Давня історія України Кн.1 - Толочко П.П.

Автор: Толочко П.П.

Теги: культура історія історія україни навчальний посібник археологія видавництво либідь стародавня історія менталітет українства

Год: 1994

Похожие

Давня історія України. Первісне суспільство. Том 1

Етнічна історія давньої України

Історія України. Посібник.

Історія України від діда Свирида. Книга 1-а

Текст

Автори:
П. П. Толочко
(керівник авторського
колективу *
Д. Н. Козак
С. Д. Крижицький
О. П. Моця
В. Ю. Мурзін
О. В. Симоненко
Д. Я. Телегін
Художники-ілюстратори:
М. М. Ієвлсв
(І. Л. Корніснко

ББК 63.3(4УКР)2я73
ДІЗ
Розповсюдження та гнражування
без офіційного дозволу видавництва
іаборонено
Рецензенти: д-р іст. наук Л/. /. Г.іадких,
д-р іст. наук Є. В. Черненко
Головна редакція літератури
з духовного відродження України
та історико-філософських наук
Головний редактор С. В. Головко
Редактор С. О. Васильченко
0503020902 ОО4
224 94
ІЧВИ 5-325-00414-Х (кн. І)
І8ВМ 5-3254Ю566-9
П. II. Толочко, С. Д. Крижицький. В. Ю. Мурзін та ін., 1994
Є П. Л. Корніснко, М. М. Ісвлєв, ілюстрації, 1994
:'Сі В. І. Юрчишии, художнє оформлення. 1994
ПЕРЕДМОВА
Праця «Давня історія України» підготовлена до друку колективом авторів Ін-
ституту археології АН України як навчальний посібник для студентів гуманітар-
них факультетів вищих навчальних закладів. Разом із тим вона розрахована й на ви-
к іадачів, науковців, усіх, хто цікавиться минувшиною своєї Батьківщини. Потреба
в такій систематизованій праці відчувалася вже давно, але умови для Ті створення
склалися тільки тепер. Посібник грунтується на величезній джерелознавчій базі,
опрацьованій та осмисленій із позицій нової концепцП стародавньої історії України.
Що ми вкладаємо в поняття цієї концепцП? Як відомо, вітчизняна історична
наука тривалий час базувалася на універсалізації формаційного підходу, суть якого
полягала в конструюванні різноманітних історико-соціологічних схем, розробці
головним чином питань способів виробництва, класової боротьби, форм взаємо-
зв'язку базису й надбудови тощо. Водночас явно недостатня увага — аж до цілко-
витого ігнорування — приділялася гуманістичним характеристикам суспільства,
цім або іншим проблемам духовної' історії, етногенезу, взаємозв’язку людини та
природи й т. д. В нинішніх умовах відродження національної самосвідомості нашого
шірініу й розбудови суверенної України згадані методологічні настанови вже не в
> ч ті задовольняти нас повною мірою. Насамперед доцільно багато в чому пере-
глянути сам формаційний підхід. Ми, наприклад, не відкидаємо засадничі поло-
5
ПЕРЕДМОВА
ження теорії .закономірної поступальності історичного процесу, однак повинні від-
мовитися від практики недалекого минулого, коли через абсолютизацію цієї законо-
мірності кожна наступна епоха неодмінно ставилася вище за попередню. Адже в
дійсності історичний процес ніколи не був таким прямолінійно висхідним, як це де-
кларувалося в радянській історіографи,— він знав і періоди стагнацій, регресу. Ось
лише один факт: ранні землеробські суспільства на території Украіни неодноразово
підходили до порогу станово-класової формації, але подолати його їм щоразу пере-
шкоджали дестабілізуючі дїі з боку войовничих степових кочовиків.
Та куди важливішим є те, що формаційний підхід не забезпечує вирішення ціло-
го ряду актуальних проблем цивілізаційного характеру, зокрема формування пріори-
тетів життєдіяльності, способу мислення, світосприйняття, духовності того чи ін-
шого суспільства. А без цього годі й сподіватися осягнути складові риси менталітету
населення Украіни на різних етапах його самобутнього історичного шляху, з’ясу-
вати місце українства у світовій цивілізації. Таким чином, нове розуміння історично-
го процесу зумовлює необхідність гармонійного сполучення досліджень форма ці й-
них структур й усього розмаїття духовних — зокрема світоглядних, етнопсихоло-
гічних — аспектів суспільного життя. Саме в цьому передусім і полягає одна з під-
валин нової концепції давньої історії України.
Варто, гадається, підкреслити ще такий момент. Нині питанням генезису мента-
літету українського народу приділяється якнайпильніша увага, про що свідчить вихід
друком величезної кількості наукових, науково-популярних і публіцистичних видань
із цієї тематики. Аж ніяк не применшуючи їхньої фахової й громадсько-політичної
значущості, все ж з усією відповідальністю наголосимо: одне з провідних місць у
цій сфері народознавчих студій має посісти археологія. Пояснення тут просте
способи мислення й життєдіяльності будь-якого народу складаються тисячоліт-
тями, а витоки цих процесів губляться в пітьмі величезних за своєю часовою протяж-
ністю дописемних періодів. Відтворити соціально-економічний і духовний розвиток
тогочасного населення можна тільки на основі матеріальних пам’яток. Саме цим —
єдина з історичних дисциплін — якраз і займається археологічна наука. Цей посіб-
ник є першою у вітчизняній історіографії спробою комплексного й систематизова-
ного висвітлення на базі археологічних даних стародавньої історії України від часу
появи на її землях людської істоти й до епохи Київської Русі включно.
З огляду на все сказане перед нами постає дуже важливе питання. Декларуючи
актуалізацію проблеми генезису менталітету українства й наголошуючи на ролі
археологи в розв'язанні цієї проблеми, ми разом із тим не повинні забувати що
українці у своїй сучасній етнографічній іпостасі не існували споконвіку. Більше
того — як цілісна етнічна спільність вони сформувалися порівняно недавно. Протя
гом тисячоліть на терені сучасна України проживало безліч різних народів, коїрі.
мігруючи, постійно змінювали один одного і з-поміж котрих значну частку стано-
вили прийшлі із сусідніх земель. Тож як слід підходити до цих народів як до
таких, що не мають безпосереднього відношення до власне українства й історія яких
слугує лише за матеріал для конструювання абстрактних формаціино-соціологіч-
них схем, чи як до таких, що зробили реальний внесок у складання українського гено-
типу та відповідних йому способів мислення й життєдіяльності? Попри всю чіткість
своєї постановки це питання не дістало поки що такої ж чіткої відповіді. При його
вирішенні доводиться переборювати, з одного боку, усталені методологічні й історіо-
6
графічні схеми, а з іншого — найновіші захоплення громадського загалу, дуже
часто не грунтовані на безперечних джерельних фактах. Наприклад, тепер уже не
підлягає сумніву, що органічну основу середньовічної української — точніше,
русько-української — культури становила культура Київської Русі. Однак у спробах
простежити Ті глибші витоки ми наражаємося на великі труднощі. Долаються
вони по-різному: одні твердять про генетичну спадковість історико-культурного
розвитку населення України починаючи ще з енеоліту — з часів високорозвиненої
землеробської спільності Трипілля — і вбачають українців у трипільцях, інші ж не
поглиблюють цю спадковість далі перших століть нової ери і вважають, що в більш
ранні епохи історичний процес на наших землях визначався постійними міграціями
різних племен.
Що можна сказати з цього приводу? Справді, археологічні й писемні джерела
свідчать: унаслідок постійних міграцій давнє населення України ніколи не було
етнічно й культурно однорідним. Але при цьому не зафіксовано жодного факту цілко-
витої зміни етносів,— якась частина того або іншого племінного угруповання неод-
мінно залишалася мешкати на своїх предковічних місцях (передусім це стосується
землеробів лісостепової зони), нерідко змішуючись із пришельцями. Тим самим
забезпечувалися безперервність історичної пам’яті, органічне переданая у спадок
новому населенню культурно-світоглядного, життєдіяльного генофонду регіону.
Так протягом тисячоліть різноетнічні народи поступово витворювали на території
України певні генетично споріднені традиції способу життя, матеріального вироб-
ництва. мислення, культури, котрі, закріплювані, урізноманітнювані та збагачувані
на кожному новому історичному етапі, врешті-решт < клали матеріальні й духовні
підмурки менталітету українців.
Про які саме традиції йдеться? Відповідаючи на це запитання, перш за все на-
голосимо: у процесі їхнього творення етнічно-антропологічний чинник відігравав,
безумовно, вторинну роль. Річ у тім, що у своєму історичному поступу найрізно-
манітніші народи неодмінно підпадали під дію життєдайних сил нашої землі. Адже
від давніх-давен вона була надзвичайно зручною для проживання, розвитку відтво-
рюючого господарства. реалізації творчих потенцій людини. Порівняно м'які природ-
но-кліматичні умови, багаті грунти, рослинний і тваринний світ, наявність корисних
копалин тощо,— все це сприяло поступовому складанню тут матеріального вироб-
ництва, скотарства, землеробства, мистецтва. космології, ранній еволюції політич-
них форм життя й т. д. Археологічні матеріали неспростовно доводять: від часу
появи на території України людського життя воно ніколи тут не припинялося, так
само як не припинявся й поступальний соціально-економічний і а культурний розви-
ток місцевого стародавнього різноетнічного населення. Суть цього розвитку визна-
чали згадані пріоритетні напрями традиційнді життєдіяльності.
Наші міркування з порушених вище питань багато в чому перегукуються ч ідея-
чи відомого дослідника слов'енського та українського етногенезу В. П. Пеірови,
який уважав, що історичний процес не завжди є простим, нічим не опосередкова-
ним розвитком або незмінним, завжди тотожним собі біологічним відтворенням
поколінь. «Коли ми кажемо,— наголошував він у своїй праці * Поход ження україн-
ського народу»,— що є автохтонами на нашій землі, що живемо на ній не від 17 сі
по Різдву, а ще від ПІ тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і люд-
ністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кіль
ПЕРЕДМОВА
1
ПЕРЕДМОВА
ка етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком
лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу,
протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одного... В громах і бурях знищень,
в бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо
нині».
Чудовою ілюстрацією думки В. П. Петрова може бути феномен трипільської
культури (V—111 тис. до н. е.). Свого часу її першовідкривач В. В. Хвойка провів
пряму лінію від трипільців до нинішніх українців, але пізніші дослідники з’ясували:
в антропологічному плані населення, що заступило місце трипільців, не було їм
тотожним. Ми не знаємо навіть, якою була питома вага безпосередніх нащадків
трипільців в етногенезі людності бронзового віку. Та попри все це можна з усією
певністю твердити, що цілий ряд елементів трипільської культури — система госпо-
дарства, топографія поселень, декоративний розпис будинків, характер орнамен-
тальних мотивів розмальованої кераміки тощо — стали органічною належністю
культури українського народу.
Археологія нерідко має справу також із проявом своєрідного ренесансу, коли
ті чи інші традицП якогось стародавнього народу несподівано відроджуються на тій
самій території через цілі історичні епохи. Наприклад, давньоруські камерні могили
IX—X ст. мають свдіх далеких прототипів у культурах пізньобронзового й ранньо-
залізного віків, а за формою й орнаментикою посуд українського середньовіччя
багато в чому аналогічний кераміці черняхівських племен П— V ст. н. е.
Глибинна закоріненість історичних традицій найчастіше проявляється в оборон-
ному й житловому будівництві, поховальній обрядовості, прикладному мистецтві.
Скажімо, слов’янські зооморфні фібули, давньоруські декоративні браслети-наручі,
змійовики (медальйони із зображенням змій), вкриті художнім різьбленням кістяні
й дерев'яні вироби, керамічні оздоблювальні плитки тощо позначені безсумнів-
ними впливами знаменитого скіфського звіриного стилю. Генетична спадковість
добре простежується й у сфері духовної культури. Окремі її традиції сягають ще в
епоху землеробського енеоліту, коли пращури іранців, слов’ян, греків і фракійців
створювали образи патріархальних божеств. Скіфська ж епоха (VII—ПІ ст. до н. е.),
що характеризувалася особливо тісними контактами мешканців Лісостепу — пра-
слов’ян і повновладних господарів Степу — іраномовних скіфів, закріпила у слов’ян-
ському пантеоні форми божеств, близьких до іранських.
Важливим елементом суспільного життя будь-якого народу є державність —
рушій процесів етнічної, культурної, економічної інтеграції населення. Тривалий
час — не без впливів істориків Заходу — вважалося, що східні слов'яни нібито не
здатні до державно-політичного саморозвитку, а отже, всі основні форми й інсти-
тути своєї державності вони запозичили від більш розвинутих сусідів — візантійців,
хозар, норманів. Подекуди ця точка зору трапляється і сьогодні.
З цього приводу зауважимо таке. Як відомо, першою державою східних слов'ян
була Київська Русь, утворена в IX ст. на базі ряду союзів племен. І на ранній, і на піз-
ніших стадіях Ті існування на неї помітно впливали Хозарський каганат, Візантія,
скандинавські країни. Заперечувати цього, звісно, не можна, але й не слід пере-
оцінювати їхній внесок у державотворчі процеси на Русі. Необхідно пам'ятати: в Ук-
раїні мали місце власні глибинні традиції політичного розвитку, започатковані ще
в VI—IV ст. до н. е. Вони творилися античними містами-державами Північного
8
Причорномор’я та Скіфською державою (з центром на Нижньому Дніпрі). Ясна
річ, слов’яни — це не греки й не скіфи, тож не мають, вочевидь, рації автори історико-
публіцистичних видань, котрі без огляду на расово-етнічні, мовні, релігійні та інші
ознаки ведуть політичний родовід українства ще від скіфо-античних часів. Тверджен-
ня щодо прямого генетичного зв'язку між цими двома різночасовими й різноетніч-
ними політичними системами є невиправданим спрощенням. Але разом із тим не
було б слушним узагалі заперечувати будь-який звїязок між ними, бо ж попри всі
згадані відмінності (і в першу чергу етногенетичні) і скіфська, й антична держав-
ності у процесі свого розвитку органічно входили в життя тогочасного корінного
населення Украіни й реально впливали на його суспільно-політичний прогрес.
У наступні історичні епохи традиції політичного розвитку на наших землях
періодично відроджувалися сарматами, гунами, готами, до складу ранньодержавних
об’єднань яких входили і слов’яни.
Підсумовуючи усе сказане, ще раз наголосимо: давня історія України становить
собою не просту суму окремих подій і процесів, фактів матеріального життя тощо,
а органічно самостійне, оригінальне культурне явище у світовій цивілізації. На кож-
ному його хронологічному зрізі діяли загальностадіальні закономірності, але водно-
час постійними були й генетичні процеси автохтонного розвитку. Культуро- й етно-
генез стародавнього населення Украіни відзначалися складністю й багатоліній-
ністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному пла-
нах східний слов'янин, а відтак і українець — не одвічна біологічна й історична
данність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадко-
ємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його
специфічно-національних способу життя та світогляду. Саме під цим кутом зору ми
й пропонуємо розглядати весь виклад матеріалу в цьому посібнику.
Наостанок — ще одне зауваження. Широкі історичні узагальнення, що їх праг-
нув авторський колектив, неможливі без постановки й розв'язання ряду конкретно-
історичних проблем. У колі окреслюванім нами тематики це, зокрема — антропоге-
нез і початок заселення території Украіни; індоєвропейська спільність: скіфська
державність; антична цивілізація; походження слов’ян; Київська Русь та ін. Незва-
жаючи на досить високий рівень історичній інтерпретації наявних джерел, жодна
із згаданих та подібних проблем не має поки що загальноприйнятого вирішення,
а це спричинює додаткові труднощі при узгодженні різних точок зору на ті або інші
факти історії українського народу.
ПЕРЕДМОВА
Навчальний посібник «Давня історія України» виходить друком у двох книгах.
Перша охоплює період від палеоліту до скіфо-сарматського й античного часу,
друга — від зародження слов’янства до епохи Київської Русі включно. Видання під-
готовлено авторським колективом у складі: академік АН України П. II. Толочко
(«Передмова» — кн. І; підрозділи І—2, 4—5, 9 розділу 2, «Висновки» — кн. 2),
доктор історичних наук Д. Я. Телегін (розділ І — кн. І), доктор історичних наук
В. Ю. Мурзін (підрозділи 1—7 розділу 2 — кн. І), кандидат історичних наук
О. В. Симоненко (підрозділ 8 розділу 2 — кн. 1; підрозділ 6 розділу І — кн. 2),
член-кореспондент АН Украіни С. Д. Крижицький (розділ 3 — кн. І), доктор істо-
9
ПЕРЕДМОВА
ричних наук Д. Н. Козак (підрозділи І -5 розділу і —кн. 2), доктор історичних
наук О. П. Моця (підрозділи 3, 6—8 розділу 2 — кн. 2). ілюстрації підібрані авто-
рами й виконані художниками М. М. І селевим та П. Л. Корніенком, чорно-білі
фотографії и кольорові слайди виготовлені в основному Г. І. Лисенком і М. Ш. Пет-
ковським.
В кінці кн. 2 вміщені додаткові матеріали, зокрема словник уживаних у тексті
спеціальних термінів.
1. ПАЛЕОЛІТ. ЗАЛЮДНЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
За найновішими даними, людина з'я-
вилася на Землі понад 2 млн років
тому. Надзвичайно важливу роль у з’я-
суванні цієї дати відіграли розкопки 60—
80-х років нинішнього століття в Пів-
денно-Східній і Східній Африці, проведе-
ні, зокрема, доктором Л. Лікі та його
послідовниками в Олдувайській ущелині
(Танзанія). На основі їхніх досліджень
було переглянуто ряд усталених положень
теорії антропогенезу. Тепер уважасться:
безпосередніми предками сучасної лю-
11
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
дини були мавпи, що стояли на порозі
олюднення,— австралопітеки Південної
та Південно-Східної Африки. В цьому ж
регіоні виникла й перша розумна істо-
та— Ното ЬаЬіІіз (людина вміла), з
діяльністю якої пов'язуються найдавніші
знаряддя праці у вигляді оббитих гальок
(чопери й чопінги). Дещо пізніше сфор-
мувалися інші типи людини — Ното
егесіих (пітекантропи, синантропи), кот-
рі розселилися вже й у південній частині
Азії та Європи. Всіх їх разом називають
ПЕРВІСНА ДОБА
архантропами. Близько 150 тис. років
тому виник неандертальський (палео-
антроп), а 40—35 тис. років тому —
Кремінгі знаряддя праці палеоантрола (ранній
палеоліт):
/ — уявний вигляд палеоантрола (за 3. Бурлаком); 2 — перкісна
техніка обробки кременю (оббивка); З - способи використання
чопера та рубила; 4—6 типові знаряддя прані шельсьаоі й
мустьсрської епох; чооери. дископодібні нуклеуси, ручні рубиль-
ця. гостроконечники, скребла, вістря рогатин, ножі (за В М. Гла-
диліним). Стоянка Королеве в Закарпатті (рис. П. Л. Кормісмка)
ІЗ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
сучасний тип — людина розумна (нео-
антроп).
На думку вчених, розселення первіс-
ної людини в межах Східної Європи,
зокрема України, відбувалося головним
чином через західні райони Малої Азії
й Балкани. Розпочавшись близько міль-
йона років тому, цей тривалий, дискрет-
ний процес освоєння нових територій
продовжувався й на пізніших етапах
кам'яного віку.
Кісткові рештки архантропів в Украї-
ні поки що не виявлені, але відомі сліди
їх існування у вигляді стійбищ, які нале-
жать до ашельської епохи раннього па-
леоліту ♦.
Палеолітичні пам'ятки України вивчаються
вже понад 100 років. У 1873 р. Ф. І. Камінський
відкрив біля с. Гінці на Полтавщині першу відо-
му на той час в усій Східній Європі пізиьопалео-
літичну стоянку. Значний внесок у дослідження
палеоліту України зробили в дореволюційні часи
і в період між світовими війнами К. С. Мереж-
ківський, В. В. Хвойка, Г. А. Бонч-Осмоловськнй,
П. П. Єфименко, М. Я. Рудинський, П. й. Борис-
ковський, С. М. Бібіков та ін. їхню справу про-
довжують сучасні українські науковці О. Г. Чер-
ниці, Ю. Г. Колосов. В. М. Гладиліи. М. І. Глад-
ких. С. В. Смирнов, В. Н. Станко, О. О. Кротова
та ін.
Ашсльська епоха (від появи людини
до 150 тис. років тому). В межах Украї-
ни пам'ятки ашельської епохи відкриті
поблизу сіл Лука-Врублівецька й Бабин
на Дністрі, під Житомиром та в Закар-
патті — біля сіл Королеве, Рокосове та
ін. Окремі ашельські крем'яні знаряддя
виявлені в Донбасі неподалік від м. Амвро-
сіївка на р. Кринка та м. Ізюм на Сівер-
ському Дінці.
» Палеоліт — давній кам'яний вік (від давньо-
грецького «палайос» — давній і «літос» — камінь).
Назви палеолітичних епох (культур) — ашельська.
мустьсрська. ориньякська. солютрейська, мадлен-
ська та ін.— походять від назв місцезнаходжень
матеріальних залишків цих культур у Західній
Європі.
Процес освоєння первісною людиною
обширів сучасної Європи вирішальною
мірою зумовлювався величезними льодо-
виками. що періодично насувалися з Пів-
ночі на наш континент. Найбільші льодо-
вики названі за альпійськими ріками:
Гюнц, Міндель, Рісс, Вюрм. Міжльодови-
кові періоди, коли клімат помітно по-
м'якшувався, називаються інтергляціа-
лами. Загалом льодовикова епоха три-
вала до кінця палеоліту.
За новими даними, проникнення лю-
дини до Східної Європи сталося напри-
кінці гюнцівського зледеніння, але в
основному збіглося з гюнц-міндель-
ським потеплінням і початком рісського
зледеніння.
Люди раннього палеоліту (архантропи) займа-
лися збиральництвом плодів, ягід, їстівних коре-
нів, полюванням на тварин, нерідко досить вели-
ких, вони вже знали вогонь і могли ним користу-
ватися, але добувати його ще не вміли. У своїй
трудовій діяльності використовували кам'яні (пере-
важно кремінні) знаряддя. Основним знаряддям
ашельськоіо часу було рунне рубило, що виготов-
лялося шляхом оббивання кам'яної заготовки з
двох боків. Рубило мало довгасту, плескату фор-
му, загострене з країв і на кінці, воно досягало
в довжину 20—25 см. важило до 1.5 кг. В ангель-
ську епоху з кремінних відщепів виготовлялися
також деякі дрібні знаряддя. В Королевому вияв-
лені й інші примітивні вироби 1 каменю—чо-
перн. колуни.
Мустьєрська епоха (культура). Ця
епоха датується періодом від 150 до
40—35 тис. років тому й припадає на
кінець рісського зледеніння, рісс-вюрм-
ський інтергляціал і першу третину пе-
ріоду вюрмського льодовика. Рісське
(його ще називають дніпровським) зле-
деніння було найпотужнішим з усіх зга-
даних вище.
Основний тип людини мустьєрського
часу — неандерталець. На сьогодні знай-
дено досить багато неандертальських по-
ховань. у тому числі й на території
України (зокрема, в Криму — в печерах
Кіїк-Коба і Старосілля та під навісом
скелі поблизу м. Білогорськ).
14
ПЕРВІСНА ДОБА
(І'ЧЮМНІІЯ неандертальців на печер-
ного ведмедя та допомогою каме-
нів і списів (1). кремінний наконеч-
ник списа мустьсрської доби, знайде-
ний на Черкащині (2), реконструк-
ція (3) за черепом зовнішнього
вигляду неандертальської людини
(за 3. Бураном). Рис. П. Л. Кор-
ніснка
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Археологічні пам'ятки ашельської (!) та мустьсрської (2) епох, пізнього палеоліту (ориньяк,
солютре, мадлен) (3) і мезоліту (4) на території України (упорядкування карги Д. Я. Телегіна.
рис. М. Я. Іселева}
У висвітлювану добу поряд із ручни-
ми рубилами, які дещо зменшуються в
розмірі, виникають кам'яні гостроконеч-
ники, вдосконалюються скребла. Гостро-
конечники правили за вістря до списів,
скребла — за ножі. Рубила, як і раніше,
виготовлялися з простого уламка каме-
ня, а гостроконечники і скребла — зі
спеціальних заготовок у вигляді відщепів
або пластин. Ці заготовки сколювалися
з кремінних ядрищ (в археології вони
називаються нуклеусами}. Найпошире-
нішим за формою з-поміж мустьєрських
нуклеусів був дископодібний. Щоб пере-
творити відщеп або пластину на гостро-
конечник, скребло чи якесь інше знаряд-
дя (наприклад, ніж), поверхню заго-
16
товки ретушували, тобто обколювали в
усіх потрібних місцях.
Холодний клімат кінця ашельської —
мустьсрської епох спонукав тогочасне
населення Європи широко користуватися
вогнем (який неандертальці вже вміли
добувати), а також інтенсивно заселяти
печери; там. де їх не було, з'являються
штучні житла. Залишки таких жител до-
сліджені на стоянках поблизу с. Моло-
дова (на Дністрі). Вони мали округлу
в плані форму й були обкладені довкола
кістками мамонтів; перекривалися, на-
певно, шкурами диких тварин.
На теперішній час у межах України
виявлено понад 50 мустьєрських стоя-
нок. Серед них — Кіїк-Коба (верхній
Методика обробки кременю та вмютоалення знарядь праці я пізньому палеоліті
(реконстр. та рис. П. Л. Карні енка)
шар), Старосілля, Чукурча, Холодний
Грот, Заскельне та інші (в Криму), Ко-
дак і Орел (в Надпоріжжі), Деркул (на
Сіверському Дінці), Антонівка (в Дон-
басі), Іллінка (під Одесою), Радомишль
і Рихта (на Волині), Королеве в Закар-
патті та ін.
Пізній палеоліт. Близько 35—40 тис.
років тому мустьєрська доба змінюється
пізнім палеолітом. Ця епоха тривала
близько чверті тисячоліття й закінчила-
ся 11 тис. років тому. Вона припадає
головним чином на епоху вюрмського
(валдайського) зледеніння. Клімат в
Європі в цей час, як і в мустьєрський
період, залишався холодним і сухим.
Пізній палеоліт характеризується по-
явою людини розумної (Ношо яаріепз),
котра належить до сучасного фізичного
типу. За першою знахідкою її кісток у
печері Ла Кроманьйон (Франція) ця
ПЕРВІСНА ДОБА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Уявний вигляд комплексу жител на пізньопалеолітичній стоянці Межиріч (реконстр. та рис.
П. Л. Корніснка за І. Г. Підоплічкам)
людина називається кроманьйонець.
Згідно з європейською періодизацією
пізній палеоліт поділяється на три епо-
хи (культури): ориньякську, солютрей-
ську та мадленську. їх ні носії навчилися
виготовляти, зокрема, ножеподібні плас-
тини, які сколювалися зі спеціальних
призматичних або конічних нуклеусів. За
формою й досконалістю обробки ці плас-
тини значно різняться від мустьєрських:
вони довгі, рівно огранені, мають гострі
ріжучі краї. З них вироблялися й інші
знаряддя, що вперше з’явилися у ви-
світлюваний час — скребки, різці, нако-
нечники дротиків, списів тощо. Поряд
із кам'яними виробами в пізньому палео-
літі. особливо на етапі мадленської куль-
тури, люди почали широко вживати кістя-
ні й рогові знаряддя — гарпуни, наконеч-
ники списів, шевські голки, прикраси
та ін.
У ЗО-х роках нинішнього століття відомий
український археолог П. П. Єфименко запропо-
нував поділ пізньопалеолітичних культур європей-
18
ПЕРВІСНА ДОБА
Колективне полювання кроманьйонців на ма-
монта <в пастку); уявний зовнішній вигляд
кроманьйонця. відтворений за черепом (ре-
кпнстр. та рис. П. Л. Корніснка за 3. Буріа-
ном)
ської частини СРСР на дві пори — ранню, яку він
назвав ориньяко-солютрейською, та пізню — мад-
тенську. Цієї періодизації науковці дотримуються
н основному й досі. До раннього — ориньяко-
со.іютрейського — етапу належать стоянки Сюреиь
І у Криму, Радомишль і Липа на Волині, Пуш-
карі І на Десні, ранні шари Молодовських стоя-
нок на Дністрі та ін. Пізнім — мадленським —
часом датуються стоянки Аккаржа та Амвросіїв-
ка на Півдні України і стоянки типу Мілина на
Десні.
На території України відомо вже
кількасот стоянок і місцезнаходжень
окремих пам’яток пізньопалеолітичного
часу. На багатьох із них виявлені за-
лишки жител, сліди вогнищ, ямки-комір-
ки, заповнені кістками, величезна кіль-
кість найрізноманітніших знахідок.
19
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Житлові споруди досліджені в Мізині,
Межи річ і, Пушкарях І, Добра ничівці,
Вороновиці на Дністрі. Причому в Мізи-
ні, Межирічі та інших пунктах роз-
копано по кілька жител, котрі утворю-
вали невеликі поселення.
Пізньопалеолітичні житла, розміри
яких не перевищували 20—25 м2, спору-
джувалися головним чином із кісток та
бивнів мамонта. Черепи й інші великі
кістки, неглибоко вкопані по колу, стано-
вили основу стінок — опору для жердин
і бивнів, котрі створювали каркас по-
крівлі.
Кроманьйонці займалися в основно-
му загінним полюванням на диких коней,
бізонів, північних оленів, мамонтів.
Окремі мисливські колективи звичайно
Знахідки ритуального призначення з пізньо-
палеолітичних стоянок Мізин і Межиріч
(рис. та прорис. П. Л. Корніенка):
І — кам'яний ідол; 2 — кістяна стилізована жіноча
20
«спеціалізувалися» на якомусь одному
виді тварин. Так, на Мізинській, Межи-
ріцькій, Кирилівській, Гінцівській стоян-
ках серед фауністичних решток перева-
жають кістки мамонтів, а на Амвросіїв-
ській — бізонів.
Із появою людини розумної дородову
громаду, характерну для ашельської та
мустьєрської епох, заступає родова орга-
нізація суспільства. Кожен рід включав
у себе кровноспоріднених членів колек-
тиву. Невпорядковані ендогамні статеві
стосунки замінюються екзогамними:
тепер чоловік і жінка, котрі брали шлюб,
мали походили з різних родів. За етно-
графічними даними відомо, що екзогамія
в первісному суспільстві мала нерідко
груповий характер, коли всі жінки одного
роду укладали шлюб із чоловіками іншо-
го роду.
Спорідненість у роді визначалася за
материнською лінією, оскільки за групо-
вих статевих відносин часто була відома
лише мати дитини. Жінка виступала
також у ролі охоронниці сімейного вог-
нища, вона ж відала й харчовими запа-
сами. Все це зумовлювало виникнення
матріархату. На важливу роль жінки в
пізньопалеолітичному суспільстві вка-
зують численні знахідки тогочасних ста-
туеток. що являли собою узагальнений
образ матері — прародительки усього
роду.
У процесі повсякденної трудової
діяльності мислення кроманьйонця роз-
вивалося, він набував чимдалі нових
позитивних знань; у суспільстві склада-
лися релігійні вірування, різні звичаі,
ПЕРВІСНА ДОБА
21
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Пізнього леолітична стилізована й реа
лістична пластика та прикраси з бивня
мамонта й черепашок (рис. та прорис.
П. Л. Корніснка):
/ — уммо* бивня мамонта, > якого вирізалися
пластини для виробів (Кирилівська стоянка);
2—6 — стилізожані жіночі статуетки (Мітим, Ме-
жиріч); 7 — морські черепашки-підвіски (Мізин,
Межиріч. Добраиичівка): З — культові браслети із
•сонячною» та «місячною» символікою (Мітим);
9 — розгортка орнаменту мЬииського «сонячного»
браслету; 10 — культоаі предмети; //—/3 —реа
лістичні жіночі статуетки; 14 — «ідоли» а уламків
бивнів мамонтів; 15 — уламок бивня мамонта із
символічним різьбленням (Кирилівська стоянка)
22
житлами
виникало мистецтво. Все це допомагало
виживати первісній людині, яка майже
цілком залежала від природного оточен-
ня й була, по суті, безсилою в боротьбі
зі стихійними силами, боялася їх, а від-
так й одухотворювала. За етнографіч-
ними даними відомо кілька древніх форм
релігійних уявлень, котрі могли існувати
в людському середовищі пізнього палео-
літу: тотемізм, анімізм, магія та ін.
Для пізньопалеолітичного часу широко відомі
зразки прикладного та образотворчого мистецтва.
Так, розкопки в Мізині виявили чудові браслети,
вирізані з бивня мамонта. Один із них — су-
цільний. другий складається з п'яти окремих
пластин; обидва покриті складним різьбленим
орнаментом. Мізинські браслети належать до уні-
кальних зразків прикладного декоративного мисте-
цтва стародавньої Європи, аналогії яким поки що
невідомі. До творів такого мистецтва слід також
віднести розфарбовані кістки мамонтів із мізин-
ського та межиріцького жител. Дуже іцкавою є
знахідка в Межирічі уламка бивня з різним
складним малюнком, в якому науковці
вбачають план самого Межиріів>кого
поселення з чотирма
й вогнищами в них.
ПЕРВІСНА ДОБА
23
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Найпоширенішим видом палеолітичного обра-
зотворчого мистецтва були вже згадувані жіночі
статуетки, відкриті на багатьох стоянках пізнього
палеоліту Східної Європи (Костенки, Гагаріно,
Аадєєао та ін.). Особливе місце з-поміж них
посідають фігурки зі стоянки Мізин. Зроблені з
бивня мамонта, вони передають дуже стилізова-
ний — навіть з елементами абстракції — жіночий
образ.
Зображення на кістках тварин у межах Украї-
ни виявлені також на стоянках Кирилівська (в
Києві) та Молодова V (кирилівська знахідка
являє собою фрагмент бивня молодого мамонта,
на якому вирізьблені голова птаха й, можливо,
черепаха).
Крім образотворчого мистецтва, в пізньопалео-
літнчний час набули певного розвитку й інші види
мистецтва — музика, обрядовий танок тощо. Це за-
свідчено знахідками кістяних флейт (Молодова V),
жіночих статуеток у позі танцю (Гагаріно) та ін.
С. М. Бібіков уважав, що відкриті в Мізнні кіст-
ки мамонта, розписані червоною фарбою, стано-
вили разом із кістяними молоткоподібнимн виро-
бами ансамбль ударних музичних інструментів.
З огляду на все сказане можна зро-
бити висновок: у палеолітичну епоху лю-
дина досягла відносно високого рівня
матеріальної й духовної культури. Це
стало основою для дальшого поступаль-
ного суспільно-економічного та культур-
ного розвитку тодішньої людності.
2. МЕЗОЛІТ — ДОБА МІКРОЛІТІВ, ЛУКА І СТРІЛ
Близько 10—11 тис. років тому пале-
оліт змінився мезолітом. Тоді в природі
Європи сталися значні зміни: остаточно
зникли льодовики і встановилася сучас-
на геологічна епоха — голоцен. Сформу-
валася нинішня гідрографічна мережа,
поширилися голоценові флора й фауна
(холодолюбні ж тварини пізнього палео-
літу зникали). Серед великих тварин,
на яких полювала людина мезолітичної
доби, були благородний олень, зубр, ка-
бан, дикий кінь.
У період між двома світовими війнами мезо-
літичні старожитності України досліджували
М. В. Воєводський, Д. О. Крайнов, С. М. Бібі-
ков, М. Я. Рудинський, І. Ф. Левицький та ін.
В останні десятиріччя цією тематикою займалися
та займаються О. П. Черниш, О. О. Формозов,
Д. Я. Телегін, В. М. Станко, І. Г. Мацкевнй,
Л. Л. Залізняк та ін. На сьогодні в межах нашої
країни відомо близько 600 стоянок та інших па-
м’яток мезоліту, зокрема кілька могильників.
За стратиграфічними спостережен-
нями та даними радіокарбонного дату-
вання мезоліт України поділяється на
два періоди: ранній і пізній (перший
тривав у IX — VIII, другий—у VII—
VI/V тис. до н. е.); за матеріальним
комплексом пам'ятки цієї епохи ділять-
ся на дві великі області або зони — пів-
денну, де вживалися виключно мікро-
літичні знаряддя, та північну, де були по-
ширені мікро-макролітичні вироби.
Мезоліт характеризується дальшим
розвитком техніки обробки кременю.
В цей час люди навчилися виготовляти
мікролітичні (від «мікро» — малий) пла-
стини завтовшки близько 1 мм. Вони
призначалися для так званих вклади-
шевих знарядь, які набули тоді особли-
вого поширення. Основа цих знарядь,
різних за своїми функціями, вирізалася
з кістки або дерева, а в пази вставлялися
крем'яні мікроліти. Найранішою їхньою
формою були так звані тупоспинні плас-
тинки та вістря. У мікролітичній техніці
виконувалися наконечники списів, стріл,
гарпунів, ножі. За наконечники стріл
правили також пластини зі скошеним
кінцем (косі вістря). Крім того, в мезо-
літі виникає серія вкладишів геометрич-
ної форми — трапеції, сегменти, трикут-
ники, ромби тощо. Вкладиші в пазах
гарпунів закріплювалися смолистою ре-
човиною. Таким чином мисливці одер-
жували дуже ефективні вістря (наконеч-
ники) — тонкі, легкі й гострі. Із високих
24
Кремінна індустрія мегалітичного часу:
/ — реконструкція техніки Й етапів обробки кремінної
заготовки; деякі вили кремінним знарядь праці: 2— вкла-
дишеві мікроліти та вістря стріл; З 4 — проводки, різці,
скребла (ргконсгр. га рис П. Л. Коршгнка)
трапецій виготовляли наконечники стріл,
із цілих пластин — так звані свідерські
наконечники.
В мезолітичну епоху з’являються ве-
ликі знаряддя для обробки дерева —
кремінні сокири й тесла. Відомі два типи
сокир: так зване транше й сокира-різак.
Транше виготовлялися з уламків креме-
ню, що вже мали одну гостру грань (вона
ставала робочим краєм — лезом); бічні
грані трохи обколювалися, щоб зручніше
було вставляти сокиру в кістяну муфту.
В сокир-різаків, виїотовлюваних у техні-
ці двобічної обробки, лезо формувалося
за допомогою одного чи кількох бічних
сколів. Крім цих знарядь, що носять
загальну назву макролітів (від «мак-
ро» — великий), відомі також кайлопо-
дібні піки, теж виконані в техніці дво-
бічного обколювання.
Надзвичайно важливим досягненням
висвітлюваної епохи є винайдення лука і
стріли — першої «механічної» зброї ди-
станційної дії. Населення мезоліту збага-
тилося одним із головних засобів праці,
за допомогою якого забезпечувало себе
постійними запасами їжі. Мисливство
було провідною галуззю господарства.
Лук і стріли застосовувалися при облав-
ному та індивідуальному полюванні. На
ПЕРВІСНА ДОБА
25
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Волині й Прикарпатті забивали голов-
ним чином північних оленів, а в степовій
зоні — биків-турів, диких коней та інших
великих рухливих тварин.
Із появою лука й масовим винищенням ди-
чини кількість останньої швидко зменшувалася,
особливо на відособлених територіях (наприклад,
у-Криму). Вважається, що за таких умов могла
виникнути криза мисливського господарства, котра
зумовила посилення ролі збиральництва (плодів
дикорослих рослин, молюсків), а також спону-
кала до приручення диких тварин (першим був
приручений собака). На Півночі сучасної України
розвивалося рибальство, і в тому числі зимове
підлідне, 3 використанням човнів, сіток, кістяних
гарпунів і гачків.
Поселення та могильники південної
мезолітичної області. Ця область охоп-
лювала Північне Причорномор’я, Крим,
Надазов’я, Донбас, а також Нижнє та
частково Середнє Подніпров’я. Харак-
терними рисами матеріальної культури
тодішнього населення згаданих терито-
рій є цілковита відсутність макролітич-
них знарядь, високий розвиток мікро-
літичноі техніки, широке використання
мікролітів геометричних форм — сег-
ментів, трапецій тощо. Останні мають
середньовисокі або видовжені пропорції,
чим відрізняються від типологічно таких
самих, але переважно високих виробів
північніших районів.
Входячи до однієї області, пам'ятки окремих
регіонів мають разом із тим пешіі локальні особ-
ливості. Найбільш діагностичними ознаками цих
особливостей вважаються типи наконечників стріл,
а також мікролітичних трапецій, сегментів, косих
вістрів тощо. В межах південної області за такими
ознаками виділяються чотири культури: гірсько-
кримська, рогалицька. гребениківська та кукрецька,
а також дві невеликі, однак генетично відособлені
групи пам'яток типу Сюрень 2 та Нілолісся. Гір-
ськокримська и рогалицька культури розвивалися
протягом усієї мезолітичної епохи, гребе ник івську
и кукрецьку відносять до пізнього, а Сюрень 2 і
Білолісся — до раннього мезоліту.
Нуклеус та знаряддя пращ з кремінних відщепів,
кістки й рогу мезолітичного часу. Крим (за
Ю. Г. Колосовим)' реконструкція вигляду складе-
них знарядь озброєння й полювання (реконстр. та
рис. II. Л. Корнйнка за матеріалами публікацій)
26
Семиие полювання «на плаву» на північних оленів у мезоліті (реконсгр. гл /яь. П. Л. Карніенка за ми-
теріа.шии розкопок Л. Л. Залізняка й етнографічними даними)
ПЕРВІСНА ДОБА
Важливим досягненням вітчизняної
археологічної науки є дослідження в по-
воєнні роки на Півдні України масових
мезолітичних могильників волосько-
василівського типу, відкритих у Дніпров-
ському Надпоріжжі (в тому числі біля
сіл Волоське, Василівка, Чаплі), а також
у двох печерах Криму — Мурзак-Коба
й Фатьма-Коба. В цих могильниках
переважають скорчені трупопокладення
в позі поклоніння (з руками, складе-
ними перед обличчям). Похованих
нерідко посипали червоною вохрою
(символ вогню, крові й тепла). Супровід-
них речей небагато — черепашки, дрібні
крем’яні знаряддя. В кістках деяких ске-
летів виявлені вістря стріл, а в одній із
могил знайдено кістяний наконечник
списа з крем'яними вкладишами.
Вивчення решток кістяків із могиль-
ників волосько-василівського типу довело
неоднорідність складу мезолітичного на-
селення Півдня України. Цікавою є наяв-
ність тут представників середземномор-
ської раси. Основна ж більшість покій-
них репрезентувала метисоване населен-
ня середземноморського та пізньокро-
маньйонського тинів.
Мезолітичні стоянки Північної Украї-
ни. Такі стоянки належать до раннього
27
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Мезолітичні родові Васнлівські могильники в Нддпоріжжі (розкопки А. Д. Столяра та Д. Я. Телегіна):
І -план першого І тиакіаки > третього могтиьника І рис. П. Л. Корпкіїют); 1 — одне 1 поіоаапь третього «опииіич (фото Г. І. Листика)-. З —
уавинй акт ял літнього чоловіка. покованого а третьому могильнику (рік. П. Л Коркіскко N скт-ткотуїтною ргконструкфтю Г. К ЛгМомьтоі)
ПЕРВІСНА ДОБА
й пізнього мезоліту. На ранніх поширені
наконечники на пластинах свідерського
типу, в тому числі ковельського варіанту
свідерської культури (Нобель, Корост,
Шепель) на Волині й типу Смички на
Середній Десні. Пізній мезоліт Півночі
України характеризується трьома куль-
турами — дніпро-прип’ятською, або
рудоострівською, кудлаївською та пі-
сочно рівсь кою, Північного Сходу — до-
нецькою. У Прикарпатті й Подністров’ї
також виділяються кілька культурних
мезолітичних типів, зокрема Кунін, Во-
роціа-Старуня, Камениця-Баранне, ви-
вчення яких щойно почалося.
Згадані пам’ятки склалися головним
чином на місцевій пізньопалеолітичній
основі. На ранньому етапі вони розвива-
лися під значними впливами свідерської
культури, пізніше тут поширювалися еле-
менти степових, а можливо, й цент-
ральноєвропейських культур. Останнє
засвідчується значним розповсюджен-
29
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ним трикутних вістрів та асиметричних
трапецій.
Уже в пізньопалеолітичний час скла-
даються деякі особливості різних куль-
тур, що слід розцінювати як прояви
палеоетнографічних рис окремих етніч-
них спільностей. Сказане стосується на-
самперед тих ознак культури, котрі ніяк
не можуть бути пов'язані з безпосеред-
ньою виробничою діяльністю людини
(йдеться про специфіку технічних при-
йомів обробки кременю, деталі оформ-
лення знарядь праці тощо). В мезоліті
палеоетнографічні відміни між окреми-
ми етнічними спільностями визначають-
ся ще чіткіше. В цей час поряд із даль-
шим розвитком продуктивних сил відбу-
ваються і значні демографічні зміни.
Поява надійніших засобів існування,
значне пом’якшення клімату сприяли
збільшенню чисельності населення. Від-
носно невеликі родові колективи палеолі-
тичної епохи тепер швидко розростають-
ся, сегментуються. Зберігаючи свою
мову, звичаї, культуру, дочірні колективи
розселювалися на нові території. А неза-
Різиочасоаі зображення, вирізьблені на сті-
нах і плитах Кам'яної Могили (рис.
П. Л. Корніснка)
ЗО
баром і їх охоплював процес сегментації.
Контури їхнього місцепроживання ви-
значаються шляхом картографування
однотипних пам'яток, адже будь-яка
археологічна культура — це залишки
життєдіяльності на певній території й у
певному часі груп генетично спорідне-
ного населення, які через спільність
свого походження мали й близькі етно-
В мезоліті процес етногенетичного
розвитку охопив усю територію України
й суміжні області. Виникнення таких ет-
нічно близьких груп (етносів) не зале-
жало вирішальною мірою від природних
умов або способів ведення господарства,
оскільки за одних і тих же обставин не-
рідко складалися різні культури. Тепер
важко сказати, з якою категорією етніч-
них спільностей у даному випадку ми
маємо справу. На думку багатьох дослід-
ників, у мезоліті вже почала складатися
племінна організація, й носії кожної з
культур становили собою плем’я або гру-
пу споріднених племен.
графічні ознаки.
Кам’яна Могила. Видатною пам'ят-
кою духовного життя прадавнього насе-
лення України є Кам'яна Могила, завдя-
ки якій ми маємо змогу з'ясувати чимало
питань мистецької творчості, ідеологіч-
них уявлень, побуту тощо племен, почи-
наючи ще від палеолітичного й мезолі-
тичного часу й аж до епохи бронзи.
Кам'яна Могила розташована у степу по-
ПЕРВІСНА ДОБА
ЗІ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
близу с. Терпіння Мелітопольського
району Запорізької області. Тепер вона
виглядає як великий піщаний горб, зава-
лений кам’яними брилами, а колись це
був кам’яний моноліт, під яким у товщі
грунту були прокопані печери. У гротах
Могили, а також на брилах пісковика,
що в минулому правили за карнизи і
стелі цих гротів, виявлено понад 1 тис.
найрізноманітніших зображень указаних
періодів: схематизовані фігури людей,
тварин, знаки у вигляді рибальських сі-
ток, огорож, ромбів, кіл та ін. Всі вони
виконані в техніці різьблення або шля-
хом протирання всієї поверхні зображу-
ваних фігур чи предметів. У гротах
знайдені також культові вироби —
кам'яні чуринги.
Найцікавішим є так званий Грот Мамонта.
На його закопченій стелі насамперед впадають у
вічі фігури чотирьох биків: створивши щільне
оборонне коло, вони стоять, спрямувавши в різні
боки свої могутні роги. Вочевидь, первісний худож-
ник відтворив сцену нападу на тварин якихось
хижаків. Трохи збоку — три олені, що йдуть один
за одним. Колись перед групою оленів було зобра-
жено ще одного звіра — значно більшого за всі
інші в гроті. На його голові простежувалися два
підняті догори бивні, спереду — хобот. Перші до-
слідники Кам'яної Могили вважали цього звіра
мамонтом. Загалом у гроті відкрито до 15 окремих
фігур тварин (назвемо ще коней) і велику кіль-
кість найрізноманітніших знаків. На всіх них —
сліди червоної фарби. Коні, наприклад, і досі збері-
гають яскравий червоний або малиновий колір.
УсІ дослідники одностайно визнають
Кам’яну Могилу за місце культур, де
Грот Мамонта відігравав роль своєрід-
ного храму мисливсько-ловецької магії.
Одна з мальовничих картин гроту живо
передає магічну сцену: шаман із піднесе-
ними догори руками закликає диких
звірів; його оточують різні ловецькі при-
строї та вовчі ями (в одній ямі лежить
вовк — на спині із задертими лапами).
3. ПЛЕМЕНА НЕОЛІТУ. ВИНИКНЕННЯ ЗЕМЛЕРОБСТВА
І СКОТАРСТВА
Родоплемінний лад, що склався в
мезоліті, продовжував розвиватися впро-
довж наступної неолітичної епохи. Для
визначення території розселення племен
цього часу разом із крем'яними виро-
бами вживаються й такі важливі катего-
рії матеріальної культури (котрі виникли
в неоліті), як керамічний та кам’яний
посуд. Особливо важливу роль у такому
визначенні відіграє глиняний посуд з
його локальними особливостями виго-
товлення, різноманітністю форм і декору
(орнаменту). Кераміка первісної епохи
є своєрідним лакмусовим папірцем кож-
ної культури і водночас — проявом спе-
цифічних етнографічних рис її носіїв.
Неоліт (новий кам’яний вік) хроно-
логічно йде за мезолітом і передує добі
появи перших металів. На території
Східної Європи неолітичний період дату-
ється кінцем VI—111 тис. до н. е. Він
характеризується великими зрушеннями
в розвитку економіки та соціальних від-
носин. Саме в неоліті людина перехо-
дить від виключно привласнюючих спо-
собів і форм господарства (мислив-
ство, рибальство, збиральництво), що па
нували впродовж тисячоліть, до нових,
відтворюючих форм — землеробства і
скотарства. В техніці виготовлення зна-
рядь виникають нові прийоми: розпилю-
вання, шліфування каменю, свердлення
тощо (ці нові методи обробки каменю
й дали назву всій епосі: давньогрецькою
мовою «неос» — новий, «літос» — ка-
мінь).
У неоліті вдосконалюються крем'яні
знаряддя, винайдені за попередніх епох.
32
ПЕРВІСНА ДОБА
Неолітичні культури на території України (упорядкування карти Д. Я. Телегіна, рис.
М. М. І селева):
І — лкміймо-стрйчковпі кераміки (друга п<і»«»аина V тис. до м. е.|; 2 — буго-дністровські (середина VI — початок
IV тис. до и. С.>; і — кримська (V—IV тис. до и. є.); 4 — Дніпро-донецька (друга половина V тис. до н. е.>; 5 — сурськл
(V — почато* IV тис. до н. •.): 6 — ямково-гребімо? »оТ кераміки (кінець V — початок IV тис. до н. е.)- 7 — неоліт За-
карпатті (V тис. до и. е.)
і виникають нові. Поширюються інстру-
менти для обробки дерева — сокири й
тесла, нерідко виготовлені в техніці шлі-
фування. У великій кількості використо-
вуються крем'яні ножі, наконечники спи-
сів і стріл. З’являються булави, інші ви-
роби з шліфованого каменю. Як і до цьо-
го, вживаються мікроліти.
На особливу увагу заслуговує проблема виник-
нення керамічного посуду, що створило для лю-
дей можливість робити більші запаси продуктів
харчування, вживати варену їжу тощо, а в резуль-
таті всього цього активізувало процес переходу
<Ь> осідяоео способу життя. В межах Східної Євро-
пи глиняний посуд з'являється на рубежі VI і
V тис. до н. е. Він простий за формою, гастро-
лі... погано обпалений. Ліпили його з глиня-
них качалочок у так званий джгутовий спосіб й
обпалювали на відкритих вогнищах. До глиняного
тіста домішували траву, полову, товчені чере-
пашки, пісок. Зовнішня поверхня посудини старан-
но орнаментувалася. Особливого поширення набу-
ли візерунки з відбитків гребінцевого штампу,
прокреслених ліній, ямок, наколів.
Перехід людства на неолітичний етап
розвитку не був одночасовим на різних
територіях. Найбільш ранні неолітичні
культури Європи з'явилися в VI — V тис.
до н. е. На Балканах це — культури
Кріш — Кереиі — Старчево, Бонн, у По-
думав’!, Центральній Європі та Прикар-
патті — дунайська культура з лінійно-
стрічковою керамікою.
Вивчення неолітичних пам’яток на території
України розпочалося ще наприкінці XIX ст..
33
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
однак основні групи неолітичних стоянок, посе-
лень і могильників були досліджені в період між
світовими війнами (М. Я. Рудинський, М. Мака-
ренко, Н. В. Добровольський) і після Великої
Вітчизняної війни (І. Ф Левицький, В. М. Дани-
ленко, Д. Я. Телегін, К. К. Черниш, В. М. Непрі-
на, М. Ф. Потушняк, О. М. Титова та ін.). На
сьогодні в межах України виявлено близько
700 поселень та окремих місцезнаходжень неолі-
тичної епохи, а також понад 20 могильників, у тому
числі й досить великих. Із певною докладністю
визначено строкатий етнокультурний склад насе-
лення цієї доби,— строкатий як за рівнем куль-
турно-економічного розвитку окремих племен, так
і за їхнім походженням. Виділені група культур,
які з'явилися на нашій території в результаті
міграцій із сусідніх земель (культури лінійно-
стрічкової кераміки, Кріш, альфельдська), а також
культури автохтонного, тобто місцевого, похо-
дження.
Культури прийшлих племен. Харак-
терною ознакою цих культур є насам-
перед те, що вони належали землеробам
і скотарям, котрі вміли виготовляти ви-
сокоякісний тонкостінний посуд із плос-
ким дном і прокресленим лінійним орна-
ментом, а також глиняну пластику. Вони
помітно відрізняються від місцевих пле-
мен і за складом кам’яних знарядь, і за
своїм поховальним обрядом, в якому до-
мінували скорчені на боці трупопокладен-
ня. За антропологічними ознаками носії
дунайської, крітської й альфельдської
культур належали до середземномор-
ської раси й відзначалися низьким зро-
стом і вузьким обличчям із гранильними
рисами.
Культура лінійно-стр і ч -
кової кераміки, або дунай-
ська. Основним районом поширення
цієї культури є Центральна Європа до
Рейна; представлена також у Польщі
та в Україні — на Волині й Поділлі.
До господарської діяльності людини неолітичної доби (ргконстр. та рис. П. Л. Корніснка)
34
ПЕРВІСНА ДОБА
Кам'яні та кістяні знаряддя праці з неолітичних поселень України (рис. П. Л. Корніснка)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
З
Це — класична неолітична культура на
іиого континенту. Датується вона другою
половиною V тис. до н. е.
Матеріали неолітичних культур України:
лінійно-стрічкової кераміки (1), сурської
(2), буго-дністроаської (3). неоліту За-
карпаття (4). Рис. П. Л. Кпрніенюі
Загалом у межах України виявлено близько
40 поселень культури лінійно-стрічкової керамі-
ки, в тому числі на Дністрі (Незвисько, Торське),
на Західній Волині (Рівне. Гнідова. Голишів,
Гірка Полонка). Найсхіднішою стоянкою є Ольша-
нння на р. Горинь, Поховань же відомо лише два
(Баїв, Незвисько). На поселеннях досліджені на-
земні житла стовпової конструкції та напівзем-
лянки.
Основними заняттями населення цієї
культури були землеробство та скотар-
ство. Розводилися всі (крім коня) основ-
ні види свійських тварин — вівці, кози,
велика рогата худоба, свині, вирощува-
лися кілька видів пшениці, ячмінь, просо,
вика. Мисливство відігравало дуже не-
значну роль. Серед знарядь праці, виго-
товлених із каменю, кістки й рогу,—
сокири у формі башмачної колодки,
зернотерки, дрібні кам’яні інструмен-
ти — ножі, скребки тощо. Кераміка до-
сконала, кругло- й плоскодонна; поділя-
ється на кухонну і столову. Кухонна —
товстостінна, з домішками трави в гли-
няному тісті, з наліпним орнаментом,
столова — тонкостінна, прикрашена лі-
нійно-стрічковим декором. Стиль візе-
36
ПЕРВІСНА ДОБА
рунків досить складний і своєрідний
(підзначимо, зокрема, спірально-меан-
дрові й інші композиції). За своїми
формами, технологією виготовлення та
орнаментикою ця кераміка значно від-
різняється від посуду інших культур,
особливо місцевих, і становить одну з
найвиразніших палеоетнографічних рис
дунайських племен.
Останнім часом у Закарпатті відкриті
пам'ятки ще двох культур західного
походження — Кріш та альфельд-
г і. к о ї або розписної кера-
міки, поширених на західніших (Угор-
щина) та південніших (Румунія) тери-
торіях. На наших землях поселень куль-
тури Кріш відомо близько 10 (села
Заставне, Рівне, урочище Мала Гора, Кіш
Мсзе), а альфельдських трохи більше
(села Дякове, Велика Наладь, урочище
Мундичтог та ін.). На поселеннях роз-
копано напівземлянкові житла, зібрано
численний археологічний матеріал (ке-
раміка, знаряддя праці, глиняні антро-
поморфні зображення). Згадані культу-
ри різняться між собою особливостями
кераміки й частково пластики; вони не
матій спільного кореня й існували в різні
часи: Кріш — у першій половині V, аль-
фельдська — у другій половині того ж і
на початку IV тисячоліття до н. е.
Культури автохтонного східноєвро-
пейського походження. Серед таких
культур в Україні найповніше вивчені
буго-дністровська, сурська, дніпро-до-
нецька та ямково-гребінцевої кераміки.
Склалися вони головним чином на місце-
вій пізньомезолітичній основі під знач-
ними впливами ранньонеолітичного насе-
лення суміжних південних територій.
Господарське й культурне життя
автохтонних племен епохи неоліту Ук-
раїни характеризувалося рядом сталих
ознак. В їхньому житті майже впродовж
усієї епохи переважав мисливсько-
рибальський спосіб господарства, а деякі
з них, наприклад, носії культури ямково-
гребінцевої кераміки, взагалі не знали
відтворюючих форм господарства. Кера-
міка груба, товстостінна, як правило,
гостродонна, прикрашена переважно
штампованим орнаментом — відбитка-
ми палички, «гребінця» тощо. Звичайно
побутувала лише одна форма — горщик.
Серед знарядь праці переважають
крем'яні — як мікро-, так і макролітич-
ні, нерідко ще мезолітичних форм. У се-
редовищі дніпро-донецької культури
37
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
панував обряд випростаних на спині
поховань. Основним антропологічним
компонентом усієї популяції був пізньо-
кроманьйонський тип високорослих, ши-
роколицих людей.
Буго-дністровська куль-
тура займала територію Середнього
Дністра й Південного Буга. Основні
стоянки — Саврань, Самчинці, Скибинці,
Сокільці та інші на Південному Бузі
(в межах Вінницької та Кіровоградської
областей), Сороки на Дністрі та ін. Зага-
лом відомо близько 60 стоянок та інших
окремих пам’яток. Культура датується
кінцем VI—У-м тис. до н. е. Для стоянки
Сороки одержані радіовуглецеві дати:
4880±І50 р. і 4546±100 р. до н. е.
На поселеннях Саврань, Сороки та
інших досліджені наземні житла під-
прямокутної в плані форми. Крем'яний
інвентар — мікролітичний; зустрічають-
ся трапецієподібні вкладиші. Знайдені
кістяні рибальські гачки, мотики з рогу
оленя, кам’яні зернотерки. Кераміка —
гостро- і плоскодонна, з лінійним орна-
ментом. На ранньому етапі розвитку
культури набув особливого поширення
плоскодонний посуд, прикрашений спі-
рально- меандровим орнаментом, а на
середньому з’являється гребінцевий візе-
рунок.
Населення Подністров’я й Побужжя
мало прямі контакти з балканським ре-
гіоном, що засвідчується знахідками в
комплексах буго-д ніс тройської культури
крітських керамічних імпортів. Цілком
можливо, що саме від крітських племен
буго-дністровці перейняли й відтворюючі
форми господарства — землеробство і
скотарство, які співіснували тут поряд із
мисливством і рибальством.
С у р с ь к а або сурсько-дні-
Матеріали неолітичних культур України: лніпро-
домецької (І), кримської (2), ямково-гребінцевої
кераміки (3). Рис. П. Л. Корніснка
38
іа
о
ч
Рештки дерев'яного чоми (І), глиняний горщик (2) та кам'яні ииряддя праці
(З—4) Дніпро-донецької культури (рис. П. Л. Корніенка .чи фігто)
провська культура датуєть-
ся V — початком IV тис. до н. е. Була
поширена головним чином у Надпоріж-
жі, де виявлені її поселення на о-вах
Сурський, Шулаєвий, Стрільча Скеля
поблизу Дніпропетровська, о-ві Вино-
градний північніше Запоріжжя та ін.
Окремі пам'ятки цієї культури відомі в
Приазов’ї, на р. Оріль (Йосипівка) та
на Сіверському Дінці (Олександрія). За-
галом виявлено понад ЗО стоянок. Основ-
не заняття носіїв культури — мислив-
ство та рибальство, але на поселеннях
знайдені й кістки свійських тварин —
бика і свині. Найкраще досліджені посе-
лення на о-вах Сурський і Шалаєвий,
де розкопано напівземлянкові житла.
Кераміка своєрідна, переважно гост-
родонна, зроблена з добре відмуленої
глини (інколи — з домішками товчених
ПЕРВІСНА
39
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
черепашок). Орнамент прокреслений або
ямковий. Характерним для розгляду-
ваної культури є й кам’яний посуд —
гостродонний або у вигляді ночовок,
зрідка прикрашений врізним орнамен-
том. В інших культурах України він не
зустрічається, а тому є важливою етно-
графічною ознакою сурських племен. Ві-
домі також кам’яні шліфовані тесла й
дрібні кам’яні ж знаряддя. Із розкопок
стоянок походить маса кістяних предме-
тів — кинджали, гачки, наконечники
стріл, гарпуни тощо. Такої кількості й
різноманітності виробів із кістки не зна-
ла жодна інша неолітична спільність
України.
Пам'ятки, деякою мірою споріднені
із сурськими, відкриті в Криму (Таш-
Аїр, Заміль-Коба, Кая-Араси).
Д н і п р о - д о н е ц ь к а культу-
р а. Ареал її поширення охоплює все
Подніпров’я, середню течію Сіверського
Дінця, Полісся, Лісостепове Лівобереж-
жя і Прип’ять. В Україні та Бєларусі ві-
домо понад 300 дніпро-донецьких посе-
лень і 20 могильників. За своїм значенням
і територією розселення це — основна
неолітична культура в Україні. Серед її
найвидатніших поселень назвемо Ігрень
8 і Собачки в Надпоріжжі, Бондариху
й уроч. Гирло Осколу на Сіверському
Дінці, Бузьки на Черкащині, Микільську
Слобідку поблизу Києва, Грині на р. Те-
терів, Литвин (у Бєларусі). На поселен-
нях інколи вдається простежити сліди
наземних жител і відкритих вогнищ.
Культура характеризується так зва-
ною гребінцево-наколчастою керамікою
(назва дана за основними типами орна-
менту). Горщики — гостро- і плоскодон
ні. Зрідка трапляються мисочки. До гли-
няного тіста нерідко домішували траву
або пісок.
Населення займалося в основному
мисливством і рибальством, у південних
районах — скотарством (у Надпоріжжі
на деяких пізніх стоянках понад 80 %
остеологічного матеріалу становлять
кістки свійських тварин, наприклад, би-
ка, свині). Знало воно й землеробство —
на кераміці з поселення Віта Литовська
під Києвом та з поселень Волині вияв-
лені відбитки зерен культурних злаків.
Матеріальній культурі властиві кам’я-
ні (зокрема кремінні) шліфовані сокири
клиноподібної форми; з кременю виго-
товляли ножі, скребки, наконечники
стріл і списів. Знайдені також оригі-
нальні вироби з каменю — так звані
«човники», призначення яких не з’ясова-
но. Широко представлені мікроліти —
трапеції, пластини зі скошеним кінцем
та ін.
Дніпро-донецькі племена залишили по собі
колективні могильники маріупольського типу,
характерні для цієї спільності. Могильник, що
дав назву згаданому типові, досліджений у 1930 р.
на території заводу «Азовсталь» (Маріуполь). Він
являє собою довгу (28 м) і вузьку яму завглиб-
шки понад 1 м, де в ряд і в кілька ярусів заля-
гало 120 поховань, засипаних порошком червоної
вохри. Померлих укладали у випростаному стані
на спині. Тх супроводжував багатий поховальний
інвентар: прикраси, вирізьблені з іклів кабана, кіст-
ки та каменю, крем'яні ножі, скребки, сокири та ін.
У двох випадках при кістяках виявлені кам'яні
булави досконалої роботи, з ціліндричним отво-
ром для держака. Особливо відзначимо знахідки
перших прикрас із міді.
Пізніше були досліджені й інші могильники
цього типу — Микільський, Василівський 2, Вов-
низькнй 1 і 2, Вільнянськнй (у Надпоріжжі).
Лисогірський (нижче м. Запоріжжя), Дереїв-
ський 1 (поблизу Кременчука). Иосипівський (на
р. Оріль), Ясинуватський та ін. В Микільському
й Лисогірському збереглася типова для цьою ра-
йону гребінцево-наколчаста кераміка.
Носії дніпро-донецької культури були
досить високими на зріст, кремезними,
широколицими й належали до пізньо-
кроманьйонської раси ( за А. Ф. Дебецем,
Т. С. Кондукторовою, І. Й. Гохманом,
І. Д. Потєхіною та ін.); склалася ця
культура в середовищі пізньомезолітич-
них племен, насамперед дніпро-нрип’ят-
40
ських, донецьких і, можливо, пізньорога-
лицьких. Імпульси неолітичних впливів
надходили, ймовірно, і від ранніх неолі-
тичних культур, зокрема буго-дністров-
ської. Про це свідчить значна близькість
орнаментальних мотивів раннього дні-
про-донецькопо й буго-дністровського
посуду (Завалівка, Микільська Слобідка
та ін.).
Дніпро-донецька культура існувала
протягом щонайменше 2 тис. років (із V
по ПІ тис. до н. е.). В її розвитку виді-
ляються три етапи — ранній, середній і
пізній.
На середньому етапі пам'ятки розпадаються
на кілька культурно-територіальних варіантів;
на думку деяких дослідників (В. М. Даннленко,
О. М. Титова та ін.), останні складають окремі
культури, з-поміж яких найчіткіше окреслюються
надпорізька, кисло-черкаська, донецька, волин-
ська, східнополіська, верхньодніпровська, лисогу-
бівська (на наш погляд, вони репрезентують
собою окремі племена дніпро-доиецькоі спіль-
ності). На заключному етапі розвитку дніпро-
іонецьких племен їхня територія значно скоро-
чується, а пам'ятки розпадаються на окремі
локальні типи.
Культура ямково-гребін-
цевої кераміки вважається в нео-
літі України найархаічнішою. Її носіям
не було відоме ні землеробство, ні ско-
Маріупольськнй могильник неолітичного часу
і рис. П. Л. Корніснка):
і — одне і іюковань іі за лишками брання, о«лоблеиого
кістяними пластинами; 2 — загальний план мпгн.шника;
І - ргкоистрзшня леро'яниж надмогильних споруд (м
М. Макиргнком)
тарство. Численні поселення й окремі
могильники цих лісових мисливців і ри-
ПЕРВІСНА ДОБА
41
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
План Ясинуаатського неолпмчного могильника в Надлоріжжі (розкопки Д. Я. Телегіна).
Рис. П. Л. Корніснка
балок розташовувалися на величезних
обширах Східної Європи. Займаючи весь
Волзько-Окський басейн, вони поширю-
ються далі на північ, аж до Карелії
включно.
Пам'ятки культури ямково-гребінце-
вої кераміки в межах України становлять
окрему територіальну групу, що охоплює
Чернігівську, Сумську, Харківську й
частково Полтавську області. Південний
рубіж їх розповсюдження проходить
по лінії Чернігів — Полтава —
Слов’янськ; подекуди вони, однак, про-
никають і далі на південь. Близько 70 по-
селень культури ямково-гребінцевої ке-
раміки виявлені на Десні, Сеймі, Ворсклі,
Пслі, Сулі, Сіверському Дінці, Орелі.
Кераміка виключно гостродонна,
прикрашена ямковим і гребінцевим орна-
ментом, що й дав назву самій культурі.
Варто підкреслити деяку неоднорідність
пам’яток Північного Сходу України, де
визначаються регіони з переважанням
в орнаментиці посуду ромбічних ямок,
42
тоді як на Сеймі та Лівобережжі орна-
ментальна ямка має більш округлу фор-
му. Серед знарядь праці виділяються
виготовлені з кременю й кварциту великі
сокири, ножі, скребки, наконечники спи-
сів, кістяні та рогові наконечники стріл,
гарпунів тощо.
В межах України поховання висвіт-
люваної культури невідомі. Поодинокі
випростані на спині поховання, нерідко
посилані порошком червоної вохри, від-
криті у Волзько-Окському басейні.
Носіями культури були північні євро-
пеоїди, інколи з монголоїдною доміш-
кою. Антропологічно це населення трохи
подібне до дніпро-донецького.
Отже, в неолітичну епоху на території Украї-
ни існувало близько десяти окремих племінних
іруп, серед яких кількісно переважали автохтонні.
Через нерівномірність історичного розвитку части-
на з них зберегла неолітичний спосіб життя й
пх подарства аж до появи на наших землях насе-
лення мідного віку. Тривалий час — із VI по 111 тис.
до н. е.— культури неоліту й енеоліту співіснува-
ли. займаючи суміжні території. Тому всі історич-
ні події в цю нео-енеолітичну добу відбувалися
не лише в середовищі самих неолітичних племен,
а й у всьому нео-енеолітичному суспільстві
України.
Виникнення та ранні етапи розвитку
землеробства і скотарства на території
України. Перші прояви відтворюючих
форм господарства на території Украї-
ни, зокрема початок приручення тва-
рин, належать ще до мезолітичної епо-
хи. Цим же часом у країнах Стародав-
нього Сходу фіксуються й перші спроби
вирощування злаків (даний період у
розвитку людства інколи називають без-
керамічним неолітом). Проте остаточне
закріплення землеробства і скотарства
в побуті древнього населення сталося
пізніше. Оцінюючи значення переходу
від привласнюючих форм господарства
(мисливства, рибальства, збиральни-
цтва) до відтворюючих, який відбувся
загалом у неоліті, дослідники назива-
ють цей процес «неолітичною револю-
цією».
Епіцентром зародження землероб-
ства і скотарства був Схід (західні схили
Іранського плоскогір'я. Мала Азія, Пале-
стина). Саме тут розташовуються посе-
лення, де відкриті найдавніші рештки
культурних злаків і сліди доместикації
тварин. За методом Си вони датуються
IX—VII тис. до н. е. Згодом культурні
злаки та свійські тварини з'явилися й на
інших територіях Старого Світу: в Серед-
ній Азії, Прикаспії, на Балканах, у Схід-
ній Європі, в тому числі й у межах сучас-
ної України.
Землеробство виникло із зби-
ральництва, яким займалися переважно
жінки. Поступово вони перейшли від
збирання корисних рослин до їх вирощу-
вання. Поява культурних злаків на тери-
торії України відноситься до ранньонео-
літичного часу. Відбитки зерен (пшениці
трьох сортів, ячменю, проса) на кераміці
знайдено на поселеннях буго-дністров-
ської культури Сороки, Руптура та ін.
Всі названі види, а також овес, вика й
жито, культивувалися і носіями культури
лінійно-стрічкової кераміки. Відбитки зе-
рен ячменю та пшениці збереглися на
кераміці раннього етапу дніпро-донець-
кої культури (Віта Литовська під Киє-
вом, Розничі, Коник, Оболонь та інші
на Волині). Про становлення землероб-
ства в Україні вже в середині V—IV тис.
до н. е. свідчать і специфічні знаряддя
праці неолітичного часу — зернотерки,
серпи, мотики тощо.
Як відомо, культурні злаки походять в
основному із зон підвищених ділянок субтропіків
Південно-Західної Азії та Північно-Східної Афри-
ки. тобто звідтіля, де вони зустрічаються в дикому
стані. Виходячи з аналізу видового складу злаків
у культурах неоліту й енеоліту України, Мол-
дови та сусідніх територій, можна твердити про
два шляхи проникнення землеробства на наші
землі. Один із них пролягав через Балкани й
Нижнє Подував'я (звідки землеробство перейняло
ПЕРВІСНА ДОБА
43
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
населення буго-дністровської культури, в якій
склад злаків був ідентичний балканському), дру-
гий — із Центральної Європи в обхід Карпат із
півночі (він пов'язується з проникненням на тери-
торію України дунайських племен культури ліній-
но-стрічкової кераміки, в якій асортимент злаків
був ширший, ніж у буго-дністровців, і включав
також овес, вику, жито та ін.).
Скотарство виникло із мислив-
ства й було справою чоловіків. В неоліті
були приручені майже всі великі госпо-
дарські тварини — бик, свиня, коза, вів-
ця. Шляхи й послідовність приручення
в різних місцях відбувалися неоднаково.
Коня одомашнили вже в мідному віці.
Як свідчать численні факти, першими
свійськими тваринами на Передньому
Сході — якщо не рахувати собаки, відо-
мого, нагадаємо, ще в мезоліті — стали
вівця та коза. Значно пізніше в цьому
регіоні одомашнили бика і свиню. В Єв-
ропі кістки перших приручених тварин
виявлені на Балканах, зокрема в ранніх
шарах Аргіси, Ніа Нікомеді (VII тис.
до н. е.). В Степовому Подніпров’ї,
Подністров’ї та Криму найдавніші сліди
доместикації бика й свині простежують-
ся в матеріалах ще докерамічного часу.
Так, на площі мезолітичного могильника
Василівський III знайдені кістки бика
великої породи, що, на думку І. Г. Підо-
плічка, має ознаки приручення, а серед
фауністичних решток мезолітичної сто-
янки Гиржеве, за В. 1. Бібіковою, є кіст-
ки бика з такими ж ознаками. Велику
кількість кісток свині виявлено і в мезолі-
тичних шарах Криму.
Значно більше даних характеризують
склад культурного стада в межах Украї-
ни й Молдови за неолітичної доби. На-
самперед слід згадати поселення Сороки
в Молдові, в ранніх керамічних шарах
якого (4480 р. до н. е.) відкриті кістки
свині та бика. Остеологічні рештки
останнього з ознаками ранньої домести-
кації (за В. І. Бібіковою) засвідчені в
пам'ятках буго-дністровської культу-
ри — у відповідних археологічних шарах
Базькового й Митькового островів. Серед
фауністичних знахідок поселення на о-ві
Сурському в Надпоріжжі ідентифіковані
кістки собаки, свині, бика, в ранньо-
неолітичному горизонті стоянки Ігрень 8
та на стоянці Ігрень 5 поблизу Дніпро-
петровська — бика. Отже, можна вважа-
ти цілком доведеною наявність свій-
Топографія рогташумння неолітичних поселень у долині р. Сіяерськнй Донець поблизу м. Ізюм
(фато І. Ф. Лечицького)
44
ських свині й бика в ранньонеолітич-
них (V—IV тис. до н. е.) культурах
України та Молдови, зокрема в буго-
дністровській, сурській і на ранньому
етапі дніпро-донецької.
З усього сказаного випливає, що на
території України й Молдови першими
прирученими тваринами (якщо не раху-
вати, повторимо, собаки) були свиня
та бик, які з'явилися тут ще в докераміч-
ний час, в усякому разі, в VII—VI тис. до
н. е. Наприкінці V — в IV тис. до н. е.
вже одомашнені вівці й кози, кістки яких
трапляються, зокрема, в пам’ятках куль-
тур лінійно-стрічкової кераміки, трипіль-
ської та ін. Коня в основному приру-
чили, нагадаємо, вже в наступну, енеолі-
тичну епоху.
Таким чином, у ході складання від-
творюючих форм господарства на тери-
торії Украіни тісно перепліталися як
екзогенні (зовнішні), так і ендогенні
(внутрішні) чинники. Переважали, оче-
видно, перші. Вони виражалися в таких,
зокрема, явищах: 1) проникнення на
наші землі груп племен, що вже опану-
вали і землеробство, і скотарство; 2) за-
позичення місцевим населенням ідей і
понять про суть цих економічних від-
криттів (ідеї скотарства взагалі); 3) от-
римання готових імпортів у вигляді де-
яких доместикованих тварин (вівці,
кози) й культурних злаків. Прояви ендо-
генного культурного розвитку простежу-
ються в конкретних шляхах утілення
сприйнятих ідей, в їх удосконаленні й
розвитку (наприклад, у прирученні міс-
цевих тварин — свині, бика, а пізніше
й коня, акліматизації імпортованих рос-
лин тощо).
ПЕРВІСНА ДОБА
4. КУЛЬТУРА НАСЕЛЕННЯ МІДНОГО ВІКУ
Мідний вік, або енеоліт, або халколіт
(лат. «енеос», давньогр. «халкос» —
мідь), в межах України датується IV—
III тис. до н. е. В країнах Стародавнього
Сходу енеоліт склався більш ніж на
1000 років раніше.
З епохою міді в житті людства по-
в'язана велика кількість відкриттів і
нововведень. У цей час з’являються пер-
ші металеві вироби — мідні та золоті.
Спочатку використовували самородну
мідь, а знаряддя з неї виковувалися.
Згодом навчилися виплавляти цей метал
із руди. Виникають копальні. В Україні
давні копальні мідної руди відомі в Дон-
басі поблизу сіл Клинове, Пилипчатине
та інших Артемівського району.
Основними заняттями тогочасного
населення стають землеробство і скотар-
ство. Зароджується орне землеробство
з використанням тяглової сили бика.
Було винайдене колесо, а відтак з’явля-
ється колісний транспорт (із запряже-
ними биками). Зображення двоколісних
дерев’яних гарб є на плитах Кам'яної
Могили. Велика кількість залишків таких
гарб розкопана в курганах ямної куль-
тури.
Вдосконалюється керамічне виробни-
цтво, виникають гончарні печі, виявлені,
зокрема, у трипільців (с. Жванець на
Хмельниччині). Поширюються прядіння
і ткацтво, що підтверджується числен-
ними матеріалами з розкопок поселень
культур: трипільської, лійчастого посуду
та ін. Продовжує розвиватися глиняна
пластика (Трипілля, Гумельниця), в
азово-чорноморських степах та в Криму
з’являється монументальна кам’яна
скульптура у вигляді антропоморфних
стел.
В енеоліті складається обряд курган-
них поховань, що набув особливого по-
ширення у степовій частині Європи та
45
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Культури мідного віку на території України (упорядкування карги Д. Я. Телегіна. рис.
М. М. /селева):
І трнпілмш «IV—III «ж. ло в. е.1; 2 - лИКкіого посуху (2МЮ—ЗМВ рр- м> к. ».>і > — »мм»о гревшіклоі
лсрам'ки <IV-III тис. до и. е.|; 4 - мідний Звкарттт» (друга полоппа IV тис. до и. е.І; і — Гужжімца (IV тис.
ло н. с.|; в — сереяньостогіасьм (35ВО МвО рр. ло и. г.І: 2 — пижммжмчйлкміо-кешобижю (ЗЯЮ— ІДОв рр.
до н. с.); Я — куляста* амфор (2300—2(100 рр. до к. «.)
Азії. Спостерігаються помітні зміни в
соціальній структурі суспільства: визрі-
вають умови для майнового розшаруван-
ня та виділення родоплемінної верхівки,
зокрема вождів, посилюється інститут
батьківського права в роді, племені. З цієї
доби відомі перші заможні поховання
усатівського типу (поблизу Одеси).
На майнову нерівність і розвиток ремесла
вказують і скарби крем'яних шліфованих і мід-
них виробів, які в ті часи цінувалися дуже високо.
Два скарби мідних речей трипільської культури
походять, наприклад, із Подністров'я: один — із
С. Карбуна в Молдові, інший — із С. Городниця
Івано-Франківської області. В с. Кислицьке на
Вінниччині знайдено скарб (очевидно, пізньотри-
гальського часу) у складі більш як 20 кремінних
теслярських сокир. На Півдні України виникають
групи висококваліфікованих майстрів крем'яної
справи (Новоданнлівка), вироби яких ідуть на
обмін.
Економічне розшарування населення,
зосередження в руках окремих родових
верств громадських багатств (зокрема
худоби), боротьба за пасовиська — все
це призводить до міжплемінних сути-
чок, що, в свою чергу, спричинюється
до спорудження перших укріплених по-
селень; Поливанів Яр на Дністрі, Михай-
лівське на Нижньому Дніпрі, Маяки по-
близу Одеси, Козаровичі на Київщині
та ін. В епоху міді й бронзи значно
поширюються бойові молоти й сокири-
молоти,— вочевидь, основна зброя
близького бою. Спочатку вони виготов-
46
лилися тільки з рогу оленя, а згодом —
переважно з каменю. Ще наприкінці не-
оліту з'являються символи влади вождів
та інших представників родоплемінної
знаті — кам’яні булави. В мідному віці
їхня кількість збільшується, урізноманіт-
нюються типи (відзначимо, наприклад,
так звані скіпетри у вигляді голови
коня, бика тощо).
Як і в неолітичну епоху, в мідному
віці територію України заселяли дві ос-
новні групи племен. Першу складали
прийшлі землероби з високою рільниць-
кою культурою, котрі займали Право-
бережжя, другу — місцеві скотарі, які
мешкали на степових і лісостепових об-
ширах українського Півдня й Південного
Сходу. Таку поляризацію населення мід-
ного віку з точки зору основних форм
ведення господарства вважають першим
великим суспільним поділом праці.
Енеолітичне населення Лісостепо-
вого Правобережжя, Волині та Поділля.
До землеробсько-скотарських культур
західного походження, які в IV—ПІ тис.
до н. е. з’явилися на території сучасної
України, належать трипільська, гумель-
ницька та лендельська, а також культури
лійчастого посуду й кулястих амфор.
На наші землі вони просувалися двома
шляхами: з Нижнього Подунав’я й Бал-
кан (Трипілля, Гумельниця) та з Цент-
ральної Європи в обхід Карпат із пів-
ночі (Лендель, культури лійчастого посу-
ду й кулястих амфор). Для всіх цих
культур є характерним високий рівень
матеріального виробництва, що відбивав-
ся, зокрема, в досконалому на той час
житлобудівництві, різноманітній пласти-
ці тощо. В результаті зіставлень архео-
логічних і лінгвістичних (гідроніміч-
них) даних можна припустити, що за
етнічним складом трипільці були пра-
фракійцями, а лендельці й носії культу-
ри кулястих амфор — праіллірійцями
(О. М. Трубачов, Д. Я. Телегін).
Трипільська та гумель-
ницька культури. Численні па-
м'ятки трипільської культури, яка була
відкрита ще наприкінці XIX ст. В. В.
Хвойкою, займали в IV — першій поло-
вині ПІ тис. до н. е. все Лісостепове
Правобережжя й Подністров’я, а на піз-
ньому етапі існування культури пошири-
лися на Волинь і в Степове Причорно-
мор’я. На сьогодні в межах України та
Молдови відомі сотні трипільських посе-
лень.
У розвитку Трипілля за періодизацією Т. С.
Пассек виділяють три періоди: ранній (А) по-
селення Лука-Врублінецька. Гринівка. Бернашіяка
на Дністрі та ін.: середній (В) — Володимирівна
на Синюсі. Коломийщина поблизу Києва та ін.;
пізній <С> — Жванець. Козаровичі. Усатове (те-
пер— територія Одеси», Городеьк на Ватині. Со-
фїївка на Київському Подніпров'ї та ін. Значний
вклад у вивчення трипільської культури в повоєнні
роки внесли К. К. Черниш, Т. С. Мовша. В. Г. Збе-
новнч. П. О. Круп. О. В. Цвек та інші науковці.
Свої будинки — одно- або двоповер-
хові — трипільці споруджували з глини
на дерев’яному каркасі. Вони мали під-
прямокутну в плані форму розміром від
20 до 150 м2. Покрівля, як правило, дво-
схила. Приміщення звичайно поділялися
на дві або більше кімнат, в яких нерідко
розташовувалися печі або відкриті вогни-
ща. Забудова поселень здійснювалася
по колу, із загоном для худоби в центрі
(Володимирівка). На поселенні Майда-
нецьке (Черкащина) площею 300—
400 га будинки стояли 10-ма концентрич-
ними колами, розділеними радіальними
вулицями; зафіксовано близько 2 тис.
жител. Такі самі поселення-гіганти, що
їх умовно називають «протомістами»,
відкриті й поблизу сіл Доброводи й Та-
лянкй (Черкащина).
Одним із найкращих проявів матері-
ального та культурного розвитку три-
пільців було їхнє керамічне виробни-
цтво. Посуд ділиться на дві великі групи:
кухонний і столовий. Кухонний — про-
ПЕРВІСНА ДОБА
47
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
стий за формами, виготовлявся з глини
з домішкою шамоту (товчених череп-
ків) або подрібненої черепашки; орна-
мент небагатий і складається з окремих
наліпів, «перлин» і «розчісів» на шийці.
Столовий же значно досконаліший. Він
виготовлявся з відмуленої глини; випал
пічний, дуже добрий. Типи — найрізно-
манітніші: горщики, миски, глечики, на-
кривки, так звані біноклеподібні посуди-
ни та ін. Орнамент переважно спірально-
меандровий. На ранніх етапах існування
трипільської культури він прокреслював-
ся на вогкій глині, пізніше виконувався
4Х
чорною. бурою, рідше — білою фарбами;
на середньому етапі поширився полі-
хромний, на пізньому — монохромний
розпис. Серед орнаментальних схем
трапляються зображення людей і тварин.
Особливого розвитку у трипільців на-
була пластика. Вони виліплювали з глини
жіночі статуетки, фігурки тварин, моделі
жител, олтарів тощо. Разом із керамі-
кою ці чудові вироби образотворчого
мистецтва є яскравою етнографіч-
ною ознакою трипільської спіль-
ності.
Знаряддя праці виготовлялися
переважно з каменю (зокрема
з кременю), кістки, рогу. Метале-
вих виробів відносно мало.
ПЕРВІСНА ДОБА
49
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Скарб кремінних сокир-долот мідного віку із є. Кислицьке на Вінниччині
(рис. П. Л. Корніснка за фото)
На пізньому етапі трипільська культура зазна-
ла великих змін: підноситься роль скотарства,
спрощується житлобудівництво, зменшується кіль-
кість розписної кераміки, в гончарстві поширюєть-
ся шнуровий орнамент, пластика дедалі більше сти-
лізується й поступово взагалі щезає. Виникають
досить сталі за характером культурного комплек-
' су типи пам'яток — усатівський, тройський. со-
фійський, котрі різняться між собою не лише за
складом кераміки, а й за обрядом поховань, плас-
тикою тощо. Деякі дослідники вбачають у цих
типах окремі культури.
Пам’ятки культури Гумельниця відо-
мі в Північно-Західному Причорномор'ї,
зокрема в Одеській області та в Молдові
(Озерне, Болград, Вулканешти та ін.);
у Нижньому Попрутті гумельницькі пле-
мена тривалий час межували з трипіль-
цями. Але основний район їхнього роз-
селення містився на території сучас-
них Румунії та Болгарії. Як і трипіль-
ська, гумельницька культура характери-
зується землеробсько-скотарським на-
прямом господарства й розвиненою ма-
теріальною культурою, зокрема житло-
будівництвом. Разом із тим є й помітні
відмінності. Так, у гончарному комп-
лексі Гумельниці переважає чорнолиско-
вана й канельована кераміка, розпис-
ного ж посуду значно менше, ніж у Три-
піллі. Саме ці особливості орнаментації,
як і відмінності в характері глиняної
пластики, дають підстави виділяти гу-
мельницькі пам’ятки в окрему культуру.
Гумельниця вирізняється також своє-
рідним набором глиняних і кістяних аму-
летів. Деякі з них увижаються стилізо-
ваними зображеннями людської постаті,
інші ж тлумачаться як частина примі-
тивного сонячного годинника.
В антропологічному плані серед но-
сіїв гумельницької й трипільської куль-
тур переважав середземноморський тип
грацильних, вузьколицих людей. У пів-
нічних районах території, зайнятої три-
пільцями, серед останніх зустрічаються
також європеоїди, близькі до місцевого
дніпро-донецького населення Подніпро-
в'я.
Культури лендельська,
лійчастого посуду та куляс-
тих амфор. Змінюючи одна одну.
50
ці культури існували протягом IV—
III тис. до Н. е. на Галичині, Поділлі
й Волині. Вони проникли сюди із Заходу
в обхід Карпат із півночі. Основний
внесок у вивчення їхніх пам'яток зроби-
ли Ю. М. Захарук, І. К. Свешников,
М. А. Пелещишин та ін.
Лендельська культура, датована се-
рединою — другою половиною IV тис.
до н. е., представлена у нас поселеннями
Зимне, Гоща, Листвин та іншими (всього
понад ЗО), а також кількома невеликими
могильниками.
Поселення знаходилися як на висо-
ких мисах, так і на низинах; деякі з них
мали укріплення. В розвитку цих племен
виділяються два послідовні етапи — ран-
ній і пізній, що розрізняються голов-
ним чином за складом кераміки, деяких
знарядь праці, прикрас та за деталями
поховального обряду. Для раннього ета-
пу характерним с розписний посуд, який
потім зникає. В цілому лендельській
культурі властива досконала за техні-
кою виготовлення й формами кераміка:
округлотілі амфори двох типів, біконічні
горщики, миски з характерними висту-
пами або вушками, чаші на високому під-
доні тощо. Посуд виліплювався з чистої
глини випал добрий. Орнаментація,
якщо не брати до уваги рідкісну для цієї
Знайдені в похованнях кам'яні юо- та антропо-
морфні скіпетри — символи влади вождів епохи мі-
ді (рис. П. Л. Корніснка)
ПЕРВІСНА ДОБА
51
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Глиняні модельки трипільських жител (рис. П. Л. Корніснка):
І — Роасоауаати (Черкащина); 1 — Черкаеіа См (ОишинаН Л — Воломмнріааа (Кіроащраміина):
4 — Полуаня < Черкащина >
ПЕРВІСНА ДОБА
Зразки розпису трипільського поліхромного посуду (рис. П. Л- Корніснка за
Т. В. Ткачуком)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Антропоморфні глиняні статуетки т трипільських поселень
(рис. П. Л Корніснка)
54
Матеріали усатікькоі культури (рис. П. Л. Кар-
ні єн ка за розкопками В. Г. Петренка):
І план пімургмшого по*омім«я: 2-Л — роїлмсна кера-
міка. таряддя прані та о>Г»росммя, прнярасм: 4 — вигляд
кургану під нас роїяопок
ПЕРВІСНА ДОБА
культури розписну кераміку, загалом бід-
на (окремі наліпи, насічки по зрізу ві-
нець, ряди поодиноких наколів). Знаряд-
дя праці — ножі, скребки, скобелі —
переважно кремінні. Відомі також кам'я-
ні зернотерки, сокири-молоти з рогу оле-
ня. Мідні речі трапляються рідко (це
головним чином прикраси — кільця, на-
миста).
Поховання (Амбуків, Кукезів, Голи-
шів, Звенигород) містять кістяки, скор-
чені, як правило, на боці. Небіжчиків
супроводжували посуд, прикраси, зна-
ряддя праці.
Культура лійчастого посуду в межах
України була поширена на території
Львівської й Волинської областей, де ви-
55
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
явлено понад 40 її поселень (Зимне,
Лежниця, Винники та ін.). Датується
першою половиною III тис. до н. е. Роз-
ташування поселень досить своєрідне —
вони локалізувалися здебільшого на ми-
сах високих корінних берегів річок або
на плато, що зумовлювалося необхід-
ністю їх захисту. Під час розкопок тут
часом виявляють залишки фортифіка-
ційних споруд — валів і ровів (Зимне).
Основним заняттям населення куль-
тури лійчастого посуду (як і лендель-
ців) були землеробство і скотарство.
В матеріальній культурі переважають
крем'яні знаряддя: вироби з металу трап-
ляються рідко. З кременю виготовляли
великі ножі, шліфовані, чотирикутні в
перетині сокири, вістря до стріл і дроти-
ків тощо. Знайдено кам'яні бойові соки-
ри-молоти, кам'яні ж зернотерки, мідні
сокири. Для кераміки характерні ши-
рокогорлі форми з розширеними (лійчас-
тими) вінцями, звідки й походить сама
назва культури. Посуд відносно тонко-
стінний, добре випалений: гончарний
комплекс репрезентують горщики, амфо-
ри, черпаки, друшляки. Орнаментація
небагата, але досить характерна: візеру-
нок розміщувався лише у верхній части-
ні посудини, найчастіше це — один гори-
зонтальний валик або наліпи, схожі на
літери М, Л. Трапляється і штампова-
ний орнамент, з'являється шнуровий.
Небіжчиків ховали як під невисокими
курганами, так і в безкурганних (так
званих грунтових) могильниках. Основ-
ним обрядом поховання було випростане
на спині трупопокладення.
Численні знахідки скульптурних зо-
бражень барана й невеликих вотивних
бойових сокир-молотів дають підстави
вважати, що носії культури лійчастого
посуду поклонялися тваринам і силам
природи (зокрема, грому й блискавці).
Культура кулястих амфор, для якої
характерні мегалітичні споруди, займала
56
у другій половині III тис. до н. е. тери-
торію Волині й Поділля. На Сході її
пам'ятки виявлені в Київській області, на
Заході — в Польщі, Чехії, Словаччині,
у східних районах Німеччини. В межах
нашої країни культура представлена в
основному похованнями (села Колодяж-
не. Довге, У висла, Хартонівці та ін.).
Вони здійснювалися під невисокими кур-
ганами або — значно частіше — без них,
але в обох випадках обов'язково в гроб-
ницях, складених із великих кам'яних
брил (такі гробниці являють собою мега-
літичні споруди — дольмени).
Серед посуду найпоширеніші вузько-
горлі кулясті амфори (звідси й сама
назва культури), широкогорлі горщики й
келихи, а також накривки з високим
бортиком.
На плічках амфор і горщиків завжди
є по два або чотири вушка. Орнамент
наносився лише на верхню частину посу-
дин (за винятком накривок, прикраше-
них і.о всій своїй поверхні). Мотиви візе-
рунку досить складні і включають гори-
зонтальні ряди, смуги, зигзаги, шеврони,
фестони тощо. Основним і найхарактер-
нішим орнаментальним елементом є від-
битки прямокутного чи напівкруглого
штампа у вигляді риб'ячої луски; поши-
рені також відбитки шнура.
Своєрідної риси висвітлюваній куль-
турі надають прикраси, з-поміж яких
чимало виготовлено з бурштину. Особли-
во цікаві кістяні напівкруглі пряжки,
звичайно пишно орнаментовані. В похо-
ванні поблизу с. Івання на Рівненщині
(розкопки І. К. Свешникова) знайдено
бурштиновий диск із прокресленими зо-
браженнями людських постатей й отво-
ром у центрі.
Головною формою господарства
культури кулястих амфор було скотар-
ство; землеробство відігравало меншу
роль, ніж у культур лендельської й лій-
частого посуду.
За рівнем соціально-економічного й духов-
ного розвитку до енеолітичних племен Волині та
Поділла наближується населення мідного віку За-
карпаття. Останніми роками тут виділені дві куль-
тури цього періоду -полгарська та баден-
с ь к а. виявлені 12 поселень першої (Берегове,
Дрнсине та ін.) і близько 10 — другої (Великі
Лази, Стаалинець та ін.) культур. Основний район
поширення їхніх пам'яток знаходиться на Серед-
ньому Подунав'ї та в Центральній Європі, звідки
вони й проникли на Українське Закарпаття.
Матеріали культури Гумельниця (рис.
П. Л. Корніснка)
Культури скотарського населення
степової зони. На Середньому й Нижньо-
му Подніпров’ї, Степовому Лівобережжі,
в Причорномор’ї та Криму в мідному віці
розвивалися три основні скотарські куль-
тури — середньостогівська, нижньоми-
хайлівсько-кемі-обинська (далі— МКО)
та ямна. Розрізняючись між собою за
характером матеріальної культури, всі
разом вони відрізнялися від енеолітич-
них культур Правобережжя, Волині й
Закарпаття. Житлобудування в степу
було розвинене слабо, поселень відомо
мало; кераміка примітивна, переважно
гостродонна; пластика майже відсутня.
Обряд поховання — скорчене на спині,
посилане вохрою трупопокладення. Тут
на рубежі IV—III тис. до н. е. з'явилися
перші кургани. Вважають, що носії зга-
даних культур належать до індоіран-
ської групи індоєвропейців.
Вивченням степових племен мідного
віку України займалися й займаються
В. О. Городцов, О. Ф. Лагодовська,
А. В. Добровольський, О. Г. Шапошни-
кова, А. О. Щецинський, Д. Я. Телегін
та інші дослідники.
Середньостогівська куль-
тура датується другою половиною
IV — початком III тис. до н. е. Існу-
вала в лісостеповій і степовій зонах
межиріччя Дніпра й Дону. Окремі її
пам'ятки виявлені на захід від Дніпра,
зокрема в межах Кіровоградської обла-
сті. На сьогодні відомо близько 100 посе-
лень, могильників, поховань або окремих
знахідок. Серед найповніше дослідже-
них — поселення та могильник у с. Де-
реївка поблизу Кременчука на Дніпрі,
поселення Середній Стіг, поселення й
могильник Олександрія на Осколі, посе-
лення Костянтинівка на Нижньому Дону
та ін. Виділені два основні етапи роз-
витку цієї культури — дошнуровий і
шнуровий, або дере'івський. Останній
розпочинається на рубежі IV — III тис.
ПЕРВІСНА ДОБА
57
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Кераміка середньостогівської куль-
тури майже виключно гостродонна (гор-
щики, глечики), лише частина мисок
мас плоске дно. Орнамент — гребінце-
вий штамп, прокреслені лінії — наносив-
ся на верхню частину посудини. На по-
чатку ІII тис. до н. е. в середньостогів-
Матеріали культур: лійчастого посуду (1),
ленлельської (2), кулястих амфор (3). Рис.
П. Л. Корніснка
ській гончарній орнаментиці виникає
шнуровий відбиток, що потім поширився
в культурах епохи міді — бронзи Європи.
Знаряддя праці і зброя виготовлялися
з кременю (ножі, скребки, наконечники
дротиків і стріл) або з іншого каменю
(зернотерки), з рогу й кістки (мотики,
лощила, рибальські гачки, бойові молоти,
псалії). На Дереївському поселенні ви-
явлені зразки глиняної пластики — жі-
ночі статуетки, фігурки тварин тощо.
Поховання середньостогівської куль-
тури поодинокі, виконані в простих ямах:
звичайно вони ще безкурганні, хоч поява
перших невеликих насипів над могилами
цього часу аж ніяк не виключається. Не-
біжчиків укладали в скорченому стані
з підібганими колінами догори ногами.
Нерідко їх посипали червоною вохрою.
Супровідний інвентар — посуд, знаряддя
праці тощо.
Виключна роль середи ьостогівці в я історії
населення мідного віку України потягає в тому,
що вони вперше в Європі приручили коня (ареал
58
доместикації — степи Євразії від Дніпра до Пів-
нічного Казахстану), диким предком якого, за
хромосомною теорією, був тарпан (Ш. Беконі).
Важливі дані для з'ясування питання щодо при-
ручення цієї тварини були одержані при розкоп-
ках Дереївського поселення середньостогівської
культури, де близько 70 % остеологічного мате-
ріалу становили кістки свійського коня; тут
знайдені також рогові псалії, культове похован-
ня черепа жеребця і двох собак. За радіокарбон-
ним методом поселення датується кінцем IV — по-
чатком III тис. до н. е.
Нижньомихайлівсько-
кемі-обинська культура
(МКО) сформувалася на початку III тис.
до н. е. й побутувала до середини 11 тис.
до н. е., тобто пізні етапи її розвитку
(Кемі-Оба) належать уже до епохи
бронзи. Населення цієї культури досягло
великих успіхів в обробці каменю і ство-
рило перші на території України мону-
ПЕРВІСНА ДОБА
ментальні кам'яні скульптури. В його се-
редовищі склався характерний обряд по-
ховання в кам'яних скринях, нерідко
розписаних фарбами. Кераміка темного
кольору; тісто з домішкою товченої че-
репашки. Горщики та амфори округло-
тілі, дно плоске; орнамент — у вигляді
окремих рядів насічок або відбитків
шнура.
В розвитку МКО виділяються два пе-
ріоди: ранній (нижньомихайлівський) і
пізній (кемі-обинський), що розгляда-
ються іноді як окремі історико-культур-
ні явища — «пам’ятки нижньомихайлів-
ського типу» та «кемі-обинська куль-
тура».
Основним джерелом для вивчення
МКО є підкурганні могили, яких виявле-
59
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Знаряддя праці з кременю, кістки й рогу, кераміка та глиняна пластика середньо-
стоіівської культури (рис П. Л. Корніснка)
ПЕРВІСНА ДОБА
Підкурганні поховання в кам'яних скринях і кромлеху кемі-обинського етапу роз-
витку МКО (рис. П. Л. Корніснка за Ю. О. Шиловим):
І сучвснн*і вміляд кемі-обммського кургану; 2—вигляд розколу: 4 — план і розріз комплексу похо-
вань; 4 — кам'яні плити з кромлеху із зооморфними зображеннями; 5 — кам'яна скриня й розіортка її
розпису
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
но вже кілька сотень. Під насипами не-
рідко трапляються кам’яні обкладки-
крепіди і кромлехи. Поселень відомо
небагато, розкопані ж узагалі одиниці.
Уявний вигляд курганного могильни-
ка мідного віку поблизу с. Вербівка
(Черкащина) та кам’яні брили з об-
кладки одного з курганів із вирізьб-
леними на них символічних» зобра-
женнями (рис. П. Л. Корніснка за
матеріалами публікацій)
На Михайлівському (Херсонщина) ба-
гатошаровому поселенні розкриті чотири
напівземлянкових житла. Серед кам’я-
них, зокрема крем’яних, виробів виділя-
ються наконечники списів і стріл підтри-
кутної форми, ножі-серпи, бойові соки-
ри-молоти (останні виготовлені в доско-
налій техніці й інколи прикрашені рель-
єфним орнаментом). Металеві (мідні)
знаряддя численніші й різноманітніші,
ніж у сусідніх племен (наприклад,
ямних). Це—провушні сокири, тесла.
своєрідні вироби у вигляді двозубої ви-
делки, наконечники стріл, браслети тощо.
Ямна культура — одна з найві-
доміших спільностей мідного віку степо-
вого Півдня Східної Європи; поширена
була від Дністра до Зауралля. Виділена
В. О. Городковим ще наприкінці XIX ст.
за результатами розкопок курганів у ба-
сейні Сіверського Дінця, поблизу м. Ізюм
та на р. Бахмут. Названа так за типом
поховань у грунтових ямах, яких на сьо-
годні лише в Україні відомо близько
10 тис. Досліджене одне поселення —
згадуване вище Михайлівське (матеріали
62
на і в цілому одноманітна; серед форм
посуду домінує округлотілий гостродон-
ний горщик з високими (на ранньому
етапі) або низькими (на пізньому) він-
цями. Орнаментація бідна й розміщена
звичайно у верхній частині посудини.
Найчастіше це ряди відбитків шнура або
гребінцевого штампа. В комплексі мета-
левих (мідних) речей — плоскі сокири,
наконечники стріл і списів, шила, швай-
ки, ножі тощо. Аналогічні за формою
та функціональним призначенням зна-
ряддя виготовляли також із кременю.
В цей час значно поширюються кам'яні
бойові сокири-молоти.
З появою в степах Східної Європи племен
ямної культури тут набуває масового характеру
курганний обряд поховання. На ранньому етапі
існування ямнмків їхні кургани були невеликі,
а на пізньому досягають висоти понад 10 м. На-
сипи споруджувалися, як правило, в декілька
Поховання ямної культури з решткам* дерев'я-
ної гарби:
/ 2— ішм і загальний амгляд поховального комплексу
(ргкомстр. та рис. П. Л- Корніснка); З — уявний вигляд
гарби (реконстр. О. О. Мельника. /. Л. Сердкжоаоі.
П. Л. Корніснка. рис. П. Л. Корніснка)
ПЕРВІСНА ДОБА
ямної культури залягали тут у двох верх*
ніх — II і III — шарах; за даними радіо-
карбонного методу, пам’ятки цього типу
датуються XXVII—XIX ст. до н. е.).
Ямники вели досить рухливий спосіб
життя, кочуючи за своїми стадами. Все
домашнє начиння перевозили на гарбах,
запряжених биками. Кераміка примітив-
прийомів із перервою між окремими похован-
нями. В таких курганах нерідко міститься до 20 й
більше ямних могил. Пізніше в цих багатошаро-
вих насипах ховали («впускали»! своїх померлих
племена катакомбної та зрубної культур. Ямний
обряд поховання — скорчене на спині трупопокла-
дення.
За антропологічними даними, насе-
лення ямної культури, як і середньосто-
63
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
пінської, складали далекі нащадки пізніх
кроманьйонців — високорослі, кремезні,
широколиці. Виділяється також група
низькорослих, вузьколицих людей, котрі
за рядом ознак близькі до середземно-
морського типу.
Кераміка (І), мідні знаряддя праці й оз-
броєння та золоті прикраси (2) ямної
культури (рис. П. Л. Корнієнка)
64
5. ЕПОХА БРОНЗИ. ПОЧАТОК РОЗКЛАДУ
ПЕРВІСНООБЩИННОЇ ФОРМАЦІЇ
Епоха бронзи — останній великий
період первіснообщинної формації. Ті
завершальний етап збігається з почат-
ком формування класових суспільств.
У межах Східної Європи ця епоха дату-
ється II — початком І тис. до н. е.; на
Півдні України вона змінюється кімме-
рійсько-скіфським часом раннього заліз-
ного віку.
В досліджуваний час з’являється пер-
ший штучний метал — бронза (сплав
міді й олова; інколи олово замінювали
сурмою або миш’яком). Бронзові зна-
ряддя швидко витіснили мідні, оскільки
були твердішими за них; крім того, тем-
пература плавлення бронзи — 800—
900°, а міді — понад 1000°, отже, ново-
винайдений сплав був придатніший для
ливарництва.
Бронзу топили в невеликих гостродонних
товстостінних глиняних тиглях, поміщених у пе-
чах-горнох. Розливали по формочках глиняними
ложками — ллячками. Формочкн-матриці виготов-
лялися здебільшого з м'якого каменю. Кожна така
матриця складалася з двох частин, на яких вирі-
залася форма тої або іншої речі. Існував ще один
спосіб лиття — за восковою моделлю в глиняних
формочках. В Україні досліджено понад 10 бронзо-
ливарних майстерень висвітлюваного періоду.
В одній із них (поблизу с. Волоське в Надпоріж-
жі) знайдено близько 70 кам'яних матриць, в яких
відпивалися 17 різноваріантних предметів — серпи,
ножі, соянри-кельти, кинджали. На значний роз-
виток ливарництва й посилення торговельної о об-
міну в епоху бронзи вказують також численні
скарби металевих виробів, виявлені, зокрема, в При-
чорномор'ї та Закарпатті. Один із них, знайдений
поблизу с. Антонівка Привільняиського району
Миколаївської області, містив понад 50 серпів,
ІЗ сокир-кельтів, два кинджали, кілька прикрас,
а також 20 зливків бронзи; -загальна вага скарбу
становила близько 11 кг.
Бронзові знаряддя відігравали велику
роль у житті тогочасного населення,
однак не витіснили повністю з ужитку
кам’яні вироби. Поряд із металевими
серпами, наконечниками списів тощо
широко використовувалися їхні крем’яні
аналоги. Як і до цього, з каменю виго-
товлялися бойові сокири-молоти, зерно-
терки та ін.
Бронзовий вік умовно поділяють на
три періоди: ранній, середній і пізній.
Карта розселення племен цієї доби в ме-
жах сучасної України й на суміжних
територіях досить строката. За най-
новішими даними, протягом II тис. до
н. е. на нинішніх українських землях
існувало понад 10 археологічних культур
епохи бронзи. За типами господарства та
етнографічними ознаками їх можна поді-
лити на дві основні групи: скотарські й
землеробсько-скотарські культури Лісо-
степового Правобережжя, Волині та
Прикарпаття; скотарські культури Пів-
нічного Причорномор’я та Приазов'я.
Окремі культури епохи бронзи розви-
валися також у Лісостеповому Лівобе-
режжі та в Закарпатті.
Культури епохи бронзи Правобереж-
жя, Волині та Поділля. Ранній етап
бронзового віку Лісостепового Право-
бережжя, Волині й Поділля репрезенто-
ваний пам’ятками культур шнурової ке-
раміки, середній — тшинецькбі й кома-
рівськді, пізній — білогрудівськді та
Ноа. Основним заняттям всіх цих куль-
тур були скотарство й землеробство. Се-
ред сільськогосподарських тварин, крім
великої і дрібної рогатої худоби та свині,
завжди присутній кінь. Землеробство за-
свідчене зернотерками, серпами та інши-
ми специфічними знаряддями.
Культури шнурової кера-
міки названі так за типом орнаменту
на глиняному посуді, відтискуваного пле-
теним шнуром. Датуються кінцем III —
першою половиною II тис. до н. е. Носії
цих культур розселювалися в межах ни-
ПЕРВІСНА ДОБА
65
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

