словник-довідник
міфологічних уявлень,
вірувань, обрядів, легенд та їхніх відлунь
у фольклорі і пізніших звичаях українців,
братів-слов’ян та інших народів
Київ
2013
еЛФК'ЯІіеііКИН
8БІТ
І! НІНА І
СЛОВ'ЯНСЬКИЙ СВІТ
(в двох книгах)
КНИГА І
Словник-довідник міфологічних уявлень, вірувань, обрядів, легенд
та їхніх відлунь у фольклорі і пізніших звичаях українців, братів-
слов'ян та інших народів
Збірка: Кононенко О. А.
Видавець N. Тегіеізку. Київ, 2013. Електронна книжка
Ця книга знайомить з чарівним світом праслов'янської міфології, з
його чаклунством, метаморфозами, з ієрархією богів і привидів, з усім
багатством національних обрядів.
На підставі різних досліджень, етнографічних робіт, спостережень і
оглядів був зібраний і систематизований величезний матеріал.
З маленьких фрагментів знань і інформації, ідо дійшли до нас,
складається грандіозна картина світогляду далекого слов'янського
предка.
81ауіс ті/огісі. Реїегепсе Ьоок ої туїЬоІодісаІ сопсеріз, Ьеііеїз, гііез,
Іедепсіз апс! Іііеіг есіюез іп їоікіоге апс! розіегіог спзіотз ої ЬІкгаіпіапз,
БІауіс ЬгоіЬегз апс! оіііег паїіопз.
ТЬіз Ьоок такез асциаіпіесі іл/іігі їазсіпаїігід іл/огіс! ої ргітіТЬ/е БІауіс
туїЬоІодісаІ ипіуегзе, іл/іігі ііз тадіс, теїатогріюзез, іл/ііЬ іііегагсіїу ої
досіз апс! зрігіїз, іл/ііЬ аІІ і!іе іл/еаІіЬ ої паїіопаї гііез. Сгеаі таїегіаі іл/аз
ІгіогопдЬІу соїіесіес! апс! зузіетаїігес! оп іЬе Ьазіз ої уагіопз гезеагсіїез,
еіЬподгарНсаІ іл/огкз, оЬзегуаІіопз апс! зпгуеуз - дгапс! рісіпге оїігіе и/огк!
опііоок ої і!іе Гаг БІауіс апсезіог согізізіз ої і!іе зтаІІ їгадтепіз ої
кпои/іесіде апс! іпїогтаїіоп, іл/Ьісгі сате Іо пз.
«Слов’яни з’явилися на історичній арені несподівано, як
великий і влсе сформований народ; ми навіть не знаємо,
звідки він прийшов і якими були його стосунки з іншими
нарооами»,
Л. Нідерле
Пишемо коротке переднє слово, щоб подякувати дослідникам, історикам,
письменникам, археологам, етнографам, фольклористам, народознавцям,
просто співрозмовникам у нашій вічній дорозі - мудрим людям, живим і
почилим у Бозі, бо ж ми лише брали ті цеглинки, які вони з любов’ю у труді
випікали, і з них склали книгу.
Також особлива подяка усім рідним, близьким, друзям, товаришам,
добродіям, благодійникам, які морально і матеріально підтримували нас у
час роботи над книгою.
Усесвіт - не спить. Він ворушиться, вовтузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки, це. Господи, сяєво. Це - торжество:
надій, проминань, і наближень, і навертань у своє, у забуте й дочасне.
Василь Стус
ПОЧАТОК. МІФОЛОГІЧНИЙ СВІТ: ВІД ПРАДІДА ДО
ПРАВНУКА
«Незбагненна для нас прадавня душа відчуває як єдине і
цілісне те, що ми усвідомлюємо як різне і вороже одне
одному. Для нас дуже глибока прірва лежить між людиною
і природою; у них — гармонійність з природою споконвічна і
беззастережна...»
Олександр БЛОК. Поезія замовлянь і заклинань.
Міфи, легенди, вірування, замовляння, заклинання... Як на
крилах, вони перелітають із століття в століття, від покоління до
покоління. Ці нетлінні духовні скарби далеких пращурів з їхньою
чарівною образністю і символікою, незвичними для нас персонажами,
яким притаманна надлюдська магічна енергія, здатність
перевтілюватися - виповідають нам, може, навіть більшою мірою, ніж
науково-документальні праці глибинні процеси духовного життя
прадавніх людей, їхній світогляд, засвідчують еволюцію їхньої моралі,
психології. Не пізнати їх - просто обікрасти себе.
Разом з тим, міфи і фольклор - не лише дивовижно прекрасні
зразки народної творчості, а й у багатьох відношеннях «зашифровані»
світи, які для допитливого розуму можуть відкрити безліч таємниць. Не
випадково над проблемами міфологічної свідомості кілька століть
активно працює багато поколінь учених. Адже ми - люди іншої епохи,
ми - жителі причинно-наслідкового світу, яким потрібен особливий
«ключ», щоб увійти в міфосвіт, щоб, наприклад, зрозуміти, чому ми
засмучуємось, коли розбивається дзеркало або зупиняємось, коли
чорна кішка перебігла дорогу. Без такого «ключа» ми не зможемо
осягнути нерозривний зв'язок міфологічних і сучасних уявлень, який
зберігається протягом віків у масовій свідомості («колективному
несвідомому») поруч з елементами філософських і наукових знань. Цей
зв'язок ми самі не усвідомлюємо з висоти сучасності, вважаючи
міфологічні знання або безнадійною архаїкою або примітивними
забобонами.
Сьогодні кожен знає, що Земля кругла, а різнокольоровий
глобус - це і є сучасна модель нашого уявлення про неї. Разом з тим,
багато тисячоліть тому назад люди думали про Землю, Всесвіт, Космос
по іншому. З нашої точки зору первинні уявлення були наївними. Але
чи такими вже наївними?
