Український благодійний фонд "Трипілля"
ТРИПІЛЬСЬКА
ЦИВІЛІЗАЦІЯ
У СПАДЩИНІ
україни


УКРАЇНСЬКИЙ БЛАГОДІЙНИЙ ФОНД “ТРИПІЛЛЯ" ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО “ПРОСВІТА” ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА
ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ У СПАДЩИНІ УКРАЇНИ
Конференція, присвячена 110-річчю відкриття трипільської культури (Матеріали та тези доповідей конференції, що проходила у Києві ЗО —31 травня 2003р.)
Київ Видавничий центр “Просвіта” 2003


ББК 63.3 (4УКР)2я43
Т67
Трипільська цивілізація у спадщині України. Матеріали наук.-практ. конфер. — К.: Вид. центр. “Просвіта”, 2004. — 328 с.
ISBN 966-7551-87-3
У науковому збірнику представлені матеріали, підготовлені політичними діячами, археологами, музейними працівниками, викладачами вузів, науковцями різних галузей знань, пов'язаних з питаннями дослідження пам’яток трипільської культури. Подано різні аспекти інтерпретації вивчення трипільських пам’яток, що велись понад 100 років. Визначена їх величезна роль в історико-культурній спадщині України як духовного та культурного фундаменту розбудови сучасної незалежної держави у Європі.
Книга розрахована на археологів, істориків, культурологів, краєзнавців, викладачів вищих навчальних закладів, учителів історії, студентів, усіх, хто цікавиться давньою історією України та джерелами історико-культурної спадщини українського народу, їх місцем та роллю у світовій скарбниці минулого.
Редакційна колегія:
Іван Чернякову кандидат історичних наук, старший науковий співробітник (головний редактор);
Ігор Юхновський, академік (застуаник головного редактора), Іван Заєць, Павло Мовчан, Володимир Черняк, доктор економічних наук; Іван Бойко, Михайло Відейко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник; Михайло Селівачов, доктор мистецтвознавства, професор; Галина Пашкевич, доктор біологічних наук, провідний науковий співробітник; Валентина Рябова (відповідальний секретар).
Статті подано в авторській редакції. Погляди членів редколегії не завжди збігаються з концепціями авторів.
ISBN 966-7551-87-3
©ВЦ “Просвіта”, 2004.


ПЕРЕДМОВА
Сьогодні в Україні існує багато різних громадських фондів.
Заснування Українського благодійного фонду “Трипілля” е не випадковим і дуже актуальним. Серед європейських народів найвпливовішими за величчю та славнозвісністю своєї історії у світі вважаються греки та італійці Не зважаючи на яскраві сторінки відродження Греції у XIX cm., історії середньовічної Візантії, фундаментом історико-культурної спадщини цієї країни, а разом з тим і європейської цивілізації вважаються старожитності крито-мікенської культури II тис. до н.е., класичного та елліністичного періодів Греції І тис. до н.е. Для італійців також період Відродження Італії (“Рисорджементо”) з кінця XVIII та упродовжXIXстоліть, період Ренесансу XIV—XVI століть є тільки сторінками їхньої історії, а фундаментом історико-культурної спадщини виступають старожитності Римської республіки та імперії І тис. до н.е. — початку І тис. н.е.
Для України період славного козацтва, війн Богдана Хмельницького і навіть історія Київської Русі, золото скіфських курганів — то лише славні сторінки її історії. Справжнім найдавнішим фундаментом землеробської історико-культурної спадщини України виявилась хліборобська Трипільська культура V—III тисячоліть до н. е., археологічні пам ’ятки якої були відкриті Вікентієм Вячеславовичем Хвойкою наприкінціXIXта початку XX століть. Як і будь-яке велике відкриття світового значення, воно одразу ж супроводжувалось і фантастично-міфічними поясненнями незрозумілих стародавніх об'єктів.
Залишки глинобитних трипільських жител В.В.Хвойка сприйняв спочатку, як “будинки мертвих”, призначені для поховання. Багато стародавніх артефактів трипільських
З


старожитностей і до сьогодення перебувають у колі фантастичних пояснень з детективними сюжетами.
За більш ніж 100-річне вивчення археологічних пам’яток трипільської культури вчені виявили значну її самобутність порівняно з синхронними культурами того часу Балкано- Дунайського регіону та Центральної Європи. Перш за все, визначена величезна територія поширення, яскраві зразки домобудівництва, включаючи двоповерхові будинки, планування колами поселень з виділенням окремих житлових кварталів. Сенсацією стало відкриття гігантських поселень трипільської культури на території Черкащини, площа яких сягає 250—500 га, що набагато перевищує площі найвідоміших міських центрів Стародавнього Світу, включаючи Вавилон. Висунуті були гіпотези про появу перших “протоміст” на території України у IV тис. до н.е. Археологами досліджені досягнення племен трипільської культури в галузі землеробства, навіть появи садівництва і виноградарства, тваринництва, яскравого злету гончарного виробництва, обробки міді. Трипільська культура виявилась цивілізуючим фактором розвитку відтворюючого господарства на всій території Східної Європи та західної частини Північної Азії.
Старожитності трипільської культури стосуються найбільш важливих проблем історії Старого Світу. Це не тільки закономірності розвитку стародавньої історії, появи гігантських поселень на Україні раніше, ніж у Месопотамії чи Єгипті, розвиток індоєвропейської спільності, до якої мали причетність і трипільські племена, згідно з вченими В.М.Даниленком, Раду Вулпе, І.МД’яконоеим та іншими . Безперечно, до трипільських племен має відношення приручення коня у Північному Причор- номор ’ї, яскраво зафіксоване у курганах Усатово поблизу Одеси. Тож незаперечно велике значення трипільської культури, як одної з найдавніших цеглин фундаменту Європейської та української історико-культурноїспадщини, встановили українські дослідники ще на початку XX століття і одним з важливих закладів заснованої Української Академії наук після революції була так звана “Трипільська комісія”.
Поки що молода незалежна Українська держава не може взяти під належну опіку величну і найдавнішу нашу історико-культурну спадщину — пам’ятки трипільської культури. Гігантські поселення розорюються, сотні горщиків 5—6-тисячорічної 4


давності продаються за 10—60 гривень на базарах, скуповуються іноземними антикварами. Не забезпечені коштами і археологічні експедиції, після розкопок яких залишки трипільських будинків немузеєфікуються, а руйнуються вщент назавжди. Ми втрачаємо ніколи і нічим незамінний фундамент нашої великої історико- культурної спадщини.
Заснований нами Український благодійний фонд “Трипілля” поставив за найвищу мету сприяти збереженню цієї спадщини для України і для всього світу. Поки що здаються далекими від здійснення мрії про створення трипільських жител і вулиць музейного характеру, створення у Києві Національного музею археології, видання науково-популярних книжок для дорослих і дітей про таємниці трипільської цивілізації, але наш фонд сприятиме здійсненню цієї мети. Трипілля повинно знайти своє місце у будівництві фундаменту нашої великої європейської держави України.
Організація науково-практичної конференції та видання матеріалів і тез доповідей — це тільки перший крок Українського благодійного фонду “Трипілля”. Це, перш за все, відзначення 110-ї річниці відкриття трипільської культури. Цей збірник матеріалів конференції присвячується Вікентію Хвойці та всім тим, хто був серед першовідкривачів Трипілля і хто орав цю ниву на славу українського народу. Існує нагальна потреба в підтримці всезростаючоїуваги громадськості до витоків джерел української культури і державності, врешті-решт до прабатьківщини українства. Крім того, ми вважаємо, що вже давно настав час розпочати серйозний цикл науково-громадських дискусій, конференцій з найширшого кола питань щодо Трипілля. Остання широкомасштабна тематична дискусія відбулася десять років тому, коли були проведені присвячені трипільській проблематиці конференції в Тальянках та Києві. Після цих конференцій кожен засівав трипільську ниву на свій лад і найчастіше своїм, часто, на жаль, лише зі споживацькою метою. І хоч така сівба здійснювалася без огляду на інших сівачів, за ці останні десять років напрацьовано чимало нового інтелектуального матеріалу, який ще потрібно узагальнити і дати йому належну оцінку. Ми також враховували те, що власна державність створила нові можливості в осмисленні того фактажу і знань, які не були і не могли бути використані в колоніальний для України період.
5


Прийдешнє пливе не тільки з сьогоднішнього дня, а й з минулого. Все цінне, що втрачено в колишній імперсько-тоталітарній системі, слід відшукати і повернути в науково-суспільний обіг. Має бути зроблений якийсь підсумок щодо досліджень і популяризації Трипілля, знайдений консенсус з широкого кола питань, вироблені дієві програми для науки і громадськості
На теперішній час в Україні створено розгалужену мережу громадських організацій, які виявляють велику ініціативу у всебічному дослідженні і популяризації трипільської цивілізації Це — різноманітні фонди, товариства, підприємства, художні колективи тощо. Одночасно спостерігається зростаюча активізація науки на трипільському напрямі. Існує нагальна потреба в об’єднанні зусиль усіх цих структур. Трипілля — явище цілісне і масштабне. Розрізненими діями його не осягнути. Владі і громадськості треба ще відшукати ефективні форми об’єднання зусиль, але витоки цієї роботи — безумовно в публічних дискусіях- конференціях за участю, як ще не так давно говорили, всіх зацікавлених сторін.
Тема конференції: “Трипільська цивілізація у спадщині України”. Чому трипільська цивілізація? У сучасній науці є багато уявлень щодо терміну “цивілізація” і його застосування для окремих історико-культурних явищ та оцінки окремих стародавніх культур. Широко відоме пояснення марксистських істориків стародавності та археологів щодо обов’язкового включення у це поняття класово-соціальних характеристик, суто політичних дефініцій. Але у сучасному світі не всі дослідники сприймають такі визначення як істину “в останній інстанції”. У визначенні “цивілізації” видатний англійський етнограф Едуард Бернетт Тейлор виходив узагалі з поняття розвитку явищ людської культури в різних її проявах, а англійський історик Арнольд Тойнбі з наявності “прогресу” у розвитку суспільства або “цивілізації”. Тож не позбавлено сенсу і трипільську культуру назвати “цивілізацією”.
Чому Трипілля в спадщині України? Бо існує багато підстав для усвідомлення культури Трипілля як надзвичайно важливого засадничого цивілізаційного вогнища, чи явища в становленні українського народу. Для нас, українців, підтвердження такого статусу Трипілля є нагальною вимогою часу, об’єднуючим фактором, символом історичної гордості за свій народ. Такі наші 6


прагнення не є винятковими. Вони властиві кожному народові Важливість такого статусу Трипілля зобов’язує нас до пошуку нових доказів, нових відкриттів саме в такому напрямку. І це нес політизацією науки, бо наука перед тим, як дати відповідь на якесь питання, спочатку має його сформулювати. Таке питання сформульоване давно, але тривалий час багато хто уникав, з різних причин, відповіді на нього. Сьогодні це питання постало, бо на те є веління часу і потреба суспільства.
Трипілля визначається археологічною культурою. Звідси випливає й система досліджень, ядром якої є методологія археологічної науки. Нам видається, що традиційна інструментальна система досліджень не спрацьовує ефективно стосовно такого маштабного у всіх вимірах явища, як Трипілля. Тому маємо розширити пізнавальний інструментарій. 1 цього можливо досягти, коли вийдемо на рівень цивілізаційного осмислення і усвідомлення трипільського феномену. Тільки на таких засадах відбудеться об’єднання зусиль вченихрізних галузей науки, політиків, краєзнавців, представників громадських організацій, засобів масової інформації, освітніх установ та взагалі усіх небайдужих співвітчизників. Такий підхід не заперечує пріоритет археологічної науки, але суттєво його доповнює, розширює, бо наукові надбання не складатимуться на полиці архівів, а, як кажуть, підуть у люди, до всіх і кожного.
У конференції взяли участь учені та представники громадськості Києва, Львова, Одеси, Вінниці, з Хмельницької, Полтавської, Черкаської, Рівненської та інших областей. В доповідях, опублікованих у цьому збірнику, помітний різний підхід до створених концепцій стосовно походження трипільської культури, її значення у стародавній історії Європи та Азії, рівня розвитку її племен. Але тільки така різноманітність і дає змогу знайти суто науково обгрунтований підхід до складних проблем трипіллязнавства.
Іван ЗАЄЦЬ, голова Українського благодійного фонду “Трипілля”, Іван ЧЕРНЯКОВ, науковий редактор книжки
7


Павло МОВЧАН
ВІДКРИЙМО ТАЄМНИЦЮ РОДУ
еред найбільших таємниць, які ворохоблять людську уяву, є,
поза сумнівом, походження людини. І не менш значущою є таємниця твого роду. На підсвідомому рівні ми відчуваємо свою причетність не лише до історичних часів, а й до передісторії, — в тому розумінні, в якому її витрактовують сучасні історики та археологи, а також лінгвісти. Якщо першовідкривач генетичного коду Френсіс Крік, світовий авторитет у галузі біології, на запитання, чи випадково сформувалася молекула білка, вигукнув: “Ні!”, то так само кожен із нас може вигукнути те саме у відповідь на запитання, чи випадково наші пращури посіли ці землі?
Нові відкриття в різних наукових ділянках спростували впродовж останніх десятиріч усталені твердження та постулати. Теорія Чарльза Дарвіна, яка певною мірою обгрунтовувала міжвидову боротьбу, виправдовуючи “колоніальну” теорію сильніших, лопнула, як мильна бульбашка. Палеонтологія після багатьох років вивчення закам’янілих решток не знайшлажодного прикладу перехідної ланки, теорія природного відбору реалізовувалася вже в наступному, тобто XX сторіччі. Не було знайдено жодного викопного доісторичного чи історичного єства, яке б свідчило про те, що воно на новому етапі трансформувалося у щось інше. Усі відомі організми, як доісторичні, так і нині існуючі, різко відмінні один від одного. Навіть ліс, який складається сумарно з різних видів дерев та рослин, є певною системою, що покликана через незримий інтернет — під йменням мікориза, що росте на волокнах коренів, підтримувати загальну атмосферу солідарності, перерозподіляючи наслідки фотосинтезу, внаслідок чого широколисті дерева скидають хвойним свої надлишки. Як відомо, мікоризи забезпечують оптимальний розподіл поживних речовин поміж усіма деревами... Уявімо ж собі, яка багата пам’ять нашої землі! У неї ж стільки вкладено...
8


Чому я про це згадав? — запитаєте ви мене. Відповідь коротка: історія після тривалого періоду “бібліоцентризму”, як і теорія Дарвіна, спростовується новими відкриттями, новими контекстами, новими прочитаннями давніх джерел, в т.ч. і самої Біблії. І тоді боротьба “єдинообраного” народу з усіма іншими народами набуває іншого значення і заслуговує нових потрактувань. Тоді і світ сприймається як єдина система, де мусить панувати гармонія, що заснована на коопераціїсамозначущих етносів. Тоді і звертання Мойсея до Іісуса Навіна, щоб він мав твердість та мужність при переході річки Йордан, по той бік якої були розвинуті міста ханаанян, набувають іншого, або додаткового змісту.
Занурюючись у власну історію, історію часів неоліту та енеоліту України, чого ми шукаємо: хіба лише власних витоків, витоків нашого родоводу?.. А задля чого? Хіба лише задля власних етнічних амбіцій? Чи ми хочемо збагнути, що той материк, який пішов на дно 5 тисяч років тому, є реальним, чи примарним? Чи, може, ми, нарешті, відчувши дійсну історичну твердь, яку в нас упродовж тривалих віків вибивали з-під ніг, зрозуміли, що вона дасть нам опертя для нових життєвих парадигм, які зводяться до одного інваріанту буття: гармонії і суголосності усіх з усіма... Як в еволюції не існує “сліпого випадку”, коли б пацюк перетворився на кота, так і в історії не існує провалів.
Упродовж останніх ЗО років, починаючи від фундаментальних відкриттів Валентина Миколайовича Даниленка і до дешифрувань протошумерійських письмен Кіфішиним, виявлено величезну суму історичних фактів, які дають підстави нам послідовно реконструювати, наголошую, реконструювати не лише вітчизняну історію, а й назагал, світову... Цьому покликана слугувати фундація “Трипілля”, яку я маю честь представити в особі засновників.
Провівши в повоєнні роки обстеження в поселеннях Михайпівка та Скеля-Каменоломня спільно з М.Макаревичем та О.Лаго- довською і О.Шапошниковой), В.Даниленко зробив висновок, на який науковий світ фактично не зреагував: у палеометалічну добу на величезній території України жили об’єднані племена, котрі були знайомі (цитую) “з металургією бронзи, займалися скотарством, в якому переважала велика рогата худоба та коні. Вони використовували тяглову силу биків, знали гарбу, їздили верхи” (В.Даниленко “Энеолит Украины”. 1974).
Як відомо, подібних висновків доходив ще в 1927 році археолог
9


А.Добровольський, що вів розкопки епонімного поселення Середній Стіг в районі Запоріжжя. Через 20 років той же А. Добровольський, провівши розкопки середнього шару Стрільчої Скелі, підтвердив, що тут міститься одна з ланок спільної архаїчної культури, яка поширюється аж до Кукутені, що підтверджує висновки ще Хвойки про те, що на наших теренах сформувалася й розвивалася впродовж тривалого часу індоєвропейська етнокультурна спільнота, “дослідження якої, — як зазначав В.Даниленко, — являє собою один із аспектів історико-археологічної науки, яка володіє власними, відмінними від лінгвістики, засобами розв’язувати проблеми етноісторичного плану”. Цьому покликаний слугувати і новоство- рений фонд “Трипілля”.
10


SSS5ESE5SE5ESE5ESE5ESe=S5Effi5
ТРИПІЛЬСЬКА СПАДЩИНА у розвитку СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
Й В II 0 В
fl fl fl л
II
asasasasasasasasas
11


Іван Олександрович ЗАЄЦЬ
СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕНЬ, ОХОРОНИ ТА ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
В умовах стрімкого зростання зацікавленості давньою історією України надзвичайно важливим є погляд громадськості на таке унікальне явище, як Трипільська цивілізація, на проблеми її дослідження, охорони і популяризації.
Перше. Це — проблеми статусу, значення, появи і становлення Трипілля, його цивілізаційна приналежність та місце в історичній долі українців.
Якщо говорити про статус Трипілля, то на сьогоднішній день сформувалось, по суті, два основних погляди, дві концепції. Прихильники першого погляду вважають, що Трипілля — це звичайна древня землеробська культура або, іншими словами, одна із багатьох подібних землеробських культур, яких було в неоліті та енеоліті безліч на південно-східному європейському терені. Трипільська культура, відповідно до такого бачення, “лежить в тому історичному шарі, з якого сучасна цивілізація виплекувала свої перші паростки”.
Представники другого погляду переконані, що Трипілля — не просто одна із культур, а — засаднича для європейської цивілізації культура. Трипілля важливе не тільки як прабатьківщина українців. Трипілля — значущий корінь, засадниче цивілізаційне вогнище становлення всієї індоєвропейської спільноти. От, власне, такі два протилежні бачення статусу Трипілля сформовані, з нашої точки зору, сучасною українською наукою.
Перший погляд. Які принципи він стверджує?
Щонайменше, він знеособлює місце, роль, значення Трипілля в історії як сучасної цивілізації, так і сучасної України. Чому? Тому що визначальним, вихідним, є не явище — Трипільська культура, а історичний “шар”. Як пишуть носіїтакої концепції—“исторический 12


слой”, тобто, культурно-історична епоха. Як бачимо, в цій ідеології відсутні структурні елементи, які можна в процесі досліджень нанизувати один на одного як намистини на нитку пізнання і простежувати неперервний розвиток традицій народу з сивої давнини до сьогодення. Але ж історія народу втілюється в продукованій ним конкретній культурі, а не в історичному шарі.
Реалізація такої концепції зводить непереборну стіну між теперішнім і древнім, тому що на базі епох, як головних структурних елементів історичного пізнання, практично неможливо дослідити, виявити справжні історичні зв’язки в долі окремої нації. Натомість досить легко напродукувати різноманітні розриви і псевдозв’язки в історичному розвитку народу.
На жаль, досить часто спостерігаємо прояви саме такого підходу, зокрема в академічній науці. Для прикладу варто взяти книгу Мирослава Поповича “Нарис історії культури України”. В цій книзі українцям, по суті, відмовлено в стародавній історії, що є закономірним результатом застосування методології історичного пізнання, побудованій переважно на використанні надмірно узагальнених понять.
Подібна ідеологія значною мірою зреалізована в музейній справі, зокрема в сучасних музейних експозиціях. Як правило, в історичних, краєзнавчих музеях основною експозиційною одиницею найдревнішої історії, що вивчається археологічною наукою, є культурно-історична епоха: мезоліт, неоліт, епоха бронзи, епоха раннього заліза, середньовіччя та сучасна епоха. Такі музейні експозиції відбивають історію людства в цілому, а не окремого народу, зокрема нашого народу—українців. Ці музейні експозиції знайомлять нас, наприклад, з “печерним мистецтвом” епохи палеоліту від Іспанії і Франції до Туреччини та Індії, але не зі сценами полювання , зображеними на брилах Кам’яної могили.
Тому й логічно напрошується висновок, що такий підхід до визначення історичного статусу Трипілля є вкрай непродуктивним з усіх сторін. На його базі ніколи не вдасться пізнати справжню стародавню історію українського народу.
Другий погляд, що є характерним для другого напрямку, другого підходу, коли трипільська культура розглядається як феномен, своєрідне цивілізаційне вогнище? Феноменальність Трипілля порівняно з іншими землеробськими культурами епохи неоліту та 13


енеоліту досить легко підтверджується хронологічно, великою площею поширення, надзвичайною тривалістю існування і стабільністю розвитку, існуванням поселень-гігантів, багатьма іншими речами. І цей другий погляд є набагато продуктивніший, бо він дає можливість вибудувати справжні зв’язки Трипілля як з попередніми культурами, так і з тими, що були після Трипілля. Він дає нам, врешті-решт, відчуття єдності, відчуття національної гордості, що вже саме по собі є досить цінним у наш час творення власної держави.
Треба усвідомлювати те, що Трипілля — надзвичайно масштабне явище у порівнянні з іншими тогочасними культурами. Цю масштабність слід розуміти не буквально, не в механістичному прояві, а в культурологічному, хоч би в плані технологічному: які традиції культури закладалися в той час, які започатковувалися технології? І як вони передавалися носіям наступних культур, який обмін існував із зовнішнім світом, і так далі.
Тому, з нашої точки зору, можемо зробити висновок, що більш продуктивним є підхід, який формує другу позицію, концепцію, за якою трипільська культура є важливим цивілізаційним вогнищем як в долі українців, так і в історії цілої європейської цивілізації, а, загалом, і всесвітньої історії.
Щодо походження Трипільської цивілізації в наукових працях та популярній літературі простежується, знову ж таки, два основних підходи, два погляди. Перший підхід реалізується в так званій міграційній концепції походження цієї цивілізації. Відповідно до цієї концепції Трипільська культура створена прийшлими племенами, а не автохтонним населенням. При цьому дехто вважає, що цими племенами були семіти, які прийшли на територію України через Малу Азію, Балкани та Дунайську долину. Ця концепція останнім часом вперто і цілеспрямовано проштовхується в життя, зокрема в навчальну літературу. Симптоматично, що міграційну концепцію походження Трипільської цивілізації, як правило, репрезентують ті вчені, які дотримуються погляду на Трипілля як на одну з численних подібних неолітичних та енеолітичних землеробських культур Південно-Східної Європи.
Другий погляд відбивається в концепції автохтонного походження Трипільської цивілізації. Ця концепція базується на визнанні творцями Трипільської цивілізації місцевого населення, місцевих племен, 14


зокрема носіїв Буго-Дністровської культури. Цієї концепції дотримуються, зазвичай, вчені, котрі вбачають у Трипіллі корінь сучасної європейської цивілізації, а трипільців розглядають як пращурів українців. Суттєво, що кількість прихильників концепції автохтонного походження трипільської цивілізації швидко збільшується як серед громадськості, так і серед вчених.
Можна було б назвати ще кілька концепцій походження Трипільської цивілізації. Але всі вони так чи інакше пов’язані, чи базуються на цих двох означених концепціях.
Якщо характеризувати більш детально міграційну концепцію походження Трипільської цивілізації, то вона науково не обгрунтована і надзвичайно міфологізована. На чому грунтується таке переконання?
Перш за все на тому, що прихильники міграційної концепції, по суті, ігнорують думку першовідкривачів Трипільської культури. У їхніх публікаціях марно шукати посилання на праці чи критичний аналіз аргументів цих наукових авторитетів. Створюється таке враження, нібито їх не було зовсім. Важко уявити, що вони не знають, наприклад, праць В.Хвойки, який розглядав Трипілля як культуру автохтонного походження, її творцями — місцеві племена, місцеве осіле землеробське населення, а трипільців як індоєвропейський народ і предків слов’ян. Але всі ми добре знаємо, що відчуття, знання першовідкривачів завжди є дуже цінними, бо це — джерело пізнавального, зокрема наукового процесу. Відсутність критичного аналізу тверджень першовідкривачів з боку таких дослідників вказує, в значній мірі, на кон’юнктурний характер міграційної концепції походження трипільської цивілізації.
Друге. Ця концепція всуціль вибудована на міфах. І, зрозуміло, звідки коріння росте. Багато хто говорить про бібліоцентризм, яким просякнуте наше наукове мислення. Так, цей вплив тут присутній. Але подібних впливів зазнавали і інші європейські суспільства, то чому ж там по-іншому дивляться на свою власну історію? Мабуть, не тільки бібліоцентризм у мисленні українських науковців з його перманентним, безкінечним водінням світами народів спричинив міфотворчу сутність міграційної концепції.
Не варто забувати й про колоніальний спадок нашої науки. Українці тривалий час перебували в колоніальному статусі як у складі Російської імперії чи СРСР, Польщі, Австро-Угорщини, Туреччини, Литви. В 15


імперських умовах завжди існує одна правда—інтереси імперського народу. Саме навколо них все і крутиться. Інтереси інших народів до уваги ж не беруться. Якщо говорити про СРСР, то в ті часи досить послідовно реалізовувалася політична доктрина створення з усіх націй на основі російської традиції нової територіальної спільності — радянського народу. Це означало, що вся історія слов’янських народів імперії повинна була обертатись навколо міфів про тисячолітню історію російської державності і мала розпочинатися не раніше київського періоду. Для цього треба було підтяти, обрубати справжнє історичне коріння українців і науково розпрацьовувати переважно слов'янську тематику. І саме така доктрина обслуговувалася тривалий час українською наукою. Все, що знаходилося поза цими межами, м’яко кажучи, владою не віталося. Правда стала жертвою вигадок.
Та ось Україна стала незалежною державою. Ми сьогодні не пригнічені. Ми вільні у своїй думці. З’явилися справжні можливості для пошуку істини і утвердження правди. Я закликаю всіх служити своєму народові, торувати дорогу істини і утверджувати правду. Для нашої спільної втіхи багато хто з науковців та представників громадськості вже пробив залізобетонний шар слов’янської історичної думки і подолав позолоту скіфського часу на шляху до значно глибшої історичної давнини українців.
Кон’юнктурна сутність міграційної концепції походження Трипільської цивілізації, як бачимо, має багато витоків. В одному випадку, це — недеколонізоване наукове мислення, в іншому — гроші. Цей ряд причин при потребі можна продовжити.
Третє. Дуже сумнівною є система аргументів, за допомогою якої обгрунтовується міграційний характер походження Трипільської цивілізації та етнічна приналежність трипільців до племен Близького Сходу.
Останнім часом мені вдалося прочитати кілька десятків наукових праць та газетних публікацій з даної проблематики. В результаті виявилась досить цікава закономірність: прихильники міграційної концепції досить цілеспрямовано уникають використання в своїх публікаціях результатів наукових досліджень і фактів, які доказово засвідчують зв’язок Трипільської цивілізації з місцевими культурами як ранішого, так і пізнішого часу. Наприклад, існує цілий пласт фактів і праць про зв’язок Буго-Дністровської культури і Трипільської цивілізації. Але все це ігнорується. Відкидаються ці 16


факти та дослідження не в результаті проведеного аналізу, а, як кажуть, “задля замовчування”. Спостерігається своєрідна сепарація фактів, думок, гіпотез: якщо факт чи доказ суперечить міграційній концепції — про нього згадувати не будуть, а якщо вкладається в прокрустове ложе цієї концепції, то його обов'язково озвучать. При цьому впадає в око те, що прихильники міграційної концепції використовують одну й ту ж систему посилань на наукову літературу. Варто зазначити, що ця система посилань охоплює дуже бідну джерельну базу. До певної міри тут можна говорити про використання шаблонної системи, яка складається буквально з кількох одиниць. І ця джерельна база постійно кочує в практично незмінній формі публікаціями прихильників міграційної концепції.
Формула прихильників міграційної концепції про те, що творцями трипільської культури були прийшлі племена, і що ця культура з часом безслідно зникла, нічого не може пояснити в історії як українців, так і інших народів індоєвропейського кореня. Ця концепція завела українську історичну, зокрема археологічну, науку в глухий кут. Тому дослідження зв’язків Трипільської цивілізації з іншими культурами, які існували на території сучасної України до і після неї, мають фундаментальне значення. Існує нагальна потреба в посиленні саме таких досліджень. Треба вітати і сприяти таким дослідженням.
Є багато прикладів неперервності тисячолітніх традицій на нашій землі. Іх треба зафіксувати та ввести в науковий світ і продовжувати роботу щодо пошуку нових доказів. Показовий приклад—орнаментований браслет і фігурка з мізинської стоянки, яку від Трипілля віддаляє щонайменше п’ятнадцять тисяч років. Але прямий зв’язок, спорідненість мізинських орнаментів з трипільською орнаментикою простежується досить яскраво. Подібних прикладів спорідненості традицій дотрипільської і трипільської доби можна знайти багато. Як можна проігнорувати такі факти? Хіба проголосити, що люди з мізинського поселення чи стоянки також прийшли в північні українські терени з Близького Сходу. Але абсурдність такого твердження очевидна. В цій ситуації логіка “міграційників” проста: якщо не можна використати факт на свою користь, то краще про нього промовчати.
На жаль, не кращою є ситуація і з встановленням впливу трипільської традиції на пізніші місцеві культури, а також культури інших регіонів світу. Знання про ці зв’язки так само мають 17


фундаментальну цінність, бо тільки простежуючи зв’язки однієї культури з іншою можна створити справжню історію народу. А що ж тут ми бачимо? Ту ж картину, що й у випадку досліджень зв’язків Трипілля з попередніми культурами.
Прихильники міграційної концепції походження Трипільської цивілізації твердять, що традиція трипільців обірвалася і жодним чином не відбилася, навіть не відгукнулася в подальших культурах на терені України, зокрема в таких культурах, як городсько- волинська, усатівська чи софіївська. І, знову ж таки, існує ціла низка праць, в яких не просто стверджується вплив Трипілля на пізніші місцеві культури, а те, що, наприклад, усатівська та городсько- волинська культури є виявом трипільської цивілізації на пізньому етапі її існування. Але ці наукові джерела прихильники міграційної концепції воліють замовчувати. Тут так само бачимо певну спекуляцію з використанням наукових джерел. Дехто стверджує, що розглянута вище практика використання фактів наукових досліджень вкладається цілком в таке поняття, як наукова школа. На мою думку, все це ознаки не наукової школи, а антишколи. Представники справжньої наукової школи не обмежуються тільки посиланнями на наукові праці своїх колег-однодумців. Вони досліджують, аналізують всю палітру думок, гіпотез, фактів багатьох шкіл і знаходять таку аргументацію, яка стверджує саме їхню позицію. В іншому випадку маємо справу з кон’юнктурою в науці, а не з пошуком істини.
Дослідження зв’язків Трипілля з попередніми та пізнішими культурами допомагає також визначенню справжніх меж поширення цієї цивілізації. Ставка ж на пізнання проявів власне Трипільської цивілізації в часи її найпотужнішого вияву суттєво обтинає реальний простір її побутування, обмежує пізнання її справжнього історичного впливу на формування сучасної цивілізації.
Такою ж, м’яко кажучи, сумнівною, вкрай поверховою є аргументація прихильників міграційної концепції при виявленні етнічної приналежності трипільців. Ці вчені заперечують не тільки те, що трипільці були пращурами українців, а й їх індоєвропейську сутність загалом. Вони твердять, що трипільці не належать до індоєвропейського кореня, не є індоєвропейцями. До такого висновку прихильники міграційної концепції приходять не через систему серйозних етнографічних, лінгвістичних, історичних, генетичних та
18


інших досліджень, а переважно в результаті обстеження антропоморфних трипільських статуеток. Саме з обстежень статуеток вони створюють антропологічний тип трипільця-1 роблять висновок, що антропологічний тип трипільця не простежується серед українців, а відповідає “східно-середземноморському” антропологічному типу, зокрема неіндоєвропейських племен з Близького Сходу. Як бачимо, все просто, все досить площинно.
Разом з тим кожен знає, що одних статуеток мало для відтворення антропологічного типу трипільців. Серед величезного масиву трипільських статуеток дуже багато статуеток стилізованого типу. Скульптурок з натуральними рисами обличчя не так уже й багато. Але ж і серед них спостерігаємо велику різноманітність типів. І виділити якийсь домінуючий не так легко. Однак вихоплюється якась одна група цих фігурок і на ній твориться вся ця ідеологія. На всі інші скульптурки, а їх дев’яносто дев’ять відсотків, просто заплющуються очі.
Тепер про дослідницький інструментарій. На цьому напрямку багато проблем. Але очевидною є потреба в посиленні комплексності досліджень Трипільської цивілізації. На сьогоднішній день фактично відсутня належна міжгалузева наукова координація у вивченні цього цивілізаційного феномену. Більше того, існує великий розрив у дослідженні Трипілля в розрізі наукових напрямків, наукових інститутів. По суті все крутиться навколо археологічної діяльності, інструментарію археологічної науки. Тому слід розширити і поглибити етнографічні, лінгвістичні, палеоботанічні, генетичні та інші дослідження Трипільської цивілізації. Має бути окремий орган, окрема структура міжгалузевого характеру, яка забезпечувала б координацію всіх досліджень.
Сучасний рівень комп’ютеризації наукових досліджень дозволяє значно розширити можливості реконструкційного методу пізнання. Його роль і значення має суттєво зрости. Широке застосування методу реконструкції дозволить відповісти на багато питань не тільки в домобудівництві, а й у гончарстві, виробництві знарядь праці, в царині світогляду і віри трипільців.
Але тут я хочу привернути увагу до проблеми зв’язків трипільців у найширшому розумінні цього поняття. Зв’язків із зовнішнім світом, зв’язків з попередніми та пізнішими культурами, внутрішніх зв’язків.
Складається враження, що для представників міграційної концепції походження Трипілля впливів одних народів на інші народи, 19


одних культур на інші культури шляхом обміну, запозичень, зокрема різноманітних технологій не має жодного сенсу, жодного значення. Для них весь історичний розвиток не виходить за межі прокрус- тового ложа міграції тодішніх племен Близького Сходу на Північ. Для них значно легше допустити переселення десятків чи навіть сотень тисяч людей на кілька тисяч кілометрів у нові землі з усією худобою, реманентом, знаряддями праці, збіжжям, традицією землеробства і домобудівництва та таким іншим, ніж уявити кілька технологічних запозичень автохтонами в інших народів. Стосовно Трипілля все це виглядає досить дивно: прийшли в наші землі з далеких, далеких країв чужі неіндоєвропейські племена; спродуку- вапи землеробську культуру, міста, мальовану кераміку, приручили бика та коня тощо; прожили тут півтори — дві тисячі років, а потім невідомо де поділись разом з усім добром і технологічними здобутками. А місцевого населення ніби й не було.
Але вже наш життєвий досвід засвідчує, що все буває дещо інакше. Багато технологічних запозичень, які обумовлюють цивілізаційний поступ, відбувається не тільки в результаті переселень, а в різний спосіб — в результаті війни, обміну і т.д.
Тому при дослідженні Трипільської цивілізації треба більше звертати увагу на питання обміну, запозичень, зв’язків між різними племенами, а також всередині етносу, а не зводити все до перманентних переселень народів. Зрозуміло, що в нашому випадку більшої уваги, ніж це маємо нині, слід надавати місцевому населенню, його зв’язкам з носіями попередніх місцевих культур. Ідеологія постійного початку історії з нуля нічого доброго нам не принесе.
Одне зауваження до проблеми хронології Трипільської цивілізації. Як це не дивно, але тут я хочу говорити про використання міді. Метал є одним з базових елементів, підвалин, на яких створена сучасна цивілізація. Тому значно ширше і глибше прояснення питання про використання міді важливе як з огляду прив’язки Трипілля до епохи міді і бронзи, вияснення технологічно- господарських можливостей трипільського суспільства, так і з позицій участі трипільців у творенні сучасних цивілізаційних основ.
В багатьох наукових працях стверджується, що використання міді в трипільські часи було досить обмеженим. При цьому переважає думка, що мідь завозилася з інших регіонів, зокрема Балкан і Кавказу.
20


Але номенклатура виробів з міді, як на ті часи, не така вже й вузька. Археологами знайдені мідні прикраси, голки, ножі, тесла, сокири тощо. Дехто вважає, що металообробка в трипільські часи не обмежувалася міддю. Судячи з усього, трипільці вміли виготовляти вироби з бронзових сплавів.
Тому дуже важливим є розширення і поглиблення досліджень усього того, що пов’язано з металообробкою, видобуванням та використанням міді. Сучасні технічні можливості дозволяють досить точно встановити походження міді, з якої вироблялися ті чи інші речі. Треба уточнити картину використання трипільцями міді з місцевих родовищ. Адже на території України існує і існувало чимало родовищ міді. Досить потужні родовища саморобної міді розташовані у Волинській та Рівненській областях. Є мідні родовища на Донбасі і в Прикарпатті. Треба провести серйозні дослідження на приналежність до цих родовищ використовуваної трипільцями міді. Теперішні геологічні атласи дають більш-менш повну картину розміщення родовищ міді в Україні. І разом з геологами ця робота може бути пророблена досить швидко.
Хочу підкреслити, що все це стосується і кременю, і керамічної глини.
Не можна залишити поза увагою питання охорони пам’яток Трипілля.
Стан охорони трипільських пам’яток викликає у нас велику стурбованість. І це в однаковій мірі стосується як речей, що ще перебувають у землі, так і трипільських старожитностей, які розкидані по музеях та сховищах наукових інститутів. Дуже багато трипільських пам’яток перебуває в зонах інтенсивного ведення сільського господарства. Це означає, що кожен рік, кожен день нищаться цінні археологічні пам’ятки. Справа ускладнюється ще й тим, що створення сучасної демонополізованої, некомуністичної матеріальної інфраструктури суспільного буття, ведення ринкового господарства потребує залучення до використання додаткових земель і, як результат, супроводжується новими втратами для археологічних пам’яток. Відсутність належного фінансування шкіл, музеїв, університетів, наукових установ призвела в багатьох випадках до ліквідації музейних експозицій, сховищ, а, отже, до втрати багатьох трипільских старожитностей. Великої шкоди трипільським пам’яткам завдає чорна археологія та законодавчо ненормоване їх колекціо- 21


ну ван ня. Байдужість до долі трипільських пам’яток спостерігається не так вже й рідко під час польових досліджень, коли місця розкопок роками не засипаються, що призводить до швидкого руйнування багатьох решток жител, які залишилися не вилученими, але не втратили великої пізнавальної цінності. Це обмазка, черепки від посуду, рештки печей тощо. Можна сказати, що ситуація з охороною трипільських пам’яток є загрозливою.
Для виправлення вищезазначених кричущих проблем необхідне вжиття цілого комплексу невідкладних заходів як з боку влади, так і громадськості.
В першу чергу слід нарешті прийняти закон про охорону археологічної спадщини, щоб на законодавчому рівні врегулювати охорону та збереження старожитностей. В рамках цього закону, або в окремому законі, слід внормувати приватне колекціонування старожитностей зі створенням системи стимулів і відповідальності. Слід визнати, що в Україні відсутня законодавча база, яка дозволяла б здійснювати ефективну охорону археологічної спадщини, старожитностей загалом.
Можливо, хтось бачив телепередачу за участю пана Поліщука — учасника нашої конференції і колекціонера трипільських старожитностей. У цій телепередачі пан Поліщук привертає увагу громадськості до потреби законодавчого врегулювання діяльності з охорони та колекціонування археологічних пам’яток. Приватні колекціонери правильно ставлять питання: яке наше місце в цій справі, як ми захищені у фінансовому плані, яка належить нам слава? Давайте разом попрацюємо над створенням законопроекту про охорону археологічної спадщини, який би відповідав сьогоднішньому моменту. Одні депутати нічого не зможуть зробити, бо ця робота потребує участі багатьох фахівців зі сфери геології, музейної справи, етнографії, археології тощо.
Настали, на жаль, часи, коли нам треба змобілізуватися на захист не тільки археологічної спадщини, а й української ідентичності загалом. Нині вона цілеспрямовано розмивається в усіх сферах суспільного життя. Сьогодні відсутній на конференції один із доповідачів — професор Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва ім. М.Бойчука М.Селівачов, бо, мабуть, захищає свій інститут від знищення. Дійшло до того, що Міністерство освіти прийняло рішення про приєднання цього інституту 22


до Київського державного університету. Це рішення мав затвердити Кабінет Міністрів. Але ж цього робити не можна. Інститут ім. М.Бойчука є інститутом мистецтва і в творчому плані опирається на всю мистецьку традицію українського народу. 1 переспеціалізовувати цей інститут на супроводження промислового виробництва—це знищити ще один центр української ідентичності. Краще б вони укрупнювали міністерства і посилювали їх функціональний характер, а не мистецько-освітні структури з великим і результативним досвідом самостійного функціонування.
Є й інша причина незадовільної збереженості археологічної спадщини, старожитностей загалом. Це — повсюдне ігнорування вже діючого, чинного законодавства. Нині ми є свідками чергової грандіозної компанійщини, а саме, будівництва автошляху між Жашковом і Одесою, яким по суті керує міністр Г.Кирпа. І що ж ми там бачимо? Будівництво не забезпечене належним чином проектною документацією. Упереджуючі археологічні розкопки не ведуться, хоч дорога проходитиме через кургани, трипільські поселення, інші пам’ятки. Все зникає безповоротно під лопатами величезної кількості екскаваторів та грейдерів. Археологічні пам’ятки ліквідуються так швидко, що жодна інспекція не в змозі відстежити цей процес, зафіксувати всі порушення законодавства.
Тому ми звертаємося до представників Міністерства культури — думайте ж і ви про ці речі. Десь же й вам, врешті-решт, треба стати в обороні історичної спадщини при реалізації цього та подібних проектів. Вимагайте виконання робіт тільки за проектною документацією, вимагайте всіх передбачених законодавством погоджень.
Настала пора нашій державі приєднатися до всіх міжнародних документів щодо захисту культурної та природної спадщини. А в терміновому порядку слід нарешті створити механізми для реалізації вже ратифікованих міжнародних угод. Це, зокрема, Міжнародної хартії про зберігання та реставрацію історичних пам’яток і визначних місць, Конвенції про захист Всесвітньої культурної та природної спадщини, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини.
Необхідно розпочати на державному рівні серйозну роботу з інвентаризації всієї спадщини Трипільської цивілізації. Можна сказати, що ми не знаємо, що маємо і чим володіємо. У нас до цих пір немає повної інвентаризації трипільських поселень. Не інвентаризовані 23


належним чином музейні експозиції і запасники музеїв та сховищ наукових, дослідницьких установ. Про єдиний каталог або реєстр трипільських пам’яток нічого й говорити. Все, що стосується Трипілля, дуже швидко розходиться по всьому світу. Я вже не говорю про ті речі, які раніше осіли в Росії і Польщі. В таких умовах охорона трипільських пам’яток фактично відсутня.
Нещодавно я відвідав краєзнавчий музей в Житомирі. В жодній експозиції, в цілому музеї навіть натяку немає на Трипілля. І це в той час, коли на території області виявлені трипільські поселення, зокрема Райки, Городське, Колодяжне та інші. Запитую в працівників музею: “Що, в музеї ніколи не було експозиції про ті часи?” Відповідають: “Були, але вже кілька років всі експонати знаходяться у сховищах”. Що там за предмети є у сховищах, ніхто пояснити не зміг. Для чого свідки древньої історії опиняються не у виставкових залах, а в сховищах? Чи не для того, щоб переміститися кудись ще далі, аж за кордон?
Був я і в Луцькому краєзнавчому музеї. Там Трипілля представлене лише однією посудинкою.
Тому потреба в інвентаризації всього трипільського спадку як в Україні, так і за кордоном, є дуже нагальною. Кожне поселення, кожний предмет має бути задокументований і представлений в єдиній базі даних. Потрібна державна програма інвентаризації трипільської спадщини як окремий державний документ, або хоч би як елемент державної програми з вивчення, охорони, музеєфікації та популяризації набутку Трипільської цивілізації.
Чорна археологія. Ми не повинні про неї забувати. Там творяться страшні речі. І не погоджуюсь з паном Поліщуком, що тут не можна навести порядок. Порядок можна навести, якби цього хотіла влада. Не так просто розкопати скіфський курган, чи могилу або трипільське житло, щоб ніхто цього не помітив. Всі все бачать і мовчки спостерігають. Мені розповідали, що в Черкаській області чорні археологи грабують не тільки трипільські поселення, але й могили-кургани. Вдень — магнітна розвідка, вночі — трактор. За ніч добралися до поховання, похапали все, що попалося під руки і пішли далі. І всі, кому треба знати про це, знають. А якби впіймати кілька таких “археологів” та віддати до суду, то ніхто більше б так не копав.
Дуже в’яло у нас розгортається процес заповідання територій, 24


цінних в історико-культурному значенні. Навіть діяльність нещодавно створеного Державного історико-культурного заповідника “Трипільська культура” не забезпечується належним чином, і в першу чергу фінансово. Але в умовах ринкового сільського господарства, приватизації землі треба поспішати зі створенням заповідників і резервуванням територій, щоб зберегти найбільш цінні об’єкти. Слід також створити розгалужену мережу, єдину систему музеїв — від національного рівня до музеїв у школах. Найкращим збереженням трипільської спадщини є введення її в суспільний обіг.
Передостаннє—популяризація Трипільської цивілізації.
Ніколи не вдасться знайти фінансування на дослідження Трипільської цивілізації, якщо не забезпечити належної популяризації знань про неї, про трипільські пам’ятки. Ця популяризація має бути різноплановою. Це і створення музеїв, окремих музейних експозицій, пересувних виставок, випуск науково-популярної літератури, створення фільмів, започаткування серії теле- та радіопередач. На порі також використання, запровад ження нових для нас засобів популяризації, зокрема таких, як археодроми, інтернетні видання тощо. Все це знову ж таки потребує об’єднання зусиль влади, дослідницьких установ, громадськості.
Окреме завдання — створення умов для діяльності приватних колекціонерів. Ми повинні підтримати їх, зокрема втому, щоб вони могли якнайскоріше і якнайширше організувати показ своїх колекцій. Публічні виставки—це не тільки форми контролю за національною культурною спадщиною, це ще й визнання потрібності такої діяльності, як приватне колекціонування. Без такої засвітки приватних колекцій багато цінних, унікальних старожитностей опиниться за кордоном. І зарадити цьому вже не можна буде. Люди мусять продавати свої колекції, щоб вижити.
І, нарешті, останнє. Це — мої пропозиції. На мою думку, у рекомендаціях конференції слід записати наступні пункти.
Перше. Треба створити громадську координаційну раду, до складу якої увійшли б представники наукових кіл, влади та громадськості. Ця рада має відстежувати всю діяльність, яка стосується Трипілля, і координувати зусилля громадських структур, які діють у цій сфері. [Це раз приверну вашу увагу до того, що трипільською проблематикою цікавляться різні фонди, підприємства, художні колективи тощо.
Друге. Нам треба запропонувати і домогтися створення при 25


Національній Академії Наук України Трипільської комісії. Я вже обговорював це питання з академіком І.Курасом, з іншими людьми. Поки що нічого втішного на цьому напрямку не має. У вищих наукових академічних колах серед багатьох тих, хто відповідає за цей науковий напрямок, поки що потреби у такій комісії не бачать. Історичний прецедент, коли у 20-ті роки минулого століття Україна мала таку комісію, не спрацьовує. Кажуть, що та Трипільська комісія існувала ніби тільки через відсутність інституту археології. Дійсно, більшу половину двадцятих-тридцятих років минулого століття археологічного інституту в Україні не було. Заснований в Києві за часів Української Народної Республіки інститут археології проіснував до остаточного встановлення радянської влади—до 1922 року. Але забувають, що Трипільська комісія входила до складу Всеукраїнського комітету. Логічніше було б стверджувати, що Комітет, а не Комісія, виконував функцію інституту. Насправді Трипільська комісія існувала тому, що її батьки усвідомлювали справжній масштаб трипільського феномену, його значення для долі сучасної цивілізації. Тут ми говоримо про комісію як структуру, яка могла б координувати зусилля дослідницьких установ з багатьох галузей науки, звести в єдину систему всю багатоплановість методів дослідження Трипілля, виробити цивілізаційний погляд на древню історію українців.
Ось для чого потрібна така комісія, а не для того, щоб підмінити Інститут археології, як думають, судячи з усього, його керманичі. Інститут археології має що робити, аби тільки його діяльність була забезпечена належним фінансуванням і новими кадрами. І масштаб цих робіт — величезний.
Третє. Треба домагатися створення Національного музею археології як окремої установи, або як складової національного музею історії та культури України. В ідеалі краще було б, щоб Національний музей археології був складовою Національного музею історії, але в сьогоднішніх реаліях легше створити такий музей як окрему структуру. Шановний Іван Тихонович Черняков вже багато років проштовхує цю ідею в життя. Свого часу, коли Л.Кравчук був Президентом України, він пропонував йому реалізувати цю пропозицію. Але, на жаль, тоді нічого не вийшло.
Цей музей мав би створюватися на сучасних принципах. Принаймні, давня історія України повинна представлятися таким чином, щоб археологічна культура виступала головним структуро- 26


утворюючим експозиційним елементом, а не історична епоха, що переважає в теперішній музейній справі. Можна по-різному реалізувати цей підхід, наприклад, створити окрему експозицію '‘Трипільська цивілізація” з єдиним масивом експонатів, а можна під загальною назвою “Трипільська цивілізація” створити окремі музейні експозиції з усатівської, городсько-волинської та інших культур. Можливий комбінований варіант, коли поряд з єдиним масивом експонатів створюється експозиція, присвячена тій же усатівській чи іншій культурі. Але все це є елементами єдиної експозиції—“Трипільська цивілізація”.
Саме за таким принципом створені найкращі європейські музеї. Той же Пергамон в Берліні. Чи польські музеї, зокрема краківські. Тільки в нас все розмазується в якийсь знеособлений масив експонатів у рамках цілої культурно-історичної епохи.
Четверте. Я пропоную не обмежуватися тільки науковими конференціями, а започаткувати серію круглих столів. Ці круглі столи повинні мати тематичний характер і бути постійно діючими. Актуальних питань — безліч. Наприклад, ми повинні провести круглий стіл, присвячений В.Даниленку? Повинні. Ми повинні провести круглий стіл, на якому розглянути проблеми приватного колекціонування старовини? Повинні. Вже зараз можна сформувати актуальну тематику для цілої низки круглих столів. Але я волів би більш конкретніше підготуватися для реалізації цієї пропозиції.
П’яте. Останнє. Слід створити програму з інтенсифікації робіт щодо вивчення трипільських пам’яток, які є за кордоном. В першу чергу в Росії і Польщі. Слід розпочати роботу з організації виставок в Україні таких пам’яток.
27


Володимир ЧЕРНЯК
ТРИПІЛЛЯ - ВІКНО У ПОЧАТОК ІСТОРІЇ
Трипільська культура—унікальне явище в історії людства. Вона відіграла безпрецедентну роль у становленні цивілізації на планеті Земля. Невдячне людство поки що як слід не оцінило цивілізаційної ролі Трипільської культури, яка була локомотивом історії протягом 2,7 тисячоліть, починаючи приблизно з 5500 року до н.е.
Це вже було не первісне суспільство, а суспільство з атрибутами цивілізації. Трипільська цивілізація — це, перш за все, землеробська економіка. Саме в Трипіллі відбулася повна і остаточна перемога відтворюючої економіки, що було проявом тріумфу неолітичної революції. Впровадження землеробства у всій Трипільській ойкумені стало фундаментом цивілізації. Високою культурою землеробства людство зобов’язане Трипільській культурі (у Молдові і Румунії її називають Кукутені). За всю історію ніщо не мало такого суттєвого впливу на життя людини, як перехід до рільництва. Без свідомого вирощування рослин з допомогою достатньо ефективних знарядь праці, яке забезпечувало створення надлишків продуктів харчування, була б неможливою поява цивілізації. Трипільці подолали споконвічний страх людини перед голодом—і це було їх найвидатнішим досягненням. У Трипіллі люди вперше звільнились від постійних турбот про їжу і в них з’явилося дозвілля для будівництва осілих поселень, виготовлення посуду, занять мистецтвом, розвитку міфологічних уявлень.
Здійснивши перехід до відтворюючих технологій ведення господарства, трипільці поєднали землеробство з тваринництвом. Вони вирощували пшеницю, ячмінь і овес, розводили велику рогату худобу, свиней, овець і кіз, а биків і коней використовували як тяглову силу. Орали трипільці ралом, а жали серпами з дерева і рога з кременевими вставками, на яких були вирізьблені зубці. У них були сани і вози (є певні свідчення цього).
28


Трипільці першими в історії вирішили продовольчу проблему, першими почали будувати справжні будинки, як правило, двоповерхові, в яких вперше з’явилися двері й горище, стіл, табуретки й стільці.
Носії трипільської культури виготовляли мальовану кераміку, неперевершені шедеври якої мовою символів та знаків промовляють до нас з глибини тисячоліть, зачаровуючи своєю могутньою первісною магією.
У трипільців були каменярні, гончарні майстерні, плавильні печі та горни. Вони постійно вдосконалювали технології обробки кременю. Високого рівня у трипільців досягли металургія і металообробка. Для виготовлення інструментів і прикрас з міді використовували досконалі методи кування і лиття.
Гончарство у трипільців виділилося в окрему галузь, ними було винайдено повільне гончарне коло, постійно вдосконалювалася технологія виготовлення посуду. Вражає та обставина, що посуд був стандартизований: об’єм всього посуду був кратним чоловічій пригорщі (приблизно 84 грама).
Ще одне нововведення трипільців — ткацтво. У трипільців з’явився перший ткацький верстат. Одяг трипільці в був красивим і різноманітним. Чоловіки носили ткану сорочку, пов’язку на стегнах, багато прикрашений пасок, а жінки — сукні з тканини, прикрашені вишивкою, кістяними і мідними бляшками. Взуття — від сандалів до чобіт—трипільці шили з відмінно виготовленої шкіри.
Різке зростання господарської активності, нагромадження багатства і необхідність захисту від зовнішньої небезпеки призвели до концентрації розрізнених сімейних господарств у селища-велети з кількістю населення до 10 тисяч жителів, а в Тальянках—до 20—ЗО тис. жителів. І тут трипільці були першими. Започаткований ними радіальний метод забудови і дотепер використовується у містобудуванні. Характерною для трипільських міст є наявність вулиць та тротуарів. По суті, трипільці здійснили “міську революцію”. Укріплене поселення із складною суспільною ієрархією—це вже місто.
Отже, у трипільців були всі три необхідні умови, що роблять людину відносно незалежною від природи, а отже, формують основи цивілізації — це поява нових видів ефективних знарядь праці, отримання надлишків продуктів харчування і будівництво осілих поселень.
Трипільці виготовляли товари для внутрішнього обміну і для експорту. Мабуть, ці обмінні та “експортно-імпортні” операції 29


здійснювало багато людей, що зумовило зростання обсягів товарно* торговельних відносин. Носії Трипільської культури суттєво наблизилися до переходу на товарно-грошові відносини. Роль грошей у них могли виконувати стандартизовані кременеві і мідні знаряддя, а також кремінні гальки і великі кремінні пластини (вони знайдені у скарбах і не використовувалися у виробничих цілях).
Трипільці були за крок до створення держави і за крок до створення писемності. Цей крок зробили не вони, а шумери, єгиптяни і китайці. Хоча є певні підстави вважати трипільські поселення-велети державами (принаймні, протодержавами). Отже, якщо існували протоміста(селища- велети), то існували й протодержави. Чим більше з’являється наукової інформації, тим все менше залишається підстав для примітивного трактування соціальної структури трипільського суспільства як суто родоплемінного устрою. Життя великих “міст” (протоміст), тим більше відомих нині конгломератів з поселеннями-супутниками навколо них, неможливе без наявності чіткого адміністрування.
Звичайно, основним осередком громади була родина. Сім’ї, пов’язані родинними узами, утворювали рід. Рід входив до більш широкого об’єднання, яке поселялося в певному кварталі чи секторі міста. Це об’єднання входило до складу громади всього поселення. Отже, якщо існувало кілька рівнів організації громади, то, крім загальних зборів жителів поселення, мав бути спеціальний адміністративний орган, відповідальний за вирішення всіх поточних питань організації життя міста, так би мовити, систем життєзабезпечення, а значить була неминучою ієрархія вождів і “управлінців”. Частина жителів повинна була займатися наведенням порядку, охороною території і угідь, до цього додайте наявність ремісників і жерців, які також були певним чином організовані. Завдяки інтенсифікації рільництва у трипільців уперше виділилися групи людей, зайнятих в інших галузях господарства (ремісники, гончарі, ткачі, ковалі). Все це свідчить про наявність поділу праці, спеціалізації і кооперації в трипільському суспільстві, що є цивіпізаційною ознакою.
Сам факт спільного проживання великої кількості людей в одному поселенні породжував функцію управління, з якої виростає держава (на першому етапі її становлення). Там, де існують управлінські функції, існує управлінський апарат, а це вже держава (чи, принаймні, протодержава). Суттєва деталь: важко собі уявити, яких організаційних зусиль і коштів вимагав процес переселення трипільців з ЗО


