1979
ТРАПИЛАСЯ ПОМИЛКА В НУМЕРАЦІЇ СТОРІНОК:
стор. 179 повинна бути 177
стор.	180	"	”	178
стор.	177	*	*	179
стор.	178	*	”	180
Іван Майстренко
ІСТОРІЯ КОМУНІСТИЧНОЇ
ПАРТІЇ УКРАЇНИ

ІВАН МАЙСТРЕНКО
ІСТОРІЯ
КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ
УКРАЇНИ
Проект зі збереження
спадщини
української еміграції
СУЧАСНІСТЬ
1979
БІБЛІОТЕКА ПРОЛОГУ І СУЧАСНОСТИ Ч. 126
Обкладинка Ореста Слупчинського
І\л/ап Маізігепко
НІЗТОНУ ОГ ТНЕ СОММОМІЗТ РАНТУ ОГ ІЖНАІІМЕ
ЗиСАЗМЗТ - 1979
АІІ гідГПз гезегуес!
СоругідИІ ,с 1979 Ьу Зибазпізі
ЬіЬгагу оі Сопдгезз Саіаіод Сагб МитЬег: 79-65239
ВІД АВТОРА
Історія Комуністичної партії України це є також історія
України після завоювання її Радянською Росією. Без історії
КПУ важко пізнати історію Радянської України.
Історія КПУ є також історія національної політики
російського більшовизму взагалі, показана на конкретному
прикладі України. З цього погляду історія КПУ може являти
інтерес також для чужоземного читача й дослідника, які тепер
цікавляться більшовицькою революцією в Росії.
На жаль, у світі немає цілої об’єктивної історії Комуністич-
ної партії України. Росіяни з цього погляду щасливіші: за
кордоном СРСР створено цілий ряд ґрунтовних праць з історії
більшовизму. Про дореволюційні часи написана книжка
лідера меншовиків Л. Мартова — «Історія РСДРП». Велику
працю з історії КПРС являє книжка англомовного автора Л.
Шапіро. Багато закордонних видань про окремі періоди
радянської влади є одночасно працями з історії КПРС.
Наприклад, праці Л. Троцького, Б. Суварина, Б. Майснера,
Луїса Фішера та ін. Праця Роберта Конквеста «Великий терор»
є капітальний вклад в історію сталінізму, тобто в історію
КПРС. Ґрунтовною працею з історії КПРС від Жовтневої
революції до 1960 є книжка російського автора Н. Рутича
«КПРС при владі». І так далі.
На жаль, в усіх закордонних працях з історії КПРС майже
повністю відсутнє національне питання, у тому числі й
питання про Україну. Воно розглядається в спеціяльних
працях закордонних авторів з національного питання в СРСР
5
Дж.Решетаря (Дж. Армстронґа, В. Коляржа, Р. Пайпса, Г.
Сетон-Вотсона та інших).
Працями про окремі періоди післяреволюційної України й
історії КПУ є твори українських авторів — Христюка, Феденка,
Шахрая-Мазлаха, Лавріненка, Майстренка, Костюка, Бориса,
Голубничого, В. Гришка, Левицького, Боцюркова, Шпорлюка,
Потічного, Сольчаника, Луцького, Кошелівця, Лисяка-Руд-
ницького, Прокопа, Камінського та ін.
Творів, присвячених історії КПУ в цілості, небагато навіть
в УРСР. їх легко перелічити: М. Равич-Черкаський, «Істория
Коммунистической Партии Украиньї» (1923); І. Кулик, М.
Яворський, «Нариси історії КП(б)У» (1923); М. Попов, «Нариси
історії Комуністичної Партії (більшовиків) України» (1928); М.
Волін, «Історія КП(б)У в стислому нарисі» (1931); Істпарт,
«Історія КП(б)У в матеріялах і документах», І-ІІ (1933-34);
колектив авторів Інституту історії партії ЦК КПУ, «Нариси
історії Комуністичної партії України», чотирі видання від 1961
до 1977; «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях
з’їздів, конференцій і пленумів ЦК», І-ІІ (1976-77); УРЕ т. 17,
стор. 177-201 — «Історія КПУ» (1965) Є. М. Галушко, «Нариси
історії КПЗУ (1919-28 рр.). Крім того, в УРСР написано багато
праць про окремі періоди історії КПУ. У Польщі надрукована
польською мовою ґрунтовна праця Я. Радзійовського —
«Історія КПЗУ» (1977). Більш об’єктивними творами з історії
КПУ, надрукованими в УРСР, є твори, написані до 30-их років,
тобто, до застосування сталінської «партійности науки». У піз-
ніших творах багато фальсифікації.
Про радянські видання історії Кпу треба сказати ще таке:
індивідуальними творами, написаними без вказівок партійно-
го апарату, є тільки твори Равича-Черкаського та Попова. З
цих творів можна дістати багато фактичних й об’єктивних
даних, сьогодні заборонених до публікації. Особливо цінна
праця Попова, яка витримала кілька багатотиражних видань і
була за українізації підручником для вузів, партійних шкіл та
гуртків вивчення історії КП(б)У. В цій праці критично оцінена
антиукраїнська політика КП(б)У в період до українізації. Тим
вона відограла важливу ролю у вихованні тодішних кадрів
6
КП(б)У щодо об’єктивного розуміння української революції і
українського національного відродження.
Починаючи з 30-их років, особливо після розгрому украї-
нізації, твори з історії КПУ монопольно замовляє партійний
апарат, фальшиво застосовуючи випадковий і невдалий
вислів Леніна про «партійність літератури й науки». Цей вислів
Леніна сприймався партійними істориками спочатку не як
«партійність », а як «клясовість» науки. Але від середини 30-их
років партійний апарат став вимагати від істориків утилітар-
ного розуміння «партійности науки». Конкретно — замовчува-
ти невигідні для злободенної політики партії історичні факти,
а часом і фальсифікувати їх.
Ось конкретні приклади такого замовчування й фальси-
фікації. У згаданий двотомовий збірник «Комуністична партія
України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і плену-
мів ЦК» (1976-77) не включені матеріяли Таганрізької наради
більшовиків України, бо та нарада ухвалила створити КП(б)У
як незалежну від РКП(б) партію. Не включені в цей збірник й
історичної ваги тези червневого 1926 року об’єднаного плену
му ЦК і ЦКК КП(б)У «Про підсумки українізації». Бо в тих тезах
вперше в історії КП(б)У розкритикована антиукраїнська її
політика до українізації.	Ц•
Щодо фальсифікації історичних подій і цитат за принци-
пом «партійности науки» досить навести такий яскравий факт.
Московський «науковий» журнал «Вопросьі истории КПСС» (ч.
7, 1971, стор. 27) наводить цитату з дореволюційної праці
Леніна, де сказано: «Ми, звичайно, стоїмо за те, щоб кожен
житель Росії мав змогу вивчати велику російську мову». Але не
наведено продовження цієї цитати, де сказано: «Ми не бажає-
мо тільки одного: елементу примусовости. Ми не хочемо
заганяти в рай дубиною...» (Підкреслення Леніна). Попри
фальсифікацію цитати, журнал «Вопросьі истории КПСС»
вирвав тут Ленінів вислів з дореволюційних обставин і вмон-
тував у сьогоднішні часи. Ленін так висловився у дореволю-
ційні часи, коли не було мови і навіть припущень про розпад
Російської імперії. Тепер, коли насильно русифікуються
союзні республіки СРСР, виправдувати цю русифікацію
7
зфальшованою цитатою з Леніна не має нічого спільного з
історичною наукою.
Фальшування історичних подій у підсовєтських історіях
партії важко приховати. Наприклад, Хрущов повикидав з
історії КПРС усе про Сталіна, що не відповідало політиці
Хрущова. А після усунення Хрущова з історіі КПРС пови-
креслювано багато того, що було написано в часи Хрущова.
В добу Сталіна ім'я Миколи Скрипника заборонено було
згадувати, бо навіть його самогубство вважалось антипартій-
ним вчинком. Після XX з’їзду КПРС (1956) Скрипник реабілі-
тований. Але так, ніби він у національному питанні стояв на
сьогоднішніх позиціях ЦК КПРС. А от Микола Хвильовий не
реабілітований, Хоч ще за життя багато каявся в своїх«помил-
ках». Нехай історична наука розбирається в цих джунґлях
«партійности історії»...
З утилітарної «партійности науки» випливають супереч-
ності, які не вкладаються в нормальні голови. Так, у 1940 році,
доки існував союз між СРСР і нацистською Німеччиною, пар-
тійна наука історії твердила, що «аґресорами і паліями війни є
дві найбільші держави Европи — Англія і Франція, які напали
на Німеччину...» («Політичний словник»1940 стор. 180) А піс-
ля нападу Гітлера на СРСР партійна «наука» мусіла була
писати навпаки... З утилітарної «партійности науки» виплив
такий курйоз, коли треба було вилучати з бібліотек і з ужитку
перше виданню багатотомової «Большой Советской Знцикло-
педии», бо в ній чимало матеріялів не відповідало поточній
політиці партії. Тепер через це саме вилучене друге видання
БСЗ. Нині друкується третє видання, доля якого, мабуть, та
сама. «Партійність науки» дорого обходиться не тільки науці,
але й державним фінансам.
Попри перекручення і фальсифікацію, сучасні праці з
історії КПУ перевантажені другорядними матеріяпами, які не
мають історичного значення. Наприклад «Нариси історії КПУ»
(1961) переповнені матеріяпами про те, скільки й на яку дату
було в УРСР витоплено чавуну чи заготовлено хліба; які (забу-
ті вже сьогодні, а в свій час інспіровані партійним апаратом)
стахановці давали рекордний виробіток і т. д. Словом, за офі-
8
ційними сьогоднішніми історіями КПУ не можна належно зро-
зуміти перебіг історичних подій у Радянській Україні.
Виникло невідкладне завдання — створити науково
обґрунтовану історію КПУ. Покищо це можливо тільки поза
кордонами партійної історії. Творити таку історію будуть уже
історики молодшого покоління і головне ті, які не жили в під-
більшовицькій Україні. Писатимуть вони на,підставі літератур-
них джерел і документів, що їх поза межами України нагро-
мадилось уже чимало. Але їм будуть потрібні й схеми історії
КПУ, написані учасниками й свідками подій. До таких схем і
матеріялів можна віднести: бібліографічну працю Юрія Лаврі-
ненка про історію українського комунізму (англійською
мовою); працю Григорія Костюка «Теорія і дійсність»
(видавництво «Сучасність»); працю Всеволода Голуба «Кон-
спективний нарис історії КП(б)У» та «Сторінки з історії КПУ»
автора цих рядків. Ці «сторінки» були друковані в журналі «Су-
часність» від 1965 до 1975. Перші дві частини їх вийшли були
окремими книжками. Третя і остання частина окремо не дру-
кувалась, а виходить оце разом з першими двома частинами
як ціла «Історія Комуністичної Партії України».
Автор вважає потрібним додати до цього видання також
свою студію «Ленін і національне питання», яка теж була
надрукована в журналі «Сучасність» 1975 року. Партійні істо-
рики в УРСР постійно покликаються на Леніна, теорія якого
лягля ніби в основу національної політики КПРС і КПУ. Студія
«Ленін і національне питання» допоможе читачеві краще зро-
зуміти подану тут історію Комуністичної Партії України.
Свою історію КПУ автор розглядає теж як допоміжний
матеріял і як схему ґрунтовної історії КПУ і УРСР, яка так по-
трібна українцям на рідних землях і в діяспорі і яку покликані
створити українські історики на чужині.
Ів. М.
9

Розділ І
ПЕРЕДІСТОРІЯ КПУ
— Роля України в історії більшовизму. — Більшовики України іґно-
рують українське питання. — Боротьба українських марксистів за
автономію робітничого руху на Україні. — Дискусія між Леніном
та ідеологом УСДРП Л. Юркевичем. — Австрійський і російський
тип розв’язання національного питання. — Герцен і Ленін в
порівнянні Юркевича.
Радянська офіційна наука про історію КПУ вважає
початок її від Першого з’їзду КП(б)У, який відбувся в Москві
в липні 1918 року, коли на Україні існувала гетьманська
держава, а провідні кадри більшовицьких організацій
України перебували на еміграції в Радянській Росії. Одначе
КПУ, як окрема організація в РКП, діяла ще перед першим
з’їздом, при чому діяла більш незалежно, ніж після першого
установчого з’їзду. Так вона діяла, наприклад, на своїй
Таганрозькій нараді (квітень 1918) і після неї, аж до першого
з’їзду.
Україна грала видатну ролю в історії більшовизму. На
першому з’їзді Російської соціял-демократичної робітничої
партії (РСДРП) у Мєнську в 1898 році на дев’ять делегатів
чотири було від соціял-демократичних організацій України.
Крім того, на з’їзді в Мєнську брали участь три представ-
ники єврейського Бунду, які репрезентували також числен-
не єврейське робітництво України. Отож можна вважати, що
на першому з’їзді РСДРП більшість делегатів була з України.
У 1903 році на II з’їзді РСДРП відбувся розкол на більшо-
виків і меншовиків. До революції 1917 року більшовицькі
організації на Україні (як і всі інші російські політичні партії)
не були об’єднані в окрему всеукраїнську організацію, нехай
навіть і підлеглу російському центрові, як теперішня КПУ.
Більшовики, як і всі інші російські партії, не визнавали україн-
ців за окрему націю, вважали Україну органічною частиною
Росії («Юг России»). Тому питання про об’єднання більшо-
виків України в окрему організацію вони навіть не ставили.
Тим часом український національно-визвольний рух
розгортався. Українська соціял-демократична молодь, яка
разом з російською проходила революційну школу цар-
ського підпілля і разом студіювала марксизм, бувши
зачеплена українським визвольним рухом, ставила перед
російськими товаришами питання про підтримку національ-
но-визвольної боротьби українського народу. Але російські
соціял-демократи з ними не погоджувалися.
У листопаді 1915 року в Харкові відбулася загально-
міська соціял-демократична конференція більшовиків. Але на
ній ні одним словом не було згадано про національне
поневолення України і про її право на самовизначення, за яке
більшовики ніби боролися.1 Це був час війни. Російські
війська окупували українську Галичину. Царська адміністра-
ція палила там українські бібліотеки, закривала школи,
висилала на Сибір українських діячів, як ніби зрадників Росії,
хоч Галичина ніколи до Росії не належала. А харківські
більшовики, навіть не згадали про безчинства російської
1. Л. Рьібалка, «Русские социал-демократьі и национальньїй
вопрос». Женева, Издание редакции украинской социал-демократи-
ческой газетьі «Боротьба», 1917, стор. 5. Далі всі цитати за україн-
ським перекладом брошури Рибалки: Л. Рибалка,«Російські соціял-
демократи і національне питання». Мюнхен, в-во "Сучасність”, 1969.
12
адміністрації в окупованій Галичині, хоч час для протесту був
сприятливий.
Оскільки організації РСДРП на Україні замовчували на-
ціонально-визвольну боротьбу українського народу, а часто і
вороже ставилися до неї, молоді українські марксисти, які
разом з російськими включалися в соціял-демократичний
рух, прийшли до висновку, що робітництво України повинне
мати свою партію так само, як має її робітництво Росії.
Звичайно, на Україні, як в усякій іншій колонії, український
робітничий рух був тісно переплетений з національно-виз-
вольним. Тому українська марксистська молодь створила 11
лютого 1900 року не чисто робітничу партію, а Революційну
Українську Партію (РУП), до якої входили і соціялісти-
марксисти і «просто націонал-революціонери та прихильни-
ки російського народницького соціалізму (соціялісти-
революціонери)».2
Рупівським марксистам революція на Україні уявлялася
відмінною від революції в Росії. Росія була державною
нацією, і там марксистська партія не мала ніяких національ-
но-визвольних завдань. Там більшовицька партія виступила з
програмою соціалістичної революції і протиставила себе
російським національним партіям, які обороняли неподіль-
ність імперії і поширення її кордонів коштом інших народів.
Українські національні групи не могли ставити собі завойов-
ницьких завдань. Українська нація боролася тільки за
визволення, а не панування над іншими народами. Тому
рупівські марксисти не протиставляли себе українським
національним групам. Вони вважали, що український націо-
нально-визвольний рух можна поєднати з соціалістичним
рухом українського робітництва.
Але Україна була тоді специфічною колонією. її міста
були русифіковані. Робітництво було або прийшле, росій-
ське, або місцеве — зрусифіковане. Верхівка російської нації
2. Панас Феденко, «Український громадський рух у XX ст ».
Подєбради, 1934, стор. 10.
13
прищепила міському населенню України погорду до «мужи-
чого» українського національно-визвольного руху, а цьому
р> ві намагалася прищепити почуття меншевартости. Ця
ос. .авина, а також слабі впливи українських політичних груп
на зрусифіковане міське населення привели до того, що
українські групи брали зразки з відповідних російських опо-
зиційних партій і навіть об’єднувалися з ними. Наприклад,
українські ліберали в ім’я поборення самодержавства йшли
на об’єднання з російськими лібералами.
Саме з таких причин під час революції 1905 року від
РУП-у відкололася ліва група на чолі з Маркіяном Меленев-
ським, яка ввійшла до РСДРП, як «Українська соціял-де-
мократична спілка». Сам же РУП на своєму другому з’їзді в
грудні 1905 року оформився як чисто робітнича партія,
назвавши себе Українською соціял-демократичною робітни-
чою партією (УСДРП). З’їзд УСДРП висловився за її вступ до
соціял-демократичної партії Росії при умові, що УСДРП буде
в тій партії «єдиним представником українського пролета-
ріату» і що вона буде «самостійна в своїй діяльності».3 Але
РСДРП вже мала при собі «представника українського про-
летаріату» — відколоту від РУП-у Спілку. Спілка не ставила
вимог бути «самостійна в своїй діяльності», і тому керів-
ництво РСДРП дало їй своїх провідників та затвердило
статут Спілки, за яким вона стала вже не «представником
українського пролетаріяту», як того домагалася для себе
УСДРП, а тільки організатором «пролетаріяту, що розмовляє
українською мовою”.4
Таким чином на Україні не українська робітнича партія
творила при собі російський відділ, а при російській партії
був створений український відділ, що відповідало не принци-
пові рівноправности й самовизначення націй, яке ніби
обстоювали більшовики, а співвідношенню національних
сил: Україна була по містах зрусифікована, її робітництво
3. Там таки, стор. 31.
4. Там таки, стор. 32.
14
значною частиною тяглося до російської соціял-демокра-
тичної партії, а теоретики й вожді цієї партії, не цікавлячися
майбутнім українського визвольного руху, приймали як
позитивний факт асиміляційну політику царського уряду і
створене ним співвідношення національних сил на Україні.
Пізніше керівництво РСДРП хотіло перетворити Спілку
на свій селянський відділ для цілої Росії,5 розглядаючи таким
чином Спілку не як український, а як селянський додаток до
РСДРП. РСДРП не визнавала України навіть як окремого
додатку до Росії. Перед першою світовою війною Спілка
ліквідувалася, а видатніші її члени українці вступили до
УСДРП.6 Діячі спілки пізніше писали в українській пресі, що
свою діяльність при РСДРП вони розглядали як спосіб
політичного й національного (через українську мову)
усвідомлення українського робітництва. Головні діячі Спілки
Меленевський і Скоропис-Йолтуховський вступили на
початку першої світової війни до «Союзу Визволення
України», який діяв під протекторатом Австро-Угорщини, бо
усамостійнення України зв’язав «з поразкою Росії у війні».7
Проголошена УСДРП вимога, щоб «єдиним представни-
ком українського пролетаріяту» була «самостійна в своїй
діяльності» українська робітнича партія, стала головним
пунктом розходження не тільки між УСДРП і РСДРП,
але, після революції, і між більшовиками та українськими
комуністами (боротьбістами й укапістами), а також в самій
КПУ — між її проводом і самостійницькими течіями в КПУ.
Теоретичні розходження російських і українських со-
ціал-демократів у національному питанні найяскравіше
вирисовуються в дискусії, яка відбулася під час першої
світової війни між Леніном і українським соціал-демократом
Левом Юркевичем. Ця дискусія дуже однобоко освітлена в
більшовицьких джерелах. Ленінові арґументи подані
5. Там таки, стор. 34.
6. Там таки, стор. 35.
7. Там таки, стор, 59.
повністю, а про Юркевича наведені тільки лайливі вислови
Леніна.
Справжні погляди Юркевича ніколи на Україні чи в Росії
не були опубліковані. Вони викладені ним зокрема у брошурі
під псевдонімом Л.Рибалка «Русские социал-демократьі и на-
циональньїй вопрос», що вийшла в Женеві в 1917 році і через
військову та революційну завірюху на Україну чи в Росію так
і не потрапила. Тому треба тут докладно викласти погляди
Лева Юркевича, тим більше, що вони сьогодні звучать дуже
актуально і в них висловлено передбачення розвитку націо-
нальних відносин на території колишньої Російської імперії.
До речі, Юркевич був лівий соціял-демократ. Він учасник
міжнародної Ціммервальдської конференції соціалістів у
вересні 1915 року, яка виступила проти війни за інтернаціо-
нальну ЄДНІСТЬ СОЦІАЛІСТІВ.
Наприкінці 1913 року вийшла в світ брошура Леніна
«Критичні нотатки з національного питання». В тій брошурі
Ленін критикував також українського соціял-демократа Лева
Юркевича. Обстоюючи тезу «самовизначення націй аж до
відокремлення», Ленін в той же час твердив, що асиміляція
націй є явище прогресивне. Він писав:
Уже кілька десятиліть цілком визначився процес більш
швидкого економічного розвитку півдня, тобто України, що
притягує з Великоросі!' десятки й сотні тисяч селян і робіт-
ників в капіталістичні економії, на рудні, в міста. Факт асимі-
ляції — в цих межах — великоруського й українського про-
летаріату безсумнівний. І цей факт безумовно прогресивний...
Припустимо, що між Великоросією й Україною стане з часом
державний кордон, — і в цьому випадкові історична про-
гресивність «асиміляції» великоруських і українських
робітників буде бузсумнівна... п. Лев Юркевич поводиться, як
справжній буржуа., коли він інтереси єднання, злиття,
асиміляції пролетаріяту двох націй відкидає геть заради
моментального успіху української національної справи. [Під-
креслення тут і далі Леніна — І. М. ]
Далі Ленін критикує Юркевича за те, що він не бачить у
16
кожній сучасній нації дві нації — реакційну і прогресивну, і
такі ж дві національні культури в кожній національній
культурі. «Великоруські і українські робітники, — писав
Ленін, — повинні разом і, доки вони живуть в одній державі, в
найтіснішому організаційному єднанні і злитті відстоювати
загальну або інтернаціональну культуру пролетарського
руху, ставлячись з абсолютною терпимістю до питання про
мову пропаганди і про врахування суто місцевих або суто
національних деталів у цій пропаганді... Всяка проповідь
відокремлення однієї нації від іншої... всяке протиставлення в
питаннях, що торкаються пролетаріяту, однієї національної
культури в цілому іншій ніби то цілій національній культурі і
т. ін. є буржуазний націоналізм...».8
Ленін критикував Юркевича за те, що той поширював
серед українців наклеп на російських марксистів, ніби вони
стоять за державну цілість Росії. Таке відчуження української
демократії від великоруської, писав Ленін, «лежить по лінії
всієї політики літературної групи «Дзвін», яка проповідує
виділення українських робітників в окрему національну
організацію!».9 А в листі до редакції «Дзвін» у березні 1914
року Ленін писав: «Я не говорив з Юркевичем, але повинен
сказати, що проповіддю відокремлення українських ро-
бітників у окрему с.-д. організацію обурений глибоко». 10
Оце все, що знають читачі історії більшовизму, зокрема
численні читачі в Українській РСР, які вивчають історію
партії в масових гуртках політичної освіти, про погляди
Юркевича в дискусії з Леніном. Голосу Лева Юркевича вони
не чули. Майже не чули його і українці на чужині. Тому зупи-
нимося на цьому питанні докладніше.
У 1917 році українська соціял-демократична газета в
Женеві «Боротьба» видала брошуру Л. Рибалки (псевдонім
Лева Юркевича) «Русские социал-демократьі и национальньїй
вопрос», у якій автор критикував погляди Леніна на націо-
8. В. И. Ленин, «Сочинения», вид. 4,1950, т. 20, стор. 13-17.
9. Там таки, стор. 418.
10. Там таки, т. 35, стор. 99.
17»
нальне питання. В той час редакція російського часопису в
Женеві — «Социал-демократ», що його редагував Ленін,
видала «Сборник», присвячений головне національному
питанню. Рибалка розглядає уміщені в збірникові тези —
«Соціалістична революція і право націй на самовизначення»
— і знаходить у них протиріччя. Він пише:
[...] за визнанням «права на самовизначення націй», яке
тлумачиться у виключному розумінні права «відокремлення
від гнобительської нації», слідує безпосередньо твердження,
що «переваги великих держав і з погляду економічного прогре-
су і з погляду інтересів маси безсумнівні».
Ці дві засади виключають одна одну. Бо коли ми визнає-
мо, що «з розвитком капіталізму» великі держави дедалі біль-
ше служать інтересам мас і прогресу, то наша оборона «права
на самовизначення націй», здійснення якого роз’єднує «великі
держави», відогравала б ролю перешкоди для розвитку «вели-
ких держав» і капіталістичного прогресу взагалі. Маючи це на
увазі і ніби для того, щоб остаточно заплутати питання, автори
«тез» відзначають, що дійсно «вимога вільного відокремлення
від гнобительської нації» «зовсім не рівнозначна вимозі
відокремлення, подрібнення, творення дрібних держав».
З цього виходить, що програма в національному питанні
центрального органу РСДРП, що містить у собі визнання
«права на самовизначення націй» і одночасно його заперечен-
ня, — дорівнює нулеві. [Підкреслення тут і далі Юркевича. —
І. М. ] 11
Рибалка називає таку позицію РСДРП (більшовиків)
лицемірною. Він критикує також статтю Леніна, вміщену в ч.
44 «Искрьі» за 1903 рік з приводу сорокаріччя польського
повстання. В тій статті Ленін виступає проти «розпаду Росії,
до якого прагне польська соціалістична партія, на відміну від
нашої мети повалення самодержавства [...] Те, що ми
сказали про польське питання, може бути прикладене й до
всякого іншого національного питання», — писав Ленін. З
цієї статті Леніна Рибалка робить висновок, що Ленін,
11. Рибалка, цит. праця, стор. 8.
18
«заявивши в 1903 році про визнання ним права на відокрем-
лення націй, у тій же статті преодверто виступив проти
"розпаду Росії” і, значить, проти "самовизначення” не тільки
поляків, а й усіх інших пригноблених націй Росії». Далі
Рибалка наводить таку цитату з «Тез» Леніна: «Чим ближчий
демократичний устрій держави до повної свободи відокрем-
лення, тим рідшими і слабшими будуть на практиці прагнен-
ня до відокремлення». І Рибалка каже:
Дивна, чи не так, свобода, від якої при наближенні її здій-
снення будуть відмовлятися пригноблені нації! Це нагадує нам
промову Родічева в Думі, який говорив: «Дайте українцям
школу для того, щоб вони потім самі відмовилися від неї».'2
Рибалка вважає обіцянку російських соціял-демократів,
що демократична російська республіка «забезпечить усім
націям право вільного самовизначення» фальшивою. Бо
російська буржуазія, в силу її реакційности й різко виявле-
ного імперіялістичного характеру, скинувши само-
державство
не лише не буде проти послаблення царського централізму, а
й зміцнить його [...] Смішно взагалі говорити про можливість
«забезпечення» владою капіталістичної держави «прав на
самовизначення націй» [...] Обіцянку російських соціял-
демократів «забезпечити» в російській республіці «право на
відокремлення» ми мали б право вважати злочинним і свідо-
мим обдурюванням демократії пригноблених народів, якби ми
не пригадали на виправдання про їх ідеалізацію демократич-
ної Росії, російських «трудящих мас» і політичної революції,
яку вони часто ототожнюють з революцією соціальною.12 13
Рибалка стверджує, що «національна програма росій-
ських революційних соціял-демократів є нічим іншим, як
повторенням великоросійської ліберальної патріотичної
12. Там таки, стор. 10. Родічев — член Російської ліберально-ка-
детської партії.
13. Там таки, стор. 11.
19
програми, формульованої в епоху звільнення селян». 14
«Прикметне, — пише Рибалка, — що герценівська націо-
нальна федералістична програма, що містила в собі вже всі
елементи невситимого великоросійського націоналізму, була
побудована на принципі... "права на самовизначення
націй”».15
Рибалка цитує Герцена з ч. 34 «Колокола» за 1859 рік, де
Герцен відповідає полякові. Герцен пише:
Польща, як Італія, як Угорщина, має невід'ємне повне
право на державне існування, незалежне від Росії. Чи ба-
жаємо ми, щоб вільна Польща відірвалася від вільної Росії, це
інше питання. Ні, ми цього не бажаємо, та й чи можна цього
бажати в той час, коли поодинокі національності, як між-
народні ворожнечі, становлять одну з головних перепон, що
стримують вільний суспільний розвиток. [...] Загибель Австрії
єдина умова життя народів, злютованих нею в одне.
Зовсім навпаки Росія, така ж жива особистість, як Англія,
як Франція, лише з тією різницею, що ті [.,,] йдуть на
відпочинок, а Росія щойно виходить на пляц, на парадне місце
в історії. Саме ім'я Росії, його починають повторювати в Европі
разом з іменем Америки. [...] Хоч і де житиме росіянин на вели-
чезних просторах між Балтикою й Тихим океаном, він прислу-
хається, коли вороги переходять російський кордон, і готовий
іти на допомогу Москві так, як ішов у 1612 й у 1812 р.16
Далі Рибалка наводить думки Герцена, що коли Росія
зупиниться в своєму рухові вперед, «тоді не тільки Польщі,
не тільки Україні не слід лишатися з Росією, але слід їм
об’єднатися, іти на Москву і розгромити цю велетенську
будову рабства».17
У зв’язку з цим Рибалка продовжує:
Ми умисне не пошкодували місця для цієї довгої цитати,
щоб показати всю дивовижну подібність поглядів Герцена на
14. Там таки, стор. 12.
15. Там таки, стор. 13.
16. Там таки, стор. 13-14.
17. Там таки, стор. 15.
20
національне питання і сучасної програми «права на само-
визначення націй» російських соціял-демократів, що нази-
вають себе інтернаціоналістами.
У деяких відношеннях Герцен навіть рішучіший і послідов-
ніший, ніж Ленін, але вони обидва національні близнюки. [...]
Обидва вони визнають за націями «невід’ємне повне право
на державне існування, не залежне від Росії», але коли ви їх
спитаєте, чи бажають вони справді відокремлення пригнобле-
них Росією націй, то вони в один голос і одностайно дадуть вам
відповідь: «Ні, ми цього не бажаємо!» Вони вороги «розпаду
Росії» і, визнаючи лише для форми «право на самовизначен-
ня», у дійсності є гарячими оборонцями її єдности. Герцен,
виходячи з того, що «поодинокі національності, як міжнародні
ворожнечі, становлять одну з головних перепон, що стри-
мують вільний суспільний розвиток», а Ленін тому, що
«переваги великих держав і з погляду економічного прогресу і
з погляду інтересів мас безсумнівні».
Обох діячів — ліберального й соціалістичного — єднає
також схиляння перед величчю Росії, і обидва вони з однако-
вим захопленням вважають її Месією рятунку людства від
соціальної неправди. Герцен ґрунтує свої надії в цьому
відношенні на великоруській «общині», а Ленін на «росій-
ському пролетаріаті» [...]
Обидва вони так само відстоюють формально дуже
крайню позицію в національному питанні. Герцен готовий
звернутися до пригноблених націй, коли Росія не здійснить
«соціального ідеалу», з закликом «іти на Москву» [.,.], а Ленін
обіцяє, що його партія, захопивши владу в свої руки під час
теперішньої війни, «почне викликати на повстання всі нині
пригноблені великоросами народи».
Це єдиномисліє в національному питанні батька росій-
ського лібералізму і лідера сучасного російського соціалізму
вельми, звичайно, знаменне.18
Рибалка пише далі, що Герцен був батьком російського
лібералізму «теоретичним творцем ідеї великої Росії, твор-
цем великоросійського буржуазного патріотизму. Але його
доба була добою ідеалістичною, юнацькою стадією
18. Там таки, стор. 15-16.
21:
розвитку російського лібералізму, і тому його великоросій-
ський патріотизм набрав революційної форми». 19 Рибалка
порівнює також позицію ліберала князя Е. Трубецького з
позицією Леніна. Трубецькой писав, що «коли ми ставимо
собі за мету злиття галичан [саме в той час завойованих
Росією. — І. М. ] з корінним російським населенням, ми
повинні з самого початку впоїти їм переконання, що бути
росіянином для них означає не зрікатися своїх релігійних
вірувань і національних особливостей, а зберігати їх». «Тру-
бецькой і Ленін, — пише Рибалка, — обіцяють пригнобле-
ним націям — перший "збереження їх національних особли-
востей”, а Ленін — "право на самовизначення”, але обидва з
метою злиття націй».20
Рибалка критикує пропозицію більшовицького
«Сборника» «розв’язання питання про відокремлення рефе-
рендумом нації, що відокремлюється». Нація, що відокреми-
лась, каже Рибалка, не потребує референдуму. Його потре-
бує тільки завойовник, пануюча влада. І за умов такого
панування «референдум може бути лише виявом насилля».
«Ходять також чутки, — каже Рибалка, — що чорносотенці
відстоюють конечність референдуму на Україні для роз-
в’язання питання про її національну школу. Не можна сумні-
ватися, що при теперішніх поліційних умовах [...] такий
референдум дасть сприятливу для царського уряду
відповідь».21
Рибалка робить для прикладу припущення, що на Украї-
ні виникло повстання за відокремлення від Росії і запитує: як
реагуватиме на таке повстання російський пролетаріят?
Якщо б навіть Ленін висловився за поразку в тому повстанні
Росії, то російський пролетаріят скорше не послухає його і
піде проти України. Адже він пам’ятатиме, що вже протягом
десятки років Ленін найенерґійніше виступає проти «розпаду
19. Там таки, стор. 16.
20. Там таки, стор. 18.
21. Там таки, стор. 18-19.
22
Росії». Якщо українські робітники повірять в «право на само-
визначення», вони приєднаються до повстання. А російські
виступлять проти, бо, як повчає їх більшовицький «Сборник»,
«право на самовизначення націй зовсім не рівнозначне вимозі
відокремлення, подрібнення, творення дрібних держав».
Таким чином, каже Рибалка, більшовицьке гасло «право на
самовизначення націй» зобов’язує і українських, і російських
робітників до взаємної війни під гаслом «оборони батьків-
щини».
Рибалка цитує ідейного тоді спадкоємця Маркса-Ен-
ґельса Карпа Кавтського про те, що Маркс помилився,
заперечуючи за австрійськими слов’янами, насамперед за че-
хами, всяку можливість національного існування, бо
вони виступили проти революційного руху 1848 року.
Помилка Маркса, на думку Кавтського, полягала в тому, що в
національному рухові богемців він не добачив клясового
змісту. Тільки одна кляса — дрібна буржуазія очолювала
тоді той рух. Тепер, писав Кавтський, чеська нація вже теж
розідрана класовими протиріччями і не є можливе, «щоб вона
знову виступила, як ціле, проти революційного руху».
Засуджуючи австрійських слов’ян до національної смерти,
Маркс усі свої симпатії повертав до Польщі, незалежність
якої, на його думку, дасть перемогу європейської демокра-
тії. Тепер, — каже Рибалка, — Ленін виступає проти Марксо-
вого гасла незалежности Польщі, бо «Петербург зробився
багато важливішим революційним центром, ніж Варшава».
Але Ленін користується позицією Маркса після 1848 року,
щоб ділити нації на «революційні» і «реакційні». Він
«ставиться з крайньою зневагою до "маленьких націй”,
називає їх "одним з джерел паразитизму”».22
Рибалка пише, що в інтересах інтернаціоналізму Ленін
рекомендує, щоб член нації пануючої, обстоював свободу
відокремлення нації поневоленої, а член поневоленої нації
наполягав на добровільному з’єднанні націй. Обидві сторони
22. Там таки, стор. 21-22.
23
повинні прагнути «найтіснішого зближення і дальшого злит-
тя всіх націй».
Немає сумніву, що це «дальше злиття» висловлює собою
не інтернаціоналізм, а сучасну систему централізму «великих
держав» і «дальшої» асиміляції й гноблення підпорядкованих
їм націй.
Вірний цій системі, Ленін переносить її і в соціялістичний
порядок і заявляє, що «метою соціялізму є не тільки знищення
роздрібнености людства на дрібні держави і всякої
відокремлености націй, не тільки зближення націй, а й злиття
їх». [...]
Визнання конечности «дальшого злиття націй» ніяк не
можна помирити з «тезою» права на самовизначення, і тому ми
не можемо не віднести цю «тезу» до числа інших національно-
«визвольних»,гасел сучасного войовничого імперіалізму.23
Рибалка приєднується до рішень Ціммервальдської
соціялістичної конференції, яка висловилася за «свободу і
рівність прав усіх націй», але не за їх «дальше злиття».24
Рибалка твердить, що не тільки робітничий рух, але
також
національно-визвольні рухи пригноблених націй, і зокрема
тоді, копи пролетаріят бере в них активну революційну участь,
зв'язуючи своє національне визволення з його загальним
класовим визволенням, — без сумніву служить суспільному
прогресові. [...]
При чому пролетаріят гнобительської нації, принаймні його
дійсно інтернаціонально настроєна частина, зобов’язаний
помагати нам у нашій боротьбі своїм тиском на центральний
уряд.
Ми проти того, щоб петроградський уряд і петроград-
ський центральний комітет [РСДРП — І. М.] централізували в
своїх руках, перший — всю політичну владу над російською
імперією, другий — всю організаційну владу над російською
соціял-демократією. [Під «російською соціял-демократією»
23. Там таки, стор. 24.
24. Там таки.
24
Рибалка розуміє і соціал-демократії неросійських народів, що
є під Росією. — /. М. ].
Ми відстоюємо федералістичний принцип як в устрої
російської імперії, так і в організації російської соціал-
демократії.25
Українська соціал-демократія «висловилась за
об’єднання з російською соціял-демократією на основі авто-
номії», але російські соціял-демократи «найрішучіше запере-
чували об'єднання, пропонуючи нам злиття, від якого ми,
звичайно, відмовлялися і на яке ніколи не погодимося [...]
Українська соціял-демократія визнала своїм обов’язком
боротьбу за звільнення свого народу. Вона протиставила
українській буржуазній політиці, що полягає у виключному
прагненні "помиритися з урядом” [імперським. — І. М. ] ціною
невеликих поступок з його боку, політичну програму де-
мократичної автономії і тактику революційної класової
боротьби спільно з пролетаріатом усіх націй Росії проти цар-
ського ладу і за політичну й національну свободу».26 Але,
пише Рибалка, «російська соціял-демократія зустріла наш
рух з перших ДНІВ ЙОГО появи з "глибоким обуренням”»,27 як
писав Ленін до редакції «Дзвону». А на Україні
наш антагонізм з російськими соціал-демократами, [...] не
тільки не послаблювався, а безнастанно посилювався.
До нас ставилися, як до «шовіністів» і як до «сепаратистів»,
не зважаючи на те, що російські соціял-демократи, ступаючи у
слід урядовій асиміляції і користуючись її наслідками, орга-
нізовували пролетаріят в українських містах як російський
пролетаріят і цим відокремлювали його культурно від проле-
таріату сільського, чим, звичайно, порушували єдність
робітничого руху на Україні і гальмували його розвиток.
За весь час їх діяльности вони ніколи не виступали на
українській території проти національного гноблення і
25. Там	таки,	стор.	27,	28-29.
26. Там	таки,	стор.	29.
27. Там	таки,	стор.	ЗО.
25
користувалися наслідками цього гноблення, як можливістю
поширення свого впливу і своїх організацій на всю велику
українську територію, що, звичайно, значно посилювало їх
рух.
Ми не можемо мати ніяких претенсій до російських това-
ришів, що працюють серед російського пролетаріяту на ро-
сійській території чи того, що виеміґрував на українську тери-
торію, але ми говоримо про тих російських соціял-демократів,
які працюють серед нашого пролетаріяту і, визнаючи наше
«право на самовизначення», заперечують все ж за нами право
боротьби за наше національне визволення.28
Тепер, майже через пів століття після цієї дискусії між
Леніном і Юркевичем (Рибалкою), а також після досвіду
російської революції можна твердити, що передбачення
Леніна стосовно національного розвитку народів російської
імперії не виправдалися, а його програма розв’язки на-
ціонального питання — вільне самовизначення і рівність на-
цій в умовах великої багатонаціональної держави — не
здійснилася. Щодо передбачень Леніна можна згадати ще
один документ — його лист 1916 року до партійної товариш-
ки Інеси Арманд. У той час з австрійського полону втекло до
Швейцарії два російських полонених, які розповідали Лені-
нові, а Ленін Арманд, про те, що в Австрії полонених з Росії
виділяють за національностями і всіма силами відколюють
від Росії. Українці підіслали спритних лекторів з Галичини.
Ленін радіє, що за один рік з 27 000 полонених-українців
тільки 2 000 стали за самостійність «після місячних зусиль
агітаторів». І додає: «звідси витікає, що "авось” від "австрій-
ського типу” розвитку доля Росію звільнить».29
Поперше Ленін, наслідуючи Герцена, безпідставно, неґує
«австрійський тип» розвитку націй і протиставляє йому ро-
сійський тип. «Австрійський тип» — це значить відродження
націй в умовах демократії і намагання їх вирватися з австрій-
ської єдиної держави, розпад багатонаціональної держави.
28. Там таки.
29. Ленин, «Сочинения», вид. 4, т. 35, стор. 224.
26
Російський тип — це відсутність такого, як у Австрії, могут-
нього національного відродження через відсутність
демократії, ілюзія, що за російського типу нації швидше зіл-
лються, асимілюються, велика багатонаціональна Росія не
розпадеться, «"авось” від "австрійського типу” розвитку
доля Росію звільнить». Підходячи до справи історично,
«російський тип» розвитку — це той же австрійський, тільки
до революції 1848 року, тобто до краху австрійського
абсолютизму, до перемоги конституції, яка, принісши
демократичні свободи, створила передумови для відроджен-
ня в Австрії ненімецьких народів і до розпаду багатонаціо-
нальної Австро-Угорської імперії. Якби в революцію 1905
року в Росії теж перемогла конституція і настали де-
мократичні свободи, в Росії теж настав би «австрійський тип»
розвитку, тобто відродження неросійських народів і тенден-
ція до розпаду багатонаціональної Російської імперії. За-
душення царатом революції 1905 року Ленін прийняв, в
частині задушення «сепаратизму» неросійських народів, як
позитивний факт. Але історія не виправдала сподіванок
Леніна: в революцію 1917 року відродження неросійських
народів пішло ще більш радикальним шляхом, ніж в Австро-
Угорщині в XIX столітті. Ленінське — «авось» Росія не
розпадеться — не здійснилося.
Помилка Леніна полягала в тому, що він, як і Герцен, під-
дався гіпнозі великої держави, яка ніби має переваги для
проґресу й для робітничого руху. Досвід навіть зовсім
дрібненьких народів — Литви, Латвії й Естонії — довів, що у
великій російській державі цим народам жилося набагато
гірше, ніж у своїх дрібненьких державах. В кожному
відношенні їм жилося краще у своїх маленьких державах: у
відношенні загального прогресу — ці малі держави не мали
амбіції бути могутніми і не витрачали колосальних коштів на
озброєння, і, в зв’язку з цим, — у відношенні робітничого
руху, над яким у цих державах не тяжила реакційна
воєнщина.
Помилка Леніна полягала далі в тому, що царський
27
централізм, національне поневолення й асиміляцію він
прийняв за закон суспільного розвитку і на цій підставі
створив утопійну й реакційну теорію «злиття націй», яку, до
речі, ніхто з клясиків марксизму ніколи не висував. Клясики
марксизму висловлювалися за злиття націй, але під націями
вони розуміли не національності, а охоплені державами
території. Характеризуючи ранню добу капіталізму, Маркс у
«Капіталі» писав: «Нація багатіє, а народ бідніє». В цьому
розумінні нації в Англії разом з англійцями «багатіли» й
ірландці, що ненавиділи англійців. В Австрії — разом з німця-
ми однаково «багатіли» й чехи. В Росії — разом з росіянами
— поляки чи українці. Тут під нацією розуміється певний
територіяльний комплекс, обов’язково об’єднаний
(здебільшого насильно) єдиною державою. Про можливість
зближення і Злиття таких комплексів говорили Маркс і
Енгельс, а не про злиття німецької мови з чеською, росій-
ської з узбецькою, грузинською чи українською. Російська
мова може задушити узбецьку мову, як англійська віками
задушила ірландську, але тут мало б місце не вільне «злиття
націй» в ленінському уявленні, а геноцид в сталінській
реальності. Як відзначив Рибалка-Юркевич, Ленін, «щоб
вийти переможцем, змішує поняття»: територіально-дер-
жавне поняття нації з расово- чи етнографічно-культурним.
Так, у Маркса нації в територіально-державному понятті
мають тенденції до зближення і злиття. Таке зближення і
злиття вже й тепер намічається серед західньоевропейських
націй шляхом створення спільного ринку, об’єднання
культурних зусиль і т. д. Але воно зовсім не зачіпає расово-
чи етнографічно-культурного поняття нації. Тут ніякого
об’єднання, ніякого злиття. Немає претенсій з боку, на-
приклад, Англії чи Франції або Німеччини нав’язати свою
мову іншим народам Европи, як «другу рідну мову». У житті
Европи не почувається навіть найменшої тенденції до того.
Є, навпаки, інша тенденція: в кожній нації плекати етногра-
фічні діялекти й специфіку. І це не стоїть у протиріччі ні з
прогресом, ні з робітничим рухом.
В СРСР же, навпаки: помилкова Ленінова теорія «злиття
28
націй», як расово- чи етнографічно-культурних явищ,
призвела на практиці до ще більш рафінованої й тотальної
русифікації, ніж була до революції. Мовознавчу науку
мобілізовано доводити конечність створення єдиної мови за
«комунізму» (ще в XX столітті). І цією мовою має стати не
якась там, обіцяна Станіном «зональна мова», що не буде ні
російською, ні узбецькою, а таки російська мова, яка, за
твердженням більшовицьких теоретиків, вже тепер стала
«другою рідною мовою всіх народів СРСР» і хотіла б бути
нав’язаною також народам Східньої Европи, де панують
комуністичні режими. Це ніякий соціялізм чи комунізм, а
войовничий російський імперіалізм, можливий тільки за умов
задушення всяких демократичних свобод і самоорганізації
робітничої кляси і селянства. Бо за умов демократичного
соціялізму передбачалося щось зовсім інше. Австрійський
соціал-демократ Отто Бауер, враховуючи вплив на розвиток
націй демократичних свобод в Австрії, писав, як свідчить
Рибалка (Юркевич), що «нації повнотою розвинуться [а не
зіллються] тільки при соціалізмі, коли широкі маси візьмуть
участь у культурному житті, яке неминуче набере національ-
ного характеру, що прискорюватиме своєю мирною різно-
манітністю суспільний проґрес».30
Про Ленінову теорію розв'язання національного питання
в Росії можна сказати те, що Юркевич (Рибалка) сказав про
теорію Герцена. З Герценової утопійної теорії великої
прогресивної Росії виросла кадетська теорія ліберального
російського імперіалізму. З Ленінової утопійної теорії
великої неподільної соціалістичної Росії виріс, через сталін-
ський етап розвитку, модерний російський імперіалізм,-
репрезентований партійною бюрократією КПРС.
Ми назвали Ленінову теорію національного питання
утопійною тому, що він уявляв собі зближення націй як явище
добровільне і засуджував національне поневолення. В тому
ж 1916 році він писав:
ЗО. Рибалка, цит. праця, стор. 24.
29
За капіталізму знищити національний (і політичний взагалі)
гніт неможливо. Для цього потрібно знищити класи, тобто
вве—ч соціалізм. Але, базуючись на економіці, соціалізм
зо не зводиться до неї. Для усунення національного поне-
волення потрібний фундамент — соціялістичне виробництво,
але на цьому фундаменті потрібна ще демократична організа-
ція держави, демократична армія і т. ін. Перебудувавши
капіталізм у соціялізм, пролетаріят створює можливість
цілковитого усунення національної неволі; ця можливість
перетвориться в дійсність «тільки» — «тільки!» — при
цілковитому здійсненні демократії в усіх галузях, аж до
встановлення кордонів держави відповідно «симпатіям» насе-
лення, аж до цілковитої свободи відокремлення.31
Тільки на цій основі Ленін припускав зникнення націо-
нального недовір’я, тертя, а звідси і його утопійне добро-
вільне «зближення й злиття націй».
Але не сталось не тільки такого добровільного
«зближення й злиття націй», а й не створено названої вище
його передумови. Поперше, навіть економічна база СРСР не
є соціалістична, а державнокапіталістична, бо «капіталізм в
соціялізм» перебудував не пролетаріят, а пануюча над ним
бюрократія. Проте, якби навіть економічна база СРСР була
соціалістична, то й тоді цього, за Леніном, було б мало, бо
«можливість цілковитого усунення національної неволі ...
перетвориться в дійсність "тільки” — "тільки!” [Це
підкреслення «тільки» зроблено Леніном для того, щоб
звернути увагу — як важливе це «тільки»] — при цілковитому
здійсненні демократії в усіх галузях». А в СРСР же ніякої
демократії немає, особливо в національних відносинах.
Досить при цьому згадати, що коли під час «всенародного
обговорення» питання про викладову мову в школах союз-
них республік СРСР (бюрократичний «референдум»)
державні діячі УРСР Максим Рильський і Микола Бажан
висловились в газеті «Правда» від 23. 12. 58 за обов’язковість
викладання української мови, Москва, підсумовуючи «все-
31. Ленин, «Сочинения», вид 4, т. 22, стор. 311.
ЗО
народне обговорення», сказала, що всюди «одноголосно»
висловились за необов’язковість рідної мови в неросійських
республіках. «Одноголосно» означало, що думку Риль-
ського, Бажана і багатьох їм подібних московський
«референдум» не врахував.
Національна політика партійної бюрократії КПРС, яка
весь час посилається на здійснення ҐІенінової теорії, роз-
ходиться, як бачимо, навіть з Леніном. Бюрократія викинула
на смітник Ленінову утопійну фразеологію про демократич-
ні передумови і добровільність «злиття націй» і здійснює те
«злиття» в порядку організованого згори донизу насильства
над неросійськими народами СРСР.
з*
Розділ II
СТВОРЕННЯ КП(б)У І ЗБРОЙНА БОРОТЬБА
ЗА СОВЄТИЗАЦІЮ УКРАЇНИ
—Передбачення Леніна, що в демократичній Росії буде забезпечене
«самовизначення націй аж до відокремлення» спростувала найдемо-
кратичніша республіка Корейського. — Жовтневий переворот і
конфлікт Совнаркому з Українською Центральною Радою. — Ство-
рення більшовиками уряду Радянської України. — Війна Радянської
Росії проти Української Народної Республіки. — Таганрозька нарада
більшовиків України проголосила незалежність КП(б)УвідРКПІб). —
І з'їзд КП(б)У у Москві скасував рішення Таганрозької наради. —
Централізм ЦК РКП(б) викликав моральний розклад в лавах підпіль-
ної КП(б)У. — Друга радянська республіка на Україні 1919 р. і анти-
українська політика КП(б)У спричнили її падіння. — Самостійницькі
течії українського комунізму. — Ленін визнає право українського
комуніста обстоювати самостійність радянської України.
Революція 1917 року розбудила на Україні могутній націо-
нально-визвольний рух. Усі колоніальні й національні виз-
вольні рухи започатковує й очолює звичайно національносві-
дома інтелігенція. Так було і на Україні. Тут іще в царському
підпіллі діяла порівняно малочисельна група української інте-
лігенції. У квітні 1917 року представники її з'їхалися у Києві на
нараду її партійних груп і утворили Українську Центральну
Раду. За пару місяців до Центральної Ради приєдналася
переважна більшість української інтелігенції, яка вела за
З?
собою в цій справі народні маси. Селянство України, що
становило тоді 85% її населення, через свою Селянську
Спілку приєдналося до Центральної Ради. Ради солдатських
депутатів підтримали Центральну Раду. Її вплив безупинно
зростав і серед українського міського робітництва.
Уже в червні 1917 року Тимчасовий уряд Росії мусів був
говорити з Центральною Радою як з представником українсь-
кого народу, а в жовтні III Універсал Центральної Ради прого-
лосив створення Української Народної Республіки. При вибо-
рах до Всеросійських Установчих Зборів у листопаді 1917
року партії Центральної Ради (українські соціялісти-револю-
ціонери й українські соціал-демократи) здобули, як писав і
Ленін, більшість голосів на Україні. (За деякими даними 75%).
Революція 1917 року була перевіркою ленінсько-більшо-
вицької теорії національного питання. Насамперед перевірці
підпала Ленінова теза про те, що російська демократична рес-
публіка «забезпечить усім націям право вільного самовизна-
чення». Революція 1917 року випробувала під цим оглядом усі
течії російської політичної думки від «октябристів» (конститу-
ційні монархісти) через кадетів, народних соціялістів, есерів і
меншовиків, до більшовиків включно. І наслідки такі. Коли
поминути більшовиків, про яких мова буде далі, то всі інші
російські політичні партії були ворогами «вільного самовизна-
чення» неросійських народів. Дійсність показала, що не може
бути російської демократичної республіки, яка «забезпечить
усім націям право вільного самовизначення», і що в цій справі
Ленін виявився утопістом і ідеалізатором великої неподільної
Росії. Мав рацію український соціал-демократ Л. Рибалка
(Юркевич), коли напередодні революції писав: «Кожна
держава, найбільше демократична, і особливо тепер,у вік
імперіалізму, не лише ніколи не погодиться дозволити
пригнобленим націям відокремлюватися, але завжди буде
прагнути до нових територіальних набутків, до нового
гноблення націй»32
32. Рибалка, цит. праця, стор. 11.
33
Так воно й вийшло на практиці. Відразу по скиненні цара-
ту демократичний російський уряд публічно заявив устами
міністра закордонних справ кадета Павла Мілюкова, що ціл-
лю війни, яку демократична Росія вестиме «до переможного
кінця,» залишається завоювання турецьких Дарданел (вихід з
Чорного в Середземне море), а також приєднання до Росії
Галичини, що досі була під Австрією. А з приводу оголошеної І
Універсалом Української Центральної Ради 11 червня 1917
року автономії України газета російських кадетів «Речь»
писала: «Вчинок українців є прямим злочином проти закону і
викликає проти себе негайне застосування суворих законних
кар».33
У революцію ,1917 року більшовицькі організації України,
як і вся їхня партія, носили назву РСДРП (більшовиків). На
початку вони мали вплив тільки по містах та індустріальних
центрах. До національної української революції вони ставили-
ся байдуже, частіше вороже. Вони не хотіли включатися в ук-
раїнський національно-визвольний рух бодай для того, щоб
штовхати його вліво. Вони протиставлялися йому, як рухові
дрібнобуржуазному. А оскільки це протиставлення відбува-
лося в російські мові і не раз заперечувало національне від-
родження України, то український рух трактував більшовиків
як зовнішню щодо України, колонізаторську силу.
Проте в місцевостях, де українське відродження розвива-
лося особливо бурхливо, окремі члени більшовицької партії
починали міняти своє ставлення до нього. Так, у Полтаві два
видатні діячі РСДРП(б) Василь Шахрай і Сергій Мазлах стали
під кінець 1917 року на позиції самостійности України і ство-
рення незалежної від РСДРП(б) української більшовицької
партії. Такі самі настрої виникали й серед київських більшови-
ків, які діяли в центрі української національної революції.
Представниками цієї течії у Києві були тоді ВолодимирЗатон-
ський, Юрій Лапчинський, пізніше прибулий до Києва з Петро-
граду Микола Скрипник. Натомість більшовики південних і
33. Газета «Правда», від 28. 6. 1917.	, ,
34
південно-східніх міст України, як Одеса, Донбас, Харків і Кате-
ринослав з Криворіжжям, де було багато неукраїнського про-
летаріяту і куди політична хвиля українського відродження
доходила повільніше, продовжували ігнорувати національну
революцію на Україні.
Ця відмінність позицій в українському питанні більшо-
виків півночі України зКиєвом і півдня та південного сходу на
чолі з Харковом виявилася вже влітку 1917 року. Другого
липня Київський комітет більшовиків ухвалив постанову про
необхідність створення окремого більшовицького центру для
цілої України. Комітет виділив оргбюро в складі: Ґеорґій
П’ятаков (голова), В. Затонський та Ісак Крейсберґ. Одначе
київське оргбюро не було визнане більшовиками Харкова,
Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковува-
тися безпосередньо всеросійському ЦК партії в Петрограді.
Вони не хотіли координувати своєї діяльности на Україні
навіть в одному питанні — ставлення до українського
національного відродження, не хотіли виробляти в цій справі
спільну лінію, хоча в той уже час й центральний петроградсь-
кий уряд був заклопотаний українською проблемою. Неза-
лежно від інших більшовицьких організацій України київські
більшовики увійшли до Центральної Ради і навіть до її
Президії — Малої Ради.
Взагалі можна сказати, що до жовтневого перевороту
1917 року ЦК РСДРП(б), персонально Ленін, більше підтриму-
вали українську національну революцію, ніж більшовики Ук-
раїни.Тут було щось подібне до подій в Альжірі перед його
усамостійненням. Альжірські французи були більше проти
свободи Альжіру, ніж французи у Франції.
До позиції Леніна в українському питанні в 1917 році
треба нагадати ще таке. Коли вся російська демократія розпо-
чала влітку 1917 року цькувати Центральну Раду за проголо-
шення Першого Універслу, який закликав український народ
творити автономію України, Ленін писав у газеті «Правда» 28
червня 1917: «Ні один демократ не може заперечити прав
України на вільне відокремлення від Росії [... ] Проклятий ца-
рат претворював великоросів на катів українського народу
35
, Революційна демократія Росії [...] повинна повернути
собі, робітникам і сєлр Росії [... ] братерське довір’я
в статті в «Правді» з ЗО червня
есерів і меншовиків у тому, що
робітників і селян Укра
Ленін обвинувачував ка.
вони не підтримали автономію Україн, «цілковиту свободу
відокремлення України». «Ви збоживоліли від страху, панове
есери й меншовики, — писав Ленін, — піддавшися контр-
революційному галасові великоросійських поміщиків і капі-
талістів [... ] Нічого страшного [... ] ні в рішеннях, ні в вимогах
українців немає [...] Поступітесь українцям — це підказує
розум, бо інакше буде гірше, сипою українців не утримаєш, а
тільки озлобиш. Поступітесь українцям — ви відкриєте тоді
дорогу довір'я між обома націями, братерської спілки їх, як
рівних!»
Таким чином Ленін швидше протверезювався від своєї
теорії асиміляції, ніж більшовики України. Але він продовжу-
вав вірити, що в єдиній демократичній Росії можна здійснити
рівність націй. Що апарат однієї держави з центром у Росії
зможе однаково безсторонньо обслуговувати і росія, і україн-
ців, і всі інші національності.
Отже, якщо Ленін виступав проти імперіалізму Тим-
часового уряду демократичної Росії щодо України, то більшо-
вицькі організації на самій Україні, навпаки, боролися з укра-
їнським «шовінізмом» і «сепаратизмом». І треба сказати, що
Ленін не поборював такої лінії більшовиків України. Не давав
їм спеціяльних вказівок про підтримку українського руху, як
він його підтримував у «Правді». Звичайно, вказівками можна
вважати і оті його статті. Але більшовики України ігнорували ці
вказівки. За весь час революції 1917 року вони не спромоглися
видати ні одної газети чи брошури українською мовою, щоб
полегшити бодай власну пропаганду серед українського
народу.
Проте само життя зсувало більшовиків України на окре-
мішнє від цілої РСДРП(б) існування. Бувши настроєні проти
всього українського, вони самим життям були змушенні все
більше й більше вгрузати в українську проблематику. Так, на-
приклад, коли уряд Корейського став на шлях боротьби з Цен-
36
тральною Радою, київським більшовикам довелося піти на
спілку з Центральною Радою. 20 жовтня київські більшовики і
ЦР домовилися про координацію дій на випадок збройного
повстання проти уряду Корейського. А коли після жовтневого
перевороту штаб Київської військової округи став на оборону
уряду Керенського, Центральна Рада створила 7 листопада
Комітет Охорони Революції, у який від більшовиків увійшли
Леонід П’ятаков/брат Ґеорґія, і Крейсберґ. Хоч уже 9 листо-
пада Комітет цей розпався.	мл.
Центральна Рада боялася централізму нового радянсь-
кого уряду в Петрограді, боялася його агресії проти України.
Тому, між іншим, у конфлікті Совнаркому з Донським крайо-
вим урядом Каледіна, який концентрував сили для боротьби з
радянською владою, ЦР зайняла невтралістську позицію,
пропустивши козачі військазфронту на Дін. Петроград зрозу-
мів це як союз ЦР з Доном. Київські більшовики, які за вказів-
ками з Петрограду короткий час ставили ставку на «реоргані-
зацію Центральної Ради в Центральну Раду робітничих,
селянських і солдатських депутатів», відразу переорієтува-
лися і «починають розуміти, що шлях до перемоги соціалістич-
ної революції на Україні лежить не через реорганізацію Ради,
а через її ліквідацію».34 35 '••нтоямо»
У середині грудня 1917 року відбувся в Києві скликаний
Центральною Радою Перший Всеукраїнський з’їзд рад.
Обласний комітет РСДПР(б) Південно-Західнього краю (у
Києві) скликав одночасно із з'їздом рад конференціюбільшо-
вицьких організацій України. Але на конференцію прибули
представники переважно Правобережної України: Київської,
Катеринославської, Херсонської, Чернігівської, Полтавської,
Волинської, Подільської губерній та двох військових органі-
зацій Південно-Західнього фронту. Харківська, Донецька і
Одеська організації своїх представників не прислали.13 Вони
34. Д. Петровський, «Революция и контрреволюция на Украине».
Москва, 1920, стор. 13-15.
35. А. В. Лихолат, «Разгром националистическои контрревопю-
ции на Украине (1917-1922)». Москва, 1954, стор. 61.
37
боялися, що, об’єднавшися у всеукраїнському маштабі, нехай
навіть для боротьби з Центральною Радою, вони тим самим
визнають Україну як окрему країну і окрему націю.
З другого боку, серед більшовиків, які починали розуміти
силу української національної революції і співчували їй, росла
опозиція до централістів. Ці більшовики випустили перед
своєю конференцією у Києві листівку-відозву, підписану
«Соціал-демократія України». Там було написано, що інтереси
українських робітників і селянської бідноти нікому оборо-
няти, бо українські соціал-демократи й соціялісти-революціо-
нери з’єдналися з буржуазією, а російські більшовики, хоч і
добра революційна партія, але все ж російська. Характерно,
що ця відозва була звернена не до членів партії, а «до
українських робітників, вояків і селян». Цей факт збудив
обурення на конференції у Києві.36
Київська конференція більшовицьких організацій ухвали-
ла створити організацію під назвою «Соціял-демократія Укра-
їни», як підзаголовок до РСДРП(більшовиків).37 На конфе-
ренції було обрано головний комітет у складі: Євгенія Бош,
Володимир Ауссем, В. Шахрай, А. Александрова, В. Люксем-
бург, Юрій Лапчинський, В. Затонський та Іван Кулик. З них
Шахрай, Лапчинський і почасти Затонський стояли вже на
самостійницьких українських позиціях.
Перший Всеукраїнський з’їзд рад у Києві підтримав Цен-
тральну Раду, і більшовицька фракція на з’їзді опинилася у не-
значній меншості. Тоді ця фракція, разом з фракцією лівих
російських соціялістів-революціонерів. покинула з'їзд, пере-
їхала до Харкова і там проголосила себе Першим Всеукраїн-
ським з’їздом рад, до якого приєднався з’їзд рад Донбасу й
36. Сергій Мазлах і Василь Шахрай, «До хвилі. (Що діється на Ук-
раїні і з Україною)». Друге видання. Нью-Йорк, в-во Пролог, 1967
стор. 237. Дані про листівку див. також у Павла Христюка: «Замітки
матеріяли до історії української революції. 1917-1920 рр.»Т. II, Відень,
1921, стор. 147 (Фототипічний передрук. В-во Чарторийських,
Нью-Йорк, 1969).
37. Там таки.
38
Криворіжжя, що саме тоді відбувався у Харкові. Характерно,
що ліві течії в українській партії соціялістів-революціонерів
(пізніші боротьбісти) і в українській партії соціал-демократів,
які ставали на радянські позиції, з’їзду рад у Києві не
покинули, за винятком чотирьох осіб на чолі з укр. с.-д. Медве-
дєм. Через нігілізм більшовиків в українському питанні ліві
українці не відійшли від єдиного українського визвольного
фронту.
