Автор: Ціцерон М.Т.
Теги: філософія законодавство державний лад перекладена література видавництво основи римський оратор
ISBN: 966-500-175-2
Год: 1998
Текст
Марк Тулій ЦІЦЕРОН
ж
ПРО ДЕРЖАВУ
ПРО ЗАКОНИ
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
Marcus Tullius
CICERO
DE RES PUBLICA
DE LEGIBUS
DE NATURA DEORUM
Марк Тулій
ЦІЦЕРОН
Jjr
ПРО ДЕРЖАВУ
ПРО ЗАКОНИ
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
Переклад з латини
Володимира Литвинова
Київ
ОСНОВИ
1998
ББК 67
Ц 75
Марк Тулій Ціцерон (106 — 43 pp. до н. е.) —
визначний римський оратор, державний діяч,
філософ, письменник. У цьому виданні подаються три
його твори: «Про державу», «Про закони», «Про
природу богів», у яких автор розглядав пекучі для
римського суспільства проблеми. Міркування Ціце-
рона про те, яким має бути найкращий державний
лад та якими повинні бути закони, не втратили своєї
актуальності і в наш час, у нашому суспільстві.
Для широкого кола читачів.
Вступна стаття
Мирослава Роговина
Примітки, словник імен, назв, термінів
Володимира Литвинова
Художнє оформлення
Павла Маткова
© Український переклад,
примітки, словник імен,
назв, термінів.
Володимир Литвинов, 1998.
© Вступна стаття.
Мирослав Роговин, 1998.
© Художнє оформлення.
ISBN 966-500-175-2 Павло Машков, 1998.
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
Пропонована читачеві добірка творів Марка Тулія Ціцерона —
вперше здійснений український переклад з латинської мови
основних філософських та суспільно-політичних трактатів
славнозвісного оратора античності, надзвичайно яскравого представника
римської філософської думки часів переходу від республіки до імперії,
одного з «останніх республіканців» античного Риму, політика й
громадського діяча, автора відомої теорії трьох функцій літератури,
зокрема поезії, та трьох стилів у ній. У його творчості якнайповніше
реалізувалися наслідки синтезу грецької духовності та римської
громадянськості. Остання ж, як відомо, грунтувалася на філософії
характерного для римлян практицизму.
Тепер український читач має змогу скласти досить повне
уявлення про значення філософської спадщини найвидатнішого
репрезентанта римської державно-правової думки, праці якого досі
залишаються невичерпним джерелом знань про античну філософію
«природного права», яка в епоху Відродження та раннього
Просвітництва в Україні та Білорусі, як і в інших країнах Європи,
послужила основним засобом секуляризації в сфері соціальної
філософії, зокрема в сфері філософії держави й права і в сфері
культури взагалі.
До книжки увійшли два суспільно-політичні трактати — «Про
державу» і «Про закони» — та філософський трактат «Про природу
богів», завдяки яким український читач уперше дістає змоіу рідною
мовою ознайомитися з ідейною спадщиною пристрасного
поборника республіканських ідеалів в умовах занепаду Римської
республіки, письменницька практика якого упродовж століть
залишалася недосяжним зразком, заповітною мрією гуманістів багатьох
поколінь європейських народів. Ба більше, відмова від ідеалів
Ціцерона в епоху Відродження, наприклад у XVI ст., розцінювалася
як втрата доброго смаку, оскільки бездоганна латинська мова,
вишуканий літературний стиль, пристрасна політична проза цього
блискучого майстра слова були нормою, еталоном для освіченої
людини.
Трактати Ціцерона — це твори громадянина Римської
республіки, який у своїй творчості, зрештою, як і в повсякденній
громадсько-політичній діяльності, спирався головно на римську
героїчну традицію, нерозривно пов’язану з культом обов’язку перед
державою, а відтак із нехтуванням особистими інтересами і навіть
6
Мирослав Роговин
з подоланням страху за власне життя. Актуальність перекладу
даних трактатів Ціцерона більшістю мов Європи, а серед них і
українською, полягає передусім у тому, що саме в них ми
знаходимо повнокровні яскраві образи людей — державних діячів
широкого філософського світогляду, твердих переконань, стійких
уявлень про громадянські обов’язки та високої відповідальності
перед державою і власним народом.
Як у добу далекої античності, так і в наступні епохи, в творах
Ціцерона читача захоплював образ ідеального керівника держави,
філософа-політика, здатного поєднувати в собі мудрість,
справедливість, поміркованість та красномовство, потрібне для того, щоб
уміти переконувати слухачів, а отже, вести за собою народ. Такого
ідеального керівника Ціцерон називає то «провідником», то «зами-
рювачем», то «охоронцем», то «опікуном» держави, інтереси якої
для нього мають стояти вище від особистих, а також від інтересів
як його власної, так і будь-якої іншої політичної партії, оскільки
автор добре усвідомлює, в чому полягає загальне добро, інтереси
цілої держави та оптимальні шляхи їх забезпечення й захисту.
Так, у трактаті «Про державу» керівник держави поєднує в
собі теоретика й практика, політика й філософа, який,
усвідомлюючи поставлену перед собою мету, досконало володіє
відповідними засобами для її досягнення. У пропонованих українському
читачеві творах Ціцерона виразно помітне намагання автора
обгрунтувати своє суспільно-політичне вчення, спираючись, як і
його вчитель Посидоній, на стоїцизм, зокрема на його
натурфілософію. Ще відчутніше залежність Ціцерона як філософа від
учення стоїків виявляється в пропонованих творах там, де він
подає своє трактування засадничих теоретичних проблем політики
та етики, орієнтуючись передусім на стоїка Панеція — попередника
й учителя Посидонія. Причину захоплення філософськими ідеями
Панеція Ціцерон і не приховує, оскільки сам підкреслює, що в
філософії останнього йому особливо імпонують її реалізм,
практичність, поміркованість і світськість, а отже, відсутність
ригоризму філософсько-релігійних поглядів, притаманного
представникам давньої Стої.
Про постійну орієнтацію Ціцерона на філософію стоїків, зокрема
на погляди Панеція, говорить, окрім іншого, й те, що
найавторитетнішими персонажами філософських діалогів мислителя, в уста
яких він вкладає свої власні думки, незмінно виступають учасники
відомого «гуртка Сціпіона» (II ст. до н. е.) — сам Сціпіон, Сцевола,
Лелій, Фаній,— гуртка, що його ідейним натхненником став, як
відомо, той самий Панецій, а учасники цього гуртка, за словами
самого Ціцерона, були зразковими громадянами Римської
республіки.
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
7
Тому закономірним можна вважати те, що Ціцерон, як і Панецій,
трактує, наприклад, державу як найяскравіший вияв,
найдосконалішу форму загальнолюдської справедливості, яка грунтується на
підпорядкуванні їй особистих інтересів усіх індивідів, тобто всіх
громадян держави, всіх її суспільних станів, на сталій рівновазі
цих інтересів, в якій і полягає «загальне добро», добробут цілої
держави. До речі, стоїчного трактування поняття «найвищого добра»
Ціцерон дотримувався до кінця життя.
Аналіз тенденції до відчуження керівництва держави від
керованого ним народу, тенденції до цілковитого розриву між
державним апаратом та народними «масами» став провідним мотивом
більшості суспільно-політичних та державно-правових трактатів
Ціцерона, а серед них і трактатів «Про державу», «Про закони»
й «Про природу богів». Завдяки їм українська державно-правова
та філософська думка має можливість збагатитися неспростовними
аргументами римського правознавця на користь того, що держава —
це найбільше «надбання народу», необхідне для самого існування
будь-якого народу. Не випадково ж поняття «народ» і «держава»
Ціцерон уважає тотожними (De rep. І, 25, 39).
Народ, за його визначенням,— «це не будь-який гурт людей,
зібраних докупи випадково», але громада багатьох людей,
об’єднаних узгодженістю прав та спільністю інтересів (Ibid. І, 25, 39).
Суспільна практика переконує, що погляди ідеолога Римської
республіки ще й сьогодні не втратили актуальності, зокрема думка,
що народ — це не арифметична сума індивідів певної території
як адміністративної одиниці, а спільнота людей, об'єднаних
однаковими інтересами, тобто органічним комплексом економічних,
культурних, етнічних (по-сучасному — національних), історичних
та інших інтересів і всезагальною взаємною згодою захищати їх,
користуючись при цьому рівними правами.
Підставою для переконаності Ціцерона в необхідності держави
для існування самого народу, а також у святому обов'язку її
громадян захищати це «найцінніше добро» всіма засобами
послужила його фундаментальна теза про те, що «з усіх суспільних
зв’язків для кожного з нас найважливіші, найдорожчі наші зв'язки
з державою. Дорогі для нас батьки, дорогі діти, родина, друзі,
проте лише батьківщина охоплює всі відданості всіх людей. Яка
приватна людина завагалась би піти за неї на смерть, якщо цим
вона принесе їй користь?» (De off. I, XVII. 57).
Обов’язок кожного громадянина піклуватися про свою державу,
про її цілісність і благополуччя, не шкодуючи ані сил, ані самого
життя, випливав, безперечно, з усвідомлення Ціцероном факту,
що тією суспільною організацією, яка найповніше, найнадійніше
і найефективніше спроможна гарантувати й захистити «природні
8
Мирослав Роговин
права» окремо взятої людини, індивіда як інтегральної частини
рідного йому римського (так само й будь-якого іншого) народу,
може бути лише власна, в своїй основі «народна» держава, оскільки
лише держава диспонує засобами, що потрібні для захисту інтересів
і прав кожного із своїх громадян.
Основними ж «природними правами» Ціцерон, як і більшість
античних стоїків, а тим більше ренесансних неостоїків, вважав,
по-перше, право на існування як окремого індивіда, так і
найбільшого «природного» об’єднання подібних до нього істот, які
становлять римський народ,— держави; по-друге, право вибору
(звичайно, право громадян тієї чи іншої держави, а не всіх людей,
які мешкають у ній, тобто на її території) — основний принцип
демократизму; по-третє, право власності. Отже, це були саме ті
«природні» права, які в новій, пристосованій до змінених умов
суспільного розвитку інтерпретації в добу Відродження лягли в
основу європейських буржуазних, ранньокапіталістичних
державно-правових теорій «природного права», зокрема в працях Ж. Бо-
дена, Н. Макіавелі, Ю. Ліпсія, Г. Гроція, С. Оріховського, X. То-
мазія та ін.
Запропоноване ще грецькими стоїками й інтегроване римською
«практичною філософією» саме завдяки трактатам Ціцерона
трактування приватної власності як одного з «природних прав» людини
набуло з часом особливого значення в теоретичних міркуваннях
ренесансних мислителів Західної Європи, ставши, як відомо,
фундаментом їхнього юридичного мислення про державу та право.
Ба більше, в епоху Відродження недоторканною приватною
власністю, особистим надбанням індивіда завдяки безпосередньому
впливові трактатів Ціцерона вважається не лише майно,
матеріальні блага, але й право на життя та право імені, захист яких,
на думку, наприклад, Джона Лока, має бути метою та обов’язком
держави.
Узагальнюючи історичний досвід, Ціцерон серед небезпек, які
найчастіше загрожують існуванню держави, на перше місце ставить
«несправедливу й неприпустиму причину», зумовлену потоптанням
тираном законів та особистої свободи громадян. «Коли держава
гине, перестає існувати, то вже немає місця ані для права, ані
для красномовства, немає можливості брати участь у громадському
житті». Уже сам факт захоплення влади однією особою (хай і з
найшля {єтнішими намірами) Ціцерон називає «вбивством
батьківщини», тобто державною зрадою, незважаючи навіть на те, що
тиран чи диктатор, який скасував закони й громадянські свободи,
найчастіше видає це ганебне й злочинне скасування за «гідний
слави вчинок» (De off. Ill, 21, 83). Для експресивності
характеристики політичної ситуації, яка стає загрозою для самого
існуНА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
9
вання держави, Ціцерон часто вживає сконструйовані ним вирази
«втратити державу», «позбутися державного ладу», які вже давно
стали об’єктом щонайпильнішої уваги дослідників його творчості.
Захист «вільної держави», держави, в якій відсутня будь-яка
тиранія, будь-яке беззаконня, будь-яке відчуження влади від
громадян даної держави, є прямим і святим обов’язком усіх «людей
гідних», «людей порядних»,— мовиться, звичайно, як про свою
державу, так і звання «громадянина», а зрештою, й звання
«людини» взагалі. У цілковитій відповідності з образом ідеального
громадянина держави в трактатах Ціцерона зображено ідеальний
образ її правителя.
Найрельєфніше образ ідеального правителя Ціцерон як
однодумець і послідовник історика Полібія зображає в трактаті «Про
державу», зокрема в фрагменті шостої книжки під назвою «Сон
Сціпіона», навіяному, як відомо, творами Посидонія. Основу
стабільності керованої таким правителем держави Ціцерон вбачає в
політичному ладі, який би поєднував у собі елементи всіх відомих
на той час форм правління, зокрема елементи монархії, аристократії
та демократії, оскільки таке поєднання, відповідно до переконань
римського мислителя, найповніше забезпечує основу
справедливості, на якій і грунтується держава, найбільш адекватно відповідає
ідеалові взаємної згоди між суспільними станами.
Із текстів трактатів Ціцерона виразно видно, що вчення їх
автора про змішану форму державного правління, запропоновану,
до речі, істориком Полівієм і застосовану Ціцероном до конкретних
римських умов, було спрямоване проти помітного посилення зіуб-
ної для будь-якої держави будь-якої епохи тенденції до відчуження
(алієнації) державного апарату від керованого ним народу, бо це
веде до поступового позбавлення народу будь-якого суверенітету.
Звісно, в даному разі не йдеться про суверенітет народу в сучасному
розумінні цього слова, оскільки ідея народного суверенітету як
така викристалізувглася лише в добу Відродження, при появі
відповідних історичних умов, коли остаточно сформувалися
європейські нації, які почали усвідомлювати себе суб’єктами чи
об’єктами права.
Збагнути точніше, який сенс укладав Ціцерон у поняття
народного суверенітету, допомагає його трактування понять «народ»
і «держава» та їхнього співвідношення. Адже в його розумінні ці
поняття загалом тотожні, оскільки «держава» (res publica) — це
не що інше, як «справа народу» (res populi). Ототожнюючи ці
два поняття без жодних застережень, автор трактатів вживає їх
як рівнозначні: «Кожне суспільство, що є інституцією народу,
кожна держава, яка, як я вже сказав, є надбанням народу ...»
(De rep. І. 26. 41).
10
Мирослав Роговин
Цінність уже самої думки римського мислителя про тотожність
понять «народ» і «держава» полягає головно в тому, що в будь-яку
епоху вона не могла не приводити до логічного висновку про те,
що годі говорити про народ як найвищий суверен влади, коли
він не має власної держави — й, навпаки, про наявність держави,
народ якої не є в ній найвищим сувереном. Окрім того, на
особливу увагу заслуговує той факт, що погляд Ціцерона на
державу як «інституцію», тобто витвір народу, джерелом і автором
якої є сам народ та його воля,— це погляд світської людини,
людини-політика, одне слово, це погляд, який категорично
суперечив пізнішим за часом, переважно середньовічним, визначенням
держави як наслідку забаганки чи волі позалюдських, позасу-
спільних і навіть надприродних чинників. Фундаментом,
принципом, основою держави для Ціцерона, як резонно зауважують
історики політичних учень, є саме держава, тобто її народ, а
«монархія», «аристократія», «демократія» та ін.— це лише форми
державного ладу.
Характерно, що Ціцерон на багато століть наперед передбачив
можливість чисто споживацького запитання «державних»
скептиків, а ще частіше ворогів незалежності батьківщини, які вже самим
цим запитанням свідомо чи несвідомо вилучають себе з числа
громадян держави, в якій живуть і землю якої опоганюють своїми
нечестивими стопами: «А що мені дала ваша незалежність?», і
тому дав останнім недвозначну відповідь, влучно визначивши, хто
кому має щось «давати» — незалежна батьківщина своїм
громадянам чи, навпаки, громадяни своїй батьківщині: «Батьківщина
породила, а точніше, виховала нас не для того, щоб... задовольняти
наші вигоди, створюючи для нас прибуток, щоб ми жили,
байдикуючи й ледарюючи. Породила вона на користь собі,
поборгувавши нам чимало й до того ж найкращих спроможностей нашого
духу, розуму, мудрості. А для наших особистих потреб виділила
лише стільки, скільки залишається після задоволення її власних
потреб» (De rep. І, 8).
Для з’ясування позиції Ціцерона в питаннях держави й права,
а також для точнішої оцінки його особистого внеску до скарбниці
світової культури особливої уваги заслуговує не лише зміст, але
й мова його трактатів. Адже їх автор належав до тих людей, які
з болем у серці сприймали засилля в Римській республіці чужої,
тобто грецької, мови та літератури на шкоду рідній, латинській
мові, як і римській культурі взагалі. У зв’язку з цим чимало
зусиль Ціцерон змушений був докласти до того, щоб переконати
не лише своїх краян, але й цілий світ, що мовою філософії може
бути не тільки грецька, але й будь-яка інша, в тому числі й
латинська
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
11
Для цього він виробив стійкі норми латинської літературної
мови, які на багато століть стали недосяжними зразками,
сформував латинську філософську термінологію, яка, вдосконалена й
поповнена Сенекою та іншими латиномовними філософами, стала
інтегральною частиною середньовічної європейської культури,
мовою загальноєвропейської науки, а через неї складовою частиною
нових національних мов Європи.
Закономірно, що Ціцерон, всіляко підтримуючи шанувальників
усього рідного, не відмовлявся й від щедрих надбань грецької
науки та літератури, не закликав до самоізоляції, до якогось
надмірного культурного «пуризму». Проте при створенні римської
культури пріоритетом, на думку мислителя, має все ж таки
користуватись усе рідне. Виступаючи проти принизливого, рабського
захоплення іноземним тільки тому, що воно іноземне, здебільшого
грецьке, він увесь свій талант спрямовує на зміцнення
самосвідомості римлян як народу, до того ж народу державного: «Не
можу надивуватися, звідки береться така нечувана нехіть до всього
рідного... Я думаю... що латинська мова не лише не убога, як
загалом трактується, але навіть багатша від грецької» (De finib. I. 10).
Загроза існуванню держави, а отже, й народові та його культурі,
закономірно вимагала від Ціцерона філософського узагальнення
сучасної йому суспільно-політичної практики, яка
характеризувалася занепадом і внутрішнім загниванням Римської республіки й
спонукала його до теоретичного обгрунтування державно-правових
основ республіканського ладу. Автор пропонованих українському
читачеві трактатів прекрасно усвідомлював, що для усунення
згаданої загрози державі та римській культурі слід використати всі
засоби й не в останню чергу філософські виклади рідною мовою.
У зв’язку з цим Ціцерон недвозначно висловлює своє різко
негативне ставлення до псевдодемократичної ідеї «двомовності»,
збагнувши її іманентну шкідливість як для всієї римської культури,
так і для самого існування Римської держави.
Усвідомлюючи шкідливість та небезпеку, що загрожувала
римській культурі з боку людей «двомовних» (що до них попервах
сам належав), які відверто зневажали все рідне, римське, вважаючи
себе людьми «культурними», людьми «витонченого смаку»,
Ціцерон категорично заперечує їм, справедливо нагадуючи, що «ніхто
не буває справді вихованим, якщо не знає нашого письменства»,
тобто рідної літератури, власної культури. На його думку, «треба
бути хіба ворогом усього римського, щоб... відкидати «Медею»
Енія або «Антіопу» Пакувія й твердити, що ці ж самі твори
привабливіші в трактуванні Еврипіда" (Ibid. І. 4 — 5).
В уста персонажів своїх філософських трактатів Ціцерон не
раз вкладає такі аргументи, оперті переважно на логіку та почуття
12
Мирослав Роговин
здорового глузду, які в усі епохи не могли й не можуть не
зацікавити читача Це передусім оцінка значення рідної мови
народу для збереження й зміцнення його держави. Так, на думку
філософа, «коли стан держави ставав таким, що в ній конче
мусила правити та дбати про неї лише одна людина, тоді... заради
самої держави» слід викладати філософію, причому вельми
«важливо й для прикраси, і для слави нашої держави, щоб такі важливі
та славні предмети викладались у даному разі латинською», тобто
рідною мовою (De nat. I, IV. 8). Адже здоровий глузд підказував
кожному, а тим більше філософу, що залежно від того, якою
мовою в державі пишуться державно-правові трактати, історичні,
художньо-літературні, надто ж філософсько-етичні та суспільно-
політичні твори, такою буде й держава, таким буде й її народ.
Така позиція Ціцерона, як і багатьох його попередників, не кажучи
вже про наступні покоління, пояснюється, безперечно, тим, що у
своїх міркуваннях він виходив з тієї фундаментальної тези, що
мова народу — в сучасній термінології «національна» мова — є
обов’язковим, основним і найяскравішим виявом його національної
самосвідомості, його способу мислення, його духовності, як
зрештою і його існування, незалежно від того, на якому ступені
суспільного розвитку народ перебуває, незалежно від того, йдеться
про плем’я, народ чи націю, оскільки в усіх випадках мова виступає
як основний інтеграційний чинник, який, при наявності інших,
необхідних для цього умов, об’єднує індивідів у суспільство, робить
з них плем’я, народ, націю й, нарешті, державу.
Про загальне спрямування міркувань Ціцерона щодо значення
рідної мови для існування держави того чи того народу свідчать
як пропоновані читачеві трактати, так і інші його праці, зокрема
трактати «Про оратора», «Брут, або Про знаменитих ораторів»,
«Оратор» та ін. У всіх цих творах римського трибуна, виразника
республіканських ідеалів червоною ниткою проходить думка, яку
в поетичній формі й водночас якнайвичерпніше висловив свого
часу полум’яний філіпінський патріот, письменник XIX ст. Хосе
Рісаль, страчений іспанськими завойовниками за участь у боротьбі
за незалежність своєї батьківщини:
Якщо народ, мов скарб-багатство,
Землі своєї мову збереже,—
У нього волі не відняти вже,
Як не відняти неба в птаства
У філософській спадщині видатного мислителя вже давно
належно поціловано ту її особливість, що саме Ціцерон найповніше
серед своїх сучасників виразив духовну самобутність римського
народу, відповідні тій епосі особливості його самосвідомості. Щоб
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
13
відобразити ці особливості адекватно, потрібно було ствердити
систему відповідних філософських понять, а відтак і відповідну
філософську термінологію. Виконати це завдання взявся, як відомо,
саме Марк Тулій Ціцерон.
У цілковитій відповідності із загальною позицією автора щодо
державно-правових і суспільно-політичних питань перебуває його
оцінка ролі науки взагалі й філософії зокрема На думку Ціцерона,
основною функцією науки, а отже, й філософії, є їхня суспільна
функція, оскільки вони мають сенс лише тоді, коли завдяки їм
громадяни стають морально кращими, щасливішими та
кориснішими для своєї батьківщини. Тому основним завданням
універсальної як за методом, так і за змістом філософії Ціцерон вважає
«вправляння» й «лікування» душі, звільнення індивіда від марних
турбот та надмірних пристрастей, від страху. А тому така
філософія, що не допомагає долати труднощі життя і не виступає в
ролі керівниці в щоденному житті кожного індивіда, а отже, й
усієї держави як найвищого об’єднання її громадян, просто зайва
й тому на неї не варто гаяти часу. Таким чином, і в цьому питанні
в Ціцерона виявляється характерна риса римського стоїцизму —
його прикладний, цілком практичний характер.
Найвиразніше роль, яку Ціцерон відводив філософії,
вимальовується в трактаті «Про природу богів». Зокрема, це практична
спрямованість філософії, оскільки автор трактує її як головний
дороговказ у житті, основою якого є поміркованість, практичність
та реалізм. Цим, безперечно, й пояснюється виразний осуд Ціце-
роном тих філософів, які, навчаючи «жити» інших, самі забувають
цю науку життя (Disput. I, III). Усе це й служить підставою для
того, щоб вважати Ціцерона основоположником особливої,
специфічно римської філософії, яка, відповідно до задуму її творця,
покликана допомагати індивідові відокремлювати істинне й
правдиве від хибного й неймовірного, відрізняти справжню мудрість
від уявної. Крім того, вона має показати римлянам «усю красу
чесноти й переконати їх у тому, що вони не лише здатні робити
відкриття не згірше від греків, але й те, що запозичують в греків,
можуть поліпшувати і вдосконалювати».
Разом з тим філософія в трактуванні Ціцерона не втрачає
остаточно свого естетико-розважального характеру, який особливо
відчувається в його трактатах, написаних в останні роки життя,
коли громадянська функція філософії в Римі дещо відступає на
задній план. Тут Ціцерон особливо наголошує, що філософія має
не лише навчати розуму, але й бути привабливою, має звеселяти
як розум, їак і серце. Він переконаний, що головна мета філософії
полягає у вправлянні душі, тобто у внутрішньому ошляхетнюванні
людини, в її «олюднюванні» (гуманізації), у виліковуванні душі,
14
Мирослав Роговин
у виробленні майстерності «відсіювати» пусті, а тому й абсолютно
зайві турботи, у вдосконалюванні вміння керувати пристрастями,
проганяти, усувати страх, а в підсумку — робити людей щасливими
(Disput. I, VII; II, IV). Підставою ж для щастя людини і джерелом
його, на думку Ціцерона, як і всіх стоїків, може бути лише розум
людини, тобто її мудрість, а по-справжньому щасливими — лише
чесні люди. Загалом Ціцерон трактує людину як суб’єкт свободи
та моральної відповідальності за свої вчинки. Тут він теж
погоджується з ученням стоїків про самодостатність чесноти для
щастя індивіда. Визнання Ціцероном індивідуального розуму
єдиним «природним законом» зовсім не означало, що кожен може
бути сам собі законом. Філософ спеціально застерігає, що людина
за своєю природою схильна до громадського співжиття й тому,
реалізуючи свої «природні права», не може діяти на шкоду іншим,
подібним до себе істотам, а отже, й на шкоду своїм співгромадянам.
На думку мислителя, всі члени суспільства, всі індивіди, як і всі
стани та партії, мають підпорядковувати свої партикулярні,
особисті інтереси державі як вищій формі загальнолюдської
справедливості. Таким чином, у державі повинна панувати рівновага
особистих і загальнодержавних інтересів.
У пропонованих читачеві філософських трактатах Ціцерон
намагався модернізувати античну філософію «природного права», а
вдосконаливши й розгорнувши вшир арістотелівську ідею
«природної» схильності людей до громадського співжиття, виступив
проти твердження грецького філософа Карнеада (III ст. до н. е.)
про те, що вчинками людей, їхньою поведінкою взагалі, керує
винятково почуття корисності. Ідея «природної» схильності людей
до співжиття, до життя в суспільстві, до мирного співіснування
мала, як відомо, далекосяжні наслідки, оскільки згодом, зокрема
в добу Відродження, вона стала основою теорії «суспільного
договору» й виникнення держави, а також джерелом ідеї народного
суверенітету в новітньому розумінні цього слова.
Отже, індивідуальний розум, на глибоке переконання Ціцерона,
може виконувати функцію єдиного критерію правильності чи
неправильності, моральності чи аморальності, законності чи
незаконності вчинків не лише кожного окремого індивіда, але й
найбільшого, найголовнішого об’єднання (за комплексом певних і
разом з тим необхідних ознак!) індивідів — держави. Таким чином,
Ціцерон уже цілком виразно формулює самодостатні цінності
політичних інституцій людей, до того ж цінності «світські», не
залежні від релігійних цілей, і це було використано й удосконалено
вченими середньовіччя та Відродження, зокрема в праці «Поборник
миру» (Defensor pacis) філософа-аверроїста Марсилія Падуансь-
кого (помер 1340 року), всі помисли якого було спрямовано на
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
15
прискорення процесу секуляризації вчення про державу й право.
Прикметно, що автор згаданого трактату, як і Ціцерон, вбачав
роль держави передусім у забезпеченні виробництва матеріальних
благ, їх обміну, в спілкуванні та співпраці між людьми.
Як і загал стоїків, Ціцерон був переконаний, що саме в
розумності людини полягає її «природа» (натура), її «людяність»,
а «вказівки» її розуму — це не що інше, як «природні права»
індивіда. Але оскільки людину мислитель розглядає як «природну»
істоту, як частину природи, то розум індивіда не міг розцінюватися
ним інакше, як «природний закон». Таким чином, у творах
Ціцерона як етичне вчення, так і трактування державно-правових
проблем, грунтуються на стоїчному понятті людської «природи»,
або, як висловлюються історики філософії, на «натуралізмі» чи
«фізіократизмі». Завдяки ототожненню «природи» людини з її
розумністю (De leg. I. 10. 17) Ціцерон доводить як своїм
сучасникам, так і нащадкам, що все те, що належало індивідові в його
«природному» стані, тобто в царстві природи, належало, належить
і належатиме йому за непорушним, невід’ємним і вічним правом.
Ба більше, згідно з цією концепцією, «природним законом» є
«актуальна вказівка» чи вимога не лише розуму індивіда, але й
його «сумління» («свідомості», conscientiae), оскільки «сумління»
як самодостатній критерій і гарант правильності («розумності»),
моральності й законності суспільної поведінки індивіда й «розум»
у трактуванні Ціцерона — поняття тотожні. Отже, в трактатах
Ціцерона, як і в більшості творів стоїків, превалює переконання,
що політика за будь-яких обставин має бути моральною, бо інакше
вона суперечитиме людській «природі» й не грунтуватиметься на
вказівках чи вимогах здорового глузду. Ця теза римського
мислителя ніколи не втрачала своєї актуальності й резонності. Проте
особливо ефективною за своїми наслідками вона стала в добу
Відродження, а також у часи Просвітництва, коли усвідомлення
потреби не стільки узгодженості, скільки єдності між політикою
й мораллю стало притаманним більшості радикальних за своїми
поглядами мисли елів-просвітників XVIII ст. Так, Жан-Жак Руссо
в своєму творі «Еміль» повторює, що «люди, які хочуть трактувати
політику окремо від моралі, ніколи нічого не зрозуміють у жодній
з них», а граф Анрі Сен-Сімон висловився з цього приводу ще
категоричніше: «Політика й мораль нероздільні».
Трохи раніше від цитованих щойно авторів професор філософії
Києво-Могилянської академії середини XVIII ст. М. Козачинський
доходить такого ж висновку, стверджуючи, що «закони слід
виводити із засад моральної філософії», орієнтуючись у цьому
питанні передусім на державно-правові ідеали Ціцерона та інших
стоїків. Випереджаючи свою епоху, Ціцерон у трактаті «Про
при16
Мирослав Роговин
роду богів» висловлює глибоке переконання, що «сумління»
людини як основний, а точніше, єдиний критерій і гарант моральності
її суспільного та приватного життя є набагато дієвішим, ніж страх
перед «карою божою», оскільки «сумління» індивіда «без будь-
якого божественного розуму здатне розрізняти чесноти й вади.
Без нього все б звелося нанівець» (De nat. III. 85).
Ознайомлення українського читача з перекладом філософських
трактатів Ціцерона, включених до пропонованої добірки, дає змогу
повніше збагнути ту істину, що основи не лише ренесансних, але
й сучасних теорій держави і права було закладено багатьма
поколіннями європейських учених, починаючи від грецьких та
римських мислителів, і серед них одне з чільних місць належить
Ціцерону.
Не залишилася поза увагою автора трактатів і така проблема,
як проблема джерела та характеру щастя людини. Адже визначенню
шляхів і засобів, як стати мудрим, зразковим, «порядним»
громадянином, як бути корисним для своєї батьківщини, а отже, як
стати щасливим у цьому, земному житті, було присвячено, власне,
всю філософську спадщину Ціцерона. Він, як відомо, був твердо
переконаний, що природа «наділила» кожну людину, окрім
здатності рухатися, відчувати, прагнути корисного й уникати
шкідливого, також «розумом, який керував би її душевними
прагненнями, то даючи їм волю, то стримуючи їх» (Ibid. II, XII. 34).
Отже, людині «за природою» притаманний розум, функція
якого, на думку Ціцерона, як і стоїків узагалі, полягає у визначенні
всього того, що для людини є «природним», а що неприродним,
що є корисним, а що шкідливим, що є законним, а що незаконним,
що є моральним, а що аморальним. Уточнюючи свої міркування,
римський філософ підсумовує, що всім живим істотам властиво
прагнути до чогось «відповідного їхній природі», а серед них і
людині, що й належить до її основних «природних прав», становить
їхню основу. Тому життя такої людини, яка повною мірою йде
за вказівками власної «природи», тобто свого власного розуму,
ні в чому не суперечачи цій природі, є джерелом найвищого
щастя, причому це джерело за всіх обставин завжди залишається
особистою невід’ємною власністю індивіда.
Таким чином, із загальної філософської концепції Ціцерона
випливає висновок, що щасливим може бути лише «мудрий», і
тому, за словами філософа, «немає мудреця, який був би
нещасливим» (Confut. 92), і навпаки.
Нововведенням в етичну доктрину грецьких стоїків, зокрема в
їхню доктрину про співвідношення між поняттями щастя та
активності чи діяльності, було те, що Ціцерон, заперечуючи Епікурові
та його послідовникам, на думку яких діяльність чи активність
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
17
і щастя просто несумісні, оскільки заклопотана, «обтяжена» якоюсь
діяльністю людина завжди неповноцінна, недосконала, нездатна
досягти стану атараксії, а отже, й найвищого щастя, наполягає
на тому, що людина не може бути чесною, цнотливою без
діяльності, оскільки будь-яка чеснота вимагає з боку індивіда певних
зусиль, особистої активності (De nat. I, II. 3).
Загалом указані критичні мотиви в трактатах Ціцерона
спрямовані головно проти ригоризму вчення давньої Стої, а отже, на
пом’якшення вимог їхньої етики, на секуляризацію та компроміс-
ність її основних засад. Він виступає проти їхнього вчення про
всесильність фатуму, вказує на важкодосяжність їхнього ідеалу —
абсолютно незворушного, позбавленого емоцій, бездіяльного
«мудреця». Критиці поглядів Епікура та його шанувальників
присвячено другу книжку «Тускуланських розмов», другу частину першої
книжки «Про природу богів», другу книжку трактату «Про межі
добра й зла» та ін. Разом з тим не слід забувати, що Ціцерон
ніколи не претендував на створення якоїсь власної, оригінальної
філософської доктрини, оскільки, як він сам визнає, його завданням
було передусім ознайомити своїх співгромадян із основними
надбаннями грецької філософської думки, навчити відрізняти
справжню мудрість від уявної, продемонструвати їм усю привабливість
чесноти, переконати їх у її самодостатності для щастя.
Настільки таке трактування людського щастя та мудрості
виявилося життєвим і перспективним, красномовно свідчить те його
місце, яке воно посіло в працях, спрямованих на формування
нової, переважно секуляризованої етики доби Відродження, в
філософії неостоїцизму, у філософських теоретизуваннях української
різночинної демократичної інтелігенції XVIII ст., а особливо в
філософії Григорія Сковороди. Для нього, як і для Ціцерона,
ідеалом був не філософ, але мудрець, оскільки лише мудрець, на
думку мислителя, може мати «святий спокій», лише мудрець
керується в своєму житті розумом, лише мудрець «може бути
щасливим, пізнати себе, а в собі Бога».
Привабливою стороною філософського вчення римського
мислителя було, звичайно, також те, що притаманний римській
філософії практицизм у трактатах Ціцерона уже вдало поєднується
з їхньою розважальною функцією, яка поступово теж
перетворилася на традиційну рису римської філософії. Тому не випадковим,
очевидно, слід вважати той факт, що остання філософська праця
античності — «Розрада від філософії», автором якої був «останній
римлянин» Боецій, упродовж багатьох століть для кожної освіченої
людини Західної Європи слугувала настільною книжкою.
Життєвість та постійна актуальність творів Ціцерона, а серед
них і згаданого трактату «Про природу богів», пояснюються
пе18
Мирослав Роговин
редусім тим, що вони з часом стали зразками релігійної
толерантності, філософського плюралізму, республікансько-демократичних
традицій. Вироблення Ціцероном відповідної філософської
термінології латинською мовою, майстерне конструювання вчених
диспутів між представниками різних філософських шкіл помітно
сприяли адекватному відображенню загальної атмосфери тривоги
більшості громадян за долю Римської республіки, з’ясуванню
мотивів прагнення римського суспільства до громадянського спокою,
а отже, й до зміцнення та утвердження основних, традиційних
для Риму, державно-правових принципів та ідеалів
республіканського ладу.
Згаданий трактат автор написав, як відомо, відійшовши «в
гавань філософії», у третій період своєї вимушеної, зумовленої
збігом несприятливих політичних обставин громадської
«бездіяльності», за час якої були написані трактати «Про дружбу», «Про
старість», «Тускуланські розмови» тощо. Втілюючи на практиці
проголошуваний ним же принцип плюралізму поглядів, надто
коли йдеться про ідеологічний плюралізм, Ціцерон досить
невимушено й спокійно подає огляд найважливіших аргументів з
відомих йому філософських учень, у яких так чи інакше
трактувалася проблематика «походження» та «природи» богів.
Як переконує текст трактату, Ціцерон відверто прихильно
ставиться до скептицизму «академіків», оскільки останні, за його
словами, «утримуються висловлювати схвалення речам сумнівним»
(De nat. I, I. 6). У зв’язку з цим, передбачаючи можливість
звинувачення в тому, що він залучає до свого ідейного арсеналу
думки давно забутої й застарілої філософської школи, Ціцерон
нагадує, що «сила» аргументів залежить не від того, хто їх висуває,
але від їхньої істинності. Не залежить вона й від часу першої
появи цих аргументів, оскільки «зі смертю людей їхні думки не
вмирають». Відповідно до цього й сьогодні не втратила значення
знехтувана, на превеликий жаль, і нашими сучасниками теза
Ціцерона, згідно з якою при вирішенні будь-якої, а передусім
філософської та суспільно-політичної проблеми «більшого
значення слід надавати силі доказу, ніж авторитетові», який його висуває
Філософ пояснює це так: «Тим, які хочуть навчитися, авторитет
учителя здебільшого навіть завдає шкоди, бо вони перестають
самі міркувати, а незаперечними вважають лише судження тієї
особи, яку вони поважають» (Ibid. I, V. 10).
У трактаті «Про природу богів», який написано у формі діалогу,
співрозмовниками виступають конкретні історичні особи, зокрема
Кота як представник школи «академіків», Велей, який репрезентує
школу «епікурійців», та Квінт Луцилій Бальб, який проголошує
вчення стоїків. Перекладачеві, на щастя, вдалося і в українському
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
19
перекладі трактату зберегти задум автора бути хоча 6 формально
нейтральним, безстороннім, а отже, об’єктивним щодо
філософських позицій учасників діалоіу. І справді, не викликає сумніву
щирість намірів автора, оскільки він, як відомо, не сприймав не
лише авторитаризму, але й зворотнього його боку — догматизму,
закликаючи до вирішення кожної проблеми підходити творчо,
спираючись передусім на власний розум, на здоровий глузд.
До достоїнств даного трактату належить також і те, що в ньому
чи не найповніше виявилися специфічні особливості
філософського мислення його автора, такі, як точність і вишуканість
латинської термінології, відповідна атмосфера діловитості, взаємної
доброзичливості між співрозмовниками, взаємоповаги,
пошанування думки опонента, що було, як відомо, характерною рисою
філософської культури Римської республіки взагалі й
філософських трактатів Ціцерона зокрема Загальна орієнтація на здоровий
глузд мимоволі мала привести автора трактату «Про природу
богів» до висновку, що людям немає сенсу поклонятися богам,
вшановувати їх, звертатися до них з молитвами, якщо вони і не
можуть, і не хочуть людям допомагати, не турбуються про них,
нехтують їхніми клопотами. Відповідно Ціцерон і завершує свої
міркування на дану тему висновком скептика «Якщо ніхто не
знає нічого істинного про природу богів, то слід остерігатись, що
їх узагалі немає» (De nat. I, XXXIV. 94).
Закінчувати свій трактат на такій песимістичній ноті Ціцерон
уважав, звичайно, за недоцільне, і тому, дещо змінивши
спрямування диспуту, переходить до з’ясування проблеми співвідношення
понять бога й світу, світу й людини, причому людини як частини
природи. Стоїк, зокрема, наполягає на тому, що «світ є богом»,
ототожнюючи ці два поняття. Разом з тим він вважає, що
найкращою частиною світу є людина, оскільки лише вона володіє
як розумом, так і мудрістю, що ними не володіє решта світу.
Саме ця думка античних мислителів стала основою ренесансного
вчення європейських мислителів про велич та гідність людини,
які, на їхню думку, підносять людину до рівня богів. Заперечуючи
скептикові, який відповідальність за світове зло покладає на бога
(«якщо бог справді створив світ і людину»), стоїк знімає з бога
відповідальність за зло, яке коїться в світі, нагадуючи учасникам
диспуту, що бог, створивши світ і людей як частину світу, наділив
останніх розумом, завдяки якому кожна людина здатна без
сторонньої допомоги чи вказівки бачити різницю між добром і злом,
чесністю і безчестям, істинним і хибним, володіючи, таким чином,
свободою вибору. Отже, оскільки людина має можливість вибирати
між добром і злом, то й відповідальність за свій вибір вона несе
сама.
20
Мирослав Роговин
Прийняте Ціцероном трактування проблеми свободи волі було
не лише збережене в наступні епохи, але й удосконалене при
формуванні представниками ренесансного стоїцизму або неостої-
цизму основних засад новочасної, незалежної як від церковних,
так і від світських авторитетів секуляризованої етики, а також
державно-правових теорій часів нідерландської та англійської
революцій XVII ст., теорій, опертих на поняття «природного права»,
тобто епохи, коли було закладено основи сучасного європейського
державного, міжнародного, цивільного, морського тощо прав, а
отже, формування основних положень прав людини й громадянина
Сама переконаність Ціцерона в тому, що «всім явищам слід давати
розумне пояснення» (De nat. Ill, X. 25), стала провідним мотивом
у теоретичних міркуваннях західноєвропейських, переважно
голландських, бельгійських та німецьких ренесансних філософів-нео-
стоїків, в етиці яких, як і в їхніх античних попередників, найвищим
критерієм і суддею в щоденній діяльності людей проголошується
розум, ототожнений не лише із світом і богом, але й із совістю
чи самосвідомістю кожного індивіда
Визнання розуму основним критерієм і суддею також при
вирішенні проблеми «природи богів» автоматично відносило
останню винятково до сфери надприродного, яке могло бути об’єктом
лише віри, а не розуму. На думку Ціцерона, тільки той, хто не
в змозі дати явищам та фактам розумне пояснення, вдається до
бога, «немов до рятівного сховку». Таким чином, як учасники
диспуту, так і читачі трактату мали змогу зробити єдино можливий
висновок, що існування богів може бути лише об’єктом віри, а
не знання. Загалом текст трактату «Про природу богів» свідчить
про оптимістичне спрямування його автора, про пізнаванність
світу, про розумність світу, ототожненого з богом, про найвищу
цінність розуму й чесноти, про створювану руками людей «другу
природу» тощо.
Ідея сумління як основного й самодостатнього гаранта сприяла
утвердженню не лише моральності й законності, але й
справедливості громадського, а отже, й державного життя.
Завдяки тому, що в філософській спадщині Ціцерона поставлено
чимало таких проблем, а ще важливіше — дано їхнє вирішення і
далекосяжні висновки, які на багато століть випередили свій час,
внесок його в світову культуру постійно переоцінюється, причому
в бік визнання дедалі більшого його значення. Саме ця обставина
послужила одному з дослідників спадщини Ціцерона підставою
для висновку про те, що її творець належить до тих небагатьох
в історії культури людей, справжнє життя яких починається одразу
після їхньої фізичної смерті, а їхнє духовне коріння живить нашу
сучасність.
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
21
І справді, ретроспективний погляд із сьогодення дає змогу
краще збагнути світове значення ідейної спадщини цього оборонця
й чатового Римської держави, теоретика й популяризатора ідеї
природного права, найвидатнішого римського правознавця. Справу
значно полегшує той факт, що майже всі без винятку дослідники
творів Марка Тулія Ціцерона сходяться на тому, що основою
його філософського світогляду був античний (грецький) стоїцизм,
хоча й не в такій його класичній формі, в якій він був відомий
в античній Греції. У ціцеронівському, а точніше, в римському
варіанті стоїцизму більш чи менш вдало поєднувалися елементи
ще й інших філософських учень, зокрема арістотелізму, платонізму
тощо.
Складність теоретичних міркувань мислителя над актуальними
для його часу філософськими проблемами, намагання бути
самостійним у їх вирішенні, а отже, й не претендувати на
оригінальність своїх поглядів давали багатьом дослідникам філософської
спадщини Ціцерона підставу оцінювати її автора як еклектика,
ідеї якого не вельми оригінальні, а тому й не варті серйозного
ставлення до них. Окрім того, чимало фундаментальних тез етики
античних стоїків, як відомо, формально збігалося з відповідними
вимогами християнської етики, хоча останні насправді були
безпосередньо запозичені свого часу з етичних учень античних
мислителів, а серед них і стоїків. Про це свідчить, наприклад, най-
відоміший твір одного з основоположників християнської
догматики, єпископа Медіоланського Амбросія (IV ст.) «Про обов’язки
міністрів», автор якого настільки точно йде за трактатом Ціцерона
«Про обов’язки», що можна говорити «навіть не про наслідування,
а швидше про переробку й пристосування праці Ціцерона для
християн».
Згадані критики Ціцерона, які закидають йому «неоригіналь-
ність» та «еклектизм», геть не враховують того, що він ставив
перед собою зовсім інші цілі. Адже автор аналізованих тут трактатів
мав набагато скромніші «просвітницькі» плани. Першочерговими
з них він уважав систематизацію та поширення філософських
знань у римському суспільстві, накопичених завдяки критичному
доборові кращих надбань різних філософських шкіл та напрямів,
і вироблення в такий спосіб специфічно римської філософської
культури, викорінення із світогляду своїх співгромадян псевдоре-
лігійних забобонів і марновірства, боротьбу проти догматизму й
авторитаризму не лише у філософії, айв інших сферах духовного
життя, підпорядкування філософії вирішенню практичних потреб
особистого й суспільного, державного життя Римської республіки.
Антисхоластична, антидоктринерська, антидогматична
спрямованість теоретичних міркувань Ціцерона свідчить, що його філософію
22
Мирослав Роговин
було адресовано не так філософам, як загалові освічених римських
громадян.
Необгрунтованість претензій до Ціцерона як філософа з боку
наступних поколінь, свідоме чи несвідоме нехтування умовами
епохи, в яку він жив і діяв, у підсумку стали, на жаль, причиною
неприхованої упередженості, «професійної» нетолерантності
ідеологічно заражених «ідеалом» класової боротьби «вітчизняних»
наглядачів від науки в добу радянського лихоліття до ідейної
спадщини Ціцерона як автора, так чи інакше причетного, поряд
з іншими представниками римського стоїцизму (Сенекою, Епік-
тетом, Марком Аврелієм), до грона «повитух християнства», що
за всіх обставин ще донедавна розцінювалося як смертельний гріх
або фатальний гандж.
На надто «індиферентне» ставлення офіційної «наукової
громадськості» країн з панівною комуністичною ідеологією до ідейної
спадщини Ціцерона, як на лихо, впливало ще й те, що й на
«основне питання філософії» він, як і загал стоїків, не давав
чіткої, однозначної (бажано, звичайно, «матеріалістичної»)
відповіді. Тому немає нічого дивного в тому, що серед філософських
пам’яток античності, які вже стали надбанням української
культури, твори Ціцерона досі посідають більш ніж скромне місце.
Отже, три трактати Ціцерона, що ввійшли до даної збірки,
започатковують освоєння українською філософською культурою
ідейного доробку не лише мислителя широкого філософського
діапазону, не лише найвидатнішого оратора республіканського
Риму, ім’я якого ще в епоху античності стало загальним символом
неперевершеного красномовства, але й найвищої кваліфікації
«повитухи» не стільки християнства, скільки сучасної європейської
юриспруденції, а також батька й предтечі новочасних європейських
теорій держави і права Адже саме це викликало й досі викликає
найбільший інтерес європейського читача
Для повноти й цілісності враження про Ціцерона як державного
діяча, філософа, оратора й громадянина Римської держави, а
передусім як теоретика в питаннях держави й права, доцільно,
мабуть, додати хоча б побіжно відомості про обізнаність із творами
Ціцерона багатьох поколінь європейських вчених та суспільно-
політичних діячів, не оминаючи при цьому й України. Детальніше
ознайомлення українських учених з філософськими ідеями
Ціцерона мало місце, як відомо, уже в другій половині XIV ст., коли
до навчальних закладів Західної Європи з Королівства Польського,
до складу якого входили Україна й Білорусь, ринув цілий потік
української та білоруської молоді (до Італії, Франції, Австрії,
Німеччини та ін.). їхня діяльність після завершення студій
сприНА ВАРИ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
23
чинилася до розгортання й розвитку гуманістичного руху в Україні
та Білорусі.
Знайомство східних слов’ян із західною філософією, в тому
числі і з творами та ідеями Ціцерона, найперше розпочалося в
Галичині.
Значно інтенсивніше вивчення філософської спадщини
Ціцерона в Україні починається тоді, коли українські ренесансні гуманісти
«розгорнули свою діяльність у самій Польщі і на Заході», коли
«вони заклали свої камені в фундамент чудової будови польського
Відродження». Під час своїх освітніх мандрівок вони мали змогу
знайомитися з латинськими виданнями «Ціцерона фрагментів томи
IV...» (Венеція, 1561 і 1565) і «Фрагменти Ціцерона, зібрані
стараннями Сигонія» (Венеція, 1559), виданими відомим
італійським істориком-гуманістом Карлом Сигонієм (1523—1584).
Чимало гуманістичних ідей із трактатів римського мислителя
використовує в своїх історико-публіцистичних і
державно-правових працях «український Демостен», типовий представник
ренесансної державно-правової думки України Станіслав Оріховський-
Роксолан (1513 — 1566), цитуючи найчастіше його трактати «Про
обов’язки», «Тускуланські розмови», використовуючи ціцеронів-
ську ідею «природного права» тощо.
Приблизно тоді ж особливу зацікавленість ідейною спадщиною
Ціцерона виявляє ректор студентів Падуанського університету
(1563 p.), майбутній канцлер і коронний гетьман Королівства
Польського Ян Замойський (1542 — 1605), який прибув до Італії
після студій у Страсбурзькій гімназії Яна Штурма, в паризькому
«Колеж руаяль» та в Сорбонні. Студентські захоплення
автентичним Арістотелем і гуманістом Ціцероном Я. Замойський
використав при заснуванні в Замості 1595 року відомої в Європі
Замойської академії — гуманістичного «громадянського закладу»,
який мав готувати освічених державних діячів, адміністраторів,
учених, юристів, лікарів, філософів, одне слово, людей практики.
Зібрані ще в Італії матеріали про діалектику, тобто логіку
стоїків, як і виписки з творів Ціцерона, Замойський передав
професорові філософії нововідкритої академії Адамові
Бурському — авторові ренесансної праці латинською мовою «Діалектика
Ціцерона..», виданої в Замості 1604 року. Інтерес до філософських
ідей у середовищі українських діячів духовної культури не
послаблювався й пізніше, протягом XVII —XVIII ст., у чому
переконують навчальні програми і підручники братських шкіл та
академій, зокрема Гойської, Киселинської і Києво-Могилянської
академій. Такі професори останньої, як М. Козачинський, Т. Про-
копович, Георгій Щербацький та ін., досить часто в своїх
міркуваннях спираються на авторитет Ціцерона, цитуючи при потребі
24
Мирослав Роговин
такі його твори, як «Про обов’язки», «Про межі добра і зла»,
«Оратор», «Академічні питання», «Про природу богів».
Проте найяскравішим свідченням характерного для доби
європейського Ренесансу небаченого зацікавлення ідейною спадщиною
Ціцерона в Україні може слугувати курс риторики Йосифа Ко-
ноновича-Горбацького «Оратор Могилянський» (1635 — 1636 н. p.),
складений під безпосереднім враженням від діалогу «Ціцеронівець,
або ж Про найкращий спосіб виголошування» Еразма Ротердам-
ського. За словами самого професора Києво-Могилянської академії,
він науку «Ціцерона, оратора щонайбільшого», ...до імені «Оратора
Могилянського» приєднав, «у сліди Ціцерона вступаючи». Таку
орієнтацію професора академії слід вважати не випадковою, але
правилом, оскільки він, як і Касіян Сакович, Ісайя Трофимович-
Козловський, Інокентій Гізель та ін., закінчив студії в згаданій
Замойській академії, де гуманістичні твори Ціцерона слугували
підручниками для студентів, де було написано й видрукувано
також «Діалектику Ціцерона» Адама Бурського.
Окрім латиномовних видань творів Ціцерона, український
читач мав можливість читати переклади його трактатів багатьма
європейськими мовами, а передусім у польських виданнях, серед
яких слід назвати трактати «Марка Тулія Ціцерона книжки про
старість...», перекладений і виданий у Вільні Беняшем Будним
1595 року, «Марка Тулія Ціцерона книжки про дружбу...»,
перекладений цим же автором і виданий у Вільні 1603 року, «Марка
Тулія Ціцерона про обов’язки...», перекладений Станіславом Ко-
шутським і виданий у Вільні 1766 року, та ін. Переклад трактату
Ціцерона «Про обов'язки» було здійснено і Б. А. Волковим
російською мовою, а видано в Санкт-Петербурзі 1761 року.
Частину трактату Ціцерона «Про старість» переклав свого часу
український філософ Г. С. Сковорода, якого в цьому творі
«римського сенатора» приваблювало передусім те, що зображені в
ньому римляни «могли бути простими, але поважними, грубими,
але людяними, запальними, але не злісними, ласкавими, але не
лукавими, сильними, але справедливими, переможними, але
милосердними, владними, але безкорисними, трохи вченими, але
розважливими, розумними, але не підступними, пишними, але
щедрими, хвалькуватими, але не брехунами, користолюбними, але
не образливими дискутантами, не правдоненависниками,
схильними до помилок, але не шанувальниками їх, оборонцями гріха,
але доки ошуку його не пізнали, честолюбцями й славолюбцями,
але щирими й не мавпами, багатими, але не ласунами й не
тендітними працелюбцями, не християнами, але шукачами
безсмертя».
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ
25
Окрім Й. Кононовича-Горбацького, який, «натхнений силою
ціцеронівського духу», з творів Ціцерона найчастіше цитує
«Оратора», «Про оратора», «Про природу богів» та ін., в середовищі
професорів Києво-Могилянської академії трактати римського
мислителя за зразок мали й інші викладачі, один з яких свій курс
риторики назвав «Туліянський Києво-Могилянський корабель,
зладжений на берегах Бористену».
Діячі української культури XVII —XVIII ст. користувалися
перекладами творів Ціцерона й іншими мовами, зокрема німецькою,
італійською, французькою та ін. Філософські трактати Ціцерона
українською мовою стають доступними нашому читачеві лише
тепер завдяки цьому виданню. Інтерес до філософської спадщини
найпильнішого чатового Римської республіки, до його ділових і
разом з тим ненав’язливих порад в Україні виявляється не вперше,
оскільки його породжує кожна епоха, бо «епоха, коли виникали
нові держави, безперечно, національні, мусила досліджувати основи
держави й права», залучаючи до цієї роботи не лише політиків
та юристів, але й філософів. Проте найяскравішим спалахом такої
уваги до державно-правових і філософських ідей Марка Тулія
Ціцерона була епоха підготовки, ідейного обгрунтування
національно-визвольної боротьби українського народу під проводом
гетьмана Богдана Хмельницького.
МИРОСЛАВ РОГОВИЧ
ПРО ДЕРЖАВУ
ПЕРШИЙ ДЕНЬ
Книга перша
[...] <Якби наші предки не ставили добробут
держави понад усе, то Марк Каміл не захистив би Рим
від навали галів, Маній Курій, Гай Фабрицій і Тіберій
Корунканій> не врятували б його від нападу, а Гай
Дуелій, Авл Атілій і Луцій Метел — від жаху перед
Картагеном. А двоє Сціпіонів не погасили б своєю
кров’ю полум’я пожежі другої Пунійської війни. Або
Квінт Максим не домігся б перелому у війні проти
більших сил [ворога]. Або Марк Марцел не зломив
би [ворога]. Або Публій Африканський, відкинувши
[війну] від воріт нашого Міста, не переніс би її
всередину ворожого міста. Марку ж Катону, людині
маловідомій і новій *, який усім нам (що прагнули того
самого) немов подає приклад наполегливості й чесноти,
далебі, було дозволено насолоджуватися дозвіллям2
в Тускулі, здоровій місцині [поблизу Рима]. Але хоч
він, на думку декого3, й нерозважна людина, він
вирішив за краще (не маючи в тому потреби) до
глибокої старості гасати по бурхливому морю 4, а не
жити у вельми приємній тиші та спокої. Не кажу вже
про незліченних мужів, кожен із яких служив
добробуту нашої держави. Про тих же, яких [не] забуло
наше покоління, я не буду згадувати, аби ніхто не
зміг дорікнути, що я проминув саме його або когось
із його рідні. Одне тут стверджую: природа обдарувала
людський рід таким великим прагненням чинити
добро 5 і такою великою схильністю служити спільному
добробуту, що ця сила переважила всі принади насолод
і дозвілля.
II. 2. Однак недостатньо мати [в собі] чесноти,
немов якусь науку, якщо не почнеш їх уживати. Бо
всяка наука, якщо її не вживати, може триматися на
зо
Марк Тулій Ціцерон
самому її знанні. Чесноти ж призначені цілком, щоб
ними користувалися, а їхнє найважливіше
призначення — керувати державою і вершити на ділі, а не на
словах усе те, про що дехто лише торочить по своїх
закутках. Адже філософи не кажуть нічого такого
(маю на увазі тих, які говорять щиру правду й по
честі), що не було б створено і потверджено [людьми],
які складали закони для держав. Бо звідки взялося
почуття обов’язку? Або ким була створена релігія?
Звідки взялося право народів6 чи це наше право,
зване цивільним, звідки — правосуддя, вірність,
справедливість? Звідки — сором’язливість, стриманість,
огида до ганебних вчинків, прагнення до похвал та
почестей? Звідки мужність у стражданнях та небезпеках?
А все це виходить від [людей], які, коли таке завдяки
[філософським] вченням склалося, потвердили одне
звичаями, а інше зміцнили законами. 3. Більше того,
кажуть, що Ксенократ, один з найвідоміших філософів,
на питання про те, чого досягають [його слухачі],
буцімто відповів: вони добровільно роблять те, що їм
велять робити закони. Отож громадянин лише той,
хто своїм імперієм і страхом перед належним
покаранням змушує всіх [людей] робити те, до чого
філософи своєю мовою можуть схилити хіба що
небагатьох, а також тих, які обговорюють подібні питання.
Такому треба надавати перевагу перед вченими. Тому,
хоч би якою відточеною була їхня промова, хіба їй
можна було надавати перевагу перед правильним ладом
держави, заснованим на публічному праві 7 д на
звичаях? І справді, як «великим і могутнім містам» (так
їх називає Еній), слід надавати перевагу перед
містечками та фортецями, так, гадаю, і тим, хто завдяки
своїй мудрості та авторитету стоїть на чолі цих міст.
Саме за мудрість їх слід ставити набагато вище від
людей, яким чужа будь-яка державна діяльність. А
оскільки нас нестримно тягне до примноження засобів
існування людського роду, і ми, помислами своїми та
ПРО ДЕРЖАВУ
зі
працею, силкуємося зробити життя людей безпечнішим
і багатшим (а шукати цієї радості нас спонукає сама
природа), то тримаймося шляху, яким завжди йшли
найкращі [люди], і не слухаймо закликів тих, хто
сурмить до відступу, бажаючи повернути назад навіть
тих, хто вже просунувся вперед.
Ш. 4. Цим певним і таким чітким доказам [люди],
не згодні з нами, протиставляють працю, яку
доводиться виконувати, аби захистити державу. Для
пильно! і діяльної [людини] це, звичайно, перешкода
невелика, і не тільки у таких важливих справах, але й
при щоденних заняттях. Під час виконання обов’язків
[приватної людини] або навіть [в особистих справах]
цим можна знехтувати. 5. Вони говорять і про
небезпеки, що чатують у житті. При цьому на ганебний
страх смерті вказують хоробрим мужам, яким природне
згасання в старості здається долею більш жалюгідною,
ніж випадок, коли їм довелося б своє життя, яке рано
чи пізно має бути віддане природі, покласти саме за
батьківщину. У цьому питанні вони вважають себе
особливо красномовними, коли перелічують нещастя,
яких зазнали вельми славні мужі, та образи, завдані
їм невдячними співгромадянами. Звідси й приклади
з історії греків: Мільтіад, переможець і гамівник персів
(якому ще ятрилися рани на тілі, одержані під час
найславнішої перемоги), зберіг життя від ворожих
списів, але закінчив його у кайданах, накладених на
нього співгромадянами. І Темістокл (з погрозами
вигнаний за межі батьківщини, яку врятував) утік не
до гаваней Греції, які зберіг, а вглиб варварської країни,
яку колись знищив. Адже прикладам непостійності
атенців та їхньої жорстокості до видатних громадян
нема ліку. Те, що відбувалося й часто повторювалося
у них, багато разів, кажуть, траплялося і в нашій
вельми могутній державі. 6. Бо згадують і про вигнання
Каміла, і про лихе ставлення до Агала, і про ненависть
до Насіки, і про вигнання Лената, і про засудження
32
Марк Тулій Ціцерон
Опіма, і про втечу Метела; і про найбільше нещастя8,
яке трапилося з Гаєм Марієм, та про вбивство чільних
людей; і про загибель багатьох,— що сталося невдовзі
по тому 9. При цьому не уникають тепер згадувати й
мене, і, здається, саме тому, що вважають себе
порятованими для цього мирного життя моєю порадою і
ціною небезпеки, що загрожувала моєму життю. За
це вони навіть сильніше і щиріше мене поважають 10.
Однак мені нелегко пояснити, чому самі вони для
одержання освіти або заради ознайомлення їздять за
море, [...]
IV. 7. ...складаючи з себе повноваження консула,
на народному зібранні я поклявся и, що легко
відшкодую хвилювання і злигодні, пов’язані зі всіма
образами. Щоправда, в моїх халепах було більше
пошани, ніж злигоднів; і не стільки було клопотів, скільки
слави. І я від туги, яка переповнює чесних людей,
відчув радість, що була більшою за біль, спричинений
мені радістю безчесних 12. Але якби, як уже говорив,
трапилося інакше, то хіба я міг би нарікати? Адже
на мою долю не випало нічого тяжчого, ніж я очікував,
і нічого такого, чого б не передбачив у моїх вельми
великих прогріхах. Бо ж мені через різні приємні
заняття, якими я захоплювався з дитячих літ, можна
було або одержувати від свого дозвілля плоди більші,
ніж ті, що їх одержують інші люди, або, якби трапилося
щось гірше, я мусив би терпіти не якісь особливі
злигодні долі, а рівні тим, які терпіли би й інші. І
треба бути певним, що я заради порятунку громадян
не завагався б зустріти грудьми найсильніші бурі й
ледве чи не удари блискавок і, сам перебуваючи в
небезпеці, принести спокій іншим.
8. Бо вітчизна 13 породила, точніше, виховала нас
для того, щоби чекати від нас якоїсь підтримки, а не
служити нашим зручностям і створювати для нас
безпечний прихисток у житті на дозвіллі та спокійне
місце для відпочинку. Породила собі на користь, взяла
ПРО ДЕРЖАВУ
33
в заставу багато і при тому найбільших сил нашого
духу, розуму, мудрості. І дала нам для наших особистих
потреб лише стільки, скільки може лишитися після
задоволення її власних потреб 14.
V. 9. А тепер про те пристановище, до якого
вдаються люди для свого виправдання, аби їм легше було
вповні насолоджуватися дозвіллям. Передусім
щонайменше слід вірити їм, коли кажуть, що до державної
діяльності здебільшого прагнуть люди, геть не варті
чесної справи, а також люди, рівнятися з якими
принизливо, а ставати на герць, особливо коли натовп
збуджений, небезпечно, бо це може призвести до
сумного наслідку. Отож, [на їхню думку], мудрій людині
не слід братися за стерно влади, якщо вона нездатна
стримувати шалені та невгамовні прагнення голоти.
А вільній,— що бореться не на життя, а на смерть з
ницими і лютими супротивниками,— нема чого
вислуховувати образи або чекати нестерпних для мудрої
людини кривд. Тому у людей чесних, хоробрих та обдарованих
великою мужністю може бути підстава не присвячувати
себе державній діяльності. Це було б справедливіше,
ніж бажання підкорятися безчесним людям та дозволяти
їм шматувати державу на частини. [Хай ніколи не
станеться так], що вони самі вже не будуть у змозі їй
допомагати, навіть коли й захочуть.
VI. 10. Але хто може схвалити цю відмову від
діяльності? Адже [за їхніми словами] мудрий не
братиме жодної участі у справах держави, якщо тільки
обставини й необхідність не змусять його. Ніби хтось
може зіткнутися з більшою необхідністю, аніж та, з
якою зіткнувся я! 15 Що міг би я тоді зробити, якби
не був на той час консулом? Але як міг бути я
консулом, якби з юнацьких літ не тримався в житті
того шляху, йдучи яким, я, що вийшов із вершницького
стану, досягнув найвищої почесної посади? Тому, хоч
державі і загрожують небезпеки, можливість прийти
їй на допомогу не з’являється раптово або за нашим
2 7-258
34
Марк Тулій Ціцерон
бажанням, якщо не посідаєш такого становища, коли
інакше вчинити не можеш. 11. Але у висловлюваннях
вчених людей мені завжди видається найдавнішим те,
що вони, коли море спокійне, відмовляються тримати
стерно, бо не навчилися цьому і ніколи не прагнули
набути такого уміння. Проте саме вони й оголошують
про свій намір стати біля керма, коли розгуляється
на морі найсильніша буря. При цьому мають звичку
відверто говорити і навіть вихвалятися, що ніколи не
вчилися ні будувати, ні захищати державу; не радять
навчати цьому й інших, бо гадають, що знання всього
цього слід передати ліпше людям не вченим і не
мудрим, але досвідченим у цій справі. Та чи зможе
хтось у такому разі обіцяти своє сприяння державі,
коли до цього змусить необхідність? Адже ти [хоч це
ніби й просто] не зумієш керувати державою при
браку досвіду. І далебі, як би було правильно, коли
б мудрий добровільно не вдавався до занять справами
держави. Але у випадку, коли обставини змусять його
робити це, він, зрештою, не відмовляється. Тому, гадаю,
нехтувати знаннями в державних справах мудрій
людині аж ніяк не слід, бо вона повинна оволодіти всім,
чого не знає, але що колись таки може знадобитися.
VII. 12. Я виклав усе вельми докладно з тієї
причини, що надумав виступити в цих книгах з
міркуваннями про державу. А щоб вони не виявилися
даремними, я мусив передусім позбутися сумнівів щодо
того, чи слід взагалі займатися державною діяльністю.
Та коли вже існують люди, які рахуються з
авторитетом філософів, то хай вони на короткий час візьмуть
на себе труд послухати тих, чиї авторитет і слава в
очах іайученіших людей величезні. Хоча дехто з цих
останніх самі державним справам не приділяли уваги,
я особисто (оскільки вони розглянули багато питань
і писали про державу) все ж гадаю, що вони виконали
певне зобов’язання перед державою. І далебі, тих сімох,
кого греки назвали мудрецями 16, я, можна сказати,
ПРО ДЕРЖАВУ
35
вочевидь бачу в самісінькій гущі державних справ.
Адже в жодній справі доблесть людини не
наближається до могутності богів більше, ніж це відбувається
при заснуванні нових держав та при збереженні вже
заснованих.
VIII. 13. Що ж до мене, то, ведучи справи держави,
вдалося досягти певних успіхів, гідних того, щоб про
них пам’ятали, а розвиваючи статут про
громадянськість, здобути певну підготовку завдяки не лише своїй
діяльності, але й своєму прагненню вчитися самому
і навчати інших [...] Тим часом з моїх попередників
одні були вельми вправні в розмірковуваннях, але їхні
діяння нам не відомі, а інші за свою діяльність зажили
схвалення, але у викладі своїх поглядів були невправні.
Мені ж належить не встановлювати свої власні, нові,
мною самим придумані статути, а з пам’яті навести
бесіду між прославленими наймудрішими мужами
нашої держави, що належать до одного покоління. Про
цю бесіду мені й тобі17 за наших молодих років
повідомив Публій Рутилій Руф, коли ми провели
разом з ним у Смірні кілька днів. При цьому він, на
мою думку, не пропустив нічого такого, що мало
велике значення для цього питання в цілому.
IX. 14. Бо коли за консульства Тудитана і Аквалія
відомий Публій Африканський, син Павла, перебував
у своїй садибі, його найближчі друзі обіцяли часто
навідуватися до нього в ці дні. Під час латинських
свят рано-вранці першим з’явився Квінт Туберон, син
його сестри. З радістю зустрівши його, Сціпіон ласкаво
мовив: «Чому, Тубероне, так рано? 18 Адже свята,
певно, дали тобі повну можливість займатися
літературною працею».
ТУБЕРОН: Мої книжки завжди в моєму
розпорядженні, бо вони завжди при мені. Але застати тебе без
діла — справа не проста, тим більше за нинішніх
хвилювань у державі19.
2*
36
Марк Тулій Ціцерон
СЦІПІОН: Але ти застав мене, клянусь Гераклом, все
ж заклопотаного швидше не справами, а роздумами.
ТУБЕРОН: І все ж тобі слід відпочити й помислами.
Бо ми (а нас чимало) готові разом з тобою (якщо це
для тебе зручно) скористатися твоїм вільним часом,
як і сподівалися.
СЦІПІОН: Щодо мене, то я охоче скористаюся
нагодою обговорити нарешті дещо з філософських студій.
X. 15. ТУБЕРОН: І ось тепер, коли ти мовби
запрошуєш мене і подаєш надію на твою участь, чи не
погодишся, Публію Африканський, щоб ми, доки
зберуться інші, спершу поговорили про друге сонце 20,—
про що було сповіщено в сенаті? Бо виявилося немало
людей, і до того ж не легковажних, які, за їхніми
словами, бачили два сонця, тому слід не стільки
відмовляти їм у довір’ї, скільки шукати пояснення цьому
явищу.
СЩПІОН: Я хотів би, щоб тут був і наш Панетій!
Адже він схильний вельми докладно вивчати, крім
інших питань, ще й ці небесні явища. Але я, Тубероне,
розповім відверто все, що думаю: у цьому питанні я
не зовсім згоден із нашим другом, який твердить, що
все те, про властивості чого ми можемо лише
здогадуватися на основі припущень, він ніби очима бачить
і ледве чи не торкає рукою. Тим більшу мудрість я
схильний визнавати за Сократом, який відмовився від
усякого прагнення осягнути все й оголосив, що
питання, які стосуються явищ природи, або недосяжні
для людського розуму, або не мають стосунку до
життя людей.
16. ТУБЕРОН: Не розумію, Публію Африканський,
чому нам кажуть, що Сократ взагалі відмовився
міркувати про це і був схильний розглядати питання
лише про життя і звичаї людей. Чи можемо ми
послатися на більш авторитетне свідчення про нього,
ніж Платонове? Адже в своїх книгах у багатьох місцях
Сократ говорить про звичаї і доброчинства, однак
ПРО ДЕРЖАВУ
37
намагається пов’язати з цими питаннями числа,
геометрію, йдучи услід за Пітагором.
СЦІПІОН: Все, про що говориш, правда. Але ти,
Тубероне, гадаю, чув, що Платон по смерті Сократа
для набуття знань поспішив спершу до Єгипту, а
потім до Італії і Сицилії, щоб ретельно вивчити
відкриття Пітагора; що він багато спілкувався з Архітом
Тарентським і з Тімеєм Локрійським, роздобув записи
Філолая і, оскільки в ті часи великою була слава
Пітагора в цій країні, спілкувався з його учнями і
присвятив себе цьому заняттю. А позаяк він глибоко
шанував Сократа і хотів приписати йому все, то й
поєднував у собі Сократову чарівність мови та
міркувань із властивою Пітагору затемненістю і його
добре відомою глибиною в багатьох галузях знань.
XI. 17. Мовлячи це, Спіціон раптом побачив, що
до них іде Луцій Фурій. Привітавшись по-дружньому,
взяв його за руку і дав місце на своєму ложі. А коли
надійшов ще й Публій Рутилій, який передав нам цю
бесіду, Сціпіон привітав і його і запропонував сісти
поруч з Тубероном.
ФУРІЙ: Що ви тут обмірковуєте? Невже мій прихід
перервав цікаву бесіду?
Та ні, [сказав] Публій Африканський. Бо ти ретельно
вивчаєш питання, які Туберон лише нещодавно почав
вивчати. Наш друг Рутилій також під стінами Нуманції
не раз мав розмову зі мною про подібні речі.
Про що ж була мова? — запитав Філ.
СЦШІОН: Про ці два сонця. Я дуже хотів би, Філе,
почути твої міркування про них.
XII. 18. Щойно Сціпіон сказав це, молодий раб
сповістив, що сюди прямує Лелій, який вже вийшов
з дому. Тоді Сціпіон, взувши черевики і одягнувши
верхнє убрання2І, вийшов з ліжниці і, походивши
певний час по портику, привітав Лелія та його
супутників, що саме надійшли: Спурія Мумія (якого він
дуже любив), Гая Фанія і Квінта Сцеволу, зятів
Ле38
Марк Тулій Ціцерон
лія — освічених молодих людей у віці квесторіїв.
Привітавшись з усіма ними, Сціпіон рушив назад по
портику і повів Лелія поруч з собою. Бо в їхній
дружбі дотримувалося своєрідне правило: в походах
Лелій як бога шанував Публія Африканського за його
виняткову ратну славу, а вдома Сціпіон, у свою чергу,
наче батька шанував Лелія, старшого віком. Потім,
після того як трохи поспілкувалися (при цьому Сціпіон
зазнав величезної радості від їхнього приходу), їм
захотілося о цій зимовій порі посидіти на моріжку,
під яскравим сонцем. Та коли вони вже збиралися це
зробити, до них наблизився Маній Манілій, обізнаний
чоловік, до якого всі вони ставилися з великою
прихильністю та любов’ю. Сціпіон та інші зустріли його
дружніми вітаннями, і він сів біля Лелія.
XIII. 19. ФІЛ: Не бачу причини, чому нам через
прихід друзів треба шукати іншу тему для бесіди.
Гадаю, що слід обговорити це питання ретельніше і
висловити щось гідне їхньої уваги.
ЛЕЛІЙ: Що саме ви обговорювали, точніше, про що
була бесіда, яку ми перервали?
ФІЛ: Сціпіон запитав мене, якої я думки про те,
що було видно два сонця,— про це тільки й говорять.
ЛЕЛІЙ: Хіба, Філе, ми вивчили вже все, що
стосується наших домашніх справ і держави, і тому хочемо
знати, що відбувається на небі?
ФІЛ: Невже ти вважаєш, що нам не цікаво знати,
що коїться в домі, яким є не простір, обмежений
нашими стінами, а весь цей світ, даний нам богами
як житло і спільна з ними вітчизна? 22 Тим більше
що, коли ми не будемо знати всього цього, ми
виявимося необізнаними в багатьох інших важливих
питаннях. Але ж мене та й тебе самого, клянуся Гераклом,
Лелію, і всіх, що жадають мудрості, тішить саме
пізнання і розгляд.
ПРО ДЕРЖАВУ
39
20. ЛЕЛІЙ: Я не проти цього, тим більше що тепер
дні у нас святкові. Але можемо ми ще щось почути
чи прийшли надто пізно?
ФІЛ: Поки що ми нічого не обговорили, і тому
(доки не починали) охоче дам тобі, Лелію, можливість
висловити свою думку.
ЛЕЛІЙ: Краще послухаємо тебе, якщо тільки Манілій
не вважатиме за потрібне скласти інтердикт стосовно
двох сонців. Хай обоє володіють небом за тим правом,
за яким кожне має володіти.
МАНІЛІЙ: А ти, Лелію, не перестаєш знущатися над
тією наукою, в якій, по-перше, сам переважаєш інших,
і без якої, по-друге, ніхто не може знати, що належить
йому, а що чуже? Але про це — трохи пізніше. Тепер
же послухаємо Філа, якого, бачу, питають про речі
більш важливі, ніж ті, про які радяться зі мною чи
з Публієм Муцієм.
XIV. 21. ФІЛ: Я не скажу вам нічого нового — або
вигаданого, або відкритого мною самим. Адже я
пам’ятаю, як Гай Сульпіцій Гал, вельми вчена людина
(як ви знаєте), коли зайшла мова про таке саме явище
а він випадково був у домі Марка Марцела (який
разом з ним колись був консулом), велів принести
сферу, яку дід Марка Марцела, підкоривши Сиракузи,
вивіз із того вельми багатого і розкішного міста, при
цьому не взявши звідти до свого дому жодного іншого
предмета із такої великої воєнної здобичі. Хоч я дуже
часто чув оповіді про цю сферу, бо з нею було пов’язане
славне ім’я Архімеда, сама вона не дуже подобалася
мені. Гарнішою та відомішою в народі була інша сфера,
створена тим самим Архімедом, яку той же Марцел
віддав до храму Доблесті23. 22. Та коли Гал почав з
великим знанням справи пояснювати нам будову цього
приладу, я дійшов висновку, що сицилієць мав талант
більший, ніж може мати звичайна людина. Бо Гал
сказав, що та друга, суцільна сфера без порожнеч була
винайдена давно і що таку сферу вперше виточив
40
Марк іулій Ціцерон
Талес Мілетський, а потім Евдокс Кнідський (за його
словами, учень Платона) накреслив на ній
розташування сузір’їв і зірок на небі. Всю будову сфери та
розташування світил на ній, взяте у Евдокса, оспівав
у віршах через багато років Арат, керуючись не
знаннями астрології, а, так би мовити, поетичним талантом.
Але,— сказав Гал,— така сфера, на якій були б відбиті
рухи сонця, місяця та п’яти зірок, званих мандрівними
і блукаючими24, не могла бути створена у вигляді
суцільного тіла. Винахід Архімеда дивовижний саме
тим, що він придумав, яким чином при неоднакових
рухах під час одного оберту зберегти неоднакові й
різні шляхи. Коли Гал приводив цю сферу в рух,
ставалося так, що на цій кулі із бронзи місяць змінював
сонце протягом стількох же обертів, за скільки днів
він змінював його на самому небі, внаслідок чого і
на [небі] сфери відбувалося таке ж затемнення сонця,
і місяць вступав до тієї ж міти, де була тінь землі,
коли сонце із зони [...]
XV. 23. СЦІПІОН: ...оскільки я і сам шанував цю
людину, і знав, що батько мій Павло особливо поважав
та любив його. Пам’ятаю, за моєї ранньої юності, коли
мій батько, на той час консул, перебував у Македонії,
і ми стояли табором, наше військо було охоплене
забобонним страхом внаслідок того, що серед ясної
ночі яскравий і повний місяць раптом потьмянів. Тоді
Гал, що був нашим легатом (приблизно за рік до того,
як його обрали консулом), не завагався на другий
день привселюдно оголосити, що це аж ніяк не було
знаменням і відбулося, і завжди буде відбуватися через
певні проміжки часу — тоді, коли сонце виявиться в
такому місці, що його світло не зможе досягнути
місяця.
Саме так, — запитав Туберон,— він зміг пояснити
це, можна сказати, неукам і перед неосвіченими
наважився виступити з такою мовою?
ПРО ДЕРЖАВУ
41
СЦІПІОН: Так, і він зробив це з [великою користю
для нашого війська] [...]
24. ...і це не було [ні] зухвалим хизуванням, ні
словами, недоречними для людини, що займає найвище
становище. Адже він досягнув великого успіху,
примусивши занепокоєних людей відкинути марні
забобони і страх.
XVI. 25. Щось подібне, за переказом, відбулося і
під час тієї вельми великої війни25, яку атенці й
лакедемонці вели між собою, напружуючи всі свої
сили. Знаменитий Перікл, перший у своїй державі за
авторитетом, красномовністю та мудрістю, коли сонце
померкло й раптово настала пітьма, а атенців охопив
жах, буцімто пояснив співгромадянам те, про що сам
довідався від Анаксагора (чиїм учнем він був): що це
трапляється в певний час і неодмінно кожного разу,
коли весь місяць закриває нам сонячний диск. Хоч
це буває так не завжди при повному місяці, але
можливе лише тоді, коли він уповні. Розглянувши і
пояснивши це питання, він позбавив людей страху,
що охопив був їх. То було незвичайне й водночас
дивовижне пояснення: що затемнення сонця
відбувається внаслідок проміжного розташування місяця. Це,
як кажуть, першим збагнув Талес Мілетський. Тож
зрозуміло, що його не обминув увагою наш Еній, який
пише, що на триста п’ятдесятому році після заснування
Рима 26
В нони червневі удень місяць лик сонця закрив *.
І в цьому питанні досягнуто такої точності
обрахувань, що, починаючи з дня, вказаного Енієм і
записаного у «Великих аналах»27, було вирахувано час
попередніх затемнень сонця, аж від того, яке у квін-
тільські нони сталося за царювання Ромула. Серед
цього мороку природа, щоправда, викрала Ромула з
Тут і далі вірші переклав В. Литвинов.
42
Марк Тулій Ціцерон
тим, щоб він закінчив своє людське існування. Однак
доблесть, кажуть, вознесла його на небо 28.
ХУП. 26. ТУБЕРОН: Чи не правда, Публію
Африканський, йдеться про те, стосовно чого у тебе недавно
була інша думка? [...]
СЦШІОН: ...те, що можуть бачити інші. Але що може
вважати великим в людських справах той, хто оглянув
царства богів; або ж тривалим — той, хто пізнав вічне;
або ж преславним той, хто побачив, яка мала земля,—
передусім земля в цілому, а потім і та її частина, яку
населяють люди? Ми, що утвердилися на незначній
її частині, хоч і цілком невідомі більшості племен,
сподіваємося, що ім’я наше повинно линути і ширитись
по землі далеко. Ані поля, ані будівлі, ані худобу, ані
незліченні запаси срібла й золота не слід ні вважати,
ні називати багатством, оскільки вигода від них
здається нікчемною, користь — малою, права власності —
ненадійними. До того ж часто всім цим безмежним
набутком володіють найдурніші люди. 27. Але якою
щасливою треба вважати людину, якій одній справді
дозволено не на основі квіритського права, а на основі
права мудрих домагатись цього як своєї власності! І
до того ж керуючись не громадянським обов’язком 29,
а спільним для всіх природним законом, який
забороняє, щоб якась річ належала комусь, крім тих, що
вміють з нею поводитись і нею користуватися. Якою
щасливою треба вважати людину, котра гадає, що
імперій і наші консульські повноваження треба брати
при необхідності, а не бажанні; що їх треба домагатися
задля виконання обов’язку, а не заради винагород або
слави; одне слово — людину, яка може сказати про
себе те само, що, як пише Катон, говорив мій дід
Публій Африканський. А він казав, що ніколи не
робить більше, ніж тоді, коли нічого не робить, і ніколи
не буває менше сам, ніж коли він один. 28. А й
справді, хто повірить, що Діонісій, який з величезним
зусиллям відняв у своїх громадян свободу, досягнув
ПРО ДЕРЖАВУ
43
чогось більшого, ніж його співгромадянин Архімед,
який виготовив цю саму, уже згадувану нами сферу,
коли Архімед, здавалося би, нічого не робить? А хто
ж є більш самотнім: чи той, хто на форумі, серед
натовпу перебуваючи, не має з ким поговорити, чи
той, хто веде бесіду сам із собою або немовби присутній
на зборах вельми вчених людей, насолоджуючись
їхніми відкриттями і творами? Справді, чи може бути
хтось багатшим, ніж людина, що не відчуває нестатку
ні в чому, чого вимагає її природа? Або могутнішим,
ніж людина, що досягає всього того, до чого прагне;
або щасливішим, ніж людина, що позбавлена всяких
душевних хвилювань; або щасливішим, ніж той, хто
володіє лише таким майном, яке він, як мовиться,
може понести з собою навіть після корабельної аварії?
І якому імперію, якій магістратурі, якій царській владі
можна надати перевагу перед становищем, коли
людина з презирством ставиться до всього людського і
не помишляє ні про що, крім вічного і божественного,
вважаючи це ціннішим, ніж мудрість. Переконаний в
тому, що, хоч інші і називаються людьми, але люди —
лише ті, чий розум удосконалений знаннями,
властивими освіченій людині. 29. Таким чином, відомі слова
Платона (а можливо, це сказав і хтось інший)
видаються мені вельми вдалими. Коли буря винесла його
із відкритого моря до берегів невідомої йому країни
й викинула на порожній берег, то він, у той час як
його супутники були охоплені страхом, не знаючи,
куди потрапили, виявив, кажуть, якісь накреслені на
піску геометричні фігури. Помітивши їх, він вигукнув,
що супутники можуть бути спокійними, оскільки він
бачить ознаки присутності людей. Він, очевидно,
побачив їх у наявності не посівів, а ознак вченості. Ось
чому, Тубероне, мені були завжди до вподоби і
вченість, і освічені люди, і твої заняття.
44
Марк Тулій Ціцерон
XVIII. ЗО. ЛЕЛІЙ: Я, Сціпіоне, не наважуюсь у
відповідь на це сказати, що ти, або Філ, або Манілій
в такій мірі [...]
[ЛЕЛІЙ]: ..до роду його батька належав наш відомий
друг, гідний наслідування.
Рідкісний розум і досвід у справах — таким був Секст Елій.
Адже людиною рідкісного розуму і досвідченим у
справах Еній назвав його не тому, що [Секст Елій]
шукав того, чого ніколи не міг би знайти, але тому,
що він давав відповіді, які позбавляли тих, хто його
питав, турбот і скрути. А коли [Секст Елій] засуджував
заняття Гала, то у нього на вустах були відомі слова
Ахіла із «Іфігенії»31:
Знаки астрологічні, що в небесах, прагне збагнуть Йовіс.
Сходять разом із ним Скорпіон, Коза та інші також звірі.
Що біля ніг — не бачимо, а в небо задивляємось.
Однак цей самий муж (якого я довго й охоче
слухав) говорив, що відомий Зет у Пакувія ставився
до вченості надто вороже. Йому більше був до вподоби
Неоптолем у Енія, який говорив, що «філософувати
він хоче, але не дуже багато. Бо це йому взагалі не
подобається». Тож хоч учення греків так подобаються
вам, існують і інші, простіші й доступніші всім, і ми
можемо вживати їх або в своєму приватному житті,
або з користю для держави. А ваші науки, якщо вони
чогось і варті, то лише з того погляду, що вони дещо
загострюють і немовби відточують розум юнаків, аби
їм було легше вивчати важливіші питання.
XIX. 31. ТУБЕРОН: Не заперечую, Лелію, однак
хотів би знати, що ти вважаєш важливішим.
ЛЕЛІЙ: Скажу про це, клянуся Гераклом, і ти, певно,
мною погордуєш, оскільки саме ти запитав Сціпіона
про ці небесні з’яви. Я ж вважав би, що більше слід
вивчати те, що, як нам здається, перебуває перед
нашими очима. І справді, чому онук Луція Павла, що
народився у вельми знатній родині 32 і в нашій вельми
ПРО ДЕРЖАВУ
45
славній державі, (в присутності цього ось свого дядька)
питає, яким чином було видно два сонця, але не питає,
чому в одній державі існує два сенати і, можна сказати,
два народи? Бо, як ви бачите, смерть Тіберія Гракха
(і ще раніше його вчинки як трибуна) розділили
єдиний народ на дві частини. А огудники й заздрісники
Сціпіона після того, як цьому поклали початок Публій
Крас і Аній Клавдій (навіть після їхньої смерті),
підтримують в однієї частини сенату незгоду з нами,
причому цим керують Метел і Публій Муцій. А цій
ось людині33, яка одна спроможна все залагодити,
вони, піднявши союзників34 і латинян, порушивши
союзні договори, не дозволяють надавати державі
допомогу; тоді як бунтівні тріумвіри35 з дня в день
задумують перевороти, а чесні мужі перебувають в
сум’ятті через небезпечні події. 32. Тому якщо ви,
юнаки, послухаєте мене, то не станете боятися другого
сонця. Бо воно або не може існувати, або, коли навіть
існує (якщо вже його бачили), то хай лиш не буде
шкідливим для людей. Ми не в змозі пізнати це, якщо
навіть набудемо найбільших знань. Та й завдяки цим
знанням не зможемо стати ні кращими, ні
щасливішими. Але те, щоб у нас були один сенат і єдиний
народ36, можна зробити. І дуже прикро, що цього
нема. А що цього і справді нема, знаємо; і розуміємо,
що, досягнувши єдності, зможемо жити краще і
щасливіше.
XX. 33. МУЦІЙ: Що ж ми, на твою думку, Лелію,
повинні вивчити, щоб могли робити саме те, чого від
нас вимагаєш?
ЛЕЛІЙ: Такі науки, які можуть зробити нас
корисними державі. Бо це, на мою думку, найславніше
завдання мудрості і найвеличніший вияв доблесті та
її обов’язок. Тому для того, щоб ми ці святкові дні
присвятили бесідам, вельми корисним для держави,
попросимо Сціпіона розтлумачити, який державний
устрій він вважає найкращим. Потім розглянемо й
46
Марк Тулій Ціцерон
інші питання. Обміркувавши їх, ми, сподіваємось,
поступово дійдемо до нинішнього стану речей і розберемо
сутність того, що нам слід розглянути.
XXI. 34. Коли Філ, Манілій і Мумій, це повністю
схваливши, [...] Не існує зразка, з яким ми захотіли
б порівняти державу (Діомед).
...тому опустись, будь ласка, у своїй мові з неба і
звернись до цих, більш близьких речей (Ноній, 85, 19).
[ЛЕЛІЙ]: ..я забажав цього не тільки тому, що було
б розумно, якби про державу говорила найперша в
ній людина, але також тому, що ти, як пригадую,
дуже часто міркував про це з Панетієм у присутності
Полібія (а обидва ці греки були, певно, найобізнані-
шими в питаннях державного ладу), і ти наводив
багато міркувань і вчив, що найкращим є державний
лад, який залишили нам предки. Оскільки ти
підготовлений до такого міркування краще за нас, то ти
(скажу це й від імені присутніх), виклавши нам свою
думку про державу, зобов’яжеш усіх нас.
XXII. 35. СЦІПІОН: Далебі, не можу не сказати, що
я ні до яких інших розмірковувань не вдаюсь так
ревно й охоче, як саме до цих, про які ти, Лелію,
говориш. І тому, коли я бачу, що всякий видатний
майстер своєї справи спрямовує всі свої думки,
помисли і турботи лише на те, щоб краще оволодіти
саме нею, то, позаяк мої батьки і предки лишили мені
одне це заняття — турботи про державу й
управління 37, чи не доведеться мені визнати, що я менш
діяльний, ніж будь-який майстер, якщо до найбільшого
мистецтва докладу менше праці, ніж та праця, яку
майстри докладають до найменших мистецтв? 36. Але
я не задоволений творами з цього питання, які нам
полишили найвидатніші і наймудріші люди Греції, і
не наважуюсь ставити свої погляди вище їхніх
поглядів. Тому прошу вас слухати мене як людину, якій
не зовсім чуже вчення греків і яка не надає їм переваги
над нашими у цьому питанні. Я один з тих, що носять
ПРО ДЕРЖАВУ
47
тогу 38, який одержав завдяки турботам батька вельми
широку освіту і вже в молодості запалився бажанням
до навчання, але вигострив свій розум набагато більше
завдяки своїй діяльності та настановам, які одержав
удома, ніж завдяки наукам.
XXIII. 37. ФІЛ: Клянуся Гераклом, я не сумніваюсь,
що тебе, Сціпіоне, ніхто розумом не переважив.
Досвідом своїм у найважливіших справах держави ти
вищий за всіх. Якій праці ти себе завжди присвячував,
ми знаємо. Тому, якщо ти (за твоїми ж словами)
спрямував також і помисли свої на цю науку, подібну
до мистецтва, то я глибоко вдячний Лелію. Бо
сподіваюсь, що сказане тобою буде для нас набагато
корисніше, ніж усе, написане греками.
СЦІПІОН: Далебі, ти покладаєш на мої слова
величезну надію — вельми важкий тягар для кожного, хто
буде говорити про важливі речі.
ФІЛ: Хоч ми і покладаємо великі надії, ти їх все
одно, за звичкою, перевершиш. І нема підстав
хвилюватися, що тобі, коли станеш міркувати про державу,
не вистачить красномовства.
XXIV. 38. СЦІПІОН: Виконаю ваше бажання як
зможу. І почну розмірковувати, дотримуючись правила,
яким, гадаю, слід керуватися при обговоренні всіх
предметів, коли бажаємо уникнути помилки: якщо з
назвою предмета дослідження всі згодні, тоді треба
розтлумачити, що саме позначають цією назвою. Коли
ж і про це домовлено, тоді можна розпочинати бесіду.
Бо ніколи не зрозумієш суті обговорюваного предмета,
якщо спочатку не збагнеш, що він собою являє. Тому,
оскільки ми досліджуємо питання про державу,
розглянемо спочатку, що власне являє собою те, що ми
досліджуємо.
Коли Лелій це схвалив, Публій Африканський сказав:
Але я, розмірковуючи про предмет, такий
знаменитий і такий відомий, не буду звертатися до тих джерел,
з яких у подібних питаннях звичайно виходять вчені
48
Марк Тулій Ціцерон
люди. І не буду починати вже з першої зустрічі між
чоловіком і жінкою, а [як то кажуть] потім говорити
про продовження роду і щоразу визначати сутність
предмета й те, в який спосіб можна позначити його
окремі властивості. А оскільки я говорю перед людьми
освіченими, які вершили зі славою важливі справи
держави — на війні і вдома,— то я докладу зусиль, аби
моя бесіда була не менш зрозумілою, ніж той предмет,
про який я розмірковую. Адже я не брав на себе
завдання докладно викласти все до кінця, як це робить
шкільний учитель; і не обіцяю, що в цій бесіді не
буде пропущена жодна дрібниця.
ЛЕЛІЙ: Я чекаю саме такого викладу, який ти
обіцяєш.
XXV. 39. СЦІПІОН: Отож держава є власністю
народу 39, а народ не будь-яке зібрання людей, що
якимось чином згромадилися, а зібрання багатьох людей,
пов’язаних між собою згодою в питаннях права та
спільністю інтересів. Першою причиною для такого
зібрання людей є не стільки їхня слабкість 40, скільки
вроджена, так би мовити, потреба жити разом 41. Бо
людина не схильна до усамітненого існування і
самотнього блукання, але створена для того, щоб навіть
при рясоті всього необхідного не [віддалятися від
подібних собі]. [...]
<1 щоб сама природа до цього не лише закликала,
але також і примушувала. (Ноній).>
40. ...Вбачали не єдину причину для закладання
міста. Одні говорять, що люди, які напочатку з’явилися
на землі, блукаючи по лісах і полях (бо не були
пов’язані один з одним ні мовою, ні правом і
користувалися гілками і травою як ложем, а печерами і
ямами — як помешканнями), ставали здобиччю диких
звірів та сильніших тварин. Потім ті люди, які
врятувалися (коли одержали поранення і бачили, як їхні
родичі були розтерзані звірами), приєдналися
(зрозумівши небезпеку, що їм загрожувала) до інших людей
ПРО ДЕРЖАВУ
49
і благали їх про захист. Спочатку спілкувалися
знаками, потім почали робити перші спроби говорити.
Пізніше, даючи назви тим чи іншим окремим речам,
потроху вдосконалювали мову. Але, побачивши, що
навіть разом не захиститися від диких звірів, люди
почали будувати міста, аби забезпечити собі спокій
уночі й уникнути нападу диких звірів, не вступаючи
з ними в сутичку. Деяким людям це пояснення
видалось безглуздим (а воно таким і було), і вони
говорили, що причиною об’єднання став не страх бути
розтерзаними дикими звірами, але швидше сама
людська природа; і що об’єдналися вони тому, що людська
природа уникає самотності і прагне до спілкування і
союзу. (Лактанцій).
Що таке держава, як не власність народу? Відтак,
власність спільна, власність, в кожному разі,
громадянської общини. Але що таке громадянська община,
як не гурт людей, пов’язаних згодою? У [римських
авторів] можна прочитати:
Невдовзі гурт людей, що розсіялися по землі і
блукали по ній, завдяки згоді перетворився на
громадянську общину. (Августин).
XXVI. 41. ...[Бо, якби не було у людини], так би
мовити, насіння [справедливості], не виникло б ні
інших чеснот, ні, власне, самої держави. Отож ці
об’єднання людей, що утворилися з причини, про яку
я вже говорив, передусім вибрали для себе в певній
місцевості ділянку землі, щоб жити на ній.
Використавши природний захист та обгородивши її ще й
штучно, вони назвали таку сукупність жител
укріпленням, або містом, влаштували там святилища та
громадські місця.
Отож усякий народ, що являє собою таке об’єднання
багатьох людей, яке я описав, всяка громадянська
община, що є народним установленням, всяка держава,
яка, як я сказав, є народним набутком, повинні, щоб
бути довговічними, управлятися, так би мовити, радою,
50
Марк Тулій Ціцерон
а ця рада повинна виходити передусім із тієї причини,
яка породила громадянську общину. 42. Далі, владу
слід доручити або одній людині, або кільком обраним,
або ж правління повинен брати на себе гурт людей,
тобто всі громадяни. І ось, коли верховна влада
перебуває в руках однієї людини, ми називаємо її царем,
а такий державний устрій — царською владою. Коли
вона перебуває в руках у виборних, то кажуть, що ця
громадянська община управляється волею оптиматів.
Народною ж (адже її так і називають) є така община,
в якій усе перебуває в руках народу42. І кожний з
трьох видів держави, якщо тільки зберігається той
зв’язок, який уперше міцно об’єднав людей завдяки
їхній спільній участі у створенні держави (щоправда,
недосконалий і, на мою думку, не найкращий), є
стерпним. Хоча один з них може бути кращий за
інший. Бо становище і справедливого та мудрого царя,
і обраних, тобто перших громадян, і навіть народу
(щоправда, останнє менш за все заслуговує схвалення)
все ж, якщо тільки цьому не заважають несправедливі
вчинки або пристрасті, напевно, може бути цілком
міцним.
XXVII. 43. Але при царській владі всі інші [люди]
зовсім усунені від спільного для всіх законодавства і
прийняття рішень. Також і при правлінні оптиматів
народ навряд чи може користуватися свободою, тому
що позбавлений будь-якої влади та участі у спільних
нарадах. А коли все вершиться з волі народу, то, хоч
би якою справедливою та помірною була [влада], сама
рівність ця все ж несправедлива, тому що при ній
нема щаблів [у суспільному становищі]. Тому, хоча
знаменитий перс Кір і був найсправедливішим та
наймудрішим царем, до такого «набутку народу» (а
це, як я вже говорив, і є державою), напевно, таки
не слід було особливо прагнути, оскільки державою
правила воля і примха однієї людини. Якщо масілійця-
ми, клієнтами нашими, з найбільшою справедливістю
ПРО ДЕРЖАВУ
51
правлять виборні і до того ж перші громадяни, то
таке становище [того] народу певною мірою подібне
до рабства. Якщо атенці, усунувши у свій час ареопаг,
вершили всі справи лише на основі постанов та рішень
народу, то (оскільки у них не було певних щаблів
гідності [суспільного становища]) їхня община не
могла зберегти свого блиску.
XXVIII. 44. І я кажу це про три види державного
ладу, якщо вони не спотворені і не змішані один з
другим, а зберігають властиві кожному з них риси.
Передусім, кожний з цих видів державного устрою
має вади, про які я вже згадував. Далі — кожному
притаманні й інші згубні вади. Бо з названих видів
державного ладу нема жодного, який би не вів по
крутому і слизькому шляху до того чи того нещастя.
Адже у згаданому мною царі, стерпному і, якщо хочете,
гідному любові,— Кірі, приховується (оскільки він
вільний змінювати свої наміри) всім відомий найжор-
стокіший Фаларід, за зразком правління якого
самовладдя сповзає вниз по спадному шляху, і до того ж
легко. До знаменитого управління державою, яке
здійснювалося в Масілії малим числом перших людей,
близько стоїть змова кліки тридцяти мужів, які колись
правили в Атенах 43. Чого варте повновладдя атенсь-
кого народу, коли воно перетворилося на шаленство
та сваволю натовпу, виявилося згубним, ...[показали
наступні події] [...]
XXIX. 45. [...] ...[державний лад] найгірший, і з цієї
[форми правління], звичайно, виникає або правління
оптиматів, або тиранічні кліки, або царське, або (навіть
вельми часто) народне, і знов-таки з нього — один із
видів правління, згаданих мною раніше, і дивовижна
буває круговерть змін і чергувань подій у державі 44.
Якщо знати їх — справа мудрого, то передбачити їхню
загрозу, перебуваючи біля керма держави,
спрямовуючи її рух і утримуючи її у своїй владі,— справа, так
би мовити, великого громадянина і, либонь, богами
52
Марк Тулій Ціцерон
натхненого мужа. Тому я і вважаю, що заслуговує
найбільшого схвалення, так би мовити, четвертий вид
державного ладу, оскільки він утворений шляхом
рівномірного поєднання трьох видів, названих мною раніше.
XXX. 46. ЛЕЛІЙ: Я знаю, Публію Африканський,
що це тобі до вподоби! Я часто чув про це від тебе.
І все ж, якщо тобі не важко, я хотів би почути, який
із трьох видів державного ладу ти вважаєш найкращим.
Адже буде корисним для розуміння... [...]
XXXI. 47. [СЦІПІОН]: ...і кожна держава така, які
вдача і воля того, хто нею править. Тому лише в
такій державі, де влада народу найбільша, може бути
свобода. Адже приємніше за не! немає нічого. Але
тільки якщо вона не рівна для всіх, тоді вона є
свободою. Бо як вона може бути рівною [для всіх]
(вже не кажу — за царської влади) там, де рабство
навіть не приховане і не викликає сумнівів; навіть в
таких державах, де на словах вільні всі? [Громадяни],
щоправда, подають голоси, надають імперій і
магістратури; по черзі обходять їх, домагаючись обрання45,
вносять пропозиції. Але ж вони дають те, що повинні
були б давати навіть усупереч своєму бажанню. І вони
самі не мають того, чого від них домагаються інші.
Адже вони позбавлені імперією, права участі в раді
у справах держави 46, права участі в судах, де засідають
обрані судді47, позбавлені всього того, що залежить
від давності і грошей. А серед вільного народу, як,
наприклад, родосці 48 або атенці 49, нема громадянина,
який «[сам не міг би зайняти становища, яке він надає
іншим]» [...]
XXXII. 48. ...коли в народі був один або кілька
багатших і могутніших з людей, тоді — кажуть
вони 50через їхню зарозумілість та пиху й
створювалося назване вище становище, оскільки боягузи і слабкі
люди поступалися багатим і схилялися перед їхнім
свавіллям. Але якщо народ зберігає свої права, то,
кажуть вони, це найкращий стан, сама свобода, саме
ПРО ДЕРЖАВУ
53
благоденство, бо він — пан над законами, над
правосуддям, над справами війни і миру, над союзними
угодами, над правами кожного громадянина й над
його майном51. На їхню думку, тільки такий лад і
називається з повним правом державою, тобто справою
народу. Тому, за їхніми словами, «справою народу»
він звично звільняється від панування царів і «батьків»,
але не буває, щоб вільні народи шукали для себе
царів або влади і могутності оптиматів. 49. І справді,
кажуть вони, у зв’язку зі згубними наслідками,
пов’язаними з непогамовністю народу, не слід відкидати
взагалі всього цього виду свободи для народу. Нема
нічого незміннішого й міцнішого, ніж народ, який у
всьому зважає на свою безпеку і свободу. Однак
найлегше цієї згоди досягнути в такій державі, де всім
корисне одне й те ж. Через розмай інтересів, коли
одному подобається одне, а другому інше, виникають
чвари. Тому, коли владу захоплювали «батьки»,
державний лад ніколи не був міцним. Але ще менше
буває так за царської влади, коли, за твердженням
Енія:
Ані вірності немає, ні священної спільноти.
Тому, якщо закон є сполучною ланкою
громадянського суспільства52, а право, встановлене законом,
однакове для всіх, на якому праві може триматися
товариство громадян, коли їхній стан неоднаковий?
І справді, якщо люди не згодні зрівняти майно, якщо
розум усіх людей не може бути однаковий, то, у
кожному разі, права громадян однієї й тієї ж держави
повинні бути однаковими. Та й що таке держава, як
не спільний правопорядок?.. [...]
ХХХПІ. 50. [...] ..А інші держави, на їхню думку,
не слід називати так, як вони самі бажають називатися.
І справді, чому мені називати царем (за іменем Юпітера
Всеблагого) людину, що жадає влади та виняткового
імперія і владарює над народом і пригнічує його, а
54
Марк Тулій Ціцерон
не називати її тираном? 53 Адже й тиран може бути
милосердним такою ж мірою, якою цар нестерпним,
тому для народів має значення лише одне: чи у
милостивого владаря вони в рабстві, чи у суворого. Але
не бути в рабстві зовсім вони не можуть. Яким же
чином славетному Лакедемону в ті часи, коли його
державний лад вважався зразковим, вдавалося мати
добрих і справедливих царів, якщо доводилося мати
царем усякого, хто тільки походив з царського роду? 54
Далі, хто став би терпіти оптиматів, які присвоїли
собі цю назву не за згодою народу, а на своїх власних
зібраннях? Справді, на якій підставі людину визнають
«найкращою» 55? Зважаючи на освіту, потяг до наук,
прагнення? Я чую, коли... (Ноній).
XXXIV. 51. Якщо [держава] буде керуватися
випадковістю, вона загине так само швидко, як загине
судно, якщо біля стерна стане керманич, призначений
за жеребом із числа тих, що пливуть на ньому56.
Тому, коли вільний народ вибере людей, щоб довірити
їм себе,— а вибере він, якщо тільки піклується про
своє благо, лише найкращих людей,— то благо держави,
безумовно, буде вручене мудрості найкращих людей—
тим більше, що сама природа влаштувала так, що не
тільки люди, які переважають інших доблестю й
мужністю, повинні верховодити над слабкішими, але й ці
останні охоче підкоряються першим.
Одначе цей найкращий державний лад, за їхніми
словами, був повалений внаслідок того, що змінилися
поняття у людей, які позбавлені доблесті (бо вона —
доля небагатьох, та мало хто бачить і оцінює її) і
гадають, що багаті й заможні люди, а також люди
знатного походження — найкращі. Коли, внаслідок
цього помилкового погляду простолюду, державою
починає правити багатство кількох 57, а не доблесть, то оті
перші люди тримаються зубами за цю назву — опти-
мати, але насправді не заслуговують її. Тому що
багатство, знатність, впливовість — при відсутності мудрості
ПРО ДЕРЖАВУ
55
та вміння жити й повелівати іншими людьми —
призводять лише до безчестя і чванливих гордощів, і нема
потворнішої форми правління, ніж та, при якій най-
багатші люди вважаються найкращими. 52. А що може
бути прекрасніше від становища, коли державою
править доблесть? Коли той, хто повеліває іншими, сам
не перебуває в рабстві жодної з пристрастей? Коли
він перейнявся всім тим, до чого привчає і закликає
громадян, і не нав’язує народові законів, яким не буде
підкорятися сам, але своє власне життя подає своїм
співгромадянам як закон? І якби така людина одна
могла достатньою мірою досягнути всього, то не було
б потреби у великій кількості правителів. Звичайно,
якби всі спільно були у змозі бачити найкраще і бути
згідними стосовно нього, то ніхто не прагнув би мати
виборних правителів. Але саме труднощі прийняття
рішень і призвели до переходу влади від царя до
більшого числа людей, а омана і безтям народу — до
її переходу від натовпу до небагатьох. Саме за таких
умов, між слабкістю сил однієї людини і безтямом
багатьох, оптимати і зайняли середнє становище, що
є найпомірнішою формою правління. Коли вони
правлять державою, то, природно, народи розкошують,
вільні від усяких клопотів і роздумів, доручивши дбати
про свій спокій іншим, які повинні про нього
турбуватися і не давати народу приводу думати, що ті
байдужі до його інтересів. 53. Бо рівноправ’я, до якого
так прив’язані вільні народи, не може дотримуватися.
Бо самі народи, хоч вони й вільні і на них нема
кайданів, накладають багато повноважень здебільшого
на можних людей, і в їхньому середовищі відбувається
загальний відбір, що стосується і самих людей, і їхнього
суспільного становища. І тому ця так звана рівність
вкрай несправедлива. І справді, коли людям, що
займають найвище, і людям, що займають найнижче
становище,— а вони неодмінно бувають серед кожного
народу,— виявляється однакова шана, то сама рівність
56
Марк Тулій Ціцерон
вищою мірою несправедлива. У державах, де правлять
найкращі люди, цього статися не може. Саме цей чи
дещо подібний йому вид державного ладу вихваляють,
Лелію, ті люди, які мають звичку сперечатися.
XXXV. 54. ЛЕЛІЙ: А ти, Сціпіоне? Який зі згаданих
тобою трьох видів державного ладу тобі найбільше до
вподоби?
СЦІПІОН: Ти маєш усі підстави питати, який із
трьох видів державного ладу найбільше схвалюю я.
Бо жодного з них самого по собі, взятого окремо, я
не схвалюю і ставлю вище за кожен із них те, що
ніби сплавлено з них усіх, разом узятих. Але якби
довелося вибрати якийсь один лад у чистому вигляді,
то я схвалив би царську владу [і поставив би на
перше місце]. Передусім тому, що ім’я царя для мене
ніби ім’я батька, що піклується про співгромадян, як
про власних дітей, і охороняє їх ретельніше, аніж
[змушує до послуху. Тому заради користі і зручності
хай] вас підтримує дбайливість одного найкращого та
найвидатнішого мужа! 55. Та ось підводяться опти-
мати, щоб заявити, що вони роблять це саме краще,
і сказати, що мудрості в багатьох буде більше, ніж в
одному, а справедливість і чесність та сама. А народ,
заглушуючи вас, кричить, що він не згоден слухатись
ні одного, ні небагатьох, що навіть для звірів нема
нічого солодшого за свободу і що її позбавлені всі ті,
хто перебуває в рабстві, незалежно від того, чиї вони
раби — царя чи оптиматів. Так ласкою своєю нас
ваблять до себе царі, проникливістю — оптимати,
свободою — народи. Тому при порівнянні важко вибрати,
чого найбільше можна бажати.
ЛЕЛІЙ: Згоден. Але якщо ти не доведеш свого
розгляду до кінця, нам навряд чи вдасться розібратися
з рештою.
XXXVI. 56. СЦІПІОН: Отож піду за Аратом, який,
починаючи розмірковувати про важливі справи, вважав
за потрібне починати з Юпітера.
ПРО ДЕРЖАВУ
57
ЛЕЛІЙ: Чому з Юпітера? Краще сказати, яку схожість
з віршами Арата має наша бесіда?
СЦІПІОН: Лише таку, що ми з повним правом можемо
починати свою мову з того, кого одного і всі вчені,
і всі невчені люди одностайно визнають царем усіх
богів і людей.
Чому? — запитав Лелій.
СЦІПІОН: 3 якої ж іншої причини, як не тому, що
це очевидно? Якщо перші в державах люди заради
житейської користі примусили всіх вірити, що на небі
є єдиний цар, який кивком голови може струснути
весь Олімп, як говорить Гомер, і вважають його царем
і батьком усіх, то існують авторитетні і численні (якщо
тільки під численними можна розуміти всіх) свідки
того, що народи погодились (очевидно, на підставі
рішень перших людей) на тому, що краще за царя не
буває нікого, оскільки, на їхню думку, всіма богами
править також воля одного. Коли ж це, як нас учили,
грунтується на хибній думці недосвідчених людей і
схоже на легенди, то послухаймо спільних, так би
мовити, вчителів освічених людей. Адже вони ніби
вочевидь бачили те, що ми з трудом упізнаємо, коли
про це чуємо.
Хто ж вони? — запитав Лелій.
СЦІПІОН: Ті, які, вивчаючи всю природу, зрозуміли,
що всім цим світом править розум. [...]
57. Платон стоїть за монархію, говорячи, що існує
єдиний бог, який створив і за своїм дивовижним
задумом упорядкував світ. Арістотель, його учень,
визнає існування єдиного розуму, що править світом.
Антистен говорить про існування єдиного божества
природи, яке править усім світом. Багато часу зайняв
би розгляд усього того, що в минулому говорили про
найвище божество Талес, чи то Пітагор, чи то Анак-
симен, а пізніше стоїки, Клеант, і Хрисіп, і Зенон, <а
з наших — Сенека, послідовник стоїків>, і сам Тулій:
бо всі вони намагалися визначити, що є бог, і твердили,
58
Марк Тулій Ціцерон
ніби він один править світом. Гермес, який за свої
чесноти та знання багатьох мистецтв був названий
тричі великим (і який переважив і філософів давністю
науки), навіть у єгиптян шанувався як бог; і вони,
визнаючи маєстат єдиного бога в численних похвалах,
проголошували його володарем і батьком і т. д. <і що
він не підкоряється природі, бо вся природа створена
ним самим>. (Лактанцій).
XXXVII. 58. СЩПІОН: ..Ллє, коли хочеш, Лелію, я
назву тобі свідків не надто давніх і в жодному разі
не варварів.
ЛЕЛІЙ: Саме цього я й хочу.
СЦІПІОН: Так от, чи знаєш ти, що відтоді, як наше
місто існує без царів, минуло вже близько чотирьохсот
років?
ЛЕЛІЙ: Направду менше и.
СЦІПІОН: І що ж? Хіба ці чотириста років існування
міста та громадянської общини — дуже довгий строк?
ЛЕЛІЙ: Ні, це ледве вік юності.
СЦІПІОН: Отож чотириста років тому в Римі був
цар?
ЛЕЛІЙ: Так, і до того ж гордий 59.
СЦІПІОН: А до нього?
ЛЕЛІЙ: Найсправедливіший 60, а раніше [довгий ряд
царів] аж до Ромула, який був царем за шістсот років
до нашого часу.
СЦІПІОН: Отож навіть і він жив не дуже давно?
ЛЕЛІЙ: Зовсім ні: у цей час Греція вже почала
старіти.
СЦІПІОН: Скажи, хіба Ромул був царем варварів?
ЛЕЛІЙ: Якщо, як твердять греки, всі люди — або
греки, або варвари, то він, певно, був царем варварів.
Якщо ж таку назву треба давати на основі звичаїв, а
не на основі мови, то я не думаю, щоб греки були
варварами меншою мірою, аніж римляни.
СЦІПІОН: Але ми, маючи на увазі предмет нашої
бесіди, питаємо не про плем’я; ми питаємо про
вродПРО ДЕРЖАВУ
59
жений розум. Справді, якщо люди розумні і до того
ж не в такі давні часи побажали мати царів, то я маю
свідків не дуже давніх, не позбавлених освіченості і
не диких.
ХХХУШ. 59. ЛЕЛІЙ: Я бачу, що в тебе, Сціпіоне,
досить багато свідчень очевидців, але на мене, як на
доброго суддю, докази діють більше, аніж свідки.
СЩПІОН: У такім разі, Лелію, ти сам скористайся
доказами, які тобі дають твої відчуття.
ЛЕЛІЙ: Які відчуття?
СЦІПІОН: Коли тобі, можливо, здалося, що ти на
когось розгніваний.
ЛЕЛІЙ: Так, це бувало частіше, ніж я хотів би.
СЩПІОН: І що ж, коли ти у гніві, чи дозволяєш
цьому гніву панувати над твоєю душею?
ЛЕЛІЙ: Ні, клянуся Гераклом, але я наслідую
знаменитого Архіта Тарентського, який, коли приїхав до
своєї садиби і побачив, що там все зроблено не так,
як він велів, сказав управителю: «О нещасний, та я,
я забив би тебе до смерті, якби не був у гніві».
60. СЦІПІОН: Чудово! Отож Архіт, мабуть,
справедливо вважав гнів, так би мовити, заколотом душі,
оскільки він не узгоджується з розумом, і хотів
заспокоїти цей гнів розважливістю. Додай сюди жадобу,
додай імперій, додай прагнення до слави, додай
пристрасті — і ти зрозумієш, що, коли в душах людей
буде царювати імперій, то це буде панування одного
начала, тобто розважливості (адже це краща частина
душі). А при пануванні розважливості нема місця ні
для пристрастей, ні для гніву, ні для необдуманих
вчинків.
ЛЕЛІЙ: Саме так.