У слов'ян в архаїчну епоху було поширене переконання, що
Земля - це великий плоский диск, який омивається океаном. В одному
з давньоруських творів початку християнства: «Океан-море всім
морям мати: окинуло те море увесь білий світ, обійшло те море
навколо всієї землі, усієї підвселенної». За іншою стародавньою
пам'яткою: «Земля на воді, яко ж на блюді, простерта силою всеблагого
Бога».
Аналогічне уявлення у руських духовних віршах, які свого часу
були поширені в народі. Опорою Землі тут виступає Кит (Тит)-риба. За
книжними сказаннями, теж колись популярними на Русі, Земля
тримається на «великорибії» або на «вогнероОному киті». В «Голубиній
книзі»: «А кит-риба — усім рибам мати. Чому ж то кит-риба усім
рибам мати? Тому кит-риба усім рибам мати на семи китах Земля
основана».
Давньослов'янські книжники і в епоху християнства
стверджували, що Земля тримається на залізному дубі, який стоїть на
золотих китах у вогняній ріці, а першоосновою всього є «сила Божа».
Тут яскраво проступає переплетіння язичницьких і християнських
уявлень.
Риба так часто виступає в слов'янських легендах і міфах інших
народів опорою, яка несе на собі громаддя Всесвіту тому, що, за
міфологічними уявленнями давніх людей. Земля плаває на воді,
омивається водою. Окрім риб, у тій же ролі у міфах та легендах
виступають інші тварини, які тісно пов'язані з водою - черепахи, жаби,
змії. В уяві давніх міфотворців ці істоти були особливими, цілком
достойними посісти місце в системі світобудови тому, що за своїм
способом життя вони земноводні і можуть існувати в двох стихіях,
просторових вимірах - у воді та на суші. Дослідники називають ці
створіння хтонічними (від грецького «хтон» - земля), вони схожі на
побурілу купину, яку важко відрізнити від землі.
Культ тварин (змії, черепахи, жаби, миші), які народжувалися
ніби прямо із землі і вважалися втіленням родючості ґрунту,
закладався паралельно із обожнюванням плодоносної землі.
Приписуючи цим створінням здатність володіти усіма таємницями
буття, людина наділяла їх властивостями оберігати врожай, знаходити
скарби, вільно сполучатися з підземним світом, володіти секретом
безсмертя. Дійшло багато давніх рецептів виготовлення еліксирів
[Початок, міфологічний світ: від прадіда до правнука]
Стор. 6
життя і «пігулок» безсмертя з використанням сушених, товчених змій,
черепах, жаб. Ці істоти - постійні персонажі замовлянь. Наприклад, до
жаб та вужів слов'яни зверталися з проханням послати дощ і вологу. У
стародавньому Китаї статуї жаб були в імператорських палацах, як
символ багатства (жаби ніби прикликали небесну вологу і сприяли
врожаям, що примножувало багатство китайських правителів).
Сакральний характер жаби виявляється в казці «Царівна-жаба»', миші
в казках «Ріпка», «Курочка-ряба».
Якщо за стародавніми, архаїчними уявленнями, змія була
доброю і корисною істотою (навіть божеством), то у пізнішому
фольклорі вона перетворюється на величезне чудовисько, яке дихає
вогнем і пожирає людей (див. Змій Горинич). Герой літописної легенди
стає змієборцем (Кирило Кожум'яка). Переосмислення хтонічних
образів відбувається в народі під впливом християнства, їм починають
надавати негативних властивостей, їх зображують помічниками
чаклунів, відьом і ворожих людині потойбічних сил. Так, у чорній магії
замовляння жаба могла зруйнувати людське життя.
Міфологічна свідомість байдужа до життєвої достовірності, вона
дораціоналістична, вона беззастережно вірить у чудесне. Віра в диво -
її норма, її головна характерна риса. «Так, ніяка фантастика, ніякі
чудовиська, ніякі магічні операції міфові не страшні. Навпаки, саме з
них він і складається» (О. Ф. Лосєв «Проблема символу і реалістичне
мистецтво»).
Міфологічне мислення ще не знає причин і наслідків, подібно до
того, як не знає їх дитяча свідомість.
Чому ж Я. Головацький, І. Нечуй-Левицький, О. Лосєв та багато
інших дослідників міфа пишуть про цю особливість архаїчного, у
багатьох відношеннях ще дитячого мислення людства з таким
захопленням? У чому тут секрет? Прадавня людина гостро відчувала
взаємозв'язок усіх елементів буття. Магічні сили, природа і людина
виступають у міфах елементами єдиної світової містерії. Підтвердження
цього дослідники знаходять у народних повір'ях та піснях.
В українських піснях дівчина розмовляє з місяцем та зорями,
вбирає косу зорями, немов квітами, звертається за порадою до дерева.
Квіти васильки виросли з хлопця Василя, якого русалка залоскотала.
Дівчина чекаючи-вигядаючи нареченого стає тополею на пагорбі. У
сербських піснях сестра перекидається зозулею у тузі за братом. У
поляків княжна, яку видали заміж проти її волі теж стає зозулею.
Стор. 7
[Початок]
Таке «чисте» міфологічне світосприйняття давніх вже не є
доступним свідомості сучасної дорослої людини. Хоч релікти такого
мислення спостерігаються і тепер (наприклад, примітивний живопис
української народної художниці Марії Приймаченко, розпис
Великодніх писанок, який містить космогонічні мотиви - стилізоване
зображення солярних і місячних знаків, зірок, небесних коней і оленів,
світового дерева).
Саме міф про світове дерево доступніше ніж інші міфи
допомагає наблизитися до того прадавнього уявлення світу, в якому
людина постійно перебуває у зв'язку з усіма таїнами Всесвіту і
непізнаними силами природи.
Серед різноманітності космогонічних світосприймань
стародавніх людей особливе місце посідає модель, яку узвичаєно
називати «світовим деревом». Це святе дерево виростає у просторі
трьох світів, розташованих один над одним; його віти спрямовані до
неба, заселеного богами, на гілках планети, зірки і птахи (реальні і
фантастичні), стовбур стоїть на землі - місці проживання людей і звірів
(оленів, вовків, ведмедів та ін.), а коріння сягає підземного світу (пекла),
де живуть злі духи, чудовиська. У корінні, нижче до землі, розміщені
хтонічні істоти. Всі три світи поєднуються між собою. Із Землі можна
потрапити на Небо або дістатися підземного світу.
