/
Автор: Павлюк С.П.
Теги: історія україни україна етнографія культура україни агротехніка землеробство
Год: 1986
Текст
АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ РСР ІНСТИТУТ МИСТЕЦТВОЗНАВСТВА, ФОЛЬКЛОРУ ТА ЕТНОГРАФІЇ ім. М. Т. РИЛЬСЬКОГО ЛЬВІВСЬКЕ ВІДДІЛЕННЯ С.П.Павлюк НАРОДНА АГРОТЕХНІКА УКРАЇНЦІВ КАРПАТ другої половини XIX- початку XX ст. (Історико-етнографічне дослідження) КИЇВ НАУКОВА ДУМКА 1986
В монографии на основе историографических, архивннх, полевнх материалов рассмотрен и обобщен опьіт крестьянства Украинских Кар- пат по обработке пахотннх земель, вьіращив'анию, уборке и хранению урожая зерновьіх и других сельскохозяйственньїх культур. Дано зтно- графическое описание орудий труда, хозяйственньїх пометений и со- оружений, функционально связанннх с земледелием, трудових земле- дельческих традиций, народного земледельческого календаря. Для зтнографов, историков, преподавателей и студентов вузов, всех, кто интересуется культурой и бьітом украинского народа. Відповідальний редактор Р. Ф. Кирчів Рецензенти Г. И. Горинь, С, М. Трусевич Редакція літературознавства та мистецтвознавства 0508000000-355 __ П М221(04)-86 81-86 © Видавництво «Наукова думка», 1986
ВСТУП Протягом багатьох віків землеробство як один з най- важливіших видів господарської діяльності людини впли- вало на характер розвитку всіх інших сфер економічного й соціального життя населення Українських Карпат. До- слідження землеробства в етнографічному плані дає змо- гу виявити, що, маючи в основі риси, спільні для всього українського народу, воно, разом з тим, є носієм специ- фічних регіонально-етнографічних традицій агротехнічно- го процесу вирощування сільськогосподарських культур, тобто тих ознак, які утворилися під впливом місцевих еко- логічних умов, природної структури грунту, а також під дією соціально-історичних обставин. Вивчення регіональних особливостей землеробства Укра- їнських Карпат, його генетичної основи, спільних етніч- них елементів, залишків архаїчних агротехнічних знань, а також міжетнічних нашарувань у ньому дає можливість простежити загальні закономірності розвитку народної агротехніки цього історико-культурного регіону. Аналітичне вивчення кожного окремого явища народної землеробської культури українців Карпат є вагомим для пізнання землеробства взагалі й регіонального зокрема. В історичному дослідженні регіонального землеробства, особливо в капіталістичну добу, В. І. Ленін вбачав перед- умову об’єктивного вирішення ряду наукових і політичних завдань. «Землеробство в Калузькій губернії не те, що в Казанській...— зазначав він.— Не враховувати в усіх цих питаннях місцевих відмінностей значило б вдаватися в бю- рократичний централізм» І У галузі вивчення народної землеробської культури українців Карпат є певні досягнення. Разом з тим деякими буржуазними вченими пущено в обіг псевдонаукові концеп- ції щодо етнічної історії населення Карпат. На їх думку, 1 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 45, с. 188. З
карпатські схили з прадавніх часів були заселені пастушим волоським етносом, і це позначилося на формуванні всіх ланок матеріальної та духовної культури. Однак мате- ріали землеробської культури української частини Карпат неспростовно свідчать про її слов’янську основу. В науковій етнографічній літературі з питань регіональ- ного землеробства відчувається недостатня увага до на- родної агротехніки. Більшість дослідників культури на- родного землеробства розкриває генезис землеробської техніки, особливо орної, і лише принагідно, в контексті аналізу знарядь праці, згадує про агротехніку. Іноді за- бувають, що агротехніка, крім технологічного процесу ви- рощування сільськогосподарських ^культур, обіймає широ- ке коло знань селянина про навколишню природу. З агро- технічним процесом органічно пов’язана також ціла низка народних аграрно-обрядових традицій. Регіональна специфіка гірського карпатського земле- робства складалася на грунті конкретно-історичних умов соціально-економічного розвитку місцевого населення, природно-географічних умов, а також видової різноманіт- ності культивованих рослин, етнокультурних традицій та міжетнічних контактів. Суспільно-політичні та природні фактори не тільки відбилися на господарській диферен- ціації гірського селянства, а й зумовили локально-етногра- фічні відмінності у протіканні агротехнічного процесу, ви- вчення якого дає змогу відтворити давні способи вирощу- вання землеробських культур. У даній праці показано переростання простих техноло- гій тієї чи іншої стадії агротехніки в досконаліші, тобто розкрито структуру контамінаційного процесу традиційних елементів, прийомів, навиків карпатської агротехніки з новими. Агротехнічний процес виступає як динамічне явище, що розвивається у часі й просторі, тобто йому властивий діа- хронний, вертикальний зв’язок (передача інформації з по- коління в покоління) і синхронний, горизонтальний, коли його збагачення відбувається у певні історичні періоди під впливом внутріетнічних та міжетнічних контактів. Заслу- говує на увагу вертикальна етнокультурна інформація, яку 10. В. Бромлей вважає головною у характеристиці етно- су2. Спираючись на неї, можна виявити етногенетичну основу того чи іншого явища народної культури, в даному випадку — культури землеробства. 2 Бромлей 10. В. Очерки теории зтноса.— М., 1983, с. ПО. 4
Зібраний етнографічний матеріал свідчить, що генетич- ною основою карпатського землеробства були землероб- ські набутки слов’янських народів, які в більш конкретних формах, ніж певні реалії (орні знаряддя, деякі обряди тощо), перейшли з давньоруських часів. У подальшому істо- ричному розвитку традиційні елементи землеробської куль- тури степової частини України продовжували проникати в гірське карпатське землеробство. У дослідженні традиційної матеріальної культури укра- їнців Карпат вагоме місце посідає питання про походжен- ня та історичний розвиток землеробської техніки, зокрема орної. Науковий інтерес до знарядь обробітку грунту як основи землеробського виробництва викликаний передусім тією значною роллю, яку відігравало рільництво на ран- ніх стадіях соціально-економічного розвитку гірського краю. Основну увагу в роботі зосереджено на вивченні куль- тури народного землеробства українського населення Карпат у другій половині XIX — на початку XX ст., тобто того періоду, коли капіталістичні суспільно-виробничі від- носини стали основою розвитку карпатського села. Тоді ж закріпилися нові правові відносини горян, стабілізувався землеробський календар, ще більше зміцнилися давні про- дуктивні традиційні способи обробітку грунту, були дове- дені до більш удосконаленого стану знаряддя праці. Крім того, діахронний аналіз ряду агротехнічних явищ та їх генетичних джерел дає можливість на конкретному істо- ричному тлі вивчити специфічні особливості гірської куль- тури землеробства, що є головним завданням праці. Розглядувана проблема недостатньо висвітлена в етно- графічній науці. Фактично лише окремі аспекти знайшли відображення у працях істориків, етнографів, краєзнавців XIX — початку XX ст., де здебільшого побіжно перерахо- вуються народні назви знарядь обробітку грунту, сільсько- господарські культури. Однією з перших робіт такого пла- ну є монографія польського шляхетсько-поміщицького пу- бліциста й етнографа Ігнатія Любича-Червінського3. У праці порушено численні історико-етнографічні питан- ня життя населення північно-східної частини Бойківщини (південна частина Долинського і Стрийського повітів). Авторові був відомий увесь тогочасний місцевий агротех- нічний процес вирощування сільськогосподарських культур. 3 ЬиЬісх-Схениіпзкі І. Окоііса гадпіезігзка ті^сігу Зігуіет і Еот- піс§ : Сгуїі оріз зіеті, (і а XV пуск кі^зк ІиЬ осітіап іеі окоіісу.— 5
Він добре знав грунти всієї околиці — це переважно «жов- та глина», дуже важка для оранки. Тільки на «порічинах» (долини вздовж річок, вкриті чорним мулом) землероби вирощували багаті врожаї. Любич-Червінський подає відомості про агротехнічні прийоми обробітку землі, окремі знаряддя, деякі споруди сільськогосподарського призначення тощо. Цікавим є його повідомлення про початок культивування картоплі, яка на описуваній території з’явилася в середині XVIII ст. Доклад- но описує дослідник збір урожаю, наголошуючи, що всі зернові культури жали серпами, не використовуючи коси. Снопи в’язали маленькі, щоб швидше сохли, і нанизували їх на кілля в полукіпки (32 снопи). Далі подано кон- струкцію оборогу «з чотирьох високих стовпків, накритих дахом, який знизу посувається вгору» 4, куди клали звезене з поля збіжжя. Незважаючи на деякі помилки історичного плану та феодальну ідеологічну тенденційність автора, монографія Любича-Червінського цінна зафіксованими етнографічни- ми відомостями, спробою показати весь агротехнічний процес. У праці І. Вагилевича «Бойки, русько-слов’янський люд в Галичині» подана господарська диференціація селянсь- кого господарства. Якщо Любич-Червінський визначив землеробський напрямок господарства лише в передгірсь- кій частині Бойківщини, то І. Вагилевич вказує, що земле- робство було панівним заняттям на всій етнографічній те- риторії. «Нижче від рільництва,— пише він,— стоїть па- стушество» 5. Я. Головацький, описуючи складні умови для вирощування сільськогосподарських культур в цьому ре- гіоні, прийшов до помилкового висновку, що «головнішою галуззю господарювання є відгодівля худоби, овець і кіз» 6. Із прогресивних позицій у порівняльному плані подано аналіз матеріальної і духовної культури гуцулів та бойків польським письменником, істориком і громадським діячем Августом Бельовським. У роботі «Рокисіе» дослідник стис- ло визначає основні заняття етнографічних груп україн- ців Карпат: бойки — землероби і розводять велику рогату худобу, а гуцули — насамперед пастухи, а тоді вже хлібо- роби. «Бойко є землероб,— пише він.— Крім невдячного грунту, який посідає, сягає плугом і ралом всюди, де тіль- 4 іьм., з. 120. 5 Вагилевич І. Бойки, русько-слов’янський люд в Галичині — Жов- тень, 1978, № 12, с. 127. 6 Головацький Я. Мандрівка по галицькій та угорській Русі.— Там же, 1976, № 5, с. 53. 6
ки можна дістати шматок землі з-під лісу і каменя і за- сіяти його вівсом, льоном, подекуди ячменем і ярим жи- том або теж засаджує картоплею» 7. Певні відомості про народну культуру та господарську діяльність українців Карпат залишив польський письмен- ник, історик, географ і етнограф Вінцентій Поль. Мандру- ючи по Карпатах, він зібрав велику кількість польових даних з різних ділянок сільського життя горян, однак не завжди по-науковому об’єктивно їх оцінював8. В інших працях XIX ст. зафіксовано деякі моменти народного зем- леробства з різних місць Українських Карпат9. Поширення в період капіталізму нових агротехнічних прийомів із застосуванням машинної техніки, перехід до інтенсивних систем землеробства в гірських господарствах середняків, дідичів приводять до значних змін народних традиційних принципів землеробства. У зв’язку з цим в етнографічних дослідженнях все частіше зустрічаються матеріали аграрного змісту, більша увага приділяється землеробській техніці. Відомості про гуцульське землеробство подав українсь- кий етнограф ліберально-буржуазного напряму В. Й. Шу- хевич у своїй п’ятитомній праці «Гуцульщина» 10. Рільницт- во характеризується тут як одне з важливих занять меш- канців східної частини Українських Карпат. 7 Віеіоімзкі А. Рокисіе.— Сгаз : Восі. тіез., 1857, і. 6, з. 667—668. 8 Рої №. Ргасе 2 еіпо£гаШ рбіпоспуск зіокб\у Каграі.— А¥гос1а\у, 1966, з. 141—182. 9 Площанский В. Некоторьіе села Галицкой Руси.—В кн.: Лите- ратурньїй сборник Галицко-Русской матицьі. Львов, 1870, с. 31—88; Дешко А. О Карпатской Руси.— Киевлянин, 1850, кн. З, с. 14—31; Кралицкий А. Дело русского мужика зимой : (Зтногр. урьівок).— Свет, 1867, № 26, 27; Заклинський Р. Географія Русі. Ч. 1. Русь галицька, буковинська і угорська.— Львів, 1887, с. 120—121, 128; Кузів І. Жит- тя-буття, звичаї і обичаї гірського народу.— Зоря, 1889, № 15—21; Тиндюк М. Село Тухолька в стрийских горах.— В кн.: Временник ин- ститута Ставропигийского. Львов, 1982, с. 149—152; Охримович В. Про останки первісного комунізму у бойків-верховинців в Скільськім і Долинськім судовім повіті.— Зап. наук, т-ва ім. Шевченка, 1899, т. 31/32, с. 1—16. (Далі — ЗНТШ); ОоІ^Ьіог^зкі X. Ьисі роїзкі: Ле&о г\уус2а]е, гаЬоЬопу. АУагзга^а, 1830, 8. 13—18, 112—146; Мііечозкі К. АУіаботозсі о Иисиїаск па Вико^іпіе.— Рггуіасіеі доточу, 1853, N 40— 47, 49—52; Коріегпіскі І. О &бга1асИ гизкіск V/ Са1іс]’і.—Кгак6\¥, 1889, з. 5—12; №єі£єі Ь. О Нисиїаск.— Кгакбиг, 1889.— 21 з.; Зскпеііїег /. 2 кга.іи НисиІбА¥.— Ьисі, 1899, і. 5, 8. 212—220; КоІЬег^ О. Риз Каг- раска.—Вгіеіа игзгузікіе, і. 54, сг. 1, з. 170; Рарее Р. Зкоіе і Тискоі- 82сгугпа.— Ь\¥ОА¥, 1891, з. 10—11; Кеіпсії Р. Віє Нисиїеп.— \¥іеп, 1894, 8. 61—62; Рої Й2. Ргасе 2 еіпо£гаПі рбіпоспуск зіокб\¥ Каграі, 8. 136—158. 10 Шухевич В. Гуцульщина. Ч. 2.—Матеріали до українсько-русь- кої етнології. Львів, 1904, т. 4. (Далі — Матеріали...). 7
Стаття І. Я. Франка «Етнографічна експедиція на Бой- ківщину» 11 написана за результатами експедиції 1904 р., проведеної на північних схилах Карпат, і раніше зібраних матеріалів. Землеробству бойків у ній виділено один абзац, у якому І. Я. Франко робить дещо сумнівний висновок: «На польових роботах,— пише він,— бойки ціняться так само, як і гуцули, лише як косарі; це природно при їх більш пастуших і сінокосних, ніж хліборобських занят- тях» 12. Цінний фактичний матеріал, присвячений різним аспек- там матеріальної і духовної культури бойківського села, міститься в статтях представника ліберально-буржуазної галицької інтелігенції М. Зубрицького. У багатьох із них автор торкається питань народного землеробства 13. Так, у статті «Село Мшанець Старосамбірського повіту. Мате- ріали до історії галицького села» 14 дослідник докладно характеризує технологічний процес вирощування зерна на вирубно-вогневих ділянках, визначає місцеві особливості толоко-царинного двопілля, якість грунтів і способи удоб- рення їх, а також називає побутуючу землеробську техніку. Разом з тим працям Зубрицького властивий емпіризм викладу, у них відсутній порівняльний аналіз, не просте- жено генезис того чи іншого знаряддя праці чи агротех- нічного явища. Конкретними агроетнографічними даними про бойків- ське рільництво насичена монографія В. Кобільника «Ма- теріальна культура села Жукотин Турчанського повіту» 15. Тут проведено системний аналіз усього агровиробничого процесу вирощування сільськогосподарських культур. Його характеристика починається з систем землеробства — кар- патського толоко-царинного двопілля, вирубного господар- ства, городництва. Далі подається функціональний опис рільничої техніки зі спробою простежити її еволюцію, на- 11 Франко І. Етнографічна експедиція на Бойківщину.— Зібр. творів: У 50-ти т. К., 1982, т. 36, с. 68-99. 12 Там же, с. 95. 13 Зубрицький М. Село Кіндратів (Турчанського повіту).— Житє і слово, 1895, т. 4, с. 104—112, 216—230; його ж. Тісні роки : Причин- ки до історії Галичини 1846—1861 рр.— ЗНТ1П, т. 26, с. 1—16; його ж. Парцеляція війтівства поміж підданих села Мшанця 1788 р.— Там же, 1902, т. 50, с. 8—12; його ж. Маєтковий стан у Мшанці Старосамбір- ського повіту в 1910 р.— В кн.: Студії з поля суспільних наук і ста- тистики. Львів, 1912, т. 3; його ж. Годівля, купно і продаж овець у Мшанці Старосамбірського повіту.— Матеріали..., 1905, т. 6, с. 1—40; його ж. Селянські будинки в Мшанці Старосамбірського повіту.— Ма- теріали..., 1909, т. 11, с. 1—22, та ін. 14 ЗНТШ, 1906, т. 70, с. 114—167. 15 Літопис Бойківщини. Самбір, 1936, ч. 8, с. 15—74. 8
водяться також конструкції споруд, пов’язаних із земле- робством. Окремі сторони карпатського землеробства відображені в 20—30-х роках XX ст. у працях польських буржуазних етнографів, зокрема в монографії Адама Фішера «Кизіпі» 16, аналітичній праці про народну культуру слов’ян К. Мо- шинського 17. Докладний опис території (природно-географічна ха- рактеристика, водний режим, якість грунтів), яку населя- ла одна з етнографічних груп українців Карпат — лемки, міститься в статті польського географа С. Лещицького 18. Автор виступає з позиції урядових кіл, схвалюючи їхні реформи й поземельні акти. Особливо виділяє державне врегулювання посівних площ — комасації, вважаючи, що це «...для Лемківщини є справа надзвичайно важлива» 19. Насправді комасації були прихованим знаряддям поміщи- ків у дальшому процесі обезземелення трудового селянства. Серед польських дослідників найбільш повну картину аграрної культури українців Карпат відтворили відомі етнографи Я. Фальковський та Р. Райнфус. їхнім роботам властиві науковий підхід до розгляду етнокультурних явищ, систематизація етнографічного матеріалу і порів- няльний метод викладу. Я. Фальковський подав чимало нової інформації про землеробську культуру Бойківщини20 та Лемківщини2І. Широким планом, детально, з ілюстраціями представлені сільськогосподарські знаряддя із західної частини Бойків- щини та східної Лемківщини. Етнограф підкреслює, що землеробство в цій частині Українських Карпат є голов- ним заняттям, аналізує побутуючі системи землеробства: вирубне господарство, двопілля та багатопілля. Варто відзначити цікаву науково-етнографічну моно- графію Я. Фальковського «Хасіїосіпіе ро^гапісхе Нисиїзг- сухпу», де використано польові відомості з усієї Гуцуль- щини. Вчений вдало вибрав для дослідження місцевості 16 РісНег А, Кизіпі.— Ьд¥бд¥ еіс., 1928, з. 30—37, 88—90. 17 Мозгупзкі К. Киїіига Ьидо^а зіоауізп. КгакдїУ, 1929, і. 1, з. 138—149. 18 Ьезхсгускі 5. 2агуз апігоро£ео&га!ісгпу Тетко^згсгугпу.— Іп: О Ееткспузгсгугпіе. Кгакбду, 1935, 8. 14—40. 19 ІЬід.» 8. 33. 20 Фальковський Я. Село Волосате Ліського повіту.— В кн.: Лі- топис Бойківщини. Самбір, 1936, ч. 5, с. 14—28; його ж. З етногра- фічної збірки музею «Бойківщина».— Там же, ч. 8, с. 71—74. ' 21 РаІЬошзкі І., Разхпускі В. N3 родгапісги 1ешко\У5ко-Ьо]коху- зкіш.— 1931.— 128 з. 9
з найбільш розвиненим землеробством — долини річок Прут, Бистриця Надвірнянська, Бистриця Солотвинська, Лімниця, підкресливши, що на початку XX ст. тварин- ництво тут дещо підупало і селяни почали займатися «знач- но більше землеробством» 22. Ненаукове трактування низь- кого загального рівня культури селян-горян Я. Фальковсь- ким, який пояснює це причиною «величезного вродженого консерватизму», поділяє Р. Райнфус. Проте зібраний і опрацьований дослідником агроетнографічний матеріал з Лемківщини й Бойківщини 23 заслуговує на увагу проник- ненням у суть окремих явищ, охопленням суспільного тла при розкритті тих чи інших елементів аграрної культури. У працях дослідників першої чверті XX ст. містяться агроетнографічні дані з різних аспектів гірського зем- леробства. Однак деяким науковим публікаціям бракує серйозного історико-етнографічного підходу до аналізу куль- тури народного землеробства українців Карпат. Агротех- нічний процес окремими вченими розглядався без враху- вання класової диференціації та соціально-економічної структури гірського села в епоху капіталізму. Відомості цих праць недостатні для того, щоб простежити тенденції розвитку традицій у гірському селянському земле- робстві. Сучасним працям радянських і прогресивних зарубіж- них етнографів, у яких розглядається питання народного землеробства українців Карпат, властивий аналітичний підхід, класова оцінка суспільно-економічного розвитку. В основному з правильних методологічних і соціально- класових позицій при вивченні народної агротехніки етно- графічної групи українців-лемків підійшли сучасні чехо- словацькі карпатознавці Я. Подолак24 та М. Гвізд25. Окре- мі аспекти народного карпатського рільництва знайшли відображення у працях радянських учених І. Ф. Симонен- 22 Раїкоюзкі 1. 2асЬо(іпіе ро^гапісге Нисиїзгсгугпу — 1937, з. 31. 23 Реіп}и88 Я. Тетко^іе : (Оріз еіпо^г.).— Кгакбщ, 1936 — 24 з.; його ж. 2е зіисііб^ пасі киїіигз таіегіаііц Ьо]к6^ — Косгпік гіет £бгзкіск. XVаг82аXVа, 1939, з. 238—279. 24 Подолак Я. Деякі архаїчні форми обробітку землі в районі Верхньої Цирохи.— Наук. зб. музею укр. культури у Свиднику. Пряшів, 1979, т. 9, ч. 2, с. 97—132. 25 Гвізд М. Традиційне знаряддя збирання та переробки врожаю в північно-східній частині Снянщини.— Там же, с. 149—166. 10
ка 2в, Ф. М. Потушняка 26 27, П. Г. Богатирьова 28, Ю. Г. Гоїи- ка 29 30 та ін. Вагомим здобутком у ділянці агро-етнічних досліджень стала монографія «Народна землеробська техніка україн- ців» Хоча аналіз знарядь праці з території Українських Карпат носить більше загальний характер, все ж автори помітили значну спорідненість давньої землеробської тех- ніки гуцулів з традиційною українською, що підтвер- джує наукову концепцію спільного східнослов’янського кореня етногенезу карпатського населення. Варто було б простежити місцеву конструктивну еволюцію знарядь під впливом природно-географічних факторів та соціально- економічних умов життя, яка відбувалася в основному на Бойківщині як найбільш давньому землеробському регіоні Українських Карпат. Методологічною основою даної монографії стали праці класиків марксизму-ленінізму. Особливо цінні методоло- гічні й теоретичні положення містяться в роботах В. І. Ле- ніна «Розвиток капіталізму в Росії», «Дитяча праця в се- лянському господарстві». Враховано також досягнення ра- дянських учених-етнографів у виробленні правиль- них теоретичних основ методології і методики дослі- дження матеріальної культури народів, питань агроетно- графії. Основним джерелом для дослідження карпатської агро- техніки стали польові матеріали, зібрані автором у про- цесі експедицій, наукових відряджень за 1979—1982 рр. Було обстежено близько 60 сіл, дані з яких практично охоплюють весь досліджуваний регіон. У роботі в основ- ному сконцентровано увагу на землеробському регіоні з найбільш типовими агротрадиціями, яким є територія етнографічної Бойківщини. Цінним джерелом достовірних матеріалів виявилися фондові збірки землеробського знаряддя Музею етногра- фії та художнього промислу АН УРСР, Львівського та Закарпатського музеїв народної архітектури та побуту, 26 Симоненко И. Ф. Бьіт населення Закарпатской области.— Сов. зтнография, 1948, № 1, с. 63—89. 27 Потушняк Ф. М. З історії матеріальної культури на Закарпат- ті.— Наук. зап. Ужгор. ун-ту, 1967, т. ЗО, с. 213—222. 28 Богатьірев П. Г. Вопросьі теории народного искусства.— М., 1971, с. 167—296. 29 Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV—XVIII ст.— К., 1976, с. 90—104; Гошко Ю. Г., Кирчів Р. Ф. Деякі підсумки етно- графічного дослідження Карпат.— Вісн. АН УРСР, 1978, № 8, с. 82. 30 Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна земле- робська техніка українців.— К-, 1971.— 164 с. 11
краєзнавчих музеїв Ужгорода, Коломиї і Стрия, а також численних народних та шкільних музеїв. Окремі дані було почерпнуто з Центрального державного історичного архі- ву м. Львова, обласних архівів Ужгорода, Івано-Фран- ківська, Чернівців, з рукописних фондів Львівської науко- вої бібліотеки АН УРСР ім. В. Стефаника, наукової біблі- отеки Львівського університету. Критично використана та- кож етнографічна література. В сучасних умовах, коли сільське господарство перево- диться на індустріальну основу, а над стабільністю й під- вищенням родючості грунту працюють агробіологи, агробо- таніки, агрономи, геологи, вчені багатьох інших галузей на- уки, завдання етнографів полягає в тому, щоб дати оцінку народному агротехнічному процесу, виділити найбільш ра- ціональні його елементи.
НАРОДНІ ЗЕМЛЕРОБСЬКІ ЗНАННЯ І ВИРОБНИЧІ ТРАДИЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ Соціально-економічні умови розвитку землеробства карпатського села у другій половині XIX — на початку XX ст. Жодна галузь людської діяльності не залежить так від природно-географічних умов, як землеробство. Клімат, грунти, рельєф місцевості безпосередньо впливають на ви- бір і розміщення сільськогосподарських культур, диферен- ціацію землеробських знарядь, оптимальні агротехнічні строки та ін. Українські Карпати простягаються стокілометровою смугою із заходу на схід на 280 км. Загальна площа — по- над 24 тис. кв. км 1. Поверхня гір неоднаково розчленована і характеризується в різних зонах нетотожними орогра- фічними особливостями. Для західної і центральної час- тин Карпат, де живуть лемки * та бойки, характерні не- високі хребти з пологими схилами, широкі терасові долини рік. Грунти тут найбільш придатні для ведення рільництва. В структурі угідь переважають орні землі й сіножаті. Се- редньогірський ландшафт із абсолютними висотами вер- шин до 1200 м над рівнем моря позначається відносно крутими схилами, майже цілком покритими мішаним лі- сом, який вище 900 м змінюється хвойним 2. Однак і в цьо- му пасмі гір верховинці освоювали лісові площі під орне поле, що було зумовлено і розташуванням сільських са- диб (хуторів), і нестачею орної землі в прирічкових долинах. 1 Природа Українських Карпат.— Львів, 1968, с. 9. * Лемки — етнографічна група українців, які здавна жили на схи- лах Низьких Бескидів (південні схили Карпат — від р. Попрад (Чехо- словаччина) до р. Лаборець; північні схили — від р. Дунаєць (Польща) до р. Солінка). У зв’язку з обміном населення між Польщею і СРСР після створення ПНР багато лемків переселилося з Лемківщини на територію Львівської, Тернопільської, Миколаївської та інших областей УРСР. Тепер межі лемківського етнографічного регіону виразно не окреслені (Українська радянська енциклопедія. К-, 1981, т. 6, с. 103—104; Радянська енциклопедія історії України. К.» 1970, т. 2, с. 556). 2 Геренчук К. И. Опьіт типологической классификации ландшафтов Советских Карпат.— Доп. та повідомл. Львів, ун-ту, 1955, вип. 6, ч. 2, с. 24—26. 13
Східна частина Українських Карпат (гуцульська) від- різняється від бойківської і лемківської більшою орогра- фічною складністю й різкою розчленованістю рельєфу, крутими схилами до 15°, на яких було розміщено понад 80 % орних земель. Тим самим ускладнювався їх обробі- ток і затримання поживних речовин від змивання частими дощами. Під впливом рельєфу і висоти відбувається нерівномір- ний розподіл метеорологічних елементів, таких, як сонячна радіація, температура, опади, хмарність тощо. Вони ж визначають тривалість вегетаційного періоду, що є суттєвою ознакою при виборі для вирощування тих чи інших зем- леробських культур. Сучасні дослідження показують, що в Карпатах у залежності від висоти вегетаційний період триває від 238 днів у передгір’ї до 90 днів у чорно- горському ландшафті3. Характерно, що тривалість періоду активної вегетації у межах 250—1450 м скорочується зі збільшенням висоти вдвічі. Вище рівня 1800 м період активної вегетації цілком зникає4. Це показує, що, за ви- нятком середньогірських ділянок, тривалість вегетаційно- го періоду хоч загалом і є достатньою, однак вимагає ча- сової чіткості й оперативності у проведенні всіх польових робіт, а особливо весняних. За таких умов на хлібороба припадало максимальне навантаження, яке ще підсилю- валося примітивним землеробським реманентом, що був у вжитку селян в другій половині XIX — на початку XX ст. Для успішного ведення сільського господарства потріб- но добре знати кліматичні особливості регіону. Особливе значення має тепловий режим, кількість опадів та їх роз- поділ як по окремих районах, так і за порами року. На те- риторії Українських Карпат клімат помірно континенталь- ний з надлишковим і достатнім зволоженням, нежарким літом, м’якою зимою і теплою осінню. Залежно від висоти й експозиції місцевості річна кіль- кість опадів становила від 500 до 1600 мм. Якщо на пів- денних і північних схилах розподіл опадів за порами року близький до нормального, то на північно-східних (гуцуль- ських) схилах у теплий період випадало до 76 % річної норми, на південно-західних — 67 % 5. Українські Карпати не відзначаються особливою стро- катістю грунтів. Переважають бурі гірсько-лісові грунти (буроземи), які поширені від передгір’я до висоти 1000— 3 Природа Українських Карпат, с. 95. 4 Природа Івано-Франківської області.— Львів, 1973, с. 55. 6 Природа Українських Карпат, с. 98. 14
Грунти Українських Карпат (карта-схема): 1 — межі воєводств і комітатів Австро-Угорщини; 2 — межі повітів 1 жуп; 3—-су- часний державний кордон СРСР; 4 — межі етнографічних груп (І — бойки; II — гуцули; III —лемки); 5 — буроземно-підзолисті грунти; 6 — бурі гірсько-лісові щебнюваті й дерново-буроземні грунти; 7 — дерново-буроземні гірські лучні грунти. 1200, місцями до 1500 м над рівнем моря. Вище простяга- ються гірсько-лучні грунти полонинського поясу Карпат. У долинах річок переважають лучні грунти, які мають до- сить високу природну родючість. Вони містять у середньо- му 3,1 % перегною із глибиною гумусного горизонту 20— 40 см. Врожаєві на тих грунтах загрожують паводкові води. Кожний із названих типів грунтів має ще свої підти- пи, залежні від товщини й потужності гумусного шару,. 15
материнської основи, пануючої рослинності тощо. Так, у гірському Закарпатті виділяються такі підтипи грунтів: 1) гірсько-лісові темно-бурі опідзолені й неопідзолені, які сформувалися в поясі мішаних буково-хвойних, чистих бу- кових лісів на висотах від 600—700 до 1200—1500 м над рівнем моря; 2) гірсько-лісові світло-бурі опідзолені й не- опідзолені, які утворилися під широколистяними, буково- дубовими лісами на висотах від 300—500 до 600—700 м над рівнем моря. Вони різняться від гірсько-лісових темно-бу- рих грунтів меншим вмістом гумусу — всього до 2 %, але на них припадає більша сума активних температур і три- валіший активний період вегетації, що й обумовлює кра- щий урожай 6. Подібні характеристики мають грунти решти території Українських Карпат7. Необхідно підкреслити, що всі грунти в українській частині Карпат є кислими і схильні до ерозії (наявність схилів значної крутизни, безструктурність опідзолених грунтів тощо), особливо на Гуцульщині (виняток становить Надвірнянський район). Не володіючи знаннями про хімічні та фізичні власти- вості грунту й грунтового покриву, хлібороби змушені були важкою працею протягом багатьох поколінь набувати прак- тичні знання і досвід для раціонального використання їх. На- приклад, необхідно було добре орієнтуватися в особли- востях кліматичних умов, визначати більш родючі грунти (за стійкістю материнської основи, відповідною рослин- ністю, крутизною схилів тощо), а також знати заходи й способи підтримання їх потенційного стану в неоднорід- ному термовологому режимі гір. Як видно із наведеної характеристики ландшафту, клі- мату, типів грунтів, структури рельєфу, в Українських Карпатах умови розвитку землеробства були неоднако- вими. Більш сприятливі вони в західній та центральній частинах і дещо гірші в східній частині, заселеній гуцу- лами. Це стало домінантою при визначенні господарської діяльності місцевого населення. Дане питання досить важ- ливе, оскільки в його історіографії помітні значні розхо- дження такого порядку: одні дослідники розглядали Укра- їнські Карпати як єдиний господарський район, де віддав- 6 Руднева Е. Н. Почвенньїй покров Закарпатской области.— М., 1960, с. 92—117. 7 Природа Львівської області.— Львів, 1972, с. 96—97-, Природа Чернівецької області.—Львів, 1978, с. 97—100; Природа Івано Фран- тівської області, с. 100—103. 16
на панівним заняттям селян було тваринництво8, інші виділяли окремо землеробсько-тваринницьку зону, до якої належала етнографічна територія Бойківщини й Лемківщи- ни, та тваринницько-землеробську, якою була Гуцульщи- на’ Вже згадувалось, що таке судження, яке потім знайшло серед етнографів багато прихильників, одним з перших висунув І. Вагилевич. Землеробський характер господа- рювання у селах Бойківщини грунтовно довів у своїх роботах Ю. Г. Гошко9. У грамотах польського уряду, видаваних солтисам на заснування чи відновлення поселень на Сколівщині й Тур- ківщині (галицька частина Бойківщини) у XV та особливо XVI ст., зустрічаємо вже значні розміри орної землі, якою наділялася сільська адміністрація. Так, грамотою від 1591 р. надавалось у селі Опірці, що належало князю Острозькому, сім ланів (близько 150 га) поля солтисам і священику. В ній також перераховуються різні форми відробітків, які носять суто землеробський характер 10. Численні документальні матеріали XIV—XVI ст. засвід- чують перевагу землеробського заняття місцевих жителів над тваринницьким у передгірських (Самбірщина) та гірських районах Карпат «вздовж ріки Стрий» 11 чи пере- хід там від тваринництва до землеробства. В одному з них вказується, що горяни змінюють пастуше господарство на землеробське... 12. З цього ж періоду є історичні дані про наявність орних земель і провідну роль землеробства у бойків Закарпаття 13. Грунтовніші дані про гірську частину Східної Галичини дають чітку картину основного виду занять місцевого населення. Так, Йосифінська метрика за 1787 р., Фран- цісканська за 1820 р. фіксують на галицькій Бойківщині значні орні площі з тенденцією до їх розширення. Особ- ливо виділяється Турківщина. В с. Гниле (зараз Карпатсь- ке) у 1787 р. було 2233 морги орної землі14, а вже через 8 Головацький Я. Мандрівка по галицькій та угорській Русі, с. 53. 9 Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV—XVIII ст., 90—105; його ж. Антинаукові концепції заселення Українських Кар- пат.—-В кн.: Критика буржуазних теорій культури. К., 1982, с. 201—226. 10 Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН УРСР, відділ рукописів, о/н № 569, інв. № 71/8. (Далі — ЛНБ АН УРСР.) 11 Акіа Сгосігкіе і Хіегпзкіе, 1901, і. 17, з. XX—XXI. 12 ІЬШ., і. 18, з. XXIII. 13 Гошко Ю. Г. Антинаукові концепції заселення Українських Кар- пат, с. 210—212. 14 Центральний державний історичний архів у Львові, ф. 19, оп. 14, спр. 93, арк. 111 — 112; ф. 20, оп. 14, спр. 23, арк. 99—100. (Далі — ЦДІА у Львові.) 2 6-205 17
33 роки — 2295 моргів. За цей час також помітно зросла площа ріллі у с. Верхнє Гусне — з 1460 до 1504 моргів15. Така ж картина спостерігається і в Старосамбірському повіті. В с. Мшанець з 1787 по 1820 р. орні землі зросли на 158 моргів і складали 1909 моргів16. А чим далі на схід, тим загальна кількість ріллі була меншою, хоча про- цент зростання її був вищим. Так, на Сколівщині в с. Тух- ля у 1787 р. було 935 моргів, у с. Волосянка— 1282 мор- ги, а в 1820 р. кількість ріллі складала вже відповідно 1184 і 1403 морги 17. У Долинському повіті орних площ було ще менше. На- приклад, всього 614 моргів орних земель мало с. Сенечів у 1787 р. і 626 —у 1820 р.18. В той же час метрики не вказують жодного морга орних земель в гуцульській частині Галичини, що говорить про відсутність там орної техніки і допоміжну роль земле- робства в господарсько-економічній структурі гуцульсько- го села. Проте в кінці XIX ст. у Надвірнянському повіті вже було розорано 8,1 % землі, а в Косівському — 4,9%, що пояснюється широким введенням плуга й борони 19. На підставі цілого ряду документів і надалі простежу- ється тенденція до швидкого зростання посівних площ, що було викликано економічними потребами гірського села, яке капіталізувалось. Так, у кінці 20-х — на початку 30-х років XX ст. навіть у неземлеробській зоні (Гуцульщина) вони збільшились у Надвірнянському повіті на 4,1 % і складали 12,2% усієї площі20, а в Косівському — орної землі було вже 7,6 % 21. Однак найбільше орних земель припадало на централь- ну й західну частини Українських Карпат, заселених бой- ками й лемками. Тут у 1899 р. кількість ріллі в окремих місцях доходила до 50% (Симбірський повіт — 48,8%, Турківський — 41,8, Саноцький — 50 %)22. У гірській части- 15 Там же, ф. 19, оп. 14, спр. 23, папка 1, арк. 397—398; ф. 20, оп. 14, спр. 23, арк. 99—100. 16 Там же, ф. 19, оп. 14, спр. 23, папка 1, арк. 397—398; ф. 20, оп. 14, спр. 119, арк. 259—260. 17 Там же, ф. 19, оп. 14, спр. 28, арк. 113—114; спр. 32, арк. 179— 181; ф. 20, оп. 14, спр. 225, арк. 116—117; спр. 204, арк. 131. 18 Там же, ф. 19, спр. 138, арк. 46—47; ф. 20, оп. 14, спр. 32, арк. 57—58. 19 Росіг^сгпік зіаіузіукі Са1іс]‘і.— Ь^оау. 1900, 1. 6, сг. 1, 8. 162— 163. 20 Івано-Франківський обласний державний архів, ф. 2, оп. 14, од. зб. 51, арк. 44. (Далі — ІФОДА.) 21 Там же. 22 Родгесгпік..., і» 6, С2. 1, 8. 162—163. 18
ні Українського Закарпаття орні площі в 20-х роках складали 20,8 % 23. Отже, аналіз кількісних характеристик посівних площ на обстеженій території чітко визначає зони: землеробсь- ка — Бойківщина та Лемківщина, пастушо-землеробсь- ка — Гуцульщина. Внаслідок екологічних особливостей (відмінність у структурі рельєфу) ці зони не були одно- рідними відносно продуктивності землеробства, що привело до утворення мікрозон. На Гуцульщині мікрорайонами з кращими умовами для землеробства були Рахівський по- віт на Закарпатті і Надвірнянський у Галичині, 80 % орних земель якого розташовано по схилах крутизною від 5 до 15°, тоді як у високогірному Косівському повіті більше половини сільськогосподарських угідь розміщалося на схилах крутизною більше 15° 24. Екологічні особливості впливали на рентабельність гірських господарств, яка була надто низькою. Горяни для одержання певної кількості врожаю затрачали значно більше праці й площі землі, ніж, наприклад, селяни в рів- нинних зонах України. І. Франко, визначаючи кількість землі для забезпечення прожиткового мінімуму середньої селянської сім’ї, а заодно й корелятивну оцінку її продук- тивності, вважав «15 моргів землі подільської, а 20 моргів гірської за таке тіпітиш, нижче котрого селянська влас- ність не повинна сходити, коли селянин замість економіч- ного розвою не має попасти в стан економічного недома- гання та агонії» 25. Тому земля в Карпатах мала особливо гостру соціальну значимість, ставала об’єктом товарно- ринкових відносин у пореформений період, а тим самим була засобом визискування карпатського обезземеленого селянства. Аграрна реформа, проведена в 1848 р. австро-угорським урядом, фактично не звільнила селянина-виробника від позаекономічного феодального примусу, залишивши землю у руках поміщиків, держави, церкви як зручний важіль визиску. В таких умовах проходив процес пролетаризації біднішого малонадільного селянства й одночасно ка- піталізація великого землеволодіння, але зі значними за- лишками рутинно-кріпосницьких пережитків, які виявля- лися у формі оренди землі, відробіткової системи, грошо- вої і натуральної ренти. В результаті, крім середньовічних 23 ОгаНпу V. 2ет1е(1іІ8І¥О V Росікаграізко] Ризі.— Іп.: Родкаграі- 5ка Киз. ¥огк, 1924, з. 48. 24 ІФОДА, ф. 2, оп. 14, од. зб. 51, арк. 44. 25 Франко І. Твори: У 20-ти т. К., 1956, т. 19, с. 302. 2* 19
видів землеволодіння, які під впливом капіталізму мали тенденцію до занепаду і навіть до розорення, до продажу з молотка, з’явилося спочатку купецьке, а потім і велике селянське, куркульсько-буржуазне землеволодіння. Це один полюс карпатського села. На іншому полюсі опини- лося малонадільне селянство і зовсім обезземелене, яке поповнювало число сільських пролетарів — наймитів. Існу- вали ще феодально-кріпосницькі інститути приватного во- лодіння землею — так звані фідейкоміси, за якими земель- ні площі передавалися в спадщину тільки старшому си- нові (майорати). У цьому зв’язку В. І. Ленін зазначав, що «монополія земельної власності (земельна рента), пра- во спадкування, майорати перешкоджають раціоналізації землеробства»26. Справді, рівень культури землеробства Карпат навіть у великих поміщицьких господарствах, ма- йоратних володіннях залишався рутинним як за систе- мою землеробства й агротехніки, так і за примітивністю знарядь праці. Землеробство у більшості випадків було непродуктивним. Значною була фідейкомісова власність у гірській смузі Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття. Барон Юрій Василько, який представляв фідейкомісові володіння на Буковині, мав 18 044 га зем- лі 27. Як у 80-х роках XIX ст., коли великі землевласники володіли половиною всіх гірських площ Східної Галичи- ни 28, так і на початку XX ст. поміщикам, державі та церк- ві належало близько половини (47,1 %) всіх земель. Селя- ни ж мали 52,9 % орних земель, переважно гірших. У До- линському повіті один з багатіїв володів 4158 моргами поля 29. Державі й поміщикам на Закарпатті в кінці XIX — на початку XX ст. належало 894 692 га землі (70,9 %), селянам — 369 225 га (29,1 %) 30. Розвиток капіталістичних відносин вніс зміни у помі- щицьке землеволодіння. Одним із результатів капіталіс- тичного способу виробництва е відокремлення землі від хлібороба і від землевласника31. Розорення дрібних влас- ників і концентрація землі в руках крупних латифундистів, занепад старих аристократичних родів і поява буржуазно- підприємницьких власників стали ознакою нових відносин у поміщицькому землеволодінні. На всьому карпатському 26 Ленін В. 1. Повне зібр. творів, т. 4, с. 85. 27 Буковина, 1902, 29 трав. 28 Косгпік зіаіузіукі Саііср. Ьигбте, 1894, і. 4, з. 172—176. 29 ЦДІА у Львові, ф. 146, оп. 96, спр. 134, арк. 166—167. 30 Сзежинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX —на початку XX в.— Львів, 1966, с. 19. 31 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 5, с. НІ. 20
регіоні на місці станового дворянського землеволодіння виникало нестанове, капіталістичне. Частина поміщиків, яка не зуміла пристосуватися до нових умов, розорюва- лась, продаючи свої землі розбагатілим селянам-куркулям. Капіталізація земель не сприяла загальному піднесен- ню культури землеробства на прогресивній основі, бо ве- ликі землевласники вдалися до патріархальних методів експлуатації селян. Особливістю селянського землеволо- діння в гірській зоні Карпат було невпинне дроблення зе- мельних ділянок, що приводило до обезземелення частини горян. І. Франко так характеризував це явище: «Власність щораз швидше починає впливати в вир спекуляції... почи- нає щораз швидше переміняти властителів, робиться що- раз менше джерелом добробуту місцевих жильців, а що- раз більше предметом визиску та спекуляцій... Відси йде, з одного боку, величезне обдовження тої власності, а з другого боку, сильний зріст сільського пролетаріату»32. На прикладі Галичини (її гірської частини) видно ката- строфічний рух від селянина-власника до селянина-проле- таря. Якщо в 1857 р. селянин володів ще 13,4 га землі, то в 1882 — 3,9 га, в 1896 —лише 0,92 га33. «У нас не має хлоп на чім господарити,— скаржилась газета «Громад- ський голос».— Землі хлопської так мало, що вона не мо- же вже виживити хлопських родин» (1902, ч. 1, січень, с. 7). Селянське господарство не могло розвиватися через відсутність дрібних позик у кредитних установах. Цією обставиною сповна скористалися лихварі, які зуміли сво- їми щупальцями обплутати селянина. «Лихварство,— від- значав К. Маркс,— не змінює способу виробництва, але присмоктується до нього як паразит і доводить його до жалюгідного стану. Воно висмоктує його, виснажує, і при- водить до того, що відтворення відбувається при дедалі гірших умовах» 34. Так звана лихва на землю дорого обхо- дилась верховинцю. Коли селянин вчасно не сплачував борг, лихвар позивав його в суд. А це значило, що госпо- дарем частини селянського наділу ставав лихвар-кредитор, який знову ж таки у борг відпускав її селянинові. У та- кому становищі перебувала значна частина селянських земель. З цього приводу львівська газета «Батьківщина» писала: «Супроти того роду лихварів хлоп признаний не- хибно на загладу, бо скоріше чи пізніше мусить уступити 32 Франко І. Зібр. творів : У 50-ти т. К.» 1984, т. 44, кн. 1, с. 546—547. 33 Ееісітап Ж 8іап екопошісгпу Са1іс]і: Суїгу і Гакіу — 1900, з. 13. 34 Маркс К.» Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 2, с. 134. 21
з грунту» (1896, 1 березня). Газета «Діло» констатува- ла, що лихварі оперують у гірських повітах і діляться на три роди: тих, що спекулюють на гроші, на грунт і на «доживота» (до смерті) (1896, 16 лютого). Місцеві лихварі та куркулі вишукували найрізноманіт- ніші форми експлуатації селян-горян. За позику в кілька золотих у Турківському й Долинському повітах боржник обробляв землю кредитора або годував худобу35. Бувало, що віддавали 1,5 морга землі в користування лихвареві за проценти від позички в 20 золотих ринських. Траплялися й такі випадки, коли селянин позбувався морга землі за проценти в рахунок позички в 6 зол. рин.36 у Турківському повіті «біля ЗО сіл перейшло вже на їх (лихварів.— С. П.) власність»,— повідомляла газета «Діло» (1896, 5 лютого). Дещо своєрідні форми мала лихва на Буковині. За по- зику 50 зол. рин. селянин віддавав у користування лихва- реві фальчу (1 га) * землі з посівом, з якої ще й збирав для нього врожай 37. Закарпаття було повністю підпорядковане лихварському капіталу. Угорський дослідник Й. Перені відзначав, що лихварі «вкрили сіткою всю землю, яку заселяли закар- патські українці, і тримали у своїх руках значну частину селянства» 38. Можна вважати, що лихварство найбільше спричини- лося до економічного застою в землеробстві Українських Карпат періоду капіталізму. «Лихва», з одного боку, ви- конувала функцію каталізатора процесу мобілізації і кон- центрації земель в небагатьох руках, що в своїй основі було явищем прогресивним, і заодно, пауперизуючи селян- ство, продукувала вільні наймані руки сільських обеззе- мелених пролетарів, а з другого боку, нещадно експлуату- вала землеробське виробництво, гальмувала економічний прогрес, зокрема культуру землеробства. Вся система аграрного урядового законодавства була направлена на експропріацію мало- і навіть середньона- дільного господарства. Реформа 1848 р. лишила від- критим сервітутне питання *. Пасовища й ліси потрапи- 35 Гарасимович І. Ярмарки і торги на Покутті.— Діло, 1886, 5 серпня. 36 ЛНБ АН УРСР, відділ рукописів, ф. Галицького господарського товариства (ГГТ), арк. 6. * Тут і далі див. «Таблицю народної метрології поля». 37 Правосл. Буковина, 1894, 15 ноября. 38 Перени Й. Из истории закарпатских украинцев (1849—1914).— Будапешт, 1955, с. 117. * Сервітути — право селян на часткове користування поміщиць- кою власністю. 22
ли у приватне користування поміщиків, а селяни залиши- лися без життєво необхідних угідь. У с. Болозви Горішні Самбірського повіту поміщик позбавив громаду права на одержання дерева з сервітутного лісу площею 464 морги 605 кв. сажнів, права випасу худоби в цьому лісі та на луках площею в 79 моргів 1038 кв. сажнів, виділивши еквівалент у 35 моргів лісу 39. В результаті «добровільної» угоди ще більше потерпіли селяни с. Микуличина На- двірнянського повіту, яким замість сервітутів площею в 32 121 морг 1553 кв. сажені було виділено еквівалент в 1000 моргів40. Із великим покривдженням для селян відбулося вре- гулювання сервітутних справ на Буковині. Численні доку- менти свідчать про захоплення бідняками своїх угідь, що після реформи незаконно були присвоєні панами. Доводи- лося крайовому управлінню Буковини застосовувати війсь- кову силу проти бунтівників. Так, у с. Рівне Вижницького повіту 26 лютого 1869 р. було направлено військовий ка- ральний загін для розправи з селянами за самовільне ко- ристування поміщицьким лісом. Те ж саме було в інших селах повіту41. Віддана в руки поміщиків, сервітутна спра- ва привела до повного розорення великої частини селянсь- ких господарств гірського населення. В. І. Ленін зазначав, що «без цих земель (або сервітутів) селяни зовсім неспро- можні були вести самостійне господарство, і поміщики мали, таким чином, змогу продовжувати стару систему господарства у формі відробітків» 42. Гірський хлібороб, позбавлений можливості випасати худобу в сервітутному лісі чи вигоні, змушений був або виділяти з невеликого свойого наділу частину поля під кормові культури чи навіть пасовища, або продавати ху- добу. Залишившись без худоби, селянин втрачав і певну частину врожаю, бо нічим було підживити поле. Позбав- лення селян лісів і пасовищ призводило до ще одного негативного наслідку — погіршувалася трансформація угідь, що підсилювало екстенсивне землекористування. Угорським поміщикам на Закарпатті був відпущений аванс для пограбування селян урбаріальним патентом (інвентаризація господарств) 1853 р. й аграрними законами 39 Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Північної Буко- вини у другій половині XIX ст.— Львів, 1964, с. 96. 40 ЦДІА у Львові, ф. 146, оп. 64 «б», спр. 3519, арк. 1, 107, ПО. 41 Боротьба трудящих Північної Буковини проти соціального і національного гноблення у другій половині XIX — поч. XX ст.: (36. до- кументів і матеріалів).— Ужгород, 1979, с. 75—79, 94—96. 42 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. З, с. 178. 23