СЦІПІОН: Отже, ти згоден з тим, щоб людський
розум був у такому стані?
ЛЕЛІЙ: Цілком згоден.
СЦІПІОН: Таким чином, ти не був би задоволений,
якби, після вигнання розважливості, пристрасті (а їм
60
Марк Тулій Ціцерон
нема ліку) або напади гніву тримали у своїй владі
все?
ЛЕЛІЙ: Так, це було б, гадаю, великим нещастям і
для душі, і для людини з такою душею.
СЦІПІОН: Отож ти згоден, щоб усі частини нашої
душі перебували під царською владою і керувалися
розважливістю?
ЛЕЛІЙ: Так, я згоден із цим.
СЦІПІОН: У такім разі чому сумніваєшся, яку думку
треба висловити про державу? Бо якщо вершити
справами в ній буде доручено кільком особам, то, зрозуміло,
вона не буде управлятися імперієм, який може бути
лише один.
XXXIX. 61. ЛЕЛІЙ: Яка, скажи, будь ласка, різниця
між одним [владарем] і кількома, якщо справедливість
[в руках] кількох осіб?
СЦІПІОН: Оскільки я зрозумів, Лелію, що мої свідки
не справляють на тебе великого враження, то не
перестану брати у свідки тебе самого, аби потвердити
справедливість моїх слів.
Мене? — запитав Лелій.— Яким же чином?
СЦІПІОН: А я помітив нещодавно, коли ми були у
твоїй формійській садибі, як суворо ти казав своїй
челяді 61 слухатись лише однієї людини.
ЛЕЛІЙ: Ясна річ,— управителя.
СЦІПІОН: Ну, а в [міському] будинку? Хіба кілька
чоловік ведуть твої справи?
ЛЕЛІЙ: Ні, один.
СЦІПІОН: Далі, а хіба всім твоїм домом керує ще
хто-небудь інший, окрім тебе?
ЛЕЛІЙ: Звісно, ні.
СЦІПІОН: Тоді чому ти не погоджуєшся на те саме
у державних справах,— хіба зверхність окремих осіб,
навіть якщо вони люди справедливі, і є найкращим
державним ладом?
ЛЕЛІЙ: Ти змушуєш мене майже погодитись з тобою.
ПРО ДЕРЖАВУ
61
XL. 62. СЦШЮН: Ти, Лелію, погодишся зі мною
ще швидше, коли я, відкинувши порівняння, що
доручити судно одному керманичу, а хворого — одному
лікареві (якщо тільки обидва вони вправні у своєму
мистецтві) правильніше, ніж доручити їх багатьом,
перейду до важливіших питань.
ЛЕЛІЙ: До чого саме?
СЦШЮН: Хіба ти сам не бачиш, що через нестерпну
зарозумілість однієї людини — Тарквінія, саме ім’я
царя стало ненависним для нашого народу?
Так, я це бачу,— сказав Лелій.
СЦІПІОН: У такім разі ти бачиш також і те, про що
я в нашій подальшій бесіді маю намір сказати
детальніше: після вигнання Тарквінія народ навіснів через
те, що, так би мовити, геть не звик до свободи. Тоді
відправили у вигнання невинних 62, тоді майно
багатьох людей розкрали, тоді з’явилися консули з річними
повноваженнями 63, тоді перед народом стали опускати
лікторські пучки64, тоді було введено провокацію з
усіх справ, тоді з Риму втікав плебс 65 — коротше
кажучи, тоді у більшості справ народ мав усю повноту
влади.
63. ЛЕЛІЙ: Те, що ти говориш, відповідає дійсності.
Атож,— мовив Сціпіон,— таке буває в час миру і
спокою. Адже, доки нема чого боятися, можна і
сваволити, наприклад, при плаванні на судні, а часто і
при легкій хворобі. Але ж і мореплавець, як тільки
на морі раптом розбурхаються хвилі, і хворий, коли
його стан погіршується, лише одну людину благають
про допомогу. Так і наш народ у мирний час у себе
вдома розпоряджається сам і навіть магістратам
погрожує, відмовляє їм у послуху, чинить апеляцію, але
під час війни кориться їм, як кориться царям66. Бо
почуття самозбереження сильніше від сваволі. А в час
важчих воєн наші [громадяни] постановляли, щоб
увесь імперій був у руках одного, навіть без колеги 67.
Причому вже сама назва вказує на особливість його
62
Марк Тулій Ціцерон
влади. Бо диктатор так називається тому, що його
призначають, але в наших книгах68, як ти знаєш,
Лелію, його називають главою народу.
Знаю,— відказав Лелій.
СЩПІОН: Отже, ті давні мудро [чинили] ... [...]
XLI. 64. ...саме коли народ втрачає справедливого
царя, то «серцями надовго оволодіває туга по ньому»,
тобто, як говорить Еній, по смерті доброго царя
...поміж собою
Люди, зітхаючи, мовлять: о Ромуле, Ромуле славний!
Стражем боги для вітчизни тебе спородили недаром І
О наш родителю, батьку, о кров, народжена небом І
Тих, кого люди слухалися згідно з законом, вони
називали не героями, не повелителями, нарешті, навіть
не царями, а сторожами батьківщини, батьками,
богами. І не без підстав. Бо так говорять вони далі:
Ти народ наш завів у краї, освітлені світлом.
Вони гадали, що справедливість царя дарувала їм
життя, повагу, прикрасила їх. Такий самий настрій
зберігся б і в їхніх нащадків, якби царі лишились
такими надовше. Але ти бачиш, що через
несправедливість одного з них 69 загинув увесь той вид
державного ладу.
ЛЕЛІЙ: Так, я бачу це і прагну зрозуміти ці шляхи
змін не лише в нашій державі, але й у всякій іншій.
ХЬП. 65. СЩПІОН: Коли я висловлю свою думку
про той вид державного ладу, який вважаю найкращим,
мені взагалі доведеться поговорити докладніше і про
зміни в державі,— хоча в такій державі вони, на мою
думку, відбуватимуться аж ніяк не легко. Але при
царському способі правління перша і найнеминучіша
зміна така: коли цар починає бути несправедливим,
цей державний лад негайно руйнується, а правитель
стає тираном. Це найгірший вид державного ладу і в
той же час близький до найкращого. Бо якщо його
валять оптимати (що звичайно і трапляється), то
дерПРО ДЕРЖАВУ
63
жава одержує другий із названих трьох видів ладу.
Це — вид, що уподібнюється царській владі, тобто
складена із «батьків» рада верховників, що піклуються про
благо народу70. Якщо ж народ своєю рукою уб’є або
прожене тирана, тоді він буває дещо заспокоєний лише
доти, доки володіє своїми почуттями й розумом, радіє
зі свого вчинку і хоче захистити ним же встановлений
державний лад. Але, якщо народ застосував насильство
до справедливого царя, або позбавив його царської
влади, або навіть (це буває ще частіше) спробував
крові оптиматів і підкорив своїй сваволі всю державу;
не думай, [Лелію], що знайдеться [розбурхане] море
або полум’я, заспокоїти яке, при всій його могутності,
важче, ніж погамувати натовп.
ХЬІП. 66. Тоді і відбувається те, що так яскраво
зобразив Платон, якщо тільки мені вдасться передати
це латиною. Зробити це важко, але я все ж спробую.
«Коли,— говорить [Платон],— ненаситна пелька народу
пересохне від жаги свободи, і народ, за дурних
виночерпіїв, спробує нерозумно замішаної або зовсім не
розбавленої свободи, він починає плювати на
магістратів та перших людей. Якщо вони не дуже м’які й
поступливі і не дають йому повної свободи, починає
переслідувати їх, звинувачувати, називати свавільними
царями, тиранами»! Гадаю, що це тобі відомо.
ЛЕЛІЙ: Так, мені це добре відомо.
67. СЦІПІОН: Платон продовжує так: «Тих, хто
слухається найперших людей, такий народ переслідує і
називає добровільними рабами, а тих, хто, займаючи
магістратури, хоче бути схожим на приватних [людей],
а також і тих приватних [людей], які прагнуть до
того, щоб між приватною людиною і магістратом не
було жодної різниці, вони вихваляють і звеличують
почестями. Так що в подібній державі сваволя
неодмінно панує над усім: приватний дім не слухається
влади, і це зло поширюється навіть на тварин. Навіть
батько боїться сина, син нехтує батьком. До того ж
64
Марк Тулій Ціцерон
відсутній будь-який сором. Усі цілком вільні, і нема
різниці між громадянином і чужинцем. Вчитель боїться
своїх учнів і заграє з ними, а учні зневажають вчителів.
Юнаки напускають на себе поважність дідів, а діди
повертаються до юнацьких забав, щоб не бути
обтяжливими юнакам і не здаватися надто поважними.
Внаслідок цього навіть раби поводять себе надто вільно,
а дружини мають ті ж самі права, що й чоловіки. За
такої свободи навіть собаки, коні, нарешті, віслюки за
такого привілля так наскакують на людей, що
доводиться поступатися їм на дорозі. Отож,— говорить
[Платон],— це безмежне свавілля призводить до того,
що громадяни стають настільки пересичені та слабкі
духом, що вони, якщо влада застосує проти них
найменший примус, роздратовуються і не можуть цього
стерпіти. Тому починають навіть нехтувати законами,
так що виявляються взагалі без володаря».
XLIV. 68. ЛЕЛІЙ: Ти досить точно передав нам
зміст висловлювань того [Платона].
СЦІПІОН: Далі, повертаючись до викладу своєї
думки, я додам: із подібного крайнього свавілля, яке ці
люди вважають єдиною свободою,— говорить
[Платон],— виростає, немов з кореня, і ніби народжується
тиран. Бо подібно до того, як із надмірної могутності
перших людей виникає загроза самому їхньому
існуванню, так сама свобода вражає цей нерозважливий
народ врешті-решт рабством. Так і будь-який надмір
приємного — чи буде він у погоді, чи у полях, чи в
тілі [людини] — здебільшого перетворюється на
протилежний стан. Це відбувається переважно в
державних справах. І надмірна свобода як у цілих народів,
так і в приватних людей зникає тоді, перетворюючись
на надмірне рабство. Таким чином, найбільша свобода
породжує тиранію і вельми несправедливе й тяжке
рабство. Бо із цього невгамовного або, краще сказати,
знавіснілого народу здебільшого виходить проводар,
який повертається проти перших громадян, уже
зруПРО ДЕРЖАВУ
65
шених з місця і кинутих ниць. Людина він зухвала,
безчесна, жорстоко переслідує людей, які часто
виявляли державі великі послуги й віддавали народу і
свій, і чужий набуток. І навіть дають такому імперій,
який поновлюють на новий термін, навіть дають
сторожу, як це було в Атенах з Пісістратом. Нарешті,
такі люди стають тиранами для тих, що їх висунули.
Якщо цих тиранів (як часто буває) скидають кращі
люди, то держава відроджується. Але якщо це роблять
люди зухвалі, тоді виникає добре нам відоме правління
зграї, тобто інший вид тиранії, який часто виникає із
чудового правління оптиматів, коли якісь вади
відвертають найперших людей од їхнього шляху. Таким
чином, державну владу, ніби м’яч, вихоплюють тирани
у царів, у самих тиранів — перші люди або народ, а
в народу — зграя або тирани, і державний лад протягом
більш чи менш довгого часу ніколи не зберігається в
одному й тому ж стані.
XLV. 69. Зважаючи на все це, із трьох вказаних
на початку видів державного устрою, на мою думку,
найкращим є царська влада, але саму царську владу
переважить та, яка буде утворена шляхом рівномірного
поєднання трьох найкращих видів державного ладу.
Бо ж бажано, щоб у державі було щось видатне і
царственне, щоб одна частина влади була виділена і
вручена авторитету перших людей, а деякі справи
віддані на розсуд та волю народу. Такому ладові
передусім властива, так би мовити, [велика] рівність,
без якої вільні люди навряд чи можуть довго
обходитись. Далі — міцність, оскільки види державного
ладу, згадані вище, легко перетворюються на свою хибну
протилежність, внаслідок чого цар стає тираном, опти-
мати — клікою, народ — мінливим натовпом. І оскільки
ці самі види державного ладу часто змінюються
новими, то при об’єднаному і розумно змішаному
державному ладі цього не трапляється майже ніколи,—
хіба що при великих хибах перших людей. І справді,
З 7-258
66
Марк Тулхй Ціцерон
нема причини для змін там, де становище кожного
міцне і йому нікуди зірватися й упасти.
XLVI. 70. Але я боюся, Лелію і ви, мої найкращі
й освічені друзі, що моя бесіда, якщо я і далі буду
розводитися з цими питаннями, видасться вам мовою
швидше наставника і вчителя, аніж людини, що
розглядає питання разом з вами. Тому переходжу до
того, що відомо всім і вже давно нас цікавить. Адже
я міркую, думаю, стверджую, що з усіх держав жодна —
ні за своїми основами, ні за розподілом влади, ні за
внутрішнім життям — не зрівняється з тією, яку нам
лишили наші батьки, одержавши її від предків. А коли
вже забажали почути й від мене те, що і самі добре
знали, то я, з вашого дозволу, змалюю особливості
цього державного ладу; доведу, що він — найкращий,
і, подавши як зразок нашу державу, зведу до неї, якщо
зумію, всю свою мову про найкращий державний лад.
І якщо мені вдасться послідовно розглянути це
питання, то завдання, яке Лелій на мене поклав, гадаю,
виконаю з лишком.
XLVII. 71. ЛЕЛІЙ: Це завдання для тебе, Сціпіоне,
посильне, і до того ж для тебе одного. Справді, хто
може краще за тебе говорити про установи предків,
коли ти сам походиш від прославлених предків?71
Або про найкращий державний лад? Адже, якщо в
нас він існує (щоправда, саме сьогодні його нема), то
хто міг би посісти більш видатне становище, ніж ти?
Або про рішення, які треба буде приймати? Адже
саме ти двічі відвернув від нашого міста жахливу
небезпеку72 і повсякчас був передбачливий.
Фрагменти з першої книги
<Не [пишу] для вчених. Щоб Манілій, Персій
прочитали, не хочу. Хай Юній Конг читає>.
1. А оскільки вітчизна обіцяє нам більше благодіянь
і є батьком-матір’ю, більш давніми, ніж ті, хто нас
привів на світ, то їй, звичайно, слід скласти вдячність
більшу, ніж та, яку віддаємо батькам. (Ноній).
2. Та й Картаген не мав би, без продуманих рішень
і розкладу, такої могутності впродовж майже шестиста
років. (Ноній).
3. Затям собі, заклинаю тебе Гераклом, це звичка,
прагнення і висловлювання. (Ноній).
4. Звичайно, каже Ціцерон, всі міркування цих
людей, хоч і містять вельми багаті джерела доблесті
та знань, все ж, при зіставленні з їхніми діями, певно,
не стільки принесли їм користі, скільки розважали їх
на дозвіллі. (Лактанцій).
5. Від чого вони відволікали. (У виданні Ліндемана
с. 216).
Книга друга
1. 1. [Оскільки Сціпіон побачив, що всі прагнули]
послухати, він почав свою мову так:
Ось слова старого Катона, якого я, ви знаєте,
особливо шанував і перед яким глибоко схилявся. Адже
йому я, і за рішенням обох своїх батьків *, і за своїм
власним бажанням, з ранньої юності присвячував весь
свій час. Бесідою з ним я ніколи не міг достатньо
насолодитися: такий великий був його досвід у
державних справах, які він дуже успішно і вельми довго
вів і вдома, і в походах, і такі великі були його
стриманість у мові і поєднана з гідністю чарівність,
а також і вельми сильне прагнення вчитися самому
і навчати інших. При цьому життя його цілком
відповідало тому, що він говорив.
2. Катон мав звичку твердити, що наш державний
лад кращий, ніж в інших державах, з тієї причини,
що в останніх, можна сказати, окремі люди створювали
державний лад на основі своїх законів та установ,
наприклад, у крітян — Мінос, у лакедемонців — Лікург;
у атенців (чий державний лад вельми часто зазнавав
змін) напочатку — Тезей, потім Драконт, далі Солон,
Клістен та багато інших, а під кінець цілком ослаблій
державі не дав загинути вчений муж Деметрій Фа-
лерський. Навпаки, нашу державу створено розумом
не однієї, а багатьох людей; і не за віку однієї людини,
а впродовж життя кількох поколінь, що складає не
одне століття. Бо, вчив [Катон], ніколи не було такої
обдарованої людини, від якої ніщо не могло б
сховатися, і всі обдаровання, зосереджені в одній людині,
не могли б в один і той самий час виявитися в такій
передбачливості, щоб вона могла обійняти всі сторони
справи, не маючи тривалого досвіду.
ПРО ДЕРЖАВУ
69
3. Тому я, йдучи за його прикладом, тепер поведу
мову від «початків римського народу» 2. Адже я охоче
користуюсь навіть висловом Катона. А цієї мети мені
легше буде досягнути, якщо покажу вам, як наша
держава народжувалася, зростала, дозрівала (і, нарешті,
стала міцною і сильною), ніж у тому випадку, якби
я вигадав для себе якусь державу подібно до того, як
у Платона робить це Сократ 3.
II. 4. Коли всі схвалили це, [Сціпіон] сказав: «Чи
можна назвати якусь державу, підвалини яко! були б
такими славними і так широко відомими, як закладка
нашого міста, зроблена Ромулом? Маючи Марса за
батька, Ромул (погодьмося з легендою — тим більше,
що вона не тільки вельми давня, але й мудро нам
заповідана предками для того, щоб люди з великими
заслугами перед державою вважалися не тільки
наділеними божественним розумом, але також і
божественним походженням), отож як тільки Ромул
народився, говорять, його разом з братом своїм Ремом, за
велінням альбанського царя Амулія, який боявся
повалення своєї царської влади, залишили на березі
Тібру. Там годував його хижий звір 4 своїм молоком.
Після того як Ромула взяли до себе пастухи і виховали
в суворих умовах життя і серед злигоднів, він, за
легендою, коли виріс, силою свого тіла й відвагою
духу настільки переважив інших, що всі, хто населяв
землю, де нині стоїть наше місто, покірно й охоче
почали його слухатись. Ставши на чолі їхніх законів
(перейдімо тепер від переказів до подій [реальних]),
він, як кажуть, захопив Альбу Лонгу, сильне на той
час і могутнє місто, і вбив царя Амулія.
III. 5. Заживши такої слави, Ромул, за легендою,
передусім задумав, зробивши ауспіції, закласти місто
і заснувати міцну державу. Що стосується місця для
міста, яке кожен, хто прагне створити тривку державу,
повинен визначати вельми обачно, то Ромул вибрав
його надзвичайно вдало. Адже Ромул не присунув
70
Марк Тулій Ціцерон
місто до моря (а це було б для нього, за чисельності
його загону, дуже легко), аби вдертися до краю рутулів
та аборигенів і заснувати місто в гирлі Тібру, куди
через багато років вивів колонію цар Анк. Ні, цей
муж, що мав видатну здатність передбачати, добре
розумів, що приморське розташування геть не вигідне
для тих міст, які засновуються в надії на їхню
довговічність і могутність. 6. Передусім тому, що
приморським містам загрожують небезпеки не лише численні,
а ще й приховані. Бо твердий грунт завчасно сповіщає
про наближення ворогів — не лише тих, яких чекають,
але й тих, які нападають зненацька,— багатьма
ознаками: гуготінням і навіть гуркотом. Бо жоден ворог
не може напасти по суходолу так, щоб ми не могли
знати не лише про його прибуття, але й про те, хто
він і звідки з’явився. Тим часом ворог, що приходить
з моря на суднах, може з’явитися раніше, ніж будь-хто
буде у змозі запідозрити можливість нападу. При
цьому він, уже з’явившись, не дає зрозуміти, ні хто
він, ні звідки йде, ні навіть чого хоче. Коротше кажучи,
не можна побачити жодної ознаки, аби збагнути, чи
мирні це люди, чи вороги.
IV. 7. Далі, приморським містам властиві, так би
мовити, зіпсутість і мінливість звичаїв. Бо вони
стикаються з чужою мовою і чужим ладом, і до них не
лише ввозяться чужоземні товари, але й вносяться
чужі звичаї, так що в їхніх вітчизняних ухвалах ніщо
не може лишатися незмінним тривалий час. Мешканці
цих міст вже не відчувають прихильності до насидже-
ного місця. Ні, крилаті надії та помисли тягнуть їх
подалі від дому, і навіть тоді, коли вони самі
лишаються на батьківщині, подумки все ж линуть кудись
і мандрують. І справді, ніщо інше не зашкодило
більшою мірою вже давно розхитаним у своїх підвалинах
Картагену й Корінту, ніж ці мандри і розпорошення
їхніх громадян. Бо вони через свою жагу до торгівлі
і мореплавства припинили обробляти поля і
розучиПРО ДЕРЖАВУ
71
лися володіти зброєю. 8. Крім того, морем до держави
привозять багато предметів, що породжують згубну
розкіш; їх або захоплюють силою, або [купують]. Та
й вигідне розташування міста таїть у собі багато
руйнівних зваб, що схиляють до байдикування і
задоволення своїх пристрастей. І те, що я сказав про Корінт,
мабуть, цілком можна сказати і про всю Грецію; адже
і сам Пелопонес майже весь лежить біля моря, і, за
винятком мешканців Фліунта, нема такого племені,
поля якого не стикалися б з морем; а за межами
Пелопонесу тільки еніани, дорійці і долопи живуть
далеко від моря. Чи є потреба говорити про грецькі
острови, які, оточені хвилями, самі мало не плинуть
по них разом зі своїми громадянськими установами і
домашнім життям? 9. Втім, це, як я вже говорив,
стосується старої Греції. Що ж до колоній, заведених
греками в Азії, Тракії, Італії і Африці, то яку з них,
крім хіба що Магнезії 5, не омивають морські хвилі?
Таким чином, узбережжя Греції здається ніби
пришитим до земель варварів, з яких раніше ніхто не жив
біля моря, крім етрусків та пунійців. Одні з них жили
біля моря з метою торгівлі, а інші — заради розбою.
Очевидна причина бід і переворотів, що мали місце
в Греції,— вади, пов’язані з приморським
розташуванням міст, про що я коротко вже сказав раніше.
Щоправда, з цими вадами поєднуються великі
переваги: до міста, де ти живеш, морем можна доправити
вироби всього світу, і, навпаки, те, що росте на його
полях, мешканці можуть вивозити і посилати до будь-
якої країни.
V. 10. Яким іще чином Ромул зміг би з такою
божественною мудрістю використати переваги
приморського розташування міста і в той же час уникнути
його небезпек, як не тим, що заклав місто на березі
річки, яка тече безперервно й рівномірно і, впадаючи
в море, творить широке гирло? Завдяки цьому місто
могло й одержувати морем усе, чого потребувало, і
72
Марк Тулій Ціцерон
віддавати те, чого було надмір; і могло по цій же
річці не лише ввозити з-за моря все найнеобхідніше
для харчування та життя, але й одержувати привезене
суходолом. Таким чином, Ромул, мені здається, вже
тоді передбачав, що наше місто рано чи пізно стане
осередком найбільшої держави. Бо місту,
розташованому в будь-якій частині Італії, навряд чи вдалося б
з більшою легкістю зберегти таку могутність.
VI. 11. Далі, що стосується природних засобів
захисту міста, то чи знайдеться така неспостережлива
людина, яка їх не помітила б і належним чином не
оцінила? Адже як Ромул, так і наступні царі завдяки
своїй мудрості, використавши наявність крутих і
спадистих пагорбів, що здіймаються зусібіч, вибрали для
міської стіни 6 такий напрям, що єдине доступне місце,
яке є між Есквілинським і Квірінальським пагорбами,
після того, як був насипаний величезний вал,
оперезувалося вельми широким ровом. А обнесена муром
фортеця 7 стояла так високо на крутій і немов
обтесаній скелі, що навіть у пам’ятні нам страшні часи
гальської навали8 лишилась неушкодженою і
недоторканою. У цій місцевості, що потерпала від хвороб,
Ромул вибрав місце, і багате джерелами, і здорове.
Адже там багато пагорбів, які не лише самі обвіваються
вітрами, але й дають тінь долинам.
VII. 12. І Ромул зробив усе це дуже швидко. Він
заснував місто, яке велів на свою честь назвати Римом,
а для зміцнення нової громадянської общини прийняв
рішення, дещо незвичне і досить суворе, але гідне
великої людини, яка вже тоді вирізнялася великою
здатністю передбачити все, що стосувалося зміцнення
царства і добробуту народу. Отож велів викрасти
шляхетних сабінських дівчат, які в день консуалій
з’явилися до Рима, щоб бути присутніми на вперше тоді
введених Ромулом щорічних іграх в цирку9, і віддав
цих дівчат заміж до кращих родин. 13. Коли сабінці
через це пішли на римлян війною, успіх в якій був
ПРО ДЕРЖАВУ
73
перемінним, а кінець видавався сумнівним, Ромул
уклав договір із сабінським царем Титом Тацієм. При
цьому викрадені [дівчата, тепер уже] матрони, самі
благали про це. За цією угодою Ромул прийняв са-
бінців до числа громадян, прилучивши їх до
священнодійств, і розділив свою царську владу з їхнім
царем 10.
VIII. 14. Ромул разом з Тацієм обрав до царської
ради найперших людей, які через свій вплив були
названі «батьками». І від свого імені, а також Тація
і Лукумона (союзника, що поліг у бою з сабінцями)
розділив народ на три триби і тридцять курій, надавши
тим куріям імена викрадених сабінських дівчат, що
були прихильницями укладання договору. Та хоч усе
було саме так встановлено ще за життя Тація, після
того, як він був убитий, до Ромула повернулася вся
повнота влади, і він став царювати, ще більше
спираючись на авторитет і мудрість «батьків».
IX. 15. Зробивши це, Ромул передусім зрозумів і
визнав правильним саме те, що трохи раніше в Спарті
зрозумів Лікург: через одноосібний імперій і царську
владу можна краще повелівати і правити державою в
тому разі, коли до цього виду влади приєднується
авторитет усіх кращих громадян. І ось, знайшовши
собі опору та захист в цій раді і «сенаті», Ромул
вельми вдало вів багато воєн з сусідами 11 і, сам не
вносячи нічого зі здобичі до себе в дім, безперестанку
збагачував своїх співгромадян. 16. Надалі — ми
зберігаємо це і пон лні для кращої безпеки держави — Ромул
незмінно зважав на ауспіції. Бо він і сам (що було
разом з тим і началом нашої держави) заклав місто,
здійснивши ауспіції, а потім вибрав із кожної триби
по авгуру 12 <щоб цей, перебуваючи при ньому,
здійснював ауспіції кожного разу, коли Ромул приступав
до якоїсь державної справи>. Нарешті, він також
розподілив плебс на клієнтели у перших людей (яку
користь це принесло, я розгляну пізніше) і вдався до
74
Марк Тулій Ціцерон
заходів примусу, накладаючи пеню у вигляді овець та
волів (оскільки в ті часи майно складалося із худоби
і земельних володінь, через що людей називали
«багатими худобою» і «володіючими землею»), а не
вдаючись до насильства і страт.
X. 17. І ось Ромул, процарювавши тридцять сім
років, заклавши дві чудових підвалини держави — аус-
піції і сенат, досягнув так багато, що коли зник під
час несподіваного затемнення сонця, його зарахували
до сонму богів. А такої честі ніколи не міг би
удостоїтися жоден смертний, що не здобув великої слави
за свою доблесть. 18. Стосовно ж Ромула це було
тим більш вдало, адже всі інші, які, за переказами,
стали з людей богами, жили в менш просвічені віки,
коли вигадувати було легко, бо не спокушені люди
були легковірні. Ромул же, як ми бачимо, жив менше
шестисот років тому, коли письмо та науки стали
спільним надбанням, а всілякі давні заблукання,
пов’язані з диким способом життя, зникли. Справді,
якщо Рим, як можна встановити на основі літописів
греків, був заснований у другому році сьомої
Олімпіади 13, то Ромул жив у тому столітті, коли в Греції
вже було багато поетів та співців і люди ставились
до переказів, якщо тільки вони не торкалися глибокої
давнини, з меншою довірою. Адже перша Олімпіада
була встановлена через сто вісім років після того, як
Лікург почав укладати свої закони, і лише помилка
в імені дозволила декому думати, що вона була
встановлена самим Лікургом. А ті, хто відносить Гомера
до часу, ближчого до нас, гадає, що він жив приблизно
за тридцять років до Лікурга. 19. Із цього випливає,
що Гомер жив задовго до Ромула. Тому, оскільки
люди вже були вченими, а самі часи — освіченими,
навряд чи був якийсь привід для вигадок. Бо лише
давнина сприймала казки, інколи навіть і недоладно
складені. Але вік [Ромула], вже освічений і особливо
ПРО ДЕРЖАВУ
75
схильний сміятися над тим, чого не може бути,
відкинув [би їх]... [...]
<Далі, Гесіод, хоч і жив через багато віків після
Гомера, все ж, як відомо, жив до Ромула. Через кілька
років після заснування Рима народився Стесіхор>
20. ...онук [Гесіода] по дочці, як стверджував дехто.
А в рік смерті [Стесіхора], у п’ятдесят шосту Олімпіаду,
народився Симонід. Таким чином, очевидно, що в
безсмертя Ромула повірили тоді, коли життя людей
уже ввійшло в колію, і вони пізнали його і набули
досвіду. І все ж такою великою була в [Ромула] сила
розуму та мужності, що стосовно нього, за словами
Прокула Юлія 14, людини простої, прийняли на віру
те, чому ще багато віків раніше не повірили б, якби
це було розказано про будь-кого іншого зі смертних.
Говорять, правда, що [Прокул] за намовою «батьків»,
які бажали відвести від себе підозру щодо загину
Ромула, сказав на народних сходинах, ніби бачив
Ромула на тому пагорбі, який нині називається Квірі-
нальським, і що Ромул доручив йому просити народ
про те, щоб на цьому місці йому було встановлене
святилище: він — бог і називається Квіріном.
XI. 21. Отож чи не здається вам, що завдяки
мудрості однієї людини новий народ не лише з’явився
на світ, але й що Ромул залишив його не малюком,
який плаче в колисці, а вже дорослим і, можна сказати,
змужнілим?
ЛЕЛІЙ: Так, ми це бачимо, як і те, що ти ступив у
своїх міркуваннях на незвичний шлях, про який ніде
не згадується в книгах греків. Адже та видатна
людина 15, яку ще ніхто не перевершив у своїх творах,
подумки вибрала ділянку землі, щоб створити на ній
на власний розсуд державу, можливо, і чудову, але
далеку від способу життя людей та їхніх звичаїв.
22. Інші16 розмірковували про види держав і про їхні
особливості, не маючи перед собою якогось певного
прикладу і форми державного ладу. Але ти, мені
76
Марк Тулій Ціцерон
здається, маєш намір зробити і те й інше. Адже ти
повів свій виклад так, немов хочеш приписувати свої
погляди іншим, а не вдаватися до вигадок (як у
Платона чинить Сократ), і, говорячи про розташування
міста Рима, видавати за свідомий вчинок те, що Ромул
зробив випадково і з необхідності; і розмірковувати,
не відволікаючись убік, а маючи на увазі лише один
певний державний лад. Тому продовжуй так, як почав.
Адже мені здається, що я, доки будеш розглядати
правління решти царів, уже бачитиму перед собою
начебто досконалу державу.
ХП. 23. Отож,— сказав Сціпіон,— сенат Ромула
складався із оптиматів, яким цар виявив велику честь,
побажавши називати їх «батьками», а їхніх синів —
«патриціями» 17. Після смерті Ромула [сенат] сам, без
царя, спробував правити державою, але народ цього
не стерпів і, сумуючи за Ромулом, з тих пір не
переставав вимагати для себе царя. Тоді найперші люди,
виявивши розважливість, віднайшли незвичний і не-
чуваний серед інших народів вихід — ввели міжцарю-
вання з тим, щоб, доки не буде обрано постійного
царя, держава не залишалася без царя і в той же час
не мала царя на довгий строк; і щоб ні в кого не
було бажання (коли його влада вже задавниться) надто
повільно відмовлятися од імперія, ані бути надто
сильним, щоб його за собою утримати. І ось у цей час
наш іще, правда, молодий народ все ж зрозумів те,
що пройшло повз увагу лакедемонця Лікурга. Бо він
гадав, що слід не вибирати царя (якби ж то це було
в можливостях Лікурга), а мати за царя людину, хоч
би якою вона не була, аби лиш вела свій рід від
Геракла. А наші предки, хоч були тоді дикими,
зрозуміли, що слід вимагати царських чеснот та мудрості,
а не царського походження.
ХШ. 25. А оскільки ширилася чутка, що цими
якостями більше, ніж будь-хто інший, володіє Нума
Помпілій, то сам народ, поминувши своїх власних
ПРО ДЕРЖАВУ
77
громадян, при схваленні «батьків» прийняв у царі
іноземця і закликав його, сабінця, царювати до Рима
з Кур. Та він, як тільки сюди прибув (хоч народ,
постановою куріатських коміцій, і велів йому бути
царем), сам вніс куріатський закон про свій імперій 19.
А побачивши, що римляни, дотримуючись порядків,
встановлених Ромулом, палко бажають воювати,
визнав за потрібне трохи відучити їх від цього.
XIV. 26. Передусім він розділив поміж громадянами,
по наділу на кожного чоловіка, ті землі, які завоював
Ромул, і довів, що, обробляючи землю, можна, і не
вдаючись ні до розорення інших народів, ні до
грабунків, користуватися рясотою всіх благ. Він прищепив
громадянам любов до спокою і миру, якими краще за
все зміцнюється правосуддя та вірність і під захистом
яких особливо добре забезпечуються обробіток полів
і збір урожаю. Той же Помлілій, увівши «великі ау-
спіції», додав до попереднього числа авгурів ще двох.
А священнодійства доручив п’ятьом понтифікам із
числа найперших людей. Запропонувавши ці закони,
що збереглися в наших пам’ятках, він релігійними
обрядами пом’якшив звичаї людей, що звикли до війн
і жадали воювати. Крім того, до числа жерців додав
фламінів 20, саліїв 21 і дів-весталок та оголосив усі
регули нашого релігійного статуту недоторканими. 27. Що
стосується самих священнодійств, то повелів, щоб
ретельне виконання їх було важким, а предмети, потрібні
для них,— дуже простими. Потім увів багато такого,
що треба було знати напам’ять і неухильно
дотримуватися. Зате все це не вимагало витрат. Так, у
дотриманні релігійних обрядів він додав труднощів, а
витрати скасував. Цей же цар завів і торговища, і
громадські ігри, і знайшов усілякі приводи для
багатолюдних зібрань. Всіма цими нововведеннями він
людей жорстоких, брутальних і войовничих спрямував
на шлях людяності та лагідності. Процарювавши таким
чином тридцять дев’ять років 22 за умов повного миру
78
Марк Тулій Ціцерон
і злагоди (ми тут уважаємо за доцільне йти слідом
за нашим Полівієм, найбільш точним у вказуванні
часу подій), він пішов з життя, зміцнивши дві
найголовніші основи довготривалості держави — релігію
і милосердя.
XV. 28. Після того, як Сціпіон сказав це, Манілій
запитав: чи правдива, Публію Африканський, легенда,
яка говорить, що цей цар Нума був учнем самого
Пітагора чи, принаймні, пітагорійцем? Бо ми часто
чували це від старших і гадаємо, що така загальна
думка. Та ми, однак, не бачимо, щоби це було
потверджено державними літописами 23.
СЦІПІОН: Все це неправда, Манілію, і не просто
вигадка, а вигадано невігласом і безглуздо. Бо ці байки
говорять не тільки про те, чого не було, але й про
те, чого взагалі бути не могло,— цим вони і нестерпні.
Бо виявляється, що Пітагор приїхав до Сибаріса, Кро-
тона 24 і до цих країв Італії тоді, коли Луцій Тарквіній
Гордий царював уже четвертий рік. Адже початок
царювання Тарквінія Гордого і приїзд Пітагора
припадають на одну й ту ж Олімпіаду — шістдесят другу 25.
29. Із цього, вирахувавши роки царювань, можна
зрозуміти, що Пітагор вперше приїхав до Італії приблизно
через сто років після смерті Нуми, і в тих, хто вивчав
літописи подій ретельно, це ніколи не викликало
жодних сумнівів.
Безсмертні боги! — сказав Манілій.— Якою великою
є ця хибна думка людей і як вона вкорінилася! І все
ж мене тішить, що ми виховані не на заморських та
занесених до нас науках, а на вроджених і своїх
власних чеснотах.
XVI. ЗО. Але тобі буде легше зрозуміти це,— сказав
Публій Африканський,— якщо звернеш увагу на те,
як наша держава чинить і як, йдучи, так би мовити,
природним шляхом, досягає найкращого стану. Більше
того, саме тому і вважатимеш за потрібне прославляти
мудрість наших предків, що багато чого, навіть
запоПРО ДЕРЖАВУ
79
зиченого з інших місць, у нас, як зрозумієш, було
набагато покращено порівняно з тим, яким воно було
там, де виникло вперше і звідки було перенесене сюди.
Ти збагнеш, що римський народ досягнув своєї
могутності не випадково, а завдяки мудрості та старому
порядку і до того ж не наперекір долі.
XVII. 31. Після смерті царя Помпілія народ, на
пропозицію інтеррекса, в куріатських коміціях обрав
царем Тула Гостілія, а він, за прикладом Помпілія,
запитав народ по куріях щодо свого імперія. Тул
Гостілій зажив значної військової слави і здійснив
великі подвиги під час війни. На кошти, одержані від
продажу військової здобичі, він влаштував і обгородив
коміцій і курію. Він увів правила оголошення війн.
Ці правила, вельми справедливо придумані ним, він
потвердив феціальним статутом, згідно з яким усяка
війна, яка не була сповіщена й оголошена, визнавалася
несправедливою і нечестивою. А щоб ви зрозуміли,
наскільки мудро вже наші царі передбачили, що деякі
права повинні бути дані народові (про це нам
доведеться сказати ще багато чого), я вкажу, що Тул
Гостілій навіть знаками своєї царської гідності
наважувався користуватися тільки з волі народу. Бо на
те, щоб дванадцяти лікторам було дозволено йти перед
ним, [він просив згоди народу]. [...]
32. <Щодо Тула Гостілія, який був після Ромула
третім за ліком царем і був убитий блискавкою, той
же Ціцерон юворить у тих самих книгах таке:> чутці,
що він, після такої смерті, був прийнятий до гурту
богів, римляни не повірили тому, що, можливо, не
маючи твердої певності та усталеної думки щодо
Ромула, не хотіли заяложувати, тобто принизити її, якщо
вона буде з легкістю віднесена також і до іншого
(Августин).
<Тул Гостілій, третій римський цар, перемігши
етрусків, перший увів у Римі курульне крісло, супровід
80
Марк Тулій Ціцерон
лікторів і вишиту тогу з багряною облямівкою —
приналежності етруських магістратів;». (Макробій).
XVIII. 33. ЛЕЛІЙ: ..Адже держава — у відповідності
з тим, як ти почав свою бесіду,— не повзе, а летить
у своєму прагненні до кращого влаштування.
СЩПІОН: Після цього [Тула Гостілія] народ обрав
царем Анка Марція, онука Нуми Помпілія від дочки,
і він також провів куріатський закон про імперій.
Вщент розбивши латинян, він прийняв їх до числа
громадян. Він приєднав до Міста пагорби Авентинсь-
кий і Целій, розділив захоплені землі, а всі ліси,
захоплені ним поблизу моря, оголосив державною
власністю. У гирлі Тібру він заснував місто і зміцнив
його, поселивши в ньому колонів. Процарювавши
таким чином двадцять три роки, помер.
ЛЕЛІЙ: Також і цей цар заслуговує похвали. Але
темною є римська історія, бо хто була мати цього
царя, ми знаємо, але нам не відомий його батько.
СЦІПІОН: Так, це правда, однак від тих часів до нас
дійшли, можна сказати, самі лише імена царів.
XIX. 34. Але в ті часи громадяни, очевидно, стали
більш освіченими — спершу завдяки деяким
чужинським вченням. Адже до нашого міста з Греції не малий,
я б сказав, струмок притік, а повновода ріка наук та
мистецтв. За переказом, був якийсь Демарат із Корінта,
без сумніву, найперший серед громадян за своїм
почесним становищем, авторитетом і багатством. Не
стерпівши правління корінтського тирана Кіпсела, він
буцімто втік, захопивши все своє велике майно, і вирушив
до Тарквініїв, квітучого міста в Етрурії. А коли до
нього дішла вістка про зміцнілу владу Кіпсела, він,
як людина волелюбна й хоробра, відмовився від
батьківщини. Він був прийнятий тарквінянами до числа
їхніх громадян і оселився в цій міській общині. Коли
його дружина, що була родом із Тарквініїв, народила
йому двох синів, він дав їм добру освіту в грецькому
дусі...26 [...]
ПРО ДЕРЖАВУ
81
XX. 35. ...легко одержавши права громадянства, він
завдяки своїм знанням та освіті став приятелем царя
Анка, тож його вважали учасником всіх задумів царя
і мало не його співправителем. Крім того, він
вирізнявся великою приязністю, дивовижною готовністю
допомагати всім громадянам, підтримувати й захищати
їх і навіть щедро їх обдаровувати. Тому після смерті
Марція народ одностайно обрав його царем під іменем
Луція Тарквінія. Саме так він змінив своє грецьке
ім’я, аби здавалося, що він у всіх відношеннях перейняв
звичаї нашого народу. Провівши закон про свій
імперій, він передусім подвоїв попереднє число «батьків»
і назвав уже раніше існуючих «батьками старших
родів» (їм він у першу чергу пропонував висловлювати
свої думки 27), а тих, кого він сам прийняв до сенату,
він назвав «батьками молодших родів». 36. Потім він
створив кінноту за зразком, що зберігся й понині, але
не зміг, хоч і дуже хотів цього, змінити наймення
тіціїв, рамнів і луцерів, тому що вельми прославлений
авгур Ат Навій на це не погодився. Також і корінтяни
колись так само, за рахунок податків на сиріт і вдовиць,
постачали коней [вершникам] і турбувалися про їхній
харч за рахунок скарбниці. У кожному разі, він,
додавши до вже існуючих загонів кінноти нові, довів її
чисельність до тисячі восьмисот, тобто подвоїв її склад.
Опісля він підкорив велике й хоробре плем’я евків,
що загрожувало добробуту римського народу; а сабін-
ців, відкинувши від стін міста Рима, розсіяв своєю
кіннотою і погромив ущент. Він же, як ми знаємо,
перший влаштував великі ігри, названі Римськими 28,
а під час війни з сабінцями, під час самої битви, дав
обітницю побудувати в Капітолії храм Юпітера Все-
благого Найбільшого і помер, пропарювавши тридцять
вісім років.
XXI. 37. ЛЕЛІЙ: Ось і потверджуються слова Катона,
який говорив, що держава створюється не відразу і
не однією людиною. Бо ми бачимо, як багато
благо82
Марк Тулій Ціцерон
дійних і корисних установлень додав кожний із царів.
Але після них правив цар, який, на мою думку, був
у державних справах ще більш передбачливий, ніж
усі інші.
Це правда,— сказав Сціпіон,— адже після нього, за
легендою, вперше без обрання народом, царював Сер-
вій Тулій, котрий буцімто народився від рабині із
дому Тарквінія, яка зачала його від одного з клієнтів
царя. Коли він, вихований серед рабів, прислуговував
за царським столом, цар не міг не помітити іскри
розуму, що вже тоді палала в хлопцеві. Таким удатним
був він і в усякій роботі, і в бесіді. Із цієї причини
цар, чиї діти були ще дуже малими, полюбив Сервія
так, що його в народі вважали за царського сина, і з
величезною запопадливістю навчав його всім тим
наукам, які колись осягйув сам, і дав йому чудову освіту
за грецьким зразком.
38. Після того, як Тарквіній загинув через підступи
синів Анка, царювати почав Сервій. Але, як я вже
говорив, не внаслідок обрання громадянами, а за їхнім
бажанням та згодою. (Бо Тарквіній у той час хворів,
очевидно, після поранення, але ще був живий). Тому
Сервій у царському вбранні почав вершити суд, на
свої гроші звільнив неспроможних боржників і,
виявивши велику приязнь до народу, переконав його у
тому, що чинить суд за велінням Тарквінія. [Сервій]
не став довірятися «батькам», а після похорону
Тарквінія сам запитав народ стосовно себе і, одержавши
веління царювати, провів куріатський закон про свій
імперій. Передусім він пішов війною на етрусків і
покарав їх за кривди. Коли він у цій війні... [...]
«захопив просторі землі, віднявши їх у церетанів,
тарквінян і вейєнтів, то розподілив їх поміж новими
громадянами. Потім заснував ценз, установлення,
вельми корисне для такої держави, якій долею призначено
стати великою. На основі цензу податки і в мирний,
і у воєнний час бралися не без розбору, а відповідно
ПРО ДЕРЖАВУ
83
до майна. Він установив вісімдесят центурій, що
складалися з громадян, які мали по 100 000 сестерціїв і
більше, тобто сорок старших і сорок молодших
центурій» [До них приєднав центурії вершників числом...].
ХХП. 39. ...вісімнадцяти, з найбільшим майновим
цензом. Потім Сервій, відібравши велике число
вершників із усього народу, розділив решту народу на
п’ять розрядів і відокремив старші розряди від
молодших 29. [Він розподілив їх так], щоб підсумок
голосування залежав не від натовпу, а від людей
заможних. Потурбувався і про те, щоб (цього завжди
слід дотримуватися в державних справах) більшість
не мала найбільшої влади. Якби цей розподіл не був
відомий, я розповів би про нього докладніше. Але ви
вже бачите, що розрахунок був таким, щоб центурії
вершників разом з шістьма голосами і перший розряд
з доданням до них центурії (для більшої користі міста
Рима), наданої майстрам-теслям, разом складали
вісімдесят дев’ять центурій. Якщо зі ста чотирьох
центурій (адже в остачі було саме стільки) до цих
вісімдесяти дев’яти центурій додавалося хоча б вісім 30, то
в народі створювалася перевага, і решта величезної
більшості людей у складі дев’яноста шести центурій
не усувалася від голосування (що було б виявом
зарозумілості), але й не була надто сильною і
небезпечною. 40. При цьому Сервій уважно поставився
також і до слів, і навіть до назв: багатих він назвав
«асодавцями» — від слів «ас» і «давати», а тих, хто
при цензі або пред’явив не більше п’ятисот асів, або
не пред’явив нічого, крім самого себе, він назвав про-
летаріями,— аби було зрозуміло, що від них чекають
нащадків, тобто мовби продовження існування
держави 31. Але тоді в кожній центурії із тих дев’яноста
шести перебувало, на основі цензу, більше людей, ніж
майже у всьому першому розряді. Таким чином, з
одного боку, ніхто не позбавлявся права голосу; з
іншого боку, при голосуванні найбільш впливовими
84
Марк Тулій Ціцерон
ставали ті, хто був найбільше зацікавлений у тому,
щоб держава була в найкращому стані. Більше того,
акценсам, допоміжним військам, трубачам, горністам,
пролетаріям... [він надав права] [...]
ХХШ. 41. [Я вважаю] ...найкращим державним
ладом такий, який, з дотриманням належної міри (будучи
складений з трьох видів влади — царської, влади
оптиматів і народної), не збуджує, караючи, жорстоких і
лихих відчуттів... (Ноній).
42. [Це бачив Картаген], який був на шістдесят
п’ять років старшим, оскільки заснований за тридцять
дев’ять років до першої Олімпіади. І знаменитий Лі-
кург, що жив у найдавніші часи, мав на увазі майже
те саме. Отож ця рівновага і цей із трьох видів влади
складений державний лад, як мені здається, були у
нас спільними з цими народами. Але те, що властиво
нашій державі і прекраснішого за що не може бути
нічого, я, якщо зможу, розгляну детальніше, адже
нічого, подібного цьому, не знайти в жодній державі.
Бо хоч усі первені, описані мною раніше, поєднувалися
і в нашій державі, і в лакедемонців, і в картагенців,
але зовсім не рівномірно. 43. Річ у тім, що в державі,
де якась одна людина незмінно стоїть при владі, тим
більше — царській (хоч там є і сенат, як це було в
Римі в часи царів, як це було в Спарті за законами
Лікурга), навіть якщо народ має якісь права (як це
було за наших царів), царська влада все ж має
найбільше значення, і така держава не може не бути і
не називатися царством. Але цей вид держави
найвищою мірою схильний до змін з тієї причини, що
держава, підірвана зіпсутістю однієї людини, дуже
легко гине. Адже царський вид правління сам по собі
не лише не заслуговує осуду, але, певно, повинен бути
поставлений незрівнянно вище решти інших простих
видів державного ладу (якби я взагалі схвалював
якийсь простий вид державного ладу), однак лише до
тих пір, доки він зберігає свій лад. Але це такий лад,
ПРО ДЕРЖАВУ
85
коли добробут, рівноправність і спокій громадян
довірені постійній владі, справедливості і мудрості однієї
людини, що виявляється у всьому. Взагалі народові,
який перебуває під царською владою, бракує багато
чого і передусім свободи, яка полягає не в тому, щоб
мати справедливого владику, а у тому, щоб не мати
жодного... [...]
XXIV. 44. ...Отож цей преславний лад Ромула
відтоді майже 220 років залишався непохитним.
45. ...терпіли [сваволю Тарквінія]. Адже цьому
несправедливому і суворому владарю 32 протягом деякого
часу всміхалося щастя: він завоював увесь Лацій,
здобув багате й розкішне місто Суесу Помецію.
Захопивши там багату здобич, що складалася з золота й срібла,
Тарквіній, щоб виконати заповіт батька, збудував Капі-
толій, заснував колонії і, дотримуючись звичаїв предків,
послав щедрі дари в жертву Аполону Дельфійському.
[XXV. 46.]. Тут знову повертаємось до кола,
природний рух і обертання якого вам слід навчитися
пізнавати від самого початку. Ось основа державної
мудрості, що складає весь зміст нашої бесіди: бачити
шляхи і повороти у справах держави, аби, знаючи,
куди приведе те чи інше з них, бути у змозі затримати
його хід і навіть перешкодити йому.
Бо цар, про якого я говорю, заплямований убивством
кращого царя 33, передусім не був при здоровому
розумі 34 і, жахаючись найвищої кари за вчинений злочин,
сам лякав інших. Крім того, він, покладаючись на свої
перемоги та багатства, не знав упину в своїй
зарозумілості й не міг стримати ні своїх пристрастей, ні
розбещеності своїх родичів. [47]. І ось, коли його
старший син вчинив насильство над дочкою Триціпі-
тіна Лукрецією і над дружиною Колатіна (а цнотлива
жінка після такої образи сама покарала себе смертю),
Луцій Брут, муж видатного розуму й хоробрості,
скинув із громадян це жорстоке і несправедливе ярмо
рабства. Хоч Брут був приватною людиною, він узяв
86
Марк Тулій Ціцерон
на себе всі державні справи і першим у нашій державі
довів, що при захисті свободи громадян нема
приватних осіб. За його пропозицією і під його керівництвом
громадяни, згадавши свіжі ще в їхній пам’яті скарги
батька та родичів Лукреції, і гордість Тарквінія, і
численні образи (чинені ним самим і його синами),
веліли і самому царю, і його дітям, і Тарквінієвому
роду йти у вигнання 35.
XXVI. 48. Отож хіба вам не зрозуміло, що цар
перетворився на владаря і що внаслідок зіпсутості
однієї людини сам рід державного ладу із доброго
став вельми поганим? Адже саме такого правителя
над народом греки і називають тираном. Бо царем
вони схильні вважати того, хто піклується про народ,
як батько, і дбає про якомога кращі умови життя для
тих, над ким поставлений. Це справді гарний вид
державного ладу, як я вже говорив, та все ж схильний
переходити до найзгубнішого ладу і навіть такого, що
котиться вниз. 49. Адже тільки-но цар ступить на
шлях хоч якоюсь мірою несправедливого
владарювання, він одразу стане тираном, тобто найогиднішою,
наймерзеннішою і найненависнішою для богів та людей
істотою, яку тільки можна собі уявити. Хоч зовні
він — людина, однак дикістю свого характеру
переважає найлютіших звірів. Бо хто, справді, назве людиною
того, хто не хоче, щоб у нього були з його громадянами
і взагалі зі всім людським родом якась спільність у
праці, якесь єднання в людських стосунках? Але в
нас буде ще інша, більш зручна нагода поговорити
про це, коли сам предмет змусить мене висловитися
проти тих, хто, навіть звільнивши громадян, став
домагатися панування 36.
XXVII. 50. Ось так уперше з’являється тиран. Бо
таку назву греки дали несправедливому цареві, а ми
називали царями всіх тих, хто мав одноособову
постійну владу над народом. Тому і про Спурія Касія,
і про Марка Манлія, і про Спурія Мелія говорили,
ПРО ДЕРЖАВУ
87
що вони хотіли захопити царську владу, а недавно
«Тіберій Гракх»... [...]
XXVIII. 51. ..Лікург в ЛаконіІ назвав геронтами.
їх було, правда, дуже мало — двадцять вісім 37. Він
надав їм найвище право дорадчого голосу, тоді як
найвищий імперій належав цареві. Наші предки пішли
за прикладом Лікурга і переклали на нашу мову
введену ним назву: тих, кого він назвав старійшинами,
вони назвали сенатом. Так (ми вже говорили про це)
вчинив і Ромул, обравши «батьків». Однак у такій
державі все ж рішуче переважає могутність, влада й
ім’я царя. Наділивши певною владою і народ (як
вчинили це Лікург та Ромул), свободою його, проте,
не нагодуєш, але жагою свободи запалиш,— якщо
тільки даси йому можливість скуштувати влади. Однак
над ним завжди буде висіти страх, що цар (як це в
більшості випадків і буває) виявиться несправедливим.
Отож неміцна воля народу, коли вона, як я вже
говорив, залежить від волі, точніше, від норову одної
людини.
[XXIX. 52]. Тому хай це буде перша форма, перший
вид і першоджерело тиранії, виявлене нами в тій
державі, яку Ромул заснував, здійснивши ауспіції, а
не в тій, яку, як пише Платон, для себе описав Сократ
у своїй вельми вишуканій бесіді. Ось яким чином
Тарквіній повністю повалив цей вид держави на чолі
з царем — і не тим, що він привласнив якусь нову
владу, але тим, що несправедливо використав ту, яку
мав. Протиставимо [Тарквінію] іншого мужа —
доброго, мудрого і досвідченого у всьому тому, що стосується
користі й гідності громадян, і немовби опікуна й
управителя держави. Бо саме так слід називати всякого,
хто буде правителем і керманичем держави. Вмійте
розпізнати такого мужа. Адже саме він розумом своїм
і діяльністю здатен оберігати державу. Втім, оскільки
назва ця поки ще маловживана в нашій мові і нам
88
Марк Тулхй Ціцерон
ще не раз доведеться говорити про таку людину у
своїй подальшій бесіді, то... [...]
XXX. 53. [Платон] визнав за потрібне утворити
державу швидше таку, якої слід бажати, аніж таку,
на яку можна було б розраховувати,— найменшу, яку
тільки міг створити; не таку, яка могла б існувати, а
таку, в якій було б можливо побачити розумні основи
громадянськості. Але я, якщо вдасться, спробую,
керуючись тими засадами, які побачив [Платон], не за
загальними рисами і не за зразком громадянської
общини, а на прикладі величезної держави немов
жезлом торкнутися причин всякого суспільного блага і
всякого суспільного зла.
Бо після двохсот сорока років з часу правління
царів (а разом з міжцарюваннями дещо більше) і
після вигнання Тарквінія римський народ відчував до
імені царя таку ж сильну ненависть, якою була його
нудьга після смерті, точніше, після зникнення Ромула.
І ось римський народ як тоді не міг обходитись без
царя, так після вигнання Тарквінія не міг чути імені
царя. Але коли він одержав можливість... [...]
XXXI. 54. «Отож ці чудові установлення Ромула
несхитно проіснували близько двохсот двадцяти років,
... (Ноній).
Тому вони, не терплячи правління царя, завели
імперій строком на один рік і посадили двох
імператорів, яких назвали консулами — від слова „consulere"
(піклуватися). їх не назвали ні царями — від слова
„царювати", ні владарями — від слова „володарювати".
(Августин)».
...той закон був скасований в цілому. При такому
стані розуму наші предки потім прогнали ні в чому
не винного Колатина (через підозру, яка впала на
нього у зв’язку з його ріднею), а також і решту
Тарквініїв через їхнє ненависне ім’я. При такому ж
стані розуму Публій Валерій першим велів схиляти
лікторські пучки, коли починав говорити на народному
ПРО ДЕРЖАВУ
89
зібранні, і переніс свій будинок до підніжжя пагорба
Велі! після того, як розпочав будувати будинок на
більш високій частині Велії, де колись жив цар Тул,
бо зрозумів, що в народі виникають підозри. Він же
(чим особливо виправдав своє прізвисько «Публіко-
ла») вніс на розгляд народу закон, який був першим
прийнятий центуріатськими коміціями,— про те, щоб
жоден магістрат не мав права, всупереч провокації, ні
страчувати римського громадянина, ні карати його
різками. Але, як свідчать понтифікальні, а також і
наші авгуральні книги, провокація застосовувалася уже
в часи царів. Про дозвіл здійснювати провокацію за
будь-яким судовим вироком і після накладення пені
вказують і численні закони Дванадцяти таблиць. А
легенди про те, що децемвіри 38, які складали ці закони,
були обрані без можливості провокації за їхніми
рішеннями, показують досить чітко, що на інших
магістратів право провокації не поширювалося. І
консульський закон Луція Валерія Потіта й Марка Горація
Барбата39 (які розумно вирішили, заради збереження
згоди, стояти за народ) встановив, що жоден магістрат
не може бути обраний без того, щоб за його рішенням
не була можливою провокація. Та і Порцієві закони
(три закони, запропоновані трьома Порціями), як ви
знаєте, не додали нічого нового, крім санкції40.
55. І ось Публікола, провівши цей закон про
провокації, негайно ж велів прибрати сокири із ліктор-
ських пучків 41, а на другий день домігся дообрання
Спурія Луйреція (як свого колеги) і велів лікторам
своїм перейти до Лукреція, оскільки той був старший
за нього роками. [Публікола] першим встановив, щоб
ліктори, які йшли перед консулами, кожного місяця
переходили від одного з них до другого, аби, при
свободі для народу, знаків імперія було не більше,
ніж їх було за царської влади. Це був, на мою думку,
муж непересічний, раз він, надавши народу помірну
свободу, досить легко зберіг за найпершими людьми
90
Марк Тулій Ціцерон
їхнє значення. І я тепер не без причини тверджу вам
про такі давні і такі відомі події, а на прикладі
знаменитих особистостей та славних часів описую вам
людей і справи, щоб у відповідності з ними спрямувати
свою подальшу бесіду.
XXXII. 56. Отож у ті часи сенат управляв державою
так, що, хоч народ і був вільний, волею народу
вершилося мало справ, а більша частина — рішеннями
сенату і за встановленими звичаями. Консули ж при
цьому мали владу в часі лише на рік, але за її
характером і правами вона була царською. А те, що
мало найбільше значення для зміцнення могутності
знаті, дотримувалося суворо: постанови народних
коміцій набирали сили тільки після схвалення їх
рішенням «батьків» 42. Крім того, саме в ці часи, приблизно
через десять років після обрання перших консулів 43,
був призначений також і диктатор — Тит Ларцій, що
здалося безприкладним видом імперія, вельми
близьким до царської влади і схожим на неї. Втім, хоч би
як було, всіма державними справами (за згодою
народу) з найвищим авторитетом відали найперші і
найхоробріші на ті часи люди, наділені найвищим
імперієм,— диктатори й консул, які вчиняли великі
подвиги на війні.
ХХХІП. 57. Але те, звершення чого вимагала сама
природа речей,— щоб народ, визволений від царів,
виявив домагання на дещо більші права,— сталося через
короткий проміжок часу, приблизно на шістнадцятому
році після їхнього вигнання, за консульства Постума
Комінія та Спурія Касія44. Розумних підстав для
цього, певно, не було, але в державних справах сама
їхня природа часто бере верх над розумом. Ви повинні
твердо пам’ятати те, що я сказав вам напочатку. Якщо
в державі нема рівномірного розподілу прав, обов’язків
та повноважень — з тим, щоб достатньо влади було у
магістратів, достатньо впливу у ради найперших людей
і достатньо свободи у народу, то цей державний лад
ПРО ДЕРЖАВУ
91
не може зберегтись незмінним. 58. Бо в ті часи, коли
серед громадян почалися заворушення через борги,
плебс зайняв спершу Священну гору, а потім Авен-
тинський пагорб 45. Адже навіть порядок, встановлений
Лікургом, не утримав греків у шорах. Бо і в Спарті,
за царювання Теопомпа, було призначено п’ять чоловік,
яких греки називали ефорами, на Кріті — десять так
званих космів. Як завданням плебейських трибунів
було стримувати консульський імперій, так завданням
тих посадових осіб було стримувати царську сваволю.
XXXIV. 59. У наших предків, за великого тягаря
боргів, можливо, і був той чи інший спосіб допомогти
боржникам. Такий спосіб свого часу не випав з уваги
атенця Солона, а невдовзі — і від нашого сенату, коли
через заворушення, викликані сваволею однієї людини,
всі кабальні обов’язки громадян були скасовані, ще
згодом ця форма обов’язків була ліквідована. І завжди,
коли плебс, внаслідок бід, що звалювалися на державу,
бував руйнований поборами, шукали якогось
полегшення й допомоги заради спільного блага. Але оскільки
тоді такої міри не застосовували, то це дало народові
підставу зменшити владу і значення сенату, шляхом
заколоту вибравши двох плебейських трибунів. Проте
значення сенату залишилося все ще великим і
важливим, оскільки найрозумніші й найхоробріші мужі
охороняли державу зброєю та своїми мудрими
рішеннями. І їхній авторитет був у повному розквіті, тому
що вони (набагато переважаючи інших людей своїм
почесним становищем) поступались їм у своєму
прагненні до насолод і були вищі від них за своїм
майновим станом. При цьому доблесть кожного з них у
державних справах була людям тим більш до душі,
що в приватному житті вони турботливо підтримували
співгромадян ділом, порадою, грошима.
XXXV. 60. За такого становища в державі Спурій
Касій, надзвичайно впливова в народі людина, надумав
захопити царську владу. Його звинуватив у цьому
92
Марк Тулій Ціцерон
квестор, і, як ви знаєте, після того, як батько [Спурія
Касія] заявив, що він установив вину [сина], квестор,
за згодою народу, прирік [Спурія] на смерть 46. Далі,
консули Спурій Тарпей і Авл Атерній приблизно на
п’ятдесят четвертому році після першого консульства
провели в центуріатських коміціях [догідний народові
закон] про грошову пеню і позов зі внесенням
закладу 47. Через двадцять років, зважаючи на те, що цензори
Луцій Папірій та Публій Пінарій призначенням пені
відняли у приватних осіб багато великої рогатої худоби
і передали її у власність держави, законом консулів
Гая Юлія і Публія Папірія була встановлена дешева
оцінка худоби при накладенні пені 48.
XXXVI. 61. Але кількома роками раніше, коли сенат
мав найвищий авторитет, а народ погоджувався й
слухався його, було прийнято рішення про те, щоб
консули та плебейські трибуни відмовилися від своїх
магістратур; і щоб були обрані децемвіри, наділені
найбільшою владою і позбавлені можливості
провокації, і щоб вони мали найвищий імперій і складали
закони. Після того, як вони склали десять таблиць
законів, виявивши при цьому незвичайну
справедливість та принциповість, вони провели вибори інших
децемвірів на наступний рік. Але ні чесність, ні
справедливість останніх не отримали такого ж високого
схвалення. Однак і в цій колегії великої слави зажив
Гай Юлій. Він зажадав поручителів від знатного Луція
Сестія, в спальні якого в присутності Гая Юлія, за
його словами, було викопано труп людини. І це
незважаючи на те, що сам Луцій Сестій мав найвищу
владу (оскільки був одним із децемвірів) і був
вибавлений від можливості провокації. [Гай Юлій, за
його словами], не збирався нехтувати чудовим законом,
що дозволяв тільки в центуріатських коміціях
виносити постанову про життя і смерть римського
громадянина.
ПРО ДЕРЖАВУ
93
XXXVII. 62. Настав третій рік децемвірату.
Залишалися ті ж самі децемвіри, які чинили спротив
обранню інших на їхнє місце. За такого стану в державі,
який, як я вже не раз говорив, не може бути тривким,
[оскільки всім станам громадян не надаються однакові
права], вся влада опинилася тоді в руках найперших
людей,— бо на чолі держави були поставлені найзнат-
ніші децемвіри. їм не були протиставлені плебейські
трибуни. За децемвірів не було жодних інших
магістратів і не було збережено права провокації до народу,
якщо громадянину загрожувала страта або покарання
різками. 63. І ось, внаслідок несправедливості
децемвірів, несподівано почалися сильні потрясіння, і
відбувся справжній державний переворот. Бо децемвіри,
додавши дві таблиці несправедливих законів,
нелюдським законом заборонили шлюби між плебеями і
«батьками», хоча звичайно дозволяються навіть шлюби
з чужинцями. Цей закон був пізніше скасований Ка-
нулеєвим плебісцитом 49. Завдяки своєму імперію
творячи всяке свавілля, вони правили народом жорстоко
та корисливо. Всім, звичайно, добре відомо (про це
свідчать і численні літературні твори), як через
непогамованість одного з цих децемвірів якийсь Децім
Віргіній своєю рукою вбив на форумі дочку-підлітка
і, охоплений горем, утік до війська, яке стояло тоді
на горі Альгіді50. Воїни відмовилися продовжувати
військові дії, які вели, і зі зброєю в руках спершу
зайняли Священну гору (подібно до того, як це колись
уже сталося в подібному випадку), а потім і Авен-
тинський пагорб... [...]
...після того, як Луція Квінкція призначили
диктатором... 51. (Сервій).
...предки наші, гадаю, і вельми схвалили, і з великою
мудрістю зберегли.
XXXVIII. 64. Коли Сціпіон закінчив і всі мовчазно
чекали продовження його мови, Туберон сказав:
оскільки присутні, які старші за мене, ні про що не запитали
94
Марк Тулій Ціцерон
тебе, Публію Африканський, дозволь мені сказати,
чого я не знаходжу у твоєму викладі.
Так, звичайно,— відповів Сціпіон,— я вислухаю
вельми охоче.
ТУБЕРОН: Ти похвалив, здається, нашу державу,
хоча Лелій питав тебе не про нашу державу, а про
державу взагалі. Але я все ж не довідався із твоїх
слів, якими порядками, якими звичаями або, краще,
якими законами можемо зберегти ту державу, яку ти
вихваляєш.
XXXIX. 65. ПУБЛІЙ АФРИКАНСЬКИЙ: Я гадаю, Ту-
бероне, ми незабаром знайдемо більш слушну нагоду
для ретельного розгляду питання про те, як створюють
і зберігають державу. Що ж стосується найкращого
державного ладу, то я, здається, відповів на питання
Лелія досить вичерпно. Адже я передусім визначив
види держав, які заслуговують схвалення, числом три,
і стільки ж згубних, протилежних трьом вищезгаданим.
І вказав, що жоден із цих видів не є найкращим; і
що тільки той, який є розумним поєднанням трьох
перших, переважає кожний із видів держави, взятий
окремо. 66. А та обставина, що я взяв за зразок саме
нашу державу, мала значення не для визначення
найкращого державного устрою (бо це було б можливим
і без використання зразка), а для того, щоб на прикладі
величезної держави ясніше проглядала сутність ладу,
який я описав у своїм міркуванні та бесіді. Але якщо
ти, не звертаючись до прикладу того чи іншого народу,
запитуєш про сам рід найкращого державного устрою,
то нам слід скористатися образом, даним нам
природою, оскільки це зображення міста і народу тебе... [не
задовольняє] [...]
XL. 67. ...якого я шукаю вже давно і з яким бажаю
зустрітися.
ЛЕЛІЙ: Ти, певно, шукаєш розумну людину?
СЦІПІОН: Саме так.
ПРО ДЕРЖАВУ
95
ЛЕЛІЙ: Серед присутніх чимало таких людей. Почни
хоча б із самого себе.
СЦІПІОН: О, якби в сенаті було достатньо таких
людей! Адже розумний той, хто, як часто бачимо в
Африці, сидячи на величезному й дикому звірі52,
приборкує і спрямовує його, куди захоче, а ласкавим
словом і дотиком змушує цю дику тварину слухатись.
ЛЕЛІЙ: Знаю і часто бачив це, коли був твоїм легатом.
СЦІПІОН: Та ба, той індієць або пунієць приборкує
тільки одного звіра і то такого, що піддається навчанню
і звик до людської вдачі. Але ж той первінь, який
прихований в душі людини і (будучи частиною його
душі) називається здоровим глуздом; він гамує і
підкоряє не просто одного звіра, з яким можна
впоратися,— таке якщо йому й удається, то вельми рідко.
Бо й того дикого звіра треба тримати [в шорах]... [...]
XLI. 68. ... [звір], який живиться кров’ю, якого
жорстокість тішить так, що він насилу може
насититися видовищем болісної смерті людей, ... (Ноній).
2. ..Але пожадливому, стрімкому, похітливому, що
потонув у насолодах... (Ноній).
3. Є три афекти, які штовхають нерозважних людей
до всіляких злочинів: гнів, жадоба, сваволя. Гнів
вимагає помсти, жадоба — багатства, сваволя — розваг.
(Лактанцій).
4. ...і четверта за ліком боязливість, що переходить
у плач і тугу, завжди сама себе збуджує... (Ноній).
5. ...зазнавати горя, відчути нещастя, точніше, бути
охопленим страхом і страждати від боягузтва... (Ноній).
6. ...подібно до того, як недосвідченого візника,
буває, стягає з колісниці, розчавлює, ранить, нищить...
(Ноній).
7. Хвилювання душі подібні до запряженої
колісниці, де найголовніший обов’язок візника — вміло
правити; а ще — аби знав дорогу. Якщо її триматись буде,
то хоч би як стрімко їхав, не постраждає. Якщо ж
збочить, то хоч як тихо та обережно їхатиме, або на
96
Марк Тулій Ціцерон
вибоях розіб’ється, або через нерозважність зазнає
прикрощів, або (хоч би як старався) напевно буде
скинутий. (Лактанцій).
XLII. 69. ...можна було б сказати.
ЛЕЛІЙ: Я вже бачу, які обов’язки та завдання ти
готовий доручити мужу, появу якого я очікував.
Звичайно,— сказав Публій Африканський,— [перед
ним, мабуть, треба поставити] лише одне завдання
(бо в ньому одному, очевидно, заховані і решта):
ніколи не припиняти вчитися і звертати погляд на
себе самого, закликати інших людей наслідувати йому,
зразковістю своєї душі і життя бути немовби дзеркалом
для співгромадян. Адже це нагадує струнну чи духовну
музику (і навіть спів), де слід дотримуватися, так би
мовити, ладу різних звуків, будь-які порушення якого
нестерпні для витонченого слуху. Причому цей лад
все ж виявляється злагодженим завдяки дотриманню
міри при поєднанні зовсім різних звуків. Так і держава:
відчуття міри в ній складається з поєднання вищих,
нижчих і середніх станів. Тут як і зі звуками:
злагоджене звучання досягається узгодженням цілком
різних первенів. [Те, що музиканти називають гармонією
у співі, в державі є згода, цей найтісніший і найкращий
зв’язок, що гарантує безпеку в кожній державі і жодним
чином не можливий без справедливості]. (Августин).
«...по струнах треба вдаряти легко і спокійно, і не
рвучко». (Помпей Трог).
XLIII. 70. І коли Сціпіон значно ретельніше і
докладніше розглянув питання про те, наскільки
справедливість корисна державі і яка велика шкода буває
при її відсутності, слово взяв Філ, один з учасників
бесіди, і запропонував, щоб саме це питання було
розглянуте ще ретельніше і щоб про справедливість
було сказано більше, оскільки всюди говорять про те,
що правити державою, не чинячи несправедливості,
неможливо. (Августин).
XLIV. 71. ...бути сама справедливість.
ПРО ДЕРЖАВУ
97
СЦШІОН: Я цілком згоден з вами і стверджую ось
що: ми повинні визнати, що все донині сказане нами
про державу нічого не варте і що нам нікуди буде
йти у своїх розмірковуваннях, якщо не буде доведена
не тільки брехливість думки, немов державою можна
правити лише чинячи несправедливість, але й глибока
правота думки, що нею жодним чином не можна
правити без найбільшої справедливості. Та коли ваша
ласка, на сьогодні годі. Подальше (адже лишається
ще досить багато) відкладемо на завтра.
А оскільки всі погодилися з ним, то в цей день
бесіда була припинена.
4 7-258
ДРУГИЙ ДЕНЬ
Книга третя
Оскільки обговорення цього питання було
відкладено на наступний день, розгляд його в третій книзі
викликав жваві суперечки. Сам Філ, попередивши від
самого початку, що цю думку не варто приписувати
саме йому, виклав погляди тих, хто вважає, що правити
державою, не чинячи несправедливості, неможливо, і
той, хто вперто висловлювався на захист
несправедливості і проти справедливості, намагався на основі
міркувань і прикладів, схожих на істину, довести, що
перша державі корисна, а друга — шкідлива. Потім, на
прохання всіх присутніх, Лелій став захищати
справедливість і всіляко доводити, що нема нічого більш
ворожого державі, як несправедливість; і що взагалі
держава може управлятися, а точніше, зберігатися,
тільки завдяки великій справедливості. Після того, як
це питання було розглянуте, на думку всіх, достатньо,
Сціпіон повернувся до того, на чому зупинився, і ще
раз запропонував своє коротке визначення держави,
яке він назвав «справою народу». Однак народ, на
його думку, не будь-який гурт людей, а гурт людей,
об’єднаних згодою стосовно права та спільністю
інтересів. Потім він показав, якою великою при
обговоренні питання є користь «визначення». І на підставі
цих своїх визначень зробив висновок, що держава,
тобто «справа народу», існує тоді, коли нею добре і
справедливо править або один цар, або гурт оптиматів,
або ве ;ь народ. Але коли несправедливий цар, якого
[Сціпіон] за грецьким звичаєм назвав тираном, або
несправедливі оптимати, змову яких він назвав клікою,
або ж несправедливий сам народ (якого він, не
знайшовши для нього належної назви, також назвав
тираном), тоді держава вже не тільки злочинна (про що
ПРО ДЕРЖАВУ
99
говорилося щойно), але, як показує висновок із
наведених визначень, її взагалі не існує. Бо вона вже
не справа народу, якщо її захопив тиран або кліка;
та й сам народ у цьому випадку вже не народ (якщо
він несправедливий); бо це вже не гурт людей,
об’єднаних згодою стосовно права та спільністю інтересів,—
адже саме про таке визначення поняття «народ» ішлося
вище. (Августин).
1. 1. У своїй третій книзі про державу той же Тулій
говорить, що людина народжена природою для життя —
не як матір’ю, а як мачухою — з тілом голим, хиренним
і слабким; з душею боязкою серед труднощів,
лякливою, нестійкою у злиднях і схильною до похітливості;
з душею, якій, однак, притаманний ніби внесений в
неї богом вогонь обдаровань та розуму. (Августин).
<1 справді, яка істота перебуває в більш
жалюгідному стані, ніж ми, коли ввергнуті в це життя подібно
жебракам та голим, з недолугим тілом, з боязким
серцем, зі слабким духом, лякливими у тривозі,
схильними до насолод>? (Амвросій).
2. Хоча людина народжується кволою і слабкою,
їй усе ж не страшна жодна безсловесна істота. А всім
тим, що народилися сильними (хоч вони стійко зносять
негоду), все ж небезпечна людина. Таким чином, розум
дає людині користь більшу, ніж безсловесним істотам
дарує природа. Бо останніх ні велика їхня сила, ні
витривалість їхнього тіла не можуть захистити від
винищення та підкорення нами. Платон, мені здається,
висловив природі вдячність за те, що народився
людиною. (Лактанцій).
[II. 3] [...] [Розум надав у розпорядження людині]
(через повільність її пересування) [вози]. Пізніше, коли
[розум] виявив, що люди видають безладні й невиразні
звуки, то розділив їх на частини і, наче знаки, закріпив
слова за предметами і людьми. В такий спосіб досі
порізнених між собою [людей] він зв’язав вельми
приємними узами мовлення. Той же розум позначив
4*
100
Марк Тулій Ціцерон
і вирізнив усі звуки людського голосу (які здавалися
незліченними) невеликим числом знаків, які він
винайшов, щоб за їх допомогою можна було зберігати і бесіду
з людьми відсутніми, і вияви волі, і записи минулого.
До цього додалося число, річ необхідна для життя і
єдина, яка не змінюється і вічно існує. Число вперше
спонукало нас і до того, щоб ми, дивлячись на небо,
не стежили даремно за рухом зірок, але, рахуючи дні
і ночі, [...приводили до ладу календар] [...]
III. 4. [Філософи] ...чий розум вивищився ще більше
і зміг вигадати дещо гідне дарунку богів, як я вже
говорив. Тому хай будуть для нас ті, хто розмірковує
про правила життя, великими людьми (якими вони є
насправді). Хай будуть вченими, будуть наставниками
істини й доброчесності. Тільки хай істина та
доброчесність не зустрічають зневаги до себе — незалежно
від того, чи вигадані вони мужами, добре обізнаними
з різними видами державного устрою, а чи вивчалися
ними на дозвіллі і за творами (як це бувало). Мова
йде про громадянськість і влаштування життя народів,
яке викликає (і вельми часто вже й викликало) в
чесних серцях появу, так би мовити, незвичної і богами
вселеної доброчесності. 5. Але якщо хтось до тих
здібностей свого розуму, які одержав від природи і
завдяки громадянським ухвалам, визнає за потрібне
додати освіту і більш широкі знання, як учинили ті,
хто займається обговоренням цих ось книг, то хай не
знайдеться людини, яка не надала б перевагу таким
людям перед іншими. Та й справді, що може бути
більш славним, ніж поєднання великих справ і досвіду
з вивченням цих наук і пізнанням їх? Іншими словами,
чи можна уявити собі більш шляхетних людей, ніж
Публій Сціпіон, ніж Гай Лелій, ніж Луцій Філ, які,
аби не пройти повз те, чим досягається слава, що
випадає на долю знаменитих мужів, додали до звичаїв
вітчизняних та дідівських і це чужинське вчення, що
йде від Сократа? 6. Звідси випливає: хто забажав і
ПРО ДЕРЖАВУ
101
домігся того й іншого, тобто пізнати і настанови
предків, і філософські вчення, той, гадаю, досягнув усього,
що приносить славу. Але якщо треба обрати один із
двох шляхів до мудрості, то (навіть якщо спокійний
спосіб життя, що протікає в найблагородніших
заняттях та науках, комусь і видається більш щасливим) все ж
таки життя громадянина більшої хвали гідне і,
безумовно, більш славне, коли за нього підносять видатних
мужів так, як, наприклад, підносили Манія Курія:
Той це, кого ще ніхто не осилив мечем ані злотом...
«Йому ніхто — громадянин чи гість,—
Не зможуть гідну нагороду дать»
[IV. 7] [...] ...[що обидва шляхи] були мудрістю,
однак різниця між ними полягала в тому, що одні
люди виховували природні начала настановами й
науками, а інші — установленнями й законами. Але одна
[наша] держава дала більше число якщо і не таких
мудрих мужів (оскільки [філософи] витлумачують цю
назву дуже обмежувально), то, без сумніву, людей,
гідних найвищої хвали, бо вони шанували повчання
та відкриття мудреців. І якщо ми в кожній з таких
держав знайдемо хоча б одного такого мужа, то яким
виявиться тоді великим число видатних мужів! І це
незалежно від того, скільки існує й існувало держав,
гідних похвали, оскільки потрібна найбільша і непе-
ревершена в природі мудрість, щоб створити державу,
яка може бути довговічною. Але якщо ми захочемо
подумки оглянути Лацій в Італії або так само племена
сабінців і вольсків, Самній, Етрурію, знамениту Велику
Грецію 2, якщо потім звернемо свій погляд на асірійців,
на персів, на пунійців, на цих... [...]
V. 8. ФІЛ: Ви доручаєте мені воістину дивовижне
завдання, бажаючи, щоб я взяв на себе захист безчесності.
ЛЕЛІЙ: Звісно, якщо ти висловиш те, що звично
висловлюють проти справедливості, то, либонь, може
скластися враження, що і ти такої ж думки. Щоправда,
сам ти, наче винятковий зразок давньої порядності й
102
Марк Тулій Ціцерон
чесності, маєш звичку розмірковувати з протилежних
точок зору3, бо, на твою думку, таким чином легше
дійти до істини.
ФІЛ: Ну, гаразд, я виконаю ваше бажання і свідомо
забрьохаюсь. А оскільки цього не цураються люди —
шукачі золота, то ми, шукачі справедливості, яка
набагато дорожча від золота, також не повинні боятися
труднощів. О, якби мені, якщо вже треба користуватися
чужими доказами, було дозволено доручити цю річ
іншому! Тепер Луцій Фурій Філ мусить сказати те,
що Карнеад, грек, який звик вигідну йому думку
[висловлювати] словами, [...]
9. 3. Я, клянусь Гераклом, слова не вимовлю, аби
лиш ви відповіли Карнеаду, який, дякуючи гнучкості
свого розуму, часто висміює найкращі твердження.
VI. 9. 4. Хто не знає, якою великою була
переконливість доказів Карнеада, філософа академічної школи,
і яким красномовством та гостротою розуму він
відзначався, той зрозуміє це із оцінки, даної йому Ціце-
роном, або ж із оцінки Луцілія, у якого Нептун,
міркуючи про вельми важке питання, каже, що він
не зможе його розтлумачити, «якщо Орк не відпустить
до нього самого Карнеада». Коли Карнеада було
прислано атенцями до Риму за посла, він виголосив
грунтовну промову про справедливість у присутності
Гальби і Катона Ценсорія, найвидатніших ораторів
того часу. Але цей же Карнеад наступного дня
спростував свої попередні твердження протилежними і
розвінчав справедливість, яку вихваляв напередодні. При
тому зробив це не переконливою промовою філософа,
чия думка повинна бути твердою та непохитною, а
чимось подібним до ораторської вправи, при якій
міркування ведеться з двох точок зору. Так він чинив,
як правило, щоб бути у змозі спростовувати думки
інших людей, які відстоювали якесь твердження.
Міркування, яким відкидається справедливість, у Ціцерона
згадує Луцій Фурій, гадаю, тому, що він міркував про
ПРО ДЕРЖАВУ
103
державу, щоб виступити із захистом та
прославлянням справедливості, без якої, на його думку, правити
державою неможливо. Але Карнеад для того, щоб
спростувати твердження Арістотеля і Платона,
поборників справедливості, у своїй першій промові зібрав
усе, що висловлювалося на захист справедливості, щоб
бути у змозі все це спростувати, що він і вчинив.
(Лактанцій).
VII. 10. 5. Більшість філософів, а особливо Платон
і Арістотель, багато говорили про справедливість,
захищаючи і вихваляючи цю чесноту, як гідну найвищої
похвали, оскільки вона віддає кожному своє і зберігає
рівність між усіма. І тоді як інші чесноти мовби
мовчазні і замкнуті в собі, справедливість — єдина з
чеснот, не замкнута в собі і не прихована, але така,
що вихваляється вся цілком і схильна до добрих
вчинків заради того, щоб приносити якомога більшу
користь. Буцімто справедливість повинна бути
притаманна самим лише суддям та людям, що наділені
певною владою, а не всім! 11. Тим часом нема людини
навіть серед найнезначніших і злиденних людей, яка
не могла б прилучитись до справедливості. Та оскільки
вони не знали, що вона собою являє, звідки береться,
яке її призначення, то вони цю найвищу чесноту,
тобто найвище благо, оголосили долею небагатьох і
заявили, що вона не шукає своєї користі, а тільки
сприяє чужим вигодам. І Карнеад, людина рідкісного
обдаровання та гостроти розуму, мав усі підстави
виступити, аби довести неспроможність тверджень цих
людей і відкинути значення справедливості, яка не
має міцної основи,— не тому, що він гадав, що
справедливість заслуговує догани, але з метою довести,
що поборники справедливості не виставили на її захист
жодних визначень, жодних непорушних доказів.
(Лактанцій).
6. Справедливість дивиться назовні, вся виступає
вперед і випинається... (Ноній).
104
Марк Тулій Ціцерон
7. ...чеснота, яка більше, ніж усі інші, прагне до
служіння іншим і в цьому виявляється (Ноній).
VIII. 12. [ФІЛ]: ...знаходив би і захищав. Але інший 4
своїми міркуваннями про справедливість заповнив
чотири вельми просторих книги. Адже від Хрісіпа я не
чекав нічого великого та блискучого: він говорить, так
би мовити, в своєму дусі, розглядаючи все за значенням
слів, а не за сутністю речей. На долю тих героїв5
випало оживляти ту чесноту, коли вона лежить
повергнута, і зводити її на божественний престол поруч
із мудрістю. Адже лише вона (якщо вона існує)
народжена швидше для інших, а не для себе; вельми
доброчинна й щедра і всіх любить більше, ніж саму
себе. 13. І їм зовсім не бракувало ні бажання (яка ж
тоді була у них інша підстава писати і, взагалі, який
інший намір?), ні обдаровання, яким вони переважали
всіх. Однак дійсність виявилася сильнішою за їхнє
бажання і їхні здібності. Адже право, яке ми
досліджуємо, є чимось іншим, таким, що стосується
громадянськості, але аж ніяк не природи 6. Бо якби воно
стосувалося природи, то — подібно гарячому і холодному,
подібно гіркому й солодкому — справедливість і
несправедливість були б однаковими для всіх людей.
IX. 14. Але тепер, якби хтось «із колісниці,
запряженої крилатими зміями», як писав Пакувій, міг
оглянути з висоти і на власні очі побачити численні і
різні народи та міста, то передусім помітив би, що
єгиптяни (найстародавніший із усіх народів, що має
літописи подій за дуже багато віків) мають за божество
якогось бика, що його звуть Апісом. Така людина
побачила б у тих же єгиптян і багато інших чудовиськ
т і різних звірів, зарахованих ними до богів. Потім
він побачив би в Греції, як і в нас, чудові храми,
присвячені богам у людській подобі. Перси вважали
це святотатством, і Ксеркс, як стверджують, велів
спалити храми атенців з тої лише причини, що вважав
святотатством тримати зачиненими богів, чий дім —
ПРО ДЕРЖАВУ
105
увесь цей світ. 15. Але пізніше і Філіп, що мав намір
воювати з персами, й Александр 7, який пішов на них
війною, виправдовували цю війну своїм бажанням по-
мститися за храми Греції. Греки не вважали за потрібне
навіть відновлювати їх, аби у їхніх нащадків було
перед очима вічне свідчення злочинів персів. Багато
було народів — як, наприклад, таври на берегах Ак-
синського Понту8, як єгипетський цар Бусирід9, як
гали, як пунійці,— які вважали людські
жертвопринесення справою благочестя й вельми приємними богам!
І справді, правила життя настільки несхожі, що
крітяни й етоляни вважають морський розбій почесною
справою 10, а лаконці оголошують своїми всі ті землі,
куди міг долетіти їхній спис. Атенці мали звичку
клятвено оголошувати від імені держави, що їм
належать всі ті землі, на яких ростуть оливи і хлібні
злаки. Гали вважають для себе ганебним сіяти хліб
своїми руками. Тому вони, озброєні, знімають урожай
з чужих полів. 16. А ми, буцімто найсправедливіші
люди, не дозволяємо заальпійським народам садити
оливи й виноград, аби наші сади олив та виноградники
коштували дорожче и. Коли ми так чинимо, то кажуть,
що ми чинимо розумно, але не говорять, що
справедливо,— аби ви зрозуміли, що між розважливістю та
справедливістю існує різниця. Тим часом Лікург, який
вигадав найкращі закони і найсправедливіше право,
велів обробляти землі багатіїв плебеям, немов вони
були рабами 12.
X. 17. Втім, якби я забажав описати види права,
законів, звичаїв га вподобань, різні не лише й у
стількох народів, але й у одному місті, і навіть в
нашому, то я довів би, що вони змінювалися тисячу
разів: наш тлумач права Манілій 13 каже, що стосовно
легатів 14 і спадку на користь жінок нині існують одні
права, а він сам, у свої молоді роки, говорив про інші,
коли Воконіїв закон 15 ще не був виданий. Саме цей
закон, запропонований на користь чоловіків,— сама
106
Марк Тулій Ціцерон
несправедливість стосовно жінок. І справді, чому б
жінці не мати свого майна? Чому у діви-весталки
спадкоємець може бути, але його не може бути в її
матері? І чому, якщо для жінки слід встановити
крайню міру майна, дочка Публія Краса, якщо вона єдина
у батька, могла б, без порушення закону, мати
незліченну кількість грошей, а моя дочка не могла б мати
і трьох мільйонів?.. [...]
XI. 18. [Якби сама природа] встановила для нас
права, усі люди користувалися б одними й тими ж
[законами], одначе одні й ті ж люди користувалися
у різні часи різними законами. Але я питаю: якщо
обов’язок справедливості людини і чесного мужа —
слухатися законів, то яких саме? Чи всяких, які тільки
будуть видані? Але ж чеснота не приймає
непостійності, а природа не терпить мінливості. Закони ж
підтримуються карою, а не нашим почуттям
справедливості. Таким чином, право не містить у собі нічого
природного. Із цього випливає, що немає навіть людей,
справедливих від природи. Чи закони, як нам говорять,
мінливі, чи ні, але чесні мужі, з огляду на свої природні
якості, йдуть за тією справедливістю, яка існує напевно,
а не за тією, яка такою вважається? Адже обов’язок
чесного і справедливого мужа — віддавати кожному
те, чого той гідний. 19. Тоді як поставимося ми
передусім до безсловесних тварин? Адже не люди
посереднього розуму, а видатні та вчені мужі, Пітагор
і Емпедокл, заявляють, що всі живі істоти перебувають
в однаковому правовому стані. Вони твердять, що тим,
хто завдасть пошкодження тварині, загрожує
нескінченна кара. Отож завдати шкоди дикій тварині —
злочин, і цей злочин... [для того], хто [не] захоче [його
уникнути, виявляється згубним]. [...]
А якщо побажає йти за справедливістю людина, не
обізнана з божественним правом, то вона прийме
закони свого племені, немов вони є істинним правом;
закони, які за всіх обставин вигадала не справедливість,
ПРО ДЕРЖАВУ
107
а вигода. І справді, чому у всіх народів прийняті різні
і такі, що відрізняються один від одного, закони, але
кожне плем’я встановило для себе те, що воно визнало
корисним для себе? Та якою мірою користь
розходиться зі справедливістю, дає зрозуміти сам римський
народ, який, оголошуючи війни з допомогою феціалів
(завдаючи образ законним чином і завжди бажаючи
чужого та захоплюючи його), заволодів усім світом.
(Лактанцій).
Адже будь-яка царська влада, або імперій, якщо я
не помиляюся, добувається з допомогою війни і
шириться шляхом перемог. Але війна і перемоги
грунтуються передусім на захопленні та руйнуванні міст.
Ці дії неминуче пов’язані з образою богів, з
руйнуванням міських мурів і храмів. Цьому подібне і
винищення громадян та жерців, і до них цілком подібне
пограбування священних і мирських скарбів. Отож
римляни вчинили святотатств стільки ж, скільки у
них було трофеїв. Тріумфів з нагоди перемог над
ворогами вони справили стільки ж, скільки і з нагоди
перемог над [сумирними] народами. їхня здобич
настільки велика, скільки до цього часу у них
залишається зображень полонених ними богів. (Тертуліан).
ХП. 20. 8. ...бо, коли його запитали, які злочинні
схильності змусили його зробити море небезпечним
для плавання, коли він мав лише один міопарон, він
відповів: «Ті ж самі, які спонукали тебе зробити
небезпечним увесь світ» 16. (Ноній).
21. ...Розважливість велить нам усіляко
примножувати своє майно, збільшувати свої багатства,
розширювати кордони (справді, які підстави були б для
хвалебних написів, що карбуються на пам’ятниках
видатних імператорів: «Межі держави він розширив»,
якби він не додав деякої частини чужої землі?),
повелівати якомога більшою кількістю людей,
насолоджуватися, бути могутнім, правити, панувати. Навпаки,
справедливість учить милувати всіх, піклуватися про
108
Марк Тулій Ціцерон
людей. Кожному віддавати належне, до жодної речі,
присвяченої богам, до жодної державної або чужої
власності не доторкатися. Чого ж досягнеш, якщо,
отже, станеш дослухатися голосу розважливості?
Багатства, влади, майна, почестей, імперію, царської влади
і для приватних людей, і для народу. Але оскільки
ми говорили про державу, то для нас більш очевидне
те, що чиниться від її імені. І оскільки сутність права
в обох випадках одна й та сама, то, на мою думку,
слід поговорити про розважливість народу. Про інші
народи я говорити не буду. А наш народ, чиє минуле
Публій Африканський у вчорашній бесіді виклав нам
від самого початку і чия держава вже розширилася
на весь світ? Завдяки чому він із незначного став
найбільшим — завдяки справедливості чи
розважливості?... [...]
<22. Благу вітчизни завжди й у всьому надавати
перевагу17, не звертаючи уваги на людські чвари.
Правило це втрачає будь-який глузд. І справді, хіба
вигода для вітчизни не є чимось іншим, ніж вигода
для іншої держави або для іншого народу? Це значить
розширювати межі вітчизни, насильно захоплювати
чужі землі; зміцнювати свою владу, збирати більшу
данину>.
ХПІ. 22. 9. Наскільки користь різниться від
справедливості, показує сам римський народ, який,
оголошуючи війну через феціалів і законно чинячи
несправедливості, і завжди чужого жадаючи та хапаючи,
заволодів усім світом. (Лактанцій).
ХШ. 22. 10. Хто таким чином добуває для вітчизни
ці, як вони їх називають, «блага», тобто хто, знищивши
держави й вигубивши народи, наб’є скарбницю
грошима, захопить землі, збагатить співгромадян, тому
підносять хвалу до небес і бачать в ньому найвищу
і досконалу чесноту. Отакі помилкові погляди не
тільки народу й неосвічених людей, але й філософів, які
навіть подають настанови, як чинити несправедливість,
ПРО ДЕРЖАВУ
109
<аби безтям і злість не були позбавлені обгрунтування
й авторитету>. (Лактанцій).
XIV. 23. [ФІЛ]: ...адже всі, хто має владу над життям
і смертю людей,— тирани, які дуже хочуть, щоб їх
називали царями, за іменем Юпітера Всеблагого. Коли
ж певні люди завдяки своєму багатству, або
походженню, або якимось перевагам тримають державу у своїх
руках, тоді це кліка, яку називають чомусь оптиматами.
А якщо найбільшу владу має народ і все чиниться
на його розсуд, то це називається свободою, хоч
насправді це є безвладдям. Але коли один боїться іншого
(людина — людини, а стан — стану), тоді (оскільки
ніхто не впевнений у своїх силах) укладається ніби
угода між народами і могутніми людьми. Так виникає
те, що Сціпіон вихваляв,— об’єднаний вид державного
устрою. І справді, мати справедливості не природа і
не добра воля, а слабкість. Бо коли треба вибрати
одне з трьох — або чинити беззаконня, а самому їх
не терпіти, або їх і чинити, і терпіти, або ж не чинити
ні того, ні другого, то найкращий вихід — їх чинити,
якщо можеш робити це безкарно. Друге — їх не чинити
і не терпіти. А найжалюгідніша доля — завжди битися
мечем, чинячи беззаконня і страждаючи від них. Отож
ті, які досягнути першого [не могли, об’єдналися на
другому, і так виник змішаний державний устрій]. [...]
<Отож, Карнеад, через те, що становище філософів
було хитким, наважився спростувати їх, зрозумівши,
що спростувати їх можна>.
XV. 24. 11. Його докази зводилися до такого: люди
встановили для себе права, керуючись вигодою;
причому права, різні в залежності від звичаїв; до того ж
в одних і тих самих людей права часто змінювалися
залежно від обставин. Але природного права не існує.
Усі люди й інші живі істоти під орудою природи
прагнуть до користі для себе. Тому справедливості
або зовсім не існує, або (якщо якась і існує), то у
вигляді найбільшої дурниці, оскільки вона сама собі
110
Марк Тулій Ціцерон
шкодить, піклуючись про чужі вигоди. І він наводить
такі докази: всім народам, що квітнуть завдяки своїй
могутності, в тому числі і самим римлянам, чия влада
поширюється над усім світом,— якщо вони тільки
побажають бути справедливими, тобто повернути чуже,—
доведеться повернутися до своїх халуп і нидіти в
бідності та злиднях. (Лактанцій).
«25. ФІЛ: ...за винятком аркадійців і атенців, які,
певно, побоюючись, що колись з’явиться ця заборона,
тобто відчуття справедливості, вигадали, що вони
виникли із землі — ну зовсім так, як польові мишенята —
із ріллі».
XVI. 26. Це, передусім, заперечують ті, хто достатньо
вправний в розмірковуваннях і користується в цьому
питанні великим авторитетом. Такі (мова йде про
чесного мужа, якого ми хотіли б бачити щирим і
простим) в бесіді про це не лукаві, не схильні до
хитрувань, не підступні18. Вони стверджують, що
мудрий не тому чесний, що його захоплюють чесність і
справедливість самі по собі, але тому, що життя чесних
мужів вільне від страху, турбот, тривог і небезпек.
Навпаки, безчесних мужів завжди гнітить турбота, у
них перед очима завжди суд і страта. Але, за їхніми
словами, нема переваги, нема такої вигоди (породженої
несправедливістю), щоб треба було завжди боятися,
повсякчас лякатися якоїсь навислої, загрозливої кари,
утрати... [...]
XVII. 27. [ФІЛ]. Уявімо собі двох людей: один —
найчеснотливіший, найсумлінніший, незвичайно
справедливий муж, на диво вірний своєму слову. А
другий — вищою мірою злочинний і зухвалий. Громадяни
помилково вважають чесного мужа злочинним,
зловмисним, нечестивим, а в тому, хто справді найбезчес-
ніший за всіх, бачать найвищу порядність і вірність
слову. Внаслідок такої думки всіх співгромадян, чесний
муж зазнає переслідувань, нападків, його беруть під
варту, виколюють йому очі, засуджують, накладають
ПРО ДЕРЖАВУ
111
на нього кайдани, таврують, виганяють і прирікають
на злидні. І він здається всім людям найжалюгіднішою
істотою. А безчесного, навпаки, всі вихваляють,
шанують, люблять і з усіх боків віддають йому почесті,
надають імперій, вручають усі кошти і майно, одне
слово, визнають мужем найкращим і цілком гідним
найщасливішої долі. От і скажіть тепер, хто буде
настільки божевільним, щоб не знати, кому з двох
надати перевагу?
ХУІП. 28. Що справедливо стосовно осіб окремих,
те справедливе і стосовно народів: не знайти такої
нерозумної держави, щоб вона не віддала перевагу
несправедливому правлінню, аби не бути в рабстві по
справедливості. Далі я не піду. За мого консулату,
коли ви були моїми дорадниками, я запитав вас про
нуматинський договір. Хто не знав, що Квінт Помпей
уклав подібну угоду і що Манцин у такому ж
становищі, як він? 19 Манцин як найчесніший муж навіть
підтримав пропозицію, коли я вніс її у зв’язку з
постановою сенату, а Помпей завзято захищався. Якщо
ми шукаємо сумлінності, порядності, вірності своєму
слову, то всі ті якості виявив Манцин. Якщо ж ми
шукаємо обгрунтованості, обміркованості,
проникливості, то Помпей його переважає. Кого із цих двох... [...]
XIX. 29. Потім Карнеад, полишивши загальні
питання, перейшов до приватних. Якщо у порядного
мужа, сказав він, є раб, схильний до втечі, або дім у
нездоровій місцевості, що породжує хвороби (причому
ці недоліки бідомі йому одному, і він тому й оголошує
про продаж дому або раба), то як він учинить: чи
оголосить про схильність раба до втечі, а про дім —
що він породжує хвороби; а чи приховає ці недоліки
від покупця? Якщо він заявить про них, то його,
звичайно, будуть вважати за порядну людину, бо він
не обманює. Але вважатимуть дурнем, бо він або
продасть своє майно дешево, або не продасть зовсім.
Якщо ж він ці недоліки приховає, то буде розважливим,
112
Марк Тулій Ціцерон
оскільки потурбується про свою вигоду, але виявиться
поганою людиною, бо обдурить покупця. Знов-таки,
якщо він знайде людину, яка вважає, що продає мідь,
тим часом як це — золото, або ж людину, що гадає,
ніби продає свинець, тоді як це — срібло, то чи
змовчить він, щоб купити це по дешевій ціні, а чи скаже
про це, щоб купити по дорогій? Надати перевагу
купівлі по дорогій ціні, безумовно, буде нерозумно.
Із цього, на думку Карнеада, випливає, що
справедливий та порядний — дурень, а розважливий — людина
погана. Але все ж, напевно, існують люди, які і
задоволені своєю злиденною долею, і при цьому не
відчувають себе ображеними.
XX. ЗО. Потім він перейшов до більш важливих
питань і вказав, що ніхто не може бути справедливим,
не наражаючи свого життя на небезпеку. Він говорив:
звичайно, це справедливість — людину не вбивати, до
чужого майна не доторкатися. Та як учинить
справедлива людина, якщо зазнає корабельної аварії, а
хтось слабкіший ухопиться за дошку? Невже він не
заволодіє цією дошкою, щоб самому триматися за неї
і врятуватися,— тим більш, що у відкритому морі
свідків нема? Якщо він розважливий, то він так і зробить.
Адже йому самому доведеться загинути, якщо він не
вчинить так. Якщо ж він надасть перевагу смерті,
лише б не чинити насильства над іншим, то він,
звичайно, справедливий, але нерозумний, бо свого
життя не береже, рятуючи чуже. Знов-таки, якщо вороги,
прорвавши стрій, почнуть насідати, і наша справедлива
людина зустрінеться з якимось пораненим, що сидить
на коні, то чи пощадить вона його, щоб самій бути
вбитою, а чи скине його з коня, щоб урятуватися від
ворога? Якщо вона це зробить, то це розважлива
людина, але при цьому — людина зла. Якщо не зробить,
то — справедлива, але в той же час, звісно, нерозумна.
31. Отож розділивши справедливість на дві частини
і назвавши одну з них громадянською, а другу —
ПРО ДЕРЖАВУ
113
природною, [Карнеад] знищив обидві, оскільки
громадянська, хоч і являє собою розважливість,
справедливістю, проте, не є. Природна ж — справедливістю є,
але не є розважливістю. Все це, звичайно, хитромудро
і просякнуто отрутою, а тому Марк Тулій і не зміг
спростувати це. Бо хоч він і змушує Лелія відповідати
Фурію і говорити на захист справедливості, але він,
не спростувавши цього, обійшов його, немов рів. Отож
Лелій, як здається, захищав не природну
справедливість, яка стала схожою на недоумкуватість, а
громадянську, яку Фурій погодився визнати розважливістю,
але несправедливою. (Лактанцій).
XXI. 32. [ФІЛ]: ...Я не вагався б, чи мені висловитися,
Лелію, якби думав, що присутні цього хочуть, і якби
я сам не бажав, щоб і ти приєднався до цієї нашої
бесіди,— тим більше, що вчора сам сказав, що
перевершив наші сподівання. Але ж це не можливе. Усі ми
просимо тебе не відмовлятися від свого наміру. (Гелій).
15. ..але наша молодь зовсім не повинна його
слухати 20. Бо якщо він думає [не] те, що говорить, то
він людина підла. Якщо інше (чому я надаю перевагу),
то його міркування все ж таки жахливі. (Ноній).
XXII. 33. 6. [ЛЕЛІЙ]: Справжній закон — це розумне
установлення, що відповідає природі, поширюється на
всіх людей; постійне, вічне, яке закликає до виконання
обов’язку через наказ; відлякує від злочину шляхом
заборони. Воно, може, й добре, що не велить чесним
людям і не забороняє їм, і не впливає на безчесних,
наказуючи їм щось або забороняючи. Але пропонувати
повну або часткову відміну такого закону —
блюзнірство. Хоч якось обмежувати його дії не дозволено.
Відмінити його повністю неможливо, і ми ні
постановою сенату, ні постановою народу звільнитися від
цього закону не можемо, і нічого нам шукати [Секста
Елія], щоб він роз’яснив і витлумачив нам цей закон.
Бо не буде одного закону в Римі, другого в Атенах,
одного нині, другого в майбутньому. Ні, на всі народи
114
Марк Тулій Ціцерон
в будь-який час буде поширюватися один вічний і
незмінний закон, причому буде один спільний
мовби наставник та повелитель усіх людей — бог,
творець, суддя, автор закону. Хто не підкориться йому,
той буде втікачем від самого себе і, згордувавши
людською природою, тим самим зазнає найбільшої
кари, хоча й уникне інших страждань, які такими
вважаються. (Лактанцій).
XXIII. 34. Якщо не помиляюся, в третій книзі «Про
державу» Ціцерон говорить, що найкраща держава
ніколи сама не починає війни, крім тих випадків, коли
це робиться, щоб дотримати слова або на захист свого
добробуту. Це саме хай буде сказано достеменно й
стосовно добробуту [справжнього] або уявного в
іншому місці. (Августин).
..Але цих покарань, що їх зазнають навіть найбільші
дурні (злидні, вигнання, тюремне ув’язнення,
покарання різками), приватні особи нерідко уникають, якщо
їм трапляється можливість швидко вмерти. Для держав
же карою є сама смерть, яка, як нам здається, окремих
осіб звільняє від кари. Бо держава повинна бути
влаштована так, щоб бути вічною. Тому жоден загин
не є природним для держави, як це буває стосовно
людей, для яких смерть не тільки неминуча, а навіть
часто вельми бажана. Та коли знищується, руйнується,
перестає існувати держава, то це — порівняймо мале
з великим — немов нагадує нам загин і знищення
всього цього світу. (Августин).
35. 8. В «Державі» Ціцерон говорить: несправедливі
ті війни, які були розпочаті без підстав. «Бо якщо
нема підстав у вигляді помсти або в силу необхідності
дати відсіч нападу ворогів, то вести справедливу війну
неможливо» (Ісидор). Той самий Ціцерон, за деякими
свідченнями, додає: жодна війна не вважається
справедливою, якщо вона не сповіщена, не оголошена; не
розпочата через невиконану вимогу відшкодувати
завдані збитки. (Ісидор).
ПРО ДЕРЖАВУ
115
9. 6. Але наш народ, захищаючи своїх союзників,
уже підкорив увесь світ. (Ноній).
XXIV. 36. У тих же книгах про державу ведеться,
безумовно, найжорстокіша і найвідважніша сутичка —
проти несправедливості і на захист справедливості. І
оскільки, коли раніше говорилося на захист
несправедливості і проти справедливості, висловлювалася
думка, що держава може триматися і збільшуватися
тільки несправедливістю, то було прийнято за най-
міцнішу основу таке: несправедливо, щоб одні люди
були в рабстві в інших людей, які володіли б ними.
Але якщо несправедливості цієї не стане
дотримуватися правляча держава, чия країна величезна, то вона
не зможе управляти провінціями. Від імені
справедливості була дана відповідь: це справедливо тому, що
таким людям рабський стан корисний і що все
робиться їм на користь, коли робиться розумно. Тобто
коли у безчесних людей віднімуть можливість чинити
беззаконня, то пригнічені опиняються в кращому
становищі; тим часом як вони, не будучи пригніченими,
були в гіршому. Щоб підкріпити це становище, навели
відомий приклад, взятий у природи, де було сказано:
<Хіба ми не бачимо, що всім кращим людям
владарювання дароване самою природою для більшої
користі слабких>? Бо чому тоді бог повеліває людиною,
душа — тілом, розум — хтивістю, <гнівом> й іншими
зіпсутими частинами тої ж душі? (Августин).
XXV. 37. Я сказав досить виразно те, про що
Ціцерон говорить у третій книзі «Про державу», коли
веде мову про сенс повеління. Але треба бачити
різницю і в тому, як правлять, і в тому, як підкоряються.
Душа, кажуть, керує тілом і править хтивістю. Але
тілом вона керує так, як цар своїми громадянами або
як батько своїми дітьми; хтивістю ж — так, як рабами
їх владар, тому що душа стримує і гамує її. Отож
влада царів, влада імператорів, влада магістратів, влада
батьків, влада народів править громадянами і
союз116
Марк Тулій Ціцерон
никами, як тілом керує душа. Але владарі перевищують
рабів так, як найкраща частина душі, тобто мудрість,
перевищує зіпсуті й слабкі частини тієї ж душі, якими
є пристрасть, спалахи гніву, інші почуття...
<...частинам тіла, через готівність слухатись,
наказують, як синам, а зіпсуті частини душі, немов рабів,
примушують більш суворою владок». (Августин).
22. Існує вид несправедливого рабства, коли хтось
може належати іншому. Але коли у рабстві
перебувають люди, які не в змозі стримати себе, тоді нема
жодної несправедливості. (Ноній).
XXVI. 38. 23. Якщо,— говорить Карнеад,— ти будеш
знати, що де-небудь ховається гадюка, а хтось через
необережність хоче сісти на це місце (причому його
смерть буде тобі вигідна), то чи вчиниш підло, не
попередивши цю людину, щоб вона туди не сідала,
хоча й лишишся непокараним? І справді, хто міг би
викрити тебе, що ти про це знав? Однак говоримо
про це надто багато. Адже очевидно, що коли
справедливість, вірність [своєму слову] і правосудця не
будуть випливати із природи і якщо всі ці якості
матимуть на увазі одну тільки вигоду, то чесну людину
нам не знайти. Про все це Лелій досить докладно
висловився в моїх книгах про державу. (Ціцерон).
24. І якщо я, як мені нагадуєш, справедливо сказав
у тих книгах, що благо — тільки те, що є чесним, а
зло — тільки те, що ганебним, ... (Ціцерон).
XXVII. 39. 25. Мені приємна твоя прихильність до
думки, що бажання мати дітей є природним. Справді,
якщо цього нема, то у людини не може бути
природного зв’язку з людиною, а зі знищенням його
знищується і спільність життя. «Ну, і на здоров’я!» —
говорить Карнеад. Це мерзенно, та все ж благопристойніше,
ніж те, що говорять Луцій і Патрон, які, сприймаючи
все на себе, вважають, що нічого ніколи не робиться
для іншої людини; і, твердячи, що чесним мужем
треба бути тільки для того, щоб самому не терпіти
ПРО ДЕРЖАВУ
117
лиха, а не тому, що це добре від природи, не розуміють,
що говорять про хитру людину, а не про чесного
мужа. Але про це, якщо не помиляюся, говориться в
тих книгах, похваливши які, ти додав мені сили духу.
(Ціцерон).
26. У цих [книгах] я погоджуюся з тим, що
справедливість, яка породжує тривогу і сповнена небезпек,
не властива мудрецеві. (Прісціан).
ХХУШ. 40. 27. У Ціцерона захисник справедливості
Лелій говорить: «Чеснота явно бажає почестей, а іншої
нагороди за чесноту нема жодної. Нагороду вона
приймає охоче, але її наполегливо не вимагає». І в іншому
місці Лелій продовжує: «Якими багатствами звабиш
ти цього мужа? Яким імперієм? Якими царствами?
Його, який уважає їх людськими, а свій набуток визнає
божественним!... Але якщо всі невдячні люди, або
численні заздрісники, або могутні недруги віднімуть
у чесноти її нагороди, то її все ж буде забагато, щоб
утішати, і вона більш за все буде шукати опори у
своїй власній красі». (Лактанцій).
28. Геракл чеснотами найславніший і, немов
[Сціпіон] Африканський, серед богів перебуває. (Там само).
29. У третій книзі «Про державу» Ціцерон запевняв,
що Геракл і Ромул [єдині] з людей стали богами. Але
не тіла їхні, каже, були взяті на небо 21. Адже природа
не допустила б, щоб те, яке виникло з землі, лишалося
будь-де в іншому місці, а не на землі. (Августин).
30. Найхоробріші мужі ніколи не були позбавлені
хоробрості, наполегливості, терплячості. (Ноній).
31. У той час як консул висміював щедрість Піра,
Курієві не вистачало багатства самнітів. (Ноній).
32. Коли наш знаменитий Катон приїздив до себе
в Сабінський край, він, як ми чули від нього самого,
відвідував звичайно свій рідний дім. Сидячи біля його
вогнища, Катон відкинув дарунки самнітян, недавніх
своїх ворогів, а на той час уже клієнтів. (Ноній).
118
Марк Тулій Ціцерон
XXIX. 41. [ЛЕЛІЙ]: [Яким] Тіберій Гракх був у Азії,
таким лишився він і стосовно громадян. Він знехтував
правами союзників і латинян22 і угодами з ними.
Якщо ця звичка до сваволі почне розповсюджуватися
все ширше і змусить нашу державу перейти від
законності до насильства, тоді тих, які слухаються нас
добровільно, ми будемо утримувати страхом; хоч люди
нашого покоління, можна сказати, вціліли завдяки
своїй пильності, я все ж турбуюся за наших нащадків
і за безсмертя держави, яка могла б бути вічною, якби
люди жили за заповітами і звичаями «батьків».
XXX. 42. Після цих слів Лелія всі присутні стали
говорити, що він приніс їм велике задоволення, а
Сціпіон, можна сказати, був у захваті. Ти, Лелію,—
мовив він,— часто виступав як захисник у багатьох
судових справах, тому я не порівняю з тобою не
тільки нашого колегу Сервія Гальбу, якого- ти, доки
він був живий, ставив вище за всіх інших, але навіть
жодного із атичних ораторів — ні за приємністю
мовлення, [ні за її силою]. [...]
33. ...двох якостей бракувало йому: впевненості в
собі й голосу, що заважало йому говорити перед
натовпом і на форумі 23. (Ноній).
34. ...від стогону вміщених в нього людей бик,
здавалося, мукав 24. (Схолій до сатир Ювенала).
XXXI. 43. [СЦІПІОН]: ...[якого я мав намір] привезти
назад [до Агригента]. Отож хто назвав би це «набутком
народу», тобто державою, коли всі були пригнічені
жорстокістю одного і не було ні спільного зв’язку у
вигляді права, ні згоди, ні союзу людей, що зібралися
разом, чим і є народ? Те ж було і в Сіракузах. Це
знамените місто, за свідченням Тімея, найбільше з
грецьких міст і найкрасивіше із міст світу. Гідні
зачудування його фортеця, й гавані (води яких омивають
саме серце міста), і греблі, і широкі вулиці, а також
портики, храми і мури — все це, за правління Діонісія,
ніяк не заслуговувало того, щоб називатися державою.
ПРО ДЕРЖАВУ
119
Адже народу не належало нічого, а сам народ належав
одній людині. Отож, де існує тиран, там не просто
погана держава, як я говорив учора, а, як ми повинні
тепер сказати на основі своїх розмірковувань, взагалі
немає ніякої держави.
XXXII. 44. [ЛЕЛІЙ]: Ти говориш чудово. І я вже
розумію, до чого ти хилиш.
СЦІПІОН: Отож ти розумієш, що навіть така держава,
яка повністю перебуває в руках кліки, не може по
справедливості називатися державою.
ЛЕЛІЙ: Я й справді так вважаю.
СЦІПІОН: І ти цілком правий. Справді, де ж був
«набуток» атенців, коли після великої Пелопонеської
війни цим містом цілком беззаконно правили тридцять
мужів? Хіба давня слава міської общини, або
прекрасний зовнішній вигляд міста, або театр, гімнасій,
портики, або славетні Пропілеї, або фортеця, або
дивовижні творіння Фідія, або величний Пірей 25 робили
Атени державою?
ЛЕЛІЙ: Аж ніяк, оскільки все це не було «набутком
народу».
СЦІПІОН: Ну, а коли в Римі децемвіри протягом
третього року правили так, що лише за їхнім рішенням
можливою була провокація, коли сама свобода
втратила свій законний захист?
ЛЕЛІЙ: «Набутку народу» не було. Ба більше, народ
постарався повернути собі свій набуток.
ХХХШ. 45. СЦІПІОН: Переходжу тепер до третього
виду держави 26, при розгляді якого, певно, виникають
труднощі. Коли народ, як кажуть, вершить усім і в*
його владі перебуває все. Коли натовп прирікає на
страту всякого, кого захоче. Коли людей переслідують.
Коли грабують, захоплюють, розтринькують усе, що
тільки захочуть,— то чи можеш, Лелію, і тоді
стверджувати, що це держава тільки тому, що все належить
народові, а ми домовилися вважати, що держава є
«набутком народу»?
