Михайло Возили
Як пробудилося укра-
їнське народно життя
в Галичині за Австрії
з 26 ілюстраціями
Л6ПІВ

БІБЛІОТЕКА „НОВОГО ЧАСУ" 4.1.
МИХАЙЛО ВОЗНЯК
ЯК ПРОБУДИЛОСЯ УКРАЇНСЬКЕ
НАРОДНЕ ЖИТТЯ В ГАЛИЧИНІ
ЗА АВСТРІЇ
ЛЬВІВ, 1924
З ДРУКАРНІ ВИДАВНИЧОЇ СПІЛКИ „ДІЛО”, ЛЬВІВ, РИНОК 10.

1.	Спадщина по Польщі.
При першім розборі Польщі в 1772 р. перейшла
^Галицька земля до Австрії. Українську націю тво-
рив тоді темний селянин і священик. Не було ні маєт-
ного міщанства ні багатих торговців і купців; ремесла
-стояли низько, а торговля була в жидівських руках.
Одинокою українською інтелігенцією було духо-
венство. Але його освіта не була висока. Дуже часто
не було й звідки роздобути її. Матеріяльне випосаження
шарохів було дуже погане. Звичайно випосаження укра-
їнської парохії рівнялося грунтові двоспряжного селя-
нина й на цім грунті сиділи нераз іще сини та вдови
'по попередниках, крім того й церковна служба. Невід-
.радному матеріальному положенню товаришила страшна
темнота. В 1783 р. ствердив австрійський референт для
-справ Галичини, що один на тридцятьох священиків
мав які-такі студїї? а багато з них не вміло навіть
-писати. Вони не були в силі говорити проповідей ні
івчити дітей катихизму. Стиснені кліщами вбожества
темноти, видобували парохи потрібні до життя засоби
-від своїх іще більше вбогих і ще більше темних паро--
>хіян-селян. Звідти й походили вічні нарікання селян на
високі побори й вічні скарги до^староств, що й закін-
чилося виданням так званого Йосифінського патенту
-З докладними приписами, скільки за що міг брати па-
ірох від парохіянина.
Ще 1777 р., пять літ по прилученню Галичини
.до Австрії, відчував австрійський уряд потребу видати
.заборону гнати священиків на панщину та вживати їх
до всяких двірських робіт; Не диво, що сільське духо-
венство не могло цікавитися вищими духовими й на-
іродніми справами, не могло повести народніх мас за
1*
4
собою. „Сільський священик мало й чим різнився ВІД’,
селянина щодо фізичної освіти та ...звичаїв. Жив у нуж-
денній хатині, як селянин, орав, пив, бідував, як селя-
нин... На селі нераз можна було бачити, як священик
У ПОДерТІЙ ОДеЖИНІ, 3 ОбоЙЧИКОМ На ШИЇ, З ЛЮЛЬКОЮ’
в роті, з батогом у руках ішов коло своїх коней*
або волів**.
Аби стати священиком, треба було тільки вміти
по польськи та читати й писати кирилицею. В пере-
миській дієцезії приходили кандидати духовного стану
до єпископів, що проживали у Валяві. Тут, як могли,
містилися по селянських хатах, помагали вдень селянам
молотити, а вечорами вчилися „пацуру й казусів**, поки
владика не висвятив їх на священиків. У найкращім,
випадку вимагали познайомленая з книжкою п. з.
„Богословія нравоучителная или собраніє припадкові»
(згадані казуси!), духовньїмт» особомь потребноє**. Су-
сідні єпископи в Холмі й Луцьку просто продавали
рукоположення. Перший ліпший дячок або писарь, що-
навчився читати кирилицю й заплатив сто золотих,
Одержував висвячення. І довго ще під австрійським,
пануванням їздили неуки й недоуки до Луцька чи Хол-
му, висвячувалися там і вертали назад, щоб обняти
в Галичині парохїї. А коли тутешні єпископи були не-
вдоволені, що луцький і холмський єпископи насилають-
їм неприготованих неуків, відповідав єпископ Порфир-
Важинський: „Всякеє дьіханіє да хвалить Господа!**
Правда, коло єпископа було по кількох освічених
вищих духовних осіб, але кілька осіб не творило ще.
інтелігенції. До того й вони не мали жадних виглядів..
У 1773 р. писав, розуміється по польськи, львівський
консисторський офіціял Левинський до архидіякона Ле-
винського у Варшаві ось що: „Я вже цілком зжився
з думкою, що швидче Русь згине, ніж ми чим будемо. .
Шкода велика..., що ми вчилися чогось, бо колиб ми-,
були так, як наші, батьки, нічого не вміли й не знали,,
ми не відчувалиб і тих кривд, котрі терпимо невинно,,
й не тільки це пониження не булоб для нас таке при-
кре, але й відбування, підвод так, як наші батьки їх<.
5
^відбували, а нарешті й наказ робити панщину не бувби
для нас такий прикрий, як теперішня недоля. А колиб
нам надозолили панщина й підводи, то яко православні
селяне легко моглиб ми найти опіку в Московщині...
Я певно щвидче ми найшлиб її там ніж у Римі... Шко-
да, що конфедератам не повелося; булиб нас може
вже вирізали й тим би успокоїлися, а так бють нас,
•бють, а не повбивають! “
2.	За освіту українського духовенства.
В крайній матеріальній нужді, темноті й без ознак
свого окремого національно-культурного життя пере-
йшли Українці Галичини з польської неволі під пану-
вання Австрії. В другім році по прилученню Галичини
до Австрії загостив до нашого краю Йосиф II й від-
разу запримітив, що крім польських магнатів усе насе-
лення було дуже вдоволене із зміни, яка зайшла в його
політичній долі в 1772 р. „Всі Ждуть від нас справедли-
®ости — одні магнати невдоволені" — таке було
® Йосифа загальне вражіння від подорожі, з яким він
'Поділився листовно з своєю матірю Марією Тересою
Перший Губернатор Галичини ґр. Перґен вручив
у Львові Йосифові подрібне звідомлення зо стану краю.
.Між иншим зазначив тут ґр. Перґен, що велику біль-
шість сільського населення творили Українці й що між
українським і польським духовенством була велика
ворожнеча. Губернатор радив австрійському урядові
звернути пильну увагу на економічне положення селян,
щоб притягнути їх цим робом на свій бік. Не дора-
джуючи простягати якусь особливу опіку над Україн-
цями, ґр. Перґен підносив, що вони все таки можуть
у разі потреби бути дуже пригожим знарядом проти
польської пануючої кляси.
Що гр. Перґен відраджував австрійському урядові
виявляти якусь особливу опіку над Українцями, це не
диво, бо не тільки перед галицьким губернатором, але
й перед центральним урядом у Відні обвинувачували
Поляки Українців, що це непевний, елемент. Навіть
6
щодо віри — говорили вони — Українці непевні, бо»
симпатизують із Росією. Тому — виводили далі —
краще для Австрії підпомагати в Галичині зріст латин-
ського обряду коштом грецького. А що Поляки ува-
жали завсіди латинський обряд признакою польської,
народносте, а грецький обряд признакою української
народносте, то замаскована чисто релігійна просьба
польських магнатів і духовенства була просьбою, щоб-
австрійський уряд помагав Полякам винародовлювати
Українців.
1 в обороні українського народу перед його латин 
щенням і польщенням виступив енергійно львівський-
єпископ Лев Шептицький, найзнаменитіший із єпископів,
що їх дала уніятській церкві родина Шептицьких.
у XVIII в. Лев Шептицький доказував перед австрій-
ським урядом, що Українці це самостійний народ, окре-
мий від Поляків, що Українцям належаться рівні права,
тим більше, що політичне значіння Українців для Австрії;
велике: вона моглаб злучити всі українські землі під.
своєю владою.
Епископові Льву Шептицькому лежала також дуже
на серці справа заснування епархіяльної семинарії.- Цю
справу пригадували епископові й уряд і вороги. Коли-
в 1775 р. вніс він просьбу до Марії-Тереси про по-
твердження капітул львівської, галицької й камянецької,
спротивився цьому латинський архиепископ Вячеслав
Сєраковський, підсмішкуючися, що „львівський єпископ
має в своїх трьох епископствах і єпархіях понад тисячу
дуже вбогих парохіяльних церков, які благають у нього-
помочи. їм нехай поможе. Має стількиж парохів темних*
без оглади й науки, котрі не вміють учити божого*
стада правд віри. Нехай залежить семинарії для освіти,
свого клиру". Не велика буде користь, коли уніятська
церква одержить десятьох каноніків більше, а його-
парохи будуть простаками й невіжами.
Створити освічене духовенство для уніятськоь
церкви лежало й у державнім інтересі Австрії. Один із.
ступнів австрійського уряду на цім шляху наступив-
у 1775 р., коли Марія Тереса утворила 14 місць для-
7
молодих Українців Галичини, по шістьох із перемиської
та львівської єпархії, а два місця для василіян, в гене-
ральній духовній семинарії у Відні, в так званім „Бар-
бареум" від латинської назви св. Варвари, при церкві
котрої й містилася згадана семинарія. З неї вийшла ціла
ЛЬВІВСЬКИЙ ЕПЙСКОП ЛЕВ ШЕПТИЦЬКИЙ
низка вищих достойників уніятської церкви в Галичині
й на Закарпатській Україні.
Для духовної семинарії вспів Лев Шептицький
збудувати окремий будинок при церкві св. Юра, але
справа заложення семинарії знову відтягнулася, а неза-
баром (1779 р.) і помер Лев Шептицький, приготовивши
все для заложення семинарії, що й наступило в 1779 р.
за його наслідника на львівськім владицтві Петра Бі-
лянського.
8
Крім львівської епархіяльної семинарії були ще
дві на просторі Галичини: галицько-крилоська й пере-
миська. Галицько-крилоська семинарія перестала істну-
вати з кінцем 1785 р., а дві инші проістнували до
1792 р.
Одначе справжню духовну семинарію на захід-
но-європейський лад заснував щойно Йосиф II в 1783 р.
у Львові, зразу епархіяльну, а в два роки пізніше пе-
ремінив її на генеральну так, що до неї приймалися
уніятські кандидати духовного стану не тільки з Гали-
чини, але й споза неї.
В 1784 р. заложив Йосиф II у Львові також уні-
верситет. Але з цього культурного добродійства не
багато могли зразу користати Українці. Всі виклади на
університеті відбувалися в латинській мові. Згідно з при-
писами повинні були виховатися найперше ученики,
котрі моглиб сл/хати на філософії підготовних пред-
метів у латинській мові, складати з них Іспити й опісля
користати з латинських богословських студій, де тільки
пастирське богослове пояснювано по польськи.
Тимчасом Йосиф 'II потрібував зараз освічених
священиків, що мали виконати в цілім краю, майже
в кождім селі назначену собі задачу. Шлях через уні-
верситетські латинські студії був за довгий. Та й звідки
було взяти таких, котріб покінчили середню школу?
З трудного положення найшовся вихід. В 1787 заснував
Йосиф II т. зв. „віисііит гиНіепит" на львівськім уні-
верситеті, себто тимчасовий^ український філософічний
і богословський інститут. Його тимчасовість, причина
й ціль мотивувалися в цісарськім рішенню з 9 марта
так; „Доки нема достаточного числа українських ду-
ховних кандидатів, сбзнайомлених із латинською мовою
та спроможних покінчити в цій мові філософічні й бо-
гословські студії в такім обємі, як вони викладаються
на тамошнім університеті, без сумніву треба конче за-
лежите окремий тимчасовий науковий інститут в укра-
їнській мові для тих, котрі знають тільки цю краєву
мову“.
9
Обсяг і час студій вихованців цього інституту мав
бути такий самий, як вихованців латинських студій:
„Вихованці, обзнайомлені тільки з краєвою мовою, ма-
ють нарівні з иншими вихованцями української гене-
ральної семинарії, обзнайомленими з латинською мо-
вою, котрі вчаться в цій мові теології на універ-
ситеті, зоставатися пять літ у Генеральній семинарії та
вчитися там таким самим способом, як инші вихованці,
всіх частин теології, приписаних для університету".
На богословські студії в українській мові можна
було записатися тільки по скінченню дворічного укра-
їнського філософічного інституту, бо „конче потрібно,
щоб українські клирики перед допущенням їх до бого-
словських студій приготовилися до них вивченням
основних предметів філософічних студій". Таким ро-
бом кандидати духовного стану слухали наперед у ге-
неральній семинарії теоретичної та практичної філосо-
фії на першім, фізики на другім році, а математики на
обох роках. „А всі ті предмети науки на філософії
й так само на теології будуть викладатися для них
у краєвій мові" — стояло в цісарськім рішенню.
До українського інституту приймалися кандидати
зо скінченим сімнадцятим роком життя та знанням
української або польської мови. Виклади відбувалися
в нім не в живій народній мові, а в тодішній українській
книжній мові, зложеній із церковнославянських і народ-
ніх’ слів. Про початок викладів українською мовою
в інституті згадав із захопленням наочний свідок Іван
Гарасевич : „Перший день місяця листопада 1787 є й буде
памятним у народнім життю галицького Українця^ бо
в той день здійснилася найвища постанова: на філо-
софії й теології відозвалися професори „народним
церковно-руським язиком"; а в домових приготуваннях
три рази що місяця вправлялися наші кандидати свя-
щеничого стану без виїмки в українській мові. З прав-
дивим захопленням прислухувалися, як молоді таланти
виявляли бистрість свого розуму в наукових вправах
у своїй рідній мові та які знамениті поступи робили
в такій важній справі освіти".
10
Український інститут проістнував до 1809 р. Дві
причини склалися на його короткотрівалість: його тим-
часовість і слабе матеріяльне забезпечення вихованців,
котрі покінчили його. Хоч вихованці українського інсти-
туту виконували ті самі душпастирські обовязки, ЩО'
й вихованці університетських латинських студій, їх по-
ставлено нарівні зо священиками давнього типу (з єпар-
хіальних семинарій, холмчаків і луцаків), без універси-
тетських студій, і вони мали тільки половину того
доходу, який побирали ті духовники, котрі покінчили
латинські студії. Крім того їх не допускано до ніяких
вищих становищ у церковній єрархії й вони не діставали
жадних кращих парохій. З таких причин проістнував
український інститут тільки до 1809 р., коли вже було
достаточне число кандидатів, що знали латинську мову
з гимназійних студій.
3.	Народини українського австролюбства.
Український інститут на львівськім університеті за-
снував Йосиф II, щоб „із стану упадку підняти наш
народ". Він бо, мандруючи по краях своєї держави»
побачив упадок українського народу, „которий чрез
нісколко столітій в глубоком невіжестві погружен бити
принуждашеся". Тому український інститут став неоці-
неним скарбом для нашого народу -- таке писав у перед-
мові до свого перекладу тодішнього підручника мо-
рального богословя Петро Подій, родом із Закарпаття.
І Подій і перекладчик двотомової історії церкви, вжи-
ваної як підручник в українськім інституті, Хведір Заха-
ріясевич просили в передмовах до своїх книг вибачення
в читачів, що вжили в своїх перекладах тут і там „ви-
раженій простих", себто народніх слів, що їх певно
частіше мусіли вживати вчителі інституту в устних ви-
кладах.
Щира вдячність для австрійського уряду проби-
вається з передмов і Подія і Захаріясевича, що називає
Иосифа II „многолітне достопамятним" і гідним без-
смертної слави. Обидві передмови були висловом укра-
11
їнського австролюбства, що зродилося зразу серед
українського духовенства. Й не диво. Воно порівняло
своє недавнє безправне становище й теперішнє життя
в культурній державі й це порівняння на кождім полі
вливало вдячність і прихильність для австрійського
уряду.
Зокрема куди покращало за Австрії матеріяльне
забезпечення українського духовенства. Львівський єпи-
скоп Лев Шептицький звернувся до Марії Тереси з ви-
ясненням тяжкого матеріяльного положення українського
духовенства. На початку 1774 р. одержав єпископ по-
відомлення, що цісарева поставилася дуже зичливо до
його внеску й що під цим оглядом будуть пороблені
відповідні заходи. Зросла також повагй й моральна
сила українського духовенства за Австрії. В липні тогож
року зявився на віденськім дворі єпископський уповно-
важений канонік Іван Гудз зо скаргами на кривди
й утиски, котрі терпіло українське духовенство з боку
польського, жаліючися рівночасно на перетягання Укра-
їнців на латинство. За кільканадцять днів, із небувалою
швидкостю, дістав уповноважений відповідь; в. ній
австрійський уряд прихилився в цілости до його просьби
й латинські єпископи мали поучити своє духовенство,
щоб ставилося з любовю й по приятельськи до укра-
їнського клиру, котрий надалі мав називатися не греко-
уніятським, а греко-католицьким; як у приватних, так
і в урядових зносинах мали українські священики титу-
луватися так само, як латинські, а заборонено називати
їх попами; Українцям відкрито доступ до посад нарівні,
з Поляками.
А коли додати до того заходи австрійського уряду
коло освіти українського духовенства, легко пояснити
тон і зміст промови крилоша'нина Михайла Гарасевича
на синодальнім з'їзді українського духовенства 1806 р.
„Ото бачимо, — говорив він, — що наше світське
духовенство було в найбільшій темноті, що парохи
ледви вміли читати й писати та жили в загальнім пони-
женню. І дійсно, яку пошану могло мати священство
у світських людей вищих верстов, коли воно ледви
12
ОДЯГОМ різнилося від простонароддя? Який вплив воно
могло мати на нього, коли само ледви знало перші
основи релігії?... А подивімся на теперішнє положення
священства! Переконаємося, що воно ніколи не стояло
так високо. А звідки це походить? З ласки найлагідні-
шого австрійського уряду. Бо відколи ми прийшли під
розумний, справедливий і лагідний австрійський уряд,
що кермується ліберальними думками, відтоді з нами
поводяться по батьківськи нарівні з иншими; ми вільні
від усякого гнету, признана рівність нашого обряду з ин-
шими, признані наші привилеї тй права, зроблено все, що
потрібне для відповідної освіти й нашого удержання...
І колиж .наше священство було таке освічене, щоб його
члени могли бути публичними професорами науніверситеті,
щоб мали стільки нагоди й засобів для освіти в науках,
як тепер?... 1 які обовязки лежать за те все -на нас?
О! наші обовязки це: незломна вірність, привязаність
і любов до найліпшого монарха. Ці обовязки сповнимо
найкраще тоді, коли... повірений нашій опіці народ
виховаємо нашими науками та власним прикладом на
добрих христіян і горожан. Отже будьмо, дорогі браття,
вірні... та при кождій нагоді впоюймо в наш народ,
що послух найвищим приказам і бажанням... конче
потрібний".
Вислів „незломної вірности, привязання й любови
до найліпшого монарха" дав згаданий синодальний
з'їзд українського духовенства тодіж в адресі до нього,
в котрій стояло: „Найласкавіший монархо! Не маючи
можливосте явитися у твого трону, ми стоїмо перед
твоїм образом і заявляємо врочисто, що твої ласки
й добродійства, учасниками котрих ми стали, ніколи не
затруться в наших серцях, що український народ і укра-
їнський клир, завсіди вірні своїм володарам, мають
до тебе й твого трону любов і вірність, що ми яко
вчителі народу й батьки родин, як досі, так і надалі
вживатимемо всіх наших зусиль, щоб при кождій нагоді
впоювати в наших земляків і духовних дітей незмінну
вірність, послух, любов і привязаність до твого свя-
того трону, одним словом — чистий і справжній патріо-
13
тизм, і що ми в усякім часі та при всіх обставинах поста-
раємося дати безсумнівні докази, що австрійський дім
у своїх широких державах не має нікого вірнішого від
українського клиру й українського народу в Галичині4 * * * * * * 11.
Чотирі. роки пізніше в 1810 р. професор політич-
ної економії Рорер впоював в українське громадянство
в академічній промові до вчителів і учеників теорію
сліпого послуху, коли закінчував її ось як: „Ви прига-
дуєте собі, мої панове, що тоді, коли наш цісарський
двір відобрав цей край, дві третини населення, а саме
цілий український народ був без усяких наукових
і шкільних заведень; ба, навіть кандидати на україн-
ських священиків були такі нещасливі, що мусіли у Ва-
ляві, в нужденнім селі коло Перемишля, закватировува-
тися по курних селянських хатах, де їх висвячували,
вивчивши кілька догматичних приписів. Як це змінилося
під австрійським пануванням!“...
4. По прикрих досвідах на правий шлях.
Коли на синоді українського духовенства в 1806 р.
виславлювано австрійську опіку над Українцями й ви-
слано адресу вірности цісареві, одно й друге не дуже
відповідало тодішньому відношенню австрійського уря-
ду до Українців, що різко змінилося по смерти Йоси-
фа II. Зазначене відношення українського духовенства
було швидке висловом того настрою, котрий запанував
серед нього по перших заходах/котрі поробила австрій-
ська державна влада в перших десятиліттях австрій-
ського панування в Галичині. Ті заходи зробили епоху
в її життю в повнім значінню цього слова, відбилися-
глибоко на всій будові її суспільного життя й суспіль-
них відносин і врилися- глибоко у вдячнім серці в пер-
шій мірі українського духовенства, щонайкраще вийшло
на переміні Польщі на Австрію.
В тім часі вдалося українській уніатській єрархії
виклопотати одну річ, що зрештою довго не підносила
й не огрівала українського народу в Галичині. Це було
відновлення галицької, митрополії й піднесення ЛЬВІВ-
14
ського єпископа до ступня митрополита. Вже Лев Шеп-
тицький просив 1774 р. через свого уповноваженого
каноніка Івана Гудза відновити галицьку митрополію.
Одначе папські буллі в справі цього прийшли з Риму
щойно в 1807 р.
Немалі заслуги в цій історичній події з історії
української церкви поклав генеральний вікарій др. Ми-
хайло Гарасевич, що й привитав першого митропо-
лита Антона Ангеловича при його вїзді на святоюрське
подвіря у Львові латинською промовою.
В церкві знову говорив Гарасевич по польськи
проповідь, де підкреслив значіння відновлення митро-
полії: „Пять століть минає вже від тої пори, коли зникла
гідність галицького митрополита. Різні подіїзложилися на
;те, що цю єпархію прилучено до київської єпархії.
Майже через три століття не Мав цей край свого архи-
пастиря, щойно 1539 р. на бажання клиру й народу
назначено митрополичим заступником у Львові Макарія
Тучапського. За ним слідувало в 266 літах 13 архипа-
стирів, а саме: Арсеній Балабан, Іван Осталовський,
Гедеон Балабан, Єремія Тисаровський, Арсеній Жели-
борський, Атанасій Желиборський, Єремія Свистель-
ницький, Йосиф Шумлянський, Варлаам Шептицький,
Атанасій Шептицький, Лев Шептицький, Петро Білян-
ськиі$ і Микола Скородинський, усі. підчинені митропо-
литові київському, а заразом і галицькому". Ніхто не
дочувся українського слова в часі згаданого свята:
урядові промови виголошено по латинськи, проповідь
у церкві відбулася в польській мові, новий митрополит
видав своє посланіє по польськи, а вихованці духовної
семинарії при витали митрополита польським панегіриком.
Події найближчого 1809 р. були зворотною точ-
ною в життю Гарасевича. Наполеон зайняв Відень
і польське військо увійшло в Галичину та на короткий
час захопило й її столицю. Всякі уряди обсаджувалися
^прихильниками польського революційного уряду. Поло-
ження австролюбних Українців стало грізне. Під впли-
вом Гарасевича рішився митрополит серед усяких об-
ставин лишитися вірним австрійському цісареві й пору-
15
чив духовенству згадувати його в богослуженнях, а не
Наполеона. Коли Поляки жадали від митрополита при-
знання польського уряду, він відмовився. Тоді розпу-
стили Поляки поголоску по краю, що митрополит ураз
із Гарасевичем і иншими Довіренними особами зробили
таємний заговір не тільки на погибель польського вій-
ська, що зайняло Галичину, але й задумує зо своїми
заговірниками вирізати підступно все, що польське,
й для цієї ціли скуповує зброю. Вістки цього роду
дійшли й до митрополита, котрий зрозумів, що треба
негайно втікати. Наладивши звязок околиці зо Львовом,
аби могти давати вказівки свому духовенству, в червні
1809 р. вийшли митрополит із Гарасевичем зо Львова
й, не чуючися безпечними в Лисиничах, де спинилися
на кілька днів, удалися найкоротшою й найменше небез-
печною для себе дорогою попри Бібрку, Жидачів до
Бескидів, задумуючи дістатися за Карпати. В Дідущи-
чах Малих зажадали підводи від пароха Миколи Підго-
родецького, що не довіряючи слузі, перебрався за
селянина й завіз їх до Мізуня, звідки управитель каме-
ральних лісів виправив їх на двох конях із провідником
до Сенечрла, що лежить майже на самій полудневій
границі Галичини. З Мізуня до Сенечола була тільки
стежка, відома одним бакунярам. Нашим подорожним
прийшлося передіставатися навманя з верху на верх
та з бору в бір. Старшого віком митрополита опустили
сили. На щастя стрінули вівчарів із чередою овець
і попросили в нйх жентиці. Бачучи, що гості тільки
думки думають над жентицею, грудкою свіжого сира
й вівсяним ощипком, гостинні вівчарі зловили кізля,
зварили його й погостили мандрівців. Опісля останні
пустилися в дальшу дорогу й, прибувши до сенечіль-
ського пароха, думали, що вже цілком безпечні. Тимча-
сом тут саме чатувала на них небезпека. Місцевий началь-
ник громади - богач злакомивсЯ на нагороду, що її
розписав польський уряд за голови митрополита та
його офіціяла, й. видав їх представникам польського
війська, котрі відставили їх до Стрия. На щастя в той
самий день, коли їх приставлено до Стрия, прийшла
16
сюди вістка, що Львів зайняло австрійське військо.
Митрополит і його товариш були врятовані. Це один
із дуже численних зразків тих терпінь, котрі довелося
перенести українському духовенству в 1809 р. за вір-
ність Австрії.
Такі події не повинні минати безслідно в життю
людини. Та митрополит був за старий, щоб витягнути
послідовности зо своїх тажких пригод. Пять літ пізніше
він помер, нічим не зазначившися для розбудження укра-
їнського життя свого народу. Свої брошури й послані»
писав він по французьку по німецьку по латинськи й по
польськи, тільки не по українськи. Не диво, що не
знайшлося вдячне серце серед Українців — навіть слід
не лишився, де він похований.
За те в душу молодшого від митрополита Гара-
севича глибоко врилися події 1809 р. й він, хоч у роках
1792—1794 був редактором польського Денника патріо-
тичних Поляків, старався тепер погодити своє австро-
любство з приналежностю до свого народу. Знаючи
про його велику вченість в історії української церкви,
поручила йому віденська нунціятура написати історію
української уніатської єрархії. Гарасевич виконав пору-
ченця нунціятури й виготовив твір, що без нього не.
обійдеться жаден будучий історик української церкви.
Його працю, написану по латинськи, з додатком вели-
кого числа документів, видав, на жаль не в цілости,
щойно Михайло Малиновський в 1863 р. (обімає 1184-
сторін).
Як слідив пильно за тим, що писали чужинці про
Українців, зокрема про їх церкву, видно з його німець-
кої статті, що вийшла 1835 р. у Відні п. н. Спросту-
вання нарисів історії Українців (Русинів). Та до про-
будження народньої свідомосте серед вихованців духов-
ної семинарії причинявся короткий латинський витяг
із його великої пращ п. н. Історична відомість про давній
і теперіщній стан української єрархії; вона ходила у від-
писах поміж богословами й молодими кандидатами на
істориків української церкви (напр. Антона Добрянськрго).
17
Зважаючи на заслуги Михайла Гарасевича, можна
подати й кілька життєписних даних про нього. Наро-
дився 1763 р. в Яхторові, золочівського округа, де його
батько був парохом. Знання рідної й церковнославян-
ської мови виніс із дому, потім учився в золочівській
школі піярів, а богослове студіював у духовній семинарії
при св. Варварі у Відні. Мав 24 роки, коли в 1787 р.
ІСТОРИК УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ МИХАЙЛО ГЕРАСЕВИЧ.
одержав катедру пастирського богословя у Львові.
Пізніше вчив також в українськім богословськім інсти-
туті. Два рази управляв львівською єпархією, а саме
по смерти Скородинського й Ангеловича. Помер 1836 р.
На його гріб зложив Микола Устіянович „Слезу", від-
даючи в ній спочування Українців по втраті визначного
історика української церкви:
2
18
Летів орел дубровою,
бистре око в сонце гнав,
гнав за світлом, за правдою,
глянув ще раз — та й упав.
Ой, нема вжй*, руська мати,
твого орла красоти І
Пішов від нас спочивати
там до сонця — чистоти...
Нема кому віднайти славу й імя української дити-
ни, сказати правду, заступитися за нею сиротою, побі-
дити силу ворога, дати пораду в лихій долі, а в щастю
науку.
В Михайла Гарасевича була свідомість спільности
Українців Галичини з закордонними. В пропамятнім
письмі про єзуїтів він енергійно боронив Українців
перед наклепами єзуїтів і латинського духовенства, не-
начеб то Українці в Галичині не привязані до унії та
схиляються до православя й російського уряду. Гара-
севич указував, що українське духовенство Галичини
вдячне австрійському урядові за те, що завдяки йому
має від 60 літ вищу освіту. Хоч український клир у Га-
личині „того самого походження, що й Українці По-
ділля, Волині й Київщини, котрі належали колись до
королівства Галичини й Володимирії, хоч він звязаний
із ними своєю литургією й мовою, та не зважаючи на
це, він ніколи не заявив бажання злучитися з цими
своїми земляками та прийти під російський уряд".
5.	Стан народньої освіти наприкінці XVIII в.
Своє пропамятне письмо против єзуїтів написав
Гарасевич для австрійського уряду, щоб його переко-
нати, що не можна піддавати шкільництва під нагляд
єзуїтів, на що тоді заносилося. Голос Гарасевича в шкіль-
ній справі не перший з боку українського духовенства
— тут ішов він уже протоптаною стежкою.
Стан народньої освіти по прилученню Галичини
до Австрії був просто страшний. В 1774 р. писав львів-
ський староста Мільбахер у своїм звідомленню, що
19
® бобрецькім окрузі не було жадного вчителя. Що
правда, в Зборові мав парох обовязок платити на удер-
жання 100 польських золотих, але батьки не посилали
там ніодної дитини до школи. В Залізцях удержував
великодушний парох із своїх фондів учителя, що мав на
науці ледви чотирьох хлопців. В Озірній вів науку гро-
мадський писарь; за це мав 70 поль. зол. і ціле селян-
ське господарство, але вчити не мав охоти, та й батьки
не дбали за те, щоб діти чогось навчилися. В Золочеві
$ Бережанах не було й сліду з учителя. „Взагалі —
писав староста — показується? що в широкім львівськім
окрузі (Рава, Камінка, Городок, Бібрка, Броди, Зборів,
Залізці, Золочів, Бережани й ин.) є ледви десятьох
справжніх учителів, але й з них тільки два (в Підкаміню
•й Залізцях) учить дітей писати, читати, рахувати й почат-
ків латини; решта вчителів учить тільки по польськи
читати й писати, і то ще на підставі свого власного
досвіду, дуже лихо".
Без доброго народнього.шкільництва не можливий
народній добробут. Піднести народне шкільництво було
•пекучою потребою австрійського уряду. Між Віднем
і Львовом почалося живе листування в цій справі, цікаве
тим, що тоді перший раз виринула справа української
мови в народніх школах Галичини. Шкільною справою
завідував Коранда. Від нього саме маємо характери-
стичні вістки. Він побачив, що більшу частину Галичини
заселюють не Поляки, а инший нарід, що його мову
він означив як близьку до російської або ілірійської
«(сербохорватсько-словінської). Польської мови не ува-
жав Коранда пригожою для шкільної науки, а при ви-
кладі історії поручав звернути особливо увагу на „де-
спотизм шляхти, її безмежну гордість і фанатичну сво-
бодолюбність".
Хоч у 1776 р. зорганізовано першу окрему шкіль-
>ну комісію для Галичини, справа з народнім шкіль-
ництвом не поступила наперід. Освіти українського се-
лянина не бажали собі польські пани, бо народня освіта
йшла в розріз з їх інтересами. Тому, де було можна,
«просто не допускали до відкриття народньої школи,
2*
20
а коли не були в силі жадним способом спинити заве-
дення школи, тоді старалися, щоб бодай народня шко-
ла не була українською. В таких випадках знову ста-
вала їм до помочи латинська консисторія й польська
інтелігенція, що при помочи школи загортали україн-
ських дітей до латинського обряду й польської народ-
носте.
Майже без сліду перейшла для Українців Галичини!
реформа народнього шкільництва за Йосифа II. Він
поклав найбільший натиск на народні школи. Щоб’
піднести розвиток рільництва, промислу й ремесла, що-
би збільшити продукцію, доходи й число населення,.
Йосиф II дбав про те, щоб народні школи ширили
знання між найширшими кругами населення. Споміжі
української інтелігенції кінця XVIII в. найбільше при-
служився справі народньої освіти єпископ Петро Білян-
ський, що часто поручав курендами постаратися в кож-
дій парохії про вчителя, нераз пригадував справу закла-
дання парохіяльних шкілок, наказував парохам виголо-
шувати кождого року перед початком шкільного року
проповідь про користь науки, виготовляти викази дітей,
обовязаних ходити до школи, й таке инше. В порів-
нянню з цілком спольщеними наслідниками: гарячим^
прихильником усього, що польське, Миколою Скоро-
динським, що навіть не вмів по українськи, й митропо-
литом Ангеловичем Петро Білянський це світило: доки
жив, боронив по змозі прав українського народу та
його мови, а в своїх посланіях уживав не тільки поль-
ської, а й тодішньої книжньої української мови.
З браку потрібних підручників і відповідних кан-
дидатів на вчителів справа народньої освіти довго не
посувалася наперід. Серед такого лихоліття ціла освіта
народніх мас починалася й кінчилася катехизаційними
поученнями в церкві, наскільки до них були здатні або
мали охоту тодішні парохи. Коли найшовся охочий до
просвіти парох, а при нім дяк із сякою-такою освітою,,
він учив у дяківці з букваря або- ще частіше з писа-
них табличок азбуки та трохи писати й рахувати. Ціла-
наука не переступала читання Псалтирі й Апостола.
21
-Заміських шкіл, в котрих наука відбувалася в українській
мові, відомі до кінця XVIII в. тільки дві: братська шко-
ла при церкві Успення у Львові й народня школа при
василіянській гимназії в Дрогобичі, котру заснував ігумен
три роки по прилученню Галичини до Австрії. Ця шко-
ла проістнувала до 1830 р.. Брак українських шкіл по
містах був тим болючіший, що в 1805 р. піддав уряд
тривіяльні школи під нагляд латинської консисторії.
Девятьнадцяте століття застало українське народне
ішкільницто в дуже невідраднім стані. Тяжко було й ду-
мати про його поправу на початку XIX в. Воєнний час
позбавив багато парохій навіть дяків, забраних у рек-
рути з огляду на те, що були письменні. Й тут польські
пани відразу запримітили, щд навіть рекрутацію можуть
використати на свою користь, а на шкоду українського
народу. Військова служба трівала тоді дуже довго й не
-могла рахувати На охотників. Брали ж до війська охот-
ніше письменних; Запримітили це польські магнати
й, не зважаючи на те, що від 1788 р. придворна ухвала
звільняла дяковчителів від військової служби, домінії
•віддавали в рекрути кождого дяка, що брався ва науку
дітей. Щоб ще більше відстрашити сільську молодь від
школи, пускали чутки, що австрійський цісарь має по-
дарувати письменних людей турецькому султанові або
братиме їх до війська. На потвердження цього відда-
вали домінії письменних парубків у рекрути. А коли
й це не помогло, забирали шкільні будинки й містили
,в них своїх слуг і ремісників.
6.	За українську мову в народній школі.
В часі великого просвітнього занепаду почався
рух, щоб піднести народню освіту. Цей рух вийшов із
іііеремишля. Його ідейним батьком був перемиський
єпископ, а від 1815 р. львівський митрополит Михайло
Левицький. Останній зорганізував консисторію й покли-
кав Івана Могильницького на референта шкільних справ,
а потім і каноніка. Корйстаючи з губерніяльного зазиву
22
творити місцеві фонди на вдержування парохіяльних
шкілок, видав єпископ Левицький 1815 р. велику ку-
ренду; тут пригадав, що в минулому були в нас школи-
в кождій парохії, хоч парохіяне не були заможними.
З часом вони повпадали. Епископ взивав духовенство-
МИТРОПОЛИТ МИХАЙЛО ЛЕВИЦЬКИЙ.
відновити парохіяльні школи, де моглиб учителювати
відповідно підготовані дяки. А що селяне мали велику
охоту до школи, що були готові навіть до жертв на-,
засновування шкіл, про це переконався Левицький в часі-
канонічної візитації, деканатів самбірського округа на
весну 1816 р. Свою охоту до жертв робили громади,
23
залежною від того, чи будуть вчити по українськи,
щоб діти розуміли богослуження.
Готовість громад складати жертви на школу зби-
вала обвинувачення наших селян із боку панів. Як мало
змінилося відношення польських панів до освіти укра-
їнського селянина від часу Левицького й Могильниць-
кого показують спостереження, котрі поробив останній:
„Спитаємо кого, чому наш селянин убогий, зараз чуємо:
тому, що не господарь. Чому не господарь? Бо ліни-
вий, бо піяк, бо дурний. А чому лінивий, чому піяк, чому
дурний? Тоді тим,що мають користь із теперішнього
стану селян, бракує справжньої відповіди". Маємо
в цих словах заразом вимовне свідоцтво демократизму
Могильницького в протиставленню до наскрізь аристо-
кратичної постаті єпископа Михайла Левицького.
Треба було передовсім подбати про вчителів для
парохіяльних шкіл. Епископ закликав духовенство пере-
миської єпархії, щоб приступило до заложення дяко-
вчительського інституту, де сини селян, дяків і свяще-
ників, не маючи засобів до дальшої освіти, виховува-
либся на дяків, здатних заразом бути вчителями в сіль-
ських школах. Не тільки священики, але й народні маси
зрозуміли значіння такої народньої інституції й піддер-
жали плян консисторії щедрими датками. Завдяки цьому
вже в жовтні 1817 р. увійшов інститут у життя. Пізніше
епископ Іван Снігурський закупив за власні гроші й да-
рував на фонд цього інституту село Новосілки під
Кальварією, щоб із його доходів удержувано що року
24 вихованців в інституті. Коли згадані доходи не ви-
старчали, постановив фундатор у своїй останній волі,
щоб решту потрібної суми покрити з инших його
легатів.
Про зазначені вище свої спостереження з каноніч-
ної візитації самбірського округа й повідомив у червні
1816 р. митрополит губернію, підкреслюючи, що селяне
зробили жертви на школи залежними від того, чи діти
будуть учитися в таких школах по українськи. На це
одержав місяць пізніше відповідь, що уряд не думав
заводити по селах німецької мови, але заходить немала
24
перешкода завести українську мову, бо багато громад
належить до римського та грецького обряду, отже тре-
баб було окремої української науки. До того українська
мова не вживається в письмі й ледви чи найшлибся
вчителі, що моглиб учити цією мовою.
Вказуючи місяць пізніше на свої заходи та працю
коло побільшення шкіл, доказував знову Левицький
потребу української мови в них, зокрема до науки віри,
бо через це упадає релігійність між українським наро-
дом, а далі українська мова не те саме, що польська,
й самі урядники бачуть потребу говорити з народом
по українськи, а польської мови треба Українців учити.
Коли українська наука впала, то причиною цього поль-
ський уряд і єзуїти. Також не треба буде установляти
двох учителів, польської й української мови, бо далеко
більша частина громад складається з самих Українців.
А як що й зайшлаб де потреба, можна постаратися про
вчителя, що вмітиме вчити по українськи й по поль-
ськи; до української науки можнаб ужити також дяків.
Місяць пізніше відповіла губернія, що української мови
не можна завести в народніх школах, бо в ній нічого
не пишеться й у ній не видаються ні цісарські закони
ні обіжники. Та й з української мови не мав би Укра-
їнець великої користи, навпаки вона булаб тягаром
у школах, але устно можна вживати української мови
до науки віри. Значні трудности справляє й кирилиця,
що її вживають тільки в церковних книгах. А що укра-
їнський селянин у Галичині розуміє по більшій частині
по польськи, хай застановиться митрополит, чи не булоб
краще вчити читати й писати в польській мові, щоб
іще більше не піддержувати духа сепаратизму між
мешканцями одного й того самого краю, одного й того
самого села. Якби митрополит не згодився на це, чи
не булоб краще завести для української народньої мови
латинську азбуку, бо кирилиця цілком не вживається
в звичайнім життю й не принеслаб народові, иншої
користи, як ту, що він міг би розуміти кілька моли-
товників.
Проти такого вирішення справи вніс митрополит
25
;зажалення до цісаря Франца І. Надвірна канцелярія
зажадала ближчих пояснень від галицької губернії, котра
й заявила, що вона не противилася науці віри по укра-
їнськи, бо цього вимагає обряд і кождому лишається
воля ісповідання віри. Одначе инша річ зо шкільною
наукою. Губернія не думала допустити до неї україн-
ської мови між иншим тому, що не знайдуться вчителі,
бо самі українські священики вживають тільки поль-
ської мови й польська мова має письменство, а в укра-
їнській є тільки катехизм і букварь, виданий заходом
митрополита. От німецький нарід має багато нарічій,
але в школах є одна письменна мова, якою тут є поль-
ська мова, що її розуміє й український народ. Видвиг-
жув польський хитрун, що укладав відповідь, і росій-
ську небезпеку: „Такий просвічений, ліберальний і спра-
ведливий уряд, як австрійський, не може мати жадних
політичних причин не допускати в Галичині науки поль-
ського читання й писання. Він не може ані бажати ані
мати на ціли партійного духа, а як треба звернути
увагу й на політичний бік, певно булоб менше відпо-
відним ширити замісць польської українську мову, що
є тільки нарічям російської мови".
Одначе віденський уряд не дуже схилявся на
підшепти зо Львова. Велів губернії скликати шкільну
комісію для вирішення справи й поручав запросити до
неї архиепископів і верховних надзорців народніх шкіл
обох обрядів. Рівночасно звелів не забороняти надалі
вчити по українськи читати й писати, бо це моглоб ви-
кликати невдоволення між Українцями. В нараді взяло
участь 11 губерніяльних радників, архиепископ Анквіч
і надзорець шкіл Мінасєвич із польського боку, а з укра-
їнського боку митрополит Левицький і Могильницький.