одного велетенського поселення в інше. Цей “проект” важко було б здійснити навіть в сучасних умовах.
Однією з основних ознак цивілізації є писемність. Чи була у трипільців писемність? Поза сумнівом, процес формування писемності в Трипіллі відбувався, але, ймовірно, не встиг завершитися. Незаперечним є той факт, що у трипільців була розвинута знакова система. Символіка трипільців налічує не менше 300 окремих знаків та блоків. Трипільський орнамент — це і є трипільська “писемність”. В орнаментуванні трипільського посуду немає нічого випадкового, для нього спільними були схеми розпису.
Як небезпідставно вважають Т.Ткачук і М.Відейко (М.Ю.Ві- дейко. Трипільська цивілізація. К., 2002, стор. 90—92) в даному випадку ми маємо справу з початковими фазами виникнення ієрогліфічної писемності, для якої розвинутий набір знаків є чудовою базою. Для завершення процесу створення писемності трипільцям лишалося, на думку Т.Ткачука, зробити небагато — збільшити частоту використання основного масиву знаків та довжину записуваної інформації і перейти з посудин на глиняні таблички. До сказаного слід додати наявність у трипільців об’ємної знакової системи — глиняних “жетонів”, конусів, півсфер, циліндрів, кульок для лічби. В Східній Румунії на енеолітичному поселенні Тертерія знайдені глиняні кружальця (“жетони”) з ідеомографічними написами, які свідчать про наявність у трипільців протописемності.
Викликає подив і захоплення духовний світ трипільців. Трипільська цивілізація мала розгалужену систему міфологічних вірувань, уявлень, ритуалів та обрядів. Там були культові споруди. Боги трипільців були покликані не карати людей, а допомагати їм (перш за все, зібрати високий врожай). Є підстави вважати, що ідея безсмертя людської душі виникла у трипільців. Є підстави стверджувати, що пантеон Древнього світу почав формуватися у Трипіллі. Трипільська Богиня-Матір потім стала Інанною, Ісідою, Деметрою, Кібелою і т.д. Глиняні зображення матері з дитиною біля грудей не потребують коментарів. Цей символ став основним у християнстві, а також символ Богоматері в позі Оранти.
Я систематизував і перерахував відомі науці факти, більшою чи меншою мірою визнані нею. Зараз у дослідженні Трипільської цивілізації настав новий етап, пов’язаний з перенесенням акценту із збору нових даних (при всьому незаперечному їх значенні) на їх 31


концептуальне, світоглядне та історико-культурне осмислення. Трипільську культуру не можна зводити до археологічного феномену. Питання про Трипільську цивілізацію є не тільки археологічним, а й етнокультурним питанням. Культура—явище цілісне, у її вивченні не повинно бути монополії археології. Важливу роль у вивченні Трипільської культури повинна відіграти історична етнографія та лінгвістика. Інколи етнографічні аргументи важливіші за археологічні.
Для адекватного концептуального осмислення фактів необхідно розвіяти міфи, якими окутане питання про походження Трипільської культури, проїї місце, роль і значення у всесвітній історії. Міфами є гіпотези про близькосхідне, семітське та балканське походження трипільців.
Вже нагромаджено достатньо фактів і аргументів для розвінчання ортодоксальних уявлень про початок цивілізації як “світла зі Сходу”. Настав час ламати стереотипи і здійснити нові географічні відкриття стосовно витоків цивілізації. Всі мали найдревніших цивілізацій закінчуються Південним Причорномор’ям. Настав час вписати Північне Причорномор’я, тобто територію нинішньої України, до карти найдавніших цивілізацій людства. Північне Причорномор’я — той котел, в якому варилася “каша” найдавніших цивілізацій. Визнання цього факту можна знайти в публікаціях деяких наших (В .Даниленко, І.Черняков, Ю.Шилов, А.Кифішин, Б.Михайлов) і західних дослідників. Так, Г.Кларк та С.Піггот у монографії “Праісторичні суспільства” (Лондон, 1956), визнаючи прабатьківщиною індоєвропейців степи між Карпатами та Кавказом, пишуть: “Оці степовики понад 5500 років тому колонізували Месопотамію, Іран, Індію та інші країни Древнього Сходу. Вони принесли туди коня, вози й хліборобство...Коли звертаємося тепер до найважливіших областей найдавнішого хліборобського населення, то знаходимо більше зв’язків із Трипіллям, ніж зі Стародавнім Сходом”. Зверніть увагу на красномовне визнання: в Трипіллі жило найдавніше хліборобське населення.
Отже, настав час поставити питання про Циркумпонтійську (Навколочорноморську) зону цивілізацій. Все більше дослідників доходять висновку, що прабатьківщиною індоєвропейців були степи Північного Причорномор’я, тобто територія нинішньої України. Зокрема, так вважає видатний англійський дослідник проблеми походження індоєвропейців Дж.Мелларі (J.P.Mallory. In Search of the Indo-Europeans: Language, Archeology and Myth. — London 1991). Відомі англійські археологи У.Брей і Д.Трамп пишуть, що
32


індоєвропейці є мовною сім’єю, походження якої, ймовірно, пов’язано із степами(У.Брей, Д.Трамп. Археологический словарь. — М., 1990, переклад з англійської). До сказаного слід додати: із степами Північного Причорномор’я.
Прасемітизуючи Трипілля, Л.Залізняк виключає трипільців та інших найдавніших хліборобів з кола індоєвропейських народів. Робиться це на підставі хибного твердження про те, що хліборобами могли бути семіти та інші народи Близького Сходу, а індоєвропейцями стали скотарі (Л.Л.Залізняк. Первісна історія України. — К., 1999). Спосіб ведення господарства не є етнічною ознакою, з часом він змінюється. З тексту й контексту І тому “Давньої історії України” (К., 1997) випливає, що Трипільська культура не має індоєвропейських етнічних ознак. А яких? Семітських?
Давайте звернемося до фактів. Західні семіти — пращури арабів— прийшли із Аравійського півострова в обжиту шумерами Месопотамію (шумери не були семітами), встановивши там в 2316 р. до н.е. панування Аккаду на чолі з Саргоном. Сталося це через 3 тисячі років після виникнення Трипільської культури (вже після її занепаду). Східні семіти (іудеї) з’явилися на історичній арені лише через тисячу років після західних. Про яке семітське походження Трипільської культури взагалі може йти мова, якщо трипільці з’явилися на 3 тисячі років раніше семітів?
Викликає сумніви гіпотеза про балканські корені Трипільської культури. Споріднені з трипільцями племена жили потойбіч Дністра, на Дунаї і на півдні Балкан. Однорідні хліборобські племена на великому обширі вступали в безперервні стосунки між собою, а також були у взаєминах з хліборобськими племенами, що населяли тоді Малу Азію. Явище розписної кераміки йшло поруч з землеробством. Мальована кераміка — феномен великого європейського терену: це своєрідний неолітичний глобалізм.
Трипілля—Кукутені народилося із лона місцевих неолітичних племен, які зазнавали впливу південних сусідів-хліборобів, але йшли шляхом самобутнього розвитку. Саме недооцінка ролі автохтонного неолітичного населення в творенні Трипільськоїкультури є вадою багатьох досліджень.
Предтечею Трипільської культури була буго-дністровська культура. В.Даниленко у монографії “Неоліт України” (К., 1969) аргументовано довів, що появі Трипільської культури передував досвід трьох тисяч років неолітичних племен, а її зародок з’явився в Буго-Дністровському басейні. Починаючи із VII тис. до н.е. тут 4-34
33


проживали люди, які мали мотики, серпи та зернотерки й будувати не тільки землянки, а й прямокутні хати із печами на камінній основі а також приручали тварин. Автохтонні неолітичні племена Буго- Дністровського басейну увійшли до основи раннього Трипілля.
Якщо копнути ще глибше, то корені Трипілля треба шукати в палеолітичних стоянках України, зокрема Кирилівській (Київ), Мізині (Чернігівська область) та Межирічах (Черкаська область). В Мізині на дивовижно витонченому браслеті із кістки мамонта знайдено найдавніший у світі меандровий орнамент (XVIII тис. до н.е.), з яким споріднений трипільський орнамент та українські вишиванки й писанки. Мізинські, трипільські й українські горщики є надзвичайно схожими. Не випадковим є той факт, що найбільша кількість палеолітичних поселень знаходиться на території України. Отже, культурно-історична пам’ять українського народу сягає глибини XX тисячоліть.
Так і хочеться спитати деяких наших дослідників: чому ви шукаєте корені трипільців всюди по світу замість того, щоб шукати їх в рідній землі? Чому ви шукаєте корені трипільців у Східному Середземномор’ї, Малій Азії, Анатолії, в Фесалїї(північній Греції, де знайдено подібні поселення і мальований посуд), на Балканах? Чому ви шукаєте наше коріння у них, а не їхнє у нас? Ще треба розібратися, хто кого “колонізував” і куди спочатку прийшли “прибульці”.
До такої постановки питання прийшли деякі наші й західні дослідники. Так, Дж. Мелларт, виділяючи західні схили і долини гір Загроса на Близькому Сході як одного з центрів зародження цивілізації, пише, що в Зарзі, в горах Загроса знайдені матеріали, що дозволяють говорити про прихід носіїв цієї культури з півночі — можливо із руських (читай причорноморських.—В. Ч.) степів (Дж. Мелларт. Древнейшие цивилизации Ближнего Востока. М., 1982, стор.19; книга видана в Лондоні в 1965р.). В книзі Дж. Мелларта мова йде про X тис. до н.е. До речі, саме з цими місцями дослідники пов’язують виникнення хліборобства біля 8000 років до н.е. (“История человечества”. Москва, 2002, переклад з німецької, стор.42). На жаль, в “Истории человечества” немає навіть згадки про Трипільську культуру.
До речі, однією з гіпотез стосовно того, звідки переселилися в Месопотамію шумери, є гіпотеза про те, що прабатьківщиною шумерів були причорноморські й приазовські степи, про що, зокрема, свідчать протошумерські написи Кам’яної могили в пониззі Дніпра 34


(А.Кифишин. “Древнее святилище Каменная могила. Опыт дешифровки протошумерского архива XII—XIII тысячелетий до н.э.” К,.2001). У Древньому Шумері одна з одиниць об’єму становила 840 грам — 10 пригорщей. Малоймовірно, щоб факт спорідненості шумерської міри об’єму з трипільською був випадковим.
Найвищою у праісторичні часи була культура індоєвропейської спільноти, прабатьківщина якої — степи між Карпатами та Кавказом. Саме ця індоєвропейська спільнота відіграла вирішальну роль у формуванні хліборобства.
Одним з небагатьох, кого не засліпило “світло зі Сходу”, є В.Сафронов. Він шукає витоки цивілізації не на Близькому Сході, а на Балканах. Позитивно оцінюючи такий напрямок пошуку, не можна погодитися з твердженням В.О.Сафронова (“Индоевропейские прародины”, Горький, 1989), що БалканськаВінчабула найпершою в світі індоєвропейською цивілізацією, хоча б тому, що вона виникла на тисячоліття пізніше, ніж Трипільська цивілізація, яка виросла із буго-дністровської археологічної культури, що була однією з найперших хліборобсько-скотарських культур Європи. Отже, Східна Європа — це Стара Європа, а Західна Європа — це Нова Європа.
Народ не існує без етнографічних ознак. Етнографічні ознаки якого етносу або хоча б праетносу має Трипільська культура? В.Хвойка вважав трипільський етнос протослов’янським, що був гілкою арійського племені. Зауважу, що індоєвропейці і арійці — це один і той же етнос на різних територіях. В XIX ст. всіх індоєвропейців вчені називали арійцями. Якби В.Хвойка писав про трипільців у наш час, то він, мабуть, вжив би термін “індоєвропейці”.
В.Хвойка був переконаний, що Трипільська культура — це культура місцевого походження. Але згодом широкого вжитку набула гіпотеза про немісцеве походження Трипільської культури. Жодних переконливих доказів на користь цієї гіпотези не існує. Чи варто поправляти В.Хвойку там, де він правий? Геній схоплює суть проблеми відчуттям, навіть не маючи достатньої кількості даних.
Отже, трипільське населення було автохтонним, місцевим, жило на цій землі споконвіку, а не прийшло із Сходу (це не виключає наявності серед нього “прибульців”). Відомий дослідник Трипільської культури Т.Пассек ніколи не висловлювала думки, що “прибульці” прийшли на трипільські терени й підкорили місцеве населення. При цьому вона наголошувала на існуванні міжплемінних 2*
35


зв’язків місцевого населення із населенням Південно-Східної та Малої Азії.
В.Даниленко допускає можливість впливу іззовні (зокрема, стосовно майстерності обробітку землі), але він був тільки поштовхом для розвитку хліборобства в неолітичного населення Буго- Дністровського басейну. Цей імпульс місцеве населення отримало тоді, коли воно стало на шлях переходу від привласнюючого господарства (збирання, мисливства) до господарства відтворюючого (хліборобства, скотарства), починаючи з VII тис. до н.е.
Широкого розповсюдження набув міф про те, що демографічний вибух погнав перших хліборобів із Близького Сходу на береги Дністра та Дніпра. Про який демографічний вибух у ті далекі часи з надзвичайно низькою щільністю населення може йти мова? Якщо “демографічний вибух” погнав населення Близького Сходу на колонізацію Європи, то чому шумери згодом колонізували Месопотамію? До Шумеру на Близькому Сході не було такої масштабної, могутньої і динамічної цивілізації, як Трипільська культура. Але Трипільська культура склалася за 2 тисячі років до появи Шумеру. Розквіт Шумеру розпочався після занепаду Трипілля. Все, що було, було після Трипілля.
Міф про те, що колонізація Європи Сходом була викликана демографічним вибухом, перекочовує із видання у видання. Не вдалося уникнути цієї вади і Бодо Харенбергу, автору суперфундаментального видання “Хроника человечества” (Москва, 2000, переклад з німецької.—Мюнхен, 1994): “Колонізація Старого Світу, що розпочалася в західній частині Сходу, була викликана демографічним вибухом і розвитком торгівлі. На початку V тисячоліття до н.е. обробіток землі і пов’язана з ним духовна культура через Грецію розповсюдилася в Центральну Європу” (стор.22). Що можна сказати з цього приводу? Як могло землеробство розповсюдитися в Центральну Європу в V тис. до н.е., якщо вже в середині VI тис. до н.е. Трипільська культура спиралася на розвинене землеробство, а до цього, починаючи із VII тис. до н.е., тут проживали племена, які мали мотики, серпи та зернотерки. Ймовірно, що землеробство приблизно одночасно виникло в різних регіонах Землі, там, де росли дикі пращури культурних рослин. Висновок академіка М.І.Вавилова про наявність диких родичів культурних рослин у Передній Азії був перетворений 36


на догму, відповідно до якої тут виникли і первісні центри землеробства. Суть справи в тому, що тільки в горах змогли зберегтися ці ендеміки, а не на рівнинній території України.
Трипілля треба підняти з глибини на висоту. Наведу характерний приклад недооцінки Трипільської культури. Автор “Хроники человечества” пише: “В період неолітичної революції, що тривала біля семи тисячоліть, були закладені матеріальні й духовні основи культур Месопотамії, Єгипту, Китаю, Японії, Стародавньої Америки” (стор.17). Зверніть увагу: тут відсутня будь-яка згадка про Трипільську культуру на території України, Молдови, Румунії. Акцентуючи увагу на тому, що хліборобство виникло на Близькому Сході у VIII тис. до н.е., Бодо Харенберг зауважує: “Майже одночасно обробляти землю почали в Східній Азії, Мексиці і Перу” (стор.17). І знову відсутня згадка про Трипільську культуру, про Україну. Не помічають впритул. Автору слід було б додати: майже одночасно обробляти землю почали в Трипіллі — Кукутені.
І все-таки треба віддати належне автору “Хроники человечества”. На відміну від інших видань він згадує про Трипільську культуру: “Високим розвитком відзначалася Трипільська культура на території України, Молдови, Румунії"” (стор.23). При цьому він не наголошує на тому, що Трипільська культура сформувалася в середині VI тис. до н.е., інакше розсипалась би ортодоксальна схема, відповідно до якої на початку V тис. до н.е. хліборобство розповсюдилося з Близького Сходу в Центральну Європу.
Д.Гуменна не заперечує, що хліборобство прийшло до нас із Сходу, як культурне явище, але не вірить в “переселення звідти якихось племен із своїми мішками насіння, із коровами на налигачах, із готовою технікою домобудівництва, із керамічною піччю навіть” (Д.Гуменна. Минуле пливе в прийдешнє. Розповідь про Трипілля. Нью-Йорк, 1978, с.53).
Навіть відчайдушно сміливий у своїх висновках Ю.Шилов, категорично заперечуючи проти семітизації Трипільської культури, погоджується з гіпотезою про її близькосхідне походження (Ю.О.Шилов, Джерела витоків української етнокультури XIX тис. до н.е. — II тис. до н.е. К., 2002, с.21). Виникає запитання: хто ж тоді прийшов на територію нинішньої України, Молдови і Румунії із Близького Сходу? Там тільки шумери й хети не були семітами, бо, ймовірно, прийшли туди з Північного Причорномор’я й Приазов’я 37


(але пізніше). Чому тут, на нашій землі, не могла виникнути хліборобська культура? Чому наштовхується на глуху стіну несприйняття теза про те, що місцеве, автохтонне неолітичне населення стало на шлях відтворюючого господарства в контексті великої неолітичної революції?
Питання про витоки загальнолюдської цивілізації є проблемою планетарної актуальності, а не національної амбітності. Як свідчать новітні дослідження, індоєвропейський корінь земної цивілізації знаходиться на території сучасної України. Цей факт визнають такі авторитети світової науки, як Р.Г.Боне, П.Сікес, В.Сулліван, Р.Бергер, Р.Проч, Е.Анаті, Г.Кларк, С.Піггот. Всесвітньо відомий російський академік Б.Рибаков стверджує, що Трипільська культура була найбагатшою в Європі творами мистецтва, що вона передує появі богів “Ригведи”, грецької міфології, Зевса і Олімпійців. Трипільське мистецтво Б.Рибаков вважає ключем для світорозуміння індоєвропейців. Він стверджує, що є всі підстави вважати, що “Ригведа” зародилася на берегах Дніпра. Росіянин Б.О.Рибаков у своїй монографії “Язычество древних славян” (М., 1981) простежив традиції трипільської культури аж до Київської й Московської Русі, а українські вчені з Інституту археології НАН України не визнають автохтонності трипільської культури, заперечують належність її носіїв до індоєвропейського етносу і на цій основі вважають недоречною постановку питання про те, що українці є нащадками трипільців (принаймні, якщо не прямими, то в культурно-історичному сенсі).
Трипільська культура, по суті, була першою цивілізацією людства. Тут виникла найдавніша хліборобська цивілізація. Тут люди пекли хліб, плавили метал, будували житло, приручили бика і коня, винайшли сани і воза. На території України містяться найбільші трипільські поселення: Тальянки, Небелівка, Майданецьке, Доброводи, Вільховець. Це найбільші міста (протоміста) тогочасного світу. Вони виникли за 500—1000 років до виникнення шумерських і єгипетських міст, більш ніж за 1,5 тис. років до Вавилону.
Як правило, Трипільська культура трактується як периферійна. Задумаємося: якщо Трипільська культура в межиріччі Дністра і Дніпра була периферією близькосхідної чи балканської землеробської культури, як прийнято вважати, то чому найбільші 38


міста виникли тут, а не там? Якщо Трипілля — периферія, то де був центр? Трипілля — Кукутені в V—IV тис. до н.е. — це й був центр. У IV тис. до н.е. Трипілля було носієм найрозвиненішої цивілізації у Європі.
Навіть Д.Гуменна, книга якої є гімном Трипільській цивілізації, вважає, що Трипілля входило у масив велетенського світового хліборобського простору як його найдальша периферія. Дивно: найдальша периферія, але з найбільшими містами, із складним соціальним устроєм, з найвищим рівнем культури землеробства, з грандіозним багатством творів мистецтва, з розвинутими світоглядними та міфологічними уявленнями. Так не буває.
Трипільська цивілізація назавжди залишиться загадкою. Ії унікальність, зокрема, полягає в тому, що одна й та ж культура 3000 років розвивалась на одній і тій же території завдяки наявності сприятливих умов і постійності населення.
Основними причинами занепаду Трипільської цивілізації', ймовірно, були зміна клімату (він став більш посушливим та суворим) і падіння родючості землі внаслідок інтенсивного ведення господарства, що зумовило перехід трипільського суспільства до скотарства, що не виключало допоміжної ролі землеробства. Скотарі Північного Причорномор’я — це пізньотрипільські племена, яскраво представлені пам’ятками усатівського типу (кінець IV — початок III тис. до н.е.). Аналогічна культура була і в Румунії. Це є свідченням того, що трипільська культура не зникла, а трансформувалась в культуру з іншою формою господарства. Як переконливо доводить І.Черняков, вирішальну роль у ході історичних процесів у степовій зоні Північного Причорномор’я відіграли пізні трипільці. Він підкреслює, що в результаті переселення трипільського населення у степи Північного Причорномор’я в союзі з степовими племенами виникла усатівська культура (Черняков І.Т. Місце Трипільської культури в стародавній історії Європи.— Археологія, 3,1993).
У трипільців-усатівців уперше з’явились кургани — прообраз пірамід. Перший імпульс до європеїзації Євразії пішов від трипільців- скотарів, які з погіршенням умов для землеробства заселили степи Північного Причорномор’я. В Усатові Трипілля переступило поріг енеоліту і вступило в бронзовий вік, що був синхронним з раннім бронзовим віком Передньої Азії.
39


Після занепаду Трипільської цивілізації, на початку III тис. до н.е. її носії не зникли з нашої землі — вони передавали з покоління в покоління культуру хліборобства і взагалі культуру в широкому розумінні слова. Культура — явище безперервне. Спадкоємцями трипільської культурної традиції стали українці. В українців і хати, і вбрання, і посуд, і орнамент—трипільські. І головне: українці, як і трипільці, хлібороби. Багато змінилося культур, а хліборобська культура в Україні збереглася. Відтоді, як на цій землі з’явилися люди, снується родовід українського народу.
Питання Трипільської цивілізації — це питання походження та етнічної історії українського народу. Весь нагромаджений археологічний, етнографічний, лінгвістичний та історичний матеріал дає підстави стверджувати, що трипільське коріння українців—це не міф, а реальність. Історія починалася в Трипіллі—Кукутені, аУкраїна-Русь починалася з Трипілля. Трипільська культура—це праісторія України.
Історія завжди має продовження. Трипільці поєднували землеробство із скотарством, а в процесі занепаду Трипільської культури перейшли переважно до скотарства (суть кризи звелась до зміни форм господарства), тому вони трансформувалися і інтегрувалися в ямну культуру та культури шнурової кераміки, які представляли основну групу індоєвропейської спільноти. Тому непереконливим є аргумент, що українці не є нащадками трипільців, бо вони, мовляв, належать до індоєвропейської сім’ї, а трипільці не були індоєвропейцями. Трипільці взяли участь у формуванні індоєвропейської спільноти. Носії ямної культури та культур шнурової кераміки просунулися на захід до Подунав’я, на схід—до Поволжя і навіть до Алтаю, на південь — до Передкавказзя. Рухлива скотарська економіка, поширення колісного транспорту, тяглових тварин (бика і коня), вершництва — все це сприяло небувалому за розмахом розселенню на гігантській території від Середнього Дунаю до Алтаю. Згодом вони зайняли Центральну Азію, а в середині II тис. до н.е. під іменем аріїв вторглися до Індії та Ірану. їх священні гімни були записані у “Ригведі” та “Авесті” — найдавніших у світі книгах, які вони складали на берегах Дніпра.
40


Іван ЧЕРНЯКОВ
КОНЦЕПЦІЇ АВТОХТОННОГО, МІГРАЦІЙНОГО ПОХОДЖЕННЯ ПЛЕМЕН ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ ТА ЇХ ЗВ’ЯЗОК З ТЕОРІЄЮ ПОСТІЙНОСТІ ЗЕМЛЕРОБСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ
Кінець XIX та початок XX століть ознаменувались не тільки найважливішими відкриттями в галузі техніки і природничих наук, а й появою нових уявлень про історію людства на території Старого Світу. Яскраві сторінки історії та неперевершені зразки старожитностей античного світу і навіть Стародавнього Єгипту постали на другому плані зацікавленості досліджень вчених у цей період. Перше місце у відкриттях стародавньої історії людства посіли, перш за все, відкриття славнозвісним німецьким археологом Г.Шліманом Трої, багатих на золото Мікен, а потім міста Ієрихона в долині р. Іордану, Кноського палацу на о. Кіпр та інші. Легенди Біблії і Гомера знайшли матеріальні підтвердження у знахідках археологів. Історія Старого Світу і Європи почала швидко заглиблюватись у найдавніші часи.
На цьому фоні зміни історичних уявлень про найдавніші часи всесвітньої і європейської історії, відкриття В.Хвойкою трипільських пам’яток у 1893 р. на Кирилівській горі у Києві, а потім трипільської культури у Подніпров’ї і загалом на території України було справжньою науковою сенсацією. І перше пояснення В.Хвойки відкритих ним трипільських глиняних “площадок”, як “будинків для мертвих”, хоча дуже скоро на основі розкопок біля Ржищева виділив і землянкові житла, що стали відомими всьому науковому світу. На основі своїх спостережень В. Хвойка спробував показати їх довгий у часі розвиток і розділити трипільські пам’ятки на два етапи, які він позначав літерами “Б” та “А”, але потім їх хронологічна послідовність виявилась зовсім протилежною, тобто найранішим виявився етап “А”, а сама періодизація за допомогою літер була пізніше широко використана Т. Пассек.
Якщо найраніші трипільські пам’ятки (Б), за його думкою, почали 41


розвиватись у новокам’яному (неолітичному) періоді, то пізніші (А) зі знахідками мідних знарядь—у мідну добу. На XI Археологічному з’їзді у Києві у 1899 р. він у доповіді “Кам’яний вік Середнього Подніпров’я” трипільські пам’ятки визначив, як окрему культуру неолітичної доби, а у доповіді на XIII Археологічному з’їзді у Катеринославі у 1905 р. “Початок землеробства та бронзовий вік у Середньому Подніпров’ї” продовжив існування племен трипільської культури у бронзовому віці. Та головним висновком наукових досліджень В.Хвойки були гіпотези про місцеве споконвічне осіле землеробське населення на території Подніпров’я і всієї Правобережної України, яке він пов’язував з предками праслов’ян, що змогли на цій території пережити всі пересування інших стародавніх племен та утримати “край предків до сьогодення”. При цьому В.Хвойка вважав, що розмальована кераміка та вироби з міді були привезені у Подніпров’я з чужих країн. У висновках В.Хвойки вражає визначення на основі знахідок зернотерок, залишків злаків трипільської культури, починаючи з ранніх етапів розвитку, як культури землеробських племен. Цей висновок у подальшому був тільки підкріплений багатьма дослідниками.
Майже одначасно з утвердженням концепції автохтонного походження трипільської культури та її зв’язку з постійним землеробським населенням, зокрема українським народом, розробленої В.Хвойкою, професор Е.Штерн після розкопок трипільського поселення Петрени на території сучасної Молдови на тому ж XIII Археологічному з’їзді у Катеринославі у 1905 р. у доповіді “Догрецька культура на півдні Росії” висунув ще більш оригінальну ідею. На відміну від В.Хвойки, який за своєю основною професією був садівником, професор Е.Штерн мав фахову освіту, був не тільки професором з античної історії та археології Новоросійського університету, але й хранителем та фактичним директором Одеського археологічного музею товариства історії та старожитностей, часто відвідував всі найвідоміші розкопки пам’яток в Греції та на території всієї Європи. Його ім’я, як дослідника античних міст Північного Причорномор’я, було відоме всім європейським вченим.
Е.Штерн, познайомившись у 1901—1902 рр. з розкопками стародавніх поселень у грецьких пам’ятках Діміні та Сескло, де мальована кераміка, подібна до петренської, знаходилась нижче від 42


шару з посудом мікенської культури, не тільки підтримав концепцію В.Хвойки про автохтонне походження трипільської культури, але ще й відніс її пам’ятки у домікенський час III тис. до н. е., започаткувавши таким чином точку зору про походження самої мікенської цивілізації та наступної за нею еллінської з північних берегів Чорного моря, з території України. Правда, на відміну від В.Хвойки, він пов’язував трипільські пам’ятки не з протослов’янами, а з фракійцями. З цього приводу відомий український археолог В.Даниленко казав: “Нічого дивного в цьому немає: один був чех, а другий німець”. Е.Штерн підтримав ідею пояснення трипільських глиняних площадок В.Хвойки, як “будинків для мертвих”, порівнюючи їх з “мастабами” допіра- мідного періоду стародавнього Єгипту.
Професійний та науково-обгрунтований порівняльний аналіз мальованої кераміки трипільської культури з пам’ятками мальованої кераміки, відкритими на той час на території Польщі, Угорщини, Румунії, Греції Е.Штерн обгрунтовував як ідею про центр її виробництва на території трипільської культури, зокрема у Петренах, і це надовго стало основою для досліджень багатьох європейських учених. Відомий на той час російський археолог О.Спіцин пояснював виявлену на київських трипільських “площадках” багату та високорозвинену культуру походженням зі сходу, зокрема з території Середньої Азії у Прикаспії, де була відома вже культура Анау (Спицин, 1901).Треба зазначити, що О.Спіцин багато уваги приділив у своїх дослідженнях доказам призначення так званих трипільських глиняних площадок як житла стародавніх племен, а не “будинки мертвих”.
У 20-30-ті роки на Україні розпочався справжній бум наукових досліджень пам’яток трипільської культури, представниками якого виступили такі визначні археологи, як С.Гамченко, М.Болтенко, М.Біляшівський, К.Гадачек, М.Гімнер, М.Рудинський, М.Макаренко, Г.Чайльд, Б.Богаєвський, Л.Дінц, В.Громова, І.Підоплічко, Т.Пассек, Є.Сіцінський, Є.Кричевський, М.Макаревич, О.Ла- годовська, А.Добровольський, Я.Стемпковський, В.Гошкевич, Д.Щербаківський, М.Смішко, Т.Сулімірський, В.Доманицький, О.Кульська, Н.Зубицька, О.Кандиба (Ольжич), ІЛевицький, Ф.Вовк, Б.Латинін, М.Якимович, Л.Козловський та інші. Серед них є багато дослідників з Росії, Польщі, навіть Англії, але найбільша когорта представлена українськими археологами. Мусимо відзначити, що 43


якраз дослідження останніх надовго були викреслені з фонду використання їх у вивченні стародавньої історії України, Східної Європи і світової історії, бо більшість з цих імен належить до числа репресованих.
Але відкриті та розкопані ними трипільські пам’ятки в Коло- дистому, Немірівському городищі, Саврані, Кудринцях, Круто- бородинцях, Шипенцях, Кошиловцях, Полудні, П’янишниково, Сушківці, Томаківці, Верем’ї, Халеп ’ї, Ржищеві, Баликах, Євмінках, Іллінці, Райках, Кадіївцях, Попов-Городі, Озаринцях, Сабатинівці, Паланці, Білому Камені, Стині, Красноставці, Володимирівці, Войцехівці, Колодяжному, Бодаках, Седмірці, Городську, Червоній Горі, Білому Потоці, Комарові, Заліщиках, Усатово, Великому Куяльнику, Серезліївці, печері Вертеба, Більче Золоте та багатьох інших створили величезний фонд археологічних джерел для подальшого вивчення трипільської культури.
Хоча більшість археологів у теоретичному розумінні походження трипільської культури стала на позиції автохтонної концепції В.Хвойки, але важливими на той час були відкриття пам’яток первісного суспільства та стародавніших держав на Близькому Сході. Перш за все, дослідники стародавньої історії людства зрозуміли один з найважливіших періодів у ній — це перехід від привласнюючого мисливсько-рибальського та збиральницького забезпечення життя людини до виробляючого господарства, розвиток якого відбувався завдяки розповсюдженню двох його основних форм (землеробство та тваринництво). Цей період відомий англійський археолог Гордон Чайлд, що займався дослідженнями і трипільських пам’яток, назвав першою всесвітньою “неолітичною революцією”, яка “трансформувала людську економіку, дала людині контроль надії власним запасом їжі”. Вчені підрахували, що тільки за одне тисячоліття населення землі в цей період збільшилось у 16 разів і досягло 80 млн. чоловік.
Відкриття археологами цілої низки стародавніх пам’яток на Близькому Сході, особливо Чатал Хююка і Хаджилара в Анатолії, змусили докорінно змінити уявлення про рівень розвитку цих перших суспільств та центри перших людських цивілізацій. Тільки Близький Схід для багатьох дослідників надовго став центром найдавнішого розвитку людства, звідки розповсюдились всі найпрогресивніші форми господарства та технологічні відкриття (металообробка, 44


колісний транспорт та інше). Сам Г.Чайлд вважав трипільську культуру одною з гілок розвитку так званої “дунайської культури”, що виникла внаслідок переселення людності з Егейського басейну у Середню та Південно-Східну Європу.
В науці навіть створилося тверде упередження про те, що прогрес стародавніх культур на території Європи цілком залежав від розвитку цивілізацій Стародавнього Сходу, і чим далі була розташована від нього територія, тим відсталішими були стародавні племена, що жили там. Такого впливу не змогли не відчути на собі і українські археологи, що вивчали трипільську культуру. Навіть М.Біляшівський в одній з своїх рецензій писав, що трипільська “культура проникнула з півдня через Єгейське та Мармурове моря з берегів Малої Азії через Середземне море з Фінікії або Єгипту і в мальованій кераміці почувається більш за все вплив зі Сходу” (Археологическая летопись Южной России, т. I, 1899, с. 8). Такі погляди також яскраво позначені у дослідженнях російських археологів В. Городцова та О.Спіцина: “Високорозвинена культура київських площадок — східна, саме малоазійська” (Спицын А.А.Раскопки глиняных площадок близ Колодистого в Киевской губ. — ИАК, вып. 12).
Досить оригінальну гіпотезу щодо походження взагалі культур з мальованою керамікою, у тому числі і трипільської, висунув відомий чеський дослідник Б. Грозний, що зумів розшифрувати хетські клинописні тексти. На його думку, розповсюдження культур з мальованою керамікою від Чехії, Греції до Китаю передбачає їх загальний центр виникнення, який він пов’язував з місцем проживання одного з стародавніх європейських народів, що був культурним її розповсюджувачем (Грозный Б. Доисторические судьбы Передней Азии. — ВДИ, № 3/4,1940). Цими розповсюджувачами були “індоєвропейські тохари або якийсь інший середньо- азійський народ, який в процесі просування з якої-небудь центральної місцевості, що знаходилась можливо у Туркестані або, у всякому випадку, між Каспійським морем, Паміром та Алтаєм” розніс мальовану кераміку, а разом з нею і досягнення землеробського господарства. Це було пов’язано з розселенням у II тис. до н.е. індоєвропейських народів, які прийшли і у Північне Причорномор’я, а потім і до Центральної Європи. “Вірогідно, з півночі з Південної Росіїта України індоєвропейські хетги біля 2000 р. до н. е. проникнули
45


у Малу Азію.” (Грозный Б.Хеттские народы и языки. — В ДИ, 1938, № 2, с. 27).
В результаті досліджень трипільської культури ще в першій половині XX ст. визначались три основних напрямки походження трипільської культури: 1) автохтонне походження трипільських племен внаслідок розвитку місцевого дотрипільського населення неолітичної доби; 2) міграційне походження представників цієї культури внаслідок переселення з Малої Азії до Балкан, Подунав’я і на територію Правобережної України; 3) синкретичне походження трипільської культури з участю прийшлого та автохтонного населення. Обидва перші напрямки мали по декілька концепцій, які враховували ті чи інші аспекти зв’язків стародавнього населення Європи і Малої Азії та участі у процесах автохтонного населення України, тобто поєднання обох концепцій в одній призвело до появи третьої синкретичної концепції. Як це вдало відзначав С.Бібіков у 1953 р. перші “враховують роль середземноморських впливів у складанні трипільської культури, але шукають витоки походження її у місцевому племінному середовищі”, а другі “для утвердження своїх поглядів вдало користуються порівняльним методом, особливо у співставленні кераміки (переважно мальованого та чорнолощеного посуду), але не помічають місцевих рис, які є складовими елементами у трипільському культурно-історичному шарі”.(С.Н.Бибиков. Поселение Лука- Врублевецкая. — МИ А. 38. — М.-Л., 1953, с. 277).
Одною з капітальних праць, що підводила підсумки дослідження пам’яток трипільської культури за першу половину XX ст., було монографічне дослідження Т.Пассек “Періодизація трипільських поселень (III—II тисячоліття до н.е.)”, яке вийшло у світ у 1949 р. і було нагороджено Сталінською премією. Цей випадок є одним з найкурйозніших узагалі, а в історії радянської археології єдиним державним нагородженням за вивчення трипільської культури. Крім створення культурно-хронологічної періодизації, Т.С.Пассек вперше намагалась узагальнити погляди щодо походження трипільської культури, історичної долі племен та їх зв’язку з стародавніми етносами (Пассек Т.С.Периодизация трипольських поселений (III— І тысячелетие до н.э.). — МИА, № 10, М.- Л., 1949, с. 232—239). На думку дослідниці, “розвиток племен, формування племінних об’єднань на території Подніпров’я та Подністров’я в ту добу (за матеріалами трипільської культури) проходило на основі поєднання
4в


місцевих дотрипільських ранньонеолітичних культур у широкому районі Дунайсько-Дніпровського басейну”, яке було пов’язано з розвитком “інтенсивних культурних взаємовідносин з племенами Східного Середземномор’я та Малої Азії” (Пассек, 1949, с. 238).
При цьому Т.Пассек спиралась на розповсюджену в той час автохтонну теорію М.Марра про стадіальний розвиток мови, етнічну спільність населення Циркумпонтійського регіону в ті далекі часи. Вона вважала в основному трипільську культуру автохтонною, виниклою на базі розвитку племен ранньонеолітичної землеробської культури лінійно-стрічкової кераміки. Пережитки трипілля проявились у бронзовому віці тау передскіфський час у мегалітичних могильниках, білогрудівських пам’ятках, що стали потім культурно-територіальною базою формування слов’янських племінних об’єднань, що створили Київську Русь. Пізніше ці погляди Т.Пассек змінились під впливом результатів розкопок поселень культури Кукутені у Румунії та трипільських поселень (Флорешти) у Молдові. Встановлення більш раннього стратиграфічного положення культури Боян-Джулешти, як основи для розвитку культури Кукутені, привело її до висновку про генетичний зв’язок між раннім Трипіллям та культурою типу Боян- Джулешти, племена якої вступили у контакт на території України та Молдови з представниками місцевої неолітичної буго-дністровської культури. (Пассек Т.С. Раннеземледельческие (трипольские) племена Поднестровья. — МИА, № 84, .М., 1961).
Одною з важливих праць у вивченні трипільської культури виступає і дослідження С. Бібікова “Поселення Лука-Врублевецька на Дністрі (до історії ранніх землеробсько-скотарських племен на південному Сході Європи)”, що була надрукована окремою монографією у 1953 р., тобто через 4 роки після виходу відомої праці Т. Пассек. Сам по собі факт монографічного дослідження такої великої і важливої проблеми на матеріалах розкопок одного поселення представляв сенсацію не тільки для тих часів, а і в археологічній науці взагалі. Це підсилювалось і тим, що розкопки продовжувались лише 5 років (1945—1950 рр.), за які було розкопано всього 800 кв. м з 20.000 кв. м площі поселення, розкрито всього 7 наземних та землянкових жител, виявлені археологічні матеріали невеликої чисельності, що поступаються кількості знайдених решток в одному житлі поселення-гіганта на Уманщині. Але С.Бібіков зробив дійсно ретельний науковий морфологічний, типологічний, 47


порівняльний аналізи всіх артефактів і зумів не тільки висвітлити життя та історію цього ранньотрипільського поселення, а й багато проблем вивчення всієї культури.
Він звернув значну увагу на те, що трипільська культура виникла не шляхом довгої еволюції, а в результаті раптової появи найбільш яскравих елементів у господарстві, домобудівництві, гончарному виробництві, обробці металу. В його дослідженні відкинута ідея Т.Пассек про розвиток трипільської культури з пам’яток лінійно- стрічкової кераміки і розвинута гіпотеза про переселення на південний схід Європи через Балкани племен, що принесли нові типи господарства і тим зумовили докорінний злам місцевого мисливського населення, з яким вони змішались. Результатом цього і були ті відмінності трипільської культури від інших у господарстві, домобудівництві, матеріальній культурі, побуті та ідеології. С.Бібіков, відстоюючи синкретичне походження трипільської культури, у примітках все ж пише про те, що “вплив культури прийшлих племен на культуру місцевих племен” міг відбуватись не з причини змішування населення, а в результаті обміну, торгівлі, запозичень господарчого та культурно-релігійного змісту. С.Бібіков між тим не зміг у своєму дослідженні не відповісти на хвилююче з початку XX ст. запитання для вчених про відношення трипільської культури до етногенезу слов’ян. На його думку, “доживання деяких елементів релігійних уявлень та обрядів трипільців впритул до сучасності” розповсюджено у слов’янських культурах (культ родючості). Ці “риси схожості відчуваються за допомогою археологічного та етнографічного матеріалів і представляють той шлях, який не можна обминути при вирішенні питання етногенезу слов’ян” (Бибиков, 1953, с. 287).
У своїх висновках про міграційне походження трипільської культури радянські археологи, у тому числі і С.Бібіков, спиралися не тільки на чисто формально науковий порівняльний аналіз, але й на вчення К.Маркса та Ф.Енгельса “про вимушену еміграцію”, “тиск надмірного населення на продуктивні сили”, який “змушував здійснювати ті повні пригод великі переселення, які поклали початок створенню народів стародавньої та сучасної Європи” (Маркс, Энгельс. Об Англии. Вынужденная эмиграция. М., 1952, с. 333).
Ще одною з генеральних праць про походження трипільської культури представляється дослідження В.Даниленка, основні 48


положення якого опубліковані^ 1974 р. в книзі “Енеоліт України. Етноісторичне дослідження”. Його дослідження відрізняється від інших широким аналізом не тільки чисто археологічних джерел, а й порівняльного мовознавства та історико-культурного етногенезу індоєвропейських народів. Він ще у 1946 р. висунув ідею про розвиток трипільської культури на основі місцевих неолітичних культур України, головною з яких була Буго-Дністровська.
Пізніше він обгрунтував не тільки процес складання трипільської культури на місцевій основі, але виникнення її західного та східного ареалів, які відрізнялись між собою особливостями розвитку та наявністю елементів балкано-дунайських та центральноєвропейських культур, субстратів Буго-Дністровської культури. Остання виникла на кордоні двох напрямків розвитку господарства того часу: східного, мисливсько-скотарського у районі між Каспійським морем та Дніпром, західного, землеробського від Малої Азії, Східного Середземномор'я до Балкан і Дунаю. Одною з головних наукових ідей В.Даниленка була гіпотеза про існування особливого поворотного періоду чи навіть моменту в етноісторичному розвитку ПівденноїЄвропи та особливій Азово-Чорноморській лінії розвитку степового енеоліту. Поворотний момент в етноісторії він пов’язував з появою вершництва у Каспійсько-Прикавказьких степах, розповсюдженням кінних номадів на захід від Дніпра та на територію енеолітичних землеробських культур (у тому числі трипільської") Південної і Центральної Європи. Трипільські землеробські племена він вважав “ядром індоєвропейського ареалу, що стала основою для формування народів kentum-ной групи індоєвропейців”. Цей світ землеробських індоєвропейських племен, за його поясненням, був порушений в результаті міграції зі сходу східноєвропейських скотарських племен, які приручили коня.
Остання гіпотеза В.Даниленка була широко використана багатьма радянськими археологами, зокрема М.Мерпертом, європейськими дослідниками енеоліту, американською дослідницею проблем історії індоєвропейців М.Гімбутас. Останній належить численна серія опублікованих статей та монографій, де вона побудувала гіпотезу про історію “Старої (давньої") доісторичної, енеолітичної доіндоєвропейської Європи”, в якій був розвинений матріархат”. До цієї “Старої Європи” належала і Трипільська культура на території України. У IV—III тис. до н. е. на цю “Стару
49


Європу” подібно ордам гуннів Атілли чи монголів Чингізхана напали з Прикаспійських та східнопричорноморських степів племена “курганної культури”, під якими виступають всі культурні утворення від ямної до катакомбної культур. Ці племена курганної культури степів, на її думку, і представляли найдавніших індоєвропейців. Вікінги IV—III тис. спочатку зруйнували трипільську цивілізацію на території України, а потім і всі енеолітичні культури Балкан, Подунав’я, Середземномор’я, навіть Малої Азії. Так розпочалось розселення індоєвропейців. “Жахливі гіганти з північночорно- морських степів”, неурбаністські племена, пастухи і вершники зруйнували ’’Стару Європу”, яка почала з цього часу свою нову історію.
Треба зазначити, що М.Гімбутас багато в чому перевернула гіпотезу В.Даниленка. В її історичній інтерпретації археологічних джерел знайшла яскраве відображення так звана теорія “прохідного двору” території південно-руських степів, території України між Азією і Європою, що була поширена серед істориків XIX ст. Дійсно, вони спирались на такі історичні факти переселення у степову зону України азійських племен, які створювали тут базу для подальших походів на Європу та Східне Середземномор’я. Історики свій список таких племен починали з кіммерійців, скіфів, сарматів, а потім гунів, численних тюркських племен, аланів, хазар, угорців, печенігів, половців, татаро-монголів, кримських татар, турків та ін. Все це, дійсно, відбувалось в історії. Але як раз найчисленніші походи середньовічної історії, руйнації на території України мають незаперечні докази того, що, незважаючи на це, землеробське постійне населення на території України все ж залишилося і живе й досі.
Численні дослідження румунських вчених (І.Нестор, М.Петрес- ку-Димбовіца, О.Александреску, Є.Комша, В.Думитреску, С.Ма- ринеску-Билку та інші) пам’яток культури Боян, Кукутені в тій чи іншій мірі мали відношення і до вивчення походження трипільської культури. В їх працях виникла досить стійка позиція до включення Трипільської культури у загальний культурний комплекс Трипілля- Кукутені. Ці положення досить активно були залучені до української археології після досліджень ранньотрипільського поселення Бернашівка на Дністрі В.Збеновичем, який виступив проти положень В.Даниленка про автохтонне походження трипільської культури і 50


цілковитий її зв’язок з культурою Кукутені. Свої теоретичні міркування він виклав у своєму монографічному дослідженні “Поселення Бернашівка на Дністрі”, що вийшло у 1980 р. Назву “Трипілля-Кукутені” було закріплено у монографічному дослідженні К.Черниш у спеціальному випуску “Енеоліт СРСР”, надрукованому у Москві в 1982 р. Звідти воно увійшло і в багато назв робіт українських археологів.
Таким чином, ми оглянули тільки деякі найбільш важливі дослідження археологів, пов’язані з автохтонним чи міграційним визначенням походження трипільської культури на теренах України. Теорії міграцій і походження багатьох стародавніх культур були досить розповсюдженими у першій половині XX ст., особливо у 50-ті роки. На противагу їм, тим паче, що більшість з них відстоювалась західними археологами, у радянській історичній археології з40—60-х років набули поширення теорії автохтонізму. З точки зору чисто формальної історії, мабуть, не має значення для історії народу його автохтонне чи міграційне походження на тій чи іншій території. На території Європи і Азії більшість народів не раз міняли свої місця проживання і навряд чи можна вважати обділеними угорців, які прийшли на Дунайську рівнину з Уралу у IX ст. Вони святкують навіть окремо день знаходження Другої Батьківщини. Що стосується України, то історія розпорядилась зовсім іншим чином і тому дослідження походження пам’яток трипільської культури набуває великого значення.
У цьому відношенні важливим було дослідження академіка Б.Рибакова, що тривалий час очолював Інститут археології АН СРСР у Москві, про історію язичества у стародавніх слов’ян в окремо виданій монографії “Язычество древних славян” (Москва, 1981). Він звернув особливу увагу на значну за часом глибину пам’яті народу, вбачаючи у міфах, обрядах, мистецтві слов’янського язичества коріння походження деяких елементів, як відголосків мисливських вірувань з часів кам’яної доби, золотого віку енеолітичної доби стародавніх землеробів, зокрема племен трипільської культури на Україні. За його основною думкою, протягом тисячоліть основне населення на території Східної Європи не змінювалось, а постійно проживало на одному і тому ж місці, зберігаючи дуже давні за хронологією елементи своєї ідеології.
Певне відношення до походження слов’ян мають наукові концепції і виникнення трипільської культури. Так, гіпотеза про 51


проникнення племен культури Кукутені з території Нижнього Подунав’я з-за Прута на українські землі збігається з “дунайською” концепцією П.Шафарика та О.Трубачова про прабатьківщину слов’ян на Дунаї, про яку писав ще літописець Нестор. З концепцією східноєвропейського походження Трипілля до якоїсь міри прив’язана віслодніпровськаетногенетична концепція розселення стародавніх слов’ян, яка бере витоки у таких стародавніх авторів, як Пліній Старший, Тацит, Йордан, Птоломей. Вона була розвинута О.Шах- матовим, Л.Нідерле, В.Петровим, а потім і В.Бараном, Д.Козаком, Р.Терпіловським. Дещо по іншому вона розроблена Ю.Костшев- ським, М.Рудницьким, В.Сєдовим з обмеженням території походження слов’ян між Одером та Віслою. Азійське походження українців знаходить деякі паралелі приходу трипільців зі сходу (Середньої Азії) в концепції О.Пріцака.
Якщо проблема зв’язку у походженні слов’янства з давніми племенами Східної Європи, у тому числі і трипільської культури, набула широкого поширення, то виникнення теорії особливої самобутності походження українців, не пов’язаної зі всім слов’янським світом, може вважатись особливим напрямком в теорії етногенезу. Ця теорія була обгрунтована наприкінці XIX ст. Я.Пастернаком, який вважав, що самобутня культура українського хліборобського населення зародилась незалежно від усіх слов’ян на основі розвитку землеробської трипільської культури на Україні. Подальший розвиток трипільського населення він пов’язував з неврами Волині скіфського часу, антами перших століть нашої ери, Київською Руссю.
Ця теорія безперервного розвитку українського населення протягом багатьох тисячоліть на теренах Південно-Східної Європи найбільше збігається з концепцією автохтонності українців М.Грушевського, який починав його з часів пізньої доби палеоліту. На його думку, не було ніколи одної колиски у походженні з українцями у білорусів та росіян, що мали свої окремі старовинні коріння (М.С.Грушевський. Історія України-Руси. Т. 1. — К., 1991, с. 177). Мабуть, головним у концепції М.Грушевського було чисто теоретичне питання про те, що розглядає історія: державу чи народ? Його послідовник М.Брайчевський вважав історію як науку про розвиток народу, а не тільки держави. Він розробив періодизацію розвитку українського народу, перший період якого він пов’язував 52


з племенами трипільської культури, другий — з землеробськими племенами Скіфії, третій — з черняхівською землеробською культурою початку І тис. н. е., коли створюється Антська держава (V період). На його думку, наступний VI період пов’язаний з загибеллю черняхівської культури, захопленням Південної України гунно-болгарськими племенами. У VII періоді з піднесенням Хозарського каганату проходить роздрібненість племен, що відображено у виявлених багатьох археологічних культурах (пастирська, волинцевська, салтівська, ранньоруськата інші). У VIII періоді частина слов’янських племен потрапляє під владу Хозарії. Оформлення давньоруської культури відбувається у IX періоді IX ст. X період характеризується ним, як період розквіту давньоруської держави — Київської Русі. Така детальна періодизація історії розвитку українського етносу у давнину була пов’язана з поглядами М.Брайчевського на археологічні культури, як матеріальні прояви історії окремих етносів.
Хоча теорія “єдиної колиски” трьох братніх народів майже ніколи не суперечила концепції походження їх від землеробського населення трипільської культури на Україні, але ідеї Я. Пастернака та М.Грушевського здобули наголос у дослідженнях істориків XX ст., зокрема у книзі М.Чубатого “Княжа Русь-Україна та виникнення трьох східнослов’янських націй”, що вийшла у 60-х роках минулого століття у Нью-Йорку. Далі цю етногенетичну теорію походження українців розвинув Я.Дашкевич, який у дослідженні вводить такі нові поняття, як “етнос-нація” та умовні символи для інших східнослов’янських народів (новгород-псковська, російська, білоруська). На його думку, вже в VII—X ст. ст. після організації Хазарського каганату та приходу норманів з українського етносу складається нація, яка утворює свою державу Київську Русь, де вона стає панівною. Взагалі, історія більшості європейських народів, у тому числі і слов’янських, веде у глибину тисячоліть, коли вони складали одну індо-європейську сім’ю, тобто вони вийшли з одної колиски.
У зв’язку з цим хотів би висвітлити деякі питання, пов’язані з “політизмом” в історії та археології, які в останній час набули певних акцентів і мають деякий вплив і на розвиток археологічної науки взагалі. Звернення до давньої історії, її пам’яток, мабуть, є природною властивістю людини. Згадаймо боротьбу греків проти навали персів 53


у У ст. до н. е., коли греки звернулись до своєї історії, доводячи зверхність і давність своїх пам’яток і політичних інституцій, богів. Ренесанс у середньовічній Європі був забезпечений великим інтересом до старожитностей античного світу. Патріотизм російської армії і Росії у боротьбі з Наполеоном у 1812 р. був забезпечений гордістю за свою історію. Б.Хмельницький у визвольній війні українського народу у 1648—1654 рр. завжди звертався до славетної історії України, нагадуючи про незабутні діяння київських князів і величність історії козацтва. Але в історії були випадки і негативного впливу звертання до історії, особливо, коли вона виявлялась досить перекрученою і неоміфологізованою. Яскравий приклад цьому може дати звертання Гітлера до індоєвропейської історії, виділення окремої арійської нації, культу тевтонського племені та інше.
Тож і сучасні деякі звертання до історії Трипілля, не підтверджені серйозними науковими розробками, навряд чи можуть принести користь у становленні України, як європейської держави, а тільки викликати зневагу до науково не вивірених гіпотез, що зовсім відкидають встановлені факти світової історії. Політизм у дослідженнях археологів завжди накладав досить значні зміни у створенні концепцій. Так Т.Пассек у 1949 р. змушена була враховувати поширену тоді яфетичну теорію М.Марра, а С.Бібіков використав вихід праці Й.Сталіна “Про діалектичний та історичний матеріалізм”, його виступ проти мовної теорії М.Марра. Тільки це надало йому можливість виступити проти Т.Пассек, що не так давно отримала за свою роботу Сталінську премію, про яку злі язики археологів пізніше казали, що премія була видана за арешт академіка М.Вавілова в археологічній трипільській експедиції Т.Пассек у Західній Україні перед війною.
Я можу про це говорити ще й тому, що моя наукова біографія склалася так, що мені була надана можливість безпосередньо спілкуватися з різними поколіннями трипіллязнавців, у тому числі і з більшістю сучасних дослідників Трипільської культури. Я працював у польових експедиціях з М.Болтенко, Т.Пассек, С.Бібіковим, В.Даниленком, К.Черниш, В.Маркевичем, М.Гераси- мовим, М.Шмаглієм, Е.Патоковою, В.Збеновичем, В.Тітовим, Т.Поповою, В.Массоном, Г.Коробковою, особисто був знайомий з Т.Сулімірським, М.Петреску-Димбовіца, Є.Комша, Б.Латиніним, 54


М.Артамоновим, Ю.Захаруком, М.Пелищишиним, листувався з М.Гімбутас, Д.Гуменною та іншими. Це дало можливість скласти мені не тільки книжкові, а й чисто людські уявлення про створення концепцій про трипільську культуру, умови їх подальшої розробки.
Походження народу, безумовно, є одною з найскладніших наукових проблем не тільки загальної історії, археології, етнографії, антропології, а й сучасної політики, визначення свого місця серед інших народів, проявом національної самосвідомості, духу і культури нації, сталістю і міцністю держави. Це є найважливішим і для розвитку сучасної України як європейської держави, яка стала самостійною і незалежною недавно, а свою історію починає з найдавніших глибин європейської і світової історії. В цьому, певна річ, є окреме протиріччя. Воно пов’язано не тільки з недостатніми науковими розробками, довгим підпорядкуванням української науки інтересам інших народів, а й значною величчю тисячоліть історії України, що змогла завдяки цьому стати в наш час незалежною великою державою світу. Україна має не тільки важливе геополі- тичне значення у цьому світі завдяки своєму географічному і політичному значенню, а й завдяки своїй яскравій історії, що сягає далеких глибин часу.
55


Олена ЯКУБЕНКО
ТРИПІЛЬСЬКА КОЛЕКЦІЯ ВІКЕНТІЯ ХВОЙКИ У ЗІБРАННІ НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ: ЗБЕРІГАННЯ, ВИВЧЕННЯ
ТА ВИКОРИСТАННЯ
Трипільська колекція з Середньої Наддніпрянщини, що носить ім’я Вікентія Хвойки, посідає в археологічному зібранні Національного музею історії України одне з чільних місць. Колекцію складають матеріали розкопок, здійснених В.В.Хвойкою на кошти меценатів (родин Ханенків, Терещенків) у 90-і рр. XIX та на початку XX ст. на Київщині.
Перші пам’ятки цієї яскравої давньоземлеробської культури мідної доби В.В.Хвойка виявив 1893 р. на Кирилівських висотах над Подолом у Києві (а саме — в садибі Світославського), а в наступні роки дослідив ряд поселень у колишньому Київському повіті Київської губернії біля містечка Трипілля, сіл Халеп’я, Верем’я, Щербанівка, Жуківці, Станки та інших (Хвойка В.В., 1901, с.768— 812; 1904, с.1—25; 1909, с.291—309; 1913, с. 18—20).
Про результати своїх археологічних досліджень поселень культури “мальованої кераміки” В.В.Хвойка зробив доповідь на XI Археологічному з’їзді, що відбувся у Києві 1899 р. (Хвойка В.В., 1901, с.768-812). Відкриту до з’їзду виставку було розміщено у незавершеній будівлі Київського міського музею старожитностей та мистецтв, одним з наступників якого є нинішній Національний музей історії України (НМІУ). Ця виставка фактично започаткувала першу музейну експозицію, на якій демонструвалися колекції з розкопок В.В.Хвойки. Її було побудовано за прогресивним на той час систематичним методом, коли предмети подавалися за хронологічним принципом. Окремо в кінці експозиції неоліту (за тогочасною хронологією) було виділено нововідкриту землеробську культуру, яка з часом отримала назву трипільської. Посуд, знаряддя праці, статуетки людей та тварин групувалися за ознакою належності до колекції збирача-мецената, наприклад: “Пожерт- 56