1868, 1871 та ін. років43. За урбаріальним патентом 1853 р., в числі інших розпоряджень, передбачалося провести відо- кремлення селянських лісів і пасовищ від поміщицьких, так звану сегрегацію, а також не менш підступний процес пауперизації селянства — комасацію (зведення в єдиний наділ розпорошених ділянок ріллі і луків). При проведен- ні сегрегаційних відокремлень поміщики ошукували селян, оскільки в патенті не були вказані норми виділення площ лісу і пасовищ на земельний наділ. Це привело до того, що селяни одержали невеликі ділянки угідь, та ще й у незруч- них для користування місцях. У с. Вишки Великоберезнянського округу Ужгородської жупи селяни володіли 1530 гольдами землі і 214 гольдами іртованих (окультурених з-під лісу) земель. Під час кома- сації вони отримали на 194 гольди менше44. Половину зе- мель було відібрано від селян Великого Березного на ко- ристь держави в результаті комасації 1863 р. В окремих селах, що користувалися до реформи 36 віко землі, залиши- лося по 15 віко, причому податок продовжували платити за 36 віко 45. При комасації виявлені і так звані реманентні землі («лишки» селянської землі), які могли бути викуплені селянами при згоді поміщика. Часто «реманентні» землі залишались у поміщиків. Це було ще одним способом обез- земелення селян. Таким чином, в результаті «урбаріального врегулюван- ня» селяни Закарпаття втратили велику частину кращих земель та угідь. Економічний стан трудового селянства Українських Карпат великою мірою погіршувався цілою системою по- датків. Головним для сільського населення вважався грун- товий податок. Непродуктивні площі ним не обкладалися. Податок визначали за розміром кадастрального доходу від земельної ділянки. Податкова політика правлячих кіл Галичини, Північ- ної Буковини і Закарпаття була підпорядкована політиці національної дискримінації українського населення. При зіставленні розміру податку у Східній і Західній Галичині виявляється значна різниця. У східногалицьких повітах по- 43 Коломиец И. Г. Социально-зкономические отношения и общест- венное движение в Закарпатье во второй половине XIX ст. Томск, 1961, т. 1, с. 19, 25, 43. 44 Ілько В. /. З історії обезземелення селян в другій половині XIX ст —Наук. зап. Ужгород, ун-ту, 1957, т. 29, с. 79. 45 Історія міст і сіл Української РСР: Закарп. обл.— К.» 1969, с. 170. 24
даток був більше ніж удвічі вищий (Діло, 1882, 27 листо- пада). Аналогічну податкову ситуацію спостерігаємо* в гірських повітах Північної Буковини46 і Закарпатської України 47. Система податків разом з «лихвою» руйнувала се- лянські господарства. Хлібороб не міг зібрати стільки гро- шей, щоб забезпечити себе кращим інвентарем і в достат- ній кількості. Про машинну техніку не було й мови. Да того ж селянський земельний наділ ставав щоразу меншим. Селянинові не вистачало доходів сплатити лихвареві позику і всякого роду податки. Тоді його майно продавали з молотка, а землю відбирали. Таким чином, дрібний влас- ник перетворювався у сільського пролетаря-наймита без дому, без наділу, без засобів до існування. Ліцитація (продаж з аукціону) грунтів часто проводи- лася за дуже малі борги. Грунт ліцитувався за борг у 25 зол. рин. (14 частина вартості грунту) чи навіть в 1—5 зол. рин. (Діло, 1886, ЗО грудня). Особливо багато було про- дано за борги селянських дворів у гірській зоні Галичини. У 1894 р. в 20 громадах Косівського повіту було зліцито- вано 23 господарства, в Надвірнянському повіті у 17 гро- мадах — 24, у Турківському й Сколівському повітах — по вісім господарств 48. В основному експропріювались господарства трудово- го селянства із земельним наділом до 5 га, на які припа- дало 70 % ліцитацій49. Всього господарств селянського* землеволодіння було продано з молотка 96,5 %, тоді як поміщицьких — лише 3,5 % 50. Система податків Австро-Угорської монархії, торго- вий і лихварський капітал сприяли прискореній капіталі- зації земель у гірських повітах Українських Карпат, від чого найбільше страждали бідняцькі селянські господар- ства. Не витримавши тягаря пережитків середньовічної експлуатації та розвитку капіталістичної суспільно-еконо- мічної формації, гірські землероби розорялися, втрачаючи основний об’єкт праці — земельний наділ. Внаслідок урядового законодавства, торгово-грошових відносин, що розвивалися в карпатському селі, та залиш- 46 Кравець М. М. Селянство Східної Галичини..., с. 91—92. 47 Коломиец И. Г. Социально-зкономические отношения..., с. 251 — 264; Ілько В. Закарпатське село на початку XX ст. (1900—1919 рр.).— Львів, 1973, с. 105—109. 48 ХаіцсгЬошзІії Т. Ьісуіасуе зрсіочуе розіасіїозсі \¥ІО8СІап8кісЬ і та- іоті^зкісЬ Са1іс]і.— Іп.: АУіадотозсі зіаіузіусгпу. ілуоуу, 1896, і. 15. С2. з, 8. 6—8. 49 їаіусгкошзкі Т. ІЬі(і., 8. 3. 50 Підраховано за: Родг^сгпік зіаіузіукі <3а1іс]і, 1903, і. 7, сг. и 6. 135. 25
Таблиця 1 Розмір земельного наділу, га Східна Галичина * Північна Буковина (Вижницький повіт) Кількість господарств % Кількість госпо- дарств % До 0,01 11 0,02 0,01—0,2 1902 3,5 573 5,0 0,2—0,5 3459 6,1 1153 10,1 0,5—1 7135 12,3 1857 16,3 1-2 11 644 20,2 2631 22,9 2—5 18 591 32,3 2905 25,4 5—10 9461 16,4 1200 10,4 10—20 3645 6,3 610 5,4 20-50 1115 1,8 329 2,9 50—100 260 0,5 83 0,7 Понад 100 318 0,6 103 0,9 Всього 57 541 100 11444 100 ♦ Зі Східної Галичини взято чотири повіти: Турківський, Стрийський, Косівський і Надвірнянський. ків феодально-кріпосницьких форм землеволодіння відбу- вався процес розшарування гірського селянства. Селянська маса, як відзначав журнал «Народ», поділялася на сіль- ських робітників і наймитів, халупників і бідних господа- рів, котрі не в змозі були вижити за рахунок прибутків із свого господарства, середньозаможних господарів і, на- решті, «багачів і мужиків-лихварів» (1895, ч. З, 4, с. 32). З наведеної таблиці № 1 наочно видно стан землево- лодіння в Українських Карпатах на початку XX ст.51 Дані таблиці показують, що більше 20 °/о селянських господарств мали наділи до 1 га, а значить практично бу- ли позбавлені можливості вести продуктивне землеробство. В такому стані були селяни із земельним наділом до 5 га і навіть 10 га, яких разом налічувалось понад 70 %. Гірсь- кий малогумусний грунт довго не витримував екстенсив- ної експлуатації і виснажувався. На малих ділянках інтенсифікувати сільськогосподарське виробництво верхо- винцю не було змоги й сили. Гірські селянські господар- ства із таким наділом практично були нерентабель- ними. Зате невелика кількість куркульських та поміщицьких господарств, яким належало понад 100 га землі, володіла основними земельними площами різних категорій. Для 51 Складено за: Саіігіеп. І,—ОзіеггеісЬ зіаі., 1905, Всі 83, Н. 5, 5. 4, ТаЬІ. 2; Виксміла. II.— ІЬИ., 8. 57; ТаЬІ. 2. 26
прикладу наведемо співвідношення середнього землево- лодіння на кінець XIX ст. селянських і поміщицьких гос- подарств. У Самбірському окрузі середня величина се- лянського наділу становила 8,2 морга, у Стрийському — 8 моргів, у Сяноцькому— 10,9 морга, у Коломийському — лише 7 моргів 52. Тут слід врахувати, що це середнє число виводилося з урахуванням земель заможних селян і навіть частини куркулів. Великопоміщицькі господарства мали такі наділи (у середніх величинах): Самбірський округ — 811 моргів, Стрийський—1718 моргів, Сяноцький — 660 моргів, Коломийський— 1093 морга53. Нічим від гірських повітів Східної Галичини за розмі- ром землеволодіння не відрізнялися Закарпаття і Північ- на Буковина. На Закарпатті на селянське господарство припадало в середньому по 8,3 кад. гольдів 54. Таким чином, в одних руках знаходилась непомірно велика кількість найкращої землі, а в других — тільки та, яка навіть не забезпечувала скромного існування хлібо- роба. Склалася ситуація, при якій розвиток культури зем- леробства припиняється чи сповільнюється до мінімуму. Великі землевласники не розгортають товарне сільсько- господарське виробництво по-новому, прогресивному шля- ху з огляду на те, що вони розпоряджаються необмеженою кількістю дармової робочої сили, яка утворилася внаслі- док аграрного перенаселення. Головне для них—прибу- ток, а прибуток приносить не машина, яка вимагає затрат на покупку, підготовку кваліфікованого робітника, при- стосування до неординарних гірських умов тощо, а рабська праця сільського пролетаря. В свою чергу, селянин-бідняк не може провести зміни у землекористуванні, бо не спро- можний, позбавлений матеріальної основи. Отже, і перший і другий тип господарства мають тенденцію до консерва- ції землеробських патріархальних традицій. Розвиток гірського рільництва стримувала також орен- да, що, як підкреслював В. І. Ленін,— є однією з найбільш характерних ознак розвитку капіталізму в сільському господарстві55. У карпатсько-гірських природних умовах, при розгулі торгово-лихварського капіталу, оренда стає ще однією формою визиску землероба. 52 Будзиновський В. Аграрні відносини Галичини.— ЗНТШ, 1894, т. 4, с. 45. 63 Там же, с. 46. 54 Підраховано за: Коломиец И. Г. Социально-зкономические отно- шения..., с. 57; табл. 6. 66 Ленін В. І. Повне зібр. творів, т. 21, с. 365. 27
Найбільш поширеними формами оренди в гірських по- вітах Українських Карпат серед селянства були парцельна (невеликими ділянками) й відробіткова, серед куркулів — підприємницька. У Східній Галичині та Північній Буковині на дрібно- селянські господарства припадало 81 % усіх орендованих господарств. У середняцьких і великопоміщицьких госпо- дарствах оренда земельної площі різної категорії стано- вила у гірських повітах Східної Галичини і Північної Буковини 25 і 19 % відповідно, і носила вона здебільшо- го товарно-підприємницький характер 56. На Закарпатті до парцельної оренди (0,1—0,5 гольда) вдавалося понад 70 % усіх господарств із земельним на- ділом до 5 гольдів 57, ЗО % великих селянських і поміщиць- ких господарств орендували земельні площі, які досягали 100—120 гольдів58. На противагу дрібнопарцельній спо- живчій оренді оренда цього типу була виключно комер- ційною. Особливо кабальною була суборенда, якою залюбки користувались орендарі-лихварі. На Буковині їх називали «пахтярі», на Закарпатті — «генерал-пехтарі». «Пехтарі» за гектар землі платили власникові 10—15 зол. рин., тоді як ця ж земля, віддана сільському біднякові в суборенду, вже коштувала 60—80 і навіть 120 зол. рин. за гектар (Вперед, 1912, 4 квітня). Орендно-поземельні відносини гірської частини Захід- ної України в досліджуваний період загалом поглиблю- вали економічне зубожіння селянства, технічне відставан- ня землеробства, погіршували або консервували народну агротехніку. Однак оренда хоч на деякий час сприяла мобілізації землі, як у поміщицьких, так і в дрібно- і середньоселянсь- ких господарствах, що давало можливість використо- вувати, в певній мірі, машинну техніку. Наявність деше- вої надлишкової робочої сили та відробіткові системи гальмували впровадження в землеробство техніки у по- міщицьких господарствах. Бідняки ж не мали ні коштів на купівлю машин, ні відповідних земельних ділянок, на яких можна було б їх застосовувати. Проте в незначній кількості простіша землеробська машинна техніка все-таки з’являється і в них. 66 Підраховано за: Саііхіеп. І.— ОзіеггеісИ. зіаі., 1905, Всі 83, Н. 5, 8. 2І; ТаЬІ. 11; Вико^іпа. II.—ІЬід., 8. 60; ТаЬІ. 12. 67 Ілько В. Закарпатське село на початку XX ст. (1900—1919 рр.), с. 84. 68 Коломиец И. Г, Социально зкономические отношения..., с. 196. 28
Технічна забезпеченість сільського господарства в гір- ських повітах Західної України навіть у поміщицьких дво- рах лишається низькою. 318 панських дворів гірських повітів Східної Галичини мали всього 128 одиниць різних сільськогосподарських машин (40,6 % загального числа машин), які приводилися в рух вручну і худобою59. На 42 547 дрібноселянських господарств припадало лише 1104 (2,6 %) малопродуктивних машин60. У Вижницькому повіті (Північна Буковина) технікоза- безпеченість великопоміщицьких садиб сягала за 40 %, а селянських господарств — лише 4,4 % 61. Такий же роз- поділ сільськогосподарської техніки між типами госпо- дарств зустрічаємо на Закарпатській Верховині62. Одночасно із впровадженням фабричних сільськогоспо- дарських машин поліпшувалися традиційні землеробські знаряддя: плуг, борона тощо. На початку XX ст. дерев’я- ний плуг повністю витісняється по всій гірській зоні Укра- їнських Карпат плугом із залізними робочими частинами, від чого дещо покращується система обробітку грунту і підвищується продуктивність землеробства. * * * Хоч аграрна реформа 1848 р. остаточно не знесла феодально-поміщицькі інститути землеволодіння (фідейко- міси), не викорінила панщину, яка в нових соціально- політичних та економічних умовах була видозмінена у форму відробітків, а також залишила за поміщиками правову перевагу над селянином, все ж елементи ка- піталістичного способу виробництва утверджувались у сільському господарстві Карпат. Відбувався процес кон- центрації і мобілізації земель у руках небагатьох осіб, які, вдаючись до найманої праці, що є головною ознакою капі- талізму в землеробстві, покращували землекористування. У великих куркульських, поміщицько-капіталістичних гос- подарствах Бойківщини та Лемківщини продукується то- варне зерно. Однак нова сільська буржуазія мало дбала про техно- логічну реорганізацію виробничого процесу в землеробстві, де продовжували панувати патріархальні традиційні агро- 69 Підраховано за: Саіігіеп. І.— ОзіетгеісЬ. зіаі., Всі 83, Н. 5, 5. 4, 39—45; ТаЬІ. 2, 18. 60 ІЬісі. 61 Викові па. 11.— ІЬід., 8. 57, 64—65; ТаЬІ. 2, 12. 62 Коломиец И Г. Сопиально зкономические отношения..., с. 138— 150; Ілько В. Закарпатське село на початку XX ст., с. 61—65. 29
технічні прийоми і такі ж знаряддя праці. Отже, товарне виробництво здійснювалося на основі традиційної техно- логії. І все ж з початком XX ст. прогресивні агротехнічні елементи вирощування сільськогосподарських культур про- никають у землеробство гірських повітів Західної України. Системи землеробства Дослідження народної аграрної культури нерозривно пов’язане з вивченням систем землеробства, які об’єктивно відображають рівень розвитку землеробської техніки, знань і прийомів агрономії та агротехніки. Процес історичного становлення і змін різних систем землеробства, виникнен- ня їх модифікації визначається цілим рядом факторів соці- ально-економічного та природно-географічного порядку. З цього приводу академік Д. М. Прянишников зазначав, що «перехід від системи... до системи наступає через різні причини (в тому числі й економічні) в різних районах у різні епохи» 63. Власне, у зміні систем замлеробства бе- ре участь комплекс об’єктивних чинників, на які у свій час звернули увагу представники передової вітчизняної науки В. В. Докучаєв, П. О. Костичев, К. А. Тімірязєв та ін. Безперервний процес розвитку продуктивних сил суспільства є головним компонентом процесу переходу від примітивних малоефективних форм землеробства до інтен- сивного, високопродуктивного землекористування. Буржуазні дослідники аграрної історії в питанні змін систем землеробства здебільшого оперували явищем росту щільності населення чи фактором досягнень агрономічної науки. На таких науково-теоретичних позиціях стояли агрономи-економісти дожовтневого періоду О. В. Совє- тов, О. М. Енгельгардт64 та ін. Вони не брали до уваги, що системи землеробства як сукупність агротехнічних та організаційних заходів для збереження, відновлення і покращення родючості грунту відповідають стану продуктивних сил і, головним чином, рівневі розвитку знарядь обробітку грунту. На основні властивості систем землеробства як засобу відновлення й покращення родючості грунту свого часу звернув увагу К. Маркс. Критикуючи приватну власність на землю, він вказав: «Навіть ціле суспільство, нація і на- віть усі одночасно існуючі суспільства, взяті разом, не є 63 Прянишников Д. Н. Сочинения : В 3-х т. М., 1965, т. З, с. 117. 64 Советов А. В. О системах земледелия.— Избр. соч. М., 1950, с. 237—420; Знгельгардт А. Н. Из деревин —М., 1956.— 491 с. ЗО
власники землі. Вони лише її володільці, які користують- ся нею... вони повинні залишити її поліпшеною наступним поколінням» 65. До проблеми відновлення Й покращення родючості ГруН' ту в історії розвитку землеробства ставилися по-різному. Це залежало від суспільно-економічних умов — в чиїй власності знаходилися земля і знаряддя праці; від харак- теру сільськогосподарського виробництва — натуральне чи товарно-капіталістичне; від природно-географічних умов — якості грунту, особливостей рельєфу й температурного1* режиму; від рівня аграрної освіти й культури, кількості площі, ступеня і роду рослинного покриву тощо. Характерна для України рельєфно-кліматична різно- манітність території та складні історичні умови призвели до того, що розвиток культури землеробства в окремих, регіонах відбувався нерівномірно і з специфічно етногра- фічними особливостями. Зокрема, це стосується ведення рільничого господарства Карпат, на яке мали безпосеред- ній вплив структура гірського рельєфу, якість грунтів, вод- ний режим, ступінь внутріетнічних та міжетнічних культур- них і виробничих зв’язків, а також характер існуючих відповідних виробничих відносин, що суттєво відрізняла його, наприклад, від землеробства у зоні Полісся чи По- ділля. У цьому зв’язку виникає потреба глибокого досліджен- ня виникнення, функціонування і змін систем землеробст- ва в Українських Карпатах як суттєвої частини народної аграрної культури. Ряд авторів, розкриваючи різні аспек- ти життя західноукраїнського, в тому числі й карпатсь- кого, села, тільки побіжно торкалися цього питання 66. До- слідження систем землеробства у різних ландшафтно- кліматичних зонах як однієї із стадій агротехнічного про- цесу має важливе значення для наукової реконструкції історичного процесу становлення і розвитку землеробства, переходу від простіших, екстенсивних форм землекорис- тування до впорядкованої системи парів і зміни культур при інтенсивному веденні землеробства. Через специфічні природні й соціальні умови в карпатському землеробстві в капіталістичну добу побутували примітивні екстенсивні форми, якими були вирубно-вогневе землеробство з його системами і функціями: вирубно-вогнева система, вирубно- орна, а також, у незначних розмірах, перелогова системи 65 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 2, с. 311. 66 Гоїико Ю. Г. Населення Українських Карпат XV—XVIII ст.^ с. 101—104; Ілько В. Закарпатське село на початку XX ст., с. 65—66. 31
землеробства. Переходить також з минулої історичної епохи більш продуктивна, ніж вирубно-вогневе землеробство, двопільна, чи, як її називали в Карпатах, толоко-царинна система землеробства; набирає розвитку багатопільна трав’яна система і зароджуються елементи плодозмінного землекористування. Вирубно-вогневе землеробство Для лісового ландшафту найдавнішим способом виро- щування злакових культур було підсічне землеробство, яке мало загальні спільні риси на всіх територіях його побутування. Ця спільність полягала у застосуванні вог- ню для агротехнічної підготовки грунту; на ранній ста- дії — шляхом спалювання вітровалів, а пізніше — спалю- вання дерев, спеціально зрубаних сокирою. Таким чином відвойовувались з-під лісу ділянки землі, які далі вжит- кували у системі польового господарства. Власне, П. М. Третьяков, який на основі наявних етнографічних, історичних, архівних та археологічних матеріалів провів наукову реставрацію всього процесу вирубного землероб- ства у лісовій зоні Східної Європи, прийшов до висновку, що орне польове землеробство в межах лісової зони ви- никло якраз із лісового підсічного, а не мотичного67. Од- нак технологічний процес підсічного землеробства у різних географічних районах і в різних народів не був адекват- ним. Він відрізнявся регіонально-етнографічною своєрід- ністю, обумовленою системою громадських інститутів того чи іншого етноса й особливо екологічними умовами. Рель- єф місцевості, видова різноманітність флори суттєво впли- вали на проведення усіх фаз підсічної системи землероб- ства і в найбільшій мірі — на рубку дерев та їх спалю- вання. Зібраний нами польовий матеріал, а також історичні, літературні джерела розкривають своєрідність технології підсічного землеробства в історико-культурному регіоні Українських Карпат, яке збереглося в тутешніх селянсь- ких господарствах включно до 40-х років нашого століття * *. Про початок застосування давнім населенням українсь- кої частини Карпат вирубно-вогневого способу вирощу- 67 Третьяков П. Н. Подсечное земледелие в Восточной Европе.— Изв. Акад. истории материал. культури, 1932, т. 14, вьіп. 7, с. 1, 21—25. * Для чіткого розкриття історичного процесу розвитку гірського землеробства аналіз систем землеробства буде проведено за хроноло- гічним принципом — від давніших традиційних форм. 32
вання злакових культур можемо говорити лише в плані припущення. Логічна побудова опосередкованих даних, та- ких, як наявність в XI—XII ст. стаціонарних поселень зі значними на той час розчищеними з-під лісу площами, які розорювались уже плугом, а також збереження специфіч- них древніх елементів технологічного процесу вирубу й пропалення лісової ділянки ще на початку XX ст., вка- зують на історично глибинне коріння вирубно-вогневого землеробства в даній місцевості, ще до часу підпорядку- вання її Київській державі (кінець X ст.). Воно виникло на певній стадії суспільного розвитку як своєрідний спосіб вирощування зернових культур без орної техніки. З’ясувати його пропорційне відношення до інших систем землеробства, економічну ефективність вирубного землеробства на різних синхронних зрізах історичного й соціально-економічного розвитку горян не маємо можли- востей. Ймовірно, що з появою орної техніки, при якій стало можливим продуктивніше використовувати орні зем- лі, вирубно-вогнева система землеробства відсувається на другорядні позиції, однак зовсім не щезає. Побутуючи одночасно з орним землеробством, на частку якого припа- дало вирощування основної кількості сільськогосподарсь- ких культур, вирубно-вогнева система землеробства ще в епоху капіталізму була все ж функціонально доцільною системою виробництва зерна не лише в Українських Кар- патах, а й у ряді інших лісових районів68. Розвиток товарного землеробства в капіталістичну добу, під дією якого натуральні й напівнатуральні гірсь- кі господарства вступають у нові ринкові відносини, зумо- вив раціональне використання площ наявних сільськогос- подарських угідь і їх резерву — лісових масивів, які після аграрної реформи 1848 р. знаходилися в руках панів чи у державному розпорядженні. Така політико-економічна обстановка в Українських Карпатах у другій половині XIX ст. змінила співвідношен- ня у застосуванні вирубного землеробства в господарствах різної категорії. Вирубно-вогневе землеробство в основ- 68 Громов Г. Г. Подсечно-огневая система земледелия крестьян Новгородской области в XIX—XX вв.— Вести. Моск. ун-та. Сер. истор., филол. наук, 1958, № 4, с. 149. Деякі дослідники вважають, що вже в епоху Київської Русі вирубно-вогнева система землеробства вихо- дить з ужитку, оскільки умови вирубного землеробства не відповідали Цим новим знаряддям виробництва (Греков Б. Д. Крестьяне на Руси. М., 1952, т. 1, с. 51), або «...в епоху Київської Русі існувало лише в північних районах східно-європейської рівнини в прип’ятському По- ліссі» (Довженок В. И. Землеробство Древньої Русі.— К., 1961, с. 114). З 6-205 33
йому переноситься в господарства заможних селян, які розпоряджалися значними лісовими площами. Малозе- мельний господар рідше вдається до цього способу з при- чини відсутності власних ділянок лісу, а також інституту вільного громадського лісокористування. Найчастіше він вирубує мілколісся, впорядковуючи свій земельний наділ, або робить пасіку в панських чи державних зрубах з до- зволу адміністрації. Зміни суспільно-політичного й соціально-економічного порядку не могли не відбитися на проходженні агротехніч- ного процесу вирубного землеробства. З’явилися регіо- нально-етнографічні модифікації, які, не зачепивши за- гальних основ вирубного землеробства, вплинули лише на зміну деяких елементів технічних операцій. А взагалі карпатське вирубно-вогневе землеробство за основними характеристиками технічного процесу підпадає під типологічну шкалу землеробства лісових областей по- мірного географічно-кліматичного поясу, аналіз якого про- ведено в етнографічній літературі69. І все ж при науко- вому опрацюванні польового етнографічного матеріалу, відомостей при історико-порівняльному зіставленні кар- патського вирубного землеробства з тим же процесом у інших історико-етнографічних областях виявлено своє- рідні риси в усіх стадіях агротехнічного процесу, зумов- лених геоекологічними гірськими умовами, загальною гос- подарською культурою, соціально-економічною структу- рою краю, а також рівнем інтенсивності етнокультурних взаємин із сусідніми народами. Тому вважаємо доцільним детально розкрити весь про- цес вирощування зернових культур за допомогою сокири й вогню в українській частині Карпат, поділивши його на такі стадії: вибір ділянки, вирубка дерев чи дрібнолісся, спалення підготовленого паливного матеріалу, посів, ко- роткочасна експлуатація за допомогою мотики й лопати, а також стадія природного відновлення родючості шляхом лісового перелогу. Особливу увагу звернемо на останню стадію, оскільки в етнографічній науці вона якось випа- дає з загальної характеристики вирубно-вогневої системи землеробства. Якраз детальний аналіз природного віднов- лення родючості грунту, що відбувається при лісовому перелозі, дозволяє повністю відтворити завершений цикл вирубно-вогневої системи землеробства, розглянути її в повному обсязі й часі. 69 Третьяков П. Н. Подсечное земледелие...; Петров В. Н. Подсеч- иое земледелие.— Киев, 1968.— 228 с., та ін< 34
Вибір вирубної ділянки, яка в різних історико-культур- них регіонах Карпат мала свої локальні назви («пасіка», «ватра», «погар» — на Бойїківщині, «паленища», «пожа- ри»— на Лемківщині, «паленики», «паленища» — на Гу- цульщині, хоча найбільш поширеним був термін «пасіка»), здійснювався у відповідності з рядом характерних об’єк- тивних ознак, властивих гірському рельєфу70. Якщо в рів- нинних зонах Лісостепової ^/країни ділянку вибирали «із суглинистими і супіщаними грунтами, які розташовані на підвищеннях, рівних або тро>хи похилих місцях, що добре освітлювались сонцем і захищались від північних і північ- но-східних вітрів»71, то в Карпатах верховинець, зважаючи й на вказані ознаки як типовзі для вибору пасіки, орієнту- вався ще на суто свої, викликані рельєфом гір і структу- рою грунту. При переважавші буро-лісового типу грунту селянин остерігався надто к ам’янистих ділянок чи із су- цільним заляганням пластів каменю і тонким шаром зем- лі. Для буро-лісового типу трунту, який під дією вогню мав властивість спікатися, утворюючи на поверхні тверду кірку, необхідна була значна кількість перегною, що наби- рався на площах із багатою віковою мішаною рослинніс- тю. Часто горяни практикували проводити пасіку повтор- но в дрібнорослому молодоміу лісі, площа якого вже де- який час служила пасовищем і мала густий трав’яний покрив. Коріння багаторічних трав густо пронизувало верхню частину грунту, чим оберігало його від спікання. Чималу роль у виборі ділянжи відігравало розташування її за топографічними ознаками (висота, крутизна схилу тощо). На Гуцульщині вируби п роводилися біля оселі і зде- більшого невеликих розмірів,, що випливало із характеру господарських занять. Перева_жно способом паленищ звіль- няли від лісу площі для сінокосу. На Бойківщині й Лем- ківщині своєрідна структура розміщення орних земель зумовила проведення пасік далеко в горах. З цього при- воду відомий дослідник Бойківщини М. Зубрицький писав: «Вирубаючи лани в лісах, уважали лише на те, щоби мати границею від обох сусідів з гори і з долу (зліва і спра- ва.— С. /7.). У двох інших вшмірах границею була з одно- 70 Архів Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР3, ф. 1, оп. 2, од. зб. 256, зош. З, арк. 12, 13, 16, 17. (Далі, посилаючись на це джерело, архівні дані будемо вказувати в тексті, починаючи з одиниці збереження, наприклад: [256, з. З, арк. 12]. Фонд і опис заліишаються сталими). 71 Довженок В. И. Землеробстві© Древньої Русі, с. 108. З* 35
го боку ріка, а з протилежного ліс»72. Із позбавленням після реформи 1848 р. основної частини гірського селянст- ва можливості користуватися лісом пасіку організовували там, де дозволяли, а не там, де для неї були сприятливі умови. Дослідники вирубно-вогневої системи землеробства роз- ходилися в оцінці стадії вибору ділянки. Зауважуючи О. В. Совєтову у недооцінці цієї фази в системі підсічного землеробства, а П. О. Скриплеву за її переоцінку (він по- ставив вибір-пошук в один ряд із вирубом, спалюванням і посівом), В. П. Петров сам занижує значимість стадії вибору, виходячи із засад, що вона не зазнає видозмін, як це відбувається із прийомами вирубки чи спалювання, і не стосується «виробництва як такого»73. При цьому вче- ний, даючи детальний етнографічний опис пошуку ділянки пасіки, неодноразово наголошує на її практичній важли- вості у справі досягнення високого врожаю74. При вирубно-вогневому землеробстві важливим етапом було повалення лісу. В історико-етнографічній та сільсько^ господарській літературі аксіоматично вважалося, що повалення деревини повинно проводитися лише із засто- суванням сокири75. Інші можливі способи лісоповалу, хоч би силою вітру (буреломи) чи вже з допомогою пили, навіть не згадуються. Звідси вирубне господарство роз- глядається як одноманітний процес, без будь-яких техніч- них модифікацій. А насправді воно було в безперервному русі й зміні. Панівну формулу, за якою вирубне землеробство ви- значалося статусом рубки, вперше піддав критиці П. М. Третьяков76, а за ним В. П. Петров. Крім цього, Пет- ров довів, що й саме повалення сокирою є диференційова- ним процесом. «Застосування рубки,— пише він,— не було єдиним способом, яким користувалися при розчистці під- сік і заготовок паливного матеріалу. Повалення лісу про- водилось двома способами: при допомозі вирубки чи під- січки» 77. В Українських Карпатах історично відомі обидва спо- соби повалу. У XIX ст. горяни інколи ще використовували 72 Зубрицький М. Село Мшанець Старосамбірського повіту.— ЗНТШ, 1906, т. 70, с. 120. 73 Петров В. П. Подсечное земледелие, с. 33. 74 Там же, с. 25—83. 75 БСЗ, 1940, т. 45, с. 810; Советов А. В. О системах земледелия; Больишков N1. А. Община у зьірян.— Живая старина, 1906, т. 1, с. 16; та ін. 76 Третьяков П. Н. Подсечное земледелие..., с. 12. 77 Петров В. П. Подсечное земледелие, с. 84—86. 36
під пасіку буреломні ділянки. Як вони са мі свідчать, «коли буря звалить ліс, то в цьому місці і готують пасіку. Але це буває дуже рідко, а пасіку господар тотує кожен рік» [255, з. 2, арк. 3]. Щорічне приготування пасіки здебільшого здійснюва- лося засобом підрубування сирих дерев в олдин прийом. Набагато рідше застосовувалася підсічка — традиційний спосіб повалення деревини, відомий багатьом народам лі- сового й лісогірського ландшафту, що може освідчити про спонтанне автономне її виникнення внаслідок соціально- господарської детермінації у відповідних ге-соекологічних умовах. Підсікання дерева полягає в тому, «щоб пр ипинити рух соків»78. На півночі європейської частини Росії підсічені дерева залишали на довгий час (навіть до 15* років), щоб вони висохли і впали79. В Карпатах підсічка. мала дещо своєрідну технологію. По-перше, крім зніманнія зі стовбу- ра кори ЗО см шириною, на цьому ж місці, ала-е вже шири- ною 15—20 см і глибиною до 5 см вирубували доокруж стовбур [255, з. 1, арк. 7]. Метою прорубуванжня стовбура дерева (місцеве населення називало цю операцію «чару- вання», «череновання» чи «підчеркання») булло прагнення повністю уникнути відновлення обігу соків у дереві, який може налагодитися, коли смола «залікує» місця, де знята кора. По-друге, горяни-хлібороби у XIX ст., зік і в давні часи, повалення дерева проводили у два ел-апи: власне підсічка і через 1-— 3 роки — зрубування с-окирою уже цілого дерева. Хоча в XIX — на початку XX ст. підсічка дерев була переважно засобом для заготівлі, сухих дров, все ж подекуди нею користувалися для покрі ащення про- цесу спалювання звалених дерев на пасікаж. Це явище у західній частині Бойківщини (Турківський повіт) М. Зуб- рицький описав так: «Сире дерево не горить, треба ждати аж висохне. Його «чарували»: недалеко від землі зару- бували сокирою навколо, воно через рік вс шхало, потім зрубували і палили» 80. Верховинці зрубували дерева за допомогою сокири, яка була єдиним знаряддям повалення лісу протягом ба- гатьох віків, аж до XX ст. Виникає питання, чому селяни уже наприкінці XIX ст., широко користуючись» пилкою для різних господарських робіт, не застосовували* її на пасі- 78 Кауфман А. Заставшая история земельних порядков сибир- ской община по данньїм новейших исследований.— Вестнг. Европьі, 1893, № 6, с. 510. 79 Петров В. П. Подсечное земледелие, с. 92. 80 Зубрицький М. Село Мшанець..., с. 120. 37
ках? Очевидно, однією з причин була віками складена традиція, від якої хлібороби Бойківщини потроху відхо- дили. Вони поступово почали користуватись пилою при вирубці, залишаючи за сокирою попередню функцію роз- чистки дрібнолісся і обробки дерева. Однак головною причиною була економічна структура тодішнього земле- робства, у якій вирубно-вогневому землеробству відводи- лося допоміжне місце в зерновирощуванні. На це вказу- ють розміри площ пасіки (всього від 1 до 3 сотих гектара на господарство). Винятком була Бойківщина (До- линський, Сколівський і Турківський повіти), де однора- зові вируби досягали 2,5—5 га лісу. Такі зруби прова- дили тільки в державних та поміщицьких лісах [255, з. 1, арк. 5—7; 256, з. З, арк. 13]. Необхідно відзначити, що в період капіталізму, у зв’яз- ку з інтенсивним розвитком деревообробної промисловості, предметом ринкової торгівлі стала ділова деревина. Ця обставина докорінно змінила традиційну технологію руб- ки дерева, оскільки повалення лісу, проданого купцям- посередникам, проводили вже з допомогою пили найняті купцем професіональні лісоруби або місцеві селяни. Хоч це явище можна розглядати як не властиве вируб- ному землеробству, з іншими мотивами й призначенням, але воно стало атрибутивним у проведенні пасік на Галиць- кій Бойківщині в кінці XIX — на початку XX ст. Тут необ- хідно застерегти від думки, яка може виникнути зі сказа- ного, що бойки-хлібороби взагалі не робили самостійно пасік. Це не так. Господар, впорядковуючи свій наділ, організовував його на ділянках з мішаним чи малорос- лим нетоварним лісом, але за допомогою сокири, хіба що товсті дерева підрізав пилою. Сокира ще довгий час зали- шалась у виробничому побуті на Гуцульщині і в меншій мірі на Лемківщині як єдине знаряддя для проведення паленищ. Факт використання пили свідчить, що й для підсіч- ного землеробства характерне технологічне вдосконалення і що його не можна розглядати як незмінний процес. Під- твердженням динаміки розвитку вирубно-вогневого госпо- дарства служить застосування в тій чи іншій геоекологіч- ній зоні (Росії, Білорусії, на Кавказі, Балканах) спочатку простіших землеробських знарядь — «суковатки», «верша- лини», а з часом і більш складних — наприклад, сохи. Технологічний процес вирубки ділянки майже нічим не відрізнявся від процесу, який побутував у інших історико- етнографічних областях. «Коли верховинець вирубає кус- ник лісу, тоді красні і здорові цівки смерекові «обчімсує»
на Місці з галуззя і звозить їх собі волами на обійстє,— по- дає опис зі Сколівщини В. Охримович,— щоби мати дрова і матеріал. Коли вже в зрубі нема доброго дерева, лишень саме пнів’я, галуззя, ріща і такі цівки, що їх не оплатить- ся з ліса вивозити, тоді верховинець стягає все те нездале дерево в купи, в стоси і лишає ті купи в спокою, поки добре висохнуть»81. Такого уніфікованого стану ця стадія вирубного землеробства набрала повсюдно в Карпатах у XIX — на початку XX ст. На раніших історичних синхронних зрізах техніка по- валення дерева мала свої особливості, які залежали від технічної оснащеності та побутуючих навиків у цій справі, і пройшла шлях від використання природних лісоповалів до застосування сокири й пили. Можна припустити, що давнє карпатське населення користувалося класичною формою підсічки, виходячи з таких умов: володіння знач- ними лісовими просторами, придатними для підсічно-вог- невого способу зерновирощування, при невеликих колекти- вах, яким було не під силу організовувати великі пасіки із сиростоячих дерев. І лише згодом, з утворенням великих патріархальних сімей, стало можливим запровадження активних форм підсічки, про які вже згадувалось. Для Українських Карпат у досліджуваний період були характерними суцільні зруби. Поодинокі вікові дерева (сім’яники) залишалися лише на межі ділянки. Час вирубу пасіки не був точно регламентованим. Ру- бали в будь-яку пору року і переважно тоді, коли в госпо- дарстві були закінчені основні роботи, а найчастіше вліт- ку, в проміжку між закінченням весняних польових робіт і початком жнив. При визначенні часу рубки селяни керу- валися практичними міркуваннями: влітку ліс вкриваєть- ся листям і внаслідок цього при спалюванні утворюється більше попелу. В таку пору року, при аналогічній аргу- ментації, проводили рубку багато інших народів82, що вказує на спонтанність цього явища. Подеколи час рубки визначався практично-господарсь- кими мотивами. Так, наприклад, у Долинському повіті (Бойківщина) значного розвитку набули шкіряні промис- ли, які потребували для вичинки шкір багато деревної кори. Оскільки кора легше відставала від стовбура 81 Охримович В. Про останки первісного комунізму у бойків-вер- ховинців в Скільськім і Долинськім судовім повіті, с. 4—5. (Далі при посиланні на це видання сторінки будемо вказувати в тексті.) 82 Третьяков П. Н. Подсечное земледелие..., с. 9; Калоев Б. А. Земледелие народов Северного Кавказа.— М., 1981, с. 58—59. 39
весною і влітку, коли відбувається найбільше виділення смоли, якраз тоді найчастіше проводили рубку дерев. Вес- няно-літні рубки селяни називали «луплення» (від назви технології обдирання кори—«лупити»). Кору «лупили» невеликою дерев’яною лопаткою («шпатою»). Операція осінньої рубки і корування звалася «шляхованка». Назва походить від способу добування кори за допомогою сікача, яким робили по дереву «шлях», здираючи кору. Це викли- калося тим, що восени кора відстає від стовбура набагато гірше, ніж улітку [255, з. 2, арк. 21; з. 1, арк. 5]. Лише зрідка рубку проводили в зимовий період, в основному на Гуцульщині. Всі операції по вирубці пасік проводили чо- ловіки, інколи їм допомагали жінки й старші діти, вико- нуючи посильну роботу. Підготовлений паливний матеріал треба було спалити, щоб не просто позбутися, а провести з його допомогою технологічну підготовку грунту. Як відзначав П. М. Тре- тьяков, вогонь був «важливим засобом обробітку зем- лі» 83. В. П. Петров, недооцінивши роль вогню в системі під- січного землеробства, відвів йому функцію «перетворення заготовлених дров лісової рослинності у попіл». Тверджен- ня вченого, що «при лісовому землеробстві основним фак- тором є не земля, а ліс» 84, також є помилкою його кон- цептуальної схеми. В. П. Петров приходить до висновку: «...вогонь не є ні способом обробітку землі, ні способом перетворення землі у стан, придатний до хліборобства» 85, тоді як обидва ці «способи» є не що інше, як одне і те ж явище — підготовка землі до стану родючості. Хибність даної схеми полягає, крім того, в ігноруванні фактора землі і гіперболізації фактора лісу, перетвореного в по- піл. Складається враження, що при спалюванні лісового матеріалу верхній шар грунту не зазнає жодних змін. Щоправда, абзацом нижче В. П. Петров відзначає, що пропалення грунту підвищувало його продуктивність, покра- щуючи структуру, чим суперечить сам собі. Бо ж при про- піканні не лише поліпшується структура грунту, а й зни- щується насіння бур’янів, що в сукупності є важливим фак- тором у технології агротехнічної підготовки грунту, чи і є власне підготовкою. Висіяне в попіл зерно проростає не в самому попелі, а в землі, заглиблене мотикою, лопатою або бороною. Таким чином, П. М. Третьяков та О. В. Со- 83 Там же, с. 4. 84 Петров В. П. Подсечное земледелие, с. 131. 85 Там же. 40
вєтов, яких теоретично підправив В. П. Петров, мали ра- цію, вважаючи вогонь важливим фактором у системі обро- бітку грунту. Паливний матеріал, вогонь і землю слід розглядати в цілості як обумовлені елементи, кожен з яких відіграє атрибутивну роль у процесі підготовки ділянки для посіву. До випалення пасіки готувались особливо старанно. Бралися до уваги такі умови: щоб паливного матеріалу було вдосталь і він був добре просушений, щоб була ясна й суха погода, несильний рівний вітер. Процесу випален- ня передувало визначення часу й підготовка зрубу. Три- валість періоду від рубки до спалення лісового матеріалу залежала від ряду обставин, у першу чергу від породи дерев: для листяних (вільхи, бука) відводили цілий рік для просихання — зрубані весною чи літом спалювали лише наступного року й здебільшого восени, під озимі посіви. Березу могли спалювати одразу після вирубу, як і смолисті хвойні породи — смереку й сосну, виходячи іа можливості їх згоряння в сирому стані. Весняні й літні вируби переважно спалювали в кінці серпня та на початку вересня, коли бувають тривалі періоди сухо? погоди. Осін- ні зруби пропалювали навесні. За існуючою традицією висушені шляхом підсікання дерева зрубували й одразу проводили пропалювання ділянки. Безумовно, що перева- жання в Карпатах хвойних лісів було вирішальним факто- ром у встановленні режиму рубки й випалення ділянок. Горянин прагнув звести усі види технологічних опера- цій і підготовчих процедур в одну цільну агротехнічну си- стему вирощування злаків на пасіках: озимі культури ви- сівались у вересні—жовтні, а ярі — у квітні. Отже, до цих термінів пристосовувалась рубка, а відповідно й спалю- вання. Оскільки селянин, як уже згадувалось, у проміжку між весняними роботами й жнивами був менше зайнятий, а кліматичні умови сприяли рубці й спалюванню, тому й стає зрозумілим переважання якраз осіннього випалення пасік. Таким чином, бачимо продуману, раціонально детер- міновану систему, що емпірично склалася на основі багато- вікового досвіду й традицій. Глибока традиційність осіннього часу випалення під- креслюється прикладом продажі лісу з ділянки, призна- ченої для пасіки. Продаючи ліс, домовлялися, щоб дерево було вивезене зі зрубу не пізніше 19 серпня (свято спаса). До 28 серпня (свято Богородиці) всі члени сім’ї форму- вали зруб, який незабаром палили. Як уже вказувалось, тоді дерева бувають найбільш смолистими, а при цьому 41
ще й погожі дні сприяли кращому проведенню процедури випалення: згоряв увесь матеріал і на доцільну агротех- нічну глибину (до 5 см) пропікався грунт. Про осінні «пожари» на Лемківщині, коли по горах палали зарості, кущі, згадує Р. Райнфус 86. На Гуцульщині зручнішим часом приготування пасік була весна, бо на них висівали яру культуру — овес, необхідний для корму коней як основної тяглової сили. Спосіб укладання паливного матеріалу в зрубі був ти- повим для багатьох землеробських народів — рівномірно розкладені по всій площі галуззя, подрібнене нетоварне дерево. Домагалися якомога повнішого згоряння пнів, особливо коли ділянка призначалась у перспективі для -орного поля. Тоді кожен пень підкопували, обкладали за- здалегідь приготовленими сухими смолистими дровами і хмизом [255, з. 2, арк. 8]. Регіональний варіант спалювання зафіксовано нами на Міжгірщині. Своєрідність його полягала в тому, що на зрубі паливний матеріал формували у вали («шори») на З—5 м один від одного впоперек схилу, чим полегшувався процес випалення («тягнути вогонь») [256, з. 1, арк. 46; з. 2, арк. 1]. Від способу вкладання паливного матеріалу залежала процедура його спалення. Там, де паливний матеріал був розстелений по всьому зрубу, його підпалювали в кількох місцях з однієї сторони в напрямку вітру. Стереглися силь- ного, поривчастого вітру, при якому ускладнювався про- цес випалювання і знижувалась якість. У безвітряну погоду пасіку інколи підпалювали зі всіх боків одночасно. Це був малоефективний спосіб для агро- технічної підготовки грунту, бо селянин не мав можливості керувати вогнем, спрямовувати його в потрібному на- прямку. Він міг лише запобігати, щоб вогонь не пере- кинувся на лісові масиви чи село, викопуючи з цією метою з боку лісу рівчак. Однак бували випадки, коли горів ліс і навіть села 87. На Міжгірщині виробились оригінальні прийоми вико- нання цієї роботи, які повністю узгоджувались із формою укладки паливного матеріалу у вали, що створювало мож- ливість керувати процесом випалювання ділянки. Вал підпалювали у багатьох місцях по всій довжині. Після того як на одному місці грунт добре пропечеться і наго- 86 Кеіпіизз Я. Ееткохуіе..., з. 11. 87 Наукова бібліотека Львівського державного університету, відділ рукописів, № 555, арк. 273. 42
рить достатньо попелу, вал кочергами, жердинами пере- сували далі по зрубу в напрямку до іншого валу. І так по всьому паленищі [256, з. 1, арк. 46]. Про аналогічну технологію випалення пасік на Лем- ківщині пише чехословацький дослідник Я. Подолак88. Цілком закономірно, що в сусідніх етнографічних групах українського народу — у бойків і лемків, які населяли південні схили Карпат, побутували одні й ті ж явища культури, транспортовані в результаті активних всебічних контактів. А ось технологічна подібність пропалювання ді- лянки на Міжгірщині і в деяких районах Росії89 ще раз свідчить про можливість автономного виникнення окремих аналогічних елементів якогось процесу, однак лише еле- ментів, оскільки решта ланок процесу виконується по- своєму і таким чином набирає місцевого колориту. Застосовуване на Міжгірщині випалення зрубу мало деякі переваги над звичайною чи пасивною технологією, яка побутувала повсюдно не лише в Українських Карпа- тах, а й у ряді інших історико-етнографічних областей лісової зони. По-перше, при довільному типі випалення не забезпечується рівномірне пропалення грунту і знищення коріння бур’янів; по-друге, у деяких місцях грунт перепа- люється і вигоряють корисні речовини, руйнується його структура; по-третє, на випалених площах залишалася значна кількість незгорілого паливного матеріалу. Вся ділянка, як правило, випалювалась за один захід, за один день. Випалювання пасіки проводили чоловіки, інколи беручи для підручної роботи підлітків. Виходили з дому на світанку. Брали з собою залізний гак, сокиру, залізні вила, а також сірники (раніше — кресало), від- ро і кошик. На місці до гака чи вил вирубували держак або майстрували дерев’яні вила («росохи»). Після пропалювання пасіку необхідно було впорядку- вати, розчистити, а на слабо пропечених місцях ще раз розпалити вогонь із незгорілого матеріалу, що в лісовій зоні Росії вважалось обов’язковим 90. Повторне пропалю- вання всієї ділянки у Карпатах не практикувалось. Великі головешки відвозили додому на дрова чи зносили разом з камінням на межу, роблячи таким чином загороду. Спа- лювали лише дрібний матеріал. А взагалі, як інформува- ли старі хлібороби, на пасіках залишалось зовсім мало 88 Подолак, Я. Деякі архаїчні форми обробітку землі в районі Верхньої Цирохи, с. 100—107. 89 Петров В. П. Подсечное земледелие, с. 132. 90 Там же, с. 134—136. 43