нішньої України на широких просторах
Прикарпаття, Волині й Подніпров'я.
Археологи Т. С. Пассек, 1. К. Свешни-
ков, 1. 1. Артеменко, С. С. Березанська,
М. М. Бондар та інші виділили тут кілька
споріднених культур — підкарпатську,
городоцько-здовбицьку, стжижовську й
середньодніпровську. Перші дві розвива-
лися раніше за інші.
Пам’ятки підкарпатської
культури виявлені у верхів’ях Дніст-
ра. Серед них — поселення (Кавське)
та курганні могильники (Кульчиці, Боле-
хівці на Львівщині, Полівці Тернопіль-
ської області та ін.). Городоцько-
здовбицька (поселення Городок,
Зозів, Здовбиця та ін.) і с т ж и ж о в -
с ь к а (Стжижов, Коршев, Торчин)
культури локалізувалися в західних ра-
йонах Волині. Для них характерні скар-
би металевих речей; два з них знайдено
поблизу сіл Стеблівка (Стубло) і Липа
на Рівненщині. Стеблівський скарб містив
дві вислообушні сокири та прикраси (де-
тальніше про них — нижче). Серед-
ньодніпро вська культура
(Гатне, Сретівка, Ісківщина та ін.) ви-
явлена в Подніпров'ї.
До бронюливариою виробництва епохи бронзи:
/ брмоові речі і Райгоромміоо» ге Кабміне мого вмлів. чнайдених у Подніпрові (м / М ШарафупЬ
виробів і чнаридда для бром юм* карного виробництва; * 7 кам'яні й їлиняні ливарні форми та вироби
•Н« нки)
66
£9
ПЕРВІСНА ДОБА
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Культури епохи бронзи на території України (упорядкування карти Д. Я. Теяегіна, рис. М. М. 1 селева):
І — зрубна (XVI—XIII ст. до и. е.>; 2 — білогрудівсьма (XII—IX ст. до и. Є.); З — тшимецьаа (XV—XIII ст. до м. е,>; 4 — багето-
ва ликової кераміки (XVII —XV ст. до и. е. >; 5 — бомдармхиневка (XII—IX ст. до н. е.>; 6 — иижмьоммхайлівсько-кемі обммська
(ХХІ-ХХ ст. ж» и. еЗ; 7 — катакомби» (ХХІІ-ХУПІ ст. ло N. «.>; 8 — середмьодмілровська (XXII —XVIII ст. до и. Є.)
Глиняний посуд культур шнурової ке-
раміки представлений численними дво-
вухими амфорами, глечиками, цилін-
дричними кринками з ручками й так
званими блокоподібними посудинами,
властивими, зокрема, середньодніпров-
цям. Більшість посудин орнаментовано
шнуровим візерунком або відбитками
палички і прокресленими лініями. В
стжижовській культурі з’являється вали-
кова орнаментація, а поверхня її посу-
ду має сліди характерного штрихування.
Мотиви орнаменту середньодніпровської
культури включають заштриховані три-
кутники (так званий паркетний орна-
мент), вертикальні колонки — «рушнич-
ки» — з гарною облямівкою, горизон-
тальні смуги тощо. Серед керамічних
предметів трапляються прясла біконічної
форми.
В числі крем’яних виробів, крім со-
кир, наконечників стріл і списів, широко
використовувалися серпи та кинджали,
виготовлені в техніці двобічного оббиван-
ня, а також шліфовані бойові сокири-
молоти. Відомі й два типи мідно-бронзо-
вих сокир — вислообушні і плоскі, ри-
бальські гачки з того ж матеріалу, кістя-
ні й рогові знаряддя (наприклад, кайла
з рогу оленя), голки з вушком тощо.
Прикраси досить повно представлені
в згаданому вище стеблівському скарбі:
це — місяцеподібні підвіски, браслети,
скроневі кільця, персні з кінцем, загну-
тим у щиток, сережки та ін. В одному з
курганів поблизу від с. Колпець Івано-
68
Франківської області знайдене намисто з
єгипетської склоподібної маси (фаян-
су?). До складу скарбу мідних речей
середньодніпровської культури (Київ)
входили місяцеподібна підвіска й так
звана діадема у вигляді широкого обруча,
що поступово звужується до кінців,
оформлених у вигляді завитків. Насе-
лення культур шнурової кераміки полюб-
ляло також пронизки з прибалтійського
бурштину, «окуляроподібні» підвіски у
вигляді скручених із мідного дроту двох
спарених спіралей, мідні ж персні та інші
прикраси.
Обряд поховання на Волині, в При-
карпатті й Подніпров’ї включав трупо-
покладення (скорчені або випростані)
й трупоспалення — під курганами або в
безкурганних могилах, інколи в кам'я-
них скринях (Здовбиця, Стрільче Івано-
Франківської області). Кількість безкур-
ганних поховань у пізніших культурах
(наприклад, стжижовській) помітно
збільшується, часом тут виникають вели-
кі плоскі безкурганні могильники (Тор-
чин Волинської області — 19 поховань).
Померлі нерідко супроводжувалися гли-
няним посудом, прикрасами, зброєю.
В могилі, розкопаній поблизу с. Стретів-
ка (Київщина), знайдено сім невеликих
посудин, дві крем'яні сокири, три кам'я-
ні сокири-молоти, крем'яний наконечник
стріли.
На завершення огляду культур шнурової кера-
міки України відзначимо, що вони становлять
лише малу частину величезної області пам'яток
нього типу, котра простягається від Рейну на За-
ході й аж до Волго-Камського району на Сході.
Походження й розвиток населення цієї області,
вочевидь, мали певне відношення до формування
мовних груп індоєвропейської сім'ї, зокрема
слов'ян, балтів і германців.
Комарівська і тшинецька
культури. Культури шнурової ке-
раміки змінюються комарівською і тши-
нецькою, котрі мають чимало спільного
в типах знарядь праці, кераміки, при-
крас, у поховальних обрядах тощо. Насе-
лення комарівської культури мешкало в
південних регіонах Прикарпаття й Воли-
ні, тшинецької — в долині Середнього
Дніпра, басейні Прип’яті в межах Украї-
ни та Бєларусі й далі на захід по терито-
рії Польщі. Споріднені з тшинецькими
пам’ятки відомі й на схід від Дніпра, в
басейнах Десни та Сейму. Обидві куль-
тури датуються XV—XI ст. до н. е.
Спосіб життя комарівських і тши-
нецьких племен був значною мірою
осілий, про що свідчить наявність досить
великих поселень. Одне з них, дослідже-
не С. С. Березанською біля хут. Пустин-
ка Чернігівської області на Дніпрі, скла-
далося з кількох десятків наземних жи-
тел, а також господарських і культових
споруд.
За своїм асортиментом і матеріалом
виготовлення знаряддя праці і предмети
озброєння в середовищі комарівського і
тшинецького населення практично по-
вторюють відповідні вироби культур шну-
рової кераміки (правда, в цей час зни-
кають бронзові вислообушні сокири, а
натомість з’являються бронзові ж соки-
ри-кельти й кинджали). Типовим виро-
бом тшинецьких і комарівських гонча-
рів був горщик: у перших частіше —
високий тюльпаноподібний, у других —
широкогорлий одно- або двовухий. Побу-
тували також глиняні миски, ложки, пря-
сла (зокрема, тшинецькі так звані «рога-
ті прясла» — вироби невідомого призна-
чення; на деяких із них нанесені загад-
кові знаки). Представлені мідні, бронзо-
ві, дуже рідко — срібні й золоті прикра-
си: різноманітні шпильки, браслети в
один чи кілька обертів, застібки-фібули
(в тому числі «окуляроподібні»), кільця,
підвіски.
Унікальною знахідкою з території поширення
тшинецьких пам'яток с рогова сокира-молот із
с. Дударків поблизу Києва, поверхня котрої вкри-
та складним гравіруванням. До композиції візерун-
ка входять стилізоване дерево з кроною у вигляді
ПЕРВІСНА ДОБА
69
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
спіральних завитків та зображення семи тварин,
серед яких пізнаються свиня, кінь, лань. Ближче
до обуха вирізьблено складний геометричний
орнамент. Сюжет на дударківській сокирі є, оче-
видно. відображенням міфологічною світобачення
стародавніх людей.
Населення комарівської і тшинецької
культур ховало своїх померлих у курга-
нах або грунтових могильниках; пере-
важають трупопокладення (скорчені на
боці або — рідше — випростані), але є й
трупоспалення.
В пізньому бронзовому віці (кінець
II — початок 1 тис. до н. е.) на Право-
бережжі України з’являються дві нові
культури — білогрудівська та Ноа. Носії
першої розселювалися в Лісостеповому
Правобережжі, другої — на середній те-
чії та у верхів’ях Дністра і Прута. Обом
їм властивий осілий спосіб життя.
Білогрудівська культура
представлена поселеннями, похованнями
й зольниками. Найповніше досліджене
поселення на правому березі Дніпра біля
с. Велика Андрусівка Кіровоградської
області, де розкопано 10 споруд. Житла
за конструкцією нагадують тшинецькі
й комарівські. Вони трохи заглиблені в
грунт, прямокутні в плані; довжина —
до 12 м. Долівки вимощувалися глиною.
Могильники — курганні (Печера на Він-
ниччині) та грунтові безкурганні (Білий
Камінь, там же). Кургани невеликі; під
насипами в неглибоких ямах — скорчені
на боці кістяки. Зрідка зустрічаються
трупоспалення. Супровідний інвентар —
кераміка та бронзові прикраси.
Зольники — це горби з попелу заввишки до
0,8 і діаметром 40—50 м, з уже за дернова ною
поверхнею. Створювалися на вирівняних майдан-
чиках. У попелі трапляються фрагменти керамі-
ки, знарядь праці, інші поламані речі, простежу-
ються сліди вогнищ. Іноді знаходять цілі групи
(до п'яти) зольників. Єдиної думки щодо їхнього
походження немає. Дехто вбачає в них залишки
житлових споруд, дехто — звичайні попелища по-
близу останніх. На думку ж С. С. Березанської
та інших дослідників, зольники слід пов'язувати
із властивим білогрудівцям культом вогню й хат-
нього вогнища.
Кераміка білогрудівської культури
репрезентована слабоорнаментованими
горщиками, мисками, черпаками. Горщи-
Матеріали культур шнурової кераміки (рис. П. Л. Корніснка)
70
ки високого профілю — тюльпаноподіб-
ні, нерідко з наліпним валиком (тип
гончарного декору, характерний для епо-
хи бронзи взагалі); валик буває суціль-
ний або із незамкненими кінцями, що
звисають. Спостерігаються також про-
різний або витиснений зубчастим колі-
щатком орнаменти.
Із металевих виробів назвемо сокири-
кельти, шила, прикраси (які нагадують
тшинецькі й комарівські,— спіральні під-
віски, пронизки, шпильки, накладки та
ін.), з кістяних — лощила, шила, псалії
(отже, білогрудівці використовували для
верхової їзди коня); з предметів озброєн-
ня зрідка трапляються лише кам'яні
сокири-молоти, з глиняної пластики —
фігурки тварин. З глини виліплювали та-
кож прясла, модельки «хлібців» і «кор-
жики». Останні виявлені в основному в
зольниках і мали, очевидно, культове
призначення.
У ЇХ ст. до н. е. білогрудівську куль-
туру на значній території південної час-
тини Лісостепу змінило населення перед-
скіфського часу.
Племена культури Ноа в піз-
ньому бронзовому віці (XIII—XII ст. до
н. е.) утворювали досить велику етнічну
спільність, що охоплювала Трансільва-
нію, частину території Румунії, Молдови
та Середнє Подністров’я. В межах Украї-
ни відомо близько 20 поселень цієї куль-
тури. Найповніше досліджені поселення
біля сіл Магала Чернівецької області
(Г. І. Смирнова), Острівець і Бовшів на
Івано-Франківщині (Е. А. Балагурі).
В Острівці розкопано також могильник,
зв'язаний із поселенням; у ньому вияв-
лені 183 грунтові поховання (скорчені
на боці) і два трупоспалення. Супровід-
ний інвентар складався з глиняного посу-
ду і бронзових прикрас.
На поселеннях розкриті зольники,
аналогічні білогрудівським, але більших
розмірів — заввишки близько 2 м.
Для кераміки культури Ноа харак-
терні двовухі широко відкриті вази та
одновухі черпаки, горщики (в тому числі
тюльпаноподібні), миски, друшляки та
ін. Орнаментація бідна: на горщиках
це — наліпний валик, на черпаках і ва-
ПЕРВІСНА ДОБА
71
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
зах — прокреслена лінія, від якої «зви-
сають» пучки рисок. Серед знарядь виді-
ляється кілька різновидів бронзових
кельтів (зокрема так звані семиград-
ський і східнотрансільванський типи),
чотири типи бронзових серпів, також
бронзові долота, шила, мечі, кістяні пса-
лїі, крем’яні серпи, наконечники списів,
численні прикраси — шпильки, браслети,
намиста, підвіски (в тому числі хресто-
подібні).
Дослідники вважають, що носії куль-
тури Ноа взяли участь у складенні куль-
тури фракійського гальштату раннього
залізного віку Європи.
Культури бронзового віку Закарпат-
тя. За багатьма своїми ознаками ці куль-
тури генетично тяжіють до населення
Центральної Європи й Подунав’я. Брон-
зовий вік Закарпаття позначається на-
явністю пам'яток двох культур, відомих
у Словаччині й Угорщині: Ніршег —
Загін (1900—1700 рр. до н. е.) та східно-
словацьких курганів (2000—1700 рр. до
н. е.). Остання споріднена з культурами
шнурової кераміки Європи (Е. А. Бала-
гурі). До середньої бронзи Закарпаття
Бронзові та кістяні вироби (прикраси, деталі кінської вуздечки) культур епохи бронзи:
тижнеиькоТ (І), комарівськоі (2), білогрудівської (3). Рис. П. Л. Корніснка
72
належать оттоманська (XVII—XIV ст.
до н. е.), а до пізньої — станівська
(XIV—XII ст. до н. е.) культури. їхні
носії, генетично пов'язані між собою,
займалися землеробством і скотарством
(вважають, що землеробство в цей час
було вже плужним). Обом культурам
властивий біритуальний обряд похован-
ня — кремація та інгумація.
В межах Українського Закарпаття
досліджено кілька оттоманських
поселень, що нерідко розміщуються на
підвищеннях серед боліт (наприклад,
поблизу сіл Дідове в уроч. Товар і Дяко-
ве), а неподалік від сіл Колодне Іршав-
ського району та Підгоряни (під Мука-
чевим) знайдені два скарби. Перший
включав бронзові сокири, чекани, моло-
ти, рибальський гачок, прикраси (всього
28 предметів), другий — бронзові при-
краси: браслети, шпильки, підвіски, про-
низки (80 предметів). До речі,
населення цієї культури знало й £3,
золоті оздоби — браслети, кільця ср
тощо. і.
Оттоманська ке- ,‘умм
раміка — горщики,
вази, глечики, кухлі — К*^*-**'Ц ~**у?‘