вование Е.М.Терещенко; Н.А.Терещенко; В.Н. и Б.И.Ханенко” (каталоги археологічних виставок, пізніше — музею за 1897,1900, 1902,1913 рр.).
Археологічні експонати цієї виставки було записано до першої інвентарної книги музею (“Рукописный каталог Археологического отдела Киевского городского музея древностей и искусств”), розпочатої ще 1897 р., рукою самого В.В.Хвойки, який був першим завідувачем і хранителем археологічного відділу музею. Він робив записи до 1914 р., майже до останього свого дня (с. 1—480 згаданого Рукописного каталога). Отже, В.В.Хвойка не тільки першовідкривач трипільської культури і дослідник відкритих ним пам’яток, а й перший музейний хранитель здобутих артефактів, перший експозиціонер виставки, перший її екскурсовод. Ним же було започатковано три основні напрямки музейної роботи.
Трипільська колекція В.В.Хвойки з Середньої Наддніпрянщини лишається однією з найбільш представницьких в Україні. Вона нараховує понад 2.000 одиниць зберігання: близько 300 цілих форм різноманітного посуду й більш ніж 1500 в уламках, понад 170 одиниць антропоморфної та зооморфної пластики, знаряддя з першого металу — міді, каменю, кістки та кераміки. Колекція й до сьогодні не втрачає своєї наукової значущості; до неї постійно звертаються дослідники. Було підраховано, що на основі або з використанням її матеріалів написано понад 200 наукових праць (Шовкопляс Г.М. 2000, с. 16).
Серед багатьох знаних імен назвімо перш за все В.Є.Козловську, яка була спадкоємницею В.Хвойки у музеї, а з 1914 р. і до кінця 1930-х рр. очолювала археологічний відділ та продовжувала записувати до інвентарних книг музейні предмети, в тому числі і з розкопок самого В.Хвойки, котрі він не встиг описати. Вона перша здійснила й археологічні експедиції на Київщині у 1920-х рр., досліджуючи поселення, відкриті В.Хвойкою, поповнила музейну археологічну збірку матеріалами з поселень біля Берем’я, Баликів, Жуківців (1926, с. 139—164; 1926а с.51—53; 1927, с.40—44). М.О.Макаренко в ці ж роки досліджував поселення в урочищах Жолудівка та Грушова поблизу Халеп’я (1926, с. 33—50; 1927, РІ. 37, 41—43). Згадаймо також П.П.Курінного (1926, с.67—96), Т.С.Пассек (1935; 1949, с.184—186.), В.М.Даниленка (1953, с.81— 83; 1999, с.9—65), Б.О.Рибакова (1965, с.24—47; 1965а, с. 13—33; 1981, с. 161—212), М.Гімбутас (1996, S. 101, Abb. 165,3), С.М.Бібікова 57


(1964, с. 131—136; 1989, с.6—11), Т.Г.Мовшу (1971, с. 165—171; 1985, с.220—223; 2000, с.40—51), К.К.Черниш (1982, с.277,288,294,301— 304), 1.Т.Чернякова(1999, с.76—77)О.В.Цвек(1999, с.36), В.О.Круца (1977, с.З—9) — на жаль, немає змоги згадати всіх. Мабуть, немає жодного трипіллязнавця, хто б не звертався до надбань В.Хвойки безпосередньо чи опосередковано, включаючи автора (Якубенко О.О., 1994, с.35-37; 1998,с.54,рис.22; 1999, с.78-80; 2000, с. 125-148). Зображення людини на розписній посудині з розкопок В.Хвойки з-під Ржищева вміщено в Історії українського мистецтва (1966, Т.І, с.32).
Сучасне зберігання музейних предметів має передумовою державний облік: первинний — по Головній книзі вступу та інвентаризацію — запис до інвентарних книг окремої групи зберігання з відповідним шифром. Крім того, є колекційні списки, на окремі предмети—уніфіковані наукові паспорти, котрі складають переважно зберігані для введення у комп’ютерну базу даних. В обробці нових надходжень, інвентаризації обов’язково передує наукова атрибуція колекції: за групами матеріалу, формами, типами, орнаментацією посуду, а також поділ предметів за станом та ступенем інформативності на 2 фонди—основний та науково-допоміжний.
Щодо старих музейних фондів, до яких належить і збірка з розкопок В.Хвойки, то тут справа дещо складніша. Як уже згадувалось, їх записував до інвентарних книг (нині—архівних) наприкінці XIX — початку XX ст. сам В.Хвойка. Загальновідомо, що війни та революції не сприяють збереженню історичних цінностей. Постраждала в цьому відношенні й трипільська колекція В.Хвойки: значна кількість речей, що їх подано у його публікаціях цілими, у нинішній колекції представлено в уламках або й окремими фрагментами. Крім того, внаслідок кількох реорганізацій, котрі пережив музей, втрати частини довоєнної документації і самих музейних експонатів, появи нових музейних інструкцій тощо, колекції з 1948 р. — часу повернення їх з евакуації до музею — було записано до нових інвентарних книг. На жаль, окрім втрачених предметів, багато було розбито, чи перебувало в уламках, котрі були переплутані, або знаходились після повернення з “полону” в різних ящиках. Науковці музею повоєнної доби, серед них—Т.Г.Мовша, яка була відповідальною за колекції доби каменю- бронзи з 1952 по 1977 рр., здійснили величезну роботу з розбору і визначення цих повернених матеріалів та новоїїх інвентаризації. Через надзвичайно стислі строки та великий обсяг робіт залишалось обмаль
58


Рис. 1-6.
Біноклевиді посудини з розкопок В. В.Хвойки на Київщині.
59


часу для детального розбору колекцій, через що багато уламків керамічного посуду було записано під окремими номерами. На щастя, колекція В.Хвойки включає багато цілих форм. Але більшу частину фрагментованої кераміки довелось розбирати в останні десятиріччя автору (як хранителю цієї групи з 1980 р.) під час звірок та впорядкування колекції, наслідком яких постали великі списки на виключення номерів фрагментів, котрі склалися в один предмет, наприклад, посудину. Таким чином, трипільська колекція В.Хвойки під номером аі 10, що включала 2370 одиниць зберігання згідно з колекційним списком, внаслідок виключення з документації номерів, зібраних в один предмет уламків, зменшилася на 362 одиниці. Нещодавно завдяки черговій звірці та остаточному розбору кераміки, на цю колекцію підготовлено списки на виключення ще 213-ти “склеєних” номерів. Отже, хоча колекція кількісно ніби зменшилась більш як на 500 од., проте якісно значно поліпшилась. Наведемо конкретні приклади.
Серед виділених В.Хвойкою груп посуду є “двойные биноклеобразные сосуды”, з котрих ним описано три (1901, С.805, Табл, XXVI, 17, 18, 21). Посудини відреставровано (можливо, самим В.Хвойкою). З трьох зображених тут “біноклів” дійшов до нашого часу цілим лише один (рис. 1). На початок 1970-х рр. це була єдина відреставрована біноклевида посудина, а на сьогодні їх уже чотири.
Розгляньмо докладно згадані біноклевиді посудини. Вони виготовлені з глини, що містить домішок піску та білих включень, після випалу — рудого або темно-жовтого кольору. Всі “біноклі” (рис. 1—5) подібні за формою, кожен складається з двох порожніх розтрубів, циліндричних у своїй середній частині та конічно розширених догори й донизу. Розтруби з’єднані між собою трьома перемичками: дугастою верхньою, середньою ромбовидною та пласкою горизонтальною нижньою, зокрема нижня перемичка “зрощена” з середньою в одне ціле за допомогою стрижневого відростка, овального в поперечному перерізі, своєрідною “ніжкою”. Таким чином середня перемичка перетворюється в стилізовану антропоморфну фігуру, котра “стоїть” чи “виростає” з нижньої перемички та пов’язує в одне ціле обидві “бездонні” посудини. Спільним для всіх є оздоблення прокресленими стрічками з паралельних горизонтальних жолобків, котрі охоплюють розтруби, 60


га ямками, нанесеними штампом. Відрізняються “біноклі" переважно конфігурацією та декором перемичок.
Перша біноклевида посудина—з давньою реставрацією—(рис. 1) оздоблена чотирма пласкими рядами на кожному розтрубі (з 3-4- 9-5 паралельних жолобків у поясі, рахуючи знизу), та вертикальними рядками круглих ямок між ними (2-3-4). Верхня перемичка дугаста, на ній згори — два перехрещені ряди ямок (по 7 у кожному). На ніжці середньої перемички розміщено 5 ямок; на ромбовидній площині — стрічки з жолобків сходяться під кутом, спрямованим угору. Край вінець розтрубів та верхній край середньої перемички оздоблено поперечними насічками. Висота — 222 мм, ширина максимальна — 290 мм, діаметр вінець розтрубів — 130 мм., інв. № аі 10/931. Опубліковано В.Хвойкою (1901, Табл. XXVI, 21), а також—у музейному фотопутівнику (Полупанова И.М., 1980, фото нас. 14). Експонується на виставці “ДивосвітТрипілля”.
Друга біноклевида посудина має значні випади розтрубів. За графічною реконструкцією відреставрована 1983 р. в майстерні музею (рис 2). Зовні на розтрубах — по чотири пояси; (з 4-5-6-6 жолобків на одному та з 2-7-6-5 — на другому). Верхня перемичка дугаста, згори сплощена, по центру має округлу заглибину з вертикальним наскрізним отвором посередині, облямованим 15-ма радіальними насічками, такими ж поперечними насічками оздоблено краї перемички. По центру середньої перемички — круглий отвір, навколо нього — сім ямок; одна — вгорі під трикутним виступом, по три — з кожного боку, вздовж середніх частин розтрубів, та три—на “ніжці”. Поверхню вкрито жовтим ангобом, досить тонким, що зберігся місцями. Висота— 188 мм, ширина по низу—265 мм, діаметр вінець розтрубів — 115 мм., інв. № аі 10/1575, опубліковано в музейному буклеті (1999, 2.7) та альбомі (2001, с. 15,16.2). Експонується на виставці “Дивосвіт Трипілля”.
Третю біноклевидну посудину було зібрано з 16 уламків, котрі значились під п’ятьма інвентарними номерами; за графічною реконструкцією відреставровано 1994 р. в майстерні НМІУ (рис. 3-4). Має на розтрубах по три пояси з паралельних жолобків: по 5 згори й знизу та по 10 посередині; у проміжках між стрічками — парні місяцевидні ямки (по вертикалі). Середню перемичку оздоблено обабіч такими ж ямками: два горизонтальні рядки перетинаються по вісі вертикальним. Дрібні поперечні насічки — 61


по вінцях розтрубів, краях верхньої перемички і по периметру середньої. На верхній перемичці згори — 7 поперечних нарізок. Висота—210 мм, ширина максимальна — 280 мм, діаметр нижніх розтрубів — 130 мм., інв. № аі 10/2314. Найближчий аналог — в публікації В.Хвойки (1901, Табл. XXVI, 18). Публікується вперше. Експонувалася на виставці до 100-річчя НМІУ.
Четверту біноклевиду посудину зібрано з 12 уламків, котрі значились під трьома інвентарними номерами (рис. 5). Передана на реставрацію (за графічною реконструкцією, з відновленням середньої перемички) до Національного науково-дослідного реставраційного центру України 2002 р. Зовнішня поверхня розтрубів оздоблена 3-ма горизонтальними пасками (від 7 до 10 паралельних жолобків); в основі розтрубів — по 4 вертикальні відрізки стрічок з паралельних жолобків (9-11), симетрично розміщених по обводу (в плані — хрестоподібне). По верхніх краях розтрубів та верхньої перемички — поперечні насічки. Зберігся відросток, котрий сполучав нижню перемичку з середньою, на ньому — 2 ямки. Середню перемичку реконструйовано. Вона, згідно з аналогами, мала ромбовидне завершення, оздоблене жолобками у вигляді вписаних кутів та ще однієї ямки внизу. Висота загальна — 200 мм, висота розтруба— 160 мм, ширина по низу — 295 мм, діаметр нижньої частини розтруба— 130 мм., інв. № аі 10/2120. Близький аналог, що походить з Верем’я, відомий у науковій літературі (МовшаТ.Г., 1971, с. 174, рис. 46,6; Черныш Е.К., 1982, с.288, Табл. LXX, 21). Але в музейній колекції він, на жаль, відсутній. Публікується в реконструкції, вперше.
Ключем до розуміння середніх перемичок цього типу як антропоморфних фігур стала хрестовидна перемичка від біноклевидої посудини з Щербанівки, котру першим опублікував і визначив як антропоморфну сам В.Хвойка (1901, С.759, Табл. ХХП, 2). Її опубліковано у двох проекціях Т.Г.Мовшею (1969, С.ЗО, рис. 10)., її докладно описав Б.О.Рибаков (1981, С.187—188), а також інші дослідники розглядали в контексті антропоморфної пластики (Пассек Т.С., 1949,рис. 34; Погожева А.П., 1983, С.62, рис. 13,13;БурдоН.Б., 2000, С.141, Табл. З, 2). Повторюємо її зображення, за Т.Г.Мовшею (див. рис. 6) та подаємо опис. Поверхня перемички сіро-коричневого кольору, згладжена, оздоблена прокресленими лініями і наколами. Висота — 80 мм, ширина — 60 мм., інв. № аі 10/1418а. Хрестовида 62


перемичка передає дуже схематичне зображення жіночої постаті. На місці голови — верхній роздвоєний кінець “хреста”. На роздвоєних кінцях горизонтальних відростків—наскрізні проколи, в центрі—два невеликих наліпи, якими позначені груди, їх обведено подвійною лінією підромбовидих обрисів, між грудьми —4 наколи, розміщені ромбом. Спереду на ніжку опускається вертикальний ряд з 12 наколів, нижню її частину оздоблено розімкненим спереду поясом з 5 горизонтальних ліній, котрі ззаду звисають вниз кутом, утворюючи “ялинку” з піднятими гілками. Позаду в перехресті—складна фігура, що має вигляд високого трикутника по центру із вписаним меншим облямованого з боків 2-3- ма оберненими вершинами всередину трикутничками, розміщеними півколом. (Т.Г.Мовша вбачала в них зображення крил (1969, с.27). Якщо розвинути цей образ богині у вигляді жінки-птаха, пов'язаний як з небесною сферою—краплі вологи, що стікають від грудей, напоюючи землю, за Б.О.Рибаковим (1981, с.186—188), так і з земною — зображення “древа”, що росте, за В.М.Даниленком (1999, с.22, примітка), то прийдемо до глибшого розуміння решти антропоморфних перемичок, і біноклевидих посудин в цілому.
Описані біноклевидні посудини належать до культових, пов’язаних із землеробською магією викликання дощу та обрядами напування землі. Вичерпний аналіз семантики “біноклів” міститься в працях багатьох дослідників, насамперед—Б.О.Рибакова(1965:1965а: 1981) та В.М.Даниленка (1999), що позбавляє нас від необхідності заглиблення в цю тему. Стрічки із жолобків, що оперізують розтруби, мають символізувати воду та водно-сонячних драконів; ямки між ними — краплі води. Сонячно-місячна календарна символіка відтворена у вигляді отворів на верхній та середній перемичках (Рис. 2); числах “7”, що повторюються: хрестовидо розміщені 7x7 ямок (Рис. 1) та 7 нарізок (Рис. 3) на верхніх перемичках. Ймовірно, має смислове значення кількість жолобків у стрічкових поясах тощо. Але це вже тема окремого дослідження.
Розгляньмо ще один приклад роботи з упорядкування та покращення стану колекції. Описану нижче посудину грушовидої форми нами було зібрано з ЗО уламків, котрі значились під 16-ма інвентарними номерами. Під час наукового розбору колекції 1984 р. ці фрагменти було ідентифіковано як належні одній посудині, підібрані один до одного, в результаті — отримано повний профіль, що становить близько двох третин посудини. Далі було зроблено 63


графічну реконструкцію: підраховано розміри та відновлено схем} орнаменту. Після цього було поставлено завдання для реставратора (а оскільки воно включало відновлення заглибленого орнаменту на догіпсованих частинах, то автору довелося після відновлення форми реставратором власноручно олівцем намалювати по гіпсу) - реставрація 1986 р. майстернею музею. Таким чином єдина велика посудина “культури А” посіла своє місце на подіумі експозиції виставки “Дивосвіт Трипілля”.
Це грушовида посудина типу безшийних: верхня її половина формою наближена до кулястої, в плані — чотирикутна, нижня— конічно звужена до плаского дна. Поверхню ретельно розгладжено (наявні сліди жовтогарячого ангобу) і оздоблено заглибленим орнаментом у вигляді стрічок, заповнених вздовжними або поперечними жолобками, інкрустованими білою пастою. Плічка мають чотири симетрично розміщені виступи-опуклини, в центрі кожної знаходиться ямка, навколо якої описано п’ять концентричних кіл, оточених “промінчиками”-наколами підтрикутного штампа. Це коло спирається “ніжкою” на ще більше описане стрічкове коло, також із п’яти концентричних кіл. На нижній — конічній частині посудини — два стрічкові пояси, у верхній вписано чотири неза- повнені овали. В плані читається хрестовида композиція, котру утворюють чотири стрічки з поперечною штриховкою, що роз* ходяться від устя і розділяють кола, спускаючись між ними. Знизу стрічки розділено надвоє, обходячи кола; в проміжках — вписано трикутники з навскісною штриховкою (Рис. 7). Висота — 380 мм, діаметр устя — 95 мм, діаметр плічок — 380—420 мм, діаметр дна— 130 мм, інв, №а110/1577. Публікується вперше.
Описана посудина також має глибоке смислове навантаження— як щодо форми, так і за орнаментальною композицією, і пов’язується дослідниками з аграрно-календарною землеробською символікою (РибаковБ.0.1965; 1965а; 1981; Даниленко В.М. 1999).
Біноклевиді посудини (Рис. 1,6) і грушовида посудина (Рис. 7) віднесені В.В.Хвойкою до “Культури А”, котра за сучасною періодизацією належить до середнього етапу В-ІІ трипільської культури, що датується нині початком IV тис. до н.е. (Дудкін В.П., Відейко М.Ю., 1998, с.22). Як уже зазначалося, відреставровані посудини використовуються в музейних виставках.
Упродовж більш ніж 100-річного існування музею трипільська
64


Рис 7.
Грушовида посудина з розкопок В. В.Хвойки на Київщині.
4-34
65


колекція з розкопок В.В.Хвойки складала основу експозиції, присвяченої розвитку землеробства на території України (Каталоги археологічних виставок, пізніше—музею за 1899,1900,1902,1913 рр.).
В археологічній експозиції музею останніх десятиріч значне місце відведено трипільській культурі (10 вітрин); з них дві присвячено поселенням Середньої Наддніпрянщини, що були репрезентовані переважно експонатами з колекції В.Хвойки (47 одиниць). Серед розмаїття характерного посуду, пластики, першорядне значення мають мідні сокирки та келеп, знайдені на поселенні поблизу с. Верем’я. Результати спектрального аналізу металу дозволили зробити висновки про далекі обмінні зв’язки трипільців; керамічний посуд і пластика також фіксують взаємини із спорідненими племенами Побужжя й Подністров’я та іноетнічними племенами доби енеоліту (Відейко М.Ю., 1999, с.50—51; МовшаТ.Г., 1999, с.59—60; Якубенко О.О., 1999, с. 80).
В останні десятиріччя багато предметів з трипільської колекції В.Хвойки брали участь у виставках музею: “Перші експонати музею” (пересувна), “3 історії розвитку кераміки”, “3 історії прикрас”, а також у виставках до ювілеїв музею та його фундаторів. Окремі предмети (посуд, пластика) використовуються у зарубіжних виставках, переважно через телеграфування та фотографію.
Найбільш значущу та представницьку виставку “Дивосвіт Трипілля” створено 1993 р. й присвячено 100-річчю відкриття трипільської культури у Подніпров’ї. Її авторами було поставлено за мету відтворити широку картину життя трипільського суспільства, використавши досягнення вітчизняної науки на терені трипіл- лязнавства, віддавши належне першовідкривачеві (портрет В.В.Хвойки, понад 120 експонатів з його збірки та три власноручних малюнки). Ці експонати представлено у багатьох розділах виставки (історія дослідження культури, розвиток господарства, соціальна організація трипільського суспільства, економічні, культурно- історичні контакти), але найбільше використано у темах, пов’язаних з духовним життям трипільців, їхнім світоглядом — завдяки чудовій орнаментації посуду, її смисловій інтерпретації (Рыбаков Б. А., 1981, с. 161—212; Даниленко В.Н., 1999, с.9—65).
Оригінал афіші до виставки “Дивосвіт Трипілля” роботи художника-плакатиста Таміли Черниш було придбано для музейного фонду, оскільки на ній зображено експонати нашого 66


музею, в тому числі—“бінокль” та грушовида посудина з колекції В.Хвойки. На виставці, що й донині привертає увагу відвідувачів, демонструється науково-популярний відеофільм “Трипільське диво” (режисер М.Бернадський), в якому значне місце посідають експонати з колекції В.В.Хвойки.
ДоІОО-річчя відкриття трипільської культури 1994 р. в Україні видано марку (художник — заслужений діяч мистецтв України О.А.Івахненко працював над нею на матеріалах музею, зобразив, крім інших предметів, “бінокль” та зерновик з колекції В.Хвойки).
До 100-річчя від дня заснування НМІУ 1999 р. видавництвом “Марка України” було випущено художній конверт з трипільської тематики з написом “Дивосвіт Трипілля” (художник — заслужений діяч мистецтв О.В.Штанко), де на картинці та штампі спецпогашення зображено грушовиду посудинку із “зміїним” орнаментом з колекції
B. Хвойки. До ювілею музею вийшли друком у видавництві “EMMA” буклет(1999 р.)та альбом “Національний музей історії України” (2001 р.), де представлено речі з колекції В.Хвойки (відповідно 2 та 7). За участю автора також підготовлено буклет “Дивосвіт Трипілля”, до якого увійшли кращі експонати з трипільської колекції музею, у тому числі — 44 з колекції В.Хвойки. На жаль, через недостатнє фінансування, його видання черговий раз відкладено.
Трипільська колекція В.В.Хвойки є візитівкою не лише Національного музею історії України. У 110-у річницю від моменту відкриття трипільської культури у Київському Подніпров’ї вона набуває загальнонаціонального значення.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бібіков С.М., Шмаглій М.М. 1964. Трипільське поселення біля с. Гребені. І І Археологія.—Т. 16.—С. 131—136.
2. Бібіков С.М. 1989. Теріоморфні зображення в орнаментації Трипілля №2.— К.—С.6-11.
3. Бурдо Н.Б., 2001. Теракота трипільської культури // Давня кераміка України. Ч.І.К.—С.141.—Табл.З:1,2;Табл.6:4.
4. Відейко М.Ю., 1999. Особливості формування трипільської культури в Подніпров’ї//Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перспективи (матеріали ювілейної міжнародної науково-практичної конференції). К. —
C. 50—51.
З*
67


5. Даниленко В.Н., 1953, К вопросу о месте киево-трипольской культуры в этногенетическом процессе И КСИА. Вып. 2. — С. 81—83.
6. Даниленко В.Н., 1999. Космогония первобытного общества//Начача цивилизации. М.—С.9—65,185,195, Табл. XLII, 1,2; ЫП, 4.
7. Дуд кін В.П., Віденко М.Ю. 1998, Археометричні дослідження трипільської цивілізації // Археометрія та охорона історико-культурної спадщини. — К., №2.—С.20—23.
8. Козловська В.Є., 1926. Кераміка культури А (3 додатками щоденників розкопів р. 1925 у с.Верем’ї П Т рипільська культура на У країні. Вип. 1.—К.- C. 139—164.
9. Козловська В.Є., 1926а. Розкопи у Берем’ї у жовтні р. 1925 // Коротке звідомлення ВУАК за 1925 р. К.—С.51—53.
10. Козловська В.Є., 1927. Розшуки та розкопи на правому березі Дніпра між м. Ржищевим та с. Балики. Липень-вересень 1926 року І І Коротке звідомлення ВУАК за 1926 р. К.—С.40—44.
11. Курінний П.П., 1926. Монументальні пам’ятки трипільськоїкультури// Трипільська культура на Україні. Вип. 1.—К.—С.67—96.
12. Краткий указатель предметов, помещенных в Киевском музее древностей и искусств. — К., 1900. — 26 с.
13. Круц В.А., 1977. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. К.—С.З—9.
14. Макаренко М.О., 1926. Халеп’я И Коротке звідомлення ВУАК за 1925 р. К. —С.33—50.
15. Мистецтво найдавніших часів та епохи Київської Русі, 19661І Історія українського мистецтва Т.І.—К. — С.32. — Рис. 10.
16. Мовша Т.Г., Об антропоморфной пластике трипольской культуры// СА.—№2.—С.15—34.
17. Мовша Т.Г., 1971. Середній етап трипільської культури П Археологія УкраїнськоїРСР.—Т.І — К.—С. 165—177. —Рис. 46,6,11,14.
18. Мовша Т.Г., 1985. Средний этап трипольской культуры И Археология Украинской ССР.—Т. 1 — К.—С. 220-223.—Рис. 57,5,21,23; Рис. 58,5.
19. Мовша Т.Г., 1999. Взаємодії Трипілля-Кукутені з населенням Карпатського регіону та Центральної Європи // Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перспективи (матеріали ювілейної міжнародної науково-практичної конференції). К.— С.59—60.
20. Мовша Т.Г., 2000. Трипільський феномен за дослідженнями Вікентія Хвойки: зв’язки та духовна культура // Вікентій Вячеславович Хвойка та його внесок у вітчизняну археологію (до 150-річчя від дня народження), К. — С.40—51.
21. Пассек Т.С., 1949. Периодизация трипольских поселений І ІМИА № 10. М-Л.—С. 184—186.—Рис,34; 67; 94; 95; 96.
68


22. Погожева А.П., 1983. Антропоморфная пластика Триполья. Новосибирск.—С.62,69—70.
23. Полупанова И.М., 1980. Государственный исторический музей Украинской ССР: [Фотопутеводитель]. К.—С. 14.
24. Рукописный каталог Археологического отдела Киевского городского музея древностей и искусств (РК АО КГМДИ)—Науковий архів НМГУ. — (Т.І—кн. I—Ш.—С. 1—480.
25. Рыбаков Б.А., 1965. Космогония и мифология земледельцев энеолита// СА.№1С24—47.
26. Рыбаков Б. А., 1965а. Космогония и мифология земледельцев знеолига//СА. №2 С.13-33.
27. Рыбаков Б.А., 1981. Язычество древних славян, М.—С. 161—212.
28. Указатель виставки Киевского общества древностей и искусств 1897 года. К.,—1897.
29. Хвойка В.В., 1901. Каменный век Среднего Приднепровья //Труды XI АС в Києве 1899, Т.І. М. — С.768—812—Табл, XXVI
30. Хвойка В.В., 1902. Краткий указатель предметов И Отдел археологический. Киевский художественно-промышленный музей, К.
31. Хвойка В.В., 1904. Раскопки 1901 г. в области Трипольской культуры// ЗРАО. T.V. Вып. 2.—СПб.—С. 1—25.
32. Хвойка В.В., 1909. Раскопки площадок в с. Крутобородницах Летичевского уезда Подольской губ. и вблизи с. Веремье Киевской губ. И Труды МАО.—Т.22. — Вып. 2. — С.291—309.
33. Хвойка В.В., 1913. Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена. — К. — С. 18—20.
34. Хвойка В., 1913. Краткий указатель предметов. Отдел археологии. Киевский художественно-промышленный и научный музей. — К. — 49 с.
35. Цвек О.В., 1999. Структура східнотрипільської культури // Археологія. №3.— С.36.—Рис.5:1,1—3,5—13; Ш 1,3—5.
36. Черныш Е.К., 1982. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии// Энеолит СССР. М.—С.214—219.—Табл. LXX, рис. 21,24,25.
37. Черняков І.Т., 1999, Одинадцятий археологічний з’їзд у Києві: біля витоків Національного музею історії України І І Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перспективи (матеріали ювілейної міжнародної науково-практичної конференції). К. — С.76—77.
38. Шовкопляс Г.М., 2000. Вікентій Вячеславович Хвойка—видатний український археолог (до 150-річчя від дня народження). 11 Вікентій Вячеславович Хвойка та його внесок у вітчизняну археологію (до 150-річчя віддня народження). К.—С. 4—25.
39. Якубенко О.О., 1994. Трипільська колекція В.В.Хвойки з Київщини та її використання в експозиції НМІ України // Переяславська земля та її місце 69


в розвитку української нації, державності й культури. Тези Всеукраїнської наукової конференції. Переяслав-Хмельницький. — С. 35—36.
40. Якубенко О.О., 1998. Трипільські статуетки птахів у збірці НМГУ // До 100-річчя Національного музею історії України (матеріали науково- практичної конференції, присвяченої Міжнародному дню музеїв). К. — С.51,54.—Рис. 22.
41. Якубенко О.О., 1999. Трипільська розписна кераміка з розкопок В.В.Хвойки в Середньому Подніпров’ї // Музей на рубежі епох: минуле, сьогодення, перспективи (матеріали ювілейної міжнародної науково- практичної конференції), К.—С.78—80.
42. Якубенко О.О., 2000. Трипільська розписна пластика з розкопок
B. В.Хвойки в Середньому Подніпров’ї// Вікентій Вячеславович Хвойка та його внесок у вітчизняну археологію (до 150-річчя від дня народження). К. —
C. 125—148.
43. Gimbutas М.,1996. Die Sprache der Gottin. Das verschuttete Symbolsystem der westlichen Zivilisation.- Zweitaustneis.— S. 101, Abb. 165,3.
44. Makarenko N. 1927. Skulpture de la civilisation Tripolienneen Ukraine// IPEK —Leipzig.—S.l 19-130.—PI. 37,41—43.
45. PassekT., 1935. Laceramique tripolienne. М-Л. (Изв. ГАИМК, вып.122).— 165 c.
70


Людмила ПОЛІЩУК
ДО ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ КОЛЕКЦІЇ пам’яток трипільської культури В ОДЕСЬКОМУ АРХЕОЛОГІЧНОМУ МУЗЕЇ
Одеський археологічний музей асоціюється, в першу чергу, з колекціями пам’яток античної культури, що започаткували фонди музею. Однак, ще з перших кроків діяльності Одеського Імператорського Товариства історії та старожитностей значна увага приділялась “пошукам та придбанню” інших археологічних джерел, що свідчили про історію різних племен та народів, як Північного Причорномор’я, так і інших регіонів.
У 1899 р. на XI Археологічному з’їзді у Києві Вікентій Хвойка зробив доповідь і продемонстрував матеріали досліджень, проведених ним біля с. Трипілля. Учасником з’їзду був і тогочасний директор музею Одеського товариства історії та старожитностей Е.Р. фон Штерн. Він узяв активну участь в обговоренні доповіді В.Хвойки і полеміці відносно продемонстрованих матеріалів. Не зважаючи на те, що основна увага Е.Р.Штерна була зосереджена на дослідженні античної культури, за його власними словами, “завдяки цьому своєрідному матеріалу були висунуті такі проблеми, що, на крайній випадок, формулювання їх з точки зору історика, що бажає вияснити витоки культурного розвитку у Європі, є нагальною необхідністю”. Він починає збирати відомості про всі подібні знахідки, що за короткий час стали відомі на досить широкому просторі. Про важливість підходу до них свідчить і звернення Е.Р.Штерна до відомого хіміка, професора П.Г.Мелікова, з проханням провести хімічний аналіз фрагментів посуду, знайденого В.Хвойкою. Очевидно, в той час і з’явились вперше у фондах Одеського музею декілька предметів, і були записані у каталог, як “матеріали так званої “Трипільської культури”, що знайдені В.В.Хвойкою у Київській губернії1”. Можна припустити, що сам дослідник — В.В.Хвойка— надав ці предмети на прохання Є.Р.Штерна для колекції музею.
71


Зважаючи на вищезгадане, можна зрозуміти, з яким зацікавленням Є.Р.Штерн вислухав повідомлення Олени Костянтинівни Бузні — власниці маєтку Петрени поблизу міста Бєльці у Бесарабії, про те, що при закладанні виноградника у прокопаній траншеї було виявлено: “Велику кількість глиняних черепків, залишки стін, глиняних статуеток тварин...”. На 341 засіданні Товариства, що відбулось 4 березня 1902 року, заслухали пропозицію пані О.К.Бузні провести розкопки в її маєтку. Збори ухвалили просити дійсного члена Е.Р.фон Штерна провести переговори з подружжям Бузні. Вже ЗО травня 1902 року на 343 засіданні Товариства заслухали попереднє повідомлення про розкопки у маєтку Петрени. Результати були “настільки багатими”, що до Одеси направили чотири великі ящики зі знахідками. За висловом Е.Р.Штерна, він був “радісно здивований” відкритою ним картиною. На переважній більшості черепків, під шаром вапнякових відкладень, виявились збережені в кольорі своєрідні орнаменти. Виступаючи на щорічному засіданні 14 листопада 1902 р., Е.Р.Штерн доповідав членам Товариства: “...в результаті земляних робіт у маєтку Петрени Белецького повіту Бесарабської губернії знайдені були різні черепки древнього посуду, і освічені власники маєтку Н.Н. та О.К.Бузні не забарились повідомити про ці знахідки Товариству. Розкопки, проведені там, виявили багаті залишки кам’яної культури домікенського періоду, і, хоч ці розкопки не доведені до кінця, але я вже можу сьогодні представити членам Товариства чотири художньо виконаних М.В.Фармаковським таблиці з малюнком знайдених предметів, котрі наочніше, ніж будь-які описи, можуть дати уявлення, як про значення зробленого відкриття, так і про необхідність уважно дослідити цю цікаву в археологічному відношенні місцевість”. Усвідомлюючи важливість відкритих ним залишків, весною 1903 р. Е.Р.Штерн здійснив більш широкі розкопки на території маєтку. В результаті цих досліджень і з’явилась у фондах Одеського музею одна з найбільш відомих і значних, як за обсягом, так і за значенням серед відомих пам’яток Трипілля, Петренська колекція.
Доповідь, прочитана Е.Р.Штерном на XIII Археологічному з’їзді у Катеринославі, тривалий час лишалась єдиною збіркою матеріалів, відомих не лише на території Молдавії та України, а й матеріалів, що пов’язані з поселеннями мальованої кераміки на 72


Заході. 25 березня 1905 р. про результати досліджень у Петренах Е.Р.Штерн доповів і на Африканському міжнародному з’їзді. Доповідь називалась “Премікенська культура у Південній Росії*”. Про важливість матеріалів, що отримав Е.Р.Штерн під час розкопок у Петренах, говорив і віце-президент Товариства А.Л.Бертьє-Делагард на 377 засіданні, присвяченому 68-й річниці існування Товариства (14 листопада 1906 р.). Уже тоді він переймався, що через тісноту неможливо достойно розмістити нові експонати: “...музею нема де розмістити свої багатства, нові експонати не можуть знайти достойного місця у вітринах, бо місця для нових вітрин бракує. Це ті дорогоцінні фрагменти, які дали нашому поважному співчлену, хранителю музею професору Е.Р.фон Штерну можливість вибудувати нову теорію поширення неолітичної культури Греції не з півдня на північ, як думали до цього часу, аз півночі на південь, з нашої російської рівнини між Дунаєм і Дніпром. Перші світила західної науки визнали серйозність того матеріалу, на якому Е.Р.фон Штерн будує свою теорію, а у нас, тих, хто має ці реальні документи, для них на знаходиться місця”. І далі звучать надзвичайно чудові слова, які актуальні і для нас: “ Я утішаю себе надією, що столиця півдня Одеса зрозуміє те значення, яке має для Півдня Росії і для усього культурного світу наш музей, і, відгукнувшись на прохання нашого Товариства, піклуватиметься про приведення його у належний порядок, у ясній свідомості, що завданням міста, що вважає себе культурним, є створення навіть заново, а не лише підтримувати такі просвітницькі установи, як наш музей. Подивіться на Київ. На Катеринослав, на якийсь нині незначний славний своїм минулим Володимир, що створили свої музеї, і ви зрозумієте, що інакше не може бути в столиці півдня”.
Про значення, яке надавали дослідники відкриттям Е.Р.Штерна, свідчить і той факт, що результатам розкопок у Петренах та інтерпретації знайдених матеріалів у світлі вивчення ранньоземле- робських культур Європи, був присвячений цілий розділ у книзі Рональда М.Барроуза, що висвітлювала дослідження на Криті та їх вплив на історію древніх цивілізацій (1907).
Не зважаючи на більш ніж сторічну історію дослідження пам’яток Трипілля і величезну кількість матеріалів, віднайдених з часу перших знахідок, Петренська колекція і до цього дня лишається 73


однією з найвидатніших колекцій, якими володіє наука. І в цьому, безперечно, велика заслуга Е.Р.фон Штерна (хранителя Одеського музею) і, безумовно, Олени Костянтинівни Бузні —людини, котра вперше звернула увагу на ці знахідки.
Подальше поповнення колекції Одеського археологічного музею матеріалами Трипільської культури відбувається вже наприкінці 40-х— 50-х років XX ст., коли співробітниками музею були здійснені широкомасштабні дослідження північних районів Одеської області. Були відкриті і частково досліджені поселення біля сіл Кирилівка, Тимкове, в районі залізничної станції Слобідка. У результаті робіт Кодимо-Дністровської експедиції ОАМ у музейні фонди надійшли матеріали з поселення раннього Трипілля Олександрівна та поселень розвиненого Трипілля Кирилівка та Черкасів Сад. У 1954 р. співробітниця музею А.О.Кравченко відкрила поселення біля села Перликани, що згодом було віднесено Н.М.Виноградовою до солонченського варіанту етапу В-І—В-ІІ.
Наступний етап досліджень та поповнення музейних колекцій припадає на 70-ті — початок 80-х років минулого століття. Спільними експедиціями Одеського університету ім. 1.1.Мечникова (кафедра стародавнього світу та середніх віків) та Одеського археологічного музею проводяться пошукові роботи по складанню археологічної карти Одеської області. В результаті цієї роботи джерелознавча база поповнилась десятками вперше відкритих пам’яток. Більшість з них належить до кінця середнього — початку пізнього етапу трипільської культури (32) і лише 2 — до Трипілля А. В ці ж роки спіробітниками музею К.В.Зіньківським та Н.Б.Бурдо були продовжені, початі О.Л.Єсипенко, дослідження ранньотрипільського поселення Олександрівка. Паралельно з цим, Н.Б.Бурдо почала розкопки на ранньотрипільських поселеннях у селах Тимкове та Слобідка-Західна. У 1979 році Трипільським загоном Причорноморської експедиції відкрито поселення Слобідка- Лісництво, знахідки якого мають аналогії в шарі Поливанового Яру III, що дозволило Н.Б.Бурдо віднести його до періоду В-І. Це поселення представляє особливий інтерес, бо воно одне з малочисленних пам’яток етапу В-І у міжріччі Дністра та Південного Бугу і є найближчим на цій території до Олександрівки.
Від 1983 до 1985 року проводились роботи на поселенні Черкасів Сад II, відкритому розвідками університету та музею. В результаті 74


досліджень знайдені залишки 4-х наземних жител, однієї напівземлянки та господарські ями. Широко представлений різноманітний керамічний матеріал, в незначній кількості—знаряд дя праці, кременя і кістки. До них належать прясла та пірамідальні відтяжки ткацьких верстатів. Знайдені фрагменти антропоморфної та зооморфної пластики. Матеріал належить до початку пізнього етапу (С-І).
Проте, що даний регіон далеко не вичерпаний у плані виявлення нових пам’яток, свідчать результати робіт Буго-Дністровської експедиції Інституту археології НАН України. Наприкінці 80-х — початку 90-х років минулого століття були внесені суттєві доповнення до археологічної карти пам’яток палеоліту, неоліту та енеоліту, в тому числі суттєво розширилась джерелознавча база трипільської культури. Відкрито 16 нових пам’яток: 2 ранньо- трипільських, інші належать можливо до кінця В/ІІ, початку етапу СІ 1. У 2000 році під час розвідувальних робіт на трасі газопроводу Одеса-Броди співробітниками Відділу Північно-Західного Причорномор’я (О.М.Дзиговський таС.П.Смольянинова) відкрито ще одне раніше не відоме трипільське поселення, що стосується початку етапу С-І. Про перспективу подальших досліджень говорить і той факт, що під час робіт палеолітичного загону , що очолювала С.П.Смольянинова, в околицях села Івашкове було відкрито декілька поселень трипільської культури, одне з яких знаходиться в центрі села.
До вищенаведеного варто додати, що огляд досліджень на території лісостепу у міжріччі Дністра та Південного Бугу був би не повним без згадки про дослідження С.С.Гамченка біля сіл Коритне та Кринички у Баптському повіті Подільської губернії на початку XX ст., які виявили матеріали кінця етапу В-ІІ. Матеріали зберігаються в Ермітажі Санкт-Петербурга, який ми від щирого серця вітаємо з 300-річчям. В цьому ж районі у 1986 році загін Трипільської експедиції Інституту археології АН УРСР, очолюваний М.М.Шмаглієм, провів охоронні розкопки на поселеннях Немирівське та Станіславка. Аналіз матеріалів дозволяє авторам віднести ці пам’ятки до заключного ступеня етапу В-ІІ (Відейко М.Ю).
Таким чином, на цей час у міжріччі Бугу та Дністра відкрита значна кількість пам’яток різних етапів розвитку трипільської 75


культури. Заселення цієї території почалось на ранньому етапі (Бурдо Н.Б.), поодинокими пам’ятками представлені етапи В-І—В-П (Слобідка-Л ісництво та Перлікани). Нова велика хвиля переселенців приходить на заключних ступенях етапу В-ІІ, коли на річках Кодимі та Савранці з’являються поселення Немирівське, Ухожани, Кринички, Коритне та ін. Поселення початкового ступеня пізнього етапу — це пам’ятки Кирилівської групи, що розташована, в основному, у басейні Дністра.
Є
76


Владислав ЧАБАНЮК
ЦІЛІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОБОТИ ДЕРЖАВНОГО ЗАПОВІДНИКА “ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА”
44 рипіл ьська культура” (IV—III тис. до н.е.) лежить в тому
X глибинному шарі історії, з якого сучасна європейська цивілізація живила свої перші паростки. В сукупності з іншими ранньоземлеробськими культурами вона змінила світ, повернувши його від дикості до цивілізації. Існуючи на межі епох, вона сама стала межею між світоглядом мисливця і хлібороба. Принісши з собою революційні досягнення і новітні (як на той час) технології, Трипілля разом з іншими світами Близького Сходу та Північної Африки поставило “жирну крапку” у млявій та неповороткій ході Праісторії, відкривши перші сторінки історії сучасного світу.
Півтори тисячі поселень Трипільської культури, розкидані Правобережною Україною, є цінними історичними пам’ятками для всього людства. Особливу цікавість викликає існування на Західній Черкащині поселень-гігантів площею в кілька сотень гектарів. На період їхнього існування вони були найбільшими в світі. Витончена, художньо досконала кераміка, довершене житлобудування з застосуванням унікальних технологій, знакова орнаментація посуду, яка підійшла до межі виникнення ієрогліграфічного письма, образна пластика— все це вигідно виділяє Трипілля серед інших культур і привертає до себе все більшу цікавість як дослідників, так і просто людей небайдужих до минулого людства.
На жаль, Трипільські пам’ятки знаходяться близько до поверхні грунту і руйнуються під час глибокої оранки. Є реальна небезпека в найближчі роки повністю втратити для науки більшість поселень цієї культури. Щоб частково запобігти цьому явищу, на Черкащині в липні 2002 року створено державний історико-культурний заповідник “Трипільська культура”. Він включає в себе 11 поселень Тальнівського, Уманського та Звенигородського районів, загальною площею 2040 га.
77


Серед цих поселень такі гіганти, як Тальянки (450 га), Чичеркозівка (300 га), Майданецьке (270 га), Доброводи (250 га), Веселий Кут (150 га), Косенівка (100 га). Під заповідник виділено приміщення Тальнівського замку Шувалова та нове двоповерхове приміщення ФАПу в селі Легедзине, поруч з Тальянківським поселенням.
З початком фінансування та укомплектуванням штату заповідника розпочнеться його робота у трьох напрямках:
1. Охоронна робота, спрямована на вимежування земель заповідника і заборону глибокої оранки на них. Також буде створено систему охорони поселень від грабунків “чорної археології”.
2. Дослідницька робота включатиме в себе сезонні розкопки спільно з інститутом археології Н АНУ, опрацювання матеріалів та публікацію результатів досліджень в науковій та науково-популярній літературі.
3. Музейна робота повинна включити в себе як класичний музейний підхід, так і неординарне вирішення справи шляхом створення археодрому, керамічної майстерні з виготовлення сувенірів, створення науково-популярних фільмів, які б розкривали глядачеві багатогранність трипільської культури та популяризували її серед населення. Музей, археодром, супутні об’єкти мають стати цілісним музейно-туристичним комплексом, який слугуватиме як справі збереження пам’яток трипільської культури в регіоні, так і виникненню потужного туристичного центру на Черкащині. Враховуючи наявність слабкої матеріально-технічної бази, обмеженість державного фінансування, створення заповідника планується проводити поетапно упродовж чотирьох років.
І 	ЕТАП
I. Комплектація штату заповідника, організація його роботи, проведення нагляду за виділеними землями.
II. Продовження наукових досліджень Тапьянківського поселення та організація наукових пошуків на інших поселеннях (знахідки мають поповнювати музейний фонд заповідника).
III. Створення музею поселень-гігантів у селі Легедзиному (приміщення загальною площею 550м2) поруч з Тальянківським гігантом:
а) 	косметичний ремонт приміщення, монтаж газової лінії для опалення приміщення;
78


б) придбання обладнання та матеріалів для музейної експозиції, художні роботи;
в) підбір та оформлення експозиційного матеріалу;
г) проведення експериментів з варіантами жител Трипільської культури;
д) користуючись даними археологічних експериментів, збудувати аналогічні житла біля музею;
е) створити керамічну майстерню з виготовлення сувенірів; є) підвальне приміщення використати під кафе, художній зал
та відеосалон.
IV. 	Включити музей до туристичного маршруту: Умань (Софі- ївський парк) — батьківщина Шевченка — Чигирин.
II ЕТАП
I. Спорудження критого павільйону над групою розкопаних залишків будівель Трипільської культури (Тальянківське поселення на трасі Умань—Черкаси між селами Тальянки і Легедзине).
II. Створення поруч павільйону археодрому (реконструйованого мініпоселення) з набором всього комплексу посуду, знарядь праці, худоби, посівів. Археодром дасть можливість проводити в ньому дослідження з експериментальної археології, використовуватиметься для огляду та проживання туристі в.
III ЕТАП
I. Проведення капітальних ремонтних робіт в замку Шувалова (м. Тальне).
II. Створення музею Трипільської культури (замок Шувалова).
III. Створення оглядової художньої панорами в комплексі археодрому на Тальянківському поселенні.
У своїй роботі заповідник спиратиметься на підтримку всіх структур та приватних осіб, які переймаються проблемами збереження, дослідження та популяризації трипільської культури. Одним з головних напрямків роботи заповідника є дослідження Трипільського домобудівництва. Так 11 травня цього року було проведено експеримент з трьома великими моделями будівель (1x2 м). Крім встановлення ролі вогню у створенні трипільських площадок ми намагалися реконструювати можливі тогочасні будівельні прийоми, кріплення, технології.
79


Результати проміжного експерименту ляжуть в основу експерименту повномасштабного. Будівництво варіантів жител (4,5x10 м) розпочалося вже в кінці червня 2003 року. Під час міжнародної наукової конференції, яка проходила в Тальянках 5—9 серпня, проведено дослідження із спаленням та випаленням цих будівель. Експеримент значною мірою вирішить питання двоповерховості трипільських жител та стане підґрунтям в процесі створення майбутнього археодрому.
Заповідник стане базою для проведення ознайомчої та дослідницької практики студентів вузів України. Лише в цьому році на наших розкопках працювали 65 студентів університету „Києво- Могилянська академія”, Уманського та Вінницького педагогічних університетів.
Наявність скупчення пам’яток Трипільської культури, автотраси Умань—Черкаси, близькість туристичних центрів Софіївки і Шевченківських місць створюють унікальну можливість для народження нового заповідника “Трипільська культура”. За кілька років існування він може стати не лише музейним осередком чи певним центром археологічних досліджень. Одним з головних напрямків діяльності заповідника буде робота з експериментальної археології як наукового напрямку, який намагається реконструювати для сучасності давно зниклий світ.
80


Микола ГОРОДИСЬКИЙ
КИЇВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ АРХЕОЛОГІЧНИЙ МУЗЕЙ В С. ТРИПІЛЛЯ: ІСТОРІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ
Обласний археологічний музей Київщини розташовано в с. Трипілля Обухівського району. Завдяки проведеним видатним археологом В.Хвойкою археологічним дослідженням у 1897 р. на території Трипільської волості, наукові кола Росії та світова спільнота дізналися про існування невідомої до того часу археологічної культури мідно- бронзової доби, яка отримала назву “Трипільської”. Можна дуже багато писати та говорити про Трипілля, особливо про стародавню трипільську культуру. Це — Богом обласкана частка Землі, і на цій землі розташовано музей.
Раніше, 1978 р., тут було відкрито Музей комсомольської слави Київщини. Біля музею знаходиться обеліск на честь походу комсомольців Київщини проти отамана Зеленого, збудований в 1930-х рр., і відбудований в 1956 р. Після розпаду СРСР в 1991 р. постало питання: “Що робити з музеєм?”
Наказом державної адміністрації Київської області в грудні 1996 р. музей було перепрофільовано в археологічний музей. Він пропрацював кілька років, але приміщення було в аварійному стані, бракувало експонатів, мало було відвідувачів.
Лише в жовтні 2000 р. за дорученням Президента України Л.Кучми було розпочато ремонт музею. Після ремонту приміщення повністю змінило свій зовнішній вигляд, було встановлено нове виставкове обладнання, повністю скомплектовано нову колекцію. Виконано дуже великий обсяг будівельно-ремонтних робіт в музею та його території. Кошти на капремонт виділено Київською обласною державною адміністрацією. На сьогодні в музеї зберігається більше 16 тисяч експонатів, в тому числі археологічні, історичні, етнографічні та ін.
На кошти вітчизняних та закордонних меценатів, зібрані фондом 81


“Дівич-Гора”, було виготовлено бюст В.Хвойки, який встановлено біля музею на честь 150-річчя від дня його народження. Це сьогодні єдиний в Україні пам’ятник археологу.
В 2001 р. працівниками музею було розроблено концепцію створення на базі музею Історико-культурного заповідника імені В.В.Хвойки, подану на розгляд до Адміністрації Президента України.
Минулого року розроблена та затверджена “Програма розвитку музейної справи в Київської області на період до 2005 року”, в якій передбачено виділення коштів на вирішення питання щодо створення заповідника Трипільської культури на базі Обласного археологічного музею у с. Трипілля Обухівського району. На жаль, сьогодні це питання вирішено тільки на папері. Але не всі байдужі до справи відродження, вивчення та пропагування трипільської культури в Україні та в цілому світі.
Нині будується музей трипільської культури в с. Трипілля за приватні кошти. Цим питанням опікується в цілому Володимир Михайлович Лазоренко. Будується не тільки музей трипільської культури з чотирма експозиційними залами, але і фондосховище, майстерні, музей просто неба, кафе. Розпочато спорудження за давніми технологіями трипільського двоповерхового житла — вперше з часу зникнення цієї загадкової цивілізації.
Все це вже не мрії та бажання, а цілком конкретна справа. Велику допомогу ми отримуємо від Українського національного комітету Міжнародної торгової палати (президент Володимир Ігоревим Щелкунов). Музей відчуває допомогу Комітету в галузі наукових досліджень, археологічних розкопок, благоустрою території.
За сприяння Комітету і зокрема його президента В.І.Щелкунова музеєм разом з Інститутом археології НАНУ підготовлено пакет документів про внесення Трипілля і трипільської культури Київщини до Світового Списку культурної спадщини. В.І.Щелкунов-передав ці документи до штаб-квартири ЮНЕСКО в Парижі. Ця робота триватиме й надалі.
Музей працює за постійної підтримки управління культури Київської обласної державної адміністрації.
Археологічні розвідки в Обухівському районі силами співробітників музею вже велись минулого року, завдяки чому музей отримав більше 4 тисяч нових археологічних експонатів. І це 82


відбулося за відсутності спеціального фінансування. Такий результат показує, наскільки багата археологічними старожитностями ця земля.
В цьому році спільно з Інститутом археології НАН України (начальник експедиції—к.і.н. М.Ю.Відейко) планується провести археологічні розкопки і розвідки біля населених пунктів Обухів- ського та Кагарлицького районів, в тому числі вперше — на території Трипілля. Робота експедиції розпочалася цього року з нагляду за прокладанням газової магістралі до музею трипільської культури і вулицями Трипілля. Музейна колекція поповнилася сотнями нових одиниць — це кераміка часів Київської Русі, XVI— XVIII ст., фрагменти кахлів. Розпочато складання археологічної карти Трипілля. Плануються також дослідження на місцях розкопок В.Хвойки, щоб експонати з цих відомих пам’яток могли побачити відвідувачі нашого музею на давній трипільській землі.
На жаль, на сьогодні музей гостро відчуває відсутність матеріальної підтримки як з боку держави, так і з боку меценатів, які б опікувались розвитком музею, а надалі і заповідника в цілому.
Дуже хочеться, щоб голова Українського благодійного фонду “Трипілля” Іван Заєць посприяв вирішенню цих проблем. Звертаємося до небайдужих завітати до музею та надати нам посильну допомогу у справі розбудови музею, вивчення та збереження спадщини трипільської культури на Київщині та в Україні.
83


Олексій ТРАЧУК
ІННОВАЦІЙНИЙ ПРОЕКТ ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНОЇ АРХЕОЛОГІЇ: “ПОДОРОЖІ ДО ПРАДАВНІХ ХЛІБОРОБСЬКИХ КУЛЬТУР ТА ТРАДИЦІЙ СХІДНОЇ ЄВРОПИ”
Відповідно до доручення Кабінету міністрів України Національною академією наук України (лист №121/936-5 від 23.07.99) спільно з Міністерством освіти і науки України та Київською обласною державною адміністрацією розглянуто й підтримано звернення Інституту археології НАН України щодо доцільності реалізації ініціативи “Товариства Коло-Pa” зі створення в с. Уляники Кагарлицького р-ну Київської області культурно- просвітницького комплексу — археодрому.
За чотири роки діяльності завдяки підтримці Інституту археології НАНУ і безпосередньо контактної групи, до якої входять: к.і.н. Віденко М.Ю. (керівник), д.і.н Терпиловький Р.В., д.і.н. Магомедов Б.В., к.і.н. Рижов С.М., к.і.н. Бурдо Н.Б., к.і.н. Петрашенко В.О., археолог- реставратор І категорії Шиянова Г.В., зав. сектором Національного музею історіїУкраїни Якубенко О.О., Центру пам’яткознавства НАНУ таУТОПІК к.і.н. Титова О.М., Кепін Д.В., Національноїспілки майстрів народного мистецтва, народний майстер реконструкції трипільської кераміки Людмила Смолякова та багатьох інших фахівців наукових та освітніх закладів за участю членів “Товариства Коло-Ра”:
- разом з вищими учбовими закладами в 2000 році провели археологічні розвідки околиць с.Уляники Кагарлицького р-ну там. Ржищева, в результаті яких було відкрито 12 нових пам’яток трипільської, черняхівської, скіфської культур та часів Київської Русі. Проживання студентів в наметовому містечку, приготування їжі на багатті, спонтанна художня самодіяльність, здоровий спосіб життя в умовах сільської природи мальовничого урочища Ріпниця;
- разом з Ржищівським індустріально-педагогічним технікумом та студентами Переяслав-Хмельницького державного педунівер- ситету ім. Григорія Сковороди провели в 2001—2002 роках дві 84


