обласні
центри...»(Арх.  спр.  №372,  т.13).
 В  архівах  містяться  тільки  матеріали,  трофейні  документи  ОУН-УПА  та
німецьких  спецслужб,  які  свідчать  лише  про  дрібні  сутички  між
підрозділами  УПА  і  німцями  в  1943  році.  Ніяких  значних  наступальних  чи
оборонних  операцій,  масштабних  боїв  у  документах  не  зафіксовано.  Тактика
боротьби  підрозділів  УПА  з  німецькими  окупантами  в  зазначений  період
зводилася  до  нападів  на  пости,  дрібні  військові  підрозділи,  оборони  своїх  баз,
засідок  на  дорогах.  В  пропагандистському  оонівському  документі  «Два  етапи
 200

УПА»  повідомлялося  про  «кілька  сот  відбутих  боїв  і  сутичок  з  нім¬
цями...»(Арх.  спр.  №476,  т.  60,  арк.  49).
 Разом  з  тим,  значна  кількість  трофейних  і  оперативних  матеріалів,  що
знаходяться  в  архівах,  свідчить  про  випадки  співробітництва  керівництва
ОУН-УПА  з  німецькою  окупаційною  владою  і  спецслужбами.
 В  матеріалах  поліції  безпеки  і  СД  в  Галичині,  які  були  виявлені  в
колишньому  приміщенні  СД  м.  Львова  після  вигнання  німецьких  окупантів,
є  ряд  цілком  таємних  документів  цієї  поліції  щодо  їх  переговорів  навесні
1944  року  про  спільну  діяльність  з  ОУН-УПА  на  території  західних  областей
України  в  боротьбі  проти  Червоної  Армії  і  Радянської  влади.  Згідно  цих
документів  «...немецкие  охранно-полицейские  власти  обязуются  освободить
всех  политических  украинских  пленных  и  арестованных,  чтобы  физически
сохранить  их  для  решительной  борьбы  против  большевиков...
 ...ОУН  -  бандеровская  группа  представляет  в  распоряжение  немецкой
договаривающейся  стороны  собранный  своей  разведкой  агентурный
материал  против  поляков,  коммунистов  и  большевизма  и  предоставляет
немецкой  договаривающейся  стороне  возможность  использовать  этот
материал  и  проводить  карательные  операции  соответствующим  немецким
интересам  способом...
 ...ОУН  -  бандеровская  группа  получает  свободу  действий  в  своей
организационной  деятельности.
 Обеспечение  свободной  деятельности  касается:  пропагандистской,
организаторской  и  военно-подготовительной  работы  с  категорическим
ограничением  затрагивания  немецких  интересов...  Подготовительная  и
военно-организационная  работа  распространяется  исключительно  на
будущую  борьбу  против  большевизма  или  на  боевые  задания,  поставленные
и  указанные  организацией  со  стороны  немцев...  с  немецкой  стороны  будет
предоставлена  бандеровской  группе  возможность  вводить  свои  войсковые
единицы  против  советских  банд  и  против  советских  военных  мероприятий».
(Арх.  спр.  №372,  т.36,  арк.  1-Ю).
 В  зв’язку  з  зазначеною  домовленістю  командир  поліції  безпеки  генерал
-  майор  Бреннер  06.04.1944  видав  наказ  «Обращение  со  служащими
националистической  повстанческой  армии  (УПА)»,  в  якому  повідомив,  що:
«...начатые  некогда  переговоры  с  руководителями  украинской  повстанческой
армии  в  районе  Деражне  успешно  проводятся  сейчас  также  в  районе  Вербы.
 Пришли  к  согласию:
 Солдаты  УПА  не  будут  нападать  на  немецкие  подразделения.  УПА
засылает  лазутчиков,  преимущественно  девушек,  в  районы,  занятые  врагом,
и  сообщает  результаты  1  ц  (разведотделу)  боевой  группы.  Пленные  Красной
Армии,  а  также  советские  банды  передаются  1  ц  для  допроса,  местные
 201

чуждые  элементы  используются  боевой  группой  на  работах.  Чтобы  не  мешать
этому  необходимому  для  нас  сотрудничеству,  приказано:
 1) 	Разрешить  беспрепятственный  переход  агентам  У  ПА,  имеющим
пропуска,  подписанные  капитаном  Феликсом  или  выдающим  себя  за
члена  УПА.  Оружие  у  них  не  отбирается.  По  требованию  агентов
представлять  им  быстрейший  доступ  к  1  ц  боевой  группе.
 2) 	При  встрече  с  немецкими  отрядами,  члены  частей  УПА  дают
себя  узнать  знаком  -  держат  левую  руку  с  растопыренными  пальцами
перед  лицом,  таковых  не  задерживать,  это  означает  их  взаимопонимание...»
(Арх.  спр.  №372,  арк.  36-37,  т.  37,  арк.  335-336).
 3) 	У  звіті  штурмбанфюрера  «СС»  доктора  Вітіска  від  5.2.1944  р.,
відправленому  командуванню  в  Берлін  і  Краків,  повідомлялось:
»...никакой  помехи  немецкому  подвозу  не  должны  чинить  УПА  на
территории  XII  -  АК  на  основании  договорённости  полицейских
служб  с  руководителями  банд...
 4) 	Даю  для  сведения  запись  оперативной  группы  Ц  полиции
безопасности  и  СД  от  5.3.44  г.,  направляемую  в  войсковую  группу
Юга,  касающуюся  переговоров  с  УПА.  Запись  была  доставлена  упомянутой
сетью  связистов  в  распоряжение  местных  органов.
 До  сих  пор  в  различных  местностях  происходили  успешные
переговоры  с  УПА.  Целый  ряд  агентов  был  до  сих  пор  расставлен  УПА  и
они  доставляли  полноценные  сведения.  Гарантируется  активная  борьба.  В
некоторых  случаях  сообщения  об  успехах  отрядов  УПА  перепроверили.
Из  высказываний  пленных  выясняется,  что  Красная  Армия  направила  ряд
батальонов  для  борьбы  с  националистическими  украинскими  бандами  и
что  их  войска  несут  большие  потери  от  нападений  УПА.
 В  советском  тылу  группы  УПА  успешно  мешают  подвозу.  С  местными
группами  была  до  сих  пор  договоренность  о  доставке  советских  пленных
для  допроса,  о  борьбе  с  советскими  бандами  и  насаждении  агентов.
Уполномоченный  Центра,  начальником  связи  ко  мне  посланный  (капитан
Феликс),  просил,  чтобы  независимо  от  этого  положения  дел  договоренности
с  УПА  как  с  военной  организацией  оставались  в  силе.  УПА  утверждает,
что  она  в  состоянии  поднять  общеукраинское  восстание  против  Советов,
если  последует  договоренность  с  немецким  руководством,  и  может  выставить
10000  человек.  В  остальном  УПА  будет  выставлять  требования  в  каждом
случае  отдельно»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  46-49).
 Окружний  керівник  Нерінг  у  радіограмі  із  Каменка-Струмилова
повідомляв  губернатора  Галичини  2.4.1944:  «...После  предыдущего
соглашения  меня  посетил  сегодня  на  квартире  руководитель  организации  УПА
в  районе  Каменка.  Он  носит  псевдоним  «Орёл»  (Адлер),  26  лет,  заслужил  в
 202

дивизии  «СС»  «Мёртвая  голова»  Железный  Крест  1-ой  степени,  знак  отличия
участников  пехотных  штурмовых  атак  и  серебряный  знак  отличия  раненых.
Во  время  обсуждения,  в  которых  временно  принимал  участие  и  здешний
полевой  комендант  полковник  Мейлер,  были  вынесены  конкретные  решения
о  сотрудничестве  в  разведке  и  тактике  в  борьбе  с  большевистскими  бандами.
Командир  УПА  получил  оружие  и  боеприпасы...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,
арк.  61-62).
 У  рапорті  від  4.4.1944  «Сотрудничество  с  УПА  в  районе  Равы  -Русской»
повідомлялось,  що  під  час  переговорів  з  бандерівцями  вони  «объяснили
командиру  разведывательного  звена,  что  они  нашли  со  стороны  вермахта
полное  понимание  их  дела  и  сожалеют,  что  с  полицией  ещё  не  достигнуто
единство.  Их  планы  направлены  не  к  тому,  чтобы  работать  во  вред  немецким
интересам,  а  против  действующих  на  всём  пространстве  русских,  в  первую
очередь  польских  банд...  Чтобы  подчеркнуть  своё  сотрудничество  с
немецкими  силами,  бандиты  упомянули  о  том,  что  они  никоем  образом  не
нарушали  коммуникации  и  подвоза  на  восток,  хотя  имели  возможность
производить  взрывы  на  железнодорожных  путях  и  нападения  на  немецкие
колонны...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  67-72).
 В  інформації  від  4.4.1944  р.  командиру  поліції  безпеки  і  СД
повідомлялося  із  Рави-Руської:  «4.4.1944  г.  в  местной  службе  стало  известно,
что  вблизи  деревни  Бутыни  687  обойдена,  окружена  и  заключена  в  мешок
людьми  УПА  большая  группа  советских  русских,  около  60  человек.  Русские
засели  в  траншеи,  так  что  людям  УПА  при  недостатке  тяжелого  оружия
стало  невозможным  уничтожить  русских;  даже  взять  в  плен.  Последние
вступили  в  переговоры  с  людьми  УПА  с  целью  добиться  свободного  отхода,
но  люди  УПА  не  пошли  ни  на  какие  условия  и  объяснили  русским,  что  они
будут  расстреляны  при  любых  условиях.  Одновременно  через  связных  было
высказано  мнение,  что  немецкие  власти,  особенно  полиция,  больше
заинтересованы  УПА,  которая  по  той  же  линии,  как  и  немцы,  борется  с
советскими...  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  73-75).
 В  німецькому  трофейному  документі  від  8.4.1944  р.  зазначено,  що  до
німецьких  властей  в  Сокалі  звернулися  з  пропозиціями  представники  УПА
про  те,  що  «...они  готовы  отдать  себя  в  распоряжение  немцев  при  следующих
условиях:
 1) 	Им  должна  быть  разрешена  борьба  против  большевистских  и
польских  банд.
 2) 	Им  необходимы  вооружение  и  боеприпасы  для  приблизительно
4000  чел.,  которые  им  должен  был  поставить  вермахт.  Их  силы
составляют  сейчас  около  800  человек,  вооруженных  карабинами...
Командиры  банд  сообщили,  что  они  уже  уничтожили  группу  в  30
 203