ПЕРВІСНА
Кераміка тимнецькоі (І). комарікькоТ (2) та білогрудівськоі культур (рис. П. Л. Кор-
ніснка)
73
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
пишно орнаментована врізним орнамен-
том, що включає спірально-меандрові
композиції.
До станівських пам’яток на-
лежить могильник, досліджений поблизу
с. Станове; в ньому виявлено 20 трупо-
спалень в урнах, супроводжуваних гли-
няними вазами, черпаками, мисками,
пряслами, намистинами та ін. Крім того,
в Закарпатті розкопано й кілька поселень
станівської культури, зокрема в селах
Дякове Виноградівського району та Мед-
ведівці поблизу Мукачевого. Кераміка
за формами й орнаментом нагадує отто-
манську. Столовий посуд рясно прикра-
шений спіральними візерунками, меанд-
ровими хвилястими лініями (інколи за-
повненими білою пастою), кухонний —
неорнаментований.
Станіті добре ткалися на бронзолнварній
справі: з Клечанового. Мужисва. Підмонастиря.
Медведівців та інших пунктів походить ціла серія
скарбів, до складу яких входили різноманітні
бронзові знаряддя (наприклад, кельти, серпи,
мотики), псалїї, предмети озброєння, прикраси.
В с. Дякове виявлені ливарні матриці, в селах
Медведівці, Великі Беганн зливки бронзи й за-
лишки бронзоливарних печей. У Верхньому Потис -
сі в пізньому бронзовому віці складається, оче-
видно. свій бронзоливарнин центр, що працював
як на девізній трансільванській, так і на місцевій
міді. В Берегівському районі розташовуються ста-
нівські копальні міді, олова, золота.
Вважається, що станівська культура
відіграла певну роль у формуванні фра-
кійського етнічного масиву раннього за-
лізного віку.
Культури Степового Причорномор'я,
Подніпров'я та Лівобережжя. Як і на ін-
ших територіях України, в Причорно-
мор’ї, Лісостеповому Лівобережжі, При-
азов’ї та в Криму розвивалися культури
раннього, середнього й пізнього етапів
Кераміка культур Ноа (1) та станівської
(2). Рис. П. Л. Кориіенка
74
Кам'яні і бронзові знаряддя та кераміка іюжньомихайлівсько-ксмі-обинськоі куль-
тури (рис. П. Л. Корніснка)
епохи бронзи. Особливо значний внесок
у їх вивчення зробили протягом останніх
десятиліть О. Г. Шапошникова, С. С. Бе-
резанська, І. Т. Черняков, І. М. Шара-
футдінова, І. Ф. Ковальова, С. Н. Брат-
ченко, М. М. Чередниченко, В. В. Отро-
щенко, С. Ж. Пустовалов та інші дослід-
ники.
На ранньому етапі бронзового віку на
згаданих територіях проживало населен-
ня ямнді та нижньомихайлівсько-кемі-
обинсько'і культур (про них ішлося ви-
ще), а також катакомбної й мар'янів-
ськоі; до середньої бронзи належать
культури багатоваликової кераміки і
зрубна, до пізньої — сабатиніаська, біло-
іерська та бондарихинська.
Катакомбна культура ви-
ділена В. О. Городцовим ще на початку
нашого століття. Її пам’ятки займають
степові простори від Подніпров’я до Вол-
ги; відомі також і в Криму та на Маничі
в Передкавказзі. Датується XX—XVII
ст. до н. е.
В середовищі катакомбних племен склався
оригінальний поховальний обряд. Звичайну яму
(властиву, нагадаємо, ямній культурі) змінює спе-
ціальна підземна камера-катакомба: округло-
овальна в плані, зі сферичною стелею. На дні
укладали на боці, обличчям до виходу одного (рід-
ше — двох і більше) померлого; моїй трохи піді-
ПЕРВІСНА ДОБА
75
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
/ кремінні вістря стріл і дротика, броміоямА ніж; 2 поховамия а катакомбі і гарбою (м матеріалами ром опок
В. П. Кульблки в ПркатовП): З -- кераміка і покована
гнуті, кисті рук — біля колін, інколи лице помер-
лого вкривали глиною спеціального замісу, в ре-
зультаті чого виникали так звані маски. Це —
унікальна риса описуваної культури. Серед супро-
відного інвентаря — плоскодонний посуд, при-
краси з міді, каменю, кістки й зубів тварин, пред-
мети озброєння.
Нещодавно в Надазові було досліджено
курган-святнлище, обнесений кількома кромлеха-
ми. На насипах у різних місцях було встановлено
декілька стел.
Найпоширеніший тип кераміки —
високогорлий присадкуватий горщик із
широким дном; тиснений візерунок у ви-
гляді кіл або напівкруглих фігур викону-
вався за допомогою шнура. Рідше трап-
ляються відбитки гребінця, спіральної
черепашки тощо.
В Подніпров'ї, на ріках Інгул та Інгулець
виявлені своєрідні плоскодонні чаші із загнутими
до середини краями, оздоблені складним прокрес-
леним орнаментам. Як правило, їх ставили при
випростаних на спині похованнях. На думку бага-
тьох дослідників, пам'ятки з цією керамікою ста-
новлять окрему інгульську культуру. Кілька варіан-
тів катакомбної культури виділено й на інших
територіях, тож можна говорити про катакомбну
культурно-історичну спільність, котра підтриму-
вала тісні культурні зв’язки з тогочасним населен-
ням Північного Кавказу (С. Н. Братченко. А. Л.
Нечитанло).
В числі бронзових виробів катакомб-
ників відзначимо характерні для них
вислообушні сокири, тесла, жолобчасті
долота, гаки, дволезові ножі у формі
лаврового листа, шила, різні прикраси
(принагідно зауважимо, що зустріча-
ються також прикраси із срібла). Хіміч-
ний склад бронзових предметів засвідчує
їхнє кавказьке походження. В могилах
нерідко знаходять бойові молоти, кам’яні
навершя булав, наконечники стріл.
Носії катакомбної культури займали-
ся головним чином кочовим скотарством;
вони знали колісний транспорт, зокрема
наметові вози-гарби.
Культура б агато в алико-
в о ї кераміки відома в Подніпров’ї
з кінця XIX — початку XX ст. до н. е.
Ареал поширення її пам’яток (близько
200 місцезнаходжень) майже цілком збі-
76

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Вигляд кургану-святилища епохи бронзи в Надаюв’ї. Розкопки С. Ж. Пустовалова та
Ю. Я. Рассамакіна (реконстр. С. Ж. Пустовалова, К). Я. Рассамакіна й П. Л. Корніснка,
рис. П. Л. Корніснка)
гається з областю, зайнятою в попередні
часи катакомбниками й частково серед-
ньодніпровцями. Ця культура з’являєть-
ся десь у XVII ст. до н. е. й існує одне-
два століття. Західна межа її території
пролягає загалом по лінії Одеса — Ки-
шинів — Вінниця — Житомир, східна —
по долині Дону. На ряді поселень —
Бабине на Дніпрі, Волинцеве (уроч. Го-
родок) на Сеймі, Левенцівка в пониззі
Дону — досліджені наземні та напівзем-
лянкові житла.
Обряд поховання — скорчене на боці
трупопокладення. Небіжчиків супрово-
джують один або декілька горщиків.
Основною керамічною формою є гор-
щик високих пропорцій, нерідко ребрис-
тий, із широким горлом і плоским дном.
Є також миски. Орнаментація — числен-
ні наліпні валики або прокреслені лінії.
На поселенні Бабине та в деяких похо-
ваннях знайдені бронзові ножі, шила. З
кременю виготовлялися наконечники
стріл і дротиків, із кістки — оригінальні
округлі пряжки з двома отворами — ве-
ликим центральним і маленьким боко-
вим. На поселенні Бабине відкриті скло-
подібні («фаянсові») намистини, ймовір-
но, єгипетського походження,— прості
циліндричні та з двома виступами по
боках.
Зрубна, сабатинівська та
білозерська культури займали
весь степовий Південь України. Пам'ятки
зрубної культури виділені В. О. Городцо-
вим одночасно з ямними й катакомбними
на Сіверському Дінці. Зрубні поселення,
могильники, скарби, майстерні розташо-
вуються у степовій та лісостеповій зонах
Східної Європи від Волги до Дунаю
Зрубна культура датується XVI—XII
ст. до н. е. Її поселень відомо значно біль-
ше, ніж катакомбних, що свідчить про
вищий ступінь осілості зрубників, які по-
78
ряд із скотарством активно займалися
землеробством (вирощували здебільшо-
го просо). На ранньозрубних поселеннях
Янохине, Рубці в долині р. Оскол (при-
тока Сіверського Дінця) розкопані на-
півземлянкові житла прямокутної в плані
форми (зі слідами відкритих вогнищ по-
середині приміщення).
Основний тип поховальних споруд —
кургани. Померлих клали у скорченому
стані на боці, з кистями рук перед облич-
чям, головою, як правило, на схід або з
деяким відхиленням у бік півночі чи пів-
дня. Переважна більшість могил у басей-
ні Сіверського Дінця мала дерев’яні зру-
би, в інших же районах проживання зру-
бних племен таких поховань виявлено
мало: тут побутували або звичайні фун-
тові ями, або кам'яні скрині. Небіжчиків
супроводжували посудини, рідше — нако-
нечники списів, пряжки, прикраси.
Найпоширеніший тип кераміки —
банкоподібний горщик. На ранніх етапах
існування зрубної культури використову-
валися також гостроребристі присадку-
ваті горщики. Орнаментом прикраша-
лася звичайно лише верхня частина
посудини; візерунок або відтискувався
шнуром, або прокреслювався. Серед
сюжетних композицій — хрестики, пря-
мокутники, свастики, схематизовані зо-
браження тварин тощо (вважають, що в
даному випадку ми маємо справу з про-
явами примітивного піктографічного
письма).
Знаряддя переважно бронзові. Це,
насамперед, провушні сокири або соки-
ри-кельти, долота, шила, голки, ножі сво-
єрідної форми — з перехватом (що ти-
пово лише для зрубної культури). З
кістки виготовляли псалії, гарпуни, ло-
щила тощо, з каменю — ливарні матриці,
молоти, зернотерки, вкладиші до серпів.
Виділені нещодавно сабатинівська та
білозерська культури пізньої бронзи
(І. М. Шарафутдінова, І. Т. Черняков,
В. В. Отрощенко) хронологічно йдуть за
зрубною й одна за одною. Сабатинівська
датується XIV—XII, білозерська —
XI—IX ст. до н. е. Пам’ятки першої, в ос-
новному поселення (Сабатинівка, Уш-
калка, Ташлик та ін.), зосереджуються у
степовій частині Правобережжя, другої
(Білозерка, Бабине, Зміївка, Іллічове та
ін.) — на Нижньому Дніпрі та в степах
Лівобережжя. На поселеннях виявлені
залишки наземних жител прямокутної в
плані форми, зведених на кам'яному під-
мурку. Поблизу сабатинівських поселень
трапляються зольники.
В середовищі сабатинівських племен
переважали впускні поховання, біло-
зерських — грунтові безкурганні. В мо-
гильнику поблизу с. Широке на Херсон-
щині досліджено кілька десятків похо-
вань, розташованих рядами. Похоронний
обряд — скорчене на боці трупопокла-
дення, кисті рук — перед обличчям.
Чоловіків звичайно клали на правий, а
жінок — на лівий бік. У складі числен-
ПЕРВІСНА ДОБА
Черен. лицьова частина якого модельована глиною
(розкопки В. В. Отроіценка та С. Ж. Пустовалова).
Фото Г. І. Лисенка
79
СЕ
X
З
х
Ш
с
5
З
м
О
о.
ного супровідного інвентаря — кераміка,
прикраси тощо.
Важливим елементом матеріальної культури са-
батинівців і білозершв « скарби бронзових виробів
і зливків. Лише в Північному Причорномор'ї вияв-
лено понад 20 таких скарбів, найбагатші — поблизу
сіл Рибаківка на Миколаївщині, Князь-Григорівка
(Херсонщина) та м. Берислав (там же). До риба-
ківського скарбу входило 50 сокир-кельтів, а князь-
григорівського — 7 серпів, сокири та зливки (за-
гальною вагою 24 кг).
Про розвиток бронзоливарної справи у ви-
світлюваний час у Причорномор'ї та Подніпров'ї, де
складається металургійний центр, свідчать відповід-
ні майстерні. На одній із них — у Малих Копа-
нях — знайдено 19 половинок форм для відливання
коротких мечів, кинджалів, кельтів, наконечників
списів і дротиків, долот, ножів, різних бляшок, під-
вісок тощо.
Прикраси виготовлялися з бронзи.
Серед них — дротяні й литі браслети,
скроневі підвіски, кільця, шпильки з кіль-
це- або цвяхоподібною голівками, різні
бляшки, так звані шумливі та хрестопо-
дібні «антропоморфні» підвіски.
Кераміка сабатинівської й білозер-
ської культур має багато спільних рис:
вона слабо орнаментована,
лискована, прикрашена ва-
ликами. Сабатинівці широ-
ко використовували двову-
Матеріали культури багатоваликової кераміки (за С. С. Березанською).
Рис. II. Л. Карні єн ка
N0
хі вази, банкоподібні горщики, жаровні.
Серед білозерського посуду переважали
округлотілі глечики й келихи, нерідко
високогорлі, оздоблені зубчастим і пер-
ли неподібним орнаментом.
Пам’ятки мар’янівської та
бондарихинської культур ві-
домі на Північному Сході нашої країни.
Перша датується XVIII—XII, друга —
X—VIII ст. до н. е. Разом вони станов-
лять окрему лінію історичного розвитку
населення У країни в епоху бронзи, хоча
за складом матеріалів, особливо керамі-
ки, значно відрізняються одна від одної.
Початок вивчення цих пам’яток був пок-
ладений ще в 20-ті роки нинішнього сто-
ліття М. Я. Рудинським і М. В. Сибильо-
вим, а в повоєнні роки продовжений Д. Я.
Телегіним, В. А. Іллінською, С. С. Бере-
занською, Ю. В. Буйновим та іншими
дослідниками.
Основний район поширення мар'янів-
ських поселень охоплює Десну, Сейм
(Мар'янівка, Волинцеве), лісостепову
частину Сули (Малі Будки), Ворскли, Сі-
верського Дінця (Студенок). Населення
займалося скотарством і землеробством.
ПЕРВІСНА ДОБА
81

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
вело осілий спосіб життя. Судячи з роз-
копок поселення Студенок, напівземлян-
кові житла мали прямокутну в плані
форму; в центрі приміщення розташову-
валося відкрите, обкладене каменем
вогнище. Житла мали по два виходи —
«літній» і «зимовий».
Знаряддя виготовлялися майже вик-
лючно з кременю і кварциту. Це — кли-
ноподібні сокири, скребки, ножі, нако-
нечники стріл. На пізніх етапах існуван-
ня мар’янівських племен з'являються
вже бронзові речі. В одному з жител по-
селення Студенок знайдені матриці для
відливання сокир-кельтів. Кераміка
представлена головним чином горщика-
ми з широким горлом і плоским дном.
Орнамент — ямки різноманітної форми,
відбитки гребінцевого штампа, «гусенич-
ки»; як правило, декорувалася вся повер-
хня посудини.
ПЕРВІСНА ДОБА
та Б. М. Моїолеасккого); 3 кераміка (• тому числі — горщики і «піктограмами»)
83
Бондарихинська культура займала в
основному степові частини басейнів Сі-
верського Дінця (Бондариха, Тимчен-
ки), Ворскли (Ніцаха, Хухри), Псла та
Сули. Її пам’ятки відомі також на Сеймі
й північніших територіях (у межах Ро-
сії) . Здебільшого це неукріплені поселен-
ня, але в цей час з’являються вже й укрі-
плення (Веселе на Харківщині). Житла
двох типів — землянкові та наземні. Об-
ряд поховання — кремація. В житті бон-
дарихинського населення важливу роль
відігравали знаряддя з каменю (серпи,
зернотерки) й кістки, але були поширені
й бронзові кельти, кинджали, шила тощо.
На поселенні Оскол виявлено залізний
ніж. Кераміка представлена відкритими
горщиками, друшляками. Орнамент бід-
ний: трикутникоподібний візерунок, ва-
лик, насічки по вінцях. Трапляються по-
судини із загадковими знаками типу пік-
тограми. На одному з горщиків прокрес-
лено фігури й знаки у вигляді хрестиків,
свастик, наколотих трикутників, що зас-
відчує його ритуальне призначення.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дерев'яні посудини зрубно? культури, й серед них — оббиті бронзовими платі мами
(за С. М. Ляшко). Рис. П. Л. Корніснка
84
Вигляд поселення трубшм культури Усоке Озеро на Донеччині (ргконстр. та рис. П. Л. Корнієнка за
матеріалами розкопок С. С. Березанської)
ПЕРВІСНА ДОБА
Таким чином, наявні матеріали дають
підстави твердити, що в епоху бронзи
відбувався дальший розвиток продуктив-
них сил і виробничих відносин тогочас-
ного населення України, внаслідок чого
суспільство поступово переходило від
первіснообщинного ладу до станово-кла-
сового. На цей час припадає поглиблення
суспільного поділу праці між племенами
степових і заліснених районів. У степах
підноситься роль кочового скотарства,
коли первісні пастухи поступово освою-
ють усі пасовиська, в тому числі й розта-
шовані далеко від долин великих рік (то-
ді люди, напевно, опанували техніку спо-
рудження криниць). Що ж до лісостепо-
85
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Кераміка сабатинівськоі (!) та бондарихинської
(2) культур (рис. П. Л. Корніенка)
вих племен, то в їхньому житті особливе
значення мало землеробство, зокрема
підсічне й ральне. Асортимент культур-
них рослин збагачується: вирощуються
пшениця кількох сортів, ячмінь, льон,
коноплі, горох, сочевиця. Поширюються
садівництво та городництво. Різкому під-
вищенню продуктивності праці в сільсь-
кому господарстві сприяло застосування
тяглової сили тварин, у першу чергу бика.
Дальшого розвитку набуває ремесло.
Виникають такі нові його галузі, як брон-
золиварна, доказом чого є не лише за-
лишки майстерень, а й поховання май-
стрів-ливарників. Майстерні, безперечно,
працювали на обмін, а це зумовило появу
нового прошарку в первісному суспіль-
стві — майстрів-міняйл. Можливо, саме
з їхньою діяльністю слід пов’язувати
давні скарби, котрі нерідко складаються
з десятків однотипних бронзових виро-
бів, відлитих в одній і тій же матриці.
Із зростанням продуктивності праці
поглибилася майнова нерівність населен-
ня. Про це красномовно свідчать скарби
коштовностей, а також поява багатих
поховань. Один такий скарб знайдено
поблизу с. Бородіно на території Молдо-
ви. Він містив срібні наконечники списів,
кинджал, шпильку з позолотою, виготов-
лені з каменю й відполіровані до блиску
предмети озброєння та символи влади,
як-от бойові сокири-молоти й булаву.
У процесі вдосконалення методів ве-
дення землеробства і скотарства, а також
у зв'язку з виникненням бронзоливарних
майстерень з'являється надлишок про-
дуктів, що зосереджується в руках
окремих родових груп або племінної вер-
хівки. Все це спричинює визрівання як
внутрішньо-, так і зовнішньо племінних
соціальних суперечностей. Ще з мідного
віку відомі укріплені поселення, а це
неспростовна ознака початку сутичок
між різними племенами (що, до речі, під-
тверджується й неухильним зростанням
86

кількості зброї, зокрема бронзової, в
пам'ятках цих епох). Очевидно, необхід-
ність захисту окремих груп населення від
нападів сусідів спонукала до консолідації
племен на рівні союзів.
В епоху бронзи підноситься роль
батьківського права в роді, що врешті-
решт завершується встановленням патрі-
архальних відносин, насамперед у степо-
вих скотарів. Доказом посилення влади
чоловіка — патріарха в сім’ї та роді — є
парні поховання чоловіка й жінки (ка-
такомбна культура), матеріали яких до-
водять факт ритуального вбивства остан-
ньої. З утвердженням патріархату стада
стають власністю окремих сімей, унаслі-
док чого первісне колективне господарст-
во розкладається.
Відбувається дальший розвиток сі-
мейно-шлюбних стосунків. Шлюб пере-
ростає в патрилокальний; замість вели-
ких житлових будівель, властивих мід-
ному вікові, тепер дедалі частіше спо-
руджуються малі, придатні для пробу-
вання лише однієї сім'ї. Це переконливо
засвідчує процес виділення парної (пат-
ріархальної) сім’ї в роді, складення
моногамної форми шлюбу, що руйнувало
первіснообщинний лад.
Помітні зрушення в епоху міді —
ПЕРВІСНА ДОБА
Кістяні иираиіи епохи броніи. озлоблені символічними ритуальними зображеннями:
псалії, навершя скіпетрів, сокира, .юшило (рис. П. Л. Корніснка)
87
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
бронзи бачимо і в сфері розвитку пози-
тивних знань, образотворчого мистецтва,
всієї духовної культури. У цей час вини-
кає монументальна кам'яна антропо-
морфна скульптура, ускладнюється сис-
тема релігійних вірувань, з'являються за-
родки майбутнього письма — піктограми.
Археологи та лінгвісти здійснили ве-
лику роботу з визначення етнічної нале-
жності населення бронзового віку. Об-
грунтованою слід уважати думку, що
племена Волині, Правобережжя, Серед-
нього Подніпров’я — тшинецькі, біло-
грудівські й чорноліські — належали до
праслов’янської етнічної спільності
(О. Гардовський, О. І. Тереножкін, Б. О.
Рибаков, С. С. Березанська та ін.), а носії
культур шнурової кераміки були пред-
ками германців, слов’ян і балтів. Степові
обшири України ще з енеолітичного часу
(ямна культура), а потім в епоху бронзи
(культури багатоваликової кераміки,
зрубна, білозерська) були заселені
скотарськими племенами індоіранської
етнічної спільності (М. Я. Мерперт, Н. Л.
Членова, С. С. Березанська та ін.). Пев-
ною своєрідністю в етнічному плані від-
значалося населення епохи бронзи Пів-
денного Заходу та Північного Сходу Ук-
раїни. На Дністрі й у Степовому Право-
бережжі мешкали носії фракійських
культур — сабатинівської та Ноа (С.
Моринц, Г. І. Милкжова). В населенні
мар’янівської та бондарихинської куль-
тур (Північний Схід України) дослід-
ники вбачають представників фіно-
угорської мовної групи (В. А. Іллінська,
С. С. Березанська, Д. Я. Телегін).
1. КІММЕРІЙЦІ
Початок І тис. до н. е. ознамену-
вався істотними змінами в госпо-
дарстві, культурі та побуті давнього насе-
лення України. Це був час, коли на зміну
бронзовим кинджалам, списам і серпам
приходять залізні знаряддя праці та
зброя, а на широких просторах Південної
Надчорноморщини з'являються незлі-
ченні отари овець, табуни коней, череди
великої рогатої худоби. Вони належали
багатолюдним і могутнім кочовим пле-
менам, кибитки та юрти яких на довгі
89
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Схема походів кіммерійців і скіфів через Кавказ (за Є. І. Круп новим). Упорядкування карги
/і. Ю. Мурзіна, рис. М. М. /солева
століття стали невід'ємною частиною
степового пейзажу. Це був також і час,
коли загони озброєних вершників поки-
дали рідні кочовища й, подолавши Кав-
казькі гори, нестримним потоком розли-
валися по родючих долинах і стародавніх
містах Передньої Азії, а поблизу північ-
ного узбережжя Чорного моря дедалі
частіше маячили кораблі грецьких арго-
навтів, котрі шукали не тільки золоте ру-
но, а й зручні місця для своїх колоній.
Так нелегко, у брязкоті мечів і відблис-
90
ках пожеж, на арену світової історії
виходили народи, які тоді заселяли тери-
торію сучасної України. Пам'ять про них
збереглася не тільки у стародавніх писе-
мних свідченнях, а й у фольклорі бага-
тьох сусідніх народів. Звалися вони
кіммерійцями, скіфами, сарматами.
« * *
Кіммерійці — перший народ Східної
Європи, справжнє ім’я якого, зафіксова-
не в писаних джерелах, дійшло до ниніш-
Німрудський рельєф із зображенням кіммерійських
(?) воїнів (рис. П. Л. Корніенка за фото)
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
ніх часів. Найраніша згадка про нього
міститься у невмирущій гомерівській
«Одіссеї», де розповідається про тривалі
мандри правителя острова Ітака Одіссея
та його вірних сподвижників:
Врешті дістались ми течій глибоких
ріки Океану.
Там розташовані місто й країна людей
кіммерійських.
Хмарами н млою вповиті. Ніколи промінням
ласкавим
Не осяває їх сонце в блакиті ясній
світлодайне.
Чи від землі воно йде у зоряні неба
глибини.
Чи повертається знов до землі з неосяжного
неба,—
Ніч лиховісна там вічно нещасних
людей окриває.
Зображення кіммерійців (?) на етруській вазі.
Ватіканський музей (прорис. П. Л. Корніенка за
І. М. Днякононим)
91
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Брак конкретної інформації в цьому
барвистому поетичному описі далекої
північної країни загадкових кіммерійців
багато в чому компенсують документаль-
ні свідчення зовсім іншого характеру: су-
хі, позбавлені будь-яких емоцій повідом-
лення ассірійських розвідників і дипло-
матів, вавілонська хроніка тощо. Вони
фіксують, починаючи з VIII ст. до н. е.,
проникнення кіммерійської кінноти (а з
початку VII ст. до н. е.— і скіфської) на
землі, що простягалися на південь від Ве-
ликого Кавказького хребта.
Історичні свідчення про кіммерійців.
У згаданий час на території Передньої
Азії й навколо неї відбувалися досить бу-
рхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст.
до н. е. вкрай загострилося суперництво
між двома великими державами Давньо-
го Сходу — Ассірією та Урарту. Супро-
тивники пильно стежили один за одним.
Приблизно в період між 722 і 715 рр. до
н. е. ассірійські агенти повідомили з Ура-
рту, що володар цієї країни Руса 1 зазнав
тяжкої поразки від кіммерійців. Трохи
пізніше — в 714 р.— військо ассірійсько-
го царя Саргона II завдало рішучого уда-
ру по Урарту, а Руса І ударом кинджала
урвав собі життя. Проте щасливий пере-
можець ненабагато пережив свого воро-
га — він загинув у 705 р. до н. е. Не вик-
лючено, як уважає відомий знавець Схо-
ду І. М. Дьяконов, що свою смерть він
знайшов у битві з тими ж таки кіммерій-
цями.
У 679/678 рр. до н. е. кіммерійці
напали на Ассірію, однак були розбиті.
У 676—674 рр. до н. е. вони знищили Фрі-
гійське царство, розташоване в центрі су-
часної Анатолії. Близько 660 р. до и. е.
кіммерійські загони з’являються в захід-
ній частині Малої Азії — біля кордонів
Лідії. У битві з агресорами загинув цар
цієї країни Гіг.
Спустошлива навала грізних північних кочо-
виків, очевидно, справила таке жахливе враження,
92
а їхній вигляд був настільки незвичним для
сучасників, що образ кіммерійських воїнів був уті-
лений не тільки в описах, айв образотворчому мис-
тецтв». На думку В. А. Іллінської, саме кіммерійці —
часу перших їхніх набігів на Передню Азію — зоб-
ражені на одному з рельєфів у палаці ассірійського
царя Ашшурнасірпала II в Німруді. ймовірно, вони
ж представлені на одній із розписних етруських ваз
('зберігається у Ватікані). Відгомін тих бурхливих
подій знаходимо і в народній пам'яті,— не випадко-
во етнонім «кіммерійці» набув нового змісту в дав-
ньо-рузинській мові, де слово «^тігі» відпоіядало
поняттю «богатир».
Точна вказівка на географічні коор-
динати первісного місцеперебування ле-
гендарних завойовників є в Геродотовій
«Історії» (IV, II): «...Країна, що заселена
зараз скіфами, як кажуть, з прадавна на-
лежала кіммерійцям». Здавалося б, цей
«підказ», котрий дійшов до нас із глибини
віків, значно полегшив -завдання архео-
логів, і, доповнивши скупі джерельні дані
вагомим розкопковим матеріалом, вони
більш-менш швидко відтворять картину
життя безпосередніх попередників скі-
фів. Проте, як з’ясувалося, зробити це
було дуже й дуже непросто. Науковцям
тривалий час не вдавалося співвіднести
писемні повідомлення з конкретними
знахідками.
Пам’ятки кіммерійців та їхня матері-
альна культура. Через якісь загадкові
випадковості кіммерійські старожитності
довго не траплялися археологам. Аж ли-
ше в повоєнний час ситуація змінилася
на краще, й тепер у розпорядженні дос-
лідників є кількасот пам'яток кіммерійсь-
кого часу (IX — перша половина VII ст.
до н. е.). Велика заслуга в цьому нале-
жить ленінградському вченому О. О. Ієс-
сену та засновнику київської школи скі-
фознавства О. І. Тереножкіну,— вони
виділили основні риси кіммерійської ку-
льтури, що дає змогу досить легко визна-
чати поховання Ті носіїв серед усієї маси
степових могил ранньої залізної доби. Ці
поховання здійснювалися в прямокутних
або в овальних у плаїв ямах, перекритих
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Плани. супровідний інвентар і реконструкція кіммерійських поховань із кургану
Висока Могила на Запоріжчині (рис. П. Л. Корніенка за О. І. Тереножкіним)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
курганним насипом (відомі також похо-
вання, «впущені» в кургани попередніх
епох). Іноді стінки ями обшивалися
деревом, з цього ж матеріалу робилося й
її перекриття. Поруч із покійними-чоло-
віками клали зброю, вузду, іноді їх супро-
воджували забиті бойові коні (так, два
кінські скелети знайдені в кургані Гиреє-
ва Могила поблизу м. Аксай Ростовської
області); інвентар жіночих поховань
набагато скромніший і складається голо-
вним чином із ліпної кераміки.
Кіммерійські поховання — головне
археологічне джерело для вивчення істо-
рії й культури цього ще значною хирою
таємничого народу, оскільки поселень і
Захисний кіммерійський обладунок (рис.
П. Л. Корніенка):
І—2 — бронзові нагрудним та умбом від шита, тнайдені
поблизу Пятшорськж; ,Г — уяшіий ані лад воїне в бойовому
спорядженні (р* комар. В. Ю. Мурліма та П. Л. Кор-
мієпка)
міст після нього не залишилося. Основу
його господарства становило кочове ско-
тарство, яке давало змогу максимально
використовувати природні ресурси Пів-
дня Східної Європи. Провідну роль у цій
галузі господарства відігравало конярст-
во,— воно не лише забезпечувало «засо-
бами пересування» воїнів і пастухів, а й
давало значну частину продуктів харчу-
вання (в гомерівській «Іліаді» мешканці
далеких північнопричорноморських сте-
пів звуться «дивними доїтелями коби-
лиць» і «млекоїдами»).
Велику роль у житті кіммерійців віді-
гравала війна. Походи в країни Передньої
й Малої Азії відкривали перед ними ши-
рокі можливості для здобуття нових про-
дуктів землеробства й ремесла. Постій-
ного тиску з боку північнопричорномор-
ських кочовиків зазнавало й осіле насе-
лення Українського Лісостепу — саме в
кіммерійську добу в південних районах
цієї землеробської зони, що прилягали до
порубіжжя двох великих природно-клі-
матичних регіонів, почали виникати ук-
94