З’їзд рад у Харкові обрав свій уряд Української Народної
Республіки (більшовикам ця назва сподобалась) — «Народ-
ний секретаріат», у противагу «Генеральному секретаріатові»
Центральної Ради у Києві. Назва «Генеральний секретаріат»
походила від історичної традиції української козацької держ-
ави. А харківські «народні секретарі» хотіли з агітаційних мір-
кувань показати, що це вони протиставляють «народ» «гене-
ралам. »
Створення радянського уряду Української Народної Рес-
публіки не було справою тільки більшовиків України. Воно
було подиктоване ЦК більшовиків у Петрограді, персонально
Сталіном. ЦК РСДРП(б) в особі Сталіна, який відав тоді на-
ціональними справами в партії, поставив був ставку на завою-
вання УНР зсередини, через розчинення Центральної Ради у
радах робітничих, селянських і солдатських депутатів. Лише
коли Перший з'їзд рад у Києві став по боці ЦР, Сталін дав вка-
зівку творити окремий радянський уряд на Україні.
Ставлячи ставку на розчинення Центральної Ради в біль-
шовицьких радах, Сталін і ЦК РСДРП(б) виявили тим
незнання національних відносин в Україні. Більшовицькі орга-
нізації України не були лівим крилом в українській націо-
нальній революції, а тільки зовнішньою силою до неї. Тому
про переставлення Центральної Ради в більшовицькій бік не
могло бути мови. Полівіння в ЦР відбувалося шляхом поси-
лення в ній її лівого українського крила - українських лівих
соціял-демократів і лівих есерів. Але національна революція
не була доведена до кінця, «самовизначення аж до відокрем-
лення» не було ще реалізоване і тому лівий фланг української
революції, хоч і протиставлявся правим партіям, все ж не мав
-мь
достатніх сил, щоб очолити цілу українську ревлюцію, з
одного боку, як національно-самостійницькому, а з другого —
як соціялістично-радянську.
Оскільки Центральна Рада не визнала влади Петроград-
ського Совнаркому над Україною і не допускала радянської
влади на Україні, оскільки вона обстоювала і для Росії владу
«однородно-соціялістичну від більшовиків до народних соці-
алістів включно»,тобто заперечувала жовтневий переворот,
Совнарком підготовляв удар по Центральній Раді. Створення
у Харкові радянського уряду України було першим кроком до
цього. Петроград хотів, щоб його війна з Центральною Радою
виглядала не як національна війна Росії з Україною, а як кла-
сова війна в самій українській нації війна українського радян-
ського уряду проти українського дрібнобуржуазного уряду.
Для більшої переконливости в харківському уряді на наро-
дного секретаря військових справ був поставлений молодий
Юрій Коцюбинський, син українського письменника Михайла
Коцюбинського. Офіцер воєнного часу Ю. Коцюбинський
незадовго перед тим перейшов був з УСДРП до більшовиків.
Але Коцюбинському не дано було в розпорядження ніяких
українських військ. Війну Совнаркому з Центральною Радою
мали вести прислані з Росії війська. Російському ж команду-
ванню (Антонова-Овсієнка і Михаїла Муравйова) були під-
порядковані і окремі загони червоноґвардійців та червоного
козацтва, навербовані на Україні.
Харківські більшовики розглядали перший радянський
уряд України також тільки як ширму у боротьбі з Центральною
Радою і підкреслено ігнорували його. Делегатів з Києва розмі-
стили в Харкові, як пише більшовицький мемуарист, у катор-
жній тюрмі. У камерах тюрми «не палили і було страшно
холодно, не було світла, в жахливому стані був умивальник,
вбиральня... Народному секретаріатові також не дали примі-
щення. Спочатку він тулився в будинку губвиконкому».38 39
38. Христюк, цит. праця, т. II, стор. 73.
39. Журнал «Летопись революции». Харків, 1924, ч. 4(9), стор.
166-185.
40
Так найвища влада Радянської України тулилася в приймах
коло «підлеглого» їй губерніяльного органу влади.
Через три дні після з'їзду рад у Києві, 19 грудня 1917,
Петроградський Совнарком видав «Маніфест до українського
народу» з ультимативними вимогами до Центральної Ради по-
вернути роззброєним радянським частинам і червоній Гвардії
відібрану зброю. Іншими словами — капітулювати й здати
владу більшовикам.
Так почалася війна між РСФСР і УНР. Наступ радянських
сил вівся у двох напрямах: на Харків з Курська і на Бахмач-Київ
з півночі. Командувач харківської групи В. Антонов-Овсієнко,
прибувши в Харків, зовсім ігнорував владу Народного Секре-
таріату. Один час він хотів навіть виарештувати його. А коман-
дувач київської групи Муравйов, зайнявши Київ, влаштував
там різанину, розстрілюючи кожного, у кого знаходили
посвідку українською мовою. Так, наприклад, був розстіля-
ний член Центральної Ради боротьбіст Олександер Заруд-
ний, який разом з іншими боротьбістами змовлявся з
Совнаркомом за радянський переворот на Україні. Взагалі
червоні окупанти поводилися, як найгірші колонізатори. В.
Затонський згадує, як більшовицький комісар Дубенського
повіту на Волині, на прохання дозволити поставити п'єсу
«Сватання на Гончарівці», яка без перепон ставилася в царські
часи, відповів: <Грати дозволю, тільки не на контрреволюцій-
ній мові».40
Словом, розшарування в українському народі йшло не
тільки по лінії класовій, але й по національній. До окупаційних
більшовицьких військ не раз приєднувалися праві російські
елементи. Наприклад, голова Київської міської управи Рябцов
висловився за окупацію Києва Муравйовим. Серед забитих у
боях у Києві червоноґвардійців було знайдено кілька
колишніх царських поліцаїв. Сам Муравйов виявився білим
офіцером і перейшов пізніше на бік Колчака. Один член
радянського уряду України, народний секретар пошт і
40. В. Затонський, «Національна проблема на Україні. (Доповідь
на пленумі ЦК ЛКСМУ)». ДВУ, червень 1926.
41
телеграфів Мартинов, перейшов пізніше на бік Денікіна.41
Керівник донецьких більшовиків Артем (псевдонім, справжнє '
прізвище Федор Сергєєв), щоб приєднати до Росії хоч
частину українських земель, створив незалежну від України
Донецько-Криворізьку республіку. З другого боку, ігноруван-
ня більшовиками національного відродження України стри-
мувало еволюцію лівих елементів Центральної Ради на
радянські позиції. Вони разом з цілою ЦР обороняли
національні здобутки української революції.
Перед вступом більшовицьких військ у Київ Центральна
Рада оголосила IV Універсал, у якому було проголошено
самостійність Української Народної Республіки. Уряд УНР
склав з Австро-Німеччиною у Бересті мировий договір, за
яким німецькі війська були запрошені на Україну допомагати
ЦР в боротьбі з російсько-більшовицькою окупацією. Але за-
прошення німців на Україну означало також самоліквідацію
УНР. 29 квітня 1918 штаб німецьких військ організував у Києві
державний переворот, у якому Центральна Рада була розпущ-
ена, УНР ліквідована і на Україні була створена монархічна
влада на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Війна РСФ
СР проти УНР не принесла користи ні тій, ні тій стороні.
Мирові переговори з Німеччиною й Австро-Угорщиною
провадили в Бересті дві сторони — Совнарком РСФСР і Цен-
тральна Рада УНР. Голова радянської мирової делегації Л.
Троцький на початку визнавав самостійне представництво
уряду УНР. Одначе після створення в Харкові уряду радян-
ської України останній відразу вислав у Берестя свою делега-
цію, яка керувалася деклярацією харківського Народного
Секретаріату. А в декларації було сказано, що Совнарком
РСФСР "Є повновласним виступати [у Бересті — І. М ] від
імени всієї Російської Федерації і що делегація Українського
Робітниче-Селянського уряду послана [в Берестя — І. М.] для
того, аби викривати самозванні виступи Української Центра-
41. Христюк, цит. праця, т. II, стор. 135. Також «Летопись револю-
ции».1924, ч. 4(9), стор. 166-188.
42
льної Ради, і вона буде діяти в складі загальноросійської
делегації і в цілковитій згоді з нею».42
Троцькому залишалося тільки приєднатися до харківсь-
кого радянського уряду, який був більш централістичний, ніж
центральний радянський уряд у Петрограді. Харківський
радянський уряд України не визнавав проголошеної IV Універ-
салом Центральної Ради 22 січня 1918 року самостійности
України. Він уважав Україну складовою частиною РРФСР.
Одначе німецько-австрійська сторона продовжувала вести
переговори з представниками Центральної Ради УНР.
Берестейський мировий договір припиняв війну між
Австро-Німеччиною і РСФСР. Окремий договір з Україною
передбачав, що австро-німецькі війська мають допомогти
Центральній Раді звільнити українську територію від росій-
сько-більшовицьких військ. Підтиском німецької армії! військ
Центральної Ради війська РСФСР швидко покидали Україну.
Створений у Харкові радянський уряд України, який після
захоплення Муравйовим Києва устиг переїхати туди 12 лю-
того і перебував там два тижні, покидав Україну разом з війсь-
ками РСФСР. 17-19 березня він скликав у Катеринославі II
з’їзд рад України. Лише на цьому з'їзді більшовики зрозуміли,
яку велику помилку вони зробили, пішовши війною проти уря-
ду Центральної Ради. В резолюції з'їзду було сказано, що
радянська сторона готова «підписати навітьті тяжкі умови, які
нав’язує Україні мировий договір ЦентральноїРади з Австро-
Німеччиною, але при умові цілковитого невтручання Австро-
Німеччини у внутрішнє життя України.» А за день до II з'їзду
рад Народний Секретаріат більшістю голосів — чотири проти
трьох — ухвалив пропозицію Емауїла Квірінґа (з Катерино-
слава) увійти в переговори з Центральною Радою для припи-
нення боротьби на таких умовах: щоббули збережені ради ро-
бітничих депутатів, щоб більшовицькі організації на Україні
могли легально існувати. Ця постанова на другий день була
скасована, але вона свідчить проте, що більшовицькі керівни-
42. Газета «Правда» від 28. 1. 1918.

ки на Україні зрозуміли були свою помилку, штовхнувши Сов-
нарком РСФСР на війну з Центральною Радою.
У згаданій постанові Народного Секретаріату було також
сказано, що на Україні «радянська влада в сучасний момент не
має під собою ніякого ґрунту».43 Про це саме свідчили рік
пізніше два більшовицькі автори Мазлах і Шахрай у книзі «До
хвилі»: «Ми понесли поразку не тільки тому, що прийшли
німці... [...] Навпаки, [...] не будь сієї "окупації”, нас, як
партію, все одно вигнали б з України».44
В той час більшовицькі організації південних і східніх об-
ластей України, поборюючи українську державність, творили
в себе сепаратистські республіки, аби не визнати єдиного ук-
раїнського (навіть радянського) уряду і української держав-
ности. Таким способом була створена Донецько-Криворізька
республіка, Одеська республіка, Донська республіка і Крим-
ська республіка. Уже Народний Секретаріат під головуванням
М. Скрипника у спеціальній декларації 7 березня 1918 р. засу-
див цей сеператизм і проголосив усю територію України в ме-
жах III і IV Універсалу Центральної Ради неподільною дер-
жавою.
II з’їзд рад у Катеринославі 17-18 березня 1918 р. підтвер-
див цю постанову Народного Секретаріату. Але стосовно
самостійности радянської України цей з’їзд рад на вимогу
більшовицької фракції ухвалив більшістю голосів, що радян-
ська Україна залишається «тісно зв’язана федеративними
зв'язками з Всеросійською робітничо-селянською республі-
кою». Хоча в цій постанові з’їзд рад мусів ствердити, що
фактом існування самостійної УНР «формально федерація
зараз припинена».45
Протягом квітня 1918 року Україна була цілком зайнята
німецькими військами, а також кількома дивізіями Централь-
ної Ради, які згодом німці роззброїли. Покидаючи Україну,
43. «Летопись революции», 1928, ч.5, стор. 149.
44. Мазлах і Шахрай, цит. праця, стор. 283.
45. «Історія КП(б)У в матеріялах і документах», частина 2, Харків,
1934, стор. 280-281
44
більшовицькі провідники організували в останньомі її місті,
Таганрозі, дві важливі наради. 16-18 квітня відбулася там пер-
ша і остання сесія обраного на II з’їзді рад у Катеринославі
ЦВКУК (на тодішні відносини — Верховна Рада). Сесія
ухвалила ліквідувати Народний Секретаріат, розпустити для
підпільної роботи на Україні ЦВКУК і створити повстанський
центр, так звану «Повстанську дев’ятку», у складі 4 більшови-
ків, 4 лівих російських есерів і одного українського соціал-
демократа. Від більшовиків у дев’ятку увійшли — Г. П’ятаков,
Затонський, Скрипник і Андрей Бубнов. Від російських лівих
есерів — Сергій Мстиславський, Терлецький, Сіверо-Одоєв-
ський і Сьомушкін. Від лівих українських соціал-демократів
Петро Слинько.
Через два дні після саморозпуску першого радянського
уряду України відбулася 18-20 квітня в Таганрозі партійна на-
рада більшовицьких організацій України, відома в історії під
назвою «Таганрізька нарада». У нараді брали участь пред-
ставники більшовицьких організоцій Києва і Катеринослава.
Представники Харкова і Донбасу своїх делегатів не вислали. У
той час вони творили сепаратну від України Донецько-Криво-
різьку республіку. Крім того, на Таганрізькій нараді брали
участь з дорадчим голосом преставники лівих українських
соціял-демократів на чолі з П. Слиньком.
Ліві українські соціал-демократи почали відколюватися
від УСДРП в період загострення відноси між Центральною
Радою і Совнаркомом. Очолював цю групу Євген Неронович,
який перед II з'їздом рад був народним секретарем військових
справ. Під впливом муравйовських розстрілів у Києві
Неронович вийшов з Народного Секретаріяту і поїхав у
містечко Великі Сорочинці на Полтавщині до своїх родичів.
При вступі туди військ Центральної Ради був ними розстріля-
ний. Після Нероновича групу лівих УСДРП очолив П. Слинько.
Група ця мала намір стати незалежною радянською самостій-
ницькою партією. Як писав пізніше у більшовицькому
історичному журналі «Літопис революції» видатний член цієї
групи Офанасій Буценко, у Києві від УСДРП відкололось і
пристало до цієї групи 40 осіб. Буценко твердить, що на II з'їзді
45
рад у Катеринославі фракція лівих українських соціал-
демократів нараховувала 51 чоловіка. Пізніше ця група
влилася до КПУ і дала більшовицькій партії таких діячів, як
Євген Медвідь (Медведєв), що був головою першого ЦВКУК,
Буценко, Слинько, Євген Касяненко, Врублівський, Галя
Тимофієва, Радченко, Криворотченко, Легейда та інші.
Партійна нарада в Таганрозі оформила існування окремої
більшовицької партії на Україні. В цьому питанні на нараді
було внесено дві пропозиції. Від керівника катеринославської
організації Е. Квірінґа була така пропозиція: «Створити авто-
номну партію з своїм Центральним Комітетом і з своїми з’їз-
дами, але підлеглу Центральному Комітетові і з’їздам Росій-
ської Комуністичної Партії» .(За півтора місяця доТаганрізь-
кої наради VII з'їзд більшовицької партії перейменував її з
РСДРП(б) на РКП(б)). Другу пропозицію від «групи товари-
шів» вніс Микола Скрипник. Пропозиція ця була така:
«Створити самостійну комуністичну партію, яка має свій
Центральний Комітет і зв'язана з Російською Комуністичною
Партією через міжнародну комісію (III Інтернаціонал)».
За пропозицію Квірінґа голосувало 21 особа. Пропозицію
Скрипника, як дуже принципову, голосували поіменно. За неї
голосувало 35 осіб. Таким чином, починаючи від Таганрізької
наради 19-20 квітня і аж до І з’їзду КП(б)У у Москві в липні 1918
року, існувала формально незалежна від РКП(б) і рівноправна
з нею більшовицька партія на Україні, подібна до польської,
румунської, німецької чи якоїсь іншої, незалежної від росій-
ської, комуністичної партії іншої країни.
Саме собою зрозуміле, що рівноправність комуністичної
партії України з російською означала б і цілковиту рівноправ-
ність України з Росією, цілковиту самостійність України. Бо за
комуністичної впади носієм суверенности держави є її кому-
ністична партія. Якщо ця партія організаційно незалежна від
будь-якої іншої комуністичної партії, керована нею держава є
суверенна.
Друге важливе питання, яке розглядала Таганрізька нара-
да, було питання про назву партії. У цьому питанні було три
пропозиції. Перша пропозиція Скрипника: назвати партію —
46
Комуністична партія (більшовиків) України». Друга пропози-
ція Квірінґа — «Російська комуністична партія на Україні». І
третя пропозиція Шахрая й Лапчинського — «Українська ко-
муністична партія». Ця третя пропозиція виходила від крайніх
самостійників, які домагалися, щоб і в назві партіїбула відбита
цілковита рівноправність української більшовицької партії з
російською. Бо раз остання зветься «Російська комуністична
партія», а не «Комуністична партія Росії», то так само мусить
називатися і комуністична партія на Україні — «Українська
комуністична партія». Цебто, партія української нації,а не тіль-
ки території України. Пропозицію Шахрая й Лапчинського, як
говорять документи Таганрізької наради, обстоювала також і
присутня на нараді група українських соціял-демократів.
Нарада прийняла компромісову пропозицію Скрипника,
який певне не хотів навколо назви партії колоти нараду. По-
дібну назву приймали пізніше й компартії деяких незалежних
країн. (Наприклад, комуністична партія Німеччини тощо). За
пропозицію Скрипника голосувало 34 особи. Ця назва зали-
шилася за КП(б)У до 1952 р., коли з її назви було викреслено
слово «більшовиків», як то зроблено і в КПРС. Від 1952 року
КП(б)У стала називатися КПУ.
На партійній нараді в Таганрозі було обрано оргбюро,
якому нарада доручила підготувати скликання І з'їзду КП(б)У.
До складу бюра увійшли — Г. П'ятаков (голова), М. Скрипник
(секретар), Станіслав Косіор, В. Затонський, Я. Гамарник, А.
Бубнов, І. Крейсберґ.46
Очевидна річ, що ні П'ятаков, ні інші подібні йому більшо-
вики, які голосували на Таганрізькій нараді за самостійність
КП(б)У, не були самостійниками в національному розумінні ні
до наради, ні після неї. Отже виникає запитання: чому вони
голосували за самостійність КП(б)У?
Більшовицька література пояснювала це, наприклад, що-
до П’ятакова та очолюваної ним на Таганрізькій нараді гру-
пи «лівих комуністів», яка становила там більшість, тим, що,
мовляв, вони прагнули «звільнитися від зв’язків із керівниц-
46. Про Таганрізьку нараду там таки, стор. 282.
Я
твою ЦК РКП(б), щоб розв'язати собі руки для боротьби проти
Берестейського договору».47 Як відомо, ліві комуністи в
РКП(б) на чолі з Бухаріном вважали Берестейський договір з
Німеччиною зрадою революції. Цього погляду трималися
Київська, Харківська та деякі інші організації більшовиків Ук-
раїни. Оскільки Берестейський договір з-РСФСР України не
торкався і більшовиків України ні до чого не зобов'язував, ліві
комуністи (на Україні і в РСФСР) плекали плани продовжу-
вати революційну війну з німецьким іперіялізмом на території
України. Для цього на Україну виїхала з Росії ціла група видат-
них лівих комуністів, яка в Росії програла боротьбу з Леніном
за Берестейський мир. Валерій Межлаук приїхав до Харкова,
Косіор і Андрій Бубнов до Таганрогу на нараду. Ці два останні
були обрані на нараді, як уже знаємо, до оргбюра КП(б)У.
Вони, можливо, теж голосували на нараді за самостійну
КП(б)У, хоч Бубнов нічого спільного з Україною не мав.
Одначе пояснювати позицію групи П'ятакова на Таган-
різькій нараді тільки планами «лівого комунізму» вести
революційну війну з німецькою окупацією на території Укра-
їни не можна. Бо лівими комуністами були й харківські
більшовики, які на своїх зборах у лютому 1918 року ухвалили
резолюцію проти ленінського ведення берестейських пере-
говорів, за продовження війни з Німеччиною. Резолюція кін-
чалася закликом — «Смерть не страшна! Хай буде, що буде!»48
Проте харківські більшовики не тільки не підтримували само-
стійности КПУ, але не визнавали ніякої КПУ, навіть підлеглої
РКП, і тому не брали участи в Таганрізькій нараді.
Самостійницька позиція київських лівих комуністів на
Таганрізькій нараді пояснувалася тим, що вони були нетільки
принциповими противниками централізму ЦК РКП й Леніна,
але ще й діяли в центрі українського національного відро-
дження і бачили його розмах і силу. Вони рахувалися з фактом
створення української держави Центральною Радою і з
фактом визнання цієї держави міжнародними чинниками
47. Там таки.
48. Там таки, стор. 277-279.
48
(союзом центральних держав на чолі з Німеччиною). Словом,
київські ліві комуністи кипіли в котлі української революції,
були силою обставин з нею пов'язані і розраховували вико-
ристати її сили (головним чином українське селянство) проти
німецької окупації України. Тому вони шукали зв’язку з цими
силами, на Таганрізькій нараді бльокувалися з українськими
більшовиками-самостійниками і обрали їхнього представника
Скрипника головою наради і секретарем оргбюра КП(б)У. А
втім Скрипник був тоді теж лівим комуністом київського на-
прямку.
Тут треба підкреслити, що київський лівий комунізм,
мабуть, приципово відрізнявся від харківського. Київський
був більш інтернаціоналістським, він говорив про «світову
комуну» без будь-якого «старшого брата» в ній. А харківські
більшовики були ближчі до меншовиків і не визнавали
Берестейського миру як ганебної поразки «родіни» і від-
чахнення від неї самостійної України. З цих міркувань вони
стали гарячими антиукраїнськими сепаратистами і відірвали
від України цілу територію, оформивши її як «Донецько-Кри-
ворізьку республіку», з наміром пізніше підпорядкувати хоч
цю частину України Російскій Федеративній Республіці.
Отож, хоч теоретично П'ятаков заперечував національно-
визвольні рухи в добу імперіялізму (його дискусія з Леніном
перед першою світовою війною), проте практично він сам і
його київська група більшовиків ставали все більшеорганіч-
ною частиною української революції. Не випадково голова
уряду Директорії УНР Володимир Чехівський рік пізніше при
мирових переговорах з Москвою, відкидаючи співпрацю з
більшовиками на Україні, як із силою зовнішньою, не укра-
їнською, так говорив про групу П'ятакова: «Ми нічого не маємо
проти групи П’ятакова, як соціально-громадської групи, і
навіть хотіли б мати їх у складі нашого уряду, з огляду на їх
вплив на частину робітників»49 Так голова уряду УНР не міг
сказати про харківських чи катеринославських більшовиків.
49. Мойсей Рафес, «Два года революции на У крайнє». Москва,
1920, стор. 129-131.
49
Іще одною важливою причиною самостійницької позиції
більшовиків України на Таганрізькій нараді було те, що ця на-
рада діяла без будь-якого впливу російского центру. Той
центр був дуже заклопотаний питаннями миру з Німеччиною.
На цьому ґрунті в самому центрі Ленін був один час у
меншості. Транспортною розрухою (демобілізація двадцяти-
мільйонової армії) Таганріг був фактично відірваний від
Москви, і партійна нарада там діяла без будь-якого тиску
згори. В таких обставинах люди діяли на власну відповідаль-
ність з урахуванням всіх обставин української революції і без
обов'язку підпорядковуватися центрові «в порядку партійної
дисципліни».
Цей момент особливо кидався у вічі на І з'їзді КП(б)У у
Москві в липні 1918 року. З’їзд був під боком у ЦК РКП(б) і
навіть на утриманні цього ЦК. Підтиском ЦК з'їздом керувала
антиукраїнська катеринославська емігрантська (жила в РСФ-
СР) група на чолі з Яковлевим (Епштейном) і Квірінґом, яка на
Таганрізькій нараді була в меншості. На з’їзд не були за-
прошені такі видатні більшовики-самостійники, як Лапчинсь-
кий, Шахрай і Мазлах (ці два перебували тоді в Саратові).
Скрипник, як секретар оргбюра КП(б)У, мусів був один
обороняти рішення Таганрізької наради. Але за це його не
обрали до ЦК КП(б)У і взагалі ЦК РКП(б) усунув його з
української роботи і ніби на посміх послав його на роботу в ЧК.
Очевидна річ, з’їздові було нав’язане і рішення — скасувати
постанову Таганрізької наради про незалежність КП(б)У від
РКП(б). Постановою І з’їзду КП(б)У остання була перетворена
на підлеглу ЦК РКП(б) організацію, типу великої обпасти.
Характкерно, що більшовицькі організації на Україні в
німецько-гетьманському підпіллі діяли в протилежному з
більшовиками-еміґрантами у Москві напрямкові. Якщо еміг-
ранти тягли до підпорядкування КПУ Центральному Коміте-
тові РКП, то підпільні на Україні більшовики тягли в бік
унезалежнення КПУ від РКП, діяли в дусі Таганрізької наради.
Поперше, підпільники-більшовики засуджували «бандитські
грабунки у Києві (Муравйова)... а також інших ватажків
розкладених совєтських загонів». Далі вони вимагали підпо-
50
рядкування московського оргбюра КП(б)У київському під-
пільному більшовицькому Всеукраїнському комітетові, який
вони встигли створити в Києві під час легального з’їзду проф-
спілок України. А не навпаки — підпорядкування українського
підпілля оргбюрові і Москві, як того хотів ЦК РКП. Далі
підпільники більшовики вимагали, щоб члени КП(б)У, які
«евакувалися з України і засіли по різних комісаріатах...
повернулися до підпільної роботи на Україні». Словом, з
листування підпільного більшовицького центру на Україні,
листування, скупо поданого в московському журналі оргбюра
КП(б)У «Коммунист», видно, що підпільний більшовицький
центр у Києві почував себе незалежним щодо емігрантів у
Москві і без теоретичного підходу до національного питання
практично оформлявся, як і Таганрізька нарада, в суверенний
центр українського більшовизму. Бо того вимагала українська
дійсність з реально існуючою українською державністю,
відгородженою від Росії реальним кордоном.
Київський підпільний більшовицький центр ставив такі
умови оргбюрові КП(б)У:
Потрібно, щоб оргбюро було зв’язане виключно з Всеукра-
їнським комітетом [а не безпосередньо з місцевими організаці-
ями на Україні — І. М.]. Посилання людей і коштів місцевим
організціям треба здійснювати через Всеукраїнський комітет,
який розподілятиме їх відповідно до потреб різних міс-
цевостей. Треба, щоб усі зв'язки оргбюра з місцевими органі-
заціями йшли через Всеукраїнський комітет. З другого боку,
треба, щоб усі місцеві організації всі свої зв'язки з оргбюром
вели через Всеукраїнський комітет. Всеукраїнський комітет,
зосереджуватиме в своїх руках усі відомості з місць, а потім
буде пересилати їх до Москви.50
Оргбюро, звичайно, не пішло на ці умови, маючи
очевидно підтримку, а то й інструкції з ЦК РКП. Спираючися
на великі матеріальні субсидії РРФСР, оргбюро нав’язувало
безпосередні зв’язки з українським підпіллям, ізолюючи київ-
ський центр від його периферії. З другого боку, київський
50. «Історія КП(б)У...», частина 2, стор. 341-355.
51
центр, де тільки можна, підкреслював непоінформованість
Москви в українських справах. Так, наприклад, представники
Києва говорили в Москві, що у відношенні селянських
повстань на Україні московська преса перебільшує: «Загаль-
ного повстання поки ще немає».51
Одначе стати незалежним центром на Україні Київському
центрові не почастило. Навпаки, оргбюро потроху перебрало
в свої руки керівництво більшовицьким рухом на Україні, так
що до моменту скликання І з'їзду КПУ Всеукраїнський партій-
ний центр зовсім захирів і І з’їздом КПУ був розпущений.
Москва не випускала з своїх рук керівництва радянською
революцією на Україні.
Після першого з’їзду КП(б)У її ЦК залишився на еміграції в
Москві і перебрав до своїх рук керівництво підпіллям на Укра-
їні. Очевидно, що цей відрив партійного центру від своєї пар-
тійної периферії шкодив справі. Нормальним було б, коли б
ЦК КП(б)У переїхав у підпілля на Україну і на місці керував
роботою партії. Але ЦК РКП(б) так був наляканий відділенням
КП(б)У від РКП(б) на Таганрізькій нараді, що волів втратити на
партійній роботі на Україні, аби тільки не випустити зсвоїх рук
керівництва КП(б)У. Цей страх ЦК РКП(б) диктувався також й
історією з «Тимчасовим Всеукраїнським партійним коміте-
том» у Києві в протигетьманському підпіллі. Цей комітет не
бажав підпорядкуватися Оргбюрові КП(б)У у Москві, а вима-
гав підпорядкування собі цього Оргбюра. Вимагав невтру-
чання Москви в роботу кожної партійної організації на Україні,
а тримати зв'язки з Україною тільки через нього — Київський
партійний центр.
Ці вимоги були цілком зрозумілі й обґрунтовані інтере-
сами партійної справи: керувати підпіллям може тільки той,
хто сам сидить у підпіллі, а не «засів по різних комісаріатах» у
Москві. Але ЦК РКП(б) хотів не тільки партійний центр КП(б)У
тримати коло себе під боком, але через нього направляти
роботу і кожної партійної організації на Україні. Фактично цим
заперечувалися права самого ЦК КП(б)У.
51. Там таки, стор. 340.
52
Так оформилась організаційно КП(б)У, що сама сиділа в
підпіллі, а керував нею на правах українського відділу при ЦК
РКП(б) — ЦК КП(б)У, незалежний і відорваний від своєї пе-
риферії.
Ця організаційна система уже тоді, в перші місяці її існу-
вання, привела до присякнення в КП(б)У авантюрницькихеле-
ментів і була одною з передумов бюрократичного переро-
дження партії. Так уже в протоколах Оргбюра з 3 червня 1918
року читаємо, що в Москві стали створюватися поруч
Оргбюра також обласні українські центри — для Києва,
Одеси, Харкова. Люди, які нехотіли йти в українське підпілля,
вигадували для себе роботу. Вони навіть і не претендували
керувати областями, вони тільки хотіли виправдати своє
перебування у Москві. З приводу цього Оргбюро ухвалило:
1)	За межами України повинен існувати тільки один радян-
ський і один партійний центр, які обслуговують рух на Україні.
2)	Організація обласних центрів потрібна в самій Україні, на
місцях, а не за межами України в Москві. Обласні центри вже
організуються тепер у Києві, Одесі й Харкові.
3)	Створення паралельних конкуруючих організацій непри-
пустиме. Наявних працівників треба зараховувати в різні
відділи Народного Секретаріяту, вільних — спрямовувати для
праці на Україну.57
Слово «конкуруючих» свідчить про те, що створювалося
за межами України по кілька одеських, харківських та всяких
інших обласних центрів. Це вже щось на зразок «Чорноморсь-
кої контори по заготівлі копит і рогів» з роману Ільфа і Петрова
«Золоте теля». У матеріялах до історії КПУ знаходяться про-
образи і героя того роману — Остапа Бен дера. Так, на другому
з'їзді КП(б)У, що відбувся в Москві 17-22 жовтня, голова Мико-
лаївського підпільного губкому партій Аркадій розповів таке:
Особливо ми терпіли від епідемії [... ] «катання» в Москву й
назад. Знайдеш товариша, приладиш його до праці, він
посидить тиждень і заявить, що їде в Москву. Такі мандрівники
дуже шкодили партійній і організаційній роботі. З'являючись в 52
52. Там таки, стор. 355-356.
53
ЦК [в Москві — І. М.], вони представляли вигадані і, звичайно,
неправильні доповіді про становище на місцях і діставали зЦК
кошти і повноваження їхати знову на Україну і створювати
організацію, яка фактично давно вже існує. Ці люди звичайно
або зовсім не прибували в організацію після свого повернення
на Україну, або з'являлися після того, як гроші, одержані ними,
були розтрачені, з’являлися для того, щоб дістати гроші для
роботи вже від нас, а якщо пощасливиться, то й мандатик, і щоб
знову поїхати до Москви.53
З протоколів Другого з'їзду КП(б)У довідуємося, що таких
«мандрівників» було вже тоді в партії чимало. Вони не тільки
їздили, а й очопяпи організації. У звітах на другому з'їзді зу-
стрічається багато фактів про ніби масовий зріст підпільних
організацій. Але роботи не видно ніякої. Так, наприклад, пред-
ставник Харкова хвалився, що по губернії нараховується коло
тисячі організованих підпільних членів партії. І хоч «бюджет
від І до II з'їзду досяг 200 тисяч карбованців», проте ніякої
роботи не зроблено, «помітне пасивне ставлення до не-
легальних методів боротьби». Сільські вчителі діставали тоді
40 карбованців на місяць. Отож за чотири місяці між першим і
другим з'їздами КП(б)У її Харківська організація могла
утримати 125 зовсім звільнених для партійної роботи підпіль-
ників. А хтось ці гроші змарнував без наслідків.
А от на Чернігівщині організація КП(б)У нараховувала
всього 60-80 членів, і ця губернія потрясала Україну
повстаннями проти німецької окупації і гетьманської влади. І
повстаннями саме більшовицькими.
Але. в цілому по Україні підпільна робота КП(б)У була
дуже слаба, і радянське повстання було організоване більше
боротьбістами, лівими есерами та анархістами (Махно) Біль-
шовицьких повстанських загонівбуло мало. Хоча гроші на під-
пільну роботу КП(б)У діставала від держави (РСФСР), а не з
членських внесків, як інші партії.
Немає навіть приблизних даних, скільки КП(б)У дістала
грошей. Але з протоколів першого з'їзду відомо, що Оргбюро
53. Там таки, стор. 352.
§4
відпустило по 25 тисяч карбованців на кожен район. (Район
міг об’єднувати кілька повітів або й губерній). Потім додатко-
во по 1о тисяч, а подекди й більше. Представник Києва на
другому з’їзді КП(б)У доповідав: «Усього витрачено грошей по
губернії 569963 карбованці». Вони «могли купити друкарню,
та її ніде було поставити».
Як конкретно розходилися більшовицькі партійні гроші
по приватних кишенях, можна бачити з прикладу, наведеного
в спогадах А. Котляра, написаних для «Російського інституту»
Колюмбійського універсітету і збережених в архівах того
інституту.
Автор розповідає, як він, боротьбістський підпільник,
дістав випадково явку на більшовицьке підпільне мешкання у
Полтаві. Щоб дістатися до того мешкання, треба було зайти в
підміське село Семенівку і спитати Бойка. Йому сказати: «Вам
привіт від Івана Йвановича». Той мусів відповісти: «Ми ждемо
його з нетерпінням». Після цього Бойко мусів дати адресу
більшовицької квартири в Полтаві. Бойка в хаті не було, дру-
жина сказала, що він на млині, вони (Бойко і ще хтось)
будують млин.
Коли прийшов Бойко і Котляр йому сказав: «Вам привіт від
Івана Йвановича», той замилився і почав говорити про щось
ніби давно забуте. Котляр налякався, що він не туди потрапив і
попросив швидко дати відповідь на «привіт». Бойко не хотячи
згадав: «Ага, ми ждемо його з нетерпінням». Після того Бойко
назвав полтавську адресу — вулиця Шевченка, 75 Наця По-
пенко, а вона вже дасть зв’язок до Павла або Серьоги.
На Шевченківській 75 Котляр знайшов у дворі три
одноповерхові будинки. Клои він спитав Нацю Попенко, хтось
показав на зачинене віконнцями вікно на веранді одного
будинку. Котляр довго стукав, доки якась жінка з іншого
будинку не спитала — кого він шукає. Коли він назвав Нацю
Попенко, жінка підозріло оглянула Котляра і швидко сказала,
що мешкання Наці Попенко розгромлене вартою (поліцією)
вже кілька тижнів тому. Що кожен день сюди приходять і тут
вартують поліцаї. Зараз випадково їх немає. «Скоріше йдіть
геть!»
55
Котляр ішов по вулиці і з обуренням згадував Бойка. Цей
більшовицький «підпільник» цікавиться своїм млином, якого
будує напевне на партійні гроші, а на підпільному мешканні не
був уже давно. Але чому Павло, Серьога та й сама Наця
Попенко, яка не була арештована (так сказала жінка на Шев-
ченківській, 75), чому вони не погасили підпільної квартири,
як партійної явки? Чому Бойко не був ними попереджений,
щоб нікого туди не спрямовував? Чи не займалися вони теж
будівництвом власних «млинів» на партійні гроші? І чи не тому
вартувала кожен день поліція, щоб захоплювати таких «явоч-
ників», як Котляр?! Пізніше, коли Котлярові довелося брати
участь у повстанні, він зрозумів, чому так мало було більшо-
вицьких партизанів у протигетьманському повстанні: вони
будували «млини», а не партизанили.
Це не рначить, що більшовицька партія була побудована
на гірших організаційних засадах, ніж інші революційні партії
того часу. Також не значить, що більшовицьке членство
добиралося з гіршого морально елементу, ніж членство інших
революційних партій. Навпаки, є підстави вважати, що біль-
шовицька партія була в дореволюційні часи міцнішою за інші
партії. Не тільки тому, що базувалася на опрацьованих
Леніном чіткіших організаційних засадах, але й тому, що спи-
ралася на глибшу, ніж у інших партіях, теорію революційного
марксизму, доповнену ленінізмом.
Слабість більшовицьких організацій після Жовтневої
революції полягала в тому, що в партії продовжував незмінно
діяти Ленінів організаційний принцип «демократичного цент-
ралізму» з професійними революціонерами на чолі партії,
яких партія перестала продукувати. Якщо до революції про-
фесійні революціонери були цементуючою партію керуючою
нею силою, то після захоплення партією державної влади
вони почали втрачати цю властивість.
Підпільна організація і державна влада, професійний
революціонер і червоний міністер чи губернатор — це явища,
які соціяльно й психологічно виключають одне одного. Про-
фесійний революціонер спирався на свідомих жертовних
членів підпільної організації. Міністер і губернатор сперлися
56
на силу держави і матеріально залежних від них урядовців.
Колишньому професійному революціонерові, що став народ-
ним комісаром, важко відрізнити, з яких мотивів державний
урядовець виконує його накази — чи з революційної свідомо-
сти, чи з намагання вислужитися й підвищитися, чи покищо з
того й другого мотиву. Керівник оцінує роботу державного
урядовця за наслідками праці, а ці наслідки перестали бути
прямо пропорційні революційній свідомості й жертовності.
Та й сам професійний революціонер,ставши державним
діячем, не залишився незмінним. Це показав уже досвід біль-
шовиків України, які, вийшовши в 1918 році на еміграцію до
РСФСР, залюбки влаштовувалися там на керівних посадах і
не дуже охоче йшли в гетьмансько-німецьке підпілля.
Крім того, багато професійних революціонерів із скром-
ности відсовувалися від влади і зв’язаних з нею привілеїв, а
ієрархію влади поспішно обсіли менш скромні люди, які і в
дореволюційному підпіллі тільки рахувалися на списках орга-
нізації, залишаючи ризик і жертовність отим скормнішим.
Багато з керівників радянської влади прийшли до партії
вже в 1917 році, поспішно приписуючи собі партійний стаж з
1912, 1910 і так далі років. У 1917 році, після скинення царату,
до більшовицької партії, як і до інших партій, стало набива-
тися багато стихійно революційного елементу, політично не-
зрілого морально різноманітного. Дехто з цих людей відразу
жертовно посвятився революції, для інших більш приємне
було більшовицьке гасло часів Жовтня — «Грабуй награбо-
ване!» 
Це саме було і в інших партіях. Тільки різниця та, що інші
партії не опинилися при владі. Тому коли інші партії залиши-
лися на Україні в гетьманському підпіллі, шкурницький еле-
мент відсіявся від них автоматично. В більшовицьких же орга-
нізаціях на Україні цей елемент затримався, бо більшовицькі
організації дістали, як уже знаємо, великі субсидії з РСФСР,
які можна було використовувати для особистого добробуту,
для будівництва власних млинів і таке інше.
Із сказаного випливає, що з перших днів Жовтневої рево-
люції професійні революціонери-більшовики втратили в
«Г
своїй партії первісну ролю — цементуючу її силу, і в КПРС
створилися сприятливі умови для напливу до неї шкурниць-
ких елементів, а також для її бюрократичного переродження.
Цей наплив і переродження ставали тим сильніші, чим більше
партія відривалася від її соціальної бази — тих мас, які йшли за
нею під час Жовтневого перевороту.
Тут витворилося своєрідне і трагічне для більшовизму
протиріччя. В зруйнованій і голодній країні, оточеній бльока-
дою і численними фронтами біпих і чужоземних армій, утри-
мувати владу можна було тільки методами безоглядної теро-
ристичної диктатури, що не рахувалася з волею мас. А
відорвана від мас диктатура мусіла спиратися на шкурниць-
кий і бюрократичний елемент, який забезпечував, нехай зі
страху, функціонування радянської влади.
Ленін швидко зорієнтувався в небезпеці такого переро-
дження партії і, за свідченням Троцького (в його книзі «Моє
життя»), в 1922 році запропонував Троцькому союз проти
бюрократизму в партії, очолюваного Сталіном. Але в той час
позиції хворого Леніна були вже слабші за позиції генераль-
ного секретаря партії Сталіна. Сталін не тільки не обороняв
партію від напливу в неї кар’єристів і шкурників, а навпаки,
заохочував цей наллйв, вважаючи, що революціонером є і той,
хто вислужується перед революцією, хто матеріально заці-
кавлений в її зміцненні.
Це ігнорування соціяльної й психологічної різниці між
професійними революціонерами-підпільниками і більшо-
вицькою державною бюрократією цілковито успадкували від
Сталіна і теперішні керівники КПРС. Можна твердити, що від
самого початку Жовтневої революції КПРС не робила
істотних спроб опрацювати нові організаційні засади свого
існування. (Якщо не рахувати невдалих спроб різних опозицій
в середині партії.) Засади, які на відміну від скасованого рево-
люцією ленінського «демократичного централізму» з профе-
сійними революціонерами на чолі, створили б умови для
панування в КПРС нової Генерації революціонерів-ідеалістів.
Навпаки, рештки старих більшовиків-ідеалістів, які передали
б свою відданість революції новому поколінню, були
58
Сталіном вистріляні в роки «єжовщини», і тому не дивно, що
сьогодні ЦК КПРС став штабом модерного російського імпе-
ріалізму і очолює, за свідченням китайських комуністів, ка-
піталістичне переродження СРСР.54
Німецька окупація України була підірвана листопадовою
1918 року революцією в Німеччині. Розкладені німецькі війсь-
кові частини були вигнані з України повстанськими військами
Директорії Української Народної Республіки, боротьбістськи-
ми повстанцями, а також повстанцями згаданих партій лівих
есерів (борбістів), анархістів (головне махновців), більшови-
ків. Війська Директорії взяли Київ і ліквідували гетьманський
режим.
На Україні відновлена була влада УНР. Не могло бути
мови, щоб Україна стала більшовицькою, спираючись на якісь
внутрішні сили. Це визнають усі більшовицькі історики доста-
лінської доби (наприклад, М. Равич-Черкаський, М. Попов).
Це підтверджують більшовицькі документи. Партія бороть-
бістів пробувала навіть радянську владу на Україні організу-
вати власними силами.
Більшовицька влада прийшла на Україну як окупаційна
зовнішна влада. Як і за першої радянської влади на Україні,
Москва протиставила внутрішньому українському урядові —
Директорії УНР — наставлений Москвою уряд «Робітниче-се-
лянської України», який мав прикривати звичайну окупацію
України російськими радянськими військами. Що наступ цих
військ ставив ціллю не тільки поширення радянської влади,
апе й боротьбу з українською державністю, свідчать більшо-
вицькі документи. Досить навести фразу з відозви Донецько-
Криворізького обласного комітету КП(б)У до українських
54. В журналі російської еміграції «Континент» (ч.8, 1976) надру-
ковані спогади колишнього помічника Сталіна і секретаря Політбюра
ЦК РКП(б) Бориса Баженова, який 1 січня 1928 р. утік з СРСР через
персидський кордон. Баженов пише, що він уже коло Сталіна почував
себе антикомуністом. В 1922 р. він склав новий статут партії. Старий
дореволюційний (1903 р.) «я переробив дуже сильно» — пише в
спогадах Баженов. ХІІ-та конференція РКП(б) 4-7. VIII 1922 р. (ужебез
Леніна) схвалила цей статут (складений антикомуністом).
59
селян: «Головне — не обирайте куркулів і самостійників».55
Самостійниками були не тільки численні робітники, але й
деякі більшовики (Шахрай, Мазлах, Лапчинський, Скрипник і
багато інших). Таким чином більшовицький обком давав
виборцям національно російську, а не класову тільки орієн-
тацію.
Успіхові більшовицьких військ сприяла невідповідність
соціальної програми Директорії УНР настроям повсталих ук-
раїнських мас. Маси були за самостійну українську державу і
тому приєднались до Директорії, яка теж ішла проти гетьмана
й німців. Апе маси були за негайний розподіл великого земле-
володіння, за удержавлення фабрик, за українську радянську
владу. Директорія пізно і не до кінця пристосувалася до мас,
скликавши Трудовий конґрес без представництва нетрудових
елементів. Але вона не мала вже за собою мас. Вони повстали
проти неї. Повставали переважно під проводом боротьбістів,
тобто за самостійну радянську Україну.
Одначе радянські настрої українських мас використали
російські більшовицькі війська, яким боротьбістські пов-
станці не мали сили протиставитися. Четвертого лютого 1919
року російські радянські війська захопили Київ і таким чином
розпочалася доба другої УРСР.
Друга УРСР проіснувала недовго — тільки до серпня 1919
року, і впала знову таки через настрої тих мас, за плечима яких
більшовики прийшли на Україну. Тоді маси підтримуали їх
тому, що вони йшли під гаслом «фабрики -- робітникам, земля
— селянам». Тепер ці маси повстали проти більшовиків тому,
що вони були проти українського національного відроджен-
ня, були чужі українській дійсності, вивозили з України все,
навіть верстати з фабрик і заводів. Словом, поводилися на
Україні як окупанти.
Вже 25 травня 1919 «Бюллетень Секретариата ЦК КП(б)У»
писав у передовій статті таке:
Тепер можна з певністю ствердити, що пролетарська рево-
люція на Україні вступила в період куркульської контрреволюції
55. «Історія КП(б)У...» част. 2, стор. 370.
60
| .. ] Майже вся Україна вкрилася куркульськими бандами ।
Ми переживаємо тільки пролетарську міську революцію, яка
перекидається з одного міста в інше по рейках залізниць, а не
через проміжок між містами - не через сільські селянські
маси. '
Факти говорять, одначе, що й міські пролетарські маси
відрізнялися від сільських тільки тим, що не повставали
збройно. Та й не могло бути інакше. Місто пов’язане тісно з
селом, і якщо село береться за зброю й повстає, то не може
місто йти протилежним шляхом — підтримувати те, проти
чого повстає сепо. Навіть русифіковане місто не може.
Про настрої міста в ті часи побічно свідчив Ленін. Він
писав: «Ми повинні не менше трьох тисяч робітників-залізнич-
ників, частково селян з півночі голодуючої Росії двигнути на
Україну».''Отож не харківські чи донецькі пролетарі, а робіт-
ники і селяни («дрібна буржуазія»)з Росії були надійною під-
порою більшовизму при відбиранні хліба на Україні. Де ж тут
«пролетарська міська революція» на Україні?
Нарком харчових справ УРСР Шліхтер, що керував тоді
відбиранням хліба в українських селян, признавався, що з
заплянованих Москвою 50 мільйонів пудів, які треба було
взяти з України, було заготовлено тільки 8,5 мільйонів пудів,
та «й ті на три чверті лишилися на Україні», при чому «кожен
пуд був облитий кров’ю».,>і! Це була така відповідь України на
постанову ЦК РКП(б) зробити з нею «товарообмін»: дати біль-
шовикам України апарат по заготівлі хліба і зброю, а одержати
50 мільйонів пудів хліба. Ленін це висловив дослівно так:
«Приступити до роботи [відбирання хліба — І. М.], коли буде
зброя в руках і буде апарат, щоб на перше червня дістати за це
50 мільйонів пудів хліба».'’''
56.	Там таки, стор. 449.
57.	Там таки, стор. 454.
58.	«Летолись революции», 1928, кн. 2.
59.	«Історія КП(б)У...», ч. 2, стор. 454-455.
Ленін мусів був тоді признатися, що «гірші часи, коли ми
сиділи в Смольному в перші тяжкі дні після Жовтневої рево-
люції і боролися з руїною, ніщо в порівнянні з тими трудно-
щами, які переживає тепер Україна».'" А більшовицький
історик М. Попов пояснував ці труднощі ще й національним
моментом. В 1919 році, писав Попов, існував «певний
національний відрив партії й радянського апарату від
українського селянства».'1'
Про ставлення більшовицьких апаратів до українського
відродження за часів другої УРСР свідчать такі факти. Адью-
тант командуючого Гарнізону міста Києва у відповідь на
листа, писаного українською мовою, писав: «У радянській
Росії пишуть тільки по-російськи, витрачати народні гроші не
дозволено для найгуїу перекладачів»."" А керівник українських
пошт давав таке розпорядження: «Усе діловодство й службові
зносини вести тільки російською мовою»."'
У травні 1919 року КП(б)У нараховувала 36 тисяч членів. З
них на Донбас припадало Ютисяч, наХарків і Катеринослав —
по 5 тисяч. Донецкі робітники були переважно приїжджі з
Росії. В сільських губерніях України більшість у партійних
організаціях становили тоді євреї. Вони були більш чулі до
української проблематики, ніж наслані з Росії партійці. Але
вони були представниками окупаційної влади, і селянство
ставилось до них вороже, особливо на Правобережжі. Велика
частина відповідальних працівників була прислана на Україну
з Росії. Так, ЦК КП(б)У рзподілив тоді на місцях 316 відпові-
дальних працівників, з яких 5о відсотків прибули з Велико-
роси.Цей відрив КП(б)У від української дійсности сприяв
дальшому засміченню її авантюрницькими елементами типу * 2
60. Там таки.
61. М. М. Попов, «Нарис історії Комуністичної партії (більшовиків)
України». 2-ге видання. Харків, в-во «Пролетарий», 1929, стор. 184.
62. Газета «Червоний прапор» — орган УСДРП (незалежних), 13.
2. 1919. Цитовано за: Христюк, цит. праця, т. 4, стор. 174.
63. Там таки.
64. «Історія КП(б)У...», ч. 2, стор. 417.
62*
тих, що роз’їжджали між Москвою і Україною під час геть-
манської держави.
Наприкінці літа 1919 року Україна була зайнята на Право-
бережжі армією УНР, на Лівобережжі і на Півдні військами
білого російського генерала Денікіна. Тому що Денікін мав
підтримку Антанти, в його руках опинилась зрештою більша
частина України.
Більшовицькі організації мусіпи були перейти в підпілля.
Але в дійсності вони або відступили з червоною армією в
Росію, або порозбігалися. Грошей на прожиття під денікінсь-
кою окупацією вони дістали досить. Справжні більшовицькі
підпільники нараховувались одиницями. Це видно і з більшо-
вицьких документів.
Відозва «Партійного центру КП(б)У» з 15 грудня 1919 року
(цей партійний центр, до речі, сидів теж не в денікінському
підпіллі, а в прифронтовій смузі в тилу червоної армії)
признається, що наступ Денікіна на Укоаїну «потяг за собою
масову еміґрацію членів КПУ на російську теритооію».65 Під-
пільній роботі, пише журнал, «не надавали належного значен-
ня, оскільки доля України вирішувалась червоною армією і
була пов’язана з загальноросійською боротьбою проти Дені-
кіна».66
І тут справа не тільки в ставленні до України як до частини
російської території. Партія російських лівих есерів (борбіс-
тів), що була окремою партією на Україні, тоді теж розглядала
Україну як частину Росії. Але все її членство залишилося в під-
піллі. Бо партія ця складалася з ідейних елементів. КП(б)У, як
пануюча на чужій тереторії державна партія, встигла так роз-
кластися, що більшість її членства психологічно неспроможна
була ризикувати життям у денікінському підпіллі. Це вплива-
ло навіть на ідейних більшовиків.
Цитований вище А. Котляр розповідає, як більшовик з
1917 року селянин Василь Упир, що за другої УРСР був
військовим.комісаром Кобеляцького повіту, залишившись без
65. «Летопись революции»,1925, ч. 1 (10), стор. 65.
66. Там таки, стор. 7.
звязків, утік при наступі Денікіна в Полтаву і зайнявся там
торгівлею.
Бачачи цей загальний розклад КП(б)У, ЦК РКП(б) ухвалив
2 жовтня 1919 року розпусти ЦК КП(б)У, а керівництво підпіль-
ною роботою на Україні зосердити в «Зафронтовому бюрі
КП(б)У.» Це Бюро діставало, між іншим, такі донесення з Ук-
раїни:
Серед селян дуже популярна ідея радянської влади,
більше, ніж яка інша ідея, але приходу радянських військ з Росії
бояться, як вогню, і мріють про «своїх» більшовиків. Популярна
думка про те, що Петлюра з'єднався з більшовиками. Це не раз
доводилось чути при переході через Київський і Радомисль-
ський повіти.6'
З тих же джерел відомо, що в Києві «обласному комітетові
не пощастило налагодити зв’язки з повітами, і повстанський
рух проходив мимо областкома [... ] Комуністична партія не
мала широких безпосередніх зв’язків з селом [...] Деякі
повстанські загони на Катеринославщині були [... ] настроєні
«радянськи», але «антикомуністи1
Денікінська влада протрималась на Україні менше чо-
тирьох місяців і була ліквідована в основному боротьбіст-
ськими та махнівськими повстанцями. Російська червона
армія окупувала Україну в багатьох містах без бою (напри-
клад, Полтава, Катеринослав тощо). У грудні 1919 року вста-
новлена була на Україні третя радянська республіка. Вона
існувала до другої світової війни.
Разом з червоною армією повернулися на Україну і члени
КП(б)У, які відразу позаймали керівні державні пости в центрі
й на місцях.
На цей раз політика більшовизму на Україні була обереж-
нішою в порівнянні з періодом другої республіки. Але прикри-
тий деякими поступками централізм Москви залишався.
КП(б)У продовжувала бути зовнішньою окупаційною силою і 67 68
67. Истпарт ЦК ВКП(б). Деникинщина. Д. Кин. Ленінград, в-во
«Прибой»,1928, стор. 210.
68. Там таки, стор. 174, 178, 188, 192, 197.
64
тому більше, ніж будь-яка інша частина РКП(б), продовжувала
засмічуватись безідейним шкурницьким елементом. Дійшло
до того, що в зверненні ЦК РКП(б) «До всіх організацій
компартії України» він вимагав «тимчасовому ЦК КП(б)У
провести в місячний строк перереєстрацію [чистку — І. М.]
всіх членів обласної української організації».69
За розклад КП(б)У деякі видатні більшовики винуватили
централістичну політику ЦК РКП(б). Так на IX її з’їзді Бубнов
говорив: «Маси працівників, які посунули з України після пер-
ших ударів денікінських банд, були пропущені [назад, після
Денікінщини — І. М.] без усяких затримок, а коли туди стали
повертатися дійсно зв’язані з робітничим рухом працівники,
то проти них було підняте цькування.»70 71
Характеризуючи цю, керовану Москвою і через те розкла-
дену КП(б)У, Троцький на тому ж IX з’їзді РКП(б) говорив, що
він на Україні «в першому-ліпшому місті зустрічав скільки
завгодно критики, базікання й мимрення, а коли доводилось
мобілізовувати працівників на фронт — ішло 5 чоловік, а
дезертувало 95 чоловік».7’
Отакою вступала КП(б)У в мирну відбудову України після
громадянської війни, що закінчилася під кінець 1920 року.
Комунізм — монопартійна доктрина. Диктатура пролета-
ріяту, тобто насильницька ліквідація власницьких кляс і пере-
творення суспільства на безкласове, вимагає централізації і
суворої дисципліни державного проводу, не допускає конку-
ренції кількох партій, хоча б і робітничих. Одначе, захопивши
владу в жовтні 1917 року, більшовицька партія не відважилася
відразу протиставтися усім іншим революційним партіям.
Тому в перший радянський уряд вона допустила селянську
партію лівих соціялістів-революціонерів, єдину партію, що не
заперечувала жовтневого перевороту. Але вже під час
мирових переговорів з Австро-Німеччиною у Бересті ліві
69. «Коммунист». Орган ЦК КП(б)У ч. 1, 20. 5. 1920.
70. «ІХ-й сьезд РКП(б). Стенографический отчет». Москва, Гос-
издат 1920, стор. 49.
71. Там таки, стор. 67.
6»
есери, що були проти підписання тяжкого для революції
мирового договору, перейшли в опозицію до більшовицкої
влади. Пізніше, влітку 1918 року, вони організували в Москві
повстання і були ліквідовані як леґальна радянська партія.
Після есерівського повстання у Москві більшовизм взяв
твердий курс на ліквідацію опозиційних до нього соціалістич-
них партій і груп. Деякі відтінки лівого есерівства були цілими
групами втягнуті в комуністичну партію. В комуністичну пар-
тію переходили також окремі есери, анархісти і меншовики,
що ставали на радянські позиції. Таким чином в РСФСРдуже
швидко було встановлено монопартіний режим більшовизму
без будь-якої легальної організованої політичної опозиції.
Не те було на Україні. Тут більшовизм мав менші впливи,
ніж у РСФСР. Природа української революції відрізнялася від
російської. У Росії більшовизм був внутрішньою національ-
ною силою. Він охороняв національно-державні інтереси
Росії. На Україні він був тільки відгалуженням російської
партії, сторонився національного відродження, противився
державному унезалежненню України.
Українській національно-визвольній революції більшо-
визм протиставив програму збереження єдиної неділимої
Росії. Це послаблювало сили більшовизму, бо гальмувало
клясову диференціяцію українського суспільтва, що в Росії
було головним козирем більшовиків. На Україні до більшо-
виків тулився не тільки пролетарський російський елемент,
але й вороже настроєна до українського відродження частина
російської інтелігенції. І навпаки, багато лівих українських
елементів, що схилялися на радянські позиції, протиставля-
лися більшовизмові і не рвали зв’язку з єдиним українським
національним фронтом. У Росії такі елементи активно під-
тримували радянську владу.
Проте в процесі революції українські робітничі і селянські
маси лівіли й ставали на радянські позиції. Цебуло своєрідне
сполучення національного відродження з радянськими
гаслами. Було б помилкою трактувати це як перехід україн-
ських мас на сторону російських більшовиків. На скликуваних
більшовиками з’їздах рад делегати їх співали після «Інтерна-
ті
ціоналу» «Заповіт», а то й ще заборонену «Ще не вмерла Ук-
раїна».
Разом з полівінням української революції з її соціалістич-
них партій почали відділятися комуністичні течії. У процесі
громадянської війни і в перші роки після неї більшовицькій
національній політиці на Україні протиставлялося декільки
комуністичних угруповань як поза КПУ, так і в її лавах. Ці течії
й ці елементи прийнято називати українськими комуністами.
Виникали українські комуністичні групи втакій послідовності.
Після жовтневого перевороту в УСДРП виникла ліва течія
на чолі з Євгеном Нероновичем, яка стала на позиції без-
застережної підтримки жовтневої революції. Пов’язана з ук-
раїнською національно-визвольною революцією, ця течія в
УСДРП так само беззастережно підтримувала рівноправність
України з Росією, створення незалежної від Росії української
радянської держави. Коли петроградський Совнарком оголо-
сив у грудні 1917 року війну Українській Народній Республіці,
група Нероновича стала по боці радянських сил і увійшла в
створений більшовиками і лівими есерами (російська партія)
радянський уряд. Зокрема Неронович був один час народним
секретарем військових справ у цьому уряді, а його товариш по
УСДРП Медвідь був першим головою Центрального Виконав-
чого Комітету (Верховної Ради) Радянської України в 1917-
1918 році. Розходячись із більшовиками в національній
політиці на Україні, група Нероновича вірила, що втягнуті в
радянську революцію українські народні маси виправлять
помилкову політику більшовиків щодо України. Ця група
вважала, що в умовах комунізму немислиме будь-яке
національне поневолення.
Українські партії закидали цій групі національну зраду.
Але вона відповіла таке. Центральна Рада посилала свою
делегацію до уряду донського отамана Каледіна, щоб домо-
витися про спільні дії проти більшовиків і створення проти-
більшовицької федеративної Росії. Хоч донський уряд був
більший ворог відродження України, ніж більшовики. Більшо-
вицька ж програма не заперечувала незалежности України.
Тому, казали ліві українські соціал-демократи, союзз більшо-
67
виками проти Дону, проти Корейського більш відповідає
інтересам України, ніж союз з Керенським і Доном проти
більшовиків.72 73
Історію першої комуністичної групи в УСДРП написав у
своїх спогадах член цієї групи Офанасій Буценко — відомий
пізніше український більшовик.73 За твердженням Буценка, ця
ліва течія УСДРП мала на другому з’їзді рад України в Дніпро-
петровському свою фракцію в складі 51 особи. Всього ця гру-
па нараховувала 225 членів. Представники Петро Слинько, О.
Буценко і М. Врублівський брали участь у Таганрізькій нараді
більшовиків України в квітні 1918 року. Там вони підтримували
крайню самостійницьку течію Ю. Лапчинського й В. Шахрая. В
протигетьманському цідпіллі в Києві УСДРП (ліва) співпра-
цювала з більшовицьким підпільним центром, з якими мала
домовлення про злиття в єдину робітничу комуністичну
партію на Україні. Але на першому з’їзді КПУ у Москві в липні
1918 року, де були також і представники лівої УСДРП, відбу-
лося не злиття її з КПУ, а вступ її членів у більшовицьку партію.
Серед членів УСДРП (лівої) найвидатнішими були такі
особи: Євген Неронович (загинув у березні 1917), Медвідь, П.
Слинько, О. Буценко (в роки непу був секретарем президії
ВУЦВК), Євген Касяненко (пізніше редактор «Вісті ВУЦВК»),
Павло Попов, Радченко (пізніше радянський консул у Львові),
Врублівський, Галя Тимофіїва, Криворотченко, Легейда й
інші. Для КПУ влиття в її лави лівих українських соціял-
демократів було великим надбанням не тільки тому, що в
особі цієї групи вона дістала вишколені й культурні кадри
партійних працівників, але ще більше тому, що КПУ дістала
першу групу національно свідомих українців, і ця група
надавала конфліктові більшовиків з Центральною Радою
також клясового, а не тільки національного характеру. Саме
тому більшовики поставили маловідомого члена цієї групи
72. Про зміст переговорів Центральної Ради з Доном див. Микола
Галаган, «З моїх споминів». В-во «Червона калина», 1930.
73. «Гіетопись революции», 1922, 4, стор. 121. Також «Летопись
революции», 1924, 38, стор. 82.
68
робітника Медведя головою ЦВК України і послали його в
складі делегації від Радянської України на берестейські
переговори з Німеччиною. Колишні члени УСДРП (лівої), які
пережили громадянську війну, були всі ліквідовані в роки
сталінських чисток як «українські буржуазні націоналісти».
Другою течією комунізму за хронологічним порядком
треба вважати тих членів КПУ, які під час першої радянської
республіки на Україні і після її падіння на еміграції в РСФСР
боролися за незалежність КПУ від РКП і за самостійність
Радянської України. До цієї течії належало кілька видатних
діячів КПУ і невідома кількість їх рядових прихильників у ла-
вах КПУ. Немає даних, що ця течія була організаційно об’єдна-
на, хоча її представники виступали із спільною плятформою
на Таганрізькій нараді КПУ і на й першому з’єзді в 1918 році. На
чолі цієї течії стояли такі більшовики: Василь Шахрай, Микола
Скрипник, Юрій Лапчинський, Сергій Мазлах. Один час до цієї
течії схилявся Володимир Затонський.
Першим проявом діяльности цієї течії була її друкована
відозва, поширювана серед членів партії під час конференції
більшовицьких організацій України у Києві 16-18 грудня 1917
року. Відозва називалась «Від соціял-демократії України».