120
Марк Тулій Ціцерон
ЛЕЛІЙ: Жодній державі я не відмовлю в цій назві
з такою легкістю, як саме цій, де все перебуває в
повній владі натовпу. Бо якщо ми визнали, що держава
не існувала ні в Сиракузах, ні в Агригенті, ні в Атенах
(коли там правили тирани), ні тут у Римі (коли у
нас були децемвіри), то я не розумію, чому поняття
«держава» більш доречне, коли при владі натовп. Бо,
по-перше, для мене народом є тільки такий гурт людей,
якого утримує разом згода стосовно прав, як ти, Сці-
піоне, чудово визначив. А збіговисько людей, про яке
ти згадував раніше, є тиранія такою ж мірою, як коли
б гуртом була одна людина. І це навіть ще огидніший
тиран, бо нема лютішого звіра, ніж той, що наслідує
зовнішній вигляд народу і приймає його ім’я. І геть
неправильно, щоб у той час, як майно божевільних
людей, згідно з законом, перебуває у власності їхніх
«родичів (оскільки... вони не можуть розпоряджатися
ним), нерозумному натовпу була надана можливість
розпоряджатися „набутком народу"» [...]
XXXIV. 46. СЩПІОН: «Так що про оптиматів» можна
сказати те ж саме, що було сказано про царську
владу,— чому їх правління є державою і «набутком
народу».
МУМІЙ: І навіть на набагато більших підставах.
Адже цар більше годиться на владаря ще й тому, що
він один. Однак жодна держава не може бути
щасливою там, де владу візьмуть до своїх рук бодай
кілька чесних мужів. Але я навіть царській владі надам
перевагу перед правлінням «вільного» народу. Бо саме
цей третій вид і є найгіршою державою.
XXXV. 47. СЩПІОН: Знаю, Спурію, що ти
налаштований проти народного правління. І хоч терпіти
його легше, ніж ти думаєш, я все ж згоден з тим, що
із трьох видів державного устрою цей вид найменше
заслуговує на схвалення. Та я не згоден з тобою в
одному: що оптимати кращі за царя. Адже якщо
державою править мудрість, то яка різниця, буде це
ПРО ДЕРЖАВУ
121
мудрість одного чи кількох чоловік? Але ми,
розмірковуючи так, стаємо жертвою певної помилки. Бо
коли їх називають «оптиматами», то їхня влада
здається «найкращою»27. Ну, хіба можна уявити собі
щось краще, ніж найкраще? Але варто нам лише
згадати про царя, як у нашій уяві негайно з’являється
цар несправедливий. Однак тепер, коли ми розглядаємо
питання про державу з царем на чолі, ми про
несправедливого царя не говоримо. Отож подумай про
Ромула, або про Помпілія, або про царя Тула. Ти, певно,
не станеш ганити цей державний устрій.
48. МУМІЙ: Яку ж хвалу згоден ти віддати народному
правлінню в державі?
СЦІПІОН: А як же, Спурію, родосці, у яких ми
недавно були разом з тобою? 28 Хіба у них, по-твоєму,
нема держави?
МУМІЙ: На мою думку, є, і вона не заслуговує
жодної догани.
СЩПІОН: Твоя правда. Але, якщо пам’ятаєш, усі
люди, що правили там разом, були або із плебсу, або
з сенаторів. Причому вони чергувалися: в одні місяці
виконували обов’язки народу, в інші — заступали
посаду сенаторів. Але в обох випадках одержували
платню. При цьому в театрі і в курії 29 одні й ті ж люди
розглядали і кримінальні, і решту справ. Сенат обіймав
таку ж владу і мав такий самий вплив, як і натовп...
Фрагменти із третьої книги
-«ПРО ДЕРЖАВУ», добуті з різних джерел
49. 35. Деякі люди мають, так би мовити, бунтівне
начало, яке або збуджується при насолодах, або
пригнічується при труднощах. (Ноній).
36. Але для того, щоб вони самі відчували свою
душу або бачили, що, на їхню думку, їм належить
зробити... (Ноній).
37. Пунійці перші разом з торгівлею і з товарами
завезли до Греції зажерливість, розкіш та ненаситні
пристрасті у всьому. (Ноній).
38. Цар Сарданапал був схильний до розкоші. Про
нього Ціцерон у третій книзі «Про державу» так
говорить: «Уславлений Сарданапал набагато гидкіший
своїм ганджем, ніж навіть своїм іменем»30. (Схолії
до сатир Ювенала).
39. Хіба тільки хтось захоче у вигляді пам’ятника
заново вирізьбити Атон 31. Бо який Атон або Олімп
такий великий, щоб... (Прісціан).
...[випливає], що не буває держави, в якій бракує
належної справедливості. За ймовірними
визначеннями, кожна держава дотримувалася свого звичаю і
управлялася краще давнішими римлянами, ніж пізнішими.
(Августин).
50. 41. Тепер саме час, щоб я по змозі коротко й
чітко виклав те, що в другій книзі цієї праці обіцяв
показати. Згідно з визначеннями, які у Ціцерона
використовує Сціпіон (у книгах «Про державу»), Рим
ніколи не був державою. Коротше кажучи, держава є
«набутком народу» і т.ін. Народ же є зібранням
багатьох, одним правом та спільною користю поєднаних.
Що ж до узгодженості з правом, то це він пояснює
у бесіді: саме завдяки йому не можна уявити державу
без справедливості. Отож, де нема щирої
справедлиПРО ДЕРЖАВУ
123
вості, не може бути і права. Бо те, що є правом,
звичайно є і справедливістю. Що ж не є справедливим,
і правом бути не може. Тому що не можна називати
або вважати правом несправедливі закони людей; коли
називають правом навіть те, що [лише] з джерела
справедливості витікає. І несправедливим [правом] є
те, яке зазвичай несправедливо називають тими самими
словами. Правом є лише те, що корисне заможним.
Тому, де нема правдивої справедливості, там не може
бути права, якщо навіть так вирішить зібрання людей,
яке, згідно з тим визначенням Сціпіона чи Ціцерона,
не є народом. А якщо не народ, тоді й не держава.
Адже не всякий гурт є гідним імені народу. І далі, у
зв’язку з цим, коли держава є справою народу, а народ
не дотримується права: де нема права, там нема
справедливості. Робиться однозначний висновок: де нема
справедливості, нема держави. Справедливість у свою
чергу є чеснотою, яка віддає кожному своє (Августин).
Книга четверта
1. 1. 1. Оскільки про тіло і про душу вже було
згадано, я спробую ще, наскільки в злиденстві своєму
це бачу, розтлумачити суть і того, й другого. Я вирішив
узяти на себе це завдання передусім з тієї причини,
що Марк Тулій, муж видатного розуму, який спробував
зробити це у своїй четвертій книзі про державу,
втиснув величезний матеріал у вузькі межі, ледве
торкнувшись його країв. А щоб йому не закинули, що він
не простежив цього питання до кінця, сам заявив, що
йому не бракувало ні доброї волі, ні старання. Бо він
сам у своїй першій книзі про закони (принагідно
торкнувшись цього питання і підбивши підсумок)
говорить таке: «Сціпіон, мені здається, достатньо чітко
виклав це питання в тих книгах, які ви прочитали».
(Лактанцій).
2. ...і сам розум — той, що майбутнє передбачає,
минуле пам’ятає... (Ноній).
3. І справді, якщо нема людини, яка не віддала б
перевагу смерті перед зміною на якусь тварину (навіть
коли б вона при цьому зберегла людський розум),
тоді наскільки жалюгідніша доля того, хто, зберігаючи
людську подобу, в душі стає звіром! Мені особисто
це здається долею жалюгіднішою настільки, наскільки
дуьіа вище тіла. (Лактанцій).
4. У тому самому місці Ціцерон говорить, що він не
вважає набуток ягняти і набуток Публія
Африканського такими, які мають однакову вартість. (Августин).
5. І це ж тіло, стаючи на шляху як перешкода,
створює нічний морок для ліку днів і для відпочинку
від праці. (Ноній).
6. І коли восени земля розкриється, щоб прийняти
насіння, взимку розпушиться, щоб його зберегти, а в
ПРО ДЕРЖАВУ
125
літню зрілість одне розм’якшить, а друге висушить...
(Ноній).
7. ...коли вони доручають худобу пастухам... (Ноній).
8. «Череда» і від цього «чередник». (Прісціан).
II. 2. [СЦІПІОН]: ...ласку. Як розумно розподілені
стани, вік, розряди, вершники, разом з якими подають
голоси й сенатори! 1 Тим часом є вже немало людей,
що нерозумно бажають скасування цього корисного
порядку. Вони домагаються нової роздачі грошей на
основі якогось плебісциту щодо повернення коней 2.
III. 3. Тепер оцініть, як мудро передбачено все інше.
Адже малось на увазі суспільство громадян, які повинні
були жити щасливо і в пошані. В цьому-бо і полягає
перша підстава для об’єднання [людей], і вона повинна
створюватися для людей у відповідності з державним
устроєм, частково на підставі звичаїв, частково на
основі законів. Передусім було вирішено, щоб для
вільнонароджених дітей виховання не було ані строго
визначеним законами, ані встановленим від імені
держави, ані єдиним для всіх, тим часом як греки даремно
витратили на це багато старань: наш гість Полібій
саме за це дорікає нашим законам у неуважності...
Ве ни не хотіли, щоб щось було непевним, або не
підвладним законам, або публічно не висловленим,
або лише одним з усіх. Бо... [...]
9. Існував звичай призначати для тих, хто вступав до
війська, охоронців, аби вони керували молодими
людьми протягом першого року їхньої служби. (Сервій).
5. 10. Додаю, що Ціцерон говорив у книгах про
державу: для юнаків було ганьбою, якщо б у них не
було коханців... (Сервій).
11. Не тільки у Спарті, де хлопчиків учать викрадати
і красти... (Ноній).
IV. 4. СЦІПІОН: ...[заборонялося, щоб] юнак
оголювався. Ось настільки здалеку беруть початок, так би
мовити, основи сором’язливості. Що ж стосується
вправ юнаків, то вони вельми нерозумні в гімнасіях!
126
Марк Тулій Ціцерон
О, яка легка славетна військова служба ефебів! Які
вільні й довільні доторкання і вияви любові! Не буду
говорити про елейців і тебанців, хіть у яких була
навіть дозволеною і нічим не стримуваною, якщо вона
звернена до вільнонароджених. Самі лакедемонці в
коханні до юнаків дозволяють усе, крім безчестя, і
відгороджують те, що забороняють, лише дуже тонкою
стінкою. Бо вони допускають обійми і спільне спання,
якщо між людьми покладені плащі.
ЛЕЛІЙ: Я чудово розумію, Сціпіоне, що ти, коли
мова йде про ці вчення греків, котрі ти засуджуєш,
волієш заперечувати постанови знаменитіших держав,
аби тільки не сперечатися зі своїм любим Платоном,
якого ти навіть не згадуєш, тим більше, що...
«V. 5. Слухач Сократа, Платон, якого Тулій називає
богом філософів і який, один з усіх, у своїй філософії
ближче за інших наблизився до істини, все ж не знав
бога; багато в чому припустився помилок і помилявся
сильніше, ніж хтось інший; і передусім у тому, що
вимагав у своїх книгах про державу, щоб у всіх було
все спільним. Що стосується майна, то тут ще можна
терпіти, хоч це й несправедливо. Бо нікому не повинно
ні зашкодити, якщо у нього, завдяки його
запопадливості, є більше, ні послужити на користь, якщо у
нього з його ж вини менше. Щоправда, це, як я уже
сказав, ще можливо якось стерпіти. Але чи будуть
спільними також і дружини та діти? Тоді не буде
ніякої різниці по крові, не буде ні певного роду, ні
сім’ї, ні рідні, ні свояцтва. Чоловіки будуть позбавлені
стриманості, жінки — цнотливості. Яка можлива у тих
і в інших подружня любов, коли в них нема певної
і особливої прихильності одне до одного? Хто стане
шанувати батька, не знаючи свого походження? Хто
любитиме сина, якого вважає чужим? Більше того,
Платон навіть зберіг за жінками доступ в курію,
дозволив їм військову службу, магістратури й імперій.
ПРО ДЕРЖАВУ
127
Яким нещасливим буде місто, що в ньому жінки
привласнять собі обов’язки чоловіків». (Лактанцій).
12. А наш Платон пішов ще далі, ніж Лікург. Адже
він вимагає, щоб усе було спільним набутком, аби
жоден громадянин не міг назвати жодної речі своєю
власністю або такою, що належить йому особисто.
(Ноній).
13. Я ж ізвідти, куди [Платон] висилає Гомера,
прикрашеного вінками і змащеного пахощами; із того
міста, яке він сам собі уявляє... 4. (Ноній).
VI. 6. 14. ...Зауваження цензора майже не завдає
засудженому шкоди, крім того, що змушує його
почервоніти. Тому, оскільки все це рішення стосується
тільки доброго імені, покара і називається «втратою
доброго імені». (Ноній).
15. Держава, як кажуть, відсахнулася од їхньої
суворості. (Ноній).
16. І до жінок не треба приставляти доглядачів, які
звично приставляються у греків, але повинен бути
цензор, що міг би навчати чоловіків поводженню з
дружинами. (Ноній).
17. Настільки велику силу має виховання
скромності: всі жінки утримуються від вина. (Ноній).
18. Також якщо у жінки була лиха слава, то родичі
не цілували її. (Ноній).
19. Таким чином нахабство (petulantia) одержало
свою назву від слова «просити» (petere), нав’язливість
(procacitas) — від слова «жебрати» (ргосаге), тобто
«вимагати» (poscere). (Ноній).
VII. 7. 20. Я не згоден з тим, щоб один і той же
народ і повелівав усім світом, і збирав у ньому мито.
Але найкращим джерелом прибутку як у приватних
господарствах, так і в державних я вважаю
ощадливість. (Ноній).
«Зведення театрів, портиків і нових храмів я
засуджую досить стримано із поваги до Помпея, але цього
не схвалюють найвченіші мужі, як сам Панетій, якому
128
Марк Тулій Ціцерон
я в цих книгах багато в чому слідую, хоча й не
перекладаю його, а також і Деметрій Фалерський, що
ганить Перікла, першу людину Греції, за те, що
витратив багато грошей на розкішні Пропілеї. Щоправда,
я ретельно розглянув це питання в книгах про державу,
які написав». (Ціцерон).
21. «Вірність» (fides), мені здається, одержала свою
назву тому, що сказане «робиться» (fit). (Ноній).
22. У громадянині високого стану і в знаменитій
людині улесливість, догідливість та честолюбство, на
мою думку,— ознака нікчемності. (Ноній).
«Усі ті, які прагнуть здобути повагу людей,
влаштовуючи для них пригощання і бенкети і витрачаючи
гроші, відверто дають зрозуміти, що позбавлені
справжнього блиску, якого надає доблесть і гідність».
(Помпей Трог).
23. Зупини на короткий час свою увагу саме на
книгах про державу, із яких ти почерпнув своє відчуття
найвідданішого громадянина, позаяк для чесних людей
не існує міри або межі в їхніх турботах про
батьківщину. Зупини свою увагу, заклинаю тебе, і поглянь,
яка велика хвала віддається в них ощадливості,
стриманості, а також вірності, узам шлюбу і чистим,
добропорядним та чесним звичаям. (Августин).
VIII. 8. 24. Я захоплююсь вишуканістю не тільки
змісту, але й слів. «Якщо вони сваряться»,— говориться
там 5. Зіткнення між прихильно налаштованими
людьми (не позивання недругів) називаються сваркою...
Отож закон вважає, що сусіди сваряться між собою,
а не позиваються. (Ноній).
25. Такі ж межі існують для людських турбот і
життя. Так, згідно з понтифікським правом,
недоторканість місця поховання... (Ноній).
26. І оскільки вони лишили непохованими тих, чиїх
тіл вони не змогли знайти в морі через сильну бурю,
то, хоч і були невинні, їх стратили 6. (Ноній).
ПРО ДЕРЖАВУ
129
27. І в цій суперечці я став на бік не народу, а
кращих людей... (Ноній).
28. Адже нелегко протидіяти сильному народові,
якщо тримаєш його в повному або майже в повному
безправ’ї. (Прісціан).
29. О, якби я провістив йому майбутнє правильно,
надійно і докладно! (Ноній).
IX. 9. ЗО. Даремно цей Ціцерон гнівається, коли
говорить про поетів: «Кожного разу, як до них
дійдуть вигуки схвалення народу, що хтось із них
буцімто великий і мудрий, якого туману вони
напускають, які страхи навіюють, які пристрасті розпалюють!»7
(Августин).
31. Ціцерон говорить, що якби він прожив навіть
два життя, то й тоді у нього не знайшлося б часу
прочитати ліричних поетів. (Сенека).
X. 10. 32. СЦІПІОН: ..А оскільки вони вважали
сценічне мистецтво і театр взагалі такими, що
ганьблять людину, то постановили, щоб таких людей не
тільки було позбавлено пошани, яка належить іншим
громадянам, але навіть виключено з триби на основі
догани цензора. (Августин).
11. 33. СЦІПІОН: Комедії, якщо б звичаї
повсякденного життя не терпіли їх, не змогли б заслужити
схвалення глядачів через свої ганебні вистави. [...] І
греки давніші також, зі своєю зіпсутою репутацією,
зберігали те саме ставлення [до комедії]. У них згода
була також законом: щоб те, що хоче комедія
[висміяти] і про що хоче [говорити], називалося поіменно...
Ось як у тих-таки книгах говорить сам Сціпіон: «Кого
комедія не зачепила, точніше, не мордувала?
Припустімо, що вона зачепила народних ватажків, негідників,
що плекали бунтівні наміри стосовно держави,— Кле-
она, Клеофонта, Гіпербола8. Стерпимо це, хоча було
б краще, якби догану таким громадянам висловлював
цар, а не поет. Але ображати Перікла (після того як
упродовж багатьох років, користуючись найбільшим
5 7-258
130
Марк Тулій Ціцерон
авторитетом, в час війни і миру стояв на чолі своє!
держави) і виголошувати ці вірші на сцені було не
більш пристойно, ніж якби наш Плавт або Невій
захотіли ганьбити Публія і Гнея Сціпіонів, а Цецілій —
Марка Катона».
12. І трохи далі продовжує: «Навпаки, наші
Дванадцять таблиць, призначивши смертну кару лише за
дуже нечисленні злочини, визнали за потрібне
призначити її також і в тому випадку, якщо хтось почне
співати або складе пісню, що ганьбить і ганить людину.
Чудово, бо наше життя повинно підлягати суду
магістратів і розгляду по закону, а не суду поетів. І ми
повинні вислуховувати огуду лише за умови, що нам
дозволять відповідати і захищатися в суді. ..Давні
римляни не погоджувалися на те, щоб будь-кого за його
життя на сцені вихваляли або ганили». (Августин).
XI. 13. 34. За словами Ціцерона, комедія —
наслідування життя, дзеркало звичок, відображення істини.
(Донат).
35. Атенець Есхін, найкрасномовніший муж, після
того як у молодості грав у трагедіях, став займатися
державною діяльністю. А Арістодема, знов-таки
трагічного актора, атенці не раз відправляли послом до
Філіпа для переговорів про найважливіші справи миру
і війни. (Августин).
ХП. 14. 36. Радість, хоч би якою вона була, не
заслуговує догани і сама по собі не складає мети
музики, але цей рух душі виникає як супутнє явище.
Кінцева ж мета — допомогти чесноті. Цього не помітив
багато хто і передусім той, хто у творі римлянина
Ціцерона «Про державу» засуджує музику. Бо я не
схильний стверджувати, що подібні погляди висловив
сам Ціцерон. І справді, хто б наважився твердити, що
Ціцерон принижує музику і як щось нерозумне ганить
мистецтво, яке розрізняє гідності та вади гармоній і
ритмів. Ціцерон, якого гра актора Росція (що славився
самими тільки ритмами й до того ж неблагородними
ПРО ДЕРЖАВУ
131
і дурними) тоді дивувала так, що він був схильний
приписувати появу Росція серед людей промислу богів.
І якщо хтось скаже, що думки, висловлені Ціцероном
в його творі «Про державу», відповідають його власним
поглядам, а його висловлювання про Росція —
тодішнім обставинам, то і нам ніщо не завадить надати
цим же словам зворотного значення. Але, незважаючи
на це, швидше можна було б таємно відкинути думку
оратора, наскільки вона стосується розглядуваного
нами питання, а не підтримувати її. Бо коли йдеться
про пошук істини або справедливого вирішення
питання, то не гідний довір’я той, хто у своїй відповіді
погоджується з оточенням або зі своєю упередженою
думкою, а не із справжнім станом речей. Втім, гадаю,
що ніхто не став би (через наявність підкуплених
людей серед ораторів) ганити саме ораторське
мистецтво. Так само ж, якщо деякі художники, бажаючи
догодити натовпу, малюють неблагородні образи, то
це не докір мистецтву. Але ж вітчизна самого Ціцерона,
ще в часи Нуми і дещо пізніше, коли люди були
дикими, як говорить сам Ціцерон, виховувала їх за
допомогою музики; у приватному житті
супроводжувала їхні бенкети, а в громадському — всі
священнодійства. (Арістід Квінтіліан).
5*
ТРЕТІЙ ДЕНЬ
Книга п’ята
І. і. Отож у ту пору римська держава вже не була
[такою, якою її описує Салюстій] — найгіршою і
вельми занепалою. Бо тоді держави ще не існувало,— якщо
розглядати її з точки зору, висловленої в бесіді про
державу, що відбулася колись між видатними людьми.
Так заявляє і сам Тулій, не наводячи ні слів Сціпіона,
ні будь-чиїх іще, але говорячи своїми власними, на
початку п’ятої книги,— спочатку нагадавши вірш поета
Енія, який каже:
Давній уклад і мужі — це опора держави у римлян.
(Див. Августин).
У цьому вірші, зважаючи на його короткість і
правдивість, поет, мені здається, уподібнюється оракулу:
бо ці мужі (якби громадянам не був притаманний
такий триб), не змогли б заснувати ні уклад (якщо
б ці мужі не стояли на чолі громадянської общини),
ні так довго зберігати настільки велику державу,
могутність якої так далеко і широко розпросторилась.
Тому ще до наших часів сам дідівський устрій
приваблював кращих мужів до діяльності, і ці видатні
мужі зберігали давній спосіб життя і заповіти предків.
2. Наше ж покоління (отримавши державу як чудову
картину, що вже потьмяніла від часу) через свою
недбалість не тільки не обновило її тими ж фарбами,
якими вона була написана, але навіть не потурбувалося
про збереження хоча б її загального вигляду та обрисів.
І справді, що лишається від давнього устрою цієї, за
висловом поета, опори римської держави? Адже він,
як бачимо, підданий такому цілковитому забуттю, що
його тепер не тільки не шанують, але вже й не знають.
А що вже про мужів говорити? Адже сам устрій
ПРО ДЕРЖАВУ
133
втрачений нами через відсутність мужів. І про це
величезне зло ми повинні не тільки звітувати, але
мовби й відповідати перед судом, який звинувачує
нас у державному злочині. Бо ми внаслідок своїх
власних огріхів, а не якоїсь випадковості, зберігаємо
державу лише на словах, а насправді вже давно її
втратили. (Августин).
«У своєму творі про державу Тулій говорить, що
правитель держави повинен бути видатним і вельми
вченим мужем. При цьому він повинен бути і мудрим,
і справедливим, і стриманим, і красномовним, аби
йому було легко своєю невимушеною мовою виявляти
приховані якості свого духу і правити плебсом. Він
також повинен бути обізнаним у праві, знати твори
греків, що підтверджується прикладом Катона, який
у глибокій старості почав вивчати твори греків і довів,
якою великою є їхня користь». (Із рукописного ко-
ментаря до Ціцерона).
II. 3. МАНІЛІЙ(?): [...] [Ніщо не було такою мірою
знаком царської влади, як вияв справедливості. Він
полягав у витлумаченні права, оскільки приватні люди
шукали звичайно правосуддя у царів, і з цієї причини
встановлювалися межі орної землі, лісів і просторих
пасовиськ, які повинні були бути царськими і
оброблятися без зусиль і праці царів. Таким чином, ніяка
турбота про особисті справи не повинна була
відволікати їх від справи народу. І жодна приватна людина
не була ні суддею, ні арбітром при позові. Все
вершилося царським судом. І, на мою думку, наш цар
Нума суворо дотримувався цього давнього звичаю
царів Греції. Адже наші інші царі, хоч виконували
також і ці обов’язки, все ж значну частину свого часу
витрачали на ведення війни і приділяли увагу законам
війни. Тим часом тривалий мир за Нуми був для
нашого міста матір’ю права й релігії. Адже Нума також
складав закони, які, як ви знаєте, збереглися, а це
134
Марк Тулій Ціцерон
властиво саме такому громадянину, про якого ми
говоримо... [...]
ІП. 4. 2. ...Та все ж йому, як і турботливому
господареві, потрібний досвід в обробітку землі, у зведенні
будівель, в розрахунках. (Ноній).
5. СЦІПІОН: Хіба тобі не буде приємно знатися на
деревах і насінні?
МАНІЛІЙ: Навпаки, якщо тільки виникне в цьому
потреба.
СЦІПІОН: Невже ти гадаєш, що все це — справа
тільки одного управителя садиби?
МАНІЛІЙ: Авжеж ні, бо його турбот було б вельми
часто недостатньо для обробітку землі.
СЦІПІОН: Отож управитель садибою знає властивості
землі, а рахівник тямить у веденні записів, однак
обидва відмовляються од задоволення, яке люди мають
від наук, і звертаються до більш корисної діяльності.
Так і цей наш правитель постарається, звичайно,
вивчити право та закони, принаймні спізнати їх джерела.
Він, бачте, не повинен увесь час затримуватися на
з’ясуванні питань, читанні та записах і цим позбавляти
себе можливості керувати справами держави; він
повинен бути в ній, так би мовити, управителем садиби,
тобто людиною, що володіє основами права, без знання
яких ніхто не може бути справедливим. Він повинен
також добре знати громадянське право, але мати такий
досвід, який щодо руху зірок має стерничий, а в
єстві — лікар. Адже і той, і інший використовують ці
знання для свого мистецтва, але не на шкоду
виконанню своїх прямих обов’язків. Втім, муж цей зрозуміє,
що... [...]
IV. 6. СЦІПІОЩ?): ...держави, в яких кращі люди
здобувають хвалу та почесті, а від ганьби і безчестя
втікають. І їх справді відлякує від злочину не стільки
страх перед карою, передбаченою законами, скільки
почуття сорому, дане людині природою, яке ніби
змушує її боятися цілком справедливої догани. Це почуття
ПРО ДЕРЖАВУ
135
сорому правитель держави підсилює
загальноприйнятими думками і доводить до повної сили
установленнями і філософськими вченнями, аби совісність, не
меншою мірою ніж страх, заважала громадянам
здійснювати злочини. І все це приносить славу. Це можна
було викласти більш грунтовно й докладніше 1.
V. 7. Але для повсякденного життя законними
шлюбами, народженням законних дітей, святістю місць
перебування богів-пенатів і домашніх ларів створено
певний порядок — з тим, щоб усі могли користуватися
і загальними, і своїми особистими вигодами; щоб не
можна було жити без добре облаштованої держави і
щоб добре влаштована держава була найщасливішою.
Тому мені, певна річ, здається вельми дивним, що
може існувати таке велике філософське вчення... [...]
VI. 8. Витрачаю, отже, весь час на обмислення,
якою є сила того мужа, що його я (аби тобі також
сподобитись) зображую в наших книжках досить
ретельно. Отож, чи пізнаєш того правителя держави,
якому я хотів би сказати все?
...Як безпечне плавання для стерничого, здоров’я
для лікаря, перемога для імператора, так для цього
правителя метою служить щасливе життя громадян —
з тим, щоб воно було заможним і багатим; а також
великим завдяки славі і почесним завдяки чесноті. Я
хочу, щоб він був виконавцем цієї найбільшої і най-
прекраснішої людської праці.
4. І де є той правитель вітчизни, якого і ваші
писання прославляють, і який дбає про користь народу
більше, ніж про його бажання? (Августин).
VII. 9. 5. Наші предки, ведені жадобою слави,
здійснили багато славетних і великих подвигів. (Августин).
6. ...Найперша в державі людина повинна славою
плекатися. І держава стоїть міцно доти, доки всі
виявляють пошану найпершій людині. (Піктавінський П.).
7. ...тоді він доблестю, працею, наполегливістю своєю
оберігав би вроджені якості видатного мужа, якщо б
136
Марк Тулій Ціцерон
його невгамовний характер якимось чином надто
наполегливо його не... (Ноній).
8. Ця чеснота називається хоробрістю. Вона містить
у собі велич духу, а до смерті і страждань має глибоку
відразу. (Ноній).
VII. 10. 9. Мацел як людина сильна духом і
войовнича; Максим як людина обачна і забарлива,... (Ноній).
10. Хто спізнає силу його і невгамовну ту відвагу.
(Ноній).
11. Це часто стосується не лише окремих людей,
але і наймогутніших народів.
12. ...включених до всього світу... (Харизій).
13. ...оскільки він міг би виділити вашим родинам
дещо із прикрощів своєї старості. (Ноній).
IX. 11. 14. ...як лакедемонцю Менелаю була
притаманна, так би мовити, милозвучна приємність
мовлення... Виголошуючи промову, хай прагне до
короткості. (Гелій).
15. [СЦІПІОН]: Через грубість цих мистецтв, запевняв
Ціцерон, не можна ухилятися від благочестивого
вирішення. Бо каже: «І оскільки в державі найнепідкуп-
нішим повинно бути голосування, виявлення думки,
то не розумію, чому, хто підкупляє когось за гроші,
заслуговує кари, а хто робить, по суті, те саме власною
красномовністю, навіть удостоюється похвали. Я
особисто вважаю, що в підкупі судді промовою більше
зла, ніж в його підкупі грошима, бо підкупити чесну
людину грошима не може ніхто, а підкупити мовою
можна». (Аміан Марцелін).
16. Коли Сціпіон сказав це, Мумій цілком погодився
з ним, оскільки відчував ненависть до риторів. (Ноній).
<Тоді чудове насіння було б кинуте у землю в надії
на прекрасний урожай>. (Анонім).
Книга шоста
І. 1. і. <Якби мені не було навіяно помислів про
тріумф, які і ти схвалюєш, то ти, воістину, не довго
шукав би зображеного у шостій книзі мужа. І справді,
для чого мені хитрувати з тобою, коли я, проковтну в
ці книги? Більше того, саме тепер не схитнуся й не
відмовлюся від такої великої справи, якщо це буде
правильніше. Але й те, і друге одночасно неможливе:
честолюбно добиватися тріумфу і зберігати свободу в
державних справах>.
1. Отож ти чекаєш від цього правителя повного
передбачення, яке навіть оцю свою назву одержало
від слова «передбачати». (Ноній).
2. Ось чому цей громадянин повинен підготуватися,
аби завжди бути у всеозброєнні проти всього, що
розхитує державний лад. (Ноній).
3. І цей безлад між громадянами, коли вони бредуть
у різні боки (одні — до одних, інші — до інших),
називається розбратом. (Ноній).
4. І справді, при розладах між громадянами, коли
чесні люди є більшою цінністю, ніж натовп громадян,
слід, гадаю, оцінювати їх за вагомістю, а не за кількістю.
(Ноній).
5. Бо жорстокі володарки помислів наших —
пристрасті — наказують нам і штозхають нас на все що
завгодно. І тому, що ці пристрасті неможливо ні
задовольнити, ні наситити, то запалених їхніми звабами
[людей] вони спонукають до будь-якого злочину. (Ноній).
<...який зломив його силу і цю непогамовану ди-
кість>. (Ноній).
II. 2. 6. І це виявлялося тим сильніше ще й тому,
що хоч вони, як колеги, були в однаковому становищі,
проте не викликали однакової зненависті до себе.
138
Марк Тулій Ціцерон
Більше того, прихильність до Гракха пом’якшувала
ненависть до Клавдія. (Гелій).
7. ...хто в цих висловах обіцяв допомогу багатьом
оптиматам і найпершим людям, той втратив суворе і
повне гідності звучання своїх промов і своє високе
становище. (Ноній).
8. ...щоб, як він пише, із дня у день тисяча чоловік
спускалася на форум 1 в одязі, прикрашеному
багрянцем. (Ноній).
9. ...у них, як ви пам’ятаєте, при скупченні
жалюгідного натовпу, що зібрався за гроші, несподівано
було влаштовано похорон 2. (Ноній).
10. Адже предки наші повеліли, щоб шлюби були
міцними і непорушними. (Ноній).
11. Наявна промова Лелія про те, як до вподоби
смертним і богам корець понтифіків та, як він пише,
самоські келихи з ручками...3 (Ноній).
ПІ. 3. Наслідуючи Платона, Ціцерон у своєму творі
«Про державу» також описує щось подібне до
воскресіння памфілійця Ера, який, коли його поклали на
вогнище, буцімто ожив і розповів людям багато
таємниць про підземне царство. Ціцерон виклав це, не
дбаючи про правдоподібність, схожу до тієї, яку маємо
в казках, але побудував свою оповідь у вигляді, так
би мовити, майстерного зображення складного
сновидіння. Тобто як учений він пояснив те, що говорять
про безсмертя душі і про небо не як філософи-мрій-
ники у вигадках та побрехеньках (вони не
заслуговують на увагу і висміяні епікурійцями), а як справжні
мудреці. (Гавоній).
IV. 4. Деякі з нас, що люблять Платона за його
рідкісне красномовство та правдиві висловлювання,
говорять, що він подібно до нас сказав дещо і про
воскресіння мертвих. Цього торкається Тулій у своїх
книгах про державу, твердячи, що Платон там швидше
жартував, ніж хотів сказати, що його твердження
правдиві. Розповідаючи про воскресіння людини, він
наПРО ДЕРЖАВУ
139
голошував, що це зустрічається у діалогах Платона.
(Августин).
V. 5. 14. У цьому виявляється найбільша залежність
від Платона, який у кінці книги «Про державу», ведучи
мову про життя, розповідає про стан душ, що
звільнилися від тіла, безпосередньо після зовсім не зайвого
розділу про сфери та зірки. У Ціцерона наголошується,
що подібне з’являється Сціпіонові уві сні. (Макробій).
VI. 6. 15. Зберігаючи цей порядок, Тулій виявився
не менш розумним, ніж обдарованим. І на дозвіллі, і
займаючись державними справами, він повсякчас
дотримувався справедливості, а тому помістив священні
оселі безсмертних душ і таємниці небесних країв на
вершині завершеного ним творіння, вказавши при
цьому, куди слід прийти, точніше, повернутися тим, хто
правив державою, виявляючи мудрість, справедливість,
хоробрість і стриманість. Отож розголошувачем
таємниць Платон виводить якогось Ера (памфілійця за
походженням і солдата за родом занять), якого
внаслідок поранень, одержаних ним у боях, здавалося,
покинув дух. Але через дванадцять днів, коли йому
разом з іншими полеглими солдатами збиралися
виявити почесті, розвівши останній вогонь, він
несподівано (чи одержав життя знову, чи його й не втрачав)
розповів людям про все, що робив і бачив протягом
днів, які минули між обома життями, немов доповідав
про те владі. Ціцерон, знаючи добре сам, де правда,
жалкує, звичайно, що невігласи висміяли це
оповідання, однак і сам, аби уникнути такого, що через своє
безглуздя могло викликати осуд, визнав за краще
розбудити оповідача, а не повертати його до життя.
(Августин).
VII. 7. 16. Втім, перш ніж витлумачити зміст сну,
нам треба розібратися, про яких людей (що буцімто
висміяли оповідь Платона) згадує Тулій; точніше, з
боку яких людей він не боїться подібного ставлення
до себе самого. Він не хоче, щоб під цими словами
140
Марк Тулій Ціцерон
розуміли неосвічениЗ натовп, а має на увазі людей,
що не знають істини, хоча хваляться своєю вченістю.
Адже було відомо, що вони, хоч і прочитали ці твори,
схильні були їх засуджувати. Отож хто, за його
словами, виявив ніби легковажність, виказавши усний
осуд такому великому філософу, і хто з них навіть
лишив у письмовому вигляді...
Уся кліка епікурійців у своєму спільному для них
заблуканні завжди далека від істини і всякчас уважає,
що треба висміювати все, чого вона не знає; тому й
висміяла священний сувій і глибоко шановані таємниці
природи. Колот же, який серед слухачів Епікура мав
досить погану славу і більше відомий був своїм
базіканням, навіть виклав у вигляді книги все те, що
він зі злобливою колючістю висловив усно. Але інше,
що він несправедливо затаврував і що не стосується
сновидіння, про яке тут іде мова, ми можемо в цьому
місці пропустити. Ми звернемося до того наклепу,
який, якщо не буде спростований, залишиться в силі
стосовно і Ціцерона, і Платона. За його словами,
філософу не личило вигадувати байку, бо людям, що
виголошують істину, не слід вдаватися до вигадок.
«Чому ж,— говорить він,— якщо ти захотів повідомити
нам певні знання про небесні явища і про стан душ,
ти не обрав шляху простого й досконалого
зображення? Адже виведені тобою діючі особи, вигадана
незвичайність події і зображена невірогідна картина
осквернили брехнею вже самі двері, що ведуть до
жаданої істини». Оскільки це оповідання, коли воно
стосується Ера, про якого пише Платон, не дає спокою
і нашому Публію Африканському, який бачить сон,
...то виявимо спротив нападаючому. Він повинен бути
відкинутий як злісний звинувачувач — з тим, щоб,
коли буде розвіяний наклеп на одного, діяння обох
цих людей (як це й повинно бути) зберегли свою
гідність у недоторканості. (Макробій).
ПРО ДЕРЖАВУ
141
VIII. 8. 17. Адже самого Сціпіона, як він каже,
такий випадок спонукав розповісти про своє
сновидіння, про яке він до того часу мовчав. Коли Лелій
став скаржитись, що на честь Насіки не було в
громадських місцях зведено статуй у нагороду за вбивство
тирана, Сціпіон, між іншим, тоді сказав: «Для мудреців
саме усвідомлення того, що вони зробили видатний
вчинок, є вищою нагородою за чесноту. Тому цей
богами навіяний вчинок вимагає не статуй, скріплених
свинцем, не тріумфів із засохлими лаврами, але
нагород більш довговічних і нев’янучих».
ЛЕЛІЙ: Які ж це нагороди?
СЩПІОН: Дозвольте мені, оскільки вже настав
третій день свят... (І далі він переходить до оповіді
про своє сновидіння й розтлумачує, що більш
довговічні і нев’янучі нагороди — ті, які він бачив сам;
нагороди, збережені для чеснотливих правителів
держав. (Макробій).
18. Сон Сціпіона.
IX. 9. СЦІПІОН: Коли, як ви вже знаєте, я прибув
до Африки під оруду консула Манія Манілія,
командира четвертого легіону, я, військовий трибун 4, нічого
так не хотів, як зустрітися з цариком Масінісою, якого
з повною на те підставою вважав кращим другом
нашої родини. Тому, як тільки до нього з’явився, дід
обійняв мене і просльозився. Потім звернув свій погляд
до неба й сказав: «Дякую тобі, Високе Сонце, і вам,
інші небожителі, за те, що мені, перш ніж піду з цього
життя, дано побачити в своєму царстві і під оцим
прихистком Публія Корнелія Сціпіона, чиє одне вже
ім’я повертає мені сили. Адже в моїй душі завжди
живі спогади про цього видатного і непереможного
мужа»5. Потім я розпитав його про царство, а він
мене — про наші державні справи, і весь день минув
у жвавій бесіді.
X. 10. Після того як мене було прийнято з царською
пишнотою, ми продовжили бесіду до глибокої ночі,
142
Марк Тулій Ціцерон
причому дід говорив тільки про Публія Африканського
і, здавалося, пам’ятав не тільки всі його діяння, але
й висловлювання. Потім, уже глибокої ночі, ми
розійшлися й полягали спати. Втомлений дорогою та
різними клопотами, я заснув більш глибоким сном,
ніж звичайно. І тут мені з’явився Публій
Африканський і саме в тому вигляді, в якому він, за своїм
восковим зображенням, мені знайомий більше, ніж за
його живим ликом 6. (Таке сталося, гадаю, у зв’язку
з предметом нашої бесіди. Адже взагалі буває, що
наші помисли і розмови породжують у сні щось таке,
про що Еній пише стосовно Гомера. Адже про нього
він часто розмірковував і говорив навіч). Як тільки
я впізнав його, то здригнувся, але він сказав: «Будь
твердим, Сціпіоне 7, і відкинь страх. А те, що я тобі
скажу, передай нащадкам:
XI. 11. Чи бачиш он те місто, яке, хоч я й примусив
підкоритися римському народові, знову стає на шлях
війни і не може лишатися мирним? 8 При цьому він
з якогось високого, світлого і здалеку видного місця9,
де було повно зірок, показав мені на Картаген.
«Облягати це місто ти з’явився сюди мало не простим
солдатом 10. Але вже консулом зруйнуєш його через
два роки. І в тебе буде тобою самим заслужене
прізвисько, яке поки що носиш, як успадковане від мене и.
А після того, як зруйнуєш Картаген, справиш тріумф,
будеш цензором, як посол вирушиш до Єгипту, в
Сірію, до Азії, Греції. Ти будеш удруге обраний
консулом заочно 12, завершиш найбільшу війну і зруйнуєш
Нуманцію13. Але коли ти на колісниці в’їдеш на
Капітолій, то застанеш державу розхитаною задумами
мого онука 14.
XII. 12. І ось тут саме ти, Публію Африканський,
повинен будеш явити вітчизні світло своєї мужності,
розуму й мудрості. Але я бачу немовби двоїстий шлях,
визначений долею на цей час 15. Бо коли твій вік
зробить вісім по сім обертів сонця 16, а ці два числа
ПРО ДЕРЖАВУ
143
(із яких одне з однієї причини, а друге з іншої
вважаються повними) у своєму природному оберті
завершать число років, призначених тобі долею, тоді до
тебе одного й до твого імені звернуться всі громадяни.
На тебе буде дивитися сенат і всі чесні люди, на
тебе — союзники, на тебе — латиняни 17. Ти будеш
єдиною людиною, від якої залежатиме добробут держави,
і — буду коротким — ти муситимеш як диктатор
встановити в державі порядок, якщо тільки тобі вдасться
врятуватися від нечестивих рук своїх близьких» 18.
Тут у Лелія вихопився вигук, а решта глибоко
зітхнули, на що Сціпіон зауважив з ласкавою
усмішкою: «Будьте ласкаві, дотримуйтесь тиші, а то ви мене
розбудите. Трохи уваги, дослухайте до кінця».
ХШ. 13. «Але знай, Публію Африканський, аби
тим рішучіше захищати справу держави: всім, хто
оберігав вітчизну, допомагав їй, розширив її межі, вже
призначене певне місце на небі, щоб вони жили там
вічно, відчуваючи блаженство. Бо ніщо так не до
вподоби найвищому божеству, яке править усім
світом,— у кожному разі, всім, що відбувається на землі,—
як збори та об’єднання людей, пов’язані правом і
названі державами. їхні правителі й охоронці, звідси
вирушивши 19, сюди ж і повертаються».
XTV. 14. Тут я, хоч і був охоплений жахом — не
так перед смертю, як перед підступами рідних, усе ж
запитав, чи живий він сам, батько мій Павло, й інші,
яких ми вважаємо померлими. «Звичайно,— сказав
він,— вони живі. Адже вони зв льнилися від кайданів
свого тіла, немов це була в’язниця, а ваше життя, як
його називають, є смертю 20. Чому ти не поглянеш на
батька свого Павла, який наближається до тебе?» Як
тільки я побачив його, я залився сльозами, але він,
обійнявши і цілуючи мене, не давав мені плакати.
XV. 15. Коли я стримав сльози, що текли, і знову
зміг говорити, я запитав: «Скажи мені, батьку,
бережений богами і найкращий з усіх: оскільки саме це,
144
Марк Тулій Ціцерон
як я довідався від Публія Африканського, і є життям,
то чому я і далі перебуваю на землі? Чому мені не
поспішити сюди до вас?» — «О ні,— відповів він,—
тільки в тому випадку, якщо божество, якому належить
весь оцей храм 21, що ти бачиш, звільнить тебе із цієї
в’язниці, тобто тіла твого, для тебе може бути
відкритим доступ сюди22. Адже люди народжені для
того, щоб не покидати он тієї, званої Землею кулі,
яку ти бачиш посеред цього храму 23, бо їм дано душу
із тих вічних вогнів, які ви називаєте світилами й
зірками. Ці вогні, кулеподібні й круглі, наділені
душами та божественним розумом, здійснюють з
дивовижною швидкістю свої оберти і описують кола. Тому
і ти, Публію, і всі люди, вірні своєму обов’язку, повинні
тримати душу у в’язниці свого тіла, і вам — без дозволу
того, хто дав вам душу,— піти з людського життя не
можна, аби не ухилитися від обов’язків людини,
покладених на вас божеством 24. Але, подібно до
присутнього тут діда твого, Сціпіоне, подібно до мене,
хто породив тебе, дотримуйся і ти справедливості і
виконай свій обов’язок: великий стосовно батьків та
родичів, а щодо вітчизни — найбільший. Таке життя —
шлях на небо і до сонму людей, які вже закінчили
своє життя і, звільнившись від свого тіла, мешкають
у тому місці, яке ти бачиш.
XVI. 16. [«(Це був круг з вельми яскравим блиском,
що сяяв серед зірок) і який ви, за прикладом греків,
називаєте Молочним колом».]
Коли я з того місця, де був, споглядав усе це, то
й інше здалося мені прекрасним і дивовижним. Зірки
були такими, яких ми звідси ніколи25 не бачили, і
всі вони були такої величини, якої ми у них ніколи
й не підозрювали. Найменшою з них була та, найбільш
віддалена від неба, що перебувала найближче за всі
до землі: вона світила чужим світлом 26. Зоряні кулі
величиною своєю набагато переважали Землю. Сама
ж Земля видалася мені настільки малою, що мені
ПРО ДЕРЖАВУ
145
стало прикро за нашу державу, що була ніби крапка
на її поверхні.
XVII. 17. В той час як я продовжував уважно
дивитися на Землю, Публій Африканський сказав:
«Доки ж помисли твої будуть звернені вниз, до Землі?
Невже ти не бачиш, до яких храмів ти потрапив? Все
зв’язано дев’ятьма кругами, точніше, кулями, одна з
яких — небесна, зовнішня. Вона обіймає всі інші27.
Це — найвище божество, що утримує і містить в собі
всі інші кулі. У ньому закріплені круги, що
обертаються,— вічні шляхи зірок. Під ним розміщені сім
кругів, що обертаються назад, в напрямку,
протилежному обертанню неба28. Одним із цих кругів володіє
зірка, яку на Землі називають Сатурном. Далі йде
світило, яке приносить людині щастя і гаразди. Його
називають Юпітером. Потім — червоне світило, що
наводить на Землю жах 29. Його ви звете Марсом. Далі
внизу, можна сказати, середню область займає Сонце —
вождь, глава і правитель решти світил і мірило всесвіту.
Воно настільки велике, що світлом своїм освітлює і
заповнює все. За Сонцем ідуть, як супутники, по
одному шляху Венера, по другому Меркурій, а по
нижньому колу обертається Місяць, затоплений
променями Сонця. Але нижче вже нема нічого, крім
смертного й тлінного, за винятком душ, ласкою богів
даних людському родові. Вище Місяця все вічне. Бо
дев’яте світило, що перебуває в середині,— Земля —
нерухоме і перебуває нижче за всі інші, і все вагоме
мчить до неї в силу своєї ваги».
XVIII. 18. З подивом дивлячись на все це, я, ледве
отямившись, запитав: «А що це за звук, такий гучний
і такий приємний, який наповнює мої вуха?»30 —
«Звук цей,— сказав він,— розділений проміжками
нерівними (але все ж розумно розміщеними в певних
співвідношеннях!), виникає від стрімкого руху самих
кіл і, змішуючи високе з низьким, створює різні
врівноважені співзвуччя. Адже в безмовності такі рухи
146
Марк Тулій Ціцерон
виникати не можуть, і природа робить так, що все,
перебуваючи в крайніх точках 31, дає на одній стороні
низькі, на другій високі звуки. Із цієї причини он той
найвищий небесний круг, що несе на собі зірки і
обертається швидше, рухається, видаючи високий і
різкий звук. Із найнижчим звуком рухається ось цей
місячний круг. Бо Земля, дев’ята за ліком, завжди
перебуває в одному й тому ж місці, тримаючись
посеред світу. Але вісім шляхів, два з яких володіють
однаковою силою32, видають сім звуків, розділених
проміжками, число яких, можна сказати, є вузлом усіх
речей. Відтворюючи це на струнах і за допомогою
співу, вчені люди відкрили собі шлях для повернення
до цього місця — подібно до інших людей, які, завдяки
своєму видатному обдарованню, в земному житті
присвятили себе наукам, навіяним богами 33. 19. Люди,
чиї вуха наповнені цими звуками, оглухали. Адже у
нас нема відчуття більш слабкого, ніж слух. І ось там,
де Ніл спадає з найвищих гір до так званих Катаду-
пів34, народ, який живе поблизу цього місця, через
гуркіт, що виникає там, позбавлений слуху. Але звук,
про який говорилося вище, створюваний незвичайно
швидким обертанням усього світу, такий сильний, що
людське вухо не може його сприйняти,— подібно до
того, як ви не можете дивитися прямо на Сонце, бо
гостроту вашого зору перемагають його промені».
XIX. 20. Дивуючись усьому цьому, я все ж час від
часу переводив погляд на Землю. Тоді Публій
Африканський сказав: «Я бачу, ти навіть і тепер споглядаєш
оселі і житла людей. Якщо житло це здається тобі
малим, яким воно й справді є, то на ці небесні краї
завжди дивись, а ті земні зневажай. Справді, якої
слави ти можеш досягти завдяки людському поголосу,
точніше, якої слави, гідної того, щоб її варто було
домагатися? Ти бачиш: на Землі люди живуть на
рідко розміщених і тісних ділянках, і в ці, так би
мовити, плями, де вони живуть, вкраплені великі
пусПРО ДЕРЖАВУ
147
телі. До того ж люди, що населяють Землю, не тільки
розділені так, що зовсім не можуть спілкуватися одне
з одним, але й перебувають одні в навскісному, інші
в поперечному положенні стосовно вас, а треті навіть
із протилежного боку35. Чекати від них слави ви,
звичайно, не можете.
XX. 21. Але ти бачиш, що ця ж Земля охоплена
й оточена ніби поясами 36, два з яких, найбільш
віддалені один від одного, з обох боків упираються у
вершини неба, сковані льодом. Середній же і
найбільший пояс висушується жаром Сонця. Два пояси
заселені. Із них південний, „мешканці якого при ходінні
повернені до нас підошвами ніг", не має стосунку до
нашого народу. Що ж до другого пояса, оберненого
до півночі, то дивись, якою вузькою смугою він
доторкається до вас. Адже вся земля, яку ви заселяєте,
звужена з півночі на південь і більш широка в боки.
Є вона, так би мовити, невеликим островом серед
моря, яке ви на Землі називаєте Атлантичним,
Великим морем, Океаном. Але бачиш, який він, при такому
значному своєму імені, все ж малий. 22. Хіба слава
твоя або слава, що належить комусь із нас, могла із
цих населених і відомих людям земель або перелетіти
через цей ось Кавказ, який ти бачиш, або перепливти
через он той Ганг? Хто в інших країнах сонця, що
сходить чи заходить, або в країнах півночі і півдня
почує твоє ім’я? Якщо відкинути їх, то наскільки
тісними, як ти, звичайно, бачиш, будуть межі, в яких
ваша слава зможе ширитись! А щодо тих, хто про нас
навіть говорить тепер, то скільки часу вони ще будуть
говорити?
XXI. 23.1 навіть більше того! Якщо далекі покоління
забажають передати своїм нащадкам славу, одержану
кожним із нас від батьків, то все-таки, внаслідок
потопів та згорання землі 38 (а це неминуче
відбувається в певний час) 39, ми не можемо досягнути, не
кажу вже — вічної, ні — навіть тривалої слави. Що
148
Марк Тулій Ціцерон
тобі з того, що нащадки про тебе говоритимуть, коли
твої сучасники про тебе нічого не сказали? А вони
ж були і не менш численними і, звичайно, кращими
мужами.
XXII. 24. Тим більше, що жоден з тих самих мужів,
які могли почути наше ім’я, не зміг добитися пам’яті
про себе хоча б протягом року. Адже люди за звичкою
вимірюють рік за обертом самого тільки Сонця, тобто
одного світила. Але насправді тільки тоді, коли всі
світила повернуться до того місця, звідки вони колись
вийшли в дорогу, і по закінченні великого проміжку
часу принесуть із собою той же розпорядок на всьому
небі, тільки тоді можна говорити про справжню зміну
року 40. Скільки поколінь людей приходиться на такий
рік, я не наважуюсь і говорити. Адже Сонце колись,
як здалося людям, померкло і згасло, коли душа
Ромула переселилася саме до цих храмів 41. Коли воно
вдруге померкне з того ж боку і в той же самий час,
ось тоді і слід вважати, що після повернення всіх
сузір’їв та світил до вихідного положення сплинув
рік. Але знай — ще не минуло навіть і двадцятої
частини цього року.
ХХІП. 25. Тому, якщо ти втратиш надію
повернутися до цього місця, де все призначено для великих
мужів, то яку ж цінність являє собою ваша людська
слава, яка ледве може зберегтися протягом нікчемної
частки одного року? Отож, якщо ти захочеш дивитися
вгору і оглядати ці обителі і вічне житло, то не
прислухайся до пересудів натовпу і не пов’язуй
здійснення своїх надій з винагородами, що їх одержують
від людей. Сама чеснота гідностями своїми повинна
тебе тягнути на шлях істинної слави. Що говорять
про тебе інші, про те хай думають вони самі. Говорити,
у кожному разі, будуть. Однак усі їхні пересуди
обмежені тісними межами тих країн, які ти бачиш, і
ніколи не бувають довговічними, кого б вони не
стоПРО ДЕРЖАВУ
149
сувалися. Вони виявляються похованими зі смертю
людей, а разом із забуттям потомками згасають».
XXIV. 26. Після того, як він вимовив ці слова, я
сказав: «Так, Публію Африканський, раз для людей
через заслуги перед батьківщиною немовби
відкривається стежка, що веде на небо, то „хоч я з дитинства
пішов стопами батька і твоїми і не зраджував вашій
славі“ тепер, коли мене чекає така велика винагорода,
я буду ще невтомнішим у своїх прагненнях». Він
відповів: «Так, дерзай і запам’ятай: не ти смертний, а твоє
тіло. Бо ти не те, що передає твій образ. Ні, розум
кожного — це і є людина, а не та зовнішня її оболонка,
на яку можна вказати пальцем. Знай же, ти — бог, а
якщо бог — то, значить, той, хто живе, хто відчуває,
хто пам’ятає, хто передбачає, хто повеліває, управляє
і рухає тілом, яке йому дане,— так само, як цим ось
світом рухає найвище божество. І подібно тому, як
світом, до певної міри смертним, рухає найвище
божество, так і тлінним тілом рухає віковічний дух.
XXV. 27. Бо те, що рухається, вічне. Але те, що
надає рух іншому, а саме одержує поштовх звідкись,
неодмінно перестає жити, коли перестає рухатися.
Тільки одне те, що саме рухає себе, ніколи не перестає
рухатися, бо ніколи не зраджує собі. Ба більше, навіть
для інших тіл, що рухаються, воно — джерело, воно —
першопочаток руху. Але сам першопочаток не виникає
ні з чого. Адже із першопочатку виникає все, однак
сам він не може виникнути ні з чого іншого. Бо не
було б первенем те, що було породжене чимось іншим.
І якщо воно ніколи не виникає, то воно ніколи й не
зникає. Адже із знищенням первеня воно і саме не
відродиться із іншого; і з себе не створить ніякого
іншого первеня, якщо тільки необхідно, щоб усе
виникало із первеня. Таким чином, рух починається із
того, що рухається саме по собі, а це не може ні
народжуватися, ні вмирати. Інакше неодмінно згине
все небо і зупиниться вся природа, і вони вже більше
150
Марк Тулій Ціцерон
не набудуть сили, яка від самого початку дала б їм
поштовх до руху.
XXVI. 28. Отож коли виявляється, що вічне лише
те, що рухається саме по собі, то хто стане
заперечувати, що такі властивості даровані духу? Бо духу
позбавлене все, що приводиться в рух поштовхом
іззовні. Але те, що має дух, спонукається рухом
внутрішнім і своїм власним. Бо така власна природа і
сила духу. Якщо вона — єдина з усіх, яка сама
себе рухає, то вона, звичайно, не породжена, а вічна.
29. Вправляй її в найкращих справах! Найблагород-
ніші помисли — про благо вітчизни. Ними
спонукуваний і ними випробуваний дух швидше перенесеться
до цієї оселі і до свого житла. І він зробить це швидше,
якщо ще тоді, коли перебуває в тілі, вирветься назовні
і, оглядаючи все, що перебуває поза ним, можливо,
швидше відокремиться від тіла. Бо дух тих, хто
віддавався чуттєвим насолодам, передав себе в їхнє
розпорядження, стає ніби слугою. Спонукуваний
пристрастями, що коряться насолодам, він ображає права
богів і людей. Вийшовши з їхніх тіл, [дух] витає
навколо самої Землі і повертається до цього місця
тільки після блукань протягом багатьох віків».
Він пішов, а я пробудився від сну.
Фрагменти з невідомих книг
«ПРО ДЕРЖАВУ»
1. Від чого ці відволікають.
2. Я оплакую життя.
3. Сама природа до цього навіть змушує, а не
закликає. (Ноній).
4. Старайся. (Діомед).
5. Вирізняються. (Діомед).
6. У книгах «Про державу» Ціцерон розсудливість
називає чеснотою. (Вікторіан).
7. Хоч би як там було, найбільш бажано, щоб
фортуну найпліднішою зберігав. Бо врівноваженість у
житті не має такого значення, як стан, коли з жахливих
і втрачених справ усе повертається на краще. (Аміан).
8. Бо держава є нічим іншим, як гуртом однодумців.
(Августин).
9. Ціцерон у діалогах називає африканців
руйнівниками угод.
10. Для Фанія важке завдання — хвалити хлопчика.
Адже хвалити доводиться не вже звершене, а ще
очікуване. (Сервій).
11. Стосовно цього Ціцерон говорить: «...оскільки
його репліка відволікала нас від самої мети — тієї, яку
тепер у [нашому] колі називаємо знаною і яку античні
називали метою». (Сенека).
12. Далі пропонує Енієві вірші, і передусім написані
про відомого Сціпіона:
...ніхто з громадян і чужинців
Не у спромозі за труд справжню воздати ціну.
13. Бо є у Ціцерона в тих самих [книгах] «Про
державу» така епіграма:
152
Марк Тулій Ціцерон
Вже якщо й дано колись до осель небожильців піднятись,
Буде для мене туди, певно, найширшим той вхід.
<... це правда, Публію Африканський! Адже так
само і для Геракла цей же вхід виявився відкритим>.
(Лактанцій).
ПРО ЗАКОНИ
Книга перша
1. 1. АТИК: Гай он той і цей ось арпінатський дуб я
впізнаю. Про гай не раз бо читав у «Марії»1. Якщо
славетний дуб зберігся, то це саме він і є, бо дуже старий.
КВІНТ: Так, любий Атику, він є і буде вічно. Бо
його посадила уява [поета]. Жоден рільник, хоч би
як він старався, неспроможний посадити дерева на
такий довгий час, як може це зробити віршем поет.
АТИК: Яким же чином, Квінте? Точніше, що саме
сіють поети? Якщо не помиляюся, ти, хвалячи брата,
про себе дбаєш 2.
КВІНТ: Хай буде й так. А все ж, доки латинське
письмо буде говорити, не зникне з цього місця дуб,
і його називатимуть Марієвим. Бо, як говорить Сце-
вола в «Марії>, написаному моїм братом,
У незліченних віках буде сивіти той дуб 3.
2. Це й не дивно, якщо твої любі Атени у своїй
моці могли навіки зберегти оливу4, або якщо на
Делосі нам ще й нині показують високу й струнку
пальму, яку гомерівський Уліс (як він говорить) бачив
там [своїми очима]. І якщо чимало іншого, що ми
бачимо в багатьох місцях, існує [завдяки легендам]
довше, ніж це можливе у природі. Отож хай буде він
тим славетним дубом, який приносить жолуді і з якого
колись злетіла
Вісниця злотоволоса Юпітера, з вигляду дивна 5.
Та коли негода і час знищать його, в цій місцині
залишиться дуб, який називатимуть Марієвим дубом.
3. АТИК: У цьому я не маю сумніву. Але питаю
вже не тебе, Квінте, а самого поета: чи твої вірші
156
Марк Тулій Ціцерон
посадили цей дуб, чи ти лише описав те, що сталося
з Марієм?
МАРК: Певно, що я відповім тобі, Атику, але не
раніше, ніж ти сам відповіси мені. Чи правда, що
Ромул, після своє! смерті, бродячи неподалік місця,
де тепер стоїть твій будинок, сказав Прокулу Юлію,
що він бог і називається Квіріном? І велів звести
йому храм на цьому місці? І чи правда, що в Атенах,
знов-таки неподалік твого попереднього будинку,
Аквілон викрав Орітію 6? Адже саме так розповідає
легенда.
4. АТИК: До чого ти хилиш, точніше, навіщо про
це питаєш?
МАРК: 3 єдиною метою: щоб ти не розпитував
надто наполегливо про те, що дійшло до нас завдяки
легендам.
АТИК: Але ж у «Марії» багато сумнівного. Чи то
вигадка, чи було насправді, та дехто (оскільки це
стосується недавнього минулого і людини з Арпінату)
хоче довідатися про правду саме від тебе.
МАРК: Та і я, присягаю Гераклом, не хочу
прославитись як брехун. Однак дехто, мій любий Тите, чинить
нерозумно. Це ті, хто в цьому питанні вимагають
правди від мене не як від поета, а як від свідка. І я
не маю сумніву, що ці самі люди вірять у те, що
Нума розмовляв з Егерією, а орел поклав на Тарквінія
шапку Фламіна.
КВІНТ: Як бачу, брате, що, на твою думку, в
історичній оповіді слід дотримуватися одних законів, а в
поезії — інших.
5. МАРК: Звичайно, Квінте! Адже в першому випадку
все спрямоване на те, щоб повідомити правду, а в
другому більша частина на те, щоб зробити [людям]
приємність. Щоправда, і у Теопомпа є незліченна
кількість оповідань.
II. АТИК: Ось нагода, якої я чекав. Не помину її.
МАРК: Якої нагоди, Тите?
ПРО ЗАКОНИ
157
АТИК: Тебе вже давно просять, точніше, від тебе
вимагають історичної оповіді. Адже [люди] думають,
що коли такою оповіддю займешся ти, то і ми в цьому
відношенні ніскільки не поступимося Греції. А щоб
ти знав мою особисту думку, я скажу, що це твій
обов’язок не лише перед тими, хто займається
літературою і одержує задоволення від цього, але також
і перед батьківщиною; щоб вона, порятована тобою 7,
саме тобою була і звеличена. Адже в нашій літературі
нема історичних оповідей, як я сам знаю і від тебе
вельми часто чую. Ти ж, безсумнівно, можеш досягнути
успіхів у цьому, оскільки (як і сам уважаєш) ця праця
більш за інші придатна для оратора.
6. Тому берися за справу, просимо, і вибери час
для такого твору про події, досі або невідомі нашим
співвітчизникам, або залишені ними без уваги. Бо
якщо (після літописів верховних понтифіків,
найприємніших книг, які тільки можливі) звернутися до
Фабія, або до тієї людини, про яку ти завжди згадуєш,—
до Катона8, або Пізона, або Фанія, або Венонія (хоч
серед них один вирізняється більшою, інший —
меншою силою викладу), то хто може бути нуднішим за
всіх цих людей? Щоправда, Целій Антипатр, сучасник
Фанія, писав трохи жвавіше. Саме він, хоча й
відзначався грубою мовою і був позбавлений блиску та
мистецької майстерності, все ж міг спонукати інших
до того, щоб вони писали старанніше. Та ось йому
на зміну прийшли Гелій 9, Клодій і Аселітон. У них
нема нічого спільного з Целієм, швидше є щось спільне
з безбарвністю викладу та незграбністю давнішніх
письменників.
7. Бо навіщо мені згадувати про Макра? Він при
своїй велемовності, щоправда, вирізняється деякою
дотепністю, однак усе ж запозичує її не з ученої рясоти
греків, а в жалюгідних латинських переписувачів. Але
його друг Сисена, вводячи до промови багато чого
цілком слушного [для латинської мови], безумовно,
158
Марк Тулій Ціцерон
перевершив усіх письменників, що жили до нашого
часу,— за винятком, можливо, тих, які ще нічого не
опублікували. Міркувати про них ми не можемо 10.
Але у вашому колі [Сисену] ніколи не вважали за
оратора, й історію свою він виклав якось по-дитячому.
Тому він, з усіх відомих грецьких письменників, яких
читають, одного лише Клітарха, певно, і хоче
наслідувати (крім цього, нікого не знаючи). Але якби й
міг з ним зрівнятися, то не досягнув би досконалості
того. Отож справа за тобою. Це завдання покладаємо
на тебе — звичайно, якщо Квінт не має іншої думки.
Ш. 8. КВІНТ: Певно, що ні. Ми про це вже не раз
говорили. Але в нас виникла невелика суперечка.
АТИК: Яка саме?
КВІНТ: Стосовно часу, від якого треба почати виклад.
На мою думку, від найвіддаленіших часів, бо вони
описані так, що цього навіть і прочитати не можна.
Але сам [Марк] надає перевагу оповіді про сучасні
йому події, щоб мати можливість охопити ті із них,
в яких він брав участь сам.
АТИК: Особисто я готовий швидше погодитися з
ним. Адже найважливіші події відбулися за нашої
пам’яті і нашого віку. Більше того, він таким чином
прославить заслуги найдорожчого Гнея Помпея 11 і
торкнеться також і славного та вікопомного свого
року 12. Хотів би, щоб він говорив саме про нього, а
не, як мовиться, про Рема і Ромула.
МАРК: Я добре розумію, Атику, що від мене вже
давно вимагають такої праці. Я не став би відмовлятися
від неї, якби мені надали для неї хоча б трохи цілком
вільного часу. Адже за такий великий труд не можна
братися, коли ти поглинутий справами і твоя увага
відволікається. Для такої роботи необхідні дві умови:
бути вільним і від клопотів, і від державних справ.
9. АТИК: Скажи, а де ти взяв вільний час для
роботи над іншими творами, яких написав більше, ніж
будь-хто з нас 13?
ПРО ЗАКОНИ
159
МАРК: У мене іноді буває вільний час, витрачати
який без користі я собі не дозволяю. Таким чином,
якщо трапляються вільні дні, коли можу пожити в
селі, то я, залежно від їх кількості, і пишу своїтвори.
Що ж стосується історії, то до неї можна приступити,
лише забезпечивши собі дозвілля. І її не можна
закінчити за короткий час. Та і я кожного разу, коли
до чогось приступаю, не знаходжу зазвичай собі
спокою, якщо змушений буваю робити іншу справу, і
розірвану тканину [оповіді] сплести знову мені буває
важче, ніж закінчити почату.
10. АТИК: Твої слова, безумовно, свідчать про те,
що тобі треба легатство 14 або якусь подібну до нього
перерву в заняттях, що забезпечило б тобі свободу й
дозвілля.
МАРК: Що стосується мене, то я покладаю надію
на твоє звільнення від занять, на яке маєш право за
віком. Тим більше що я, дотримуючись заповіту
батьків, не схильний відмовлятися від того, щоб, сидячи
у своєму кріслі, давати поради з питань права і
нести принадні й почесні обов’язки вельми діяльної
старості. Адже таким чином я міг би і до тієї справи,
якої ти чекаєш від мене, і до багатьох інших справ,
ще більш вдячних та важливих, прикласти стільки
праці, скільки захочу.
IV. 11. АТИК: Одначе твоїх міркувань, певно, ніхто
не знає, і тобі слід завжди говорити про них — тим
більше що ти змінився сам і засвоїв інший вид
красномовства. Отож так само, як твій близький друг
Росцій на старість почав співати вірші тихіше і навіть
сповільнював супровід флейти 15, так і ти потроху
зменшуєш запал своїх виступів (ще недавно вельми
різких), і мова твоя вже мало чим відрізняється від
спокійних міркувань філософів. Та оскільки навіть
глибока старість може зберегти [такий вид
красномовства], то не думаю, щоб тебе можна було звільнити
[від ведення справ у суді].
160
Марк Тулій Ціцерон
12. КВІНТ: А я, присягаю Гераклом, гадаю, що наші
співгромадяни підтримали б тебе, якби ти став
тлумачити право. Тому, якщо вважатимеш за потрібне,
випробуй себе [в цьому].
МАРК: Звичайно, Квінте, у такій спробі не було б
жодної небезпеки. Та боюсь, коли б я, прагнучи
зменшити свою працю, не збільшив її. І коли б до цього
ведення справ у суді, до якого ніколи не приступаю
без підготовки і роздумів, не додалося ще й тлумачення
прав 16, обтяжливе не так через працю, якої воно
вимагає, як тому, що позбавить мене можливості
обмірковувати свої промови. А без цього я жодного разу
не приступав до бодай однієї хоч трохи важливої
[судової справи].
13. АТИК: Чому ж тоді не розтлумачиш нам саме
цього [питання], коли вже, як ти мовиш, трапився в
тебе вільний час, і не напишеш про цивільне право
докладніше, ніж писали інші? Адже ти, пригадую, з
раннього віку запопадливо вивчав право — тоді і я
також відвідував Сцеволу 17. І ти, здавалося, ніколи
не захоплювався так сильно [ораторським мистецтвом],
щоб на цивільне право дивитися зверхньо.
МАРК: Штовхаєш на тривалі роздуми, АтикуІ Однак
(якщо Квінт не наполягає, [щоб ми зайнялися чимось
іншим]) я [почну] і висловлюсь, доки ми вільні від
занять.
КВІНТ: Я охоче послухаю. Бо справді, [якому ще
заняттю] я міг би віддатися, крім цього, [тобто хіба
я міг би провести цей день краще?]
14. МАРК: Чому б нам у такому разі не піти до
тих місць, де звичайно прогулюємося і проводимо
час? Поблукавши там доволі, відпочинемо і з
приємністю поставимо питання один одному.
АТИК: Тоді, якщо хочете, ось сюди, до річки [Ліріс],
до її тінистого берега. Але починай, будь ласка, вже
нині викладати свої погляди на цивільне право.
ПРО ЗАКОНИ
161
МАРК: Мої погляди?.. У нашій державі, гадаю, були
видатні мужі, що мали звичку розтлумачувати це право
народові і давати йому поради. Але вони, оголосивши
про важливі справи, займалися дрібницями. Та й
справді, що ще є таким важливим, як закони держави? І
водночас що ще настільки незначне, як завдання людей,
до яких звертаються за порадою? їхня діяльність
необхідна [народові], і я, прецінь, не думаю, щоб люди,
які взяли на себе цей обов’язок, не були обізнані і в
загальних питаннях права. Однак цим так званим
цивільним правом вони займалися тільки до такої
міри, щоб бути корисними народові. Адже право, коли
знайомишся з ним, здається неважливим, а в житті
воно, навпаки, необхідне. Отож до чого закликаєш
мене, точніше, що мені радиш? Може, складати
книжечки про право накрапання дощу і руйнування
мурів 18? А чи, може, створювати формули стипуляцій
та судових рішень? Але ж усе це ретельно описане
багатьма людьми 19, які, до того ж, приділяли увагу
дрібнішим питанням, ніж ті, вирішення яких, на моє
переконання, чекають від мене.
X. 15. АТИК: Якщо хочеш знати, чого від тебе чекаю
(оскільки ти написав твір про найкращий державний
лад), то слухай: вчиниш добре, якщо саме ти напишеш
і про закони. Адже саме так, знаю, вчинив славетний
Платон, перед яким ти схиляєшся і якого ставиш
вище за всіх та дуже любиш 20.
МАРК: Ти хочеш, щоб ми, за прикладом Платона,
який (як сам писав), гуляючи літнього дня в
кипарисових гаях і на лісових стежках Гноса (часом
зупиняючись для відпочинку), розмірковував з
критянином Клінієм і лакедемонцем Мегілом про державні
установлення і найкращі закони; хочеш, щоб і ми,
гуляючи серед цих високих тополь зеленим і тінистим
берегом, час від часу зупиняючись для перепочинку,
розглянули ці ж питання ретельніше, ніж цього
вимагають звичаї, заведені на форумі?
6 7-258
162
Марк Тулій Ціцерон
АТИК: Так, я хотів би послухати саме про це.
МАРК: А що скаже Квінт?
КВІНТ: Нічого більше до цього додати не можу.
МАРК: І ти цілком правий. Ви можете бути певними,
що жодним іншим чином, окрім міркування, не можна
виявити краще, що саме природа дала людині. Не
можна виявити ні велику силу найкращих якостей
людського розуму, ні завдання, для виконання якого
ми народилися і з’явилися на світ; ні зв’язок між
людьми і природне їх об’єднання. Коли все це
буде розтлумачено, матимемо змогу знайти джерело
законів і права.
17. АТИК: На твою думку, вчення про право слід
черпати не з преторського едикту21, як нині чинить
більшість людей, і не з Дванадцяти таблиць, як чинили
наші попередники, а з глибин філософії?
МАРК: У цій бесіді, Помпонію, ми не розглядали
ні питання про те, як даємо висновок [перед
претором] 22, ні про те, яку пораду слід дати стосовно того
чи іншого випадку. Припустимо, що ця справа важлива
(а такою вона і є насправді), що нею колись успішно
займалися численні славні мужі, а нині, завдяки своєму
незвичайному авторитетові і знанням, займається одна
людина23. Але ми повинні при обговоренні охопити
все питання про право і закони так, щоб цьому, як
ми його називаємо, цивільному праву було відведено,
так би мовити, лише невелике і обмежене місце. Адже
ми маємо розтлумачити природу права, яку слід
шукати в природі людини. Нам доведеться розглянути
закони, яких будуть дотримуватися гурти громадян.
Потім вивчити вже складені і цілком певні права та
постанови народів. При цьому ми не пропустимо також
і так званих громадянських прав нашого народу.
VI. 18. КВІНТ: Ти, брате, воістину глибоко і, як
належить, із самих витоків береш те, що ми вивчаємо.
Ті ж, хто передає нам цивільне право інакше, передають
ПРО ЗАКОНИ
163
нам не стільки шляхи правосуддя, скільки шляхи
ведення позовів.
МАРК: Це не так, Квінте! Позови породжує швидше
необізнаність у праві, а не знання права. Втім, про
це пізніше. Тепер же звернемось до основ права.
Отож вельми вчені мужі24 визнали за потрібне
виходити з поняття закону. І вони, прецінь, мають
рацію,— за умови, що закон (як вони ж і визначають
його) закладений у природі найвищим розумом, який
велить нам чинити те, що слід чинити, і забороняє
протилежне. Цей же розум, коли він зміцнів у думках
людини та вдосконалився, і є законом, сенс якого в
тому, що він велить чинити правильно, а коїти злочини
забороняє. Вважають, що звідси і грецька назва [«но-
мос», оскільки закон «виділяє»] кожному те, що йому
належить25, а наша [назва «Іех», на мою думку,
походить] від слова «legere» [вибирати]. Бо якщо греки
вкладають у поняття закону сенс справедливості, то
ми вкладаємо сенс вибору. Але закону все ж таки
властиво і те, й інше. Якщо ці міркування правильні
(а як на мене, я схильний думати, що в цілому це
правильно), то виникнення права слід виводити із
поняття закону. Бо закон є силою природи. Він —
розум і свідомість мудрої людини. Він — мірило права
і безправ’я 26. Але оскільки вся наша мова грунтується
на уявленнях народу, то нам час від часу доведеться
говорити так, як говорить народ, і називати законом
(як це робить простолюд) ті положення, які в писаному
вигляді визначають те, що вважають за потрібне: або
заохочуючи, або забороняючи.
Виходьмо ж при обгрунтуванні права з того
найвищого закону, який (бувши спільним для всіх віків)
виник раніше, ніж будь-який писаний закон, точніше,
раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована.
20. КВІНТ: Це буде правильніше й розумніше з огляду
на особливість нашої бесіди.
6
164
Марк Тулій Ціцерон
МАРК: Отож чи згоден ти з тим, аби ми простежили
виникнення самого права від його джерела? Коли ми
знайдемо його, у нас не залишиться сумніву стосовно
того, до чого нам віднести те, що ми розглядаємо.
КВІНТ: Гадаю, так і слід чинити.
АТИК: Приєднай і мій голос до пропозиції брата.
МАРК: Ми повинні суворо дотримуватись того
державного ладу, перевагу якого Сціпіон довів у відомих
шести книгах 27; узгоджувати всі закони з цим видом
держави і насаджувати добрі звичаї. Та позаяк
встановлювати все це писаними законами не можна, то я
шукатиму корені права в природі, під проводом якої
нам і слід розвивати все наше міркування.
АТИК: Цілком правильно. Саме під її проводом
заблукати неможливо.
УП. 21. МАРК: Отож чи згоден ти з нами, Помпонію
(адже думку Квінта я знаю), в тому, що всією
природою править безсмертних богів воля, розум, влада,
думка, повеління? Певно, є й інше якесь слово, яким
можна чіткіше висловити те, що хочу сказати? А якщо
ти згоден з цим, тоді краще від нього й починати
розгляд питання.
АТИК: Цілком згоден,— якщо тобі це до вподоби.
Спів птахів і шум струменів, гадаю, позбавить
небезпеки, що мої слова почує хтось із моїх однодумців 28.
МАРК: Але тобі слід остерігатися. Адже вони (така
вже звичка чеснотливих мужів) дуже гнівливі і не
потерплять, коли довідаються, що ти зрадив першу
тезу великого мужа, який пише: «Божество не
тривожиться ні за себе, ні за інших».
22. АТИК: Продовжуй, прошу. Бо я хочу знати, що
витікає з того, в чому я зробив тобі поступку.
МАРК: Скажу коротко. Йдеться ось про що: істота
здатна передбачати, міркувати; істота різнобічна,
спостережлива, пам’ятлива, сповнена розуму і кмітлива,
яку ми називаємо людиною, була створена вищим
божеством і поставлена, так би мовити, в чудові умови.
ПРО ЗАКОНИ
165
Адже з істот усіх видів і різноманітної природи одна
тільки людина здатна думати і міркувати, чого всі
решта позбавлені. Але що є в людині, та й на всьому
небі і на землі більш божественним, ніж розум29?
Коли цей розум досягне зрілості і досконалості, то
його справедливо називають мудрістю. 23. І оскільки
краще за розум нема нічого (і він притаманний як
людині, так і божеству), то перший зв’язок між
людиною і божеством — у розумі. Але якщо спільним
для людини і божества є розум, то цей розум повинен
мислити правильно. А оскільки розум є законом, то
ми, люди, повинні вважатися зв’язаними з богами
також і законом. Далі, між ким існує спільність у
вигляді закону — існує спільність і у вигляді права.
А ті, у кого закон та право спільні, повинні вважатися
приналежними до однієї і тієї ж громади. Навіть
більше, якщо вони слухаються одних і тих же імперію
та влади30, то вони ще вищою мірою слухаються
небесного розпорядку, божественної думки і владного
божества. Тому весь цей світ треба розглядати вже
як єдину громаду богів і людей31. У гуртах людей
положення гілок роду, на основі відомих правил, про
які буде сказано у свій час, визначається агнацією. У
природі це настільки величніше і славетніше, що люди
зв’язані з богами агнацією і походженням.
УПІ. 24. Бо, коли вивчають природу людини,
звичайно висловлюють і такі погляди (вони, безумовно,
відповідають дійсності): у зв’язку з постійним рухом
і обертанням неба колись настала певна зрілість
всесвіту. Саме завдяки їй був насаджений людський рід;
розповсюджений і розсіяний по землі, він був
наділений даром — душею. І в той час, як усі інші
складники свого єства люди одержали від смертних істот
(причому начала ці неміцні і тлінні), то душу
спородило божество. Зважаючи на це, ми по справедливості
можемо говорити про свою спорідненість з
небожителями, або про своє божественне походження, або
166
Марк Тулій Ціцерон
про «дерево». Тому серед стількох живих істот, за
винятком людини, нема жодної, в якої було б хоч
якесь поняття про божество, а серед самих людей не
існує народу ні настільки розвиненого, ні настільки
дикого, щоб він, навіть не відаючи, кого йому слід
вважати божеством, усе ж не знав, що слід визнавати
божеством взагалі.
25. Таким чином, бога знає та людина, яка мовби
згадує і усвідомлює, від кого вона походить. Нарешті,
людині і божеству притаманна одна й та ж чеснота,
якої позбавлені всі решта істот. Чеснота ця є нічим
іншим, як природою, що досягла досконалості і
доведена до свого найвищого ступеня. Звідси висновок: в
людині є схожість із божеством. А якщо це так, то
чи можлива тісніша і міцніша спорідненість між обома?
І ось для блага та потреб людей природа надала таку
рясоту всього, що все, що з’являється на світ, здається
подарованим нам зумисне, а не таким, що виникло
випадково. І до того ж не тільки те, що у вигляді
хлібних зерен та ягід народжує земля завдяки її
плодючості, але також і худоба, оскільки більшість її, а
це очевидно, створена для задоволення потреб людей:
одні види — для використання при роботі, інші — для
вживання в їжу.
26. Ба більше, люди вигадали безліч мистецтв
завдяки настановам природи, наслідуючи яку, розум
хитромудро надбав усе необхідне для життя.
IX. А самій людині та ж природа не лише дарувала
швидкий розум, але й дала відчуття, подібні до
супутників і вісників; розтлумачила їй численні темні і
такі, що недостатньо [склалися], уявлення, мовби
підвалини для знань. Природа надала їй зовнішнього
вигляду такого, що пасує і цілком відповідає
людському розуму. Бо вона, змусивши всі інші живі істоти
нахилятися до землі, щоб приймати їжу, єдину лише
людину підняла і спонукала її дивитися на небо, немов
на рідне для неї місце і її попередню оселю. Крім
ПРО ЗАКОНИ
167
того, вона надала особистого вигляду її обличчю,
відобразивши на ньому сокровенні риси її вдачі.
27. Адже і наші очі надзвичайно виразно говорять
про наші душевні хвилювання. І те, що називають
виразом обличчя, з усіх живих істот можливе лише
у людини і свідчить про її вдачу. Сенс цього поняття
греки знають, однак відповідного слова для його
позначення не мають. Не буду згадувати про властивості
і здатності решти частин тіла, про вміння людини
володіти своїм голосом, про силу мови, яка переважно
і служить посередницею в людському товаристві. Адже
всього цього ми не повинні обговорювати в нашій
бесіді. Це питання, гадаю, досить докладно розглянув
Сціпіон у тих книгах, які ви прочитали. А оскільки
божество якраз такою створило і якраз так постачило
людину, яку воно побажало бачити основою всього
іншого, то для нас стає очевидним (не будемо
обговорювати всіх дрібниць), що природа сама, власними
силами, іде далі. Адже вона навіть без настанов з
будь-чийого боку, виходячи з понять, види яких вона
спізнала з перших і початкових уявлень, сама,
власними силами, зміцнює розум і вдосконалює його.
X. 28. АТИК: Безсмертні боги! Як далеко ти шукаєш
витоки права! І до того ж так, що я не тільки не
поспішаю дійти до того, чого від тебе чекав у питанні
про цивільне право, а навіть повністю згоден, аби ти
бодай цей день витратив на бесіду з нами. Бо питання,
які ти охоплюєш, потрібні, можливо, для того, щоб
потім перейти до інших, більш важливих, задля яких
ти і розпочав мову.
МАРК: Ці питання, яких торкаємося коротко, справді
важливі. Але зі всього того, що обговорюють вчені
люди, ніщо так не важливе, як повне розуміння того,
що ми народжені для справедливості і що не на
міркуванні людей, а на природі грунтується право. Це
зразу стане очевидним, якщо ми заглибимося в сутність
людського суспільства та зв’язки між людьми.
168
Марк Тулій Ціцерон
29. Адже жодна річ такою мірою не схожа на іншу,
як ми всі схожі між собою і рівні одне одному. І
якби занепад наших звичаїв та розходження думок не
спотворювали і не відволікали наш слабкий розум,
куди тільки забажають, то кожний з нас був би так
само подібним до самого себе, як і всі люди подібні
одне до одного. Тому, хоч би яким було визначення
якоїсь певної людини, воно буде дійсним стосовно
всіх людей.
30. Це достатній доказ того, що між людьми нема
жодної різниці. Якби вона була, то одне-єдине
визначення не охопило б усіх людей. І справді, розум, який
один вивищує нас над тваринами, розум, завдяки якому
ми сильні своєю здогадливістю (наводимо докази,
спростовуємо, розмірковуємо, робимо висновки),
безумовно, є спільним набутком усіх людей. Він різний
у залежності від одержаної ними освіти, але однаковий
у всіх стосовно здібності вчитися. Але відчуття людей
сприймають одне й те саме: і те, що діє на відчуття,
однаковою мірою діє на відчуття всіх людей. А те,
що закарбовується в розумі (перші уявлення, про це
я вже говорив), однаково закарбовується у всіх. До
того ж мова як тлумач думки буває різною за словами,
вжитими в ній, але збігається за змістом. 31. І в
жодного народу не знайдеться людини, яка, обравши
провідником природу, не змогла б досягнути чесноти.
XI. І схожість поміж людьми незвичайно велика не
лише в добрих, але і в поганих якостях. Бо всі люди
сквапні до насолод, які, хоч і зваблюють їх, приносячи
ганьбу, однак, до певної міри, схожі на природне благо.
Приносячи нам задоволення подобою насолоди і при-
ємносл, вони (через хибні уявлення нашого розуму)
сприймаються нами як щось корисне. І внаслідок
подібного ж незнання люди утікають від смерті, немов
вона — розпад єства, і прагнуть жити, оскільки життя
зберігає нас такими, якими ми народилися. Біль вони
відносять до числа найбільших лих — як через те, що
ПРО ЗАКОНИ
169
він болючий, так і тому, що за ним, певно, йде
знищення єства. 32. А оскільки між повагою і славою
існує подібність, то ті, кому виявлена повага, здаються
нам щасливими, а ті, хто безславний,— нещасними.
Злигодні, радощі, пристрасті, страхи опановують розум
усіх людей однаково. І якщо вірування бувають у
людей різними, то це не означає, що ті, хто обожнює
собаку чи кішку, більше забобонні, ніж інші народи.
Але який народ не цінує привітності, доброзичливості,
сердечної доброти і здатності пам’ятати виявлені
благодіяння? Який народ не ставиться з презирством, із
ненавистю до бундючних, злостивих, жорстоких та
невдячних людей? І коли ми зрозуміємо, що це
об’єднує весь людський рід, то залишиться [тільки
показати, що цим об’єднанням людей повинні правити
закони, які здатні зміцнювати дружбу й грунтуються
на розумі], оскільки розумний спосіб життя робить
людей кращими. Якщо ви згодні з цим твердженням,
перейдімо до інших. Якщо ви не задоволені чимось,
спершу розтлумачимо це.
АТИК: Ми цілком задоволені, якщо я можу
відповісти за нас обох.
XII. 33. МАРК: Отож наступне твердження звіщає,
що природа створила нас для того, аби ми розділяли
між собою всю сукупність прав і користувалися ними
всі спільно. І я, говорячи «природа», хочу, щоб у
всьому цьому розмірковуванні мене так і розуміли.
Але зіпсутість, кв’язана з недобрими схильностями,
така велика, що від неї гаснуть вогники, ніби дані
нам природою, і виникають ворожі їм вади. І якби
люди (як за велінням природи, так і через свої
міркування) визнавали, що «ніщо людське їм не чуже»,
як говорить поет, то всі вони однаково шанували б
право. Адже тим, кому природа дарувала розум, вона
дарувала і здоровий глузд. Звідси випливає, що вона
їм дарувала і закон, який є здоровим глуздом — як у
веліннях, так і в заборонах. Тому якщо вона дарувала
170
Марк Тулій Ціцерон
їм закон, то дарувала й право. Розум же був даний
усім. Значить, право було дано всім, і Сократ
справедливо проклинав того, хто перший відокремив
користь від права. 34. Право, жалівся він,— джерело
всілякого лиха. Адже звідси і відомий вислів Пітагора
[стосовно дружби]: «У друзів усе спільне» 32. Із цього
випливає, що коли мудрець переносить таку велику
і таку глибоку прихильність на іншу людину, наділену
такою ж чеснотою, то це приводить до того, що він
у такій людині (комусь це може видатися невірогідним,
але це неминуче) любить себе не більше, ніж її. І
справді, в чому може бути різниця, коли всі рівні?
Але якщо тут може з’явитися хоча б найменша різниця,
то зразу ж зникає навіть назва «дружба», смисл якої
в тому, що вона перестає існувати, тільки-но одна
людина побажає для себе переваг перед іншою.
Усе це передує нашій подальшій бесіді й
обговоренню всього питання, аби легше було зрозуміти, що
право витікає з природи. Висловившись коротко з
цього питання, я перейду до цивільного права, яке і
дало привід для всієї нашої бесіди.
XIII. 35. КВІНТ: Так, звичайно, тільки коротко. Адже
з того, що ти сказав, особисто я (навіть якщо Атик
іншої думки) роблю висновок, що право, безумовно,
виникло з природи.
АТИК: Хіба я можу бути іншої думки, коли вже
доведено: по-перше, ми забезпечені і мовби обдаровані
богами, по-друге, у людей існує лише одне, рівне для
всіх і спільне правило життя. Нарешті, всі люди
пов’язані, так би мовити, природним відчуттям
поблажливості та прихильності одне до одного, а також
спільністю права. Якщо ми (і, на мою думку, доречно)
погодились із тим, що все це правильно, то як можемо
тепер відокремлювати від природи закони і права?
36. МАРК: Ти маєш рацію, саме так воно і є. Але
за звичаєм філософів (щоправда, не давніх, а тих, які
влаштували своєрідні «майстерні мудрості» 33), те, що
ПРО ЗАКОНИ
171
обговорювалося колись у більш загальних формах,
тепер розглядається розчленованим з4. Адже ці
філософи думають, що становище, яке стало предметом
нашої розмови, неможливо розглянути задовільно,
якщо вони не обговорять саме того, що право витікає
із природи.
АТИК: Значить, і ти втратив свободу обмірковування,
точніше, саме ти, бо, розглядаючи питання, не йдеш
за своєю власною думкою, а схиляєшся перед чужим
авторитетом?
37. МАРК: Не завжди, Тите! Втім, до чого хилиться
наша бесіда, ти вже бачиш: мета всього нашого
обговорення — зміцнення держави, поліпшення звичаїв і
благо народів. Тому я не схильний допускати, щоб
закладалися підвалини, не досить добре обмислені і
недостатньо вивчені. Я сподіваюся, що ці підвалини
будуть схвалені якщо і не всіма людьми (бо це й не
можливо), то все ж тими, хто визнає за потрібне
домагатися всього того, що само по собі справедливе
і чесне. І або вважати благом взагалі тільки те, що
похвальне само по собі, або принаймні бачити велике
благо тільки в тому, що справді варте похвали. 38. І я
чекаю схвалення того, що висловлено, від усіх
філософів — незалежно від того, чи в Старій Академії
лишилися вони разом зі Спевсипом, Ксенократом і По-
лемоном 35, а чи з тими, які по суті згодні з ними,
але (дещо відрізняючись способом навчання) пішли
за вченням Арістотеля і Теофраста36; або ж, у
відповідності з поглядами Зенона, не змінивши змісту,
змінили назви, чи навіть пішли за вченням Арістона —
важким і суворим, але сьогодні вже знесиленим і
відкинутим. Вони пішли услід за ним, щоб, за винятком
чеснот і вад, до всього іншого ставитися з цілковитим
спокоєм. 39. Що ж стосується тих, хто до себе
ставиться надто поблажливо, є рабом свого тіла і все те
(чого шукає в житті і чого уникає) вимірює насолодою
і болем, то — навіть якщо вони й говорять правду
172
Марк Тулій Ціцерон
(адже нам нема потреби сперечатися з цього
приводу) — ми запропонуємо їм висловитися у своїх
садочках 37. А від будь-якої участі у державних справах
(яких вони не знають бодай частково і ніколи не
хотіли знати) ми навіть попросимо їх утриматися на
деякий час. Нову ж Академію, засновану Аркесилаєм
та Карнеадом, яка створює плутанину у всіх цих
питаннях, ми будемо благати про мовчання. Адже
якщо вона нападе на ці засади, що уявляються нам
встановленими і розробленими досить чітко, то це
спричинить дуже великі руйнування. Її я хочу
умилостивити, бо не смію усувати.
XIV. 40. [...] ..Адже ми очищені і без його
обкурювань 38. Що ж стосується злочинів перед людьми і
порушень обов’язку перед богами, то ніякого очищення
бути не може. Тому за них люди несуть покару не
за рішенням суду. У давнину ніде не оголошували
вироків, у багатьох місцях їх не буває і нині, а там,
де їх усе ж оголошують, вони вельми часто
несправедливі. Що ж до злочинців, то їх турбують і
переслідують фурії. І не палаючими смолоскипами, як це
буває в трагедіях, а докорами сумління та болісним
усвідомленням зла, сподіяного ними 39.1 якщо людину
утримати від беззаконня повинна була б кара, а не
природа, то яка тривога могла б катувати нечестивців,
що перестали боятися страти? Адже жоден із них не
був таким зухвалим, щоб не прагнути заперечити
вчинений ним злочин або не вигадати якогось пояснення
свого гніву і не шукати виправдання для свого злочину
в тому чи іншому природному праві. І якщо на
природні права наважуються посилатися нечестивці, то з
яким же завзяттям їх будуть дотримуватися чесні
люди! Але якщо від беззаконного і злочинного життя
людей відвертає лише кара, страх перед карою, а не
сама огидність такого життя, то беззаконників нема,
і безчесних людей треба вважати швидше
необережними. 41. А ми, якщо нас спонукає бути чесними
ПРО ЗАКОНИ
173
мужами не прагнення до чесноти, а та чи інша користь
і вигода, тоді ми хитрі, але не чесні. Бо як вчинить
у пітьмі людина, яка боїться лише свідків у суді? Як
вчинить вона, зустрівшись у пустельному місці зі
слабкою і самотньою людиною, у якої можна відняти
багато золота? Наш справедливий від природи і чесний
муж навіть заговорить із нею, допоможе їй, виведе її
на дорогу. А той, хто нічого не робить для ближнього
і все вимірює своєю власною вигодою? Ви, здається
мені, вже знаєте, як він учинить. Якщо ж він почне
заперечувати, що має намір позбавити мандрівника
життя і відняти у нього його золото, то він завжди
заперечуватиме це не тому, що вважає таку дію
ганебною з точки зору закону природи. Він буде
заперечувати тільки з побоювання, що це стане відомим,
тобто накличе на нього біду. О, гідне міркування, від
якого повинні почервоніти, не кажу вже — освічені
люди, ні, навіть невігласи!
XV. 42. Найбезглуздіше думати, що все, зазначене
в постановах та законах народів, справедливе.
Особливо якщо ті закони видані тиранами. Якби, наприклад,
тридцять атенських правителів побажали нав’язати свої
закони всім і якби всі атенці раділи законам тиранів,
то хіба це було б підставою для того, щоб ці закони
визнати справедливими? Я гадаю, ніскільки не
справедливішими, ніж закон, проведений нашим інтерре-
ксом, який дав диктатору право карати на власний
розсуд будь-якого громадянина, назвавши його по
імені, навіть без слухання справи в суді 40. Бо існує лише
одне право, що зв’язує людську спільноту і встановлене
одним законом. Закон цей є справжньою підставою
для того, щоб наказувати і забороняти. Хто не знає
закону, той — людина несправедлива, незалежно від
того, писаний цей закон чи не писаний. Але якщо
справедливість полягає в дослуханні писаних законів
і постанов народів, і якщо, як стверджують все ті ж
філософи, слід усе вимірювати вигодою, тоді цими
174
Марк Тулій Ціцерон
законами знехтує і їх, якщо зможе, порушить усякий,
хто вважатиме, що це буде йому вигідним. Це вчення
приводить до того, що, коли справедливість не
випливає з природи, то її взагалі не існує, а та, яка
встановлюється з розрахунку на вигоду, знищується
із міркувань вигоди для інших.
43. Навіть більше, якщо право не буде корінитися
в природі, то всі чесноти будуть знищені. І справді,
де зможуть існувати шляхетність, любов до вітчизни,
почуття обов’язку, бажання служити ближньому або
виявити йому свою вдячність? Адже все це
народжується від того, що ми, за своєю природою, схильні
любити людей? А це і є основа права. Без неї будуть
знищені не тільки доброзичливість, але й
священнодійства та обов’язки стосовно богів, які, гадаю, слід
зберігати не з почуття страху, а через наявність тісного
зв’язку між людиною та божеством.
XVI. Якби права встановлювались велінням народів,
рішеннями верховників, вироками суддів і ці права
могли б одержати схвалення голосуванням або
рішенням натовпу41, тоді існувало б право грабувати,
право чинити перелюбство, право подавати сфальшо-
вані заповіти.
44. Але якщо думки та постанови дурнів такі
могутні, що їхнє голосування може порушити порядок
у природі, то чому ж вони не визначать, що нерозумне
і згубне повинно вважатися добрим і рятівним? Або
якщо закон може створити право із безправ’я, то чому
цей закон не може створити добра із зла? Однак, що
стосується нас, то ми можемо відрізнити добрий закон
від нерозумного тільки на основі мірила, наданого
природою. Керуючись природою, відрізняють не тільки
право від безправ’я, але взагалі все чесне від усього
ганебного. Бо відтоді, як звичайна здатність сприймати
ознайомила нас із предметами і закарбувала їх у
нашому розумі, чесне відносять до чесноти, а до вад —
ганебне.
ПРО ЗАКОНИ
175
45. Гадати, що все грунтується на думці, а не на
природі, властиво шаленцеві. Адже так звана «чеснота»
дерева або коня (ми при цьому зловживаємо назвою)
грунтується не на думці, а на природі. А якщо це
так, то також і чесне, і ганебне слід розрізняти на
підставі природи. Адже якби чеснота, взята в цілому,
грунтувалася на думці, то на ній же грунтувалися б
також і її частини. Але хто визнає людину розумною
і, я б сказав, глибокодумною не за її поведінкою, а
на підставі якоїсь сторонньої обставини? Адже чеснота
є досконалим виявом [якогось доброго початку], який,
безумовно, існує в природі. Відповідно, і всяке добро —
так само.
XVII. Як істинне і фальшиве, послідовне і
суперечливе оцінюються за їхньою сутністю, а не на основі
сторонніх міркувань, так сталий і незмінний спосіб
життя, що,є чеснотою (і непостійність, що є ганджем)
будуть визначені на підставі їхньої природи. Може,
не слід оцінювати вроджені якості за таким же
правилом? 46. Тоді вроджені якості треба оцінювати на
підставі природи, а чесноти і гандж, що виникають із
вроджених якостей, цінуватимемо інакше? А якщо
вони не будуть оцінюватися інакше, то чи не доведеться
нам відносити і чесне, і ганебне до природи? Якщо
те, що заслуговує похвали, є добром, то в ньому
самому неодмінно мусить бути щось таке, за що його
хвалять. Бо добро саме по собі існує не завдяки
думкам, а від природи. Адже якби було не так, то ми
були б щасхивими також і завдяки чужій думці. А
хіба можна назвати щось більш безглузде? Отож, якщо
і добро, і зло поціновуються на підставі їхньої природи
і вони є першоосновою природи, тоді і чесне, і ганебне
повинні оцінюватися за таким же правилом, і їх слід
відносити до природи.
47. Але нас бентежить розмай думок і розбіжність
між людьми. А оскільки цієї невідповідності нема в
тому, що нам дають наші почуття, то ми і вважаємо
176
Марк Тулій Ціцерон
останні надійними від природи. Те, що одній людині
здається таким, а іншій — іншим (а всім людям воно
ніколи не здається однаковим), ми називаємо
удаваним. Однак насправді це далеко не так. Бо наших
відчуттів не спотворюють ні батьки, ні годувальниця,
ні вчитель, ні поет, ні сцена. їх не може змінити і
спільна думка натовпу. Навпаки, для нашого розуму
влаштовуються всілякі засідки, певно, тими людьми,
яких я щойно перелічив і які, одержавши нас до своїх
рук ніжними і незайманими, впливають на нас і гнуть
нас, як їм заманеться. Передусім тим первенем, що
глибоко укорінився в кожному почутті: насолодою,
подобизною добра, але при цьому матір’ю всіх лих.
Піддавшись її чарам, ми вже не розрізняємо
достатньою мірою того, що є добром від природи, оскільки
воно позбавлене звабливої солодкості.
XVHI. 48. Із цього (аби вже закінчити, з цим
розмірковуванням) з очевидністю випливає: до права і
до всього чесного треба прагнути задля нього самого.
І справді, всі чесні мужі цінують саме справедливість
і право саме по собі; і чесному мужу не подобає бути
ошуканим і шанувати те, що само по собі шани не
заслуговує. Отож право саме по собі вимагає, щоб до
нього прагнули і його цінували. Але якщо цього
заслуговує право, то того ж заслуговує і справедливість.
А з нею і решту чеснот треба шанувати задля них
самих. А щедрість? Вона безоплатна чи її можна
купити? Якщо людина, не одержуючи нагороди,
виявляє доброчинність, то вона безоплатна; якщо — за
плату, то вона куплена. Нема сумніву в тому, що
людина, яку називають щедрим благодійником,
слухається почуття обов’язку, а не шукає вигоди. Отже,
знов-таки, і справедливість не шукає ні нагороди, ні
плати: до неї прагнуть заради неї самої. Такі ж основа
і сенс усіх чеснот.
49. Нарешті, якщо до чесноти прагнуть заради вигод,
а не заради неї самої, то буде існувати лиш одна
ПРО ЗАКОНИ
177
чеснота, яку буде правильніш за все назвати
лукавством. Адже чим більше людина у всіх своїх вчинках
керується власною вигодою, тим менше вона є чесним
мужем. Так, ті, хто вимірює чесноту одержуваною
нагородою, вважають чеснотою саме лиш лукавство.
І справді, де знайдеш доброчинця, якщо ніхто не
чинить добра іншому охоче? Де знайдеш людину
вдячну, якщо люди невдячні навіть тоді, коли дякують?
Де уславлена свята дружба, якщо навіть друга самого
по собі не люблять, так би мовити, усім серцем? Адже
його навіть кидають, втративши надію одержати від
нього вигоду і користь. Чи можна уявити собі щось
жахливіше? Але якщо дружбу слід шанувати саму
по собі, тоді товариства людей, рівності і
справедливості слід домагатися заради них самих. 50. Якщо
це не так, тоді справедливості взагалі не існує. Адже
найбільша несправедливість — бажання плати за
справедливість.
XIX. Що ж сказати про скромність, помірність,
стриманість, щирість, сумлінність і сором’язливість?
Хіба люди не нахабні лише з побоювання неслави
або ж із страху перед законами і судом? Чи значить
це, що люди непідкупні та совісні заради похвали і
заради доброї слави про себе соромляться вести
сороміцьку мову? Але мені особисто соромно за тих
філософів, які бажають уникнути осуду за гандж, а
затаврованими самим ганджем себе не вважають42.
51. І що ж? Хіба ми можемо тих, кого від розпусти
стримує побоювання неслави, визнати сором’язливими,
коли неслава накликається ганебністю самого вчинку?
І що можна справедливо похвалити або засудити, якщо
людина не рахується з самою природою того, що, на
думку загалу, заслуговує або похвали, або огуди? Чи
означає це, що тілесний гандж, якщо він буде
величезним, нас відштовхуватиме, а потворність розуму
ні? Але ж ганьбу, пов’язану з ним, дуже легко побачити
з самого ганджу. І чи можна назвати щось більш
178
Марк Тулій Ціцерон
бридке, аніж зажерливість, більш жахливе, аніж хіть,
більш ганебне, аніж боягузтво, більш низьке, аніж
тупість та глупота? Що випливає з цього? Хіба тих,
хто має якісь окремі або численні вади, ми називаємо
нещасними внаслідок втрат, або збитків, або страждань,
що вони їх зазнали, а не зважаючи на тяжкість та
ганебність їх вад? Це ж можна сказати і про чесноту
їй на похвалу.
52. Бо якщо до чесноти прагнуть заради інших
благ, то, очевидно, існує щось більш звабливе, ніж
чеснота. Це можуть бути гроші, або почесті, або краса,
або здоров’я. Та коли все це маєш, воно значить дуже
мало, а як довго воно збережеться, знати з певністю
ніяк не можна. Це може бути й тим, що навіть назвати
вельми соромно,— насолодою 43. Але саме в презирстві
до насолоди й у відмові від неї чеснота і виявляється
більш за все.
Як бачите, виникає сила питань і думок, одні з
яких переплітаються з іншими. Я міг піти й далі, але
стримаюсь.
XX. КВІНТ: Куди? Я, брате, охоче пішов би разом
з тобою до того ж, до чого ти прагнеш у своєму
міркуванні.
МАРК: До межі добра. Все має на увазі цю мету і
повинно звершуватися заради того, щоб її досягнути.
Питання це суперечливе і багате на різнобій думок
між найвченішими людьми, однак рано чи пізно його
треба буде вирішити.
53. АТИК: Хіба це можливо по смерті Луція Гелія?
МАРК: Як це стосується справи?
АТИК: Пригадую, в Атенах я чув від Федра, що
твій близький друг Гелій, коли після претури прибув
до Греції на посаду проконсула, то, перебуваючи в
Атенах, скликав філософів, які там жили, і наполегливо
радив їм покласти край суперечкам між ними. Якщо,
мовляв, ви не маєте наміру провести своє життя у
суперечці, то досягнути згоди можна. При цьому він
ПРО ЗАКОНИ
179
обіцяв їм своє сприяння у разі, якщо вони дійдуть
якоїсь згоди.
МАРК: Ти жартуєш, Помпонію. Багато хто й не раз
висміював це. Але я справді хотів би, щоб мене зробили
арбітром між Старою Академією і Зеноном.
АТИК: Яким же чином?
МАРК: Адже вони розходяться в думках лише
стосовно одного. Що ж до всього іншого, то згода між
ними дивовижна.
АТИК: Як? Суперечки між ними стосуються лише
одного питання?
54. МАРК: Справи стосується лише одне: в той час,
як усі античні [філософи] визнали благом усе, що
узгоджується з природою і допомагає нам у житті,
Зенон визнав благом лише те, що чесне.
АТИК: І ти говориш, що це справді протиріччя
незначне, а не таке, яке стосується найголовнішого?
МАРК: Ти мав би рацію, якби це були розбіжності
щодо сутності, а не щодо слів.
XXI. АТИК: Значить, ти згоден з Антіохом, моїм
близьким другом (сказати «вчителем» я не наважусь),
разом з яким я жив. Адже він мало було не викрав
мене із садів, дорогих моєму серцю 44, і не привів до
Академії, що перебувала від них на відстані всього
кількох кроків.
МАРК: Це був муж глибокого й гострого розуму,
який у своїй царині досягнув досконалості. Як ти
знаєш, він був моїм близьким другом. Чи у всьому
я з ним згоден, чи не у всьому, незабаром вирішу.
Але стверджую одне: цю суперечку можна владнати.
55. АТИК: Як ти уявляєш собі це?
МАРК: Якби (як сказав Арістон Хіоський) Зенон
заявив, що єдине благо — те, що чесне, і єдине зло —
те, що ганебне, а все інше цілком однакове, причому
нема значення, чи існує воно, чи не існує, тоді б він
сильно розійшовся у думках із Ксенократом, Арісто-
телем та школою Платона. І розбіжність ця торкалася
180
Марк Тулій Ціцерон
б найважливішого питання і цілого способу життя.
Та коли Зенон тепер говорить, що чеснота, яку Стара
Академія оголосила найвищим благом, є єдиним
благом, а безчестя, яке вона вважала найвищим злом, є
єдине зло, коли він багатство, здоров’я, красу називає
«перевагами», а не благами, бідність же, неміч, біль —
«злигоднями», а не злом, то він розділяє думку Ксе-
нократа й Арістотеля, хоча й користується іншими
словами. Однак із цієї розбіжності (не по суті, а
стосовно слів) і виникла суперечка про межі. У цій
суперечці (якщо вже закони Дванадцяти таблиць не
визнали давності користування в межах п’яти футів)
ми не дозволимо цій хитромудрій людині пастись на
старому володінні Академії і, замість одного арбітра
за Мамілієвим законом, ми, троє арбітрів, на підставі
законів [Дванадцяти таблиць] проведемо межі 45.
56. Які ж рішення ми приймаємо?
МАРК: Ми будемо вважати за потрібне розшукати
межові камені, встановлені Сократом, і рахуватися з
ними.
КВІНТ: Ти, брате, нині вельми вдало користуєшся
словами, взятими з цивільного права та законів, і я
чекаю міркувань саме про це. Бо не раз чув від тебе
самого, що це питання важливе. Нема сумніву, що
жити у згоді з природою — найвище благо. Це значить
вести життя помірне і згідне з чеснотою. Але
наслідувати природу і мовби жити за її законом, тобто
(наскільки це залежить від людини) не пропускати
нічого такого, що дозволяє досягти того, чого вимагає
природа46, [...]. У той же час природа хоче, щоб ми
жили мовби за законом чесноти. Ось чому я не знаю,
чи вдасться колись вирішити це питання. У нашій
бесіді цього, у кожному разі, зробити не вдасться,
якщо тільки ми маємо намір довести до кінця те,
що почали.
АТИК: Особисто я вельми охоче погодився б на
такий відступ.
ПРО ЗАКОНИ
181
XXII. 57. КВІНТ: Це можна буде зробити іншим
разом. Тепер розглянемо те, що ми почали,— тим
більше, що ця розбіжність щодо найбільшого зла і
найвищого блага не має жодного стосунку до цього.
МАРК: Ти, Квінте, говориш цілком розумно. Адже
те, що я сказав до цього часу...<взяте з глибин
філософії, ти ж хочеш пізнати закони держави.
КВІНТ: Я особисто>... не вимагаю роз’яснення ні
законів Лікурга47, ні законів Солона, ні законів Ха-
ронда, ні наших Дванадцяти таблиць, ні плебісцитів,
але гадаю, що в сьогоднішній бесіді ти викладаєш як
народам, так і окремим особам правила життя і моралі.
58. МАРК: Те, чого ти чекаєш, Квінте, і є предметом
нашого розмірковування. О, якби-то це було мені до
снаги! Однак справа стоїть ось як: оскільки «закон»
повинен виправляти гандж, а в чеснотах наставляти,
то з нього і слід виводити правила життя. Таким
чином, матір’ю всіх благ стає мудрість, від любові до
якої і походить грецьке слово «філософія» [любо-
мудрість], а філософія — найдоброчинніший, найщед-
ріший, найкращий дар безсмертних богів людині. Адже
це лише вона навчила нас як усіх інших справ, так
і найважчого — пізнати самих себе. Сенс і значення
цієї настанови такі великі, що філософію вважали
висловленням не людини, а дельфійського бога48.
59. Адже всякий, хто пізнає себе, передусім відчує,
що володіє якоюсь божественною якістю, і вважатиме
свій розум, притаманний йому, немовби священним
виявом. І ця людина завжди буде чинити та
обмірковувати лише гідне такого великого дару богів і,
збагнувши та випробувавши себе, зрозуміє, як її обдарувала
природа на початку життя і якими засобами вона
володіє для придбання і досягнення мудрості. Бо на
самому початку вона своєю душею та розумом
одержала про все лише невиразні уявлення.
Розтлумачивши їх собі, ліодина, керована мудрістю, зрозуміє, що
стане чесним мужем і (саме з цієї причини) щасливою.
182
Марк Тулій Ціцерон
ХХІП. 60. Коли душа, пізнавши й сприйнявши
чесноти, відмовиться від своєї покірності і потурання
тілу, притлумить у собі прагнення до насолоди як
якийсь ганебний недуг; позбудеться всякого страху
смерті та болю; поєднається завдяки взаємній
прихильності зі своїми близькими, об’єднаними природою;
поставить собі за обов’язок шанувати богів і
дотримуватись релігії у всій її чистоті й вигострить
зіркість як очей, так і розуму до здатності вибирати
благе, протилежні якості відкидати (ця чеснота була
названа передбаченням, від слова «передбачати»), то
чи буде тоді можливо назвати або уявити собі більш
щасливий стан?
61. І коли цей муж огляне небо, землю, моря і всю
природу, коли побачить, із чого все це виникло, до
чого повернеться і коли та як загине, що в цьому
всьому смертне і тлінне, а що божественне й вічне,
коли він сприйме, так би мовити, існування самого
божества, яке править і царює над усім, а себе самого
визнає не мешканцем якогось обмеженого місця,
оточеного людськими мурами, а громадянином усього
світу, мовби єдиного града, тоді (безсмертні боги!)
яким уявить себе серед цієї розкоші, при спогляданні
і пізнанні природи! 62. (Так само вчив і Аполон
Піфійський!). Як буде він погорджувати, як зверхньо
буде дивитися, як відкидатиме все, що натовп називає
найціннішим 49! І все той муж захистить, ніби
огорожею, своєю спроможністю розмірковувати, вмінням
відрізняти правдиве від неправдивого і, так би мовити,
мистецтвом розуміти, що з чого випливає і що чому
протилежне. А коли він відчує себе народженим для
суспільства громадян, тоді вважатиме за потрібне
вдаватись не лише до докладного розгляду питань, але
й до безперервної мови (що ллється вільно), аби за
її посередництвом правити народами, встановлювати
закони, ганити нерозумних людей, захищати чесних,
вихваляти великих мужів, звертатися до співгромадян
ПРО ЗАКОНИ
183
з переконливими правилами, що хиляться до блага і
слави, бути спроможними спонукати людей до чесноти,
відвертати їх від ганебно! поведінки, тішити
принижених, а діяння та наміри хоробрих і мудрих людей,
поряд із засудженням ганебних, нерозумних вчинків
людей, робити пам’ятними назавжди. Настільки
численні й такі великі якості, які може побачити в людині
всякий, хто захоче пізнати самого себе. їхня мати і
вихователька — мудрість.
АТИК: Мудрість ти прославив гідно і справедливо.
Але до чого все це хилиться?
63. МАРК: Передусім до того, Помпонію, про що
ми тепер будемо говорити і що вважаємо таким
важливим. Але ж воно таким не буде, якщо те, із чого
воно витікає, теж не буде великим. Я роблю це охоче
і, сподіваюсь, чиню правильно, оскільки мудрості,
вивчення якої мене вабить і, у кожному разі, зробило
таким, який я тепер, не можу обійти мовчанням.
АТИК: Так, ти чиниш правильно, справедливо і
свідомий свого обов’язку. Як говориш, так і треба було
вчинити в нашій бесіді.
Книга друга
1. 1. АТИК: Оскільки ми вже достатньо прогулялися,
а тобі у нашій бесіді слід приступити до розгляду
іншого питання, то чи не погодишся перейти на інше
місце, щоб, сидячи, продовжувати мову на острові, що
розташований на Фібрені? (Адже так, якщо не
помиляюся, називається та річка?)
МАРК: Так, звичайно. Я там буваю дуже охоче,
розмірковую і пишу або читаю.
2. АТИК: Щодо мене, то оце зараз, прийшовши сюди,
намилуватися не можу цим місцем, бо до розкішних
садиб, мармурових підлог і штучних стель відчуваю
огиду. Що ж стосується проритих каналів, яким дехто
дає назву «Нілів» і «Евріпів», то хто не посміється
над ними, побачивши таку ось картину? І от, подібно
до того, як ти раніше, розмірковуючи про закон та
право, все відносив до природи, так само й тут усе,
що потрібне для відпочинку душі і для розваги, також
дарує природа. Адже раніше я дивувався (в цій місцині,
думав я, нема нічого, крім скель і гір, і на такі думки
мене наводили твої промови та вірші), повторюю,
дивувався тому, що це місце дає тобі таку втіху. Однак
тепер, навпаки, дивуюсь, що ти, від’їжджаючи з Рима,
можеш перебувати деінде.
3. МАРК: Завжди, коли я маю змогу покинути Рим
хоча б на кілька днів, особливо о цій порі року, мене
вабить краса цієї здорової місцини. Але так вдається
рідко. Мене тішить також і друга обставина, що не
має значення для тебе, [Тите].