человек  и  захватили  много  советских  русских  агентов,  некоторых  из
них  ликвидировали...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  99-101).
 У  документі  від  08.04.1944  р.  повідомляється,  що  штурмбанфюрер  СС
Шлиптц  1-Ц  (розвідвідцілу)  бойової  групи  інформував  командування  про  те,
що  він  «...  из-за  потребности  расширения  сети  связистов  вступил  в  связь  с
малыми  группами  -  бандитами  УПА,  чтобы  использовать  их  против  советских
банд  и  Красной  Армии  в  разведке  и  диверсионных  группах,  первые  попытки
сопровождались  успехом...  В  общем  выдано  с  ведома  служб  вермахта  70-80
винтовок,  4  пулемёта  и  около  10000  патронов...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.
118-119.  Переклад  документа  віддрукований  російською  мовою).
 У  документі  -  «кратком  докладе  о  переговорах  между  офицерами  УПА,
организацией  «Адлер»  с  одной  стороны  и  оберлейтенантом  Пютцер  -  с
другой»  повідомлялося,  що  6.4.1944  р.  під  час  переговорів  «...с  украинской
стороны  присутствовали  высший  украинский  командир,  которому  среди
других  подчинены  группы  Бобрика,  Перемышль,  Полюканы,  Бжезаны,
Подъясы»  и  другие  лица  УПА  (9  человек).  Переговоры  касались  возможности
сотрудничества  и  совместной  борьбы  против  польских  и  большевистских
банд  и  очень  бы  приветствовали,  если  бы  с  немецкой  стороны,  как  например
в  районе  Вислое,  в  их  распоряжение  были  даны  тяжелые  орудия.  О
деятельности  банд  в  районе  Злочев  -  Бобрика  -  Подъясы  -  они  сообщили
о  еврейской  банде  в  Свирце,  о  польской  банде  в  Висине  и  о  русской  банде
в  районе  Подъясы...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  120-124.  Переклад
документа  віддрукований  російською  мовою).
 У  квітні  1944  року  на  ім’я  Головнокомандуючого  німецької  армії  в
Галичині  надійшов  лист  від  командира  групи  української  повстанської  армії
«Охріма»  з  пропозицією  «боротися  проти  більшовиків  і  звільняти  область
від  Червоної  армії».  Ставився  ряд  умов,  зокрема  «...об  освобождение  из
тюрьмы  и  возвращении  на  родину  вождя  украинцев  и  руководителя
украинских  организаций  (ОУН)  Степана  Бандеры  и  всех  политических
заключенных.,  ...немецкие  части  поставляют  согласно  указаний  их
командования  со  своих  складов  для  вооружения  частей  У  ПА:  10000
пулеметных  лент,  к  ним  250.000  патронов,  200  скорострельных  ружей  марки
«Кольт»,  к  каждому  по  4  диска  патронов,  20  полевых  орудий,  30
гранатомётов  марки  «Штокезнор»,  10  зенитных  пушек,  500  большевистских
«финок»  или  немецких  пулемётов  -пистолетов,  500  бельгийских  пистолетов,
10000  гранат,  100  мин  и  известное  число  снарядов  для  орудий  и  патронов
для  пистолетов...
 Немецкие  войска,  управление  и  полиция  не  мешают  нам  в  борьбе  с
элементами,  которые  сотрудничают  или  хотят  сотрудничать  с  больше¬
виками».  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  127-138.  Документ  віддрукований
 204

російською  мовою).
 В  інформації  від  29.04.1944  р.  повідомляється  про  зустріч  29  квітня
представників  німецького  командування  «с  вожаками  банди  УПА»,  в  ході
якої  вони  «заявили  о  своём  намерении  постепенно  отдать  в  распоряжение
немцев  членов  УПА  силой  до  одного  батальона,  которые,  будучи  снабжены
заданиями  немцев,  могли  бы  проникать  за  линию  советского  -  русского
фронта.  Там  прежде  всего  должны  были  бы  эти  люди  саботировать  советско-
русское  снабжение  фронта,  уничтожать  уполномоченных  НКВД  и  вести
разведывательную  деятельность  для  немецкого  Вермахта.  Для  последней  цели
УПА  предоставит  несколько  приспособленных  для  этой  цели  радистов.  Они
поставили  условия,  чтобы  отданные  в  распоряжение  немцев  люди  из  УПА
были  вооружены  немцами  и  снабжены  радиоустановками...»  (Арх.  спр.  №372,
т.  36,  арк.  173-174.  Документ  віддрукований  російською  мовою  ).
 У  трофейному  німецькому  документі  від  15  травня  1944  року,  який
був  надісланий  у  Головне  управління  державної  безпеки,  а  також  в  інші
органи  поліції  і  СД  (в  Берліні,  Кракові,  Львові)  повідомляється  про  зв’язки
УПА  з  німецькою  окупаційною  владою  і  стверджується:  «...со  стороны  УПА
не  предпринимается  чего-либо  против  рейсхдейче...  у  них  с  немцами  общий
враг-большевизм.  Они  успешно  борются  с  ним  за  советской  линией  фронта...
Находившиеся  в  лесах  части  УПА  препятствуют  высадке  большевистских
парашютных  десантов  за  немецкой  линией  фронта.  УПА  громит  также
большевистские  банды...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  229-244.  Переклад
документа  віддрукований  російською  мовою).
 В  німецькому  трофейному  документі  від  1.6.1944  р.  також  повідомля¬
ється  про  попередні  переговори  між  «двома  вожаками  УПА»  і  представ¬
никами  поліції  безпеки  в  Раві-Руській,  де  було  зазначено:  «1.  УПА  требует
немедленного  прекращения  действий  против  УПА  и  её  подразделений.
 а) 	УПА  обязуется  передавать  полиции  безопасности  всех  русских,
равно  как  и  других  вражеских  парашютистов.
 б) 	УПА  обязуется  немедленно  доставлять  полиции  безопасности
все  русские  секретные  шифры.
 в) 	УПА  обязуется  немедленно  сообщать  полиции  безопасности
относительно  стоянки  или  постоянного  места  пребывания  русских
или  польских  банд  и  бороться  с  этими  бандами  совместно  с  немецким
вермахтом  или  полицейским  подразделениями.
 г) 	общий  обмен  пленными  между  УПА  и  полицией  безопасности,
за  исключением  лиц,  не  принадлежащих  к  УПА.
 д) 	УПА  обязуется  выдавать  полиции  безопасности  всех  дезертиров
немецкого  вермахта,  членов  СС  и  стрелковой  дивизии  СС-Галиция...
 5.  УПА  и  полиция  безопасности  обязуется  соблюдать  в  строгой  тайне
 205

все  сведения  о  переговорах...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  36,  арк.  256-259.  Переклад
документа  також  віддрукований  російською  мовою).
 Про  факти  співробітництва  з  УПА  у  спільній  боротьбі  проти  Червоної
Армії  і  радянських  партизан  дав  свідчення  в  1946  р.  на  попередньому  слідстві
і  в  суді  Лацарек  Ю.Ф.,  який  в  період  окупації  України  займав  посаду
референта  II  відділу  угруповання  «Південь».  Зокрема,  він  показав,  що  за
вказівкою  командування  під  час  переговорів:  «Мы  пришли  к  соглашению  о
совместной  борьбе  с  УПА  против  Советской  власти,  о  снабжении  УПА
немцами  оружием,  деньгами  и  другим.  Мы  договорились,  что  из  Львова  и
из  Кракова  будем  направлять  в  УПА  оружие,  а  Криницкий  (один  из
руководителей  УПА)  предложил  его  доставлять  в  Чёрный  лес.  В  течение
марта-апреля  1944  г.  из  Львова  через  своего  подчинённого  направил  в
Чёрный  лес  три  раза  по  две  груженных  машины  с  оружием.  Там  было  всего
15  тонн  разного  оружия...  Приблизительное  количество  переданного  УПА
оружия  с  марта  1944  г.  выражалось  в  20000  с  лишним  экземпляров».  (Арх.
спр.  №372,  т.  38,  арк.  318-340.  У  справі  свідчення  Лацарека  віддруковані
російською  мовою).
 В  архівних  матеріалах  містяться  також  інші  численні  документальні  дані
про  факти  співпраці  УПА  з  німцями  та  про  їх  спільну  збройну  боротьбу
проти  Червоної  Армії  і  радянських  партизан.
 Факти  співпраці  з  німцями  підтверджують  також  документи  УПА.
Так,  в  «Надзвичайному  звіті»  від  14.03.1944  р.  зазначалося:
 «Курінь  УПА  стаціонував  в  с.  Черниця  (Брідщина).
 Почались  переговори...  що  німці  не  будуть  стріляти  до  УПА,  ні  УПА  до
німців.
 Німаки  зараз  видали  200  крісів,  2  міномети,  6  максимів,  20  лент,  2
легкі  кулемети,  12  дисків,  32000  амуніції,  карти.
 Німці  в  двох  повітах:  Золочів  і  Броди  заборонили  української  поліції
та  всім  своїм  частинам  зачіпати  наші  від  діли  та  стріляти  до  них,  якщо  вони
проходитимуть»  (Арх.  спр.  №376,  т.  66,  арк.  244).
 Подібні  угоди  укладалися  також  з  представниками  військових  влад  і
спецслужб  Румунії  і  Угорщини,  союзників  Німеччини.  Як  повідомлялось
НКДБ  УРСР  Наркому  іноземних  справ  УССР  і  Наркомату  безпеки  СРСР  З
січня  1946  р.,  Центральний  Провід  ОУН  в  жовтні  1943  р.  через  Семчишина
и  Павлишина-Лісовського  зв’язався  з  керівниками  румунського  розві¬
дувального  центру  в  м.  Одесі  полковником  Пержу  і  капітаном  Аргіром.  В
ході  переговорів  була  досягнута  домовленість,  що  ОУН  не  буде  вести  роботи
проти  Румунії,  а  румуни  погодились  звільнити  з  в’язниць  арештованих
оунівців  і  надати  допомогу  УПА  зброєю,  боєприпасами  і  обмундируванням.
 25  грудня  1943  р.  в  с.  Дермане  Мізоцького  району  Рівненської  області
 206