Це - святе дерево язичництва - не тільки зменшена копія
Всесвіту, а ще його стрижень, без якого світ упаде. Аналогічні уявлення
про структуру світу і його вісі зафіксовані у міфологіях багатьох
народів земної кулі.
У фольклорі і літературних казках міф про світове дерево
пережив трансформацію: з'явилася чарівна паличка, яка спочатку була
гілкою цього дивовижного священного дерева. Дотиком такої палички
герой може творити різні чудеса: видобувати цілющу воду із каменя,
оживляти мертвого, перетворювати гарбуз у карету, а мишей у коней
(казка «Попелюшка») тощо.
У християнському різдвяному обряді вшанування зеленої
ялинки також простежується релікт міфа про світове дерево. Світове
дерево поєднує Землю із зоряною Галактикою, тому ялинку вінчали
зіркою і прикрашали вогнями, щоб вона світилася вночі, мов зоряне
небо. На гілки ялинки чіпляли позолочені горіхи, яблука, воскові
фігурки янголів, пташок, різних тварин, які символізували багатство
природи світового дерева і разом з тим були іграшковою моделлю
різних світів.
[Початок, міфологічний світ: від прадіда до правнука]
Стор. 8
Слов'янська традиція святкування Різдва поєднала ялинку з
казково-фольклорним персонажем Дідом Морозом, Старим Морозом
- божеством, під владою якого перебувають космогонічні стихії:
снігопад, заметіль, віхола, тріскучі морози і навіть сама Смерть. Адже
саме смертю карає Мороз непривітну казкову героїню (казка
«Морозко»}. Можна порівняти ритуал частування Мороза кутею
напередодні Різдва із звичаєм частування дідів-покійників (душ
померлих родичів). Характерна і схожість словосполучень: Дід Мороз -
діди-покійники.
В епоху християнства виникло уявлення, що дерево (хрест), на
якому розіп'яли Ісуса, має відношення до дерева пізнання із книги
Буття (райського дерева). У книзі Буття згадується ще одне райське
дерево. Воно, очевидно, є аналогом дерева пізнання. Учені вважають,
що в основі християнської міфології лежить відгук уявлення про
містичне дерево світу, яке є утримуючим стрижнем Космосу.
У світовій міфології в тій же ролі, що й світове дерево може
виступати світова гора. Космічна гора у ролі вісі світу зустрічається так
само часто, як і світове дерево. Обидва образи співіснують, можуть
накладатися. Світове дерево часто розташоване на вершині великої
гори у центрі Всесвіту. Світова гора в язичницькій свідомості така ж
універсальна модель Всесвіту, як і світове дерево.
Втрачаючи своє священне значення в житті людей
(десакралізуючись) міфи перетворюються на казки та забобони. В
середні віки у слов'ян поширилися вірування у відьомські зібрання на
Лисій горі. Багато народних переказів, легенд переповідають як
ночами напередодні великих свят відьми, упирі, перевертні та всіляка
інша нечисть на мітлах, чорних кішках злітається на шабаш на Лису
гору.
Пізніша трансформація колись священного образу світової гори
в місце збору бісівських сил пояснюється жорстоким переслідуванням
язичницьких богів та їхніх служителів-волхвів з боку християнської
релігії. Разом з тим, нова, вже не язичницька, а християнська народна
демонологія (біси, чорти, відьми, водянці, курдуші тощо) творилася за
законами того самого міфологічного мислення, на основі тих самих
міфологем, що і язичницька.
Культ дерев, їхнє обожнювання простежується у всіх народів
світу. Про стійкість культу дерев у слов'ян відомо із пізніших писемних
пам'яток. Український християнський письменник Кирило Туровський
у своїй проповіді на Хомів тиждень радіє, що руси після прийняття
Стор. 9
[Початок]
християнства вже не будуть називати богами «спіихіа: ні сонце, ні огнь,
ні істочніци, ні древеса» (перераховане те, чому за буття письменника
поклонялися).
Поклоніння священним гаям, дубовим дібровам у слов'ян,
очевидно, було також пов'язане із культом світового дерева. Про
священні гаї та дерева наявні свідчення у чехів, поляків, прибалтійців
та ще в інших народів.
Про поклоніння священним дубам у прибалтійських слов'ян
свідчить хроніст Гельмгольд: «Ми заїхали в гай... Там між старими
деревами ми побачили священні дуби, які були присвячені богу цього
краю Прове». У цьому свідченні цікава деталь про те, що священні гаї
були улюбленим місцем перебування богів, яким під старими дубами
приносили жертви. Адже культ антропоморфних (людиноподібних)
богів, тим паче, їхніх пантеонів - явище значно пізніше, ніж архаїчне
обожнювання космічних! природних стихій.
Давні слов'яни вірили в богів, які стояли на чолі світу і всім
кермували. Відомостей про тих вищих богів маємо небагато. Дійсно,
ґрунтовний аналіз язичницьких богів слов'ян проведений лише в
останні роки. Саме він дає нам можливість відтворити образ
первісного світогляду слов'ян.
Про вищих богів довідуємося дещо вже з літописів. У договорі
Олега з греками згадується, що руси клялися своїми богами - Перуном
і Волосом. Із «Повісті минулих літ» (980 р.) дослідники визначають
склад східнослов'янських богів, що має назву Володимирів пантеон:
Перун, Стрибог, Даждьбог (Дажбог), Хоре, Семаргл (Симаргл), богиня
Мокош (Мокоша).
Загальнослов'янський культ бога грози (грому) Перуна бере свій
початок від культу громовержця ще в індоєвропейській міфології. У
балтійській міфології Перуну відповідає Перкунас, у білорусів - Пярун.