З виїмкою обох Українців, котрі признавали кра-
євою мовою свою рідну українську мову, всі инші члени
'комісії прихилилися до погляду референта, що краєвою
мовою в Галичині є польська мова, ворожа українству
більшість комісії ухвалила, що при катехизації треба
вживати української мови, що парохам або їх поміч-
никам не забороняється вчити українську молодь по
26
українськи читати Й писати, але й що в усіх народніх
школах також українські діти мусять учитися по поль-
ськи, бо на думку ворожої українству більшосте комісії"
тільки польська мова є краєвою мовою в Галичині
й нею говорить монарх до народу. А коли хто хоче
дати нагоду селянинові греко-католицької віри (в поль-
ських головах не було Українців чи по тодішньому
Русинів у Галичині) читати свій катехизм і свої бого-
служебні книги, треба тільки перекласти їх на польську
мову або хоч надрукувати латинською азбукою, щоб
без потреби не помножувати для селян числа мов і письма.
А в тім, колиб українські громади хотіли залежите
українські школи, удержуватимуть їх власними коштами.
Українці домагалися також українських окружних шкіль-
них надзорців. На це домагання відповіла губернія, що
українські надзорці ще не на часі, бо мало є шкіл і нема
священиків, що булиб до цього здатні. Коли цісарь
згодився на українських шкільних надзорців, тоді комі-
сія ворожою українству більшостю голосів ухвалила,
що тільки там може Українець мати нагляд над шко-
лою, де в громаді є українська церква, а де є костел,
там має бути польський надзорець. Одначе над україн-
ською наукою віри має наглядати український декан
і консистор. До цих ухвал застеріг собі митрополит
Лейицький дати пояснення. В останніх підніс, що на-
двірна канцелярія ще в 1787 р.' признала краєвою мовою
Галичини українську мову, в котрій відбувалися навіть
філософічні й богословські студії. Як що закони не
писалися по українськи, то для польських доміній, котрі
все таки пояснювали їх по українськи, до того саме
тому, що народ не мав законів у своїй мові, знав про
них мало. Галичина не польська земля. Вона була тільки
під польським пануванням, але передтим було тут укра-
їнське галицьке й володимирське князівство. Та й Австрія
прилучила ці краї як українські. Чи тому, що Франція
володіла багатьома європейськими краями, стали ті краї
вже французькими? Сама Польща признавала наш край*
за український (руський). За самої Польщі вживали суди
української мови й урядові документи писалися по
2Т
українськи. Навіть є привилеї польських королів, писані'
по українськи. Трибунал справедливости для польських
земель у Пйотркові уживав польської мови, а люблин-
ський для українських земель української мови. До
XVII в., як свідчать акти бернадинського архиву, вжи-
валася в Галичині українська мова. Потім настало в Га-
личині переслідування українського народу з боку поль-
ського уряду та єзуїтів і Польща зачала тяжко й не
по христіянськи кривдити Українців. Тепер сподіваються
Українці від австрійського уряду правди й визволення;
з такого гнету, рівности в усім. Вияснення митрополита,
що обіймало 33 параграфи, протестувало також проти
заведення латинської азбуки в українські книги та пред-
кладало назначувати шкільного надзорця залежно від
того, яка є більшість, українська чи польська, дітей
у школі.
Не зважаючи на енергійну оборону членів-Українців
комісії, ухвали губернії 1818 р. випали майже цілком
некорисно для Українців: вони видали наше народне
шкільництво майже зовсім на спольщення. Релігії в усіх
народніх школах Галичини й Буковини мали навчати
українську молодь українські священики в українській,
мові. В мішаних народніх школах, до котрих ходила мо-
лодь обох обрядів, мала відбуватися вся наука крім
релігії в польській мові. Одначе тут додано, що „при-
тім треба старатися, наскільки це можливе, щоб діти
греко-католицького обряду вчилися також по україн-
ськи читати й писати". Додаток слів про можливість
позбавляв цю уступку для Українців усякої вартосте
для нашого народу. В народніх школах, що до них ходили:
тільки діти греко-католицького обряду, мала вся наука
відбуватися в українській мові, але діти мали вчитися
читати й писати також по польськи. В громадах із мі-
шаними школами позволяли громадянам грецького об-
ряду заложити й удержувати цілком українську школу
для своїх дітей своїм коштом, але губернія мала нагля-
дати, щоб єпископи не заохочували української громади.,
закладати й удержувати окремі українські шлоли понад,
їх сили. Над школами з дітьми тільки латинського обряду
28
мав вести нагляд тільки латинський, а над школами
з дітьми тільки грецького обряду тільки український
декан або шкільний інспектор. Над Мішаними школами
належав нагляд до декана, того обряду, до котрого на-
лежала більшість дітей. Вислідити всі відносини мали
політичні власти й установити раз на завсіди, котрий
декан має вести нагляд, щоб оминути спорів. Низку
покривджень українського населення кінчило ще одно.
Українські школи, заложені громадами в місцевостях,
де вже була мішана школа, мали по всі часи удержу-
ватися тільки коштом громади й не мали ніякого права
.на якусь иншу підмогу.
Ра'зом зо своїми ухвалами видала губернія приказ
окружним урядам, аби в усіх громадах із населенням
обох обрядів обраховано число учеників одного й дру-
гого обряду при помочи обох священиків. На підставі
такого виказу знатиме губернія, котрій консисторії по
іручити нагляд над школою. Крім того поручила губер-
нія повідомляти її при переговорах над заснуванням
-нових шкіл, чи в громаді є латинське приходство, чи
тільки українське, а при закладанню школи в місцево-
сте з українським приходством — чи всі діти є греко-ка-
толицького обряду або чи є в селі ще й діти латин-
ського обряду.
На жаль український нарід у Галичині мав проти
себе увесь польський табор з усіма його махіявель-
ськими штучками, як позбавити Українців найменшої
одробини прав, дуже часто такиж при помо чи Юд спо-
між власного народу — наскрізь спольщених тоді
українських освічених верстов.
7.	Польські „носії культури** й українські „простаки".
Польські дідичі були дуже завзятими ворогами
освіти українських народніх мас в Галичині. Народня
освіта не тільки відобралаб була їм багато робучих
,рук, але й неминуче привелаб була погибіль їх становим
29-
привилеям. „Наслідком зрівняння всіх станів і допу-
щення простого народу до всіх урядів, як також на-
слідком задуманої освіти народніх мас потерпить перед
усім рільництво — виводила польська шляхта в одній
із своїх брошур (з 1790 р.). Син селянина забуде про.
свій стан і про те, що він сотворений для плуга; він
продумуватиме, якби себе піднести". Ось чого боялося
польське панство.
Коли під впливом польських поривів перед
третім розбором Польщі появилася гадка, чи не да-
тиб місце в шляхетськім галицькім соймі й селянам,
„котрі несуть на своїх плечах усі тягари суспільносте,
котрі мають найбільше землі й взагалі всю землю
управляють", вона швидко пішла в забуття, бо „булоб
небезпечно в селян, що мають перевагу фізичних сил,
викликати живе моральне почуття". А в тім, з огляду
на невдатну польську конституцію й третій розбір
Польщі не почував себе вже загроженим і австрійський
уряд та зложив подібні проекти, як думку про селян-
ське представництво в галицькім соймі, спокійно до
архіву на кількадесять літ — до 1848 р.
Ступінь за ступнем вели польські дідичі вперту
й послідовну боротьбу з народньою освітою й вигрі-
вало нищили всякі українські змагання й пориви. Бо-
ротьба була, нерівна й забезпечувала успіхи польським.
дідичам тому, що рука в руку з ними йшло латинське-
духовенство й усе польське шовіністичне громадянство,
а розбори Польщі незвичайно розпалили польський
шовінізм.
Одною із звичайних польських штучок була така
комедія. На село приїздила комісія: латинський декан
і окружний комісар, котрий оповіщав громаді, що в селі--
має бути заложена „німецька" школа. В Австрії бо за-
ведено три роди народніх шкіл: парохіяльні по селах,
тривіяльні по містечках і нормальні по містах; завдан-
ням останніх шкіл було вчити німецької мови, наслідком.
чого вони й називалися німецькими. Громада, не розу-
міючи значіння назви „німецька школа", боялася, що
зо
це певно задумують поробити дітей Німцями, й радо
годилася все платити, що присудить комісія, щоб тільки
в селі не було „німецької" школи. Комісія буцім-то по-
зволила себе довго просити, нарешті приписувала село
до сусідньої „німецької" школи, на удержання котрої
складало приписане село що року по 10 до 20 крей-
царів від хати. И таке діялося по селах у віддаленню
трьох до чотирьох миль від міста. А коли забажала
котра з таких громад, приписаних до міської німецької
школи, заложити в себе свою рідну українську школу
та просила виписати її з приналежности до міської
школи, противилися цьому всі темні духи нашого на-
роду з латинською консисторією на чолі. „А на що
школи селянинові?" питали урядники. „З чого наші
діти будуть жити, коли ще й селянин навчиться читати
й писати?"
Друга штучка дідичів і латинського духовенства
мала на шли загарбати Українцям і ті одробини прав,
котрі полишали їм губерніяльні постанови. Щоб мати
більшість і здобути польську викладову мову в школі,
в часі комісій, що їх завданням було означити більшість
учеників одного з обрядів, безсоромно виганяли учени-
ків Українців із школи так, що в школах із дітьми обох
обрядів звичайно виходила більшість учеників Поляків.
На підставі такого „ствердження" діставалася школа під
нагляд латинської консисторії.
Були ще й инші шляхи, котрими дідичі й латин-
ське духовенство старалися не допустити до піднесення
 Освіти серед українського народу. Чортківський окруж-
ний уряд зараз того самого року (1818), коли вийшли
^розпорядки в шкільній справі, доносив до губернії, що
домінії закладають в латинських парохіях польські школи
й стараються зібрати дотацію на ті школи з приписа-
них до польської школи (українських) громад. Тому
радив, аби з цієї причини позамикати українські цер-
ковні школи, бо й так у них дяки можуть ледви нав-
чити читати й викладають в російській мові. А не по-
магала ніяка штучка, віддавали домінії в рекрути дяка,
що брався вчити дітей, або безправно конфіскували
.шкільні будинки й містили в них своїх слуг і ремісників.
31
Одначе не зважаючи на страшні знущання дідичів
і латинського духовенства, не зважаючи на всі їх штучки
не допустити української дитини до науки, нерідко укра-
їнські громади були так перейняті потребою науки в рід-
ній мові, що закладали свої окремі школи. Таким ро-
<бом із власних засобів удержував наш нарід подвійні
школи: одні для Поляків, Німців і Жидів, де вчили
по німецьки й по польськи, а другі для своїх власних
дітей, де вчили по українськи. Ні одна ні друга школа
не могла добре розвиватися. В німецько-польській школі
був учитель, але мав мало що учеників; навпаки в укра-
їнській школі був такий учитель, що сам ледви мало
що більше знав ніж читати по українськи й побіч шкіль-
ної науки заробляв на свій тяжкий хліб ручною робо-
тою, але він мав звичайно Так багато учеників, що
вони ледви могли поміститися в маленькій звичайно
шкільній кімнаті. І тоді чи з зависти, чи з ненависти до
всього, що українське, переганяли слуги дідича або
латинського духовника українських дітей з української
школи до польської, де вони марнували роки своєї
шкільної науки. Бо хочби українська дитина скінчила
з найкращим успіхом польську школу по чотирьох до
шісгьох літах, в два—три роки по виході зо школи
-забувала увесь крам польської й німецької шкільної
науки, бо не мала жадної користи з неї ні в буденнім
життю ні в церкві.
З останньою бодай лучила українську дитину
рідна школа з дяком. Не було тут деколи й букваря,
тільки дяк учив читати на старих церковних книгах, що
вийшли з ужитку, а азбуку писав високим на стопу
уставом на величезних дошках. Але за те в таких місце-
востях, напр. на Лемківщині, майже в кождій церкві
•читали хлопці Апостола, а й багато старих читали Псал-
тирю або Часослови зо своїх власних книжок.
Незвичайно гарно малює справу української народ-
ньої школи просьба селян із Залуча з 1840 р. до горо-
денського шкільного надзорця, зазначена вже в адресі:
„Будьте ласкаві, причинітся за нами бідними і поратуйте,
•аби наша наука в школі на завше наших дітей була".
32
А в середині була така просьба, підписана тридцять-
шістьома громадянами Залуча:
„Пречестний уряду намістниче гр. кат. городенский
і надзерателю школний!
„Громада наша сама поклала школу і обіцялася
платити учителеви і платит, аби наші діти учив читати,,
співати і писати. І 15 літ ми сами школу, будинок,
утримуємо і діти посилалисми. Ни знати, що ся значив
же наші теперішні дідичі ни любять на нашу школу.
1.	Зараз, як прийшли В. В. П. Айвас, Григора Во-
євудку, котрий в Княжу дякував, і діти зачав учити,,
казали зловити з рекрутами, хоц він горбатий; кричали
на него, же без оповіди панскої учит діти, а же він
казав, же тоє длятого робит, же му духовний каже,
бив го і кайдани вковав.
2.	Сего року на нашего учителя Даниїла Воєвудку,
котрий 4 роки наші діти учит, післав двірских слуг
з бітом в ночи до школи, запровадив в двір, а рано
взяв до арешту і меже рекрутами окував. А належит,
аби сес зоставився в громаді і учив діти, бо вже трох
братів в жовнірах. До сего разу таке ни віробяли пани
нашому учителеви, аж теперішний пан — видимо, же
раді би, аби школи ни було.
3.	Хлопців, котрі уміют читати, берут до плуга
і насміваются, мовят: забудеш азбуку. Від плуга ни
можут ходити до церкви і через тото видят сами пани,
же мусят призабувати. І длятого так говорят.
4.	Видимо, же ми, бідні простаки, ни вмілисмо до-
бре отченашу, а хоц котрий умів, то забув, так тепер
учинилисмо школу — хочут, аби, котрії уміют читати,
і тото забували.
5.	Нас, бідних простаків, відав ніколи ни допустят,.
абисмо хоц тілко вміли читати, абисмо Бога і царя
чтити знали.
б.	Чуємо, же німих і глухих учат читати, а ми ні
глухі ні німі, і сами платимо за школу. Ни знаємо, що
ся значит, же так ни любят нашу школу; каждому,
котрий до сего разу навчився, допікают, а ми, бідні
простаки, нікому нічого ни кажемо, що хто вміє.
33
7.	Ни маємо пасовиска, до каждої худобини діти
ниволимо, аби пасли. Через тото відриваются на літо
від школи і богато забувают. Ни знаємо, що ся зна-
чит, же наш духовний і наш намістник снятинский на
тоє мовчут. Ми видимо, же духовні видят і знают, хто
перескажає, аби школи в простаків ни було. Длячого
нічого ни кажут, ми того ни знаємо, — нам ся здає,
же наші духовні за нами повинні ся упімнути.
Просимо покірне, будьте ласкаві, причинітся за
нами до високої зверхности духовної, аби нас порату-
вали і аби наша наука в школі наших дітей на завше
була”.
8.	Перемиське Товариство священиків.
Між иншим також шкільну справу мало на оці
перемиське Товариство галицьких греко-католицьких
священиків для поширення писаннями освіти й культури
серед вірних на підставі христіянської релігії. Правда,
у звідомленню для цісаря Франца з нагоди боротьби
за українську мову в народніх школах нараховано ® пе-
ремиській єпархії 227 шкіл, але перемиські керманичі
шкільної справи не були задоволені таким станом і ба-
жали бачити справу куди кращою, як показує статут
згаданого товариства.
Цей статут був готовий і мав підпис єпископа
Михайла Левицького вже 20 січня 1816 р., а 5 липня
тогож року затвердив його цісарь на предложення на-
двірної канцелярії. Тодіж і вийшов він по латинськи
друком у Відні.
Статут Товариства священиків обіймав 24 пара-
графів. Поклавши собі головно за ціль ширити кате-
хитичні й гомілетичні твори не тільки між духовенством,
але й між селянами, що вміли, читати, зазначував ста-
тут, що товариство видаватиме поперед усього такі
книги, щоб навіть простий народ міг користуватися
ними. Тому статут вимагав книг, написаних „простою
мовою, уживаною по селах і в найпростішім стилю".
Огляд на мову церковних книг не позволив основникам
товариства завести у видання чисту народню мову,
з
34
тільки піддавав їм буцімто „ублагороднену" мову, з по-
миненням „грубих помилок" народньої мови, з прибли-
жуванням її до гладшого способу вислову, щоб вона
таким робом удосконалювалася, а народ, призвичаєний
до „елегантнішого" вислову, швидче міг зрозуміти те,
що читається та співається в церкві. Далі говорив ста-
тут про ті прикмети, котрі мали защіплювати в народ
катехитичні й гомілетичні видання товариства; повний
брак таких видань, запримічений в часі канонічної візи-
тації перемиської дієцезії в 1814 і 1815 рр., був безпо-
середньою причиною заснування товариства. Виклада-
ючи, які то христіянські чесноти мають катехитичні й го-
мілетичні видання товариства ширити між народом,
в якій вірности до пануючого народні маси виховувати,
статут товариства не завагався навіть поставити това-
риство на сторожі панщини. В його десятім параграфі
читаємо між иншим такі „злочини" селян: селянин ди-
виться на земельних власників, віднаємців і на панських
мандаторів і урядників як на „якихсь тиранів і своїх
гнобителів", відмовляється від панщизняних обовязків
або не виповнює їх щиро й докладно, панські добра
й достатки уважає плодом поту свого лиця, тому при
всякій нагоді потайки забирає, що більше, „не завагу-
ється підкласти вогонь і пустити з димом маєтки зе-
млевласників і їх урядовців" і т. д.
Єсть також згадка в статуті про те, що селяне
вживали дітей до пільних робіт, а занедбували поси-
лати їх до парохіяльної школи. Товариство клало собі
за ціль укладати книжки для парохіяльних шкіл і впли-
вати в тім напрямку для селян, аби вони посилали діти
в шкільних роках до парохіяльної школи. Тому, що
парохіяльні школи уважало товариство найуспішнішим
засобом поширити правдиву релігію й побожність, ста-
вило собі воно за мету вияснити селянам ціль парохіяльних
шкіл, закликати їх до збирання фонду, пригадувати
батькам обовязок посилати дітей до школи й пильну-
вати, щоб вони пильно ходили до неї, нарешті зладити
підручники, що їх уживання покажеться потрібним у
школі. На дальшім видавничім пляні товариства були
35
писання з історії церкви, церковного права, господар-
ства, гігієни й т. ин. Наукові твори могли писатися та-
кож у чужих мовах: німецькій і латинській.
Головою товариства був надзорець єпархіальних
шкіл і референт шкільних справ Іван Могильпицький,
тоді те парох у Дроздовичах і нижанковидький декан.
Зразу стали членами товариства парохи: перемнський
катедральний Петро Назаревич, дорожівський .Данило
КачановськиЙ, любачівський Василь Созанський і кор
маницький Іван Турчманович.. Пізніше стали членами:
парох Себечова й белзький декан Іван Трильовський,
парох Радимна йпорохницький декан Гнат Давидович
л парох церкви св. Варвари у Відні доктор богословя
Іван Снігурський.
Хоч товариство дуже щільно прикрилося плащем
греко-католицького обряду й щедро вилило свою ло-
яльність не тільки супротив австрійського уряду,але й
панщизняних потентатів, вороги нашого народу догля-
нулися й деяких невигідних для себе сторін у будучій
діяльности товариства. Заки Михайло Левицький рішився
обіжником дати знати духовенству переМиськОЇ єпархії
про товариство, а саме в марті 1817, вже йшло до
нього письмо кардинала Северолі з Риму з датою 24
лютого 1817 р. Кардинал критикував виданий статут
•товариства й робив усякі закиди. А що Поляки не хо-
тіли допустити до духового й освітнього пробудження
Українців, бо за цим мусілаб піти їх свідомість націо-
нальної самостійносте, висловив кардинал підшепнене
Поляками побоювання, щоб між українським і поль-
ським клиром не настали спори. Далі були просто сміш-
ні закиди, що епископ титулував себе тільки єписко-
пом із Божої ласки без додатку ласки Риму, й таке
подібне. Не перший це й не останній раз подув мо-
розний вітер із Риму Українцям в очі. На це письмо
відповів Левицький, а тоді сам папа власноручно висло-
вив йому своє невдоволення. Це дуже цікавий документ
мачушиного (щоб ужити лагідного слова) трактування
уніятської церкви з боку Риму цілими Віками.
На иншім становищі станув віденський уряд. Він
' З* '
36
побачив у закидах, що їх поробив кардинал Левицько-
му, вмішування римської курії в справи уніятської цер-
кви в Галичині й зажадав від Левицького вияснення
змісту, ціли й основи листу кардинала Северолі. Поя-
снюючи зміст листу та його причину, Левицький, тоді1
вже галицький митрополит, писав: „Ця кульгава де-
нунціяція вийшла від черців василіян і від Поляків. Ва-
силіанський провінціял, ігумен святоюрського монастиря
Доротей’ Михальський, член польського „уряду народо-
вого“ в Галичині в 1809 р., бажав бути митрополитом^
а Модест Гриневецький хотів бути перемиським єпи-
скопом. Полякам же не подобалося Товариство греком
католицьких священиків, що має за мету укладати
українські популярні книжки. Так ось ті черці василіяне
за підмогою Поляків і підюдили кардинала Северолі
написати це письмо". Відповів митрополит і на инші
закиди, з чим погодився й Відень.
9.	Іван Могильницький.
Споміж членів перемиського товариства розвинув-
найбільшу діяльність його голова Іван Могильницький.
Зокрема на полі шкільництва поклав він дуже великі;
заслуги, довівши до того, що на 697 парохій в пере-
миській єпархії було в 1832 р. 385 парохіяльних шкіл
24 тривіяльні й головна школа в Лаврові.
В тіснім звязку з працею над засновуванням на-
роднїх шкіл стояла праця Івана Могильницького над
укладанням підручників для них, як гарно уложений
Букварь, що вийшов першим виданням в 1816 р. в Буді
й діждався низки дальших видань, катехизм, не засту-
плений новим протягом більше ніж сімдесятьох років-
(перше видання його Науки христіянської вийшло
в Буді 1816 р„ перше видання Катехизиса малого-
у Львові 1817 р.), книжечка про обовязки підданих
(Повинносте підданих, Львів, 1817, 1827) ,й шкільні
правила (Львів, 1817).
Болюче відчув Могильницький на памятних засі-
даннях губерніяльної шкільної комісії закиди з воро-
жого табору, Що в українській мові нема крім букваря
37
1і катехизму жадних инших книжок, і почав писати гра-
матику рідної мови, готову найдалі в 1823 р. Свого
роду передмовою до цієї граматики мала бути його
окрема розвідка про українську мову (Відомість о руськім
язиці), де він із повною рішучостю виступив в обо-
роні самостійности української мови як у відношенню
.до московської, так тим більше польської мови. На
жаль, граматика Могильницького не вийшла в своїм
часі друком, а його розвідка про українську мову вий-
ОБОРОНЕЦЬ САМОСТІЙНОСТИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
'	ІВАН МОГИЛЬНИЦЬКИЙ.
ішла^по польськи в 1829 і 1837 рр. Ще в 1848 р. зайшла
•потреба передрукувати її.
Згадана Відомість це перша на галицькім грунті
наукова розвідка в 19 віці про українську мову, її ми-
нуле й відношення до инших славянських мов. Україн-
•ську мову уважав Могильницький рівнОрядною славян-
-ською сестрою, ж мова чеська, польська, московська
й инші. Може бо якийсь нарід утратити свою політич-
ну самостійність, але народности й мови він не тра-
тить. Зникла держава Володимира Великого, але укра-
їнська мова заховалася досі. Сьогодні вона зберігається
38
під сільською стріхою, але колись вона була урядовою
мовою Великого Князівства Литовського й Польщі.
Доля української мови під польським пануванням вяза-
лася нерозлучно з долею українського народу, хоч
польська* мова багато зо свого багатства завдячує
українській мові, а так само й московська.
Розвідка Могильницького доказує, як старанно він-
слідив за дослідами української історії, зокрема цер-
ковної, української мови в минулому й сучасности. До
таких наукових творів у чужих мовах, котрі говорили
про українське минуле, про українську церкву чи укра-
їнське право, любив Могильницький давати свої кри-
тичні замітки й уваги. З листування між львівським ми-
трополитом Михайлом Левицькйм і перемиським єпи-
скопом Іваном Снігурським видко* що Могильницький
доставляв Левицькому матеріялів для його писем до-
урядів. В однім листі писав Левицький по польськи:
„Могильницький мав нагоду, читаючи давнішу нашу
історію, спостерігати, що коли сталося, отже пишу до
нього щоб доніс мені,, чи мав нагоду вичитати щось
таке, що придалобся до теперішньої матерії". Заразом
Левицький пересилав Могильницькому призбираний ма-
теріял до перечитання. Ствердження такої може й вза-
їмної помочи пояснює неодну спільну думку в меморія-
лах для урядів і Відомосте Могильницького про укра-
їнську мову.
Епідемія холери в 1&31 р. перервала невсипущу
діяльність Івана Могильницького в 54 р. життя. Вро-
дився 1777 р., богослове скінчив на львівськім універ-
ситеті, висвятився в 1800 р, як дроздовицький парох
і нижанковицький декан одержав наприкінці 1815 р.„
покликання на. шкільного референта до перемиської
консисторії, Д .рік пізніше номінацію на каноніка й члена
перемиської капітули, в 1817 р, назначення верховним
надзорцем шкіл перемиської єпархії, а> в 1818 р. кусто-
сом капітули, при задержанню й шкільного реферату-
й верховного, інспекторату над школами Був також ди--
ректором дяко- вчительського інституту, де й.учив.
З огляду на свою бездітність приймав сироти-дівчата по
39
далеких свояках на виховання й віддавав їх замужза за-
карпатських богословів. Свій маєток записав перемиській
капітулі на стипендії для пятьнадцятьох бідних учени-
ків перемиської гимназії, синів і сиріт по священиках.
10.	Безідейність освічених верстов.
Своїм життям, виповненим ідейним змістом, Іван
Могильницький різко відбивав від сучасних собі осві-
чених верстов. Як сам Могильницький дивився на ролю
освічених верстов, про це маємо цікаве свідоцтво
Юстина Желехівського, одного З ПІЗНІШИХ ДІЯЧІВ пере-:
миського гуртка: „Яко знавець історії знав він (Мо-
гильницький), що нарід без шляхти й інтелігенції ніколи
не може піднестися, а знаючи, що українська шляхта
перейшла на польську шляхту, тодішняж українська
інтелігенція, що походила з середнього стану, священи-
ків, мандаторів і економів, була цілком байдужою» як
що не ворожою розвиткові української народности,
звернув покійний наш патріот усю свою діяльність на
освіту простого народу, що лишився вірним свому
обрядові й українській мові та зберігав свої традиції
й історію в народніх піснях. Отже просвічувати при
помочи народніх шкіл селян і міщан і творити з них
інтелігенцію з українським духом було його одиноким
задушевним змаганням".
А в тім на саму освіту мало українське громадян-
ство викривлений погляд. На працю дивилося воно як
на велике нещастя, а школу уважало інституцією, що
має видавати упривилейованих людей. І тоді й довго-,
довго ще потім батько страшив сина, що дасть , його
до купця або до ремісника, як що він не буде вчитися.
Правда, гірка наука для сина,, але- за те пізніше син
заживе солодко й не потребуватиме працювати. Щож
дивного,, що йдучи слідами освічених верстов, і селянин
посилав свого сина до школи, щоб син не працював
так тяжко, як батько, й став священиком, що живе
з живого та вмерлого.
В парі, з такими поглядами на освіту витворився
серед українського духовенства своєрідний псевдо ари-
40
стократизм. Духовенство звичайно відбилося від народу,
говорило по польськи й нарівні з дідичем і Жидами
використовувало народні маси. Коли повставав торг за
треби, священик старався мотивувати свої вимоги тим,
скільки то грошей стояла його освіта й скільки літ
сушив він- собі голову, заки дійшов до своєї мети. Та
звичайно небагато варта була священикова наука в при-
ложенню до потреб його парохіян. Раз був випадок,
що селянин обвинуватив свого пароха перед консисто-
рією, що не хоче видати йому метрики його батька.
І обвинувачений парох боронився перед консисторією
тим, що він не в силі перечитати давньої метрики, пи
саної по українськи, бо в школах учився він по поль-
ськи, по німецьки, по латинськи, по грецьки, по єврей-
»ськи, по халдейськи й по італійськи та має з усіх тих
мов шкільні свідоцтва зо знаменитими поступами, але
по українськи його ніде в Галичині не вчили.
Були часи, що українські богослови щойно в остан-
ніх роках своїх наук починали вчитися трохи читати по
церковнославянськи й по українськи, щоб бодай могли
відчитати службу Божу з церковних книжок. Молоді
парохи говорили проповіди або сповідали такою калі-
ченою мовою, що їх парохіяне або мало що або ціл-
ком їх не розуміли. Деколи український священик не
знав ні говорити ні читати по українськи. Щоб могти
відправити службу Божу, давав увесь Служебник пере-
писати латинськими буквами, а проповіди в церкві го-
ворив по польськи. Шкільний товариш єпископа Сні-
гурськоґо Іван Парилович почувався Українцем і вдома
говорив по українськи, але в урочистій хвилині вбирався
в латинську комешку. На вечірні вчив сільську молодь
катехизму по українськи, але що третьої неділі виголо-
шував до своїх українських овечок також польську
проповідь, а коли вимовив слова служби Божої-: „Прій-
мите, ядите, сиє єсть тТ>ло моє", додавав шепотом по
латинськи: „Ьос еві согрив теиш“, немовби не був пев-
ним, що церковнославянські слова матимуть таку саму
силу, як латинські. Як низько впало українське духо-
венство, доказує те, що в 1830 р. зайшла потреба ви-
41
дати слівник, де церковнославянські слова пояснено
польськими. Що це не часи Польщі, а Австрії, видко
було тільки з постійних нарікань уряду, що українське
духовенство не піддержує сільських народніх шкіл
і в них не вчить дітей.
Нечисленні урядники українського походження
боялися признаватися до своєї народности. В наукових
заведеннях ніхто з учителів і. професорів не сказав ні
слова по українськи. Адвокати Зарицький, Бачинський,
радники Білинський, Курйлович, професори університету
Нападієвич, Михалевич, учителі Красицький, Клипунов-
ський, Левицькій инші хіба тим заявляли приналежність
до своєї народности, що в великі свята заходили до
волоської церкви й на Великдень поздоровляли митро-
полита з святом — по польськії. Польська бо мова
панувала скрізь по домах освічених Українців, у кон-
систорії, семинарії, навіть по священичих домах. Таким
робом у громадськім життю все було по польськи й,
коли хто з освічених людей заговорив до селянина
або до нижчої прислуги ламаною українською мовою,
це вже була велика ласка.
11.	Перемишль яко культурний осередок.
Над приверненням прав українській мові в щоден-
нім життю багато заслужився епископ Іван Снігурський.
По словам його життєписця Осипа Лозинського Сні-
гурський сам був Українцем (чи то по тодішньому:
Русином) душею й серцем і про українську народність
дбав як найбільше. Все, що українське, цікавило його
дуже й було для нього наймиліше, тому рідних пись-
менників любив дуже, додавав їм охоти й за присвя-
чені собі твори завсіди щедро їх винагороджував.
Увесь його двір і вся служба мусіли з ним і між собою
говорити по українськи. Цією мовою розмовляв зо
своїми слугами, хочби найшовся де в гостині на дворах
польських панів. Дуже приємно було йому, коли свяще-
ники, приходячи до нього в своїх справах і потребах,
говорили до нього по українськи. Епископ Снігурський
установив у своїм заповіті удержання для учителя цер-
42
ковнбславянської граматики, історії й літератури та для
професора пастирського богословя в українській мові.
Як ця фондаціа мала на тодішні часи велику вагу, так
і його старання і заходи щодо науки церкбвнославянщини
для богословів. Дбав про піднесення церковного співу
й не забув про цю справу також у заповіті. Опікувався
ПЕРЕМИСЬКИЙ ЕПИСКОП ІВАН СНІГУРСЬКИЙ.
дуже народнім шкільництвом і в заповіті утворив 50 сти-
пендій для бідних учеників. Колиж до цього додати його
записи на дяко-вчительський інститут і нарешті те, що
він придбав 1829 р. друкарню в Перемишлі, виступить
у виразних рисах гуманність і любов до своєї нації
в цього зразкового єпископа. Все таки його заповіт на-
писаний по польськи.
43’.
Очевидно незатертісліди лишив по собі Снігур-
ський скрізь і на полі церковного життя й станової”
організації* Наложив фонд для бідних удів і сиріт по
священиках, звертав пильну увагу на проповіди й кате*
хизації, увів урядову українську мову в конкурсові іспити <
перемиської дієцезії, позаписував чисто церковні легати-
в заповіті й т. £ Перемиським єпископом був Снігур-
ський до 1847 р., коли вмер у вересні. Вродився 1784 р.
в БересТянах, симбірського повіту. Гимназію скінчив^
АВТОР УКРАЇНСЬКОЇ ГРАМАТИКИ ІВАН ЛАВРІВСЬКИЙ.
у Самборі, вищі студії у Львові й Відні, де й осягнув-
ступінь доктора богословя. Від осени 1708 р. був со-
трудником, а від 1813 р. парохом церкви св. Варвари?
у Відні, де й одержав . 1818 р. назначення на переми*-
ськдго єпископа.	.
Коло єпископа Снігурського гуртувалася низка,
освічених людей, наслідком чого й можна Говорити пр©&
Перемишль яко про український культурний осередок.
Першим життєписцем Снігурського був Осип Лозин*
ський, другим; Юстин Желехівський, обидва священики*
44
з єпископського оточення. Осип Лозинський був дуже
освічений на свій час. Його граматика української мови
спиралася на живі галицькі говори й була найкращою
граматикою української мови в Галичині до 1848 р. Не
віддала вона нашому відродженню тих прислуг, котрі
могла віддати, бо цензурні митарства спинили. її ви-
дання о кільканадцять літ. У гарній передмові до гра-
матики став рішуче на тім становищі, що тільки народня
.мова, хоча й досі не вживана в книгах, може бути в нас
ОБОРОНЕЦЬ НАРОДНЬОЇ МОВИ ОСИП ЛОЗИНСЬКИЙ.
змовою літератури, науки та громадських зносин. Пра-
цював дуже щиро над піднесенням народнього шкіль-
ництва. Хоч зладив далеко кращий переклад шкільної
німецької граматики ніж його свояк Осип Левицький,
нагороду й затвердження потрапив здобути останній
.за свій гірший переклад. В 1838 р. зложив гарний бук-
-варь народньою мовою в напів фонетичнім правописі,
• одначе до шкільного вжитку одержав затвердження
букварь крилошанина Івана Лаврівського, уложений у
45
мові, що від мови Могильницького ріжнилася хіба тільки
більшим числом полонізмів. Лаврівський написав також:
граматику української мови ; з неї відомі досі тільки урив-
ки, цікаві з огляду на те, що брав під увагу говори. Для
української культури прислужився дуже, зібравши ве-
лику цінну бібліотеку, багату старими рукописами й дру-
ками, що її записав перемиській капітулі. Букварь Ло-
зинського лишився в рукописі як один із багатьох:
документів його заходів усіма силами ввести народню
мову, й по можности фонетичний правопис у книги.
І взагалі Лозинський здавав собі справу з ваги народ-
ньої мови для народньої освіти без порівняння ясніше
від усіх попередників і загалом усіх членів, так сказатиб,
перемиського гуртка.
В звязку з обороною прав народньої мови бути
мовою літератури запустився Осип Лозинський в дуже
небезпечне тоді для Українців Галичини новаторство,
а саме виступив із проектом увести латинську азбуку
до українського письменства. Свій проект надрукував-
Лозинський у Всячині (КохтаіЮ§сі), літературнім додатку
до Газети Львівської, й розбудив публичну опінію укра-
їнського громадянства проти себе. Йому відповів Мар-
кіян Шашкевич польською брошурою п. н. Азбука*,
й абецадло 1836 року, а ще в осени 1834 року
Осип Левицький, що надрукував відповідь у перемиській
єпископській друкарні, а редактор урядової львівської
газети Михалевич (Українець) долучив відбитки відповіли
до розсиланих чисел газети.
Осип Левицький також написав граматику буцім-
то української мови й видав її, по німецьки в 1834 р..
Уважав себе поетом і знавцем, мистецтва. складання^
віршів. Писав несмачні панегірики (єпископам Снігур-
ському та Яхимовичеві, митрополитові Левицькому), ще
поганіше перекладав дещо з Ґете, Шіллєра й т. д. Иого>
переклади були такі незугарні, що з нагоди перекладу’
Шіллєрового „Дзвона" кружив дотепний двовірш:
Батько Шіллєр зажурився, -
що його „Дзвін" в Шклі розбився.
Парохом бо Шкла в Яворівщині був саме від 1834 р..
-46
..Левицький, що для своїх парохіян видав молитовник
<-і початковий підручник рахунків.
Передтим жив у Перемишлі, де зразу, висвятив-
шися безженно, став капелям ом єпископа Снігурського,
що нераз виявляв йому свою ласку, хочби винагоро-
джуючи його за відповідь Лозинському. Не без впливу
Снігурського вспів також Левицький одержати конкур-
сову нагороду за переклад граматики німецької мови
для народніх шкіл, для котрих видав із початком кон-
ституційного життя граматику української мови. Мова
церковних книг не дала йому уложити граматики живої
/народньої мови, навпаки тут є багато церковнославян-
щини. Все таки оця граматика є значним ступнем напе-
їред у порівнянню з його першою граматикою, виданою
1834 р. по німецьки, задля котрої називали його в своїм
часі „знаменитим язикословом". Одначе таким він не
був ніколи, хоч видав іще й церковнославянський слів-
ник. Першу граматику буцімто нашої мови переробив
із граматики московської мови й через те не давав під-
ручника української мови, а якоїсь Московсько-польсько-
церковнославянсько-української сумішки. Хоч його по-
гляди пізніше в дечім прочистилися, одначе на справ-
жнім науковім грунті не став до кінця свого життя.
'Умер в 1860 р. яко парох Нагуєвич, родинного села
Звана Франка, доставивши теми для його повісти Вели-
кий Шум.
Франко оповів про причину його смерти ось що.
>В Нагуєвичах межує ерекціональний грунт із гро-
мадським. Терплячи часто шкоду від громадської ху-
доби, Левицький хотів відгородитися. А передирався
Левицький завзято з місцевим писарем Костем Думя-
ком, що його він назвав мантою, себто шахраєм. Про-
тягом кількох років, як оповідали в Нагуєвичах, кожду
свою проповідь кінчив Левицький, менше-більше так:
„А коли де найдеться чоловік хитрий, підступний, зло-
'СЛИВИЙ, пяниця, дерун, лизун, кривдитель і ізверг (кат)
роду людського, то такий чоловік називається — ман-
та“. За його прикру вдачу громада не любила Левиць-
<кого, називаючи його „ксьондзом грубим". І саме Думяк
47
розпочав в імени громади з ним сварку за те, що ста-
вив пліт не на межі, а на громадськім грунті. Був це
гарячий день літа. Суперечка на полі протяглася трохи
не до полудня. Думяк довів Левицького до лютости
й він вхопив кіл, підбіг на те місце, де хотів поставити
пліт і, вдаривши затесаним кінцем об землю, крикнув :
„Ось поти моє 1“ й у тій же хвилині впав . на землю
ражений параліжем.
Ця сценка характеристична ,для задиркуватости
Левицького, що нею він відзначався й у своїй пись-
менській діяльности. Доброї вОлі не можна йому від-
мовити, напр. у 1843р. задумував видавати: Бібліотеку
•бесід духовних, одначе нічого трівкого не лишив по
•собі. В його задиркуватбсти й лежить його головне
значіння: своєю вдачею він робив рух і не давав спати
.в часах, коли тяжко було за робітників.
Із діячами перемиського гуртка прийдеться ще зу-
стрітися. Про дотеперішніх діячів треба сказати, що
всі вони були священиками. Призвичаєні до церковно-
славянської мови богослужебних книг і вважаючи її
святостю, звичайно й хотіли її мати літературною мо-
вою для нашого народу. Священиче становище потя-
гало за собою те, що їх світогляд обертався головно
коло духовних справ, а віру й народність вони утотож-
нювали. Перестерігав перед таким утотожнюванням уже
їван Могильницький, -висловлюючи розумну думку, .що
греко-католицький обряд і українська народність не
покриваються. Українцем є той, хто почуває себе Укра-
їнцем і говорить по українськи без огляду на те, чи
він є уніятом, чи римокатоликом, чи й ісповідує иншу
віру. Все таки обставини тодішнього українського життя
в Галичині склалися так, що навіть праця тільки в інте-
’ -ресї церкви, напр. хоральний спів у перемиській катедрі,
що його завів Левицький, була вже початковою працею
.над національним освідомленням чи то працею над
задержанням людей при українській народности. В такій
самій мірі можна говорити про народність тодішнього
інароднього шкільництва.
48
12.	Відродження Славян і пня української нації.
Уже на діячах, так сказатиб, перемиського гуртка
відбився вплив відродження Славян на початку 19 віку,
головно на Могильницькім, Лозинськім і Левицькім.
Іще сильнішим був вплив славянського відродження
на діячів, звязаних зо Львовом яко культурним осеред-
ком. Із огляду на це заходить потреба сказати дещо,
бодай у найзагальніших рисах, про могутній рух між
славянськими народами, що веде свій початок від кінця
18 й початку 19 віку.