відбулись  переговори  між  делегацією  ОУН  на  чолі  з  членом  Центрального
Проводу  Логушем  Омеляном  і  представниками  командування  окупаційної
армії.  Угорці  зобов’язались  не  чинити  перепон  УПА  і  допомагати  їй  зброєю,
а  оунівців  обіцяли  не  проводити  операцій  проти  мадярів  і  надавати  їм  всебічну
допомогу.  Потім  представники  ОУН  літаком  були  доставлені  в  Угорщину,  де
мали  зустріч  з  начальником  угорського  Генштабу  та  рядом  офіцерів  вищого
командного  складу.  В  результаті  була  досягнута  домовленість  про  сумісні
дії  проти  СРСР,  за  що  мадяри  зобов’язались  надати  при  необхідності
можливість  емігрувати  керівникам  ОУН  в  Угорщину.  (Арх.  спр.  №372,  т.
35,  арк.  73-76).
 З  початком  відступу  німецьких  військ  з  території  західноукраїнських
земель  ОУН-УПА  почали  підготовку  збройних  формувань  для  диверсійної,
терористичної  і  повстанської  діяльності,  створенню  баз  для  зберігання
продуктів  харчування,  одежі,  зброї  і  боєприпасів,  знищення  партійних  і
радянських  органів,  командного  складу  Червоної  Армії,  працівників  НКВС  і
міліції,  ліквідації  колгоспів  і  протидії  мобілізації  до  лав  Червоної  Армії.
 В  архівному  документі  «Как  проходили  «выборы»  в  Верховный  Совет
СССР  в  западных  областях  т.н.  Украинской  ССР»,  надрукованому  в  оунівському
збірнику  «Ідея  і  чин»  ч.  10-11,  зазначено:  «Революционная  подпольная  и
повстанческая  борьба  на  украинских  землях  ведётся  с  начала  захвата  этих
земель  наступающими  большевистскими  армиями  в1944году.
 Размеры  этой  борьбы,  в  частности,  вооруженной,  мы  постараемся
иллюстрировать  некоторыми  данными.  Так,  например,  только  в  октябре  1945
года  на  территории  Станиславской  области  УПА  провела  18  больших  боев
(с  участием  куриней  и  сотен),  41  малый  бой,  провела  три  нападения  на  3
райцентра  и  одно  нападение  на  областной  центр-Станислав  (31.10.1945  г.).
 В  этих  боях  уничтожено  564  большевистских  оккупанта,  в  т.ч.  26
офицеров  и  538  рядовых,  тяжело  ранено  30  захватчиков,  уничтожен  первый
секретарь  по  пропаганде,  направленный  республиканским  центром  в
Западную  Украину.  Кроме  того,  убиты  районный  прокурор,  секретарь  РК
ЛКСМУ,  уничтожено  30  нефтепромыслов,  две  железные  дороги,  одна  военная
казарма,  помещения  всех  большевистских  учреждений  в  райцентре  Делятин,
пущены  под  откос  три  товарных  поезда  с  награбленным  на  Украине  зерном,
уничтожено  17  автомашин,  захвачено  много  оружия  и  другого  имущества...
 ...На  территории  Стрийского  района  в  течение  ноября  1945  года  УПА
провела  в  селе  Белычи  Заричны  один  большой  бой  со  сталинскими  захватчиками,
в  котором  уничтожено  30  большевиков,  19  ранено,  а  многие  во  время  бегства
утонули  в  реке  Свича;  проведены  3  засады,  в  результате  которых  уничтожены  12
работников  МВД,  в  т.ч.  один  ст.  лейтенант,  разбросаны  сотни  революционных
листовок  и  призывов...»  (Арх.  спр.  №372,  т.  51,  арк.  76-82.  У  справі
 207

знаходиться  цей  документ  в  перекладі  російською  мовою).
 Сильну  протидію  ОУН  і  УПА  здійснювали  щодо  колективізації  в
західних  областях  України.  Так,  в  документі  командування  УПА
«Вказівки  в  роботі  на  час  жнив»  (датований  23.06.1944  р.)  містилися
конкретні  вимоги:
 а) 	Нищити  транспорт.
 б) 	Нищити  дороги  і  мости,  якими  возять  збіжжя  до  державних
збірних  пунктів.
 в) 	Нищити  державні  елеватори,  амбари,  приймальні  пункти...  Зерно
роздаємо  селянам,  якщо  б  хтось  з  колгоспників  зі  страху  відмовлявся
брати  -  змушувати.
 г) 	Нищити  партійних  заправил...  Зобов’язувати  голів,  бригадирів,
рахівників,  комірників  не  переслідувати  селян  в  розбиранні  хліба.
 д) 	Худобу  і  інше  колгоспне  майно  пороздавати  селянам.
 е) 	Нищити  горюче  і  змазуючі  матеріали».(Арх.  спр.  №376,  т.61,
арк.  46).
 Якщо  в  1945-1946  рр.  терористичні  акції  здійснювалися  в  основному
проти  радянське  -  партійного  активу  (загинуло  2434  осіб)  співробітників
НКВС-НКДБ  (737  осіб)  і  військовослужбовців  (1675  осіб),  то  в  1947-1949рр.
-  проти  голів  сільських  Рад  (538  осіб),  голів  колгоспів  (233),  рядових
колгоспників  (371  осіб)...  (Арх.  спр.  №372,  т.  100,  арк.  111).
 У  директивній  вказівці  проводу  ОУН,  яка  була  знайдена  і  вилучена
у  схроні  керівника  Олександрійського  районного  проводу  «Сагайдачного»,
зазначалося:  «...нужно:
 а) 	сельскую  администрацию  из  русских  (с  востока)  как  председателей
сельсоветов,  секретарей  и  т.д.  и  председателей  колхозов  -  расстреливать.
 б) 	сельскую  администрацию  из  украинцев  (с  востока)  -  выслать
после  предупреждения,  чтобы  за  двое  суток  убрались,  если  не  послушают  -
расстреливать.
 2.  К  вопросу  вывезенных  семейств  в  Сибирь  организовать  ответные
акции.
 а) 	Расстреливать  русских  районной  администрации.  Партийцев,
комсомольцев  -  не  взирая  на  их  национальность.
 б) 	Выгнать  из  сёл  учителей,  врачей  разного  рода...  с  востока.
Выслать  после  предупреждения,  чтобы  в  течение  48  часов  выбрались.
Не  послушают  -  расстреливать.
 в) 	Не  допустить,  чтобы  на  места  вывезенных  семей  в  Сибирь
осели  москали,  если  осядут  -  жечь  хаты,  а  москалей  расстреливать.
 г) 	Подрывать  курьерские  поезда.
 Во  время  акции  нанести  удар  по  гражданской  агентуре-в  каждом  селе
 208

ликвидировать  не  менее  3  активных  сексотов...
 Эти  акции  п.  1  и  2  начать  5  августа,  а  закончить  как  можно  быстрее.
Июль  1948  г.»  (Арх.  спр.  №372,  т.  49,  арк.  210-211.  У  справі  копія  документа
перекладена  російською  мовою).
 В  ОУН,  а  також  при  Головному  командуванні  УПА  був  відділ  «служби
безпеки»  (СБ),  який,  будучи  агентурне  -  розвідувальним  підрозділом,
виконував  завдання:
 - 	Протидія  проникненню  в  ряди  ОУН-УПА  агентури  органів
НКВС-  КДБ,  її  викриття  та  ліквідація;
 - 	Складання  «чорних  листів»  -  списків  комуністів,  комсомольців,
радянських  активістів  для  їх  ліквідації;
 - 	Підготовка  груп  «служби  безпеки»  для  виконання  терористичних
завдань.
 В  документі  під  назвою  «Слідство»,  що  має  гриф  «строго
довірочно»,  вказані  методи  проведення  слідства  «службою  безпеки»  зокрема:
«побої,  голод,  погрози,  випитування  аж  до  втоми  -  це  способи  змушення  до
зложення  правдивих  зізнань»  (Арх.  спр.№376,  т.  49,  арк.  75).
 В  іншому  документі  -  інструкції  для  слідчих  СБ  під  назвою  «Слідство
і  допит»  зазначено:  «...Конвеєр  -  це  система  тягла  у  слідстві...  Ця  система
слідства  має  слідуючи  способи:
 1 	Не  давати  людині  спати.  Брак  сну  впливає  на  моральну
сторінку  людини.  Коли  людина  стало  сидить,  при  цьому  дрімає  і
говорить,  то  щоб  не  спала,  зливається  її  часто  водою.  Вона  отверезує
та  дальше  починає  говорити.
 2 	Спосіб  розчислення  на  час.  Це  є  держання  людини  без  сну  2,
З,  4,  а  то  і  більше  днів...  Безсонність  робить  людину  хворою,  людина
дістає  привид.
 3 	Спосіб  биття  людини.  У  такій  стадії  слідства  биття  доводить
людину  до  краю.  Тут  наступає  зворотний  пункт  зізнань  у  допитуємого...»
(Арх.  спр.  №376,  т.  50,  арк.  272).
 З  участю  боївок  СБ  проводилися  так  звані  атентати  (терористичні  акти)
щодо  «неугодних  людей».  У  спеціальному  документі  під  назвою  «Основні
тактичні  завдання»,  зазначалося:  «...  Кожного  новака  перед  прийняттям  в
підпілля,  випробувати  його  витривалість,  бойовість  і  посвяту  шляхом
атентатів.  Не  встановлювати  виконувати  атентат  в  строго  визначених
реченцях.  Новаків  належно  підготовити  і  створити  догідні  умови  для
виконання  завдань».  (Арх.  спр.  №376,  т.  49,  арк.  411).
 У  документі  ОУН  під  назвою  «Друже  Зов»  від  імені  «Богуна»,
датованому  вереснем  1946  року,  даються  установки  боротьби  підпільних  груп,
у  першу  чергу  боївок  «СБ»,  в  мирний  час,  зокрема:  «...необходимо  уже  сейчас
 209

приступить  к  солидной,  основательной  проверке  всех  членов  организации  и
имеющих  организационные  связи.  Прочистить:  ячейки  подрайонных
проводов,  районных,  боевки,  кущевые  провода,  станичных,  связных,  курьеров
и  проч.  Все,  кто  хотя  бы  один  час  находился  в  большевистских  руках,  которые
имеют  родственников,  арестованных  большевиками,  которые  скрывались
самостоятельно  или  с  другими,  но  не  внушающими  доверия,  которые  во
время  боя,  налета  или  засады  нелегально  отлучались  во  время  боя,  всех  не
внушающих  доверия  людей  из  чужой  местности,  прошлого  которых  мы  не
знаем  -  подвергнуть  острой  проверке  органами  СБ.
 Проверяйте  людей  даже  пользующихся  доверием,  боевых  и  отважных.
Добровольцам  (выполнять  атентат)  тер.  акт  нужно  давать  два  проверенных
пистолета,  гранаты,  хороший  нож  и  цианистый  калий...
 Не  допускать  организации  комсомольских  кружков.  До  остатка
ликвидировать  (разгромить)  ястребков,  комсомольские  организации,  клубы,
земельные  общины,  колхозы,  совхозы  и  прочие  основы  большевизма  на  наших
землях.
 До  зимы  уничтожить  главных  руководителей  большевистских
партийных  банд  и  охран  и  разогнать  всякую  другую  сталинскую  гал  айстру»
(Арх.  спр.  №372,  т.  49,  арк.  210-211.  У  справі  копія  документа  в  перекладі
російською  мовою).
 У  своїй  діяльності  учасники  ОУН-УПА  з  метою  дезорієнтації
населення  та  органів  правопорядку  використовували  форму  військово¬
службовців  Червоної  Армії.  Про  такі  факти  свідчать  численні  фотокарточки
цілих  груп  учасників  ОУН-УПА,  переодягнених  у  форму  червоноармійців,
вилучені  при  ліквідації  боїовок.  (Арх.  спр.  372,  т.  7,  арк.  214-240).
 В  архівах  Служби  безпеки  України  та  обласних  управлінь  містяться  тисячі
кримінальних  справ  минулих  років  про  терористичні  дії  конкретних  осіб,  в
котрих  розкриваються  жорстокі  методи  катувань  і  розправ  бойовиків  ОУН-
УПА,  які  не  лише  вбивали,  й  мучили  свої  жертви:  відрубували  їм  руки,  ноги,
голови,  вішали  і  задушували  мотузками  («удавками»)  чи  колючим  дротом,
заколювали  ножами  і  напівживих  та  живих  скидали  в  криниці,  під  лід  річок
і  засипали  в  ямах,  спалювали  тощо.
 Ось  декілька  прикладів  акцій  учасників  ОУН-УПА:  «...В  ночь  на  ЗО
сентября  1944  года  бандиты  ОУН  совершили  налёт  на  село  Ляцке-
Шляхетское,  Тисменецкого  района  Станиславской  области,  в  котором
проживали  граждане  польской  национальности.  Бандиты  почти  полностью
уничтожили  жителей  села,  которых  перед  убийством  подвергли  зверским
издевательствам,  душили  верёвками,  ломали  руки  и  ноги,  отрезали  уши,
губы,  выкалывали  глаза,  девушек  и  молодых  женщин  сначала  насиловали,  а
затем  отрезали  им  грудь  и  пристреливали.  Жилые  дома  и  надворные
 210