Перун був антагоністом бога Белеса (Волоса). Ідол Перуна стояв у Києві
на узгір'ї, а ідол Волоса («скотьего бога») - внизу, на київському
Подолі. Перун був богом князівської дружини, втілював військові
функції. Волос - господарські.
Характерною рисою слов'янських міфів і ритуалів, пов'язаних з
Перуном, є їхнє співвіднесення з дубами, гаями, пагорбами, де у
давнину ставили ідоли Перуна (у Києві, в Новгороді) і облаштовували
його святилища. По усьому прадавньому ареалі розселення слов'ян
відомі назви гір і пагорбів, які етимологічно пов'язані з іменем Перуна.
Учені вважають, що зв'язок Перуна з горами і дубовими гаями бере
[Початок, міфологічний світ: від прадіда до правнука]
Стор. 10
свій початок від індоєвропейського періоду. Дуб у стародавніх греків
був присвячений Зевсу, у римлян - Юпітеру, у прусів - Перкуну, тобто,
богам-громовержцям.
Сліди культу стародавніх вищих богів зберігають деякі традиції
та обряди, незважаючи на пізніші християнські нашарування.
Наприклад, існував звичай приносити до церкви у день святого Іллі
колоски жита та зелений горох, «щоб Перун не спалив». Гуцули
подекуди й нині святкують «громові свята» на честь Перуна, а ім'ям
Перуна називають блискавицю. Ім'я Дажбога (Даждьбога, Дайбога)
пов'язують із сонцем. Цей бог вважався родоначальником і
покровителем русичів - Дажбожих онуків. У літописах згадується
Сварог, якого пов'язують із вогнем, а ще його син - Сварожич. У «Слові
о полку Ігоревім» вітри названі «Стрибожими внуками», які «стрілами
віють з моря», що дає підстави пов'язувати Стрибога з вітрами.
Етимологію імені богині Мокоші пов'язують із коренем слів «мокрий»,
«мокнути» або ще із прядінням. У слов'ян заборонялося залишати
кужіль на ніч, бо «Мокоша спряде». Богиня Мокош, що пов'язувалася з
важливим жіночим заняттям - прядінням, близька до грецьких мойр,
які прядуть нитку долі. Подекуди досі зберігся звичай залишати при
стрижці овець жмуток вовни «для богині Мокоші».
До праслов'янських богів відноситься і Мати Сира Земля та інші
жіночі божества (можливо. Лада, Берегиня). У міфологічному образі
Матері Сирої Землі втілене архаїчне уявлення, яке сягає предковічного
культу Богині-Матері.
На Тернопільщині в руслі річки Збруч у середині позаминулого
століття було знайдено язичницького кам'яного ідола західних слов'ян.
Учені датують його X ст. Він був перевезений графом Потоцьким до
Кракова і подарований тамтешньому університету. Витесаний із
цільного шматка піщаника, ідол зображує бога з чотирма обличчями
на одній голові. Копія ідола є в Києві у музеї історії України.
Дослідники припускають, що Збруцький кам'яний ідол - це
можливе поєднання в одному божеств! чотирьох персон міфології
балтійських слов'ян - Яровита, Руєвита, Поренута і Поревита -
сонячних богів.
Міфологічні системи богів, духів, героїв у народів світу завжди
ієрархічні. Те ж є і в слов'янській міфології. Звичайно, боги
Володимирового пантеону посідають найвищі щаблі цієї міфологічної
«драбини». До елементів трохи нижчого рівня учені відносять:
персоналі! календарних обрядів - Ярило, Коструб, Кострома, Марена,
Стор. 11
[Початок]
Масляна, Кукер, Купало та ін.; сімейно-родових богів - Род, Чур (Цур,
Щур) тощо; персоніфіковані божества - Доля, Лихо, Правда, Кривда,
Смерть, які характеризуються найвищими ступенями абстрагованості.
Із сімейно-родовим культом були тісно пов'язані слов'янські
боги, які уособлювали цілісність замкнених, невеликих колективів -
Род, Чур. При цьому Чур належав до сонму предків-покровителів, а Род
дарував життя, довголіття, родючість (аналогічна богиня Жива у
балтійських слов'ян).
Божества календарних та сезонних обрядів збереглися в
історичній пам'яті тому, що обряд довговічніший від міфу («міф -
лібрето обряду» /О. Лосєв/). Обряд часто виконується за традицією і
тоді, коли його міфологічний смисл давно вже втрачений, вивітрився,
трансформувався, забутий.
У давнину всім народам властивий єдиний і спільний ритуально-
обрядовий першосюжет: про життя і смерть, про природу, про світ і
людину в ньому. Цей перший сюжет був глобальною формою
сприйняття, освоєння і несвідомо-художнього втілення дійсності. Він
запроваджувався всеохоплююче і всепроникливо: у найрізно-
манітніших (інваріантних у різних народів) міфах, ритуалах, обрядах,
святах. Саме до такого типу обрядів належать календарні і сезонні
обряди: новорічні, весняні, літні, пов'язані із закликанням дощу чи
збиранням урожаю тощо. Ці обряди були пов'язані із вшануванням
язичниками вмираючого і воскресаючого божества. Щорічне
прощання із старим роком (у новорічних обрядах) чи прощання із
зимою, що йшла на спочинок; прощання зі смертю у весняних
святкуваннях втілювало головні фази існування божества - його
смерть і відродження (одночасно родючість). Релігію, засновану на
культі таких божеств, сповідувало багато народів, як на Сході, так і в
Європі. Не були винятком і давні слов'яни. У різних народів подібні
божества виступали під різними іменами; Масляна, Карнавал, Калоян,
Кострома, Кукер, Пеперуда, Коструб, Ярило, Марена, Мара, Купало,
Маржана, Русалка тощо.
Учасники обряду «створювали» божество різними способами: у
вигляді дерев'яного ідола, опудала з ганчір'я, снігової баби, ляльки з
соломи, снопа, вбраної в лахи лопати. Воно могло бути невеликим,
могло бути і гігантських розмірів (Карнавал); могла бути й перебрана в
лахи людина.