«незгорілого ріща», а сама площа потребувала лише не- значного підправлення огріхів, які пропікали повторно, коли залишався матеріал, або перекопували мотикою чи лопатою. Очищену пасіку бойки північних схилів Карпат нази- вали «чищеницею», а бойки Міжгірщини цим терміном окреслювали весь вирубно-вогневий процес (смт Міжгір’я, с. Синевир Закарпатської області) [256, з. З, арк. 17]. Хлі- бороби галицької Бойківщини операцію спалювання на- зивали «спаль», «згарь», «згарище», «погарь». Серед лем- ків типовим був вислів «палити пасіку», «робити пожар» [255, з. 2, арк. 1]. Необхідно відзначити, що в Карпатах, як і в багатьох інших місцевостях лісового ландшафту, не проводили пе- редпосівного спушування пропеченого грунту. Однак із зменшенням кількості паливного матеріалу (спалювали здебільшого лише галуззя і вершки, а також вирубували мішане, кущувате дрібнолісся) не досягалась якісна агро- технічна підготовка грунту, бур’яни повністю не знищува- лись, мало добувалось попелу. Тому в кінці XIX — на по- чатку XX ст. пропечений грунт почали спушувати мотикою чи рискалем. Така пасіка вже називалася «копань». Чи побутували на пасіках хоча б простіші землеробські тяг- лові знаряддя, наприклад, типу «суковатки», нам устано- вити не вдалося. Як уже згадувалось, вирубно-вогневий спосіб вирощу- вання землеробських культур мав спільну продуману схе- му, за якою передбачалося проведення посіву на пасіці одразу, без тривалої перерви, ще в теплий попіл. Так ро- били сусідні з Карпатською географічною областю наро- ди, а також білоруси й росіяни. При належній вологості зерно давало дружні густі сходи. На нашу думку, не зов- сім точним у визначенні часу посіву є твердження К. Мо- шинського, «що... у Бескидах... влітку палено, а сіяно во- сени озиме жито» 91. Якщо вважати, що дослідник мав на увазі кінець літа (серпень) і початок осені (вересень), як слід було вказати, то в такому разі не порушується агро- технічна часова традиція посіву пасіки. Зібраний нами польовий матеріал переконливо свідчить, що великої пе- рерви від випалення до посіву хлібороби Українських Карпат не робили. їм було добре відомо, що значна пе- рерва може призвести до таких наслідків, як проростання грунту бур’янами (що особливо небезпечно навесні) і ви- луження, в результаті чого знижувалась урожайність. 91 Мозхупзкі К. Киїіига Іидоига зіодуіап, 8. 140. 44
Набір землеробських культур, якими займали пасіку в Карпатах, був різноманітний і не однотипний у кожній з етногруп. Бойки-хлібороби здавна полюбляли висівати озиме жито, рідше — яре жито і зовсім рідко овес, тоді як гуцули здебільшого культивували на пасіках овес, хоча сіяли й жито і навіть деколи пшеницю. Лемківські селяни пристосували вирощувати на пасіках бор, але також вдавалися до жита й вівса. Коли наприкінці XIX ст. на- брала господарської значимості картопля, горяни і цій культурі відводили пасіки на другому році її експлуатації, після перекопування. Селяни галицької Верховини куль- тивували на пасіках різновид жита, який називали «кри- цею» або «святоянським житом» (унікальна зернова куль- тура, на сьогоднішній день зовсім забута). Вегетаційний період криці тривав два роки: висівали її разом із озимим чи ярим житом. Перший рік жали звичайне жито, а наступ- ного року, не проводячи жодних агротехнічних операцій, збирали крицю. Старші віком селяни говорять, що криця мала кращі смакові якості, ніж жито звичайне [255, з. 1, арк. 18]. Інколи на Бойківщині ще висівали на пасіках льон, але в мізерній кількості («на одну мищину») [255, 3. 1, арк. 9; 253, арк. 4]. Висіяне в попіл зерно прикопували мотиками, чим до- магалися важливого агрономічного ефекту — перемішуючи попіл з землею, вводили добриво у грунт, а також закри- вали зерно. Українські селяни Карпат виробили певні традиційні навики в землеробській експлуатації пасіки. Було визна- чено виробничий і технологічний режим цієї стадії вируб- но-вогневої системи землеробства. Крім природної родю- чості грунту важливим фактором продуктивної тривалості випаленої ділянки була також раціональна зміна культур, якої, щоправда, не завжди і не повсюдно в Карпатах до- тримувались, передусім виходячи з господарських потреб, а також через відсутність достатніх знань агробіологічних властивостей культивованих рослин. Якщо бойко не висі- вав першим на пасіці овес, емпірично знаючи про його властивість виснажувати землю («забирав силу»), то гу- цул здебільшого вирощував на попелі у перший рік овес, оскільки він йому був необхідний як калорійний корм для коней. Тут, очевидно, фігурує не стільки незнання, скіль- ки господарський детермінізм. Бойко-хлібороб сіяв овес на пасіці у перший рік лише в тому випадку, коли ділян- ка мала невисокі агрофізичні дані або з якихось інших обставин. Отже, це наводить на думку, що не завжди агробіологічні, агрофізичні знання про ту чи іншу культу- 45
ру переходили разом з нею, а набувалися на місці шля- хом емпіричного спостереження у процесі практичної діяльності. Залежно від правильного чергування культур і гумус- ної потужності грунту, тривалість експлуатації коливалась від двох до чотирьох років (на Гуцульщині — один-два роки, рідко — три). На Бойківщині зафіксовано такий по- рядок висіву культур: перший рік висівали озиме чи яре жито, часто змішане з крицею; на третій рік ще раз сіяли жито, здебільшого яре, на четвертий — висівали овес, пі- сля чого пасіку відводили під сіножать і пасовисько. Часто на третій рік після жита сіяли овес, що залежало від родю- чості грунту. Інколи замість жита на другий рік вже сіяли ячмінь або навіть і в перший рік займали ним пасіку, що спонукалося господарськими потребами. Подібної сівозмі- ни дотримувались селяни Лемківщини. На Гуцульщині спочатку пасіку займали вівсом, інколи пшеницею, на другий рік висівали жито або залишали на сінокіс чи пасовисько. Лише з появою картоплі принципово змінилася черговість вирощування культур на пасіках і три- валість користування нею. Картопля стає домінуючою культурою, і сівозміна набирає часто такої послідовності: перший рік — картопля, інколи її висаджували і наступ- ного року, а традиційно — жито чи овес, третього року займали ділянку вівсом [255, з. 1, арк. 5, 9; 256, з. З, арк. 11, 12; 253, арк. 3]. Це найтиповіші варіанти сівозмін, яких було багато. Кожен наступний рік після збору врожаю технологічна підготовка грунту здійснювалась за допомогою мотик чи рискалів, раніше заступів, у яких робоча частина була обкована залізом. Заглиблювали зерно в землю і вирів- нювали площу граблями. Необхідно підкреслити, що па- сіку додатково ніхто не удобрював. Вона існувала на своїх природних запасах родючості, враховуючи й попіл, чим ви- рубно-вогнева система суттєво відрізняється від вирубно- орної системи землеробства, при якій обов’язковою умо- вою є підживлення грунту, про що мова піде далі. Завершальною стадією повного циклу вирубно-вогне- вої системи землеробства слід вважати лісовий переліг. Після експлуатації пасіку залишали на пасовище і при- родне заростання лісом. В кінці XIX — на початку XX ст. у зв’язку з товарною розробкою деревини було введено культурне лісонасадження. Тривалість лісового перелогу в Українських Карпатах була не однаковою, що випливало з господарських потреб. Здебільшого повторно приступали до вирубно-вогневого способу вирощування землеробських 46
культур, коли ліс повністю дозрівав, ставав діловим, ща бувало через 80—100 років. Якщо ж ділянка заростала мішаним поростом або виникала економічна необхідність, тоді доводилося розроб- ляти її уже через 15—20 років. Таким чином, завершений цикл вирубно-вогневої си- стеми землеробства становив, із скороченим періодом ро- дючості грунту, 17—27 років: 1—3 роки повалення дере- вини з прийомом підсікання; 1—4 роки — землеробська експлуатація і 15—20 років лісового перелогу. Повний пе- ріод становив 82—107 років. Дослідник землеробства гірсь- кого Закарпаття початку XX ст. В. Драгни, описуючи вируб- но-вогневу систему землеробства як даність, вказав і на завершальну стадію, якою був лісовий переліг: «Часто на гірських схилах вирубують ліс, палять галуззя і копають землю, щоби 2—3 роки сіяти на ній, а потім використо- вують її на пасовисько, поки знову не заросте корчами і не- можна буде знову туди піти із сокирою» 92. Розглянутий повний цикл вирубно-вогневої системи землеробства не охоплює усіх форм вирощування земле- робських культур при допомозі сокири й вогню. Аналіз польового матеріалу, історичних даних, а також спосіб організації поселень у лісовій зоні вказують на те, що ви- рубно-вогневе господарство проявилось у першу чергу як очищення лісової ділянки під оселю і поле з мотичним обробітком грунту. Інтенсивність цієї функції лісового землеробства була зумовлена як кількісним зростанням населення на стаціонарних поселеннях, так і появою орної техніки, що припадає в Українських Карпатах на XI—XIII ст., а вже у XIV—XVI ст. документи фіксують на- явність значних орних площ, звільнених з-під лісу. За період між двома фаціальними описами сільсько- господарських угідь, здійснених австро-угорськими чинов- никами у 1787 і 1820 рр. (Йосифінська і Францісканська метрики), в гірській частині Східної Галичини значно зро- сли площі орної землі. В деяких селах вони становили до 35—40 га 93. Для кожного верховинця ставало «за найважчу задачу свого життя якнайбільший кавалок лісу вирубати, викор- чувати і вичистити для хліборобської культури» [4]. Австро-Угорський уряд був зацікавлений у збільшенні селянських наділів у такий спосіб. Але вже через 12— 92 Огакпу V. Хетіесііізіуо V Росікаграізко] Ризі.— Іп: Росікаграізка Киз. Ме\¥ ¥огк, 1924, з. 44. 93 ЦДІА у Львові, ф. 19, оп. 14, спр. 93, арк. 111—112; ф. 20,. оп. 14, спр. 23, арк. 99—100. 47
15 років поміщик збирав за них непомірний податок, а після аграрної реформи значну частину цих земель при- власнював. Тому, як підмітив В. Охримович, «давніші до- мінії (поміщицька адміністрація.— С. П.) не тільки тому не противилися, але й заохочували, полишаючи селян в спокійнім уживанню тих кусників землі, видертих від ди- кої, лісової природи» [4]. Із таких же своєкорисливих цілей уже чеські поміщики у 20—30-х роках XX ст. розширювали посівні площі на Закарпатті за рахунок лісових. Уряд буржуазної Чехо- словаччини виплачував селянам заохочувальні «рихти» за викорчуване, землеробсько-культивоване поле. Таким чином, впродовж усього історичного розвитку гірського землеробства освоєння лісових площ під ріллю, виступаючи як важлива функція вирубно-вогневого земле- робства, відігравало значну роль у соціально-економічному житті карпатського селянства. У XIX — на початку XX ст. здебільшого освоювали під ріллю дрібнолісні ділянки, ще обумовлювалось господарсько-економічними чинниками (необхідність упорядкування угіддя, потреба поля, неве- лика затрата праці на розкорчування тощо). Зовсім рідке на початку XX ст. розчищали під ріллю лісові цілинні пло- щі, які вже далеко відступали від орних масивів. А на початку землеробського освоєння карпатських схилів, яг відзначив М. Зубрицький, «поселенці мали... тяжку пра- цю, заки з лісу виробили поле... З року на рік все більше причинювали (освоювали, розчищали. — С. П.) орноге поля. Так добували цілий лан з ліса» 94. Однак і цим процесом не вичерпується характеристика вирубно-вогневого землеробства. Його аналіз був би да леко не повним, якщо не звернути увагу на те, що порял з вирубно-вогневою системою землеробства і функцієк вирубного господарства — розчисткою лісових площ — існувала й вирубно-орна система — зі своїм циклом, своєк специфічною технологією окремих стадій. Вона стала за кономірним етапом у розвитку землекористування в лісо вих і гірсько-лісових зонах. В українській частині Карпат, як і в інших лісових ра йонах, цей спосіб вирощування злакових культур міг пере творитися на струнку систему при умовах, коли плуг чі навіть простіше орне знаряддя ставало невід’ємною час тиною землеробського господарства горян і було запрова- джене систематичне удобрення грунту. Нам документальне відомо про існування плуга в Карпатах у XV—XVI ст. 94 Зубрицький М. Село Мшанець..., с. 120. 48
хоча його появу слід віднести ще до XI—XIII ст. Можна припустити, що тоді й почалося спорадичне внесення гною в грунт, виходячи із факту побутування стаціонарних приміщень для худоби. Вирубно-орне землеробство охоплює всі стадії цілісної вирубно-вогневої системи землеробства, розглянуті вище, а також громіздку процедуру очищення ділянки від пнів і коріння та певної тривалості орне землеробство. На пев- ний час звільнені з-під лісу посівні площі піддавали оброб- ці для покращення їх основних функцій шляхом оранки й угноєння, а потім запускали на природне відновлення сил, у лісовий переліг, чим значно підвищувалась продук- тивність тимчасово окультурених лісових площ і продов- жувався час їх експлуатації. Спорадичність побутування вирубно-орної системи зем- леробства у XIX — на початку XX ст. в цілісній системі зерновирощування горян пояснюється структурним роз- міщенням сільськогосподарських угідь, коли вже цілинні лісові масиви знаходилися віддалік від орних земель, а також трудомісткістю процедури розкорчовування ділян- ки лише на тимчасове користування. Ділянки з молодим лісом намагалися на другий-третій рік чистити від пнів і коріння, а ділянки з віковим лісом освоювали під тимчасову ріллю лише через 5—8 років: 1 — З роки використовували її як звичайну пасіку, а 4—5 років як сіножать чи пасовисько. За цей час пні згнивають. Тоді «верховинець корчує і чистить пасіку: викопує пнів’я і корчі, вибирає каміння і там, де колись був ліс, має ріл- лю або сіножать. Такий кавалок управної землі, добутий через вирубування і викорчовування лісу, зоветься чертіж» [5]. Ймовірно, що термін «чертіж» етимологічно походить від спільнослов’янського «чертити», робити знаки. Прово- дячи борозну на ще незайманому грунті в степовій зоні України, називали це «чертити». Згодом борозною обво- дили власні ділянки («обчертили»). Цей термін зустрі- чається також в українській частині Карпат, переважно в галицькій Верховині. «Чертити» при підсічно-вогневім землеробстві означало обдирати зі стовбура кору. Відвойо- вана з-під лісу ділянка землі також називалася «чертіж». У гірському Закарпатті очищена від лісу та від каміння Ділянка називалась «ортована» чи «іртована», від німець- кого слова сіег Огі — місцевість, село. Цей термін з’явився, коли почалась колонізація Закарпаття, (в т. ч. гірського масиву Карпат) на так званому німецькому праві, і за- лишився побутувати там до початку XX ст. На Словаччині, 4 6-205 49
а також на Сяноччині термін «чертіж» набув широкого вжитку, що видно з численних мікротопонімів. На За- карпатті цей спільнослов’янський термін згодом був витіс- нений терміном німецького походження — «іртовані землі». Тривалість служіння «чертіжа» орним полем передусім залежала від потужності гумусного шару і вміння земле- роба підтримувати його родючість. Частіше він експлуату- вався традиційну ротацію, яка тривала 5—6 років. Далі, «коли дана ділянка вже очевидно вияловіє (виснажить- ся.— С. П.),— вказує Р. Райнфус,— тоді покидають її зов- сім так, що заново заростає корчами» 95. Для корчування пнів використовували сокири, кирки («чекай», «джекан»), мотики видовженої форми («со- кирянки», «іртувки»). На розчищеній лісовій ділянці вже застосовувалась орна техніка, систематично вносилось добриво. Завдяки цьому час експлуатації вирубно-орної площі для вирощен- ня переважно злакових культур зростав до 6—10 років, тоді як при вирубно-вогневій системі становив всього 1—4 роки. Вирубно-орне землеробство відігравало помітну роль у землеробському виробництві українців Карпат. Воно було перехідним, діалектично закономірним етапом від ви- рубно-вогневої системи землеробства до польової. Отже, в другій половині XIX — на початку XX ст. в Українських Карпатах вирубно-вогневе землеробство мало ще місце в системі виробництва землеробських куль- тур. Його функціонування як релікту первіснообщинних ви- робничих відносин і агротехнічного анахронізму в капіта- лістичну добу було економічно доцільним у натуральних і напівнатуральних гірських селянських господарствах. Проведений діахронний аналіз землеробства в Укра- їнських Карпатах дозволяє зробити висновок, що його економічний розвиток проходив шляхом витіснення вируб- но-вогневого землеробства польовим. При цьому підвищен- ня продуктивності праці при вирубному землеробстві здій- снювалось, головним чином, за рахунок збільшення стро- ків експлуатації звільнених від лісу ділянок (вирубно-орне землеробство, польове освоєння лісових угідь). Вирубно- вогневе землеробство було продуктивнішим від мотичного і витіснило його, з тієї ж причини поступившись, у свою чергу, польовому. 96 96 Кеіпїизз Я. £етко5¥іе..., 5. 11. 50
Польове землеробство Крім систем вирубного землеробства одночасно функціо- нували як економічно визначальні двопільна («толоко- царинна») та багатопільна системи землеробства. З’явля- лися також елементи сівозміни. Не маючи документальних даних, важко точно встановити час виникнення в Кар- патах польових систем землеробства, першою з яких вва- жали перелогову, що з’явилася ще на етапі мотичного об- робітку грунту, а набрала поширення в гірському земле- робстві, коли були впроваджені орні знаряддя. Відвойована з-під лісу ділянка експлуатувалася про- тягом певного часу, доки не переставала давати хороший урожай. Після виснаження вона тривалий час лежала об- логом, а використовувалась інша. Це було можливим тіль- ки при наявності вільної землі, зручної для обробітку. Зрозуміло, що така система не могла бути єдиною орною системою, оскільки вільних від лісу земель не було, а осво- єння лісових площ вимагало значних затрат людської сили. Виникла необхідність продуктивно використовувати наявні орні землі, що було можливим при дво- чи багато- пільній системах. Зібраний матеріал свідчить, що чистого польового пе- релогу в той час в Українських Карпатах майже не було. Рідко який горянин залишав частину поля для тривалого природного відновлення родючості. Якщо й запускалась якась ділянка («ораниця»), то переважно поза смугою основних орних площ, які входили у дво- чи багатопіль- ний (з травою) цикл землекористування. Здебільшого це були шматки землі, більше заглиблені в ліс. Але з них, як правило, утворювався лісовий переліг, який потім вклю- чали в систему вирубно-польового землекористування. В. Р. Вільямс відзначав2 що на практиці селянинові все частіше доводилось повертатися до раніше покинутих орних площ через зменшення цілини. Скорочення строку перелогу дійшло до свого мінімуму, який «у залежності від природних якостей грунту визначався одним або дво- ма роками. Перелогова система природно еволюціонувала, виродившись у парову систему...» 96. Обробіток грунту орним знаряддям дав можливість збільшити термін експлуатації ділянок. Так із перелогової системи землеробства виникла двопільна, при якій поле Ділилося на дві частини: одна засівалася протягом певного 96 96 Вильямс В. Р. Почвоведение.—М., 1940, с. 296. 4* 51
періоду, в залежності від товщини гумусного шару, інша в той час відпочивала. З двопільною системою пов’язане якраз активне земле- користування, оскільки експлуатованій ділянці вже не дають виснажитися до кінця, їй надається періодичний відпочинок. При цьому для швидкого відновлення родю- чості ділянка зазнає додаткового парового обробітку із застосуванням угноєння. Це, безумовно, було певним про- гресом у землеробстві. Якщо при перелозі засівається не більше третини площі, то при двопільній системі — по- ловина. На Бойківщині й Лемківщині, виходячи з рельєфу міс- цевості, двопілля набрало своєрідної форми, зовсім від- мінної від двопілля рівнинної території України. Воно знайшло свій вияв у толоко-царинному циклі, за яким орні землі села, що знаходились за городами, ділилися (найчастіше річкою) на дві частини: на поле («царина») і пасовище («толока») [256, з. З, арк. 12—14, 17]. В. Охри- мович зазначає, що «симетричний розклад грунтів існував у повній чистоті тільки в давнину» [5]. Інший дослідник закарпатських бойків — Г. Гордієнко — вказує, що ця си- стема «така, як і за прадідів...». Далі він подає її опис: «Земля студенська розлягається по обидва боки Студе- ного Потока, мовби сама природа була за те, щоб студен- ці завели в себе двопільну систему господарювання. В па- ристий рік (1930—1932) на лівому боці потока звичайно буває царина, а на правому боці, в непаристий рік (1931—1933) — навпаки»97. Аналогічну картину двопільної системи на північних схилах Карпат фіксує В. Охримович: «У селах, положених вздовж річки Опору і його притоків, а іменно в селах Ялинкувате, Волосянка, Хащованя, Опорець, Славсько та ін., є звичай, що одного року одна половина всіх грун- тів у селі, а другого року половина на переміну обертаєть- ся в спільне громадське пасовисько. Від кожної хати, в обидва боки, аж до верхів хребта, тягнуться рівними ла- нами грунти одного власника, так що кожний газда має землю по обох боках ріки, на правій, на лівій горі. Отож усі грунти в селі, положені по правім боці ріки, повер- таються в ріллю, або, як самі верховинці говорять, «орють- ся під царину», а всі лівобічні «випущаються в толоку, залишаються облогом і стають спільним для всіх пасо- виськом, на котрім газда пасе свою худобу, не огляда- ючись на межі» [11]. 97 Гордієнко Г. Село Вишнє Студене.— Подкарпатська Русь, Уж- город, 1936, с. 51. 52
Проте не всі орні землі використовувались у толоко- царинній системі. Ті поля, що знаходилися поблизу сади- би, культивувалися щорічно. На землях, розміщених далі від села (вони відділялися від присадибних умовною ме- жею), уже функціонувала двопільна система. На це досить чітко вказує М. Зубрицький: «Одного року орали в один бік все поле і засівали, і в тім боці була царина, по другім боці орали лиш по кілька стай, починаючи від хиж, все інше поле лежало перелогом, і там була толока» 98 99. Цю ж обставину уточнює В. Кобільник: «В Жукотині хати стоять здовж гостинця (дороги.— С. П.), а по обох боках тягнуться поля, які звуть «прути». За тими полями-прутами є поля, звані «лази», які залишаються на пасовисько. За- орані лази, де була попереднього року толока, називають «царина». Щороку напереміну царина є по одній, то по другій стороні села, щоби ті поля, не дуже врожайні, «відпочили» ". Про поділ орних земель у лемків згадує Р. Райнфус: «Серед суарших господарських землеробських форм можна ще зустріти на менш родючих грунтах залишки двопіл- ля» 10°. Польський етнограф В. Поль, описуючи толоко-царинну систему землеробства серед гірського українського насе- лення Карпат, не розібрався в тому, що поле селянина по- ділялося на дві частини за інтенсивністю його експлуатації: «Щорічно на переміну,—пише він,— почавши від пото- ку вгору, тільки та половина є посівним полем, друга половина пущена в угор (пар.— С. П.) і служить за па- совисько, засіяна сторона називається царина, сторона па- совиська— толока»101. Випадає в даному описі відділення від двопільного землекористування присадибного інтен- сивного поля, городу, на якому горяни вирощували основ- ну кількість землеробської продукції. Толоко-царинна система землеробства могла виникну- ти при наявності міцних засад громадських інститутів. Значне розширення посівних площ, в результаті чого змен- шувались пасовища, було однією з підстав до переходу на строгу систему толоки й царини як, на певній стадії, ро- зумного компромісу між необхідністю розвитку зернови- робництва і зростаючими потребами тваринництва. Ство- рилися громадські норми, звичаї, виконання яких було 98 Зубрицький М. Село Мшанець..., с. 121. 99 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин Турчансько- го повіту.— В кн.: Літопис Бойківщини, ч. 8, с. 48. 100 Кеіпіизз К. Ьеткохуіе..., з. 11. 101 Рої IV. Ргасе 2 еіпо&гаНі рбІпоспусЬ зіокд\лт Каграі, з. 103. 53
обов’язковим. Головним було суворе дотримання господа- рем толоко-царинної переміни поля. Про суворість гро- мадських норм пише Г. Гордієнко: «Ще й не найшлося в селі такого піонера, щоб хотів вирватися із пут дво- пілля» 102. Обов’язковим було звільнити минулорічну толоку від худоби після оголошення представником громади, що ца- рина закрита. Час визначала громада. Для галицької Бой- ківщини це було свято «Йірря» (Юрія — 6 травня). На закарпатській Бойківщині таким часом було 15 березня. Того дня один із членів громади ходив по селу і бив у «бубен». Це означало, що царина віднині закрита («за- перта») [256, з. 2, арк. 20]. Характерним було й те, що всі села, які були розташова- ні вздовж рік, одночасно й рівномірно змінювали толоку й царину. В окремих місцевостях закарпатської Бойківщини й Лемківщини мали місце інші форми толоко-царинної си- стеми, які можна вважати первісними, як відгомін пере- логу. Розділені сільською громадою на дві частини, землі експлуатувалися таким чином: одну орали й засівали, а другу використовували під пасовище. Неугноєне кілька років поле переставало родити, тоді воно ставало пасови- щем, а починали обробляти другу половину. Такий спосіб польового землеробства називався диким травопільним, який подекуди перейшов у двопільну сівозміну 103. На Міжгірщині (с. Синевир) царина, що служила ріл- лею, знаходилась постійно з одного боку села, а пасовище й сінокіс — з іншого. У с. Воловець царини ніколи не ро- зорювали. Це був постійний сінокіс [256, з. З, арк. 13]. Про ще один варіант толоко-царинного циклу пише В. Охримович: «В Синевідську над Стриєм або в Велдіжі над Свічею — тільки що в тих двох селах період, в якім наступила царина по толоці, обійшов не два роки, як в Тухольщині, але три роки: то значить, плодовитішу сто- рону села засівають два роки поспіль, а тоді що третій рік випущено в толоку» [12]. Згодом під впливом суспільно-політичних і соціально- економічних змін, які відбулися в другій половині XIX ст., громадські традиції толоко-царинного циклу починають слабшати. Вже можна було родючий шматок землі на толоці, переважно після кошарування, використати під землеробські культури ще й наступного року. Але господар 102 Гордієнко Г. Село Вишнє Студене, с. 51. 103 ОгаНпу V, Иетіесііізіуо..., 5. 42. 54
мусив його обгороджувати. «Як хто мав в толоці дальше Бід села,— пише М. Зубрицький,— поза зорані стаї кусник справленого (підживленого.— С. П.) поля і зорав його, обгороджував «вирлиньом» (жердинами.— С. 77.), бо інак- ше була би все спасла худоба» 104. Земельні ділянки на Сколівщині також обгороджували, і називалися вони «за- городами» [12]. Царину засівали здебільшого вівсом, зрідка — ярим житом. Лише обгороджені ділянки мали свою сівозміну 105. На Гуцульщині двопільної толоко-царинної системи землеробства не було. У XIX ст. там переважала багато- пільна система і вирубно-вогневе землеробство. Чи існувала в Українських Карпатах трипільна система землеробства, коли побутувало двопілля й озимі куль- тури? Можливо, було багатопілля з неупорядкованою си- стемою парів? Розглянемо головні ознаки трипілля. «Скорочення пе- ріоду «відпочинку» певних ділянок,— відзначає В. Довже- нок,— і продовження періоду їх експлуатації при вирощу- ванні озимих і ярих культур в одних і тих самих госпо- дарствах, природно, мусило привести до розподілу оброб- люваної площі на три рівні частини: одна з них була під озиминою, друга — під яриною і третя — під паром. Що- річне чергування на цих трьох рівних частинах озимих, ярих культур і пару являло собою трипільну систему сівозмін» 106. Цими критеріями керується багато вітчизняних агро- істориків, економістів. Литовський учений Ю. М. Юргеніс зазначає, що «трьохрічній сівозміні передував поділ землі на три рівних чи майже рівних поля...» 107. Пам’ятаючи основні ознаки трипілля, з’ясуємо, чи зу- стрічалися вони в карпатському землеробстві. Як відомо, на віддалених від оселі полях велося двопілля, в лісі чи лісовому перелозі вирощували хліб на пасіках. Отже, тут не було умов для трипільної сівозміни. Присадибні ділянки також не годилися для такого виду сівозміни, бо вони ділилися на багато неоднакових частин, а для трипілля необхідна послідовна зміна рівних ділянок зі строгою черговістю озимих та ярих культур і парове поле, чого в землеробстві верховинців не було. 104 Зубрицький М. Село Мшанець..., с. 121. 105 Там же. 106 Довженок В. Й. Землеробство Древньої Русі, с. 122. 107 Юргенис Ю. М. О земледельческой системе, предшествовавшей трехполью.— В кн.: Ежегодник по аграрной истории Восточной Евро- пьі. Минск, 1964, с. 99. 55
Це ж стверджує Ю. Г. Гошко: «В гірських селах Сим- бірської економії ми, однак, не зустрічаємо жодних даних про трипільну систему обробітку землі»108. Йдеться пре період включно до XVIII ст. Про XIX і початок XX ст. маємо польові відомості від старожилів з усього Карпатсь- кого регіону, які підтверджують нашу думку. У городах, які в бойків та лемків могли мати до 7 мор- гів (у гуцулів все орне поле становило не більше як 2 мор- ги), функціонувала багатопільна сівозміна, найчастіше чотири — шестипільна, з невизначеною системою парів. Більше городу відводили під зернові культури, менше під просапні, технічні й зовсім мало під городні. Одну з ді- лянок залишали на «відпочинок», засіявши перед тим «мішанкою» (овес чи жито з конюшиною («команиця») або тимофіївкою («мугор»)). Цілину («новину», «луку») на Бойківщині займали пер- шого року під картоплю, і невеликий шматок засівали льо- ном. На другий рік там сіяли озиме жито, інколи разом з крицею, яру пшеницю чи ячмінь; на третій — знову садили картоплю; на четвертий — «мішанку». Далі був сінокіс: якщо сіяли конюшину, то косили 2—3 роки, а коли тимо- фіївку — 6—7 років. Це один з багатьох варіантів сівозмі- ни без врахування інших культур [256, з. 2, арк. 12; з. З, арк. 9—16, 40, 47]. Селянське поле становило строкату картину, яку гірсь- кий землероб «читав» з успіхом. Він уміло чергував куль- тури, знав їх продуктивну послідовність і відчував силу грунту. Однак не кожен хлібороб міг скористатися зі сво- го досвіду й знань через брак земельного наділу. Бідніші селяни часто засівали свої мізерні ділянки без огляду на агротехнічну характеристику грунту. Подібну черговість культур зауважуємо і на Лемків- щині, хіба з тією різницею, що в сівозміну вводиться ку- курудза. Тривалість сівозміни була різною. Вона залежала від якості грунту, вдалого чергування землеробських культур, кількості угноєння та агротехнічної підготовки. На Гуцульщині основна сівозміна мала такий вигляд: перший рік — картопля, другий — кукурудза, третій — зно- ву картопля, четвертий — зернові («збіжє»). Тут часто ріллі не давали «відпочити» під травою. її повторно пус- кали в сівозміну. Треба відмітити, що клапті землі під окремі культури були зовсім малі, в межах 10—15 сотих [253, арк. 3]. 108 Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV—XVIII ст.» с. 101. 56
У господарствах багатоземельних селян проявляються елементи плодозмінної системи землеробства. Не допус- кається висіву на одному місці культур однієї групи; всі сільськогосподарські угіддя займають посівами: вирощують не тільки зернові культури, а й просапні та багаторічні бобові, трави тощо. Як зауважив вчений-грунтознавець В. П. Нарцисов, з таких елементів «закладалися практичні основи плодоперемінної (плодозмінної) системи земле- робства» 109. Отже, вирубне землеробство, залишаючи незмінними віковічні основи технологічного процесу підготовки грунту при допомозі сокири й вогню, набрало почасти нових мо- дифікацій. Зазнали зміни деякі технічні операції у зв’язку з впровадженням на галицькій частині Бойківщини для валки лісу більш продуктивного знаряддя — пилки. Синхронно із системами вирубного землеробства, але як більш продуктивні, існували й польові. Першою серед них був переліг, який еволюціонізував на Бойківщині й Лемківщині у своєрідне карпатське толоко-царинне двопіл- ля. Однак головною економічно ефективною системою землеробства була багатопільна з вільним чергуван- ням посівних культур і невизначеною системою чистих парів. ч Народна агротехніка Для точного з’ясування предмета дослідження необхід- но уточнити поняття «народна агротехніка», оскільки в. етнографічній літературі зустрічаються семантичні розбіж- ності або й неправильні тлумачення. Насамперед привер- тає увагу довільне трактування цього терміна. Захопив- шись дослідженням генезису, еволюції, технологічних схем’ орних знарядь, учені фактично опустили при цьому важ- ливий розділ культури землеробства, яким є власне агро- техніка. На сьогоднішній день не розкрито функціональ- ної суті агротехнічного процесу як унікального явища культури землеробства в цілому, не дано теоретичного узагальнення його значимості, місця в системі матеріальної та духовної етнічної культури, не окреслено ролі в загаль- ній структурі землеробського виробництва. Тому трапля- ються відверті помилки такого порядку, коли знаряддя праці підміняють означенням «агротехніка» або ототож- нюють поняття «агротехніка» й «землеробство». Деякі 109 Нарцисов В. П. Научньїе основи систем земледелия.— М.„ 1976, с. 11. 57
етнографи неправомірно наділяють систему землеробства надто великим обсягом технологічних процедур (удобрен- ня, обробіток грунту, догляд за рослинами, жнива тощо), які властиві якраз агротехнічному процесу110. Якщо до си- стеми землеробства ще можна віднести технологію обробіт- ку грунту, і то досить умовно, оскільки обробіток грунту пе- редбачає чисто механічну дію орними знаряддями на ньо- го, тоді як основним компонентом системи землеробства •є організаційні заходи по використанню землі, то техно- логія догляду за рослинами в процесі вегетації, збір уро- жаю тощо зовсім не пов’язані із системою землеробства. Тому аж ніяк не можна термінологічно замінити поняття «агротехніка» поняттям «система землеробства», оскільки вони функціонально різні за обсягом завдань у земле- робському виробництві. Агротехніка — це, власне, про- цес вирощування культурних рослин, що об’єднує в собі систему землеробства, технологію обробітку грунту, земле- робські знаряддя, грунтознавство тощо. Однак слід мати на увазі, що народна агротехніка охоплює, крім технологіч- них процедур, спрямованих на вирощування сільськогос- подарських культур, ще й елементи духовної культури — .аграрні обряди, звичаї, містико-релігійні ритуали й мані- пуляції виробничого змісту тощо. Необхідно розрізняти агротехніку сучасного механізованого землеробського ви- робництва, в основу якого покладено наукові дані, і на- родну агротехніку як суму агрофізичних прийомів, органіч- но пов’язаних з елементами духовної культури. Для агротехніки характерний динамічний розвиток, що повністю узгоджується зі станом продуктивних сил суспіль- ства, вирішальною умовою якого є рівень досконалості знарядь праці. За способом підготовки ріллі як визначаль- ної стадії виробничого процесу виділяється агротехніка вирубно-вогневого і польового землеробства — беззнаряд- дєвий обробіток грунту та з допомогою знарядь (мотичне й орне землеробство). Перша в історичному розвитку май- же не зазнає змін з причини сталості знарядь праці — сокири, мотики. Із впровадженням у вирубно-вогневу систему земле- робства в Українських Карпатах у кінці XIX ст. пили зро- стає продуктивність лише одного процесу — валки дерева. При цьому не порушується традиційне протікання проце- су зерновирощування. Інша справа, що з вирубно-вогне- вого виділяється вирубно-орне землеробство та функція 110 Гро мов Г, Г., Новиков Ю. Ф. Некоторьіе вопросьі агрозтногра- фических исследований.— Сов. зтнография, 1967, № 1, с. 81—82. 58
розчистки лісових площ, які становлять перехідний етап до польового землеробства. Джерелом поступального руху тут служать землеробсь- кі знаряддя, передусім орні, оскільки визначальною ста- дією агротехніки є ретельна підготовка грунту, яка впливає на весь виробничий процес. Таким чином, вдосконален- ня орних знарядь викликає відповідну зміну у взаємо- зв’язаних ланках агротехнічного процесу. Створюється надлишок потужності, що приводить до якісного стрибка. Сільськогосподарські культури на різних етапах істо- ричного розвитку вирощували за певною системою агро- техніки, яка відповідала тим чи іншим системам землероб- ства і, особливо, знаряддям праці. При вирубно-вогнево- му землеробстві примітивність техніки загалом уніфіку- вала агротехнічний процес зерновирощування. З розвитком суспільства відбувається дальше вдосконалення сіль- ськогосподарських знарядь, системи землеробства. К. Маркс вказував, що здатність землеробства використовувати при- родну родючість грунту в різних історичних епохах не однакова, залежить від розвитку знарядь праці й агро- техніки 1И. Безпосередній вплив на протікання агротехнічного процесу мали природно-географічні і грунтово-кліматичні фактори, соціально-правові відносини та народнозвичаєві традиції. Під їх дією різниця між поміщицьким і селянсь- ким зерновирощуванням може збільшуватися (степова зона з високопродуктивним грунтом) і нівелюватись (гірсь- ка місцевість з малородючим грунтом), що, у свою чергу, веде або до ломки народних способів землеробства, або до їх консервації у всіх типах господарств. Виходячи зі специфічних природних та політичних умов в Українських Карпатах у другій половині XIX ст., можна констатувати, що суттєвої різниці в агротехніці поміщиць- ко-капіталістичних і селянських господарств не було. По- перше, поміщицькі землі в основному оброблялися селяна- ми, бо соціальне явище аграрного перенаселення і значні пережитки феодально-кріпосницького укладу життя, зо- крема підробітки, давали поміщикові можливість користу- ватися дешевою робочою силою спролетаризованого се- лянства; по-друге, землеробський реманент в обох типах господарств був однаковий, а з цим і традиційний народ- ний агротехнічний процес вирощування сільськогоспо- дарських культур; по-третє, сільська буржуазія отриму- вала прибутки не лише від землеробства, а значною * 111 Маркс Енгельс Ф. Твори, т. 25, ч. 2, с. 192. 59
мірою і від тваринництва, лісових промислів тощо. Тому її зусилля не спрямовувались на збільшення виробництва товарного зерна шляхом покращення всього агротехніч- ного процесу на малопродуктивних гірських грунтах, хоча в її руках знаходилися все ж кращі землі. На держав- ну власність у 1901 р. припадало в Турківському повіті 19,6 % орної землі, у Ліському — 25,22 %. Лише трохи більше 1 % (1,24 %) поля було у володінні поміщиків на Косівщині з огляду на специфіку господарської спеціалі- зації, де переважало тваринництво. Зате лісових площ їм належало: у Турківському повіті — 81,99%, у Ліському — 84,15 %, у Косівському — 59,36 % 112. Отже, в землеробській зоні Українських Карпат (Бой- ківщина й Лемківщина) та на Гуцульщині агротехнічний процес у всіх типах господарств був майже однаковий, за винятком відбору посівного матеріалу, дотримання чіткос- ті ротації сівозміни у поміщицьких господарствах. Тому в подальшому аналізі особливостей народної агротехніки ет- нографічних груп українців Карпат матиметься на увазі й поміщицька. Вирощування землеробських культур в Українських Карпатах має глибоку історію і певні традиції: від вируб- но-вогневого агротехнічного процесу (в часи землеробської колонізації карпатських схилів) до елементів плодозмін- ної ротації на початку XX ст. Вдосконалення землеробської техніки, яка, здебільшого, була принесена із рівнинних територій України (в гірських умовах її конструкційні особливості набували локальної інтерпретації і функціо- нального призначення), мало прямий вплив на становлен- ня і розвиток специфічних народних агротехнічних рис у карпатському землеробстві. На основі соціально-економіч- ного, політичного й громадського укладу життя формують- ся трудові традиції і норми, які набувають регіонально- етнографічної забарвленості. Окремі прийоми агротехнічного процесу переносились у гірські умови разом зі знаряддями праці. Лише згодом вони набували місцевого, функціонального вияву. Чим глибша й міцніша традиційна основа, що вже виступає як певна система, тим швидше будь-яке явище набуває міс- цевої інтерпретації. Це контрастно простежується на при- кладі землеробства гуцулів, яке було вторинним у соціаль- но-економічній структурі по відношенню до тваринництва, тоді як у бойків і лемків землеробство набуває основного 112 Бцдзиновський В. Хлопська посілість.—Львів, 1901, с. 36—37, 42—43. 60
значення в господарській диференціації, хоча справедли- віше було б говорити про симбіозність тваринництва й землеробства в господарствах цих етногруп. Не маючи міцних агротехнічних традицій, гуцули довго зберігали первісний вигляд і стан занесених знарядь і технічних при- йомів, а бойки й лемки пристосовували їх до вже побу- туючих місцевих традицій. Трансформація народної землеробської мудрості від- бувалася через різноманітні святкові обряди, звичаї. У фоль- клорно-обрядовому матеріалі законсервувались проекції практичної діяльності горянина, при розгляді яких по- стають оригінальні картини агровиробничого життя кар- патських хліборобів зі всією містичною оболонкою. Най- більш повно народна мудрість, як емпіричне узагальнення, втілена в землеробському річному календарі, який виник ще в сиву давнину. Люди, спостерігаючи явища природи, намагалися пізнати навколишній світ, щоб якимось чином вплинути на нього з метою досягнення успіхів у госпо- дарській діяльності. Так виникли й розвивалися елементи матеріалістичного раціонального розуміння дійсності, що допомагали людям у їх праці. Власне, в основі народного землеробського календаря лежить виробнича діяльність людини, як це переконливо довів радянський дослідник В. І. Чичеров113, виходячи з марксистсько-ленінського ро- зуміння праці як головного джерела матеріальних і духов- них багатств людства. Народний календар християнська церква значною мі- рою пристосувала до свого, церковного, календаря, або, навпаки, релігійні свята пристосувала до народних. У такий спосіб відбулося злиття церковних і народних свят, що відобразилось у так званому побутовому право- слав’ї, коли час польових робіт починався від того чи іншого свята. На кінець XIX — початок XX ст. в народ- ній обрядовості, звичаях збереглося ще чимало рис до- християнських свят, значна частина яких втратила свій по- чатковий зміст. Так, різдвяні колядки, щедрівки, свято Івана Купала доносять до нас лише елементи давньої агровиробничої та сімейної символіки і, водночас, рішуче свідчать про древність населення Українських Карпат і його східнослов’янське походження. Аграрний календар горян, як і багатьох землеробських народів, поділявся на чотири періоди певних сільсько- господарських робіт, часові рамки яких могли зміщатися 113 Чичеров В. И. Зимний период русского народного земледель ческого календаря XVI—XIX веков.— М., 1957, с. 16. 61
відповідно до географічно-кліматичних умов. На закарпат- ській Верховині польові роботи проводилися раніше, ніж на галицькій, через екологічні особливості, що знайшло від- биток у господарському календарі. Необхідно зауважити, що магічні дії обрядів, переваж- но зимового періоду, мали ініціальний зміст (магія першо- го дня), тоді як інша група обрядів, ритуалів очисної, за- побіжної і продуктивної магії (очисний четвер перед пас- кою, паска, свято Івана Купала, зажинки, обжинки тощо) була безпосередньо пов’язана з роботами в полі. Містич- ними діями люди намагались умилостивити духів, від яких начебто залежав успіх господарювання, що гальмувало творчий потенціал хліборобів. Однак стихійно-матеріаліс- тичне розуміння навколишнього світу передавалось і уточ- нювалось з покоління в покоління, переважало над фан- тастичними уявленнями, що видно з такого прикладу. Вва- жали, що коли восени випаде багато снігу на незамерзлу землю, то буде добрий урожай, а якщо випаде на ожеледь — чекай неврожаю; якщо до різдва немає снігу, то це також віщує неврожай. Наведені прогнози грунтувалися на досвіді багатьох поколінь і мали під собою певну жит- тєву основу. Бо ж справді, коли рано восени сніг тов- стим шаром покриє землю, то озимина збережеться від великих морозів, і, навпаки, коли немає снігу, то існує загроза вимерзання її. Або візьмемо варіант, коли сніг випадає на ожеледицю,— тоді озимина позбавляється до- ступу повітря, що приведе до втрат. Обрядові дії на святвечір мали ініціальний характер. Метою їх було забезпечення розвитку рослин протягом усього вегетаційного періоду засобами імітативно-симво- лічної магії, величанням святих у колядках, календарних піснях-побажаннях. Щоб успішно провести оранку, на Бойківщині клали під стіл частини землеробського зна- ряддя, а ніжки стола обв’язували ланцюгом, котрий вико- ристовували при заорюванні. На нашу думку, це не тільки «профілактична» функція магії, «аби мерці не прийшли, бо мертвий боїться заліза», як вважав Ф. Колесса 114, а й аграрно-виробнича магія. Магічною дією наділялися не лише предмети з заліза. У лемків побутував звичай класти під стіл ще й ярмо, кінську збрую тощо. Гуцу- ли на святвечір заносили до хати ягня або вводили вівцю. Жінки у цей вечір різними імітативними магічними діями намагалися зберегти городину від різних шкідників. 114 Колесса Ф. Людові вірування на Підгір’ї в с. Ходовичі Стрий- ського повіту.— Етногр. зб., 1898, т. 5, с. 91. 62
Характерно, що проведення магічних ритуалів у сім’ї верховинця розподілялось між чоловіком і жінкою відпо- відно до їх занять. Святовечірній релігійно-магічний ритуал мав у основі давні традиції містичної хліборобської обря- довості. Під час зимових церковних свят відбувалися обря- дові процедури прогнозування. Так, уранці на різдво госпо- дар котив обмитий біля криниці «керечун» (спеціальний різдвяний хліб) від порога до печі. Якщо він падав нижньою частиною — вважалося, що буде хороший урожай, а навпа- ки — то збір буде «ніякий». Найяскравіше аграрні мотиви простежуються в кален- дарних народних піснях, колядках тощо, в яких величають- ся господарі, вся родина, висловлюється побажання до- статку в стайні, в оборозі, на полі; святі, персоніфіковані в образі селян, трудяться на селянських нивах: За плужком ходит сам бог небесний, А святий Павло волоньки гонить, А святий Петро волоньки водит. А вийшла ід ним божая мати: «Оріт, синочки, здрібна нивочки...» 115 Розглядаючи природу” релігійно-магічних вірувань се- лянина, Ф. Енгельс вказував, що «всяка релігія є не чим іншим, як фантастичним відображенням у головах людей' тих зовнішніх сил, які панують над ними в їх повсякден- ному житті,— відображенням, в якому земні сили наби- рають форми неземних» 116. У новостворених колядках XIX — початку XX ст. або в таких, які зазнали народної редакції, уже переважає громадянське звучання над релігійним. Й на твоїм поли золотий плужок оре. Оре плужок, оре,— скибку оборали... Гадочки гадали, що будуть сіяти: На першій стаєнці — горох й енгерицю, На другій стаєнці — жито і пшеницю, На третій стаєнці — дрібну команицю117,— говориться у колядці, записаній на Лемківщині в с. Банд- рове Ліського повіту, яка походить із тієї ж місцевості, на що вказують назви орної ділянки (стая) і землеробських культур. Імітацію засіву проводила господиня в день Нового' року. Розсіваючи по хаті зерно, примовляла: «Сію жито, пшеницю, всю рану сівбицю. Моя сівбиця дуже ранаї 115 Там же, 1914, т. 35, с. 123—124. 116 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 309. 117 Етногр. зб., т. 35, с. 127—128. 63