АТИК: Яка саме?
МАРК: По правді кажучи, саме тут справжня моя і
брата мого батьківщина. Тут ми з’явилися на світ як
пагін найдавнішого роду. Тут наші святині, звідси
ПРО ЗАКОНИ
185
веде початок наш рід, тут збереглося багато спогадів
про наших предків. Чого тобі ще? Ти бачиш цю садибу
в її нинішньому стані. Вона зі смаком реставрована
працею нашого батька. Маючи слабке здоров’я, він
ледве чи не все своє життя провів у літературних
заняттях. І саме в цьому місці, знай це, народився я.
Тоді ще був живий мій дід, а садиба, за старовинним
звичаєм, була малою (подібно до садиби Курія в
Сабінському краї). Саме тому бережу в своєму серці
і розумі спогади, що примушують мене любити це
місце, прецінь, ще сильніше, ніж слід, і не без підстав.
Адже і той наймудріший муж (як про нього пишуть),
побачивши Ітаку, відмовився від безсмертя.
II. 4. АТИК: Так, я справді бачу всі підстави для
того, щоб ти охоче сюди їздив і любив цю місцевість.
Навіть більше, я сам, сказати правду, тільки тепер
пройнявся великою любов’ю до цієї садиби і до цієї
місцевості, звідки ти пішов у світ і де народився.
Адже нас чомусь хвилюють навіть місця, де збереглися
сліди людей, для нас вельми приємних та шанованих.
Мене самого ваблять мої любі Атени не стільки своїми
розкішними будівлями і чудовими витворами давнього
мистецтва, скільки спогадами про великих мужів: про
те, де той чи інший жив, де сидів, де вів бесіди
і я дивлюся з побожністю навіть на їхні гробниці.
Тому місце, де ти народився, я буду віднині любити
ще більше.
МАРК: Я радий, що показав тобі свою, можна сказати,
колиску.
5. АТИК: І я, у свою чергу, дуже радий, що побачив
її. Але що ти хотів сказати, заявивши недавно, що ця
місцевість, тобто Арпін (наскільки я зрозумів тебе),—
ваша справжня батьківщина? Чи, може, одна спільна
для всіх? Хіба для мудрого Катона2 батьківщиною
був не Рим, а Тускул?
МАРК: Присягаю Гераклом, і в нього, і у всіх членів
муніципіїв, на мою думку, дві батьківщини. Одна за
186
Марк Тулій Ціцерон
народженням, а друга за громадянством — подібно до
того, як славетний Катон, хоч і народився в Тускулі,
був прийнятий до міської громади римського народу
і, тускуланець за походженням, за своєю
громадянською приналежністю був римлянином. І в нього була
одна батьківщина за місцем народження, друга — за
правом. Подібно до того, як ваші мешканці Атики
(ще до того, як Тезей велів усім переселитися з полів
до так званого «городу») 3 були і громадянами свого
дему, і атичними. Так і ми називаємо батьківщиною
і ту місцевість, де народилися, і ту, яка нас прийняла.
Але за почуттям прихильності, яке з’являється у нас,
повинна стояти на першому місці та батьківщина,
завдяки якій назва «держава» охоплює всю нашу
спільноту. За неї ми ладні були покласти життя. їй повністю
себе віддати, в неї вкласти і їй присвятити весь свій
набуток. Але батьківщина, яка спородила нас на світ,
не менше нам люба, ніж та, що нас прийняла. Тому
я ніколи не відмовлю першій у назві батьківщини,
навіть якщо друга буде більшою, а перша буде тільки
входити як частина до її складу. Зрозуміло, за умови,
що всяка людина, незалежно від місця свого
народження, братиме участь у державних справах і вважатиме
цю державу єдиною.
III. 6. АТИК: Отож наш славетний Великий у моїй
присутності, разом з тобою виступаючи на захист
Бальба4, справедливо заявив на суді, що в нашій
державі є всі підстави висловити свою вдячність цьому
муніципію, тому що там народилися два рятівники
[Рима] 5. Ось чому я приходжу до висновку, що і та
місцевість, яка породила тебе на світ,— твоя
батьківщина.
Але ми вже прийшли на острів. Не знаю більш
приємного місця. До речі, тут Фібрен розтинається
ніби корабельним тараном. Розділившись на дві
однакових частини, він омиває обидва боки острова і,
хутко розступившись, незабаром знову зливається і
ПРО ЗАКОНИ
187
охоплює стільки суходолу, скільки його вистачило б
для невеликої палестри. Зробивши це, Фібрен (наче
його справа та обов’язок полягали в тому, щоб створити
для нас місце для бесіди) зразу ж впадає в Ліріс і,
немов увійшовши до патриціанської гілки роду 6,
втрачає своє маловідоме ім’я і робить води Лірісу набагато
холоднішими. Прецінь, я не бачив річки холоднішої,
ніж ця, хоч і побував на берегах багатьох річок. І я
ледве можу ступити в неї, як це робить Сократ у
«Федрі» Платона.
7. МАРК: Так воно і є. Але, як я часто чув від
Квінта, твій Тіам у Епірі за своєю красою аж ніяк
не поступається цій річці.
КВІНТ: Це так. Тому і не думай, ніби може бути
щось таке, що переважає Амальтей нашого Атика і
славетні платани 7. Однак, якщо хочете, сядьмо тут у
затишку і продовжуймо бесіду в тій її частині, од якої
ми відхилилися.
МАРК: Твоя пропозиція, Квінте, чудова (а я вже
думав, що позбувся цього), але перед тобою лишитися
в боргу неможливо.
КВІНТ: Тож починай! Адже ми надали у твоє
розпорядження увесь цей день.
МАРК: «Музи з Юпітера спів починають». Так я
почав свій переклад віршів Арата.
КВІНТ: Чому ти про це згадуєш?
МАРК: Тому що і нині ми маємо починати
обговорення зі згадки про Юпітера та про інших безсмертних
богів.
КВІНТ: Чудово, брате! Так і слід чинити.
IV. 8. МАРК: Так от, перш ніж звернутися до окремих
законів, розгляньмо знову зміст і суть закону взагалі,
аби нас, оскільки ми повинні все відносити до закону,
обмовка часом не призвела до помилки і аби ми не
витлумачили хибно зміст тієї назви, якою нам
доведеться позначити права.
188
Марк Тулій Ціцерон
КВІНТ; Цілком згоден, присягаю Гераклом! Це
правильний шлях викладу.
МАРК: Отож вельми мудрі люди, як бачу, вважали,
що закон не був винайдений людиною і не є якоюсь
постановою народів. Він щось правічне, що править
усім світом завдяки мудрості своїх велінь та заборон.
І ось, говорили вони, цей перший і останній закон є
думкою божества, яке завдяки своєму розумові відає
всіма справами, велить або забороняє. Зважаючи на
це, закон, даний богами людському родові, був
справедливо прославлений. Адже це — розум і думка
мудреця, які здатні і наказувати, і стримувати.
9. КВІНТ: Цього питання ти торкався вже не раз.
Але перш ніж перейти до законів народів, розтлумач
нам, будь ласка, зміст цього небесного закону, аби
хвиля звички не захопила нас і не потягла до приписів
щоденної мови.
МАРК: Адже ми, Квінте, ще в дитинстві навчилися
правила «Якщо кличуть до суду8...» і йому подібне
називати законами. Але треба зрозуміти, що і це, й
інші приписи та заборони народів не мають сили
закликати до чесних вчинків і відвертати від інших,
хоч сила ця не лише давніша, ніж народи та об’єднання
громадян, а й ровесниця божеству, що відає і править
небом та землею.
10. Адже і божественного замислу не може бути
без розуму, і божественний розум не може не володіти
цією силою у визначенні чесних і нерозумних вчинків.
І саме тому, що ніде не було написано, що одна
людина повинна протистояти на мосту всьому війську
ворогів і наказати зруйнувати цей міст у себе в тилу,
тому і повинні ми визнати, що славетний Горацій
' Кокліт вчинив свій великий подвиг по закону і велінню
мужності 9. І якщо в час царювання [Луція] Тарквінія
в Римі не було писаного закону про образу честі, то
це зовсім не значить, що Секст Тарквіній не переступив
віковічного закону, вчинивши насильство над Лукре-
ПРО ЗАКОНИ
189
цією, дочкою Триціпітіна 10. Адже цей віковічний закон
був розумом, який походить із природи (спонукаючи
до чесних справ і відвертаючи від злочину), був
розумом, який починає бути законом не тільки відтоді,
коли записаний, а вже тоді, коли виник. А виник він
одночасно з божественною думкою. Тому справжній
і перший закон (здатний наказувати і забороняти) є
прямим розумом всевишнього Юпітера.
V. 11. КВІНТ: Я згоден із тобою, брате, в тому, що
все правильне і правдиве — вічне. До того ж воно не
виникає і не зникає разом з записами постанов.
МАРК: Так от, якщо божественна думка є найвищим
законом, то, коли людина має досконалий розум, цей
розум знаходить свій вияв у думках мудреця. Але ті
різноманітні закони, які, стосовно до обставин, були
складені для народів, називаються законами швидше
у вигляді поступки, ніж тому, що це справді так. На
користь того, що всякий закон, який можна по
справедливості назвати законом, заслуговує похвали, дехто
наводить такі докази: твердо встановлено, що закони
були створені задля блага громадян, цілісності держав
і спокійного та щасливого життя людей і що ті люди,
які вперше прийняли постанови такого роду, оголосили
народам, що напишуть і запропонують такі постанови,
схваливши і прийнявши які, народи будуть жити в
шанобі та щасті. І ті постанови, які були так складені
і прийняті, вони, певно, і назвали законами. Із цього
слід зробити висновок, що люди, які склали для
народів згубні і несправедливі постанови, порушивши
свої обіцянки та заяви, провели все що завгодно, але
тільки не закони. Тому, витлумачуючи саму назву
«закон» [lex], можна зрозуміти, що в ньому значиться
і зміст значення вибору [legere], справедливого й
істинного принципу.
12. Отож за звичаєм тих [філософів и] я і питаю
тебе, Квінте: якщо об’єднання громадян позбавлене
якоїсь якості, і саме з тієї причини, що воно її
по190
Марк Тулій Ціцерон
збавлене, громаду слід ставити за ніщо, то чи треба
зараховувати якість цю до благ?
КВІНТ: Так, і при цьому до найбільших.
МАРК: А чи слід об’єднання громадян, яке не має
закону, з цієї причини ставити за ніщо?
КВІНТ: Безумовно, не можна.
МАРК: Отже, закон неодмінно треба відносити до
числа найбільших благ.
13. КВІНТ: Цілком з тобою згоден.
МАРК: А численні шкідливі, згубні постанови
народів? Адже вони заслуговують назви закону не більше,
ніж рішення, зі спільної згоди прийняті розбійниками.
Не можна ж по справедливості назвати приписами
лікарів ті смертоносні засоби, які, під виглядом
рятівних, приписують невігласи та недосвідчені люди.
А народ не повинен називати законом будь-яку, навіть
згубну постанову, тільки тому, що народ таке прийняв.
Отож закон є рішенням, що відрізняє справедливе від
несправедливого і виражене у відповідності з
найдавнішим першопочатком усього сутнього —
природою, за якою узгоджуються людські закони, що
нерозумних людей карають стратою і захищають та
оберігають чесних.
VI. КВІНТ: Чудово розумію це і, далебі, гадаю, що
ніщо інше не можна (не кажу «вважати», ні) навіть
назвати законом.
14. Значить, ти ні Тіцієвих, ні Апулеєвих 12 законів
на вважаєш законами?
КВІНТ: Ні, навіть і Лівієвих 13.
МАРК: І правильно. Тим більш, що вони в одну
мить, одним рядком постанови сенату були визнані
недійсними 14. Тим часом закон, суть якого я
розтлумачив, не може бути ні визнаним недійсним, ні бути
скасованим.
КВІНТ: І ти в такому випадку запропонуєш закони,
які ніколи не будуть скасовані?
ПРО ЗАКОНИ
191
МАРК: Звичайно, якщо тільки вони будуть прийняті
вами обома. Але й мені, гадаю, слід учинити за
прикладом Платона, вельми вченого мужа і до того ж
найзначнішого з усіх філософів, який першим написав
твір про державу, а другий твір — про закони. І, перш
ніж прочитати самий закон, слід висловитися на
користь цього закону. Саме так, бачу, вчинили Залевк
і Харонд, коли не з просто! запопадливості і не задля
розваги, а задля користі держави складали закони для
об’єднання громадян. Пішовши за їхнім прикладом,
Платон, певно, визнав, що закону властиво також і
прагнення де в чому переконувати, а не лише до
всього примушувати силою та погрозами.
15. КВІНТ: Але як пояснити те, що Тімей 15 взагалі
заперечує існування якогось там Залевка?
МАРК: На тому, що він існував, наполягає Теофраст,
авторитет, принаймні, на мою думку, не менший (а
багато хто вважає його більшим). Адже Залевка
пам’ятають його співгромадяни, локрійці, мої клієнти 16.
Втім, питання про його існування не стосується справи.
Ми говоримо про те, що збережено легендою.
УП. Так от, хай громадяни будуть від самого початку
твердо переконані в тому, що над усім владарюють і
всім правлять боги; що все звершується за їхнім
рішенням і їхньою волею; що вони виявляють людям
найбільші благодіяння і бачать, якою є кожна людина:
що вона робить, які її вчинки, з якими думками, з
якою побожністю шанує вона обряди; і що боги ведуть
рахунок і людям, що виконують свій обов’язок, і
людям, що не виконують його.
16. Люди, що прониклися такими думками, звісно,
не будуть далекими від корисних і правильних рішень.
Та чи може бути щось більш правильне, ніж
упевненість, що ніхто не повинен бути зарозумілим і гадати,
що лише йому притаманні розум і думка, а небу і
всесвіту не притаманні? Іншими словами, гадати, що
тіла, [охопити] які ледве може найвища [сила] розуму,
192
Марк Тулій Ціцерон
рухаються, не підкорені розуму? Як можна визнати
людиною того, в кому не викликають почуття
вдячності ні упорядкованість руху світил, ні чергування
дня і ночі, ні зміна пір року, ні земні плоди, що
ростуть для нашого вжитку? І оскільки все, що має
розум, стоїть вище за все те, що розуму позбавлене;
і оскільки, згідно з божественним законом, ніщо не
може бути вище за природу в цілому, то слід визнати,
що природі притаманний розум. Хто, однак, стане
заперечувати користь таких думок, розуміючи, як
багато скріплюється присягою; якими доброчинними є
обов’язки, що їх накладають союзні угоди; як багато
людей, що їм страх перед божою карою не дав учинити
злочин; які священні пута об’єднують громадян, коли
безсмертні боги беруть участь у людських справах у
ролі суддів або свідків? Ось тобі вступ до закону.
Адже саме так його називає Платон.
17. КВІНТ: Так, брате, і у вступі цьому мене дуже
тішить, що ти користуєшся не такими прикладами і
висловлюєш не такі думки, які висловлює він. Адже
ніщо такою мірою не відрізняється від висловлювань
Платона, як сказане раніше або саме цей вступ, що
стосується богів. Мені здається, ти йдеш за ним тільки
в одному — в особливостях викладу.
МАРК: Певно, я хотів би його наслідувати. Хоча
хто може, або краще, хто колись зможе його
наслідувати? Адже передавати чужі думки — справа дуже
легка, що я й став би робити, якби не хотів бути
лише самим собою. Бо зовсім неважко говорити про
те ж саме, передаючи його майже тими ж словами.
КВІНТ: Цілком із тобою згоден. Однак, як ти сам
щойно сказав, волію, щоб ти був самим собою. Але
тепер ознайом нас, будь ласкавий, зі своїми законами
щодо релігії.
18. МАРК: Я ознайомлю вас з ними, як зможу. А
оскільки ні предмет, ні особливості мови [либонь, не]
ПРО ЗАКОНИ
193
підходять для дружньої бесіди, то я прочитаю вам
«закони законів» на повний голос.
КВІНТ: Тобто як?
МАРК: Адже закони, Квінте, складені у певних
висловах, хоч і не таких старих, якими написані давні
Дванадцять таблиць і священні закони 17, та все ж
(аби вони мали більший авторитет) у дещо
старовинніших, ніж ті, в яких точиться наша бесіда. Отож цей
спосіб викладу, у сполученні зі стислістю, я і застосую,
якщо зможу. Закони я наведу не повністю (бо це не
мало б кінця), проте викладу не тільки їхню суть і
думку, що в них міститься.
19. КВІНТ: Це справді необхідно. Отож ми слухаємо.
VIII. МАРК: «До богів люди хай звертаються
чистими, хай виявляють благочестя, хай відмовляються
від розкошів. Якщо хтось вчинить інакше, його покарає
саме божество.
Хай не буде ні в кого особливих богів: ні нових,
ні чужинських, крім богів, визнаних державою 18. Хай
приватним чином шанують богів, згідно зі звичаєм,
успадкованим від предків. У містах люди хай
влаштовують святилища, в сільських місцевостях хай
зберігають священні гаї і місця перебування ларів 19. Хай
дотримуються звичаїв гілки роду і предків.
Богів і тих, хто завжди вважався небожителями 20,
хай [люди] шанують, як і тих, кого їхні заслуги
перенесли на небо: Геракла, Лібера, Ескулапа, Кастора,
Полукса, Квіріна. Хай будуть пошановані і ті якості,
за які людям дарується доступ на небо: Розум,
Благочестя, Вірність. І хай будуть влаштовані святилища
на відзнаку цих заслуг; і хай не влаштовують
священнодійств для прославлення ганджу 21.
У дні свят хай не буде сварок. Хай проводять люди
свята, закінчивши працю, серед домочадців. Хай буде
записано, що свята за приписом мають припадати на
річний кругообіг 22. І жерці хай приносять
привселюдно в жертву зерна певних злаків і притому у певні
7 7-258
194
Марк Тулій Ціцерон
дні. 20. Але так само хай зберігають люди для інших
днів потрібну кількість молока та молодняку і хай
ведуть рахунок, аби уникнути втрат. Плин року хай
визначають жерці і хай знають наперед, яка жертва
потрібна і буде приємна тому чи іншому божеству.
І хай будуть у різних божеств різні жерці: у всіх
богів — понтифіки, у окремих богів — фламіни. І хай
підтримують діви-весталки в місті вічний вогонь на
вогнищі держави.
А щоб усе це і в приватному житті робилося за
правилами і звичаями від імені держави, ті, що не
знають, хай навчаються у державних жерців. Ці жерці
хай будуть трьох родів: одні повинні відати
священнодійствами і жертвоприношеннями, інші — тлумачити
таємничі висловлювання віщунів і ясновидців,
визнаних сенатом і народом. А державні авгури, тлумачі
волі Юпітера Всеблагого Найвеличнішого, на основі
знамень та ауспіцій хай пізнають майбутнє 23. 21. Хай
зберігають вони чистоту вчень, хай чинять авгурацію
жерців, авгурацію виноградників та молодих паростків
на благо народу. Тим, хто буде відати справами війни
і справами народу, хай сповіщають вони про ауспіції,
а ті хай слухаються їх. І хай бачать жерці наперед
гнів богів, керуються знаменнями, стримують
блискавки у певних ділянках неба і бережуть Місто, поля
і «храми» вільними і освяченими 24. І все те, що авгур
оголосить неправильним, забороненим, шкідливим,
зловісним, хай не буде виконано і звершено. Хто не
послухається, хай відповість горлом 25.
IX. Послами для укладення мирних договорів, для
обговорення справ війни і перемир’я хай будуть фе-
ціали і судді. Хай не будуть вони карателями, хай
виносять рішення щодо війни.
Знамення й чудеса (якщо сенат повелить) хай
передаються на розгляд етруським гаруспікам. Етрурія
хай навчає верховників цієї науки. Тих богів, яких
ПРО ЗАКОНИ
195
гаруспіки повелять умилостивити, хай умилостивлять.
Хай очищають вони місця падінь блискавок 26.
Жінки хай не чинять нічних жертвоприношень, крім
тих, які, за звичаєм, чиняться за народ27; і хай не
прилучають вони нікого до жодного священнодійства,
крім грецького, за звичаєм зверненого до Церери 28.
22. Вчинене святотатство, яке не можна буде
спокутувати, хай спокутують жерці держави.
Під час громадських ігр... [хай умилостивлять богів
у цирку]. Що ж стосується свят, на яких нема змагань
на колісницях і тілесних вправ, то радощі народу хай
гамують співом та грою на лірах і флейтах; і хай
поєднуються вони зі вшануваннями, що виявляються
богам.
Із звичаїв предків хай дотримуються найкращого.
Крім слуг Ідейської Матері 29, ніхто хай не збирає
грошей — та й то лише в установлені дні.
Хто вкраде і винесе предмет священний або
довірений священній охороні, хай буде «парицидою».
За клятвопорушення хай буде божою карою смерть,
а людською карою — ганьба.
За інцест понтифіки хай карають стратою 30.
Хай не дерзає нечестивий умилостивляти дарами
гнів богів.
Обітниці хай виконуються ретельно. За порушення
права хай буде кара. Хай не чинить ніхто концекрації
поля. У концекрації золота, срібла і слонової кості
хай дотримується міра.
Священнодійства від імені приватних осіб хай
лишаються постійними.
Права богів-манів 31 хай будуть священними, померлі
хай зараховуються до богів. Витрати на вшанування їх
пам’яті і оплакування хай будуть обмеженими».
X. 23. АТИК: Ти чітко виклав нам зміст великого
закону і до того ж так стисло! Проте, на мою думку,
ці норми щодо релігії мало відрізняються від законів
Нуми і від наших звичаїв.
7*
196
Марк Тулій Ціцерон
МАРК: Але оскільки в книгах «Про державу» Публій
Африканський переконує нас у тому, що з усіх держав
наша була у давнину найкращою, то чи не вважаєш
ти, що необхідно видати закони, які відповідають
найкращому державному ладу?
АТИК: Авжеж, моя думка саме така.
МАРК: Отож я повідомлю вам про закони, здатні
зберегти цей найкращий лад, і якщо я сьогодні,
можливо, запропоную якісь закони, яких у нашій державі
нема і не було, то вони все ж будуть, можна сказати,
відповідати звичаям наших предків, у яких вони мали
силу закону.
24. АТИК: То подавай, будь ласка, докази на користь
свого закону, аби я міг сказати: «Як ти пропонуєш 32».
МАРК: І це говориш ти, Атику! Ти не скажеш
інакше?
АТИК: Принаймні ні за що важливе не голосуватиму
інакше. У дрібницях, якщо хочеш, я поступлюся.
КВІНТ: І я такої ж думки.
МАРК: Але дивіться, щоб мій виклад не затягнувся.
АТИК: Тим краще! Бо що інше ми могли б робити?
МАРК: Закон велить, щоб люди «зверталися до богів
чистими», певно, чистими духом, в якому зосереджено
все. Закон не відкидає і чистоти тіла, але слід зрозуміти
одне: оскільки дух у багатьох відношеннях переважає
тіло, а своє тіло люди і без того намагаються тримати
в чистоті, то значно важливіше зберігати чистоту душі.
Бо осквернення тіла проходить або від окроплення
водою, або коли промине кілька днів 33. Що ж
стосується духовного падіння, то воно не може ні
зникнути з плином часу, ні бути змите жодними ріками.
25. Що стосується веління закону «виявляти
благочестя, відмовлятися від розкоші», то воно значить,
що божеству до вподоби добропорядність, а витрат
слід уникати. А й справді? Бажаючи, щоб навіть серед
людей бідність була рівноцінною багатству, чи станемо
перепиняти їй доступ до богів, зв’язавши чинення
ПРО ЗАКОНИ
197
священнодійств із витратами? Тим більше, що самому
божеству буде найнеугоднішим, якщо шлях для його
умилостивлення та шанування не буде відкритим для
всіх. А те, що карати буде не суддя, а саме божество,
певно, зміцнює релігію страхом перед негайною карою.
Мати «особливих богів» або ж шанувати «нових і
чужинських» значить вносити в релігію плутанину і
невідомі нам священнодійства. 26. Що ж стосується
богів, «успадкованих нами від предків», то їм слід
поклонятися, раз цього закону дотримувалися предки.
Я вважаю, що в містах повинні бути святилища, і
не згоден з думкою перських магів, за наполяганням
яких Ксеркс, кажуть, спалив храм Греції, оскільки, на
думку магів, негоже, що у стінах цих храмів
перебувають боги, перед якими все повинно бути відкритим
і вільним для доступу. Адже їхніми храмами і житлом
є весь всесвіт.
XI. Греки і наші предки [вирішили] краще: бажаючи
зміцнити віру в богів, вони визнали, що боги мешкають
у тих самих місцях, де й ми. Таке вірування приносить
благочестя, корисне державам, якщо тільки
справедливе висловлювання Пітагора34, найученішого мужа,
що «благочестя і релігійне почуття сильніше охоплює
нашу думку тоді, коли ми беремо участь в обрядах
на честь богів». І якщо справедливе те, що сказав
Талес, найбільший із семи мудреців: «Люди повинні
думати, що все, що є у них перед очима, сповнене
богів». Адже люди стають чистішими душею і глибоко
релігійними, коли перебувають у храмах. Бо перед
нашим зором, а не тільки в уяві, завдяки вірі
з’являються, так би мовити, зображення богів. 27. Таке саме
значення мають і священні гаї в сільських місцевостях.
І не можна нехтувати шануванням ларів (заповіданого
предками), як володарів землі, так і домочадців, і
обрядів, що виконуються на очах у мешканців маєтку
і садиби.
198
Марк Тулій Ціцерон
Далі — «дотримуватися звичаїв гілки роду і предків»
(оскільки давні були вельми близькими до богів)
означає дотримуватись правил релігії, нібито переданої
нам богами. А та обставина, що закон велить шанувати
таких людей, як Геракл та інші, свідчить про те, що
душі всіх людей безсмертні, а душі відважних і
чеснотливих божественні.
28. Добре, що [людські якості, такі, як] Розум,
Благочестя, Доблесть,» Вірність, обожнюються і що
кожній із них у Римі державою споруджено храми.
Так що люди, які мають ці якості (а їх мають усі
чесні люди), гадають, що самі боги перебувають в
їхніх душах.
Але погано, що в Атенах після того, як злочин,
вчинений стосовно Кілона35, був спокутуваний, за
порадою критянина Епіменіда було зведено храм
Образи і Зухвалості. Бо належить обожнювати чесноти,
а не гандж. І давній вівтар Гарячки на Палатині, як
і вівтар Злої Долі на Есквіліні і все ненависне такого
ж роду повинно бути усунене. А якщо треба вигадувати
імена, то краще вибрати ім’я Віки Поти [воно походить
від слів] «vincendi» (перемагати) і «potindi»
(оволодівати); або Стати («standi»), [що зупиняє відступаючі
війська]; прізвиська Статора й Непереможного
Юпітера і назви бажаних якостей (Здоров’я, Честі,
Благоденства, Перемоги), оскільки очікування всього
доброго зміцнює дух. Тому Калатин мав усі підстави
обожнювати Надію. Що ж стосується Фортуни, то
хай це буде або Фортуна Нинішнього дня (бо вона
має силу у всі дні); або Така, що Оглядається, бажаючи
виявити допомогу; або Доля, яка більше відбиває
випадковість; або Первонароджена, наша супутниця з
часу народження на світ... [...]
XII. 29. Коли ведеться рахунок дням неробочим і
святковим, для вільних людей це означає перерву
позовів та суперечок, а для рабів — перерву у тяжкій
та виснажливій праці. При складанні календаря слід
ПРО ЗАКОНИ
199
рахуватися із закінченням сільських робіт з®. Що
стосується часу, коли, як сказано в законі, повинні
приноситись у жертву перші плоди землі і молода худоба,
то слід ретельно виконувати інтеркалацію. Це було
розумно введено Нумою, але дійшло до безладу через
недбалість пізніших понтифіків.
Далі, в постановах понтифіків не можна
змінювати нічого з того, що стосується жертв, яких
намічено заколоти тому або іншому божеству: кому
потрібна доросла тварина, кому сосунці, кому самці,
кому самиці.
Численні жерці всіх божеств і особливі жерці
окремих божеств старанно дають відповіді з питань права
і чинять обряди. А оскільки Веста, яка нібито взяла
під свій захист огнище Міста (через це вона й одержала
грецьке ім’я, що його ми зберегли майже без
перекладу 37), то хай служать їй шість дівчат з®, аби їм
було легше пильнувати, підтримувати вогонь і аби
жінки на їхньому прикладі пересвідчувалися, що
жіноче єство може зносити цілковиту цнотливість.
30. Наступне стосується не лише релігії, але й
влаштування громади. Бо без жерців (які від імені
держави відають священнодійствами) нікому керувати
релігійними обрядами приватних осіб 39. Адже на тому,
що народ завжди потребує мудрості й авторитету
оптиматів, держава і тримається. При складанні списку
жерців хай не буде пропущений жоден із встановлених
видів служіння богам. Бо умилостивляти богів
доручено одним жерцям (аби вони відали урочистими
священнодійствами), а другим — витлумачувати слова
віщунів і до того ж небагатох, щоб їхні обов’язки
були певними і щоб особа, яка не належить до їхньої
колегії, не могла знати того, що було визнано
державою.
31. Але найбільше і найважливіше в державі право,
поєднане з авторитетом, належить авгурам. І я
тримаюсь такої думки не тому, що сам я — авгур40, а
200
Марк Тулій Ціцерон
тому, що необхідно, аби про нас так думали. І справді,
чи існує більше право (якщо вже розглядаємо питання
про право), ніж можливість відміняти збори і сходини,
коли вони призначені носіями найвищого імперію і
найвищої влади; і скасовувати їх рішення, коли вони
вже відбулися? А чи є щось важливіше, ніж можливість
припиняти вже почате обговорення, якщо хоча б один
авгур вимовить: «В інший день!» 41. Або щось більш
величне, ніж право постановити, щоб консули
відмовились від своєї магістратури? Або щось більш
священне, ніж право звернутися з промовою до народу
або плебсу42 або відмовити в цьому дозволі? Або
також можливість скасувати закон, якщо він був
проведений не за правом, як це було з Тіцієвим законом
на підставі постанови колегії і з законами Лівія за
рішенням консула й авгура Філіпа? А та обставина,
що жодна ухвала, прийнята магістратами в Місті або
ж у походах, не може мати схвалення без згоди авгурів?
XIII. 32. АТИК: Продовжуй. Я вже бачу і визнаю,
що права, про які ти говориш, великі. Але у вашій
колегії триває важлива суперечка між видатними
авгурами Марцелом і Апієм (я ознайомився з їхніми
книгами): один з них вважає, що ауспіції засновані
задля користі держави; другому здається, що у вашому
віданні перебуває ще й дивінація 43. Я хотів би знати
твою думку про це.
МАРК: Мою думку? Я гадаю, що дивінація, яку
греки називають мантикою, справді існує і що та її
частина, яка стосується лету птахів та інших знамень,
підлягає нашому віданню. Але якщо ми допускаємо,
що боги існують, що їхня думка править всесвітом,
що вочи піклуються про людей і можуть являти нам
знамення, які стосуються майбутніх подій, то я не
бачу підстав відкидати дивінацію.
33. Те, про що я говорив, відповідає дійсності. А
з цього неухильно випливає і те, чого ми хочемо.
Справді, і наша держава, і всі царства, і всі народи,
ПРО ЗАКОНИ
201
і всі племена знають багато прикладів того, як багато
подій відбулося в цілковитій, у дивовижній
відповідності з передбаченнями авгурів. Адже ні Поліїд, ні
Меламн, ні Мопс, ні Амфіарай, ні Калхант, ні Гелен44
не прославились би так без цього. І такі народи, як
фрігійці, лікаонійці, а особливо пісидяни не зберегли
б цього мистецтва аж до нашого часу, якби давнина
не довела, що все це справедливе. Та й наш Ромул
не заклав би міста, вчинивши ауспіції, а ім’я Атія
Навія не було б оточене славою так довго, якби всі
вони не провістили багатьох дивовижних істин. Але
це вчення і мистецтво авгурів тепер уже безумовно
зникло і через свою давність, і через недбале ставлення
до нього. Тому я не згоден ні з думкою того, хто
заявляє, що цього знання взагалі ніколи не було в
нашій колегії, ні з думкою того, хто вважає, що воно
існує й нині. У часи наших предків це вчення, мені
здається, мало подвійне значення: інколи до нього
вдавалися у зв’язку з тими чи іншими подіями в
державі, але найчастіше при прийнятті рішень.
34. АТИК: Присягаю Гераклом, і я так вважаю, і
згоден саме з твоїм поясненням. Але продовжуй.
XIV. МАРК: Я продовжу і, якщо зможу, буду
стислим. Отже, питання про право війни. Ми встановили
законом, що тоді, коли війну починають і коли її
припиняють, найбільше значення повинні мати право
і вірність своєму слову і повинні бути тлумачі цього
права й вірності, призначені державою.
Що ж до п равил, прийнятих у гаруспіків, спокутних
обрядів і жертвоприношень для попередження нещасть,
то в самому законі, гадаю, про це сказано цілком ясно.
АТИК: Згоден із тобою, оскільки всі ці міркування
стосуються релігії.
МАРК: Але щодо подальшого я питаю себе, Тите,
чи погодишся з цим ти, чи відкину це я.
АТИК: У чому ж річ?
35. МАРК: Йдеться про нічні священнодійства жінок.
202
Марк Тулій Ціцерон
АТИК: Так, я згоден із тобою, тим більше що в
самому законі є обмовка щодо урочистого
жертвоприношення від імені держави.
МАРК: Що ж у такому разі станеться з Якхом і
вашими Евмолпідами, і зі священними містеріями,
якщо ми скасуємо нічні священнодійства? Адже ми
видаємо закони не для одного тільки римського народу,
але і для всіх народів, чесних і стійких духом.
36. АТИК: Ти, мені здається, маєш окремо сказати
про ті містерії, до яких ми самі причетні.
МАРК: Так, я зроблю це. Бо якщо твої любі Атени
й створили багато чого виняткового та божественного
і зробили це набутком людини, то, на мою думку,
найкраще з усього — ті містерії, задяки яким ми, дикі
і жорстокі люди, були перевиховані в дусі людяності
і м’якості, як то мовиться, прилучилися до таїнств, і
воістину пізнали основи життя; і навчилися не лише
жити з радістю, але й помирати з надією на краще 45.
А про те, що мені не подобається в нічних
священнодійствах, повідомляють комічні поети 46. Якби така
вільність була допущена в Римі, чого б тільки не
накоїв той, хто із заздалегідь обміркованим наміром
вніс розпусту до священнодійства, під час якого
божественний закон не велить навіть кидати нескромні
погляди 47.
АТИК: От і пропонуй свій закон у Римі, а у нас
не віднімай наш.
XV. 37. МАРК: Отож повертаюся до наших [законів].
Ними, звичайно, найсуворіше визначено, що яскраве
світло повинно (на очах багатьох людей) оберігати
добре ім’я жінки. І що прилучення до таїнств Церери
повинно здійснюватися за тим же обрядом, за яким
прилучення відбуваються в Римі 48. Про суворість
наших предків свідчить стара постанова сенату про
вакханалії та проведене консулами розслідування з
застосуванням збройної сили і кара, накладена ними на
винних 49. До того ж (аби ми видалися, прецінь, надто
ПРО ЗАКОНИ
203
суворими) у серці Греці! Діагонд із Теб скасував усі
нічні священнодійства своїм законом, виданим без
обмеження строку дії. Що ж стосується нових божеств
та нічних пильнувань для поклоніння їм, то Арістофан,
найдотепніший поет давньої комедії, у своїх кпинах
над ними доходить до того, що Сабазій та деякі інші
божества у нього, після засудження в суді,
проганяються із об’єднання громадян.
Однак, якщо людина вчинила злочин через незнання
і його свідомо спокутувала, то державний жрець
повинен позбавити її страху перед покарою, але
зухвалість і внесення нерозумних пристрастей до релігійних
обрядів повинен засудити й визнати нечестивими.
38. Що стосується громадських ігор, які діляться
на ігри в театрі й ігри в цирку, то змагання в бігу,
з бою навкулачки та з боротьби і на бігових колісницях
із запряженими в них кіньми треба влаштовувати в
цирку, до повної перемоги. Театр же хай буде
призначений для співу і для гри на лірах і флейтах50,
але тільки з дотриманням міри, як визначено законом.
Бо я згоден з Платоном в тому, що ніщо не впливає
з такою легкістю на ніжні та нестійкі душі, як
різноманітні звуки музики; і навіть важко сказати, який
великий їхній вплив і з хорошого, і з поганого боку.
Адже музика і пробуджує бездіяльних, і заспокоює
збуджених людей; вона то приносить упокорення, то
надає мужності. У Греції багато об’єднань громадян
вважали за потрібне зберігати давній розмір співу,
їхні звичаї, що стали зманіженими, змінювалися
одночасно зі співами: або звичаї зіпсувалися через
звабливу солодкість співу (як гадає дехто), або, коли
суворість звичаїв занепала внаслідок інших вад, у
вухах і в душах (що змінилися) лишилось місце також
і для цієї зміни.
39. Ось чому наймудріший і найученіший муж Греції
так боїться цього псування. На його думку, не можна
змінити закон цей без одночасної зміни всіх законів
204
Марк Тулій Ціцерон
держави. Проте, гадаю, що цього не треба занадто
боятися, та не можна цим і цілком нехтувати. Відомо одне:
співи, колись повні приємної суворості завдяки
розмірам Лівія і Невія, тепер зводяться до завивань, причому
виконавці викручують шию і вилуплюють очі при
переході від одного розміру до іншого. Давня Греція
колись суворо за це карала, вже наперед передбачаючи,
що ця згуба, поступово проникаючи до розуму
громадян і породжуючи в ньому нерозумні прагнення і
нерозумні вчення, раптово викличе падіння цілих
держав. Відомо, наприклад, що суворий Лакедемон велів
зрізати з ліри Тимотея струни понад дозволені сім.
XVI. 40. Потім, закон приписує дотримуватися
найкращих із обрядів предків. Коли атенці почали питати
Аполона Пітійського, якого саме обряду їм слід
дотримуватися, оракул оголосив: «Тих, які відповідають
звичаям предків». Коли ж атенці з’явилися знову,
сказавши, що звичаї предків часто мінялися, і запитали,
якого ж із різних звичаїв їм треба триматися, оракул
відповів: «Найкращого». Це, звичайно, так і є:
найдавнішим і найближчим божеству треба вважати те,
що найкраще.
Збирання грошей ми скасували, зробивши виняток
для збирання для Ідейської Матері, яке проводилося
протягом кількох днів. Бо такі збирання наповнюють
душі людей марновірством і спустошують їхні будинки.
Святотатця слід карати, і не тільки того, який
викраде священний предмет, але також і того, хто
поцупить щось із довіреного священній охороні 51.
41. Такий звичай існує в багатьох храмах. У давнину
Александр, говорять, поклав якось гроші до святилища
поблизу Сол, в Кілікії, а атенець Клістен, видатний
громадянин, побоюючись за своє становище, довірив
Юноні Самоській посаг своїх доньок 52.
Що стосується клятвопорушень, то тут, у кожному
разі, обговорювати це питання не слід.
ПРО ЗАКОНИ
205
Хай не зважуються нечестиві умилостивляти богів
дарами. Хай вони вислухають слова Платона, який не
допускає сумнівів у тому, яким буде в цьому випадку
рішення божества. Адже від підлої людини не
погодиться прийняти дарунок жоден чесний муж.
Про ретельність при виконанні обітниць доволі
сказано в законі, і обітниця містить у собі спонсію53,
якою ми зобов’язуємося перед божеством. Що ж
стосується кари за образу релігії, то проти неї законного
заперечення бути не може. Але навіщо тут для
прикладу називати злочинців, коли в трагедіях їх велика
кількість? Я краще звернусь до прикладів, які у нас
перед очима. Хоча таке згадування й може вийти за
межі людських доль, але якщо вже говорю у вашій
присутності, то не замовчу нічого і хотів би, щоб усе,
що скажу, безсмертним богам було краще до вподоби,
ніж образливим для людей.
XVII. 42. Коли внаслідок злочинів нерозумних
громадян (після мого від’їзду 54) права релігії було
осквернено, то були ображені мої домашні лари: в їхньому
помешканні був споруджений храм Сваволі, і зі
святилищ вигнали того, хто їх порятував. Зупиніть на
мить свою увагу (адже називати імена ні до чого) на
тому, якими були подальші події. Мене, який не
допустив, щоб нечестивці після пограбування та
знищення всього мого набутку збиткувалися над
Охоронницею Міста 55 (тому я переніс її зі свого дому в дім
її батька), сенат, Італія, більш того — всі народи
визнали мене за рятівника батьківщини. Чи могло
випасти на долю людини щось більш славне? А з тих,
чий злочин розтоптав тоді і знищив релігійні заборони,
одні були повалені, розбиті і розсіяні, а ті з них, які
були призвідцями цих злочинів і у всіляких
блюзнірствах перевершили будь-кого (я вже не кажу — відчули
муки й ганьбу за життя), навіть були позбавлені
поховань та встановлених похоронних обрядів 56.
206
Марк Тулій Ціцерон
43. КВІНТ: Я добре знаю це, брате, і складаю належну
вдячність богам. Але дуже часто, як ми бачимо, справа
повертається зовсім інакше.
МАРК: Ми з тобою, Квінте, неправильно міркуємо
про те, в чому сутність божо! кари. Судження голоти
вводять нас в оману, і ми не пізнаємо істини. Ми
вимірюємо нещастя людей смертю, або тілесним болем,
або душевною скорботою, або засудженням у суді. Це
(визнаю) є долею людини і стосується багатьох чесних
мужів. Але кара за злочин грізна і, крім своїх наслідків,
сама по собі найважча. Ми бачили людей, котрі, якби
не зненавиділи вітчизни, ніколи б не стали і нашими
недругами. Ми бачили їх то в запалі пристрасті, то
в полоні жаху, то в стражданні від гризот, то в переляці
(хоч би що вони робили), то, навпаки, такими, що
зневажають релігійні заборони. Шляхом підкупу вони
зламали правосуддя людське, але не боже.
44. Але тепер я зупинюсь і не буду продовжувати,—
тим більше, що домігся для них більшого числа
покарань, ніж те, якого бажав. Я тільки вкажу, що божа
кара за злочини двояка. Вона полягає і в душевних
муках за життя, і в ганьбі після смерті, тому загин
злочинців схвалюється вироком живих і відчуванням
ними радощів.
XVIII. 45. У тому, що поля не повинні підлягати
консекрації, я цілком згоден з Платоном, який (якщо
тільки зможу перекласти) говорить приблизно таке:
«Отож земля, подібно огнищу, є священним житлом
усіх богів. Тому ніхто не повинен посвячувати її вдруге.
У містах золото і срібло (й у приватних осіб, і в
храмах) породжують заздрість. Також і слонова кістка,
вийнята із позбавленого дихання тіла, не являє собою
достатньо чистого дару для божества. Далі, і мідь і
залізо — засоби війни, а не належні храмові. Але
дерев’яний предмет (із цільного шматка дерева)
посвячувати можна, якщо хтось захоче; також і кам’яний
(у святилищах, доступних усім), і тканий предмет,
ПРО ЗАКОНИ
207
якщо він потребував праці жінки тривалістю не більше
місяця. Білий колір особливо приємний божеству —
як узагалі, так і особливо у тканинах. Нічого
пофарбованого не вимагається, хіба що для військових
знамен. Та найприємніші божеству підношення — птахи
і зображення, виконані одним маляром протягом
одного дня. І хай будуть усі інші дарунки подібними
до цих». Ось якою є думка Платона. Але я не обмежую
іншого так строго, рахуючись або з багатством людей,
або зі зручностями, пов’язаними з порами року.
Рільництво, маю підозру, погіршиться, якщо до
використання землі і до її обробітку плугом приєднається
якийсь забобон.
АТИК: Це мені зрозуміло. Тепер лишається
[розглянути питання] про спадкоємність священнодійств і
про право Манів.
МАРК: Що за дивовижна пам’ять у тебе, Помпонію!
А мені воно вже й вискочило з голови.
46. АТИК: Охоче вірю, але я пам’ятаю і чекаю
розгляду цих питань, тим більше що вони стосуються
і понтифікального, і цивільного права.
МАРК: Так, і найученіші люди давали на це відповіді
і багато написали про все це. І я протягом всієї нашої
бесіди, до якого б роду законів наше обговорення
мене не привело, настільки зможу, розгляну все, що
стосується нашого цивільного права. Але розгляну це
так, щоб стала гідомою відправна теза, із якої
виводиться та чи інша частина права. Роблю так, аби не
було важко Оудь-якій людині (хай тільки керується
своїм розумом), незалежно від нової судової справи
або нового питання, дотримуватися правої сторони,
коли відомо, із якого початку слід виходити.
XIX. 47. Однак законодавці або задля того, щоб
уводити людей в оману (аби здавалося, що вони знають
більше і вирішують більш важкі питання), або (і це
більш вірогідно) зважаючи на своє невміння вчити
(адже мистецтво не лише в тому, щоб знати самому,
208
Марк Тулій Ціцерон
але і в тому, щоб уміти навчити інших) часто ділять
зміст одного питання на незліченну кількість частин.
Наприклад, Сцеволи, які обидва були понтифіками і
одночасно найдосконалішими законознавцями, дуже
широко розуміють царину, якою ми займаємося. «Я,—
говорив нам син Публія,— часто чув від батька, що
добрим понтифіком може бути тільки людина, знайома
з цивільним правом». Із цивільним правом у цілому?
До чого це? Що понтифіку до права «спільних стін»,
або до права користуватися водою, або до будь-яких
питань, крім тих, які пов’язані з релігією? А останніх
зовсім небагато. Це, гадаю, питання про
священнодійства, про обітниці, про святкові дні, про гробниці 57
і так далі. Чому ж ми надаємо саме цьому такого
великого значення, тим часом як усе р>ешта важить
дуже мало? Щодо священнодійств (а це більш ширюке
питання), ось єдине рішення: їх завжди треба зберігати
і передавати з однієї гілки роду до іншої, і, як я
виклав у законі, «священнодійства повинні бути
постійними». Однак пізніше рішенням понтифіків було
встановлено, що священнодійства, аби зі смертю глави
тієї чи іншої гілки роду пам’ять про них не
знищувалась, повинні переходити до тих, кому після його
смерті дістанеться майно 58. 48. Зі встановленням
одного цього положення, достатнього для нашого
ознайомлення з правилами, виникає незліченна кількість
випадків, якими сповнені книги законодавців. Бо,
питається, на кого переходить обов’язок чинити
священнодійства? Становище спадкоємців найзаконніше.
Тому що нема кращої людини, яка могла б зайняти
місце того, хто пішов із життя. Потім ідуть ті, хто
по його смерті або згідно з заповітом повинні одержати
стільки ж, скільки одержують усі спадкоємці разом 59.
І це узвичаєно, бо відповідає встановленому правилу.
У третю чергу, якщо спадкоємця не виявляється (якщо
ніхто не прийняв спадку) — той із позикодавців
померлого, який зберігає найбільшу частину його майна.
ПРО ЗАКОНИ
209
49. Останньою йде особа, яка, будучи боржником
померлого, грошей нікому не платила. Тому вона
повинна вважатися такою, що одержала це майно.
XX. Ось чому ми навчались у Сцеволи. Давні
законодавці визначили інші порядки. Тому що вони
вчили, ніби люди трояким чином можуть прийняти
на себе зобов’язання чинити священнодійства: або за
спадком, або при одержанні більшої частини майна 60,
або (якщо більша частина майна оголошена легатом)
коли хтось одержить якусь його частину61. 50. Але
будемо слухатись вказівок понтифіка. І ось, як бачите,
всі визначення випливають із одного того, що понти-
фіки вимагають, щоб із майном були пов’язані
священнодійства і щоб на цих самих осіб покладалися і
траурні обряди, і церемонії.
Ба більше, Сцеволи виставляють і такі вимоги: коли
відбувається поділ майна (якщо в заповіті вказана
«вирахувана частина») 62 і коли дані особи одержали
менше, ніж залишено всім спадкоємцям, тоді ці особи
не зобов’язані чинити священнодійства. У випадку
дарування Сцеволи витлумачують це інакше: те, що
глава гілки роду схвалив при даруванні особою, яка
перебуває під його владою, є дійсним; те, що було
зроблене без його відома (якщо він цього не
схвалює),— недійсне 63.
51. Із цих передумов виникають численні дрібні
питання. Хто не розуміє їх, той, звернувшись до їхнього
джерела, сам легко в них розбереться. Наприклад,
хтось прийме майна менше, аби не бути зобов’язаним
чинити священнодійства, а пізніше хтось із його
спадкоємців заправить на свою користь те, від чого його
попередник відмовився. Якщо ж це майно виявиться
не меншим від майна, залишеного всім спадкоємцям,
то той, хто одержить це майно, тим самим один, без
співспадкоємців, зобов’яжеться чинити
священнодійства 64. Навіть більше, Сцеволи передбачають, що
особа, якій у вигляді легата залишено більше, ніж
до210
Марк Тулій Ціцерон
зволено одержувати без прийняття релігійних
зобов’язань, має «за допомогою міді і ватів»65 звільнити
спадкоємців від зобов’язань по заповіту, оскільки в
такому випадку майно це виявляється відокремленим
від спадку, як коли б він взагалі не був заповіданий
у вигляді легата 66.
XXI. 52. Зважаючи на цю та багато інших угод, я
й питаю вас, Сцеволи, верховні понтифіки і, як я
розумію, наймудріші люди: які у вас підстави
прилучати до права понтифікального право цивільне? Адже
вченням про цивільне право ви якоюсь мірою усуваєте
понтифікальне. Бо священнодійства пов’язані з майном
на підставі визначення понтифіків, а не по закону.
Тому, якщо б ви були тільки понтифіками, у вас
лишався б їхній авторитет. Та оскільки ви водночас
є найбільшими знавцями цивільного права, то,
використовуючи цю галузь знань, знущаєтесь над іншою.
Верховні понтифіки Публій Сцевола і Тіберій Ко-
рунканій, як і інші, визначили, що ті особи, які
одержують стільки ж, скільки всі інші спадкоємці, повинні
брати на себе обов’язок чинити священнодійства. Оце
вам понтифікальне право. 53. Що додалося до нього
із цивільного права? Розділ про розподіл майна
складений з заувагою: слід вирахувати сто сестерціїв. Був
вигаданий також спосіб звільняти майно від тягарів
у вигляді священнодійств. Ну, а якщо заповідач не
побажає внести цю заувагу? І ось законодавець, у
даному випадку сам Муцій (у той же час і понтифік),
радить цій особі прийняти майна менше, ніж те, яке
лишається всім спадкоємцям. Старі законознавці
говорили, що, яке б майно не було прийняте, обов’язки
чинити священнодійства накладаються на того, хто
прийме. Тепер ця особа від них звільняється. Але ось
що не має відношення до понтифікального права і
випливає безпосередньо із цивільного права:
спадкоємця треба за допомогою міді і вагів звільняти від
зобов’язань згідно з заповітом, і справа повинна
виПРО ЗАКОНИ
211
рішуватися так само, як коли б це майно не було
заповідано у вигляді легату. Якщо тільки особа, на
чию користь легат відказаний, обумовила, що майно,
залишене їй згідно з заповітом, тобто гроші, належать
їй внаслідок стипуляції і не [сплачені їй згідно з
заповітом].
54. [Переходжу тепер до прав Манів, які вельми
мудро встановлені і суворо дотримувалися нашими
предками. Вони повеліли приносити померлим жертви
в лютому місяці, який тоді був останнім місяцем у
році. Як пише Сисена, Децим Брут, однак, робив ці
жертвоприношення у грудні (бачу, що Сисена не знає
причини, чому Брут не дотримався цього давнього
заповіту, а також що Брут зухвало знехтував
заповітами наших предків). Цей відступ Брута від звичаїв
предків [мені здавався невірогідним]. Адже це була,
без сумніву, вчена людина, і його близьким другом
був Акцій. Але якщо давні вважали останнім місяцем
лютий, то Брут, певно, вважав ним грудень. Він гадав,
що принесення найбільшої жертви померлим рідним
є виконанням релігійного обов’язку 67.
XXII. 55. Нарешті, місця поховання шануються
настільки високо, що поховати людину поза місцями
його родових священнодійств, кажуть, не дозволяє
божественний закон, і в часи наших предків Авл
Торкват 68 виніс таке рішення щодо Попілієвого роду.
І якби наші предки не повеліли зараховувати до богів
тих, хто пішов з нашого життя, то святами називалися
б не «денікальні» дні [їхня назва походить від слова
«пех» (смерть), оскільки вони присвячені померлим]69,
а дні відпочинку, присвячені іншим небожителям. І
ось наші предки постановили виконувати ці обряди
в такі дні, які б не збігалися ні з особистими, ні з
громадськими святами. Наше понтифікальне право в
цілому (оскільки воно складне) свідчить про глибоке
релігійне почуття і про повагу до обрядів. При цьому
ми не повинні встановлювати, коли саме закінчиться
212
Марк Тулій Ціцерон
траур сім’ї, яку відвідала смерть; які особливості
жертвоприношення, коли Ларові заколюють баранів; яким
чином відрізану кістку покривають землею; які права
виникають після заколення свині 70; з якого часу
поховання починає вважатися «гробницею» і підпадає
під релігійну заборону.
56. Мені навіть здається, що найдавнішим видом
поховання був той, яким у Ксенофонта користується
Кір: тіло повертають землі, вмістивши і поклавши
його так, немов огортають пологом матері. За таким
же обрядом, як ми довідалися, в могилі, що міститься
неподалік вівтаря Джерела71, був похований наш цар
Нума, а Корнеліїв рід, як відомо, аж до наших днів
вдається до цього виду поховання. Після своєї
перемоги Сула велів розсіяти поховані біля річки Аніо
останки Гая Марія, спонуканий ненавистю, більш
жорстокою, ніж та, яку йому слід було б мати, якби він
був мудрий такою ж мірою, якою був лютий. 57.
Либонь, із страху, що це може трапитись також і з його
останками, Сула, перший із патриціїв Корнеліїв,
побажав, щоб його тіло по смерті було спалене на вогні.
Адже Еній пише про Публія Африканського: «Тут
лежить він»72. Це правда, оскільки «лежачими»
називають тих, хто був похований. Але про «гробницю»
говорять тільки після того, як вчинено всі установлені
обряди і в жертву принесений кабан. І те, що тепер
чинять при всякому похороні, аби тіло вважалося
«відданим землі», тоді стосувалося тільки тих, чиї тіла
покривала кинута на них земля. І такий звичай
підтверджується понтифікальним правом. Бо, доки кістки
не засипані землею, місце, де було спалено тіло, ще
не перебуває під релігійною забороною. Коли ж
останки засипані землею, то вони вважаються ніби
відданими землі, місце відтоді називається гробницею, і
тільки тоді на нього розповсюджується багато
релігійних прав. Тому родину того, хто був убитий на
кораблі і потім кинутий у море, Публій Муцій визнав
ПРО ЗАКОНИ
213
«чистою», оскільки кістка такої людини не лежить на
землі, але зобов’язав спадкоємця принести в жертву
свиню: він мусив дотримуватися триденної жалоби і
як спокуту заколоти свиню-самицю. Якщо людина
померла в морі, перебуваючи у плаванні, то обов’язки
були ті ж самі, але без спокутної жертви і днів трауру.
ХХШ. 58. Тепер я знаю, що говориться в понти-
фікальному праві, але хотів би знати, що говориться
в законах.
МАРК: Дуже небагато, Тите, і, гадаю, добре відоме
вам. Але все це стосується не стільки релігії, скільки
правового стану гробниць. «Померлого,— говорить
закон Дванадцяти таблиць,— в Місті не можна ні ховати,
ні спалювати». Я гадаю, зважаючи на небезпеку
пожежі. Але те, що закон додає «ні спалювати», вказує
на те, що «ховають» того, чиє тіло віддають землі, а
не того, чиє тіло спалюють.
АТИК: А чому ж після видання законів Дванадцяти
таблиць прославлені мужі все ж були поховані в
Місті?
МАРК: Я вважаю, Тите, що це були або люди, яких
ще до видання цього закону за їхню чесноту
вшанували,— Поплікола, Туберт (і ця перевага була по праву
збережена за їхніми нащадками), або такі, як Гай
Фабрицій, які були удостоєні цього за свою чесноту
і звільнені від дії законів. Але якщо закон забороняє
ховати в Місті, то і колегія понтифіків постановила,
що на ділянці землі, яка належить державі,
влаштовувати гробницю не можна. Ви знаєте храм Честі, що
стоїть за Колінськими воротами. За переказом, на
цьому місці колись стояв вівтар. Біля нього знайшли
дощечку з написом «Честь». Це послужило приводом
для дедикації цього храму. Та позаяк тут було багато
гробниць, то вони були зрівняні з землею. Бо колегія
встановила, що ділянка землі, яка належала державі,
не може підпадати під дію приватних релігійних
заборон.
214
Марк Тулій Ціцерон
59. Інші приписи Дванадцяти таблиць, що
обмежують витрати на похорон і оплакування померлого, в
цілому перенесені до них із законів Солона. «Понад
це,— говориться там,— нічого не робити». «Могили не
вирівнювати сокирою73». Продовження ви знаєте.
Адже ми в дитинстві вивчали закони Дванадцяти
таблиць як обов’язкову пісню. Нині ніхто їх не завчає.
І ось, обмеживши витрати виготовленням трьох малих
хусток та пурпурової туніки і платою десятьом
флейтистам, закон скасовує непомірне оплакування: «Під
час похорону жінки не повинні ні дряпати собі щік,
ні зойкувати (lessus)». Давні тлумачі Секст Елій і
Луцій Ацілій говорили, що вони не повністю розуміють
це місце, однак гадають, що «лесс» — особливий одяг
для похорону. Але Луцій Елій думає, що це — якесь
тужне ридання, як показує саме слово. Таке пояснення
здається мені більш правильним тому, що закон
Солона саме це й забороняє. Такі вказівки гідні схвалення
й однаково стосуються і багатих людей, і плебсу. Це
цілком згідно з природою: зі смертю майнова різниця
зникає.
XXIV. 60. Закони Дванадцяти таблиць скасували
й інші звичаї при похованні, які посилювали вияв
горя. «Кісток померлого не слід збирати, щоб пізніше
влаштувати похорон». Виняток робився для випадків
смерті на війні й на чужині. Крім того, в законах
говориться: що стосується змащення тіла померлого
(обов’язки рабів), то воно скасовується, як і будь-яке
пиття по колу. Адже це скасовується з повною
підставою і не було б скасоване, якби не існувало в
минулому. Обійдемо мовчанням заборону: «Хай не
буде дорогого окроплення74, ні великих вінків, ні
кадильниць». Але ось свідчення того, що нагороди за
заслуги поширюються і на померлих: закон велить
без побоювання покладати вінок за доблесть і на
останки його батька75. І це, мені здається, тому, що
на честь однієї людини нерідко кілька разів
улаштоПРО ЗАКОНИ
215
вувався похорон і кілька разів постилалося ложе76.
Та ось законом було визначено, щоб і цього не робили.
І оскільки в цьому законі говориться: «І хай не
приносять золота», то зверніть увагу на те, з якою
добротою інший закон робить застереження щодо цього:
«Якщо у людини зуби поєднані з золотом, хай не
буде це служити провиною». Одночасно зверніть увагу
і на те, що «поховати» і «віддати на спалення» було
різними поняттями.
61. Відомі ще два закони про гробниці: один із них
торкається приватних домів, інший — самих гробниць.
Бо коли закон забороняє «влаштовувати багаття і
місце нового поховання на відстані менше шістдесяти
стіп від чужого дому без згоди його власника», то це,
певно, робиться, аби уникнути пожежі. <Із цих же
міркувань забороняється кадити фіміам.> А коли закон
забороняє, щоб «форум», тобто вестибул гробниці, «і
місце похорону переходили у власність внаслідок
давності» 77, то він охороняє права гробниць.
Ось це і знаходимо в Дванадцяти таблицях — у
повній згоді з природою, що є для закону зразком.
Інше визначається звичаєм: оголошувати про похорон,
якщо він буде супроводжуватися іграми 78. Щоб при
влаштовувачах похорону були акценс та ліктори. Щоб
про заслуги мужів, які обіймали почесні посади,
говорилось у промові на народних сходинах і щоб це
супроводжувалося співом під звуки флейт, який
називається «ненією». Цим словом також і греки
називають скорботні співи 79.
XXV. КВІНТ: Мене тішить, що наші закони
узгоджуються з природою, а мудрість наших предків мене
захоплює.
МАРК: Але я хотів би, щоб дотримувалась міра як
у витратах взагалі, так і у витратах на спорудження
гробниць. Твоя вимога обгрунтована. Бо до яких витрат
ми тут дійшли, ти, здається, зрозумів на прикладі
гробниці Гая Фігула. Проте у давнину бажання
влаш216
Марк Тулій Ціцерон
товувати величні гробниці було вельми малим. Це
засвідчують численні приклади з минулого. А тлумачі
наших законів у розділі, де наказується вилучити із
прав богів Манів «витрати і оплакування», повинні
зрозуміти одне: передусім треба зменшити пишність
гробниць. 63. І наймудріші законодавці не залишили
цього без уваги. Адже в Атенах, говорять, ще з часів
Кекропа і до наших днів зберігся звичай ховати в
землі — з тим, щоб після того, як рідні виконають усе
належне і тіло буде засипане землею, на могилі були
посіяні хлібні злаки. Це для того, аби померлий був
ніби занурений до лона і надр землі і аби грунт,
очищений врожаєм, принесений ним, був повернений
живим. Потім відбувалося бенкетування, яке
влаштовували рідні, надівши на голови вінки. В їхній
присутності дозволялося говорити про заслуги померлого
одну тільки правду (бо брехати вважалося
блюзнірством). Так віддавали останній борг.
64. Коли пізніше, як пише [Деметрій] Фалерський,
почали влаштовувати похорони, що коштували дорого
і супроводжувалися голосним плачем, то це було
заборонено законом Солона. Цей закон наші децемвіри
майже дослівно включили до десятої таблиці своїх
законів. Адже вказівки стосовно трьох хусток і багатьох
дрібниць належать Солону. Про оплакування мовиться
його словами достеменно: «Жінки не повинні з нагоди
похоронів ні дряпати собі щік, ні чинити лементу».
XXVI. Про гробниці у Солона говориться тільки
таке: «Ніхто не повинен ні руйнувати їх, ні ховати в
них сторонніх людей». І встановлюється кара: «Якщо
хтось,— каже закон,— осквернить, переверне, зламає
гробницю (як на мене, це і є tymbos), або пам’ятник,
або колону...». Але з плином часу, через пишноту
гробниць, які ми можемо бачити на кераміку, законом
було визначено, що «ніхто не повинен зводити
гробницю, яка потребувала б праці більшої, ніж праця
десяти чоловік протягом трьох днів». 65. І не
покриПРО ЗАКОНИ
217
вати її тканиною чи встановлювати на ній так звані
герми80. Виголошувати промову про заслуги
померлого дозволялося тільки на державних похоронах і
тільки тій особі, якій це було доручено владою. Крім
того, аби зменшити оплакування, було заборонено
збиратися багатьом чоловікам і жінкам; адже зібрання
людей посилюють горе. 66. Ось чому Пітак взагалі
забороняє присутність на похоронах чужих людей.
Але, знов-таки за свідченням того самого Деметрія,
пишнота похорон і гробниць дійшла до такого ступеня,
якого вона нині досягла в Римі. Деметрій обмежив
цей звичай своїм законом. Адже тиран був, як ви
знаєте, не тільки найученішим мужем, але й
громадянином з величезними заслугами перед державою
і мав величезний досвід турботи про співгромадян.
І ось він не тільки зменшив грошові витрати, що
допускалися, але і обмежив час дня, призначений для
похорон: він велів, щоб померлого виносили до
світанку. Визначив він і розміри споруджуваних
гробниць. На могильному насипу він дозволив
встановлювати тільки невелику колону висотою не
більше трьох ліктів, або стіл, або чашу для узливань і
доручив певному магістрату стежити за дотриманням
цих приписів.
XXVII. 67. Отаке постановили твої любі атенці.
Але звернімося до Платона, який доручає похоронні
обряди тлумачам вимог релігії. Цього правила
тримаємося і ми. Про гробниці Платон говорить таке: хай
буде заборонено займати для влаштування гробниць
будь-яку частину обробленої землі або землі, придатної
для посіву. Але якщо якась ділянка землі за своїми
особливостями придатна тільки для того, щоб на ній
ховали мертвих і до того ж без збитку для живих, то
саме її й слід використовувати. Що ж стосується землі,
яка може приносити врожай і, ніби мати, давати нам
харч, то ніхто (ні живий, ні мертвий) не повинен у
нас її віднімати.
218
Марк Тулій Ціцерон
68. [Платон] забороняє зводити гробницю вищу,
аніж та, яку могли б збудувати п’ятеро людей за п’ять
днів, і ставити або класти камінь більшого розміру,
ніж треба для того, щоб викарбувати ювілейний напис
не більше ніж з чотирьох героїчних віршів, які Еній
називає «довгими віршами» 81. Таким чином, стосовно
гробниць ми знаємо думку також і цього видатного
мужа, що визначає і допустимі витрати на похорони —
від однієї до п’яти мін 82. Далі він говорить про
безсмертя душ, а також про майбутнє упокоєння добрих
і кару для нечестивих по смерті.
69. Мені здається, я розтлумачив вам усе, що
стосується вимог релігії.
КВІНТ: Розтлумачив, брате, і притому докладно. Але
продовжуй.
МАРК: Я продовжу і, оскільки ви так прагнете мене
до цього спонукати, охоче це зроблю під час нашої
бесіди ще сьогодні. Платон вчинив, бачу, так само, і
вся його мова про закони була виголошена ним
протягом одного літнього дня.
Я зроблю так само і буду говорити про магістрати.
Адже саме магістратури, після встановлення релігії,
більш за все зміцнюють державний лад.
АТИК: Говори ж і йди за наміченим тобою планом.
Книга третя
1. 1. МАРК: Отож піду, як і вирішив, за думками
натхненого богами мужа, що його, глибоко перед
ним схиляючись, прославляю, мабуть, частіше, ніж
слід було б.
АТИК: Говориш про Платона, певно?
МАРК: Саме про нього, Атику!
АТИК: Ні, похвали твої ніколи не будуть ні
надмірними, ні надто частими. Бо навіть мої однодумці,
бажаючи, щоб вихваляли тільки їхнього [вчителя] 1,
дозволяють мені шанувати [Платона], як захочу.
МАРК: І вони, присягаю Гераклом, чинять правильно.
Бо що більш гідне твого витонченого розуму? Ти, на
мою думку, і в житті, і в своїй мові досягнув поєднання
гідності і прихильності, які даються так важко.
АТИК: Я дуже радий, що перервав тебе, оскільки
ти так чудово висловив свою думку про мене. Але
продовжуй, як почав.
2. МАРК: Отож спочатку наведемо сам закон і
покажемо його справжні і властиві йому гідності.
АТИК: Звичайно. Так само, як ти вчинив, говорячи
про закон стосовно релігії.
МАРК: Отож призначення магістрату, як ви бачите,
в тому, щоб керувати і віддавати розпорядження
правильні, корисні й закономірні. Бо подібно до того, як
магістратами керують закони, так народом керують
магістрати, і можна на цілком достатній підставі
сказати, що магістрати — це закон, а закон — це справжній
магістрат. 3. Далі, ніщо так не відповідає праву і
природному порядку (хочу, аби мали на увазі, що
говорю про закон), як імперій, без якого не можуть
триматися ні дім, ні об’єднання громадян, ні народ,
ні людство в цілому, ні вся природа, ні сам всесвіт.
220
Марк іулій Ціцерон
Бо і всесвіт слухається божества, і йому підкоряються
і моря, і суша. А життя людей підкоряється велінням
найвищого закону2.
II. 4. Перейду, нарешті, до подій ближчих і відомих
нам: усі давні племена колись слухалися царів. Цей
вид імперію попервах уявлявся людям найсправедли-
вішим і наймудрішим (такий порядок був у повній
силі і в нашій державі, доки нею правила царська
влада), а потім передавався по порядку їхнім нащадкам.
Таке становище і понині лишається у народів, якими
правлять дарі. А ті народи, яким царська влада була
не до вподоби, відмовилися не від послуху будь-кому,
але від послуху завжди одній і тій самій людині. Ми
ж, оскільки передаємо закони вільним народам і свої
міркування раніше виклали в шести книгах про
найкращий державний устрій 3, нині узгоджуємо закони
з тим державним ладом, який схвалюємо.
5. Отож треба, щоб існували магістрати. Адже без
їхньої мудрості й завзяття об’єднання громадян
існувати не може, і розподілом повноважень між ними
підтримується весь державний лад. При цьому повинна
бути встановлена не тільки міра влади для магістратів,
але й для громадян міра їхнього послуху. Бо і той,
хто розумно повеліває, рано чи пізно повинен буде
підкоритися; а той, хто слухняно підкоряється, гідний
того, щоб рано чи пізно почати повелівати. Тому треба,
щоб підлеглий сподівався на те, що він з часом стане
повелівати; а повелитель думав, що йому незабаром
доведеться підкорятися. І ми (як і Харонд у своїх
законах) навіть приписуємо громадянам не лише
підкорятися і слухатись магістратів, але також і поважати
й любити їх. Що ж стосується Платона, то він до
нащадків титанів відносить тих людей, які (подібно
до титанів, що повстали проти небожителів) повстають
проти магістратів. Після цих зауважень перейдемо
тепер до самих законів, якщо ви згодні.
ПРО ЗАКОНИ
221
АТИК: І з цим, і з запропонованим тобою порядком
обговорення я згоден.
Ш. 6. МАРК: „Імперій хай буде законним. Громадяни
хай слухаються імперію покірно і беззаперечно.
Магістрати хай карають неслухняного громадянина-дурня
пенею, накладанням кайданів, канчуками4. Це якщо
ні носій рівно! або великої влади, ні народ, до якого
повинна бути вчинена провокація, цьому не вчинять
спротиву.
Після того, як магістрат оголосить вирок або накладе
пеню, рішення стосовно пені або кари винесе народ 5.
У поході хай не буде провокацій на рішення того,
хто буде володіти імперієм. І все, що повелить
командувач на війні, хай буде законним і обов’язковим.
Молодших магістратів з меншими правами хай буде
більше — для виконання різних обов’язків 6. У поході
хай повелівають вони тими, ким їм буде наказано
повелівати, і хай будуть при них трибуни. В Місті
хай охороняють вони державні гроші, стежать за
цілістю кайданів, накладених на винних, і чинять
смертну кару. Від імені держави карбують хай мідну, срібну
і золоту монету. Хай розглядають позови, що
виникають, і виконують усі постанови сенату.
7. Едили хай будуть управителями Міста,
піклуються про харч та урочисті ігри; і хай буде це для них
першим ступенем до більш високих почесних посад.
Цензори хай обліковують народ за віком і складають
списки нащадків, челяді й майна. Хай відають вони
міськими храмами, шляхами, водогонами, ерарієм,
надходженням данини. Хай розподіляють народ за
трибами, ділять населення за майном, віком і станами;
хай призначають юнаків до кінноти й піхоти,
забороняють лишатися безшлюбними, наглядають за
звичаями народу, не залишають в сенаті людей, що
зганьбили себе. Хай буде їх двоє і хай будуть вони
магістратами протягом п’яти років 7. Решта магістратів хай
222
Марк Тулій Ціцерон
мають річні повноваження і влада їхня хай буде в
силі протягом усього цього строку.
8. Посадовою особою, що розглядає питання права
і чинить суд або наказує чинити суд у приватних
справах, хай буде претор. Хай буде він охоронцем
цивільного права. Хай буде у нього стільки колег з
рівною владою, скільки постановить сенат або повелить
народ.
Царським імперієм хай буде наділено двох і хай
називаються вони — від слів «іти попереду» (ргаеіге),
«судити» (iudicare), «радити» (consulere) — преторами,
суддями, консулами 8. У поході хай мають вони
найвищі права і хай не підкоряються нікому. Найвищим
законом хай буде для них благо народу. Хай ніхто
не бере на себе однієї і тієї ж магістратури до
сповнення десятилітнього строку. 9. Хай беруться до уваги
роки у відповідності з законом про вік.
А коли буде тяжка війна або жорстокі чвари поміж
громадянами, хай одна людина протягом шести місяців,
не довше, має (коли постановить сенат) обох консулів
і хай буде вона (призначена при леті птаха з лівого
боку9) провідником народу. І хай буде при ній
начальник кінноти, рівноправний зі всяким, хто відатиме
правосуддям. Інших магістратів хай не буде 10.
Але коли не виявиться ні консулів, ні провідника
народу, хай будуть ауспіції у веденні «батьків» і хай
виберуть вони із свого середовища одного, який зможе
належним чином провести в коміціях вибори
консулів и.
Носії імперію, носії влади і легати (після постанови
сенату і повеління народу) хай покидають Місто,
справедливо ведуть справедливі війни 12, оберігають
союзників; хай будуть стримані самі і стримують інших.
Хай возвеличують славу народу і повертаються додому
з честю 13.
Хай не призначають нікого легатом задля його
особистої вигоди.
ПРО ЗАКОНИ
223
Ті, кого плебс обере, числом десять, для свого
захисту (задля надання допомоги проти самоправства)
хай будуть трибунами плебсу, і якщо вони накладуть
заборону на чиєсь рішення або запропонують плебсу
винести якусь постанову, то хай це має силу. Хай
трибуни будуть недоторканими і хай не полишають
плебсу без своєї допомоги 14.
10. Усі магістрати хай володіють правом ауспіцій
і судовою владою і хай складають вони сенат. Його
постанови хай мають силу. А якщо носій рівної або
більшої влади накладе заборону, то хай буде постанова
збережена в запису 15.
Стан цей хай буде без ганджу і служить прикладом
для інших.
Після того як обрання магістратів, судові присуди
народу, повеління і заборони будуть схвалені
голосуванням, хай буде голосування оптиматів відкритим, а
для плебсу вільним 16.
IV. Але якщо буде потреба в якомусь управлінні
поза повноваженням магістратів, то народ хай обере
особу, яка буде управляти, і хай дасть їй право
управляти.
Право звертатися з промовою до народу і до
«батьків» хай буде у консула, у претора, в обранця народу,
у начальника кінноти і в тієї особи, яку призначать
«батьки», щоб вона запропонувала консулів 17.
Трибуни, яких плебс обере для себе, хай матимуть право
звертатися до «батьків». Вони ж хай виносять на
розгляд плебсу те, що буде корисним.
Ті пропозиції, які будуть обговорюватися перед
народом або перед «батьками», хай будуть помірними.
11. У разі неявки сенатор хай виправдається. Інакше
відсутність буде поставлена йому за провину. Хай
сенатор говорить у свою чергу і з помірністю. Хай
буде він знайомий зі справами народу.
Насильство хай не застосовується в народі. Носій
рівної або більшої влади хай має більші права. Якщо
224
Марк Тулій Ціцерон
під час обговорення якогось питання виникне безладдя,
хай буде це поставлене за провину тому, хто
виголошував промову. Той, хто вчинив інтерцесію по згубній
справі, хай вважається громадянином, що приніс
порятунок.
Ті, хто буде виступати з промовою, хай рахуються
з ауспіціями; хай підкоряються державному авгуру;
хай зберігають оприлюднені пропозиції18 в ерарії; хай
обговорюють кожного разу не більше однієї справи;
хай розтлумачують народові суть кожної справи; хай
дозволяють магістратам і приватним особам тлумачити
її народові.
Хай не пропонують привілеїв 19. Про смертну кару
і цивільні права хай пропозиція вноситься лише в
«найбільші коміції» 20 і за участі тих, кого цензори
розподілили по розрядах.
Хай не приймають подарунків і не дають, ні
домагаючись влади 21, ні виконуючи свої посадові обов’язки,
ні виконавши їх. Якщо хтось порушить якесь із цих
положень, то кара хай відповідає злочину.
Цензори хай дбають про достеменність законів.
[Посадові особи], ставши приватними, хай звітуються
перед ними про свою діяльність, не звільняючись тим
самим од відповідальності по закону".
Закон прочитаний. Наказую відійти і велю вручити
вам таблички 22.
V. 12. КВІНТ: Як стисло ознайомив ти нас, брате,
з розподілом прав усіх магістратів. Але це стосується,
певно, лише нашої держави, хоча ти й додав дещо
нове.
МАРК: Заувага твоя, Квінте, цілком слушна. Це саме
той державний лад, який Сціпіон вихваляє в тих
книгах і особливо радить. Він можливий лише при
такому розподілі прав магістратів. Бо вам слід твердо
пам’ятати: на магістратах і на тих, хто відає справами,
держава і тримається, причому особливість тієї чи
іншої держави можна зрозуміти на основі їх складу.
ПРО ЗАКОНИ
225
А оскільки наші предки, створивши цю державу,
виявили найбільшу мудрість і найбільшу помірність, то
мені майже не знадобилося вносити до законів щось
нове.
13. АТИК: У такому разі ти розглянеш причини,
чому такий розподіл прав магістратів здається тобі
найбільш доцільним, так само як ти вчинив за моєю
порадою і моїм проханням, говорячи про закон
стосовно релігії.
МАРК: Бажання твоє, Атику, я виконаю і розгляну
це питання в цілому,— як воно було вивчене і
викладене найвченішими людьми Греції. А потім, як я й
замислив, перейду до розгляду нашого права.
АТИК: Саме такого обговорення я й чекаю.
МАРК: Але про це багато чого вже було сказано в
книгах про державу. Мені довелося це зробити, коли
я прагнув знайти найкращий вид державного ладу.
14. Стосовно магістратів дещо було достеменно й
ретельно викладено передусім Теофрастом, а потім
стоїком Діоном.
VI. АТИК: Як? Хіба і стоїки займалися цим
питанням?
МАРК: Трохи. Той із них, зокрема, кого я вже назвав,
а пізніше також і велика та найученіша людина —
Панетій. Адже стоїки минулого розглядали питання
про державу хоч і глибоко, але абстрактно і не для
поширення в народі тА серед громадян. Все це виходить
переважно із Академії, за почином Платона. Потім
Арістотель у своїх роздумах висвітлив питання про
державний лад; як і Геракліт Понтійський, що виходить
із вчення того ж Платона. Теофраст, також учень
Арістотеля, як ви знаєте, захопився цими питаннями;
а для Дікеарха, іншого учня Арістотеля, і взагалі не
були чужими ці погляди і вчення. Пізніше послідовник
Теофраста, знаменитий Деметрій Фалерський, про
якого я вже згадував, на подив усім дістав це вчення із
сховку, де його на дозвіллі читали освічені люди, і
8 7-258
226
Марк Тулій Ціцерон
вивів його не лише на денне світло і на пісок арени,
але й на випробування у битвах. Адже ми можемо
назвати багатьох не особливо вчених людей, які стали
великими державними діячами; і навпаки, найученіших
людей, невмілих у справах держави. Що ж стосується
людини, видатно! в обох відношеннях, яка була б
першою і в заняттях наукою, і в управлінні державою,
то хто може зрівнятися з Деметрієм?
УП. 15. АТИК: Таку людину, мені здається, можна
знайти,— ось хоча б один із нас трьох. Але продовжуй,
як ти розпочав.
МАРК: Так от, ці [вчені] поставили питання: чи
повинен бути в державі один магістрат — з тим, щоб
решта магістратів підкорялися йому? Саме так, як
мені здається, і вирішили наші предки після вигнання
царів. Однак, зважаючи на те, що царський спосіб
правління, який колись знаходив схвалення, пізніше
був відкинутий не стільки через недоліки царської
влади, скільки через вади царя, то відкинутою здається
лише назва «цар», а суть справи лишається, якщо
один магістрат буде наказувати всім іншим. 16. Тому
Теопомп не без підстав протиставив ефорів царям у
Лакедемоні, а ми консулам — трибунів. Адже консул
має саме ту владу, яка грунтується на праві: йому
повинні підкорятися решта магістратів, за винятком
трибуна, чия влада була введена пізніше — для того,
щоб більше не могло трапитися те, що колись
трапилося. Це, передусім, обмежило права консула, оскільки
з’явилася людина, на яку його влада не поширювалася,
бо трибун міг допомогти іншим людям — не лише
магістратам, але й приватним особам, якби вони
виявили непослух консулові.
17. КВІНТ: Ти говориш про велике зло. Бо після
виникнення цієї влади значення оптиматів
зменшилось, а сила натовпу зміцніла.
МАРК: Це не так, Квінте! Адже не лише права
консулів здалися народові образливими і такими, що
ПРО ЗАКОНИ
227
приховують в собі насильство. Після того як до них
було внесено помірне і мудре обмеження 23, під дію
закону мусили підпадати всі.
<...Як зможе він захищати союзників, якщо йому
не буде дозволено вибирати між корисним і шкідли-
вим?>
ХІП. 18. «Хай повертаються вони додому з честю».
І далебі, доблесні та безкорисливі люди не повинні
ні від ворогів, ні від союзників не мати нічого, крім
честі.
Далі, цілком очевидно, що нема нічого більш
ганебного, ніж легатство не у справах держави. Не буду
говорити, як себе поводять і поводили ті, хто під
приводом легатства одержує спадок або стягує гроші
за синграфами. Це, либонь, вада, притаманна усім
людям. Але я питаю: що справді може бути більш
ганебним за становище сенатора, коли він є легатом,
але без певних обов’язків, без якогось доручення від
держави? Я, в час свого консульства, саме цей вид
легатства (який сенаторам здавався вигідним, і тому
був схвалений ними) скасував би, якби тоді не вчинив
інтерцесії жалюгідний плебейський трибун24. Все ж
таки я скоротив строк легатства, раніше не обмежений:
зробив його річним. Таким чином, ганьба залишається,
але тривалість її зменшена. Але тепер, якщо ви згодні,
покинемо провінції і вернімося до Рима.
АТИК: Ми цілком згодні, але ті, хто перебуває в
провінціях, аж ніяк не згодні 25.
19. МАРК: Але, Тите, якщо вони будуть підкорятися
законам, то найдорожчим для них буде Місто, їхній
будинок, а многотрудним і найобтяжливішим —
управління провінцією.
Далі йде закон, який визначає владу плебейських
трибунів, що існує в нашій державі. Говорити про неї
докладно необхідності нема.
КВІНТ: Навпаки, брате, особисто я, присягаю Герак-
лом, хочу знати твою думку про цю владу. Адже вона
8*
228
Марк Тулій Ціцерон
мені здається згубною, оскільки виникла під час
заколоту і для заколоту. Вона вперше постала (якщо
пригадати) в часи громадянської війни, коли частини
Міста були обложені й захоплені. Згодом, після того
як ця влада була знищена 26 (так само, як, за законами
Дванадцяти таблиць, убивають дитину-виродка) 27,
через певний час вона дивним чином ожила і відродилася
ще більш огидною та мерзотною.
IX. І справді, чого вона тільки не породила? Адже
спершу вона (цього й слід було чекати від нечестивої
істоти) позбавила «батьків» усієї шани, яку вони мали,
а все низьке зрівняла з вищим: все привела до безладу
і перемішала. Але, принизивши високе становище
верховників, вона все ж не заспокоїлася. 20. Не буду
говорити ні про Гая Фламінія, ні про події, що з
плином часу здаються вже віддаленими28. [Краще
згадаємо], які права лишив чесним мужам трибунат
Тіберія Гракха. Проте п’ятьма роками раніше
плебейський трибун Гай Куріацій, людина найнижчого
походження і найганебніша, посадив до в’язниці консулів
Деціма Брута і Публія Сціпіона (вельми видатних
мужів!), чого раніше ніколи не бувало 29. Що ж
стосується трибунату Гая Гракха, то він, як сам сказав,
підкинув на форумі ножі, аби громадяни перерізали
одне одного. То хіба він не повалив увесь державний
лад? А що сказати про Сатурніна30, про Сульпіція,
про інших31? Адже держава навіть не змогла відбити
їхній напад, не вдавшись до меча.
21. Втім, навіщо згадувати про давні події, що
торкаються інших? Краще про ті, які трапилися з
нами і свіжі в нашій пам’яті. Чи знайшовся б, кажу,
колись муж, настільки зухвалий і ворожий нам, що
замислив би похитнути наше становище, не наточивши
проти нас меча якогось трибуна? Злочинні і нерозумні
люди, не знаходячи такої людини (не кажу — в
жодному домі, ні, навіть у жодному роді), у пітьмі, що
опустилася на державу, вирішили, що треба потрясти
ПРО ЗАКОНИ
229
роди. Але (обставина, виключно важлива і корисна
для нас) ні за яку плату не вдалося знайти трибуна,
який погодився б діяти проти нас, за винятком того,
якому взагалі не можна було бути трибуном 32. 22. І
яких тільки потрясінь не вчинив він! Це були,
ясна річ, потрясіння, які могли спричинити
безглуздий і даремний шал огидного звіра, розпалений
шаленством натовпу.
Ось чому (принаймні у цій справі) я гаряче схвалюю
дії Сули, який своїм законом відняв у плебейських
трибунів змогу чинити беззаконня, але залишив їм
владу виявляти допомогу33. А нашому Помпеєві (за
всі його діяння) я завжди виголошую найбільшу й
найвищу похвалу. (Але коли мова заходить про владу
трибунів, тоді я мовчу) 34. Адже ганити його не
хочеться, а хвалити не можу.
X. 23. МАРК: Недоліки трибунату, Квінте, бачиш
чудово, але тільки коли щось засуджують. Проте
несправедливо перелічувати тільки погані сторони і
відзначати недоліки, не звернувши уваги на гарні риси.
Адже таким чином можна засудити навіть консулат,
якщо зібрати вчинки консулів, називати яких мені не
хочеться. Я особисто визнаю, що сама влада трибунів
таїть у собі певне зло, однак без цього зла не було
б і того доброго початку, якого в ній шукали. «Влада
плебейських трибунів,— скажеш ти,— надмірна». Хто
заперечує це? Та сила народу буває набагато дикіша
і непогамованіша. Проте, коли в народу є ватажок,
вона інколи буває м’якшою, ніж при його відсутності.
Адже ватажок пам’ятає, що він діє на власну
відповідальність; народ же у своєму пориві небезпеки не
усвідомлює. 24. «Але його інколи підбурюють». Та
разом з тим часто і заспокоюють. І справді, чи
знайдеться така знавісніла колегія, щоб у ній жоден із
десяти членів не мав би здорового глузду, коли навіть
проти Тіберія Гракха не проминув учинити інтерцесію
трибун, вже не кажу — усунутий, ні, позбавлений
по230
Марк Тулій Ціцерон
вноважень 35? І хіба щось інше завдало удар Тіберію
Гракху, як не те, що він відняв у колеги владу чинити
інтерцесію?
Але оціни виявлену тут мудрість наших предків:
як тільки «батьки» надали плебсу цю владу, він склав
зброю, заколот припинився, і було знайдено розумне
рішення, завдяки якому прості люди могли вважати
себе рівними першим, а в цьому одному був порятунок
держави.
«Але ж Гракхів було двоє».— А крім них (хоча
можна назвати багатьох, бо вибиралося десять
трибунів) ти на знайдеш жодного підступного трибуна.
Людей нікчемних? Напевно, знайдеш. Нечесних?
Можливо, навіть не одного. Але ж якщо найвищий стан
не накликає на себе ненависті, то і плебс не вступає
до небезпечної боротьби за свої права. 25. Тому або
не слід було виганяти царів, або треба було (на ділі,
а не на словах) дати плебсу волю. Тим часом вона
була дана так, що плебс мусив, незважаючи на численні
чудові постанови, схилятися перед авторитетом
верховників.
XI. Ми у своїй діяльності, мій найкращий і най-
любіший брате, постраждали, щоправда, від влади
трибуна, але зовсім не вступали до боротьби з трибунатом.
Адже до нашого становища роздратований плебс відчув
ненависть. Ні, кайдани було знято, і на нас нацьковано
рабів, а до цього додалася і загроза з боку війська36.
І нам тоді довелося боротися не з пам’ятною всім
згубою 37, а з вельми тяжким станом у державі. І якби
я не погодився, вітчизна не змогла б скористатися
тим благодіянням, яке я їй виявив 38. І це підтвердив
кінець подій. Справді, чи була (не кажу вже вільна)
людина, ні, навіть раб, гідний свободи, якому наше
вибавлення не було б до серця?
26. Однак дії, які ми вчинили задля блага держави,
призвели до того, що я не всім людям став подобатися;
що нас прогнала розпалена ненависть розлюченого
ПРО ЗАКОНИ
231
натовпу, а самоправство розпалило проти мене народ.
Подібне вже було, коли Гракх підбурив людей проти
Лената, а Сатурній проти Метела. Тому змирися з
цим, брате, і хай нас утішать не так філософи (що
жили в Атенах і веліли так чинити), як прославлені
мужі, які, вигнані з нашого міста, вирішили краще
розлучитися із невдячними співгромадянами, аби лиш
не жити серед підлих 39.
Що стосується Помпея, поведінку якого в цій справі
не зовсім схвалюєш, то, мені здається, ти не звертаєш
належної уваги на те, що він мав рахуватися не тільки
з найкращим, але і з необхідним. Адже він зрозумів,
що відновлення цієї влади в нашій державі надалі
відкладати вже не можна. Бо як можна було
позбавляти народ влади, яку спізнав, коли, ще й не знаючи,
він домагався її так наполегливо? Це був обов’язок
мудрого громадянина — не залишати корисної і такої
великої слави (супротивитися якій було неможливо)
в руках громадянина, який досягнув загрозливої
популярності. Ти знаєш, брате, що в бесіді такого роду,
аби можна було перейти до іншого питання, заведено
говорити: «Дуже добре» або «Цілком правильно».
КВІНТ: Я не в усьому згоден з тобою, але ти все
ж продовжуй, прошу тебе.
МАРК: Значить, ти впираєшся і лишаєшся при своїй
попередній думці?
АТИК: Та і я, присягаю Гераклом, не зовсім
погоджуюся з думкою нашого Квінта. Та послухаймо
далі.
XII. 27. МАРК: Далі, всім магістратам були дані
права ауспіцій і судові права. Судові права — з тим,
щоб існувала влада народу, до якої була б можлива
провокація 40. Право ауспіцій — для того, щоб
виправдане відстрочення в багатьох випадках перешкоджало
скликанню коміцій, які могли б нашкодити 41. Адже
безсмертні боги не раз припиняли ауспіціями незаконні
прагнення народу.
232
Марк Тулій Ціцерон
Що ж до правила, що сенат повинен складатися із
колишніх магістратів, то народ зацікавлений, щоб
вищого становища можна було досягнути лише з волі
народу, усунувши цензорську кооптацію 42. Але
пов’язаний з цим недолік тут-таки виправляється, оскільки
наш закон потверджує авторитет сенату. 28. Адже далі
говориться: «Його постанови хай мають силу 43». Тому
що становище таке: якщо сенат домінує в рішеннях
стосовно державних прав, то всяку його постанову
повинні захищати всі. А якщо решта станів хочуть,
щоб держава управлялася у відповідності з рішеннями
першого стану 44, то це сповнене згоди державне
влаштування може триматися на основі такого розподілу
прав, коли влада належить народові, а відповідальність
несе сенат. Особливо, якщо лишиться в силі закон, в
якому говориться: «Стан цей хай буде без вад. Хай
служить він для інших станів прикладом».
КВІНТ: Цей закон, брате, (щоб «стан був без вад»)
чудовий, але положення, що стан повинен бути без
вад, можна надто широко витлумачити, і воно вимагає
роз’яснення з боку цензора45.
29. АТИК: Хоча стан цей на твоєму боці і з
величезною вдячністю згадує про твоє консульство, я, з
твого дозволу, скажу: він у змозі доконати не лише
цензорів, але й усіх суддів 46.
XIII. МАРК: Облиш це, Атику! Адже ми ведемо
бесіду не про нинішній сенат і не про людей, які
входять до його складу тепер, а про майбутніх, якщо
знайдуться охочі дослухатися цих законів. А позаяк
закон велить, щоб сенат був вільний від будь-яких
вад, то жодна людина, яка має вади, не повинна
вступати до цього стану. Втім, досягнути цього дуже
важко хіба що лише шляхом виховання та навчання,
про що ми, либонь, ще поговоримо, якщо буде нагода
і час.
30. АТИК: Нагода, ясна річ, буде, оскільки порядок
розгляду законів залежить від тебе. Що ж стосується
ПРО ЗАКОНИ
233
часу, то в твоєму розпорядженні цілий день. А я,
навіть якщо ти пропустиш це, вимагатиму від тебе
розгляду питання про виховання і навчання.
«Хай служить воно для інших станів прикладом».
Якщо ми будемо вірні цьому положенню, то збережемо
все. Адже, коли пристрасті і вади верховників зазвичай
псують усю державу, то їхньою стриманістю вона
очищається і виправляється. Великий муж і наш
спільний друг, Луцій Лукул, коли йому закинули розкіш
його тускульської садиби, мовив, кажуть (і це вважали
вдалою відповіддю), що у нього двоє сусідів: вище —
римський вершник, нижче — вільновідпущеник. А
оскільки їхні садиби розкішні, то і йому треба дозволити
те саме, що дозволене нижчому стану, ніж він. «Але
хіба ти, Лукуле, не бачиш, що сам викликав у .них
таке прагнення? Адже їм цього не дозволили б, якби
і ти так не вчинив». 31. Справді, хто став би терпіти
поводження цих людей, бачачи, що їхні садиби
переповнені статуями і картинами, одні з яких належать
державі, а інші взяті з храмів та священних місць.
Хто не намагався б спинити їхню зажерливість (із тих,
хто зобов’язаний це робити), якби не був сам
перейнятий такою ж пристрастю?
XIV. І зло не стільки в тому, що провини чинять
верховники (хоча це само по собі — велике зло),
скільки в тому, що в них з’являється дуже багато
послідовників. Бо коли звернемося до минулого, то виявимо,
що держава була такою, якими були люди, що займали
в ній найвище становище; і які б зміни не відбулися
серед верховників, такі ж наставали і в народі. 32. І
це набагато справедливіше, ніж думка нашого Платона.
Адже, за його словами, зі зміною музичних мотивів
змінюється і державний лад. Я ж гадаю, що зі зміною
всього способу життя знатних людей змінюються і
звичаї в державі. Перші люди, сповнені ганджу,
заподіюють державі збитки тим більші, що вони не тільки
самі мають вади, але й поширюють їх у державі. Вони
234
Марк Тулій Ціцерон
шкодять не тільки тим, що розбещуються самі, але й
тим, що розбещують інших; і своїм прикладом шкодять
більше, ніж своїми вчинками. Проте це правило, що
поширилося на весь стан, можна також і обмежити.
Адже невелика кількість людей, і навіть зовсім
невелика, вивищена пошаною та славою, може і розбестити
громадян, і виправити їхні звичаї. Втім, на сьогодні
вже досить: це розглянемо ретельніше у згаданих мною
книгах 47. Отож перейдімо до того, що нам ще
лишається обговорити.
XV. 33. Далі йде положення про голосування, яке,
на мою думку, повинно бути «відоме оптиматам, а
для народу повинно бути вільним».
АТИК: На це я, присягаю Гераклом, звернув увагу,
сіле не зрозумів достатньо добре, що хоче сказати
закон, точніше, ці слова.
МАРК: Скажу про це, Тите, і зупинюсь на важкому
(і такому, що часто розглядалося) питанні про те, як
краще подавати голоси під час надання повноважень
магістрату (при винесенні вироку підсудному та при
прийнятті закону чи пропозиції) — таємно чи відкрито.
КВІНТ: Хіба і це викликає сумнів? Я, либонь, знову
не погоджуся з тобою.
МАРК: Цього не буде, Квінте! Адже я дотримуюсь
такої думки, якої, як мені відомо, завжди дотримувався
і ти,— що при голосуванні найкращою була голосна
заява. Але чи можна цього досягнути, слід ще
подумати.
34. КВІНТ: Та я все ж скажу, з твого дозволу, братеї
Сама така точка зору і веде недосвідчених людей до
глибоко помилкових поглядів. Дуже часто державі
шкодять, коли якийсь захід називають правильним і
справедливим, але заявляють при цьому, що провести
його, тобто фактично виявити протидію народу,
неможливо. Адже протидію зустрічають передусім тоді,
коли чинять суворо. Далі, бути переможеним силою
у справедливій справі краще, ніж поступитися в
неПРО ЗАКОНИ
235
розумній. Хто не розуміє, що закон про голосування
поданням табличок знищив увесь авторитет оптиматів?
Народ, доки був вільним, ніколи не потребував цього
закону. Але, коли його пригнітили зверхністю і
пануванням верховників, він став вимагати його видання.
Із цієї причини у справах наймогутніших людей більш
суворі вироки виносяться відкритим голосуванням, а
не поданням табличок. Ось чому і треба було вирвати
з рук могутніх людей це непомірне свавілля при
голосуванні у сумнівних справах, а не давати народу
звабу, з допомогою якої табличка (коли чесні люди
не знають думки один одного) приховує злісне
голосування. Тому серед чесних людей не можна було
знайти ні людини, яка погодилася б внести таку
пропозицію, ні людини, яка погодилася б її обстоювати.
XVI. 35. Адже існують чотири закони про
голосування поданням табличок 48. Перший із них стосується
надання магістратур. Це закон Габінія, внесений
людиною маловідомою і підлою. Двома роками пізніше
був виданий закон Касія про судові вироки народу,
запропонований Луцієм Касієм, чоловіком знатним,
але таким, що (з дозволу гілки його роду!) відвернувся
від чесних людей і, в розрахунку на благовоління
народу, збирав усякі плітки. Третій — закон Карбона
про прийняття або не прийняття законів — закон
бунтівливого й безчесного громадянина. Адже навіть
перехід на бік чесних людей не зміг виправдати його в
їніх очах.
36. Відкрите голосування було, певно, залишене для
одного випадку — для справ про державну справу, і
цей виняток зробив сам Касій. Але Гай Целій також
і в цьому суді увів подання табличок і потім усе
життя побивався через те, що він, бажаючи знищити
Гая Помпілія, завдав шкоди державі. А дід наш, людина
рідкісної шляхетності, протягом усього життя виступав
у нашому муніципії проти Марка Гратідія, на сестрі
якого, бабці нашій, він був одружений. Гратідій
про236
Марк Тулій Ціцерон
понував закон про подання табличок. Адже він, як
мовиться, «здіймав хвилі в ложці для жертовних узли-
вань». Такі хвилі його син Марій пізніше викликав
у Егейському морі. І дідові нашому, коли справа була
перенесена до сенату, консул Марк Скавр сказав: «О,
якби ти, Марку Ціцероне, при твоїй мужності і
чесності, вершив разом з нами найважливіші, а не
муніципальні справи!»
37. Тому, оскільки ми тепер не розглядаємо законів
римського народу, а вимагаємо відновлення тих із
них, які були відняті у нас, або складаємо нові закони,
то ти, на мою думку, повинен назвати не те, чого
можна було б досягнути з нашим народом, а те, що
найкраще. Адже до видання Касієвого закону
причетний також і твій Сціпіон, за задумом якого, кажуть,
він і був запропонований. А ти, якщо радиш закон
про подання табличок, відповідати за нього будеш
сам. Адже я не прихильник такого закону, як і наш
Атик, як те видно з виразу його обличчя.
XVII. АТИК: Мені особисто ніколи не подобався
жоден захід на користь народу, і я стверджую, що
найкращий державний лад — той, який був створений
нашим співбесідником у час його консульства: коли
при владі перебувають найкращі люди.
38. МАРК: Ви, бачу, і без таблички відкинули мій
закон. Але я, хоч Сціпіон і достатньо сказав на свою
користь у тих книгах49, надам народу цю волю — з
тим, однак, щоб вплив мали і його виявляли найкращі
люди. Адже закон про голосування, прочитаний мною,
говорить: «Хай голосування буде оптиматам відоме, а
для плебса хай буде воно вільним». Мета цього закону
в тому, щоб скасувати закони, які всіляко оберігають
таємницю голосування, не дозволяючи нікому ні
поглянути на табличку, ні запитати голосуючого, ні
заговорити з ним. Адже навіть закон Марія вимагав,
щоб ПІДМОСТКИ були вузькими 5°.
ПРО ЗАКОНИ
237
39. Якщо всі ці заходи спрямовані проти людей,
схильних скуповувати голоси (як це і буває насправді),
то я не ганю їх. Але якщо жодні закони все ж не
можуть знищити підкуп виборців, то хай народ зберігає
табличку, яка, так би мовити, захищає його свободу.
Хай тільки показують її і добровільно подають усім
найкращим і гідним громадянам: з тим, щоб свобода
була саме в тому, в чому народові дається влада,—
виявляти пошану і довір’я чесним людям. Таким
чином, тепер і відбувається те, про що ти, Квінте, щойно
згадав: поданням табличок засуджують менше число
людей, ніж їх засуджували відкритим голосуванням,
оскільки народ задовольняється вже тим, що має таке
право. Коли зберегти це, то у всьому іншому воля
народу — до послуг авторитетних та впливових людей.
Отож не буду говорити про голоси, нечесно придбані
за допомогою підкупу. Невже ти не бачиш, що, коли
підкуп не пущено в хід, народ бажає при
голосуванні знати думку найкращих мужів? Тому наш закон
і створює уявлення про свободу, зберігає за
кращими людьми їхній авторитет, усуває підстави для
суперництва.
XVIII. 40. Потім іде [питання про людей], що мають
право [звертатися з промовою] до народу або до сенату.
Далі — важливий і, на мою думку, чудовий закон: «Те,
що обговорюється перед народом або перед „батьками",
хай обговорюється з помірністю», тобто стримано і
спокійно. Адже промовець справляє великий вплив
не лише на наміри та волю, але, певно, й на вираз
обличчя тих, перед ким він говорить. Якщо це
відбувається в сенаті, то досягнути цього неважко. Бо ж
від самого сенатора залежить не підкоритися думці
інших людей, але хотіти, щоб вони прийняли саме
його пропозицію. На нього поширюються три вимоги:
бути присутнім, бо питання набирає значення, коли
у зборі увесь стан; говорити, дотримуючись черги,
тобто коли запропонують; і говорити в міру, а не без
238
Марк Тулій Ціцерон
кінця. Адже стислість при викладі своє! думки —
велика заслуга не тільки сенатора, а й оратора. І ніколи
не слід виголошувати надто довгу промову, що буває
вельми часто при змаганні за посаду. Тільки в тому
випадку, коли сенат не зібрався у повному складі і
жоден магістрат не приходить на допомогу, корисно
говорити протягом усього дня 51, як також і тоді, коли
питання таке важливе, що від оратора залежить майже
все. Або з метою когось переконати чи щось
розтлумачити. В обох цих випадках буває неперевершеним
наш Катон 52.
41. Коли закон додає: «Хай знайомиться зі справами
народу», то це означає, що сенатор повинен знати
державні справи. А це охоплює багато питань: знати,
скільки в державі солдатів, який стан ерарія, хто
союзники держави, хто її друзі, хто її данники; які
стосовно них існують закони, умови, договори. Сенатор
повинен бути знайомим з порядком прийняття
постанов, знати приклади з минулого. Ви тепер бачите, як
багато йому треба знати, вміти і пам’ятати такого, без
чого сенатор ніяк не може бути придатним до своєї
діяльності.
42. Далі йде питання про промови перед народом.
Перше і найважливіше правило говорить: «Хай не
буде застосовано сили!» Тому що нема нічого більш
згубного для держави, нічого більш супротивного
праву і законам, нічого менш гідного громадянина і менш
людяного, ніж насильно проводити хоч би що там
було, живучи в упорядкованій і влаштованій державі.
Закон велить підкоритися інтерцесії. Це найкращий
спосіб дії, оскільки краще, щоб добра справа зустріла
протидію, ніж було допущене нерозумне.
XIX. А якщо я постановляю, щоб «нерозумні
наслідки ставились за провину особі, що виступала з
промовою», то я висловив це у відповідності з думкою
Краса, наймудрішої людини. Ця думка була схвалена
сенатом, який визнав (за доповіддю консула Гая Клав-
ПРО ЗАКОНИ
239
дія про заколот Гнея Карбона), що без волі мовця до
народу заколот виникнути не може, бо особа завжди
має право розпустити збори, як тільки буде вчинена
інтерцесія або почнеться безладдя. Але той, хто
допускає продовження зборів, коли обговорювати
питання вже неможливо, прагне до насильницьких дій,
за які він, на підставі цього закону, і повинен нести
відповідальність.
Далі говориться: «Хто вчинив інтерцесію у згубній
справі, хай вважається громадянином, що приніс
порятунок». 43. Хто ж не прийде з усією відданістю на
допомогу державі, коли закон таке схвалює?
Потім ідуть поспіль правила, що містяться також і
в офіційних постановах та законах: «Хай дотримуються
вони ауспіцій, хай підкоряються [державному] авгуру!»
Обов’язок сумлінного авгура — пам’ятати, що під час
найважливіших подій у державі йому слід бути на
місці і що він призначений дорадником та помічником
Юпітера Всеблагого Найвеличнішого. Авгур повинен
знати, що йому треба навчати тих людей, яким він
повелить чинити ауспіції, і що йому, з волі богів,
довірені ділянки неба, аби міг кожного разу одержувати
звідти допомогу для держави. Потім мова йде про
промульгацію, про роздільне обговорення питань, про
надання приватним особам і магістратам можливості
говорити перед народом.
44. Далі йдуть два чудових закони, перенесені з
Дванадцяти таблиць. Один із них скасовує привілеї,
другий дозволяє вносити пропозиції про всю
сукупність громадянських прав лише до «найбільших
коміцій». І те, що вже тоді, коли ще не було бунтівних
плебейських трибунів (коли про них ще навіть не
думали), предки наші виявили таке рідкісне
передбачення, яке є дивовижним. Видавати закони, спрямовані
на шкоду інтересам приватних осіб, вони не вміли,
бо це — привілеї. Чи є щось більш несправедливе?
Адже сутність закону полягає саме в тому, що він
240
Марк Тулій Ціцерон
прийнятий і встановлений для всіх. Предки наші
дозволили проводити пропозиції, що стосуються окремих
осіб, тільки в центуріатських коміціях. Тому що народ,
коли він розподілений на основі цензу за станами і
віком53, при голосуванні виявляє обачність більшу,
ніж тоді, коли він скликаний вперемішку по трибах.
45. Тим справедливіші були слова Луція Коти, мужа
великого розуму і незвичайної мудрості, який заявив
при обговоренні моєї справи, що про мене взагалі не
було прийнято жодної постанови 54. Мало того, говорив
він, що ті коміції збиралися в присутності озброєних
рабів. Трибунські коміції, стверджував він, вирішувати
питання про сукупність не правомочні, і взагалі жодні
коміції не можуть вирішувати питання про привілеї.
Тому я, на його думку, не потребував видавати закон,
бо стосовно мене взагалі не було вчинено згідно з
законами. Однак і я, і прославлені мужі вирішили,
щоб саме про ту людину (про яку, за твердженням
самих рабів і грабіжників, ними було прийнято якусь
постанову) свою думку висловила вся Італія.
XX. 46. Далі йдуть закони про хабарництво і
вимагання посад. А оскільки ці злочини повинні каратися
судовими вироками більшою мірою, ніж словами, то
додається: «Хай кара відповідає злочину І», аби кожен
ніс покару у відповідності зі своєю провиною; щоб
самоправство каралося втратою громадянських прав,
зажерливість — пенею, шукання почесних посад —
неславою.
Останні із законів у нас не застосовуються, але
державі необхідні. [Належного] зберігання законів у
нас нема. Тому вони у нас такі, яких бажають наші
прислужники. Ми питаємо про них у наших писарів,
однак офіційних записів, завірених в архівах, досі не
маємо. Греки піклувалися про це більше. У них
вибиралися «номофілаки» [зберігачі законів], і вони
стежили не лише за записами (це робилося також і в
часи наших предків), але й за вчинками людей, яких
ПРО ЗАКОНИ
241
вони примушували дотримуватися законів. 47. Турботу
цю слід доручити цензорам, оскільки ми бажаємо, щоб
закони завжди існували в державі. Магістрати, строк
повноважень яких уже вийшов, повинні повідомляти
і доповідати цензорам про свою діяльність під час
магістратури, а цензори повинні складати собі
попередню уяву про неї. У Греції це робиться за
посередництвом офіційно призначуваних обвинувачів, але
вони можуть бути суворі лише в тому випадку, якщо
висловлюються добровільно. Тому краще, щоб
попередні магістрати давали звіт і повідомляли про свою
діяльність цензорам, а застосування закону було
цілком надане обвинувачеві і суду.
Але питання про магістрати вже розглянуте
достатньо. Чи, може, ви хочете якихось доповнень?
АТИК: Як? Хіба, коли мовчимо, то саме питання не
нагадує, про що тобі слід говорити?
МАРК: Мені? Я гадаю, про судовлаштування, Пом-
понію! Адже це зв’язано з магістратурами.
48. АТИК: Як? Про права римського народу ти не
вважаєш за потрібне поговорити так, як ти почав?
МАРК: Які ж у тебе підстави бажати тлумачень із
цього питання?
АТИК: У мене? Адже незнання цього людьми, які
приступають до державної діяльності, я вважаю вельми
ганебним. Бо подібно до того, як про закони питають
у писарів (як ти щойно сказав), так само й більшість
магістратів, як бачу, через незнання своїх прав
розбираються в них лише настільки, наскільки цього
хочуть їхні прислужники. Тому, якщо ти, пропонуючи
закони про релігію, вирішив поговорити про відмову
від священнодійств, твій обов’язок також (після того,
як магістратури встановлені законним чином)
постаратися розглянути питання про права носіїв влади.
49. МАРК: Я зроблю це коротко, якщо зможу. Тому
що про це твоєму батькові написав його товариш
Марк Юній більш докладно і до того ж (у кожному
242
Марк Тулій Ціцерон
разі, на мою думку) зі знанням справи. Ми ж повинні
розмірковувати і висловлюватися про природне право
на власний розсуд, а про права римського народу
говорити тільки те, що нам залишено й передано.
АТИК: Цілком згоден з тобою і чекаю саме того,
про що говориш... [...].
Фрагменти
КНИГА ПЕРША
Як всесвіт через спільність природи всіх своїх
складових частин тримається і грунтується на їхній
взаємній відповідності, так усі люди, об’єднані природою,
ворогують між собою через лиху вдачу і не розуміють,
що вони споріднені кров’ю та перебувають під одним
і тим самим захистом. Якби люди цього
дотримувалися, вони б вели воістину божественне життя.
(Лактанцій).
КНИГА ДРУГА
Греція прийняла важливе і сміливе рішення, яким
приписано шанувати як богів статуї Купідонів та
Амурів по гімнасіях.
КНИГА ТРЕТЯ
Оскільки сонце, певно, лиш трохи перейшло за
південь, а молоді деревця ще не дають належної тіні
в цьому місці, то чи не спуститися б нам до річки
Ліріс і не обговорити у затінку он тих вільхових дерев
те, чого ми не торкалися? (Макробій).
З НЕВІДОМИХ книг
і. І потішимось за себе, оскільки смерть принесе
нам стан або кращий, ніж той, в якому перебуваємо
за життя, або, у кожному разі, не гірший. Адже коли
при відсутності тіла дух зберігає свою силу, то це
життя божественне, а коли немає відчуттів, звичайно,
нічого нерозумного бути вже не мож. (Лактанцій).
244
Марк Тулій Ціцерон
2. Тулій нараховує в Законах вісім видів покарань:
штраф, кайдани, канчуки, помста, ганьба, вигнання,
смерть, неволя. (Августин).
3. Забороняю бовванів, бо вони примножують
марновірство і виснажують батьківщину. Проте гідних
треба заохочувати. .
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
Книга перша
1. 1. У філософії досі багато такого, що не має
належного пояснення. Ти, Бруте *, про це добре знаєш.
Особливо важким і темним є питання про природу
богів 2. Воно і для пізнання духу вельми важливе, і
для упорядження релігії необхідне. Із цього питання
вельми вчені мужі висловили такі різні і такі
суперечливі думки, що є підстави гадати, ніби причиною
і початком філософії повинно бути незнання 3.1 мудро
чинять академіки, які заримуються від схвалення
сумнівних речей. Адже що може бути ганебнішим за
легковажність? Або безглуздішим і негіднішим за
впертість та непоступливість мудрого мужа в обстоюванні
неправдивого? Або коли, анітрохи не сумніваючись,
такий муж захищає щось недостатньо досліджене і
продумане?
2. Так само і в цьому питанні. Більшість уважає,
що боги існують. Це дуже правдоподібно. Адже й сама
природа нас до цього приводить. Однак Протагор
висловлював сумнів. А Діагор Мелійський і Теодор з
Кіренаїки навіть вважали, що богів узагалі немає. Ті
ж, які визнавали існування богів, настільки
розходяться в міркуваннях, що всі їхні думки навіть важко
перелічити. Багато хто говорить і про зовнішність
богів, і про їхнє місцезнаходження, і про спосіб життя.
І щодо всього цього серед філософів існує величезна
розбіжність поглядів. Головне ж у цьому питанні: чи
перебувають боги у повній бездіяльності, ні в що не
втручаються, зовсім не піклуються про [світ] і про
керування ним, а чи, навпаки, від самого початку, як
усе створили і встановили, [всім у світі] безмежний
час правлять і все приводять у рух? Ось у чому
особливо велика розбіжність думок. І якщо все це
248
Марк Тулій Ціцерон
не розтлумачити, то люди неодмінно перебуватимуть
у великій омані і невігластві стосовно
найважливіших речей.
II. 3. Є і були раніше філософи4, які вважають,
що боги зовсім не піклуються про людські справи.
Якщо їхня думка правдива, то яким може бути
благочестя (pietas)? Якою — побожність (sanctitas)? Якою —
релігія (religio)? Адже все те, що мусимо чисто і свято
воздавати богам, має сенс лише тоді, коли вони
помічають це і коли родові людському безсмертні боги
за це якось віддячують. Якщо ж боги не можуть нам
допомогти, і не хочуть, і зовсім не піклуються про
нас, і не звертають уваги на те, що ми робимо; і якщо
вони не можуть виявити жодного впливу на людське
життя,— тоді для чого безсмертних богів шанувати, їм
дякувати, звертатися до них із молитвами?
Як усі інші чесноти, так і побожність не може бути
тільки у зовнішніх лицемірних виявах. А якщо не
буде пошана до богів, то разом з нею неодмінно
зникнуть і пощана до богів та релігія. Якщо ж і вони
зникнуть, то настане великий переворот у [всьому]
житті і велике замішання. 4. І я не знаю, чи зі
зникненням пошани до богів не зникнуть також віра
(fides), і людська спільнота, і найдосконаліша зі всіх
чеснот — справедливість?
Є й інші філософи 5, до того ж великі та шляхетні,
які гадають, що всім світом керує і править розум
богів. І не лише це, а й те, що долю людей боги
також передбачають і ними опікуються. Бо [ці
філософи] вважають, що і люди, і все те, що Земля
породжує, і зміни погоди, і зміни пір року, і зміни
на небі, від яких залежить ріст і дозрівання земних
плодів,— все це безсмертними богами передбачено для
роду людського. І вони (про це буде ще сказано далі)
наводять як доказ багато чого такого, аж часом
здається, ніби безсмертні боги все влаштували [навмисне]
на потребу людям. Але Карнеад висунув проти [цих
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
249
філософів] так багато, що у людей неледачого розуму
збудив бажання відшукати істину. 5. Бо це таке
питання, щодо якого розходяться думки не тільки
невігласів, але й учених людей. Думки ж ці такі різні
і такі суперечливі, що, цілком можливо,— всі вони
неправдиві; правдивою ж може бути лише одна думка.
III. Міркуючи над цим питанням, ми можемо і
доброзичливих критиків заспокоїти, і злостивих
лайливців спростувати. Одні з них пожалкують, що
нападали на мене, а інші втішаться, що навчилися. Адже
тих, хто по-дружньому ділиться своїми сумнівами,
треба вчити. Тим же, хто вороже нападає [на нас],
треба давати відсіч. 6. Я знаю, що про мої книги
(яких я створив у великій кількості за короткий час),
було багато розмов і різних міркувань. Одні дивуються,
звідки у мене виник такий потяг до філософування,
інші хочуть знати мою думку стосовно того чи іншого
предмета. А багатьом здається дивовижним, що я
віддаю перевагу тій філософії, яка, бачте, відбирає світло
і ніби оповиває речі якоюсь пітьмою, і чому це я
раптом взяв під свою опіку давно вже покинуте
вчення 6. Але зовсім не випадково я вдався до філософії
і немало витратив праці й зусиль на неї від часів
ранньої юності, і більш за все тоді, коли здавалося,
що я зовсім мало займаюся філософією. Про це
свідчать і [мої] промови, сповнені висловлювань філософів,
і близькі стосунки з найученішими людьми, якими
завжди славився дім наш, і те, що моїми вчителями
були найвідоміші вчені: Діодот, Філон, Антіох, Посі-
доній. 7. А оскільки всі філософські приписи можна
застосувати в житті, то, гадаю, і в громадських та в
приватних справах я чинив так, як приписує розум
(ratio) і наука (doctrina).