На всім просторі славянського світу зродилася
велика спільна думка про свій нарід, про його волю,
розвиток і просвіту. Зразу ідея найбільше освічених
людей — здобувала щораз ширші круги жерців і на-
решті стала більше або менше свідомим змаганням
цілих славянських народів. Зокрема Південна Славянщина
звернула увагу Европи на себе. Свободолюбні й хоробрі
Серби вибороли собі в двох перших десятиліттях 19 віку
незалежність у боротьбі з Турками й заснували своє
князівство, сміливі Чорногорці воювали з Турками
й опиралися Французам, а короткий час істнувала Іллірія,
діло Наполеона. Неменше вражіння зробило на Европу
й головно на Славян видання сербських пісень, що
жили серед народу. Відкриваючи перед Европою вели-
чезне багатство сербської поетичної творчости, давав
знаменитий Вук Караджіч моральну опору героїчним
подвигам свого народу. Вражіння краси й багатства
сербської поезії відбилося на оцінці сербського народу
в Европі. Та не тільки для Сербів був Вук Караджіч
цілою енциклопедією етнографічного знаття про свій
народ, але й у цілій європейській науці він був одним
із перших письменників, що домагалися уважного до-
сліду народности й поважного відношення до змісту
життя народу, його звичаїв і обичаїв. Любов до свого
народу піддала Караджічеві домагання, щоб книги
істнували для народу й щоб тому писалися мовою на-
роду. Таке поставлення справи потягало за собою
розрив із церковнославянською мовою яко сербською
49
літературною. А що й дотогочасний етимологічний
правопис сербських книг випливав із потреб церковно-
славянськрї, а не сербської народньої мови, Вук Кара-
джіч зреформував і правопис, уводячи фонетику.
Навмисне ширше згадано про Вука Караджіча, бо,
так сказатиб, його слідами йшов у Галичині діяч, що
хоч його імя не загомоніло так по всій Европі, як Ка-
раджіча, хоч і не лишив по собі такої багатої спадщини,
як Караджіч, бо й злиденне життя й короткість його
стали на перешкоді цьому, але для галицької галузи
українського народу має таке саме значіння, як Караджіч
для сербського народу. Це мова про Маркіяна Шашке-
вича, що, як і Караджіч, на народніх масах опер усю
свою діяльність, збирав пісні й инші твори устної сло-
весности, її мову вводив свідомо в письменство, на неї
перекладав Св. Письмо, зложив читанку для народніх
шкіл і для української літературної мови придумав
фонетичний правопис на зразок зреформованого серб-
ського. ,	~
Коли приклад Караджіча піддавав шлях Шашке-
вичеві, кудою іти йому, відродження Чехії не тільки
стверджувало, що шлях, котрим пішов Шашкевич, оди-
ноко доцільний, але й зазначилося сильно на самім
змісті його літературної діяльносте. Батьком відродження
Чехії та взагалі відродження Славян і славянської фі-
лології був учений чеський ігумен Йосиф Добровський,
що писав про чеську мову, чеську історію та про Сла-
вянщину. Хоч він не писав цо чеськи, та не зважаючи
на це, він перший раз виложив у науковій системі ха-
рактер чеської мови, вказав на велику сімю славянських
мов, посвятив усю свою діяльність славянській історії
й філології та, звернувши своїми науковими працями
увагу навіть чужого вченого світу, тим більше зробив
вражіння в самій Чехії, викликуючи тут гурток насліду-
вачів. Вони писали книги в обороні чеської мови, ви-
давали її граматики, займалися поезією й історією,
друкували книжки для народнього читання, заходилися
коло чеських газет, видавали памятки старого чеського
письменства й перекладали конче потрібні чужі книги.
4
50
Не обійшлося без довгих спорів за мову та правопис,
одначе палка любов Чеха до свого віднесла блискучу
побіду над ворогами поступового розвитку.
Щоб підбадьорити земляків до пильнішої й зав-
зятішої праці над відродженням свого народу, прига-
дувано, що в минулому були славні часи, була могу-
чість, багатство, освіта, пошана в сусідів, були великі
люде, полководці, письменники, святі тощо. Для про-
славлення давньої чеської культури й піднесення зна-
чіння сучасного чеського народу доконано вдатного
фальсифікату, відомого під назвою Короледвірського
Рукопису, підробленого в хвилинах захоплення. Буцім
то відкрив його' в 1817 р. Вячеслав Танка, правдопо-
дібно один із найвизначніших учасників по мистецьки
довершеного підроблення. Гаряче відданий чеській на-
родносте, що їй служив усіма засобами, він став пер-
шим діяльним бібліотекарем бібліотеки заснованого
в 1818 р. Народнього Чеського Музею й, посвятившися
науковим зайняттям, видавав підручники, христоматїї
й давні памятки. До Музею прислано таємним способом
другий фальсифікат, Любушин Суд, у підробленню ко-
трого підозрівав Добровський Ганку на спілку з Иоси-
фом Юнгманом. Для чеської мови довершив останній
величезної праці, що нею займаються звичайно цілі
академії, зібравши в своїм Слівнику всі відомі факти
чеської мови, й дав таку саму капітальну Історію чесь-
кої літератури від найдавніших часів до своїх днів
у сухім бібліографічнім матеріалі з короткими історич-
ними увагами про політичні події, освіту, мову й літе-
ратуру. Книги того роду були для Чехів і инших Славян
літературними подіями. Такою подією була й знаменита
чеська історія Франтішка Паляцького, що й доброю
історичною методою, виробленою сучасною наукою,
<й прегарним мистецьким викладом, характеристичним для
‘ сильного літературного хисту автора, й теплою симпа-
тією до предмету без зайвої сентиментальности значно
перевищила подібну працю Карамзіна з російської
історії. Паляцький був довгий час редактором період
дичного видання Чеського Музею п. н. Часопис, в ко-
51
трім Яків Головацький надрукував на початку 40 рр.
-опис своєї мандрівки по Галичині й Закарпаттю.
Завдяки невсипущій праці низки талановитих чесь-
ких учених стала Прага славянськими Атенами, тим
•більше, що тут появилися також учені котрі звязали
-питання власної народности з інтересами инших сла-
вянських племен. Таким загальнославЯнським змістом
відзначалися праці Павла Йбсифа Шафарика, бо так
-перехрещено з-українська чеську назву „§аіагік“. По-
чинаючи велику силу його праць із поля славянської
старовини, філології й літератури, треба згадати, що
він видав розвідку про походження славянського пле-
мени, написав історію славянської мови й літератури,
видав Славянські Старовинности, що мали сильний
вплив на досліди в усім славянськім світі, нарешті дав
хоч короткий, але повний огляд славянської етнографії.
іКоли Шафарик був ученим всеславянськог.о значіння,
таким поетом став Словак Ян Колляр, що видав поему
п. н. Донька Слави, під котрою розумівся і славян-
•ський світ і його любка Міна (Вільгельміна Шмідтова),
•батько котрої, євангелицький проповідник одного мі-
стечка недалеко Єни, по. традиції походив від славян-
•ських, насильно знімчених предків. Поема містить, звиш
шістьсот сонетів і ділиться на пять пісень. Оригінально
вмішані тут обидва предмети любови Колляра: з опо-
віданням про свою любов до прегарної дівчини він звя-
.зує оповідання, про свої мандрівки по землях. Славян,
згадки, про їх сумну історію та пророцтва про буду-
-щину. З инших його літературних праць мала в своїм
часі значіння та вплив на Славянщину брошура про
•Літературні взаємини між ріжними племенами й наріччями
славянського народу. Тут пропагував він думку,, що
дЛя кращого виповнення свого завдання повинні сла-
вянські племена зєднатися як найтісніше в літературних
-взаєминах, себто ділитися взаїмно своїми вислідамш. та
взаїмно улекшувати собі працю. За літературні мови?
признавав він чотирі мови.: чеську, сербську, польську
>й московську. Кождий Славянин повинен на його думку
знати ті чотирі головні славянські мови, щоб читати
4*
52
книги й розуміти розмову. Одначе він не бажав собі'
жадної спільної славянської мови. Свої думки мотивував
небезпекою, що грозила Славянам в разі роздроблення»
сил і інтересів, а духова спільнота мала на меті облек-
шити історичне завдання Славян: вести далі цивілізацію
й освіту, бо на його думку романські й германські на-
роди закінчують уже свою ролю й роблять місце для
нового діяча: Славянства. На поетичнім полі працював
і Франтішек Челяковський, що в 1822 р. видав свої'
славянські пісні. Закінчуючи Челяковським згадки про-
найвизначніших представників чеського відродження,
котрі мали безпосередній або посередній вплив неукра-
їнських діячів Галичини, не можна не згадати про за-
снування в 1830 р. Чеської Матиці для видавання книг
до читання широким народнім масам.
У зносини з Чехами входили молоді Українці львів-
ського гуртка при помочи самих же місцевих Чехів,,
напр. Запа й Кавбка, Ідо в неодному були вчителями
молодих Українців, добували для них чеські видання,
доступ до чеських видавництв тощо. З Українців були
посередниками між земляками й Чехами та південними
Славянами головно ті, котрі опинилися у Відні для сту-
дій або в якім иншім характері. Тут напр. навязав до-
сить широкі зносини брат Якова Головацького —Іван,
знайомий між иншим особисто з Караджічем і Словін-
цем Вартоломеєм Копітаром, цензором для славянських
книг у Відні. В останній ролі мав Копітар можність
ширити свої думки між українськими граматиками в Га-
личині, де здобув собі вірного ученика в особі Осипа
Лозинського. Боронив бо Копітар не тільки права на-
родньої мови в письменстві й науці, але й пропагував
заведення латинки в українських книгах, бо яко щирий
австрійський патріот хотів повести межу між Українцями
австрійської й російської держави. Другий Головацький
— Яків у часі своїх студій в Пешті зазнайомився з де-
якими Сербами та з Колляром, що його Доньку Слави
перекладав Іван Вагилевич; Яків Головацький переклав
панславістичний маніфест Колляра про славянську вза-
ємність і перекладав сербські пісні, так само й Маркіян
53
Шашкевич, що довершив також перекладу підроблених
'старочеських творів: Короледвірського Рукопису й Лю-
бушиного Суду (їх підробленість виказано науково
щойно геть у пізніших часах).
Взагалі зносини галицьких письменників із ріжними
•славянськими вченими й письменниками були живі, ве-
-лося оживлене листування, пересилалися статті до видав-
ництв, писалися книги, що більше, російські вчені від-
відували Галичину, напр. Петро Кеппен, Михайло Поґо-
дін, Ізмаїл Срезневський і инші, й особисто познайомлю-
валися з деким із Львовян. Звязки цього роду улекшу-
вали можливість роздобути наукові й літературні твори,
»що вийшли в Росії й нераз відносилися безпосередно
•або посередно до українських питань.
Зокрема Ізмаїл Срезневський був бажаним гостем
для молодих Українців Галичини; Приготовляючися до
катедри славістики, він відбув у рр. 1839—1842 наукову
подорож по Славянщині. Привезений дитиною з Мо-
сковщини до Харкова, він полюбив Україну неначе
рідний край, тим більше, що це був час, коли роман-
тизм всесильно запанував у письменстві й науці східно-
славянських народів. З початком 1842 р. познайомився
з ним Іван Головацький у Відні. Із захопленням згаду-
вав Головацький свою зустріч із Срезневським, як дока-
;зують слова його листу: „Ніколи, док життя мого,
не позабуду тих хвиль, що-м із вами пересидів, пере-
бесідував тутки; якось мені й мило і гарно було із вами
укупці, та -й іна серці полегшало, і за свою журбу
нераз чоловік забував, слухаючи ваших розговорів
•о Русинах, о Словенах". Видавця Запорозької Старо-
вини взяв Головацький за Українця, як виходить із йо-
<гож вірша:
Ой, десь над Дунаєм в далекій чужині
зійшлися було люде сусідні.
— Помагайбіг! — Здоровлє всій вашій, дружині і
— А як собі живете ? — Ми бідні.
— А звідки ? — Знад Дніпра. — Я з низького Буга.
— І в нас та повість самая:
вже годі .на світі, ні коси, ні плуга,
присіла нас нужда гіркая! —
54
Такую си бесіду мали краяне,
пізнавшися серцем, душею.
Таке» сильне вражіння зробив Срезневський і на
Якова Головацького, що про його діяльність довідався
вже у Відні від його брата Івана, а в Празі від Шафа-
рика й Ганки. З розмов із Срезневським вияснив собі
Яків Головацький багато питань щодо славянської
справи взагалі та Росії й української літератури зокрема.
Свідоцтвом вражіння може послужити вірш, що його
присвятив Яків Головацький Срезневському:
Руський з руським іювєтрічався,
руський з руським повитався,
хоть з далекой України,
хоть з далекої родини, —
вже один другому браті
Ізвяжімся, рідні діти І
Час вже нам відмолодніти І
Свою пісню заспіваймо,
своей сили добуваймо,
та все піде в лад!
І вірш Якова Головацького доказує, що в Срезнев-
ськім бачив він Українця, гостя з Наддніпрянщини.
Нема сумніву, шо Срезневський міг тільки утвер-
дити молодих галицьких Українців у постанові держа-
тися в книгах народньої мови. Бож Срезневський і сам*
був енергійним діячем харківського гуртка й ще в 1834 р.
у відкритім листі п. н. „Погляд на памятки української
народньої словесносте" уважав зайвим доводити, що-
„українська мова (або, як люблять инші називати Гї,.
„малоросійська") це окрема мова, а не наріччя москов-
ської або польської мови, як дехто доводив". „Багато
людей певні, — додавав Срезневський, — що ця мова;
одна з найбагатіших славянських мов і, хоч іще неви-
роблена, може вже зрівнятися з виробленими мовами-
щодо гнучкосте й синтактичного багатства, мова по-
етична музикальна, артистична".
На цій мові й виросла органічно з попереднього-
розвитку української літератури й під подувами євро-
пейських течій, котрим підлягали європейські літератури,.
55
нова українська література з її батьком Іваном Котля-
ревським, його продовЖателем Петром Гулаком-Арте-
мовським, із Грицьком Квіткою, Євгеном Гребінкою,
Амвросієм Метлинським, Тарасом Шевченком і иншими
письменниками. Складена ще на початку ХІХ в. грама-
тика української мови Олексія Павловського, мови, що
буцім то на його думку вимирала, вийшла 1818 р_, одначе
увесь дальший хід розвитку українського письменства
був голосним запереченням мильности такої песимі-
стичної думки. Про працю на полі збирання й вида-
вання творів української устної словесности низки діячів,
як князя Миколи Цертелева, Михайла Максимовича,
Платона Лукашевича, що в 1839 р. відвідав Галичину
й у Львові познайомився особисто з Яковом Головаць-
ким, Осипа Бодянського й инших, знав прегарно
Срезневський, бо сам брав у. ній живу участь у Запо-
розькій Старовині.
І саме нова українська література пня нашого
народу була тією іскрою, котра запалила призбираний
в Галичині хворост. А цінне свідоцтво про ролю зга-
даної літератури при вході Маркіяна Шашкевича на
шлях народньої літератури дав кілька літ по його
смерти Яків Головацький в першій частині віденського
Вінка в статтейці: Память Маркіяну Руслану Шашкевичу.
Ось що пише один із найближчих товаришів плянів
і праці Маркіяна Шашкевича: „Розваживши все (себто
відродження Славянщини) і роздивившись, предці не
знаходив (Шашкевич) ніде того, що дух єго віщий,
перечував, а душа так сильно бажала; все він тужиа
за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не зна-
ходив ні в старих ні в нових словесностЯХ, бо він
шукав своєї народної — банував за своєю родимою.
Як півсонно снувалася перед умом якась нова, питома,
своя народна словесність, — але не було відваги без
приводу самому пуститися в незнакому путь! — При-
годою лучилась Котляревского Енеїда, малоросійскі
пісні Максимовича та либонь Павловского граматика;
урадований найшов тоє, за чим так давно глядів, зо-
бачив живий приклад, переконався о можности
56
народної рускої словесносте — загадав великую гадку:
утворити чистонародну словесність южнорускую і сесій
гадці вірен остав до кінця".
З яким щирим захопленням зустрічав Шашкевич
новинки української літератури зза Збруча, доказ цього
маємо в цих словах його листу до одного зо своїх
товаришів, Михайла Козловського, в 1842 р., себто
в тім самім році, коли Срезневський- відвідав Галичину:
„Рідні, любезненькі! Несеся воздухами до вас, мої ми-
ленькиї, шпарка Ластівка (альманах, що його видав Євген
Гребінка). Ой, ластівкаж то, ластівка! такої ще ніхто
з роду не бачив, бо не то іно що гарно виспівує та
щебече та так мов примовляє, а то ще і на зиму не
ховаєся і все снуєтся і все літає і все виспівує, що
забудеш і біду і горе і смуток і журбу і здаєтся тобі,
що завсіда весна. Оттака то летит до вас ластівка! —'
При Ластівці ступає вагою сановитий, сумний, казав-
бись, пристарий Могила і заглядає не так, як Ластівка,
весело в віконця, а ступає під землю, в могили, цілує
давний порох, обнимає кости, а нагорнувши там сили
у свої груди, гуляє з вітрами по степах або з вороном
попід небеса. — Оттак, братчику! потішся з ними, по-
любуйся, пожурись і поплач, а небавком назад їх до
нас пришли". Забувши згадати в листі, додавав у до-
писці ще оце Шашкевич. „Основяненькових повістей
другую книжку потому пришлемо. Прехороша там Ма-
руся, окаянний пянюга Ничипір і таки живісінький на
патреті Салдат; побачиш сам небавком, коли Ластівку
і Могилу недовго у себе забавляти будеш, бо они чужі;
вже з Основяненьком довше будеш балакав".
Хоча' в Гребінчиній Ластівці було чотирі поезій
Тараса Шевченка, а саме: Вітре буйний, Причинна, На
вічну память Котляревському й перша глава Гайдама-
ків, Шашкевич не підкреслив присутносте Шевченкових
творів у Ластівці, хоч ширше розписався про збірку
поезій Метлинського-Могили. Це тільки доказ, що до
того часу Шашкевич не бачив Шевченкового Кобзаря
з 1840 р.
57
13.	Панщина й польські „славянолюбці“-дурисвіти.
Природним вислідом відродження Славян на кінці
18 й початку 19 віку була всеславянська думка, пансла-
візм, із ціллю визволити ті славянські народи, котрі
ледви животіли під чужим фізичним і моральним гне-
том. Цю ідею викривили дуже швидко Москалі й По-
ляки : Москалі зачали прибиратися топити инших Сла-
вян у російськім морі, Поляки заходилися поробити
Поляками Українців і Білорусів.	(
Для такої мети не цуралися Поляки жадного спо-
собу. Навіть панщизняне пекло, залежне на українських
і білоруських землях головно від польських панів, зро-
били вони хитрим знарядом своєї пропаганди. Те пан-
щизняне пекло перейшло з Галичиною зпід Польщі
>під Австрію. З своєї мандрівки по Галичині писав Йо-
•сиф II в 1773 р. до своєї матери Марії Тереси, що
галицький селянин тільки фізичним життям пригадував
людину. Тому Йосиф II старався своїми гуманними
реформами улекшити тяжку селянську долю, а головно
обмежити необмежену досі владу дідича.
І гуманність Йосифа 11 відчуло українське селян
ство. По віковім пониженню воно перший раз поба-
чило в австрійськім уряднику оборонця своїх людських
прав. Навіть польські селяне з Великого Князівства
Краківського почали щиро уважати себе Австрійцями
й дріжали на саму думку про відбудову Польщі. Щож
говорити щойно про українське селянство ?
Одначе Йосиф II панував дуже коротко. Головно
•наслідком цього й не встоялися його реформи. По йо-
го смерти наступила реакція, що крок за кроком ни-
щила зміст і духа реформ попереднього часу. В часі
цієї реакції дідичі потрапили обернути на свою користь
ті закони, котрі мали забезпечити селян від покрив-
дження з боку дідичів. Очевидно селяне не могли не
відчути такої зміни на власній шкірі. Посипалися май-
же від усіх громад скарги до цісаря. Але вони не при-
несли успіху й селяне, не хотячи закладати ярмо на
свої шиї, почали ворохобитися, одначе військові екзе-
куції повчили їх, що марні їх золоті сни про волю.
58
Придивився військовим екзекуціям замолоду також
Яків Головацький і згадав про них у своїх споминах:
„А які трагічні сцени можна було списати на таблицях
історії на рахунок законного порядку, котрий зберегали
панки з військовим конвоєм у зворохоблених громадах,
що боронили своїх прав перед замахами захланних
панків! Урядники виїзджали в супроводі роти піхоти
або відділу гусарів чи драгонів. Десятками покладали
селян або міщан по вказівкам пана, мандатора або
економа. Йшла в хід палка. Били по 50, 75 і більше
буків, драгони й гусари переїли в селі всю птицю,
перерізали худобу, скормили увесь хліб, з стогів тягну-
ли пшеничні снопи й кидали коням. Коли після таких
екзекуцій не йдрікся хто своїх прав, того заковували
в кайдани й висилали до криміналу."
Пригадані жахливі сцени це один із рубців пан-
щизняного порядку, основаного на повній суспільній
нерівности, наслідком чого найтяжчі кривди спадали
на українське селянство. Селянин мав буцім то поле
й хату, одначе зверхню власність над усім неначе опі-
ку мав пан, що без його дозволу не міг селянин ані
продати ані заміняти ані ділити ні побільшити ні змен-
шити свого маєтку. Панського дозволу потребував на-
віть селянин, коли хотів женитися. З того дуже кори-
стали розпустні польські пани в роді графа Бонков-
ського, що не пропускав ні одної дівчини, ні одної
гарної молодиці без замаху на її жіночу честь, або
сліпого Потоцького (в Бучачі), що держав цілий гарем
гарних підданок. А таких Бонковських, Потоцьких,
Калиновських був у бідній Галичині легіон. Головаць-
кий згадав, що про дідича Убиша зложилася припо-
відка й пісня: Ой, ти пане Убиш, і ґромаду гнетеш
і сам себе згубиш.*' Були й такі випадки, що панки не
годилися пустити дівчину під чужого пана без умови
на право першої ночи. Й дівчина говорила . „Хочби
прийшлося мені досидіти й до сивої коси, а не піду
до двора". „Таких повістей можнаб написати цілі томи"
— запримітив Головацький.
59‘
Згідно з австрійськими законами селянський грунт
не був і власностю пана. Селянин мав на нім жити»,
відроблювати з нього панщину, давати данини й пла-
тити урядовий податок, так звану урбарію. Крім 150
законних днів панщини мусіло селянство відбувати ще-
мало що не 150 других незаконних, а крім того обло-
жене було шарварками й державними тягарами. В часі'
відбування панщини часто знущалися панські посіпакиї
над панщизняками. Ось одна квітка, що про неї зга-
дав Головацький. В Червоногороді управитель пан-
ського маєтку звелів виходити на панщину досвіта,,
а передтим приказав розложити снопи у велике коло
(так зване „польське купко"). До них приставив шістьох,
молотників, щоб, поступаючи один за другим, били»
безнастанно ціпами по колоссю. Поки молотники обій-
шли кругом, уже гайдуки обернули снопи на другий,
бік. Молотник хоче розвязати сніп, але управитель го-
ворить до нього: „Ні, молоти! ти на це молотник,,
снопи розвяжуть гайдуки". Баба принесла Обід, селя-
нин хоче пообідати, але чує слова управителя: „Ні,
ще не полуднє, молоти!" І так не дав віддиху до по-
лудня. Бий і бий ціпом! Гайдуки відгребували вибитії
снопи й солому та підкладали свіжі снопи. А якеж:
було відживлювання нашого селянина при такій тяжкій*
праці ? Тільки багатіші селяне їли чорний хліб разовий,
змішаний з гречки, вівса, ячменю й трохи жита ; бідніші
не знали иншої страви як тільки бараболі, без усякої
омасти — говорить один із сучасників (Кубракевич)..
Панщизняний порядок був тим страшніший для
нашого селянина, що дідич був першим і безпосереднім,
його начальником політичним і судовим. Пан сам або
через свого мандатора стягав із селян податок, ставляв
рекрутів, іменував громаді війта й судив дрібніші,
справи. Крім того мав пан патримоніяльне (батьківське).
право над селянами, себто міг їх карати на тілі. Сло-
вом — панщина віддавала наше селянство на повну
ласку й неласку пана.
Вища судова влада була в руках Німців і знімче-
них Поляків, а нижча, найтяжча для нашого народу,.
•60
в руках дідича й уповноваженого ним мандатора.
В німецьких судах, кримінальних, як згадав у своїх
•споминах Головацький, екзекуцію відбували палка
й бук, а в мандаторській управі канчук, кий і нагайка.
А в тім крім пана й мандатора була ціла зграя посі-
пак: економів, комісарів, лісничих, гайдуків, панських
•козаків, отаманів і инших дрібних тиранів, що для них
і пбвинаходив наш народ відповідні назви: ляшуги, де-
руни, гарапники, людоїди, кровопійці, живодери, шкі-
•ролупи й инші.
Г чого не витерпіло наше селянство в руках тих
;посіпак? З найбільшою суворостю виконувалася пан-
щина, підводи, толоки, шарварки, облави, варти, за-
жинки, обжинки, закіски, обкіски, заорки, оборки, ви-
тягалися урбари, чинші, жорнове, десятина від бджіл,
•мітки, осипи вівсом, буквою й жолуддям, рогове, без-
рожне, кури, каплуни, яйця, гриби, оріхи, малини й без-
межні инші данини та здирства. Найможливішї про-
дукти мусіли зносити селяне в ріжних порах року до
панських дворів або економських домів. Даровою пра-
цею селянина користувався не тільки дідич, але й ман-
датор, комісар, ключник, писарь і инші подібні під-
панки.
А осмілилася громада скаржитися на пана, дідич
кликав до себе громадську старшину й, відкривши шка-
тулу, говорив: „Бачиш ? це червінці, а то таляри,
а то цванцігери. Цванціґери підуть ляндсдрагонам, що
будуть палєти возити, таляри поберуть комісари за ко-
жсії, а червінці пішлю в губернію й до міністрів і моє
буде право: заплачу, перекуплю всіх, а тебе буками
убю на смерть, мудю, хаме !" А того, що скаржився,
оббив мандатор, передержав у тюрмі, поки не загоїлися
рани, прикладаючи холодні оклади, — й знову побив
;нагаями й знову вилічив, передержавши в тюрмі, що
не можна було й виказати ран від побоїв. До чого
доходила звірськість підпанків, ось один із безлічи
зразок. У Турі був писарем у мандатора попович
Юліян Лушпинський. Він мав дику пристрасть бити
селян за що небудь. Коли, з циркулу заборонено па-
61
тримоніяльній владі без попереднього протоколу дати»
підданому більше пятьох палок, Лушпинський або, як:
його загально називали, Лупинський, хотячи вилляти-
на кім свою пристрасть, велів привязати селянина на
лавці, вдарив раз канчуком або цибухом, потому
сідав до стола і писав чверть години, вдарив другий
раз, узяв скрипку й грав із пів години краковяка або-
козачка. Таким робом минула година й півтора, поки
виконав екзекуцію батьківської кари пятьох палок. Та-
ких Лупинських були тоді не десятки, а сотки — за-
примітив Головацький. Він запамятав, що паничі лісни-
чого зустріли дівку в лісі за ягодами, здерли з неГ
всю одіж, навіть і сорочку так, що вона сиділа як Єва
в кущах і тільки ніччу вернула до дому, а що з нею-
робили паничі, — один Бог відав. У Пужниках прика-
зував економ жницям заходити лаву на лані не під.
гору, а згори вниз, і жати при самій землі так, що
бідні дівчата й молодиці мусіли два рази нижче згина-
тися, а сам економ, ходячи за ними, ще насміхався
й жартував: „Ох, які в тебе здорові литки!"
А поважився хто не послухати, за те була гостра
кара. Коли селянин обізвався: „я маю право", почув:
„мудю, хаме, гадюко, котюго, гайдамако, твоє собаче
право слухати!“ І вхопивши за чуприну, нуж обкладати-
селянина, чим попало: цибухом, канчуком, палкою.
„До арешту бунтівника І" 1 посадив на два, три дні
до арешту.
Прийшовши до шляхтича, держав селянин зняту
шапку, поки був видний пан. Перед двором стояли»
селяне цілими годинами з відкритими головами в слоту,,
серед хуртовини, на морозі, поки пан не вислав лакея-
й не запитав, за чим прийшло „бидло". В передмові-
до-збірки пісень, виданої 1833 р., писав Поляк Вацлав
Залєский, що двірський гніт над українським народом,
був сто разів гірший від гнету над Мазурами.
Після невдатного польського повстання в 1831. р..
ще тяжчим стало панщизняне пекло для селян: насиль-
ства, захоплювання селянських грунтів і всілякі над-'
ужиття мандаторів, економів і инших посіпак почали
'62
множитися. Тверде панщизняне ярмо почало ще дужче
гнести шиї українського селянства. Сильна течія поль-
ських повстанців приплила з Конгресівки до Галичини
неодин із них душив наше селянство, приповідаючй:
з селянина дери шкіру, як з липи, — друга наросте.
іНе дивно, що цілком безправним, прибитим, прида-
вленим і темним масам і в голову не приходили питання
про народність, про розбудження народнього життя.
Міркою їх народньої приналежности було тільки віро-
ісповідання.
За те дивніша думка польських революційних кон-
спіраторів перенести на грунт панщизняної дійсности
славянолюбські думки та скувати з цього зброю проти
Німців ради визволення й відбудови Польщі. З пропа-
гандою в цім дусі звернулися польські конспіратори
*не тільки до української молоді, а й до українського
селянина. Вони сами пояснювали це ось як у своїх рево-
люційних відозвах: „В роках 1830 і 1831 билися Поляки
против царови москевскому о тото, щоби були вільні,
.а зачинаючи війну, хотіли зрівнати всіх меже собою,
-але магнати, пани потому ся вмешали і не хотіли всіх
рівними зробити, хотіли паньщину, неволю затримати,
.а з того вийшло, що хлоп підданий не вязався до війни
.разом против царови, а хоть вязався, то пізнав потому,
що з війни для него ніщо доброго не буде, та й остиг
в огни. А так лишень самі пани властиво воювали
і про тото ніщо з війни. Впали Поляки, а війна тота
паньская звана. А хотьби Поляки ще десіть рази пір
валися на врагів, не дібются вільности, коли не зрів-
нают всіх з собою, панів з хлопами, а тотих, що їм
не схотят рівні бути, змеже себе не виженут. Пірвутся,
вірте у мою віру! Пірвутся знову Поляки до коси
і топора і ручниці і шаблі против царам, але панів
і магнатів змеже себе вигонят разом з даром і длятого
вдасться тота війна і Польща буде, як була, вільная."
І пірвалися в 1846 р. і в мазурській різні польської
шляхти довідалися, якої Польщі й рівности бажав
польський селянин. Що для українського селянина сама
думка про поворот Польщі була страшна, про це
63
й нема що говорити. Доказом цього була цілковита
безуспішність польської революційної пропаганди серед
українського селянства, що про неї з кількох причин
треба тут згадати.
Поперше цікава справа мови, в котрій велася
польська пропаганда між українськими селянами. Зразу
вживали польські конспіратори польської мови для цієї
ціли. До революційної пропаганди в українській мо
намовляв їх емісар із Волині Гнат Кульчинський. Між
иншим він познайомився в 1834 р. в Ріпневі під Миля-
тином із Каспром Ценглєвичем і, прочитавши кілька
його польських віршів, звернув його увагу, що такі
вірші непрйдатні для пропаганди між українським на-
родом: „У нас народ український — казав він — і для
нього треба простої української поезії, приступної для
пррстонародньрго розуму". Писати українські вірші
заохотив Кульчинський ідіюрніста галицької державної
•бухгальтерії у Львові Юліяна Горошкевича. При трусі
1837 р. найдено в нього між подвійним дном куфра
«цілий літографічний апарат. На камяній плиті находився,
.рисунок, що уявляв чотирьох узброєних в коси галиць-
ких селян, а під рисунком був український вірш такого
змісту: „Доля, що її приготовили селянам царь і пани,
це голод і неволя, бо селянин мусить усе своє життя
.3 останніх сил кріваво працювати, а притім усе таки
мусить терпіти голод. Його тіло покрите лахманами,
жоли тимчасом царь і пани одягаються в золото, не-
«начеб один чоловік не був рівний другому. Одначе
«вже полетів огнистий орел хмарою до всіх народів,
.щоб їм оголосити, що огонь і смерть прийде на царя
(й панів. Отже лагодіть коси, бо кінець неволі й час
щастя і гаразду вже близький, коли ви тільки на себе,
а не на ваших ворогів будете працювати."
Сам Кульчинський не писав віршів, тільки ширив
їх між селянством. Свою пропаганду вів у 1839 р.
в околицях Лопатина. Окружний комісар не встиг його
.арештувати, бо Кульчинський саме в хвилині, коли ко-
місар велів .розбити колодку від комірки лісничого
64
в Смаржеві, де він укривався пізньої осени, застрілився»,
спаливши передтим усі свої папери.
Українські складання польських революціонерів
часто страшно занечищені польськими формами, ви-
словами та складнею однаково як у спольщених Укра-
їнців, так і в Поляків. Спольщеним Українцем був
і студент Михайло Попель, якийсь час голова таємного
товариства, що заснувалося між самбірською гимназій-
ною молодіжю в 1836 р., автор пропагандистичної по-
еми „Русин на празнику". Тут виступив автор дуже;
гостро проти панщини:
З давен давних во недолі
і в нещастю Русин все,
з давен давних во неволі
перед паном карку гне.
Пани в пута нас вбивают
і волочут у свих ніг,
пани в ярма нас впрігают —
і прогнівав вже сі Біг...
Відкиж панок має мати
тото право за собов:
на панщину виганяти,
нашу пити, нашу кров?
Як волами все ворати
свої ниви і свій лан?
Нас коль схоче і продати,
відкиж має тото пан?
Чи він в той світ не приходит
слабий і смертельний враз,
чи він ту ся так не родит
голий, як їкождий з нас?
Гаі ему дав на папіру
міць над нами змія-царьі
Далі, браття І сучу віру
вигубити до сто мар!
Хоч пан, як і селянин, має ноги й руки, щоб працювати
й заробити на хліб, а коли слабий, піти на кулях,
прошаком,
та він нами робит, гонит
і всьо бере і всьо дре,
потім тото пусто трвонит (пускає),
а ми бідні — в біді все.
А хоч автор голосить загладу панам, його слів
не треба поважно брати, бо в нього пан „свій". Ви-
ступи проти панів і панщини були йому потрібні для>
замилення очей і всю біду звалив він на Німця, що йому
й присвячена більшість поеми, хід гадок котрої пере-
дає висновок автора:
Витнім Німців наїздників,
а щасливих діждем віків.
Очевидно в теревенях дурисвіта Українці й Поляки
жили завсіди в згоді, А в тім ця брехня потрібна була.
65
йому, щоб тим чорнішим змалювати Німця, себто
Австрію» що їй усе таки завдячувало селянство деяке
облекшення економічного положення. Бодай жили ще
люде, котрі памятали кращі часи за Австрії, заки не
наступило зближення австрійської бюрократії й поль-
ської аристократії й не потягло за собою важкого
ярма на селянські шиї. Й саме використовування пан-
щизняної дійсности як агітаційного засобу за Польщею
й викривлення славянолюбських думок для різкої про-
тинімецької пропаганди творять дальші причини, чому
ось тут говориться про цю справу.
Спольщений Попель робив те саме й так само,
як Поляк родом із Городенки Каспер Ценґлєвич, що
яко судовий практикант у Самборі належав із Попелем
до того самого таємного товариства. Хоч уродився
й вчився (у Самборі й Львові) на українській землі,
його писання зложені страшно покаліченою мовою.
Брав участь у польськім повстанню 1830—1831 р. Після
того вернув до Галичини й усією душею віддався кон-
спіраторській пропаганді. Арештований 1836 р. за неї,
утік із поліцій ного арешту у Львові, перебрався за селя-
нина й прожив як ковальський челядник у Деревлянах
до 1838 р., коли зловив його уряд, як він спав у пасіці
місцевого дідича. Й тут знову бачимо, якою щирою
була протипанщизняна агітація польських конспіраторів,
що ховалися по панських дворах, У часі між одним
і другим арештуванйям узяв собі до помочи емігранта
Петра Коткевича, що також складав українські вірші.
Після другого арештування засуджено його на довго-
літню вязницю, що її відсидів у Куфштайні до 1848 р.,
коли користаючи з політичної амнестії, вийшов із тюрми.
Відтоді виступав дуже ворожо против Українців.
Від Ценглєвича вийшла 1834 р. „Інструкція" або „Вка-
зівка для вчителів руського народу", себто для пропаган-
дистів, пять уступів, названих листами, з указанням
способів, як звільна доводити українських селян до
ненависти проти цісаря, дідичів і духовенства. Варто
зазначити, що польські конспіраторй зверталися тільки
против українського духовенства, а не проти польського.
5
66
що з свого боку дуже їх підпирало. В будові й укладі
свого писання наслідував Ценглєвич найголосніший
твір польської революційної пропаганди, яким були
Міцкевичеві Книги польського народу. Крім того напи-
сав низку поганеньких віршів, що не всі досі й відомі.
До невідомих належить і вірша „Червон-Когут", такаж
велика, як Попелеве складання, або й дещо більша
(300-400 рядків), характеристична, як оповідають свідки,
для пропаганди Ценґлєвича.
Як і Попель, малював Ценглєвич панщизняну не-
долю селян. Ось що віршував він у пісні п. н. Затужім:
Ой, ролеж, бідна кервавизно моя, чому ти не моєю?
За тебе роблю, за тебе плачу, не зову тя своєю.
Панський лан що день, тебе що тиждень гірким потом зливаю,
за тебе що рік, за тебе ввесь вік як віл ярмо впрєгаю.
За тебе мій отець, я ще молодець, за тебе-сь ми мучили,
за тебе мій дід, за тебе мій прадід як воли все робили-
І я тягну як віл, що но маю сил, — ані тя відробити 1
І подушне даю і плачу, що маю, — ані тя відкупити.
Ой, панеж мій, пане, колиж того стане, колиж тому годі?
Пусти нас з панщини, пусти нас з данини, пусти нас в свободі і...
Як і Попель, звертався Ценглєвич проти панів і царів,
а головно Німців. В одній пісенці завзивав він ось як:
Далій, браття, в руки коси І
Лях нам красний приклад дав.
Вже вольности брнят (гомо-
нять) голоси —
довго Русин, довго спав!
Далій, хлопці, на врага!
Гурра — га І Гурра — га І
Ми ся цілий день мозолим,
ти податки від нас дреш;
лиш як ми тя ту підголим,
то, плюгавий Німче, вздрені 1
Далій, хлопці, і т. д.
Руска земля наша мати,
а наш отець со небес;
всі Славяне суть нам брати,
тілько Німець то є пес.
Далій, хлопці, і т. д.
Не забереш нас в рекрути,
не поженеш в чужий край,
бо ми вмієм коси кути, —
утікай же, утікай!
Далій, хлопці, і т. д.
Лях нам хоче братом бути,
з Ляхом, браття, з Ляхом враз І
А не буде навіть чути,
що пси Німці були в нас.
Далій, хлопці, і т. д.
Український народ відповів на зазиви революцій-
ної пропаганди за відбудовою Польщі тим способом,
що не тільки не вхопив за коси, але й не рушив паль-
цем. Навідворіт заклики Поляків викликували впрост
протилежні думки в Українців. Невідомий автор пере-
67
зробив Ценглєвичеву революційну пісню за Польщею на
шоклик до крівавої розправи з Полякамй, бо
їруска земля наша мати,	і Мазурн наші брати,
• отец наш во небесах,	токмо оден Лях єсть враг!
Далеко цікавіший і цінніший инший відгук Цен-
Флевичевої революційної пісеньки. Свою пісеньку зло-
жив він на зразок пісні, що повстала в часі польського
«повстання на Волині 1831 р. та співалася в полку Ру-
жицького (Гей, козаче, в імя Бога, вже голосит в церкві
дзвін). На зазиви Ценглєвичй до братерства, звернені
в бік Українців, відповів і Шашкевич 1834 р. віршем:
Фолеслав Кривоустий підГаличом 1139. Свої думки при-
брав Шашкевич у легку історичну заслону, відносячи їх
буцім то до 1139 р., коли Українці побили під Галичемполь-
-ського короля Болеслава Кривоустого (це не є історичним
«фактом), але сучасні Українці, що читали або чули вірш
.Шашкевича, певно розуміли вірно його оцей текст:
Не згасайте, ясні зорі,
<не темніте, красні звори,
те вій, вітре, з низ Дністра,
. днесь, Галиче, честь твоя 1
Бо, хто Русин, підлітайте
соколами на врага,
жваво в танец заспівайте
піснь веселу: гурра — га!
Поварися, облак тьмистий,
:ще годинку, ще постій ;
тобі прийде розповісти
•	славний руский з Ляхом бій.
Од Бескида аж до моря
піснь весела загула,
від запада, аж де зоря,
чути голос: гурра — га 1
Покрай Дністра край бистрого
ясний сокіл там жене:
Ярополка Києвского
•	скоропадний кінь несе.
Гей, хто Русин, за ратище,
в крепкі руки меч ясний,
шпарка стріла най засвище!
Гордий Ляшеї день не твій.
Не оден ти город красний
лютим мечом розметав,
руки не оден нещасний
по родині заломав.
Нині щезла пуста слава,
скверний розірвавсь вінеп,
сороквосьма крвава справа
гидкий дала ти конец.
Бач, Болеслав гордовитий
поклоном низеньким впав,
враг, напастник сановитий
на чужім кони втікав.
Рад ость, рад ость, Галичане!
Не загостит більше враг.
Греми, Дністре, шуми, СянеІ
Не прискаче вовком Лях.
14.	На порозі москвофільської реакції.
Викликування впрост противних наслідків між укра-
їнським народом, як мала на меті польська революційна
5*
68
пропаганда, це найважніша причина,, чому про неї' не:
можна тут не згадати. Вже в році повстання (1831)-
серед громадянства, зокрема по гимназіях, велися зав-
зяті спори між українською й польською молоддю. По-
невдалім повстанню зложили вихованці духовної семи-
нарії окрему пісню, що до неї Леонтович підобрав НОТИ’
для цілого хору (Кіо ЕасЬ, та вігасЬ). З пісні пробива-
ється сильна ненависть до Поляків, названих тут зрад-
никами. Припирає їх жваво царь, видирає оборонцям,
прав уроєну вільність і нищить верх гордости. Дріжить
Лях, аби стріла не прошибла його грудей, спідлених.