Утілене божество ставало об'єктом всезагального («соборного»)
ігрового дійства, виступало головною дійовою особою в піснях.
[Початок, міфологічний світ: від прадіда до правнука]
Стор. 12
примовках та інших формах словесно-музичної творчості; до нього
зверталися з репліками та запитаннями, з ним робили різноманітні
магічні дії: за ним доглядали, виявляли до нього увагу, любов,
поклоніння, слухняність.
Кульмінацією усіх цих веселих дійств було знищення божества:
гуртове спускання на санках з гірки і руйнування снігової баби,
розривання на шматки опудала з ганчірок, розпилювання чи
відрубування голови дерев'яному ідолу, спалювання на багатті,
поховання в землі, утеплення у воді тощо. Перебрану людину жартома
лупцювали.
Усі ці дії виконувалися з жартами і сміхом, радість виявляли всі
учасники. Це пояснюється тим, що за уявленнями давніх сміх мав
магічну силу, допомагав швидкому відродженню божества, і,
відповідно, відродженню рослинності, родючості землі, приплоду
худоби.
Вдаватися до побиття людини під час обряду або заміняти
двійником-лялькою почали пізніше. В архаїчні часи людину, що
уособлювала в обряді божество, приносили в жертву.
«Обрядовий ритуал передбачав забивання цих божеств —
потоплення, розтерзання, їх убивали для того, що викликати їхнє
воскресіння, тому що воскресіння божества, як думали, забезпечувало
воскресіння природи весною після зимової сплячки, яка без цих обрядів
продовжувалася вічно» (В. Я. Пропп «Русские аграрньїе праздники»,
Л.,1963).
Жодне із народних свят після прийняття християнства не
залишилося у східних слов'ян з такими відверто язичницькими рисами,
як свято Купала. Жоден обряд не відносить нас у таку сиву давнину, як
цей.
Язичницьке свято Купала відбувалося в ніч з 26 на 27 червня за
старим (з 6 на 7 липня за новим календарем). Це кульмінаційна точка
року - свято літнього сонцестояння. Першою такою точкою були свята
зимового сонцестояння, до яких приурочувались обряди колядування,
що називалися загальним збірним словом Коляда. То було свято
народження Сонця (пізніше - християнське Різдво Ісуса Христа).
На Купала сили сонця й тепла розкриваються найповніше.
Родюча сила землі виявляє себе найактивніше: трави і зілля у пишному
розмаї, хліб починає визрівати; вода в ріках, озерах та ставках ще не
цвіте від спеки, ще життєдайна.
Стор. 13
[Початок]
У купальських обрядах головними елементами є дві поєднувані
природні стихії: вогонь і вода. Купальське свято приурочувалось двом
богам: богу Сонця (небесного вогню) і богині Води (життєдайної
вологи: дощу, роси, джерел). «Значення того свята було символічне
поєднання шлюбом Сонця з Водою, від якого утворилося життя та
любов...» (Я. Головацький).
Купальське багаття на честь Сонця - явище в міфології дуже
давнє. Старі і молодь стрибали через вогонь, переносили дітей та
немічних, щоб відчути величну очисну силу вогню, набратися здоров'я.
Через цей вогонь переганяли худобу, брали додому вуглини і
головешки для домашнього вогню, для ліків від усіляких хвороб.
У стародавніх греків та римлян теж існувало свято, під час якого
запалювали багаття і стрибали через вогонь. Овідій писав, що він тричі
перестрибував через вогонь і його кропили водою з лаврової гілки.
У слов'янських народних обрядах дуже багато залишків
солярного (сонячного) світогляду. Первісне пошанування вогню
перебрала християнська церква, воно перейшло на християнські
церковні свічки.
Вогонь в обрядах завжди поруч з водою. Вода сприймалася
язичниками як символ очищення, розмноження і парування. Ці якості
пізніше християнство перейняло для своїх церковних обрядів:
водохрещення, кропіння святою водою тощо.
Існував повний паралелізм спалювання символічних
«зображень» божеств та їх затоплення - це були різні форми
ритуального вмирання, необхідного для народження нового життя (як
і поховання в лоні землі). Похорони бога родючості Ярила наприкінці
купальських гулянь мали означати турботу про нове воскресіння
наступної весни виробничих сил землі, символом яких він був.
На прикладі збереженого купальського ритуалу можна уявити,
як інтенсивно людина міфологічної епохи переживала головні
природні сили світу: ніч, світанок, вогонь, повітря, воду, росу, ерос...
Купальська обрядовість включала цілий цикл дій, найменша деталь
яких світилась магічним світлом, торкалася великого універсального
смислу, виражала цілісність світосприйняття прадавньої людини.
Обряди, пісні, хороводи були засобом активного впливу людини на
природу.
У язичницьких ритуалах головну роль відігравали божества тих
рівнів, які йшли відразу після вищих. Проте у свідомості праслов'ян
значне місце посідали і представники нижчої міфології - духи.
[Початок, міфологічний світ: від прадіда до правнука]
Стор. 14
зооморфні та антропоморфні істоти. Вони були втіленими або
примарними, добрими, злими або амбівалентними (тобто, поєднували
у собі обидва начала).
Із тварин до представників нижчої міфології у слов'ян слід
віднести насамперед тотемних (тотем - тварина, від якої, як вважала
прадавня людина, вона вела свій рід) - вовка і ведмедя. Особлива
магічна роль цих тварин знайшла своє відображення у слов'янському
фольклорі.
До нижчої міфології відносяться також поводирі тих класів істот,
які самі належать до нижчого рівня: баба-яга, кощій, чудо-юдо, лісовий
цар, водяний цар, морський цар та ін. Це - казкові персони, які,
напевно, теж колись були учасниками ритуалів.