Одним з авторів її був В. Затонський. Відозва закликала до
створення своєї, української партії більшовиків, незалежної
від російської. Відозва зверталася «до українських робітників,
солдатів і селян». У ній було сказано, що інтереси українських
робітників і селянської бідноти нікому обороняти, бо україн-
ські соціял-демократи і соціялісти-революціонери зв’язалися
з буржуазією, російські більшовики, хоч і добра партія, та все
ж російська. На конференції ця відозва викликала протест як
антипартійний антидисциплінарний документ. А все ж таки
конференція ухвалила заснувати організацію більшовиків
Украіни під назвою «Соціял-демократія України», як підзаго-
ловок до РСДРП (більшовиків)».74
74. Мазлах і Шахрай, цит. праця, стор. 237-238. Також Христюк:
цит. праця, т. II, стор. 147.
69
Другим проявом діяльности цієї течії в КПУ був виступ її
представників на Таганрізькій нараді КПУ у квітні 1918 року.
На тій нараді Скрипник, Шахрай і Лапчинський були ініціято-
рами ухваленої резолюції про незалежність КПУ від РКП. А
Шахрай і Лапчинський настоювали ще й назвати партію —Ук-
раїнська Комуністична Партія (більшовиків). Так називалась і
російська — РКП(б). Пройшла, одначе, компромісна про-
позиція Скрипника — Комуністична Партія (більшовиків)
України.
Третім виступом представників цієї течії була доповідь
Скрипника на першому з’їзді КПУ у Москві, де він обстоював
затвердження рішень Таганрізької наради про незалежність
КП(б)У від РКП(б). Про цю доповідь Скрипника в історії КПУ
сказано таке: «Скрипник багато сил витратив, обґрунтовуючи
необхідність відокремлення КП(б)У від РКП(б), настоюючи на
радикальному відрізненні умов, у яких діє КП(б)У, порівняно з
РКП(б) в цілому, на необхідності окремої від загальнопартій-
ної тактики і т. д.»75
Одначе на першому з’їзді не було найбільш послідовного
самостійника в КПУ Шахрая. Він сидів у Саратові і разом з
однодумцем Мазлахом писав книгу «До хвил' (Що діється на
Вкраїні й з Україною?)», яка вийшла друком у Саратові в 1919
році. У тій книзі автором якої був більше Шахрай, теоретично
обґрунтована самостійницька позиція українського комуні-
зму. Спираючись на марксистську теорію суспільного розвит-
ку, автори книги «До хвилі» доводили, що розвиток проми-
словості/в поневоленій країні веде до заповнення її міст міс-
цевим елементом, до перетворення етнографічного масиву
даної території в модерну націю. Якщо в містах поневоленої
нації панувала досі чужа їй мова, то з розвитком промисловос-
ти міста культурно зливаються з своїм селом. На Україні,
писали автори «До хвилі», міста мусять дерусифікуватися і
стати українськими.
Книга «До хвилі» написана в полемічному тоні і звернена
75. «Історія КП(б)У...», ч. 2, стор. 284.
70
проти пануючих в КП(б)У єдинонеділимських позицій. На-
прикінці автори звертаються до Леніна:
Т. Леніне![... ] От ся брошура написана головним чином для
вас [... ] Доведіть [... ] необхідність об'єднання України й Росії,
покажіть, у чому ми помиляємося [...] Покажіть на прикладі
України, Грузії, Латвії, Литви, Білої Русі, Естландії проведення
принципу пролетарської політики: права націй на самовизна-
чення. Бо ми не розуміємо вашої політики [...] Чим
відрізняється ваше, т. Леніне, самовизначення від самовизна-
чення Будро Вілсона? [тодішний президент США — І. ІУЬ] Т.
Леніне! [...] Чи можна лишатися членом РКП і відстоювати
самостійність України? [...] Ми ждемо відповіді! [...] І ваша
відповідь, як і мовчання, — будуть фактами величезного
значення!'15
Як відомо, Ленін прямо не відповів. Але 1919 року написав
у «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над
Денікіним», що члени комуністичної партії можуть обстою-
вати самостійність України.76 77
Книга Мазлаха й Шахрая «До хвилі» стала основою про-
грам усіх течій українського комунізму. Сьогоднішня історія
КПУ називає Шахрая виходцем з УСДРП. Це неправда.
Більшовицький історичний журнал 20-их років «Літопис
революції» писав про Шахрая як про старого більшовика. Про
це ж свідчить цілий ряд фактів, зокрема і той факт, що Шахрай
не досить володів українською мовою, чого не можна сказати
ні про одного члена УСДРП.
Стихійно до самостійности України й незалежности КПУ
від РКП тягнувся і Всеукраїнський партійний більшовицький
центр у протигетьманському підпіллі вКиєві.який співпрацю-
вав, як уже сказано, з лівою УСДРП і не хотів коритися обрано-
му на Таганрізькій нараді оргбюрові КПУ, що перебувало у
Москві. Взагалі багато більшовиків, які близько стояли до ук-
раїнської революції, переглядали в більшій чи меншій мірі свої
76. Мазлах і Шахрай, цит. праця, стор. 281,286, 287, 292, 296.
77. «В. І. Ленін про Україну», ч. II. Київ, в-во політичної літератури
України, 1969, стор. 407-410.
71
централістичні позиції в бік наближення до українського
національного відродження.
Окремими, не зв’язаними з КПУ течіями українського ко-
мунізму були: Українська Комуністична Партія (боротьбістів) і
Українська Комуністична Партія — УКП, або укапісти. Партія
боротьбістів походила з Української Партії Соціялістів-Рево-
люціонерів (УПОР), що була найчисленнішою партією в Укра-
їнській Центральній Раді. Вже влітку 1917 року в УПОР утвори-
лося ліве радикальне крило, головне на Лівобережній Україні.
Воно стало видавати свій окремий орган — газету «Боротьба»,
звідки пішла і назва партії. Після жовтневого перевороту в
Петрограді члени боротьбістської течії в Центральній Раді
увійшли в таємну згоду з петроградськими більшовиками,
щоб зробити в Центральній Раді переворот і перетворити УНР
на радянську державу. Очевидна річ, що то мала б бути
незалежна українська держава з лівим українськими партіями
(а не під гегемонією більшовиків) на чолі. Але українські
радянські сили були тоді слабі. Крім того їх активність зв’язу-
вали місцеві більшовики, які виступ бороьбістів могли вико-
ристати для захоплення влади і для ліквідації молодої україн-
ської держави. Іншими словами, антиукраїнська позиція
більшовиків України стримувала ріст українських радянських
сил, зокрема робила і боротьбістів обережнішими. Змова бо-
ротьбістів була викрита, і їх верхівка була заарештована з
наказу коменданта міста Києва Ковенка. Потім арештованих
випущено.78
На V з’їзді УПСР, що відбувся нелегально 13-16 травня
1918 року у Києві, коли встановлена була гетьманська влада,
боротьбісти дістали більшість у ЦК партії. Цей ЦК розпустив
партію і оголосив нову реєстрацію членів. УПСР швидко
ставала на радянські позиції. Після протигетьманського
повстання боротьбісти виступили і проти Директорії УНР за
радянську владу. Ще перед приходом більшовицьких військ з
Росії боротьбісти хотіли утворити українську червону армію,
щоб поставити більшовиків перед фактом самостійної ук-
78 Христюк, цит. праця, т. II, стор. 125.
72
раїнської радянської влади. Але боротьбісти не мали достать-
ного впливу в українському місті. Більшовицька армія швидко
захопила Україну, і боротьбісти, як радянська партія, стали на
легальну опозицію.
Під час другої радянської влади на Україні, тобто в 1919
році, боротьбісти увіходили до складу уряду, очолюваного X.
Раковським. В цей час вони мали назву — «Українська Партія
Соціялістів-Революціонерів (комуністів-боротьбістів).» Тіль-
ки в серпні 1919 року, перед приходом білих російських армій
Денікіна на Україну, УПСР (комуністів-боротьбістів) об’єд-
налася з соціял-демократичною групою, що називалася
УСДРП (незалежних-лівих) і прийняла назву Українська Кому-
ністична Партія (боротьбістів).
Група УСДРП (незалежних-лівих) походила з тої частини
УСДРП, яка під час гетьманського режиму стала еволюціону-
вати вліво. Ця течія в УСДРП назвалася УСДРП (незалежні).
Вона не відступала з Директорією УНР від більшовицьких
військ, як то зробила права частина УСДРП, азалишилася, як і
боротьбісти, в опозиції до більшовицької влади. Але коли
більшовики повели одверту колонізаторсько-русифікатор-
ську політику, незалежні українські соціял-демократи пішли в
повстання. Одначе невелика частина їх відмовилася йти в
повстання, залишилася в легальній опозиції, назвалася
УСДРП (незалежних-лівих), яка, як сказано, в серпні 1919 року
об’єдналася з УПСР (комуністів-боротьбістів) в одну партію
— УКП (боротьбісти).
Це була конструктивна консолідація українських комуніс-
тичних сил. Слабістю есерів-боротьбістів у радянських
умовах було те, що вони приходили з народництва, а не з
марксизму. З дрібновласницького селянського, а не з робіт-
ничого руху. Комунізм, як пролетарська марксистська
ідеологія, ширився по всьому світі, і більшовики з погордою
ставилися до «дрібнобуржуазного» народницького бороть-
бізму.Об’єднання боротьбістів з соціял-демократичною те-
чією і прийняття назви «комуністична партія» означало
прийняття новою партією марксистсько-робітничої ідеології.
73
У денікінському підпіллі боротьбісти були найсильнішою
радянською партією на Україні. Вони мали могутні пар-
тизанські відділи. Вони пробували ще раз створити українсь-
ку червону армію і поставити наступаючих з Росіїбільшовиків
перед фактом існування на Україні власної радянської влади.
Але, підірвавши своїми повстаннями владу генерала Денікіна,
боротьбісти не могли та й не пробували протиставитися мілі-
тарно регулярній армії Радянської Росії, яка творила базу для
встановлення на Україні політичної гегемонії Москви. На Ук-
раїні боротьбісти діставали більшу, ніж більшовики, підтрим-
ку мас (в неіндустріяльних районах) їхні організації в цих
районах були численніші за більшовицькі. І все ж російска
червона армія всюди наставляла більшовицьку владу, до якої
допущені були також і боротьбісти.
Одначе конфлікт партій наростав. За визнанням Леніна,
могла виникнути збройна боротьба. Але умілим маневром
більшовикам пощастило через Комінтерн намовити бо-
ротьбістів «об’єднатися» з КПУ. Це було не об’єднання, а
влиття УКП(б) в КП(б)У, яке Ленін на IX з’їзді РКП(б) у квітні
1920 року схарактеризував так: «Все краще, що було серед
боротьбістів, увійшло до нашої партії під нашим контролем, з
нашого визнання, а решта зникла з політичної сцени. Ця пере-
мога варта пари добрих бойовиськ»79
За деякими даними УКП (боротьбістів) налічувала в 1920
році коло 15 тисяч членів. М. Скрипник на XII з’їзді РКП(б) в
1923 році говорив, що боротьбістів було прийнято в КП(б)У
4000 осіб. «Тільки де вони поділися?» — питав Скрипник. І сам
відповів: «Розігнали!»80 Прийняті до КП(б)У чотири тисячі
боротьбістів це був високоідейний революційний елемент,
який у більшовицькій партії відразу посів провідні становища.
Навіть і після того, як цей елемент «розігнали», багато з цих
людей залишилося на видатних постах у центрі і на місцях.
79. «IX с'ьезд РКП(б). Стенографич. отчет.». Москва. Госиздат,
1920, стор. 77 і 114.
80. «XII сьезд РКП(б). Стенограф, отчет.». Москва, 1923, стор.
454-468.
74
Саме цей елемент дав можливість КП(б)У переключитися в
20-их роках на українізацію. Взагалі боротьбісти дуже
посилили склад КП(б)У і сприяли зростові її кадрів та
наближенню їх до української дійсности.
Після ліквідації українізації від початку 30-их років
боротьбістів масово вичищали з КП(б)У, а в роки «єжовщини»
усіх їх перестріляли й повисипали в табори примусової праці.
Найвидатнішими діячами УКП (боротьбістів) були: Гнат
Михайличенко — визначний лідер партії, розстріляний у 1919
році денікінцями. Олександер Шумський, Василь Блакитний
(Елланський), Михайло Полоз, Левко Ковалів, Антін Приходь-
ко, Михайло Панченко, Григорій Гринько, Панас Любченкота
багато інших. Усі вони були фанатичними революціонерами і
всі винищені НКВД (Блакитний помер 1925).
Другою незалежною від більшовизму партією українсь-
кого комунізму була Українська Комуністична Партія — УКП,
як її більшовики називали, «укапісти». Як уже сказано, УКП
походила з УСДРП. На початку гетьманського режиму велика
частина УСДРП і, за прикладом німецьких соціял-демократів,
назвалася УСДРП (незалежних).
Не випадково українські соціял-демократи брали зразки з
німецької соціал-демократії, а не з російської. Попри те, що
німецька соціял-демократія стояла вище російської і була
зразком у світовому соціалістичному русі, орієнтація україн-
ців на німецькі зразки була своєрідним відштовхуванням від
російської метрополії.
За часів другої радянської влади УСДРП (незалежних), як
було сказано, пішла в протибільшовицьке повстання. Під час
денікінської окупації вона стала на комуністичні позиції і на
першому установчому з’їзді у січні 1920 року прийняла власну
комуністичну програму і назвалася УКП. Як незалежна партія
українського комунізму УКП проіснувала до середини 1925
року.
Вона ніколи не була такою масовою партією, як бо-
ротьбісти. У часи найбільшого піднесення УКП нараховувала
до трьох тисяч членів. Малочисельність її пояснується,
поперше, тим, що вона боролася за вплив насамперед у місті,
І55
серед робітництва, яке було тоді дуже зрусифіковане. Далі,
своїм повстанням проти більшовицького уряду в 1919 році
вона давала більшовикам багато матеріалу дла агітації проти
неї, для заперечення її радянських позицій. Нарешті, і час був
уже не той. У 1920 році більшовики остаточно опанували
Україну, ліквідували сильнішу за УКП партію боротьбістів, і
бортьба нової партії за самостійну радянську Україну стала
дуже важкою.
Але УКП в боротьбі з КП(б)У була ідейно набагато сильні-
шою від боротьбістів. Поперше, вона, як і КП(б)У, була парті-
єю марксистською і походила з соціял-демократії. Подруге,
за соціял-демократичною традицією УКП культивувала нау-
ковий підхід до соціяльних проблем, і в її лавах було добрим
тоном теоретичне навчання і освіченість партійних кадрів.
Наприклад, КП(б)У в ті часи не мала такого талантовитого
марксист-публіциста, яким був ідеолог УКП Анд. Річицький
(справжнє прізвище — Анатоль Пісоцький).
УКП видавала свій партійний орган, тижневу газету «Чер-
воний прапор», яка у 1920 році теоретично і публіцистично, як
орган марксистської думки, стояла вище всіх тодішніх видань
КП(б)У. Це провідники КП(б)У відчували і тому, попри незнач-
ні успіхи УКП в масах, мали респект до неї. Чого не можна
сказати про партію боротьбістів, що була більш впливова в
масах.
УКП блискуче використала ідейну спадщину Шахрая і
чітко зформулювала теоретичну плятформу українського
комунізму. У програмі УКП і в інших її документах було
сказано, що українська революція, на відміну від революції в
Росії, не могла перерости з революції буржуазно-демократич-
ної в соціалістичну, не завершивши національно-визвольної
боротьби українського народу. Органічний розвиток україн-
ської революції вимагав, щоб радянська влада не заперечу-
вала національну революцію, а завершувала її державно-
творчий етап. На зміну самостійній УНР повинна прййти
самостійна УРСР
Цей перехід можуть здійснити тільки внутрішні сили укра-
їнської нації. Більшовизм, казали укапісти, чужа українській
76
національній революції зовнішня сила. Тому він не міг вклю-
читися в національно-визвольну боротьбу українського
народу, а протиставився їй як «буржуазному націоналізмові».
Єдиним органічним репрезентантом комуністичної революції
на Україні може бути тільки партія, що виросла з українського
суспільного процесу, з боротьби українського народу не тіль-
ки за соціяльне, але й за національне визволення. А такою
партією, казали укапісти, є не КП(б)У, а УКП.
З цією платформою УКП домагалась від Комінтерну
прийняти її в його члени і визнати її єдиним представником
українського пролетаріяту.
Цій досить струнко обґрунтованій теорії більшовики
могли протиставити тільки демагогію, просякнуту явно
великодержавницькими тенденціями. Ось як коментував
більшовицький журнал «Коммунист» декларацію УКП на IV
з’їзді рад УРСР у травні 1920 року:
Або [...] федеративний зв’язок з Радянською Росією її
панування на Україні радянської влади, або самостійність і
панування буржуазної влади [... ] Замість федерації вони [УКП.
— І. М.] вимагали союзу двох самостійних і незалежних Радян-
ських Республік. Товарообмін між ними відбувається за
допомогою експортно-імпортної комісії, у якій укапісти і кому-
ністи будуть здійснювати свої союзницькі договірні права [... ]
Самостійницькі тенденції укапістів з їх децентралізацією
господарського плану, з їх вимогою ломки історично складено-
го єдиного економічного організму і прориву єдиного фронту
українського й російского пролетаріяту викриває їх антисоція-
лістичну ідеологію.8'
Російську імперію, поневолення нею інших народів
журнал КП(б)У називає «історично складеним єдиним еконо-
мічним організмом», який, очевидно, треба зберегти. Проте за
«антисоціялістичною ідеологією» УКП побудовані сьогодні
відносини між СРСР і східньоевропейськими комуністичними
державами (Польща, Румунія, Чехо-Словаччина, Угорщина,
Болгарія. Не кажучи про Югославію). Там, де руки російсько-
81. «Коммунист», орган ЦК КП(б)У, ч. 2, 10. VII. 1920, стор. 25.
77
го імперіалізму короткі, обстоювання рівности націй не
називається «буржуазним націоналізмом».
У мирних обставинах НЕПу зміцнілі більшовицькі апарати
на Україні оточили УКП провокаціями, і вона змушена була
підкоритися рішенню Комінтерну (керованого РКП(б)) і само-
ліквідуватися. Члени УКП були прийняті до РКП(б). Най-
видатнішими діячами УКП були: її засновник і лідер Михайло
Ткаченко (помер на початку 1920 року). А. Річицький, Михайло
Авдієнко, Антін Драгомирецький, Юрко Мазуренко, Павло
Кулиниченко, Йосип Дідич, Юрко Яворський та інші.
Під час сталінських чисток 30-их років усі укалісти були
репресовані. Найжорстокіше розправилися більшовики з
ідеологом УКП Річицьким. Як члена ЦК КПУ, його послали в
1933 році керувати хлібозаготівлями в село Баштанку на
Херсонщині. Енкаведисти забирали у колгоспників хліб,
розвалювали комини, били й знущалися над людьми села
Баштанки. А потім зробили винуватим практично безрадного,
типового інтелігента Річицького. Влаштували над ним показо-
вий суд у Баштанці, який засудив Річицького на розстріл.
Останнім організованим виступом українських комуністів
всередині КП(б)У була «фракція федералістів». Керівником і
ідеологом цієї групи був Юрій Лапчинський. У листопаді 1919
року, напередодні звільнення України від денікінських військ,
у Гомелі була скликана нарада керівних діячів КП(б)У для
обговорення національної політики на Україні. На нараді
Лапчинський підніс питання, що вже раз стояло на Таганрізь-
кій нараді 1918 року — про відділення КП(б)У від РКП(б) в
самостійну партію. Поразка КП(б)У була, за Лапчинським,
наслідком неправильної національної політики і нерозуміння
істоти національного питання з боку ЦК РКП(б), у зв’язкуз чим
КП(б)У не знайшла контакту з українськими масами.
Гомельська нарада, скликана явочним порядком, була
заборонена ЦК РКП(б) і засідала таємно. ЦК РКП(б) засудив
Гомельську нараду. Очолювана Лапчинським «фракція
федералістів» видала у лютому 1920 року «Проект резолюції з
національного питання» для IV з’їзду КП(б)У, що відбувся у
березні 1920 року. У «Проекті» було сказано: «Після націо-
78
нального поневолення українського народу в часи Романових
і Габсбурґів усяка спроба ззовні розпоряджатися долею
країни неминуче буде викликати, як відповідь, зріст націо-
налізму».82 Проект вимагав, щоб КП(б)У була не частиною
РКП(б), а окремою секцією Комінтерну.
За фракційну діяльність Лапчинський був на весні 1920
року виключений з КП(б)У. Під час четвертого з'їзду рад УРСР
у травні 1920 року він влаштував у Харкові нараду своїх при-
хильників — членів КПУ, делегатів з’їзду рад. Більшість
учасників наради стояла за підтримку УКП проти національ-
ної політики КП(б)У. Невдовзі після наради Лапчинський
вступив до УКП і пізніше був членом її ЦК. Потім у 1925 році
разом з членами УКП був прийнятий до КП(б)У.
Десятий з’їзд РКП(б), що відбувся у березні 1921 року,
заборонив творення груп і фракцій інакодумаючих членів
партії. На той час закінчилася громадянська війна, зміцніли
апарати більшовицької диктатури і організована політична
діяльність противників більшовизму, навіть комуністичних,
стала неможливою. УКП трималася ще до початку 1925 року,
але діяльність її була цілковито обмежена.
У 20-их роках можливі ще були виступи окремих україн-
ських комуністів з критикою національної політики більшо-
визму на Україні. Такими були виступи Хвильового, Волобу-
єва, Шумського. Проти національної політики КП(б)У проте-
стувала ціла Комуністична Партія Західньої України, яка
підтримала Шумського проти секретаря ЦК КП(б)У Лазаря
Кагановича. Але в самій КП(б)У організованих опозиційних
виступів не було.
Цьому сприяла також політика українізації, що в той час
провадилася на Україні. На базі цієї політики стали можливі
теоретичні виступи Скрипника по національному питанню, в
яких він розвивав думки про характер національних рухів,
зокрема українського.
82. Журнал «Борітеся-поборете». Відень, 1920, стор. ЗО.
79
Але двадцяті роки вже не захитували статусу КП(б)У, як
відгалуження РКП(б). У ці роки ніхто вже не протиставлявся
цій партії, як гегемонові комуністичної революції на Україні.
Доба боротьби українського комунізму за незалежність Ук-
раїни від радянської Росії закінчилася в основному разом з
громадянською війною й переходом до НЕПу.
80
РОЗДІЛ III
КП(б)У В ДОБУ НЕПУ І УКРАЇНІЗАЦІЇ
— Військові перемоги більшовиків активізували зріст в КП(б)У
антиукраїнських великодержавницьких настроїв. — Стихійний
зріст українського відрдження за непу. — Теорія боротьби двох
культур Дм. Лебедя. — Сталінська теорія автономізації, ленінсь-
кий федералізм, конфедеративні ідеї Ракоеського-Скрипника. — XII
з’їзд РКП(б) і початок коренізації (українізації). — Черенева нарада
при ЦК РКП(б) за посилення коренізації, але й провокації проти неї
(справа Султан Галієва). — Створення СРСР. — Хто був про-
тивником українізації КП(б)У. — РоляЛ. Кагановича в українізації. —
Червневі «Тези» ЦК КП(б)У про підсумки українізації. — Задоволення
національних потреб українського населення в РСФСР
Громадянська війна в Радянській Росії закінчилася в
основному наприкінці 1920 року. 18 березня 1921 був під-
писаний Ризький мировий договір з Польщею і тим лікві-
дований фронт з Українською Народною Республікою. У
листопаді 1920 був звільнений від Вранґеля Крим. Незначні
білогвардійські частини трималися ще один рік на Далекому
Сході, але це вже не загрожувало радянському режимові.
З закінченням громадянської війни зв’язаний перехід
Російської компартії від економічної політики «воєнного ко-
мунізму» до нової економічної політики (НЕП). Цей перехід
мав значний вплив і на національну політику компартії на
Україні.
81
Політика «воєнного комунізму» полягала в максимальній
централізації господарського життя — у запереченні ринку і
заміні торгівлі розподілом продуктів. Гроші витіснялися карт-
ками. У цей час партія вірила, що комунізм можна створити
штуром на протязі кількох'років. Проте ця політика привела
до цілковитого занепаду народного господарства. Ленін
скористався закінченням війни, щоб відразу перейти до
НЕП-у Це здійснив X з’їзд РКП(б) у березні 1921 року.
НЕП полягав не тільки у відновленні ринку і торгівлі. В ос-
нові НЕП-у лежало інше уявлення партії про природу еконо-
мічних відносин у суспільстві. За часів «воєнного комунізму»
партія вірила, що людина може будувати новий лад свідомим
самообмеженням своїх господарських потреб. Якщо свідомо-
сти не вистачає, партія організує примус. За НЕП-у комуні-
стична партія стала на точку зору, що в господарській діяль-
ності людина керується матеріяльними інтересами, яких не
можна підмінити ідеєю боротьби за комунізм. Навпаки, бо-
ротьба за комунізм виростає з прагнення робітника поліпшити
своє матеріальне становище.
Звідси орієнтація РКП(б) на особисте зацікавлення,
звідси падіння ролі примусу й централізації. Звідси зріст
самодіяльности і автономії, починаючи від автономії окремої
особи і кінчаючи автономіями колективів, республік, націо-
нальних спільнот. Найістотнішою ознакою НЕП-у було скасу-
вання примусового відбирання у селян продукції і заміна
цього примусу вільною торгівлею за ринковими цінами. При-
мусово держава брала тільки частину продукції, при чому ця
частина з кожним роком зменшувалась і була нарешті замі-
нена грошевим сільсько-господарським податком.
За часів НЕП-у дуже популярним було слово «змичка».
Тобто змикання, сполучення інтересів селянства з комуні-
стичною державою. У цей час дуже зросла роля селянства.
Аграрна революція привела до збільшення кількости селян-
ських дворів — з 16 мільйонів до революції до 25 мільйонів на
початку НЕП-у. Крім того, велика кількість міського населен-
ня за роки громадянської війни повтікала від голоду на село.
База комуністичної диктатури — радянське місто було наба-
82
гато слабше , ніж село. Тому «змичка» з селом набувала для
партії великої політичної ваги. У РСФСР ця «змичка» мала суто
господарський характер. Але на Україні вона сполучувалася з
національним моментом. Радянська влада на Україні була
фактично російською, і українському селянинові не досить
було мати господарську вигоду, йому хотілося мати і свою
українську владу, як її мав російський селянин у РСФСР.
Та керівництво КП(б)У зрозуміло «змичку» суто за росій-
ським зразком. Воно вважало, що українському селянинові, як
і російському, потрібні тільки економічні поступки. А націо-
нальні інтереси — це вигадка інтелігенції, здебільшого «пет-
люрівської». Такий нігілізм до національного питання особли-
во зміцнів після успішного закінчення громадянської війни.
Взагалі перемоги великої держави у війні підносять пиху та
претенсії великодержавного шовіністичного націоналізму.
Після успішного закінчення громадянської війни націоналізм
зріс усюди, в КП(б)У і в українському місті — особливо. М. По-
пов у своїй історії КП(б)У писав, що в КП(б)У в «період між X і
XII з’їздами РКП(б) [... ] найчисленніша і провідна міська час-
тина організації не встигла перейнятися свідомістю всієї важ-
ливости національного питання і проведення національної
політики. Потужний вплив неукраїнського міського міщан-
ства знов же таки тут багато важив».831 Попов наводить факти.
У червні 1921 була проголошена чистка РКП(б). Вона мала
подвійну мету: поперше, виключити з партії ті міщанські, при-
стосованські елементи, які в умовах НЕП-у тягнися до «бур-
жуазних спокус» і були особливо небезпечні для партії;
подруге, чисткою партія намагалася звільнити себе від мен-
шовиків, бо вони розуміли НЕП не як тимчасовий відступ
РКП(б), а як банкрутство комунізму і повернення до капіталіз-
му. Але в КП(б)У вичищали не міщан, а міщани вичищали укра-
їнський елемент. Вони під меншовиків підвели боротьбістів, і
в наслідок цього з партії вичищено багато колишніх українсь-
ких боротьбістів замість російських меншовиків, особливо на
Правобережжі. На XII з’їзді РКП(б) М. Скрипник говорив, що в
83. Попов, цит. праця, стор. 271.
83
КП(б)У впилося більше, ніж 4 тисячі боротьбістів, а «тепер на
Україні є лише 119 боротьбістів [... ] здебільшого їх викинено
під час чистки».»* Попов пише, що більшість газет на Україні,
які під час війни були переведені на українську мову, пе-
рестали виходити. Видавництва УРСР почали випускати
здебільшого російські книжки. «На весні 1922 року, — пише
Попов, — було видано від імени ЦК обіжника, в якому всю
освітню роботу, яку проводилося на селі українською мовою,
почали обстрілювати. Звісно, в цій роботі було багато дефек-
тів. Багато сільських інтелігентів, що вели цю роботу, були
вельми націоналістично настроєні. їх треба було замінювати
витриманими партійними елементами, підготовляючи їх,
ведучи роботу над перевихованням їх. Проте, для цього не
робилося нічого або майже нічого».65 Іншими словами, ЦК
КП(б)У вів у той час не класову війну з ворожими комунізмові
українцями, а національну війну проти української культури,
маскуючи її війною з «буржуазним націоналізмом» і ліквіду-
ючи при цьому культурну роботу на селі українською мовою.
І ще один знаменний Факт наведений Поповим: «Восени
1922 року керівник» Наркомосу, тов. Гринька, що намагався
Проводити передніші партійні директиви, між ними і директи-
ви ЦК РКП(б) про українізацію, було знято». Колишнього бо-
ротьбіста Г. Гринька було усунуто з посади наркома освіти «за
занадто поквапливе проведення українізації». Насправді,
твердить Попов, Гринько нічого не зробив для українізації
сільських шкіл у Донбасі, де більшість населення українці.84 85 86
Замість Г. Гринька наркомом освіти призначено Володимира
Затонського, який у цей час до українських справ ставився
байдуже. Нарешті треба згадати і той факт, що на VI
конференції КП(б)у у грудні 1921 до нового ЦК не були обрані
ні Шумський, ні Блакитний, які до того були членами ЦК.
Блакитний міг не попасти в ЦК КП(б)У за те, що саме перед
84. «XII сьезд ркп(б). Стенограф, отчет ». Цитовано за. «Доку
менти українського комунізму», вид-во «Пролог», 1962, стор.
85. Попов, цит. праця, стор. 273.
86. Там таки, стор. 273-274.
84
конференцією він випустив брошуру «КҐ1(б)У і шляхи її
зміцнення», в якій писав (в дусі директив ЦК РКП(б)) про
необхідність очищення КП(б)У від міщанських шкурницьких
елементів, які прилипали до влади, а не до комунізму. Ці
елементи мали великий вплив у КП(б)У, і Блакитний своєю
брошурою наставив їх проти себе. А Шумський, який перед
тим був навіть членом політбюра ЦК КП(б)У, не був обраний
до ЦК просто як колишній боротьбіст.
КП(б)У була в ті часи неукраїнською партією не тільки за
своєю ментальністю, але й за статистикою. У 1923 році вона
мала у своєму складі тільки 24 відсотки українців, в той час,
коли в УРСР українці становили 80 відсотків населення і
навіть у русифікованому українському місті українців серед
робітників нараховувалось 50 відсотків.67
У проведенні національної політики КП(б)У керувалася в
той час рішенням X з’їзду РКП(б), що відбувся у березні 1921.
Доповідь з національного питання на тому з’їзді робив Сталін.
Резолюція з’їзду підкреслювала «особливу небезпеку [... ]
ухилу в бік великодержавности, колонізаторства».87 88 На X з'їзді
в українському питанні виступав В. Затонський, який сказав:
Мені доводилось весь час жити й працювати на Україні [...}
У нас національний рух зовсім не занепадає. Він набуває тепер
дуже важливого значення [...] Ми прозівали зріст націо-
нального руху [ ..) Він пішов шляхом, яким повели його місцева
дрібнобуржуазна інтелігенція й куркулі[... ] Вони його надзви-
чайно добре використали у значній мірі через нашу бездіяль-
ність.89
Обережний Затонський хотів сказати, що своєю велико-
державницькою політикою партія штовхнула на активну бо-
87. Там таки, стор. 273.
88. «КПСС в резолюциях и решениях сьездов, конференций и
ппенумов ЦК». Издание седьмое, Москва 1954, часть І, стор. 562.
89. «X сьезд РКП(б). Стенографический отчет». Стор. 110.
Цитовано за: В. Садовський, «Національна політика совєтів на Укра-
їні». Праці Українського наукового інституту, Варшава 1937, стор.
79-80
85
ротьбу проти радянської влади близьких до радянської влади
елементів, які в Росії були льояльними і навіть співпрацювали
з владою. Справді, Росія не знала таких повстань проти
радянської влади, які були в той час на Україні. За радянсь-
кими даними на початку НЕП-у діяло на Україні не менше 40
тисяч організованих повстанців. 1920-1921 рр. червона армія
відбила в боротьбі з цими повстанцями 43 гармати, 1812
кулеметів , 31 788 рушниць.90
Нові обставини НЕП-у змусили і ЦК КП(б)У докладно зай-
нятися національним питанням. На початку травня 1921 у
Харкові скликано нараду КП(б)У, на якій обговорено націо-
нальне питання на Україні. Доповідачем був Дмитро Мануїль-
ський. Він ствердив наростання конфлікту між українським і
російським націоналізмом на Україні і закликав не допустити
цього конфлікту в партію. Але Мануїльський забував, що
партія, як керівна сила держави, не могла залишатися невт-
ральною в цьому конфлікті. А російська за своїм складом і
культурою КП(б)У неминуче ставала по боці російського
націоналізму. Резолюція наради показала, що КП(б)У не стала
по боці українського народу і його культури. Під виглядом
об’єктивности та невтральности нарада направляла основий
удар все ж таки проти українських інтересів. Наприклад,
резолюція наради радила українцям діяти за принципом
Вільгельма Лібкнехта: «Шукай ворога у своїй власній країні».
Тобто борись насамперед з власним націоналізмом. Але
Лібкнехт радив це німцям, які не тільки мали свою державу, а
мали імперію, що панувала над іншим народами і намагалася
поширити це панування. Лібкнехтові в голову не приходило
радити, наприклад, полякам Познащини, поневоленої німець-
кою імперією, боротися насамперед з власним польським
націоналізмом.
За поневолення України харківська нарада засуджувала
царський режим. Засуджувала уряд Корейського за спротив
самовизначенню України. Але гальмування українського
відродження в радянські часи нарада оббілила. У резолюції
наради сказано, що після встановлення радянської влади в
Росії національний рух на Україні за її самовизначення набу-
90. «Коммунист», Харків, 11. 2. 1923. Цитовано за: Феденко,
«Український громадський рух...», стор. 134.
86
ває контрреволюційного характеру. На цьому етапі ідея само-
стійности висувається «проти перемоги пролетарської рево-
люції на Україні». Про те, що могла б бути і комуністична
самостійність України, тобто —її рівноправність з Росією в ду-
сі рішень Таганрозької наради КП(б)У 1918 року, про це нара-
да 1921 року не згадує. Бо КП(б)У і тепер стояла на засаді збе-
реження російського панування на Україні. Про це свідчить і
такий вислів у резолюції наради: «Радянська влада і наша пар-
тія є на Україні дійсними ворогами методів насильственного
нав’язування українським масам російської культури».91 Якби
КП(б)У була українською, а не російською партією, вона
виправдувалася б інакше: радянська влада і партія є дійсними
ворогами насильницького нав’язування не українським мен-
шостям України української мови. Бо саме так писала РКП(б)
про РСФСР, про не допущення там нав’язування національ-
ним меншостям російської мови.
Одначе навіть і ці скромні обіцянки російської КП(б)У не
нав’язувати на Україні російської мови не здійснювалися.
Історик КП(б)У М. Равич-Черкаський писав, що «рішення
Всеукраїнської наради [... ] залишилися на папері. На місцях
тривало попереднє нерозуміння й нетерпимість до ук-
раїнського мови».92
Але якщо КП(б)У намагалася зберегти на Україні створену
царями гегемонію російської нації, то життя йшло в бік лікві-
дації цієї гегемонії. З перших місяців НЕП-у бурхливими тем-
пами наростало національно-культурне відродження на Ук-
раїні. Не осягнувши власної держави, українці почали енергій-
но здійснювати власну незалежну культуру і власні економіч-
ні організації По всій Україні масово зростали різні форми
української кооперації. Створювалися кооперативні спілки
— повітові, губерніальні і всеукраїнські. Хоч КП(б)У і
всовувала туди своїх керівників, проте в апараті цих спілок
панівною силою були українські кооператори.
Масово виникали по селах України «Просвіти», драматич-
ні, співочі і музичні гуртки. Український народ обстоював
91. «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів,
конференцій і пленумів ЦК». Том І. Київ, Видавництво політичної
літератури України, 1976, стор. 149.
92. М. Равич-Черкаський, «История Коммунистической партии
Украиньї». Харків, 1923, стор. 183.
87
право на свою рідну школу не тільки на селі, але і в місті. Пар-
тія змушена була відкривати українські газети, видавати біль-
ше українських книжок. Бурхливо розквітала українська
література. Колонізаторські російські елементи українського
міста чинили спротив. Наростав конфлікт між російською и
українською культурою. Цей конфлікт зачіпав КП(б)У.
Обминути його й зберігати вигляд невтральної вона вже не
мала можливости. Тому її офіційний представник, другий сек-
ретар ЦК КП(б)У, катеринославець Дмитро Лебедь виступив у
квітні 1923 на сторінках органу ЦК газети «Коммунист», де
висунув теорію «боротьби двох культур». Лебедь писав:
Поставити перед собою завдання активно українізувати партію,
отже й робітничу клясу (А за цю українізацію партія не може взятися,
не перекинувши своєї роботи й на робітничу кпясу) тепер буде для
інтересів культурного поступу заходом реакційним, бо націоналіза-
ція, тобто штучне запровадження української мови в партії, в
робітничій клясі за теперішнього політичного, економічного й
культурного співвідношення між містом і селом — це значить стати на
погляд нижчої культури села, як рівняти з вищою культурою міста».93
І Лебедь пропонував дати можливість вільно конкурува-
ти на Україні російській і українській культурам. Він вірив, що
в цій конкуренції невідмінно переможе «вища» російська куль-
тура.
Це було за кілька днів до VII конференції КП(б)У, що від-
булась 4-10 квітня 1923 року, напередодні XII з’їзду РКП(б) (17-
25 квітня 1923). На конференції КП(б)У Лебедь заявив, що
«національне питання ставиться несвоєчасно».94
Проте на верхах РКП(б) втой час була вже вироблена інша
лінія національного питання. Вона ґрунтувалася на вказівках
Леніна, відомих під назвою «Заповіт Леніна». Ці вказівки
Леніна ніколи повністю не були надруковані, хоч цього ви-
магав XIII з’їзд ВКП (б) 1924 року. Із значними пропусками
«Заповіт Леніна» був надрукований для внутрішнього вжитку
в партії в 1926 році в стенограмі пленуму ЦК ВКП(б). Потім
93. Попов, цит. праця, стор. 274.
94. Там таки, стор. 275.
88
після XX з’їзду КПРС у 1956 році (яким розпочав боротьбу з
культом особи Сталіна) в журналі «Коммунист» (ч. 9 за 1956
рік) надруковано з «Заповіту Леніна» те, чого не було 1926
року, але не було дечого, що було в 1926 році.
Вказівки Леніна зводилися до того, щоо заоезпечити рів-
ність України та інших республік з Росією. Ленін відкинув
проект Сталіна — входження неросійських республік до
РСФСР на основі автономії. Ленін писав: «Ми визнаємо себе
рівними з Українською РСР та іншими і разом та нарівні з ними
входимо в новий союз». Ленін рекомендував відрізняти націо-
налізм нації поневоленої від націоналізму нації поневолю-
ючої. Останній агресивний і небезпечний. Щоб ліквідувати
створену в минулому нерівність націй, треба, на думку Леніна,
встановити в національних республіках нерівність на їхню
користь, яка компенсувала б колишню нерівність проти них.
Для цього справу «націоналізації» республік доручити тільки
«націоналам».95
Слабою стороною «Заповіту Леніна» було те, що за його
проектом комуністична партія для всіх республік повинна
залишатися єдиною. Тобто «націоналізація» республік зали-
шалася в руках московського ЦК, а не в руках «націоналів».
Але навіть і з такими обмеженнями проект Леніна фактично не
був здійснений, бо Ленін був уже смертельно хворий, а
партією керував Сталін. Він повернув «Заповіт Леніна» на свій
бік. Автономія в рамках РСФСР не пройшла, пройшов союз
республік з гегемонєю РСФСР.і фактично тільки з автоном-
ними правами республік.
20 грудня 1922 відбувся перший з’їзд рад новоствореного
СРСР. На цьому з’їзді було 1 627 делегатів, із них від РСФСР
1 217. Обраний з'їздом ЦВК (верховна рада) складався з 371
депутата. З них від РСФСР було 270 осіб.96 Отже, усі проблеми
СРСР рішалися більшістю голосів Радянської Росії. Так була
здійснена Ленінова «рівність» республік у союзі. У створенні
95. В. И. Ленин. «Полное собрание сочинений». Вид. V., т. 45, стор.
356-362.
96. «X сьезд РКП(б)» В. Садовський, цит. праця, стор. 86.
©9
СРСР радянські юристи справедливо вбачали «перехід від
існуючої до того конфедеративної форми об’єднання респуб-
лік до форми федеративної».97
Деякі представники УРСР рішуче виступили на оборону
конфедеративного принципу, намагаючися трактувати СРСР
як «союз держав», а не як «союзну державу» (чого домагався і
досяг Сталін). «Союз держав» (конфедерацію) обстоювали
Скрипник, Раковський, Гринько та інші. Раковський, що ще
недавно був противником української лінії в партії, на XII з’їзді
РКП(б) говорив, що національне питання «обіцяє нам грома-
дянську війну, якщо ми не виявимо потрібної чулости й виро-
зуміння [... ] Повітовий виконком знає більше свої права, ніж
національні республіки. Я заявляю, що союзне будівництво
пішло неправильним шляхом [...] Треба відібрати від союз-
них комісаріятів дев’ять десятих їхніх прав і передати їх
національним республікам». Про створену за пропозицією
Сталіна другу палату ЦВК — раду національностей —
Раковський говорив таке: «Нащо створена двопалатна
система? Щоб вона давала гарантії окремим республікам [... ]
Двопалатна система на тільки не дає нам, окремим респуб-
лікам, жодної гарантії, але, навпаки, вона закріплює [...]
систему, яка полягає в тому, що на 360 делегатів союзного
ЦВК 280, а може й більше, має РСФСР і тільки 80 усі інші
республіки разом узяті». Раковський намагався внести по-
правку: «Ні одне з державних об’єднань, що входить у другу
палату, не повинно мати більше двох п’ятих голосів». XII з’їзд
РКП(б) відкинув цю поправку Раковського.98 Раковський
закинув тоді партії її бюрократично-великодержавницьке
переродження.
Треба відзначити, що більшість КП(б)У була в опозиції
навіть проти Сталінової програми в національному питанні.
Ця гостро великодержавницька опозиція існувала також і в ЦК
РКП(б). Лебедь був речником її, і його виступ з теорією «бо-
97. Там таки, стор. 91-92.
98. «XII сьезд РКП(б)», стор. 532, 534, 604, 605. В. Садовський, цит.
праця, стор. 45, 46.
90
ротьби двох культур» саме напередодні XII з’їзду партії був ін-
спірований цією опозицією. На чолі її стояв Г. Зінов’єв — голо-
ва виконкому Комінтерну і член політбюра ЦК РКП(б). Але
Сталін мав більшість у ЦК РКП(б). Перед XII з’їздом, на VII кон-
ференції КП(б)У головнокомандувач військ України й Криму
М. Фрунзе назвав теорію Лебедя великодержавним шовіні-
змом, який є тепер найбільш небезпечний для КП(б)У. Про-
тиставляти культуру російську культурі українській, казав
Фрунзе, «абсолютно неправильно і абсолютно небезпечно
для долі комуністичного руху і для долі революції». XII з’їзд
РКП(б) відзначив у резолюції, що «розмови про перевагу ро-
сійської культури й висунення тези про неминучість перемоги
більш високої російської культури над культурами більш
відсталих народів (української, азербайджанської, узбецької,
киргизької і інших) є нічим іншим, як спробою закріпити
панування російської національности».99 Бурхливе відрод-
ження України та інших поневолених Росією народів змушу-
вало партію робити поступки.
Характеристично, що теперішні «Нариси історії комуні-
стичної партії України» (Київ, видання 1961 року) тежзасуджу-
ють Лебедеву «теорію боротьби двох культур», бо вона «недо-
оцінювала українську культуру, [...] заперечувала на ділі
необхідність її всебічного розвитку, ігнорувала проведення
українізації».100 Хоча Лебедева теорія була менш великодер-
жавницька й менш небезпечна для української культури, ніж
нинішнє насадження на Україні «другої рідної мови» (російсь-
кої). Лебедь принаймні чесно пропонував відкриту боротьбу
двох культур, тобто надання права українцям обороняти свою
культуру і вільно розвивати її. А нині замість змагання двох
культур є гальмування української і насильницьке насад-
ження російської культури. «Нариси історії КПУ» на протязі
всього курсу послідовно ведуть таку дволичну лінію: засуд-
жують «ігнорування українізації» в минулому і виправдують
99. «КПСС в резолюциях...», ч. І, стор.713.
100. «Нариси історії Комуністичної партії України». Київ 1961,
стор. 293.
сьогоднішнє задушення української культури, що є більш
великодержавницько-шовіністичне, ніж у будь-який інших
період історії КП(б)У.
17-25 квітня 1923 відбувся XII з’їзд РКП(б), який значно
змінив національну політику компартії. Резолюція з’їзду в
національному питанні повторює в основному рекомендації
Леніна в його «Заповіті». Вона засуджує пережитки «велико-
державного шовінізму, які є відбитком колишнього приві-
лейоваого становища великоросів».101 Ці пережитки живуть у
головах радянських працівників, в державних установах.
Резолюція відзначала «фактичну, тобто гоподарську й куль-
турну, нерівність національностей Союзу Республік. Юридич-
на національна рівність, здобута жовтневою революцією, є
великим завоюванням народів, але це формальне завою-
вання не вирішує само по собі усього національного питан-
ня».102 Відсталі національності не можуть піднятися «без
дійсної й довготривалої допомоги ззовні».103 Про пережитки
місцевого націоналізму в резолюції з’їзду сказано, що вони є
«своєрідною формою оборони проти великоруського шовіні-
зму, рішуча боротьба з великоруським шовінізмом є засіб для
подолання націоналістичних пережитів».104 Резолюція підкре-
слює небезпеку обох ухилів — великодержавного й міс-
цевого, а далі говорить про «особливу шкоду й небезпеку
ухилу до великодержавного шовінізму».105 Резолюція пов-
торює сказане Леніном у «Заповіті» про злиття деяких респу-
бліканських комісаріатів у всесоюзні: «Злиття комісаріатів, —
сказано там, — є іспит радянському апаратові: якщо цей іспит
дістав би на практиці великодержавницький напрямок, партія
була б змушена вжити проти такого перекручення найрішучі-
ших заходів, аж до постановки питання про перегляд злиття
деяких комісаріатів».106 І хоч після XII з’їзду партії (як і до
101. «КПСС в резолюциях...», ч. І, стор. 713.
102. Там таки.
103. Там таки, стор. 714.
104. Там таки, стор. 715.
105. Там таки, стор. 718.
106. Там таки, стор. 715.
нього) радянський апарат тримався великодержавницького
напрямку, ніхто в партії навіть не натякнув про «перегляд
злиття деяких комісаріятів».
Тому відразу після злиття комісаріятів істворення СРСРу
партії і в суспільстві пішли розмови, що СРСР має стати новою
«єдиною неділимою Росією». Так що навіть XII з’їзд партії
мусів дати спростовання. У резолюції з’їзду сказано: «Союз
республік розцінюється значною частиною радянських
чиновників у центрі і на місцях не як союз рівноправних дер-
жавних одиниць, покликаних забезпечити вільний розвиток
національних республік, а як крок до ліквідації цих республік,
як початок творення так званого „єдиного неділимого”».107
Тепер, з перспективи десятиріч бачимо, що справжню
природу СРСР «значна частина радянських чиновників» розу-
міла реальніше, ніж РКП(б).
Противники централізму в КП(б)У виступали на XII з’їзді
РКП(б) і після з’їзду з осудом великодержавницьких настроїв
у партії. Ось, наприклад, що говорив Микола Скрипник:
Великодержавні забобони, всмоктані з молоком матері,
стали інстинктом у багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте,
як багато й багато з товаришів у нас були шокирувані, коли наш
Союз Республік прийняв назву не РСФСР, а СРСР. Пригадайте,
які розмови з незоозумілим подивом чулися серед товаришів
про перейменування Російської Компартії на Комуністичну
партію СРСР, як багато з них вважали принципіяльно за непри-
пустиме саме порушення питання про це, за щось образливе
[... ] ніби в цьому відстоюванню назви партії не за територією, а
за руською національністю немає своєрідної великодержав-
ности [... ] Ми практично в національному питанні товчимося на
місці, [...] весь час балянсуємо [...] Деякі весь час
намагаються знайти середню лінію. Кожну вказівку на вели-
кодеожавний шовінізм завжди вважають за необхідне ком-
пенсувати вказівкою протилежною на шовінізм народностей
недержавних, і завжди ми маємо тут подвійну бухгалтерію.
Кожне посилання на великоруський шовінізм намагаються
завжди дискваліфікувати пред’явленням зустрічного позову:
107. Там таки.
мовляв, „спочатку переможіть свій власний націоналізм”. Так на
ділі з великодержавним шовінізмом ми не вели жадної бо-
ротьби.'08
Далі Скрипник запитує: чи не занадто в доповіді Сталіна
на з’їзді випнуто протиставлення націоналізму великодержав-
ного і місцевого. «Чи не буде це протиставлення двох Націо-
налізмів приводом для того, щоб багато й багато дехто на
практиці свою бездіяльність у галузі національного питання
виправдували таким протиставленням?».108 109
Скрипник далі говорив, що у партії найпоширеніший
погляд — «це погляд партійного болота, погляд людей, що
бояться тут виступати з певною лінією [...] що уявляють з
себе принципових великодержавників, русотяпів. Так чому ж
вони тут не виступають, але лише на практиці перекручують
партійну лінію? Важливим є не ухвалити резолюцію, а важли-
во її провести». Скрипник наводив приклад, як на конференції
КП(б)У була прийнята одноголосно резолюція, відповідно до
тез Сталіна з національного питання, про потребу боротьби з
великодержавним націоналізмом і потребу українізації. Але
після ухвалення цієї резолюції один голова губвиконкому, що
голосував за неї, коли до нього звернувся безпартійний
кооператор українською мовою, «відповів, недовго думаючи:
„Говоріть зі мною зрозумілою мовою”. Він „проголосував” за
резолюцію по національному питанню, він з нею „цілком
згоден”. Ось це протиріччя між теорією й практикою, цю лінію
болота треба випекти розпаленим залізом».110
•Навіть Сталін говорив на XII з'їзді таке: «Я був свідком
того, як на лютневому пленумі, де вперше ставилося питання
про другу палату [палату національностей у ЦВК СРСР — І.
М], у ЦК .звучали промови, які не мають нічого спільного з
інтернаціоналізмом [... ] Те довір’я, яке ми тоді [у жовтні 1917
108. «XII сьезд РКП(б)», за «Документи українського комунізму»,
стор. 75,77.
109. Там таки, стор. 78.
110. Там таки, стор. 78-79.
94
— І. М.] здобули, ми можемо розтратити до кінця, якщо не оз-
броїмося проти цього нового, повторюю,російського шовіні-
зму, який повзе без форми, без обличчя, крапля за краплею
проникаючи в уха, в очі, крапля за краплею міняючи дух,усю
душу наших працівників так, що їх ризикуєш не впізнати».1,1
Довір’я поневолених Росією народів до компартії, про яке
говорив Сталін, справді розтрачено сьогодні до кінця. І роз-
траті його сприяв сам Сталін, який, намагаючись догодити
великодержавному шовінізмові, очолив, починаючи з 30-их
років, звірячий похід проти неросійських народів, а по війні
виголосив у Кремлі 1 травня 1945 тост за перевагу росіян над
іншими народами СРСР.
XII з’їзд РКП(б) не зробив потрібного перелому у велико-
державницьки настроєному партійному апараті. Скрипник
мав рацію, що ухвалити резолюцію мало. Треба провести її в
життя.'Отож, для здійснення рішень з’їзду була скликана в
Москві Всесоюзна партійна нарада з національного питання,
яка відбулася 9-12 червня 1923. На нараді були присутніми 17
членів і 3 кандидати ЦК РКП(б), 6 членів ЦКК і 58 делегатів від
національних республік та областей. Від КП(б)У представни-
ками були X. Раковський, М. Скрипник і Г. Гринько. Керував
нарадою Сталін.
Нарада почалася з осуду представника середньоазійских
народів Султан-Галієва за місцевий націоналізм. Колишній
член колегії наркомнацу Султан-Галієв був обвинувачений у
творенні підпільних організацій для
протидії заходам центральних партійних органів, [... ] підриву
довір'я раніш поневолених національностей до революційного
пролетаріяту, [... ] намагаючись зв’язатися із своїми прихиль-
никами у деяких східніх державах (Персія, Туреччина) і з'єд-
нати їх на плятформі, протиставленій політиці радянської
влади в галузі національного питання [... ] у спробі зв’язатися з
підтримуваним міжнародним імперіялізмом бухарсько-турке- *
111. «XII сьезд РКП(б)», стор. 444, за Садовський, цит. праця,
стор. 43.
95
сіамським басмацтвом через одного з його вождів — Заки-Ба-
лідова.'12
Справа Султан-Галієва була тоді дуже голосна, хоч
фактичних документів про неї не оголошено. Деяке світло
проливає на неї промова Скрипника на нараді 9-12 червня.
Скрипник підкреслив, що на нараді «було багато характерних
спроб, виходячи з цієї справи, змінити політику [національну
— І. М.] нашої партії [... ] Товариші, що не погодовжувалися з
пінією, як її накреслив XII з'їзд РКП(б), пробують використати
цей випадок, щоб на практиці провести іншу лінію. [...]
Гадають, скориставшись із цього випадку, викохати собі
розкішні квіти. Мені зається, цього дозволити не можна [... ] Я
боюсь, як би сама постава султангалієвської справи на цій
нараді не привела до будь-якого зрушення нашої лінії». Скрип-
ник казав далі, щр в листі Леніна, який, на жаль, досі не ого-
лошений, першочерговим завданням партії ставиться бороть-
ба з великодержавним націоналізмом. І XII з’їзд партії ухвалив
те саме. Скрипник натякає на провокацію. Він наводить
аналогічний приклад. На Україні, в Бердянському, арешто-
вано члена партії, колишнього боротьбіста Степового ніби за
участь у підпільній петлюрівській організації. Перед арештом
Степовий утік до Харкова, вдався до ЦК КП(б)У, який вислав
на місце (у Бедрянське) комісію, що виправдала Степового.
Та його все ж таки було арештовано. Тоді ЦК КП(б)У поставив
вимогу, щоб йому переслали справу Степового, і тільки після
цього Степового звільнено з-під арешту. ЦК КП(б)У визнав,
що справу Степового навмисне інсценізовано, і проти
начальника бердянського ЧК Вронського почато слідство.
Скрипник говорив на нараді, що в національній боротьбі на
Україні зводяться порахунки, і натякав, що й справа Султан-
Галієва могла бути «інсценізацією» в наслідок порахунків
великодержавного апарату з середньоазійськими національ-
ними кадрами так само, як цей апарат хотів на Україні розпра-
витися з чесним українцем Степовим. Тільки інсценізатором
справи Султана-Галієва був напевно сам Сталін, який цією 112
112. «КПСС в резолюциях...», ч. І, стор. 760.
96
справою напував спраглий на жертви великодержавний пар-
тійний апарат саме напередодні наради з національного
питання. Для Сталіна це була репетиція його пізніших про-
вокативних інсценізацій — московських показових процесів
30-их років. На нараді 9-12 червня Скрипник засудив нама-
гання представляти справу Султан-Галієва «так, нібито вона
й виникла через резолюцію XII з’їзду, що вона, мовляв, розв'я-
зала національну стихію» серед поневолених народів.113 На-
рада 9-12 червня підтвердила виключення Султан-Галієва з
партії.
Треба відзначити, що подібні провокації провадилися й
після наради 9-12 червня. Через три роки був арештований
голова ЦВК Кримської автономної республіки Ібрагімов, ніби
за зв’язки з Туреччиною і за намагання приєднати до неї Крим.
Жадних документів у цій справі також не оголошено. Сталін
однією рукою ніби здійснював рішення XII з’їзду РКП(б), а
другою рукою тихцем через ҐПУ підгодовував російський
великодержавний націоналізм жертвами подібними до Сул-
тан-Галієва, Ібрагімова; цькуванням на Україні Хвильового,
Шумського, Волобуєва тощо. Взагалі це характеристично, що
після оголошення на XII з’їзді РКП(б) головною небезпекою
великодержавного націоналізму, ця словесна обіцянка супро-
воджувалася фактичною боротьбою з «українським націона-
лізмом», з «націоналізмами» неросійських народів. Протягом
усіх років українізації на Україні не було викрито ні одного
конкретного випадку великодержавного шовінізму, хоч
словесні заклинання його продовжуються до сьогоднішнього
дня. Сталін добре навчив своїх вихованців «подвійної
бухгальтерії». Отож, боротьба з «особливо шкідливим і
особливо небезпечним ухилом до великоруського шовініз-
му», проголошена на XII з’їзді РКП(б), почалась із султан-
галієвщини, з боротьби проти націоналізмів поневолених
народів.
Партійна нарада 9-12 червня ствердила, що досягнення
України в справі українізації «дуже малі». Г. Гринько говорив
113. «Документи українського комунізму», стор. 80-84.
97
на нараді: «Держапарат наш згори донизу працює росій-
ською мовою за дуже невеличкими винятками в периферій-
ному апараті Наркомосу і деяких інших»."4 Сталін мусів був
ствердити, що друге місце після Туркестану щодо недостатніх
наслідків проведення національної політики посідає Україна.
Хоч Україна «має таке саме, або майже таке саме значення для
народів Заходу, як Туркестан для народів Сходу». Сталін під-
креслив, що боротьбі з великодержавним шовінізмом треба
приділяти 75 відсотків уваги, а з місцевим — 25 відсотків."5
Нарада ухвалила резолюцію, яка конкретизувала рішення
XII з’їзду партії. Перед союзними республіками поставлено
завдання збільшити партійні організації коштом місцевого
елементу. Цей елемент не обов’язково повинен бути проле-
тарським, досить аби він був революційно-демократичним
елементом. Тобто, тим, чим на Україні була у 1917 році Цент-
ральна Рада, яку більшовики так завзято поборювали. Роля
місцевої інтелігенції в національних республіках і областях,
сказано в резолюції наради, з різних поглядів інша, ніж її роля
в центральних районах СРСР. Тому треба кожного інтелігента
цих республік притягати усіма силами на бік радянської
влади.
Нарада відкинула пропозицію українців створити дві пре-
зидії ЦВК, що послаблювало б централізм. Також відкинуто
пропозицію українців перетворити центральні наркомати
закордонних справ і зовнішньої торгівлі у директиві, а не
зливати їх. Нарада рекомендувала заходи для вкорінення міс-
цевої мови в державні установи та школи «усіх ступенів».
Також рекомендувала «припинення переселень» і «пере-
несення фабрик та заводів до республік, які багаті на від-
повідну сировину». Створити в окремих республіках націо-
нальні частини червоної армії, зокрема, на Україні «одну мілі-
ційну дивізію». Щоб полегшити зріст кадрів коштом націо- * *
114. Попов, цит. праця, стор. 275-276.
115. Там таки, стор. 276, 277.
98
нальних елементів, треба «допустити деякий відступ від прий-
нятих норм» прийняття в партію.116
Одначе й після Всесоюзної партійної наради 9-12 червня
українізація не зрушувалася з мертвої точки. Це було зв’язане
з тим, що на чолі ЦК КП(б)У стояли «катеринославці» — відомі
вороги українського відродження. Першим секретарем ЦК
був Е. Квірінґ, другим — Д. Лебедь. На місцях партією керува-
ли такі ж противники українізації, і йшла глуха, прихована бо-
ротьба між українцями і русифікаторами. Ще й через рік після
XII з’їзду РКП(б) на XI11 конференціїКП(б)У, 12-16травня 1924,
Квірінґ у доповіді говорив, що в партії ідуть розмови ніби «ук-
раїнізація є перебільшена». Квірінґ також висловився за
припинення «насильної українізації національних меншин на
Україні», як також міського пролетаріату.117
Становище змінилося лише в наступному році. У травні
1925 Квірінґа усунули з посту першого секретаря ЦК КП(б)У і
перевели до Москви. Усунули його насамперед тому, що він
підтримував опозицію Зінов’єва-Каменєва проти Сталіна.
Замість Квірінґа першим секретарем ЦК КП(б)У призначено
Лазаря Кагановича. Другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебедь,
який в опозиції проти Сталіна участи не брав, був підвище-
ний на пост голови ЦКК КП(б)У і наркома ообітничо-селянсь-
кої інспекції. Тоді ЦКК (Центральна контрольна комісія) була
зроблена, за рекомендацією Леніна, незалежною від ЦК партії
інституцією і мала право контролювати ЦК. (До чого,
зрештою, Сталін не допустив).
З призначенням Кагановича першим секретарем ЦК
КП(б)У українізація пішла швидкими темпами.
Формально українізація почалася від Дванадцятого з’їзду
РКП(б) (квітень 1923), який проголосив великодержавний ро-
сійський націоналізм «головною небезпекою». Але фактично
українізація стала можливою тільки після усунення з посту
першого секретаря ЦК КП(б)У Е. Квірінґа і призначення на
116. «КПСС в резолюциях . », ч. І, стор. 762-766.
117. Н. Н. Попов, «Очерки истории Коммунистической партии
(большевиков) Украиньї». Харків 1929, стор. 179-180.
його місце у травні 1925 Лазаря Кагановича. Заходи до
посилення українізації робилися й до Кагановича. Наприклад,
у 1924 році усунуто з посту наркома освіти бездіяльного щодо
українізації В. Затонського і на його місце призначено колиш-
нього боротьбіста О. Шумського. Затонський перейшов на
політичну роботу в червоній армії. Проте до усунення Квірінґа
Шумський не зміг добитися потрібного здвигу. Здвиг мусів
прийти з Москви, і призначення Кагановича було саме
ознакою того здвигу.
Політику українізації визначали тоді такі чинники. Рішен-
ня XII з’їзду РКП(б) і червневої (1923 року) партійної наради
при ЦК РКП(б) з національного питання. Далі — особа Сталіна
і особа Кагановича. Нарешті ті сили в КП(б)У, які домагалися
прискорення українізації.
Рішення XII з’їзду РКП(б) здійснював апарат ЦК РКП(б) на
чолі із Станіном. А Сталін трактував рішення партійного з’їзду
відповідно до потреб посилення влади партійного апарату. У
той час у партії зростала ліва троцькістсько-зінов’євська
опозиція. Троцький і його найтісніший прихильник з України
X. Раковський намагалися нав’язати контакт з українськими
комуністами, зокрема з колишніми боротьбістами (наприк-
лад, через особисті зв’язки В. Блакитного з Раковським),а Зі-
нов’єв орієнтувався на ті кадри в КП(б)У, які противилися
українізації — на Квірінґа, Лебедя та інших. Ця частина опози-
ції настроювала партію проти українізації на Україні і подібної
політики в інших республіках.
У таких обставинах Сталінові доводилося,лявірувати.
Сам він підтримував українізацію тільки при умові,що вона
посилюватиме владу партії, сталінського апарату через збли-
ження його з корінним населенням України. Але антиукраїн-
ські елементи під різними претекстами намагалися предста-
вити українізацію як чуже комунізмові явище. А таких
елементів у КП(б)У була переважаюча більшість. Тому від
самого початку українізації Сталін намагався задовольнити ці
антиукраїнські елементи вишукуванням різних «націоналі-
стичних ухилів» як на Україні, так і в інших республіках.
Згадана вище «султангаліївщина» в Середній Азії була
100
зразком такого вишукування. Специфічним у тактиці Сталіна
в боротьбі з націоналістичними та іншими ухилами були
поліційні провокації. Він брав чиїсь помилки і за допомогою
апарату ҐПУ роздував це в контрреволюційну змову, як ото у
випадкові з Султан Галієвим, пізніше з СВУ на Україні і т. д.
Сталін весь час супроводжував українізацію боротьбою з
українським «буржуазним націоналізмом».