кривоприсягою, й утікаючи, бє Москаля висланими
в світ звідомленнями. Сплямлений зрадою польський,
край дістанеться під владу Росії, а Сибір охолодить
даремний плян, зроблений серед захоплення.
Польське повстання й польська революційна про-
паганда після нього не тільки веліли Українцям приза-
думатися, чи по дорозі їм із Поляками, але й підда-
вали декому, хто потрапив глибше.вдуматися в справу,,
думки про визволення свого народу. Доказ цього має-
мо вже з 1832 р. в листі богослова Миколи Кмици-
кевича, члена одної таємної організації в Перемишлі,
до иншого члена тогож таємного товариства. А саме
читаємо тут- „Великий дух волі опанував мене, а при-
від до цього дивний: наперід Суліковський (польський
священик-конспіратор) із своїм ультралібералізмом, а по-
тому сон, після котрого я відкрив у собі велику зміну..
Снилося мені, що я визволив Українців і дав їм неза-
лежність. В цій справі найшла на мене така манія, що
я про ніщо инше не думаю. В приступі захоплення на-
писав я до Лужецького (Антона, віршороба), але він-
звернув мені увагу, щоб я думав Про літературу, щоби
Мінерва не прибрала постаті богині війни. На мою думку
булоб найкраще, якби повстала Польща. Маю великі»
пляни. — Найбільше в голові мені Українці, — хай По-
ляки думають собі про себе, а я думаю про своїх, цього-
ніхто не може мені за зле взяти".
Мрії молодого ідеаліста Миколи Кмипикевичах
(в грудні 1832 р. І) про політичну незалежність Українців-
69
ще найясніший момент із усієї чистоукраїнської реакції
«на польські задуми відбудовувати Польщу також на
українських землях. Звичайно реакція з українського
боку на польську пропаганду вязалася тісно зо свого
роду москвофільством, вимовним свідоцтвом чого є
згаданий вище польський віршик. Цю москвофільську
•примітку легко пояснити, коли взяти під увагу хочби
поміч Роси для Австрії в 1809 р., голосні розмови
>а часі віденського конгресу та в часі польського по-
’встання про те, що Австрія може відступить Галичину
«новій польській державі, й т. ин. Такі можливости
вказували на грізну небезпеку українському духовенству
й воно старалося як найтісніше звязатися з австрійським
урядом безумовною вірностю й, щоб позискати його
.ласку, словом і дідом показувало себе та свій народ
єдиною силою, на котру могла Австрія в кождій хви-
лині безумовно спертися. Це пояснює заразом, чому
українська реакція на польську пропаганду або й ви-
далася з австролюбськими настроями або й була на
руку австрійській владі. З другого боку Поляки не
робили ріжниці межи проявами чисто української націо-
нальної свідомости й москволюбства. Московською
•агітацією називали вони так само високоідейний рух
між українськими богословами $ духовенством, як
ч бажання „нарід руский царови москевскому піддати
іу неволю за ордери і рублі москевскі", що закидала
«польська революційна відозва львівській Ставропигії
(Вже в ЗО рр.
По виданню в 1782 році закони про скасування
«братств львівське ставропигійське братство, щоб уря-
тувати своє істнування, звернулося просто до цісаря.
‘По довгих Його проханнях і заходах вийшов у 1788 р.
розпорядок, що назва братства таки касується, а замісць
того воно приймає назву „збору вибраних грекокато-
лицької нації." й „отців ставропигійської церкви та школи".
.Для управи маєтком збору мали вибиратися особи
•споміж осілих і заможних міщан або. панства. Батьки
-церкви мали наглядати над школою лід умовою, щоб
удержували її на засоби церкви й свої власні та при-
70
знавали над собою зверхність державної шкільної»'
влади. Плян шкільної науки мав відповідати державним*
нормальним школам, але беручи під увагу церковно-
славянську мову та приймаючи на вихованців синів-
бідних уніатських священиків. Братський ставропигій-
ський шпиталь при монастирі св. Онуфрія закрито,,
а його фонди віддано львівському фондові бідних..
Відтоді львівське ставропигійське братство, втративши»
свої давні привилеї, а задержавши признане йому»
1783 р, право друкування церковнославянських і укра-
їнських книг, почало називатися „Ставропигійський*
Інститут". Хоч між міщанством і світською інтелігенцією-
у Львові уважалося честю належати до нього, все-
таки він не вспів піднятися до такої провідної ролі, яку
мав у минулому, в 16 і 17 віках. Тому закидаючи»
Ставропигії москвофільство, цілила польська відозва*
не так у всю Ставропигію, як головно в її найвизнач-
нішого тодішнього члена Дениса Зубрицького.
Членом Ставропигії став Денис Зубрицький в 1829’
році. Це важна дата в його життю. Відтоді» посвятився»
в цілости історії й почав учитися московської мови,
в 53-ім році життя, як признався до цього в листі до»
Михайла Максимовича з Т839р. Вродився 1773 р. в Ба-
тятичах коло Жовкви, де його батько був посесором.
Скінчивши гимназію у Львові, не пішов на університ
тет, але на магістратську службу в» Сяніччині. Його»
побут у Сяніччині й ІТеремищинГ дав йому мож-
ність слідити за етнографічним» розмежуванням між:;
українським і польським народом,, висловом чого й бу-
ла пізніше його розвідка про межі між одним і другим»
народом, видана по польськи (1848)'й по німецьки (1849)*
в звязку з домаганням Українців відділити українську
Галичину в окремий край австрійської корони.
Зразу служив Зубрицький головно» на агрономіч-
них посадах і визначився яко знавець права, здобувши»
його практично веденням» ріжних справ своїх панів..
Шляхетське походження (Вінява з Зубри ці) й правна.
практика в користь своїх хлібодавців зробили з нього»
оборонця панщини, вислів».-чого дав у своїй статтії
71
з 1819 р., виступивши проти статті за скасуванням пан-
щини. Як не дивна його оборона панщини, так не дивне
й те,~що він говорив у статті тільки про польського
селянина як один із активних будівничих Польщі на
українській землі — член польського тимчасового уряду
з 1809 р. А в тім іще десять літ по скасуванню пан-
щини не міг із цим погодитися Зубрицький і писав у листі
до Поґодіна таке: „Що торкається наших селян, то їх
ІСТОРИК ДЕНИС ЗУБРИЦЬКИЙ,
БАТЬКО ГАЛИЦЬКОГО МОСКВОФІЛЬСТВА.
давній стан, давні відносини належать уже до історії,
теперішній стан незавидний, а будуча доля тільки Бо-
гові відома. їх, котрі не бажали, не думали, визволено
на чужий кошт від обовязків, що їх вони працею ви-
конували для дідича".
- Хто був прихильником такого ладу, щоб селянин
робив панщину, той не міг захоплюватися думками про
72
просвічення того селянина. Український селянин міг про-
світитися тільки в своїй рідній мові, а її називав Зу-
брицький „базіканням якогось простолюдина пасічника
Грицька й пастуха Панька". В другій частині своєї „Істо-
рії давнього галицько-руського князівства" з 1852 р., що
її силкувався написати по московськи, виступив Зубриць-
кий дуже гостро проти-тих, котрі намовляли його на-
писати Історію українською мовою, в таких словах:
„Є темні шаленці або швидче низькі недоуки, котрі
в лінивстві жили досі, гордили всякою наукою рідної
(себто московської) мови, вживали чужої мови, прислу-
хувалися тільки простонародній розмові своїх слуг
і робітників і бажали тепер, щоб ми писали свою Істо-
рію в місцевій мові галицької черні. Дивне й смішне
домагання! Історії пишуться для кляси народу, що
освічена або освічується. Для простолюдина досить
молитовника, катехизму й Псалтирі. Деж це пишуться
історії на мові простого хлібороба ?“
Як останнє питання свідчить, що Зубрицький не
зрозумів істоти славянського відродження, так його
туга за панщиною в десять літ по її скасуванню вка-
зує, що в його світогляді не лишили сліду й подув
весни в 1848 р. й тодішні події європейського життя.
Такіж думки він мав і надовго перед 1848 р., вже від
початку своїх пильних зайнять історією. Нахил до істо-
рії виніс уже з гимназії. Некролог історикові україн-
ської церкви Михайлові Гарасевичеві пера Зубрицького
й теплі згадки про нього в писаннях останнього про-
мовляють правдоподібно за тим, що Гарасевич чимсь
причинився до того залюбування до історії, котре вия-
вив Зубрицький. І там, де свої праці побудував він на
джерельнім історичнім матеріялі, показався безперечно
солідним істориком, як напр. у Літописі львівського
Ставропигійського Братства, Хроніці міста Львова та
згадуваній уже найдавнішій Історії Галичини,, незаступ-
леній на жаль і досі дуже потрібним новим оброблен-
ням. Одначе скоро відбився від твердого берега істо-
ричних актів і пустився на глибоке море думок, подик-
73
тованих його аристократизмом і реакціонерством, плів
.дурницю за дурницею, головно в справах мови.
Поминаючи низку його менших історичних праць,
як напр. про українські друкарні, не від речі буде тут
-спинитися над його відповіддю на невчасний проект
Осипа Лозинського ввести польське абецадло в укра-
їнське письменство. Ця відповідь не вийшла в своїм
часі друком, але в відписах була поширена між семи-
•наристами у Львові й Перемишлі та лишила явні сліди
-свого впливу у відповіди Осипа Левицького. Та не
цим цікава ось тут ця відповідь Зубрицького, а його
думками про нарід, до котрого він належав, і його
мову. В розумінню Зубрицького „руський нарід" обій-
«має всю Східню Славянщину: Українців, Білорусів і Мо-
скалів, а „руська мова" має дві вироблені літературні
мови: церковнославянську й великоруську. Церковно-
-славянщйна в Зубрицького це староруська мова. А тому
назвав він „мову, що в ній служба БоЖа відправля-
ється, святі книги находяться, молитви в цілій Руси від
часу прийняття христіянської віри кождий Русин звик
^відмовляти, староруською мовою, бо чиж можна з здо
фовим розумом думати, щоб апостоли Руси, навернувши
кільканадцять або кілька міліонів до святої віри, наки-
вали їм чужу мову або й діялект, мало що або цілком
незрозумілий, і щоб Володимир Великий велів відправ-
ляти молитви своїм підданим у чужій мові, котрої не
.розуміли ?“ Зубрицький думав, що „в 988 р. всі Русини
•говорили таким діялектом, який в святих книгах нахо-
диться, що ця мова протягом близько 900 літ через
.зносини з иншими племенами виробилася на таку, яка
тепер є в уживанню". На це все треба сказати, що Зу-
•брицький не був познайомлений із сучасним собі ста-
ном питань, котрі порішував, а сьогодні чоловік із
здоровим розумом не повторить твердження Зубриць-
кого, знаючи, що проповідь христіянської віри й цер-
ковні книги принесли на Україну староболгарську мову
як літературну.	*	'
Не зважаючи на те, що Зубрицький говорив про
«справи мови мало що з більшим авторитетом, Як елі-
74
пий про барви, він нераз висловляв свою думку в спра-
вах мови. В 1843 р. він писав до Поґодіна з іронічним»
насміхом про намір видавати український часопис (з та-
кою думкою носився від 1842 р. віденський уряд):
„У Відні задумують видавати періодичні записки в русь-
кій мові — хай радуються й веселяться ваші мало-
руські оборонці1*. Правда, в батька Зубрицького гово-
рили по українськи, але спольщений син, почувши мо-
сковську мову від російського війська в 1809 р., купив
собі кілька московських книжок, більше таких книг
допав у ставропигійськім архиві, де й роздобув Карам-
зінову історію, пізніше знову мав нагоду вчитися жи-
вої мови від російського війська в 1849 р. й на підстава
свого знання московської мови був її перекладником,
при апеляційнім суді. Й хоч в опануванню московської
мови робив щораз кращі поступи, до кінця життя в січні
1862 р. не писав добре нею, заміняючи щораз частіше
давню польську й німецьку мову своїх писань на мо-
сковську, що на неї вийшла перекладом низка його
розвідок в Росії. Твір свого життя — найдавнішу істо-
рію Галичини написав також по московськи, хоч був
свідомий того, що, як признавався в листі до закарпат-
ського москвофіла Івана Раковського, його земляки по*
більшій частині не розуміли мови його твору. Зубриць-
кий видавав свій твір у тисячці примірників для буду-
чини, переконаний, що по кількох літах московська,
мова запанує в Галичині. Доля зажартувала над його
думкою й твором, друга й третя частина котрого ще-
досі не розійшлися саме з причини своєї мови.
В однім листі з 1844 р. звертав Зубрицький увагу
Погодіна, що автори, котрі досліджують московську
мову, повинні познайомитися „з нашою малоруською*
мовою, котрої уживає 13 мілїонів одноплемінних душ“.
Він радив Головацькому й Вагилевичеві уложити слів-
ник галицько-української мови, піддав Головацькому
думку його пізнішої „Розправи о язиці южнорускім**,.
але все те тому, щоб приготовити матеріял для дослід-
ників московської мови. Тому, не зрозумівши наголовку-
книжечки Панька Куліша Граматка, він узяв її за гра-
75-
матику й, уважаючи злочином писати українську грама-
тику, виливав ось як своє невдоволення в листі до По-
Годіна з 1858 р.: „Добре, що він (Куліш) займається»
збиранням народніх пісень, билиць, казок і ин.; це
може придатися на що; але якаж ціль укладати грама-
тику? В одній Руси дві руські граматики, послідовно
дві мови, дві літератури, два народи й запевне дві'
держави. Хай патякає простолюдин, як його навчила
мати, а мова літератури повинна бути одна в цілім на-
роді. Добрий патріот повинен збирати, зєдиняти й зли-
вати в одну цілість усі народні елементи, а не роско-
лювати, розділювати.' Булоб корисніше вчити своїх
земляків, скільки можливо, великоруської мови".
15.	Під стягом народництва.
Недолюблювання української народньої мови збіль-
шилося без сумніву під впливом його листування з мо-
сковськими або такими вченими (Ганка), що бажали
бачити московську мову мовою порозуміння Славян.
І дещо промовляє за тим, що товаришування Зубриць-
кого з людьми відмінних поглядів могло мати вплив
на нього. У згадках зо свого життя подав польський,
революціонер Михайло Будзинський ось які цікаві вістки
з 1832 р. про Дениса Зубрицького, що в його камениці
винайняв помешкання: „Пан Зубрицький належав до
нечисленної в Галичині партії так званих малоруських
патріотів і з якимсь адвокатом Нападієвичем творив
у мріях коли не окрему українську державу, то бодай
злуку з Росією, навіть із прийняттям грецької (себто-
православної) релігії, бо унія як польська памятка гні-
вала їх невимовно. Доказував я цьому завзятому укра-
їнському патріотові, що ця народність не має життєвої
сили, що населення дуже неосвічене, а мале число осві-
чених не утворить окремої народносте, що Богдан
Хмельницький, не зважаючи на звиш стотисячне військо-
у ворохобні проти Польщі, не бачив способу перетворити*
цю народність в окремий нарід і, щоб тільки не бути-
під Польщею, піддався під опіку Росії, а його наслід-
.16
ники, син Юрій і потім Дорошенко, шукали турецької
«опіки. І спитав я тоді, чи не краща опіка вільної
Польщі від царського деспотизму, а тим більше мусуль-
манського. І вияснив я йому нарешті останні подвиги
тієї окремішної самостійности Українців під Мазепою,
котра розбилася о брак елементів, щоб утворити неза-
у Лежний нарід. Те все не переконало пана Зубрицького,
але розярило його проти мене; й одного ранку він
прийшов до мого помешкання та заявив мені, що не
-хоче посуватися до того, щоб денунціювати мене як
польського емігранта, але просить, щоб я змінив по-,
мешкання". Якби не виглядала в дійсносги розмова між
Жудзинським і Зубрицьким, вона дуже близько підхо-
дить до тодішніх настроїв Українців, котрі в силі були
вдуматися в справу, як показують вище наведені слова
..листу Миколи Кмицикевича з того самого року.
І саме подібні настрої кращої частини українського
освіченого громадянства в Галичині були тією іскрою,
-з котрої розгорівся вогонь національної свідомости та
праці гуртка львівської молоді, головно богословів, що
його найвизначнішим членом і духовим провідником
був Маркіян ЦІашкевич. В 1832 р. в осени був Шашке-
вич на другім році філософії (це відповідало сього-
.днішній восьмій гимназійній клясі). Він живо займався
українською мовою-й історією України. Побачивши,
що в подібнім напрямку працював і слухач першого ро-
ку філософії Яків Головацький, ЦІашкевич заприязнився
з ним, відкрив щиро перед ним те, що лежало йому
на серці, сказав, що він Українець (Русин), і заявив
рішуче, що молоді Українці повинні зєднатися в гурток,
 вправлятися в церковнославянській і українській мовах,
«вводити в українських кругах розмовну українську мову,
відняти народній дух, просвічувати народ і, борючися
з польщиною, відродити українське письменство в Га-
личині.
Головацького, що захопився цими думками, позна-
йомив ЦІашкевич із Іваном Вагилевичем, товаришем Го-
, ловецького з першого року філософії. Відтоді стали всі
три найсердечнішими приятелями, Зустрічаючися постійно
тг
вдома, у викладових салях, на прогульках, усюди вони*
в трійку говорили, вияснювали, спорили, читали, кри-
тикували, розправляли про літературу, народність, істо-
рію, політику й ин. А що вони завсіди говорили по-
українськи, насміхаючися з них', товариші називали їх.
„руською (українською) трійцею".
Найсміливішим із усіх був Маркіян Шашкевич, го-
товий на всякий подвиг. Тому й міг зєднати багато
товаришів для своїх думок. Хто вступав в український*
гурток, мусів податй руку й заявити словом чести, що
обіцяє усе життя працювати в користь свого народу
та для відродження народнього українського письмен-
ства. Щоб освятити обіцянку, члени гуртка прибрали-
славянські імена: Шашкевич — Руслана, Іван Вагилевич —
Далибора, Яків Головацький — Ярослава, його брат
Іван — Богдана, Григорій Ількевич — Мирослава, Ми-
хайло Бульвінський — Ростислава, Лопатинський — Ве-
леМіра, а крім того зявилися Всеволоди, Мстислави,.
Володарі й инші подібні імена. Шашкевич утворив аль-
бом „Руська (українська) Зоря", куди вписувалися члени*
гуртка зо своїми віршиками або девізами українським
письмом і мовою. Шашкевич навів слова традиційної
пісні: „Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде",.
Головацький написав: ,,Г>Л‘)’ аєаотбу, пізнай себе, буде
з тебе", Острожинський завирокував: „Час уже Ляхам,
перестати, а нам Русинам-зачинати"; подібним спосо-
бом вписалися філософи й богослови: Покинський,.
УрицьКий, Мйнчакевич, Кульчицький, Охримович, Гадзин-
ськйй, Білинський і инші.
Такі вістки про цей рух подав у 80 рр. XIX віку
в своїх споминах Яків Головацький. Одначе правдивість;
цих вісток потверджують слова Головацького, вийняті
з його статті Память Маркіяну Руслану Шашкевичу,
написаної пару літ по смерти Шашкевича. Зазначивши,,
що Шашкевич назвався Русланом, приобіцявши собі-
в душі працювати під цим іменем у користь свого на-
роду, писав Головацький: „Живко взявся він до свого ді-
ла, зачав зберати пісні народні, випитувати за звичаї і об-
ряди народні, шукати, питати за стародавними рукопи-
78
сями і другими памятниками старовини, розберав народ-
ний язик, зрівнаючи з другими словенскими, сам без
учителя учився свого язика, своєї історії і пр. Не споро
іде така наука, особливо, коли у нас із рущини тілько
-знаємо, що з рідного дому принесемо, бо в школах
нічого не прибуде; але чоловік-родолюбець, пінявши
тую великую мисль, полюбивши серцем і душею свою
народність, готів на все, посвятити і час дорогий і здо-
;.ровлє і маєток і все для хісна свого любого народа.
Що сам поняв наш Маркіян, о тім бесідовалося і голо-
сило межи побратимами і соучениками і не чудно, що
маючи за собою добриї докази та й уміючи до серця
промовити, знайшлися межи молодими побратимами
-одномислящиї і сочувствующиї з ним, мав .бо Маркіян
дароване когось научити, переконати, духа в другім
обудити, піднести, мав дар відкривати заумерлий талан".
Свій перший збірний доказ праці над відроджен-
ням рідної літератури дали молоді ентузіясти в збірочці
віршів, що мала оцей наголовок: „Син Русі іли собра-
ніє стихотворов в рускім язику от клєру семинарії єне-
ральної в Львігороді, руского краю метрополії, року
1833“. Ця рукописна збірка кільканадцятьох у більшій
частині під кождим оглядом слабеньких^ віршів стала
відома щойно в новіших часах. Чисельно вибився тут
-на перше місце Михайло Минчакевич, що, вмішаний
у процес польських конспіраторів, пересидів у львів-
ській тюрмі й на Шпільберзі від жовтня 1838 по 1842 р.
Вірші Минчакевича можуть бути цікаві з двох оглядів,
поперше з огляду на звязок із старою українською
лірикою, — недурно дякував Шашкевич йому в Русалці
Дністровій за доставлення старого співаника, — подруге
з огляду на його наївно-романтичну любов до рідної
землі, висловлену залюбуванням до українського танцю:
Ідім колом днесь Русина.
Так дід гуляв і родина.
Ту зріс Русин, проживає,
отцов поля плугом крає.
гі хоч автор закінчив свій „Роксолян" запевненнями, що
ту лицарі наші жили,
рускі князі ту княжили,
79
ту-сь рад кождий днесь ховати,
бо Русь — край наш, наша мати, —
«все таки іронія долі зламала його життя не за україн-
ські, а за ворожі рідній землі діли.
Та для нас цікавий „Син Русі" чим иншим — ви-
ступом Маркіяна Шашкевича. Він дав сюди свою Думу
^пізнішу Погоню), пристаючи до романтичної течії
в європейськім письменстві, що черпала теми, думки
•й слова з пісень, переказів і поглядів рідного народу,
<й оцей віршований зазив до товаришів п. н. „Слово до
чтителей руского язика":
Дайте руки, юні други,
•серце к серцю най припаде,
пай щезают тяжкі туги,
•ум охота най засяде...
Разом, разом, хто сил має,
гоніт з Руси мраки тьмаві!
Зависть най нас не спиняє.
Разом к світу, друга жваві !
Головацький пригадував собі в пізній старости, що
«цей віршик вписав Шашкевич у згаданий вище альбом,
що його він знищив по поліційнім трусі.
Виступ Маркіяна Шашкевича серед гуртка львів-
ської молоді, характер і розміри цього виступу спліта-
чоться дуже тісно з життєвими обставинами Шашкеви-
ча, без знайомости котрих не можна добре й зрозуміти
його виступу. Маркіян був сином Семена Шашкевича,
пароха в Княжім коло Золочева. В часі приходу на
світ сина 6-го листопада 1811 р. жила мати Єлисавета
в свого батька Романа Авдиковського, пароха Підлисся.
"Тут і прожив Маркіян найщасливіші хвилини свого
життя, очевидно в дитячих і хлопячих роках, коли дід
'Певно нерадо відпускав свого внука від себе. Та й Мар-
кіян більше любив лісисте Підлисся з його білою камя-
ною горою, що підіймається високо за селом, ніж
одноманітне Княже. Тому й Підлисся, а не Княже оспі-
вав пізніше у віршику „Підлисє", велючи буйному
вітрові нести його журну думку на підлиські двори на
спочинок у тамошній зеленій соснині.
Там ти скаже дуб старенький
і єден і другий,
як там живем ще маленький
без журби, без туги.
Там ти скаже та соснина
й всяка деревина,
як там грало серце моє,
свитала година.
У садочку соловійчик
щебетав пісеньки,
80
розвивав ми пісеньками
літа молоденькі.
Там колодязь студененький,
а дуб воду тягне;
не так щастя, як той води
душа моя прагне.
Підлисецка горо біла!
Як тебе не бачу,
так ми тяжко, так ми сумно,,
що трохи не плачу.
Веселая сторононько,
до серця-сь припала;
душа тебе як милого
мила забажала.
Нормальну школу скінчив у Золочеві, перші дві>
гимназійні кляси в домініканській гимназії у Львові, а>
дальші чотирі в Бережанах. В 1823 р. бачимо підпис.
Маркіяна серед підписів усієї, рідні, зібраної на Велик-
день тогож року на святі золотого весілля й 50-літ-
ньої річниці священства Авдиковського в Підлиссю, під.
Вінком зичливих сердець, уплетеним із віршів у поль-
ській і мішанині церковнославянської й української’
мови; останні вірші мовою й змістом наслідують давні
святкові вірші мандрівних студентів на Україні.
В 1829 р. в осени записався на перший рік філо
софії. А що Маркіян Шашкевич задумав скінчити бого-
слове, прийнято його до семинарії. Одначе зведений;
чужою намовою пішов з двома товаришами на вино
до шинку й гірко відпокутував свій нерозважний крок
проти семинарських приписів. Духовна влада не посту-
пила по батьківськи з нерозважним юнаком, але виклю-
чила його з семинарії 21 лютого 1830 р. До того мо-
лодечу провину пораховано Маркіянові також до-
шкільних обичаїв. Таким робом зневолено його на ці-
лий рік перервати студії. Просячи дозволу дальше вчи-
тися на кінці жовтня 1831 р„ підкреслював Маркіян, що-
його батько наслідком грижі від року лежить на ложі,
недуги, а чотирі брати, майже" немовлята (крім того дві.
сестри), вижидають його помочи. Щойно в грудні-
1832 р. одержав Маркіян дозвіл продовжувати філосо-
фічні студії й протягом 1832/3 шкільного року скінчив-
із добрим успіхом другий рік філософії, себто сього-
днішню восьму ґимназійну клясу. Дня ЗО січня 1833 р..
помер згрижений батько, що відмовив синові всякої
помочи. Надаремне старався син переблагати батька,,
вислів чого маємо у віршику, повнім елегійної сердеш-
ности. Гадка сина летить до батька, що живе в печалі..
81
Колиб в радости
вік тихо, весело ему проживати,
в гаразді, здоровлю, любій солодости
цвітами щастя житє огортати —
плило бажання з серця доброго сина й він в розпуці
прохав вибачення:
Отче, ох, отче! сли ся мені придало
дні житя твоєго полином згірчити,
сли коли око твоє жальом запало,
слим був нещасен серце закервлити, —
прости ми, отче, прости, бач, я ся каю,
жальом серце бідне моє прозябає,
твої ноЖеньки сльозами зливаю.
Ах, прости синови, най не загибає.
Одно нещастя веде за собою инщі. Проживши
чотирі роки в журбі, зданий на власні сили, набавився
Маркіян Шашкевич грудної недуги, що точила його
організм і передчасно загнала в могилу. Мати неба-
гато могла йому помогти, помагав йому дідусь із Під
лисся й певно рідний брат матери Захар Авдиковський,
управитель міського шпиталю Дому вбогих побіч ко-
стела св. Лазаря при вул. Коперника у Львові. У нього
якийсь час мешкав Маркіян, живучи на світі поза семи-
наріею, бодай певно жив у нього від вересня 1830 до
половини жовтня 1831 р., учачи дітей і помагаючи Авди-
ковському в канцелярійних справах шпитальної управи.
Тоді то й, учився церковнославянської мови в Став-
ропигійськім Інституті. Як каже бо Яків Головацький,
„нещастє навчило го о себе самого дбати, дало
му лучай (нагоду) оглядітися в світі, пізнати різних
людей. Боровся він не з одним лихом, але сам стано-
вився певнійшим, стальшим, — розвивав свої сили.
Сам зачав бажати власного образованя, закушав і за-
смакував у книжках, дух єго спрагнений усе дальше та
дальше сягав. За короткий час познакомився добре
з словесностями клясичними латинскою і німеДкою,
'котрих в школах може лишень прихапці покушав, вив-
чив основно польскую, пізнав, поняв, полюбив народ-
ність і нарідную словесність**. Для його спрагненого-
духа доставляли поживи бібліотеки: університетська, Осо-
6.
82
лінських і щирого приятеля Шашкевича до кінця життя
— Тадея Василєвського, дідича в парохії батька — Кня-
жім. Зазнайомився з граматикою церковнославянської
мови Добровського, Шафариковою історією славян-
ських літератур, творами Лінде, Раковєцького та Кара-
джіча й „нитка по нитці дійшов до самого клубка. Тут
ему створився великий світ! Словенщина з своєю по-
МАРК1ЯН ШАШКЕВИЧ.
важною, величною стариною, з відмолодженими, від-
живаючими парістками. Все то переймала молода, пов-
на сили і надії душа, з живим запалом молодецким
слідив, іспитував, загортав цілу Словенщину і заєдно
розпросторонював свої відомости“.
В жовтні 1833 р. позволено Маркіянові Шашке-
вичеві тимчасово, а в січні найближчого року пові-
домлено його про дозвіл ходити на богословські студії,
83
-очевидно як екстерністові. В рр. 1834/5—1836/7 жив уже
Шашкевич у семинарії. Коли був на другім році бого-
словя, виголосив у лютім 1835 р. з приводу дня уро-
.дин австрійського цісаря Франца І по українськи в се-
•минарії промову перед богословами й семинарськими
наставниками. Попереднього бо року у вересні вийшло
доручення, щоб богослови виголошували в присутно-
сте президійних урядників губернії промови про обо-
вязки супроти цісаря. Мав це бути лік проти ширення
революційної пропаганди між молоддю, очевидно ціл-
ком хибний. Згадані промови виголошувалися по поль-
-ськи, німецьки й латинськи. Аж ось Маркіян Шашкевич
виголосив свою промову яо українськи та зробив ве-
лике вражіння, тем більше, що й прикрасив її віршом
п. н. Голос Галичан, що правда, більше риторичним <
ніж поетичним. Цей панегирик і вийшов тоді друком.
Згадуючи в своїй старости про це, Микола Устіянович
писав: „І ось ця одна ода, надрукована тільки в 250
відбитках, зробила повну зміну на землі Галича в укра-
їнськім народнім життю; вона, можна сказати, збудила
Русь із глибокого сну". „Ця ода задзвеніла в українських
серцях неначе позавна, що закликувала мерців із гро-
бу". А Яків Головацький написав у своїх споминах із
'Приводу цієї чи йншої подібної промови таке: „Він
^(Шашкевич) написав статтю в такій мові, в якій писав
свої твори, ректор апробував і вийшла блискуча про-
мова ; вся семинарія була захоплена й український дух
піднісся на сто відсотків"..
Одначе заклекотіло між спольщеними богословами
по промові Шашкевича. Польські бо конспіратори вели
там свою енергійну пропаганду та здобули багато укра-
їнських семинаристів для неї. Із споминів Івана Хризо-
стома Сінкевича, котрий був у часі промови Шашке-
вича на першім році богословя, відомо, що в кімнаті
ч. 43, названій з причини нестерпного холоду в зимі
Камчаткою, жило 12 богословів. Під підлогою тієї кім-
нати було на один метер порожнє місце, де був склад
заборонених, доставлених польськими емігрантами-кон-
спіраторами книг, що їх богослови читали цілими но-
б*
84
чами. Правда,( управа семинарії догадувалася чогось,.
Камчатка була політично підозріла й її часто тру-
сила поліція, витрясаючи навіть солому з сінників, але
не находила нічого. Зносини з польськими конспірато-
рами удержували богослови тим способом, що виходячи-
на прохід, заходили до бернадинського костела буцім
то на молитву, а в дійсности переходили через костел-
бічними дверми до монастиря, де в одній келії жив>
Каспер Ценглєвич, що вчив богословів теорії польського*
демократизму, диктував їм такі інструкції, як про ве-
дення партизанської війни й ин., читав книги, поясню-
вав засади соціалізму й т. д. Й польська конспіративна
пропаганда мала великі успіхи. „Ми, ученики Ценглє-
вича, — писав Сінкевич, — до того ступня перейнялися
польським фанатизмом, що наших товаришів, котрі
уважали себе Українцями (Русинами), ми почали до
краю ненавидіти. Приведу до цього ілюстрацію. В 1836 р.
(мильно, 1834) звелів митрополит ректорові з припо-
ручення губернії, щоб кождого місяця в четвер ко-
трийсь вихованець мав у музею промову, де вихвалю-
вав би ласки австрійського уряду для галицько-україн-
ського народу. На таку промову приїздив завсіди ми-
трополит із кількома крилошанами й державний комісар.
Розуміється, такі промови виголошувалися по польськи.
Аж у 1837 р. (мильно, 1835) виходить назначений рек-
тором Маркіян Шашкевич і промовляє по українськи ?
Це розсердило мене до того ступня, що половину року
я засідався на Шашкевича, щоб кинути його в канал;
колиб він був і погиб у моїх руках, то я не уважаз би
цього злочином, навпаки, колиб мене були й повісили
за вбійство, то я уважав би був себе мучеником за святу
польську справу, а вбійство заслугою, тим більше, що-
був би згинув один „Москаль*".
Щойно польська нахабність у 1848 р. зробила
з Сінкевича-Савла Павлом, як і з багатьох инших, зату-
манених польською пропагандою.
Вводячи в тодішню атмосферу в українській ду-
ховній семинарії у Львові та вказуючи на труднощі,
що з ними зустрічалася праця Шашкевича й товаришів.
85
оповідання Сінкевича свідчить, як легко' було семина-
Фистам, отже й Шашкевичеві, знати зміст пропаганди
Ценглєвича. Правдоподібно з ролі Ценглєвича яко звяз-
кового між вихованцями української духовної семинарії
й польськими конспіративними кругами виробилася думка
про українське походження Ценглєвича, про що не
-свідчить ні його імя ні прізвище ні життєписець. А в тім
були й між українськими богословами, замотаними в поль-
ські конспіративні організації, одиниці, що відчували
-свою національну окремішність і запротестували, коли
Стоваришення польського люду не взяло в своїй паз и
під увагу українського народу (історик польського по-
встання з 1846 р. Саля).
Шашкевич задумав здобути для рідної мови право
горожанства в проповіди й виголосив першу україн-
ську проповідь у семинарії перед феріями 1836 р. По
феріях тогож року виголосив Шашкевич по українськи
проповідь разом із двома своїми товаришами в трьох
львівських церквах: Шашкевич у святоюрській, Юліян
іВеличковський у волоській, а Микола Устіянович у пят-
•ницькій церкві. Вони обдурили семинарійний ректорат,
предложивши йому для затвердження польські тексти
-проповідей, а виголосили їх дійсно по українськи од-
ного й того самого дня — на Покрови. Польські тексти
проповідей предложила згадана трійка правдоподібно
тому, що більшість богословів четвертого року мала
.за собою польська течія, а не українська. Що й про-
повідання українською мовою не йшло гладко, свід-
чить факт, про котрий оповів Яків Головацький, а саме,
що пасторалисти дали собі слово не говорити пропо-
відей навіть у львівських церквах инакше, як тільки по
;українськи. Перший приготовив Маркіянів товариш Се-
мен Плешкевич українську проповідь для волоської
.церкви. Та як же тяжко було переламати звичку і
Проповідник вийшов на амвону, перехрестився, сказав
щерковнославянський текст- і, подивившися на інте-
лігентну публику, не міг видобути з себе українського
-слова, але до .краю збентежений, узяв рукопис і заги-1
«куючися, з бідою переклав свою проповідь до кінця.
86
Та захрдячися, щоб українська народня мова здо
була собі права на місці польської, й думаючи про-
народню освіту, молоді ідеалісти почали призадумува-
тися над тим, що властиво знають вони про свої на
родні маси, як оповів про це Яків Головацький у своїх,
споминах: „Ми далі розправляли, розмірковували та;
спорили; перебирали всякі теорії й гипотези, — нарешті пе-
реконалися, що про народ ми знаємо тільки те, що
чули від инших, а народньої мови, народнього побуту'
цілком не знаємо. Постановлено, що треба йти між
народ, досліджувати на місці, збирати з його власних,
уст пісні, тисячі котрих народ зберігає в памяти, запи-
сувати його приповідки й приказки, його повісти й пе-
рекази, — словом, нам філософам (ученикам сьогодніш-
ньої сьомої й восьмої кляси) треба йти в народ і вчи-
тися у нього його мудрости. По таких міркуваннях етало-
на деннім порядку питання про те, хто готовий поко-
пати всі перешкоди Й труди такого підприємства, і'я пер-
ший зважився йти в народ".	г
Як звичайно буває в таких разах вучеників, Голо-
вацький зголосився хорим, приготовив найнеобхідніше?
для пішаниці, взяв дещо гроша й вирушив у дорогу.
Шашкевич і Вагилевич товаришили йому з чверть милі
за стрийську рогачку. Свою мандрівку відбув через Со-
лонку, Миколаїв, Розвадів, Надітичі, Витанє, Галич, Ста-
ниславів. Коломию, Гвоздець, Городенку, буковинська
села Бабин і Сінків і звідти поворотом через Чортків,
БуЦач, Монастириська, Підгайці назад до Львова. Ще
у Львові чув Головацький, що, в Коломиї учителює Гри-
горій Ількевич, котрий збирає пісні з уст народу. При-
бувши до Коломиї, допитався Головацький до Ількевича
й разом із ним пішов до щирого Українця Миколи Ве-
рещинського, що був директором повітової школи. Ве-
решинський спочував задумам Ґоловацького, хвалив-
його наміри, любов до рідної справи й самопосвяту..
А що Верещинський був високоосвіченою людиною,
знав прегарно німецьку літературу, любив рідну історію,,
мав ясні погляди на такі питання, як питання про на-
родність, філософію, естетику, культуру й т, ин., то в часі*
87
свого кількадневного побуту у Верещинсікого з роз-
мов із ним багато скористав Головацький для вироб-
лення свого світогляду. Відтоді щороку відвідував Го-
ловацький Верещинського, знаходячи в нього завжди
заохоту й підтримку.
ІВАН ВАГИЛЕВИЧ.
До Львова вернув Головацький із масою записаних
пісень, приповідок і инщого етнографічного матеріялу.
Тут оповів він товаришам про свої оіасливі пригоди
й усі з цікавостю та вдоволенням прислухувалися його
оповіданню. Один Вагилевич був невдоволений, що
Головацький не ширив між народом самосвідомосте.
88
Він залишив іспити й пішов просвічувати народ, але
його арештовано й відставлено до Станиславова, а відти
під догляд батька, щоб не волочився по селах і не во-
рохобив народу. Та й Головацький наслідком тритиж-
невої неприсутносте пропустив багато. Переписавши
записані пісні на чисто, взявся до науки, але через
мінералогію мав іще рік лишитися на першім ропі фі-
лософії. Піддавшися долі, він на запросини Вагилевича
пішов через Наварію, Щирець у підгірські сторони
И зайшов у село Ясень, де саме прийшов на світ Іван
Вагилевич у серпні 1811 р. (одноліток Маркіяна). Побув-
ши у Вагилевича, пішов Головацький через Болехів,
Долину, Боднарів, і перейшовши майже все стрийське
та станиславівське підгірря, відвідав знову Верещинського
в Коломиї й відти пішов через Гвоздець, Підгайці, По-
моряни, Золочів до Чепелів, свого родинного села, де
прийшов на світ у жовтні 1814 р. (одноліток Шевченка).
Будучи сином священика, як Шашкевич і Вагиле-
вич, мав нагоду Головацький змалку зазнайомитися
з поетичними скарбами народньої маси: від няньок чув
колискові й инші пісні, наслухався казок і байок від
бабусь, що постійно сиділи в пекарні, пряли лен або
коноплі чи то помагали в господарстві. Зокрема подо-
балися йому обряди на коляду, коли застелювали стіл
сіном і накривали білим обрусом, що його не здіймали
через три дні Різдвяних свят; в куті ставили дідуха,
сніп пшениці й сніп жита та стелили по всій долівці
кімнати солому, а селянки приносили як коляду пару
колачів, яблука, ліскові й волоські оріхи. Увечері перед
Йорданом сільські дівчата співали щедрівки перед вік-
нами й він дуже тішився, коли прийшла черга заспівати
щедрівку для нього: Наш паниченько перебірниченько,
Ой, дзвін дзвонить, місяць сходить, Наш паниченько
на конику грає або яку иншу, що її треба було ще-
дрівницям повторити на настирливе прохання малого
хлопчини.
І-Головацького, що виріс серед атмосфери, де
панувала вповні народня моза, дуже вдарила зміна на
гірше, коли його віддано до шкіл до Львова, як ви-
89
ХОДИТЬ із оцих його слів із часу, коли приготовляв до
друку альманахи та збірку пісень, записаних із уст на-
роду: „Братя любезниї! чи тямите літа молодости,
літа дитинячі! Ох І бо я їх добре тямлю. Пригадайте, як
вам було, коли вас привезено до великого міста із рід-
иого села меже чужі люде, а молоденька дитина вир-
валася із словом руським, як всі сипнули на тебе, як
шершуни: а фе! по хлопськи! хлоп! хлоп! І перший
граз, брате, зарумінивєсься за свій рідний язик, личко
твоє спаліло, а оченята слізьми залялися. Від тої хвилі
'чи раз Треба було слухати посмівки і поруганя за на-
родність від твоїх подругів, чи раз гірке слово про-
слухати від старших, чи раз знести треба було при
жладку та докладки у світі висшім? Ох, істинно, брате,
треба твердої руської душі, аби із сего заблуженя
•винести свою народність, не скалявши, треба горячого
•серця, аби не погас огонь . народний, аби не перейти
ма того Цигана, що богато слабосильних і слабодуш-
них, що упадают на сій тяжкій дорозі або подрані пе-
реходять через тото колюче тернє. Молодий молодче,
«надіє родини! коли перебродиш щасливо через тую
повінь, коли перенесеш твою народність цілу і любов
жо ней, храни святий огонь!"
Коли в 1832 р. вступив Яків Головацький на пер-
ший рік філософії, новий рух між молоддю захопив
його так дуже, що першого року філософії не скінчив
він і по двох роках. Щоб не зустрічатися зо знайо-
мими, сидячи третій рік на тім самім курсі, вибрався
Головацький по ферїях 1834 р. зо Львова через Горо-
док на Сянік до Кошиць, де скінчив перший піврік,
а звідти знову пішов до Будапешту, де скінчив другий
піврік злощасного першого року філософії. Можливе
це було тому, бо тут і там відбувалися виклади в ла-
тинській мові. В Пешті зайшов до Колляра, що поста-
вився дуже приязно до нього, давав йому читати книги
й познайомив його з иншими вченими Словаками, Хор-
ватами й Сербами. Зокрема поміж сербськими студен-
тами найшов Головацький приятелів, що пізніше стали
в пригоді при виданню -Русалки Дністрової. По скін-
90
ченню курсу вирушив через Закарпаття до Коломиї, де
відпочив у Верещинського, й новим шляхом через Бу-
чач, Микулинці, Тернопіль вернув у своє рідне село.