археологічні експедиції, під час яких розкопано два житла Трипільської культури (IV тис. до н.е.) і черняхівську землянку з піччю III ст. н.е. для випалення гончарних виробів;
- студенти змогли ознайомитись з методами археологічних досліджень, реставрації керамічних знахідок, реконструкції трипільської кераміки та елементами музеєфікації;
- впродовж трьох років в експедиціях науковцями (д.і.н. Б.В.Магомедов, к.і.н. С.М.Рижов) проводились бесіди про історико- культурну спадщину Середнього Подніпров’я;
- використовувались (керівником практики О.В.Трачуком) прості методи природнього загартування.
“Товариство Коло-Ра” та науковці Інституту археології НАНУ розробили та видали альбоми реконструкцій археологічних джерел епох міді, бронзи та черняхівської культури (“Давні поселення України”, К., 2000р., “Давня кераміка України”, К., 2001р.). В 2002 році колектив авторів підготував і видав звіт досліджень трипільської, черняхівської та інших культур правого берега Дніпра в районі ур.Ріпниця—“Ржищівський археодром”.
Іще один вагомий результат “Товариства Коло-Ра” — в 2003 році створений Ржищівський археологічний музей в складі Обласного археологічного музею Київської області.
Трипільська кераміка і сучасність
Три жіночі скульптури висотою 1,5 м—збільшені копіїтрипільської пластики—відтворені членами “Товариства Коло-Ра”, встановлені на даху, одна — в інтер’єрі оновленого за концепцією архітектора Анатолія Ігнащенка Обласного археологічного музею в с.Трипілля. Науковий консультант реконструкцій—зав. сектором археології доби каменю-бронзи НМІУ Олена Якубенко.
Відомий скульптор і поет Михайло Горловий виконав скульптуру юної трипільчанки із розкопок поселення Володимирівка Кіровоградської обл. (етап В-ІІ), яка ніби щось промовляє до нас із далекого минулого.
Член Спілки майстерів народного мистецтва України Франя Калюжна виконала скульптуру схематизованої жіночої фігури із
85


розкопок поселення Сушківка Уманського р-ну Черкаської обл. (етап С-І), а також копію цієї археологічної знахідки (що зберігається в НМІУ) — сувенір на згадку про “Золотий вік Богині”.
Члени “Товариства Коло-Pa” Людмила Смолякова та Олексій Трачук виконали скульптуру схематизованої жіночої фігури з врізним спіралевидним орнаментом із розкопок О.Цвек поселення Березівка Кіровоградської обл. (етап В-І), а також копію цієї археологічної знахідки (що зберігається в Інституті археології НАНУ) — сувенір.
Публікації колективних наукових досліджень в галузі археології та мистецькі моделі, реконструкції Товариства в матеріалі є основною складовою наукового обгрунтування необхідності створення історико-археологічного культурно-просвітницького комплексу в с. Уляниках Кагарлицького р-ну Київської обл. Крім виданих альбомів, Товариство планує розробку та публікацію реконструкцій ткацтва, ливарництва, деревообробки, землеробства, вірувань, побуту та традицій, щоб якомога правдивіше і повніше представити відвідувачам, студентам та науковцям нашу прадавню спадщину Середнього Подніпров’я.
Комплекс в с.Уляники включений у проект Державної програми розвитку туризму в Україні до 2010 року як складова частина міжнародного інвестиційного проекту “Європа і Азія: слідами найдавніших цивілізацій”.
В процесі реконструкцій та інтерпретацій археологічних джерел виникла потреба комплексного підходу до відтворення життя людності 86


давніх часів за участю мистецтвознавців, етнографів, філософів, аграрників, архітекторів, геологів, природознаців, соціологів та інших науковців. Актуальність і зростаючий інтерес до української історії та ії моделювання створює необхідність нового виду діяльності та нової цілком прибуткової інноваційноїінтегрованоїгалузі—експериментальної археології, етнографії та фольклору. Нова галузь буде виконувати соціальні та виробничі замовлення. Легка промисловість може отримати нові моделі одягу на основі реконструйованого в ретроспективному вияві різних культур та епох, впровадження екологічно чистих традиційних матеріалів, використання елементів автентичної регіональної вишивки, килимарства, наповненого прадавнім історичним змістом традиційної культури далеких предків (буго-дністровців, трипільців, біпогрудівців, катакомбників, чорнолісців, скіфів-орачів, полян, черняхівців і інших племен та народів). Інтеграція науки, освіти та виробництва в постійній зміні своїх акцентів та виявів дає їй необмежену перспективу розвитку і перш за все через туризм.
У всьому світі посилюється інтерес туристів до особливостей місцевих культур.
За даними Департаменту у справах індіанців канадійського федерального уряду, сьогодні у Канаді нараховується понад тисяча місцевих туристичних фірм (підприємства, 51% власників яких корінні жителі) із щорічним загальним доходом у 200 мільйонів доларів. Підприємства забезпечують сезонною працею 15 тисяч осіб, а постійною — 7,5 тисяч.
В Канаді та Австралії місцевий туризм став істотним чинником економіки, що спонукало уряди створити офіційні органи сприяння цій галузі та її контролю. Сьогодні місцеві підприємці не обмежуються лише показом коротких спрощених танців для туристів, щоб заохотити їх до нових видовищ або до відвідання крамничок із сувенірами.
Вчена рада Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету ім. Г.Сковороди визначила необхідність створення в складі університету нового Інституту експериментальної археології, краєзнавства та інновацій в освіті, до складу Інституту ввійде археодром біля с. Уляники, який не має аналогів в Україні. Аналогічні інститути та археодроми є в Європі. Наводимо відповідний розділ статті з цього приводу директора Центру пам’яткознавства НАН України та УТОПІК к.і.н. Титової О.М.:
87


“Саме археологічна скансенологія — наука про археологічні музеї просто неба — з другої половини 1960-х років видокрем- люється в європейських країнах в особливий розділ музеєзнавства”. У цьому відношенні одним з лідерів в галузі експериментальної археології є Чеська Республіка.
З метою популяризації досягнень археології широкій аудиторіїі насамперед дітям та молоді під керівництвом визначного чеського археолога-музеолога, Президента громадської асоціації з реконструкції археологічних об’єктів (R.AO), доктора Івани Плейнерової (Інститут археології, Прага) створена ціла мережа різних типів археологічних музеїв просто неба в країні та відповідні навчальні програми.
Так, у 1979 р. створено дитячий відділ з експериментальної археології “Мамуті” при будинку дітей та юнацтва у Празі 7. У цьому центрі дітей навчають стародавнім технологіям з виготовлення неолітичної кераміки, житлобудівництва тощо.
У 1981 р. у с. Бржезно недалеко від м. Лоуні (Північно-Чеська область) створено археологічний скансен, “уявний” музей, метою якого є вивчення технології будівництва у слов’янський час. У 1984р. І.Плейнерова разом з дітьми відділу “Мамуті” провела у цьому “скансені” експеримент з будівництва ранньослов’янського житла. Щорічно на канікулах впродовж 14 діб діти мають змогу жити часом ранніх слов’ян у реконструйованих будівлях. Експериментальний центр “Мамуті” побудував також у 1990-х рр. археопарк біля м. Непомука, де влітку діти впродовж трьох тижнів можуть “зануритися” у стародавні часи.
Під керівництвом І.Плейнерової також створено унікальний в Європі дитячий “скансен”—табір первісності “Алтаміра” недалеко від м. Космонсі та м. Млада-Болеслав (Північно-Чеська область), відкритий у 1986 р.
З 1996 р. розпочав своє функціонування “археопарк” Прага-Троя на Фарках, де у 1974 р. виявлено пізньогальштатське поселення доби раннього залізного віку.
У цей же час під керівництвом вченого відкрито “археопарк” у Празі 6 — Лібоці. У цьому експериментальному центрі діти та студенти вивчають життя та побут мешканців Праги за доби середньовіччя, зокрема, технологію виготовлення одягу, знарядь праці, кераміки, музичних інструментів, “середньовічну” кулінарію.
88


Відбуваються концерти стародавньої музики. В навчальних кабінетах можна ознайомитися з виставками робіт дітей, колекціями археологічних знахідок.
У Чеській Республіці створено у 1994 р. перший вузівський центр з експериментальної археології при кафедрі історії Педагогічного факультету Вищої педагогічної школи м. Градець-Крапове (Східна Чеська область). У 1998 р. на цьому факультеті відкрита перша в Європі магістерська програма за спеціальністю “Інструктор експерименту в археології*”. Спеціалізація передбачає шести- семестрове навчання в археологічних “скансенах” як у самій Чехії, так і в інших країнах Західної Європи. Вузівський центр з експериментальної археології має також свій “уявний” музей просто неба, що являє собою реконструйоване неолітичне поселен- ня.(Статті про діяльність “археопарків” у Чеській Республіці див. в “Archeologicke rozhledy”. —1998—2001 рр.).
Серед пріоритетних напрямків інноваційної діяльності на 2003- 2013 роки, визначених Верховною Радою України (Закон України від 16.01.03 № 433-1V), як один із найважливіших названо “розвиток інноваційної культури суспільства”.
Одним із заходів у цьому напрямку є інноваційний проект “Подорожі до прадавніх хліборобських культур та традицій Східної Європи”, підготовлений “Товариством Коло-Pa”, Центром пам’яткознавства НАНУ, Інститутом археології НАНУ, Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ.
Зазначений проект передбачає випуск серій науково-освітніх видань “Історико-археологічний культурно-просвітницький комплекс біля с. Уляники Кагарлицького району Київської області” та “Слідами найдавніших цивілізацій”.
Враховуючи велике значення прикладного збалансованого використання історико-культурної спадщини України, фундаментальних археологічних (особливо Трипільської культури, яка проіснувала на наших землях майже дві тисячі років), етнографічних і фольклорних досліджень в туристичній галузі пропонуємо розглянути можливість включення зазначених серійних видань до державного замовлення Національній академії наук України (відповідальні виконавці: Центр пам’яткознавства НАНУ та “Товариство Коло-Pa”) на 2004—2005 рр.
89


Опис проекту:
“Подорожі до прадавніх хліборобських культур та традицій Східної Європи”.
Учасники: населення м.Ржищева, сіл Уляники, Балико-Щучинка, Ромашок, Пивців, Гребенів, аутентичні колективи Київщини та інших областей України, студенти Переяслав-Хмельницька, Києва, фахівці сільського екотуризму та науковці України, Білорусі, Молдови, Польщі, Росії.
Ідея
Спираючись на Закон України “Про інноваційну діяльність” від 4.07.2002р №40-IV, Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо розвитку музеїв України” від 22.03.2000р №89/2000 впровадити світовий досвід моделювання пам’яток культури, природного середовища, архаїчних народних ремесел, звичаїв, фольклору та традиції “Товариством Коло-Ра”, іншими громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування, засобами науки (експериментальної археології), освіти, молодіжних рухів, інтернет-технологій для створення самобутніх місцевих об’єктів туризму Середнього Подніпров’я, змістовної сувенірної продукції. За рахунок сталого сільського екотуризму, в т.ч. іноземного, покращити рівень життя мешканців регіону, створити умови для самофінансування громадських організацій, народних майстрів, нового Інституту експериментальної археології та інновації в освіті.
Очікуваний результат
Створення нових осередків сільського зеленого туризму. Покращення рівня життя мешканців регіону, збереженість історико- культурної спадщини. Впровадження на Київщині інноваційних технологій та створення інституту. Залучення інвестицій для розбудови першого в Україні історико-археологічного культурно- просвітницького комплексу біля с. Уляники, який увійде до складу майбутнього інституту. Підвищення рейтингу громадських організацій та іміджу регіональної влади та України.
У чому полягає інноваційність ідеї
Активізація сільського зеленого туризму в Україні відбудеться за рахунок використання інноваційного продукту моделювання 90


невідомої світові історико-культурної спадщини: народного фольклору, археологічних культур прадавніх хліборобів трипільців, скіфів, полян, черняхівців та туристичної галузі і освіти.
Стимуляція розвитку науково-реконструйованих народних ремесел нової архаїчної сувенірної продукції, всього традиційного та доісторичного побуту на селі для потреб іноземного туризму.
Впровадження світового досвіду експериментальної археології та етнографії, в т.ч. засобами інформаційних технологій, як основного засобу використання унікальних досягнень Трипільської культури в сьогоденні.
Об’єднання зусиль для отримання Національній академії наук України держзамовлень від виробничих галузей на впровадження інновацій в гуманітарній сфері.
Необхідність підготовки кадрів інноваційної діяльності. Впровадження сучасних інформаційних технологій через дистанційне навчання по Інтернету.
Матеріально мотивована потреба в населення збереження природного середовища та історико-культурної спадщини національного та світового значення. Взаємодія та спільні інноваційні проекти України, Молдови (Трипілля-Кукутені) та Білорусі.
91


Валентина РЯБОВА
стан вивчення трипільської культури - ЗАНЕПАД УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОЛОГІЇ
Відбулась значна подія: завдяки новоствореному Українському благодійному фонду “Трипілля” вперше за останні десять років зібрались разом майже всі археологи-дослідники трипільської культури та представники різних галузей суспільних наук, не байдужі до плачевного стану, в якому перебуває нині велична українська спадщина.
У1990 р. в с. Тальянки, на найбільшому трипільському поселенні, відбувся “Перший польовий семінар. Ранньоземлеробські поселення* гіганти трипільської культури на Україні”, участь в якому брало понад 80 фахівців. Зібрались разом усі українські дослідники Трипілля, брали участь трипіллязнавці з Кишинева, Москви, Ленінграда. Форум був представницький, а головне, важливий і своєчасний. Саме тоді, тринадцять років тому , всі, хто присвятив своє життя вивченню трипільської культури, були сповнені сподівань на те, що за першим семінаром буде і другий, і третій... На жаль, той перший став і останнім.
За три роки потому за ініціативою Івана Чернякова, що на той час очолював в Інституті археології Відділ археології енеоліту та бронзи, там таки у Тальянках був проведений Міжнародний конгрес, що зібрав представників, зацікавлених у вивченні трипільської культури не лише з України, Молдови, Росії, а й з Німеччини, Югославії, Польщі, Румунії, Ізраїлю. Україна показала світовій науковій громадськості, що вона опікується своєю спадщиною, вивчає її і має широкі перспективи на майбутнє примноження наукових досягнень.
Про важливість семінарів, конференцій, конгресів у житті і діяльності науковців говорити не варто. Це те інформаційне поле, де кожному надається можливість представити свої наукові надбання, поділитись з колегами і успіхами, і проблемами, а всім разом 92


визначити перспективи, направлені, як кажуть, “для загального добра”. Сьогодні ми, на превеликий жаль, констатуємо, що десять років в історії дослідження трипільської культури в нашій державі пройшли в стані “летаргійного сну”. Безумовно, що загальний занепад науки в Україні не обминув і археологію, а це призвело до того, що будь-яку бездіяльність стали виправдовувати одним аргументом — відсутністю грошей. Але я впевнена, що це зовсім не головна причина жалюгідного стану дослідження трипільської спадщини. Археологи ніколи не мали достатньо грошей і подвижницьки працювали від зорі до темна за рубль 70 коп. на день. Ті ж таки і 1-й польовий семінар, і Міжнародний конгрес у Тальянках організовувались і проводились виключно, як кажуть, на голому ентузіазмі. Але від того часу, знов таки на превеликий жаль, “ентузіастів” різко поменшало. Деяких звільнили від роботи за “профнепридатністю”, інші виїхали за кордон “на ситі хліба”, багато хто з тих, чиє життя було покладено на олтар Трипілля, вже пішли від нас. До цього скорботного списку входять М.М.Шмаглій, М.А.Пелещишин, К.В.Зінківський, М.О.Чмихов, Т.Г.Мовша, В.І.Маркевич, котрий працював у Молдові, але знав і безмежно любив трипільську культуру, яка була єдиною і не поділялась відповідно до кордонів сучасних держав. За останнє десятиліття майже розірвані контакти з фахівцями з Росії, які в свій час зробили вагомий внесок у вивчення трипільської культури. Якщо і існують певні зв’язки з археологами сусідніх держав, то вони тримаються лише на приватних контактах і аж ніяк на рівні наукових установ чи громадських організацій.
На даний час очевидною стала непоказна картина, що являє собою дослідження, вивчення, популяризацію феноменальної землеробської трипільської культури. В рядах тих дослідників, хто безпосередньо займається вивченням трипільської культури, на всю Україну залишилось близько ЗО науковців, з яких майже третина— люди поважного віку, інші, як кажуть, в розквіті сил, але вже досить не молоді. От і маємо статистику, від якої стає зовсім прикро. Наприкінці 80-х — початку 90-х років автору даного виступу довелось очолювати аспірантуру Інституту археології АН УРСР і безпосередньо займатись роботою з набору до аспірантури. На щорічні три вакансії в ті роки було по 5—7 претендентів, з яких вибирали достойних і перспективних. Нині ситуація зовсім інша. Претендентів стільки, скільки місць. Про що це свідчить?
93


Основне, це очевидний факт падіння престижу професії археолога. Якщо з повоєнного часу аж до здобуття Україною незалежності археологи вважались інтелектуальною елітою суспільства і в археологію приходили люди не лише з глибокими знаннями стародавньої історії, а й з еталонними суто людськими якостями, серед яких, мабуть, найголовнішою була ота сама любов — любов до своєї справи, до людей (бо специфіка експедиційного життя передбачала спілкування і порозуміння з різними людьми), а відтак і непоказна самовіддана любов до рідної землі, до Батьківщини. Щоб відкрити світові бодай одну невеличку сторінку давньої історії, вчені-археологи присвячували цьому все своє життя. Тепер часи змінились не на краще. Наша “романтична” професія почала приваблювати пройдисвітів різних щабелів і невисокої проби. Оті пішли в світи різні наукоподібні “мульки”, які паскудять і історію, і тих хто її творив. І глибоко бентежить кожного, хто знає істинну ціну всім цим горе-ідеологам, чому мовчить наукова громадськість, чому потурає шиловим, зуєвим та іже з ними малоосвіченим ділкам, які лише кують гроші, експлуатуючи трипільську тематику і прикриваючись нею як прапором, спотворюючи нашу історію. А що найгірше, дуже мало у нас достойної науково-обгрунтованої популярної літератури, яка б виконувала місію державної ваги: посіяти в умах, в душах нашої молоді справжні цінності, донести правдиву історію, а не те, що нав’язують суспільству багатотисячними тиражами спритні перевертні від науки.
Рідний наш Інститут археології невблаганно “старіє”. Складається враження що живемо ми за принципом “після мене хоч потоп”. Життя невпинне, і кому, як не археологам, знати, що воно триватиме і після нас. То чому всі ми так байдужі до занепаду престижу археології як науки і археолога як ідеолога, чия робота має бути спрямована на пробудження у суспільстві загально-національної об’єднуючої ідеї, що базуватиметься на глибокому корінні нашої славної стародавньої історії.
Десять років археологи, в тому числі і трипіллязнавці, як кажуть, “сиділи” на своїх ніби-то вже вотчинних пам’ятках, потроху, правдами і неправдами добували якісь кошти на дослідження і, не зважаючи на скруту, продовжували свою роботу. Але за цей самий час навряд чи думали про наступників, про тих, кому належить передати свої знання та досвід. От і постала одна з найважливіших 94


проблем — відсутність культурного спадкоємництва поколінь дослідників. Ця, я б сказала, біда торкається не лише Інституту археології, а й усієї археологічної спільноти України. В недалекі часи в Україні було багато дослідницьких центрів, якщо точніше, то шкіл археологів, виплеканиху вузах неординарними, відданими археології особистостями. Згадаємо хоча б Б.А.Шрамка, який у Харківському університеті плекав спеціалістів античників, скіфологів, або Е.А.Ба- лагурі, який енергією і відданістю улюбленій справі створив в Ужгородському університеті осередок спеціалістів-дослідників Закарпаття. 1.1.Винокур, як яскрава самовіддана особистість, за довгі роки роботи з молоддю у провінційному Кам’янець- Подільському педагогічному інституті виховав не одного спеціаліста-археолога. Те ж можна сказати і про І.Ф.Ковальову з Дніпропетровського університету, і про Л.І.Крушельницьку зі Льво* ва, і про багатьох, хто свою невиліковну любов до археології прищеплював молоді. А тепер озирнімося навкруги. Де такі ж подвижники, де створюються і розвиваються археологічні осередки, чи шанує держава таких людей, чи радиться з ними, спираючись на їх професіоналізм і досвід? На жаль, замість таких особистостей, на землю України, що, як суцільна скарбниця, містить в собі матеріальні залишки безперервної діяльності людей, починаючи від первісності, виходять грабіжники всіх мастей — і з дипломами вузів, і з мітками татуювання зовсім інших закладів. Вони заповнюють вакуум, що відкрився там, де держава не подбала про спеціалістів, покликаних охороняти і досліджувати її багатющі скарби. Чи могли всі ми років 15 тому, навіть у страшному сні, уявити, яких безмежно потворних форм набуде “археологія” у її сьогоднішньому стані. Нам навіть вже не муляє око і не ріже слух це дике сполучення слів — чорна археологія. Але ми всі повинні зрозуміти, що коли владі байдуже, бо в неї інші глобальні цілі, то не сподіваємось на милість, нате, що завтра хтось змінить ситуацію на краще новим указом чи законом. Той факт, що народні обранці, наші з вами обранці, вже забили на сполох, що вони створили Український благодійний фонд “Трипілля”, свідчить, що є розуміння важливості збереження, вивчення, популяризації нашої історико-культурної спадщини. Є розуміння, варто сподіватись і на підтримку фонду у реальних справах. Почали з Трипілля, з найяскравішої сторінки нашої історії. Довгих років і плідної діяльності фонду. Але, шановні панове, які 95


фонди опікуватимуться не менш яскравими сторінками нашої історії: кіммерійцями, скіфами, сарматами, черняхівцями, слов’янами? Хто опікуватиметься дорогим нашому серцю київським Подолом, де майже щотижня у давньоруському культурному шарі будується добротний фундамент нового будинку або чергового підземного гаража?
Мабуть, настав час, коли спасіння потопаючих має стати справою рук самих потопаючих. Ми повинні об’єднатись у громадську незалежну організацію “Асоціацію археологів України”. Треба залучити до роботи в ній всіх, кому не байдужа доля наших пам’яток, нашої великої спадщини. Тільки так ми зможемо знов відчути себе затребуваними, зможемо відновити загублену славу Української археології.
До Українського благодійного фонду “Трипілля” маю кілька пропозицій до подальшої діяльності, які витікають з вищенаведеного:
1) Сприяти виданню науково-популярної літератури , в якій науково-виважені дані про трипільську цивілізацію були б спрямовані на формування почуття гордості величною історією України. (Першочергова потреба в подібній літературі вже давно є в середовищі школярів,молоді, студентів).
2) Встановити коштом Фонду кілька заохочувальних стипендій для талановитих студентів-істориків, які мають наміри присвятити своє життя вивченню історії трипільської цивілізації. Можливе виявлення таких студентів через організацію щорічних конкурсів чи олімпіад.
На завершення хочеться побажати, щоб фонд “Трипілля” збирав під своє крило трипіллязнавців на щорічні традиційні конференції, перша з яких, на мій погляд, пройшла успішно і показала важливість і актуальність участі громадськості в проблемі відновлення в суспільстві інтересу до Трипільської культури.
96


Іван БОЙКО, Павло РОЗЕН КО
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПОЧАТОК ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО БЛАГОДІЙНОГО ФОНДУ “ТРИПІЛЛЯ”
Трипільська цивілізація V—III тисячоліть до н.е. серед усіх давніх культур Європи займає особливе місце і представляє одне з найважливіших явищ стародавньої історії та культурної землеробської спадщини українського народу.
Після відкриття археологічних пам’яток трипільської культури наприкінці XIX та початку XX століть В.В.Хвойкою за 110-річний період їх дослідження вченими встановлені вагомі факти широкого освоєння трипільськими племенами території України, величезний хронологічний діапазон їх сталого розвитку протягом майже 3000 років, прогресивний розвиток землеробства, тваринництва, різних ремесел, створення найбільших у тогочасному світі гігантських поселень площею 300—500 га, які вважаються “протомістами” у Стародавньому Світі.
В наш час у всьому світі викликають здивування не тільки технологічні досягнення “трипільської цивілізації*”, а й побутові високохудожні вироби трипільців з глини, кісток, каменю та металу. Старожитності трипільської культури, як високо розвиненої найдавнішої на території України землеробської системи ведення господарства з яскравими пам’ятками залишків складного планування поселень, речей господарського та побутового характеру, особливо розписного посуду, предметів культового характеру, палеоботанічних та палеозоологічних знахідок сільськогосподарських рослин і тварин, унікальні курганні поховальні споруди привернули увагу багатьох вчених та аматорів старовини, які знаходили певні генетичні відповідності стародавніх традицій українського землеробського населення в господарюванні, побудові глинобитних жител, народному декоративному мистецтві, звичаях та віруваннях. Пам’ятки трипільської культури стали одним з 4
4-34
97


основних джерел для обгрунтування давніх витоків цивілізаційної спадщини України у Східній Європі.
Досить численні наукові дослідження пам’яток трипільської культури, які проводились вченими протягом більше 100 років, мали загалом науково-академічний характер і не могли пояснити багато історичних явищ, пов’язаних з розквітом такої розвиненої землеробської культури у Старому Світі. Тим паче, їх виклад носив чисто науковий вигляд та аналіз цікавих для розуміння сучасною людиною археологічних реалій сивої давнини. На цьому “голодному” столі багатющих археологічних джерел для широкого кола науковців та просто людей, що хотіли зрозуміти давні витоки України, зародились всілякі часто надумані і науково не обґрунтовані популярні праці про створення трипільцями розвиненої письменності, найдавнішої держави Аратти чи Троади, загибелі трипільської цивілізації під час чергового всесвітнього потопу, коли була затоплена водами переповненого Чорного моря майже вся територія сучасної України. З’явились книжки і статті про “Зорі Трипілля”, досконале вивчення трипільцями мали космічного простору і навіть про те, що сучасний Хрещатик був своєрідним Байконуром для космічних ракет, які зуміли побудувати трипільські “інженери”. Ці нісенітниці викликали запальні протести професіональних археологів, що займались безпосередніми дослідженнями трипільських пам’яток.
Численні публікації окремих книжок, статей у журналах та газетах, дебати по телебаченню в Україні засвідчили про виникнення неабиякого інтересу до проблеми вивчення трипільської культури, її місця в стародавній історії України і Європи. Занепад активності археологічних досліджень трипільських пам’яток у зв’язку з загальним зменшенням асигнувань на науку в Україні, особливо на гуманітарні галузі, погіршення умов зберігання археологічних колекцій в музеях відсутність сучасних музейних експозицій, початок формування приватних трипільських колекцій та організація їх виставок (наприклад, С.М.Платонова та О.С.Поліщука у Києві), зріст на попит трипільського антикваріату на міжнародних ринках тільки підігріло поширення інтересу у суспільстві до проблеми історії трипільської цивілізації і її значення у розвитку давньої спадщини України.
В таких умовах підвищеного наукового та суспільного інтересу до проблеми історії, розвитку та старожитностей трипільської 98


культури народний депутат України І.О.Заєць організував групу однодумців для заснування Українського благодійного фонду “Трипілля”, в яку увійшли народні депутати України І.Р.Юхновський, В.К.Черняк, П.М.Мовчан, головний консультант управління внутрішньої політики Адміністрації Президента України І.М.Бойко, старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури і мистецтв України І.Т.Черняков, помічник-консультант народного депутата України П.В.Розенко, консультант Комітету з питань екологічної політики та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Верховної Ради України В.Ф.Ковальчук, студент юридичного факультету Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка А.В.Сидор- чук, представник Черкаської обл. Л.М.Даценко.
24 березня 2003 р. у Будинку письменників відбулась презентація Українського благодійного фонду “Трипілля”, на яку зібрались майже всі археологи, для яких дослідження трипільських пам’яток є основним у повсякденній роботі протягом життя, багато любителів старовини, історики, громадські і політичні діячі, поети, письменники, всі, у кого в глибині душі живе незламна думка про долю української спадщини. Серед присутніх були і поет Іван Драч, і письменники Євген Сверстюк, Леонід Череватенко та інші. Це було зібрання не тільки киян, а й представників з багатьох регіонів України, де ведуться розкопки трипільських пам’яток.
Голова правління Українського благодійного фонду “Трипілля” І.О.Заєць у своєму виступі окреслив мету створення фонду, його найближчі завдання. За його словами, Український благодійний фонд “Трипілля” створений з метою опікування культурно-історичною спадщиною сучасного суспільства та популяризацією знань про трипільську та інші древні культури, що залишили свої невмирущі сліди на українських землях. Фонд буде діяти, щоб створити програми подальшого вивчення археологічних пам’яток трипільської та інших стародавніх культур з метою їх збереження для майбутніх поколінь, популяризації знань з стародавньої історії нашого народу через видання книг, буклетів, путівників тощо. Фонд поширюватиме свою діяльність, перш за все, в середовищі школярів та молоді, залучаючи юне покоління українців до патріотичного сприйняття давньої історії нашої молодої держави та до туристичної діяльності, що матиме за мету краще пізнати глибинні корені рідного краю. Археологічні пам’ятки, 4*
99


насамперед, трипільська культура, є основою уявлень про Україну, як колиску стародавніх цивілізацій Європейського континенту.
З метою висвітлення назрілих наукових проблем, задоволення духовного попиту представників широкої громадськості вирішено провести спеціальну конференцію з трипільської проблематики, присвятивши її 110-й річниці відкриття трипільської культури В.В.Хвойкою. Остання така спеціальна наукова конференція з проблем трипіллязнавства відбулась 10 років тому у 1993 р. в с. Тальянки Таль- нівського району Черкаської області, і була присвячена 100-річчю відкриття трипільської культури. У програмі конференції заплановано обговорення проблем історії вивчення, походження, розвитку, хронології, історичної долі, зв’язків, планування та домобудівництва, господарства, ремесел, гончарного виробництва, металообробки, системи орнаментації та символів трипільського мистецтва, різних концепцій пояснення “трипільського феномену”, використання сучасних технічних методіву дослідженнях, екологічні умови, стан обліку, охорони, методики досліджень, використання трипільських пам’яток у сучасному туризмі, пропагуванні історико-культурноїспадщини України, визначення місця трипільської культури в історії Стародавнього Світу.
ЗО—31 травня 2003 р. у Києві у Будинку профспілок конференція “Трипільська цивілізація у спадщині України”, організована Українським благодійним фондом “Трипілля”, відбулась. Для участі в ній фонд запросив науковців археологів, істориків, філософів, культурологів, етнографів, мовознавців, музейних співробітників, спеціалістів з історії землеробства, тваринництва, геологів, краєзнавців, бізнесменів у галузі туризму та інших. На конференцію прибуло близько 70 чоловік, у тому числі і дипломовані вчені (7 докторів наук, 14 кандидатів наук). Вони представляли 31 наукову установу України, серед яких 6 з Академії наук України (Інститут археології, Інститут українознавства, Інститут світової економіки та міжнародних відносин, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології, Інститут керамології, Інститут молекулярної біології та генетики), а також інші установи (Інститут психології Академії педагогічних наук, Національний аграрний університет, Науково- дослідна лабораторія Міністерства економіки України). Міністерство культури і мистецтв України було представлено співробітниками Державної служби охорони культурної спадщини та Науково- дослідного Інституту пам’яткоохоронних досліджень.
100


Серед музейних працівників були науковці з Національного історичного музею України, Одеського археологічного музею, Музею історії міста Києва, Тальнівського музею історії хліборобства, Обласного археологічного музею ус. Трипілля, Музею історіїТрипілля, Зоологічного музею Київського Національного університету ім. ТГ.Шевченка. Взяли участь у конференції представники Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав”, Заповідника “Трипільська культура” у Черкаській області, Національного заповідника “Давній Галич”, Історико-культурного заповідника “Меджибож”, Державного історико-культурного заповідника м. Острог. Навчальні заклади представляли науковці з Київського інституту “Слов’янський університет”, Національного університету ім. ТГ.Шевченка, Вінницького університету імені М. Коцюбинського, Тальнівського державного аграрного технікуму, Уманської сільськогосподарської академії, Науково-дослідного економічного інстиіуіу, Інституту українознавства при Міністерстві оборони України.
Зважаючи на незвичайний інтерес суспільства до вивчення пам’яток трипільської культури, надіслали на конференцію своїх представників редакція тижневика Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка “Слово Просвіти”, товариство “Знання”, форум українських рідновірів, фірма “Будвест”, “Товариство “Коло-Pa”. На конференції були представлені, крім Києва, міста Одеса, Івано-Франківськ, Вінниця, Львів, Острог Рівненської області, Опішня Полтавської області, Умань, Тальне, Монастирище, Переяслав-Хмельницький Київської області та села Тальянки і Легедзине Черкаської області.
За два дні засідань учасники конференції заслухали більше 50 доповідей з різних проблем сучасних досліджень трипільської цивілізації. Серед них були такі, що висвітлювали різні аспекти безпосередніх досліджень науковцями пам’яток трипільської культури, їх значення для сучасного духовного, культурного і навіть політичного життя в українському суспільстві, зв’язок трипільських старожитностей з подальшим розвитком історико-культурної спадщини і сучасної української нації у різних сферах життя. Безперечно, особливий інтерес учасників конференції викликала доповідь Голови правління Українського благодійного фонду “Трипілля”, народного депутата Верховної Ради України І.О.Зайця “Стан та перспективи досліджень, охорони та популяризації 101


Трипільської цивілізації”. В доповіді був зроблений наголос не тільки на особливу важливість трипільських старожитностей у зародженні давньої спадщини України, а й на необхідності порозуміння між суто академічними їх дослідженнями з новітніми чисто популярними інтерпретаціями багатьох досягнень племен трипільської культури.
На етногенетичний зв'язок сучасної української культури і населення Трипілля у своїх доповідях наголошували доктор економічних наук, депутат Верховної Ради України В.К.Черняк (“Концептуальне осмислення проблеми автохтонності української нації”), науковий співробітник Інституту психології Академії педагогічних наук України В.Т.Куєвда (“Архаїчність осмислення ідеологами українців: сучасний вимір”), доктор історичних наук з Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, антрополог С.П.Сегеда (“Антропологічний склад українського народу як джерело етногенетичної інформації*”), науковий співробітник Інституту молекулярної біології та генетики НАНУ М.Ю.Оболенська (“Етнічна геноміка у програмі майбутнього вивчення трипільської культури”), викладач Інституту українознавства при Міністерстві оборони України Г.С.Лозко (“Релігійні вірування трипільців за джерелами археології”), науковий співробітник Музею зоології Київського національного університету ім.. Т.Г.Шевченка, онук відомого дослідника української старовини академіка М.Ф.Біляшівського М.М.Біляшівський (“Трипільські старожитності в культурній спадщині України”).
Але більшість доповідей була представлена науковими дослідниками, які все життя займаються безпосереднім вивченням пам’яток трипільської культури, у тому числі в археологічних експедиціях та музейних фондосховищах. Вони стосувались різних аспектів досліджень від повідомлення про дані розкопок окремих поселень (С.О.Гусєв “Трипільське поселення Конатківці у Подністров’ї*”, Г.М.Бузян “Пізньотрипільське поселення Крутух-Жолоб на Лівобережжі Дніпра”) чи навіть печер на території Києва з трипільськими знахідками (Т.А.Бобровський “Знахідки трипільської культури в печерах Києва”), характеристики трипільських пам’яток окремих регіонів розповсюдження (В.О.Круц “Поселення-гіганти у міжріччі Буга та Дніпра”, Е.В.Овчинников “Трипільська культура на Канівщині”, Г.М.Бузян, О.Г.Корвін-Піотровський, Т.Г.Мовша “Розвідки трипільських пам’яток на Лівобережжі Дніпра”).
102


Досить вагомими в науковому сенсі були доповіді з характеристики джерел господарства, побуту, культури, озброєння, культурно- історичних процесів та духовного світу трипільського суспільства (В.Г.Петренко “Епонімне Усатово та проблеми генезису усатівської культури”, Т.М.Ткачук “Печера Вертеба та її значення для дослідження культурно-історичних процесів у середовищі трипільської культури Пруто-Дністровського межиріччя”, СЛ .Ольговський “Історія металообробки племен трипільської культури”, С.М.Рижов “Столова кераміка племен трипільської культури”, В.І.Клочко “Озброєння та військова справа племен трипільської культури”). Значна увага у доповідях була присвячена застосуванню методів природничих наук у вивченні трипільських пам’яток, яке надає значні нові джерела для вивчення їх топографи, планування, господарства та встановлення хронології (В.П.Дудкін “Дослідження трипільської цивілізації методами природничих наук”, М.Ю.Відейко “Нова хронологія трипільської культури”, Г.О.Пашкевич “Палеоботанічні дослідження трипільського землеробства”, О.П.Журавльов “Мисливство у трипільських племен України”).
Цікавими виявилися і доповіді з історії археологічних колекцій трипільської культури окремих музеїв (О.О.Якубенко “Трипільська колекція Вікентія Хвойки у зібранні Національного музею історії України: зберігання, вивчення та використання”, Л.Ю.Поліщук “Формування трипільської колекції Одеського археологічного музею НАН України”, М.І.Городиського “Київський обласний археологічний музей у с. Трипілля: історія і перспективи”). Безумовно, всіх зацікавила проблема організації спеціальних заповідників пам’яток трипільської культури, особливо поселень-гігантів на Уманщині, та організації археопарків, зон туристичних подорожей трипільськими поселеннями, яким були присвячені окремі доповіді В.В.Чабанюка (“Цілі та перспективи роботи державного заповідника “Трипільська культура”) та О.В.Трачука (“Подорожі до прадавніх хліборобських культур та традицій Східної Європи”).
Загальні проблеми з досліджень трипільської цивілізації, що виникли і виникають в процесі її вивчення протягом більше 100 років, стосувались історії виникнення концепцій автохтонного, міграційного походження племен трипільської культури та їх зв’язку з теорією постійності землеробського населення України, були викладені в доповіді І.Т.Чернякова, етномовної ідентифікації носіїв трипільської 103


культури в доповіді Ю.В.Павленка, аспектів взаємодії спільноті Трипілля зі Степом у доповіді О.В.Цвек. Яскраві трипільськ джерела віднайшли для своїх доповідей старший науковиі співробітник Інституту археології НАН України Н.Б.Бурд< “Сакральний світ і магічний простір трипільської цивілізації” т< директор Тальнівського музею історії хліборобства, Лауреат премї ім. В.Хвойки Українського товариства пам’яток історії та культури В.Ф.Мицик “Священне коло трипільців”. Студент 4-го курсу історичного факультету Київського інституту “Слов’янський університет” М.М.Відейко застосував новітні комп’ютерні технології для графічної реконструкції поселень і жител трипільської культури, про результати яких він доповів на конференції.
Головним, мабуть, на конференції було те, що вперше віч-на-віч в одному залі як рівні зустрілись аматори, колекціонери та професійні наукові співробітники, які вивчають трипільську культуру, озброєні різними методами і знаннями, іноді протилежними уявленнями не тільки про пам’ятки, а навіть хронологію, місце в історії Стародавнього Світу, значення для спадщини українського народу, застосування термінів, особливо “культура” і “цивілізація”. На конференції відбулись жваві дискусії з багатьох питань, які стосуються такого грандіозного культурного та історичного явища, як ’’трипільська культура” або “трипільська цивілізація”. Актуальну проблему у своєму виступі підняв для обговорення доктор історичних наук, директор Опішнянського Інституту керамології НАН України О.Пошивайло, який звинуватив археологів у відсутності в їх дослідженнях хіміко-технологічних аналізів трипільської кераміки. Трипіллязнавці погодились з критикою, але, на жаль, виправити цю хибу у своїх дослідженнях не можуть через відсутність відповідних коштів.
Взагалі робота конференції мала без сумнівів величезний успіх, бо зуміла об’єднати зусилля різних дослідників у вирішенні важливих проблем вивчення трипільської цивілізації як однієї з найдавніших підвалин історико-культурноїспадщини України.
104


ТРИПІЛЛЯ у ВИМІРІ у ЦИВІЛІЗАЦІЙ СТАРОГО СВІТУ ]
D J її
Ir u In
І
4
і
4
4
4
і
105


Михайло Юрійович ВІДЕЙКО
НОВА ХРОНОЛОГІЯ КУКУТЕНІ — ТРИПІЛЛЯ.
Неможливо досліджувати давню історію, особливо дописемного періоду, не маючи уявлення про її хронологію. Історія вивчення хронологіїтрипільської культури переконливо доводить, що найбільш продуктивним на сьогоднішній день є комплексне використання археологічного датування та датування методами природничих наук. Подібний підхід дозволив нам уточнити абсолютну хронологію культури Трипілля—Кукутені і віднести її до другої половини VI — перших столітть III тис. до н.е. Загальний час існування трипільської культури за цими даними має складати, таким чином, біля 2600— 2700 років.
В сучасних українських виданнях можна знайти інші дати: 4000— 2500 рр., тобто тривалість півтори тисячі років (Круц, 1997, с. 236). В тому ж 1997 р. автором спільно з Н.Бурдо у спеціальній праці були запропоновані такі хронологічні межі: 5200—2790, тривала біля 2410 років (Бурдо, Відейко, 1997, с. 29). В Румунії аналогічні пам’ятки нині датують між 5050—3150 рр. до н.е. (Mantu, 1998:183), відводячи їм, таким чином, 1900 років. Як бачимо, різниця в поглядах на датування та тривалість однієї й тієї ж археологічної культури лише в трьох публікаціях, які вийшли протягом всього двох років, досить суттєва.
Якщо прийняти хронологію з “Давньої історії України”, та порівняти її з хронологією Давнього Світу, ми побачимо, що трипільські поселення-гіганти співіснували з першими династіями Єгипту та містами-державами Месопотамії, а поселення-гігант Тальянки споруджено в часи легендарного царя Гільгамеша (правив біля 2750 р. до н.е). За іншими хронологічними студіями в ті часи, коли “історія починалася в Шумері” та країні пірамід, руїни багатьох з трипільських протоміст вже кілька сотень років були поховані під 106


травами українського лісостепу. А це вже дві різні історії, та різне місце Трипілля в цій історії.
Щоб зрозуміти причини такого становища, слід зробити короткий огляд історії розробки хронології Кукутені—Трипілля. Нами зібрано кілька десятків схем абсолютного датування. їх вивчення показує, як в різні періоди вчені, грунтуючись на наукових засадах свого часу, по-різному підходили до вирішення цього питання.
На початку XX сторіччя підставою для датування були порівняння з археологічними реаліями “культур мальованого посуду” Середземномор’я, вік яких у свою чергу визначався в зв’язку з старожитностями, які мали історичне датування (Єгипет, Кріт тощо). Зрозуміло, що такі прив’язки були досить приблизними, зважаючи на наявні в той період джерела. Так, В.О.Городцов відніс трипільську культуру до початку IV тис. до н.е., вважаючи її одночасною з ямною. Остання нині датується раннім періодом бронзового віку і в цілому пізніша за Трипільську (Городцов, 1900). Е.Р.Штерн відніс Трипілля до середини III тис. до н.е (Штерн, 1906).
В ЗО—40-і роки Т.С.Пассек опублікувала хронологічні схеми Трипілля—Кукутені. Частину пам’яток вона віднесла до енеоліту, найпізніші — етапу СП до епохи бронзи — датувавши між 1700— 1400 рр. до н.е. Авторка вважала, що датування трипільських пам’яток має припадати на І—II—III періоди давньомінойської культури (Пассек, 1940, с. 18—19, табл. 1). Пізніше, по війні, вона дещо уточнила хронологічні рамки Трипілля, визначивши їх у відповідності до крітської хронології в двох варіантах: максимальному: з початку III тис. до 1750 р. до н.е та мінімальному — з 2500—1750 рр. до н.е. (Пассек, 1949, с. 26)
Характеризуючи у 1980 р. в своєму монографічному дослідженні пізній період Трипілля (С-ІІ), В.А.Дергачов відзначав, що датування грунтується в основному на типологічних співставленнях металевих виробів і кераміки та синхронізації трипільських комплексів з матеріалами майкопської культури (яка датована за малоазійсько- месопотамськими паралелями) та культурами Чернавода і Коцофень, шарами ранньобронзового віку в Єзеро та іншими, датованими за егейсько-анатолійськими паралелями. Обидві лінії датування в цілому на його думку збігаються і вказують на період між 2600—2500 та 2100—2000 рр. до н.е.
Значний інтерес для вирішення проблем хронології доби неоліту— 107


ранньобронзового віку становить фундаментальна двотомна праця Г.Парцінгера, що охоплює кілька сотень ^ратифікованих пам’яток півдня Європи та Малої Азії(Parzinger, 1993). Всі пам’ятки доби неоліту, енеоліту та ранньобронзового віку і їх відповідні шари за їх положенням включено до певних горизонтів. В цій системі враховано, зокрема, пам’ятки культури Кукутені на території Румунії — багатошарові поселення, як Тирпешті, Траян—Дялул—Финтанілор, Ізвоар, Кукутені, Хебешешті, Фолтешті. Фаза Трипілля С-І, яка відповідає шару В-1—2 поселення Кукутені віднесена Г.Парцінгером до другої половини 9 горизонту—9Ь, датованому в цілому між 3700—3600 та 3500—3400 рр. до н.е. Наступна фаза — Трипілля С-ІІ, представлена шаром І поселення Фолтешті, віднесена до 10 горизонту, який має датуватися за аналогіями у Єгипті та Месопотамії періодом між 3400—3300 та 3200—3100 рр. до н.е. (Parzinger, 1993:290).
Найважливішим для дослідників Трипілля—Кукутені є те, що ряд хронологічних горизонтів, виділених Г.Парцінгером, мають історичне датування. Горизонт 9 передує династії та відповідає Уруку IV і Нагада II, тобто раніший за 3126 р. до н.е. Горизонт 10 відповідає 0 династії в Єгипті (3126-3051 рр. до н.е.). В даному випадку найбільш важливим є висновок, що кінець IV тис.до н.е є межею між енеолітом та РБВ, тобто фінальною фазою існування культури Трипілля ЄН.
З початку 60-х років XX ст. для датування трипільської культури використовують ізотопні (Є 14) дати. Саме завдяки їм було поглиблено вік трипільської культури до 4000 р. до н.е (Збенович, 1989). На кінець століття дат Є14 нараховували вже 125 (Mantu, 1998:tab.8; p.255-256), разом з датами, отриманими в Київській лабораторії за останняє десятиріччя, їх число складає понад 200. Однак при використанні ізотопних дат постає дві проблеми: перша — переведення їх в календарні, друга — сумісність старих (до 1993 р.) та нових дат (отриманих після 1993 р).
Перша проблема вирішується нині з застосуванням комп’ютерних програм, які вираховують (калібрують) з певним ступенем вірогідності календарні дати. Ця процедура є стандартною і біля 20 років загальноприйнятою в світовій археології. Однак з різних причин калібровані дати для трипільської культури використовують далеко не всі дослідники, хоча перші такі спроби бачимо ще у 80-і роки (Черныш, 1982; Петренко, 1989, Видейко, 1989). Різниця понад 1000 108


років між початком трипільської культури у працях В.Збеновича та В.Круца — 4000 р.(3бенович, 1989; Круц, 1997) і К.Манту — 5050 р. (Mantu, 1998) є наслідком використання українськими дослідниками некаліброваних дат. Хоча така позиція не має логічного пояснення, спробуємо встановити, наскільки вона відповідає археологічним реаліям.
Згадана вище праця Г.Парцінгера встановила рубіж для Трипілля С-ІІ біля 3150 р. до н.е. на підставі археологічних даних. Наскільки мені відомо, за останні 10 років ніхто з дослідників трипільської культури цих висновків ще не поставив під сумнів. З іншого боку, українські дослідники мають великий пакет археомагнітних дат (у відносній хронології яких сумнівів наразі немає), тобто пам’ятки від етапу В-І до етапу С-ІІ включно, який охоплює період в 1400 років. Отже, приймаючи для етапу С-ІІ за вихідну дату 3150 р. до н.е., матимемо дату етапу ВІ біля 4550 р. до н.е. Це відповідатиме датуванню цього етапу за каліброваними датами, яке запропоноване К.Манту—4600—4060 рр. до н.е. (Mantu, 1998:187). Отже питання про використання каліброваних дат для трипільської культури має бути остаточно вирішене на користь останніх.
Друга проблема — “старих” та “нових” дат — постала з причини вдосконалення та розробки нових методик отримання ізотопних дат на початку 90-х років. В ході досліджень було встановлено також, що найбільш прийнятним матеріалом для датування є не вугілля (переважна більшість з загаданих 125 визначень зроблена по ньому), а кістка. Понад 70 нових дат було отримано саме за зразками з кістки (таблиця 1). Виявилося, що вони не завжди стикуються з старими “вугільними” датами. Якими б не були хімічні , фізичні та технічні причини цих розбіжностей, наприкінці 90-х років стало зрозуміло, що калібрувати в одних пакетах та використовувати разом весь набір ізотопних дат неможливо. Таким чином, ми змушені переглянути власні висновки щодо хронології трипільської культури, зроблені всього шість років тому (Бурдо, Відейко, 1997).
Оскільки для трипільської культури згодом було отримано повний набір визначень за всіма етапами, зробленими за новими методиками, з’явилася можливість запропонувати засновану саме на них нову хронологію трипільської культури. Вона в цілому не протирічить даним археологічного датування, уточнюючи останнє.
109


Особливо рельєфно висвітлив проблему пакет дат для раннього етапу трипільської культури — Трипілля А (таблиця 1). Отримано визначення для низки поселень—від найдавніших (Бернашівка,Окопи — 5400—5200 р. до н.е) до фінальних (Лука-Врублевецька, Гренівка 4800—4700 рр.до н.е). При цьому дати Бернашівки виявилися на 300 років глибшими за пропонований румунськими колегами початок культури Прекукутені біля 5050 р. до н.е. Пошук причин розбіжностей змусив звернути увагу на те, що дати для румунських пам’яток, отримані по вугіллю, завжди пізніші за отримані по кістці з території України. Ту саму тенденцію демонстрували дати для неолітичних та енеолітичних культур з Балкан.
Етапи В-І та В-І—В-ІІ досить мало забезпечені датами, які охоплюють період з 4700—4600 рр. до 4200—4100 рр. до н.е.
Початок етапу В-ІІ на Дніпрі визначається датами для поселень Гребені (Василишин Яр) та Чапаївка, які вказують на період 4000— 3700 рр. до н.е. Нижня межа етапу В-ІІ в цьому районі може бути визначена датами поселення канівської групи Хатище (с. Григорівка) — між 3600—3400 ВС (таблиця 1).
Пам’ятки Середнього Подніпров’я етапу С-І мають дати між 3600/3550 — 3200/3100 ВС. Зауважимо, що комплекси типу Лукаші (а до нього належить Євминка-І) не можуть бути віднесені за матеріалами до етапу С-ІІ, а мають датуватися С-І, що підтверджують ізотопні дати, раніше отримані для Євминки-1. Виділяються більш ранні комплекси — Ігнатенкова Гора, а також більш пізні — Хомине. Цікаво, що за знахідками кераміки ці комплекси можуть бути синхронізовані з поселеннями томашів- ського типу у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, зокрема Тальянками та Майданецьким. Для цих поселень маємо 4 дати для Тальянок.
З цих дат випливає, що поселення томашівського типу скоріше за все реально були синхронні подніпровським поселенням фіналу етапу В-ІІ (тип Коломийщина-ІІ та ранні поселення канівської групи) — початку етапу С-І (тип Коломийщина-І та пізні поселення канівської групи). Враховуючи наявність мальованого посуду томашівського типу і на поселенні Хомине (тип Коломийщина-І), яке за абсолютними датами значно пізніше за томашівські, можна припустити, що подібні знахідки документують переселення певної частини мешканців трипільських протоміст на північ.
110


ТАБЛИЦЯ 1.
НОВІ ДАТИ ДЛЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, ОТРИМАНІ В КИЇВСЬКІЙ ЛАБОРАТОРІЇ У 1993—2002 РР.
№
Пам’ятка
етап
Лаб.индекс
В.Р.
саІВС
1.
Бернашівка
А
Кі-6670
6440 1 60
53671 56
2.
Бернашівка
А
Кі-6681
6510155
54501 65
3.
Кормань
А
Кі-6675
6270155
5203 1 84
4.
Кормань
А
Кі-6676
6225160
51561 83
5.
Вороновиця
А
Кі-6677
6180160
5119180
6.
Окопи
А
Кі-6671
6330165
5265 169
7.
Бабшин
А
Кі-6686
6200155
5126176
8.
Сабатинівка-ІІ
А
Кі-6680
6225 160
5179186
9.
Гребенюків Яр
А
Кі-6672
6040 1 65
4925 1 89
10.
Гребенюків  Яр
А
Кі-6673
6120150
50861 95
11.
Гребенюків Яр
А
Кі-6674
6165155
5113179
12.
Лука-Врублевецька
А
Кі-6884
5905160
4774 1 76
ІЗ.
Лука-Врублевецька
А
Кі-6685
5845 1 55
4703 1 79
14.
Гренівка
А
Кі-6682
5800150
4636 1 74
15.
Гренінка
А
Кі-6683
5860145
47391 56
16.
Плисков-Черяявка
В-І
КІ-7211
5860170
47101100
17.
Сабатинівка І
В-І
Кі-7202
5805165
4655185
18.
Березовська ГЕС
В-І
Кі-7203
5760155
4610170
19.
Березовська ГЕС
В-І
Кі-7204
5710160
4565185
20.
Солончени ІІ
В-І
Кі-7213
5530175
4375175
21.
Озаринці
В-І
Кі-7212
5470165
4315175
22.
Кадіївці
В-І
Кі-7210
5400170
42J0H00
23.
Гребені
В-ІІ
Кі-7205
5120165
3900180
24.
Гребені
В-ІІ
Кі-7206
5080170
3870180
25.
Гребені
В-ІІ
Кі-7207
5140^60
3915185
26.
Гребені
В-ІІ
Кі-7208
5100190
3895195
27.
Чапаївка
В-ІІ
Кі—8064
4980170
28.
Хатнще
В-ІІ
Кі— 9622
4800190
35921112
29.
Хатишс
В-ІГ
Кі—9623
4840190
36161107
30.
Хатишс
В-ІІ
Кі—9624
4740190
35001107
31.
Хатнще
В-ІІ
Кі—9749
4830190
36111107
32.
Іпіатенкова Гора
С-І
Кі—9613
4520180
32151125
33.
Іпіатенкова Гора
С-1
Кі—9614
4590180
32481158
34.
Іпіатенкова Гора
С-І
Кі—9615
4570180
3236И37
35.
Іпіатенкова Гора
С-І
Кі—9616
4650190
34721141
111


35.
Іпіатенкова Гора
С-І
Кі 9616
4650*90
3472*141
36.
Ігнатсикова Гора
С-І
Кі—9617
4530*80
3221=124
37.
Ігнатенкова Гора
С-І
Кі 9618
4500*80
3200=129
38.
Ріинипя-6
С-І
Кі -9745
4565*80
3459*116
39.
Ріпниця-6
С-І
Кі— 9746
4620*90
3335*170
40.
Рінниця-6
С-1
Кі -9747
4570*8
3236=137
41.
Ріпниня-І
С-І
Кі— 9743
4605*80
3332*163
42.
Рінниия-1
С-І
Кі -9744
4590180
3248*158
43.
Хоминс
С-І
Кі—9740
4470*80
318Ы38
44.
Хоминс
С-І
Кі -9741
4490190
3191 і 132
45.
Хоминс
С-І
Кі — 9742
4390=90
3022*142
46.
Тальянки
С-1
Кі-6865
4755*50
3565*81
47.
Тальянки
С-І
Кі-6866
4720*60
3475*96
48.
Тальянки
С-І
Кі-6867
4810155
3586+ 66
49.
Тальянки
С-І
Кі-6868
4780160
3575=76
50.
Сандра ки
С-П
Кі-6746
4175150
2770+92
51.
Сандраки
С-ІІ
Кі-6747
4210145
2790*81
52.
Жванень, ур.Щовб
С-11
Кі-6743
4480*40
3209*106
53.
Жванень, ур.Щовб
С-ІІ
Кі-6744
4355160
2965189
54.
Жванець, ур.Щовб
С-ІІ
Кі-6745
4530150
3205198
55.
Жванець, ур.Щовб
С-ІІ
Кі-6753
4290155
2939+91
56.
Жванень. ур.Щовб
С-ІІ
Кі-6754
4389160
2984178
57.
Троянів
С-ІІ
Кі-6748
4360155
2967+64
58.
Троян ів
С-ІІ
Кі-6749
4410150
3003183
59.
Троянів
С-ІІ
Кі-6750
4430145
30131105
60.
Цвіюіівці
С-ІІ
Кі-6751
3960150
2450189
61.
Іородськ
С-П
Кі-6752
4495145
32121100
62.
Красний Хутір (мог.)
C-U
Ки- 5038
42801 110
28591170
63.
Красний Хутір (мог.)
С-ІІ
Ки-5016
41401 110
27401144
64.
Красний Хутір (мог.)
С-П
Ки-5039
4160190
2742+ 123
65.
Софіївка (мог.)
С-ІІ
Ки- 5012
4320170
2953 196
66.
Софіївка (мог.)
С-П
Ки-5013
4270 1 90
28301 144
67.
Софіївка (мог.)
С-ІІ
Ки- 5029
4300145
2928 + 59
68.
Заваяівка (мог.)
С-ІІ
Ки-5015
4290190
28771 146
69.
Заваліпка (мог.)
С-ІІ
Ки-5014
42301 80
27901 ПО
70.
Вільховсць
С-П
Кі-6922
4170155
2422*115
71.
Ві.іьховець
С-ІІ
Кі-6923
4165160
2766196
72.
Вільхове ць
С-П
Кі-6924
42051 50
2786184
73.
Вільховсць
С-ІІ
Кі^6925
42251 55
2792186
74.
Вільховсць
С-ІІ
Кі-9625
4110*80
75.
Вільховсць
С-ІТ
Кі-9754
4190*80
112


ТАБЛИЦЯ 2.
НОВА ХРОНОЛОГІЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Дат. роки дон.»
Трипілля, етапи
ПОДІЇ
5400-5100
Трипілля А-ІІ
Перші поселення на території України. Перші мідні вироби.
5100—4700/4500
Трипілля А-ІІІ -1,2
Поширення трипільської культури за Південний Буг
4700/4600—4300 4300/4200
Трипілля АНІ -3 — Трипілля В-І
Зростання кількості поселень та поява локальних варіантів культури. Початок виробництва мальованого посуду. Освоєння джерел самородної міді та початок місцевої металургії.
4300/4200—4100
Трипілля В-І—II
Поява перших поселень — протоміст, поширення трипільської культури до Дніпра. Перші керамічні майстерні, розвиток ткацтва.
Становлення трипільська цивілізації.
4100—3800
Трипілля В-ІІ
Період розквіту культури та розвитку протоміст. Розквіт гончарного ремесла, металообробки. Спеціалізація у видобутку кременю на Волині та на Дністрі.
3800—3400—-3200
Трипілля С-І
3400—3200—
2750...
Трипілля С-ІІ
Занепад економіки, протоміст, спрощення суспільної структури зникнення гончарного ремесла на більшості територій. Виникнення кочового скотарства (усатівський тип) та поява курганів. Трансформація в окремі локальні варіанти та культури, поступове зникнення
Фінал етапу С-І може бути визначений біля 3300—3200 ВС за датами поселення Хомине. Цей висновок певною мірою також підкріплюється пакетом дат для фази С-ІІ. Йдеться про датовані 113