постройки  подожгли.
 В  ночь  на  14  ноября  1945  года  оуновские  бандиты  совершили  налёт
на  районный  центр  Пробижна,  Тернопольской  области,  во  время  которого
ими  был  разгромлены  и  сожжены  здания  райотдела  НКВД,  милиции,
райисполкома,  почты  и  радиоузла,  райпотребсоюза  со  складами  и  магазинами,
клуба,  райвоенкомата  и  дома  многих  местных  жителей  и  активистов.
Бандиты  убили  12  работников  партийно-советского  аппарата  и  9  человек
ранили.
 27 	февраля  1944  года  банда  численностью  до  50  человек  совершила
налёт  на  село  Люхча,  Сарненского  района  Ровенской  области,  во  время
которого  совершила  убийство  председателя  сельсовета  Рыбачек,  его
жены  и  8  детей  в  возрасте  от  4  до  20  лет,  активиста  Фалько,  его  жену
и  2  дочерей  и  ряд  семей  других  активистов  за  то,  что  они  вели  в  селе
работу  по  выполнению  госпоставок  и  призыву  в  Советскую  Армию.
 28 	апреля  1949  года  в  селе  Слободка  Джуринская  Белобожницкого
района  Тернопольской  области  была  зверски  убита  семья  колхозника
Коршняка  за  то,  что  он  проговорился  односельчанам  о  бандите,
который  по  переселенческим  документам  прибыл  из  Польши  на
Украину.
 Вот  какую  картину  расправы  над  семьёй  Коршняка  нарисовал  на
следствии  один  из  убийц  -  Гойда:  «...В  доме  я  увидел  стоявшую  возле  печки
жену  Коршняка  Антона  -  Коршняк  Елену  и  прижавшегося  к  ней  её
семилетнего  сына.  Девочка  лежала  на  кровати.  Самого  хозяина  в  доме  не
оказалось.
 Увидев,  что  мы  с  ножами,  Коршняк  Елена  начала  кричать  и  просить
нас  не  трогать  их.  За  ней  начал  кричать  и  мальчик.  Не  обращая  внимания
на  просьбы,  я  поднял  нож  и  ударил  им  в  лицо  Коршняк,  после  чего  она
упала.
 Остапив  после  меня  нанёс  ей  ножом  несколько  ударов  в  голову.  Схватив
мальчика,  я  перерезал  ему  горло  и  бросил  к  матери.  Лежавшая  на  кровати
девочка  поднялась  и  бросилась  к  матери.  Я  хотел  ударить  её  ножом,  но  она
отскочила  и  упала  на  кровать.  Тогда  я  набросился  на  неё  и  перерезал  ей
горло  и  шею.
 Жительница  села  Хохонив,  Болыпевцовского  района  Станиславской
области  Мисюрак  Ольга  после  назойливых  требований  главаря  банды
«Щура»  вступить  с  ним  в  интимную  связь,  бежала  в  райцентр  и  осталась
там  на  жительство.  Узнав  об  этом,  «Щур»  со  своей  бандой  И  марта  1949
года  ворвался  в  дом  родных  Мисюрак  и  всех  их  вырезал.  Бандиты  убили
сестру  Анну,  25  лет,  которой  разрезали  живот  и  вытащили  внутренности,
сестру  Анастасию,  18  лет,  перерезали  горло  трёхлетнему  брату  и  зарубили
 211

топором  60-ти  летнюю  мать.  Этой  бандой  до  её  ликвидации  было  совершено
до  30  таких  зверских  убийств.
 В  ночь  на  18  февраля  1945  года  бандиты  совершили  убийство  18
жителей  села  Новосилки  и  Щеглы  Яворовского  района,  Львовской  области,
из  них  9  женщин  и  6  детей...
 ...Для  большего  устрашения  населения  бандиты  очень  часто  совершали
убийства  в  присутствии  жителей  сёл.  Вот  некоторые  примеры  их  злодеяний:
 ...  В  июне  1947  года  в  Военный  Трибунал  по  делу  арестованной  участницы
ОУН  Кухарчук  вызывались  в  качестве  свидетелей  ряд  жителей  села  Поддужное,
Костопольского  района,  Ровенской  области.  На  судебном  заседании  часть
свидетелей,  которым,  как  было  потом  установлено,  угрожали  бандиты,  изменили
свои  показания  или  отказались  от  них  вовсе,  и  только  один  свидетель  -  Петрика
С.  свои  показания  подтвердила  полностью.  После  возвращения  из  суда  Петрика
была  убита  бандитами  ОУН  в  присутствии  односельчан,  которым  бандиты
заявили,  что  так  будет  со  всяким,  кто  станет  выступать  свидетелем  в  суде.
 В  июле  1947  года  в  суд  по  делу  арестованного  бандита  ОУН  Фомича
были  вызваны  жители  Дережнянского  района  Корнейчук  и  Шарапа.  Они
уличали  Фомича  в  принадлежности  к  банде.  По  возвращении  домой
Корнейчук  и  Шарапа  вместе  со  своими  семьями  были  зверски  убиты
бандитами».  (Арх.  спр.  №372,  т.  100,  арк.  98-102).
 Як  видно  з  вироку  від  21  березня  1952  р.  по  обвинуваченню  слідчого
«Служби  безпеки»  Журановського  надрайонного  проводу  ОУН  Леніва  І.М.,
«...всего  за  время  своего  пребывания  в  банде  украинских  буржуазных
националистов  подсудимый  Ленив  лично  сам  убил,  замучил  и  удушил
различными  способами  около  двухсот  человек  советских  граждан  —
мужчин,  женщин  и  стариков,  а  также  присутствовал  и  принимал  участие
вместе  с  другими  бандитами  в  убийстве  свыше  50  человек  советских
граждан.  С  целью  удушения  советских  людей  подсудимый  Ленив  всегда  носил
в  кармане  веревку...»  (Архівна  кримінальна  справа  №29064).
 Подібних  прикладів  з  кримінальних  справ  минулих  років  на  учасників
ОУН-УПА  можна  навести  досить  багато.
 Підрозділами  «Служби  безпеки»  ОУН-УПА  за  вказівками  керівників
Центрального  проводу  періодично  здійснювалися  «чистки»  рядів  у  низових
ланках  з  метою  виявлення  і  ліквідації  ненадійних  учасників  і  агентури
органів  НКВС-НКДБ.  Особливо  жорстокі  були  «чистки»  в  1945-1946  роках,
під  час  яких  загинули  сотні  оунівців.
 З  наближенням  фронту  до  західноукраїнських  земель  керівники  ОУН
підготували  документ  «Інструкції  до  виконання»  (січень  1944  р.).  У  ньому,
зокрема,  зазначалося:
 «У  відношенні  до  німців:
 212

- 	Не  допускати  до  збирання  українського  населення  в  його
території  (примусова  евакуація,  примусова  мобілізація  до  війська  і  на
 роботи)»,
 - 	Використати  фронтовий  хаос  для  масової  ліквідації  ворожих
елементів,  що  ними  в  першій  мірі  є:
 а) 	організовані  члени  більшовицького  підпілля,
 б) 	партизанські  загони,
 в) 	активні  симпатики  більшовиків,
 г) 	полонені  москалі,  що  активізуються  політичне,
 д) 	польський  провідний  боєздатний  елемент,  що  стане  вислужником
нової  совітської  окупації.
 Всі  ліквідаційні  акти  проводити  як  найбільше  скритно»  (Арх.  спр.
№376,  т.  28,  арк.  34-37).
 В  «Інструкції»  1/44  ОУН  від  11.08.1944  року  під  грифом  «цілком
таємно»  даються  конкретні  вказівки,  яку  роботу  необхідно  здійснити  «на
территории,  освободившейся  от  фронтовых  действий  и  оставшейся  в
большевистском  аду».  Зокрема,  пропонувалася:
 «...2.  Ликвидация  сексетов  всеми  допустимыми  методами  (расстрел,
повешение  и  даже  четвертование  с  запиской  на  груди:  «За  соучастную
работу  с  НКВД»)...  но  в  этом  надо  придерживаться  правды,  ибо  за  невинные
жертвы  будут  отвечать  те,  которые  издадут  приказ...
 ...9.  Вести  борьбу  против  мобилизации  в  Красную  Армию...  от
мобилизации  следует  предостеречь  в  первую  очередь  опытный  военно¬
обученный  элемент.  Поэтому  надо  отправлять  в  леса  тех  членов,  которые
расконспирированы...
 ...  13.  к  полякам  установки  и  отношения  остаются  те  же,  что  и  до  этого.
Их  следует  считать  соучастниками  с  красными  как  и  раньше...
 ...Инструкцию  письменно  не  передавать,  а  после  проработки
уничтожить».
 (Фонд  2,  опис  69,  пор.  №1,  т.  2,  арк.  173-177.  У  справі  копія  виконана
російською  мовою).
 Із-за  відсутності  конкретного  обліку  репресивних  заходів,  що
здійснювались  учасниками  ОУН-УПА,  та  їх  таємності,  кількість  загиблих  в
1941-1943  рр.  мирних  громадян  від  рук  оунівців  встановити  не  виявилось
можливим.
 Терористичну  діяльність  бандерівців  і  створеної  ними  УПА
засуджували  навіть  «мельниківці».  Так,  у  їх  листівці  за  листопад  1943  року
зазначалося:  «Мужі  і  жінки  України!  Мужньо  і  невстрашимо  ставте  чоло
всяким  терористичним  спробам  звести  до  авантюри  визвольну  боротьбу!
Організуйте  всюди  боївки  української  народної  оборони  і  не  давайте  себе
 213