По феріях 1835 р. записався Головацький на дру-
гий рік філософії знов у Львові й знов опинився між:
ЯКІВ ГОЛОВАЦЬКИЙ.
давніми приятелями. „Вагилевич був той самий гарячий
ентузіяст, — оповів у своїх споминах Головацький, —
з широкими плянами й повний мрійнйх ідей. Навпаки,
відвідавши Шашкевича в семинарії серед музейного
шуму, я застав його, як він цілком упав на дусі; він
91
називав усі наші вигадки дитячими забавками, марними
мріями, що їм ніколи не сповнитися; він вірив в якісь
недалекі реформи й надіявся на прихильність Німців.
Нарешті він таємно признався, що його закликував
директор поліції на обід, розпитував про бажання мо-
лодих Українців (директор поліції Сахер-Масох жив
у близьких зносинах із Зубрицьким, що доставляв де-
яких книг Шашкевичеві), обіцяв усе, тільки щоб ми не-
вязалися з Поляками. Я засоромив Шашкевича, що він8
настільки легкодушний і спускається на Німців, тоді
найбільших противників Славян, а Вагилевич сказав
просто: „Бережися! Шашкевич уже на тім шляху, щоб -
записатися в поліційні шпіони. Він уже відкрив їм наші
пляни". Та я не вірив цьому й мої слова піддержали
Шашкевича, що вже почав тратити надію. Мої опові-
дання про Славян на Угорщині, про їх непохитність
у боротьбі з ворогами вернули йому давню енергію1
й відновили у нього давне захоплення до української,
словесноти. Він знову почав писати вірші, читати сеМи-
наристам, захоплювати їх і через тиждень або два пе-
речитав мені кілька вдатнйх. поезій і представив їх ав
тора, Миколу з Миколаїва“ (Устіяновича).
16.	Маркіян Шашкевич — веснівка відродження.
Хочби й додав Головацький чорних красок до
свого оповідання про пригноблення Шашкевича, певне
те, що Шашкевич мав тоді причину похилити голову.
Вже тоді почала на нім здійснюватися доля веснівки.
З вірша під таким наголовком, написаного коло то~
гож часу.
Запозичивши концепцію у старовинного Анакре-
онта, що його поезії були тоді в моді (перекладу їх.
збірки на українську мову не допустив цензор), поети 
часів Шашкевича й перед ним переспівували давній
мотив із свого становища, але в нікого не бачимо того,
що в Шашкевича: тут доля веснівки стала символом,
усього виступу Шашкевича для праці над відродженням ,
галицького відломку українського народу. Переживши?
92
перше розчарування, Шашкевич угадав долю свого
виступу, таку подібну до долі веснівки, прегарно схоп-
леної в оцій його поезійці:
Цвітка дрібная
молила неньку,
весну раненьку:
„Непе рідная І
Вволи ми волю,
дай мині долю,
щоб я зацвила,
весь луг вкрасила,
щоби я була
як сонце ясна,
як зоря красна,
щобим згорнула
весь світ до себе".
— „Доню-голубко І
Жаль мині тебе,
гарная любко,,
бо вихор свисне,
мороз потисне,
буря загуде:
краса змарніє,
личко счорніє,
головоньку склониш,
листоньки зроииш, —
жаль серцю буде".
В 1835 р. потиснув таки добрий мороз на веснівку
Шашкевичевих заходів відродити українське письмен-
ство в Галичині. По звиш однорічних цензурних ми-
тарствах заборонено його альманах Зорю, присвячений
літературному розвиткові рідної мови. Ще 4. мая 1834 р.
переслав він рукопис Зорі до львівського уряду для ревізії
книжок. З огляду на брак цензора до українських книг
у Львові помандрувала Зоря до Відня до рук Варто-
ломея Копітара, що в своїй рецензії звернув увагу на
^політичний бік справи. Він обраховував число Українців
у Галичині на два, на Угорщині на один, а в Росії на
.шість до сьоми міліонів і зазначував, що девять до
десяти міліонів душ повіталиб радо появу Зорі друком.
Але з другого боку дивилибся з завистю й ненавистю
на цю до того часу неупривилейбвану літературу По-
ляки, а так само Москалі, хоч українська мова ріжниться
від московської наегільки, як чеська від польської. Саме
Москалі мають владу в своїх руках у російській дер-
жаві. А що нова українська література може розвива-
тися коштом польської й московської, Копітар видви-
-гав питання, чи може Австрія помагати літературним
заходам Українців і викликувати невдоволення Поляків
і Москалів, тим більше, що тільки в дуже рідких об-
ставинах моглиб австроугорські Українці приєднати для
.Австрії російських, а швидче найшлиб Москалі спосіб
9?
звернути таку духову опозицію против Австрії. А в тім —
додавав Копітар — українська мова не має слівника*
тому, заки він висловить свою думку в справі друку-
вання Зорі, хоче почути умотивований внесок львів-
ського цензора. А що у Львові не було окремого укра-
їнського цензора, Зоря вернула зо Львова назад до»
Копітара, що допустив, правда, до друку Зорю згідно
з загальними правилами цензури, але рівночасно під-
креслив іще раз політичний бік справи. Тому, що по-
ява Зорі це виразний політичний факт, домагався умо-
тивованої гадки місцевого львівського цензора, що
знав би відносини бувших польських господарів і бу-
дучих українських господарів. У Львові дав митрополит
Зорю до рецензії професорові морального богослови на.
львівськім університеті 'Венедиктові Левицькому. Остан-
ній побоювався, що наслідком літературного імени.
Шашкевича „Руслам", котре він уважав у своїй безгра-
мотносте рівнозначним із німецькою назвою Росії (Ривя-
ІапсІ), можуть впасти підозріння на український клир
і український .нарід у Галичині, що він хилиться до-
Росії й до православної церкви. Обидва злощасні для
відродження Галичини Левицькі, цензор і митрополит,
були противні Зорі, бо в ній були згадки про релігій-
ний і політичний гнет, котрий терпіло тубільне україн-
ське населення від Поляків, зокрема під цькуванням,
єзуїтів і при помочи Жидів. Такі згадки моглиб викли-
кати прикрі спомини. Для Шашкевичевих літературних
зайнять повинна достарчити матеріялу в першій мірі;
моральна теологія, релігійне поучення народу, біблійні
досліди й історія церкви. А в тім у Зорі нема нічого
солідного та взагалі вона з огляду на зміст і мову
(вислови) не надається до друку — завирокували обидва
Левицькі й заперли Зорі вступ до друкарні. Самого
рукопису Зорі д,о сьогодня не віднайдено, але кілька
слів про зміст (на жаль не в повноті) подав Копітар
у своїй рецензії. Називаючи Зорю щодо мови, матеріялу
й оброблення досить солідною, навіть тут і там бага-
тою думками, зазначував вір, що зміст Зорі творили
головно українські народні пісні, далі був прозовий^
-94
життєпис Хмельницького й мале популярне оповідання
про нього, комічна й сатирична супліка на попа, що
не розумів і не сповняв добре своїх обовязків і т. д.,
„все в добрій українській мові, але вже наслідком по-
міщення уривків пісень про козацького полководця
Хмельницького вороже до Поляків**. Таким, робом на
. зміст Зорі складалися твори, записані з уст народу
 й виписані зо старих збірників, і власні проби віршом
і прозою Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та
Головацького. Характеристична річ, що в Зорі подав
і Шашкевич коротке оповідання про те, що стало темою
чудової Франкової поеми „На святоюрській горі"; це
оповідання, як і правдоподібно поміщений у Зорі Бо-
леслав Кривоустий під Галичем були відповіддю з боку
Шашкевича польським конспіраторам, що збиралися
відбудовувати Польщу також на українських землях.
Та обставина, що значну, коли не головну частину
: Зорі виповняли записані з уст народу пісні, відповідала
загальній моді збирати пісні за часу Шашкевича й пе-
ред ним. У Галичині збирали українські пісні Українці
й Поляки; тексти пісень розвідки про них і поетичні
їх перерібки пера поодиноких польських поетів друку-
валися по літературних часописах і альманахах.
З Українців збирав пісні Григорій Ількевич у Ко
ломиї й Городенці і їх околицях, Іван Білинський у Бе-
режанщині, Маркел Нальчицький у Стрийщині, Кирило
Блонський у Станиславівщині й т. д. Зокрема цікава
праця членів „української трійці*' на цім полі. Іван Ва-
гилевич записував пісні у Стрийщині, Станиславівщині,
Чортківщині й Золочівщині. Яків Головацький мав пер-
іщу збірку пісень уже в гимназїї, коли позаписував пісні,
шо їх співав із товаришами; це головно пісні того
роду, що виспівувалися тоді в українських інтелігент-
ських гуртах, як напр. Дай нам, Боже, добрий час;
«Станьмо, браття, в коло й т. д. Записуючи пісні завсіди
в часі своїх мандрівок по Галичині й Закарпаттю, мав
Толовацький багатий двотомовий збірник пісень, що
його вислав у 1845 р. за посередництвом Шафарика
Осипові Бодянському. Очевидно вже тоді втратив на-
95
.дію видати в Австрії свою збірку, хоч епископ Снігур-
ський обіцяв ['словацькому надрукувати її в своїй дру-
карні в Перемишлі й дав йому 50 гульденів на приго-
тування рукопису до друку (перший авторський гоно-
рар Головацького).
Багато з пісень, що їх записав Ількевич, увійшло
.в збірник Вацлава Залєського, а так само правдопо-
дібно дещо з записів Маркіяна Шашкевича, як свід-
чилиб його папери з такими самими текстами пісень,
що надруковані в Залєського, дарма що Головацький
.заперечував поміч Шашкевича згаданому польському
етнографові. Записи всієї „трійці" ввійшли до Зорі
й пізнішої Русалки. Пізніше багато пісень видобув від
них Мазур Жегота (Гнат) Павлі, що студіюючи на львів-
ськім університеті, піддурив їх своїм славянолюбстволь
-закриваючи ним у дійсности свою конспіраторську
діяльність за відбудовою Польщі. Українські пісні ви-
дав Павлі в двох томах у 1839 і 1840 рр., включивши
туди в своїй незнайомости речі також пісні, що їх
переписав Головацький з першого збірника Максимо-
вича. В пізнішій чотиротомовій збірці пісень Головаць-
кого, що її видав Бодянський у Москві, знайшлося
-багато також і записів Шашкевича.
В околиці, звідки походив і Шашкевич і Голо-
Хвацький, жив батько Вацлава Залєського, що в 1833 р.
.видав поважну збірку українських і польських пісень.
І як Енеїда Котляревського та Максимовичів збірник
пісень показали шлях Шашкевичеві, так поява збірника
-Залєського вплинула на Шашкевича в такім самім зми-
слі, як польські претенсії до українських земель викли-
кували цілком протилежні думки в Українців, що по-
трапили вдуматися в справу.
Зложення Зорі поставив у звязок із збірником
Залєського також Головацький у своїх споминах, пер-
шоряднім джерелі до Шашкевича та його часу. А саме
читаємо в них: „Тоді надрукував Вацлав із Одеська
(Залєський) свій збірник народніх. пісень; ми гордилися
тим, що Поляк ставив українські пісні далеко вище
від польських щодо поетичної творчости; але ми обу-
96
рювалися на те, що українські пісні надруковані мішма:
з польськими та що надруковані польськими буквами..
Нам хотілобся мати національний збірник в роді Макси-
мовича (з 1827 р.). Я з свого боку пишався тим, що-
в моїм збірнику находиться багато щиро народніх пі-
сень, котрих нема ні в Максимовича ні в Залєського..
У нас зародилася думка видати український альма-
нах під назвою Зоря/ що в нім поданоб народнії
пісні, писання віршом і прозою, памятники давньої на-
родньої поезії й переклади. Сказано: досить слів, треба;
приступити до діла. Почали писати статті: Шашкевич>
написав на підставі Бантиш-Каменського біографію
Богдана Хмельницького, казку Олена й кілька поезій;;
Вагилевич Мадея і Жулина й Калину; я написав Два.
віночки й вибрав пісні з мого збірника, що до них Ва-
гилевич узявся написати передмову. На тему правопису
велися довгі спори. Я предкладав правопис Максимо-
вича; мої товариші домагалися приложення (на думку
Копітара й Ґрімма найлогічнішого) сербського право-
пису Бука Стефановича Караджіча. Я боронив україн-
ської азбуки й не допускав латиського і; нарешті по >
становили, викинувши ть і ьі, писати, як вимовляють, за*-
мінюючи 6, е буквою і, ьі буквою и. Вказуючи на ана-
логію сербської мови, бажав Вагилевич ввести до своїх:
статтей є замісць я і писати честь (чясть), тежко (тяжко)-
але ми не згодилися і чясть, тяжко зосталися для всіх
одноманітно; тільки в простонародніх піснях зоставилиі
е. Поки я приготовляв рукопис до цензури, Шашкевич»
відніс до цензури копію малюнку Хмельницького, від-
рисовану одним семинаристом, і вияснивши цензорові,,
що це дуже заслужений чоловік і полководець, в ту
саму мінуту одержав дозвіл друкувати". Не тільки на,
тему правопису велися завзяті спори, але й на тему -
мови. Як подає історик польського повстання з 1846 р..
Саля, з огляду на ріжнородність говорів народньої мови-
ло кількох нарадах прийшло до згоди, шо треба ви-
брати діялект, котрий лежить по середині українських
земель, положених між Киї ром і Новим Санчом, а саме;
покутський діялект (між Коломиєю й Чортковом) по-
97
винен би бути зрозумілим Українцям усіх земель між
Київом і Новим Санчом.
Всі сучасні й пізніші свідоцтва стверджують повну
свідомість і плановість виступу Маркіяна Шашкевича.
Не його вже вина, що сильніші від нього обставини
морозили на кождім ступні його почин. Такеж сталося
і з найближчим альманахом Шашкевича — Русалкою
Дністровою. Головацький приніс до Львова вістки про
цензуру на Угорщині. Вона була там вільніша. Й львів-
ські ентузіасти постановили поминути львівську цен-
зуру та надрукувати новий альманах у Будапешті. Що-
до змісту Русалка Дністрова була не так новим альма-
нахом, як краще відновленою Зорею. З неї пропущено
в Русалці все те, до чого причепилася цензура, не
увійшла сюди й біографія Хмельницького, котра десь
затратилася у Шашкевича, а на місце цього прийшли
нові речі. Головацький переписав увесь збірник для
друку та з початком вересня 1836 р. він уже був у Бу-
дапешті, місяць пізніше одержав цензурний дозвіл,
а в грудні вийшов із друку.
Який же стяг вивісив Шашкевич на своїм почині ?
Про це говорить Шашкевичева передмова й сам зміст
альманаха. „Судило нам ся послідним бути — говорить
„передслівє". Бо коли другі Славяне вершка ся дохап-
люют і єсли не вже, то небавком побратаются з пов-
ним, ясним сонцем, — нам на долині в густій студеній
мраці гибіти. Мали і ми наших півців і наших учителів,
али найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народови і сло-
весности надовго ся здрімало; однакож язик і хороша
душа руска була серед Славянщини, як чиста слеза
дівоча в долони серафима.
„Зволила добра доля появитися і у нас зберкам
народних наших пісень і иншим хорошим і ціловажним
ділам; е то нам як заранє по довгих тмавих ночох, як
радость на лиці нещасного, коли лутша надія перем-
чит скрізь серце єго; сут то здорові повносильні рістки,
о которих нам цілою душею дбати, огрівати, плекати
і зрощати, док під крилом часу і добрих владнувателів
хорошою і кріпкою засияют величею.
7
98
„Не журися, Русалочко знад Дністра, що-сь не
прибрана в наряді, який від природи і простодушного
і добросердного народа твойого приймилась, стаєш
перед твоїми сестрицями. Они добрі, вибачят ти, прий-
мут тя і прикрасят".
В наведених словах маємо ствердження, що Шаш-
кевич ішов слідом за відродженими вже західносла-
вянськими й південнославянськими народами, приста-
ючи до відродженого письменства пня українського
народу, як виходить із відсилок на Енеїду Котлярев-
ського, збірник пісень Цертелева, перші дві збірки
пісень Максимовича, Запорозьку Старовину, оповідання
Квітки, приказки Гребінки й словарно-граматичні твори.
Далі є мова в передмові про правопис Русалки.
„Хочемо зачинати, — писав Шашкевич, — проте знати
нам конче, яке теперішному язикови істинноє лице;
задля того держалисмося правила: пиши, як чуєш,
а читай, яквидиш". Таким роббм Шашкевич завів фо-
нетичний правопис, приймаючи навіть сербський знак
для дж (у). Нарешті кланялася Русалка Миколі Вере-
щинському, що її „звелів родитися", й усім тим, що
прибрали її піснями й старовиною: за пісні Ількевичеві,
Білинському й Кульчицькому, за стару грамоту з 1424 р.
Кавбкові, а за старий співаник Минчакевичеві. „Честь
їм най буде і слава, а в руских дітех найусерднійша
подяка" — закінчив Шашкевич свою передмову.
По передмові йдуть „народні пісні" з „передго-
вором" Івана Вагилевича. Пісні поділені на „думи й дум-
ки" (числом 20), себто пісні історичного й балядового
змісту, й обрядові, а між ними є 7 колядок, 4 гагілки
(запису Шашкевича) й 21 ладкань, себто весільних
пісень. Обидві групи розділює „леліяльна пісонька",
себто колискова: Ой, ходит сон коло вікон. Далі йдуть
„складання", зразу віршом: з виїмкою Вагилевичевих
Мадея й казки про Жулина й Калину й Двох віночків
Головацького все инше Шашкевичеве: Згадка, відома
з „Сина Русі", Погоня, Розпука, Веснівка, Туга за ми-
лою й Сумрак вечерний, а прозова частина заступлена
Оленою Шашкевича. По оригінальних писаннях ідуть
99
РУСАЛКА
ДНІСТРОВАЯ
ЇКиГІ)«іі(ф» 2МїМ!ісЬег.
У БУДИМЬ
Письмом Корол. Всеучилища Пештаяскогв
18 3 7.
7*
їоо
переклади Шашкевича (б> й Головацького (2) сербський
пісень і 4 Шашкевичеві уривки з Короледвірського Ру-
копису, а закінчує Русалку відділ старовини з поетич*-
мою статтею Шашкевича про неї, трьома; піснями зо-
старого співаника: піснею про Пятигори, про Варну
й Казав ми батенько пігнати кози, з грамотою з 1424 рі,
з Короткою відомостю Головацького про славянськЬ
й українські рукописи у василіанській бібліотеці у Львові’
й Шашкевичевою рецензією на „Рускоє весілє” Ло-
зинського.
Із. старовини без сумніву рецензія Шашкевича?
й статейка перший раз зявилися в Русалці й не було»
їх у Зорі. Правдоподібно новинкою була тут і Шаш-
кевичева Олена, бо Копітар не згадав ні словечком про-
неї. Тут справляє багатий господарь весілля, на котре
запрошує молодий — Семен і пана старостича. Почув-
ши в часі запросин щось неприємне, вирвався з двора?
й побіг до опришків, шо поділилися на дві групи: одна
напала на замок, розграбила й підпалила його, а друга
засілася з самим ватажком у ліску на пана старостича^
що, вхопивши на весіллю молоду, саме вертав із нею>.
Опришки відобрали Олену, а його вбили. Хоч панська
самоволя не минулася й за часів Шашкевича, тему свого*
оповідання, назвавши його казкою, переніс Шашкевич-
у старі польські часи, коли коло половини 18 віку роз-
бійник Бойчук (це прізвище приходить також в Олені)?
нападав на панів і різав їх немилосердно.
Треба зазначити, що теми з часів гайдамаччини,
належали до звичайних у тодішнім польськім письмен-
стві й що Шашкевич мав багато нагод познайомитися’
з не'одним явищем письменського життя Поляків, а на-
віть був особисто знайомий із деякими молодими поль-
ськими письменниками. З польських видавництв довіду-
вався Шашкевич деколи й про нові українські твори
або такі, що торкалися України, на Наддніпрянщині1
й Московщині та про рух славянських народів. У 1836 р.
видав Лукіян Сємєнський у Кракові свій переклад Ко-
роледвірського Рукопису; в передмові, зазначеній 1832 р.в.
згадав він, що згаданий твір перекладає по українськи.
1-Ої
ЦІашкевич. 'Очевидно це відноситься не до цілосте,
тільки до уривків, що увійшли до Зорі, а звідти до
Фусалки. Та признаючи вплив польської літературної
-атмосфери на Шашкевича, в усякім разі не більший
«ніж вплив старої української лірики, зокрема пісні
«В устах народу, не треба шукати його там, де подібні
«настрої випливали з тяжких життєвих обставин Шаш-
«кевича. Торкається це передовсім сумного й навіть роз-
іпучливого настрою в низці поезій Шашкевича. Ваги-
-левич, що познайомився з Шашкевичем 1829 р., опо-
фів, що тоді був Шашкевич веселим юнаком і писав
Польські вірші. Та прийшла нелюдська кара за моло-
дечу нерозважність, батько вирікся сина й веселий на-
’Стрій Шашкевича пропав раз на завсіди або, як співає
-Поет у Розпуці,
щастє моє, гаразд милий,
.	.	на — віки зниділо.
Особисте положення Шашкевича після 1830 р.
/можна змалювати словами з йогож Нещасного:
Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю,
що давит серце як відома кощава,
хто вражій нужді попався в ііеволю,
кому З журбами і сон і забава, —
тому піт місця ані супокою,
нудит СЙ СВІТОМ, нудит і собою,.
туга до серця як гадь ся всилила,
зїдає мисли як звізда зірочки,
груди зсушила, здоровля знорила,
Хліб му немилий, йе терпит сброчки.
Я коли в Шашкевича „сплинули . радощі, як Дністер
спливає1*, йому стало весело з музикою бурі, буйного
вітру, блудних мар, як співай він у Сумраці вечернім із
Фусалки Дністрової. Дальші чи ближчі аналогії в чу-
жих поетів до подібних картин могли тільки впевнити
Шашкевича, що саМе може щиро виплинути з глибини
'Його. наболілої душі, а не бути рубаними віршами.
ч і Над відродженням українського письменства в Га-
.личині почала працювати богословська молодь, що була
•під старанним наглядом духовної влади, котра боялася
.взагалі всяких нових починів. Уже в Зорі не подо-
102
ШАШКЕВИЧІВ АВТОГРАФ НЕЩАСНОГО4
103
балися їй ні гражданка замісць кирилиці, ні народня
мова замісць якої книжньої тарабарщини, ні фонетичний
правопис замісць етимології. Ще в 1844 р. заборонив
цензор Венедикт Левицький передрук Квітчиної Ма-
русі з огляду на правопис і буцім то незрозумілі Га-
личанам наддніпрянські слова. Цензор Левицький по-
клав свою тяжку руку й на Русалку Дністрову. На-
друковано її в тисячці примірників із маленькою над-
вишкою. Понад двіста примірників пішло між люде,
а вісімсот примірників, висланих із Пешту до Львова,
задержано у Відні,. бо тамошня поліція зажадала ближ-
чих пояснень і цензорської думки від львівської цензури.
Таким робом дісталася Русалка в руки цензора
Левицького. Він передовсім винайшов у ній злочин проти
моральности в перекладі сербської пісні, де в оригіналі
читаємо, що
й ми також не дикі люде
і ми знаєм, де цілують:
межи очі удовиці,
а дівчата межи циці.
Соблазнився також цензор Левицький змістом баля-
дової пісні, де синова українського священика, Текля,
вбиває свого нелюбого чоловіка Андруся, а коли за
кару закопують її живцем у могилу, вона не хоче лягти
в одній могилі з чоловіком, а хоче лежати з Івасем,
кажучи : „Я Івася полюбила і з Івасем ляжу". Ні тут
ні там не добачив жадного злочину Копітар, зазначивши
В сербській пісні характер жарту, а в українській чисто
людський бік справи, бо „навіть іще сьогодні може
пригодитися те саме попові". Занюхав цензор Левиць-
кий і поганство в таких іменах, як Далибор-Вагилевич,
і згадках про Святовида, Купайла, Ладу й Коляду в Згадці
Шашкевича, в котрій налякало цензора порівняння кра-
щого минулого,. коли
Києва золота глава
під небеса ся звела,
З сумною сучасностю, коли тільки тужна згадка летить
за Дунай і Дніпро.
104
Заспіваю, що минуло,
передвіцкий згану чяс,
як весело колись було,
як то сумно нині в нас І —
починав свою Згадку Шашкевич і малював сумну кар-
тину сучасности:
Понад Дністра берег крутий
гамір галич розлягат, —
там сум думку хапле лютий,
в безвість гадка пропадат.
До того в Русалці була згадка про Кульчицького
і Минчакевича, заплутаних у польські конспіративні
організації й засуджених, першого на рік, другого на
три роки тяжкої вязниці в Шпільбергу. Такі причини
зложилися, що цензор Левицький заборонив Русалку
й висилку 800 примірників до Галичини задержано, не
зважаючи на те, що по львівськім цензорові цензуру-
вав Русалку ще Копітар і перепустив її. За свій зло-
чин супроти рідної культури діждався цензор Левицький
і уряд подяки від Осина Левицького, що свій по поль-
ськи написаний перший лист у справах українського
письменства закінчив такою хамською подякою: „Отже
хай буде дяка урядові, що уважає пильно не тільки на
політичні відносини, але й на непотрібні новости та
не позволив Русалці Дністровій поширюватися в тій
формі, в котрій вона вийшла з рук триюмвірату"!
Що торкається особи цензора Венедикта Левиць-
кого, був це шляхтич з роду, вихований у польськім
дусі аристократ, котрий ще в 1848 р. не міг стерпіти,
що в театрі вивели простих селян на сцену. Заборо-
нивши в червні Русалку, переслухав Венедикт Левиць-
кий як ректор семинарії „трійцю" в днях 13—15 червня
1837 р. Шашкевич був у розпуці. Йому грозило виклю-
чення з семинарії й духовного стану. З біди вирятував
його по приятельськи Яків Головацький, що прийняв
на себе всю вину, заявляючи, що буцім то будучи
в Пешті, побачив там можливість видати Русалку, не
знаючи про те, що в Галичині є инші закони як на
Угорщині. Шашкевича переслухувано 13 й 14 червня.
105
Вінізаявив, що випробовував себе в українській мові яко
<воїй|рідній мові, котра ріжниться дуже від церковно-
славянської й московської. Думав, що дасть основу до
дальшого розвитку своєї мови й таким робом усуне
брак української літератури. Головною ціллю його пи-
сань було помогти розвиткові української мови та
ЗЛОПАМЯТНИЙ ЦЕНЗОР ВЕНЕДИКТ ЛЕВИЦЬКИЙ.
«причинитися до літератури цієї мови, наскільки це було
я його слабих силах. А що він переконався, що укра-
їнська мова дуже ріжниться від церковнославянської
й московської, шукав її в устах народу, збираючи при-
нагідно за прикладом Вацлава з Одеська пісні й байки,
щоб із них докладніше дослідити будову української
люви. З свого боку причинився до видання Русалки
106
15 голяндськими дукатами, позиченими в свояка Івана?
Авдиковського, адміністратора парохії Кути, а 60 гуль-
денів дав на видання Русалки Микола Верещинський'
, (Маркіянових 15 дукатів рівнялося 91’24 гульденів). Ва-
гидевич зізнав, що свої речі дав він Шащкевичеві ще
до Зорі, а Головацький переніс усю справу на час
свого побуту в Пешті, заявляючи, що Русалка на
друкована 1836 р., а має дату рік наперід згідно з кни-
гарською звичкою ставити дату найближчого року, коли<
вона появляється на книжковім ринку на кінці попе-
реднього року.
Справа покінчилася розмірно лагідно, бо Шашке-
вич і Головацький одержали гостру нагану. В маю 1838 р..
висвятився Шашкевич, оженившися з Юлією Крушин-
ською, донькою пароха з Деревні, і від 9 липня 1838 р..
адміністрував Гумниська, буського деканату, від 16 ли-
стопада тогож року Нестаничі, холоївського деканату,
а від 3 мая 1841 Новосілки, глинянського деканату, де-
й помер 7 червня 1843 р.. займаючи від 12 мая 1842 р.
становище пароха. До самої смерти находився на списі'
політично підозрілих людей.
На думку Шашкевича, висловлену в його брошурі’
про азбуку й абецадло, література є необхідною по-
требою цілого народу. Її ціллю є щирити освіту. З та-
кими думками зложив він читанку для народніх шкіл,,
щоби прислужитися своїй „дорогій -українській нації".
В руках цензора була читанка вже в перших днях грудня'
1836 р. На жаль вона вийшла щойно кільканадцять літ
пізніше двома виданнями, в 1850 і 1853 рр.
Багато перетерпів Шашкевич із приводу своїх ви-
ступів, але зніс терпеливо всі докори, нарікання й на-
смішки тих, котрі або не розуміли його або не могли»
піднятися до висоти його гадок. Не перестав служити'
літературно своїй ідеї, але більше не видавав нічого
й писав для маленького круга особистих приятелів
і прихильників своєї ідеї, як і Микола Устіянович, одно-
літок Шашкевича, син бурмістра Миколаїва. Товариш;
Шашкевича Михайло Козанович признався в 50 рр.,_
що „безсмертний Маркіян" в його грудях „зажег огонь,,
107
котрий лише гробова персть загасити може'*. Це тор-
кається передовсім ролі, що її відограв Шашкевич
у відпольщуванню товаришів, бо
руська мати нас родила,
руська мати нас повила,
руська мати нас любила.
Чомуж мова єй не мила?
Чом ся нев встилати маєм?
Чом чужую полюбляєм?
. Колиж пригноблення охоплювало товаришів, він»
потішав їх:
*
Відкинь той камень, що ти серце тисне!
Дозволь, в той сумний тин 
най свободоньки сонічко заблисне:»
ти не неволі син!
Свідоцтва всіх тих, котрі знали особисто Шашкевича,
стверджують згідно, що його виступи й писання ро-
били дуже сильне вражіння щирим і сердечним тоном.
Ось яке свідоцтво лишив про нього Яків Головацький:
„Маркіян був чоловік середного зросту, щуплий, але
меткий, волосе яснорусе, очі сині, тужниї, носик неве-
личкий, кін частищ лице худощаве виражало якуюсь тугу
і болість. Сіам був мягкого', доброго серця, в товаристві
дотепний і забавний, показував себе веселим і шаловли-
вим. Лиш коли розговорився за рущину, народність, за
рідний язик, родиму словесність і пр., тоди показалася
вся сильна душа єго, котра в тім слабовитім тілі жила,
очі блискнули живостю і якимсь святим вотхновенєм,
чоло трохи приморщилося і лице набрало якоїсь грозної
поваги, — говорив сердечно, сильно. переконував, бо му
з серця ішло, він цілий тим духом жив і віддихав".
Грудна хороба, що вже в семинарії приневолю-
вала Шашкевича часто виїздити на село для поряту-
ванНя здоровля, щораз більше точила його організм
по його виходіз семинарії, а втрата слуху й зору по-
передила ЙОГО ВІЧНИЙ СПОЧИНОК; А до хороби долучувався
вічний брак засобів до життя. Беручи одно й друге під
увагу, легко добачити глибоко життєписний зміст його
поезії Лиха доля. Остання неначе гадина переїла його
щастя, розлучила його з гараздом і запустила в його
душу журбу й розпуку та приневолила його зїдати»
108
«своє серце. Самі чорні барви, закінчені проклоном без-
надійности:
Ой, надія 1... таку долю
най то громи тріснуть!
НАДГРОБОК МАРКІЯНОВ1 ШАШКЕВИЧЕВЇ
(НА ЛЙЧАКІВСЬКІМ ЦВИНТАРІ У ЛЬВОВІ).
Перенести горе помагала йому сильна віра й лю-
<»бов, що випливала з неї. В трьох псалмах дав він
109’
Одному й другому вислів, що його можна зібрати в оцих,
словах: „Сполошиш ми долю і проженеш щастя, день-
ми споморочиш і світ ми западе, нуждов мя вдариш-;
і нашлеш ми злидні, світ ми спустіє і йме ворогувати,
знидіє радость і плач мя огорне, туга ми ранком і ве-
чером журба, і ніч ми несонна і горйованє з сонцем,.,
вирвеш ми очі і душу ми вирвеш, а не возмеш мило-
сте і'віри не возмеш, а не видреш любови і віри не
видреш, бо руске ми серце тай і віра руска!“
Розраду находив у письменській праці: переклав-
Слово про похід Ігоря, Короледвірський Рукопис і Лю-
бушин Суд, частину Євангелія Матій і в цілости Єван-
геліє Івана, закінчивши переклад ентузіястичним віршом
Слава Богу, й ще дещо. Як із перекладів не все вий-
шло на яв із рук родини, напр. переклад Слова про по-
хід Ігоря, так і багато з його оригінальних віршів не
відомі або й не заховалися. З оригінальних віршів-
треба згадати мистецький уривок п. н. Бандурист і при-
святу Устіяновичеві „Побратимови, посилаючи єму піснь
українскі", себто наддніпрянські видання з піснями й вір-
шами.
17.	Слідами Маркіяна Шашкевича.
Микола Устіянович, що під впливом Шашкевича
відпольщився й почав писати вірші, написав три роки
по його смерте віршом згадку про нього по польськи,.
задумуючи її помістити в львівськім польськім тижне-
вику. Але що польська газета не прийняла згадки про-
українського поета, остання заЖдала до 1848 р., щоб
собою почати життя політичної організації Українців
„Головна Руська Рада". Дня 2 мая 1848 р. о 6 годині
увечері зійшлося більше ніж триста Українців ріжного
стану й віку в салі зборів консисторських нарад, щоб
завязати згадану політичну організацію. Перед зборами*
видрукував навмисне на це Маркіянів> приятель Микола.
Устіянович у рівнобіжних текстах, українськім і поль-
ськім свою „Згадку за Маркіяна Шашкевича во вічную?
по
єго память" і перечитав її перед самим засіданням, „аби,
ударивши в жалкиї і тоскливиї струни народної думи,
видобути в найблаженнійшій годині і в родимім серцю
стоголосний відзвук'*. Таким робом в історичній хви-
лині завязання першої політичної організації Українців
у Галичині віддано честь „тому поетичному духові, ко-
трий так сильно полюбив українську (руську) народ-
ність**, як говорить звідомлення з основницьких зборів
організації. Що більше, про весну для українського
народу в Галичині можна говорити на протязі такого
часу, доки Маркіянові думки мали силу в провідників
^Українців, у першій мірі, поки не спроневірилися їм
його найближчі товариші.
Довше ніж Яків Головацький був вірний ідеї Шаш-
кевича Микола Устіянович. Замолоду захопився він
так польським революційним рухом, що мало що не
опинився між польськими повстанцями під Варшавою,
а на старість попав у другу скрайність — став москво-
філом. Вдячна згадка нашого народу належиться йому
за період його життя між згаданими двома скрайно-
стями, коли він причинився до культурного й політичного
відродження свого народу. З 1848 й 1849 рр. походять
найкращі твори Устіяновича: Месть верховинця, Страст-
ний четвер, Старий Єфрем і багато поезій, що їх містив
у „Галичо-рускім Вістнику** під власною редакцією.
Через кілька літ по смерти Шашкевича був енер-
гійним і вірним носієм його ідей Яків Головацький, що
з тяжкою бідою діждався висвячення. „Наша літера-
турна діяльність — оповів Головацький у своїх споми-
нах — була в очах поліції злочинною. Директор полі-
ції Пайман сказав просто з приводу видання Русалки:
„Досить роботи завдають нам Поляки, а ці шаленці
ще хочуть розбудити положену до гробу українську
національність'*. Не дивно після того, що уряд по зві-
домленням поліції побачив мене небезпечним в їх ро
. зумінню й зажадав доходження. З серцем, переповне-
ним гіркостю, вернувся я до своєї жінки, що стрінула
мене зо сльозами. Поліція не довіряла; деякі з арешто-
ваних Поляків, мстячися за те, що Українці не йдуть
111
4з ними разом, набріхували, скільки душа забажала-
Практикант кримінального суду Чех Марек сказав пись-
_менникові Володиславові Запові в таємниці: „Хай Бог
не памятає Полякам за те, що вони набрехали при до-
питах на бідних Українців!" Нарешті я пішов із про-
ханням до бувшого президента намісництва барона
Кріґа й, вияснивши докладно всю справу, очистив себе
від підозріння й в 1842 р. уряд зняв із мене заборону.
Але митрополит Левицький придумав іще канонічний
процес. Два священики мали під присягою потвердити
й поручити, що я не належу до жадного таємного то-
вариства й не бував на зборах,
де курять тютюн і грають у кар-
ти". По висвяченню одержав
він сотрудництво в Микитин-
цях, але митрополит піддав
'його заразом під нагляд пістин-
ського пароха Левицького, у
-котрого було стільки всього
значіння та всієї заслуги, що
-був свояком митрополита Ле-
вицькогб.
Ще перед • своїм висвя-
ченням, приготовив до друку
й видав у 1841 р. Головаць- МИКОЛА УСТІЯНОВИЧ.
кий накладом Миколи Верещин <з групи сеймових послів
ського приповідки, що їх зі-
брав один із товаришів початкового Маркіянового гуртка
Мирослав із Городенки — Ількевич. У збірці впадає
в очі не тільки фонетичний правопис, але й мягке т (ть)
у третій особі однини та множини. Тимчасом із листу-
вання обох братів Головацьких, Якова й Івана, що пиль-
нував видання приповідок у Відні, відомо, що вони
спорили між собою за правопис, котрим мали друкува-
тися приповідки. Іван дораджував латинку, а Яків ви-
писав йому довгий лист в обороні свого правопису,
-закінчений тим робом, що хоч видавець і згоцивбися
на правопис Івана, книга мусить вийти тим правописом,
котрого бажає накладчик Верещинський. Іще в 1848 р.
112
заступав Верещинський ідею Шашкевича, заклинаючи
іменем „безсмертного Руслана" Якова Головацького,.
щоб він боронив народньої мови й фонетичного пра-
вопису в нашій літературі на зїзді сотки „руських уче-
них", себто на першім просвітнім конгресі Українців
Галичини.
Ще за життя Шашкевича в 1842 р. приготовляв .
Головацький матеріали до нового альманаха, що його
хотів назвати Галичанкою. Ці матеріали увійшли щойно
у Вінок, що його перша частина поавилася 1846, а друга
1847 р. у Відні. Зокрема перша частина Вінка, надру-
кована сфонетизованим правописом (д, викинення &)г
продовжала гідно традицію Зорі й Русалки Дністрової
як своїм змістом, куди ввійшла між иншим і нераз
згадувана вже тепла стаття Головацького про Шашке-
вича з додатком псалмів, пятьнадцяти оригінальних
і десяти перекладених поезій і Олени, так і передмо-
вою, де видавець Іван Головацький, згадуючи про сла-
вянські голоси, що Українці Галичини здрімалися, тяжко
хроплять, а може й позавмирали, ставав на всеукраїн-
ськім грунті: „Не льзя І не тут місце доходити жерела
і розберати причини сих кривовязих мніній; не нам то
з декотрими осужувати долю галицьких Русинів і їх
язика. Але гляньмо лиш на просторонь нашої Руси, від
Сяна, Висли й Буга аж по Дін і Донець, а зпоза Бе-
скида, Дністра й Чорноморя ген-ген горі по Припетв
і Десну, вдивімся в се здорове, чисте ядро безмаль не
тричі пять міліонного народа, пригляньмося в зеркалі
єго величественних діяній і недолей, зрівнаймо єго глу-
бокоумное, так разительно розвинуте житє і образованє
народне, а з радосним восхищенем зголосимо: Сей на-
рід живе в цілости народній і ніколи не замре, а єго
доля — то відземная парїсть всемірної судьби предвіч-
ної Словенщини!“
Одначе на жаль та Славянщина, заступлена на-
решті одним московським морем, пхнула за кілька
літ і романтика Івана й трохи тверезішого практика
Якова на шлях національної зради. Маленьким ступнем
до неї була зміна правопису в другій частині Вінка(ьі дике
113
В нашій моВі закінчення минулого Часу на л: думала),
а цривели його до того „наші Славяне", а саме „при-
ятелі й ровесники" його, як говорить у передмові.
В другій частині Вінка появилися між иншим вірші Ан-
тона Могильницького, Івана Вагилевича, Якова Голо-
вацького, Миколи Устіяновича й ин. З писань Антона
Могильницького, однолітка Шашкевича й сина свяще-
ника в Підгірках, калуського повіту, поданий тут вірш
„Згадка старини" й виїмки зо „Слова о повинностех
підданих" із 1839 р.; тут пішов він слідами Шашке-
АНТІН МОГИЛЬНИЦЬКИЙ.
вича й накликував товаришів, аби присвоїли собі знання
рідної мови, бо будуть учити український народ, а не
вміють із ним розмовитися, будуть його провідниками,
а не знають відповісти його мовою, коли про дорогу
їх питає. Тогож року видав Могильницький панегирик
у честь одного австрійського архикнязя, що саме тоді
обїздив Галичину. Цей вірш не замітний поетичною
стійностю, а тільки тим, що цензура “перепустила Його,
а сконфіскував митрополит Левицький. Він велів за-
брати увесь наклад і тримав його довгі роки з причини
8
114
народньої мови вірша, бож „не можна такою простої
мовою Такого достойника витати". Пізніше зазначився
Могильницький у нашім письменстві своїм недокінченим
епосом Скит Манявський і низкою віршів, між остан-
німи. найпопулярнішим „Русином-вояком".
Недолюблювання народньої мови з боку митро-
полита Левицького, виявлене при конфіскаті Зорі, Ру-
салки Дністрової, панегирика Антона Могильницького
тощо, пригадує один факт, що зайшов кілька літ після
того, як Він засів на митрополичім престолі. А саме
в 1821 р. він задумав видати посланіє до своїх вірних
у церковнославянській. мові. Показалося, що для такої
мови не було цензора. Адміністративна влада просила
митрополита вживати в друкованих посланіях зрозумі-
лої для населення місцевої народньої мови. Тоді ми-
трополит відповів владі цілим науковим виводом. Тут
доказував, що пастирські посланія звязані з церковними
справами й не можуть обійтися без висловів церковно-
славянської мови й що українська мова це самостійна
галузка славянськбї групи, бо й український нарід це
окрема самостійна частина славянського племени. Оче-
видно митрополит Левицький був завзятим прихильни-
ком церковщини в українській літературі.