Вже відразу після XII з’їзду РКП(б) почали викриватися на
Україні «націоналістичні» й «антипартійні ухили» в історіо-
графії. Як сказано в «Нарисах історії КП(б)У», «була піддана
гострій критиці помилкова й шкідлива „теорія” Равича-Чер-
каського про "двокорінність” КП(б)У, яка трактувала створен-
ня КП(б)У не на єдиній базі — більшовизму, а на базі двох
коренів — більшовицькихорганізацій і націоналістичних орга-
нізацій УСДРП».118
До речі, М. Равич-Черкаський був виходцем з єврейського
«Бунду» і не мав ніколи українського ухилу. Навпаки, він був
товаришем Квірінґа та Яковлева-Епштейна з Катеринославу й
до певної міри щодо «катеринославської точки зору» на ук-
раїнське питання. Але він стверджував факт: з більшовиць-
кою організацією на Україні постійно зливалися окремі течії
української соціал-демократії (починаючи з «Спілки» перед-
революційних часів, через групуЄ. Нероновича, боротьбістів і
до УКП включно). У ті часи ще не випиналася так яскраво док-
трина більшовицької організаційної виключности і Равичу-
Черкаському видавалося, що КП(б)У є твором різних течій
революційного марксизму, як це він бачив і серед комуністич-
них партій Заходу (наприклад, Німеччини). Як це пізніше
стало на Заході частим явищем (наприклад, об’єднання кому-
ністів з соціялістами у Польщі в єдину ПОРП, у Східній Німеч-
чині у єдину СЕД і так далі). Боротьба партії тих часів проти
нагадування «багатокорінности» походження КП(б)У була
прихованим російським великодержавництвом, яке не терпі-
ло нагадування про самобутність розвитку неросійських
народів СРСР.
118. «Нариси історії КПУ», стор. 305.
101
Після XII з’їзду РКП(б), як сказано в тих же «Нарисах історії
КПУ», «були засуджені націоналістичні фальсифікаторські
„теорії” М. Яворського та інших про „багатокорінність”
КП(б)У, які також намагалися довести, що КП(б)У утворилася
ніби в результаті об’єднання більшовицьких організацій Укра-
їни з кількома дрібнобуржуазними націоналістичними парті-
ями і організаціями (УСДРП, УПСР, УКП і. т. д.)».119 Це, посуті,
те саме, що й у Равича-Черкаського, але Яворський був більш
підходящою постаттю для обвинувачення в українському
націоналізмі: він був галицький українець. Пізніше, за улюб-
леною методою Сталіна. ҐПУ спрепарувапо «темне» минуле
М. Яворського, і цьому українському комуністові були приши-
ті гріхи не тільки за теорію «багатокорінности» КП(б)У, але й за
блискуче написану першу марксистську історію України. Без-
іменні партійні історики засудили цей твір Яворського як
націоналістичний, хоч відомий на весь світ марксист X. Раков-
ський написав до історії Яворського дуже похвальну перед-
мову. За твердженням «Нарисів історії КПУ»,тлумачення
Равича-Черкаського і Яворського «перекручували історію
КП(б)У». «Вони заперечували принципову й непримиренну
боротьбу більшовицької партії, в тому числі КП(б)У, проти
націоналізму всіх видів, зокрема проти українського буржуаз-
ного націоналізму, виправдували ворожу діяльність україн-
ських дрібнобуржуазних націоналістичних партій».120 Та
головне, чого не могла припустити великодержавницька
більшовицька доктрина, такі тлумачення документально
доводили, як уже сказано, самобутній характер історичного
розвитку України і її робітничого руху.
Тут важливим буде ствердити, що після XII з’їзду РКП(б),
ЦК РКП(б) почав пильно вишукувати на Україні найдрібніші
прояви не великодержавного, а українського націоналізму.
Слідом за Равичем-Черкаським та Яворським пішли Хвильо-
вий, Шумський, Волобуїв, СВУ і так далі. Проте ні одного
прояву російського великодержавного націоналізму («голов-
119. Там таки.
120. Там таки.
102
ної небезпеки») не було викрито. А між тим цей націоналізм
сидів у «святая святих» КП(б)У — у політбюрі ЦК КП(б)У, у Хар-
ківському й Донбаських окружкомах партії, у Києві, Дніпро-
петровському, в Одесі та інших великих партійних комітетах
КП(б)У. Це не були якісь там публіцисти типу Равича-Черкась-
кого чи професори типу Яворського. Це були видатні партійні
керівники.
Назвім окремих осіб, найяскравіших представників росій-
ського великодержавного націоналізму тих часів. Член політ-
бюра ЦК КП(б)У і голова ВУРПС (об’єднання профспілок, які
тоді були дуже впливовою організацією) Андрій Радченко.
Робітник Донбасу, у минулому меншовик, Радченко саботу-
вав будь-яку українізацію профспілок і робітництва України.
Це був типовий комуністичний малорос-великодержавник.
Радченка підтримували два найвпливовіші секретарі окруж-
них комітетів Донбасу (тоді УРСР ділилася не на області, а на
дрібніші адміністративні одиниці — на округи): секретар
Юзівського (тоді він називався Сталінським) окружкому Мої-
сеєнко і Артемівського — Макєєнко. Обидва інтеліґенти-вели-
кодержавники, ліквідовані в роки «єжовщини» як авантюри-
сти в партії.
Однак найактивнішим великодержавником серед керів-
ників КП(б)У був секретар Харківського окружкому і ЦК
КП(б)У, член політбюра ЦК КП(б)У, Павло Постишев — дріб-
ний конторщик з Івано-Вознесенська, старий член партії,
обмежена, але амбітна людина. Постишев легко став знаряд-
дям антиукраїнських елементів в апараті КП(б)У. Спочатку
незначний партійний працівник у Києві він швидко став секре-
тарем Київського окружкому, а потім — столичного Харківсь-
кого окружкому КП(б)У, членом політбюра і секретарем ЦК
КП(б)У. Мало помітна людина в роки воєнної боротьби за
радянську владу, Постишев робить карколомну кар’єру саме
тоді, коли талантовитих і жертвенних робітників-більшовиків
Сталін викидав з партії за незалежне думання, яке звалося
«опозицією». Постишев не думав незалежно, а так,як подоба-
лося Сталінові. Він належав до тої самої категорії сталінських
висуванців, як і Хрущов, на яких у партії не було попиту доки в
103
керівництво її висувалися здібні, відважні, незалежно дума-
ючі революціонери. Але на відміну від Хрущова Постишевбув
набагато жорстокішим і безогляднішим. Він увійшов в історію
як винищувач мільйонів українців під час голоду 1933 року, як
погромник українського культурного відродження. Про цю
діяльність буде сказано далі. У роки українізації Постишев був
основною фігурою в КП(б)У, яка противилась українізації.
Столичний Харківський окружком партії був у роки укра-
їнізації цитаделею великодержавництва. Ці великодержав-
ницькі сили в окружкомі очолював завідувач агітпропу
окружкому і права рука Постишева Дмитро Марченко. Син
священика з Курщини, переконаний великодержавник і руси-
фікатор, він підготовляв для Постишева всі антиукраїнізаційні
проекти. Дійшло до конфлікту між Постишевим і наркомом
освіти Скрипником, так що хтось із них повинен був відійти з
керівної роботи на Україні. Але усувати Скрипника, тобто
зривати українізацію у двадцяті роки не було можливо, тому в
1930 році забрали з України Постишева; але забрали з великим
підвищенням — він став одним із секретарів ЦК ВКП(б).
Слідом за Постишевом мусів покинути Харків і Д. Марченко з
усім своїм великодержавницьким штабом. Ні одного висуван-
ця з України Москва на зустрічала з таким тріюмфом ні до
того, ні після того, як ворога українізації Постишева.
Противником українізації був також Кипріян Кіркіж —
член політбюра ЦК КП(б)У в 1925-1927 роки, старий більшо-
вик-робітник, латиш із Риґи, який в роки першої світової війни
був евакуйований разом із заводом ВЕК до Харкова. Кіркіж
належав до покоління жертвенних революціонерів-підпіль-
ників; висунувся у Харкові в роки громадянської війни. З
ростом диктатури Сталіна позиція Кіркіжа слабшала, аж поки
на початку тридцятих років він зник з арени керівних діячів
партії. Антиукраїнські позиції Кіркіжа треба пояснювати
впливом на нього великодержавницького апарату Харківсь-
кого губкому партії, у якому до 1925 року він був секретарем
(перед Постишевом). Але Кіркіж не був таким фанатичним
ворогом українства, як Постишев.
104
Були й інші, менше видатні діячі КП(б)У, активні противни-
ки українізації.
Усі вони спиралися на багаточисленну масу членів КП(б)У,
виходців з містечкового міщанства, яке прийшло до партії не
ради комунізму, а заради влади. Під час чистки 1921 року
КП(б)У прагнула очиститися від цього елементу, але не спро-
моглася. Цей елемент трактував українізацію як поступки
«петлюрівщині» і як тільки міг саботував її. Він же підказував
робітничим діячам у КП(б)У антиукраїнську поведінку. Був
час, коли кількість цього елементу в КП(б)У була більшою, ніж
кількість українців.
Призначаючи Лазаря Кагановича першим секретарем ЦК
КП(б)У, Сталін мав на увазі такі цілі: насамперед поставити
над Україною вірну йому й слухняну людину, на яку можна
було спертися передовсім у боротьбі з троцькістською опо-
зицією; далі, поставити над Україною людину, яка беззасте-
режно, не зважаючи на особи, виконала б певні завдання
щодо українізації, приборкала б у цій справі партійне дрібно-
міщанство. Сам Каганович був виходцем з українського мі-
стечка і більше ніж хто інший користувався авторитетом серед
містечкового елементу в партії. І треба сказати, що розра-
хунки Сталіна тут великою мірою виправдалися. Каганович
притягнув на бік українізації велику частину досі активних її
противників. Нарешті Сталін переслідував ціль — ні в якому
разі не допустити на пост керівника КП(б)У українця, який
здійснював би українізацію з переконання, від серця, як син
свого народу; який зростався б з Україною, з її народом не
тільки через партійний апарат, але й безпосередньо.
Сталінові був потрібний тільки від нього залежний і мало зв’я-
заний з українським народом керівник КП(б)У.
У проведенні українізації Каганович ніколи не виходив
поза рамки, приписані йому Станіном. Але ці рамки були у той
час досить широкі — Каганович був покликаний ламати пере-
шкоди на шляху українізації; тому він увійшов в історію Радян-
ської України як постать, що сприяла відродженню україн-
ської нації.
105
Але доба українізації не була б як слід з’ясована, якби
постать Кагановича не була висвітлена всебічно, якби не були
підкреслені деякі особливості його натури. Психологічно
Каганович був перехідним типом відстарогобільшовикаідеа-
ліста до безпринципного апаратника-кар’єриста. Сам робіт-
ник-швець , Каганович на початку двадцятих років був
головою ЦК профспілки робітників-шкіряників. Приєднував-
ся до опозиції Троцького. Потім зрадив Троцького, перейшов
на працю до апарату ЦК ВКП(б) і став правою рукою Стаіна в
поборюванні троцькістської опозиції.Талановитий організа-
тор, Каганович виніс на своїх плечах основний тягар індус-
тріалізації СРСР. Свій організаційний талант Каганович
виявив і в проведенні українізації.
Каганович був типовим апаратником, він не мав зв’язків з
народними масами. Він тримався Сталіна і розбудовував свій
вплив тільки в партійному апараті. На посту першого секре-
таря ЦК КП(б)У (тоді була назва «генеральний секретар»)
Каганович показав себе як цільком новий тип партійного
діяча. Досі усі керівники КП(б)У висувалися її організаціями і
почували свою залежність від них. Каганович був вільний від
такої залежности. Він був незалежний навіть від політбюра ЦК
ВКП(б), хоч він формально послав його на Україну, він був
залежний тільки від Сталіна і від секретаріату ЦК ВКП(б), які
тоді протистояли Політбюрові. Ця незалежність давала йому
на Україні більшої свободи дії, але вона його й розбещувала.
Каганович часто виявляв політичну безпринципність, під-
порядковуючи ідейні цілі партії своїм особистим інтересам та
порахункам.
Як характеристичний приклад, можна тут навести його
конфлікт із Шумським. Цей конфлікт Каганович перетворив у
націоналістичний ухил — «шумськізм», але в дійсності ніякого
ухилу там не було. Справа з «шумськізмом» представляється
так: Шумський вважав призначення Кагановича генеральним
секретарем ЦК КП(б)У неправильним, суперечним рішенню
XI з’їзду ВКП(б), який вимагав, щоб «органи національних рес-
106
публік .... будувались переважно із людей місцевих».12’ При-
значена Кагановича на Україну також суперечило, на думку
Шумського, заповітові Леніна, який рекомендував доручити
справу «націоналізації»республік тільки «націоналам».121 122 На
цій підставі Шумський висунув проект обрати першим секре-
тарем ЦК КП(б)У Власа Чубаря, який у той час був головою
ради народних комісарів УРСР, а головою раднаркому обрати
колишнього боротьбіста Григорія Гринька, який у той час був
головою Держпляну УРСР і заступником Чубаря. Як тоді було
відомо в партійних столичних колах, про цей свій плян Шум-
ський розповів колишньому боротьбістові Андрію Хвилі,
працівникові повітового маштабу. Хвиля переказав цей плЬн
через півтора Відразу був викритий «національний ухил» у
КП(б)У — «шумськізм», а в 1927 році Шумський був звільнений
з посту наркома освіти УРСР, і на його місце призначений член
політбюра ЦК КП(б)У Микола Скрипник. Корінний працівник
КП(б)У і УРСР Шумський був висланий до Москви і призначе-
ний головою всесоюзного ЦК профспілки працівників освіти.
Пізніше його деґрадовано далі — ректором Ленінградського
Інституту народного господарства, а ше пізніше — розстрі-
ляно.123 Андрій Хвиля дістав через Кагановича призначення
спочатку на керівника відділу преси ЦК КП(б)У, а далі — керів-
ника відділу агітації та пропаганди.
121. «КПСС в резолюциях...», ч. І, стор. 716.
122. В. И. Ленин, «Полное собраниесочинений», вид. У,т. 45, стор.
360-362.
123. За останніми відомостями зі сфер партійного апарату, Шум-
ський був у засланні до кінця війни. Звідти він часто писав Сталіну,
гостро критикуючи його політику. Він був спаралізований і за ним хо-
дила ніби мати. В 1945 чи наступних пару років його везли з Саратова,
де він проживав, до Москви в окремому купе. Конвоїр застрілив Шум-
ського в дорозі, як кажуть, «випадково». Це були часи, коли Сталін
виголошував великодержавницькі тости й промови «на честь найро-
зумнішого російського народу». В такий час Шумський був для Сталі-
на великою обузою. Листи Шумського до Сталіна компромітували
останнього, і Сталін одним махом скреслив цю компромітацію.
107
Важливо при цьому відзначити, що з заміною Шумського
Скрипником на посту наркома освіти справа українізації не
тільки не програла, але й виграла. Як колишній боротьбіст,
Шумський не користувався в КП(б)У таким авторитетом, який
мав старий більшовик Скрипник. А без достатнього авторите-
ту поборювати спротив великодержавників було важко.
Скрипникові це давалося легше, ніж Шумському.
Проте безпринципна поведінка Кагановича в боротьбі з
Шумським виявила свою деморалізуючу ролю в іншому місці.
Справа в тому, що на оборону Шумського став весь ЦК ком-
партії Західньої України (КПЗУ). Цих підпільників-революціо-
нерів разив несправедливий і безпринципний підхід Кагано-
вича до справи Шумського. Тоді Каганович (очевидно, при
підтримці Сталіна, який боронив не тільки свого ставленика на
Україні, але й власний авторитет) домігся через Комінтерн
розпуску КПЗУ. Спершися тільки на двох членів ЦК КПЗУ
(Мінця і Шапіро), проти десяти, Каганович довів до розпаду
КПЗУ. І тут яснішою стала лінія Сталіна-Кагановича також у
КПЗУ: не допустити, щоб цією партією керували українці.
З двох членів ЦК КПЗУ Каганович створив фракцію, яка
домагалась обвинувачення більшости ЦК в українському
націоналізмі і усунення цієї більшости. Як описує події тепе-
рі'шний історик КПЗУ, у постанову ЦК КП(б)У про КПЗУ «під
тиском Кагановича були внесені суб’єктивістські формулюван-
ня». Твердження керованої Кагановичем двоособовоїопозиції
«були явним наклепом». Фактично опозиція орієнтувала КПЗУ
на москвофільські елементи у «Сельробі» (політична масова
організація, керована КПЗУ). Микола Скрипник зазначав на
засіданні політбюра ЦК КП(б)У, що «розкол у „Сельробі” ле-
жить не на ЦК КПЗУ, а на совісті Кагановича». Історик КПЗУ
стведжує, що «коли б не дезорганізаторська робота меншости
ЦК КПЗУ (керованої Кагановичем), — криза в партії була б лік-
відована», що виключена з партії зусиллям Сталіна-Каганови-
ча більшість ЦК КПЗУ пройшла історичну перевірку. Ніхто з
них, як пророкував Каганович, «не пішов у табір фашизму чи
108
націоналізму». Вони переїхали до СРСР, де стали жертвами
«єжовщини».124 125
Тепер у перспективі десятиріч стає ясним, що руками
Кагановича Сталін скеровував західньоукраїнський комуні-
стичний рух не на підтримку української національно-
визвольної боротьби, як того вимагала програма Комінтерну,
а на підтримку москвосЬільства„на «возз’єднання» Галичини
через УРСРз Москвою. На русифікацію Галичини, чогоСталін
пізніше й добився.
Каганович точно виконував вказівки Сталіна і щодо при-
скореної українізації, і щодо прискореної боротьби з україн-
ським націоналізмом. Так само він був на Україні (а пізніше і в
Москві) правою рукою Сталіна в боротьбі з троцькізмом, і тро-
цькісти слушно називали його «сталіновою дубинкою».’25
Силами, на які Каганович сперся в КП(б)У при переведен-
ні українізації, були насамперед українські комуністи. Це зде-
більшого рештки боротьбістів, багато з яких у попередню
добу були, як казав Скрипник на XII з’їзді РКП(б), «розігнані».
Щоб поповнити ці кадри, Каганович ужив заходів, щоб з роз-
пущеної Комінтерном у 1925 році Української Комуністичної
Партії (УКП) якнайбільше членів прийняти до КП(б)У. Та кіль-
124. Є. М. Галушко, «Нариси історії КПЗУ (1919-1928)». Вид-во
Львівського університету, 1965, стор. 226, 228, 230, 234, 241.
125. У 1934 році, у м. Мерві (Туркменська РСР) автор цих рядків
розмовляв про Кагановича з начальником політвідділу Туркменської
горно-кавалерійської дивізії Майоровом. Цей видатний діяч червоної
армії був висланий уСередню Азію за троцькізм ( тоді троцькістів ще
не розстрілювали). Каганович був тоді вже у Москві — другим секре-
тарем ЦК ВКП(б); автор цих рядків говорив Майорову про Кагановича,
як про талановитого організатора. Майоров, який, до речі, був, як і
Каганович, єврейської національности, сказав: «Так, організатор доб-
рий у тому розумінні, що в Америці він легко міг би стати мільйонером.
Але Каганович жодний комуніст».
Найновіші досліди історії КПЗУ у Польщі стверджують, що в праці
Є. М. Галушка «Нариси історії КПЗУ (1919-1928)» перебільшені розход-
ження між Кагановичем і Скрипником і згущена негативна роля Кага-
новича в історії розламу в КПЗУ.
109
кість укапістів була в той час незначна. Терором ҐПУ і різними
провокаціями масове членство цієї партії було розігнане.
Каганович домагався українізації партійного апарату. Він
висував на партійну роботу боротьбістів. Декілька з них по-
трапило в апарат ЦК КП(б)У, а пізніше призначено їх секрета-
рями окружкомів (Чабай у Полтаві, Мусульбас в Одесі,
Маркітан у Чернігові). Секретарем ЦК КП(б)У з питань куль-
тури був висунутий колишній боротьбіст Панас Любченко,
його ж поставлено головним редактором українізованої
газети ЦК КП(б)У «Комуніст». Декілька українців висунуто ке-
рівниками агітпропів окружкомів партії і на інші партійні та
державні пости. Наприклад, колишній боротьбіст Олексан-
дер Лісовик був поставлений головою Артемівського окрви-
конкому і членом президії ЦВК СРСР; Михайло Полоз
(колишній член ЦК боротьбістів) — наркомом фінансів УРСР:
колишній член УСДРП (групи Нероновича) робітник Офанасій
Буценко — секретарем президії ВУЦВК-у, колишній член
УСДРП (теж з групи Нероновича) Євген Касьяненко —
редактором газети «Вісті ВУЦВК-у» (після смерти В. Блакит-
ного) і деякі інші. Звичайно, ці особи й раніше були помітними
працівниками в КП(б)У, але Каганович висунув їх більш
сміливо. Взагалі за Кагановича знання української мови стало
в багатьох випадках передумовою висунення на керівну
партійну й радянську роботу. Сам Каганович вивчив україн-
ську мову і робив нею доповіді, вимагаючи того ж від
секретарів партійних комітетів. І все ж у цілому висунення
українців на керівні пости було недостатнє: Каганович більше
наполягав на українізцію неукраїнців.
Найважливішим чинником українізації був освітній апарат
з наркомосом на чолі. Цей апарат почав українізуватися ще на
початку 1920 року, коли наркомом освіти призначено колиш-
нього боротьбіста Григорія Гринька. Багато зусиль приклав
до українізації цього апарату Олександер Шумський під час
перебування на посту наркома освіти (1924-1927 рр.). Микола
Скрипник, який став наркомом освіти з 1927 року, перетворив
цей наркомат на могутній штаб українізації, куди поитягнуто
найкращі українські освітні та культурні кадри. У ті часи нар-
110
комос керував усією освітою і культурою (усі школи, поза-
шкільна освіта й дошкільне виховання, усі театри, музеї,
естрада, музика, малярство, кіно, в частині українзації також
газети й видавництва. В 30-их роках керівництво всім цим
перебрав на себе партійний апарат).
Важливою подією в історії КП(б)У, що значно прискорила
українізацію, був червневий (1926 року) пленум ЦК і ЦКК
КП(б)У, який ухвалив «Тези про підсумки українізації».
Вперше і востаннє (до сьогодні) ці тези ствердили, що в мину-
лому, зокрема у 1917-1918 роки, КП(б)У робила помилки в
національній політиці на Україні, що приводило до поразки
радянської влади. Тези вимагали прискорення українізації,
створення більшовицьких кадрів на українському культурно-
му фронті,ступневої українізації робітництва. Тези вимагали
збільшити видавання української літератури; підкреслювали
потребу боротися проти порушень конституції союзними
органами. Також висловились за об'єднання в УРСР суміжних
з нею територій, де живуть українці. Головною небезпекою на
Україні тези називали російський націоналізм і закликали
усіми силами поборювати його. Після червневого пленуму
українізація пішла швидкими темпами.
Однак наймогутнішим поштовхом українізації було масо-
ве українське відродження знизу, що охоплювало мільйони
українців і що було кероване українською інтелігенцією. Про-
гравши війну за самостійну державу, український народ взяв-
ся у радянських умовах здійснювати своє національно-
культурне відродження. А цьому дуже сприяла партійна
політика українізації.
Доба українізації була найсвітлішою сторінкою історії
України під більшовицькою диктатурою. У вільній українській
історіографії цю добу називають «Українським відроджен-
ням». Найважливішою стороною цього процесу було злиття в
один потік масового національного відродження з партійною
політикою українізації, яка хоч і була обережною, стриманою,
а часом і саботованою партійним апаратом, проте не воро-
жою, як досі, сприятливою національному відродженню ук-
раїнського народу. Керована державою українізація надавала
111
масовому рухові певности, позбавляла його провінцій-
ности, активізувала його; так само масовий рух підштовхував
державний апарат і партію в проведенні українізації. Навіть
сьогоднішня історіографія КПУ не наважується засуджувати
українізацію, хібащо замовчує її досягнення або висуває
фальшиву тезу, що українізація зробила своє позитивне діло і
далі непотрібна. Хоч залишається без відповіді запитання:
якщо українізація була потрібна, то нащо було громити її, роз-
стрілювати її діячів?
Характеристичними для цієї доби були такі явища, коли,
наприклад, передовіший селянин, який до революції підроб-
лявся під «панську» російську мову, в роки українізації не про-
сто повертався до народного мовного пня, а починав збагачу-
вати народну говірку літературними українськими формами,
запозиченими з газет, а головне від начальства, до якого він
часто звертався і яке сміливо державною рукою ширило укра-
їнську мову й культуру. Такі передові селяни й інтелігенція
зближали народну мову з літературною. Під кінець двадцятих
років передова сільська молодь сипала, як з рогу достатку,
старовинними українськими приказками, які досі зберігалися
тільки серед старих людей. Звільнене від русифікації україн-
ське село зідхнуло на повні груди.
Українська молодь із села масово посунула до міста, як
студенти,робітники й службовці. До національної свідомости
було розбуджене спочатку робітниче передмістя. Підтримані
партійною українізацією передмістя і виходці з села тиснули
на державні апарати, на міську верхівку. Масові обов’язкові
курси українізації змушували працівників апаратів вивчати
мову і здавати іспити за першою категорією, без чого існувала
загроза втратити роботу.
Під кінець двадцятих років усі російські газети в УРСР
були переведені на українську мову, крім чотирьох: «Вечерние
известия« в Одесі (цю газету передплачувала на чужоземну
валюту велика кількість єврейських емігрантів з Америки),
«Приазовский пролетарий» у Маріюполі,«Диктатура труда» в
Юзівці (Сталіно, тепер Донецьке) і ще одна районова газета у
Красному Лучі Луганської обпасти. На початку тридцятих
112
років ЦК КП(б)У шукав редактора для українізації головної з
цих газет — «Диктатури труда». Але розгром українізації у 1933
році обірвав цю справу на півдорозі.
Державні й кооперативні видавництва випускали в роки
українізації переважно українську літературу. Наклади укра-
їнських книжок перевищували наклади російських приблизно
у такій пропорції, як тепер (1967) наклади російських видань в
УРСР перевищують наклади українських. Керований Мико-
лою Скрипником Наркомос УРСР додержувався погляду, що
російське населення України дістає з РСФСР російської літе-
ратури й газет більше, ніж українське населення в УРСР має
української.
Усі оперові театри в УРСР були українізовані. їхні лібретто
перекладали на українську мову кращі поети (як Максим
Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші), і зру-
сифіковане міщанство призвичаювалося слухати з оперової
сцени українську мову не тільки «Запрожця за Дунаєм», але й
«Фавста», «Ріголетто», «Євгенія Онєґіна». Це робило великий
психологічний перелом в українському місті, вирівнювало
колись «мужичу» українську мову з колись «панською» ро-
сійською.
Провідними «академічними драматичними театрами» в
УРСР стали українські. У столиці Харкові це був «Березіль», у
Києві — театр ім. Франка (спочатку він був у Харкові, а «Бере-
зіль» у Києві), «Театр революції» в Одесі, театр ім. Заньковець-
кої в Дніпропетровському. Деякі міста, в тому числі й столиця
Харків, зовсім не мали російських державних театрів.
В роки українізації все українське населення УРСР було
забезпечене рідною школою. Національні меншості дістали
свою школу. Багато людей, які вважали себе росіянами, і чи-
мало справжніх росіян посилали своїх дітей до українських
шкіл, вважаючи, що російська школа на Україні безпер-
спективна. Середні школи, які тоді називалися професійними
школами, були також у більшості українізовані. Професори
високих шкіл прискорено вивчали українську мову і багато з
них уже читали лекції по-українському. Всеукраїнська
Академія наук (ВУАН) спішно підготовляла термінологічні
113
словники з усіх галузей наук. Але українізація вузів і наукових
закладів була обірвана розгромом українізації на початку
тридцятих років.
Комуністичний університет імени Артема при ЦК КП(б)У,
який випускав партійні кадри, був цілком українізований.
Його випускники знали українську мову краще, ніж російську.
Інститут марксизму, що готував викладачів ідеологічних дис-
циплін для вузів, теж переставлявся на українську мову.
Заслугою Скрипника було висунення проекту, якого він
не встиг здійснити, — запрошення з Галичини п’яти тисяч учи-
телів для дерусифікації Донбасу. Ці вчителі, не знаючи росій-
ської мови, могли б краще, ніж місцеві, зламати спротив
українізації в Донбасі.
Певні успіхи бу/іи осягнуті в справі українізації червоної
армії на Україні. Ця робота розпочалася ще до українізації, але
до XII з’їзду РКП(б) великого успіху не мала. До творення укра-
їнських військових частин партію спонукала війна з армією
Української Народної Республіки. У цій війні українській на-
ціональній армії протистояла російська червона армія, що на-
давало боротьбі не класового характеру, як того хотіла пар-
тія, а національного: виходила війна Росії проти України, а не
«внутріукраїнська класова війна», як класовою була війна в
Росії з Кольчаком, Денікіном, Вранґелем та іншими білими ге-
нералами. Це викривало окупаційний характер більшовицької
влади на Україні і дла КП(б)У булодуже небезпечним. Тому на
початку 1920 року нарком військових справ РСФСР Л. Троць-
кий видав таємний наказ «приступити до планомірної заклад-
ки фундаменту української робітничо-селанської червоної
армії на перший час ак кілька зразкових полків [... ] з укра-
їнським командним складом та командою в українській
мові.126 Передумовою до цього наказ Троцького вважав «по-
головне роззброєнна населенна», чого одначе, на Україні і
ліспа закінченна громаданської війни не було осагнуто. Через
те з наказу Троцького народилась у 1920 році тільки Харків-
126. Юр Тютюнник, «Зимовий похід 1919-1920 рр.» Коломия-Київ,
1923, стор. 84-87.
114
ська Школа червоних старшин, де викладачами були пере-
важно галицькі офіцери з колишної Червоної Української Га-
лицької Армії (перед тим УГА).
Але українських військових частин не створено, і випуск-
ники Школи червоних старшин мусіли йти в російське військо,
переважно за межі України, що ставило їх у тяжке становище,
їх трактували, як явище чужородне, і відомі випадки, коли ці
старшини трактовані як меншевартісні, кінчали самогуб-
ством. Тільки після XII з’їзду РКП(б) почалися у цій справі змі-
ни. Червнева (1923 року) нарада РКП(б) з національного пи-
тання ухвалила, як уже сказано, творити в окремих республі-
ках національні частини червоної армії, на Україні — «одну
міліційну дивізію».
В добу українізації дещо змінився принцип формування
червоної армії. Поруч казарменних частин почали творитися
міліційні територіяльні частини, типу швайцарської армії, з
відривом вояків від роботи тільки на кілька місяців для про-
ходження перевишколу в місцевій окрузі. Цей демократичний
принцип сьогодні повністю ліквідований із страху ЦК КПРС
перед озброєним народом, зокрема перед озброєним наро-
дом України та інших неросійських республік. У роки україні-
зації були певні успіхи в творенні українських територіальних
частин. Офіцерів для цих частин постачали Харківська Школа
червоних старшин і створена у Києві друга українська війсь-
кова школа.
Крім того, вжито заходів, щоб мобілізовані в армію
українці відбували службу по можливості на Україні. Цього
вимагав Скрипник ще на XII з’їзді РКП(б), де він казав: «За ос-
танню мобілізацію взято до армії 60 тисяч українських селян,
що пішли в Росію [... ] Армія досі залишається знаряддям ру-
сифікації української людности і всіх інших національностей
[ . . . ] Ми ЗВИКЛИ ЙТИ СТОЛІТТЯМИ битим ШЛ.ЯХОМ і не розуміємо,
що, приймаючи положення по національному питанню, ми де
в чому зобов’язані».127 Під час українізації в багатьох реґуляр-
127. «XII сьезд РКП(б)» за «Документи українського комунізму»,
стор. 74.
ФЙ
них частинах червоної армії на Україні уся політосвітня робота
стала вестися українською мовою. Був організований кінний
корпус Червоного козацтва із штабом у Гайсині. На початку
тридцятих років, коли загострилися взаємини партії з насе-
ленням і особливо з селянством, територіальний принцип
формування червоної армії був відкинутий, а після заборони
українізації були ліквідовані українські військові частини і за-
криті Школи червоних старшин. Відтоді мобілізованих до вій-
ська українців більше, ніж будь-коли до того, спрямовують
служити за межі України.
Спроби творення в СРСР неросійських частин червоної
армії довели, що національна армія без власної повноправної
держави не можлива. Армія є головна ознака суверенної дер-
жавности. Українські військові частини, підпорядковані ро-
сійському генеральному штабові в Москві, почували б себе
дискримінованими і ставали б вогнищем незадоволення.
Таким українським частинам важко було існувати в часи
більшовицького інтернаціоналізму, коли партія відмежувала-
ся від російських імперських традицій. Тим паче неможливи-
ми стали неросійські військові частини тепер, коли радянська
армія виховується на російських великодержавницьких тра-
диціях. Українське військо не сполучне з культом Петра І,
Суворова, з осудом Івана Мазепи, усієї української визвольної
боротьби. Українська армія з російським духом — нонсенс.
Нині в СРСР може існувати тільки російська армія з окупацій-
ним режимом у неросійських республіках, позбавлених мати
власну військову силу. Ці висновки підтвердив рішучий
виступ польських комуністів 1956 року проти нав язаногоїхній
армії з Москви маршала Рокосовського і російських військо-
вих «інструкторів». Цим маневром Москва хотіла накинути
Польщі окупаційний режим «союзної республіки», приєднати
її до СРСР, як були приєднані Прибалтійські держави, а
раніше Україна та інші неросійські республіки. Тільки вигнав-
ши Рокосовського з Польщі, польські комуністи врятували
незалежність своєї держави.
Підштовхуваний Скрипником і наркомосом ЦК КП(б)У
домігся в Москві, щоб були задоволені культурні потреби
116
українського населення за межами УРСР. В промові на нараді
V червні 1923 в Москві Скрипник ставив це питання так: в
РСФСР мешкає понад сім мільйонів українців; V Сибірі —
1 202 000, на Кубані — 2 273 00, Поволжі, у Самарській, Курсь-
кій, Воронізькій та інших губерніях — 2786000, у Киргизькій
(тоді туди зараховувався й Казахстан) та Татарській респуб-
ліках — 654 000. «Разом понад сім мільйонів [...] Як же їх
обслуговують культурою?» — запитував Скрипник. І відпові-
дав: останніми роками на всю РСФСР видано тільки дві
брошури українською мовою. «Цього ніби малувато, щоб
культурно обслугувати оці 7 мільйонів. Зате, щодо шкіл
першого ступення, то їх є 820, другого ступення — 46, техніку-
мів усього тільки два — це теж на 7 мільйонів людности»128
А за два місяці до цієї наради, на XII з’їзді РКП(б), Скрип-
ник так критикував культосвітню роботу серед українців за
межами УРСР:
В одній лише Саратовській губернії у губкому є єдина в
Росії українська секція [... ] лише Саратовський і Самарський
губкоми визнали за необхідне провадити роботу українською
мовою [...] Воронізький заявляє, що організувати українську
секцію недоцільно. Царицинський [тепер Волгоградський]:
«непотрібна, недоцільна», Курський: «цілком зайва», Кубансь-
кий: не дав зовсім ніякої відповіді [...] Нам необхідно в цій
галузі вжити заходів для того, щоб провадити роботу на рідній
мові людности.129
І заходами Скоипника населення найбільш заселених
українцями районів поза Україною було забезпечене рідною
школою. Створено кілька педагогічних технікумів, україн-
ський відділ при педагогічному інституті в Краснодарі. Там же
128. «Четвертеє совещание ЦК РКП с ответственньїми работника-
ми национальньїх республик и областей в Москве 9-12 июня 1923»
(Стенографич. отчет, стор. 47-50 і 203-208). Цитовано за «Документи
українського комунізму», стор. 87.
129. «XII сьезд РКП(б)», за «Документи українського комунізму»,
стор. 73-74.
117
виходила українська газета «Червоний стяг». При всіх губко-
мах партії, де була українська людність, були створені україн-
ські секції. Велика кількість української літератури і всі під-
ручники для шкіл ішли в ці райони з УРСР. З розгромом укра-
їнізації після 1933 року всі українські школи та культурні за-
клади за межами УРСР були ліквідовані і сім мільйонів укра-
їнців підпали тотальній русифікації.
Доба українізації тривала усього десять років — з 1923 до
1933 року. В тридцятих роках ЦК ВКП(б) взяв курс на велико-
державний шовінізм, на русифікацію й обмеження прав союз-
них республік.
118
Розділ IV
ПОВОРОТ БІЛЬШОВИЗМУ ДО РОСІЙСЬКОГО
ВЕЛИКОДЕРЖАВІЯ
— Виступ М. Хвильового за здійснення рішень XII з'їзду РКП(б) про
коренізацію. — В секретному листі до Кагановича з приводу Хвильо-
вого й Шумського Сталін почав ревізію рішень XII з'їзду РКП(б) про
коренізацію. — Національний ухил «шумськізму» — вигадка для
послаблення українізації. М. Скрипникзаміст О. Шумського. — М. Во-
лобуев обороняє автономію української економіки з інтернаціональ-
них комуністичних позицій, за це — національний ухил «волобуїеши-
на». — Поліційний наступ на українізацію як вислід перемоги партій-
ного апарату. — Процес СВУ. — Насильницька колективізація і голод
1932-1933 років на Україні. — П. Постишее — організатор голоду і
розгрому українізації. — Самогубство Хвильового і Скрипника.
Після XII з’їзду РКП(б) (квітень 1923), який засудив вели-
кодержавний російський шовінізм як «головну небезпеку» і
розгородив дорогу для національного відродження неросій-
ських народів, розпочалось на Україні обговорення проблем
українського відродження і, насамперед, проблем українсь-
кої літератури.
Перший у цій справі виступив письменник-комуніст Мико-
ла Хвильовий. 1925 року він почав друкувати в літературному
додатку до газети «Вісті ВУЦВК» — «Культура і побут» свої
літературно-публіцистичні памфлети. Лейтмотивом його
статтей було: хоч XII з’їзд РКП(б) проголосив рівність розвит-
119
ку націй в СРСР, на ділі тієї рівіности немає. Чому її немає і як її
встановити, — це було головною проблемою памфлетів
Миколи Хвильового.
Хвильовий підкреслював, що українське відродження
неможливе без дерусифікації українського міста. А деруси-
фікація міста в радянських умовах — це насамперед україні-
зація пролетаріяту, «Дайдош пролетаріят!» — кидає Хвильо-
вий гасло. «Поки пролетаріят не оволодіє українською куль-
турою, — писав Хвильовий, — доти немає ніякої певности, що
культурна революція на Україні дасть нам бажані наслідки.
[... ] Але що ж нам заважає перевести дерусифікацію робіт-
ництва?» — запитує Хвильовий. І відповідає: «Російський мі-
щанин, якому в печінках сидить оця українізація [... ] який із
’ скрежетом зубовним” вивчає цей "собачий язик", який кри-
чить у Москву: "Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує!”, який
почуває, що губить під собою ґрунт». Отже, поруч дерусифі-
кації пролетаріяту, Микола Хвильовий висуває друге завдан-
ня — «ошарашити "по башке” російського міщанина [... ] що
сидить у робітничих клюбах, у відповідних культурно-
правових установах [...] переконати цього міщанина, що [... ]
все одно йому доведеться передати "браздьі правлення” у
більш певні руки, все одно він скоро [... ] примушений буде
остаточно капітулювати».130
Щодо суто літературних проблем, то у Хвильового
«боротьба на літературному фронті вступає в нову фазу свого
розвитку і набирає суто політично характеру».131 На яку із сві-
тових літератур повинна українська література взяти курс? —
запитує Хвильовий. І відповідає:
У всякому разі не на російську. Це рішуче і без всяких засте-
режень. Не треба плутати нашого політичного союзу [з Росією
— І. М.] з літературою.Від російської літератури, від її стилів
українська поезія мусить якомога швидше тікати. Поляки ніко-
ли не дали б Міцкєвіча, коли б вони не покинули орієнтуватися
130. Микола Хвильовий, «Думки проти течії». Цитовано за «Доку-
менти українського комунізму», стор. 121-123.
131. Там таки, стор. 120.
120
на московське мистецтво. Справа в тому, що російська
література тяжить над нами в віках, як господар становища,
який привчав нашу психіку до рабського наслідування.
Отже,вигодувати на ній наше молоде мистецтво — це значить
затримати його розвиток. Ідеї пролетаріяту нам і без
московського мистецтва відомі, навпаки — ці ідеї ми, як
представники молодої нації, скоріше виллємо у відповідні
образи. Наша орієнтація — на західньоевропейське мистецтво,
його стиль, його прийоми [...) кінець прийшов не тільки
"малоросійщині, українофільству й просвітянству”, але й
задрипанському москвофільству. Досить "фільствувати” —
"дайош" — свій власний розум! [... ] Москва сьогодні є центр
всесоюзного міщанства.'32
Микола Хвильовий критикував не комунізм, відштовху-
вався не від російського пролетаріяту, а від російського мі-
щанства. Хвильовий свої виступи обґрунтовував марксизмом.
Але його орієнтація на незалежний розвиток української куль-
тури налякала Москву і започаткувала цькування «хвильовіз-
му» як національного ухилу.
На виступи Миколи Хвильового зареаґував також і Сталін.
26 квітня 1926 він написав листа до Кагановича і всіх членів ЦК
КП(б)У. У тому листі Сталін кваліфікував виступ Хвильового
як неправильний, такий, що послаблює диктатуру пролетарія-
ту на Україні. Дослівно Сталін писав:
У той час як західньоевропейські пролетарські кляси і їхні
комуністичні партії повні любови до Москви, цитаделі
міжнародного революційного руху, в час коли західньоевро-
пейський пролетаріят із захопленням дивиться на прапор, що
повіває над Москвою, український комуніст Хвильовий не має
нічого сказати на користь Москви, як тільки закликати
українських діячів тікати якомога швидше від Москви.132 133
Сталін писав також, що чисто українські марксистські
кадри тепер недостатні».134 Але він кликав не збільшувати ці
кадри, а громити їх як «національний ухил» хвильовізму.
132. Там таки, стор. 128-131.
133. И. В. Сталин, «Сочинения», т. VI11, стор. 149-154.1948. Цитова-
но за Юрій Лавріненко, «Розстріляне відродження». Париж, стор. 397.
134. Там таки, стор. 396.
121
Лист Сталіна тоді не був ніде надрукований, але він став
дерективою для КПУ. Очевидно, більш точну директиву
Сталін дав Кагановичеві усно. Якщо в листі формулювання
були дуже коректні, то шалена кампанія проти «хвильовізму»,
зчинена після листа Сталіна, показувала, що «стиль» усних
вказівок Сталіна Кагановичеві був зовсім інший, ніж стиль
листа. На партійних зборах, у радянській пресі почалося цьку-
вання Хвильового за «національний» ухил.
Хвильовому не давали можливости оборонятися. Він
мусів тільки каятися. Ніде в пресі не було навіть спроби зіста-
вити виступи Хвильового з рішенням XII з’їзду РКП(б). А таке
зіставлення показало б, щоХвильовий діяву дусі рішень цього
з’їзду. Між тим лист Сталіна до Кагановича і кампанія проти
Хвильового суперечили рішенням з’їзду. XII з’їзд твердив, що
головна небезпека для партії — великодержавний російський
націоналізм, і без розгрому його не можна встановити нор-
мальних відносин між радянськими націями. І всі писання
Миколи Хвильового були спрямовані на боротьбу з велико-
державним націоналізмом на Україні. Основна ідея писань
Хвильового зводилась ось до чого: не можна здійснити віль-
ного національного розвитку українського народу, як того ви-
магав XII з’їзд РКП(б), не розгромивше на Україні «російського
міщанина», тобто великодержавний націоналізм, чого вимагав
і XII з’їзд РКП(б). Не Хвильовий відступав від рішень з’їзду пар-
тії, від них відступав очолюваний Станіном апарат ЦК ВКП(б).
Відступ Сталіна від рішень XII з’їзду пояснюється кілько-
ма причинами. Поперше, Сталін не вірив у можливість цілко-
витої рівноправности націй у СРСР. Тому він розходився
навіть із централізмом Леніна, який пропонував створити фе-
деративний СРСР, а Сталін — автономні республіки в складі
РСФСР з автономією в ній України та інших республік. Коли ж
ідея автономії провалилася, Сталін постарався вкласти в
створений СРСР максимум автономістського змісту. Він до-
мігся, наприклад, щоб за конституцією СРСР представництво
РСФСР у раді національностей дістало більшість, і таким
чином рада національностей перетворювалася на російську
раду з дорадчими голосами від союзних республік. Проти
122
цього протестував представник УРСР Християн Раковський,
який пропонував залишити за РСФСР дві п’ятих голосів, але
прийнята була пропозиція Сталіна — в раді національностей
більшість дістала РСФСР. Цей принцип дійсний і досі. Взагалі
Сталін постарався, щоб у рішеннях XII з’їзду РКП(б) була зали-
шена можливість реваншу для великодержавного націоналі-
зму.
Друга причина, чому Сталін став відступати від рішеньХІІ
з’їзду партії, полягала в тому, що він потребував усе більше
звужувати середпартійну демократію і переставлятися на
партійний апарат, бо не партійна більшість забезпечила йому
перемогу над опозицією Троцького, а найманий апарат пар-
тійних органів, який наказував пресі писати проти опозиції в
бажаному для Сталіна дусі, «організовував» Сталінові біль-
шість і так далі. Переорієнтація на апарат означала посилення
централізму і ліквідацію всякої автономії, насамперед націо-
нальної. Здійснення рішень XII з’їзду РКП(б) про боротьбу з
великодержавним націоналізмом починало йти врозріс з лі-
нією на централізацію партійного апарату. Тому треба було
бити по Хвильовому, який боровся з великодержавним націо-
налізмом на Україні в дусі рішень XII з’їзду. Спершися на най-
маний партійний апарат, Сталін поставив себе в залежність
від нього. А цей апарат був настроєнеий по-великодержав-
ницькому. І щоб утриматися на чолі його, Сталін мусів, якби й
не хотів, підтримувати його великодержавницькі настрої. А
виступи Хвильового проти «російського міщанства», тобто
проти великодержавництва, робили його смертельним воро-
гом апарату ЦК РКП(б).
Під час виступів Хвильового централізація партійного
апарату тільки починалася. Вона закріплялася з року в рік, аж
доки цей апарат у «єжовському перевороті» 1937-38 років не
став диктатором над усією партією, коли партія перестала
обирати ЦК, а, навпаки, партійний апарат ЦК став добирати
партію. Тоді і ЦК КП(б)У був перетворений назвичайний укра-
їнський «обком», а конституція УРСР була зведена нанівець.
Тепер союзна Українська РСР має менше прав, ніж за нор-
мальної автономії. Лист Сталіна до Кагановича з приводу ви-
123
ступів Хвильового підтверджує, що вже тоді Сталін мав план
звуження українізації, не допущення приписаної XII з’їздом
«коренізації» України, тобто передачі державного й культур-
ного будівництва в ній корінним національним кадрам, при-
наймні до того часу, доки не була виплекана партійна порода
«малоросів».
Одначе розгромити «хвильовізм» було для Сталіна мало
Треба було генералізувати цей розгром, перетворити його на
постійну боротьбу з українським «національним ухилом». А
для цього треба було знайти у КП(б)У видатну політичну фігу-
ру як ідеолога національного ухилу. Хвильовий для цього не
надавався. Він був усього лише видатним письменником, а не
політичним діячем. Більш підходящою кандидатурою на вож-
дя національного ухилу було визнано Олекандра Шумського.
Його плани замінити Кагановича Чубарем на посту генераль-
ного секретаря ЦК КП(б)У зробили його ворогом Кагановича,
який і постарався перетворити Шумського на ідеолога націо-
нального ухилу. Більш підходящу кандидатуру важко було
знайти. Поперше, Шумський був членом ЦК і оргбюра ЦК
КП(б)У і був видатною постаттю в партії. Подруге, він був
виходнем з іншої, та ще й з української партії. А в той час
Сталін впроваджував курс відсовувати від партійного керів-
ництва усяких виходнів. Нарешті, Шумський дав і претекст
для перетворення його на ідеолога національного ухилу. Під
час обговорень у політбюрі ЦК КП(б)У виступів Хвильового
Шумський став в обороні висунутих Хвильовим ідей: приско-
рена українізація пролетаріяту, прискорене висунення в пар-
тійне керівництво українських кадрів, зокрема вимога
негайно обсадити професійні спілки на Україні українцями не
тільки за національністю, але й за ментальністю, щоб ці кадри
якнайшвидше здійснили дерусифікацію українського робіт-
ництва, об’єднали це робітництво культурно-національно з
українським селянством і таким чином перетворили б
радянську владу на Україні з російської окупаційної на
органічну українську.
Очевидна річ, що ці ідеї виникали в КП(б)У в голові не
одного тільки Хвильового. Вони органічно випливали з укра-
124
їнізації, з рішень XII з’їзду РКП(б), з потреби зміцнення дикта-
тури пролетаріяту на Україні. І носіями цих ідей були всі укра-
їнські комуністи, тонкий прошарок свідомих українців у
КП(б)У. Власне ухильниками в націоналізм були не українські
комуністи, а московські апарати, які, як казав Микола Скрип-
ник на XII з’їзді РКП(б), були просто ображені, коли РСФРР
була замінена на Союз РСР, коли пропонувалось і Російську
комуністичну партію замінити на Всесоюзну. Цілком очевид-
но, що ця образа диктувалася не інтересами комунізму, а
великодержавницьким шовінізмом на шкоду комунізмові. І
навпаки, боротьба українських комуністів проти російського
шовінізму і великодержавництва на Україні диктувалася
комуністичною ідеєю рівности націй, а заклик Хвильового іти
«геть від Москви!» був досить чітко роз’яснений ним, як від-
штовхування від Москви міщанської, бо «Москва сьогодні є
центр всесоюзного міщанства, що в ньому , як всесвітній
оазис, пролетарські заводи, Комінтерн і ВКП», — писав Хви-
льовий.135 Значить, не від ВКП і Комінтерну кликав Хвильовий
відштовхуватися. До цього фактично кликали ті, що зненави-
діли Хвильового, що роздували російський шовінізм, що від-
кидали рівність націй.
Це міщансько-буржуазне переродження московських
апаратів стверджувала і ліва (троцькістська) опозиція у
ВКП(б), і ліві російські письменники. Наприклад, Маяковсь-
кий писав тоді таке:
Опутали революцию обьівательщиньї пута.
Страшнеє Врангеля обьівательский бьіт.
Скореє головьі канарейкам сверните,
Чтоб коммунизм канарейками не бьіл побит.
(«Канарейки» — канарки, символ міщанського добробу-
ту). Хвильовий і багато українських комуністів співчували цим
лівим настроям у російській компартії, бачачи в них природ-
них союзників проти «всесоюзного міщанства» і проти відро-
джуваного великодержавництва. Сам Хвильовий у своїх
135. Хвильовий, «Думки проти течії». Цит. за «Документи україн-
ського комунізму», стор. 131.
125
художніх творах розвінчував це міщанство і його українських
відповідників («Вальдшнепи», «Ревізор» та інші). Те саме
робили однодумці Хвильового у Вапліте. Наприклад, Микола
Куліш (Тьотя Мотя у «Мина Мазайло», типи у «Народний Ма-
лахій» тощо).
Подібних поглядів тримався і Шумський. І коли його після
виступів Хвильового запитали у ЦК КП(б)У, чи вінзгодензтим
шляхом молодої' української літератури, з тією її орієнтцією,
яку дає Хвильовий, Шумський, хоч і відчував провокативний
характер запитання, відповів, що не згоден з формою, в яку
Хвильовий одягає свою правильну думку в розділі «Мос-
ковські задрипанки», не згоден з гострими формулюваннями.
Таким чином Шумський пом’якшував тільки тон Хвильового,
але поділяв йогд «правильні думки».136
Цього було досить, щоб зробити Шумського ідеологом
українського національного ухилу в КП(б)У і розпочати цьку-
вання цього ухилу. (В ті часи ще не вживався вислів «націона-
лістичний ухил», а тільки «національний», і представники цьо-
го ухилу ще залишалися членами компартії). Бажаючи зняти з
себе підозру в тому, що він зводить якісь особисті порахунки з
Шумським, і показати партії, що Чубар зовсім не з Шумським,
який пропонував поставити Чубаря генеральним секретарем
ЦК КП(б)У замість Кагановича, Каганович змушує Чубаря під-
писати разом з ним, Кагановичем, спільного листа до членів
політбюра ЦК КП(б)У. У тому листі Каганович дає пояснення
до шумськістського ухилу. У листі було сказано:
Виступ Шумського до деякого ступення ілюструє склад-
ність і труднощі розрішення завдань, що стоять перед нами. У
виступі Шумського не треба змішувати суб’єктивних і подібних
мотивів самого Шумського з об’єктивними умовами країни, не
треба замінювати одно одним, зводячи всю справу гпьки до
того, що Шумський особисто вчинив чвари через незадоволен-
136. Це і наступні висловлення з Шумського і характеристика йо-
го «ухилу» узяті з М. Скрипника «Статті і промови», т. II, ч. І, Харків,
ДВУ, 1929, стор. 147-360. Також журнал «Більшовик України», ч. 2,
1927, стаття М. Скрипника «Хвильовізм чи шумськізм?»
126
ня своїм становищем. Треба проаналізувати тут поживний
ґрунт, що дав йому змогу якраз тепер загострювати питання.
Проте ніяких фактів про «загострення питання» Шумсь-
ким КП(б)У від Кагановича не почула. КП(б)У так ніколи й не
знала, в чому ж конкретно виявився націоналістичний ухил
Шумського, крім його намагань прискорити здійснення рі-
шень XII з’їзду РКП(б). Закиди ж Шумському в його «особисто-
му незадоволенні» ніяк не в’язалися з логікою подій. Не можна
було сполучити особисті амбіції Шумського з інтересами
антиукраїнської більшости в КП(б)У. Така боротьба не обіцяла
перемоги Шумському чи будь-якому комуністові. Про умови
цієї боротьби сам Шумський говорив таке:
Тонісінька плівка комуністів-українців плаває на поверхні
бурхливого потоку культурного українського відродження ...
Причини хитання цієї плівки полягають в тому, що партія в ціло-
му не бере органічної, активно-творчої участи в процесі суспіль-
но-культурного будівництва. Доки цього не буде, партія в
цілому не буде двигати й керувати цілим процесом, доки в нього
не буде втягнено пролетаріят, доти неминучі хитання, збочення,
доти український суспільно-культурний процес не матиме
ясних перспектив свого розвитку.
Ці уривки із виступів Шумського на закритих засіданнях
політбюра ЦК можна було прочитати тільки у статтях Миколи
Скрипника проти ... Шумського.
Обвинувачення в якихось особистих амбіціях булотипове
для кар’єристичної партійної бюрократії. В особистих амбі-
ціях ця бюрократія обвинувачувала і Троцького, і Зінов’єва, і
взагалі всіх опозиціонерів. Про себе Шумський говорив таке
на засіданні політбюра ЦК КП(б)У 12 травня 1926, де йому
закидали, що він чужа комунізмові людина:
Я заявляю, що в мене, крім боротьби за клясове і національне
визволення робітничої КЛАСИ у спілці з селянством, жодних
інших не було традицій, і від цього я на протязі всієї моєї ре-
волюційної діяльности, починаючи з 1909 року, ні на йоту не від-
ступав. Від нічого з мого минулого я не відрікаюся, бо вважаю,
що я боровся так, як належало більшовикові-ленінцеві вумовах
української дійсности, хоч я тоді іще не був у партії Леніна. Я від
того свого минулого не маю наміру відрікатися, а, навпаки, я
Ж
гордий своїм минулим, бо в ньому немає нічого такого, що було
б недостойним для революціонера-більшовика. З перших днів
революції я був і тепер є українським більшовиком.
У цьому виступі Шумський у питанні актуальної тоді теми
боротьби на Україні двох культур — української й російської
— говорив, що треба, щоб змагання двох культур не перетво-
рилося на їх боротьбу. А це можливе тільки тоді, коли з боку
російської культури встановиться толерантне ставлення до
української і коли остання буде визнана в правах громадян-
ства. У противному разі неминуча боротьба за ці права і неми-
нучі ті крайнощі, які місцями прориваються (маються на увазі
виступи Хвильового).
Боротьбу з «шумськізмом" Каганович доручував, з одного
боку, старим українським більшовикам, що також обстоювали
українське відродження, як, наприклад, Скрипник, а, з дру-
гого боку, колишнім однопартійцям Шумського по партії
боротьбістів, як Андрій Хвиля, який доніс Кагановичу про
пляни Шумського щодо зміни керівництва в ЦК КП(б)У.
Власне конкретно про «шумськізм» було щось сказано тільки
в друкованих творах Скрипника, від якого Каганович вимагав
критикувати «шумськізм».Тільки з пізніше оголошених доку-
ментів можна довідатися, що Скрипник на засіданнях Політ-
бюра винив (і то вже напевне щиро) також і Кагановича.137
Удар по «шумськізмові» незалежно думаючі українські
комуністи сприйняли не як удар по якихось особистих
виступах Шумського, а як удар по українському комунізмові,
який досі ВГІК(б) толерувала. Так сприйняла удар по «шумсь-
кізмові» Комуністична партія Західньої України (КПЗУ), яка, як
уже знаємо, стала в обороні Шумського. Ця оборона ґрунту-
валась і на тому, що Шумський у той час справді не сказав
нічого нового супроти того, що він говорив і писав у попередні
роки. Навпаки, раніше Шумський ставив українське питання
ширше і більш по самостійницьки, ніж тепер, у період україні-
зації, коли він обороняв українське відродження тільки в пло-
137. Галушко, «Нариси історії КПЗУ...». стор. 234.
128
щині культурній. КП(б)У знала про самостійницькі позиції
Шумського ще тоді, коли вона в 1920 році приймала його до
своїх лав. Отож, боротьба з «шумськізмом» була розпочата у
1926 році не як з чимось новим, а як з тим, з чим КП(б)У досі
мирилася.
Під ухил «шумськізму» були підведені усі прояви україн-
ського комунізму, який досі був у КП(б)У терпимий, а тепер
його проголошено несполучним з національною політикою
партії. Оголошуючи війну «шумськізмові», компартія фактич-
но піддавала ревізії заяву Леніна 1919 року у «Листі до робіт-
ників і селян України з приводу перемоги над Денікфом», де
Ленін писав, що членами компартії можуть бути і ті, що обсто-
юють цілковиту самостійність України. Виступом проти «шум-
ськізму» компартія фактично відкидала цю тезу Леніна і ого-
лошувала «поза законом» не тільки самостійницький кому-
нізм, але й оборону рівноправности України з Росією в рамках
СРСР. І хоч у КП(б)У продовжували залишатися колишні
боротьбісти, які не виступали в обороні Шумського (офіційно
до Шумського ніхто у КП(б)У не міг уже тоді приєднатися),
продовжувалась українізація, проте боротьбою з «шумськіз-
мом» цій українізації були поставлені звужені рамки, і вона
була позбавлена перспектив.
Ударом по «шумськізмові» започатковано майбутній
(через сім років) удар по «скрипниківщині». Про це ніхто ще не
міг думати в 1926 році, навіть сам Сталін. Але Скрипник, від
якого вимагали бити по Шумському, не міг не бачити, що він
б’є, принаймні частково, і по своїй політиці прискореної укра-
їнізації. Проте для Скрипника було завжди характеристичним
обороняти пінію, підказану ЦК партії, якщо Скрипник і не
погоджувався б з цією лінією. Скрипникові було доручено
зробити доповідь на пленумі ЦК КП(б)У 7 червня 1927 про «На-
ціоналістичний ухил у КПЗУ». У цій доповіді Скрипник
говорив таке:
Не знайшовши ґрунту на терені України, в лавах нашої
партії, тов. Шумський спробував знайти собі ґрунт і підтримку
поза межами нашої партії, у лавах іншої комуністичноїорганіза-
ції — КПЗУ [... ] Ми мали виступ члена політбюра ЦК КПЗУ тов.
129
Максимовича. Він заявив, що питання про Шумського не є лише
питання КП(б)У і що відрядження Шумського з терену Великої
України до РСФРР має бути вирішене з ними — КПЗУ. Він зая-
вив, що з того можуть виникнути непорозуміння ... Потім ми
мали виступ тов. Туринського [інший член політбюра ЦК КПЗУ.
— І. М.], що на засідані польсько-балтійського краєвого секре-
таріату Комінтерну 26. 3.1927 також виступав іззаявами протес-
ту [... ] Наостанку ми маємо тепер опозицію цілого ЦК КПЗУ,
що також заявив своє незадоволення з приводу відрядження
тов. Шумського й заявив певність у тому, що тов. Шумський до-
держує правильної лінії.
Питання про Шумського, говорив далі Скрипник, стало
питанням, що через нього дійшло до розходжень між КП(б)У й
КПЗУ. Скрипник говорить про Шумського як- людину, що
прийшла до КП(б)У з лав іншої групи, відмінної від КП(б)У. Він
називає весь цей напрям «українським національним збочен-
ням» у лавах КП(б)У. Ще в 1920 році, перед вступом до КП(б)У,
говорить Скрипник, Шумський характеризував її як організа-
цію «окупантів». Тепер Шумський твердить, що КП(б)У в тепе-
рішньому своєму керівництві, з теперішніми своїми кадрами
нездатна опанувати весь український процес. Українським
шовіністичним збоченням Хвильового, говорив Скрипник,
ідеологічно керує Шумський. Не можна визнати цей націона-
лістичний ухил Шумського за такий, що має право на існуван-
ня. Треба визнати його за величезну загрозу для КП(б)У.
Шумський був барометром, що показував настрій чужих, які
перебувають поза межами партії, націоналістичних течій. Це
не помилкові думки одного товариша, націоналістичне збо-
чення. Скрипник вважав потрібним погодитися на відряджен-
ня Шумського до Москви.
Щоб приєднати КПЗУ на бік Кагановича, на пленумі ЦК
КП(б)У говорилося, що в 1920 році Шумський дав свій підпис
про «беззастережне» приєднання КПЗУ до Комуністичної пар-
тії Польщі (до того КПЗУ була при КП(б)У) без узгляднення
неправильної тоді лінії компартії Польщі. Очевидно, Шумсь-
кий свідомо відривав КПЗУ від КП(б)У, щоб остання її не руси-
фікувала, не штовхала на шлях москвофільства. Шумський і
130
всі українські комуністи завжди вважали, що польське вели-
кодержавництво для України куди менш небезпечне, ніж ро-
сійське. До того ж польською підпільною компартією керува-
ли революціонери-ідеалісти, а над КП(б)У Москва ставила ке-
рівниками бюрократі в-великодержавникі в.
Коли Шумського в 1927 році заслали до Москви, в КП(б)У
виник новий «національний» ухил, цього разу в галузі еконо-
мічній. Носієм цього ухилу проголошено Михайла Волобуєва
за його працю «До проблеми української економіки»,
надруковану в журналі «Більшовик України», чч. 2-3 за 1928
рік. Якщо Хвильовий обороняв рівноправність України з
Росією в галузі культурній, а Шумський у галузі загальнополі-
тичній, то Волобуєв обґрунтовував цю рівноправність у галузі
економічній.
Можна припускати, що Волобуєв персонально не був
навіть знайомий з Шумським і Хвильовим, проте ЦК КП(б)У
зв’язував докупи усі ці явища. Тому Шумського назвали
ідеологічним керівником «хвильовізму»,а«волобуївщина — це
тільки економічне обґрунтування шумськізму».138 Правдою
тут був той факт, що розбуджені революцією поневолені
народи Росії переживали таке бурхливе відродження, що його
мусів був легалізувати частково XII з’їзд РКП(б). За реалізацію
рішень цього з’їзду виступали незалежно один від одного і
Хвильовий, і Шумський, і Волобуєв. І вони були тільки речни-
ками масових настроїв в українському народі. У цьому розу-
мінні «шумськізм» був дійсно чимось єдиним у галузі культу-
ри, політики й економіки.
Волобуєв — це феномен в історії КП(б)У. Росіянин з по-
ходження, педагог за фахом, він виступив у перший і єдиний
раз як глибоко освічений економіст, маючи 28 років. Важко уя-
вити, щоб такий молодий педагог, зайнятий в Українському
науково-дослідному інституті педагогіки, міг так фахово й
всебічно підійти до проблем історії й сучасного стану україн-
ської економіки. У праці «До проблеми українськоїекономіки»
138. Лист М. Скрипника до Д. Лебедя. Цитовано за українським
рукописом Івана Майстренка «Боротьбізм», стор. 336.
181
Волобуєв розглядає спочатку історію колоніальної залежно-
сти України від Росії, починаючи з Переяславського договору.