IV. Якщо ж хтось запитає, що спонукало мене так
пізно взятися за письмовий виклад усього цього, то
нема нічого легшого, ніж дати на це відповідь. Коли
мене втомила бездіяльність, а стан держави був таким,
250
Марк Тулій Ціцерон
що в ній мусила правити і про неї дбати лише одна
людина7, тоді я вирішив, що передусім заради самої
держави слід викласти нашим людям філософію. Я
гадав, що важливо і для краси, і для звеличення нашої
держави, аби такі важливі та славні речі були викладені
також і латиною. І я аніскільки не жалкую за
згайнованою працею, тому що бачу, як мій приклад запалив
у багатьох бажання не лише вивчати, але й самим
писати [про філософію]. Адже дуже багато [римлян],
які вивчили грецькі науки, не могли передати засвоєні
ними знання своїм співгромадянам, бо не вірили, ніби
сприйняте ними від греків можна викласти латиною.
Я ж у цій царині, як мені здається, не поступлюся
грекам навіть багатством слів.
9. Спонукала мене звернутися до цього ще й
душевна скорбота 8 — наслідок великого й тяжкого удару
долі. Якби я міг знайти більшу втіху від якогось
іншого заняття, я б, напевно, вдався до нього [а не
до філософії]. Отож я не знайшов нічого кращого, як
вдатися не тільки до читання книг, але й до вивчення
філософії. Однак її розділи і всі частини найлегше
пізнати, якщо ці питання викласти письмово. Адже у
всьому цьому є дивовижна послідовність, через що
одне здається пов’язаним з другим, і все між собою
поєднане і переплетене.
V. 10. Але ті, хто питає, що я сам думаю про той
чи інший предмет, виявляють допитливість більшу,
ніж слід. Адже при обговоренні треба, певна річ,
надавати більшого значення силі доказів, аніж
авторитетові. Тому тим, хто бажає навчитися, авторитет
учителя здебільшого приносить навіть шкоду, бо вони
перестають самі міркувати і вважають безперечними
тільки судження тієї особи, яку шанують. Я не схвалюю
того, що відомо про пітагорійців, які, стверджуючи
щось при обговоренні (і при цьому у них запитаєш:
«Чому так?») — звичайно відповідають: «Сам сказав!»
«Сам» — тобто Пітагор 9. Такою великою виявилась
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
251
сила упереджено! думки, що авторитет став діяти
навіть без доказів.
11. А тим, кого дивує, чому я пішов за цим ученням
[академіків], я, здається, достатньо відповів у чотирьох
моїх книгах про цю школу 10. І зовсім я не взяв під
свою опіку школу, покинуту й занедбану. Бо зі смертю
людей не гинуть і їхні думки; їм, можливо, лише не
вистачає [того] сяйва, [яке виходило від їхніх] авторів.
Так стоїть справа і з методом (ratio) [цієї школи] у
філософії — все заперечувати і ні про що не
висловлювати певної думки.
[Цей метод], започаткований Сократом и, був
відновлений Аркесилаєм, підкріплений Карнеадом і
дожив до наших днів, хоч я згоден, що в самій Греції
він майже осиротів. Утім, гадаю, що це сталося не з
вини Академії, а через глупоту людей. Бо коли велика
справа — засвоїти окремі вчення, то наскільки ж
більша — вивчити всі! А це необхідно зробити тим, хто
задля віднайдення істини поставив собі за мету
виступити і проти всіх філософів, і за всіх. 12. Я не
стверджую, що багато чого досягнув у цій такій
важливій і такій важкій справі, але що до цього прагнув —
зізнаюсь. Щоправда, не може бути, щоб ті, хто
дотримується цього методу у філософії, не мали для себе
взірця. Про це я говорив у іншому місці більш
докладно, та оскільки деякі люди надто нетямкі й
забудькуваті, то їм, певно, треба частіше нагадувати. Ми
не з тих, кому здається, що нічого немає правдивого,
але з тих, хто стверджує, що до всього правдивого
приєднано дещицю неправдивого; воно так подібне до
правдивого, що нема жодної ознаки, за якою їх можна
було б розрізнити. Із чого також випливає, що є багато
ймовірного, яке хоч і не охоплюється розумом, але,
оскільки має вигляд і виразного, і ясного, може
керувати життям мудрої людини.
VI. 13. Та час уже позбутися всякого лихослів’я,
доступно викласти думки філософів про природу богів,
252
Марк Тулхй Ціцерон
немовби скликавши їх докупи, щоб філософи самі
розважили, яка з їхніх думок правильна. Ось тоді вже
Академія буде в моїх очах виглядати впертою, якщо
виявиться, що або всі [філософи дійдуть одної думки],
або з’явиться один із них, який відкриє, що саме є
правдивим. Отож я можу вигукнути услід за тим
[закоханим у «Сінефебах»] 12:
г
0 безсмертні богй і усі громадяни, також юнаки наші,
Вас закликаю, прошу, вимагаю, настійно і слізно благаю вас!
Але не про таку дурничку, на яку той жалівся, що
нібито справді
...Жахливі у нас чиняться і великі злбчини:
...Грбші від свого коханця блудниця брати відмовляються ...
14. Тож нехай [філософи], зібравшись разом,
розмірковують, обговорюють лише важливе. Хай думають
про релігію, благочестя, набожність, обряди, віру,
клятву, а також про храми, святилища, урочисті
жертвопринесення; про самі ауспіції, якими я тепер керую 13.
Адже все це також стосується питання про безсмертних
богів. І, напевно, суперечки з цього найважливішого
питання між найученішими людьми змусять
засумніватися навіть тих, хто вважає себе найбільшими знавцями.
15. Я часто спостерігав подібне, особливо ж одного
разу, коли у мого друга Г. Коти відбулося грунтовне
1 докладне обговорення цього питання — про
безсмертних богів. Це було під час Латинських свят14. Я
прийшов до нього на його прохання і запрошення
і знайшов друга у вітальні за бесідою з сенатором
Г. Велеєм, якого в той час епікурійці ставили на перше
місце [серед своїх]. Там був також Кв. Луцілій Бальб,
який досяг таких успіхів у стоїчній філософії, що його
порівнювали з найзнаменитішими грецькими стоїками.
Побачивши мене, Кота сказав: «Ти прийшов дуже
вчасно. У мене саме почалась бесіда з Велеєм із дуже
важливого питання. Тому тобі з твоєю схильністю [до
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
253
подібного роду обговорень] буде аж ніяк не зайве
побути з нами».
VII. 16. «І мені теж,— відповів я,— здається, що я
прийшов, як ти говориш, вчасно. Бо тут зійшлись
ви — три глави трьох головних шкіл 15 [у філософії].
І якби тут був ще М. Пізон, то жодна філософська
школа, із тих принаймні, які нині в пошані, не
лишилася б без свого представника». На це Кота
[заперечив]: «Якщо книга нашого Антіоха, яку він недавно
надіслав Бальбу, говорить правду, то в тебе нема
жодних підстав [шкодувати], що відсутній твій друг
Пізон. Тому що, на думку Антіоха, стоїки з
перипатетиками по суті згодні, а розходяться лише у словах.
Хотілося б знати, що ти, Бальбе, думаєш про цей
твір».— «Що я думаю? — мовив той.— Я здивований,
що Антіох, людина вельми проникливого розуму, не
помітив великої різниці між стоїками (які розрізняють
морально гідне (honesta) і зручне (commoda) не лише
за назвою, а й за родом) і перипатетиками, які
змішують моральне зі зручним, через що вони
розрізняються за величиною і ніби за ступенем, але не за
родом. А це хоч і маленька суперечність у словах,
однак вельми велика по суті. 17. Втім, про це іншим
разом, а тепер, якщо ваша ласка, повернімося до того,
з чого почали обговорення».
«І мені так само здається,— сказав Кота і,
поглянувши на мене, додав: — А щоб той, хто прийшов
пізніше, знав, про що йдеться, скажу: про природу
богів. Це питання мені завжди здавалося і здається
надзвичайно темним, і мені б хотілося довідатися від
Велея, якої думки про це Епікур. Тому, Велею, якщо
не важко, повтори, з чого ти почав».— «Я повторю,
хоча він прийшов на допомогу не мені, а тобі,— сказав,
усміхаючись, Велей.— Адже ви обоє вчились у того
ж Філона нічого не знати».— «Чому ми вчились,—
зауважив я,— це хай покаже Кота. Я ж хотів би, щоб
ти вважав мене не помічником йому, а слухачем, і до
254
Марк Тулій Ціцерон
того ж неупередженим, який може вільно міркувати
і не пов’язаний потребою хоч-не-хоч приставати до
якоїсь певної думки».
VIII. 18. Тоді Велей 16, як то водиться серед таких 17,
дуже самовпевнено, понад усе побоюючись, певно, аби
не подумали, ніби він у чомусь має сумнів, і з таким
виглядом, ніби щойно покинув зібрання богів та
спустився із Епікурових міжсвітів 18, сказав: «Вислухайте
ж не порожні та хибні думки, не про Платонового
бога з „Тімея“, майстра-будівничого всесвіту, не про
віщу бабу19 стоїків Пронойя, яку можна латиною
назвати providentia (провидіння), і не про сам [ніби]
наділений душею і почуттям світ (такий собі
кулеподібний палаючий бог, що обертається) — диковинну
вигадку марудних філософів, що втратили здоровий
глузд. 19. Бо якими очима [душі] зміг побачити ваш
Платон майстерність богів у такій великій справі?
Якими знаряддями бог користувався, коли творив світ?
Якими важелями? Які застосовував машини? Хто були
богові помічниками в такій великій будові? Яким
чином могли слухатись і коритися волі зодчого повітря,
вогонь, вода, земля? І звідки виникли ті п’ять форм20
(із яких утворилося все решта), які, вдало
поєднуючись, утворюють душу і породжують відчуття? Довго
б довелося говорити про ці речі, більше схожі на
бажане, ніж на відкрите [розумом]. 20. Але ось що у
Платона заслуговує пальмової галузки: сам він (хто
твердив, ніби всесвіт не лише виник, але мало не
зроблений руками) говорить також, що цей всесвіт
буде існувати вічно! 21 Чи можна мати його за людину,
що, як мовиться, хоча б трохи прилучилась до
природознавства (physiologia) 22, тобто природничої науки,
якщо він твердить, що раз народжене може бути
вічним? Чи є така сполука, яка ніколи не розпадається?
Або хіба є таке, що має початок, але не має кінця?
Якщо ваша Пронойя, Луцілію, така сама, [як бог
Платона], то я ставлю тобі ті самі питання, які щойно
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
255
ставив: про помічників, машини, про організацію і
підготовку всієї цієї великої справи. Якщо ж ця [Про-
нойя] щось інше, то чому вона створила світ смертним,
а не вічним, яким його зробив бог Платона? 23
IX. 21. Нарешті, від обох вас я хотів би довідатися,
чому творці світу несподівано прокинулися після того,
як проспали незліченні віки? Адже, якщо й не було
ніякого світу, віки ж бо були? Я говорю не про ті
віки, які складаються з днів, ночей, років, бо
усвідомлюю, що всього цього без обертання світу бути просто
не могло. Але ж існувала споконвіку якась вічність,
що жодними одиницями часу не вимірювалася, а якою
була її тривалість, неможливо навіть уявити, бо в
свідомості не вкладається, що був якийсь час, коли
ніякого часу не було. 22. От я й питаю тебе, Бальбе,
чому ваша Пронойя протягом цього величезного
проміжку часу зволікала? Праці уникала? Але ж це
божества не стосується! Яка праця, коли всі стихії
слухалися божества — небо, вогонь, земля, моря? І що
могло спонукати бога, немов едила24, так забажати
прикрасити всесвіт зірками і світилами? Якщо для
того, щоб йому самому стало затишніше жити, то до
цього він, певно, протягом нескінченного часу жив у
пітьмі, ніби в якійсь халупі. А потім, треба гадати,
бог став радіти тій переміні, яка постала на небі і на
землі, прикрашених так, як ми їх нині бачимо. Але
яка це могла бути радість для бога? А якщо була, то
чи міг він обходитись без неї такий довгий час? 23. А
може, як ви звичайно говорите, бог усе це влаштував
заради людей? 25 Заради мудреців? У цьому разі він
витратив так багато зусиль для (вельми) малої
кількості людей. Чи, може, для дурнів? Але, по-перше, не
було в бога підстав робити добру послугу негідним
людям. Потім, чого він цим досягнув, якщо всі
дурники, без шнещаснішими людьми, тому
чуття, ніж осуду. І потім, у житті так багато напастей,
що вони
вважати більш гідними спів-
256
Марк Тулій Ціцерон
які мудрому легше знести, бо він уміє розумно
врівноважити їх благами життя. Дурні ж не можуть ні
уникнути майбутніх напастей, ні знести ті, які вже
трапились.
X. Ті ж, хто стверджував, що сам світ живий і
розумний, ніяк не могли уявити собі, якої ж форми
може набрати природа розумного духу. Про це я ще
скажу згодом. 24. А тепер лише висловлю подив з
приводу невігластва людей, які твердять, що жива
істота безсмертна і разом з тим блаженна; вона повинна
мати форму кулі лише тому, що, як стверджує Платон,
нема форми, досконалішої за неї. А мені, наприклад,
здається досконалішим циліндр, або куб, або конус,
або піраміда. А який спосіб життя приписують цьому
кулястому богові? Він вічно обертається, і до того ж
з такою швидкістю, рівну якій навіть уявити
неможливо. Тому не можу уявити, як він, будучи при цьому
таким, може мати розум і блаженство 26. Чому те, що
навіть ледь впливає на наше тіло, як, наприклад, холод
або сонячний жар, і сприймається як неприємне, не
повинно вважатися неприємним також для бога? А
земля, оскільки вона є часткою всесвіту, є також
частиною бога. Тим часом на землі, як ми знаємо, є
величезні необжиті і необроблені простори, одні з
яких висохли від спеки внаслідок близькості до сонця,
а інші — закоцюбли під снігом та інеєм через те, що
сонце далеко від них. Але якщо всесвіт — бог, то
виходить, що у бога якісь частини тіла розпечені, а
якісь — задубіли від холоду?
25. Оце, Луцілію, такі ваші [однодумці]! Що ж до
поглядів інших, то я звернуся [тепер] до першого з
колишніх [філософів]. Талес Мілетський, який першим
досліджував ці питання, оголосив, що основа усіх
речей — вода. А бог — це той розум (mens), який усе
з води створив. Але якщо боги можуть бути без
відчуття і розуму, то навіщо Талес поєднав воду з
розумом, а розум з водою, коли сам розум може
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
257
існувати без будь-якого тіла? На думку ж Анакси-
мандра, боги народжуються'(з’являючись через тривалі
проміжки часу), а також помирають; вони у нього —
незліченні світи. Але ми, хіба можемо ми уявити собі
бога інакше, ніж вічним? 26. Пізніше Анаксимен
вирішив, що богом є повітря, яке народжується, не має
розміру, нескінченне і завжди в русі. Неначе те, що
не має жодної форми, може бути богом. Адже богові
більше личить мати образ, і не якийсь там, а
найдосконаліший. Та все те, що народжується, повинно
померти.
XI. Далі, Анаксагор, який прийняв учення від Анак-
симена, перший з усіх стверджував, що упорядженість
і рух речей зумовлені й чиняться силоміць та з наміром
нескінченного розуму. При цьому він не збагнув ні
того, що в нескінченному не може бути жодного руху
і разом з тим здатності відчувати, ні того, що взагалі
не може бути жодного відчуття, з допомогою якого
сама природа відчувала б зовнішній вплив. Далі, якщо
[Анаксагор] уявляв собі цей «розум» як якусь живу
істоту, то всередині неї повинно бути щось таке,
внаслідок чого вона може бути названа живою істотою.
Але що може бути всередині розуму?
Отож він повинен бути оточений зовнішнім тілом.
27. Та оскільки це [Анаксагорові] не до вподоби, то
лишається нічим не прикритий простий розум, не
пов’язаний ні з чим, за допомогою чого він міг би
відчувати. Наш розум, як мені здається, цього не в
змозі осягнути.
А Алкмеон із Кротона, який приписав Сонцю,
Місяцеві та решті зірок (і, крім того, душі)
божественність, не подумав про те, що він приписав смертним
речам безсмертя27. І Пітагор, вважаючи, що існує
душа, яка охоплює всю природу і проникає до всіх
її частин, а з тієї душі походять і наші душі 28, не
бачив, що бог, від якого відокремлюються людські
душі, цим самим роздирається на частини, шматується.
9 7-258
258
Марк Тулій Ціцерон
А коли людські душі бувають нещасні (що трапляється
з вельми багатьма), то, отже, нещасною буває частина
бога, а цього бути не може. 28. І чому б людській
душі не бути всезнаючою, коли б вона була богом?
І ще — яким чином цей бог, якщо він ніщо інше, як
душа, був усаджений або влитий у світ?
Пізніше Ксенофан твердив, що оскільки все має
розум і до того ж безмежний, то все воно також є
богом. Що стосується розуму, то [Ксенофанові] можна
заперечити те саме, що й іншим. А стосовно
нескінченності можна заперечити ще більше, оскільки не
може бути, щоб у ній існувало щось таке, що відчуває
і було колись приєднаним.
Далі. Парменід — цей створює своєю уявою щось
схоже на вінок 29, який він так і не називає «вінком»,
від якого постійно іде спекотне сяйво і який оперізує
небо. Він називає це богом. [Але що це за бог], в
якому ні фігури божої, ні відчуття не можна собі
уявити? І багато ще чого він припускає дивовижного,
обожнює війну, чвари, хіть та інше цьому подібне,
яке або недугою, або сном, або забуттям, або давністю
усувається. Те саме він говорить і про зірки 30. Але
все це як таке, що спростоване в іншому місці, тут
можна опустити.
XII. 29. Емпедокл, який грішить і багато в чому
іншому, якнайглибше помиляється також у міркуванні
про богів. Бо вважає чотири стихії 31 (з яких, на його
думку, складається все) божественними. Але ж
очевидно, що стихії виникають та зникають 32 і що вони
позбавлені відчуття. І Протагор, який заявив, що у
нього нема найменшої ясності в питанні про богів (є
вони 1 и нема їх і які вони), певно, також мав сумнів
стосоьно самої природи богів. А Демокріт, який
зараховував до числа богів то образи, які всюди навколо
нас, то ту природу33, яка ці образи випромінює із
себе і видає це за наше знання і розуміння? Хіба він
не помилявся? Твердячи, що нема нічого вічного34,
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
259
оскільки ніщо не лишається завжди в одному стані,
цим самим [Демокріт] хіба не усуває цілком бога так,
що про нього і згадки жодної не зостається?
А повітря, яке Діоген із Аполонії використав як
ознаку бога, хіба воно може мати відчуття? Та і який
вигляд може бути пристойним для бога?
30. Дуже довго можна говорити про непослідовність
Платона, який в «Тімеї» твердить, що батька цього
світу неможливо назвати35, а в «Законах» — що не
слід і дошукуватися, що таке бог36. А оскільки, [на
думку Платона], бог є безтілесним (як греки говорять,
асбматон), то взагалі не можна зрозуміти, яким він
може бути. Бо [в такому разі] він неминуче повинен
бути позбавлений властивості відчувати, позбавлений
також мудрості, нездатний відчувати задоволення, а
ми ж пов’язуємо це все з поняттям про богів. Однак
той же [Платон] в «Тімеї» і «Законах» говорить, що
богом є і всесвіт, і небо, і зірки, і земля, і душі, і ті
божества, яких ми визнаємо згідно зі звичаями наших
предків. Але ж думки останніх і самі по собі хибні,
і поміж собою вступають у вельми велику суперечність.
31. Так само й Ксенофонт грішить майже тим
самим, хоча й менш багатослівно. Бо у своїх книгах,
де викладає бесіди Сократа, [Ксенофонт] змушує того
говорити, що не слід дошукуватись, який вигляд у
бога; і що сонце й душа — це бог37. До того ж він
говорить то про одного бога, то про багатьох. Це ті
ж самі помилки, на які ми вказали у Платона.
XIII. 32. Та й Антистен у книзі, яка називається
«Фізик», кажучи, що народних богів багато, але
природний тільки один, знищує цим самим силу і природу
богів. Майже так само Спевсип, ідучи за своїм дядьком
Платоном, говорить, що є якась жива сила, яка всім
править. Цим він намагається позбавити людей
можливості пізнавати богів. 33. І Арістотель у третій книзі
«Про філософію»38, йдучи за своїм учителем, теж
багато наплутав. Бо він то приписує всю
божествен9*
260
Марк Тулій Ціцерон
ність розумові, то говорить, що сам світ — це бог 39,
то ставить на чолі світу когось іншого і покладає на
нього обов’язок якимось певним кругообігом
спрямовувати й зберігати рух світу. Разом з тим він називає
богом небесний вогонь40, не розуміючи, що небо —
лише частина світу, який [сам же Арістотель] в іншому
місці називає богом. Але яким чином небо при такій
швидкості обертання може зберегти божественне
відчуття? І потім, де перебувають ці численні боги41,
якщо і небо вважати богом? Якщо ж він вважає, що
бог не має тіла, то цим він позбавляє його всякого
відчуття, а також і мудрості. Далі, яким чином
безтілесний бог може рухатися або ж яким чином він
сам, перебуваючи в постійному русі, може бути
спокійним і блаженним? 42
34. Та і Ксенократ 43, теж учень Платона, не
розважливіший за нього в цьому питанні. У своїх книгах
про природу богів 44 він зовсім не описує божественний
образ. Він говорить, що богів вісім: з них п’ять — ті
зорі, які називають блукаючими, і один, який
складається з усіх разом узятих решти зірок, нерухомо
прикріплених до неба,— ніби так просто уявити собі
одне цілісне божество, яке складається із розкиданих
частин. Він ще додав сьомого бога — Сонце і
восьмого — Люну-Місяць. В якому розумінні ці боги можуть
бути блаженними, збагнути неможливо. Гераклід Пон-
тійський, із тієї ж школи Платона, наповнив свої
книги дитячими казками. Він також вважає
божественними то світ, то розум. Божественністю він наділив
і планети, а в бога віднімає здатність відчувати і
приписує йому змінну форму. У тій же книзі [і
Гераклід] зараховує до богів небо і землю.
35. А непостійність Теофраста просто неможливо
витримати. Він ставить на перше місце за
божественністю то розум, то небо, то небесні сузір’я і зірки.
Не слід також слухати і його учня Стратона,
прозваного «фізиком». Цей вважає, що вся божественна сила
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
261
міститься в природі і тому там слід шукати причини
народження, збільшення, зменшення всіх речей, але
нема в ній зовсім ні відчуттів, ні вигляду.
XIV. 36. Зенон же (тепер я перейду вже, Бальбе,
до ваших) вважає божественним природний закон,
який має силу повелівати справедливим і
перешкоджати протилежному. Як він робить цей закон живою
істотою, ми не можемо збагнути, хоча нам, звичайно,
бажано, щоби він був живим. Але цей же філософ в
іншому місці називає богом етер. Отож спробуйте
уявити собі бога, який нічого не відчуває і не відповідає
нам ні на молитви, ні на прохання, ні на обітниці.
А в інших книгах він вважає, що якийсь сенс (ratio),
який поширюється на всю природу, наділений
божественною силою. Він же приписує те саме зіркам, потім
рокам, місяцям, змінам пір року. А коли береться
тлумачити теогонію Гесіода, тобто походження богів 45,
то цілком нищить звичні для нас загальноприйняті
уявлення про богів. Бо він не зараховує до богів ні
Юпітера, ні Юнону, ні Весту, ані якесь інше божество,
яке має власне ім’я. Натомість учить, що цими іменами
були наділені в алегоричному значенні неживі, німі
об’єкти природи.
37. Не меншої помилки припускається в своєму
судженні учень [Зенона] Арістон, котрий вважає, що
неможливо пізнати, який вигляд має божество 46. Він
говорить, що богові не притаманне відчуття, і має
сумнів навіть, чи бог жива істота (animans). А Клеант,
який разом зі згаданим стоїком слухав Зенона, один
раз говорить, що сам світ є богом; другий раз — наділяє
цією назвою розум і душу (animus) всієї природи;
третій раз вирішує, що справжній бог — це небесний
вогонь, що називається етером, який від нас найдалі
і найвище, з усіх боків нас оточує, огортає і все
охоплює. Він же, немов марячи, в тих книгах, які
написав, виступаючи проти чуттєвої насолоди, то
вигадує якийсь образ і зовнішність бога, то
божествен262
Марк Тулій Ціцерон
ністю наділяє зірки, то вважає, що нема нічого бо-
жественнішого за розмисел. Виходить, що в нього ніде
зовсім не виявляється те божество, яке ми пізнаємо
нашим розумом, прагнучи, щоб поняття про нього
збігалося з тим, що закладене в нашій душі 47.
XV. 38. А Персій, слухач того ж Зенона, говорить,
що богами стали визнавати людей, які винайшли щось
дуже корисне для поліпшення життя. І найбільш
корисні та рятівні речі було названо іменами богів 48.
Він навіть говорить, що ці речі не лише вигадані
богами, але й самі є божественними. Але що може
бути безглуздішим, ніж наділити божою гідністю
брудні й потворні речі 49 або ж знищенних смертю людей
зарахувати до богів, причому все пошанування їх буде
полягати в прояві глибокої скорботи?
39. А ось Хрисіп, який вважається найхитромудрі-
шим тлумачем маячні стоїків, збирає великий натовп
невідомих богів 50. До того ж настільки невідомих, що
ми не можемо навіть приблизно їх уявити, хоча наш
розум, здається, може уявити що завгодно.
Він ще говорить, що божественна сила закладена в
розмислі, а також у душі та розумі всієї природи
(universa natura). І сам світ, твердить він,— це бог і
всюдисутнє розлиття його духу. Він запевняє, що
бог — це головна сутність світу, яка міститься в розумі
і в розмислі; яка все сукупно містить у собі, все
охоплює, у все проникає. А ще він говорить, що бог —
це фатальна сила й невідворотність майбутніх подій.
Крім того, він запевняє, що бог — це вогонь і те, що
я раніше назвав,— етер. Потім — усе, що за своєю
природою може текти й поширюватись 51, як,
наприклад, вода, земля, повітря; що бог — це також Сонце,
Місяць, зірки, Природа, яка містить у собі все, а ще —
люди, які досягли безсмертя.
40. Він же твердить, що етер — це те, що люди
називають Юпітером, а повітря, яке поширюється над
морями,— це Нептун. А земля — це те, що називається
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
263
Церерою. У такий спосіб він тлумачить імена і решти
богів. Він ще говорить, що сила постійного і вічного
закону, який нібито є провідником життя і
наставником в обов’язках,— це Юпітер; а також називає
Юпітером фатальну невідворотність і віковічну істинність
майбутніх подій. У всьому цьому, однак, нема нічого
такого, в чому б ми могли бачити наявність
божественної сили. 41. Усі ці твердження можна прочитати
в його першій книзі про природу богів. У другій же
книзі він намагається казочки Орфея, Мусея, Гесіода
й Гомера погодити з тим, що сам написав у першій
книзі про безсмертних богів; узгодити так, що може
видатися, ніби ці найдавніші поети, самі того не
підозрюючи, були стоїками. Ідучи за ним, Діоген
Вавілонський у книзі, названій «Про Мінерву»,
відносить народження Юпітером богині-діви та її
походження до галузі природознавства, відокремивши це
від вигадок.
XVI. 42. Те, що я виклав, швидше схоже на маячню
шаленців, ніж на думки філософів, але безглузде й
те, що поширили поети, які завдавали тим більшої
шкоди, чим чарівнішою була їхня мова. Бо вивели
вони богів, охоплених гнівом і шаліючих від хіті;
примусили нас побачити їхні війни, битви, рани; крім
того, їхню зненависть, чвари, суперечки, народження,
смерть 52, сварки, скарги, вияви найневгамовнішої
пристрасті, подружньої зради, заковування в кайдани,
співжиття зі смертними і, як наслідок,— народження
смертного нащадка від безсмертних.
43. До хибних поглядів поетів слід приєднати ще
вигадки магів та шал єгиптян у цьому ж руслі; а ще —
уявлення темного натовпу, які внаслідок незнання цих
істин вкрай непостійні. Той, хто розсудить, наскільки
всі ці міркування непродумані та безглузді, повинен
благоговійно схилитися перед Епікуром і віднести
його до числа тих самих [богів] 53, про яких сьогодні
йде мова. Адже лише він один побачив, що боги
264
Марк Тулій Ціцерон
існують тому, що сама природа в душі кожної людини
зробила позначку про них. Чи є таке плем’я або такий
рід людей, який би без усякого навчання не мав певної
антиципації про богів — того, що Епікур називає
прблепсін, тобто деякі вгадані наперед душею уявлення
про речі; уявлення, без яких нікому ні зрозуміти
неможливо, ні дослідити, ні розміркувати. Силу і
користь цієї висунутої Епікуром тези (rationem) ми
пізнаємо з відомої книги божественного Епікура «Про
критерій, або Канон».
XVII. 44. Отож тепер ви вже бачите ясно, що ми
заклали тверду основу для подальшого обговорення
порушеного питання. Бо якщо слід вважати істинною
ту думку, що грунтується не на якомусь приписі, або
звичаї, або законі, а на одностайній і твердій згоді
всіх, то необхідно визнати, що боги існують саме тому,
що знання про це закладені в нас або, краще сказати,
є вродженими. Те, з чим усі від природи згодні,
неодмінно повинно бути правдивим. Ch-же, треба
визнати, що боги існують. А оскільки це майже спільна
думка не лише філософів, але й людей невчених, то
визнаємо, що в нас є, як я раніше сказав, антиципація,
або попереднє знання про богів. «Адже новим поняттям
доводиться давати нові назви. Сам Епікур назвав
прблепсін те, що раніше ніхто цим словом не називав».
І на тій же підставі будемо вважати, що боги блаженні
й безсмертні. 45. Тому що сама природа, яка вклала
в нас уяву про богів, закарбувала в нашому розумі,
щоб ми вважали їх вічними і блаженними. А якщо
це так, тоді справедливий також вислів Епікура: «Те,
що вічне і блаженне, ні саме не має жодних клопотів,
ні іни ому їх не завдає. Відтак йому чужі і гнів, і
милосердя, бо все подібне є виявом слабкості».
Якби ми не домагались нічого іншого, лишень
благочестивого шанування богів і позбавлення від
забобонів, то й сказаного було б достатньо. Бо досконалу
природу богів уже тому повинні благочестиво
шануПРО ПРИРОДУ БОПВ
265
вати люди, що вона вічна і найблаженніша,— адже все
видатне справедливо заслуговує глибокої поваги. Так
було б усунено весь страх перед силою і гнівом богів,
оскільки зрозуміло, що коли істоті блаженній і
безсмертній не притаманні ні гнів, ні ласка, то це означає,
що з боку богів їй не загрожує нічого страшного. Але
для потвердження цієї думки наш розум досліджує
також, яка зовнішність божества, які його спосіб життя
і розумова діяльність.
XVIII. 46. Що стосується зовнішнього вигляду богів,
то тут почасти природа нас наставляє, почасти вчить
розум. Від природи ми, люди всіх країн, уявляємо
собі богів не інакше, як у людській подобі. Бо хто
спроможний — у сні чи навіч — уявити собі бога в
якомусь іншому вигляді? Утім, щоб не зводити все
до первісних уявлень, покажемо, що і розум говорить
те ж саме. 47. [Істоті] вельми чудовій через те, що
вона блаженна або вічна, годиться й виглядати вельми
красиво. А що може бути красивішим за людину? А
розташування частин її тіла, поєднання ліній? Що
може бути красивішим за її фігуру, за образ?
Адже ось ви, Луцілію (я не чіпаю нашого Коти,
який говорить то одне, то інше)54, коли описуєте,
який майстерний у своїй творчості бог, звичайно
показуєте це на прикладі людини, у тілі якої все створено
не лише для користі, але й для краси. 48. Отож якщо
людське тіло переважає за формою всі живі істоти, а
бог — жива о ;ухотворена істота (animam), то, звісно,
його зовнішність найкраща. Оскільки ж відомо, що
боги найвищою мірою блаженні (а блаженним може
бути лише той, хто доброчесний, а доброчесність не
може бути без розуму, а розум може бути тільки у
людини), тоді слід визнати, що боги мають людську
подобу.
49. Однак цей образ не є тілом, але ніби й тіло;
не має крові, але ніби й має кров.
266
Марк Тулій Ціцерон
XIX. 50. Хоча Епікур це своє вельми дотепне
відкриття виклав настільки тонко, що не кожен
спроможний збагнути його, я, однак, покладаючись на
вашу проникливість, скажу про це коротше, ніж того
вимагає справа.
Епікур же (який не тільки розумом побачив
потаємне і приховане, але й ніби рукою його намацав),
учить, що сила і природа богів такі, що їх можна
збагнути не відчуттям, а розумом; не за якоюсь
густиною або за числом, (як ті [тільця], які через їхню
цінність називає він стеремніа [тверді]), а внаслідок
сприйняття образів, які йдуть від них. А оскільки
нескінченний потік цілком подібних образів виникає
з безлічі атомів і лине до нас, то наш розум з
найбільшою насолодою лине до них і, занурюючись у них,
усвідомлює, що існує природа — і блаженна, і вічна.
Для вирішення цього питання дуже важливо
збагнути значення нескінченності, що найвищою мірою
заслуговує всебічного й уважного розгляду. Необхідно
зрозуміти, що її природа характеризується тим, що
всьому подібному відповідає подібне. Епікур це назвав
ісономіа, тобто «рівномірним розподілом» 55. І з цього
випливає, що коли так багато смертних, то і
безсмертних повинно бути не менше; і якщо без ліку руйнівних
сил, то незліченною має бути й кількість творчих.
Ви, Бальбе, маєте звичку питати у нас, як живуть
боги, як вони проводять час. Очевидно, життя їхнє
таке, що неможливо вигадати нічого блаженнішого,
нічого багатшого на всілякі блага. 51. Через те, що
бог нічого не робить, він не обтяжений жодною працею,
не перебирає на себе жодних справ. Він
насолоджується своєю мудрістю та доброчинністю і знає напевно,
що ці вельми великі й вічні насолоди він завжди буде
відчувати.
XX. 52. Такого бога справедливо можна назвати
найщасливішим, вашого ж — справжнім страдником.
Бо якщо бог — це сам світ, який із вражаючою
швидПРО ПРИРОДУ БОПВ
267
кістю обертається навколо небесної осі, не
зупиняючись ні на мить, то чи можна уявити собі більш
клопітне життя? Адже неможливо бути блаженним,
не маючи спокою. А якщо в самому світі є бог, який
править, керує, дотримується порядку в пересуванні
зірок, зміні пір року; піклується про регулярні зміни
у природі; дбає про землі й моря, про життя і життєві
блага людей,— тоді воістину цей бог заплутався у
вельми неприємних і обтяжливих клопотах.
53. Ми не вважаємо життя щасливим, коли на душі
спокій і нема жодних обов’язків. І той, хто навчив
нас усьому, що знаємо, показує також, що світ
створений природою. Для неї це було неважко. Для
природи створення світу (яке, на вашу думку, не могло
відбутися без божественного втручання) було досить
легкою справою, тому природа творила, творить і буде
творити незліченні світи. Але ви (оскільки не бачите,
яким чином природа без якогось розуму може це
робити) вдаєтеся до бога, як це роблять поети, автори
трагедій, котрі часто просто не знають, як довести дію
до завершення.
54. Звичайно, ви б не просили сприяння у бога,
якби уявили собі всю безмірність, безмежність,
величезну протяжність простору, до якого дух лине і в
якому мандрує, перетинаючи його вздовж і впоперек,
та все ж не бачить жодного краю чи берега, до якого
він міг би пристати. І ось у цій безмірності широти,
довжини, висоти снує сила-силенна безлічі атомів, які,
хапаючись один за одного, з’єднуються. Від цього й
утворюються тіла різних форм і видів, які, на вашу
думку, ніяк не могли бути створені без ковальських
міхів та кувалди. Таким чином, ви посадили на нашу
шию вічного пана, якого ми повинні боятися вдень і
вночі. Бо хто ж не буде боятися бога, який усе
передбачає, обмірковує, помічає; який всюди
втручається і завжди у клопотах?
268
Марк Тулій Ціцерон
55. Звідси у вас з’явилася, по-перше, та фатальна
необхідність, яку ви називаєте геймарменен (долею).
Хоч би що трапилося, ви говорите, що це постає від
віковічної істини і викликано нерозривною
послідовністю причин. Але чого варта філософія, якій, немов
старій бабі (та й то неосвіченій), здається, ніби все
походить від долі? Звідси ж і ваша мантіке (мистецтво
віщування), що латиною називається «дивінація» (divi-
natio), від якої, коли б захотіли вас слухати, ми б
заразилися такою забобонністю, що мусили б шанувати [як
святих] і гаруспіків, і авгурів, і віщунів, і тлумачів снів.
56. Позбавлені Епікуром цих страхів і одержавши
через нього свободу, ми не боїмося тих, хто (як ми
розуміємо) ні собі не завдадуть жодної неприємності,
ні іншому її не чинять. Ми благочестиво і побожно
поклоняємося богам, шануючи чудову і досконалу їхню
природу.
Одначе я вже побоююсь, коли б, захопившись, не
затягнути надто свою мову. Хоч і важко буде розгляд
такого великого і такого важливого питання залишити
незакінченим, але розумніше з мого боку було б,
певно, не стільки говорити, скільки слухати».
XXI. 57. Тоді Кота, із властивою йому поштивістю,
мовив: «Але якби ти, Велею, нічого не сказав, то і
від мене, певна річ, теж не зміг би нічого почути. Бо
мені зазвичай не так легко спадають на думку докази
на захист істинного, як на спростування хибного. Це
зі мною часто бувало і раніше, і зараз ось, коли слухав
тебе. Запитай мене, яка, на мій погляд, природа богів,
і я тобі, мабуть, нічого не відповім. Запитай, чи вважаю
я природу богів такою, якою ти її зобразив, і я скажу:
по-моєму, нічого подібного. Але, перш ніж підійти до
розгляду того, що тобою було висловлено, скажу, що
я думаю про тебе самого.
58. Я часто чув, як відомий твій друг Л. Крас,
анітрохи не сумніваючись, підносив тебе вище за всіх
[римських] епікурійців і лише небагатьох грецьких
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
269
ставив нарівні з тобою. Та оскільки я знав про його
величезну прихильність до тебе, то вважав, що він
через це дещо перебільшує твої чесноти. Я ж, хоч і
не схильний хвалити людину в її присутності, однак
вважаю, що ти дуже ясно висловився з цього темного
й важкого питання і твій виклад був не тільки плідний
думками, але й красномовніший, ніж звичайно буває
у ваших 56. 59. Коли я був у Атенах, то часто слухав
Зенона, якого наш Філон57 звичайно називав
корифеєм епікурійців, і до того ж слухав я його за порадою
самого Філона. Я певний, що порадив мені це [Філон]
для того, аби я, послухавши міркування глави
епікурійців, легше міг судити, як їх краще можна
спростувати. Бо він говорив не так, як більшість із [них],
але таким же чином, як ти: чітко, вагомо, красномовно.
Та дуже часто, слухаючи його, як ось і тебе тепер,
мені було образливо усвідомлювати, що такий великий
розум прийшов до такої (з дозволу сказати, поверхової)
безглуздої думки.
60. Проте і сам я нині не запропоную нічого кращого.
Як я вже говорив, майже з усіх питань, а особливо
фізичних 58, я швидше міг би сказати, чого немає, ніж
що є.
ХХП. Якщо запитаєш мене, що таке бог або який
він, то я пошлюся на Симоніда, який, коли його про
це саме запитав тиран Гієрон, зажадав собі один день
на роздуми. Коли [Гієрон] повторив своє запитання
наступного дня, [Симонід] попросив уже два дні. Коли
ж він кожного разу став подвоювати число днів,
здивований Гієрон запитав, чому він так робить? Тому,
відповів той, що чим довше я розмірковую, тим це
питання здається мені темнішим. Я ж думаю, що
Симонід, який був не лише гарним поетом, але й у
інших питаннях, як переказують, людиною вченою і
мудрою, оскільки в його голові зрюдилося багато
глибоких і тонких думок, став сумніватися, яка з них
270
Марк Тулій Ціцерон
найправдивіша і, нарешті, зовсім втратив надію
визначити її.
61. А твій Епікур (бо волію краще сперечатися з
ним, ніж з тобою), що він сказав такого, гідного не
те що філософії, але навіть посередньої розсудливості?
У питанні про природу богів передусім іде мова
про те, чи є боги, чи їх нема. Важко заперечувати?
Воістину, якби питання було поставлене в народних
зборах, але в такій бесіді і при такому зібранні, як
наше,— легше за все. Так ось, я, сам понтифік, який
вважає, що необхідно щонайсвятіше дотримуватися
громадських релігійних обрядів, я просто хотів би,
щоб мене в існуванні богів (що є головним у цьому
питанні) переконало не тільки [прийняте на віру]
міркування, але й сама істина. Адже багато трапляється
такого, що породжує сумнів, аж часом починає
здаватися, ніби взагалі немає жодних богів.
62. Однак зауваж, як по-дружньому я чиню з тобою,
бо не буду чіпати того, що є у вас спільного з іншими
філософами, як, наприклад, твердження, з якими згодні
майже всі (і я передусім),— що боги існують. На це
я не буду нападати. Однак той доказ, який ти наводиш,
вважаю недостатньо переконливим.
ХХШ. За твоїми словами, досить вагомою підставою
для того, щоб ми визнали існування богів, є та
обставина, що так вважають усі людські племена і народи.
А цей доказ не тільки сам по собі легковажний, але
й неправдивий. Тому що, по-перше, звідки тобі відома
думка народів? Я, принаймні, переконаний, що є багато
племен настільки диких, що вони навіть не підозрюють
про існування богів. 63. А Діагор, прозваний «атеос»
(«Безбожник»), а потім Теодор — хіба не відкидали
одверто богів? А Протагор із Абдери (про якого і ти
щойно згадував), у свій час найбільший із софістів?
Адже за те, що на початку своєї книги він написав:
«Про богів (є вони чи їх нема) не можу нічого сказати»,
він за постановою атенців був вигнаний не лише з
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
271
міста, але й з країни, а книги його були привселюдно
спалені. Я гадаю, що це змусило багатьох обережніше
висловлювати подібні думки, оскільки навіть сумнів
не зміг уникнути кари. А що сказати про святотатців,
нечестивців, клятвопорушників? Як говорить Луцілій:
— О, якби Луцій Тубул, та колись хоч...
О, якби й Луп, і Карбон-дивогляд, син Нептуна
стали вважати, що є боги, хіба були б вони такими
клятвопорушниками або такими злочинцями? 64. Так
що цей доказ не є таким надійним, як здається, на
підтвердження того, чого вам хочеться. Утім, оскільки
цей аргумент є спільним у вас з іншими філософами,
то я поки що обійду його. Волію перейти до ваших
власних [доказів].
65. Отже, я згоден з вами, що є боги. Навчи ж
мене, звідки вони взялися? Де вони? Які у них тіло,
душа, життя? Ось що я хотів би знати. Ти для всього
використовуєш свавілля атомів і з них усе, що спаде
на ум, будуєш і ліпиш. Але, по-перше, [атоми] не
існують. Бо те, що не має тіла,— ніщо. І всяке місце
зайняте тілами. Значить, нема зовсім порожнечі і не
може бути жодного [атома].
XXIV. 66. Це я тепер наводжу «оракули» фізиків
(не знаю, правильні вони чи брехливі). Але вони все
ж більше схожі на правду, ніж ваші. Це передусім
вельми ганебні вчення Демокріта або ще раніше —
Левкіпа про те, що нібито існують якісь легкі тільця,
одні з яких — шорсткі, інші — круглі, частина —
вугласті і гачкуваті, мовби загнуті всередину. І ніби з
цих-от тілець утворилися небо і земля без впливу
будь-якої природи, а лише внаслідок випадкового
зіткнення тілець. Цю думку ти, Велею, довів до нашого
часу, і швидше, либонь, тебе міг би хтось позбавити
життя, ніж відхилити Ьід цього переконання. Бо ти
вирішив стати епікурійцем ще раніше, ніж засвоїв ці
погляди. Таким чином, для тебе стало необхідністю
272
Марк Тулій Ціцерон
або прийняти розумом це ганебне вчення, або
відмовитися від прийнятого звання епікурійця. 67. Скільки
б ти взяв за те, щоб перестати бути епікурійцем?
Звичайно, ти відповіси: ні за що не відмовлюся від
цього вчення про щасливе життя і про істину.
Виходить, це істина? І коли йдеться про незліченні світи,
одні з яких кожної миті народжуються, інші гинуть?
І коли з неподільних тілець, що творять без участі
будь-якої активної природи, будь-якого розуму,
постають такі чудові речі? Але, забувши про приязність,
яку спочатку виявив до тебе, я перехопив через край.
Отож погоджуся з тобою, що все складається з атомів.
Але що нам до того? Адже ми розглядаємо питання
про природу богів! 68. Чи вони також із атомів? Тоді,
виходить, вони не вічні? Адже те, що з атомів, колись
виникло, колись-таки народилося. А якщо боги
виникли, то до того, як вони виникли, що, жодних богів
не було? І коли у богів є народження, тоді неодмінно
повинна бути і смерть — так і ти трохи раніше міркував
про платонівський світ. Але в такому разі який глузд
у цих двох словах «блаженний» і «вічний», якими ви
характеризуєте бога? Бажаючи довести своє, ви
залазите в хащі. Тому ти й говорив, що в бога не тіло,
а ніби тіло, не кров, а ніби кров.
XXV. 69. Дуже часто ви чините так, що коли
твердите щось неправдоподібне і хочете уникнути
спростування, то посилаєтесь на щось таке, що вже зовсім
неможливе. Хоча в цьому випадку краще було б
поступитися в суперечці, ніж так безсоромно наполягати
на своєму. Ось так і Епікур. Він побачив, що коли
атоми, завдяки власній вазі, линуть тільки в одному
напрямку — вниз, то в нашій волі не лишається
нічого — адже рух атомів певний і необхідний. І Епікур
винайшов спосіб, як уникнути цієї необхідності; спосіб,
який, очевидно, випав з-під уваги Демокріта. [Епікур]
говорить, що атом, який внаслідок своєї ваги і тяжіння
лине прямо вниз, при цьому трохи відхиляється убік.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
273
70. Говорити так ще ганебніше, ніж бути у змозі
захистити цю думку. Також [Епікур] виступає проти
діалектиків 59. Бо вони вчили, що у всіх диз’юнкціях,
в яких закладено або «так», або «ні», істинним може
бути тільки одне з двох. [Епікур] же дуже злякався,
що коли він тут поступиться, то й у висловлюванні
на кшталт: «Або буде живий завтра Епікур, або не
буде живий» — він визнає необхідність тільки одного
рішення. І він геть відкинув необхідність твердження:
або так, або ні. Що може бути дурніше від цього?
Аркесілай, нападаючи на Зенона, сам твердив, що всі
свідчення відчуттів оманливі. Зенон же вважав, що
оманливі лише деякі, але не всі. А Епікур злякався,
що коли допустити хибність деяких чуттєвих
сприйнять, то доведеться визнати, що істинних взагалі нема.
І оголосив, що всі відчуття є правдивими вісниками.
У всьому цьому нема глузду. Він наражається на
важчий удар, щоб відбити легший. 71. Так він учинив
і з природою богів. Уникаючи визнання, що коли його
боги складаються з атомів, то вони повинні підлягати
й загину та розкладові, він твердить, що боги мають
не тіло, а ніби тіло, не кров, а ніби кров.
XXVI. Здається дивним, що один гаруспік може
без сміху дивитися на іншого. Ще дивніше, що ви
можете втриматись од сміху, дивлячись один на одного.
«Не тіло, а ніби тіло!» Я зрозумів би це, коли б мова
йшла про фігури, виліплені з воску або глиняні. Але
що значить «ніби тіло» і що таке «ніби кров» у бога,
збагнути не можу. Та й ти, Велею, також не розумієш
цього, тільки не хочеш признатися.
72. Адже ви торочите (ніби завчений урок) те, що
Епікур набазікав, позіхаючи. А сам він, між іншим,
хвалиться (як це видно з його листів), що він, бач,
не мав жодного вчителя. Та якби і не попередив, я
легко б йому повірив, немов тому господареві погано
збудованого будинку, який хвалиться, що звів його
без будівничого. Не пахне від Епікура ні Академією,
274
Марк Тулій Ціцерон
ні Лікеєм, не відчувається в ньому навіть шкільної
освіти. А він же міг слухати Ксенократа, такого (о
безсмертні богиі) великого мужа. І є такі, які вважають,
що він його слухав, однак сам він це заперечує, і я
йому більше вірю. Він говорить, що на Самосі слухав
якогось Памфіла, учня Платона,— адже Епікур жив
там замолоду з батьком і братами. Батько його, Неокл,
прибув на цей острів колоністом 60. Та оскільки шмат
землі не міг його достатньо прогодувати, то він, гадаю,
став учителем у початковій школі. 73. Але до цього
платоніка [Памфіла] Епікур виявляє просто вражаючу
нехіть: боїться, щоб не подумали, ніби колись чомусь
учився. Він дотримується [вчення] Навсіфана,
послідовника Демокріта, однак (хоч і не заперечує, що
слухав) лає його на всі заставки. Якщо ж не слухав
учення Демокріта, тоді що він слухав узагалі? Що у
вченні Епікура про природу не від Демокріта? Якщо
навіть дещо змінив, наприклад (про це я казав трохи
раніше), про відхилення атомів? Здебільшого він
говорить те ж саме: атоми, порожнеча, образи,
нескінченність простору, незліченність світів, їхнє
народження, загин,— одне слово, майже все, що стосується
порядку природи. А тепер усе ж таки — що ти розумієш
під [виразом] «ніби тіло і ніби кров»? 74. Визнаю,
при цьому аж ніяк не заздрячи, що ти на цьому
розумієшся краще за мене, але я хотів би знати, що
воно таке, що його Велей зрозуміти може, а Кота —
не може. Отже, що значить «тіло» і що таке «кров»,
я розумію. А от що значить «ніби тіло» і «ніби кров»,
ніяк не збагну. І це при тому, що ти нічого не втаюєш
від мене, як це звичайно робив Пітагор зі сторонніми,
і не говориш зумисне темно, як Геракліт 61. Між нами
кажучи, ти і сам цього не розумієш.
XXVII. 75. Ти, як бачу, відстоюєш ту думку, що
боги мають якийсь образ, в якому нема жодної
тілесності, жодної щільності, нічого помітного, нічого
відчутного,— чистий, легкий, прозорий образ. Отож про
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
275
нього можна сказати, як про Венеру Кноську: це не
тіло, але подоба тіла. І ця червоність, розлита по тілу
і змішана з блискучою білиною,— не кров, а якась
подоба крові. Так і в епікурійського бога: все — не
речове, а подоба речового. Утім, припустімо, я
переконався в тому, що неможливо навіть збагнути. Поясни
тоді мені, які у цих примарних богів риси і форми?
76. Тут вам уже не бракує доказів, за допомогою
яких ви Хочете переконати, що боги мають людські
форми. По-перше, тому, що людина, коли розмірковує
про бога, уявляє його саме в людській подобі. Далі,
оскільки божественна природа переважає все інше, то
їй повинна бути притаманна також і вельми прекрасна
форма. А красивішого за людську подобу нічого немає.
Як третій доказ ви наводите те, що тіло будь-якої
іншої форми не може служити помешканням розумові.
77. Отож почнемо від розгляду кожного з цих доказів.
Передусім, як мені здається, ви хапаєтесь (ніби маєте
на те право) за твердження аж ніяк не прийнятне.
Адже нема такого сліпця, який би не бачив, що людські
риси перенесені на богів за якимось замислом мудреців
для того, щоб легше було навернути душі простого
народу від хибного життя до пошанування богів. А
може, через забобони, аби, маючи зображення богів
(поклоняючись їм), люди вірили, що звертаються до
самих богів. А поети, маляри, скульптори додали ще
більше до цього. Адже нелегко було богів (активних,
тих, що правлять) уявляти в інших формах. Могло
мати значення і міркування, що людині здається, ніби
нема нічого красивішого за людину. Але ти, фізик,
хіба не бачиш, якою улесливою звідницею (немов вона
саму себе пропонує) є природа? Невже ти гадаєш, що
є на землі або в морі така жива істота, яка не
захоплювалась би понад усе живою істотою свого виду? Якщо
це не так, тоді чому бик не прагне до злучення з
кобилою, а жеребець — із коровою? Чи, може, ти
вважаєш, що орел, або лев, або дельфін воліють якогось іншого
276
Марк Тулій Ціцерон
образу, а не свого? Тому нема нічого дивного в тому,
що природа подібним же чином веліла і людині
вважати, ніби нема нічого красивішого над людину, і що
з цієї причини ми і вважаємо богів схожими на людей.
XXVIII. 78. Як ти гадаєш, якби у тварин був розум,
хіба не наділила б кожна з них найвищими якостями
свій вид? А я (присягаю Гераклом, що кажу, як
думаю!) хоча й люблю себе самого, однак не наважуся
сказати, що я красивіший за бика, який викрав
Європу62. Адже тут мова йде не про наші таланти і не
про наше красномовство, а про зовнішність. Ось,
наприклад, якби ми забажали взяти собі вигадані форми
тіла, ти, напевне ж, не захотів би стати таким, яким
малюють відомого морського мешканця Тритона, якого
везуть по морю плавом тварини, приєднані до його
людської подоби. Я зачепив нелегке питання. Отже,
така вже сила природи, що людина хоче бути схожою
тільки на людину, а мурашка тільки на мурашку.
79. Але на яку людину? Чи багато серед людей кра-'
сивих? Коли я був у Атенах, то серед ефебів красивих
були одиниці. Я розумію, чому ти смієшся, одначе
так воно й є насправді. Крім того, нам (які, подібно
до давніх філософів, захоплюються юнаками) часто
любі їхні вади. Алкей був у захопленні від родимки
на руці хлопчика. Але ж родимка — це тілесний гандж.
Проте йому вона здавалася прекрасною. Квінт Катул,
батько нашого колеги і приятеля, був закоханий у
твого земляка Росція. Це про нього він навіть написав
такі рядки 63:
Якось уранці стояв я, чекаючи з’яви Аврори 64,
З лівого боку, дивлюсь, Росцій поважно іде.
Хай, небожителі, те, що скажу, не в образу вам буде:
Кращим за бога юнак смертний оцей виглядав.
Він йому видався гарнішим за бога! А Росцій же,
як і зараз, був дуже зизоокий! Та що за біда, якщо
Катулові саме це здалося пікантним і знадливим. Але
повертаюся до богів.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
277
XXIX. 80. Чи будемо вважати, що деякі з них,
якщо й не такі зизоокі, то все ж трохи зизять? Що
деякі мають [на тілі] родимки? Що є серед богів, як
і серед нас, людей, кирпаті, капловухі, нетямущі? Чи,
може, у них усе в найкращому вигляді? Якщо
погодимося в цьому з вами, тоді що, вони всі на одне
обличчя? Бо інакше одне божество неодмінно
виявиться красивішим від іншого. Виходить, якийсь бог
буде не найкрасивішим. А якщо вони всі на одне
обличчя, то неминуче повинна квітнути в небі [також]
Академія 65. Бо коли бог від бога нічим не різниться,
тоді богів не можна ні розпізнати, ні сприйняти. Якщо
ж це цілковита неправда, тоді чому боги уявляються
нам не інакше, як у людській подобі? 81. Невже,
Велею, все ще захищатимеш таку нісенітницю? Нам
вони, либонь, справді такими уявляються, як ти
говориш, бо з дитинства ми знаємо Юпітера, Юнону,
Мінерву, Нептуна, Вулкана, Аполона й інших богів у
тій подобі, яку зволили їм надати маляри та
скульптори. І не тільки стосовно зовнішності, сіле й прикрас 66,
віку, одягу. Але не так уявляють собі богів єгиптяни,
сирійці, майже всі варварські народи. У них ти виявиш
більш високі думки про деяких тварин, ніж у нас про
високошановані храми та зображення богів. 82. Адже
ми знаємо, як багато храмів пограбовано було нашими
краянами, які навіть і зображення богів повикрадали
із найшанованіших святилищ. А ось щоб єгиптянин
завдав шкоди крокодилові, або ібісові, або кішці,— це
нечувана річ. Як ти гадаєш, хіба в знаменитому Апісі,
священному бикові єгиптян, не бачили єгиптяни бога?
Так само ж, присягаю Гераклом, як ти ніколи, навіть
у сні, не бачив нашу [Юнону]-рятівницю (sospitam)
інакше, як із козячою шкурою, зі списом, з маленьким
щитом і в черевиках з загнутими носками. Але зовсім
не так виглядає Юно на Аргівська або Юнона Римська.
Виходить, що по-різному уявляють собі образ Юнони
аргів’яни, ланувійці і ми, [римляни]. Так само як
278
Марк Тулій Ціцерон
[образ Юпітера] Капітолійського ми уявляємо собі
інакше, ніж африканці — Юпітера Амона.
XXX. 83. І чи не соромно тобі, фізикові, тобто
спостерігачеві і дослідникові природи, шукати
свідчення істини в душах, просякнутих забобонами? Адже,
таким чином, можна буде твердити, що Юпітер завжди
бородатий, Аполон завжди безбородий, що у Мінерви
очі сірі, а в Нептуна — блакитні. Ми хвалимо в Атенах
вирізьбленого Алкменом Вулкана. Він стоїть легко
вдягнений, і помітно його кульгавість, яка, проте,
не спотворює його. Виходить, у нас буде кульгавий
бог лише тому, що ми сприйняли таке уявлення
про Вулкана?
А чи повинні ми вважати, що боги носять ті самі
імена, якими їх ми назвали? 84. Але, по-перше, скіль'
ки у людей мов, стільки й імен у богів. Ось ти, Велею,
куди б не прибув, усюди Велей. А от Вулкана
називають по-різному: в Африці не так, як в Італії; ще
інакше — в Іспанії. Крім того, число імен невелике
(навіть у книгах наших понтифіків), богів же
незліченна кількість. Що ж вони, безіменні? Справді, вам
лишається тільки сказати: «Та навіщо їм багато імен,
коли всі вони на одну по добу І» Та наскільки краще
було б з твого боку, Велею, швидше зізнатися в
незнанні того, чого ти справді не знаєш, аніж молоти
дурниці аж до нудоти і стати самому собі огидним.
Чи вважаєш, що бог схожий на мене або на тебе?
Звичайно, не вважаєш. То, може, мені визнати богом
Сонце? Або Місяць? Або небо? А відтак визнати, що
вони блаженні? Від яких же насолод вони відчувають
блаженство? Визнати, що вони мудрі? Але яка може
бути мудрість в такому цурпалку? Ось які ваші
твердження.
85. Але якщо боги ні людської подоби не мають
(що я довів), ні якоїсь іншої (в чому ти сам
переконаний), то чому ти не наважуєшся заперечувати
існування богів? Не наважуєшся! І мудро чиниш, хоча
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
279
тут тебе стримує страх не перед народом, а перед
самими богами. Я знаю епікурійців, які поклоняються
будь-якій статуетці, хоча знаю й таких, кому здається,
що Епікур тільки на словах зберіг богів (щоб на нього
не нападали атенці), а насправді він богів знищив.
Отож у цих його вибраних коротких висловах (які
ви називаєте «кіріас доксас» [«головні думки»])
перший, на мою думку, говорить: «Блаженне та безсмертне
і саме клопотів не має, і нікому іншому їх не завдає».
XXXI. Що ж до наведеного щойно вислову, то
дехто думає, що [Епікур] сказав саме так навмисне,
а я гадаю, що він це зробив через невміння чітко
висловлювати свої думки. Даремно думають вони
погано про людину, менш за все здатну на хитрощі67.
86. Сумнівно, чи то він говорить: «Є щось блаженне
й безсмертне», чи то: «Якщо є щось таке, то воно
безсмертне». Не звертають уваги, що тут він говорить
двозначно, але в багатьох інших місцях і він, і
Метро дор [висловились] так само ясно, як трохи раніше
ти. Він справді вважає, що є боги68, і я не знаю
нікого іншого, хто б більше боявся того, чого (як він
твердить) зовсім не треба боятися. Я маю на увазі
смерть і богів. Він проголошує, що страх перед ними
володіє умами всіх людей, тим часом як пересічну
людину це не дуже хвилює. Скільки тисяч людей
чинять розбій, хоч за це належиться смертна кара Інші
грабують храми, які тільки можуть. Одних не дуже
лякає страх перед смертю, а інших — перед богами.
87. Але якщо ти, [Епікуре] (я звертаюся тепер уже
до самого Епікура), якщо ти не наважуєшся
заперечувати буття богів, то що заважає тобі зарахувати до
богів Сонце, або світ, або якийсь вічний розум? «Я
ніколи,— говорить він,— не бачив душу, притаманну
розумові (mens) і розмислові (consilium), ні в якому
іншому вигляді, крім як у людському». Отакої! А
щось подібне до Сонця, або Місяця, або п’яти планет
ти бачив? Сонце, обмежуючи свій рух двома крайніми
280
Марк Тулій Ціцерон
точками одного поясу, робить своє річне коло.
Освітлювана променями того ж Сонця Люна-Місяць робить
цей же обхід за місячний проміжок часу. І п’ять
планет, дотримуючись того самого кола (одні поближче
до Землі, інші подалі від тих самих точок), проходять
ті ж самі шляхи у різні проміжки часу. Чи бачив ти,
Епікуре, щось схоже на це?
Якщо існує тільки те, до чого ми можемо
доторкнутися або що бачимо, то не існує ні Сонце, ні Місяць,
ні зірки. 88. А бога самого ти бачив? Ні? Так чому
ти віриш, що він є? Давай-но тоді вважати неіснуючим
усе, про що нам або повідомляє історія, або відкриває
розмисел. Буває, мешканці суходолу не вірять, що є
море. Яка вузькість розуму! Це подібне до того, коли
б ти, народившись на маленькому острівці Серіфі,
ніколи не виїжджаючи з нього (а там ти бачив тільки
зайчиків та лисичок), не повірив, що існують леви і
пантери, коли б тобі описали, якими вони є; коли б
тобі хтось іще розповів про слона, тоді ти б навіть
вирішив, що з тебе кепкують. Але ти, Велею, все ж
розмірковував іще не так, як ваші, а за методом
діалектиків (основ якого ваша школа навіть не знає),
бо доводив свої міркування шляхом умовисновку. Ти
почав із твердження, що боги блаженні. Згоден. Бо
ніхто не може бути блаженним без доброчинства.
XXXII. 89. І з цим також погоджуюсь, ба навіть
охоче. Доброчинство ж неможливе без розуму. І з
цим також слід погодитися. А розум, додаєш ти, може
бути тільки в істоти, що має людську подобу. Хто,
по-твоєму, з цим погодиться? Адже якби було так, то
навіщо тобі переходити до цього поступово? Ти мав
би право відразу прийняти за основу це твердження.
Що це за поступовість? Бо коли ідеш по сходах від
блаженства до доброчинства, від доброчинства до
розуму, це я бачу. А ось яким чином ти приходиш від
розуму до людського тіла? Це вже не повільний спуск,
а падіння.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
281
90. Я не розумію, чому Епікур волів твердити, що
боги схожі на людей, а не люди на богів. Тоді виходить,
що перше схоже на друге. Правильно. Але на це я
відповім. Не від зовнішності людей перейшла подоба
до богів, тому що боги були завжди. Адже боги ніколи
не народжувалися, якщо тільки вони вічні, а люди —
народжені. Виходить, людська форма (а це була форма
безсмертних богів) була раніше, ніж люди. Отже, треба
сказати, що не боги мають людську подобу, а люди —
божественну. Втім, як вам до вподоби. Але ось про
що я вас запитую: ви, хто твердить, що у справах
природи розум жодної ролі не відіграє, скажіть, що
це була за щаслива випадковість? 91. Як сталося це
щасливе скупчення атомів, внаслідок якого раптом
народилися люди божественної подоби? Чи ми повинні
вважати, що з неба на землю упало насіння богів і
таким чином з’явилися люди, схожі на своїх батьків?
Хотів би, щоб ви саме так відповіли, і я охоче б
дізнався про свою спорідненість із богами. Однак ви
нічого такого не говорите, ви твердите, що наша
схожість з богами — справа випадку. Невже ще треба
шукати доказів для спростування цього? О, якби я
міг так легко знайти істину, як виявити неправдиве!
XXXIII. Ти виклав думку філософів про природу
богів, починаючи від Талеса Мілетського, виявивши
при цьому і добру пам’ять, і красномовство. Тому
мені було навіть приємно зустріти в римлянинові таку
ерудицію. 92. До того ж ти вважаєш, що несповна
розуму всі, хто гадає, ніби бог може обходитись без
рук, без ніг. Але якщо ви розмірковуєте про користь
і зручність для людини різних частин її тіла, то чи
це приведе вас до висновку, що богам людські органи
не потрібні? Бо яка потреба в ногах тому, хто не
ходить? Яка — в руках, якщо нічого не треба хапати?
Навіщо перелічувати решту частин тіла, в якому нема
нічого безпричинного, нічого зайвого? Адже жодне
мистецтво неспроможне перевершити винахідливість
282
Марк Тулій Ціцерон
природи. Невже бог, маючи язик, не буде говорити,
зуби, горло, піднебіння — без усякого вжитку? Невже
матиме частини тіла, які природа надала нам, щоб
плодити нащадків, і теж надаремно? І це стосується
не лише зовнішніх органів, а й анітрохи не менше
внутрішніх: серця, легенів, печінки... Якщо від них
нема користі, то що в них привабливого? А ви ж
хочете, щоб у бога все це було задля краси. 93. Вірячи
в цю маячню, проти Пітагора, Платона й Емпедокла
виступили не лише Епікур, Метродор і Гермарк, а
навіть гетера Леонтія, яка наважилася писати проти
Теофраста мовою хоч і дотепною та в античному
стилі, але... Ось яка розбещеність розквітла в Епіку-
ровім саду! 69 Ви звикли розпалюватися. Зенон навіть
лаявся. А що сказати про Альбуція? А Федр? Не
було витонченішого, не було ввічливішого за нього,
а як дід сердився, коли я, бувало, казав щось занадто
гостре. Та й Епікур вельми образливим чином лаяв
Арістотеля, вельми ганебно збиткувався над Федоном,
учнем Сократа. А Тімократа, брата свого приятеля
Метродора (після того як розійшовся з ним у
незначному філософському питанні) побивав у стількох
книгах! Він виявив невдячність навіть до самого Демок-
ріта, послідовником якого був. І вже зовсім погано
поставився до свого вчителя Навсифана, у якого,
щоправда, нічого не навчився.
XXXIV. А Зенон не тільки своїх сучасників, Апо-
лодора, Сила та інших лаяв, але й про самого Сократа,
батька філософії, говорив, що він був (уживаючи
латинське слово) античним «блазнем»70. Хрисіпа ж він
ніколи не називав інакше, як «Хесіпом» 71. 94. Ти сам
трохи раніше (коли нібито складав список сенату
філософів) говорив, що ці великі люди шаліють, марять
і з глузду з’їхали. Але якщо ніхто не знає істини про
природу богів, то слід остерігатися, що їх узагалі нема,
оскільки те, що ви говорите,— це суцільні вигадки і
варте хіба що нескінченних баб’ячих теревенів. Ви
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
283
навіть не відчуваєте, як багато берете на себе, коли
домагаєтесь, аби ми визнали, що у людей і богів одна
й та сама подоба. Богові в такому разі доведеться
доглядати за своїм тілом і дбати про нього так само,
як це робить людина. Доведеться ходити, бігати,
нахилятися, сидіти, хапати; нарешті, ви приписуєте їм
мову і здатність розмовляти. 95. А ще ви говорите,
ніби є боги-чоловіки і боги-жінки; що з цього випливає,
самі розумієте. Далебі, я не перестаю дивуватися,
звідки ваш провідник нахапався цих думок!
Але ви не перестаєте твердити й особливо
наполягати на тому, що бог блаженний і безсмертний. А що,
власне, перешкоджає йому бути блаженним, якщо він
не двоногий? І чому це слід казати «щастя» («beati-
tas»), а не «блаженність» («beatitudo»)? Обидва слова
грубі, але від частого вживання вони пом’якшають.
Хіба таке може бути притаманне Сонцеві, або всесвіту,
або якомусь вічному розумові, позбавленому будь-якої
фігури і частин тіла? 96. На це ти нічого не зможеш
відповісти, крім хіба що одного: «Ніколи не бачив
щасливого Сонця або щасливого всесвіту». А який
світ, окрім цього, ти коли-небудь бачив? Ніякого,
скажеш. Як же ти наважуєшся говорити, що світів не
шістсот тисяч, а незліченна кількість? Скажеш: «Розум
навчив». А чому тебе розум не навчить, що коли
питання ставиться про дивовижну природу, до того
ж і блаженну та вічну (якою є тільки природа богів),
то так само, як вона переважає нас своїм безсмертям,
так вона повинна переважати нас і стосовно душі; а
якщо душі, то також і тіла? Чому, якщо ми в усьому
іншому нижчі за [богів], то щодо зовнішності їм рівня?
Тому що до подібності з богами більше наближається
доброчинство людське, а не зовнішність.
XXXV. 97. Зупинімося на цьому питанні
докладніше. Якби хто-небудь став твердити, наприклад, що
ті види тварин, які водяться в Червоному морі або в
Індії, насправді не існують, то ми б, звичайно,
розці284
Марк Тулій Ціцерон
нили це як дитячу наївність. Але ж навіть найдопит-
ливіші люди неспроможні довідатися, яка велика
кількість істот живе на землі, в морі, в болотах, річках.
То що, станемо заперечувати їхнє існування тільки
тому, що ви їх ніколи не бачили? А ця схожість, якій
ви надаєте такого значення,— що, власне, із неї
випливає? Хіба собака не схожий на вовка? Або, як
писав Еній:
Мавпа, тварюка оця найгидотніша, так на нас схожаї
Але ж бо вдача різна! Серед тварин нема розумнішої
за слона, а статура у нього дуже шкаредна. 98. Це я
кажу про тварин. А серед самих людей? Хіба не
бувають при найбільшій зовнішній схожості зовсім
різні звички, при однакових звичках — несхожа
зовнішність? Якщо, Велею, прийняти таку систему
доказів, то зваж, куди вона приведе. Ти сказав, що ні
в якому іншому тілі, окрім людського, розум не може
міститися. А інший скаже: тільки в істоті, яка живе
на суші; тільки в такій, яка одержала освіту; тільки
в такій, яка складається з душі і тіла, тлінного і
слабкого; нарешті, тільки в людині, і притому —
смертній. Ви заперечуєте проти цих тверджень [крім
першого], але чому тебе так хвилює лише форма? У
людині ти спостерігав наявність розмислу і розуму в
поєднанні зі всім тим, що я сказав. Ти все те відкидаєш,
залишивши тільки контур, але говориш: «Я знаю бога!»
Це значить не міркувати, а говорити навмання. 99.
Невже тобі не доводилося звертати увагу на те, що не
тільки в людині, а навіть у дереві все, що зайве або
без вжитку, є завадою. Як обтяжливо, наприклад, мати
один зайвий палець! Чому так? Та тому, що ні для
краси, ні для користі шостого пальця нам не треба.
А в твого бога зайвим виявиться не тільки палець,
але й голова, шия, потилиця, боки, шлунок, спина,
коліна, руки, ноги, стегна, гомілки. Якщо це потрібно
йому для безсмертя, яку роль ці частини тіла
відіграПРО ПРИРОДУ БОПВ
285
ють у житті [бога]? Навіть обличчя? Набагато вже
важливіші мозок, серце, легені, печінка,— адже в них
міститься життя, а риси обличчя жодним чином не
впливають на тривалість життя.
XXXVI. 100. Ще ти гудив тих72, хто, оглядаючи
світ, його [окремі] частини (небо, землі, моря і все,
чим вони прикрашені; Сонце, Місяць і зірки); хто,
пізнавши настання в певний час пір року, їхню зміну
та черговість; хто, бачачи прегарну розкіш всього цього,
припустив, що є якась чудова і вища істота (natura),
яка все це створила, все рухає, і всім править, і все
спрямовує. Якщо ці люди навіть помиляються в своєму
припущенні, то я принаймні бачу, що їх привело до
цього. А ти, чи можеш ти вказати на щось велике і
чудесне; таке, що можна було б прийняти за творіння
благочестивого розуму і, дивлячись на що, можна було
б припустити: боги справді існують? «У мене,—
кажеш,— було закладене в душі якесь уявлення про
бога». Про бородатого Юпітера і про Мінерву в
шоломі? Значить, ти їх такими і вважаєш? 101. Наскільки
ж послідовніший за тебе неосвічений народ, який не
тільки наділяє бога частинами тіла, але й вважає, що
бог ними користується. Наділяють бога луком,
стрілами, списами і щитом, тризубцем і блискавкою. І
хоч вони не усвідомлюють собі, що робить бог, усе
ж цілком бездіяльним не можуть його уявити. Ті ж
єгиптяни, яких висміюємо, обожнюють тільки таких
тварин, від яких одержують якусь користь, наприклад:
ібісів, що винищують безліч гадюк 73. Адже ці великі
птахи з міцними ногами та довгим роговим дзьобом
рятують Єгипет від зарази, знищуючи і поїдаючи
летючих гадюк, яких заносить африканський вітер із
Лівійської пустелі. Тому ті гадюки не можуть завдати
шкоди: ні живі — укусами, ні мертві — смородом. Я
міг би ще сказати про користь від іхневмонів, від
крокодилів, від кішок, але не хочу затягувати нашу
розмову. Скажу лише наостанок: у варварів тварин
286
Марк Тулій Ціцерон
обожнюють через ту користь, яку вони приносять, а
ваші боги не тільки благодіянь жодних не чинять, але
навіть жодних справ. 102. «Нема у бога,— стверджує
[Епікур],— ніяких клопотів». Звісно, Епікур, як
розбещене дитя, вважає, що нема нічого кращого за
байдикування.
ХХХУП. Але ж і самі діти, навіть коли байдикують,
розважаються, вправляються в якійсь грі. А ви хочете,
щоб бог, нічого не роблячи, перебував у цілковитому
заціпенінні, оскільки боїтесь, що коли він зрушить з
місця, то вже не буде щасливим. Це уявлення не
тільки позбавляє богів руху і божественної діяльності,
але й людей робить ледачими. Адже виходить, що
всякий, хто щось робить, навіть бог, не може бути
щасливим.
103. Але хай буде по-вашому, хай бог — подоба
людини і її образ. А що служить йому житлом? Де
він живе? Далі, який його спосіб життя? Від чого
він, як ви твердите, відчуває себе щасливим? Адже
щастя відчуває той, хто може користуватися і
насолоджуватися доступними йому благами. Навіть у
неживих натур у кожної є своє власне місце: так, Земля
займає самінький низ, її затоплює вода, вище —
повітря; етерним вогням виділено найвище місце. А з
тварин одні водяться на землі, інші — у воді. Тварини
ніби подвійної природи живуть і там, і там. Є навіть
такі, які народжуються, кажуть, у вогні, і їх часто
бачать, як вони літають у палаючих печах.
104. Отже, питаю, по-перше, де мешкає ваш бог?
Далі, яка причина спонукає його зрушувати з місця,
якщо тільки він інколи рухається? Затим, якщо всім
живим істотам властиво прагнути до чогось
відповідного їхній природі, то до чого прагне бог? Далі, на
що він використовує свій ум (mens) та розум (ratio)?
І нарешті, яким чином він щасливий, яким чином він
вічний? Хоч би якого із цих питань ти торкнувся —
скрізь вразливе місце.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
287
105. Ось ти кажеш74, що образ бога осягається
мисленням, а не чуттєвим сприйняттям (cogitatione
non sensu); що в ньому нема ніякої щільності (solidi-
tatem) і його образи не можна злічити, але його вигляд
такий, що він осягається за подобою і через образи.
А оскільки атомів, що утворюють ці образи, незліченна
кількість, то й образи, що надходять до нас, незліченні,
і коли наш розум напружено зважує їх, то в ньому
виникає уявлення про щасливу і вічну природу.
XXXVIII. Тож задля самих богів, про яких ми
ведемо мову, уточнімо — які вони з себе? Бо коли
боги тільки уявні, а в них самих нема нічого постійного,
нічого помітного, то яка різниця, чи будемо думати
про гіпокентавра, а чи про бога? Адже інші філософи
такого роду уявлення називають порожнім порухом
душі, а ви говорите про це, як про прибування і
входження в душу образів.
106. Коли я, наприклад, уявляю собі Тіберія Гракха,
який виступає в народних зборах на Капітолії і збирає
голоси проти М. Октавія, то я кажу, що це порожній
порух душі. Але ти будеш стверджувати, що це образи
Гракха й Октавія, які збереглися там, на Капітолії, й
увійшли до моєї душі, коли прийшов туди. І те ж
саме нібито відбувається з богом, від якого до нас
ідуть та йдуть образи, які діють на наші душі так,
що ми переконуємося у щасті й вічності богів.
107. Припустімо, що справді існують образи, які
стукають у наші душі. Але ж вони можуть
репрезентувати тільки якийсь зовнішній вигляд бога? Або таке:
чому він щасливий, чому вічний? Що ж таке ці ваші
образи і звідки вони? Це довільне припущення,
напевне, від Демокріта. Однак і його думку багато хто
спростував; і ви не знаходите виходу; і все це — хистке
й хибне. Ніяк ви мені не доведете, що в мене
потрапляють образи всіх цих людей: Гомера, Архілоха,
Ромула, Нуми, Пітагора, Платона, — і що вони мають
той вигляд, який був їм притаманний. Як ці образи
288
Марк Тулій Ціцерон
виникли? І чиї образи? Про Орфея Арістотель пише,
що його ніколи не було, а названу його іменем пісню
створив якийсь там пітагорієць Кекропс. А тим часом
Орфей, тобто, по-вашому, його образ, мені часто
уявляється в душі. 108. А як пояснити, що образ однієї
і тієї ж людини в моїй душі і в твоїй виглядає
по-різному? А як бути з тими, які зовсім не існували
та й не могли існувати, як, приміром, Скіла й Химера?
Як бути з людьми, місцевостями, містами, яких ми
ніколи не бачили, [а уявлення про них маємо]? Як
зрозуміти, що варто мені лишень захотіти — і враз
виникає образ? Що вони навіть незвані з’являються
уві сні? Все це, Велею, марні вигадки. Ви силоміць
пов’язуєте образи не тільки з очима, але й з душами.
Ось до чого призводить можливість безкарно патякати
про все, що заманеться. Та ще й як свавільно!
XXXIX. 109. Образи (visionum), [сказав ти],
припливають так часто, що здається, ніби з багатьох
утворюється один. Мені соромно було б сказати, що
не розумію, якби ви самі були свідомі того, що
захищаєте. Бо яким чином доведеш, що перехід образів
відбувається невпинно? А якщо й без упину, то як
доведеш, що вічно? Скажеш: «Це обумовлено
незліченністю атомів». Але ж так можна довести, що і все
взагалі вічне. Тут ти вдаєшся до закону рівноваги
(aequilibritatem) (бо так, коли твоя воля, ми
перекладемо «ісономіа») і говориш: «Оскільки є смертна
природа, то має бути також і безсмертна». Але таким
чином можна довести, що оскільки є люди смертні,
то мають бути і якісь там безсмертні; оскільки
народжуються на землі, то народжуються і у воді. Ти
кажеш: «Оскільки є [сили] руйнівні, то повинні бути
й будівничі». Хай і так. Але вони зберігають те, що
існує. А що ці [ваші] боги існують, я не уявляю собі.
110. Як народжуються ці примари (effigies) богів з
атомів, які, припустімо, існують, хоча їх напевно нема?
Атоми, можливо, й могли б зіштовхнутися між собою
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
289
і від зіштовхувань прийти в рух. Але утворити щось
таке, що мало б форму, поставу, колір, життя,— цього
не змогли б. Тому безсмертний бог у вас аж ніяк не
виходить.
Розгляньмо тепер питання про щастя. Без добро-
чинства воно, звичайно, неможливе. Але доброчинства
дієвого. Ваш же бог нічого не робить, а відтак —
позбавлений доброчинства і, отже,— не блаженний.
111. Тоді яке його життя? Достаток благ, кажеш, без
домішку поганого. Яких же благ? Насолод, напевно,
і, ясна річ, тілесних 75. Бо ви не знаєте іншої насолоди,
яка виходила б від тіла і не була б звернена на тіло,
тобто духовної насолоди. Я не вважаю тебе, Велею,
схожим на інших епікурійців. їм слід би соромитися
деяких Епікурових повчань, які свідчать про те, що
він не уявляв собі якогось блага, не пов’язаного з
відчуттями і сороміцькими насолодами, які він, не
червоніючи, перелічує всі.
112. А якими наїдками, якими напоями ти
пригостиш богів, яким розмаєм звуків та кольорів насолодиш
їхній слух і зір, чим потішиш їхній дотик, нюх, щоби
забезпечити їм усю повноту насолод? Поети, ті
приготували для богів бенкети, де келихи з нектаром і
амброзією подають їм Юність і Ганімед. А ти, Епікуре, що
будеш робити? Бо я не уявляю собі ні того, звідки
візьмуться всі ці блага для твого бога, ні яким чином він
буде ними користуватися. Природа людей наділена
більшими можливостями для блаженного життя, ніж
природа богів, оскільки люди мають багато видів насолод.
113. Але ти можеш заперечити, що цим насолодам,
які мовби лоскочуть наші відчуття (це вираз самого
Епікура), ціна невелика. Бо навіть Філон, наш
приятель, не міг стерпіти, [коли йому говорили], ніби
епікурійці нехтують чуттєвими насолодами. Маючи
чудову пам’ять, він наводив багато висловлювань
Епікура, цитуючи їх дослівно. Він цитував також численні
ще безсоромніші висловлювання Метродора, цього
ко10 7-258
290
Марк Тулій Ціцерон
леги Епікура по мудрості. Адже Метродор критикує
свого брата Тімократа за його сумніви щодо того, що
блаженне життя пов’язане з черевом. Сам він
неодноразово твердив про це. Я бачу, ти киваєш головою,
що все це буцімто тобі відомо. Якби ти став
заперечувати, я приніс би книги76. Однак і не збираюся
гудити епікурійців за те, що вони все зводять до
насолоди,— це інше питання. Я стверджую лише, що
ваші боги позбавлені насолод і, відповідно до ваших
міркувань, вони не блаженні.
XLI. 114. «Але вони не відчувають страждань!» —
[скажете.] І цього достатньо, аби вважати, що їхнє
життя переповнене благами і є найблаженнішим? Бог,
мовлять [епікурійці], безперестанку думає про те, що
він блаженний, бо немає нічого іншого, що б займало
його розум. Тож уяви собі навіч бога, який упродовж
усієї вічності ні про що інше не думає, крім одного:
«Я блаженний». Не уявляю собі, яким чином цей
блаженний бог не боїться загинути, коли його
безперервно б’є і штовхає невпинний потік атомів і коли
від нього самого постійно витікають образи. Саме
тому ваш бог і не блаженний, і не вічний.
115. Але, скажеш, Епікур написав також і книги
про побожність, про благочестя стосовно богів 11. І в
них про це говориться! Можна подумати, ніби слухаєш
великих понтифіків Корунканія або Сцеволу, а не
того, хто дощенту зруйнував усю релігію,— і то не
руками, як Ксеркс 78, а своїм ученням розвалив храми
і жертовники безсмертних богів. Ти скажеш: з якого
дива люди повинні шанувати богів, коли боги не
тільки не опікуються людьми, але взагалі ні про що
не турбуються, нічого не роблять?
Ilf. Але в них, [наголошуєш], виняткова, чудова
природа, яка повинна сама по собі викликати у мудреця
бажання схилитися перед нею. Та що може бути
чудового в природі цього бога, який, відчуваючи
радість від власних утіх, ніколи нічого не намагався
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
291
робити, не робить і не робитиме? І чому треба виявляти
благочестя тому, від кого нічого не одержуєш? І чим
узагалі можна бути зобов’язаним тому, хто нічим цього
не заслужив? Бо побожність — це справедливість
стосовно богів. А якщо у людини нема ніякого
спілкування з богом, то яке право має бог претендувати на
особливе ставлення до себе з боку людини?
Побожність же є вміння шанувати богів, а за що слід
шанувати ваших богів (я не розумію), якщо від них
жодних благ не одержував і не сподіваюсь одержати?
XLII. 117. То які ж у нас підстави поклонятися
богам і захоплюватися їхньою природою, у якій ми
нічого прегарного не бачимо? Звільнитися від
марновірності, чим ви звичайно хвалитеся, легко, якщо ти
відняв у богів усю їхню силу. А як ти гадаєш, чи
могли бути марновірними Діагор або Теодор, які
цілком заперечували існування богів? Я думаю, що
[марновірним] не міг бути навіть Протагор, якому було
байдуже, чи боги є, чи їх нема. Учення всіх цих
[філософів] знищують не тільки марновірство, в якому
міститься безпідставний страх перед богами, але також
і релігію, яка допомагає в благочестивому поклонінні
богам. 118. А ті, що твердили, буцімто всі ці уявлення
про безсмертних богів були вигадані мудрими людьми
в інтересах держави, аби релігія спонукала до
виконання своїх обов’язків стосовно неї тих, на кого не
можуть вплинути докази розуму 79,— хіба вони не
зруйнували релігію дощенту? А що лишив від релігії
Продик із Кеоса, який учив, що люди зараховували
до числа богів усе, що йшло на користь людському
життю? 119. А ті, що вчать, ніби богами по смерті
ставали або хоробрі, або прославлені, або могутні люди
(бо саме їх ми маємо звичку шанувати, їм молитися
і поклонятися), хіба не чужі будь-якій релігії? Це
вчення більше за інших розвивав Евгемер, а наш Еній
став найпершим його тлумачем і послідовником.
Евгемер описує, і як боги вмирають, і як їх ховають80.
10»
292
Марк Тулій Ціцерон
Як ти гадаєш, зміцнив він отак релігію чи цілковито
її знищив? Не буду вже говорити про священного і
високошановного Елевсина.
...Де в містеріях участь всі й чужі племені беруть.
Обійду мовчанкою також Самотракію і тих, які на
Лемносі
...в ліс&х густих
Вночі збираються потаємно, щоб там
Богів своїх пошанувати.
Пояснення цих таїнств 81, раціональний їх розгляд
дає більше для пізнання природи речей, ніж природи
богів.
ХІЛП. 120. Мені здається, що навіть Демокріт, цей
великий муж, із джерел якого Епікур поливав свої
садочки, вагається, коли йдеться про природу богів.
То він вважає, що у всесвіті є образи, наділені
божественністю; то твердить, що боги — це розумові
першооснови, які перебувають у тому ж всесвіті; то
[називає богами] одухотворені образи (animantes
imagines), які або допомагають, або шкодять нам; то боги
для нас — якісь величезні ббрази, настільки великі,
що зовні охоплюють увесь світ. Усе це гідне швидше
вітчизни Демокріта82, ніж самого Демокріта. Бо хто
може подумки уявити собі ці образи? Шанувати їх?
Вважати їх гідними поклоніння й благоговіння? Епікур
же, відібравши у безсмертних богів і можливість, і
бажання виявляти ласку, з коренем вирвав релігію із
людських душ. Бо хоч він і твердить, що природа
богів найкраща і вельми гарна, але разом з тим
заперечує, що богові притаманне милосердя: відбирає
те, що більш за все властиве найкращій і найпрекрас-
нішій істоті. 121. Що ж то може бути краще, що
чудовніше від доброти й благочинства? А якщо, по-
вашому, боги позбавлені цих якостей, то виходить, за
вашими ж міркуваннями, що богові ніхто — ні бог, ні
людина — не дорогий; нікого бог не любить, нікого не
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
293
цінує. Виходить, що боги не тільки нехтують людьми,
але й одні одних упосліджують.
XLIV. Набагато кращі за вас стоїки, яких ви
спростовуєте. Вони вважають, що мудрі люди — друзі
мудрим, навіть незнайомим. Бо нема нічого кращого за
доброчинність. І хто нею сповниться, того ми
любитимемо, хоч би з якого племені він походив. 122. А
ви, як багато зла ви чините, зараховуючи і прагнення
допомогти людям, і доброзичливість до виявів
слабкості. Не кажучи вже про богів, ви вважаєте, що і
люди, якби не їхня слабкість, не виявляли б ні
великодушності, ні бажання допомогти іншому. Хіба ж
між хорошими людьми нема природного почуття
взаємної любові? Адже саме слово «amicitia» (дружба)
походить від такого дорогого нам слова «атог»
(любов). Але якщо ми використаємо її для нашої вигоди,
а не на користь тому, кого любимо, то це буде не
дружба, а якась торгівля своїми послугами. Так
люблять луки, поля, череди й табуни тому, що від них
одержують прибуток. А любов і дружба між людьми
безкорисливі, тим більше це стосується богів, які ні
в чому не мають потреби, і люблять одне одного, і
про людей піклуються. А якби не так, то чому б ми
поклонялися, чому б молилися богам? Навіщо обряди
понтифіків, ворожіння авгурів? Чого нам чекати від
безсмертних богів? Навіщо обітниці? 123. «Але ж є
навіть книга Епікура про побожність»,— скажете. Та
глузує над нами ця людина не стільки дотепно, скільки
безсоромно, дозволяючи собі писати все що завгодно.
Адже яка може бути побожність, якщо боги не
піклуються про людське? Чи може бути жива істота, яка
ні про що не піклується? Отож швидше має рацію,
певно, наш спільний друг Посідоній, який написав у
своїй п’ятій книжці про природу богів, що Епікурові
здається, ніби немає жодних богів. А те, що він говорив
про безсмертних богів, він говорив задля того, щоб
його не засудили. Не такий він уже й дурень, щоб
294
Марк Тулій Ціцерон
уявляти бога схожим на людину (та й то тільки зовні),
але позбавлену щільності, наділену всіма частинами
людського тіла, якими зовсім не користується. Бог у
нього — щось без кольору і прозоре. Бог нікому нічого
не дає, ні до кого не доброзичливий, зовсім ні про
що не піклується, нічого не робить. Але, по-перше,
істоти з такою природою не може бути. Бачачи це,
Епікур тому й уникає [вирішення] цього питання,
зберігши [богів] лише на словах.
124. Далі, якщо бог справді такий, що не відчуває
жодної прихильності до людей, жодної любові, то хай
буває здоров! Навіщо мені молитися йому: «Будь
милостивий!»? Адже він просто не може ні до кого
бути милостивим, коли, як ви говорите, і всяка любов,
і всяке милосердя коріниться в слабкості.
Книга друга
1. 1. Коли Кота закінчив свою мову, Велей сказав:
«Бігме, я був необережний, спробувавши вступити до
бою з академіком, який, окрім усього, ще й вправний
оратор. Я б не побоявся ні академіка, який не має
дару красномовства, ні оратора, хай навіть дуже
красномовного, не знайомого з філософією Академії. Бо
мене не засмутять ні потоки порожніх слів, ні
витонченість думки, якщо мова суха. Однак ти, Кото,
сильний і в тому, і в другому; тобі тільки не вистачає
вінка і суддів. Та про це іншим разом. А тепер
послухаймо Луцілія, якщо його воля» 1.
2. «Я б,— сказав Бальб,— волів і далі слухати того
ж Коту за умови, що він з тією ж красномовністю, з
якою трощив неправдивих богів, тепер явив би нам
справжніх. Адже такій людині, як Кота, філософу й
понтифіку, треба мати про безсмертних богів думку
не помилкову й хитку, як у академіків, а як у наших 2 —
стійку й певну. Проти Епікура було сказано достатньо,
навіть занадто. Але я дуже хотів би почути, що ти
сам думаєш, Кото».
«Хіба ти забув,— відповів [Кота],— як я сказав
спочатку, що мені легше вдається, особливо в таких
питаннях, заперечувати чужі думки, аніж стверджувати
свою? Але якби я навіть і мав якусь певну думку,
все ж хотів би передусім тебе послухати, бо сам вже
й так багато говорив».
«Хай буде по-твоєму,— сказав Бальб,— я говоритиму
якомога коротше. Тим більше що після того, як ти
викрив помилки Епікура, я можу опустити з мого
розмірковування більшу частину. Взагалі наші ділять
питання про безсмертних богів на чотири частини.
По-перше, вчать, що боги існують, потім — які вони;
296
Марк Тулій Ціцерон
далі — що вони правлять світом; і нарешті — вони
дбають про людські справи. Ми ж для цієї бесіди візьмемо
тільки два перших питання. Розгляд третього і
четвертого питань доведеться віднести на інший час,
оскільки вони більш розлогі».
«Зовсім ні,— сказав Кота,— адже ми нічим не
зайняті, та й говоримо про такі речі, яким слід надати
перевагу перед усякими іншими заняттями».
II. 4. «По першій частині,— почав Луцілій,— схоже,
навіть нема потреби говорити. Коли ми подивимось
на небо, коли споглянемо небесні явища, хіба не стане
цілком зрозуміло, цілком очевидно, що є якесь
божество (numen) пречудового розуму, яке всім цим
управляє? Коли б це було не так, як міг би Еній,
висловлюючи загальну думку, сказати:
Пильно ВДИВЛЯЙСЯ в нббо сяюче, всі яке звуть Йбвісом,
тобто Юпітером, владарем речей, який порухом своїм
виявляє всім волю і, як говорить той же Еній:
...Батьком богів та людей і...
всюдисущим та всемогутнім богом. Якщо хто в цьому
має сумнів, тоді я не розумію, чому він не висловлює
також сумніву, є Сонце чи його немає! Чим одне
очевидніше за інше? 5. Якби це не містилося в наших
душах як пізнане або засвоєне, то не лишилося б воно
таким стійким, не потверджувалося б з плином часу,
не могло б так вкорінитися зі зміною століть і поколінь
людей. Бачимо ж ми, що інші думки, брехливі й
порожні, з плином часу зникли. Хто, наприклад, тепер
думає, що існували гіпокентавр чи химера? Чи
знайдеться тепер навіть стара баба, що вижила з розуму,
яка боялася б отих чудовиськ підземного царства, в
яких колись вірили? Тому брехливі вигадки час
знищує, а міркування природи — потверджує. Саме через
це і в нашого народу, і в інших поклоніння богам і
святість релігій день від дня стають дедалі
величніПРО ПРИРОДУ БОПВ
297
шими та міцнішими. 6. І це не випадково відбувається,
а тому, що часто боги, об’явившись, виказують свою
силу. Так, наприклад, коли диктатор А. Постумій став
на герць із тускуланцем Октавієм Мамілієм (поблизу
Регільського озера3 під час війни з латинами), у
наших лавах можна було бачити, як б’ються верхи на
конях Кастор і Полукс. І вже в недавні часи ті ж
тиндаріди оповістили про перемогу над Персеєм. П.
Ватіній, дід відомого вам молодика, вночі йшов із
Реатинської префектури до Рима. На шляху йому
зустрілися два юнаки на білих конях і сказали, що
царя Персея цього дня взято в полон. [Ватіній] повідав
це сенатові. Сенат же посадив його спочатку до
в’язниці, звинувативши в тому, що він легковажно
розпатякував про державну справу. Однак пізніше, коли
одержали письмове повідомлення від Павла і
підтвердилось, що саме у вказаний [Ватінієм] день Персея
взято в полон, той же сенат нагородив Ватінія
ділянкою землі і звільнив од військово! служби. Існує також
легенда, що, коли біля річки Сагри локри розбили
кротонців у великім бою, того ж самого дня чутка
про це поширилася на Олімпійських іграх, які тоді
проводилися. Часто люди чули голоси фавнів, часто
бачили лики богів — усе це не могло не змусити будь-
кого (якщо тільки він не був тупаком або нечестивцем)
визнати з’яву богів.
Ш. 7. А віщування і передчуття майбутнього хіба
не засвідчує, що людям з волі богів відкривається
(ostendi), з’являється (monstrari), подається знак (рог-
tendi), з’ява (monstra), знамення (portenta), пророцтво
(prodigia). І якщо навіть ми вважатимемо казками
оповіді про Монса, Тиресія, Амфіара, Калханта, Гелена
(хоча і в казках не стали б визнавати цих людей
авгурами, якби це цілком суперечило дійсності), то
хіба не вчать нас приклади з вітчизняної історії
визнавати могутність богів? Хіба нас не приголомшує
нерозважливість П. Клавдія в першій Пунійській війні,
298
Марк Тулхй Ціцерон
який жартома посміявся над богами? Він, коли
випущені з клітки кури не стали клювати, велів кинути
їх у воду — хай п’ють, раз не хочуть їсти. Сміх його,
після того як флот зазнав поразки, коштував йому
багатьох сліз, а римському народові завдав великого
горя 4. А його колега Юній у тій же війні, не
підкорившись ауспіціям, хіба не втратив флот від бурі? І
тому Клавдій був засуджений народом, а Юній сам
наклав на себе руки. 8. Целій пише, що К. Фламіній
через те, що знехтував релігію, сам загинув при Тра-
зименському озері і державі завдав великих збитків,
їх загин дає зрозуміти, що наша держава своєю
величчю зобов’язана тим, хто, посідаючи високі пости,
неухильно виконував релігійні обов’язки. А якщо ми
забажаємо порівняти наше з іноземним, то виявиться,
що в інакших відношеннях ми або рівні іншим народам,
або навіть нижчі за них. Але стосовно релігії, тобто
поклоніння богам, ми набагато вищі.
9. Чи треба сміятися з Атія Навія і його ціпка,
яким він розділив на ділянки виноградник, щоб
відшукати свиню? Можливо — якби, керуючись його авгу-
ріями, цар Гостілій не провів удало ряд великих війн.
Але внаслідок недбалого ставлення нашої знаті5 до
авгурської науки вона занедбана, ауспіціям не вірять,
і лишилася від них тільки форма. Не чиняться вони
і при переправі через річки. Жодних ворожінь по
вістрях [списів]. Жодних — коли воїнів закликають до
битви. Адже від цього пішов і звичай робити заповіт
перед початком бою 6. Наші полководці завжди
починають війну після здійснення ауспіцій. 10. А в наших
предків релігія мала таку силу, що деякі полководці7,
покривши голову полою одягу і вимовивши певні
слова, приносили самих себе безсмертним богам у
жертву за державу. Я міг би багато чого нагадати із
Сивілиних віщувань, багато чого з відповідей гарус-
піків на підтвердження того, що ні для кого не повинно
бути сумнівним.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
299
IV. Істинність науки і наших авгурів, і етруських
гаруспіків потвердила сама дійсність за консульства
П. Сціпіона і К. Фігула. Коли їх обрали, вибори
проводив Т. Гракх, який був уже вдруге консулом. І
ось збирач голосів у першій центурії ледве встиг
доповісти про результат, як несподівано тут-таки впав
мертвим. Гракх, незважаючи на це, довів збори до
кінця. Та оскільки він усвідомлював, що цей випадок
зачепив релігійні почуття народу, то доповів про все
сенатові. Сенат вирішив передати цю справу на розгляд
тим, кому звичайно передавав. Були заведені гаруспіки,
які оголосили, що магістрат, який проводив коміції,
був незаконним. 11. Тут Гракх (як я чув від батька),
вибухнувши гнівом, вигукнув: «Це справді так? Я —
незаконний? Я — консул і авгур, який скликав [коміції]
після ауспіції? Чи ви — етруски-варвари, які
привласнили собі право на ауспіції для римського народу і
на тлумачення їх стосовно коміцій?» І [Гракх] тут-таки
велів [гаруспікам] вийти геть. Однак пізніше [той же
Т. Гракх] уже з провінції прислав до [авгурської
колегії] 8 листа. У ньому він писав, що, читаючи [авгур-
ські] книги9, згадав про вчинений гріх. І він обрав
належне місце для ауспіцій у Сціпіонових садах. А
коли після цього, повертаючись на засідання сенату,
він знову перетнув померій, то забув вчинити ауспіції.
Отож консули справді були обрані незаконно. Авгури
звернулися з цим до сенату. Сенат же [велів], щоб
консули склали з себе повноваження. Склали! Чи ж
треба шукати яскравіші приклади? Найрозумніша
людина, либонь, найвидатніша з усіх, воліла зізнатися у
своєму гріху (який могла б і приховати), ніж
допустити, аби провина проти релігії тяжіла над державою.
Консули вирішили за краще негайно скласти верховну
владу, ніж утримувати її хоча б мить всупереч релігії.
12. Великий їхній авторитет. А хіба мистецтво
гаруспіків не божественне? Той, хто знає ці й інші незліченні
подібні випадки, хіба не мусить визнати існування
300
Марк Тулій Ціцерон
богів? Якщо є тлумачі чиєїсь волі, то неминуче мають
бути і ті, чию волю тлумачать. Є тлумачі волі богів,
тому ми повинні визнати, що боги існують 10.
Але, [скажуть], не все збувається з того, що було
провіщене. Одначе з тієї причини, що не всі хворі
видужують, ніхто не вважає, що медицина — не наука.
Боги посилають провіщення майбутнього. Якщо
помилилися в [розумінні] їх, то винні в тому не боги,
а люди, які тлумачать ці прикмети.
Отже, всім людям усіх народів загалом відомо, що
боги є. І це знання у всіх вроджене і ніби закарбоване
в душі.
V. 13. Про те, які вони, існують різні думки. Але
що вони є, ніхто не заперечує. Наш Клеант вважає,
що поняття про богів склалося в людських душах із
чотирьох причин. Першою він вважає ту, про яку я
зараз сказав: можливість передбачення майбутнього.
Друга — це великі переваги, які ми одержуємо від
сприятливого клімату, родючості землі і великої
кількості інших благ. 14. Третя — [це різні природні
явища], які лякають наші душі: блискавки, бурі, грози,
заметілі, град, посуха, епідемії, землетруси і дощі ніби
з кривавих крапель; обвали і несподівана поява зяючих
тріщин в землі; потім — дивовижні потвори серед
людей і тварин. Далі — поява небесних смолоскипів
(метеоритів) і тих зірок, які греки називають кометами,
а наші — волосатими. Недавно, під час війни з Окта-
вієм и, вони стали провісницями великих нещасть. А
ще — подвійне сонце, яке, як чув від мого батька,
з’явилося за консулів Тудитана й Аквілія, того самого
року, коли згасло інше сонце — Публій Африканський.
Настрашені такими явищами, люди зметикували, що
є якась небесна і божественна сила.
15. Четверта причина і найважливіша —
рівномірність рухів і кругообігу неба, Сонця, Місяця, зірок;
їх відмінність і різноманітність, краса і лад.
Споглядання цих речей саме достатньою мірою вказує, що
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
301
все це не випадково. Адже якщо хтось прийде в чийсь
дім, або до гімназію, або на форум і побачить у всьому
розумність, домірність, лад, той, звичайно, збагне, що
це не могло статися без причини. І зрозуміє, що є
хтось, хто стоїть на чолі всього цього, кого все
слухається. Тим більше, спостерігаючи за такими
великими пересуваннями і такими великими змінами
багатьох пов’язаних між собою речей (зв’язки між якими
протягом безмежного і нескінченного часу ніколи ні
в чому не порушуються), необхідно визнати, що всі
великі пересування в природі керуються якимось
розумом (mens).
VI. 16. Хрисіп же (хоч це людина розуму вельми
проникливого) говорить так, ніби його сама природа
навчила, а не сам він це відкрив. «Якщо,— говорить
він,— є щось таке у всесвіті, чого ум людини, людський
розмисел, сила, могутність зробити не можуть, тоді,
певно, той, хто це зробив, кращий за людину. Але
людина не могла створити небесні тіла і все те, чому
притаманний вічний розпорядок. Отже, той, хто все
це створив, кращий за людину. Чому ж не сказати,
що це бог? Адже якщо богів нема, то що може бути
у всесвіті кращим за людину? Бо тільки в неї одної
є розум (ratio), кращого за який нічого не може бути.
Але було б надмірною зарозумілістю з боку людини
вважати, що кращої за неї у всьому світі нікого нема.
Значить, є щось краще, отже, є бог». 17. Справді,
коли дивишся на великий і чудовий будинок, хіба ти,
навіть не побачивши господаря, не можеш зробити
висновок, що будинок цей побудований аж ніяк не
для мишей і ласок? 12 То ж чи не відвертим безтям-
ством з твого боку буде, якщо вважатимеш, що вся
пишнота світу, такий великий розмай і краса небесних
тіл, величезні простори моря і землі — все це житло
для тебе, а не для безсмертних богів? Хіба ми не
розуміємо, що все те, що міститься вище, є кращим?
Земля розташована найнижче, і її оточує вельми
щіль302
Марк Тулій Ціцерон
не повітря. Є навіть деякі краї і міста, в яких внаслідок
особливої щільності повітря розум людей слабший.
Так само ведеться зі всім людським родом з тієї
причини, що він населяє землю, тобто найщільнішу
область світу.
18. Проте з самої наявності в людях кмітливості
ми повинні прийти до висновку, що є якийсь розум,
проникливий і божественний. Бо «звідки ж людина
прихопила ту кмітливість?», як говорить у Ксенофонта
Сократ. Коли хтось запитає, звідки в нас волога і
тепло, що розлиті в нашому тілі, і сама земна щільність
плоті людини, і, нарешті, оживляюча її душа13, то
очевидно, що одне ми взяли від землі, друге — від
води, третє — від вогню, ще інше — від повітря, яке
ми вводимо в себе диханням.
УП. Але звідки те, що найвище за все,— я маю на
увазі розум (ratio), або, якщо ласка, в багатьох словах —
ум (mens), розважливість (consilium), мислення (cogi-
tatio), розсудливість (prudentia)? Невже все інше світ
матиме, а цього одного, найголовнішого, не буде?
Але ж напевно нема нічого кращого за світ, нічого
чудеснішого, нічого ліпшого. І не тільки нема, але й
уявити собі щось краще ніхто не може. А якщо нема
нічого кращого за розум і мудрість, то необхідно, щоб
ці якості були притаманні тому, що ми визнали
найкращим. 19. А ця загальна погодженість, нерозривний
зв’язок і гармонія 14, що панують серед речей, хіба не
змушують будь-кого визнати правоту моїх слів? Земля
раз по раз може то вкриватися квітами, то знову
замерзати. За стількома змінами, які відбуваються в
природі, ми знаємо, що Сонце то наближається до
нас, то віддаляється у дні зимового і літнього
сонцестояння. Морські припливи і відпливи пов’язані зі
сходом і заходом Люни-Місяця. При одному обертанні
всього неба відбуваються неоднакові переміщення
зірок. Звичайно, такої узгодженості між різними
часПРО ПРИРОДУ БОПВ
303
тинами всесвіту не могло б бути, якби вона не
утримувалася єдиним божественним неподільним духом.
20. Ці думки лише унеможливлять фальшиве
тлумачення з боку академіків, якщо їх викласти
докладніше і розлогіше, що я і маю намір зробити. Якщо ж
викладати їх, як це робив Зенон, у короткій і стислій
формі, тоді вони більш уразливі для критики. Бо так
само, як проточна вода або мало, або зовсім не
псується, а стояча псується легко, так і плин мови змиває
лихослів’я хулителів. Але стислою і короткою мовою
нелегко захиститися. Те, про що ми говоримо широко,
Зенон у стислому вигляді висловив так:
VIII. 21. «Те, що користується розумом, краще від
того, що розумом не користується. Нема нічого
кращого за світ — отож світ користується розумом». У
такий спосіб можна довести, що світ мудрий,
блаженний, вічний. Адже все, в чому є ці якості, краще від
того, в чому цих якостей замало. А оскільки нема
нічого кращого за світ, то виходить, що світ є богом.
22. Той же [Зенон] міркує таким чином: «Жодна
частина [цілого], позбавленого здатності відчувати, не
може бути чутливою. Частини світу здатні відчувати,
отже, світ не позбавлений здатності відчувати». Він
же продовжує в такій само стислій формі: «Те,—
говорить він,— що позбавлене душі і розуму, не може
породити з себе щось живе і таке, що має розум.
Отже, світ повгнен бути живим і мати розум». І
[Зенон] методом уподібнення (як він часто це робить)
приводить до подібного висновку таким чином: «Якби
на оливковому дереві виростали флейти, які
виконували б різні мелодії, хіба ти мав би сумнів у тому,
що й самому оливковому дереву притаманні деякі
знання у грі на флейті? А якби на платані росли
якісь струнні інструменти, що видавали б чарівні звуки,
то ти, треба думати, вважав би, що й платанам
притаманна музикальність. Чому ж не вважати світ живим,
коли він породжує з себе щось живе і розумне?»
304
Марк Тулій Ціцерон
IX. 23. Хоч на початку цієї промови я сказав, що
в пертій її частині нема необхідності (оскільки для
всіх очевидно, що боги існують), однак тепер хочу
підперти це саме доказами фізичними. Річ-бо в тім,
що все те, що приймає їжу і росте, містить у собі
силу тепла, без якої не можна ні харчуватися, ні рости.
Тому все тепле і вогняне збуджується і приводиться
в дію власним же рухом. А те, що харчується і росте,
використовує якийсь рух, упорядкований і
рівномірний. Доки цей рух зберігається в нас, ми маємо і
здатність відчувати, і життя. А коли жар [всередині
нас] холоне і гасне, ми вмираємо і гаснем. А яку
велику кількість тепла має всяке тіло, Клеант доводив
так. Він твердив, що нема їжі настільки тяжкої, щоб
вона не переварилася [у шлунку] протягом дня і ночі.
І навіть у рештках її, що природно викидаються,
міститься тепло. Далі, невпинне пульсування судин і
артерій ніби наслідує коливання вогню. І часто
помічали, як щойно відторгнене серце якоїсь живої істоти
тріпоче і б’ється з частотою, що відповідає частоті
биття полум’я24. Отже, все, що живе (хай то буде
тварина чи рослина), живе завдяки наявному в ньому
теплу. Із чого слід зробити висновок, що ця теплова
природа (caloris naturam) має в собі життєву силу,
яка поширюється на весь світ.
25. Ми це легше зрозуміємо, якщо докладніше
розберемо всі види цього всепроникного вогню. Отож всі
частини світу (я торкнувся тільки найбільших)
підтримуються і підкріплюються вогнем. Це особливо
очевидно при розгляді природи землі, бо, як ми бачимо,
і від удару каменем об камінь, і від тертя народжується
вогонь, і свіжоскопана земля парує. Із невичерпних
криниць дістають теплу воду, а особливо зимової пори,
тому що велика кількість тепла міститься в надрах
землі, а земля взимку стає щільнішою і з цієї причини
щільніше стискує наявне в ній тепло.
ПРО ПРИРОДУ БОТІВ
305
X. 26. Можна було б у довгій мові на багатьох
доказах довести, що все насіння, яке земля приймає
в себе (і те, яке вона сама з себе родить 15 і, закріпивши
в собі коренями, утримує),— все це і народжується, і
росте завдяки помірному теплу. А що і в воді є
домішок тепла, про це свідчить передусім рідкий її
стан і здатність розливатися. Бо ми бачимо, що холод
перетворює її на лід, сніг, іній, але від тепла вона
стає рідкою і розливається. Так і від північних вітрів
та інших, що приносять холод, замерзає волога, і вона
ж, навпаки, пом’якшується, зігрівшись, і тане від тепла.
І моря, схвильовані вітрами, так тепліють, що легко
можна збагнути, що й в цих величезних масах води
міститься тепло, яке не іззовні туди надійшло, але з
глибини самого моря, збудженого хвилюванням. Саме
це відбувається і з нашим тілом, коли воно від руху
і вправ зігрівається.
27. І саме повітря, яке за своєю природою найхо-
лодніше [зі стихій], зовсім не позбавлене тепла.
Навпаки, в ньому теж є домішок тепла й до того ж великий.
Адже повітря і народжується від випаровування води.
У ньому слід бачити ніби якусь пару, що виходить
із води; а вона сама виникає від руху того тепла, яке
міститься у воді. Подібне можемо спостерігати, коли
вода закипає на вогні.
А що стосується тієї, що лишилася,— четвертої
частини світу 16, то вона і сама за природою своєю вся
гаряча, й іншим стихіям надає рятівне й життєдайне
тепло. 28. Але з цього слід зробити висновок, що
коли усі частини світу підтримуються теплотою, то й
сам світ також зобов’язаний своїм тривалим
існуванням тій самій причині. Ба більше, слід зрозуміти, що
ця гаряча вогняна стихія так розлита у всій природі,
що збуджує в ній силу виробляти і народжувати.
З цієї причини і народжуються та ростуть усі живі
істоти і рослини.
306
Марк Тулій Ціцерон
XI. 29. Таким чином, є природа, яка містить у собі
весь світ і зберігає його; і вона не позбавлена відчуття
та розуму. Бо всяка природа (яка не відокремлена і
не проста, але сполучена і пов’язана з чимось іншим),
має в собі щось головне: в людині, наприклад, це —
розум, а в тварині — щось подібне до розуму, від чого
у не! народжується поваб. У дерев же й інших [рослин],
які родяться на землі, панівна першопричина (як
гадають) ховається в коренях. Я називаю панівним (ргіп-
cipatum) те, що греки називають гегемонікбн, тобто
те, що є найважливішим у своєму роді і від чого
важливішим нічого бути не може й не повинно бути.
Таким чином, треба, щоб і панівна засада всієї природи
була найкращою та над усе гідною могутності і влади
над усіма речами.
30. Але ми вже знаємо, що в частинах світу (бо
у світі нема нічого, що не було б частиною єдиного)
є відчуття і розум. Отож ці якості неодмінно мають
бути і в тій частині світу, яка складає його панівну
засаду, і при тому повинні бути у вищому ступені.
Тому світ неодмінно повинен бути мудрим. А та
природа, яка все охоплює і вміщає, повинна переважити
все інше досконалістю розуму. Виходить, світ і є
богом, і божественна природа містить у собі всю силу
світу. Однак той світовий вогонь вельми чистий,
прозорий і рухомий, і з цих причин набагато здатніший
до збудження почуттів, ніж це наше тепло, яке все
навколо нас утримує і живить.
31. Таким чином, якщо людей і тварин живить
тепло, через що вони можуть рухатись і відчувати,
тоді безглуздо твердити, що здатності відчувати
позбавлений світ, який підтримується цілком вільним і
чистим вогнем, і до того ж всепроникним і найрух-
ливішим. Особливо тому, що цей вогонь, притаманний
самому світові, не запалений кимось іншим, сам є
причиною власної активності; його не приводить у
рух ніякий зовнішній імпульс. Бо що інше може бути
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
307
більш значним (valentius), ніж світ; що могло б збудити
і привести в рух той жар, яким світ тримається?
XII. 32. Та послухаємо Платона, мовби якогось бога
філософів. На його думку, є два рухи: один — свій,
внутрішній, другий — зовнішній (спричинений). Той
із них, що приходить в рух сам собою, божественніший,
аніж спричинений сторонньою силою. Перший вид
руху він приписує тільки душам, і саме від них,
вважає, походить початок руху. Відтак, оскільки від
світового вогню народжується всякий рух, який
рухається не від стороннього імпульсу, а сам собою, тоді
він повинен бути душею. Отож світ живий. З цього
можна зрозуміти також, що в ньому є і розумність,
бо світ, звичайно ж, є кращим, ніж будь-яка природа.
Але, як усяка частина нашого тіла менша, ніж усе
наше тіло в цілому, так і світ в цілому неминуче є
щось більш значне, ніж будь-яка його частина. А якщо
так, то тоді світ неодмінно розумний. Бо коли не так,
то людина, яка є частиною світу, будучи наділена
розумом, повинна стояти вище, ніж увесь світ. 33. Так
само, якщо ми побажаємо здійснити перехід від най-
примітивніших, нерозвинених істот до вищих і
досконалих, то ми неминуче перейдемо до богів. Бо ми
передусім помічаємо: природа підтримує тих, що
народжуються з землі, однак турбота природи про них
обмежується тільки тим, що вона їх годує і вирощує.
34. А тваринам ще дана здатність відчувати і рухатись
разом з певним прагненням досягнути рятівного для
них і ухилитися від згубного. Але людині природа
надала понад те розум, який керує її душевними
прагненнями, то даючи їм волю, tq стримуючи.