раніше комплекси софіївськоготипу, віднесені до періоду між 2950— 2750 рр.до н.е.
Отримані дати для етапів В-ІІ та С-І на Середньому Дніпрі суттєво змінюють попередні уявлення про їх віднесення виключно до першої половини IV тис. ВС. Вони виявилися зміщеними до другої половини IV тис. ВС, перекривши той розрив, який існував між ними, та комплексами етапу С-ІІ. Зауважимо, що тепер найменш датованими виявилися поселення середнього етапу Трипільської культури (В-І, В-І—II, В-ІІ).
Отримані ізотопні дати підтверджують певною мірою висновки щодо нерівномірності розвитку трипільських комплексів у різних регіонах, які формально віднесені до одного ступеня періодизації (Трипілля В-ІІ або С-І), зокрема на Середньому Дніпрі тау межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Останнє, на нашу думку, слід враховувати при датуванні пам’яток інших археологічних культур на підставі знахідок імпортів трипільської кераміки, особливо мальованої.
Для найраніших поселень етапу С-ІІ маємо дати, які вказують на початок етапу СІІ біля 3300—3100 рр. до н.е. Таким чином на підставі 44 ізотопних дат ми можемо в загальних рисах встановити абсолютні межі для етапів В-ІІ та С-І трипільської культури.
Таким чином, ми бачимо, що і калібровані дати, і традиційні археологічні методи датування змушують нас перейти від радіовуглецевої хронології до календарної. Інша річ — точність такого датування, що лишається для радіовуглецевого методу далекою від наших потреб.
Нова хронологія змушує дещо інакше поглянути на місце трипільської цивілізації в праісторії Старої Європи. Насамперед, вона досить рано, вже в шостому тис. до н.е., увійшла до її кола. В другій половині V тис. до н.е. в час, коли інші аграрні цивілізації на континенті занепадають, Трипілля переживає найвищий злет та збільшує свою територію. Таким чином запропонований румунськими археологами романтичний образ “Кукутені—остання велика цивілізація мідного віку в Європі” (Mantu, Dumitroaia, 1997), ще в більшій мірі стосується Трипілля, яке власне і стало її епіцентром.
До початку ранньобронзового віку, який нині деякі дослідники відносять до 3500—3400 ВС, Трипілля підійшло з розвиненими ремеслами, в тому числі — металургією, гончарством, прото- містами, монументальною архітектурою, розвиненою знаковою
114


ТАБЛИЦЯ 3. СИНХРОНІСТИЧНА ТАБЛИЦЯ АРХЕОЛОГІЧНИХ КУЛЬТУР З КІНЦЯ НЕОЛІТУ, МІДНОГО ВІКУ ТА ПОЧАТКУ РАННЬОГО БРОНЗОВОГО ВІКУ: УКРАЇНА І МЕСОПОТАМІЯ 5600—2750 РР. ДО Н.Е.
Роки до м.о.
УКРАЇНА
МЕСОПОТАМІЯ
Роки ДО Н.О.
3200—2780
Трипілля С-ІІ
Джемдет -Наср
3100—2750
3700-3200
Трипілля С-І
Урук— Пізній Перші писемні документи
3400—3100
4100-3700
Трипілля В-ІІ
Урук — Середній
Зародження писемності
3600—3400
Урук -Ранній
3000—3600
4400—4100
Трипілля В-І—II Поява трипільських протоміст
Поява міст біля 4500- 4200
Культура УбейдІ—IV
6600—3900
1600 -1400
Трипілля В-І
Після 5400— 4800
Трипілля А
До 5500-8400
Буго-Дністровська культура, культура лінійно-стрічкової кераміки — неоліт
Культури Халаф, Самарра
До 5600
системою — тобто всіма найвищими досягненнями цивілізацій Старого Світу того часу.
В таблиці 2 нами показана нова хронологія Трипілля та основні історичні події, з нею пов’язані.
Саме четверте тисячоліття в історії Старого Світу стало поворотним моментом, коли в другій його половині завершується 115


тривалий процес утворення перших держав і того, що називали свого часу класовими суспільствами. Однак часи цього злету на Давньому Сході, в Єгипті та Шумері, стали часом поступового зникнення трипільської цивілізації. Нова хронологія відводить цьому процесу досить тривалий період— від 3200 до 2750 ВС, майже 500 років. Тобто йдеться не про миттєву подію, а тривалий процес. Швидше за все, в часи будівництва великих пірамід в Єгипті Трипілля вже перетворилося на казкову країну індоєвропейських міфів та легенд, сліди якої вдасться знайти археологам через сорок шість віків.
Що ж діялося в світі в часи цивілізації Старої Європи, чи була вона поодиноким явищем? Зрозуміло, що ні. Ні вона, ні її складова — цивілізація трипільська—не були ні єдиними, ні першими в світі. Археологічні дані переконливо свідчать: поруч існували інші, не менш яскраві та давні цивілізації. Найближчі — в Месопотамії та Єгипті.
Те, що історію давнього Шумеру починають приблизно від 2750 р. до н.е., зовсім не означає, що він виник раптово, на пустому місці, а тим більше, що цивілізацію шумерів заснували трипільці, тікаючи з Європи від чергової кризи. Нині відомо, що Шумер мав свою, надзвичайно багату та насичену передісторію, яка налічує багато тисячоліть.В таблиці 3 показана синхронізація культур VI—III тис. до н.е з територій України та Месопотамії, виконана на підставі нової хронології.
Звичайно, запропонована хронологія — це лише загальні рамки, подробиці ще слід прояснити, для чого потрібні нові дати. За приблизними підрахунками їх потрібно в три-чотири рази більше, ніж маємо. Потрібно в співпраці з румунськими та болгарськими археологами продатувати в Києві зразки з суміжних культур, включно з Кукутені. Такий проект міг би бути міжнародним. Але слід скористатися тими унікальними можливостями, які маємо.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бурдо Н.Б. Відейко М.Ю. 1997.— Основи хронології Трипілля- КукутеніУ/ Археологія, 1998.—№2.—С.З—14.
2. Відейко М.Ю. 1989. Про абсолютне датування трипільської культури. // 116


Проблеми історії та археології давнього населення Української РСР. Тези доповідей XX республіканської конференції.Одеса, жовтень 1989 р. Київ, 1989. —С.40-41.
3. Городцов В.А. 1900—Назначение глиняных площадок в доисторической культуре трипольского типа . И Археологические известия и заметки. — Москва.—1900.— № 11—12.
4. Дергачев В.А. 1980. Памятники позднего Триполья. — Кишинев, 1980.
5. Збенович В.Г. 1989. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины. Киев, 1980.
6. Круц В.0.1997. Світ землеробів. И Давня історія У країни, т. 1.—С.234— 273.
7. Пассек Т.С. 1940. Трипільська культура.—Київ, 1940.
8. Пассек Т.С. 1949. Периодизация трипольских поселений. //МИА, № 10.
9. Пассек Т.С. 1961. Раннеземледельческие (трипольские) племена Поднестровья. И МИА, № 84.
10. Пассек Т.С. 1964. Новое из истории трипольских племен Днепро- Днестровского междуречья. //VIII международный конгресс антропологических и этнографических наук. М. — С. 19.
11. Патокова Э.Ф. Петренко В.Г. Бурдо Н.Б. Полищук Л.Ю. 1989. Памятники трипольской культуры в Северо-Западном Причерноморье. — К. 1989.
12. Телегін Д.Я. 1985. Радіокарбонне і археомагнітне датування трипільської культури // Археологія, 1985.—Вип.51.—С. 10—22.
13. Черныш Е.К. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии. И Энеолит СССР.—М. 1982.—С. 171 —175, табл. 8—10.
14. Штерн Э.Р. Доисторическая греческая культура на юге России. И Труды ХШ Археологического съезда в Екатеринославе в 1905 г.—М. 1906.—Том I.
15. Gimbutas М. 1973 Old Europe с.7000—3500. Те earliest european civilisation before the infiltration of the indo — european peoples. // Journal oflndo-European Studies, n. 1. — P. 1 — 20.
16. Parzinger H. 1993 Studien zur chronologie und kulturgeschichte der jungstein, kupfer — und fruhbronzezeit Zwischen Kar-paten und Mitlerem Taurus.—Mainz am Rhein, 1993.—RGF. — B. 52. — T. I—2.
17. Mantu C.-M. 1998 Culture Cucuteni. Evolutie, cronologie, legaturi. — Piatra—Neamt, 1998.
18. Mantu C.-М., Dumitroaia Gh. 1997 The Last Chalcolithic Great Civilization of Europe.-Bucuresti, 1997.
19. Wechler K.-P. 1994.- Zur Chroinologie der Tripolje- Cucuteni- Kultur aufgrung von MC -Datierungen.// ZfA Z.Archaol.-1994.- Band 28 .- S. 7—21.
Videiko M. Yu. 1999 Radiocarbon chronology of the Late Tripolye Culture. // Baltic — Pontic Studies, 1999, V. 7. — P. 34—70.
117


Юрій ПАВЛЕНКО
ЕТНОМОВНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НОСІЇВ ТРИПІЛЬСЬКОЇ культури
Упродовж останніх років питання про те, ким в етномовному відношенні були носії трипільської культурної традиції, вийшло далеко за межі академічних дискусій. До нього залучаються і журналісти, і найрізноманітніші автори науково-популярних та позанаукових текстів'. Ними здебільшого насаджується думка щодо тотожності, або принаймні прямого, безпосереднього етномовного зв’язку між трипільцями та українцями. І попри те, що жодний фахівець в галузі археології чи порівняльно-історичного мовознавства з цим не погоджується, відповідні міфи поширюються як комп’ютерні віруси.
Важко заперечувати наявність певної спадковості у розвитку землеробсько-скотарських культур на території Лісостепової України. Але стверджувати “українськість” трипільців в етномовному відношенні — суцільний абсурд. Як відомо, українці належать до слов’янської групи народів, а відтак склалися пізніше, ніж розпалася праслов’янська спільність. А виникнення цієї спільності ми не можемо датувати раніше періоду пізньої бронзи. Трипільська ж культура — енеолітична, отже існувала і зникла задовго до утворення праслов’янства.
Сучасні лінгвісти з упевненістю відносять формування праслов’янської групи діалектів, як окремого мовного масиву, до другої половини II тис. до н.е.2—до часів поширення у північній половині України та на найближчих до неї теренах Білорусі, Польщі, тшинецько-комарівської культурно-історичної спільності. Завершення ж цього тривалого процесу слід, скоріш за все, пов’язувати з виникненням білогрудівської культури Правобережної України та споріднених з нею сусідніх культурних груп, як то свого часу було запропоновано П.М.Третьяковим3, обгрунтовано О.І.Тереножкіним4, 118


а потім докладніше розроблено С.С.Березанською5, Б.О.Риба- ковим6 та іншими дослідниками7.
Відповідно, до середини II тис. до н.е. ми маємо відомості про балто-слов’янську, а ще раніше — германо-балто-слов’янську спільноти в межах індоєвропейської мовної сім'ї. А з цього випливає, що до позначеного часу говорити про слов’ян, тим більше про українців або навіть протоукраїнців безглуздо.
Отже, якщо навіть праслов’янська спільнота виникає десь під кінець бронзового віку, то ні про яке “українство” трипільців, розквіт культури яких припадає (за каліброваними, тобто календарними датами) на IV тис. до н.е., і мови бути не може. Трипільська культура, точніше група споріднених культур трипільської історико- культурної області, зникає не пізніше межі IV—III тис. до н.е. На той час не існувало не лише жодного з сучасних народів, а й узагалі етнічна структура людства, типи етномовних спільностей були принципово і якісно не такі, як зараз. Існували групи споріднених племен, представників окремих мовних сімей та їх гілок, а не народи сучасного або навіть середньовічного типів8.
Тому проблема з’ясування етномовної ідентичності носіїв трипільської культурної традиції полягає насамперед в тому, з представниками якої (чи яких) тогочасних етномовних спільнот ми маємо їх пов’язувати. Серед таких спільнот знаємо індоєвропейську, давньомалоазійсько-північнокавказьку, семітську тощо.
Найпоширенішою є думка про індоєвропейську ідентичність трипільців. Ця гіпотеза має як своїх авторитетних прихильників9, так і не менш серйозних опонентів10.1 треба визнати, що підстав для сумніву у індоєвропейськості трипільців достатньо.
В наш час, особливо після виходу праці В.Г.Збеновича", прийдешній характер трипільської культури на території України сумнівів не викликає. Праформа культури Кукутені-Трипілля — пракукутенська культура — склалася у Південно-Східній Тран- сильванії та Східному Прикарпатті на тлі нижньодунайської неолітичної культури Боян під впливом середньодунайських культур лінійно-стрічкової кераміки тазахіднопричорноморської культури Хаманджія12.
При цьому останнім часом було доведене тривале співіснування на Південному Бузі місцевої буго-дністровської та прийдешньої ранньотрипільської культур, навіть появу синкретичної, з 119


елементами обох традицій, кераміки13. А це переконливо спростовує популярну у минулі десятиліття думку щодо формування ранньотрипільських комплексів на грунті буго-дністровської культури.
Ранньоземлеробські культури Балкансько-Дунайсько-Карпат- ського ареалу, на північно-східній периферії яких десь під кінець V тис. до н.е. складається культура Кукутені—Трипілля, формуються протягом VII—VI тис. до н.е. (за каліброваними датами) при вирішальній участі в цьому процесі переселенців з західних районів Малої Азії—носіїв традиції Хаджілара14.1, всупереч думкам окремих відомих дослідників15, ніяких вагомих підстав для декларування індоєвропейськості неолітичних мешканців Анатолії немає.
Тому варто вбачати у неолітичних колоністах Південно-Східної Європи представників однієї з відомих у тогочасному Північно- Східному Середземномор’ї етномовних спільностей: прасемітської або давньомалоазійсько-північнокавказької, умовно кажучи — прахаттсько-хурритської.
Оскільки первинний ареал прасемітів впевнено пов’язується з областями Сирії та Палестини, де вони розвивалися на ґрунті досягнень натуфійської культури своїх безпосередніх пращурів — давніх афразійців16, а первинною областю поширення прахатто- хурритів була Анатолія, при тому, що її східну частину займали протохуррити, а центральну і, ймовірно, західну — протохатти17, логічно припустити найбільшу вірогідність протохаттської (чи найближчої до неї) приналежності нео-енеолітичних груп, що принесли на Балкани та у Подунав’я найвищий у той час господарчо- культурний тип. На це ж побічно вказують й віддаленіші західні зв’язки хаттсько-північнозахіднокавказьких мов у Середземномор’ї, зокрема з іберійськими басками1*. Потужний шар “північно- кавказької” (точніше — хаттсько-хурритської) лексики нещодавно відкритий не лише в хеттській, а й у давньогрецькій мовах19. До того ж гідроніми цього походження виявлені і у самому Дунайсько- Карпатському регіоні20.
Узагальнюючи відповідні лінгвістичні розвідки, Л.С.Баюн констатує, що в індоєвропейських мовах, поширених на теренах Європи, фіксуються елементи заздалегідь неіндоєвропейського походження. Це так звана субстратна лексика — релікти мов, які були витіснені індоєвропейськими говірками.
120


Так, на півдні Балканського півострова і по всій Егеїді встановлена наявність кількох субстратних мовних шарів, серед яких чи не найпотужнішим є мінойський лінійного письма “А”, яке було поширене на Криті принаймні з III тис. до н.е. При цьому помічена структурна схожість мінойської (як і хаттської доіндоєвропейської Анатолії) мови з сучасними північнозахіднокавказькими мовами — абхазькою та адигейською. Такі північнокавказькі відповідності встановлюються і для субстратної доіндоєвропейської лексики нео- енеолітичних балкано-дунайських культур, а також для областей Західного Середземномор’я, пов’язаних вже з традиціями мегалітичних культур21.
Гіпотеза щодо прахаттсько-хурритської (вірогідніше — прахаттської) належності носіїв нео-енеолітичних культур Балкансько-Дунайсько-Карпатського ареалу дає переконливе пояснення факту наявності великої кількості лексем, спільних для реконструйованих прапівнічнокавказької та праіндоєвропейської мовних систем22. Поширення відповідної лексики серед індоєвропейських племен (саме вони були тою стороною, яка запозичувала) могло йти не лише через Кавказ, а й з Південно-Східної Європи.
Наведені дані не суперечать добре відомому факту наявності у праіндоєвропейській мові і семітських запозичень. Останні у праіндоєвропейській та пракартвельській (предок грузинської) мовах майже збігаються23, так що у першу вони могли потрапити й через посередництво другої. Але не виключена можливість і інфільтрації в неоліті невеликих семітомовних груп на Північний Кавказ безпосередньо з Верхньої Месопотамії24.
Все наведене вище схиляє до висновку, що носії нео- енеолітичних культур Південно-Східної Європи (Протосескло і Сескло, Нео-Нікомедія, Караново, Старчево, Кріш, Кереш, Вінча, Боян, Хаманджія, Гумельниця, Кукутені-Трипілля тощо) були, скоріш за все, у своїй більшості представниками прахаттської гілки давньомалоазійсько-північнокавказької етномовної спільноти. Цьому кореспондує і їх антропологічний, виразно середземноморський тип.
Отже, якщо попередні роздуми є слушними, носії трипільської культури як такі не лише не були українцями, протоукраїнцями чи навіть праслов’янами, а й узагалі не можуть вважатися безпосе121


редніми етномовними предками останніх. Цей висновок, зрозуміло, не заперечує участь посттрипільської людності у тих складних і тривалих процесах етномовної консолідації, які врешті-решт призвели до утворення праслов’янської спільності. Так само з трипільських часів на теренах Лісостепової України зберігалися певні елементи господарчо-культурного комплексу, які через ряд трансформацій увійшли до традиційної культури українського села.
Але в етномовному відношенні трипільці прямими предками слов’ян не були. За цією ознакою вони, скоріш за все, були досить близькими до предків абхазців і адигейців, також—басків, меншою мірою — чеченців, інгушів та лезгинів.
Для вирішення проблеми етномовної належності трипільців істотно звернутися і до їх релігійно-міфологічних уявлень. Добре відомо, що в індоєвропейській свідомості з найдавніших часів провідними постатями були саме чоловічі боги, які билися за жінку і худобу, тоді як жіночі образи є суто пасивними. Принципово інший світогляд маємо припустити для носіїв давньоземлеробських енеолітичних культур Близького Сходу та Південно-Східної Європи.
Витоки релігійно-міфологічних уявлень носіїв трипільської традиції пов’язані з комплексом вірувань анатолійсько-балканського неоліту. З одного боку маємо справу з родовими культами, а з другого — з акцентацією уваги на вшануванні великого жіночого божества родючості. Останнє засвідчується безліччю глиняних, часто орнаментованих, жіночих статуеток культово-магічного призначення.
Вся матеріальна культура відповідних суспільств просякнута жіночою символікою, що повною мірою стосується і Кукутені- Трипілля. Образ жінки-родительки створював навколо себе широке асоціативне поле і був пов’язаний з уявленнями про відтворення поколінь людей-родичів та взагалі всього живого — природи, культурних рослин (особливо злаків), свійської худоби тощо. Тому він і стає центральним в усій системі релігійно-міфологічних уявлень трипільців. Для них, як і для представників інших давньоземлеробських спільнот, типовим було уявлення про органічний зв’язок між родючістю землі та продуктивною (сексуальною) здатністю людей.
Виходячи з загальних міркувань, можемо припускати, що головним змістом трипільських релігійно-міфологічних уявлень і культових дій було забезпечення родючості землі та нормального 122


самооновлення Космоса завдяки періодичному відтворенню священного шлюбу Великої Богині, що персоніфікувала не лише саму природу, а й общину та її землю, з небесним Богом-Биком та хтонічно-водно-дощовим Драконом-Змієм.
На багатьох жіночих статуетках трипільської доби зображені вертикальні прямі, зигзагоподібні та хвилясті лінії, які пов’язуються із знаками дощових струменів та розпущеним волоссям жінок, виконавиць обрядових танків, яке символізувало ці струмені. Танці з закликом до дощу, судячи за етнографічними даними та статуетками нео-енеолітичноїдоби, виконували здебільшого оголені простоволосі жінки. Тому жінка такого вигляду (чи просто з розпущеним волоссям) символізувала єднання сили землі та бога, який надсилає дощ, який повсюдно виступав у вигляді Дракона-Змія. Його символом часто- густо були хвиляста лінія та спіраль—знаки, поширені на трипільській кераміці.
На зв’язок трипільських жіночих статуеток з аграрними культами вказують зерна пшениці та ячменю, а також борошно у глиняному тісті, відбитки на них зерен злаків тощо. При цьому цікаво відзначити, що якщо на ранніх етапах розвитку трипільської культури жіночий образ образотворчо ще не був диференційованим, то на середньому етапі Трипілля поруч з повнотілою Богинею-Матір’ю з’являється і образ стрункої Богині-Доньки, яка персоніфікувала природу, що оновлюється навесні, та злаки, що сходять. Надалі останній образ у трипільському мистецтві навіть затіняє Велику Богиню-Мати неолітичної доби. В цій парі не важко побачити близький аналог Деметри та Кори-Персефони, які мали в Егеїді та на Балканах доіндоєвропейське походження.
З цим (враховуючи формування праслов’янської спільності значною мірою внаслідок індоєвропеїзації посттрипільського субстрата) можемо співвідносити і старослов’янський міф про двох рожениць — Лелі та її матері Ладі, богинь природи, що відроджується. До них кореспондує еротично-вегетативне старослов’янське божество Лель або Полель.
У зв’язку з цим суттєво відзначити, що у хаттів доіндоєв- ропейської Анатолії (чиї предки належали, судячи з усього, до однієї з основною масою трипільців малоазійсько-північнокавказької етномовної спільності) був бог Лелвані, якому у хурритів відповідало подібне божество з таким самим ім’ям. З іншого боку, давньо- 123


слов’янській Ладі відповідає не лише грецька Латона (явно доіндоєвропейське божество, витіснене в ранньоантичні а, можливо, і у мікенські часи на периферію міфологічної свідомості), а й певна лексика давньоанатолійських та кавказьких мов: карійське lada— “жінка”, лікійське lada— “дружина, мати”, урартське lutu— “жінка”, аварське ladi — “дружина”, а також (імовірно, теж неіндоєвро- пейського, північнокавказького походження) осетинська богиня Аларда25.
Тому видається імовірним, що імена давньослов’янської Лади та давньогрецької Латони походять від імені доіндоєвропейської богині вегетативних сил природи кола культур мальованої кераміки. Пригадаймо, що Латона була матір’ю Артеміди, покровительки дикої природи. Образ останньої був амбівалентним: вона виступала і як Діва, і (в своїх архаїчніших проявах) як родителька і годувальниця всього живого (згадаймо багатогруду статую Артеміди Ефеської). Можливо, цей другий її бік спочатку стосувався саме її матері Лади* Латони, образ якої від носіїв трипільської культури міг перейти й до старослов’янської міфології.
В поселеннях ранньої доби пізнього Трипілля дещо зростає відсоток чоловічих фігурок26. При цьому на завершальних фазах розвитку трипільської культурної спільності жіноча пластика схематизується і деградує. Це, можливо, відбиває загальну кризу давньоземлеробської системи уявлень за умов деструкції відповідної суспільно-господарчої системи енеолітичних землеробів Анато- лійсько-Бапкансько-Дунайсько-Карпатського регіона. Правобережну Україну та Молдову ці процеси, пов’язані з погіршенням кліматичних умов та експансією скотарських степових племен давніх індоєвропейців, охопили дещо пізніше, ніж Балкани та Подунав’я.
Зооморфні трипільські фігурки здебільшого зображують бика— чоловіче начало Верхнього світу, головної могутності Неба. Тому ритуальні поховання черепів та рогів биків (скоріш за все забитих при жертвоприношеннях) у житлах на трипільських поселеннях не випадкові. Вшанування образу бика та його символів у давнину було надзвичайно поширене в усьому Передньоазійсько-Причор- номорсько-Середземноморському регіоні. Тут в одному ряду стоять святилища Четал-Гуюка з бичачими черепами, орнаментальний мотив букраній, характерний для багатьох передиьоазійсько- 124


східносередземноморських культур, починаючи принаймні з халафської, розгалужена бичача символіка та ритуальні ігри з биком в Мінойській цивілізації Крітата багато що інше, аж до пристрасті до кориди у народів Іберійського півострова.
Другим з провідних зооморфних образів, здебільшого представлений у розписах на кераміці, був Дракон-Змій. Розглядаючи його, В.Збенович27 відзначає, що крилатий, часто і рогатий, дракон виступав грізною силою, що асоціювалася з водною стихією та дощем. Він не менш, ніж Бог-Бик, прагне до Великої Богині, обвиває її тіло та тягнеться до лона. Інколи він символічно у вигляді спіралей представлений на її сідницях та животі. Образ Дракона-Змія, як і небесного Бога-Бика, дуже поширений серед народів світу, у тому числі й близькосхідно-середземноморського кола, (згадаймо хоча б біблійного Левіафана). Але до часів своєї фіксації у писемних текстах він вже отримав негативне позначення, чого ще не було за нео-енеолітичних часів.
Зрозуміло, що релігійно-міфологічна система носіїв трипільської культури містила й інші образи. Зафіксовано прояви солярного та місячного, а також мисливського культів, образи нижчої міфології. Так, Т.Ткачук28 реконструює за даними мальованих на кераміці зображень образи пар чотириоких антропоморфно-жіночих духів, якимось чином пов’язаних з Місяцем, рослинністю та водою. Можливо, цей образ, через Місяць, співвідноситься і з уявленнями про магію, потойбічний світ і смерть, яка за архаїчними уявленнями не суперечить ідеї відродження-життя, а доповнює її. В такому випадку можна припустити зв’язок цього персонажу з образом своєрідної Прото-Гекати. Цей асоціативний ряд також кореспондує скоріше до релігійно-міфологічного світу Передньоазійсько- Середземноморського регіону (з його демоницями на зразок месопотамської Ліліт), але не має певних аналогів у давньоіндо- европейському світогляді.
Малозрозумілими залишаються уявлення трипільців щодо потойбічної долі душі померлого. Схоже на те, що типові для первісності анімістичні вірування розвинулися тут (ширше—взагалі в межах всього ареалу культур мальованої кераміки) у віру про перевтілення душ, головно в межах свого роду. Певним натяком на це є практика поховання сородичів, особливо дітей, під підлогою жител. Імовірно, що подібні уявлення відродилися у ранній 125


античності у вигляді діонісизму та орфізму. Цікаво, що окремі свідчення про стародавню віру у перевтілення, за П.Кулішем та І.Нечуєм-Левицьким, знаходимо і в українському фольклорі. Але власне давнім індоєвропейцям віра у перевтілення не була притаманною: там, де ми її фіксуємо у народів відповідної мовної групи (наприклад — у індусів) вона є запозиченням.
Розгляньмо тепер, з метою конкретизації уявлення про етнічні структури енеолітичної України, розвиток трипільсько-кукутенської історико-культурної спільності у її взаємодії з індоєвропейськими племенами степового півдня Східної Європи.
В межах Балкано-Дунайсько-Карпатського ареалу нео-енеолі- тичних культур, як свого часу показав В.М.Даниленко, чітко простежуються дві лінії розвитку: західнобалкансько-середньо- дунайська (Вінча, тісська та лендельська культури тощо) та східно- балкансько-нижньодунайська (Караново, Боян, Гумельниця тощо), від якої і походить Кукутені-Трипілля.
Зрозуміло, що розселення носіїв трипільської традиції теренами Лісостепової Правобережної України передбачало контакти та часткове змішування з представниками місцевих неолітичних культур, перш за все, буго-дністровської та києво-черкаської (що входила до ширшої дніпро-донецької спільності). Але етнокультурна (а відтак і мовна) перевага переселенців над аборигенами сумніву не підлягає.
Це підтверджується поширенням усього балкано-дунайського енеолітичного господарчо-культурного комплексу, який ґрунтувався на ранніх формах орного землеробства у поєднанні з розведенням великої рогатої худоби. Типовими ознаками цього комплексу є мальована кераміка, глинобитні каркасні житла на вимостках з обпаленої глини, велика кількість глиняних жіночих статуеток, специфічна орнаментація посуду з перевагою спірапевидих мотивів тощо.
Поховальний ритуал на ранньому та середньому етапах розвитку трипільської культури відомий ще недостатньо. Але наявні факти свідчать про поширеність звичаю ховати небіжчиків (особливо дітей) під підлогами жител (Лука Врублевецька, Солочени II, Незвисько, Старий Орхей). Ця практика продовжує неолітичні анатолійсько- бапканські традиції, так само як і культ бика, вшанування жіночого божества родючості тощо.
Отже, носії власне трипільської господарчо-культурної традиції не 126


були індоєвропейцями, а, як і споріднені з ними носії інших балкансько* дунайсько-карпатських культур мальованої кераміки, належали до людності середземноморського походження, скоріш за все в етномовному відношенні стояли найближче до предків хаттів — доіндоєвропейських мешканців Малої Азії.
Але такий висновок ставить нас перед питанням про індоєвро- пеїзацію давньої Європи, зокрема—території Лісостепової України. Вихідною для його розв’язання ідеєю виступає достатньо обгрунтована концепція північнопричорноморсько-передкавказької прабатьківщини індоєвропейських племен, висунута свого часу Г.Чайлдом. Як про те вже докладно писалося29, найновіші лінгвістичні відкриття при їх коректній з історико-археологічної точки зору інтерпретації, цілком їй пасують, вносячи, зрозуміло, свої уточнення і корективи.
Просування індоєвропейських скотарських племен Північно- Західним Причорномор’ям у бік Балкано-Дунайсько-Карпатського ареалу у свій час було ґрунтовно проаналізовано М.Гімбутас30. Нові дослідження, зокрема Д.Я.Телегіна31, підтверджують і конкретизують основні положення концепції цієї видатної дослідниці. Вона виділяє три хвилі експансії індоєвропейських племен зі сходу (з степів Північного Причорномор’я) на захід, визначаючи їх у каліброваних (календарних) датах.
На її думку, перші симптоми цієї експансії відчуваються у східноєвропейських степах ще близько 4400—4300 рр. до н.е., після чого хвиля скотарів, що вже оволоділи конем накочується на давньоземлеробські культури мальованої кераміки переважно Нижнього Подунав’я та Східних Балкан.
Друга хвиля індоєвропейців, на цей час вже власне носіїв курганної поховальної традиції, виходить з ареалу усатівської культури Північно-Західного Причорномор’я і припадає на 3400— 3200 рр. до н.е. При цьому ж інфільтрація окремих, споріднених усатівським, пов’язаних з курганною традицією, індоєвропейських груп у Карпатсько-Центральноєвропейську зону за умов їх активної взаємодії з місцевим населенням призводить до формування культурної спільності кулястих амфор.
Представники останньої і склали підгрунтя місцевих культур мотузчатої кераміки та бойових сокир наступної доби, індоєвропейська (навіть точніше — германо-балто-слов’янська) атрибутація 127


яких є загальновизнаною. Але походження цього населення було пов’язане і з наступним просуванням нових груп індоєвропейців у лісостепові та навіть лісові простори Східно-Центральної Європи з степової смуги.
Водночас у східноєвропейських степах формується ямна курганна культура, носії якої, за М.Гімбутас, у 3000—2900 рр. до н.е. і здійснюють третю хвилю скотарської індоєвропейської експансії до Південно-Східної та Східно-Центральної Європи. Її наслідком.стало поступове завершення їх індоєвропеїзації в межах Балкано-Дунайсько-Карпатського регіону та на широких лісостепово-лісових теренах північніше північнопричорноморських степів та Карпат — до басейну Західної Двіни та Балтійського моря.
Лише при такому масштабному баченні етноісторичного процесу на теренах Євразії за доби енеоліту та бронзового віку з’являється можливість конкретизувати і наше розуміння етнічного розвитку давнього населення України з подальшим розв’язанням проблеми індоєвропеїзації посттрипільських груп на формування балто- слов’янської, а потім і праслов’янської спільнот32.
Наприкінці середньої та, особливо, з початком пізньої доби історичної спільності Кукутені—Трипілля, коли та вже охоплювала лісостепові терени Молдови і України від Карпат до Дніпра, етнічна картина тут помітно ускладнюється. Пов’язано це було, перш за все, з посиленням контактів носіїв трипільськоїтрадиції з степовими скотарськими племенами півдня Східної Європи, що свого часу було зафіксовано Т.Г.Мовшею33.
Ці племена, репрезентовані у той час на порубіжжі з трипільським ареалом, відомі за матеріалами середньостогівської (середньо- стогівсько-хвалинської) культурно-історичної спільності. Поховання її військово-політичної еліти представлені пам’ятками новодани- лівського типу. Практично ніхто з дослідників не ставить під сумнів їх індоєвропейську ідентичність. Більше того, як відзначалося автором раніше, є підстави пов’язувати їх саме з давніми індоєвропейцями мовного ареалу “А” (за системою Т.В.Гамкрелідзе та В.В.Іванова), з якого вийшли три гілки давньоіндоєвропейських племен: хеттсько-лувійсько-палайська (анатолійська), італіко- кельтсько-іллірійська (центральноєвропейська) і тохарська (центрапьноазійська).
На подальших етапах розвитку трипільсько-кукутенської
128


спільності двосторонні зв’язки між її представниками та скотарями- індоєвропейцями ще більш поглиблюються. Це було пов’язане як з колонізаційною діяльністю трипільців у Середньому Подніпров’ї та їх торговельною активністю в усьому Північному Причорномор’ї, так і з просуванням до Нижнього Подунав’я та Балкан носіїв середньостогівсько-новоданилівських традицій, а за ними й інших груп індоєвропейських племен34.
Найзначніші хвилі індоєвропейських міграцій в кінці енеоліту проходили через Північно-Західне Причорномор’я в бік Нижнього Подунав’я. Спочатку цим напрямком скористалися середньо- стогівсько-новоданилівські групи — в яких є підстави вбачати мовних предків хеттів, лувійців та палайців, що на середину III тис. до н.е. вже опановують значні терени Малої Азії. З їх рухом до Дунаю може бути пов’язана інфільтрація окремих середньо- стогівських груп у трипільський масив на середньому етапі його існування. Свідченням цього є поява на східних околицях трипільського ареалу посуду з домішками товченої черепашки у глиняному тісті.
Але незабаром на окремих трипільських пам’ятках з’являється посуд з так званим перлинним орнаментом, притаманним кераміці нижньодніпровсько-приазовсько-передкавказьких індоєвропейських скотарських племен нижньомихайлівсько-кеміобинсько-майкоп- ської спільності, яку В.М.Даниленко пов’язував з окремою азово- чорноморською лінією розвитку давніх скотарів Східної Європи.
Внаслідок відповідних міграційних зрушень у Північно-Західному Причорномор’ї складається кілька перехідних, синкретичних культурних груп, на ґрунті яких незабаром формується усатівська культура. Вона поєднує в собі пізньотрипільські та індоєвропейсько- степові риси. Провідну роль серед її представників відігравали саме носії останніх, про що свідчать багаті підкурганні поховання представників племінної верхівки, в яких втілені саме індоєвропейські традиції. Померлих ховали за степовим звичаєм в ямах у скорченому положенні, посипаючи їх вохрою. Істотно відзначити також провідну роль скотарства з орієнтацією на дрібну рогату худобу, поширення степової керамічноїтрадиціїтощо.
Однак у цій культурі виразно проглядається і трипільський субстрат, головно за наявністю мальованої кераміки та спрощених жіночих статуеток. Останні інколи зустрічаються і в нижньо129


дніпровських степах. Можливо, їх приносили з собою чи виготовляли на місці жінки трипільського походження, які за тих чи інших обставин (шлюб, полон, умикання та ін.) інкорпорувалися у індоєвропейське скотарське середовище.
В етномовному відношенні носіїв усатівської та споріднених з нею курганних культур Північно-Західного Причорномор’я та Нижнього Подунав’я, які поступово опанували більшу частину Балкан, варто, як то вже обгрунтовувалося раніше, пов’язувати з представниками греко-вірмено-фракійської гілки індоєвропейських племен.
Паралельно подібні процеси трипільсько-індоєвропейської синкритизації спостерігаються й у Середньому Подніпров’ї. Вже за середньотрипільської доби тут бачимо досить тісні контакти між носіями цих двох традицій. Незабаром сюди з південного сходу приходять скотарські групи, які, особливо на Лівобережжі, залишають пам’ятки типу Півіхи.
Це населення, на відміну від трипільців, селилося на високих місцях, орієнтувалося на скотарство, дотримувалося курганного поховального обряду і виготовляло кераміку з перлинним та мотузчатим орнаментом, домішуючи до глиняного тіста товчену черепашку. Тому В.М.Даниленко цілком слушно відносив цю культурну групу до кола культур азово-чорноморської лінії розвитку—таких, як майкопська Північного Кавказу та Передкавказзя, кеміобинська Криму, нижньомихайлівська Нижнього Подніпров’я і Північного Приазов’я та усатівська Північно-Західного Причорномор’я35.
Всі ці культури, як про те писалося раніше, доцільно пов’язувати з мовним індоєвропейським ареалом “В”, до якого, між іншим, увійшли і германо-балто-слов’янські говірки. Тому уявляється цілком імовірним, що першими носіями їх праформ у Середньому Подніпров’ї були саме племена, що залишили комплекси півіхін- ського типу. До того ж, як підкреслює В.О.Круц36, це прийдешнє скотарське населення незабаром взяло безпосередню участь у формуванні середньодніпровських пам’яток софіївськоготипу. Тому не виключено, що вже софіївська племінна група, яку традиційно відносять до пізньотрипільського кола, в етномовному відношенні була індоєвропейською.
Підставою для такої думки є і власне софіївський археологічний комплекс: кераміка з домішкою товченої черепашки, шліфовані 130


кам’яні бойові сокири, орієнтація на скотарство, невеликі поселення на важкодоступних річкових мисах. Мальована кераміка зустрічається дуже рідко і завжди не місцевого походження, житла заглиблені в грунт, а не побудовані на глиняній вимостці тощо. Варто зазначити, що з цього часу, тобто з кінця IV тис. до н.е. (за каліброваними датами) майже до пізньобронзового віку (появи білогрудівської культури) така господарчо-культурна картина у Середньому Подніпров’ї не зазнає принципових змін.
Які ж підстави ідентифікувати цю культурну групу як трипільську, навіть пізньотрипільську? Питання риторичне. За всіма ознаками вона стоїть ближче до культур мотузчатої кераміки доби ранньої бронзи (зокрема місцевої середньодніпровської), ніж до класичної трипільської культури.
Привертає увагу і поховальний ритуал софійської групи, досліджений за матеріалами чотирьох могильників37. Він демонструє трупоспапення на стороні при похованні решток небіжчика в урнах чи без урн. Цей ритуал зберігається у Середньому Подніпров’ї без суттєвих змін до давньоруських часів. Це, зрозуміло, не дає підстави говорити про те, що з кінця IV тис. до н.е. тут мешкав один народ, що було б безглуздістю з теоретико-методо- логічної точки зору, але засвідчує спадковий розвиток етносів цієї території впродовж наступних тисячоліть.
Аналогічні процеси спостерігаємо і на Волині. Думка про те, що тамтешня городсько-волинська, або городсько-касперівська культурна група, так само як і усатівська та софіївська, не є безпосередньою спадкоємницею класичного Трипілля, обгрунтовувалася вже О.Я.Брюсовим38 та В.П.Петровим39. Останній, зокрема, звертав увагу на принципові відмінності в господарчій орієнтації, топографії поселень та керамічного комплексу між власне трипільською культурою та так званими пізньотрипільськими культурними групами. За цими та іншими ознаками городсько- волинська група типологічно подібна до софіївської і наступнх культур спільності мотузчатої кераміки та бойових сокир.
Отже, внаслідок складних процесів взаємодії носіїв трипільської та скотарської, індоєвропейської традицій в кінці доби енеоліту, відбувалося виникнення низки синкретичних культурних груп, в яких господарчо-культурні традиції останніх все більше переважали. Серед таких груп варто перш за все назвати софіївську у 5»
131


Середньому Подніпров’ї, городсько-волинську на Волині та усатівську у Північно-Західному Причорномор’ї.
Зважаючи на відзначені вище їхні особливості, виглядає недоречним відносити ці культурні групи до трипільської спільноти. Про відмінність та окремішність від неї цих культур вже давно писали такі поважні дослідники, як О.Я.Брюсов, В.П.Петров, В.М.Даниленко, Т.Сулимирські, М.Гімбутас та інші. Можливо, краще було б об’єднувати їх поняттям посттрипільські культури, або культури посттрипільського кола. Але схоже на те, що вони за своєю суттю вже типологічно ближчі до пізніших культур мотузчатої кераміки та бойових сокир.
Отже, виразні зміни у поховальному обряді Північно-Західного Причорномор’я та Середнього Подніпров’я відбувалися на тлі поширення кераміки з перлинним та мотузчатим орнаментами, а також принципової переорієнтації з землеробства на скотарство (при підвищенні ролі розведення овець та коней). Останнє було пов’язане з кліматичними змінами у бік посухи, яка сприяла кризі традиційного трипільського господарчого комплексу, послабленню і деморалізації власне трипільців — за умов просування на їхній землі скотарських індоєвропейських груп з північнопричорноморсько-приазовських степів.
Таким чином, доходимо висновку про те, що раннє і класичне Трипілля не було індоєвропейським за своєю етномовною природою. Скоріш за все, носіями власне трипільської культурно-господарчої традиції (ширше — всіх основних нео-енеолітичних культур Південно-Східної Європи) були, у своїй переважній більшості, репрезентанти давньомалоазійських говірок прахаттського кола. Подібних висновків методами історико-лінгвістичних реконструкцій останнім часом дійшов і Ю.Л.Мосенкіс, який виявив в українській мові потужний шар доіндоєвропейської лексики східносеред- земноморського походження40.
З середньотрипільських часів посилюється взаємодія носіїв трипільськоїтрадиції з індоєвропейськими скотарськими племенами. В наступні століття, за умов системної кризи трипільського соціо- культурного комплексу та розселення індоєвропейських племен на теренах Північно-Західного Причорномор’я, Середнього Подніпров’я, Волині тощо відбувається синкретизація трипільського та індоєвропейського населення. Виникають нові, посттрипільські культури — такі, як усатівська, софіївська та городсько-волинська.
132


Цей процес, врешті-решт, спричиняє поступову індоєвропеїзацію нащадків носіїв класичної трипільської традиції, яка завершується десь до початку III тис. до н.е. Археологічним покажчиком цього є формування культурно-історичної спільності мотузчатої кераміки та бойових сокир, зокрема—середньодніпровської культури доби ранньої бронзи. Від неї простежується спадкоємний зв’язок місцевих (індоєвропейських за своєю етномовною ідентичністю) культур вже впродовж всієї доби бронзи — до утворення праслов’янської спільності десь на кінець II тис. до н.е.
ЛІТЕРАТУРА
'Характерними прикладами цього в останні роки є: Каныгин Ю. Путь ариев. Украина в духовной истории человечества.—К.: Україна, 1995.—256 с.; Ю.Канигін, З.Ткачук. Українська мрія. — К.: Лексикон, 1996. — 152 с.
Старостин А.С. Сравнительно-историческое языкознание и лексикостатистика//Лингвистическая реконструкция и древнейшая история Востока. — М.: 1989, Ч.І.—С. 17; Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова.—К.: Наук, думка, 1993.—С.43-44.
’Третьяков П.Н. Восточнославянские племена. — М.: Изд. АН СССР, 1953.—С.39-41;
4Тереножкин А.И. Предскифский период на Днепровском Правобережье. —Киев: Изд. АН УССР, 1961.—248 с.
’Березанская С.С. Северная Украина в эпоху бронзы. — Киев: Наук, думка, 1982.—212с.
‘Рыбаков Б. А. Язычество древних славян.—М.: Наука, 1981.—606 с.
’Докладніше див.: Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті.—К.: Фенікс, 1994.—С. 90—112.
’Генинг В.Ф. Этнический процесе в первобытности. —Свердловск: Изд. УГУ, 1970. — 123 с.; Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. — М.: Наука, 1983.—412с.
’Renfrew С. Archaeology and Language.—London: 1988; Дьяконов И.М. О прародине носителей индоевропейских диалектов И Вестник древней истории, 1982, № 3—4; Даниленко В.Н. Неолит Украины.—Киев: Наукова думка, 1969; Даниленко В.Н.ЭнеолитУкраины.—Киев: Наукова думка, 1974.
l0Childe G. The Aryans. Study of Indo-European Origins. — London: 1926; Gimbutas M. Old Europe: c. 7000 — 3500 B.C., the earliest European cultures before the infiltration of the Indo-European peoples// Jomal of Indo-European 133


Studies, 1973, № 1; Gimbutas M. The first wave of Eurasian steppe pastoralists into Copper Age Europe//Jomal of Indo-European Studies, 1977, №5.
"Збенович В.Г.Ранний этап трипольской культуры на территории Украины. — К.: Наук, думка, 1989.
12Черныш Е.К. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии//Энеолит СССР (В серии “Археология СССР”).—М.: Наука, 1982. — С. 169; Бурдо Н.Б. Ранній етап формування трипільської культури ІІ Археологія. — 1993, № 3. — С.20.
’’Шапошникова О.Г., Товкайло Н.Т. Некоторые итоги исследования многослойного поселения Пугач на южном Буге // Первобытная археология.— К.: Наук, думка, 1989.—С. 86—97.
“Титов В.С. Древнейшие земледельцы в Европе.// Археология Старого и Нового Света. — М.: Наука, 1966; Мерперт Н.Я. Миграции в эпоху неолита и энеолита И Советская археология, 1978, № 3; Мелларт Дж. Древнейшие цивилизации Ближнего Востока.— М.: Наука, 1982.—С. 107—111; Шнирельман В. А. Происхождение скотоводства. — М.: Наука, 1980.—С. 86; Шнирельман В.А. Возникновение производящего хозяйства.—Москва: Наука, 1989.—С. 163—168.
‘’Renfrew С. Archaeology and Language. — London: 1988; Дьяконов И.М. О прародине носителей индоевропейских диалектов// Вестник древней истории, 1982, № 3—4; Сафронов В.А. Индоевропейские прародины.— Горький: Волго-вятское изд-во, 1989.
|6Милитарев А.Ю., Шнирельман В.А. Проблема происхождения афра- зийцев // Советская этнография. — 1988, № 4.—С.32—35; Милитарев А.Ю., Шнирельман В.А. К проблеме локализации древнейших афразийцев (опьгг лингво-археологической реконструкции) // Лингвистическая реконструкция и древнейшая история Востока. Ч. 2.—М.: 1984.—С.35—51; Ковалев А.А., Милитарев А30. Шумеры и семиты: встреча равновеликих культур// Восток. — 1993,№5.—С.22—33.
1’Иванов В.В. Об отношении хаттского языка к северозападнокавказским И Древняя Анатолия. — М.: Наука, 1985; Дьяконов И.М.Хуррито-урартский и восточно-кавказские языки// Древний Восток. Вып. 3. — Ереван: 1978; Дьяконов И.М., Старостин С. А. Хуррито-урартские и восточнокавказские языки. И Древний Восток: этнокультурные связи. — М.: Наука, 1988; Старостин С. А. Культурная лексика в общесеверокавказском словарном фонде И Древняя Анатолия. — М.: Наука, 1985;Николаев С.Л., Старостин С.А. Северокавказские языки и их место среди других языковых семей Передней Азии И Лингвистическая реконструкция и древнейшая история Востока. — М.: 1984.
“Чирикба В.А. Баскский и северокавказские языки И Древняя Анатолия. — М.: Наука, 1985.
134


'’Николаев С.Л. Северокавказские заимствования в хеттском и древнегреческом //Древняя Анатолия. — М.: Наука, 1985.
"Иванов В.В. К проблеме языковой принадлежности носителей культур линейно-ленточной керамики и лендельской культуры Центральной Европы V— IV тыс. до н.э.// Античная балканистика. Карпато-Дунайский регион в диахронии.—М.: Наука, 1984.
2,История Европы. Т. 1. Древняя Европа.—М.: Наука, 1988.—С.97—98.
22Старостин С.А. Индоевропейско-северокавказские изоглоссы // Древний Восток: этнокультурные связи. — Москва: Наука, 1988.
23Иллич-Свигыч В.М. Древнейшие индоевропейско-семитские языковые контакты// Проблемы индоевропейского языкознания.—Москва: Наука, 1964.
“Шнирельман В.А. Возникновение производящего хозяйства. — Москва: Наука, 1989.—С.85.
“Голан А. Миф и символ. — М.: Русслит, 1993. — С. 184.
26Мовша Т.Г. Новые данные по идеологии трипольско-кукутенских племен И Первобытная археология: поиски и находки. — К.: Наук, думка, 1980.—С.193.
“Збенович В.Г. Дракон в изобразительной традиции культуры Кукутени-Триполье И Духовная культура древних обществ на территории Украины.—К.: Наук, думка, 1991.
“Ткачук Т.М. Личины в росписи керамики культуры Триполье-Кукугени //Духовная культура древних обществ на территории У краины. — К.: Наук, думка, 1991.
"Павленко Ю.В. Екологічні аспекти індоєвропейської проблеми// Ойкумена, 1993, № 1; Павленко Ю.В. Проблема індоєвропейської прабатьківщини у контексті останніх лінгвістичних досліджень?/ Археологія, 1994, № 3; Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. — К.: Фенікс, 1994; Павленко Ю.В. Проблема прародины индоевропейских племен //Язык и культура. УМеждунар. конф. Т. 1.—К.: Collegium, 1997.— С.111 — 117.
}(lGimbutas М. The Indo-Europeans, archaeological problems// American Anthropologist, 1963, № 65; Gimbutas M. Bronz Age Cultures in Cental and Tastem Europe. — Paris — The Hague — London: Mouton, 1965; Gimbutas M. Old Europe: c. 7000 — 3500 B.C., the earliest European cultures before the infiltration of the Indo-European peoples// Jornal of Indo-European Studies, 1973, № 1; Gimbutas M. The first wave of Eurasian steppe pastoralists into Copper Age Europe// Jomal of Indo-European Studies, 1977, № 5; Gimbutas M. The Kurgan wave migration (c. 3400 — 3200 B.C.) into Europe and the following transformation of culture// Jomal of Near Eastern Studies, 1980, № 8; Gimbutas M. Primary an Secondery of the Indo-Europeans// Jomal of Indo- European Studies, 1985, № 13.
135


’’Телегин Д.Я. Среднее Поднепровье и Нижнее Подунавье в неолите — энеолите//Каменный век на территории Украины. — Киев: Наукова думка, 1990; Тєлєгін Д.Я. Основні періоди історичного розвитку населення території України у V — першій половині IV тис. до н.е. // Археологія. — 1992, №4.; 1993, №1.
’’Про авторське розуміння процесів розгалуження давньоіндоєвро- пенської спільності та розселення її основних гілок докладніше див.: Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті.—К.: Фенікс, 1994. — С.60—112. Зараз автором подана до друку присвячена цій проблематиці монографія “Праславяне и арии. Древнейшая история индоевропейских племен”.
’’Мовша Т.Г. О связях племен трипольской культуры со степными племенами медного века И С А. — 1961, № 2.
’4Мовша Т.Г. Проблема взаимопроникновения степных и древнеземледельческих культур в эпоху энеолита и раннебронзового века //Древнейшие общности земледельцев и скотоводов Северного Причерноморья (V тыс. до н.э.— V в. н.э.). Тез. докл. — К.: 1991; Мовша Т.Г. Взаємовідносини степових і землеробських культур в епоху енеоліту — ранньобронзового віку // Археологія. — 1993, № 3.
’’Даниленко В.Н. Энеолит Украины. — Киев: Наукова думка, 1974. — С.152.
36Круц В.А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. — К.: Наук, думка, 1977.—С. 155.
’’Колесников А.Г. Трипольское общество Среднего Поднепровья. Опыт социальных реконструкций в археологии. — К.: Наук, думка, 1993.
’’Брюсов А.Я. Очерки по истории племен Европейской части СССР в неолитическую эпоху.—М.: Изд. АН СССР, 1952. — С. 242.
’’Петров В.П. Етногенез слов’ян.—К.: Наук, думка, 1972.— С.126-139.
^Мосенкіс Ю.Л. Мова трипільської культури. — К.: НДІТІАМ, 2001. — 163 с.; Мосенкіс Ю.Л. Трипільський прасловник української мови. — К.: НДІТІАМ, 2001. —80 с.
136


Владислав ПЕТРЕНКО
ЕПОНІМНЕ УСАТОВЕ ТА ПРОБЛЕМА ГЕНЕЗИ услтівської культури
Мета наведених нижче нарисів полягає не в тому, щоб визначити вирішення проблеми, а лише у визначенні для цього умов. Усатове—це хрестоматійно відома пам’ятка, що поєднує в єдиному комплексі середини III тисячоріччя до Р.Х. (за конвенціональною хронологією) так зване Усатівське поселення (незвичне, але правильне найменування—Великий Куяльник) на землях с. Великий Куяльник та могильники на території с. Усатове у передмісті Одеси. Розкопки У сагова—Куяльника, вперше здійснені у 1921 році, тривали протягом 24 польових сезонів до 1985 р. Основний внесок щодо вивчення цього видатного комплексу склали співробітники Одеського археологічного музею М.Ф.Болтенко та О.Ф.Лагодовська. За ними розкопки продовжила Е.Ф.Патокова, внесок якої до дослідження Усатова також є неоціненним. Мені довелося здійснювати останні досліди. Розкопувальні кампанії були неоднакові за тривалістю, розкопки йшли нарізному методичному рівні і тому дали нерівноцінні за об’ємом та якістю результати. Поєднує ці дослідження одне: від першого до останнього сезону вони мали рятувальний характер.
Сильно зруйнований ще у XIX ст. сільськими садибами та хижацьким видобутком каміння, Усатове — Великий Куяльник остаточно загинув вже за часи «розвинутого соціалізму та перебудови». Від колись грандіозного комплексу залишилися мізерні ділянки пошкодженого культурного шару з непотрібним тепер охоронним знаком та єдиний, щоправда, найвищий курган, перетворений на козацький меморіал. Наполегливі спроби археологів зберегти ці чи інші розкопані об’єкти, скажімо, унікальні кам’яні споруди Великого Куяльнику чи могили, та надати їм музейного статусу виявилися цілком даремними. Наприклад, у 1929 році М.Ф.Болтенко навіть добився визнання Усатова державним археологічним заповідником УРСР, але 137


ж це нікому не перешкодило вже у 1932 безкарно здобувати на «заповідній» території вапняк «для потреб соціалістичного будівництва» (як занотувала не без гіркої іронії в одному зі своїх щоденників О.Ф.Лагодовська). Таким чином, спроба перетворити Усатове на археологічний парк не мала ніякого успіху. І це доводиться констатувати з великим жалем, бо безповоротно втрачена неповторна та надзвичайно ефектна у науковому відношенні первісна пам’ятка.
Вичерпно результати розкопок Усатова — Великого Куяльника поки що не видані. На жаль, їх повноцінному використанню заважає той фрагментарний стан документації, у якому вона була залишена першими дослідниками М.Ф.Болтенком та О.Ф.Лагодовською, не кажучи вже про помилки, допущені при фіксації розкритих об’єктів. Через невідповідні умови зберігання втрачена частина колекцій. Зрозуміло, що всі дані потребують грунтовної ревізії, яка далеко не завжди можлива. На відміну від власне Усатова (могильників), дослідники не залишили жодного зведеного опису Великого Куяльнику (за винятком деяких розкопів). Це довелося робити автору, корне* туючись їх нечисленними публікаціями, іноді уривчастими та надмірно лаконічними, та усім тим, що вдалося знайти в архівах: польовими щоденниками, реєстрами знахідок, текстами звітів, чорновими записами, кресленнями, фотознімками тощо (останніх, на щастя, було зроблено багато). Звичайно, така «ретроспектива» передбачає помилки. Але іншої можливості скласти скільки-небудь повне уявлення щодо цієї найцікавішої пам’ятки немає.
Отже, що ж являло собою Усатове? Крім об’єкта, визначеного в публікаціях як поселення, до складу комплексу входили два некрополя, Ближній та Дальній, обидва курганно-грунтові (найбільш простора ділянка безкурганних поховань трапилася на Дальньому некрополі). Комплекс займав значну частину, близько 20 га, мису степового плато на правому березі Хаджибейського лиману, на відстані 4,5 км від морського узбережжя. Більш або менш рівна поверхня мису з підвищенням у центрі обмежена з трьох боків височенними схилами. Для так званого поселення був обраний найменш зручний в усіх відношеннях боковий кам’янистий виступ висотою близько 50 м, що нависає понад долиною лиману та звернутий до моря. Це місце постійно зазнає впливу досить сильного вітру, який ненадовго стихає лише зранку та ввечері, та ще й від далене майже на кілометр від джерела питної води. З точки зору оборони, місцезнаходження 138