Далі, ґрунтуючись на джерелах, зокрема на творах Леніна, до-
водить, що перед революцією Україна була колонією Росії
«європейського типу». Тобто не відсталішою від російської
метрополії; не такого типу, як середньоазійські й деякі кав-
казькі країни, а типу Польші, Прибалтики, Фінляндії. «З коло-
ній європейського типу, — пише Волобуєв, — Фінляндія,
Польща в наслідок революцій оформились у "самостійні”
держави.[Волобуєв підкреслює їхню відносну економічну са-
мостійність. І. М.]. Україна ж увійшла вже не як колонія, а як
рівноправна республіка до складу СРСР».139 Волобуєв каже,
що Сталін на XII з’їзді РКП(б) трактував національне питання в
СРСР тільки як питання «азіятського» типу, питання відсталих
народів, яким треба «дати можливість догнати центральну
Росію». Україні доганяти Росію не було чого. Тому своєрід-
ність національного питання в цій колонії «європейського
типу» обійдена і в промові Сталіна і в змісті «усіх наших
декларацій і практичних заходів щодо розв’язання національ-
ного питання».
Намічаючи схему організації економіки на радянській Ук-
раїні, Волобуєв ніяк не сходить з комуністичних засад, а, нав-
паки, свої комуністичні засади протиставляє антикомуністич-
ним великодержавницьким засадам центральних апаратів у
Москві. Схема Волобуєватака: колись переможе всесвітня ко-
муністична революція, буде створений всесвітній СРСР, і в
нього кожна нація увійде як рівна. Колонії «азійського типу»
будуть підтягуватися до рівности в межах і з допомогою своїх
колишніх метрополій. В СРСР — у межах і за допомогою
РСФРР. Україна ж, якій підтягуватися до рівня РСФРР немає
чого, мусить уже тепер підготовляти себе до безпосереднього
вступу у всесвітній союз рівних соціалістичних республік. Для
цього її економіка мусить гармонійно розвиватися в її
139. Михайло Волобуєв, До проблеми української економіки.
«Більшовик України», ч. 2-3 за 1928 рік. Цитовано за «Документи
українського комунізму», стор. 186.
132
природних національно-економічних межах. Позбавлення
українського народу права керувати економікою, а тим паче
експлутація української економіки на шкоду українському
народові — справа, ворожа комунізмові.
Цю схему Волобуєв протиставив схемі центральних
московських апаратів. Зокрема авторові економічного райо-
нування СРСР проф. Івану Г. Александрову. Плян Алексан-
дрова, що цілковито ігнорував національні економіки колиш-
ніх російських колоній і пропонував централізоване району-
вання СРСР, ґрунтувався на таких принципах: «З того часу, як
вікно в Европу зачинилося [цар Петро І "відчинив вікно в Евро-
пу”, після жовтневої революції воно "зачинилося”. — І. М], а
вся держава була оточена ворогами і її роздирали зсередини,
Москва знову перебрала на себе ролю збирача, як за 400 років
до [... ] періоду, що переживаємо ... »140 У проф. Александро-
ва немає навіть слова «Україна», а є «Юг России». Очевидна
річ, що комуніст Волобуєв побачив перед собою білоґвардій-
ця-зміновіховця, якому не пощастило возз’єднати розвалену
імперію під Колчаком чи Денікіном, і він заходився возз’єдну-
вати її під ВКП(б). Волобуєв не сумнівався, що комуністична
партія стане по його боці. Але він помилився: вона стала по
боці Александрова, оголосивши «волобуєвщину» національ-
ним ухилом.
У пляні економічного районування СРСР проф. Алексан-
дрова немає української економіки. Вона розірвана між
центральними московськими апаратами. (Подібно до того, як
і тепер, коли всі машинобудівні заводи УРСР, тобто ядро
сучасної індустрії, підпорядковані безпосередньо москов-
ським апаратам). За планом економічного районування СРСР
Александрова не кожна республіка має керувати своєю еко-
номікою під загальними директивами всесоюзного центру (як
пропонував Волобуєв), а «зверхмаґістралі, доповнити їх елек-
трифікацією Волги, зв’яжуть Москву з усіма потрібними їй
джерелами сировини і палива — Донбас, Баку, Туркестан,
Сибір, Північ, закордон; тим самим вигоди центрального
140. «Документи українського комунізму», стор. 204.
133
становища Москви, які вона зуміла зберегти та поширити, і
при наступній перебудові на електричну силу ... »141 «З таким
проектом, — пише Волобуєв, — не може Україна погодитись».
Підходячи до проблем економіки з погляду найраціо-
нальнішого використання продукційних сил, Волобуєв вва-
жає нічим не виправданим дороге й нерентабельне будівниц-
тво нових підприємств у нових економічних районах СРСР
коштом УРСР і шляхом затримання розвитку її продукційних
сил. Волобуєв наводить вирахування українського економіс-
та, колишнього боротьбіста Віктора Доброгаєва, за якими
тільки в 1924-25 р. близько однієї третини прибутків України
було витрачено поза її межами.142 За даними економіста Рейн-
ґольда у 1923-24 році тільки одна РСФРР мала перевищення
видатків над прибутками на 33,2 мільйона золотих карбован-
ців. Цей дефіцит покривався коштом України й інших неросій-
ських республік, де прибутки перевищували видатки.143
Волобуєв наводить приклади нераціонального будівниц-
тва підприємств коштом більш раціонального (дешевшого)
розвитку економіки на Україні. Собівартість пуда чавуну у
Кривому Розі — 57,05 копійок, а в Магнітогорську (тоді ще про-
ект) — 74,35 коп. Транспортування бавовни з Нью-Орлеану до
Москви (через Мурманськ) коштує 1 карб. 48,5 коп., а до Хар-
кова коштував би (через Одесу) — 66,2 коп. На один пуд підви-
щення виробництва цукру по УРСР припадає 6,9 коп., а по
РСФРР — 7,53 коп. І все ж на Україні цукрові заводи тоді за-
кривалися, а в РСФРР будувалися нові.144 Між іншим, навіть й
у всесоюзній пресі визнавалося «здійснення урало-кузнець-
кого проекту [в тому числі Магнітогорського заводу. — І. М.] за
нераціональне і таке, що суперечить принципам індустріалі-
зації СРСР».145 Віддаленість металюрґійних новобудов від
споживачів їхної продукції ще більше посилювала їх нераціо-
141. Там таки, стор. 201.
142. Там таки, стор. 224.
143. Там таки, стор. 222.
144. Там таки, стор. 214, 209, 210.
145. Там таки, стор. 217.
134
нальність. Так, вартість пуда чавуну у Центральному Проми-
словому краї була: українського — 75 коп., уральського —
1крб. 10 коп., кузнецького — 1 крб. 20 коп.’46
Волобуєв пише, що проти індустріалізації України вису-
валися «стратегічні» міркування. Мовляв, Україна може бути
майбутнім пляцдаром війни. Але політичний критерій підка-
зує протилежні висновки з цього. І Волобуєв цитує з статті го-
лови Держпляну УРСР Г. Гринька: «Політично-стратегічні мір-
кування примушують не лише зосереджувати до кордону най-
важливіші промислові підприємства, але й соціально зміцню-
вати їх, по-пролетарському цементувати прикордонні ра-
йони».'47
У 1941-45 рр. Україна могла б і не бути плацдармом війни,
якби український народ був хазяїном своєї економіки, якби
його не винищувала голодом Москва. На нову колоніальну по-
літику Москви мільйони українських вояків відповіли так: без
бою здавалися в полон ворогові, разом із не використаною
зброєю, виробленою на «стратегічно вигідніших» уральських
заводах ... Але й тут винним виявився не новий московський
колоніялізм, а«изменники украинцьі». Зрозуміла річ, що вря-
тованого Америкою «победителя не судять»...
Волобуєв робить висновки: 1) «Відкинути спроби розри-
вати український національно-господарський терен». 2)
«Забезпечити за українськими економічними центрами права
й можливості дійсного керівництва усім народним господар-
ством без винятку». 3)«3адля того зокрема слід змінити існую-
чий порядок керівництва промисловістю». 4) «За союзним
Держпляном та іншими центрами зберегти загальнодиректив-
ні функції. Українські господарські лляни підлягають зміні ли-
ше в разі протиріччя цим директивам». 5) «Застерігатися від
занадто великого вилучення народногосподарських прибут-
ків поза межі України і встановити за остаточну інстанцію за-
твердження українського бюджету — ВУЦВК». [Тодішня вер-
ховна рада УРСР — І. М.]. 6)«Сучасні лляни індустріалізації * *
146. Там таки, стор. 215.
147. Там таки, стор. 220.
135
треба переглянути, відкинувши тенденції розглядати руську
економіку як пануючу». 7) Оскільки вже й тоді відбувалася
прихована колонізація України, Волобуєв пропонував «вста-
новити всеукраїнську систему регулювання притоку робочої
сили з тим, щоб стежити за пропорційним розподілом місць на
українських заводах між УРСР і РСФРР». 8) Застерегти за Ук-
раїною та іншими союзними республіками права «дійсного
контролю за діяльністю союзних органів (постанови V конфе-
ренції КП(б)У), де ще досить часто відчувається вплив старих
великодержавних фахівців-економістів».148
Волобуєв кінчає так: не для поглиблення розходжень Ук-
раїни з РРФСР написав він статтю, «а для встановлення згоди
між двома найбільшими республіками СРСР [...] Не слід за-
бувати, що Україна є не лише ”ПівденьеСРСР”,не можна, не-
припустимо забувати, що вона Україна!»149
Як видно з сказаного, Волобуєв обороняв інтереси Украї-
ни з комуністичних позицій. Коли порівнювати з теперішнім
комунізмом польським, румунським й інших комуністичних
країн Східньої Европи, Волобуєв був далеко поміркованіший,
ніж ці комунізми. Поляки чи румуни ніколи не погодяться
своїм коштом будувати заводи на Уралі, навіть якби ті заводи
були рентабельніші за польські чи румунські. А найголовніше
— Москва ніколи не обвинуватить за це поляків чи румунів у
націоналізмі. Отож не комуністичні принципи рівности є під-
валиною політики Москви. Вона діє з «позиції сили». Зумів ви-
зволитися від її панування, значить — рівний з нею,і можна не
давати ні копійки на будівництво уральських заводів. Але хто
попав під Росію, той не вимолить пощади: «Москва слезам не
верит».
Як колись Мазепу змушені були проклинати українці —
Феофан Прокопович, Стефан Яворський та інші, так і «націо-
нальні ухили» «шумськізму», «хвильовізму», «волобуївщини»
змушували критикувати насамперед українських комуністів
— Скрипника, Затонського, навіть незадовго перед тим
148. Там таки, стор. 227-228.
149. Там таки, стор. 230.
136
прийнятого до КП(б)У ідеолога самостійницької УКП Річиць-
кого. Цей останній ще не так давно сам обороняв незалежний
від Москви розвиток української економіки й культури, а
тепер йому треба було доводити, що затоплений дзвін
великодержавного націоналізму вже більше не гуде, бо
«Жовтень розбив його на черепки. Черепки ж гудіти не
можуть».150
Засланого до Москви Олександра Шумського поставили
там головаю ЦК спілки працівників освіти. Пізніше його деґра-
довано на ректора Ленінградского інституту народного гос-
подарства. Микола Хвильовий був зацькований і 13 травня
1933 року поповнив самогубство, написавши у передсмерт-
ному листі, що починають арештувати його генерацію, «мо-
же це тому, що ми найщиріші комуністи?» Михайла Волобу-
єва на початку 30-их років заслано до Середньої Азії.
У роки українізації на всіх зборах і в пресі підкреслювало-
ся, відповідно до рішень XII з’їзду РКП(б), що головною небез-
пекою для партії є великодержавний націоналізм. А наділі, як
видно з сказаного, головною небезпекою партійний апарат
зробив на Україні вигаданий український націоналізм Хвильо-
вого, Шумського,Волобуєва. Щоб якось згладити це протиріч-
чя з рішенням XII з’їзду, Сталін доручив Кагановичеві знайти
приклад і націоналізму великодержавницького. Але й тут
вийшло не на користь, а на шкоду українському відродженню.
Справжні великодержавники сиділи у верхівці КП(б)У, в її
партійному апараті. Це був насамперед секретар Харківсько-
го окружкому і член політбюра ЦК КП(б)У Павло Постишев з
усім своїм апаратом. Це був, далі, другий член політбюра ЦК
КП(б)У, голова ВУРПС (профспілок) Андрій Радченко. Ще
були інші відповідальні працівники апарату ЦК КП(б)У. Це
були секретарі головних донецьких окружкомів КП(б)У
Мойсеєнко (Сталіне) й Макєєнко (Артемівське). Це було
150. З статті Річицького в газеті «Комуніст» — «Чи гуде затопле-
ний дзвін», полемічної до статті М. Грушевського в журналі ВУАН «Ук-
раїна», де Грушевський твердив, що «затоплений дзвін» російського
великодержавія все ще гуде з-під води.
137
багато інших відповідальних партійних керівників. Нікого з
них не зачепила «боротьба» з великодержавним шовінізмом
Зате знайдено було приятеля українців, колишнього члена ЦК
Української партії лівих соціялістів-революціонерів (борь-
бістів) — українське відгалуження російської партії лівих
есерів. Прізвище його — Малицький (есерівська партійна
кличка — Алий). Тепер він був член КП(б)У і професор права
Харківського інституту народного господарства. Між іншим
уся партія борьбістів була більше прихильно наставлена до
українського національного відродження, ніж більшовики. І
Малицький теж. Але він десь ніби висловився невдало з
приводу українізації. Отож, Каганович вирішив (з доручення
Сталіна) убити відразу двох чи й трьох зайців: ударити нареш-
ті по конкретному ніби носієві великодержавного націоналіз-
му, скомпромітувати вихідця з іншої партії і виштовхнути з
України фактично потрібного їй прихильного до її відроджен-
ня професора права.
Малицький був зацькований у газеті «Вісті ВУЦВК» і виїхав
до РРФСР. Але то був короткий епізод, мало ким з широкої пу-
бліки помічений. Назагал же за всі роки боротьби з «головною
небезпекою» — великодержавним шовінізмом на Україні не
було знайдено ні одного конкретного носія цього шовінізму.
Зате у боротьбі проти українського відродження підготовляв-
ся перехід від боротьби ідеологічної до боротьби поліційної
— з арештами, засланнями, репресіями.
У резолюції XII з’їзду РКП(б) (1923) про національне пи-
тання кілька разів наголошувано, що жовтнева революція
створила тільки передумови для рівности націй. Але від про-
голошеної формальної рівности ще далеко до рівности фак-
тичної. І резолюція намічала конкретні заходи до здійснення
фактичної рівности націй. Проте ці заходи були зовсім
недостатні. Здійснюючи вказівки хворого Леніна про федера-
тивний принцип побудови СРСР, Сталін домігся схвалення на
з’їзді засудженої Леніном своєї концепції автономії: формаль-
но СРСР був проголошений союзом рівних республік, а
фактично були ухвалені постанови, що робили панівною в
СРСР Російську Федерацію.
138
Та найбільшою перешкодою до здійснення фактичної
рівности націй в СРСР було відкинення федеративного
принципу побудови самої РКП(б). Вона залишилася централі-
зованою організацією, і компартії союзних республік підляга-
ли ЦК РКП(б) в однаковій мірі, як і обкоми та губкоми РРФСР.
ЦК РКП(б) міг розпустити і ЦК і всю КП(б)У. Цього принципу
додержувався і Ленін і Сталін, і ніхто в партії не ставив тепер
питання про перебудову не тільки СРСР, але й ВКП(б) на фе-
деративних засадах. У зв’язку з цим здійснення постанови XII
з’їзду про потребу фактичної, а не формальної тільки рівности
націй залишалося в руках ЦК РКП(б), а не ЦК компартій у рес-
публіках. Саме це було причиною того, що ЦК РКП(б) давав
вказівки засудити, як ухильника внаціональному питанні, Ми-
колу Хвильового, проголосити, як ухил, «шумськізм», розгро-
мити теорію Михайла Волобуєва про економічну рівність
УРСР з РРФСР і т. д.
Уже в цьому втручанні ЦКРКП(б) уздійсненні постановХІІ
з’їзду в умовах України явно визначилася лінія партійного цен-
тру на недопущення фактичної рівности України з Росією в
системі СРСР. Дотримуючися формально постанови XII з’їзду
про великодержавний російський націоналізм як головну
небезпеку, ЦК РКП(б) фактично вів боротьбу з носіями україн-
ського відродження, називаючи їх носіями «українського на-
ціонального ухилу». Під кінець двадцятих років, після розгро-
му «ухилу» Волобуєва, виступи на Україні з критикою
великодержавницьких тенденцій в національній політиці
партії стали вже неможливими. Це підготувало ґрунт для
нового наступу на українське відродження, наступу вже не
ідеологічного, а адміністративно-поліційного. Першим кро-
ком у цьому наступі був розгром старшого покоління укра-
їнських культурних кадрів, відомий під назвою «Процес
Спілки Визволення України». Цей поліційний похід ЦК ВКП(б)
проти українського відродження зумовлювався великими
змінами і в самій ВКП(б).
Двадцяті роки в житті цієї партії характеризуються
запеклою фракційною боротьбою. Ще за життя Леніна Сталін
розпочав цькувати Троцького, боячися.що цей популярний у
139
партії і другий після Леніна вождь революції стане на її чолі.
Навколо Троцького сконсолідувались усі ліві течії в партії. Так
зформувалася «ліва опозиція». Троцький заперечував Сталі-
нову теорію побудови соціялізму в одній країні. Ліва опози-
ція вимагала збройної допомоги німецькій революції, що саме
тоді бушувала. Троцький вважав, що «соціалізм водній країні»
— це зрада інтернаціональних обов’язків компартії і її націона-
лістично-російське переродження. Воєнні кадри партії про-
понували Троцькому взяти владу силою, але він відмовився.
Для керованого Станіном ЦК РКП(б) настала загроза, що
Троцького підтримає більшість партії, у боротьбі з опозицією
мало відомий тоді в партії Сталін сперся на партійний і дер-
жавний апарат. Наймані службовці ЦК партії і її губкомів мусі-
ли боротися з опозицією в порядку службового обов’язку.
Створювалося становище, коли троцькіст у партійному
апараті мусів організувати антитроцькістські партійні збори,
виступи в пресі, заборону троцькістської літератури. До того,
почався адміністративний тиск на прихильників опозиції. їх не
тільки виключали з партії, але й звільняли з роботи. До бо-
ротьби з опозицією притягнуто ҐПУ. Сталін вимагав від
нього організувати провокації. Наприклад, у другій половині
двадцятих років ҐПУ розкрило ніби організовану білими офі-
церами троцькістську друкарню, яка друкувала літературу
«лівої опозиції». Таке сполучення білогвардійців з троцькіста-
ми було нонсенсом, але вигадка діяла на партійні маси, а
головне — залякувала їх. У боротьбі з опозицією переміг
очолюваний Станіном партійний апарат. Роля рядового
партійного членства в житті ВКП(б) була зведена нанівець.
Розгромивши «ліву опозицію», Сталін повернув боротьбу
проти «правої опозиції», очолюваної Бухаріном і головою уря-
ду Риковим. Будучи сам прихильником дуже правих поглядів,
Сталін раптом перейняв від «лівої опозиції» її аргументи проти
поширення НЕП’у і почав бити «правих» за перекручення
політики партії на користь куркуля й непмана. «Праву опо-
зицію» було легше розгромити, бо вона не була фракцією і не
мала організованої периферії, хоч прихильників мала багато.
140
У цій боротьбі з «лівими» й «правими» Сталін відсунув від
керівництва партією фактично усі старі ленінські кадри:Тро-
цького, Зінов’єва, Каменева — як «лівих»; Бухарина, Рикова,
Томського — як «правих». А ці люди саме й становили ленін-
ське лолітбюро. Але одночасно Сталін втратив будь-яку під-
пору в партійних масах і сперся на найманий партійний апарат
і на ҐПУ. Це сталося вже під кінець двадцятих років.
Захоплення влади над партією й державою найманим
партійним апаратом докорінно міняло структуру партії й
державної адміністрації. Насамперед, виникла потреба поси-
лення централізму й ліквідації всяких автономій. Незалежний
від партійних мас апарат не довіряв їм. Особливо нестерпною
для нього була мовно-культурна замкненість компартій
національних республік. Цю замкненість творила коренізація
й українізація. Для партійного апарату назріла гостра
політична потреба змінити намічену XII з’їздом партії
національну політику. Не можна вже було спиратися на
політику національної рівности. Централізм вимагав опертя
на центральну і найсильнішу кількістю та історичними
традиціями націю — російську. Сталін узяв твердий курс на
російський великодержавний націоналізм. Виявом цього є
поява в 1929 році захваленого Станіном роману колишнього
емігранта, графа Алєксєя Толстого «Петро Перший». Цей твір
одверто підносив культ російського націоналізму й велико-
державництва. У одній з своїх промов цого періоду Сталін
виступає не як інтернаціональний комуніст, а як імперський
вождь великодержавної нації. Тавруючи індустріяльну від-
сталість Росії, Сталін говорив: били нас татари, поляки,
шведи і так далі. Він уже протиставляв «нас» іншим націям.
Наприкінці двадцятих років у Сталіна був уже вироблений
ллян розгрому українського відродження й л і к від ції україніза-
ції. Першим етапом у цьому пляні був удар по старих українсь-
ких кадрах, головне по діячах національної революції 1917-20
років. Цей плян базувався на поліційній провокації. ҐПУ вже
мало досвід такої провокації. Це був нашумілий у 1928 році
«Шахтинський процес», суд над старими фахівцями вугільно-
го Донбасу. Чимало з них були до революції власниками шахт
141
чи видатними інженерами. Усі вони були настроєні антира-
дянськи і не.ховали цього. Під час закордонних командировок
зустрічалися в Парижі з своїми емігрантськими колегами.
Вони напевно мріяли про поворот до капіталізму. Але ҐПУ
зробило з них контрреволюційну організацію, що ставила
«своєю метою зруйнувати вугільну промисловість Донбасу.
Вони висаджували в повітря і затоплювали шахти, псували
устаткування, підпалювали електростанції, свідомо зривали
продовольче й промтоварне постачання гірників ... Безпосе-
реднє керівництво організацією з 1925 року здійснював так
званий паризький центр, до якого входили колишні російські
та чужоземні власники підприємств півдня Росії. Шахтинці
були зв’язані і з чужоземною розвідкою».151 Із 49 засуджених у
цій справі сім осіб розстріляно. Один з ростріляних, інженер
Горлецький, був професором у Харківському інституті народ-
ного господарства, і його лекції слухав автор цих рядків. Гор-
лецький був переконаний монархіст, але безпомічний інтелі-
гент, який ніяк не надавався висаджувати в повітря шахти, під-
палювати електростанції.
Засуджені в «Шахтинській справі» не надавалися бути ди-
версантами. Ці фахівці шахт не мали жадного відношення і до
продовольчого та промтоварного постачання гірників. На
закритому засіданні верховного суду СРСР, де розбиралася
«Шахтинська справа», один з обвинувачених, що вже в усьому
«признався», признався і в тому, що зустрічався в Парижі з дія-
чами «Центру» у французькому міністерстві закордонних
справ. Коли його на суді запитали, на якому поверсі він зу-
стрічався, то, не підготований ҐПУ до такого деталю, він наз-
вав поверх, якого в міністерстві не існувало, бо воно було
нижче ... «Шахтинська справа» була для ЦК ВКП(б) потрібна,
щоб залякати старих фахівців і змусити їх віддано працювати.
З того часу почалося «комуністичне» перевиховання радянсь-
ких людей страхом.
За такою самою методою був організований ҐПУ і «Про-
цес СВУ», який відбувся на весні 1930 року. Це був час масової
151. «Шахтинський процес», УРЕ, т. 16, стор. 263.
142
колективізації на Україні і ліквідації НЕП’у. На селі спалахува-
ли селянські бунти проти насильницької колективізації, роз-
стрілів і вивозу на Північ заможних селян. У містах зростало
незадоволення населення у зв’язку з гострою нестачею хар-
чів, яка виникла в наслідок колективізації. Восени 1929 року,
саме під час вивозу на Північ сотень тисяч українських селян,
ҐПУ оголосило розкриття підпільної організації — «Спілки
Визволення України». На процесі СВУ судили 45 видатних
культурних діячів України на чолі з академіком Сергієм Єф-
ремовим, колишнім прем’єром УНР Володимиром Чехів-
ським, Андрієм Ніковським, Йосипом Гермайзе, Володи-
миром Дурдуківським, Михайлом Слабченком, Людмилою
Старицькою-Черняхівською та іншими. Підсудних обвинува-
чували в тому, що вони, за свідченням одного з них, ставили
своїм завданням змагання за «опанування різних ділянок на-
родно-господарського та національно-культурного життя,
піднесення національної і політичної свідомости і розуміння
національно-господарської окремішности України».’52 За
процесом СВУ усіх підсудних засуджено на різні строки ув’яз-
нення. Пізніше, під час сталінських чисток тридцятих років
усіх діячів СВУ винищено.
Але головним завданням процесу СВУ було не демон-
стративне засудження 45 осіб, а винищення кількох тисяч
менш видатних культурних діячів, зв’язаних з українською на-
ціональною революцією. Іх зараховано як периферію СВУ і
вже без суду розстріляно або вислано за межі України.
Процес СВУ був дошкульним ударом по українських
культурних кадрах. Українізація ще продовжувалася до кінця
1932 року, але її силу було великою мірою підірвано. Розгром
старшого покоління українських кадрів підготував пізніший
розгром покоління українських комуністів. Цікаве те, що коли
на Україні від керівництва наукою відсовувалися старші,
непартійні кадри інтелігенції, в Росії вони саме а той час
висувалися. Наприклад, на чолі історичної науки замість
померлого історика комуніста Михайла Покровського був по- 152
152. Про СВУ див. «Енциклопедія українознавства», т. І, стор. 552.
143
ставлений ідеолог російського великодержавництва непар-
тійний історик В. Греков, нагороджений за свої націоналіс-
тичні праці і боротьбу проти української історіографії трьома
сталінськими преміями.
Про події тих часів сьогоднішній український діяч в УРСР,
член КПУ і кандидат філософських наук, засуджений тепер за
«антидержавну діяльність» Вячеслав Чорновіл, пише:
Спочатку з розгортанням колективізації виарештували
частину інтелігенції (переважно сільської), що підтримувала
УНР в часи революції, але згодом стала цілком льояльною до
радянської влади і з радістю зустріла проголошену партією
українізацію. Громадськість не важко було переконати у вині
цих людей, пославшися на їх старі симпатії. Тоді ж розпра-
вилися з групою відомих вчених (Єфремов, Гермайзе та ін.), які.
хоч і не приховували своїх опозиційних настоїв, ніякої орга-
нізаційної боротьби проти радянської влади не вели, а для роз-
витку української культури зробили дуже багато. НКВД зфаб-
рикувало СВУ (Спілку Визволення України), витиснули обіцян-
ками чи погрозами з учених (хоч і не всіх) зізнання і перевели
відкритий процес над керівниками неіснуючої спілки.153
Спустошення в ділянці національно-культурного будів-
ництва старанно маскувалося. Вживалися заходи до приско-
рення українізації. Саме у цей час було українізовано головну
одеську газету «Известия», газету «Вечерний Киев» та інші. На
всю УРСР залишалися неукраїнізованими тільки чотири
газети: вечірня в Одесі і три в Донбасі, які теж були намічені до
українізації. Українізація просувалася в найнеприступніші за-
кутки. Наприклад, українізація Чорноморського пароплав-
ства, що обслуговувало усі (і не українські) порти Чорного
моря, а також закордонне плавання. Українським кадрам
КП(б)У впоювалася думка, що вони мають замінити старі роз-
громлені кадри українського культурного пронесу і зробити
його комуністчним. Саме після процесу СВУ відбувся у червні
1930 року XI з’їзд КП(б)У, на якому секретар ЦК С. Косіор гово-
рив про успіхи українізації. Успішно була завершена україніза-
ція шкільництва, зросла українська преса й література. Тривав
153. Лист В. Чорновола у газеті «Новий шлях» Канада 11.11.1967.
144
процес українізації робітництва. В апараті ЦК КП(б)У українці
становили 43%, але в обласних апаратах питома кількість ук-
раїнців зменшилася. Процес СВУ, говорив Косіор, не протирі-
чить національній політиці партії, бо то були старі націона-
лістичні кадри. КП(б)У повинна й далі продовжувати україні-
зацію.154
Та курс сталінського ЦК ВКП(б) на централізацію й обме-
ження національно-культурного відродження поневолених
народів посилювався невдачами колективізації. Як відомо,
вона починалася в зернових районах, тобто в українському
степу й заселених українцями Кубані, Поволжі, Північному
Казахстані. Через те за невдачі колективізації Сталін винив ук-
раїнського селянина, а ідеологічно — українське національ-
но-культурне відродження. У дійсності невдачі колективізації
спричинив сам ЦК ВПК(б). Він виходив з абстрактної засади,
що велике колгоспне виробництво повинне відразу давати
більше товарового хліба, ніж дрібне індивідуальне. Вважало-
ся,що досить виарештувати й вислати на Північ «куркулів»,
загнати решту селян у колгоспи — і вже відразу держава мати-
ме більше товарового хліба для міст і для експорту за кордон.
З закордонними фірмами були навіть укладені договори на
більший вивіз хліба майбутніх колгоспних урожаїв. Але на
практиці насильницька колективізація виявилася хворобли-
вим і руйнуючим сільське господарство процесом. Насампе-
ред масові арешти «куркулів», тобто найдосвідченіших органі-
заторів хліборобства, послабили кадри сільського госпо-
дарства. Далі, українське селянство не могло довірити свою
долю партійному начальству, яке до всього було чуже
селянству ще й національно. Та й взагалі віддати засоби існу-
вання — коней, реманент, навіть усю худобу у чужі руки — на
це психологічно не здібне було і саме партійне начальство,
якби його поставити в становище селянства. Тому під час су-
цільної колективізації на селі зростав масовий опір їй. Селян-
ство розглядало ТСОЗ’и (Товариство Спільної Обробки Землі
154. С. Косіор, -За ленінську національну політику». Харків 1930,
стор. 3-16.
146’
— первісні форми колгоспів) як нове кріпацтво і кінець усяко-
му добробутові. Розгорнувся запеклий опір колективізації.
Люди винищували худобу, ламали реманент. Вигнані з дворів
коні бродили по полю і гинули там. Багато колгоспів існувало
тільки на папері. З горя селяни пропивали все своє добро.
Тоді на селах України повелася була пісенька:
Ой горе тій чайці,
Горе тій небозі.
Пийти, люди, горілочку,
Поки ще не в СОЗ'І.
Суцільна колективізація, яка одночасно була і руїною у
сільському господарстві, призвела до двох гол оді в на Україні.
Перший — влітку 1932 року, і другий — страшний голод 1933
року. Перший голод 1932 року виник, від прорахунку ЦК
ВКП(б), який вважав, що колгоспи мусять мати товарового
хліба більше, ніж індивідуальні господарства. Тому на колек-
тивізоване село були накладені вищі пляни хлібозаготівель.
Для виконання таких планів хліба в селах не вистачало. Тоді
стали забирати у колгоспів і колгоспників усі залишки. Так ви-
ник голод 1932 року. Він найбільше зачепив Правобережну.
Україну.
Цей голод переконав селянство, що немає сенсу збирати
весь колгоспний урожай, однаково його заберуть. Люди зби-
рали більше для власної потреби. Багато не скошеного або
скошеного, але не звезеного збіжжя залишилося на полі. Тоді
Сталін вирішив помститися українському «куркулеві». На уро-
жай 1932 року були накладені пляни хлібозаготівель незтого,
що було зібрано, і навіть не з того, що засіяно, а з того, що було
заплановане засіяти. Тим часом через нестачу тягла, реманен-
ту, насіння, через погану організацію праці у молодих колгос-
пах, нарешті через страх колгоспників, що весь урожай у них
заберуть, як забрали попереднього року, — через усе це засія-
но було значно менше, ніж запляновано. А скошено й обмоло-
чено ще менше. Хліб у великій частині пропав на полі. Та ЦК
ВКП(б) вимагав здати хліб з площі, що повинна була бути засі-
яна за пляном. Колгоспи не могли виконати такі хлібозаготів-
лі. Тоді у них стали забирати усе, навіть і насіння. Забирали
146
також індивідуально у колгоспників збіжжя, картоплю й іншу
городину. Проте на кінець 1932 року плин хлібозаготівель був
виконаний тільки на 72%.155 Тим часом село масово пухло з го-
лоду й вмирало.
Керівники КП(б)У Г. Петровський, В. Чубар, С. Косіор та
інші вживали заходів, щоб відстояти перед Москвою менші
пляни хлібозаготівель для України. Перед III конференцією
КП(б)У, яка відбулася у липні 1932, члени політбюра ЦК
КП(б)У об’їздили голодуючі райони України і зібрали багатю-
щий матеріял про стан сільського господарства, про насил-
ство в колективізації, зловживання в хлібозаготівлях. Усе це
було викладено на конференції КП(б)У. Та представники По-
літбюра ЦК ВКП(б) Вячеслав Молотов і Л. Каганович, що були
присутні на конференції, усю вину за невиконання плянів хлі-
бозаготівель переклали на ЦК КП(б)У. Вони поставили вимогу
будь-що виконати пляни.156 157 Тоді ЦК КП(б)У почав переклада-
ти вину на керівників районів. Взагалі районні організації
КП(б)У дуже потерпіли в роки колективізації. У 1931 році і в
першій половині 1932 року було змінено 80% секретарів рай-
комів КП(б)У '5/ Під кінець 1932 і на початку 1933 року тиск на
сільські райни посилився. ЦК КП(б)У почав оголошувати
списки колгоспів, директорів радгоспів, уповноважених хлі-
бозаготівель, яких виключали з партії та віддавали до суду.
Потім почалися процеси над цілим керівництвом районів —
над секретарями райпарткомів, головами райвиконкомів й
іншими керівниками.
Але ЦК ВКП(б) не довіряв керівництву КП(б)У. 24 січня
1933 року було ухвалено таємну постанову ЦК ВКП(б) про Ук-
раїну, яку донині повністю не оголошено. За тією постановою
на Україну був посланий секретар ЦК ВКП(б) Павло
Постишев. Формально він був призначений секретарем Хар-
ківського обкому і другим секретарем ЦК КП(б)У та членом
політбюра, але фактично Постишев був необмеженим у пра-
155. «Вісті ВУЦВК» (Харків), 26. 12. 1932.
156. «Правда», (Москва), 14. 7. 1932.
157. Там таки, 7. 7. 1932.
14Г
вах намісником Сталіна на Україні. Генеральний секретар ЦК
КП(б)У Косіор виконував вказівки Постишева. Весь ЦК КП(б)У
тремтів перед ним. Постишев привіз з собою різні апарати:
керівника ҐПУ В. Балицького з цілим штабом чекістів. Балиць-
кий підпорядковувався тільки Постишеву. Постишев обсадив
привезеними людьми апарат Харківського обкому. У ново-
створені політвідділи машино-тракторних станцій (МТС)та
радгоспів він поставив присланих з Москви три тисячі керів-
них працівників. На роботу в районах України він спрямував
1 340 осіб. За десять місяців він змінив 237 секретарів райпарт-
комів із 525 усіх тодішніх районів УРСР. Коло 15 тисяч інших
партійних працівників Постишев розсадив по районах Укра-
їни.158 У своїй роботі Постишев звітував тільки особисто перед
Станіном.
Про зміст постанови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 можна
судити з виступів Постишева, який часто посилався на цю по-
станову, а також на підставі конкретних подій наУкраїні, зв’я-
заних з приїздом Постишева. Більш відкрито говорив Пости-
шев та інші керівники КП(б)У про цю постанову в частині сіль-
ського господарства. Але постанова ця пов’язувала прорив у
сільському господарстві України з неправильною ніби
національною політикою на Україні, з допущенням росту ук-
раїнського «буржуазного націоналізму». Тому постанова намі-
чала удар у двох напрямках: по українському «куркулеві» (в
дійсності по селянству України з метою підірвати голодом
його біологічну силу) і по українському «буржуазному націо-
налізмові». Обидва ці завдання Постишев старанно викону-
вав. Протягом січня-липня 1933 року він видушив голодом
кілька мільйонів населення України, переважно селянства.
Хоча без хліба залишені були і більшість міст, переважно в
неіндустріяльних районах України (Полтава, Чернігів, Жито-
мир, колишні повітові міста й містечка). У цих містах люди теж
пухли й вимирали. У Полтаві, наприклад, пухлі з голоду лікарі,
158. Там таки, 21 і 24.11. 1933; НгуНогу Ко5Ііик,«ЗіаІіпІ5І Риіе іпіїіе
Окгаіпе. А Зіибу о( ІИе Оесасіе ої Мазз Теггог [1929-1939]». №\л/ ¥огк,
Ргаедег, 1960, стор. 28. Далі буде Козііик.
148
щоб врятуватися від смерти, лягали як хворі у своїх лікарнях.
Бо хворим належало триста грамів хліба. Триста грамів
належало також ув’язненим у тюрмах. Так що в’язні були у
щасливішому становищі, ніж колгоспники, що виростили
урожай 1932 року.
За офіційною версією голоду 1933 року не існувало. Ста-
тистики голоду не оголошено. Але всім було відомо, що бага-
то сіл на Україні зовсім спорожніло, ще більше сіл вимерло на-
половину. Дуже багато населення розбіглося до міст, до
РРФСР. Найбільше вимерло біднішого селянства, яке до ос-
таннього моменту сподівалося, щоСталін і партія врятує його.
Голод 1933 року дійсно підірвав біологічну силу україн-
ського народу.159 Прикметне, що голод не зачепив сусідні з Ук-
раїною області Росії, і пухлі українські селяни прикордонних з
Росією сіл ходили туди міняти й купувати хліб. Бо голод був
заплянований у ЦК ВКП(б) спеціально для українців і органі-
зований в умовах дуже доброго урожаю 1932 року. Голод був
організований і на Кубані, де вимерло дуже багато українсько-
го населення.
Друге завдання, вказане в постанові ЦК ВКП(б) 24.1.1933,
— розгром українського «буржуазного націоналізму», П. Пос-
тишев розпочав з удару по народному комісаріату освіти
УРСР. Усунено наркома освіти Миколу Скрипника і замість
нього призначено Володимира Затонського. Керівні кадри
наркомосу були перечищені. Це означало кінець українізації.
Дійсно, скоро по містах України почали переводити на росій-
ську мову багато українських шкіл, а при українських школах
159. Іван Дзюба в книжці «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
(Сучасність, 1968) пише на стор. 31: «Ще в 1913 році йшлося про
”37мільйонний український народ’’. [... ] Ті самі 37 мільйонів з чимось
дає і перепис 1959 року. Навіть при мінімальному природному
прирості [...] число українців, враховуючи втрати воєн, мало б
збільшитися на 10-20 мільйонів. Адже загальна кількість населення в
сучасних межах СРСР зросла з 159 мільйонів у 1913 році до 209
мільйонів у 1959 році, а число росіян [... ] подвоїлося [... ] в 1913 —60-
70 мільйонів, 1959 — 114,1 мільйонів».
149
відкривалися російські кляси. Відродилися по великих містах
російські газети. Створено державні російські театри. З про-
тесту проти арештів українських письменників, а також проти
голоду застрелився 13.5.1933 Микола Хвильовий. 7.7.1933 за-
стрелився зацькований Постишевим Микола Скрипник. У
травні 1933 року уночі зник у Харкові пам’ятник українському
поетові Василю Елланові (Блакитному). У минулому він був
боротьбіст, і знесення його пам’ятника означало, що Пости-
шев поставив під підозру всіх виходнів з боротьбістської
партії. У наступні пару років вони всі (за окремими винятками)
були виарештувані. Були виарештувані також усі колишні
члени УКП (українська комуністична партія), а її колишній лі-
дер Анд. Річицький (А. Пісоцький) був розстріляний.
У березні 1933 була розгромлена українська школа істо-
риків-марксистів на чолі з Матвієм Яворським. Сам Яворський
обґрунтував з марксистських позицій осібну від російської іс-
торію України. Його було ще у 1930 році зацьковано й вислано
з України. Тепер Постишев наказав його знайти й судити всю
його школу. Створений колись ЦК КП(б)У Інститут марксиз-
му-ленінізму був визнаний шкідницьким і закритий. Пізніше
була заборонена окрема історія КП(б)У, як також і окрема іс-
торія України. Усіх українських емігрантів, які у 1924 році по-
вернулися на Україну (і з ними разом професор Михайло Гру-
шевський), було виарештувано. Грушевський уже в 1931 році
був висланий до Москви і працював там при Академії наук
СРСР. У 1934 році йому зроблено дрібну операцію, і він помер
у загадкових обставинах. З Грушевського почалася доба не-
сподіваного вимирання видатних, але небажаних Сталінові
людей, як Максим Ґоркий, Орджонікідзе, Кіров та інші.
18-22 листопада 1933 відбувся об’єднаний пленум ЦК і
ЦКК КП(б)У, на якому Постишев демонстрував свої «успіхи» у
сільському господарстві. Колгоспи, казав він на пленумі,
зроблено більшовицькими, тобто підпорядковано політвідді-
лам та ҐПУ і тим самим остаточно ліквідовано кооперативні
засади в колгоспах. На тому ж пленумі Постишев пов’язав нев-
дачі у сільському господарстві з національним питанням. Він
говорив: «Саме помилки й промахи, припущені КП(б)У у здійс-
150
ненні національної політики партії, були однією з головних
причин прориву 1931-32 років у сільському'господарстві».160
Тобто українізація спричинилася до занепаду сільського гос-
подарства. У продиктованій Постишевим доповіді Косіора на
цьому пленумі «Підсумки й найближчі завдання проведення
національної політики на Україні» було теж розкрито деякі
моменти з таємної постанови ЦК ВКП(б) 24. 1. 1933. Доповідь
Косіора стверджувала, що колоніяльна відсталість України
вже ліквідована, українська державність зміцнена. Україні-
зація своє завдання виконала і може бути припинена. Націона-
лісти попролазили на провідні пости. КП(б)У проґавила, як
контрреволюціонери з партійними квитками в кишені вели
підривну роботу. На Україні головною небезпекою стає укра-
їнський націоналізм.161 Так були зревізовані постанови XII з’їз-
ду РКП(б) про великодержавний шовінізм, як головну небез-
пеку, що викликає, як самооборону, і націоналізм поневоленої
нації. Зревізовані були рішення XII з’їзду про підтримку пар-
тією національного відродження поневолених царською
Росією народів. Це поневолення відродила Росія радянська.
Післа таємної постанови ЦК ВКП(б) 24.1.1933 розпочала-
ся на Україні доба терору, головне проти українського
«буржуазного націоналізму».
Терор здійснювало підпорядковане Постишеву ҐПУ, що
його очолював В. Балицький. Терор поширювався по всьому
СРСР в міру невдач Сталіна з колективізацією. Формально
колективізація перемогла. XVII з’їзд ВКП(б) у січні—лютому
1934 урочисто назвав себе «з’їздом переможців», та в
дійсності це була організаційно-поліційна перемога, і для
утримання колгоспів треба було посилювати апарат терору.
Ця невдача колективізації викликала мовчазний опір і в самій
ВКП(б). Щоб очиститися від ворогів, Сталін проголосив у
грудні 1932 чистку партії. За цією чисткою з КП(б)У вичищено
понад двадцять відсотків її складу. Та чистка Сталінові не
вдалася. Старі більшовики, що керували чисткою, вичищали з
160. «Правда», 24. 11. 1933.
161. Там таки, 27. 11. 1933.
151
партії головне безпринципний пристосуванський елемент,
який якраз потрібний був Сталінові як слухняне знаряддя у
боротьбі з ідейними комуністами.
Тому на додаток до чистки була проведена ще незнана в
партії «перевірка партійних документів», що являла собою
таємну перевірку апаратом ҐПУ біографій кожного члена
партії. Сталін уже не довіряв комісіям для чистки, складеним
із старих більшовиків. Перевірка партдокументів була в
КП(б)У спрямована насамперед проти українців. На XII з’їзді
КП(б)У, який відбувся у січні 1934 перед XVII з’їздом
«переможців», із 75 членів ЦК КП(б)У, обраних у 1930 році, до
нового ЦК переобрано тільки 38 осіб, хоча новий ЦК був
збільшений до 115 осіб.’62 Це була теж чистка верхівки КП(б)У.
Вичищення з партії означало тепер і негайний арешт.
Продовжувалися також масові арешти непартійної українсь-
кої інтелігенції. Арештованих обвинувачувано в терорі,
шпигунстві, диверсіях, як аґентів чужоземних розвідок. У
поспіху ҐПУ припускало помилки, які викривали штучність
обвинувачень. Так вийшло, наприклад, з осудом групи
української інтелігенції у грудні 1934.
Першого грудня того року в Ленінграді було вбито най-
сильнішого після Сталіна апаратника ЦК ВКП(б) Сергія Кіро-
ва. (На XX з'їзді КПРС у 1956 Хрущов недвозначно натякав, що
Кірова убито з доручення Сталіна). На відплату за це вбивство
розстріляно три групи «контрреволюціонерів»: в Ленінграді,
Мєнську (білоруська група) і в УРСР (українська група). 18
грудня в пресі було оголошено вирок воєнної колегії верхов-
ного суду СРСР у місті Києві по справі терористів-білоґвар-
дійців. У присуді названо 37 українських письменників, полі-
тичних і культурних діячів комуністичного напрямку. Серед
них письменники Олекса Близько, Грицько Косинка, Д. Фаль-
ківський, Антін Крушельницький з синами та інші. Усі вони
друкувалися в пресі, усіх люди ще недавно бачили на вулицях
міст. Але в постанові воєнної колегії суду було сказано, що ці 162
162 Там таки, 20, 22 і 24. 1. 1934.
152
особи прибули до Радянського Союзу з-за кордону через
Польщу і Румунію із зброєю, «маючи завдання здійснювати на
території УРСР терористичні акти». За винятком 9 осіб, засуд-
жених до ув язнення, інших 28 осіб із цієї групи розстріляно 163 164
Зростаючий після усунення Скрипника у 1933 році терор
на Україні досяг найвищої точки у 1937-38 роках під час таг
званої «єжовщини». Цей період між 1933 і 1937 роком характе-
ризується на Україні масовим вигадуванням Постишевим—
Балицьким різних контрреволюційних організацій. Ось голов-
ні з них:
1.	Всеукраїнський есерівський центр, ніби зв’язаний з емі-
грантським центром українських есерів у Празі.
2.	Українська військова організація (УВО) на чолі з Шум-
ським і Максимовичем (колишнім секретарем ЦК КПЗУ).
3.	Всеукраїнський боротьбістський центр мав би об’єдну-
вати колишніх боротьбістів і укапістів (УКП).
4.	Бльок українських націоналістичних партій (боротьбіс-
ти, укапісти уесдеки, уесери,УВО).
5.	Троцькістсько-націоналістичний терористичний
бльок.
6.	Націоналістично-фашистська організація.
На згаданому XII з’їзді КП(б)У у січні 1934 Постишев до-
кладно перелічував ці «контрреволюційні організації», спре-
паровані у кабінетах ГПУ—НКВД.,М Для характеристики цих
творив ГПУ—НКВД треба докладніше зупинитися на якійсь із
цих «організацій», наприклад, —на «Всеукраїнському бороть-
бістському центрі». Протягом 1933 року відбувалися масові
арешти колишніх боротьбістів й укапістів. Щоб прикрити
розгром цих основних кадрів українського комунізму, у 1934
році було висунуто головою уряду УРСР колишнього бороть-
біста Панаса Любченка (замість усунутого за опір голодові
Власа Чубаря). В наркомос заступником Затонського було
призначено колишнього боротьбіста Андрія Хвилю. Редакто-
ром центрального органу ЦК КП(б)У газети «Комуніст» було
163. Там таки, 18. 12. 1934.
164. Там таки, 24.1. 1934.
153
поставлено теж боротьбіста Тодосія Тарана. Залишилися ще
на другорядних посадах окремі колишні боротьбісти. Але усі
інші їхні товариші сиділи у в’язницях. У 1935 році Постишев ви-
клав програму «Всеукраїнського боротьбістського центру»,
про яку ніби розповіли арештовані колишні боротьбісти. Вли-
ваючися до КП(б)У, боротьбісти ставили завдання «вирвати
Україну з рук більшовиків». Оточити керуючого українізацією
Скрипника своїми людьми. Створити ще в КП(б)У підпільну
боротьбістську організацію.
Нічого сенсаційного Постишев тут не розповів. Бороть-
бісти й укапісти не ховали, що вони йдуть до КП(б)У, щоб
спрямувати її політику на користь національно-державного
відродження України. їх, приймали до КП(б)У для цього,
оскільки в цій партії було замало українських сил. Але після
розгрому українізації все, що вважалося нормальним і
легальним, було раптом перетворене на контрреволюційну
змову. Очевидно, що ніякої окремої організації в КП(б)У ні
боротьбісти, ні укапісти не творили.165
Єжовський терор 1937-38 років являв собою державний і
партійний переворот, бо у цьому терорі була винищена біль-
шість легального радянського уряду і більшість ЦК ВКП(б),
обраного на XVII з’їзді партії (1934). Із 72 членів ЦК знищено 52
особи. До XVIII з їзду партії (1939) дожило тільки тб осіб.166 У
КП(б)У з 115 членів і кандидатів ЦК, обраних у 1934 році, було
переобрано на XIII з’їзді у травні 1937 тільки 36 осіб. Інші були
ліквідовані. Але це був тільки початок «єжовщини»167 XIII з’їзд
КП(б)У обрав новий ЦК у кількості лише 62 осіб. На XIV з’їзді
КП(б)У, який відбувся вже після «єжовщини», 13-18 червня
1938, з цих 62 членів ЦК попереднього складу до нового ЦК
КП(б)У попала лише одна особа. Усі інші були знищені.168
165. Козііик, цит. праця, стор. 95-98, 102-103, 108-113.
166. А. Авторханов, «Технология впасти. Процесе образования
КПСС». Мюнхен, 1959, стор. 253-255.
167. Всеволод Голуб, «Конспективний нарис історії КП(б)У».
Мюнхен, 1957, стор. 77.
168. Там таки, стор. 81.
154
Зникли члени політбюра ЦК КП(б)У: С. Косіор, Г. Петров-
ський, В. Чубар, В. Затонський, П. Любченко, М. Попов, К. Су-
хомлин, Й. Якір, І. Шелехес,.М. Хатаєвич та інші. Зник і органі-
затор терору та голоду на Україні Павло Постишев. З ним
Сталін зробив те,що й з Єжовим (керівником терору по всьому
СРСР): використав їх для кривавої розправи, щоб потім на
обох перекласти вину.
Павло Постишев був більщовиком переходового типу —
від старого професійного революціонера-підпільника до су-
часного безпринципного бюрократа-кар’єриста. Він був фа-
натично відданий не так партії, як своєму хазяїнові Сталінові.
Тому він так старанно виконував вказівки Сталіна про
винищення відданих партії кадрів КП(б)У. У рабському при-
служництві Сталінові Постишев не щадивумираючих з голоду
мільйонів українських дітей, матерів, старих. Тут ним керува-
ла ще й ворожість до українства. При цьому партійний апарат
харківського обкому і ЦК КП(б)У пропагував проект відірван-
ня від України південно-промислового району з Харковом на
чолі і приєднання його до РРФСР.
Треба відзначити, що в організації голоду, в ліквідації ук-
раїнізації й українських кадрів Постишев був до певної міри
жертвою власного партійного апарату. Цей апарат, підсу-
нутий Постишеву Станіном, навмисне добирався з безприн-
ципних елементівукраїнського містечка, перейнятих ненавис-
тю до України. Для розправи з українським селянством і укра-
їнськими комуністами Сталінові потрібний був саме такий
безпринципний елемент. Цей елемент був Станіном викорис-
таний ще раніше для розправи з троцькістами й бухарінцями.
Тепер Сталін з Постишевим зібрали цей елемент для розправи
з українським народом. Пізніше Сталін винищив і цих людей,
але посіяв по всьому СРСР отруйне зілля антисемітизму.
Голод 1933 року вплинув і на самого Постишева. Він почав
розуміти, що йому судилося стати найбільшим в історії люд-
ства злочинцем. Сталін запхнув Постишева у лікарню, а потім
155
непомітно ліквідував.169
У січні 1938, після винищення усього складу політбюра ЦК
КП(б)У і уряду УРСР, Сталін послав на Україну першим секре-
тарем ЦК КП(б)У свого вірного соратника Нікіту Хрущова. У
цей час ВКП(б) гарячково готувалася до війни, яка насувалася
на Радянський Союз великою мірою в наслідок перелічених
вище подій тридцятих років. Ці події дали підставу Гітлерові
назвати СРСР «купою гною» і піти війною проти нього.
169. ЗО. XII. 1977 у Харкові відкрито пам'ятник П. Постишеву. Це
значить, що брежнєвський ЦК КПРС дякує Постишеву за винищення
голодом мільйонів українців і за розгром українського національного
відродження.
156
Розділ V
КП(б)У ПІД ЧАС ВІЙНИ І В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД
— Микита Хрущов — перший секретар ЦК КП(б)У закінчує розгром
українських кадрів. — Русифікація України за часів Хрущова. — При-
єднання до СРСР західньоукраїнських земель. — Напад Гітлера на
СРСР. — Совєтський і нацистський терор на Україні. — Перемога у
війні викликала вибух великодержавного російського шовінізму. —
Шовіністичний тост Сталіна 24 травня 1945 року. — Виселення і
геноцид малих народів СРСР. — Підтримуваний партією антисемі-
тизм. — Українська Повстанська Армія і її національно-визвольна
програма. — Фальшиве поширення конституційних прав УРСР Мос-
квою. — Боротьба з українською національною свідомістю і чистки
в КП(б)У.
У січні 1938 року першим секретарем ЦК КП(б)У було при-
значено Микиту Хрущова, замість Станіслава Косіора, якого
перекинуто до Москви, а пізнішезаарештовано й розстріляно.
Хрущов був росіянин з Курщини, з молодих років працювавна
шахтах Донбасу. Брав участь у громадянській війн.і. До ком-
партії вступив 1918 року. Своє висунення Хрущов завдячує ге-
неральному секретареві ЦК КП(б)У Лазареві Кагановичові,
який у 20-их роках витяг Хрущова з волосної партійної роботи
в Донбасі і призначив на окружну роботу спочатку в Юзівку
(Донецьк), а потім у Київ.
Та Хрущов не відповідав ідейно-політичному рівневі тоді-
шніх керівних кадрів КП(б)У, які в приватних розмовах
157
називали його «шпаною». Тому, коли 1928 року Каганович за-
лишив Україну і став секретарем ЦК ВКП(б) у Москві, Хрущов
попросив Кагановича забрати його з України. Той не знайшов
можливим використати Хрущова на керівній роботі і послав
його вчитися до Промислової академії в Москві. Це був нав-
чальний заклад для керівних невдах, яким у Промакадемії да-
вали матуральну підготовку і скорочену інженерну освіту.
Вони йшли на підприємства директорами і робили кар’єру по
вузько господарській лінії.
У Москві Хрущов розкусив особливості сталінської доби.
Вона вимагала не ідейних і принципових керівників, до яких
Хрущов не надавався, а слухняних апаратників-кар’єристів.
На цій дорозі щастя супроводжувало Хрущова. У Промисловій
академії студіювала і була секретарем партійної організації
дружина Сталіна Надія Алілуєва. Микита Хрущов, з модною
тоді ранґою «донецького шахтаря», завоював підлабузниц-
твом довір’я Алілуєвої і став своєю людиною в родині
Сталіна. Скоро Алілуєва передає Хрущову секретарство в
партійній організації Промакадемії. Потім він кидає Промака-
демію і стає секретарем спочатку одного, а потім другого ра-
йонних комітетів партії міста Москви. 1932-1934 рр. Хрущов
другий і потім перший секретар Московського міського комі-
тету партії. З 1935 до 1938 року він перший секретар Москов-
ського обласного і міського комітетів ВКП(б) і кандидат у
члени Політбюра.
З цієї посади Хрущова і було послано на Україну першим
секретарем ЦК КП(б)У. Сталін дав Хрущову вказівки добити
рештки троцькістів, бухарінців та українських «буржуазних
націоналістів», зробити рішучий поворот від українізації до
русифікації. Ці вказівки Сталіна Хрущов ретельно виконував.
Ще до прибуття його на Україну були ліквідовані останні укра-
їнські комуністи в керівництві КП(б)У. У серпні 1937 року, не
чекаючи арешту й розстрілу, покінчив самогубством голова
Раднаркому УРСР Панас Любченко, колишній боротьбіст. За-
арештований і ростріляний керівний діяч на освітньому
фронті, теж колишній боротьбіст, Андрій Хвиля. Ліквідований
редактор газети «Комуніст» Таран (боротьбіст). Взагалі в
158
КП(б)У не залишилось колишніх боротьбістів, укапістів чи
інших вихідців з українських партій. Нв залишилось і корінних
членів КП(б)У, які в роки українізації активно працювали на
українському культурному фронті.
На плечі Хрущова випало довершити цю чистку україн-
ських комуністів, а також старих заслужених керівників
КП(б)У. До XIV з’їзду КП(б)У, що відбувся в червні 1938 року, в
керівництві КП(б)У не залишилося ні одного старого її діяча.
Замість Г. Петровського, головою ВУЦВК-у Хрущов при-
значив нікому невідомого районного працівника Леоніда Кор-
нійця. На порожню посаду голови Раднаркому УРСР після са-
могубства П. Любченка було призначено теж нікому невідо-
мого Дем’яна Коротченка. До новообраного на XIV з’їзді
КП(б)У ЦК із старого його складу були переобрані тільки два
стахановці — Петро Кривонос та М. Дюканов. Усі нові члени
ЦК були нікому не відомі особи — або прислані з Москви, або
висунені з провінції. Вони врятувалися від терору, бо самі
брали в ньому участь.
До XIV з’їзді КП(б)У нараховувала 306 з лишком тисяч
членів і кандидатів170 171, за роки чисток і терору вона
зменшилась на 162 тисячі осіб. Очевидно, що від чисток
найбільше потерпіли керівні кадри партії, особливо україн-
ські.За соціальним складом, КП(б)У стала в більшості партією
службовців (переважно господарників і техніків).
Національна політика Хрущова на Україні так схарактери-
зована в резолюції XIV з’їзду КП(б)У:
Більшовики України [...] добились за останні місяці
серйозних успіхів у відкритті, викорчуванні і розгромі гнізд
троцькістсько-бухарінських і буржуазно-націоналістичних
агентів польсько-німецького і японського фашизму [...] XIV
з’їзд КП(б)У особливо відзначає, що велику ролю в досягненні
КП(б)У всіх перелічених вище успіхів відіграло те, що ЦК ВКП(б)
послав на Україну міцного більшовика, сталінця — тов. Хрущова
М. С.17’
170. «Більшовик України», ч. 7, 1938, стор. 7.
171. Там таки, стор. 12, 14.
Сам Хрущов на XIV з’їзді КП(б)У у своїй погромницькій до-
повіді обіцяв прискорити русифікацію України. Він говорив:
«Вороги народу, буржуазні націоналісти знали силу і вплив
російської мови, російської культури. Вони знали, що це вплив
більшовизму, вплив вчення Леніна-Сталіна на уми українсько-
го народу, українських робітників і селян. Тому вони викорі-
нювали з шкіл російську мову. В багатьох українських школах
вивчали німецьку, французьку, польську та інші мови, тільки
не російську [... ] Товариші! Віднині всі народи будуть вивча-
ти російську мову».172 За два місяці перед цим, у квітні 1938
року, постановою Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У «Про обов’яз-
кове вивчення російської мови в неросійських школах» з дру-
гої кляси початкової української школи вводилось обов’язко-
ве'викладання російської мови. Для цього відводилося 4-5
годин на тиждень, подекуди більше, ніж на вивчання рідної
мови. Через це для викладання чужоземної мови не залишало-
ся часу. Українська середня школоа дискваліфіковувалась.
Всі ці заходи приспішеної русифікації були пов’язані з пе-
ребудовою цілої системи національних відносин у СРСР.
Швидко припинялася українізація високих шкіл, і треба було,
щоб вступаючі до них знали добре російську мову. Для вступу
до військових шкіл тим паче треба було знати добре російську
мову. Радянські установи, заповнені переважно неукраїн-
ськими службовцями, охоче відмовлялися від українізації і
вимагали від вступаючих на роботу доброго знання росій-
ської мови. Крім того ллянувалося переміщування національ-
них кадрів робітників і інженерно-технічного персоналу. Зо-
крема вивіз з України фахівців до РСФСР та інших республік. І
навпаки — завіз на Україну фахівців і робітників з Росії. Для
всього цього вимагалося добре знання російської мови на
Україні.
У січні 1938 року за кілька днів до приїзду Хрущова на
Україну у Києві почала виходити республіканська газета ро-
сійською мовою «Советская Украйна», поруч газети «Кому-
ніст» українською мовою, що досі була єдиним центральним
172. «Правда», 16.6.1938.ХІ1 з’їзд КПБУ. Доповідь М. С. Хрущова.
160
органом ЦК КП(б)У. Слідом за цим у всіх областях УРСР стали
відкриватися російські газети поруч українських. За часів
Скрипника під кінець українізації в УРСР виходило яких 3-4
газети російською мовою. Скрипник казав, що росіяни вУкра-
їні можуть читати багатюшу московську пресу. Тепер, за
Хрущова, російських газет в Україні стало стільки, як і україн-
ських. Це за кількістю назв. Але наклад російських газет зрос-
тав швидше. Міське чиновництво, спираючись на підтримку
начальства і на нову політику Москви, старалося витиснути
українську пресу російською.
За часів Хрущова всі засідання й пленуми в ЦК КП(б)У й
Раднаркомі УРСР стали провадитися російською мовою.
Українська мова підпала переслідуванню. її норми встанов-
лювали не вчені філологи, не Академія наук УРСР, а поліційні
практики. Зовсім викорінити українську мову було неможли-
во. Але припинити її вдосконалення, збагачення архаїзмами і
новими словами — це видавалось можливим. Стали цькувати,
як «буржуазний націоналізм», вживання в пресі й літературі
прищеплених уже на практиці висловів з народної архаїчної
мови. Відомо, що всяка молода літературна мова вдоскона-
люється шляхом відштовхування від чужого, яке загрожує
засміченням даної мови. Так було і з російською мовою на-
прикінці XVIII сторіччя. Літератори вигадували часом невдалі
слова, аби тільки відштовхнутися від чужоземних. Наприклад,
слову «калоші» протиставляли «мокроступи» і т. д. За часів
Хрущова спроби такого «самовизначення» української мови,
відштовхування її від чужоземних (російських) впливів тавру-
валося як лютий «буржуазний націоналізм». Засмічення укра-
їнської мови русизмами стало модою.
За Хрущова вперше заговорили про керівну ролю «стар-
шого брата» — «великого російського народу». Історію Укра-
їни, її економіки, культури і навіть історію КП(б)У було заборо-
нено викладати. Залишились тільки «Історія народів СРСР» та
«Історія ВКП(б)». Підпали анатемі видатні діячі української іс-
торії — Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа,
Павло Полуботок, Дем’ян Многогрішний та українські діячі но-
вішої історії — Михайло Драгоманів, Пантелеймон Куліш, Гру-
161
шевський, Єфремов, а також усі діячі доби революції та УНР
Замість цього, висуваються як попередники більшовизму і
прославляються в школах України творці російської імперії —
князі, царі та генерали (Олександер Невський, Іван Грозний,
Петро Перший, генералісимус'Суворов, фельдмаршал Куту-
зов та інші), хоч для України вони досі вважалися поневолю-
вачами (навіть за більшовицькою історією 20-их років).
За часів Хрущова починає пропагуватися теза, що Україна
«складова та невід’ємна частина СРСР», яка існує тільки
завдяки «постійній братерській допомозі російського наро-
ду».173 За новою концепцією історії СРСР, Україну поневолю-
вали польські королі й магнати, а визволив — російський
народ. Про російських,царів і бояр промовчується.
Розквіт та різноманітність стилів і форм.української літе-
ратури, театру та образотворчого мистецтва, що йшли в ногу з
західньоевропейськими напрямками, були деґрадовані до
старих, дореволюційних етнографічно-побутових форм та
законсервовані на рівні опер «Запорожець за Дунаєм» і «На-
талка Полтавка». Спілка письменників України, як і інші творчі
спілки, була перетворена на філіял московської.
Так встановилась на Україні «ера Хрущова», що закріплю-
вала в УРСР централізовану одноосібну диктатуру Сталіна.
На початку 1939 року закінчилася «єжовщена» і майже десяти-
річний терор проти українського народу та його інтелігенції.
Закінчилась страшна доба колективізації й хлібозаготівель з
повстаннями, убивствами уповноважених, з голодом та людо-
їдством, з масовими розстрілами, арештами й депортаціями
мільйонів людей. Завершувач терору Микита Хрущов міг уже
на початку 1939 року рапортувати, що спротив в УРСР злама-
ний, що вона стала «вірним форпостом» СРСР на Заході, що
Україна уніфікована та включена в єдину імперську систему.