Увесь простір від дому до лісу, болота, пустиря, кладовища давні
слов'яни заселяли міфічними персонами нижчої демонології:
домовиками, водяниками, лісовиками, польовиками, щезниками,
вилами, марами, баєчниками, лазниками, стодольниками, квітниками,
сарайниками та ін. Персонажів демонології у слов'ян дуже багато. Вони
ввижалися людині скрізь: за піччю, за кожним кущем, у струмку, в річці,
в дуплі, на болоті, під копицею, на роздоріжжі... Одну із найяскравіших
поетичних картин життя таємничих істот у природі, співіснування з
ними людини змалювала Леся Українка в драмі-феєрії «Лісова пісня».
Ставлення наших пращурів до духів померлих було
неоднозначним. Зокрема, вшановувались покровителі роду,сім'ї-діди
(у білорусів - дзяди) - члени роду, що померли природною смертю.
Особливий обряд вшанування померлих (дідів) відбували навесні і
восени. Основою обряду було частування покійників: їм приносили їжу
на могилки, ставили на ніч на столі і на підвіконні. З культом покійників
тісно був пов'язаний обряд колядування. Колядник у давні часи був
посланцем із небуття, він удавав покійника, який відвідував
помешкання свого роду. Перебрані колядники первісно сприймалися
як предки, що мали владу нагородити господаря «щастялі-долею» або
покарати за скупість та інші вади (забрати у країну померлих). Осколки
цього обряду простежуються у приході в дім сучасних колядників, які
мажорно зичать господарям благополуччя і здоров'я. Проте головний
смисл давнього обряду - зв'язок з померлими предками - вже забутий.
Якщо предків, що померли природною смертю або загинули у
бою, в поєдинку зі звіром, вшановували, наділяли владою, намагалися
щедро умилостивити, то самогубці (потопельники, вішальники-упирі.
Стор. 15
[Початок]
мавки, русалки, потерчата) вважалися небезпечними, їх хоронили за
межами кладовища.
Руйнування старої міфологічної системи почалося у слов'ян ще
до прийняття християнства. Свідченням цього є перехід деяких
міфологічних персонажів із розряду позитивних у розряд негативних,
із вищих щаблів на нижчі, як це сталося з рарогом (укр. - раріг, чешськ.
та словацьк. - рарашек). Міфологи вважають, що рарог був спочатку
спільним слов'янським божеством вогню. У пізніших перевтіленнях він
вже уособлює лише домашнє вогнище. Баба-яга із богині царства
померлих перетворилася на відьму (в казках).
Введення у IX ст. християнства на слов'янських теренах поклало
край існуванню слов'янської язичницької міфології. Персонажі вищих
рівнів офіційною церквою були віднесені до розряду негативних або
ототожнені з християнськими святими: Перун - зі святим Іллею, Белес -
зі святим Власієм, Ярило - зі святим Юрієм (Георгієм), Купало - з
Іоанном Хрестителем (тому Іван Купало), Святовит - зі святим Бітом.
Нижчі ж рівні виявилися стійкішими і утворювали складні поєднання з
пануючою християнською релігією. Це явище знайшло своє
відображення у двовір'ї.
Олексій Кононенко, Ірина Панченко
[Початок, міфологічний світ: від прадіда до правнука]
Стор. 16
З ГЛИБИН ВІКІВ
Першим із слов'ян, хто оповів про походження та розселення
слов'ян, був монах Києво-Печерського монастиря Нестор, який
проживав у кінці XI - на початку XII ст. і за свої труди названий у
слов'янському світі літописцем. Нестор, вже тоді маючи під рукою
церковну догматичну літературу, та й, певно що, апокрифи, свідчення
мандрівників, географів та істориків, називає слов'ян серед нащадків
трьох синів Ноя у числі тих 72 мов, які утворилися після вавилонського
стовпотворіння і рушили через Малу Азію та Дунай до місць свого
перебування. Ще до слов'янина Нестора у VI ст. свої думки про
походження слов'ян виклав готський історик Іордан (Йордан).
Базуючись на античних традиціях, він землі, де проживали слов'яни,
називає Скіфією, слов'ян - венетами (хоч і в часи римських істориків
Плінія і Тацита /початок нашої ери/, і в часи Іордана венети відомі як
склавини і анти; або ж склавини і анти - дві складові об'єднання
венетів). Через багато століть відомий російський учений Михайло
Ломоносов відзначає, що етнонім венети в античні часи прикладався
не тільки до жителів басейну Вісли, а й до населення Італійського
регіону. Про те свідчить назва італійського племені на Адріатиці (назва
зафіксована у найменні міста Венеція; та й Вена /рос./ - Відень /укр./).
Інший край розселення венетів підтверджують у Прибалтиці назви
річки Вента та міста Вентспілс. Деякі дослідники припускають, що
слов'яни можуть походити від етрусків (самоназва - расени), які у VIII
ст. до н. е. створили високорозвинену культуру, що мала великий
вплив на становлення та розвиток римської цивілізації. Такі
припущення породили гіпотези про історію слов'янства ще з часів
Троянської війни і походу на Єгипет через Палестину «народів моря»
(XII ст. до н. е.).
Деякі сучасні російські історики (В. Петрухін, Д. Расвський)
припускають, що наймення венеди, склавини, анти - екзоетноніми
слов'ян, тобто, їхнє найменування з боку інших народів: степняки
іранського або тюркського походження називали сусідів-слов'ян
антами, германці - венетами, а візантійці використовували слов'янську
самоназву «склавіни» (від грецького «словени», тобто, люди, що
володіють словом).
Багато хто припускає, що назва «слов’яни» пішла від «слово»; що
слов'яни так називали себе, відрізняючи від іноземців, яких вони
називали «німіти», «німцями», тобто, що ті не вміють розмовляти
слов'янською мовою. В джерелах зустрічається назва слов'ян - «діти
слова». Час єдності слов'ян історики позначають до кінця 1-го тис. н. е.
Після ж почалося розселення слов'ян з праслов'янських територій, що
між Віслою і Дніпром та в області Карпат - у центральну та східну
Європу. Від Ельби до Дніпра і від берегів Балтійського моря до півночі
Балканського півострова проходила диференціація слов'ян.