ограбити  т.  зв.  «Українській  Повстанчій  Армії»...  Дайте  відсіч  всяким  спробам
змарнувати  безплідний  партизанці  свою  кров,  кров  своїх  синів  і  батьків!
Велика  мобілізація  до  УПА  -  це  політичне  і  військове  безглуздя...
 Відсіч  братовбивцям!  Бандерівець,  що  стріляє  українців  -  це  бандит  і
агент  Москви,  але  не  український  революціонер!...»  (Арх.  спр.  №376,  т.  9,
арк..11).
 У  своєму  відкритому  зверненні  «Ко  всем  членам  руководства
Организации  Украинских  Националистов  под  руководством  Степана
Бандеры»,  надрукованому  в  газеті  УНРА  «Оборона  України»,  командуючий
УНРА  Тарас  Бульба-Боровець  писав:  «...Послать  это  открытое  письмо  меня
заставила  ваша  работа  в  области,  которая  входит  в  такую  стадию  когда  до
братоубийственной  войны  остаётся  только  шаг.
 Об  этом  говорят  ваши  руководители...  Они  откровенно  заявляют,  что
для  достижения  своей  партийной  диктатуры  не  остановятся  перед  тем,  чтоб
начать  братоубийственную  войну,  если  бы  она  стоила  украинскому  народу
даже  не  сотни,  миллионы  жертв.
 Исходя  из  этого,  я  разрешаю  себе  спросить  вас  за  что  вы  боретесь?  За
Украину  или  за  ОУН?  За  Украинское  государство  или  за  диктатуру  в  этом
государстве?  За  украинский  народ  или  только  за  свою  партию.  (Збірник  1,
арх.  403,  арк.  13.  У  справі  копія  документа  віддрукована  російською  мовою).
 Після  розгрому  фашистської  Німеччини  керівники  ОУН,  які
знаходилися  на  території  Західної  Німеччини,  прийняли  активні  заходи  щодо
налагодження  контактів  з  представниками  американського  і  англійського
військового  командування  і  відповідних  спецслужб.  Цей  вибір  оунівського
керівництва,  як  вбачається  з  архівних  матеріалів,  пояснюється  тим,  що  воно
зробило  ставку  на  третю  світову  війну  між  Англією  і  США  з  одного  боку  та
СССР  -  з  іншого,  як  умову  виконання  своїх  планів.  Так,  в  документі  «Як
розуміти  концепцію  власних  сил  у  нашій  національне  -  визвольній  боротьбі»
зазначено:  «Ми  розцінюємо  третю  світову  війну  як  можливість  заіснування
сприятливої  нагоди  здобути  визволення,  а  не  допоміжний  чинник,  який
полегшить  нам  нашу  визвольну  боротьбу».(Арх.  спр.  №372,  т.11,  арк.  14).
 Ще  в  липні  1945  р.  представники  оунівської  еміграції  В.  Мудрий,  Р.
Ільницький  і  І.  Гриньох  двічі  відвідали  головну  квартиру  Ейзенхауера  і
намагалися  домовитися  про  умови,  за  яких  націоналістична  еміграція  мала
б  отримати  допомогу  у  боротьбі  з  СРСР.  Переговори  закінчились  восени
1945  року,  їх  результатом  стало  те,  що  американці  і  англійці  погодилися
надавати  всебічну  підтримку  ОУН,  одночасно  запропонувавши  всю  діяльність
проводити  від  імені  УГВР.  Це  обумовлювалось  тим,  що  ОУН  скомпро¬
метувала  себе  зв’язками  з  німцями.  (Арх.  спр.  №372,  т.  42,  арк.  326).
 Представниками  американської  і  англійської  спецслужб  були  складені
 214

відповідні  «питальники»,  які  передавалися  для  виконання  в  підрозділи  ОУН-
УПА  на  західноукраїнських  землях  -  без  вказівки  для  кого  ведеться  така
робота.
 На  території  західної  Німеччини  закордонний  Провід  ОУН  організував
спеціальні  школи,  де  учасники  ОУН  вели  підготовку  для  проведення
шпигунської  роботи  на  території  Української  РСР  і  Польської  республіки.
 У  березні  1948  р.  в  м.  Мюнхені  в  приміщенні  німецької  школи  по  вул.
Фіріхштрассе,  53,  було  підготовлено  11  учасників  ОУН.  Вони  навчалися
прийомам  і  методам  збирання  розвідувальних  даних,  конспірації,
фотографуванню  військових  об’єктів,  репродукції  документів  тощо.
 У  липні  1948  р.  закордонним  Проводом  ОУН  в  цьому  ж  приміщенні
була  організована  школа  для  підготовки  розвідників-радистів.  Зачисленні
в  цю  школу  8  учасників  ОУН  вивчали  прийом  і  передачу  радіограм,  шифри
і  коди.  У  грудні  1948  р.  один  із  розвідників  «Степовий»  із  школи  вибув,  в
1950  р.:  був  доставлений  англійцями  літаком  до  Берліну,  звідки  нелегально
через  радянську  зону  окупації  прибув  у  Польщу.
 Керівники  закордонного  центру  в  1949  р.  встановили  зв’язок  з
співробітниками  «Інтеллідженс  сервіс»,  в  розпорядження  яких  керівник
розвідки  закордонного  Проводу  ОУН  Підгайний  у  січні  1950  р.  направив  4
учасників  ОУН,  які  пройшли  підготовку  розвідників-радистів  у
Міттенвальде.  Співробітник  англійської  розвідки  під  псевдонімом  «Онкель»
організував  їх  навчання  в  приміщенні,  яке  належало  англійській  військовій
адміністрації  в  с.  Ляге  (19  км.  від  м.  Херфорда).
 В  той  же  час  закордонний  центр  ОУН  на  території  табору  для
переміщенних  осіб  в  Ляйбгайме  організував  підготовку  своїх  емісарів.  Після
її  закінчення  декілька  осіб  були  направлені  в  розпорядження  англійської
розвідки,  яка  комплектувала  групи  для  закидання  в  СРСР.  Безпосередньо
перед  виходом  на  завдання  англійці  дали  вивчити  кожному  учаснику
розвідгрупи  «Обращение  Бюро  западного  секретариата  АБН  к  бойцам  УПА
и  проводу  ОУН  на  Украине»,  в  якому  був  викладений  перелік  відомостей
розвідувального  характера  про  Радянський  Союз,  інтересуючих  нібито
АБН,  а  в  дійсності  англійську  розвідку.
 Маючи  копії  англійських  шифрувальних  блокнотів  і  графік  роботи
радистів,  закордонний  центр  ОУН  мав  можливість  без  відому  англійської
розвідки  приймати  і  розшифровувати  шифротелеграми  від  розвідгрупи.
 В  ніч  на  15  травня  1950  р.  підготовлена  група  під  керівництвом
«Чабана»  перейшла  нелегально  кордон  Німеччини,  пройшла  через
Чехословаччину  і  5  червня  1950  р.  прибула  до  Польщі.  Звідки  керівник  ОУН
у  Польщі  «Зенон»  відправив  на  територію  України  для  встановлення  зв’язку  з
Центральним  Проводом  ОУН  групу  під  керівництвом  емісара  закордонного
 215

центру  ОУН  «Пімсти».
 Група  «Ворона»,  підготовлена  англійською  розвідкою,  мала  завдання
нелегально  вийти  на  територію  Польщі,  звідки  перебратися  на  західні  землі
України,  де  в  контакті  з  керівництвом  ОУН-УПА  організувати  збір
шпигунських  відомостей.  Проте  на  кордоні  Німеччини  і  Чехословаччини  в
сутичці  з  чеськими  прикордонниками  група  була  частково  ліквідована  і  від
виконання  кінцевого  завдання  відмовилася.
 У  м.  Бінде  по  вул.  Гайдкамштрасе  англійці  в  1950  р.  організували
навчання  4  радистів  із  числа  членів  ОУН,  які  по  закінченню  були  включені
до  розвідувальної  групи  (керівник  «Бурлака»).  Переправу  цієї  групи  через
чехословацький  кордон  проводили  представники  закордонного  Проводу
ОУН.  У  кінці  жовтня  1950  р.  група  прибула  до  Польщі  і  встановила  зв’язок
з  керівником  ОУН  «Зеноном».
 У  березні  1951  р.  закордонний  центр  ОУН  знову  передав  англійській
розвідці  своїх  людей,  які  пройшли  попередню  підготовку  в  школі  емісарів  ОУН
в  Мюнхені  і  звідки  відправлені  на  навчання  до  Лондону,  їх  навчанням  керував
співробітник  «Інтеллідженс  сервіс»,  що  мав  псевдонім  «майор  Террі».  Кожен
із  вивчених  агентів  після  прибуття  на  територію  України  чи  Польщі  повинен
був  легалізуватися  і  створити  декілька  резидентур  (по  3-4  особи)  для
проведення  шпигунства.  Після  підготовки  і  навчання  стрибків  з  парашутом
вони  були  розбиті  на  3  групи  -  «Сокіл»  (4  чоловіки),  «Модді»  (6  чоловік)
і  «Доллі»  (5  чоловік).  Емісари  ОУН  перед  закиданням  зустрічались  в  Лондоні
з  Степаном  Бандерою  і  його  заступником  Ярославом  Стецько,  і  отримали
від  них  інструктаж.
 В  ніч  на  15  травня  1951  р.  з  англійських  літаків  вказані  групи  були
викинуті  на  парашутах:  («Модді»  і  «Доллі»  -  на  території  СРСР,  «Сокіл»  -
в  Польщі).  (Арх.  спр.  №372,  т.43,  арк.  13-47).
 В  архівних  матеріалах  є  дані  про  те,  що  англійська  і  американська
розвідки  прагнули  перебудувати  націоналістичне  підпілля,  зорієнтувавши  всі
низові  ланки  на  збір  розвідувальних  даних  про  воєнно-політичний  потенціал
СРСР.
 Так,  заарештований  в  1948  р.  один  із  емісарів  Центрального  Проводу
ОУН,  агент  американської  розвідки,  на  слідстві  показав:  «С  американской
разведкой  я  сотрудничал  с  согласия  Центрального  Провода  ОУН  с  конца
1946  г.  Основное  задание,  данное  мне  американской  разведкой  и  Центральным
Проводом  ОУН,  сводилось  к  перестройке  всей  работы  ОУН  на  Украине,  к
коренному  изменению  и  дальнейшему  продолжению  её  в  контакте  с
американскими  разведорганами  в  их  интересах.  В  этих  целях  я  должен  был
передать  установки  Шухевичу  о  необходимости  создания  новых  центров  и
пунктов  проведения  широкой  разведывательной  и  подрывной  работы  внутри
 216