Таким чином постанова ЦК ВКП(б) 24 січня 1933 року про
розгром українського відродження була реалізована.
173. Д Коротченко, «Радянська Україна перед виборами Верхов-
ної Ради Республіки», «Правда», 24. 4. 1938; «Пленум ЦК КП(б)У про
підготовку виборів до Верховної Ради республіки», «Правда, 28. 4.
1938.
162
У січні 1933 року в Німеччині прийшов до влади Гітлер, і в
СРСР стало ясно, що наближається велика європейська війна.
Серед членів КП(б)У ходили розмови, що Гітлера привів до
влади Сталін. Мовляв, Сталін голодом 1933 року і взагалі
терором проти українського селянства настрашив Европу, і в
Німеччині народ пішов за Гітлером. В усякому разі певний
зв’язок між сталінською колективізацією і приходом Гітлера
до влади був.
Окупацію Гітлером Чехо-Словачини в березні 1939 року
офіційно в СРСР трактували так: Англія і Франція, щоб відвес-
ти напад Гітлера на Західню Европу, домовилися спрямувати
його агресію на СРСР. Для цього вони вирішили пожертву-
вати Чехо-Словаччиною.
Напад Гітлера на Чехо-Словаччину можна було, мовляв,
зупинити, якби був укладений договір з участю СРСР і з про-
пуском радянських військ через територію Польщі на
допомогу Чехо-Словаччині. Очевидно, що такий радянський-
плян не міг бути прийнятий, бо він означав совєтизацію Поль-
щі й Чехо-Словаччини. Безкарну окупацію Чехо-Словаччини
Гітлером в СРСР було потрактовано, як намір західніх демо-
кратій довести до зудару нацистської Німеччини з СРСР, і
Сталін поспішив перетворити Гітлера з потенціального
ворога на союзника.
23 серпня 1939 року Молотов і Ріббентроп підписали в
Москві на десять років «Радянсько-німецький договір про
ненапад». За договором, СРСР зобов’язався постачати Німеч-
чині харчі і військову сировину. Таємною статтею договору
було домовлено перевести розподіл Польщі (четвертий за
історичним порядком). 1 вересня 1939 року Гітлер напав на
Польщу і протягом десяти днів вона була завойована. Гітлер
віддав Радянському Союзові західньоукраїнські й західньо-
білоруські землі, що були під Польщею. Коли радянські вій-
ська зайняли 22 вересня Львів, гітлерівські війська, які раніше
зайняли Галичину,передбачливо відступили на визначену та-
ємним договором лінію Сян-Висла. Корінні польські землі Гіт-
лер перетворив на «Генеральну Губернію» при німецькій
великодержаві.
163
Відразу після нападу Гітлера на Польщу Англія і Франція
зажадали ультимативно, щоб Німеччина вивела звідти свої
війська. Після відмови Франція й Англія оголосили Німеччині
війну. Так почалася друга світова війна. Радянські офіційні
джерела того часу вважали винуватцями війни Францію й Ан-
глію. Редагований Д^Мануїльським, А. Вишинським та іншими
«Політичний словник» 1940 року так інформував ізольованих
від зовнішнього світу радянських громадян: «На збройну бо-
ротьбу з Німеччиною штовхнули Польщу Англія й Франція.
Таким чином агресорами і паліями війни є дві найбільші
держави Західньої Европи, які напали на Німеччину і ведуть
боротьбу за колонії і за світове панування».'74 Той же «Полі-
тичний словник» пише, що «після врегулювання питань, які
виникли в результаті розпаду польської держави, стало
можливим створення тим самим міцного фундаменту для три-
валого миру в Східній Европі».174 * 176 Що то був за «мир», відомо з
подій, які прийшли через кілька тижнів. У жовтні 1939 року
СРСР продиктував Естонії, Латвії й Литві умову про «взаємо-
допомогу» і введення на їх територію радянських військ, а в
серпні 1940 року ці три держави були приєднані до СРСР. Така
сама умова про «взаємодопомогу» була запропонована восе-
ни 1939 року Фінляндії. Але вона відмовилась впустити ра-
дянські війська на свою територію. Цю відмову СРСР
потрактував як агресію. Той же радянський «Політичний
словник» пише: «26 листопада 1939 року фінляндські військо-
ві частини вчинили через кордон злочинницький обстріл ра-
дянських військ [...] 29 листопада, з огляду на дальші
провокаційні напади [...] уряд СРСР [...] відкликав з Фін-
ляндії своїх дипломатичних і господарських представників.
Президент Фінляндії Калліо ЗО листопада оголосив стан війни
з Радянським Союзом».176
174. «Політичний словник». Київське видання, переклад з росій-
ської. 1940, стор. 179, 180.
н... 175. Там таки, стор. 180.
176. Там таки, стор. 647.
164
Війна з Фінляндією тривала три місяці й показала війсь-
кову слабість СРСР, народи якого не хотіли вмирати на фін-
ляндському фронті. У цій війні Фінляндія відстояла свою не-
залежність. Ця ж війна прискорила напад на СРСР Гітлера,
який назвав Радянський Союз '«купою гною», у зв’язку з його
невдачами у війні з Фінляндією.
«Розпад польської держави, — сказано у згаданому ра-
дянському словнику, — відкрив шлях для всяких випадковос-
тей і несподіванок, які могли створити загрозу для СРСР. Ра-
дянський народ простягнув руку братської допомоги єдино-
кровним народам Західньої України і Західньої Білорусії...
Червона армія 17 вересня 1939 року перейшла кордон і
визволила Західню Україну й Західню Білорусію».177 Отож
окупація цих земель арґументувалась не тільки «єдинокров-
ністю» їх населення, але й небезпекою «всяких випадковостей
і несподіванок», що могло означати тільки одно: страх перед
можливістю виникнення на території Західньої України
незалежної української держави з перспективою унезалежне-
ння цілої України, Саме тому Москва спішила приєднати
західньоукраїнські землі до Радянського Союзу.
Робилося це в привабливій формі «возз’єднання» всіх ук-
раїнських земель у соборній українській державі — УРСР.
«Возз’єднання» супроводжувалось відповідними деклараці-
ями,ліквідацією залишків зненавидженого польського пану-
вання, значними на перший час культурно-національними
поступками українцям, висуненням їх на репрезентативні ра-
дянські посади. Прихильність селянства здобувалася розпо-
ділом великих земельних маєтків, хоча ефективність цього
заходу була відразу ж нівельована примусовою колективіза-
цією. Окупант грав на собори ицьких настроях українців захід-
ньоукраїнських земель. Командувач окупаційних військ
маршал Семен Тимошенко наказав скликати на 26 жовтня
1939 року за підготованими заздалегідь списками Народні
Збори Західньої України. Збори звернулися до Верховної
Ради СРСР з проханням включити Західню Україну до... Ра-
177. Там таки, стор. 466.
165
дянського Союзу. До Москви (не до Києва!) була послана
делегація з 50 осіб. У день Листопадового Зриву — 1 листопа-
да 1939 року Верховна Рада СРСР «задовольнила прохання, і
Західня Україна була приєднина до СРСР та включена до
складу Української РСР».
Таким чином здійснилися давні лляни російського імпе-
ріялізму — приєднати Західню Україну до російської імперії.
Під час першої світової війни це приєднання відбулося на
короткий час у кривавих боях. Тільки ж тоді не існувало гри на
українському патріотизмі галичан. Навпаки, саме слово «Ук-
раїна», «українці» було заборонене. Але поведінка окупанта з
українським рухом у Галичині і 1915 і 1939 та пізніших років
була та сама. З першого дня «возз’єднання» 1939 року
почалися масові арешти та вивіз українських діячів. «Уже
перші дні окупації, — пишуть свідки, — принесли арешти
численних українських діячів, зокрема Костя Левицького,
Остапа Луцького, Івана Німчука, Івана Новодворського,
Андрія Гривнака, Володимира Старосольського, Сильвестра
Герасимовича. На провінції так само [... ] Численні діячі ряту-
валися втечею на Захід».178 Цей терор тривав з наростаючою
силою до захоплення Гітлером Західньої України літом 1941
року.
Арештам підлягали також численні члени компартії Поль-
щі та КПЗУ. І не тільки українці. В сибірський кацет, де був
ув’язнений автор цих рядків, пригнали після «возз’єднання»
сотки комуністів з окупованих земель, в тому числі й євреїв.
Вони не знали, за що їх заарештовано. Ув’язнені члени ком-
партії з’ясовували їм, що окупаційній радянській владі легше
спиратися на державні апарати (насамперед на НКВД і вій-
сько), аніж на ідейних революціонерів-підпільників, які
можуть заперечувати, не погоджуватися. Зрештою, це було те
саме, що і в УРСР та по всьому СРСР, де в «єжовщину» НКВД
винищив всі ідейні партійні кадри.
Слідом за окупаційною армією на Західній Україні побу-
вали Хрущов та інші керівники КП(б)У. 9 грудня 1939 року ЦК
178. «Енциклопедія Українознавства», т. І, стор. 578-580.
166
КП(б)У затвердив склад керівних органів усіх шести областей
Західньої України. На кожну область було призначено по 5се-
кретарів обкомів партії, голову облвиконкому, редактора
газети, секретаря комсомолу та начальника НКВД. Більше по-
ловини призначених апаратників були українці з походжен-
ня.179 Проте залучена до складу УРСР Західна Україна тракту-
валася як «закордон», і поїздки людей туди й звідти
дозволялися тільки за спеціальними перепустками.
За рік до нападу Гітлера на СРСР, 13-17 травня 1940 р., від-
бувся в Києві XV з’їзд КП(б)У. Від попереднього з’їзду склад її
подвоївся. Тепер у КП(б)У було 63,1% українців.'80 Але до ЦК
КП(б)У з’їзд обрав тільки 40% українців.181 А на керівних поса-
дах у центрі й областях українців було ще менше. Взагалі
російська меншість членів КП(б)У (і то переважно прислана з
РРФСР) знаходилася на керівних посадах, а члени КП(б)У
українці працювали переважно в низових апаратах. Та голов-
не серед українців у КП(б)У тепер зник активний національно-
свідомий елемент. Він був знищений під час чисток і терору
30-их років. Якщо залишилися окремі одиниці, то вони
ховалися з своїми поглядами і пристосовувалися до нової ру-
сифікаторської політики компартії.
Після XV з’їзду і до війни 1941 року КП(б)У була найбільше
зайнята економічною підготовкою до війни та приборканням
Західньої України. Наприклад, пленум ЦК КП(б)У 28-30 листо-
пада 1940 року займався такими питаннями: він ствердив про-
вал сільсько-господарського податку на Західній Україні,
низький рівень політичної агітації там, погану роботу сільрад.
Пленум ухвалив запровадити в Західній Україні надзвичайні
заходи: приборкати селянство затягненням його в колгоспи,
прочистити школи й вузи від націоналістів та поповнити
державні апарати місцевими людьми.
Війна 1941 року викрила цілковиту відірваність КП(б)У від
українського народу, безідейність її керівних кадрів, їх пере-
179. «Вісті ВУЦВК» 9. XII. 1939.
180. «Більшовик України», ч. 5, 1940, стор. 42 і ч.б, стор. 21.
181. Голуб, цит. праця, стор. 85.
167
ляк і паніку перед наступаючими німецькими військами.
Українське село, що його Москва до самої війни видушувала
голодом, бажало Сталінові поразки та сподівалося великих
змін. Місто було теж настроєне за поразку сталінського
режиму. Навіть російське населення українських міст бажало
урядові поразки. Це щось зовсім протилежне, ніж було в
РРФСР. Траплялися часті випадки,, коли прифронтові
частини спиняли втікаючі авта начальства, навантажені
добром, скидали з авт хазяїв та їхнє майно і забирали авта
на фронт. Сам сталінський режим пускав у народі чутки, що
після перемоги над ворогом настануть великі полегшення. З
наступом німецьких військ члени компартії десятками тисяч
залишалися по містах УРСР, не бажаючи відступати на Схід.
Пізніше вони стали жертвою сталінської помсти. НКВД
засилав своїх агентів до Гестапо, членів компартії брали на
облік, а потім агенти НКВД влаштовували через Гестапо
масові їх розстріли. Після війни пропаганда зображала
розстріляних як жертв нацистського терору. За підпільну
більшовицьку роботу в окупованій німцями Україні відповідав
перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов. Але роботою НКВД
спеціально по винищенню комуністів, що легалізувалися під
німецькою окупацією, а також винищенням українських
партизанів і підпільників, керував Леонід Брежнєв. Офіційно
його посада звалася — «заступник начальника політуправлін-
ня Південного фронту», «начальник політуправління 4-го
Українського фронту.» На цій енкаведівській роботі Брежнєв
так вславився, що пізніше, коли він став одним із секретарів
ЦК КПРС, йому було доручено керувати по партіній лінії
органами державної безпеки.
У війні з Німеччиною Сталін застосував стару тактику
російських царів — боротись з наступаючим з Европи ворогом
не так військовою силою, як бездоріжжям, морозами, безмеж-
ними просторами і безоглядними принесенням в жертву ін-
тересів населення. Так було у війні царя Петра І з шведами, так
було у війні з Наполеоном, коли сама російська армія палила
села і міста, спалила Москву. Так було і у війні з Гітлером. На
початку цієї війни Сталін у своїй радіопромові закликав від-
168
ступаючі війська палити й нищити все, «створювати в тилу
ворога нестерпне становище». Тобто, щоб населення не мало
харчів, води й електроструму по містах. Щобвоно від «нестер-
пного становища» повставало проти німців. Очевидно, цей
наказ відступаючі радянські війська не всюди виконували.
Займалося цим головним чином НКВД. Воно обливало гасом і
палило запаси харчів, нищило водогони, елекростанції (зо-
крема був підірваний Дніпрогес), культурні пам’ятники (був
підірваний Успенський собор Київської Лаври, Хрещатик і т.
д.). Це нищення було віднесено на рахунок німців, які на по-
чатку війни нічого не нищили, сподіваючися захопити в свої
руки все цілим. Тільки, коли німці кидали Україну, вони пали-
ли й нищили все, що могли.
Війна з перших днів показала, що старі більшовицькі
гасла, з якими Червона армія перемагала під час громадян-
ської війни, тепер не діють. Бо ці гасла кликали битися проти
визискувачів — поміщиків і капіталістів. А тепер сталінізм
створив нових визискувачів — більшовицьких вельмож — ще
більш жорстоких, ніж були царські. Словом, треба було міняти
комуністичні гасла на інші — на патріотичні російські. Це
підготовлялося ще перед війною. З початком війни російсь-
кий шовінізм розцвів повним квітом, створено ордени імени
реакційних царських генералів — Суворова, Кутузова.
Викопано з погребів історії ім’я князя Олександра Невського,
про якого не дуже згадували вже навіть і царі. Тепер був
створений орден Олександра Невського.
Але все це діяло тільки на російське шовіністичне міщан-
ство. Більше ж половини населення СРСР, отже й Червоної
армії, була не-російська. Ясна річ, що не-росіяни билися на
фронтах гірше, ніж росіяни. Особливо українців не заохочу-
вали російські націоналістичні гасла. За десять років до війни
Москва доклала багато зусиль, щоб довести Україні, що вона
колонія, приречена на загладу. Але радянська армія не могла
швидко переставитися з комуністичних гасел на великодер-
жавницькі. Виходило ні це, ні те. Вище командування і рядове
офіцерство були обурені винищенням під час «єжовщини»
маршалів, генералів і десятків тисяч офіцерів. Група цих ви-
169
щих командирів на чолі з генералом армії Власовим створила
з російських полонених у Німеччині РОА (Росийская Освобо-
дительная Армия), призначену для війни з радянськими війсь-
ками. Словом, радянська армія мала дуже слабу ідейну
основу.
Колишній югославський комуніст, заступник Тіта, Міло-
ван Джілас у своїх спогадах розповідає про радянську армію
часів війни таке: він був у Москві під час війни як голова югос-
лавської делегації і наводить слова Сталіна про Червону
армію, сказані в присутності членів делегації: «Ви Червону
армію уявляєте ідеальною. А вона не ідеальна і не була б
ідеальною, навіть якби в ній не було певного відсотка
кримінальних елементів — ми ж відкрили тюрми і всіх взяли
до армії. Тут був цікавий випадок. Майор^літун пожирував з
жінкою, а знайшовся лицар-інженер, який почав її захищати.
Майор застрілив лицаря-інженера. Засудили майора на
смерть. Та справа дійшла до мене. Як головнокомандуючий, я
звільнив майора, відправив на фронт. Тепер він герой. Воїна
треба розуміти». В іншому місці Сталін пояснює Джіласу, як
треба розуміти воїна, «бійця, що пройшов тисячі кілометрів,
крізь кров, вогонь і смерть. Треба його розуміти, якщо він
пожирує з жінкою, або забере якусь дрібничку».182
За перші чотири місяці війни гітлерівські війська окупува-
ли цілу Україну й опинились у десяти кілометрах від Москви.
На другий рік вони дійшли до Сталінграду. Мільйони радян-
ських вояків потрапили в полон. Більша частина зброї, виго-
товлена протягом багатьох років шляхом тяжкого визиску на-
роду, була фактично без бою здана ворогові. На окупованій
німцями Україні почався нацистський терор, не менш жахли-
вий, ніж сталінський терор 30-их років. Були винищені євреї.
Мільйони молоді забрано як «ясир» у німецьке рабство.
Радянських полонених, а на Україні це були переважно
українці, нацистська адміністрація винищувала голодом і хо-
лодом. Уся радянська державна власність і колгоспи були
182. Милован Джилас, «Разговорьі со Сталиньїм». Російський пе-
реклад. В-во Посев, 1970, стор. 91, 105.
170
оголошені власністю німецького райху. На випадок перемоги
Німеччини, для українського народу готувалось тотальне
рабство і винищення.
Це створило сприятливі умови для партизанської бороть-
би проти німецької окупації. Зафронтові керівники КП(б)У
очолили більшовицьку партизанку. Фактично її творив гене-
ральний штаб радянської армії і НКВД. Більшовицьку парти-
занку організували шляхом перекидання у німецьке запілля
парашутистів з того боку фронту. Тут було ще більше випуще-
них із тюрем кримінальних елементів, ніж у Червоній армії.
Пізніше більшовицька партизанка поповнилась місцевим еле-
ментом. Люди на Україні бачили, що німецькій окупації прихо-
дить кінець і, рятуючись від майбутніх репресій за те, що ли-
шились під німцями, вступали до більшовицьких партизанів.
Чим більше відступали німці, тим більше «грішні» люди
вписувались до більшовицької партизанки. Але членів КП(б)У
в партизанах було тільки трохи більше як 2%, включаючи й
тих, що були прийняті в партію під час війни, і тих, що пішли в
підпілля.183 Подавляюча більшість членів КП(б)У, що залиши-
лися під німецькою окупацією, зареєструвалася у німецької
влади і проживала легально.
Більшовицькі партизани вели боротьбу не стільки з
німецькою окупацією, скільки з українськими повстанськими
загонами. Ці останні були створені Організацією Українських
Націоналістів (ОУН) і фактично тримали в своїх руках владу
по всіх селах на Західній Україні. Німецька влада трималася
там тільки в більших містах та на залізницях. Залізничні стан-
ції, наприклад, на Волині мали вигляд старовинних фортець,
обнесених високим дерев'яним частоколом і земляними вала-
ми. Обабіч залізничої колії німці вирубали ліс і розставляли
охорону. Та українські партизани, підтримувані місцевим на-
селенням, все ж проривалися до колії залізниці і нищили еше-
льони, які везли на фронт постачання для німецьких військ.
183. Н. Ф. Кузьмин, «Коммунистическая партия— вдохновитель и
организатор борьбьі украинского народа за создание и укрепление
Украиского Советского государства» Москва, 1954, стор. 34.
171
Більшовицькі партизани, як правило, не трималися наодному
місці. Вони рейдували. Наприклад,найбільший загін Сидора
Ковпака рейдував «від Путивля до Карпат». (Так були названі і
спогади Ковпака).
Деякі місцеві партизани стояли на радянських позиціях,
але намагалися бути незалежними від НКВД і російського ко-
мандування. Таким-був, наприклад, самостійницький загін ук-
раїнських комуністів на Чернігівщині під командою X. За його
український незалежний характер більшовицьке військо
жорстоко розправилося з ним.
Наказ Москви нищити перед втечею від німецького
наступу радянську індустрію, залізниці, колгоспне майно, яке
не встигали евакуювати, завдав українській економіці коло-
сальних втрат. Я сам бачив незабутню картину, як серед
білого дня злітав у повітря старовинний содовий завод у місті
Слов’янську за кілька днів до вступу туди німецьких військ.
Усі залізничні колії були зірвані, станції спалені. Коли німець-
ке військо відступало з України воно поробило теж страшні
знищення. Внаслідок руйнування й грабування України вою-
ючими сторонами її народне господарство втратило добра за
офіційними радянськими даними на суму 285 мільярдів кар-
бованців.184 Це становило 40% національного багатства Укра-
їни. Було винищено, вимерло від голоду й хвороб понад 6
мільйонів людности України, що становило 15% її довоєнного
населення.185
Якби наступаючі на Радянський Союз німецькі війська
були звичайною, як у попередніх війнах, окупаційною силою,
СРСР був би розбитий і від антинародного сталінського
режиму не залишилось би й сліду. Але нацистський режим був
для завойованих країн на Сході Европи ще страшніший, ніж
терористичний сталінський режим. Для України він буводна-
184. «Повідомлення Надзвичайної Державної Комісії по встанов-
ленню й розслідуванню злочинів німецько-фашистських заграбнй-
ків». Київ, 1945, стор. 2.
185. Всеволод Голуб, Статистика населення України в 1940-1956
рр. «Вперед» (Мюнхен), ч. 10, жовтень 1956 р., стор. 2, 3.
172
ковий: Сталін хотів виселити українців на Сибір (признання
Хрущова на XX з’їзді КПРС), а Гітлер планував нацистське раб-
ство України і колонізацію її німцями.
Позакривані були всі середні й високі школи. Вулиці
Києва були перейменовані на німецькі (імени Гітлера, Нібе-
люнґів, Вотана та ін.). Абстрагуючи від тотального винищення
євреїв, нацистський режим сприяв зменшенню і іншої люд-
ности України, особливо її інтелігенції. По більших містах уче-
ні, мистці, технічна інтелігенція були приречені на голодове
вимирання. Робітники й службовці міст теж не діставали хар-
чів і мусіли розбігатися по селах. Усе це зробило крутий пере-
лом у настроях населення окупованих німцями територій.
У наслідку наступив крутий перлім і в боєздатності радян-
ських військ. Цей перелім підсилювався ще й знищенням міль-
йонів радянських полонених у німецьких таборах. Для най-
темнішого радянського вояка стало ясно, що полон, у який він
1941 року без страху здавався, це для нього смерть, а перемо-
га Гітлера — рабство для народу. Після розгрому німецьких
військ під Сталінградом у лютому 1943 року радянська армія
набула потрібної для наступу боєздатности. Але вона не мала
спорядження. Військові заводи України були в німецьких
руках. Ленінград був одрізаний. Виручила Америка (США),
яка давала і озброєння, і умундирування, і харчі. Та все ж і при
такій допомозі сам СРСР не міг впоратися з німцями.
Вирішальну ролю відіграло бомбардування американськоюй
англійською авіаціями німецьких міст і німецької індустрії.
Знищені були найважливіші військові об’єкти, була спаралізо-
вана вся німецька промисловість, а населення стероризоване,
Дії німецької авіації були звужені до мінімуму.
Радянська істориографія закидає альантам, що вони зво-
лікли відкриття другого фронту в Західній Европі і тим пере-
клали весь тягар війни на радянську армію. Проте другий
фронт був другорядним додатком до розгрому Німеччини з
повітря.
Під час війни зафронтова пропаганда ЦК КП(б)У стала все
більше грати на українському патріотизмі. А 1 лютого 1944 ро-
ку Верховна Рада СРСР змінила конституцію на користь со-
173
юзних республік. Для Української РСР було визнано право
утримувати безпосередні дипломатичні зносини з чужозем-
ними державами та мати власне військо. 5 лютого 1944 року
українського письменника Олександра Корнійчука було
призначено наркомом закордонних справ УРСР.
Що ці зміни були суто декларативними і, наприклад, вій-
ськове міністерство УРСР ніколи не мало навіть свого примі-
щення, то інша справа. Тут важливо відзначити, що Москва
вважала за потрібне декларувати національні поступки укра-
їнському народові. Це свідчило, що національна свідомість
українців під час війни дуже зросла і треба було з нею рахува-
тися.
Зріст національної свідомости українців на Наддніпрян-
щині під час війни поясічувався ось чим: упали російськобіль-
шовицькі пута, і люди дістали можливістьзаґбворити та одер-
жати правдиву інформацію, бо німецькі окупанти не мали
змоги затулити всі її щілини. Українці стали гуртуватися по
лінії науки, в культурно-освітніх установах (стихійно твори-
лися «Просвіти» та інші товариства), відроджувалась україн-
ська кооперація. Була відновлена Українська Автокефальна
Православна Церква (УАПЦ). Це було коротко до німецького
терору проти українців. До початку цього терору на Україні
заіснувало 115 українських газет з незалежними позиціями.
Постав літературно-мистецький журнал «Літвари», редаго-
ваний поеткою Оленою Телігою. Друкувався журнал «Розбу-
дова нації» — орган ОУН. Усю незалежну українську пресу
німці розгромили, рострілявши редакторів і співробітників.
Наприклад, у Києві були розстріляні О. Теліга, редактор,
газети «Українське Слово» Іван Рогач та інші, розстріляно
редакцію в Кременчуці. Замість самостійницьких газет німці
утворили слухняні їм типу сьогоднішних радянських. Україн-
ське національно-політичне життя перейшло в підпілля.
Велику ролю у відродженні українського національного
життя на Наддніпрянській Україні під час німецькії окупації
зіграв контакт населення УРСР з українським націоналістич-
ним рухом Західньої України. Слідом за німецькими військами
174
на Наддніпрянську Україну просувалася непомітно велика
кількість націоналістичної молоді. Попри деякі розходження
в ментальності, які молодь ця переборювала своєю жертов-
ною службою й допомогою українській людності, важливу
ролю відіграв психологічний контакт західніх і східніх
українців. Східні українці були відучені від політичної
організації. Вони були стероризовані сталінським режимом,
люди у кожному підозрівали сексота НКВД.
Західньоукраїнська націоналістична молодь, навпаки,
була ідеалістична до самопожертви, ініціативна, високоор-
ганізована. Вона заразила молодь Наддніпрянщини своїм
ідеалізмом, відвагою, організованістю. Але й західні українці,
намагаючись духово злитися з багатомільйоновим українсь-
ким народом, зрікались того непотрібного, що їх ділило з ним.
Треба пам’ятати, що Організація Українських Націоналістів
(ОУН), яка утворилася в 1929 р., формувалась під впливом
Дмитра Донцова та інших теоретиків націоналізму, що
намагалися прищепити їй ідеологію панівної нації. Проте такі
намагання розбивалися об практичну діяльність ОУН, яка
боролася проти поневолення й за визволення української
нації, а не за її панування над іншими. Не може ж поневолена
нація панувати.
Під час війни Головний Провід ОУН («бандерівці») в офі-
ційному органі «Ідея і Чин» давав уже такі вказівки для пос-
ланих на Наддніпрянську Україну своїх членів, які йшли туди
«похідними групами»:
Треба ліквідувати шовіністичне ставлення до національних
меншостей [... ] Ліквідувати прояви шкідливих чужих впливів,
зокрема впливи німецьких расистських концепцій і практик,
наслідувані в нас некритичними людьми, бо вони створювали б
задерикувато-презирливу поставу до не-українців і цим
відштовхували б національні меншості від української держав-
ної справи.186
186. Лев Шанковський, «Похідні групи ОУН». Мюнхен, 1958, стор.
20, 21.
1Р<
У короткому часі похідні групи ОУН злились з місцевим
революційним елементом, який доповнив програму націо-
нального визволення ОУН програмою соціального визво-
лення людини. Ідеологічні розходження (соціялізм, марксизм
і т. ін.) були відсунені на задній план завданнями визвольної
боротьби народу проти обох поневолювачів (Гітлера й
Сталіна). Послані ОУН похідні групи сприяли бурхливому
зростові української національної свідомости на Наддні-
прянщині. Особливий успіх похідні групи мали на півдні Ук-
раїни, зокрема в індустріальному Донбасі.
Німці розпочали масові розстріли українських самостій-
ників. Одна ОУН (Мельника) втратила під час війни 4756 своїх
членів, у тому числі на території т. зв. Райхскомісаріяту 95%.187
Керівник північної похідної групи ОУН (Бан.дери) Дмитро
Мирон-Орлик згинув на вулицях Києва 25 липня 1942 від кулі
енкаведиста на службі в Гестапо. За його смерть помстилися
друзі, застреливши там же в Києві того енкаведиста й
гестапівця, що був у його товаристві.188
Похідні групи змушені були творити глибоко законспі-
роване підпілля. Як пише Л. Шанковський, «місцеве насе-
лення масово поповнило ряди підпілля, не виключаючи
неукраїнців, що замешкували південну Україну». І Шанковсь-
кий наводить цитату учасника похідної групи в Донбасі
Євгена Стахова:
Татари, грузини, греки, а навіть росіяни ставали в ряди
українських самостійників. Кличі, які кидали українські самос-
тійники, доходили до свідомости тих чужинців, і вони переко-
нувалися, що їм буде краще жити в самостійній Україні, як у
совєтському раю чи в гітлерівській новій Европі. Вони пере-
друковували наші листівки й літературу на свою мову й по-
ширювали їх між своїми земляками. Німці їх теж арештували й
жорстоко карали.189
187. Там таки, стор. 12.
188. Там таки, стор. 11.
189. Там таки, стор. 166.
176
джерел), що “В наслідок війни Україна фізично втратила 15%
свого населення, з чого 1,5 млн цивільних було замордовано
німцями, а 4,7 млн чоловік не повернулося з фронту, з запілля
СРСР і з Німеччини».193
Війна докорінно змінила політичну ситуацію в СРСР і
особливо на Україні. Вона прискорила започатковане ще
перед війною ідейне банкрутство сталінського комунізму. До
війни сталінізм був у наступі. Щоб утримати від розвалу
створений насильством «соціялізм», зокрема колгоспи, ста-
лінізм до війни винищував усіх учасників старих комуністич-
них і не-комуністичних опозицій. В Українській РСР це були —
«буржуазні націоналісти» в КП(б)У, ліві (троцькісти) і праві
(бухарінці). Поза компартією — колишні «петлюрівці», біло-
гвардійці, служителі релігійних культів, колишні капіталісти,
поміщики та «куркулі». Усі ці учасники старих опозицій не були
вже в тридцятих роках активними противниками сталінізму.
Комуністичні опозиціонери ніби казали — «добре, якщо соці-
ялізм справді побудований, ми не будемо проти нього боро-
тися, хоч не віримо, що він побудований». Не-комуністичні
опозиціонери (наприклад, колишні діячі української націо-
нальної революції) були політично роздавлені і частково ви-
нищені ще до «єжовщини» (справа СВУ і т. д.). В період
єжовського терору вони були політично зовсім не активні і
сталінізм добивав їх тільки фізично.
Розвиток СРСР тридцятих років зробив Сталіна політич-
ним «хірургом». Він рятував комунізм вирізуванням з нього
«хвороб», а не лікуванням їх. Метода «вирізування» стала для
Сталіна ідеє їіхе, як у якобінського диктатора Робесп’єра.
Сталін розстрілював не тільки реальних колись противників,
але й можливих у майбутному.
Та Сталін винищував інакодумаючих руками ще більш
небезпечних для комунізму «нічого не думаючих» пристосу-
ванців і кар’єристів. Перед війною він спирався вже тільки на
них. Ідейний комунізм був розстріляний. Загнане в колгоспи
193. «Вперед», 1956, ч. 10, стор. 2. Теж «Нариси історії КПУ», стор.
507, 508.
177
зубожіле селянство й бідуюче робітництво не вірило в
сталінський соціалізм. Ідеї Маркса-Леніна нікого вже не
зворушували ні в компартії, ні поза нею. Вже перед війною в
СРСР витворювався ідейний вакуум, який Сталін намагався
заповнити ідеологією російського націоналізму. Спочатку це
було тільки загравання з ним. Але привілеї росіянам
викликали вибух національної свідомости не-російських на-
родів СРСР, їх ненависть до російського імперіялізму, їх не-
бажання вмирати за нього у війні.
Тому після війни компартія мусіла вже не просто заграва-
ти з російським імперіялізмом, а стати його вірним слугою.
Відразу після закінчення війни, 24 травня 1945 року, на бенкеті
командувачів військами у Кремлі Сталін виголосив свій
історичний тост на честь російського народу. Сталін говорив:
Я п’ю, насамперед, за здоров’я російського народу тому, що
він є найбільш видатною нацією із усіх націй, які входять до
складу Радянського Союзу. Я піднімаю тост за здоров’я росій-
ського народу не тільки тому, що він заслуживу цій війні загаль-
не визнання, як керівна сила Радянського Союзу серед усіх
народів нашої країни [... ] але й тому, що у нього ясний розум,
стійкий характер і терпеливість [...] він вірив у правильність
політики свого уряду і пішов на жертви, щоб забезпечити
розгром Німеччини. І цр довір’я російського народу Радянсько-
му Урядові стало тією вирішальною силою, яка забезпечила
історичну перемогу.194
Зовсім так само Гітлер протиставляв іншим народам
німецький народ як «керівну силу» в Европі, за його «ясний
розум» і «стійкий характер». Сталін у своєму тості не сказав,
що інші народи СРСР не мали довір’я до радянського уряду не
тому, що вони не мали «ясного розуму і стійкого характеру», а
тому, що вже з-перед війни були національно роздавлені в
інтересах отієї «керівної ролі» росіян.
Слідом за тостом Сталіна пішли і відповідні його дії,
скеровані назадоволення апетиту російського шовінізму, щоб
194. И. В. Стапин, «Сочинения». т. XV. Москва, 1967, стор. 204-205.
178
У той же час перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов давав
партизанам вказівки — нищити на Україні мости, руйнувати
залізничні колії, «створити нестерпні умови для противника в
його тилу».190 Якщо для ворога нестерпні, то для населення
тим паче. Бож озброєний окупант не потерпить, щоб насе-
ленню жилося краще, ніж йому. Коли окупант не має харчів і
палива, він забере їх у населення. Хрущов і Москва розкривали
своє нелюдське ставлення до населення України під час
війни. Коли війна перенеслася на терени Німеччини, німецькі
війська не давали наказу творити на теренах, зайнятих воро-
гом, «нестерпне становище». Німці, як і Москва, творили «не-
стерпне становище» на Україні.
Розпочатий уже від кінця 1942 р. нацистський терор проти
українських патріотів дедалі посилювався. Його провокували
керовані Брежнєвим (з-за фронту) агенти НКВД, що просяка-
ли в Ґ естапо, в місцеву поліцію, органи цивільної влади. Німці
розліплювали по всій Україні розпорядження, що хто буде
переховувати українських революціонерів, той буде покара-
ний розстрілом. На кожному домі мусів висіти список
мешканців. Гестапівці, німецька поліція і шуцмани робили
постійні контролі будинків. Енкаведисти на німецькій службі,
або більшовицькі підпільники шукали українських револю-
ціонерів і ліквідували їх самі або з допомогою німців.
Україна виходила з війни далеко вже не тою, якоюбула на
початку. Припинення на кілька років сталінського терору та
зріст національної свідомости значно змінили ідейно-по-
літичне становище на Україні. Усі післявоєнні роки і аж до
смерти Сталіна КП(б)У намагалася викорчувати зрослу на-
ціональну свідомість українців і насадити в Україні російсько-
більшовицький патріотизм.
Перемога СРСР у другій світовій війні була «Пірровою
перемогою». З усіх воюючих в Европі країн Радянський Союз
мав найбільші втрати. Із 19070 мільйонів погиблих у війні
вояків на СРСР припадає 13,6 мільйонів. У війні загинуло
14720 мільйонів цивільної людности. З них наСРСР припадає
190. «Нариси історії КПУ», стор. 487.
17&
6430 мільйонів.191 Втрати СРСР взяті з офіційних радянських
даних, а вони певне применшені, особливо щодо погиблих
солдатів.
Не менш страшні матеріяльні втрати СРСР. Усі вони
віднесені на рахунок Німеччини, але в дійсності руйнували
воєнні терени обидві сторони — СРСР при відступі, німецькі
війська — коли покидали завойовані території. Ось як
змальовує ці втрати радянська сторона: «Фашисти... зруйну-
вали й пограбували 1 710 міст. Більш як 70 тисяч сіл було пере-
творено на руїни або спалено. Знищено, цілковито або част-
ково, 32 тисячі промислових підприємств, 65 тисяч кілометрів
залізничих шляхів, пограбовано 98 тисяч колгоспів, 1 876
радгоспів та 2890 машинно-тракторних станцій, зруйновано
багато лікарень, шкіл, технікумів, вузів і бібліотек. Усього
розтягнено і знищено матеріяльних цінностей на 679 мільяр-
дів карбованців (у довоєнних цінах). Це приблизно стільки ж,
скільки було витрачено в СРСР за чотири п’ятирічки на
будівництво нових... підприємств.» Але це не все. СРСР за-
раховує сюди ще витрати на ведення війни, втрати від окупації
радянських територій, які до війни продукували третю
частину усієї промислової продукції СРСР. Ці втрати
нараховують приблизно ще 1 900 мільярдів карбованців. Усі ж
матеріяльні втрати СРСР разом становили близько 2 600
мільярдів карбованців. «Ні одна країна в жодній війні не мала
таких втрат і зруйновань. Війна більше ніж на десять років
затримала похід радянської країни до комунізму».192 Радянсь-
кі джерела обминають факт, що цю війну розв’язувала
нацистська Німеччина за допомогою СРСР.
Про втрати України в цій війні було вже подано. З отого
знищеного під час війни майна по всьому СРСР — 679
мільярдів карбованців — на Україну припади 285 мільярдів.
Було також сказано (на підставі аналізи радянських і західніх
191. «Оіе Іеігіеп Иипсіегі Таде. Оаз Епсіе без 2\л/еііеп ЇА/еІІкгіедев іп
Еигора ипсі Азіеп». Мюнхен, 1965, стор. 422.
192. «История Коммунистической Партии Советского Союза»,
Москва, 1959, стор. 587, 588.
180
показати йому, що ніяка інша політична сила в Росії
неспроможна так наситити цей апетит, як сталінська
компартія. Видатною подією в цьому напрямку було
виселення з Європейської частини СРСР на Сибір і в
Казахстан невеликих народів і ліквідація їх автономних
республік. Цей процес розпочався ще під час війни. Так у
вересні 1941 року були виселені на Сибір німці Поволжя, аїхня
автономна республіка була офіційно ліквідована 1945 року.
1944 року ліквідовано Чечено-Інгушську автономну РСР і
виселено її населення. 1943 року ліквідовано Калмицьку
АРСР, а її населення виселено. 1944 року з Кабардино-Балкар-
ської АРСР виселено балкарів і їхнє ім’я викреслено з назви
республіки. З Карачаївсько-Черкеської автономії обпасти
виселено 1944 року карачаївців. Відрвзу після війни виселено
з Криму татар, а їхня Кримська автономна республіка була
офіційно ліквідована 25 червня 1946 р.
Виселення народів провадилось без будь-якого клясово-
го (марксо-ленінського) підходу. Вночі наїзджали до сіл
вантажними автами озброєні аґенти КҐБ і забирали до авт все
національне (крім російського) населення. Брали всіх, втому
числі і адміністрацію, місцевих комуністів, інвалідів «Вітчиз-
няної» війни. В угоду російському великодержавію Сталін
демонстрував свій відхід від марксизму-ленінізму і сіявсеред
неросійських народів СРСР націоналізм, який пізніше розцвів
пишним квітом.
Аргументом для виселення називалась зрада згаданих
народів «батьківщині», коляборація їх з німецьким окупантом.
Але з німцями коляборувало не все населення згаданих
республік і напевне не коляборували оті інваліди війни, члени
компартії, радянська адміністрація тощо. Коляборанти з
німцями були серед усіх націй, в тому числі й серед росіян
(згадати хоча б Російську Освободітельную Армію — РОА —
на чолі з генералим Власовим). Застосування колективної
відповідальности цілої нації за дії окремих її представників
було типово нацистською методою. Сталін тим самим визнав,
що національна єдність народів стала в СРСР сильніша і
важливіша за клясову. Сталін і його компартія підвели таким
181
чином ідеологічну базу під націоналістичні рухи поневолених
сьогодні Росією народів.
Справжньою причиною виселення (і часткового вини-
щення виселюваних) народів була не «зрада», а намагання
ліквідувати багатонаціональний склад імперії, асимілювати
малі народи в російському морі. Велику ролю грали також
стратегічні міркування. Наприклад, виселення з Криму
мусулман татар і з Північного Кавказу мусулманських народів
диктувалось страхом російського імперіалізму, щоб ці народи
не зближалися з расово й релігійно близькою їм Туреччиною.
Тут знову таки національний аргумент переважив над
клясовим. ВКП(більшовиків) все більше зросталася з російсь-
ким націоналізмом, ставала виразником його інтересів.
Як уже згадано, виселенню підлягав і український народ.
Та перешкодила, як признався Хрущов на ХХз’їзді КПРС 1956
р., надто велика кількість українців, не було місця куди їх
вислати.
Після ХХз’їзду КПРС, де було відкинуто культ Сталіна,
натавровано також виселення цілих народів і ліквідацію їх
автономних республік. Усі виселені народи були реабілітова-
ні, але не всім дозволено повернутися на їхню батьківщину,
також не всі ліквідовані республіки були відновлені. Нб
відновлена республіка німців Поволжя. Не відновлена
республіка кримських татар і їм не дозволено повертатися до
Криму. Цим підтверджується висловлене вище твердження,
що виселення народів диктувалось політикою великодержав-
ної асиміляції, а щодо кримських татар ще й стратегічними
міркуваннями. Керівництво КПРС продовжує започатковану
Сталіним шовіністичну російську політику.
Важливим явищем післявоєнних років був зріст в СРСР
антисемітизму. Це логічно випливало з шовіністичної велико-
державної політики компартії. Якщо до війни партія тільки
загравала з російським націоналізмом і це загравання могло
робитися не тільки росіянами але і євреями, яких у керівних
апаратах було багато, то для провадження свідомо шовініс-
тичної політики євреї не надавалися. Свідома шовіністина
політика мусіла бути також антисемітською. Офіційний
182
партійний антисемітизм маскувався боротьбою нібито з
«бездомними космополітами». Уже в цьому протиставленні
«бездомних» і «домним» легко вичитати шовінізм, який не-
терпимо ставиться до євреїв, що не мали власної держави і
були носіями інтернаціональних зв’язків.
Післявоєнні роки в СРСР характеризуються масовим
витісненням з радянських апаратів євреїв. Дійшло до того, що
євреї зовсім зникли з апарату партійного, з апарату КҐБ, з
дипломатичного апарату, з військових штабів і командних
постів у армії і так далі. Офіційними чинниками завогнювався
антисемітизм в народних масах. Це тим легше було робити, що
Сталін ще в тридцятих роках, розстрілявши ідейних комуніс-
тів-євреїв як троцькістів та бухаринців, використовував для
своїх терористичних акцій безпринципний елемент, в тому
числі і єврейський. В часи штучного голоду на Україні в 30-их
роках постишевські апарати були заповнені цим безпринцип-
ним елементом. Під час єжовських розстрілів і заслань так
само. Це породжувало в масах антисемітизм. До сталінської
диктатури (до 30-их років) євреїв було також багато в ра-
дянських апаратах, але антисемітизму не було, він існував
тільки в найтемніших низах. Ширилися масові шлюби
української молоді з єврейською. Тільки коли від початку
ЗОих років керівництво компартії стало використовувати
євреїв у своїй антиукраїнській політиці, на Україні став
ширитися антисемітизм, який після війни набув загрозливих
розмірів і який керівництво компартії використовує, як було й
за царів, для своєї політики «розділяй і властвуй».
Післявоєнні обставини в Українській РСР були ще більш
складні, ніж в РРФСР. В кожній хаті не дораховували рідних,
які загинули на війні. Багато сіл і міст було зруйновано і люди
довший час мусіли мешкати в землянках. Через жорстоку
сільсько-господарську політику уряду (стягання з України, як
з окупованої країни, надмірних хлібоздач тощо) уже через рік
після закінчення війни на Україні спалахнув 1946 року голод,
під час якого, за відомостями українського революційного
183
підпілля (УПА), загинуло яких 1,5 — 2 мільйони людей.195 гн
Відбудова зруйнованої під час війни економіки України
завдала великих труднощів керівництву КП(б)У. Ще більші
труднощі були політичні. Під час війни, під німецькою
окупацією пробудилася національна свідомість українських
мас. Атомізовані під сталінізмом люди стали під німецькою
окупацією об’єднуватися, самоорганізуватися через коопера-
цію, різні національно-культурні товариства й заклади,
УАПЦеркву і т. д. Після війни з Німеччини повернулися
мільйони полонених і остарбайтерів (невільники-робітники),
які ознайомили населення України з вищим, порівняно з
СРСР, життєвим стандартом за кордоном.
я
Та особливо велику ролю в зрості національної свідомос-
ти українців почало відігравати під час війни і після її
закінчення українське революційне підпілля і Українська
Повстанська Армія (УПА), створені Організацією Українських
Націоналістів (ОУН). Уже сам факт можливости існування під
терористичним сталінізмом організованого підпілля міняв
політичне думання української людини. Правда, підпілля і
УПА були зосереджені в основному на західньоукраїнських
землях, де існували кадри ОУН, де громадське життя не було
зруйноване сталінщиною, де, нарешті, були найбільш сприят-
ливі природно-географічні умови (Карпатські гори, ліси,
близькість закордонних країн, які теж не зазнали сталінської
суспільної руйнації), та все ж підпілля і УПА підтримували
живий зв’язок з цілою Україною. Зусиллями УПА й підпільної
ОУН (Бандери) в червні 1944 року було створено Українську
Головну Визвольну Раду (УГВР) «як Тимчасовий Державний
Орган до часу скликання Установчих Зборів». УГВР творить
підпільний національний уряд — Генеральний Секретаріат.
Ухвалено, що «члени УГВР залишаються на землях України
195. Констант С. Кононенко, «Україна і Росія. Соціально-еконо-
мічні підстави української національної ідеї. 1917-1960», Мюнхен,
1965, стор 287 "38.
184
разом з народом, а за кордон президія УГВР висилає своє
Закордонне Представництво».196
Основна політична діяльність КП(б)У післявоєнних років і
аж до смерти Сталіна була скерована на боротьбу з УПА і на
подолання її ідеології. Не можна зрозуміти національної
політики КП(б)У післявоєнних років, не навівши основних
ідейно-програмових положень революційного українського
підпілля. їх викладено в цілому ряді творів теоретиків і
публіцистів УПА, насамперед у творах П. Полтави і О.
Горнового. Ось окремі положення з їх творчости.
П. Полтава:
Концепція Самостійної України — це, також, концепція
такого суспільного ладу в майбутній Українській Державі, за
якого не існуватиме експлуатація (визиск) людини людиною
[...] На українських землях не існує сьогодні приватної
власности [... ] екслуатація українського народу основана
сьогодні на колоніяльно-безправному політичному і економіч-
ному становищі України [... ] Соціальне поневолення українсь-
кого працюючого народу здійснує сьогодні кляса біль-
шовицьких вельмож, упривілейована політично і, вслід за цим,
економічно. І саме ці два моменти — колоніальне становище
України [...] і- соціальне поневолення працюючих мас
українського народу більшовицькими вельможами — саме ці
два моменти і ніщо інше становлять основну причину
економічних злиднів українського народу сьогодні. Ці два
моменти зникнуть, коли український народ здобуде повну
політичну самостійність і побудує свій внутрішній політичний і
суспільний лад на справедливих демократичних основах. Тоді,
і лише тоді принцип суспільної власности можна буде повністю
поставити на службу українському народові, — народові селян,
робітників та інтелігенції!... ] Поворот до капіталізму у випадку
України був би в кожному відношенні кроком назад, регре-
сом.197
196. Микола Лебедь, «УПА. Українська Повстанська Армія.». І
частина, Мюнхен, 1946, стор. 90.
197. «Позиції Українського Визвольного Руху». Мюнхен, 1948,
стор. 27-28.
185
О. Горновий:
Совєтський лад — це не соціалістичний лад, бо при ньому
існують класи екплуататорів і експлуатованих [...] Працюючі
СССР не хочуть капіталізму і не хочуть сталінського лжесоція-
лізму. Вони хочуть і прагнуть до справжнього безкласового су-
спільства, до дійсно народної демократії, до вільного життн у
власних самостійних державах, прагнуть тим самим до знищен-
ня сталінських паразитів і їхної імперіалістичної держави. [...]
Твердження про перехід до комунізму — реакційне і позбавле-
не будь-якого ґрунту вже тому, що не може бути ніякого перехо-
ду до комунізму, коли в СССР не побудовано жодного соціялі-
му. Коли в СССР немає суспільної власности на засоби вироб-
ництва, коли існує жахлива експлуатація людини, коли не здій-
сненний принцип розподілу за працею (від кожного за його
здібностями, кожному за його працею) — не може бути й мови
про якийнебудь перехід до комунізму [...] Комунізм сталінські
вельможі уявляють собі сьогодні [...] як радянська влада плюс
атомова бомба, які б їм забезпечили неподільне панування над
світом.198
О. Горновий розкриває лжемарксизм сталінської ідеоло-
гії:
У сталінській ідеології жодне положення марксизму — ні
корінне, ні другорядне — не зберегло своєї сили [...] [наведені
факти] [...] крутити з марксизмом сталінським вельможам що-
раз важче, бо власне марксизм є тією теорією, яка найсильніше
б'є по них самих, яка цілковито заперечує большевицьку теорію
і демаскує їхню політику. Марксизм стає сьогодні для больше-
визму такою ж небезпекою, як колись був для царату. Єдиним
виходом для большевиків у їхній «ідеологічній роботі» — взяти
на список заборонених усі твори Маркса і Енгельса.199
П. Полтава і О. Горновий так обґрунтовують тезу про по-
яву в СРСР нової експлуататорської класи:
198. Там таки, стор. 119-120, 121-122.
199. Там таки, стор. 116-117.
186
На ґрунті монопольного, політичного й економічного станови-
ща партії, ця партія оформилася у нову експлуататорську клясу
большевицьких вельмож. В основі цієї нової експлуататорської
кляси лежить не приватна власність, а фактичний привілей
вільно розпоряджатися . всіми знаряддями і засобами ви-
робництва та робочою силою. В наслідок цього суспільство
СССР розділилося на дві непримиренні, антагоністичні кляси:
експлуататорську клясу большевицьких вельмож і екплуатова-
ну клясу робітників і селян. Інтелігенцію сталінські вельможі
підкупом чи терором змушують служити собі і також жорстоко
визискують.200
Все це було писане в середині сорокових років (П.
Полтава подає дату — квітень 1947 р.). Тоді опозиція в
комунізмі (напр., троцькісти) говорила, що СРСР це тільки
попсована бюрократизмом робітнича держава. Але позиції
українського націоналістичного підпілля прищепили в СРСР і
в усьому світі переконання, що СРСР це вже не попсована
бюрократизмом робітнича держава, а антагоністичне клясове
суспільство з новою експлуататорською клясою більшовиць-
ких вельмож. 1956 року югославський комуніст і заступник
Тіта М. Джілас пише про це книгу «Нова кляса». Джілас
діставав з українських джерел матеріяли про позиції
українського підпілля і через дев'ять років після нього
написав згадану книгу, де обґрунтовує наявність нової кляси в
СРСР і в східньоевропейських комуністичних державах. Десь
на початку 60-их років пише про це у праці «Росийський путь к
социализму и егорезультат» і радянський комуніст-академік
Є. Варґа. Ця його праця випущена Самвидавом. Про наявність
нової експлуататорської кляси в СРСР пишуть наприкінці 60-
их років автори Самвидаву С. Зорін і Н. Алексєєв у книзі
«Время не ждет», яка вийшла в Европі російською мовою.
Вони називають нову клясу «номенклятурними працівника-
ми». Це, пишуть Зорін і Алексєєв, «справді особлива правляча
кляса нашого суспільства [...] номенклятура не відбирається
200. Там таки, стор. 85.
187
від людини [...] Вона виступає як форма власности. По суті це
єдиний державномонополістичний трест, у якому становище
й посада рівнозначні пакету акцій... Власність державна не
означає суспільна, бо власником багатства є той, хто може
цим багатством розпоряджатися, а народ ні в якій мірі такої
можливости не має. Звичайно, бюрократичні вожді розгля-
дають країну як свою вотчину (дідизну)...»201 Це те саме, що П.
Полтава і О. Горновий писали понад двадцять два роки перед
тим.
Отже, відразу після закінчення війни українське націона-
лістичне підпілля ідейно обеззброювало сталінізм і ширило
свої ідеї по всій Україні. На цьому фоні рогорталась післяво-
єнна історія КП(б)У.
На початку травня 1944 року, відразу після звільнення
України з-під німецької окупації, відбулася в Києві VI сесія
Верховної Ради УРСР, яка, відповідно до вказіок з Москви,
ухвалила закони про розширення конституційних прав УРСР
— право на дипломатичні зв’язки з іншими державами та на
формування українського війська. Для цього створені були і
відповідні міністерства при уряді УРСР. Але все це було зроб-
лене тільки для замилення очей українцям. В дійсності ніяких
українських національних військ до нині в УРСР не створено.
Так само ніяких дипломатичних зв'язків з іншими державами
Україні не дозволено.
Відразу після сесії Верховної Ради відбувся 24-26 травня
1944 р. перший від довоєнних часів пленум ЦК КП(б)У. Він
займався головне питаннями відбудови зруйнованої економі-
ки, відновленням колгоспів. Велику увагу пленум присвятив
також посиленню політичної роботи серед населення, що
перебувало під німецькою окупацією.
Слідом за травневим пленумом ЦК КП(б)У у листопаді
того ж 1944 року відбувся ще один пленум. Він займався проб-
лемами Західньої України і ухвалив негайно посилити бороть-
бу проти націоналістичного підпілля і УПА. Пленум підкрес-
201. С. Зорин и Н. Алкексеев, «Время не ждет. Наша страна нахо-
дится на поворотном пункте истории». Франкфурт-Майн, стор. 10,11.
188
лював національне значення для України об'єднання усіх
українських земель в одній українській державі.
В післявоєнні часи національна політика більшовизму
йшла по двох напрямках: для росіян Сталін виголошував зга-
даний тост про вищість російської нації і ціла національна по-
літика компартії зводилася до скріплення російського націо-
налізму. Українцям же говорилося про об’єднання українсь-
ких земель в одній державі. Це об’єднання росіяни розуміли
як приєднання Галичини, Закарпаття, Буковини до СРСР (до
Росії), за що боролися ще й царі.
Після тосту Сталіна 24 травня 1945 на честь російського
народу на Україні посилилась хвиля пропаганди проти україн-
ського націоналізму. Ще перед тим, незадовго до вступу ра-
дянських військ в Україну, в одній з своїх відозв до населення
ЦК КП(б)У писав: «Німці та їх слуги - українсько-німецькі на-
ціоналісти хочуть обдурити, стримати боротьбу українського
народу з [...] німецькими загарбниками. Створюючи лжепар-
тизанські загони, українсько-німецькі націоналісти роблять
це для того, щоб українці, які палають ненавистю до німець-
ких загарбників, не пішли у справжні радянські партизанські
загони».202 Теперішня історія КПУ роз’яснює докладніше, хто
такі «українські націоналісти». Вони «вдавалися до провока-
ційних прийомів. Під виглядом боротьби проти окупантів
вони створювали з відома німецько-фашистських хазаїв оз-
броєні банди, так звану Українську повстанську армію (УПА),
Українську народно-революційну армію (УНРА) і лжепарти-
занські загони».203
25 Жовтня 1945 року на зборах партійного й державного
активу в Києві перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов розвиває
оту тезу про «українсько-німецьких» націоналістів . Він
говорить:
Відступаючи під ударами Червоноїармії, німці залишили на
Україні свою агентуру в особі українсько-німецьких націоналіс-
202. «Нариси історії КПУ», стор. 491.
203. Там таки, стор. 490.
189
тів Презренні зрадники своєї родіни вони допомагали ні-
мецьким фашистам поневолювати наш народ, а коли німців
вишибли, українсько-німецькі націоналісти намагались пере-
шкоджати відновленню народного господарства. Вони патяка-
ли про так звану незалежну Україну, намагаючись цим патякан-
ням прикрити свої зв’язки з німцями. Але кожен знає, що Україна
є вільною радянською державою, де все поставлене на службу
українському народові.204
І пізніше Хрущов зв’язував українських патріотів з непопу-
лярними в Україні німецькими окупантами та наголошував, щ<
все, чого українські націоналісти вимагають, в дійсності вже
існує: існує суверенна держава українського народу УРСР.
Оскільки ця пропаганда нікого не переконувала, то доводи-
лось скріплювати її деякими малозначущими зовнішніми пос-
тупками: після війни Українській РСР було дано окремий чер-
воно-синій прапор, окремий гімн. Москва домоглася вступу
УРСР до Об’єднаних Націй, хоч це було зроблено більше для
посилення в ООН позицій Москви. Як пише тепер історія КПУ,
за одностайним рішенням 49 держав Українська РСР в 1945 р.
була запрошена на міжнародну конференцію в Сан-Франціско,
як один з членів-засновників ООН. Делегація Радянської
України, очолювана народним комісаром закордонних справ
УРСР Мануїльським, брала участь в розробці Статуту ООН. В
1948-1949 роках УРСР була членом Ради Безпеки... В 1946 році
УРСР брала участь в роботі Паризької мирової конференції і
підписала мирові договори з Італією, Румунією, Болгарією,
Угорщиною і Фінляндією...205
На 1 липня 1945 КП(б)У нараховувала вже 200 тисяч членів
і кандидатів. А через три з половиною роки, у січні 1949 р.,
кількість членів і кандидатів КП(б)У становила коло 784 тисяч.
Щоб послабити вплив українського патріотизму на кадри
КП(б)У, «ЦК ВКП(б) послав на Україну тисячі працівників з ін-
204. «Правда», 29. X. 1945.
205. «Нариси історії КПУ», стор. 507.
190
ших союзних республік».206 26 липня 1946 року ЦК ВПК(б)
ухвалив постанову «Про підготовку, підбір і розподіл керівних
партійних і радянських кадрів в Українській партійній органі-
зації»207 Під контролем ЦК ВКП(б) прислані на Україну росій-
ськомовні партійні кадри були розставлені так, щоб якомога
більше послабити зріст українського патріотизму і посилити
асиміляцію й русифікацію.
Післявоєнні роки характеризуються великими змінами в
особовому складі КП(б)У. Фактично відбувається перманент-
на її чистка, яка в офіційних звітах називається «плинністю ка-
дрів». Протягом півтора післявоєнних років, як сказано у звіт
до ЦК ВКП(б), змінилося близько 50% керівних працівників в
обкомах і в апараті ЦК КП(б)У. Серед секретарів райкомів
КП(б)У змінено 38%, голів райвиконкомів — 64%, директорів
МТС — 66%.208 Іх вичищають через ненадійну поведінку під час
німецької окупації. Та московський ЦК був незадоволений.
Він вимагав бити кадри в першу чергу по лінії націоналістич-
ного ухилу. В цій справі Хрущов каявся на пленумі ЦК КП(б)У у
серпні 1946 р. Він казав:
ЦК КП(б)У недооцінив особливої ваги ідеологічної роботи,
не надав належної уваги доборові й ідейно-політичному вихо-
ванню кадрів в галузі науки, літератури, мистецтва, не організу-
вав у пресі широкої критики ворожої буржуазно-націоналістич-
ної ідеології. В наслідок цього в деяких книгах, журналах і газет-
них статтях, в усних виступах окремих українських істориків і
літераторів є ідеологічні помилки і перекручення, намагання
відродити буржуазно-націоналістичні концепції історика Гру-
шевського і його школи.209
Чистка в КП(б)У переключалась в основному на ділянку
науки й мистецтва і була пов’язана з т. зв. «ждановщиною». У
206. Там таки, стор. 522.
207. Там таки.
208. «Правда», 23. 8. 1946.
209. Там таки.
191
серпні 1946 року другий після Сталіна секретар ЦК ВКП(б)
Андрей Жданов виголосив знаменну промову, яка була пла-
ном перебудови радянської культури вбік посилення в ній ро-
сійського націоналізму та цілковитого підпорядкування її
партійному апаратові. Ця програма Жданова залишається
діючою фактично до сьогодні. Вона не перебудувала
радянську культуру, а фактично задушила її (насамперед
літературу і мистецтво).
На Україні «Ждановщина» виявилась в засудженні цілого
ряду наукових і мистецьких творів. Були відкриті «буржуазно-
націоналістичні погляди на історіюукраїнськогонароду і його
культуру» в «Нарисі історії української літератури», виданім
Інститутом мови й літератури АН УРСР. «Серійозні помилки
націоналістичного харектеру допущені також у першому томі
історії України, який видав Інститут історії». «Дехто з
письменників ідеалізує минуле, припускає в своїй творчості
помилки націоналістичного характеру».210 Серпневий пленум
ЦК КП(б)У 1946 р. вимагав від партійних організацій «виправи-
ти усі ці помилки». Після пленуму було видано п’ять постанов,
які били по «буржуазно-націоналістичних» ухилах. Крім уже
згаданих постанов про українську літературу й історію, були
видані постанови про журнал «Перець», журнал «Вітчизна»,
про репертуар художньої самодіяльности, про репертуар
драматичних і оперних театрів УРСР. Було зацьковано поета
Володимира Сосюру за політично зовсім невинний вірш «Лю-
біть Україу». Але сам наговолок вірша вважався тоді політично
небезпечним і єретичним.
Як видно, Хрущов не задовольнив Москву у боротьбі з на-
ціоналізмом на Україні і тому його наприкінці лютого 1947 р.
було усунуто з секретарства в ЦК КП(б)У; він був залишений
тільки головою уряду УРСР. Першим секретарем ЦК КП(б)У
призначено з Москви Кагановича, який працював на цій посаді
один рік і повернувся до Москви, а першим секретарем став
знову Хрущов, що передав головування в уряді Коротченкові.
210. Там таки.
192
Ждановська чистка відбулась на тлі страшного голоду на
Україні 1946 року.
Поруч «Ждановщини» КП(б)У стрясали і інші важливі
події. Це — розрив СРСР з Юґославією, що з нього виник «ті-
тоїзм», який розбудив в східньо-европейських комуністичних
країнах рухи за унезалежнення від Москви. Безумовно «ті-
тоїзм» мав вплив і на певні кадри в КП(б)У. Великий вплив на
настрої в КП(б)У мала і розправа сталінщини над керівними
кадрами в Угорщині (Раєк та ін.), в Чехо-Словаччині (Слан-
ський та ін.), в Болгарії (Костовта ін.) і т. д. Це була перенесена
назовні «єжовщина» — улюблений сталінський метод «оздо-
ровлення» компартій.
На початку 50-х років сільске господарство України дося-
гало довоєнного рівня, а продукція промисловости на 50% пе-
ревищувала його.211 Зростала найбільше тяжка індустрія і
воєнна промисловість. Українська РСР не мала в цей час своїх
п’ятирічок. Ії економіка планувалась нерозривно від всесоюз-
ної. Так само була скасована окрема історія КП(б)У, вона вив-
чалася разом з цілою історією ВКП(б).
У грудні 1949 року Хрущова переведено на працю до
Москви, а на його місце першим секретарем ЦК КП(б)У при-
значено Леоніда Мельнікова, що походив з Московської об-
пасти і був коло Хрущова другим секретарем ЦК КП(б)У. В
жовтні 1952 року відбувся XIX з’їзд ВКП(б), на якому була
змінена назва партії — з неї зникло слово «більшовиків» і вона
стала називатися Комуністична Партія Радянського Союзу —
КПРС. Відповідно була змінена і назва КП(б)У. Вона стала
називатися Комуністичною Партією України — КПУ.
Під кінець сорокових років найвищого рівня досяг культ
Сталіна. Партійний апарат став робити Сталіна незаперечним
авторитетом не тільки в політиці, але і в науці, часом далекій
від політики (біологія, мовознавство). В червні 1950 року
Сталін написав велику статтю -Марксизм і питання мово-
знавства», яку зроблено директивною для мовознавців. Про-
грамово зобов'язуючою комуністів і безпартійних була праця
211. «Нариси історії КПУ», стор. 539, 540.
193
Сталіна «Економічні проблеми соціялізму в СРСР» (жовтень
1952 року).