Дослідження вчених свідчать, що у ІУ-ІІІ тис. до н. е. на
слов'янських землях була розвинена Трипільська культура. Трипільці,
які з Балканського півострова прийшли на правий берег Дніпра, були
першими й найдавнішими хліборобами на нинішніх українських
землях.
(В десяти хвилинах від Мелітополя знаходиться фантастичне
нагромадження великих валунів - Кам'яна Могила. Цю доісторичну
пам'ятку фіксують супутники. Енергетика цієї споруди вишиною з
п'ятиповерхівку здавна манила людину, а десять тисяч років тому тут
залишали свої знаки - таємничі написи і послання - первісні люди. На
землі сьогодні мабуть що немає більш давньої пам'ятки культури
історії розвитку людства. Кам'яній Могилі понад 12 мільйонів років.
Ієрогліфи з Кам'яної Могили вперше замалював на початку 1887 року
петербурзький професор М. Веселовський. А розібрався в них
археолог Отто Бадеру 1950 році. Судячи із зображень мамонтів,
волохатих носорогів, печерних ведмедів та левів, люди навідувалися
до Кам'яної Могили ще 14 тисяч років тому. Бадер розшифрував в
петрогліфах штрихи шумерського письма. Вони дуже схожі на
клинописи з підручника німецького археолога Арно Пебеля «Основи
шумерської граматики» (1923 р.). У 1942 - 43 рр. (під час Другої світової
війни) німецьким експертам вдалося прочитати 40 «протошумерських
написів». Український вчений А. Г. Кіфішин у праці «Древнєє святилище.
Каменная Могила. Попьтіки дешифровки протоиіумерского архива»
(Київ, 2002 р.) датує ті написи 6200 роком до н. е. Археологи згодні з
думкою Кіфішина, що наприкінці IV тисячоліття до н. е. шумери пішли з
Нижнього Подніпров'я до Месопотамії, а на зміну їм прийшли
трипільці).
Вчені, історики, археологи (В. Хвойка, А. Добровольський, М.
Макаревич, О. Лагодовський, О. Шапошникова, В. Даниленко) на базі
досліджень і фундаментальних відкриттів довели, що у палеометалічну
добу на величезній території України жили об'єднані племена, котрі
були знайомі «...з металургією бронзи, займалися скотарством, в якому
[З глибин віків]
Стор. 18
переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували
тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи» (В. Даниленко).
Високими культурами великих територій ранньозалізного часу
вважаються Скіфська та Сарматська. Між Дністром, Західним Бугом та
Дніпром виникають давні племінні союзи і держави. Наймогутніші -
Скіфія, Кіммерія, античні держави північного Причорномор'я.
Великий вплив на культурний розвиток слов'янських племен
починаючи з VII ст. до н. е. мали античні міста північного
Причорномор'я, зокрема Тір у гирлі Дністра (сучасний Білгород-
Дністровський), Ольвія у гирлі Дніпра (територія нинішньої
Миколаївської області), Пантікапей (у районі сучасного міста Керч). Під
тиском скіфських племен грецькі міста Криму та східного
Причорномор'я об'єдналися в державу під назвою Боспор (Боспорське
царство), на чолі держави стало місто Пантікапей.
Формування слов'янського етносу відбувалося до III - II ст. до
н. е. Дослідники вважають, що період формування праслов'янських
племен завершився на рубежі ери.
VII ст. до н. е. - І ст. н. е. виникла Зарубинецька культура, що була
заснована праслов'янсько-балтійськими племенами в басейні
середньої і верхньої течій Дніпра, Прип'яті, Південного Побужжя.
Сколотські племена були витіснені сарматами у верхнє Подніпров'я в
басейни Сожа і Сейна, де жили поморські племена, притиснуті із
заходу германцями. На кінець І ст. н. е. південна частина Зарубинецької
культури стала базою для формування народів Черняхівської культури;
пізніше на базі Зарубинецьких племен виникла Київська археологічна
культура - майбутня етнічна основа (разом із черняхівцями) населення
Київської Русі.
Однією з основних, пов'язаних із слов'янами-венедами
археологічних культур на межі нової ери була Пшеворська культура.
Виникла вона на початку II ст. до н. е. в результаті злиття різних
лужицьких та поморських племен, а також за участю деяких племен
околотів. Пшеворська та Зарубинецька культури слов'ян Дніпра і
Дністра були дуже близькі. Поморські племена у складі народів
Пшеворської археологічної культури на межі двох епох очолило
велике племінне об'єднання венедів. Воно обіймало територію від
Венедської затоки (південна і південно-західна частина Балтійського
моря) до Карпатських гір включно. Об'єднання племен було
необхідним для боротьби з готами. У І ст. н. е. римські історики Пліній
Старший, Тацит, Птоломей згадують слов'ян під іменем «венеди»,
Стор. 19
[Початок]
«венети». Племена Пшеворської археологічної культури брали участь
у формуванні Черняхівської культури, а пізніше - Празької. Таким
чином, вони є етнічною основою багатьох сучасних слов'янських
народів.
Венеди західного регіону у процесі свого культурного розвитку
поглинули якусь частину дакського та германського етносу, східні
слов'яни увібрали в себе значний балтський та сарматський
культурний компонент.
VII ст. н.е. етнокультура та політична ситуація на слов'янських
обширах стабілізувалася. Слов'янські племена розширили територію
проживання, відродили традиційні види ремесел, хліборобство,
спорудили металургійні центри. Тісним та плідним є зв'язок між
слов'янськими групами Волині, Подністров'я, Подніпров'я;
відбувається уніфікація культур, консолідація слов'янських племен
венедів між Дніпром і Дністром.
Процес формування слов'янської культури був призупинений
з'явою у II ст. н. е. германських племен. Войовничі готи захопили землі
Мазовії і Підляшшя, а в кінці цього ж століття посунули на Волинь.
Слов'яни цих земель переселилися у Подністров'я і середнє
Подніпров'я. Слов'янські племена Подністров'я зупинили завойовників
і змусили їх повернути на схід у південне Побужжя.