. Поза чисто церковними справами Митрополит Ле-
вицький і його оточення були цілком байдужі до вся-
кої народньої справи. Коли Іван Головацький післав
один примірник Вінка з листом митрополитові, він про-
читав лист, але на пакеті написав власноручно, що не
приймає його. По виході приповідок Ількевича приніс
їх Головацький до семинарїї. Префект Михайло МаЛИ-
новський показав його ректорові Григорієві Яхимови-
чеві. Що переглянув примірник, дещо перечитав, але
ніяк не хотів купити, кажучи по польськи: „Не можу
й не можу, тому не можу, що не хочу". Коли Голо-
вацького не хотіли висвятити, пішов він до Яхимовича
й щиро оповів йому про свої мрії, свої заходи коло
розвитку літератури та свою участь у літературнім русі.
Яхимович вислухав його холодно та сказав, що він ні-
чого не знає й не може нічого помогти, бо все те за-
115
лежить від поліції й уряду. Колиж Головацький зо
сльозами в очах просив його порадити йому, до кого
має звернутися, він відвернувся й повторив свій стере-
отиповий вислів: „Не знаю, порадьтеся в адвоката".
Тоді поклонився Головацький і відійшов, думаючи собі,
як то його професор, його ректор, його духовний отець
не може дати йому ради, безсердечно ставлячися до
нього.
' Українській освіченій верстві уявлялася духова
смерть як ідеал найвищої культури, явище, що на жаль
іще сьогодні стоїть на перешкоді більшосте освічених
Українців у Галичині стати справжньою інтелігенцією
свого народу. На особі Яхимовича, що пізніше став
єпископом і показався добрим сином свого народу,
можна ствердити ще одно явище, котре сьогодня
метаться на поступі нашої справи в Галичині. Добрим
Українцем став Яхимович тоді, коли побачив, що австрій-
ський уряд бодай не противний розвиткові українського
(руського) руху. В освічених верстов Українців Галичини
виробився бездушний урядовий патріотизм. Здаючися
цілком на уряд, привикла наша інтелігенція бачити в тім
уряді, отже поза собою й народом, а не в собі й на-
роді, движучу силу, котра порядкувалаб народнім житу
тям, і послідовно пізніше зідентифікувала інтереси свого
народу з інтересами несвого уряду.
Живо змалював час, обставини й людей глухих
часів Яків Головацький у 1846 р. Досвідчивши багато
на собі та знаючи ще більше з оповідань, він написав
по німецьки статтю до Літопису славянської літератури,
мистецтва й науки (ЛаИгЬіісЬег (іїг аіауізске Ьйегаіиг,
Кип8і ипН ХУізвепвскаЙ)» котрий виходив у Липську. Ви-
ходячи з засади, що коли знає двох людей про якусь
річ, це вже не є таємницею, він не виявив нікому та-
ємниці до 1885 р. Статтю підписав псевдонімом „Гаврило
Русин"., Щоб іще більше затерти сліди, додав автор,
що писав її на руїнах колишньої столиці Галича, що
було правдою тільки в переноснім значінню. Тисячу
примірників відбитки прислано з Липська до Галичини.
Брошура зробила незвичайно сильне вражіння. Чех
8*
116
Піхлєр говорив Ґоловацькойу, Що він сам кушів колб
600 примірників для ріжних осіб: Українців, Поляків
і Німців. Поляки й Німці, прочитавши брошуру, нищили
її. За те Українці захоплювалися', а львівські семинари-
сти переписали в одну ніч сотку примірників і розі-
слали на провінцію.
Як же виглядають у дзеркалі Головацького обста-
вини й передові люде його часів. Стаття починається
ствердженням найбільшого занепаду Українців між усіма
славянськими народами. Хоч український нарід, най
більший по московськім між Славянами, він не має лі-
тератури, котра відповідалаб його чисельносте. Мо-
сковщина придавила українську літературу в Росії, а що
до Австро-Угорщини то „від кількох десяток літ уже
пробудилися більші й менші славянські народи Австрії
до нового життя; кождий із них підносить мову своїх
предків, розвиває свою літературу, поширює знання
між своїм народом. Чехи й Хорвати, Словінці й Даль-
матинці, Серби та Словаки йдуть навзаводи з собою.
Горстка людей, як Словінці, Дальматинці, Лужицькі
Серби й Словаки, видає часописи; а три міліони Укра-
їнців не можуть нічим виказатися, що булоб ознакою
їх літературного життя.. Навіть Болгаре, що стогнуть
під мусульманським ярмом, виявляють сліди духової
діяльносте; а Українці під лагідним берлом Австрії жи-
вуть без літератури, без часопису, без національної
освіти, без шкіл — як дикуни".
Хоч і українська земля й милозвучна мова й здіб-
ність Українців до інтеллектуальної освіти творять вдячне
поле для наукової й літературної праці, хоч для Укра-
їнця легка річ пізнати всі славянські мови, нема в Га-
личині ні літератури ні навіть надії на кращу буду-
чину. Облогом лежить українська література й освіта,
а чорні хмари нависли над нею. Причина цього в браку
добрих керманичів, а далі в браку осередка й. органіч-
ного звязку поодиноких частин українського народу,
розбитого між дві держави, Росію й Австро-Угорщину,
а в останній між три краї (Галичина, Буковина й За-
карпаття). Українцям, що називають себе освіченими,
117
бракує потрібного засобу моральної сили, річевого
знання, любови до батьківщини й пожертвування. На-
род роздроблений, прибитий і без самосвідомосте; його
провідники, зденаціоналізовані й відчужені, заколисують
народ спокійно до сну. А згори придивляються з повним
спокоєм байдуже цьому упадкові й заборонюють усякий
рух, що міг би збудити СПЛЯЧОГО.
Дальша частина статті присвячена яскравому ма-
люнкові національної долі Українців за Австрії після
того, як вона в незвичайно нужденнім стані прилучила
Галичину яко колишнє українське галицько-володимирсь-
ке королівство. Цілком поневолені народні маси, темне
духовенство, одиноку ставропигійську друкарню, що
друкувала церковні книги — ось що застала Австрія.
Але українська національність ще сильно держалася
в народніх масах: міщане, найнижча шляхта й духовен-
ство говорили по українськи. Навіть у Львові, цілком
спольщенім у 40 рр. XIX в., були при переході Гали-
чини до Австрії цілі передмістя, де загально говорили
по українськи. Спинившися довше над заслугами цісаря
Йосифа II для українського народу: облекшенням долі
селянина й піднесенням його до людської гідности та
над його заходами коло розвитку освіти, зазначував
автор, що по смерте Йосифа вже не виходили такі
важні розпорядки, які помоглиб національній освіті
Українців, бож декрети того роду, що декрет про за-
снування митрополії у Львові або про грошеву кару
за слово „піп" у приложенню до уніятського духовен-
ства, не мали найменшого впливу на освіту народу.
До того українські єпископи не були тими людьми,
котрі пізналиб справжні потреби народу та предложи-
либ їх цісарському тронові. Добро народу не лежало
на серці єпископів і їх пралатів: вони заходилися коло
зрівняння уніятського клиру з латинським, коло можли-
вого зближення до польської шляхти. „Замісць дбати
про моральну й духову освіту народу почав безженний
світський клир спір із монастирським духовенством, що
трівав так довго, аж побідило світське духовенство.
Потім воно звернуло свою увагу на вищі титули, щоби
118
зрівнятися з аристократією", й подіставало титули баро-
нів та місця в шляхетських соймах Галичини. Епископи
й пралати помагали спольщенню власної нації. Україн-
ською мовою вони погорджували, бо вона була для
тих панів занадто проста. Такі погляди високих цер-
ковних достойників були тим небезпечніші для нашого
народу, що саме по розборі Польщі розвинулася ви-
соко польська література в таких осередках, як Краків,
Варшава, Вільня тощо, й почала витискати свій дена-
ціоналізаційний вплив на освічених Українцях. Навпаки
по скасуванню українських монастирів не було кому
закупити й урятувати від затрати цінні останки колиш-
ньої української літератури. Так пропали навіки цінні
старі друки й рукописи, вирятувані перед вандалізмом
уніятських візитаторів, ультрамонтанських вихованців
папських колегій.
Похлинувши в собі українську шляхту,- почала
польська аристократія щораз більше польщити Україн-
ців, головно при помочи шкільних директорій. Цісар-
ський декрет із 1818 р. в справі мови в народніх шко
лах ніколи не увійшов у життя. Правда, митрополит
Левицький подавав деякі надії, коли під його проводом
заснувалося товариство священиків у Перемишлі для
видавання й поширення популярних книжок, але від-
коли він звязався з польською родиною Станкевичів,
пішов цілком відмінним шляхом. За гроші, що їх„він
витратив на маєток Збору, можна було протягом часу
створити літературу|; „колиб цей капітал, крівавий піт
його підданих- і вірних, що його він марнує на речі,
про котрі згадуйати соромно, ужити на добродійні за-
ведення, для учительських кандидатів, шкільні книжки
й т. д., він уже тепер приніс би дуже гарні плоди".
«Митрополит Левицький це головна причина Й чинник
національно-культурного занепаду Українців. Він іще
ніколи не відозвався до народу в його рідній мові, хоча
сам попович із роду. При візитаціях декани водили
гурток школярів від села до села, щоб відограли перед
митрополитом шкільний жарт — іспит. Даремне допи-
туватися за великою сумою грошей, що їх зложило
119
українське духовенство на фонд для сільських учи-
телів і передало митрополитові. „Кажуть, що за них
звелено побілити святоюрську катедру" — додавав іро-
нічно автор.
Маючи в діецезії понад 60 фаміліянтів із родини
Левицьких, що роблять спостережений над кождим ру-
хом і доносять митрополитові, він уміє добирати собі
для своїх назадницьких цілей людей без самостійного
характеру. Це митрополит надав духовній семинарії
викривлений напрямок, повірюючи ректорат людям* що
до того не доросли. Колись була семйнарія окрасою
Українців*, надією батьківщини. „В теперішній семинарії
є ріжнородні елементи, але нема справжньої віри, ніякої
христіянської науки й жадної надії на краще. Єзуїтські
гіпокрити, польські перекинчики, ласі на наживу слуги
черева, фаміліянти Левицького — все всуміш перемішане".
Один дзвінок порушує цю машину, що називається
духовною семинарією, а є в дійсносте „заведенням для
випасу й вигодування без духа й без ідей". Читання
книг строго заборонене вихованцям, семинарії, всяке
визначення молодих талантів, кожде сміливіше слово
викликує підозріння. Ректор заборонює читати Гете,
Шіллєра, Осіяна й т. д. Ось як думають ці панове:
коли молодь читає книжки, то не можна спинити, щоб
не попали їй у руки заборонені книги; тому найкраще
не дати їй жадних книг, таким робом забезпечуться вони
також перед забороненими. Ці пани самі від молодих
літ не читали нічого крім шкільних книжок, ласкою
та всякими иншими способами здобули вищі становища,
не знають нічого про поступ часу й не хочуть також
молоді позволити, щоб вона про це щось довідалася.
Нарешті митрополит має також вплив на цензуру,
чи то цензора українських книг, котрий завсіди ра-
диться його й заборонює навіть розвідку Лямартіна
Про обовязки духовного стану, перекладену з німець-
кої мови оперу Селянин як мїліонер і инші найневин-
ніші речі. Колиж і пощаститься якомусь рукописові
одержати цензурний дозвіл, передержують його три-
чотирі роки. Перед кількома роками заборонив гостро
120
Митрополит вихованцям віденського конвікту щонебудь
писати й друкувати. А зважиться хтось працювати для
народньої справи, наражається на тисячу неприємностей.
Сім років здержував митрополит Вагилевича від ви-
свячення й виміг нарешті від нього письменне зобовя-
зання, що не буде нічого писати й нічого друкувати
ні в краю ні поза кордоном. „Сумно це для народу —
з огірченням писав автор — коли негідні люде чужої
народности допчуть ногами його народність; але да-
леко, далеко сумніше, коли виродний син роздирає
груди своєї рідної матери. На жаль, мусимо це сказати
про наш народ; він ховає в своїм лоні за багато та-
кого гаддя, таких духових давителів народу, що за-
слуговують на повне безсмертя, одначе побіч Геро-
страта, бо святиня народности дорожча й тисячу разів
дорожча ніж святиня Діяни".
Митрополит висилає часто посланія, де підлещу-
ється високій шляхті або з пристрастною ненавистю
виступає проти свого товариша — барона Гарасевича.
Недавно здобув у римській курії місце для 13 україн-
ських юнаків у колегії поширення віри в Римі. „По
довгім шуканню знайдено нарешті шістьох хлопців, що
їх навіть дійсно вислано до Риму, щоб вивчилися та
мошнього духа й защепили його в Галичині, бо єзуїти
не можуть защепити його в твердих українських голо-
вах. Кажуть, що коли не можна розрубати дерева за-
лізною сокирою, то беруть деревляний клин і вбивають
його в зарубину, зроблену сокирою. Митрополит післав
українське дерево до Риму, щоб порубати його рим-
ською сокирою на клини, а ці деревляні клини мають
колись розрубати український національний пень, бо
залізні сокири працювали безуспішно й поробили тільки
зарубини".
Замітна річ, що й автор анонімного листу до
цісаря до Відня зчорним малюнком життя українських
народніх мас, написаного кільканадцять літ перед статтею
Головацького, не поставився з симпатією до митропо-
лита Левицького, признаючи його відповіднішим для
військового стану ніж духовного, тим більше, що він
121
дбає про власне приватне добро, а не про загальне
добро й релігію.
Далі нарікав Головацький, що від найвищих не
відбігли далеко доктори й професори, котрі зо страху
перед утратою хліба задивилися на свої власти та сплять
на тяжко здобутих лаврах. Ставропигійський інститут'
має капітал, друкарню, бурсу, та не має спосібних лю-
дей, що повелиб справу кращим шляхом. У тривіяль-
них школах по містечках учать по німецьки й по поль-
ськи, ніде по українськи, хоча далеко більша частина
дітей у шкільнім віці й майже всі дотичні громади —-
українські.
Нижче українське духовенство, понижене в порів-
нянню з латинським і далеко гірше дотоване, веде нуж-
денне життя й ділить радість і горе з народніми ма-
сами. Не зважаючи на те, заслуга це нижчого духо-
венства, що досі зроблено на полі національної літе-
ратури й освіти.
Хоч папські буллі заборонили перехід із уніятської
церкви до латинської, такий перехід відбувається по-
стійно, а. в однім 1845 р. перевели єзуїти в самій Тер-
нопільщині тисячу уніятів на латинство. Не зважаючи
на паперові декрети, в дійсносте уніятів трактують гірше
не тільки від латинників, але й від православних і про-
тестантів. Словом — маючи звязані руки й ноги, Укра-
їнці'так Змучені, що не мають сили випростуватися,
а не то йти вперед.
Автор радив піднести середній стан вУкраїнців, увіль-
нити народ із пазурів лйхварів-Жидів і від гнету шляхти.
Ширенням корисного знання в рідній мові треба під-
нести освіту, промисл і добробут. Мову треба науково
обробити й викладати її яко звичайний предмет публично
в високих школах для всіх тих, що матимуть якісь зно-
сини із українським народом. Найбільше треба вчити
молодь краєвої української мови, щоб одержати бодай
у найближчих десятиліттях людей, здатних гідно вико-
нувати урядову службу. Піднесенням літератури, істо-
ричними згадками й часописами треба скріпити націо-
нальність, аби згодом назад приєднати вищі стани. Не
122
мішаючися до національного життя, віри й мови народу,
держава повинна підняти акцію визволення селян від пан-
щини, скасувавши її або давши її на викуп, бо тільки
таким робом можна зробити раз на завсіди кінець при-
тінюванню селян.
Закінчується стаття збиванням обвинувачень, що
падали на Українців від їх ворогів, про симпатії до
Росії. Навіть Енгель у передмові до своєї Історії Укра-
їни, Галичини й Володимири передбачував із острахом
можливість, що Росія заявить претенсїї до Галичини.
Головацький не згадав про Енгля, але „трійця" певно
знала його Історію. Розбираючи згадані обвинувачення,
підносив Головацький, що Московщина заливає все
в Наддніпрянщині й дуже часто можна чути нарікання
про покривдження Українців. Централістичний росій-
ський уряд дивиться косим оком на українську літера-
туру. Словом — підпомагаючи українській літературі,
моглаб Австрія мати вплив і на Українців за Збручем.
На страшне положення українського населення
в Галичині звертав увагу й німецький Авгсбурзький За-
гальний Часопис (Аи^вЬиг^ег АП^етеіпе ХеИип^) З ТОГОЖ
року в статті п. н. Знад Дністра.
18.	За українську пресу.
Між членами Шашкевичевого гуртка та його ото-
ченням зродилася також думка про український часо-
пис. Микола Устіянович згадав у своїх споминах, як
у самих початках 40 рр. він із Михайлом Куземським,
тодішнім канцлером львівської митрополичої консисторії,
та з істориком Денисом Зубрицьким задумували вида-
вати у Львові українську газету. В 1842 р. задумав ав-
стрійський уряд видавати у Відні під редакцією Івана
Головацького український часопис в обємі двох-трьох
аркушів чвертьрічно. В його програму мали входити
описи народнього життя, звичаїв, обичаїв, забобонів,
обрядів, порівнюючі студії про українську мову, архе-
ологія, збірки устної словесности, порівнюючі досліди
123
над нею, докладні викази місцевих імен і родинних
прізвищ, відомосте з географії, статистики, історії Укра-
їни й т. ин., крім того кращі прозові й віршовані твори
красної літератури. Словом плянований часопис мав
бути науковим журналом у чистій українській мові,
НепереМІШанІЙ НІ ПОЛЬЩИНОЮ НІ МОСКОВЩИНОЮ, для
оборони окремішности й самостійности мови й народ-
носте Українців.
Як справа українського часопису, задуманого ав-
стрійським урядом, застрягла головно через те, що
уряд домагався, щоб його часопис для Українців вихо-
див латинкою (вперта думка Копітара), так справа
чисто духовного часопису, що його задумував вида-
вати Осип Левицький в 1843 р., розбилася наслідком
недовіри, котре вспів у влади засіяти митрополит Ле-
вицький до Осипа Левицького, що буцім то він не дру-
куватиме статтей докладно в такій формі, як дозволила
їх цензура. Дальші заходи видавати український часо-
пис не здійснювалися або через те, що ініціятори
не могли погодитися на мову часопису, або найчастіше
з браку фондів на видавання газети. З оповідання
пароха церкви св. Петра й Павла Івана Жуківського,
гарячого оборонця окремішности української мови
й народносте, відомо; що він, Михайло Куземський,
урядник Семаш і правник Павенцький зійшлися перед
1848 р., щоб нарадитися над видаванням часопису,
й ніяким способом не МОГЛИ погодитися, в якій мові
мав би виходити часопис. Жуківський був за мовою
Шашкевича й Квітчиної Марусі, Куземський за мовою
Біблії, виданої в Перемишлі, дуже близькою до цер-
кбвнославянщини, а Семаш за чистою церковнославян-
ською мовою, бо в своїм незнанню уважав він її ма-
тірю української мови. Про Куземського згадав Яків
Головацький, що він яко канцлер львівської святоюр-
ської капітули перший почав. публично говорити по
українськи та всіх священиків, що приїздили з села до
консисторської канцелярії, стрічав рідною мовою, хоч
до митрополита й каноніків говорив старим звичаєм —
по польськи.
124
А в тім нелегка була також річ вишукати редак-
тора. „На кінці 1847 р. — писав Денис Зубрицький
в 1853 р. до Товариства Історії й Старовини в Москві —
або на початку 1848 року, коли революційні хвилі
почали зростати в головах галицьких мешканців поль-
ського походження, скликав тодішній Губернатор граф
Стадіон до себе кількох людей із нас, галицьких Ру-
синів (Українців), запитував, чи є у нас галицька історія,
література й ин., радив вправлятися в народній мові
й домагався від мене зайнятися видаванням журналу
в українській мові. Я подякував за довіря, але відмо-
вився з причини старости й, коли вже вибухла рево-
люція, за намовою тогож губернатора та з його під-
могою почав молодий кандидат права (Антін Павен-
цький) видавати кирилицею журналець під наголовком
„Зоря Галицка" на мішанині з простонародньої галицько-
української й польської мови, бо й він сам і його чи-
тачі не знали инщої".
Не треба бути дуже здогадливим, щоб відгадати,
що Зубрицький плів таке про українську народню мову.
Не договорив Зубрицький усього до кінця, бо не при-
знався, що він саме згодився редагувати короткий час
часопис „Галицкая Пчела" під умовою, що виходитиме
в мові, буцім то зрозумілій Українцям, одначе не живій,
але панській, очищеній із вульгарних слів і висловів,
словом — в якійсь старій книжній мові або своєріднім
язичію Зубрицького. Ще 20 лютого 1848 р. не хотів
Зубрицький прийняти на себе редакції газети в „небу-
валій", себто народній мові, котрої жадали від нього,
а вже 1 березня вніс Ставропигійський Інститут про-
хання до губернії про дозвіл на видавання, себто між
представниками українського громадянства й Зубрицьким
настав шкідливий компроміс протягом останніх десятьох
днів лютого. Хоча дозвіл був згори певний, цим разом
він прийшов за пізно. З Франції понісся вихор на схід
і задержався над Віднем. В днях 13, 14 й 15 березня
по досить малокровних вуличних демонстраціях зробив
абсолютизм місце конституційній опозиції, наслідком
І 25
Чого Й скасовано цензуру, проголошено волю преси,
заведено народню гвардію й нарешті надано консти-
туцію.
19.	Нові події — стара історія.
Блискавицею надлетіла вістка про віденські події
до Львова й натрапила тут на дуже вдячний грунт
у Поляків і спольщених Українців, вироблених полі-
тично кільканадцятилітньою польською революційною
пропагандою. їх провідники взялися зараз за уложення
петиції до цісаря з висловом польських бажань, відомої
під назвою „адреси з 18 березня" 1848 р. Тут малювали
себе Поляки начільною стіною перед неволею й тем-
нотою, називали розділ Польщі політичною помилкою,
відкривали своє задушевне бажання відбудувати Польщу
й предкладали Австрії союз із нею. Далі- просили,
щоб цісарь затвердив новозаснований „народній комі-
тет" і дав йому право уложити конституцію для Гали-
чини (штучно зліпленого краю з української Галичини
й польського великого князівства краківського), а цю
конституцію малиб затвердити „народні збори" Гали-
чини (в австрійськім і польськім розумінню). В своїй
петиції домагалися Поляки: гарантій для польської на-
родносте, отже скасування всіх обмежень, що стояли
на перешкоді її свобідному розвиткові, й заведення
польської мови в, школах, судах і Політичних урядах,
автономічної адміністрації краю, загальної політичної
амнестії, ревізії станової конституції й представництва
всіх верств у соймі, Що його треба скликати як най
швидче, скасування цензури, заведення „народової"
гвардії, загального заведення народніх шкіл, скасування
панщини, публичного та явного судівництва з судами
присяжних, повної горожанської й політичної рівносте
усіх верств і віроісповідань перед правом, нового гро-
мадського закону для міст і сіл, обсади всіх урядів ви-
ключно Галичанами й краєвого війська з офіцерами,
виключно Галичанами.
І 26
В неділю 19 березня почали збирати підписи під
петицією. Двох панків зявилося в українській духовній
семинарії й закликували семинаристів спішити на уні-
верситет, аби підписати адресу до цісаря. Перейняті
польським духом семинаристи були раді цьому закли-
кові, тільки ректор вимовлявся, що не має ніяких вка-
зівок із консисторії. Тоді польські висланці просили
ректора поїхати з ними до св. Юра, але замісць до
св. Юра поїхали на університет. „Куди ректор, туди
й ми", — подумали семинаристи й побігли гуртом слідом
за своїм наставником. Там застали велику масу Льво-
вян і приїзжих із провінції панів, що їм якийсь пан читав
готову до підпису адресу. По її відчитанню забрав
слово член Ставропигійського Інституту адвокат д-р Ки-
рило Вінковський і просив, аби в адресі згадано також
про Русинів (Українців). На це піднявся великий крик,
Вінковському не дали говорити, а один із польських
панків (Подлєвський) закричав від усіх голосніше: „Ти
піета Кияіпбш! То хсігаіса Мозкаї!,.. ха окпо г піт!”
(Тут нема Українців! Це зрадник Москаль!.., викинути
його!) Слова польського панка одобрили Поляки гуч-
ними оплесками й віватами, а польський, історик Бє-
льовський заявив, що „признати український нарід окре-
мою національностю значить приложити бритву до
польського горла". По такій твердій лекції винеслися
з університету й вихованці семинарії й инші світські
Українці. Так українські невірні Томи дістали научку,
подібну до тої, котрої досвідчила на собі краща ча
стина української молоді, що полізла в-польські рево-
люційні організації, повіривши пустим і нещирим поль
ським фразам про рівність і братерство.
Таким робом знову польський рух почав впливати
на Українців негативно, приневолюючи їх своєю без-
оглядностю призадуматися над своєю національною
приналежностю, й позитивно, подаючи їм зразок орга-
нізації, як що вони нарешті додумаються до неї. А поки
що Українці приглядалися польській активности. Окрема
депутація в оточенню великої маси народу. понесла
адресу з підписами до губернатора графа Стадіона, що
Ї2І
Згодився тільки на дві точки петиції: дав дозвіл на
створення польської народньої гвардії та згодився ви
пустити на волю політичних арештантів за порукою
двох визначних громадян. Шал Поляків протягом двох
дальших днів не мав меж, тільки в ночи з 20 на 21 бе-
резня їюприбивано урядову відозву на мурах міста
з забороною всяких політичних сходин на публичних
місцях і по домах, усяких публичних походів, промов
на вулицях і публичних місцях, дальшої ілюмінації міста,
словом усього того, що могло викликати збіговище
людей.
Події, Що їх викликав дозвіл губернатора на поль-
ську народню гвардію, швидко відкрили Стадіонові
польські задушевні ціли. Коли він хотів заприсягнути
на університеті студентів-гвардистів на вірність австрій-
ському цісареві й конституційному королеві Галичини,
заявив професор Рібенбавер в імени професорів і сту-
дентів, що ні він ні студенти йе присягатимуть на таку
роту, бо яко Поляки вони можуть присягнути тільки
свому конституційномумонархові. Перед рішучою
волею молоді змінив Стадіон у роті присяги „короля
Галичини" на „короля Поляків". Іще не встиг призаду-
матися над тим, що зайшло, вхоплений на руки молоді
й обношений навкруги серед криків радости губерна-
тор, як до нього донісся вислів нового етапу польських
бажань: „Хай живе Польща в межах перед роком 1772!"
Так кричав несений на руках публики Ян Добжанський,
голова нововибраного „публичного комітету" з 40 лю-
дей, що хотів захопити всю владу над Галичиною
в свої руки. Від крику зомлів Добжанський, одначе ко-
мітет проістнував усього кілька годин. Зашвидко від-
крили Поляки карти й Стадіон відніс легку побіду. На-
віть скасування цензури добилася делегація польських
письменників по довгих торгах аж 26 березня 1848 р.
Добжанський, не заставши СтадІона вдома, шу-
кав його на університеті, щоб зажадати від нього ви-
дачі зброї. Був висланцем товпи, що зібралася перед
ратушем із криком: „зброї! зброї! бо нас різати хо-
чуть І" Це, бачте, рознеслася чутка, що несчислені маси
128
українського селянства йдуть на Львів, а не було чим
боронитися. Коли Добжанський на чолі депутації запи-
тав урядника, котрого зустрів у губернії, що значить
трівожна для Поляків чутка про українських селян, цей
дав дуже характеристичну відповідь: „Це Вінковський
зо Ставропигії зворохобив Українців!" Вінкбвському
було далеко до того, щоби стати українським револю-
ціонером, але цікавим у цілій справі було те, як знов
українська небезпека стала повперек шляху прямування
Поляків до своєї мети — відбудувати історичну Польщу
на більше ніж в двох третинах непольських землях. Укра-
їнська небезпека мигнула також перед очима польської
депутації, що домагалася волі друку, від котрої ста-
рався ось як відстрашити Стадіон польських письмен-
ників: „Польська народність має дуже багато ворогів;
вірте мені, панове, що доки все, що має вийти з друку,
йде найперше до мене, я стараюся заборонити та при-
давити все, що вам шкідливе. Єсть тут одна українська
партія, що ненавидить вас із усієї душі й готова ши-
рити таку ненависть при помочи друку між простим
народом. Скоро дам вам повну свободу друку, чиж
могтиму заборонити їм друкувати, що їм сподобається ?
Памятайтеж, що берете велику відповідальність на своє
сумління, відповідальність за наслідки волі друку, котрі
в наших обставинах можуть бути страшні".
Чого не осягнули Поляки у Львові, того добитися
задумали у Відні, куди вислали депутацію при кінці
березня. Тон предложеної цісареві адреси був далеко
різкіший від тону львівської петиції: вона грозила
повстанням, а її домагання небагацько ріжнилися від
повного відірвання Галичини від Австрії. Вся адміні-
стративна влада мала перейти в руки „тимчасового
комітету", а вся законодатна влада в руки сойму; крім
того були домагання окремого війська, окремого скарбу,
окремого судівництва так, що віденський уряд не мав
мати навіть номінального значіння. Ціллю Поляків було
відокремити Галичину й Познаньщину від держав, до
котрих належали, так, щоб наразі лишилися під про-
текторатом дотичних монархів, очевидно до того часу,
129
доки політичні обставини Европи не позволилиб По-
лякам відбудувати польське королівство. Такі сподівання
зродилися в них під впливом тих німецьких, зокрема
берлінських симпатій до Поляків і відбудови польської
держави, котрі викликала мартівська революція в Бер-
ліні. Польські симпатії Берліна передалися й Відневі,
що з захопленням вітав польську делегацію, не зважа-
ючи на її різкі домагання. Гостинне прийняття у Відні
використала польська делегація для себе в чисто поль-
ськім дусі: поскаржилася в міністерстві на Стадіона
за те, буцім то він викликує домашню незгоду, й інфор-
мувала віденську публику таким способом, що зроди-
лася легенда про те, що Стадіон винайшов Українців
у Галичині, як подав столичній публиці віденський гумо-
рист Жид Сапфір.
До польських симпатій віденської німецької публики
причинилося в деякій мірі й те, що Поляки не прилу-
чилися до славянських делегацій, котрі приїхали до Відня,
а певні успіху своїх домагань, подали свою адресу
6 квітня окремо. На такий крок польської делегації
відповів Стадіон скликанням давнього станового сойму,
на що Поляки зо свого боку відповіли заснуванням
„Ради народової", що зараз запротестувала проти скли-
кання сойму, а крім того звернулася до дідичів із за-
зивом увільнити селян від панщини, а до „руських (укра-
їнських) братів" із зазивом до згоди та єдности. У від-
повідь на протест проти сойму утворив Стадіон при-
бічну раду (з Українців належав єпископ Яхимович)
з найвизначніших представників громадянства для обго-
ворення питань, звязаних із конституцією, а у відповідь
на зазив до дідичів проголосив 22 квітня скасування
панщини; від 15 мая мало скінчитися відбування пан-
щизняних обовязків.
На зазив до Українців відповіли самі Українці
власною, хоча спізненою організацією на спосіб, котрий
бачили в Поляків. Передовсім 19 квітня подала україн-
ська делегація, зложена з трьох крилошан і трьох
членів Ставропигійського Інституту, з крилошанином
Куземєьким на чолі, на руки Стадіона свою петицію
9
130
до монарха. Зазначивши тут, що ні в соймі ні в уряді
не мали Українці свого заступництва, виказувала пети-
ція покривдження таким історичним екскурсом: „Далеко
більша половина мешканців Галичини (разом із кра-
ківським князівством) це -Українці. Вони це галузка ве-
ликого славянського роду. И ми мали колись своїх вла-
сних рідних князів ізпокоління св. Володимира. Як вони,
вимерли, втратила наша улюблена батьківщина в другій
половині чотирнадцятого віку самостійність. Ця втрата,
а ще більше колочотиристалітні бурі, спустошення,
переслідування за віру й упослідження, що настали опі-
сля, були причиною, що ми втратили трохи не до одного
шляхту, того прирожденного заступника народу. Одна-
че ядро народу — український народ зостався в усіх
цих політичних і релігійних бурях сильний і непохит-
ний та зберіг твердо свою мову й письмо, свої звичаї
й обряди наперекір усім ворожнечам і насильствам часу
й передав нам віру батьків і народність як одну з усіх
тих бур урятовану дорогоцінність". Ствердивши це,
просила українська делегація цісаря завести науку в укра-
їнській мові в усіх народніх школах міст і сіл тих округ
Галичини, де населення в цілости або в більщости укра-
їнське, поширити відповідно науку в українській мові
у вищих школах, оголошувати всі закони, прикази
й ухвали українському народові по українськи, наста-
новляти урядників, що добре знають українську мову,
вчити кандидатів духовного стану українською мовою,
щоб вони могли ^вияснювати віру й моральність в їх
рідній мові, зрівняти духовенство українське, латинське
й вірменське в усіх правах, привилеях і почестях не
тільки на слові, але й на ділі, нарешті допустити Укра-
їнців до всіх урядів і взагалі до всіх міських і сільських
посад. У.глибокій задумі вислухав Стадіон домагань
української делегації й, помовчавши хвилину, запитав їх,
чи вони творять одну й ту саму націю з Москалями,
на що дістав відповідь, що вони — Русини (Українці).
Поляки страшно лютували, що не могли зловити
Українців на свою вудку. Не помогла й велика маса
„сухого листя, пойнятого в формі відозв, віршиків, пі-
131
сень і цим подібних дрібних і легких метеликів", як
влучно схарактеризував летючу літературу 1848 р. Гри-
горій Шашкевич, парох Угринова. Він походив.із Чорт-
ківщини й був сином сусоловецького дяка. Вибраний
у 1^48 р. послом із Станиславівщини до віденського
ГРИГОРІЙ ШАШКЕВИЧ.
парламенту, показався найвизначнішою парламентарною
силою споміж українських інтелігентів. Григорій Шаш-
кевич дав відповідь урядникові бібліотеки Осолінських
Олександрові Камінському, котрий, , оповідаючи в летю-
чім листку в березні, що сталося у Львові, звертався по
-Німцях, хліборобах, ремісниках, майстрах і панах також
9*
132
до „братів Русинів", пишучи: „Мазур є вашим братом,
не зривайте так тісного звязку споріднення. Управляйте
вашу мову, заховуйте ваші звичаї та свободи, бо ці
ріжниці не повинні нас ділити, бо з одного племени
виросли обидві ці галузки й, розрісшися в сильні-пні,
становлять один польський нарід". На таку нахабну
дурницю відповів Григорій Шашкевич листом сім днів
пізніше (з 29 березня) під псевдонімом Русин. Автор
іронізував, звідки. вирвалося так нагло „братерство",
що „як холера опанувало кождого". Ще дивніше, що
таке братерство звіщає Поляк Українцеві. И стала йому
перед очима виписана великими буквами та стверджена
досвідом віків дуже стара приповідка: „Лак ^іа< й^іа-
Іет, піе Ьуі Роїак Кивіпо^і Ьгаіет” (Відколи СВІТ, не був
Поляк братом Українцеві). Здивував автора зворот Ка-
мінського до Українців, „що їх від віків Поляк ледви
уважав-за Боже сотворіння, — до Українців, цього не-
щасливого племени хамів, що в очах Поляка не заслу-
гувало на ніякі огляди людяности, бо жадних прав не
мало". Що Камінський звернувся швидче до „братів
панів і братів'Жидів" ніж до Українців, у тім не було
нічого Дивного для нашого, автора, „бо Українець уже
від віків привик бачити в панах і Жидах одну душу,
братів більше ніж рідних, бо однодумних, зокрема там,
де йшло про те, щоби здоптати Українця. Він уже
призвичаївся гісе їм .віддавати, душу,' тіло й в усякім
разі робити їм місце. Тому тим більше з подиву не
може вийти тепер Українець, що ці можновладні та
грошевладні вельможности зводили назвати нужден-
ного Українця своїм братом". Це братерство видалося
авторові грибом, що виростає за одну ніч; коли автор
приглянувся грибові, побачив, що його корінь точить
хробак, — коли понюхав, почув сморід. Тому прийшов
до думки, що цей заімпровізований фабрикат березне-
вих хвиль певно належить до роду маримухів, а тому
є небезпечною отрутою."
Далі протестував автор проти думки Камінського,
що Українці є польським народом, пишучи: „Авжеж
маска братерства, що її ви, вп, пане, слідом за иншими
133
взяли на себе, не має таких -великих дір на очі, щоб
ви могли прозріти, що Українці це нарід, нарід великий,
нарід український, нарід, котрий не стидається свого
імени, але навпаки величається цим іменем, котрий не
більше бажав і бажає бути польським народом ніж ту-
рецьким або китайським. Український нарід хоче бути
українським, себто своїм власним, а не польським...,
В усякім разі не забувайте, вп. пане, що та земля, по
котрій ходите своєю ногою, називається Русь, є укра
їнською землею, не польською; той хліб, котрий ви
їсте, виріс на українській ниві; піт із чола споченого
від жару сонця Українця скропляв цю ниву; Українець
із сухим і спліснілим шматком чорного хліба напружав
останні сили, щоб пан Поляк міг їсти рогалькові бу-
лочки. Українець був власником цієї землі, доки роз-
бійничий наїздник Поляк не видер йому його власности
й дикою перемогою зброї не зробив із вільної людини
нужденного гелота. Одначе що перемога дала, те пе-
ремога може взяти. І взяла. Залізне ярмо польської
олігархії давило шию трудящого українського народу
цілі віки. Погорда й ганьба, як чорний туман диму,
розпростерлися над народностю й іменем Українця;
Українець ледви стільки мав значіння у Поляка, що
парія у браміна. Його погорджена мова, прогнана зо
шкіл і визначнішого товариства, була засуджена
смерть із голоду. Таланти й здібности в Українцях, як
що не завмирали в кайданах невільничого -підданства,
то тільки під тією умовою могли розвинутися, коли
прибрали польську назву й релігію. Шлях до почести
й уряду тільки тоді був відкритий для Українця, коли
він перекинувся в Поляка. Такий перекиньчик і зрадник
переслідував опісля як найзапекліше своє племя, що його
соромився, як байстрюк своєї матери... А все україн-
ський нарід не вирікся себе, — лишився вірним собі,
за свою народність не прийняв жадної ціни. Українець
любить свою землю, землю, що тече молоком і медом,
і плодом, що його приносить йому ця щедра мати, живе
сам і обділює инші галапасні племена, що ріжними
часами у великім числі обсіли його довкруги. Українець
134
любив свою землю, хоча, придавлений неволею чужими
племенем, цілі віки стогнав у кайданах... Українців»
ніхто на світі не гнобив, тільки Поляк. Тільки в Поля-
кові бачить Українець ворога свого щастя, своєї релігії,,
своєї мови й добробуту... Чи знаєте, вп. пане, що на-
зиваєте себе „приятелем народу**, що український селя-
нин що рана й вечора відмовляє просту молитву, котру
сам собі уложив, котрої не знайдете в ніякій писаній1
ні друкованій книжці, а в цій молитві просить Бога,
„щоб заховав його від жидівської лихви та напасти»
й панської кари", себто мучення? Цієї молитви не на-
вчили його попи, це є молитва, що виплила з глибини*
Його душі. А в його голові слово „пан" і слово „Лях**
має одно й те саме значіння, він. не вмів розріжнити
цього та й не мав навіть ніколи причини й нагоди до-
цього".
Шашкевич питав Камінського, чи мають Українці,
найменшу причину вірити в щирість польських обіця-
нок і братерства. Великодушний дозвіл Українцеві управ-
ляти свою мову й заховати свої свободи хай задержить-
для кого иншого. А в тім „ця великодушність дуже
подібна до тієї великодушности, з котрою при багато*
заставленім столі пан у часі бенкету кидає кість своїй
зголоднілій; гончій собаці". „Український нарід не по-
требує цієї великодушности. Він має право до своєї-
мови так само, як Поляк або Німець до своєї. Управ-
ляйте ви свою ниву, а ми свою, а в горнець один дру*
тому не заглядаймо! Українець має право домагатися*
гарантій для української народносте, як Поляк для>
своєї. Отже дурите себе та своїх, вп. пане, коли дума-
єте, що Українцеві може на тім залежати, щоб поль-
ська народність розвивалася свобідно. Тадже й Поляки-
стільки завсіди дбали про загварантування й розвиток
української народности, що пес про пяту ногу. Єсть»
це отже право відплати. Лишіть нас при нашім, ми ва-
шого не хочемо. Братьми не будемо, це певне, але
сусідами й то згідливими сусідами можемо бути...
Моїм завданням було заявити тобі й світові, що грубо-
помиляються ті, котрі думають, що Українець такий
135
дурний, що його так легко зловити на фразу про бра-
терство, як синицю на порожній горнець. Тому ніколи
не забувай про те, що „)*ак вадіаі к^іаіет, піе Ьуі Роїак
Ривіпот Ьгаїет”.
20.	Перша політична організація.
Григорій Шашкевич належав до найкращих виїмків
щодо своєї національної свідомости. Загал українського
духовенства — це була головна маса української інте-
лігенції — був подібний до того'священика, котрий
ось що оповів про свою участь у місцевій політичній
організації в Жовкві: „На весну 1848 р. одержав я від
знайомого мені дідича лист, що в нїм він у дуже під
хлібних для мене висловах закликував мене приїхати
в означений день І годину до Жовкви з метою орга-
нізувати „комітет народовий". Я остовпів. Ціль листу
була для мене неясна і я довго вагався, що мені робити.
Нарешті, порадившися з жінкою й добрим моїм прия-
телем — місцевим мандатором, що переконали мене,
щоб я не узброював проти себе дідича, я вирушив
у дорогу не без трівоги, що ще збільшилася по дорозі
з огляду на те, що Жиди-коршмарі показували неспокій.