і дуже файна. В стодолі, в коморі у мене хліба все дово- лі»118. Обряд засівання, генетичний корінь якого сягає язичницьких вірувань, був відомий усім слов’янським на> родам, тільки з різними варіантами супроводу-побажання. Існує думка, що традиції новорічного імітаційного обряду оранки, сівби були перенесені зі сфери весільної обрядо- вості 119. Хлібороб намагався вгадати погоду на час вегетації рослин. Проте часто спостереження обмежувались тра- диційною умовністю. Так, наприклад, вважалося: якщо 15 лютого * (свято стрітення, коли, нібито, зима з літом зу- стрічаються) до обіду буде сонячна погода, то весна буде пізня, а якщо похмура — то рання. Часто для визначення погоди люди спостерігали за поведінкою птахів, тварин, звірів. У весняних церковних святах мотиви сівби і збережен- ня рослин під час вегетації виступають у різних формах релігійно-містичних церемоній: в імітативній, у магії слова (вербальні), а також у символічно-зображувальній магії. Найбільшим християнським святом напередодні весня- них польових робіт була паска, під час якої проводилось багато аграрно-магічних дій. Елементи предметної магії проявлялися в тому, що в пасхальному кошику святили кусочки скла, зерна, дві-три картоплинки (с. Кривопілля, Гуцульщина). Посвячені кусочок скла, яйце, «дори» (про- скурки) і в маленькій скляночці свячену воду вкладали під першу борозну. Скло, за переконанням бойка, відвер- тало бурю, град; яйце надавало хлібу жовтизни і симво- лізувало достаток його в хаті «круглий» рік; проскуркою і свяченою водою умилостивлювали «божу десницю» (мо- жливо, відгуки давніх язичницьких обрядів). Посаджені посвячені картоплини повинні були, за віруванням гуцула, оберігати поле від усякого лиха. Релігійно-містична атрибутика ритуалів не мала нічо- го спільного з реальністю. Символічно-землеробський зміст носили зображення сільськогосподарських культур, і на- віть (на Гуцульщині) тварин і птахів, на крашанках. Про- дуктивна магія на Бойківщині проявлялась у таких діях. Посвятивши паску, господар чимдуж біг з нею додому, щоб ніхто його не обігнав, тоді хліб буде рости так же швидко, як біг його газда (закарпатська частина) або 118 Записано від П. А. Павлюк, 1914 р. н., у с. Волосянка Сколів- ського р-ну Львівської обл. в 1981 р. [255, з. 1, арк. 9]. 119 Круть Ю. 3. Хліборобська обрядова поезія слов’ян.—К., 1973, г. 12. * Дати свят подаються за новим стилем. 64
«хто з газд швидше прибіжить додому, тому все зерно швидше зійде» (галицька частина) 120. Магічна сила збе- реження землеробських плодів від червів приписувалась шкаралупі свяченого яйця. У селах закарпатської Верхо- вини її клали в городці, сподіваючись, що це збереже го- родину від черв’яків, або при садінні часнику шкаралупу закріпляли на двох паличках, вважаючи, що від цього «часник буде грубий, як яйце» 121. Мотивами аграрної сим- воліки пронизані купальські свята, які збереглися найпов- ніше на Гуцульщині. Ряд обрядів, звичаїв (декотрі з них дохристиянського походження) виконувався селянами по інерції — так робили батьки. Серед землеробських обрядів літньо-осіннього кален- дарного циклу виділяються насамперед пов’язані безпо- середньо з процесом роботи: із жнивами, молотьбою, збе- реженням сільськогосподарських культур. Таким чином, народний землеробський календар був насичений раціональними, магічними й ірраціональними настановами, порадами тощо, які слід розмежовувати, відокремлюючи справжню емпіричну народну мудрість від шкідливих релігійно-містичних уявлень. Цілком при- родною видається надбудовна частина виробничого процесу, яка відповідала рівню знань хлібороба. Існувало багато сакральних процедур, пов’язаних із землеробством, які випадали з народного календаря (не були приурочені до конкретних дат), йшли в руслі закріп- лення й передачі агротрадицій, а, почасти, акумуляції агротехнічних і природознавчих знань, зміст яких буде розкрито далі. В аграрній звичаєвості українців Карпат були різ- номанітні табу, елементи чорної магії як далекий відгомін давньої язичницької обрядовості. У процесі виробничої практики в господарствах верхо- винців виник поділ сільськогосподарських угідь на орні землі й пасовища. Орні площі розміщалися в долинах рі- чок, потоків, на некрутих, придатних до рільництва схилах тощо. Пасовищами були місця вище в горах або на паро- вих полях толоко-царинного режиму експлуатації. Орні землі в гірських господарствах поділялися на го- родці, городи («загороди» — від того, що колись обгоро- джували) і поля толоко-царинного циклу, «ораниці». Лише 120 Соколова В. К. Весенне-летние календарньїе обряди русских, украинцев и белорусов.— М., 1979, с. 111. 121 Богатьірев П. Г. Вопросьі теории народного искусства, с. 234— 235. 5 6-205 65
в східній частині Карпат поле ділили дещо своєрідно, че- рез незначні його розміри. Здебільшого виділявся горо- дець («підмет») і город. Городці — це невеликі (по 2— 4 сотих) обгороджені ділянки присадибної площі, де виро- щували деякі городні культури, квіти. Розміщували їх перед хатою або позаду неї, де для цього був «кусник відповідного поля»122. Гуцули на «підметі» садили кар- топлю з самого початку її культивування. Очевидно, що городці на початку XX ст. залишилися як відгук колись побутуючої традиції обгородження ріллі, але вже в новій функції. Городи займали найкращі рільні площі поблизу оселі, на яких вирощували основні харчові культури, а на за- лишених під пар ділянках — так зване городнє сіно, що відзначалось високою калорійністю. Розміри городів на Бойківщині й Лемківщині у заможної категорії селян становив 5—7 га, а на Гуцульщині — 1—2 га. У селах Бойківщини на «ораницях», як одному з типів орного поля, дещо віддаленого від основного рільного масиву, кількарічно поспіль з підживленням садили кар- топлю або сіяли зернові чи навіть льон. В «ораниці» були переведені кошарища, рідше чертіжі. Вони не входили в зону двопілля, а знаходились далі у лісі в горах, на місцях, що ще відповідали землеробським вимогам. На закарпатській частині Бойківщини «ораницями» називали іноді все орне поле 123. Ймовірно, що в «ораниці» перейшли рільні ділянки, які початково називались «лази», бо до- водилося пролазити, лізти до галявин через лісові зарості. Ще й до сьогоднішнього дня чимало урочищ називають лазами, подекуди на таких місцях виникли хутори, а по- тім і села (с. Лазещина на Рахівщині, Лази біля м. Ра- дів та ін.). Толоко-царинні площі використовувалися так: одна частина засівалась виключно вівсом, а друга була пасо- вищем. Економічна доцільність такого агротехнічного за- ходу зумовлювалась, по-перше, регулярним щорічним від- починком поля, чим підтримувалась родючість грунту; по- друге, обмаль удобрень не дозволяла включати його в інтенсивне землеробство; по-третє, необхідністю пасовищ для худоби, яка утримувалася в селі, що давало можли- вість збирати значну кількість гною. 122 Зубрицький М. Селянські будинки у Мшанці Старосамбірсько- го повіту, с. 20. 123 Габріель Ф. Господарське положення Подкарпатської Русі на початку XX ст.—Подкарпат. Русь, 1933, № 10, с. 14. 66
Способи удобрення землі Продуктивність родючого шару землі підтримується удобренням. На ранньому етапі розвитку землеробства хлібороби користувалися природною родючістю грунту. В гірсько-лісовій смузі кращими були землі в долинах річок, удобрені намулом, на рівнинах, вільних від лісу і заростів,— чорноземи. Освоєні ділянки використовували до їх повного агрофізичного виснаження, а потім залишали для природного відновлення родючого потенціалу. Але вже й тут мало місце спорадичне підживлення попелом. Перед оранкою у степовій смузі очищали ділянку від рослин- ності спалюванням. Добутий у такий спосіб попіл приорю- вали. В лісовому ландшафті, де якість грунту була низь- кою, а особливо в гірській зоні попіл відігравав важливу роль протягом тривалого часу. Найчастіше ним удобрю- вали землю при вирубно-вогневому землеробстві. Попіл також використовувався біднішими верховинцями (часті- ше на Лемківщині, менше — на Бойківщині й Гуцульщині) для підживлення орних ділянок. На розташоване ближче до лісу поле навозили хмиз або й дерево, які там же по- дрібнювали. Напалений на одній купі попіл розправляли по всьому полю. Найчастіше удобрювали ділянки перед висівом озимого жита. Попіл добували також із гілок хвойних чи листяних дерев, які служили кормом для овець. Вже об’їдені й ви сохлі спалювали на городі 124. На Бойківщині й Лемків- щині інколи на городі спалювали стару солому. Висипали на грядки чи сіножать попіл, що набирався в кухні. Дія соціально-економічних умов, таких, як зростання продуктивних сил краю, збільшення населення, зменшення цілинних лісових масивів тощо, обумовила покращення всіх стадій агротехніки, в тому числі й стадію удобрення. Нам точно не відомо, коли в Карпатах почали вносити гній у грунт, мабуть, ще на стадії організації невеликих присадибних ділянок з ручним обробітком землі. Цей за- сіб набирає поширення як основний для підтримання ро- дючості грунту з появою орних знарядь і встановлення строгих, чітких систем в експлуатації землі. У другій половині XIX ст. зустрічаємо удобрювання грунту гноєм, ще попелом і вже, почасти, мінеральними добривами типу азотних, фосфорних, калійних. Широко застосовувався і такий спосіб покращення стану родю 124 Подолак, Я. Деякі архаїчні форми обробітку землі в районі Верхньої Цирохи, с. 108. 5* 67
чості, як висівання спеціальних трав — конюшини, тимо- фіївки, люпину. У селянських господарствах досліджуваного регіону ви- ділялися три способи внесення гною у грунт: приорювання чи прикопування, внесення разом з культурою і комбінова- ний — приорювання і додавання ще безпосередньо до куль- тури, який застосовували здебільшого багатії. Два останніх способи стосуються просапних культур, переважно кар- топлі. Горяни знали, що гній за своєю якістю неоднаковий. Його якість залежить, передусім, від раціону годівлі ху- доби, а також від підстилки. Нею були солома, сіно, що випало із ясел, листя різних дерев, серед яких найкращим було з бука й ліщини. Зрозуміло, що в господарствах се- реднього достатку та поміщицьких підстеляли соломою, а в бідняцьких — листям і навіть папороттю. Поживнішим вважався гній, коли підстеляли сіно чи м’яку солому (вівса, ячменю). Бувало й так, що згребене в саду листя скидали до гною, щоб збільшити його кількість. Таке добриво було менш корисним. Розрізняли якість гною за видами тва- рин. Коров’ячим і кінським гноєм підживляли основні ріль- ні площі; свинячим, перемішаним з коров’ячим,— капусту, брукву тощо; овечим, як одним з кращих,— городину, ко- ноплі, льон, а пташиним послідом удобрювали землю на грядках. Складали гній недалеко від стайні. Інколи викопували неглибоку квадратну чи прямокутну яму. Занижений бік нарощували дошками. Найчастіше практикувалася надзем- на загорожа із мілким земляним заглибленням. На початку XX ст. в бойківських та лемківських селах у багатших селян і дідичів були вже бетоновані ями. Викопували ями- відстійники для гноївки («мусту»). Гноївкою підливали грядки під капусту, брукву, отавні луки, або з неї приго- товляли компост: у яму накидали листя, відходи соломи чи сіна разом із землею. Через рік-два утворювалось добри- во, яке використовували в садівництві, рідше в городництві. Якість гною залежала також від способу зберігання та використовування. Кращим вважався гній, що перестояв на «гноїнці» хоч півроку (дехто вивозив на поле і свіжий). У деяких селах закарпатського Передгір’я (Свалявський р-н) існувала своєрідна технологія підготовки гною. Його розкладали тонким шаром, щоб добре висох. Для цього годився гній дво- чи трирічної давності. Сухим його давали в грунт [256, з. 2, арк. 27]. Така практика не набула по- ширення, оскільки втрачався значний потенціал добрива. У господарствах бойків та лемків було два способи до- 68
ставки гною на поле: вивіз транспортом і стаціонарний — кошаруванням. Гуцули користувалися лише першим спо- собом, оскільки кошари влаштовували високо на полони- нах, підживлюючи в такий спосіб луки для сінокосу й випасу худоби. На всій території Українських Карпат гній вивозили взимку. По-перше, селянин у зимові місяці був найменше зайнятий іншими роботами; по-друге, легше й зручніше доставляти гній по крутих схилах на санях; по-третє, взим- ку не нівечилась земля. Восени доставляли гній на ріллю під зяблеву оранку, а в окремих багатих селянських госпо- дарствах і під озиме жито чи пшеницю. Основним транспортом були сани. Нерідко горяни виносили гній на ріллю носилками (на «ношах» — гуцули, на «шараглях» — бойки, лемки) і навіть у міхах чи ряднах. Інколи використовували тачки («торбонці» — гуцули^. Руч- ний спосіб транспортування здебільшого застосовувався в бідніших господарствах, а також, коли ділянка близько біля дому чи незручна для під’їзду. Вивезенням гною зай- малися чоловіки. Накидали залізними вилами, рідше дере- в’яними 125. У селах Міжгірщини накидали гній ще однозу- бими вилами [163, арк. 22]. Взимку верхній замерзлий шар доводилося розрубувати сокирою, і нарубані куски накладали на сани просто руками. Гній з «гноїнця» нама- гались забирати по порядку: спочатку ту частину, яка була очищена від снігу, щоб уникнути більшого перемерзання, що, на думку селян, погіршувало його якість. У полі гній складали у великі купи. Навесні передньою частиною воза, («телігою»), на яку вкладали збитий із до- щок ящик («ладичку») чи виплетений із ліщинового або вербового пруття кошик (лемки126, бойки), розвозили по ділянці. Користувалися для цього й тачками. З початку XX ст. ввійшло у практику одразу складати гній в ряди. На полі його скидали з транспорту «копачками» 127 (зна- ряддя, подібне до мотики), вилами чи лопатами, переважно дерев’яними. Коли розвозили гній по всьому полі, то зде- більшого розвантажували його в такий спосіб: з нижнього боку витягали дошку — «гнійницю», а верхньою зсували донизу. Рештки вичищали вилами чи лопатою. 125 Раїкоюзкі Г, Разхпускі В. Иа ро^гапісги Іетко^зко-Ьо]ков- зкіш, з. 26. 126 Подолак Я. Деякі архаїчні форми обробітку землі в районі Верхньої Цирохи, с. 110. 127 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 51. 69
Серед бойків побутувало повір’я — табу, за яким не можна було вивозити гній у час нового місяця, бо нива сім років не родитиме 128. Однак не всі цього дотримува- лися. Напередодні оранки, за день чи два, розкидали («роз- мітували») вилами гній по ділянці. Пильнували, щоб не пересихав. Широко застосовувався селянами центральної і захід- ної частини Українських Карпат стаціонарний спосіб удоб- рення землі — котируванням. Було господарською тради- цією об’єднуватися кільком біднішим селянам на котиру- вання на власних землях («грунтах») або найнятих у багатіїв. Орендованою під кошари і вже культивованою під посів ділянкою спільники користувалися два роки: разом обробляли і порівну ділилися врожаєм, а на третій рік це поле займав сам власник 12 130^. До стаціонарного спо- собу удобрення грунту якоюсь мірою можна віднести ті зимівники, які спеціально організовувалися на важко до- ступних місцях 1г0. Такий спосіб удобрення землі пошире- ний у народів Північного Кавказу, що вказує на спонтан- ність виникнення окремих явищ матеріальної культури у подібних геоекологічних умовах 131. Найкраще удобрювали ділянки під картоплю, городні й технічні культури, гірше під пшеницю, озиме жито. Зви- чайно, хто мав багато худоби, той старався угноїти землю під кожну сільськогосподарську культуру. Виходячи з практики й багаторічного досвіду, верхо- винці вводили в систему обов’язкове висівання спеціальних відновлюючих структуру трав — конюшини звичайної, бол- гарської конюшини («бовгай», «бигай» —лемки), тимофіїв- ки, люпину. Трави висівали переважно разом з вівсом, інколи з ярим житом, що звалося «мішанкою». Люпин мав два функціональні призначення: як корм худобі (при цьому кореневою системою впливав на покращення грунту) і як органічне зелене добриво. Посіяний навесні на піснім полі люпин до половини літа добре розростався, набирав маси. Потім його приорювали. До осені зелена маса під скибами перегнивала, після чого Ше Раз переорювали і висівали озиме жито 132. Сидеральною системою удобрення частіш користувалися бойки й лемки і зовсім рідко гуцули. 128 ЬиЬісг-Сгегюіпзкі І. Окоііса гасіпіезігзка, з. 192. 129 Зубрицький М. Годівля, купно і продаж овець у Мшанці Старосамбірського повіту.—Матеріали..., 1905, т. 6, с. 22—24. 130 Кеіпїизз Я. 2е зіибіо^ пасі киїіиг^ таіегіаіпд Ьоікб^, з. 267. 131 Калоев Б. А. Земледелне народов Северного Кавказа.—М., 1981, с. 72. 182 Кобідьник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 51. 70
Не набула поширення практика застосування мінераль- них добрив. «Фосфатів селяни майже не вживають» 133,— писав про гірське закарпатське село один із дослідників. Якщо й користувалися, то здебільшого сільські бідняки, не маючи достатньо гною. Дідичі штучними добривами під- живляли переважно сіножаті. Отже, гірські землероби в другій половині XIX — на початку XX ст. володіли багатьма ефективними способами відновлення родючості землі. Кожен із цих способів мав свою функцію стосовно певних грунтових і рельєфних умов місцевості, що може свідчити про порівняно високе на- родне грунтознавство. Не завжди селянам удавалося реа- лізувати свої знання через нестачу землі та добривного матеріалу. Технологія обробітку грунту В агротехнічній стадіальності важливу роль (разом з удобренням) грає система обробітку грунту. Від якості під- готовки грунту, яка базується на досконалості знарядь праці, залежить продуктивність землеробського виробни- цтва. В Карпатах, де грунтово-кліматичні умови вважають- ся складними для досягнення високих урожаїв, була особ- лива потреба розвивати гумусний горизонт, постійно по- кращувати структуру грунту. Почасти це стало можливим з появою плугів із залізними робочими частинами, вмілим підживленням. Протягом багатьох віків горянам доводилося спушувати землю дерев’яними знаряддями — дерев’яним плугом, де- рев’яною бороною, навіть дерев’яною лопатою. На початку XX ст. ці знаряддя зустрічаються вже рідко, оскільки їх витіснили значно продуктивніші, виготовлені із заліза або з залізними основними частинами. У досліджуваний період селяни обробляли грунт як старим, беззнаряддєвим, способом (пасіки), так і за до- помогою орних знарядь — ручних і тяглових. Тут просте- жується закономірний процес контамінації традиційного гірського землеробства з новими прогресивними елемента- ми, породженими капіталістичною епохою. Оранка землі мала кілька періодів протягом сезону: весняна, яка ділилася на ранню весняну — під зернові культури, і пізню — під просапні, технічні й городину; літ- ня й осіння зяблеві оранки, а також оранка під озиме жито й пшеницю. 133 Леонович С. Село Чорноголова під оглядом господарсько-со- ціальним.— Подкарпат. Русь, 1932, № 9, с. 18. 71
Початок оранки залежав від регіонально-кліматичних умов. Бойки й лемки робили першу борозну раніше від гуцулів — у кінці березня, а гуцули — на початку квітня («13 тижня по різдві»). Інколи зима не відступала і до кін- ця березня, що приводило до деяких змін агротехнічних строків весняних польових робіт. З початком оранки у горян пов’язано чимало ритуалів. Перед тим як вирушити в поле заорювати, здійснювався ряд магічних дій, щоб відвернути «лиху годину» від коней чи волів. У бойків господар сам «обходить три рази довко- ла на обійстю запряжений віз з хліборобським знаряддям і кропить свяченою водою. Решту свяченої води виливає коням під ноги. Перед кіньми робить бичем на землі знак хреста, хреститься й щойно тоді їде в поле» 134. Подекуди господиня на ворітніх стовпах клала дві хлібини, які госпо- дар брав у поле і робив з ними три борозни. Уже на місці, перед тим як провести першу борозну, господар свяченою водою кропив коні чи воли, землю і просив у бога допо- моги «усим людям і мені першу борозну орати» [256, з. З, арк. 49]. На відміну від предметно-релігійної магії бойків і лемків у гуцулів переважала словесна магія: хрестилися, промовляли молитву, зверталися до бога з проханням «бути завжди на помочі». Багато шкоди приносило хлібо- робу вірування в «тяжкі» і «нещасливі» дні. Щоб уникнути виробничих утруднень, біди, не можна було почи- нати ораі'и «ані у вівторок, ані у суботу, ані у повні мі- сяця» 135. Напередодні самої оранки хліборобам важливо було дізнатися, чи розмерзлася земля. У селах галицької Вер- ховини декотрі господарі встановлювали на ніч на стовпі яйце. Якщо яйце замерзне, то ще орати не пора [255, з. 1, арк. 8]. А закарпатські бойки вважали, що як появилася «жовта чічка», то слід починати обробіток грунту і навіть сівбу. Тягловою силою при оранці були коні й воли, рідше — корови й телиці. На всій території Українських Карпат, як і в сусідніх і багатьох інших народів, побутувала практика спрягатися тягловою худобою для проведення польових робіт («супряга»). Бідніші селяни, маючи по одному ко- неві чи волові, домовлялися про спільний обробіток землі. Інколи вибір спільника визначався ворожінням у такий спосіб, яким часто користувалися на галицькій Бойківщині. Під Новий рік на припічку розкладали вогонь з букових 134 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 47. 135 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 164. 72
чи смерекових полін, на кожне загадували того чи іншого господаря, з ким мали намір спрягатися. Вибір падав на того, поліно якого найбільше вкриється попелом. З тим газдою на свято пущання у знак згоди пили могорич [255,. з. 2, арк. 10]. Оранку поля проводили відомими багатьом землероб- ським народам традиційними способами, тобто в розгін чи у склад. Однак застосування їх у гірському рельєфі Кар- пат відбувалося за певних ознак. Щоб розорати поле, горя- нин керувався в першу чергу станом місцевості — рівна вона, горбиста чи на схилі, які культури вирощуватиме тамг а також зважав на спосіб попередньої оранки. Рівні й некрутосхилі площі орали і в розгін, і в склад, а ділянки з більшою крутизною, але які ще піддавались оранці,, орали лише в одну сторону, кладучи скиби вниз по схилу. Здебільшого під зернові культури на рівних ділянках про- водили оранку в склад, домагаючись хоч деякої опуклості площі, а незначної крутизни ділянки орали в одну сторону впоперек, тоді як під просапні культури такі площі нама- галися зорати вздовж схилу, щоб по борознах могла сті- кати вода, не завдаючи шкоди плодам. Практикувалась пе- ріодична зміна способів оранки одного й того ж поля,, використовуваного кілька років поспіль. Як правило, чер- гувалась оранка в розгін з оранкою в склад. Цим домага- лися кращого перемішування грунту, а також утримувалася рівна площина поля і не переміщався грунт, що могло ста- тись, коли постійно орати в розгін. При цьому посередині ділянки утворювалась заглибина. Виняток становили круті схили, які борознили лише в один бік. Оранка в склад полягала в тому, що скиби складали одну до другої, заорюючи поле з середини, а в розгін — коли скиби клали одну від другої на протилежних кінцях поля, утворюючи на середині ярок. У бойків оранкою в склад називався ще такий спосіб, коли поле оралося на «вгони» способом в розгін — тоді скиби двох «вгонів» скла- далися, роблячи «склад». У селах Бойківщини орали поле не на всю довжину, а «ділили на стаї, верти» 136, назва яких походила від того, що, виоравши одну частину, землероб «вертався» до другої. Гуцули не мали одностайного поля,, а переважно невеликі 2—4 ділянки, кожна з яких розорю- валась одразу. Цілину розорювали здебільшого способом в розгін, проте враховували, під які культури оралось: на зернові — в склад, щоб нива була опуклою, на інші — керувались вище згаданими ознаками, оскільки перед 186 Зубрицький М. Село Мшанець..., с. 121. 73
посівом боронували. При оранці в склад бувало так, що з одного боку вже все виорано, а з іншого ще залишалась частина, яку далі розорювали вже в розгін, і це звалось «прилудою». Траплялися «заварці», коли якусь частину ді- лянки не можна було орати на всю довжину через те, що один кінець закінчувався на березі ріки, чи ще через якусь перешкоду, і коні не мали змоги пройти далі, тоді її орали впоперек. Одним із агротехнічних прийомів вирощування хороших врожаїв на схилах був спосіб терасування («робити ме- жі»). Нешироку ділянку на крутому схилі орали в один бік щороку. Першу скибу клали на минулорічну, а останню виорювали від уже утвореної межі. Таким чином, пересу- ванням грунту на межу вирівнюється ділянка, що загалом збільшує її площу на 5—18 % 137> як науково-практично довели сучасні вчені-агрономи, і спричиняється до збере- ження цінних поживних речовин, які не зносить вода, бо ділянка стає менш похилою. Ранню весняну оранку проводили під злакові культу- ри. Технологія підготовки ріллі під усі сільськогосподарські культури була однотипною. На цілині скиби клали одну на другу щільно, без шпар, для чого притоптували («били») і «толочили» («заправляли») «скази», оскільки сіяли поде- куди в небороновану ріллю. Розорані площі стерні, картоп- лища, скиби яких розпадались, обов’язково боронували, а під такі культури, як овес і льон, на галицькій частині Бойківщини проводили подвійне боронування [256, з. 2, арк. 16, 18, 48, 49; 253, арк. 5]. Глибина оранки визна- чалася товщиною родючого шару, який не перевищував у Карпатах 15—20 см. Намагалися пускати плуг якнайглиб- ше, але щоб не зачіпати підзолистий шар («мертву зем- лю», «мертвицю», «адамову землю» тощо), незалежно від того, якими культурами займуть цю ріллю. Виняток ста- новило кошарище, яке хлібороб орав мілко («мівко», «плитко»), щоб підняти лише той шар грунту, який добре прогноївся, бо «як зоре глибоко, нічого не вродиться» І38. Наступного року вже розорювали кошарище якомога глибше. Як відгомін міцності громадських порядків на галицькій частині Бойківщини ще на початку XX ст. існував громад- 137 Вольський В. Г. Шляхи підвищення продуктивності землероб- ства в передгірській та в гірській зонах Карпат.— В кн.: Підвищення культури землеробства в передгірських і гірських зонах Карпат. Львів, 1968, с. 11. 138 Зубрицький М. Годівля, купно і продаж овець у Мшанці..., с. 23. 74
ський звичай, за яким бідним селянам, що до Юрія не справилися з оранкою, заможніші виорювали поле «без платні». Горяни завершували пізній весняний обробіток грунту оранкою на картоплю. Для обробітку окремих ділянок поля (в городцях, на дуже крутих схилах, у берегах) застосовували ручні зна- ряддя — рискаль, мотику, дерев’яні й залізні граблі. Пере- копану мотикою чи зрізану рискалем грядку вирівнювали граблями. Проводилась літня й осіння зяблеві оранки зайнятих і вільних парів. У липні приорювали люпин як добриво, а в серпні орали стерню з-під зернових культур, одразу після збору врожаю, щоб за два місяці (до жовтня) перегнило коріння рослин. Орали неглибоко — на 7—10 см. За той час скиби пересихали й розсипались. Потім поле борону- вали, завозили гній і вже орали на повну глибину і знову боронували. У так підготовлену ріллю висівали озиме жи- то — саме або з крицею. Осінню зяблеву оранку («парено- вати», «паренати», «підкладити» — галицька частина Бой- ківщини) починали тоді, як з поля звозили все збіжжя — у кінці жовтня і листопаді. Бувало так, що не встигали «підкладити» через настання ранніх дощів. Глибина оранки пізнього зябу на закарпатській Бой- ківщині й Лемківщині становила всього 7—10 см, тоді як у селах галицької Верховини — наскільки дозволяв родючий шар. Від цього залежав весняний дообробіток — бойки і лемки Закарпаття ще раз переорювали, а бойки Галичини цю ділянку боронували й садили на ній здебільшого картоп- лю. Повторно орали тільки для льону й конопель. На Гу- цульщині проводили лише осінню зяблеву оранку. Оранкою на зяб верховинці домагалися відновлення аг- рономічно цінних властивостей грунту, нагромадження в ньому води й поживних речовин для рослин, очистки поля від бур’янів та шкідників сільськогосподарських культур, приорювання післяжнивних решток. Продуктивність оранки була в прямій залежності від досконалості техніки. Дерев’яним плугом, до якого за- прягали по дві—чотири пари волів, за світловий день ви- орювали четверту частину гектара. З появою вдосконале- ного, із залізними робочими частинами плуга, який вже тягнула пара коней, стало можливим розорювати півгек- тара поля. На Бойківщині, а також на Гуцульщині (с. Чор- на Тиса) навіть виникла і поширилася відповідної величини міра поля — «день орати», «по дньови поля» (півгектара). Обов’язковим елементом обробітку грунту було боро- нування, яке можна поділити за функціональною суттю на 75
передпосівне й післяпосівне. Передпосівним глибоким бо* ронуванням домагалися подрібнення грудок землі, чим по* кращували структуру грунту, вирівнювали площу та ін. Основна функція післяпосівного боронування полягала в тому, щоб заглибити в землю зерно. Підготовка грунту була одним із найвідповідальніших моментів землеробського річного циклу. Цей трудомісткий процес, його залежність від багатьох соціальних і природ, них чинників викликали побоювання, певну безсилість, яку селяни намагались компенсувати різними релігійно-магіч- ними ритуалами. І все ж сама основа оранки базувалася на кращих раціональних традиціях, які утворилися в про- цесі практичної діяльності. Способи та строки сівби Одночасно з підготовкою до оранки готували й посівний чи садивний матеріал. Фактично сортували зерно уже під час молотьби, а картоплю — під час її збору. На посів від- бирали крупне («тучне») зерно й зберігали його окремо. Якщо в процесі підготовки грунту, сівби і на інших стадіях агротехніки значної різниці між поміщицьким і селянськи- ми господарствами не відчувалось, то при підборі насін- ного матеріалу вона була очевидною — заможні селяни ви- сівали лише першосортне зерно, садили кращі сорти кар- топлі, на що не була спроможна сільська біднота. Передпосівний обробіток насіння зерна в Карпатах май- же не проводили. Незначним винятком був Воловецький повіт, і то вже на початку XX ст., де лише насіння пшениці пересипали розчином синього каменю (мідний купорос), котрий знешкоджував насіння бур’янів [256, з. 2, арк. 43; з. З, арк. 45]. На Турківщині (Бойківщина) насіння озимого жита пе- ремішували з «кістянкою» (мінеральне добриво) [255, з. 2, арк. 11, 15]. Подекуди очищали зерно від насіння бур’янів («підчиняли на решті»). Інколи мочили біб, який висаджували уже з запізненням (у квітні—травні), щоб швидше прокільчився, а також мак. Підготовка насіння картоплі на всьому регіоні Україн- ських Карпат була однотипною. Відібрану ще в полі під час збору середньої величини картоплю за два-три тижні до садіння заносили в тепле приміщення — найчастіше у хату під ліжко. Протягом цього часу картопля проростала [255, з. 1, арк. 9; 256, з. З, арк. 45]. Велику картоплину розрізували. 76
Було традицією, щоб кожна господиня сама для себе вирощувала насіння городніх культур: капусти, брукви, буряків, моркви, цибулі, часнику. Насінна селекція в Карпатах мала утруднення об’єктив- ного й суб’єктивного характеру — через політико-економіч- ну ізольованість і різного роду табу на обмін насінням. Панування феодально-кріпосницьких порядків у гірсько- му землеробстві зумовлювало обмеженість впровадження кращих агротехнічних заходів — селекцію високосортного насіння, обробку його відповідними розчинами для знешко- дження насіння бур’янів, різних зернових шкідників тощо. Основними землеробськими культурами в Карпатах з давніх-давен були ячмінь, овес, а з городніх — капуста, часник, цибуля тощо. У XVIII ст. з’являється картопля, яка згодом стає головним харчовим продуктом. На той час горяни-хлібороби вже культивували жито, пшеницю, куку- рудзу. Однак жито й овес не втрачають своїх позицій. Овес набуває першорядного значення як поживний корм для ху- доби. З цією ж метою вирощують брукву, буряк. Глибоку історію має вирощування у Карпатах льону й конопель. Ще задовго до початку весняних польових робіт госпо- дар докладно знав, де і які сільськогосподарські культури буде сіяти чи садити. В основі розподілу польових культур лежали два принципи: грунтово-кліматичний і господар- сько-економічний. Вище в горах, де грунт не відзначався високою родючістю, сіяли овес, рідше — жито. На городніх землях вирощували культури, більш вибагливі до грунту (картоплю, льон, капусту тощо). Розміщення землероб- ських культур за їх ботанічною й економічною утилітарною карактеристиками у великій мірі спричинилося до чіткого поділу земель на толоко-царинне двопілля і городнє багато- пілля (бойки й лемки). За строками сівба була рання й пізня весняна, а також осіння відповідно до тривалості вегетаційного періоду, хо- лодостійкості, вологолюбності культур. Деякий негативний вплив на ефективне проведення сівби мали різні заборони, містифікації: то понеділок і субота — важкі («тверді») дні, то в перший тиждень після свята паски («провідний») не можна сіяти ні льону, ні конопель, щоб ніхто з сім’ї не помер. Через це селяни втрачали погожі дні, що приводило До спізнілого засіву, а з тим і до зменшення врожаю. Зва- жали й на містичні прикмети, ворожіння. Не можна було віник у стодолі ставити «сторцом», бо збіжжя повалиться. Або ворожили на вугликах із метою визначити, яке зерно Цього року краще вродить. Вигребеним з печі вугликам да- вали назви зернових культур. На якому з них нагорить 77
найбільше попелу, то вважалось, що з тієї культури буде хороший урожай, і неодмінно господар найбільшу частину поля засівав нею139. Зрозуміло, що подібні містифікації не могли дати бажаного результату. Заборонялось у час сівби позичати посівний матеріал чи будь-що з хати, а особливо вогонь. На Гуцульщині зустрічалися ворожіння недоброзичливого характеру, як, наприклад, потрясання пустим міхом над полем господаря, якому бажалось не- врожаю; або на своє поле з чужого перекидали кілька гру- док землі, що мало означати збільшення врожаю на своїм полі і зменшення на чужому. На противагу релігійно-містичній рутині існувала справ- жня народна мудрість, вироблена віками на основі до- свіду, спостережень над явищами природи. Стежили за по- ведінкою птахів, урожаєм грибів, першою появою рослин- ності тощо. Врожай підберезників віщував добре жито, рижиків — пшениці. Якщо зозуля прилетіла, коли дерева були вже з листям,— чекай хорошого збору сільськогоспо- дарських культур. Зозуля прилітає в один час, і якщо вже на деревах появилося листя — це свідчить про ранню весну. У ранню весняну пору, коли ще земля добре не прогрі- лась і вологи було багато, сіяли біб, овес як холодостійкі й вологолюбиві. Невибагливий до якості грунту овес сіяли на гірших («пущих») землях. Бойки й лемки овес висівали на непідживлених толоках, а гуцули — на ділянках з-під картоплі або на паленищах. Під овес поле не угноювали. На Бойківщині й Лемківщині були поширені такі сорти вівса: «зеленець пруський», який ще звався «просте збіж- жя», «богач» («колосач», «гривач»), «сколоздря», «біле збіжжя», «золотник» [255, з. 1, арк. 7]. Овес звичайний («зеленець пруський») був поширений на всій території Карпат, оскільки не вимагав доброї землі. Односторонній колосок мав зеленкуватий відтінок, у якому було ЗО— 40 зерен. Інші сорти вівса висівали в смузі багатопілля, по- части з конюшиною чи тимофіївкою. Колосся «богача» і «білого збіжжя» росло у вигляді шишки, зерна з якого роз- росталися на всі боки. Колосок «білого збіжжя» мав понад 100 зерен, а «богача» — і до 150 [256, з. З, арк. 50]. Особ- ливо цінувався овес «золотник», із якого було жовте, дещо краще борошно. Цікавою є розповідь жительки з с. Воло- сянка (Сколівщина), як у них появився «богач». Якось, ідучи у час жнив через села Турківщини, вона побачила колоски вівса, на яких було незвичайно багато зерен. Не втрималась від спокуси, щоб не обшморгнути декілька ко- 139 Колесса Ф. Людові вірування на Підгір’ї..., с. 90. 78
лосків, і показала їх у селі. Навесні засіяли цим зерном: грядку, а наступного року ціле поле [255, з. 1, арк. 7]. Інко- ли таким способом проходила селекція. У верховинських селах Закарпаття були відомі два ос- новних сорти вівса: білий та угорський. Техніка сівби усіх зернових культур була однаковою. Сіяли з бесаг, мішка («сівака» чи «сівальні» — бойки і лемки), який вішали через плече. Часом користувалися коробом, виплетеним із соломи чи видовбаним із дерева («солянка») або відром [208, з. 10, арк. 39, 74, 94, 122; 166, арк. 21; 169, арк. 13]. Гуцули, крім бесаг, сіяли 3; «дійниць» (дерев’яне відро з одним вухом), коновок. Сівбу проводив господар. Хто не вмів, то наймав собі доброго сівача на селі. На Гуцульщині частіше засівала ріллю жінка. За народним календарем дозволялося починати сівбу лише після свята благовіщення (7 квітня). Виїжджаючи орати, брали із собою посівного матеріалу стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле, трохи більше четвертини га. До обіду зорану ділянку в другій половині дня засівали й боронували. Густо сіяли овес, дещо рідше — пшеницю, жито, ячмінь, через те, що із зерна вівса проростало лише одне стебло, а інших злакових — кущ стебел. Тому на од- ного розміру ділянці вівса висівали «майже міх» (до 60 кг), а пшениці, жита, ячменю — «одні бесаги» (до 40 кг) [255,. з. 1, арк. 9]. Перед тим як набрати насіння у бесаги чи сівак, в одно- му розі зав’язували трошки свяченого зерна, проскурки й посвячену монету (або щось одне), що мало символізувати достаток і багатство [255, з. 2, арк. 13]. Ставши на ріллю, сівач хрестився і починав сіяти. Сіяли вздовж скиб (так. рівномірніше лягало зерно), а на боронованій ріллі — впо- перек схилу. На крок ногою сівач розсівав легких зерен (вівса, жита, ячменю) три повні жмені — одну справа, дру- гу перед собою, третю зліва, а важких (пшениці) — дві. Жменю із зерном сівач відводив на висоті грудей вправо, а потім різким рухом руки вліво, причому долоня робить півоберт з положення угору до положення майже донизу, і викидав, трохи через верх, зерно, розправивши пальці руки так, що воно вже із жмені вилітало розсіяне і падало рівномірно на 1,5—2 м перед сівачем. Ширина смуги засіву Досягала 3,5 м. Поле проходили в один і другий бік. Як був вітер, то лише в один бік, за вітром. При сівбі пшениці й льону була потреба маркерувати кінець посівної смуги, оскільки на ріллі її було погано видно. Через те ці куль- тури висівали удвох — сівач і той, що маркерував («від- 79
ходив») слідами [256, з. З, арк. 55, 57, 58]. Такий елемент сівби мав поширення по всій Україні. Після посіву ріллю боронували. У практиці бідніших селянських господарств траплялося, що овес сіяли на не- зораному картоплищі й прикопували мотиками. В одні строки з вівсом, часто й раніше, садили біб. Для нього добрим попередником була картопля, в свою чергу біб був сприятливим попередником для всіх інших культур, бо насичував грунт азотом. На підготовленій ріллі моти- ками робили ямки в ряд по схилу одну від одної на 10— 15 см і стільки ж між рядами. У ямки глибиною 7—10 см кидали («замітували») два зерна бобу, а потім загортали. Виконували цю роботу переважно діти. У селах галицької частини Бойківщини практикувалось приорювання бобу: «Розсівають його в полі на гній, а опісля разом приорюють. На біб «січуть скибу», щоби листки бобу могли скоро ви- добутись із землі. Січуть мотиками» 14°. Такою ж була технологія садіння інших зернобобових — гороху, квасолі, але дещо в пізніші строки. Горяни знали торох одного сорту — «тичний», а квасолі два — «тичну» (її ще називали «німецька»), яка вилася по тичці, і «пішу», що стелилася по землі [256, з. З, арк. 50, 58]. Фактично в Карпатах було десь 54 сорти квасолі, а селяни розрізняли лише два — за способом росту. Упоравшись із висівом бобу й вівса, приступали до обро- бітку грунту під інші зернові культури — яре жито, пшени- цю, ячмінь, просо, гречку, бор (останні висівали дуже рід- ко) тощо. На них припадала невелика частка поля. Най- більше поля відводили під овес — половину, а дехто значно більше. Наприклад, на закарпатській частині Бойківщини вівсом займали 4—5 га при розмірі наділу 6—7 га, на галицькій — відповідно 9—10 га при розмірі ріллі 12 га [255, з. 1, арк. 9]. Основою такого поділу була господар- ська доцільність вирощувати багато вівса — калорійної кор- мової культури для тяглової худоби, від стану якої зале- жало успішне проведення всіх робіт у господарстві. Бра- лося до уваги й те, що овес родив на непідживленому грунті, в результаті чого викроювалась можливість якісно угноїти землю під інші культури. Решту землеробських культур вирощували для забезпечення сім’ї продуктами харчування і лише дехто з багатших — як товар на ринок. Яре жито потребувало кращого грунту, тому його сіяли на картоплищі, інколи на стернищі чи цілині або на вес- няних пасіках. Якщо в борозні під час оранки уже були 140 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 53. 80
черв’яки, які з’являлися з потеплінням, вважалося, що для посіву жита сприятлива пора. Часто з ярим житом висі- вали насіння трав або крицю. На пасіках висіяне в попіл зерно прикопували мотиками. Якщо й наступного року за- сівали цю ділянку, то попередньо її перекопували мотиками або лопатами, а вирівнювали ділянку й заглиблювали в грунт зерно граблями. Не всюди в однаковій кількості в Карпатах культиву- вали пшеницю. На Гуцульщині її висівали зовсім мало, трохи більше — на Бойківщині й Лемківщині. Для неї ви- діляли найкращі частини поля, які ще й гарно удобрю- вали. У верховинських селах Бойківщини й почасти Лемків- щини мав більше поширення м’який сорт пшениці, який у народі називали «олок». З твердих пшениць горянам був відомий древній сорт «полба» (місцеві назви — «горамша», «голомша»). Борошно з її зерна відзначалося жовтуватим кольором, приємним смаком, тому його здебільшого вико- ристовували для ритуального печива (паски, проскури). Переважно висівали ярі сорти пшениці. Поширеною зерновою культурою був ячмінь («ярець»). Бойки і лемки розводили його різновид — «воркіш» («ор- кіш»), який призначався для крупів [256, з. З, арк. 50]. Слід зауважити, що існування багатосортності кожної зем- леробської культури мало утилітарно-господарську дифе- ренціацію. Одним годували худобу, з якісніших сортів пекли хліб чи виготовляли крупи, а ще інші вирощували для ритуального печива. При цьому варто застерегти, що в заможніших господарствах кожну культуру, як зернову, так і коренеплідну (картоплю), сортували, і гірше зерно чи плід згодовували худобі та птиці. Бідняки ж не прово- дили будь-якого сортування, оскільки вирощеного урожаю ледь вистачало для забезпечення потреб сім’ї. У незначній кількості і в основному в центральній і західній частинах Українських Карпат вирощували просо, гречку. Висівали їх тоді, коли вже всі дерева і навіть дуб, який розвивається найпізніше, покривалися листям. Кукурудза («милай», «киндириця», «гиндириця») на Гуцульщині (крім Верховинського й Рахівського повітів) була одним із основних продуктів харчування. Застосову- вали два способи садіння кукурудзи — за сапою чи риска- лем у ямки та висівання (буковинська частина Гуцульщи- ни). У ямку клали дві-три зернини і пригортали. Висіяне на картоплищі зерно приборонювали, а потім «довбенками» (дощечка розміром 15—20 см на метровому держаку) при- товкували [253, арк. 8]. 6 6-205 81
Водночас, ще до свята Юрія, намагалися завершити роботи з висівом льону, конопель, гороху, квасолі, городи- ни. Для льону й конопель виділяли ділянки (до 5 сотих) незабур’янені цілинні або картоплища, які обов’язково угно- ювали. В деяких селах галицької Бойківщини займали під льон і частину пасіки, де він родив найкраще [256, з. З, арк. 50, 54]. Верховинці вирощували багато різних городніх культур: капусту, брукву, буряки, мак, моркву, петрушку, кріп, цибулю, часник тощо. Для одних, яких сіяли небагато, місцем був городець, а для капусти, брукви, буряків робили великі грядки на городі. Городні культури мали неоднакові агротехнічні строки висіву й способи вирощування. Часник був озимим, а всі інші — ярими і висівались протягом квітня. На добре під- готовленій грядці господиня з миски сіяла насіння маку, петрушки, буряків, кропу тощо, після чого граблями за- глиблювала його в грунт. Розсаду капусти, брукви садила, роблячи пальцем заглибину в грунті, в яку закладала роз- саду, і тут же руками ущільнювала грунт біля корінця саджанця, щоб той «споївся» з землею. Дехто маленькою мотикою робив ямки в рядок. Обов’язковим було одразу полити водою. Капусту й брукву вирощували розсадним способом у два етапи: до свята сорок святих (22 березня) насіння ви- сівали на грядці в городці або, коли ще було холодно, у ящиках, які тримали в хаті чи стайні. Перед висіванням насіння перетирали з глиною. На другому етапі відбував лося пересаджування розсади [256, з. З, арк. 50—54]. Того, хто не справлявся з городиною до свята Юрія, за місцевим повір’ям чекала страхітлива кара. Вважалося, що котра господиня сіятиме мак після свята, то в її родині може хтось утопитись. Декотрі таки сіяли, але при тому приговорювали: «Сію мак, най буде так. Має ми щос шко- дити, воліє сі не вродити» 141. Ярування («веснованє» — гуцули) закінчувалось садін- ням картоплі («буля», «бульба», «кромплі», «ріпа», «гар- бузи» тощо — Бойківщина і Лемківщина; «барабуля», «бу- рєшка», «боришка» — Гуцульщина), яка у XIX ст. вже займала головне місце в харчовому раціоні горянина. По- ширилась на Гуцульщині тільки в середині XIX ст. Ста- рожили-гуцули розповідали, що ще в кінці XIX ст. дехто вирощував картоплю у хаті в горщиках або на «підметі». Плоди були трохи більші, ніж зерна бобу. 141 Онищук А. Народний календар у Зеленци Надвірнянського по- віту.— Матеріали..., 1912, т. 15, с. 44. 82
З картоплею селяни-горяни пов’язували своє існування: вродить — ситне життя, не вродить — голодують. Для неї виділяли найкращі ділянки, найбільше удобрювали, най- ретельніше доглядали. Здебільшого це були цілинні ділян- ки або стерня після жита чи бобових. Не кожен господар мав можливість вибирати й міняти поле, однак площі під картоплю не зменшувались, а постійно зростали, що го- ворить про її господарсько-економічну значимість у житті горянина. Так, в Галичині у 1898 р. картоплею було зайня- то 270 161 га поля, а в 1913 р.— вже 520 730 га; на Буковині за цей час площа під картоплю зросла з 22 683 до 40 900 га 142. Аналогічно було на Закарпатті, де з 1870 по 1900 р. площі під картоплю збільшилися з 18 136 до 29 631 га 143, тобто майже вдвоє. Висаджували картоплю двома способами: у ямки, зроб- лені мотикою чи рискалем, і безпосередньо за плугом. Пер- шим садили в селах Бойківщини й Лемківщини. Спочатку викопували ямки глибиною до 15 см (якщо дозволяв родю- чий шар) на відстані 15—20 см і між рядами — 20—25 см [256, з. З, арк. 56, 57]. Ямки робили так: у міру сильним замахом вводили глибоко в ріллю мотику і рухом на себе викидали грунт, а потім одним—трьома вкопуваннями до- водили її до нормальних розмірів. «Садилі», якими могли бути жінки, чоловіки, підлітки, робили ряди («ямчили») лише згори по ділянці. Це полегшувало всю дальшу роботу по догляду і збору врожаю, а також, що важливо, збері- гало поле від змивання раптовими дощами. Приготовлену картоплю діти з кошиків («опавок», «опалок») або відер клали в ямки. Насіння картоплі пригортали землею з-поміж рядів. Закінчивши роботу, всі сідали («присідали роботу, щоб не пішла на марно») [256, з. З, арк. 56, 57]. На Гу- цульщині садили картоплю за допомогою рискаля, яким викопували ямки. Ямку засипали землею з наступної, по- клавши перед тим у неї картоплину. Засадивши ділянку, всі присутні качалися, щоб картопля вродилася така вели- ка й округла, як людина [256, з. З, арк. 56; 253, арк. 7]. Тут яскраво помітні елементи карпогонічної (рухової) ма- гії, які трансформувались із язичницьких обрядів і закон- сервувались до такого пізнього часу. Другий спосіб садіння картоплі, який виник з появою плуга із залізними робочими частинами і поширився в зем- леробській зоні Карпат, був значно продуктивнішим від 142 Свежинський П. В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIV — на початку XX ст., с. 59—60. 143 Коломиец И. Г. Социально-зкономические отношения..., с. 97. 6* 83