Советского  Союза,  организации  переправ  и  легализации  засылаемых  из-за
кордона  эмисаров  и  агентов  американской  разведке,  для  чего  необходимо
приступить  к  приобретению  документов,  паспортов,  разных  справок  и  т.д...
В  моей  подготовке  для  этой  миссии  приняли  активное  участие,  кроме
представителя  американской  разведки  майора  Маккольма,  также  Степан
Бандера,  Ярослав  Стецько  и  референт  пропаганды  Центрального  Провода
Антонович».  (Арх.  спр.  №372,  т.  42,  арк.  334-335.  Документ  віддрукований
російською  мовою).
 В  ніч  на  31  травня  1950  р.  на  стику  Станіславської  і  Дрогобицької
областей  з  літака  були  скинуті  4  парашутиста.  З  показів  полоненого  емісара
(троє  інших  були  вбиті  під  час  проведення  чекістсько-військової  операції*)
вбачається,  що  парашутисти  закінчили  американську  розвідувально-диверсійну
школу  і  були  направлені  в  Україну  з  завданням  перебудування  оунівського
підпілля  стосовно  посилення  шпигунської  роботи  на  користь  США.  (Арх.  спр.
№372,  т.  42,  арк.  338-339).
 Наприкінці  40-х  початку  50-х  років  підпілля  ОУН  зазнало  значних
людських  втрат.  Його  поповнення  майже  не  здійснювалося.  Перед
керівництвом  проводу  ОУН-Б  стала  проблема  збереження  залишків  підпілля,
особливо  керівних  кадрів,  створення  легальних,  не  оформлених  організаційно
груп,  виховання  молодих  «революціонерів»  із  числа  старшокласників  і
студентської  молоді,  а  також  розповсюдження  своїх  ідей,  як  на  всю  Україну,
так  і  на  Білорусію  та  Литву.
 На  нараді  членів  Центрального  проводу  ОУН,  що  відбувся  літом  1948
р.  в  Іловському  лісі  Миколаївського  району  Дрогобицької  області,  перед
керівниками  нижчих  ланок  ОУН  були  поставлені  такі  завдання:  «Во  что  бы
то  ни  стало  сохранить  уцелевшие  оуновские  кадры,  свести  до  минимума
боевые  действия,  усилить  конспирацию,  националистическую  закалку  и
переключить  кадры  ОУН,  главным  образом,  на  организационную  и
пропагандистскую  работу.
 Усилить  работу  по  созданию  новых  и  укреплению  существующих
легальных  звеньев  ОУН  среди  молодёжи  и  прежде  всего,  учащейся
молодёжи»  (Арх.  спр.  №372,  т.  28,  арк.  285.  Документу  справі  віддрукований
російською  мовою).
 Рішення  цих  завдань  викладено  в  програмах,  що  мали  зашифровані
назви:
 - 	«Дажбог»  -  збереження  підпілля  і  по  можливості  його  поповнення
перевіреними  та  ідейно-вихованими  молодими  кадрами;
 - 	«Олег»  -  виховання  в  легальних  умовах  молодих  кадрів  з
метою  подальшого  їх  використання  в  підпіллі  або  легально  як  носіїв
національно-свідомої  ідеї;
 217

-  «Орлик»  -  розповсюдження  ідей  ОУН  серед  населення  східних
областей  України.
 Виконуючи  програми,  керівники  різних  рівнів  підпілля  в  західних
областях  України  давали  вказівки  своїм  підлеглим  змінити  форму  боротьби,
а  саме:  посилити  конспіративність  в  роботі,  зменшити  активну  бойову
діяльність  (здійснення  терактів,  нападів  на  колгоспи,  радгоспи,  сільради
тощо),  припинити  відкрите  поширення  націоналістичної  літератури  та
листівок.  Розрахунок  був  на  збереження  існуючих  підпільних  ланок,  щоб
зменшити  активність  операцій  з  боку  органів  НКВС-НКДБ.
 Також  змінилось  відношення  до  організаторів  та  керівників
колгоспів,  комсомольців,  членів  компартії,  яких  вже  не  знищували  як
політичних  ворогів.  Навпаки,  легальним  членам  ОУН  було  рекомендовано
вступати  до  комсомолу,  компартії,  колгоспів,  вищих  навчальних  закладів,
служити  в  Радянській  Армії  та  поступати  у  військові  училища,  органи
НКВС-НКДБ  з  тим,  щоб  зберегти  на  майбутнє  надійні  кадри  і  дати  їм  змогу
зайняти  відповідне  місце  в  суспільстві,  у  тому  числі  в  органах  Радянської
влади,  структурах  КПРС,  правоохоронних  та  інших  органах.
 Зазначене  підтверджується  вилученим  листуванням  між  керівниками
крайових  проводів  з  членами  Центрального  Проводу  ОУН-б  і  їх  вказівок
підлеглим  структурам  щодо  виконання  цих  програм.
 Так,  провідник  Крайового  Проводу  ОУН  «ПЗУ3»  (Північно-Західні
Українські  Землі).  «Орлан»  у  листі  до  Центрального  Проводу  ОУН
охарактеризував  стан  підпілля  в  квітні  1949  року  таким  чином:  «...В  связи  с
большими  потерями  руководящих  и  низовых  кадров  ОУН  на  «ПЗУЗ»  и  таким
малым  ростом  (в  сравнении  с  потерями)  равновесие  и  силы  ОУН  на  «ПЗУЗ»,
вследствие  вышеуказанного,  значительно  пошатнулись.  Мы  должны
остановится  над  вопросом  сохранения  организации  на  «ПЗУЗ»,  иначе,  если
взять  состояние  кадров  на  сегодняшний  день  на  «ПЗУЗ»,  то  оно  на  границе
ликвидации...  Кроме  причин,  влекущих  к  гибели  революционеров,  нам
необходимо  выискивать  причины,  почему  такой  малый  рост  в  организации.
Это  мы  найдём  в  основе  изучения  и  проверки  приказов  и  инструкций,
которые  изданы  на  территории  до  сего  времени  и  как-то  не  реализованы
кадрами  ОУН  на  «ПЗУЗ».
 Я  считаю,  что  в  значительной  мере,  наряду  с  недостаточной
подготовкой  и  недостатками  кадров  (на  такую  колоссальную  территорию)  было
и  то,  что  подпольщики  были  перегружены  технической  второстепенной
работой,  как  связь,  хозяйство,  составление  отчётов,  работа  пунюов,  разные
заготовительные,  хозяйственные  и  противоколхозные  акции  СБ  и  т.  д.  Кроме
того,  трата  времени  на  второстепенную  работу  вызвала  «нажим»  со  стороны
большевиков,  что  в  результате  приносит  потери  в  людях,  мешает  вообще
 218

организационной  работе.
 Из  этого  следует,  что  на  «ПЗУЗ»  необходимо  всё  оставить  на  второй
план  и  заниматься  в  основном  (пока  ещё  есть  кому)  воспитанием
подпольных  кадров  и  выращиванием  революционных  кадров  ОУН  из
народних  масс»  (Арх.  спр.  №372,  т.  28,  арк.  68-70.  В  справі  копія  документа
віддрукована  російською  мовою).
 У  брошурі  П.  Полтави  «Про  наш  план  боротьби  за  визволення  України
в  теперішній  обстановці»  (віддрукована  в  топографії  ОУН  «Воля  народам»
у  квітні  1950  р.)  зазначається:  «...починаючи  від  1946  року,  український
визвольний  революційний  рух  в  СРСР  почав  переходити  від  форм  широкої
повстанської  боротьби  до  форм  боротьби  глибоко  підпільної.  Практично
ця  зміна  тактики  виявилася  передовсім  в  такому:
 1) 	поступово,  відповідно  до  обстановки  та  до  потреб  в  окремих
районах,  розформовувано  відділи  УПА,  а  їхніх  учасників,  командирів
і  бійців  включувано  в  рамки  підпілля,  до  підпільної  сітки;
 2) 	весь  побут  підпілля,  а  теж  його  роботу,  глибоко  законспіровувано;
 3) 	в  протилежність  до  того,  як  це  воно  було  в  період  широких  дій
УПА  (головна  мета  цих  дій  не  дати  ворогові  розтягнути  його  владу  поза
обл.  -  та  райцентри),  тепер  на  перший  план  висунено  політично-
пропагандивну  та  політично-організаторську  роботу.  В  теперішній  момент
основною  формою  боротьби  українського  визвольно-революціного  руху  в
СРСР  є  збройне  підпілля».  (Арх.  спр.  №372,  т.  28,  арк.  192).
 Згідно  вказівки  Центрального  проводу  ОУН-б  в  першій  половині  50-
х  років  терористична  діяльність  нелегальних  структур  українських
націоналістів  в  Україні  стала  поступово  припинятись.  До  кінця  1955  р.
практично  перестали  фіксуватися  терористичні  прояви  з  боку  учасників
ОУН.
 Як  вбачається  із  архівних  документів  НКДБ-МДБ-КГБ  УРСР,  за  1944-
1953  роки,  тобто  до  моменту  повної  ліквідації  націоналістичного  підпілля  і
його  озброєних  формувань,  учасниками  ОУН-УПА  в  західних  областях
України  здійснено:  терористичних  актів  -  4907;  диверсійних  -195;  нападів
та  роззброєнь  груп  охорони  громадського  порядку  -  457;  нападів  та  підпалів
колгоспів,  радгоспів,  МТС  -  325;  напади  на  сільради  і  клуби  -  320;  озброєних
пограбувань  -  359;  інших  проявів  -  1126.
 В  результаті  цих  проявів  було  вбито  або  забрано  в  ліс  бойовиками
ОУН-УПА  2662  працівника  радянсько-партійного  активу,  582  голови
сільських  РАД,  262  голови  колгоспів,  446  колгоспників,  829  працівників
держбезпеки,  473  працівники  міліції,  1525  бійців  груп  охорони
громадського  порядку,  187  військовослужбовців,  933  службовців,  12839
інших  громадян.  Всього  загинуло  22430  чоловік.  При  цьому  слід
 219

ураховувати,  що  в  1944-1945  рр.  не  всі  терористичні  та  інші  прояви,  а  також
кількість  жертв  фіксувалися  органами  НКВС-НКДБ  в  зв’язку  з  контролем
ОУН-УПА  значних  територій  в  західнім  регіоні  України  (Арх.  спр.  №372,
т.100,  арк.  109-111).
 До  кінця  1945  року  органами  внутрішніх  справ  і  держбезпеки
республіки  використовувалось  150  спецгруп,  до  складу  яких  входило  біля
1800  чоловік.  (Арх.  спр.  №372,  т.  101,  арк.  139).  На  період  20  лютого  1950  р.
залишилося  19  таких  груп  кількістю  130  ч.  (Арх.  спр.  №372,  т.  84,  арк.  10).
 Узагальнених  даних  щодо  діяльності  спецгруп  немає.  В  архівних
матеріалах  є  лише  окремі  відомості  стосовно  цього  питання.  Зокрема,  за
станом  на  1  липня  1945  р.  спецгрупами  ліквідовано  1980  учасників  підпілля,
захоплено  живими  1142.  Вилучено  більше  1000  одиниць  зброї.  (Арх.  спр.
372,  т.  82.  арк.  102-103).
 В  діяльності  окремих  спецгруп,  як  вбачається  з  архівних  матеріалів,  мали
місце  протиправні  дії.  Так  учасники  спецгрупи  Острозького  райвідділу  МДБ
Рівненської  області  (3  чол.),  а  також  Хустського  відділу  МДБ  Закарпатської
області  (5  чол.)  протягом  зими  1947-1948  рр.  грабували  місцевих  жителів,
забирали  в  них  гроші,  особисті  речі  та  харчі.  Стосовно  таких  фактів
міністерством  проводилися  спеціальні  розслідування,  винні  були  притягнуті
до  суду.  У  квітні  1945  р.  спецгрупи  при  міських  та  районних  органах  МДБ
були  розформовані  і  застосування  їх  в  подальшому  заборонялося  (Арх.  спр.
№372,  т.  83,  арк.  279-281).
 В  цей  же  період  з  санкції  керівництва  республіки  органами  МВС-МДБ
почали  створюватися  винищувальні  батальйони  і  групи  сприяння  їм.
Керували  ними  офіцери  органів  МВС,  на  озброєнні  вони  мали  гвинтівки,
автомати,  кулемети,  гранати.  Створенням  таких  підрозділів  переслідувалася
мета  -  втягнути  населення  західних  областей  в  активну  боротьбу  з
озброєнним  оунівським  підпіллям.  Спочатку  до  цих  формувань  залучалися
і  громадяни  польської  національності,  як  потерпілі  від  ОУН-УПА.  Згодом
українці  стали  основним  контингентом  винищувальних  батальйонів,  які  були
укомплектовані  за  рахунок  колишніх  партизан  та  громадян,  що  потерпіли
від  рук  оунівців.  До  середини  1945  р.  винищувальні  батальйони  не  становили
структурно-оформлену  бойову  силу  і  використовувалися  переважно  для
охорони  сіл  та  райцентрів.
 З  архівних  документів  вбачається,  що  за  станом  на  5  червня  1945  р.  в
західних  областях  було  212  винищувальних  батальйонів  (біля  29  тисяч
чоловік).  До  кінця  року  нараховувалося  1500  батальйонів  (біля  36  тисяч
чол.).  (Арх.  спр.  №372,  т.  97,  арк.  251,  т.  100,  арк.  65).
 18  квітня  1946  р.  ЦК  КП(б)У  прийняв  рішення  «Про  посилення
політичної  роботи,  підвищення  більшовицької  пильності  і  бойової  виучки
 220