Прибувши щасливо до Жовкви, я побачив знайомих
священиків і набрав відваги. В розмовах про нові події
я пояснив ціль свого приїзду й показав одержане запро-
шення. „Ми одержали також подібне запрошення —
відповідають мені мої приятелі — та приїхали взяти
участь в організації народового комітету. Та ось біда —
ніччу приїхав губерніальний урядник із листом від єпи-
скопа й порученцям організувати руський (український)
комітет. Ми не знаємо, до якого комітету пристати".
Очевидно розмова відбувалася в польській мові. Довго
спорили; підійшли й священики, що свіжо приїхали;
одні з них стояли за „народовим комітетом", бо він
народній, инші стояли за українським, комітетом! Та ось
одному прийшла до голови оригінальна думка: „Підім
до старости й порадьмося з ним!" Більшість прийняла
це предложення; вибрали депутацію, що до неї і я увій-
136
шов. Ми застали старосту — це був Поляк — у вели-
кім неспокою... Коли ми оповіли йому про наші сум-
ніви (при чім очевидно розмова велася в польській
мові) й запитали, чи випадає нам узяти участь у комі-
тетах, а коли це дозволене, в якім саме взяти нам
участь, він, подумавши небагацько, відповів тихим,
непевним голосом, що в справу комітетів він не вмі-
шується й лишає нам повну волю, одначе він. сам думає,
що колиб був Українцем, то взяв би участь в україн-
ськім комітеті. Ці слова й стали для нас вказівкою.
Ми зараз же пішли до губерніяльного урядника й зая-
вили йому готовість приступити до утворення україн-
ського комітету. Але кількох із наших зосталися при
народовім комітеті й від нас відокремилися".
Оце цілком вірогідне оповідання не лишає сумніву,
що спізнена політична організація Українців п. н. „Го-
ловна Руська (Українська) Рада" у Львові повстала при
помочи львівської Губернії, отже Стадіона, що задумав
менше небезпечний для Австрії український рух проти-
ставити більше небезпечному для неї польському рухові.
Не диво, що сам уряд спонукував українських свяще-
ників і світських українських інтелігентів заявляти себе
Українцями.
Українська Головна Рада завязалася 2 мая, коли
польська Рада Народова, завязана ще 15 квітня, покрила
цілою сіттю своїх організацій Галичину з очевидною
шкодою для українського народу. Тимчасом надійшов
і закон про конституцію з 25 квітня, що позволяв
збиратися всім мешканцям краю, оголошений три дні
пізніше, в день уродин цісаря Фердинанда. Не від речі
буде тут згадати, що згадані уродини відсвяткувала
й львівська духовна семинарія в присутности представ-
ників духовної влади, єпископа Яхимовича, визначні-
ших урядників губернії та всіх університетських про-
фесорів. Це свято замітне тим, що тоді перший
раз відспівав семинарійний хор уповні безідейну й на-
скрізь назадницьку пісню & початком: Мир вам, браття,
всім приносим. Як ця пісня стала відтоді національним
гимном рутенців і москвофілів, так її автор Іван Гуша-
137
левич, досить поганенький віршороб без більшого пое-
тичного хисту, став героєм дня й національним поетом
галицької рутенії.
А в тім 1848 рік викинув узагалі на поверхню
українського життя масу мірнот, поставлених на визначні
становища, що до них цілком не надавалися й мали
ІВАН ГУШАЛЕВЙЧ.
дуже малі кваліфікації або й жадних не мали. „Ви-
старчила одна в пору сказана промова, — каже дуже
влучно Франко, — одна гучна фраза, сама фігура та
постава, щоб із невідомого нікому чоловічка зробити
„історичну особу". Історія 1848 р. роїться від таких
осіб. їх духова мізерність була виплодом попереднього
«часу меттерніхівського режіму. їх коротка „історична"
138
діяльність у р. 1848 була неперерваним пасмом поми-
лок і джерелом пізнішого лихоліття4. Обставини вима-
гали багато людей, а на них була посуха, бож 1848 р.
застав Українців цілком неприготованими до громад-
ського життя.
По проголошенню конституції зійшлося кількох,
представників вищого духовенства: епископ Яхимович».
крилошане Куземський і Лотоцький та професори бого-
словя Яків Ґеровський, що якр парох церкви св. Микола»
говорив там проповіди по українськи, й відомий із сумно-
го минулого Венедикт Левицький і врадили зробити збори
Українців 2 мая в салі консисторських нарад у Юрі та
заснувати Головну Українську Раду. Вона малаб наметі
кермувати політичним і національним рухом Українців,
при помочи петицій подавати до відома уряду бажання
українського населення, виступати в його імени, керму-
вати виборами до парляменту й т. ин.
І ось 2 мая о 6 год. увечері зібралося звиш триста;
Українців ріжного стану й віку. Нарада почалася відо-
мою вже Згадкою за Маркіяна Шашкевича. Тимчасовий;
голова Куземський сказав коротко про способи й ціли.
Ради, а ширший виклад на таку тему дав петропавлів*
ський парох Жуківський. На салі зявилося також багато'
Поляків, що стояли гуртами й вели гарячі спори з Укра-
їнцями, намовляючи їх усякими способами не розривати^
„польсько-національної єдности" й не основувати окре-
мої Ради, а вступити до польської Ради народової..
Коли Жуківський зачав говорити про збереження й під-
несення української народности, на салі повстав шум.
і крики. „Не потрібні дві Ради у Львові, — кричали
Поляки, — один край і один нарід, Українці це частина
польського народу, українська мова це тільки наріччя-
польської". Щоб покінчити з хаосом, згодилися збори-
вибрати двох промовців, польського й українського,.
Поляка Суського й Українця Олексія Заклинського,.
богослова четвертого року. Суський нарікав, що Укра-
їнці, завязуючи свою Раду, роблять між „братніми"
народами незгоду. Тоді Заклинський вказав на поль-
ську нещирість і хитрість і підкреслив, що Українці по-
139
винні самі дбати про своє добро. Тепер щойно відкрив
Суський, про що йому ходило: Поляки хочуть відно-
вити Польщу в давніх межах і бажають, щоб Галицька
Україна належала до Польщі. Це до живого обурило-
зібраних Українців, що з усіх боків відповіли: „не мо-
же бути Польща в давніх межах; Русини (Українці)
вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати";.
Тоді пан Суський, програвши вже передтим справу за-
ведення латинки в українські книги, винісся, побачивши
сильну й непохитну волю Українців, а за. ним забралися
й всі инші Поляки, що прийшли на збори тільки з ме-
тою не допустити до завязання окремої української
140
Ради. Тоді вибрали зібрані Українці споміж себе з усіх
станів і кляс львівських мешканців ЗО членів до Голов-
ної Ради, постановили попросити єпископа Яхимовича
на голову, врадили видати відозву до українського на-
роду та скрізь тільки по українськи говорити.
Австрія впевнилася вже щодо щирого австролюб-
ства Яхимовича, На вістку, що Поляки хочуть у .Львові
окликати польську республіку й. мають зажадати від
святоюрських крилошан згоди й підписів, приказав
Яхимович, аби ніхто з крилошан не важився підписати
такої заяви, доки на це не'позволить митрополит. Знав
Яхимович, що за відмову підпису грозить йому смерть,
•тому написав завіщання, одначе своєю рішучою по-
ставою успокоїв сильно затрівожених крилошан.
На найближчім засіданню Головної Ради зявився
її голова Яхимович і, вітаючи Раду, оповів ось що
в приложенню до Українців: „Літо було, самі жнива.
Я вийшов трохи в поле, як уже ранішня роса висохла.
Сонце стояло високо. Бачу, всюди пильно роблять, бо
це гарний час. Аж там стоїть кількох разом і чогось
дуже сміються. Йду до них і питаю, що сталося. Ка-
жуть вони: глянь, там Українець іще спить тепер у час
роботи, а на знак, Що він добрий жнець, положив серп
при собі. Прикро стало мені дуже, що з Українця смія-
лися, приступив я й торкнув його легенько. Збудився,
протер очі, аж за серце стиснуло його, що вже сонце
так високо, що так довго спав сьогодні. І зібрався,
перехрестився, ухопив за серп і вже жне. Оглядаються
сусіди й говорять собі: переспав найкращий час, не
до гонить він уже нас. Українець не зважає на це, зав-
сіди пильно жне та жне, що поступить, шатне серпом,
уже сніп лежить готовий. Піт ллється, нема часу обтер-
ти його. Аж нараз усміхнувся. Щож думає собі ? що
пригадав собі? Я вам скажу: подумав над тим, що
йому давно снилося. А сон був дуже милий. Десь там
Українців хвалили. Часом також боком гляне та зітхне
собі легенько, бо там сусід і сват, що вчора запро-
сив його на гостину і не дав йому цілу ніч спати, до
того ще сміється тепер із нього, що він устав так пізно.
141
Вже сусіди посідали відпочивати на полуднє, сонце
пече, спека велика, а наш Українець жне та жне.) Як
похилилося сонце, порівнявся з сусідами, а заки ще
заходило, вже перегнав усіх женців. Таких Українців
нам треба. Бо сонце стоїть високо, бо сусіди давно
в полі, а чим довше ми заспали, тим пильніше берімся
ЕПИСКОП ГРИГОРІЙ яхимович.
до роботи, щоб вони не насміхалися з нас і щоб
ми порівнялися з ними". Вітаючи таким робом Раду,
Яхимович ішов не тільки за привичкою проповідника
користуватися притчею й порівнянням, але й за. поши-
реною модою в 1848 р. уживати прозових і віршова-
них притч, байок, алегорій тощо в прйложенню до
політичних відносин.
142
На другім засіданню Ради вибрано окрему комісію,
що мала уложити статут Ради й відозву до україн-
ського народу. Тій самій комісії поручила Рада поста-
ратися, щоб як найшвидче почав виходити український
часопис. Статут Ради відчитав Іван Борисикевич на тре-
тім засіданню Ради. Постановлено, щоб голова, два його
заступники та два секретарі були незмінні. Засідання
Ради відбувалися без ладу, тому й відчитано нічим
незамітний вірш Гушалевича (Слова ангела), а на таєм-
нім засіданню розбиралася відозва до народу, що її
ухвалено надрукувати в часописі й відбиткою в україн-
ській, польській і німецькій мовах.
Відозва має дату 10 мая. Згадавши про надання
конституції, що дала спроможність „збиратися на на
ради над спільним добром нашим, розпізнавати потреби
народу й краю нашого" й подиктувала заложення
Української Народньої Ради, відозва виводила: „Ми,
Русини галицкі, належимо до великого руского на-
роду, котрий одним ґоворит язиком і 15 міліонів ви-
носит, з котрого півтретя міліона землю Галицку
замешкує. Той нарід бив колись самодільний, рівнався
в славі найможнійшим народам Европи, мав свій пись-
менний язик, свої власниї устави, своїх власних князів;
одним словом: бив в добрім битю, заможним і силь-
ним. Через неприязниї судьби і різні політичні неща-
стя розпався поволи той великий нарід, стратив свою
самодільність, своїх князів і прийшов під чуже пано-
ванє. Такі нещастя склонили з часом можних панів
відступити від руского обрядку отец своїх, а* з ним
виречися мови рускої і опустити свій нарід; хоть тая
зміна обрядку народности перемінити не могла і кров
руска в жилах їх плинути не перестала. Нарід, тим
способом оставлений і щораз більше ослаблений, зі-
став завислим від довольности чужої, а все пониже-
ний, зачав во всім лишатися і до тої прийшов недолі,
що соромом било Русином називатися". Тепер по при-
крій зимі наступила весна й сумний стан може усунути
конституція. „Браття! — стояло далі*— є це велике
.право, велике добродійство, є це сонце, що як усім,
143
так і нам Українцям засвітило й до нового нас життя
пробудило* Будяться цим сонцем освічені народи далекі
й сусідні, підноситься перед очима нашими на землі
нашій народність польська й про добро та свободи
свої скоро й живо продумувати зачала. А чиж ми,
браття, сини так великої української родини, малиб
самі одні на світі позістати й на далі в цім нещаснім
замертвінню? Ні! Пробудився вже й наш український
лев і гарну ворожить нам будучину. Вставайтеж, браття,
вставайте з довгого сну вашого, бо вже час І Встаньте!
але не до сварки й незгоди! тільки двигнімся разом,
щоб піднести народність нашу й забезпечити дані нам
свободи. Пожиткуймо з цієї нагоди, щоб ми не покри-
лися ганьбою перед світом і не стягнули на себе нарі-
кання наступних поколінь. Поступаймо з иншими наро-
дами в любві та згоді! Будьмо тим, чим ми бути мо-
жемо й повинні. Будьмо народом!
„Цим саме почуванням народносте напоєні та
в цім намірі зібралися ми, Українці, котрим добро
й щастя народу лежить на серці, й будемо поступати
таким робом:
а)	першим нашим завданням буде заховати віру
й поставити обряд наш і права церкви й священиків
наших нарівні з правами инших обрядів;
б)	розвивати й підносити нашу народність у всіх
її частинах: видосконаленням нашої мови, заведенням
її в нижчих і вищих школах, видаванням часописів,
удержуванням кореспонденцій як із нашими письменни-
ками, так і з иншими славянського племени, поширенням
добрих і корисних книжок в українській мові та все-
сильним старанням впровадити й нарівні з иншими по-
ставити нашу мову в публічних урядах і т. д.;
в)	будемо пильнувати наших конституційних прав,
пізнавати потреби нашого народу й шукати поправи
нашого буття на конституційній дорозі й наших прав
перед усякою напастю й нарушенням постійно й сильно
хоронити”.
Повідомляючи про. це український нарід, заклику*
вала відозва до вірносте австрійському цісареві, до
144
згоди з сусідами одної землі й до закладання менших
рад на провінції. Відозва про спосіб зявязування таких
рад читалася на шостім засіданню Ради в одній із му-
зейних саль духовної семинарії, де відбувалися дальші
засідання Ради. При кінці липня було місцевих рад 34;
де не було відповідної салі на засідання, вони відбува-
лися в церкві. Закладання місцевих рад виплинуло з того,
що зразу тимчасова „Головна Руська (Українська) Рада"
перемінилася в постійну, про що окрема депутація Ради
повідомила губернатора 13 мая.
Тоді» відчитано запросини на славянський зїзд
у Празі. Цією справою займалася Рада на трьох засі-
даннях і, поінформувавшися у Стадіона, що зїзд дозво-
лений, ухвалила вислати до Праги заступника голови
Ради Івана Борисикевича, перемиського крилошанина
Григорія Гинилевича й окінченого богослова Олексія За-
клинського. Вислати свою делегацію уважала Рада тому за
відповідне, що „наш нарід руский другим славяньским
народам мало є знаний і доси від чужосторонних то за
часть польского, то за часть російского народа не-
право був уважаний", отже „аби від несприяюших рускій
справі, котрі на тбй собор з Галиції мали їхати, инакше
не булисьмо виставлені, як правда вимагає". Участь
української делегації в славянськім з’їзді в Празі не при-
несла Українцям найменшого практичного значіння. На
засіданню 2 червня говорив Іван Борисикевич, що хоча
досі не було українського народу навіть на папері, але
це самостійний нарід, котрий домагається для себе всіх
свобід і прав, що їх мають инші народи, і жадає га-
рантії всіх славянських народів для своєї самостійности
й волі. Наразі положення українського народу сумне,
бо гнетуть його самі Славяне — говорив Борисикевич.
Все таки деяке теоретичне значіння мав для Укра-
їнців славянський зїзд у Празі, перерваний революцій-
ними подіями. Славянський світ довідався про Українців
у Галичині та їх тяжку працю над своїм відродженням
наслідком перешкод на кождім ступні з боку Поляків.
Колиб було виїхало велике число Українців, булиб бо-
дай навчилися вони любити так рідну справу, як любили
145
її Чехи. Гинилевич писав у листі, ідо багато треба по-
працювати Українцям, щоб вони дррівняли Чехам. Тому
взивав земляків вправлятисяв українській мові, говорити
по українськи, призвичаювати діти до рідної мови. Ги-
нилевич щойно в Празі, за. короткий час привик до
рідної мови, отже взивав і..земляків, щоби в їх хата»
не було чути инщої. мови; крім, української, „між сла-
вянськими найгарнішої мови***„Хай жаден день не мине,
щоб ваші діти не зробили поступу в українській мові;
не говоріть инакше до них як тільки по українськи, щоб
призвичаїлися до цієї мови... Не тільки Поляки закидали
нам, але й Чехи дивуються нам, що ми так занедбали
нашу мову. Я бажав би собі, щоб усі наші, особливо
священики, були в Празі, щоб навчилися шанувати
й любити свою народність, як тут любить свою народ-
ність кождий із славянських народів, хоча ні так істо-
ричних ні так великих — пятьнадцять міліонів! (сьогодні
сорок кілька!). Серб, Хорват, Словінець і ин. не питає,
чи його розуміє Чех або Українець, він говорить тільки
своєю мовою, хоча має нагоду й иншою мовою поро-
зумітися з иншим. Чому тільки наші Українці не лише
з Поляком, але навіть самі з собою розмовляють по
польськи або по німецьки?**
Становище української делегації на славянськім
з'їзді було дуже трудне не тільки тому, що вона мала
проти себе польську делегацію, але й тому, що для
параліжування українських заходів спровадили Поляки
на зїзд до Праги делегацію так званого „Руського
Собору**. Його духовим батьком був відомий уже чита-
чам Каспер Ценглєвич, що в Празі дуже завзято боро-
нив „тісного звязку українських інтересів із польськими**,
буцім то подиктованого як історією, так і оглядами на бу-
дучину, зводячи український рух до царського впливу
на Українців (себто москвофільства), до заходів Ста-
діона (буцім то „винахідника** Українців), а головно
Яхимовича, що став на чолі „штучно утвореної** Укра-
їнської Ради. Ще коли львівські Українці внесли свою
петицію з 19 квітня, станув Каспер Ценглєвич на чолі
комітету, котрий зорганізували Українці, що вже поки-
' . ю
146
мули свою народність і віру. За ініціятивою Ценглєвича
вніс цей польський комітет для розбивання української
справи зо свого боку „адресу Русинів" (того роду,,
що графи Дідушицькі, Ценґлєвич і подібні) з заявою:
„Миж уважаємо край, що його. замешкуємо, спільною
батьківщиною з Поляками, а Поляків за наших братів,
і тільки з ними бажаємо ділитися долею цієї нашої
спільної батьківщини".
Колиж Полякам не вдалося розбити Головної
Української Ради, згаданий комітет став завязком так
званого „Руського Собору", заснованого 23 мая 1848 р.
Дня 8 червня видав Собор відозву до „братів Ру
синів", - де закидав Головній Раді, що вона склада-
ється по найбільшій частині зо священиків, коли до
Собору належать не тільки священики, але також люде
всіх инших станів. Обіцюючи „не минати також пра-
ведного наміренія рускрї Ради", для чого видаватиме
Собор свій часопис, відозва ставила собі за ціль „утри-
мовати всіми силами згоду і єдність з народом вспіль-
ного нашого отечества". Закид у перевазі духовенства
в Головній Раді цілком не перешкодив Соборові звер-
нутися до українського духовенства з окремою відо-
звою, котра, задеклямувавши про христіянську любов, за-
кликувала їх „в духу доброї віри, блаженної надії і брат-
ної милости затягати підвалини народного храма, гримю-
чаго піснями згоди і милости братніх народів, Русинів
і Поляків". „На жизних нивах нашої премилої вітчини
взрісло дерево народовости в два пресильні конарі, —
стояло далі, — бо єдним комаром єст нарід руский,
а другим нарід польский. Пуста то вже робота тотиї
два конарі від спільного пня відчепити" й т. д.
,Ясніше писали польські газети про ціль Собору
„не тільки підпомагати загальні змагання народні (оче-
видно польські), але крім того нищити всяке роздво-
єння". Автор цих слів (Супінський) сподівався, що на-
стане „стоплення в одну масу братніх діалектів одного
племени" й що Українці приймуть польську мову й ла-
тинську азбуку й тим самим це буде „першим ступнем
до того, що цілком зіллються два братні племена".
147
Довідавшіїся про висилку української делегації
'на празький зїзд, вислав і Сббор від себе делегацію,
котру представляв відомий уже Ян Добжанський яко
справжніх заступників українського народу в Галичині
в протилежности до клерикальної святОюрської кліки,
як він охрестив делегацію Ради. Прийшлося Борисике-
вичеві й Заклинському вияснювати справу, при чому
•останній сказав: „Відколи за часів панування Польщі
наші бояре перейшли на латинський обряд ізза мате-
ріяльних оглядів і покинули свій нарід, вони ні разу
не заявили охоти вернути до свого рідного обряду
її репрезентувати свій нарід. Ми булиб дуже раді цьому
й щасливі. Може бути, що сьогоднішній славянський
зїзд пробудив цю спасенну думку в душах наших вель-
мож". По цих іронічних словах запропонував Заклин-
ський, шоб обидві делегації злучилися. Таким робом
українське представництво Галичини в Празі складалося
з трьох делегатів Ради і трьох делегатів Поляків: князя
Сапіги, князя Любомірського й адвоката Поглодов-
•ського. В цій комісії мали Українці тільки тому біль-
шість, що князь Сапіга був її головою.
Собор видавав і свій орган кирилицею й латин-
ікою п. н. „Дневник Руский". Доказувалася тут на всі -
лади необхідність „удержуваня згоди і одности з ми-
ром сполної отчини". Цього першого польського часо-
пису українською мовою вийшло всього 9 чисел (перше
ЗО серпня, останнє 25 жовтня 1848 р.). На редактора
Дневника заманили польські пани Івана Вагйлевича
•обіцянкою визначити йому 1200 золотих ринських річно
за редакцію та платити йому до смерти пенсію в квоті
•600 зол. рин., колиб часопис перестав виходити. Колиж
Вагилевич вагався взятися за редакцію з огляду на те,
що консисторія не дасть дозволу, тоді польські пани
порадили йому „плюнути на консисторію", бо Австрія
незабаром розпадеться й панами стануть Поляки, а не
українська консисторія. Легковірний ДагИлевич покинув
адміністрацію капелянїї Нестанич, став редактором і зо-
стався без шматка хліба, коли головний комендант
.львівського корпусу Гаммерштайн збомбардував 2 листо-
10*
• <
148
пада Львів, наслідком чого розвязано польську Раду
Народову та її причіпку „Руский Собор" і закрито ви-
давання польських газет і їх сестри — Дневника. Ваги-
левич бажав вернути на свою капелянію, одначе митро-
полича консисторія хотіла ндперід побачити його каяття
й поправу на реколекціях. Настрашений польськими
приятелями, не прийняв Вагилевич кари, перейшов на
протестантизм і в тяжкій нужді провів життя, закінчене
в мак> 1866 р. Так змарнувався для нашого народу цей.
високоталановитий фантаст.
21.	Перший .український часопис.
Свій орган почав видавати Собор під редакцією
Івана.Вагилевича против органу Головної Ради Зорі
Галицької, що її перше число вийшло 15 мая під ре-
дакцією Антона Павенцького. Говорячи, що від осени
минулого року носилися визначніші Українці й Ставро-
пигійський Інститут із думкою видавати український
часопис, заявив Павенцький, що Обовязок редактора,
вложив на нього Ставропигійський Інститут, отже що
його органом була Зоря. Що або недовго так малася
справа або Ставропигія давала тільки фірму, видко
з того, що рік пізніше перейшла Зоря до друкарні
Поремби з огляду на менші в ній кошти друку ніж
у ставропигійській друкарні; Не можна припустити, щоб
власний орган випустив Ставропигійський Інститут зо
своєї друкарні, а в. тім у самій Зорі є признання, що
вона була органом Ради (напр. в 15 ч.).
Зоря була тижневиком. У 1848 р. вийшло 33 чисел.
У першім числі обіцяла редакція подавати нашому на-
родові те, що може цікавити Українця як людину та
члена краю, що Рада для освіти й добра свого народу
урадила та зробила, розвідки й розмови про наше на-
родне й політичне життя, про наш нарід, його історію*
його мову, релігію, обичаї, домове життя, про стано-
вище й обовязки до уряду й инших народів у краю,,
про шлях, яким іти в конституційнім життю, щоб осяг-
149
нути як найбільші користи, далі господарський відділ
і відділ красного письменства.
Перші числа Зорі друкувалися в 4030 примірників,
із чого через деканати розсилано на львівську дієцезію
-2100, на перемиську 1200, а на Буковину 250 примірни-
ків. У липні було більше ніж півтори тисячі передплат-
ників — велике число, як на ті часи й початок. Спочу-
вання до Зорі випливало з її напрямку та змісту. Вона
була вірна народньому стягові й щиро боронила прав
-народу, його свободи й конституції. Косо дивилися
вороги на український популярний часопис і протиді-
лали йому памфлетами й доносами. Одначе жадними
переслідуваннями не встигли довести Зорі до того,
щоби вона (мова про 1848 р.) перестала бути висловом
української громадянської думки, щоб перестала вия-
вляти постійно бажання й домагання народу, давати
ради, як треба поступати при новім порядку, перестері-
гати й закликати селян до праці тощо. Тому нетерпе-
ливо вижидано появи нового числа й нерідкі бували
його Збірні читання, перший поширений завязок буду-
чих читалень;	- .
Яко свому органові давала Головна Українська
Рада велику частину змісту масою оповіщень, покликів,
відозв, меморіялів до уряду й урядових відповідей на
них,' напр. в маю прийшла на руки Ради прихильна
відповідь На петицію з 19 квітня, нарешті інформацій-
них статтей про справи, що були на деннім- порядку
Ради,- між иншим про поділ Галичини, про народню
сторожу тощо. Крім того дещо попало на сторінки часо-
пису з діяльностй провінціяльних рад або промов на
них, напр. гарна промова Григорія Шашкевича на фе-
стані в Станиславові, що зробила сильне вражіння на
численно зібраних учасників свята, „Не забуду ніколи —
написав із приводу неї в своїх записках Василь Ільниць-
кий — цієї пригоди, що припадково притрапилася та
вже й так велике; захоплення ще більше піднесла. Коли
Шашкевич між иншим сказав ось ті слова: „й україн-
ський лев потрясає на ті кривди з ббуренНйм свою
золоту гриву", саме тоді повіяв легкий вітрець і роз
150
стелив перед очима глядачів український стяг, що зви-
сав охляло, та заблис у всій своїй красі золотий лев на
нім від промінів сонця. Якби на який знак загомонів на-
род одним голосом здивування, а жовніри, поставлені в ла-
вах за народом, неначеб для звеличення свята, а то більше
для охорони перед розяреними Поляками, дали сальву'1.
Лють Поляків на українських діячів була така
велика, що в Чортківщині, Станиславівщині й Коло-
мийщині подіставали священики, котрі займалися на
родньою справою, погрози смерти. Одержала їх і ре-
дакція Зорі Галицької. Дальшим способом боротьби
Поляків були карикатури. Численні карикатури уявляли
Стадіона в митрополичім одязі, а Яхимовича з косою
в руці, буцім то він думає різати Ляхів, і з мішком
московських рублів. Але найширше розповсюднена
була полеміка в пресі, летючках і окремих брошурах.
Багато полемічних летючок і брошур виходило з укра-
їнського боку. Ось автор, підписаний Степан Русин, під-
вів по польськи сумний білянс польської опіки над.
українським народом: „Села нужденні, мізерні, хатчини
курні, темні, тісні, сморідливі, дрантиві й низькі, вулиці
болотнисті, плоти криві, завалені,, незугарні, мости діраві,.
худібка нікчемна, селянин нужденний, як звичайно пал-
кою й нагаями мучений невільник, арендарь заможний,,
палати ваші багаті й величні — це є той патріархаль-
ний стан, про котрий світові деклямуєте, а так само-
про опіку, що її над Українцями маєте".
Немало полемічного матеріялу містила також Зоря..
А в цій полеміці й вихопилася вірна думка, що Польща
зникла з карти Европи, бо не була в силі стравити
українських земель, і підкреслювалися західні межі укра-
їнських земель на Дунайці, Вислоку й поза Сяном,
і передруковувалися з чужих газет полемічні речі, що-
торкалися Українців, напр. відповідь Стадіона з Газети.
Віденської на закид, буцім то він розбудив український!
рух. Тут між иншим писав Стадіон: „Булоб смішно
вірити, що хтось там один у короткім часі двох або-
трьох тижнів міг так пробудити триміліоновий нарід;;
цього не можнаб було цілком зрозуміти, як можнаб-
151
було викликати в кількох днях такий загальний рух,
колиб воно не корінилося в самім народі та в обста-
винах часу'*.
Багато є статтей у Зорі з закликом говорити скрізь
по українськи та з обороною української мови й письма,
далі йде низка звідомлень із засідань Ради й віденського
та кромеризького парляменту, статті про грунтові та
громадські справи, про про(іінацію й холеру, нарешті
маса дрібних вісток і низка красного письменства, зви-
чайно з політичним забарвленням.
22.	Справа народньої освіти.
Розмірно малу увагу звернула Зоря на таку важну
справу, як народня освіта. Вагу її розумів навіть укра-
їнський селянин. Доказ Цього' маємо в тім, що селянин
із Камінки Волоської Іван ЗаЛужний домагався на засі-
данню Ради 19 мая, щоб усюди по селах позаводити
українські школи, бо їх потребу відчув увесь нарід.
Згадав і про захорОнки для малрї дітвори. В 1850 р.
було 1500 народніх шкіл із українською мовою.
В поемі Панські жарти змалював Франко незви-
чайно симпатичними рисами священика передкоНститу-
ційного часу яко Вчителя. Правда, рідкі були подібні
священики, але були і 3 глибокою ' вдячностю треба
згадати тут Степана Григоровича (вродився 1787 р.),
що висвятився 1815 р. й був священиком у Залучі над
Черемошем коло Снятина, де й помер у 1845 р. Він
став батьком практичної освітньої діяльносте в народ-
нім напрямку. Звернувши увагу на сільську молодь,
завів при її помочи 1825 р. школу, де зразу сам учив
по українськи читати, писати, рахувати, релігії, біблійної
історії, перекладав по народньому євангелія, вивчив
гарно нотного церковного співу, а його парохіяне стояли
в церкві з книжками в руках. Утомившися, поручив він
це діло дякові. Одначе трьох дяків одного по другім
віддав дідич до війська. Тоді знову взявся Григорович
сам за навчання дітей і працював так аж до смерти.
Між иншим закупив усі українські книжки, що міг їх
152
роздобути, й велів читати їх неграмотним старшим.
ДомІнія ненавиділа його за те, що вчив підданих чи-
тати й писати; він став в очах недругів нашого народу
ворохобником, його обмовлено й очорнено перед світ-
ським і духовним урядом, переслідувано, йому роблено
пакости, не давано йому челяди удержати в дому й дяка
в церкві, бо їх забирано до війська. Ніхто не хотів
найнятися в нього, а його мале господарство пропа-
ЙОСАФАТ КОБРИНСЬКЙЙ.
дало. Робила йому докори світська влада, робив і ми-
трополит Левицький при канонічній візитації. З огір-
ченням він оповідав про це й сум набігав на його об-
йиччя, одначе чорна хмара швидко щезала з його об-
личчя й він говорив, що не треба спинятися в ділі:
„творім добро, поки День; зло минеться, добро буде".
Неначе слідами Григоровича йшов Йосафат Ко-
бринський, що видав у Львові 1842 р. дуже розумний
„Спосіб борзо виучити читати" й неменше важний
153
.„Букварь новим способом уложений для домашної
науки". В один і другий підручник увів уперше звуко-
вий спосіб і гражданку.
Пізніше почали думати визначніші одиниці над
заснуванням окремого освітнього товариства на зразок
сербської (1828) чи чеської (1830) Матиці, що мала на
ціли видавати книги й часописи та загалом ширити
нарбдню освіту. Вже з березня 1847 маємо вістку про
думки заснувати, таке товариство. Львівських ініціяторів
спомагали своїми порадами й жертвами два Чехи, при-
ятелі нашого народу: Яхім і Піхлєр. Між ініціяторами
Українцями були Іван Гуркевич, Лев Сосновський, Ми-
хайло Куземський, Іван Лотоцький і Михайло Малинов-
ський. Подаючи нарис історії заснування „Галйцько-
руської Матиці", мотивував Яків Головацький ось як
потребу такого товариства: „З щирої любови до спіль-
ного добра, з ревносте до рідної мови й піднесення
народности загадали Українці у Львові заснувати това-
риство, що малоб на ціли видавати добрі й загально-
корисні книги та по можливо низькій ціні поширювати
їх між народом. Немалою - перешкодою в поступі на-
шого письменства був при малім числі читачів брак
накладу на наукові твори» передовсім ширшого обєму,
йеодин учений не брався писати, коли не бачив мо-
жливосте видати свій твір, неодин корисний твір із
браку потрібних на наклад грошей лишився в рукописі
без користе для народу. Цим робом і закістнювався »
умовий розвиток нашої Руси. Тільки дружно подавши
собі руки, можна злученими- силами переламати ці пере-
пони, помогти письменникам видати їх твори й прислу-
житися читачамдобрими/ корисними й до того деше-
вими плодами.’ рїД^іОІ .слбвеєностй"; :
ГІриготовляїочиздЙна статут такого товариства,
'підніс Гуркевй^иазйіданню Ради 29 мая потребу за-
снування Матйці .на зразок ЇЇЙй?йХ;.!славянських. Рада
«вибрала койгсію^для де^егляДу 'статуту; що його прий-
нято 9 червня/5 а 16червняпроголосив голова Ради
заснування 5,Г^ййко;РУ<Й>кбїїМаї^І“г Вона мала дру-
кувати й давіате'народбйі^г®!;; найнижчій ціні добрі
154
й корисні книжки для укріплення віри й моральносте,,
поширення знання, розвитку красномовства, каліграфії,
техніки, господарства й педагогії. До товариства могли
належати не тільки поодинокі особи без ріжниці стану
й віри, але також і громади та стоваришення. Вкладка
виносила для товариств 100, для осіб 50 зол. рин., що
їх треба було або відразу зложити або рівними частин-
ками протягом десятьох років. Поза вкладками творили1
маєток дари й записи, відсотки від позичених грошей'
і дохід із розпродажі книжок.
Легко пішла справа з членами й матеріальним за-
безпеченням. Зараз на перший зазив зголосилося в члени
товариства до 50 осіб, переважно львівських Українців.
Тяжче було про письменників. Треба було обрахуватися,
згуртувати разом письменні сили. Цьому міг зарадити
зїзд письменників і прихильників народньої освіти до
Львова для спільного порозуміння. Думку такого з’їзду
піддав Раді Микола Устіянович два рази, в липні й серпні.
Дня 15 серпня він предложив навіть, точки, що їх мав зїзд
вирішити, отже чи наша мова зможе в своїм дальшії»
розвитку вдержатися самостійно при такім великім вплив®
московської, польської й церковнославянської мови
та якого шляху треба держатися, щоб наша мова не
сплилася із одною з них. Видвигав потребу видання
порівнюючої граматики та вказував на потребу озна-
чення котроїсь граматики для шкільного вжитку й ви-
готовлення або перекладу инших шкільних книжок.
Нарешті підніс потребу розпочати як найшвидче вида-
вати народній часопис, потрібний для підєму нашого-
письменства. Коли мова про Устіяновича, треба зазна-
чити, що „Галичо-руский Вістник" у 1849 і 1850 рр. під
його редакцією ставився прихильніше до народу й по-
ступу ніж Зоря в часі народницького напрямку. Також:
Устіянбвйч перший вказав українській інтелігенції на
потребу популярної літератури для народніх мас не тільки,
про господарство й ремесло, а й про порядки серед
инших народів, головно славянських, і про такі науки,,
як фізика, історія, географія, право тощо.
Призабуту думку Устіяновича пригадав На Раді
155«
Борисикевич. Вибрана для цієї ціди комісія уложила»
відозву, що запрошувала на зїзд на 19 жовтня. Най-
першим завданням з’їзду уважала комісія установити для*
нашого письма найвідповідніший правопис і вияснити-
ріжницю нашої мови від церковнославянської, москов-
ської й польської. Зїзд мав дати можність письменни-
кам зблизитися, зорганізуватися, пізнати свої сили й роз-
ділити праці поміж себе. Цікаве підкреслення у відозві,
що народ горнеться до світла й любить науку в рідній»
мові, але на перешкоді стоїть мале число відповідних,
книжок. Указувала також відозва на потребу постара-
тися ученим, аби наша мова відповідно до свого-
розвитку одержала своє місце по наших школах і щоб
як найщвидче зайнятися працями, подиктованими потре-
бами школи. На з’їзд закликувала комісія всіх, що в якій
небудь галузи знання „підносили нашу мову з її тяж-
кого упадку", всіх, що працювали досі над освітою-
в учительськім званню, всіх, що їм на серці лежав умо-
вий підем нашого народу, без усякої ріжниці політич-
них переконань і віросповідання, тільки з переконан-
ням, „що справжнє щастя може зацвісти нашому наро-
дові тільки на підставі освіти".
Наради з’їзду відбувалися між 19 . іі 26 жовтня
в музейній салі духовної семинарії, прибраній синьо-
жовтими прапорами; вікна й стовпи були також роз-
мальовані в народніх барвах. На синіх щитах були*
намальовані народні герби: „Лев, що спинався на скелю,
означав силу, народню міць і ту певність, що не зва-
жаючи на перешкоди, хоче осягнути свою мету. На все:
те звисока дивився наш поважний князь Лев, син Да-
нила, будівничий цього города, що, здавалося, горців
задля своїх дітей, котрі так сміливо, так зусильно об-
ставали за своїми правами, котрі так діяльно бралися»
розвивати свою народність". Цей науково-освітній кон-
грес відомий звичайнно під назвою „з'їзду сотки вче-
них", хоча в дійсносте на з’їзд приїхало- найменше 118*
учасників, а булоб приїхало й більше, колиб саме в ту
пору не лютувала холера.
Зїзд відкрив голова Матиці промовою, де згадав»»
’>15б
коротко про минуле нашого народу й пояснив цілй
зборів: „Маємо старатися, щоб наш нарід пізнав до-
рогі людські права, що їх вернула йому свобода, щоб
-щиро любив їх і припав до них душею й тілом. Ми
пізнали добре, що тепер, коли всі народи поступили
в освіті, нам не випадає заложити руки та ждати бо-
жого милосердя, чей при достатку инших і нам спаде
-який окрух. Ми пізнали, що й нам треба- працювати
й працювати в дусі часу, в . дусі правди та свободи
•й, що тільки в теперішніх обставинах можна зробити
для освіти нашого народу, того підійматися скоро
й радо, не щадячи праці. Школи, а передовсім так звані
народні, самі ще не просвітять народу. Вони тільки
устелюють дорогу до народньої освіти, а справжня
освіта може поширитися тільки через видання добрих
і відповідних книжок у народній мові, що їх народ
•читав би та з них учивбися".
Жуківський повітав зїзд від комісії, підкреслюючи,
що наш нарід рветься до світла, до освіти, котрої він
так спрагнений, як у гарячий день спітнілий жнець
прагне холодної водиці. І коли мати умліває з голоду,
не може бути ніодин інтелігент таким виродним сином,
котрий покинув би свою матірь, що „вйкормила його
своїми грудьми, Вибавила власними руками, власними
доглядала очима", котрий не посвятив би всіх своїх сил
на її рятунок. Щоб піднести нашу народність, аби збе-
ірігти нашу мову, щоб освітити наш народ, на це треба
щирої й великої праці. Після того відчитав Жуківський
^програму з'їзду, а парох Рудна Лев Трещаківський ви-
голосив промову про потребу піднести управу ріллі
!В краю. 
Своїм красномовством збирав лаври парох Слав-
• ська Микола Устіянович; Іще сьогодні роблять сильне
!вражіння поетичні слова його промови:- „Родимці! на
широкій картині святої Славяньщини лежйт земля крас-
ііая, богатая, текущая медом і молоком, земля, на ко-
торій віками не забракло 'ні хліба ні соли’. Над Висло-
вом і Доном суть еї границі, а Бескид і море єї сто-
рожами. Вколо неї облягли золотим вінцем красниї єї
15Т
посестриці, як состави тіла средоточне серце. Тим.
осередком величественного дерева, тим серцем Славянь-
щини єсть руская земля, а на ней мешкає нарід, слав-
ний колись богацтвом і силою, но стордз Славнійшийк
судьбами .своїми. Бувальщина єго записана кервою-
і слезами, а серце роздертоє кривдами і всякою зло-
бою. Братняя вражда, чорниї хмари" горд азіятских,.
томительство віри, довольство і властолюбіє втисли-
в чувственную грудь его тяженькоє горе смутку і роз-
пуки, а на уста студеную печать смерти. Гляньмо на-
того сина рускої землі.
„Ото стоїт він похилен яко самотная билинка на
широкім поли, вержен ненавистними судьбами серед
темної пітьми ночи на ігровище всяких бур і доволь-
ства, без зірнички ясної, щоби го в упадку підперлаі;
на чолі єго видно глибокую печать довгої чорної не-
волі, в очох стремится студений . лед недовірія і підо-
зрілосте, на лици нужда і укори; а спибйсь в душу
глянув, знайшов бись там безодню невіжества найсвя-
тійших прав природи, найдорожщих правд Божества.
Позбавлен свідущества чоловіческої чести, позбавлен,..
же тгу< скажу, самостоянної волі, темний як ніч осін-
ная, тяжкими стопами тягне він житя своє, гадав бись,
що приріс землею і ставляє собою образ животящого
трупа і тип цілого народа долі.
„О немаш народа в Славяньщині, которий би з так
високого шебля богацтва і слави, як колись Русь сіяла,
так низко грянув в недолю, так глибоко запав в без-
іствіє! Відлучен від всего, що духа оживити, достоїн-
ство чоловіческоє двигнути, серце розвеселити, надію
піднести возможе, загирив в. собі огень божества,
і стався німим служебником сліпоти ума і довольним.
орудєм самолюбів сильнійших.
„А дно єстества єго так красноє; а душа єго так
чесними питомстви обдарована! О придивімся ще і душі<
тій, гляньмо і на дно єстества єго, а знайдем там не
єдноє золотоє зерно, котороє лиш тілько вправної
требує руки, аби розсвітати ясним клейнотом заранноїГ
звіздки.