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ріплені поселення з розвинутою форти-
фікаційною системою.
Звичайно, кочовий спосіб життя і во-
йовничість кіммерійських племен відби-
лися в їхній матеріальній культурі,—
йдеться насамперед про першокласні для
свого часу зразки предметів озброєння та
спорядження верхового коня. Улюбле-
ною зброєю були далекобійний лук і стрі-
ли з бронзовими дволопатевими нако-
нечниками. У ближньому бою степовики
використовували мечі — суцільнозалізні
або скомбіновані із залізного клинка і
бронзового держака. Довжина їх іноді
сягала 1 м.
Нещодавно група харківських дослідників на
чолі з Б. А. Шрамком — відомим фахівцем з архе-
ології ранньої залізної доби, зокрема з технології
тогочасного виробництва здійснила грунтовне
металографічне вивчення деяких кіммерійських
мечів і кинджалів. З'ясувалося, що металурги кім-
мерійської доби — а це, нагадаємо, був лише поча-
ток освоєння чорних металів — могли виробляти не
тільки просте кричне залізо, а й високовуглецеву
сталь; ковалі добре володіли основними прийомами
й навичками своєї професії,— вони вже могли роз-
різняти види сталі й ступінь нагрівання металу за
кольором гартування, іскри, знали цементування
металу й ковальську зварку.
Досить поширеною зброєю були й
кам'яні булави та молотки (зображення
цих предметів ми знаходимо й на вже
згадуваному Німрудському рельєфі).
Зрідка використовувалися списи із заліз-
ними наконечниками.
За археологічними матеріалами й по-
одинокими зображеннями кіммерійських
воїнів, останні у своїй масі становили лег-
коозброєну кінноту — якихось достовір-
них даних щодо вживання ними захис-
ного обладунку ми не маємо. Проте не
виключено, що на бій вони все ж таки
одягали прості, але ефективні шкіряні
панцирі, поширені серед кочовиків пізні-
шого часу, і брали з собою легкі щити.
Розповсюдженню захисного озброєння
мали сприяти й передньоазіатські похо-
ди, не випадково ж на Північному Кав-
казі у двох пам’ятках кіммерійського
часу відкриті бронзові нагрудники, що
могли «підсилювати» шкіряні панцирі, та
бронзовий умбон від щита. Показово: всі
ці предмети виготовлені майстрами За-
кавказзя або Передньої Азії.
Численними знахідками репрезенто-
вані деталі кінського спорядження. Це,
насамперед, бронзові вудила з кінцями
стремінцеподібної або двокольчастої
форми, прямі чи плавно зігнуті трипете-
льчасті псалії, за допомогою пари яких
вудила фіксувалися в кінській пащі; при
цьому останні закріплювалися в середніх
петлях псаліїв (сюди ж кріпився й по-
від), а до крайніх петель прив’язувалися
ремені оголів’я, звичайно прикрашені
бронзовими та кістяними оздобами.
Цікаво, що й ці елементи матеріальної культури
висвітлюваного часу свідчать про передньоазіатські
віти ви на мешканців Східної Європи й доповнюють
свідчення писемних джерел щодо далеких походів
кіммерійців. Так, у 1962 р. київська дослідниця
Г. Т. Ковпаненко провела дослідження зруйновано-
го кіммерійського кургану (поблизу с. Носачеве
Черкаської області). Серед знайдених тут бронзо-
вих деталей вузли особливу увагу привертають уні-
кальні фігурні пряжки із жолобчастими боковими
платівками. Шукаючи їм аналогії, Г. Т. Ковпаненко
з'ясувала: саме такі пряжки прикрашали ремені
верхових коней, зображених на рельєфах палаців
ассірійських царів Саргона II та Ашшурбаніпала.
Проте кіммерійці не тільки запозичу-
вали деякі елементи матеріальної куль-
тури у народів, з якими вони мали тісні
контакти, а й, у свою чергу, самі глибоко
впливали на них. Насамперед це прос-
тежується завдяки поширенню на сусід-
ніх територіях кіммерійських зразків
зброї й кінського спорядження, що є най-
кращим доказом їхньої вдалої конструк-
ції та високої ефективності. Вони нерідко
трапляються, наприклад, серед пам’яток
місцевого населення Північного Кавказу,
Українського Лісостепу, Середньої Єв-
ропи. В археології останньої на цій під-
ставі навіть виділено окремий «фрако-
96
кіммерійський» етап розвитку абориген-
них племен.
Соціальний розвиток і мистецтво кім-
мерійців. Кочовий спосіб життя кімме-
рійців не тільки відбивався на оточуючих
їх речах, а й позначався на їхньому соці-
альному розвитку. Головною цінністю
кочовиків завжди була худоба, череди
якої могли досить легко переходити з рук
у руки під час збройних сутичок, епіде-
мій, посух і зосереджуватися в найудач-
ливіших і наймогутніших одноплемінни-
ків. Останні забирали собі й левову пайку
воєнної здобичі, що також сприяло май-
новому й соціальному розшаруванню
тогочасного суспільства. Археологічно
цей процес фіксується появою могил вій-
ськової аристократи, які помітно відріз-
няються від основної маси кіммерійсь-
ких поховань своїми розмірами та пиш-
ним заупокійним інвентарем.
Слід неодмінно згадати про гробницю кіммерій-
ського вождя, відкриту поблизу с. Білоградець у
Болгарії. Вона була споруджена у верхній частині
великого восьми метрового кургану більш ранніх
часів. У поховальній ямі містився склеп із дерев'я-
них колод, в якому виявлено скелет чоловіка віком
40—45 років. Поруч лежали залізний кинджал у
піхвах, оздоблених золотою платівкою (орнаменто-
вана тонким візерунком), 108 стріл із бронзовими і
спис — із залізним наконечниками, а також дві
великі глиняні корчаги біконічної форми. Над мо-
гилою розташовувався друкований майданчик, що
правив за фундамент для кам'яної статуї кіммерій-
ського воїна. Високий соціальний статус кім-
мерійського ватажка, похованого в іншому бол-
гарському кургані — поблизу с. Снджа, засвідчува-
ла золота діадема, прикрашена багатим орнамен-
том.
Кіммерійські вожді згадуються і в де-
яких писемних документах, наприклад, у
праці Геродота «Історія» (IV, II), який
називає їх «царями». Відомі імена трьох
із них — Теушпа, Тугдамме (Лигдаміс
Геродота) й Шандакшатра.
Всі наведені вище факти доводять:
кіммерійське суспільство пройшло вже
більшу частину шляху до остаточної лік-
Спорядження коня кіммерійської до-
би (рис. П. Л. Корніснка)
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
97
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Зразки іеометричного орнаменту на виробах, знай-
дених у кіммерійських курганах (рис. П. Л. Кор
ніенка)
Кіммерійські стели ірис. П. Л. Корніенка)
від а ції первіснообщинних відносин і сто-
яло на порозі класоутворення.
Кіммерійське мистецтво мало прик-
ладний характер — складні орнаменти
прикрашали руків'я кинджалів і деталі
вузди, наносилися на посуд. Основу
декору становили різноманітні геомет-
ричні фігури — спіралі, ромби, квадрати,
що комбінувалися одна з одною в бага-
тьох варіантах. Найкращими зразками кім-
мерійського геометричного стилю є,
мабуть, різьблені кістяні прикраси кін-
ської вузди з кургану поблизу с. Зольне
в Криму. До нас дійшли й не дуже чис-
ленні зразки кіммерійської монумен-
тальної скульптури — статуї, що досить
умовно зображували воїнів. Вони мали
вигляд кам’яних стовпів заввишки близь-
ко 1,5 м, на яких рельєфно зображені
предмети військового обладунку й деталі
одягу — пояси, кинджали, бойові цилін-
дричні молотки та ін. Такі статуї встанов-
лювалися над похованнями знатних ко-
човиків, як це зафіксовано у згадуваному
вище кургані біля с. Білоградець.
Кіммерійська культура складалася й
розвивалася в період із X до початку VII
ст. до н. е. Ті корені, на думку більшості
сучасних дослідників, слід шукати у ста-
рожитностях зрубних племен Північного
Причорномор'я,— їхні нащадки, безумо-
вно, стали однією з головних складо-
вих частин кіммерійського народу. Знач-
ну роль у формуванні цього народу віді-
грав і перехід у степи Східної Європи
досить великих груп населення з більш
східних районів. Ця подія добре просте-
жується за археологічними матеріалами
початку кіммерійської доби. Спорідне-
ність кіммерійців з іраномовними зруб-
никами, а також іранські імена кіммерій-
ських «царів» дають підстави для більш-
менш певного твердження про іранську
основу кіммерійського етносу.
Життя й еволюція самобутньої куль-
тури кіммерійців були перервані на по-
чатку VII ст. до н. е. новою хвилею кочо-
виків зі Сходу — скіфів, з якими пов’яза-
ний наступний етап у давній історії нашої
країни.
Однак, перш ніж перейти до цих
подій, пропонуємо читачеві залишити на
короткий час північнопричорноморські
степи й подивитися, що відбувалося
напередодні скіфської навали на терито-
рії Українського Лісостепу.
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
2. ЗЕМЛЕРОБИ ЛІСОСТЕПУ
Істотні відмінності в господарстві
мешканців Степової Надчорноморщини й
Лісостепу простежувалися ще з давніх-
давен, проте лише на початку ранньої за-
лізної доби, з переходом степових пле-
мен до конового скотарства й поступовим
становленням у північніших районах ор-
ного землеробства, ці відмінності набули
остаточного завершення. Віднині при-
родна межа між Степом і Лісостепом бу-
ла й межею між двома великими куль-
турно-господарськими зонами, постійна
взаємодія яких стала одним із вирішаль-
В КІММЕРІЙСЬКУ ДОБУ
них факторів історичного розвитку дав-
нього населення України.
На противагу степовикам, чия куль-
тура в умовах кочового побуту дуже
швидко уніфікувалася й майже в одно-
манітних формах існувала протягом пев-
них хронологічних етапів на всьому про-
сторі Півдня Східної Європи, населення
землеробської зони в культурному від-
ношенні було значно строкатішим. У пе-
редскіфський період територія Українсь-
кого Лісостепу виглядала так. У східній
частині, на Лівобережжі Середнього Дні-
99
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Археологічні культури Північного Причорномор'я в передскіфську епоху (IX—VIII ст. до
н. е.):
І — кіммерійська; II — «кфиоліськж; 111 — молдавська група фракійського гальштату; IV — голігралська; V — закарпатська
група фракійською гальїштату; VI — висоиька: VII — лужицька; VIII — кизил-кобннська; І — городища: • — курган; З —
могильник; 4 — селите (упорядкування карги В. Ю. Мурмна ла В. А. /ллінською та О І. Тгрвножкіним, рис.
М. М /гелям)
пра, мешкали племена бондарихинської
культури, яких сучасні дослідники вва-
жають чи то предками фіно-угрів, чи то
балтами. На протилежному боці — в Се-
редньому Подністров’ї — була поширена
голіградська культура, залишена фракій-
цями — народом індоєвропейської гру-
пи, що займав у давнину східну частину
Балканського півострова й деякі прилеглі
території. Дещо північніше, на сході су-
часної Львівщини й на Тернопільщині,
проживали носії висоцької культури (на
жаль, поки що не дуже добре вивченої).
На заході вони межували з племенами
лужицької культури, земля яких простя-
галася від західних районів сучасної
Львівської області аж до Ельби. На думку
більшості фахівців, до складу лужицької
спільності входили й західні протосло-
в’яни. Предки ж східних слов'ян займали
в X—VIII ст. до н. е. центральну частину
лісостепової смуги України.
Чорноліська культура. В цей час тут
набули поширення пам’ятки чорнолісь-
кої культури *. Вони розташовані на те-
риторії Дніпровського Лісостепового
Правобережжя в межиріччі Дніпра й
Дністра, а також заходять вузьким кли-
ном у Дніпровський Лівобережний Лісо-
• Свою назву культура дістала після обсте-
ження співробітниками Інституту археології
АН УРСР під керівництвом О. І. Тереножкіна вели-
кого городища, розташокпюго в Чорному лісі
(у верхів'ях Інгульця). На основі цих та інших
розкопок і була виділена чорноліська культура.
100
степ уздовж Ворскли. Цікаво: згадана те-
риторія практично збігається з районами
розповсюдження давньослов'янських
назв річок — гідронімів. До того ж, як
наголошує відомий сучасний історик
Б. О. Рибаков, жодна інша археологічна
культура ніколи не мала такої своєрідної
географічної конфігурації, що зайвий раз
підкреслює зв’язок чорнолісців із носія-
ми протослов’янської мови.
Чорноліська культура походить від
передуючої їй білогрудівської. На думку
О. 1. Тереножкіна, який кілька десяти-
літь вивчав передскіфські старожитності,
виокремлення чорноліської культури по-
чалося внаслідок розпаду великого угру-
повання білогрудівських племен, що, в
свою чергу, спричинилося до консоліда-
ції чорноліського населення в південній
частині Правобережного Лісостепу, пе-
редусім у басейні Тясмина. Саме тут,
імовірно, знаходиться найбільша кіль-
кість досліджених пам’яток, матеріали
котрих дають змогу досить повно від-
творити життя чорнолісців.
Основу їхнього господарства стано-
вило орне землеробство. На жаль, будь-
яких частин плуга на чорноліських
пам'ятках ще не знайдено, але дуже по-
казовим є те, що саме під час існування
цієї культури на столовому посуді — чер-
паках і круглотілих келихах — з’яв-
ляється характерний орнамент у вигляді
заштрихованих геометричних фігур. На
погляд багатьох фахівців, цей візерунок,
властивий землеробським культурам
Східної й Центральної Європи, являє со-
бою символічне зображення зораного
поля. Не останню роль відігравало й осі-
ле скотарство. Склад отар і черед добре
простежується за матеріалами археоло-
гічних досліджень. Так, у 1955 р. розкоп-
ки на Суботівському городищі виявили
кістки 206 особин свійських тварин, зок-
рема 80 голів великої рогатої худоби, 49
кіз або овець, 41 свині, 20 коней.
Значного розвитку досягло й метало-
обробне ремесло, насамперед бронзоли-
варна справа. Лише на Суботівському
городищі знайдено понад 200 уламків ли-
варних форм, тиглів і ллячок. За їхньою
допомогою стародавні майстри виготов-
ляли бронзові сокири-кельти, наконеч-
ники списів, різноманітні інструменти та
оздоби. Поширювалася й обробка заліза,
яке застосовувалося перш за все для ви-
готовлення зброї.
Квітуча зона землеробства й ремесла, що сфор-
мувалася на території Дніпровського Лісостепової о
Правобережжя. дуже рано почала приваблювати
південних кочовиків. Не випадково замість неукріп-
лених поселень ранньої чорноліської культури на
порубіжжі Лісостепу й Степу швидко виникають се-
лища. захищені фортифікаційними спорудами.
Більшість їх розташовувалася уздовж Тясмина, де
існувала досить міцна захисна система. Так. від
місцезнаходження сучасного м. Сміла до гирла Тя-
смина протягалася лінія з 12 укріплених посе-
лень. Усі вони розміщувалися на добре захищених
природою майданчиках — найчастіше на високих
прирічних мисах. Насамперед зводилося кругле в
плані укріплення діаметром 40—100 м, оточене
валом; на гребені останнього будувалася стіна з
пов'язаних між собою дерев'яних зрубів. Із боку по-
ля викопуаався один або кілька ровів. Найскладні-
шим за своїм плануванням с Чорноліське горо-
дище — південний форпост чорнолісців: воно захи-
щене трьома лініями валів і ровів.
Досить численними та різноманітни-
ми на чорноліських пам’ятках є предмети
озброєння: кістяні наконечники стріл і
бронзові — списів, кинджали. Особливо
відзначимо мечі, близькі за своєю фор-
мою до цього виду зброї кіммерійців.
Один із найбільших в Європі мечів даного
часу знайдено на Суботівському городи-
щі: довжина його сталевого клинка до-
сягає майже 95 см, а загальна довжина,
разом із бронзовим держаком,— 1 м 8
см. До наших днів дійшло й чимало дета-
лей спорядження верхового коня, насам-
перед кістяних псаліїв. Отже, чорнолісні
мали не лише піше військо, а й кінноту,
до складу якої, можливо, входили пред-
ставники родоплемінної знаті. їхні мо-
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
101
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
гили виявлено поблизу с. Бутенки Пол-
тавської, сіл Носачеве, Ольшани та Квіт-
ки Черкаської областей. Тільки в остан-
ньому із зазначених поховань знайдено 6
бронзових вудил, 11 бронзових псаліїв,
різноманітні прикраси кінської вузди, са-
гайдачний набір, 2 залізних наконечники
списів, уламки залізних сокири й кинд-
жала, золоті оздоби тощо. Проте описані
речі дають лише приблизне уявлення про
цей багатий комплекс, оскільки курган
було зруйновано під час будівельних
робіт.
На жаль, три інші, не менш важливі,
комплекси також були виявлені в резуль-
таті недбалого господарювання. Тому
неодмінно слід згадати київську дослід-
ницю Г. Т. Ковпаненко, яка сумлінно
вивчила матеріали цих поховань і запро-
вадила їх до наукового обігу. Скористає-
мося з її доробку й наведемо опис ще
одного кургану з числа згаданих вище,
а саме Носачівського.
Первісна висота цього кургану, зруй-
нованого в ході сільськогосподарських
робіт, досягала 2 м. Під насипом містив-
ся дерев'яний склеп. На його перекритті
науковці розкрили кістяк коня із бронзо-
вими деталями вуздечки, поруч — ще
кілька комплектів вуздечок та озброєння.
Ливарні форми. тиглі, знаряддя праці й озброєння, кераміка чорноліськи* племен
102
Ірис. П. Л. Корніенка)
Небіжчика було поховано у супроводі,
зокрема, глиняних посудин. Серед речей,
що збереглися, назвемо п’ять бронзових
пряжок характерної форми. Вони знову
підтвердили відому всім археологам
істину — іноді ось такі «рядові» знахідки
куди важливіші для історичних рекон-
струкцій, аніж найкоштовніші оздоби.
Так сталося й цього разу. Г. Т. Ковпа-
ненко з’ясувала: подібні пряжки прикра-
шали збрую коней, зображених на
рельєфах у палацах ассірійських мож-
новладців Саргона (722—705 рр. до н. е.)
та Ашшурбаніпала (688—624 рр. до
н. е.). Це — ще одна матеріальна ілю-
страція стародавніх писемних джерел,
котрі свідчать про тісні контакти племен
Північного Причорномор’я з населенням
Близького Сходу за часів кіммерійської
навали в Передню Азію.
Підсумовуючи наявні дані про архео-
логічні пам’ятки Лісостепової України
кіммерійської епохи, ми маємо всі під-
стави дійти висновку, що в цей період
на території Середнього Подніпров’я
існувало досить могутнє об’єднання
землеробських племен, економічний і
військовий потенціал яких давав змогу
протистояти загрозі зі Степу. Дещо інак-
ше розгортай!ися події у скіфську добу.
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
103
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
3. НА ПОЧАТКУ СКІФСЬКОЇ ІСТОРІЇ
Обставини появи скіфів у степах Пів-
нічного Причорномор’я не зовсім ясні.
Стародавні джерела тлумачать цю подію
по-різному. Геродот, який присвятив
Скіфії одну з дев'яти книг своєї «Істо-
рії», викладав таку — на його погляд,
найвірогіднішу — версію (IV, //): праба-
тьківщина скіфів знаходилася десь на
схід від Кіммерії, однак під тиском сусід-
ніх кочових племен — массагетів вони
покинули свої землі й вирушили в пошу-
ках нової долі на захід. Урешті-решт їхні
орди наблизилися до кіммерійських па-
совищ. «При навалі скіфів кіммерійці,—
пише далі Геродот,— почали радитися,
оскільки військо наступало велике, й
думки їхні розділилися... За думкою на-
роду, треба було залишити країну, а не
наражатися на небезпеку, залишаючись
віч-на-віч із багаточисельним ворогом. А
на думку царів, варто було битися за кра-
їну із загарбниками. І народ не хотів ско-
ритися, й царі не хотіли слухатися наро-
ду. Перші радили піти, віддавши без бою
країну тим, хто до неї вдерся. Царі ж,
згадавши про те, скільки хорошого вони
тут зазнали і скільки можливих нещасть
спіткає їх, вигнанців з вітчизни, вирішили
померти і спочивати у своїй землі, але не
тікати разом із народом. Коли ж вони
прийняли це рішення, то поділилися на
рівні половини й почали битися один з
одним, й усіх їх, що загинули від руки
один одного, народ кіммерійців поховав
біля ріки Тірас, і могилу їхню й тепер
видно».
Пбдії, описані Геродотом у V ст. до
н. е., приблизно можна датувати почат-
ком VII ст. до н. е. До цього ж часу нале-
жать і найраніші згадки про скіфів у пи-
семних джерелах, а саме в ассірійських
клинописних документах 70-х років VII
ст. до н. е.
Скіфи в Передній Азії. На час прихо-
ду скіфів у Причорномор’я ассірійський
престол посідав цар Асархаддон (680—
669 рр. до н. е.), котрому, так само як і
майже усім його попередникам, доводи-
лося вести напружену дипломатичну та
збройну боротьбу за збереження ассірій-
ської зверхності в Передній Азії. Цілком
зрозуміло, що поява на північних кордо-
нах держави нового потенційного супро-
тивника, швидкі загони якого складалися
з природжених стрільців-лучників і непе-
ревершених кіннотників, стурбувала ас-
сірійських володарів. Вони почали шука-
ти шляхів до порозуміння з пришельця-
ми. Зберігся письмовий запит Асархад-
дона до оракула бога Шамаша: чи дотри-
муватиметься свого слова Партатуа —
цар «країни Ішкуза» (проводир скіфів),
якщо візьме за дружину ассірійську царі-
вну. Невідомо, чи були реалізовані плани
щодо цього династичного шлюбу, але, як
свідчать дальші події, ассірійці все ж
досягли якоїсь домовленості з кочови-
ками.
Скіфи допомогли новому союзнику в
його боротьбі з повсталими в 673 р. до
н. е. мідійськими племенами (територія
розселення останніх прилягала до схід-
Бій скіфів (праворуч) із мідяками. Зображення
на циліндричній печатці Ірис. П. Л. Корчі енки
за І. М. Дьякопооим)
104
ного кордону Лссірії і входила до зони її
впливу). Ще значнішу роль цей союз віді-
грав кілька десятиліть по тому, кати Мі-
дія. вже досягши незалежності, двинула
свої війська в Ассірію. Мідійці взяли в
облогу столицю ненависного ворога —
Ніневію. На поміч обложеним прийшло
«величезне військо скіфів, яке очатював
цар скіфів Мадій, син Прототія* (Г е р о-
д о т. І, 103). Більшість дослідників ува-
жає, що Прототій Геродота і Партатуа
ассірійських джерел — одна й та ж сама
особа. В такому разі не виключено, що
матір’ю Мадія могла бути дочка Асарха-
ддона (згадаймо його спробу владнати
династичний шлюб).
Розбивши мідійців, загони скіфів мо-
гутньою хвилею затопили майже увесь
Давній Схід і зупинилися лише на кордо-
нах Єгипту. Так розпочалося їхнє більш
як чвертьвікове владарювання в Передній
Азії, що припало на другу половину VII
ст. до н. е.
Вирішальною мірою до цього, безперечно,
спричинилося втручання скіфів у боротьбу Лссірії
і ворожими їй країнами. Збіг історичних обставин
висунув північних кочовиків на роль третьої, до
того ж вирішальної, сили в цьому регіоні. Однак че-
рез деякий час ситуація змінилася. В 612 р. до н. е.
об'єднані сили Мідії та Вавілонського царства здо-
були Ніневію, за кілька років остаточно загинула
Ассірійська держава. Все це докорінно змінило роз-
становку сил на політичній арені Передньої Азії, а
разом із тим зруйнувало й самі підвалини скіф-
ського панування. Та. незважаючи на несприятливі
для них події, скіфи ще досить довго залишалися
тут значним воєнним чинником, про що свідчить,
наприклад, їхня участь у війні між мідійським ца-
рем Кіаксаром і володарем малоазійського царства
Лідія Аліаттом (закінчилася близько 585 р. до
н. е.і.
Свідчення писемних джерел щодо
передньоазіатської епопеї скіфів, яка
тривала близько 100 років, підтверд-
жуються й археазогічними даними, йде-
ться насамперед про характерні бронзові
наконечники стріл, знайдені в різних
пунктах Закавказзя, Малої та Передньої
Азії. Ясна річ, ці знахідки не обов’язково
фіксують безпосередню присутність сте-
повиків в якомусь конкретному місці,—
адже разом зі скіфським луком цей тип
стріл досить широко увійшов до арсеналу
бойових засобів місцевих народів (так,
Геродот (І, 73) розповідає, що саме
скіфи навчали стріляти з лука синів Кіак-
сара). Але в будь-якому випадку поши-
рення згаданих наконечників пов'язане з
походами північнопричорноморських ко-
човиків до Передньої Азії й археологічно
відбиває ці події. На Близькому Сході
виявлені кілька форм для відливання та-
ких наконечників. Одна з них, що похо-
дить з іракського міста Мосул (зберіга-
ється у Британському музеї в Лондоні),
виготовлена з бронзи й призначена для
одноразової відливки трьох виробів.
Л. Ундервуд експериментував із цією
формою й дійшов висновку: за допомо-
гою кваліфікованих помічників він осо-
бисто здатний щотижня виготовляти до
10 тис. наконечників, а в давнину кілька
таких портативних «майстерень» могли б
цілком задовольнити потреби п’ятити-
сячного загону лучників.
Серед знахідок, пов'язаних зі скіфами, чи не
найцікавішою є так званий Саккизький скарб, вияв-
лений в Іранському Курдистані. Вочевидь, цей ком-
плекс являє собою інвентар зруйнованого похован-
ня скіфського вождя другої половини VII ст. до н. е.
Цікаво: значну частину скарбу становлять ювелір-
ні вироби східного типу. Відповідь на запитання:
як вони потрапили до рук степового можновлад-
ця? — знаходимо у Геродота (І, 106): «Протягом
двадцяти вікьми років скіфи панували в | Передній)
Азії й за цей час вони, сповнені нахабства і презир-
ства, все спустошили. Бо, крім того, що вони з кож-
ного стягали данину, яку накладали на всіх, вони
ще, об'їжджаючи країну, грабували в усіх те. чим
кожний володів».
Скіфи та Північний Кавказ. У період
передньоазіатських походів основною те-
риторією, де мешкали скіфські племена,
були степи Прикубання й Північного
Кавказу, сполучені зручними природ-
ними комунікаціями — через східне уз-
бережжя Чорного моря, центральнокав-
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
105
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Матеріали Келермеських курганів (розкопки М. І. Весе ловеьк ого):
/ — план мопмм кургану 2; 2—3 — деталі та реконструкція спорядження коня Мг 14 1 кургану
4—5 — деталі спорядження коней № 19 і 20 1 кургану І (деконстр. га рис. П. Л. Корніснкл)
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
казькі перевали, узбережжя Каспійсько-
го моря — із Закавказзям та Передньою
Азією. Саме тут, у рівнинних місцевостях
сучасних Краснодарського і Ставрополь-
ського країв, Кабарди, Північної Осетії,
Чечні та Інгушетії, відкрита найбільша
кількість відомих на сьогодні скіфських
поховальних пам’яток VII—VI ст. до н. е.
Тому є всі підстави локалізувати в цьому
регіоні найдавніше скіфське об'єднання,
відоме в ассірійських джерелах як •цар-
ство Ішкуза».
Багата здобич, яка стікалася в кочо-
вища «царства» з Передньої Азії, посту-
пово осідала в підкурганних могилах ко-
чової знаті. Найвідоміші з тутешніх скіф-
ських курганів — Келермеські, Ульські,
Ставропольські — зберігали під своїми
насипами пречудові зразки ювелірного
мистецтва, величезну кількість предметів
озброєння, різноманітний посуд тощо.
Ось лише один приклад.
Узимку 1903—1904 рр. гірничий технік Д. Г.
ІІІульц, зовсім не маючи археологічного досвіду, по-
грабіжницькому розкопав на околицях станиці Ке-
лермеської (поблизу Майкопа) чотири кургани. З
них походять «золота пантера» (прикраса щита),
золоті чаші, діадеми, меч у золотих піхвах, оздоб-
лених зображеннями фантастичних звірів, коштов-
ні деталі ассірійських тронів, а також чимало інших
цікавих знахідок. Показово: з-поміж речей Келер-
меса, крім безсумнівної воєнної здобичі (прикраси
тронів), багато золотих предметів, виконаних у від-
повідності до уподобань скіфів, але майстрами, кот-
рі явно не до кінця розуміли мистецькі канони сус-
пільства, з якого походили замовники. Не виклю-
чено, що ці предмети виготовлялися в царських
майстернях злотоковалями. захопленими скіфами
в полон у південних країнах і виведеними в далекі
степи.
В 1904 р. до Келермеса виїхав відомий архе-
олог М. І. Веселовський, який дослідив тут два кур-
гани. Вони були пограбовані ще в давнину, але
важливіше те, що вчений з'ясував конструкцію ке-
лермеських поховань. Вони здійснюватися у вели-
ких підквддратних у плані ямах (8,5 X 8,5 і 10,7 X
X 10,7 м), по краях яких укладали забитих коней із
пишно оздобленими вуздечками. Взагалі коні — го-
ловне багатство і предмет гордощів кочовика —
присутні майже в усіх заможних скіфських моги-
лах «царства Ішкуза», однак абсолютним «рекорд-
сменом» у цьому відношенні є курган N° 1 поблизу
Ульського аула (тепер — аул Уляп Адигейської
АО). В 1898 р. Веселовський розкрив у ньому ске-
лети більш ніж 400 коней; 360 лежали біля дерев'я-
них конов'язів, 50 — у насипу на спеціальному
майданчику.
Ці та подібні до них пам'ятки дають
яскраве уявлення про один із найвищих
піків у розвитку скіфських племен, який
107
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
у часі збігався з періодом передньоазіат-
ських походів, а територіально був пов'я-
заний зі степовими районами між Кубан-
ню на -заході та сучасним Дагестаном на
сході.
Однак після завершення перебуван-
ня скіфів у Передній Азії центр їхньої
життєдіяльності поступово зміщується в
північнопричорноморські степи. За Геро-
дотом (IV, /), на шляху до Північного
Причорномор’я скіфів «чекало лихо, не
менше, ніж війна з мідянами. Адже жін-
ки скіфів унаслідок довгої відсутності чо-
ловіків вступили у зв’язок з рабами... Від
цих-то рабів і жінок скіфів виросло мо-
лоде покоління. Дізнавшись про своє по-
ходження, юнаки почали противитись
скіфам, коли ті повернулись із Мідії».
Звісно, напівлегендарний, фольклорний
характер цієї оповіді не дозволяє сприй-
мати її як конкретне історичне свідчення,
проте немає ніякого сумніву: Геродот
спирався на усні перекази, що у транс-
формованому вигляді відображали якісь
реальні події, пов'язані з остаточним ут-
вердженням скіфів на степових обширах
Північного Причорномор'я. Для реконст-
руювання цих подій ознайомимося док-
ладніше із ситуацією, яка складалася на
захід від «царства Ішкуза» напередодні
та в період оформлення Північнопри-
чорноморської Скіфії.
4. УТВОРЕННЯ ПІВНІЧНОПРИЧОРНОМОРСЬКОЇ СКІФІЇ
Як зазначалося вище, VII—VI ст. до
н. е.— це час найвищого розквіту скіфсь-
кої культури в степових районах Прику-
бання й Передкавказзя. Тривалі походи в
Передню Азію були невичерпним джере-
лом збагачення, що відбилося в пишному
поховальному обряді величезних курга-
нів Ставропілля та лівобережжя Кубані.
У степовій же частині Північного При-
чорномор’я до цього періоду можна від-
нести лише близько 20 скіфських похо-
вань, рівномірно «розкиданих» на вели-
чезному просторі. Для переважної біль-
шості їх характерні невеликі розміри та
бідний інвентар.
Інша ситуація простежується в лісо-
степовій частині Північного Причорно-
мор'я. Серед виділених тут археологіч-
них груп особливе місце посідають захід-
но- і східноподільська, киево-черкаська,
ворсклинська, які виникли на місцевій
чорноліській основі. Цей цілісний у куль-
турному й, певно, в етнічному відношенні
масив територіально простягався на 400
км від Верхнього Дністра до Дніпра й
далі по нижній і середній течії Ворскли.
Відстань від південної межі масиву —
степового порубіжжя — до північної —
кордонів лісової зони — також досягала
майже 400 км. Яскрава й самобутня ку-
льтура, що існувала тут у скіфський час,
набула в VII—VI ст. до н. е. особливого
розквіту.
Високий рівень економіки, базованої
на орному землеробстві, сприяв консолі-
дації місцевих племен. На зміну невели-
ким поселенням й укріпленим селищам
чорноліського часу приходять великі го-
родища, наприклад, Немирівське, Мст-
роки нське, Трахтемирівське та інші —
центри міжплемінних об'єднань. Поси-
люється процес майнової й соціальної
диференціації, прискорюється виділення
військової аристократії. Всі ці моменти
дуже добре простежуються за даними
археології.
Наприклад, у східних районах Лісостепового
Дніпровського Правобережжя, на території добре
вивченої києво-черкаської групи пам'яток, із рубе-
жа VII—VI ст. до н. е. зустрічається виразний набір
озброєння, а з другої половини VI ст. до н. е. в
тутешніх курганах трапляється практично весь
комплекс озброєння, що складається не лише з на-
108
ступальної зброї, а й із захисного обладунку. Най-
вища концентрація зброї спостерігається в курга-
нах місцевої аристократії. Розповімо лише про один
із них — Реп'яхувату Могилу, досліджену поблизу
С. Матусів Черкаської області.
Центральна гробниця майже вщент пограбована
в давнину, бічна ж збереглася набагато краще. Ті
спорудили у прямокутній ямі. довжина стін якої до-
сягала 5 м. Уздовж стін у виритих рівчаках закріп-
лювалася дерев'яна обшивка ями. В могилі були
поховані воїн і дитина. Крім різноманітного посуду
й побутового начиння, археологи знайшли тут вели-
ку кількість предметів озброєння й кінського спо-
рядження. зокрема два наконечника списів, бойову
сокиру, 279 наконечників стріл у двох сагайдаках,
шість бойових ножів, уламки панциря, 16 вудил,
псалії.
Подібні поховання відкриті також на території
Поділля (поблизу сіл Далиняни та Персбиківці) й у
басейні Ворскли (курган біля с. Кирнківка, курган
Опішлянка, Бітова Могила та ін.).
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Від VII ст. до н. е. в соціально-еконо-
мічному розвитку цього регіону велику
роль починають відігравати торговельні
відносини між населенням Українського
Лісостепу та античним світом, здійсню-
вані за посередництва грецьких колоніс-
тів (останні тоді якраз освоювали пів-
нічне узбережжя Чорного моря). Архео-
логічно цей процес фіксується за грець-
кими виробами, виявленими в лісостепо-
вих районах. Особливо велика концент-
рація античного імпорту простежується у
східних районах Правобережного Лі-
состепу (києво-черкаська ірупа пам’я-
ток) . __________ _____________________
План, розріз та супровідний інвентар скіфського поховання VI ст. до н. е. поблизу
С. Підгороднє на Дніпропетровщині (рис. П. Л. Корніенка)
109
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Звідси у грецькі міста, насамперед в
Ольвію, розташовану на березі Дніпро-
Бузького лиману, надходила основна
маса вирощеного в Середньому Подніп-
ров'ї хліба. На думку Б. О. Рибакова, по-
казником торговельної активності місце-
вого населення є одна із назв Ольвії —
«Торжище Борисфенітів*. Під борисфе-
нітами вчений розуміє саме носіїв кисво-
черкаської групи археологічних пам'яток
скіфського часу, витягнутої на багато кі-
лометрів уздовж середньої течії Борис-
фена (давньогрецька назва Дніпра). Так
у другій половині VII — першій половині
VI ст. до н. е. в Північному Причорно-
мор’ї' складається своєрідна історична
ситуація, що на кілька віків наперед бага-
то в чому визначила долю населення да-
ного регіону. Головну особливість цієї
ситуації становило те, що територія роз-
селення землеробських племен у Серед-
ньому Подніпров'ї відокремлювалася від
античних міст узбережжя Чорного моря
широкою смугою північнопричорномор-
ських степів, по яких пролягали торго-
вельні шляхи — сполучники цих двох
культурних областей. Особливе значення
мали такі зручні комунікації, як Дніпро
та Південний Буг. Тому Нижнє Подні-
пров'я перебувало в центрі уваги кочових
племен, які прагнули запровадити свій
контроль над торговельним обміном між
подніпровськими хліборобами і грець-
кими колоністами.
Поза всяким сумнівом, скіфи перши-
ми з-поміж степових народів відчули на
собі притягальну силу Нижнього Подні-
пров’я як ключового пункту, що давав
можливість скористатися з вигід тран-
зитної торгівлі. Цим великою мірою поя-
снюється переміщення основного ядра
скіфських племен із Передкавказзя, кот-
ре вже втратило для них своє стратегічне
значення після закінчення передньо-
азіатських походів, до степової частини
Північного Причорномор’я. Крім того,
звідси кочовики мали змогу чинити пря-
мий воєнний тиск на племена Лісостепу.
З огляду на все сказане вважаємо, що
розповідь Геродота про війну скіфів із
«нащадками рабів» була далеким відлун-
ням тих бурхливих подій, які відбувалися
в Північному Причорномор'ї близько
середини VI ст. до н. е. і суть яких поля-
гала в боротьбі між кочовими племенами
та осілим населенням Лісостепу за опа-
нування політичною ситуацією. Безпере-
чно, воєнно-економічний потенціал міс-
цевих землеробів давав їм змогу органі-
зувати ефективний опір нещодавнім гос-
подарям Передньої Азії, та перемогли
врешті-решт степовики. За Геродотом,
наприкінці VI ст. до и. е. скіфи вже міцно
утримували під своїм контролем степи
між Дунаєм і Доном. Однак на них чека-
ло нове тяжке випробування, пройшовши
через яке вони здобули славу непере-
можного народу.
5. СКІФО-ПЕРСЬКА ВІЙНА
За той відносно невеликий проміжок
часу, на який ми разом зі скіфами зали-
шили Передню Азію, політична карта
Близького Сходу зазнала істотних змін.
Мідія та Вавілон — щасливі суперники
колись могутньої Ассірійської держа-
ви — самі впали під ударами Персії, яка
наприкінці VI ст. до н. е. перетворилася
на величезну імперію. В 521 р. до н. е. її
престол обійняв один із членів правлячої
династії Ахеменідів — Дарій І Гістасп.
Перське царство переживало тоді нелегкі
часи — від нього відпадали завойовані
області, його стрясали народні повстан-
ня, на внутрішньополітичній арені час
від часу з’являлися самозванці. В бороть-
110
1
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
2
Зображення Дарі я І Гістаспа на релм.фі Ьсхістунсьаоі ггіни (І) та на циліндрич-
ній печатці з ім'ям цього царя (2). Прорис. П. Л. Корніснка
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
бі за владу Дарій спирався не тільки на
військо: він здійснив адміністративні ре-
форми, що забезпечували цілісність
його володінь і регулярне поповнення
царської скарбниці. Реорганізувавши й
посиливши армію, почав реалізовувати
свою головну мету — здобути для Персії
владу над усім світом. Звісно, уявлення
про розміри й географію останнього були
тоді дещо іншими, ніж тепер, однак заду-
ми Дарія вражають і в наші часи. Про їх-
ню грандіозність свідчать і драматичні
події далекого походу у Скіфію, здійсне-
ного перським володарем близько 514 р.
до н. е.
Офіційним приводом для початку цієї війни, за
словами Геродота (IV, /), стала давня подія: «Цар
побажав тепер покарати скіфів за вторгнення в Мі-
дію й за те, що скіфи, які перемогли своїх супротив-
ників — мідян, першими порушили мир». Певна річ.
справжні причини Дарісаого походу не мали нічого
спільного Ь захистом інтересів уже не існуючого
Мідійського царства, землі якого, до речі, поглинула
сама ж Персія. Однак ця версія була досить зруч-
ною. бо не тільки виправдовувала похід персів від-
повідно до поширеного в давнину правового прин-
ципу — «око за око, зуб за зуб», а й підкреслювала
роль Перської держави як спадкоємниці великих
царств минулого.
Що ж до справжніх мотивів перського вторгнен-
ня в Північне Причорномор'я, то вони й тепер жваво
обговорюються істориками. Більшість фахівців ува-
жає: спроба Дарія підкорити Скіфію була час-
тиною єдиного стратегічного плану. На той час
Персія вже загарбала грецькі міста в Малій Азії,
деякі острови Егейського моря і стояла на порозі
виснажливої боротьби з європейською Грецією,—
попереду були ще й Марафонська битва, й подвиг
спартанців царя Леоніда у Фермопілах, і розгром
перського флоту вСаламінській протоці. Напередо-
дні цього важливого двобою перський володар міг
розглядати похід на Скіфію як необхідний воєнний
захід, який дав би змогу відрізати грецькі поліси від
північнопричорноморського хліба, а отже, ослабити
й материкову Грецію. До того ж вдала воєнна екс-
педиція на якийсь час приборкала б кочовиків і за-
безпечила тили Персії,— адже пам'ять про тяжку
владу скіфів у Передній Азії була ще надто свіжою,
щоб покинути напризволяще свої північні кордони в
передбаченні великої війни на заході.
Отже, зібравши величезне військо —
«а очолював він усі підвладні народи»
112
(Геродот. IV, 87), Дарій І вирушив у
похід. Його шлях пролягав від стародав-
ніх мурів Суз до Босфорської протоки, де
залежні від персів греки спорудили на-
плавний міст. Перейшовши по ньому з
Азії в Європу, армія царя вогнем і мечем
пройшла землями фракійських племен і
наблизилася до Дунаю. Тут, поблизу
його імрла, іонійські і-реки знову спорудили
наплавний міст. Перед тим, як ступити на
нього, Дарій зав'язав на ремені 60 вузлів
і наказав будівникам охороняти міст. Ко-
жного дня вони мали розв’язувати один
вузол. Якщо вузли закінчаться, а перси
на той час не повернуться, греки можуть
відпливати на батьківщину (Г е р о д о т.
IV, 98). Після цього розпорядження пер-
ське військо рушило вперед.
Воно було величезним і багатомов-
ним — адже до складу імперії Дарія І
входило понад 80 народів. Із персами
йшли середньоазіатські саки, ополченці
далеких індійських племен і рухливі вер-
шники Аравії, єгиптяни, мідійці, ефіопи,
вавілоняни, фракійці, парфяни, лідійці.
Головною ударною силою цієї строкатої
армії була гвардія Дарія — 10-тисячний
загін «безсмертних», сформований із
знатних персів. Всього ж, за даними Ге-
родота (IV, 87), Дарій вів на скіфів 700
тис. воїнів. І хоча більшість фахівців ува-
жає, що наведена цифра в кілька разів
перевищує реальну — інакше важко зро-
зуміти, як же цар керував цим громаддям
і забезпечував його необхідним поста-
чанням,— небезпека, що нависла над
скіфськими кочовищами, була величез-
ною. Вона примусила степовиків не лише
об’єднати свої власні сили, а й звернути-
ся по допомогу до сусідів.
На раду до скіфів прибули «царі» тав-
рів (мешкали в гористій частині Криму
і приносили в жертву своїй богині море-
ходів, що зазнавали корабельних аварій
біля їхніх скелястих берегів), агафір-
сів — близьких родичів фракійців, а та-
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Зображення скіфських вершників на золотих платівках із кургану Куль-
Оба (прорис. П. Л. Корніенка)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Похід Дарія 1 Гістаспа до Скіфії (упорядкування карги В. Ю. Мурзі на за Б. О. Рибаковим.
рис. М. М. І селем)
кож володарі народів, які жили на північ
від Скіфії — андрофагів, меланхленів,
неврів, гелонів і будинів. Приїхали й по-
сланці савроматів — народу, близького
скіфам за мовою й побутом (савромати
кочували на схід від Скіфії). Але згоди
всі вони так і не дійшли: в лиху годину
скіфів підтримали лише гелони, будили
та савромати (Геродот. IV, 119).
Позаяк об'єднати проти Дарія всі на-
роди Надчорномор’я та досягти реальної
переваги в силах скіфам не пощастило,
вони вирішили уникати відкритого бою й
поступово відходити, знищуючи на своє-
му шляху криниці, джерела й пасовища.
Для здійснення цього задуму їхнє війсь-
ко поділилося на дві частини. До однієї.
очолюваної скіфським царем Скопасі-
сом, увійшли савромати, друга, більша
частина на чолі з Іданфірсом — верхов-
ним скіфським володарем, об'єдналася із
загонами гелонів і будинів. Відступаючи
перед армією Дарія, союзники заманили
її у глибини Скіфії. За розрахунками
Б. О. Рибакова, перси дійшли до випале-
них сонцем степів Приазов'я. Тут Дарій
зупинився, наказав збудувати тимчасове
укріплення й почав обмірковувати даль-
ший план кампанії.
Результати походу були не на користь
персів — Скіфію пройдено, але не підко-
рено. її збережене військо вільно пересу-
валося рідними степами і спочатку нага-
дувало про себе лише гарячим попелом
114
багать, хмарами куряви на обрії та швид-
кими стрілами, що поцілювали необере-
жних перських воїнів. Але раптом скіфи
зникли — ніщо не свідчило про їхню
присутність навколо польових укріплень
Дарія. Деякий час цар вичікував, а потім
покинув недобудовану фортецю й повер-
нув на захід, де сподівався знайти супро-
тивника. І справді: заманивши ворога до
східних рубежів своєї країни, скіфи зро-
били коло й опинилися у нього в тилу.
Знову почалася виснажлива гонитва, та
дарма: на незнайомій спустошеній місце-
вості персам ніяк не вдавалося наздогна-
ти рухливі загони таємничих степовиків.
Тоді Дарій удамся до іншого способу: надіслав
до Ідаифірса вершника з наказом передати скіфсь-
кому царю, щоб той нарешті підкорився йому або
прийняв бій. Та Іданфірс оцінював ситуацію інак-
ше. «...Я й раніше,— відповів він,— не бігав у пере-
ляку ні від кого з людей, і зараз від тебе не біжу; і я
не роблю тепер нічого нового порівняно з тим. що
звик робити у мирний час... У нас немає ні міст, ні
обробленої землі, і побоювання, що вони будуть за-
хоплені і сплюндровані, не змушує нас скоріше
стати до бою з вами...» (Г еро дот. IV, 127).
Проте кульмінаційний момент наближався. За-
гін Скопасіса вирушив до Дунаю на переговори з
греками, які охороняли міст, а більша частина скі-
фів залишалася на місці та, блокуючи персів, зни-
щувала їхніх постачальників і фуражирів. Військо
Дарія дедалі слабшало. В цей час до перського та-
бору з'явився скіфський вісник із дивними дарами
цареві: птахом, мишею, жабою та п'ятьма стрілами.
Зрадівши, Дарій розшифрував зміст цього дарунка
на свою користь: скіфи, мовляв, віддають йому і
свою воєнну могутність, і свою землю, і небо, і води.
Але один із його найближчих радників — Гобрій —
витлумачив цей зміст зовсім інакше: «Якщо ви, пер-
си, не полинете в небо, обернувшись на птахів, не
сховаєтесь у землі, ставши мишами, чи не скочите в
болото, обернувшись на жаб,— ви не повернетесь
назад, уражені цими стрілами» (Геродот. IV,
132). Як показали дальші події, здогадка Гобрія бу-
ла ближчою до істини.
Скіфи готувалися до рішучого дво-
бою. За допомогою продуманого і вдало
здійсненого відступу сили ворога були пі-
дірвані: настав час скористатися наслід-
ками цього стратегічного маневру. А щоб
пастка зачинилася якнадійніше, Скопа-
сіс мав умовити охоронців мосту через
Дунай залишити свій пост. Іонійці начеб-
то зголосилися на ці пропозиції, і Ско-
пасіс, не гаючи часу, повернув своїх вої-
нів на з'єднання з головними силами. А
ті, передавши Дарію свої алегоричні да-
ри, вишикувалися навпроти персів на ви-
рішальний бій. Тут, як розповідає Геро-
дот, у перебіг подій втрутився випадок:
скіфські вершники побачили зайця й, по-
рушивши бойовий порядок, кинулися за
звірком. Дізнавшись про це, Дарій заува-
жив: «Ці мужі ставляться до нас із вели-
ким презирством, і мені тепер ясно, що
Гобрій правильно сказав про скіфські да-
рунки. Оскільки й мені самому тепер вже
здається, що справа йде саме до того, не-
обхідно добре подумати, щоб наше по-
вернення назад було цілком безпечним»
(Геродот. IV, 134). Тож, коли настала
ніч, цар залишив у таборі найослаблені-
ших бійців, які мали палити багаття, а
також віслюків, аби ті своїм голосним ре-
вінням створювали видимість присутнос-
ті на місці всієї армії, а сам із добірною
частиною війська поринув у темряву —
нібито з метою раптово напасти на скі-
фів. Проте його шлях проліг зовсім в ін-
ший бік — на захід, до мосту. Скіфи тіль-
ки на світанку зрозуміли, що сталося, й
ринули навздогін. Маючи вірний шанс
остаточно добити персів, вони втратили
його через парадоксальну обставину: до-
бре знаючи степ, союзницькі загони при-
мчали до мосту навпрямки раніше за Да-
рія, котрий, побоюючись заблукати, вер-
тався до Дунаю вже пройденим, але’дов-
шим шляхом.
Отже, вороги розминулися. Скіфи
знову почали умовляти греків зруйнувати
міст — адже 60 днів, визначених Дарісм,
уже минули. Ті спочатку погодилися, та
один з їхніх ватажків — Гістіей, тиран
(правитель) іонійського міста Мілет, на-
гадав іншим знатним грекам, що їхня
влада в Іонії тримається лише завдяки
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
115
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
персам. Тоді охоронці мосту вирішили
обдурити скіфів — зруйнувати переправу
тільки на відстань польоту стріли, щоб
заспокоїти їх і разом із тим нейтралізу-
вати загрозу з їхнього боку. Так вони і
вчинили. Тим часом степовики, нічого не
підозрюючи, кинулися шукати рештки
перської армії. Але воєнне щастя й тут
покинуло їх: Дарій уночі непомітно для
супротивника дістався Дунаю й форсував
його зі своєю гвардією. Так безславно за-
вершилася спроба величезної Перської
імперії підкорити народи Північного
Причорномор’я. Перемога над одним із
наймогутніших володарів тогочасного
світу небувало піднесла воєнно-політич-
ний пріоритет скіфів у цьому регіоні і
справила великий вплив на процес консо-
лідації Північнопричорноморської Скі-
фії.
6. ВЕЛИКА СКІФІЯ
Загальний нарис Північнопричор-
номорської Скіфії середини V ст. до н. е.
подано Геродотом в його «Історії», для
написання якої він здійснив мандри по
різних краях тодішньої ойкумени й, мож-
ливо, відвідав Ольвію. Саме тут він і міг
зібрати цікаві подробиці відносно недав-
ньої скіфо-перської війни, з’ясувати важ-
ливі деталі життя, побуту, звичаїв пе-
реможців могутнього Дарія.
Географія й населення Скіфії. За Ге-
родотом (IV, 101), «у Скіфії — оскільки
вона мас чотирикутну форму, а дві сто-
рони доходять до моря,— усі сторони рів-
ні за своїми розмірами: й та, що йде все-
редину країни, й та, що простягається
уздовж моря. Бо від Істра (Дунаю.—
Авт.) до Борисфена — десять днів доро-
ги, від Борисфена до Меотійського озера
(Азовського моря.— Авт.) — іще де-
сять; і від моря вглиб країни до мелан-
хленів, які живуть вище скіфів,— двад-
цять днів дороги». Цей величезний квад-
рат, твердить Геродот, був заселений чи-
сленними народами, головне місце серед
яких посідали скіфи, очолювані скіфами
царськими (IV, 17—20).
Свідчення давньогрецького історика неоднора-
зово ретельно аналізувалися сучасними науковця-
ми. котрі намагалися співвіднести їх із даними ар-
хеології та відтворити цілісну картину розселення
Геродотових племен на території нинішньої Укра-
їни. Одна з поширених географічних реконструкцій
на цю тему належить українським археологам
О. І. Тереножкіну та В. А. Еллінській. Існують й інші
варіанти, насамперед стосовно північної периферії
Скіфії. На жаль, до остаточного з'ясування цієї ди-
скусійної проблеми ще далеко, тому зупинимося на
безперечно доведених фактах.
Уся величезна смуга північнопричор-
номорських степів була зайнята власне
скіфськими іраномовними племенами.
Починаючи з кінця VI ст. до н. е. кіль-
кість їхніх пам'яток на цій території
різко збільшується порівняно з поперед-
нім періодом. Найбільшої концентрації
вони досягають наприкінці V—IV ст. до
н. е.— саме цим часом датуються тисячі
скіфських поховань, відкритих на Півдні
України.
Як і раніше, лісостепове межиріччя
Дністра і Дніпра заселяли численні пле-
мена, генетично пов'язані з населенням
чорноліської доби. За мовою це були пра-
слов'яни. На заході з ними сусідили фра-
кійці, на сході — носії посульсько-доне-
цького варіанту культури скіфського
типу. Мовна належність останніх ли-
шається ще дуже спірною: одні фахівці
відносять їх до балтів, другі — до угрів,
треті наполягають на їхній іраномов-
ності.
На порубіжжі, де посульсько-донець-
ка культура стикалася з культурою Дні-
провського Лісостепового Правобереж-
жя, виявлене одне з найбільших у Європі
116
Етногеографія Гсродсутової Скіфії (упорядкування карги В. Ю. Мурзіна за В. А. Іллінсь-
кою та О. І. Тереножкіним, рис. М. М. І селева)
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
городищ ранньої залізної доби. Воно роз-
ташоване поблизу с. Більськ, у середній
течії Ворскли. Загальна довжина його ва-
лів перевищує ЗО км, а площа досягає
4400 га. Впродовж багатьох років горо-
дище досліджує харківський археолог
Б. А. Шрамко, який ототожнює його із
згадуваним в «Історії» Геродота містом
Г елон.
Дуже важливою дія розуміння історії
Скіфії є проблема характеру взаємовід-
носин степовиків і землеробів Лісостепу.
Іншими словами: чи входили тодішні зем-
леробські племена до складу Скіфії?
Серед фахівців є прихильники й позитив-
ної, й негативної відповіді на це запитан-
ня. На нашу думку, в різних районах Пів-
нічнопричорноморського Лісостепу різ-
ною була й міра політичної залежності
місцевого населення від іраномовних ко-
човиків,— ця міра зумовлювалася кон-
кретно-історичною обстановкою й реаль-
ним співвідношенням сил на якийсь
певний момент. Тому нам навряд чи по-
таланить із максимальною точністю від-
творити північні кордони скіфського
об'єднання,— швидше слід говорити про
сферу його впливу на лісостепові племе-
на, що поступово слабшав у напрямі від
центру до периферії. Проте з великою до-
лею ймовірності ми все ж таки можемо
визначити один регіон Українського Лі-
состепу, який безпосередньо входив до
складу Скіфії. Йдеться про південні ра-
117
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Розріз кургану IV ст. до н. Є. з похованням знатного скіфа (реконстр. та рис. П. Л. Кор-
ніенка за матеріалами розкопок Г. Л. Свдокимова на Херсонщині)
йони правобережної частини Середнього
Подніпров’я. Саме тут — насамперед у
басейні Тясмина — з кінця V ст. до н. е.
простежується поступовий занепад міс-
цевої економіки, зменшується кількість
населення, припиняють своє існування
деякі укріплені центри й селища. Всі ці
явища можна пояснити тільки запро-
вадженням над землеробськими племе-
нами цієї квітучої раніше території без-
посередньої влади степовиків, які нещад-
но експлуатували нових підданих.
Пограбування економічних ресурсів
підкорених племен і стягання з них тяж-
кої данини, зиск із контролювання тор-
говельних шляхів, що пролягали через
північнопричорноморські степи,— все це
не тільки забезпечувало кочовиків необ-
хідними для нормального життя продук-
тами землеробства й ремесла, а й надзви-
чайно збагачувало скіфську верхівку. На-
копичені величезні ресурси кочові воло-
дарі перш за все намагалися перетворити
на престижні речі, що підкреслювали їх-
ню відокремленість від маси рядових об-
щинників. Згодом більшість цих коштов-
них речей концентрувалася в усипальнях
знаті, котрі за своїми розмірами й пиш-
ністю супровідного інвентаря, очевидно,
не мають собі рівних серед інших старо-
житиостей Східної Європи.
Найграндіозніші скіфські кургани
споруджувалися в степах України на-
прикінці V— в IV ст. до н. е. Серед них —
Солоха, Чортомлик, Огуз, Козел, Гайма-
нова Могила, Бердянський, сенсаційні
знахідки з яких неодноразово приверта-
ли до себе увагу громадськості.
Скіфи й античні міста-держави Пів-
нічного Причорномор'я. Основна частина
коштовностей, у числі яких чимало справ-
жніх шедеврів стародавнього ювелірно-
118
го мистецтва, надходила до скіфів з ан-
тичних міст-держав Північного Причор-
номор’я. Там існували спеціальні май-
стерні, що працювали на замовлення ба-
гатих скіфів. У V — IV ст. до н. е. одним із
головних торгових партнерів Скіфії стає
Боспорське царство, котре утворилося
близько 480 р. до и. е. під владою династії
Археанактидів у східній частині Криму,
на території Тамані й прилеглих районів.
За свідченням давньогрецького оратора й
політика Демосфена, під час правління
боспорського царя Левкона І (389/8 —
348/8 рр. до н. е.) з династії Спартокі-
дів, які змінили Археанактидів, тільки до
Афін із Боспора щорічно вивозилося
близько 400 тис. медимнів (1 млн пудів)
хліба. Ясна річ, такий величезний зерно-
вий потік вбирав у себе сільськогосподар-
ську продукцію не тільки зі східнокрим-
ської держави, а й зі Скіфії, володарі якої
«перекачували» зерно із хліборобських
районів Лісостепу до античних міст пів-
нічного узбережжя Чорного моря.
Величезна зацікавленість степової
знаті в результатах цих торговельних
операцій визначила два важливі напрями
ювнішньополітичної активності скіфсь-
кого об'єднання: на північ, де головним
його завданням було, повторимо, утри-
мання політичної зверхності над підкоре-
ними територіями Лісостепу, та на пів-
день, де скіфи прагнули всіляко зміцнити
свої позиції в античних колоніях Північ-
ного Причорномор'я.
Деякі сліди політики кочовиків щодо
своїх південних сусідів зберегли пам'ят-
ки археології та писемні джерела. На-
приклад, у межах Боспорського царства
виділена значна група могил представни-
ків скіфської еллінізованої верхівки, кот-
рі, можливо, брали участь в організації
хлібної торгівлі. Найвідомішим серед та-
ких пам'яток є курган Куль-Оба, дослід-
жений на околицях Керчі в 1830 р. Тут
був похований якийсь скіфський володар
кінця IV ст. до н. е., кочовища якого при-
лягали до кордонів Боспору. В потойбіч-
ний світ його супроводжували жінка й
служник. У гробниці знайдено безліч ре-
чей, зокрема пречудові вироби з дорого-
цінних металів.
Про величезну роль скіфських прави-
телів у житті Боспору свідчать також по-
дії міжусобної династичної боротьби між
спадкоємцями царя Перісада (помер у
ЗІ 1/310 або 310/309 рр. до н. е.). Писем-
ні джерела зафіксували втручання в цю
політичну комбінацію одного зі скіфсь-
ких ієрархів. З урахуванням хронології
тогочасних подій ним міг бути наступник
володаря, похованого в Куль-Обі.
Головними суперниками в цій боротьбі висту-
пали старші сини Перісада — Сатир та Євмел. Як
розповідає у своїй «Бібліотеці» давньогрецький іс-
торик Діодор (XX, 22), після смерті Перісада «сини
його Євмел, Сатир і Прітан розпочали поміж собою
війну за кладу. Старший із них. Сатир, успадкову-
вав владу від батька.., але Євмел, який вступив у
дружні відносини з деякими із сусідніх варварських
народів і набрав значні військові сили, почав проти-
діяти братовій владі. Сатир, коли дізнався про це,
рушив проти нього із значним військом; коли він
перейшов через річку Фат. він оточив свій табір во-
зами. на яких привіз величезну кількість провіанту,
потім вишикував військо й сам, за скіфським зви-
чаєм, став у центрі бойового строю. Союзниками
Сатира в цьому поході були грецькі найманці, чисе-
льністю не більше двох тисяч, і стільки ж фракійців,
а все інше військо складалось із союзників-скіфів
чисельністю до двадцяти з лишком тисяч піхоти і
не менш як десяти тисяч вершників».
Розповідь Діодора про бій при Фаті (ймовірно,
одній із річок Прнкубання) цікавить нас не тільки
як свідчення скіфського впливу на політичне життя
Боспору, а й як історичний документ, що дає змогу
реконструювати деякі особливості скіфської війсь-
кової справи. «На боці Євмела,— продовжує Діо-
дор,— був цар фатіїв Аріфарн із двадцятьма тися-
чами кінноти і двадцятьма двома тисячами піхоти.
Коли відбулося перше бойовисько, Сатир, який був
оточений добірними воїнами, розпочав кінну сутич-
ку з почтом Аріфарна, котрий стояв проти нього в
центрі бойового строю, й після значних втрат з того
чи іншого боку змусив, нарешті, варварського царя
до втечі. Спочатку Сатир кинувся його переслідува-
ти, вбиваючи всіх, хто з'явиться на його шляху,
але трохи згодом, кети почув, що брат його Євмел
узяв гору на правому фланзі, припинив пересліду-
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
119
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
нання й поспіши» на допомогу переможеним; мін
удруге став винуватцем перемоги й розбив усе во-
роже військо...» Поза всяким сумнівом, добірний за-
гін Сатира, що здобув для нього перемогу, складав-
ся із скіфських вершників. Утягнуті в самісінький
вир кривавої січі, вони здійснили блискучий маневр
і тим вирішили долю бою. Відомий український фа-
хівець з історії стародавньої воєнної справи Є. В.
Черненко нещодавно проаналізував головні події
цього бойовиська й дійшов висновку: тільки першо-
класна кіннота була здатна змінити напрям голов-
ного удару після того, як прорвала ворожий стрій,
і вдарити в тил ще не здоланим загонам супротив-
ника.
Однак подальша доля Сатира, який за допомо-
гою скіфів переміг у бою при Фаті, склалася не-
щасливо — він загинув у наступних бойових сутич-
ках. Наклав головою в боротьбі за владу і його
молодший брат Пргтан. Євмел, здобувши таки бос-
порський трон, вирішив закріпити свою перемогу й
наказав перебити всіх друзів і родини своїх братів.
Врятувався лише юний син Сатира — Перісад: він
верхи втік із столиці царства Пантікапся (на місці
сучасної Керчі) до ставки скіфського царя Агара
(Д і о д о р. XX, 24). Цей епізод свідчить, що став-
ка Агара — ймовірно, володаря скіфських племен,
які мешкали у Східному Криму,— розташовувала-
ся майже поряд із головним містом Боспору, і зай-
вий раз підкреслює міцність скіфських політичних
позицій, грунтованих на реальній військовій силі, в
цьому надзвичайно важливому для них регіоні Пів-
нічного Причорномор'я. Красномовною є й та спо-
кійна сміливість, з якою Агар прийняв Перісада,
адже такий його крок аж ніяк не міг викликати
схвалення з боку нового боспорського царя —
мстивого Євмела.
Боротьба за Добруджу. Бурхливо роз-
вивалися події й на західних кордонах
Скіфії. Цс був третій, не менш важливий
напрям її зовнішньої політики. Як ми
пам'ятаємо, західними сусідами скіфів
були фракійці. Близько середини V ст. до
н. е. серед останніх надзвичайно посили-
лося плем'я одрисів, що проживало в до-
лині р. Арда. Очолювані своїм ватажком
Тересом, вони заснували могутнє у війсь-
ковому відношенні Одриське царство, те-
риторія якого простяглася до Нижнього
Дунаю. Контакти між двома войовничи-
ми угрупованнями — Скіфією та Одри-
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
іолоті вироби із скіфського Братолюбівськімо кургану (кінець V ст. до н. е.) на Херсзишіїші /фато
Н. Ш. Петкоаського)
121
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Золота пектораль із скіфського кургану Товста Могила (IV ст. до н. е.) на Дні-
пропетровщині (фото Г. І. Лисенка)
ською державою мали різний характер.
Не обходилося, звісно, без конфліктів,
але відомо і про породичання царських
родин: наприклад, дочка Тереса була од-
нією з дружин скіфського царя Аріапіфа.
Така більш-менш мирна ситуація збері-
галася практично до середини IV ст. до
н. е., коли швидкий занепад Одриського
царства призвів до його розпаду. Так
упав міцний бар’єр, який закривав перед
скіфами шляхи до античних міст Захід-
ного Причорномор’я — Істрії, Діонісо-
поля, Одесоса й ще далі — безпосеред-
ньо до Балканського півострова. Отже,
перед скіфською верхівкою відкрилася
можливість налагодити без посередниц-
тва грецьких колоній Північного Причор-
номор'я торгівлю з античними держава
ми материкової Греції.
Основні події скіфської експансії на
захід у цей час пов’язані з ім'ям царя
Атея, який, за словами Страбона — ав-
тора відомої «Географії» (VII, 3, 18), на-
чебто володарював над усією Північно-
причорноморською Скіфією. Деякі су-
часні фахівці намагаються спростувати
122
це твердження і вважають Атея лише ва-
тажком якогось скіфського угруповання
на Нижньому Дунаї, однак для розумін-
ня описуваних далі подій це особливого
значення не мас — в кожному випадку
його смілива й активна політична лінія
спиралася на міць усієї Скіфії.
Агей був суворим і загартованим у боях воїном,
його неординарний образ зберегли для нас свідчен-
ня цілого ряду авторів. Так. Плутарх сповіщає про
дуже цікавий епізод: захопивши в полон грецького
флейтиста Ісменія, уславленого своєю грою, скіфи
привели його до Атея, щоб той насолодився вишу-
каною музикою, але цар заявив, що найкращою для
себе музикою вважає іржання бойового коня.
За плечима Атея був багатющий досвід воєна-
чальника, що допомагало йому знаходити вихід із
будь-яких скрутних обставин. Ось як про це розпо-
нідає, наприклад, римський автор Фронтін (II, 4.
20): «Скіфський цар, коли йому судилося вступити
» бій із більш значними силами (фракійського пле-
мені) трибаллів, наказав жінкам, дітям й усій не-
< трой овій юрбі підігнати до ворожого тилу віслюків
і волів та нести при цьому попереду здійняті списи;
потім він поширив чутку, що до нього нібито йдуть
підкріплення ВІД більш віддалених скіфів; цим він
спонукав ворогів відступити».
Через деякий час після падіння Одри-
ського царства Атеєві пощастило досить
міцно закріпитися на правобережжі
Нижнього Дунаю. Безпосередньо під-
«ладна йому територія відповідала якщо
не всій сучасній Добруджі, то в усякому
разі її значній частині, а вплив скіфсь-
кого царя поширювався й на віддаленіші
області. Відомий зміст його дуже ціка-
вого .чиста до мешканців міста Візантій,
розташованого на березі Босфорської
протоки: «Цар скіфський Атей демосові
ні кантіанців: не перешкоджайте моїм при-
буткам, щоб мої кобилиці не пили вашої
иоди» (К лемент Олександрій-
ський. V, ЗІ). Яскравим свідченням
могутності Атея став і випуск ним влас-
ної монети, карбованої в античному місті
Каллатія,— найдавнішої з відомої нам
серії безперечно скіфських грошових
ОДИНИЦЬ.
Однак фракійські землі привертали
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Плай і розріз поховання у скіфському кургані
Куль-Оба (IV ст. до Н. Є.) в Керчі (рис.
П. Л. Корніснка за матеріалами публікацій)
123