у  винищувальних  батальйонах».  У  лютому  1947  року  винищувальні  батальйони
були  передані  з  органів  МВС  в  органи  МДБ.  їх  функції  регламентувалися
вказівкою  МДБ  УРСР  від  14.05.1947  р.  №48,  де  передбачалося  створення
груп  бійців  винищувальних  батальйонів  також  у  всіх  колгопах  для  їх  охорони
і  збройної  відсічі  від  нападів  учасників  підпілля  ОУН.  У  кожному  районі
створювався  окремий  батальйон  з  підлеглими  групами  в  селах.
 У  подальшому,  в  зв’язку  із  зміною  обстановки  в  західних  областях
України  ліквідацією  великих  формувань  УПА  та  масовою  колективізацією
сільського  господарства,  функції  винищувальних  батальйонів  були
змінені.  Починаючи  з  липня  1948р.,  вони  були  реорганізовані  в  групи
охорони  громадського  порядку  з  завданням  охорони  колгоспів,  радгоспів,
МТС  і  населених  пунктів.  Практично  на  початок  1950  року  у  всіх  колгоспах
західних  областей  були  такі  групи.
 Із  звітних  архівних  матеріалів  вбачається,  що  в  1944-1945  роках
бійцями  винищувальних  батальйонів  було  ліквідовано  до  10  тисяч  учасників
підпілля  ОУН.  За  1949  рік  та  перше  півріччя  1950  року  було  ліквідовано
265  учасників  підпілля  і  затримано  261  чоловік.  Втрати  бійців  вини¬
щувальних  батальйонів  з  1944  року  по  1953  рік  склали  1525  чоловік  (Арх.
спр.  №372,  т.  98,  арк.  1).
 На  початок  1954  р.  в  зв’язку  з  ліквідацією  ОУН-УПА  в  західних
областях  України  відпала  необхідність  мати  зазначені  групи  охорони
громадського  порядку.  (Арх.  спр.  №372,  т.  103,  арк.  20-29).
 Одним  із  заходів  у  боротьбі  з  націоналістичним  підпіллям  було
виселення  сімей  учасників  ОУН-УПА  за  межі  України.  Вказівкою  НКВС
СРСР  від  31  березня  1944  року  №122  органам  НКВС  та  НКДБ  республіки
наказувалось:  «...Всех  совершеннолетних  членов  семей  осуждённых
оуновцев,  а  также  активных  повстанцев  как  арестованных,  так  и  убитых
при  столкновениях  -  ссылать  в  отдалённые  районы  Красноярского  края,
Омской,  Новосибирской  и  Иркутской  областей,  а  их  имущество
конфисковывать»  (Фонд  2,  опис  103,  пор.  №2,  арк.  4).
 13  серпня  1947  року  Політбюро  ЦК  ВКП(б)  прийняло  рішення  П59/
123  про  виселення  сімей  активних  оунівців  в  віддалені  райони  на  підставі
якого  були  видані  відповідні  відомчі  нормативні  акти  та  інструкції  про
порядок  здійснення  цих  заходів.
 Як  вбачається  з  архівних  матеріалів,  в  період  з  1944  до  1955  року  з
території  західних  областей  України  були  виселені  у  від  далені  райони  СРСР
65906  сімей  (203662  чол.)  учасників  ОУН-УПА  (Фонд  2,  опис  31,  пор.  №3,
арк.5,  опис  103,  арк.1-5,  11-12).  (Арх.  спр.  №372,  т.  100,  арк.  205).
 Одночасно  в  роботі  з  рядовими  учасниками  ОУН-УПА  органами
НКВС-НКДБ  активно  використовувався  метод  переконання  на  підставі
 221

виданих  у  1945  р.  і  наступних  роках  звернень  Президії  Верховної  Ради,
Ради  Народних  Комісарів  УРСР  і  ЦК  КП(б)У  до  робітників,  селян  та
інтелігенції  західних  областей  України,  які  закликали  учасників  ОУН-УПА
до  припинення  збройної  боротьби  з  Радянською  владою  та  явки  з  повинною.
Не  дивлячись  на  погрози  з  боку  «СБ»  ОУН-УПА,  в  1944-1945  рр.  прийшли
з  повинною  76742  учасники  ОУН-УПА  та  їх  посібники.  (Фонд  2,  опис  88,
пор.  №29;  арх.спр.  №372,  т.  74,  арк.  162;  т.  100,  арк.  73).
 Згідно  вказівок  Центрального  Проводу  ОУН-б  від  початку  50-х  років
поступово  розпочала  згортатися  діяльність  нелегальних  ланок  українських
націоналістів  на  території  західних  областей  України.  Як  свідчать  архівні
матеріали,  органами  МДБ  республіки  були  захоплені  живими  останні  члени
Центрального  Проводу  ОУН-б,  які  знаходилися  на  території  України:  Галас
В.М.  (липень  1953  р.)  і  Кук  В.С.  (травень  1954  р.),  а  до  кінця  1955  року
були  розшукані,  захоплені  живими  або  зліквідовані  всі  інші  керівні
структури  та  озброєні  групи.
 Всього  за  період  1944-1955  рр.,  як  вбачається  з  архівних  матеріалів,  в
процесі  здійснення  правоохоронними  органами  взаємодії  з  частинами
радянської  армії  і  місцевими  підрозділами  охорони  громадського  порядку
заходів  по  боротьбі  з  тероризмом  та  іншими  антидержавними  проявами  з
боку  націоналістів,  було  вбито  153262  і  заарештовано  103828  учасників
ОУН-УПА  та  їх  помічників,  втому  числі  більше  7800  членів  Центрального,
крайових,  обласних,  окружних  надрайонних  та  районних  проводів,
керівників  округів  і  груп  ОУН,  «служби  безпеки»,  а  також  «курінів»  і
«сотень»  УПА.
 При  цьому  було  вилучено  один  літак,  дві  бронемашини,  61
артилерійська  гармата,  595  мінометів,  77  огнеметів,  358  протитанкових
рушниць,  844  станкових  і  8327  ручних  кулеметів,  біля  26  тисяч  автоматів,
більше  72  тисяч  гвинтівок  і  22  тисяч  пістолетів,  більше  100  тисяч  фанат,  80
тисяч  мін  і  снарядів,  більше  12  мільйонів  патронів.  Розшукано  і  вилучено
більше  100  типографій  з  друкарською  технікою,  більше  300  радіо¬
передавачів,  18  автомобілів  і  мотоциклів,  виявлена  значна  кількість  складів
з  продуктами  харчування  та  сховищ  націоналістичної  літератури  (Арх.  спр.
№372,  т.  74,  арк.  159-160;  т.ЮО,  арк.73-75).
 Робоча  група  співробітників
 Служби  безпеки  України:
 Бурлаков  В.М.,  Василенко  М.Г.,  Вижак  В.А.,  Лябах  О.Д.,  Цімох
М.П.,  Шевцов  В.Д.
 222

СПРАВКА
 Центрального  архива  Министерства  Обороны  РФ
о  неучастии  подразделений  УПА  в  освобождении  городов
Украины  в  годы  Великой  Отечественной  войны  1941-1945  гг.
 (№1/2594  от  18  июня  1997)1
 В  ходе  разработки  труда  «Освобождение  городов.  Справочник  по
освобождению  городов  в  период  Великой  Отечественной  войны  1941-1945
гг.»  (М.,  Воениздат,  1985)  по  каждому  городу  и  населенному  пункту,
включенному  в  справочник,  было  изучено  большое  количество  оперативных
документов  Центрального  архива  Министерства  обороны  РФ  (в  то  время  -
СССР),  с  помощью  которых  выявлены  оперативные  объединения  и
соединения,  освобождавшие  тот  или  иной  город.  Ни  в  одном  документе
нет  упоминания  Украинской  повстанческой  армии  как  участницы
освобождения  нижепоименованных  городов  Западной  Украины.
 №
 з/п
 Название  городов
 Номера
 фондов
 Номера
 описей
 Номера  дел
 Номера
 листов
 1
 Берегово
 17  гв.  Ск
 12963  ее
65419с
 8
 3
 11230
 2
 Бережаны
 229
 161
 112
 168
 71-72  35
 236
 2673
 902
 201-205  35
 838
 3
 Берестечко
 236
 2673
 907
 253,256
 4
 Бобрка
 229
 161
 112
 169
 65-67  21
 5
 Болехов
 236
 2673
 923
 63
 18  гв.  ск.
 47940  с
 1
 245
 6
 Борщев
 236
 2673
 901
 143-149
 236
 2673
 909
 606
 7
 Броды
 236  102
 2673
 902
 1748
 ск
 72633  ее
 2
 8
 Буек
 236
 2673
 902
 863
 7935
 9
 Бучач
 8  гв.  мк
 49295  ее
 1
 12197
 236
 2673
 902
 10
 Вашковцы
 24  сд
 1
 19
 59
 11
 Вижница
 676
 182885с
 1
 93
 12
 Винники
 236
 2673
 902
 229
 28  ск
 13338  ее
 4
 207
 'Ткаченко  Г.С.,  Войцеховский  А.А.  Документы  изобличают.  К.,  2005.  С.  187-191.
 223