458
„Правий серцем і усти, доволен своїми, незнуж-
лен ж праці, скорий в милости, повольний в мести, му-
жественний в борбі, мирний в покою, твердий в до-
держанію повзятого заміру, вірний в дохованю оте-
ческих преданій, вірний церкві, незломлен свому владі-
телю, становит він найчеснійший тип достойного Сла-
вяньщини сина і образ тихого, безмятежного, боголю-.
бивого обивателя краю.
„Родимці! В краснім животнім світлі душі вели-
чаєся каждая отросль славяньского велйта; а серце єго,
'Русь красавая, той син недолі, маєж во віки гробовим
сумовати сумом, во віки носити сором сліпоти на чолі,
•остатись потиром чужого довольства і нікогда не спі-
знати власної чести, власних народних прав і небесного
Божества в своєй груди?
„Родимці! Європа подала світу новую бувальщини
карту, а на ней золотими буквами стоїт виписано: Вос
•скресеніє! Кождий нарід потряс підвалинами єстества
свого... зачав новую жизнь, жизнь свободи і долі;
а миж на тоє переболіли найтяжшую в Європі неволю,
аби і надаль віддихати тяжким віддихом скону, мов під
тягаром могили ?!“	е
Тяжка праця жде Українців, заки дійдуть до свого
^відродження. Одначе ні ворожий польський табор ні
жмінка його українських прихильників не може відстра-
шити їх від цієї праці. Осередком народнього життя
стане рідна мова, „що в вікових боротьбах трохи не
 останнім лишилася для нас майном". Тільки на власних
підвалинах підноситься честь народу. „Родимці! —
кликав Устіянович — єсть в ріднім слові урок великий,
неописаний, которому не знайдеш імене і в которім,
як в найдрібнійшій частині лучі сонця, всі світа нахо-
дятся барви. На голос того слова воздрожат всі со-
стави скитальця на чужині, розвяжут в єго голоднім
серцю цілий пасемник минувших дній щастя. Єсть в на-
роді пісня, що мати діти ні. над колискою співає, проста
і непоказьна, а звук єї товари і і'йт нам солодкими на-
повидами до гробу і милійшая над всякиї согласи чу-
десних напівів. Тим словом нам промавляти треба.
159
таКовими піснями нам співати належит, аж нам розсвіт
народної душі, аж нам жизнь Руси лежит на серцюЬ..
Славяньщина аж занадто велика,: аби помістити в ширі-
нях своїх голос жизни 15 мілібнів народа. Залишивши
бесіду нашую, учинимо святокрадство найсвятійших
прав чоловічества, обдирство народного престола Руси,
а може, а може і цілої Славяньщини".
Зїзд поділився на ДевяТь секцій:, богословську,
правничу, філософії й наук природи, історії й географії,
шкіл, господарства, української мови, давньої й нової
української літератури й церКовнославянщини. Кождий
учасник міг записатися й до кількох секцій відповідно
до свого зацікавлення. З ухвал богословської секції
цікава ухвала, щоб поза щоденними молитвами та
псалмами всі/ молитви в молитовнику були уложені
в українській народній мові. Господарська секція під-
несла між йншим потребу введення підручника госпо-
дарства ПО; школах і потребу заснування господар-
ського товариства. На секції історії й географії жадав
Куземський уложення в як найкоротшім часі короткої
історії України для шкіл.. Осип Лозинський домагався
перекладу історії України Миколи Маркевича й видання
її для шкільної й домової науки, а Микола Синовід-
ський предложив плян Заведення окружних читалень;
перша така читальня, (для інтелігенції) й повстала
в 1848 р. в Коломиї. Крім того була нарада над зало-
женням історичного товариства, що займалобся обїздом
і переглядом нашого краю та вишукувало все, що при-
далобся історикові рідної країни.
Наради шкільної секції не так важні ухвалами про
будучу будову шкільництва, бо вони лишилися без
практичного значіння, як більше ствердженням причин
малого успіху українського народнього шкільництва
в попереднім розвитку. Стверджено, що слабих успіхів
треба шукати головно в тім, що не було засобів для
учителів ні шкільних будинків ні здібних учителів,
л далі й у тім, що українські священики при частих
переносинах, лихім матеріяльнім стані й господарських
.працях не мали народнього Духа. Зрештою не було
Ібо
потрібних до науки книжок, а як які й буди, тяжко було»
їх спровадити,- А в тім не учено таких предметів, які
заохочувалиб народ і приносили йому матеріальну ко-
ристь. А вже найбільші перепони робили дідичі.
З нарадами шкільної секції звязані комічні епізоди,.
Виринуло питання, чи потрібно "Ь писати. Шкідливий
диктатор у справах мови та правопису Осип Левицький
доказував його потребу, а навпаки Рудольф Мох був
за тим, щоб у письмі т> пропускати. При голосуванню»
ОСИП ЛЕВИЦЬКИЙ.
за ь і проти нього показалася рівність голосів. На це
надійшов старенький священик Величко. До нього й ки-
нулися прихильники та противники ь, питаючи ЙОГО::
„якої ви думки?" „Та я на цім не розуміюся, — відпо-
відав старенький, — швидке міг би я дещо сказати про
астрономію ніж про ь“ (він цікавився астрономією).
Колиж його далі допитували, чи хоче, щоб т> задер-
жати, чи ні, Величко сказав: „Та най буде!" Й такий
науково авторитетний голос провалив внесення Моха..
161
Як епілог до всієї справи вималював Мох на дверях
Левицького величезне і». Щоб поздоровити „йоробор-
ців“ із поражкою, уладили „йорофіли" Рудольфові Мо-
хові та прихильникам його внесення: Устіяновичеві, Якову
Головацькому, Теофанові Глинськдму й иншим, що мали
нічліг у семинарії, котячу музику в ночі, а на дверях
Мохової кімнати приліпили карточку з віршами:
Мох прогнав,	люде не хтівї
віде приняв,	чорта би зів.
РУДОЛЬФ мох.
„Віде" (в) прийняв, а „люде" (л) не хотів Мох тому,
що бажаів, щоб писати: напр, вовк, ходив, а не: волю»,
ходил ь. На дотеп відповів Мох більшим дотепом, а саме
Плачем йорофілів:
Уви, уви нам, азбуча мати!
на тім нужденнім, лукавім світі
. приходну марне всім загибати.
Вороги люті не дают жити! •
Уви всім вірним, що ся тримали
хвоста старого! Ах! -ь конає!
11
162
Уви, чого ся ми почекали!
Ворог вже вічну память співає.
. Йоре прекрасний, кривий хвостаче,
чорні на тебе круки спадают;
не дость, же люда на віде плаче,
а ту ще хвостик, », відтинают.
Ах, як то було красно і мило,
хвостиком кожде кінчити діло.
Ох, ой, ратуйте, хто лиш -ь знає!
Гірка годино, хвіст відпадає!
Т> (йор).
Не виливайте гірких слез, люде І
Чи-м ся не досить ще наволочило?
Як осудили, так нехай буде,
бо мені жити уже не мило.
Назад мя всегда як дурня пхали,
всім без пожитку, мені без хвали.
На щоЖ вас має гризти в утробі?
Ґвалту, пустіт мя, най ляжу в гробі!
Люде - йори.
А цур На тебе, невдячний сину!
Ми за тобою плакали, мліли,
з жалю музику котячу піли,
а ти нам кажеш: пустіт, най гину!
Отож пізнаймо, щосьмо робили:
за пазухою гадину гріли.
А пек му, Цур му! Руки си даймо,
де хто і» має, подобуваймо '
з кишень, з холяв ііовитрясаймо
і вічну память враз заспіваймо.
Наведенням оцього гумористичного віршу не по-
хизується повага зїзду, що його характеризують такі курі-
озні думки, які підносили члени церковнославянської
секції, а саме напр. щоб видавати книги й часописи
для українського народу в церковнославянській мові.
іПо всякій правдоподібности завзятим прихильником
задержання т> був Михайло Малиновський, один із при?
бічної гвардії Дениса Зубрицького, й у нього ціляв
Мох, велючи з холяв повитрясати т», бо саме Малинов-
ського назвали богослови „холявою“ в часі його управи
духовною семинарією.
163
Та йвзагалі на зїзд фатальний вплив мала при-
сутність львівських рутенських псевдоаристократів Із
св, Юра й Ставропигійського Інституту, бо наслідком
холери й инших перешкод багато розумних людей не
явилося на з'їзді, напр. Антін Могильницький. Зокрема
жаль, що не було на зїзді такого щирого патріота, як
Микола Верешинський. Перед зїздом він удався до Го-
лрвацького, знаючії про авторитетність Його голосу нй
зїзді, й заклинав його „во імя розуму чоловіческОго,
аби не творено нового ученого язика, аби народний
язик зостав ненарушений і був подставов нашого пись-
менництва. Для народа нашого шукаємо світла і га-
разду, най же буде язик єго органом, котрим до негр
говорити, єму одвічні правди уділяти маєм... Ми вже
вступили на злу дорогу, ми аккомодуємося вже до цер-
ковного, вже до польского, вже до російского язика,
і Другим Славянам невелику прислугу робимо, а собі
шкодимо. Тото б (Ляхбв), одказує (місто: відказує), хо-
диль (місто: ходив) серце мині роздирає. Почитаю ви*
•соко Кирила нашого і єго азбуку, узнаю її заслуги, але
тим однакож не грішу, же *ь викидаю на віки і пй-
шу, як мовю. Любителі древности, котрі ДЛЯ ПОЧ-
тенІЯ заслуг високих мужів не важутся відступити від
правил, нцми установлених, сут ідолослужителі, білше
бо людий ніж Бога, коториЙ єст найвисшиМ розумом,
поважают. Наша словесность єст народна, не даваймо
прото історичному праву приступу до йеї, будьмо чис-
тими демократами, то єст за розумом, за натуров і за
правдов ідім".
Справою, що нею так турбувався Верещинський,
зайнялися злучені секції української мори Та старої
й нової української літератури. На спорах за мову та
правопис зійшли всі засідання. Щодо мови одні були
за живою народньою мовою, инші навіть за церковно-
славянщиною. Так само й щодо правопису було велике
число фонетиків, а инші, етимологи, по найбільшій ча-
стині держалися сліпо церковнославянщини. З огляду
на велику розбіжність думок порученО Іванові Жуків-
ському виготовити проект правопису. Його реферат
п*
іб¥
П?н; „РозправаЬ пйсовни рускій" з проектом фоне-
тичногоправопису відлітографовйно, рбзйано члеПай’
г 'ухвалено правопис, опертий на правописів Михайла?
Максимовича.;
ь"' Яків Головацький не завів надії Верещинського;
на зїзДі. На спільнім засіданню відчитав він свою „Роз-
праву о язиці Южнорускім і єго нарічіях", прийняту Гуч-‘
нимйоплесками, бож був це науковий гимн у честь-
української нароДньої мови. Його становище собор ;
ницьке^ як свідчить оця дослівна виписка з йбго рбз-;
відки: „Нарід, заселяюїций Южну Русь, Галичину і сіве-
рд-восточний зДкуток угорского королівства в више-
описаних границях, говорит одним і тймже язиком,;
котрий називався у себе і у сусідів українским, мало-
руским (южнбруским) або таки руским (руським)".
’ Коли новрвибраний голова Матиці Куземськйй пб-:
кінчив урядово зїзд, не покінчили його ще учасники/
„Розентузіязмований Українець не вдержав в так уро-
чистій хвилині свого глибокого Почування"; Один зі
другим виступали промовці: Осип Левицький викидав
переслідування української мови й українського патріо-
тизму з боку самої консисторії, Устіянович у Гарній'
промові бажав викресати в учасників силу волі й віру
в свої сили, промовляли Мох, Гуіііалевичі Лозинський;.
нарешті сьомий з черги виступив на мовницю, як напи-
сав у своїх записках Василь Ільницький, „красний мо-!
лодець з лицем білим, румяним, з чолом високим, ясним»»
вдохновений щирим, незвичайним чувством висшим,
одітий в сину шемровану чамарку. Говорив він з жаром
красним україньским язиком" прб великість, великі здіб-
носте й Велике політичне значіння українського народу
в будучині серед семї славянських народів. Свої виводи-
Опирав на географічнім положенню, на українських
піснях, думах, казках, переказах і приповідках, де ма-:
Люється Ясно геній українського народу, на історії'
козачини, ЩО боролася за волю й славу, й заключне •
із цьоїд, ЩО Українці мусять відограти колись^у сла-
вянськім світі світлу й першу ролю, групуючи довкола5
славянські народи. Ця промова цікава поперше
165
*
<тим^ Що, в останнім то^і можна-.бачити відгомін. думок
Кирило-методіївців, а подруге 'Врц^нн^М^к^езррбада
вона на учасників,; що,, прийняли- » довгими, гучними
«оплесками, й на автора записок ІЛЬНИЦЬКОГО. ЩО.закін-
чив СВОЄ. ЗВІДОМЛЄННЯ, 3 ЙОГО .промови орь ЧИМ: „Старі
сідоголові священики, окружаїрчі Мене, били оживлеію
долоні. Лиш оден сщ , Юр, затревоживєя. « Вачивєм
виразно, як поблідли. :..,От< «Малиновский відозвався
тихцем, до от. Жуковскогоі. „А то що за оден?..< не
треба єго було сюда пускати!" Був то Українець, поет,
котрого назвище, призабудем?(ГенриклЯблонєький).
23.	Почуття національної єдности.
Що кирилометодіївські думки передістйлися до
Галичини, доказ цього маємо також у статті Карла
Падухав львівськім Польськім Поступі з перших днів
май 1848 р. Доказуйчи, Що в-інТересі Польщі' є’ піДиО4
сити та спбмагатй український' рух, "автор ви води в, ідо
Московський дух слабо ЗащеПЙйбі на Україні, 'як’ „ба*
Мимо з широко розгалуікенОї,  особливо за ДніпрОМ'і
мїжкозаками, вченими '-Й чиновниками останньоїкон1
сНГрацм". ’	/....
' ВОНО й не дйвйо. Галичина в своїх кращих пред-
ставниках завсіди відчувала Єдність із иншими україн-
ськими зеМЛяМи, відділеними;і австрійсько - російським
кордоном на півночі або річкою Збручем на сході. Це
Виявлялося, скільки разів хто з Галичан Подавав за-
гальну скількість нашого народу, напр. у вступак до
граматик української мови, в статтях і працях Про ми-
нуле України, в зацікавленню новоіб літературоюїНад-
дніпрянщиііи та листуванню Й Особистих звязках Над-
дністрянців із Наддніпрянцями. /’*		7.
Не можнй сказати, щоб: листовні звязки давали
те, чого потребувала Галичина. Напр. Михайло Макси-
мович дораджував у листі до Зубрицького з квітня
1840 р. молодому поколінню Галичини писати на своїй
рідній мові, ллє для ч української літератури в Наддні-
прянщині не бачив він виглядів. „У нас писав' він
166
по москрвськи — не може бути слоресности на укра-
їнській морі^ а тільки МбіКуть бути і є окремі твори
'в ній* '(Котляревського, Квітки, Гребінки й ЙнІїІЙХ)’.
‘Гверджейня Максимовича, щЬ українськамова є тільки
памяТником, із котріого можна збагачувати московську
мбву, підхопив у Галичині Зубрицький? В протистав-
ленню до Наддніпрянщини „ДЛЯ Українців австрійської
імперії' — виводив 'Максимович' — жйвк Мова україн-
ська; пора великоруської мови Для них іще не насту-
пила". Такі думки Максимовича дали пізнішим москво-
фільським крутіям, зокрема Якову ГоловаЦькому після
того, як він зрадив ідею, котрій служив до 1850 р., ма-
теріал вимовлятися виводами Максимовича, що, мовляв,
уже прийшов час завести московську мову також
у Галичині.
Краще вражіння від листів Максимовича зробила
в Галичині його стаття про'українські вірші Галичан
у і.Кіевлянин'Ь" за 1841 р. (О червонорусских’ь стихо*
твореніяхі,). -Невдоволений фонетичним правописом Ру-
салки Дністрової, зокрема викиненням знаку ’Ь, все
таки хвалив Максимович тут-письменників, що писали
В народній мові, як „трійцю4 й Устіяновича, й заз на-
пував, що земля, звідки,--походять -ці письменники,
„близька для Київа по їх народній кревній спільнбсти,
бо ^орінний; нарід Червоної Руси той самий, що й був
давніше; така сама руська (отже українська) мова го-
монить за Дністром, що й на Дніпрі; в тій самій мові
лунає народна Пісня карпатськими горами й . розляга-
ється по українських степах і чорноморських берегах".
Ці слова Максимовича найшли свій відгомін у поетичні^
посланію Шашкевича „Побратимови" (Миколі Устіяно-
вичеві). Символом єдносте всіх українських земель є тут
українська, пісня, що	?
комусь-то десь-там повідає:	Змиєсь, прибереся,
як-то- колись-то красою засяє, легеньким крильцем
як- при Чорнілі морі. >	наДністр.заиесеся,
себе заквітчає, у ... -	в тихенькім Дністрі
в степах на просторі	Собі .приглянеся,
весело заграє,	Крилоньками сплесне,
як в водахі Дніпрі,	сїрясе, злопотит,
167
під небо, до сонця
ген-ген полетит,
під небом край сонця
сонічком повисне:
і буде літати
І буде співати
Г о руській славі
скрізь світу казати.
Вплив Максимовича на Шашкевича легко пояснити,
бо його збірка українських пісень із Енеїдрю стала
для Шашкевича дороговказом при його вході на шлях
народництва. Що торкається Енеїди Котляревського,
вона припала в Галичині так до вподоби, що її пере-
писувано, а в 1848 р. посол до віденського парламенту
Кирило Блонський носився з думкою видати її.. Йін
Навіть бголо.сив передплату на Енеїду Котляревського,
що її ставив, вище від рдюмаверової травестії. „Смі-
ливі помисли, живими барвами намальовані картини
з українського народнього життя, скромність у вислові,
чиста українська народня мова так притягають тебе
до себе, що, прочитавши раз або два рази його книжку,
ще хочеться читати". А хоча, видавець відзивався до
земляків: „Браття! ми не маловажний нарід. Нас всіх...
є пйтьнадцять міліонів", хоча накликував збудитися
з твердого сну й заохочував „познайомитися з першим
нашим поетом", задумане видання Енеїди Котлярев-
ського Не побачило світу.
Більше пощастилося драматичним творам Котля-
ревського в звязку з першими прилюдними українськими
драматичними виставами в Галичині в І848 р. Початок
вийшов із Коломиї, де тамошній парох Іван Озйркевич,
Дід Письменниці НаТаЛІ Кобрйнської, не жалуючи труду
ні коштів, зложив гарну аматорську трупу, що в червні
1848 р. Дала на першу виставу перерібку Озаркевича
З Наталки Полтавки Котляревського п. н. „Дівка на
відданю- або На милованє нема силованє". Перерібка
оперетки Котляревського дуже сподобалася коломий-
ській публиці й її виставляли кілька разів. Крім того
грали водевіль Котляревського Москаль чарівник прав-
доподібно в перерібці Озаркевича п. н. Жовнір Чарів-
ник, здається, також дві инші перЄрІбки Озаркевича :
Квітчйнбго Сватання на Гончарівці й Купала на Івана
Степана Пйсаревського п. н, „Весїлє або над Цигана
168
Шмагайла нема розумнішого". Як остання переробка
вийшла латинкою в Чернівцях у 1849 р.,. так тамже
вийшла латинкою й Дівка на відданню.
, , Виставою перерібки Наталки Полтавки зробив
Озаркевич несподіванку на закінчення з’їзду „вчених".
Вистава відбулася в однім із музеїв семинарії й заще-
пила любов до драматичних. вистав учасникам зїзду,
що понесли її на провінцію. Зокрема в Перемишлі
зорганізувалася театральна аматорська трупа на більші
розміри ніж у Коломиї та Львові. Поза Сватанням Квітки
дуже захоплювалася Галичина його Марусею, що й вий-
шла друком 1849 р. у. Львові накладом Борисикевича,
з. додатком на вступі статті Сементовського про життя
й твори письменника. За те на жаль не появилася ан-
тологія нового українського письменства, котру плану-
вав п. н. „Сборник южноруський" і до котрої призби-
рав матеріали Яків Головацький.
Видати згаданий збірник заохочував дуже Голо-
вацького Кирило Блонський у 1848 р., коли розуміння
й відчування національної єдности Галичини з пнем
української нації осягнуло свій кульмінаційний пункт
і вилилося навіть у бажанню соборної самостійної дер-
жави з українських земель.
..... Думки про найвищий ідеал кождої нації в прило-
женню до українського народу не бачимо ні в заявах
Ради ні на сторінках її органу Зорі Галицької. Тут що
найбільше стрічаються часто заяви, що Галичане це
частина великого українського народу, раз навіть в уря-
довій відозві Ради висловлена віра в те, що хочаб
більшість галицьких „учених" пристала на те, щоб
польська мова запанувала, в школах, урядах і судах,
український нарід не зростеться з польським, „бо Ру-
сини на Україні не дали би слову рускому загинути
і збудили би нас, братей своїх, над словом польским
дрімающих". Нема й гостріших відповідей на польські
пляни: поширити свій імперіялізм по Двину й Дніпро,
коли не рахувати відраджування таких меж у дописчика
з Перемишля, бо „Дніпро це шумний царь між україн-
169
ськими ріками, це глибока ріка- там Моглиб помача-
тися, а на його порогах болізно покалічитися-'. '	'
СформуЛування найвищого ідеалу української нації
бачимо в людини, котрій чуже було австрблюбствб
Ради й Зорі Галицької, але котра думала про буду’чйну
власного народу. Це мова про польську брошуру па-
роха Ветлина, ліського, повіту, Василя Подблинського
її. н. Слово перестороги, боно написане з приводу двох
майовйх статТей польського Денника І Іародовоґо з та-
кими нісенітницями, як та, що нема окремого від По
ляків українського народу й української мови Та й нема
причини Й ціли Творйти нову народність. У відповідь
на такі теревені По'долинський, Признаючи Полякам
право засудження й гостиннбстй на українській зеМлі,
ствердив, що за Українцями завсіди зостанеться право
Природи, котре належиться’кождому господареві в його
власній хаті. Будуючи свою державу, Поляки означу-
ють докладно тільки її межі, але не означують, як
житиметься в ній Українцям. „Як у ній Полякам жити-
меться, знаємо Й знаємо, що дуже добре; але як Укра-
їнцям, трудно довідатися. Наскільки -можна здогадува-
тися, жИТимеГься їм так;'як і иншим Полякам; але' під
умовою, що виречуться себе та приймуть мову й імя
Поляків1*.	...
Спольшених Українців усього кілька соток, а загал
Признають самі Поляки противним Польщі ; „цей загал,
захопивши владу, перекричить прихильників Польщі,
хочби й Українців". Поляки- приписують українську на-'
родню свідомість на селі намовникам, називаючи село
темнотою, одначе хай Поляки підуть на село з пропа-
гандою польщини, а переконаються, що не- така то
велика темнота українських селян. „Стотисячне військо’
можна поконатй, але одного українського села не можна
спольщити". „Не чужі держави,'але Українці завалили
Польщу".4 Поляки вірять; у прихильність українського
селянина До Польщі;ї тимчасом „хто хдче/ігопсуйатй
йаціональйу справу, хай тільки говорить Українцям про
Польщу й хай заохочує їх до неї, а певно завалить
170
у них її". Тільки ароґаншя велить Полякам не знати
нічого-про Українців на українській-землі.
Відколи український нарід увійшов в історію, зав-
Сіди уважав себе окремим від польського. Хоча Росія
^висипала вже кілька тисяч бочок доказів на те, щр-
Українець і Москаль — то одно", це даремна праця,,
тим більше даремні польські подібні зусилля. Та й По-
ляки протирічать собі, коли будують на українській?
землі демократію й позволяють Українцям бути всім,
чим хотять, тільки не самими собою. Тимчасом „ніодин
Українець не буде зрадником України". Тдк само Укра-
їнці знають добре, що в чімсь иніцім, а не в релігії,
міститься народність, бо Українець може бути католи-
ком, православним і поганином, а завсіди зостанеться’
Українцем.
Смішна польська думка, що українська ідея це
справа московських рублів. „Чи гадає хто, що Українці
нездатні до українського патріотизму ? Щож це, то
Україна на віки загинула, Україна сміху варта ? То ДУХ
свободи має бути властивий тільки иншйм народам ?
Хібаж то Українці не знають, що вони були колись
славні яко Українці? Хоча собі хтось має Україну за
дивацтво, то всеж не менше є Українців за Україною
Ніж Поляків за Польщею. А припустім, що ми ще
ніколи не були народом, тільки завсіди тим провінція-
лізмом — це нам чейже не відбирає ще права зачата
бути ним сьогодні... Так, ми Українці й віримо сильно
в відродження вільної, незалежної України, скорше чи
пізніше, на цім нам цілком не залежить, ані не тріво-
жить нас віддалення часу, коли воно має наступити;
бо чим же є століття в життю народу?.. Не є воно .на-
віть тим, що рибі знести одно яєчкр. , Минув, той час,,
коли ми вкупі вагалися виявити своє імя; сьогодні
Українець виявляє його світові; ніщо не може спинити
нас у загальних змаганнях Европи; не замовкнемо, хіба
Европа замовкне; всі хочемо бути вільні нарівні з ин-
щими народами... Хочемо , бути народом і будемо ним
певно, бо голос народу — це голос божий, а терпели-
востй в потомних нам не забракне; аджеж цієї чесноти
171
вивчено нас добре." Відношення Українця до Польщі,
СлавянЩинИ' й України Зазначив Подолинський дуже
розумної люблю Польщу яК7рідну сестру, але
більше ї/йоблЮ СлквЯнщину,' бо -як матірь, а найЩиріше
люблю Україну, бо в ній люблю самого себе";
З брошури Пбдолинського довідуємося такдж, як:
поділилося українське громадянство в 1848 р. щоко-
своїх партійно-політичних переконань, а саме на ’ютИрІ
групи: і; „Чисто українська партій хоче вільної, неза-
лежної України та простує' До неї просто й безпосе-
реднє або через Славянщйну*.II. „Польсько-українська,
партія хоче вільної, незалежної України та простує до-
неї через федеративну Польщу або славянську Польщу
в федерації з Україною в Тій думці, що коли дозріє,,
а треба буде, тоді вповні зукраїнщитьсЯ". III. „Австрій-
сько-українська партія хоче України вільної тільки від
Поляків, а не конче від неволі; а як що так мусить
бути, то хай буде й це нещастя — вільність. У цій
партії Є й лібералізм, що зкде Від Австрії українській"
свободи так само, як ПолЯки ждуть від Неї польської
свободи в Галичині," ЇУ. „Російсько-українська партій
хЬче також Українй, може й вільної, а простує до НеГ
через попередню злуку з Росією в тій думці, що бодай
аж тоді буде вільна, коли буде Росія вільна".
„Не входжу в те, котра з них найкраща, — додав
Подолинський до своєї характеристики чотирьох пар-
тій між українським громадянством Галичини, — але-
знаю, що напевно знаходяться між Українцями й що, коли
може не всім Українцям залежить на свободі, то певне-
всім залежить на народности... Коли ці їх українські
думки здійсняться, ’ одному Богові відомо; а я знаку
Тільки те, що воно наступить не скорше ніж відро-
дження Цілої СдаВянЩини, федеративної й ліберальної^
що в Неї я кріпко по українськи вірю." Й огляду на-
те, іцо поступовим кругалі Галичини були відомі ідеї
Кирило-методіївців, треба думати, що За ними йшов
Подолинський, вяжучи здійснення найвищого ідеалу
української нації з відродженням усієї федеративної"
й ліберальної СлаВянщИйй.
И72
Дуже дотепно відповів ’, наш автор польським
авторам. ї на. їх, домагання, х щоб . Українці^ виреклися
ідля Польщі своєї народности. Подолинський писав;
Л,Якби знаття,: що прийде' такий 'час, колицвсі лю-
де, а бодай усі -€лавяне говоритимуть4 тільки Ьдйоіо
мовою, хочби воно мало настати й за кількасот ро-
дів,, я вже сьогодні розпочав би ГІОЛЬШИТИ, німчити,
жосковщити, а бодай китайщити сврї діти та свій на-
рід; але що моя мозківниця. не допускає такої можли-
вості;, то й моє українське сумління не позволяє мені
зраджувати Українців, аби зміцнити .своїм родом иншу
славянську галузь, бо тут зрадив би я'й решту Сла-
вянщини. А припустім (воно не.; неможливе), що колись
Поляки й Українці або Москалі & Українці стануть може
проти себе'до національної розправи — не дай, Боже»
навіть збройної і — Малиж би мої діти або парахвіяне,
3 діда-прадіда Українці» покинувши своїх* прилучитися
до не-Українців і статися ворогами свого роду ? Малиж
би Українці в моїй особі-виклинати свою кров?... Чо-
муж тільки від нас зажадали деякі, щоб ми були космо-
політами, а самі не хочуть ними бути? Хай мене світ
судить і осудить, коли, я заслужив на це; Коли Укра-
їнцям треба спольщитися, щоб вітчина (себто Польща)
була сильна, чиж. воно не все- одно* щоб так само
Поляки зукраїнщилися?. Коди Українці —. Поляки, то
й українська мова — польська мова (а таких, котрі
говорять нею, багато більше від тих инших), отже
заведіть цю українську мову по школах і по .урядах,
а хай вам здається, що по рольськи говорите.. Колиж
така .претенсія видається, кому смішною, як же. не має
Українцям видатися , смішним домагання з боку деяких
пересадних патріотів, щоб вони так цілком без потреби
й без причини зреклися, й свого імени й матерньої
мови ?Тим більше, що Галичина не польська*.,в Укра-
їнців є почуття окремої української народности, а коли
^дух. української народности раз уже, збудився в Укра-
їнців, так уже й-не.вгасне". > ; •	'
. Подолинський був свідомий того, що недовга буде
кпоміч. австрійської бюрократії українській народности.
173=
Прочував також,: що Українцям’іще далеко до справж-
ньої волі, а хоча. .Полякам ближче, таки1не дуже:
близько.’Дехто жадає приступлення до якогось клюбу
на доказ українського чи польського патріотизму; „А я
писав Подолинськийна це відповім, що клюб це
сектаря же не< сектам, але народові служу. Дві тисяч»
ВАСИЛЬ подолинський,
РЕЧНИК НЕЗАЛЕЖНОСТИ УКРАЇНИ.
голову колиб їх мав на шиї, дам повідтинати собі за»
український нарід і за свободу якогось народу, але-
за секту не позволю обтяТй собі навіть нігтя". Ці слова
вказують, як далеко визволився Подолинський із кс-
лишнього свого сектярства, коли був членом полі-
ського революційного союза Вільних Галичан; стаючу
тепер на службу власного народу.
Василь Подолинський уродився 1815 р. в Биличах,
•самбірського повіту. Був сином священика. Народню
школу скінчив у Церемищлі, де й розпочав гимназійну
науку. Ставши в. часі гимназійної освіти вбогим сиро-
тою,’ дальшу освіту добирав у колегії піярів на Спішу,
-а на філософію вибрався пішки до Львова, потому
до Чернівців, там і тут заробляючи лекціями на вдер-
жання. В рр. 1837—1841 скінчив духовну семинарію
у Львові. До осени 1852 р. був парохом Ветлина, а по-
тім перейшов у Манів, тогож ліського повіту, де запро-
вадив першу й одиноку на цілий повіт народню школу.
Помер 1876 р.
24.	Від розчарування до рутенства й москвофільства.
Думка про Київ серед Українців Галичини в 1848 р.,
видко, не була така рідка, коли граф Ґолуховський,
заступник Стадіона по його виїзді до Відня й губер-
натор по короткім губернаторстві колишнього видавця
українських і польських пісень Вацлава Залєського,
«дослужився нею в своїм доносі - звідомленню до
Відня: „Поконав цісарський уряд польську шляхту, що
простувала до окремої держави за столицею у Варшаві,
а тепер хоче підпирати українську окремішність, що
•простує до окремої Держави Зо столицею в Київі“.
Про Київ згадав і Вацлав Залєський послові до парля-
менту Евстахієві Прокопчицові, стрінувши його в Кра-
кові по закриттю державної ради в Кромерижі. Він
сказав щиро, що Австрія розлітається й Польща му-
сить бути. „А ви, Українці, — додав він, — коли не
хочете бути з нами, то оглядайтеся на Київ або куди
хочете".
І донос Ґолуховського й порада Залєського звя-
зані з бурхливим перебігом справ Австрії в 1848 р., що
з нею Гак тісно звязали свою долю й недолю Україн-
ці Галичини. У Відні зібрався 22 липня перший австрій-
ський парлямент. У салі засідань зацікавилися Віденці
«галицькими селянами в народніх убраннях. Вибори в Га-
личині випали зле для Українців. Польські агітатори
відмовляли наших селян від участи у виборах. Одні
говорили: все те брехня,! що вам читали комісар і.піп
у церкві; не вибирайте Тому, що кождого, хто попро-
бує поїхати до Відня, будуть там без милосердя бити
й уже він певно назад не вернеться. Инші говорили}
не йдіть до виборів, добрі люде, й инших відмовляйте,
бо у Відні збирають підписи за панщиною. Страх пе-
ред панщиною вплинув так на народ, що в деяких
околицях вибори не відбулися, наслідком чого до Відня
поїхала більшість Поляків: на 96 послів із Галичини
було 27 українських селян і 8 священиків. Із послів-
селян зробив дуже сильне вражіння Капущак своєю
промовою про страшне положення українського се-
лянина.
В жовтні вибухло у Відні повстання. Цісарь Фер-
динанд шукав захисту в Оломунці, а в грудню зрікся
трону в користь Франца Иосифа. Ще перед віденським
повстанням зворохобилися Мадяре в часі, коли Австрія
була зайнята війною з Сардинією в Італії. Зараз по
віденськім повстанню вибухло в листопаді повстання
:у Львові, здушене коротким бомбардуванням Львова.
Для втихомирення держави зібрався австрійський пар-
лямент у Кромерйжі Ні Моравії й йів далі наради над
устроєм держави, В 1849 р. прийшов кінець короткої
волі австрійських народів. =''	'
То діж мусіла закінчити свою діяльність Головна
Українські' Рада, не зважаючи на свою вірність, що
вилилася в приповідку „Тирольці сходу", й на вистав-
лення окремих відділів народньої сторожі. „Тільки вір-
ному псові відважиться пан понакручувати вуха" —
напрошуються тут слова з знаменитої брошури Поло-
нинського. Щож торкається народньої сторожі, її ко-
мандний склад творили в більшости Німці й ужиток її
для оборони виключно українських інтересів був виклю-
чений. А в тім Рада виховувала українське громадян-
ство в спокою, починаючи звичайно свої оповіщення
словами: мир вам, браття! Застрягла найважніша націо-
нально^політична справа, що нею займалася Рада,
а саме відділення української Галичини від польської
Мазурщини, не зважаючи на те, що петиція Ради мала
15 тисяч підписів (контрпетиція Собору зібрала всього
577 підписів). Зродилася ця справа ще 1846 р. з адмі-
ністративно- політичних оглядів. Катедра української
мови на львівськім університеті, що її зайняв від грудня
1848 р. Яків Головацький, українські катедри пастир-
ського богословя й катехйтики у Львові й Перемишлі,
ЛЕВ ТРЕЩАКІВСЬКИЙ,
1Н1Ц1ЯТОР БУДОВИ НАРОДНЬОГО ДОМУ У ЛЬВОВІ.
українські катехитури в середніх школах і заведення
української мови як обовязкового предмету науки,
а пізніше площа під Народній Дім — от і вся наго-
рода для Тирольців-рутенців за вірну оборону Австрії
в найкритичніших моментах 1848 р.
Правда, й ці здобутки були деяким поступом,
у порівнянню з давнішими часами, коли австрійська
і і і
влада цілком ігнорувала істнування Українців у Гали-
чині, але ці здобутки були нічим у порівнянню з тим,
що здобули для себе инші народи Австрії. А причина
цього? „Всі народи на перебіжки о народність свою
ся убігают, всі прав своїх ся домагают, оден лише
Русин неодважно ся дивит, що з того буде, розмишляє,
а може зовсім на Бога спущаєсь" —• писав парох Ба-
лура Іван Бірецький на кінці квітня до Якова Головаць-
кого. „Що собі уробимо, то будем мати, уже дармо
надіятися на других" — додавав щирий патріот Йоса-
фат Кобринський у листі з червня до Головацького.
Робітників і щирих патріотів мала наша справа
виключно серед простого провінціяльного духовенства.
На перемиську єпископську катедру щойно збирався
йти Яхимович, а на митрополичім престолі сидів Левиць-
кий, що про нього писав згаданий уже Бірецький у ве-
ресні до Головацького: „знаємо ми всі добре, що він
нічого для нас не зділав доброго", але не треба огір-
чувати останніх хвилин його життя, хай умирає собі
в спокою. Що було біля митрополита ще не споль-
щене, те мало викривлені погляди на свою народність,
мову, правопис тощо.
Крилошанам зо св. Юра й панам із Ставропигії
треба приписати витворення галицької тарабарщини,
шо про неї в 1848 р. писав Подолинський: „Ті, котрі
сьогодні пишуть буцім то по українськи, пишуть якимсь
справжнім жаргоном, що ні не істнував на світі ні не
істнуватиме; пишуть бо якось по чуданьки, варвариз-
мами, макаронізмами, мортуалізмами, занехуючи живі
слова, що живуть у цілім народі, а латаючи діри, що
наслідком цього повстали, словами, котрих ніодин Укра-
їнець не розуміє, а може й вони самі, і якби для пакости
калічать ню бідну й без цього нагу Українку, держачи-
ся, як видко, засад того селянина, котрий сказав: „Якиї
тоті ксєнжа глупиї, що вони так бесідують, же їх каж-
дий і дітина навіть розуміє; та я, кобим був так вче-
ний, як вони, то бим так бесідував, жеби мня певно
ніхто не розумів" “. Слова Подолинського торкаються
мови 1848 р., коли все ще звертано увагу на народню
12
мову, а що щойно говорити про мову школи, церкви,
преси та книг 50 рр., коли святоюрські й світські псев-
до-аристократи погордили цілком народнього мовою?!
Прості священики саме згрупувалися коло Голов-
ної Ради й потягли за собою масу населення й нечи-
сленних світських інтелігентів українського походження,
що в більшосте також вийшли з духовенства. Вони
й дали головну масу діячів у 1848 р. Алеж це були
люде під матеріальним оглядом бідні, щодо свого по-
ложення залежні під кождим оглядом: від консисторії,
дідичів і світської влади. Добре ще було, поки були
плечі австрійського уряду. Але коли Австрія відверну-
лася від Українців, а за Збручем настав антракт у роз-
витку українського письменства наслідком трагічної
долі Кирило-методіївців, найкращі одиниці були здані на
св. Юр із його рутенцями й москвофілами. Рутенство
було дитиною українського австролюбства, а москво-
фільство було вислідом розпуки у виборі між Польщею,
що щораз сильніше будувалася в Галичині при помочи
завзятого ворога Українців Ґолуховського, й Московщи-
ною-Росією.
О Г Л А В
Стор.
'1. Спадщина по Польщі................3—5
2.	За освіту українського духовенства -------	5—ю
3.	Народини українського австролюбства ------	ю—13
4.	По прикрих досвідах на правий шлях- -<----	13—із
5.	Стан народньої освіти наприкінці ХУІН в, - - - - -	із—21
6-	За українську мову в народній школі- ------	21—28
7.	Польські „носії культури" й українські „простаки" - -	28—33
8.	Перемиське Товариство священиків ------ ^	33—35
9-	Іван Могильницький-............................-----	33—39
10.	Безідейність освічених верстов - -- -- -- --	39—41
11,	Перемишль яко культурний осередок -------	41—47
'12. Відродження Славян і пня української нації - - - -	48—56
13.	Панщина й польські „славянолюбц’ґ'-дурисвіти	- - -	57—67
14.	На порозі москвофільської реакції-	- -	-	-	- -	-	67—75
15.	Під стягом народництва -.................-	- -	-	75—91
16.	Маркіян Шашкевич — веснівка відродження	-	. .	.	91—199
17.	Слідами Маркіяна Шашкевича	-	--	--	--	--	109—122
18.	За українську пресу- - -- --	--	--	--	-	122—125
19.	Нові<подїї — стара історія - --	--	-	-	--	-	125—135
20.	Перша політична організація-	-	--	--	--	--	135 — 148
21.	Перший український часопис	-	--	--	--	--	148—151
22.	Справа народньої освіти - --	--	--	--	--	151—165
23.	Почуття національної єдности	-	--	--	--	--	135—174
~24. Від розчарування до рутенства й москвофільства- - - 174—178
СПИС ІЛЮСТРАЦІЙ.
Стор-
1.	Львівський єпископ Лев Шептицький ---------	7
2-	Історик української церкви Михайло Гарасевич - ... - п
3.	Митрополит Михайло Левицький ----------	22
4.	Оборонець самостійиости української мови Іван Могильницький 37
5.	(Черемиський єпископ Іван Снігурський --------	42
6.	Автор української граматики Іван Лаврівський -----	43
7.	Оборонець народньої мови Осип Лозинський -----	44
8.	Історик Денис Зубрицький, батько галицького москвофільства 71
9.	Маркіян Шашкевич	§2
10.	Іван Вагилевич ----------------	37
11.	Яків Головацький - -- -- -- -- -- -- -- до
12.	Титул Русалки Дністрової- - -- -- -- -- -- - дд
13.	ШашкевичІв автограф Нещасного ---------- юз
14.	Злопамятний цензор Венедикт Левицький ------- 105
15.	Надгробок Маркіянові ШашкевичевІ................  юз
16.	Микола Устіянович. (З групи сеймових послів 1861 р) - - ш
17.	Антін Могильницький -	--	--	--	--	--	--	-цз
18.	Григорій Шашкевич................................134
19.	Іван Гушалевич - --	--	--	--	--	--	--	-	137
20.	Засідання Головної Української Ради (3 сучасного рисунку) - 139
21.	Єпископ Григорій Яхимович -	--	--	--	--	--	-	141
22.	ЙосаФат Кобринський -	--	--	-........- -	-	452-
23.	Осип Левицький ------------ л - . - 160
24.	Рудольф Мох - -----------........................161
25.	Василь Подолинський, речник незалежности України . - - 173
26.	Лев Трещаківський, ініціятор будови Народнього Дому у Львові 176