РОЗДІЛ ДРУГИЙ
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Сценки з життя скіфів, зображені на електровому кубку з кургану Куль-Оба (прорис.
П. Л. Корміснка)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Бій при Фаті (упорядкування схеми В. Ю. Мур-
зіна за Є. В. Черненком, рис. М. М. Іевмва):
І — скіфська кіннота Сатира та кіннота Аріфараіа на
початку бою; 2 — скіфська кіннота Сатира, нка мадам
поразки кінноті Аріфарна; Євмел перемагає найманці»
Сатира, шо відступають; 5 — скіфська кіннота Сатира
прмпннас переслідуваним кінноти Аріфарна. змінює, напрям
руку й іавдае удару в тил загонам € в мела; поразка
Аріфариа (в — иікота; 6- кіннота фатПв; а скіфська
кіннота: г— грецькі найманці; Л — найманці фракійці; е —
військовий табір)
увагу не лише Скіфії. На південь від них
приблизно в той же час швидко посилю-
валася Македонська держава, цар якої
Філіпп II забирав під свою руку все нові
й нові території. За деякими даними, спо-
чатку між Філіппом й Атеєм існували
якісь союзницькі відносини, але рано чи
пізно суперники мали з неминучістю зіт-
кнутися. Це сталося в 339 р. до н. е. За
розповіддю римського історика Помпея
Трога, що збереглася у викладі іншого
римського автора — Марка Юніана Юс-
тіна (IX, 2), Філіпп почав вимагати від
Атея, аби той компенсував частину вит-
рат македонян при облозі Візантія. Скіф-
ський володар відмовився, й тоді вчо-
рашній союзник рушив на нього. Звісно,
наведений епізод, якщо він і мав справді
місце, був лише приводом до війни,
дійсна ж її причина полягала у проти-
лежних інтересах Філіппа й Атея. Во-
рожі війська зійшлися десь поблизу
Дунаю. Відбувся рішучий бій, в якому
скіфи зазнали поразки. В жорстокій січі
загинув і сам Атей, а він мав тоді майже
100 років. Після цього тиск кочовиків
на Нижнє Подунав'я на деякий час при-
пинився, однак могутність усієї Скіфії
не похитнулася. Про це свідчать, зокре-
ма, події 331 р. до н. е., коли намісник
Олександра Македонського (сина Фі-
ліппа) Зопіріон із 30-ма тис. воїнів
удерся до Скіфії й дійшов до мурів Оль-
вії. Облога виявилася безрезультатною,
а на зворотньому шляху все його вій-
сько, як і сам Зопіріон, знайшло смерть
від скіфської зброї.
Загибель Великої Скіфії. Розпові-
даючи про політичну історію Великої
Скіфії, не можна не згадати ще про один
важливий фактор, який склався в IV ст.
до н. е. і впливав на її розвиток.
Це — консолідація й посилення савро-
мато-сарматських племен у пониззі До-
ну. Хоча якісь беззастережні дані щодо
збройних конфліктів між скіфами й сар-
126
Монета скіфського царя Атея (прорис. П. Л. Корніснка)
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
матами протягом IV ст. до н. е. відсутні,
все ж немає ніяких підстав припускати
можливість безхмарних відносин між
цими двома кочовими угрупованнями.
Тим більше, що археологічні матеріали
свідчать: правий берег Нижнього Дону,
котрий за часів Геродота належав Скі-
фії, в IV ст. до н. е. відійшов під
контроль сарматів. Проте все це до часу
аж ніяк не впливало на життєздатність
Скіфської держави. Справді, її культу-
ра в IV ст. до н. е. досягає найвищого
розвитку, у степових районах виникають
все нові й нові грандіозні поховальні
споруди з багатющим інвентарем. І ось
після такого бурхливого сплеску настає
раптовий спад: на межі IV і III ст. до
н. е. степові скіфські пам’ятки практично
зникають, що, безумовно, засвідчує крах
Великої Скіфії. На думку науковців, до
цієї катастрофи спричинився цілий ком-
плекс явищ: погіршення кліматичних
умов і усихання степів, тривале витоло-
чування трав’яного покриву внаслідок
інтенсивного випасання худоби, занепад
економічних ресурсів Лісостепу через
їхню активну експлуатацію тощо. Все це
призвело до руйнування економічних
підвалин Скіфії, загибелі її як держави.
А проте самі скіфи не зникли з
історичної арени. їхні племена ще дов-
го контролювали Нижнє Подніпров’я,
Крим, Добруджу, хоча й утратили
назавжди політичну гегемонію в Північ-
ному Причорномор'ї. Тут розпочався
новий, сарматський період історії. Але
перш ніж перейти до розповіді про сар-
матів, пропонуємо читачеві ознайоми-
тися з побутом і культурою скіфів часу
їхнього розквіту.
127
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
7. ПОБУТ І КУЛЬТУРА СКІФІВ
Усе перше тисячоліття до н. е. було
періодом цілковитого панування на вели-
чезних просторах Великого степового
поясу Євразії — від Дунаю до Західнді
Монголїі включно — численних ірано-
мовних племен — творців самобутньої
кочовоі цивілізації, багато набутків якої
перейняли кочівники пізніших епох.
З цієї точки зору скіфська культура була
лише локальним варіантом євразійської
лінП культурного розвитку,— щоправда,
чи не найяскравішим і притаманним
тільки західній частині іраномовного
кочового масиву.
Конкретні форми і прояви культури
скіфів вироблялися поступово. їхній
розвиток у часі відбиває рубіжні віхи
історії Скіфії. Так, найдавніша скіфська
культура склалася внаслідок завоювання
кіммерійців власне скіфськими племе-
нами й увібрала в себе як місцеві, так
і привнесені елементи. Пізніше вона
зазнала впливу перед ньоазіатськді циві-
лізації, а за часів Північнопричорномор-
ськоі Скіфії постійно взаємодіяла з
античною культурою, що позначилося
насамперед на розвитку мистецтва
степовиків. Та попри всі ці впливи під-
валини скіфської культури не змінюва-
лися, і протягом VII—IV ст. до н. е. вона
залишалася передусім кочовою.
Взагалі, характер господарства скіфів
впливав на всі сфери їхнього життя.
Основу виробництва становило скотар-
ство. Воно давало майже все — бойових
коней, м’ясо, молоко для харчування,
повсть для одягу та покриття кибиток,
які пересувалися за допомогою волів.
Особливості скіфського побуту добре ілюстру-
ються окремими уривками з творів стародавніх
Сцена .кипі і я на голеній пекторалі з Товстої Могили (прорис. П. Л. Корніенка)
128
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Зовнішній вигляд знатних скіфів, відтворений за рельєфним зображенням на чаші і ГаймановоІ Могили
(рекпнстр. та рис. П. Л. Корніснка)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Зовнішній вигляд представників скіфсько? знаті (за матеріалами розкопок поховань).
Реконстр. Л С. Клочко. О. І. Мінжуліна. П. Л. Корніенка. рис. П. Л. Корніенка
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Поховання скіфського дружинника і кургану V ст. до н. е. поблизу с. Олек-
сандрівка на Дніпропетровщині та речі з цього поховання /рис. П. Л. Кор-
ніснка)
.опорі а, сюжетами на виробах мистецтва, архео-
логічними знахідками. Наведемо лише декілька
прикладів. Ось скіфи пригнали до кочовища
дійних кобилиць, злили молоко у великі чани.
• Потім, розставивши біля чанів сліпих рабів,
скіфи наказують їм збовтувати молоко. Верхній
шар молока, що відстоялося, і який вони
ішмають. цінується вище, а знятим молоком вони
менш дорожать» (Г сродот. IV,2).З кобилячого
молока вироблявся й сир «іппака», що довго
берігшася й тому був придатний для харчування
її далеких походах й перскочовках. А ось поруч
ще один скіф доїть вівцю. Описувана сцена
іоі'іражена на золотій пекторалі з Товстої Могили:
і VI з етнографічною достемен кістю зафіксовано
один із способів доїння, відомий і тепер під на-
шою •молдавського».
Кількістю худоби визначався й май-
новий стан скіфів. Якщо скіфські можно-
нладні володіли багатьма тисячами голів,
го простих скіфів, за свідченням Лукіана
(Скіф або гість. /), називали «вось-
ми ноги ми», оскільки ті мали лише пару
полів і візок.
Кочовому побутові відповідав зов-
нішній вигляд скіфів. Одяг, ідеально
пристосований для їзди верхи, добре
іахищав від спеки й морозу. Вдивимося
п зображення скіфів на срібній чаші з
Гайманової Могили: вони зодягнуті в
каптани, вузькі штани, м’які шкіряні
черевики. Вбрання прикрашалося хут-
ром, оздоблювалося нашивними золоти-
ми платівками. В багатих скіфських
похованнях іноді знаходили тисячі таких
платівок із різноманітними зображен-
нями. Пишно прикрашався й одяг знат-
них скіф'янок.
Але скіфи були не тільки скотарями,
.і й воїнами. Необхідно було захищати
кочовища від сусідів, утримувати в покорі
підлеглі племена. Основу скіфського
війська становила легкоозброєна кін-
нота — лук зі стрілами, короткий меч-
ікинак і спис вправно діяли в руках своїх
володарів і супроводжували їх до потой-
бічного світу. Головною ударною силою
пули загони важкоозброіних вершників,
мчищених панцирями, панцирними
штанами, шоломами й щитами. Саме
вони, ці стародавні лицарі степу, наво-
дили жах на Дарієве військо, проти-
стояли македонській фаланзі, завдали
рішучого удару в бою при Фаті. На
розстеленому обладунку спочивають
вони й у своїх могилах.
Самобутністю відзначалося і скіфсь-
ке мистецтво, стрижнем якого був
так званий звіриний стиль. Зображення
пантер, оленів, гірських козлів, вовків,
птахів, риб, сцени боротьби між ними
прикрашають зброю, кінську вузду, інші
предмети побуту. Фігури тварин вра-
жають динамізмом і точністю передачі
властивих їм рис. Вони надзвичайно вда-
ло «вписані» в простір, визначений
формою предмета. До речі, традиції
скіфського звіриного стилю набагато
пережили своїх творців і проявляються
навіть у деяких мотивах давньоруського
мистецтва.
Скіфи знали монументальне мистец-
тво. Його зразки репрезентовані кам'я-
ними зображеннями скіфського першо-
предка у вигляді суворого воїна.
Ось що розповідали про нього самі скіфи:
• Першим мешканцем цієї безлюдної тоді ще країни
була людина на ім'я Таргітай. Батьками цього
Таргітая... були Зсвс й донька річки Борисфена...
Такий рід мав Таргітай, а в нього було троє
синів: Ліпоксаїс, Арпоксаїс і наймолодший —
Колоксаїс... Від Ліпоксаїса. як кажуть, пішло
скіфське плем'я, яке називають авхатами. від
середнього брата — плем'я катаїрів і траспіїв,
а від молодшого з братів — царя — плем'я парала-
тів» (Геродот. IV, 5—6). Подібні генеалогічні
легенди ідеологічно обгрунтовували єдність скіф-
ського народу, котрий нібито мав єдинокровні
корені, й закріплювали соціальну ієрархію скіфсь-
кого суспільства за допомогою співвіднесення різ-
них його частин із головною та бічними гілками
генеалогічного древа.
За даними писемних джерел, скіфсь-
ке об"єднання поділялося на три частини,
кожну з яких очолював цар. Один із
них — імовірно, той, що владарював над
царськими скіфами, «які вважають інших
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
133
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Зразки скіфського звіриного стилю в оздобленні кістяних, бронзових, золотих виробів (прорис.
П. Л. Корніснка)
Золоте окуття пориту з кургану Чортомлик (фото В. С. Теребеніна)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Срібна амфора із скіфського кургану Чортомлик (IV ст. до н. е.) на Дніпропетровщині
(фато В. С. Теребені/ш)
136
скіфів своїми рабами» (Геродот. IV,
20) —був верховним царем. У свою
чергу царства поділялися на округи —
номи. І на чолі царств, і на чолі номів
стояли вихідці з єдиної царської родини,
що деякою мірою цементувало скіфське
суспільство. Влада цієї родини спиралася
на військову знать. Звісно, ця досить
рихла соціальна структура значно від-
різнялася від розвинутих рабовлад-
ницьких або феодальних держав, а проте
за своїми функціями — підтримання від-
носин залежності й панування, зміцнення
верховної влади, накопичення в руках
верхівки величезних багатств — вона
була вже політичною організацією. Тому
можна твердити: перші паростки дер-
жавності на території сучасної України
з'явилися саме у скіфські часи.
Уособленням міцності й величі Скіф-
ської держави були кургани її царів.
Розповімо про один із них — Чортомлик,
розташований поблизу м. Нікополь Дні-
пропетровської області. Дослідження
цього кургану розпочав у 1862—1863 рр.
відомий російський археолог І. Є. Забє-
лін. Розкопки були продовжені й завер-
шені в 1979—1986 рр.
Царська гробниця складалася з глибокої
(II м) прямокутної в плані шахти, по кутах якої
у твердій глині були вирубані бічні підземні
приміщення — камери. В найдальшій із них міс-
тилося поховання скіфського можновладця (на
жаль, пограбоване в давнину). Проте деякі його
речі збереглися,— наприклад, золоте окуття тори-
ту. В суміжній камері поховали скіфську царицю
і служника, в південно-західній — двох воїнів,
які також супроводжували свого володаря в
потойбічний світ. Усього разом із ііарем — у
самій центральній могилі та за її межами — було
поховано дев’ятеро людей та 11 коней. Після
кривавого похорону над могилою звели курган,
для будівництва якого використовувалися пря-
мокутні дернини. За найскромнішими підрахун-
ками, в його насип було укладено близько 75 тис.
м’ дерну. А по завершенні роботи величезна
споруда (навіть через багато століть, на час розко-
пок І. Є. Забсліна, курган досяіав у висоту 21 м)
була оточена кам'яною стіною, яка чітко відокрем-
лювала цю рукотворну гору від довколишнього
рельєфу.
Велику кількість подібних степових
пірамід уже розкопано, інші «розплив-
лися* й осіли під руйнівною дією дощів,
вітрів, талого снігу, сучасного розорю-
вання. Проте без їхніх характерних
обрисів важко уявити південноукраїнсь-
кий ландшафт, сформований не тільки
природою, а й багатовіковою життє-
діяльністю різних народів, які існували
на території України. Яскравою й важли-
вою сторінкою в книзі її буття назавжди
залишиться й історія Скіфії.
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
8. САРМАТИ
У III ст. до н. е. могутня колись
Скіфія занепадає й поступається своїм
місцем новим пришельцям зі Сходу —
войовничим сарматам.
Джерела. Діодор Сіцилійський писав:
«Ці останні багато років по тому, зро-
бившись сильнішими, спустошили знач-
ну частину Скіфії та, до ноги винищуючи
переможених, перетворили більшу час-
тину країни на пустелю». Хто ж вони,
«ці останні» Діодорового тексту, хто
«перетворив на пустелю» країну скіфів і
«до ноги винищив» її народ? Історичні
джерела зберегли для нас їхнє ім'я:
сармати.
Починаючи з кінця III ст. до н. е.
вони дедалі частіше з’являються в пові-
домленнях грецьких, римських і східних
авторів. Цих іраномовних, споріднених зі
скіфами кочовиків майже завжди змальо-
вують як сильних, жорстоких і невбла-
ганних ворогів. Одна з перших згадок
про сарматів у Північному Причорно-
мор’ї міститься в декреті на честь
137
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Протогена — заможного громадянина
Ольвії, що жив наприкінці III — на
початку II ст. до н. е.
В цей час якийсь цар Сайтафарн прибув
до Канкіта (можливо — місцевість поблизу Оль-
вії). «З нагоди проїзду», як пишеться в декреті,
він зажадав дарунків. Оскільки міська скарбниця
була порожня, кошти на це дав Протоген.
Через деякий час по тому Сайтафарн повернувся
під стіни Ольвії на чолі «снли-силенної саїв»
і вдруге зажадав дарунків. Грошей і на цей раз
місто не мало. Щоб не наразити ольвіо-
політів на «великі неприємності» (йдеться,
очевидно, про воєнні санкції з боку царя),
Протоген знову рятує Ольвію. Наступного разу,
«за жерця Плістарха», Сайтафарн, з'явившись
«на той бік» (певно. Бузького лиману), втретє
вимагає дарунків. Той же Протоген не тільки
дає потрібну суму, а й сам бере участь у посоль-
стві. Данина здалася вимагачеві недостатньою,
він «розгнівався та вирушив у похід». Наслідки
походу невідомі, але зауваження, що «народ...
сповнився жахом», дає підстави для припущення,
що місто таки постраждало.
Сарматн жодним словом не згадуються в дек-
реті. Але ще Ф. Браун свого часу довів: саї декре-
ту — це якась «царська» група сарматів (на
зразок «царських» скіфів), оскільки іранське
«хза)а» означає «цар» або його синоніми. Цю
гіпотезу розвинув відомий російський сарматозна-
вець К. Ф. Смирнов, на думку якого саї — плем'я
сарматського походження, бо ж в імені їхнього
вождя є сарматсько-середньоазінський корінь
«фари» — «щастя», «сила», «талан», тобто «Сай-
тафарн» перекладається як «щастя (сила) саїв».
Коли ж пригадати, що античні автори Аппіан і
Страбон згадували про якихось «царських сарма-
тів» серед інших сарматських племен, то думка
К. Ф. Смирнова здається цілком слушною.
Серед ранніх згадок про сарматів у
Північному Причорномор’ї важливе міс-
це посідає записана Полієном легенда
про сарматську царицю Амагу. М. І. Рос-
товцев з'ясував: основу цієї легенди
становлять дійсні події кінця III — по-
чатку II ст. до н. е., коли скіфи обложили
Херсонес. Городяни звернулися по
допомогу до Амаги, яка, не докладаю-
чись на свого непутящого чоловіка —
п’яницю царя Медоссака, «сама розстав-
ляла у своїй країні гарнізони, відбивала
навали ворогів та допомагала сусідам.
коли їх ображали». Відгукнувшись на
заклик Херсонеса, цариця відібрала 120
кращих воїнів, «дала кожному по три
коня в похід» і, здолавши за добу 1200
стадіїв, раптовим ударом завдала пораз-
ки скіфам, «убила царя та його родичів і
друзів, країну віддала херсонесітам, а
царську владу віддала синові вбитого,
наказавши йому владарювати справед-
ливо». Виходячи з того, що Полієн кори-
стувався стадієм, який дорівнював 155—
160 м, загін Амаги за добу здолав
близько 200 км (що цілком реально для
вершників, які мають заводних коней).
Саме на такій відстані від Херсонеса
лежать присиваські степи, де в цей час
могли кочувати сармати. Побічно це
підтверджує слово «сусіди» в тексті
Полієна. Щоправда, сарматів Придбан-
ня теж могли називати сусідами Херсо-
неса, однак, якби загін цариці просувався
звідти, шлях йому заступали б могутнє
тоді Боспорське царство й Керченська
протока, а на форсування останньої
аж ніяк не вистачило б доби. Отже,
сармати Амаги, поза всяким сумнівом,
мешкали на пічніч від Криму.
Нарешті, ми маємо ще одне свідчення
присутності сарматів у II ст. до н. е.
на території Північного Причорно-
мор'я — декрет на честь Діофанта,
пов’язаний знову ж таки з Херсонесом.
У 110 р. до н. е. спалахнула нова скіфо-
херсонеська війна. Скілур — володар
пізньоскіфського царства, що розпочав
її, згодом помер, і його справу продовжив
син Палак. Скіфи здобували перемогу
за перемогою; вже було взято на спис
житницю Херсонеса — його хору (окру-
гу) з містами-портами Керкінітідою та
Калос Ліменом; нарешті, скіфське вій-
сько обложило саме місто. Херсонесіти
звернулися по допомогу до понтійського
царя Мітрідата VI Сенатора. Проте,
оскільки стояла глибока осінь і навігація
практично закінчилася, помочі від Пон-
138
Гармати та їхні сусіди в II—І ст. до н. е. (упорядкування карти О. В. Симоненка, рис. М. М. Іевлева):
/ — сармжтм (червоними кружками позначені окремі пам'ятки)* 2 — зарубииецькі племена; І — пізні скіфи; 4 — Бос перське
царство; 5 — Ольаійська держава
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
тійського царства, розташованого на
протилежному березі Чорного моря —
в Малій Азії, годі було чекати. Здава-
лося, місто приречене на неминучу заги-
бель. Однак полководець Мітрідата Діо-
фант таки зважився на морський похід,
чого не чекали ні самі мешканці Херсо-
неса, ні їхні супротивники. Понтійське
військо дісталося Криму, розбило скіфів
і за дві кампанії не тільки повернуло
Херсонесу втрачені території, а й здобу-
ло столицю пізньоскіфського царства
Неаполь, примусивши Палака укласти
мир.
Наведений епізод цікавий для нас
тим, що на боці Палака виступали воїни
сарматського племені роксоланів, очо-
лювані царем Тасієм. Грецький географ
Страбон, повідомивши про ці події,
зауважив: роксолани «мешкали на рів-
нинах між Танаїсом та Борисфеном»,
тобто в степах між Доном (Танаїсом)
і Дніпром. Це джерело, на відміну від
гіпотетичних даних декрету на честь
Протогена або легендарних згадок про
Амагу, є історичним свідченням, яке
впевнено локалізує роксоланів — одне з
сарматських племен.
139
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Походження сарматів. Хто ж такі
сармати і звідки вони з'явилися у
причорноморських степах? Терміни
«савромати» й «сармати» — грецького та
римського походження. Самоназва цього
народу невідома. За одними даними,
давньоіранське «сааремат» означає «опе-
резаний мечем», за іншими — племена
«сайріма», згадувані в «Авесті» (давньо-
іранському героїчному епосі, який склав-
ся десь за доби пізньої бронзи),— це
предки сарматів. Про їхню вже підкрес-
лювану нами спорідненість зі скіфами —
також іраномовним народом — свідчить
легенда щодо походження савроматів,
переказана Геродотом: савромати ведуть
свій рід від амазонок, що їх побрали
скіфські юнаки, проте степові красуні
не опанували досконало мову своїх
чоловіків. «Тому савромати розмовляють
скіфською мовою, але здавна зіпсо-
ваною»,— робить висновок «батько іс-
торії».
Непевність писемних джерел ком-
пенсується археологічними. В результаті
тривалих досліджень П. Рау, П. С. Ри-
кова, К. Ф. Смирнова, М. Г. Мошкової
з'ясовано: сарматські племена сформу-
валися в поволзько-приуральських сте-
пах у III ст. до н. е. і звідти розсели-
лися аж до Дунаю та підгір’їв Кавказу.
Археологічна періодизація сарматської
культури виділяє три провідні етапи:
ранньосарматський або прохорівський
(III—І ст. до н. е.), середньосарматський
або суслівський (І ст. н. е.), пізньо-
сарматський або аланський (II—IV ст.
н. е.). Протягом цього часу сармати
мешкали на безкраїх степових просторах
Євразії: їхні пам’ятки відомі в Західному
Казахстані, Приураллі, Поволжі, Подон-
ні, Калмикії, на Північному Кавказі,
в Прикубанні, в степах України, в Криму,
Румунії, Угорщині. Жоден народ у дав-
нину не займав такої великої території.
Першим, хто повідомив про окремі
сарматські племена, був Страбон. Він
називає язигів, роксоланів, сіраків,
аорсів. Трохи пізніше в працях інших
авторів з’являються повідомлення про
ще одне сарматське угруповання — ала-
нів. Сіраки мешкали в Прикубанні,
язиги швидко пройшли причорноморські
степи та осіли в Паннонії, центр земель
аорсів й аланін містився на Нижньому
Дону. На території сучасної України
спочатку розселилися роксолани, а зго-
дом — аорси й алани.
Таким чином, вже у II—І ст. до н. е. сармати
займали степи між Дніпром і Доном. Упродовж
останнього зі згаданих століть циркумпонтійський
регіон стрясали так звані Мітрідатові війни. Перша
з них розпочалася у 89 р. до н. е. Понтійський цар
Мітрідат VI Сенатор (той самий, чий полководець
свого часу врятував Херсонес) надумав створити
грандіозну державу навколо всього Чорного
моря, щоб протиставити її Риму. Встановивши
раніше протекторат над Боспорським царством і
підкоривши західнокавказьке узбережжя, він май-
же досяг мети. Одним із найважливіших пунктів
у планах Мітрідата була наявність у нього війсь-
ка північнопричорноморських варварів. Аппіан
повідомляє, що серед них були й сармати, зо-
крема язиги. Триваючи протягом майже 25 років
(з невеликими перервами), Мітрідатові війни вреш-
ті-решт скінчилися поразкою та загибеллю самого
царя. Відлунням цих подій може бути знахідка
в похованні заможного сармата на Кубані (Зубов-
ський курган) срібної чари з храму Апполона у
Фасіді — місті, здобутому та пограбованому
військом Мітрідата. Певно, чара була здобиччю
похованого в Зубовському кургані воїна.
Десь у І ст. до н. е. сармати почали
епізодично переходити Дніпро й напада-
ти на поселення землеробів зарубинець-
коі культури Середнього Подніпров’я,
яка вважається за найдавнішу слов’янсь-
ку. Саме в цей час у сарматських похо-
ваннях Півдня України з’являються по-
одинокі речі цієї культури, а деякі укріп-
лення зарубинців на Київщині й Черка-
щині зазнають нападів кочовиків: у валах
та поза ними знайдені наконечники їх-
ніх стріл.
Мала Скіфія. Сармати були не єди-
ним народом, котрий протягом останніх
140
Пізньоскіфські племена на рубежі ер (упорядкування карти О. В. Симоненка, рис. М. М. (селева):
І - ііізмьоскіфська культура; 2 — горояиша: 3 - могильники; 4 — Боспорське царство; 5 — О лівійська лермааа
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
століть до нашої ери мешкав у причор-
поморських степах. Із III ст. до н. е.
тут проживали й рештки скіфського
населення. На Нижньому Дніпрі, Ниж-
ньому Подунав'ї та в Північному Криму
ці скіфи створили державу, що Ті Страбон
назвав Малою Скіфією. Городища пізніх
скіфів досить щільно розташовані по
обидва береги Дніпра від сучасного За-
поріжжя аж до Херсона. Вони дослід-
жені поблизу сіл Велика Знам'янка,
Золота Балка, Гаврилівка, Червоний
Маяк, Козацьке, Любимівка, Білозірка.
Другий осередок пізньоскіфськді люд-
ності містився в степовому та перед-
гірному Криму. На східній околиці
Сімферополя знаходяться руїни столи-
ці пізньоскіфської держави — Неаполя
Скіфського. Писемні джерела називають
скіфськими ще кілька міст на території
Криму — Палакій, Хабеї. Ймовірно, це
були фортеці, що останнім часом ото-
тожнюються з городищами Алма-Кер-
мен і Кермен-Кир. Чи були нижньодні-
провська і кримська Малі Скіфії єдиною
державою, напевно сказати не можна.
Мабуть, таки ні, бо ж між ними кочували
сармати, а це аж ніяк не сприяло досяг-
ненню політичної єдності цих двох
регіонів.
141
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Сармати та їхні сусіди наприкінці І — на початку 11 ст. н. е. (упорядкування карти О. В. Симоненка.
рис. М. М- Іевлева):
І — скрипи 2 — пиві скіфи; 3 — ннелм: 4 — Боспорсьи іирстиіх 3 — ОльвМсьи яержам
Саме нижньодніпровські пізньоскіф-
ські укріплення були нездоланною пере-
шкодою на шляху просування сарматів
на захід, за Дніпро. В середині І ст. до
н. е. на карті Марка Віпсанія Агріппи
як західний кордон Сарматії позначено
Дніпро. До цього часу рух сарматів стри-
мувала й держава ватажка гетів Буре-
бісти, який у 48 р. до н. е. навіть
зруйнував Ольвію. Але після його заги-
белі (44 р. до н. е.) нетривке об’єднання
гетів розпалося, і шлях сарматам на
захід відкрився. А прагнути туди їм було
чого — адже там, на Дунаї, проходив
кордон Римської імперії, за Дніпром роз-
ташовувалися грецькі міста — Ольвія,
Тіра, Ніконій, Томі, Істрія.
Небезпека зі Сходу. Історія знає
кочовиків насамперед як жорстоких і
невблаганних варварів, що нищили кві-
тучі міста і країни з високою культурою.
Це пояснюється зовсім не якоюсь одвіч-
ною «природною» войовничістю номадів.
Справа в іншому: скотарство не здатне
забезпечити суспільство надлишковим
продуктом, адже це надто трудомістке й
«ненадійне» заняття. Головне багатство
степовика — худоба, а вона легко підда-
142
ється всіляким випадковостям і дуже
залежить від навколишнього середо-
вища. Нестача паші, набіги ворогів,
певна обмеженість пасовиськ, повіль-
ність відтворення тваринного поголів'я
та інші обставини не гарантували ста-
більного підвищення матеріального доб-
робуту кочовиків. Однак вони мали іншу
перевагу — військову силу. Саме тому
внутрішньосуспільна експлуатація, яка
давала додатковий продукт в осілих
суспільствах, у степових скотарів посту-
пилася місцем зовнішній. Обкладання
даниною, контрибуції, контролювання та
посередництво в торгівлі, постійне
здирство у вигляді регулярних і нерегу-
лярних «дарунків», нарешті, просто
воєнне пограбування — ось лише деякі
з численного арсеналу засобів зов-
ні шньоексплуататорської діяльності но-
мадів. На охороні цього устрою стояла
ідеологія. Міфи про походження того чи
іншого кочового народу, про діяння його
героїв уславлюють передусім хоробрість,
бойову звитягу, жорстокість, нещадність
до ворогів. Війна і грабіжництво вважа-
лися не тільки звичайною, а й почесною,
престижною справою.
Сказане вище дає змогу зрозуміти,
чому сармати вже на початку І ст. н. е.
розселилися аж до кордонів Римської
імперії. А перше їхнє зіткнення з Римом
відбулося ще в 15 р. до н. е., коли про-
консул Македонії Гай Луцій завдав їм
поразки десь на захід від Дніпра. В 11 р.
н.е. відбувся похід Гнея Корнелія Лен-
гула проти сарматів, у 35—37 рр. н. е.—
напад останніх на Мезію. Римський поет
Овідій у своїх «Листах із Понту» і
«Трістіях» із тугою й жахом змальовує
сарматів під мурами міста: «Ворог,
сила якого — кінь та швидка стріла,
спустошує жалюгідні багатства навко-
лишніх сіл...» У 68—69 рр. н. е., скори-
ставшись із самогубства імператора Не-
рона і громадянської війни в Римі,
роксолани два роки поспіль грабують
Мезію, й лише ІП-й Галльський легіон,
випадково опинившись тут на шляху до
Італії, врятував становище.
В І ст. н. е. в степи між Південним
Бугом і Дністром прийшли зі сходу
аорси. В 42—49 рр. н. е. вони допомагали
боспорському цареві Котісу І в боротьбі
за престол проти його брата Мітріда-
та VIII. Здобувши перемогу, аорси під
тиском аланів відкочували на захід,
де утворили міцне об’єднання на чолі з
царем Фарзоєм. Під контроль сарматів
певною мірою потрапила Ольвія: вона
карбує монети із зображенням Фарзоя та
написом «басилевс» (тобто цар). Напри-
кінці 70-х років його змінив Інісмей
(очевидно, син Фарзоя), котрий теж
карбував свою монету в Ольвії. Нові
володарі степів у 89 р. н. е. вдерлися до
Мезії й завдали поразки військам імпе-
ратора Доміціана. Сутички між сарма-
тами й римлянами тривали аж до пере-
моги імператора Траяна над ватажком
даків Децебалом на початку II ст. н. е.
З утворенням провінції Дакія становище
імперії на дунайському кордоні зміцни-
лося, й до середини II ст. н. е. відо-
мості про сарматські напади відсутні.
Тим часом у Криму досягає свого
останнього розквіту Мала Скіфія. І знову
об’єктом її експансії стає Херсонес.
Загроза втрати цього важливого еко-
номічного й політичного центру змусила
Рим надати йому військову допомогу.
В 63 р. н. е. легат Нижньої Мезії Тіберій
Плавтій Сільван на чолі морського
десанту висадився в Херсонесі і звіль-
нив місто з облоги. В елогії на його
могилі ця перемога згадується як одне з
найславніших діянь померлого. В Херсо-
несі відтоді розмістився римський гар-
нізон, а неподалік, на мисі Ай-Тодор,
була заснована фортеця Харакс.
У середині II ст. н. е. нова хвиля
сарматів зі сходу — цього разу аланів —
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
143
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
з
на
тично єдині археологічні
прокотилася причорноморськими сте-
пами. Вона зруйнувала пізньоскіфські
укріплення на Нижньому Дніпрі й зу-
пинилася на Дунаї. Тут майже півсто-
ліття точилися так звані Маркоманські
війни численних варварських племен із
Римом. Другу з них було названо Сар-
матською. що засвідчує велику роль у
цій війні саме сарматських племен.
Майже 600 років сармати наводили
жах на античний світ, але у 111 ст. н. е.
їхньому володарюванню в українських
степах настав кінець. Історія повтори-
лася: спершу нищівного удару їм завдали
готи — германські племена, що просуну-
лися з Північного Заходу, а в другій
половині IV ст. н. е. їх добили гуни,
названі середньовічними хроністами
«карою божою». Сармати зійшли з істо-
ричної арени, й лише степові кургани
зберігають пам'ять про народ, «опере-
заний мечем».
Сарматські могили. Кургани — прак-
пам'ятки
Поховання сарматського володаря
кургану І ст. н. е. поблизу с. Пороги
Вінниччині:
1—2 — план । розріз поховання: З — план дерев'я-
ного саркофагу > кістяком; 4 — реконструкція
зовнішнього вигляду похованого (ргконстр.
Л. С. К.нміко та //. Л. Коряієни, риє. П. Л. Кі»р-
мїснка>
144
СКІФО САРМАТСЬКИЙ ЧАС
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
сарматів на території України (якщо не
рахувати випадкових знахідок їхніх
речей). Перші сарматські могили —
впускні в насипи більш ранніх курганів
доби бронзи, рідше — скіфських. Отже,
нове населення ще не досить впевнено
почувалося в північнопричорноморсь-
ких степах, адже стаціонарні могильники
властиві лише народам, які повністю
володіють місцевістю, де живуть. Аж
наприкінці І ст. до н. е. на землях
сучасних Запорізької та Дніпропетров-
ської областей, куди сармати прийшли
найраніше, з'являються великі Моло-
чанський і Підгороднянський могильни-
ки (дослідження О. І. Тереножкіна,
І. Ф. Ковальової). Тут, як і на батьківщи-
ні сарматів — у степах Подоння й По-
волжя, щільно розташовані невеликі на-
сипи. Під ними містяться одне основне
та зрідка ще впускне поховання. Така
сама картина, але вже у першій половині
І ст. н. е., спостерігається в третьому
з великих сарматських могильників Ук-
раїни — Усть-Кам’янському, розташо-
ваному на правому березі Дніпра. Як
бачимо, топографія та морфологія сар-
матських поховань дає можливість від-
творити етапи опанування ними причор-
номорського степу.
За конструкцією поховальні споруди
сарматів об’єднуються в чотири провід-
ні типи, які теж відбивають різні етапи
проникнення цих кочовиків у Причорно-
мор'я та вказують, звідки вони просу-
валися. Найраніший тип могили — вузь-
ка прямокутна в плані яма; небіжчик
лежить випростаний на спині, головою на
північ, зрідка — на південь. Такі могили
досліджені на Нижньому Дону, який і
був «землею обітованою» причорномор-
ських племен. Другий основний тип
поховань—так званий діагональний:
небіжчик лежить за діагоналлю квад-
ратної в плані ями. Подібні могили
виникають уперше на сході, в Поволжі,
згодом — на Дону, а потім, у середині
І ст. н. е.,— на території нинішньої Ук-
раїни. Третій тип — ями з нішеподіб-
ними підбоями в стінках — фіксує ще
одну хвилю зі сходу десь наприкінці І ст.
н. е. Поховання четвертого типу — ката-
комби — притаманні пізньосарматсь-
кому населенню III ст. н. е. Вони з'яв-
ляються у степах за Маничем та Салом,
звідки з останньою хвилею сарматів
переносяться до Причорномор’я.
Наведемо для прикладу опис одного з найба-
гатших сарматських поховань України — біля
с. Пороги Ямпільського району Вінницької області.
У глибокій катакомбі, орієнтованій на північ,
розташовувався дерев'яний саркофаг. Вхід до
камери було закладено камінням. У кутку поблизу
входу стояли дві синопські амфори. Кістяк воїна
лежав у саркофазі випростано на спині, з розкину-
тими ногами (цю позу деякі археологи називають
«позою вершника»). Вдалося зафіксувати, що
небіжчик був одягнутий у червоне шкіряне
вбрання, гаптоване маленькими золотими трубоч-
ками. Біля рамен знайшли золоту гривну, поруч із
нею — срібний келих, на лівому зап'ясті — масив-
ний золотий браслет, на правому — золоту пла-
тівку для захисту руки від удару тятиви (отже,
небіжчик був шульгою), на стегнових кістках —
золоту, інкрустовану емаллю та бірюзою гарнітуру
двох коштовних поясів. До одного з цих поясів —
портупейного — був пристібнутий золотими пряж-
ками меч. Руків'я й піхви оздоблено золотими
платівками з інкрустаціями, а сам меч прив'язу-
вався до правого стегна ремінцями із золотими
наконечниками. Зліва біля пояса лежав залізний
кинджал, уздовж кісток лівої ноги — лук і сагайдак
із стрілами. Покійного взули в чоботи, застібнуті
срібними пряжками.
Кочові скотарі. Нам не відоме жодне
сарматське поселення. їхня відсутність
свідчить, що сармати були кочовими
скотарями, до того ж із досить рухливим
типом кочування. За етнографічними
аналогіями такому типові відповідає пев-
ний склад стада — насамперед вівці та
коні (як, наприклад, у калмиків). Ці
свійські тварини — єдині, що здатні
переносити постійний рух, не втрачаючи
при цьому ваги й життєвих сил. До то-
го ж коні здобувають пашу з-під снігу.
146
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Уявний зовнішній вигляд сарматського катафрактарія І ст. до н. е. (реконстр.
О. В. Симоненка та П. Л. Корніенка за матеріалами поховань поблизу ст-ці Ахта-
низівська та із Зубовського кургану, рис. П. Л. Корніенка)
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
План поховання знатноїсарматки з кургану Соколова Могила (Миколаївська обл.і та
уявний зовнішній вигляд похованої (реконстр. Г. С. Ковпаненка. рис. П. Л. Кар-
ні снка)
148
розриваючи його копитами. І справді,
в сарматських могилах як напутня їжа
застосовувалася лише баранина. А кінь
для сарматів був усім: давав їжу, питво,
одяг, силу, заможність, рятував життя.
«Напрочуд дивно,— пише Тацит,— як
завзятість сарматів лежить ніби поза
ними самими (тобто в їхніх конях.—
Авт.)».
Остеологічні дані свідчать, що коні сарматів,
як і всіх степовиків, були невисокі на зріст, з
великою грубою головою, короткою шиєю, з міцни-
ми ногами. Типовим зразком такого коня є зобра-
ження на Чортомлицькій амфорі, щоправда,
вони відображають скіфських коней, але сарматські
мало чим відрізнялися від них. Це були яскраві
представники степових тубільних порід типу мон-
гольської або казахської. Прокуратор Каппадокії
Арріан, який свого часу воював із сарматами й
добре знав їх, так описує їхніх коней у своєму
творі «Про полювання» (традиційно при цьому
називаючи сарматів скіфами): «..скіфських (тоб-
то сарматських.— Лет.) та іллірійських коней...
спочатку важко розігнати, так що можна поста-
витись до них з повною зневагою, якщо побачити,
як їх порівнюють з конем фессалійським, сіці-
лійським, пелопоннеським, проте вони витримують
які завгодно труднощі; й тоді можна бачити, як
той прудкий, рослий та баский кінь вибивається
із сил, а ця малоросла та шолудива шкапа
спочатку переганяє того, а потім лишає далеко
позаду». «Коні, здатні до будь-яких довгих
перегонів»,— таку оцінку сарматським коням дав
Овідій.
Кінське спорядження. Од-
ним із головних релігійних культів сар-
матів був культ коня, йому приносили
жертви, і самого його приносили в жер-
тву. Щоправда, частіше сармати, шко-
дуючи своїх чотириногих друзів, клали
до могили хазяїна не коня, як скіфи,
а його символ — вуздечку. Завдяки
цьому звичаю до нас дійшло сарматське
кінське спорядження.
Звичайна сарматська вуздечка скла-
далася з ремінного оголів’я та залізних
вудил. Поряд із трензельними кільцями
цілком сучасного вигляду кочовики
використовували С-подібні псалії, подіб-
ні до скіфських. У І ст. н. е. з'являються
своєрідні вудила з так званими окуляро-
подібними псаліями — з двома великими
кільцями на кінцях. Повід, пристібнутий
до нижнього кільця, примушував напів-
дикого степового коня одразу підкоря-
тися господареві. Це дуже важливо, бо
у двобої один рух повода, бува, рятує
вершникові життя. Парадні вуздечки
шляхетних кіннотників, починаючи з
11 ст. до н. е., оздоблювали фал арами —
круглими бляхами із золота або срібла,
прикрашеними рельєфними зображен-
нями або рослинним орнаментом. Такі
вироби знайдені поблизу Старобільська
та Балаклії на Сіверському Дінці; нещо-
давно срібні позолочені фалари виявлені
в кургані біля с. Булахівка на Дніпро-
петровщині. На жаль, у межах сучасної
України багаті кінські спорядження
трапляються рідко. Куди більше їх у
«сарматському Герросі» в Нижньому
Подонні.
В 1986 р. азовський археолог Є. Беспалий
дослідив у могильнику Дачі унікальний кінський
набір кінця 1 ст. н. е., що складався з 11 фаларів
і нагрудної бляхи. Основу двох великих фаларів
становить бронзовий диск, плакований золотом.
У центрі вміщено чорний агат із жовто-білими
райдужними розводами. Цю вставку увінчує кругла
золота розетка, інкрустована білими та блакитними
емалями, в центрі якої контрастно сяє яскраво-
червоний сердолік. Навколо агата — виконані у
високому рельєфі чотири литі постаті левів, що
лежать; м'язи на крупах і плечах передані
бірюзовими вставками. Завершують композицію,
чергуючись по краю виробу, вставки із дрібних
сердоліків і бірюзи. Цими фаларами були оз-
доблені ремені нагрудника на плечах коня, а на
грудях, де ремені сходилися, кріпилася такого ж
діаметра, що й фалари, масивна золота напів-
сферична бляха. її поділяють на чотири сектори —
хрест-навхрест — діаметральні смуги біло-блакит-
ної інкрустації, а в центрі вміщено таку саму, як
і на фаларах, інкрустовану розетку із сердоліком.
Золотими кільцями (два — з одного боку й одне —
з протилежного) бляха фіксувалася на нагруднику.
Решта дев’ять малих золотих овальних фаларів —
із біло-блакитними вставками по краю та полірова-
ними халцедонами й сердоліками в центрі —
прикрашали вузду.
Зброя. Головною силою сармат-
ського війська була легка кіннота. В мо-
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
149
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Золота гривна та кришталева фібула із сарматськая <> поховання в ІІогайчинському
кургані (фото Г. І. Лисенка)
гилах воїнів археологи знаходять залізні
мечі із серпоподібними (II—І ст. до н. е.)
та кільцевими (І—II ст. н. е.) навер-
шями. Пізніше з’явився ще один тип
меча — довгий, із навершям у вигляді
диска, нерідко виконаним із коштовних
мінералів або золота. Він носився на пор-
тупеї, підвішеній за різьблену нефритову
скобу китайського виробництва. Чудовий
зразок меча цього типу знайшли в
Болгарії, в кургані Рошава Драгана, де
поховано фракійця — офіцера римської
служби. Це, очевидно, трофей, здобутий
під час сарматських набігів 68—69 рр.
н. е.
Як і всі степовики, сармати чудово
стріляли з луків. Чого тільки не пишуть
сучасники про їхні стріли! «Синюваті
від зміїної отрути», «летюче залізо, про-
сякнуте отрутою», «стріли, вологі від
зміїної крові»,— такі характеристики
дає, наприклад, Овідій. Сармати вико-
ристовували луки двох типів — «скіфсь-
кий» (короткий із гнучкими крутими
рогами) та «гунський» (із великою
кибіттю, середина й кінці якої негнучкі та
посилені кістяними або роговими обкла-
дками). Останній тип вони запозичили в
І ст. н. е. від середньоазіатських племен.
Така зброя знайдена в багатому похо-
ванні біля Порогів. Добрим датуючим
матеріалом є залізні наконечники стріл;
до початку І ст. до н. е. побутують
трилопатеві втульчасті, а далі й аж до
кінця сарматського часу — такі ж, але
черешкові. В комплексі з луком «скіфсь-
кого» типу вживалися невеликі (1,5—
3,5 см завдовжки), а «гунського» —
масивні (до 6 см) і важкі наконечники.
Разом із луком біля Порогів було знай-
дено унікальний сагайдачний набір вели-
ких, каліберних наконечників середньо-
азіатських і гунських типів, практично
невідомих у сарматів. Певно, вони потра-
пили на Дністер безпосередньо зі Сходу
разом зі своїм власником.
На території України практично
невідомий сарматський захисний обла-
дунок,— мабуть, тому, що мали його
лише заможні воїни, а їхні могили в
нашому степу — поодинокі. Чудові зраз-
ки такого обладунку відомі з Подоння та
Прикубання, де сармати ховали своїх
володарів. Важкоозброєні сарматські
вершники (вони звалися катафрактарі-
ями) здобули величезну славу. Тацит
пише про катафрактаріїв: «Коли вони
з’являються кінними загонами, навряд
чи яке військо може їм протистояти».
Гнучкий сарматський панцир, як і
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Металева гарнітура парадного пояса із сарматського поховання з Порогів (фато Г. І. Лисенка)
151
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
скіфський, складався із залізних або
бронзових лускоподібних платівок,
нашитих на шкіряну чи бавовняну
основу. На відміну від скіфів, сармати
широко застосовували також кольчугу,
запозичену від римлян. Шоломи їхні
бронзові, теж західного походження.
За свідченням античних авторів, катаф-
рактарії навіть заковували в броню своїх
коней, однак археологічно це не під-
тверджується.
За приклад нищівної сили удару важкоозбро-
єної кінноти може служити битва під Каррами
(Передня Азія) 53 р. до н. е., де військо переможця
Спартака — тріумвіра Марка Ліцинія Красса
зазнало поразки від етнічних родичів сарматів —
парфян. Діючи під проводом свого полководця
Сурени, кочовики заманили римлян у пустелю
й атакували їх у кінному строю, але прорвати
глибоке шикування легіону не змогли. Тоді, не
даючи ворогам рушити з місця, почали безупинно
обстрілювати їх із луків. Валки верблюдів під-
возили стріли, й легіонери падали один за одним,
не маючи навіть змоги завдати удару у відповідь...
Коли в безсилій люті якась із когорт пробувала
атакувати, з-за горбів з’являлися катафрактарії, й
римляни поспіхом відступали до рятівного каре.
Вночі Марк Красс послав дві когорти на чолі
Фібули, пряжки, прикраси з інкрустацією
та речі особистого вбрання із сармат-
ських поховань на території України
(рис. П. Л. Корніенка)
152
її своїм сином Публієм на прорив — шукати
допомогу. А під вечір наступного дня земля
раптом загула під тисячами кінських копит...
З усіх боків римлян оточили закуті у броню
парфяни. Вони мовчки дивилися крізь
прорізи в шоломах. Сповненому відчаю та
втоми тріумвірові залишалося тільки сподіватися
на вчасну допомогу... Аж ось із мовчазного
натовпу невблаганних степовиків вилетів вершник і
погнав коня просто на каре. Зупинившись перед
тріаріями першого ряду, він гукнув: «Крассе,
візьми!» — і змахнув рукою. Якийсь предмет
покотився під ноги леїіонерам. Вони розступилися
перед своїм полководцем.— на нього широко
розплющеними очима дивилася закривавлена
голова його сина... Як стало згодом відомо, на
марші загін Публія Красса атакували катафрак-
тарії Сурени і знищили обидві когорти.
Кілька слів про озброєння піз-
ніх скіфів. Під час постійних контак-
тів із сарматами вони запозичили у них
майже всі зразки зброї. Разом із тим для
воєнної справи Малої Скіфії були харак-
терні піхота (невідома у кочовиків-сар-
матів) та оборонні споруди, звичайні для
осілого населення. Пізньоскіфські горо-
дища оточувалися земляними валами з
кам'яними стінами на гребені, з вежами
по кутах і над брамами. В архітектурі
оборонних мурів Неаполя Скіфського
виразно відчувається грецький вплив.
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
153
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Сарматське мистецтво.
Якщо зброя й кінське спорядження є
неодмінною належністю чоловічих похо-
вань, то в жіночих, звісно, переважають
прикраси. Сармати принесли в Північне
Причорномор’я новий стиль у приклад-
ному мистецтві — поліхромний. їхні
вироби прикрашалися вставками з рубі-
нів, смарагдів, гранатів, сердоліку, хал-
цедону або з кольорової емалі — черво-
ної, блакитної, білої. Джерела цього
стилю містяться в Середній та Централь-
ній Азії, звідки походили предки
сарматів. Чудові зразки таких прикрас
знайдені в нечисленних похованнях
вищої сарматської знаті: в Порогах
(О. В. Симоненко, Б. І. Лобай, 1984 р.),
у Соколовій Могилі (Г. Т. Ковпаненко,
1974 р.), Ногайчинському кургані
(А. О. Щецинський, 1974 р.). Всі вони
датуються 1 ст. н. е.— часом розквіту
сарматського суспільства.
Найцікавішими речами в похованні з
Порогів є два пояси, прикрашені золотою полі-
хромною гарнітурою. Один із них зроблено з чер-
воно! шкіри, з обох боків якої закріплені чотири
біметалеві платівки. Пояс застібався двома ма-
сивними круглими пряжками. Залізна основа
кожної обтягнута золотою пластиною, то зображу*,
двох драконів, майстерно розташованих по колу.
Чудовиська вчепилися одне в одного іклами та
пазурами передніх лап. Тонко пророблені зуби,
очі, пазурі, пір'я крил, а також м'язи, підкрес-
лені вставками з бірюзи й блакитної емалі.
Трохи нижче від цього пояса лежала гарні-
тура іншого — портупейного, виготовленого зі шкі-
ри зеленого кольору. Він одягався на стегна, а до
нього золотими пряжками кріпився меч. За стилем
і технікою виконання його можна порівняти з
аналогічними виробами — шедеврами некрополя
Тілля-Тепе в Північному Афганістані. Вся гарні-
тура — золота, прикрашена вставками з білої й
блакитної емалі. З обох боків застібок були дві
мініатюрні бляшки у вигляді квітки лотоса;
від них звисали ремінці з металевими наконечни-
ками. На застібках у високому ажурному рельєфі
зображена сцена з героїчного епосу: чоловік із
кремезним торсом гримас за лапи двох грифонів
(фантастичні істоти), які шматують третього. їхні
тіла розміщені по краю рамки пряжки, а центр
займас зображення пантери. Чоловік мас виразно
монголоїдні риси обличчя, невеликий завиток во-
лосся на тім"ї, широкий плаский ніс, характерну
посмішку,— типовий східний божок!
На обох поясах, на мечі, гривні й келиху з
цього поховання нанесені спеціальні знаки — там-
ги, тотожні тамтам на монетах царя Інісмея, що
карбувалися наприкінці 70-х — на початку 80-х ро-
ків нашої ери в Ольвії. Ця обставина дозволила
не тільки визначити час поховання, а й із певною
вірогідністю співвіднести його з цим сарматським
володарем.
За десять років перед тим А. О. Щецинський
дослідив у Північно-Східному Криму в Носайч ям-
ському кургані могилу заможної сарматки І ст.
н. е. Небіжчицю, поховану в оздобленому кольо-
ровим алебастром саркофазі, вкривала поховальна
пелена, гаптована золотими ажурними платівками.
Кисті рук покоїлися у срібних чарах античної
роботи. На шиї — масивна золота гривна в чотири
оберти, кінці якої прикрашені грифонами. На
чолі — сплетена діадема тонкої античної роботи
(її застібки виготовлені з двох серцеподібних
сердоліків, забраних у золото). Поруч із небіжчи-
цею лежали скринька з предметами туалету і при-
красами: мініатюрними золотими флаконами
для парфумів, перснями з гемами, люстром,
намистом із сердоліку, геширу, халцедону. На ру-
ках — масивні золоті браслети античної роботи,
вкриті перлами й намистинами з агату, забраними
в золото. Браслети -закінчуються двома парами
фігурок Ерота і Психеї, зображеними в поцілунку,
а застібаються великим каменем у золотому
окутті (на одному браслеті — це циркон, а на
другому — цитрин,— камені, що добуваються и
Таїланді. Бірмі та Шрі-Ланці). Найбільше вражен-
ня справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді
дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського
кришталю, а голівка та хвіст — золоті.
Поховальне начиння ря-
дових сарматських могил.
Найпоширенішими знахідками в похо-
ваннях рядового сарматського населен-
ня є кераміка. Незграбні, зроблені від ру-
ки сірі горщики засвідчують зв'язки сар-
матів із пізніми скіфами. Нерідкі й ан-
тичні вироби: амфори для вина та олії,
червонолакові й червоноглиняні глеки,
тарілки, мисочки, глиняні і скляні туа-
летні посудини — бальзамарії, алабастри
(ці знахідки окреслюють напрями тор-
говельних інтересів сарматів — Ольвія,
Херсонес, Боспор, а через них — міста
154
Золоті та сердолікові прикраси з поховання знатної сарматки. Вінниччина (фато
В. П. Приліпка)
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
Малої Азії та Єгипту). Рідше трапляють-
ся характерні сіроглиняні глеки з диско-
нтною поверхнею та своєрідним орна-
ментом. Вони виготовлялися на Північ-
ному Кавказі й набули поширення
також і серед донських сарматів.
Дуже популярними в сарматському
середовищі були фібули — застібки на
зразок сучасних англійських шпильок.
Це — винахід носіїв гальштатської й
латенської культур — кельтів. Фібули не
тільки датують поховання, а й засвід-
чують напрями контактів. Типові для
раннього часу (II—І ст. до н. е.) так
звані скріплені фібули були поширені
серед західних сусідів сарматів — бас-
тарнів, що їх ототожнюють із культу-
рами Поянешти-Лукашівка й заруби-
нецькою. Тож не дивно, що на території
України ці знахідки звичайні, а на схід
від Дону — поодинокі. Вийшовши в І ст.
н. е. на дунайський кордон Риму й до
Дакії, сармати засвоїли італійські та про-
вінційні типи фібул — Алєзія, Аукіса,
сильнопрофільовані. Модні на Боспорі й
Кубані фібули — брошки та зооморфні,
тобто у вигляді різних тварин — окрес-
люють ще один напрям торговельних
зв’язків степовиків. Нарешті, виявлені в
античних містах Тіра, Ольвія, Тана-
155
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
їс залишки виробництва так званих
підв’язних фібул І—III ст. н. е. пояс-
нюють, звідки їх діставали сармати.
Майже неодмінними в жіночих похо-
ваннях є дзеркала — бронзові або біло-
нові (сплав міді і срібла). В II ст. до
н. е.— І ст. н. е. побутували прості
маленькі дископодібні люстерка в де-
рев'яних футлярах; у другій половині
І ст. н. е. зі Сходу разом з аорсами
з’являються великі дзеркала — з пруж-
ком по краю та опуклим центром —
і такі самі, але маленькі — з петелькою
й отвором для підвішування.
Чи не в кожному жіночому похован-
ні знаходять намиста зі скляних або
кам'яних намистин. Вони дуже різно-
манітні — з непрозорого кольорового
скла, прикрашені «очками», з прозорого
скла, зі скла із золотою прокладкою, з
бурштину, геширу, сердоліку, халцедону.
В багатих похованнях до складу намиста
входили й коштовні камінці: рубіни, гра-
нати, оправлені золотом. У І ст. н. е.,
після завоювання Римом Єгипту, до ан-
тичних міст Північного Причорномор’я,
а через них — до сарматів і пізніх скіфів
почали надходити плакетки з єгипетсь-
кого фаянсу у вигляді левів, жуків-скара-
беїв, жабок, виногрон тощо. Вони пра-
вили за намистини й водночас — за аму-
лета-обереги. Взагалі, сармати -були,
на погляд сучасної людини, дуже забо-
бонними — така величезна кількість усі-
ляких амулетів міститься в їхніх моги-
лах. Це — своєрідні ладанки у вигляді
здвоєних відерець (інколи золоті, ча-
стіше — з бронзи або заліза), якісь
камінці, мушлі, кістки тварин, навіть
наконечники скіфських стріл VI ст. до
н. е., що їх сармати тримали «на щастя».
Подекуди в жіночих могилах знаходять
глиняні курильниці для спалювання
ароматичних трав на честь богів.
Матеріальна культура пізніх скіфів
майже не відрізняється від сарматської:
ті ж самі фібули, сережки, браслети,
намиста, античний посуд. Це пояс-
нюється не лише тісними зв'язками обох
народів і спільною модою на ті чи інші
речі вжитку, а й тим, що й сармати, й
пізні скіфи одержували їх з одного дже-
рела — з античних міст Північного При-
чорномор'я.
1. ВИВЧЕННЯ АНТИЧНИХ ПАМ’ЯТОК ПІВДНЯ УКРАЇНИ
П ослідження пам'яток античної ку-
ДІ^льтури на території України поча-
лося ще наприкінці XVIII ст. Спочатку
це були візуальні обстеження, викладені
в загальних описах Північного Причор-
номор’я П. Сумароковим, І. Потоцьким,
П.-С. Палласом, Г. Е. Келером, П. І. Кеп-
пеном, 1. М. Муравйовим-Апостолом.
157
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ІЕУРНХІВ10Х
1ШЛ1Е0ЕНСЮ
КАІАРЕТНПА
ПЮУТОММНМА
ХОМТЕХЕІДУ
ТО1Е МТта
ККУЬХАИ
АТУМАТФІ
ПОлЕН
І КАІЕІП
ІЛуСЕІ
ут-ф-ус
АГА^Н
а ТУХН
упЕПНсткуїж/дакрАТЖС
МАУРС6>УН1Ф¥АЛЕІА
КАНЕРАССЇЖЛН^УКАІ
КА1УГЕЇЛС КАІЕїГГАФГА
»4Е-М£ЕП+ФМС £АР
КЛІАЕКЛНП114КАІУ ГЕІА
АУР" ФУЛІАМбСАЛЕІЛ
N1<Н САІТН’Е ГЕЛІЖ У
рлгнакАї-нРАї
УТУХН
Грецькі лапідарні напнем, виявлені в Північному Причорномор'ї (рис. П. Л. Корніенка за
Г. С. Русяаюю)
Вже на початку XIX ст. створюються
музеї в Миколаєві (1806), Феодосії
(1811), Одесі (1825), Керчі (1826).
їхня діяльність спрямовувалася на вив-
чення переважно античних пам’яток.
У 1801 р. інженер-генерал П. К. Сухте-
лен проводить в Ольвії перші археоло-
гічні розкопки, трохи пізніше розпочи-
наються розкопки поблизу Керчі й у
Херсонесі. Регулярного характеру роз-
копки пам’яток античної культури Пів-
нічного Причорномор’я набули з кінця
XIX ст.
Крім історико-археологічних описів
названих авторів (додамо сюди ще
шеститомник Дюбуа де Монпер'є та пра-
цю А. С. Уварова «Исследования о древ-
ностях Южной России и берегов Черно-
го моря»), в першій половині XIX ст.
були створені карти і плани залишків ан-
тичних північнопричорноморських міст.
Згодом були зроблені спроби звести ар-
хеологічні матеріали, а також розвідки
з історії Боспорського царства й Ольвії.
З кінця XIX ст. розгорнулися систе-
матичні розкопки трьох найбільших ан-
тичних міст-держав та їхніх некрополів
на території України — Березані та Оль-
вії (Б. В. Фармаковський, Е. Р. Штерн),
Херсонеса (Одеське товариство старо-
житностей; К. К. Костюшко-Валюжи-
нич, Р. І. Лепер), Пантікапея (К. Є. Дум-
берг, В. В. Шкорпіл), курганів Боспорсь-
кого царства. Були відкриті оборони
споруди, житлові квартали, терми (лаз
ні) й монетний двір у Херсонесі, десятки
монументальних поховальних споруд
Систематично публікувалися археоло
158
ч
Графіті та клейма на античних виробах (рис.
і прорис. П. Л. Корніенка)

АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
гімні звіти. Неодмінно слід згадати про
здійснені В. В. Латишевим зводи пере-
кладів грецьких і латинських авторів, які
залишили ті або інші відомості щодо
Причорномор’я, а також про зводи пе-
рекладів лапідарних написів, виявлених у
північнопричорноморських містах. На-
звемо також працю М. 1. Ростовцева
«Античная декоративная живопись на
юге России» (1913—1914).
У пожовтневий період, а особливо
після Великої Вітчизняної війни, архе-
ологічні дослідження античних пам’яток
України набули дуже широкого розмаху.
Із використанням досконаліших мето-
дичних засобів, закладених ще Б. В. Фар-
маковським, почали ретельніше вивча-
тися не лише міста, а й сільські по-
селення. Зросла увага до так званого
159
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Зображення храмів і міських брам на монетах,
ливарних формах для ювелірних виробів і сте-
лах. знайдених у Північному Причорномор’ї
(прорис. П. Л. Корніснка)
масового матеріалу, який дає змогу ви-
світлити цілий ряд важливих елементів
матеріальної й духовної культури старо-
давнього населення. Розгорнулися гідро-
археологічні дослідження. Внаслідок
проведених робіт було виявлено сотні
сільських поселень, розкопано різнома-
нітні архітектурно-будівельні об’єкти, ви-
робничі споруди тощо. Завдяки цьому ми
маємо тепер досить повне уявлення про
археологію та історію всіх чотирьох
центрів поширення античної культури в
Північному Причорномор’ї — Тіри, Оль-
вії, Херсонеса й Боспора. Серед дослід-
ників старшого покоління, які працювали
в пожовтневий час, відзначимо С. О. Же-
белєва, великий внесок у вивчення антич-
ності Півдня України зробили також
К. Є. Гриневич, Г. Д. Бєлов (Херсонес),
М. Славін, О. М. Карасьов, О. І. Ле-
П. О. Каришковський (Ольвія),
Ф. Гайдукевич, В. Д. Блаватський,
І. Сокольський (Боспор), О. М. Зо-
Л.
ві,
В.
М.
граф (монетна справа) та ін.
За джерела при вивченні історії ан-
тичних північнопричорноморських дер-
жав, крім так званих артефактів, прав-
лять свідчення давніх авторів. Насампе-
ред це «Історія* Геродота. Відомості
про Північне Причорномор’я залишили
також Діодор Сіцілійський, Страбон,
160
Поліси, Демосфен, Есхін, Діон Хрисо-
стом, Птолемей, Ом дій, Помповій Мелла,
Пліній та інші стародавні вчені, філосо-
фи, письменники, поети. Великий інтерес
становлять також перипли — призначені
для мореплавців і взагалі для мандрівни-
ків подорожні з переліком населених
пунктів, річок тощо, та періегеси —
землеописи.
Але найконкретнішими є різні кате-
горії археологічних джерел, які здобу-
ваються при розкопках міст, поселень
і некрополів (могильників). Остання ка-
тегорія пам’яток цінна тим, що включає
в себе головним чином так звані закри-
ті комплекси речей із чіткими хроно-
логічними межами. На особливу увагу
заслуговують давні написи: лапідарні
(вирізьблені на камені), графіті (звичай-
но прокреслені на керамічному посуді),
дипінті (намальовані фарбою на посуди-
нах). Перші відображають значною
мірою державну діяльність (різноманіт-
ні урочисті, шанувальні декрети, поста-
нови, закони, присвяти на честь найви-
датніших громадян міст-держав, над-
гробкові написи), другі відбивають рівень
писемності, ідеологічні уявлення рядових
жителів (присвяти, побажання, магічні
заклинання тощо), треті — це в основ-
ному міри об’ємів, мітки, присвяти та
ін. Важливим джерелом є також монети,
зображення на яких іноді допомагають
датувати ті чи інші пам’ятки, робити
висновки щодо економічних і політичних
процесів, архітектури, ідеологічних уяв-
лень тощо.
Для історії мистецтва й характери-
стики вірувань велике значення мають
знахідки статуарної скульптури та
скульптури малих форм (рельєфів, тера-
кот), розписів інтер’єрів жилих примі-
щень і могильних склепів.
Найчисленнішими з-поміж археоло-
гічних матеріалів є архітектурно-буді-
вельні пам’ятки, керамічний посуд і тара,
предмети виробництва та побуту, прикра-
си, зброя, монети та ін.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
2. ІСТОРІЯ
Антична колонізація Північного При-
чорномор’я. Перші випадкові відвідини
Північного Причорномор'я грецькими
мореплавцями припадають на початок
1 тис. до н. е. За літературною тради-
цією найраніше поселення на Березансь-
кому півострові (нині острів) могло ви-
никнути близько середини VII ст. до н. е.
В першій половині — середині VI ст.
до н. е. греки засновують Ольвію (Пів-
деннобузький лиман), наприкінці VI —
Тіру, Ніконій (на Дністровському лима-
ні), Керкінітіду. Тоді ж у Південно-
Західному Криму виникає невелике іо-
нійське поселення. Можливо, воно існу-
вало до останньої чверті V ст. до н. е.,
коли вихідці з Гераклеї Понтійської за-
снували на його місці Херсонес. У другій
половині VI ст. до н. е. виникає більшість
міст Боспору: Пантікапей, Феодосія,
Німфей, Мірмекій, Тірітака, Фанагорія,
Гермонасса, Кепи. Саме в цей час відбу-
вається майже суцільне освоєння сіль-
ських округ цих міст, де з'являється ба-
гато поселень. Окрім Херсонеса, біль-
шість згаданих міст заснована вихід-
цями з району малоазійського міста
Мілет.
Колонізація Північного Причорномор’я була
частиною так званої Великої Грецької колоніза-
ції VIII—VI ст. до н. е. Вона зумовлювалася ря-
дом причин, найголовніша з яких — відносне пе-
ренаселення, коли всі землі в материковій Греції
були вже розподілені. <Зайві» люди змушені були
шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щіль-
но заселених. Греки — засновники північнопричор-
номорських міст були в основній своїй масі
малозаможннми землеробами. частково — торгов-
ої
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
цями, ремісниками та ін. На ранньому етапі сво-
го буття на новій батьківщині вони займалися
сільським господарством — сіяли пшеницю, ячмінь,
просо, розводили сади, городничали, заводили ху-
добу тощо. Інші їхні тогочасні заняття — реміс-
ництво, торгівля — були ,'іругоряднимн. Отже, гре-
цька колонізація Північного Причорномор'я мала
спочатку аграрний характер (хоча, звісно, деякі
колоністи покидали Грецію з інших причин,—
наприклад, зазнавши поразки у воєнних і соціаль-
но-політичних конфліктах). Слід наголосити:
термін •колонізація» в даному випадку треба
розуміти лише як господарське освоєння греками
Північного Причорномор'я, причому мирне, ос-
кільки там. де вони осідали — на морських і лиман-
них узбережжях — тоді ніхто не проживав. Ново-
засновані колонії не залежали від міст-мстрополій,
хоч і підтримували з ними добрі стосунки, навіть
укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгів-
лі, надання рівних прав громадянам обох полісів,
мали з ними єдині культи й літочислення.
Колонії в основному засновувалися,
вочевидь, упорядковано, коли ще в
метрополії обирали або призначали ке-
рівника групи колоністів — ойкіста. На
місці закладання нового міста розмежо-
вувалися ділянки під будівлі й сільсь-
когосподарські території, відводилися
місця для культових і громадських по-
треб. Однак іноді колонізація могла мати
і стихійний характер.
Переселенці освоювали, по суті, тіль-
ки нешироку (приблизно 5—10 км)
смугу морського й лиманного узбереж-
жя. Тому вони аж ніяк не могли зашко-
дити в чомусь кочовикам причорномор-
ських степів. Виняток у цьому відношен-
ні становлять Херсонес, поблизу якого
мешкали таври, й деякі міста Азіатсь-
кого Боспору, поряд з якими жили пле-
мена синдів і меотів. Але будь-яких
свідчень про сутички між колоністами та
аборигенами ми не маємо.
Античні держави Північного Причор-
номор’я. Освоєння грецькими переселен-
цями узбережжя Північного Причор-
номор’я відбувалося поступово, в цілому
в напрямі із заходу на схід. VI ст. до н. е.
загалом було часом заснування більшо-
сті північнопричорноморських держав.
Кожна з них мала власну історію, але
оскільки всі вони тісно взаємодіяли з
античним світом, а також із варварсь-
ким оточенням, в їхньому розвитку про-
стежується багато спільного. Майже ти-
сячолітня історія цих держав поділяєть-
ся на два великі періоди й кілька ета-
пів.
Перший період тривав від дру-
гої половини VII і приблизно до середини
І ст. до н. е. Він характеризувався
тісними культурними та економічними
зв'язками як із материковою Грецією,
так і з навколишніми племенами, що
зумовлювалося відносною стабільністю
загальноісторичного розвитку. В мате-
ріальному й духовному житті колоністів
абсолютно домінували еллінські тради-
ції. завдяки чому цей період можна
умовно назвати грецьким, або е л-
л і н с ь к и м. Слід, проте, мати на увазі,
що саме в цей час створюється Боспор-
ська держава, до складу якої увійшли не
тільки еллінські поліси, розташовані на-
вколо Керченської протоки, а й племена
згадуваних вище синдів і меотів. Це дає
підставу вважати Боспор греко-варвар-
ською державою, правителі котрої були,
напевно, місцевого походження. Харак-
терно: варваризація майже не відбилася
на культурі й побуті населення боспорсь-
ких міст та їхніх сільських округ. Зага-
лом кількість варварів серед мешканців
північнопричорноморських античних ко-
лоній була незначною.
На архаїчному етапі пер-
шого періоду (друга половина
VII — початок V ст. до н. е.) на Півдні
нинішньої України відбувається ста-
новлення держав, розпочинаються їхні
активні контакти з грецькими містами
Східного Середземномор’я, зокрема Іо-
нії. Типовою є землянкова житлова
забудова більшості північнопричорно-
морських полісів, хоча вже у VI ст. до
162
Розташування античних держав, міст і поселень на північнопричорноморському узбережжі (упорядку-
вання карги С. Д. Крижицького, рис. М. М. ! селева):
І — голови) міста держав,- 2 — «Істечжа: < — СІЛЬСЬКІ посеженив: 4 - територіє Бооюрського царства: 5 . територіє Херсо-
иеевкоі держави: 6 — те риторі а ОаввІВсваоІ держави: 7 — територія ТІрсмоІ держави
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
н. е. у найбільших із них будуються
храми (Ольвія, Пантікапей), формують-
ся комплекси агори (площа, навколо
якої розміщувалися адміністративні, гро-
мадські будівлі, крамниці, культові май-
дани, вівтарі тощо). Зароджуються ре-
месла, промисли, розвивається торгівля,
виникає монетна справа. В цей нас запо-
чатковуються в цілому мирні контакти
грецьких переселенців із навколишніми
племенами кочовиків. Античні міста в
VI ст. до н. е. ще не мали укріплень (їх-
ні залишки, датовані кінцем VI — почат-
ком V ст. до н. е., виявлені лише в Ті-
рітаці).
На другому — класично-
му — етапі першого періоду
(початок V — друга третина IV ст. до
н. е.) розпочинається поступовий роз-
квіт держав; міста розростаються й набу-
вають вигляду, звичайного для античних
полісів із розвиненою наземною, в тому
числі житловою, забудовою. В них зводя-
ться монументальні споруди, оборонні
мури й башти. Запроваджується карбу-
вання власної монети. Посилюються тор-
говельні й культурні зв’язки з античним
світом. Так, можливо, приблизно в сере-
дині V ст. до н. е. Ольвію відвідав «батько
історії» — Геродот (підстави для такого
припущення дає аналіз його розповіді
про скіфського царя Скіла, який мав
в Ольвії власний палац). Античні північ-
нопричорноморські міста непогано відомі
в метрополіях, вони згадуються в різних
периплах.
163
С Поступово середземноморські держави, зокрема
Н Афіни, починають усвідомлювати економічне зна-
£ чення Північного Причорномор'я, його роль у по-
(- стачанні метрополій зерном. шкірою, рабами тощо.
г; Афіни відправляють спеціальну експедицію в Понт
5 (Чорне море) під проводом Перікла, після чого
З частина причорноморських міст в останній третині
Д. V ст. до н. е. входить до складу Афінського Мор-
ського союзу. До сфери торговельних зв'язків, крім
іонійських міст й Аттіки, втягуються поліси Пів-
денного Причорномор'я,— такі як Синопа та Ге-
раклея. Ці зв'язки засвідчуються не лише пам'ятка-
ми матеріальної культури (посуд, керамічна тара,
різні прикраси, скульптура тощо), а й численними
шанувальники написами, зробленими північнопри-
чорноморськими полісами на честь найактивніших
торговців і політичних діячів. Декрети про надання
різних пільг іноземцям знаходять в усіх колоніях
Півдня України. З них ми довідуємося, наприклад,
про експорт до Афін зерна з Боспору, який досяг
максимального розвитку в IV ст. до и. е.
В цей час значно посилюються кон-
такти з кочовиками та племенами Лісо-
степу, що відбилося в численних знахід-
ках предметів античного імпорту в похо-
ваннях скіфів і на їхніх поселеннях.
Особливо тісні зв'язки з варварським на-
селенням, нагадаємо, мав Боспор. Оль-
вія, можливо, якийсь час перебувала в
певній залежності від скіфського царя
Емінака, срібна монета якого карбува-
лася саме в цьому місті.
Наприкінці другої третини IV ст. в
розвитку античних північнопричорно-
морських держав спостерігається недов-
гочасна криза, спричинена головним
чином зовнішньополітичними факторами
(зокрема, розпадом Великої Скіфії та
експансією військ Олександра Македон-
ського: античні джерела згадують під
331 р. до н. е. облогу Ольвії військами
полководця Олександра—Зопіріона).
Відтоді починається останній
етап еллінського періоду
життя міст Північного Причорномор'я —
елліністичний (остання третина
IV — середина І ст. до н. е.), який
спочатку позначається максимальним
економічним розвитком, піднесенням
сільського господарства, ремесел, торгів-
лі, культури в цілому. Проте вже з
другої половини III ст. до н. е. (на
Боспорі — пізніше) поступово назріває
криза. Агресія скіфів у Західному Криму,
пересування варварських племен у Ниж-
ньому Побужжі та Подніпров'ї призво-
дять до занепаду сільські округи антич-
них міст — їхню основну економічну
базу, спричинюють значні воєнні су-
тички, в тому числі з Херсонесом.
Ольвія змушена була сплачувати данину
різним місцевим царям, зокрема Сайта-
фарну, а у II ст. до н. е. навіть потрапляє
в иапівзалежність від кримської Малої
Скіфії.
У II ст. до н. е. поширюється будівництво
невеликих укріплених фортець на Боспорі, що свід-
чить про ускладнення воєнної обстановки. Напри-
кінці II ст. до н. е. Ольвія, Херсонес, Боспор
підпадають під зверхність Понтійської держави
Мітрідата VI Євпатора. Північне Причорномор'я
було для понтійського царя головним джерелом
одержання сировини, продовольства, людських ре-
сурсів, худоби тощо. Все це він використовував у
своїй боротьбі І Римом (ця боротьба стала пере-
ломним моментом в історії Східного Середземно-
мор'я, а також населення басейну Чорного моря).
У виснажливій війні торгівля, ремесла, сільське
господарство античних північнопричорноморських
держав почали занепадати. Врешті-решт вони
повстали проти Мітрідата і в 60-х роках І ст. до
н. е. домоглися незалежності.
Другий великий період
історії античних держав Північного При-
чорномор'я — так званий римський
(середина І ст. до н. е. — 70-ті роки
IV ст. н. е.) — характеризується переду-
сім входженням Тіри, Ольвії, Херсонеса
до складу римської провінції — Нижньої
Мезії. Цей період позначався нестабіль-
ністю воєнно-політичної ситуації, пев-
ною варваризацією населення, натуралі-
зацією господарства, частковою пере-
орієнтацією культурно-економічних зв’яз-
ків. Держави Північного Причорномор'я
стали для Римської імперії своєрідним
бар'єром перед натиском кочових племен
на її східні кордони, що проходили по
164
Дунаю. Спостерігається деяке економіч-
не піднесення Тіри, Херсонеса, Боспору,
їхня культура потроху романізується.
У другому періоді існування античних
північнопричорноморських міст і їхніх
округ можна виділити три основні етапи.
Перший розпочинається в середині
І ст. до н. е., коли політика цих міст по-
ступово переорієнтовується на Рим. Спо-
чатку римські війська з'являються на
північному узбережжі Понту спорадич-
но, але при цьому їхнє втручання в
місцеві справи, зокрема в Бос порі та
Херсонесі, досить відчутне. Вони допома-
гають античному населенню в його бо-
ротьбі проти оточуючих племен. До цих
часів належить і відомий похід, здійсне-
ний на допомогу Херсонесу в його сутич-
ках зі скіфами Плавтієм Сільваном
(63 р. н. е.) — правителем Нижньої
Мезії. Разом із тим північнопричорно-
морські держави у II ст. н. е. конфлікту-
вали не тільки з варварами, а й із римля-
нами й навіть між собою (Боспор і Хер-
сонес). Незважаючи на такі, здавалося б,
несприятливі обставини, економіка цих
держав поступово виходила з кризи. Від-
роджується сільська округа Ольвії, вини-
кає "значна кількість нових поселень на
Боспорі. Функціонують сільські округи
Херсонеса й Тіри (частина населених
пунктів цих округ належала, очевидно,
варварам, однак вони теж працювали на
економіку античних міст). Поряд із сіль-
ським господарством значного розвит-
ку — особливо в Херсонесі й Боспорі —
набувають ремесла та промисли (со-
леваріння, засолка риби, виноробство).
Активізуються торговельні зв'язки з пів-
деннопричорноморськими, малоазійсь-
кими, італійськими, західнопричорно-
морськими містами.
Другий етап охоплює час від
середини II по середину 111 ст. н. е.,
коли в Тірі, Ольвії, Херсонесі, Хараксі
розміщуються постійні загони римських
військ, а самі ці міста підпорядковуються
Нижній Мезії. В певній політичній за-
лежності від Риму перебуває й Боспор.
В умовах відносної воєнно-політичної
стабільності економіка північнопричор-
номорських держав досягає найвищого
розвитку.
Третій — останній —
етап розпочинається з другої поло-
вини III ст. н. е., коли з метою захисту
кордонів Римської імперії від готів гарні-
зони римських військ були виведені з
Північного Причорномор’я в Подунав’я.
Навали кочовиків, зокрема готів, фак-
тично знищили сільські округи. Майже
всі античні держави остаточно припини-
ли своє існування в 70-х роках IV ст. під
ударами гунів. Вижили тільки Херсонес
і Пантікапей, які згодом увійшли до
складу Візантійської імперії.
Державно-політичний устрій. Півиіч-
нопричорноморські поліси були рабо-
власницькими демократичними або
аристократичними республіками, де ра-
би, жінки та іноземці не мали прав
громадянства (правда, за великі заслуги
перед полісом іноземцям могли надавати
такі права). Найвищими органами зако-
нодавчої влади були народні збори («на-
род») і рада. Народні збори, в яких
брали участь усі повноправні громадяни,
вирішували питання зовнішньої політи-
ки, оборони, грошового обігу, забезпе-
чення населення продовольством, надан-
ня привілеїв купцям, громадянських прав
якимсь особам тощо. Рада готувала ті
або інші питання до розгляду на збо-
рах, контролювала дії виконавчої влади,
перевіряла ділові якості кандидатів на
державні посади. Виконавча влада скла-
далася з різних колегій — магістратур
або окремих службових осіб — магістра-
тів. Звичайно найбільшими правами ко-
ристувалися колегії архонтів, які склика-
ли народні збори, керували іншими
колегіями, стежили за станом фінансів.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
165
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Існували спеціальні колегії, котрі займали-
ся виключно фінансовими або військо-
вими справами (колегія стратегів), тор-
гівлею (колегія агораномів), .благоус-
троєм міста (колегія астиномів) та ін.
Окремі магістрати керували конкретними
міськими закладами (гімнасіархи, гла-
шатаї, секретарі, жерці тощо). Діяли й
судові установи, що складалися з кіль-
кох відділів. У судочинстві брали участь
судді, свідки, обвинувачі.
З часом у державно-політичному
житті відбувалися зміни. Так, поліси
Боспору Кіммерійського в 480 р. до н. е.
об’єдналися під владою Археанактидів
у єдине Боспорське царство, хоча й після
цього залишалися практично самостій-
ними в своїх внутрішніх справах. А коли
в перших століттях нової ери Херсонес,
Ольвія й Тіра увійшли до складу Нижньої
Мезії (див. вище), вони теж зберігали
місцеве самоврядування.
3. МІСТА, СІЛЬСЬКІ ПОСЕЛЕННЯ, НЕКРОПОЛІ
Ніконій. Назва міста походить, мож-
ливо, від імені ойкіста. Розташовувалося
воно на лівому березі Дністровського
лиману, поблизу сучасного с. Роксолани.
Заснований переселенцями з Іонії в ос-
танній третині VI ст. до н. е., Ніконій
являв собою невеликий поліс, що скла-
дався із власне міста і близько десятка
лівобережних сільських поселень із
землянковою забудовою. Основу еконо-
міки становило землеробство. В V ст. до
н. е. Ніконій випускав власну литу мо-
нету із зображенням сови. Підтримував
торговельні зв’язки з містами Іонії, Ат-
тіки, острівною Грецією, південнопон-
тійськими містами, а особливо з Істрією
та Ольвією. В VI — першій половині
'V ст. до н. е. забудовувався землянко-
вими житлами, які згодом, у V—IV ст.
до н. е., змінюються будинками зви-
чайного грецького типу. На другу поло-
вину V—IV ст. до н. є. припадає розквіт
міста, коли, зокрема, зводяться оборонні
споруди. Близько третьої чверті IV ст. до
н. е. Ніконій занепадає, що пов'язане,
ймовірно, з діями полководця Олександ-
ра Македонського — Зопіріона. В III—
II ст. до н. е. занепад посилюється,
а з нашестям галатів та інших варвар-
ських племен місто остаточно гине.
В І—IV ст. н. е. життя в ньому відновлю-
ється. На жаль, цей період майже не
досліджений.
Розкопками відкриті рештки землян-
кових і звичайних наземних (із підвала-
ми) будинків грецьких типів, а також
залишки оборонної стіни. Некрополь досі
не виявлено.
Тіра. Назва міста походить від грець-
кої назви Дністра — Тірас. Місцерозта-
шування залишків Тіри — околиця су-
часного Білгорода-Дністровського
Одеської області. Колонія заснована
вихідцями з Мілета наприкінці VI —
на початку V ст. до н. е. Збереглося
11 —12 га території давнього городища,
частина якого, зокрема нижнє місто,
зруйнована водами Дністровського ли-
ману. В розвитку Тіри виділяються два
основні періоди: еллінський (від засну-
вання міста до середини І ст. до н. е.)
і римський (від середини І ст. до н. е. до
70-х років IV ст.), які розділяє гетська
навала під проводом Буребісти. Час пер-
шого розквіту починається з V ст. до н. е.
і триває до III ст. до н. е. Тіра карбу-
вала власну монету. З кінця II ст. до н. е.
і до 70-х років І ст. до н. е., можливо,
входила до складу Понтійської держави
Мітрідата VI Сенатора. За римського
імператора Доміціана (81—96 рр. н. е.)
увійшла до складу Нижньої Мезії; з II ст.
166
Тіра. Уявний вигляд житлового будинку кінця
III — початку IV ст. и. е. (графічна реконстр.
С. Д. Крижицького. рис. М. М. Ісвлєаа)
н. е. в Тірі розміщуються підрозділи
V Македонського, І Італійського й XI
Клавдієвого легіонів, а також, мабуть,
римська Мезійська ескадра. В середині
III ст. н. е. Тіра виходить із провінції
Нижня Мезія, й римський гарнізон
залишає місто. Тоді ж воно зазнає ни-
щівного руйнування готами, проте життя
в ньому триває ще до 70-х років IV ст.
н. е. (в цей час тут мешкають головним
чином вихідці з черняхівських племен).
Населення Тіри займалося переваж-
но посередницькою торгівлею, сільським
господарством, скотарством, меншою мі-
рою — ремеслами. Подібно до інших по-
лісів, Тіра мала сільську округу. В елліні-
стичну епоху (IV—ПІ ст. до н. е.)
на узбережжях Дністровського лиману
налічувалося близько 80 сільських посе-
лень. В основному тут вирощували зерно,
ловили рибу, випасали худобу. Садів-
ництво й виноградарство, очевидно, були
мало розвинені. При дослідженнях Тіри,
Ніконія та навколишніх поселень, на
відміну від інших античних північно-
причорноморських центрів, не знайдено
жодної виноробні.
Розкопками виявлені залишки жит-
лових кварталів IV ст. до н. е.— IV ст.
н. е. та оборонних споруд кінця IV ст.
до н. е.— середини III ст. н. е. Серед
останніх особливий інтерес становить
комплекс римської цитаделі площею
близько 2,5 га (виникла в II ст. н. е.).
Від неї збереглися дві вежі, чотири кур-
тини та однокамерна будівля вексиляції
І Італійського легіону. Пізніше на решт-
ках цих споруд виникає так званий
«післяготський житловий будинок».
Некрополь Тіри ще не знайдено, хоча
й відомі окремі поховальні пам’ятки,
зокрема склепи перших століть нової
ери. На жаль, досі практично не вивчено
сільську округу міста.
Борисфеніда (від грецької назви
Дніпра — Борисфен). Грецьке поселен-
ня на півострові (нині, нагадаємо —
острів) Березань, найраніша в Північно-
му Причорномор’ї апойкія, заснована
грецькими переселенцями у другій поло-
вині (можливо, ще близько середини)
VII ст. до н. е. На певній стадії свого
розвитку це поселення було полісом,
який згодом — можливо, наприкінці
третьої чверті VI ст. до н. е.— був
перенесений до поселення, що одержало
назву Ольвія. В першій половині VI ст.
до н. е. на берегах Березане ького лиману
виникають численні невеликі поселення,
котрі становили сільську округу Борис-
феніди. Остання повнокровно існує й
у V ст. до н. е., а з кінця IV ст. до
н. е. життя в ній завмирає на тривалий
час і відроджується лише в перші сто-
ліття нової ери (хоча вже ніколи не дося-
гає рівня другої половини VI—V ст. до
н. е.). Починаючи з останньої чверті
VI ст. до н. е. Борисфеніда входила до
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
167
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
в Нижньому Побужжі (упорядкування карги С. Д. Крижицького.
Сільські округи аггтичносо часу
рис. М. М. (селева):
1 •— міст*: 2 — сільські поселення
складу Ольвійської держави й загинула
разом з Ольвією.
Площа поселення, що збереглася,
становить близько 10 га. Відкрито решт-
ки землянок і напівземлянок, які в остан-
ній чверті VI ст. до н. е. змінюються
звичайними грецькими наземними бу-
динками. Місто в окремих своїх районах
мало прямокутне планування. Розкопано
залишки апсидального храму, некрополь
V ст. до н. е. Ранні культурні шари Бо-
рисфеніди, як ніде більше в Північному
Причорномор'ї, багаті на знахідки грець-
кого посуду різних форм і стилів розпису;
не рідкість також теракоти. З цих шарів
походять ряд лапідарних написів і кілька
приватних листів, вирізьблених на свин-
цевих пластинах.
168
Зокрема, дуже цікавим документом тогочас-
ного життя е знайдений на Березані лист якогось
Лхіллодора синові: «Протегоре! Батько пише тобі:
його (батька] кривдить Матасій, оскільки він (Ма-
тасій] обманює його і позбавив фортегесія *.
Прийшовши до Анаксагора, розкажи (про це),
адже він (Матасій) каже, що той (фортегесій) —
раб Анаксагора, твердив: „Моє майно тримає
Анаксагор — рабів, рабинь і будинки", а той (фор-
тегесій) кричить і каже, що в нього немає нічого
спільного з Матасієм; каже, що він вільний і
спільного з Матасієм нема в нього нічого, а що в
нього (Матасія) з Анаксагором, вони знають кож-
ний сам по собі. Це скажи Анаксагору та його
дружині. По-друге, він (батько Прстагора — Ахіл-
лодор) сповіщає: матір і братів твоїх він посилає
негайно, щоб вони на ці (дні) прибули в місто,
а сам Евневр, який прийшов до нього, повернеться
для (відправи) жертовних обрядів». Адреса: «Лист
на свинці від Ахіллодора синові та Анаксагору».
Цей документ датується кінцем VI ст. до н. е.
Ольвія (давньогрецькою мовою озна-
чає «щаслива») — осередок Ольвійської
держави. Розташована на правому березі
Південнобузького лиману біля сучасного
С. Парутине Очаківського району Мико-
лаївської області. Заснована близько се-
редини VI ст. до н. е. вихідцями з району
Мілета і проіснувала до середини III ст.
н. е. Після цього життя в Ольвії
ледь жевріло до початку IV ст. н. е., але
на той час вона вже остаточно втрати-
ла риси, притаманні античному центру.
Топографічно Ольвія складалася з
трьох частин — Верхньої, Терасної й
Нижньої. Остання вже після загибелі
міста у значній своїй частині була зруй-
нована водами лиману. На етапі розкві-
ту — наприкінці IV — у III ст. до н. е.—
Ольвія займала територію площею бли-
зько 55 га, чисельність її мешканців
становила близько 20 тис.
В історії міста й держави в цілому
простежуються два великі періоди. Пер-
• Конкретне значення цього слона не ви-
значене. Напевне, воно вказує на представника
якоїсь професії або на соціальний стан людини.
ший охоплює час від заснування тут ко-
лонії до середини І ст. до н. е. Забудо-
вана в другій половині VI ст. до н. е. од-
нокамерними землянками та напівзем-
лянками, в V ст. до н. е. Ольвія набуває
звичайного для старогрецького міста
вигляду. В V ст. до н. е. в ній, за Геродо-
том, уже існували укріплення, а також
палац скіфського царя Скіла.
Геродотоеа розповідь про цього царя і його
долю заслуговує на поширене цитування: «Царю-
ючи над скіфами, Скіл зовсім не любив способу
життя цього народу. Внаслідок здобутого ним вихо-
вання цар більше схилявся до еллінсмсих зви-
чаїв і діяв, наприклад, так: коли цареві доводи-
лося приходити з великим військом до міста бо-
рисфенітів * (ці бори сфен іти самі себе називають
мілетянами), він залишав почт у передмісті, а сам-
один входив до міста і наказував замикати міську
браму. Потім Скіл скидав своє скіфське вбрання
й одягав еллінське. У цьому одязі цар ходив по
ринковій площі без охоронців та інших супутників
(а браму охороняли, щоб хтось із скіфів не по-
бачив царя в такому одязі). Цар же не тільки
дотримувався еллінських звичаїв, а й навіть прино-
сив жертви богам за еллінським звичаєм. Про-
бувши в місті місяць чи іавіть більше, він потім
знову надягав скіфське вбрання й покидав місто.
Такі відвідини повторювалися неодноразово і Скіл
навіть збудував собі будинок у Борнсфені * й оселив
у ньому дружину — тубільну жінку.
Одначе Скілові судилося нещасливо скінчити
життя. А сталося це ось з якого приводу. Цар
забажав прийняти посвячення в таїнства Діоніса-
Вакха. Коли він уже готувався до посвячення,
явилося велике знамення. В місті борисфенітів, як я
згадав трохи вище, в нього (Скіла) був великий і
багатий палаїї, обнесений муром. Навколо нього
стояли біломармуроаі сфінкси та грифони. Ось у
цей дім божество вдарило вогненною стрілою,
й увесь палац згорів. Проте Скіл виконав обряд
посвячення. Скіфи осуджують еллінів за їхні вак-
хічні нестями. Адже, за їхніми словами, не може
існувати божество, яке робить людей нестямними.
Коли Скіл нарешті був посвячений у таїнства
Вакха, якийсь борисфеніт із насміхом* сказав
скіфам: „Ось ви, скіфи, смієтеся з нас, що ми
влаштовуємо служіння Вакхові й що нас опановує
в цей час божественна нестяма. А ось тепер цей
бог вселився й у вашого царя: він не тільки справ-
ляє таїнства Вакха, а й божеволіє, одержимий
божеством. Якщо ви мені не вірите, то йдіть за
X
х
*
О.