комплексу малоефективне, тим більше, що Великий Куяльник не має ознак захищеного укриття. Якщо він дійсно був поселенням та до того ж постійно заселеним, то ніяких зручностей, окрім чудового пейзажу та можливостей займатися астрономічними спостереженнями, такий вибір місця його мешканцям не давав. Топографія Усатово—Великого Куяльнику дійсно неординарна.
Непридатність Куяльницького мису для постійного поселення епохи палеометалу була встановлена ще на початковому етапі досліджень (М.С.Моргуліс). Відкриваючи відкладені там культурні шари, М.Ф.Болтенко та його співробітники прийшли до висновку, що Великий Куяльник — це величезна ритуальна площадка, стародавнє требище. Та ж сама думка склалася тоді у багатьох фахівців, що відвідували «усатовські розкопки», зокрема в академіка І.І.Мещанінова. Згодом цим принциповим висновком знехтували.
З завзяттям, вартим на краще застосування, здійснювалися спроби постфактум виділити в Куяльнику залишки якихось «жител» та «господарських комплексів», яких не знайшли безпосередні дослідники. Не можнабуло більш переконливо з’ясувати явні дисонанси у параметрах пам’ятки. їх неможливо було пояснити ніякими пізніми руйнаціями. Безліч черепків посуду, в тому числі виробів прегарної якості, неймовірна кількість мушлі (до того ж головним чином морських різновидів), розколотих кісток і кременю в культурному шарі, зольникові відкладання зд авалися не більш, ніж побутовим сміттям. Вміст шарів, що недвозначно свідчив про розвинуту матеріальну культуру, різко контрастував з усім тим, що помилково уявлялося залишками забудови житлової зони. В результаті оселями інколи оголошувалося навіть те, що, звісно, ними бути не могло, й на місці Усатово—Куяльника реконструювалася наївна картинка села із цвинтарем за околицею.
Тип археологічної пам’ятки, представлений Великим Куяльником, можна визначити як ритуальне городище, священне поселення. Це переконливо підтверджують розкопки, здійснені на всій його доступній площі (загалом було розкрито близько 5300 кв. м). І це тим більше цікаво та важливо, що центральні поховання багатьох курганів Усатово мали характер жрецьких та вождівських (або «князівських», як визначила їх О.Ф.Лагодовська), тобто належали соціальній еліті.
Вузькими довгими ровами (так званими коридорами), зовсім несхожими на споруди військово-оборонного призначення, Великий Куяльник був поділений на дві частини — «посад» і «дитинець».
139


Первісно ці коридори, вирубані у корінному вапняку, могли складати кільце чи багатокутник (ми не знаємо, наскільки відсувалася окраїна обриву), тобто певну замкнену структуру того ж самого типу, що засвідчений для каховського часу, скажімо, на Дніпрі (трипільська пам’ятка Назаровичі). Всередині «дитинця» дослідження виявили відокремлені плями культурного шару з ямами та кам’яними вимощеннями з дрібняку. По зовнішній зоні, у «посаді», крім вимощень та ям з пошаровим наповненням, містилися ритуальні площадки, обмежені грунтовими рівчаками, відмічені менгіри.
На визначеній коридорами межі «дитинцю» та «посаду» відклалися найбільш могутні та змістовні шари. Саме тут, в заповненні та навколо коридорів, знайдено більшість значущих сакральних предметів—статуетки, кубики, «фіміатерії» (курильниці), фрагменти поліподів (посудин на ніжках), мініатюрні (вотивні?) посудинки та безліч керамічного бою. У проході на «дитинець», обмеженому по боках кам’яними коридорами, існував пошарово насипаний зольник з кам’яною купою та прошарками вапнякового дрібняку («стратиграфічний» розкоп М.Ф.Болтенка). Тут знаходились різноманітні споруди, які можна інтерпретувати як жертовники, а також пристосована для якихось спалювань оголена поверхня вапнякової скелі («огнище»). Поєднання «требища» з могильниками характеризує Усатове — Великий Куяльник як ритуальний центр, як місце, де здійснювались фестивальні обрядові свята, сутність яких ще треба буде з’ясувати у майбутньому.
Аналогічний з Усатовим характер має, як здається, друга за значенням усатовська пам’ятка—Маяки, дослідження якої відновлені з минулого року. На відміну від Усатова, головним структурним елементом Маякського городища, завдяки місцевим умовам, виявилися не кам’яні, а грунтові рови. Як з’ясувалось, ці спорудження утворюють замкнену та далеко не просту структуру. Вже виявлено п’ять сполучених між собою ровів та є підстави припускати існування ще одного або двох. Усі вони були пошарово засипані у давнину, але неодночасно, та по всій глибині наповнені залишками матеріальної культури. Проте, слабко виражений культурний шар простежується на площадках, обмежених цими ровами. Цілком зрозуміло, що вони первісно не могли мати військово-оборонного призначення. В остаточному вигляді вони представляють собою типові зольники. Наявний досвід свідчить, що зольникові об’єкти, як правило, мали високий сакральний статус.
140


Певно, перед нами теж якийсь ритуальний комплекс. В усякому разі, Маяки не являють собою поселення у загальноприйнятому значенні. Поряд з епонімним мегакомплексом усатовської культури, цей об’єкт, скоріш за все, належить до особливого різновиду археологічних пам’яток типу ритуальних городищ, церемоніальних центрів або, наприклад, так званих таборів з вимощеннями (causewayed camp англійських археологів). Знаковим є зв’язок Маякського городища з великим могильником. Заслуговує на увагу, що більшість поховань цього могильника належить дітям. Дитячими в Маяках виявилися всі найбільш ритуально значущі поховальні комплекси, в той час як некрополі Усатова містять переважно могили дорослих. Територіальна відокремленість ритуальних центрів за віковим принципом може служити об’єктивною вказівкою щодо існування в суспільстві системи вікових класів. Цікаво, що приблизно одночасно вікова соціальна структура відзначається і в іншому районі «трипільської периферії», а саме на Середньому Подніпров’ї(А.Г.Корвін-Піотровський).
Встановлення ритуального характеру головних усатовських пам’яток має неабияке значення. Під цим кутом зору доцільно уважно поглянути на ряд начебто добре зрозумілих об’єктів, так чи інакше пов’язаних з У саговим: Михайлівське поселення, Козаровичі та деякі інші. Треба гадати, що Усатове — Великий Куяльник був тільки частиною складної регіональної структури, що включала також справжні селища, можливо, кочовища, виробничі центри, словом, був центром якихось гнізд поселень. Усатово та зіставлювані з ним за складністю та надзвичайною цікавістю пам’ятки (тут в першу чергу треба назвати Олександрійський курган, досліджений у 1993 р. в районі Сухого лиману) були фокусом культурного життя того часу.
Усатове є епонімом та найбільш значною пам’яткою окремої археологічної культури, для якої має еталонне значення. Цікаво, що основний масив пам’яток усатовської культури лежить в Нижньому Подністров’ї, збоку від «столиці», власне Усатова. Відомо, що основний зв’язуючий фактор культури — це соціальна організація. Група, яка залишила «столичні» комплекси Усатово, у системі однотипних пам’яток виступає як найбільш соціально значуща. Символічними виявами влади та статусу різних категорій вождів були розміри, планування та стиль конструкції гробниць, петрогліфічні знаки по їх фасадах, монументальність поховальної архітектури. Усатовська 141


еліта, безсумнівно, володіла власним стилем та, вірогідно, відігравала досить вагому роль в культурогенезі регіону.
Сьогодні можна виділити два райони концентрації поховань усатовської знаті: район Одеських лиманів (Усатово, Олександрівна) та правобережжя Нижнього Дністра (Пуркари, Тудорове, Садове). Перший з них за часом, в цілому, старіший ніж другий, в основному представлений похованнями молодшого ступеню усатовської культури. Проте елітним похованням цих районів притаманний єдиний та досить стабільний комплекс ознак (дивно схожі, наприклад, за манерою оформлення різночасові могили «вождів» в Олександрівці та Пуркарах). Це наводить на припущення щодо приналежності поховань єдиному елітному клану, єдиній «династії» з певною субкультурою. Рядові могильники, навпаки, демонструють більш значну варіабельність і, навіть, деяку мозаїчність обрядових характеристик (наприклад, вже згадані Маяки).
Дотепер тип суспільства усатовської культури визначався як військова демократія (першим це запропонував І.Т.Черняков). Але більш адекватними уявляються соціальні моделі так званих ранніх комплексних суспільств (В.М.Массон). Зіставляючи та аналізуючи з цієї точки зору усатовські пам’ятки, можна виділити дві страти — ранжировану аристократію та своєрідний плебс. Монументальні центри типу Усатово і Олександрівки дають підстави припускати досить високий рівень сакралізації влади, її інституційний, спадковий характер. Важливими є також показники високого рівня організації виробництва (зокрема деяких сортів та типів кераміки). Епонімне Усатове структурно виділяється як ритуальний вождівський центр.
Що саме шукала і чого прагнула тут сукупна людська воля? На черепах небіжчиків, похованих в Усатовому, спеціально організована експертиза виявила смертельні поранення, нанесені у групових сутичках. Цілий ряд обставин, зокрема подальший розвиток у культурі Усатове—Великого Куяльника традицій сусідів, наявність людських жертвоприношень роблять малоймовірним припущення про військове походження травматизму, всупереч раніш висловленій думці (К.В.Зіньківський, В.Г.Петренко). Можна припустити, що в Усатовому мали місце ритуалізовані конфлікти, центром яких були сакральні лідери. Найбільш адекватними цьому положенню є засвідчені в етнографії Дж. Фрезером ритуальні сутички за участю правителів, священних царів. Такі ритуали повинні були забезпечити сталість міфологічного 142


порядку у світі, затверджували монолітність соціуму. Все це має чималий інтерес для культурної антропології, бо дещо розширює уявлення про людський род. Криваві обрядово-сакральні містерії, які, вірогідно, чинилися на ритуальних площадках У сагового—Куяльника, нещодавно були відомі тільки в етнографічних анналах та до того ж, як іноді вважається, по більшій частині апокрифічного характеру.
Проблема генезису пам’яток усатовського типу актуальна як з приводу її нерозробленості, так й і за необхідністю повернути цьому феномену ранг культури, наданий йому першим дослідником Усатова М.Ф.Болтенко. Тільки ігноруючи археологічну реальність, можна продовжувати залучати їх до «усатовського локального варіанту пізнього Трипілля». Для локального варіанту первісно не може бути проблеми походження в цілому (вона існує лише для культури), а лише для окремих рис культури, що виникають як наслідок дивергенції. У сагове ж останнім часом все більше усвідомлюється не як варіант Трипілля, а як високо специфічний комплекс, невід’ємною частиною якого є саме трипільські риси. Набір їх дуже яскравий: розмальовані посудини, поодинокі «кухонні» горщики, декілька статуеток, М-подібні символи, перенесені на самобутні форми місцевої культової пластики, та цілі сюжети, що були буквально скопійовані з трипільських розписних ваз на кам’яні стели Усатового. Цей реєстр напевно обмежений престижною та сакральною сферами. Про основний керамічний комплекс, похоронні обряди, економіку Усатового у зв’язку з Трипіплям говорити не доводиться. Проте наявність екзотичних керамічних форм (наприклад, циліндричних келихів, чотиригранних мисок, «димарів» та ін.) надає Усатовому деякий бапкано-карпатський колорит, що спонукає замислитись про глибинні зв’язки цієї культури якщо не із «фракійським енеолітом» Х.Тодорової, то хоч із провідними «постенеолітичними» феноменами. Серед них особливу увагу привертає Чорнавода І, сусідня, але більш стара культура по відношенню до Усатового. Саме з нею, про що вже неодноразово йшлося, пов’язується його базовий керамічний матеріал: тут наявна спадкоємність у керамічних групах (тобто в технологіях), формах, оздобленні (Петренко, 1989; Petrenko, 1996). Усатове нібито підхоплює за естафетою ще й кукутенські (трипільські) зв’язки цього нижньодунайського утворення. Нетрипільська ж спадщина в Усатові — це не копіювання, це подальший розвиток, переробка та ще й помітні новації. Показовим є залучення до культури якогось компоненту, близького за керамікою 143


культурі Константинівки—Дереївки, до того ж виключно в епонімному Усатові. Усатове, таким чином, взагалі вимальовується як «пункт особливого притяжіння», що є цілком закономірним для «столиці».
Цю картину доповнює «антропологічний зріз» (Г.П.Зіневич, К.В.Зіньківський, І.Д.Потєхіна). Носії усатовської культури належали двом гілкам давньої європейської раси — протосеред- земноморцям та масивним протоєвропеоїдам. Засвідчено, що їх сполучення перебували у стані активної метисації та дещо відрізнялися між собою за питомою вагою того чи іншого з морфологічних компонентів (епонімне Усатове і Маяки).
Отже, Усатове — це не втрата «високих життєвих стандартів Трипілля», всупереч твердженню В.М.Массона (1992), це інший розвиток, що успадкував певне надбання Трипілля. Та й збоку Трипілля це був спрямований внесок, на що вказує, перш за все, вкрай локальне розповсюдження мальованого (вихватинського) посуду по степовому півдню на початку Трипілля С-ІІ: тільки Північно-Західне Причорномор’я і, майже виключно, тільки усатовські пам’ятки. Стосовно проблеми походження Усатового культурологічна сутність пам’яток (встановлена культурна багатокомпонентність явища на тлі притаманних для них ритуальних функцій) надає змогу ставити питання про ментальний, світоглядний фактор культурогенезу. Це утворення у буквальному розумінні було скріплене кров’ю. Здається, саме з цього чинника воно не вийшло за межі досить ефемерного, хоч і яскравого явища, народженого емпіричною метисованою людською масою, й безслідно згинуло в небутті, не залишивши спадкоємців.
Завершуючи цей, за необхідністю, короткий нарис, хотілося б знову підкреслити унікальний статус культурної спадщини Усатового та актуальність її збереження. Як цілісна археологічна пам’ятка Усатове вже не існує, але залишились колекції, рукописи дослідників та цінні фотодокументи, що чекають на вичерпну публікацію та створення достойних умов зберігання. Якщо це не буде зроблено в найближчі часи, закінчиться остання, «камеральна» стадія руйнування, на якій зараз перебуває ця видатна стародавня пам’ятка.
144


Вадим МИЦИК
СВЯЩЕННЕ КОЛО
У світі білому все по колу йде. Сонце звершує свій біг по небі. Земля обертається навколо своєї осі. День змінюється ніччю. За зимою йде весна, літо переходить в осінь. Покоління йде за поколінням. “І нема тому почину, і краю немає”, — писав про цю безкінечність наш великий поет Тарас Шевченко.
За такими постійними змінами, на основі набутого досвіду були відкриті універсальні закономірності у бутті природи й людської спільнот. В науці це відомо як “універсальний закон” або “закон універсального колообігу”. За ним, як пише доктор М.Чмихов, “все, що відбувається у суспільстві і природі почало сприйматися як космос” (“порядок”). Така ідея не могла з’явитися поза розвинутою системою світогляду, під якою ми розуміємо цілісну систему поглядів на Всесвіт і суспільство, закономірності їхньої будови та розвитку, роль окремої людини в житті природи та людства, на минуле, сучасне й перспективи майбутнього.Час виникнення розвинутої системи світогляду давніх індоєвропейців і семітів став, очевидно, протонеоліт.” [ 1 ] Ці світоглядні знання дали можливість вести відтворююче господарство, особливо хліборобство. Його мистецьке уособлення витворювалося у сонячно-космічних символах, у ритуальних дійствах. “Ядром “закону” був рух сонця в колі зодіаку, а найвищим святом і початком дії “закону” — свято початку року й першого (головного) сузір’я зодіаку—весняне рівнодення”,—визначає його космічну запрограмованість М.Чмихов. [2]
Прадавні хлібороби-орії часів Трипільської культури всуціль жили і творили заданим універсальним законом. Усі прояви їхнього життя були оперті на його життєві прояви, а результати, яких вони досягали у житті, були наслідками його священної дії. Без нього вони не могли досягти творчого злету ні в хліборобстві, ні в будівництві, ні в творчості.
145


Ще в ранньому Трипіллі (А-1) на горщиках почали зображувати “сонце в русі”. Усі чотири фази переходять одна в одну. Рух цей стрімкий, променистий, взаємопідсилюваний і безкінечний. Покришки округлі, а декоративні композиції мають коловертящий принцип, який розповсюджується на чотири сторони.[3] Таке відтворення світу є світоглядною сталою, творчо усвідомленою і образно втіленою. Розуміння світу у його чотирибічності, себто повноті вияву, і руху по колу утверджуються в розписах кераміки розвиненого Трипілля, в архітектурі, плануванні поселень, ритуалах, стають визначальними в орнаментах наступних історичних культур.
Буго-Дніпровське осердя Трипільської культури є, за визначенням доктора Валентина Даниленка, корінним у ній. Тут вона набула величного розвитку. Саме на пограниччі із Степом виникли найбільші поселення епохи енеоліту. Багато поселень, а особливо протоміста збудовані за єдиним коловорадіапьним принципом. Він грунтується на їхньому світогляді і відомий майже із самого початку розвитку цієї культури прадавніх хліборобів. Коловидний принцип забудови селищ відзначив ще В.Хвойка на поселеннях у Халеп’ї, Стайках, Верем’ї, Жуківцях,О.Спіцин — у Колодистому, М.Гімнер — у Попудні. Спосіб забудови поселень по колу був детально досліджений Є.Кричевським, Т.Пассек ще в довоєнний час на поселенні Коломийщина в Придніпров’ї. Згодом встановлено, що забудовано колу—це основний принцип спорудження поселень на всьому ареалі розселення трипільців-хпіборобів між Прутом і Дністром, в Молдові (Варварівка VIII, Пиржите, Петрени), на Поділлі [Чечельник], на Західній Волині [Голишів, Листвин], між Південним Бугом і Дністром.
Коловидне планування започатковане ще на ранньому етапі. Поселення в Бернашівці (Трипілля А-І) дає чіткий зразок: шість будівель споруджено по колу через 15-18 метрів, а сьоме розміщено в центрі.[4] Подібно, але вже в першій половині середнього періоду, забудоване поселення Хебешешти-1 (Румунія). Його житла йдуть по колу, а в центрі—також великий будинок.[5] У графічному зображенні відтворюється світлоносний образ — сім знаків зодіаку. З розвитком культури коловидний принцип усталюється, стає основною засадою при спорудженні поселень. Чітке планування по кругу уже переважає на середньому етапі. Воно лежить в основі таких різновіддалених поселень, як Щербанівка, Верем’я (Придніпров'я), Копіювата, Харківка (Черкащина). Селище Онопріївка-1 (етап В-І—В-ІІ) забудоване на 146


трьох кругах із щільною концентрацією будівель. Поселення надалі набувають великих розмірів. Так, Веселий Кут забудований по чотирьох еліпсах, а Миропілля — по трьох.[6]
За колами, еліпсами топограф К.ІЇІишкін (Москва) на аерофото- знімках виявив протоміста на території Черкаської області. Поселення в Майданецькому, Тальянках забудовані по чотирьох еліпсах, у Доброводах — по п’яти, у Косенівці — по семи-дев’яти, у Небе- лівці, Чичиркозівці — більше ніж на десяти. Отже, поселення розвиненого та пізнього Трипілля забудовані по колах, еліпсах, овалах.
Коловорадіальний принцип забудови — це принцип сонячний. Він відтворює схематично і коло сонця, і радіуси, як його проміння. Розміщення жител по еліпсу є образним відтворенням траєкторії руху планет. Вся коловидна забудова спрямована не лише на енергетично- духовне побутування, а й на охорону поселення. Все живе має навколо себе захисні оболонки, пояси. Є вони навколо Землі, є навколо істоти, є й навколо кожного поселення як живого організму. Кожна людина має три енергетичні рівні: перший для захисту білкової тканини, в якій міститься душа; другий захищає душу від впливу природного випромінювання Землі; третій захищає душу від окремих космічних променів. В таких захисних оболонках і зображені людські постаті на керамічних виробах із трипільських поселень Жуківці, Гребені, Кошилівці-Обоз (Україна), Костеніти ІУ, Бринзени III (Молдова), Троян-Дялул-Фунтинілор-ІІІ (Румунія) [7]. Подібний принцип відповідає і поселенням: кола охороняють енергетичну і духовну серцевину селища, міста. То його живильні і захисні рівні.
Спорудження будівель по колу виходило із вірування прадавніх хліборобів в основну священну силу — Сонце. Вивчаючи проблему кругових поселень Трипільської культури на території Черкаської області архітектор із Петербурга Леонід Гуревич виявив, що в основі забудови протоміст є три рівновіддалені концентричні окружності — З, 6, 9. У сумі вони складають число вісімнадцять і влаштовуються подібно до сонця, місяця, ясних зір. Згадаймо, що в українських колядках оспівані саме ці три космічні величини. Що це: штучні вогні чи видимі небесні світила? їхня кількість співвідноситься з кількістю радіальних вулиць геометрично найправильнішого із круглих поселень культури Трипілля-Кукутени Майданецького праміста.
Число вісімнадцять є сакральним, як символ життя. Число фіксованих крайніх та середніх точок сходу і заходу сонця й місяця 147


у повному циклі їхнього кругоруху для місцевостей у середніх широтах дорівнює вісімнадцяти. Отже, радіальні напрямки вулиць могли бути світоглядно заданими, пов’язаними із сходом та заходом сонця і ритуалами, які здійснювалися в центрі поселення. Якщо місто змалювати графічно, то побачимо, що майдан відтворює сонце, від якого йдуть промені-вулиці та енергетичні хвилі-еліпси.
Функціонування зон (за Л.Гуревичем) на поселенні таке: у зовнішній — тварини, в середній — житла людей із закритими приміщеннями, навісами, загородами, дворищами. Центральний майдан був вмістилищем духів та вогню. Сакральна сила майдану зростала у поєднанні з вогнищами. Кожне-бо вважалося духотво- рящою часткою великого і священного ритуального вогню.[8]
Доба Трипільської культури є вже часом палеометалу. Богом небес і небесного вогню на той час був Сварог. Його земні посланці іменувалися Сварожичами. Очевидно, центральний майдан і був місцем святкувань на честь Сонця, вшанування Бога Сварога через жертвоприношення і ритуальні вогнища-Сварожичі — основного означення сонячної сутності міста.
У житлах сонячне відтворення було насамперед у печі, як енергетичному джерелі хати—мікромоделі сонячної іпостасі, святилища із прокресленими колами та округлими вікнами. Вони відтворені на модельках жител та виявлені при розкопках. При будівництві осель трипільці-орії застосовували свої знання з геометрії, використовуючи коло, квадрат, трикутник. За допомогою останього будівельники завжди мають прямий кут і добиваються “золотого поділу”. До такого висновку прийшов Павло Корнієнко, досліджуючи модельки із території нашого краю—Россоховатки, Володимирівни, Сушківки, Попудні. Вони були своєрідною “проектною документацією”. Через виміри модельок, посуду, статуеток йому вдалося виявити модульні закономірності і співставити їх із планами житлових майданчиків, виявлених при розкопках. Результат був неочікуваним: житла виявилися однотипними і споруджувалися за одними й тими ж конструктивними розробками.
Модельки із Попудні та Сушківки округлі за формою і, здавалось би, не підходять до прямокутної будівлі. Але це тільки на перший погляд, бо основним для розмітки плану трипільської будівлі є коло. Навівши його, можна в ньому розмітити і загальний план, і внутрішню схему. Крім того, сама розбивка безперечно пов’язана із колом: з орієнтацією будинків, з типовою системою забудови, з фіксованими 148


гачками сходу та заходу Сонця. Будинки споруджувалися, як нині кажуть, “вікнами до сонця”. Так, щоб і влітку, і взимку найбільше світла попадало в оселю. Для цього давні будівельники добре орієнтувалися по орбіті, точніше, по видимій дузі Сонця.
Виходячи із археологічних та етнографічних даних, плануваня могло відбуватися таким чином. В день весняного рівнодення — нині це 22 березня—перед сходом сонця в середині північної ділянки майбутнього будинку втикали тичку. Потім прив’язували до неї мотузку довжиною 3,15—3,25 метра і обводили коло, позначали дугу. Тінь, яка падала від тички, слугувала за основну лінію. Точки перетину кола позначали кілочками. Пряма лінія була діагоналлю “модульного квадрату” і довжиною “опорного прямокутника”—головних планіметричних од иниць будинку. Через центр кола проводили перпендикуляр з півночі на південь. З’єднавши кілочки по периметру, будівничі мали “модульний квадрат” зі стороною до 4,5 метра або ЗО долонь — стала величина, яку дають обміри житлових будинків трипільцівюріїв.[9]
Така інтерпретація трипільського будівництва виходить із даних досліджуваних житлових комплексів, в яких добре простежуються архітектурні особливості, із орієнтації будинків та поселень прадавніх хліборобів на рух Сонця, його точки сходу й заходу впродовж року. Безперечно, що планування, будівництво виходило із їхнього світогляду. По сонячному колу забудовувалися і поселення, і житла в ньому. Навіть вікна в будинках мали вигляд кругу-сонця. Коло було основним в орнаментальних побудовах. Цьому мали відповідати ритуали, танки, пісні, слова. Печений хліб був круглим, як саме Сонце, мав його символічні оздоби.
Універсальний закон, як вияв косморуху, відкрив для хліборобів-оріїв циклічність їхньої господарської діяльності. Хліборобський рік для них складався із 7 сузір’їв зодіаку, а рік календарний—із 12-ти. Його знання дали можливість визначати парування та отел у худоби. Стало можливим усвідомлено і з практичною користю вести господарство. У праці почали застосовувати ті види діяльності, котрі пов’язані з обертанням: добування вогню, свердління — наявність великої кількості свердел у житлах поселень; прядіння і ткацтво—знахідки відтяжок від ткацьких верстатів, прясел від веретен. Прясла здебільшого оздоблені солярними знаками. Це засвідчено на виробах із Россоховатки (Черкащина), Малі Дорогостаї (Західна Волинь), Костешти-IV (Молдова).(ІО) Різноманітного і мистецького розвитку набуло найосновніше — боже ремесло — 149


гончарство. На основі закону косморуху було винайдено колесо. Отже, рухова потуга суспільства збільшувалася, життєві процеси ставали мобільнішими, а від цього й примножувалися результати багатоукладної духовно-господарської діяльності.
Відтворення мікрооснови Всесвіту, що випливає із космогонічного світогляду трипільців-хліборобів, характерна і в декоруванні посуду. На коловидних формах розписи наносилися коло за колом. На горщиках, мисках майже всі малюнки коловидні, а в орнаментальних побудовах основним образом є Сонце. Коли дивитися на малюнок зверху, то побачимо ті ж самі кола, що й на поселенні. Це однакова графічна модель: горловина — майдан, який обвитий хвилястою чи прямою лінією, підкреслюючи його велич і красу. Далі, з розширенням посудини, коло за колом збільшується так само, як і еліпси на поселенні. Майдан, як і Сонце. Чим далі від нього відходить енергія, тим більше площі воно охоплює, хоч потуга її зменшується. Тому на останніх колах поселення бачимо меншу кількість жител.
Священність кола обумовлювала усі сторони життя. Навіть поховання, щоправда уже пізньотрипільські, і ті робилися по колу. Так, Вихватинський могильник мав вісім кіл поховань. Причому, у першому і восьмому кругах було по вісім могил. Безкурганний могильник в Усатовому мав форму майже правильного кола діаметром 160 метрів. До нього був близький і могильник в Маяках на Одещині. Могили в Усатівському некрополі розташовувалися коловидними групами по 2—14 поховань. Планування могильників за зразком поселень, очевидно, виходило з вірувань, що покійним на тому світі треба жити так, як і на цьому.
Кургани є складними спорудами: круглі в основі, а вершини їхні завжди стремлять у небо. Округлі насипи символізували Сонце під час його сходу. Групи курганів подекуди були обнесені рівчаком у вигляді незамкненого кола із східного боку. Могильні ями мали овальну форму, а якщо були прямокутними, то обов’язково з округлими кутами. Тіло небіжчика клали на лівий бік до сходу або північного сходу — в напрямку руху Сонця. Саме положення його мало овальне, майже ембріональне, положення. Якщо тіло клали прямо, то зігнуті ноги обов’язково повертали вліво.[ 11 ] Оскільки могильники існували довго, то й обряд був узвичаєним. Обрядово-ритуальна служба, як основа розвитку світогляду, була налагодженою.
Культ Сонця-Сварога і його земного втілення — Сварожича, як 150


рушіїв та джерел життя, були основними в ідеології трипільців-хліборобів. Вони становили основу їхнього світогляду, який діяльно і побожно розвивала духовно потужна ієрархія волхвів. Рух життя по сонячному колу був священним законом, заданим небом, проявом косморуху і сутністю світоладу, що й виявлялося у всіх сферах життя та мистецтва.
Розвиток йде по священному колу Світового Буття. У цьому, очевидно, і криється велике піднесення та довготривале духовне і господарське існування Трипільської культури.
ЛІТЕРАТУРА
1. Чмихов М.О. Давня культура. — Київ, Либідь, 1994.—С. 146.
2. Чмихов М.О. Там же.—С. 147.
3. Мицик В.Ф. Ранньотрипільські поселення понад річкою Гірський Тікич. // Раннеземледельческие поселения-гиганты Трипольской культуры на Украине—Тальянки-Веселый Кут-Майданецкое, 1990.—С.215.
4. Збенович В.Г. Ранний этап Трипольской культуры на територии У краины. — Киев, Наукова думка, 1989. — С.20.
5. Энеолит СССР.—Москва, Наука, 1982.—С. 196.
6. Савченко Н.А., Цвек Е.В. Поселение Оноприевка I и его место в системе Триполья Буго-Днепровского междуречья.// Раннеземледельческие поселения-гиганты Трипольской культуры на Украине. — С. 102. Цвек Е.В. Трипольские поселения в Буго-Днепровском междуречьи (к вопросу о восточном ареале культуры Кукутени-Триполье).// Первобытная археология: поиски и находки. — Киев, Наукова думка, 1980.—С. 177,180.
7. Энеолит СССР.—С.294.
8. Мицик В.Ф. Міста Сонця.—Тальне, 1993. — С.24.
9. Мицик В.Ф. Там же.—С.27—29.
10. Конопля В.М. Пізньотрипільське поселення Малі Дорогостаї-І.// Раннеземледельческие поселения-гиганты на Украине.— 1990.—С.208,212— 213. Маркевич В.И. Позднетрипольские племена Северной Молдавии. — Кишинев, Штиинца, 1981.—С.41. Энеолит СССР.—С.304.
11. Патокова Э.Ф., Петренко В.Г., Бурдо Н.Б., Полищук Л.Ю. Памятники Трипольской культуры Северо-Западного Причерноморья. — Киев, Наукова думка, 1989.—С.75,79,84.
151


Любов САННІКОВА
ЗАСАДИ РАННЬОПРАСЛОВ’ЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У КОНТЕКСТІ СПРИЙНЯТТЯ ВСЕСВІТУ ЛЮДСЬКОЮ СВІДОМІСТЮ: РЕАЛЬНЕ ВТІЛЕННЯ ПЕРВИННОГО АЛГОРИТМУ. ЕНІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ
Відомо, що сприйняття Всесвіту людською свідомістю від* бувається за допомогою трьох основних засобів: через час, простір й матерію, які є відображенням священноїСвятоїТрійці. Аналіз традиції української народної культури засвідчує сказане, але розкриває при цьому її дивовижно реліктове наповнення й відповідності первинним тотальним сутностям Всесвіту. Ми мали змогу переконатися в тому, що майже в кожній ситуації присутня триєдність, або троїчність. Так час має три складові: минуле, сьогоденне й майбутнє. Але при цьому існує нейтральна точка — мить, в якій утворюються ці три частини часу. Йдеться про міфічне, взірцеве, яке належить предкам. Ця мить маніфестує згорнутий простір-час. Його реальним втіленням є Вселенське Яйце, відоме багатьом народам Старого Світу, але виняткової реліктовості воно набуло тільки в традиції малювання писанок, оскільки символи, нанесені на них, відтворюють первинні Творення Всесвіту, пов’язані у свою чергу з початком виникнення обертальної фізики (“виття”, “крутіння”, “torsion”). Тож цей феномен прямо вказує на належність до більш архаїчного етапу культури, який передує розвинутій індоєвропейській традиції. О.Трубачовим “цей етап визначений як раннєпраіндоєвропейський” (Трубачов 2003:158).
Також уважається, що первинні аспекти Буття зазвичай двоїнні, наприклад, ментальне уявлення простору пов’язане з осями х, у, z— уперед-назад, вліво-вправо, вверх-донизу, або чорне-біле, тепле- холодне, жіноче-чоловіче, на що вказують реконструкції та історико- типологічний аналіз прамови й протокультури індоєвропейців (Т.Топоров, Вяч.Іванов,1984). Але уважний погляд й дослідження реального відтворення простору в українській культурі також вказує на більш реліктовий пласт уявлень й відображення, які фіксують 152


ієропроекцію сходження Святого Духу на Землю. Наприклад, садиба господаря — локус землі навколо хати, яка сама також виступає як храм-дім, внаслідок зведення й огородження плетивом тину (локалізація простору-часу) миттєво підпадає під дію Священного Закону і освячується (сакралізується). Плетений тин виконує функцію втілення священного у профанному заради повторення космогонічного дійства. Ритуал “огородження садиби тином” в експліцитній формі імітує космогонічний акт. Для первісної людини наслідування архетипної моделі є поверненням до міфічного часу, коли вперше відбулося втілення архетипу, перериваючи течію світського часу й проектуючи те, що їх відправляє, в міфічний час, in illo tempore. Імітація космогонії — це встановлення абсолютного початку, первинного моменту й трансцендентного невидимого аналогу на небесах, свого роду прототипу простору життя для людини. Взірець простору життя розміщується в ідеальному небесному “краї”, що знаходиться у вічності. Це вже потім виникає поняття протиставлення своє-чуже. “Обплетення” тином простору навколо храму-дому перетворює його на Центр—щось у найвищій ступені священне, територію абсолютної реальності, коли відбувається перехід від аморфного, без форми, або, кажучи мовою космології, від Хаосу до Космосу. Нагадаємо тільки два основних моменти:
—кожне творення у вищій мірі відтворює Космогонію: Творення Світу;
—як наслідок, все, що засноване, розміщене у центрі світу (нам відомо, що саме Творення починалося з центру).
Людина тільки повторює акт Творення, архетипи “мирської” діяльності. Такі повторення встановлюють дію закону Творця, за яким відбувається оформлення Буття для людини. Тому феномен “огородження тином” імітує й повторює, перш за все, первинну якість Абсолюту — його хвильову природу. Тип руху плетіння тину відтворює “виття”, “завивання”, яке ототожнюється виключно з утворенням полівихорів — первинних елементів Матеріального Світу, Буття або Життя. Можливо, тому й село слід розглядати як певну кількість полівихорів, або ідеально огороджених просторів- часів, які разом відтворюють ієропроекцію та дію Священного Закону, єдиного для “свого роду” на певному ландшафті.
Відомо, що у давнину будівництво поселень відбувалося від міфічного центру, зазвичай це були священні точки, пов’язані з 153


“живими полями” — вихорними системами літосфери й структури Землі. Факт таких Знань засвідчує надзвичайно реліктову глибину взаємовідносин Людини й Природи, які сучасна наука визначає як енергоінформаційний обмін (еніологічний), метою якого було визначення й гармонізація середовища Буття Людини заради її Життя.
Це середовище, яке в об’ємних пластичних формах несе інформацію фізичних сутностей Всесвіту, обумовлювалось давніми священнослужителями відповідно до Священного Закону Творця. Сьогодні ми орієнтуємось у світі сущого через різні форми сприйняття доступної нам інформації. В ній усе суще, навіть фізичний вакуум, проявляє себе у просторі-часі. Світ, замкнений у ньому (просторі- часі), ми вважаємо фізичним: “Все суще реалізується в просторі- часі”. Єніологія визначає, що фізичні сутності у просторі-часі мають як мінімум три форми реалізації — матеріальну, енергетичну та інформаційну. Кожна з цих форм проявляє себе у вигляді об’єктів і спільностей. Між ними виникають і діють зв’язки, залежності, пов’язані між собою ідеальним та матеріальним для кожного об’єкту і які мають свою трансцендентну небесну модель, що заснована на космічних законах (tao, artha, rta, tzedek, themis тощо).
Тож людина опановувала ландшафт, який належить розглядати як складову частину земної кори, де штучно створені просторові утворення, що вплетені у природне оточення. Тому формуванню життя людини притаманні якості фізичних тіл на Землі. І першою, надзвичайно реліктовою архітектурою було “обплетення” локусу Буття звичайними гілками: ієропроекція полівихору здійснювалась редукуванням фракталу простору-часу — “краянням” ландшафту Землі. Осмислення практичного досвіду давньої людини вказує на вивчення взаємодій у матеріальному, енергетичному та інформаційному світах, які існують одночасно і виявляються паралельними в нашій уяві. Сучасна єніологія визначає, що для тих тіл і явищ енергетичного та інформаційного світів діють єдині закони та залежності, дійсні також для тіл матеріального світу. Загальний механізм утворення інформаційних одиниць здійснюється за принципом ієрархії — від елементарного знаку до сукупності, яку сприймаємо як цілісність. Тут має місце системність, де структурні побудови інформаційних творів або продуктів відслідковуються як всередині кожного рівня ієрархії, так і між ними.
Так, у першій формі (елементарний знак) утворюються оселі, а 154


у другій (сукупність)—поселення, що й підтверджує сказане вище. Найвищим рівнем у цій ієрархії системності слід визначити загальний ландшафт, на якому здійснювалася дія (космічного закону) Священного Закону — tao, або artha, або гіа. Так для ландшафту майбутнього Китаю таким законом став tao (Дао або Священний Шлях), а для ландшафту майбутньої України — artha (Аратта — Священна Країна Інанни — Козерога, богині-тотема). Поняття Країна узгоджується виключно з межами дії космічного закону artha, який потім стає поняттям соціального устрою, тобто (типом) державності — поняттям вторинного рівня в ієрархії системності утворення структур. “Витвори людського мистецтва виявляються наслідуванням витворів мистецтва божественного” (Еліаде 1998:53). Це означає, що будь-яка людська діяльність на природному ландшафті, “окраїнна” трансцендентною моделлю, засновувалась на ідеї закону artha, а людина тільки імітує його, використовуючи одну з його формул: “Так робили наші матінки, так належить робити й нам...”
Варто наголосити на тому факті, що вперше визначення ритуально-етимологічного навантаження природного ландшафту Давньої України з дією закону “artha” було здійснене російським мовознавцем А.Г.Кифішиним. У фундаментальній праці, присвяченій реконструкції геоструктури до грецького й давньогрецького міфу, вчений висунув гіпотезу про розвиток протошумерської писемності: “Протошумерська писемність відроджується в Прекукутені і Трипіллі (=шумер. Аратта), звідки потім через Закавказзя (Майкоп) потрапляє у Шумер часів Урукка IV—III” (Кифішин 1990:33).
“Аратта — давня назва потойбічного світу (“преисподней”) й прабатьківщина шумерів”, “країна слави”, “Блага Земля” (Кифішин 2001). У подальшому вивчення цього питання було здійснене відомим українським істориком Ю.Шиловим у його фундаментальних дослідженнях, присвячених праісторії України. В них традиція Аратти V—IV тис. до н.е. (археологічна культура Кукутені — Трипілля пов’язується з територією сучасної Черкащини (Шилов 1998;2001), де були виявлені залишки міст з архітектурою по колу (від центру ’! “точки” ’! “0”).
Можливо, перші, найбільш архаїчні оселі — будівлі (мазанки?), споруджувалися так само за принципом “плетення” каркасу хати з подальшим обмазуванням хмизом і глиною. З археологічних 155


розкопок давніх поселень відомо, що трипільські хати багато в чому подібні до тих сучасних, типових глинобитних хат сільської України початку XX століття н.е. Археологи часто віднаходять уламки глинобитних стін (Шмаглій 2001:82), на яких чітко збережені символічні елементи оздоблення хат, традиційно виконані кольоровими глинами.
В різних регіонах світу зберігається безліч давніх споруд, розміщення яких на поверхні Землі вказуз на те, яке значення люди у давнину надавали розташуванню будов з урахуванням енергосилового каркаса планети. Будівлі й споруди розміщувалися так, щоб взаємодія їхньої форми з природними енергоструктурними мережами була максимально благотворною. Так, давні монастирі в Гімалаях мають таку орієнтацію осель та молитовних майданчиків для монахів, що всі ці споруди розташовуються усередині мережі сіток, тобто там, де, як правило, знаходиться нейтральна зона. За цим же принципом здійснювалися забудови поселень культури Трипілля-Кукутені на всіх її етапах: їхнє планування відзначалося колоподібною, радіальною структурою, а входи були зорієнтовані на геометричний центр поселення. Центральний майдан поселення виконував ритуально-символічну функцію, оскільки в ньому сходилися невидимі енергоінформаційні потоки, що утворюють енерговузол. Відомо також, що всі мегалітичні споруди, які зустрічаються по всій території Євразії, від Далекого Сходу до Ірландії, а також в Африці, свідомо розміщувалися в місцях із найбільшою енергетикою: у точках перетину ліній сіток (вузлах).
Геокосмізм еніологічної архітектури у спадщині предків досліджується сучасною наукою. На думку вчених (Воробйов, 2002), давні найважливіші пам’ятки культури та археології розміщуються у вузлах геокристалу, сформованого особливими силовими лініями Землі. Ще у 1969 році група російських учених (Н.Гончаров, В.Макаров, В.Морозов), аналізуючи розміщення центрів давніх культур і цивілізацій, помітила їхню геометричну впорядкованість як між собою, так і відносно полюсів й екватора планети. З’єднання осередків та географічних полюсів лініями дало 20 трикутників правильної форми, а з’єднання їхніх центрів дало 12 правильних п’ятикутників, що утворюють систему з двох багатогранників — ікосаедера (20 трикутників, безперервні лініі) й додекаедера (12 п’ятикутників, пунктирні лінії), які ніби вписані у 156


земну кулю й спроековані на її поверхню (ілюстрація 1). “Початковою точкою став вузол 1 — піраміди Гізи, а у вузлах системи (вершини, перетин ребер) знаходяться осередки давніх культур і цивілізацій: Мохеджо-Даро (12), Давній Єгипет (1), Трипільська культура під Києвом (2), Велика Обська культура (3), Північна Монгол ія-Південний Сибір (4) тощо” (Гончаров 1982:113). Заточку відліку дослідниками було прийнято піраміду Хуфу, що й дозволило їм визначити координати системи (Мемфіс перекладається як “середина світу”). Центром “європейського трикутника” виявився Київ (можливо, Київ також є “серединою світу”, як і Мемфіс, оскільки “кий” означає точку, місце).
Система осередків культури виникла внаслідок впливу на біосферу аналогічної фізичної структури, оскільки відомо, що народження речовини (в тому числі й Землі) відбувається у вихорних центрах на межі велетенських комірок космосу, де також спостерігається своя ієрархія. Вчені, розуміючи основні тенденції розвитку науки, й узгодивши ідеї нового наукового напрямку у вивченні самої Землі як живого організму, фактично здійснили на міждисциплінному рівні комплексне порівняння системи з даними наук про Землю. Була виявлена ікосаедро- додекаедна структура Землі (ІКДСЗ), яка має вплив на всі оболонки планети: магнітосферу, атмосферу, біосферу, а також людину. Внутрішні потоки й поля, спрямовані від ядра Землі, наче “ліплять” зовнішній малюнок ландшафту та його життя разом із людиною. Силовий каркас Землі може виявитися загальною причиною для різних явищ на ній. Крім ІКДСЗ, на нашу планету діють інші фактори: сили обертання, приливні сили Сонця й Місяця та ін. Внаслідок обертання Землі та дії на неї приливних сил, колообіг речовини всередині Землі повинен відбуватися по складній спіралі або по комірках, але в одну сторону і лише в зоні екватору. Ці сили й рухи можуть певним чином стирати, викривляти картину догірніх (висхідних) й додільних (спадних) потоків ІКДСЗ, але не можуть її повністю зруйнувати. КартинаГщо спостерігається на поверхні Землі, є сумарним результатом дії різних сил, в тому числі й ІКДСЗ. Наприклад, львівський учений І.Андрієвський в результаті досліджень сутності живого встановив, що процеси кристалізації, перекристалізації і “розкристалізації” є рушійною силою при переході від мінералів до рослинності, а потім і до тваринного світу. Такими кристалізаційними процесами, ймовірно, може пояснюватися зародження рослинного й тваринного життя у вузлах
157


Ікосаедеро-додекаедний силовий каркас Землі (Гончаров, Макаров, Морозов 1982; 114)
ІКДСЗ і перехід його від однієї форми до іншої, а також накопичення корисних копалин (в тому числі й металів) шляхом розкладення органічного життя.
Так, поселення епохи бронзи, як показав В.Зернов, ніби вкривають іншу архітектуру, яка представлена велетенськими пагорками правильної форми у вигляді об’ємних символів, різноманітних конфігурацій, величини, орієнтації за сторонами світу.
На думку українського вченого В.Воробйова, верхня й нижня частина планувальної структури (пакет простору Верхніх ы Нижніх світів, онтологічно та історично пов’язаних з нашою реальністю вертикальним зв’язком) підпорядковані даному велетенському модулю невидимої сітки, яка математично строго доводиться. “Сторона модуля змінюється за шкалою типорозмірів, діагоналі “лежать” на меридіані планети. Таким чином, система утворює своєрідний логічно обґрунтований ланцюжок: символ—модуль- шкала типорозмірів—меридіани. Всі ці символи, пізніше “вкриті” поселеннями, з’єднані у певну єдину систему і мають певний утаємничений смисл. Вони утворюють своєрідні написи або малюнки, тобто свого роду кодоване повідомлення. Але “прочитати” його можливо лише у випадку, коли розглядається кожне “поселення- символ” звідкілясь зверху, з космосу” (Воробйов 2002:79—80).
Дослідник вважає, що тип поселення, його функції мають прямий зв’язок із типом точки, наприклад, “точкою повітря” чи “точкою 158


вогню”. Так, аномальні явища з’являються в “точках повітря”, а потім переміщуються в “точки землі”. В “точках вогню” відбуваються дивні й стійкі аномальні явища з людьми. В космогонічних концепціях давньої архітектури це трактується як зв’язок геоактивних зон, що виступають в ролі Серединного світу, з Верхнім світом й Нижнім світом. На цей зв’язок вказує й ікосаедрододекаедний силовий каркас Землі (ІДСКЗ) Н.Гончарова—В.Макарова—В.Морозова. В цій моделі всі центри й підцентри світових цивілізацій утворюють багаторівневу ієрархічну систему супряжених комірок (елементів) визначеної форми, пов’язаних із мережами двох типів кристалів ікосаедра й додекаедра. В цих мережах існує еволюція форми за принципом тіл Платона й далі. Отже, всі давні поселення завжди і в усіх цивілізаціях були пов’язані з аномальними зонами й являли собою (відповідною решіткою генплану) певну “антену переходу” між супряженими світами.
На переконання Воробйова, закономірності еволюції простору призводять до утворення строго визначених структур у геоаномальних зонах. Аналіз давніх символів цивілізацій, які відійшли у небуття, показав, що їхніми символічними зображеннями можуть бути янтри або мандали, топологія яких відповідає ієрархічній системі зв’язків кількох рівнів, що відображають структуру Дерева Світу. Модель Дерева Світу відображає ієрархію енергетичних рівнів стану матерії. Згадаємо дослідження С.Сухоноса (Сухонос 2000), в якому чудово доводиться сказане і яке було проілюстроване нами прикладами з української народної культури.
Відомо, що модель Дерева Світу відображає ієрархію енергетичних рівнів стану матерії. При цьому виявляється важлива закономірність: існує кінцеве число форм стійкої просторової організації геоаномальних зон. Іншими словами, число “ступенів свободи” геоаномальних зон незначне, і “перехід із системи Серединного світу у супряжену систему світів (на інший енергетичний рівень) здійснюється визначеним способом” (Воробйов 2002:80).
Просторова структура геоаномальних зон виявляється як система з притаманною їй пульсацією, вібрацією енергії, що виробляє звуки й світло як всередині себе, так і зовні. Такі зони то активні, то завмирають. Ритм їхньої активності кратний визначеним числам (константам Всесвіту?). При цьому такт ритму розглядається як просторова величина. Час розглядається як “вібрація простору”, а 159


ритм—як якість мікро- і макропростору. Таким чином, ми вийшли на ключ до розуміння місця розташування й морфоструктурних характеристик давніх генпланів, включаючи цикли їхнього функціонування у просторі-часі.
Дослідник, розвиваючи цю ідею далі, висуває припущення про інваріант просторової стійкості генплану (так само як і просторової стійкості геоаномальних зон у цілому). Визначаючи зміни ступеня стійкості цієї об’єднаноїсистеми (гео- й інтропотрансформації), Воробйов припускає, що можна виявити можливі стадії переходу між світами. Давні священнослужителі керували цим прихованим для основної маси населення процесом, зв’язуючи належність геоаномапьної зони до типу мережі, мережу—до типу релігії, а все разом—до геометрії поселення та архітектури окремих будівель. Тож, якщо скористатися даною схемою, то чи не виявляється локус простору-часу (буття людини), “обвитий тином”, тією первинною, реліктовою просторово-часовою структурою, що відповідає символу “точки повітря” і є прикладом найдосконалішого елементу поселення, який відповідає топології утворення первинного елементу Всесвіту—полівихору, а ріст і утворення поселення навколо центральноїточки уподібнюється Творенню Всесвіту?
“Перехідні” точки від одної до іншої відрізняються “нечіткістю” організації простору. Тобто граничні області переходу між супряжними просторами будуть розмиті під час утворення локальної області проходу. В генпланах давніх поселень це завжди священні місця, де виникають особливі “світіння”, “тумани”, ’’міражі” тощо. Аналіз генпланів показав, що в містерії священне місце має певну особливу аномальну якість. Йдеться про використання не тільки простору навколо храмів, а й спеціальних природних комплексів— священні гаї, поляни, ділянки узбереж річок, ритуальні поля жита, пшениці тощо, на чому ми мали змогу детально зупинятися в роботі, присвяченій небесним архетипам ландшафтів, поселень, храмів.
В.Воробйов стверджує, що після утворення локального “проходу” його межі можуть бути “чітко визначені” (чорні двері, тунель, стіна тощо) У деяких випадках така межа може бути відсутня (не сприйматися свідомістю). “Прохід” може не мати протяжності, але він може здаватися “довготривалим”, хоча час переходу займе мить. Священнослужителі проникали через “проходи” у своєму фізичному тілі в інші частотні спектри буття. Ці процедури вимагали й особливої геометричної наповненості простору будівлями й спорудами
160


(особливий малюнок генерального плану). Мережа геокристалу була дещо іншою. “Реліктове” “випромінювання” (залишки слідів структур генплану) ми спостерігаємо іноді і сьогодні. При дослідженні зв’язків між якостями середовища й давніми поселеннями привертає увагу той факт, що простір в місцях переходу, маючи особливу й не вивчену з позиції сучасної науки структуру, що полегшує перехід в один із світів, організовувався архітектурою особливого типу. В генпланах закладався один із засадничих принципів руху: шлях у Верхній світ пов’язувався з рухом за Сонцем, а в Нижній світ — з рухом проти Сонця. Практично це виконувалось формою рельєфу в місцях геоаномальних зон, який також був пов’язаний з аномаліями, використовуючи явище, назване наукою “ефектом форм”.
Ідеальним прикладом генплану з реліктовою природною архітектурою, розміщеного у винятковій геомагнітній зоні, якості якої послуговували для “проходів” в інші частотні світи, було святилище Кам’яна Могила. Його (святилища) вівтар із винятковим реліктовим випромінюванням безперечно виступав точкою з’єднання й контактів між трьома Світами, адже під ним існує тунель глибиною 18 м, яким і випромінюється потужний стовп позитивно зарядженої енергії. Нагадаємо, що А.Кифішин визначив, що “святилище Кам’яна Могила вже в пізньому палеоліті могло осмислюватися як священний комплекс, свого роду храм з надзвичайно складною структурою, що відповідав уявленням древніх про таїну народження богів, героїв, а з часом й смертних царів—обранців громади людей уже в реальному світі” (Кифішин 2001:505). Учений, докладно описуючи сакральну топографію цього природного храму, яка передбачала коло сакрального шляху божества-тотема, вважає, що через нього відбувалось осмислення й освоєння межі двох просторів — Буття й Небуття. Топоструктура цього природного храму — каркас моделі Всесвіту, яким його бачили люди тієї епохи. Головний стрижень його функціонування полягав у постійному перетворенні смерті в життя, в удосконалюванні найголовнішого “ритуалу переходу”. Так, специфікою панно № 15/16 з Гроту Собаки є з’єднання протосимволу ІМ й протоідеограми TIR. Вони утворюють “протояйце”—протосвіт — космогонічний символ прадавнини. Знаки-ідеограми дають формулу “живі людські істоти” або буквально “душа, всередину черева покладена” (Кифішин 2001:415).
4-34
161


Варто додати, що в тексті панно поряд із іменами богів присутні цифрові комбінації: 60 (як яйце), 6,12 і які виступають числами Всесвіту, що відображають ієрархію енергетичних рівнів стану матерії та у системі зв’язків декількох рівнів (структуру Дерева Світу). Розвиваючи сказане, можна висунути припущення, що у написі панно “записана” одна із (фаз) стадій переходу між світами, які проходять “зерна” душ і перетворюються в “живі людські істоти”. Реконструкція панно 15/16 А.Кифішиним указує нате, що панно №15 відповідає Верхньому Світу (богів), а панно № 16—Нижньому Світу (людей), а символ протояйця (протосвіту) на їхній межі означає ритуальне з’єднання Світів. Потрібно зауважити, що у подальшому розвитку воно відоме в традиції Світового Яйця й нанесенні символів на нього.
Наукові розвідки А.Кифішина та В.Воробйова суттєво поглиб* люють відомі знання про ієрархічну систему зв’язку Людини з Всесвітом, наслідком якого постали відомі цивілізації планети, у тому числі й на теренах Давньої України. Воробйов доводить, що в системі еніологічних правил побудови геометричних малюнків генпланів давніх поселень враховувались не просто особливі акупунктурні точки Землі — точки переходів по вертикалі, а й їхній зв’язок з чотирма важливішими точками горизонту: точками весняного та осіннього рівнодення та точками літнього й зимового сонцестояння. Ці точки не стаціонарні. Вони переміщуються з кутовою швидкістю 1 градус за 72 роки. Таке переміщення тягне за собою зміну морфології й низки внутрішніх характеристик силового каркасу Землі, представленого в першу чергу системою енергоінформаційних сіток макрорівня. У згадуваній раніше сітці Гончарова-Макарова-Морозова це виявляється як послідовність зміни форм каркасу в еволюції Землі, і як зв’язок кожної такої форми з відповідним типом давніх поселень. Цивілізації, в свою чергу, за системою зворотних зв’язків відпрацьовували такі геометричні типи генпланів поселень, енергоінформаційний статус яких був адекватним статусу діючої у тому місці і в той час сітки або її ієрархічної підсистеми. Вчений вважає, що підсистеми не менш важливі, оскільки в них реалізовувались принципи багаторівневих, багатопроменевих дзеркально- поворотних симетрій і симетрій іншого типу, яких налічується поки що 256. Але клас симетрії залежить від прихованих систем координат й реперних точок їхньої прив’язки. Вони пов’язані з теорією багатовимірних просторів, що мають апроксимацію на поверхні Землі.
162


Дослідник відзначає, що 4 кардинальні точки горизонту (в тому числі точка весняного рівнодення, яка фіксується в календарі 21 березня) пов’язані з низкою специфічних силових ліній. Наприклад, із так званими лей-лініями, що мають пряме відношення до давніх мегалітів. Свого часу Уіткінс дослідив, що леї виявляють собою рукотворні дороги, що з’єднують мегаліти, могильники та інші примітні місця, більшість яких розміщена на вершинах пагорбів у так званих “початкових місцях”. З’єднані разом, леї й “початкові точки” утворюють “чарівний” ланцюжок.
Увагу дослідників привернули лей-лінії підозрами на прямий зв’язок із священними місцями давніх. У ті часи на всіх материках лей-лінії називались “священними лініями”(!). В точках перетину лей-ліній, де мегаліти й будували, спостерігались процеси концентрації енергій. Тобто це — своєрідні акумулятори, одночасно — прийомо- передавальні станції. Коли дослідники сумістили подібні точки з геометричними типами планів давніх поселень, то виявили, що сітка генплану стає антеною, що горизонтально випромінює. Парадокс виявився втому, що малюнок поля випромінювання не довільний, а жорстко корелює своєю формою з морфологічними особливостями точки перетину лей-ліній, а радіус і ширина пелюсток діаграми задавався випромінюванням генплану поселення. Йдеться про керування свідомості соціумів, коли закладалися певні стереотипи поведінки, які максимально корелювали з енерговузлами на заданий строк (заданий цикл) їхнього функціонування в якомусь типі гармонік випромінювання. Коли гармоніка змінювалась, генплан також змінювався: в нього додавались елементи, що забезпечували зміну діаграми випромінювання на новий геометричний малюнок пелюсток.
В.Воробйов стверджує, що в структурі пелюсток вони виявили і поляризацію за поясами, а також абсолютну залежність від положення точки весняного рівнодення для конкретного історичного періоду, оскільки визначались попередні точки положення земної вісі, магнітних поясів та низка інших моментів. Враховувалися також ритмологія випромінювань Землі й космосу та тенденції зміни рельєфу земної поверхні, адже відомо, що деякі точки землі піднімаються зі швидкістю до 4 см на рік, а інші опускаються. Таким чином, дослідники виходили на ту схему рельєфу, яка реально існувала для генплану поселення на момент його появи і в проміжні цикли функціонування.
6*
163