Період ІІІ-ІУ ст. н.е. називають в історії періодом Великого
переселення народів. Швидко зростає населення, розвиток
господарської діяльності потребує нових земель під вирощування
зернових і під пасовиська. Германські, слов'янські та сарматські
племена переміщуються на територію Римської імперії, що займала
значні обшири. Велике переселення народів розпочалося
пересуванням готів з Прибалтики в південне Причорномор'я. Готські
племена осіли в пониззі Дніпра - остготи, та між Дністром і Дунаєм -
вестготи. У кінці III ст. (375 р.) гуни розбили племінний союз готів,
підкорили остготів та інші племена. Рятуючись від гунів, вестготи
перейшли Дунай і оселились між нижнім Дунаєм і Балканами на
території римської провінції Мезія. Рим дав дозвіл на поселення
вестготів, але потім своїми утисками спричинив повстання готів.
Військові змагання йшли з перемінним успіхом. На початку V ст.
вестготи здобули Рим, захопили частину Галлії, Іспанії і заснували на
цих землях Тулузьке королівство (419 - 507 рр.). До середини V ст.
германські племена вандалів, алеманів, бургундів, франків, англів,
саксів заселили територію Західної Римської імперії. Гуни, якими
[З глибин віків]
Стор. 20
керував Аттіла, утворили величезну державу. Щоб прогнати готів і
врятувати свої території слов'яни змушені були йти на союз з гунами.
Гуни намагалися захопити Галлію та Італію. Проте після кількох поразок
та смерті Аттіли держава гунів розпалася. У 455 р. вандали зруйнували
Рим, а через 20 років вождь племені скирів Одоакр скинув останнього
імператора Ромула Августа - Римська імперія припинила існування.
З другої половини V ст. н. е. розпочався процес формування
слов'янських культур, що був зумовлений розгромом готів, розпадом
Західноримської імперії, виступом слов'ян проти Візантії. Період
первіснообщинного ладу у слов'ян завершується, починається період
військової демократії - початкової форми соціально-класових
відносин. Утворюються великі міжплемінні союзи: Антський і
Склавенський.
Рух слов'ян у всіх напрямках відбувався під час Великого
переселення народів, особливо у заключній фазі - V - VII ст. У ці часи
слов'янські племена асимілювалися з іранськими, фракійськими,
дакськими, кельтськими, германськими, балтськими, фінно-
угорськими та іншими.
До VI ст. слов'яни заселили придунайські території, які були
складовими Східної Римської (Візантійської) імперії, у середині VI ст.
перейшли Дунай і протягом століття розселилися на Балканах (Мезія,
Македонія, Фракія, Далмація, Істрія, більша частина Греції) та деінде в
Малій Азії. У VI - VII ст. слов'яни дійшли до приальпійських регіонів,
заселили Дакію, Паннонію; розселилися між Одером та Ельбою, зайшли
на територію Германії.
У VII - VIII ст. продовжується рух слов'ян до центральної та
північної Європи. Розселяючись на обширному ареалі від північно-
східної Європи і Балтійського моря до Середземномор'я та від Волги
до Ельби, асимілюючись з іншими племенами та народами, слов'яни
розпадаються на окремі спільноти на основі локальних прадіалектів
слов'янських мовних груп.
У VI - VII ст. для захисту від ворогів виникають перші слов'янські
утворення. Це не були міцні держави, вони виникали і знову
розпадалися, міняли території і об'єднували час від часу різні племена.
Так, держава Само, яка утворилася у VII ст. для захисту від аварів,
баварців, лангобардів, франків, об'єднувала слов'ян Чехії, Моравії,
Словаччини, Лужича і (частково) Хорватії та Словенії.
З'ява державності у слов'ян відноситься до УІІ-ІХ ст. Болгарська
держава (перше Болгарське царство) заснувалася у 681 р. Хоч у кінці X
Стор. 21
[Початок]
ст. Болгарія підпала під залежність Візантії, як показав подальший
розвиток, болгарська народність до того часу вже мала сталу
самосвідомість. У другій половині VIII - першій половині IX ст.
відбувається становлення державності у сербів, хорватів, словенців. У
IX ст. складається Давньоруська державність з центрами у Києві, Старій
Ладозі, Новгороді - Русь, якій пізніше учені дають назву Київська Русь.
Київська Русь була однією з найбільших, наймогутніших і
найвпливовіших держав середньовічної Європи. З'являються міста,
розвиваються ремесла, йде активна торгівля і обмін товарами з
арабськими країнами та Візантією. Військові вправи та походи
слов'янських князів у більшості закінчуються вдало. Захід та Схід
можуть мати стосунки між собою тільки через територію Київської Русі,
бо вона простяглася від Карпат до Волги, від Чорного моря до
Північно-Льодовитого океану. Взагалі, Русь - загальна назва східного
слов'янства. Відомі Мала Русь і Велика Русь. Це поняття церковні. Мала
Русь - центр, місце осідку Київського митрополита, а Велика Русь -
землі навколишні. Біла Русь - від білого полотняного одягу; Червона
Русь (Галичина) - на Заході, при заході сонце червоне та й в одязі
західних українців багато червоного кольору; Чорна Русь (Брестчина
та Полісся) - у поліщуків хати не мазані, не білені, а з дерева, з часом
вони чорніли.
На IX - початок X ст. відноситься існування Великої оравської
держави, яка мала велике значення для розвитку загальнослов'янської
культури. У IX ст. виникає Давньопольска держава. У середині XI ст.
племена бодричів, лютичів та частина поморян створили Вендську
державу, яка протягом кількох десятиліть успішно протистояла
германцям, данцям, норманам.
Одночасно відбувався процес християнізації слов'ян, причому
значна більшість південних слов'ян і всі східні слов'яни опинилися у
сфері греко-православної церкви, а західні слов'яни (включаючи
хорватів і словенців) - римо-католицької.
Перехід до державних утворень відобразив якісно нову ступінь
етносоціального розвитку слов'ян - початок формування народностей.
[З глибин віків]
Стор. 22