першого. При ньому цілинні ділянки орали на зяб, щоб грунт був пухкий, сипкий. Не орали лише картоплище. Садити «за плугом» допомагали одні одним сусіди. Клали картоплю в борозну, ближче до стінки скиби, через 20— 25 см. Якщо хотіли засадити густо, то накладали в кожну борозну, а рідко — то через одну» 144. Найбільш поширеними сортами картоплі в Карпатах були: «америцька» («гамерицька») — великі бульби жовту- ватого кольору, скороспіла; «зелена рапанка» або «андер- сенка» — зеленавого відтінку, потріскана; «колорадська» — фіолетового кольору з білими плямами біля вічок, велика, під кущем небагато; «мар’янка» — трохи червонувата; «бі- ла бульба» — багато під кущем, але дрібна; «голуба», «берлінка» тощо [256, з. З, арк. 51]. Про походження де- яких сортів говорять самі назви — «америцька», «колорад- ська», «берлінка». Закінчення весняних польових робіт бойки Сколівщини (с. Славське) відзначали своєрідним гулянням, яке про- водили не всім селом, а кутками. Свято проходило ко- жен рік в іншого господаря за чергою і в будь-яку неділю, вибрану хліборобами. Специфікою цього свята було особли- ве вбрання, що демонструвало домашній достаток, культуру хатніх ремесел, традиційну естетику тощо. Увесь одяг був домашнього виготовлення. Свято починав господар. Він бажав хорошого врожаю з усього посіяного й посадженого [255, з. 1, арк. 10]. Гулян- ня супроводжувалось музикою, танцями, співами. Сезонну сівбу верховинці закінчували висівом озимих культур — жита і, дуже рідко, пшениці. Часом для цього був жовтень, щоб ще до зими показалися паростки. На озимину навесні пускали пастися овець (бойки Галичини). Це був ефективний народний агротехнічний захід покра- щення стану посіву, відомий багатьом іншим народам. На місці скушеного пагінця виростало кілька, відбувалося ку- щення. Аналіз показує тотожність технології сівби в історико- етнографічних областях Українських Карпат. Лише не- значними специфічно-локальними елементами відрізнялась сівба на Гуцульщині. З-поміж усіх стадій агротехніки на тлі сівби найбільш рельєфно виділяються віковічні засади колективного життя бойків і лемків, що може бути одним із доказів генетичної однорідності автохтонного населення української частини Карпат. Добре знання грунтів, особли- востей сільськогосподарських культур, розуміння апосте- 144 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..,, с. 54. 84
ріорі окремих природно-кліматичних явищ дозволяло горя- нам-землеробам в основному правильно дотримуватись строків сівби, визначати ефективно-корисних попередників і структуру грунту для тих чи інших культур. Догляд за рослинами в період вегетації Правильний, якісний догляд за рослинами в процесі ве- гетації був важливою умовою хорошого врожаю. В догляді за врожаєм можна умовно виділити дві форми: агрофізичну, коли за допомогою агротехнічних прийомів покращується догляд за рослинами — прополювання бур’янів, спушування грунту тощо, і забобонно-магічна, коли різними містичними процедурами робиться спроба відвернути різні загрози від ниви. Перша форма виступає як твереза, об’єктивна оцінка суті справжньої допомоги рослинам у їх розвитку певними агротехнічними заходами, тоді як друга є відображенням у свідомості селянина містичних уявлень, що якимись ма- гічними рухами чи шептанням погроз злим демонам або слів умилостивлення небесних сил можна відвернути лихо. Характерно, що магічні дії проводяться над тими куль- турами, яким людина неспроможна зарадити перед стихія- ми природи — грозою, градом, вихором тощо. В поле зору містики потрапили всі колоскові й стручкові рослини, а також деякі городні, зокрема капуста, яку поїдала гусінь. Не зустрічається прямих ритуалів для збереження тих куль- тур, плід яких знаходиться у землі,— картоплі, брукви, бу- ряків, моркви тощо. В догляді за ними застосовували зна- ряддя праці і прикладали вмілі руки. Агрофізична форма догляду за культивованими сіль- ськогосподарськими рослинами — це білякореневе опушен- ня грунту, а заодно підсікання коріння бур’янів мотикою, і прополювання. Уже через два-три тижні після посадки, а інколи через місяць приступали до першого етапу догляду за картоплею — просапування («копати», «порушувати» — бойки, лемки; «сапати» — гуцули). На той час із землі проростають пагінці стебел («наті» — бойки і лемки; «гич- ки»— гуцули). Краще спушували міжряддя, а біля корін- ня лише підсікали бур’ян або виривали його рукою [255, з. 1, арк. 7; з. 2, арк. 7, 17]. Бур’ян скидали в купки і ви- носили з ділянки. Другим етапом догляду за картоплею було підгортання («підгрібання», «робити ряди» — бойки і лемки; «підсипа- ти»— гуцули). Процедуру підгортання проводили тоді, коли вже стебла підростуть десь до 10 см. З міжряддя 85
нагортали землю мотикою з двох боків куща картоплі, роблячи таким чином ряд. Цим прийомом домагались мож- ливості для куща розростатися, а також полегшували про- цес збирання картоплі. Просапуванню підлягали городні культури, кукурудза. З городніх «порушували» брукву, буряки, часник, цибулю тощо. Від способу висіву кукурудзи залежав догляд за нею. Посаджену за мотикою просапували один раз, а висіяну — двічі. Перший раз проріджували («ретезували»), а дру- гий — виполювали бур’ян і спушували грунт. У с. Білі Ослави (галицька частина Гуцульщини) за другим разом підгрібали землю навколо стебла, чим зміцнювали його опірність вітрам і збільшували площу прийому підживлен- ня [253, арк. 8]. Прополювали всі колоскові й городні культури. Льон, городину пололи два рази, коноплі, пшеницю тощо — один раз. Цим займалися лише жінки. У систему догляду за землеробськими культурами вхо- дило й оберігання їх від диких звірів, птаства, а городи- ни — ще й від домашньої птиці. Для цього існували різні способи. Прилягаючу до лісу ниву стерегли круглодобово — вдень прив’язували собаку, а вночі стеріг сам господар, який пострілами з рушниці, вогнем, брязканням відганяв диких кабанів, ведмедів та інших звірів. На Гуцульщині всі ділянки обгороджували, а на Бойківщині й Лемківщи- ні — лише поблизу пасовиськ. У такий спосіб оберігали посіви від корів. Щоб птаство не видзьобувало насіння маку, льону тощо, понад ділянкою між високими жерди- нами насновували нитки або встановлювали пугала («опу- ди»). Лякали горобців «деркачами» («трескала» — бойки), які складалися з двох дощечок, з’єднаних посередині дво- ма «пальками», а з другого боку карбованим «валиком з фостом», що обертався між дощечками. Вітер крутив дер- кач, і прутик, перескакуючи з одного карба на другий, силь- но торохкотів 145. Таку саму функцію виконували «млин- ці» (вид вітряка з двома крилами» 146. Пристрої такої кон- струкції були відомі по всій Україні. У городці (крім загальної огорожі) розсаду ще обтикали кілочками, обе- рігаючи від курей. Забобонно-магічна форма збереження врожаю мала міцні засади у виробничому побуті горянина. Уже на свят- вечір хлібороб спрямовував імітативні дії на збереження врожаю від граду, грози. В миску накладали потроху всіх 145 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 166—167. 146 Там же, с. 167. 86
святовечірніх страв і йшли довкола хати, примовляючи: «Гавриїлу, Михаїлу, Харлаїму, просимо тя на вечерю до себе в гості, а якбись не прийшов в гості, то не прийди ці- лий рік, аби град не бив» 147. У цьому епізоді проглядає лукавство, хитринка селянина, який знає, що ніхто із за- прошуваних святих не прийде, і з’являлася надія, що град обійде його поле стороною. Проводили ще й такі маніпуляції для захисту від по- шкодження окремих культур. Коли набирали першу ложку куті, то всі вставали, щоб пшениця не полягла, і їли із заплющеними очима, щоб горобцям «позаступало» клювати зерно148. Щоб гусінь не шкодила капусті, господиня з мискою капусти виходила з хати і через вікно питалася, чи «добра капуста». їй відповідали, що «не смачна, бо квасна», на що вона відповідала: «Щоб так гусеницям в літі була недобра...» 149. Існували такі повір’я: якщо гос- подиня на різдво пополудні буде спати, то в неї льон по- ляже, а котра від різдва до Йордану (19 січня) покаже куделю надвір, то неодмінно на ділянці з льоном виросте «смерічка» (різновид бур’яну) 15°. Побутувало багато варіантів магічних процедур для безпосереднього відвернення грози, граду. Майже в кож- ному селі була людина («хмарник»), яка, як сподівались, могла «не пустити хмару в село». Інколи намагалися відвернути грозу церковними дзво- нами. При цьому витримувалась певна мелодія. На Гу- цульщині вважали, що для відвернення грози від ниви на все літо достатньо було при заорюванні під першу скибу покласти отави, яка лежала на столі під час святовечір- ньої ритуальної вечері151. Інші надприродні сили, які, начебто, виявляли добро- зичливість до турбот землероба, всіма діями умилостив- лювались і закликались протистояти злим демонам. Всі ці забобонно-магічні дії, вірування були можливі через релігійно-містичні уявлення у свідомості селя- нина. Як зауважив Ф. Енгельс, «сили природи здаються первісній людині чимсь чужим, таємничим, гнітючим. На певному ступені, через який проходять всі культурні наро- ди, вона освоюється шляхом уособлення» 152. 147 ЗНТШ, 1908, т. 86, с. 149. 148 Колесса Ф. Людові вірування на Підгір’ї..., с. 92. 149 Туринська М. Бойківські звичаї з Різдвяних свят, Нового року й Йордану.— В кн.: Літопис Бойківщини. Самбір, 1934, ч. З, с. 24—25. 150 Там же. 151 Раїкоіюзкі Р Р61поспо-\¥5сЬо(іпіе ро^гапісге Нисиїзгсгугпу.— 1938, з. 107. 152 Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 20, с. 590. 87
Жнива Напруженою порою землеробського сезону українців Карпат були жнива, які проходили в серпні, а при особли-/ во сприятливій погоді починалися в кінці липня. Цей час & давніх-давен для всіх слов’янських та багатьох інших на-] родів був жнивним, що знайшло відображення у назві мі4 сяця, яка походить від основного знаряддя збирання врої жаю — серпа. Вирощений з великим трудом хліб необхідне^ було вчасно зібрати. При гарній погоді кожен невикори^ станий день загрожував значними втратами — переспіле- зерно висипалося. Примітивні, малопродуктивні знаряддя* (серп, коса) вимагали максимуму людської праці. Тому на жнива виходили всією сім’єю. Багатші наймали батра- ків, сезонних робітників, а поміщики ще користувалися ви- робітками селян за різного роду позички, оренди тощо/ Збір урожаю відноситься до особливої за напругою' фази річного землеробського циклу. З турботами технолог гічного порядку — підготувати жнивний інвентар, вчасно і без втрат зібрати вирощене — поєднувався тривожний мо- рально-психологічний настрій горянина: з одного боку, не-, змірна радість, вдячність матері-землі і всім надприродним силам за врожай, а з другого — страх перед тими ж силами^ щоб якимось чином не нашкодили йому, що зумовлювалось низьким рівнем свідомості селянина. Тому підготовка до жнив і самі жнива проходили в руслі вироблених місцевих традицій і звичаїв. Остерігалися хлібороби того, щоб не зжати недоспіле зерно, яке давало неякісне борошно. Жито й пшеницю жали тоді, коли стебла були вже жовті, а зерно в колосках тверде. Ячмінь намагалися скосити із ще недозрілими ко- лосками, щоб не висипалося зерно. Першими збирали озимі жито й пшеницю, а потім яру пшеницю, ячмінь, овес і ярим житом закінчували жнива. Щоб не допустити втрат зерна і з огляду на господарські функції стебла, на Бойківщині й Лемківщині жито й пше- ницю збирали серпом, а овес і ячмінь — косою. Женці («жнільниці» — Гуцульщина) приступали до ро- боти з самого ранку. Перший сніп нажинав газда чи газдиня або хтось із багатших селян. Не дозволялось починати жнива бідному або молодому, який не мав свого поля. Цим застерігались від збідніння («щоб не зійти на жебраки» — Бойківщина). Також не могла починати жнива хвора жін- ка. Схоплені в жменю і зжаті одним махом серпа стебла («лучка», «жмуток» — Гуцульщина) клали на землю («на політ»). 10—15 жмень, перев’язаних перевеслом («поверес- 88
лом»), становили сніп. Перевесло скручували із цих же стебел. Розмір снопа залежав від роду збіжжя, від йога стиглості. Більшими були снопи із жита й пшениці (у вели- ких снопах менше втрат), меншими — з вівса, ячменю (че- рез сируватість стебел). Важливо було зжати стебло під першим колінцем (рахуючи від землі), щоб одразу припи- нити обмін поживних речовин у стеблі, чим забезпечува- лось, хоч в якійсь мірі, збереження родючого потенціалу грунту. Косовицю злакових проводили двома способами: «увал», на стерню та «на стіну» (на стояче збіжжя). «У вал» частіше косили овес, ячмінь, хоча у Воловецькому р-ні (закарпатська частина Бойківщини) та на Гуцульщині клали їх і «на стіну». Збіжжя у снопи «з валу» складали за допомогою дерев’яних грабель, а «зі стіни» відбирала жінка руками одразу за косарем («кісцем»), щоб не за- тримувати роботи [255, з. 1, арк. 6, 14; 256, з. З, арк. 44]. Ниву на схилі починали косити при способі «у вал» знизу,, а «на стіну» — зверху. При проведенні жнив косою на стер- ні залишалися стебла, які згрібали, коли вже забирали снопи, і в’язали з них «мандлі» (сніп з колоссям у різні боки). З розвитком товарно-грошових відносин у господарст- вах заможних селян і поміщиків на початку XX ст. косою збирали майже всі колоскові, а в декотрих господарствах уже користувалися механічними жатками. Вижате чи скошене збіжжя просушували, запобігаючи його псуванню (спарюванню) і з метою полегшення обмо- лоту. Висихаючи, зерно тверділо і легше вилущувалося а колосся. У полі в основному просихало зерно, а солома через домішки інших соковитих рослин не могла повністю про- сохнути в снопах. Вичікування на остаточне висихання сте- бел у полі привело б до втрат зерна в процесі транспорту- вання. Однак не можна було звозити з поля і сирих снопів,, що могло призвести до спарення зерна і самої соломи. Просушували збіжжя двома способами: перший (без- стержневий) — ще у валах, снопах безпосередньо на стерні або знесених у ряди («плав» — бойки; «купи» — гуцули) перед складанням у кладні, і наступний етап, коли снопи вже вкладали в простіші споруди без кілля — «дідики», «купки» (Гуцульщина) чи ставили поодинці снопи колос- сям уверх, так звані попики. У «дідик» 8—10 снопів клали гузирями на землю в чотири грані, завершені «шапкою» (сніп донизу колоссям, розправленим у всі боки), а «купи» (15 снопів) мали вигляд піраміди, круглої в основі, накритої 89
снопами колоссям донизу, яку вершила «шапка» [208, з. 12, арк. 79]. Безстержневі спосо- би укладки, занесені в Кар- пати із Степової України, де таке просушування можливе при відсутності сильних вітрів, спорадично з’являлися на Гу- цульщині навіть на початку XX ст. з причини мізерної кіль- кості збіжжя. На решті тери- торії Карпат у розглядуваний період вони вже не мали за- стосування. Горяни переважно користу- валися другим способом про- сушування — на дерев’яних конструкціях (кіллях), що зу- мовлювалося станом гірської атмосфери (часті поривчасті вітри, дощі). Кілля виготовля- ли зі смерічок, на яких по всій довжині (2—2,5 м) з обруба- ного галуззя залишали суки довжиною до 20 см, завдяки яким снопи не злягалися, ще сприяло їх швидшому проси- ханню. Навколо вбитого у зем- лю кілка робили «столиць» (снопи, вкладені гузирями на землю, «шторцом»). Кількість снопів у «стольці», а також конструкція всієї кладні («клання», «полукіпок», «по- лупіпок», «колупіпок», «ко- пи» — Бойківщина і Лемків- •щина; «колупівки», «остреви», «острівєниці» — Гуцульщина) визначалися видом і станом збіжжя і почасти традицією. У верховинських селах Бойків- щини й Лемківщини снопів ячменю, вівса, пшениці у «стольці» було 6—8, а жита — 12, від чого залежало дальше вкладання снопів — на чотири 90
5 Способи укладки снопів: —«купи»; 2— «кристи»; З — кладня (загальний вигляд); 4 — Укладка в сім гранок; 5 — «плав»; 6 — купки льону; 7 — стропак для Укладки зернових у кладні; 8 — кіл для льону. гранки-ребра («навхрест»), на шість, вісім чи кругом, у формі стіжка. На Гуцульщині всі ко- лоскові складали «хрестом» («кристи»), що передалося із безстержневих способів уклад- ки. У деяких селах Верхо- винського р-ну кілля виго- товлялося без суків («гладкий ків»), на яке вкладали ЗО сно- пів [253, арк. 10; 256, з. З, арк. 14, 42—44]. Хлібороби південних та північних схилів центральної і західної частин Карпат (бойківської і лемків- ської вкладали снопи в шість- вісім граней. Якщо в жнива часто йшли дощі, то складали переважно в шість і навіть у п’ять граней, а в посушливу погоду — в вісім, інколи й у дев’ять. Частина господарів за будь-якої погоди дотримува- лась одних і тих же способів укладки: овес і ячмінь склада- ли в шість граней, пшеницю — у вісім, а жито — в стіжки (кру- гове накладання снопів). Гу- цульські кладні містили 25— ЗО снопів153, півкладні—15, тоді як бойківські й лемківські «кланні», «полукіпки» — від 45 до 60 і 90, а в стіжках — до 120 снопів. Техніка вкладання снопів у кладні була простою: один чоловік складав снопи у грані (колосся снопа при цьому роздвоювалося на дві полови- ни, якими обгорталося навко- ло «стропака»), а другий пода- вав із купи. Завершували сно- пом, нанизаним на верх «стро- пака» колоссям униз, що за- 153 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 166. 91
безпечувало кладню від замокання. Цей сніп звався «верх- няк», «верхній сніп», «піп» (бойки), «шєпка» (гуцули) [256, з. З, арк. 42—44]. Повсюдно в Карпатах жнива завершували збором яро- го жита, хто не висівав його, то — вівса. Це випадало здебільшого перед святом першої пречистої (28 серпня). По закінченню жнив на галицькій Бойківщині господар організовував гостину. У поле женцям виносили «коновля^ (дерев’яний посуд) кислого молока, «голинний» (кислий)І житній хліб, «грудиня» (грудку) сиру, горілку ТОЩО. КрІЖ женців запрошувались близькі сусіди. Всідалися навколо] багаття. Центральною частиною обряду було плетення він-і ка. Господар дякував людям за їх працю, бажав усім доб- ра, здоров’я, діждатися наступних жнив. Гостина супрово-^ джувалась співами, розвагами. Свято обжинок стало мо- тивом для багатьох місцевих пісень, коломийок: Ми жито дожали У кланні зложили, Ізвили з нього віниць, Обжинки зробили І54. У с. Люта (закарпатська частина Бойківщини) обряд* обжинок проходив за дещо іншим народним сценарієм. Із1 останнього снопа виплітали вінок (виключно з колосків), який одягали одній із дівчат, і направлялись до дому гос- подаря. Сам господар ішов позаду з косою, на якій було прив’язано два колосочки. Вдома жінки готували їжу, а гос- подар виставляв на стіл «паленку» (горілку). Перед тим як всідатись за стіл, вінок знімали з голови дівчини і клали на полицю, де він лежав «аж доки другий не прийде» 155. Урожайність зернових була низькою, що добре видно з таблиці 2, де наведено дані за 1899 р. (без виділення помі- щицьких і селянських господарств) 156. Дані таблиці показують, що найбільш вагомий збір при- падав на овес. Найменше із зернових вирощували пшениці. Однак слід зауважити, що «білі хліба» здебільшого коло- силися в поміщицьких господарствах, а в селянських — «чорні хліба». Аналіз кількісних характеристик засіяних площ під ті чи інші зернові культури свідчить, що на Гуцульщині (в Косівському повіті під пшеницею було 529 га ріллі, під житом— 1040, під ячменем — всього 423, а під вівсом — 154 Записано від П. А. Павлюк [255, з. 1, арк. 7]. 165 Симоненко И. Ф. Бьіт населення Закарпатской области.— Сов. зтнография, 1948, № 1, с. 65. 156 Складено за: Робг£сгпік..., 1900, і. 6, сг. 1, з. 180—181. 92
Таблиця 2 Повіт Пшениця Жито Ячмінь Овес ц з 1 га “ 1 з 1 га “ 1 з 1 га “ 1 з 1 га Самбірський 38 279 10,1 73 040 9,1 39 219 8,9 45 330 7,7 Турківський 4586 5,8 9832 5,4 5285 5,2 105 110 3,9 Надвірнянський 4633 6,8 12 602 6,5 4316 5,8 13 151 4,8 Косівський 2704 5,1 5742 5,5 2255 5,4 5801 4,5 аж 1284 га 157) у кінці XIX ст. ними займали вже досить значні площі й домагалися врожайності лише трохи гіршої, ніж у землеробській зоні на Бойківщині й Лемківщині, а вівса навіть вищої. Селяни Косівщини збирали вівса з 1 га 4,5 ц, у Надвірнянському повіті навіть 4,8 ц, а на Турків- щині і в Ліському повіті — всього по 3,9 і 4,1 ц. Хіба що на Самбірщині, де землі в Передгір’ї були кращими, вро- жайність вівса досягала 7,7 ц з 1 га. Про певний прогрес народної агротехніки українців Карпат можуть свідчити порівняльні дані врожайності за століття. У с. Туречка Нижня (Бойківщина) в 1794 р. висіяно 40 ц вівса, в 1795 р.— 36, в 1796 р.— 50 ц, а зібрано врожай відповідно 64, 56, 70 ц 158. У кінці XIX ст. врожай- ність зернових була значно вищою (див. табл. 2). Значно вищий урожай збирали в Чехії та Австрії, де землі були навіть гіршими, ніж в Українських Карпатах. Так, у Чехії в 90-х роках XIX ст. збирали з 1 га пше- ниці 17,43 ц, в Галичині — 12,23 ц, на Буковині — 12,54, в гірській частині Карпат у середньому — 8,5 ц; жита — в Чехії— 15,93, Галичині— 10,76, Буковині 11,29, в Карпа- тах 9 ц 159 160. Причина відставання врожайності закладена в різниці рівня агротехніки, землеробських знарядь, відсут- ності потрібної кількості добрив і сортового насінного ма- теріалу. Не однакові збори зернових були в поміщицьких, де застосовувались відносно передові агротехнічні заходи, та селянських господарствах. У 1895 р. врожай пшениці з 1 га на землях сільської буржуазії і поміщиків становив 9 ц, а на селянських — 7,5 ц, жита — відповідно 7 і 5,5 ц, ячменю — 10,5 і 9 ц, вівса — 9 і 7 ц 16°. 157 Родг^сгпік..., і. 6, сг. 1, 8. 180—181. 168 Гошко Ю. Г. Населення Українських Карпат XV—XVIII ст., с. 102—103. 159 Будзиновський В. Аграрні відносини Галичини, с. 77. 160 Кравець М. М. Селянство Східної Галичини і Північної Буко- вини у другій половині XIX ст.— Львів, 1964, с. 54. 93
* * ♦ Зразу по завершенню косовиці зернових культур жінки бралися до збору льону й конопель, що якраз на той час (початок вересня) дозрівали. Особливо слідкували, щоб не перезрів льон («скоцень»), головки якого тріскались і насіння висипалося (скакало, від чого й назва). Правда, «поскінні» (білі) коноплі, з яких виготовляли біле полот- но, брали в липні. Вибирання цих культур, які були і важливими продуктами харчування (олія, макуха) і цін- ною текстильною сировиною, проходило без жодних інстру- ментів у такий спосіб: по кілька стебел рукою виривали з корінцями. Дві-три жмені льону чи конопель в’язали пе- ревеслом у невеличкі снопики («мандлі», «горстки» — від староруського «горсть» — гуцули; «горсти» — закарпатська частина Бойківщини, с. Воловець). «Мандлі», «горсті» ро- били малими, щоб швидше просихали і для зручності даль- ших маніпуляцій при обробці. Перевесла виготовляли з тра- ви чи бур’яну. Сушіння льону та конопель на Бойківщині й Лемківщи- ні проводили в два етапи: спочатку горстки (8—10) стави- ли в конусоподібні купки, і так вони сохли близько двох тижнів, а далі, трохи просушені, їх вкладали на «кіпне кіл- ля» (гладенький кілок, 2—2,5 м довжиною) виключно в чотири грані, так, як колоскові. «Столець» обв’язу- вали довгим перевеслом, скрученим із трави; інколи горст- ки вкладали головками назовні, коли виникала потреба швидше просушити. Горстки в полукіпках (70—80 снопів) чи у «півколі мандлів» 161 (де налічувалось ЗО—40 снопів) сохли ще два тижні. В гуцулів процес сушіння льону й конопель проходив в один етап: у купках без кілків (Ра- хівщина) або в «острівєнках», «остревах», котрі накривали сіном чи соломою («стерням»), щоб не замокли й птахи не клювали. Поки в полі просушувались зібрані зернові й технічні культури, верховинці зосереджували увагу на викопуванні картоплі («брати» — бойки, лемки; «драти» — гуцули). Першу пробу нового врожаю проводили перед святом спаса (19 серпня), деколи навіть у липні («щупали»). Знаряддям для копання картоплі була мотика, а на Гу- цульщині — ще й лопата («городник»). Копати виходили всією сім’єю. Ділянку починали знизу, поклавши поперед себе на ряди кошики («кобівки», «коші», «опалки» — бойки і лемки; «кошилі», «кошарки» — гуцули) чи відра для сор- 161 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 48. 94
тування картоплі: середню — на насіння, велику — на хар- чування, дрібну, порубану й підгнилу — свиням та домаш- ній птиці. Часто сортували лише на «здорову» й «дробину».. На Косівщині (с. Яворів, Гуцульщина) бульбу скидали на ділянці в «могилки» (купки), а трохи просохлу збирали в- мішки, одразу сортуючи. На Сколівщині (Бойківщина) з нагоди завершення збо- ру картоплі господиня організовувала у хаті «косицю» (гостину) для тих, хто допомагав копати, і сусідів. Кошти, для гостини починали складати ще з весни: Я від яри починала Помали складати, Щоби тепер на косицю Перед тебе дати 162. Коли всі сідали біля столу, газдиня входила до хати? з повним решетом печеної картоплі і пляшкою горілки в. ньому. Кланялась присутнім, бажала їм добра, гараздів. На кінець XIX — початок XX ст. картопля для горян стала основним продуктом харчування. Незважаючи на суспільний процес обезземелення селянства, простежується тенденція до збільшення площ під картоплю, зростає кіль- кість збору. Так, у Самбірському й Сяноцькому ПередгірТ у 1890 р. було зібрано 1 024 980 ц, а в 1899 р.— уже 1 182 063 ц. В східній частині Українських Карпат за ці роки урожай картоплі зріс з 410 360 до 531 652 ц 163. Емі- грація селян, яка найбільше захопила західну частину Карпат, спричинилася до зменшення вирощування картоплі майже наполовину: якщо у 1890 р. зібрали 1 480 170 ц, то- через дев’ять років — лише 764 390 ц 164. При цьому слід відмітити, що і врожайність з 1 га за той період знизилась з 88 до 71,2 ц 165. Зниження врожайності картоплі охопило галицьку Бойківщину й Лемківщину, і лише на Гуцульщині помічалось зростання — у 1890 р. 71 ц з га, а в 1899 — вже 76,1 ц 166, хоча взагалі врожайність тут була найниж- чою у карпатському регіоні через гірший агрофізичний стан грунтів. Поки копали картоплю, дозрівала кукурудза. її жали серпами, складали в піраміди («дідики», «діди») і пере- в’язували, щоб не розкидав вітер. Ще обпирали з двох бо- ків на жердину, яка була прикріплена на висоті до 1 м. 102 Записано від Ковальчук Є. М. у 1980 р. в смт Славське Ско- лівського р-ну Львівської обл. [255, з. 1, арк. 13]. 163 Косгпік..., 1893, з. 215; Робг^сгпік..., і. 6, сг. 1, з. 174. 164 ІЬід., з. 175, 220. 165 ІЬід. 106 ІЬід. 95
Бувало й так, що качан виломлювали, а стебло («лабуз»), яке висихало на пні, зжинали вже сухим [256, з. З, арк. 19, 24]. Зернобобові збирали тоді, коли стручки потемніють. Біб жали серпом, горох збирали руками з тичок, а квасолю виривали з землі, як і в багатьох інших народів. В’язали в снопи. В кладні складали лише біб, подекуди — біб ра- зом з горохом. У с. Кривопілля (Гуцульщина) біб не в’яза- ли в снопи, а зносили на подвір’я і сушили, як кукурудзу, обпираючи на жердини [256, з. З, арк. 19]. Збір городини тривав довго — починався у вересні ви- ломлюванням головок маку і закінчувався у жовтні ви- рубуванням капусти та вириванням брукви й буряків. У цю ж саму пору викопували мотикою моркву, петрушку, часник, цибулю тощо. На городі обчищали їх від глини. Капусту вирубували маленькими сокирками («сокирят- ком») [256, з. 1, арк. 6—9]. З викладеного матеріалу можна зробити висновок, що основою народної агротехніки українців Карпат було зем- леробство давньоруської держави. Лише в діахронії окремі операції виробничого процесу інтерпретуються під впливом природно-географічного й соціально-економічного факторів. Це свідчить про те, що з давнини в Українських Карпатах суміжні етнографічні групи зберегли етнокультурну єд- ність. Однотипні риси виявляються в народному земле- робському календарі, традиціях аграрної звичаєвості й 'термінології, технології сільськогосподарського виробни- цтва та ін. Народні способи обмолоту, очистки зерна і збереження сільськогосподарських культур Річний землеробський цикл завершувався транспорту- ванням вирощених плодів з поля, городів у призначені для них приміщення, обмолотом злакових культур, підготовкою до зберігання і збереженням їх протягом зими. Транспортування сільськогосподарських культур поді- ляється на два види: перенесення і перевезення. Обумов- лювалося це передусім об’єктивними чинниками (рельєф, розміщення поля тощо), а також соціальним становищем — заможні селяни завжди мали зручніше розташовані ділян- ки, увесь необхідний реманент і тяглову силу. Переносили здебільшого городні культури — цибулю, часник, моркву, петрушку тощо. їх вирощували небагато й поблизу будинку. Носили кошиками, мішками. Інколи в .мішках зносили й картоплю із недоступних для транспорту 96
місць. З цієї ж причини на Гуцульщині ручним способом доставляли до двору також зернові культури. Для цього застосовували носильниці («носильники», «кілля»), рядна («плахти», «верені»), мотузку. Однак в основному колоско- ві транспортували на возах. Безкінним господарям допо- магали у звезенні збіжжя забезпечені тяглом сусіди за плату у формі відробітку чи грішми. Плоди з поля доставляли возами, тяглом для яких були коні й воли, рідко — корови. Коренеплідні культури й ка- пусту звозили в мішках чи насипом у спеціально облад- наному возі (встановлювали ящик або дошками закладали драбини). Картоплю, брукву («кваки» — бойки), буряки, за день накопані чи нарвані, забирали один раз — під ве- чір, а капусту — зразу, коли вирубували, щоб не в’янула на сонці. У цих роботах простежується повна ідентичність серед усіх етнографічних груп українців Карпат. Дещо складнішим було транспортування зернових культур, що зумовлено гірським рельєфом. Загальний принцип укладан- ня снопів на возі нічим не різнився від такої ж процедури на решті етнічної території, а особливо з сусідніми народа- сп карпатської етнографічної області. Горянам, на відміну від хліборобів рівнинної зони, доводилося компактніше укладати снопи і добре пругувати рублем («павзом павзи- ти»). На дуже похилих ділянках дороги було необхідно забезпечувати фіру від можливого перекидання. Для цього збоку в снопи в кінці фіри встромляли вила на висоті грудей чи заздалегідь закладали міцний кіл, на який на- лягав селянин, коли виникала потреба. їздовий ще підпирав фіру спереду плечем. Коли в’їжджали перший раз із збіж- жям на подвір’я, коні переступали через колодку, що, за віруванням бойка, мало вберегти зерно від мишей («щоб їм замкнуло зуби») 167. Польових доріг у Карпатах було небагато, тому тран- спортування відбувалося восени, коли вже був зібраний весь урожай, що. давало можливість переїжджати через своє і чуже поле 168. Привезені з поля снопи бойки й лемки складали в стодолу. Овес поміщали з однієї сторони стодоли, а решту збіжжя, яке на галицькій Бойківщині називали «голина», на другій — стаєнній — стороні. На Гуцульщині стодол бу- ло небагато. Все збіжжя складали на подвір’ї в оборогах або на «подену» (камінне підвищення, покрите галуззям смереки й соломою) І69. 167 ЬиЬісг-Сгегцнпзкі І. Окоііса гадпіезігзка..., 5. 83. 168 Зубрицький М. Село Мшанець..., с. 121. 109 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 166. 7 6-205 97
Значних змін зазнала молотьба колоскових: від удару прямої палиці по колоссю чи колоссям об предмет до руч- них і механічних молотарок, які з’явилися повсюдно в гос- подарствах заможних селян у кінці XIX, а особливо на по- чатку XX ст. Проте основним знаряддям молотьби, включ- но до 40-х років XX ст., був ціп. Ним вимолочували також стручкові культури, а в селах галицької Бойківщини навіть льон (поряд із праником). Сезонну молотьбу починали з льону й конопель ще в жовтні, що зумовлювалось дальшим технологічним проце-' сом виготовлення з них волокна. Місцем для молотьбиі («товчення», у с. Кривопілля на Гуцульщині називали^ «бамляти») у бойків була стодола, у лемків — «боїсько» і; хатні сіни, в гуцулів — сіни («хороми»), подвір’я, рідшеї стодола, а також поле [253, арк. 10; 255, з. 2, арк. 8, 14;« 256, з. З, арк. 36—37]. і Найбільш поширеним було товчення льону праником. Під розстелене рядно підкладали плоский, гладенький ка-І мінь такого розміру, щоб, по-перше, поміщалась головка] однієї горстки, по-друге, при нанесенні удару праником не] оббивати об міст чи долівку сіней пальці руки. Стоячи] на колінах чи сидячи, жінка лівою рукою тримала й| повертала горстку, а правою била праником по го-1 ловках. ' Зустрічався і такий спосіб, коли головки льону чи коно-І пель терли («сукали») в долонях. Жінка затискала горстку! між коліньми, а долонями перетирала головки над рядном.? У с. Старий Мізунь (Долинський р-н) для обмолоту льону («драпати льон») часто користувались «драпачкою» (при- стрій, подібний до гребеня). По вирізах на кінці дош- ки-драпачки ударяли й протягували горсткою. Насіння, а також чимало нерозлущених головок, які потім ще проти- рали руками, висипали на рядно [255, з. 2, арк. 18]. На Гуцульщині крім молотьби праником побутувало ще кілька* способів відбирати насіння технічних культур. На розстеле- ному в сінях рядні розкладали горстки, по яких ходили. В с. Білі Ослави відбирали («шурували») насіння льону й конопель на рублях (маглівницях). Притиснуту рукою вер- хівку горстки тягли («шурували») по похило встановленій маглівниці зверху донизу [256, з. 1, арк. 42]. На початку XX ст. льон почали молотити ціпом (гали- цька частина Бойківщини). Горстки складали в один ряд («струнку» — Сколівщина), притискали драбиною, щоб не зміщалися від удару ціпом. При молотьбі допомагав по- мічник, який притримував драбину, щоб не сповзала, і пе- 98
ревертав горстки (с. Жукотин, Турківщина) 17°. На Сколів- щині драбин не застосовували, а просто підсували горстки безпосередньо під удар ціпом [255, з. 1, арк. 7]. Це вима- гало великої вправності від молотників. Якщо молотьбу льону й конопель проводили кількома способами, що може свідчити про постійний пошук горян, то молотьба колоскових ціпом була однотипною на всьому регіоні Українських Карпат, як і на решті території Укра- їни. Цей спосіб мав глибоко історичні традиції серед сло- в’янських народів. Елементи молотьби знайшли відбиток у «Слові о полку Ігоревім» для образного опису битви при Немизі: «На НемизЬ снопи стелють головами, молотять чепи харалужньїми, на тоцЬ животь кладуть, в'Ьють душу оть тела» 170 171. Характерно, що в Українських Карпатах через своєрідні ландшафтно-кліматичні умови не прижилися інші способи молотіння, відомі на Україні до початку XX ст. (котком, худобою, дошкою-теркою та ін.) 172. Часті осінні дощі, рання зима, відсутність відносно рівних ділянок зем- лі біля кожного господарства були причиною того, що го- ряни не організовували токів на відкритій місцевості, як це було в степовій зоні, а зводили спеціальні приміщення. Цьому сприяла й достатня кількість будівельного матеріа- лу. Виняток становила лише Гуцульщина. Горяни справлялися з вирощеною кількістю зернових традиційним способом обмолоту. В степовій зоні України була потреба шукати продуктивніших способів внаслідок інтенсивного товарного зерновиробництва. Молотили в Карпатах, як правило, в листопаді—грудні, а багатші — протягом усієї зими. Лише з появою ручних і механічних молотарок, кінних киратів, які були завезені з Чехії (мали їх в основному заможні селяни), з молотьбою справлялися за значно коротший строк. Однак машинною технікою вимолочували тільки овес, а інше збіжжя — ви- ключно ціпом, бо стебла жита й пшениці використовували як покрівельний матеріал. Спочатку молотили жито, пше- ницю, овес як головні продукти харчування верховинців, потім — ячмінь, біб, горох тощо. Місцем молотіння на Бойківщині була стодола з по- мостом, який називали «боїсько» (галицька частина). Сто- долою служила частина багатокамерної господарської бу- дівлі. Конструкція її проста і практична. В’їзні двері- 170 Кобільник В. Матеріальна культура с. Жукотин..., с. 48. 171 Слово о полку Игореве.— М.; Л., 1950, с. 25. 172 Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна земле- робська техніка українців, с. 96—97. 7* 99
ворота робили такого розміру, щоб можна було в’їхати фірою до стодоли. В протилежній стіні були менші двері. Служили вони для віяння, і через них подавали солому в прибудову («пелевник»). Проліт у стодолі був без стелі, що обумовлювалось технікою молотіння ціпом. Якщо не вистачало місця для розміщення і просушування снопів, проліт тимчасово займали, влаштувавши перекриття («бан- ти», «пата» — вкладені на невеликій відстані, щоб не про- валювався сніп, одна від одної товсті жердини). В західній частині галицької Бойківщини й Лемківщини молотили на току, який у функціональній і почасти конструктивній осно- ві був подібним до стодоли. Різниця в тому, що «боїще» «наточують» глиною і вбивають (трамбують.—С. /7.) довб- нями,— як описує М. Зубрицький,— або праниками, але найліпше собі хвалять загнати там на одну ніч вівці. Обі стіни боїща висувають на яких 75 см наперед, на двір^ і на тім просторі ладять з одного і другого боку малі двері: в розмірі 147 на 75 см, а спереду дають ворота на дві части^ ни, поділені в розмірі 330 на 194 см і ними заїжджають із сіном або снопами» 173. 1 Як можна судити, термін «боїсько» слов’янського поі ходження і утворився від слова «бити», «бити ціпом по ко* лоссю». На Лемківщині й Бойківщині (Турківський повіт^ «боїськом» називали ціле приміщення, а на Сколівщині (центральна Бойківщина)—лише поміст, де проходила «биття снопів». У східній (Долинський повіт) і закарпат-< ській Бойківщині, а також на Гуцульщині він не відомий! Тут побутувала, як і на решті території України, назва «тік». Слово «боїще» досить поширене в Польщі і має різне^ лексичне навантаження із незмінною семантикою, що дав підстави твердити про його польське запозичення галицьки- ми бойками в такій функції. Й. О. Дзендзелівський вважав цей термін полоно-словакізмом 174. Основним місцем молотьби на Гуцульщині був імпрові- зований на подвір’ї тік. Стодоли мали лише багатії, які інколи за платню у формі відробітку впускали молотити односельців. Для току місце на подвір’ї очищали від трави, рівняли, утрамбовували. Молотили й на замерзлій землі («голомо- рожю»), навіть на льоду — у міцний мороз подвір’я за- ливали водою (с. Білі Ослави) [256, з. 1, арк. 41]. Перши- 173 Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанці, с. 16. 174 Дзендзелівський Й. О. Сільськогосподарська лексика говорів Закарпаття : Лексика, пов’яз. з оброб. землі, вирощуванням с. г. куль- тур та збором урожаю.— Зіисі. зіау., Вибарезі, 1964, і. 10, з. 96—97. 100
ми на току вимолочували крупнозернисті культури — біб, горох, чим добре підготовляли його, щоб при обмолоті ко- лоскових зменшити втрати зерна. Молотьбою, як однією з найважчих робіт у землероб- стві, займалися чоловіки. Кожен господар вимолочував зерно сам, залучаючи до цього дорослих синів. Велика родина, яка жила на одному господарстві й складалася з двох-трьох сімей, проводила обмолот зернових переважно спільно. На бойківсько-лемківській межі й на всій Лемків- щині господарі допомагали молотити один одному. Часто при каганці молотили й цілу ніч, звеселяючи працю співом, веселими оповідями, бувальщинами тощо. Така робота на- зивалася «лямпажем»175. Звичайним було починати мо- лотіння ще о першій годині ночі. .На Бойківщині й Лемківщині технічний процес молотьби залежав від функціонального призначення соломи: стебла жита й пшениці використовувались як покрівельний мате- ріал для житлових та господарських будівель. Солома ін- ших зернових, зокрема вівса, йшла на корм худобі. Молотили в один, два, три, найбільше в чотири ціпи («руки»). Треба було мати велику вправність, щоб не пору- шувати ритму й такту ударів, від чого певною мірою зале- жав настрій працівників і продуктивність праці. Нерозв’язані снопи жита й пшениці складали в два ряди («сторонки»), колоссям до середини так, що вони тро- хи перекривались. На одного чи двох молотників вкладали на один раз чотири або шість снопів (у ряді по два-три), на трьох або чотирьох— 12—14. Промолочували тричі ли- ше колосся, щоб не поламати стебел. Після кожного разу перевертали снопи на інший бік стодоляними граблями, витрушуючи при цьому вилущене зерно. Вимолочені снопи жита й пшениці називали «околотами». Тут же із житньої соломи хтось (не з молотників) виготовляв китиці, а пше- ничну складав у великі снопи в обхваті до 150 см («пуки»), відібравши краще стебло. Ячмінь та овес, солому яких вживали для корму, вкладали в один ряд (один-два молот- ники — чотири снопи, три-чотири молотники — вісім — де- сять снопів). Часто відразу розв’язували перевесла або розбивали їх у процесі молотьби. Пробивали ціпами теж три рази, але вже весь сніп [255, з. 1, арк. 8]. Гуцули таким способом молотили все збіжжя, оскільки солому використовували лише для потреб тваринництва. Тут стебла жита й пшениці так і не набули ролі покрівель- ного матеріалу. 175 Раїкоуозкі 1., Разгпускі В. N3 ро^гапісги 1етко\У8ко-Ьо]ко\у- ькіт, з. 28. 101
Молотники розташовувались один напроти одного на потрібній відстані і пробивали ряд снопів з країв до се- редини, а потім навпаки. Протягом доби два молотники обмолочували до чотирьох-п’яти кіп снопів: дві копи від першої години ночі до ранку і далі до вечора ще дві-три копи *. Це один з кращих показників [255, з. 1, арк. 8; з. 2, арк. 8]. На продуктивність молотьби впливав ряд об’єк- тивних обставин: вид зернових, погода, сила і вправність працівників. Найкраще вилущувалось від удару зерно жи- та, гірше — пшениці. Всі колоскові добре було молотити в суху з несильним морозом погоду. Лише «голомша» (особ- ливий сорт пшениці) легко вимолочувалась при міцному морозі. Вилущення зерна кукурудзи мало свої особливості й певні традиції. Важливим моментом вважалося на Гуцуль- щині, де переважно її вирощували, виломити качани й обчистити їх від листя («паюха», «паюшинє» — буковин- ська частина Гуцульщини; «шумелинє», «пірашинє» — га- лицька частина Гуцульщини). З залишених на насіння ка- чанів листя не обривали, а сплітали у вінки («кіски»). Виконувала цю роботу кожна сім’я своїми силами. Ті, що вирощували багато кукурудзи, організовували вечорниці, запрошуючи парубків і дівчат. Вилущували зерно кукуруд- зи, тручи качаном об качан. У с. Яворів (Косівщина) вінки з качанів мали обрядове значення [253, арк. 9]. З перекинутим через плече вінком господар ішов на весілля, що означало побажання достатку молодій сім’ї. Цей факт свідчить про те, що в тій місцевості Гуцульщини однією з головних землеробських культур бу- ла кукурудза. * * * Паралельно з молотінням проходив перший етап очист- ки зерна. Вимолотивши певну кількість снопів, стодоляни- ми граблями або дерев’яними вилами чи навіть ціпиль- ном підтрушували солому («щіняли» — бойки, лемки; «під- чинєли» — гуцули), щоб зерно випало з неї, а солому відкидали вбік. Потім ще згрібали з намолоченого зерна солому й колосся, а зерно валками грабель чи лопатою * Такі показники можуть видатися надто високими і викликати сумнів, оскільки в степовій зоні України вимолочували снопів наполо- вину менше. Річ у тому, що в Карпатах, виходячи із кліматичних умов, снопи в’язали невеликими. 102
відсували в кут. Обмолотивши відповідну кількість кіп (10—12), приступали до віяння. Для очищення обмолоченого хліба в досліджуваний період у селянських господарствах Українських Карпат існувало багато різних способів, сліди яких зустрічаються ще в часи Кіївської Русі176. В основі їх лежали принципи відділювання полови, часто соломи, насіння бур’янів із ви- користанням сили вітру — віяння та інерції руху — переки- дання, які були відомі багатьом народам світу. В Карпатах, зокрема на Бойківщині й Лемківщині, побутував ще тре- тій — комбінований: локальна інтерпретація обох способів із використанням сили вітру й інерції руху. Ще на початку XX ст. мав поширення спосіб віяння на вітрі, який розрізнявся хіба що за знаряддям: одні віяли з корита, інші — з решета, цебра чи відра. Найзручнішим бу- ло корито, бо стінки в нього рівні й зерно висипалося рівно- мірно по всій довжині. З посуду циліндричної форми (відра, миски, дійниці) зерно сипалося цівкою, що погіршувало якість його очищення. Віяли зерно вдвох, а з малого посуду — один чоловік. Посудину з зерном підносили на висоту грудей і висипали тонким струменем, щоб вітер міг відвіяти полову й послід (насіння бур’янів залишалось). Зерно падало на підстелене рядно, а полова відлітала далі за вітром. Значно частіше застосовувався комбінований спосіб очистки зерна. Знаряддям при цьому були спеціальні жо- лобоподібні лопати з коротким держаком, які називалися «віячки» (бойки, гуцули); у лемків вони були трохи більші і називалися «шуфлі» 177. Це був ефективний спосіб очистки зерна, в якому поєднувались корисна дія вітру і закон інерції, що дозволяло не тільки краще провіювати, а й водночас сортувати. Для очистки перекиданням у стодолах, «боїськах» від- кривали навстіж двері-ворота і малі дверцята, створюючи протяг. Віяли проти («на острідь») подуву вітру. Біля ма- лих дверцят, а також і біля великих, якщо в цьому напрям- ку кидали зерно, стелили рядна, які амортизували відскок зернин. 176 Довженок В. И. Землеробство Древньої Русі, с. 156; Кирья- нов А. В. к вопросу о земледелии в Новгородской земле в XI— XII вв.— Крат. сообщ. ин-та нстории материал. культурьі, 1952, вьш. 47, с. 152. 177 Раїкоуозкі Разгпускі В. Ха ро£гапі<зп Іешкохузко-Ь о] ков- зкіш, з. ЗО. 103
Чоловік, а переважно цим займалися вони, віячкою ки^ дав зерно вверх через праве плече. Воно розсипалося $ повітрі і найважче летіло найдалі, легше падало ближче]! а полова осідала зразу ж. Періодично ще здували мішком! куском рядна чи мітлою порох і полову з шару зерн^ [255, з. 2, арк. З, 14; 256, з. 2, арк. 9, 13, 16]. Зерно, яка відлетіло найдалі («тучне»), відділяли на насіння, середі нє— на муку, а дрібніше — худобі на корм. Малопродукі тивним було перекидання зерна рукою. Господар, стоячі| на лівому коліні, правою рукою кидав зерно. При цьом)| теж здували сміття із шару зерна. Рукою легше віялисц овес і жито, а трудніше — пшениця та ячмінь, які малі| ості, що прилипали й кололи руку [255, з. 1, арк. 13].- У Колочаві (закарпатська Бойківщина) вистелили в сінях' кілька ряден («вілахів») і кидали на них двома руками зі подвір’я зерно. Полова видувалася протягом, а зерно летіло^ на рядна. ' У західній частині Українських Карпат було ще відому віяння «на стіну»: з певної відстані кидали зерно віял-* кою чи рукою на стіну, яке опадало біля неї, а полова осідала ближче [166, арк. 34; 255, з. 2, арк. 9, 16; 256, з. Ц арк. 37]. Цей різновид перекидного способу поступається: за ефективністю комбінованому — якість очистки зерна§ гірша і не відбувалося сортування. Щоб остаточно очисти- ти зерно від насіння бур’янів та полови, його ще просівалі^ крізь решето або проводили «палання» у кориті, роблячи^ ним різкий рух уверх і вниз по сегменту. При цьому зерної підлітало, розсипалося, даючи можливість неоднорідним домішкам (насінню бур’янів, сміттю) зібратись на поверхні, а потім вони збиралися рукою. Решетом кружляли перед со-_ бою по еліпсу. Коротким, різким ударом долоні правої чи лівої руки об дно з боку стінки струшували решетом, чим домагалися, що дрібне сміття й насіння бур’янів висі- валося через дірки, а полова збиралася на поверхні в одному місці. Однак цей спосіб очистки зерна застосовував- ся у Карпатах не повсюдно. Мало ним користувались на Гу- цульщині. Були вироблені певні традиції по очищенню насіння льону й конопель. Здебільшого віяли на вітрі, як збіжжя, або просівали крізь сито. На Бойківщині для звільнення льону від пороху, сміття й насіння бур’янів застосовували такий спосіб: «...установлюють дошку похило й покривають полотном («товстиною»). На вище встановлений кінець дошки сиплять льон. Насіння, як важче, скочується в до- лину, а в заглибинах товстини залишається порох, легше 104