13
 Виннида
 236
 2673
 993
 75
 14
 Владимир-Волынский
 236
 2673
 902
 918
 191
 114-117
 15
 Галич
 236
 2673
 838
 864
 42114
 16
 Герца
 11  гатк
 182885с
 1
 93
 17
 Городенка
 236
 2673
 901
 156
 18
 Городок  (Львовской  обл.)
 236315
 7  ГВ.ТК
 2673  4440
41987с
 902
208  6
 2355941
 19
 Горохов
 2376
226  ос
 10317
2673
106523  с
 5
 9186
 107
 107-10873-
 74
 20
 Густе  (Хусг)
 17гв.ас
 12963  ее
 8
 101
 21
 Гусяти
 236
 299
 2673
 3070
 832
 184
 303
 22
 Добромиль
 315
 4440
 312
 93
 23
 Долина
 236
 2673
 1048
 919
 244
 117-118
 24
 Дрмбровицд(Дубровица)
 236
 2673
 900
 907
 69,74,8941
 25
 Дрогобич
 107  ск
 216153с
 1
 297
 26
 Дубно
 236
 2673
 901
 907
 102202,204
 27
 Жіщзчув  (Жіщачов)
 236
 2673
 902
 248,254,
261,270  138-
154
 28
 Жолква  (Нестеров)
 236
 2673
 902
 209
 29
 Залетики
 236
 8гамк
 2673
49295  ее
 9011
 143-14910
 ЗО
 Заставна
 236
 2673
 905
 156
 31
 Збараж
 236
 2673
 901
 25
 32
 Зборов
 236
 2673
 838
 29
 33
 Здолбунов
 236
 2673
 907
 83
 34
 Золочев
 417
 10564
 811
 123
 35
 Калуш
 236
 2673
 864
 1048
 144
 36
 Каменка-Бугская
 (Каменка-
 Сірумиловская)
 20мсбр
 243694
 2
 45
 37
 Кицмань
 236
 2673
 770
 31
 38
 Ковель
 233
 233
 2356
 2356
 270
 120
 52,58  80
 39
 Коломыя
 236
 2673
 901
 770
 168
 29-30
 40
 Кіомарно
 324
 6гв.мк
 4756
 382840с
 442
 15246
 41
 Копычинцы
 236
 8гв.мк
 2673
49295  се
 9011
 136,1437
 42
 Корец
 236
 2673
 907
 45
 224

43
 Косов
 11  гв.тк
 214694с
 7
 35
 +4
 Костополь
 236
 2673
 910
 33
 45
 Кременец
 236
 2673
 901
 907
 114
 211.212
 46
 Луіік
 361
 6079
 265
 81
 47
 Львов
 236
 2673
 1033
 867
 219
 55
 48
 Любомль
 233
 2356
 164
 387
 49
 Монастыриска
 236
 2673
 901
 902
 161
 197
 59
 Мостиска
 315
 4440
 312
 73.77
 51
 Мосты  Великие
 236  6гв.
Сд
 2673
 1
 902
 18
 185
 19
 52
 Мукачево
 371
 6367
 393
 419.423
 53
 Надворная
 299
 3070
 497
 367
 262
 32
 54
 Николаев
 (Дрогобычской
 236
 2673
 902
 838
 247  77-
78
 55
 Новоселице
 236  1  1  гв.
тк
 2673
 214694с
 41326
 905
 72
 170
 35
 205
 5$
 Острог
 236
 2673
 900
 189
 57
 Подгайцы
 236
 412
 236
 2673
 10569
 2673
 901
 797
 923
 160-161
 157-161
 33
 58
 Рава  Русская
 236
 2673
 861
 838
 85
 26
 59
 Радехов
 236
 2673
 902
 167.170
 60
 Ровно
 361
 3079
 265
 81
 <н
 Рогатин
 292
 6850
 433
 407
 62
 РуДКИ
 315  8
мк
 4440
 4984с
 812
 6
 83
 1П7
 ю
 Самбоо
 52  ск
 48951с
 5
 257
 64
 Сапны
 244
 3000
 828
 23
 65
 Севлюш  (Виноградов)
 4  УФ
 3000
 851
 95
 66
 Скалат
 236
 2673
 901
 68.  76,  82,
89.  97,103,
109,115,
122.128
 67
 Сколе
 236
 2673
 900
 907
 74
 43
 68
 Снятый
 236
 2673
 905
 160
 69
 Сокаль
 236
 2673
 902
 185
 70
 Станислав  (Ивано-
Франковск)
 236
 2673
 864
 128
 71
 Старый  Самбоо
 155сл
 92906  с
 3
 385
 72
 Стопожинеп
 1  1  гвлк
 182855
 1
 88
 73
 74
 Стрый
 12461  ее
 1
 337
 С  V  по  па  я  Вишня
 315
 4440
 312
 77
 75
 Тернополь(Тарнополь)
 236
 2673
 901
 25
 225

76
 Тлумач
 299  236
 3070  2673
 497  367
1048
 32  262  200
 77
 Трембовля  (Теребовля)
 236
 2673
 901
 136
 78
 Турка
 371
 6367
 425
 67
 79
 Ужгород
 5  гв.трб
 369999  с
 1
 10
 80
 У  станут
 312
 4245
 223
 13
 81
 Хыров
 315
 4440
 312
 13
 82
 Ходоров
 292
 6850
 433
 435,437
 83
 Хотин
 391
 9136
 307
 13
 84
 Чсрвоноград
 236
 2673
 901
 208,210
 85
 Черновцы
 236  299
 2673  3070
 993
 80  160
 300
 3070
 332
 86
 Чортков  (Чертков)
 236
 2673
 901
 143
 87
 Шумское
 417
 10564
 797
 33
 88
 Яворов
 236
 2673
 714
 13
 89
 Ясиня  (Ясина)
 17  гв.ск
 12963  се
 7
 462
 ЗАМЕСТИТЕЛЬ
 НАЧАЛЬНИКАЦЕНТРАЛЬНОГО  АРХИВА
МИНИСТЕРСТВА  ОБОРОНЫ  РФ
 ПОДПОЛКОВНИК 	С.  ЧУВАШИИ
 ВЕДУЩИЙ  НАУЧНЫЙ  СОТРУДНИК  ИНСТИТУТА
ВОЕННОЙ  ИСТОРИИ  МО  РФ-
ЗАМЕСТИТЕЛЬ  РУКОВОДИТЕЛЯ  АВТОРСКОГО
КОЛЛЕКТИВА  ТРУДА  «ОСВОБОЖДЕНИЕ  ГОРОДОВ»
 КАНДИДАТ  ИСТОРИЧЕСКИХ  НАУК
ПОЛКОВНИК  ЗАПАСА 	В.  ЕЛИСЕЕВ
 226

227

СОДЕРЖАНИЕ
 Введение 	3
 Вместо  предисловия.  Итоговый  документ  «Общественно-
политических  слушаний  по  оценке  деятельности  ОУН-УПА
в  годы  Великой  Отечественной  войны  1941-1945  гг.
и  в  послевоенный  период».  28-29  октября  2005  	5
 Т.С.  Гузенкова.  Украина:  разрыв  с  наследием  Великой  Победы 	И
 В.В.  Полищук.  Взгляд  из  Канады 	25
 В.И.Масловский.  С  кем  и  против  кого  воевали  украинские
националисты 	53
 В.А.  Наконечный.  Преступления  ОУН-УПА  в  Волыни 	90
 М.И.  Наумов.  Борцы  за  «вильну»  Украину. 	123
 /7.77.  Вершигора.  Шакалы 	140
 М77.  Шелюг.  Они  несли  беду. 	153
 Вместо  послесловия.
 В.В.  Полищук.  Проблема  покаяния 	177
 Приложение
 1. 	Устав  войсковой  управы  Галичина 	178
 2. 	В.Євтушенко.  Бандеровщина 	188
 3. 	Справка  СБУ  о  деятельности  ОУН-УПА 	191
 4. 	Справка  Центрального  архива  Министерства  обороны  РФ
«О  неучастии  УПА  в  освобождении  городов  и  сел
 в  Великой  Отечественной  войне  1941-1945  гг.» 	223
 228

Бсг  і  Упр»їмі
 САМОСТІЙНА  УКРАЇНА
 РикаІаІМнІаЬтга-  І
Ж»  Стшааиоіа,  і,«.  |
ІОрпІашшго  «.  >.  І
і  гомрі.  «.  >м.  а  і
 Ціна  50  яоп.  і
 «В.  5  Ни.  СІП.
 РІИ  1.
 Станиспавів,  10  липна  1941.
 Ч.  3.
 АКТ  ПРОГОЛОШЕННЯ  УКРАЇНСЬКОЇ  ДЕРЖАВИ
 !.  !Згде>о  Українського  народу.  Організація  Наиіоііміс-
'І1І  ві'  проводом  Отепли  6АНДЄРН  «роголист  створеній!
 Уг.р.іЮтия-;  Держави.  п  яхт  імАвга  свої  геловії  вік;'  яокоаїл-
ач  иацкрішіи  сивів  УкрйіШ. 	,
 Орі  мовні*  Укривших  Штонагіеті*.  •.*««:<  чіл  проводом
п  Тлорш»  П  Воіада  Езгми  КОИОВАЛЬиЯ  вела  а  остійна  ас-
:ятк\1тт*<  юнмаоср  жюсовсико-больиісвшіїїкого  цовеваквм
да**ту  бпрвпвт  за  со  обо  А)’,  взиває  »ись  уврйитьмі  марі*
ж  скласти  зброї  так  довго,  лоті  її»  леї*  украікеїлн*  землох  м
0УЯс  сі  ворсив  Суяерсші»  У  краю:  ти  Клала.
 Сткю  УкрДкма  Влад»  мпсеївітв  Укрдаї.скоиу  нд-
родові  ма  І  передок,  восстрояаїй  розвиток  уси  #МО  сил  т*
 ВЗЯИЯіВЄІЯ  ой*  Ного  потреб.
 1  Н»  яхцикг  хмлві  України  -перуться  Українська  Вла¬
 да.  як»  оідпорлдку»П.С»  укріїпсьвоиу  Нміииаьваму  Урадиг;.
•до  створяться  у  столиц!  України  —  КИІИІ
 і  Нояриомтаюча  VКрайська  держена  йудс  тісно  сЛ«і»
ту  з  Нлііоиаі-Соціїиістичиою  Великою  Німан  вішто.  цо  під
проводок  Свойого  Вождэ  Адольфа  ГІТЛЄРД  творити  піхві,
дад  в  Бароні  1  в  світі  та  допомагав  УхрЛіігМому  Народов*  то
полігше»  з  вимоскоосько)  окупанії.
 •  Українські  Н«Я>0ІИІЬМ  ЙеьаапцІЛю  Армій.  щ<  ткирип.-т.
•  на  українській  милі,  боротиметься  дальше  з  СуЮіІЮЮ  !іі
■ЧЕШКОЮ  АРМІЄЮ  проти  московської  окупації  за  Суиок  і-
ііу  Соборну  Державу  І  повий  лад  у  цілому  літі.
 .сне*
 ПК*
 Хяй  жив
 »  Оре  авізний’
 ОрглпзацП  У.,
СТЕПАН  САНДЕР,
СЛАВА  УКРАЇНИ
 ька
 вівших
исьекх  іілйопалігтіс
 Держані1  Хл/1
іе!  Хан  дмшс  Предії
й  Укрг7вськ*‘го  Нчг>-