X
т

Е
• Ідеться про Ольвію.
169
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Схематичний план Ольвії (упорядкування С. Д. Крижицького. рис. М. М. /селе-
ва):
І — залишки оборонних споруд; 2 — рскоиструДимні межі міста; 3 — вулиці; < - розмай рсипок
оборонних споруд у затопленій нині частині міста; 5 — зона припортових складів; 6 — траміжеі; 7 — роз-
копані ділянки
Напівземлянкою житлові будинки Ольвії другої половини VI ст. до н. е. (графічна реконстр.
С. Д. Крижицького, рис. М. М. І селева)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
мною і я покажу це вам". Начальники скіфські
пішли за борисфенітом. Він потай вивів їх на місь-
ку стіну н посадовив на вежі. Побачивши Скіла,
який проходив мимо з юрбою вакхантів, у вак-
хічній нестямі, скіфи дуже обурилися. Зійшовши з
вежі, вони розповіли всьому війську про бачене
ними. Після цього, коли Скіл повернувся додому,
скіфи підняли проти нього повстання і проголосили
царем Октамасада». Врешті-решт Октамасад звелів
відрубати Скілові голову. З цього приводу Геродот
зауважує: «Так міцно скіфи тримаються своїх
звичаїв і такій суворій карі піддають тих, хто за-
позичує чужі».
Житлові споруди Ольвії — звичайно
одноповерхові з підвалами, рідше — дво-
поверхові. Відкрито залишки агори —
площі, навколо якої зосереджувалися
торговельні ряди, будинки суду, різних
магістратур, гімнасій, велика стоя (коло-
нада, біля якої городяни зустрічалися й
обмінювалися новинами) тощо. Виявле-
но також священні ділянки — теменоси
(один із них присвячений Аполлону
Дельфінію, другий — Аполлону Ліка-
рю), вівтарі, рештки храмів, допоміжні
будівлі, залишки оборонних споруд, зо-
крема Західна брама, фланкована двома
великими вежами.
Ольвію добре знали в античному сві-
ті. Припускається, що в V ст. до н. е. її,
нагадаємо, відвідав Геродот. Деякий час
вона входила до складу Афінського Мор-
ського союзу. Її торговельні й культурні
зв’язки сягали не тільки причорноморсь-
ких міст, а й Східного Середземно-
мор’я — Греції, Малої Азії, Олександрії
Єгипетської. Ольвійська держава мала
свої гроші — спочатку це були литі «де-
льфінчики», трохи пізніше — аси (великі
монети із зображенням на аверсі обличчя
Медузи Горгони, богинь Афіни чи Де-
метри, а на реверсі — символів поліса),
а з середини V ст. до н. е. починає кар-
бувати звичайні для античного світу мо-
нети. Економічну базу поліса становило
сільське господарство — в цей час сіль-
ська округа Ольвії займала узбережжя
Дністровського, Південнобузького, Бе-
резанського й Сосицького лиманів, а та-
кож Кінбурнський півострів. Загальна
171
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Ольвія. Квартал житлових будинків III ст. до н. е. (графічна реконстр. С. Д. Крижиць-
кого. рис. М. М. (селева)
кількість сільських поселень на різних
етапах існування держави наближалася
до двохсот. Розвивалися ремесла й тор-
гівля. Відносно невелику роль відігра-
вали промисли.
Поступальний розвиток міста в 331 р.
до н. е. ледь не зупинили війська Зо-
піріона, які обложили місто. З метою
запобігти розгрому ольвіополіти від-
пустили на волю рабів, простили злида-
рям їхні борги. Напад Зопіріона було
відбито (про подальшу долю цього пол-
ководця йшлося вище).
В період з останньої третини IV по
середину НІ ст. до н. е. Ольвійська
держава досягла найвищого економічно-
го піднесення. В цей час, зокрема, виник
новий тип сільських поселень у вигляді
так званих колективних садиб. Проте
вже з кінця III ст. до н. е. розпочи-
нається поступовий занепад.
Економічна крита, наростання загрози з боку
кочовиків, коли Ольвія була змушена неоднора-
зово сплачувати данину їхнім вождям — Сайта -
фарну та іншим, яскраво відображені в декреті
на честь ольвійського громадянина Протогена (йо-
го патріотичні вчинки вже описувалися вище):
«Рада та народ ухвалили 20-го числа, архонти та
Сім Іколегія Семи) запропонували: тому що й Іро-
сонт, батько Протогена. зробив місту багато важ-
ливих послуг і грошима, й діяльністю, і Прото-
ген, наслідуючи від батька прихильність до народу.
усе життя продовжував говорити та діяти найкра-
щим чином: по-перше, коли цар Сайтафарн прибув
до Канкіта н вимагав дарунків, які давалися йому з
нагоди проїзду, а громадська казна була порожня,
він за проханням народу дав 400 золотих; і коли
архонти заставили священні посудини на міські
потреби Поліхарму за 100 золотих і не могли їх
викупити, а іноземець І тобто Поліхарм) хотів уже
нести І їх] до майстра, Протоген сам викупив
посудини, сплативши ці 100 золотих... (...) ..д за
жерця іродора, кози трапився голод і хліб прода-
вався по 5 мелимнів за золотий, і народ внаслідок
загрожуючої небезпеки вважав потрібним загото-
вити достатню кількість хліба й запрошував до цьо
го тих, хто мав запаси, він (Протоген) перший
виступив і обіцяв 2000 медимнів по 10 ме-
димнів за золотий і, між тим як інші негайно отримали
плату, він, зробивши пільгу на рік, не стягнув ніяких
процентів; при тому ж жерці, як з'явилася сила-
силенна саїв (люди Сайтафарна) за отриманням
дарунків, а народ не міг їм дати і попрохав
Протогена допомогти його (народу) скрутним об-
ставинам. він, виступивши, запропонував 400 зо-
лотих; і будучи обраний членом колегії Дев'яти, він
запропонував від себе не менше 1500 золотих у
рахунок майбутніх прибутків, з яких було своє-
часно задоволено багато скіпетроносіїв і немало
дарунків було вигідно приготовлено для царя
(Сайтафарна)... (...) Ще ж, коли найбільша
частина міста (Ольвії) з боку ріки, саме вся га-
ванева частина і прилегла до колишнього рибного
ринку, до того місця, де герой Сесія *, не була
оточена стіною, а перебіжчики сповіщали, що гала-
• Судячи з контексту, мається на увазі місце
розташування скульптури героя Сосі я.
172
□ □ ЙВ
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
Схематичшй план центральної частини Ольвії (графічна реконстр. С. Д. Крижицького, рис. М. М Іев-
лсва):
/ - аа лишай стіп; 1 — шарові Шамвини: .» — іюлвар'я житлоаил бушанаів; і - вимостки аудит, та акфи
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Уявний загальний вигляд центральної частини Ольвії (графічна реконсгр. С. Д. Крижицького,
рис. М. М. Ісвмва)
ти і скіри уклали союз і зібрали великі сили,
які з’являться взимку, а ще, крім того, що фісамати,
скіфи та савдарати шукають укріпленого місця,
так само боячись жорстокості галатів, і, коли внас-
лідок цього багато хто впав у розпач і приготував-
ся покинути місто, а разом з тим у країні (Ольаійсь-
кій державі) трапилося багато * інших сумних
подій, усі раби та прикордонні мікселліни, кіль-
кістю не менше 1500, які були в попередню війну
союзниками в місті, були спокушені ворогами, та
виселилися багато іноземців і чимала кількість
громадян; унаслідок цього народ, що зібрався,
прийшовши у смуток й уявляючи собі загрожуючу
небезпеку та страхіття, запрошував усіх заможних
людей допомогти й не допустити, щоб батьківщина,
яка з давніх часів оберігалася, підпала під владу
ворогів, і. між тим як ніхто не пропонував своїх
послуг ні для всього, ні для частини того, про що
прохав народ. Протоген обіцяв сам побудувати
обидві стіни й наперед запропонував усі витрати на
них...»
У II ст. до н. е. Ольвія опиняється
під протекторатом царя Малої Скіфії
(в Криму) Скілура. З кінця II ст. до н. е.
по 70-ті роки І ст. до н. е. вона перебувала
під владою Мітрідата VI Євпатора (121 —
63 рр. до н. е.) — царя Понтійської дер-
жави. Після цих подій місто остаточно
занепало й було добите гето-дакійськими
174
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
Комплекс західної міської брами Ольвії IV—II ст. до н. е. (графічна реконстр. С. Д. Крижицького.
рис. М. М. Ісілсеа):
! • - шарові шмахинн. 2 — ианшаи аам’анма стін II ст. до н. а,- } — іа.иішки вужам: 4 — иаишви сирцевнх стін першої
полошиш IV ст. іо И. «.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
План «львівського некрополя (упорядкування О. М. Карасьова, рис. М. М. І селева):
І — межі иекрополл; І — тогмесна берегом ліиік 1 — дороги: 4 — просте мені сліди доріг; і — еургани: « —
еодобме; 7 — гребле
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
Ольвія. План і розріз кам’яного склепу в кургані Свриснвія та Аретн (рис. /І. Л. Корніенка за
Б. В. Фармаковським)
племенами під проводом Буребісти при-
близно в 55 р. до н. е. Ольвіополіти
пішли звідсіля й деякий час, очевидно,
жили серед пізньоскіфського населення
нижньодніпровських городищ.
Однак уже наприкінці І ст. до н. е.
розпочинається поступове відродження
Ольвії та поселень її сільської округи,
що стає початком другого періоду, який
загалом проходив під знаком римських
впливів. У цей час територія городища
скоротилася майже втроє, його забудова
була скупченою й загалом бідною.
Про тогочасний вигляд Ольвії та її жителів,
котрі носили варварське вбрання, але розмовляли
грецькою мовою, знали Гомера і вважали себе
нащадками перших колоністів, дізнаємося з по-
відомлення ритора з Віфінії Діона Хрисостома,
який побував тут у 99/100 р. н. ел «.„Місто бо-
рисфенітів щодо величини не відповідає своїй
колишній славі внаслідок неодноразових руйнувань
і воєн; перебуваючи вже так давно серед варварів і
при тому чи не найвойовничіших, воно постійно
зазнає нападів і кілька разів уже було здобуте во-
рогами; останнє й найснльніше спустошення його
було не більш як 150 років тому: гети взяли і його,
й інші міста на лівому березі Понту аж до Апол-
лонії. Внаслідок саме цього справи тамтешніх
еллінів дуже занепали: одні міста зовсім не були
відбудовані, інші — в поганому вигляді, і при цьому
ринула в них сила-силенна варварів. Багато вчинено
було загарбань у багатьох частинах еллінського
світу, розсіяного по різних місцях. Після розгрому
борисфеніти знову заселили місто,— як мені здає-
ться, на бажання скіфів, котрим були потрібні
торгівля й відвідини еллінів, що після зруйнуван-
ня міста перестали приїжджати туди, бо не знахо-
дили там одноплемінників, які могли б їх прийня-
ти, а самі скіфи не бажали й не вміли влаш-
тувати їм торговельне місце за еллінським взірцем.
177
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Схематичний план архаїчного античного
поселення Чортуаате VII під Ольвією
(упорядкування С. Б. Бурських, рис.
М. М. І селева):
І — зл.мшіаи окремих ойкосік, помітні на сучасній
>смній поверхні: 2 — рожоли
Про колишнє розорення свідчать поганий вигляд
будинків і тісне розміщення міста на невеликому
просторі: воно прибудоване лише до невеликої
частини колишньої міської межі, де ще залишаєть-
ся кілька веж, які не відповідають ні величині,
ні силі нинішнього міста; простір між ними тісно
забудований будиночками майже без проміжків
і обнесений дуже низенькою й неміцною стінкою.
Деякі вежі стоять так далеко від заселеної нині
місцевості, що не можна навіть уявити собі, щоб
вони належали одному місту. Все це — явні ознаки
його розорення і потім ще те, що в храмах не
залишилося жодної цілої статуї, але всі вони по-
нівечені, як і ті, що були на надгробних пам’ят-
никах».
Близько середини І ст. н. е. Ольвія
потрапляє в залежність від скіфських
або сарматських царів Фарзоя та Ініс-
мея, проте незабаром звільняється. В се-
редині II ст. н. е., за римського імперато-
ра Антоніна Пія (138—161 рр.), римські
провінційні війська зводять тут цитадель
і розміщують у ній свою залогу, а за ім-
ператора Септимі я Сєвера (193—211
рр.) місто увійшло до складу Нижньої
Мезії. II — перша половина III ст. н. е.
стали періодом найвищого розквіту
Ольвії римської доби. Від цих часів збе-
реглися рештки захисних мурів, житло-
вих будинків, гончарних печей, споруд
цитаделі. В середовищі городян збіль-
шується відсоток вихідців із варварсько-
го оточення, а в побуті зміцнюється по-
тяг до всього римського. Проте й у складі
Нижньої Мезії Ольвія зберігає свою ав-
тономію, карбує власну монету, торгує
з античним світом і навколишніми пле-
менами. Сільські поселення в перші сто-
ліття нашої ери вже мають укріплення з
ровів і валів або муровані стіни. В 40-і
й потім 70-ті роки III ст. н. е. Ольвія
зазнає навал готів; римська залога кидає
її напризволяще. Серед руїн міста ще
деякий час — до першої половини IV ст.
н. е.— мешкають нечисленні жителі, до
складу яких, мабуть, потрапляють і ви-
хідці з черняхівських племен. Життя в
Ольвії остаточно завмирає не пізніше
другої чверті IV ст. н. е.
Некрополь Ольвії займає
територію загальною площею близько
500 га, проте його межі на різних етапах
життя міста змінювалися, а в перші сто-
ліття поховання почали розміщувати на-
віть на залишках самої Ольвії елліністич-
ної доби у звичайних грунтових прямо-
кутних у плані ямах — на дні або в
підбоях, вирізуваних у стінках цих ям.
На земній поверхні над похованням зви-
чайно встановлювалися кам’яні надгроб-
ки у вигляді стел, антропоморфних зо-
бражень, вівтарів. У IV ст. до н. е. з’яв-
ляються земляні склепи, що складалися
178
і поховальної камери та дромоса (вхід-
ного похилого коридора — у вигляді
пандуса або ступінчастого). З другої
половини згаданого століття починають
ховати в кам'яних склепах, над якими
зводилися грунтові насипи. Найвищої
досконалості споруди цього типу дося-
гають у 11 — першій половині III ст. н. е.,
коли будувалися монументальні кургани
з кам’яними крепідами, а склепи під
насипами складалися з поховальної ка-
мери, сіней і звичайно глибокого дромо-
са. Саме тут використовувалися напів-
циліндричні розпірні склепіння й високо-
якісні кам'яні мури (найвидатиішими
зразками цієї архітектури є склепи кур-
ганів — Зевсового, Єврисивія та Арети).
Поряд із звичайним трупопокладенням
незначний відсоток становили трупоспа-
лення.
Сільська округа Ольвії
існувала протягом усіх основних етапів
життя міста. Сільські поселення Ниж-
нього Побужжя вперше виникають бли-
Житлояий квартал поселення перших століть н. е. біля с. Козирка на Мико-
лаїяшині (графічна реконстр. С. Д. Крижицького, рис. М. М. Іслмла)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
179
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
зько середини VI ст. до н. е. на узбереж-
жі Березанського лиману (мабуть, як хо-
ра Березанського поселення). Масова
поява поселень спостерігається у другій
половині VI ст. до н. е., коли цей процес
ще мав стихійний характер. Однак із ста-
новленням Ольвії як держави наприкінці
третьої чверті VI ст. до н. е. поселення
утворюють її велику хору, котра займала
узбережжя Дніпровського, Південнобу-
зького, Березано-Сосицького лиманів і
Кінбурнського півострова. Незалежно
від розміру поселення складалися з окре-
мих садиб — ойкосів, до складу яких
уходило близько десятка однокамерних
житлових і господарських напівземля-
нок. Наприкінці другої чверті V ст. до
н. е. життя майже на всіх поселеннях,
крім найближчих до Ольвії, припиняєть-
ся, а їхні мешканці концентруються в
місті та передмісті. З кінця V ст. до н. е.
починається відродження великої хори,
яка досягає максимального розквіту
наприкінці IV — в першій половині III ст.
до н. е.
Поселення цього часу набувають
звичайного для Стародавньої Греції
вигляду з наземною забудовою за типом
міських будинків (хоч інколи трапля-
ються ще землянки). Наприкінці III ст.
до н. е. велика хора гине; до середини
II ст. до н. е. життя продовжується тільки
на поселеннях лівого узбережжя Півден-
нобузького лиману. Останнє відроджен-
ня хори починається наприкінці І ст. до
н. е. Кількість поселень відносно по-
передніх часів скорочується в кілька ра-
зів. Самі поселення зміцнюються ро-
Схематичімй план Херсонесі елліністичної доби (упорядкування М. І. Золотарьова.
рис. М. М. Іев.ісяа):
І — межі міста в аласичму добу: 2 — межі міста в римсаму добу
180
Головна міська брама Херсонеса елліністичної доби (рис. М. М. І сплела)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
вами і валами чи стінами і являють со-
бою, по суті, укріплені селища —фортеці.
Вони остаточно гинуть близько середини
III ст. н. е. Натомість на території сіль-
ської округи Ольвії' у другій половині
111 ст. н. е. виникають неукріплені по-
селення черняхівських племен. Характер
їхніх відносин з Ольвією невідомий.
Мешканці сільської округи Ольвії
займалися землеробством (вирощували
пшеницю, просо, ячмінь тощо), скотарст-
вом, рибальством, а в перші століття
нової ери, можливо, й виноградарством.
Ремесла мали допоміжний, хатній харак-
тер. Торгівля велася головним чином в
Ольвії та на Березанському поселенні.
Серед жителів хори певний відсоток ста-
новили вихідці з навколишніх племен.
181
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Херсонес. Вівтар Пасіада:
/—2 — фасадний блок; Л—4 — реконструкції плану й долішнього вигляду вівтаря (прорис. П. Л. Корніін
кл м І Р Пічікмном)
1X2
Комплекс матеріальної та духовної
культури загалом античний.
Херсонес Таврійський. Назва похо-
дить від грецького слова «півострів».
Руїни цього античного міста розташовані
на околиці Севастополя. Херсонес засно-
ваний у 422/421 р. до н. е. вихідцями з
Гераклеї Понтійської. Ще раніше — на-
прикінці VI ст. до н. е.— тут існувало
невелике іонійське поселення. Херсо-
нес — одне з трьох великих античних
північнопричорноморських міст, які до-
жили до пізнього середньовіччя. Розквіт
держави припадає на кінець IV—НІ ст.
до н. е. Територія самого Херсонеса до-
сягала 33 га (частина міста нині зруйно-
вана морем), а населення становило не
менш як 15 тис. жителів.
Від самого початку свого існування
Херсонес мав єдине регулярне прямокут-
не планування. Ширина вулиць — бли-
зько 4—6,5 м. Біля головної поздовжньої
вулиці розміщувалися агора, теменос та
інші споруди громадського й культового
призначення. Місто було обнесене міц-
ними захисними стінами, що збереглися
до нашого часу на висоту близько 10 м.
Особливий інтерес становлять кругла в
плані вежа Зенона й головна брама міста.
У кладці мурів відбилася техніка кладки
стін, властива різним епохам. Відкриті
також залишки театру (поки що
єдиного в Північному Причорномор’ї),
житлових будинків, виноробень, гон-
чарних печей, рибозасолювальних цис-
терн, терм, монетного двору, а також
велика кількість архітектурних дета-
лей (головним чином дорійського та
іонійського ордерів), які дають змогу
реконструювати деякі культові споруди,
іокрема олтар Пасіада й фасад храму
Афродіти. Місто мало добре укріплений
порт, а в римські часи — цитадель. На-
прикінці IV ст. до н. е. Херсонес підкорив
Керкінітіду, заснував нове місто — Ка-
лос Лімен (Прекрасна Гавань). Тоді до
складу Херсонеської держави увійшло
узбережжя практично всього Західного
Криму.
Дуже цікавою є лапідарна пам'ятка цих ча-
сів — громадянська присяга херсонеситів:
«Клянуся Зевсом. Геєю, Геліосом, Дівою |бо-
гиня |, богами н богинями олімпійськими, героями,
іцо володіють містом, територією та укріпленими
пунктами херсонесців.
Я буду однодумним щодо порятунку і свобо-
ди держави та іромадян і не зраджу Херсонеса,
Керкінітіди, Калос Лімена та інших укріплених
пунктів і з решти території, якою херсонесці
управляють чи управляли, нічого нікому не зрад-
жу, ні елліну, ні варвару, але оберігатиму все це
для херсонеського народу.
Я не звалюватиму демократичного ладу й не
дозволю цього тому, хто зраджує і звалює, й не по-
таю цього, але доведу до відома державних служ-
бових осіб.
Я буду ворогом тому, хто замишляє і зраджує
чи відторгає Херсонес, або Керкінітіду, або Калос
Лімен. або укріплені пункти й територію херсо-
несців.
Я служитиму народові й радитиму йому най-
краще й найсправедливіше для держави і громадян.
Я оберігатиму для народу састер • і не розго-
лошуватиму нічого з потаємного ні елліну, ні вар-
вару. що може зашкодити державі
Я не даватиму або прийматиму дарів на шкоду
державі і громадянам.
Я не замишлятиму ніякої несправедливої
справи проти будь-кого з громадян, що не відпали,
і не дозволю цього й не потаю, але доведу до відома
н на суді подам голос за законами.
Я не укладатиму змови ні проти херсонеської
громади, ні проти будь-кого з громадян, хто не
оголошений ворогом народу; якщо я вступив із
кимось у змову або пов'язаний будь-якою клятвою
чи закляттям. то мені, що порушив це, і тому,
що мені належить, хай буде найкраще, а тому, хто
додержує — протилежне.
Якщо я довідаюсь про якусь змову, що існує
або зароджується, я доведу про це до відома служ-
бових осіб.
Хліб, який звозиться з рівнини, я не буду ні
продавати, ні вивозити з рівнини в будь-яке інше
місце, а тільки в Херсонес.
Зевс, Гея. Геліос, Діва, божества олімпійські!
Тому, хто перебуває в усьому цьому, хай буде
благо мені самому і потомству й тому, що мені
належить, а тому, хто не перебуває, хай буде зле
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
* Значення цього терміна не з'ясоване. Мож-
ливо, це найменування однієї із святинь херсо-
несців.
183
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
й мені самому, й потомству, й тому, що мені нале-
жить, і хай ні земля, ні море не приносять мені
плоду, хай жінки не розроджуються благопо-
лучно...»
У 179 р. до н. е. Херсонес уклав угоду
з царем Понтійської держави Фарнаком
І про «дружбу». Однак уже в середині
II ст. до н. е. Північно-Західний Крим
опинився під владою скіфів. У боротьбі
проти них Херсонес, як уже згадувалося
вище, звернувся по допомогу до Мітрі-
дата VI Сенатора. Під час походів Міт-
рідатового полководця Діофанта на скі-
фів (110—108 рр. до н. е.) Херсонес було
звільнено від їхньої залежності. Але
після цього місто потрапляє під звер-
У явний вигляд храму Афродітн III ст. до н. е. в Херсонесі (графічна реконстр. І. Р. Пічікяна, рис.
М. М. 1 селева)
184
Розмежування території Гсраклейськосо півострова в античну епоху (рис.
М. М. Іівлсва за матеріалами публікацій):
/ — межі окремих садибних ділянок; 2 — поселення; 3 — ділянки 1 вияяленммм садибами; 4 -
території Херсонесе Й так званого Страбонового Херсонеса
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
хність Боспорської держави, якої по-
збавляється за поміччю Риму лише в дру-
гій половині І ст. до н. е. Після походу
Плавтія Сільвана в 60-ті роки І ст. н. е. в
Північне Причорномор’я в Херсонесі
розміщується римський гарнізон, що
складався з частин І Італійського,
XI Клавдієвого, V Македонського легіо-
нів і кількох когорт допоміжних військ,
а міську гавань займає ескадра Равеннсь-
кого флоту. Неподалік від Херсонеса,
в Хараксі, римські війська будують фор-
тецю, від якої до наших днів збереглися
рештки фортечних мурів, терми, німфей.
Після економічної кризи, пережитої
на рубежі ер, у Херсонесі розпочинаєть-
ся новий етап піднесення: розвиваються
ремесла, торгівля, виноробство, соляний
і рибальський промисли (останні види
господарської діяльності мали безумовно
товарний характер). Однак незабаром
справи пішли на гірше: вже у третій
чверті III ст. н. е. з Херсонеса виводяться
римські війська, припиняється карбуван-
ня своєї монети; в економіці спостері-
гається повний занепад. Та, незважаючи
на це, ще й у IV ст. н. е. місто являло
собою один із досить укріплених центрів
оборонної системи Римської імперії на
її східних кордонах (у ньому, зокрема,
стояв загін балістаріїв). У 70-ті роки
IV ст. и. е. Херсонес зазнав гунської
навали, після чого продовжував існувати
у складі Візантійської імперії.
Некрополь Херсонеса розташо-
вувався довколо міста з усіх боків;
особливо далеко простягався на півден-
ний схід від цитаделі вздовж узбережжя
Карантинної бухти. Основний тип похо-
вальних споруд — прямокутні ями, ви-
185
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
План та уявний вигляд садиби одного з клерів Херсонеської держави (графічна
реконстр. С. Д Крижицького, рис. М. М. /селева)
брані в грунті або в скелі. В середині
IV ст. до н. е. з’являються могили,
обкладені черепицею, у II ст. до н. е.—
кам'яні ящики й вирубані в скелі склепи
з нішами-лежанками. Частина склепів
мала поліхромні розписи. Особливий
інтерес становить один із них, датований
пізньоантичним часом,— на його стінках
зображені херсонеські оборонні стіни й
вежі із зубцями, перекриті склепінням
186
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
Плани та уявні вигляди баштових будинків античного часу в Північно-Західному
Криму (графічна реконстр. О. М. (Цеглова. рис. М. М. І селева)
брами. Згадаємо також два склепи, збу-
довані впритул до оборонної стіни. Вони
викладені з кам'яних плит, мають дво-
схиле перекриття та ніші для урн. Ховали
найчастіше за обрядом трупопокладен-
ня, але існувала й кремація, що набула
поширення з III ст. до н. е. Мав місце
звичай поховання дітей в амфорах. По-
мерлих супроводжували посудини, при-
краси тощо. Інвентар у могилах V —
187
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
IV ст. до н. е.— нечисленний, а починаю-
чи з кінця III ст. до н. е. стає багатшим
та різноманітнішим. Надгробки робилися
у вигляді стел, увінчаних акротерієм або
фронтоном. На фасадах стел засобами
живопису або рельєфів (іноді також
розмальованих) зображувалися різні
предмети, портрети небіжчиків, сцени
«загробної трапези». Відомі також антро-
поморфні надгробки й архітектурні спо-
руди малих форм у вигляді, зокрема, еди-
кул.
Територія Херсонеської
держави протягом усього її існуван-
ня неодноразово змінювалася. Спочатку,
в IV ст. до н. е., сільська округа Херсо-
неса охоплювала тільки Гераклейський
півострів і прилеглі до нього землі, поді-
лені на садибні ділянки — клери. Тут
двома паралельними лініями оборонних
мурів і веж відокремлювався Маячний
півострів. Між укріпленнями розташо-
вувався так званий Страбонів Херсо-
нес — невелике місто розмірами близько
18 га. Ділянки Маячного півострова, що
належали мешканцям Страбонового
Херсонеса, мали площу близько 4,5 га
кожна. Розміри ділянок Гераклейського
півострова становили близько 26,5 га.
Таких наділів відкрито до 400. Ними во-
лоділи жителі самого Херсонеса. Кожна
ділянка гераклейських клерів розмежо-
вувалася на 96 часток, на яких вирощу-
вався головним чином виноград (не
менш як 50 % усієї площі). Херсонесити
займалися також садівництвом, город-
ництвом, рільництвом. На клерах улаш-
товувалися садиби з одного великого,
рідше — двох малих подвір'їв, оточених
критими приміщеннями — житловими
(для робітників) і господарськими
(загонами для худоби, виноробнями то-
що). За принципом планування садиби
були індивідуальні, де виділявся подіб-
ний до міського житловий блок (у ньому
мешкала сім'я власника) й так звані ко-
лективні, що складалися з кількох одно-
типних житлових осередків. Площа са-
диби становила близько 300—500 м2,
іноді досягала й 1200 м2. Від III ст. до
н. е. в садибах починають будувати
житлові вежі, де мешкав господар або
наглядач. Клери Гераклейського півост-
рова займали його більшу частину —
близько 10 тис. га, решта ж території
цього району—площею близько 1500
га — являла собою вигони для худоби
(можливо, становила резервний фонд
поліса). За межами півострова виявлено
близько ЗО поселень другої половини
IV—III ст. до н. е., зайнятих, очевидно,
варварсько-скіфським населенням.
У другій половині IV ст. до н. е. під
владою Херсонеса опиняються території
Західного й Північно-Західного Криму;
до складу Херсонеської держави вхо-
дить місто Керкінітіда, засновується нове
місто — Калос Лімен.
Керкінітіда (від імені ойкіста або
назви затоки в Західному Криму). Ви-
никає наприкінці VI ст. до н. е. (на
місці сучасної Євпаторії). Заснована ви-
хідцями з Іонії. Перед входженням до
складу Херсонеської держави являла со-
бою звичайний поліс. У середині II ст.
до н. е. Керкінітіду захопили скіфи, від
влади яких наприкінці II ст. до н. е. її
звільнив Діофант. Життя тут тривало до
І—II ст. н. е., але населення тоді було
вже переважно скіфським. Розквіт міста
припадає на V—III ст. до н. е., коли
воно мало прямокутне, регулярне плану-
вання. Територія становила близько 8 га.
За периметром проходили фортечні му-
ри й вежі. Розкопками відкрито значну
кількість житлових будинків типової
грецької схеми, а також залишки обо-
ронних стін. Населення займалося зем-
леробством, рибальством, торгівлею. Не-
крополь Керкінітіди у наш час повністю
забудовано спорудами Євпаторії.
Калос Лімен (сучасне смт Чорно-
188
Пантікалей. Уявний вигляд палацу-фортеці на
першині Мітрідатового пагорба (графічна рекпнсгр.
В. П. Толстикова, рис. М. М. І селева)
морське) засноване у IV ст. до н. е.,
напевно, Херсонеситами. Як і Керкіні-
тіду, місто у другій половині II ст. до н. е.
захопили скіфи. Хоч невдовзі й Кер-
кінітіду, й Кал ос Лімен у скіфів від-
воював Діофант, вони на той час уже
втратили вигляд античних міст, а їхнє
населення було головним чином скіфсь-
ким. Калос Лімен продовжує існувати й
у 1—II ст. н. е.
Місто площею близько 4 га було ото-
чене мурами й вежами. Тут відкриті за-
лишки типових грецьких житлових бу-
динків IV—III ст. до н. е. та скіфських —
мегаронного типу, а також фрагменти
мурів і веж.
І Керкінітіда, й Калос Лімен, які у
III—II ст. до н. е. входили до складу
Херсонеса, мали власні сільські округи,
впорядковані значною мірою за типом
уже згадуваних клерів Гераклейського
півострова.
Крім цих двох міст з їхніми сільськими
округами, до складу Херсонської держави вхо-
дили також різні невеликі поселення, що звичайно
складалися з однієї або кількох укріплених чи не-
укріплених садиб (Беляус, Панське); з великих
укріплених комплексів із кількома подвір’ями та
вежами за периметром (Чайка); з окремих садиб
або неукріпленнх поселень. Із-поміж відкритих тут
залишків веж найцікавішими є чайкинська й
панська, а також вежа на поселенні Беляус.
Починаючи з 1 ст. до н. е. територія Херсо-
неської держави скорочується до меж Гераклейсь-
кого півострова, де продовжують існувати клери.
Виноградарство тут перестає відігравати головну
роль і провідне місце вже посідають зернові
культури. У перші століття нової ери існували
поселення й поза межами Гераклейського півостро-
ва. Вважається, що в них переважало скіфське
населення.
Вище вже згадувалося про спорудження в І ст.
н. е. в Хараксі римської фортеці. В середині
ПІ ст. римські війська пішли звідси, однак життя
тривало тут до перших десятиліть IV ст. В Харак-
сі відкриті залишки оборонних мурів, німфей і
терми площею близько 350—400 м5.
Не виключено, що римські військові частини
могли також перебувати в Інкермані, Балаклаві.
Керкінітіді й на городищі Алма-Кермен.
Боспорська держава. Розташовува-
лася по обидва боки Керченської прото-
ки, яка в давнину називалася Боспор
Кіммерійський. Головним містом був
Пантікалей, але столицею азіатської час-
тини Боспору вважалася Фанагорія (біля
сучасного селища Сінне). До утворення
Боспорської держави існуючі на її тери-
торії з VI ст. до н. е. грецькі міста Пан-
тікапей, Феодосія, Німфей, Мірмекій, Ті-
рітака, Порфмій, Фанагорія, Гермонасса,
Горгіппія, Кепи та інші здебільшого були
звичайними полісними структурами.
Певну полісну самостійність вони збе-
регли й після включення їх до Боспор-
ського царства. В 480 р. до н. е. Боспором
починає правити династія Археанакти-
дів, яку в 438—437 рр. до н. е. змінює
династія Спартокідів.
На етапі найвищого піднесення дер-
189
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Схематичний план Тірітаки (упорядкування В. Ф. Гайдукевича. рис. М. М. І селева):
І — залишки стін; 2 — іаЛИШКН МИН ДЛЯ СОЛІННЯ риби; 3 — межі розкопів
Схематичний план Ілурата (упорядкування В. Ф. Гайдукевича, рис. М. М. Ісвмва):
І — ромолані млишки фортечних мурйк 1 — Р*«>*ктру*о«*иІ фортечні мурн; 1 — •улн«к 4 — рештаи
отім; 5 — межі рюіколів
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
жави (IV ст. до н. е.) її територія обій-
мала Керченський і Таманський півост-
рови, Східне Приазов’я, пониззя Кубані,
а також дельту Дону — тут було засно-
ване поселення для греко-варварської
торгівлі (тепер тут с. Єлизаветівка),
а згодом — і місто Танаїс (поблизу су-
часного хут. Недвигівка). До складу Бос-
пору входили не тільки античні міста,
а й місцеві племена — синди, меоти.
191
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
торети, дандарії та ін. На чолі держави
стояв цар — монарх -згаданих племен і
архонт грецьких міст (отже, щонаймен-
ше до ПІ ст. до н. е. тут зберігалася
антична форма правління). За своєю
структурою Боспор нагадував греко-
варварські монархії еллліністичного
часу.
В середині II ст. до н. е. держава
переживає економічну кризу, яка напри-
кінці століття загострюється повстанням
рабів під проводом Савмака (107 р. до
н. е.). В ці справи втручається Мітрідат
VI Євпатор, унаслідок чого Боспор під-
падає під зверхність Понтійського царст-
ва. В 63 р. до н. е. Фанагорія повстає
проти Мітрідата. До неї приєднуються
Пантікалей, Німфей, Феодосія, Херсо-
нес. Боспор перемагає, однак тут же
опиняється в залежності від Риму. Полі-
тична ситуація втрачає стабільність: за
імператора Нерона (54—68 рр. н. е.)
мала місце спроба зробити Боспор рим-
ською провінцією, а в останній чверті
І ст. н. е. він стає васалом Риму. Були
ліквідовані автономія та полісні форми
правління окремими античними містами;
вся влада зосереджується в руках царя.
Відтоді аж до середини III ст. н. е. спо-
стерігається економічне піднесення Бос-
пору, після чого знову розпочинається
воєнно-політична й економічна криза,
яка завершується з гунською навалою
(375—376 рр.) загибеллю Боспору як
держави. Згодом у Пантікапеї, Феодосії,
Тірітаці та інших містах поширюються
впливи Візантії.
Міста європейської час-
тини Боспору*. Пантікалей
(негрецька назва) заснований мілетяна-
ми в першій половині VI ст. до н. е.;
розташовувався на схилах Мітрідатового
пагорба, вершина якого була зайнята па-
• Тут ми наводимо короткі відомості лише
про ті міста, де відкриті досить репрезентативні
пам'ятки.
лацом-фортецею. В Нижньому місті
розміщувалися порт, агора, житлові
квартали. На вершині пагорба виявлені
витиски у скелі, які дають змогу з’ясу-
вати планування палацу, на схилах —
залишки напівземлянок кінця VI ст. до
н. е., наземних жител кінця VI—V ст.
до н. е., багатий житловий будинок
(або пританейон) із перистильним под-
вір'ям елліністичної доби. Розкопані й
рештки оборонних споруд різних часів,
терм перших століть нової ери. Знайдені
архітектурні деталі дали змогу відно-
вити зовнішній вигляд пізньоархаїчного
іонічного периптере — храму Аполлона і
п’ятиколонного храму, присвяченого ца-
реві Аспургу (І ст. н. е.). Зображення
п’ятиколонного храму, а також міської
брами відомі на монетах боспорських
правителів Котіса І (45—62 рр. н. е.)
та Рескупоріда II (68—92 рр. н. е.).
В перші століття нової ери територія
Пантікапея досягала 100 га.
Кіммерік (негрецька назва) розташо-
вувався в 50 км на південь від Панті-
капея. Виник у VI ст. до н. е. Найви-
щий розквіт припадає на перші століття
нової ери. Відігравав роль торговельного
порту й фортеці. Розкопані залишки ци-
таделі, оборонних споруд, житлових
будинків, серед яких відзначимо блок
жител кінця VI—V ст. до н. е., будинок
із борошномельнею і складом зерна І ст.
н. е., а також велике зерносховище II ст.
н. е.
Німфей (грец. «святилище німф»).
Місцезнаходження — поблизу сучасно-
го с. Героївка. Заснований вихідцями з
Іонії у другій чверті VI ст. до н. е. Роз-
квіт міста припадає на V — першу поло-
вину IV ст. до н. е. Територія — близько
9 га. Розкопані залишки святилищ Ка-
бірів, Афродіти, Деметри, рештки житло-
вих будинків та оборонних стін, а також
найранішої з відомих у Північному При-
чорномор’ї виноробень кінця V — се-
192
редини IV ст. до н. е. Як і Пантікапей,
Німфей мав акрополь.
Тірітака (негрецька назва). Залишки
цього міста, заснованого в середині VI ст.
до н. е. переселенцями з Іонії, знахо-
дяться біля сучасного селища Аршинце-
ве. Територія — близько 4,5 га. Відкри-
то залишки оборонних стін і веж, жит-
лових будинків, багато виноробень і ри-
бозасолювальних ванн (особливо ціка-
вим є великий комплекс із 16-ти ванн).
Найвищого розквіту Тірітака досягла в
перші століття нової ери, коли стала
значним рибозасолювальним і винороб-
ним центром Боспору.
Мірмекій (назва — від грец. «мураш-
ка») заснований у другій чверті VI ст. до
н. е. на місцевості, що тепер входить у
межі Керчі. Займав площу близько 6 га.
Найбільших розмірів досяг у V ст. до н. е.
Мав акрополь. Відкриті залишки оборон-
них стін і веж, святилища Деметри,
житлових будинків (зокрема будинку ви-
нороба), ванни для засолювання риби,
виноробні. Як і Тірітака, був центром
виноробства й рибозасолювального ви-
робництва.
Порфмій (грец. «переправа») виник
наприкінці VI ст. до н. е. біля поромної
переправи. Площа — близько 0,65 га.
В середині 111 ст. до н. е. містечко було
перебудоване й дістало прямокутне пла-
нування. Середній розмір кварталів —
63X11 м. Відкриті залишки оборонних
споруд і житлових будинків, головним
чином елліністичної доби. Життя тут
припиняється в І ст. до н. е.
Ілурат (негрецька назва). Місцероз-
ташування — поблизу сучасного с. Іва-
нівка. Збудований у середині І ст. н. е.,
загинув у 70-х роках III ст. Площа —
2,5 га. Мав прямокутне планування. Роз-
копані залишки оборонних стін і веж, а
також багатьох житлових будинків. Під-
креслимо виняткову для Північного При-
чорномор’я масивність фортечних мурів.
товщина яких у результаті перебудов ся-
гала в деяких місцях 6,4 м. Мешканці
цього містечка займалися головним чи-
ном сільським господарством.
Міста азіатської частини
Боспору. Фанагорія, заснована біля
540 р. до н. е. вихідцями з Теосу, скла-
далася з Верхнього й Нижнього міст і
терасної частини. Можливо, існував ак-
рополь. Найвищий розквіт міста припа-
дає на IV—II ст. до н. е. Досліджені
залишки оборонних мурів, житлових та
господарських споруд (у тому числі ви-
норобень і випалювальних керамічних
печей), терми.
Гермонасса, названа так від імені
ойкіста або його дружини, заснована в
VI ст. до н. е. іонійцями поблизу сучас-
ної станиці Таманська. Відкриті рештки
житлових та господарських споруд (зо-
крема керамічних печей), а також буди-
нок, можливо, адміністративного призна-
чення.
Горгіппія (від імені одного з членів
боспорської династії, більш рання наз-
ва — Синдська гавань). Тепер на її міс-
ці — м. Анапа. Виникла в VI ст. до н. е.
як емпорій під назвою Синдська гавань.
У IV ст. до н. е., після включення до
складу Боспорського царства, дістала
назву Горгіппія. Площа могла досягати
35 га. Розкопані залишки житловий бу-
динків, гончарні майстерні, виноробні,
рибозасолювальні цистерни, святилище
Деметри. В місті були розвинені ремесла.
Кепи (грец. «сади»). Це місто виник-
ло в VI ст. до н. е. на східному
узбережжі Таманської затоки. Розквіт
припадає на III — II ст. до н. е. На етапі
максимального розширення меж Кеп, у
І—II ст. н. е., їхня площа становила
20—25 га. Розкопані залишки житлових
будинків, храму, керамічні випалюваль-
ні печі, виноробні, терми.
Танаїс (назва пояснювалася вище).
Місцерозташування — біля сучасного
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
193
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
План і розріз кам'яного склепу із Золотого кургану IV ст. до н. е. поблизу Паитікапея
(рис. П. Л. Корнієнка за В. Ф. Гайдукевичем)
хут. Недвигівка. Заснований Боспором у
першій чверті III ст. до н. е. як центр
греко-варварської торгівлі. Територія —
близько 5,4 га. Досліджені залишки жит-
лових будинків, оборонних мурів, веж,
споруд передмістя, борошномельних
комплексів, хлібопекарських печей.
Рештки житлових будинків і фортеч-
них споруд відкриті також і в інших
пунктах, наприклад, у Патреї (с. Гарку-
ша), на Семибратньому (біля ст. Варе-
никівська) та Раєвському (біля ст. Раєв-
ська) городищах.
Сільські поселення Бос-
пору. Із трьох основних північнопри-
чорноморських держав найбільшу кіль-
кість сільських поселень відкрито на
Боспорі. Тут на території лише Керчен-
ського й Таманського півостровів відомо
близько 500 поселень різних етапів існу-
194
нання Бос поре ьк ого царства. Абсолютна
більшість їх не розкопувалася (зібрано
тільки так званий підйомний матеріал).
Проте скласти певне уявлення про їхні
основні типи все ж таки можна.
Уже в архаїчний час виникає тип так
званих колективних садиб, коли навколо
великого внутрішнього подвір’я за пери-
метром розміщувалися функціонально
однотипні одно- або двокамерні житла
(Торік). Разом із тим відоме поселення,
де кілька жител, об’єднані в один блок,
мали ізольовані подвір’я. Як і в Ниж-
ньому Побужжі, відкриті також поселення
з розміщеними окремо садибами-ойко-
сами (поблизу сіл Героївка, Андріївна,
Південне, Мар’ївка, Марфівка, Сазонів-
ка та ін). У IV ст. до н. е. з’являються
індивідуальні садиби, в тому числі вели-
кі рабовласницькі (села Октябрське,
Андріївна Південна). Всі згадані посе-
лення не мали укріплень.
Близько середини ПІ ст. до н. е. біль-
шість неукріплених поселень і садиб при-
пиняє своє існування. Натомість вини-
кають укріплені поселення із суцільною
забудовою на зразок невеликих містечок
(Золоте Східне) та великі рабовласниць-
кі садиби (наприклад, біля Мірмекія).
Наприкінці II — в першій половині І ст.
до н. е. більша частина й цих поселень і
садиб гине. Новий етап у розвитку Бос-
порської хори розпочинається після се-
редини І ст. до н. е., однак кількість
поселень у порівнянні з попереднім ета-
пом скорочується втроє.
В перші століття нової ери разом з
укріпленими поселеннями звичайно спів-
існують і неукріплені. Знову виникають
садиби. Укріплені поселення, як правило,
розташовувалися одне від одного на від-
стані зорового спостереження, створю-
ючи тим самим разом із Кіммерійським
та іншими валами, які захищали сільську
округу Боспору, єдину систему оборони.
В Азіатському ж Боспорі поселення пе-
реважно були неукріпленими. В 70-х ро-
ках IV ст. н. е., під час гунської навали,
більшість сільських поселень Боспору
гине.
Всі поселення Боспорської хори були
землеробськими, але на деяких із них
простежено сліди гончарного, коваль-
ського, прядильного, ткацького ремесел.
Виявлено тимчасові стоянки пастухів.
Поховальні пам’ятки. На
Боспорі відома значна кількість некро-
полів — як міських, так і сільських. Се-
ред них найкраще досліджені могиль-
ники Пантікапея, Тірітаки, Німфея, Ілу-
рата, Кітея, Фанагорії, Тірамби, Кеп,
Гермонасси, Горгіппії, Корокондами,
Танаїса. Із V ст. до н. е. поряд із без-
курганними виникають курганні могили.
Особливо великі кургани зосереджува-
лися поблизу Пантікапея (Куль-Оба,
Юз-Оба, Золотий, Мелек-Чесменський,
Царський. Кара-Оба та ін.). Переважну
більшість небіжчиків поховано у звичай-
них грунтових ямах. Але специфікою
Боспору є досить значне, порівняно з
Ольвією та Херсонесом, поширення
(починаючи з IV ст. до н. е.) поховань
у кам’яних склепах з уступчастим, піз-
ніше — розпірним склепінням. Більшість
склепів мали на стінах і стелях розпи-
си (див. вище), відомі також вирізьблені
на стелі фігури міфологічних персонажів.
Іноді такі споруди робилися із сирцевої
глини. Основний поховальний обряд —
трупопокладення, найчастіше у трунах і
саркофагах.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
195
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
4. НАСЕЛЕННЯ
Етнічний склад. Етнічний субстрат
античних північиопричорноморських
міст на час їхнього заснування стано-
вили греки — переселенці з Малої Азії,
Аттіки й Гераклеї Понтійської. Вони та
їхні нащадки протягом усієї епохи ста-
новили абсолютно переважаючу групу
населення з добре розвиненим націона-
льним самоусвідомленням. Так, майже
через 700 років після заснування Ольвії
її мешканці, незважаючи на скіфський
вигляд свого вбрання, добре знали «Іліа-
ду» Гомера, а дехто — й твори Платона,
зберігали, хоч і не зовсім чисту після
тривалого спілкування з кочівницьким
оточенням, грецьку мову. Недарма ж Ді-
он Хрисостом — ритор із Віфінії, який,
нагадаємо, відвідав Ольвію наприкінці
І ст. н. е.,— називав ольвіополітів «жите-
лями стародавнього еллінського міста».
З перших століть нової ери чисель-
ність представників місцевого населення
в античних містах зростає. В сільсь-
ких округах у кількісному відношенні
варварський елемент був ще більший —
це скіфи, фракійці, в Азіатському Бос-
порі — ще й синди та меоти, пізніше —
сармати, а в Північно-Західному Причор-
номор’ї — черняхівці. В новому для них
середовищі всі вони звичайно еллінізува-
лися, що відбилося не тільки в їхній
матеріальній культурі, а й у творах дав-
ньогрецьких авторів. У перші століття
нової ери, з проникненням у Північне
Причорномор’я римських провінціальних
військ, в їхніх гарнізонах скупчуються
вихідці з Нижньої Мезії, можливо —
з Паннонії тощо. Однак власне римляни
навряд чи могли становити скільки-не-
будь значний відсоток (хоча римські
прізвища й були досить поширені).
Соціальна структура. За соціальним
станом структура населення північно-
причорноморських держав була досить
строкатою. Крім громадян і рабів, існу-
вало також багато категорій вільних і
залежних або напівзалежних людей, ко-
трі могли працювати практично в усіх
сферах життя полісів. Можна вважати,
що, на відміну від Аттіки, в Північному
Причорномор’ї були відсутні будь-які
досить численні групи державних рабів.
Соціальний статус не завжди відпові-
дав матеріальному становищу — могли
бути багаті вільновідпущеники й бідні
природні (тобто ті, які походили від
засновників колоній) громадяни. В таких
господарських сферах, як торгівля чи
ремесло, могли брати участь, крім соці-
ально або економічно залежних, й осо-
бисто вільні, але економічно залежні,
та особисто вільні й економічно незалеж-
ні люди. В сільському ж господарстві,
де землею володіли тільки держава або
її громадяни, особисто вільні могли бути
тільки економічно залежними. Соціаль-
ним статусом зумовлювалася й можли-
вість брати участь у роботі тих чи інших
державних структур.
Процес майнової диференціації розвивався за-
галом так само, як і в усьому античному світі.
Спочатку, в VI—V ст. до н. еч у суспільстві
спостерігається відносна майнова рівність, хоча,
зрозуміло, й тоді існували бідні й багаті (як-от,
наприклад, згадуваний више мешканець Борисфе-
ніди Ахіллодор. що мав рабів, маєтність тощо).
Все ж таки різниця між тими й іншими була
не такою разючою, як у III ст. до н. е_,— того-
часні багатії своїм коштом могли іноді забезпе-
чити потреби цілого міста (згадаймо ольаіополіта
Протогена). тоді як у основній масі населення не
рідкістю вже були злидарі (наприклад, із пові-
домлення про облогу Ольвії Зопіріоном дізнаємося,
що чимало городян мали борги). В перші століття
нової ери майнова поляризація, мабуть, зменшує-
ться, а загальний рівень матеріальної забезпече-
ності знижується.
196
5. ГОСПОДАРСТВО ТА ЕКОНОМІКА
Ремесла. Реміснича діяльність насе-
лення північнопричорноморських міст
розпочинається майже одночасно із за-
снуванням колоній. Зокрема, вже у VI ст.
до н. е. на Ягорлицькому та Березансь-
кому поселеннях, у Пантікапеї й трохи
пізніше — в Ольвії існували метало-
обробне й залізоробне ремесла. Архео-
логи дослідили залишки металургійних
печей, залізоплавильних горнів, май-
данчики для обробки криці, різні шлаки,
зіпсовані вироби, велику кількість ливар-
них форм. Із заліза виготовлялися ножі,
цвяхи, зброя (мечі, наконечники стріл і
списів), інструменти для різних ж дів гос-
подарської діяльності тощо, з бронзи —
також наконечники стріл і цвяхи, а крім
того — різноманітні прикраси, фібули,
монети, посуд, зі свинцю — лабриси,
ткацькі пряслиця, важки, прикраси, мор-
ські якорі, скоби для лагодження пош-
кодженого посуду, заливання піронів
тощо, із золота і срібла — головним
чином прикраси, парадний посуд, мо-
нети.
Металеві вироби виготовлялися за
допомогою лиття, штампування, карбу-
вання, кування. Кольорові метали плави-
ли в залізних, кам’яних або глиняних
тиглях. У виробничому процесі застосо-
вувалися обценьки різної величини, мо-
лотки, пробійники, залізні ножівки, ко-
вадла, камені для обковування й заточу-
вання лез. Майстерні розміщувалися в
житлових будинках.
Залізо добували сиродутним спосо-
бом із бурого залізняка й болотної
руди (в основному місцевого — східно-
європейського— походження), а також
із гематитових пісків. Частина залізних
криць, мідь і бронза надходили з Малої
Азії й, можливо, з району сучасного
Кривого Рога, срібло і свинець — з Ат-
тіки, золото — з Кавказу, Малої Азії,
Фракії та островів Східного Середзем-
номор’я. Залізоробне (особливо залізо-
обробне) виробництво було одним із
основних видів ремісництва протягом
усього існування античних міст. Воно
мало велике значення як для самих
північнопричорноморських держав, так і
для навколишніх племен, які одержували
залізні предмети шляхом торговельного
обміну. Спеціалізовані майстерні були
спроможні давати товарну продукцію.
Найбільшими центрами в цьому відно-
шенні виступали Ольвія й Боспор.
Значного розвитку набуло керамічне
виробництво. В VI—V ст. до н. е. виго-
товлялися переважно столовий і кухон-
ний посуд, пряслиця, дрібна пластика.
Із IV ст. до н. е.— а в Фанагорії, можли-
во, ще з V ст.— починають випускати
глиняну тару — амфори й лутерії, чере-
пицю. В перші століття нової ери вже
випалюється цегла. За своїми естетични-
ми якостями тутешні керамічний посуд
і тара значно поступалися аналогічним
виробам, імпортованим із метрополії,
скульптурна ж пластика виконувалася на
досить високому мистецькому рівні. За-
лишки гончарного та іншого керамічного
виробництва виявлені в Ольвії, Херсоне-
сі, Боспорі. Гончарні майстерні звичайно
розміщувалися за межами міст. Печі
клалися із сирцевої цегли; конструктивно
вони двокамерні (топка й випалювальна
камера *), в плані — круглі, із централь-
ним підпірним стовпом. Діаметр круглих
печей, де випалювалися амфори, досягав
5 м. Поблизу печей нерідко знаходять
браковані вироби, форми для виготов-
лення каліптерів (напівкруглої у пере-
тині черепиці) або теракот, силікатні
шлаки, іноді кам'яні диски, за допомо-
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
• У поді цих камер робиліся канали-продухи,
через які надходило розжарене повітря.
197
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
гою яких приводилися в рух гончарні
круги. За своїми розмірами гончарні
майстерні значно переважали залізороб-
ні або металообробні. Тут, очевидно,
могла застосовуватися й рабська праця.
Майстерні-ергастерії належали як окре-
мим громадянам, так і полісам.
За технічним рівнем будівельній
справи північнопричорноморські міста не
поступалися перед метрополіями. Ідеть-
ся про добування й обробку каменю,
теслярські, столярні, опоряджувальні
роботи, техніку будування, виробництво
цегли тощо. Уявлення про ці види гос-
подарської діяльності ми складаємо на
основі відповідних знахідок різноманіт-
них предметів, інструментів для їх виго-
товлення, місць видобування сировини
тощо.
До найпоширеніших домашніх реме-
сел належали чинбарство й продукуван-
ня шкіряних виробів, ткацтво, прядіння,
плетіння (існували й спеціалізовані
майстерні). Побутували тканини з льону,
конопель, вовни. В прядінні вживалися
веретена з керамічними пряслицями. За-
лишки ткацьких верстатів у Північному
Причорномор’ї досі не виявлені, але їхнє
існування засвідчують численні знахідки
грузил різних розмірів і ваги.
Було розвинуте косторізне ремесло,
яке забезпечувало населення голками,
шилами, прикрасами, накладками на
меблі, скриньками, піксидами тощо.
Мало місце склоробство. В його роз-
витку вирізняються два основні періоди.
До рубежу ер виготовлялися вироби із
скляної пасти — кольорові намиста, не-
величкі посудини туалетного або куль-
тового призначення, а в перші століття
нової ери вже відомі скляні кубки,
чаші, флакони тощо, а також віконне
скло. Склоробні майстерні або зіпсовані
скляні речі відкриті в ряді північно-
причорноморських міст, зокрема на
Ягорлицькому поселенні (VI—V ст.
Вигляд грецьких металообробних майстерень (та малюнками на античних чер-
198
до н. е.) та в Херсонесі (перша половина
І тис. н. е.). Добре збереглися рештки
такої майстерні І ст. н. е. в Алма-Керме-
ні, де розташовувався загін XI Клавдіє-
вого легіону.
Сільське господарство відігравало в
економіці північиопричорноморських
держав найбільшу роль. Питома вага йо-
го галузей у різних місцях неоднакова.
Так, у Херсонесі та на Боспорі значного
розвитку набули садівництво й виногра-
дарство. В херсонеських садибах сади
займали близько 14 % усієї площі, а на
Боспорі навіть існувало місто Кепи,
назва якого означає, нагадаємо, «Сади».
Культивувалися груші, яблуні, смоковни-
ці, волоський горіх. І на Боспорі, і в Хер-
сонесі розкопано багато виноробень.
В Ольвії ж виноградарство було розви-
нене менше, й то, мабуть, головним чи-
ном тільки в перші століття нової ери.
Однак у цілому повсюди найважливішою
галуззю залишалося виробництво зерна.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
вонофігурних вазах) і залізні знаряддя для обробки металу (рис. П. Л. Корніенка)
199
Головні зернові культури — пшениця,
ячмінь, просо, пізніше — можливо, та-
кож і жито. Важливу роль відігравало
тваринництво. Городи й баштани мали
допоміжне значення. Вирощували огірки,
цибулю, часник, кавуни, дині.
Система обробітку землі під зернові була дво-
пільною. Сіяли як озимі, так і ярі. Застосовувалося
й чергування зернових із зернобобовими. Оранка
здійснювалася в основному ралом, але були відомі
й лемеші. Врожай збирали серпами й косами.
Для різних сільськогосподарських робіт використо-
вувалися також кирки, мотики, садові ножі.
Зерно просушували на сонці або у спеціальних
печах і зберігали в амфорах, великих посудинах —
піфосах, кам'яних засіках або ямах, обмазаних
глиною з подальшим обпалюванням; мололи на
кам'яних зернотерках або товкли в кам'яних
ступах. Врожай міг досягати 8—15 ц з гектара.
Північнопричорноморське зерно цілком задоволь-
няло потреби місцевих античних держав, а також у
великій кількості експортувалося в Грецію.
Тваринництво було як стійлове, так і відлине
(останнє фіксується цілим рядом тимчасових
стоянок). За матеріалами Ольвії та Паиїїкапея,
основну масу — більш як половину — становила
дрібна рогата худоба, близько чверті — велика ро-
гата худоба, близько однієї десятої — коні та стіль-
ки ж — свині. В перші століття нової ери близько
половини всього стада починає складати велика
рогата худоба.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Знаряддя ливарного та ювелірною виробництва
античного часу, знайдені в Північному При
Чорномор'ї: ллячки, лнтники. ливарні форми,
штампи тощо (рис. П. Л. Корнієнка)
200
Виноградарство й виноробство відомі
приблизно з V ст. до н. е. й набувають
найбільшого поширення в перші століття
нової ери. Вино йшло як на власні потре-
би, так і на продаж місцевим племенам.
Агротехніка вирощування виноградної
лози найкраще досліджена на клерах
Херсонеса. Вино вироблялося у спеціаль-
них приміщеннях із однією — трьома да-
вильнями у вигляді майданчиків, обма-
щених гідравлічним вапняним цем’янко-
ви розчином. Виноград давили на май-
данчиках ногами, а потім за допомогою
кам’яного преса віджимали мезгу. Біля
давилень розміщували два-три резервуа-
ри для збирання сусла. Готове вино збе-
рігалося в підвалах житлових будинків в
амфорах, піфосах або цистернах. Окрім
Херсонеса й Боспора, залишки виноро-
бень відкриті в багатьох інших античних
містах і поселеннях.
Сільськогосподарські угіддя ділилися
на окремі ділянки за кількістю громадян.
Сліди таких ділянок простежені на Бос-
порі, в Херсонеській й Ольвійській дер-
жавах (до речі, про розмежовування
територій у Північному Причорномор’ї
свідчать також античні автори, зокрема
Діодор, Поліси, а також епіграфічні
пам’ятки — присяга херсонеситів, напис
на постаменті статуї Агасикла та ін.).
Досить широко використовувалася праця
залежних або напівзалежних землеробів,
частково, можливо, й рабів.
З точки зору організації сільського господарст-
ва значний інтерес становлять клери Херсонеса.
Кожний клер мав огорожу й ділився на окремі
ділянки під різні культури — виноград, фруктові
дерева, городину, зернові, баштанні. Загальна пло-
ща могла становити в середньому 25—ЗО га, хоча
відомі ділянки площею всього кілька гектарів.
На клері розташовувалася садиба власника або
його управителя, яка мала велике центральне
подвір'я, оточене з усіх боків критими примі-
щеннями (серед них виділялися окремі блоки —
житло власника, стійла для худоби, навіси тощо).
Нерідко сюди входила й укріплена житлова вежа.
Існували й так звані колективні садиби, що склада-
лися з однотипних груп приміщень.
Промисли. В античних державах
Північного Причорномор’я існували до-
сить розвинені промисли. В числі голов-
них — рибальський, мисливський, соле-
добувний. Про останній дізнаємося від
Страбона. За його розповіддю, самосадну
сіль видобували із соляних озер, розта-
шованих, зокрема, в районі Херсонеса.
Мабуть, експлуатувалися також соляні
озера біля Сиваша (звідси сіль надходи-
ла до Ольвії, Тіри) йнаТамані (Боспор).
Певним свідченням на користь існування
в Північному Причорномор’ї власного
розвиненого соляного промислу є зна-
хідки великої кількості рибозасолюва-
льних цистерн у Херсонесі й на Боспорі
та відсутність їх у відносно далеких від
місць соледобування Ольвії й Тірі.
У приморських та прирічних містах
не міг не існувати рибний промисел. Про
величезні рибні багатства Північного
Причорномор'я згадують античні авто-
ри— Геродот, Демосфен, Страбон (ві-
дома навіть спеціальна праця, присвяче-
на боспорському рибальству). Страбон
твердив: солона риба становила важливу
галузь експорту в Грецію, а за Катоном,
керамій понтійського рибного соусу —
гарума коштував у Римі 300 драхм.
У зв'язку з цим нагадаємо: поряд із
зображенням богині родючості — Де-
метри на північиопричорноморських мо-
нетах зображували також риб (на-
приклад, осетра на пантікапейських зо-
лотих статерах IV ст. до н. е.). В багатьох
місцях діяли спеціальні тимчасові риба-
льські пункти, а в містах — рибні ринки,
згадувані в лапідарних написах (зокрема
Ольвії та Херсонеса). Виловлювали осе-
ледця, хамсу (анчоус), камбалу, скум-
брію, кефаль, тараню, стерлядь, бичків,
осетрів, севрюгу, білугу, сома, судака,
коропових, ляща, щуку та ін. Звісно,
риба й рибні соуси йшли не тільки на
експорт — їх широко споживали й самі
північнопричорноморські греки: при роз-
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
201
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
копках дуже часто знаходять рибні
кістки, луску, залишки різних рибних
страв. У рибальстві вживалися сіті (ві-
домі бронзові й кістяні інструменти для
їх плетіння) і бронзові, рідше — залізні
гачки, ості. Сіті встановлювали за допо-
могою свинцевих або — частіше — ка-
м’яних грузил у вигляді еліпсоїдних
гальок з одним або двома отворами. Для
соління риби й виготовлення рибних соу-
сів у житлово-господарських будинках
улаштовували спеціальні цистерни з по-
верхнею, вкритою шаром гідравлічного
цем'янкового розчину. Звичайно в бу-
динках налічувалося від однієї до трьох
цистерн, однак трапляються (наприклад,
у Тірітаці) комплекси із більш як півтора
десятка ванн. Засолкою риби й виготов-
ленням рибних соусів займалися голов-
ним чином на Боспорі та в Херсонесі —
ні в Ольвії, ні в Тірі засолювальні ванни
поки що не виявлені.
Мисливство в північнопричорномор-
ських античних державах мало допо-
міжний характер — в остеологічних ма-
теріалах кістки диких тварин становлять
лише близько 5 %. Судячи з даних по
Ольвії, чверть загальної чисельності впо-
льованої дичини становив благородний
олень, близько 20 % — заєць, десь по
10 % — кабан, сайга, кулан, лисиця, зов-
сім незначний відсоток — північний
олень, косуля, зубр, бурий ведмідь, вовк
та ін. В Ольвії також знайдені кістки
лева, з приводу чого висловлене припу-
щення про існування тут невеликого зо-
опарку (не виключено, однак, що це —
останки вільної тварини).
Торгівля. Протягом усього свого іс-
нування північнопричорноморські дер-
жави вели жваву торгівлю як з антични-
ми містами Східного Середземномор’я
й Причорномор'я, так і з навколишніми
племенами. Вже з VI ст. до н. е.
налагоджуються тісні торговельні
контакти з Мілетом, Хіосом, Фасосом,
Самосом, Родосом, Лесбосом, трохи піз-
ніше — з містами Аттіки, зокрема Афі-
Процеси виитя.тг»»ія амформч тари й розімсуяаиня ікхгуду керамічних майстернях
розкопках піигічнопричорноморських античних міст (прорис. та рис. П. Л. Корніенка)
202
нами та Корінфом. Із кінця V ст. до н. е.
поступово зростає значення торгівлі з
причорноморськими містами — Герак-
леєю, Синопою, Істрією та ін. Культурні
й торговельні зв’язки встановлюються й
між самими північнопричорноморськи-
ми державами. В перші століття нової
ери поряд з активними стосунками з
південнопричорноморськими й мало-
азійськими містами розширюються тор-
говельні відносини з населенням Північ-
но-Західного Причорномор'я, Римом і
його східними провінціями.
Північнопричорноморські держави
вели жваву пряму й посередницьку тор-
гівлю зі скіфськими, сарматськими,
черняхівськими та іншими довколишніми
племенами. Античний імпорт на Півночі
доходив до широти Києва (заруби-
нецькі племена), а на Північному Схо-
ді — майже до Уралу. Варвари постача-
ли грекам зерно, рибу, худобу, шкіри,
рабів, мед, віск, натомість одержували
ремісничі вироби, зброю, прикраси
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
(з малюнків на грецьких посудинах) і зразки імпортних амфор, знайдених при
203
5 (зокрема ювелірні), вино, тканини. З міс-
£ цевим населенням торгували всі античні
£ міста Північного Причорномор'я, але
е; існували і спеціальні торговельні містеч-
5 ка (наприклад, Єлизаветівське поселен-
С ня в гирлі Дону).
Торговельні стосунки з варварським
світом відбувалися на обмінній, а з ан-
тичним — головним чином на грошовій
основі: розрахунки з іноземними куп-
цями здійснювалися золотими, електро-
вими і срібними монетами різних місць
карбування. На середземноморські рин-
ки північнопричорноморські греки поста-
чали в основному зерно, рибу, рибні
соуси, шкіри, рабів. З повідомлення Де-
мосфена відомо: одна лише Боспорська
держава — за царя Левкона І (389—
349 рр. до н, е.) — щороку відправ-
ляла в Афіни І 6 700 т зерна. За Стра-
боном, боспореький володар послав од-
ного разу з Феодосії до Афін 87 500 т хлі-
ба. У свою чергу Північне Причорно-
мор’я одержувало з Греції оливкову
олію, вино, тканини, парадний посуд,
керамічну тару, предмети мистецтва,
прикраси тощо.
Для потреб внутрішньої торгівлі (в межах
однієї держави) використовували мідну або брон-
зову монету, при ньому, очевидно, тільки місцево-
го карбування. В альпійському декреті кінця IV ст.
до н. е. зазначалося: «В'їжджати до Борисфена
дозволено кожному, хто бажає, на таких умовах.
Рада і Народ ухвалили на пропозицію Канова
Фрасідамантова: дозволяється ввезення й виве-
зення всякого карбованого золота й карбованого
срібла; кожний, хто бажає продати або купити кар-
боване золото або карбоване срібло, повинен
продавати й купувати на камені в екклісіастерії,
а хто продасть або купить в іншому місці, буде
підданий конфіскації: продавець — проданого сріб-
ла, а покупець — ціни, за яку купив; а продавати
й купувати все на міські гроші, на мідь і срібло
ольвіопольське; хто ж продасть або купить на інші
гроші, буде позбавлений: продавець — того, що
продасть, а покупець — ціни, за яку купить; стягу-
ватимуть із тих, хто порушить у будь-чому цю
постанову, ті. хто візьме на відкуп штрафи з
порушників закону, переслідуючи їх у судовому
порядку. Золото продавати й купувати по десять
з половиною статерів за статер кізікський, не де-
шевше і не дорожче, а всяке інше карбоване
золото й карбоване срібло продавати й купувати
за взаємною згодою (дослівно: «як переконають
один одного».— Лет.); мита ніякого не стягувати
ні за карбоване золото, ні за карбоване срібло,
ні з продавця, ні з покупця...»
Згодом, в елліністичні часи, особливо
в перші століття нової ери, у грошовий
обіг дедалі ширше входять іноземні
монети.
Античні держави всіляко сприяли
розвиткові торгівлі. Збереглися написи
на стелах — декрети про надання права
безмитного входу в гавань і виходу з неї
тому чи іншому купцеві. «В добрий час!
Ольвіополіти дали синам Феопропа, Фео-
фану й Арісті, гераклеотам, їм самим та
їхнім нащадкам проксенію, право грома-
дянства, звільнення від мита на всі това-
ри, які б вони самі або їхні слуги не
ввезли або не вивезли, і дали право входу
в гавань і виходу з неї і в воєнні, і в
мирні часи без конфіскації й без укладен-
ня договору»,— таку звичайну форму
мали ці почесні декрети.
Торгівля в містах велася на агорах,
поряд із якими могли існувати і спеціалі-
зовані ринки. З декрету на честь Про-
тогена відомий рибний ринок в Ольвії.
Там же уздовж східного та західного
боків агори археологи виявили торгове-
льні ряди.
Монетна справа. Виникає у північно-
причорноморських державах майже од-
ночасно з їхнім формуванням. Кожний
із полісів карбував власну монету (най-
вищої різноманітності карбування набу-
ло у VI—V ст. до н. е.).
Грошові знаки VI ст. до н. е. мали
вигляд так званих монет-стрілок. Виго-
товлялися з бронзи й використовувалися
переважно в містах Північно-Західного
Причорномор’я. За формою подібні до
наконечників стріл без втулки. Напри-
кінці VI ст. до н. е. в Ольвії й на Березані
204
Ткацькі та шкірообробні знаряддя антич-
ного часу (рис. П. Л. Корніенка)
монети-стрілки змінюються литими мо-
нетами у вигляді дельфінчиків; у V ст.
до н. е. в Ольвії з’являються великі
круглі бронзові монети, так звані аси, на
одному боці яких зображувалася Медуза
Горгона, Афіна або Деметра, а на
іншому — орел на дельфіні. На Боспорі
наприкінці VI ст. до н. е. карбували
срібні монети із зображенням голови ле-
ва і вдавленим квадратом на реверсі,
а також із зображенням мурашки.
У V ст. до н. е. тут трапляються монети
із зображенням голови барана. Найпо-
ширенішими були монети із зображен-
ням на реверсі різних божеств і прави-
телів. В Ольвії зображували річкове бо-
жество на ім’я Борисфен (ці монети так
і звалися — борисфени), на Боспорі —
царя Сатира й бога Аполлона, в Херсо-
несі — богиню Діву.
В перші століття нової ери на Боспорі
з’являються, нагадаємо, монети із зобра-
женням архітектурних сюжетів (фасади
храмів, фортечні мури). Гроші карбува-
лися з бронзи, значно рідше — із срібла
і як виняток — із золота або електра.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
З іноземних грошей у Північному
Причорномор’ї оберталися — в VI — IV
ст. до н. е.— електрові кізікіни (статери
міста Кізік вагою близько 16 г). У III—
II ст. до н. е. використовувалися статери
лісімахівського типу, карбовані Боспо-
ром і Тірою. Наприкінці II — у першій
половині І ст. до н. е. у зв'язку з експан-
сією Мітрідата VI Сенатора в північно-
причорноморських державах поширю-
ються бронзові монети Понтійської дер-
жави, а в перші століття — римські.
205
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Ольвія також виготовляла гроші для
скіфських царів Емінака (V ст. до н. е.),
Скілура (II ст. до н. е.) та сарматських —
Фарзоя й Інісмея (друга половина І ст.
н. е.).
Системи вимірів, рахунок, календар.
Як і в Греції, населення північнопри-
чорноморських міст добре знало всі пе-
релічені нижче системи вимірів (хоч вони
й не були сталими для всіх полісів).
Застосування цих систем на Півдні
України в античну епоху підтверджуєть-
ся численними знахідками монет, вагів,
назвами місяців, які дійшли до нас. Вжи-
валися головним чином іонійські систе-
ми, хоч іноді побутували й інші (на-
приклад, аттічні або егінські).
Основними мірами були такі (цифри
наводяться за аттічною системою).
Міри довжини: стадій (184,
97 м), плетр (30,83 м), оргія (1,85 м),
лікоть (0,46 м), ступінь або фут (0,31 м).
Стадій дорівнював 6-й плетрам, плетр —
162/з оргіям, оргія — 4-м ліктям, лі-
коть— ''/г ступеням або футам. Крім
того, за міру довжини правили ширина
долоні (8 см) та пальця (2 см).
До хліборобства в античних державах Північіких» Причорномор'я: мтаряддя прані
206
Міри рідини: метрет
(39,39 л), хой (3,28 л). Метрет
складався з 12-и хоїв, хой — із
12-и котіл (0,27 л).
Міри сипучих тіл:
медимн (52,53 л), ектеус (8,75 л),
хой (1,09 л), котіла (0,27 л). Медимн
дорівнював 6-й ектеусам, ектеус — 8-й
хоям, хой — 4-м котілам.
Міри ваги і грошей мали од-
накові характеристики: талант дорівню-
вав 60-и мінам, міна — 100-а драхмам.
Вага драхми коливалася в залежності
від системи. Так, з міни срібла за аттіч-
ною системою (436,6 г) належало зро-
бити 100 драхм за аттічною, 150 — за
корінфською, 70 — за егінською систе-
мами.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
й зображення колосків і плугів на монетах (рис. П. Л Корніенка)
207
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Рахунок здійснювався за десят-
ковою системою. В іонійській системі
для позначення цифр першого десятка
використовувалися перші десять літер
грецького алфавіту зі штрихами справа й
угорі літер. Для позначення десятків і
сотень до 1000 вживалися наступні за
першими десятьма літери грецького ал-
фавіту (також зі штрихами справа й уго-
рі), а від 1000 й вище алфавіт вико-
ристовувався знов спочатку, але вже зі
штрихом зліва й унизу літери (зазна-
чимо, що в цьому алфавіті використо-
вувалися й три архаїчні літери, які з V ст.
до н. е. зникають). Дещо іншою була
аттічна система. Тут цифри позначалися
за допомогою п’яти літер (Г-5, Д-10,
Н-100, Х-1000, М-10000) і чотирьох
вертикальних рисочок, котрі вказували
на кількість одиниць. Якщо літери Д, Н,
X, М розміщувалися попід перекладиною
літери Г, це відповідно становило 5, по-
множене на 10, 100, 1000 або 10000.
У грецькому календарі налічу-
валося 12 місяців по 30 і 29 днів, що
потребувало включення додаткових мі-
сяців у третій, п’ятий і восьмий сонячні
роки восьмирічного циклу, а че-
рез кожні 16 років—ще трьох
днів. Початок нового року при-
208
падав приблизно на середину липня.
Місяііь поділявся на три декади, дні по-
значалися порядковими числівниками.
Назви місяців у різних полісів здебіль-
шого різнилися.
Військова справа. В державах Пів-
нічного Причорномор'я військова справа
перебувала на рівні загальноантичних
зразків. Основною воєнною доктриною
була стратегія й тактика оборони своїх
міст і сільських поселень. Проте воєнно-
політична ситуація в регіоні, особливо
наприкінці II ст. до н. е.— в перші
століття нової ери, змушувала північ-
нопричорноморських греків вести й
наступальні дії. Звісно, їхні держави не
мали постійних армій,— військо склада-
Зразки імпортних керамічних столових по-
судин і світильників VI—IV ст. до н. еп знай-
дених в античних північнопричорноморських
містах (рис. П. Л. Корнісика за В. В. Кра-
пі ві пою)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
209
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
лося з ополчення громадян (за особли-
во скрутних обставин, як-от під час обло-
ги Ольвії Зопіріоном, до нього могли
залучати рабів, відпущених із цього при-
воду на волю). Лише на Боспорі, почи-
наючи з IV ст. до н. е., виникає
наймане військо, набране з греків і фра-
кійців. Діями ополченців або найманців
керували спеціальні магістрати — стра-
теги, котрі відповідали за безпеку поліса.
До складу військ входили легко й
важко (гопліти) озброєні піхотинці та
невеликі загони кінноти. Легка піхота
була озброєна луками зі стрілами, дроти-
ками, пращами, щитами, гопліти — дво-
ма списами, мечем і щитом. Крім того,
гопліти й вершники мали металеві шоло-
ми, панцирі, поножі. Використовувалися
також кинджали та бойові сокири.
В перші століття нової ери, з прихо-
дом у Північне Причорномор’я римлян
(вони, нагадаємо, мали свої гарнізони в
Тірі, Ольвії, Херсонесі, Хараксі), система
організації місцевих грецьких військ
змінюється й набуває рис, притаманних
римській армії. Поряд із легіона-
ми (І Італійський, V Македонський,
XI Клавдіїв) тут розташовуються також
допоміжні загони, а в районі Херсоне-
са — частини Мезійської ескадри під
Зразки імпортних столових скляних і кера-
мічних посудин та світильників перших
століть н. Є.. знайдених в античних північно-
причорноморських містах (рис. П. Л. Кормі-
снка за В. В. Крапівіною)
210
командою трієрарха. Вексиляціями, роз-
міщеними по містах, командували трибу-
ни, а гарнізонами (наприклад, у Херсо-
несі) — центуріони. Римські загони
проникали й на Боспор, але там постійні
пункти їхнього перебування невідомі. До
речі, Боспор мав свій власний флот, який
брав участь у боротьбі з піратами, але
важко сказати, чи були це спеціальні
військові кораблі, чи відповідно присто-
совані торговельні.
Під час облог фортець нападники
використовували драбини, каменемети
(балісти), стінобитні машини — тарани,
«ворони» (горпагони), бурави (тропа-
нони). Оборонці стін, крім звичайної
зброї, вживали також — особливо в
перші століття нової ери — каменемети.
Вага кам'яних ядер становила 0,5—
4 кг.
Багато уваги приділялося оборонним спору-
дам. Перші захисні лінії виникають на-
прикінці VI — на початку V ст. до н. е. Вони
складалися з тильних стін житлових будинків,
з'єднаних ділянками власне оборонних стін. Майже
до середини І ст. до н. е. фортечними мурами
обносили тільки міста, однак у перші століття
нової ери ситуація змінюється — захисними укріп-
леннями оточується вже й більшість сільських
поселень (про це йшлося вище); поряд із містами
н поселеннями виникають спеціальні фортеці та
сховища, куди люди збиралися під час воєнної
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
211
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
небезпеки. Іноді застосовувалися і стратегічні
захисні лінії. Так, відомі залишки двох таких ліній,
які прикривали в цілому Боспорську державу із
заходу. Вони складалися із земляних валів і ро-
вів і могли мати стіни та вежі.
До рубежу нової ери оборонні споруди зво-
дилися у вигляді фортечних стін (куртин) та
однокамерних веж прямокутної або круглої в плані
форми, увінчаних зубцями, на початку ж нової
ери арсенал таких споруд північнопричорномор-
ських міст і поселень збагачується: стає типо-
вим застосування ровів, земляних валів, на яких
могли розміщуватися кам'яні мури й вежі або
дерев'яні частоколи. Тоді ж з'являються
ві табори римських військ (залишки
них відкрито поблизу Ольвії). Стіни
викладалися, особливо в ранні часи, із
цегли, пізніше — в основному з каміння.
Місто могло мати двос-трос воріт,
ваних баштами, та вилазні хвіртки (Херсонес).
Товщина стін коливалася в межах 1,5—4,5 м при
висоті приблизно вдвоє більшій. У перші століття
іигкіїї грецькою цжнтгс о6млн»> і м II Кок
сирцевої
фланко-
тимчасо-
двох із
Озброєння грецьких воїнів (рис. та про-
рис. П. Л. Корніснка за матеріалами
розкопок античних північнопричорно-
морських міст):
1—2— бронзові шоломи: 3 — залізні наконечники
списів; 4— бронзові наконечники стрій; 5—6 —
212