XIII. Четвертий і найвищий ступінь — це ті істоти,
які народжуються від природи добрими й мудрими і
яким одвіку притаманний вроджений розум, вірний і
постійний, розум, що його треба вважати надлюдським
і часткою бога, тобто світу. У світу неминуче повинен
бути досконалий і абсолютний розум. 35. Адже
не308
Марк Тулій Ціцерон
можливо уявити собі, щоб у світі не було нічого
щонайвищого і досконалого. І виноградній лозі, й
худобі (як ми знаємо) властиво від природи якимось
своїм шляхом просуватися до досконалості, якщо
цьому не перешкоджає якась сила. І як у живописі, або
в архітектурі, або в будь-якому іншому мистецтві є
свої довершені твори, так і у всій природі тим більш
повинно бути щось довершене. Бо для всього іншого
можуть існувати . численні зовнішні перешкоди до
досягнення досконалості, але всій природі в цілому ніщо
не може перешкодити — адже вона сама все у собі
містить. Виходить, неминуче повинен бути цей
четвертий і найвищий ступінь, з яким ніщо не може
зрівнятися. 36. І це той ступінь, на якому перебуває
весь всесвіт у цілому. А якщо він такий, якщо він і
переважає все, і йому ніщо не може бути перешкодою,
то, безумовно, світ розумний і навіть мудрий. І що
може бути нерозумніше, ніж твердити, ніби те, що
включає в себе все, не є найкращим, не є передусім
живим, а також — таким, що не має розуму і
розважливості (ratio et consilium), нарешті, не є мудрим. А
що ж іще, коли не світ, може бути найкращим? А
ніщо: ні рослина, ні тварина, ні одна істота, наділена
розумом, навіть сама людина. Бо людина може стати
мудрою, але якщо світ у безмежно далекому минулому
був нерозумним, то він, звичайно, ніколи не набув би
мудрості. Таким чином, він був би гіршим за людину.
А оскільки це безглуздя, то слід вважати світ і одвічно
мудрим, і богом. 37. Нема нічого іншого, крім світу,
що містило б у собі все; що було б всебічно
впорядкованим, довершеним, бездоганним у всіх
відношеннях 17, у всіх своїх частинах.
XIV. Хрисіп тонко підмітив, що як чохол
виготовлений заради щита, піхви — заради меча, так само все
решта, крім світу, зроблене лише заради чогось іншого.
Наприклад, плоди і злаки земля родить заради тварин,
тварини народжуються заради людей: кінь — для того,
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
309
щоб на ньому їздити, віл — для оранки, собака — для
полювання й охорони.
Сама ж людина народжується, щоб споглядати світ,
розмірковувати і діяти у відповідності з цим. Вона
жодним чином не досконала, вона — лише частина
досконалого.
38. А ось світ, оскільки він усе охоплює і нема
нічого, що б у ньому не містилося, у всіх відношеннях
досконалий. Адже як може чогось не вистачати тому,
що є найкращим? Але нема нічого кращого, ніж ум
і розум. Отже, неможливо, щоб у світу їх не було.
Добре про це говорить той же Хрисіп. Застосувавши
метод уподібнення, він вчить, що все краще
виявляється в закінченому і дозрілому: в коні — краще, ніж
у лошаті, в собаці — ніж у цуценяті, в дорослому
чоловікові — ніж у хлопчикові. Так само те, що у
всьому світі є найкращим, повинно міститися в чомусь
закінченому і досконалому. 39. Але нема нічого
досконалішого за світ, нема нічого кращого за
доброчинність. Отже, світу властива доброчинність. Людська
природа, звичайно, не досконала, і все ж у людині
виявляється доброчинність. Наскільки легше уявити
її в світі! Отож у світі є доброчинність, вона мудра,
а тому вона бог!
XV. Переконавшись у божественності світу, слід
наділити цією божественністю і небесні світила. Адже
вони народжуються із найрухомішої і найчистішої
частини етеру, без найменшої домішки іншого
елемента. Тому вони поспіль вогняні й прозорі, і їх також
з повною підставою можна вважати живими й
здатними відчувати і мислити. 40. А те, що всі вони
вогняні, на думку Клеанта, підтверджують свідчення
двох наших відчуттів: дотику і зору. Сонячне світло
яскравіше за будь-який інший вогонь, бо воно освітлює
світ на величезну відстань у довжину і в ширину. І
воно ж дає нам не тільки відчуття тепла, але часто
навіть обпалює, чого не могло б статися, якби воно
310
Марк Тулій Ціцерон
не було вогняним. Отож, говорить Клеант, оскільки
сонце вогняне і живиться випарами океану (тому що
ніякий вогонь не може протриматися без деякого
живлення), то виходить, що воно схоже або на той вогонь,
яким ми користуємося, наприклад, для приготування
їжі; або на той, який міститься в тілах живих істот.
41. Але цей наш вогонь, якого ми потребуємо для
життєвих потреб,— згубник і поглинач усього. Куди
б він не увірвався, він усе руйнує й нищить. Навпаки,
той, що в тілах, животворний і рятівний, він усе
зберігає, живить, ростить, підтримує, надає здатність
відчувати 18. Виходить, можна не сумніватися, до якого
із цих вогнів подібне Сонце, коли й воно теж робить
так, що все буяє і кожне на свій кшталт квітне. А
якщо сонячний вогонь схожий на ті вогні, що в тілах
живих істот, то й Сонце повинно бути живим; а з
ним і решта світил, що народжуються в небесному
вогні, який ми називаємо етером або небом. 42. Але
якщо народження одних живих істот відбувається на
землі, других — у воді, третіх — у повітрі, то було б,
на думку Арістотеля 19, безглуздям думати, що в тій
частині світу, яка найбільш здатна народжувати живе,
ніщо живе не народжується. Зірки ж перебувають у
тих місцях, де етер. І оскільки етер — стихія найтонша
і перебуває в постійному русі та сповнена сили, то
все, що народжується в ньому, повинно бути живим
і неодмінно мусить вирізнятися і вельми гострою
чутливістю, і найбільшою рухливістю. А позаяк в етері
народжуються зірки, то треба думати, що їм
притаманна здатність відчувати і мислити. Із чого випливає,
що зірки повинні бути зараховані до богів.
XVI. Можна спостерігати, що люди, які мешкають
у тих країнах, де повітря чистіше й тонше,
відзначаються гострішим розумом, здатні краще метикувати,
ніж мешканці країн з густою і щільною атмосферою.
43. Вважають, що навіть їжа, яку вживають, якось
впливає на гостроту розуму. Отож цілком імовірно,
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
311
що в зірках міститься пречудовий розум, оскільки
вони і населяють етерну частину світу, і живляться
вологими випарами земель та морів, вельми
розрідженими внаслідок великої віддаленості. А про наявність
у зірок здатності відчувати і мислити більш за все
свідчать упорядкованість і постійність їхніх рухів, в
яких нема нічого довільного, нічого мінливого, нічого
випадкового. Але ж нема нічого такого, що могло б
розумно і розмірено рухатися без участі розважливості.
Цей порядок у зірках і їхню віковічну постійність
неможливо пов’язувати ні з природою (хоч вона
сповнена розуму), ні зі сліпим випадком, який є другом
мінливості і ворогом постійності. Із цього випливає,
що вони рухаються з власної волі, керуючись своїм
відчуттям, своєю божественністю.
44. Заслуговує похвали Арістотель за те, що вчив,
ніби все рухається або за [своєю] природою, або
[зовнішньою] силою, або з [власної] волі20. Рухаються
Сонце, і Місяць, і всі зірки. Те, що рухається природою,
або падає вниз із власної волі, або внаслідок легкості
лине вгору. Ні те, ні друге не стосується зірок, тому
що їхній рух відбувається по колу. Не можна також
сказати, що їхній рух викликаний якоюсь великою
силою і що зірки рухаються ніби всупереч [своїй]
природі, бо що може бути більше [за них]? Таким
чином, лишається вважати, що зірки рухаються
самовільно. Той, хто бачить усе це і все ж заперечує
існування богів, чинить не тільки як невіглас, але й
як нечестивець. Утім, звісно, невелика різниця —
заперечувати існування богів чи твердити, що вони ні
про що не піклуються, нічого не роблять. Мені
здається, що той, хто нічого не робить, ніби й зовсім не
існує. Отож існування богів настільки очевидне, що
того, хто заперечує це, навряд чи можна вважати
людиною при здоровому глузді.
XVII. 45. Залишається обміркувати, яка ж природа
богів. І в цьому питанні найбільші труднощі полягають
312
Марк Тулій Ціцерон
у тому, щоб відвести розумовий погляд від звичного
для очей. Це призводить до того, що і простий народ,
і філософи, які уподібнилися темному людові 21, не
можуть уявити собі богів інакше, ніж у людській
подобі. Необгрунтованість цієї думки вже достатньо
показав Кота, тому мені нема чого багато говорити.
Але оскільки в душі у нас закладено певне уявлення,
що бог саме такий (що він, по-перше, живий, а потім,
що у всій природі нема нічого кращого за нього), то
я не бачу, що більше-відповідало б цьому уявленню
і поняттю, ніж твердження, що цей світ (за який ніщо
не може бути кращим) є живим, є богом. 46. Хай
скільки завгодно жартує Епікур (чоловік менше за
все здатний на жарт і тому зовсім не схожий на свою
батьківщину) 22, хай говорить, що не може уявити собі
бога круглим і таким, що обертається. Ніколи він не
змусить мене відмовитися від того, що й сам стверджує.
На думку Епікура, боги існують, оскільки неминуче
повинна бути якась природа, настільки прекрасна, що
кращої за неї нема. Але ж очевидно, що нема нічого
кращого й за світ. 47. Нема сумніву, що все живе,
яке має і відчуття, і розум, і ум, краще від того, яке
позбавлене цього. Тому виходить, що живий світ має
чуття, ум, розум. А відтак треба зробити висновок,
що світ — бог. Утім, це стане ще зрозумілішим трохи
згодом із тих самих справ, які здійснює світ.
ХУІП. Між іншим, Велею, не вдавай, будь ласка,
ніби ви не одержали жодної освіти. Ти говориш, що
і конус, і циліндр, і піраміда тобі здаються
красивішими, ніж куля. Незвичайні у вас погляди [на красу]!
Але хай вони будуть навіть красивими на вигляд (хоча
мені самому так не здається), проте яка фігура може
бути красивіша за ту, яка одна містить у собі решту
фігур; яка не має жодної кострубатості, жодної
нерівності, жодного кута, об який можна порізатися, жодних
надломів, жодного виступу, жодної виїмки? По суті,
тільки дві фігури є найпрекраснішими: із об’ємних —
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
313
куля (globus), бо так слід перекладати [грецьке] сфай-
ра; із пласких — коло (по-грецькому кіклос). Тільки
цим двом формам притаманна та особливість, що всі
їхні частини цілком подібні між собою і крайні точки
віддалені від центра на однакову відстань —
правильніше цього нічого не може бути. 48. Але якщо ви
цього не бачите тому, що ніколи не нюхали вченої
пилюки 23, то невже ви, фізики, не могли додуматися
до того, що рівномірність руху, постійність і
впорядкованість ніяк не могли б зберегтися в іншій фігурі?
Отож ніщо не може бути темніше від того, що ви
звично твердите. Ви говорите, що цей самий світ не
обов’язково повинен бути круглим, що, можливо,
він має іншу форму і незліченні інші світи мають
інші форми. 49. Якби Епікур вивчив, скільки буде
двічі по два, він би, певно, не говорив цього. Але, як
каже Еній:
«доки він зважував своїм піднебінням, що є найкращим,—
навіть очей не підвів на небесне склепіння».
XIX. Адже є два види зірок. Із них одні, здійснюючи
свої рухи по незмінних шляхах зі сходу на захід24,
ніколи ні на крок не відхиляються від свого напрямку,
інші ж роблять безперервні обертання по двох одних
і тих же шляхах і напрямках25. Обидва ці явища
засвідчують як про обертання самого світу, яке було
б неможливе, якби він не був кулеподібної форми,
так і про кругові орбіти зірок. Передусім скажемо про
Сонце, яке посідає панівне становище серед зірок.
Воно рухається таким чином, що, коли щедрим світлом
заповнює Землю, то окремі її частини почергово
залишає в тіні. Бо сама тінь Землі, застилаючи Сонце,
робить ніч. Тривалість ночей [у сукупності] та ж сама,
що і днів. Сонце, то наближаючись, то віддаляючись,
регулює міру сприйманих нами і тепла, і холоду.
Триста шістдесят п’ять обертів Сонця з доданням
близько однієї четвертої частини дня складають річний
314
Марк Тулій Ціцерон
кругообіг 26. А відхиляючи свій шлях то на північ, то
на південь, Сонце робить літо та зиму і ті дві пори
року, із яких одна близька до справжньої зими, друга —
до літа. Ось ці чотири змінні пори року є причиною
і початком усього, що вироблять земля і море. 50. Лю-
на-Місяць проходить за місячний термін той самий
шлях, що Сонце за рік. Світло Люни-Місяця найслаб-
ше, коли він ближче підходить до Сонця, а найповніше
[світло], коли він відходить найдалі. І не тільки вигляд
та форма Люни-Місяця змінюються, то виростаючи
[до повноти], то меншаючи до кінця, але також і
місцеперебування в небі: то у північній його частині,
то у південній. Внаслідок цього і в шляху
Люни-Місяця є щось схоже до зимового та літнього
сонцестояння. І багато чого від них іде такого, від чого й живі
істоти живляться, і рослини, породжувані землею,
ростуть і досягають повної зрілості 27.
XX. 51. Особливо вражають переміщення тих п’яти
зірок, яких неправильно називають «мандрівними»,
тобто такими, що блукають («errantes») 28, тому що
зовсім не блукає те, що протягом усієї вічності зберігає
постійність і закономірність своїх переміщень —
поступальних, зворотних і інших. Але особливо дивно
у зірках, про які ми говоримо, те, що вони то ховаються,
то знову з’являються, то віддаляються, то
повертаються, то випереджають Сонце, то йдуть за ним, і
рухаються то швидше, то повільніше, то зовсім не
рухаються, а деякий час стоять на місці. Виходячи з
нерівномірності їхніх рухів, математики і встановили
«великий рік», який наступає тоді, коли Сонце, Лю-
на-Місяць і п’ять блукальниць після того, як вони всі
пройшли свої шляхи, займуть те саме взаємне
розміщення 29. 52. Наскільки він довгий, складне питання.
Але він неодмінно має певну і кінцеву тривалість.
Та [планета], яку називають зіркою Сатурн, а
греки — Файнон, найдальша від Землі і здійснює свій
шлях приблизно за тридцять років. Причому увесь
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
315
свій шлях вона рухається вельми дивовижним чином:
то попереду [Сонця], то відстаючи [від нього], то
ховаючись у вечірній час, то знову з’являючись уранці.
І протягом незліченних століть, всієї вічності ніщо не
змінюється у послідовності її рухів.
А нижче за неї, ближче до Землі, рухається зірка —
Юпітер, яку називають Фаетон. Те саме коло
дванадцяти сузір’їв Зодіаку вона проходить за дванадцять
років і на своєму шляху міняє свій рух так само, як
зірка Сатурн. 53. Ближчу до нього нижню орбіту
займає Пірбейс, звана також зіркою Марс; вона
обходить те ж коло Зодіаку, що й дві верхні зірки, за
двадцять чотири місяці без шести, якщо не помиляюся,
днів. А нижче цієї є зірка Меркурій, її греки називають
Стілбон. Вона обходить пояс сузір’я Зодіаку приблизно
за рік і, не віддаляючись більше ніж на одне сузір’я
від Сонця, то обганяє його, то йде за ним. Нижня
від п’яти блукальниць і найближча до Землі — це зірка
Венера, що називається, по-грецьки Фосфброс (а по-
латині Lucifer). Часом вона сходить перед Сонцем і
Гесперос, коли виходить після нього. Вона завершує
свій шлях за рік і обходить пояс Зодіаку, його широту
і довжину. Те саме роблять і верхні планети, то
передуючи Сонцю, то йдучи за ним, але не віддаляючись
від нього більше ніж на два сузір’я Зодіаку з°.
XXI. 54. Так ось, я не можу збагнути цієї постійності
у зірок, цієї дивовижної узгодженості їхніх таких
різноманітних шляхів протягом нескінченно довгого часу,
якщо в цьому не бере участь ум, розмисел, розум. А
якщо ми бачимо наявність цього в зірках, то не можемо
не зарахувати їх до богів. Та й у тих зірках, які
називають «мірноплинними», тобто такими, що не
блукають («inerrantes»),— хіба не виявляється в них
також наявність розуму й мудрості, судячи з
погодженості і постійності їхнього щоденного обертання? Адже
вони не пересуваються разом з етером, не прикріплені
до неба, як гадає багато хто з тих, що не знають
316
Марк Тулій Ціцерон
фізики. Та й не така природа етеру, щоб він міг силою
своєю охопити й обертати зірки. Адже він тонкий та
прозорий і просякнутий рівномірним жаром, а тому
здається недостатньо пристосованим для того, щоб
утримувати зірки. 55. Виходить, нерухомі зірки мають
свою [особливу] сферу, не пов’язану з етером. А їхні
річні шляхи з їхньою вічною, дивовижною постійністю
засвідчують, що і в них є божественні сила й розум.
Той, хто не розуміє цього, здається, взагалі нічого не
здатний зрозуміти.
56. Отож, у небі нема місця випадковості, свавіллю,
блуканню, метушні (vanitas); у ньому, навпаки,
цілковитий лад, істинність, розумність (ratio), постійність.
А ті [небесні тіла] 31, яким це не притаманне,
позбавлені розуму (ementita) і неправдиві. Без певного
напрямку вони носяться навколо Землі нижче Люни-
Місяця (який найнижчий від усіх інших) і падають
на Землю. Той, хто вважає, що цей дивовижний лад
і неймовірна постійність небес, яка породжує все і
всіх (також існування і добробут), обійшлись без
розуму, той сам, треба гадати, позбавлений розуму.
57. Отож я, на мою думку, не зроблю помилки,
якщо далі поведу своє міркування, відходячи від
сказаного з тими, хто більше за інших просунувся в
пошуках істини.
ХХП. Зенон дає таке визначення природи: природа,
говорить він,— це творчий вогонь, що планомірно
просувається по шляху до породження. Він вважає, що
мистецтву найбільше властиво творити і породжувати.
І те, що у витворах наших мистецтв чинить рука
людини, набагато майстерніше виробляє природа,
тобто (як я вже сказав) творчий вогонь — наставник в
інших мистецтвах, оскільки має ніби якийсь шлях і
метод (viam et sectam), яких дотримується. 58. Природу
ж самого світу, який охоплює і містить у собі все,
той же Зенон називає не тільки творінням мистецтва,
але й майстринею («artifex»), меценаткою, яка
провиПРО ПРИРОДУ БОПВ
317
дить усе корисне й прихильне для всіх своїх творінь.
І як інші природи кожна від свого насіння
народжується, зростає, підтримується, так і природа світу [в
цілому] всі свої рухи здійснює за своєю волею, має
свої ваблення, прагнення, які у греків називаються
гормас, і згідно з ними чинить [свої] дії — так само,
як і ми самі, коли нас рухають душа й почуття.
Отож такий розум світу з цієї причини справедливо
можна назвати або розважністю, або провидінням,
греки це називають Пронойя. Його найголовніша турбота
і головне заняття полягає, по-перше, в тому, щоб світ
найкращим чином був пристосований для тривалого
існування; потім, щоб йому нічого не бракувало, а
більш за все — щоби в ньому була незвичайна краса
і все, що може його оздобити.
ХХПІ. 59. Уже сказано про світ у цілому. Сказано
також про зірки. Тому вже з’явився мало не цілий
гурт богів, але не бездіяльних і не таких, для яких
діяльність є важким і обтяжливим заняттям. Бо вони
ж не складаються із жил, кровоносних судин, кісток
і не живляться стравами та напоями, які могли
накопичити в них надто густі соки. І тіла їхні не такі,
щоб вони боялися падінь або ударів чи побоювалися
захворіти через утому. Епікур, остерігаючись цього,
вигадав безтілесних і бездіяльних богів. 60. Але
звичайно наші боги, наділені пречудовою формою,
розміщені в найчистішій частині неба, вони так рухаються
і так спрямовують свій шлях, що здається, ніби вони
погодилися зберігати все і про все піклуватися.
І грецькі мудреці 32, й наші предки не без підстав
назвали богами численні інші природи за ті великі
доброчинства, що вони приносять, бо гадали, ніби все,
що приносить велику користь людському родові,— це
вияв божественної доброти до людей.
І ось те, що породжене богом, називали іменем
самого бога, наприклад, плоди полів — Церерою,
вино — Лібером. Звідси відоме місце із Теренція:
318
Марк Тулій Ціцерон
...Мерзне Венера без Церери і без Лібера.
61. Потім назви і ще дещо (в чому вбачали наявність
якоїсь більш значної сили) ставали назвами богів, як,
наприклад, Вірність (fides), Розум (mens), яким
недавно М. Емілій Скавр присвятив храми на Капітолії.
А ще раніше Вірності присвятив храм Атилій Калаїн.
У тебе перед очима храм Чесноти (virtutis), храм
Честі (honoris), який був відновлений М. Марцелом,
а багато років тому, під час війни з лігурами, освячений
Кв. Максимом. А храми Достатку (opis)? Порятунку
(salutis)? Згоди (concordiae)? Перемоги (victoriae)?
Свободи (libertatis)? Оскільки значення всього цього
було таким великим, що тут без божественного
втручання не обходилось, то і з’явилися боги під цими
іменами. Таким же чином іменами богів стали слова:
Хтивість (cupido), і Насолода (voluptas), і Венера
похітливості (libertinae venus) — слова, що означають
зіпсуте, а не природне. Хоча Велей і думає інакше,
ці самі зіпсутості часто вельми суперечать природі.
62. Отож завдяки великій корисності були визнані
богами ті речі, які породжували якусь користь. І за
самими вже іменами, які я щойно назвав, можна
судити, яка в якого бога сила.
XXIV. Крім того, загальноприйнято у людей вірити,
що мужі видатні й прославлені своїми доброчинствами
возносяться на небо. Так були [обожнені] Геракл,
так — Кастор і Полукс, так само — Ескулап. Так і
Лібер; я маю на увазі Лібера, породженого Семелою,
а не того, якого наші предки справедливо та
благочестиво обожнили разом з Церерою і Ліберою, як це
можна зрозуміти з містерій. А тому що народжених
від нас ми називаємо liberi («діти»), то і народжені
Церерою були названі Лібер і Лібера. За Ліберою
збереглося це ім’я, за Лібером — ні. Так був обожнений
і Ромул, якого ототожнюють з Квірином. Оскільки
їхні душі продовжують жити і насолоджуватися
вічПРО ПРИРОДУ БОПВ
319
ністю, то їх справедливо вважають богами, бо вони і
найкращі, й вічні.
63. І ще з іншого джерела (власне, з великої
природи) полинула [на небо] сила-силенна богів, які,
будучи наділені людською подобою, дали щедрий
матеріал поетам для їхніх вигадок, а життя людей
наповнилося всіляким марновірством. Це питання
розглядав Зенон, а пізніше грунтовніше роз’яснили Клеант
і Хрисіп. По всій Греції поширено давнє повір’я, що
Уран-небо (coelum) був оскоплений сином Сатурном.
У свою чергу Сатурн теж був закований у кайдани
сином Юпітером. Але в цих нечестивих байках
приховується дотепний фізичний сенс: що небесна (яка
вище всього перебуває) вогняна природа — етер (який
сам від себе породжує все) — не має частини тіла, яка
служить для злягання і народження нащадків.
XXV. А в Сатурні хотіли бачити того, хто вміщує
в собі відтинки часу, що плинуть і змінюють один
одного. Адже він у греків і відповідне ім’я носить —
Крбнос, те саме, що хрбнос, тобто відтинок часу. А
Сатурном його назвали тому, що він сповнюється
(saturaretum) роками. І вигадали, ніби він має звичку
пожирати народжених від нього, тому, певно, що час
поглинає відтинки часу і ніяк не насититься роками,
що вже минули. А [Сатурн] був закований Юпітером,
аби час не плинув надто швидко; щоб сповільнити
його плин, на нього були накладені зоряні кайдани.
Але сам Юпітер, тобто iuvans - pater (батько-поміч-
ник) — його ім’я в непрямих відмінках вживається у
формі Iovis — від iuvando — «допомагати» — поетами
зветься «батько богів і людей», а предки наші називали
його «Найліпший» (optimus) і «Верховний» (maximus).
До того ж звернення «Найліпший», тобто найблаго-
чинніший, було більш раннє, ніж «Верховний», тому
що важливіше і, звичайно, благочинніше допомагати
всім, ніж мати велику могутність.
320
Марк Тулій Ціцерон
65. Еній, як я вже згадував, так говорить про його
назву:
Пильно ВДИВЛЯЙСЯ в небо сяюче, всі яке звуть Йовісом.
Це простіше, ніж в іншому місці у того ж поета:
Тбму, що світить, k присвячу все, що в мене £ тільки 33.
Так що наші авгури, коли вицукують: «О Юпітере,
що мечеш блискавки, гримотиш громом!», то, по суті,
говорять: «О небо, що мече блискавки і гримотить
громом». Евріпід же, який прекрасно написав багато
про що, цю думку коротко висловив так:
Етер ти бачиш широко розлитий у небі там,
Він збмлю зусібіч ніжно й лагідно охбплює,
Йогб верховним ти ббгом визнавай — Юпітером.
XXVI. 66. Повітря ж, яке перебуває між морем і
небом, обожнюється, як учать стоїки, під іменем Юно-
ни, сестри і дружини Юпітера, оскільки у повітря є
подібність з етером і найтісніший із ним зв’язок.
Надали ж повітрю жіночу стать і призначили Юноні,
бо нема нічого ніжнішого за нього. Але я переконаний,
що і Юнони ім’я походить від iuvando.
У поетичних вигадках говориться ftpo поділ [світу]
на три царства. [Оскільки про етер вже було сказано],
залишаються вода й земля. Так ось, Нептуну, в якому
хочуть бачити брата Юпітера, було віддано все морське
царство. І як ім’я бога портів (Portunus) походить від
portus (порт), так ім’я Нептуна (Neptunus) виведене
від паге (плавати) з невеликою зміною перших літер.
А все земне життя і природа були присвячені
батькові Діту, він же зветься у нас «Багатий» (dives), як
у греків «плютон», тому що і повертається все в
землю, і походить все із землі. Дружина його Про-
зерпіна (ім’я грецьке) — це та, що у греків іменується
«персефон», бо в ній хочуть [бачити] насіння польових
плодів. Вигадали, ніби її, викрадену і сховану, шукає
мати. Матір же звуть Ceres — від слова geres (плід-
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
321
ниця). Перша літера була випадково змінена. Так само
і в греків вийшло «деметер» (Деметра) із Гемегер
(Земля-мати). Як Mavors (Марс) походить від того,
що він magna verteret (велике перевертає), як Minerva
(Мінерва) — від того, що вона або зменшує (minueret),
або погрожує (minaretur).
XXVII. 67. Оскільки у всіх справах найважливіше
значення мають початок і кінець, то вирішили при
зверненні до богів почати від Януса, ім’я якого й
походить від ire (ходити), відтак і відкриті проходи
називаються іапі, а вхідні двері до помешкання — ianua.
Ім’я Вести іде від греків, бо вона та, що в них
називається Гестіа, і владі її підлягають жертовники
і вогнища. Так що цій богині (яка є охоронницею
всього домашнього) і всяка молитва, і всяке
жертвоприношення воздається краще, [ніж іншим]. 68. Майже
ту саму владу мають і боги-пенати, назву яких виведено
або від penu — адже так називають усе, чим харчуються
люди, або від того, що вони мешкають всередині
(penitus), і через це поети називають їх також Penetrales
(Проникаючі).
І ім’я Аполона теж грецьке, в ньому хочуть бачити
Сонце. А Діану вважають Люною-Місяцем. Сонце (sol)
називається так або тому, що воно єдине (solus) із усіх
зірок таке велике, або тому, що, коли воно сходить, [всі]
світила навколо бліднуть і видно саме лише Сонце.
Люну-Місяць названо так від lucere (світити), друге
ім’я Люцина. І ось як у греків при пологах звертаються
до Діани (називаючи її також іншим іменем —
Світлоносна), так у нас звертаються до Юнони-Люцини.
Також Діана зветься «Всюдимандрівною», але не тому,
що вона вважається однією з семи нібито «мандрівних»
зірок. 69. Діаною ж [Люною] називається тому, що
ніч вона ніби обертає на день (dies). А звертаються
до неї при пологах тому, що вагітність триває іноді
сім, а переважно дев’ять місячних обертів, які
називаються menses (місяці), оскільки відбуваються у
ви11 7-258
322
Марк Тулій Ціцерон
міряні проміжки часу. Цікаву думку висловив завжди
дотепний Тімей. Розповівши у своїй «Історії» про те,
що тієї самої ночі, коли народився Александр, згорів
ущент храм Діани Ефеської, він додав: нічого дивного,
адже Діани (яка хотіла бути присутньою при пологах
Олімпіади) в цей час не було вдома. Ту ж богиню,
яка приходить при всякій нагоді, у нас назвали Ве-
нерою (Venus). І швидше від її імені виникло venustas
(розкіш), ніж Venus від venustas.
XXVHI. 70. Чи ви помічаєте, як від правильного
й корисного пізнання природних речей розмисел
людський відволікався у світ вигаданих, уявних богів?
Ось що породило неправдиві думки, помилки (які
вносять плутанину), майже баб’ячі забобони. Вийшло
так, що нам відомі й лики богів, і вік, і одяг, і
прикраси, їхній родовід і їхні шлюби, і родинні
стосунки. Усе це було перенесене на них для того, щоб
уподібнити їх слабкому родові людському. Тому їх
навіть уявляють такими, яким притаманні різні
пристрасті. Ми знаємо про хтивість, смуток, гнів богів.
Вигадали навіть, що вони ведуть війни, беруть участь
у битвах; і не тільки як у Гомера, у якого одні боги
захищали одне військо, інші — інше. Боги навіть вели
свої власні війни, як, наприклад, з титанами, або
гігантами. Але ж це розповідати і вірити цьому —
найбільша глупота, цілковита нісенітниця і величезна
легковажність. 71. Однак, відкинувши ці байки, можна
визнати існування богів, які стосуються природи
кожної речі: наприклад, землі — Церери, морів — Нептуна
та інших; визнати їх такими, якими їх всі уявляємо,
і під однаковими іменами. Ми повинні ставитись до
цих бс гів з побожністю і шанобливістю. А найкраща,
найбезкорисливіша, найсвітліша й повна побожності
форма шанування богів полягає в тому, щоб завжди
і в думках, і в словах щиро шанувати їх чисто й
чесно. Не лише філософи, але й предки наші
розрізняли релігію і марновірство. 72. Бо ті, які цілими
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
323
днями молилися і приносили жертви, щоб їхні діти
пережили їх, були названі марновірними. Пізніше ця
назва набрала більш широкого змісту. А тих, які над
усім, що стосується шанування богів, запопадливо
розмірковували, було названо релігійними (від relegendo,
як elegantes від eligendo, diligentes від diligendo, як
intelligentes від intellegendo), оскільки у всіх цих словах
той самий корінь (vis legendi), що і в слові religiosus 34.
Отож із двох слів, «марно» і «релігійно», перше стало
означати осуд, а друге — похвалу. Цього, мені здається,
достатньо, аби переконатись, що боги існують, і
збагнути, які вони.
XXIX. 73. Тепер моє завдання довести, що світом
править провидіння богів. Це, звичайно, дуже важлива
теза, і на неї дуже нападають ваші, Кота; так що вся
суперечка буде, ясна річ, з вами. Бо вашим, Велею,
менш за все відомо, що говорять про це представники
інших шкіл, адже ви тільки своїх і читаєте, своїх
любите. Решту через власне невігластво засуджуєте.
Ось і ти сам учора сказав, що стоїки буцімто вивели
на сцену бабу-віщунку Пронойю, тобто провидіння.
Ти сказав це помилково, тому що гадаєш, ніби стоїки
вигадали провидіння, мов якусь особливу богиню, що
править світом і спрямовує його. А тим часом це
тільки скорочений вислів. 74. Так само, як говорять:
«Атенською державою править рада» (опустивши слово
«ареопаг»), так і ми, коли говоримо: «Провидіння
править світом», то треба розуміти, що тут пропущено
слово «богів». Повним і закінченим треба вважати:
«Провидіння богів править світом». Так що не
витрачайте в кепкуваннях над нами вашої солі, якої і так
вашому племені не бракує. І, присягаю Гераклом, якби
ви мене вислухали, то навіть не намагались би цього
робити: бо не личить, не дано вам, не можете! Тебе,
[Велею], це, між іншим, не стосується, оскільки ти
одержав, за нашими мірками, витончене виховання.
Отже, я маю на увазі не тебе, а ваших і насамперед
п*
324
Марк Тулій Ціцерон
того, хто породив цю школу,— людину невиховану,
недоука, який над усіма знущається (причому зовсім
не дотепно), не знаючи міри й грубо.
XXX. 75. Отож кажу, що провидіння богів спочатку
влаштувало весь світ, усі частини світу35; і воно в
усі часи править ним. Обговорення цього питання
наші звично ділять на три частини. У першій виходять
із доказу існування богів. Погодившись із тим, що
боги існують, треба визнати, що світом править їхня
воля. У другій частині доводиться, що все у світі
підвладне розумній природі, яка всім щонайкращим
способом управляє. Установивши це, роблять
висновок, що все у світі породжено якимись живими
основами (animantibus principis). Третя частина розглядає
дивовижність явища (в небі й на землі).
76. По-перше, треба або заперечувати існування
богів (як це зробили Демокріт та Епікур, перший з
яких вивів «подобизни», а інший «образи»), або (якщо
згодитись, що боги існують) визнати, що вони щось
роблять і роблять чудово. Але нема нічого
прекраснішого, як правити світом. Отож світом править воля
богів. Інакше неодмінно мусить існувати щось краще
й наділене більшою силою, ніж бог, що б то не було:
чи бездушна природа, чи збуджена великою силою
необхідність, яка й вершить ті величезні справи, що
ми їх бачимо.
77. Однак у такому разі виходить, що природа богів
не всемогутня і не переважає все інше, оскільки боги
підвладні або необхідності, або природі, яка і править
небом, морями й землями. Але ж ніщо не може
переважити бога! Отож він і мусить правити світом.
Бог непідвладний і не підкоряється жодній природі:
він сам править усією природою. А якщо ми
погодимося з тим, що боги мають розум, тоді повинні
погодитися також, що їм властиве й провидіння; і до
того ж у найважливіших справах. А чи можна уявити,
що боги або не знають, які справи найважливіші (і як
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
325
їх треба виконувати), або не мають сили для
виконання? Незнання суперечить природі богів, і не може
бути, щоб їм через нестачу сил було важко виконати
свої справи: це ніяк не поєднується з величчю богів.
Звідси й випливає те, що ми бажаємо довести:
провидіння богів править світом.
XXXI. 78. Але, оскільки боги існують, якщо тільки
вони існують (а вони, звичайно, існують), то вони
неодмінно мусять бути живими; і не тільки живими,
але й з розумом; мусять бути пов’язаними між собою,
неначе путами спільного громадянства; мусять правити
єдиним світом 36, немовби спільною республікою або
якимось містом. 79. Звідси випливає, що в них той
самий, що в роді людському, розум; та сама істина;
той самий закон, який велить робити добро й
відвертати зло. А з цього стає зрозумілим, що й
розважливість, і розум до людей перейшли від богів. І саме з
цієї причини закони [наших] предків обожнили й
вшанували храмами розум і вірність, доброчинність,
злагоду. То чи можна заперечувати наявність у богів
цих чеснот, якщо ми схиляємося перед їхніми святими
зображеннями? 37 Адже якщо родові людському
притаманні розум, вірність, чеснотливість, згода, то звідки
вони могли потрапити на землю, як не згори? А якщо
в нас є розуміння, розважливість, то боги неодмінно
мусять мати це саме у значно більшій мірі і не тільки
мати, а й використовувати у найбільших і найкращих
справах. 80. Але ж нема нічого більшого й кращого,
ніж світ. Світ неодмінно мусить управлятися
розмислом і провидінням богів. Нарешті, оскільки ми
достатньо показали, що боги — це ті самі Сонце і Люна-
Місяць, і планети, і нерухомі зірки (блискучі образи
яких і визначну силу ми бачимо), й небо, й сам світ;
і ті інші речі й сили, які існують у всьому світі для
великої користі і на благо роду людському. Отже,
виходить, що справді всім керує божественний розум
326
Марк Тулій Ціцерон
і божественне провидіння. Тепер уже про першу
частину сказано достатньо.
ХХХП. 81. Далі маю сказати, що все підвладне
природі 38, й вона всім пречудовим чином править. Та
передусім треба коротко пояснити, що таке сама
природа, аби можна було легше зрозуміти те, що Я хочу
довести. Бо дехто вважає39, що природа — це якась
позбавлена розуму сила, яка збуджує в тілах необхідні
рухи. Інші ж 40 вважають природу силою розумною і
впорядкованою, яка чинить нібито доцільно. Тому
завжди можна виявити й причину її дій, і наслідок.
А мистецтво її таке велике, що жодна людська
майстерність, жодна людська рука не зможе їй дорівнятися.
От узяти, приміром, сім’я. Сила його така велика, що
воно, хоч би яким нікчемно малим було, якщо
потрапить до середовища, здатного його сприйняти й
утримати (і знайде для себе речовину, від якої зможе
живитися і рости), то відтворює кожне свій вид: таке,
що може живитися через коріння або здатне ще й
рухатися, і відчувати, і прагне народжувати собі
подібних. 82. Є і такі [філософи], які все називають
природою, (наприклад, Епікур) і вводять такий поділ:
вся природа — це тіла, й порожнеча, й те, що їм
притаманне41. Але ми, коли говоримо, що природа
творить світ і править ним, маємо на увазі, що природа
не така, як шмат землі, або уламок каменя, або щось
інше в цьому роді без будь-яких внутрішніх зв’язків.
Природа — це як дерево, як тварина, в яких нема
нічого довільного, але все виглядає впорядкованим і
подібним до виробу мистецтва.
ХХХПІ. 83. Якщо ж [рослини], яких земля
підтримує через їхнє коріння, живуть і квітнуть завдяки
мистецтву природи, то, звичайно, і сама земля
підтримується тією ж силою. Бо, запліднена насінням,
вона все породжує і виробляє з себе. Обійнявши у
своїх надрах корені рослин, вона їх живить і ростить,
а сама, в свою чергу, одержує живлення від вище
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
327
розміщених, зовнішніх природ42. А випарами землі
живиться і повітря, й етер, і все, що зверху. Отож
якщо природа землю підтримує і живить, тоді те ж
саме слід сказати й про решту світу. Рослини ростуть
із землі; живі істоти дихають повітрям, і саме ж
повітря разом з нами бачить, чує, з нами співає; без
нього нічого не може постати. Воно також рухається
разом з нами; куди б ми не йшли, куди б не піткну-
лись — воно ніби дає нам місце, поступається.
84. І все те, що тягнеться до центру світу (а це —
самий низ), і що від центру до верху, і що навколо
центру в кругоподібному обертанні,— все це складає
зміст світу, єдину природу. Оскільки існує чотири
роди тіл, то їхнє взаємоперетворення становить
нерозривну природу світу. Тому що із землі
народжується вода, з води — повітря, із повітря — етер. Потім
у зворотному порядку, в свою чергу, із етеру — повітря,
із нього — вода, з води — земля, яка внизу. Таким
чином, цими природами, з яких усе складається (які
рухаються вгору і вниз, туди й сюди), підтримується
зв’язок між [усіма] частинами світу.
85. І цей [зв’язок] неодмінно мусить бути або вічним
(прикрашеним усім тим, що ми бачимо), або, напевне,
дуже тривалим, таким, що зберігався б дуже довгий,
майже незмірний час. Погодившись із будь-яким із
цих положень, слід визнати, що природа править
світом. Є мистецтво водіння флотів, або шикування
військ, або (порівняймо з тим, що продукує природа!)
плід виноградної лози чи дерева, або (ще більшою
мірою) фігура живої істоти, влаштування частин її
тіла. Ще більшою мірою це стосується самого світу.
Чи не є це доказом великого мистецтва природи?
Отож або у світі нема нічого, що свідчить про те, що
світом править розумна природа, або треба визнати,
що розумна природа править світом.
86. Але як може бути, щоб природа не правила
самим [світом], який містить у собі всі інші речі
328
Марк Тулій Ціцерон
природи і їхнє сім’я? Це так, коли б хто сказав, що
від природи залежить поява у людини зубів і бороди,
але до самої людини, у якої вони з’явилися, природа
не має жодного відношення. Так міркувати — значить
не розуміти, що те, яке виробляє щось із себе, [без
сумніву], має більш досконалу природу, ніж те, що з
нього виходить.
XXXIV. Отож для всього, чим природа править,
світ є світлом і творцем, і, так би мовити, батьком, і
вихователем, і годувальником; і все він, ніби частини
свого тіла, живить і підтримує. Бо коли природа
править частинами світу, то вона неодмінно мусить
правити і самим світом. І в цьому правлінні нема нічого,
що заслуговує осуду. Бо все, що вона могла найкращим
чином створити з наявних [чотирьох названих] природ,
вона створила.
87. Хай доведуть, що можна було створити краще.
Ніхто ніколи не доведе. А якщо хто захоче щось
виправити, то зробить або гірше, або бажатиме того,
що зробити не зможе. Але якщо всі частини світу так
влаштовані, що не можуть бути ні кращими з погляду
користі, ні красивішими на вигляд, то розгляньмо, чи
випадково вони такі, а чи змогли прийти в цей стан
тільки завдяки керівному розумові (sensus) і
божественному провидінню. Адже якщо те, що створила
природа, краще, ніж твори мистецтв, а мистецтво нічого
не створює без участі розуму, то треба вважати, що
й природа також не позбавлена розуму. Коли ти
дивишся на статую або намальовану картину, ти знаєш, що
то справа рук митця. Коли здалеку бачиш судно, яке
пливе, не маєш сумніву, що воно рухається завдяки розуму
й мис ецтву. Коли ж спостерігаєш сонячний або водяний
годинник, розумієш, що вони показують час не випадково,
а завдяки мистецтву. А світ, який включає в себе й
самі ці твори мистецтва, і їхніх творців, і все взагалі,
ти що ж, вважаєш позбавленим розважливості й
розмислу (rationis)? 88. Якби хтось привіз до Скітії чи
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
329
до Британії ту кулю, яку нещодавно виготовив наш
друг Посідоній,— кулю, окремі оберти якої
відтворюють те, що відбувається на небі з Сонцем, Люною-
Місяцем і п’ятьма планетами в різні дні й ночі 43, то
хто в цих варварських країнах засумнівався б, що ця
куля — витвір досконалого розуму (ratione)?
XXXV. А ці [епікурійці] щодо світу, від якого все
народжується і все походить, мають сумнів: чи то він
сам собою виник випадково, чи за якоїсь необхідності,
чи це — творіння божественного розуму й ума! Вони
Архімеда (який зробив копію небесної сфери з її
обертами) ставлять вище від природи, яка створила
оригінал. Не хочуть бачити, що багато що в оригіналі
створено майстерніше, ніж ті самі частини в копії.
89. Той же пастух у Атія, який раніше ніколи не
бачив корабля, коли побачив здалеку, з гори
божественне й чудесне судно аргонавтів, спочатку
зачудований і наляканий, промовив:
...плине, бачу, велетень
До ббрега із р£вом, шумом і гуркотом;
Котить хвилі велетенські, воду збурює;
Летйть від нього бризки, весь надувається.
Дуже схбжий він на хмАру грозову, чорну,
(ЯкА упала з нбба, вітром рвучким гнана);
Чи на скблю, яку вихор жбурнув нАгло так
У воду, і вона мо^ем далі котиться.
Певно, мбре суходіл хоче поглинути,
А мбже, то Тритбн, печери підвідні сам
Тризубом вимітАючи те громАддя звів,
Яке нині до неба аж здіймається.
Спочатку він виявив сумнів: що це за незнана істота?
А побачивши юнаків і почувши спів на кораблі, він
говорить:
Грайливі і швидкі то дельфіни гріючись
Шумлять, напевно...
І далі продовжує:
...На СильвАна спів
Подібне те, що до слуху долині сюди.
330
Марк Тулій Ціцерон
І ще багато чого іншого говорить пастух. 90. І ось,
як цей пастух, який з першого погляду вирішив, що
бачить щось неживе і позбавлене відчуття, потім за
певними ознаками почав підозрювати, що воно з себе
те, в чому мав сумнів. Так і філософи; якщо перші
враження від світу їх, можливо, ввели в оману, то
потім, уважно придивившись до викінчених,
рівномірних його рухів і побачивши, що усе в ньому влаштовано
в непорушному ладі й незмінній постійності, повинні
були б зрозуміти, що в цьому небесному,
божественному домі є не лише мешканець, але й правитель,
керівник і ніби будівничий цієї такої великої споруди,
такого величезного будинку.
XXXVI. Насправді, як мені здається, вони навіть
не підозрюють, наскільки все чудесно влаштовано —
як на небі, так і на землі. 91. Спочатку про Землю.
Вона розташована в центральній частині світу й з
усіх боків її обтікає та животворна стихія, якою ми
дихаємо і якій назва аег (повітря). Це слово хоча й
грецьке, але увійшло до вжитку і в нас і сприймається
як латинське. А повітря, у свою чергу, обійняте
безмежним етером, який складається із розміщених вище
за все вогнів. Запозичимо й це слово [етер] і будемо
вживати латиною aether, як уживаємо аег. Хоч Пакувій
і перекладав:
Ті, що ми називаємо повітрям, а греки — бтером,
буцімто не грек говорить ці слова [в його трагедії].
Правда, він говорить по-латині, але ж ми [в п’єсі]
чуємо його ніби мовленим по-грецьки. Він же в іншому
місці наголошує:
Він гр&с родом, про ц& і мова свідчить його.
92. Але повернімося до більш важливих речей. Отож
з етеру походять незліченні вогні зірок, з яких
головна — Сонце, що світить вельми яскравим світлом і в
багато разів переважає за величиною і об’ємом усю
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
331
Землю. Потім — інші зірки незмірної величини. І ось
усі ці вогні, такі великі, такі численні, не тільки зовсім
не шкодять Землі й усьому, що на Землі, а й, помірно
обігріваючи її, приносять користь. А якби вони зійшли
зі своїх місць, то Земля неодмінно згоріла б від таких
великих вогнів, бо пропала б помірність і домірність
надходження тепла.
XXXVII. 93. Тому не можу надивуватися тій
[людині], яка переконала себе в тому, що існують якісь
там щільні й неподільні тіла, які носяться [в просторі]
під дією сили тяжіння; і що від випадкових зіткнень
між цими тілами утворився пречудовим способом
впорядкований світ? Не розумію, чому б людині, яка
вважає, що так могло трапитися, не повірити також,
що коли виготовити із золота або з якогось іншого
матеріалу у великій кількості всі двадцять одну
літери 44, а потім кинути ці літери на землю, то з них
відразу з’являться «Анали» Енія — і то так, що їх
можна буде відразу й прочитати. Навряд чи з
випадковості може отак постати бодай один рядок. 94. Тож
як ці люди можуть твердити, що з тілець, які не
наділені ні кольором, ні певною якістю (що греки
називають пойотета), ні здатністю відчувати, але
наосліп і випадково зіштовхуються, утворився світ; ба
навіть більше того, кожної миті незліченні світи то
народжуються, то гинуть? Бо якщо скупчення атомів
може утворити світ, то чому не може створити портик?
Храм? Будинок? Чому не може — місто? Адже це й
менше вимагає праці, й набагато легше.
Певно, про світ вони так легковажно розпатякують
тому, що ніколи не споглядали цю дивовижну красу
небес. Про це я і буду говорити. 95. Чудово сказав
Арістотель: «Якби існували такі люди, які завжди
жили під землею в гарних і яскраво освітлених житлах,
прикрашених статуями та картинами і забезпечених
щедро всім, що вважається необхідним для щастя;
якби ці підземні люди ніколи не виходили на поверхню
332
Марк Тулій Ціцерон
землі, а тільки з чуток знали, що є якісь могутні боги;
далі, якби в якийсь час земля розверзлась і вони, ці
люди, змогли зі своїх підземельних жител вийти на світло
в ті місця, де ми мешкаємо,— вони несподівано
побачили б землю, і моря, і небо, громаддя хмар; відчули
б силу вітрів, поглянули б на сонце і взнали б як
його велич і красу, так і його силу — як воно, розливши
своє світло по всьому небу, утворює день; а з настанням
ночі вони побачили б небо, всіяне й прикрашене
зірками. Вони побачили б, як по-різному світить Лю-
на-Місяць — то повна, то щербата. Якби ці підземельні
люди побачили, як усі ці світила сходять і заходять,
помітили незмінність і постійність їхніх шляхів
протягом усієї вічності, то ці люди, які вийшли з-під
землі, звичайно, вирішили б, що боги існують і що
все те велике, що їм відкрилося, саме боги й створили».
XXXVIII. 96. Це говорить [Арістотель]. А ми уявімо
собі морок, такий, який, кажуть, покрив місто по
сусідству з Етною, коли сталося виверження [того
вулкана] 45. Морок був тоді такий глибокий, що
протягом двох днів людина людину не могла впізнати.
Коли ж на третій день засяяло сонце, людям здалося,
що вони воскресли. А якби ми несподівано вийшли
на світло після вічного мороку, яким би нам видалося
небо? Але оскільки це видовище повторюється для
нас щоденно й стало звичним для наших очей, то ми
призвичаїлися до нього й не дивуємося, і не ставимо
запитання про причини того, що ми завжди бачимо.
Та хіба до дослідження причин якогось явища повинна
спонукати більше його новизна, аніж значущість?
97. Чи є така людина, яка (спостерігаючи такі
правильні рухи неба, такий непорушний порядок у зірках,
такий взаємозв’язок і відповідність у всьому цьому)
стала б твердити, що в них нема ніякого розуму, й
приписувала б випадкові те, що чиниться настільки
розумно, що нашому розумові й збагнути неможливо?
Коли ми бачимо, як рухаються частини якогось
меПРО ПРИРОДУ БОПВ
333
ханізму (хай то буде сфера, або годинник, або багато
чого іншого), ми не маємо сумніву, що це зроблено
за участю розуму. А коли бачимо, як рухається небо,
із вражаючою швидкістю обертаючись; коли з
вражаючою постійністю відбувається чергування пір року
для всезагального найбільшого блага й порятунку, то
чи можемо виявити сумнів, що все це чиниться завдяки
розумові й до того ж розумові незвичайному? 98. Тож
хай нам буде дозволено, облишивши [риторичні]
тонкощі, охопити поглядом красу всього того, що, як ми
стверджуємо, встановлено божественним провидінням.
XXXIX. Розгляньмо спочатку всю Землю як ціле.
Вона розміщена посередині світу, щільна, кулеподібна,
з усіх боків стиснена власною силою тяжіння; вкрита
[килимом] із квітів, трав, дерев, плодів, неймовірна
кількість яких відзначається невичерпною
різноманітністю. Додай до цього холодну вологу невичерпних
джерел, прозорі струмені потоків, яскраво-зелені
береги, високі склепіння печер, суворість бескидів,
стрімкість гір, безмежність рівнин. Додай також приховані
поклади золота, жили срібла, нескінченні запаси
мармуру. 99. А численність і велика розмаїтість видів
тварин, приручених або диких! А що за політ і спів
птахів! А що сказати про пасовиська для худоби, про
життя лісових звірів! А про людський рід? Адже люди
ніби призначені для обробітку землі, бо не дають їй
ні здичавіти від великої кількості диких звірів, ні
зарости бур’яном і запустіти. Працею людей
прикрашені поля, острови та береги усіяні будинками,
містами. Якби можна було все охопити поглядом, як те
робимо подумки, то ніхто, оглянувши Землю в цілому,
не став би виявляти сумнів щодо божественного
розуму. 100. А яка краса моря! Як прегарно воно
виглядає! Як багато різних островів у ньому! А які
чудові береги морів і річок! Скільки в них різних
видів тварин, з яких частина живе під водою, частина
плаває і носиться по його поверхні, частина
приліпи334
Марк Тулій Ціцерон
лася мушлями до скель. А саме море, линучи до землі,
так плещеться біля берегів, що здається, ніби дві стихії
зливаються в одну.
101. Далі, повітря, що стикається з морем. Воно
різне вдень і вночі. То воно стає розрідженим та
плинним і здіймається вгору; то ущільнюється, і
згущується у хмари, і (зібравши в собі вологу) запліднює
землю дощами; то розширюється, і тоді виникають
вітри. Від нього ж походить зміна протягом року
холодних і гарячих сезонів. Воно також підтримує
[крила] птахів у леті і живить та зберігає всі живі
істоти, які його вдихають.
XL. Лишається останній шар небес, який над
нашими житлами найвище розміщений і все оточує й
охоплює. Це — етер, остання межа й кордон світу, в
якому найдивовижнішим чином долають певні шляхи
вогняні фігури.
102. Із них Сонце за величиною набагато переважає
Землю, обертаючись навколо неї самої; а його схід і
захід спричиняє день і ніч. Двічі протягом року Сонце,
то наближаючись, то відступаючи, переходить від
одного пункту сонцестояння до іншого. Коли воно
віддаляється, Землю ніби охоплює сум; коли
наближається до Землі, ніби знову повертаються веселощі
разом з повеселілим небом.
103. А Люна-Місяць, як показали математики
(розміром більша, ніж половина Землі) 46, рухається тими
ж шляхами, що й Сонце, то наближаючись до нього,
то віддаляючись від нього. Одержуючи від Сонця своє
світло, Люна-Місяць посилає його на Землю. Вона
світить то сильніше, то слабше. То вона опиняється
під Сонцем і просто проти нього й тоді затемнює
його промені й сяйво. А коли Земля опиняється на
прямій лінії між Сонцем і Люною-Місяцем і остання
потрапляє в тінь Землі, вона несподівано сама перестає
бути видимимою.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
335
Тими ж шляхами 47 летять навколо Землі й зірки,
які ми називаємо «мандрівними», що подібним чином
сходять і заходять. Вони рухаються то швидше, то
повільніше, часто навіть зупиняються. 104. Не може
бути нічого дивнішого, нічого прекраснішого від цього
видовища. Потім — велика кількість мірноплинних
зірок. Вони утворюють сузір’я, які за схожістю зі
знайомими нам фігурами одержали свої назви.
XLI. При цих словах [Бальб] кинув погляд на мене
і сказав: «Скористаюсь-но я віршами Арата, які ще
за ранньо! молодості ти переклав латинською мовою.
Вони мені так сподобалися, що багато з них запам’ятав.
Ось вони, ніби стоять перед мо!ми очима, без жодних
змін і відхилень:
Інші ж небесні світила удень і вночі разом з небом
В русі якомусь, завжди швидкоплинному, перебувають.
105. Спогляданням їх не може пересититись людина,
що прагне пізнати незмінність природи.
Верх світової осі, тобто точка найвища на небі,
Полюсом зветься у нас.
Навколо нього обертаються дві Ведмедиці («Арк-
той»), які ніколи не заходять [за обрій] 48:
Грбки одну з них по-свбєму звуть Кіносурою здавна;
Другу ж назвали Гелікою певно.
Яскраві її зірки ми спостерігаємо щоночі.
Наші ж за звичкою іх називають Сузір’ям Ведмедиць.
106. Ту ж верхівку (verbicem) неба, з таким же
числом зірок, подібним чином розміщених, освітлює
мала Кіносура.
В морі відкритому їй фінікійці вночі довіряють.
Сяють сильніше за неї зірок пребагато у небі;
Ніч лиш спаде, вони перші з’являються й видно їх краще.
Ця ж, Кіносура, хоча і мала, морякам до вподоби ,
Бо по короткому, внутрішнім колу завжди обертається.
336
Марк Тулій Ціцерон
XLII. І вигляд цих зірок тим більше вражаючий,
що
Ніби ріка поміж ними стрімка розлилася;
Лютий Дракон серед них проповзає, звиваючись прудко, *
Тілом своїм виробляючи кільця й вузли неупинно
107. Весь образ його пречудовий, але особливо
вражає вигляд голови й палаючих очей:
Голову Адже йому прикраша не одна лише зірка;
Й скроні цієї потвори позначені блиском подвійним.
В диких злостивих очах дві жарини палають неначе,
А в підборідді у нього одна промениста лиш зірка
Він ніби голову набік схилив, назад шию загнувши,
І поглядає на хвіст [Ведмедиці] Великої завше.
108. Й інші частини тіла Дракона ми бачимо цілу
ніч, але
Раптом його голова починає зникати поволі:
В крії далекім отім, де єднається захід зі сходом *.
Цієї ж голови
Він, доторкаючись, крутиться, схожий неначе на образ [Мужа]
печального...
якого греки також
Енгонасйном іще називають, бо він навкарачки
Мовби несеться; і тут-таки сяє прекрасна Корона
Але це за його спиною, а поблизу голови —
Змієносець 52,
109. Греки якого віддавна звуть славним ім’ям Офіуха
Цупко трима він змію, обома охопивши руками;
Певно, і та юнака своїм тілом схопила,
Кілька разів оповивши його поперек і здавивши.
Лицар проте не здається, тримається впевнено й твердо
Й топче ногами то груди, то очі при цім Скорпіона.
А за Великою Ведмедицею йде:
Арктофюл&кс (чи як звично його називають Бобтом)
їде неначе на возі, в якому запряжений Арктос.
110. Далі йдуть і інші. А в цього Боота
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
337
...внизу, під грудьми мов причеплена кимось
Сяє тріпотлива зірка зі славним найменням Арктурус.
Під ногами його несеться
Діва із тілом ясним, променистим, тримаючи Колос.
XLIIL І сузір’я так розташовані, так [розумно]
розміщені, що в цьому чітко проглядає божественне
мистецтво.
Під головою у Аркта побачити можна Близняток,
А посередині тіла — і Рака. Лев же великий
Більше тримавсь коло ніг, вивергаючи жар свого тіла
Візник
Зліва від тих Близнюків, усім тілом зігнувшися, плине.
Прямо на нього глядить голова також Гбліки хмуро;
В лівім плечі Візника розмістилась Коза преяскрава
І далі йдуть слова:
Славна й велика у неї прикмета, а поруч, навпроти,
Світло слабке вельми шлють Козенята до смертних на землю.
А під ногами
З тілом могутнім рогатий Тілець, що пов’язаний з нею.
111. Його голова всіяна дрібними зірками;
Греки зірки ці ГіАдами звично завжди називають.
Бо грецьке слово Гіейн по-нашому означає «йти
дощу». Але наші через неосвіченість назвали ці зірки
Suculas (свинки) від слова sus (свиня), а не від дощів.
А за Малою Ведмедицею Кефей іде позаду з
розпростертими руками:
Він обертатися звик біля спин Кіносури і Аркта
А попереду нього:
Меркнуча Касіопея, одна із зірок пречарівних.
Поруч, із сяючим тілом, кружляє сумна Андромеда,
Погляду матері наче уникнути прагне постійно.
Тут-таки й Кінь, потрясаючи гривою, блискає світлом:
Черевом він голови Андромеди торкається майже.
338
Марк Тулій Ціцерон
Тільки одна лише зірка красивим їх світлом єднає,
Прагнучи їх пов’язати у зоряний вузол навіки.
Далі завмер ніби Овен стрімкий із пружними рогами.
А поблизу нього
Риби, одна із яких ніби трохи вперед випливає;
Вітром холодним її Аквілон зусібіч обдуває.
XLIV. 112. А біля ніг Андромеди вимальовується
Персей,
Подуви вітру з країв Аквілона якого штовхають.
Біля його лівого коліна
...можна побачить Плейди, що світять слабенько.
Далі видніється Ліра, неначе як зігнута трохи;
А вже за нею і Лебідь під неба широким склепінням.
Близько до голови Коня простягнута десниця
Водолія, потім і сам Водолій.
Далі, з могутніх грудей крижаний видихаючи холод,
В колі вже названих і Козеріг — напівдика тварина.
Та у той час, як Титан його світлом своїм покриває,
Сам повертає Титан колісницю поволі на зиму.
113. Тут же видно,
Як із далеких глибин Скорпіон випливає поволі,
Тягнучи сильним хвостом напівзігнутий лук за собою.
Крутиться побіля нього і Лебідь із сяючим пір’ям,
І незрівнянний Орел із палаючим тілом ширяє.
Потім Дельфін, а над ним
Велет вродливий, якого всі звуть Оріоном-мисливцем.
114. Одразу за ним
Знаний всім Пес, який блискає світлом зірок променистих.
За ним услід іде Заєць, який
Це припиняє ніколи свій біг, хоч і втомлений дуже.
Арго до псячого плине хвоста вельми тихо, спроквола...
Овен його захищає і Риби, лускою укриті.
Тілом своїм осяйним Арго берега річки сягає.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
339
Ти можеш побачити, звідки [ріка] випливає і як
далеко тече, а також
...Довгі помітиш Кайдани там само,
З боку хвостів вони Риб накривають і держать лускатих.
Далі помітиш жертовник (що поруч жала Скорпіона);
Лагідний Австер його своїм подувом тихим ласкає.
Поблизу нього Кентавр
Швидко іде, щоб коняче своє приєднати до Ліри.
Четвероногий, правицю піднявши, ляка страхопуда 55:
Й тягає вражйну до храму святого, щоб там його вбити.
Тут-таки й Пдра з глибин випірнає найнижчих,
і тіло її далеко простягається.
А посередині звиву її сяє Келих блискучий.
Ворон пернатий із тілом лискучим клює ніби дзьобом
Хвіст його; перебуває він там, де Близнята-сузір’я:
Спереду Пса, що у греків віддавна Прокіоном зветься.
115. Невже ж якійсь людині при здоровому глузді
може здатися, що все це розташування зірок, цю
чудову красу неба могли виробити метушливі тільця 56
з волі сліпого випадку? А може, якась інша природа,
позбавлена розуму й здатності розмірковувати, змогла
все це виробити? Та навіть для того, щоб зрозуміти,
яким воно є, треба вельми багато розуму, а тим
більше — для того, щоб усе створити.
XLV. Але не тільки це гідне захоплення, а більше
за все те, що світ такий стійкий і являє собою
нерозривне ціле, настільки пристосоване до забезпечення
свого існування, що більш пристосованого неможливо
й уявити собі. Бо всі його частини, з усіх боків
пориваючись до центру, створюють рівномірну напругу
(nituntur aequaliter). Найміцніше ж тіла з’єднуються
між собою тоді, коли вони пов’язані ніби якимось
охоплюючим ланцюгом, який є витвором природи 57,
що розлита по всьому світу і все робить з розумом
і розмислом; і все, що на самісінькому краю, тягне й
повертає до центру. 116. Виходить, якщо світ
куле340
Марк Тулій Ціцерон
подібний і з цієї причини всі його частини, з усіх
боків рівномірно [розміщені], самі собою і між собою
пов’язані, то неминуче це повинно стосуватися і Землі.
Бо оскільки всі її частини тягнуться до центру (адже
центр у кулі і є самісінький низ), ніщо не може
завадити дії цієї сили тяжіння і ваги (contentio gravi-
tatis et ponderum). З цієї причини море, хоч воно й
над землею, однак до її центру тяжіє, рівномірно
закруглюється з усіх боків і ніколи не виходить зі
своїх берегів і не розливається. 117. А повітря, що
оточує море, хоч лине завдяки своїй легкості вгору,
само ж і шириться у всі боки. Отож воно, з одного
боку, з’єднується і змикається з морем, а з другого —
за природою [своєю] поривається до неба58 і,
засвоївши собі частину його розрідженості й жару, надає
живим істотам дихання для життя і здоров’я. Найвища
ж частина неба, що охоплює і [повітря], яка
називається етером, містить у собі розрідженість і жар без
будь-якого домішку щільності і з'єднується з верхніми
шарами повітря.
XLVI. В етері обертаються зірки, які завдяки силам
внутрішнього [свого] тяжіння зберігають кулеподібну
форму. І ця ж форма та обриси підтримують тривалість
їхнього існування. Зірки кулеподібні, а цим формам,
як я вже, здається, сказав, менш за все можна завдати
шкоди. 118. А природа зірок вогняна, тому вони
живляться випарами землі, моря й інших вод. Ці випари
спричиняє сонце із зігрітої землі і з вод. Напившись
ними і відновивши себе, зірки й увесь етер виливають
їх назад і знову видобувають їх звідти. Так що майже
нічого не пропадає або дуже мало з того, що вживає
вогонь зірок і полум’я етеру. Із цього випливає, на
думку наших, що врешті-решт увесь світ запалиться
після того, як буде знищена волога; коли й земля не
зможе живитись, і повітрю ні з чого буде відновити
себе. Адже коли не стане зовсім води, й повітря не
зможе утворитись. Отож нічого не лишиться, крім
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
341
вогню. Та від нього ж бо, живої істоти і бога, й
почнеться відновлення світу, і відродиться його краса.
Проте Панетій, як я говорив, має сумнів у правильності
цієї думки [стоїків].
119. Я не хотів би, розмірковуючи про зірки,
видатись багатослівним, особливо ж коли йдеться про
ті, які називають мандрівними. У них при всій
неподібності їхніх рухів існує така узгодженість між собою,
що в той час, як найдальша з них, Сатурн, приносить
холод, середня, Марс, шле спеку; а зірка Юпітер, що
розташована між ними,— помірно світить і гріє. Нижче
Марса два світила слухаються Сонця 59, яке наповнює
весь світ своїм світлом. А Люна-Місяць одержує від
нього своє сяйво і впливає на вагітність, пологи та
терміни пологів. Чи знайдеться така людина, яку не
вражає цей зв’язок та злагода між частинами й ніби
погоджена взаємопов’язаність природи, спрямована на
збереження світу? Така людина, я певний, ніколи не
замислюється серйозно над жодним із цих питань.
XLVII. 120. Перейдімо, однак, від справ небесних
до земних і погляньмо, чи є в них щось таке, в чому
б не виявився розум мислячої природи. Почнемо з
[рослин], які народжуються із землі. Нижні їхні
частини з корінням надають їм стійкості й висотують із
землі соки, якими рослини живляться. Стовбури ж
їхні вкриті лубом і корою, щоб краще вберегти їх від
холодів і спеки. А виноградні лози охоплюють своїми
вусиками підпори, немов рукою, і так підводяться,
ніби живі істоти. Вони навіть, кажуть, відхиляються
від капусти як від небезпечної і шкідливої; і якщо
вона посаджена поблизу, то не доторкнуться до неї
ні з якого боку.
121. А який розмай тварин у світії І як добре вони
пристосовані до існування — кожна у своєму роді! Одні
з них мають голу шкіру, інші захищені шерстю, треті
стовбурчаться голками, четверті — пір’ям, п’ятих
бачимо вкритими лускою. Одні озброєні рогами, іншим
342
Марк Тулій Ціцерон
для порятунку служать крила. І їжу тваринам природа
заготувала вдосталь — що для кого підходить. Я міг
би докладно розповісти, як тварини пристосовані для
здобуття та поїдання їжі, і яке мистецтво та тонкий
розрахунок закладені в кожній частині їхнього тіла, і
як дивовижно влаштовані всі частини того тіла. Бо
все, що міститься у них всередині [тіла], так від
народження влаштовано й так розміщено, що нема
нічого зайвого, не необхідного для підтримання життя.
122. Отож природа дала тваринам і апетит, і органи
відчуттів. Перший — для того, щоб спонукати їх
добувати собі природну їжу; другі ж — щоб відрізняти
отруйне від здорового. Одні тварини наближаються
до їжі, підходячи до неї, інші — підповзаючи; одні —
підлітаючи, інші — підпливаючи. Деякі беруть їжу,
розкриваючи рота, зубами; частина тварин хапає її
чіпкими пазурами, частина — гачкуватими дзьобами. Одні
смокчуть їжу, інші — шарпають, треті — ковтають
цілком, четверті — жують. В одних такий малий зріст,
що вони легко дістають ротом їжу з землі. 123. А
тим, що вищі, як, приміром, гуси, лебеді, журавлі або
верблюди, допомагає довга шия. Слонам же дано навіть
хобот, тому що через величезне тіло їм доступ до їжі
утруднений.
XLVIII. Тим тваринам, які харчуються тваринами
іншого виду, природа дала або силу, або швидкість,
а деяким навіть певну винахідливість і хитрість. Так,
серед павучків одні сплітають сіті, щоб, коли щось
потрапить до них, з’їсти; інші, зачаївшись,
спостерігають і, якщо щось з’явиться поблизу, хапають і поїдають.
А мушля Піна — так її греки називають — яка
складається з двох великих стулок, ніби уклала союз
заради добування їжі з маленьким морським рачком
squilla; і ось тільки-но в розкриту мушлю запливають
маленькі рибки, одразу ж рачок за допомогою укусу
повідомляє про це мушлі, й вона стискає свої стулки.
Так цілком несхожі одне на одне дрібні тварини
спільПРО ПРИРОДУ БОПВ
343
но добувають їжу. 124. У цьому все гідне подиву
незалежно від того, чи внаслідок якоїсь угоди між
собою вони об’єдналися, чи вже від народження самою
природою поєднані.
Щось дивовижне є також у тих тварин, які
народжуються на землі, але живуть у воді. Так,
наприклад, крокодил, річкові черепахи й деякі плазуни,
народившись поза водою, як тільки зможуть самі
рухатись, прямують до води. Ми часто підкладаємо
качині яйця курям. І ось — вилуплених із цих яєць
каченят спершу годують, немов матері, ті, що їх
висиділи й зігрівали своїм тілом. А потім каченята їх
кидають і втікають, як тільки побачать воду, немов
до свого природного дому. Такою вродженою великою
турботою про збереження їхнього існування
обдарувала природа живі істоти.
XLIX. Читав я також про якогось птаха під назвою
пелікан, який добуває собі їжу, підлітаючи до інших
птахів, що пірнають у море. Коли ті випірнуть із
схопленою рибою, він доти переслідує їх, кусаючи в
голову, доки ті не випустять свою здобич, а він не
підбере. Про цього ж птаха пишуть, що він має звичку
заковтувати мушлі цілком. А після того, як вони
перетравляться під дією тепла в його шлунку, він
відригує стулки мушлі — і таким чином видобуває з
них їстівне.
125. А морські жаби, говорять, мають звичку
зариватися в пісок і рухатися по дну. Коли ж риби
наближаються до них, ніби до приманки, жаби їх
убивають і поїдають60. У шуліки мовби природна війна
з круком, так що кожен з них, де б не знайшов яйця
іншого, розбиває їх.
А ось іще на що звернув увагу Арістотель (який
ще багато чого описав подібного)61. Кому воно не
здасться дивовижним! Журавлі, коли летять в тепліші
краї і перелітають моря, то шикуються трикутником.
Передній його кут розсікає зустрічне повітря. А ті,
344
Марк Тулій Ціцерон
що летять по обидва боки [трикутника], крилами, ніби
веслами, дещо полегшують політ [решті] птахів. Основі
ж трикутника, утвореного журавлями, ніби кормі
корабля, допомагають вітри. Журавлі, що летять позаду,
кладуть шиї і голови на спини передніх. А оскільки
сам вожак, що летить першим, цього зробити не може
(бо йому нема на кого спертися), то він відлітає назад,
щоб і самому відпочити, а його місце займає один із
тих, хто вже перепочив. І це чергування дотримується
протягом усього лету.
126. Я міг би навести ще багато подібних прикладів.
Але ви вже бачите суть справи. Відомо також, як
старанно охороняють себе звірі, як оглядають
[місцевість] навколо, коли пасуться, коли ховаються у своїх
лігвищах.
L. І ще дивовижні приклади. Собаки виліковують
себе блюванням; єгипетські ібіси лікують шлунки самі
собі дзьобами (ніби ставлячи собі клістир). Мистецтво
лікарів відкрило ці способи лише недавно, тобто кілька
віків тому. За чутками, пантери, яких у варварських
країнах ловлять на отруєне м’ясо, мають якісь ліки,
скориставшись якими, вони не гинуть. Дикі цапи на
Криті, пронизані мисливськими стрілами, відшукують
траву, яка називається ясинець (dictamnus). Коли вони
її поїдять, то, кажуть, стріли самі собою виходять з
тіла. 127. Самиці оленів незадовго до отелу очищають
собі шлунок, поїдаючи якусь траву, яка називається
жабриця (seselis).
Іще ми знаємо, що, коли нападає сильніший і
страшніший звір, кожна тварина захищає себе своєю зброєю:
бики — рогами, вепри — іклами, леви — зубами. Одні
рятуються втечею, інші ховаються в безпечне місце.
Каракатиця виливає з себе чорну рідину, скати
приводять нападника в заціпеніння. Багато хто відганяє
своїх переслідувачів відлякуючим нестерпним смородом.
LI. Саме для того, щоб постійно існувала краса
світу, провидіння богів і виявило таку велику турботу
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
345
про те, щоб завжди були і [різні] види тварин, і дерев,
і взагалі всіляких рослин. Вони до того ж мають у
собі таку силу сім’я, що від одного народжується
багато. Саме насіння вміщено у внутрішній частині
плодів, яких удосталь на кожній рослині. Цим же
насінням і люди досхочу харчуються, і від нього ж
зроджуються на землі рослини того ж виду.
128. А скільки мудрого розрахунку на вічне
збереження видів виявляється у світі тварин! Що мені
сказати про це! По-перше, що серед тварин є самці
й самиці, що зроблено природою заради неперервності
[продовження роду]. Потім, [їхні] частини тіла
найкращим чином пристосовані й для запліднення, і для
сприйняття сімені. І в самців, і в самиць дивовижний
потяг (libido) до сполучення. Коли ж сім’я потрапляє
до матки, то воно перехоплює собі майже всю їжу й
з неї формує зародок тварини. А коли [дитя] полишає
матку, то у тих тварин, які вигодовуються молоком,
майже вся їжа матерів починає перетворюватися на
молоко, і їхні діти, які щойно народилися, без будь-
якого наставника, керовані природою, линуть до
материнських сосків і насичуються їхнім вмістом. А щоб
іще ясніше було, що у всьому цьому нема жодної
випадковості і що все це справа передбачливої і
майстерної природи, можна вказати на те, що тим
тваринам, які приводять численне потомство (наприклад,
свиням і собакам), і сосків багато дано, а мало сосків
мають ті тварини, які народжують небагатьох.
129. А що сказати про ту велику любов, яку
виявляють тварини у вихованні і збереженні життя тих,
кого привели на світ, аж до тієї миті, коли ті зможуть
себе захистити? Хоч говорять, що риби, тільки-но
закінчать метати ікру, відразу залишають її, але у воді
ікра тримається легко, і з неї виводиться потомство.
LII. Кажуть, що черепахи й крокодили, відклавши
свої яйця на суші, заривають їх і потім ідуть геть.
Відтак їхні діти й народжуються, і зростають самі по
346
Марк Тулій Ціцерон
собі. Зате кури й інші птахи відшукують для
відкладення яєць спокійне місце, влаштовують там собі гнізда
й вистилають їх якомога м’якше, щоб легше, було
зберегти яйця. А коли з яєць вилуплюються пташенята,
то всіляко піклуються про них, зігрівають їх під
крильми, щоб вони не постраждали від холоду, прикривають
їх своїм тілом, якщо спекотно. Коли ж пташенята вже
можуть користуватися своїми крильцями, матері на
перших порах супроводжують їх у леті. Цим і
обмежується їхня турбота.
130. Але деякі види тварин і [рослин] потребують
також людського піклування і вправності, щоб зберегти
своє існування. Бо є багато таких видів і тварин, і
рослин, які без людського піклування взагалі не
можуть обійтись. У різних місцях люди відкрили великі
можливості для покращення свого добробуту. Так,
Єгипет зрошується Нілом, який усе літо вдосталь
напуває країну своєю водою; а потім вода відступає,
полишивши землю розм’якшеною і вкритою мулом,
тобто підготовленою до сівби. А Месопотамію робить
родючою Євфрат, який у неї кожного року ніби
приносить нові поля. Інд же, найбільша з усіх річок, не
тільки своєю водою удобрює і розм’якшує поля, але
їх також засіває. Оскільки він, як кажуть, приносить
із собою безліч насіння, схожого на хлібне. 131. Я
міг би навести ще багато інших чудових прикладів з
інших місць, назвати ще багато родючих земель,
знаменитих своїми врожаями.
LIII. Але якою ж великою є щедрість природи, яка
виробляє так багато для харчування, стільки
різноманітного і приємного (й до того ж не тільки в одну
пору року), так що ми завжди можемо
насолоджуватися і новизною, і достатком! А які своєчасні, які
корисні для здоров’я не лише людей, але навіть і
тварин, нарешті, для всіх рослин етесійські вітри, які
своїм подувом збавляють надмірну спеку! І ці ж вітри
пришвидшують рух [кораблів] по морю і дають їм
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
347
правильний напрямок. Багато про що доведеться
змовчати, хоч і чимало вже сказано. 132. Бо неможливо
перелічити все: користь, яку ми одержуємо від рік;
морські припливи й відпливи; гори, вкриті травою і
лісом; родовища солі, досить віддалені від морських
берегів; землі, багаті на рятівні лікувальні засоби;
нарешті, незліченні [інші] блага, необхідні для
харчування і для життя. Адже й чергування дня і ночі
також зберігає [здоров’я] живих істот, оскільки в такий
спосіб відводиться час і для діяльності, й для
відпочинку. Так, внаслідок усебічного обговорення ми
доходимо висновку, що всім у цьому світі чудово править
розум і божественний розмисел для загального
добробуту та збереження.
133. Тут, можливо, хтось запитає: заради кого ж
усе так [чудово] влаштовано? Заради дерев і трав?
Це було б нісенітницею, хоча природа і їх підтримує —
незважаючи на те, що вони позбавлені будь-якого
відчуття. Може, заради тварин? І це теж неймовірно,
щоби боги витратили стільки праці заради
безсловесних і нетямущих істот. Тоді заради кого ж? Очевидно,
заради тих, хто користується розумом. А це — боги й
люди, які, безумовно, є найдосконалішими з усіх живих
істот, тому що нема нічого кращого від розуму.
Отож найбільш імовірно, що світ і все, що в ньому,
створено для богів і людей.
LTV. Ще легше зрозуміти, що безсмертні боги по-
турбувалися про людей, якщо уважно розглянути всю
будову людського тіла, досконалість його природи 62.
134. Якщо життя живих істот підтримується трьома
речами: їжею, питвом і повітрям, то для сприйняття
всього цього найкращим чином пристосований рот,
який разом з поєднаними з ним ніздрями вдосталь
постачає повітря. А зубами, які розміщені у роті,
дробиться, кришиться, розжовується їжа. З них
передні, гострі, ділять їжу, а ті, які в глибині (так звані
корінні), жують її, чому, напевно, допомагає і язик.
348
Марк Тулій Ціцерон
135. За язиком, примикаючи до його основи,
починається стравохід, куди передусім надходить те, що
потрапить до рота. Стравохід з обох боків торкається
мигдалини, верхня межа якої — глибинна частина
піднебіння. Стравохід приймає їжу, яка ніби
зіштовхується і скидається до нього діями й рухами язика, і
штовхає її далі. І при цьому ті частини стравоходу,
що нижче страви, яку їмо, розширюються, а які вище —
стискуються.
136. Але й дихальне горло (aspera arteria, як його
називають лікарі) має початок біля основи язика,
трохи вище від того місця, де починається стравохід.
Дихальне горло з’єднується з легенями, приймає вди-
хуване повітря і повертає його назад, видихнуте
легенями. А для того, щоб у дихальне горло випадково
не потрапила якась частка їжі і не стала б перешкодою
для дихання, воно вкрите чимось на кшталт кришки,
яка додана йому саме з цією метою.
Шлунок, розташований нижче від стравоходу,
служить вмістищем для їжі й питва. Легені й серце ззовні
вводять до нього повітря 63. Тому у шлунку
відбувається багато дивовижного. Він складається майже весь
із сухожиль (е nervis), має багато складок і звивів.
Шлунок затримує в собі й держить їжу, яка до нього
надходить, хай то буде сухе чи рідке, щоб її там
переробляти й перетравлювати. Він то стискається, то
розширюється, і все, що до нього потрапило, поєднує
і змішує. Так, під дією тепла, якого в ньому багато,
й від переливання їжі, і, більше того, від дихання все
легко перетравлюється, і перероблене розподіляється
по всьому тілу.
LV. Легеням же притаманна певна крихкість і
м’якість, як у губки, і тому вони найкращим чином
пристосовані для вбирання повітря. Легені при диханні
то стискаються, то розширюються, і тому повітря,
найнеобхідніше для всього живого, постійно надходить
свіже. 137. Живильні ж соки, які у їжі, виділившись
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
349
із неї в кишечнику й шлунку, течуть до печінки через
певні канали, що ведуть від брижі (a medio intestino)
прямо до «воріт печінки», як їх називають, а ці канали
доходять до печінки й пов’язані з нею. Від печінки
тягнуться інші, по яких їжа, що пройшла через печінку,
йде далі. Після того, як від цієї їжі відокремиться
жовч і та рідина, яка витікає з нирок, решта
перетворюється на кров і стікає до тих же «воріт печінки»,
до яких підходять всі її шляхи. Пройшовши через
них, їжа вливається до того самого місця, в ту вену,
яка називається «порожниною», а через неї,
перероблена й переварена, доходить до серця; від серця ж по
венах, які вельми численні й проходять через усі інші
частини тіла, розподіляється по всьому тілу. 138.
Звичайно, неважко було б розповісти, яким чином рештки
їжі з кишок, які при цьому то стискаються, то
розширюються, викидаються назовні. Але про це краще
змовчати, щоб не образити вашого слуху. Краще
розповім про інше чудесне творіння природи. Те повітря,
яке вводиться диханням до легень, спочатку
зігрівається від самого цього дихання, а потім від зіткнення
з легенями. Частина його виводиться видихом, а
частина захоплюється певною частиною серця, званою
«шлуночком серця». Із цим шлуночком з’єднується
другий, подібний до нього, до якого через згадану
порожнисту вену втікає кров з печінки. Таким
чином, із тих частин тіла кров розтікається по всьому
тілу по венах, а повітря — артеріями 64. Ця густа
мережа вен і артерій, що обплітає все тіло,— чи не
свідчить вона про божественне мистецтво, з яким усе
це створене?
139. А кістки! Вони підтримують усе тіло й мають
чудові зв’язки, які забезпечують стійкість і
пристосовані як для руху і різних дій, так і для обмеження
рухів у суглобах. Слід згадати також про жили (nervi),
якими пов’язані всі суглоби й обплетене все тіло. Так
350
Марк Тулій Ціцерон
само, як вени й артерії, вони відходять від серця і
проходять по всьому тілу.
LVI. 140. До того, що було сказано про це
провидіння природи (такої уважної і такої винахідливої),
можна додати ще багато. Із цього стане ще зрозумі-
лішим, які великі й виняткові переваги надані людям
[богами]. По-перше, природа влаштувала так, що люди
підвелися з землі, випросталися і стали високого
зросту — для того, щоб вони, споглядаючи небо, могли
одержати знання про богів. Бо люди на Землі не
просто мешканці, жильці, а мовби спостерігачі того,
що відбувається у вищих, небесних [сферах]. Це
видовище жодному іншому виду живих істот недоступне.
Наші органи відчуттів, тлумачі й вісники, вміщені в
голові, наче у фортеці, чудесно влаштовані й
розташовані, пристосовані до наших потреб. Очі, немов
спостерігачі, займають найвище місце, з якого вони
багато чого бачать і несуть свою службу. 141. І вуха,
оскільки повинні сприймати звук (а він по природі
своїй здіймається вгору), теж правильно розміщені у
верхній частині тіла. Правильно також, що й ніздрі
зверху, адже будь-який запах теж лине вгору. А
оскільки судити про їжу й питво — це здебільшого їхній
обов’язок, то з цієї причини вони й перебувають по
сусідству з ротом. Орган, який повинен визначати
смак того, чим харчуємося, міститься в тій частині
рота, через яку природа відкрила шлях для наших
наїдків і напитків. Відчуття ж дотику рівномірно
розміщене по всьому тілу, щоб ми могли відчути будь-
який дотик і будь-який навіть найменший вплив
холоду й тепла І так само, як архітектор при будівництві
дому прибирає подалі від очей і ніздрів хазяїна всілякі
смердючі стоки, так і природа помістила подібне [в
нашому тілі] подалі від органів чуття.
LVII. 142. Який же майстер, крім природи з її
незрівнянним мистецтвом, зміг би виявити таку велику
винахідливість у створенні [наших органів] чуття?
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
351
Вона одягла й захистила наші очі найтоншими
плівками. Ці плівки вона зробила прозорими, щоб через
них можна було бачити, і міцними, щоб трималися.
А очі зробила вологими й рухливими, щоб вони могли
й відхилятися, якщо їм щось може зашкодити, й з
легкістю повернути свій погляд, куди хочуть. А сама
зіниця, якою ми бачимо її, така мала, що легко уникає
того, що може їй зашкодити. І повіки, які служать
прикриттям для очей, доторкаються до них дуже ніжно,
щоб не пошкодити зіниць. Вони дуже добре
пристосовані й для прикриття зіниць (щоб у них нічого не
потрапило), й легко відкриваються. [Природа]
передбачила, щоб вони могли це робити по багато разів з
вельми великою швидкістю. 143. Повіки захищені ніби
огорожею з вій, які, коли очі розплющені,
зіштовхуються, якщо щось до них потрапить, а коли очі під
час сну заплющуються, і ми ними в цей час не
користуємося, не дивимось, то повіки і вії прикривають
очі, щоб вони, немов закутані, спокійно відпочивали.
Та, крім того, наші очі з усіх боків добре прикриті й
захищені виступаючими частинами обличчя. По-перше,
зверху ці підступи прикриті бровами, які не
пропускають піт, що стікає з голови й лоба. Потім, розміщені
нижче й трохи виступаючі щоки також слугують очам
захистом. А ніс займає таке положення, що виглядає
наче стіна, поставлена між очима.
144. [Вуха] завжди відкриті, бо слухом ми
користуємося, навіть коли спимо. Почувши ними звук, ми
прокидаємося зі сну. Прохід до вуха звивистий, щоб
до нього не могло щось залізти,— а таке могло б
трапитися, якби цей прохід був прямий і відкритий.
Передбачено також, що коли якась мала істота спробує
проникнути до вуха, то вона зав’язне у вушній сірці,
немов у клею.
А іззовні виступають так звані вуха. Вони створені
й для того, щоб захищати слух, і ще для того, щоб
звуки, які надійшли, не розсіялися і не згубилися,
352
Марк Тулій Ціцерон
перш ніж подіють на слух. І ці входи [до вух] тверді
й ніби рогові, з багатьма звивинами, бо, відбившись
від тіл такої природи, звук посилюється. Тому й
резонатори у струнних інструментів роблять з
черепахових щитків або з рогу. Відомо також, що в
закритому й звивистому місці звуки лунають голосніше.
145. Схожим чином і ніздрі, які завжди мусять бути
відкриті, мають звужені проходи, щоб у них щось не
могло проникнути й зашкодити, і в них завжди є
волога, що слугує перешкодою для проникнення
пилюки та інших непотрібних речей. І орган смаку теж
добре захищений, тому що міститься у роті, а це і
для користування ним зручно, й для збереження його
неушкодженим. І всі людські відчуття набагато
переважають відчуття тварин.
LVHI. [Так, наші очі бачать багато такого, що
недоступне тваринам]. Передусім у творах мистецтва,
міркувати про які належить очам: живопису, ліпленні,
різьбі по дереву й металу. Наші очі можуть судити
також про вишуканість рухів тіла й жестів, про кольори
й форми, про красу, гармонію і, так би мовити, про
пристойності та про багато що інше, більш значне.
Тому що очима розпізнають і чесноти, й вади; пізнають
розгніваного і доброзичливого, веселого й сумного,
хороброго і боязкого, сміливого й нерішучого.
146. Вухам також притаманне якесь дивовижне
уміння майстерно розумітися на співі, й на грі на флейті
та на струнних інструментах; розрізняти звуки й
інтервали, численні різновиди голосів: дзвінкий і глухий,
ніжний і різкий, низький і високий, тонкий і грубий.
Тільки людське вухо здатне робити висновок про це.
Велика також здатність ніздрів судити про запахи,
здатність людини визначати смак, розпізнавати щось
за допомогою дотику. Винайдено ще силу (більше,
ніж мені хотілося б) способів, як краще сприймати
ці відчуття й одержувати від цього насолоду. Відомо-
бо, яких успіхів досягнуто у приготуванні різних
паПРО ПРИРОДУ БОГІВ
353
хощів та приправ до їжі; до чого дійшли у прикрашанні
своєї зовнішності.
LIX. 147. Але той, хто не усвідомлює, що й сам
дух (animus), і ум (mens) людини, її розмисел (ratio),
розважливість (consilium), її мудрість (prudentia)
утворилися не без божественного сприяння, той сам (мені
здається) позбавлений цих якостей. При обговоренні
цих питань як би мені, Кота, хотілося мати твоє
красномовство! Уявляю, як би ти говорив про це!
По-перше, чудово, що така велика в нас здатність
до розмірковування (intelligentia), потім здатність
пов’язувати наслідки з причинами (comprehensio). Звідки
стає зрозумілим, що від чого походить. Цей висновок
ми робимо з допомогою розмислу (ratio). Ми здатні
визначати й охоплювати описом поодинокі речі. Із
цього можна зрозуміти, яку велику силу має знання —
вершина досконалості навіть у божества.
А яке велике значення того, що ви, академіки,
заперечуєте й спростовуєте, а саме: що ми здатні й
відчуттям і розумом (sensibus et animo) сприймати та
пізнавати зовнішній світ.
148. Зіставляючи й порівнюючи все це, ми
створюємо мистецтва — частково для життєвих потреб, а
почасти для насолоди. Яке чудове й божественне
мистецтво красномовства, що його ви самі звично
називаєте володарем світу! Воно, по-перше, дає нам
можливість навчитися тому, чого ми не знаємо, і
навчити інших тому, що знаємо. Далі, красномовством
ми побуджуємо, переконуємо; ним утішаємо
засмучених, позбавляємо страху наляканих, присаджуємо тих,
що запишалися, гамуємо пристрасті, тамуємо гнів.
Красномовство поєднало нас спільністю права, законів,
міського життя. Воно відірвало нас від грубого й
дикого життя.
149. Важко навіть уявити, як багато праці й
винахідливості довелося витратити природі, щоб наділити
нас здатністю розмовляти. По-перше, від легень до
12 7-258
354
Марк Тулій Ціцерон
рота тягнеться дихальне горло (arteria). Голос, що
бере свій початок від розуму65, сприймається
дихальним горлом і проходить через нього. Потім у
роті міститься язик, огороджений зубами. Язик
утворює з потоку нечленоподільного звучання щось певне;
робить звуки голосу розбірливими й розміреними,
притискуючи [потік повітря] то до зубів, то до інших
частин рота. Тому наші звично говорять, що язик
схожий на плектр, зуби — на струни, ніздрі — на
«роги» струнного інструмента, які під час гри підсилюють
звучання струн.
LX. 150. А руки, що їх природа дала людині, як
вони пристосовані до занять багатьма мистецтвами!
Пальці їх легко згинаються й розгинаються, настільки
гнучкі їхні зв’язки та зчленування, і рухаються без
жодних утруднень. Тому рука, використовуючи пальці,
може й малювати, і ліпити, й різьбити, видобувати
звуки із струн і флейт. Це стосовно розваг. А якщо
про необхідні заняття згадати, то можна вказати на
обробіток землі, зведення будівель, ткання й пошиття
одягу, всілякі види обробки міді й заліза.
Звідси зрозуміло: все те, що розум придумав,
відчуття сприйняли, руки майстрів виготовили,— все це
для того, щоб ми мали можливість сховатися до житла,
одягнутися, зберегти своє здоров’я, мати міста, мури,
храми. 151. Далі, працею людей, тобто руками створено
також удосталь різної їжі. Бо й поля приносять багато
чого, що добувається рукою і або одразу вживається
у їжу, або готується про запас. Крім того, ми
харчуємось [м’ясом] тварин: і таких, які водяться на суші,
і які — у воді, і літаючих. Почасти ми їх ловимо,
почасти вигодовуємо. Для наших перевезень ми також
приру аємо четвероногих, швидкість і сила яких нам
самим додає більше сили й швидкості. Деяких тварин
використовуємо для перевезення всіляких вантажів,
на інших накладаємо ярмо. Ми вживаємо для наших
потреб вельми загострене чуття слонів, чуття собак.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
355
Із земних надр видобуваємо залізо, річ необхідну для
обробітку полів. Ми відкриваємо приховані у глибині
жили міді, срібла, золота — металів, які й користь
приносять, і для прикрашання служать. Зрубуючи
дерева, як вирощені нами, так і дикі, ми використовуємо
їхню деревину, почасти для вогню (щоб зігріти тіла
й для пом’якшення їжі), почасти — для будівництва,
аби, сховавшись до жител, порятуватися від холоду й
від спеки. 152. Велику користь приносить [деревина]
також при будівництві кораблів, які плавом
доправляють нам звідусіль усе потрібне для життя. Одні тільки
ми здатні погамувати найшаленіші породження
природи — моря й вітри — завдяки науці мореплавства.
І внаслідок цього ми вживаємо силу-силенну
продуктів моря і насолоджуємося ними. Повністю опанувала
людина і те, що дає доброго суходіл. Ми
використовуємо рівнини й гори. У нашому розпорядженні ріки
й озера. Ми засіваємо поля, саджаємо дерева.
Підводячи воду, ми надаємо родючість грунту. Ми
стримуємо течії рік, спрямовуємо їх, повертаємо. Коротше,
наші руки ніби створюють у природі другу природу.
LXI. 153. Та що казати! Чи не проник людський
розум навіть до неба? Адже тільки ми з усіх живих
істот пізнали [закономірність] сходу, заходу,
пересування небесних світил. Людський рід визначив межі
дня, місяця, року. Ми навчилися передбачати на весь
майбутній час затемнення Сонця й Місяця, як і коли
вони відбуваються. Споглядаючи все це, дух наш
приходить до пізнання богів, від чого народжується
благочестя. А до благочестя приєднуються справедливість
та інші чесноти, з яких складається блаженне життя,
схоже на те, яке ведуть боги і яке поступається життю
богів тільки в одному — йому не вистачає лише
безсмертя небожителів, що, між іншим, жодного
відношення до блаженного життя не має.
Виклавши все це, я, як мені здається, достатньо
показав, наскільки людина за природою своєю пере-
12»
356
Марк Тулій Ціцерон
важае всі інші живі істоти. Із чого треба розуміти,
що ні фігура людини, ні розташування її частин тіла,
ні сила її розуму (така, як вона є) не могли- бути
випадковими. 154. Мені лишається довести (і на тому
закінчити свою мову), що у цьому світі все, чим
користуються люди, саме для них створено і вготовано.
ЬХП. Передусім сам світ створений заради богів і
людей і все, що в ньому є, зроблене й придумане
задля користі людей. Світ — це ніби спільний дім богів
і людей або місто тих і інших. Тому що тільки вони,
користуючись розумом, живуть згідно з правом і
законом. Атени й Лакедемон, треба гадати, були
засновані заради атенців і лакедемонців; і все, що є в цих
містах, справедливо вважається приналежністю цих
народів. Так само все, що є у світі, повинно вважатися
власністю богів і людей. 155. І навіть обертання Сонця
й Люни-Місяця та решти небесних світил хоча й
відносяться до взаємної пов’язаності частин світу,
разом з тим служать і видовищем для людей. На них
не можна надивитися: нема нічого гарнішого за це,
нема кращого за розумністю і мистецтвом.
Розраховуючи рух цих світил, ми пізнаємо своєчасність
настання різних пір року, їхні зміни й мінливість. І
якщо це відомо тільки людям, то слід уважати, що
для людей усе й зроблено.
156. А земля з неймовірною щедрістю родить різні
плоди й овочі. Невже вона робить це задля звірів, а
не задля людей? А що сказати про виноградні лози
або оливкові дерева? їхні рясні й звеселяючі душу
плоди тварин зовсім не стосуються. Адже у тварин
нема жодного поняття ні про сівбу, ні про обробіток
землі, ні про своєчасний збір врожаю, ні про те, щоб
його зберегти й відкласти про запас. Тільки люди
здатні виявити турботу і використати все це.
ЬХПІ. 157. Як ліри і флейти роблять для тих, хто
вміє ними користуватися, так слід визнати, що й усе,
про що я говорив, вготовано для тих, хто цим
корисПРО ПРИРОДУ БОПВ
357
тується. І якщо деякі тварини крадуть певну частину
із цього й привласнюють собі, то не будемо говорити,
що це учинено також і заради тварин. Бо не для мишей
і комашок люди збирають хліб, а для своїх дружин,
дітей, рідних. Отож тварини користуються ними, можна
сказати, крадькома, а господарі — відкрито й вільно.
158. Слід визнати, що ця рясота благ вготована для
людей. Така велика кількість і така різноманітність
плодів, приємних не тільки на смак, але й на запах
і на вигляд, не залишає місця для сумніву в тому,
що природа дарувала це лише людям! Не може бути,
щоб усе було вготоване також і заради тварин, позаяк
знаємо, що й самі тварини породжені заради людей.
Справді, овець створено для того, щоб їхньою вовною,
обробленою і зітканою, одягалися люди. Адже самі
вівці без людського догляду й піклування не змогли
б ні прохарчуватися, ні підтримувати своє існування,
ні давати якісь прибутки. А собаки? їхня вірність в
охороні майна; їхня любов, з якою вони ластяться до
своїх господарів; їхня ненависть до чужих, неймовірна
тонкість їхнього чуття при висліджуванні здобичі,
швидкість бігу на полюванні — про що свідчить усе це, як
не про те, що вони створені для користі людям? 159.
А що сказати про волів? Самі спини їхні своєю формою
хіба не говорять про те, що вони створені для
прийняття на себе важкої ноші? Так само як їхні шиї —
для накладення на них ярма, а сильні й широкі плечі —
для того, щоб тягнути плуга? У золотому віці, за
словами поетів, над волами ніколи не чинили
насильства, оскільки вони, краючи грунт, спушували землю:
Саме тоді і з’явилось раптово те плем’я залізне,
Меч яке згубний наважилось викувать першим зі смертних
І, вгамувавши бичка, його м’яса таки скуштувати.
Користь, яку одержували від вола, цінували так
високо, що їсти його м’ясо вважалося злочином.
LXIV. Я б надто затягнув свою мову, аби став
докладно розповідати, яка користь від мулів та віслюків,
358
Марк Тулій Ціцерон
які, безумовно, призначені для використання їх
людьми. 160. А свиня, для чого вона годиться, якщо не на
їжу людям? Гай-гай, як жартував Хрисіп, і душа дана
замість солі, щоб [тіло] не зіпсувалося. Та й свиню
(оскільки ця тварина особливо придатна для харчування
людям) природа наділила величезною плодючістю. А
що сказати про численні види риб, приємних на смак?
Про птахів, від м’яса яких отримують таке задоволення,
що просто здасться, ніби наше Провидіння (Ргопоіа)
саме було епікурійцем. Та як би їх ловили, якби не
людський розум і спритність? Щоправда, деякі птахи,
alites і oscines, як їх називають наші авгури, гадаємо,
створені саме для авгурського ворожіння про майбутнє.
161. Навіть величезних і диких звірів ми добуваємо
на полюванні, щоб ужити їх у їжу і для вправляння,
оскільки полювання нагадує військову справу.
Приручених і навчених, ми їх використовуємо, як,
наприклад, слонів. Ми добуваємо також із їхніх тіл багато
лікувальних речовин від хвороб і ран (як також і з
деяких рослин і трав). їхні корисні властивості ми
осягнули після тривалого використання й досвіду.
Можна оглянути ніби очима розуму всю землю і всі
моря і побачити широкі, родючі простори рівнин; гори,
вкриті густими лісами; пасовиська для худоби; побачити
моря, по яких з неймовірною швидкістю пливуть кораблі.
162. І не тільки на поверхні землі, але й у мороці її
надр ховається багато корисних речей, які створені на
потребу людини, і тільки люди їх відкривають.
LXV. Другий доказ того, що провидіння богів дбає
про людські справи, й, на мою думку, найбільш
переконливий — це віщування майбутнього. Либонь,
кожен із вас двох, Кото і Велею, вхопиться за це
твердження, щоб його спростувати. Кота — тому, що
Карнеад завжди охоче нападав через нього на стоїків, а
Велей — тому, що Епікур ні над чим так не кепкував,
як над передбаченням майбутнього. Але ж відомо
багато випадків дивінації, що збулися; випадків, які
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
359
трапилися в різний час, за різних обставин, і в
приватному житті, й особливо в громадському. 163. Багато
чого бачать гаруспіки, передбачають авгури,
виголошують оракули, багато що пізнають через пророцтва,
через сни, через знамення. Завдяки цьому часто
вдавалося здійснити чимало потрібних і корисних
людських починань, і були відвернені численні небезпеки.
І ось цю чи то силу, чи то мистецтво, чи природну
здібність дав людям (для того, щоб вони могли
пізнавати майбутнє) ніхто інший, певна річ, як
безсмертні боги. Якщо ці міркування, кожне зокрема, вас і
не переконують, то в сукупності та взаємозв’язку вони
повинні були вас переконати.
164. Однак безсмертні боги дбають і піклуються не
тільки про людський рід у цілому, але й про окремих
людей. Бо, поступово звужуючи [коло], можна перейти
від людства в цілому до невеликої його частини й,
зрештою, до окремих людей.
LXVI. Якщо ми вважаємо (на основі сказаного
вище), що де б боги не були, в якому краї і частині
землі за межами нашої країни не перебували, вони
піклуються про всіх людей, то це значить, що вони
дбають і про людей, які населяють разом з нами й
цю країну від сходу до заходу. 165. А якщо боги
піклуються про людей, які населяють цей мовби
великий острів, званий нами «коло землі» (orbem terrae),
то, отже, вони піклуються про тих, хто займає різні
частини цього острова: Європу, Азію, Африку.
Виходить, боги дбають і про частини цих частин: про Рим,
Атени, Спарту, Родос. А в цих містах виокремлюють
і виявляють особливу любов до окремих людей, як
під час війни з Піром — до Курія, Фабриція, Корун-
канія. У першу Пунійську війну — до Калатина, Дуі-
лія, Метела, Лутація. У другу — до Максима, Марце-
ла, [Сціпіона] Африканського. Після них — до Павла,
Гракха, Катона або у часи наших батьків — до Сціпіона,
Лелія. А крім цих, і наша держава, й Греція дали
360
Марк Тулій Ціцерон
багато видатних людей, з яких, треба гадати, жоден
не став би таким без допомоги бога. 166. Це міркування
і спонукало поетів, а передусім Гомера, приставити
до головних своїх героїв: Уліса, Діомеда, Агамемнона,
Ахіла — певних богів як наставників при неладах і в
небезпеках. До того ж часта поява самих богів людям
(про це я вже говорив раніше) доводить, що боги
дбають і про держави, й про окремих людей. Це можна
зрозуміти також із віщувань, які приходять до людей
то вві сні, то навіч. Багато на що нам указують і
знамення. Багато чого пізнаємо по нутрощах
жертовних тварин; багато чого — іншими способами.
Спостереження над ними та їх застосування й привело до
виникнення мистецтва дивінації.
167. Отож ніхто ніколи не ставав великою людиною
без певного божественного натхнення. Однак ми не
повинні думати, що коли у когось буря пошкодила посіви
чи виноградники або випадок відняв частку життєвих благ,
то це означає, що ту людину, з якою трапилося щось
подібне, бог або зненавидів, або нехтує нею. Боги
дбають про велике, малим нехтують. Великих людей завжди
супроводжує успіх у всіх справах. Адже й нашими, і
главою філософів Сократом достатньо було сказано
про великі переваги і можливості доброчинства67.
LXVII. 168. Ось приблизно те, що спало мені на
думку і що я вважав за потрібне викласти про природу
богів. І ти, Кото, що мене слухав, будеш захищати ту
саму справу і врахуєш, що ти один із перших наших
громадян; подумаєш і про те, що ти понтифік. А
оскільки вам, [академікам], дозволено міркувати і за,
й пре ги, то візьмеш під захист швидше мій бік. І те
вміння розмірковувати, яке ти надбав шляхом
риторичних вправлянь і розвинув у Академії, волітимеш
застосувати мені у поміч. Адже говорити про богів —
це й зле, і нечестиво; й не має значення, робиться це
від душі чи нещиро.
Книга третя1
І. 1. Коли Бальб закінчив свою мову, Кота,
усміхаючись, сказав: «Пізно ти радиш, Бальбе, що мені
слід захищати. Доки ти розмірковував, я сам вирішив,
що маю тобі заперечити — не стільки для того, щоб
тебе спростувати, скільки — щоб спробувати з’ясувати
для себе те, що мені не зовсім зрозуміле. А оскільки
кожен повинен мати свою думку, то мені важко
розмірковувати так, як ти хочеш». 2. Тут втрутився Велей:
«Ти не можеш собі уявити, Кото, з яким нетерпінням
я хочу тебе вислухати. Бальбові було, звичайно, дуже
приємно слухати твою мову проти Епікура. Тепер я
готовий щонайуважніше вислухати, що ти
говоритимеш проти стоїків. Бо сподіваюся, що ти й до цього,
за своєю звичкою, добре підготувався».
3. «Це так, присягаю Гераклом,— відповів Кота Ве-
леєві,— але з Луцілієм мені не так легко сперечатися,
як з тобою».— «Чому ж?» — запитав Велей. «Тому,—
пояснив [Кота],— що ваш Епікур, як мені здається,
не дуже вже змагався за безсмертних богів! Тільки
для того, щоб йому не докоряли й не засуджували
його, він не наважився заперечувати існування богів.
Проте він твердить, що боги нічого не роблять; що
вони наділені людськими частинами тіла, але зовсім
ними не користуються. Він, очевидно, глумиться,
вважаючи достатнім те, що визнає існування блаженної
і вічної природи [богів].
4. Що ж стосується Бальба, то певен, ти звернув
увагу, як багато він розповів. Можливо, не все
правильно, зате дуже до ладу. Отож я збираюся, як уже
сказав, не так спростувати його мову, як прояснити
те, що гірше зрозумів. Тому, Бальбе, покладаюся на
твій вибір і бажання: будеш відповідати мені на деякі
362
Марк Тулій Ціцерон
запитання, які поставлю (про те, що я мало зрозумів),
чи спершу вислухаєш мою мову повністю?»
«Волію відповісти на твої запитання, якщо хочеш,
щоб я щось пояснив. І якщо ти навіть захочеш питати
мене не стільки заради з’ясування, скільки заради
спростування, я вчиню за твоїм бажанням: або відразу
відповідатиму на окремі запитання, або, коли закінчиш
мову, відповім на всі відразу».
5. Тоді Кота сказав: «Чудово. У такому разі підемо
тим шляхом, яким нас веде сама твоя мова.
II. Але, перш ніж про справу, трохи про себе.
Воістину, Бальбе, на мене вельми вплинули і твій
авторитет, і твоя мова, яка закінчилася закликом пам’ятати,
що я — не тільки Кота, але й понтифік. Гадаю, йшлося
до того, щоб я виступив на захист міркувань про
безсмертних богів, а також обрядів, святинь і
релігійних законів, які ми перебрали від предків. Я ж завжди
буду захищати їх і завжди захищав. І цю мою думку,
яку я узяв від предків (про шанування безсмертних
богів), не похитнуть ніколи жодні слова ні вченого,
ні невігласа. Тільки, коли мова заходить про релігію,
я йду услід за Т. Корунканієм, П. Сціпіоном, П.
Сцеволою, а не Зеноном, або Клеантом, або Хрисіпом.
Я маю перед собою приклад Г. Лелія, авгура й водночас
мудреця. І його, коли він виголошує свою знамениту
промову про релігію, я з більшою охотою вислухав
би, аніж когось із провідників стоїчної школи.
А оскільки вся релігія римського народу первісно
скаладалася із обрядів та ауспіцій, а пізніше до цього
додалося третє — віщування (які давалися на основі
чудес і знамень тлумачами Сивіли й гаруспіками), то
я завжди вважав, що жодною з цих складових частин
релігії не можна нехтувати. І я переконаний, що Ромул
ауспіціями, Нума введенням жертвоприношень
заклали основу нашої держави. І вона ніколи не досягла
б такої могутності, якби вищим благочестям своїм не
заслужила ласки безсмертних богів. Ось, Бальбе, що
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
363
думає про це Кота, що думає понтифік. А тепер дай
мені зрозуміти, що думаєш ти. 6. Адже від тебе,
філософа, я мушу одержати докази на користь релігії,
бо предкам нашим я повинен вірити без будь-яких
доказів».
III. «Які ж докази ти хочеш від мене одержати?» —
запитав Бальб. «Ти,— сказав Кота,— поділив свою мову
на чотири частини. У першій ти хотів довести, що
боги справді існують. Потім — які вони. Далі — що
вони правлять світом. І нарешті — що боги дбають
про людські справи. Так, якщо мені не зраджує пам’ять,
ти побудував свою мову?» — «Цілком правильно,—
сказав Бальб,— Чекаю подальших запитань».
7. «Отож розглянемо,— мовив Кота,— кожне [твоє
твердження окремо]. Що боги існують, із цим згодні
всі, крім хіба що найнечестивіших людей. І ніхто не
зможе переконати мене в протилежному. Але це мені
навіяно авторитетом предків. Ти ж мені нічого не
доводиш».
«Якщо ти в цьому переконаний,— зауважив Бальб,—
тоді навіщо тобі у мене вчитися?»
«Тому,— сказав Кота,— що в цьому нашому
обговоренні я буду виступати так, ніби ніколи не чув про
безсмертних богів, нічого про них не думав: вважай
мене за грубого й неосвіченого учня і пояснюй те,
про що запитую». 8. «Тоді кажи,— мовив [Бальб],—
які у тебе запитання?» — «У мене? Ну, по-перше, чому
ти сказав спочатку, що існування богів настільки
очевидне і загальновідоме, що про це й говорити не
варто, хоч потім про те саме так багато наговорив?»
«З тієї причини,— відповів Бальб,— з якої і ти, Кота
(як я помітив), часто, виступаючи на форумі з судовою
промовою, закидаєш суддю якомога більшим числом
доказів, якщо тільки судова справа надає таку
можливість. Так само й філософи роблять, і я, як зміг,
зробив. Ти ж, поставивши це питання, немовби запитав,
364
Марк Тулій Ціцерон
чому я дивлюся на тебе обома очима, хоча цілком
міг би й одним побачити».
IV. 9. «Чи доречне твоє запитання,— зауважив
Кота,— це ти пізніше сам побачиш. Бо я, виступаючи на
суді, якраз не маю звички доводити те, що очевидне
й з чим усі згодні. Адже доказами тільки
послаблюється очевидність. Та якби я навіть так чинив у
судових справах, то в такій бесіді, як наша (що вимагає
особливої строгості думки), не став би цього робити.
А щодо можливості побачити й одним із двох очей,
це теж не доказ, бо обидва ока бачать одне й те ж.
Та й природа, якій ви приписуєте мудрість, захотіла
так, щоб ми мали два отвори, які ведуть від душі до
очей. Саме тому, що ти не був твердо переконаний,
що це цілком очевидно, то й вирішив підтвердити
існування богів багатьма аргументами. Для мене ж
достатньо одного: так нам наші предки передали. Але
ти авторитетом нехтуєш, воюєш розумом. 10. Дозволь
же моєму розумові поборотися з твоїм. Ти наводиш
докази, щоб довести існування богів, і тим самим те,
що, на мою думку, є безсумнівним, робиш сумнівним.
Я запам’ятав не тільки число, але й послідовність
твоїх доказів. Першим був такий: коли ми звертаємо
свої погляди до неба, то відразу розуміємо, що є якесь
божество, яке усім цим править. Звідси й відомі [слова
поета]:
Глянь на сяючу вись, яку всі називають Юпітером.
11. Немовби хтось із наших співвітчизників швидше
саме цю вись назвав би Юпітером, а не того Капіто-
лійського бога! Або начебто для всіх цілком очевидно
й визнано, що богами є ті, кого Велей і багато інших
відмовилися навіть визнати живими істотами 2. Тобі
також видався вагомим аргумент, що уявлення про
безсмертних богів і властиве усім людям, і дедалі
більше поширюється з кожним днем. Виходить, вам
подобається судити про такі важливі питання,
грунПРО ПРИРОДУ БОПВ
365
туючись на міркуваннях дурнів, які, на вашу думку,
є все одно що шаленці.
V. Ми, кажеш, бачимо богів віч-на-віч так само, як
їх бачив Постумій біля Регільського озера, Ватіній на
Солянім шляху. Ще ти казав (вже не пам’ятаю що)
про битву локрів поблизу Сагрів. І ти справді вважаєш,
що це тиндаріди (як ти їх називав, тобто прості люди),
про яких Гомер, що жив лише трохи пізніше 3,
говорить, ніби вони були поховані в Лакедемоні. Ці
тиндаріди на білих меринах, буцімто, не супроводжувані
жодним конюхом, вийшли назустріч Ватінієві й
вирішили повідомити про перемогу римського народу
простому селянинові, а не М. Катону, який був у той
час першим у [сенаті]. Виходить, ти віриш і тому, що
слід на камені, схожий на відбиток копита (який і
тепер чітко видно біля Регільського озера), полишив
кінь Кастора? 12. Але чи не краще вірити (і таку
віру справді можна схвалити), що душі найславетніших
мужів (якими були й ці тиндаріди) божественні й
вічні4, ніж вірити, що колись спалені могли їздити
верхи й битися у лаві? Або, якщо ти стверджуєш, що
це справді могло трапитися, треба, щоб ти пояснив,
яким чином, а не посилатися на баб’ячі казочки».
13. Тут Луцілій заперечив: «Тобі це здається
побрехеньками? Але хіба ж А. Постум не звів на форумі
храму на честь Кастора й Полукса? Хіба ти не бачив
постанови сенату про Ватінія? А про випадок у Саграх
навіть у греків є приказка — якщо вони хочуть у
чомусь запевнити, то говорять: „Це ймовірніше за те,
що трапилося під Саграми". І ці свідчення хіба не
повинні похитнути твою впевненість?» На це Кота
відповів: «Ти, Бальбе, воюєш зі мною чутками, а я
від тебе домагаюся доказів». [...].
VI. 14. «...настає те, що має статися»5. Тому що
ніхто не може уникнути того, що має трапитися. І
часто навіть шкідливо знати, що відбудеться в
майбутньому: адже це нещастя — побиватися над тим, чому
366
Марк Тулій Ціцерон
не можна зарадити; не мати навіть останньої розради —
надії. Особливо якщо, як ви говорите, все залежить
від долі 6, а доля — це те, що завжди від віку 'було
істинним. Тож яка користь від знання майбутнього; і
як воно може допомогти нам убезпечитись, якщо це
майбутнє неминуче?
Далі, звідки взялася ця дивінація? Хто перший
збагнув значення крякання ворона? Хто відкрив
ворожіння при вийманні печінки жертовної тварини?
Хто винайшов ворожіння за жеребом? Я, припустімо,
вірю у все це7 й не можу презирливо ставитися до
жезла Ата Навія, про якого ти згадав. Але як до цього
додумались, це я повинен почути від філософів,
особливо тому, що в багатьох випадках ці віщуни
обманювали. 15. Лікарі також (ти сам говорив) часом
помиляються. Але яка ж схожість між медициною, в
якій я бачу розумну основу, і дивінацією, яка не знати
звідки взялася? І ще ти гадаєш, ніби боги
умилостивлені тим, що Деції принесли себе в жертву. Якою
ж великою була тоді суворість богів, коли римський
народ нічим іншим не міг їх умилостивити, як тільки
убивством таких великих мужів! Справді, це був
полководницький задум (те, що греки називають стратеге-
ма), але вони були такими полководцями, які
приходять на допомогу батьківщині ціною власного життя.
Вони знали, що військо, побачивши свого полководця,
що мчить на ворога верхи на коні, піде за ним. Так
і сталося.
А ось голосу фавна я, признатися, ніколи не чув.
Тобі, якщо ти (за твоїми словами) чув, я повірю, хоча
зовсім не знаю, що таке фавн.
VII. Отож поки що, Бальбе, ти не переконав мене
в існуванні богів, Я, звичайно, вірю, що вони існують,
але стоїки цього аж ніяк не доводять. 16. Ти говорив
про Клеанта, на думку якого, знання про богів
формується в душах людей чотирма способами. Один
(той, про який я вже достатньо сказав) народжується
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
367
із передчуття майбутнього. Другий — від потрясінь,
викликаних бурями та іншими явищами. Третій — від
надміру корисних речей, які ми одержуємо.