насіння бур’янів і т. п.» (Турківщина) 178. На Сколівщині провіяне чи просіяне насіння льону пропускали через «бер- до» (деталь ткацького верстата). Льон прослизав крізь ма- лесенькі щілини, а сміття залишалося зверху [255, з. 1, арк. 8]. У кінці XIX й особливо на початку XX ст. в Карпа- тах набули поширення (більше на Бойківщині) ручні само- робні і заводські віялки, які подекуди називалися «млин- ки», «фуртаки», «фуркачі» тощо. Однак вони концентрува- лись у господарствах сільських багатіїв. * * * Вирощений урожай необхідно було зберегти від вологи, морозу, гризунів. Гірські землероби, добре знаючи фізичні характеристики плодів, будували відповідної конструкції і температурного режиму споруди. Колоскові культури як більш морозостійкі зберігали в коморах, на горищах, у скринях, шпихлярах та ін. Знання і досвід селян дозволяли зберегти врожай протягом зими без значних втрат. Усі коренеплідні відносяться до кате- горії теплолюбних, що і враховувалось при спорудженні певних укрить. Особливо багато зусиль прикладалось для успішного збереження картоплі, про що може свідчити велика кількість різноманітних за конструкцією споруд на всій території Українських Карпат. Горяни шукали зруч- них, практичних, надійних моделей, які б не порушували загальний стиль оселі, вписувалися в рельєф тощо. Не за- лишались без уваги утилітарні вимоги: будівельний ма- теріал, фізичний стан грунту та ін. Споруди були назем- ного, напівпідземного та підземного типів, за якими, в хро- нологічному плані, можна простежити зростання знань про фізико-ботанічні особливості плоду, а також про кількісне вирощування його й господарське значення. Очевидно, ще на початку культивування картоплі, коли вирощували її в мізерній кількості, плоди тримали в жилій кімнаті під ліжком в хаті в кутку, «напроти отвору печі»179, де була загорожа з дощок. Але при такому зберіганні бульба проростала («кільчила»), м’якла і втрачала поживні, а також плодонасінні якості. Дальшим етапом було закопу- вання картоплі в землю, спочатку в приміщенні. Невеликі ями, в яких уміщалося 4—5 ц картоплі, викопували біля 178 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 47. 179 Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанці, с. 15; а також: Арх. ЛВ ІМФЕ, ф. 1, оп. 2, од. зб. 256, зош. З, арк. 38. 105
печі в житловій кімнаті чи в сінях. З кількісним зростанням вирощування картоплі виникла потреба більших приміщень. З’являються споруди напівпідземного типу на городах: «кіпці», «хоп’яки» (бойки, лемки), «єми», «окіп» (гуцули). Для них копали яму діаметром до 1,5 м, посеред якої вста- новлювали кілок довжиною 1,6 м. Гуцули обходилися без кілка. Зверху картоплю обкладали соломою та хвоєю, чим оберігали її від мишей, і оббивали товстим (15—25 см) 106
шаром глини. Утворювалась споруда конічної форми, в якій уміщалося до 15 ц картоплі. Щоб бульба не спари- лася, закладали душники зверху біля кілка й над землею. Оберігали від затікання води, викопуючи рівчак, трохи глибший за яму. У с. Довгопілля (буковинська частина Гуцульщини) картоплю зберігали у «стиртах», зсипаючи її в купу навколо кілка без ями. Деякі багаті господарі на Бойківщині збе- рігали картоплю у «стиртах», споруджених за тим же тех- нологічним принципом, що й «кіпці». «Стирта» була 1,5 м шириною, від 1 до 10 м довжиною, з чотирма на однаковій відстані закладеними кілками, і відповідно більшою, ніж у «кіпці», кількістю душників. Наприкінці XIX ст. бойки і лемки вже вдаються до стаціонарних приміщень для зберігання картоплі і декот- рих городніх культур. Найпростішими з них були ями, котрі викопували під смереками (Сколівщина), бо там бу- ло сухо. Такого типу ями зустрічалися на галицькій частині Гуцульщини (с. Білі Ослави), які називали «сліпими» че- рез те, що вхід до них на зиму закривався дошками й гли- ною. Ці ями були не місткими — всього на 6—8 ц картоплі, але зручними тим, що ними користувалися кілька років поспіль, тоді як «кіпцем» лише один рік, рідко більше. Дальший розвиток ямних споруд пішов по шляху вдо- сконалення наземних конструкцій, що давало можливість користуватися ними протягом зими. По периметру стін ями, котрі всередині вже вкріплялися деревом чи навіть камінням, зводиться дах висотою до 1,2 м, з маленькими дверцятами. Дно ями вимощується дошками і ділиться пе- регородками для різносортної картоплі й городніх культур. Ці споруди були вже досить великих розмірів. У селах західної Бойківщини їх називали «ямами на булі», на за- карпатській частині — «рупами», на Гуцульщині — «сліпи- ми ямами». Проте в користуванні вони були ще не зовсім зручними. У кінці XIX — на початку XX ст. з’явилися погреби, склепи («пивниці» — бойки, лемки; «походючі ями» — гу- цули), які вигідно відрізнялися від своїх попередників функціонально практичною конструкцією. Здебільшого їх мали заможні селяни. Для пивниць вибирали крутий схил яру з таким розрахунком, щоб був зручний вхід і обо- в’язково безпечне місце від підтікання води, оскільки основне приміщення мусило бути повністю в землі. Висота нижнього приміщення становила в середньому 2,5 м і за розміром — 3 м ширини, 4 м довжини. Стіни мурували з каменю. Склепіння зводили в такий спосіб: «...закладають 107
півокруглі дерев’яні «буштилі» (опалубка.—С. 77.). їх встановлюють по кілька коло себе, прикривають дошками й на тім мурують склепіння. По скінченню виймають буш- тилі та дошки. Верх склепіння вимащують глиною, а над ним роблять стріху»180. Стеля могла бути й дерев’яна, дехто навіть заливав бетоном. У перекритті лишали отвір для зсипання картоплі. Крім цього, у склеп ще вмуровува- ли подвійні двері такого розміру, щоб через них можна було ввійти з мішком картоплі. Між двері на зиму за- кладали солому, що оберігало плоди від перемерзання. Наземна частина нічим не різнилася від над’ямного даху- колиби, хіба що більшими розмірами й подекуди зведени- ми невисокими (до 0,5 м) капітальними стінами. На Бой- ківщині й Лемківщині дах покривали соломою, а на Гу- цульщині — дошками-«драницями». Під ним зберігали 180 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 35. 108
дрібне землеробське знаряддя, отаву, якою втеплювали сте- лю. Такого типу пивницями користуються горяни і в наш час. На бойківсько-лемківському пограниччі побутувала своєрідна наземна споруда для зберігання картоплі — «око- пець». Триметрові колодки, зложені в піраміду з кругом в основі, оббивали шаром глини. На висоті грудей вставляли невеликі дверцята 18і. У сховища засипали картоплю лише суху. На Бойківщи- ні її посипали попелом, щоб зберегти від мишей. Однак цього заходу було недостатньо. Традиції зберігання зерна в Карпатах були однотипни- ми. Тримали його в скринях (сусіках) різної місткості, в міхах і насипом у засіках («шпихлярах»), які будували на Бойківщині багатші селяни. Скрині розміщали в коморі, подекуди на горищі. Вміщалося в них 10—15 ц зерна. Меншого розміру була тара на Гуцульщині: «гамбарі» вмі- щали до 400 кг зерна, сусіки — до 500 кг, дерев’яні боч- ки— 200 кг, «полубічки»—100 кг. На Бойківщині зерно зберігали і в кадовбах, таких, якими користувалися ще в часи Київської Русі. Виготовляли їх із двометрових колод способом випалення серцевини, інколи дно доробля- ли. На середині був отвір для зсипання зерна 182. Іноді діаметр внутрішньої частини кадовба сягав 1 м, а висота — 2,5 м, тому нерідко доводилось їх просто забудовувати у приміщення, оскільки в двері не проходили. У такій тарі, наводить дані В. Кобільник, зберігалось «до 35—40 м * збіжжя...» 183, що є фактичним перебільшенням. Внутріш- ній обсяг кадовба із вище наведеними розмірами міг мати до 2—2,5 кубічних метрів, що становить у переведенні на вагу зерна приблизно 10—15 ц (вага 1 літра зернових може мати в залежності від сорту, виду й місця його вирощуван- ня — в горах чи в долині — від 420 г (овес) до 720 г (пше- ниця)). Приведена М. Зубрицькпм цифра, що в кадовбі поміщалось приблизно 8 корців (центнерів) зерна, слід вважати оптимальною 184. Кожен вид зерна мав свою тару, крім цього окремо тримали насінне зерно. У «шпихлярах» замість скринь бу- ли зроблені дощані перегородки, де насипом зберігався 181 Фальковський Я. Село Волосате Ліського повіту, 1936, ч. 5, с. 23. 182 Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанці, с. 8. * М(етрів)—у значенні центнерів. На Бойківщині міра ваги в 1 ц іменувалася метром. 183 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 33. 184 Зубрицький М. Селянські будинки в Мшанці, с. 8. 109
в Шпихлір (кінець XIX ст.): а — вигляд спереду; б — вигляд ззаду; в — вигляд збоку»
Тара для зберігання зерна: 1 — кадіб; 2 — сусік; 3, 4, 5 — типи бочок; 6 — чвертка (міра сипучих тіл — 25-30 л). хліб. Щоб не відвологло зерно, особливо з-під низу, «шпих- ляр» зводили на сухому місці й обов’язково з високо підня- тим помостом («мостом»), щоб добре провітрювався. За таким принципом споруджували й комори, в яких знаходи- лися скрині з зерном. Іноді дехто з господарів під «шпих- ляром» вимуровував льох. Тарою для зберігання насіння льону й конопель була «гелетка» (бочівка на ЗО—40 кг), змайстрована з верби в такий же спосіб, як кадіб, лише з тією різницею, що вправляли дно з іншої породи дерева, переважно смереки. У більшості випадків «гелетку» робили з одним вухом, яке було продовженням стінки. На Гуцульщині з цією ж метою виготовляли маленькі бочівки місткістю до 15—20 кг («фаски»). Качани кукурудзи, призначені для муки, зсипали на горищі в купу, а для насіння, сплетені у вінки, вішала там же на жердинах. 111
Цибулю й часник у вінках («косах») чи розсипом збе- рігали на горищі біля комина (бойки, лемки), а частину — в гелетках у хаті. Буряки, брукву, моркву, пастернак тощо закладали в кіпці разом з картоплею або в пивниці, а пет- рушку, висушену з листям («матиною»), тримали в ко- морі. Капусту подрібнювали на шатківницях чи сікачем і квасили в саморобних бочках («становцях», «станвах») конічної форми, у яких дно ширше за верх [256, з. З, арк. 12]. Проведення кінцевих стадій річного землеробського циклу корелятивно подібне в усіх етнографічних групах українців Карпат і має прямі аналоги на всьому карпат? ському етнографічному регіоні, чим підкреслюється вплий природно-географічного фактора. Окремі елементи агротех* нічного процесу збігаються в основі з елементами степової зони України і мають східнослов’янський характер.
ЗЕМЛЕРОБСЬКА ТЕХНІКА УКРАЇНЦІВ КАРПАТ Традиційні знаряддя обробітку грунту В агротехнічному процесі вирощування сільськогоспо- дарських культур головною умовою є підготовка ріллі, що забезпечувалось землеробською технікою. У досліджуваний період для обробітку грунту хлібо- роби Українських Карпат користувалися як ручними зна- ряддями, що зумовлювалось характером рельєфу, виробни- чою диференціацією сільськогосподарських угідь, а також соціально-економічною відсталістю Австро-Угорської дер- жави, так і тягловими. До ручних відносилися: дерев’яна лопата із обкованою залізом робочою частиною, залізна лопата-рискаль, моти- ка, граблі дерев’яні (з початку XX ст.— залізні). Тяглові знаряддя обробітку грунту були представлені традиційни- ми плугами різної модифікації, боронами, а також епізо- дично вживаними котками й «трапами». Тяглова техніка оранки Всеохоплююче й достовірне з’ясування лише номенкла- тури орної техніки з найдавніших часів і на різних синхрон- них зрізах історичного розвитку, не кажучи вже про її форму, конструктивну й функціональну характеристику, ускладнюється через брак відповідного документального матеріалу. Польові, писемні й речові етнографічні дані за своєю специфікою хронологічно сягають лише ближчих століть і є недостатніми для вирішення поставленої пробле- ми. Найбільш результативними є дані археологічних до- сліджень. В нашому розпорядженні є відомості археологічних розкопок з північно-східного Підгір’я (яке частково зачі- пає й гірську місцевість), південного Передгір’я (закарпат- ського), де теж лише спорадично досліджувалась гірська територія, а також з Верхнього Подністров’я, що межує з гірською місцевістю у бойківській її частині. Зроблені 8 6-205 Ц3
висновки дають можливість, провівши деякі аналогії, яко- юсь мірою з’ясувати господарські заняття гірського авто- хтонного населення на різних етапах історичного розвитку. Численні розкопки у північно-східному Підгір’ї (на межі з Гуцульщиною і східною частиною Бойківщини) дали вра- жаючі результати. В цьому регіоні, в тому числі в гірській місцевості (с. Грушів Коломийського р-ну Івано-Франків- ської обл., яке знаходилось на одній площі з поселенням уже пізнішої культури карпатських курганів—III—V ст. н. е.) було виявлено значну кількість поселень землероб- ської трипільської культури. На основі скрупульозного вивчення багатого археологічного матеріалу з ареалу куль- тури карпатських курганів, спостережень над топографією поселень, природно-кліматичної характеристики території дослідниця Л. В. Вакуленко прийшла до висновку, що тери- торію Підгір’я і почасти північно-східної частини Карпат в І пол. І тисячоліття заселяло землеробсько-скотарське на,- селення, яке вже користувалось орними знаряддями1 2. На це вказують опосередковані дані. При ботанічному аналізі відбитків злакових культур на кераміці виявлено, що на- селення вирощувало три види пшениці, ячмінь, просо, овес і навіть жито. Власне, такий широкий асортимент культур- них рослин, на думку Ю. О. Краснова, який досліджував давнє землеробство, вказує на те, що їх вирощували за допомогою орної техніки 3. Знайдені залізні серпи також підтверджують функціонування орного землеробства, оскільки існує думка, що вони характерні лише для земле- робства з використанням тяглових орних знарядь 4. В ар- хеологічному аграрному матеріалі не було виявлено слідів орної техніки, очевидно, з тієї простої причини, що її ви- готовляли повністю з дерева. А це, мабуть, були рала без залізних наральників і найпростіші спушувальні пристрої типу сукуватки чи «смика». Синхронно з культурою карпатських курганів, межуючи з нею, розвивалась землеробська черняхівська культура, південно-західні межі якої сягали території Верхнього Подністров’я *. 1 Вакуленко Л. В. Пам’ятки Підгір’я Українських Карпат першої половини І тисячоліття н. є — К.» 1977, с. 44. 2 Там же, с. 45. 3 Краснов Ю. А. К истории раннего земледелия в лесной полосе европейской части СССР.— Сов. археология, 1965, № 2, с. 61. 4 Краснов Ю. А. Из истории железньїх серпов в лесной полосе европейской части СССР.— Крат. сообщ. Ин-та археологии АН СССР, 1966, вмп. 107, с. 25—26. * Розгляд господарських занять племен черняхівської культури і культури карпатських курганів проведено в контексті можливого про- 114
Рільництво черняхівців, як видно з археологічного аг- рарного матеріалу, проводилося досить досконалою орною технікою — полозовим ралом із залізним широколопате- вим наральником, а, можливо, вже й плугом у своєму первісному конструктивному варіанті. Дальші дослідження території Прикарпаття і почасти гірських відрогів у період етнічної спільності східних сло- в’ян перед утворенням держави показали, що автохтонне населення вело землеробське господарство на досить висо- кому агротехнічному рівні. На це вказують археологічні знахідки широкої номен- клатури знарядь праці, виготовлених із заліза й досить до- сконалих у технічному й конструктивному відношеннях (ве- лика кількість серпів, чересла, широколопатеві наральники чи й лемеші та ін.) 5. На південних схилах Українських Карпат (закарпат- ських) у той час землеробство також було важливою фор- мою господарської діяльності місцевого населення. Як вважають дослідники, підготовку ріллі тут уже в IX ст. проводили плугом 6. Археологічні пошуки підтверджують наукові припущен- ня, що в карпатському регіоні в ранній період Київської Русі уже склався господарсько-культурний тип орних зем- леробів. На орний тип землеробства вказують опосередко- вані й безпосередні достовірні історичні відомості. В ці часи відбувалось інтенсивне заселення гір (очевидно, з передгірського населення), що засвідчують архівні доку- менти. Так, у XI—XIII ст. вже існував ряд стаціонарних поселень (Старий Самбір, Спас, Лаврів, Бусовисько, Стра- шевичі, Половецьке, Мшанець, Стрільбичі та багато ін.7), розміщених у широких річкових долинах чи на високих рів- них плато. Великі розміри поселень у придатній для виро- щування сільськогосподарських рослин зоні вказують на те, що їх жителі вели землеробство орного типу, яке перед- никнення елементів матеріального виробництва згаданих культур на гірську територію не лише в результаті прямих контактів, а й через культуру східних слов’ян раннього середньовіччя і Київської Русі. 5 Ауліх В. В. Господарство і соціальні відносини населення При- карпаття і Волині у VI—IX ст.—В кн.: Населення Прикарпаття і Во- лині за доби розкладу первіснообщинного ладу та в давньоруський час. К., 1976, с. 122; Вакуленко Л. В. Пам’ятки Підгір’я..., с. 44. 6 Пеняк, С. І. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закар- паття VI—XIII ст.—К., 1980, с. 110—112. 7 Крип’якевич І. Княжий Самбір і Самбірська волость.— В кн.: Літопис Бойківщини. Самбір, 1938, ч. 10, с. 26—34; ХиЬгускі В. Куз до Ьізіогі] пагоди гизкіе^о XV 6а1іс)і і ЬіегагсЬіі сегкохупе].— Ехуоху, 8* 115
бачало обробіток протягом тривалого часу одних і тих же площ. У XV—XVI ст. орні землі були вже значними, а документи засвідчують наявність лемеша8. Проте зали- шається остаточно не з’ясованим, яким знаряддям — ралом чи плугом — горяни-землероби проводили оранку в різні історичні періоди. Насамперед зупинимось на з’ясуванні можливості побу- тування рала. Логіка історичної ситуації підказує, що давнє населення Українських Карпат могло користуватися знаряддям, яке було в ужитку їхніх сусідів. Такими в районі півночі Східних Карпат (гуцульських) були племе- на культури карпатських курганів, а в районі центральної частини (бойківської) — черняхівські племена. Хлібороби культури карпатських курганів проводили оранку ралом, а черняхівці, можливо, вже й плугом. Оскільки достовірно відомо, що рало в Київській Русі було одним з основних орних знарядь, то, йдучи за харак- тером розвитку землеробства, воно могло бути в ужитку і в Карпатах, як територіальної одиниці давньоруської дер* жави. Тим більше, що в сусідніх Передгір’ї та Подністров’ї рало мало значне застосування у рільництві. Однак нам не вдалося виявити достовірних чи хоча б побіжних даних ні в історичній, ні в етнографічній літера- турі про те, що в селянських господарствах Українських Карпат коли-небудь побутувало рало. Дослідник Закар- паття Ф. М. Потушняк зазначав, що «в горах східного Мараморошу (нині Міжгірський р-н.— С. П.) ще сто ро- ків тому вживали більше дерев’яне рало»9. Проте етнограф не послався на джерело, не подав паспортних даних, чим поставив під сумнів дане повідомлення. Побіжна згадка сумнівної наукової достовірності міститься в роботі польського дослідника А. Бєльовського10. Автор називає серед сільськогосподарських знарядь на Бойківщині й ра- ло, не провівши конструктивно-технічного опису і функціо- нальних уточнень його застосування. Очевидно, етнограф не бачив рала, а зафіксував почуте від інформатора якраз із передгірської зони (Самбірщина), де ним користувалися. Ніяких даних про побутування рала в Карпатах не наво- дять В. Кобільник, М. Зубрицький, Р. Райнфус, Я. Фальков- ський та ін., у роботах яких згадується весь сільськогоспо- 8 Наукова бібліотека Львівського державного університету, відділ рукописів, № 515, арк. 109; № 514/ІІІ, арк. 10, 33. 9 Потушняк Ф. М. З історії матеріальної культури на Закарпат- ті.— Наук. зап. Ужгор. ун-ту, 1957, т. ЗО, с. 216. 10 Віеіошзкі А. Рокисіе, з. 667—668. 116
дарський реманент карпатського хлібороба на переломі XIX—XX ст. з проведенням екскурсу в глибину віків. Про відсутність рала у гірських районах української частини Карпат говориться в монографіях «Народна землеробська техніка українців» та «Бойківщина» и. Не було виявлено жодних слідів побутування рала і нашими польовими пошуками в регіоні Українських Кар- пат, в тому числі по слідах Ф. М. Потушняка в Міжгір- ському р-ні Закарпаття. Із місцевих довгожителів ніхто не пригадує, щоб якимось іншим знаряддям, а не плугом, при тому ж дерев’яним, тут хто-небудь орав землю. Правда, житель с. Волосянки Сколівського р-ну Львівської обл. М. Ф. Фурів (67 років) повідомив, що він чув від діда, що «давно ралили землю» [255, з. 1, арк. 1]. Про знаряддя ралення нічого не пам’ятає. Більше свідчень подібного ха- рактеру ми не зустрічали, однак цікавим й водночас за- гадковим видається нам термін «ралення» в цій місцевості. Тепер ще перевіримо можливість існування рала мето- дом функціонального аналізу, беручи до уваги подібні з Українськими Карпатами екологічні зони, в яких воно по- бутувало. З появою більш досконалого й продуктивного орного знаряддя — плуга — рало, яке ще тривалий час виконувало своє основне призначення в технологічному процесі підго- товки грунту, набуває додаткових функцій — ним дроблять скиби, а також використовують для спушування міжрядь. У такій функції, набувши різноманітних конструктивно-тех- нічних особливостей, рало проіснувало на тих територіях і в тих етносів, де воно побутувало в давнину, буквально до новітніх часів. У степовій частині України, на півдні Ро- сії, в Молдавії рало було в ужитку до початку XX ст., а в однотипному ландшафтно-географічному середовищі, яким були Балканські гори (в Болгарії), Південні Карпати (в Молдавії, Румунії), в горах Північного Кавказу, почасти утрималось і до середини XX ст.11 12 Як доказ відсутності рала служать агротрадиції виро- щування землеробських культур на пасіках. В глибоку давнину і вже у XIX — на початку XX ст. карпатські хлібо- роби обробляли грунт протягом усього часу експлуатації 11 Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна земле- робська техніка українців, с. 76; Мандибура М. Д., Павлюк С. П. Землеробство —В кн.: Бойківщина. К-, 1983, с. 93. 12 Вьіжарова Ж. Н, О происхождении болгарских пахотньїх ору- дий.—М., 1956, с. 16—18; Демченко Н. Д. Земледельческие орудия молдаван XVIII —нач. XX вв —Кишинев, 1967, с. 50—51; Калоев Б. Л. Земледелие народов Северного Кавказа, с. 114—116, и др. 117
випаленої ділянки лише ручними знаряддями праці — мо- тикою або лопатою. Важкі грунти не були об’єктивною перепоною появи рала в агровиробничому процесі Українських Карпат, оскільки на таких же грунтах Південних Карпат, на Бал- канах, Кавказі воно набуло значного поширення. До того ж широкі й численні річкові долини з мулистим грунтом, зокрема на Бойківщині, були придатні для цього знаряддя. Чому ж, внаслідок яких причин рало не з’явилося чи не прижилося в карпатському землеробстві, коли доокола ко- ристувались ним? Оперуючи виявленими даними з історії карпатсько- го краю, можна вважати, що в період існування легендар- них карпів чи вже літописних білих хорватів Карпати за- лишались мало, а то й зовсім не обжитими. Заселялися лише долини річок та підгір’я. Біля осель, орудуючи зде- більшого дерев’яною мотикою і заступом, а також при до- помозі вогню горяни розкопували й освоювали невеликі клапті лугової чи лісової землі, вирощуючи на них не тільки городні культури, а й зернові — пшеницю, ячмінь, овес. Якщо й використовувались в агровиробничому проце- сі рала черняхівського типу, то на зовсім обмеженій тери- торії і спорадично, оскільки землеробство перебувало на стадії мотичного й вогневого обробітку грунту, що зумов- лювалось природно-ландшафтними особливостями краю. Найбільш вірогідно, що інтенсивне землеробське осво- єння карпатських схилів почалося з часу підпорядкування Володимиром Святославичем (кінець IX ст.) території Карпат Київській державі. Саме цей політичний акт викли- кав приплив населення в Карпати, організацію нових гір- ських стаціонарних поселень. Можливо, що переселенці принесли з собою і плуг, оскільки достовірно відомо, що рільники давньоруської держави крім рала мали в ужит- ку й плуг 13. У «Повісті временних літ» під 981 роком зга- дується плуг, що виступає уже як міра оподаткування: «...и вьзложи на ня дань от плуга...» 14. Та й чому ж би йому не бути в такий пізній час, коли вже черняхівські племена на величезному просторі борознили поля плугом, очевидно, первісного простішого конструктивного варіанта, як перехідної від рала моделі. Саме на цьому наголошують відомі дослідники (Б. О. Рибаков, Е. А. Рікман та інші вчені), спираючись на численні археологічні знахідки аграрного матеріалу 13 Довженок В. В. Землеробство Древньої Русі, с. 80—82. 14 Повесть временньїх лет. М.; Л., 1950, ч. 1, с. 58. 118
(чересла, симетричні й асиметричні лемеші-наральники тощо) 15. Навіть у Східному Прикарпатті, що безпосе- редньо прилягає до гірської місцевості, археологічни- ми розкопками виявлено «застосування плуга в земле- робстві» 16. Не підлягає сумніву той факт, що кращі землеробські надбання черняхівських племен, зокрема ідея плуга, були підхоплені наступними поселенцями. Ще всю другу поло- вину І тисячоліття н. е. тривав процес його конструктивного становлення. І лише на початку II тисячоліття н. е. плуг як технічно й конструктивно скомпоноване знаряддя остаточно витісняє рало на значній території Київської Русі17. Як уже говорилося, на період існування давньоруської держави припадає інтенсивне заселення глибин Карпат- ських гір, особливо в часи ординського лихоліття та вна- слідок посилення феодального гніту. Землеробське насе- лення з Прикарпаття і Подністров’я відступило, шукаючи захисту, в гори. Очевидно, що саме в цей час плуг потрап- ляє у гірську місцевість і якраз плуг, а не рало, яке вико- нувало вже другорядні технологічні функції у підготовці ріллі. Ймовірно, що саме тут знаходиться відповідь на пи- тання, чому в гірському рільництві не збереглося слідів побутування рала. Його тут не було. І цілком зрозуміло, чому народна пам’ять — цей невичерпний багатющий архів, який увібрав у себе живі сторінки історії становлення й розвитку народу, його матеріальну й духовну культуру, не зберегла терміна «рало». Найрізноманітніші знаряддя пра- ці як витвір людського генія зустрічаються в побутових піснях, у ритуально-календарній поезії трудового року (ко- 15 Рьібаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества IX—XIII в.— М., 1982, с. 40; Рикман Е. А. Зтническая история населення Подне- стровья и прилегающего Подунавья в первьіх веках нашей зрьі.— М., 1975, с. 124—126; Брайчевський М. Ю. Біля джерел слов’янської дер- жавності.— К., 1964, с. ЗО—38, та ін. Інша група вчених (Черне- цов А. В. К вопросу о происхождении восточноевропейского плуга и русской сохи.— Вести. Моск. ун-та, 1972, №2, с. 73, 75—77; Крас- нов Ю. А. К вопросу о существовании плуга у племен черняховской культури.— Крат. сообщ. Ин-та археологии АН СССР, 1971, внп. 6, № 128, с. 10, та ін.) категорично заперечує такий висновок. На їх дум- ку, не тільки черняхівці, а й рільники Київської держави і всієї За- хідної Європи не знали плуга у І тисячолітті н. е. На землях східних слов’ян він з’явився лише у XIII—XIV ст., а набув поширення у XIV—XVI ст., з чим важко погодитись, виходячи з численного історич- ного фактажу. 16 Смішко М. Ю., Баран В. Д. Племена черняхівської культури.— В кн.: Населення Прикарпаття і Волині за доби первіснообщинного ладу та в давньоруський час. К-, 1976, с. 77. 17 Кочин Г. Е. Сельское хозяйство на Руси конца XIII — нач. XVI в.—М.; Л, 1965, с, 44—47. 119
лядках, щедрівках). З особливою теплотою оспівано плуг, який здебільшого називають пестливо — «плужок», «золо- тий плужок». Таким чином, за часів раннього періоду феодальної доби в центральній і західній частинах Українських Кар- пат у селянських господарствах побутував плуг, принесе- ний із рівнинної землеробської зони внаслідок торгово- економічних, культурно-побутових контактів та демографіч- них рухів. На протязі багатьох століть в гірських екологічних умовах модель давньоруського плуга зазнала місцевої інтерпретації. На відміну від українського традиційного плуга, який зберіг основні конструктивні вузли генетичного попередника з Київської Русі, карпатський втратив низьке кріплення тяги, в усіх частинах став дещо меншим, що обумовлювалось природно-географічними факторами. Віко- ва практика й досвід підказували гірському хліборобові, що краще керувати знаряддям і легше для тяглової худог би на важких кам’янистих грунтах, коли гряділь кріпиться високо, до чепіг, а не внизу, до основи полоза чи до ниж- ньої частини чепіги. Цією конструктивною деталлю домог- лися того, що плугатарю стало легше тримати на відповід- ній глибині знаряддя у важкому грунті, завдяки збільшенню сили плеча на чепігах. Навіть зразки модифікованих карпатських плугів по- чатку XX ст. ще зберегли деякі особливості давньоруського плуга — вліво вигнутий гряділь, характер кріплення основ- них частин, систему регулювання глибини оранки тощо. Теоретичний висновок, зроблений О. В. Чернецовим у ре- зультаті вивчення генезису східнослов’янських орних зна- рядь, що в пошуку нових форм важливу роль відігравала традиційна модель як першооснова, утверджує думку про давньоруське походження карпатського плуга 18. Слід гадати, що його поширення в Карпатах було не рівночасне. Як уже згадувалось, раніше плуг з’явився на території Бойківщини й Лемківщини, що засвідчують архів- ні документи з XV—XVI ст., і значно пізніше на Гуцуль- щині. Пояснюється такий стан способом господарювання горян. Бойки і лемки більше займалися землеробством, чому сприяла ландшафтна конституція місцевості (широкі долини річок, пологі горби, рівні невисокі плато тощо). Гуцули ж, виходячи із своєрідних природно-географічних умов (більша, ніж на решті території Карпат, пересіченість 18 Чернецов А. В. О периодизации ранней истории восточнославян- ских пахотньїх орудий.— Сов. археология, 1972, № 3, с. 136. 120
місцевості, наявність полонин) виробили свій тип госпо- дарювання — відгонне вівчарство. Невеликі клапті освоє- них земель обробляли за допомогою ручних знарядь — мотики й лопати. Тому фаціальні записи сільськогосподар- ських угідь кінця XVIII — початку XIX ст. не вказують на наявність орних земель на Гуцульщині. Фактично масове застосування дерев’яного плуга на мізерних кусниках землі, розміщених здебільшого на кру- тих схилах, не мало практичного виробничого виправдан- ня. Техніка оранки дерев’яним плугом, до якого запрягали три-чотири пари волів, вимагала простору. Непродуктив- ним було заганяти на малі ділянки стільки худоби, де їй і розвернутися було ніде. І лише згодом, коли з’явилися більш досконалі плуги із залізними робочими частинами,, якими могла орати пара коней чи волів, і були розчищені з-під лісу більші площі поля, тоді й помітне інтенсивне освоєння плуга у землеробстві гуцулів, яке в основному припадає на кінець XIX ст. Не виключено, що плуг побу- тував у господарствах заможніх газдів, які володіли кра- щими (у долинах річок) землями. Отже, не стільки неохота гуцула до плуга була гальмом запровадження його в гос- подарстві, скільки об’єктивні соціальні й природні чинники. Опосередковано на це вказує побутування серед насе- лення табу на використання плуга для обробітку грунту, яким заборонялося «пороти землю» 19. Очевидно, що така заборона виникла на протидію загрозі поширення цього «нечистого» знаряддя, яке вже існувало не деінде, а влас- не на Гуцульщині. Тому спорадичне використання тут плуга можна віднести десь на кінець XVIII — початок XIX ст., взявши ще до уваги наявність зовсім малих клап- тиків оброблюваної землі, розміщених на крутосхилах. Варіант дерев’яного плуга, датований першою полови- ною XVII ст., що зберігався у колишньому музеї «Бойків- щина» в Самборі, описав В. Кобільник. Це наукова фікса- ція найдавнішого відомого нам екземпляра плуга з гір- ської місцевості. На жаль, дослідник не провів детального опису конструкції цієї моделі, а обмежився зауваженням, що він був виготовлений повністю з дерева20. Очевидно, що тоді й такий плуг був уже рідкістю, оскільки, як свідчать писемні джерела XVI ст., плуги обладнувались за- лізним лемешем і череслом. У цьому музеї було ще два плуги: один — із залізними робочими частинами давнього конструктивного типу, другий — модифікований. Етнограф 19 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 1, с. 164. 30 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 49. 121
.дав характеристику останнього варіанта, спираючись, як він сам відзначив, на те, що назви усіх частин плуга — і дерев’яного, і модифікованого — були ідентичні. Однак нас найбільше цікавить характеристика плуга давнього конструктивного типу. На сьогоднішній день у музейних збірках Закарпатсько- го краєзнавчого музею, Музею народної архітектури та побуту у Львові і народного музею с. Розтоки Чернівецької області є зразки дерев’яних плугів із залізними лемеша- ми й череслами. Ранішу й простішу форму цього типу пред- ставляє плуг із с. Розтоки, котрий уже детально проробле- ний у сучасній етнографічній літературі21. В цьому екзем- плярі збереглися деякі конструктивні архаїчні риси плуга давньоруського типу — вертикально вигнутий довгий гря- діль, низьке кріплення тяги. Однак неясно, як міг такий архаїчний варіант потрапити на Гуцульщину, обминувши вже сформований український традиційний плуг чи плуг сусідів-горян — бойків. Можливо, що це модель плуга для оранки волами на рівніших площах, оскільки водночас уже функціонував плуг з передком, без якого в гірських умовах неможлива якісна й продуктивна оранка. Беручи до уваги сказане і те, що подібні зразки широко не зустрічались, він не був типовим на гуцульській частині Карпат. Бо ж плуг із с. Сергії (правда, дещо пізнішого часу) має пря- мий короткий гряділь, що відповідає карпатському типу. Розглядаючи збережені чи описані в літературі найста- ріші зразки плугів Українських Карпат, помічаємо значну подібність, генетичний зв’язок із давньоруським типом. Однак давньоруський плуг протягом століть зазнав знач- них конструктивних пристосувань до природно-ботанічного складу грунту і рельєфу поверхні. У другій половині XIX — на початку XX ст. в історико- культурному регіоні української частини Карпат, як і на решті території України, були в ужитку плуги трьох різно- видів: традиційні дерев’яні із залізним лемешем і череслом на колісному передку (гуцули їх називали «прості плуги»), традиційні модифіковані та залізні фабричні. Типовими зразками карпатського дерев’яного плуга із залізними робочими частинами з XIX ст. є плуги із Закар- патського краєзнавчого музею, придбані в селах Гусне та Ільниця Великоберезнянського р-ну, а також плуг із с. Су- хий Потік Сколівського р-ну, який зберігається у Львів- ському музеї народної архітектури й побуту. Ці рідкісні 21 Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна земле- робська техніка українців, с. 45; Мандибура М. Д., Павлюк С. П. Землеробство, с. 94. 122
екземпляри, а також зібраний нами польовий матеріал до- поможуть провести конструктивний і функціональний ана- ліз дерев’яного плуга Українських Карпат. Складався він з двох основних частин — власне плуга й тяглового передка. Основною деталлю плуга, яка з’єднує всі інші в певну систему, є гряділь. Крім основної назви, поширеної серед слов’янських народів (в українців — «гря- діль», у росіян — «грядиль», а також «вал», «грядка», у поляків — «£гопгіе1» «ИгіасШ», у чехів — «ЬгісІеІ», у слова- ків «Ьгадеї») у Карпатах побутували локальні етнографіч- ні означення. На Бойківщині різниця у назві виникла від зміни кореневої голосної «я» на «е» чи «и» — «гредиль», «гриділь» [255, з. 2, арк. 16]; на Гуцульщині більше вжит- ковим був термін «придолоп» і похідні від нього — «при- доліп», «придолоб» та ін., а також «герділь» [256, з. 1, арк. 18, 27—28]. Лемки часто користувались означенням «грядка» (с. Новоселиця Перечинського р-ну) [256, з. 1, арк. 6]. Побутування діалектного терміна «грядка» на означення гряділя серед населення лемківської частини Закарпаття і районів Росії на межі з Україною наводить на думку, що цей термін виник внаслідок спільного історич- ного розвитку, можливо в період Київської Русі, і, зане- сений переселенцями, законсервувався у віддалених куточ- ках давньоруської держави. На той час загальнопошире- ним був термін «гряділь», який походить ще з часів сло- в’янської етнічної спільності, про що свідчить етномовний матеріал сучасних слов’янських народів. Виготовляли гряділь та інші дерев’яні частини з твер- дих порід дерев — бука, ясена, дуба, подекуди з граба. Найбільше цінували селяни ясень, який не «кришився». Гряділь мав вигляд прямої із вигнутістю у бік поля (вліво) у місці кріплення чересла жердини, товщиною біля чепіг до 10—12 см і протесаної з чотирьох боків, а далі від че- ресла — округлої із незначним потоншенням. Довжина йо- го була 156—166 см, тоді як у плугах решти території України—180—186 см, а в Росії — навіть до трьох мет- рів22, що зумовлювалось, в першу чергу, рельєфом, а тоді вже традицією. Задній кінець гряділя вправлявся у ліву напільну чепігу на висоті 22—25 см і закріплювався кли- нами, які ще служили регулятором глибини оранки. При опущеному кінці гряділя плуг орав глибше, при підня- тому— мілкіше. Таку ж функцію регулювання виконували зроблені в передній його частині отвори, яких могло бути від трьох до п’яти, а здебільшого — чотири. Відстань від 22 Русские : Ист.-зтногр. атлас.— М., 1967, с. 50. 123
ближчої до чепіг дірки була 75—80 см, а між ними — 7—9. Переставленням кілка («курець», «курок», «ключ»), який виготовляли у формі гачка, щоб тяж («ужовка») не зри- вався під час роботи, пускали плуг глибше чи мілкіше. Коли кілок у першій від початку дірці, то проходить гли- бока оранка, а чим ближче до чепіг, тим скиба стає тон- шою. У середній частині гряділя, в місці вигину, за 50— 55 см до чепіг, у видовбаний отвір встановлюється чересло. В етнографічній літературі висувались різні думки стосовно вигнутості гряділя. Ф. Потушняк пояснював це явище пристосованістю для оранки на нерівній місцевості, а, наприклад, Г. Громов і Ю. Новиков вважають, що го- ризонтальна кривизна гряділя служила своєрідним модера- тором 23. На нашу думку, твердження авторів монографії «Народна землеробська техніка українців», що горизон- тальна вигнутість виникла від загальної конструкції плуга, ближче до істини. У ранніх варіантах плуга, із ще незначною асиметрією лемеша або й зовсім симетричного, вигнутість гряділя вліво давала можливість встановити чересло так, щоб відкраювати з боку поля всю підрізану лемешем скибу. З появою однобічного асиметричного ле- меша, що було поступовим еволюційним процесом, гори- зонтальна кривизна гряділя надалі залишалася конструк- тивно необхідною; зумовлювалось це також традиційним (в продовбаний отвір) кріпленням чересла, яке встановлю- валось на одній лінії з лівим боком підрізу. Це перше. По-друге, ефективнішим було, коли чересло прикріплюва- лось до гряділя не хомутом, а в отвір на самому гряділі, що вимагало значної його вигнутості вліво. Проведене опи- тування селян старшого віку підтверджують наші мірку- вання. Описувана вигнутість відсутня на плугах в Угор- щині, Румунії, де гряділь переважно прямий, а в Юго- славії24, Болгарії25 вигнутість аналогічна українському традиційному плугові. За 20—ЗО см до кінця гряділя пропускали через нього верхню частину стовби, яка з’єднувала собою робочі дета- лі — полоз, полицю з гряділем і заодно вкріпляла їх. Нижній кінець стовби вдовбувався безпосередньо в підош- ву. Матеріалом для неї були особливо міцні породи дерев, бо вона витримувала значне навантаження. Один із на- родних архаїчних способів зміцнення матеріалу для основ- 23 Громов Г. Г,, Новиков Ю. Ф. Некоторьіе вопросьі агрозтногра- фических исследований.— Сов. зтнография, 1967, № 1, с. 89. 24 Мозгупвкі К. Киїіига Іисіо^а віо^іап, 8. 171; мал. 149, 150. 25 Вакарелски X. Зтнография на Бьлгария.— София, 1977, с. 102; рис. 39. 124
них частин плуга описав Ф. М. Потушняк26. Заготовлену із сирого дерева деталь орного знаряддя обпалювали (за- парювали), а потім на цілу зиму клали в гноївку. Весною висушена на сонці деталь набирала міцності заліза. Висота стовби не перевищувала 25 см, залежно від глибини оран- ки. Двома кілками до неї кріпилась передньою частиною полиця. Якщо термін «гряділь» у слов’янських народів звучав однозначно, то слово «стовба» відзначається етнонімічною різноманітністю: поляки — «зіиріес», «росірогсіе», чехи — «зіирісе», словаки — «зіирек», словенці — «зіирас» «ког- Іас», сербо-хорвати — «когіас» і т. д. Але всі вони озна- чають «стовп». На закарпатській Бойківщині стовбу на- зивали «підоймою» за її функціональну суть — піднімати чи опускати полоз, що було оригінальним локально-тери- торіальним пристроєм регулювання глибини оранки. Пі- дойма в гряділі закріплювалась рухомо за допомогою кли- нів, на відміну від глухого кріплення на решті території Українських Карпат та всієї України. До робочої частини дерев’яного плуга відносяться че- ресло, підошва, леміш і полиця. Залізними із них були че- ресло й леміш. Чересло — це одна з частин, яка суттєво вирізняє плуг з-поміж інших орних знарядь і має завдання вертикально відкраювати скибу («колоти землю») [256, з. 1, арк. 35], чим створюється можливість перекидати її верхнім шаром донизу. За формою чересло карпатського дерев’яного плуга нічим не відрізнялось від побутуючих на решті території України. Хоч аналогічні чересла зустрічаються в багатьох на- родів світу, проте вони мають деякі своєрідні — або зов- сім прямі, або з меншим вигином і відмінною конфігура- цією робочої частини тощо, при все-таки найбільшій ста- лості форми цієї частини плуга по відношенню до інших частин. На плугах карпатської моделі чересло було корот- ше від чересла плуга українського традиційного типу, що зумовлювалось як особливостями грунту (незначна товщи- на родючого шару), так і формою гряділя (вертикальна вигнутість на українському традиційному плузі вимагала довшого чересла). Чересло, пропущене через продовбаний отвір у гряділі і закріплене клинками, встановлювали під гострим кутом до робочого руху, що полегшувало розти- нання грунту, його положення підправлялось клинами. 26 Потушняк Ф. М. З історії матеріальної культури на Закарпат ті, с. 216. 125
Нижній кінець чересла виступав перед лемешем на 7—10 см (в українського традиційного— 15—17 см) і був розташо- ваний вище від нижньої лінії лемеша на 3—5 см. Різниця у відстані розміщення чересла перед лемешем карпатської моделі плуга й українського традиційного зумовлювалась структурою грунтів, що, в свою чергу, впливало на техно- логію оранки та загальну конструкцію, зокрема на величи- ну знаряддя і розміщення полиці, яка в карпатському плузі передньою частиною встановлювалась майже на початку лемеша. Це для того, щоб підрізаний відокремлений пласт землі одразу відвалювати, не давши йому можливості злип- нутись з основою, чим би утруднювалась оранка. Небезпідставним і не випадковим було розміщення ниж- нього кінця чересла на певній висоті від рівня підрізання грунту. Цим конструктивним елементом досягалась еконо- мія навантаження на чересло, яке було менш укріплене, ніж, скажімо, полоз і леміш, і могло ламатися. Тому не опускали нижній кінець чересла до лінії підрізання леме- шем, а залишали 3—5 см грунту на розривання спільним зусиллям товщини лемеша знизу і полиці збоку. Назва цієї частини плуга подібна у всіх слов’янських народів: росіяни називали «чересло», «нож», «резец», бол- гари — «черясло», ПОЛЯКИ — «С2ЄГЄ8ІО», «ПО2», «кг6р>, «2Є- Іаго», чехи — «сегезіо», «сегіасіїо», серби, хорвати, словен- ці — «сегіаіо». В Українських Карпатах термін «чересло» знали, але вживали свої діалектні найменування, з-поміж яких найчастіше фігурувало «ніж». Гуцули користувалися лише цією назвою [256, з. 1, арк. 18, 35, 39], а в бойків та лемків, крім цієї, ще побутували «крій», «довге залізо», «переднє залізо», «переднє довге жалізо», «довгий ніж», «передній ніж», а також похідне від «ніж» — «нуж» (за- карпатська Бойківщина й Лемківщина) [256, з. 1, арк. 46; 255, з. 1, арк. 1; 255, з. 2, арк. 16, 19, 23; 256, з. 2, арк. 14, 17, 41]. Отже, українське населення Карпат давало назву череслу, переважно виходячи від його механічної дії («ніж») або від матеріалу виготовлення і його розташу- вання («переднє желізо»). Другою залізною деталлю дерев’яного плуга був леміш, завдяки якому здійснювалось підрізання скиби. Польові матеріали, дані наукової літератури, свідчать, що в укра- їнській частині Карпат у XIX ст. були в ужитку лише аси- метричні лемеші, крім зразка на плузі з перекладною полицею із с. Сергії. У с. Негровець Міжгірського р-ну на- ми знайдено два лемеші, які зберігаються у шкільному краєзнавчому музеї [256, з. 2, арк. 27]. Конструктивно обидва лемеші подібні, але мають деяку різницю в розмі- 126
рах, що говорить про їх пристосування до підошви, а не навпаки. Один з них довший, вужчий, як у раніших зраз- ках, другий — коротший і ширший, що міг підрізати вже широку скибу. Леміш мав форму трикутника. Краї задньої частини загинались, утворюючи шийку, якою насаджували на підошву. Інколи загинали весь лівий бік, щоб вберегти саму підошву від зношування. Кріпився леміш до підошви двома металевими заклепками. Карпатські землероби виготовляли легкі, зручні в ро- боті лемеші, які відрізнялися розміром і вагою від побу- туючих на решті території України, в Росії27, на Кавказі28 (на Кавказі леміш важив близько 10 кг, а в Росії мав дов- жину до 68 см). Це свідчить, що природно-кліматичні умо- ви суттєво впливали на формотворчий процес тієї чи іншої конструктивної деталі, надаючи їй регіональної особли- вості. Серед слов’янських народів означення назви лемеша си- нонімічні: «лемех», «сошник», «наральник» побутував у ро- сіян; «лямеш», «сошник» — у білорусів; «Іетіезх, геїаз- ко» — у поляків; «Іетез» — у сербів, хорватів, словенців;, «лемеж», «палешник» — у болгар; «них», «кгісіїо», «1е- шесЬ» — у чехів. Серед етнографічних груп українців Кар- пат спостерігаються локальні найменування. Так, на Бой- ківщині й Лемківщині поширеними були назви «над», «ши- роке желізо», «широкий ніж», «черевик», «підріз», а також «писок», «копач», «капець», «капиць» [255, з. 1, арк. 1; з. 2, арк. 10, 16, 23; 256, з. 1, арк. 46; з. 2, арк. 6, 14, 17, 41]. У гуцулів побутували інші назви. Термін «леміш» вживали дуже рідко. Підошва як атрибутивна частина власне дерев’яного плуга мала значні функціональні навантаження. Завдяки їй відбувається підріз пласта землі, хоч не безпосередньо, однак основне зусилля припадає на неї. Від підошви у значній мірі залежала стійкість плуга в землі під час оранки. Для підсилення стійкості плуга в задню частину підошви («п’ятку») вдовбувались чепіги, і тоді управління плугом покращувалось. Підошва мала вигляд дошки, точніше бруска, у передній частині стесаного під форму лемеша. Довжина підошви 40—46 см, товщина — 4—5, ши- рина— 12—15 см. Як уже говорилось, утримувалась вона стовбою і чепігами. Загальноукраїнська назва цієї деталі плуга — «підош- ва» — побутує в гуцулів, а бойки й лемки вживають озна- 27 Русские : Ист.-зтногр. атлас, с. 51. 28 Калоев Б. А. Земледелие народов Северного Кавказа, с. 119.. 127