На прикладі давніх мегалітів вельми показові деякі особливості невидимих енергоінформаційних потоків. Так, для Стоун-Хенджу були зафіксовані сигнали в ультразвуковому діапазоні за 8—12 хвилин до сходу Сонця, які закінчувались за годину або дві навколо стоячих каменів. Відомо, що такі об’єкти, як Стоун-Хендж можуть діяти як провідники, що спрямовують енергію невідомої природи в невидимі канали, щільно пов’язані з лей-лініями. Дослідження українських вчених сакральних місць на Дніпропетровщині (курганів, капищ, городищ та інших археологічних об’єктів) та експерименти з енергоінформаційної взаємодії людини й середовища виявили подібну залежність. Тобто доісторичні будівельники строго дотримувались правила розміщення сакральних місць і поселень в точках з підвищеним радіаційним фоном. Одна з таких унікальних точок подібного роду виявлена вченими на головній частині Монастирського острова в Дніпропетровську. Тривалий пошук відповіді на питання “чому?” навів дослідників на думку, що основний об’єм мислительної діяльності людини спостерігається в діапазоні рентгенівського та інших випромінювань. Тобто поселення у певній мірі забезпечували розвиток мислительної діяльності. Але не будь-якої, а такої, що зкорельована з програмами вузлу сітки, до якого “прив’язане” поселення.
Увагу дослідників також привернув той факт, що мегалітичні камені випромінюють інтенсивний потік магнітної енергії. Пошук зв’язку цього ефекту з особливостями життєдіяльності людини вивів учених на розуміння того, що він сприяв підвищенню пам’яті людей. Відомо, що біологічно це явище, назване пам’яттю імпульсу системи, виникає в еволюції форм не одразу. Можливо, що тут явно існував очевидний зв’язок з завданням еволюційного циклу: потрібно було виховати пам’ять заданого виду. Відомо, що існує різновид пам’яті системи — пам’ять форми. Клітини мозку запам’ятовують інформацію подібно до магнітного запису на магнітній стрічці. Дослідження українських учених виявили певну цікаву особливість: магнітозапис пам’яті в давніх поселеннях явно корелював з морфологією навколишнього ландшафту.
Учені встановили, що “мозаїка слідів поселень минулих епох узгоджується з північними або південними точками так зв. кільцевих структур Землі. Виявлено, що незалежно від географічних координат поселень їхня форма корелювала з морфологією форм навколишнього ландшафту, які співіснують” (Воробйов 2002:82).
164


Поселення, таким чином, утворювали в цій системі, з позиції роботи процесів формування пам’яті невидиму дуаду, якою керували священнослужителі (жерці). Тому діаграми спрямованості випромінювань генпланів взаємодіяли за системою фрактальних супряжень, де північ і південь працюють за космограмами 2-ї та 3-ї груп крові, а захід і схід (західні та східні поселення на кільцевій структурі) — за програмою 1-ї та 4-ї груп. Отже, на думку В.Воробйова, ці 4 точки, пов’язані з днями весняного та осіннього рівнодення, літнього та зимового сонцестоянь і виділені аномаліями різного типу, були завжди особливими. Вчений вважає, що процеси мутагенезу людства як виду йшли в цих 4-х точках в заданому кимось напрямку. Саме в таких точках одночасно відбувалася матеріалізація-дематерілізація об’єктів та ряд інших феноменів.
З’ясовано залежність відомого циклу геолого-геофізичної активності (1800 років) з резонансною активізацією вузлів: частина магнітного поля, що дрейфує зі швидкістю 0,2° на рік, переходить з одного трикутника у сусідній за 360 років і навколо Землі за 1800 років. В ці моменти центри аномалій, що дрейфують і не дрейфують, збігаються, резонансно активізуючи вузли (360 і 1800 років—відомі цикли геолого-геофізичної активності). Ребрами та вузлами ЩСЗ відбувається еманація речовини з надр Землі й утворюються геохімічні провінції, рудні, нафтові поклади тощо. В свою чергу геохімічне середовище потужно впливає на біосферу: нестача або надмір мікроелементів у грунті загострює природний відбір у флорі та фауні. Дві найбільші області загострення природного відбору займають центральні частини Європейського й Північноазійського трикутника. Ребрами 2—3—4 тягнеться лісостепова зона. В Євразії “сховище життя” рослин, де вони збереглися під час льодовиків, і центри розповсюдження флори розміщуються в центральних частинах Європейського та Північноазійського трикутників (ореоли вузлів 2 та 4) й у 3-му вузлі. Точно у 4-му вузлі знаходиться центр гірського лісостепу, а у 2-му вузлі — центри багатьох рослин: дуба, граба, берези тощо. Причому розповсюджувалися рослини від центру трикутників 2,4 до вузлів у серединах ребер (11,3, 5 до 5-ї зі сходу) (Гончаров 1982:116). Таким чином, відслідковується геохімічний і геофізичний вплив ІДСЗ як на ландшафт Землі, так і на біосферу в цілому. Людина як невід’ємна ланка біосфери, біологічний вид, яка чітко реагує на геохімічне й електромагнітне середовище, тому і не могла уникнути впливу силового каркасу ІДСЗ, особливо на ранніх стадіях розвитку. Не виключено, що
165


ІДСЗ шляхом мутацій та іншими шляхами сприяла виникненню на планеті людини взагалі, людини розумної, утворенню рас, а потім і розвитку у вузлах осередків давніх культур і цивілізацій. На цій стадії вплив ІДСЗ міг бути і опосередкованим: наявність сонячного тепла, центрів рослин і тварин, корисних копалин тощо. Тепер стає зрозумілим геометризм розташування осередків культур, серед яких давні культури на ландшафті України посідають визначальні місця з огляду на наведені вище факти.
Варто зазначити, що у написах святилища Кам’яна Могила зафіксована сума років правління міфічного Утупаїля—першого царя, “мандри” якого визначені від комбінації чисел 3x600=1800 років. Числа “праведних років” володарювання міфічних правителів на думку Кифішина пов’язані з “образом зоряного неба у певній його частині, що цікавила кам’яномогипьських жерців” (Кифішин 2001:426—429).
М.Чмихов, шукаючи закономірності виникнення культур у відповідності з універсальним законом життя Всесвіту і з урахуванням різних методів датування, визначив тривалість кожноїепохи приблизно у 1600 років. Учений писав: “особливо важливими для нас видаються категорії, що означають: 1.Порядок, закон. 2. Територію (розповсюдження закону). 3. Час (дії закону). 4. Спільноту людей (що підпорядковуються закону) (Чмихов 1992:86). У цьому контексті належить відзначити дослідження відомого українського вченого А.Кулинковича, в яких окреслена фундаментальна космологічна проблема Людина—Земля (геологічна історія—Всесвіт—Генокод Всесвіту), визначається космогеофізичними циклами, які в свою чергу визначаються світовими константами—планковськими натуральними величинами (Кулинкович 2003).
Окремо необхідно сказати також і про “поля пам’яті місця”. Люди, що мають особливі властивості психіки, можуть бачити тут образи давніх подій. Це пов’язано і з технікою керування мислеформами. Варто знову нагадати про винятковий феномен Кам’яної Могили, який упродовж кількох тисяч років виступав унікальним прикладом існування на планеті “полів пам’яті місця”, на яких відбувалися процеси керування мислеформами, а точніше— їхнє реальне втілення й осмислення заради встановлення гармонії між світами.
Дослідами доведено, що поселення виникали не в будь-якому вузлі силових ліній, а тільки там, де наперед відібрано малюнок сходження- 166


розходження ліній. Наприклад, в точці розділення телуричного потоку на 2—3 відгалуження. Цей принцип “посадки” спостерігається у дольменів Кавказу, в археологічних розкопах городищ України, курганів Подніпров’я, які були досліджені В.Воробйовим у різні роки. Спеціальні дослідження виявили підземну сітку, дія якої пов’язана з середньою довжиною земної хвилі, що призвело до розуміння ще одної закономірності. Через внутрішню структуру генплану і через орнаментальні побудови на будівлях і в їхньому інтер’єрі можна виявити періоди високої й низької напруги нашої планети.
Увагу дослідника привернула також і особливість з’єднання планет або конусу екліптичної тіні через один з вузлів телуричних струмів, що також супроводжується змінами, які розповсюджуються вздовж усього потоку. При будівництві поселень, утворюючи ланцюжки генпланів-антен вздовж доріг, що їх з’єднують, враховували це. Вони “антенували” випромінювання, приймаючи їх і перерозподіляючи в просторі. Однак цей феномен генеральних планів варто вивчати далі.
Окремий аспект таємної, невидимої роботи генпланів давніх поселень — зв’язок ритмології зміни форми пелюсток діаграми скерованості їхнього випромінювання з фазами Місяця. Історично це питання має багато білих плям, оскільки Місяць не завжди був на одному місці, а число Місяців було іншим. Через аналіз генпланів давніх поселень крізь призму законів еніології вдається простежити відповіді на деякі питання. Пелюстки корелюють з фазами Місяця та віддаленістю його від Землі (18-річний та інші цикли). У давнину подібні залежності спостерігалися в ритмах випромінювань усіх мегалітів (зв’язок підземних сил, електромагнітних потоків, гідравліки). Хоча на шляху таких досліджень постають певні складності, одними з яких є динаміка тектонічних процесів, Коріолісові сили, зсув природнокліматичних зон за хитуновим принципом, у відповідності до 1800-річного циклу зволоження атмосфери (циклу Шнитникова) тощо. Все це потребує розробки низки паралельних еніологічних методик відтворення ситуацій давнини, що розкривають таємниці наших джерел.
В.Воробйов також відзначає, що точки поселень відрізняються ще однією особливістю — циклами зміни полярності знаку випромінювання. Тобто йдеться про зміну генпланами поселень своїх космічних функцій! Із зміною функцій змінювались принципи їхнього насичення вулицями й життя людей в цілому.
167


Археологічні дослідження поселень культури Трипілля-Кукутені чудово ілюструють сказане: “Тривалі дослідження виявили на землях від Східних Карпат до Середнього Подніпров'я сотні трипільських селищ. Отже, загальний вигляд селищ трипільців став набувати чіткого абрису. У загальному плані це було коло. Головним елементом його внутрішньої структури були двоповерхові глинобитні будинки площею від ЗО до 300 кв. м, які утворили кілька колоподібних рядів.
Крім невеликих селищ, в останні десятиріччя за допомогою аерофотозйомки були виявлені величезні трипільські поселення — справжні первісні мегаполіси. При цьому науковці з'ясували надзвичайно цікавий факт: доволі часто українські села існують на своєму місці кілька тисячоліть—ще відтоді, коли вони становили частину того чи іншого величезного за територією трипільського мегаполісу. Будівлі в цих стародавніх велетнях розташовувалися концентричними колами, число яких доходило до 12-ти. Кільцеві вулиці перетиналися численними радіальними, котрі сходилися до великого майдану в центрі поселення (вочевидь, на цих майданах відбувалися родові збори). Вулиці утворювали квартали з житловими будинками. Усі поселення мали єдину, тобто типову, композиційно-планувальну струкіуру”(Сєдак 2002:20-21).
Ранньотрипільські поселення, які датуються 4000—3600 рр. до н.е., мають чітке, заздалегідь продумане планування, наприклад, Беркашівське поселення, коли шість розміщених на відстані 15— 18 м один від одного будинків охоплювали схили пагорба і творили таким чином коло діаметром понад 50 м.
Середньотрипільські поселення (3600—3150 рр. до н.е.) характеризуються збільшенням території, а їхнє планування відзначалося колоподібною, радіальною структурою. Входи споруд були орієнтовані на геометричний центр поселення. Між розташованими у вигляді кількох кіл будівлями пролягали кільцеві проходи. Зовнішнє коло утворювалося з великих будинків глухими (затильними) стінами назовні, які виконували функції своєрідного захисного муру. Довкола поселення укріплювалися ще й валами та ровами. Отже, у поєднанні з особливостями рельєфу, що сприяли виокремленню городищ з оточуючого природного середовища та посиленню їхньої обороноздатності, планувальний принцип трипільських населених пунктів середнього етапу їхнього розвитку було зорієнтовано на закриті форми і простори. При цьому центральний майдан поселення виконував ритуально-символічну, об’єднуючу функцію.
168


У пізньотрипільський період (3150—2350 рр. до н.е.) площа поселень зростає. Вони мають систему укріплень і форму, наближену до ідеального кола (діаметром понад 1 км) або еліпсу. Входи в споруди також були звернені до геометричних центрів поселень. Дослідники фіксують, що з часом площа та чисельність мешканців цих прадавніх міст зменшувалася, відображаючи зміни внутрішньої (тобто прихованої) структури генпланів поселень, пов’язані зі змінами ритмології форми пелюсток, діаграмами їхніх випромінювань. Сказане означає й засвідчує той факт, що точки поселень змінювали свої цикли й свої космічні функції. Але слід наголосити на тому, що особливості містобудівної традиції культури Трипілля-Кукутені сьогодні залишаються погано вивченими, хоча були виявлені принципи планування та забудови, як “пошаровий спіральний і кільцевий розвиток; радіальний характер загальної забудови, яка орієнтувалася і тяжіла до центру населеного пункту; типова для Трипілля форма загального плану, наближеного до кола або еліпсу” (Сєдак 2002:28-29).
Варто згадати працю відомого українського археолога М.Шмаглія “Великі трипільські поселення і проблема ранніх форм урбанізації*”, цілком присвячену дослідженню трипільських протоміст. Уперше в світі у таких масштабах було застосовано геомагнітну зйомку, додаткова інформація якої дала змогу інтерпретувати археологічні факти, а інколи кардинально переосмислювати навіть фундаментальні культурно-історичні проблеми. “Нові дослідження в галузі трипільської культури із залученням аерофотозйомки та геомагнітної розвідки виявили на території ПравобережноїУкраїни у міжріччі Дніпра та Південного Бугу низку велетенських поселень, з абсолютними розмірами до 400 га і які налічують до 1000 і більше осель (Майданецьке, Доброводи, Ольховець, Небелівка, Глибочок тощоХШмаглій 2001:67).
За час археологічних вивчень поселень-гігантів трипільської культури накопичено матеріал, що дозволяє висвітлити певну ієрархію святилищ та культових місць на великих поселеннях. М.Шмаглій відзначає, що “найграндіознішим культовим об’єктом можна вважати саме поселення, підготовлене до ритуалу спалювання: в них розставлялася кераміка, пластика, здійснювалися жертвоприношення у вигляді м’яса, зерна, прикрас. В той же час, із будинків прибирали майже весь виробничий інвентар. Характер обпалу будівельних 169


залишків свідчить про одночасну пожежу на великій площі, тобто поселення горіло й було спалене одночасно. Даний ритуал, пов’язаний з покиданням поселення при переселенні на нове місце внаслідок виснаження навколишніх угідь, пов’язаний, вочевидь, зі складним комплексом ідеологічних уявлень. Імовірно, у ньому вони віднайшли культи предків і родючості” (Шмаглій 2001:75—76).
Учений також акцентує увагу на тому, що святилища і культові місця на великих поселеннях знаходять аналоги на родових трипільських поселеннях попередніх етапів. Новим явищем можна вважати появу й розвиток поселень загального типу, розвиток їхньої ієрархії. Тож, припущення В.Воробйова про зміну космічних функцій генпланів поселень (особливість точок поселень, яка полягає у циклах зміни полярності знака випромінювання) цілком підтвердилися археологічними розвідками М.Шмаглія особливо у контексті ритуального спалювання поселення: “Варто відзначити, що в часі зникнення протоміст в Трипіллі збігається з фіналом атлантичного оптимуму голоцену, що відповідає межі IV—III тис. до н.е. (Шмаглій 2001:83). Контролююча функція поселень також знайшла археологічне підтвердження: “Перед нами агломерація землеробського населення, інтегруючий центр десятків общин, що виконує весь спектр завдань, пов’язаних із повсякденною діяльністю— економічною, соціальною, військовою, ідеологічною. Такий центр контролює певну територію, пов’язану з господарською діяльністю...” (Шмаглій 2001:85).
Слід сказати кілька слів і про висновки М.Шмаглія, зроблені вченим у контексті вивчення питання появи курганів і проблеми зникнення трипільських протоміст. “На території великого трипільського поселення Майданецьке були досліджені два кургани, споруджені, як показали розкопки, після загибелі цієї пам’ятки. Вони мають пряме відношення до поставлених раніше питань про зв’язок між розповсюдженням курганів у лісостепу та зникненням трипільської культури внаслідок “агресії степових культур”.
На час зведення кургану культурний шар трипільського часу був перекритий шаром гумусу завтовшки 10—20 см, що утворився природним шляхом... Над поверхнею землі залишалися лише опливи підмурок стін і найбільш високі місця завалів згорілих будівель, які таким чином мали вигляд пагорбкуватостей, що нагадують кургани. Можливо тому в Майданецькому одне з таких місць було обрано для поховання небіжчика ямним населенням. При будівництві насипу 170


кургану 1 поряд із дерном до насипу були покладені також залишки глинобитних стін, грунт із культурного шару трипільського поселення. З цього витікає, що поселення загинуло задовго до спорудження на його території курганів” (Шмаглій 2001:82). Цей висновок ученого має неабияке значення у дискусії щодо функціонування трипільської культури на природному ландшафті Давньої України. Наслідок “агресії степових культур” виразно виявив себе у кардинальних змінах іконографії статуеток жіночого божества, змінивши внутрішнє призначення самих статуеток. Якщо на ранньому етапі статуетки виконували функцію метакалендарів, то поступово вони перетворюються на статичні форми антропоморфних божеств (в тому числі — й чоловічих).
Тому цікавим видається ще одне явище, активно присутнє в культурі народів природи — орнамент. Під час дослідження давніх орнаментів різних регіонів планети виявлено, що всі ці графічні символи являють собою не примхи митця, що їх творить. На думку В.Воробйова, різноманітні хвилясті або інші лінії, що ритмічно повторюються, виявляються метакалендарями, рідше — макро- й мезокалендарями. Метакалендарі фіксують космогонічні уявлення про циклічність життя Всесвіту, Буття, про циклічність заселення планет, еволюції життя й розуму на них і виходу в космос. Макро- і мезокалендарі зв’язують ці процеси через системи гармонік з функціонуванням в просторі зоряних систем (в тому числі й Сонячної), а також у циклічних системах планети.
Ми мали змогу проаналізувати один із таких метакалендарів, яким виявляється всесвітньо відома жіноча статуетка з Мізина, символізм якої якраз є чудовою ілюстрацією до сказаного В.Воробйовим про редукування структурних елементів Всесвіту. В даному випадку таке редукування (ієропроектування) було здійснене на кістку мамонта, яке одразу перетворило її на природну “антену” (осцилятор або приймач-передавач). На прикладі мізинського метакалендаря можна пересвідчитись у тому, що людина відтворювала (редукувала мозком) невиявлені сутності “верху” — процеси у Первинному Енергетичному Океані, сходження-розгортання матеріального світу (Всесвіту / Універсуму), в якому слід враховувати кореляти (фази Сонця, Місяця тощо). Така кореляція з сузір’ям Тельця ідеально спостерігається на статуетках культури Трипілля-Кукутені через уведення “кріселець” для Богинь або зображення символу Тельця 171


на посуді — Макоші. Варто сказати про те, що традиція метакалендарів на ландшафті давньої України — доволі стійке й яскраве явище, оскільки набуло реального втілення у вигляді жіночих статуеток. Ідеальними прикладами метакалендарів епохи Трипільської цивілізації, які природним чином виходять з традиції попередніх епох, є жіночі статуетки раннього і середнього її періодів.
Все сказане як система світогляду відображалося в принципах побудови генеральних планів поселень й будівель: ритмологія вулиць, їх орієнтаційність і низка інших моментів планування напряму були пов’язані з космогонією. Редукування структурних елементів Всесвіту на рівень генпланів поселень через закони фрактапьної геометрії було абсолютним. Аналіз декоративних ритмологічних систем в архітектурному вбранні будівель мав на меті аналогічну мету.
Подібне копіювання “верху” “знизу”—не примха сліпого автора, а потреба регулювання видів діяльності й структури генеральних планів поселень у відповідності з черговою комбінаторикою гармонік ритмів й циклів випромінювання Всесвіту, Сонячної системи, Землі й людини. Встановлено, що гармоніки коливань серця людини резонують у чітко заданих режимах з гармоніками коливань Землі й Сонця. Щоби штучне середовище (будівля й генплан поселення) не руйнували цю залежність, вони також повинні створюватись у відповідності зданим принципом. Рішення проблеми знаходиться на межі різних сфер знань про Природу, Суспільство та штучного матеріального середовища, яке створюється суспільством в природі.
Таким чином, реконструкція давніх знань засвідчує надзвичайно багате обрядове життя тієї народності, яка замешкувала природний ландшафт Давньої України. Розкриття духу давньої культури прямо вказує на її достатньо високий рівень, який ніяким чином, з огляду на виявлені поняття, не можна було б назвати “примітивним станом культури й суспільства” (Трубачов 2003:158), а скоріш космічним, переломленим нейрофізикою людини у Священні Знання про Творця, творення Всесвіту/Універсуму, матерії тощо. З огляду на такий підхід загальний потік життя виявляється цілісним, єдиним, в якому всі без винятку природні об’єкти, в тому числі Всесвіт і Земля в Ньому постають живими істотами. Виживання Людини на Землі (“зернини світового духу” на новому витку вічного життя) напряму пов’язане зі 172


знаннями розгортання космологічної формули: Генокод Всесвіту — Всесвіт — Земля (геологічна історія) — Людина, для якої Земля — “відрядження” з Луків Сварожих, у яких і живуть—“віни вінуть” душі предків (“зернини світового духу”). Відправляючись на Землю, вони отримують “нитки долі” й “оболонки-шкіри”, пройшовши лабіринтом сходження — “колодязем, що народжує сяючі камені” (лабіринтом колоспіралі) від “чарівного саду каменів” (метафора Космічної Енергії й народження світла)—першого обертону до 120 обертону зі стійкою матрицею життя... Отже, “зернина світового духу” потребувала Введення у Земний храм-дім.
Примітка: після написання цього матеріалу відбулось моє випадкове знайомство з працею Н.І.Кикешева “Синдоарии” (журнал “Национальная безопасность и геополитика России”, 10— 11,2002). З посиланнями на розвідки А.Г.Кифішина, Н.І.Кикешев підтверджує, власне, той матеріал, який розкривається у контексті еніології. Наприклад, “tin” — “дар” як закінчення у назвах міст підтверджує той беззаперечний факт, що локалізація проекції простору-часу за священним законом (наприклад, artha) здійснювалась “обплетенням тином” простору навколо хати. Хата як храм-дім — це теж локалізація дії священного закону. Так, Кикешев визначає “Аратта” як давнє ім’я “преисподней”, що є більш спрощеним тлумаченням “Священного Закону” (artha). Міфоритуал “мандрів душі” (метаморфоз душі) був проілюстрований нами вперше ще у лютому 2000 р. Стаття “Украинские писанки — реликтовые явления мегакультуры” надрукована у науково-практичному журналі Асоціації еніологів України (Эниология, №2(6) 2002, стор.59—64), а також у збірнику “Иное”. Завдяки глибокому еніологічному проникненню у світ реліктової культури, якою є українська народна культура, її світ став прозорим, асимволи “заговорили” своєю природною мовою—мовою Творця.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бугаев А.Ф. Эниология человека. М., 2001.
2. Воробьев В.В. Геокосмизм эниологической архитектуры в наследии предков И Материалы IV Международного конгресса “Эниология XXI века”. Одесса, 2002.
173


3. Гончаров Н.Ф., Макаров В. А., Морозов В.С. Силовой каркас Земли и организация природоохранных мероприятий И Сб.: Природоохранные мероприятия в ландшафтах. М., 1982.
4. Кифишин А.Г. Геноструктура догреческого и древнегреческого мифа //Образ-смысл в античной культуре. М., 1990.
5. Кифишин А.Г. Введение в храм. Опыт реконструкции шумеровавилонского мифоритуала // Введение в храм. М., 1997.
6. Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива XII—III тыс. до н.э. Том 1. К., 2001.
7. Кулинкович А.Е.,Якимчук Н.А. Проблемы геоинформатики. Часть2. К., 2003.
8. Сєдак І., Сєдак О. Трипільські витоки містобудівних традицій у давніх слов’ян // Перехід IV, випуск 10.
9. Сухонос С. Масштабная Гармония Вселенной. М., 2000.
10. Трубачов О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования. М., 2003.
11. Чмихов М.О. Давня культура: Навчальний посібник. К., 1994.
12. Шилов Ю.А. Начала цивилизации и начало Руси И Велесова Книга та актуальність прадавніх учень. К., 2001.
13. Шмаглій М.М. Великі трипільські поселення і проблема ранніх форм урбанізації. К., 2001.
14. Элиаде М. Миф о вечном возвращении: Архетипы и повторяемость. СПб., 1998.
174


175


Володимир КРУЦ
ПОСЕЛЕННЯ-ГІГАНТИ трипільської культури В МЕЖИРІЧЧІ ПІВДЕННОГО БУГУ Й ДНІПРА.
У 60-х роках перед дослідниками трипільської культури постало питання дослідження поселень-гігантів. Виникло воно у зв’язку з відкриттям військового топографа К.В.Шишкіна, який, дешифруючи аерофотознімки, звернув увагу на наявність на окремих знімках освітлених плям, що утворювали кола, овали і не були пов’язані з наземними об’єктами. Припускаючи, що вони могли відбивати якісь підземні структури, він звернувся до співробітника Уманського краєзнавчого музею В.А.Стефановича, кращого знавця археологічних пам’яток Уманщини. Тоді й з’ясувалося, що ці плями відповідають поселенням трипільськоі культури. Виявилось, що площа окремих поселень сягає десятків і навіть кількох сотень гектарів. Відоме на той час велике (60 га) поселення біля Володимирівки на р. Синюха (Кіровоградщина), що вважалося чи не столицею трипільського світу, виявилось рядовим у краї. Про своє відкриття К.В.Шишкін повідомив Інститути археології АН СРСР та АН України. 1970 року Інститут археології АН СРСР, для з’ясування реальності одержаних даних, відрядив на Уманщину спеціальний загін під керівництвом М.С.Штігліца, який підтвердив дані аерофотозйомки про існування величезних поселень. Згодом, у 1972 році, над дослідженням поселення початку пізнього етапу розвитку культури у Майданецькому почала працювати Трипільська комплексна експедиція Інституту археології АН України під керівництвом М.М.Шмаглія, яка, застосовуючи методи геомагнітної розвідки, проведеної геофізиком В.П.Дудкіним, також підтвердила відкриття К.В.Шишкіна,. Зокрема, було складено детальний геомагнітний план цього поселення. В цей час, з початку 70-х років, співробітниця Інституту археології АН України О.В.Цвек досліджує на Черкащині великі поселення середнього етапу (східний ареал) трипільської культури у Веселому Куті на Тальнівщині.
176


1981 року з ініціативи директора Інституту археології АН України члена-кореспондента АН України І.І.Артеменка було створено спеціальну Трипільську експедицію, основним завданням якої стало вивчення феномену поселень-гігантів. На території Тальнівського та Уманського районів працювало чотири загони цієї експедиції— Майданецький (керівник М.М.Шмаглій), Доброводський (керівник Т.Г.Мовша), Веселокутський (керівник О.В.Цвек), Тальянківський (керівник В.О.Круц). Упродовж 80-х і аж до 1993 року експедиція провела значні дослідження поселень-гігантів у Майданецькому, Тальянках, Веселому Куті, Косенівці, а також окремих жител низки невеликих поселень Мошурів-1, Піщана, Тальне-2, Онопріївка. Завдяки геомагнітній зйомці, проведеній В.П.Дудкіним та співробітниками Інституту геофізики АН України Г.Ф.Загнієм, В.М.Голубом та О.Д.Хоменком, були одержані докладні плани поселення-гіганта Тальянки та поселень Піщана, Колодисте-2, Глибочок, Ятранівка, Ямпіль. У 90-х роках, за відсутності державного фінансування, дослідження проводились коштом спонсорів у Тальянках. Невеликі за обсягом роботи виконувалися також на поселеннях Мошурів-3, Глибочок, Гордашівка-2. Останнім часом досліджується лише поселення в Тальянках.
За роки існування експедиції в її роботі брали участь співробітники Інституту археології С.М.Рижов, М.Ю.Відейко, Н.Б.Бурдо, В.Г.Збенович, О.Г.Корвін-Піотровський, В.А.Шумова, І.Т.Чер- няков, С.І.Круц, 1.1.Мовчан, Г.В.ІІІиянова, співробітники Одеського археологічного музею К.В.Зіньковський і Л.Ю.Поліщук, співробітниця Національного історичного музею України О.О.Якубенко, співробітниця Переяслав-Хмельницького музею Г.М.Бузян, директор Тальнівського музею хліборобства В.Ф.Мицик, директор заповідника “Трипільська культура” В.В.Чабанюк, співробітниця Музею антропології та етнографії Т.О.Попова (Санкт-Петербург), доцент Московського державного університету Н.В.Риндіна, співробітник Черкаської обласної інспекції охорони пам’яток Д.К.Чорновіл, краєзнавці І.П.Гірник, М.А.Савченко.
У зв’язку з вивченням поселень-гігантів у 1990 та 1991 роках в Тальянках було проведено два польових семінари, присвячені проблемам дослідження трипільської культури, а в 1993 році Міжнародна конференція, присвячена 100-річчю вивчення цієї культури, на якій були присутні вчені України, Росії, Молдови, 177


Польщі, Словакії, Югославії, Ізраїлю, Франції. З огляду на те, що пам’ятки трипільської культури, розташовані переважно на орних землях, нещадно руйнуються і потребують охорони, учасники конференції звернулись до Уряду і Верховної Ради України з пропозиціями необхідності прийняття заходів для збереження пам’яток та створення на Тапьнівщині заповідника з музеєм “Трипільська культура в Україні” в приміщенні замку графа Шувалова в м.Тальному. Цей заповідник мав би стати науковим осередком з вивчення та охорони пам’яток трипільської культури, а також ланкою туристичного маршруту: дендропарк “Софіївка” в м. Умані — заповідник на Тапьнівщині — Шевченківські місця на Звенигородщині — Суботів—Чигирин—Канів. У 1993 році за браком коштів це питання не було вирішене, і лише у 2002 нарешті створено заповідник, підпорядкований Черкаській облдержадміністрації, на жаль поки що без належного фінансування.
Всього в Буго-Дніпровському межиріччі відомо біля десятка поселень-гігантів, площа яких перевищує 100 га. Найбільші з них: Тальянки — 450 га, Чичеркозівка — 300 га Майданецьке — 270 га Доброводи — 250 га, Небелівка — 220 га, Томашівка—200 га. Розташувались вони на мисовидних ділянках берегів річок. Усі поселення були забудовані за єдиним планом, який передбачав замкнений із зовнішнього боку контур у вигляді ряду будинків, що стоять паралельно один одному довгими боками. Можливо, в давнину вони були з’єднані глинобитними стінами або частоколом і утворювали суцільну лінію захисту. В Тальянках, за даними геомагнітної зйомки, були дві таких оперезуючих лінії забудови, і спочатку вважалося, що існувало дві лінії захисту, але розкопки 2001 року виявили, що житла внутрішнього замкненого контуру обернені входом не до центру поселення, а в бік зовнішнього контуру, тобто обидва контури утворювали вулицю, яка оперезувала поселення. Мабуть, така ж вулиця була й у Майданецькому, принаймні між третім і четвертим контурами забудови. В Тальянках внутрішня забудова складалася з радіальних вулиць, які вели до центральної, вільної від забудови площі, розміром близько 60 га.
Забудовувалися поселення наземними дерев’яно-глинобитними двоповерховими будинками, в яких перший поверх правив за господарче приміщення і, можливо, за хлів для утримання худоби взимку. Другий поверх був житловим. Автори розкопок у 178


Майданецькому відзначають наявність одно- та двокамерних будинків. Що ж до Тальянок, то тут виявлено лише однокамерні, тобто на другому поверсі була одна велика кімната з великою піччю, жертовником і подіумом для зберігання посуду і припасів. їй передували сіни, які займали менше третини поверху. Кількість будинків на поселеннях площею понад від 100 до 450 га коливається від 600 до 3000, тобто щільність забудови становила близько шести будинків на гектар, а кількість жителів від 3000 до 14000.
За роки роботи Трипільської експедиції територія Буго- Дніпровського межиріччя стала справжньою лабораторією з вивчення багатьох проблем трипільської культури, зокрема, питань палеоекономіки та палеодемографії, побуту та ідеологічних уявлень. Зокрема, були визначені зони землеробства та освоєної території навколо поселень, щільність та кількість населення в регіоні, вжито відповідних заходів для визначення соціальної структури суспільства, періодичності й способів перенесення поселень на нові місця, принципів домобудування. В процесі розкопок були накопичені величезні колекції матеріалів, що характеризують різні сторони життя трипільців, свідчать про високий рівень розвитку культури, землеробства, тваринництва. Це величезні колекції кераміки, пластики, знарядь праці з кременю, інших порід каменю, глини, кістки, рогу, а також кілька речей з міді.
Одним із ключових, і досі остаточно не вирішених, питань є причини виникнення та статус поселень-гігантів. Відомо, що для суспільств ранніх землеробів найбільш раціональним було розселення в невеликих селищах уздовж річок. Створення мегаполісів, подібних до Тальянок, Майданецького, Добровод та ін. було нераціональним з економічної точки зору, оскільки значно віддалялися від житла поля і лісові угіддя, значно утруднювалася доставка урожаю і деревини для опалення, будівництва та інших господарських потреб. Крім того, скупченість населення могла спричинити спалахи епідемій. Залишається вважати, що причини виникнення гігантів лежать не в сфері економічної доцільності.
Одним із пояснень причини їх виникнення є необхідність концентрації населення перед зовнішньою загрозою. Що ж до джерела загрози існує дві думки. За першою (К.К.Черниш, В.О.Круц), вона виходила зі Степу від скотарських племен середньостогівської та нижньомихайлівської культур, за другою 179


(В.Г.Збенович, М.М.Шмаглій, М.Ю.Відейко)—з боку споріднених племен, що боролися за переділ територій. Щодо першої думки, то вона ґрунтується на таких фактах:
1. Всі поселення-гіганти розташовані у вузькій смузі, на межі лісостепу і степу. Найбільш ранні належать до східного ареалу культури етапу В-І,II (Онопрієвка — 60 га, Веселий Кут — 150 га).
2. Під час приходу населення сюди із заходу наприкінці етапу В-ІІ, відомого за пам’ятками типу Володимирівки, ця територія була вільна, але прибульці одразу ж створюють великі поселення (Володимирівка — 60 га, Михайлівна— 100 га).
3. Якби боротьба за переділ території на етапах В І-ІІ—С-І точилася між спорідненими племенами, то й на інших трипільських територіях мали б виникати поселення-гіганти. Переділ територій між трипільцями розпочався лише наприкінці існування культури (етап С-ІІ), що й призвело до її занепаду. До цього ж переселення на північ та на схід відбувалося на вільні землі.
Інша думка грунтується на тому, що степові племена не могли загрожувати трипільцям, зважаючи на незначний людський потенціал, до речі, досі невизначений, та відсутність конярства в середовищі степовиків, що також є питанням дискусійним.
Що стосується статусу поселень-гігантів, то наявне в науці визначення міста (протоміста) включає такі зовнішні ознаки, як поселення з числом жителів більше за 5000 чоловік, писемність, монументальна архітектура. Це, передусім, адміністративний, економічний, культурний, релігійний центр сільськогосподарської округи. Чи відповідають трипільські поселення-гіганти цим вимогам? Що стосується писемності, то свідоцтва її існування досі ще не доведені. Відсутня і монументальна архітектура, яка могла б бути представлена палацами, храмами. Всі досліджені на поселеннях споруди (в Майданецькому відкрито біля 50 споруд, в Тальянках — 31) однотипні за конструкцією і розрізняються лише за розмірами. Відсутня сільськогосподарська округа, практично немає малих поселень навколо гігантів, які могли б її представляти, тобто все населення певного району концентрувалося саме на поселеннях-гігантах. Досі не виявлені на поселеннях і виробничі комплекси, знахідки яких дозволяли б говорити про розвиток ремесел, для обслуговування певного регіону. Таким чином, з усіх зовнішніх ознак присутня лише одна — число жителів більше за 180


5000 чоловік, що не дозволяє вважати поселення-гіганти прото- містами. Це були великі населені пункти, основним заняттям мешканців яких було сільське господарство.
Більшість дослідників вважає, що говорити про урбанізацію трипільського суспільства поки що немає підстав (В.М.Массон, Е.В.Сайко, В.Г.Збенович та ін.). Власне, точку зору про урбанізаційний шлях розвитку трипільського суспільства серед фахівців відстоював лише М.М.Шмаглій і продовжує відстоювати М.Ю.Відейко.
Трипільське суспільство було більш-менш однорідним, і навряд чи хто наважиться стверджувати, що на Черкащині, де сконцентровані поселення-гіганти, трипільці досягли такого рівня розвитку, що створили міста і державу, а на Київщині, Волині, чи в Молдові, де таких поселень немає, їхній розвиток був на один-два щаблі нижчим. Не треба поспішати з висновками. Спиратися треба насамперед на факти. Невже комусь із нас не хотілося б під час розкопок знайти глиняні таблички з письменами, або розкопати палац чи храм, або виявити квартали ремісників? Але, на жаль, цього ще нікому не вдалося зробити. Ми не маємо наміру принизити історичне значення трипільської культури, а намагаємося, виходячи з об’єктивних даних, визначити її роль в історичному процесі. Отже, треба пишатися тим, що маємо, а це не так вже й мало. По-перше, ми вивчаємо таку яскраву, самобутню культуру, яка, власне, принесла землеробство на наші землі, по-друге — такі унікальні поселення-гіганти невідомі в інших регіонах енеолітичного світу.
Усі проблеми, пов’язані з поселеннями-гігантами, як випливає з доповіді, ще чекають на своє розв’язання, задля якого потрібні додаткові дослідження. Адже розкопки кожного об’єкту обов’язково приносять щось нове — якусь частку інформації в скарбницю пізнання.
181


Віктор КЛОЧКО
ОЗБРОЄННЯ ТА ВІЙСЬКОВА СПРАВА ПЛЕМЕН трипільської культури
броя населення Правобережної України нео-енеолітичної епохи
найбільш повно представлена в матеріалах Трипільської культури [Klochko 2001 ], яка була однією з найбільш пізніх неолітичних культур Європи і займалатериторіїсучасних Румунії(культураКукутені), Молдови та Правобережної України. До пізнього неоліту (енеоліту) належать періоди А, В та С-І цієї культури [Археологія 1985:189—222].
Вістря стріл . Переважають кременеві трикутні, з вирівняним низом. Виготовлені на трикутних пластинах та відщепах і оброблені з обох боків різноманітною загострюючою, іноді струменчастою, а по краях дрібнопильчастою ретушшю. Знайдені на поселеннях Незвіско, Володимирівна , Яблоана-15 [Сорокин 1991: рис. 16, 2,3,5,6,8] та Солончени-П у Молдові [Мовша 1960] (Рис. 1, 2). На поселенні Яблоана-Х V знайдені також трикутні вістря з прогнутим низом (Рис. 1, 3,4). Трикутні вістря є найбільш поширеною категорією знахідок серед зброї на пам’ятках Трипільської культури.
На поселенні Березовська ГЄС у Молдові знайдене вістря у вигляді рівнобічного трикутника [Коробкова 1987: рис. 45,10] (Рис. 1,5), такі ж стріли знайдені на поселенні періоду С-І Коломийщина-І [Мовша 1958: рис. З, 1-3] (Рис. 1, 6—8). Пізніше цей тип наконечників зустрічається в усатівських пам’ятках пізнього Трипілля.
На поселенні Жора де Сус у Молдові (Середнє Трипілля) знайдене листоподібне вістря з коротким черешком степового типу, виготовлене на середній вигнутій пластині, загостреній з обох кінців, з випуклими боковими краями та загостреній мілкою затуплюючою та загострюючою ретушшю [Сорокин 1991: рис. 2,12].
Вістря дротиків. Кременеві, виготовлені на великих та середніх трикутних відщепах, з обох боків оброблені загострюючою ретушшю. Здебільшого вони нагадують вістря стріл, тільки вдвічі 182


більші за розмірами, мають трикутну форму з вирівняним низом, але зустрічаються і листоподібні [Збенович 1975: с. 34]. Наприклад, поселення Березовська ГЕС [Коробкова 1987: рис. 45,6], Жора де Сус, Бринзени-3 таЯблоана-15 у Молдові [Сорокин 1991: рис. 2,4; 16,1] (Рис. 1, 6,8,9). Черешкове вістря з трикутним лезом та обламаним черешком походить з ранньотрипільських шарів поселення Флорешти-1 у Молдові [Коробкова 1987: рис. 40,6] (Рис. 1, 7). Мідне черешкове вістря дротика знайдено на поселенні Доброводи на Черкащині (етап С-І) (Рис. З, 5).
Пласкі сокири. На ранніх етапах розвитку трипільської культури пласкі сокири виготовлялися переважно з м’яких сланців. Це досить великі та масивні вироби довжиною 10—15 см, товщиною 3—6 см. Переважають трапецієподібні форми, хоч зустрічаються і прямокутні [Збенович 1989: с. 61]. Найбільш повно різновиди ранньотрипільських пласких кам’яних сокир представлені на поселеннях Бернашівка та Окопи в Подністров’ї (Рис. 1,10-12,14). Особливу увагу привертають поодинокі асиметричні вироби з закругленим лезом, для яких використання в якості робочих та бойових сокир найбільш вірогідне. Різновиди пласких сланцевих сокир з вузьким лезом можна трактувати як клювці (Рис. 1,13,17). Найдавніша мідна пласка сокира (так звана “тесло-долото”, знайдена в Карбунському скарбі (Рис. З, 9). Більш пізні пласкі сокири типу “Кукутені” знайдені на поселеннях Городниця, Щербанівка, Верем’я (Рис. 3,7), а пласкі сокири типу “Трипілля” (так звані “тесла-долота типу Сакальхат” [Vulpe 1973]) знайдені на поселеннях Трипілля, Щербанівка, Верем’є (Рис. 3,8). Мідний плаский клювець знайдений на Олександрівському поселенні (Рис. 3,12).
Сокири-молоти. Серед них вирізняються клювці-молоти та сокири-молоти з заокругленим обухом. Клювець-молот — це знаряддя видовжених пропорцій, з довгастим вузьким бойком. Виготовлені з м’яких порід каменю, вони мають просвердлений отвір (Карбунський скарб — мармур, Окопи, Бернашівка—сланець) (Рис. 2,1,2). Сокири-молоти знайдені в Карбунському скарбі та на поселенні Лука-Врублевецька (Рис. 2, 3,4). У Карбунському скарбі була знайдена сокира-молот, зроблена з міді, яка повністю повторює форму кам’яних знарядь (чи кам’яні знаряд дя копіювали форми металевих?).
В.Г.Збенович відносить до зброї також деякі вироби з кістки та рогу [Збенович 1975; 1989]. Наприклад, на поселенні Бернашівка були знайдені рогові сокири-молоти (Рис. 2,5,7), клювці (Рис. 2,6) та молоти
183


Рве 1
184


Рис 2
185


(Рис. 2, 8,9). Ранньотрипільські рогові молоти можна вважати прототипами кам’яних молотів типу “Софіївка” пізнього Трипілля.
Металеві сокири-молоти. Найдавніша, на сьогодні, мідна сокира- молот знайдена у ранньотрипільському Карбунському скарбі (Рис. З, 2) — вона майже повністю наслідує форми ранньотрипільських кам ’яних сокир-молотів. Мідна видовжена сокира-молот бал панського типу “Хандлова” за Ф. Шубертом [Schubert 1965] знайдена у с. Лехові Рівненської обл. (Луцький краєзнавчий музей: А-11496) (Рис. З, 3). Віднесена мною до Трипільської культури умовно. Принаймні, ця знахідка свідчить проте, що найдавніші бапканські мідні сокири-молоти епізодично потрапляли і досить далеко на північ. На поселенні етапу В-ІІ—С-І у с. Більче-Злоте Тернопільської обл. знайдена невеличка сокира-молот балканського пізньонеолітичного типу (Рис. 3,4). Цікаво, що, за визначеннями геологів, вона виготовлена з волинської самородної міді, тобто є місцевим виробом [Klochko, Manichev, Kvasnitsa and 2000: 168—186]. У колекції Національного музею історії України в Києві зберігається мідна видовжена сокира-молот типу “Варна” (тип ТМ- 14 заЄ.М. Чернихом [Черных 1978: с. 103] (Рис. 3,6). Такі видовжені з циліндроподібним обухом, мідні сокири (прототипи кам’яних сокир типів “Аккермень” та “Бородіно” Катакомбної і Багатоваликової культур доби ранньої бронзи Північного Причорномор’я) знайдені в Варненському некрополі культури Гумельниця в Болгарії.
Кинджали. На поселеннях Городниця (етап В-ІІ) та Доброводи (етап С-І) знайдені мідні ланцетоподібні ножі—кинд жали типу “Пуштайстван- хаза” за М.Куною [Kuna 1981] (тип “Бодрогкерештур” за І.Вайсовим” [Vajsov 1993]) (Рис. З, 11, 13). Такі ножі характерні для культури Бодрогкерештур в Угорщині та культурної групи “Лажняни” в Словаччині. Це найдавніші мідні ножі-кинджали в Європі, що повністю наслідують за формою та способом кріплення руків’я кременеві прототипи. На поселенні Більче-Злоте (не пізніше етапу С-І) знайдений мідний кинджал [Kostrzewski 1925] типу “Кукутені” (за І.Матушеком [Matuschik 1998]) (Рис. 3,10), щоє прототипом кинджалів типу “Усатове”.
Тож, на наявних матеріалах, система зброї раннього та середнього Трипілля реконструюється таким чином: лук, дротики, сокири-молоти та клювці, кинджали. Варто відзначити, що, вже починаючи з раннього етапу, трипільці, поряд з кам’яними та кістяними починають використовувати металеві знаряддя, в тому числі і якісно новий, невідомий раніше, вид зброї—металеві кинджали.
186


Фортифікація. Трипільська культура є найдавнішою культурою у Східній Європі, на пам’ятках якої зафіксовані фортифікаційні споруди [Збенович 1975]. Г.Ф.Коробковау своїй роботі [Коробкова 1998] виділяє такі типи трипільських укріплень:
І. 	Природно укріплені місця. Поселення Бернашівка (раннє Трипілля); Сабатинівка-І, Солончени-ІІ, Бабин-Яма, Фрумушика (середнє Трипілля); Коломийщина-ІІ, Бринзени-IV, Варварівка-VIII, Петрени (пізнє Трипілля). Усі ці поселення розташовувались на високих мисах або терасах з крутими уривчастими схилами.
II. 	Поселення з розташуванням жител по колу. Такі поселення є як в ранньому Трипіллі-Кукутені (Бернашівка), так і на більш пізніх етапах. Багаторядове колоподібне планування використовувалось також у великих центрах середнього (Веселий Кут) та пізнього (Майданецьке, Доброводи, Тальянки) Трипілля. Планування поселень по колу чи овалу було характерним для Трипільської культури [Пассек 1949; Маркевич 1982; Черныш 1982]. Надумку С.М.Бібікова, таке розташування жител було обумовлене цілями оборони [Бібіков 1965]. Цей фортифікаційний прийом реконструює В.О.Круц на великих поселеннях Пізнього Трипілля (так званих протомістах)—це розташування зовнішніх жител по колу тісними рядами за принципом будинки-стіни [Круц 1990: 44] — наприклад, поселення Майданецьке на Черкащині (Рис. 4,3). В.О.Круц так реконструює оборонну систему протоміста Тальянки: “Будинки, що стояли паралельно один одному, торцевими стінами назовні, та були з’єднані глиняними стінами, що створювало перепони на шляху ворогів. Для посилення безпеки в Тальянках на відстані 70—100 м (можливо, це дальність польоту стріли) від першої була створена друга аналогічна лінія оборони. Подібна ж картина спостерігається і в Майданецькому, де простежені чотири такі лінії. Лінія, що оперізує центр поселення, розташована від попередньої на відстані 70—100 м” [Круц 1990:44].
Колоподібні укріплені поселення відомі у Центральній Європі та Анатолії, принаймні з IV тис. до Р.Х. (Рис. 4,1,2). Проте, відзначаючи подібність трипільських поселень з розташуванням будинків по колу та будівельних і фортифікаційних прийомів найдавніших укріплених поселень Південної Європи та Малої Азії, треба зазначити, що трипільські поселення-гіганти за своїми розмірами та кількістю жител не мають аналогів у тогочасному світі. Феномен трипільських “протоміст” ще недостатньо вивчений і поки що залишається однією з загадкових проблем археології України.
187


Pec. 4
188


III. Використання штучних оборонних ровів, іноді розташованих у 2—3 ряди. Вони зустрічаються також упродовж всього розвитку культури Трипілля-Кукутені, чи то на ранньому етапі (Траян-Делул Вієй з ровом довжиною 300 м. і глибиною 1,4—1,9 м.), чи то на середньому (Поливанів Яр-ІІІ з ровом довжиною 75 м, Кукутені- Чєтецуя-І з ровом довжиною 100 м) чи то на пізньому (Дарабани- II, Кукутені-Чєтецуя-IV).
IV. Укріплення поселень оборонними ровами та валами. Також присутні на різночасових пам’ятках культури Трипілля-Кукутені і на всій території її розповсюдження. Інколи старі рови під час розростання поселень засипалися, а нові споруджувалися на нових краях поселень. Це спостерігається у Прикарпатті на повністю розкопаному поселенні Тирпешти-ІІІ. Зафіксовано випадки використання старіших ровів новими поселенцями (Тирпешти-IV, Поливанів Яр-ПІ). Як різновид цього типу фортифікації є спорудження подвійних та потрійних рядів ровів та валів. Це зафіксовано на поселеннях Хебешешті-І, Старі Куконешти, Трушешти-І та ін. Особливістю пам’яток пізнього Трипілля Пруто-Дністровського міжріччя є використання оздоблювання ровів та валів камінням (Кукутені-Чєтецуя-ІІ та III, Жванець-Шовб).
Наприкінці середнього та на пізньому етапі Трипілля спостерігається посилення фортифікаційних споруд. Це відбилося у збільшенні розмірів ровів та валів і їх кількості у поселеннях, а також у використанні каміння для оздоблювання їх зовнішніх сторін. Так, на пам’ятках середнього Трипілля-Кукутені-Чєтецуя-І, Хебешешті- I, Старі Куконешті, Траян-Делул, Финтинілор-ІІІ та ін. і на пізньотрипільських — Костешти-ІІ, IV, Дарабани-ІІ та ін. довжина ровів сягає до 100—200 м, ширина у верхній частині від 3,5 до 8 м, глибина від 2,25 до 4 метрів. Серед найбільш укріплених поселень виділяються Костешти-І V з трьома рядами ровів та валів довжиною понад 100 м, шириною у верхній частині понад 5 м і глибиною до 2,4 м. Вали збереглися на висоту 1,6 м., ширина їх до 6 м. На думку В.І.Маркевича, вали були додатково укріплені частоколом. Подібна картина спостерігається на поселеннях Жванець-Шовб, Гарді- нешти-ІІ, Маяки. Міць таких укріплень перетворювала їх у посе- лення-фортеці, де, на думку В.А.Дергачова, могли знайти порятунок мешканці сусідніх неукріплених селищ.
V. П’ятий тип фортифікації зустрічається на пам’ятках пізнього 189


Трипілля — використання для укріплення окремої ділянки, тоді як вся інша територія поселення залишалася неукріпленою. Прикладом може бути поселення Казаровичі-ІІІ, де ділянка, що була огороджена колоподібним валом, займала верхню частину високого мису, а нижче було розташовано житла, що не були захищені укріпленнями. Під час зовнішньої загрози зона з оборонними спорудами могла прийняти під свій захист усіх мешканців селища.
Укріплення з двох-трьох рядів ровів та валів з’явилися тільки на середньому етапі, а найбільшого розповсюдження набувають на пізньому. Поселення з такими захисними спорудами нагадують фортеці, і їхнє виникнення пов’язане, вірогідно, з посиленням зовнішньої загрози. В цей час помітно збільшується кількість знахідок бойової зброї — рогових та кам’яних сокир-молотів, клювців, великих кам’яних, кістяних та металевих кинджалів.
Військова справа Трипілля
Про принципи організації війська та тактику у неоліті, аналізуючи ті матеріали, що є, говорити важко. Однак, вже є цікаві спостереження, наприклад, Н.В.Риндіноїта А.В.Енговатової на поселенні трипільської культури Друци-І. Це поселення було розташоване на високому мисі. Тут знайдено близько 100 кременевих наконечників стріл, здебільшого, біля жител, з напільного боку. Це фіксує напрямок обстрілу. Його вели лучники, котрі мали вістря, виготовлені за трипільською технологією [Рындина, Энговатова 1990: 110]. Отже, можна говорити про масове використання лука, коли нападники — “трипільці” штурмували “трипільське” ж укріплення.
За доби неоліту перехід до землеробства та скотарства дозволив первісним суспільствам примножувати та накопичувати свій “життєвий капітал” за рахунок накопичення запасів продуктів споживання. Останнє, в свою чергу, стимулювало зростання кількості населення, подальший розвиток відтворюючого господарства, збільшення кількості та площ поселень за рахунок залучення нових земель, призводило до помітного розростання площ полів та пасовиськ. Такі зміни соціально-економічних умов життя породжували ворожість та недовіру між общинами, що інколи призводили до збройних сутичок. Це стимулювало появу на деяких поселеннях спеціальних укріплень та бойової зброї. Впродовж усього розвитку культури Трипілля-Кукутені (V—III тис. до Р.Х.) паралельно 190


використовувались різні типи як природних, так і штучних укріплень. Це, на мою думку, свідчить про те, що трипільські (чи “прото- трипільські”) племена прийшли на терени України вже з досить розвиненим фортифікаційним досвідом. А практичне використання цього досвіду на конкретних поселеннях зумовлювалось, перш за все, наявністю чи відсутністю в тому чи іншому місці природних факторів, придатних для використання для захисних потреб. Відсутність таких факторів примушувала “трипільців” споруджувати різні штучні укріплення, конструкція та розміри яких залежали, перш за все, від виробничого потенціалу громади, будівельних здібностей керівників та наявності і масштабів зовнішньої загрози. Зауважимо, що укріплені поселення Трипільської культури були розташовані у центральних районах її поширення, а не на кордонах. Це свідчить про те, що військова активність степових скотарів на той час ще не складала значної загрози для “трипільців”, а бойові сутички здебільшого точилися між самими трипільськими громадами.
Дистанційна метальна зброя нео-енеолітичноїдоби (лук та дротики) за типами та конструкцією є мисливською, але її використовували і на полюванні, і в бою. Новацією цього часу стають кременеві вістря з гранями-шипами, що виступали за межі древка. Такі виступи ускладнювали видалення наконечника з рани, що є раціональним тільки під час військового, а не мисливського використання дуката метальних списів. Досить часто дротики цього часу називають списами, але, судячи з розмірів, “класичні” важкі списи в цей час у військовій справі ще не використовувалися. Зброєю ближнього бою часів нео-енеоліту були сокири, сокири-молоти, молоти, булави та клювці. Пласкі сланцеві та кременеві сокири могли використовуватись і як знаряд дя праці, і як зброя. На нашу думку, ці вироби були універсальними знаряддями, які, в залежності від способу кріплення на руків’ї, могли бути і мотиками, і робочими, і бойовими сокирами (остання функція взагалі якось особливо не відбивалась на формі знаряддя).
Розвиток метальної зброї та поява спеціалізованих військових видів озброєння викликали необхідність розробки захисного обладунку. На те, що трипільське суспільство мало захисний обладунок, вказують знахідки спеціалізованої “бронебійної1” зброї, перш за все кпювців.
Знахідки, що є матеріалами для вивчення озброєння, не дозволяють говорити про виділення професійних воїнів у цей період. Більша 191


частина зброї одноманітна: лук та стріли, спис-дротик, сокира-молот або клювець. Ймовірно, військо складалось з ополчення всіх дорослих чоловіків суспільства. Військова сила тієї чи іншої спільнота здебільшого залежала від кількості озброєних людей, а не від якості зброї чи організації війська.
Армії Близького Сходу неолітичного часу не перевищували 1000 бійців. До того ж, ефективно організованими, якими можна було управляти під час бою, військові групи того часу не могли перевищувати 500 бійців [Ferrill 1985].3а підрахунками В.О.Круца, на трипільському поселенні-гіганті Тальянки етапу С-І жило біля 14175 мешканців, з них дорослих чоловіків, здатних носити зброю, могло бути не менше 500 [Кпіс 1994: tab. 1 ]. Тобто, на відміну від Близького Сходу, одне трипільське “протомісто” могло виставити цілу армію. І цю армію не треба було збирати по широкій сільській окрузі (як, наприклад, в Шумері!'), мобілізувати, скликати, організовувати. Усі вояки жили в одному населеному пункті, були сусідами, тож мобілізувати таке військове угруповання можна було досить швидко. Поселення-гіганти у трипільській культурі виникають ще на етапі В- I, а пізніше, на етапі С-І, сягають свого розквіту. На етапі С-ІІ вони теж є, але їхня кількість та площі скорочуються [Kruc 1994: tab.l]. Загальна кількість трипільського населення етапу В-ІІ оцінюється В.О.Круцем у 410 000 осіб, на етапі С-І — у 330 000 осіб, а на етапі С-ІІ у 100—120 тис. осіб [Kruc 1994: 26]. З цього можна зробити висновок, що військово-демографічний потенціал Трипілля за часів розквіту цієї культури був дуже великий, не мав собі рівних у близькому оточенні і перевищував потенціал таких близькосхідних держав, як Шумер, Аккад і Давній Вавилон.
ЛІТЕРАТУРА
1. Археологія .1985. Археология Украинской ССР, т. 1. Киев.
2. Збенович В.Г. 1975. Оборонні споруди та зброя у племен трипільської культури. Археологія 15:32—40.
3. Збенович В.Г. 1989. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины. Киев.
4. Коробкова Г.Ф. 1987. Хозяйственные комплексы ранних земледельческо-скотоводческих обществ юга СССР. Ленинград.
192