Четвертий — від злагодженості зірок і постійності небес. Про
передбачення ми вже сказали. Бурі та інші потрясіння,
які відбуваються в небі, й у морі, і на землі, ми не
можемо відвернути. Тому є багато людей, які
лякаються їх і гадають, що їх спричиняють безсмертні
боги. 17. Але ж питання не в тому, чи є люди, які
вірять в існування богів, а питання таке: чи є боги,
а чи їх нема?
Інші докази, які наводить Клеант: рясота корисних
речей, якими користуємось, і послідовність у зміні
пір року, незмінність небесних явищ — будуть
розглянуті пізніше, коли станемо обговорювати провидіння
богів, про що, Бальбе, ти багато наговорив. Віднесімо
також на пізніше розгляд доказу Хрисіпа, який, за
твоїми словами, казав, що коли у природі є щось таке,
чого не може здійснити людина, то є також і щось
краще за людину. 18. Тоді розгляну твоє порівняння
краси світу з гарним домом і твої докази щодо гармонії
та взаємозв’язку всього у світі. А поки що віднесімо
також короткі й не позбавлені дотепу докази Зенона
до тієї частини бесіди, де мова йде про провидіння.
Тоді ж, свого часу, розглянемо й те, що ти, фізик,
говорив про вогняну силу і про той жар, від якого
все пішло. І всз, що тобою було сказано позавчора,
коли ти намагався довести існування богів тим, що і
Всесвіт, і Сонце, й Люна-Місяць, і зірки мають і
чуття, і розум. Усе це я відкладу на той самий час.
19. А поки що я знову й знову буду в тебе
допитуватися: якими доказами доведеш, що боги існують».
VIII. «Далебі ж,— сказав Бальб,— мені здавалося,
що я вже навів докази. Але ти їх спростовуєш таким
чином: поставивши мені питання (і я вже готуюся на
нього відповісти), раптом звертаєш мову на інше і не
даєш мені можливості відповісти. Так ми й обійшли
368
Марк Тулій Ціцерон
мовчанням такі найважливіші питання, як питання
про дивінацію і про долю. Ти їх лише мимохідь
зачепив, тим часом як наші звично їх обмірковують
дуже ретельно. Щоправда, ці питання до тієї проблеми,
яку нині обговорюємо, не мають прямого відношення.
Все ж не створюй, будь ласка, плутанини, аби ми
змогли з’ясувати до кінця питання, яке розглядаємо».
20. «Чудово,— відповів Кота.— Але, оскільки ти
розділив усе питання на чотири частини і про першу ми
вже висловились, поміркуймо тепер над другою. У
ній, як мені здалося, бажаючи показати, якими є боги,
ти довів насправді, що ніяких богів нема. Ти сказав,
що найважче — це примусити розум відволіктися від
того, що стало звичним для наших очей. А оскільки
нема нічого кращого за бога, то ти стверджував, що
світ — це, безумовно, бог, тому що в природі краще
за світ нема нічого. Як на тебе, ми навіть можемо
вважати світ живою істотою; ба більше, споглядати
його нашим розумом, як усе інше бачимо очима.
21. Але, говорячи, що нема нічого кращого за світ,
який сенс ти вкладаєш у слово „краще"? Якщо
„красивіше", згоден. Якщо ти маєш на увазі, що світ вельми
пристосований для задоволення наших потреб, згоден
і з цим. Але якщо ти маєш на увазі також, що нема
нічого розумнішого за світ, то я рішуче, жодним чином
не згоден. І не тому, що важко розум одвернути від
очей, а тому, що чим більше одвертаю, тим менше
можу збагнути розумом те, що ти хочеш.
IX. Нема нічого кращого в природі за світ, говориш
ти. А на землі, скажу, нема кращого за наше місто.
То що, по-твоєму, місту притаманні розум, мислення,
ум? А якщо не притаманні, невже гадаєш, що з цієї
причини можна віддати перевагу мурашці перед
найчудовішим містом; і то тільки тому, що місту не
притаманне жодне відчуття, а мурашка має не тільки
відчуття, але й ум, розмисел, пам’ять 8? Треба бачити,
Бальбе, в чому тобі роблять поступку, а не хапати
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
369
самому, що тобі заманеться. 22. Те, про що ми розлого
говоримо, міститься у відомому висловлюванні Зенона,
короткому і, як тобі здалося, дотепному: «Те, що
користується розумом, краще за те, що розумом не
користується. Нема нічого кращого за світ, отже, світ
користується розумом». 23. Але так ти, коли твоя
воля, доведеш навіть, що світ, певно, чудово читає
книги. Тому що, йдучи за Зеноном, ти зможеш
(міркуючи подібним чином) дійти висновку: «Те, що
грамотне, краще за те, що неграмотне. Нема нічого
кращого за світ. Тому світ грамотний». Подібним чином
світ може виявитися і красномовним оратором, і
математиком, і музикою, і взагалі запізнаним у всякій
науці, й, нарешті, світ стане філософом.
Ти часто говорив, що нема нічого такого, що не
виходило б із світу (nisi ех ео), і що в природі нема
такої сили, яка б виробляла не подібне собі. Але якщо
погодитись із цим, то світ не тільки живий і мудрий,
він ще й кіфаред, і флейтист. Тому що від нього
народжуються представники цих мистецтв.
Отже, жодним чином не доводить цей ваш
родоначальник стоїків, чому ми повинні вважати його живим.
Ні, світ — не бог, проте нема нічого кращого за нього;
нічого доброчиннішого для нас, нічого красивішого на
вигляд, постійнішого у своєму русі. А оскільки світ
у цілому не бог, то що сказати про зірки, незліченну
кількість яких ти зарахував до числа богів. Ти
захоплювався їх розміреним вічним рухом і (присягаю Ге-
раклом) мав на те всі підстави, тому що їм справді
притаманна вражаюча, неймовірна постійність. 24. Але,
Бальбе, не все, чому притаманний певний і постійний
рух, треба приписувати швидше богові, ніж природі.
X. ІЦо, по-твоєму, може бути постійнішим за зміну
припливів і відпливів у протоці Евріпі поблизу Хал-
кідіки? Або в Сицилійській протоці? Або течії в океані,
у тих місцях, де
Лівію море несите й стрімке відділя од Європи 9
370
Марк Тулій Ціцерон
А морські хвилювання й відпливи біля берегів
Іспанії або Британії з їхньою регулярністю і постійністю,
що, теж не можуть відбуватися без бога? Либонь,
якщо все, що відбувається постійно, через певні
проміжки часу, ми будемо вважати божественним, то чи
не доведеться назвати божествами й триденну та
чотириденну лихоманку? Адже що може бути постійніше
за чергування її нападів. Ні, всім цим явищам слід
давати розумне пояснення. 25. А оскільки ви цього
не можете зробити, то і вдаєтеся до бога, ніби до
рятівного сховища.
Тобі здається, що Хрисіп, людина, без сумніву,
гнучкого й вигостреного в суперечках розуму, дуже дотепно
розміркував. «Якщо,— сказав він,— є щось таке, чого
людина не може зробити, тоді той, хто це робить,
кращий, ніж людина. Але людина не може зробити
всього того, що є у світі. Виходить, той, хто зміг це,
переважає людину. Але хто ж може переважити
людину, коли не бог? Значить, є бог!» Але у всьому
цьому та ж сама плутанина, що й у Зенона. 26. Бо
що таке «краще», «пречудово», яка різниця між
природою і розумом, при цьому не розглядається. Той
же Хрисіп розмірковує: «Якби не було богів, то у
всій природі не було б нічого кращого за людину.
Але коли якась людина вважає, що нема нічого
кращого за людину, то це вельми велика зарозумілість».
Звичайно, зарозумілість — цінувати себе вище, ніж
світ. Але зовсім не є зарозумілістю, а швидше здоровим
глуздом, розуміти, що в людини є відчуття й розум,
яких нема ні в Оріона, ні в Сіріуса.
І [ще розмірковує Хрисіп]: «Якщо будинок красивий,
то ми розуміємо, що він був зведений для господарів,
а не для мишей. Так само ми повинні вважати, що
світ — це оселя богів». І я точнісінько так думав би,
якби вважав, що світ побудовано, а не створено
природою,— що я і постараюсь довести 10.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
371
XI. 27. Та ось у Ксенофонта Сократ запитує: «Звідки
б ми отримали свою душу, якби у світі не було жодної
душі?» А я питаю, звідки — мова? Звідки — рахунок?
Чи, може, будемо вважати, що Сонце, коли підступає
чимближче до Люни-Місяця, заводить з ним розмову?
Або що світ співає для гармонії, як уважає Пітагор и?
Усе це, Бальбе, від природи, але не тієї природи, яка,
як каже Зенон, «майстерно прогулюється» 12,— про цю
природу Зенона я ще говоритиму. Маю на увазі
природу, яка, будучи сама в русі і змінності, цим усе
приводить у рух і збудження.
28. Мені припала до душі та частина твоєї мови,
в якій говориш про узгоджуваність і взаємозв’язок
різних частин природи, які, як ти сказав, ніби зв’язані
путами давньої спорідненості. Але я не можу
погодитись із тобою, коли твердиш, ніби це можна пояснити
тільки тим, що природа вся обійнята (continetur)
одним божественним духом. Ні, цю постійність і
взаємозв’язок спричиняють тільки сили природи, а не богів.
Є в природі ніби «співчуття», яке греки називають
сімпатейя. Але те, що велике само по собі, менш за
все слід пояснювати впливом божественного розуму.
XII. 29. А яким чином ви спростуєте аргументи
Карнеада? Якщо, говорить він, нема жодного тіла
безсмертного, то нема й тіла вічного. Але ж нема
жодного тіла ні безсмертного, ні такого, яке не можна
було б розділити на частини, розібрати й рознести. А
оскільки будь-які живі істоти за своєю природою здатні
легко піддаватися зовнішньому впливові, то нема серед
них такої, яка б уникла якогось впливу ззовні, тобто
не мусила б зносити й терпіти [страждання]. І якщо
все живе таке, то нема жодного безсмертного. Так
само, якщо будь-які живі істоти можуть бути розсічені
й розділені на частини, то нема серед них жодної
неподільної, жодної вічної. При тому всяка жива істота
влаштована так, що змушена зазнавати впливу
зовніш372
Марк Тулій Ціцерон
ньої сили й терпіти його. Отож вона мусить бути
смертною і розпадатися на частини.
ЗО. Всякий віск має властивість змінювати форму,
тому й нема такої речі, зробленої з воску, яка не
могла б змінити своєї форми. Це ж стосується
предметів із срібла, міді, оскільки така природа цих металів.
Так само (оскільки всі [стихії], із яких усе складається,
підвладні змінам) не може бути такого тіла, яке було
б незмінним. Але ж ви самі вважаєте, що [стихії], із
яких все складається, мінливі. Отож і всяке тіло змінне.
Але якби було якесь безсмертне тіло, то воно зовсім
не було б мінливим. Звідси випливає, що всяке тіло
смертне. А оскільки всяке тіло є або водою, або
повітрям, або вогнем, або землею, або складається із
суміші цих елементів, або якоїсь їхньої частини, то
нема серед них такого, яке б не гинуло. 31. Бо й усе,
що з землі, розпадається; і волога така м’яка, що її
легко можна і поєднати, й розділити на частини.
Вогонь же і повітря легко поступаються будь-якому
тискові, бо за природою своєю вони найбільш
податливі й легко роз’єднуються. Крім того, кожна з цих
[стихій] гине13, коли перетворюється на іншу. Це
відбувається, коли земля перетворюється на воду; і
коли з води народжується повітря, а з повітря — етер;
і коли всі ці стихії роблять зворотний перехід.
Отож, якщо можуть гинути ті [стихії], із яких
складається всяка жива істота, тоді нема жодної живої
істоти, яка була б вічною.
ХШ. 32. Щоб покінчити з цим [питанням], скажу
ще, що неможливо знайти таку істоту, яка ніколи не
народжувалася і вічно буде існувати. Тому що всяка
жива істота здатна відчувати. Вона, виходить, відчуває
тепле й холодне, солодке й гірке; неможливо, щоб
вона якимось відчуттям сприймала тільки приємне і
не сприймала протилежного. Отже, якщо вона здатна
відчувати насолоду, то зазнає також і страждання. А
те, що зазнає страждання, неодмінно підлягає і смерті.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
373
Значить, слід визнати, що всяка жива істота — смертна.
33. З другого боку, якщо є щось, що не зазнає ні
насолоди, ні страждання, то воно не може бути живою
істотою. Жива істота повинна все це відчувати, а коли
відчуває, то не може бути вічною. Всяка жива істота
здатна відчувати [і насолоду, і страждання], а отже,
нема живої істоти вічної. Далі, не може бути такої
живої істоти, в якій не було б природного прагнення
або відворотності. Прагнуть до того, що відповідає
природі, відвертаються від супротивного. Всяка жива
істота до чогось прагне й чогось уникає. Те, чого вона
уникає, противне її природі, має згубну силу. Отож
всяка жива істота неодмінно мусить загинути. 34. Не
злічити [факти], які свідчать, що все, що здатне
відчувати, неминуче гине. Бо все, що ми відчуваємо, як,
наприклад, холод, тепло, насолода, страждання та інше,
коли надмірне — згубне. Але нема жодної живої істоти,
яка була б цілком позбавлена здатності відчувати.
Виходить, нема вічно живої істоти.
XIV. Всяка жива істота має або просту природу,
[якщо вона складається з одного тільки елемента] —
із землі, або вогню, або з повітря, або з води. (Але
таку істоту неможливо уявити). Або жива істота має
складну природу, коли являє собою поєднання кількох
елементів, із яких кожному відведене своє місце; куди
кожен за своєю природою прагне: один — униз,
другий — угору, третій — усередину. Ці елементи можуть
пробути у змішаному стані деякий час, але залишитися
так назавжди — в жодному разі, бо за своєю природою
кожний з них неодмінно прорветься на своє місце.
Тому жодна жива істота не є вічною.
35. Але ваші, Бальбе, зводять усе звично до вогняної
стихії, йдучи, вважаю, за Гераклітом 14. Цього філософа
не всі тлумачать однаково. А оскільки він сам не
хотів, щоб інші розуміли, що він говорить, то й ми
не будемо торкатися цього. Ви ж враховуйте, що вся
сила у вогні. Бо й живі істоти, коли в них підходить
374
Марк Тулій Ціцерон
до кінця тепло, помирають; і у всій природі тільки
те живе, те квітне, що містить у собі тепло. Що ж
до мене, то я не розумію, чому тіла гинуть від
зникнення в них тепла, а не, скажімо, від утрати вологи
або повітря; тим більше, що тіла гинуть також і від
надлишку тепла. 36. [Так що життя в живих істотах
залежить] від вогню не більшою мірою, ніж від інших
елементів. Ви, як я розумію, вважаєте, що в природі
й у світі єдиний носій життя поза нами — це вогонь.
А чому не повітря? Адже із нього складається і дух
(animus) 15 живої істоти, від чого вона й називається
твариною (animal). Чому ви приймаєте як безперечне,
що душа — це ніщо інше, як вогонь? Адже видається
куди вірогіднішим, що душа — це щось таке, що
складається з вогню і повітря, змішаних належним чином 16.
Якщо вогонь сам по собі, без домішку якогось іншого
елемента, є живою істотою, тоді (оскільки він,
перебуваючи в наших тілах, робить так, що ми здатні його
відчувати) не може бути, щоб він сам був позбавлений
цієї здатності. Але проти цього можна заперечити
також: те, що має відчуття, мусить відчувати і насолоду
та страждання. А до кого приходить страждання, до
того приходить також і старість. Тож виходить, що
ви не можете навіть вогонь уявити вічним. 37. Як же
так? Хіба ви самі не твердите, що всякий вогонь
потребує поживи й що він не може жодним чином
зберегтися, якщо його не підживлювати? Що й Сонце,
і Люна-Місяць, і зірки живляться: одні — прісними
водами, інші — морськими? Клеант навіть гадає, що
саме з цієї причини Сонце і не відходить надто далеко
від лінії тропіків, щоб не віддалитися від поживи. Але
про це ще скажу пізніше 17. А тепер уже можна зробити
висновок, що те, яке може загинути, за своєю природою
не може бути вічним. Вогонь, будучи позбавлений
поживи, перестає існувати. Отже, вогонь за природою
своєю не вічний.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
375
XV. 38. Чи можемо ми уявити собі бога, не
наділеного жодною чеснотою? Тому наділимо бога
розважливістю — чеснотою, яка передбачає знання того,
що добре й що погано, і що ні добре, ані погане. Але
кого не торкається і не може торкнутися зло, тому
нема потреби розрізняти добро й зло. Яка потреба в
розумінні того, чим ми користуємося, щоб через явне
можна було збагнути потаємне? Адже для бога немає
нічого потаємного. А правосуддя, яке кожному воздає
належне, яке має відношення воно до богів? Ви ж
самі говорите, що правосуддя породжене людським
суспільством, спільнотою людей. Далі — стриманість.
Вона полягає у нехтуванні тілесними насолодами. Але
якщо на небі є місце стриманості, то є місце й
насолодам. А як розуміти, що бог мужній? У чому мужній?
У подоланні страждань або труднощів? Чи небезпек?
Але ж бога ніщо з цього не торкається. 39. Тому як
можна уявити бога, який ні розумом не користується,
ні жодною чеснотою не наділений? Коли я обмірковую
те, що говорять про богів стоїки, вже не можу
ставитися з презирством до невігластва темного натовпу.
У що тільки не вірять невігласи! Сирійці поклоняються
рибі18. Єгиптяни обожнили майже всі види тварин.
Навіть у Греції багатьох людей зарахували до богів:
Алабанда — алабандці, Тенея — тенейці; вся Греція
шанує як богів Левкотею (яку раніше називали Іно) і
її сина ГІале м о на. Наші шанують Геракла, Ескулапа,
тиндарідів, Ромула і ще багатьох інших, в яких бачать
нових, приписних громадян неба 19.
XVI. 40. Так міркують про богів неосвічені. Але
ви, філософи, хіба кращі? Я не буду зупинятися на
тому, що вам здається найбільш ясним. Хай сам світ
буде богом. Вірю, що так це й є, коли бачу
...сяючу вись, яку називають всі Юпітером.
Але чому ми до цього додаємо ще багатьох богів?
І їх сила-силенна! Мені справді здається, що їх
заба376
Марк Тулій Ціцерон
гато. Ти ось навіть окремі сузір’я називаєш богами,
даючи їм або назви тварин, як, наприклад, Коза,
Скорпіон, Телець, Лев; або неживих речей, як Арго,
Жертовник, Корона. 41. Утім, навіть якщо і з цим
примиритися, то інше не тільки неможливо допустити,
але й — зрозуміти. Коли ми називаємо земні плоди
Церерою, вино — Лібером, то просто вдаємося до
загальновживаних висловів. Але чи є шаленець, який
би повірив, ніби те, що він їсть,— це бог 20?
А що стосується тих, які, за твоїми словами, з
людей перетворилися на богів, то поясни мені спосіб,
яким чином це могло статися? І чому таке перестало
відбуватися тепер, хотів би знати? Не уявляю собі,
яким чином той [Геракл], за словами Акція, «після
того як сам себе спопелив він на Еті», переселився
із цього полум’я «до батька вічного дому»?
Однак Гомер примусив Уліса зустрітися у
підземному царстві з Гераклом, а також з іншими, хто пішов
із життя. 42. До того ж я, передусім, дуже хотів би
знати, якого Геракла нам слід шанувати? Бо ті, що
досліджують таємничі й маловідомі письмена 21,
повідомляють, що Гераклів було багато: найдавніший був
народжений Юпітером — теж найдавнішим (тому що
з давніх грецьких писань ми довідуємося, що і
Юпітерів було багато). Від цього Юпітера і Лісітої,
виходить, і народився той Геракл, який, як ми чули,
змагався з Аполоном за триніжок. А другий Геракл,
єгипетський, як переказують, був народжений Нілом.
Він, кажуть, створив фрігійські книги. Третій — із ди-
гітів гори Іди, йому [мешканці Коса приносять жертви
на честь підземних богів] 22. Четвертий — син Юпітера
й Астерії, сестри Латони. Він особливо шанований
мешканцями Тіру, які вважають, що Картагена була
його дочкою. П’ятий — в Індії, носить ще ім’я Бел.
Шостий — той, який походить від Алкмени і Юпітера,
але Юпітера третього: тому що і Юпітерів, як ми вже
знаємо, теж багато. Про це ще буду говорити.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
377
XVII. 43. Коли вже зайшла мова про
шанування безсмертних богів, то скажу: я більше довідався
про це із статутів понтифіків, із звичаїв предків та з
тих жертовних посудин, які нам полишив Нума (і
про які говорив у своїй короткій, але блискучій промові
Лелій), ніж із вчення стоїків. Коли йти за вами, то
скажи, що мені відповісти тому, хто поставить питання
таким чином: «Якщо є боги, то чи є богинями також
і німфи? Якщо і німфи, то, може, й паніски, й сатири?
Але вони не боги, отже, й німфи не богині. Однак
на їхню честь були офіційно введені їм присвячені
храми. Що ж виходить? Виходить, що й ті інші, що
їм присвячені храми, не боги? Далі, ти зараховуєш
до богів Юпітера й Нептуна, значить, і брат їхній
Орк також бог? І ті [річки], які, як кажуть, течуть у
царстві мертвих: Ахерон, Коцит, Стікс, Флегетон? І
Харон, і Цербер, їх теж треба вважати богами? 44.
Але ж цього не можна допустити! Виходить, і Орк
не бог? А що ви скажете про його братів?» Ось як
розмірковував Карнеад. Не для того, щоб підкопатися
під богів (що аж ніяк не личить філософу), а щоб
показати, що стоїки нічого не можуть пояснити щодо
богів. Він розмірковував таким чином: «Як же так,
якщо ці брати входять до числа богів, то невже можна
заперечувати, що і їхній батько Сатурн, якого всюди,
а більш за все на Заході, вшановують, теж бог? Але
якщо Сатурн бог, то слід визнати, що і його батько,
Небо — бог, а якщо так, тоді й батьки Неба також
повинні вважатися богами: Етер і День, і їхні брати
й сестри, яких давні генеалоги називають:
Кохання, Обман, Страх, Праця, Заздрість, Доля, Старість,
Смерть, Морок, Нещастя, Скарга, Ласка, Підступність,
Упертість, Парки, Геспериди, Сни. Адже вони, як
гадають, породжені Еребом і Ніччю. Отже, або й цих
чудовиськ треба вважати богами, або тих, кого ми
назвали першими, не вважати».
378
Марк Тулій Ціцерон
ХУПІ. 45. Можливо, ти скажеш, що Аполон, Вулкан,
Меркурій та інші — це боги, а Геракла, Ескулапа, Лі-
бера, Кастора, Полукса поставиш під сумнів? Але й
їх шанують нарівні з богами, а декого з них навіть
набагато більше. Отже, і їх, народжених смертними
матерями, треба вважати богами? А Арістей, син Апо-
лона, який відкрив оливкове дерево, а Тесей, син
Нептуна, й решта, у кого батьками були боги, хіба
не будуть серед богів? А в кого матері [богині]?
Очевидно, тим більше [повинні] бути зараховані. Адже
й згідно з цивільним правом народжені вільною
матір’ю вважаються вільними. Так само і згідно з
природним правом народжений матір’ю-богинею,
безсумнівно,— бог. Ось мешканці острова Астіпалеї і
шанують святобливо Ахіла. А якщо він бог, тоді й Орфей
і Рез — боги, бо їхньою матір’ю була муза (якщо тільки
морським шлюбам не віддавати переваги перед тими,
які чиняться на суходолі). А якщо вони не боги,
оскільки їм ніде не поклоняються, тоді яким чином
їх уважають богами?
46. І зауваж, що ці були вшановані не за їхнє
безсмертя, а за те, що в них бачили людей, сповнених
людськими чеснотами, про що, між іншим, ти сам,
Бальбе, казав.
Але ж як можна (якщо вважати богинею Латону),
не вважати такою і Гекату, яка народилася від Астерії,
сестри Латони? Чи й вона теж не богиня? Адже ми
й храми їй, і жертовники бачили в Греції. А якщо й
вона богиня, то чому не есменіди? Адже й вони мають
в Атенах храм; і в нас, як розумію, їм присвячено
гай Фуріни. І фурії так само богині — переслідувачки
й месниці за злочини та лиходійства. 47. Отож, коли
ми будемо вважати богами тих, що беруть участь в
тому, що відбувається з людиною, то слід уважати
богом також і Народження (Natio), що йому (коли
обходимо храми на Ардейському полі) звично
приносимо жертву. Він і назву таку одержав від
«народжуПРО ПРИРОДУ БОПВ
379
вати» (nascere), оскільки оберігає жіночі пологи. Якщо
ж він — бог, тоді боги й всі ті, що були згадані тобою:
Честь, Вірність, Розум, Згода. А також і Надія, і
Застереження (Moneta), й узагалі все, що нам спаде
на думку. Але якщо все це неправдоподібне, то
неправдоподібним є й те, з чого це випливає.
XIX. Що ти на це скажеш? І ще. Якщо богами
вважати тих, кого люди шанують і визнають за богів,
тоді чому не зарахувати до того ж гурту Серапіса й
Ісіду? А якщо ми це зробимо, чому відмовити в цій
[шані] богам варварів? Давайте ж віднесемо до числа
богів і коней, ібісів, яструбів, гадюк, крокодилів, риб,
собак, вовків, кішок, лисиць і ще багатьох звірів. Якщо
ж їх відкинемо, тоді відкиньмо й тих, про яких ми
вели мову раніше.
48. Що ж далі? Іно, яку греки називають Левкотеєю,
а наші — Матутою, буде вважатися богинею, хоча вона
дочка Кадма? А Кірку, й Пасифаю, і Ета, яких Перса,
дочка Океану, народила від Сонця, ми хіба не
зарахуємо до гурту богів? Адже Кірку наші колоністи,
мешканці колонії (названої її ім’ям), благочестиво
шанують. Отож і її будемо вважати божеством? А що
скажеш стосовно Медеї? Адже її дідами були двоє
богів — Сонце й Океан, батьком — Еет, матір’ю — Ідія.
А що — про брата її Абсірта? (У Пакувія він носить
інше ім’я — Егіалей, але те, старе ім’я більше вживалося
у книгах давніх). Якщо вони не боги, тоді мені страшно
за Іно, бо всі вони одного витоку. 49. І Амфіарай
буде богом? І Трофоній? Коли, згідно з цензорським
законом, землі в Беотії (присвячені безсмертним
богам) були оголошені такими, що не можуть бути
обкладені податками, тоді наші відкупники заявили,
що ще не можна вважати безсмертними тих, що раніше
були людьми. Але якщо є богами Амфіарай і Трофоній,
то вже, звичайно, й Ерехтей, у якого в Атенах є і
храм, і жрець — ми їх бачили. А якщо його зробимо
богом, тоді як можна сумніватися стосовно Кодра або
380
Марк Тулій Ціцерон
інших, що загинули, б’ючись за батьківщину. Якщо
це неприйнятно стосовно їх, тоді також стосовно й
тих, про яких було сказано вище.
50. Цілком можна зрозуміти, що коли в багатьох
державах віддавали шану божественній пам’яті тих,
хто прославився своєю доблестю, то це було зроблено,
щоб виховати громадян більш доблесними і щоб кожна
шляхетна (optimus) людина готова була охоче піти на
будь-яку небезпеку заради спільного блага. Із цієї
самої причини серед гурту богів опинилися в атенців
і Ерехтей, і його доньки. Так само й у дочок Леонта
є в Атенах храм, який називається Леокоріон. А
мешканці Алабанди шанують Алабанда, засновника їхнього
міста, з більшою набожністю, ніж когось із
прославлених богів. Коли з цього приводу один із мешканців
міста став настирливо переконувати Стратоніка, що,
бачте, Геракл не бог, а ось Алабанд — це бог, той йому
не без дотепності відповів: «Тож хай гнів Алабанда
впаде на мою голову, а гнів Геракл а — на твою».
XX. 51. Хіба ти, Бальбе, не бачиш, як далеко може
завести сказане тобою про небо й зірки? Богами стали
Сонце й Люна-Місяць, у першому греки бачать Апо-
лона, а в другому — Діану. Якщо ж Люна — богиня,
тоді увійдуть до гурту богів також Люцифер та інші
планети, а відтак і мірноплинні зірки. То чому не
віднести до богів ще й веселку? Адже вона така гарна,
що її за дивовижну красу вважають дочкою Тауманта
й онукою Океану. А якщо веселка — божество, то як
щодо хмар? Адже сама веселка утворюється з хмар,
що якимось чином забарвились. А одна хмара, кажуть,
навіть народила кентавра. Але якщо ти внесеш до
списку богів хмари, тоді слід внести, звичайно, й бурі,
які у римлян справді обожнено 23. Значить, і дощ, і
тумани, й бурі, і смерчі треба вважати богами? Наші-бо
полководці мали звичай (зважуючись на плавання по
морю) приносити жертви морським хвилям. 52. Далі,
якщо (мовиш) ми повинні бачити богиню Цереру в
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
381
самому грунті через його родючість, тоді що це за
інша богиня Телус? Якщо це земля, тоді море — бог,
бо ти говорив, що це — Нептун. Виходить, і ріки, й
джерела теж боги? Саме тому Мазон, завойовник
Корсики, і присвятив храм джерелу24. А в молитві
авгурів згадуються Тібр, Спінон, Анемон, Нодин і
назви інших ближніх річок.
Отож або це [обожнення продовжуватиметься] без
міри, або ми нічого з цього не приймемо, щоб тим
самим не сприяти нескінченному множенню
марновірства. Тому, гадаю, нічого з цього не треба схвалювати.
XXI. 53. А тепер, Бальбе, нам слід заперечити й
тим, хто каже, що боги (поштиво і свято шановані
нами) були людьми, які не насправді, а людською
уявою перенесені на небо 25.
Почнемо від Юпітера. Ті, кого називають теологами,
нараховували спочатку трьох Юпітерів. Із них перший
і другий народилися в Аркаді!. У одного батьком був
Етер. Від цього Юпітера народилися, кажуть, Прозер-
піна й Лібер. Другий був сином Неба і народив буцімто
Мінерву, від якої, за переказом, пішли війни — вона
їх придумала. Третій Юпітер, син Сатурна, був
критянином; на цьому острові й могилу його показують.
Діоскурів (Діоскурой) греки звуть на різний кшталт.
Першими були троє, яких атенці називають
«покровителями» (anactes). Вони народилися від
найдавнішого царя Юпітера і Прозерпіни: трітопатри — Загрей,
Евбулей, Діонісій. Інші, вже двоє, були народжені
Ледою від Юпітера третього — Кастор і Полукс. Третіх
дехто називає Алкон, Меламп і Тмол. Це сини Атрея,
онуки Пелопа.
54. Що стосується муз, то спочатку їх було чотири:
Тельксіноя, Аеда, Арха, Мелета, і батьком їхнім був
Юпітер-другий. Інша група муз народилася від Юпі-
тера-третього і Мнемозини, і їх було дев’ятеро. Третя
група, теж дев’ять муз із тими ж іменами, народилися
382
Марк Тулій Ціцерон
від Піерона й Антіопи; поети їх звично називають
піерідами й піеріями.
Про Сонце ти сказав, що воно одержало таку назву
тому, що є одним-єдиним. Але ж яку велику кількість
сонць-[богів] згадують теологи! Один із них син
Юпітера, онук Етера; другий — син Гіперіона, третій — син
Вулкана, онук Ніла: єгиптяни вважають Геліополь
його містом. Четвертий — той, що, як кажуть, у героїчні
часи був народжений німфою Ахонто на Родосі й став
предком Іаліза, Каміра й Лінда. Від п’ятого, як
уважають, на Колхіді народилися Еет і Кірка.
XXII. 55. І Вулканів теж багато. Перший народився
від Неба. Від цього Вулкана Мінерва народила того
Аполона, якого давні письменники (historici) вважають
покровителем Атен. Другого, народженого Нілом,
єгиптяни називають Пта і вважають оберегом Єгипту.
Третій — від третього Юпітера і Юнони. Він, як
гадають, керував ремісничими майстернями на Лемно-
сі 26. Четвертий народився від Мемалія й утвердився
на островах поблизу Сицилії27, які тому називають
Вулкановими.
56. Із Меркуріїв один народився від батька Неба
й матері Дня 28. У нього, за переказом, ганебно
похітлива вдача, оскільки він розпалився при вигляді Про-
зерпіни. Ще один, син Валента й Короніди, живе під
землею: його звуть Трофонієм. Третій — син Юпітера-
третього і Майї. Від нього і Пенелопи, кажуть,
народився Пан. Четвертий мав за батька Ніла — єгиптяни
вважають забороненим називати його на ім’я. П’ятий
(що йому поклоняються фенети), як кажуть, убив
Аргуса. Через те й утік до Єгипту і повідав єгиптянам
закони та писемність. Єгиптяни називають його Тотом;
і так само зветься у них перший місяць року.
57. Із Ескулапів перший — син Аполона. Йому
поклоняються в Аркадії. Він винайшов медичний зонд
і, як кажуть, перший став бинтувати рани. Другий
Ескулап був братом Меркурія. Його, враженого
блисПРО ПРИРОДУ БОПВ
383
кавкою, кажуть, було поховано в Кіносурах. Третій —
син Арсіпа й Арсіпої, першим відкрив способи
очищення шлунка та видалення зубів. В Аркадії, неподалік
річки Лузія, показують його могилу і присвячений
йому гай.
ХХШ. Із Аполонів найдавніший той, що, як уже
мовлено, народився від Вулкана і вважається оберегом
Атен. Другий, син Корибанта, народився на Криті і,
як кажуть, за цей острів повів суперечку з самим
Юпітером. Третій — син Юпітера-третього й Латони;
він, за переказом, від гіпербореїв прийшов до Дельф.
Четвертий — в Аркадії. Його аркадійці називають Но-
міоном, оскільки гадають, що від нього вони одержали
свої закони 29.
58. І Діан багато. Перша — дочка Юпітера і Про-
зерпіни, кажуть, народила крилатого Купідона. Друга,
найбільш відома, як уважають, народжена Юпітером-
третім і Латоною. Батьком третьої, за переказом, був
Упіс, матір’ю — Глаука (Glauce), яку греки часто
називають батьківським іменем.
Багато у нас і Діонісів. Перший народився від
Юпітера і Прозерпіни. Другий — від Нілу (він, кажуть,
убив Нізу). Батьком третього був Кабір, і він, кажуть,
був царем Азії (це на його честь уведені свята Сабазія).
Четвертий — син Юпітера і Люни-Місяця. На його
честь, як вважають, влаштовуються орфічні свята.
П’ятий народився від Ніза й Тіони — його вважають
засновником Тріетерид.
59. Венера-перша була народжена богинею Діес-
День від Неба. її храм ми бачили в Еліді. Друга —
народилася з морської піни30; від неї і Меркурія,
кажуть, народився Купідон-другий. Третя, що
народилася від Юпітера й Діони, одружилася з Вулканом.
Але від неї і Марса народився, кажуть, Антерос.
Четверта — була зачата Сирією від Кипра і зветься Ас-
тартою. Вона була дружиною Адоніса31.
384
Марк Тулій Ціцерон
Мінерва-перша — це та, що, як я вже сказдв, була
матір’ю Аполона. Друга — дочка Нілу; її особливо
шанують єгиптяни Саїти. Третя була народжена самим
Юпітером — я сказав і про це. Четверта — від Юпітера
й Корінти, дочки Океану. Її аркадяни називають Корія
і вважають винахідницею квадриги. Вона ж, кажуть,
убила свого батька, який спробував посягнути на її
цноту. Зображують її з крилатими сандалями.
60. Купідон-перший народився нібито від Меркурія
і Діани-першої. Другий — від Меркурія і Венери-дру-
гої. Третій (Антерос) — від Марса й Венери-третьої.
Ці та інші подібні вигадки були запозичені з Греції,
і ти розумієш, Бальбе, як важливо протидіяти їм, щоб
вони не скаламутили релігію. А ваші 32 не тільки не
спростовують ці [байки], а навіть зміцнюють віру в
них, витлумачуючи, що до чого. Однак повернімося
до того, на чому зупинилися.
XXTV. 61. То невже ти вважаєш, що для
спростування цього потрібні ще тонші докази? Ми бачимо в
розумі, вірності, надії, доброчинності, честі, перемозі,
здоров’ї, згоді тощо природне (rerum vim), а не
божественне. Це або притаманне нам самим (як розум,
вірність, надія, доброчинність, згода), або повинно
бути бажаним для нас (як честь, здоров’я, перемога).
І ось те, в чому бачу тільки користь, зображується
також у вигляді статуї, якій воздається шана. Чому
ми повинні вірити, що в доброчинстві, честі та іншому
міститься божественна сила? Я розумію це тільки в
тому разі, коли спізнаю. Особливо це стосується щастя
(fortuna). Ніхто не може відокремити від нього
непостійність і випадковість, але божеству ці риси,
звичайно, не личать.
62. Далі, я не розумію, як може вам подобатися
таке пояснення байок і тлумачення імен. Бог Уран-
Небо був оскоплений сином; а той (Сатурн) у свою
чергу був закутий у кайдани своїм сином. Це та інше
подібне ви захищаєте, вважаючи, що ті, хто це вигадав,
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
385
виглядають не тільки не шаленцями, але просто
мудрецями. Доводиться лише жалкувати, що ви зайнялися
також тлумаченням імен: Сатурн — тому що він
насичується роками. Марс — тому що він орудує
великими справами. Мінерва — тому що трощить або що
погрожує. Венера — тому що приходить до всього. Це-
рера — тому що породжує. Який небезпечний методі
Адже в багатьох іменах ви напевне загрузнете. Що
ти зробиш із Вейовісом? Що — з Вулканом? Хоча,
судячи з того, що ім’я Нептун виводиш від «плавати»,
не знайдеться, певно, жодного імені, походження якого
ти не зміг би вивести за однією лише літерою. І, як
мені здається, в цьому, либонь, плаваєш більше, ніж
сам Нептун.
63. Багато праці, тяжкої і марної, витратили спершу
Зенон, після нього Клеант, а потім Хрисіп, щоб
пояснити зміст цих байок, щоб пояснити, чому те чи
інше божество носить своє ім’я. Але, займаючись цим,
ви, звичайно, усвідомлюєте, що річ зовсім в іншому
і що це — тільки людські домисли. Насправді те, що
ви називаєте богами,— це природне, а не божественне.
XXV. Але ще більшою помилкою було надавати
боже звання силі-силенній згубного й навіть зводити
цьому святилища. Адже на Палатинському пагорбі є
храм Пропасниці, а побіля храму на честь ларів стоїть
храм, присвячений Орбоні. І на Еквіліні ми бачимо
вівтар Злій Долі. 64. Хай будуть викриті філософією
ці помилки, щоб, розмірковуючи про безсмертних
богів, говорили б тільки гідне безсмертних богів. Я про
них мовлю те, що усвідомлюю, але тобі не співчуваю.
Ти кажеш, що Нептун — це розпростертий по всьому
морю дух разом із розумінням. Так само говориш про
Цереру. Але я цього розуміння ні у моря, ні в землі
не тільки не можу осягнути своїм розумом, але навіть
і уявити собі не можу, що це таке. Отож мені
доведеться в іншому місці пошукати доказів того, що боги
13 7-25*
386
Марк Тулхй Ціцерон
існують, і з’ясувати, які вони. Я знаю тільки, що вони
не такі, якими ти хотів би, щоб вони були.
65. Тепер перейдімо до інших питань. По-перше,
чи править світом провидіння богів? Потім, чи
опікується воно людськими справами? Бо із висунутих
тобою положень ці два лишилися нерозглянутими. І
вважаю за потрібне, якщо до вподоби, розглянути їх
ретельніше».
«Мені,— мовив Велей,— дуже навіть до вподоби.
Тому що я із тим, що вже було сказано, цілком згоден
і чекаю ще більшого».
«А я,— додав Бальб,— не хочу переривати твою мову.
Проте виберемо для заперечень інший час, і я,
звичайно, спробую переконати тебе, але...»33 [лакуна]
З цьбго нічого путнього не вийде 34: сварка значні лише.
Як-бо мені тепер їх умовлять лестивою мовбю 35?
XXVI. 66. Хіба не здається, що вона [Ніоба] немало
міркувала, проте сама спричинила свою нечестиву
загибель. А ось це, про [Медею], набагато розумніше:
Хтб бажа чогбсь домогтйся, спріви хай дослухається.
Тим часом інший вірш здатний посіяти всілякі біди:
Він мені своїм наміром розв’язав руки сьогбдні вже.
Нині тому я ппву дам волю й згубу нашлю на зрадника.
Сум — для мене, а сгбгін — йому; мені — вигнання, йому ж — загин.
Ось той розум, якого тварини не мають, і тільки
людина, по-вашому, обдарована ним з особливого
благовоління богів. 67. Бачиш, який цінний подарунок
ми від них одержали!
І та ж Медея, втікаючи від батька і з батьківщини,
...як бкт )Ко вже
Ст&в її доганйти і готувався вже затримати,
^рата живого тіло на шматки окремі порізала
І по полях всюди ті шматкйпорозкидала; це
Щбб, допоки б&тько сина тіло збиратиме
Й буде якийсь чіс у розпачі, хутко самій зникнути.
Гак вона (жахливим вбивством рідного брата) порятувалася.
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
387
68. [Медеї], безумовно, не бракувало ні підступності,
ні розуму. А той з®, хто приготував для брата згубне
пригощання, хіба не обміркував це з усіх боків?
Нещастя більшого й зла більшого гідний я,
Бо знищив серце йогб я і розтрощив горде.
ХХУП. Не обійдемо мовчанкою і того, кому
...мАло було звАби дружини царської,
про що правильно й дуже правдиво сказав Атрей:
Гад&ю, що найвхіщою є небезпекою
Царйзганьбити мАтір і таким чином
породу зіпсувати царську ницістю.
Але ж і Тієст дуже хитро шукав царства, вдавшись
до перелюбства. Атрей про це так говорить:
Додам сюди, що мені батько богів послав
У вигляді дива: вліди опору ц&рської
Лтнк славетне із руном золотистим. Це
Йогб зважився викрасти Тієст пбтайки.
Дружину собі взявши за помічницю.
69. Чи не правда, величезний злочин був учинений
з вельми великим розумом?
Але не тільки театральну сцену заповнюють подібні
злочини. Ще більші і в більшій кількості чиняться
вони у повсякденному житті. Знає будь-який
приватний дім, знає форум, знає курія, [Марсове] поле,
знають союзники, провінції, що з допомогою розуму
чиняться як добрі справи, так і злі. Причому добрі
справи чиняться небагатьма і зрідка, зате злочини —
і часто, й багатьма. То хай би краще боги безсмертні
зовсім не давали нам ніякого розуму, ніж такий
згубний розум. Як хворим людям вино (яке рідко
допомагає, а набагато частіше приносить шкоду) краще
зовсім не вживати, ніж у надії на сумнівний порятунок
наближати вірний загин. Отож, гадаю, краще було б,
якби боги зовсім не давали людям цю жвавість думки,
цю хитрість, цю винахідливість (усе, що ми називаємо
13*
388
Марк Тулій Ціцерон
розумом), якщо вони несуть з собою біди багатьом,
вигоду небагатьом. Чи не краще було б для людей
зовсім не одержувати цей щедрий дар? 70. Ось чому
я вважаю, що коли боги мали на увазі ощасливити
людей, щедро наділивши їх розумом, то це стосується
лише тих, кому вони дарували добрий розум; але
таких ми якщо і зустрічаємо, то дуже небагатьох.
Неможливо уявити собі також, що безсмертні боги
піклуються тільки про небагатьох. Із цього випливає,
що боги не піклуються ні про кого.
ХХУШ. На це ви звичайно так заперечуєте: боги,
мовляв, піклуються про нас найліпшим чином, але
багато людей їхніми доброчинствами користуються
перекручено. Так буває серед людей: багато хто,
одержавши від батьків спадок, зле його використовує.
Проте це не означає, що вони не були облагодіяні
своїми батьками. Хто це заперечить? Але ж порівняння
невдале. Деяніра не хотіла завдавати шкоди Гераклові,
коли послала йому туніку, просякнуту кров’ю кентавра.
Не хотів також допомогти Ясону (тиранові Фери)
чоловік, який ударив його мечем. Адже цим ударом
він тільки відкрив чиряк, який мучив тирана і якого
не могли вилікувати лікарі. Багато хто, бажаючи
зашкодити, допомагає, а бажаючи допомогти — шкодить.
Отож дар іще не виявляє справжніх намірів даруваль-
ника. І коли той, хто одержав дарунок, використав
його добре, то це ще не означає, що дарувальник
зробив це по-дружньому.
71. Усяка розпуста, користолюбство, злочин бувають
наперед обміркованими. А коли їх здійснено, хіба не
супроводжується те все порухом духу й роздумом,
тобто міркуванням? Бо всяка думка —
розмірковування: хороше, якщо думка істинна; погане, якщо
брехлива. Але від бога ми одержуємо тільки розум (якщо
тільки одержуємо), а чи буде він ужитий на благо,
чи на зло, це залежить від нас. Тож не варто вважати
розум благом, що його одержали люди від богів, ніби
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
389
спадок, якого батьки залишають своїм дітям. Якби
боги хотіли завдати шкоди людям, то кращого способу,
ніж подарувати їм розум, вони б не могли знайти. Бо
де ще криється коріння таких вад, як несправедливість,
боягузтво, як не в розумі?
XXIX. Ми тут згадували Медею і Атрея, трагедійних
героїв, які всю силу свого розуму спрямували на
обмірковування злочинів. 72. Але хіба не
використовують свій розум і незначні люди, персонажі комедій?
Хіба не розмірковує той персонаж із «Євнуха»:
Вернутися, може?..
То кличе, то гонить: ні І — навіть якщо благатиме.
А другий, із «Синефебів», на зразок [філософів
Нової] Академії, спрямував свій розум на бій проти
загальноприйнятої думки, говорячи, що коли «Любов
сильна, а грошей зовсім нема», то добре
Скупбго батька мАти, до дітей грубого,
Примхливого, що не дбіє належно, не любить їх.
73. І цю незвичну думку він підкріплює
міркуваннями: [у такого батька, бач, не грішно]
Абб нараз прибуток приховать, або
Поцупити боргові у нього записи,
(Або й намовити рабі, щоб наляків його),
Пізніше все люббнько щоб розтринькати І
І він же доводить, що незручний для улюбленого
сина саме м’який та щедрий батько,
Якого ні обманути хитрощами не хочеться,
Удавшись до викрутасів мало знАних ще.
Протб добре вже затомив, що доброта батькова
Від хитрощів менб, напевне, і стримує.
Але хіба ці хитрощі, ці викрутаси, ці обмани могли
бути вигадані без участі розуму? О цей чудесний дар
богів! [Без нього] хіба міг би Форміон сказати [свої
слова в комедії]:
390
Марк Тулій Ціцерон
Ну, а тепер мені діда ведіть сюди І
План в голові готовий вже.
XXX. 74. Однак вийдімо з театру й перейдімо на
форум! Ось іде претор на засідання суду. Кого судити?
Того, хто підпалив державний архів. А хто ж це
зробив? Знатний римський вершник із Піцена Кв.
Созій сам зізнався, що це зробив. А ще кого будуть
судити? Л. Алена, який, переписуючи державні боргові
списки, підробив підписи шести головних [писців
скарбниці]. Теж мені хитромудра людина! А згадай інші
справи: про толозьке золото 37, про змову Югурти й
більш давні — справу Тубула38, який відверто брав
хабарі. А пізніше піднята Педуцеєм справа про
злочинні кровозмішувальні зв’язки? А вже в наш час ці
щоденні процеси про убивства, отруєння, розтрати,
про підроблені заповіти, у зв’язку з чим недавно навіть
новий закон вийшов. Ось звідки ця процесуальна
формула: «Я стверджую, що крадіжка вчинена тобою
і за твоїм задумом». А скільки проходить процесів
про зловживання опікунів, про невиконання грошових
зобов’язань між співучасниками при закладах, при
купівлі, при продажу, при здаванні в найм. Додамо
до цього процеси по закону Плеторія. Потім мітлу,
(щоб вимітати всілякі шахрування) — тобто закон про
зловмисні хитрування, який провів наш друг Г. Аквілій.
(Під хитрістю Аквілій розумів той випадок, коли одне
роблять для вигляду, а інше насправді).
75. То як, будемо вважати, що й це коріння стількох
лих створено безсмертними богами? Бо коли
безсмертні боги справді дали людям розум, то виходить, вони
дали їм і схильність до зла. Бо схильність до зла —
це і є спотворений і спрямований на шкоду розум.
Виходить також, що ті боги навчили людей брехати,
чинити злочини тощо, чого ні обмислити, ні виконати
неможливо без участі розуму. Стара [годувальниця
Медеї] вигукнула:
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
391
...Хайвід сокири в лісі Пелібнському
Не падає на землю ялина зрубана..
Тому краще б не давали боги людям цієї здібності,
яку-бо дуже небагато хто використовує на благо. Та
й то часто самі вони виявляються жертвами тих, хто
використовує свій розум на зло. Таких же, що безчесно
використовують розум, незліченна кількість. Отож і
здається, ніби боги наділили людей цим даром —
розумом і розсудливістю — не для добрих справ, а для
шахрайства.
XXXI. 76. Але ви без упину повторюєте: це, мовляв,
провина людей, а не богів,— те саме, якби лікар
звинувачував у своїй невдачі жорстокість хвороби, а
стерновий — силу бурі. Навіть цих людців (хоча вони слабкі),
слід би висміяти. «Та якби не було хвороб і бурі, то
кому б ви були потрібні!» — сказав би їм усяк. Але
проти богів можна сперечатися ще грунтовніше.
Ось ти кажеш, що у всьому винні люди, їхній
гандж. Тоді чом ти, боже, не дав людям такий розум,
в якому не було б вад і злочинних нахилів? Хіба
боги могли помилитися? Ми залишаємо своїм дітям
спадок у надії, що вони добре ним скористаються. Ми
можемо в цьому помилитися. Але як міг помилитися
бог? Як міг помилитися бог-Сонце, коли посадив на
свою колісницю сина Фаетона; або Нептун, який
згубив Іполіта40, коли пообіцяв Тесеєві виконати три
його бажання?
77. Це, звичайно, [вимисли] поетів, а ми ж хочемо
бути філософами й мати справу не з вимислами, а з
фактами. Однак, якби ці самі боги поетів знали, що
їхня поступливість виявиться згубною для їхніх же
дітей, то треба було б уважати злочином з їхнього
боку прагнення такою ціною видатися добрими. Аріс-
тон Хіоський часто казав, що шкодять філософи тим
слухачам, які погано тлумачать хороші думки. (Через
що із школи Арістіпа можуть вийти розпусники, а зі
школи Зенона — жорстокі). Коли його думка
прави392 Марк Тулій Ціцерон
льна, тоді філософам краще зовсім не відкривати шкіл,
із яких виходять учні з такими вадами. А все через
неправильне тлумачення слів учителя. Краще б
мовчати філософам, ніж шкодити тим, хто їх слухає.
78. Також якщо люди обертають на зло та обман
розум, який безсмертні боги дали їм з добрими
намірами, то краще б його зовсім не давали людському
родові. Подібно до того, як винен лікар, який велів
хворому випити нерозведеного вина, знаючи наперед,
що той нап’ється надміру й тут-таки помре, так само
винне й ваше провидіння у тому, що воно наділило
розумом тих, про кого знало, що вони використають
його перекручено й безчесно. Чи скажете, що
Провидіння цього не знало? Хотів би це почути! Але ви не
відважитеся так говорити. Я-бо знаю, як високо цінуєте
ви це Провидіння.
ХХХП. 79. Либонь, можна вже завершити й цю
частину. Якщо всі філософи згодні, що глупота — це
більше зло, ніж усе інше, що випливає і з внутрішніх
якостей людини, і з зовнішніх випадковостей, разом
узятих (а мудрості ніхто не досягає), тоді виходить,
що всі ми перебуваємо під владою найбільшого із зол;
і це ми, про яких, як кажете, боги найкращим чином
потурбувалися. Бо як вислови «ніхто не здоровий» і
«ніхто не може бути здоровий» мають однакове
значення, так само (на мою думку) нема різниці й між
твердженнями «ніхто не мудрий» і «ніхто не може
бути мудрим». Одначе я вже надто багато наговорив
про цілком очевидні речі. Телемон ось таким рядком
висловив думку, що боги нехтують людьми:
Бо якби не так, то добре булб б добрим: та нема цього.
80. Якби боги справді піклувалися про людський
рід, то вони мусили б зробити всіх людей добрими
або, принаймні, особливо опікували б добрих. Отож
чому двох Сціпіонів, мужів найхоробріших і
найкращих, подолав у Іспанії пунієць? Чому [Фабій] Максим
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
393
поховав свого сина, консуляра? Чому Ганібал віддав
на смерть Марцела? Чому Кани позбавили життя
Емілія Павла? Чому тіло Регула стало жертвою кар-
тагенської жорстокості? Чому стіни власного дому не
захистили [Сціпіона] Африканського?
Але це все з минулого, й можна було б навести
ще багато прикладів. Розгляньмо деякі, ближчі до
нашого часу. Чому мій дядько, Рутилій, чоловік
безвинний і вельми вчений, перебуває у вигнанні? Чому
мого друга Друза було вбито у власному домі? Чому
верховний понтифік Кв. Сцевола (зразок стриманості
й розважливості) був по-звірячому вбитий перед
статуєю Вести? Чому незадовго до цього стількох най-
знатніших громадян нашої держави загубив Ціна?
Чому найпідступніший з усіх Г. Марій змусив Кв. Катула
(людину великої гідності) накласти на себе руки?
81. Дня б не вистачило, якби я захотів перелічити,
скільком добрим людям повелося погано, або коли б
став згадувати, скільки безчесних щасливо прожили
життя. Чому той же Марій, коли всьоме став консулом,
щасливо помер у своєму домі старезним дідом? Чому
кровожерний Ціна так довго протримався при владі?
Але, скажеш, кара його врешті-решт все ж настигла.
ХХХШ. Краще було б не допустити, не дати йому
згубити стількох прекрасних людей, ніж колись там
покарати душогубця. Кв. Варій (чоловік вельми
негідний) був-такп відданий на болісну страту. Мабуть,
за те, що уби з Друза мечем, а Метела — отрутою. Але
краще було б їм зберегти життя, ніж Варія карати за
злочин.
Діонісій тридцять вісім років був тираном вельми
багатого й чудового міста. 82. А задовго до нього у
найславнішому місті Греції — Пісістрат. Але, скажеш,
Фаларіда й Аполодора спіткала-таки кара! Так, але
після того, як вони замучили й убили силу-силенну
людей. Так, багато розбійників було страчено, однак
394
Марк Тулій Ціцерон
ми не можемо сказати, що стратили розбійників
більше, ніж вони захопили і вбили людей.
Ми знаємо, що Анаксарх, учень Демокріта, був
порубаний на шматки кипрським тираном; що Зенон
Елейський був після жорстоких катувань страчений.
А що вже сказати про Сократа, смерть якого завжди
оплакую, читаючи Платона? Тож хіба не бачиш, що
боги якщо й розглядають людські справи, то (як видно
з їхніх присудів) не бачать жодної різниці [між
доброчинністю й злодійством].
XXXTV. 83. Діоген-кінік говорив зазвичай, що Гар-
пал, який у його часи зажив слави найудатнішого
розбійника, є найправдивішим свідченням проти
існування богів, раз йому так довго усміхалося щастя.
Діонісій, про якого я вже згадував, пограбувавши храм
Прозерпіни в Локрах, щасливо відплив до Сиракуз 41.
Попутний вітер допомагав плисти його кораблям, і
він, сміючись, сказав: «Дивіться, друзі, як сприяють
безсмертні боги плаванню блюзніра». Цей дотепник
після такого вдалого початку й надалі дотримувався
тих самих поглядів. Приставши зі своїм флотом до
берегів Пелопонесу, він вдерся до храму Юпітера
Олімпійського і стягнув з бога золотий плащ дуже
великої ваги. (Цим одягом прикрасив Юпітера тиран
Гієрон зі здобичі, яка дісталася йому після перемоги
над картагенцями). І при цьому Діонісій ще й глузував:
«Влітку золотий одяг важкий, взимку — холодний»,—
і, накинувши на статую вовняний плащ, додав: «Ось
цей одяг на всі пори року» 42. Він же наказав зняти
в Ескулапа в Епідаврі золоту бороду: не личить,
мовляв, сину бути бородатим, коли батько у всіх храмах
безбородий43. 84. Діонісій наказав також винести з
усіх храмів срібні жертовники, на яких, за звичаєм
давніх греків, був напис: «Добрим богам», говорячи
при цьому, що він хоче скористатися добротою богів.
Він же без жодного сумніву зняв із простертих рук
богів зроблені із золота маленькі статуї Перемоги, а
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
395
також золоті келихи й вінки, примовляючи при цьому,
що приймає їх, а не віднімає; бо нерозумно, мовляв,
не брати те, що вони самі простягають і віддають.
Адже нам звично просити у них всіляких благ.
Про Діонісія повідомляють, що він усі речі (які, як
я казав, виніс іх храмів) виставив потім на ринок, і
вони були продані з торгу. А одержавши гроші, Діо-
нісій видав указ, щоб кожний, хто має у своєму домі
речі з храмів, до певного дня повернув їх до того
храму, звідки вони були взяті. Таким чином, до
блюзнірства стосовно богів він додав безчесність стосовно
людей.
XXXV. А проте його ні Юпітер Олімпійський не
вразив блискавкою, ні Ескулап не виморив до смерті
тяжкою і тривалою хворобою. Помер він у власній
постелі й був з пошаною похований. А ту владу, яку
Діонісій набув шляхом злочинів, передав синові у
спадок як справедливу й законну.
85. Те, що я сказав щойно, можна витлумачити й
так, неначе я заохочую до беззаконня. Так би воно й
виглядало, якби не важлива роль людського сумління,
яке без усякого божественного розуму здатне
зважувати чесноту й гандж. Якби його не було, все б
пропало. І як ні окрема родина, ні держава не буде
здаватись розумно влаштованою й організованою
(якщо в них добрі справи не винагороджуються, а погані
не караються), так і в усьому світі, звичайно, нема
божественного правління, коли в ньому не робиться
жодної різниці між добрими і злими.
86. Але це тому, скажеш, що боги нехтують
дрібницями, не наглядають за кожним клаптем землі, за
кожною виноградною лозою. І коли навіть головня
або град завдають якоїсь шкоди, то це не Юпітера
турбота. І в державах царі не піклуються про всілякі
дрібниці. Адже ви саме так і твердите. А хіба я перед
цим ремствував, що П. Рутилій втратив лише один
396
Марк Тулій Ціцерон
свій форміанський маєток, а не втратив усе добро й
батьківщину?
XXXVI. Усі люди дотримуються тієї думки, що
зовнішні блага (виноградники, посіви, оливкові дерева,
рясота плодів землі), взагалі все, що складає життєвий
добробут і процвітання, вони мають від богів. Чес-
нотливість-бо ніколи не вважав одержаною від богів.
І це дуже правильно. За чесноти нас справедливо
вихваляють, чеснотами ми пишаємося. А цього не
могло б бути, якби вони були дарунком від бога, а
не залежали від нас самих. Якщо ми несподівано були
отримали нову шанобу, або раптом збільшилося наше
багатство, або випадково придбали щось приємне, або
уникли неприємності, за це дякуємо богам. І таким
чином визнаємо, що в цьому жодної нашої заслуги
нема, й хвалити нас нема за що. Хто, скажіть, коли
дякував богам за те, що він добра людина? А за те,
що багатий, що в пошані, що здоровий і неушкоджений,
дякують. І Юпітера за це називають всеблагим і най-
величнішим. Не за те, що він нас зробив
справедливими, стриманими, мудрими, а за те, що здоровими,
неушкодженими, багатими. 88. Ніхто не дає обітниці
пожертвувати Гераклові десятину, якщо стане мудрим.
Хоч про Пітагора й розповідають, що він (відкривши
щось нове у геометрії) приніс музам у жертву бика,
але я цьому не вірю. Адже він не побажав навіть
Аполонові Делоському принести подібну жертву, щоб
не заплямувати кров’ю його жертовника.
Коротше кажучи, всі люди переконані в тому, що
щастя слід просити у бога, мудрості — набувати
самому. Ми можемо скільки завгодно храмів присвячувати
Розуму, Доброчинству, Вірності, але всі ці [якості]
містяться у нас самих. Надії ж, здоров’я, багатства,
здатності перемагати треба просити у богів.
А розквіт і великі успіхи безчесних — це справді,
як говорив Діоген, аргумент проти богів і впливу
їхньої могутності [на те, що відбувається з людьми].
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
397
XXXУП. 89. Але, скажеш, інколи й хорошим людям
сприяє успіх. Справді, тільки ми без усяких підстав
приписуємо його безсмертним богам. Діагор (той,
якому дали прізвисько «Безбожник») приїхав якось до
Самотракії, і там його друг поставив йому питання:
«Ось ти вважаєш, що боги нехтують людьми. Але хіба
ти не звернув уваги, як багато [в храмі] табличок із
зображеннями і з написами? Із них видно, що вони
були пожертвувані згідно з обітницею людьми, які
щасливо уникнули загину під час бурі на морі й жи-
вими-здоровими прибули до гавані».— «Воно-то так,—
відповів Діагор,— тільки тут нема зображень тих, чиї
кораблі буря потопила і які самі загинули в морі».
Той же Діагор іншим разом плив на кораблі, аж
раптом почалася сильна буря. Знічені й перелякані
пасажири стали нарікати, що ця біда трапилася з ними
не інакше, як через те, що погодилися взяти його на
корабель. Тоді Діагор, показавши їм на велику
кількість інших кораблів, які так само потерпали, запитав:
«Невже ви вважаєте, що й на тих кораблях везуть по
Діагору?» Виходить, річ у тім, що твоя доля, щаслива
чи нещаслива, ніскільки не залежить від того, який
ти і як поводиш себе в житті.
90. Ти кажеш: не на все звертають увагу боги, так
само, як і царі. Але що це за порівняння! І на царях
лежить велика провина, якщо, знаючи щось, вони
залишають його без уваги.
ХХХУШ. Але ж бога не можна вибачити за
незнання. Адже ви самі дуже гарно захищаєте богів,
твердячи, що сила богів така, що коли хтось помре,
так і не зазнавши заслуженої кари за свої злочини,
то повинні чекати покари його діти, онуки, ще більш
далекі нащадки. О вражаюче правосуддя богів! Хіба
терпіла б будь-яка держава такого законодавця, який
запровадив би закон, щоб за злочин, вчинений батьком
або дідом, був засуджений син або онук? [Як це в
Акція сказано:]
398
Марк Тулій Ціцерон
Колііж настане кінець нищенню танталідів,
Або чи буде коли по,кара достатньою
За смерть Миртила їм, небесними призначена 441
91. Чи то поети зіпсували стоїків, чи стоїки
прищепили це поетам, важко сказати, але й ті, і другі
вигадали багато ганебного. Адже той, кого вжалив
ямбом Гіпонакт чи поранив віршем Архілох, не вважав
свою образу «скорботою, насланою богом», а вважав,
що він її сам заслужив. І ми, коли спізнаємо хтивість
Егіста або Паріса (коли їхня провина ніби волає), ми
також не шукаємо причини в богові. Я, зі свого боку,
не вважаю, що багато хворих своїм видужанням
швидше зобов’язані Ескулапу, ніж Гіпократові, й ніколи не
скажу, що лакедемонські закони Спарта одержала від
Аполона, а не від Лікурга. Я скажу, що Критолай
зруйнував Корінт, а Газдрубал — Картаген. Ці два
чоловіки викололи два ока морського узбережжя
[знищивши ці два вельми славні міста], а не спересердя
якийсь там бог, що (як ви стверджуєте) зовсім і
сердитися не може. 92. Але прийти на допомогу цим
таким великим і славним містам і зберегти їх бог,
безперечно, міг.
XXXIX. Адже ви самі повсякчас твердите, що для
бога нема нічого неможливого, він усе може завжди
й до того ж без будь-яких зусиль. Подібно до того,
як людина може привести в рух частини свого тіла
без усякої напруги, варто їй лише подумати й забажати,
волею богів може все на світі створюватися,
пересуватися, змінюватись. І ви при цьому посилаєтесь не
на баб’ячі вигадки, а на фізику, на розумні висновки.
Ви говорите, що та матерія, із якої складаються усі
речі (і в якій усе міститься), настільки гнучка й
мінлива, що з неї можна вмить що завгодно створити
й на будь-що перетворити. А творець і правитель
усього — божественне Провидіння. Виходить, воно,
куди б не рушило, може зробити все, що захоче. Але в
такому разі Провидіння або не знає, що може, або
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
399
справами людськими нехтує, або не може важити, що
для людей краще за все.
[Ти кажеш], Провидіння не піклується про окремих
людей 45. 93. Нічого дивного, адже воно не піклується
про цілі міста. Про міста? Навіть про цілі народи й
племена! А коли так, тоді не дивно, що йому взагалі
байдужа доля всього роду людського. Але яким чином
ви (стверджуючи, що боги аж ніяк не займаються
дрібними справами), в той же час учите, що вони
розподіляють між людьми сни? Оскільки ви вірите у
віщі сни, я даю можливість тобі розібратися і в цьому.
Крім того, ви кажете, що богам теж треба давати
обітниці. Але обітниці дають окремі люди. Отож,
виходить, божественний розум прислухається також і до
окремих особистостей. Як видно, він не такий уже й
зайнятий, як ви вважали? Але хай він навіть завалений
справами, повертає небо, спостерігає за землею,
розпоряджається морями. Чому тоді терпить богів, які
нічого не роблять, байдикують? Чому не покладе
турботу про людські справи на інших, нічим не зайнятих
богів, яких, за твоїми ж, Бальбе, словами, незліченна
кількість?
Ось приблизно те, що я хотів сказати про природу
богів — не для того, щоб відкинути їх, а щоб ви
зрозуміли, наскільки темне це питання, які труднощі
постають при його тлумаченні».
XL. 94. Ц'їми словами Кота завершив свою мову.
Тоді Луціліп зауважив: «Ти, Кото, дуже суворо
розкритикував учення стоїків про Провидіння богів,
учення, яке вони виробили вельми побожно й продумано.
Але оскільки вже вечоріє, то ти даси нам, певно,
якийсь інший день, щоб ми відповіли на твою критику.
Бо я маю намір вступити з тобою у суперечку про
вівтарі домашніх богів, про храми й святилища та про
стіни Рима, які ви, понтифіки, вважаєте священними
й захищаєте Рим релігією більше, ніж він захищений
400
Марк Тулій Ціцерон
цими мурами. Від усього цього відступитися вважаю
для себе недозволенним, доки живу».
95. «А я,— відповів Кота,— й сам хочу, щоб ти,
Бальбе, спростував мене. Я волів би, щоб ти всі мої
аргументи розвіяв, а не погоджувався зі мною. Я
навіть певен, що ти легко переможеш мене».
«Ще б пак,— сказав Велей,— всього можна чекати
від людини, яка вважає, що Юпітер посилає нам навіть
сни. А вони ж, хоч би якими були пустими, однак
не такі пусті, як мова стоїків про природу богів».
Після сказаного ми розійшлися з тим, що Велеєві
здалося більш правильним міркування Коти, а мені —
більше схожою на правду думка Бальба.
Фрагменти з третьої книги
«ПРО ПРИРОДУ БОГІВ»
1) Ціцерон розумів, що є неправда, яку люди [охоче]
сприймають, а саме: коли [хтось] багато говорить
такого, що сприяє зневаженню побожності. Але при
цьому зауважу також, що не треба дискутувати [про
це] прилюдно, щоб такий диспут не загасив наявної
набожності. (Лактанцій).
2) Перше, отже, неправдиве, [тому що] ця матерія
речей (звідки все постало) утворена божественним
провидінням. Але вона має і силу малу, й власну
природу. Отож і будівничий, коли має намір щось
будувати, не творить сам матерію, а лише користується
вже готовою і робить з неї, ніби з воску, все, що
треба. Так і цьому божественному провидінню треба,
щоб матерія була вже готова: щоб не саме її робило,
а щоб вона була вже приготована. Тому, якщо матерія
не зроблена богом, то й земля, а також вода, вогонь
богом не зроблені. (Лактанцій).
3) Важко повірити, що ця безсмертна природа
поділена на дві частини: на чоловічу й жіночу стать. До
того ж цю проблему вже вельми давно люди
допитливого розуму, зокрема римляни, почасти греки,
розв’язали у своїх творах; а попереду всіх Тулій та інші.
(Арнобій).
4) Чи також смак, який є найбільш бажаним
відчуттям з усіх і який, крім інших відчуттів,
супроводжується задоволенням...
З НЕВІДОМИХ КНИГ «ПРО ПРИРОДУ БОГІВ*-:
5) Тулій у книгах «Про природу богів» каже, що
великий рік триває три тисячі рокі. (Сервій).
6) У Ціцерона «Про природу богів»... де про Кле-
омена Спартанського...
ПРИМІТКИ
ПРО ДЕРЖАВУ
Переклад здійснено за виданням: М. Tullii Ciceronis Opera
omnia.., Lipsiae, 1869. Звірено також за окремим виданням цього
твору: М. Tullius Cicero. De Republica. Lipsiae, 1958. Твір у
давнішньому виданні виявився дещо повнішим. Натомість у другому
виданні є незначні доповнення, які перекладач долучив, подавши
їх у ламаних дужках. Три крапки у квадратних дужках або без
них означають втрату більшої чи меншої кількості тексту. Усі
дати, оскільки вони стосуються античності, подаються без позначки
«до н. е>.
Учасники діалогу:
1. Публій Корнелій Сціпіон Еміліан Африканський Нуматин-
ський.
2. Гай Лелій (Молодший).
3. Луцій Фурій Філ.
4. Маній Манілій.
5. Спурій Мумій.
6. Квінт Елій Туберон.
7. Публій Рутилій Руф.
8. Квінт Муцій Сцевола.
9. Гай Фаній.
КНИГА ПЕРША
1 Новою людиною (homo novus) називали того, чий рід не
належав до стану сенаторів і хто самотужки досягав обрання
консулом.
2 Говорячи про дозвілля (otium), автор має на увазі відмову
від державної діяльності заради занять літературою та філософією.
Протилежне цьому (negotium) — загальнокорисна діяльність.
3 Мова йде про еггікурійців, яких Ціцерон гудить за політичний
абсентеїзм.
4 Автор має на увазі політичну діяльність.
ПРИМІТКИ
403
5 Тут ідеться, певно, про таке поняття стоїчної філософії, як
«апапке», згідно з яким обов’язок людини є чинити добро.
6 Право народів (ius gentium) — спочатку міжродове і
міжплемінне право. Із розкладом родового ладу та утворенням держави
воно розщепилося і стало означати: 1) Внутрішнє право римської
общини, пізніше назване цивільним правої (ius civile). 2) Право,
що регулює зовнішні відносини римської держави (ius belli et
pacis). За правом народів визначалися і права іноземців у Римі.
7 Публічне право (ius publicum) — сукупність правових норм,
що визначають стосунки між державою і громадянином, а також
між громадянами, коли ці стосунки важливі для держави.
8 Втеча Гая Марія з Італії після невдалої боротьби проти
Сули.
9 Жертви Сулиних проскрипцій 82 р.
10 Ціцерон нагадує тут про своє консульство 63 p., коли він
викрив і придушив заколот Катіліни, а також про своє вигнання
58 р.
11 Насправді в останній день консульства Ціцерона (29. XII.
63 р.) трибун Квінт Цецілій Метел Непот не дозволив йому
звернутися до народу з промовою.
12 «Чесні люди» (оптимати) схвалили дії консула Ціцерона,
спрямовані на придушення заколоту Катіліни. Зокрема, Квінт
Лутацій проголосив його «батьком вітчизни» (pater patriae).
13 Слово «вітчизна» Ціцерон вживає у подвійному значенні:
1) Місце народження. 2) Вітчизна як юридичне поняття.
14 Увесь 8-й параграф спрямований проти політичного
абсентеїзму епікурійців.
15 Боротьба з заколотом Катіліни.
16 Ними були: Талес Мілетський, Солон Африканський, Біант
Прієнський, Пітак Мітіленський, Клеобул Ліндський, Періандр
Корінтський, Хілон Спартанський.
17 Звернення до брата Квінта, разом з яким Ціцерон їздив у
79—77 pp. до Греції. Діалог апелює, певно, до Квінта Ціцерона.
18 Ціцерон дослівно повторює початок Платонового діалогу
«Крітон».
19 Збурення в державі, пов’язані із земельною реформою Тіберія
Гракха
20 Тут мається на увазі так зване явище паргелія, коли вдень
на небі збоку від сонячного диска з’являється кругла світла пляма.
Паргелій виникає внаслідок заломлення або відбиття сонячного
проміння в льодових кристалах перистих хмар.
404
ПРИМІТКИ
21 Удома римляни носили сандалії, а поза домом — взуття
особливого крою, що скріплювалося ременями. При цьому патриції
носили взуття червоного кольору, сенатори — чорного. Виходячи
з дому, римляни одягали поверх туніки (сорочки) тогу. Сціпіон
одягнувся так, поступившись вимогам етикету.
22 Уявлення про те, що світ є спільним житлом богів і людей,
відповідає вченню пітагорійців. До того ж Ціцерон ототожнює зі
всесвітом римську державу.
23 Храм був побудований Марком Клавдієм Марцелом за Ка-
пенськими воротами Рима згідно з обітницею, даною перед битвою
поблизу Кластідія 222 р. Він мав два відділення — божества Честі
і божества Доблесті.
24 Відомими на той час були планети: Меркурій, Венера, Марс,
Юпітер, Сатурн.
25 Пелопонеська війна (431—404 pp.).
26 Еній припустився помилки, бо згадуване ним затемнення
Сонця сталося 21 червня 400 року.
27 Верховний понтифік у Римі вів літопис про найважливіші
події. 131 року понтифік Публій Му цій Сцевола опрацював наявні
записи і опублікував їх у 80 книгах під назвою «Великі анали»
(Annales maximi).
28 7 липня 708 р.
29 Мова йде про «пехит» — акт позички або займу, коли
боржник зобов’язується, на випадок несплати в строк, визнати себе
засудженим і надати себе в розпорядження займодавця. Він ставав
«nexus» і, згідно з законом, зберігаючи громадянські права,
фактично був на становищі раба і мусив відпрацювати свій борг,
щоб звільнитися.
30 Ціцерон має на увазі чотири «мудрості» стоїків: багатство,
воля, шана, краса
31 Тут Ахіл кепкує з пророцтв Калханта
32 Туберон був племінником Сціпіона Еміліана
Патриціанський рід Еліїв поділявся на гілки: Туберони, Пети, Гали, Ламії;
Елії, так само як і Юлії, виводили свій рід від богів.
33 Лелій говорить про Сціпіона Еміліана. Підкреслюється, що
держава потребує видатних особистостей, які могли б боротися
з Гракхами.
34 Союзниками (socii) називались міські общини Італії, які
уклали з Римом союзний договір, що зобов’язував їх надавати в
розпорядження Риму свої війська.
ПРИМІТКИ
405
35 Ідеться про комісію з проведення земельної реформи Тіберія
Гракха
36 Мається на увазі «concordia ordinum» — згода і
співробітництво між станами сенаторів і римських вершників. Ціцерон
вважав таку згоду основою римської державності.
37 Сціпіон вважає себе продовжувачем політичних традицій
Корнеліїв Сціпіонів і Еміліїв.
38 Тобто римський громадянин.
39 В оригіналі стоїть: «Est... res publica res populi». Юридичний
термін «res» — предмет, який використовується людиною. В
історичну епоху термін «res publica» означав майно, що перебувало
в загальному, всенародному користуванні. Таким чином, римська
держава була предметом, який використовувала громадянська
община (civitas Romana). «Populus» був юридичною особою.
40 Погляд Полібія.
41 Ця думка дуже схожа на визначення Арістотеля: «Людина
за своєю природою істота суспільна».
42 Три форми державного ладу докладно розглянуті Полібієм
і Платоном.
43 Правління Тридцяти тиранів (404—403 pp.).
44 Вчення про коловорот державних форм.
45 Йдеться про так званий «ambitus» (обхід по черзі) — дії
кандидата з метою прихилити до себе виборців.
46 Римський сенат.
47 Судді, відібрані міським претором із загального списку суддів
для слухання певної справи (iudices delecti).
48 Під римським пануванням Родос користувався певною
автономією.
49 Сціпіон говорить про Атени свого часу. Пізніше Атени
виявилися на боці Мітрідата VI Євпатора, були взяті Сулою
88 року і втратили свою автономію.
50 Сціпіон наводить думку прихильників демократії.
51 Мова йде про народ як джерело права.
52 В історичну епоху під терміном «закон» (lex) розуміли
писаний закон.
53 Царем (гех) римляни називали Юпітера. Поняттю «тиран»
Ціцерон надає переважно негативного значення.
54 У Спарті царська влада була спадковою, а в Римі, за
традицією,— виборною.
406
ПРИМІТКИ
55 «Найкращий» (optimus). У Ціцерона часто гра слів: «optimus»
(найкращий) — оптимат.
56 За жеребом вибирали в Атенах і правителів. Порівняння
держави з кораблем було звичним у давнину.
57 Про підкуп виборців.
58 Традиційно вважається, що царів було вигнано з Рима
509 року. Діалог віднесено до 129 р.
59 Цар Тарквіній Гордий.
60 Цар Сервій Тулій.
61 Челядь складалася: з «familia mstica» — рабів, які перебували
в садибі у сільській місцевості, і «familia urbana» — рабів, що були
в міському домі в Римі.
62 Марк Фурій Каміл.
63 Традиційно вважається, що це були Луцій Брут і Колатин.
64 Лікторські пучки (fasces) — пучки лозин, приналежність
лікторів, почесної охорони магістратів з імперієм. Часом до них
устромлялися сокири.
65 Відомо п’ять таких втеч плебсу з Рима, пов’язаних з його
боротьбою за свої права
66 Маються на увазі, певно, надзвичайні повноваження, які
сенат надавав консулам на випадок крайньої небезпеки для
держави.
67 Диктатор, якого призначають.
68 Лелій і Сціпіон Еміліан входили до складу колегії авгурів.
69 Про Тарквінія Гордого.
70 Розширене тлумачення поняття «оптимати».
71 Ними були Емілії і Корнелії Сціпіони.
72 Взяття Картагена 146 р. і Нумації 133 р.
КНИГА ДРУГА
1 Луцій Емілій Павло і Публій Корнелій Сціпіон, син Сціпіона
Африканського Старшого, прийомний батько Сціпіона Молодшого
Еміліана.
2 Історичний твір Катона Старшого називався «Найдавніша
історія» (Origines).
3 У діалозі Платона «Держава».
4 Про вовчицю, предмет тотемістичного культу у давніх
латинян.
ПРИМІТКИ
407
5 У Малій Азії було два міста, розташованих далеко від
узбережжя, які мали назву Магнесії.
6 Кам’яні мури, що оточували Палатинський пагорб і Семи-
пагір’я, належать до IV ст. Але в часи царів укріплення були,
швидше за все, із колод.
7 Про укріплену північну вершину Капітолійського пагорба
8 Традиційно вважається, що це сталося 390 року.
9 Очевидно, майбутній Великий цирк (Circus Maximus), місце
бігових змагань та перегонів. Був розташований у низині між
Палатинським і Авентинським пагорбами.
10 Це легендарне двовладдя можна пов’язати з фактом
існування двох консулів.
11 Головним чином з Веями і Фіденами.
12 Колегія жерців, за легендою, введена Ромул ом, попервах
складалася з патриціїв.
13 Цебто 750 року. Цю дату приймає Полібій. Але Барон
твердить, що Рим заснований 753 року.
14 За переказом, патрицій із Альби Лонги.
15 Про Платона, зокрема про його діалог «Держава».
16 Арістотель, Теофраст.
17 Латинське слово «patricius» — прикметник, що утворився від
слова «pater» (батько). Пізніше він став іменником.
18 Латинське «interregnum». В епоху республіки у випадку
смерті обох консулів сенатори-патриції обирали зі свого
середовища правителя на п’ятиденний строк («інтеррекс» — «міжцар»).
19 Кожна курія складалася з 10 родів. 10 курій складали трибу.
Куріатські коміції були патриціанськими. Закон про імперій
приймався куріатськими коміціями.
20 Колегія із 15 жерців: трьох фламінів головних божеств —
Юпітера, Марса і Квіріна — та 12 фламінів молодших божеств.
Найбільші права і значення мав фламін Юпітера.
21 Колегія жерців Марса
22 За свідченням Лівія, царем Нума пробув 42 роки.
23 Літописи, які вів верховний понтифік.
24 Грецькі колонії на італійському березі Іонічного моря.
25 Тобто протягом 532 — 529 pp.
26 Далі мова піде про молодшого сина Демарата, який
переселився до Рима
408
ПРИМІТКИ
27 «Висловлювати думки» (sententiam dicere) — технічний
термін, що означав: виступати з промовою в сенаті, вносити
мотивовані пропозиції. Число сенаторів було доведено до 300.
28 «Великі ігри» проводилися на честь Капітолійських богів:
Юпітера, Юнони і Мінерви. Вони відбувалися від 5 до 19 вересня.
29 «Молодші» розряди були складені з чоловіків віком до 45
років, здатних нести військову службу. «Старші» розряди були
резервними.
30 «Шість голосів» — це 6 центу рій римських вершників, які
завів Тул Гостілій. Таким чином, 12 + 6 центу рій вершників +
70 центурій першого розряду + 1 центурія стельмахів склали 89
центурій. «Вісім центурій», про які мовиться далі,— це центурії
другого розряду. 89 + 8 - 97, тобто більшість.
31 «Асодавець» (assiduus) походить від латинського слова
«as» — монета і «do» — даю.
32 Про царя Тарквінія Гордого.
33 Цар Сервій Тулій.
34 За уявою давніх, злочинець боявся кари за вчинений ним
злочин, і тому його розум міг потьмаритись.
35 Традиційно вважається, що це трапилося 510 року.
36 Можливо, натяк на Цезаря.
37 Герусія складалася з ЗО членів віком старших 60 років, яких
обирав народ. «Геронт» означає дід, старійшина
38 Традиційно — 451 року.
39 Консул 449 року.
40 Кара за порушення закону, про яку згадується в кінці його
тексту.
41 Сокири, вкладені до лікторських пучків, символізували право
життя і смерті, яким магістри, наділені імперієм, володіли за
межами померію.
42 Так звана «auctoritas patrum».
43 Згідно з традицією, це сталося 498 року.
44 Тобто 493 року. Згадка про вимогу «природи речей» відбиває
уявлення стоїцизму.
45 Після першого відходу плебсу був уведений трибунат.
Плебейські трибуни одержали право надавати плебеям допомогу,
накладаючи заборону на рішення магістратів. Про «відхід плебеїв»
див. також прим. 65 до кн. 1.
46 Перше в традиції згадування про судову владу квестора
ПРИМІТКИ
409
47 Консульські фасти відносять цих консулів до 45 р. Пеню
(штраф) у давнину платили худобою, а пізніше грошима «Позов»
із внесенням грошового закладу був найдавнішою формою
громадянського процесу.
48 Традиційно вважається, що 430 року.
49 Усталилася традиційна думка, що плебісцит Канулея був
прийнятий 445 року. Плебісцитом називалася постанова трибун-
ських коміцій.
50 Північно-західна частина АльбанськоІ гори. Згідно з
традицією, це сталося 449 року. Епізод з Віргінією повторює історію
Лукреції.
51 Згідно з традицією, 458 року.
52 «Величезний звір» — слон.
КНИГА ТРЕТЯ
1 Перший фрагмент належить Енію. Другий — Сенеці.
2 Південна Італія і Сицилія з переважанням грецького
населення.
3 Тобто за сократівським методом: теза і антитеза
4 Арістотель. Мається на увазі його твір про справедливість,
який загублено.
5 Платон і Арістотель.
6 Тобто природне право.
7 Цар Александр Македонський і його батько Філіп III.
8 Чорне море. «Понт Аксинський» — негостинне море.
Звичайна назва — Понт Евксинський, гостинне море. Тут іде мова,
очевидно, про людські жертвоприношення Артеміді. Висловлено
також гадку, що іранське слово «axsaina» (синій) було осмислено
греками як «axeinos», а пізніше було замінене словом «euxeinos».
9 Згідно з міфом, син Посейдона, вбитий Гераклом. Ідеться
про принесення чужинців у жертву богам.
10 Критські пірати, разом з кілійськими, діяли проти римлян.
11 Цю заборону сенат видав 154 — 125 pp. Для МасіліІ було
зроблено виняток.
12 Про ілотів - корінне населення Лаконіки, перетворене
дорійськими завойовниками на напіввільних, прикріплених до землі.
13 Консул 149 p., відомий юрист, учасник діалогу «Про
державу».
14 Легат — майно, відказане за заповітом.
410
ПРИМІТКИ
15 Закон, проведений 169 р. (або 174 р.) трибуном Квінтом
Воконієм Саксою. Він позбавив жінок права успадковувати після
громадянина першого розряду, тобто власника майна в 100 тисяч
асів, і обмежив легацію.
16 Гай Луцілій (148—102 pp.).
17 Наводиться бесіда між Александром Македонським і
полоненим піратом.
18 Маються на увазі епікурійці.
19 137 р. консул Гай Гостілій Манцин за власним бажанням
уклав договір про капітуляцію римської армії, оточеної нуман-
тинцями. Цей договір був анульований сенатом.
20 Мається на увазі, очевидно, Карнеад.
21 Геракл (Геркулес) і Ромул.
22 Згідно з аграрним законом Тіберія Гракха, землі союзників
на території Італії також повинні були бути відчужені на користь
плебсу.
23 Певно, мова йде про Ісократа.
24 Бик Фаларіда.
25 В Атенах славився театр Діоніса, палестри і гімнасії (місця
для гімнастичних вправ; там і філософи проводили свої заняття).
Особливо відомими були палестри Академії і Лікея.
26 Тобто до правління народу.
27 Гра слів.
28 Протягом 141 — 139 pp. Сціпіон Еміліан, з метою розгляду
деяких династичних суперечок в державах Сходу, підвладних
Римові, в супроводі Спурія Мумія, Луція Метела Кальва і Панетія
здійснив подорож на Схід і відвідав острів Родос.
29 Театр у Греції був місцем народних зборів.
30 Міфічний цар Асирії, який помилково ототожнювався з
Асурбаніпалом (VII ст.). За уявленням греків, це був тиран,
схильний до чуттєвих насолод і розкоші. Оточений ворогами, він
буцімто покінчив життя самоспаленням.
31 За свідченням Вітру вія, будівничий Дінократ запропонував
перетворити гору Атон на величезну статую Александра
Македонського.
КНИГА ЧЕТВЕРТА
1 Ідеться, певно, про реформу Сервія. Адже аж до другої
половини II ст. сенатори голосували в центуріатських коміціях
разом з римськими вершниками.
ПРИМІТКИ
411
2 Про плебісцит, прийнятий на користь римських вершників.
3 Римські звичаї не дозволяли дорослому синові митися в
лазні разом з батьком, зятеві — разом с тестем.
4 Перший кам’яний театр у Римі був збудований Гнеєм Пом-
пеєм 55 року. Він мав 27 тисяч місць для сидіння і відзначався
великою розкішшю. З ним сусідили портики і два храми — Венери
й Перемоги.
5 Можливо, цитату взято із законів Дванадцяти таблиць.
6 Під час Пелопонеської війни, після перемоги атенського
флоту біля Аргінуських островів (406 p.), через бурю виявилося
неможливим знайти в морі і поховати в землі тіла багатьох
загиблих. Шестеро атенських морських воєначальників за це були
віддані до суду і, незважаючи на заступництво Сократа, засуджені
до страти.
7 Мова йде, певно, про авторів комедій.
8 Атенські демагоги, висміяні Арістофаном.
КНИГА П’ЯТА
1 44 року Ціцерон написав трактат «Про славу».
КНИГА ШОСТА
1 Цитата з Філарха, атенського історика III ст. Мова йде про
колофонян.
2 Можливо, про Квінта Фабія Максима Кунктатора
3 Мається на увазі промова Лелія, виголошена ним як
претором 145 р. Він заперечував проти пропозиції трибуна Гая Луцінія
Краса про встановлення виборності членів жрецької колегії
(замість кооптації).
4 Військові трибуни були офіцерами, які протягом двох місяців
командували по черзі легіоном. У легіоні було шість військових
трибунів. Для перших чотирьох легіонів вони обиралися коміціями,
а для решти призначалися консулом.
5 Публій Корнелій Сціпіон Африканський Старший.
6 Мова йде про воскову маску померлого. Воскова маска
курульного магістрата зберігалася його нащадками в особливій
шафі. Її несли під час похорону того чи іншого члена роду.
Сціпіон Старший помер 183 року. Сціпіон Еміліан народився,
певно, 185 року.
7 Звертання на прізвисько Сціпіон повинно означати, що
Еміліан, будучи теж Сціпіоном, не мав страху.
412
ПРИМІТКИ
8 Перша і друга Пунійські війни. У Картагені, який після
поразки у другій Пунійській війні став данником Риму і
зобов’язався роззброїтися, знову взяла гору військова партія.
9 Чумацький Шлях.
10 Перебільшення, яке підкреслює контраст між Еміліаном,
військовим трибуном і майбутнім завойовником Картагена. Для
молодої людини із нобілітету військовий трибунал був початком
військової кар’єри. На порушення закону Вілія, Еміліан був
обраний консулом, не досягнувши 42 років.
11 Почесне прізвисько Африканський. Картаген був захоплений
146 року, коли Сціпіон був уже проконсулом. А консулом він
став 147 року.
12 Сціпіон Еміліан був цензором 142 року і вдруге консулом
134 року.
13 132 року Сціпіон Еміліан одержав прізвисько Нумантин-
ський у зв’язку з його тріумфом по закінченню Нумантинсь-
кої війни.
14 Ворожий інтересам нобілітету земельний закон трибуна
133 року Тіберія Гракха, старшого сина Корнелії, дочки Публія
Корнелія Сціпіона Африканського Старшого.
15 Тобто після повернення Сціпіона з-під стін Нуманції і до
його смерті (133—129 pp.). Суть пророцтва — часте у давніх
протиставлення короткого життя, проведеного в державній
діяльності та на війні, і довгого життя, проведеного в погоні за
насолодами.
16 56 років мав Сціпіон Еміліан у рік своєї смерті. Мова йде
про видимий рух Сонця по екліптиці: воно описує навколо Землі
коло, піднімаючись від Тропіка Козерога до Тропіка Рака, а потім
опускається в зворотному напрямку.
17 «Чесні люди» — оптимати.
18 Сціпіона Еміліана знайдуть мертвим у своїй постелі ранком
того дня, коли він мав намір виступити проти судового закону
Тіберія Гракха.
19 Тобто із зони Чумацького Шляху. Згідно з ученням піта-
горійців, душа людини — астрального походження, складається з
етеру та вогню і є породженням божественного розуму.
20 Згідно з ученням Платона і пітагорійців.
21 Храм (templum) — спершу частина неба, яку авіур своїм
посохом обмежував для спостереження знамень. Пізніше —
освячена ділянка землі, потім — будинок (храм). Тут — всесвіт.
22 Платон і пітагорійці не допускали самогубства.
ПРИМІТКИ
413
23 У відповідності з геоцентричним вченням про всесвіт.
24 Змішання двох концепцій: 1) Пітагорійців і Платона — про
людське тіло як про «в’язницю». 2) Прагматичної — про обов’язок
людини і громадянина
25 Тобто з Землі. Можливо, зірки Південної півкулі.
26 Місяць. При спостереженні із зони Чумацького Шляху
Місяць повинен був здаватися дуже малим. Ще меншою повинна
була здаватися Земля.
27 Тобто небо, що несе на собі нерухомі зірки. Згідно з ученням
стоїків, небо (небесний етер) ототожнювалося з божеством.
28 За геоцентричним ученням, Земля нерухома Всесвіт
обмежений небом нерухомих зірок, яке рухається навколо Землі з
заходу на схід. У це небо концентрично вміщені сім сфер, що
несуть на собі планети і обертаються навколо Землі зі сходу на
захід.
29 Давні, зокрема халдеї, приписували небесним світилам,
особливо планетам, здатність впливати на долю людини.
30 Згідно з ученням Пітагора, гармонія сфер, що обертаються.
31 Тобто, з одного боку, небо нерухомих зірок; а з другого —
коло, яке займає Місяць.
32 Кола, що мають «однакову силу»,— це кола Меркурія і
Венери. Сім звуків відповідають сімом звукам гептахорда
(семиструнний інструмент) Терпандра (VII ст.).
33 Таким чином, Ціцерон відкриває доступ до зони Чумацького
Шляху не лише державним діячам та полководцям, але й співцям
та музикантам.
34 Верхні пороги на Нілі.
35 Про мешканців різних широт, у тому числі й про антиподів.
36 Учення про зони (пояси) належить Парменідові, Ератосфену
й Арістотелю.
37 Кавказ і ріка Ганг вважалися східними межами Землі.
38 Згідно з ученням стоїків, по закінченні «великого року»
відбувається всезагальна пожежа, існуючий світ знищується і
виникає новий (палінгенез). Потім починається новий цикл.
39 Тобто як спливе «великий рік».
40 За легендою, Ромул зник 716 року. Бесіда, про яку сповіщає
Сціпіон Еміліан, відноситься до 149 року. Якщо проміжок часу
в 567 років менше однієї двадцятої частини «великого року», то
для Ціцерона останній не менше 11340 років.
41 Тобто в зону Чумацького Шляху.
414
ПРИМІТКИ
ПРО ЗАКОНИ
Перекладено за виданням: М. Tullii Ciceronis Opera omnia...,
Lipsiae, 1869. Звірено за виданням: Ciceron. Traite de lois. Texte
etabli et traduit par G. de plinval. Collection Bude. Paris, 1958.
Учасники діалогу:
1. Марк Тулій Ціцерон (автор).
2. Квінт Тулій Ціцерон (його брат).
3. Тит Помпоній Атик (близький друг автора).
КНИГА ПЕРША
1 Написана Ціцероном у молодому віці поема про Гая Марія,
який народився в Арпіні 159 p., а Ціцерон — 106 р. Арпін одержав
права римського громадянства 188 р.
2 Квінт Ціцерон займався поезією і писав трагедії.
3 Ідеться, очевидно, про Квінта Муція Сцеволу Авгура, консула
117 p., учасника діалогу «Про державу». Можливо, був одним з
персонажів поеми.
4 За міфом, між Атеною і Посейдоном виникла суперечка
щодо імені, яке треба було дати місту. Атена вдарила в землю
Акрополя списом, після чого на цьому місці виросла олива По-
сейдон вдарив у землю своїм тризубцем, і з землі вийшов кінь.
Боги вирішили суперечку на користь Атени, і місто було назване
Атенами.
5 Про орла, політ якого в напрямку на схід вважався
сприятливим знаменням.
6 Згідно з міфом, Орітія була дочкою атенського царя Еректея.
7 Придушення руху Катіліни, що Ціцерон завжди ставив собі
за заслугу.
8 Про Марка Порція Катона Старшого.
9 Діонісій Галікарнаський згадує про двох Геліїв, Секста і
Гнея, чиїми працями він користувався.
10 Можливо, натяк на Цезаря, який писав свої нотатки про
війну з галами 52 року, або на Луція Лукцея.
11 Це місце засвідчує, що діалог був написаний до 49 року.
Крім того, після 48 року між братами Марком і Квінтом Ціце-
ронами відбулася сварка. Іронічний тон Атика можна пояснити
ПРИМІТКИ
415
тим, що Помпей 58 року відмовив у допомозі Ціцерону, коли
тому загрожувало вигнання.
12 Рік консульства Ціцерона (63 р.) був відзначений
придушенням руху Катіліни. 60 року Ціцерон написав поему про своє
консульство, яка, на жаль, утрачена.
13 До того часу Ціцерон уже випустив у світ діалоги «Про
оратора» і «Про державу» та низку своїх літературно опрацьованих
промов.
14 Мається на увазі «legatio libera», тобто поїздка, яку сенатор
робив за рахунок скарбниці як офіційна особа, але у власних
справах. Як консул, Ціцерон боровся з цим звичаєм. Цезар 59 року
обмежив вільні легатства своїм законом про здирства.
15 Актор Квінт Росцій Гал, у справі якого Ціцерон виступав
76 або 70 року. Флейти супроводжували так званий кантик,
тобто сольну партію або монолог.
16 Про діяльність юрисконсульства
17 Мається на увазі Квінт Муцій Сцевола Понтифік, консул
95 року, під керівництвом якого Марк і Квінт Ціцерони вивчали
право.
18 Про міські сервітути — право часткового користування
чужим майном. Тут мається на увазі відведення дощової води від
ділянки сусіди (або ж відведення дощової води на ділянку сусіди).
19 Традиційно вважається, що давні судові формули були
зібрані писарем Гнеєм Флавієм наприкінці IV ст. Інший список
формул приписували Сексту Елію Пету (поч. II ст.). Ці формули
вживалися вже в часи Ціцерона, як і формули зі списку Манія
Манілія.
20 Далі згадуються учасники цього діалогу.
21 Міський претор, приступаючи до виконання своїх обов’язків,
видавав едикти, тобто постанови, де він розтлумачував деякі закони
і повідомляв основні положення, керуватися якими мав намір.
Преторські едикти лягли в основу так званого «ius honorarium»,
важливого джерела римського права
22 Мова йде про попередній розгляд громадянської справи
перед міським претором. Після прийняття справи претором і
визначення ним формули, на основі якої вона повинна була
розглядатися, справу розглядав призначений ним суддя.
23 Можливо, мається на увазі Сервій Сульпіцій Руф (105 —
43), консул 51 року, відомий юрист.
24 Про стоїків, погляди яких викладаються нижче.
25 Грецьке слово «nomos» (закон) одного кореня з дієсловом
«пето» (вділяти).
416
ПРИМІТКИ
26 Оратор доводить законність убивства при самозахисті,
виходячи з природного права.
27 Діалог «Про державу». Ціцерон підкреслює зв’язок між обома
діалогами.
28 Тит Помпіній Атик був епікурійцем.
29 Положення стоїцизму, сформульоване Христом.
30 Влада (potestas) — громадянська влада римських магістратів.
31 Положення стоїцизму. «Верховне божество» — Юпітер.
32 У тексті лакуна. Подається одна з пропонованих кон’єктур.
33 Стоїки, які послідовно розглядають філософські питання.
«Давні філософи» — сократики, академіки і перипатетики.
34 Натяк на строгу діалектику новітніх шкіл (перипатетики і
стоїки) на противагу більш загальному методу розгляду,
характерному для Платона.
35 По смерті Платона Стару Академію очолив Спевсип. Його
змінив Ксенократ (338—314), а потім Полемон (314 — 269).
Середня Академія була заснована Аркесілаєм (315—241). Нова
Академія — Карнеадом (213 — 129). Школа була названа за іменем
власника садиби, Академа, в саду якого Платон збирав своїх
слухачів.
36 Ціцерон об’єднує зі школою Платона також і Арістотеля
(384—322), учня останнього, і Теофраста (372 — 287), який змінив
Арістотеля. Теофраст був главою школи перипатетиків. Він
займався етикою і природознавством, головним чином ботанікою.
Школа Арістотеля відкрилася в Лікеї 335 року.
37 Про епікурійців з їхнім абсентеїзмом. Епікур вів заняття в
«саду». 173 року епікурійці Алкей і Філіск були вигнані з Рима
38 Можливо, натяк на очищувальні обряди пітагорійців.
Римляни вживали обкурювання сіркою з метою очищення
оскверненого предмета або людини.
39 Згідно з грецькою міфологією, ерінії (у римлян фурії) Алекто,
Тисифона і Мегера зображувалися у вигляді гадюковолосих жінок
із запаленими смолоскипами в руках.
40 Ідеться про закон, проведений в кінці 82 року інтеррексом
Луцієм Валерієм Флаком, який схвалив усі дії Сули як консула
і проконсула Цей закон надав Сулі необмежені повноваження,
право життя і смерті стосовно римських громадян.
41 Постанови трибутських коміцій.
42 Текст зіпсований. Мова йде про епікурійців.
43 Точка зору епікурійців.
44 Вчення Епікура
ПРИМІТКИ
417
45 Гра слів. Спочатку говориться про межі добра і зла, потім
про так звану «usucapio», одержання прав власності в силу давності
володіння і користування. Маміліїв закон (165 року?) вимагав
участі третейського судді при процедурі відчуження смуги землі
між суміжними володіннями. Показ меж був важливим юридичним
актом при передачі прав власності.
46 Текст зіпсований.
47 Про Лікурга.
48 Тобто Аполон. Над входом до храму Аполона в Дельфах,
за переказом, було викарбувано вислів: «Пізнай себе самого». Про
це говориться далі.
49 Мова йде про діалектику.
КНИГА ДРУГА
1 Римські закони не дозволяли подвійного громадянства Тому
Атик не прийняв запропонованого йому атенського громадянства.
2 Про Марка Порція Катона Цензорія.
3 Згідно з міфом, цар Тезей об’єднав міські громади Атики і
переселив їх до Атен.
4 «Великий» (Magnus) — прізвисько Гнея Помпея. Тит Ампій
Бальб — трибун 63 року, претор 58-го, під час громадянської війни
прихильник сенату і Помпея. Про його процес свідчень нема.
5 Родом із Арпіна були Гай Марій, переможець кімврів і
тевтонів (102 — 101 pp.), і Ціцерон, який «врятував Рим» тим, що
придушив рух Катіліни.
6 При усиновленні (адопція, адрогація) всиновлюваний
одержував особисте і родове ім’я усиновлювача Тут жарт.
7 Атик володів у Епірі, на річці Тіам, маєтком, де він влаштував
Амальтей, храм німфи Амальтеї.
8 Цитата із закону Дванадцяти таблиць: «Якщо людину
кличуть до суду, вона повинна йти. Якщо не піде, треба прикликати
свідків, а потім взяти „силою“. Мається на увазі процедура „іп
іиге“».
9 Епізод на мосту через Тібр під час війни з етрусками
(508 p.).
10 Традиційно вважається, що це послужило приводом до
повстання і вигнання царів (510 p.).
11 Стоїки.
12 Про закони трибуна Луція Апулея Сатурніна — земельні,
про розподіл хліба та про образу гідності римського народу
(100 р.) і земельний закон трибуна Секста Тіція (99 p.). Сатурній
14 7-258
418
ПРИМІТКИ
зустрів спротив нобілітету. Повстання Сатурніна було придушене
консулом Гаєм Марієм. Сатурній і претор Главція були вбиті.
13 Закони, запропоновані 91 року трибуном Марком Лівієм
Друсом Молодшим: згідно з судовим законом, сенат, поповнений
римськими вершниками, повинен був одержати судову владу. За
земельним і хлібним законами, плебс мусив одержувати дешевий
хліб і був наділений землею в Італії і Сицилії. За законом про
громадянство, італіки повинні були одержати права римського
громадянства Спротив нобілітету призвів до повстання італіків
проти Риму (Союзницька, або Італійська війна 91—98 pp.). Друс
був убитий.
14 Можливо, йдеться про senatus-consultum. Лівієві закони були
оголошені недійсними з формальних причин. Вони охоплювали
різні питання (на порушення закону Цецілія — Дідія 98 року).
15 Сицилійський історик IV —III ст.
16 Ціцерон був патроном локрійців.
17 Закони про заснування трибунату і про недоторканість особи
плебейських трибунів. Традиційно вважається, що вони були
прийняті 494 року у зв’язку з першим «відходом» плебсу.
18 У Римі були прийняті іноземні культи Ізиди, Серапіса,
Сабазія, Ескулапа, Кібели.
19 Лари перехресть. «Святилище» — ділянка землі з храмом.
20 Дванадцять головних божеств: Юпітер, Юнона, Нептун, Це-
рера, Аполон, Діана, Вулкан, Мінерва, Марс, Венера, Меркурій,
Веста Вони складали «раду богів».
21 Можливо, натяк на діяльність плебейського трибуна Публія
Клодія Пульхра, який 58 року, після вигнання Ціцерона, збудував
на його ділянці на Палатинському пагорбі в Римі храм Свободи,
який Ціцерон називає храмом Сваволі.
22 «Річний кругообіг» — напевно, зимове сонцестояння (в
грудні, коли справлялися Сатурналії). Згадуваний тут припис міг
стосуватися святкування Компіталій і Сатурналій.
23 Таким чином, Ціцерон ділить жерців на 1) Служителів
культу. 2) Тлумачів пророцтв, визнаних державою (книги Сивіли),
тобто квіндецемвірів. 3) Тлумачів волі богів, тобто авгурів і
гару епіків.
24 Аі гур своїм посохом розділяв небо на чотири частини і,
повернувшись до півдня, спостерігав знамення. Ділянка неба, в
межах якої авгур робив спостереження, називалася tempium (храм).
Так само називалась відповідна ділянка і на землі. Авгур проводив
також авгурацію (посвячення).
25 Життя, а також сукупність громадянських прав.
ПРИМІТКИ
419
26 Гаруспіциною називалося вчення про знамення і про
передбачення долі, яке склалося в Етрурії. Гаруспіки гадали за
нутрощами жертовної тварини.
Місце падіння блискавки огороджувалося і цим виключалося
з мирського користування.
27 Про жертвоприношення давньому італійському божеству
Доброї богині: дбання римських матрон, яке чинилося в ніч з З
на 4 грудня в будинку магістрату з імперієм. Присутність чоловіків
у будинку в цю ніч заборонялася.
28 Його чинили жриці-грекині родом з Кампанії.
29 Фрігійський культ Ідейської Матері (Великої Матері богів,
Кібели) був перенесений до Рима 204 року, під час другої Пуній-
ської війни. На її честь справлялися ігри Мегалесії (4 —10 квітня).
У ці дні на Форумі зупинялися всі справи.
30 У даному випадку інцест — зваблення діви-весталки. У
широкому розумінні інцест — кровозмішання і образа релігії.
31 Обожнені душі померлих родичів, молодші божества
32 Uti rogas. Звична формула згоди при голосуванні подачею
табличок.
33 Очищувальні обряди.
34 Про Пітагора
35 612 року Євпатрид Кіл он намагався захопити владу в Атенах.
Після придушення змови прихильників Кілона було вбито в храмі
Атени, де вони шукали прихисту. Для відвернення гніву богів
Епіменід здійснив очищувальні обряди.
36 Згідно з традицією, за Ромула рік складався з 10 місяців;
цар Нума Помлілій додав січень і лютий місяці. Календар був
місячний, в році було 355 днів, з додаванням місяця. Календарем
відали понтифіки. 46 року при Цезарі була проведена реформа
календаря із введенням сонячного року.
37 Грецьке «Тесла» і латинське «Vesta». Обидва імені мають
спільний корінь.
38 Весталки.
39 Платон забороняє відправлення релігійних культів у
будинках приватних осіб.
40 Ціцерон був кооптований до колегії авгурів.
41 Alio die! (В інший день) — формула обнунціації.
42 Право магістратів звертатися з промовою або з пропозицією
до народу (в найдавніші часи до патриціїв) в коміціях і до плебсу
на сходинах.
43 Тобто провіщати майбутнє.
14*
420
ПРИМІТКИ
44 Легендарні герої Греції: Поліщ, Меламп, Мопс (жрець
Аполона, брав участь у поході аргонавтів), Амфіарай (герой тебансь-
кого циклу), Калхант, Гелен.
45 Елевсинські містерії, присвячені Деметрі. Бути присутнім
на них дозволялося лише обраним. Римляни, перебуваючи в Греції,
домагалися цієї честі.
46 Розбещеність.
47 Про блюзнірство Публія Клодія, який проник у грудні
62 року до будинку верховного понтифіка і претора Гая Цезаря,
коли там чинилось жертвоприношення Добрій Богині.
48 У Римі був храм богів Церери, Лібери і Лібера, збудований
496 року. Ігри на честь Церери справлялися 19 квітня.
49 Оргіастичний культ Вакха, покровителя рільників, проник
до Риму із Етрурії і поширився в Кампанії. Вакханалії були
заборонені постановою сенату 186 року. До нас дійшла бронзова
дошка з її текстом.
50 В цирку відбувались перегони, а інколи й священнодійства
«Великий цирк» (Circus Maximus) містився між Палатинським і
Авентинським пагорбами. Фізичні вправи були запроваджені в
Римі 186 року.
51 43 року тріумвіри вилучили з храму Вести коштовності,
принесені туди на зберігання.
52 Югісфен був вигнаний з Атен і підданий остракізму, який
сам був увів.
53 У римському праві усна угода, контракт, які укладалися
шляхом запитань і відповідей.
54 Про від’їзд Ціцерона у вигнання 58 року. Його римський
будинок було спалено, і на цій ділянці трибун Публій Клодій
збудував храм Свободи. Ціцерон же називає тут цей храм храмом
Сваволі. «Порятування ларів» — придушення руху Катіліни.
55 Перед своїм від’їздом у вигнання Ціцерон переніс із свого
дому до Капітолію статую Мінерви з написом «Охоронниця Міста».
56 Натяк на вчинене в курії Гостілія спалення тіла Публія
Клодія, вбитого в січні 52 року на Апієвій дорозі.
57 Римляни часто ховали родичів та близьких у своїх садибах.
При продажу володіння обумовлювалось право доступу до
гробниці. Це був один із видів сервітуту. Можливо, що тут йдеться
саме про це.
58 У найдавнішу епоху обов’язок чинити родові
священнодійства переходив до старшого сина або особи, усиновленої главою
гілки роду. Пізніше — також і до спадкоємців згідно з заповітом.
ПРИМІТКИ
421
59 Спадкоємець міг одержати все майно або його частину, яка
позначалася частинами монети аса Права законних спадкоємців
боронилися законом Воконія.
60 Можливо, на основі давності або завдяки даруванню особою,
що перебуває на смертному ложі.
61 Легат. У другому із розглядуваних випадків мається на увазі
дарунок.
62 «Вирахувана частина», можливо, призначалася для осіб,
нездатних одержувати легати (чужинці, що втратили громадянську
честь),— символічна сума у 100 сестерцій для покриття витрат
на священнодійства
63 Під «владою глави гілки роду» розуміють владу глави роду
над усіма домочадцями, що існувала у найдавніші часи, а в
історичні збереглася тільки формально. Вона також включала в
себе навіть право життя і смерті і право продажу в рабство. У
даному випадку мова йде про дарування особою, що перебуває
під владою глави гілки роду, коли дарування чиниться на
смертному ложі.
64 Спадкоємець, який — безпосередньо по смерті заповідника —
добровільно відмовився від частини спадкового майна і міг (сам
чи його спадкоємці) пізніше заявити претензію на додаткове
майно.
65 Про манципацію: символічну давню процедуру передачі права
повної власності. Вона чинилася за участі «ваготримача» і свідків.
Покупець брав до рук ріг, виголошував установлену формулу і
вдаряв по вагах шматком міді, тобто грошима Така процедура,
напевно, чинилася також і при звільненні від зобов’язання чинити
родові священнодійства.
66 Передача шляхом манципації перетворює успадкування на
акт продажу.
67 Про парентації — принесення жертви померлим.
68 Можливо, Авл Манлій Торкват, консул 243 і 240 років.
69 Пропонована Ціцероном етимологія сумнівна. «Dies denica-
les» і «dies novemdiales» означає час трауру. На дев’ятий день
після похорону приносилась жертва, і траур закінчувався.
70 Після того як встановився звичай спалювати померлих, у
померлого відрізали палець, який ховали в землі. Принесення
барана в жертву носило спокутний характер. Свиню приносили
в жертву з метою «очищення».
71 Вівтар Джерела був у Римі поблизу Янікула (ділянка у
найдавнішій частині Рима, у так званому Сервієвому городі).
422
ПРИМІТКИ
72 Гробниця Корнеліїв Сідпіонів була на Апієвій дорозі,
неподалік від Рима. Епітафія Сціпіона Африканського Старшого,
створена Енієм, збережена для нас Сенекою.
73 Без застосування заліза в Римі у найдавнішу епоху був
збудований міст на палях через Тібр.
74 Обливання кісток померлого вином і пахощами після
спалення його тіла
75 Можливо, вінки, одержані за перемогу на змаганнях у цирку,
або ж вінки за подвиги на війні.
76 Символічні похоронні обряди.
77 Тобто набуття прав власності на основі давності не
допускалися.
78 Про бої гладіаторів, які були запозичені римлянами в
етрусків і на початку (в середині III ст.) влаштовувалися під час
поховання знатних людей.
79 Похоронна процесія зупинялася, де один із родичів
виголошував промову з вихвалянням заслуг померлого. Текст викликає
сумніви, оскільки сумні співи під час похоронів називаються
по-грецьки Тренос.
80 Спочатку чотиригранний стовп, увінчаний зображенням Гер-
меса Він ставився у Греції на вулицях, майданах і біля воріт
громадських та приватних володінь. Пізніше гермою називали
портрети, погруддя.
81 Шестистопний дактило-спондеїчний вірш, який вживався в
героїчному епосі.
82 Значна сума. 5 мін дорівнювали 500 драхмам.
КНИГА ТРЕТЯ
1 Епікур.
2 Точка зору стоїків.
3 Діалог «Про державу», який вийшов у світ 54 року.
4 Виданий 198 року закон Порція забороняв піддавати
римських громадян тілесним покаранням. Відомі ще два закони Порція
про недоторканість особи римського громадянина (193 і 185 років).
5 Про «imperium militiae», тобто за межами померія, сакральної
межі Рима
6 Старші магістрати (цензор, консул, претор) вибиралися цен-
туріатськими коміціями і чинили «найбільші» аусггіції за участі
авгура. Всі інші («молодші») магістрати, яких обирали трибутські
коміції, чинили «малі» ауспіції, можливо, без участі авгура
ПРИМІТКИ
423
7 Цензура була введена 443 року. Влада цензорів була значно
обмежена Сулою.
8 Згідно з традицією, в перші роки республіки претори, що
командували військом, виконували обов’язки, які пізніше
перейшли до консулів.
9 Тобто зі Сходу, якщо стати обличчям на південь. Це
вважалося добрим знаком.
10 Від згадуваної тут диктатури, яка призначалася на строк не
більше шести місяців при наявності особливої небезпеки для
держави і закінчувалася по закінченні цього строку, відрізняються
диктатури Сули (встановлена 82 р. без обмеження строку) і
диктатура Цезаря (48 — 44 pp.).
11 Інтеррекс. 52 року інтеррекс Сервій Сульпіцій провів обрання
Помпея в консули без колегії.
12 Супротивники Цезаря, зокрема Катон, вважали незаконними
його військові дії в Галії.
13 Про повноваження проконсулів і преторів на війні і в
провінціях. Намісники інколи чинили зловживання самі і допускали
кричущі зловживання інших.
14 Трибунат спочатку не був магістратурою. Завданням
плебейських трибунів був захист прав плебсу. Права магістратів —
право скликати збори громадян і звертатися до народу з промовою.
Право законодавчої ініціативи трибуни одержали пізніше.
Постанови плебсу називалися плебісцитом.
15 Постанова сенату називалась сенатус-консультом. У випадку
інтерцесії вона записувалася як «senatus auctoritas» («міркування
сенату»).
16 Відкрите і таємне голосування.
17 Тобто інтеррекса.
18 На основі закону Цецілія — Дідія 98 року і закону Юнія —
Ліцінія 62 року законопроект оголошували народові на форумі
за три нундіни (8-денні тижні) до його обговорення в коміціях.
Цей акт називався промульгацією («обнародуванням»). Закон
Цецілія — Дідія забороняв також включати кілька питань в один
законопроект.
19 Привілеєм називався закон, який видавано було на користь
або на шкоду інтересам однієї особи.
20 Центуріатські коміції («розряди народу»).
21 Незаконні домагання посад.
22 Ціцерон наводить слова автора законопроекту, коли той
оголошує в коміціях про голосування поданням табличок.
424
ПРИМІТКИ
23 Лакуна. Далі, напевно, говорилося про права консулів.
24 Про це свідчень нема.
25 Можливо, натяк на Цезаря, який уперто зберігав у цей час
свою проконсульську владу в Галії.
26 У часи децемвірів, коли не було ні консулів, ні трибунів.
27 Традиційно вважається, що Ромул обмежив так звану
експозицію (звичай залишати новонароджених дітей чоловічої статі
напризволяще) лише випадками потворності.
28 232 року плебейський трибун Гай Фламіній Непот
запропонував розподілити між плебеями землі, завойовані в Цізальпій-
ській Галії і Піценській області.
29 Лівій повідомляє про арешт консулів Постулія Альбіна і
Луція Ліцінія Лукула (151 p.).