Усі перелічені післявоєнні події — «Ждановщина», розрив
з Юґославією, «Єжовщина» в сателітних країнах, посилений
культ Сталіна — все це свідчило про наростаючу генеральну
кризу сталінізму. Все говорило за те, що ця криза мала б
закінчитись новою «Єжовщиною» — новою кривавою чист-
кою компартії і її верхівки. Та перешкодила несподівана
смерть Сталіна 5 березня 1953 року, яка започаткувала новий
етап в історії КПРС і КПУ.
194
Розділ VI
КПУ ПІСЛЯ СМЕРТИ СТАЛІНА. (ДОБА ХРУЩОВА)
— Загадкова смерть Сталіна. — Невдалі спроби наступників
Сталіна послабити владу партійного апарату. — Усунення
Мельнікова з України за перегинання в русифікації Західньої України.
—Тези ЦК КПРС про 300-рччя «возз єднання» України з Росією — вияв
нової форми антиукраїнського великодержавія. — Приєднання до
УРСР Криму без забезпечення там національних прав української
людности. —XX з’їзд КПРС і осуд культу Сталіна. — Зріст
заворушень в СРСР, революція в Угорщині, зміни в Польщі й
Чехо-Словаччині. — Децентралізація керування економікою (рад-
наргоспи) і зріст національного «мєстнічества». — Реванш Москви:
7) централізм в розподілі фахових кадрів (перемішування їх), 2) закон
Хрущова про необов'язковість національних мов в союзних
республіках. — Нова програма КПРС закріплює русифікацію. — Зріст
на Україні дисидентства, український Самвидав.
Сталін помер 5 березня 1953 р. Його смерть обірвала під-
готовлювану велику чистку КПРС на зразок «єжовщини».
Почалося з арешту кремлівських лікарів, переважно євреїв.
Це останнє означало, що до чистки призначена і більшість єв-
рейських кадрів партії. (Спадкоємці Сталіна здійснили цю
антисемітську чисту без кровопролиття, звільнивши з усіх
керівних апаратів євреїв-комуністів). Історик КПРС, колишній
її діяч, тепер емігрант А. Авторханов пише, що в 30-ті роки «ні
один із членів ЦК та маршалів армії не був заарештований без
195
того, щоб цьому арешту не передували арешти їхніх
особистих співробітників», тобто і тих лікарів, що їх лікували.
«Сталін допустив фатальну для себе помилку, — пише Автор-
ханов, — коли вирішив повторити цей трафарет тридцятих ро-
ків. Тепер коло Сталіна сиділи не політично наївні люди тих
років, а витончені майстри чисток, вишколені самим же
Станіном»2’2 Аналізою цілого ряду фактів Авторханов дово-
дить, що до теперішньої чистки було призначене усе дібране
Станіном Політбюро. Про це зрештою говорив і Хрущов на XX
з’їзді КПРС 1956 р.: «Сталін, очевидно, намірювався покінчити
зі всіма старими членами Політбюра».212 213 214
У зв’язку зі всіма навединими фактами Авторханов
припускає, що старим членам Політбюра залишалось — або
самим умерти, або убити Сталіна. Багато інших авторів
пишуть також, що Сталін був ліквідований саме напередодні
великої чистки компартії.2’4
Смерть Сталіна кардинально змінила політичну ситуацію
в СРСР і в усьому комуністичному світі.Спадкоємці Сталіна
відразу взялися усувати всякі можливості відновлення
особистої диктатури одного вождя. Насамперед був ліквідо-
ваний секретаріят ЦК КПРС, з якого виникла в свій час особис-
та влада Сталіна. Далі був усунутий з поста першого секре-
таря ЦК і взагалі з апарату ЦК заступник Сталіна Ґ. Малєнков і
залишений тільки головою уряду СРСР. В апараті ЦК, що був
теж небезпечний для Політбюра, залишено тільки одного,
найменш тоді авторитетного його члена Микиту Хрущова, на
посаді секретаря ЦК.
212. А. Авторханов, «Технология впасти. Процес образования
КПСС», Мюнхен, 1959, стор. 278-279.
213. З доповіді Хрущова на закритому засіданні 20-ого з'їзду
КПРС. Цитовано за Авторхановим, «Технология впасти», стор. 281.
214. Андрій Амальрик у своїй праці «Просуществует ли Совет-
ский Союз до 1984 года?» пише про «загадкову смерть Сталіна» (стор.
3). П. Рудич у великій історичній праці «КПСС у впасти», Франкфурт,
1960, називає обставини смерти Сталіна «події, а не спокійна смерть
від вилиття крови в мозок» (стор. 429).
19Й?
Спадкоємці Сталіна проголосили принцип «колективного
керівництва» і поворот до «ленінських норм партійного жит-
тя». Вони справді вірили, що можливо повернутися дотих вза-
ємин внутрі партії, які існували в перші роки радянської влади.
Та поворот до ленінських «норм» означав кардинальну ломку
сталінського партійного апарату. Основним принципом цього
апарату був поділ апарату ЦК (і відповідно місцевих партійних
органів) на велику кількість відділів, кожен з яких керував
відповідною галуззю радянського життя. Наприклад, відділ
транспорту, відділ промисловости (окремо важкої, легкої,
військової), відділ торгівлі, військовий, КҐБ і т. д. Між тим як за
час Леніна в апараті ЦК і на місцях були тільки відділи —
організаційно-інструкторський (оргінстр), аґітаційно-пропа-
ґандивний (агітпроп) та деякі зовсім другорядні (як відділ фі-
нансовий, обліково-статистичний тощо). Оргінстр стояв на
першому місці. Він керував партійними організаціями на міс-
цях, висував і розподіляв партійні кадри. Але він не втручався
в оперативну роботу радянських органів. За ту роботу відпо-
відали комуністи, що керували тими органами. А тими кому-
ністами керували вищі радянські установи (міністерства
тощо). ЦК партії намічав тільки загальну політичну лінію.
Після смерти Сталіна було поставлено питання про
поворот до цієї ленінської структури партійних органів. Так,
через півтора місяця після смерти Сталіна в «Правді» 16 квітня
1953 надруковано статтю Л. Слепова, у якій було сказано:
«Партійні комітети — органи політичного керівництва. Вони не
можуть переносити в практику своєї роботи методи,
притаманні адміністративно-розпорядчим органам..., бо це
веде до бюрократизації партійної роботи». Тобто, Слепов
пропонував відмовитися від сталінської структури партійного
апарату, ліквідувати численні відділи в ЦК і нижчих партійних
комітетах. Або, кажучи сьогоднішньою мовою, пропонував
перевести в КПРС антибюрократичну «культурну революцію»
за китайським зразком. Що конкретноозначала пропозиція Л.
Слепова, досить нагадати, що що в 1919 р. в апараті ЦК Ро-
197
сійської компартії працювало 80 чоловік, уже в 1921 р. — 602
чоловіка. А в 1968 році — 6-8 тисяч чоловік.215
За два дні після статті Слепова — 18 квітня 1953 «Правда»
вмістила передовицю, де, не називаючи прізвища Слепова,
тотально заперечила його пропозицію. В передовиці було
сказано:
Той, хто думає в нашій практичній роботі відокремити гос-
подарство від політики, посилити господарську роботу ціною
применшення політичної роботи, або навпаки (...) той обов'яз-
ково потрапляє в глухий кут. [... ] Метода партійного керівниц-
тва господарськими органами полягає в тому, щоб повсякденно
направляти й контролювати їхню діяльність [...] пяотійні
організації не можуть хоч в найменшій мірі послабити свою
увагу до господарських проблем, а тим паче відійти від
господарської праці. Навпаки, мова йде про посилення партій-
ного керівництва державною й господарською діяльністю.
Ця система втручання партійного апарату (тобто найма-
них, а не обраних, службовців у партійних комітетах) в
оперативну роботу усіх радянських органів була заведена
Сталіном у зв’язку з його недовір’ям до службово не підлеглих
йому комуністів поза партійним апаратом. (Від часів Сталіна
підлеглість в компартії набула службового, а не ідейного
характеру).
За сталінської системи було відібрано автономію і від
республіканських (національних) компартій, зокрема від
КП(б)У. Апарат ЦК КПРС, якби він був скорочений за Слеповим
від яких шести тисяч до кількох сотень службовців, фізично
не міг би залазити в деталі роботи національних компартії
(мати різні відділи — колонізації нацреспублік, русифікаціїїх і
т. п.).
Стаття в «Правді» проти Слепова свідчила, що на верхах
КПРС перемогло сталінське розуміння ролі партійного апара-
215. «Политический дневник. 1964-1970». Амстердам, 1972, стод.
355.
198
ту в радянській державі. Повернення спадкоємців Сталіна до
«ленінських норм партійного життя» було зведене до дрібних
формальностей — регулярне скликання партійних з’їздів,
пленумів ЦК, додержання інших другорядних параграфів пар-
тійного статуту. Повернення до «колективного керівництва»
було тільки тимчасовим відходом від сталінізму, бо «колек-
тивне керівництво» було в скорому часі ліквідоване партійним
апаратом (Хрущовим).
Збереження в КПРС сталінських «норм» партійного життя,
тобто влади партійного апарату над усіма галузями радянсь-
кої держави, не було добровільним вибором Сталінових спад-
коємців. Воно було вимушене розвитком подій. Послабивши
після смерти Сталіна партійний апарат і надавши більшої
автономії усім державним апаратам, керівники КПРС викли-
кали небезпечну для них конкуренцію цих апаратів за
першість у державі. Це торкалось передовсім апаратів партій-
ного, каґебіьського та військового. Керівник каґебівського
апарату Берія почав за спиною «колективного керівництва»
встановлювати контроль над усім радянським життям, в тому
числі і над партійним апаратом (як то було й за Сталіна). Між
іншим Берія (грузин з походження) плянував дати більшу
незалежність національним республікам, щоб спертися на
них. Бо він знав, що його, як сталінського висуван^я-грузина
та ще й енкаведиста, росіяни спеціяльно ненавидять. Тепер
вони його ще й боялися через його ставку на національні рес-
публіки. Не випадково усі страхіття сталінського терору від-
носяться нині на рахунок Берн, хоч найжахливіший терор 30-
их років провадив Єжов, і Берія до цього терору був зовсім
непричетний. Навпаки, щоб послабити єжовський терор,
Сталін поставив на місце Єжова Берію. Не без розрахунку, що,
мовляв, грузин Берія м’якший за росіянина Єжова.
За допомогою маршалів, а може, й за їхньою ініціятивою,
Берія був заарештований, а потім і розстріляний як «агент
імперіялізму». Були також винищені усі беріївські кадри в
НКВД. Це призвело до небажаних для партапарату наслідків
— до послаблення страху населення до НКВД.
199
Після «змови» Берії керіники КПРС побачили, що поворот
до ленінських норм неможливий, бо КПРС уже не та.
Побачили смертельну небезпеку для своєї влади в конкурен-
ції різних апаратів. Тому вони вирішили надати керівну ролю
тільки одному партійному апаратові, підпорядкувавши йому
все радянське життя, а фактично і самих себе. Цей партійний
апарат, а разом з ним і його керівник Микита Хрущов, став
швидко набувати надзвичайного авторитету, так що вже на ве-
ресневому 1953 р. пленумі ЦК КПРС Хрущов дістав титул
першого секретаря ЦК і відтоді почав ставати з останньої —
першою людиною і в Президії ЦК.
Смерть Сталіна викликала бунти мільйонів невинних в’яз-
нів у сталінських кацетах, бунти серед населення. Про все це
точних відомостей немає. Але, наприклад, один селянин з
Правобережної України у листі до земляка еміґранта-діпіста,
датованому 24 березня 1953 (за три тижні після смерти
Сталіна), писав:«В останньому часі тут стало неспокійно. З’я-
вилися хлопці в чорному лісі. Більше не писатиму, сам розумі-
єш що це таке».216
Пішли заворушення і серед поневолених народів. Зокре-
ма на Україні. Може, не без впливу «змови» Берії, ЦК КПУ
ухвалив у червні 1953 р. таку постанову (очевидно, інспірова-
ну з Москви):
На днях відбувся пленум ЦК КП України [... ] Пленум визнав
незадовільним керівництво ЦК КП України і Ради Міністрів
УРСР західніми областями. Пленум відзначив, що Бюро ЦК і
секретар ЦК КП України тов. Мельніков у своїй практичній робо-
ті припустилися перекручення ленінсько-сталінської політики
нашої партії, що виявилась в порочній поактиці висунення на
керівну партійну працю в західніх областях України переважно
працівників з інших областей УРСР, а також у фактичному пере-
веденні викладання в західньо-украінських вузах на російську
мову. Пленум [... ] накреслив практичні заходи для: послідов-
ного проведення ленінської національної політики [... ] Пленум
216. «Ьперед», 1953, ч. 6, стор. 2.
200
усунув з поста першого секретаря та вивів із складу Бюро ЦК КП
України тов. Мельнікова Л. Г., що не забезпечив керівництва і
припустив грубі помилки в підборі кадрів і проведенні націо-
нальної політики партії. Пленум партії обрав першим секрета-
рем ЦК КП України тов. Кириченка О. І. [...] Пленум обрав
членом Бюро ЦК КП України першого заступника Голови Ради
Міністрів УРСР тов. Корнійчука О. Є.217
Хоч постанова ця визнавала помилки в русифікації тільки
в західньоукраїнських областях, та все ж вона їх визнавала, а
це було сприйнято на Україні, як банкрутство сталінізму в на-
ціональній політиці, як можливість домагатися поступок в на-
ціональній політиці для всієї УРСР
Першим, хто відчув послаблення терору, були на Україні
письменники. На сцені з’являються сатиричні п’єси, що .вис-
міюють вищу бюрократію, настроєну антиукраїнськи, яка є
носієм русифікації. Першою такою сатирою була п’єса Ва-
силя Минка «Не називаючи прізвищ», що йшла в театрах уже
влітку 1953 р. В цій п'єсі виведено міщансько-бюрократичну
родину заступника міністра. Цей вельможа потрапив під
пантофлі розбещених розкошами й лінню дружини й дочки,
оточив себе на посаді родичами й приятелями цих жінок, зде-
більшого злодіями, спекулянтами та розкрадачами народно-
го добра. Для родини він придбав рокішну приміську дачу.
Такою ж гострою сатирою на вищі верстви суспільства в
Радянській Україні була п'єса Юрія Яновського «Дочка проку-
рора», яка йшла на київській сцені від початку 1954 р. Бурхли-
вий розвиток подібної літератури мав місце по всьому СРСР.
Але в ці неспокійні роки не почувалось якихось зрушень в
КПУ. Усунення росіянина Мельнікова з поста першого секре-
таря ЦК КПУ та призначення на його місце українця Кириченка
не зробили зрушень в компартії України. Навіть у «Нарисах
історії КПУ» нічого нового не сказано, говориться тільки про
досягнення промисловости й сільського господарства УРСР.
Зовнішньою ознакою поширення прав КПУ було перетворен-
217. «Правда», 13 червня 1953.
201
ня у жовтині 1953 р. Бюра ЦК КПУ на Президію ( як і в ЦК
КПРС). Бюро мали всі обкоми, а Президію — тільки ЦК КПРС.
Москва провадила в цей час господарську децентраліза-
цію, і тому в республіканське підпорядковування УРСР було
передано 10 тисяч підприємств, в наслідок чого питома вага
української промисловости підвищилась з 36% у 1953 р. до
76% у 1956 році. На Україні було створено цілий ряд
союзнореспубліканських промислових міністерств і такі ж
міністерства вищої освіти та зв’язку.218
Але якоїсь автономії в національній політиці, хоча б трохи
подібної до автономії 20-их років, КПУ після смерти Сталіна не
дістала. Цією політикою безроздільно керував багаточисель-
ний партійний апарат ЦК КПРС, очолений Хрущовим.
Хрущовська національна політика виглядала більш лібераль-
ною, ніж сталінська. Цей більший лібералізм випливав не з
повернення до Ленінових принципів, а з необхідности
рахуватися з пробудженням після смерти Сталіна поневоле-
них народів, як і цілого громадського життя. Чейже і Берія свої
лляни ґрунтував на цьому пробудженні. Але національна
політика Хрущова мусіла рахуватися і з радянською воєнщи-
ною, вплив якої після розгрому беріївського апарату надзви-
чайно зріс. А радянська воєнщина в усі часи була великодер-
жавницькою й антиукраїнською. Особливо ж після війни,
коли в армії дух Суворова зовсім витіснив дух Маркса й Леніна
і коли українців було обвинувачено в «ізмєнє родіни».
Найяскравіше виявилась хрущовська лінія в національ-
ному питанні рік після смерти Сталіна під час відзначення 300-
их роковин Переяславського договору. Цілий 1954 рік по
всьому СРСР, а особливо на Україні, урочисто відзначали як
«народне свято» дату «возз'єднання» України з Росією.
Партійні «Тези» з приводу возз’єднання, як і вся радянська
історична наука, втлумачували народам СРСР, що в 1654 р.
український народ відірвався від польських панів і приєднав-
ся не до російських бояр, а до російського народу. Пани за
«Тезами» були тільки в Польщі. На знак вдячности Україні за
218. «Нариси історії КПУ», стор. 545, 546.
202
таке приєднання, тепер їй було «подаровано» кримську
область, яка до 19 лютого 1954р. перебувала в складі РРФСР.
Беручи на увагу, що з Криму були виселені татари і він
колонізований більше росіянами, що в Криму і після
приєднання до УРСР українці не дістали потрібних шкіл і
національних закладів, в українців складається уявлення, що
приєднання Криму до УРСР задумане не як включення його в
українське національне життя, а, навпаки, як розводнення
українського національного життя російським елементом, що
полегшує русифікацію України.
Під знаком «возз’єднання» відбувся 23-26 березня 1954 р.
18 з'їзд КПУ, який репрезентував 834 тисячі її членів і кандида-
тів. Як сказано в «Нарисах історії КПУ», до її складу влилася в
цей час 32-тисячна організація Кримської обпасти. У привітан-
ні ЦК КПРС та уряду СРСР до українського народу з приводу
«возз'єднання»було сказано, що «об’єднання двох великих
слов'янських народів умножило їх сили у спільній боротьбі
проти зовнішніх ворогів... проти капіталістичного рабства. У
цій боротьбі розвивалась і міцніла непорушна дружба росій-
ського і українського народу».2’9 Русифікацію й аисміляцію
України протягом трьохсот років Москва трактує як зміцнення
дружби.
В цьому привітанні зазвучала нова нотка. Москва вітає
об’єднання двох слов’янських народів. В перші роки після
смерти Сталіна дійсно існувала концепція протиставити
слов'янські народи СРСР (росіян, українців і білорусів) іншим
народам. Уявлялося, що слов’янські народи мусять тримати
імперію і «зливати» усі інші народи. Але ця концепція не
знайшла прихильників. Свято «возз єднання» продемонстру-
вало, що ЦК КПРС мислить союз слов'янських народів з єди-
ною для них російською мовою. Для українців така концепція
виглядала замаскованим замахом на національне існування.
У січні 1956 р. відбувся 19-ий з’їзд КПУ. За один місяць
перед історичним 20-им з’їздом КПРС, який розвінчав Сталіна
і цим потряс увесь комуністичний світ. Проте 19-ий з’їзд КПУ *
219. Там таки, стор. 553.
203
не виявив ніяких тривог і спокійно займався тільки обговорен-
ням шостого п'ятирічного пляну СРСР. 19-ий з’їзд КПУ був
подібним до обласних конференцій КПРС і широкі політичні
проблеми йому були так само неприступні, як і цим обласним
конференціям.
Засудження культу Сталіна на 20-ому з’їзді КПРС 1956
року потрясло Радянський Союз і весь комуністичний світ ще
більше, ніж смерть Сталіна. Але відштовхнення від Сталіна
було для КПРС вимушеним актом. Меншовицький журнал,
«Социалистический Вестник» наводив тоді приватне при-
знання Хрущова, що КПРС не могла далі діяти під прапором
Сталіна. Засудження Сталіна дуже захитало усю його теорію
комунізму, зокрема його принципи національної політики,
якої КПРС додержувалась і після смерти Сталіна. Після 20-ого
з’їзду КПРС Хрущов став публікувати ненадруковані досі
виступи Леніна проти Сталіна, зокрема славнозвісний «Запо-
віт» Леніна, де він гостро критикува лінію Сталіна в національ-
ному питанні. На сторінках теоретичного органу КПРС журна-
лу «Коммунист» з'явилися нечувано гострі вислови Леніна про
російський шовінізм. Після довгих сталінських років величан-
ня великодержавія ці вислови робили цілу революцію в голо-
вах радянських людей, особливо «націоналів». Наприклад,
вимога Леніна «захистити інородців від нашествія тої істинно
російської людини, великороса-шовініста, в суті падлюки й
насильника, яким є типовий російський бюрократ». Якщо
цього захисту не буде, писав Ленін, то «"свобода виходу з
СРСР" залишиться порожнім папірцем».220 Таким чином на-
ростаючий спротив поневолених не-російських народів
дістав тепер підтримку в словах Леніна. Ця підтримка дала по-
штовх Чорноволу, Дзюбі, Плющеві, Григоренкові та багатьом
іншим у їх відважному викриванні російського шовінізму.
Після 20-ого з'їзду КПРС відбулися події, які мали великий
вплив і на КПУ. Події ці такі. Лютневий пленум ЦК КПРС 1957 р.
ухвалив ліквідувати створені за часів Сталіна галузеві госпо-
дарські міністерства, тобто ухвалив децентралізувати управ-
220. «Коммунист», ч. 9, 1956, стор. 23.
204
ління промисловістю СРСР і зосередити це управління в між-
обласних та республіканських раднаргоспах. Ухвалені плену-
мом ЦК КПРС тези Хрущова про це були передані на
«всенародне обговорення» (модна тоді показуха радянського
«демократизму»), а вже в травні 1957 р. сесія Верховної Ради
СРСР ухвалила закон про створення міжобласних Рад
Народного Господарства. На Україні було створено чотир-
надцять таких рад. Пізніше була створена ще й республікан-
ська Українська Рада Народного Господарства (УРНГ). У
наслідок 97% усієї промислової продукції на Україні виробля-
ли підприємства, підпорядковані тільки урядові УРСР* Високі
технічні школи на Україні підпорядковані були тепер не
Москві, а українським раднаргоспам. Значно зросли госпо-
дарські, а відтак і всякі інші права УРСР і інших союзних
республік. Виникло модне тоді лайливе слівце «мєстнічес-
тво», що синонімізувалось з «націоналізмом».
Така відважна децентралізація диктувалася не симпатія-
ми хрущовських апаратів до не-російських народів, а вимога-
ми розвитку економіки, яка дуже терпіла від централізованого
плянування. Хрущов, звичайно, знав, що це сприятиме розвит-
кові не-російських націй, але тоді і в його апараті була ще віра,
що цей розвиток вкладатиметься в рамці «єдиного й неподіль-
ного СРСР». Та скоро московські апарати були дуж^ налякайі
унезалежненням економіки союзних республік від Москви.
Страху піддали заворушення в комуністичних країнах Схід-
ньої Европи, викликані 20-тим з’їздом КПРС (засудженням
культу Сталіна). Хрущов з своїм апаратом схаменувся.
Почалися обмеження викликаного раднаргоспами «местні-
чества». У союзних республік було відобрано право розподі-
ляти випущені технічними школами кадри, і молодих українців
інженерів стали посилати до Казахстану та інших союзних
республік, а на Україну стали насилати фахівців з інших рес-
публік. На 22-ому з’їзді КПРС у жовтні 1961 р. у звіті мандатної
комісії ця політика русифікації інженерно-технічних кадрів
була зформульована так:
205
Аналіза складу делегатів з’їзду за національною приналеж-
ністю, обраних від компартій союзних республік, показує, що в
країні йде постійний обмін кваліфікованими кадрами поміж на-
ціями. І чим ширшими будуть маштаби комуністичного будів-
ництва, казав Микита Сергійович Хрущов, тим цей обмін буде
більшим. Партія вчить, що без взаємної братерської допомоги
кадрами неможливо забезпечити раціональний розвиток про-
дукційних сил, правильно сполучити інтереси держави з інтере-
сами окремих республік. В проекті програми партії вказано на
неприпустимість у радянських республіках будь-яких проявів
національної відокремлености у вихованні й використанні пра-
цівників різних національностей.221
Виходить, отже, аналіза національного складу делегатів
22-ого з’їзду КПРС показала, що на з’їзді багато делегатів з
України були росіяни, білоруси, латиші, естонці тощо і менше
— українці. А з Латвії, Казахстану і т. д. більше українців і т. д.
Так випливає з наведених слів мандатної комісії з'їзду.
Ще більш рішучим заходом проти «мєстнічества» в союз-
них республіках був хрущовський закон 24 грудня 1958 «Про
зв’язок школи з життям», який позбавив українську мову права
бути обов'язковою в школах і поставив існування української
школи в залежність від волі батьків учнів. Цим законом ЦК
КПРС поставив одверту ставку на тотальну русифікацію Ук-
раїни та інших національних республік. І якщо після цього
закону українська школа іше існує, то її обороняє вже не за-
кон, а воля українського народу і страх бюрократії КПРС іти
далі проти народу. Логіка цього закону (якщо в’язати його з
децентралізацією економіки) така: нехай промисловість буде
підпорядкована союзним республікам аби тільки населення
цих республік говорило російською мовою. Тоді «мєстнічес-
тво» є всього-навсього незначна місцева «хворобка», що не
загрожує цілості російської імперії.
Другою важливою внутрішньою подією в СРСР, що
значно вплинула на становище і на Україні, була постанова
221. «Правда», 22 жовтня 1961, стор. 5.
206
лютневого 1958 р. пленуму ЦК КПРС про ліквідацію
Машинно-тракторних станцій і надання більшої самостійнос-
ти колгоспам. В перші роки після цієї постанови колгоспи на
Україні дуже зросли економічно. Значно поширилися ринкові
відносини, оскільки техніка для сільського господарства
стала продаватись, а не централізовано розподілятись. Ця
рефома обіцяла швидкий зріст добробуту села. Та вже за
Хрущова цей зріст став затискуватись, а після усунення
Хрущова був зовсім загальмований. Ліквідовані були й
хрущовські раднаргоспи (але не був скасований закон про
русифікацію школи, не ліквідований централізований розпо-
діл з Москви інженерно-технічних кадрів).
Далі на КПУ і її кадри мали великий влив заворушення в
східньо-европейських країнах. В жовтні 1956 р. ЦК Польської
об’єднаної робітничої партії вигнав з Польщі радянського
маршала Рокоссовського, який був поставлений над польсь-
ким військом для інтеграції польської армії з радянською (а
відтак і злиття Польщі з СРСР). ЦК обрав першим секретарем
репресованого Сталіном Владислава Ґомулку. Це була
голосна демонстрація Польщі за незалежність її від Москви.
В Угорщині дійшло до всенародного повстання (жовтень-
листопад 1956 р.) проти наставлених Москвою керівників і її
колоніяльної політики. Повстання трагічно закінчилось роз-
громом його радянськими військами, але стара залежність
Угорщини від Москви була, як і в Польщі, послаблена. Менш
голосні протести й заворушення відбулися і в інших комуніс-
тичних країнах Східньої Европи.
Українські кадри КПУ, як і безпартійна українська
інтелігенція, добре розуміли дух цих заворушень в сусідніх з
Україною Польщі й Угорщині, розуміли зростаючу волю Руму-
нії не бути сателітом Москви. Через кілька років все це вияви-
лось у протестах проти дискримінації української нації, у ви-
никненні українського Самвидаву, започаткуванні бурхливо-
го руху шестидесятих років, який розпочався ще за Хрущова.
У другій половині п’ятидесятих років Хрущов зробив ще
одну спробу притягти компартії союзних республік СРСР до
тіснішої співучасти в політиці ЦК КПРС. Перших секретарів
Зй?
найбільших республіканських компартій було зроблено
секретарями ЦК КПРС. Зокрема перший секретар ЦК КПУ
Олексій Кириченко 1957 р. переїхав на працю до Москви і став
фактично другим після Хрущова секретарем ЦК КПРС
(1957-1960).На його місце першим секретарем ЦК КПУ було
обрано Миколу Підгорного, який до того був другим
секретарем ЦК КПУ. Але з цієї спроби Хрущова нічого не
вийшло. Поперше, переїхавши до Москви, Кириченко, як і
секретарі інших республіканських компартій, не стали в
Москві репрезентантами своїх республіканських компартій, а
перетворились на звичайних московських апаратників. І,
подруге, їм у Москві менше довіряли. Тому Кириченко упав в
немилість Хрущова і в 1960 рг зник. Так само зник представник
Узбекістану Мухітдінов, який, будучи в Москві секретарем ЦК
КПРС, зосередив у своїх руках впливи на мусулманський світ
Близького й Середнього Сходу. Може, через це й зник. Ця
«реформа» Хрущов (посилити представництво республікан-
ських компартій в апараті ЦК КПРС), як і всі інші його
реформи, не мала успіху і виявилась тільки крикливою
показухою.
Наприкінці січня і в лютому 1959 р. відбувся позачерговий
21-ий з’їзд КПРС, який затвердив семирічний (1959-1965 рр.)
плян розвитку народного господарства СРСР. За два тижні
перед цим з’їздом (16-17 січня 1959 р.) відбувся теж позачер-
говий 2о-ий з’їзд КПУ, який обговорював те саме питання —
тези Хрущова про семирічний плян. Він виконав поставлене
Москвою завдання — проштемпелювати Хрущовську семи-
річку, щоб Хрущов мав певність, що на21-ому з'їзді КПРС вона
дістане більшість голосів. (Бо й інші з’їзди республіканських
компартій так само штемпелювали семирічку).
Ухвалений сесією Верховної Ради СРСР 24 грудня 1958
закон про «зв’язок школи з життям», який позбавляв україн-
ську мову (в інших союзних республіках їхні мови) права бути
обов’язковою в школі, дістав підтвердження на Україні в зако-
ні Верховної Ради УРСР 17 квітня 1959 р. Як відомо, під час
«всенародного обговорення» тез Хрущова про цей закон
представники України Максим Рильський і Микола Бажан ви-
208
ступили на сторінках «Правди» з вимогою, — щоб українська
мова була хоча б навірні з російськоюобов’язковою в школах,
а не залежною від волі батьків. Ці виступи Рильського й Бажа-
на, як і подібні виступи представників інших республік СРСР,
були, очевидно, зігноровані, а в законі про школу було навіть
фальшиво сказано, що «всенародне обговорення» одностай-
но висловилось за проект Хрущова.
Та все ж узаконена русифікація викликала велике обурен-
ня української інтелігенції, що завдало Центральному Коміте-
тові КПУ значних клопотів. Щоб втихомирити ці настрої, орга-
нізується цілий ряд з’їздів української інтелігенції — у березні
1959 р. — четвертий з’їзд письменників, у квітні 1959 р. — пер-
ший з'їзд журналістів, у жовтні 1959 р. з’їзд вчителів Україн-
ської РСР. В цей час же зріють опозиційні сили у підпіллі,-які в
шестидесятих роках прориваються назовні цілим рядом сам-
видавських публікацій, що потрапляють за кордон і виходять
там друком також у чужих мовах. (Справа українських юрис-
тів — група Л. Лук'яненка, книга В. Чорновола «Лихо з
розуму»; книга Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифіка-
ція?»; збірка «Українська інтелігенція під судом КҐБ» та ін.).
З 16 до 19 лютого 1960 р. відбувся 21-ий з’їзд КПУ, який
зовсім обминув болючу для України справу тотальної русифі-
кації її шкільництва. З’їзд займався виключно господарськими
справами (зріст продукції промисловости, виробництво зерна
і т. ін.). В цей час КПУ налічувала понад 1 388 тисяч членів і
кандидатів партії.
Більш як через півтора року після 21-ого з’їзду КПУ від-
бувся 22-ий з'їзд КПРС (17-31 жовтня 1961 р.). Цей з’їздзнаний
тим, що він ухвалив нову програму КПРС, та поглибив осуд
культу Сталіна, вклавши, одначе, цей осуд у вигідні для пар-
тійної бюрократії рамці. Нова програма КПРС в частині будів-
ництва комунізму в СРСР уже через десять років збанкруту-
вала. Досить нагадати, що за програмою до 1970 року СРСР
«виробництвом продукції надушу населення перевищить най-
могутнішу і найбагатшу країну капіталізму — США».??2 Між
222. «Коммунист», ч. 16, 1961, стор. 56. (Програма КПРС).
209
тим, у дійсності СРСР дедалі більше відстає від США. Як
пишуть автори радянського самвидаву,«правителі наші... про-
грають економічне змагання з Заходом назовні», а «відставан-
ня в промисловості неминуче позначиться на боєздатності
збройних сил.»223
Як відзначають комуністичні критики (Китай), нова
програма КПРС відступила від марксизму-ленінізму в цілому
ряді теоретичних положень. Наприклад, за марксистською
теорією держва є знаряддям клясового панування. З закін-
ченням диктатури пролетаріяту відмирає радянська держава.
Тим часом в новій програмі КПРС сказано, що «диктатура про-
летаріяту виконала свою історичну місію і з точки зору
завдань внутрішнього розвитку перестала бути необхідною в
СРСР. Держава, яка виникла як держава диктатури пролета-
ріяту, перетворилась на новому, сучасному етапі на загально-
народну державу... Держава, як загальнонародна організація,
збережеться до цілковитої перемоги комунізму».224 Комуніс-
тичні критики програми КПРС вважають цю нову теорію
держави за ревізіоністську, яка поневолення народу клясою
більшовицьких вельмож прикриває теорією про «загально-
народну» радянську державу.
В розділі про національне питання в СРСР нова програма
КПРС зовсім одверто стала на російські шовіністичні велико-
державницькі позиції. Щоб прикрити цей шовінізм, програма
спочатку твердить, що КПРС висуває завдання «забезпечити і
надалі вільний розвиток мов народів СРСР, цілковиту
свободу для кожного громадянина СРСР говорити, вихову-
вати й навчати своїх дітей будь-котрою мовою, не припускаю-
чи ніяких привілеїв, обмежень чи примусу у вживанні тих чи
інших мов. В умовах братської дружби та взаємного довір’я
народів національні мови розвиваються на основі рівноправ-
ности та взаємозбагачення». За цим ідеологічним прикриттям,
яке нікого не зобов’язує (навпаки, хто його підкреслює, того в
тюрму) іде реальна лінія програми КПРС в національному пи-
223. Зорин и Алексєєв, «Время не ждет», стор. 33, 34.
224. «Коммунист», ч. 16, 1961, стор. 71. (Програма КПРС).
210
танні: «Процес добровільного вивчення, поруч з рідною
мовою, російської мови, що відбувається в житті, має
позитивне значення, бо це сприяє взаємному обміну досвідом
і прилученню кожної нації і народности до культурних досяг-
нень усіх інших народів СРСР і до світової культури. Росій-
ська мова фактично стала загальною мовою міжнаціональ-
ного єднання і співробітництва усіх народів СРСР». Тим, хто
цьому противиться, хто захищає свою національну осібність,
програма КПРС оголошує «непримиренну боротьбу».225
На долю Компартії України випало тільки проводити в
життя цю російсько-шовіністичну програму КПРС в націо-
нальному питанні, що її і проводить апарат КПУ, суворо
контрольований ЦК КПРС. Як ілюстрацію цього досить навес-
ти заяву ідеологічного секретаря ЦК КПУ Андрія Скаби кому-
ністичній делегації українців Канади у грудні 1967 р.: важли-
вим є те, що техніка розвивається, а не мова... Це не важно,
сказав Скаба представникам з Канади, чи на гідроелектричній
станції'в Бурштині є більше написів у російській, чи в україн-
ській мові.226
Доба Хрущова закінчилася у жовтні 1964 року, коли
пленум ЦК КПРС усунув його з поста першого секретаря ЦК
КПРС. «Учасники пленуму, — сказано в "Радянській енцикло-
педії історії України”, — одностайно виступили проти волюн-
таристського, антинаукового підходу до питань керівництва...
Вони рішуче засудили прожектерство, захоплення адмініс-
тративними методами керівництва народним господарством,
суб’єктівізм у політиці... Пленум ще раз підкреслив, що в керів-
ництві справою будівництва комунізму неприпустимі поспіш-
ні, відірвані від життя, непродумані рішення».227 Цими хибами
Хрущова керівники КПРС пояснювали прориви в економіці
СРСР, особливо у сільському господарстві.
225. Там таки, стор. 85-86.
226. Канадська комуністична газета «Життя і слово», 1 січня 1968.
«Звіт делегації на Україну», стор. 23.
227. «Радянська енциклопедія історії України», т. 2, стор. 152.
211
Та після усунення Хрущова прориви в радянській еконо-
міці посилились, а досвід десяти років після Хрущова довів,
що одною з найбільших, але ніде не записаних його провин
була децентралізація управління народним господарством,
яка спричинилась до зросту «мєстнічества» й націоналізму в
союзних республіках. Саме тому жовтневий 1964 р. пленум ЦК
КПРС ліквідував.хрущовські раднаргоспи, відновив заведені
ще Станіном галузеві міністерства, підпорядкувавши їм
майже всю економіку союзних республік. Коріння «мєстнічес-
тва» в економіці були підрубані. Але з централізації управлін-
ня економікою виникла ще більша, ніж хрущовське «мєстні-
чество», небезпека для ЦК КПРС. Це — неспроможність
центральних апаратів охопити з Москви усю економіку СРСР.
Уся післяхрущовоька доба в історії КПРС і КПУ є добою без-
успішної боротьби з пророками централізму.
Замість Хрущова жовтневий пленум ЦК КПРС обрав
першим його секретарем Леоніда Брежнєва, який продовжив і
довів до крайніх меж започатковану Хрощовим політику руси-
фікації й асимілації не-російських народів СРСР.
212
Розділ VII
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ В ДОБУ
БРЕЖНЄВА
— Причини усунення Хрущова,— Ліквідація раднаргоспів, посилення
централізму, обмеження прав союзних республік. — Національне пи-
тання на XXIV з’їзді КПРС, теза з’їзду про єдиний радянський народ і
тотальна русифікація. — Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест і при-
чини його падіння. — Зріст антирусіфікаційних настроїв на Україні.
Історія КПУ — це історія все більшого врізування її авто-
номних прав. Сьогоднішня КПУ мало чим нагадує КП(б)У пер-
ших років революції і років українізації, коли вона самостійно
вирішувала важливі політичні проблеми. Досить нагадати, на-
приклад, впровадження наркомом освіти УРСР Гриньком на
початку двадцятих років окремої від РРФСР системи освіти
на Україні. Тому історію КПУ доводиться розглядати все біль-
ше на фоні історії цілої КПРС.
Але в добу Брежнєва і цього стає замало. Тепер історію
цілої КПРС не можна зрозуміти тільки за офіційними її доку-
ментами. Справжня історія КПРС з важливими змінами й
поворотами в її політиці глибоко законспірована. її можна
простежити не з друкованих у пресі постанов, а тільки за на-
слідками законспірованих постанов. Наприклад, ніде в дру-
кованих документах КПРС не можна знайти бодай згадки про
наявність в СРСР самвидаву», тобто матеріялів опозиції (пар-
тійної й непартійної). Так само на Україні не згадується офі-
213
ційно про існування підпільного «Українського Вісника» чи
самвидавних публікацій, як , наприклад, виданої за кордоном
українською і чужими мовами книжки В. Чорновола «Лихо з
розуму» чи книжки І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифіка-
ція?», а якщо згадується їх, то в наскрізь викривлений спосіб.
Офіційно ніякої опозиції в компартії чи поза її лавами не існує,
а існує «одностайне» схвалення партією і всім народом «ленін-
ської політики партії».
Тому висвітлення історії КПУ брежнєвського періоду
доводиться робити, ще в більшій мірі, ніж попередніх періо-
дів, не на підставі друкованих постанов її з’їздів, пленумів ЦК
чи інших офіційних партійних документів, а на підставі отих не
друкованих, але відомих за кордоном матеріяпів «самвидаву»
тощо.
Розділ історії КПУ доби Брежнєва ми розпочнемо доклад-
нішим висвітленням причин усунення М. Хрущова від керів-
ництва партією і значення цого усунення для КПУ і УРСР.
Можна назвати три найголовніші причини усунуння Хру-
щова. Перша — це спроба Хрущова послабити владу партійної
бюрократії. У хрущовському статуті КПРС, ухваленому її XXII
з’їздом (ЗО жовтня 1961) у параграфі 25 сказано: «На кожних
чергових виборах склад ЦК КПРС і його Президії (тепер Політ-
бюра) обновлюється, як правило, не менше як на одну
четверту частину. Члени Президії (Політбюра) обираються, як
правило, не більше, ніж на три скликання підряд...» Склад ЦК
компартій союзних республік і обкомів обновлюється на тре-
тину, ще нижчих органів — на половину.228 Хрущов хотів обме-
жити також матеріальні привілеї партійної бюрократії.
Хрущов, мабуть, і не уявляв, що цей новий порядок, якби
він послідовно здійснювався, був би цілим соціальним пере-
воротом, який підкопувався б під існування нової панівної
класи, так званої партійної «номенклатури». Саме за це партій-
на бюрократія й організувала переворот проти Хрущова, який
стався у жовтні 1964 року. Характерно, що на першому ж після
Хрущова партійному з’їзді (XXIII з’їзд КПРС,квітень 1966) була
228. Устав КПСС, «Коммунист», ч. 16, листопад, 1961, стор. 107
214
ухвалена невеличка постанова «Про часткові зміни в Статуті
КПРС», у якій вставлено величезної ваги праграф 3:
Беруче до уваги пропозиції багатьох партійних органів та кому-
ністів і враховуючи, що в партії при виборах відбувається регу-
лярне обновлення складу партійних комітетів [...] і що
реґляментація в цих питаннях на практиці себе не виправдала,
вважати недоцільним зберігати надалі в Статуті КПРС поло-
ження, які визначають норми обновлення й змінність складу
партійних органів і секретарів партійних організацій. У зв’язку з
цим параграф 25 із Статуту виключити.229
Таким чином довічність привілеїв нової КЛАСИ — «номен-
клятури» була врятована. А щоб замаскувати історичне зна-
чення згаданої постанови ХХНІ з’їзду КПРС, до неї додано
нікого не зобов'язуюче платонічне побажання: «Доповнити
параграф 24 (Статуту) вказівкою про те, що при виборах усіх
партійних органів — від первинних організацій до ЦК КПРС —
зберігати прицип систиматичного обновлення їх складу...»
Хрущов програв від запаморочення своєю владою: спираю-
чись на бюрократію, він хотів позбавити цю бюрократію її по-
передньої сили і привілеїв.
Другою причиною усунення Хрущова від керівництва
партією була згадана вже в попередньому розділі децентралі-
зація управління економікою з ліквідацією всесоюзних ви-
робничих міністерств і передача керування промисловістю
республіканським і міжобласним раднаргоспам. Це призвело
до розквіту «мєстнічества» (протиставлення місцевих інтере-
сів інтересам центру), що поєднувалося із зростаючим націо-
нально-визвольним рухом неросійських народів. Децентралі-
зації управління економікою вимагали її ж інтереси, але ніхто
не передбачив небезпечних для диктатури сторін цієї рефор-
ми. Нічого дивного, що на вересневому пленумі ЦК КПРС1965
року ухвалено ліквідувати раднагоспи і відновити всесоюзні
промислові міністерства.
229. «Правда». 9 квітня 1966, стор. 4.
215
Постанови вересневого пленуму ЦК КПРС 1965 року різ-
ними обіцянками замасковували наступ центру на права
союзних республік. Так новий секретар ЦК КПРСЛ. Брежнєв
обіцяв у промові на пленумі «поширення прав союзних рес-
публік у галузі плянування, капітального будівництва, фінан-
сування, праці й заробітної платні»230 У дійсності ж роки після
ліквідації раднаргоспів показали, що союзні республіки
фактично позбавлені права керувати промисловістю на своїй
території. Уряд УРСР має право керувати тільки місцевою
промисловістю. Найважливіша машинобудівельна промисло-
вість цілковито підпорядкована Москві, і її українські заводи
відмовляють показувати Києву навіть свої пляни та різні звіти.
Це паралізує республіканське територіяльне плянування.
Але і з всесоюзного погляду централізм у керуванні
промисловістю виявився шкідливим. Радянська преса наво-
дила цікаві факти. Наприклад, за часів раднаргоспів один
ризький машинобудівельний завод діставав деталі з сусідньо-
го ризького ж заводу. Після ліквідації раднаргоспів ці заводи
були підпорядковані двом різним промисловим міністерст-
вам у Москві. І ризький машинобудівельний завод був
прикріплений своїм міністерством діставати деталі від свого
заводу в Новосибірську, бо згаданий ризький завод деталів
належав тепер іншому промисловому міністерству у Москві,
яке не хотіло постачати чуже міністерство деталями свого
заводу. У зв'язку з цим зросли міжреспубліканські перевозки.
А це не тільки зробило промислову продукцію дорожчою, але
й гальмувало її зростання, бо не завжди транспорт своєчасно
приставляв, скажімо, ті ж деталі з Новосибірська до Риги.
Замість «місництва», що колись було небезпечне тільки для
центру, тепер виросли «відомчі інтереси» міністерств, які
стали небезпечними для всіх.
На Всесоюзній економічній нараді 1968 року заступник
голови Держпляну УРСР П. Розенко казав, що постачання
заготовок (деталів) за межі України на далеку віддаль зросли
в 1968 році (до травня) порівняно з 1965 роком майже вдвічі.
230. «Зкономическая газета», ч. 6, жовтень 1965, стор. 3.
216
Зросла безгосподарність. Наприклад, за доби раднаргоспів
творилися спільні для багатьох заводів даної території ко-
тельні, ливарні тощо. Тепер же кожне міністерство хоче мати
при своєму заводі нехай невеличку, але власну котельню чи
ливарню. Так, наприклад, на Харцизькому машинобудівель-
ному заводі (Донбас) був за часів раднаргоспів побудований
корпус для виробництва 12 тисяч тонн ковкого чавуну, при-
значеного для сорока підприємств України і дванадцяти під-
приємств РРФСР. Тепер московське промислове міністерст-
во, якому підпорядкований Харцизький завод, перетворило
цей ливарний корпус на механічний цех тільки свого власного
заводу, і згадані підприємства України й РРФСР залишились
без чавунних деталів.231
Господарський централізм ЦК КПРС збанкротував. ЦК
КПРС робить поворот до децентралізації. Але не децентралі-
зації в інтересах союзних республік, а, навпаки, проти їх інте-
ресів. Наприклад, творяться міжреспубліканські спеціялізо-
вані промислові об'єднання, що охоплюють заводи кількох
республік і тим руйнують їх адміністративні, господарські й
національні кордони. Таке руйнування провадиться не тільки
в промисловості, але і в інших галузях радянського життя. Так,
наприклад, ліквідованя славна у свій час Всеукраїнська сіль-
ськогосподарська академія, а в Києві відкрито відділ Всесо-
юзної академії с-г наук ім. Леніна (ВАСХНІЛ) для України й
Молдавії. Очевидно, що в такій міжреспубліканській установі
українській мові немає місця. До речі, згідно з постановою ЦК
КПРС і уряду СРСР вся сільськогосподарська наука на Укра-
їні підпорядкована цьому міжреспубліканському відділові
ВАСХНІЛ.
Третьою причиною усунення Хрущова від керівництва
було його намагання зміцнити свою особисту владу коштом
придушення ініціятиви партійного апарату, який привів його
до влади. Це було наслідування ще свіжих метод Сталіна. Але
Хрущов не був Станіном і хрущовські часи не буле вже
сталінськими часами. На верхах КПРС проти Хрущова
231. Там таки, ч. 22, травень 1968, стор. 12.
217
відбулася змова лід час його перебування на відпочинку в
Криму. Кажуть, що коли він повернувся до Москви і взявся бо-
ротися зі змовниками, телефони були вже лоперемінювані і
він не міг зв’язатися з потрібними йому людьми. За це
небажання підкоритися змовникам Хрущова позбавили усіх
почестей і відсунули в скромне приватне життя. Після смерти
він не удостоївся навіть бути похований лід кремлівською
стіною, що йому належало як голові партії й уряду.
Новий керівник КПРС, генеральний секретар її ЦК Бреж-
нєв врахував особисті помилки Хрущова і став слухняним
знаряддям партійного апарату, який складає йому промови,
реґляментує кожен його політичний крок, робить із нього ав-
торитетного для всієї партії «царка». Брежнєва вже не можна
обвинуватити в тому, в'чому обвинувачено Хрущова: «волюн-
таризм, антинауковий підхід до керівництва, прожектерство,
захоплення адміністративними методами керівництва, суб’єк-
тивізм у політиці». Словом, Брежнєв не може вже іґнорувати
партійний апарат, який «науково» й без «суб’єктивізму» підго-
товляє рекомендації для керівника. Брежнєв ніколи не буде
скинений партійним апаратом, а якщо падатиме, то разом з
ним.
У необізнаного з теперішньою ролею апарату ЦК КПРС в
системі влади може виникнути здивування: як така сіра осо-
бистість як Брежнєв стає великим авторитетом для цілого
офіційного суспільства СРСР? Адже не тільки зв’язані дис-
ципліною партійні діячі, але й діячі культури й науки цитують
Брежнєва як авторитетні для себе вказівки. Дехто вважає це
тільки пристосуванством. Це не так. Треба знати: апарат ЦК
КПРС — це колективний мозок сьогоднішної влади в СРСР.
Нараховуючи тепер у своєму складі яких десять тисяч праців-
ників, апарат ЦК має свої «міністерства», які дають напрямні
державним міністерствам. Для цього апарат ЦК бере від цих
міністерств і різних їхніх інститутів усі потрібні для напрямних
дані. Також для доповідів Брежнєва і інших керівних діячів.
Коли необізнаних дивує, як можуть світила науки, якісь акаде-
міки поважно покликатися на цитати з Брежнєва, то не треба
забувати, що академіки покликаються на власні досліди, які
218
апарат ЦК взяв у них і вставив в доповідь Брежнєва. Так що
поважно цитуючи Брежнєва, академіки цитують самих себе...
Ніхто з керівних діячів КПРС не публікує особистих поглядів,
відмінних від офіційної лінії ЦК КПРС. А офіційна лінія — це
колективний твір апарату ЦККПРС.
Наскільки Влада апарату ЦК КПРС сильніша за владу
генерального секретаря ЦК і всіх членів Політбюра, ілюструє
такий факт. Ще за Хрущова більшість членів Політбюра (і сам
Хрущов) висловились у пресі за створення кооперативних
колгоспсоюзів. Це була б значна реформа, що полегшувала б
господарську діяльність колгоспів і робила б їх більш
незалежними. Але до офіційної постанови Політбюра в цій
справі не дійшло (апарат не допустив), і справа закінчилася
створенням рад у справах колгоспів при міністерстві сільсь-
кого господарства і в областях та районах. Як за царя був
«Совет по крестьянским делам» при міністерстві хлібороб-
ства. Самі селяни не сміли об’єднуватися (і за царя й тепер), а
за них селянські справи вирішувала й вирішує бюрократична
держава.
Вважається, що Хрущов був менший русифікатор, ніж
Брежнєв. Це не так. Брежнєвська русифікація підготовлялася
з часів Хрущова (як хрущовська з часів Сталіна). Тільки за
Хрущова вона не дозріла до брежнєвських форм. Та й
Брежнєв не відразу запровадив ті форми й ту «ідеологію» ру-
сифікації, яка запанувала від XXIV з’їзду КПРС (ЗО березня — 9
квітня 1971). Власне ніяких слеціяльних рішень у справі руси-
фікації XXIV з’їзд КПРС не ухвалював. Тільки в доповіді
Брежнєва була в досить туманній формі повторена теза, яка
звучить так: «За роки соціялістичного будівництва в нашій
країні виникла нова історична спільність людей — радянсь-
кий народ».232 Вислів «радянський народ» не новий. Десятки
років в СРСР вживаються вислови «радянський народ», «ра-
дянські народи», «народи СРСР».
Але ця формула Брежнєва (партійного апарату) була на
XXIV з’їзді КПРС оздоблена такими заспокійливими вислова-
232. «Радянська Україна», 31 березня 1971, стор. 7.
219
ми, що захований за нею російський шовінізм для сторонньо-
го ока губиться. Ось ця заспокійлива формула:
За минулі роки [...] було зроблено нові кроки по шляху
всебічного розвитку кожної з братніх республік, по шляху даль-
шого поступового зближення націй і національностей нашої
країни. Це зближення відбувається в умовах уважного враху-
вання національних особливостей [...] Партія і надалі
зміцнюватиме Союз Радянських Соціялістичних Республік, по-
слідовно здійснюючи ленінський курс на розквіт соціялістич-
них націй та їх поступове зближення. Партія і надалі виховува-
тиме всіх трудящих у дусі соціяпістичного інтернаціоналізму,
непримиренности до проявів націоналізму і шовінізму, націо-
нальної обмежености і чванливости, в якій би то не було формі,
в дусі глибокої поваги до всіх націй і народностей.233
Усі прихильники СРСР за кордоном і багато совєтознав-
ців будуть тільки дивуватися, чому українців, як і представни-
ків інших націй СРСР, не задовольняє така лагідна форму-
ловка Брежнєва. Тим часом фактичний стан речей навчив ба-
гатьох відсівати з езопівської мови КПРС зерно від полови.
Один приклад (із багатьох) з радянської дійсности. Зараз про-
вадиться переселення дрібних національностей Північного
Кавказу з гір у долини, бо, мовляв, гірські аули гальмуютьтех-
нічний проґрес. (Полова)."Але в долинах нові села творяться
за принципом: від кожної національности по кілька родин і,
звичайно, декілька російських родин, або таких,що знають
російську мову. До цього всього російська школа, російські
газети, російський клюб, радіо. Це мав бути отой «добровіль-
но» творений «радянський народ». Не звиклі до життя в
долинах, часто болотяних, гірські народи не зближуються, а
вимирають, як твердять їх представники. Таке «зближення»
провадиться серед усіх національностей, особливо в авто-
номних республіках РРФСР. (Це відсіяне від полови зерно).
У згаданій доповіді Брежнєва на XXIV з’їзді КПРС прори-
вається відверто російський шовінізм. Він майже дослівно
233. Там таки.
220
повторює слова Сталіна з 1945 року. Брежнєв каже: «В
утворенні могутнього союзу рівноправних народів [...]
відограли свою ролю усі нації і народності нашої країни, і
насамперед великий російський народ. Його революційна
енерґія, самовідданість, працьовитість, глибокий інтернаціо-
налізм по праву здобули йому щиру повагу всіх народів нашої
соціялістичної батьківщини. (Тривалі оплеск)».?ЗА Різниця з
Станіном тільки та, що Сталін, як грузин, пристосувався до
російського шовінізму (щоб той його не скинув), а Брежнєв, як
росіянин, уже лишається силою своєї нації.
Про значення ХХ.ІУ з’їзду КПРС підпільний «Український
Вісник» ч. 8 пише таке: «Політика русифікації неросіян в СРСР
завжди була невід’ємною частиною внутрішньої політики
КПРС. Але в останні роки вона більше посилилася. XXIV з’їзд
КПРС можна вважати початком нового етапу в національній
політиці СРСР — етапу тотальної русифікації».
Тотальна русифікація провадилась уже перед XXIV з’їз-
дом КПРС, з’їзд тільки оформив її ідеологією «радянського
народу» та надав їй офіційної партійної лінії. І_Це до XXIV з’їзду
КПРС зростав на Україні протест проти русифікації. У 60-их
роках він набув широкого характеру і збігся зі зростом полі-
тичної опозиції в цілому СРСР. Опозиція в Росії і на Україні бу-
ла рухом молоді й увійшла в історію під назвою «покоління
60-их років».Боротьба з національним протестом української
молоді була основним змістом політичної історії КПУ шістде-
сятих і сімдесятих років. Ця боротьба не зафіксована ні в рі-
шеннях партійних з’їздів КПУ та пленумів її ЦК, ні в інших
друкованих документах КПУ. Тому й розглядати історію КПУ
цього періоду доводиться в основному за матеріалами
«самвидаву».
Офіційна історія КПУ цієї доби представляється так. Пер-
ший секретар ЦК КПУ Микола Підгорний був в червні 1963
року відкликаний до Москви і обраний на пост секретаря ЦК
КПРС. З грудня 1965 року він став головою Президії Верховної
Ради СРСР. Він очолював КПУ від 1957 року. Під час його
234. Там таки.
224
керівництва відбулося три з’їзди КПУ — позачерговий XX
(16-17 січня 1959), XXI (16-19 лютого 1960) і XXIІ(27-30 вересня
1961). Як уже сказано, ці з’їзди тільки штампували рішення ЦК
КПРС. XX з’їзд КПУ «одностайно схвалив тези доповоді на XXI
з’їзді КПРС, в яких було викладено контрольні цифри се-
мирічного пляну СРСР на 1959-65 роки, конкретизував зав-
дання семирічного пляну для республіки».235 XXI з’їзд КПУ «ви-
робив заходи для виконання семирічного пляну, схвалив
зовнішню політику КПРС. Перед партійними організаціями
України з’їзд поставив завдання поліпшити ідеологічну робо-
ту і роботу для добору, розстановки і виховання кадрів». «У рі-
шеннях з'їзду наголошувалося на важливості виховання
трудящих в дусі інтернаціоналізму, радянського патріотизму,
дружби народів, на посиленні боротьби проти всіляких про-
явів ворожої марксизму-ленінізму ідеології, насамперед
ідеології українського буржуазного націоналізму».236 XXII з’їзд
КПУ «одностайно схвалив проект нової Програми і Статуту
КПРС, визначив дальші завдання боротьби за дострокове
виконання семирічного пляну і перспективи розвитку респуб-
ліки в наступному двадцятиріччі».237 Вихваляючи проект нової
програми КПРС, XXII з’їзд КПУ ні словом не згадав про
дискримінацію в цій програмі української мови й культури,
про намічену програмою русифікацію неросійських народів
СРСР.
На місце Підгорного від липня 1963 року першим секре-
тарем ЦК КПУ обрано Петра Шелеста, який до цього був
другим секретарем ЦК КПУ, а ще перед тим секретарем Київ-
ського обкому КПУ. Під керівництвом Шелеста КПУ відбула
XXIII (15-18 березня 1966) і XXIV (17-20 березня 1971) з’їзди.
Вони відбувалися, як і раніше, напередодні чергових з’їздів
КПРС. Офіційно керівництво Шелеста нічим не відрізнялося
від керівництва його попередника, типового прислужника
Москви, Підгорного. Проти українських патріотів Шелест умів
235. «Радянська Енциклопедія Історії України», т. 2, стор. 454.
236. Там таки, стор. 455 і том І, стор. 509.
237. Там таки, т. 2, стор. 455.
222
підбирати найгостріші вислови. Ось, наприклад, що казав він
на XXIV з’їзді КПУ 17 березня 1971 року. «В брудному
антирадянському хорі ганебна роль відведена заклятими
ворогами нашого народу — українським буржуазним націо-
налістам, цим підлим зрадникам батьківщини, відщепенцям,
яких, мов пилюку, розвіяв по світу вітер історії».238 Звичайно,
це був виступ з позицій «класових». Він бив українських емі-
грантів не за те, що вони українські патріоти, а за те, що «бур-
жуазні». Проти українських патріотів в КПУ й поза нею в УРСР
Шелест уникав виступати. Свої класові позиції Шелест загос-
трював більше, ніж інші керівники КПРС. Покриваючи своїм
авторитетом український радянський патріотизм, що його
Москва переслідувала руками КҐБ, Шелест своїм класовим
радикалізмом і «лівизною» хотів, мабуть, довести, що в СРСР
можна сполучати український патріотизм з найтвердішою
комуністичною лінією, що борці проти русифікації не обов'яз-
ково «буржуазні» націоналісти. Мабуть, цим треба пояснюва-
ти, що, гуртуючи навколо себе українських комуністів-патріо-
тів, Шелест одночасно був проти пом’якшення відносин з За-
хідньою Европою і нібито за окупацію Чехо-Словаччини 1968
року. (Це, одначе, ще не перевірене, але не виключене).
Шелест не раз виступав на оборону чистоти української
мови, явно розходячися тут з лінією Москви на засмічення ук-
раїнської мови русизмами. При зустрічі з делеґацією компар-
тії Канади Шелест висловив думку, що явно доходилася з
духом радянської дійсности. Шелест сказав канадським де-
леґатам: «Деякі товариші деколи висловлювали помилкові
думки про те, що вони називають злиттям мов, але тільки
дурень може гадати, що російська мова стане панівною на Ук-
раїні».239 Це говорилося в той час, коли по українських містах
провадилася ліквідація українських шкіл і по всіх лініях відбу-
вався затиск української мови й культури. А Шелест у цей час
називає затискувачів дурнями. Це вже було зовсім необереж-
238. «Радянська Україна», 18 березня 1971.
239. «Життя і слово», 1 січня 1968, стор. 17.
223
не підкопування під власні позиції вожда КПУ. Але Шелестові
прорвалося.
На численні протести української інтеліґенції проти
утиску української культури й незаконних репресій проти її
діячів Шелест дозволяє письменникові Іванові Дзюбі умоти-
вувати ці протести з марксо-ленінських позицій. Так була
створена капітальна праця Дзюби «Інтернаціоналізм чи
русифікація?», яка потрапила за кордон і вийшла кількома
мовами.
Шелест іще вірив у можливість повернення компартії
до українізації. Є відомості з самвидавівських джерел, що
Шелест доручав міністрові вищої та середньої освіти УРСР Ю.
Даденкову опрацювати проект українізації вищої освіти на
Україні. До кінця своєї діяльности на Україні Шелест намагав-
ся зміцнити зв’язок компартії з українською інтеліґенцією, а
відтак і з українською нацією. Москва з доносів її апаратів у
Києві знала про ці настрої і дії члена Політбюра ЦК КПРС Ше-
леста, але толерувала це ще до XXIV з’їзду КПРС. Але для
одвертої русифікації, що її запровадив цей з’їзд, позиції
Шелеста стали нестерпними. Вони гальмували «зближення» й
«злиття» націй. Перед Шелестом постало завдання не тільки
обірвати «загравання» з українською інтеліґенцією, але й
активно підтримати курс на масові її арешти й черговий
розгром. На це Шелест піти не міг. Через десять місяців після
XXIV з’їзду КПРС Шелест вирішив продемонструвати Москві,
яку шкоду приносить для СРСР антиукраїнська політика.
У трьох київських українських газетах — «Робітнича газе-
та», «Радянська Україна» і «Літературна Україна» були
надруковані погромницькі статті проти українського «буржу-
азного націоналізму», який нібито нав’язав спілку з маоїзмом.
Стаття в «Робітничій газеті», яка започаткувала цю кампанію,
називалася «Китайські розкольники і українські націоналіс-
ти». Це було в лютому-березні 1972 року. А вже в травні Ше-
леста відкликано з України, а рік пізніше переведено на
пенсію. Для Москви мала значення не кампанія Шелеста
проти маоїзму й українського націоналізму, а поширення на
Україні (через три київські газети) відомостей про здогадний
224
зв’язок українського визвольного руху з червоним Китаєм. У
Москві це викликало паніку.
' Феномен Шелеста знаменний у багатьох відношеннях.
Поперше, він показав, що русифікацією України обурюються
не тільки рядові інтелігенти та члени КПУ, але й деякі її
керівники. Подруге, історія з Шелестом довела, що «одно-
стайна» підтримка Компартією України русифікаторської
політики Москви це тільки маска і що досліджувати історію
КПУ та українську дійсність на підставі офіційних документів
не має сенсу, бо в брежнєвську добу офіційні документи
пишуться головне для того, щоб приховати справжній стан
речей. Історія з Шелестом також довела, що Москва не може
покладатися повністю на апарат КПУ, хоч основні його кадри
добирає сам ЦК КПРС. Наприклад, секретаря ЦК КПУ з питань
ідеології Скабу призначав не Шелест, а відділ кадрів ЦК
КПРС. Так само після Скаби — Овчаренка. Після Овчаренка —
Маланчука. Все ж і за такого централізму люди можуть
виявитися непевними. Щобільше, навіть відвиклі від України
українці, будучи присланими на працю в КПУ і бачачи
дискримінацію української нації і її культури, можуть пе-
рейнятися укоаїнським патріотизмом. Як ото й Шелест, який
від початку війни до 1954 року працюваву РРФСР і, очевидно,
відвик навіть від української мови. Русифікація й великодер-
жавний шовінізм викликають опір в усіх, хто ще не втратив
зв’язку з народом.
Таке переродження українського комуніста яскраво
продемонстрував на собі канадський українець Іван Коляска.
Як комуніст, він у 1963 році був запрошений на студії до Києва.