С нової ери товщина стін іноді сягала 6,5 м (Ілу-
Н рат).
ш
Морська справа. Як і в усьому ан-
5 точному світі, в Північному Причорно-
мор’ї було розвинуте мореплавство.
О Власне, сама колонізація цього регіону
не відбулася б, якби іреки не були добри-
ми моряками.
Спочатку мореплавство тут мало ка-
ботажний характер, коли в північно-при-
чорноморські міста судна з метрополій
ішли головним чином уздовж західного
узбережжя Понту. Але вже з IV або
навіть ще з V ст. до н. е. освоюється
прямий морський шлях до південно-
західного Криму. Середня швидкість ко-
рабля становила близько 6,6 км/год. Ан-
тичні та ранньосередньовічні автори зга-
дують численні труднощі плавання Чор-
ним морем.
Торговельні судна грецьких пересе-
ленців були великого розміру, мали одну
щоглу, підняту корму, якір, стернові
весла. Днища обшивалися свинцевими
листами. Поряд із торговельними існува-
ли й військові кораблі — дієри і трієри.
На носі вони несли далеко виступаючий
таран.
Військові й торговельні кораблі об-
ладнувалися водонепроникними палуба-
ми, вітрилами та гребними веслами. Про
їхній зовнішній вигляд ми довідуємося із
зображень їх (цілком або частково) на
фрагментах посуду, стінах, рельєфах,
монетах, надгробках, а також із знахідок
якорів й уламків суден на морському
дні (біля узбережжя Північного При-
чорномор'я відомо чимало місць кора-
бельних аварій античного часу).
6. ПОБУТ
Побут, благоустрій, меблі, одяг, при-
краси. Благоустрій та предмети побуту
північнопричорноморських греків зага-
лом подібні до середземноморських.
Поширення в колоніях власне меблів
починається з V ст. до н. е., коли землян-
ки й напівземлянки * змінюються назем-
ними будинками. В ужитку були дерев’я-
ні стільці зі гнутими спинками, крісла з
підніжними ослінчиками, табуретки, сто-
ли з трьома або чотирма ніжками,
ліжка, скрині, тумбочки. Дуже популяр-
ними були спеціальні миски — лутерії —
на мармурових, вапнякових або терако-
тових центральних опорах колонкового
типу (зображення такого лутерія знахо-
димо на відомій херсонеській мозаїці зі
* У землянках за відсутності справжніх меблів
використовувалися вирізані в глинистому материку
лежанки, столики, різні ніші в грунтових стінах,
заглиблення в підлозі, куди ставилися амфори,
тощо.
214
сценою вмивання). Стаціонарні лутерії
нерідко встановлювалися на подвір'ях
будинків.
Дерев'яні меблі оздоблювалися кі-
стяними облямівками з орнаменталь-
ними зображеннями голівок лебедів або
сатирів, іноді — міфологічних сюжетів.
Трапляються також облямівки з бронзи,
срібла чи золота. Нижні кінці ніжок крі-
сел, столиків, ліжок інколи робилися
у вигляді звіриних лап, зокрема лев'ячих.
Застосовувалися також і дерев’яні оздо-
би. Відомі випадки прикрашання узго-
лів'я боспорських ліжок головами левів.
У побуті широко використовувалися
шкури тварин, ковдри, покривала, матра-
ци, подушки.
Будинки опалювалися стаціонарними
печами, відкритими вогнищами та кера-
мічними жаровнями різноманітних ти-
пів. Останні були основним засобом
опалення, зокрема в парадних приміщен-
нях, оздоблених розписами. Практично
Зразки меблів, котрі були у вжитку в античішх містах Півні
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
невідомо, як виводився дим із печей, од-
нак, судячи з розкопок Ілурата, де в од-
ному з жител над піччю в стіні вияв-
лено спеціальне віконечко, можна вважа-
ти, що там могли застосовуватися при-
строї' типу камінних навісів. У зв’язку з
цим слід відзначити виникнення в Пів-
нічному Причорномор’ї в перші століття
нової ери системи опалення лазень га-
рячим повітрям за допомогою гіпока-
устів.
Криті приміщення освітлювалися
через невеликі вікна, що звичайно ви-
ходили у внутрішнє подвір'я (на вули-
цю — рідко, й то на такій висоті, щоб
випадковий перехожий не міг у них за-
глядати; крім того, до них прилашто-
вувалися дерев’яні віконниці). В перші
століття нової ери в Північному Причор-
номор’ї з’являється, нагадаємо, віконне
скло. З настанням темряви запалювалися
олійні або лойові світильники (кера-
мічні, зрідка — металеві) найрізнома-
нітніших форм: одно- й багаторіжкові,
висячі або поставлені на спеціальні висо-
кі підставки, кружальні й ліпні (глиня-
ні), штамповані (металеві) відкриті й
закриті, у вигляді людської стопи тощо.
На їхніх щитках зображувалися різні
жанрові сцени; широко використовува-
лися орнаментальні мотиви. Більшість
світильників були привізні, але вже з
елліністичних часів розвивається їх міс-
цеве виробництво. Житла освітлювалися
також смолоскипами та лучинами.
Великої уваги греки надавали сані-
тарно-гігієнічному благоустрою. У дво-
рах будинків викопувалися колодязі або
встановлювалися цистерни для зберіган-
ня води (в Ольвії такі цистерни розмі-
щувалися в підвалах). Подекуди в разі
можливості влаштовували спеціальні
розводки в житлові будинки від каптова-
них грунтових джерел. Частина будин-
ків мала вивідну каналізацію.
Одяг колоністів, судячи із зображень
на рельєфах, був подібний до вбрання
жителів Середземномор’я. Виходячи з
дому, чоловіки накидали на хітон (ниж-
ній одяг) гіматій, жінки — пеплос (і те,
й інше — вид плаща). Взуття — шкіряні
черевички або туфлі на низькому під-
борі, а в теплу погоду — сандалії на де-
рев’яній підошві. В перші століття нової
ери поширюється верхній одяг у вигляді
каптанів і шароварів. Зокрема, так опи-
сує одяг ольвіополіта Каллістрата Діон
Хрисостом (кінець І ст. н. е.).
Широко побутували різні прикра-
си — намиста, пронизки, фігурні під-
віски — скляні, фаянсові, кам’яні, мета-
леві, дерев'яні, бурштинові. Прикраси ро-
билися у вигляді комах і тварин (ска-
рабей, муха, дельфін, лев тощо), голівок
Беса, Склена, Серапіса та ін. Відомі
також намиста у формі різних посудин
і плодів. Згадаємо також серги, гривни,
коралі, пекторалі, браслети, кільця та
персні з різними вставками, діадеми,
заколки, шпильки, фібули, гребінці.
Посуд, тара. Серед матеріалів розко-
пок міст і поселень найбільшу групу
становить глиняний посуд. Античні дер-
жави Північного Причорномор’я від-
значалися розвиненим виробництвом ке-
раміки. Здебільшого це — амфори і
простий столовий або кухонний червоно-
й сіроглиняний посуд — миски, глеки,
рибні блюда тощо або так звана буро-
лакова кераміка, іноді з розписом.
Вироблялися також світильники, лутерії
та ін. У вжитку був і ліпний, головним
чином кухонний, посуд. Разом із тим
протягом усього існування цих держав
до них широким потоком надходили ке-
рамічні імпорти з Іонії, Аттіки, середзем-
номорських островів, Олександрії,
а особливо — із Синопи та Гераклеї.
Найбільший інтерес становлять мальова-
ний посуд із Хіоса, Корінфа і трохи
пізніші чорнофігурні кіліки, лекіфи, кан-
фари, кратери, ойнохої, рибні блюда, ле-
216
кани, що надходили до Північного При-
чорномор’я впродовж другої половини
VI ст. до н. е. головним чином з Іонії та
Аттіки. В V—IV ст. до н. е. узвичаюється
чорнолаковий і червонофігурний посуд.
Розписи чорно- й червонофігурної кера-
міки складалися з орнаментальних моти-
вів, міфологічних, іноді — жанрових і
навіть виробничих сцен. У III — І ст.
до н. е. поширюється рельєфно орна-
ментований посуд, зокрема так звані
мегарські чаші, виготовлювані у формах,
їхня характерна поверхня звичайно
вкривалася суцільним декором, іноді —
жанровими зображеннями. Ці чаші част-
ково виробляли на Боспорі, а можливо,
і в інших містах Причорномор’я. В перші
століття нової ери розповсюджується
червонолакова кераміка — кубки, блюда,
миски, глеки, ритони, світильники тощо.
Ця кераміка, нерідко із рельєфними
зображеннями або в антропо- чи зоомор-
фних формах, надходила до Північного
Причорномор'я головним чином із мало-
азійських та італійських центрів, із пів-
нічно-східних провінцій Римської ім-
перії.
Крім посуду парадного вжитку, північно-
причорноморські античні держави одержували
також велику кількість імпортної керамічної та-
ри — амфор і піфосів. Амфори доримських часів
загалом характеризувалися близькими формами й
розмірами, хоча кожний центр їх виробництва
мав свої особливості. Частина амфор позначалася
різноманітними штампованими клеймами з назвою
місця виробництва, астинома, власника майстерні
тощо. В перші століття нової ери така відносна
одноманітність форм і розмірів порушується:
поряд із невеликими вузькогорлими з'являються
величезні, так звані піфосоподібні амфори. Амфори
цього часу не мали рельєфних клейм: замість них
на горлі або плічках іноді робили червоною фарбою
різні позначки.
Амфори широко використовувалися для
транспортування і зберігання вина, олії, зерна,
нафти, рибних соусів тощо; в так званих ши-
рокогорлих амфорах зберігалися фрукти, риба та
інші продукти.
Разом із керамічним використову-
вався металевий, а в перші століття но-
вої ери — і скляний посуд. Парадні брон-
зові, срібні, золоті посудини трапляють-
ся при розкопках досить рідко, куди
частіше — скляні келихи, миски, різно-
манітні пляшки, ритони. Всі згадані види
металевого і скляного посуду лише част-
ково виготовлялися в Північному При-
чорномор’ї, більшість знахідок — імпорт-
ного походження.
Досить значну частину як привізних,
так і місцевих керамічних виробів ста-
новили черепиця різних типів, елементи
архітектурного декору, а також терако-
това скульптура.
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
7. КУЛЬТУРА
Освіта й виховання. Фізичне й інте-
лектуальне виховання молоді відбува-
лося головним чином у спеціальних на-
вчальних закладах — гімнасіях. У напи-
сах згадуються гімнасії в Ольвії, Херсо-
несі, Пантікапеї, Фанагорії, Горгіппії,
Танаїсі (в Ольвії відкрито залишки
такого закладу). Про масову письмен-
ність населення північнопричорноморсь-
ких міст свідчать численні графіті на
керамічному посуді: різні присвяти, по-
бажання, набори літер, складів, що явля-
ли собою шкільні вправи. На Березані
та в Ольвії знайдено кілька листів, ви-
різьблених на свинцевих пластинах,—
у них ішлося про повсякденні справи,
давалися різні вказівки адресатам тощо.
Найцікавіший — уже згадуваний лист
Ахіллодора, в якому містяться, зокрема,
відомості про соціальну структуру насе-
лення Нижнього Побужжя та про зв'яз-
ки між Березанським поселенням й Оль-
вією.
Велика увага приділялася спорту.
217
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Дуже популярними були п'ятиборство,
кулачний бій, верхова їзда, стрільба з
лука. В одному з ольвійських написів
указується: «Анаксагор, син Демагора,
пустив стрілу на 282 оргії (521,7 м.—
Лет.)». До п’ятиборства входили біг,
стрибки, метання списа й диска, бороть-
ба. Добре знаними в Північному При-
чорномор’ї були Ахіллеї — спортивні
змагання, що їх проводила на Тендрівсь-
кій косі Ольвія. В них брали участь
представники різних поколінь, іноді —
вищі службові особи — архонти, страте-
ги, агораноми. Сюди приїздили не тільки
колоністи, а й греки з Еллади. Взагалі
в кожному полісі мав бути власний ста-
діон, проте поки що їхні залишки на
території України не зафіксовані.
Наука. Хоч дані стосовно наукової
діяльності в північиопричорноморських
державах дуже обмежені, все ж урив-
часті відомості про тутешніх учених
дають підставу вважати: рівень науки в
регіоні загалом відповідав рівневі тих ча-
сів. У III ст. до н. е. були відомі філософ-
кінік Біон Борисфеніт, філософ Сфер
Боспорський, софіст та історик Посідо-
ній Ольвіополіт, боспорянин Ісіл, філо-
соф Діфіл, історик Сіріск із Херсонеса,
філософ Смікр із Боспора, в І ст. н. е.—
філософ або письменник Стратонік. Го-
родяни були обізнані з найголовнішими
філософськими вченнями Греції (так.
Діон Хрисостом засвідчує знайомство
ольвіополітів із творами Платона). Про
діяльність у Північному Причорномор’ї
своїх лікарів ми дізнаємося із знахідок
бронзових медичних інструментів. Збе-
реглося й ім’я одного з них — херсо-
несита Велія Френта, якого в І ст. до н. е.
вбили таври.
Ідеологічні уявлення. У своїй основі
релігія колоністів була, звісно, грецькою.
Найяскравіше це простежується в VI —
І ст. до н. е. Але на початку нової ери в
північиопричорноморських містах поши-
рюються й негрецькі культи (зокрема
культ римських імператорів). Наприкінці
III ст. н. е. на Боспорі з'являється хри-
стиянство.
Основу вірувань становило багато-
божжя. Божества мали різні функції
(звичайно по декілька). Серед них були
дуже поважні й не дуже, загальновідомі
й такі, яким поклонялися тільки в яко-
мусь конкретному місті. Існували також
різні окремі вірування (культи плодю-
чості, предків та ін.).
Всі божества в уявленні греків мали вигляд
звичайних людей, однак їм були притаманні
певні специфічні атрибути. Наприклад. Апол-
лон — це стрункий безбородий оголений юнак із
лірою, луком і стрілою, кіфарою, лавровою гілкою
в руці, з вінком на галові; Артеміда - дівчина-
мнеливець у короткому хітоні, із сагайдаком за
спиною, списом або луком у руці, поруч із нею —
присвячена їй тварина—лань; Гермес— чоловік
(пізніше — юнак), іноді — у крилатому шоломі,
з кадуцеєм в руці, в чобітках (іноді з крильцями):
Геракл — могутній чоловік у лев'ячій шкурі та з
палицею; Кібела — жінка в баштоподібній короні;
сидить на троні, тримаючи в руках тимпан і
фіал, а в неї на колінах або біля ніг — левеня.
Іконографія античних божеств на Півдні
України мала свої особливості. Вони наділялися
всіма рисами вдачі, властивими звичайним людям
їхнє життя описується в численних міфах,
частина яких пов'язана з Північним Причорно-
мор'ям. Зокрема, з пригодами Ахілла та Іфігенії
пов'язуються такі місцевості, як о-в Левка (нав-
проти дельти Дунаю) й Тендрівська коса —
Ахіллів дром (біг). Міфологічні сюжети й персо-
нажі широко відображалися в літературі, театрі,
скульптурі, коропластиці. рельєфах, архітектурних
деталях (зображення Афіни, Аполлона, Медузи
Горгони на щитках фронтальних черепиць), моне-
тах, прикрасах, у монументальному живописі
(склепи Боспору) тощо.
Культи відправлялися у святилищах,
храмах та на олтарях, у житлових будин-
ках, в адміністративних спорудах, на ми-
сах, островах, у печерах, містах. У Пів-
нічному Причорномор'ї відомі святилища
на о-ві Левка, культові ділянки — теме-
носи — на Березані, в Ольвії, Німфеї,
залишки храмів у різних містах і всю-
ди — залишки олтарів. У жертву прино-
218
сили плоди, злаки, вино, тварин, яких не-
рідко замінювали виготовленими з глини
вотивами. Жертвоприношення відбува-
лися з усілякої побутової нагоди. На
честь божеств, зокрема Аполлона, Діоні-
са, Артеміди, проводилися різні свята і
спортивні ігри: згадувані Ахіллеї на
Тендрівській косі, Гермеї в Горгіппії,
ігри на честь Аполлона в Гермонассі
та ін. Відправленням основних культів
керували жерці. Між північнопричорно-
морськими містами й такими святили-
щами Греції, як Дельфи, Делос, Елевсін,
існували досить тісні зв’язки.
У VI—1 ст. до н. е. найзначнішим і усіх
божеств у Північному Причорномор'ї був Аполлон.
Він мав різні функції, наприклад, уважався за-
ступником колоністів, організатором нових полісів,
захисником від небезпек. Цього бога шанували
під багатьма епіклезами. Найпоширеніша з них —
Аполлон Лікар, а в Ольвії, крім того, існував і культ
Аполлона Дельфіній. Останній був головним богом
у Гермонассі. Великого значення набули культи
Зевса, Афіни, Артеміди, Афродіти, Гермеса в різних
епіклезах (Зевс Сетер — Рятівник, Гепарх — Ро-
доначальник, Басилевс — Цар, Єлевтерій — Визво-
литель; Артеміда А гротера — Сільська, Парте-
нос — Діва; Афродіта Уранів — Небесна. Глі-
кея — Медосолодка та ін.). На Боспорі най по-
пулярнішим став культ Афродіти Уремії, в Херсо-
несі — Діви, в Херсонесі, Ольвії й Тірі ширше, ніж
на Боспорі — культ Афіни. Багато культів стосу-
валося сільського господарства — Демстри, Кори-
Персефони. Кібели, Діоніса (Деметра й Кора-Пер-
оефона, крім того, мали відношення до потойбіч-
ного світу). Шанувалися також божества, пов'яза-
ні з певною місцевістю — річками (Тірас, Гіпаиіс,
Борисфен) або містом (Херсонес). Поряд із куль-
тами божеств існували й культи героїв, зокрема
Ахілла й Геракла. Інші божества та герої грецького
пантеону (Асклепій, Гігіся, Гефест, Гестія, Геката,
Гера та ін.) також були відомі в Північному При-
чорномор'ї, але не набули загального значення.
Зміни в пантеоні північнопричорноморських
міст у перші століття нової ери виявилися в певному
зменшенні ролі грецьких божеств і героїв, уні-
версалізації їхніх функцій, втраті впливу деяких
із них (таких, наприклад, як Аполлон Лікар,
Аполлон Дельфіній, Артеміда, Геракл, А фіна.
Демегра). Натомість починають відігравати значну
роль божества та герої, котрі, за міфами, були
зв'язані з Північним Причорномор’ям (зокрема
Ахілл). Набувають поширення культи Асклепія.
Гііїе'і, Посейдона.
Із приходом у Північне Причорно-
мор'я римських військ повсюдно утвер-
джуються культи римських імператорів,
фракійських, малоазійських, єгипетсь-
ких божеств — фракійського бога-вер-
шника, Сабазія, Митри, Серапіса, Ісіди
та ін. Набувають деякого поширення
також пізпьоскіфські й сарматські куль-
ти плодючості. Слід відзначити значне
розповсюдження на Боспорі в перші
століття нової ери релігійних спілок —
фіасів, члени яких сповідували культ
«Бога найвищого». Це сприяло станов-
ленню тут наприкінці ПІ ст. н. е. хри-
стиянства (вже в 325 р. н. е. у списках
Нікейського Вселенського собору зга-
дується боспорський єпископ Кадм).
У IV ст. н. е. відбувається християніза-
ція Херсонеса, однак поряд із цим у ньо-
му ще тривалий час функціонували ок-
ремі античні культи.
Мистецтво. Подібно до Греції, в Пів-
нічному Причорномор’ї існували всі ос-
новні категорії цієї важливої сфери
людської діяльності: скульптура, живо-
пис, архітектура та прикладні види: то-
ревтика, карбування (монетна справа),
коропластика, виготовлення прикрас,
розписування посуду тощо. Розвивалися
музика (наприклад, боспорянин Ісіл —
учитель музики, брав участь у дельфій-
ських музичних змаганнях), поезія (в
епіграфіці згадуються комедіографи
Херсонеса), а судячи з наявності театрів
(один із них відкрито в Херсонесі,
два інші — в Ольвії та Пантікапеї —
ще не знайдені, але згадуються: пер-
ший — у декретах, другий — у Полієна),
відбувалися й театральні вистави. На
стелах і в розписах склепів відкриті
зображення музикантів та їхніх інстру-
ментів або фрагментів цих інструментів
(головним чином кіфар, флейт, лір і
труб). Відомі знахідки трагічних і коміч-
них теракотових масок місцевого вироб-
ництва. Літературні пам'ятки збереглися
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
219
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
епітафіях і графіті. Вони свід-
знайомство північнопричорно-
греків не тільки з поетичним
чать про
морських
надбанням Греції, зокрема з творами
Гомера, а й з основами віршування. Ось,
наприклад, віршована епітафія на стелі
Ксанфа (римський час):
Ксанф, син Лагоріна, прощай.
Мандрівник, ховаю собою я Ксанфа, який
Втіхою батька був, неньки-Вітчизни красою.
Знався на таїнстві Муз, бездоганний у сонмі
співдрузів.
Серед усіх юнаків у пошані, як світлої зірка краси.
В битві за батьківську землю згубив його заздрий
Арен.
Сліз дарунок гіркий залишивши самотнім батькам.
220
О, якщо більше Плутону, ніж вам, дістаються на
радість
Діти, навіщо ви в пологах мучитесь, жони, тоді?
Високому рівневі довершеності й
майстерності північиопричорноморських
митців сприяли тісні контакти із Серед-
земномор'ям. Однак разом із тим у ході
самостійного розвитку місцевої античної
традиції та в контакті з традиціями
навколишніх племен тут виробилися і
значні відмінності. Особливо яскраво це
відбилося в скульптурі, монументально-
му живописі, архітектурі.
З усіх видів мистецтва найкраще
представлена скульптура — статуї, мо-
нументальні твори, що встановлювалися
на теменосах, у храмах або на агорах.
Відома також велика кількість скульптур
малих форм — статуетки, рельєфи, сте-
ли. Статуетки звичайно прикрашали
приміщення, рельєфи розміщувалися на
фронтонах, фризах і карнизах (анте-
фікси, акротерії, сими) ордерних споруд,
зокрема храмів, а також на олтарях і
стелах. Відомі також невеликі рельєфи,
Теракотові статуетки, знайдені в античних
містах Північного Причорномор'я (рис.
П. Л. Корніенка за Г. С. Русяевою)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
221
і
X
{-
з
з
2
Зразок настінного розпису ПІ ст. до н. е. у структурному стилі. Боспор (фото Г. І. Лисеюш
за М. І. Ростовцевим)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
Розписи стін боспорських склепів і капітелей колон
(Пантікапейі у квітковому стилі. І ст. н. е.
(фато Г. І. Лисенка за М. І. Ростовцевим)
що могли підвішуватися на стінах жит-
лових будинків (рельєф з Ольвії зі сце-
ною викрадення Еврідіки). В перші сто-
ліття нової ери поширюються рельєфно
оздоблені, а також антропо- або зо-
оморфні посудини. Стели з рельєфними
зображеннями найбільше притаманні не-
крополям. їх найчастіше виготовляли з
вапняку, рідше з мармуру, зовсім рід-
ко — з дерева, бронзи, срібла або золота.
У скульптурі малих форм панувала
теракота (коропластика). Вона надходи-
ла до Північного Причорномор'я з Іонії,
а з V ст. до н. е. починається також
імпорт з Аттіки та інших грецьких
центрів. Написи на постаментах статуй.
223
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Розписи стін боспорських склепів в інкрустаційному стилі. II ст. н. е. (фото Г. І. Лисенка за
М. І. Ростовцгвим)
Ольвія. Фрагмент підлога андроиа, виконано? і різнокольорових гальок. III ст. до н. е. (за ма-
люнком Б. В. Фармаковськоіо)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
знайдених в Ольвії та Херсонесі, зга-
дують таких відомих скульпторів, як
Пракситель, Полікрат, Стратонід. У пер-
ші століття нової ери імпорт скульптури
значно скорочується. Початок власного
виготовлення скульптури припадає на
V ст. до н. е.
Статуарна скульптура звичайно зо-
бражувала богів, героїв, правителів, тва-
рин. На рельєфах відтворювалися сцени
потойбічних трапез, постаті померлих,
вершники, міфологічні й жанрові сцени,
рослинний орнамент, арки. Відоме також
зображення п’ятиколонного фасаду до-
225
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
рійського ордера II ст. до н. е. (Боспор).
Найбільша різноманітність сюжетів спо-
стерігається в коропластиці: крім богів і
героїв, зображувалися актори, звичайні
люди, побутові сцени, тварини тощо. Всі
види скульптур, за винятком більшості
мармурових і металевих, як правило, роз-
мальовувалися, а очі великих статуй ін-
крустувалися камінням.
Серед імпортних зразків, відкритих у Північ-
ному Причорномор’ї, для VI—V ст. до н. е. можна
назвати галову куроса з Кеп. Пізніше, в еллі-
ністичні часи, це — статуї Діоніса, Артеміди. Афіни,
Зевса, Гігієї, Ерота (з Ольвії), Афродіти (з Пан-
тікапся та Кеп), Гіпсі, Діоніса й Геракла (з Пак-
ті капся) та ін. З-поміж надгробків відзначимо
стелу Леонакта із зображенням лучника та юнака,
стели із зображенням чоловічих і жіночих фігур,
стели з акротеріями. До перших століть нової
ери належать статуї Кібели (II ст.) та Афродіти
(І ст.) з Пантікапся, римські скульптурні портре-
ти з Тірн. фігури левів. У цей час скульптура
набуває рис. притаманних римському мистецтву,
східним та італійським традиціям.
Найбільший інтерес становлять твори, виго-
товлені на місці, в першу чергу на Боспорі,—
саме тут у надгробках виробився досить виразний
Херсонес. Сцена вмивання на підлозі андрона, виконаній із різнокольорових гальок. III ст. до н. е.
(рис. П. Л. Корнієнка за фото)
Прикраси ірецького виробництва з коштовних металів і каменів, знайдені в Північному
Причорномор'ї (рис. П. Л. Корнієнка за М. В. Скржинською)
226

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Золота голівка богині Деметри (вірогідно, боспор
ського або ольяійського виробництва), знайдена
у скіфському кургані Гайманова Могила (фото
Г. І. Лисенка)
місцевий реалістичний стиль, саме тут знайдена
найбільша кількість різних скульптурних пам’яток.
З-поміж найцікавіших зразків назвемо погруддя
куроса (VI ст. до н. е.). рельєфи із зображенням
Кібели, теракотову Кору Персефону (1І1 ст. до
н. е.), стелу сито ні в (III ст. до н. е.) з Ольвії, статуї
богині Астарти (друга по лови на IV ст. до н. е.).
Неокла (II ст. н. е.), погруддя цариці Динамїї
(І ст. н. е.), рельєф із зображенням Пана зі склепу
III ст. и. е. (Боспор), рельєфи із зображенням
Геракла (II—І ст. до н. е.) з Херсонеса. Митці
класичного та елліністичного часів прагнули до
індивідуалізації та конкретизації образів. їм були
у їмсокій мірі властиві реалістичність і художня
майстерність виконання, яка мало чим поступа-
лася аналогічним творам з Еллади. З кінця еллі-
ністичного етапу, в перші століття нової ери інтерес
до зображення людей послаблюється, з'являються
схематичність, умовність і недбалість моделювання,
що нерідко межують 13 примітивізмом. Просте-
жуються риси не тільки мистецької деградації, а й
варва риза ції.
Значного розвитку досяг монумен-
тальний живопис у техніці фрески або
енкаустики. До нас дійшли залишки роз-
писів стін будинків Ольвії, Козирського
поселення біля Ольвії, Херсонеса. Пан-
тікапея, Фанагорії, виконуваних зде-
більшого у структурному чи квітковому
стилях. Крім цього, в Херсонесі й особ-
ливо на Боспорі були популярні розписи
поховальних стел і кам'яних склепів.
Живопис застосовувався також на фаса-
дах ордерних, зокрема храмових споруд,
де окремі елементи антаблемента фарбу-
вали в різні кольори, найчастіше у черво-
ний і синій. Розписували або фарбували
й архітектурну теракоту, зокрема анте-
фікси, акротерії, сими. Для архаїчних
часів типова стримана гама — чорний,
червоний, жовтий, білий, брунатний ко-
льори. Пізніше до цієї палітри додаються
синій, блакитний, зелений.
Розписи, зокрема надгробних стел і
поховальних камер, були не тільки орна-
ментальними, а й сюжетними. Серед ос-
танніх широко використовувалися міфо-
логічні теми (наприклад, зображення
Деметри у склепі кургану Великої Близ-
ниці (Керч), а також у склепі Деметри
(там же), де вміщена ще й сцена ви-
крадення Кори), жанрові сцени з реаль-
ного або потойбічного життя (напри-
клад, зображення майстерні живописця
й музиканта на саркофазі з Керчі,
сцени потойбічної трапези у склепі
Сорака, укріплень Херсонеса на стіні
пізньоантичного склепу, юрти, вершників
228
і жінки з прислужниками у склепі
Анфестерія, кораблів, тварин, сцен полю-
вання у святилищі Німфея тощо). Відо-
мі також живописні портрети (полова
юнака на надгробній стелі з Херсонеса)
та зображення тварин (розписи Ста-
сівського склепу на Боспорі). Всі названі
сюжети в пізньоелліністичні часи і перші
століття нової ери могли поєднуватися.
В розписах поховальних камер склепів Боспо-
ра виділяються три стилі. Найраніший —структур-
ний. що імітував кам'яну кладку (Анапський склеп).
Цей стиль з'являється у IV ст. до н. е., а з кінця
І ст. до н. е. збагачується сюжетними зобра-
женнями. У І ст. н. Є. виникає квітковий стиль
(кати стіни, склепіння рясно розписуються квіт-
ками. гірляндами, плками тощо — як безладно, так
і в певній системі); у II ст. н. е. поширюється
інкрустаційний стиль, коли у структурну основу
розпису вводяться кольорові геометричні фігури,
іноді з якимись зображеннями, що взагалі порушу-
вали тектоніку розпису. В І—II ст. и. е. всі стилі
об'єднуються.
До монументального живопису необ-
хідно також віднести мозаїчну підлогу
андронів у житлових будинках. Вона ро-
билася з різнокольорової гальки на
цем'янковому розчині й мала як орна-
ментально-геометричний (Ольвія), так і
сюжетний (наприклад, сцена вмивання в
херсонеському будинку) характер.
Значне місце в побуті північнопри-
чорноморських греків VII—III ст. до н. е.
посідав розписний керамічний посуд.
Найбільша кількість його зразків, що
дійшли до нас — середземноморського
виробництва. Це — кераміка оріенталі-
зу нічого (середина VII — перша поло-
вина VI ст. до н. е.), чорно- (VI —
IV ст. до н. е.) й червонофігурного
(остання третина VI —IV ст. до н. е.)
та моно- або поліхромного (III—II ст. до
н. е.) стилів. Для першого з них ха-
Золота підвіска у вкладі сфінкса з жіночою го-
лівкою (очевидно, боспорського або ольвійського
виробництваК знайдена в кургані Прибрати (1V ст.
до н. е.) біля Керчі (фато Г. І. Лисенка)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
229
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
рактерні геометричні й рослинні орна-
менти, рідше — сюжетні сцени або
зображення тварин, для чорно- й черво-
нофігурного — жанрові та міфологічні
сюжети. Чорнофігурному стилю властиве
розміщення чорних силуетів на світлому
(найчастіше — теракотовому) тлі, чер-
фонофігурному — навпаки. Посуд із
розписом усіх трьох стилів — імпортний.
Місцеве виробництво розписної кераміки
починається лише наприкінці IV—III ст.
до н. е. і здійснюється в моно- або
поліхромному стилях. Розпис при цьому
наносився на тлі нефарбованої чи вкри-
тої білою, сірою, чорною фарбами посу-
дини. Іноді присутні сюжетні сцени (на-
приклад, боротьба амазонок з греками
або грифонами), однак переважають
геометричні й рослинні орнаменти. Щодо
різноманітності тематики, виразності й
довершеності виконання й поряд із
цим — масовості розписний посуд VII—
ПІ ст. до н. е. не знайшов у наступні
часи адекватної заміни.
В ПІ—II ст. до н. е. в Північному
Причорномор’ї узвичаюються згадувані
вище мегарські чаші, виготовлені у ви-
гляді штампованих рельєфів, прикраше-
них головним чином орнаментальним,
рідше — сюжетним зображенням. У пер-
ші століття нової ери набувають поши-
рення антропо- та зооморфні посуди-
ни. а також посудини з різноманітним
рельєфним рослинним орнаментом —
блюда, глечики тощо.
Високого рівня довершеності досяг
такий вид прикладного мистецтва, як то-
ревтика — виготовлення високохудож-
ніх металевих прикрас у техніці лиття й
карбування. Вони нерідко прикрашалися
зерню, філігранню, кольоровою емаллю.
Саме майстри Ольвії та Боспору є ав-
торами більшості бронзових, срібних,
електрових, золотих виробів (обручок,
підвісок, чаш, дзеркал, гребенів, на-
решті — славнозвісної пекторалі з Тов-
стої Могили), що їх археологи знаходять
у багатих скіфських похованнях. Вираз-
ну іконографію мали й монети. На ранніх
етапах колонізації їх відливали, а пізні-
ше — карбували. Відзначимо й розвиток
художнього різьблення по дереву та
кістці, особливо на Боспорі.
Архітектура й будівництво. На по-
чатку свого існування, головним чином у
VI ст. до н. е., античні міста й поселення
Північного Причорномор'я були забудо-
вані здебільшого однокамерними житла-
ми. На некаменистих грунтах їх спору-
джували у вигляді землянок або напів-
землянок округлої й прямокутної в плані
форми. До складу ойкосу (тобто однієї
сім’ї, одного дому) могло входити кілька
однокамерних землянок. Поряд із цим
уже наприкінці VI — початку V ст. до н. е.
в містах виникають перші монумента-
льні споруди — храми. їх залишки ви-
явлені, зокрема, в Ольвії (храм Аполлона
Лікаря) і в Пантікапеї (храм Апол-
лона). Перший являв собою невелику
споруду актового або простильного тилу
іонійського ордера, другий — величний
периптер, також іонійського ордера.
В V ст. до н. е. землянки зникають, а
натомість у містах починають зводити
звичайні для давніх греків наземні бу-
динки із внутрішнім/ подвір'ями. Міста
обносяться фортечними мурами, що
складалися зі стін та веж, забудовуються
храмами, вівтарями, скарбницями, виді-
ляються священні ділянки, а на агорах
з’являються торговельні, адміністративні
і громадські споруди. Зокрема, в Ольвії
навколо агори відкриті залишки двох
храмів, вівтарів, стої, скарбниці (на теме-
носі Аполлона Дельфінія), великої стої,
торговельних рядів, гімнасія, різних
адміністративних будинків, суду.
Найвищого розвитку архітектура до-
сягає в елліністичні часи, коли міста
остаточно набувають типового для ан-
тичної Греції вигляду.
230
Розміри найбільших північнопричор-
номорських міст у доримську добу не
перевищували 50—60 га — Ольвія,
можливо — Пантікалей (а такий поліс,
як Керкінітіда, взагалі займав менше
10 га). Вони не мали єдиних регулярних
прямокутних планів. Винятком, та й то
частковим, були Херсонес, Керкінітіда
та Порфмій. Форми житлових кварта-
лів та їхні розміри здебільшого різні.
В кварталі могли розміщуватися від двох
до 11 будинків. Кожний полісний центр
мав одну або кілька площ, кілька свя-
щенних ділянок і, як правило, складався
з двох частин — нижньої (поблизу пор-
ту) й верхньої. Пантікалей, Німфей,
Мірмекій мали укріплені акрополі. Вули-
ці досягали в ширину всього кілька
(але не більше 10, як в Ольвії) метрів:
під їхніми бруківками звичайно прокла-
далися водозливи, а за можливості —
й водогони.
Споруди громадського призначен-
ня — будинки Зборів, Ради, суду, стої,
театри та інші — зводилися в кожному
полісному місті. Очевидно, вони були по-
дібні до метрополійних. Непогано вивче-
ні культові споруди — олтарі і храми.
Найзначніші й найцікавіші — олтарі те-
меносів Аполлона Дельфінів й Аполлона
Лікаря в Ольвії, олтар Пасіада в Херсо-
несі. Храми переважно актового або пре-
стольного типів, рідше — периптеріаль-
ного, іонічного, а в елліністичний час —
і доричного ордерів. В Ольвії, Херсонесі,
на Боспорі відкрито багато ордерних
архітектурних деталей, а в Ольвії й на
Боспорі — ще й залишки фундаментів
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я
ПантікаїН'й. Фасад храму Аполлона першої половини V ст. до н. е. (графічна рсконстр. І. Р. Пічікяна.
рис. М. М. Іів.пм)
231
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
храмів — Зевса (Ольвія), Афродіти
(Херсонес), храм на акрополі Панті-
капея, Таманський толос. Відзначимо
появу ще за елліністичних часів храму з
п'ятиколонним фасадом, що зовсім нети-
пово для грецької архітектури.
Житлові будинки мали різну пло-
щу — від кількох десятків до 500 і більше
квадратних метрів. Подвір'я — головне
місце життєдіяльності сім’ї — з одного
або кількох боків оточувалося критими
приміщеннями, які в ордерних будинках
могли відділятися від нього колонада-
ми доричного або аттічного ордерів.
Будинки звичайно поділялися на дві
частини — чоловічу й жіночу. В північно-
причорноморських містах ордерні будин-
ки відомі тільки пастадного і перистиль-
ного типів; у деяких із них виявлено
андрони з «мозаїчною» підлогою (ви-
Ольаія. Фасад храму Алоллона Дельфінія V ст. до н. е. (графічна реконегр. /. Р. Пічікяна, рис.
М. М. І селева)
232
Акрополь Паигікапея (графічна реконстр. В. П. Толстикова. рис. М. М. Ієвлева)
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
кладена з різноколірної гальки); нерід-
ко споруджувалися житлові підвали, іно-
ді надбудовувалися другі поверхи. Стіни
зводилися з каменю або із саманної цег-
ли, розмальовувалися в техніці фрески
чи енкаустики (здебільшого структурно-
го стилю). Дах — саманний або чере-
пичний. Особливістю житлових будівель
Ольвії є застосування шарових підвалин,
а також улаштування в підвалах вели-
ких цистерн для зберігання води (мож-
ливо, й вина). До складу північнопри-
чорноморських будинків часто входили
виробничі комплекси — рибозасолю-
вальні ванни, виноробні тощо.
В числі пам’яток найкращої збере-
женості — поховальні споруди. З-поміж
них боспорські нерідко являють собою
шедеври античної архітектури. Це, зо-
крема, склепи IV ст. до н. е. Золотого й
Царського курганів із величними уступ-
частими так званими несправжніми скле-
піннями, цілий ряд розписаних склепів,
котрі в елліністичні часи виконувалися
головним чином у структурному стилі.
Кургани над великими склепами (що
складалися в ідеальному випадку з дро-
мосу, вхідної й поховальної камер),
обносилися кам'яними крепідами. Над
звичайними, так званими грунтовими,
похованнями встановлювалися надгроб-
ки у вигляді едикул, антропоморфних чи
архітектурних стел, увінчуваних фронто-
нами або акротеріями; на їхніх фасадах
вирізьблювалися епітафії, зображення
атрибутів померлого, якісь сцени. Зга-
даємо боспорський надгробок із зобра-
женням у верхній частині стели п’яти-
колонного фасаду, очевидно, храму.
В перші століття нової ери принци-
пових змін в архітектурі північнопри-
чорноморських міст не відбувається. Із
новацій відзначимо появу цитаделей,
терм, декоративних мармурових плиток,
поширення малих форм корінфського та
близького до тосканського ордерів, випа-
233
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Ольаія. Центральний кіятар темеїкха Аполлона
Дсльфінія V—ПІ СТ. до н. Є. (рис. М. М. (селева)
леної цегли, цем’янкового розчину й роз-
пірних напівциліндричних склепінь у по-
ховальних спорудах. У цілому знижує-
ться якість будівельних робіт. Залишки
цитаделей досліджені в Тірі, Ольвії,
Херсонесі, Хараксі, терми — в Херсоне-
сі, Хараксі, Пантікапеї. Серед поховаль-
них споруд виділяються склепи Зевсо-
вого кургану та Єврисивія й Арети в
Ольвії. Найяскравішим явищем у царині
монументального живопису продовжу-
вали бути склепи Боспору, де в перші
століття нової ери поширюється спочат-
ку квітковий, потім й інкрустаційний сти-
лі. Особливий інтерес становить розпис
саркофага із зображенням майстерні
живописця.
Кілька слів про впливи північнопри-
чорноморської античної цивілізації на
довколишні племена — як осілі, так і
кочові.
Залучення місцевого варварського
населення до сфери торговельної діяль-
ності іреків, до політичних взаємин —
чи то в межах союзницьких відносин і
навіть об’єднань (Боспорська держава),
чи то у вигляді стягування кочовиками
данини з античних міст (Ольвія) або
навіть військової конфронтації,— все це
не могло не позначитися на соціально-
економічному, політичному, культурному
розвитку цього населення. Під безпо-
середнім впливом північнопричорно-
морських античних держав у скіфів фор-
мувалася своя державність, виникали
міста й поселення з рисами, притаман-
ними грецькій містобудівній традиції.
Нагадаємо також про неодноразово
вже підкреслюваний факт карбування
скіфськими та сарматськими царями в
Ольвії власної монети.
Особливо глибокий вплив антична
цивілізація справляла на культуру вар-
варського світу. Це виявлялося у спо-
рудженні фортець (НеапольСкіфський),
запозиченні місто- й житлобудівних при-
йомів (Неаполь Скіфський, Золота Бал-
ка, поселення біля санаторію «Чайка» в
Криму та ін.), використанні кружальної
античної кераміки, а також виготовлених
греками високохудожніх прикрас і при-
кладних мистецьких виробів із дорого-
цінних металів (пектораль із Товстої
Фасад храму Аспурга І ст. н. е. в Пантікапеї
(за реконструкцією В. Д. Блааатськоео)
234
Могили, Чортомлицька амфора, гребі-
нець із кургану Солоха та ін.). Уже сам
факт яскравого відображення в цих ре-
чах повсякденного побуту скіфів свідчить
про тісні культурні контакти між антич-
ними Північним Причорномор’ям і Сте-
пом.
Ясна річ, поряд зі скіфами під циві-
лізуючу дію давньогрецьких держав Пів-
дня України підпадали й інші тогочасні
племена — синди, мести, сармати, чер-
няхівці та ін.
Античні культурні традиції лягли і в
основу життя ранньосередньовічних міст
Криму. Елементи цих традицій просте-
жуються також у культурі наступних по-
колінь населення Південно-Східної Єв-
ропи, зокрема в орнаментиці, а можливо,
навіть і в плануванні деяких типів жител
на зразок карпатської гражди.
ЗМІСТ
Передмова 5
Розділ перший
ПЕРВІСНА ДОБА
1. Палеоліт. Залюднення території України 11
2. Мезоліт —доба мікролітів, лука і стріл 24
3. Племена неоліту. Виникнення землеробства
і скотарства 32
4. Культура населення мідного віку 45
5. Епоха бронзи. Початок розкладу
первіснообщинної формації 65
Розділ другий
СКІФО-САРМАТСЬКИЙ ЧАС
1. Кіммерійці 89
2. Землероби Лісостепу в кіммерійську добу 99
3. На початку скіфської історії 104
4. Утворення Північнопричорноморської Скіфії 108
5. Скіфо-перська війна ПО
6. Велика Скіфія 116
7. Побут і культура скіфів 128
8. Сармати 137
Розділ третій
АНТИЧНІ ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
1. Вивчення античних пам’яток Півдня України 157
2. Історія 161
3. Міста, сільські поселення, некрополі 166
4. Населення 196
5. Господарство та економіка 197
6. Побут 214
7. Культура 217
Навчальний посібник
Толснко Петро Петрович
Крижицький Сергій Дмитрович
Муртін Вячеслав Юрійович та ін.
ДАВНЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
У двох книгах
Книга І
Художній редактор О. Г. Григір
Технічний редактор Є. Г. Рубльов
Коректор Л. Ф. Іванова
Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. /
Д13 Толочко П. П. (керівник авт. колективу), Козак Д. Н.,
Крижицький С. Д. та ін. — К.: Либідь, 1994. — Кн. І /
Толочко П. П., Крижицький С. Д., Мурзін В. Ю. та ін.—
240 с.: іл.
18 ВИ 5-325-00414-Х.
Висвітлюючи давню історію України, автори цього посібника
дотримуються думки: менталітет українства витворювався зусиллями
різних народів, котрі протягом тисячоліть розвивали традиції матеріаль-
ного й духовного життя своїх попередників.
Посібник складається з двох книг. Перша з них охоплює період
від найдавніших часів до античної епохи включно.
Для студентів вищих навчальних закладів.
„ 0503020902-004
Д------------------БЗ-23-4-93
224-94
6БК 63Л(4УКР»Я73
Здамо на сісладамня 01.07.93. Піди. до друку 20.04.94. Формяг
70x14/16. Папір офс. М» І. Ум. друк. арк. 16,3. Ум. фарбо-
ідб. 65.4. Обл-мл. ара. 19.07 Вид. Г* .3414. Зам Мг 3-1121.
Видавництво •Лнбшь» іти Київському уміін-|»« місті.
253001 Киї». Хрещатим. 10
Галомме підприємство республіааїкмого виробничої о об'єднан-
ім • Полп-рафкнига». 252057 Київ. ДічіАснад, З