чення «стріла», «санка», «п’ята», а також «плоз» (серед слов’янських народів більше відома назва «полоз»). Важливою функціональною частиною плуга була по- лиця. її завдання — відвалювати й перевертати пласт зем- лі. Вертикально розтятий череслом і підрізаний лемешем пласт землі, просуваючись по дошці, перекидався на по- передню скибу. Цим забезпечувався важливий агрономіч- ний ефект, який не досягався жодним з відомих орних зна- рядь. Полична дошка виготовлялася з міцної породи дере- ва. Лицевий бік добре простругували, щоб уникнути додаткового тертя. Ширина полиці рівнялась величині від- стані між підошвою і гряділем — до 24 см, чим домагалось, що скиба не впиралася в гряділь, а ковзала по ньому. Дов- жина полиці в усіх плугах була 100—125 см. Прикріплюва- лась у передній частині двома кілками до стовби, а десь посередині її — до правої чепіги. По відношенню до підош- ви вона ставилася на ребро, а по відношенню до гряділя — під гострим кутом по ходу, який сягав 25—30°. Карпатські землероби вживали ті ж назви цього плуж- ного пристрою, що й на решті території України,— полиця, дошка, подекуди — «поличка» [255, з. 1, арк. 1; з. 2, арк. 10, 16, 23; 256, з. 1, арк. 18, 35, 39; з. 2, арк. 6, 14, 17, 41]. У росіян існував термін «отвал», а також «полица»; у біло- русів — «акладня», «палица», «отвал»; у поляків — «роїіса», «дезка», «Ьіаска»; у словаків — «ріиск дозка»; у чехів — «сіезка»; у південних слов’ян (хорвати, серби, словенці) — «сіазка»; у болгар — «дьска», «ухо». Як уже згадувалось, до задньої частини підошви кріпи- лися чепіги, якими здійснювалось управління плугом. Це були трохи вигнуті, більше у верхній частині, дві ручки різної довжини: ліва (борозна) —93—100 см, а права (по- лична) — 100—109 см. Різниця в довжині утворювалась від того, що права чепіга більше відхилена вправо від осі гряділя. Скріплювались чепіги в один механізм як функціо- нальна й конструктивна цілість: ліва за допомогою гряділя, який вдовбувався на висоті 20—25 см, права — полицею; між собою з’єднувались планкою у верхній частині за ЗО— 35 см до їх кінця. По відношенню до гряділя чепіги були відхилені назад, для зручності керування плугом. Термін «чепіги» мав поширення на всій території Укра- їни. Похідні від слова «чепіги» — «чапиги», «чипиги», «че- пиги», «чапіги» та ін.— утворилися від мовно-фонетичних особливостей етнографічних груп гірського населення Кар- пат [255, з. 2, арк. 10, 16, 23; 256, з. 2, арк. 18, 35, 39; з. З, арк. 14, 17, 41]. Необхідно відзначити, що горяни для означення окремих 128
частин плуга мали подвійні назви — щоденного вжитку, які виникли в цьому селі чи регіоні, і давні, так би мовити материнні, назви, котрі, безперечно, слов’янського, східно- слов’янського чи українського походження. Так, крім основ- ної давньої назви «гряділь», гуцули послуговувались тер- міном «придоліп» чи «придолоп» або замість назви «ле- міш», якою лише зрідка орудували, вживали в побуті термін «постів». Аналогічну картину зустрічаємо у бойків і лемків, де, наприклад, чересло носило ще назви «переднє желізо», леміш — «широке желізо» тощо. Характерним був і такий момент, коли деякі основні назви не мали локаль- но-етнографічних відповідників, наприклад, терміни «че- піги», «стовба» побутували повсюдно в Карпатах, а на Бойківщині й Лемківщині загальновживаними були назви «гряділь», «полиця», «дошка» тощо. Проведенню якісної оранки сприяло застосування пе- редка («теліжки», «телішки» — бойки і лемки; «колісни- ця», «піша колісниця» — гуцули). Завдяки йому відрізались однакової ширини й товщини скиби і вкладалися рівно одна на одну. Передок складався з двох коліс, що натягалися на дерев’яну вісь, зверху до якої кріпилася топірня («то- порище»— бойки Галичини) і подушка [256, з. З, арк. 4]. На досліджуваній території не всюди колеса були одна- кової величини. На Гуцульщині, у Воловецькому р-ні (Бой- ківщина), як і на решті території України, праве, борозне колесо, було більшим за ліве. Тим самим вирівнювалось перекошення плуга, чим покращувалась технологія оранки. Але, як твердять старі хлібороби, різновеликі колеса не давали бажаного ефекту, тому вже на початку XX ст. гуцули ввели передок з однаковими колесами. Лише на Воловеччині ця давня конструктивна деталь збереглася й досі. Плуг з передком з’єднували тяжем («ужов» — бойки, лемки; «ожевка» — гуцули; пор. означення степової зони України — «гужва»). Виплітали «ужов» з ліщинових чи березових прутів (на решті території України з лози). На- давали їй міцності, еластичності, пружності при такій на- родній технології: вирізані прути мочили в гноївці, а потім запарювали над полум’ям вогню. Гірські землероби більше полюбляли тяжі, виплетені з ліщини, які «служили дуже довго» [255, з. 1, арк. 2; 256, з. З, арк. 4]. У горян існував ускладнений варіант дерев’яного плуга, званий «зворотним», з перекладною полицею. Ним розорю- вали круті схили, проходячи в обидва боки, так, що скиба лягала одна біля одної. Для цього перекладали поли- цю. На сьогоднішній день знайдено два екземпляри такої 9 6-205 129
з Типи дерев’яних плугів: / — плуг із с. Розтоки (Гуцульщина, XIX ст.); 2 — плуг із с. Сухий Потік (Бойківщина, XIX ст.); З — гряділь (вид зверху). конструкції плуга. Один з них, який знаходиться у Черні- вецькому краєзнавчому музеї, уже описаний дослідника- ми29, а другий знайдено науковими співробітниками Львів- ського відділення ІМФЕ АН УРСР у с. Голови Верховин- ського р-ну. Плуг із с. Голови конструктивно подібний до музейного екземпляра. Він має симетричний леміш, пере- кладну полицю, яку під час роботи можна було знімати і переставляти з одного боку плуга на інший. Однак вико- ристання його в гуцульському рільництві було спорадич- ним, і вже наприкінці XIX ст. він вийшов з ужитку [256, з. З, арк. 6; з. 1, арк. 27]. Про існування цього типу плуга на решті території Українських Карпат досі немає доку- ментальних і речових підтверджень. У селянських господарствах Бойківщини й Лемківщини побутував складніший варіант плуга зворотного типу, який базувався вже на модифікованому варіанті. Називали його 29 Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна земле- робська техніка українців, с. 49; Демченко Н. Д. Земледельческие ору- дия молдаван XVIII — нач. XX вв., с. 61. 130
селяни «чеським». З’явився він у 30-х роках XX ст., коли Закарпаття належало буржуазній Чехословаччині. У гос- подарствах верховинців північних схилів Карпат «перекид- ні» плуги не набули популярності. Старожили повідом- ляють, що деякі заможні господарі привезли їх із Закар- паття, але майже не користувались [256, з. З, арк. 5, 6; 208, з. 12, арк. 31]. На Гуцульщині цей варіант плуга не зафіксовано. Розвиток капіталістичних виробничих відносин у кар- патському селі позначився на якісній зміні аграрної техні- ки. Деякі заможніші селяни завозять різні моделі плугів з сусідніх країн, які називалися відповідно — «мадярськими», «чеськими», «німецькими» та ін. Вони не мали значного впливу на створення вдосконаленого модифікованого плуга карпатського типу. Ці моделі плугів потрапляють у гір- ські села десь наприкінці XIX, а в більшості на початку XX ст., тоді як верховинські хлібороби вже в першій по- ловині XIX ст. в основному сконструювали свій вдоскона- лений тип плуга із залізними робочими частинами. «Свій тип плуга» слід розуміти так, що ті чи інші запозичені конструктивні елементи видозмінювалися залежно від грунту, ландшафту та існуючих народних інженерних традицій. Показовою є розповідь старих землеробів (один із них коваль) із с. Волосянка Сколівського р-ну. Вони точно не пам’ятають, коли появився залізний плуг (тобто модифікований), який називали в селі «черльським» (оче- видно, «чеський»). Чули про нього від батьків. За їх опо- відями, «черльський» плуг мав прямий гряділь, на якому чересло кріпилося з лівого боку залізним хомутом. Чересло було майже рівним. Цей плуг, за образним виразом інфор- маторів, «дуже товк собов» [255, з. 1, арк. 2], і сільські ковалі змінили деякі частини на свій лад. Замість прямого гряділя встановили гряділь з горизонтальним вигином вліво на місці кріплення чересла, а череслу надали трохи вигнутої наперед форми, пропустивши його через продов- баний у гряділі отвір. При цьому залишили давню систему регулювання глибини оранки — клинками, не прийнявши гвинтового пристрою регулювання. Створений модифікований карпатський тип плуга був певним технічним досягненням гірських народних умільців. Дерев’яну підошву дерев’яного плуга замінює залізна стрі- ла, до якої у передній частині наглухо кріпиться дугоподіб- на стовба, а наприкінці — чепіги. Стріла із стовбою ста- новлять так званий корч, на який натягають леміш уже відмінної від попередника форми з дерев’яного плуга. Леміш з полицею, виготовленою із суцільного листа 9* 131
Типи модифікованих карпатських плугів: / — плуг із с. Гусного (Бойківщина, кінець XIX ст.); 2 — підволока; З — частина плуга початку XX ст. (регулювання «на шрубу», закарпатська ча- стина Бойківщини); 4 — зразок типового карпатського плуга ЗО—40-х років XX ст. заліза, кріпиться двома металевими заклепками. Для того щоб краще класти скиби одна біля другої, полицю май- струють вигнутою спіралеподібною по всій довжині, дещо коротшою і з більшим кутом відхилення від гряділя. Поли- ці, чепіги укріплювалися за допомогою залізних штанг, які називалися «корч». Тяжі, виготовлені з пропарених прутів, замінює залізний ланцюг. Важливою ознакою цього типу плуга було те, що він стійко тримався в борозні й легко відкраював скибу. Вста- 132
новлені під певним кутом на «корчі» стріла й лезо лемеша створювали стійку основу. Стала ефективнішою техніка підрізання землі. Леміш не лише підтинав пласт грунту, а й одразу піднімав його і подавав на полицю. Тому, по- трапляючи на невеликий камінь, леміш наче відсував його з місця, перекидаючи разом зі скибою, що значно полег- шувало оранку. Головне достоїнство цієї моделі плуга полягало в тому, що з ним легко справлялася пара коней на будь-якому грунті. Вищою, ніж у його полозового по- передника, була й продуктивність. Таким чином, на початку XX ст. в Українських Карпатах вже склався місцевий модифікований тип плуга, в якому збереглися деякі традиційно-конструктивні елементи з по- передніх моделей. Здавна побутуючі назви частин, що не зазнали повної реконструкції (гряділь, чересло), зберег- лися. З’явилися нові означення для вдосконалених деталей. На зміну підошві прийшла стріла; скріплення стріли і стовби виразилося в понятті «корч» [255, з. 1, арк. 2], подекуди на Бойківщині — «рак»30, а на Гуцульщині — «стягалі» (с. Долішній Шепіт) [256, з. 1, арк. 12]; леміш з полицею (на Турківщині) почали іменувати «бляха»31, хоча окремо вони носили давні назви. Слід відзначити, що не повсюдно в українській частині Карпат вдалося зберегти предковічні народні традиції в конструкції модифікованого плуга. Більш стійкою в цьому відношенні виявилась галицька частина Бойківщини. Закар- патські ж бойки крім типового карпатського зразка ще майстрували плуги, так би мовити, еклектичної конструк- ції, запозичуючи окремі технічні елементи з різних моделей. Так появляється прямий гряділь, бокове кріплення чересла хомутом. Подекуди місцеві ковалі ладнали на плугах гвин- тове, безперечно зручніше регулювання глибини оранки («на ключ»), запозичене з «мадярських» і «польських» плугів *. Варто підкреслити, що фабричні залізні плуги, які зрід- ка почали з’являтися в гірських селянських господарствах у 20—30-х роках XX ст,, не прижилися. Як запевняють старожили, місцеві покращені плуги в усьому перевершу- вали заводські. Ще й тепер колгоспники розорюють при- садибні ділянки традиційним модифікованим карпатським плугом. 30 Арх. ЛВ ІМФЕ, ф. 1, оп. 2, од. зб. 255, зош. 2, арк. 16; а також: Фальковський Я. Село Волосате Ліського повіту, с. 17. 31 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 50. * Модель плуга знаходиться у шкільному краєзнавчому музеї с. Негровець Міжгірського р-ну. 133
Типи плугів (карта-схема): / — межі воєводств і комітатів Авсгро-Угоріцини; 2 — межі повітів І жуп; 3 — су- часний державний кордон СРСР; 4 — межі етнографічних груп (І — бойки; П — гуцули; III—лемки); 5 — модифікований карпатський плуг; 6 — зворотний плуг; 7 — модифікований зворотний; 8 — польський; 9 — угорський; 10 — еклектичний закарпатський. Отже, розвиток землеробської техніки узгоджувався з географічним середовищем, а також із виробничим до- свідом хліборобів, їх умінням і традиціями. Як наслідок цих факторів бачимо регіонально етнографічні, а не загаль- ноетнічні прояви явищ матеріальної культури. Тому утво- рення карпатського типу плуга є закономірним явищем. Польові етнографічні матеріали свідчать про інтенсив- ність поширення побутуючих у Карпатах моделей плугів 134
в кінці XIX — на початку XX ст. Модифікований карпат- ський тип плуга був основним орним знаряддям у більшості гірських господарств. Лише на закарпатській частині Бой- ківщини, а також на Лемківщині послуговувались ще «мадярським» і місцевим еклектичним, виготовленим із за- лученням іншотипних конструктивних елементів, плугами. Це зумовлювалось функціональною диференціацією за типом грунту. Важкими «мадярськими» плугами розорю- вали цілинні землі, а легшими — переложні чи ті, що ора- лись щороку. Рідко застосовували в гірському рільництві зворотний «чеський» варіант. Виготовляли плуги селяни. Кожен господар добував собі матеріал. Якщо був вправний у столярній роботі, то дерев’яні частини підготовляв удома, а частіше відносив до визнаних громадою майстрів [255, з. 1, арк. 1]. Однак головним при майструванні плуга був коваль. Фактично від його вправності, розуміння механіки знаряддя залежало те, як поведеться плуг у борозні. Коваль виготовляв і вста- новлював чересло, леміш, полицю, «корч», надавав плугові остаточного робочого стану. Під час польових досліджень можна було почути лише доброзичливі, схвальні розповіді про ковалів. «Той добрі плуги ковав,— говорили верховин- ці,— а в тому селі ще кращі». Або: «Наш коваль на всі села, хоч і там вправні». Бо ж справді, ковальська справа вимагала майстерності, точності, розуміння законів меха- ніки, інших знань. І хто брав молот у руки, той мав відда- ватися цьому ремеслу повністю [255, з. 1, арк. 1—4; 256, з. З, арк. 4—5]. Важливим моментом була підготовка плуга до оранки, проведення профілактичних заходів. Зношені дерев’яні час- тини землероб замінював заздалегідь: сталив лезо лемеша, яке за сезон затуплювалось, натісував клинків, виплітав запасну «ужов» тощо. Передсезонна профілактика модифі- кованого плуга полягала тільки у наклепуванні леза лемеша («надити у кузні плуг») [255, з. 1, арк. 2; з. 2, арк. 10, 16]. Транспортування плуга у поле відбувалось по-різному. На дальші відстані плуг з теліжками, борону тощо пере- возили на возі. Для одного плуга на Бойківщині та Лем- ківщині існував простий і досить зручний пристрій — «під- волока». Це дві жердини, довжиною 120 чи 150 см, товщи- ною 10—12 чи 8—10 см, в одному кінці з’єднані в такий спосіб: у вирізаний скісний паз на товщій жердині вклада- лася тонша й збивалися кілком. Інші кінці жердин були розставлені на таку ширину, щоб на них помістився плуг. Стійке положення плуга на «підволоці» забезпечував кілок, забитий у довшу жердину, об який впиралися чепіги [255, 135
з. 1, арк. 2; з. 2, арк. 10]. Лемки ще називали цей пристрій «волочня»32. На Гуцульщині побутувало дещо іншої кон- струкції пристосування — «бендюхи» 33. Оранку проводили вдвох — один управляв кіньми («за кіньми ходив»), другий плугатарив («плужник», «ходив за плугом»). Кіньми міг управляти хтось із синів, жінка або власник коней («фурман») у ситуації, коли наймали, а плугатарив лише господар. Ярмову худобу (воли, корови, телиці) вели спереду за війє. Круті схили орали втрьох, бо треба було «прибивати» скиби («кицьки» — Гуцульщина), щоб не завалювались. Тягловою силою при оранці най- частіше були коні й воли, рідко — корови і телиці. Бідніші селяни, маючи по одному коневі чи волові, домовлялися між собою про спільний обробіток землі («супрягу»). Цей звичай сягає родоплемінного устрою слов’янської етнічної спільності і відомий усім слов’янським народам. При загальній тотожності технології оранки все ж в Українських Карпатах були деякі особливості, викликані структурою грунту й рельєфом. Погонич, крім управління кіньми, ще змушений був натискати ногою на гряділь, щоб плуг на кам’янистому грунті не викидало з борозни. Важче проходила оранка дерев’яним полозовим плугом, який слід було міцно тримати в руках, щоб не вискакував з борозни або не відкраював зашироку чи завузьку скибу. До того ж плугатарю доводилося часто підбивати клинки сокирою, які відходили, а також зчищати істиком з дере- в’яної полиці налипаючу глину. При оранці модифікованим плугом відпали такі операції, як чищення полиці чи підби- вання клинків, а плуг, за словами хліборобів, ішов у бороз- ні так, що «можна було руками і не тримати» [255, з. З, арк. 2]. До землеробських знарядь належить і борона, яка ра- зом з плугом становить взаємообумовлений комплекс. З жалем доводиться констатувати відсутність будь-яких ма- теріалів, які б засвідчили історичну глибину побутування борони в Карпатах і її первісну конструкцію. Проте немає сумніву, що якимось пристроєм (не мотикою) розпушу- вали скиби за першими плугами. Можливо, це був прості- ший варіант борони, який постав, найімовірніше, із сукуват- ки, що випливає з природно-географічних умов та наявно- сті хвойних порід дерев. Про існування в лісовій зоні України досконалішого варіанта сукуватки — «борони-сми- 32 Раїксмзкі Разгпускі В. Ма ро^гапісги Іетко^зко-Ьо]ковзкіш, 5. 27. 33 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 165. 136
ка» — пише К. Мошинський34, а науковцями Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР досліджено, що на закарпатській частині Гуцульщини (с. Косівська Поляна Рахівського р-ну) «смик» мав значне застосування в селянських господарствах. Далі його замінила «тернови- та гряділь», яка використовувалась у деяких господарствах на Бойківщині в середині XIX ст. [166, арк. 16; 163, арк. 14]. У селах Закарпатської Верховини (Синевир, Колочава та ін.) такий пристрій для боронування носив назву «тра- па», а сам виробничий процес — «грапати» [256, з. З, арк. 8]. За доведенням молдавського вченого-етнографа М. Дем- ченка, такий інструмент спушування зораної землі був ві- домий майже всім землеробським народам. Сам термін — албанського походження, звідки його запозичили молдава- ни й румуни, а вже від них перейняло українське населення Буковини та Закарпаття35. Далі назва поширилась на пів- денну частину Степової України. Побутує думка, що термін «грапа» походить від слов’янського «драпаня» — так нази- вали подібний до «грапи» пристрій 36. Для характеристики «трапи», крім літературних матеріалів, маємо польові етно- графічні дані. Простіша з них мала такий вигляд: до не- товстого (15 см в діаметрі) куска круглого дерева з одного боку по довжині прикріпляли тяж, а з другого — тернові гілки, частіше вершини дерева, на які накладали якийсь тягар (каміння, кусок скиби тощо), щоб тернини глибше продирали грунт. Складніший варіант «тернової гряділі» складався з бру- ска чи двох, у які були забиті зубці (від 7 до 12-ти). Бруски з’єднувались двома поперечками, на яких були при- биті гаки для причіплення до штельваг. Ззаду до брусків прив’язувались тернові гілки [208, з. 12, арк. 5; 256, з. Зг арк. 8]. Сліди побутування «грапи» на Гуцульщині знайде- но в закарпатській її частині (с. Росішки Рахівського р-ну) [208, з. 12, арк. 5]. В XIX ст. в Українських Карпатах борона була вже ос- новним тягловим знаряддям для розпушування грунту та заглиблення в нього насіння і протягом XIX — початку XX ст. не зазнала якихось конструктивних уточнень, змін, хіба що дерев’яні зубці були замінені на залізні. Не буде 34 Мозгупзкі К. Киїіига їй долу а 8Іо\УІап, 8. 182; мал. 160. 35 Демченко Н. Д. Земледельческие орудия молдаван XVIII — нач. XX вв., с. 96; Дзендзелівський Й. О. Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області УРСР. Ч. 1. Лексика.— Наук, зап. Ужгород, ун-ту, 1958, т. 34, карта 81. 36 Горленко В. Ф., Бойко І. Д, Куницький О. С. Народна земле- робська техніка українців, с. 70—72. 137
помилковим твердження, що власне рамочна борона в гір- ських господарствах була відома значно раніше, можливе вже у XVII ст. Наведена інформація, сам еволюційний процес, а також метод історичної і виробничої аналогії є підставою для подібного міркування. Як доказав В. Дов- женок, у період Київської Русі вже були відомі рамочні бо- рони, одночасно з якими вживалися й інші розпушувальні пристрої37. В українській частині Карпат, як і на решті етнічної території України і майже у всіх рільничих народів, боро- ни робили рамочного типу з брусків. Якщо на Україц борони були різної форми (трапецієподібні, прямокутн тощо) із своєрідною технологією виготовлення (плетені, ло зоватки), то в горах — лише прямокутні брускові. Склада- лися вони з брусків («била» — бойки і лемки; «бильця» — гуцули), матеріалом для яких служив ясен або бук. Кіль кість брусків була не постійною, здебільшого шість. Крайн були на 10—15 см довшими від середніх метрових брусків Через всі бруски пропускали дві планки («лопатки», «бир ця», «поперечні бруски», «іглиці», «глиці» тощо), а ще одну передню, як правило, круглої форми, яку називали «побі гачка», «побігаля», «бігачка»,— через крайні. «Побігачказ служила для з’єднання борони з тягловою силою. На ній знаходилось залізне кільце («карічка»), а в ранішому ва ріанті — «вужовка», до якої чіпляли штельвагу. Для скріп лення борони в місцях перехрещення брусків з поперечним! планками забивали дерев’яні тиблі або пропускали зуб бо рони. В кожному бруску було по 5—10, а здебільшого п< 6—8 зубців («бороняні гвіздя», «кілки», «гвіздки», «зуби» «зубки», «чопики», «бороняні цвяхи» тощо — бойки, лемки «чопи» — гуцули). Вправлялись вони у просвердлені в «би лах» отвори. Щоб не випадали, їх підплішували, а частіше на зубцях робили насічки і туго впасовували в отвір. Ро боча довжина дерев’яних зубців сягала до 15 см, а заліз них — до 12 [255, з. 1, арк. 4; з. 2, арк. 4, 10, 19, 23; 256 з. 1, арк. 18, 28, 35, 46; з. З, арк. 2, 8, 10]. В. Шухевич описав борону дещо іншого технічного ви конання, ніж зафіксована нами. Вона «має два довші край ні і два коротші середні хребетики (бруси.— С. П.)-, впопе рек хребетиків переходить шість естиків (поперечних пла нок.— С. П.), там, де естики перехрещуються з хребетика ми, задовбані через них обох залізні чопи» 38. Цікавою є ілюстрація борони із с. Москалівни Косів ського повіту, виконана А. Франковським. Відмінність ї 37 Довженок, В. И. Землеробство Древньої Русі, с. 91. 38 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 165—166. 138
Знаряддя боронування: 1 — типова рамочна борона: а — бруски; б—поперечні планки; в —зубці; г — бігунець; 2 — модель борони із Закарпаття (с. Вільшинка Перечинського р-ну, початок XX ст.); З — борона «грапа* (с. Синевир Міжгірського р-ну Закар- патської обл., кінець XIX ст.); 4 — коток (Міжгріський р-н Закарпатської обл., кінець XIX ст.). від традиційного карпатського типу в тому, що крайні «билі» в місці кріплення побіганки санкоподібні, підігнуті вгору, а поперечні планки розташовані зовсім по краях39, не так, як у традиційних, де вони зміщені більше до се- редини і ділять борону на три майже рівні частини. Приведені локальні варіанти борін у функціональному відношенні принципово тотожні з типовою карпатською мо- деллю, а незначна конструктивна відмінність свідчить про те, що вони виготовлялися самими господарями, котрі, до- тримуючись основних конструктивно-технічних положень, водночас деякі елементи робили по-своєму. 39 Рукописні фонди відділу етнографії ЛВ ІМФЕ АН УРСР (землеробство). 139
Знаряддя боронування (карта-схема): 1 — межі воєводств і комітатів Австро-Угорщини; 2 — межі повітів і жуп; З — сучасний державний кордон СРСР; 4 — межі етнографічних груп (і— бойки; II —гуцули; III—лемки); 5 — рамна борона; 6 — «грапа»; 7 — вал в рамі; 8 — вал без рами. На початку XX ст. у гірських господарствах, здебіль- шого сільських багатіїв, з’явилися залізні заводські борони, звані у народі «ланцюхові», «сіножатні» (гуцули) чи «зиг- заги» [256, з. З, арк. 5, 6]. Проте більш популярними ли- шилися традиційні карпатські борони, які не вийшли з ужитку і в наш час. Усі слов’янські народи це знаряддя називали бороною. Борону, як і плуг, везли на возі, хоч інколи траспортували 140
її на спеціально зроблених «бороняних» санчатах40. Поде- куди на Лемківщині на самій бороні до крайніх брусків з протилежного від зубців боку міцно прилаштовували об- луки, які служили за санки. Таку борону перевертали зуб- цями вверх, на вигнуті планки-корси, й борона ставала транспортабельною. У борону, як і до «грапи», впрягали одного коня чи двох волів. Волочили вздовж скиб в один і другий бік. Завдяки вільному, рухомому скріпленню брусків з попереч- ними планками (отвори, через які пропускали поперечні планки, були трохи ширшими), а також «побігачці» з ру- хомим по ній кільцем домагались рухливості борони й ефек- тивного робочого ромбоподібного положення. При цьому зубці скородили грунт не в ряд один за одним, а один біля одного, чим досягався високий агротехнічний ефект. її легко було розвернути — кільце чи «вужов» ковзала по «по- бігачці» й борона видовжувалася в інший бік. Наприкінці XIX ст. на Бойківщині для ущільнення і ви- рівнювання післяпосівного поля, дроблення грудок після оранки полів з просапними культурами користувалися кот- ком («вал», «качалка», «кимак») [256, з. З, арк. 5, 6]. Коток складався з прямокутної дерев’яної рами, посере- дині якої на осях («свірниках») закріплювався вал («гвал»). Осі втоплювалися в боки рами, і таким чином здійснювалося обертання валу. Подекуди замість рами у вал (товсте букове дерево до двох-трьох метрів довжини і ЗО—35 см товщини) з обох боків вбивали штирі (інколи це були великі цвяхи), до яких чіпляли троси з вушками, котрі дозволяли повертатися валу навколо осі. У місці з’єднання тросів перед валом знаходилось кільце («ківко»), за яке коток чіпляли до тяглової сили [163, арк. 15; 168, арк. 12]. Техніка роботи котком аналогічна роботі бороною. Нами ніде не зафіксовано побутування котка з двома чи трьома валами, як це мало місце на решті терито- рії України, у молдаван, румунів, поляків та інших на- родів. Коток не мав інтенсивного застосування, а вже на початку XX ст. майже ніхто із горян ним не користувався. Хлібороби Гуцульщини його не знали зовсім. 40 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 60—61. 141
Ручні знаряддя обробітку землі У період капіталізму в Українських Карпатах агротех- нічна підготовка грунту здійснювалася переважно технікою з застосуванням тягла. Проте й для ручних знарядь — мотики, рискаля і локальних їх різновидів — було ще ши- роке поле діяльності: у городництві, обробці крутосхилів, перекопуванні й корчуванні ділянок тощо. Однак це вже було пережитком давніх часів мотичного землеробства. Ймовірно, що давнє населення Карпат застосовувало в землеробстві примітивні форми мотик і лопат (можливо, ще цілком дерев’яних). їх розвиток, як і тяглових орних знарядь, знаходився у певному зв’язку з давніми народни- ми традиціями. Таке припущення підтверджується різно- манітністю форм мотик на історико-культурному регіоні Українських Карпат, незважаючи на те, що природно-гео- графічні умови та характеристика грунтів регіону значною мірою подібні. В досліджуваний період зустрічаємося з фактом, коли мотика вже набула функціональної диферен- ціації. Завершився процес переходу від мотики універсаль- ної, якою виконували всі операції по вирощуванню земле- робських культур, до мотики спеціалізованої — одні моделі призначені лише для обробітку грунту, інші — для догляду й збору плодів тощо. Дехто з господарів виготовляв мотики окремо для картоплі, трохи менші для бобових та іншої городини. Можна вважати, що така диференціація відбу- лася з появою коренеплідних, вплинувши на варіантні особливості конструкцій мотик. У часовому відношенні це приблизно XVIII століття. З аналізу етнографічного польового матеріалу випливає, що у XIX ст. на Бойківщині й Лемківщині побутували два типи мотик за конструкцією і функціональним призначен- ням: перша — для розкорчовування поля, підготовки грун- ту на вирубних ділянках; друга — для роботи з корене- плідними й просапними рослинами. Перший тип характери- зується конструктивною подібністю на всій території його поширення і носить рудименти свого генетичного поперед- ника— сокири: прямокутний масивний обух, виклепаний з цільного куска заліза разом з полотном. Полотно грубої фактури, видовженої форми, у нижній частині з прямим або лише трохи овальним лезом. Обух розташований пер- пендикулярно до полотна. Розмір цього типу мотик, які на Бойківщині носили назву «сокирянка», рідше «копачка», а на закарпатській частині й Лемківщині мали ще свої ло- кальні найменування — «іртувка», «ертувка»,— був неодна- ковим. Здебільшого висота полотна сягала 15 см, ширина — 142
11—12, загальна висота — 18—20 см. В обух заправляли дерев’яний держак («топорище», «ручку», «мотичино», «мо- тичивно» — бойки, лемки) до одного метра довжини [256, з. 2, арк. 16, 19,21,40] *. Другий тип карпатських традиційних мотик характерний різноманітністю форм, різною вагою і величиною. Так, у селах галицької Верховини переважали мотики півкруглої, серцеподібної форми, легкі, середньої величини. Полотно виготовлялося з тонкого металевого листа. Вгорі воно закінчувалося вухом. Для цього рівний верх металевого листа підрізали з обох боків. Заокруглені й склепані кінці, повернуті на 95° по відношенню до полотна, утворювали невелику (до 3-х см) горизонтальну трубку, в яку впасо- вувалося «мотичивно». Другий спосіб (пізніший) полягав у тому, що окремо зроблене вухо з трикутною пластиною кріпилося нею з полотном металевими заклепками. Цей варіант мотики був міцнішим і надійнішим у роботі — вухо не відломлювалося й тримало полотно. їх розміри: ширина полотна— 15 см, висота разом з вухом — 19 см [255, з. 2, арк. 2, 15, 17; 256, з. 2, арк. 16, 19, 21, 40]. На території закарпатської частини Бойківщини і Лемківщини побутува- ли масивні (ширина полотна 19 см, висота—17, разом з вухом — 23 см) мотики з лопатоподібною робочою части- ною. Гранчастий обух виковувався на зразок «сокирянки», лише був меншим. Через усе полотно від обуха до нижньої загостреної частини проходило потовщення, яке зміцню- вало його. У цьому варіанті помітні спадкові традиційні елементи від попередніх моделей * 41. Специфічну форму мала гуцульська мотика, звана тут сапою (ця назва поширена на всій Україні). Розмірами вона нагадує мотику із гірського Закарпаття, але з більш округлим овалом леза, як у горян-бойків з Галичини. Ручний обробіток грунту найбільш притаманний Гу- цульщині, де через специфічні господарські, соціальні та природно-кліматичні умови тяглова техніка використовува- лася мало. З приводу цього Я. Фальковський у 30-х роках XX ст. відзначав: «Не підлягає сумніву, що сто років тому в досліджуваних місцевостях (мається на увазі північно- східне пограниччя галицької Гуцульщини.— С. 77.), за ви- нятком Старих Кутів, Заріччя, можливо Черганівки і * Виміри зроблені з експонатів Львівського музею народної архі- тектури та побуту (інв. № АП-10015, АП-10031). 41 Рукописні фонди відділу етнографії ЛВ ІМФЕ АН УРСР (землеробство). Опис і зарисовка мотики й «ертувки> з с. Гусне Ве- ликоберезнянського р-ну; а також: Львівський музей народної архітек- тури та побуту (інв. № АП-10016). 143
Типи ручного землеробського знаряддя: 1 — мотика з галицької частини Бойківщини (с. Волосянка Сколівського р-ну Львівської обл.); 2 — вухо; З, 4 — зразки мотик з Гуцульщини та закарпатської частини Бойківщини й Лемківщини; 5, 6 — сокирянка; 7 — іртувка (Великоберез- нянський р-н Закарпатської обл.); З —кирка; 9 — заступ. Білих Ослав, знано власне рільничу культуру, обробіток землі плугом в дуже малій мірі. Рослини вирощувано пе- редусім городнім способом, ручно, як це має місце ще й досі, особливо в бідних» 42. Старожили с. Іспас Путильського р-ну Чернівецької обл. пам’ятають ще дерев’яні мотики з залізною оковкою робо- чої частини. Такі ж вироби були в селах Задубрівка цієї ж області та Дениси (Київщина) 43. Можливо, що ці зразки є модифікацією дерев’яної мотики, що існувала одночас- 42 Раї ковзкі 1. РбІпоспо-^зсИодпіе ро^гапісге Нисиїзгсгугпу, з. 56. 43 Пасек Т. С. Первше земледельцьі.—В кн.: По следам древннх культур. М., 1951, с. 49. 144
но з кам’яними й кістяними, які застосовувалися на тери- торії України ще племенами трипільської культури (кінець IV—III тис. до н. е.) 44. Цей фрагмент матеріальної куль- тури вказує на генетичну спільність населення української частини Карпат та Наддніпрянщини. На Гуцульщині для всіх видів землеробських робіт по- слугувалися лише одним типом мотик. Подекуди зустрі- чалися знаряддя із викуваним гранчастим обухом, як це маємо на бойківському Закарпатті. Деяке поширення в гірських селянських господарствах мала дво- чи триріжкова мотика-сапа («вилата», «зубата» мотика). Призначалася вона для просапування кукурудзи, картоплі, а також для обробітку кам’янистого грунту (с. Грабовець Сколівського р-ну). Довжина зубців була 15 см, а відстань між ними 4—6 см [255, з. 2, арк. 17]. На початку XX ст. з’явилися фабричні мотики («скле- півки»), проте основну кількість виробляли місцеві ковалі. Якщо мотики мали регіональні та етнографічні особли- вості, то інший ручний землеробський інструмент — лопата («лискарь» — бойки, лемки; «городник», «горонник», а та- кож «заступ» — гуцули) — не зазнав значних конструктив- них змін ні в часовому, ні в територіальному відношенні. Лопати з XIX ст. в Українських Карпатах повністю нага- дують це знаряддя з Подніпров’я часів Київської Русі. Різнилися вони лише за матеріалом. Дерево спочатку част- ково замінили залізом (обковували тільки робочу частину), а згодом лопати повністю виготовляли із заліза. Бойки Галичини залізний виріб іменували «лискарь», на Закар- патті побутувала назва «аршув», «аршів» (з угорської). Термін «лопата» закріпився за дерев’яним виробом, при- значеним для інших функцій — віяння зерна, порання біля печі. Лопати з обкованою залізом робочою частиною нага- дують заступи із середньовічних ілюстрацій 45. Виготовля- лися вони разом з держаком із цільної дошки міцного де- рева. Три частини робочої поверхні по лезу «одягались» у металеву пластинку, яка прикріплювалася до основи цвя- хами. Розміри лопати були такі: висота полотна 29—31 см, ширина— 17—19 см, довжина держака 91—105 см. Кожен селянин майстрував лопати сам, а залізом обковував ко- валь. Цим пояснюються регіональні особливості в техніці 44 Горлечко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. М. Народна земле- робська техніка українців, с. 63. 45 Довженок В. В. Землеробство Древньої Русі, с. 97—98; мал. 48, 49,‘ 50. 10 6-205 145
виготовлення, які власне не розходилися з традиційною конструкцією — певна форма держака, більша чи менша овальність леза тощо. Рискалі були заводського виробни- цтва, доробляли лише держак. Для допоміжних операцій при обробітку грунту були такі знаряддя: кирка («чекай», «джекан»), звичайні де- рев’яні, а потім і залізні граблі, а також сокира й пила. Заслуговують на увагу знаряддя, які хоч безпосередньо й не використовувалися для обробітку грунту, проте мали певне відношення до цієї стадії агротехніки. Ними були: вила, лопата для гною і так звана копачка (на Бойківщи- ні). Вилами й лопатою накидали та скидали гній, а «ко- пачкою» — лише скидали. Вилами також розкидали гній по полю перед оранкою. У XIX ст. більше користувалися дерев’яними вилами із трьома («трійчасті») чи чотирма вилками («зубами») [163, арк. 18; 166, арк. 28]. Лопата витісувалась із суцільного шматка дошки. Робоча частина була прямокутною (25—35 см), із заокругленим і загостре- ним лезом. «Копачка», за описом В. Кобільника, виготовлялась із дерев’яного бруска (довжина — 20 см, в торці — 7—8 см), верхню сторону якого стісували округло, так, що зверху утворювався чотирикутний обух, а нижня частина станови- ла рівне лезо. В просвердлений у верхній частині отвір вставлявся держак 46. Про аналогічне знаряддя, яке побу- тувало в Подніпров’ї (с. Старосілля), згадує у своїй статті етнограф В. Мамонов. Звалася вона «ключ для гною»47. Знаряддя збирання врожаю та обмолоту зернових культур Успішне проведення збору врожаю прямо залежало від стану досконалості знарядь праці. Жнивна народна техніка в українській частині Карпат, як і на решті етнічної тери- торії, у слов’янських народів карпатської історико-етногра- фічної області, Балканах, Кавказі тощо, була простою й однотипною. Традиційно основним інструментом був серп. Лише в кінці XIX — на початку XX ст. горяни для збору злакових рослин почали застосовувати косу, здебільшого для вівса та ячменю. До комплексу жниварської техніки з давніх-давен відносяться граблі й вила, а також, з появою коси, інструменти для її налагодження й гостріння. 46 Кобільник, В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 37. 47 Мамонов В. Старинньїе орудия обработки почвьі из с. Старо- селье.— Сов. зтнография, 1952, № 4. 146
З початком культивування картоплі та інших просапних культур потрібен був відповідний інвентар для їх обро- бітку і збору. Таким чином, мотика й лопата набувають додаткових технологічних функцій, які стають для них го- ловними. Отже, в розглядуваний період маємо справу з двома групами збиральної народної техніки: перша — для колос- кових, друга — для коренеплідних. Селяни-верховинці збирали хліба переважно серпами, які з’явились, очевидно, з початком зерновирощування. Не маємо достовірних даних про точну їх форму й розміри в ті ранні часи, хоча, йдучи за аналогією стосовно інших знарядь, можна припустити, що вони були подібні до сер- пів, які побутували ще за часів Київської Русі48. Зібраний польовий матеріал49 допомагає виявити по- дібність серпів на всьому історико-культурному Карпат- ському регіоні. Відрізнялися вони лише за формою вигину полотна, розмірами, способами прилаштування ручки. Час- то бувало, що навіть в одному селі користувалися неодна- ковими серпами. Це залежало від індивідуальних смаків сільського коваля, матеріалу виготовлення. До того ж ве- лика кількість закуповувалась у магазинах («фабричні») і в циган («циганські»). У кінці XIX ст. в Українських Карпатах хлібороби ко- ристувалися двома типами серпів — з гладким лезом («ві- стрям») і зазубреним. Перший тип зустрічався рідко, хоча на Закарпатті у 20—30-х роках XX ст. цей варіант серпа («косак», «косач») був дуже популярним. Завезли його місцеві селяни із Словаччини, куди часто ходили на сезонні роботи [256, з. З, арк. 29]. Побутував він тут і раніше. Виготовляли його сільські ковалі зі зношених кіс, від чо- го й походить назва. Лезо наклепувалося і гострилося бруском на зразок коси. Більш поширеним був другий тип. Як і серп із гладким лезом, він складався з робочої частини — полотна різної сферичної вигнутості — та ручки. Низ полотна, його внут- рішню частину становило лезо довжиною від 35 до 45 і навіть 50 см (по прямій лінії між п’ятою і кінцем носка — 48 Довженок В. В. Землеробство Древньої Русі, с. 147; мал. 64, 9—12; Левашова В. П. Сельское хозяйство.— В кн.: Очерки по истории русской деревни X—XIV вв. М., 1956, с. 62—63; рис. 15, 16. 49 Значна кількість гірських традиційних серпів знаходиться у збірках Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР, Львів- ського та Закарпатського музеїв народної архітектури й побуту, у ряді районних і сільських краєзнавчих музеїв (м. Перечин, с. Негровепь, Колочава та ін. Закарпатської обл.), у Коломиї Івано Франківської обл. 10* 147
25—35 см). Зустрічалися і менші. Неоднаковою була ши рина полотна в середній частині — здебільшого від 3,5 де 2 см. Лезо зазублювалось під гострим кутом (назустріч] до робочої лінії руху. При цьому зазублини інколи робили ся з одного боку (зверху), і таким серпом жали лише правою рукою. Зношені насічки-зазублини набивалися за- ново в кузні. Ця процедура вимагала великої вправності Ручку робили з м’якої породи дерева (частіше липи) круглу, в середній частині трохи звужену (щоб рука не ковзалась), а в місці з’єднання з полотном — знову розши- рену. Існували й інші форми. Для насаджування дерев’яно: ручки на серп у ній просвердлювали чи завчасно пропікали отвір або розпікали залізне руків’я серпа і вправляли де- рев’яну ручку [255, з. 1, арк. 4; з. 2, арк. 24]. Інформатори запевняли, що зубчастим серпом, який де того ж мав більшу опуклість біля ручки, жалося швидше й легше [255, з. 1, арк. 6, 7; 256, з. 1, арк. 23; з. 2, арк. 6]. Пучок стебел підрізався рівномірно, бо при наявності за- зублин серп не лише зрізує, а й ніби підпилює стебло Дослідниця В. П. Левашова відзначала, що найзручнішою для роботи формою є така, при якій кут різання, що утво- рюється радіусом обертання серпа при роботі, має близьке 50° 50. Іншим знаряддям збору зернових була коса. В давнину нею користувалися лише для сінокосу, а як знаряддям для жнив — лише в кінці XVIII ст. Активніше вона стала вико- ристовуватися з середини XIX ст., після скасування пан- щини, що певною мірою було викликане нестачею у госпо- дарствах поміщиків робочої сили. Однак серп і далі залишався важливим жнивним інстру- ментом, бо мав свої переваги: перезріле зерно легко виси- пається із колосків, а при зжинанні зменшувались його втрати. Серпом користувались і тоді, коли стебла ішли на виготовлення покрівельного матеріалу, а також коли збіж- жя було полегле. І все ж нові умови суспільного життя викликали зміни вікових традицій, у даному разі — впровадження замість серпа продуктивнішого знаряддя для збору злакових рос- лин— коси. Така потреба виникла у гірських районах зі збільшенням зерновиробництва. На початку XX ст., набувши досвіду та виробивши пев- ну технологію косіння, горянин уже досить вправно зби- рає жито і пшеницю косою. Справа в тому, що косою мож- на зібрати врожай у коротші строки, чим досягається 60 Левашова В. П. Сельское хозяйство, с. 64—65. 148
висока якість зерна. При збиранні серпом на великих нивах колоски, зжаті в перший день, могли бути ще недостигли- ми, а в останній (через 6—10 днів) були вже перезрілими, і зерно висипалось від найменшого поштовху. Серпами про- довжували жати збіжжя на малих нивах та в дрібних господарствах, а також здебільшого на східній частині Українських Карпат (гуцульській), хоча і там коса вже мала значне поширення. На цей період побутували коси лише заводської робо- ти, переважно з Австрії («австрійська»), менше — з Ні- меччини, котру на Лемківщині називали «штиїрська» 51, були також «чеські», «турецькі». З «чеських» виділяли «ло- пушанку» (широку) [255, з. 1, арк. 4]. На Гуцульщині відомі коси «робачівки», назва яких походила від прізвища фабриканта Робача [256, з. З, арк. 22]. На жаль, не маємо даних про коси в Карпатах у давни- ну. Старожилам не відомі терміни «коса-горбуша», чи «тарпан», якою користувалися на степовій Україні, в Росії, Молдавії та на інших територіях. Коса складається із власне стальної коси та дерев’яного кісся («кісяти»). Частини стальної коси у верховинців мали однозвучні з загальноукраїнськими назви: п’ята, полотно, вістря (у степовій зоні України — лезо). Були й фонетичні похідні в окремих діалектних районах Карпат, зафіксовані також В. Шухевичем, В. Кобільником, Я. Фальковським 52. Побутувало багато способів вибору «доброї» коси. Деякі з них були відомі всім селянам 53. Доброю косою вважа- лася «тверда», котра після легенького удару об камінь «давала тонькой, короткий голос»54. Розумілися горяни- хлібороби на вигині полотна коси. Коли кінцем її натисну- ти об землю, то на полотні «твердої» коси утворювалися хвилі («габи»). Часом узнавали твердість тертям заліза по вістрю чи били каменем по прузі, викрешуючи іскри (с. Довгопілля Путильського р-ну). Дехто важив — легша коса була міцнішою [255, з. 1, арк. 4; 256, з. З, арк. 22]. Для жнив вибирали лише «тверді» коси і коротші від тих, якими косили траву. 51 Гвізд М. Традиційне знаряддя збирання та переробки врожаю в північно-східній частині Снянщини.— Наук. зб. Музею укр. культу- ри у Свиднику, 1979, т. 9, ч. 2, с. 151. 62 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 168; Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 47; Фальковський Я. Село Волосате Лісь- кого повіту, с. 17. 63 Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Куницький О. С. Народна земле- робська техніка українців, с. 82. 64 Гвізд М. традиційне знаряддя збирання та переробки врожаю..., с. 151. 149
Якщо стосовно самої коси не існувало етнічних особли- востей, то у виготовленні «кісяти» помітніетнографічні й ре- гіональні відмінності. В окремих районах законсервувалась типова форма, поширена на всій території України, серед слов’янських та інших народів. Це кісся з однією ручкою з косо зрізаною п’яткою в місці кріплення. В той же час побутувала інша конструкція, суттєво відмінна від першої. Кісся мало дві ручки й пряму нестесану п’ятку. Ми не переконані, що прилаштування другої ручки було твор- чістю місцевих умільців, хоча на їх користь говорить факт відсутності існування такої конструкції у сусідніх карпат- ських народів. А наведений К. Мошинським зразок, який побутував у Югославії, значно різнився від українського карпатського як прямою формою ручки, так і кріпленням — на торці «кісяти» 55. Зовсім рідко зустрічалось кісся з дво- ма ручками на території Росії56. Дворучне кісся у гірських господарствах було більш поширене. В окремих місцевостях водночас користувалися обома типами (Долинський р-н Львівської обл., Міжгір- ський р-н Закарпатської обл., Путильський Чернівецької обл.). Дані літератури, польові дослідження вказують, ще в українській частині Карпат спочатку з’явилося кісся з однією ручкою, а згодом місцеві хлібороби переробили йогс відповідно до своїх потреб. Щоб краще було видно принци- пову різницю цих типів, розглянемо їх за способом кріплен- ня з косою і подамо техніку косіння. В етнографічній літературі є матеріали про одноручне кісся. В. Кобільник описує поширене на Турківщині (захід на Бойківщина): «Кіся — це дручок до коси, з твердогс дерева, найкраще з ясеня, в перекрою чотирикутний. По середині «ручка», долішня частина — це «п’ятка». Долішн; частина остро обтята, до котрої заходить відповідний кли нок на косу. Лучиться клямкою з заліза» 57. Про гуцуль ські «кісята» писав В. Шухевич: «Те кіся, що з однок ручкою, має другий кінець гладко оброблений і називаєть ся руковдавник. Прироблена друга ручка («кал’їчка») встановлена «під простим кутом до попередньої...» 58. Сучасні польові дослідження показують, що існувала регіональні за величиною, формою і оздобленням «кісятз особливості. Бойки і лемки робили їх у свій ріст, а гуцу ли — лише до пахви. Повсюдно кісся було округленим чі гранчастим по всій довжині, а в місці кріплення ручки — 55 Мозгупзкі К. Киїіига 1идо\¥а зіо^гіап, з. 196; мал. 178. 56 Русские : Ист.-зтногр. атлас, с. 68. 57 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 38. 68 Шухевич В. Гуцульщина, ч. 2, с. 168—169. 150
Знаряддя для збору зернових культур: / — коса з одноручним кіссям: а — клин; б — заківка; в — обручка; 2 — коса з дво- ручним кіссям: а — п’ятка кіссяти; 3 — гладкий серп; 4 — назублений серп; 5 — сіодоляні граблі; 6 — граблі для сіна; 7 — граблі-двоянки; в —дерев’яні вила- двоянки.