30 Супротивник Сули, плебейський трибун 88 року Публій
Сульпіцій Руф, запропонував закони: про повернення всіх
вигнаних у зв’язку з рухом Сатурніна; про виключення з сенату осіб,
обтяжених великими боргами; про приписку нових громадян із
числа італіків до всіх 35 триб (а не восьми). Після прийняття
цих законів Сула вирушив на Рим і взяв його. Сульпіцій загинув.
31 Можливо, йдеться про Марка Лівія Друза.
32 Патрицій Публій Клав дій (Клодій) Пульхр, який із
політичних міркувань домагався трибунату, повинен був для цього
шляхом усиновлення перейти із патриціанського роду до
плебейського. Ціцерон піддає сумніву законність усиновлення Публія
Клодія, яке відбулося 59 року при сприянні Цезаря і Помпея.
33 80 року диктатор Сула провів закон про позбавлення
плебейських трибунів права законодавчої ініціативи й інтерцесії.
Колишні трибуни були позбавлені права займати магістратури. Це
право було їм повернене Аврелієвим законом 75 року.
34 70 року, за першого консульства Помпея і Краса, на основі
закону Помпея — Луцінія, трибунам була повернена вся повнота
їхньої минулої влади.
35 Плебейський трибун Марк Октавій. Земельний закон Тіберія
Гракха був прийнятий після усунення Октавія.
36 Гро події 58 року, що передували вигнанню Ціцерона. Армія
Цезаря в цей час була поблизу Рима.
37 Публій Клодій Пульхр, плебейський трибун 58 року.
38 Придушення руху Катіліни.
39 Темістокл, Мільтіад, Арістід.
40 «Влада народу» — центуріатські коміції.
ПРИМІТКИ
425
41 Правом ауспіції зловживали в політичних цілях. Так, 59
року консул Марк Кальпурній Бібул, усунений від діяльності
своїм колегою Цезарем, оголосив недійсними всі закони, проведені
Цезарем, на тій підставі, що він, Бібул, у цей час споглядав
небесні знамення.
42 Сенат складався з колишніх магістратів, тобто з людей, у
минулому обраних коміціями. А оскільки їхнє число було більшим
від установленого числа сенаторів, то цензори — на основі закону
Овінія 312 року, а пізніше Цезар ввели до сенату своїх
прихильників, які не були раніше магістратами.
43 Постанови сенату мали бути потверджені коміціями. Під
час диктатури Сули цей порядок був скасований.
44 Про керівну роль сенату, за уявленням Ціцерона.
45 Цензори, зобов’язані дбати про чистоту звичаїв, могли
виключити з сенату особу, яка зганьбила себе в тому чи іншому
відношенні.
46 Натяк на підкупність сенаторів. 50 року цензори Аігій Клав-
дій і Луцій Кальпурній Пізон виключили з сенату багатьох
сенаторів, у тому числі і супротивників Помпея, керуючись
політичними міркуваннями. Так само вчинив і Цезар під час своєї
диктатури.
47 Напевно, в утраченій частині діалогу «Про державу».
48 Плебейський трибун Квінт Габіній провів 139 року закон
про таємне голосування при виборах магістраторів. 137 року
трибун Луцій Касій Лонгін Равіла провів закон про таємне
голосування в центуріатських коміціях при слуханні справ про
правоздатність римського громадянина, за винятком справ про
державну зраду (закон Касія). Гай Папірій Карбон, трибун 131
року, запропонував проводити таємне голосування при прийнятті
законів у коміціях. 107 року трибун Гай Целій Кальд увів таємне
голосування при суд за державну зраду (закон Целія). Таємне
голосування здійснювалося поданням табличок (навощеної
дощечки). При виборе х на ній писали ім’я кандидата.
49 Ця частина діалогу «Про державу» втрачена.
50 Закон, проведений 119 року Гаєм Марієм, тоді плебейським
трибуном. Мова йде про підмостки для голосування, по яких у
трибутських коміціях проходили виборці, щоб голосувати
відкрито — заявою рахівнику або, пізніше, таємно — опускаючи таблички
до кошика
51 Спосіб обструкції в коміціях і в сенаті: оскільки з настанням
темряви збори розпускали, то оратор інколи говорив до заходу
сонця.
426
ПРИМІТКИ
52 59 року Марк Порцій Катон, виступаючи проти Цезаря,
відмовився покинути ораторську трибуну. Його звідти стягли
силою.
53 Тобто в центуріатських коміціях.
54 Клодієві закони 58 року: про права римського громадянина
і про вигнання Ціцерона
ПРО ПРИРОДУ БОПВ
Перекладено за виданням: М. Tullii Ciceronis Opera omnia..,
Lipsiae, 1869. Звірено за виданням: Marcus Tullius Cicero. De
natura deorum. Academica. Cambridge, 1956.
КНИГА ПЕРША
1 Свій трактат «Про природу богів» Ціцерон присвятив Марку
Юнію Бруту.
2 Ціцерону були відомі кілька творів грецьких авторів під
назвою «Про богів» (зокрема Протагора, Клеанта, Хрисіпа), де
розглядалися такі філософські проблеми, як існування богів, їхні
атрибути та роль в житті природи і людини тощо.
3 Це місце треба розуміти так, що філософія повинна передусім
уникати догматизму, оскільки сам процес пізнання полягає в
постійному переході від незнання до все більш повного, але ніколи
не досконалого знання. Можливе прочитання цього місця і з
протилежним значенням (inscientiam = in scientiam): «початком
філософії повинно бути знання».
4 Передусім про епікурійців.
5 Тут Ціцерон має на увазі передусім стоїків.
6 Ідеться про Нову Академію.
7 В часи диктатури Цезаря Ціцерон був фактично усунений
від політичного життя.
8 Ціцерон має на увазі смерть улюбленої дочки Тулії (45 p.).
9 Ще в античні часи цей вислів став крилатим.
10 Про чотири книги другої редакції твору Ціцерона «Вчення
академіків», написаного 45 року. До нас дійшли уривки, які є
джерелом наших знань про філософію Нової Академії.
11 У Сократі академіки вбачали свого родоначальника,
посилаючись на його слова «Я знаю, що нічого не знаю» та на його
метод обговорення.
ПРИМІТКИ
427
12 Комедія Цецілія Стадія «Юні однолітки», яка є фактично
перекладом однойменної комедії Менандра.
13 Ціцерона 53 року було обрано прижиттєвим членом колегії
авіурів.
14 Латинські свята — чотириденне свято на пам’ять про давній
союз латинських міст.
15 Епікурійська, Стоя, Нова Академія.
16 Велей відкриває дискусію. Спочатку він критикує вчення
Платона і стоїків, потім робить огляд міркувань попередніх
філософів з питання про природу богів. А в останній частині своєї
мови Велей викладає вчення Епікура про богів.
17 Тут відчувається саркастичний тон зауваження,
спрямованого проти епікурійців.
18 Згідно із вченням Епікура, існує безліч світів, а боги живуть
у просторі між світами.
19 Тут Велей прагне в карикатурному вигляді показати вчення
Стої. Пізніше стоїк Бальб заперечував йому, говорячи, що «про-
нойя» — не особа, а термін, який означає божественне провидіння.
20 Велей має на увазі, очевидно, п’ять форм багатогранників,
з яких, за Платоном, куб був основною формою землі, октаедр —
повітря, тетраедр — вогню і косаедр — води. П’ята форма,
додекаедр, послужила богові для утворення етеру.
21 Платон вчив, що Всесвіт буде існувати вічно, тому що він
створений за подобою свого творця — вічного бога.
22 Під фізіологією розумілося вчення про фізичну природу
взагалі.
23 Згідно з ученням стоїків, всесвіт періодично гине у світовій
пожежі.
24 У святкові дні римські посадові особи — едили повинні були
піклуватися про прикрашання міста і нічне його освітлення.
25 Епікурійці особливо критикували ідею стоїків про те, що
бог створив світ заради людей.
26 На думку Епікура, боги живуть в ідеальному стані — спокої
і блаженстві.
27 Велей дотримується погляду Епікура, згідно з яким душа
зі смертю тіла також умирає.
28 Так само вчили і стоїки.
29 На думку Парменіда, фізичний світ складається з
концентричних вогняних сфер, у центрі яких перебуває божество, яке
править усім світом,— Необхідність.
428
ПРИМІТКИ
30 Парменід персоніфікував як богів Ворожість, Кохання. Але
нема жодних свідчень про те, що він вважав богами зірки.
31 Про чотири елементи — основні речовини: вогонь, повітря,
воду, землю. За винятком атомістів, це вчення Емпедокла визнали
всі філософські школи, а особливо стоїки.
32 Тут, мабуть, спотворено. У Арістотеля про це протилежне:
«...завжди зберігаються і не зникають» (Метаф. 1, 3, 984а, 8—11).
33 Боги, від яких променяться їхні «образи».
34 Боги, на думку Демокріта, хоч і складаються з незнищенних
атомів, але самі підлягають руйнуванню.
35 Цитування неточне.
36 Думка Платона передана спотвореною.
37 Насправді Ксенофонт ніде не називає Сонце богом.
38 Ця книга Арістотеля до нас не дійшла
39 Цю думку Велей приписав Арістотелю.
40 Насправді Арістотель ніде не називає богом ні вогонь
небесний, тобто етер, ні саме небо.
41 Ідеться, очевидно, про богів народного уявлення, житлом
яких вважалося небо.
42 Згідно з ученням Епікура, спокій і блаженство — ідеальний
стан, в якому перебувають боги.
43 Ксенократ очолив Академію (339—315) по смерті Спевсипа
Його погляди Велей викладає спотворено.
44 Діоген Лаертський згадує його твір «Про богів».
45 Зенон та інші стоїки прагнули тлумачити міфи таким чином,
щоб зблизити свої погляди на релігію з народною релігією.
46 Бог, на думку Зенона, не може мати людської подоби.
Епікурійці вчили протилежному.
47 Про «пролепсис» Епікура
48 Такі погляди викладає Бальб.
49 І хоч такі речі могли бути корисними, але для епікурійця
некрасиве божество немислиме.
50 Хрисіп обожнював деякі абстрактні поняття.
51 На думку Хрисіпа, чотири стихії перебувають у вічному
русі і переходять одна в одну.
52 Асклепій, наприклад, загинув від блискавки Зевса.
53 Такої високої думки про Епікура був не лише Велей.
54 Кота дотримується методу Нової Академії не примикати до
жодної філософської школи, а все піддавати сумніву.
ПРИМІТКИ
429
55 Оскільки атомів незліченна кількість, то незліченні і їхні
поєднання. Ціцерон вкладає до вуст Велея навмисне
непереконливий доказ про вічність богів.
56 Часом Ціцерон зневажливо ставиться до стилю мови Епікура.
57 Чи слухав Кота лекції Зенона в Атенах, невідомо.
58 Під «фізикою» Ціцерон розуміє науку про природу в цілому,
включаючи і теологію.
59 Ціцерон має на увазі не школу, а метод.
60 Атенці відвоювали острів Самос у персів 366 року, куди
серед інших колоністів прибув і батько Епікура Неокл.
61 Справді, промови Геракліта ще в давнину сприймалися
важко. Але нема свідчень, що він робив це навмисне.
62 Тут натяк на відомий міф про Зевса, який, запалавши
пристрастю до фінікійської царівни Європи, набув вигляду
прекрасного бика і викрав Європу.
63 Ці рядки належать Квінту Лутацію Катулу (консулу 102
року), якого не слід плутати з поетом Гаєм Валерієм Катулом.
64 Тобто настання дня.
65 Жарт Коти полягає в тому, що коли боги всі на одне
обличчя, то вони не можуть розпізнати одне одного.
66 Можливо, йдеться про атрибути богів, наприклад, тризуб
Нептуна, блискавки Юпітера тощо.
67 Ці слова мовлені з сарказмом.
68 В іншому місці Кота говорить про Епікура протилежне.
69 Слухачі й учні Епікура збиралися в його саду, поблизу
Атен.
70 Можливо, йдеться про схильність Сократа до іронії та жартів.
71 Тобто жіночим іменем, очевидно, тому, що цей філософ-стоїк
був багатослівним і легковірним.
72 Про стоїків.
73 Незрозуміле місце.
74 Тут Кота викладає вельми темне і незрозуміле місце з
промови Велея.
75 Маємо свідоме викривлення етичних поглядів Епікура.
76 Про твори Епікура й Метродора.
77 Такі праці Епікура невідомі.
78 Як відомо, під час навали персів на Грецію Ксеркс велів
зруйнувати всі храми в Атиці.
79 Софісти, зокрема Критій.
430
ПРИМІТКИ
80 Посилання, очевидно, на твори Евгемера, який повідомляв
про те, що на Криті є могила Зевса.
81 Тобто тлумачення міфів у символічному значенні.
82 Мається на увазі місто Абдери (у Тракії), мешканців якого
вважали у давнину не дуже розумними.
КНИГА ДРУГА
1 Друга книга містить промову стоїка Луцілія Бальба.
2 Про стоїків.
3 Велику перемоіу над союзом латинських племен римляни
одержали 496 року біля Регільського озера.
4 Під цим треба розуміти поразку римських легіонів,
очолюваних П. Клавдієм Пульхром, завдану картагенцями.
5 Авіурська колегія поповнювалася лише з числа нобілітету.
6 У римлян був звичай: рядові воїни перед початком битви
повідомляли товаришам по зброї свою останню волю на випадок
загибелі.
7 Ідеться про батька, сина й онука Деціїв. Перший був
полководцем під час війни з латинцями 340 року, другий — у битві
з етрусками 295 року, третій — 279 року у битві при Аускулі з
царем Піром.
8 Про колегію авгурів.
9 Колегія авгурів мала «авгурські книги», в яких
перелічувалися обов’язки авгурів.
10 Доказом існування богів, згідно з ученням стоїків, були
пророцтва і «знамення» богів.
11 Бальб має на увазі події 87 року, боротьбу су ланців з
марійцями, яких очолював консул Гней Октавій.
12 Ласки виконували у римлян роль кішок — для знищення
мишей.
13 Для означення душі Ціцерон вживав два латинські слова —
«апіта» і «animus».
14 Світ у вченні стоїків уявлявся як єдине органічне ціле.
15 Таке уявлення в античні часи було досить поширеним.
16 Тобто стихія вогню.
17 Згідно з ученням стоїків, світом правлять числа.
18 Стоїки розрізняли два види вогню: творчий вогонь (етер) і
нетворчий (руйнівний) вогонь.
19 Можливо, йдеться про фрагмент із втраченого трактату
Арістотеля «Про філософію».
ПРИМІТКИ
431
20 У творах Арістотеля, які дійшли до нас, таке висловлювання
відсутнє.
21 Ціцерон має на увазі епікурійців.
22 Тут натяк на те, що мешканці Атики — батьківщини
Епікура — визначалися дотепністю і схильністю до жартів.
23 При вивченні математики стіл укривали тонким шаром
дрібного піску, на якому креслили геометричні фігури.
24 Уявний рух мірноплинних зірок на небі є наслідком
обертання Землі в протилежний бік.
25 Планети рухаються у напрямі, протилежному рухові Землі.
26 46 року, за два роки до написання Ціцероном трактату «Про
природу богів», Цезар увів новий календар.
27 Античні греки і римляни вважали, що місяць породжує роси
і тумани, впливає на ріст і розвиток рослин, тварин, людей.
28 Сатурн, Юпітер, Марс, Венера і Меркурій.
29 Довжина «великого року» — 12 954 роки.
30 Наведена Ціцероном тривалість обертання планет сьогодні
вважається неточною.
31 Очевидно, про метеори.
32 Персей, Продик.
33 Зміст наведеного вірша незрозумілий.
34 Тлумачення Бальбом наведених слів не є бездоганним.
35 Стоїки та епікурійці не визнавали творення «з нічого».
36 На противагу незліченним святам Епікура
37 Згідно зі вченням стоїків — від етеру, зірок.
38 Про «мислячу природу».
39 Філософи епікурійської школи.
40 Стоїки.
41 Якісні особливості: величина, колір, вага.
42 Тобто веди, повітря, етеру.
43 Перший небесний глобус був зроблений у Сиракузах (Си-
цилія) знаменитим математиком Архімедом (287 — 212). Те саме
пізніше зробив Посідоній.
44 Римський алфавіт складався з 21 літери. Літера «z»
вважалася грецькою.
45 Виверження вулкана Етна в Сицилії відбулося 44 року,
незадовго до смерті Цезаря.
46 Насправді діаметр Місяця майже в чотири рази менший за
діаметр Землі.
432
ПРИМІТКИ
47 Тобто поясом Зодіаку.
48 Для мешканців північної півкулі від 36 градуса північної
широти.
49 За Малою Ведмедицею легше визначати північний напрям.
50 Сузір’я Дракона
51 На горизонті, коли ночі короткі.
52 У цьому сузір’ї античні вбачали образ Ескулапа.
53 Зодіаку.
54 Сузір’я Ерідан назване за міфічною річкою, що тече в
підземному царстві померлих.
55 Сузір’я Вовка
56 Тобто атоми.
57 Наділена розумом, мисляча природа стоїків.
58 До етеру.
59 Венера і Меркурій перебувають ближче до Сонця, а тому
відчувають сильніший його вплив.
60 Про яку тварину йде мова, невідомо.
61 У творах Арістотеля подібного повідомлення немає.
62 В описі людського тіла, поданого Бальбом, чимало помилок.
63 Подібне уявлення було широко розповсюджене у давнину.
64 Давні греки і римляни вважали, що кров тече по венах, а
по артеріях проходить повітря.
65 Більшість стоїків вважали, що розум перебуває в серці,
тобто в грудях.
66 Так вважали і Хрисіп та Посідоній.
67 На думку стоїків, чеснотливість сама по собі достатня для
того, щоб бути щасливим.
КНИГА ТРЕТЯ
1 У третій книзі «Про природу богів» Кота з позицій Нової
Академії критикує погляди стоїків у питанні про богів.
2 Кота має на увазі небо і небесні світила
3 Тут Ціцерон вважає Гомера мало не сучасником Троянської
війни, хоча в іншому місці переносить Гомера в пізніші часи.
4 Старші стоїки вважали душі довговічними, але не
безсмертними.
5 Перед цими словами втрачено, певно, значний шмат тексту.
6 Усе залежить від долі.
ПРИМІТКИ
433
7 Зовсім протилежне Ціцерон говорить в іншому місці.
8 Стоїки були іншої думки.
9 Віригі з «Аналів» Енія.
10 Цієї частини доказу бракує.
11 Кота висміює вчення Пітагора про гармонію небесних сфер.
12 Кота пародіює вислів Зенона.
13 Стоїки вбачали у взаємоперетворенні стихій не загибель, а
лише зміну стану.
14 Стоїки, зокрема Зенон, перебували під впливом Геракліта.
15 Ця думка була досить поширена в античні часи.
16 Саме це стверджували деякі стоїки, зокрема Панетій.
17 Ця частина трактату втрачена.
18 Сирійську богиню Атаргатіс уявляли з риб’ячим хвостом.
19 Так попервах називали найбідніших громадян.
20 Кота навмисне огрублює вчення стоїків.
21 Очевидно, александрійські учені.
22 Згідно з міфом, Геракл по смерті став одним з богів
підземного світу померлих.
23 П. Корнелій Сціпіон 249 року, після того як римський флот
уцілів під час сильної бурі на морі, спорудив у Римі храм Бурі.
24 Справді, у римлян було божество Фоне («Джерело»).
25 Кота мав на увазі філософів, які поділяли погляди Продика
і Евгемера.
26 Сліди вулканічної діяльності на о. Лемнос приписувалися
Вулкану.
27 Йдеться про Ліпарські острови.
28 Слово «день» у грецькій та латинській мовах жіночого роду.
29 «Закон» грецькою мовою «номос».
30 Один із варіантів міфу про народження Венери.
31 У Сирії і на Кипрі культ Венери-Астарти був у особливій
пошані.
32 Стоїки.
33 Перед XXIV розділом випала, певно, частина тексту.
34 Цей і останній рядок вірша — цитати з трагедії Енія «Медея».
35 Про Креонта, корінтського царя.
36 Атрей.
434
ПРИМІТКИ
37 Квінт Сервілій Цепіон, захопивши 109 року місто Толосу
в Галії, пограбував храм Аполона, за що був засуджений на
вигнання.
38 Справа претора Тубула розглядалася 142 року.
39 Вступні вірші з трагедії Енія «Медея». На горі Пеліон у
Тесалії зрубали дерева, з яких було збудовано корабель «Арго»,
що на ньому Ясон поїхав до Колхіди.
40 Одне з трьох бажань Тезея — смерть власного сина.
41 Джерело опису цього випадку невідоме.
42 За іншими джерелами, Діонісій пограбував храм Юпітера
Олімпійського в Сиракузах.
43 Аполон, батько Ескулапа, завжди зображався без бороди.
44 Віригі з трагедії Акція «Атрей».
45 Про окремих людей.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМШІВ
Аборигени — найдавніше населення Лація; нащадки латинів,
які мешкали в Середній Італії до вторгнення троянців.
Авгур — жрець-віщун, який пророкував на підставі лету птахів,
їхнього крику та інших ознак.
Авгуральні книги — спеціальні книга, де була викладена наука
авгурів.
Авгурація — віщування, пророцтво.
Августин (354—430) — християнський богослов і філософ.
Авентин — назва пагорба у Римі, на південний захід від Па-
латинського пагорба.
Авл Атерній — див. Атерній Вар, Авл.
Авл Атілій — див. Атілій Авл.
Авл Торкват — див. Манлій Торкват, Авл.
Аврелій Кота, Гай (124 — 74) — відомий римський аристократ.
78 року був консулом. Про філософські погляди Коти Ціцерон
згадує і в інших творах, високо цінує його дотепний і тонкий
розум та ораторську майстерність. Тут він виведений як
представник школи Нової Академії.
Аврелій Кота Луцій — претор 70 року, консул 65 року, цензор
64 року; друг Ціцерона, пізніше прихильник Цезаря. 70 року
провів закон про судовлалітування, згідно з яким у постійних
судах з кримінальних справ були введені три декурії суддів.
Агала — див. Сервілій Структ А гал а, Гай.
Агнати — вільнонароджені, підвладні одному й тому ж главі
гілки роду. Агнація — рідня по батькові.
Агригент (Акрагант) — місто на південному узбережжі Сици-
лії.
Адоніс — син кипрського царя Кініра і його дочки Міри,
улюбленець Венери і Прозерпіни.
Азія — для давніх греків і римлян це передусім Мала Азія.
Академіки — вихідці з платонівської філософської школи
Академія та послідовники Платона.
Академія Нова — третій період Платонівської академії,
очолюваної Карнеадом Кіренським, Кратетом, клітомахом Картагенським
(бл. 129 - бл. 110).
436
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Академія Стара — Платонівська академія, очолювана спочатку
самим Платоном, а потім його учнями — Спевсипом (бл. 348 —
бл. 339), Ксенократом (бл. 339 — 315) та ін. Перебувала під
впливом пітагореїзму.
Лквілій Маній — можливо, йде мова про Марія, легата 103
року і консула 101 року, який придушив повстання рабів у
Сицилії.
Аквілон — бог північного вітру; те саме, що й грецький Борей.
Акрагант — див. Агригент.
Аксинський Понт — давня назва Чорного моря («негостинне
море»), пізніше змінена на Понт Евксинський («гостинне море»).
Акценс — в цивільному побуті служники консулів і преторів.
У військовому побуті: 1) помічники центуріонів; 2) легкоозброєна
піхота
Акцій Луцій — римський драматург (прибл. 170—85).
Алабанд — легендарний засновник міста Алабанд у Малій Азії.
Александр Великий — Александр Македонський (356—323) —
цар Македонії. Після підкорення Греції вів завойовницькі війни
на Сході.
Ален Л. — невідома особа.
Алкамен — відомий грецький скульптор, учень Фідія.
Альба Лота — найдавніше місто Лація, на південний схід від
Рима, на західному схилі гори; побудований Асканієм і
зруйнований Тулом Гостілієм.
Альбанський — прикметник до Альба Лонги.
Альбуцій Тит — претор 105 року. Довго жив у Атенах, Римі;
вважався запеклим прихильником епікурійців.
Альгід — гора в Лації, на південний схід від Рима
Амальтей — святилище німфи Амальтеї, яка згодувала немов-
ля-Юпітера козячим молоком.
Аміан Марцелін — історик IV ст. н. е., автор римської історії
від Нерви до Валента, тобто за період від 91 до 378 р.
Апій Тит Бальб — трибун 63 року, претор 58 року. Під час
громадянської війни прихильник сенату і Помпея.
Амфіарай — герой тебанського циклу; цар Аргосу, віщун,
учасник походу «сімох проти Теб».
Амулій — брат Нумітора, царя Альби Лонги.
Анаксагор Клазоменський (бл. 500) — атенський філософ,
останній представник іонійської філософської школи. Займався
квадратурою кола; автор теорії гомойомер, в якій стверджувалася
можливість нескінченного поділу тіл, причому які завгодно малі
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
437
частки мали ту ж саму природу, що і первісне тіло. Анаксагор
першим відкрив причину затемнення Сонця і Місяця.
Анахсарх Абдерський — філософ, сучасник Александра
Македонського.
Анаксимен (Мілетський) (бл. 500) — філософ іонійської школи.
Аніо — притока Тібру.
Анк — див. Анк Марцій.
Анк Марцій — четвертий цар Риму (VII ст); за легендою,
заснував місто Остію.
Антерос — бог взаємного кохання, який помщається за нероз-
ділене кохання.
Аитипатр — див. Целій Антипатр.
Антистен (бл. 400) — філософ із Атен, засновник кінічної
школи.
Антиципація — заздалегідь складене уявлення про щось;
пам’ять про те, що багаторазово з’являлося нам іззовні.
Антіох — див. Антіох Аскалонський.
Антіох Аскалонський — філософ-стоїк, представник Нової
Академії, учитель Ціцерона, Марка Брута, Атика і Барона.
Апеляція — скарга на дії магістрату, звернена до рівного або
до вищого магістрату.
Апій — див. Клавдій Пульхр Апій.
Апій Клавдій — див. Клавдій Пульхр Апій.
Апіс — священний бик у давньому Єгипті.
Аполодор — тиран в Касандреї (Середня Греція) в III ст.
Аполодор Сил — невідома особа.
Аполон — бог світла, віщування, поезії, медицини; син Юпітера
і Латони.
Аполон Дельфійський — храм Аполона у Дельфах (місті у
Фокіді біля підніжжя Парнасу), місце перебування оракула
Аполона.
Аполон Пітійський — Аполон Дельфійський. Назва походить
від імені жриці й Аполона — Пітії, яка виголошувала пророцтва
у Дельфійському храмі.
Апулей Сатурній, Луцій — народний трибун 103 і 100 pp.,
прихильник Марія (вбитий 100 року). Видав земельний закон
про розподіл хліба і про образу величності римського народу
(100-й рік).
Апулея закон — див. Апулей Сатурній, Луцій.
Арат (315 — 240) — грецький поет, член гуртка македонського
царя Антигона Гоната, потім придворний поет сирійського царя
Антіоха І, автор астрономічної поеми «Феномени», де
виклада438
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
ються астрономічні теорії Евдокса. Цю поему Ціцерон переклав
у молодості. До нас дійшли уривки його перекладу.
4Арго* — назва корабля аргонавтів, які плавали на ньому в
Колхіду по «золоте руно».
Аргус — багатоокий велет.
Ареопаг — найвища державна рада Атен. Спочатку він
складався з аристократів, які в минулому займали посади архонтів.
У середині V ст. за аеропагом була збережена лише судова влада
у справах про вбивства
Арістіп (бл. 434—360) — філософ з Кірени, засновник кірен-
ської школи (гедонізму).
Арістодем — тиран міста Куми (Кампанія), в якому помер
вигнаний Тарквіній Гордий.
Арістофан Хіоський (бл. 275) — філософ-стоїк, засновник
скептичної філософії, був учнем Зенона і розвинув етичну сторону
його вчення.
Арістотель (384 — 322) — грецький філософ, учень Платона,
засновник перипатетичної філософської школи в Лікеї 335 року.
Арістофан (бл. 452 — 388) — найвизначніший представник
античної комедії.
Аркесілай (Пітанський) (315 — 241) — грецький філософ;
засновник Середньої Академії в Атенах.
Аркт — «Ведмідь».
Арктофюлакс — «Сторож Ведмедиці».
Арпін — місто вольсків, а пізніше самнітів на південному сході
Лація; батьківщина Марія і Ціцерона
Арпінат — маєток Ціцерона поблизу Арпіна.
Арпінатський (дуб) — дерево в арпінатському маєтку Ціцерона,
оспіване у творі «Марій».
Архімед (238 — 212) — славетний сиракузький механік і
математик, військовий інженер царя Пєрона, учень математика й
астронома Канона Під кінець життя займався астрономією,
визначив розміри світу і побудував астрономічну сферу, що
відтворювала рух небесних тіл. Архімед був активним захисником Си-
ракуз проти римлян і загинув 212 року. Ціцерон під час своєї
квитури в Сицилії розшукав могилу Архімеда.
Архіт Таренський (бл. 400) — математик, філософ-пітагорієць,
державний діяч і полководець. Йому належить вирішення задачі
про подвоєння куба і перша книга з механіки.
Ас — грошова одиниця давнього Риму.
Аселіон — див. Семпроній Аселіон.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
439
Асирійщ — мешканці історичної країни Асирії, що в Північній
Месопотамії.
Астерія — дочка титана Коя і титаніди Феби.
Астипалея — острів у Спорадському архіпелазі.
Am Навій — див. Атій Навій.
Атенець — мешканець Атен, одного з найбільших грецьких
міст-полісів.
Атени (Афіни) — місто-поліс у Греції, один з найголовніших
центрів грецької культури, науки, мистецтва
Атенський народ — атенці.
Атенщ — мешканці Атен.
Атика — область Елади у Греції з головним містом Атени.
Атик — див. Помпоній Атик.
Атілій Авл — консул 269, 266 pp.
Атілій Калатин Авл — консул 258 і 254 років, диктатор 249
року, цензор 247 року. 253 року взяв м. Панорм.
Атілій Марк Регул — консул в часи першої Пунійської війни.
Атлантичний (океан) — часом називався і морем.
Атон (Афон) — назва гори в Македонії.
Ауспіції — у давніх римлян ворожіння на основі спостережень
за летом і криком птахів, за небесними явищами.
Афон — Атон.
Африка — переважно: 1) римські колонії в Африці; 2) Північне
узбережжя Африканського континенту.
Африканський — див. Корнелій Сціпіон.
Ахіл — один з головних героїв Гомерової «Іліади». Вважався
сином царя Пелея і німфи Фетиди.
Ацілій Стілон Луцій — юрист, старший сучасник Ціцерона,
тлумач давніх текстів.
Бальб — див. Ампій Бальб, Тит.
Бел — вавілонський бог.
Боот — сузір'я Волопаса
Брут — див. Юній Брут, Луцій.
Брут Галекський Децім (Калекський) — консул 138 року,
завойовник Лузітанії.
Бусирід — цар Єгипту, син морського бога; приносив у жертву
чужинців. Був убитий Гераклом.
Вакханалії — у давніх греків і римлян свято на честь бога
Вакха, яке супроводжувалося оргіями. Переносно — розгульне
бенкетування, безтямне пияцтво.
440
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Валерій Потіш, Лущи — це може бути: 1) військовий трибун
з консульською владою; 406 року переміг вольсків; воював також
з вейнтами, фалісками; 2) консул 392 року, переможець еквів;
3) суперник Спурія Касія; 483 року вимагав роздати землю
народові.
Валерій Поплікола (Публікола), Публій — консул 509 року;
брав діяльну участь у вигнанні Тарквінія.
Валерій Флак, Луцій — 1) прихильник Марія, консул 86 року
(одночасно з Ціною); був убитий у поході проти Мітрідата своїм
легатом Фімбрієм. 2) Син попереднього — претор 63 року (за
консульства Ціцерона); 62 року пропретор в Азії; 59 року —
притягнений до відповідальності за звинуваченням у
зловживаннях, але, завдяки захисту Ціцерона, був виправданий.
Варвари — так греки називали всіх не греків і не римлян.
Варварська країна — усяка країна, населена не греками і не
римлянами.
Варій Квінт — народний трибун 92 року.
Вейнти — мешканці міста Веї, що в Етрурії. 396 року було
завойоване Камілом.
Вейовіс — друге ім’я Зевса.
Велей Гай (сучасник Ціцерона) — маловідомий сенатор.
Ціцерон говорить про нього як про людину неосвічену і не досить
майстерну у філософських суперечках. (Див., наприклад, «Про
оратора», III, 78.)
Велика Греція — див. Греція Велика
Велике море — Атлантичний океан. *
Велія — пагорб у Римі, що примикав до Палати ну. Від нього
починалася Священна дорога, яка вела до форуму.
Венера — одна з планет сонячної системи; богиня кохання у
римській міфології.
Венера Коська — уславлений твір художника Апелеса, який
зобразив Венеру, коли та виходить з морської піни.
Веноній — згадується лише у творі Ціцерона «Про закони» і
в листі до Атика
Вергілій Децім — невідома особа.
Вергілії — Плеяди.
Вершники — заможні верстви громадян у Римі, які несли
військову службу в кінноті. Держава оплачувала їм утримування
коней.
Вершницький стан — вершники.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
441
Веста — богиня домашнього вогнища, домовитості і чистоти
родинного життя. Її храм був у південній частині римського
форуму. Вважалася дочкою Сатурна і богині Опс.
Весталки — діви-жриці Вести, покровительки домашнього і
державного вогнища. Підтримували непогасний вогонь у її храмі.
Протягом ЗО років слугування богині були зобов’язані зберігати
цнотливість. Порушення цієї обітниці каралося закопуванням в
землю живцем. Весталка мала право милувати засудженого на
страту, свідчити в суді.
Вестибул — ділянка перед входом до римського будинку,
обмежена з боків крилами дому, що виступали вперед.
Віка Лота — епітет богині Перемоги (Вікторії): «Могутня
переможниця».
Вілія закон — прийнятий 180 року. Передбачав, що
магістратури надавалися лише після військової служби з проміжком у
три роки між кожною з них.
Воконіїв закон — див. Воконій Сакс, Квінт.
Воконій Сакс, Квінт — народний трибун 169 року; автор
закону, який позбавив жінок права успадкування після смерті
громадянина першого розряду.
Вольски — давньоіталійське плем’я в Лації, по обидва боки
річки Ліріс, до Тиренського моря.
Габінія закон — назву отримав від імені плебейського трибуна
139 року Квінта Габінія, автора закону про таємне голосування
при виборах магістратів.
Газдрубал — ім’я кількох картагенських полководців, які
воювали з римлянами у трьох Пунійських війнах.
Гай Гракх — див. Семпроній Гракх, Гай.
Гай Дуелій — див. Дуелій, Гай (Марк).
Гай Клавдій — див. Клавдій Пульхр, Гай.
Гай Куріацій — див. Куріацій, Гай.
Гай Лелій — див. Лелій, Гай.
Гай Марій — див. Марій, Гай.
Гай Попілій — див. Попілій, Гай.
Гай Мульпіцій Гал — див. Сульпіцій Гал, Гай.
Гай Фабрищй — див. Фабрицій Лусцін, Гай.
Гай Фаній - див. Фаній, Гай.
Гай Фігул — див. Марцій Фігул, Гай.
Гай Фламіній — див. Фламіній, Гай.
Гай Целій — див. Целій Кальд, Гай.
Гай Юлій — див. Юлій Гай (або Луцій).
442
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Гал — див. Сульпіцій Гал, Гай.
Гальба — див. Сульпіцій Гальба, Сервій.
Ганг — річка у північній частині Індії.
Ганімед — юнак-красень, син царя Трої. На Олімпі служив
виночерпієм царя богів.
Гаруспіки — жерці, які тлумачили значення удару блискавки,
гадали за нутрощами жертовної тварини, тлумачили різні знамення.
Геката — дочка титана Персея і Астерії, богиня мисливства,
рибальства, шляхів, чарів. Ототожнювалася з Артемідою-Діаною,
з Селеною-Місяцем або Люною-Місяцем.
Гелен — віщий син троянського царя Пріама і Гекуби, взятий
у полон Неоптолемом; привезений до Епіру, успадкував царську
владу у цій країні.
Гелій — див. Гелій Поплікола, Луцій.
Гелій Поплікола, Луцій — друг Ціцерона, сучасник ораторів
Луція Ліцінія Краса (консула 95 року) і Марка Антонія (консула
99 року).
Геліка — одна з мітичних коханок Зевса.
Геліополь — давньоєгипетське місто Он, культовий центр бога
Сонця Ра.
Генеалоги — укладачі родоводу богів (наприклад, Гесіод).
Геракл — один з найвідоміших давньогрецьких героїв; здійснив
12 подвигів. Уважався сином Юпітера і Алкмени, дружини Ам-
фітріона й онуки Персея.
Гераклід Понтійський (390—310) — давньогрецький філософ,
учень Платона
Геракліт Ефеський (бл. 544 — 483) — філософ іонійської
школи. Його промови були важкі для розуміння, тому він одержав
прізвисько Темний.
Гермах Мітіленський — учень і друг Епікура, родом з о.
Лесбос. По смерті Епікура очолив філософську школу.
Гермес — син Зевса, крилатий вісник богів, провідник душ
померлих; покровитель торгівлі та красномовства, винахідник ліри;
тотожний римському Меркурію.
Геродот Галікарнаський (490 — 428) — «батько грецької
історіографії».
Геронт — грецькою мовою — «дід, старий, старійшина». Герон-
ти (віком старші 60 років) утворювали герусію, яка складалася
з ЗО членів.
Гесіод — грецький поет кінця VIII і початку VII ст., представник
дидактичного епосу. Його відомі поеми: «Труди і дні» та «Теогонія»
(походження богів).
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
443
Гімнасій — державний навчально-виховний заклад для юнаків
у Давній Греції. У Давньому Римі — загальноосвітня школа
Гіпербол — атенський політичний діяч, супротивник Нікія і
Алківіада, вбитий олігархами на Самосі 411 року.
Гіпербореї — мітична країна і народ на Крайній Півночі.
Гіперіон — син Урана і Геї, титан, батько Геліоса (Сонця),
Селени (Місяця) і Аврори (Зорі).
Гіпокентавр — те саме, що і кентавр.
Гней Карбон — див. Папірій Карбон, Гней.
Гней Помпей — це може бути: 1) Помпей Великий — відомий
полководець; 2) син Помпея Великого.
Гней Сціпіон — див. Корнелій Сціпіон Кальв, Гней.
Гнос — див. Кнос.
Гомер — найдавніший із відомих даньогрецьких поетів, автор
поем «Іліада» та «Одісея».
Гомерівський — похідне від Гомер.
Горацій Барбат, Марк — 449 року разом з Валерієм JI. Пуб-
ліколою провів закони, які відіграли важливу роль у правовому
становищі плебеїв.
Горацій Кокліт — під час війни з етруським царем Порсеною
захищав міст через ріку Тібр.
Гостілій — див. Тул Гостілій.
Гостілій Манцин Гай — консул 137 року. Під час війни в
Іспанії самовільно уклав договір про капітуляцію римської армії,
оточеної нумантинцями, і про мир з Нуманцією. Римський сенат
не затвердив цього договору.
Гракхи — див. Семпроній Гракх.
Гратідій Марк — оратор, трибун 105 року, автор виборчого
законопроекту для міста Арпіна; дід Ціцерона (чоловік сестри
діда); загинув у битві з кілікійськими піратами.
Греція — в широкому розумінні — всі землі, населені греками.
Греція Велика — південна частина Італії, головним чином
узбережжя Тарентської затоки, колонізована греками.
Дванадцяти таблиць закони — мова йде про збірник законів,
виданих децемвірами 451 і 450 років, які охоплювали право
цивільне, приватне і священне.
Дедикащя — перша частина акту освячення храму або ділянки
землі.
Делій — делосець, тобто Аполон.
Делос — назва одного з кікладських островів з однойменним
містом. За легендою, колись острів був плавучим, але його зупинив
444
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Юпітер, щоб дати пристанище Латоні, яка народила на ньому
Аполона і Діану.
Дельфи — місто у Фокіді, де був славетний храм Аполона й
оракул.
Демарат — 1) Цар Спарти, який утік до Дарія і брав участь
у поході Ксеркса на Грецію. 2) Корінтянин, що втік від тирана
Кіпсела до Тарквінії (Етрурія); батько Тарквінія Пріска.
Деметрій Фалерський — (бл. 350 — 280) — філософ-перипате-
тик та історик. Брав участь в уряді Атен від 317 до 307 pp., де
провів реформу законодавства.
Десять таблиць законів — перший письмовий звід законів
Риму, що були укладені децемвірами 451 року.
Децемвірат — гідність, або звання децемвірів.
Децемвіри — члени центрального, або законодавчого органу з
10 чоловік, тлумачі і зберігачі Сивілиних книг.
Децім Брут - див. Брут, Децім.
Децім Вергілій — див. Вергілій Децім.
Деяніра — дружина Геракла.
Диктатор — 1) У Римі — носій тимчасової необмеженої влади,
що обирався у надзвичайних випадках; також особа, яка обиралася
на випадок відсутності консулів для виконання окремих завдань.
2) В деяких містах Італії — найвища посадова особа.
Діагор Мелоський (друга пол. V ст.) — філософ і поет, відомий
під прізвиськом Безбожник. Був учнем Демокріта. Атенський суд
виніс йому смертний вирок за зневажання богів (бл. 415 p.), але
йому вдалося втекти. Твори Діагора було спалено.
Діана — богиня Місяця і полювань, помічниця при пологах.
Дочка Юпітера і Латони, сестра Аполона Її храм у Ефесі вважався
одним із «семи чудес світу».
Дігіти — демони, служителі великої богині-матері Кібели.
Дікеарх Месанський — учень Арістотеля, філософ і географ.
Діоген Вавілонський (бл. 240—150) — учень Хрисіпа і
тимчасовий глава стоїчної школи.
Діоген Лаертський (перша пол. III ст.) — грецький
письменник. Його велика праця «Про життя, вчення і вислови знаменитих
філософів» у десяти книгах — єдина зведена праця античної епохи
з історії філософії, що дійшла до нас.
Діоген Селевкійський — атенський філософ-стоїк, учень
Хрисіпа, який їздив із Карнеадом і Крітолаєм з посольством до Риму
(155 p.).
Діодот — філософ-стоїк, сучасник Ціцерона; довгий час
спілкуючись із Ціцероном, вплинув на погляди останнього.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
445
Діомед — цар Аргосу, один із грецьких вождів при облозі Трої,
який переселився до Апулії.
Діон (403 — 333) — філософ-стоїк, родич Діонісія Старшого,
друг Платона. 357 року звільнив рідне місто від тиранії Діонісія
Молодшого, але сам поліг як жертва змови.
Діона — одна з титанід.
Діоиіс — див. Якх.
Діонісій Старший (435—367) — від 405 року сиракузький
тиран.
Долопи — одне з давніх племен, що мешкало у Тесалії.
Донат — це може бути: 1) Донат Елій (бл. 350 р. н. е.) —
римський граматик, якого святий Гієронім називає своїм учителем.
2) Донат Тіберій Клавдій (бл. 400 р. н. е.) — склав життєпис
Вергілія, коментував «Енеїду», Доната Елія тощо.
Доріда — дружина Діонісія Старшого Сиракузького, родом із
Локріди.
Дорійці — одна із трьох головних племінних гілок греків.
Драхонт — атенський архонт, законодавець. Близько 625 р.
склав писане кримінальне право, що відзначалося нечуваною
суворістю.
Дуелій Гай — консул 260 року; під час першої Пунійської
війни одержав перемогу над картагенянами в морському бою
поблизу Міл 260 року.
Ебуціїв закон — плебісцит невідомого часу про те, що ініціатор
закону і його рідні не мали права займати певні посади.
Евгемер Месенський — грецький філософ IV ст., родом з Си-
цилії.
Евдос Кнідський (бл. 350) — славетний грецький математик.
Дав визначення відношень неспівмірних величин і методу
«вичерпності» для визначення площ і об’ємів. Автор кінематичної
моделі руху планет за допомогою комбінацій концентричних сфер.
Евменіди — те саме, що й ерінії. У греків спочатку були
богинями помсти за пролиту кров.
Евмолпіди — нащадки Евмолпа, тобто давній рід жерців у Ате-
нах. Евмолп вважався сином Посейдона (Нептуна), царем Тракії,
який переселився до Атаки і заснував там культ Деметри (Церери)
і Елевсинські містерії.
Евріп — протока між островом Евтеєю і материком. Протягом
доби в ній кілька разів змінювався напрямок течії.
Егейське море — море біля берегів Греції і Туреччини.
446
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Егерія — італійська віща німфа, дружина і радниця царя Нуми
Помпілія. їй були присвячені гаї біля Капенських воріт і поблизу
Аріції коло храму богині Діани.
Егіст — один з танталідів, коханець Клітемнестри, вбивця Ага-
мемнона
Едили — відали громадянськими будівлями, постачанням Рима
харчами, влаштуванням громадських ігор і дотриманням порядку.
Обиралися трибами (а не центуріями).
Екви — плем’я, яке жило на схід від Рима.
Елевсин — місто у північно-західній частині Атики, культовий
центр богині Церери.
Елсйці — мешканці Еліди.
Еліда — місто і область на крайньому заході Пелопонесу з
містом Олімпією, центром Олімпійських ігор.
Елій Лет JCanij Секст — консул 198 року, юрист і оратор.
Елій Стілон, Луцій (150 — 90) — граматик.
Елій Туберон, Квінт — племінник Сціпіона Еміліана. Трибун
133 року, претор 123 року, супротивник Гракхів.
Емілій Павло, Марк — консул 216 року.
Емілій Падло Македонський, Луцій — консул 182 і 168 pp.,
батько Сціпіона Еміліана. Розбив військо македонського царя
Персея поблизу Підіш 168 року і підкорив Македонію.
Емілій Скавр, Марк — консул 108 і 105 років, глава нобілітету.
Емпедокл Агригснтський (бл. 494—434) — філософ. У своїй
поемі «Очищення» відобразив уявлення Пітагора про природу
тварин і про метемпсихоз (послідовне переселення душі до різних
істот, яке супроводжується її очищенням).
Енгонасин — сузір’я Геракла
Еній Квінт (239—169) — автор історичної хроніки «Анали» і
кількох трагедій та комедій; увів до римської поезії гекзаметр,
замінивши ним давній сатурнинський вірш. Еній був зв’язаїшй
дружніми стосунками з Корнеліями Сціпіонами.
Еніани — мешканці долини річки Сперхію (Південна Тесалія).
Епікур (341—270) — давньогрецький філософ, засновник епі-
курійської школи, один з найвидатніших представників античного
матеріалізму.
Епікурійці — послідовники грецького філософа Епікура
Епіменід Кноський — крітський жрець і віщун, який, за
легендою, 596 року звільнив Атени від прокляття, яке тяжіло над ними
після «Кілонової смерті».
Епір — гористий край у Західній Греції.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
447
Ер (памфілієць) — став відомий тим, що, коли його вбивали,
ожив через 10 днів на вогнищі і розповів про те, що бачив у
підземному світі. Цю легенду переповідав, окрім Ціцерона, також
Платон.
Ерарій — державна скарбниця, яка перебувала у храмі Сатурна.
Ереб — те саме, що грецьке Морок. У Гесіода — син Хаоса,
батько Дня, Етера та ін.
Ерехтей — син богині Геї, легендарний цар Атики.
Есквілін — найбільший і найвищий із семи пагорбів Рима, у
північно-східній частині міста.
Есквілінський пагорб у Римі — Есквілін.
Ескулап — тесалійський цар і лікар, пізніше — бог лікування.
Есхін (бл. 390 — 314) — античний оратор, глава промакедон-
ської партії, суперник Демостена. Відомий своєю промовою «Проти
Ктесіфонта». Останній запропонував нагородити Демостена
золотим вінком на відзнаку його заслуг перед Атенською державою.
Етесійські вітри — пасати, що дмуть в Егейському морі з
півночі в найспекотніші дні літа
Етоляни — мешканці Етолії, краю в Середній Греції.
Етрурія — край на західному узбережжі Італії між Тібром,
Тіренським морем і Апенінами.
Етруски — мешканці Етрурії.
Ефеб — юнак у віці від 16 до 20 років.
Ефор — найвища з п’яти посадових осіб у Спарті.
Єгипет — давня країна на північному сході Африки.
Жереб — дерев’яні чи бронзові таблички або палички, на яких
були написані певні літери. З урни їх витягали діти.
Залевк (VII ст.) — законодавець в Локрах Епізеферійських
(Південна Італія).
Зенон (334 — 262) — атенський філософ, основоположник
стоїцизму.
Зенон Елейський (народ, бл. 500 р.) — учасник невдалої спроби
замаху на тирана.
Зенон (III —II ст.) — родом з Кітія (Кипр), засновник стоїчної
філософської школи в Атенах.
Зенон Сідонський (І ст.) — філософ, очолив школу Епікура в
Атенах по смерті Аполодора.
Зет — можливо: 1)Крилатий син Борея і Оріфії, учасник
походу аргонавтів. 2) Син Юпітера, брат-близнюк Амфіона, засновник
міста Теби.
448
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Іакх — див. Якх.
Іаліз, Камір, Лінд, Род — легендарні епоніми найдавніших
міст на Родосі.
їда — гора у Фрігії.
Ідейська Мати (велика мати богів, Кібела) — фрігійська
богиня, «велика мати» богів, дочка Сатурна і Геї, символ родючості.
Пізніше зображувалася у візку, запряженому левами, і з короною
на голові. Фрігійський культ перенесений до Риму 204 року. На
її честь відбувалися ігри Мегалесії (4 — 10 квітня).
Імператор — в епоху Римської республіки найвище військове
почесне звання, яке присвоювалося солдатами (також і сенатом)
полководцеві після вирішальної перемоги над ворогом.
Імперій — сукупність прав царя у найдавнішу епоху. В епоху
республіки повнота влади найвищих магістратів (консулів і
преторів), обмежена колегіальністю і річним строком, а в межах
померія — також і інтерцесією плебейських трибунів, і правом
провокації, яке мав римський громадянин.
Іид — річка в Індії.
Індієць — мешканець Індії.
Інтердикт — наказ претора, який приписував або забороняв
ту чи іншу дію.
Інтеркалація — додаток, введення (дня або місяця).
Інтеррекс — 1) Верховний правитель держави під час міжца-
рювання. 2) Сенатор, який тимчасово виконує обов’язки консула
Інтерцесія — накладання заборони на розпорядження або
пропозицію свого колеги або нижчого магістрату, яке чинилося
особистим втручанням магістрату.
Ісіда — єгипетська богиня.
Ітаха — острів у Іонічному морі, батьківщина Одісея.
Італія — спочатку південно-західна частина Апенінського
півострова, пізніше — Південна Італія, а згодом Італія — весь
півострів до Альп.
Іфігенія — дочка Агамемнона і Клітемнестри. Артеміда (Діана),
щоб урятувати від принесення в жертву, перенесла її із Авліди
до Тавриди, де зробила жрицею свого храму. Іфігенія — персонаж
багатьох творів грецьких авторів.
Йовіс — див. Юпітер (бог).
Кавказ — гірський кряж між Чорним і Каспійським морями.
Калатин — див. Атілій Калатин, Авл.
Калхант — віщун у стані греків біля мурів Трої.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
449
Кальпурніан Марк Пупій Пізон — консул 61 року. Ціцерон
вважав його також прихильником поглядів школи перипатетиків.
Кальпурній Пізон Фругі, Луцій — консул 133 року, аналіст;
виступав проти Гракхів.
Каміл — див. Фурій Каміл, Марк.
Комір — див. Іаліз.
Капулея плебісцит — плебісцит, проведений 445 року
народним трибуном Капулеєм — автором закону про право на шлюб
між патриціями і плебеями та законопроекту про право плебеїв
на заняття консульських посад.
Капітолій — 1) Найвища точка Каггітолійського пагорба в Римі,
на захід від форуму, з храмами Юпітера, Юнони і Мінерви.
2) В широкому значенні — весь Капітолійський пагорб.
Капра — зірка в сузір’ї Візничого (вознесена буцімто на небо
Амалтея).
Карбон — див. Папірій Карбон, Гней.
Карбона закон — мова йде, певно, про ініційовані Гнеєм Па-
пірієм Карбоном постанови, згідно з якими всі прихильники Сули
були засуджені на вигнання.
Карнеад Кіренський (213 — 129) — грецький філософ з Кірени
Африканської, засновник Нової Академії, учасник посольства 156
року із Греції до Риму. До складу посольства входили також
перипатетик Критолай і стоїк Діоген.
Картаген (Карфаген) — як традиційно вважається, був
заснований 815 p., тобто за 65 років до заснування Рима. Останній
вів з Картагеном тривалі війни, т. зв. Пунійські.
Картагена — дочка Астерії і Юпітера.
Картагенщ — мешканці Картагена
Карфаген — див. Картаген.
Касій Вецелін, Спурій - консул 468 року. Разом з Прокулом
Вергінієм запропонував закон про розподіл частини державних
земель між плебсом. Цей закон викликав спротив з боку Вергінія
і сенату. Касій запропонував також повернути плебсу гроші,
заплачені ним за зерно, одержане з Сицилії. Касій був звинувачений
у прагненні до царської влади і засуджений до страти.
Касіїв закон — див. Касій Лонгін Равіла, Луцій.
Касій Лонгін Равіла, Луцій - трибун 137 року; провів закон
про таємне голосування в центуріатських коміціях при слуханні
справ про правоздатність римського громадянина, за винятком
справ про державну зраду.
Кастор — брат Полукса, Єлени і Клітемнестри, один із Ді-
оскурів, приборкувач коней і візник; на його честь було
зведено храм у південній частині римського форуму, між базилікою
15 7-258
450
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Юлія і храмом Вести. Кастору приписувалася вправність у
кулачному бою.
Катадупи — пороги на р. Ніл.
Катон — див. Порцій Катон, Марк.
Катон Цензорій — див. Порцій Катон.
Катон, Марк — див. Порцій Катон.
Катул, Квінт Лутацій — консул 102 року.
Квадрига — колісниця, запряжена четвіркою коней.
Квестори — спочатку мали судову владу і відали
кримінальними справами. Пізніше вони стали відати фінансами в Римі (де
управляли ерарієм) і в провінціях. За Сули було 20 квесторів.
Квесторій — колишній квестор.
Квінкщй Цінцінат, Луцій — консул 460 року і диктатор 458
і 439 років.
Квінт Елій Туберон — див. Елій Туберон, Квінт.
Квінт Максим — див. Фабій Максим Кунктатор, Квінт.
Квінт Муцій Сцевола — див. Муцій Сцевола, Квінт.
Квінт Помпей — див. Помпей, Квінт.
Квінт Сцевола — див. Муцій Сцевола, Квінт.
Квінт Туберон — див. Елій Туберон, Квінт.
Квінт Тулій Ціцерон — див. Тулій Ціцерон, Квінт.
Квірін — епітет Ромула (після його обожнення).
Квірінал — пагорб у Римі на північний схід від Капітолія.
Квіріти — спочатку чоловіки-патриції, здатні носити зброю, не
військові; урочиста назва римського народу.
Квірітське право — право римського громадянства.
Кекроп — легендарний засновник Атен.
Кентавр — 1) Представник дикого тесалійського племені. В
гомерівську епоху зображався у вигляді напівлюдини-напівконя.
2) Сузір’я Кіносура.
Керамік — «ринок гончарів». Внутрішній Керамік Атен був
усередині міських стін. На зовнішньому, що був на північний
захід від міських стін, ховали полеглих при захисті міста
Кербер (Цербер) — фантастичний триголовий пес, який
охороняв вхід цо царства померлих.
Кефеї — цар Ефіопії, чоловік Касіопеї, батько Андромеди.
Кібела — див. Ідейська Мати.
Кілікія — край у південно-східній частині Малої Азії, між Пам-
філією і Сирією.
Кілон — атенець-алкмеонід, переможець на Олімпійських іграх,
який намагався бл. 620 р. стати тираном.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
451
Кіносура — Мала Ведмедиця.
Кінь — Сузір’я Пегаса
Кіпсел — правитель Корінта від 657 до 627 року.
Кір Старший (600 — 529) — перський цар.
Клавдій Марцел, Гай — пропретор Сицилії 70 року, член
колегії авгурів.
Клавдій Марцел, Марк — консул 222, 215, 214, 210, 208 pp.,
одержав у 216 — 215 pp. перемогу поблизу Ноли і взяв Сиракузи
212 року.
Клавдій Пульхр, Апій — тесть Тіберія Гракха, консул 143 року
і цензор 137 року, підтримував Тіберія Гракха і був супротивником
Сціпіона Еміліана.
Клавдій Пульхр, Апій — консул 54 року, автор «Авгуральних
книг».
Клавдій Пульхр, Гай — 1) Консул 92 року. 2) Консул 177 року,
цензор 169 року разом з Тіберієм Семпронієм Гракхом (батьком
знаменитих трибунів). Звинувачені в державній зраді у зв’язку з
їхньою боротьбою проти зловживань відкупників, вони були
виправдані судом.
Клавдій Пульхр, Публій (Клодій) — 62 року був звинувачений
в образі Доброї Богині під час її вшанування, що було доведено
Ціцероном; 58 року став народним трибуном і, при підтримці
тріумвірів Цезаря, Помпея і Краса, домігся вигнання Ціцерона.
Був убитий Мілоном (52 p.).
Клеант — атенський філософ-стоїк, учень Зенона
Клеон — місто в Арголіді на південний схід від Немеї, на
шляху від Корінта.
Клеофант — мова йде, певно, про атенського поета-трагіка і
демагога в часи Пелопонеської війни, який виступав проти
укладення миру (404 p.).
Клієнт — особа, що перебуває у залежності від багатія і
користується його прихильністю.
Кліентела — залежність, ставлення клієнта до свого патрона.
Клістен (Клісфен) — відомий своєю боротьбою проти тиранії
Пісістратидів. 508 року приступив до демократичних реформ —
посилив владу народних зборів і ввів виборні посади.
Клісфен — див. Клістен.
Клітарх — історик, біограф Александра Македонського, який
супроводжував царя під час походу на Схід.
Клодій — див. Клавдій Пульхр, Публій.
Клодій Квадригарій — аналіст, написав історію Риму від галь-
ської пожежі до свого часу в 23-х книгах. Попередник Лівія.
15*
452
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Кнос (Гhoc) — приморське місто на північному узбережжі Кріту,
резиденція царя Міноса.
Кодр — останній цар Атен.
Коза — йдеться про зірку в сузір’ї Візничого — Капру (козу).
Козеріг — сузір’я, в якому вбачали Пана.
Колатин — див. Тарквіній Колатин.
Колінські ворота — ворота Рима біля Квірінальського пагорба
Коміній Арунк, Постум — консул бл. 496 р.
Коміцій — північно-західна частина римського форуму, місце
зібрань. Тут було збудовано будинок для зібрань сенату, який
став називатися Гостілієвою курією.
Конг — див. Юній Конг Гракхан, Марк.
Консекрація — офіційно здійснювана передача майна (ділянки
землі, будівлі) під владу божества.
Консуалії — свята на честь Конса, покровителя зерна, кинутого
в землю або складеного до комори. Відбувалися 21 серпня і 15
грудня і супроводжувалися перегонами на конях.
Консул — глава Римської республіки. Щорічно центуріатськими
коміціями обирались на один рік два консули.
Консуляр — особа, яка була консулом.
Кооптація — додаткове обрання (для доведення чисельності
організації до норми).
Корибанти — служителі культу фрігійської богині Кібели.
Корінт (Корінф) — місто в північно-західному Пелопонесі, най-
багатше із торгових міст Греції, зруйноване 146 року Л. Мумієм;
46 року місто почав відбудовувати Цезар.
Корінф — див. Корінт.
Корнелій Луцій Лентул Луп — консул 156 року, цензор 147
року.
Корнелій Сісена, Луцій — претор 78 року, легат Помпея 67
року; написав історію Громадянської війни, довівши її до смерті
Сули.
Корнелій Сула, Луцій (138—78) — як глава аристократичної
партії, 86 року був оголошений поза законом, але 82 року захопив
диктатуру і підгримував її до 79 року.
Корнелій Сціпіон Еміліан Африканський Нумантинський,
Публій — син Луція Емілія Павла, усиновлений сином Публія
Корнелія Сціпіона Африканського Старшого. 147 року він був
обраний консулом. 146 року, під час третьої Пунійської війни,
зруйнував Картаген. 142 року став цензором. 134 року, ставши
консулом удруге, взяв Нуманцію. Прихильник нобілітету,
супротивник Тіберія Гракха Очолював «Сціпіонівський гурток»
приСЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
453
хильників античної культури. Учасник діалогу у творі Ціцерона
«Про державу».
Корнелій Сціпіон Кальв, Гней — консул 222 року, був
розгромлений Ганібалом 218 року на річках Тіцині і Тібеї. Разом із
братом Публієм Сщпіоном, консулом 218 року, загинув у битві
з Газдрубалом в Іспанії.
Корнелій Сціпіон Насіка Серапіон, Публій — консул 138 року,
вважався винуватцем смерті Тіберія Гракха (133 p.).
Корнелій Сщпіон Старший, Публій — розбив 202 року Гані-
бала поблизу Зами в Африці. Як тріумфатор, він одержав
прізвисько «Африканський». Помер 183 року.
Корнелій Ціна, Луцій — один з найактивніших маріанців.
Влаштував жорстоке нищення прихильників Сули.
Корункамій, Тіберій — перший плебейський великий понтифік,
консул 280 року.
Корунканій, Turn — законодавець, консул 279 року.
Кос — один з островів Спорадського архіпелаїу в Егейському
морі.
Косми — державна рада десяти на острові Крит.
Кота — див. Аврелій Кота, Луцій.
Крас — див. Ліціній Крас.
Критолай (пом. 146 р.) — полководець Ахейського союзу,
запеклий ворог римлян; зазнав поразки від Метела 146 року.
Крит — острів у Середземному морі.
Кротон — місто на східному узбережжі Брутія; місце
народження Мілона Кротонського і місце мешкання Пітагора.
Ксенократ (396—314) — родом із Халкедона, грецький
філософ, учень Платона. Після Спевсіпа стояв на чолі Академії.
Ксенофонт (444 — 354) - грецький історик, воєначальник і
публіцист, учень Сократа. Його основні твори: «Анабазис», «Кіропе-
дія».
Ксеркс (пом. 465) — цар Персії (485 — 465); у війні проти Греції
зазнав поразки при Саламіні (480 р.) і Платеях (479 p.).
Кури — головне місто в Сабінському краї, батьківщина Нуми
Помпілія.
Куріатські коміції — голосування в них відбувалося по куріях.
Куріатський закон — закон, прийнятий у куріях.
Куріацій, Гай — один із трьох братів альбанського роду,
переможених трьома римлянами, братами Гораціями.
Курій — див. Курій Дентат, Маній.
Курій Дентат, Маній — консул 290, 284, 275 і 274 pp.,
переможець самнітів і царя Піра Помер цензором 272 року.
454
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Курія — місце засідань сенату в Римі.
Курульне крісло — складне, оздоблене слоновою кісткою крісло
консулів, преторів і курульних едилів.
Лакедемон (Спарта) — головне місто Лаконії.
Лакедемонці — мешканці Лакедемона
Лаконія (Спарта) — держава-поліс у Давній Греції.
Лаконці — мешканці Лаконії.
Лактанцій — латинсько-християнський письменник III — IV ст.
Його головний твір — «Божественних настанов 7 книг». За свою
зразкову мову названий християнським Ціцероном.
Ланувійці — мешканці Ланувії, одного з найдавніших міст
Центральної Італії, поблизу якого був храм Юнони Ланувійської.
Лар — див. Лари.
Лари — духи-оберігачі домашнього вогнища (домовики).
Ларцій, Тит — консул 506, 498 pp.
Латинські свята — щорічно справляли на Альбанській горі
на честь Юпітера Лаціара, покровителя Латинського союзу,
очолюваного Альба Лонгою, а пізніше Римом. Нічні
жертвоприношення проходили із забиттям білого бика Свята тривали три дні
у січні — лютому.
Латона — дружина Юпітера (до Юнони), мати Аполона і
Діани.
Лацій — край між Тиренським морем, Етрурією і Кампанією;
центром Лацію був Рим.
Лебідь — сузір’я Лебедя.
Левкотоя — дочка легендарного царя Кадма, засновника Теб.
Легат — майно, відмовлене по заповіту.
Легіон — римське військове з’єднання, що налічувало при Ро-
мулі 3 тисячі чоловік піхоти і 300 вершників. Пізніше легіон став
чисто піхотним з’єднанням і ділився на 10 когорт (= ЗО маніпул =
60 центурій).
Лелій Гай (Молодший) — консул 140 року, найближчий друг
Сціпіона, учасник третьої Пунійської війни, юрист. Сучасники
називали його Мудрим (Sapiens). Учасник діалогу у творі Ціцерона
«Про державу».
Лемнос — грецький острів у Середземному морі.
Ленат — див. Попілій Ленат, Публій.
Леонт — античний цар.
Леонтія — атенська гетера, відома своїм розумом і освіченістю;
дотримувалася поглядів Епікура.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
455
Лівер (Діоніс) — давньоіталійський бог запліднення, пізніше
ототожнювався з грецьким Вакхом (Діонісом).
Лівій Амдронік, Луцій (бл. 275 — 200) — був привезений до
Рима як військовополонений і став рабом Лівія Салінатора. Він
переклав «Одісею» на латинську мову сатурнинським віршем і
переробив для римської сцени низку грецьких трагедій та комедій,
в яких грав сам.
Лівій Друс, Марк (Молодший) — трибун 91 року, автор
судового, земельного і хлібного законів.
Лівія закон — див. Лівій Друс, Марк.
Лікаонщ — мешканці Лікаонії, краю в Малій Азії, між Фрігією
і Кападокією.
Ліктор — член почту найвйщих римських сановників, які
звільняли шлях серед натовпу і виконували вироки. У диктатора було
24 ліктори, у консула — 12, у претора — 6, в імператорського
легата — 5.
Лікторські пучки — зв'язані пучки лозин, з яких стриміла
сокира. Див. Фаски.
Лікург — законодавець початку IX ст. у Спарті.
Лінд — див. Іаліз.
Ліріс — річка в південно-східному Лації, поблизу кордону з
Кампанією.
Ліціній Луцій Крас (140—91) — державний діяч і оратор,
консул 95 року, учасник діалогу Ціцерона «Про оратора».
Ліціній Крас Багатий Муціан, Публій — консул 131 року.
Ліціній Крас Муціан, Публій — брат консула 133 року Публія
Муція Сцеволи, усиновлений Публієм Ліцінієм Красом; консул
131 року. Його вважали одним із авторів земельного закону
Тіберія Гракха.
Ліціній Крас Муціан, Публій — консул 97 року, батько трі-
умвіра 60 року, був усиновлений Публієм Ліцінієм Красом
Багатим. Оголошений Марієм поза законом, покінчив життя
самогубством 87 року.
Ліціній Лукул Понтійський, Луцій — консул 74 року, легат
Сули під час першої війни з Мітрідатом VI Евпатором (88 — 84).
Під час другої війни з Мітрідатом він спочатку як проконсул
командував військами, потім був замінений Полігеєм.
Ліціній Макр, Гай — трибун 73 року, аналіст.
Локри — ірецька колонія у Південній Італії.
Лукрецій — див. Лукрецій Триціпітін, Спурій.
456
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Лукрецій Трищпітін, Спурт — сенатор і міський префект при
Тарквінії Гордому, консул 509 p.; батько Лукреції, дружини
Тарквінія Колатина.
Лукреція — дружина Тарквінія Колатина, яка стала жертвою
насильства з боку Секста Тарквінія.
Лукул — див. Ліціній Лукул Понтійський, Луцій.
Лукумон — етруське ім’я.
Луцери — третя з трьох первісних триб у Римі.
Луцій Ацілій — див. Ацілій, Луцій.
Луцій Брут — див. Юній Брут, Луцій.
Луцій Валерій Попит — див. Валерій Потіт, Луцій.
Луцій Гелій — див. Гелій Поплікола, Луцій.
Луцій Елій — див. Елій Стилон, Луцій.
Луцій Касій — див. Касій Лонгвін Равіла, Луцій.
Луцій Квінкцій — див. Квінкцій Цінцінат, Луцій.
Луцій Кота — див. Аврелій Кота, Луцій.
Луцій Лукул — див. Ліціній Лукул Понтійський, Луцій.
Луцій Метел — див. Цецілій Метел, Луцій.
Луцій Папірій — див. Паггірій, Луцій.
Луцій Сестрій — див. Сестрій, Луцій.
Луцій Сауфей — еп-ікурієць.
Луцій Тарквіній Гордий — див. Тарквіній Гордий, Луцій.
Луцій Філ — див. Фурій Філ, Луцій.
Луцілхй Гай (148 — 102) — римський поет-сатирик, твори якого
наслідував Горацій.
Луцілій Квінт Бальб — багатий римський вершник, відомий
прихильністю до стоїчної філософії. Був другом знаменитого стоїка
Посідонія.
Люцифер — 1) Син Аврори, бог ранкової зорі. 2) Ранкова зірка
(планета Венера).
Маг — так у Греції та Римі називали перських жерців і мудреців.
Магістрат — державна посада, представник влади; влада.
Магістратура — почесні державні посади і сукупність осіб,
що їх посідали.
Маг іесій — два міста з такою назвою, віддалені від узбережжя,
були г Малій Азії.
Майя - 1) Дочка Атланта, мати Меркурія. 2) Одна з Плеяд.
3) Дочка Фавна, богиня весни.
Македонія — країна між Епіром і Тракією, від Олімпу до річки
Стримону.
Макр — див. Ліціній Макр, Гай.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
457
Махровій — вчений і письменник V ст. н. е., автор коментаря
до твору «Сон Сціпіона» Ціцерона та ін.
Максим — див. Фабій Максим Кунктатор, Квінт.
Макцій Плавт, Тит — див. Плавт Макцій, Тит.
Мамілія захон — відомі два закони Мамілія: 1) Щодо
вирішення суперечок про межі. 2) Плебісцит 109 року, який пропонував
заснування особливої слідчої комісії над особами, підкупленими
Югуртою.
Мани — душі померлих.
Маній Курій — див. Курій Дентат, Маній.
Маній Манілій Непот — консул 149 року. Разом з Луцієм
Марцієм Ценсоріном очолював війська, які облягли Картаген на
початку третьої Пунійської війни.
Манілій — див. Маній Манілій Непот.
Манлій Капітолін Марк — консул 390 року, відбив напад галів
на Капітолій, за що одержав прізвисько Капітолійський. Пізніше
звинувачувався у прагненні до царської влади, але був
виправданий. 392 року його звинувачено, засуджено і скинуто з Тарпейської
скелі, як і Спурія Касія.
Манлій Торкват Авл — консул 243 — 240 pp.
Манцин — див. Гостіній Манцин, Гай.
Маріїв захон — відомі два закони Марія: 1) Про те, щоб містки
в народних зборах були вужчими, аби виключити підкупи при
голосуванні (119 рік). 2) Про вимогу клятвеного підтвердження
тріумфатором кількості вбитих ворогів (63 рік).
«Марій* — твір Ціцерона, що не зберігся.
Марій Гай — родом з Арпіна, як і Ціцерон; був консулом 107,
104 — 100 і 86 pp. переможець кімврів і тевтонів. Ціцерон часто
говорить про Марія як про «рятівника батьківщини».
Марій Гратідіан, Марк — прийомний син брата Гая Марія,
прихильник Ціни, 82 року був страчений Луцієм Сергієм Каті-
ліною.
Марк — див. Тулій Ціцерон, Марк.
Марк Горацій Барбат — див. Горацій Барбат, Марк.
Марк Гратідій — див. Гратідій, Марк.
Марк Каміл — див. Фурій Каміл, Марк.
Марк Катон — див. Порцій Катон, Марк.
Марк Манлій — див. Манлій Капітолін, Марк.
Марк Марцел — див. Клавдій Марцел, Марк.
Марк Скавр — див. Емілій Скавр, Марк.
Марк Тулій — див. Тулій Ціцерон, Марк.
Марк Ціцерон — див. Тулій Ціцерон, Марк.
458
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Марк Юній — див. Юній Конг Гракхан, Марк.
Марс — син Юпітера і Юнони, спочатку бог-покровитель полів
і черед, якому був присвячений весняний місяць март (березень),
пізніше — бог війни (ототожнювався з Аресом), батько Ромула і
родоначальник римлян; йому присвячувалися вовк, дятел і дуб.
Марс — планета сонячної системи.
Марцел — див. Клавдій Марцел, Марк.
Марцій Фігул, Гай — консул 64 року.
Марцій Філіп, Луцій — консул 91 року, супротивник Марка
Лівія Друса
Масілійці — мешканці міста Масілії.
Масілія — місто на південно-східному узбережжі Галії,
засноване фокейськими колоністами.
Масініса (240 — 169) — нумідійський цар, який на початку
другої Пунійської війни був на боці Картагена. Від 206 року став
союзником Риму. Сціпіон Старший відновив його на престолі і
розширив його володіння за рахунок володінь царя Сіфакса
Матрона — шанована заміжня жінка
Матута — богиня ранкової зорі у римлян.
Меламп — віщун і лікар родом із Пілоса, брат Біанта.
Мелій у Спурій — відомі дві особи під цим ім’ям: 1) Багатий
римський вершник із плебеїв, який роздавав народові власний
хліб під час голоду. 2) Трибун 436 року.
Менелай — цар Спарти; син Атрея, молодший брат Агамемнона,
чоловік Єлени.
Меркурій — планета сонячної системи.
Мета — початковий і кінечний стовпи (старт і фініш на гонах),
які семикратно об’їздили учасники змагань.
Метел — див. Цецілій Метел, Луцій.
Метродор (помер 277 р.) — філософ епікурійської школи,
улюблений учень Епікура Від численних його творів лишилися
крихти.
Мілет — іонійське місто на Карійському узбережжі Малої Азії,
великий торговий і промисловий центр.
Мільтіад — грецький стратег V ст., який одержав перемогу
над персами біля Марафона 490 року. Після невдалої експедиції
проти Пароса був звинувачений атенцями в тому, що дав себе
підкупити; засуджений до штрафу в 500 талантів і посаджений
до в’язниці за неспроможність його заплатити.
Міна — 1) Грецька міра ваги. 2) Грецька грошова одиниця.
Мінос — за міфологією, син Зевса і Європи, цар-законодавець
Криту, суддя в підземному царстві.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
459
Міопарон — легке каперське судно.
Містерії — 1) Таємний культ, таїнства 2) Таємне вчення,
секрети.
Міт — міф.
Мітичний — міфічний.
Мопс — жрець Аполона, учасник походу аргонавтів.
Мумій — див. Мумій, Спурій.
Мумій Спурій — брат Луція Мумія, який зруйнував Корінт
146 року, прихильник нобілітету, стоїк; учасник діалогу «Про
державу».
Муніципій — вільне місто з правом самоуправління; мешканцям
муніципія були надані права римських громадян.
Мусей — учень Орфея, якому приписували вірш про
походження богів і різні пророцтва.
Муцій — див. Муцій Сцевола, Квінт.
Муцій Сцевола, Квінт («Авгур») — зять Гая Лелія, тесть
оратора Луція Ліцінія Краса; трибун 123 року, консул 117 року;
юрист, філософ-стоїк, учень Панетія; учасник діалогу «Про
державу».
Муцій Сцевола, Квінт (Понтифік) — 100 року намісник Азії;
95 року — консул. 82 року був убитий за наказом Марія
Молодшого.
Муцій Сцевола, Публій — консул 133 року, відомий юрист;
верховний понтифік, ворог насильницьких дій проти Тіберія і
Гракха Його син Квінт, консул 95 року, написав 12 книг із
цивільного права.
Муцій Сцевола — невідома особа
Навій — див. Атій Навій.
Насіка — див. Корнелій Сціпіон Насіка Серапіон, Публій.
Навсифан Теоський (IV ст.) — грецький філософ родом із
малоазійського міста Теос.
Невій — див. Невій, Гней.
Невій, Гней (бл. 270 — 200) — автор поеми «Пунійська війна»
(перша), написаної сатурнинським віршем, і низки комедій з
нападками на Цеціліїв Метелів і Сціпіонів.
Неоптолем — син Ахіла, засновник царства в Епірі.
Нептун — бог морів і водоймищ, вважався сином Сатурна і
Реї, брат Юпітера і Плутона; ототожнювався з грецьким Посей-
доном.
Ніза — одна з німф.
Ніл — 1) Ріка в Єгипті. 2) Бог цієї ріки.
460
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Нова Академія — див. Академія Нова.
Номофілак — чиновник, обов’язки якого були неоднакові в
різних грецьких державах. У Спарті він слідкував за виконанням
законів. В Атенах на цю посаду обиралися 7 чоловік. Вони
контролювали аеропаг, народні збори і чиновників для
попередження протизаконних дій.
Ноній — йдеться, певно, про Нонія Марцела, римського
граматика
Нума — див. Нума Помлілій.
Нума Помпілій — другий цар Риму (715 — 672); був сабінцем
із міста Кури.
Нуманція — місто в Іспанії; після довгої облоги було
зруйноване Сціпіоном Африканським Молодшим 133 року.
Океан — Атлантичний океан.
Октавій Марк — другий народний трибун 133 року.
Олімп — гірський кряж на кордоні Македонії і Тесалії, місце
перебування богів.
Олімпіада — період часу в повні чотири роки. Літочислення
за Олімпіадами було введено у Греції 776 року.
Олімпіада — мати Александра Македонського.
Опім — див. Опімій, Луцій.
Опімій (Опім), Луцій — консул 121 року, супротивник Гая
Гракха; 115 року очолював посольство, відправлене для переговорів
з Югуртою. 110 року його звинувачено в одержанні хабара від
Югурти і засуджено до вигнання.
One — римська богиня родючості та врожаю; пізніше
ототожнювалася з Реєю Сільвією і з Кібелою і вважалася дружиною
Сатурна.
Оптимати — аристократи, аристократична партія.
Орбана — богиня смерті, частіше згубниця дітей.
Оріон — мітичний герой, який був узятий богами на небо і
поміщений серед зірок.
Орітія — 1) Дочка атенського царя Ерехтея, дружина Борея.
2) Цариця амазонок.
Орк (він же Плутон, у греків Aid) — бог підземного царства
Орфей — син Аполона і Каліопи, чоловік Евридіки, мітичний
поет і співак, розтерзаний вакханками.
Оски — південна гілка умбрського племені в Кампанії.
Павло — див. 1) Емілій Павло Македонський, Луцій. 2)
Корнелій Сціпіон.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
461
Пакувій — див. Пакувій, Марк.
Паку вій, Марк (220 — 130) — поет-трагік, належав до гуртка
Сціпіона Еміліана.
Палант — один з гігантів, убитих Атеною.
Палатин — пагорб у Римі між Авентином і Капітолієм,
південніше форуму.
Палемон — онук легендарного царя Кадма, засновника Теб.
Палестра — місце для гімнастичних вправ, яке мало
приміщення для перевдягання і відпочинку. На палестрах філософи
вели заняття з учнями.
Памфіл — можливо, йдеться про учня Платона, якого слухав
Епікур.
Памфілієць — мешканець Памфілії, країни на півдні Малої
Азії, між Лікією і Кілікією.
Панетій Родоський (народ, бл. 172 р.) — філософ-стоїк, друг
Сціпіона Еміліана і Лелія, вчитель Гая Фанія, Квінта Муція
Сцеволи Авгура, Публія Рутилія Руфа і Квінта Елія Туберона.
Автор творів з астрономії і філософії, зокрема трактату «Про
обов’язки», який став зразком для однойменного діалогу Ціцерона.
Паніски — козлоногі сільські божки.
Папірій Карбон, Гай — консул 120 року, вважався винуватцем
смерті Сціпіона Еміліана 129 року, яка сталася при загадкових
обставинах.
Папірій Карбон, Гней — трибун 92 року, консул 85 року,
прихильник Марія і Ціни. Був страчений Гнеєм Помпеєм.
Папірій Луцій — лихвар у Римі.
Папірій Курсор, Луцій — консул 323 року; герой Самнітської
війни 325 року. Загалом був п’ять разів консулом і двічі
диктатором.
Папірій, Публій — можливо, йдеться про народного трибуна
131 року, прихильника Гая Гракха; 120 року, будучи консулом,
перейшов на бік оптиматів.
Папірія закон — закон Гая Папірія Карбона, трибуна 131 року,
який запропонував чинити таємне голосування при прийнятті
законів у коміціях.
Паренталії — дні жертвоприношень померлим родичам (13 —
24 лютого).
Парицида — 1) Убивство близьких родичів. 2) Злочин,
державна зрада, зрада.
Пасифая — дочка Сонця, дружина Міноса. Венера » ненависті
навіяла їй кохання до бика, від якого вона народила Мінотавра.
Патриції — стан патриціїв, родової римської ради.
462
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Патрицій (patricius) — прикметник, утворений від слова «pater»
(батько); пізніше субстантивувалося.
Патрон — 1) Епікурієць. 2) Захисник, адвокат, заступник.
Патронат і кліентела — в найдавнішу епоху стосунки між
патриціями і залежними від них людьми. Патрон протегував і
допомагав клієнту. А останній підтримував патрона при домаганні
магістратур тощо.
Педуцей С. — народний трибун 113 року.
Пелікан (platalea) — насправді незрозуміло, про якого птаха
йдеться.
Пелопонес — півострів на півдні Греції, названий так за іменем
Пелопа (сина фрігійського царя Тантала), який переселився сюди.
Перікл (493—429) — глава демократичної партії в Атенах.
Згадуване тут затемнення сонця відбулося 431 року.
Періпатетики — послідовники Арістотеля.
Персей (212— 186)— останній цар Македонії, якого переміг
римський полководець Емілій Павло 186 року.
Персей — мітичний герой, що врятував Андромеду від
морського чудовиська
Перси — мешканці Персії, держави у Малій Азії.
Персій Гай — освічена людина того часу, оратор, сучасник
Гракхів.
Петелій Лібон, Гай — консул 323 року.
Петелія-Папірія закон — забороняв кидати боржника до
в’язниці.
Пізон — див. Кальпурній Пізон Фругій, Луцій.
Піна мушля — різновид морського молюска.
Пір — епірський цар; переміг римлян 280 року біля Гераклеї
і 279 року в Апулії, але зазнав поразки 275 року і загинув при
облозі Аргоса 272 року.
Пірей — морський порт Атен.
Пісістрат — атенський тиран, який прийшов до влади 560
року. Після 5 років правління був вигнаний, але 545 року
повернувся і був при владі до своєї смерті 527 року.
Пітагор, (Піфагор) (друга половина VI ст.) — грецький філософ
родом із Самоса, засновник пітагорійської школи в Кротоні. Йому
приписувалися всі математичні відкриття, зроблені його учнями.
Пітак — легендарний законодавець Мітілен (VII —VI ст.).
Пітійський — див. Аполон.
Плавт Макцей, Тит (254 — 184) — римський комедіограф.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
463
Платон — 1) Родом із Атен, учень Сократа і вчитель
Арістотеля, засновник Академічної філософської школи (427 — 347).
2) Філософ-еггікурієць родом із Сард, сучасник Ціцерона.
Плебейські трибуни — див. Трибуни плебейські.
Плебісцит — так називалося рішення плебейських народних
зборів.
Плебс (плебеї) — один із станів вільного населення у Давньому
Римі.
Плектр — паличка, якою вдаряли по струнах кіфари.
Плеторій — римський законодавець.
Полемон (314 — 269) — атенський філософ, учень Ксенократа,
вчитель Зенона і Аркесілая; очолював Стару Академію.
Полібій (бл. 210—125) — грек, привезений до Рима 168 року
як заложник; вчитель синів Луція Емілія Павла. Супроводжував
Сціпіона Еміліана під час Пунійської та Нумантинської воєн і
належав до його кола Написав «Всезагальну історію» в 40 книгах.
Прихильник змішаної форми державного ладу.
Полій) — це може бути один із трьох: 1) Знаменитий віщун з
Корінта чи Аргосу. 2) Син троянця Еврідаманта, убитий Діомедом.
3) Дифірамбічний поет.
Полукс — брат Кастора, йому приписувалося мистецтво
приборкання коней.
Померія — 1) Незабудована смуга землі по обидва боки міської
стіни. 2) Сакральна міська межа міста Рима
Помпей Великий, Гней (106—48) — полководець і державний
діяч, консул 70, 55, 52 pp.; переможець піратів і Мітрідата 60 року
уклав перший тріумвірат з Цезарем і Красом, але 49 року
розійшовся з Цезарем, а 48 року був розбитий ним у битві при
Ферсалі і вбитий під час втечі до Єгипту.
Помпей Квінт — консул 141 року і проконсул 140 року; уклав
договір з нумантинцями, але цей договір був анульований сенатом,
який прийняв постанову продовжувати війну.
Помпей Трп — гал за походженням. Був сучасником Лівія.
Написав велику історичну працю, а також праці з ботаніки і
зоології.
Помпілій — див. Нума Помлілій.
Помпоній Атик, Тит (109 — 32) — близький друг Ціцерона,
багатий римський вершник. Він не займав магістратур і роками
мешкав поза Римом — в Атенах (звідки і його прізвисько «Атик»).
Атик мав великий політичний досвід і користувався впливом.
Учасник діалогу «Про закони». Численні раби Атика переписували
і розмножували твори Ціцерона
Понт — область в Малій Азії.
464
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Понт Аксинський — «негостинне море», яке звично називалося
Понт Евксинський — «гостинне море».
Понтифік — верховний жрець.
Понтифікальні книги — головне джерело священного права
Започаткував Нума
Понтифіки — колегія жерців, яка пильнувала за дотриманням
вимог релігії, з часів Сули вона складалася з 15 жерців.
Попілії — лебейський рід.
Попілій Ленат, Гай — легат 107 року. За принизливі умови
капітуляції свого війська, що зазнало поразки від тігуринів, був
звинувачений у державній зраді. Добровільно пішов у вигнання,
не чекаючи суду.
Попілій Ленат, Публій — консул 132 року, голова суду над
прихильниками Тіберія Гракха 123 року був вигнаний на
пропозицію Гая Гракха Повернувся з вигнання 121 року.
Поплікола — див. 1) Валерій Поплікола, Публій. 2) Гелій
Поплікола, Луцій.
Портик (галерея) — для прогулянок, була притаманна
римському заміському дому.
Порщїв закон — виданий 198 року. Забороняв тілесні
покарання для римських громадян. Відомі ще два закони Порція про
недоторканність особи римського громадянина (195 і 185 pp.).
Порцій Катон Молодший, Марк (95—46) — консерватор-рес-
публіканець, супротивник Цезаря. Після поразки Помпея 46 року
покінчив життя самогубством.
Порцій Катон Старший (Цензорій, Марк) (234 — 149) — родом
із Тускула, був консулом 196 р. і цензором 184 року. В очах
Ціцерона — зразок давньої римської чесноти. Ціцерон назвав його
іменем свій трактат «Про старість».
Порцій Лека, Марк — претор 195 року, спільник Катіліни.
Порцій Лека, Публій — плебейський трибун 199 року.
Посідоній (близько 135 — 51) — філософ-стоїк, очолював Стою.
Ціцерон вважав його своїм учителем і другом, «найбільшим з
усіх стоїків». Посідоній також написав книгу «Про богів», де
критикував погляди Епікура
Претор — мав судову владу, головував у постійних судах з
кримінальних справ. Міський претор відав цивільними справами.
Претор у справах чужинців відав позовами між чужинцями та
між ними і римськими громадянами.
Постум Коміній — див. Коміній Арунк, Постум.
Посту мій Туберт, Публій — консул 505 і 503 pp., переможець
сабінців.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
465
Прісіфш (VI ст. н. е.) — славетний римський граматик і вчитель
граматики в Константинополі. Написав твір про латинську
граматику у 18 книгах.
Провокація — апеляція громадянина, засудженого на смерть,
до народу.
Продик Кеоський — грецький софіст, сучасник Сократа, учень
Протагора.
Прокул — див. Прокул Юлій.
Прокул Юлій — римський сенатор, якому, за переказом, Ромул
оголосив, що він бажає бути шанованим під іменем Квіріна.
Пролетарії — римські громадяни, що належали до незаможного
і неподатного стану, але юридично вільні.
Пропілеї — прикрашений колонадою вхід до Акрополя. Були
побудовані за Перікла.
Протагор із Абдери (бл. 480—410) — відомий софіст, сучасник
Сократа Останні роки життя прожив у Атенах, звідки,
звинувачений у безбожжі, мусив утікати. Його твори були прилюдно
спалені.
Пта — єгипетський бог, що відповідав римському Вулкану.
Публій Африканський — див. Корнелій Сціпіон.
Публій Валерій — замінив Колатина, який відмовився від
консульства За традицією, він провів демократичні реформи. Лік-
торські пучки були опущені перед народом на знак визнання його
верховної влади.
Публій Клавдій Пульхр — консул 249 року.
Публій Корнелій Сціпіон Еміліан Африканський Нуматин-
ський — див. Корнелій Сціпіон.
Публій Крас — див. Ліціній Публій Крас.
Публій Муцій — див. Муцій Сцевола, Публій.
Публій Потрій — див. Папірій, Публій.
Публій Пінарій — див. Пінарій, Публій.
Публій Рутилій Руф — див. Рутилій Руф, Публій.
Публій Сцевола — див. Муцій Сцевола, Публій.
Публій Сціпіон — див. Корнелій Сціпіон, Публій.
Публікани — римські відкупники державних прибутків.
Публікола — див. Валерій Поплікола
Пуніець — мешканець міста Картагена.
Пунійська війна — війна римлян з Картагеном.
Рамнії — одна з трьох давніх патриціанських триб, що
складалася з латинян (разом з сабінською трибою Титіїв і етруською
Луцерів вона утворила найдавніше населення Рима).
466
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Рез — мітичний цар Тракії.
Рем — брат-близнюк Ромула, убитий останнім; інколи вважався
родоначальником римського народу.
Рим — столиця Лацію, а пізніше і всіє! Римської імперії.
Род — див. Іаліз.
Родос — грецький острів у Середземному морі, де на честь
Геліоса-Сонця було споруджено величезну статую Колоса
Родоського — одного із семи чудес світу.
Родосці — мешканці острова Родоса, що біля південно-західного
узбережжя Малої Азії.
Ромул — брат-близнюк Рема, мітичний засновник і перший
цар Риму (753—716 pp.); по смергі був обожнений під іменем
Квірін.
Росцій Гал, Квінт — актор. У його справі Ціцерон виступав
76 і 70 pp.
Рутилій — див. Рутилій Руф, Публій.
Рутилій Руф, Публій — філософ-стоїк, оратор, політик і
історик; друг Лелія і Сціпіона, консул 105 року, правитель провінції
Азія 99 року. Помер у Смірні, де 78 року його відвідали Марк
і Квінт Ціцерони.
Рутули — плем’я, що мешкало в приморській частині Лацію.
РУФ — див. 1) Рутилій Руф. 2) Сульпіцій Руф.
Сабазії — свята на честь фрігійського бога Сабазія.
Сабазій — тракійське божество.
Сабінський (край) — простягався на північний схід від Рима.
Сабінці — плем’я в гористому краї на північний схід від Рима
Саїс — місто в дельті Нілу.
Салії — дві жрецькі колегії із 12 патриціїв кожна, присвячені
Марсу, охоронці священних щитів; під час свят на честь Марса
вони виконували військові танки і співи давніх пісень.
Салюстій — це міг бути: 1) Історик, автор «Змови Катіліни»,
«Югуртинської війни» тощо (86 — 34 pp.). 2) Прийомний син
попереднього, відомий своїм багатством і щедрістю (помер 20 р. н. е.).
3) Друг Ціцерона, який вирушив разом із ним у вигнання.
Самній — гористий край на північ від Кампанії, між Лацієм і
Апулією, населений сабіно-оскійськими племенами.
Самніти — мешканці Самнію.
Самос — острів у Егейському морі біля Іонійського узбережжя,
з храмом Юнони.
Самотракія — острів у Егейському морі.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
467
Санкція — непорушний закон із вказівкою покарання за його
порушення; складова частина статті закону, в якій визначено
заходи державного впливу у разі невиконання цього закону.
Сарданапал — останній цар давньоасирійського царства,
відомий своєю пристрастю до розкоші. Обложений у своїй столиці
НіневіТ, він спалив себе разом зі своїм двором (бл. 880 p.).
Сатурн — давньоіталійський бог посівів і рільництва, чоловік
богині Опс; пізніше був ототожнений з грецьким Кроносом і став
тому батьком Юпітера, Нептуна, Плутона і Юнони. Скинутий
Юпітером з небесного престолу, став царювати в Лації. Час його
царювання вважався «золотим віком».
Сатурній — див. Апулій Сатурній, Луцій.
Священна гора — пагорб, що окремо вивищується на правому
березі Анієну перед впаданням його до Тібру. Відстань до нього
від Рима 3 милі. Відомий став після того, як 494 і 449 року до
нього пішов римський народ, покинувши Рим.
Секст Елій — див. Елій Пет Кат, Секст.
Секст Тарквіній — див. Тарквіній Секст.
Семпроній Аселіон, Публій — аналіст, написав історію Нуман-
тинської війни, в якій брав участь як трибун (133 p.).
Семпроній Гракх, Гай — плебейський трибун 133 року; був
убитий в боротьбі з оптиматами; брат Тіберія Гракха
Семпроній Гракх, Тіберій — плебейський трибун 121 року;
убитий за спробу полегшити становище малоземельного селянства;
брат Гая Гракха.
Семпроній Гракх, Тіберій — зять Сціпіона Африканського,
народний трибун 187 року, консул 177 і 163 року.
Семпроній Тудитан, Гай — консул 129 року.
Сенат — у Римі дореспубліканського періоду збори старійшин;
у період республіки — орган верховної державно! влади.
Сенека — це міг бути: 1) Римський ритор (бл. 54 р. до н. е. —
39 р. н. е.). 2) Філософ і автор трагедій (бл. 4 р. до н. е.—
65 р. н. е.).
Серапіс — єгипетський бог.
Сервій — див. Тулій, Сервій.
Сервій Гальба — див. Сульпіцій Гальба, Сервій.
Сервій Тулій — див. Тулій, Сервій — цар.
Сервілій Структ Агала, Гай — помічник диктатора Луція,
Квінкція Цінціната (середина V ст.), який убив римського
вершника Спурія Мелія, звинуваченого у прагненні до єдиновладдя.
Був звинувачений у такому ж прагненні і А гал.
Сервітут — право часткового користування чужим майном.
468
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Серіф — один із Кікладських островів, на захід від Паросу.
Сестерцій — давньоримська монета, що її карбували спершу
зі срібла, а потім зі сплаву кольорових металів.
Сестій, Луцій — йдеться, очевидно, про сина Ціцерона Публія
Сестія, який спочатку був супротивником Цезаря і прихильником
змови проти нього; пізніше був помилуваний Авіустом і одержав
консульство.
Сибаріс — давньогрецька колонія у Південній Італії, мешканці
якої відзначалися особливою розбещеністю і ледарством.
Сивіли — легендарні жінки-віщунки у римлян.
Сільвам — давньоримський бог, опікун садів, лісів, полів, черід.
Пізніше ототожнювався з грецьким Паном.
Симонід Кеоський (556—468) — ліричний поет, автор епіграм.
Синграфа — боргова розписка
Сиракузи — місто на східному узбережжі Сицилії, засноване
корінтянами 735 року.
Сирія — країна між річкою Євфрат, Середземним морем,
Таврським хребтом і Аравією.
Сисена — див. Корнелій Сисена, Луцій.
Сицилія — острів у Середземному морі.
Сквілла (squilla) — рід морського краба
Скорпіон — йдеться про сузір’я Скорпіона.
Смірна — приморське місто на Іонійському узбережжі Малої
Азії, яке вважалося, за однією із версій, батьківщиною Гомера.
Созій Квінт — невідома особа
Сократ (469—399) — грецький філософ родом із Атен,
засновник філософської школи, страчений за звинуваченням у «злочинах
проти держави і офіційної релігії».
Соли — приморське місто в Кіклії, на захід від гирла Піраму,
батьківщина Христа, Менантра й Арата.
Солон — архонт Атен 594 року; скасував рабство за борги,
розділив населення на чотири розряди за його майновим станом
і встановив, що політичні права визначаються цензом.
Солона закони (592 — 591 pp.) — видані Солоном закони про
зменшення боргового тягаря і про заборону обертати в рабство
за борги.
Соляний шлях — дорога, якою возили сіль з Остії.
Спарта — див. Лакедемон.
Спевсип — племінник Платона, який очолив по смерті дядька
Стару Академію.
Спурій Касій — див. Касій Вецелін, Спурій.
Спурій Лукрецій — див. Лукрецій Триціпітін, Спурій.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
469
Спурт Мелій — див. Мелій, Спурій.
Спурт Мумій — див. Мумій, Спурій.
Спурій Тарпей — див. Тарпей, Спурій.
Стара Академія — див. Академія Стара.
Стата — Веста.
Статор — йдеться про Юпітера Статора, який зупинив
відступаюче військо.
Стесіхор — див. Тісей.
Стіпуляція — усна урочиста форма зобов’язання, що
стосувалося майна.
Стоїки — філософи стоїчної школи, послідовники стоїцизму,
однієї з головних течій елінської і римської філософії, заснованої
в кінці IV ст. Стоїки розробляли міцну і розумну основу
морального життя, яку вони вбачали у подоланні пристрастей, «силі
духу».
Стратон Лампсакійський — грецький філософ (III ст.),
очолював школу перипатетиків.
Стратонік — атенський поет (IV ст.).
Сцеса Помеція — місто вольсків у Лації.
Сула — див. Корнелій Сула, Луцій.
Сульпіцій Гал, Гай — астроном і політичний діяч, претор
169 року. Був легатом Луція Емілія Павла під час завоювання
ним Македонії, а також консулом 166 року разом з Марком
Клавдієм Марцелом.
Сульпіцій Гальба, Сервій — консул 144 року, славився як
оратор. Як і Сціпіон Еміліан, він був членом колегії авгурів.
Сульпіцій Руф, Публій — плебейський трибун 88 року.
Схолії — примітки, пояснення до тексту.
Сцевола — див. Муцій Сцевола, Квінт.
Сціла (Скіла) — 1) Стрімчак у Сицилійській протоці поблизу
італійського узбережжя, навпроти виру Харібди. 2) Дівчина,
перетворена з ревнощів чарівницею Кіркою на морське, оперезане
лютими псами, чудовисько, яке жило в печері скелі з назвою
Сціла і нищило все, що проходило повз цей стрімчак.
Сціпіон — див. Корнелій Сціпіон.
Сціпіон Я. — консул 162 року.
Сціпіони — див. Корнелій Сціпіон.
Сціпіонові сади — були розташовані за містом.
Таври — скітське плем’я у Тавриді (або Херсонесі Таврійському).
470
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Талес (Фалес) Мілетський (бл. 624 — 548) — один із «семи
мудреців» Греції. Займався філософією та астрономією. Вважав
початком усього воду.
Тарент — місто у Південній Італії, на березі Тарентської затоки.
Тарквіній — див. Тарквіній Гордий, Луцій.
Тарквіній Гордий, Луцій — сьомий римський цар.
Тарквіній Конлатин (Колатин), Луцій — був родичем
вигнаного царя Тарквінія Гордого.
Тарквіній Пріск, Луцій — п’ятий римський цар.
Тарквінії — місто у Південній Етрурії, на північний захід від
Рима.
Тарквіняни — мешканці міста Тарквіній.
Тарпей, Спурій — консул 454 року.
Таумант — морське божество.
Тацій — див. Тацій, Тит.
Тацій, Turn — сабінський цар, сучасник Ромула
Театр — у Греції це не лише місце, де відбувалися вистави,
але й місце народних зібрань.
Тебанці (фіванці) — мешканці міста Теби.
Теби (Фіви) — це може бути: 1) Столиця Беотії, заснована
Кадмом («семибрамні»). 2) Місто на південному сході Тесалії.
3) Місто у Місії, на горі Плакос, царем якого був батько Ан-
дромахи.
Тезей — Тесей.
Теламон — легендарний цар Саламіну.
Телус — давньоримська богиня землі, звана ще Мати Земля.
Темістокл (Фемістокл) (525 — 461) — атенський політик і
полководець, переможець персів у морському бою поблизу Саламіна
Був вигнаний з Атен 471 року і помер у місті Магнесії.
Теней — легендарний засновник міста Тенедос на
однойменному острові, неподалік Троади.
Теодор із Кірени (бл. 320 — 280) — давньогрецький філософ,
відомий під прізвиськом «Безбожник».
Теологи — цим терміном позначали не тільки вчених, але й
поетів, що писали твори про богів.
Теопомп (Феопомп) Хіоський (народ. 380 р.) — написав
історію сучасної йому Греції.
Теофраст (Феофраст) Лесбоський (372 — 287) — змінив Аріс-
тотеля в школі Платона. Теофраст був главою школи
перипатетиків. Він займався етикою і природознавством, головним чином
ботанікою.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
471
Тертуліан (бл. 160 — 220 н. е.) — найдавніший із християнських
письменників, родом із Картагена.
Те сей (Тезей) — син атенського царя Егея, за переказами,
об’єднав під орудою Атен сільські общини (деми) Атаки.
Тимотей Мілетський — автор дифірамбів, жив у V — IV ст. З
часу Терпандра (VII ст.) кіфара була семиструнною.
Тиранія — форма правління в грецькому полісі після
захоплення влади однією особою. Ціцерон у більшості випадків надає
поняттю «тиранія» негативного значення.
Тит Ларцій — див. Ларцій Тит.
Тит Помпоній Атик — див. Помпоній Атик, Тит.
Тит Тацій — див. Тацій, Тит.
Титан — Сонце.
Титани — міфічні сини Урана і ГеІ, які повстали проти Зевса;
хотіли піднятися на Олімп, але були скинуті до Тартару.
Тіберій Корунканій — див. Корунканій Тіберій.
Тгбр — річка в Середній Італії, що впадає до Тіренського моря
в Остії.
Тімей — див.: 1) Тімей Локрійський — філософ. Був пітагорій-
цем. На його честь Платон назвав один зі своїх діалогів. 2) Тімей
Тавроменський (бл. 352 — 256) — сицилійський історик.
Тіона — друге ім’я матері Діоніса, Семели.
Тіресій — сліпий віщун у тебанському циклі мітів.
Тісей із Гімери, на прізвисько Стесіхор (бл. 630 — 550) —
ліричний поет.
Тітій — див. Тіцій.
Тіції (Тапії) — друга із трьох заснованих Ромулом первісних
триб у Римі, яка складалася із сабінців.
Тіцій (Тітій) Секст — трибун 99 року, автор земельного закону.
Тїція (Тїтія) закон — див. Тіцій Секст.
Тога — вовняний верхній одяг римських громадян — чоловіків
і дітей. Слово togatus означало: 1) Римський громадянин. 2)
Магістрат, який не застосовував військової сили.
Тракія (Фракія) — країна на північному сході Греції, між
Македонією і Чорним та Егейським морями.
Триба — адміністративно-територіальний округ.
Трибун — назва різних службових осіб у Давньому Римі
(плебейські трибуни, військові трибуни).
Тритон — морське божество, син Нептуна *
Триціпітін — див. Лукрецій Триціпітін.
Тріетерії — свято на честь Діоніса.
472
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Тріумвіри — учасники тріумвірату, колегії з трьох осіб, що
призначалися або обиралися із певною метою у Римі.
Тріумф — релігійний акт, свято на честь Юпітера Феретрій-
ського, приурочене до повернення полководця (імператора), що
одержав вирішальну перемогу над зовнішнім ворогом, під час якої
він сам очолював військо.
Трофоній — грецьке божество. Ототожнювався то з Гермесом,
то із Зевсом.
Туберон — див. Елій Туберон, Квінт.
Туберт — див. Постумій Туберт, Публій.
Тубул Луцій Гостілій — претор 142 року.
Тудитан — див. Семпроній Тудитан, Гай.
Тул Гостілій (672 — 640) — третій римський цар.
Тулій, Сервій (578 — 534) — шостий римський цар.
Тулій Ціцерон, Квінт — молодший брат Марка Тулія Ціцерона
Народився 103 або 102 року. Виховувався разом зі старшим
братом, разом з яким юнаком їздив до Греції, де вони слухали
філософів і риторів. Був едилом 65 року і претором 62 року.
Убитий 43 року з волі тріумвірів. Учасник діалогу у творі «Про
закони». Квінт писав окремі вірші і трагедії.
Тулій Ціцерон, Марк — дід оратора
Тускул — давнє місто Лацію.
Тускульська садиба — маєток поблизу Тускула.
У ліс (Одісей) — цар Ітаки, чоловік Пенелопи, батько Телемаха;
учасник Троянської війни. Після падіння Трої десять років провів
у мандрах. Славився своєю хитрістю.
Упіс (Опіс) — одна з назв Діани.
Фабій — див. Фабій Максим Кунктатор, Квінт.
Фабій Максим Верукос, Квінт — консул 233, 228, 215, 214 і
209 pp., диктатор 221 і 217 pp. За свою тактику вимотування
супротивника одержав прізвище Кунктатор (Зволікальнгас).
Фабій Піктор, Квінт (260—190) — один з перших аналістів,
довів історію Риму до другої Пунійської війни.
Фабрицій Лусщн, Гай — консул 282, 278 і 273 pp.; як і Маній
Курій Дентат, вважався зразком римської чеснотливості і
непідкупності.
Фавни — місцеві божки у давній Італії. Пізніше
ототожнювалися з грецьким Паном.
Ф<йтон — 1) Епітет бога Сонця. 2) Син бога Сонця, який
взявся управляти сонячною колісницею батька, але мало не спалив
землю. Убитий блискавкою Юпітера.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
473
Фаларід — тиран Агригент (570—554), який наказав
виготовити порожнистого мідного бика, в якому живцем спалювали
людей.
Фалер — найдавніша гавань Атен.
Фалес — див. Талес.
Фаній Гай — зять Гая Лелія. Трибун 142 року, претор 132
року, консул 122 року; стоїк, учень Панетія.
Фаски — пучки лозин, приналежність лікторів, почесної
охорони магістратів з імперієм. Поза межами померія до цих пучків
додавалися сокири. Ліктори виконували присуди, а в провінції
також і смертну кару.
Федр — видатний філософ-епікурієць, сучасник Ціцерона і його
вчитель.
4Федр* — діалог Платона
Фемістокл — див. Темістокл.
Фенети — мешканці міста Фенея в Аркадії (Пелопонес).
Феопомп — див. Теопомп.
Феофраст — див. Теофраст.
Фера — місто у Тесалії (Північна Греція).
Фесей — Тесей.
Фещали — колегія жерців бога вірності, яка слідкувала за
дотриманням міжнародних угод, оголошувала війну і укладала мир.
При цьому чинилися ритуальні обряди.
Феціальний статут — стосувався міжнародних стосунків,
питань міжнародного права
Фібрен — річка поблизу Арпін, притока Лірісу.
Фіванці — тебанці.
Фіви — Теби.
Фігул — див. Марцій Фігул, Гай.
Фігул Г,— консул 162 року.
Фідій — атенський скульптор епохи Перікла.
Філ — див. Фурій Філ, Луцій.
Філіп — див. 1) Марцій Філіп, Луцій. 2) Філіп III, цар
Македонський.
Філолай (Кротопський) — філософ, відомий своєю
космологічною теорією, згідно з якою Земля і «протиземля» (антихтон)
оберталися навколо центрального вогню.
Філон із JIapicu (від 88 р. мешкав у Римі) — грецький філософ,
який змінив Юіітомаха на посаді глави Нової Академії.
Філострат — тиран в Атенах (бл. 560 — 528).
474
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Фламін — жрець певного божества. Усі фламіни поділялися
на фламінів старших богів (які обиралися з патриціїв), менших
богів (обиралися з плебеїв) і фламінів інших, другорядних божків.
Фламіній Непот, Гай — плебейський трибун 232 року;
запропонував розподілити між плебеями землі, завойовані в Цізальпій-
ській Галії і Піценській області.
Фліунт — місто в Арголіді.
Форміан — маєток Ціцерона поблизу міста Формії.
Формійська садиба — маєток біля міста Формії у південному
Лації.
Форміон — парасит у комедії Теренція «Форміон».
Фортуна — римська богиня щастя й удачі.
Форум — майдан у давньому Римі, на якому відбувалися
народні збори, влаштовувалися торги і чинився суд.
Фракія — Тракія.
Фрігійці — мешканці Фрігії, країни у західній частині Малої
Азії.
Фурії — богині помсти в римській мітології.
Фурій — див. Фурій Філ, Луцій; учасник діалогу.
Фурій Каміл, Марк — військовий трибун з консульською
владою. На початку IV ст. завоював Bern і одержав перемогу над
вольсками. Звинувачений у прихованні-воєнної здобичі, він 391 р.
пішов у вигнання і був повернений до Риму 390 року, під час
навали галів.
Фурій Філ, Луцій — консул 136 року, відомий оратор. Учасник
діалогу у творі Ціцерона «Про державу».
Фуріна — давньоримська богиня.
Харізій — йдеться, очевидно, про Флавія Сосипатра Харісія
(бл. IV ст. н. е.), який написав працю «Граматичне мистецтво»
в 5 томах.
Харонд (бл. 640) — законодавець Катани й інших міст Сицилії
та Італії.
Химера — фантастичне чудовисько з трьома головами в Лікії,
убите Белерофонтом.
Хіос — острів біля Іонійського узбережжя, між Самосом і
Лесбосом (славився вином, мармуром і фігами).
Хрисіп (бл. 281 — 204) — філософ-стоїк, учень Зенона і Клеан-
дра, глава атенської Стої (середньої).
Целій — пагорб у Римі.
Целій — див. Целій Антипатр.
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
475
Целій Антипатр, Луцій — сучасник Гракхів, написав історію
другої Пунійської війни.
Целій Кальд, Гай — 107 року звинуватив легата консула Луція
Касія — Гая Попілія Лената в державній зраді. Останній після
поразки від тіїуринів прийняв принизливі умови капітуляції і, не
чекаючи суду, сам пішов у вигнання.
Целія закон — введений Гаєм Целієм Кальдом, трибуном 107
року. Передбачав таємне голосування у суді при розгляді справи,
що стосувалася державної зради.
Ценз — періодичний перепис майна громадян для оподаткування.
Цензор — один із двох великих магістратів давнього Рима, в
обов’язки якого входило: проведення цензового перепису, нагляд
за правильним надходженням податків тощо.
Центурія — одиниця військово-політичного поділу громадян у
Римі. По центуріях відбувалися вибори до народних зборів.
Центуріатські коміції — зібрання громадян по центуріях.
Цербер — див. Кербер.
Церера — богиня полів, рільництва, хлібних рослин і сільського
життя. Вважалася дочкою Сатурна, сестрою Юпітера, матір’ю
Прозерпіни.
Церетани — мешканці міста Цере, одного з 12 міст Етруського
союзу, на північний захід від Рима
Цецілій Метел Македонський, Квінт — був консулом 143
року і цензором від 131 року; 148 року завоював Македонію, 142 року
підкорив кельтіберів. Помер 115 року.
Цецілій Метел Нумідійський, Квінт — консул 109 року,
переможець Югурти; добровільно пішов у вигнання, відмовившись
дати клятву в дотриманні земельного закону Луція Апулея Са-
турніна. Помер 91 року.
Цецілій Метел, Луцій — консул 251 і 247 років, диктатор
222 року. Розгромив Газдрубала поблизу Панорма.
Цецілій Стацій (бл. 230 — 168) — учень Енія, автор комедій із
римського життя, відомих нам лише за назвами й окремими
згадуваннями римських письменників.
Цирк — еліпсоподібна арена з трибунами, де відбувалися кінні
змагання, бої гладіаторів, виступали акробати, еквілібристи, коміки.
Цінцінат — див. Квінкцій Цінцінат, Луцій.
Ціцерон Марк, Тулій — див. Тулій Ціцерон, Марк.
Ювенал (Децім Юній) — римський поет-сатирик часів
імператорів Доміціана і Траяна, автор 16 сатир.
Югурта (помер 105 р.) — нумідійськимй цар, з яким римляни
воювали довгий час.
476
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ
Юлій Гай (або Луцій) — йдеться, певно, про Юлія Менто
Луція, консула 430 року.
Юлій Юл, Гай — децемвір 450 року.
Юній Брут, Луцій — племінник Тарквінія Приска; звільнив
Рим від тиранії Тарквініїв; засновник республіканського ладу і
перший консул Риму.
Юній Брут Марк — майбутній учасник змови проти Цезаря,
був набагато молодший за Ціцерона і користувався особливою
його прихильністю. Так само, як і Ціцерон, Брут охоче займався
філософією і написав кілька трактатів на морально-філософські
теми.
Юній Конг Гракхан, Марк — історик, цікавився римськими
старожитностями.
Юній Пул, Луцій — другий консул 249 року.
Юність (Iuventus) — богиня юності, дочка Юпітера і Юнони.
Те саме, що у греків Геба
Юнона — богиня, охоронниця шлюбу та породіль. Вважалася
старшою дочкою Сатурна, сестрою і дружиною Юпітера, матір’ю
Марса, Вулкана та ін. Розрізняли дві Юнони: 1) Юнона, яка
зображувалася на монетах, називалася Юнона-Рятівниця (Sospita).
2) Юнона часто ототожнювалася з Герою, тому можна зустріти
вислів — «Юнона Аргівська» (культ Гери в Аргосі).
Юпітер — 1) Одна з найбільших планет сонячної системи.
2) Цар неба, богів і людей. Вважався сином Сатурна, братом
Нептуна і Плутона, братом і чоловіком Юнони. Ототожнювався
з грецьким Зевсом.
Юпітер-Амон — культ єгипетського сонячного бога Амона,
ідентифікованого з Зевсом-Юпітером, був поширений в античному
світі.
Юпітер Всеблагий Найвеличніший — Юпітер.
Юпітер Непереможний — Юпітер.
Якх (Іакх, Діоніс) — божество із циклу Деметри, ототожнюване
з Діоніс ом-Вакхом.
Зміст
НА ВАРТІ ДЕРЖАВИ І ЗАКОНУ. Мирослав Роговин .... 5
ПРО ДЕРЖАВУ
ПЕРШИЙ ДЕНЬ
Книга перша 29
ФРАГМЕНТИ З ПЕРШОЇ КНИГИ 67
Книга друга 68
ДРУГИЙ ДЕНЬ
Книш третя 98
ФРАГМЕНТИ ІЗ ТРЕТЬОЇ КНИГИ «ПРО ДЕРЖАВУ»,
ДОБУТІ З РІЗНИХ ДЖЕРЕЛ 122
Книга четверта 124
ТРЕТІЙ ДЕНЬ
Книга п’ята 132
Книга шоста 137
ФРАГМЕНТИ ІЗ НЕВІДОМИХ КНИГ «ПРО ДЕРЖАВУ» . . 151
ПРО ЗАКОНИ
Книга перша 155
Книга друга 184
Книга третя 219
ФРАГМЕНТИ 243
ПРО ПРИРОДУ БОГШ
Книга перша 247
Книга друга 295
Книга третя 362
ФРАГМЕНТИ З ТРЕТЬОЇ КНИГИ «ПРО ПРИРОДУ БОГІВ» . 402
ПРИМІТКИ 403
СЛОВНИК ІМЕН, НАЗВ, ТЕРМІНІВ 436
Ціцерон Марк Тулій
ПРО ДЕРЖАВУ
ПРО ЗАКОНИ
ПРО ПРИРОДУ БОГІВ
Переклав з латини
Володимир Литвинов
Відповідальна за випуск Тетяна Соломаха
Редактор Юрій Набока
Технічний редактор Ольга Грищенко
Коректор Юлія Мороз
Формат 84x108/32. Папір офсетний № 1.
Гарнітура Петербург. Друк офсетний.
Зам. 7-258.
Видавництво «Основи».
252133, Київ-133, бульв. Лихачова, 5.
AT «Книга».
254655, МСП, Київ-53, вул. Артема, 25.
Ціцерон, Марк Тулій
75 Про державу; Про закони; Про природу богів /
Пер. з латин. Володимир Литвинов.— К: Основи,
1998.- 476 с.
ISBN 966-500-175-2
Марк Тулій Ціцерон (106 — 43 pp. до н. е.) — визначний
римський оратор, державний діяч, філософ, письменник. У
цьому виданні подаються три його твори: «Про державу»,
«Про закони», «Про природу богів», у яких автор розглядав
пекучі для римського суспільства проблеми. Міркування
Ціцерона про те, яким має бути найкращий державний лад
та якими повинні бути закони, не втратили своєї
актуальності і в наш час, у нашому суспільстві.
Для широкого кола читачів.
ББК 67