Українську радянську дійсність він полюбиву Канаді заочно й
безкритично. Та в Києві він побачив русифікацію й зневагу
росіян до української культури. Повернувшися до Канади, він
надрукував англійською й українською мовами книжку «Осві-
та в Радянській Україні», де фактами довів зріст русифікації. У
передмові до цієї книжки Коляска пише, що він ночами не
спав, навіть захворів, переживаючи своє розчарування.
225
Як я не старався переконати себе, — пише Коляска в
передмові, — що тут не було примусу, що це природний і неми-
нучий процес, з яким треба буде вкінці погодитися! Але вранці я
був знову на вулиці, де зударявся з гіркою дійсністю. Всюди
були росіяни з їхньою нахабністю, зухвалістю та презирством
до української мови, з їхнім відвертим виявом почуття росій-
ської зверхности.240
Цінність цього свідчення в тому, що русифікацію комуніст
Коляска побачив як вияв не інтернаціоналізму й комуністичної
конечности, а як наступ російського шовінізму, і саме це Ко-
ляску відштовхнуло.
Народження одвертого українського протесту проти ру-
сифікації Коляска відносить приблизно на 1964 рік. «У грудні
1965 року пише Коляска в передмові, — прийшла достовірна
Інформація, що після мого виїзду (до Канади) у Києві
почалися масові арешти й допити людей, вороже наставлених
до русифікації».241 Не існує точного переліку українських
підпільних груп в УРСР, а також одвертих протестів і кіль-
кости заарештованих. Деякі дані наведені в книзі Чорновола
«Лихо з розуму», в збірнику документів «Українські юристи під
судом КҐБ», у збірнику «Українська інтелігенція під судом
КҐБ», у вісьмох числах «Українського Вісника», в московській
«Хроника текущих собьітий» та в інших матеріалах українсько-
го й російського самвидаву. Українське підпілля, самвидав,
арешти українських діячів, одтверті протести проти русифі-
кації й арештів та переслідувань (наприклад, позбавлення
праці у держави-монополіста) — все це не могло не впливати
на погляди й дії Шелеста та інших діячів КПУ, що не втратили
зв’язку з народом і не перетворилися на бездушних бюрокра-
тів. І саме цей динамічний український рух, що буйно розквіт у
підпіллі, починаючи від шестидесятих років, був основним
змістом політичної історії КПУ. Хоч боротьбу з цим рухом вели
240. І. В. Коляска, «Освіта в Радянській Україні». (Переклад з ан-
глійської мови). Торонто. Цитата з передмови, стор. XV
241. Там таки.
226
більше московські апарати і їх відгалуження на Україні, а не
ЦК КПУ і тим паче не її обкоми.
Становище Шелеста, а тепер його наступника Володими-
ра Щербицького, взагалі статус першого секретаря ЦК КПУ
можна порівняти з становищем наказних українських геть-
манів XVIII сторіччя. Вони з ласки російських царів очолювали
Україну, але всі політичні проблеми України вирішували не
вони, а царський уряд і його апарати на Україні — різні мало-
російські колегії, військове командування тощо. Безправність
«наказного» секретаря ЦК КПУ можна ілюструвати на такому
факті: перед делегацією компартії Канади ШелесТ називає
дурнями тих, хто «може гадати, що російська мова стане па-
нівною на Україні». А підпорядкований Шелестові (але при-
значений Москвою) Скаба каже канадцям: «важливим є те, що
техніка розвивається, а не мова». Або підпорядкований Ше-
лестові міністер освіти УРСР заявив делегатам Канади, що
«питання національних прагнень не залежить від мови».242 І
Шелест безсилий тут встановити спільну лінію для своїх
«підлеглих». Тим паче, коли думка підлеглих збігається з
лінією Москви, а думка Шелеста явно «єретична». І усунення
Шелеста є пересторогою для його наступника Щербицького:
триматися лінії Москви, а не «єретичної» лінії Шелеста.
Особливості режиму КПРС полягають у тому,/що цей ре-
жим старанно приховує й маскує болячки своєї системи, а
силу (реальну й удавану) старанно випинає. Реальною силою
СРСР є першорядно озброєне військо. Але ця сила стоїть на
глиняних ногах (соціальна база), вона при першому серйозно-
му потрясенні може легко розвалитися і звести нанівець зна-
чення збройних сил. Проте досвід царської Росії навчив
КПРС, що самодержавний реакційний режим, якщо він має
могутні збройні сили, може довгий час триматися і на глиня-
них ногах та бути навіть «жандармом Европи».
Багато даних говорить про велику слабість режиму КПРС.
Досить навести такий ніби дрібний факт. Розгром у Москві
восени 1974 року виставки модерного малярства. Ще
242. «життя і слово», стор. 17.
227,
зрозуміла заборона немилої режимові літератури. Література
— це мистецтво слова, а опозиційне слово може дійти до най-
ширших мас. Але чому такий страх перед модерним
малярством, яке для широких мас мало зрозуміле? Цей страх
означає паніку режиму навіть перед незрозумілим для мас,
але не підпорядкованим апаратові ЦК мистецтвом.
Або другий теж ніби дрібний факт. Це лист 20-річного хар-
ківського комсомольця Юрія Дзюби до міністерства внутріш-
ніх справ СРСР і до секретаря Об’єднаних Націй, датований
березнем 1971 року. Юрій Дзюба просить дозволу на
еміграцію з СРСР. При тому він з дивовижною для 20-річного
юнака спокійною мудрістю критикує режим СРСР. Ю. Дзюба
пише таке:
Уже той факт, що українець пише цього листа російською
мовою, говорить про сильний підупад національної української
культури в УРСР. З малого дитинства мене змушували навіть ду-
мати по-російськи. Для цього від дитячого садочка і далі в се-
редній школі уся виховна й загальноосвітня робота провадить-
ся російською мовою [... ] Газета харківських комуністів«Крас-
ное Знамя» видається російською мовою [...] В крамницях і
ресторанах всі говорять тільки російською мовою. Якщо заго-
ворити з ними по-українському, то це викличе якусь навіть оги-
ду до тебе [... ] В книжних крамницях ніколи не можна дістати
творів Т. Г. Шевченка [...] Навіть у бібліотеках, коли береш
читати книгу українською мовою, помічаєш бридливу усмішку
бібліотекаря [...] Викликає пошану намагання балтицьких
народів зберегти свою мову й культуру. Якось будучи в
Талліні, мені доводилося розмовляти з молодими естонцями
англійською мовою, бо вони абсолютно не реагували на мої
запитання російською мовою.
Не може бути, щоб на Україні був тільки один такий
Дзюба. їх тисячі. А це означає, що молоде покоління українців
перебирає до своїх рук прапор національно-визвольної
боротьби.
Є ще один фактор, який загрожує останній в світі колоні-
альній імперії — СРСР. Цей фактор — червоний Китай. Небез-
228
пека велетенського Китаю особливо сильна тим, що він ви-
криває експлуататорську, імперіалістичну природу радянсь-
кого режиму, ізолює його від революційного руху в світі і тим
прискорює наближення генеральної кризи в СРСР.
229

Додаток
ЛЕНІН І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ
Погляди Леніна, починаючи відЖовтневої революції1917
року, стали програмою світового революційного руху за дик-
татуру пролетаріяту і побудову комуністичного суспільства.
Цей рух сприймає вчення Леніна як пряме продовження вчен-
ня Маркса-Енґельса і тому об’єднує їх спільним означенням —
марксизм-ленінізм, що став програмою всіх течій світового
комунізму.
Так само і в національному питанні марксисти-ленінці
спираються на авторитет Леніна. Тут — більше, ніж на Маркса,
бо в національному питанні Ленін актуальніший від Маркса.
Але в національному питанні послідовники Леніна наража-
ються на суперечності в нього самого, і тому кожен бере з Ле-
ніна те, що підтверджує його погляди, промовчуючи те, що
цим поглядам суперечить. І виходить, що у різних авторів Ле-
нін різний. Пояснюється це й тим, що підхід до Леніна у його
прибічників догматичний, а не критичний. Також ще й тим, що
погляди Леніна беруться не комплексно і не в еволюції його
теорії національного питання, а в окремих випадках.
Трапляється й несумлінне цитування Леніна його палки-
ми прихильниками. Наприклад, у сучасних радянських теоре-
тиків, що намагаються вченням Леніна виправдати політику
русифікації в СРСР. У цих теоретиків часто можна натрапити
на цитату з дореволюційного Леніна: «Ми, розуміється, стоїмо
за те, щоб кожен мешканець Росії мав можливість вивчити
231
велику російську мову». Але продовження цієї цитати не
дається (див., наприклад, журнал «Вопросьі истории КПСС»,
1971, ч. 7, стор. 27). А продовження таке: «Ми не хочемо лише
одного: елементу "примусовости". Ми не хочемо заганяти в
рай дрюком...» (т. 20, стор. 55. Тут і далі підкреслення в
цитатах належать самому Гієні нові. Усі цитати — з четвертого
видання його творів. Можливі винятки будуть зазначені).
Радянські автори промовчують, що добровільність у
зближенні націй була істотною особливістю поглядів Леніна.
Крім того, радянські автори не зазначають, що наведене ними
висловлювання Леніна про російську мову стосується доре-
волюційної Росії. Нічого подібного Ленін не говорив, коли, по
1917 році, Росія розпалася на окремі національні держави.
Політику русифікації радянські автори обґрунтовують ще
й такою несумлінно вкороченою цитатою з Леніна: «Пролета-
ріят [... ] вітає всяку асимілацію націй». А далі пропускається:
«за винятком насильницької чи опертої на привілеях» (т.
20,стор. 19). Зрештою, сам Ленін не сказав, де він бачив
асиміляцію націй, не «оперту на привілеях». Зате явно
насильницьку царську асиміляцію Ленін називав прогресив-
ною. Наприклад, у 1913 році, коли царат колонізував Україну
російським елементом і забороняв укоаїнські школи, Ленін
писав: «Факт "асиміляції”... великоруського й українського
пролетаріяту безсумнівний. І цей факт безумовно прогре-
сивний» (т. 20, стор. 15).
Але як лишити на боці безсумлінне цитування Леніна в
СРСР, то треба сказати, що й сумлінне часто буває
суперечливе. Бо саїм Ленін один раз каже одне, а вдруге —
протилежне. Наприклад, Ленін пише (і не раз повторює в своїх
творах цю думку), що найманому робітникові буде байдуже,
чи головним його експлуататором буде великоруська буржуа-
зія з перевагою над інородницькою, чи польська перед
жидівською і т. д.» (т. 20, стор. 395, 1914). Мовляв, найманий
робітник мало зацікавлений у звільненні його пригнобленої
нації. Але в іншому місці (1916) Ленін говорить протилежне:
232
Чи однакове дійсне становище робітників у гнобитель-
ських і гноблених націях..,? Ні, не однакове. (1) Економічна різ-
ниця та, що частина робітничої кляси у гнобительських країнах
користується крихтами надприбутку, який одержує буржуа
гнобительської нації, здираючи завжди по дві шкури з робітни-
ків гноблених націй. Економічні дані говорять, крім того, що з
робітників гнобительських націй більший відсоток вибивається
в «майстерки», ніж з робітників пригноблених націй, —більший
відсоток приймають до аристократії робітничої кляси.
Робітники гнобительської нації до певної міри учасники
своєї буржуазії у справі пограбування нею робітників (і маси на-
селення) гнобленої нації. (2) Політична різниця та, що робітники
гнобительської нації посідають упривілейоване становище
у цілому ряді ділянок політичного життя порівняно з
робітниками гнобленої нації. (3) Ідейно і духово різниця та, що
робітники гнобительських націй завжди виховуються і школою
і життям у дусі зневаги чи презирства до робітників гноблених
націй. Наприклад, кожен великорос, що виховувався чи жив
серед великоросів, відчував це... (т. 23, стор. 43-44).
Далі Ленін суперечить сам собі, коли, з одного боку,
запевняє (і багато разів), що «свідомий пролетаріят буде
завжди відстоювати більш велику державу. Він завжди буде
[... ] вітати можливо тісніше економічне сполучення великих
територій, на яких могла б розвиватися боротьба пролетарів з
буржуазією [... ] Централізована велика держава є великим
історичним кроком уперед [... ] и інакше, як через таку дер-
жаву [... ] немає і бути не може шляху до соціялізму» (1913, т.
20, стор. 28-29). Або: «Великі держави багато успішніше, ніж
дрібні, можуть розв’язувати завдання економічного
проґресу і завдання боротьби пролетаріту з буржуазією» (т.
20, стор. 202-203). Ленін часто писав, що дрібні національні
держави, які виділилися з великих держав, роз’єднують, а не
зближують робітників.
І в той же час Ленін часто наводить, як позитивний
факт,наприклад, таке: «У 1905 році Норвергія відділилася від
Швеції... Що ж? Чи програв народ? Чи програли інтереси куль-
тури? Чи інтереси демократії? Інтереси робітничої кляси від
такого відокремлення? Ніскільки!... Спільність, близькість
шведського і норвезького народів на ділі виграла від
відокремлення» (1914, т. 20, стор. 202-203). Таким чином одні
марксисти-ленінці можуть посилатися на Леніна, що він був
проти розпаду великих держав на менші національні, а інші —
що Ленін був за. І ті й інші мають підстави посилатися на
Леніна.
Суперечним виявляється і Ленінове тлумачення програ-
мової засади більшовизму ^формульованої ним самим) про
право націй на самовизначення. Усюди Ленін пише, що це
право означає тільки одне: право гнобленої нації на
відокремлення від гнобительської і на створення самостійної
держави. Але повторюючи дуже часто цю засаду, Ленін тут
таки підкреслює, що підтримка від більшовиків цього права
не означає, що вони рекомендують пригнобленим націям
відокремлюватися. Не означає, що партія буде підтримувати
боротьбу кожної гнобленої нації за незалежність і за
відокремлення. У написаній Леніном у 1913 році резолюції
більшовицької наради сказано: «Питання про право націй на
самовизначення [... ] недозволенно плутати з питанням про
доцільність відокремлення тієї чи іншої нації. Це останнє пи-
тання соціял-демократична партія повинна розв’язувати в
кожному окремому випадку цілком незалежно з погляду ін-
тересів усього суспільного розвитку й інтересів клясової бо-
ротьби пролетаріяту за соціялізм» (т. 19, стор. 386). Цю форму-
лу дослівно повторює написана Леніном резолюція Сьомої
(квітневої) конференції більшовицької партії (1917, т. 24, стор.
269-270).
Кометуючи цю тезу, Ленін писав у 1916 році: «Якщо ми ви-
магаємо свободи відокремлення для... всіх без винятку
пригноблених і неповноправних націй, то зовсім не тому, що
ми за відокремлення їх, а тільки тому, що ми за віль-
не, добровільне зближення і злиття, а не за примусове.
Тільки тому...» (т., 23, стор. 56). Цю суперечність у Леніна між
підтримкою свободи (права) на відокремлення і не підтримку
самого відокремлення відзначав ще до революції більшовик
Г П’ятаков (до речі, він заперечував самовизначення націй в
234
добу імперіялізму). Сперчаючися з Леніном у національному
питанні, П’ятаков (під псевдонімом П. Київський) писав у 1916
році: «Що ж подумає робітник, питаючи пропаґандиста, як
пролетареві належить ставитися до питання про "самостій-
ність” (політичну самостійність України), коли він дістане
відповідь: соціалісти домагаються права відокремлюватися і
ведуть пропаґанду проти відокремлювання?»
Відповідь Леніна П’ятакову дуже характеристична для
його «діалектики», за допомогою якої він розв’язує свої
суперечності. В цій відповіді Ленін пише: «... ми, великоруські
робітники, повинні вимагати від свого уряду, щоб він забрався
геть [...] з Монголії, з Туркестану, з Персії, англійські
робітники повинні вимагати, щоб англійський уряд забрався
геть [... ] з Єгипту, з Індії, з Персії і т. д. Але хіба це означає,
щоб ми, пролетарі, хотіли відокремлюатися від єгипетсь-
ких робітників і фелагів.від монгольських, чи туркестанських,
чи індійських робітників і селян?.. Ми завжди радили і завжди
будемо радити всім пригнобленим класам усіх пригноблених
країн, колоній у тому числі, не відокремлюватися від нас, а
якнайтісніше зближуватися і зливатися з нами» (т. 23, стор.
5455). Хоч Ленін чудово розуміє, що у П’ятакова мова йде про
відокремлення гнобленої нації від гнобительської, а не
робітників від робітників. Почуваючи, видимо, що ця його
«діалектика» для читача не переконлива, Ленін супроводитьїї
образливими висловами на адресу П’ятакова. Мовляв,
відповідь на поставлене Київським (П’ятаковим) питання про-
паґандистові «кожен тямущий робітник подумає, що П.
Київський не вміє думати» (там таки)
Цю суперечність уЛеніна між підтримкою ним права на
відокремлення, але не підтримкою самого відокремлення
відзначив й український соціал-демократ (ціммервальдець)
Лев Юркевич. У суперечці з Леніном у 1917 році (напередодні
революції) Юркевич писав, що ленінське право на відокрем-
лення від гнобительської нації несполучне з його тверджен-
ням про користь великих держав.
>235
Ці дві засади виключають одна одну. Бо коли ми
визнаємо, що [... ] великі держави більше служать інтересам
мас і проґресу, то наша оборона «права на самовизначення на-
цій», здійснення якого роз’єднує «великі держави», відогра-
вала б ролю перешкоди для розвитку «великих держав» і [... ]
проґресові взагалі [... ] 3 цього виходить, що програма в на-
ціональному питанні центрального органу РСДРП, що містить
у собі визнання «права на самовизначення націй» і одно-
часно його заперечення — дорівнює нулеві.243
Таких суперечностей у Леніна багато. Наведемо ще деякі.
У суперечці з єврейською соціял-демократичною партією
Бундом і з іншими опонентами про культурно-національну
автономію Ленін, з одного боку, відстоював «забезпечення
населенню школи з викладанням усіма місцевими мовами» і
тут таки (вісьмома рядками Аижче) писав, що «поділ за
національностями шкільної справи в межах однієї держави
безумовно шкідливий» (1913, т. 19, стор. 385). Подібних цитату
Леніна про його ставлення до національних шкіл у дореволю-
ційній Росії можна навести багато. Тому багато хто в Росії
вважав Леніна ворогом національних шкіл, хоч він сам рішуче
це заперечував.
Відстоюючи право пригноблених націй на відокремлення
від гнобительських, Ленін був противником розпаду Російсь-
кої імперії на національні держави. З одного боку, він вважав,
що при капіталізмі національне питання нерозв’язне, з друго-
го — твердив, що в демократичній Російській республіці (капі-
талістичній) можна буде забезпечити «право на відокремлен-
ня». А тому для забезпечення в Росії «самовизначення націй»
вистачає скинути самодержавство. Ленін засуджував «розпад
Росії, до якого хоче прагнути ППС (Польська Соціялістична
Партія), на відміну від нашої мети повалення самодержав-
ства» (т. 6, стор. 419). Тому Ленін радив тісну спілку польських
робітників з російськими. Але говорячи про звільнення азійсь-
ких колоній від брітанського панування, Ленін (уже за часів
революції, в 1919 році) радив комуністам Сходу розрив з Ве-
243. Рибалка, цит. праця, стор. 8. Підкреслення автора.
236
ликобрітанією, а не союз робітників Сходу занглійськимиро-
бітниками. Він говорив (комуністам Сходу): «Вам доведеться
базуватися на тому буржуазному націоналізмі, який пробуд-
жується в цих народів, і не може не пробуджуватися, і який
має історичне виправдання» (т. ЗО, стор. 141). Польський на-
ціоналізм у середині Росії «історичного виправдання» у Леніна
не мав і спирається на нього полським марксистам Ленін не
радив.
У приватному листуванні Ленін був ще одвертішим
ворогом розпаду Російської багатонаціональної імперії на
самостійні національні держави. Так, у листі до Ґорького в
1913 році, порівнюючи успіхи абсолютистсько-февдальної
асиміляції в Росії з відродженням націй у демократизованій
австрійській монархії, він писав: «Ні, тієї гидоти, що в Австрії, у
нас не буде. Не пустимо! Та й нашого брата, великорусів,
тут більше. З робітниками не пустимо "австрійського духу”...»
(т. 35, стор. 58-59).
Ленінові належить встановлення чіткої різниці між реак-
ційним націоналізмом панівних націй і визвольним націоналіз-
мом гноблених націй; він вимагав від марксистіврозрізняти
«конкретні завдання соціял-демократів гнобительських і со-
ціал-демократів гноблених націй» (т. 22, стор. 141). Але спроби
неросійських соціял-демократів у Росії «розрізняти» свої від-
мінні від російських соціял-демократівзавдання Ленін пляму-
вав як «буржуазний націоналізм». Він не допускав автономно-
го існування неросійських соціял-демократичних партій у
Росії з своїми «конкретними завданнями», відмінними від зав-
дань російської соЦіял-демократії, як партії гнобительської
нації.
Уже з 1903 року Ленін рішуче заперечував федерацію на-
ціональних держав і проповідував централізовану державу.
Він писав: «Не справа пролетаріяту проповідувати
федералізм і національну автономію» (т. 6, стор. 293). «Ми
безумовно... за централізацію і проти міщанського ідеалу
федеративних відносин» (1914, т. 21, стор. 87). По революції
Ленін заперечував федерацію, намагався сполучити її з
централізмом, якому був незмінно вірний. Він писав: «...
237
федерація ніяк не суперечить демократичному централізмо-
ві... федерація за дійсно демократичного ладу, а й поготів за
радянської організації державного укладу, є лише переходо-
вим кроком до дійсного демократичного централізму... тепер
федерація, яку ми заводимо і яку будемо заводити, послужить
саме важливішим кроком до найміцнішого об’єднання різних
національностей Росії в єдину централізовану Радянську
державу» (1918, т. 27, стор. 180-181).
Суперечливі висловлювання Леніна в національному
питанні являються наслідком деяких його теоретичних засад,
які вже за його часу розходилися з дійсністю. Таке, наприк-
лад, цитоване вище твердження Леніна, що великі багатона-
ціональні державні об'єднання являють собою прогрес. І в той
таки час Ленін змушений був назвати прогресивним розпад
одного такого об'єднання (відокремлення Норвегії від
Швеції). За Леніном, великі багатонаціональні державні об’єд-
нання є останнім словом капіталізму, і лише через такі об’єд-
нання, говорив він, дійде до соціялізму. Ленін виходив з того
факту, що перед першою світовою війною Европа дійсно
являла собою великі колоніяльні і багатонаціональні імперії.
Такою була і Російська імперія, тому Ленін і боронив її цілість.
Але ці європейські імперії виявилися не останнім словом капі-
талізму, а своєрідною симбіозою рештків войовничого фев-
далізму з зростаючим капіталізмом. Ця симбіоза остаточно
збанкрутувала по першій світовій війні, а останнім словом
капіталізму виявилися вільні від февдальних традицій США. І
цьому модерному капіталізмові для його процвітання зовсім
не потрібне поширення державних кордонів і перетворення
на ще більші державні об’єднання. Зайве, наприклад, приєд-
нання Канади до США. Для модерного капіталізму безглуздо
було б включати в державні кордони, наприклад, таку відда-
лену територію, як Курильські острови. Але керівництво
КПРС, вірне ленінській теоретичній помилці щодо проґресив-
ности великих держав, вірне російським імперським тради-
ціям, вважає потрібним вкладати в це втратне підприємство
мільйони, не маючи з цього жодної користи, навпаки, лише
загострення відносин з потерпілим сусідою.
238
Отож, пережиток захланного європейського февдалізму
Ленін помилково взяв за останнє слово капіталізму й аж до
смерти вперто дотримувався ідеї, що соціялізм прийде лише
через великі багатонаціональні державні об’єднання. Розпад
європейських колоніяльних імперій, виділення з них самос-
тійних національних держав, відхід на задній плян у світовому
розвитку цих колишніх колоніяльних імперій — усе довело
помилковість теорії Леніна про прогресивність великих
державних багатонаціональних об'єднань, обмеженість цієї
теорії переважно російським відсталим досвідом.
Ця обмеженість виявилася і в суперечці Леніна з австрій-
ськими марксистами, зокрема з теоретиком національного
питання Отто Бауером. Бауер і Ленін мали на національне пи-
тання протилежні погляди. Бауер твердив, що в умовах
демократії і зокрема демократичного соціяпізму національні
відмінності будуть не затиратися, а посилюватися, бо в демо-
кратичних умовах відбувається розквіт націй. Ленін, навпаки,
твердив, що всі нації йдуть до «зближення» і «злиття», і тому
асиміляція націй прогресивна.
Бауер виходив з досвіду Австро-Угорщини. До революції
1848 року там відбувалася в містах бюрократично-абсолю-
тистська асиміляція, так що чеські, наприклад, міста були пов-
нотою германізовані. Але демократизація Австро-Угорської
імперії по революції 1848 року довела до відродження ав-
стрійських національностей, до їх розквіту, і германізація тих
таки чеських міст була витіснена їх «чехізацією». Процес при-
родний, прогресивний і справедливий з погляду рівноправ-
ности націй.
Ленін же у суперечці з Бауером виходив з досвіду Росій-
ської февдально-бюрократичної імперії, де ще не було свого
1848 року (у 1905 році він не вдався). У Російській імперії, як в
Австрії до 1848 року, відбувалася русифікація й асиміляція
націй при одночасному бурхливому розвитку капіталізму.
Засліплений цим розвитком, Ленін вважав, що це й є останнє
слово капіталізму — багатонаціональна імперія, що асимілює
всі нації. Ленін дивився на перспективи національного
розвитку очима «до 1848 року». Якби в Росії перемогла демо-
239
критична революція 1905 року, Росія пішла б австрійським
шляхом розвитку, тобто шляхом відродження і розквіту націй.
А що ця революція була роздавлена, то тим більше бурхливо
прийшов розпад імперії на національні держави в 1917 році.
Ленін даремно доводив, що у великих багатонаціональ-
них державних об’єднаннях швидше здійснюється суспільний
прогрес і створюются кращі умови для робітничого руху, бо
більші маси робітників об’єднуються в єдиний злютований
колектив, тоді як у малих національних державах робітники
роз’єднані. Але життя змусило самого Леніна, як уже сказано,
визнати, що від розпаду Швеції на дві держави скористав і
суспільний прогрес і робітничий рух. Дальший розвиток
Европи лише підтвердив це. Відокремлення Фінляндії від
Росії перетворило її з російської провінції не передову євро-
пейську націю. Виграв прогрес (а з ним і робітничий рух) від
розпаду Австро-Угорської імперії і виділення з неї Чехо-Сло-
ваччини й інших націй. Не втратив прогрес і робітничий рух і
від об'єднання розірваних польських земель в єдину націо-
нальну державу. Тут прогрес програв лише від приєднання до
Польщі чужонаціональних територій (українських, білорусь-
ких, литовських, німецьких) і гноблення нею цих національ-
ностей.
Навіть такі маленькі нації, як естонці, латиші й литовці, ви-
грали від виходу з великотериторіяльного державного об’єд-
нання (Росії) і стосовно прогресу і стосовно робітничого руху.
Бо тут особливо позитивним виявилося те, чого саме й
побоювався Ленін. Він запевняв, що роз’єднання робітників
по окремих національних державах відчужує їх. Життя ж
довело, навпаки, що в багатонаціональній державі підпоряд-
ковані панівній нації робітники гнобленої нації більш відчуже-
ні від робітників гнобительської нації, ніж у державах неза-
лежних. Поляки більше ненавиділи росіян, коли були в єдиній
державі, ніж коли відокремилися від Росії. Та й у наш час
ірляндці незалежної держави Ірляндії миролюбніше став-
ляться до англійців, ніж ірляндці Північної Ірляндії, що
входять до спадку англійської держави.
240
Ленін перебільшував можливість мирного співіснування
націй у багатонціональній державі. Як приклад він наводив
Швейцарію, де немає навіть єдиної державної мови. Але
Швейцарія єдиний у світі й історії виняток, посталий,
можливо, тому, що за спиною кожної швейцарської націо-
нальнеє™ стоїть її національна держава: за німцями — Німеч-
чина, за французами — Франція, за італійцями — Італія. Вони
забезпучують рівноправність своєї національности у швей-
царській федерації. Покищо історія не знає випадку рівно-
правного і мирного співіснування націй в одній державі. Ле-
нін запевняв у випадку з євреями, що чим далі вони відходять
від февдального застою й відсталости, тим швидше асимілю-
ються. Євреї в царській Польщі, писав Ленін, замкнуті в ґетто,
у своїй національній відрубності, а в Нью-Йорку вони, мовляв,
асимілюються. Створення єврейської держави Ізраїль, під-
тримане прерважнрю більшістю єврейського народу в діяс-
порі (у Нью-Йорку в першу чергу), спростовує це твердження
Леніна. Спростовується воно і на прикладі інших національ-
ностей. Ще до першої світової війни Ленін говорив про «бель-
гійську націю». Тепер таке поняття не існує. З подоланням
февдальних решток і застою, з зростанням цивілізації в
демократичній Бельгії загострюється боротьба флямандців з
валонами.
Ще разючіше відродження в наш час такої маленької нації,
як баски. За часів Леніна басків вважали етнографічним пере-
житком. І от сьогодні баски досить відчутно заявляють пре-
тенсії на національну рівноправність. Преса повідомляє про
національні претенсії французьких бретонців, яких до цього
часу мало хто відрізняв від французів, про подібні претенсії
англійських валійців і т. д. На всякий випадок робиться дедалі
ясніше, що національне питання розв’язується не за Леніном,
не на шляху «злиття» націй, тобто фактичного поглинення
великими націями малих чи слабіших, а на шляху диференція-
ції націй, що є наслідком демократизації світу і пов’язаного з
цим зростання самосвідомости кожної людини й кожного
народу, зростання нетерпимости до нерівноправности. Хибно
бачити в цьому перешкоду для прогресу і робітничого руху.
Як представник панівної нації, Ленін не міг повнотою
звільнитися від її ментальности. Тому й національне питання
він розглядає лише з погляду економічного прогресу й між-
народного робітничого руху, припускаючи або не припускаю-
чи в кожному окремому випадку звільнення гноблених націй.
«Це питання, — пише він, — соціял-демократична партія му-
сить розв’язувати в кожному окремому випадку... з погляду
інтересів усього суспільного розвитку й інтересів клясової
боротьби пролетаріяту за соціалізм» (1913, т. 19, стор. 386).
Нібито звільнення гнобленої нації може суперечити інтересам
суспільного розвитку і боротьбі робітників за соціалізм.
Саме цей утилітарний підхід до боротьби гноблених націй
і привів до страшних неподобств, що панували в Середній Азії
під російською радянською владою навіть на п’ятому році її
існування.
Ці неподобства так описані на X з'їзді більшовицької партії
в 1921 році представником середньоазійських народів,
кандидатом у члени ЦК РКП(б) Сафаровим. Він переповідає
розповіді киргизів: при царі
в 1916 році до нас приїхав генерал Фольбаум і зажадав, щоб ми
пішли на тилові роботи (під час війни); ми відмовилися, і тут
таки нас почалирозстрілювати, відбирати доми і передавати їх
російським переселенцям. Потім прийшла Лютнева революція
[...] почали говорити, що киргизи стоять за Миколу (царя), і
тому нас знову почали грабувати й розстрілювати, зашивали в
кошми, обливали гасом і підпалювали або закопували живими в
землю.
У 1918 і 1919 роках (за радянської влади), [...] російське
великодержавне куркульство [... ] волею долі виявилося
«носієм» пролетарської диктатури на окраїнах [... ] За статис-
тикою Семиреченської обпасти, за час революції російське кур-
кульське землеволодіння збільшилося з 43 до 70%. Зауважте,
товариші, це... за час радянської влади! І в той же час число ви-
мерлих киргизів у Семиреченській області збільшилося до
35%... Друге число — втрата 70% худоби у цих киргизів.244
244. «Десятьій сьезд РКП(б). Стенографический отчет». Москва,
1963, стор. 191-193.
242
І стосовно «прогресу» у розв’язанні національного питан-
ня говорив Сафаров: «У нас дуже багато товаришів (росіян),
що уявляють, ніби вони мислять по-марксистськи, говорять:
"Перед нами стоїть питання, до якого треба підходити з погля-
ду корисности більш високих економічних форм”. І от, бачачи
благоденствуючого куркуля, з одного боку, і зубожілого
киргиза — з другого, що йде до цього куркуля наймитом, вони
говорять, що це куркульське господарство належить охоро-
форму». А господар цієї «вищої економічної форми» (свідчить
Сафаров) «семиреченський куркуль... ще до цього часу три-
має десятки наймитів, має сотні голів худоби і полює на кирги-
зів, як на дичину».245
З погляду гнобленої нації важливий не лише економічний
прогрес і не лише інтереси робітничого руху, а й те піднесен-
ня, латос нації, що домоглася рівноправности й відродження,
чого не розуміє нація, що не знала гноблення, як не розумів і
Ленін, що бачив у національно-визвольній боротьбі лише
«буржуазно-демократичний рух». До речі, стосовно характе-
ристики національно-визвольного руху як «бружуазно-демо-
кратичного» у Леніна на II конгресі Комінтерну виник кон-
флікт з представниками колоніяльних народів, у зв’язку з чим
Ленін змушений був поступитися, заявляючи: «Наслідком
цієї дискусії ми дійшли до одноголосного рішення про те, щоб,
замість "буржуазно-демократичного руху’’, говорити про на-
ціонально-революційний рух» (т. 31, стор. 216).
Часто в творах Леніна можна бачити, що гостроту націо-
нального руху він розуміє лише як відповідь на гноблення.
Ліквідація цього гноблення веде, за Леніном, до зближення й
«злиття» гнобленої нації з панівною. Відродження гнобленої
нації як самодостатнє явище (а не лише як відповідь на гноб-
лення і нерівноправність) Ленін не розумів. Часто вживане
ним «злиття» націй він не пояснював. Але із змісту його
висловлювань поняття «злиття» означає тільки асиміляцію,
розчинення слабої нації в сильнішій. І. Ленін посилається, на
245. Там таки, стор. 192, 194-195.
243
історію, яка, мовляв, знає випадки поглинення одних націй
іншими. «Інтереси робітничої кляси, — сказано в написаній
Леніном більшовицькій резолюції 1913 року, — вимагають
злиття робітників усіх національностей даної держави в
єдиних пролетарських організаціях — політичних, професій-
них, кооперативно-освітніх і т. д.» (т. 19, стор. 385). Очевидно,
що в усіх цих організаціях вживано російську мову. Поперше,
тому, що наприклад, в Грузії російський робітник не знав і не
хотів знати грузинської мови, у Польщі — польської і т. д.
Подруге, тому, що користуватися в громадських організаціях
не-російською мовою в царській Росії було заборонене.
Таким чином Ленін свідомо вимагав русифікації й асиміляції
робітників неросійських націй.
Національні різниці для Леніна — це не різноманітність
життя, що творить його яскраву гармонію, а прикрий пережи-
ток і перешкода на шляху до об’єднання робітничої кляси й до
економічного прогресу. При цьому належить підкреслити, що
до першої світової війни про економічний прогрес Ленін
говорив як про прогрес капіталістичний з його асиміляцією
націй. І вітав цей прогрес як підготову соціялізму.
Національну рівноправність може забезпечити, за Лені-
ном, лише повна демократія. Одначе в капіталістичному
суспільстві не можлива, за Леніном, ні повна демократія, ні
отже, й повне самовизначення націй. Але й за соціялізму,
згідно з ним, не може бути встановлена фактична рівноправ-
ність націй. Міркування Леніна вцьому питанні дуже актуальні
й сьогодні. У 1916 році він писав:
За капіталізму знищити національний гніт неможливо.
Для цього потрібно знищити кляси, тобто увести соціалізм. Але,
базуючись на економіці, соціалізм зовсім не зводиться цілкови-
то до неї. Для усунення національного гніту потрібен фунда-
мент — соціалістичне виробництво, але на цьому фундаменті
потрібна ще демократична організаціа держави, демократич-
на арміа й ін. Перебудувавши капіталізм на соціялізм, пролета-
ріят створює можливість повного усунення національного
гніту; ця можливість перетвориться на дійсність «тільки» —
«тільки»! — за повного заведення демократії у всіх ділянках (т.
22, стор. 311).
244
Ленін вважав, що світова пролетарська революція забез-
печить остаточне і справедливе розв’язання національного
питання, бо, писав він, «єдність і братерський союз робітників
усіх країн не мириться ні з прямим, ні з посереднім насиль-
ством над іншими народностями» (т. 24, стор. 424). До світової
пролетарської революції Ленін відкладав остаточне розв’я-
зання національного питання в СРСР, тобто забезпечення
повної рівности націй, щоб не було згаданого «ні прямого, ні
посереднього насильства над іншими народностями». А це
насильство існувало в СРСР від початку Жовтневої революції
як традиція царської Росії. Свідчення на це — згаданий виступ
на X з’їзді РКП(б) представника середньоазійських народів
Сафарова. Насильство існувало вусіх національних республі-
ках, хоч і не в такій варварській формі, як у Середній Азії. На-
приклад, при утвердженні радянської влади на Україні на
початку 1918 року воєнною силою наслані з Росії червоні вій-
ська розстрілювали українців лише за те, що при обшуках зна-
ходили посвідчення українською мовою (а не російською).
Так був розстріляний на вулиці і лівий український міністер
Олександер Зарудний, що підтримував таємно зв'язки з біль-
шовиками. Але в нього знайшли на вулиці посвідчення україн-
ською мовою.
Усі ці відхилення від більшовицьких деклярацій про рів-
ноправність націй виправдувалися тоді практичною метою —
спочатку утвердити диктатуру пролетаріяту, а потім здійсню-
вати рівноправність націй. Але це здійснення не прийшло і піс-
ля утвердження диктатури, тобто по закінченні громадянської
війни. Тут вийшло як в революції 1905 р. Тоді царський уряд
казав: спочатку втихомирення, а тоді реформи. Коли револю-
ція була «втихомирена», реформи для царя стали непотрібні.
Так і тепер — після перемоги в громадянській війні, зокрема
над самостійницькими національними рухами, більшовики
вважали непотрібними поступки поневоленим народам. Після
війни активізувався російський шовінізм, навіть із спробами
теоретичного обґрунтування. Так, конференція більшовиків
України в 1921 році записала в своїй резолюції з національно-
го питання, що український національний рух був проґресив-
245
ний у боротьбі проти уряду Корейського. Але по захопленні
влади робітник ' клясою національний рух набирає контр-
революційного ..ирактеру, робиться «засобом для нацькову-
вання трудящих мас України проти робітників і селян Росії.246
Не прийшла і світова пролетарська революція, яка, за
Леніном, допомогла б утвердити національну рівність в СРСР.
З цього приводу Ленін за рік до своєї смерти писав, що
перебудувати царські апарати і розв’язати національне
питання «за п’ять років при відсутності допомоги від інших
країн і при перевазі "занять" воєнних і боротьби з голодом не
було жодної можливости» (вид. V, т. 45, стор. 357). Ленін був
поставлений перед конечністю розв'язувати національне
питання в льокальних рамках Росії. І прийшов до висновку, що
диктатура пролетаріяту в Росії може утриматися в капіталі-
стичному оточенні лише при фактичній (а не тільки
декляративній) рівності націй. Але перешкодою до цієї
рівности й співдружности націй є найперше великодержавний
російський шовінізм. У записці до Політбюра в жовтні 1922
року хворий уже Ленін писав: «Великоросійському шовінізмо-
ві оголошую бій не на життя, а на смерть. Щойно лише
позбавлюся клятого зуба, з’їм його всіма здоровими зубами»
(т. 33, стор. 355).
За два роки до смерти Ленін приділяв багато уваги
конкретному розв’язанню національного питання в СРСР. Тут
він зіткнувся з поглядами генерального секретаря ЦК РКП(б)
Й. Сталіна. Останній висунув проект розв’язання національ-
ного питання в дусі автономізації, тобто — щоб неросійські
радянські республіки влилися в Російську на правах автоно-
мії. у листі до Політбюра від 27 вересня 1922 року Ленін піддав
проект Сталіна критиці. Замість автономізації, він пропонував
добровільне об'єднання радянських республік, у тому числі й
Російської, у новий державний утвір - СРСР на основі цілко-
витої рівноправности. «Ми, — писав Ленін, — визнаємо себе
246. «Комуністична Партія України в резолюціях і рішеннях...», т. І,
стор. 148. Те саме писали в своїх резолюціях більшовики Білорусії.
246
рівноправними з Українською СРР й іншими і нарівні з ними
входимо в новий союз».247
ЗО і 31 грудня 1922 хворий Ленін продиктував стеногра-
фістці лист «До питання про національності, або про "автоно-
мізацію”», в якому запропонував свій плян розв'язання націо-
нального питання в СРСР. У листі викладені конечні заходи.
Передусім - свобода виходу з СРСР для кожної союзної
республіки, що до нього входить.
Коли ж радянський апарат, писав Ленін, лишатиметься
шовіністичним, тоді «свобода виходу з СРСР виявиться
порожнім папірцем, неспроможним захищати російських
інородців від нашестя того... великороса-шовініста, суттю
своєю падлюки й насильника, яким є типовий російський
бюрократ», (вид. V, т. 45, стор. 357). Боронячи далі націоналізм
нації гнобленої від націоналізму нації гнобительської, Ленін
писав:«... інтернаціоналізм з боку гнобительської чи так званої
"великої" нації (хоч великої тільки своїми насильствами,
великої тільки так, як великий держиморда) повинен містити-
ся не тільки в збереженні формальної рівности націй, а й у
такій нерівності, яка компенсувала б з боку нації гнобительсь-
кої, нації великої, ту нерівність, яка складається в житті фак-
тично. Хто не зрозумів цього, той не зрозумів дійсно
пролетарського ставлення до національного питання, той
лишився, по суті, на точці погляду дрібнобуржуазній і тому не
може не скочуватися щохвилини до буржуазної точки
погляду» (там таки, стор 359).
Отож Ленін не вдоволявся формальною рівністю націй, а
вимагав фактичної. Здійснити цю рівність можуть, за Леніном,
«бодай якось успішно лише націонали, що живуть у даній рес-
публіці». Крім цієї передачі влади в національних республіках
«лише націоналам» (при тому, не лише з самого походження, а
й з переконання), Ленін вимагав зробити національну мову в
цих республіках панівною. «Треба ввести найсуворіші прави-
ла, — писав Ленін, - стосовно вживання національної мови в
247. «Коммунист», 9, 1956, стор. 26.
247
іншонаціональних республіках... і перевірити ці правила
особливо пильно» (там таки, стор. 361).
Коли ж рівність націй у новоствореному СРСР не
здійсниться, то, писав Ленін, «не слід відмовлятися наперед
ніяким чином від того, щоб у наслідок усієї цієї роботи повер-
нутися на наступному з’їзді рад назад, тобто лишити союз
радянських соціялістичних республік лише у відношенні во-
єнному і дипломатичному, а в усіх інших відношеннях
відновити повну самостійність...» (там таки, стор. 361-362).
Ці вказівки Леніна лягли в основу ухвал XII з'їзду РКП(б) в
квітні 1923 року. Прикований хворобою до ліжка, Ленін не міг
бути на цьому з’їзді. Керуючу з'їздом, Сталін в написаній ним
резолюції з національного питання значно ослабив ленінські
вказівки. Наприклад, він домігся, щоб у Раді Національностей
(друга палата парляменту СРСР) за РРФСР була закріплена
переважна більшість голосів. Це була фактично автономізація
лише з іншого кінця. Критики цієї лінії Сталіна говорили на
з’їзді, що рівність союзних республік можлива лише тоді, коли
жодна з них не матиме в Раді Національностей понад дві
п'ятих голосів.
Але в радянських умовах питання рівности націй
розв’язувалося уже й за Леніна не в Раді Національностей, а в
комуністичній партії. А партійні кадри були заражені російсь-
ким шовінізмом. Про це Ленін говорив ще на VIII з'їзді партії в
1919 році:«Поскреби декого з комуністів— і знайдеш велико-
російського шовініста... Він сидить у багатьох з нас, і з ним
треба боротися» (т. 29, стор. 172-173). Знаючи про цю хворобу
партійних кадрів, Ленін у листі проти сталінської «автономі-
зації» все ж довіряє цим російським партійним кадрам ролю
арбітра в національних відносинах. Він пише, що незгода між
Москвою і національними республіками «може бути паралізо-
вана достатньо партійним авторитетом, якщо він буде засто-
совуватися з більш-менш достатньою обачністю й безсторо-
ністю» (вид. V, т. 45, стор. 362).
Словом «якщо» Ленін висловив непевність щодо об’єктив-
ности партійного авторитету РКП(б). Повну впевненість дало
б розчленування РКП(б) на самостійні компартії союзних
248
республік, як самостійні сьогодні компартії в соціалістичних
країнах Східньої Европи. Але тут самостійність одержана не з
рук Москви, вона витворилася історично. Самостійність
компартій союзних республік на початку двадцятих років
була неможлива, бо вони були російськими партіями, вірніше
— частинами однієї російської партії, що не допустила ство-
рення неросійських компартій у національних республіках.
Наприклад, на Україні більшовики роздавили дві українські
комуністичні партії (боротьбістів й укапістів). Роздавлені були
й спроби українців-більшовиків створити незалежну від
РКП(б) українську більшовицьку партію.
Але Ленін і не хотів рочленовувати РКП(б). Він до кінця
життя не позбувся своєї теорії великих державних об'єднань,
як єдиного шляху до соціялізму. А вже як централізована ро-
сійська партія мала очолити неросійські народи, то повна на-
ціональна рівність лишалася надосяжною утопією.
Старі більшовики-підпільники, що очолили компартію,
швидко підпали під вплив шовіністичних російських апаратів,
і їх нехіть до відродження радянських націй посилилася. Цей
націоналізм більшовицьких кадрів яскраво схарактеризував
український старий більшовик Микола Скрипник. НаXII з'їзді
РКП(б) він сказав:
Великодержавні забобони, всмоктані з молоком матері,
стали інстинктом у багатьох і багатьох товаришів. Пригадайте,
як багато й багато товаришів у нас були шоковані, коли наш
союз республік прийняв назву не РРФСР, а СРСР. Пригадайте,
які розгублені розмови чути було серед товаришів про перейме-
нування Російської комуністичної партії на Комуністичну
партію СРСР, як багато було таких, що вважали принципово
неприпустимою саму поставу питання про це, чимось образли-
вим... ніби в цьому відстоюванні назви партії не за територією, а
саме за російською національністю немає своєрідного велико-
державництва/1"
248. «Двена.ч іатьій сьезд РКП(б). Стенографический отчет».
Москва, 1968, стор. 571.
249
Грузин Сталін-Джуґашвіллі, щоб заслужити довір’я цих
керівник кадрів РКП(б), почав грати на їх великодержавних
російських настроях. По смерті Леніна національна політика
компартії почала все більше відходити від його заповітів XII
з'їздові партії. Уже за Сталіна національна політика компартії
стала одверто великодержавною. Тепер вона відкрито
просякнута російським шовінізмом.
250
ПОКАЗНИК ІМЕН
Авдієнко — 78
Александров Іван — 133
Александрова А. — 38
Алексєєв Н. — 187, 188, 210
Алілуєва — 188
Алий — 138
Авторханов А. — 154,196
Амальрик Андрей — 196
Антонов-Овсєєнко Владімір —
40, 41
Арманд Інесса — 26
Армстронґ Дж. — 6
Ауссем Володимир — 38
Артем (Сергєєв) 42, 114
Аркадій — 53
Бажан Микола — ЗО, 31
Балицький Всеволод — 148, 151,
153
Баженов Борис — 59
Бандера Степан — 176, 184
Бауер Отто — 29, 208, 209, 239
Берів Лаврентій — 199, 200, 202
Блакитний (Елланський) Василь
— 75, 84, 85, 100, 110
Бойко — 55, 56
Борис — 5
Боцюрків Богдан — 6
Бош Євгенія — 38
Брежнєв Леонід — 168, 179, 213,
214, 216, 218-221
Бубнов Андрей — 45, 47, 48, 65
Бухарін Ніколай — 48, 140, 141
Буценко Офанасій — 45, 46, 68,
110
Варта Євгеній — 187
Вільсон Будро — 71
Виговський Іван — 161
Вишинський Андрей — 163
Власов Андрей — 170, 181
Близько Олексій — 152
Волін М. — 6
Волобуєв Михайло — 79, 97, 102,
131-137, 139
Вранґель Петро — 81, 114, 125
Вронський — 96
Врублівський — 46, 68
Галаган Микола — 68
Галушко Є. М. — 109, 128
Гамарник Ян — 47
Герасимович Сильвестр — 166
Гермайзе Йосип — 143
Герцен Александр — 11, 20, 21,
26, 27, 29
Гітлер Адольф — 8, 156, 157, 163,
164, 166-168, 173, 175, 176, 178
Голубничий (Голуб) Всеволод —
6, 9, 154, 167, 172
Гомулка Владислав — 201
Г орлецький — 142
Горновий О. — 185, 186, 188
Греков Борис — 144
Гривнак Андрій — 166
Григоренко Петро — 204
Гринько Григорій — 75, 84, 90, 95,
97, 107, 110, 135, 213
Гришко В. І. — 6
Грозний Ів. — 162
Грушевськии Михайло — 137,
150, 161
251
Ґорький Максим — 150
Даденков Ю. —224
Денікін Антон — 42, 63, 64, 71,73,
74, 114, 133
Дзюба Іван — 149, 204, 209, 214,
224
Дзюба Юрій — 228
Джілас Мілован — 170, 187
Дідич Йосип — 78
Доброгаєв Віктор — 134
Донцов Дмитро — 175
Дорошенко Петро — 161
Драгоманів Михайло — 161
Драгомирецький Антін — 78
Дурдуківський Володимир — 143
Дюканов — 159
Енгельс Фрідріх — 23, 28, 231
Єфремов Сергій — 143, 161
Єжов Ніколай — 155, 199
Жданов Андрей — 192
Заньковецька Марія — 113
Зарудний Олександер — 41, 224
Затонський Володимир — 34, 35,
38, 41, 45, 47, 69, 84, 85, 100, 136,
149, 153, 155
Зінов’єв Григорій — 91, 127, 141
Зорін С. — 187, 188, 210
Ільф Ілья — 53
Ібраґімов Велі — 97
Кавтський Карп 23
Каганович Лазар — 79, 81,99,100,
105-110, 119, 121-123, 126, 127
130, 137, 147, 157, 158, 192
Каледін Алексєй — 67
Калліо — 164
Каменєв Лев — 141
Камінський Анатоль — 6
Касьяненко Євген — 46, 68, 110
Квірінґ Емануїл — 43, 46, 47, 50,
99, 100
Керенський Александр — 86
Кін Д. — 64
Кіркіж Киприян — 104
Кіров Сергій — 150, 152
Кириченко Олексій — 201, 208
Ковпак Сидір — 172
Колчак Александр — 41, 114, 133
Ковенко Михайло — 72
Ковалів Левко — 75
Колярж В. — 6
Коляска Іван — 225, 226
Конквест Роберт — 5
Кононенко Константин — 184
Корнійчук Олександер — 174, 201
Коротченко Дем’ян — 162, 192
Косіор Станіслав — 47, 48, 144,
145, 147, 148, 151, 153, 155, 157
Косинка Григорій — 152
Костов — 193
Костюк Григорій — 6, 9, 148, 154
Котляр Андрій — 55, 56, 63
Коцюбинський Михайло — 40
Коцюбинський Юрій — 40
Кошелівець Іван — 6
Крейсберґ Ісак — 35, 37, 47
Кривоніс Петро — 159
Криворотченко Дем’ян — 46, 68
252
Крушельницький Антін — 152
Кузьмін Н. Ф. — 171
Куліш Микола — 126
Куліш Пантелеймон — 161
Кулик Іван — 6, 38
Кулиниченко Павло — 78
Кутузов Михаїл — 162, 169
Лавріненко Юрій — 6, 9, 121
Лапчинський Юрій — 34, 38, 47,
50, 60, 68, 69, 70, 78, 79
Лебедь Микола — 185
Лебідь Дмитро — 81,88,90, 91,99,
101, 131
Левицький Борис — 6
Левицький Кость — 166
Легейда — 46, 68
Ленін Володимир —7-9,11,15-36,
48-50, 56,58, 61, 62, 71, 74, 82, 88,
89, 92, 96, 107, 122, 127, 132, 138,
139, 159, 178, 197, 202, 204, 217,
231-248
Лібкнехт Вільгельм — 86
Лісовик Олександер — 110
Лисяк-Рудницький Іван — 6
Лихолат Андрій — 37
Лук'яненко.Лев — 209
Луцький Остап — 166
Луцький Юрій — 6
Любченко Панас — 75, 110, 153,
155, 158, 159
Люксембург В. — 86
Мазлах Сергій — 6, 34, 44, 50, 60,
69, 70, 71
Мазуренко Юрій — 78
Мазепа Іван — 136, 161
Майоров — 129
Майснер Борис — 5
Майстренко Іван — 6, 131
Макєєнко — 103, 137
Максимович Карло — 130
Маланчук — 225
Малєнков Георгій — 196, 200, 201
Малицький — 138
Мануїльський Дмитро — 86, 163,
190
Маркітан — ПО
Маркс Карп — 23, 28, 178, 202, 231
Мартинов — 42
Мартов Л. — 5
Марченко Дмитро — 104
Махно Нестор — 54
Маяковський Владимир — 122
Медведів Юхим — 39, 46, 68
Межлаук Валерій — 48
Меленевський Маріян — 14, 15
Мельніков Леонід — 193, 195
Мельник Андрій — 176
Минько Василь — 201
Мирон-Орлик Дмитро — 176
Михайличенко Гнат — 75
Мілюков Павел — 34
Мінц — 108
Міцкевіч Адам — 120
Многогрішний Дем’ян — 161
Мойсеєнко — 103, 137
Молотов Вячеслав — 147, 163
Мстиславський Сергєй — 45
Муравйов Михаїл — 40, 41,43, 50
Мусульбас Іван — 110
Мухітдінов — 208
253
Наполеон — 168
Невський Александр - 162, 169
Неронович Євген — 45, 67, 68,
101, 110
Ніковський Андрій — 143
Німчук Іван — 166
Новодворський Іван — 166
Овчаренко Федір— 225
Орджонікідзе Серґо — 150
Павло — 56
Пайпс Р — 6
Панченко Михайло — 75
Петро Перший — 162, 168
Петров Євгеній — 53
Петровський Григорій — 147,155,
159
Петровський Д. — 37
Підпорний Микола 208, 221, 222
Плющ Леонід — 204
Покровський Михаїл — 143
Полтава П. — 185-188
Полоз Михайло — 75, 110
Полуботок Павло — 161
Попенко Наця — 55, 56
Попов Микола — 6, 59, 62, 83, 84,
88, 98, 99, 155
Попов Павло — 68
Постишев Павел — 103, 104, 117,
137. 147-156
Потічний Петро — 6
Приходько Антін — 75
Прокоп Мирослав — 6
Прокопович Феофан — 136
П ятаков Ґеорґій — 35, 45-49, 235
П ятаков Леонід — 37
Равич-Черкаський Мойсей — 6,
59, 87,101-103
Радзійовський Януш — 6
Радченко — 46, 68
Радченко Андрій — 103, 137
Раєк — 193
Райнгольд — 134
Раковський Християн — 73, 81,
90, 95, 100, 123
Рафес Мойсей — 49
Решетар Дж. — 6
Рибалка Л. — 12, 17-26, 28, 29, 33
Риков Алексєй — 140, 141
Рильський Максим — 30, 31, 113,
208, 209
Рібентроп Йоахім — 163
Річицький Анд. Пісоцький Ана-
толь — 78, 136, 150
Робесл'єр Максимільєн — 177
Рогач Іван — 174
Родічев — 19
Розенко Петро — 216
Рокосовський Константин — 116
Рудич П. — 196
Рябцев — 41
Садовський Валентин — 85, 95,
96
Сафаров — 242, 243, 245
Сергєєв (Артем) — 42
Серьога — 59
Сетон-Ватсон Г. — 6
Сіверо-Одоєвський — 45
Скаба Андрій — 211, 225, 227
Скоропадський Павло — 42
Скоропис-Йолтуховський Олек-
сандер — 15
254
Скрипник Микола — 8, 34, 44-50,
60, 69, 70, 74, 79, 81, 83, 90, 93-97,
107-110, 113-119, 125-131, 136,
149-154, 161, 249
Слабченко Михайло — 143
Сланський — 193
Слєпов Л. — 197, 198
Слинько Петро — 45, 46, 68
Сольчаник Роман — 6
Сосюра Володимир — 113, 193
Сталін Йосиф — 8, 29, 39, 58, 59,
85, 89, 90, 91, 94, 95, 97, 98-109,
119-124, 129, 132, 138-141, 145-
152, 155-159, 162, 163, 168, 170,
175-178, 181, 183, 185, 189, 193-
205, 207, 209, 212, 217, 221, 246,
248, 250
Старицька-Черняхівська Люд-
мила — 143
Старосольський Володимир —
166
Стахів Євген — 176
Степовий — 96
Суварін — 6
Суворов Александр — 162, 169,
202
Султан-Галієв — 81, 95-97, 101
Сухомлин Кирило — 155
Сьомушкін — 45
Таран Федосій — 154, 158
Теліга Олена — 174
Терлецький — 45
Тіто Йосип — 161, 187
Тимофієва Галя — 46, 68
Тимошенко Семен — 165
Тичина Павло — 113
Ткаченко Михайло — 78
Толстой Алексей — 141
Томський — 141
Троцький Лев — 5, 42, 58, 65, 100,
106, 114, 123, 127, 139-141
Трубецкой Е. — 22
Туринський Роман (Кузьма)
130
Тютюнник Юрій — 114
Упир Василь — 63
Фальківський Дмитро — 152
Феденко Панас — 6, 13, 86
Фішер Луїс — 5
Фольбаум — 242
Франко Іван — 113
Фрунзе Михаїл — 91
Хатаєвич Мендель — 155
Хвильовий Микола — 79, 97, 102,
119-126, 128, 130,131,137,139,150
Хвиля Андрій — 107, 128, 153,158
Христюк Павло — 6, 40, 42, 62, 69
Хрущов Микита — 8, 104,152,156-
162, 166,168,179,189,190-196, 200,
202, 204-209, 212-219
Чабай — 110
Чехівський Володимир — 49, 143
Чорновіл Вячеслав — 144, 204,
209, 214
Чубар Впас — 107, 124, 126, 147,
153, 155
Шанковський Лев — 175, 176
Шапіро (Сухий) — 108
255
Шапіро Л. — 5
Шахрай Василь — 6, 34, 38, 44, 47,
50, 60, 68-71, 76
Шевченко Тарас — 228
Шелест Петро — 222-227
Шелехес Ілля — 155
Шліхтер Александр — 61
Шпорлюк Роман — 6
Шумський Олександер — 75, 79,
84, 85, 97, 100, 102, 106-108, 110,
119, 124, 126, 127-131, 137
Щербицький Володимир — 227
Юркевич Лев — 11, 15-18, 26, 28,
29, 33, 235
Яворський Матвій — 102,103,150
Яворський Стефан — 136
Яворський Юрій — 78
Якір Йона — 155
Яковлев (Епштейн) Яків — 50
256
Від Автора.......................................... 5
Розділ І.......................................... 11
ПЕРЕДІСТОРІЯ КПУ
— Роля України в історії більшовизму. — Більшовики України
іґнорують українське питання. — Боротьба українських марксистів за
автономію робітничого руху на Україні. — Дискусія між Леніном та
ідеологом УСДРП Л. Юркевичем. — Австрійський і російський тип
розв’язання національного питання. — Герцен і Ленін в порівнянні
Юркевича.
Розділ II ........................................ 32
СТВОРЕННЯ КП(б)У І ЗБРОЙНА БОРОТЬБА ЗА СОВЄТИЗАЦІЮ
УКРАЇНИ
— Передбачення Леніна, що в демократичній Росії буде забезпечене
«самовизначення націй аж до відокремлення» спростувала найдемо-
кратичніша республіка Керенського. — Жовтневий переворот і
конфлікт Совнаркому з Українською Центральною Радою. —
Створення більшовиками уряду Радянської України. — Війна Радян-
ської Росії проти Української Народної Республіки. — Таганрозька
нарада більшовиків України проголосила незалежність КП(б)У від
РКП(б). — І з'їзд КП(б)У у Москві скасував рішення Таганрозької
наради. — Централізм ЦК РКП(б) викликав моральний розклад в
лавах підпільної КП(б)У. — Друга радянська республіка на Україні
1919 р. і антиукраїнська політика КП(б)У спричинили її падіння. —
Самостійницькі течії українського комунізму. — Ленін визнає право
українського комуніста обстоювати самостійність радянської Укра-
їни.
Розділ III ..........................................81
КП(б)У В ДОБУ НЕПУ І УКРАЇНІЗАЦІЇ
— Військові перемоги більшовиків активізували зріст в КП(б)У
антиукраїнських великодержавницьких настроїв. — Стихійний зріст
українського відродження за непу. — Теорія боротьби двох культур
Дм. Лебедя. — Сталінська теорія автономізації, ленінський феде-
ралізм, конфедеративні ідеї Раковського-Скрипника. — XII з'їзд
РКП(б) і початок коренізації (українізації). — Червнева нарада при ЦК
РКП(б) за посилення коренізації, але й провокації проти неї (справа
Султан Галієва). — Створення СРСР. — Хто був противником
українізації КП(б)У. — Роля Л. Кагановича в українізації КП(б)У. —
Червневі «Тези» ЦК КП(б)У про підсумки українізації. — Задоволення
національних потреб українського населення в РСФСР.
Розділ IV ..........................................119
ПОВОРОТ БІЛЬШОВИЗМУ ДО РОСІЙСЬКОГО
ВЕЛИКОДЕРЖАВІЯ
— Виступ М. Хвильового за здійснення рішень XII з’їзду РКП(б) про
коренізацію. — В секретному листі до Кагановича з приводу
Хвильового й Шумського Сталін почав ревізію рішень XII з’їзду РКП(б)
про коренізацію. — Національний ухил «шумськізму» — вигадка для
послаблення українізації. М. Скрипник замість О. Шумського. — М.
Волобуєв обороняє автономію української економіки з інтернаціо-
нальних комуністичних позицій, за це — національний ухил
«волобуївщина». — Поліційний наступ на українізацію як вислід
перемоги партійного апарату. — Процес СВУ. — Насильницька
колективізація і голод 1932-1933 років на Україні. — П. Постишев —
організатор голоду і розгрому українізації. — Самогубство Хвильово-
го і Скрипника.
Розділ V............................................157
КП(б)У ПІД ЧАС ВІЙНИ І В ПОВОЄННИЙ ПЕРІОД
— Микита Хрущов — перший секретар ЦК КП(б)У закінчує розгром
українських кадрів. — Русифікація України за часів Хрущова. —
Приєднання до СРСР західньоукраїнських земель. — Напад Гітлера
на СРСР. — Совєтський і нацистський терор на Україні. — Перемога у
війні викликала вибух великодержавного російського шовінізму. —
Шовіністичний тост Сталіна 24 травня 1945 року. — Виселення і
геноцид малих народів СРСР. — Підтримуваний партією антисемі-
тизм. — Українська Повстанська Армія і її національно-визвольна
програма. — Фальшиве поширення конституційних прав УРСР
Москвою. — Боротьба з українською національною свідомістю і
чистки в КП(б)У.
Розділ VI ............................................195
КПУ ПІСЛЯ СМЕРТИ СТАЛІНА. (ДОБА ХРУЩОВА)
— Загадкова смерть Сталіна. — Невдалі спроби наступників Сталіна
послабити владу партійного апарату. Усунення Мельнікова з України
за перегинання в русифікації Західньої України. — Тези ЦК КПРС про
300-річчя «возз’єднання» України з Росією вияв нової форми
антиукраїнського великодержавія. — Приєднання до УРСР Криму без
забезпечення там національних прав української людности. — XX з’їзд
КПРС і осуд культу Сталіна. — Зріст заворушень в СРСР, революція в
Угорщині, зміни в Польщі й Чехо-Словач.чині. Децентралізація
керування економікою (раднаргоспи) і зріст національного «мєстні-
чества». — Реванш Москви: 1) централізм в розподілі фахових кадрів
(перемішування їх), 2) закон Хрущова про необов’язковість національ-
них мов в союзних республіках. — Нова програма КПРС закріплює
русифікацію. — Зріст на Україні дисидентства, український Самви-
дав.
Розділ VII........................................... 213
КОМУНІСТИЧНА ПАРТІЯ УКРАЇНИ В ДОБУ БРЕЖНЄВА
— Причини усунення Хрущова. — Ліквідація раднаргоспів, посилення
централізму, обмеження прав союзних республік. — Національне
питання на XXIV з’їзді КПРС, теза з’їзду про єдиний радянський народ і
тотальна русифікація. — Перший секретар ЦК КПУ П. Шелест і
причини його падіння. — Зріст антирусіфікаційних настроїв на
Україні.
Додаток ..............................................231
ЛЕНІН І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