прямокутним. Часто його оздоблювали простим геометрич- ним рисунком. Особливо насиченим, естетично продуманим узором виділяються кісся на Гуцульщині. Кінець одноруч- ного кісся трохи тонший і загострений, щоб було зручніше косити й гострити. Скісний зріз на п’ятці рівнявся вели- чині вуха коси. У видовбану на зрізі ямку («заків» — с. Синевир Міжгірського р-ну) входив «пупець». З’єднува- лося кісся з косою за допомогою металевого кільця («об- ручка», «перстень», «карічка» і навіть «заківка» — Бойків- щина, Лемківщина; «обручка», «перстінь», «перскінь» — Гуцульщина), яке натягалось на п’ятку кісяти і вухо коси. Для зміцнення вбивали дерев’яний клин — «пасклінь», «пас- клин», «плішка», «губка» та ін. [163, арк. 14; 166, арк. 23; 168, арк. 14, 15; 256, з. З, арк. 21, 22]. Подекуди впасову- вали зустрічний притесок і набивали другу обручку. На Міжгірщині обидві деталі носили найменування — «заків- ка», від принципу виконуваної ними дії — притискати «пу- пець» у ямці («заківці») [256, з. З, арк. 21]. У с. Синевир Міжгірського р-ну дехто скріплював косу з кіссям «на шрубку» [255, з. 1, арк. 4]. На Гуцульщині поверх перстеня натягали «ще залізну заківку» 59. Дворучне кісся було однотипним повсюдно в Україн- ських Карпатах, де ним користувалися. Більш вірогідно, що місцем конструювання цього різновиду кісся була влас- не Бойківщина, центральна її частина, де зовсім не вжи- вали одноручної коси у досліджуваний період. Перша суттєва різниця між названими типами «кісят» полягала в принципі з’єднання. Одноручні мали наскіс зрі- зану п’ятку, чим створювався більший кут між полотном коси й кіссям, що прямо впливало на техніку косіння. На дворучних карпатських «кісятах» п’ятку не стісували, і в результаті прилаштування до неї коси кут між кіссям та полотном значно зменшувався. При цьому, щоб полотно коси йшло паралельно площині косіння, косар змушений більше нахилятись. Які ж у цьому виграшні моменти? По-перше, від більшого нахилу збільшувалась сила на- тиску на п’ятку коси, що було необхідним, коли косили полонинську низькорослу й тверду траву («псячку»); по- друге, підвищувалась сила маху косою, і в результаті кра- ще викошувались полонинські трави. Другою принциповою різницею було прилаштування ще однієї (лівої, або «задньої») ручки. Закріплялась вона на «кісяті» на віддалі 8—10 см від верхньої частини. Маючи Г-подібну форму, довша її частина була в горизонтальній 69 Там же, с. 168. 152
площині і направлена в протилежний від коси бік. Відстань до першої «правої», чи «передньої», рогоподібної ручки ви- мірювалась шириною плечей косаря [255, з. 1, арк. 4]. Друга ручка додавала маневровості при косінні на нерівних, пересічених і крутих площах, чим покращувалась якість та ефективність цього процесу. Негативним момен- том при косінні дворучною косою було те, що постійно нахилений косар швидше втомлювався («болів поперек»). Помітна різниця і в способі гостріння коси з одно- і дворучним кіссям. Одноручне застромлюється в землю і, пропущене під лівою пахвою, притримується рукою за п’ятку. Опущену перед косарем майже вертикально косу гострять, починаючи від п’ятки. Дворучне кісся косар ста- вить вертикально прямо перед собою (коса направлена вліво перед обличчям), притримуючи її лівою рукою за прут. Під час гостріння рука посувається по пруту, звіль- няючи полотно для бруска. Давні етнографічні й регіональні особливості просте- жуються в пристроях для гостріння коси і в самій техніці відбивки («клепання», «натягування вістря») на бабці мо- лотком. В Українських Карпатах було два різновиди ба- бок—плоска («тупа»), якою в основному користувалися горяни, і опукла, більше поширена на Гуцульщині [255, з. 1, арк. 4]. Плоскі бабки здебільшого були прямокутні різної величини (4X5 см, 6x2 см тощо) і круглі [166, арк. 25]. Загострену нижню частину бабки запускали в де- рев’яний пристрій, який на Бойківщині називали «бабків- ниця», «бабчак» чи «тийка», а на Гуцульщині — «бабчир» чи «бабчєр» [163, арк. 15; 169, арк. 14; 256, з. З, арк. 22; 255, з. 1, арк. 4]. На Лемківщині подекуди бабку вставля- ли в «колоду», до якої інколи приладнували стільчик з двома ніжками 60. Бабківниця не мала сталої форми і ве- личини; бойки частіше виготовляли низенькі (18—25 см), а гуцули — високі (до 50 см), інколи з фігурним потовщен- ням. Останні виготовляли «бабчирі» з вушком, які косар чіпляв до пояса. Це зумовлювалось практичним міркуван- ням — на полях було багато каміння і потребувалось що- раз підправляти «викажену» об камінь косу [256, з. З, арк. 22]. Спосіб клепання залежав від форми бабки: на плоскій відбивали косу гострою частиною молотка, а на опуклій — тупою [255, з. 1, арк. 4]. Помітні регіональні прийоми клепання. Бойки клепали, лежачи на лівому боці і тримаючи косу на лівій руці, 60 Гвізд М. Традиційне знаряддя збирання та переробки врожаю..., с. 152. 153
9
Пристрої та інструменти для клепання і гостріння коси (див. с. 155) 2 / — коса з лучком; 2 — коса з грабками; 3 — опукла бабка; 4 — плоска бабка; 5 — бабка в бабківниці (Бойківщина, Лемківщина); 6, 7 — бабківниці з Гуцульщини; 8, 9 — дерев’яні кушки; 10 — кушка г бляхи; //, /2 — гострильні бруски; 13, 14 — молотки. а кісся утримувалось на правій, зігнутій в коліні нозі. Пра- вою рукою наносили несильні удари гострою частиною мо- лотка. Мали за звичай слиною змочувати ударну частину молотка. Дехто із селян жартував, що від цього сталь м’якшає, а насправді, косар бачив, де вже пробив косу (залишалось мокре місце). На Лемківщині й Гуцульщині коси клепали, сидячи на землі або на стільчику, тому що тут при клепанні знімали косу з кісся (як на решті терито- рії України). В кінці XIX ст. інколи клепали коси на обусі сокири. Це наводить на думку, що бабка з’явилася не так давно і генетично пов’язана з сокирою. Крім періодичного гострильного інструменту був ще повсякчасний — гострильний брусок («камінь», «брус», «восла», «кісник», «косяник», «остривник» — бойки, лемки), пристрій для вирівнювання («виправляти», «відтерати»), коли защербиться коса, яким був залізний прут («мушак», «витирач» — бойки, лемки; «носак», «гусак», «швейка», «мусак» — гуцули) чи розплесканий цвях, а також кушка, у якій носили брусок61. Повсюдно брусок мав видовжену форму. Шукали його горяни біля річок, а з кінця XIX ст. купували в магазинах. До певної твердості коси підбирали відповідної твердості камінь. Залізним прутом користува- лися переважно на Гуцульщині й Лемківщині. Кушка належить до тих пристроїв, які суттєво не різ- няться на всій території країни. Виготовляли її із суціль- ного куска дерева м’якої породи, рідко з рогу. На початку XX ст. з’явилися кутки з бляхи. За зовнішнім виглядом їх можна поділити на круглі конусоподібні, круглі із зрі- заною нижньою частиною і багатогранні конусоподібні та тупі внизу. Внутрішня частина була круглою, а зовні прироблялось вушко — замкнене або в формі гачка, яким чіпляли до паска. Кушка мала багато локальних наймену- вань: «тічка», «кічка», «кісниця», «курчак», «точка» — бой- ки, лемки; «тюшка» — гуцули [163, арк. 15, 166, арк. 24; 256, з. З, арк. 22] Для збору зернових до звичайних кіс прилаштовували спеціальні пристрої — грабки («вилки», «зубки», «чопо- 61 Арх. ЛВ ІМФЕ, ф. 1, оп. 2, од. зб. 163, арк. 15; од. зб. 169, арк. 13; од. зб. 256, зош. З, арк. 22; а також: Шухевич В. Гуцульщи- яа, ч. 2, с. 169; Фальковський Я. Село Волосате Ліського повіту, с. 17—18. 155
Жнивні знаряддя (ката-схема): / — межі воєводств і комітатів Австро-Угорщини; 2 — межі повітів і жуп; З — сучасний державний кордон СРСР; 4 — межі етнографічних груп (І — бойки, II — гуцули, III—лемки); 5 — зубчастий серп; 6 — гладкий серп; 7 — коса з одноруч- ним кіссям; 8 — коса з дворучним кіссям; 9 — коса з грабками; 10 — коса з луч- ком. вик» — бойки, лемки; «граблю» — гуцули) і лучки («об- лук», «каблук», «воблук», «прут», «лучок»). Грабки кріпи- лися до «кісяти» шнурками або вдовбувалися (лучки та- кож) і служили для відділення скошених стебел від стоячих та їх вкладання на стерні у вал. Лучки виконували лише останню функцію [163, арк. 15; 166, арк 24; 168, арк. 14]. Користувалися грабками більше в західній Бойківщині й 156
Лемківщині, які межували із землями Польщі, де цей при- стрій мав широке застосування 62. Здебільшого хлібороби застосовували простішу форму грабків — облук. Це зігнута дугою і прив’язана до кісяти лозина довжиною 50—70 см [163, арк. 15]. На Лемківщині для низькорослих зернових рослин облук обшивали полот- ном 63. Аналогічне пристосування побутувало в селянських господарствах Білорусії64. В селах Сколівщини, Волове- цького р-ну (Центральна Бойківщина) і Гуцульщини бага- то господарів не вживали грабки. До комплексу жниварської техніки відносяться граблі. Як свідчать польові матеріали, замітки етнографів, на всій досліджуваній території побутували за функціональним призначенням два різновиди грабель. Це так звані сінні граблі для всіх польових робіт (при жнивах косою ними набирали з валів стебла в снопи і загрібали стерню) та «стодоляні» чи «щинявні» (бойки) 65, «вошабні» (лемки) 66 для роботи під час молотьби — згрібати солому й полову із пласта зерна. Ними також чесали китиці [256, з. З, арк. 26]. Обидва типи грабель складалися з одних і тих же частин — валок, зубці і грабилно. Для валка матеріалом служив ясен, рідко явір. Довжина його — від 50 до 70 см, ширина — 4—5 см, на місці кріплення з грабилном — 5— 6 см, товщина — до 2 см. У дірки, просвердлені вряд, яких могло бути від 16 до 24, а в стодоляних — до 12, вставля- лися зубки, виготовлені теж з ясена або глоду. На «сінних» граблях довжина зубка сягала 10 см, на стодоляних — 15 см [163, арк. 1; 166, арк. 27; 168, арк. 11; 256, з. З, арк. 26, 33]. Зубки першого різновиду грабель мали за- округлений кінець, а другого — загострений, що обумов- лювалось функціональними факторами — затуплені не врі- залися в землю, а ковзали по поверхні покосу чи стерні, загострені й довгі добре вибирали полову з шару зерна, глибоко прочісували китицю. До валка надійно кріпилося грабилно («грибевно» — бойки; «граблище»—лемки, «держівно» — гуцули). Мате- 62 Кіик К. О гоіпісЬуіє, хЬохасЬ, ЦкасЬ, сЬтіеІпікасЬ, туіппісасЬ І гозІіпасЬ £О8родаг5кісіі.— А¥госІа5У, 1954, 8. 95; А. Магг^бгіа гпіАУпе м РоІ8Се,—ЕІПО&Г. Рої., 1960, і. 3, 8. 325—326. 63 Гвізд М. Традиційне знаряддя збирання та переробки врожаю..., с. 152. 64 Горленко В. Ф., Бойко І. Д., Кунацький О. С. Народна земле- робська техніка українців, с. 85. 65 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 37. 66 Гвізд М. Традиційне знаряддя збирання та переробки врожаю..., с. 153. Н 6-205 157
ріалом для нього була ліщина чи смерічка. Перед вису- шуванням грабилно в товщому кінці розтинали, робили «розкіл» (вилки) для з’єднання з валком. Часто грабил- но шукали з природним «розколом». Довжина його була від 170 до 250 см на «сінних» граблях, а на «стодоляних» — 150—170 см, що зумовлювалось призначенням: жінці, до- рослим дітям чи чоловікові [163, арк. 17]. На Гуцульщині грабилна були дещо коротші. Карпатські граблі, маючи повну конструктивну тотожність з граблями з Степової України, різнилися з ними лише розмірами частин — були меншими й мали густіше набиті зубки, що випливало з характеру рослинного покрову. Слід згадати, що деякі горяни-хлібороби виготовляли граблі спеціально для жнив, з трохи довшими й рідшими зубками, які вживали також для збору городнього сіна першого покосу. Для другого й третього покосу (отави) були граблі з густіше набитими зубками. У с. Негровець Міжгірського р-ну зафіксовано побутування грабель з де- рев’яними вилами («двоянка»). На одному кінці грабилна закріплювався валок, а на другому — двозубі вила [169, арк. 17]. Ними більше користувалися на сінокосах, оскільки було зручно одразу відкидати сіно під час згрібання. У 20—30-х роках появилися залізні фабричні граблі. Вживали їх більше для спушування грядок. У контексті аналізу жнивних знарядь розглянемо й вила. Як свідчать інформатори, для накидання і скидання снопів з транспорту були спеціальні двозубі вила, які мали дов- ший держак, ніж ті, що для сіна. Вила для снопів мали ко- роткі й загострені зуби (до 15—17 см) при довжині дер- жака 2—2,5 м [163, арк. 18; 166, арк. 28, 31; 256, з. З, арк. 24, 31]. З початку XX ст. повсюдно в українській час- тині Карпат дерев’яні саморобні дво- або тризубі вила за- мінили залізними. * * * Аналіз польових експедиційних даних, повідомлення етнографів кінця XIX — початку XX ст. показують, що основними традиційними народними інструментами для мо- лотьби колоскових і стручкових був ціп, а для технічних — ще й праник. Про інші приладдя для молотьби технічних культур уже говорилося в першому розділі. У розглядуваний період ціп був єдиним знаряддям для обмолоту зернових культур у господарствах українців Карпат, тоді як на решті території України і в багатьох інших народів, навіть карпатського географічного регіону 158
(молдаван, румунів, поляків та ін.), були різноманітні при- стосування — молотильна дошка, коток тощо. Вірогідно, що ціпові передувало якесь простіше знаряд- дя, типу простої палиці, міг бути й беззнаряддевий обмо- лот. Відгомоном цього способу є практика обмолоту шля- хом ударяння колоссям снопа об якийсь предмет, найчасті- ше драбину. На всьому регіоні Українських Карпат існував ціп типу капицьового (за способом з’єднання). Складався він з бича («билень», «билинь» — бойки, лемки; «билень», рідше «ці- пець» — гуцули), ціпилна («ціпивно», «держак», «ручка»), двох капиць — на бичі і ціпилні («головка», «голов» — бойки, лемки; «вугол», «уголово» — гуцули) та ув’язі («зв’язь, «ремінець» — бойки, лемки; «остушка», «зв’язка», «ремінь» — гуцули) [163, арк. 25; 166, арк. 31; 256, з. З, арк. 25, ЗО]. Бич був круглим, трохи товщим від держака (З—3,5 см, а держак — 2—2,5 см). Робили його з твердої породи дерева — запареного бука або граба (гуцули). Дов- жина його сягала 50 см. Були й довші — до 60 і навіть 70 см, що залежало від росту й сили самого молотника. На Бойківщині довжину бича вимірювали шухами * — три шухи на бич (с. Синевир). Держак здебільшого був лі- щиновий, довжиною до 1 м (основний вимір по молотнику) і співвідносився до бича як 10 до 6. Важливою деталлю ціпа були капиці, які виготовляли із шкіри вола. Удвоє зігнутим пасом шкіри (завширшки до 5 см) обгинали узго- лов’я держака і бича на 8—10 см, утворюючи наверху кож- ного вухо. Через вуха обох капиць проходила ув’язь із сириці або з жил барана (с. Синевир) [256, з. З, арк. 25], з’єднуючи таким чином держак з бичем. Ще в кінці XIX ст. зустрічалися на Бойківщині дерев’яні капиці. їх описав В. Кобільник. Зігнутий дугою пропарений і закріплений на узголов’ї бича прут носив назву «валов», а таке саме пристосування на держаку називалося капицею. Обидві дуги зв’язувались між собою сирицею * 67. На бичі капицю закріплювали нерухомо, тоді як на дер- жаку вона вільно оберталася. Завдяки рухомому монту- ванню капиці на держаку, що здійснювалося засобом двох- трьох колових пазів, у які входили ув’язувальні ремінці, створювалась можливість вільного доокружного обертання бича. Саме в доокружному обертанні бича за допомогою * Шух — міра довжини на величину долоні з відставленим у бік великим пальцем—приблизно 15—17 см. 67 Кобільник В. Матеріальна культура села Жукотин..., с. 38. 11* 159
1 9 Знаряддя молотьби і віяння: 1 — ціп; 2 — «драпачка» (с. Старий Мізунь Долинського р-ну Івано-Фран- ківської обл., кінець XIX ст.); З, 4 — праник (загальний вигляд і вигляд збоку); 5 —віячка; 6 — шуфля; 7 — решето; 8 — сито; 9 — корито. рухомо закріпленої капиці і полягає конструктивна довер- шеність цього знаряддя молотьби. Раніші способи ув’язки ціпилна з бичем, які ще в XIX — на початку XX ст. побу- тували в деяких сусідніх карпатських народів, коли обидві туго закріплені капиці зв’язувалися перехресно (вісімкою) сирицею, не відзначались надійністю і зручністю68. 68 Мозгупзкі К. КиКига Іисіо^а зклгіап, з. 204—205. 160
Уміння закріпити капицю вимагало неабияких навиків майстра. Надто затиснута капиця на держаку не давала обертового руху, а зі слабким закріпленням — злітала, то в обох випадках могло призвести до травми. Значна конструктивна подібність карпатського ціпа з тим, який побутував на решті території України, говорить про їх спільне походження. Для обмолоту технічних культур найбільш поширеним інструментом був звичайний праник для прання білиз- ни. Виготовляв його кожен господар з цільного куска букової чи ясенової дошки. Робоча частина праника мала форму прямокутника (переважно 30x20 см), від якої у верхній частині відходила ручка. У торці він мав вигляд трапеції — ширший зверху (2,5—3 см) і вужчий знизу (1,5— 2 см) [253, арк. 11; 255, з. 2, арк. 4]. Оригінальним місцевим виробом для обмолоту льо- ну була так звана драпачка, зафіксована автором тіль- ки в Долинському р-ні (с. Старий Мізунь, східна Бойків- щина) [255, з. 2, арк. 18]. Складається вона з двох дощок: нижньої (основи) і верхньої — робочої. До основи (довжи- на близько 100 см) під кутом 40° кріпилася робоча дошка (довжиною до 50 см). Кінець її, що підносився над осно- вою, мав неглибокі (до 5—7 см) і густі прорізи у вигляді гребеня. При роботі на задню частину основи робітниця наступала ногою, щоб утримати знаряддя, і несильно, про- тягуючи на себе, ударяла верхівкою снопа по гребеню. Простотою конструкції позначені очищувальні прилад- дя, про які вже говорилося. Це корита, цеберки, миски, з яких віяли зерно, а також мала лопата-совок, «туфля», сито, решето, якими зерно перекидали або просівали («щи- няли»). Крім згаданих знарядь і пристроїв під час віяння вер- ховинці ще користувалися лопатою для відгортання зерна, а також «стодоляними» граблями та мітлою («вошабними граблями і вошабною мітлою») 69. Хоча в 20-х роках XX ст. вже були поширені ручні саморобні й фабричні млинки, однак традиційні способи віяння залишались як основні аж до переведення сільського господарства на соціалістичну основу із застосуванням машинної техніки. 69 Гвізд М. Традиційне знаряддя збирання та переробки врожаю..., с. 154.
висновки Завдяки проведеному дослідженню культури народного землеробства в Українських Карпатах встановлено, що в її основі лежать агротехнічні знання з епохи давньо- слов’янської етнічної спільності, причому досить рельєфно виділяються окремі давньоруські елементи процесу вирощу- вання сільськогосподарських культур. Хоча Карпати були заселені ще до підпорядкування їх Київській державі, активне землеробське освоєння карпатських річкових до- лин і схилів співпадає з цим політичним актом. На це вказує ряд безпосередніх і опосередкованих даних, таких, як виникнення глибше в горах у XI—XIII ст. стаціонарних поселень, наявність значних площ орних земель, відвойо- ваних з-під лісу, відсутність рала, яке не з’явилось у кар- патському рільництві з тієї причини, що в Київській Русі на той час уже широко користувалися більш досконалим і продуктивним орним знаряддям — плугом. Утворення господарсько-культурного типу гірських зем- леробів в Українських Карпатах мало свої особливості. В І тисячолітті н. е. повсюдно переважала пастуша госпо- дарська культурна форма занять місцевого населення, яка залишилась основною для мешканців східної частини Кар- пат (гуцульської) включно до XX ст. На Бойківщині й Лемківщині внаслідок історико-економічної та природно- ландшафтної детермінованості відбулася зміна акцентів у господарській діяльності: 'основним заняттям стало зем- леробство. Процес зміни господарсько-культурного типу зайняв кілька століть, можливо, з XI — до XV, коли вже маємо писемні документи, які засвідчують переважання землеробства над тваринництвом. Однак слід застерег- ти від абсолютизації землеробських занять. Адже весь агро- технічний процес вирощування культурних рослин органіч- но пов’язаний з тваринництвом. Це, в першу чергу, тяглова сила, а також удобрення. Тому необхідно розглядати ці форми діяльності як симбіозне господарське явище в гір- 162
ських умовах, як взаємообумовлюючі компоненти єдиної господарської системи українського населення Бойківщини та Лемківщини. Наведені в дослідженні польові етнографічні дані до- зволяють розкрити самобутність вирубно-вогневого земле- робства української частини Карпат. Воно відрізнялося від існуючих в інших народів як карпатської гірської області, так і інших лісових та лісостепових районів повною відсут- ністю передпосівного спушування пропаленого грунту, тяг- лових знарядь типу рала, сукуватки та ін. Перекопуван- ня слабо пропалених місць було спорадичним і не пору- шувало загального принципу локального варіанта вирубно- го землеробства. Останнє виникло спершу як засіб розчистки площі під садибу, присадибну ділянку, а потім (можливо, й паралельно) сформувалось у систему вируб- но-вогневого землеробства. Лише з часом, коли з’явились орні знаряддя, виникло вирубно-орне землеробство, яке стало перехідним етапом на шляху до ведення орного по- льового. В умовах формування капіталістичних відносин у всіх районах Українських Карпат можна було зустріти в тій чи іншій мірі всі системи і функції вирубного землероб- ства. Серед польових форм землеробства першим був пе- реліг, який еволюціонував у двопільну толоко-царинну сівозміну й практикувався включно до 40-х років XX ст. в центральній і західній частинах Українських Карпат (Бой- ківщина та Лемківщина). Але, як показують матеріали, го- ловною й економічно ефективною системою землеробства було багатопілля з вільним чергуванням посівних культур і невизначеною системою чистих парів. Практично горяни не користувалися класичним трипіллям (хіба що випад- ково), як це аксіоматично прийнято в науковій літе- ратурі. Отже, можна зробити висновок, що в карпатському зем- леробстві другої половини XIX — на початку XX ст. одно- часно функціонували як екстенсивні системи землеробства (вирубно-вогневе землеробство зі своїми моделями і функ- ціями та толоко-царинне двопілля), так і інтенсивні (ба- гатопілля з невизначеною системою чистих парів), а також з’являються елементи плодозміни. Всі системи функціонували як цілком доцільні в даному екологічному районі з відповідним соціально-економічним укладом життя гірського населення, що свідчить про син- тез народних знань. Навіть у сучасному гірському сільсько- му господарстві, яке ведеться на науковій основі, наявні давні елементи землекористування. 163
Для розвитку високоефективного карпатського земле- робства природно-географічні умови були екстремальними (переважання малогумусних бурих гірсько-лісових грунтів, відносно короткий період активної вегетації, надлишкова вологість, орографічна складність рельєфу тощо). Органі- зація землекористування в гірських селянських господар- ствах характеризувалася вмілим і дбайливим доглядом за кожним клаптиком землі, а джерелом агротехнічних та агрономічних знань був практичний досвід, набутий у про- цесі безпосереднього спостереження за природними яви- щами протягом багатьох століть. В результаті природного синтезу давніх дохристиянських і церковних звичаїв, віру- вань горяни в XIX ст. користувалися досить практичним землеробським календарем. Канонізовані магічні дії вна- слідок соціально-економічного розвитку карпатського села все більше поступаються місцем здоровому глузду, раціо- нальним діям. Провести детальну діахронну реконструкцію змісту, форм і засобів агротехніки не було змоги за браком писем- них матеріалів, археологічних даних. Проте за методом ретроспективної аналогії, спираючись на науково-теоретич- не положення, що від динаміки розвитку знарядь праці залежить також динаміка пов’язаних із ними виробничих традицій, технічних прийомів і звичаєво-магічної оболонки, можна зробити деяке узагальнення. Землеробська техніка Карпат, а з нею і весь екстенсивний агротехнічний процес, протягом феодальної доби не зазнав якихось істотних змін, як це сталося в епоху капіталізму. Це обумовило консерва- тивний характер агротрадицій. Народнотрадиційні аграрні явища закріплювалися, набували певної системи, ставали частиною світогляду верховинця, проникаючи в громад- ський та агровиробничий побут гірського села. Така со- ціальна атмосфера сприяла передачі трудових навиків, тра- дицій і відповідних аграрних ритуалів та дій з покоління в покоління. У процесі формування трудових навиків відбувається їх диференціація на індивідуальні та колективні роботи, на суто чоловічі й жіночі. Всі важкі роботи (організація пасік, оранка, молотьба тощо) виконували чоловіки, залу- чаючи до неї дорослих синів. Жінки працювали на городі, вирощували льон, коноплі, городину та ін. А такі агротех- нічні стадії, як садіння картоплі, жнива, сінокоси тощо, на- лежали до колективно-сімейних, на яких трудилися всі працездатні члени сім’ї. Можна ще виділити мішану групу робіт (догляд за картоплею, віяння зерна та ін.), якими займалися лише дорослі члени сім’ї обох статей. Усі види 164
робіт із залученням дітей, а особливо колективно-сімейні, де створювалась найбільш сприятлива атмосфера вихован- ня колективізму, працелюбності, трудового ентузіазму, пе- редачі кращих виробничих навиків, були школою виробни- чо-естетичного виховання. Вищим ступенем синтезу трудових традицій була толо- ка. Вона відома усім слов’янським народам зі збережен- ням терміну в старослов’янській мові — «толока». Так, у сучасній російській мові поряд з назвою «помочи» є й назва «толока», в білоруській цей звичай називається «та- лока», у болгарській — «тлака», в польській — «Пика». Найчастіше толоку проводили при збиранні хлібів, сінокосі та ін. Рівень агротехніки досліджуваного періоду в Українсь- ких Карпатах порівняно з капіталістичними країнами Євро- пи був низьким. Це пояснюється не консервативністю селя- нина-горянина, як намагалися довести деякі буржуазні ет- нографи й історики, а відсутністю матеріально-фінансової бази, браком землі, пасовищ. Тягар державних податків, різного роду поборів лихварів, орендаторів знекровлювали селянське господарство. Але навіть у таких умовах верхови- нець прагнув будь-яким чином утримати при собі хоча б не- величкий клаптик поля. Нереальним було для більшості се- лянства введення передових агротехнічних засобів в умовах малоземелля і безземелля. І все ж у другій половині XIX — на початку XX ст. верховинці володіли ефективними, прак- тичними знаннями, мали необхідні засоби для вирощуван- ня відносно хороших урожаїв на важких гірських грунтах. Слід відзначити, що поряд із загальноприйнятим процесом вирощування сільськогосподарських культур серед етногра- фічних груп українців Карпат помітні, хоча й незначні, спе- цифічні, тільки їм притаманні риси, в яких, однак, відчутне загальне генетичне коріння. При цьому більш подібний агротехнічний процес вирощування сільськогосподарських культур існував у господарствах бойків та лемків і дещо- різнився у гуцулів. Рівень розвитку культури агротехніки знаходився у пря- мій залежності від досконалості землеробських зна- рядь. Пережитки феодально-кріпосницького ладу в кар- патському селі суттєво гальмували введення нової техніки на механічній тязі. В цих умовах селянин-верховинець на магався удосконалювати архаїчний землеробський інстру- мент до найбільш ефективного стану. Так, на основі суми знань механіки, традицій народних умільців, ландшафтно- кліматичних умов та структури грунтів створювалися оригі- нальні типи карпатських плугів, борін, мотик, жниварська 165
техніка та ін. Саме з появою цієї техніки пов’язане ви- никнення своєрідних способів догляду за рослинами в про- цесі вегетації, збору, обмолоту, очистки зерна. Недостатня кількість фактичного матеріалу не дала можливості прослідкувати повною мірою генезис земле- робської техніки загалом й орної зокрема. І все ж вико- ристання методу типологічного аналізу сприяло виявленню аналогічних рис між окремими конструктивними частинами карпатського плуга другої половини XIX ст. і давньору- ським плугом. Основою для такого висновку стала ретро- спективна проекція, яка проводилася від сформованих місцевих моделей плуга з залізними робочими частинами. У карпатській моделі плуга зникає горизонтальний ви- гин гряділя, що є суттєвим технічним досягненням гірських хліборобів. Натомість з’являється високе кріплення тяги. Про використання в Українських Карпатах плугів з гори- зонтальним вигином і низьким кріпленням тяги свідчить зразок, що зберігається в народному музеї с. Розтоки Чер- нівецької обл. Поява в другій половині XIX ст. достатньої кількості заліза, а також використання зразків польських, угорських, німецьких плугів сприяли виникненню модифікованого типу карпатського плуга. Однак на цій моделі простежується не конструктивна компіляція, а, навпаки, утвердження давніх місцевих традицій. Лише в деяких місцевостях закарпат- ської Верховини виготовляли плуги з рівним гряділем, характерним для східнороманських народів. У процесі дослідження встановлено, що землеробська техніка українців Карпат ділилась на монофункціональ- ну й поліфункціональну. До монофункціональних знарядь відносилися плуг, борона, коса, серп, ціп та ін., а до полі- 'функціональних — мотика, лопата (як інструмент догляду за культурами в період вегетації, обробітку грунту тощо), праник. Спостерігається, що конструктивна зміна окремих зна- рядь праці проходила переважно в найбільш розвиненій землеробській зоні Українських Карпат — на Бойківщині, звідки поширювалась на весь історико-культурний регіон. Висунута теза достатньо рельєфно підтверджується виго- товленням дворучного кісся. Поряд з побутуючим одноруч- ним, відомим багатьом народам, на Бойківщині було скон- струйоване кісся з двома ручками, яке мало повсюдне поширення. Аналізуючи історичну ситуацію появи плуга в Карпатах, а також увесь процес конструктивного пристосування його до місцевих природно-географічних умов, аж до становлен- 166
ня цілком скомпонованого знаряддя, можна сміливо твер- дити про відсутність впливу іноетнічних техніко-інженер- них традицій, зокрема східнороманських. Кожна деталь дерев’яного плуга Карпат має чітку проекцію на традиційну основу. Важливим аргументом на підтвердження такого висновку служать дані історичної лінгвістики й порівняль- ного мовознавства. Фактично абсолютна більшість сіль- ськогосподарських знарядь і їх деталей, зокрема плуга, має загальноукраїнські назви, значна частина з яких є спільнослов’янськими (плуг, гряділь, полиця, чересло, ле- міш тощо). Не зафіксовано в українському карпатському землеробстві слів за походженням з східнороманської мов- ної групи. А вони неодмінно були б, якби в якийсь час Українські Карпати заселяли великі групи неслов’янського населення, тим більше, що на період, коли волохи (як вва- жають прихильники волоської концепції етногенезу Кар- пат) колонізували гірські масиви, припадає активне земле- робське освоєння гірських схилів автохтонним східно- слов’янським населенням. Побутування окремих волоських пастуших висловів в українському карпатському тваринництві (ватра, царок тощо), значної кількості слов’янізмів у землеробській тер- мінології молдаван та румунів (Ьогоапа — борона, Ьгаг- да — борозна, Ьогопі — боронувати, ріи^аг — орач, раг- 1а£а — переліг тощо) свідчить про взаємний тривалий істо- ричний культурний та економічний контакт слов’яно- і романомовних народів, які населяють карпатський істори- ко-етнографічний регіон. Дані польового обстеження всього регіону дозволили виявити характерну особливість відносно комунікацій, про- никнення й розповсюдження виробничого досвіду, техніч- них прийомів і термінології як в окремо взятій історико- етнографічній групі, так і між етнографічними групами всього історико-культурного регіону. Аналіз матеріалу по- казує, що більш активний контакт відбувався за географіч- ною довготою через вододіл. Це обумовлювалось ландшаф- том місцевості й розташуванням сіл. Так, між закарпат- ською і галицькою частинами Гуцульщини контакт через вододіл був більш інтенсивним, ніж між галицькою та буковинською. Це значною мірою обумовлювалося роз- міщенням поселень гуцулів, які розташовувались у го- рах біля полонин, чим створювали сприятливі контактні зони для всебічного спілкування населення по обох сторонах схилів. Особливо чітко меридіональне контак- тування населення Українських Карпат простежується на прикладі етнографічної Бойківщини. При загальній 167
подібності народної агротехніки на всій території помітна ідентичність окремих виробничих процесів Міжгірського р-ну Закарпаття з Долинським р-ном Івано-Франківської обл. і Сколівським Львівщини, а також Воловецького й Велико-Березнянського з Турківським. Інтенсивному кон- такту цих районів сприяла та обставина, що їх розділяв зручний для всіх видів комунікацій невисокий вододіл, до якого з обох боків близько підходили села. На етнічні контакти не вплинуло й те, що українське населення Карпат було розчленоване різними державами. Ця теза підтверджується тим фактом, що народні агротех- нічні традиції і пов’язані з ними звичаї мало змінювалися під іноетнічним впливом. Процес розвитку народних технологічних операцій і зем- леробських засобів виробництва відбувався завдяки кон- тамінації традиційного з новим, як спорадичним, так і трансформованим явищем. Динамічність цього процесу пе- ребувала в прямій залежності від темпів соціально-еконо- мічного розвитку, особливо його базисної частини. Навіть в умовах індустріалізації сільськогосподарського виробни- цтва окремі традиційні агротехнічні елементи продовжува- ли існувати. Живучість традицій визначається їх досконалістю: чим вони досконаліші, тим довговічніші. При технології обро- бітку грунту це проявляється, зокрема, в перекиданні плас- та землі верхнім шаром донизу, в підрізанні гумусного ша- ру, не зачіпаючи підзолистого, в боронуванні тощо. При будь-якій зміні орних знарядь ці операції залишалися ста- лими. Технічний прогрес повністю нівелював народні способи підготовки посівного матеріалу і значною мірою торкнувся технології посіву й догляду за рослинами. Все ж деякі тра- диційні елементи залишилися майже незмінними в сучас- ному гірському землеробстві, зокрема при садінні картоплі й догляду за нею. Незважаючи на наявність технічних за- собів, механізувати їх у карпатському гірському рельєфі досить складно, а іноді й неможливо. Вирішальною об’єктивною передумовою докорінного технічного переозброєння карпатського села було возз’єд- нання українських земель в єдиній Українській Радянській державі і переведення сільського господарства на соціалі- стичну основу. Нині всі колгоспи й радгоспи забезпечені високопродуктивною технікою — автомобілями, трактора- ми, комбайнами, зерноочисними машинами тощо. Продук- тивне використання земельних угідь проходить у відповід- ності з досягненнями передової радянської агрономії.
Таблиця народної метрології поля Віко Лан Ціла рілля Прут Шнур Піврільок Третина Чверть Півчвертка Складень Гнені лани Морг Гольд Кадастральний гольд Осьмина Угр — одиниця виміру площі, для засіву якої необхідно 25 л зерна (одне віко). Приблизно восьма частина гектара (смт Великий Березний Закарпатської обл. Лемківщина) *. — міра площі величиною 19—25 га, чи 16 прутів (с. Во- лосянка Сколівського р-ну Львівської обл. Галицька частина Бойківщини). — те саме, що лан (Лемківщина). — смуга поля завширшки 3 м — приблизно 1,25—1,50 га (с. Волосянка Сколівського р-ну Львівської обл. Бой- ківщина). — те ж саме, що прут (с. Мшанець Старосамбірсько- го р-ну Львівської обл. Західна частина галицької Бойківщини). — половина лану (Лемківщина). — третя частина лану (Лемківщина). — четверта частина лану (с. Бориня Турківського р-ну Львівської обл. Галицька частина Бойківщини, Лем- ківщина). — восьма частина лану (повсюдно в Карпатах). — одиниця виміру, для засіву якої потрібно 14 л зерна. Приблизно 0,05—0,08 га (Лемківщина). — подвійні лани на 38—50 га поля, чи 32 прути (с. Мша- нець Старосамбірського р-ну Львівської обл. Західна частина галицької Бойківщини). — одиниця виміру площі, яка дорівнює 0,575 га (с. Во- лосянка Сколівського р-ну Львівської обл. Галицька частина Бойківщини, Лемківщина, Гуцульщина). — одиниця виміру площі, яка дорівнює 0,48 га (смт Нижні Ворота Воловецького р-ну Закарпат- ської обл. Закарпатська частина Бойківщини). — одиниця виміру площі, яка дорівнює 0,57 га (смт Нижні Ворота. Закарпатська частина Бойків- щини). — восьма частина гектара, те саме, що віко (с. Зарічево Перечинського р-ну Закарпатської обл.). — одиниця виміру площі, що дорівнює 1 га (смт Нижні Ворота Закарпатської обл. Закарпатська частина Бойківщини). * У дужках вказане місце запису даного терміна і приблизний район побутування. 169
Кадастральний — одиниця виміру площі, що дорівнює 1,2 га угр (с. Плоске Свалявського р-ну Закарпатської обл. За- карпатська частина Бойківщини). Фальча — одиниця виміру площі, яка дорівнює 1,25—1,40 га (с. Розтоки Путильського р-ну Чернівецької обл. Бу- ковинська частина Гуцульщини). День орати — частина поля, розораного за один день. Приблизно півгектара (с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закар- патської обл. Закарпатська частина Гуцульщини і за- хідна частина Бойківщини). На один плуг — те ж саме, що «день орати» (Закарпатська частина Бойківщини, Лемківщина). Ділець (телека)— сільськогосподарське угіддя певного розміру, яке могла б обробити людина, щоб забезпечити прожит- ковий мінімум і сплату податку. Сюди входило: влас- не садиба, орне поле, луки, пасовисько.
ЗМІСТ ВСТУП......................................................... з НАРОДНІ ЗЕМЛЕРОБСЬКІ ЗНАННЯ І ВИРОБНИЧІ ТРА- ДИЦІЇ НАСЕЛЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ........ 13 Соціально-економічні умови розвитку землеробства карпат- ського села у другій половині XIX — на початку XX ст. . . 13 Системи землеробства..................................... ЗО Вирубно-вогневе землеробство.......................... 32 Польове землеробство.................................. 51 Народна агротехніка...................................... 57 Способи удобрення землі .............................. 67 Технологія обробітку грунту........................... 71 Способи та строки сівби............................... 76 Догляд за рослинами в період вегетації................ 85 Жнива................................................. 83 Народні способи обмолоту, очистки зерна і збереження сіль- ськогосподарських культур................................ 96 ЗЕМЛЕРОБСЬКА ТЕХНІКА УКРАЇНЦІВ КАРПАТ.....................113 Традиційні знаряддя обробітку грунту..................113 Тяглова техніка оранки............................. 113 Ручні знаряддя обробітку землі..................... 142 Знаряддя збирання врожаю та обмолоту зернових куль- тур ................................................. 146 ВИСНОВКИ.................................................. 162 ТАБЛИЦЯ НАРОДНОЇ МЕТРОЛОГІЇ ПОЛЯ..........................16$
Академия наук Украинской ССР Институт нскусствоведения. фольклора и зтнографни им. М. Ф. Рнльского Львовское отделение Степан Петрович Павлюк НАРОДНАЯ АГРОТЕХНИКА УКРАИНЦЕВ КАРПАТ ВТОРОИ ПОЛОВИНЬІ XIX —НАЧАЛА XX в. (историко-зтнографическое исследование) (На украинском язьіке) Киев Наукова думка 1986 Затверджено до друку вченою радою Львівського відділення Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографи ім. М. Т. Рильського Редактор Л. Д. Сушко Оформлення художника М. С. Моложавого Художній редактор С. П. Квітка Технічні редактори /. А. Ратнер, І. М. Лукашенко Коректори О. О. Ісарова, 3. П. Школьник ІБ № 7891 Здано до набору 08.01.86. Підп. до друку 19.06.86. БФ 01088. Формат 84ХІ08І/32. Папір друк. Літ. гарн. Вис. друк. Ум. друк. арк. 9,03. Ум. фарб.-відб. 9,24. Обл.-вид. арк. 10,29. Тираж 1250 прим. Зам. 6—205. Ціна 1 крб. 50 к. Видавництво «Наукова думка». 252601 Київ 4, вул. Рєпіна, 3. Віддруковано з матриць Головного підприємства республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига». 252057, Київ, вул. Довженка, 3 в Нестеровській міській друкарні, 272310, Нестеров, Львівської обл., вул. Горького, 8. Зам. 3498