5. Коробкова Г.Ф. 1988. Первобытная фортификация в раннеземледельческую эпоху. In: Военная археология. Оружие и военное дело в исторической и социальной перспективе. Материалы международной конференции, 28—31. С,- Петербург.
6. Круц В.А. 1990. Планировка поселения у с. Тальянки и некоторые вопросы трипольского домостроительства. In: Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культуры на Украине, 43—47. Тальянки.
7. Мовша Т.Г. 1958. Знаряддя праці з трипільського поселення Коломийщина 1 .In: Праці Київського державного історичного музею. 1: 101—203.
8. Мовша Т.Г. 1958. Трипольское жилище на поселении Солончены II. In: Записки Одесского археологического общества. 1 (34): 231—248.
9. Рындина Н.В., Энговатова А.В. 1990. Опытпланиграфического анализа кремневых орудий трипольского поселения Друцы-1. In: Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культуры на Украине, 108 — 114. Тальянки.
10. Сорокин В.Я. 1990. Орудия труда и хозяйство племен Среднего Триполья Днестровско-Прутского междуречья. Киш инев.
11. Ferril А. 1985. The origins of War: from the Stone Age to Alexander the Great. London and New-York.
12. Klochko V.I., Manichev V.I., Kvasnitsa V.N.and & 1998. Issues concerning Tripolye metallurgy and the Virgin copper of Volhynia. BPS9:168—186.
13. Klochko V.1.1998. Weaponry of Societies of the Northern Pontic Culture Circle: 5000-700 BC. (B-PS10). Poznan.
14. Kruc W.A. 1994. “Osiedla-giganty” orazniektore problemy demograficzne kultury Trypolskiej. Archeologia Polski 39.1—2:7—28.
15. Kuna M. 1981. Zur neolithischen und aneolithischen Kupferverarbeitung im Gebiet Jugoslawiens. Godisnjak Sarajevo 19:13—81.
16. Matuschik I. 1998. Kurferfunde und Metallurgie-Belege, zugleich ein Beitrag zur Geschichte der kurferzeitlichen Dolche Mittel-, Ost- und Sudosteuropas. In: Martin Mainberger. Das Moordorf von Reute, 2Q7—261. Teraqua CAP.
17. Schubert F. 1965. Zu den siidosteuropSischen Kupferaxten. Germania 43/2.
18. Vajsov 1.1990. Die friihesten Metalldolche Siidost- und Mitteleuropas. Prahistorische Zeitschriji 68:103—145.
19. VulpeA. 1970. Die Axte und Beile in Rumanien I. (PBF9.2). Miinchen.
7
4-34
193


Галина ПАШКЕВИЧ
ПАЛЕОБОТАНІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ трипільської культури
Територія України разом з сусідньою Молдовою, починаючи з неоліту, тобто з часу появи перших землеробів у Європі, була одним з найстаріших центрів землеробства (Вавілов, 1987). Упродовж кількох тисячоліть тут, змінюючи одне одного, жили землеробські племена—трипільські, сабатинівські, слов’янські.
Виникнення землеробства ознаменувало початок нової ери в історії людства. За словами В.І.Вернадського, відкриття землеробства, зроблене більш як за 600 поколінь до нас, визначило все майбутнє людства. Якщо на початкових етапах історії людства існування людини залежало значною мірою від того, наскільки вдалим було полювання на тварин і скільки їжі рослинного походження (коріння, насіння, плодів) вдалося зібрати, то з виникненням землеробства і скотарства життя людини почало залежати від того, наскільки вона навчилась використовувати ресурси та сили природи. З цього ж часу починається вплив людини на природу.
Крім знарядь землеробської праці, об’єктивними свідками давнього землеробства при дослідженнях археологічних пам’яток є викопні рослини. їх знаходять у вигляді або обвуглених зернівок та насіння, або відбитків на глиняному посуді чи обмазці.
Історією виникнення культурних рослин почали цікавитись ботаніки в XVIII ст. Перші друковані відомості про викопні рештки культурних рослин з’явились на початку XIX ст., коли С. Kunth у 1826 році описав муміфіковані зернівки, насіння та фрукти, знайдені в єгипетських гробницях. Проф. Освальд Гір (Oswald Heer) з Цюріха в 50—60-х роках XIX ст. вивчав викопні рослинні^рештки, що добре збереглися у свайних поселеннях Швейцарії. Його дослідження поклали початок новій науці — папеоетноботаніці. Її розвиток припадає на середину минулого XX століття, а перші дослідження 194


викопних матеріалів на території України та Молдови спеціалістами- палеоетноботаніками почались у 70-х роках (Янушевич, 1976,1986; Пашкевич, 1991).
Знахідки культурних рослин завжди привертали увагу небайдужих археологів. До таких належав Вікентій Вячеславович Хвойка. При розкопках біля сіл Трипілля, Верем’я, Халеп’я, Стайок та Щербанівки на Київщині він звернув увагу на обвуглене зерно: “весь пол был покрыт толстым слоем золы, между которым местами лежали кучами поджаренные зерна пшеницы” (Хвойка, 1901. с. 773). Спираючись наряд знайдених під час розкопок речових доказів, в тому числі обвугленого зерна та домішок полови культурних рослин в глиняній стінній обмазці, В.В.Хвойка дійшов думки про те, що землеробство на Середньому Придніпров’ї почалося з часів неоліту (Хвойка, 1901, с. 762, 765, 800). Під час війни ці знахідки було втрачено. Розглядаючи фото зернівок, З.В.Янушевич висловила думку про те, що знайдені В.Хвойкою зерна пшениці належали, скоріш за все, плівчастим пшеницям двозернянці Triticum dicoccon та спельті Triticum spelta (так званим полбам) (Янушевич, 1976, с. 102—103).
Значний обсяг дослідженого матеріалу з території Східної Європи (в тому числі Молдови і України) від неоліту до середньовіччя показав, що в давні часи тут у посівах переважали плівчасті пшениці, серед яких головне місце посідала пшениця двозернянка і поряд з нею траплялись, в значно меншій кількості, ще дві плівчасті пшениці однозернянка Triticum топососсит і спельта Triticum spelta (Wasylikowa, К., Cerciumaru and ets, 1991, pp. 207—239).
На відбитки зернівок на статуетках та на обмазці з трипільського поселення Лука-Райковецька звернув увагу відомий дослідник трипільської культури С.М.Бібіков. На його прохання їх дослідження провів в Інституті ботаніки АН В.А.Петров (Бібіков, 1953, с.173— 174). Спираючись на ці палеоетноботанічні матеріали, С.М.Бібіков зробив цікаві висновки щодо землеробського характеру Трипільської культури (Бібіков, 1953, с. 282).
Значні, добре аргументовані дані стосовно складу культурних рослин, відомих племенам Трипільської культури, отримала З.В.Янушевич, вивчаючи матеріали трипільських поселень з території Молдови: Флорешти, Рогожани, Нові Русешти, Карбуна, Олександрівка. Згодом до вивчення матеріалів Трипільської 7*
195


культури долучились Г.О.Пашкевич та Н.М.Кузьмінова, а кількість вивчених палеоетноботаніками пам’яток досягла сотні. Вивчення їх продовжується (Янушевич 1976, с. 11; 1986, с. 18,20;
Янушевич, Кременецький, Пашкевич, 1993; Збенович, Пашкевич, 1988; Пашкевич 1980,1989,1991; Кузьминова, 1988; Kuzminova 1989).
Природні умови території поширення перших етапів (етап А, етап В) Трипільської культури, на думку палеогеографів, були досить сприятливими для ведення землеробства. Як показали палінологічні дослідження, в рослинному покриві Середнього Подністров’я значна роль належала широколистяним лісам на загальному лісостеповому характері рослинного покриву (Пашкевич, 1977, с. 107;Болиховская, Пашкевич, 1982, с. 122—123). Достатня зволоженість, родючі грунти були прийнятними для землеробства.
Про це свідчить і велика кількість палеоетноботанічних матеріалів, відомих у наш час. В основному — це відбитки рослинного походження, перш за все зернівки або насіння культурних рослин на кераміці та в обмазці і, меншою мірою, зернівки та насіння в обвугленому стані. Як показали дослідження, асортимент вирощуваних рослин на трьох етапах Трипільської культури був майже однаковим. Його складали плівчасті пшениці двозернянка (переважала), однозернянка та спельта, голозерний багаторядний ячмінь та ячмінь плівчастий. Відмічені також голозерні пшениці, але їх рештки настільки нечисленні, що ці пшениці можна вважати засмічувачами в посівах інших злаків. На поселениях раннього Трипілля (етап А) переважали голозерні ячмені, а в наступні етапи їх було замінено плівчастими. Відбитки ще однієї злакової рослини— проса, знайдені не у всіх поселеннях і в незначній кількості. Можливо, що просо почало культивуватися в Пруто-Дністровському межиріччі в період раннього Трипілля і вирощувалось ще не скрізь (Янушевич, 1980, с. 230).
Плівчасті пшениці — однозернянка, двозернянка та спельта — однорічні злаки вже з 7500—7000 років до н.е. інтенсивно вирощувались і збирались на ряді докерамічних неолітичних поселень Близького Сходу. їх зернівки знаходяться в грубих, міцних плівках, і, відповідно, результатом обмолоту цих пшениць є колоски, а не зернівки. Більш прогресивні культурні пшениці—тетраплоїдна тверда (тип дурум) та гексаплоїдна м’яка. Обмолочуються вони зернівками. Відрізняються і способи їхнього збирання. Плівчасті пшениці збирають колосками, 196


які потім можуть зберігатись певний час. Перед звільненням від плівок колоски треба було нагріти. Використання голозерних пшениць зручніше. Після обмолоту зернівки провіюються, після чого вони готові для виготовлення борошна. Ці різні способи обробки збіжжя призвели до вживання різних назв давніх пшениць, тобто—плівчасті та гол озерні. Плівчасті пшениці — однозернянка та двозернянка — зустрічаються на сухих схилах і зараз у рослинному покриві степів та розріджених дубових лісів Курдистану. Колосся цих пшениць розсипається при достиганні, а потім, прикріпившись до одягу людини або до шерсті тварин, розноситься на значну відстань. Зернівки міцно тримаються у плівках, і це захищає їх від птахів. Ці ознаки сприяють виживанню та розповсюдженню пшениць, але вони не влаштовували давню людину. Звичайно, легше збирати колосся, що не розсипається на окремі колоски, і також краще мати справу з рослинами, у яких зернівки легко звільняються від плівок. Отже, збираючи злаки, людина поступово відбирала ті, які мали міцне колосся. Ця ознака поступово закріпилась на той час, коли почалось вирощування пшениць та ячменю, і це вже був крок до одомашнення. Від того часу ці рослини втратили можливість розповсюд жуватись самостійно.
До списку культурних рослин, що знали трипільці, ще слід додати бобові — горох та вику ервілію. Велика кількість обвугленого насіння гороху знайдена на поселенні Майданецьке (777 сім’ян) (Пашкевич 1989. с. 137—138). На поселенні культури Кукутені А Ведень Пятра Нямец у Румунії знайдено біля 3 тисяч насінин гороху. Обвуглене насіння вики ервілії знайдено на поселенні Карбуна в Молдові (Янушевич, 1976, с. 174). Можливо, що в північній та східній частинах ареалу поширення Трипільської культури перевагу мав вологолюбний горох, а на півдні (сучасна Молдова) — більш посухостійка вика ервілія.
Значно зростає кількість обвугленого матеріалу в знахідках поселень пізнього етапу Трипільської культури (етап С). Вони походять з великих поселень — гігантів Майданецьке, Тальянки, а також Косенівка, Чечельник, та ряду поселень з території Молдови. На поселенні Косенівка в горщику з обвугленим зерном переважали зернівки пшениці двозернянки — 139 зернівок. Переважали зернівки пшениці двозернянки (506) і серед обвугленої маси у горщику з поселення Чечельник. В обох випадках до них ще належить додати зернівки пшениці однозернянки (77 та 29 зернівок відповідно) та 197


поодинокі зернівки пшениці голозерної. Відбитки на кераміці тав обмазці дещо доповнюють список вирощуваних рослин. До них додоється пшениця спельта, ячмінь плівчастий та ячмінь голозер- ний, просо.
Підсумовуючи палеоетноботанічні дослідження Трипільської культури, доходимо висновку, що трипільські племена упродовж тривалого часу (близько півтори тисячі років) вирощували такий асортимент культурних рослин: пшениця двозернянка (переважала), меншою мірою—пшениця однозернянка і спельта, ячмінь голозерний (переважав на етапі А) і ячмінь плівчастий; з бобових — горох та викаервілія. Можливо, відбувались деякі змінну значенні цих рослин на різних етапах, але це може бути пов’язано з нерівномірністю вивчення матеріалів. Наприклад, на етапі раннього Трипілля на території Молдови в знахідках переважала пшениця однозернянка, а на території України — пшениця двозернянка. На етапах В та С пшениця двозернянка переважає у вивчених матеріалах по всьому ареалу Трипільської культури. Загалом, склад вирощуваних рослин однаковий, але дещо зростає значення проса посівного. Збільшення його відбувається в пам’ятках, які знаходяться на кордоні з племенами Усатівської культури в степовій зоні. Безумовно, поступово впливають на зміну в асортименті також зміни кліматичні. Під час існування Трипільської культури третього етапу (етап С), що припадає на суббореал, клімат Євразії стає більш посушливим, що унеможливлювало ведення землеробства в степу, на схід від центру Трипільської культури.
Значний папеоетноботанічний матеріал, отриманий на всьому ареалі Трипільської культури, дає підстави дійти висновку, що асортимент, вирощуваний носіями цієї культури, відрізнявся від того, що був в інших центрах давнього землеробства—Середній Азії та на Кавказі. Там вирощувались голозерні пшениці та особлива популяція голозерного ячменю (Янушевич. 1976). Формуючись в стороні від провідних центрів землеробства, в інших екологічних умовах, за великого впливу збиральництва та мисливства, землеробство трипільських племен мало свій, специфічний склад культурних рослин, добре пристосований до примітивного способу господарювання, а саме: обробки ґрунту за допомогою рогових та кам’яних мотик, що давало змогу створювати неглибокий пухкий шар, достатній для засіву невимолочених колосків, а не зернівок, збирання врожаю колосків за 198


допомогою примітивних знарядь типу ножиць, довготривалого використання землі (Збенович, Пашкевич, 1988).
Низька врожайність, довгий період природнього поновлення родючості грунтів, застосування примітивних знарядь обробки грунту та збирання врожаю, культивування невимогливих, “надійних” культурних рослин — ось основні особливості трипільського землеробства. Погіршення кліматичних умов у суббореальному періоді голоцену призвело до змін у господарчій діяльності. Землеробство набуло меншого значення, поступаючись скотарству.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бибиков С.Н. 1953. Раннетрипольское поселение Лука-Врублевецкая на Днестре. МИА, 38. с. 170—178.
2. Болиховская Н.С., Пашкевич Г.А. 1982. Динамика растительности в окрестностях стоянки Молодова 1 в позднем плейстоцене (по материалам палинологического исследования). В книге “Молодова 1. Уникальное мустьерское поселение на Среднем Днестре”, “Наука”, Москва, с. 120—145.
3. Вавилов Н.И. 1987. Происхождение и география культурных растений. М.
4. Збенович В.Г., Пашкевич Г.А. 1988. К характеристике земледелия трипольской культуры. (Ранний этап). Studia praehistorica, Sofia, 9, рр. с. 179—193.
5. Кузьминова Н.Н. 1988. Находки обугленных остатков семян сорных растений на трипольских памятниках Молдавии. Ботанические исследования. Флора. Геоботаника и палеоэтноботаника. Вып. 1. Кишинев, Штиинца. с. 3—12.
6. Пашкевич Г.А. 1977. Палинологическое исследование разреза стоянки Кормань 1Y. В книге “Многослойная палеолитическая стоянка Кормань IY на Среднем Днестре”, “Наука”, Москва, с. 105—111.
7. Пашкевич Г.А. 1980. Культурные растения трипольских поселений Поднепровья. Сб. “Первобытная археология. Поиски и находки”, “Наукова думка”, Киев, с. 234—242.
8. Пашкевич Г. А. 1989. Палеоботанические исследования трипольских материалов междуречья Днепра и Южного Буга. Сб. “Первобытная археология”, “Наукова думка”, Киев, с. 132—141.
9. Пашкевич Г. А. 1991. Палеоэтноботанические находки на территории Украины (неолит — бронза). Каталог. Препринт, Киев, 48 с.; Пашкевич Г.А. 1991. Палеоэтноботанические находки на территории Украины. Памятники I тыс. до н. э.— П тыс. н. э. Каталог 1. Препринт, Киев, 48 с.
199


10. Пашкевич Г.А. 1991. Палеоэтноботанические находки на территории Украины. Памятники 1 тыс. до н. э.—П тыс. н. э. Каталог 2. Препринт, Киев, 47 с.
11. Пашкевич Г. А. 1991. Палеоэтноботанические находки на территории Украины. Древняя Русь. Каталог. Препринт, Киев, 45 с.
12. Янушевич З.В. 1976. Культурные растения Юго-Запада СССР по палеоботаническим исследованиям. Кишинев, 214 с.
13. Янушевич З.В. 1986. Культурные растения Северного Причерноморья. Палеоэтноботанические исследования. Кишинев, 92 с.
14. Янушевич З.В, Кременецький К.В, Пашкевич Г.0.1993, Палеоботанічні дослідження трипільської культури, Археологія, 3, с. 143—152.
15. Хвойка В. 1901. Каменный век Среднего Приднепровья, Труды XI Арх. съезда, т. 1, с. 736—812.
16. Kuzminova, N.N. 1989. Crops and weeds in the Trypolye sites in Moldavia. Acta Interdisciplinaria Archaeologica№ 7.
17. Janushevich Zoya V. 1989. Agricultural evolution north of Black Sea from the Neolithic to the Iron Age. In: “Foraging and farming. The evolution of plant exploitation.” Oxford, pp. 607—619.
18. Wasylikowa, K., Cerciumaru, M., Hajnalovb, E., Нагіубпуі, P., Pashkevich, G., Yanushevich Z. East-central Europe. 1991. In: Progress in Old World Palaeoethnobotany. A retrospective view on occasion of 20 years of International Work Group for Palaeoethnobotany, eds. W. van Zeist, K. Wasylikowa & K.-E. Behre. .A.Balkema/Rotterdam/Brookfield. pp. 207—239.
200


Олег ЖУРАВЛЬОВ
МИСЛИВСТВО ТРИПІЛЬСЬКИХ ПЛЕМЕН УКРАЇНИ
Тваринництву племен Трипільської культури присвячено вже чимало праць. А от мисливство привертає менше уваги. Спробуймо заповнити цю прогалину.
Значення мисливства для раннього Трипілля в Середньому Подністров’ї було досить суттєвим. Так, дикі тварини на поселенні Бернашівка складали 59% від загального числа особин ссавців (Збенович, 1980, с. 143, Таблиця 5), на поселенні Лука-Врублевецька — 52% (Бибикова, 1953, с. 411). Зазначу, що коня з поселення Бернашівка я, на відміну від В.Г.Збеновича, відніс все-таки до свійських тварин.
У середньому Трипіллі на заході Побужжя у поселенні Весьоловка дикі тварини складали 51 % від загального числа особин ссавців, в Коновці — 13% (Журавлев, 1990, с. 138), в Середньому Подністров’ї в Більшівцях — 42%. Таким чином можна зробити висновок, що на поселенні Коновка було більш розвинене відтворююче господарство, ніж присвоююче, на решті — навпаки. На поселенні в урочищі Хрещате, як і в Коновці, дикі тварини складали 13% від загального числа особин ссавців (Журавлев, 1990, с. 138, Журавлев, 2000, с. 45— 46). Отже, і тут тваринництво забезпечувало населення всім необхідним, і в полюванні не було потреби.
В пізньому Трипіллі на Лисій Горі дикі тварини складали 41%, а в Щовбі — 56% від загального числа особин ссавців (Журавлев, 1991, с. 138, Журавлев, 2000, с. 45—46). Це не дуже відрізняється від аналогічних показників з поселень раннього Трипілля, а також поселень середнього Трипілля Весьоловка та Більшівці. Отже, і тут присвоююче господарство відігравало значну роль.
На відміну від Середнього Подністров’я, в Побужжі для поселень етапу А на поселенні Сабатинівка-1 (Підоплічко, 1956, с. 77—78) дикі тварини складали 13% від загального числа особин ссавців, на 201


поселенні Гребенюков Яр — 22% (Журавлев, 1990, с. 138). Отже, виходячи з цих даних, в ранньому Трипіллі в Побужжі відтворююче господарство було розвинене набагато краще, ніж в Середньому Подністров’ї.
На етапі В-І в Побужжі на Березовському поселенні дикі тварини складали 55% (Журавлев, 1997, с. 49—51). На етапі В-2 на поселенні Майданецьке-І їх було 15% (Журавлев, 1990, с. 138). На поселенні Коломийщина-2 в Середньому Подніпров’їїхня частка становила 17% (Підоплічко, 1956, с. 72—73). Отже, розвиток відтворюючого господарства припав тут на раннє і пізнє Трипілля, а присвоюючого— на середнє Трипілля, що відрізняється від аналогічних даних по Середньому Подністров’ю. Цікаво, що різниця за часткою диких тварин між поселеннями Середнього Подністров’я і Побужжя майже не суттєва. Як і в тваринництві, відбувається, можна сказати, “уніфікація” господарства. І тільки в Середньому Подніпров’ї стабільно переважає відтворююче господарство.
На етапі С-І і в Побужжі, і в Середньому Подніпров’ї домінують свійські тварини. їх на Майданецькому-1 15% (Журавлев, 1990, с. 134-138), наКоломийщині-1 — 13% (Підоплічко, 1956, с. 71—72). Отже, в Побужжі знову переважає відтворююче господарство, а в Середньому Подніпров’ї воно ніколи й не поступалося своїми позиціями. На поселенні Ігнатенкова Гора в Середньому Подніпров’ї диких тварин було аж 88%. Проте склад фауни і характер самого поселення вказує на те, що тут ми, швидше за все, маємо справу зі спеціалізованим мисливським поселенням.
Для етапу С-ІІ в Побужжі на поселенні Сандраки (Короткевич, 1956, с. 131, Таблиця 1) було 47% диких тварин. Отже, в цьому районі для заключного етапу існування Трипільської культури знову зростає роль присвоюючого господарства. Що там трапилось — я поки що сказати не можу. Чи збіднілі землі вже не дозволяли продовжувати землеробську діяльність у необхідних масштабах, чи відбулося ще щось — можна лише гадати.
В Північному Причорномор’ї мисливство практичного значення для трипільського населення не мало. В Маяках дикі тварини становили лише 15,2% від загального числа особин ссавців, а на Усатово — й того менше, 8,9% (Збенович, 1974, с. 115, Таблиця 3). Отже, відсутність лісових масивів не давала можливість розвивати мисливство в цьому районі.
202


Розгляньмо тепер склад мисливської здобичі трипільського населення.
На поселенні Бернашівка в Середньому Подністров’ї було знайдено кістки від 15 видів (всього 473 особини) диких ссавців (Збенович, 1980, с. 142, Таблиця 4). Основною здобиччю був олень звичайний (47%); далі йшли кабан (29%) і козуля звичайна (13%), а також тур (1,3%) і лось (0,8%). Всі ці копитні тварини здобувалися насамперед заради м’яса. Хоча, звичайно, використовувалися і шкіра, і жили, і кістки, і роги (у оленів, козуль, лосів). Серед тих тварин, яких можна вважати хутряними, перше місце займав бобер річковий (3%), далі — борсук (2%), ведмідь бурий (1,7%), вовк сірий і куниця лісова (по 6%), і, нарешті, заєць русак, байбак, лисиця звичайна, видра та кіт лісовий (по 0,2%). Отже, перевага м’ясних над хутряними звірами, на перший погляд, беззаперечна. Але треба зважати на ту обставину, що хутро з суто хутряних звірів намагаються зняти одразу після здобуття звіра, інакше воно може зіпсуватися. І, якщо м’ясо цієї тварини як їжа не вживається, то тушку (звичайно, разом із кістками) просто викидали. Ось чому серед мисливської здобичі переважають кістки бобра, борсука, зайця і майже немає кісток куниць, тхорів, горностаїв та інших подібних звірів. І ось чому за остеологічними матеріалами неможливо скласти уявлення про співвідношення між м’ясними та хутряними звірами.
На поселенні Лука-Врублевецька (Бибикова, 1953, с. 412—413, Таблиця 1) в Середньому Подністров’ї знайдено кістки 17 видів диких ссавців (всього 203 особини). Тут також переважав олень звичайний, але, за кількістю особин, його було значно менше, ніж на Бернашівці — 28%. За ним йшли кабан (16%), козуля звичайна (15%) і лось (4%). А серед хутрових звірів “лідером” була лисиця звичайна (7%), за нею йшли заєць русак, білка звичайна, ведмідь бурий і куниці (по 4%), далі — бобер річковий і борсук (по 3%), вовк сірий і кіт лісовий (по 2%), останні місця займали росомаха, тхір, видра і рись (по 1%).
Отже, на Луці-Врублевецькій, як і на Бернашівці, основною мисливською здобиччю був олень звичайний. Але частка їхньої здобичі у різних поселеннях була різною. І важко сказати, чому. Адже і вибірка на них (473 особини на Бернашівці, 203 особини на Луці-Врублевецькій), і кількість видів диких ссавців (відповідно 15 203


і 17) дають підстави стверджувати, що ця різниця не випадкова. До того ж, на Бернашівці відсоток кабана, що посідав друге місце, перевищував відсоток козулі, яка була на третьому місці, більш ніж вдвічі, а на Лукі-Врублевецькій кабана було лише трохи більше, ніж козулі. Вірогідно, тут були два типи мисливства, як і тваринництва. Можливо, причиною були різні ландшафти поблизу цих поселень. На жаль, ні на тому, ні на іншому поселеннях я не був, і про ці ландшафти не маю жодного уявлення. До того ж, на останньому поселенні значно краще представлений хутряний напрямок мисливства. Можливо, мисливські угіддя тут були набагато ближчими до поселення, і тому шкірки з хутряних звірів знімалися безпосередньо у поселеннях.
На поселенні цього етапу в Побужжі Сабатинівка-1 (Підоплічко, 1956, с. 77—78) знайдено кістки п’яти видів диких ссавців (16 особин). Серед копитних перше місце належить оленю звичайному та лосю (по 25%), кабана значно менше (6,25%). Серед хутрових звірів переважає бобер річковий (25%), за ним — заєць русак (18,25%). Без сумніву, чільну роль у відмінностях від Подністров’я відігравали різні ландшафти. Біля Сабатинівки-1, судячи з великого відсотку лося, вони були більш “тайговими” чи більш болотяними, на відміну від Подністров’я.
На поселенні Гребенюків Яр знайдено кістки дев’яти видів диких ссавців (47 особин). Серед копитних в мисливській здобичі переважав кабан (36%), далі—олень звичайний (17%), козуля звичайна (15%), тур (13%) і лось (9%). Серед хутрових звірів — більше всього бобра річкового (4%), за ним — вовк сірий, ведмідь бурий і борсук (по 2%). Отже і тут полювання мало зовсім інший характер, ніж в інших місцях розповсюдження ранньотрипільських племен. Перш за все це було пов’язано, на мою думку, з великою площею покритих лісом, чагарником та комишем заплав, до того ж, мабуть, ще і заболочених, що спостерігається і зараз. А це — улюблені місця саме для кабанів. Привертає увагу високий відсоток тура. Це свідчить про велику відвагу та майстерність трипільських мисливців, оскільки далеко не кожний ризикне вийти проти такого небезпечного звіра.
На етапі В-1 у поселенні Весьоловка на заході Побужжя було знайдено кістки семи видів диких ссавців (51 особина). Серед диких копитних переважав олень звичайний (44%), за ним — кабан (16%), козуля звичайна (11 %) і тур (6%). Серед хутрових звірів перше місце 204


посідає бобер річковий (11%), за ним — заєць русак та борсук (по 6%). Отже і тут були свої особливості в мисливстві. Можна зробити припущення, що вони виникли через значні лісові масиви та прирічні ліси з багатьма галявинами та заростаючими вирубками і чагарниками. Це сприятливі умови саме для звичайного оленя і річкового бобра.
На Березовському поселенні етапу В-І (попередні дані опубліковані: Журавльов, 1997, с. 49—51), розташованному східніше Весьоловки, було знайдено кістки дванадцяти видів ссавців (всього 147 особин). Тут перше місце серед диких копитних займав олень звичайний (47%), за ним йшли козуля звичайна (14%), тур (8%), лось і олень північний (по 3%), зубр (1%). Дуже цікавим є повна відсутність кісток кабана. Це — поки що єдиний випадок серед лісостепових трипільських поселень. Немає кабана й на степових Маяках. Це теж дуже дивно. Пояснень поки що не знайдено. Зазначимо, що мисливці і Березовського поселення, і Маяків мали неабияку відвагу, полюючи на турів і левів. Кабани, напевне, також водилися біля цих поселень, враховуючи знайдену там фауну. Тоді чому на них не полювали? Березовське поселення на сьогодні є також єдиним з трипільських поселень, де знайдено кістки північного оленя. Цих тварин в наших широтах можна було зустріти лише під час їхніх зимових міграцій. Серед хутрових звірів переважав бобер річковий (12%), за ним йшли ведмідь бурий (5%), борсук (3%), вовк сірий (2%), а також заєць русак, куниця лісова та тхір, до виду не визначений (по 1%).
Отже, і на етапі В-І помітно різницю в мисливській здобичі між окремими трипільськими поселеннями. Таким чином, скоріш за все, біля них були різні ландшафти. Цікаво й те, що зовсім відсутні аналоги з трипільськими поселеннями етапу А з цих самих районів.
На поселенні Більшівці етапу В-І—В-ІІ в Середньому Подністров’ї було знайдено кістки одинадцяти видів диких ссавців (всього 64 особини). Серед диких копитних переважав олень звичайний (28%), йому незначно поступався кабан (24%), далі йшли козуля звичайна (8%), тур (6%) і лось (1,5%). Серед хутрових звірів домінував бобер річковий (25%), на порядок менше було зайця русака, вовка сірого, лисиці звичайної, ведмедя бурого та борсука (по 1,5%). Як бачимо, в цьому районі відбулися зміни акцентів в полюванні в порівнянні з етапом А, пов’язані, в першу чергу, із 205


зростанням відсотку кабана. Цікаво і те, що кістки дуже розповсюдженого хутрового виду — лисиці звичайної—поки що знайдено лише на трипільськизх поселеннях Середнього Подністров’я. В Побужжі на поселеннях етапу А і В-І їх немає. Пояснення цьому допоки не існує.
Трипільські поселення етапу В-ІІ в Середньому Подністров’їта в Середньому Подніпров’ї виявилися схожими за складом мисливської здобичі.
На поселенні Коновка в Середньому Подністров’ї було знайдено кістки шести видів диких ссавців (всього 11 особин). Перше місце серед копитних посів кабан (46%), далі — олень звичайний (18%), козуля звичайна, лось і тур (по 9%). Із хутрових звірів знайдено лише зайця русака (9%).
В Середньому Подніпров’ї на поселенні Коломийщина-2 знайдено кістки трьох видів діких ссавців (всього 4 особини), і тільки копитних. 50% припадало на кабана і по 25% — на оленя звичайного та лося.
Отже в обох випадках переважав кабан, за ним — олень звичайний та інші копитні. Щоравда, в Середньому Подніпров’ї дуже високою є частка лося. Але зараз важко сказати, чи це викликано маленькою вибіркою з Коломийщини-2, чи тут справді був більш “тайговий” ландшафт, який полюбляють лосі. До речі, і за складом свійських тварин ці поселення теж подібні. Що це, “уніфікація” господарства трипільців на цьому етапі, чи “примхи” малих вибірок?
На рубежі середнього і пізнього Трипілля в Середньому Подністров’ї знову відбулися зміни в складі мисливської здобичі. На поселенні етапу В-ІІ—С-І Велика Слободка, урочище Хрещате (Журавлев, 2000, с. 45—46), знайдено кістки п’яти видів диких ссавців (всього 11 особин). Серед копитних переважає козуля звичайна (37%), потім — кабан (27%), олень звичайний (18%) і лось (9%). З хутрових звірів тут помічено лише зайця русака (9%). Можливо, зростанню чисельності козулі сприяло збільшення площ заростаючих вирубок та згарищ, які залишили люди.
В пізньому Трипіллі в Середньому Подністров’ї на етапі С-І— С-ІІ основним мисливським звіром знову став олень звичайний.
На поселенні Лиса Гора (Журавлев, 2000, с. 45—46) знайдено кістки дев’яти видів диких ссавців (всього 85 особин). Серед копитних домінує олень звичайний (34%), йому ненабагато поступався кабан (32%), за ними — козуля звичайна (22%) і лось (1 %). Серед хутрових 206


звірів перше місце посів бобер річковий та борсук (по 4%), заєць русак, лисиця звичайна та ведмідь бурий (по 1 %).
На поселенні Щовб (Журавлев, 2000, с. 45—46) знайдено кістки одинадцяти видів диких ссавців (всього 71 особина): олень звичайний (34%), кабан і козуля звичайна (по 20%), лось (3%). Серед хутрових звірів переважає бобер річковий (8%), заєць русак (4%), лисиця звичайна, куниця (виду не визначено) і борсук (по 3%), ведмідь бурий і кіт лісовий (по 1%).
Отже два поселення, що розташовані практично поруч, і два різні типи мисливства. Чому? Спеціалізація мисливців? Чи все-ж між ними була хронологічна розбіжність?
В Побужжі на поселенні етапу С-1 Майданецьке-1 знайдено кістки шести видів диких ссавців (17 особин). Серед копитних переважає кабан (35%), олень звичайний (29%), тур і зубр (по 12%) та козуля звичайна (6%). З хутрових звірів — лише заєць русак (6%). Отже, знову новий тип мисливства, що характеризується значною часткою дуже великих копитних — тура і зубра. Такого більше ніде серед трипільських поселень не знайдено. Залишається тільки віддати належне мужності, відвазі та майстерності мисливців цього поселення, які полювали на таких небезпечних гігантів, особливо на тура.
На поселенні етапу С-І Коломийщина-1 в Середньому Подніпров’ї (Підоплічка, 1956, с. 71—72) було знайдено кістки 45 видів диких ссавців (всього 16 особин). Серед копитних переважає олень звичайний та лось (по 25%), в чотири рази менше кабана (6,25%). Серед хутрових звірів на першому місці бобер річковий (25%), на другому — заєць русак (18,75%). В порівнянні з даними розкопок на Коломийщині-2 попереднього етапу, можна зазначити зменшення частки кабана і появу хутрових звірів. Про причини цього явища поки що немає певних відомостей. Можливо, це “примхи” малих вибірок.
Дуже цікавим в Середньому Подніпров’їє поселення Ігнатенкова Гора—можливо, єдине відоме зараз спеціалізоване поселення саме мисливців. На ній знайдено кістки 11 видів диких ссавців (разом 51 особина). Серед диких копитних домінувє олень звичайний (19%), лише трохи йому поступився кабан (18%), лось і тур становлять по 2%. Серед хутрових звірів переважає бобер річковий (10%), далі — лисиця звичайна (6%), до речі, в цьому районі цей вид у Трипіллі 207


з’являється чи не вперше, заєць біляк і борсук (по 4%), найменше ведмедя бурого та тхора лісового — (по 2%). Отже чим далі на південь в Середньому Подніпров’ї, тим менша частка лося й зростає частки оленя звичайного, кабана і козулі звичайної. “Тайговий” характер лісів (в районі сучасного Києва) змінювався більш світлими лісами (район сучасного Канева).
Для лісостепової зони маємо дані лише одного поселення етапу С-П—це Сандраки (Короткевич, 1956,с. 131,Таблиця 1)уПобужжі. Тут знайдено кістки дванадцяти видів диких ссавців (55 особин). Серед копитних полювали насамперед на оленя звичайного (20%), далі — кабана (9%), козулю звичайну та тура (по 7%), а також лося (4%). Серед хутрових звірів найбільше бобра річкового (20%), далі — кіт, до виду не визначений (11 %), корсак (7%), лисиця звичайна (5%), заєць русак і борсук (по 4%), кіт лісовий (1%). На відміну від попереднього етапу значно зменшилася частка кабана і з’явився лось. Можна припустити, що тут поширився “тайговий” елемент, привабливий для лося, і зменшилося ландшафтів, привабливих для кабана. Але в тваринництві переважає свійська свиня. Що ж трапилося? Чи свинарство давало стільки продукції, що полювання на кабана вже не було необхідністю?
Як уже зазначалося, на етапі С-ІІ з’являються трипільські поселення і в степовій зоні України. Археозоологами були досліджені два з них.
На поселенні Усатове (Збенович, 1974, с. 112, Таблиця 1) знайдено кістки 10 видів диких ссавців (всього 67 особин). Серед копитних переважає кулан (32%), вдвічі менше оленя звичайного (18%), ще менше кабана (6%), козулі звичайної та сайги (по 4%). Серед хутрових звірів на перше місце виходить лисиця звичайна (27%), далі — вовк сірий (4%), заєць русак (3%), бобер річковий і борсук (по 1%). Отже тут склад мисливської здобичі визначається, в першу чергу, степовим розташуванням поселення (переважання кулана і лисиці).
На поселенні Маяки (Збенович, 1974, с. 115, Таблиця 3; Секерская, 1989, с. 131—133) спостережено зовсім іншу картину. Тут знайдено кістки 11 видів диких ссавців (всього 132 особини). Серед копитних (і це в степовій зоні!) переважає олень звичайний (31%), далі — осел європейський (24%) і тур (9%). Зовсім відсутні кабан і козуля звичайна, що були в Усатові. І це при переважанні 208


оленя! Для козулі, можливо, не підходили ті ліси, в яких мешкав олень. Але куди подівся кабан? Серед хутрових звірів поширений заєць русак (15%), за ним—лисиця звичайна (12%), якісь мустеліди, ласка чи горностай (3%), корсак, тхір степовий і кіт степовий (по 1%). Невідомо, до якої групи віднести лева (2%) — до м’ясної чи хутрової. Виникають сумніви щодо кота степового. На даний час він поширений в пустелях та напівпустелях Прикаспія, Середньої Азії, Казахстана (Кузнецов, 1975, с. 164). Чи міг він бути і тут в ті часи? Звичайно, треба віддати належне мисливцям цього поселення, які відважилися полювати на левів.
Підводячи підсумки, можна зазначити, що склад мисливської здобичі залежав, як це вже зазначалося, насамперед від оточуючих ланшафтів. В лісостеповій зоні України основними промисловими видами в Середньому Подністров’ї на ранньому і пізньому етапах існування Трипільської культури був олень звичайний, а на середньому — кабан. Може, це якось пов’язано із зменшенням площ лісів на етапі В-ІІ. В Побужжі на ранньому етапі переважав кабан, на середньому — олень звичайний, на початку пізнього — кабан, а в його кінці — олень звичайний. Отже, тут була картина, майже протилежна Середньому Подністров’ю. Зараз важко сказати, чи пов’язані ці зміні з кліматом чи з діяльністю людини.
І, нарешті, в Середньому Подніпров’ї на етапі В-ІІ переважав кабан. На етапі С-І — олень звичайний разом із лосем в районі сучасного Києва, а в районі Канева — олень звичайний. Як уже зазначалося, тут, очевидно, в першу чергу відігравали роль різні ландшафти цих місць.
У степовій зоні, на Усатові переважав кулан, а на Маяках — олень звичайний. Отже, біля першого поселення ландшафт був більш степовий, ніж біля другого.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бибикова В.И. 1953. Фауна раннетрипольского поселения Лука- Врублевецкая // МИА.—№ 38.—С. 411 —-458.
2. Журавлев О.П. 1990.0 животноводстве и охоте племен Трипольской культуры Среднего Поднепровья и Побужья И 1 полевой семинар.
209


Раннеземледельческие поселения-гиганты Трипольской культуры на Украине. Тезисы докладов. — Тальянки-Киев.—С. 134—138.
3. Журавльов О.П. 1997. Археозоалогічні дослідження пам’яток У країни. II Археологічні дослідження в Україні 1993 року.—Київ.—С.49—52.
4. Журавлев О.П. 2000. Животноводство и охота у трипольского населения Среднего Поднестровья // Міжнародньї сімпозіум: Ад неалі- тизацьіі да пачатку зпохі бронзы. Культурный змены у міжрзччи Одры і Дняпра паміж V і II тыс. да н. э. Брэст, Рэспубліка Беларусь, 28—31 мая 2000 года. Abstracte Book. — Poznon-Minsk-Brzesc. — С. 45—46.
5. Збенович В.Г. 1974. Позднетрипольские племена Северного Причерноморья. — Киев.—173 с.
6. Збенович В.Г. 1980. Поселение Бернашевка на Днестре (к происхождению Трипольской культуры). — Киев. — 177 с.
7. Короткевич О Л. 1956. Фауна пізньотрипільського поселення Сандраки II Збірник праць Зоологічного музею.—№ 27.—С. 130—143.
8. Кузнецов Б.А. 1975. Определитель позвоночных животных фауны СССР. Часть 3. Млекопитающие. — Москва: “Просвещение”. — 208 с.
9. Підоплічко І.Г. 1937. До питання про свійські тварини трипільських поселень (Халеп’я, Андріївна, Усатове) // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. — Київ. — Книга 2. — С. 111—120.
10. Підоплічко І.Г. 1956. Матеріали до вивчення минулих фаун УРСР. — Київ. — Випуск 2. — 234 с.
11. Секерская Є.П. 1989. Новые остеологические материалы поселения Маяки И Патокова Э.Ф., Петренко В.Г., Бурдо Н.Б, Полищук Л .Ю. Памятники Трипольской культуры в Северо-Западном Причерноморье. — Киев: Наукова думка. Приложение 2. — С.131—133.
210


Сергій РИЖОВ
СТОЛОВА КЕРАМІКА ПЛЕМЕН трипільської культури
З моменту відкриття Трипільської культури саме кераміка привертає найбільшу увагу археологів, культурологів, мистецтвознавців, широкого кола аматорів первісної культури. Гончарному виробництву Трипілля в цілому, та окремим його аспектам присвячено кілька важливих спеціальних публікацій (С.Бібіков, О.Бобринський, Г.Коробкова, О.Кульська, Е.Сайко, Л .Елліс). Багато у цьому напрямку було зроблено як на практичному, так і теоретичному рівнях археологами-трипіллязнавцями (В.Збенович, О.Кандиба, В.Маркевич, Т.Мовша, І.Палагута, Т.Пассек, О.Цвек, К.Черниш, В.Шумова, Вл.Думітреску, А.Ніцу).
Трипільську кераміку дослідники традиційно поділяють на три категорії — тарну, кухонну і столову. Такий, досить умовний, розподіл грунтується не лише на визначенні цільового призначення посуду, але і на відмінності його техніко-технологічних, морфологічних та стилістичних ознак. Справжнє захоплення досконалістю форм та яскравістю декору викликає столовий посуд, а у технологічному плані трипільські гончарі при виробництві цієї категорії кераміки досягли найвищого рівня майстерності.
Виробництво кераміки має ряд послідовних операцій: вибір глини та її додаткова обробка, виготовлення форми, обробка поверхні, орнаментація і випал посудини. Для виготовлення столового посуду стародавніми керамістами ретельно добирались глини з урахуванням не лише можливості формовки (пластичність, формоспроможність), а також і стан маси при висиханні та випалі. Найчастіше вживались глини карбонатно-глинисті, з невеликим вмістом гідрослюдяного матеріалу; мергелисті варіанти глин; пластичні глини каолінітового типу, з домішкою гідрослюдяного матеріалу та малим вмістом оксиду заліза (“білі”); пластичні глини із значним вмістом сполук заліза (“рябі”). Для 211


ліпки посудин готувались багатокомпонентні формовочні маси, тобто з урахуванням майбутньої форми, розмірів та призначення, змішувались в тих, або інших пропорціях різні види глин та спіснюючі домішки.
Поширеними домішками до тіста столової кераміки були: 1) глинисті породи, в тому числі глинисті сланці ( шамот ); 2) пісок, дрібний та грубозернистий; 3) кварц; 4) кам'янисті породи — граніти, гнейси, польовий шпат, кремнисті сланці, слюди ( жорства ); 5) карбонатні породи — мергель, вапняк, ракушняк, товчена черепашка. Найчастіше вживались спіснювачи, що мали глинисту природу, Такі домішки, зокрема гідрослюдиста глина, спостерігаються в посуді ранніх та середніх трипільських поселень. Додавання в гончарну масу шамоту та піску зафіксовано в кераміці Бернашівки, Окоп, Гренівки, Ленківців, а в тісті посудин з Берново рідко зустрічаються включення товченої черепашки. Для кераміки пам'яток зазначених етапів характерним є нерівномірний заміс тіста та відсутність чіткої залежності між варіантами гончарних мас і відповідними типами виробів. Для технології сировини середнього періоду Трипілля показовим є розширення асортименту гончарних мас. На прикладі посуду поселення Кліщів бачимо вже підготовку різних гончарних мас в залежності навіть від способу орнаментації. У більш пізній час (етап В-ІІ) столова кераміка в основному вироблялась з добре обробленої, щільної, так званої “відмуленої”, переважно каолінітового типу глини. Але у “чистому” вигляді таку сировину використовувати неможливо, і тому до неї додавався дрібнозерний пісок. Проте така глина застосовувалась не на всіх територіях Трипілля. Гончарі томашівської локальної групи (етап С-І) Буго-Дніпровського регіону надавали перевагу “рябій” глині із значною домішкою піску, кварцу, жорстви. Часто спостерігається залежність насиченності спіснюючим матеріалом формовочних мас від конкретних типів посудин. Для мисок, келихів, грушоподібних посудин насиченність тіста спіснювачем низька, тоді як для кратерів і горщиків відмічається висока її концентрація. Традиція додавання до гончарних мас шамоту зафіксована на пізніх пам’ятках Пруто- Дністровського ареалу. На завершальному етапі культури простежуються регіональні традиції у використанні того чи іншого спіснюючого матеріалу. Усатівські керамісти віддавали перевагу піску для мальованої кераміки і дрібнотертій черепашці для посудин з заглибленим декором, гончарі гордінештської локальної групи 212


частіше використовували грубозернистий пісок, шамот, жорству, а майстри Поділля та Волині, крім того, додавали ще кварц і слюду.
При формуванні столового посуду застосовувалась ліпна техніка. Найпростішим способом було видавлення корпусу посудини з одного шматка глини. Більш поширеним був спосіб формовки з пластин глини, коли форма нарощувалась стрічками по спіралі або замкнутими кільцями. Археологи не раз помічали, що трипільці у виробництві переважно великих посудин застосовували засіб конструювання тулубу з двох частин — верхньої, від вінців до плічків та нижньої, від дна до плічків. При стиканні обох частин посудини набували широкі, часто гострореберні плічка. Великі посудини формувались поступово, у кілька етапів. Для деяких мисок, покришок, вінець кратерів відмічається не стрічковий, а пелюстковий метод формовки. Стінки посудин ретельно вигладжувались, і вже підсохлий корпус ззовні та усередині вишкрябувався кістяними або дерев’яними ножами-шпателями. Особливим технологічним прийомом було обличкування та ангобування, що передбачало обробку поверхні додатковим шаром глиняної маси. Цим досягалась більша щільність та міцність поверхні, зменшувалася її вологопроникність. Ангобуючий шар був добрим ґрунтом для фарбування та розпису. Оздобленням поверхні було також суцільне або часткове лискування, що проходило у два етапи: ще вологу посудину затирали кістяним лощилом, а потім, коли вона ставала сухою, терли галькою і остаточно полірували шкірою чи хутром.
У науковій літераратурі довгий час дискутується питання про існування у трипільських племен спеціального поворотного пристрою (обертання посудини або підставки) для формування кераміки. Так, посудини моделювались на пласкій основі, на яку попередньо підсипались дрібні частки органіки (полова), пісок або підстилався шматок тканини. Відбитки вказаних матеріалів досить часто зустрічаються на денцях посудин Можливо, у пізньотрипільський час застосовувався ручний повільний гончарний круг. Симетричність та стандартність посуду, сліди підсипки та тканини свідчать про існування поворотного пристрою, який виконував функцію корегуючого засобу для остаточної підправки форми та нанесення орнаментації. З тією ж метою могли використовуватись різні лекала і шаблони.
У період раннього Трипілля вирізняються чаші, глеки, горщики, грушоподібні посудини, покришки, вази, “фруктовниці”, черпаки. На 213


середньому етапі значно розширюється діапазон форм, причому багато з них виробляються на пустотілому піддоні. Характерними є плавнопрофільовані посудини — кубки, горщики, амфори, миски різного профілю, вази, грушоподібні посудини, покришки, ложки, моноклеподібні і біноклеподібні посудини, зооморфні та антропоморфні посудини. На початку пізнього Трипілля набувають поширення різні миски, кубки, біконічні, сфероконічні, грушоподібні посудини, покришки, амфори, кратери, вази, горщики, “біноклі”. Посудинам притаманна гострореберність більшості типів та певна стандартизація за формою та розмірами. На фінальному етапі скорочується кількість форм: чаші, горщики, амфори, округлотілі та грушоподібні посудини, покришки, “молочні глечики”, кухлі типу аск.
Саме столова кераміка вирізняється найбільш яскравим оздобленням. За технікою нанесення орнаментації виділяються такі основні види декору: заглиблений (прокреслені тонкі лінії, вдавлені широкі смуги, жолобки-канелюри, різноманітний штамп), наліпний, мальований (фарбування, розпис).
На ранньотрипіл ьському посуді домінує заглиблена орнаментація. Найчастіше це паралельні стрічки, простір між якими заповнений рисками, округлими ямками, відбитками штампу. Такими стрічками утворювались спіралі, петлі, дуги-фестони, кутові комбінації, стилізовані антропоморфні, солярні, та зооморфні зображення. Часто посудини прикрашалися широкими та вузькими канелюрами, що горизонтальними рядами оперізували шийку та плічка. Короткі відрізки канелюр компонувались вертикально, горизонтально, навскісно, концентричними колами та заповнювали трикутні зони (“паркетний” орнамент). Канелюри іноді доповнювались штампом. Такий дрібнозубчастий (гребінцевий) штамп використовувався і самостійно. Часто білою пастою заповнювались усі види заглибленого візерунку, що надавало кераміці особливої ошатності. Використовувалась і червона вохра, якою після випалу прикрашались стрічки, уїворені прокресленими лініями.
На середньому етапі у східному ареалі продовжується розвиток заглибленого орнаменту. У західній зоні трипільської культури та на землях кукутенських племен в побуті теж деякий час зберігалась кераміка, прикрашена заглибленим орнаментом, але вже на початку середнього етапу саме тут з’являється і набуває розквіту посуд, розмальований перед випалом. Розпис на посудинах компонувався по горизонтальним зонам, або займав усю поверхню, а миски, кратери, 214


покришки могли розмальовуватись ззовні, з середин чи з обох боків. Перші візерунки складались з білих стрічок, ліній, кіл, рядів крапок, намальованих на темно-брунатному тлі. Рідше розпис робився червоною фарбою. Спостерігається і двокольоровий декор. Часто такий орнамент пов’язаний з канелюрами та прокресленими лініями. Переважно маємо монохромний (білий, червоний, чорний), біхромний (білий + червоний, білий+чорний, червоний + чорний) та поліхромний (білий + червоний + чорний) розписи. Чорний колір, який спершу мав другорядне значення (тонкі лінії окантовки), згодом починає відігравати самостійну роль. Білі стрічки, обведені чорними лініями, малювались на червоному фоні і складали основний мотив візерунку (“позитив”), але часто білі стрічки на кольоровому тлі виділяли сам візерунок (“негатив”). Як би не комбінувались ці кольори, вони завжди утворювали єдність симетрії, ритму та хроматичної гармонії декору. Деталями візерунку виступають стрічки, лінії, пунктири, зигзаг, фестони, а головними його елементами є спіраль, волюта, ламаний меандр. Основний малюнок доповнюється переважно трикутниками, хрестами, хвилястими лініями, петлями, чим створюється ритмічна послідовність і відчуття динамізму.
Поступово біхромія посідає чільне місце в орнаментації, спостерігається більша різноманітність стилів розпису і утворюються чітко окреслені стилістичні групи. Згодом монохромний чорний розпис стає провідним, а орнаментальні зони звужуються до горизонтального фризу, який розділяється на метопи. Чорний малюнок іноді доповнюється тонкими білими та червоними лініями. Елементами орнаменту є метопні, тангентні, меандрові, спіральні, лицьові, фестонні схеми. Важливими стилістичними нововведеннями стають рослинні, зооморфні та антропоморфні зображення. Трохи згодом червоною та білою фарбами малюються широкі смуги і поля різної форми. Загалом, візерунок дещо ускладнюється другорядними деталями, але при цьому він стає більш лаконічним і стандартним. Крім монохромного чорного розпису, у стилістично новому вигляді відроджується поліхромія — посуд кошиловецького типу та малюнок білою фарбою на темному тлі (варіант Монтеору).
На фінальному етапі монохромний розпис робиться простішим. Орнамент розміщується зонами, часто по одно-, дво- та триярусним фризам, коли малюнок займає усю поверхню посудини. Переважає вертикальна побудова метопних зон. Основними елементами 215


стають відрізки стрічок з двох-трьох тонких паралельних ліній в окантовці широких смуг, які сходяться під кутом. Притаманні також овали, трикутники, поля “сітки”, хрестоподібні композиції з еліпсів. Іноді простір між вказаними фігурами заповнюється червоною фарбою. Декор гордінештської кераміки складався з широких стрічок із паралельних тонких ліній. Найчастіше вони утворюють кутові та хрестоподібні композиції, що доповнюються зигзагом, вертикальними рядами трикутників, “шаховою” стрічкою. Якщо на пам’ятках Подніпров’я столова кераміка весь час зберігала, хоча і у спрошенному вигляді, заглиблену орнаментацію, то на посуді інших локальних груп цей вид декору відроджується, і дещо повторює оздоблення кухонних посудин. Спостерігаються відтиски тонкого шнуру, рідше трапляються мініатюрні відбитки зубчастого штампу. Іноді ці елементи заповнені білою або червоною пастою. Усатівська кераміка прикрашалась і заглибленим орнаментом у вигляді тонких ліній, проте такий декор набув поширення на посуді гордінештських поселень, де зустрічаються комбінації з горизонтальних рядів, вертикальних і навскісних стрічок, зигзагу, заштрихованих трикутників, навскісної “сітки”. У схожій манері орнаментувався посуд найпізніших поселень Поділля та Волині.
В розписі трипільці використовували мінеральні фарби (пігменти), що готувались на основі органічних речовин — білок та жовток яєць, молоко, тваринні жири (желатин), сік рослинний. До необхідної концентрації пігменти розводились водою. Після випалу, можливо, фарбами підправлявся розпис, який закріплювався додатковою термічною обробкою. Потім поверхня вкривалась захисним шаром з воску, масел, живиці.
Важливим свідченням рівня розвитку та ступеня спеціалізації гончарного виробництва є технічні умови випалу кераміки, розробка його температурного режиму, атмосфери, темпу і витримки. Можна стверджувати, що вже у ранньотрипільський час існували певні загальні умови організації процесу випалу та технологічні прийоми його режиму. Помітні зміни відбулися на середньому етапі культури. Фіксується загальне зростання температур, але також спостерігаються перепади у режимі випалу, при цьому інтервал температур був досить значним. Загалом же, простежується тенденція до зростання температур і ускладнення умов випалу. Таким чином, випал столового посуду досить високий і рівномірний в межах температури 850—1000°С. Випал 216


столової кераміки проходив переважно у оксидаційному середовищі. Висока температура, рівномірний випал як по площі посудини, так і по товщині черепка опосередковано вказує нате, що посуд випалювався у гончарних печах — горнах. Рештки таких горнів трапляються на різночасових пам’ятках культури. За складністю конструкції горни поділяються на однокамерні та двокамерні. Однокамерні горна більші за розмірами ніж звичайні побутові печі, вони конструктивно складніші і випал у них міг перевищуги 800 градусів. До одноярусних спеціальних печей можна віднести горна типу тандира. Його конструкція дозволяла досягати температуру до 1000 градусів. Двокамерні горна бувають двох типів—з горизонтальним розміщенням камер і з вертикальними камерами (двоярусні). Переважно двокамерні горна зустрічаються на пізніх пам’ятках Трипілля. Конструкція двокамерних, особливо двоярусних, печей дозволяла найбільш повно використовувати термічні можливості відокремлених толочних камер для отримання високих, стабільних температур та регулювання режимом випалу, що вказує на прогрес гончарної техніки.
Повніше розкривають процес організації гончарного виробництва спеціальні керамічні майстерні, виявлені на поселеннях різних етапів Трипілля (Уланівка, Шкарівка, Веселий Кут, Кліщів, Гребені, Миропілля, Тростянчик, Варваровка-VIII, XV). Без сумніву, що при спорудженні гончарних печей трипільці здійснювали певні релігійні ритуали. Часто поряд з гончарними печами знаходились вівтарі або культові предмети (статуетки, “біноклі”, міні-вівтарі). Можна простежити символічний ланцюжок між сакральним значенням священного полум’я — вівтаря — домашнього вогнища — горна. Все це вказує на можливість появи у трипільців вірувань, пов’язаних з керамічним виробництвом. З культовою обрядністю узгоджується також ритуал покидання (“захоронения”) відпрацьованих гончарних печей і принесення їм у “жертву” спеціально підібраного посуду. Можна припустити, що гончар, який виробляв із глини і води посуд та вмів керувати полум’ям при випалі, виконував також обряди, пов’язані з культом вогню та води. Тим більш, що саме ліплення із глини могло сприйматись трипільцями актом “світотворення”.
Наявність у трипільському керамічному виробництві спеціальних майстерень і цілих гончарних комплексів вказує на розвиток технічної бази, зріст внутрішнього попиту, розширення асортименту і збільшення обсягу продукції на обмін. Відповідно до цього серед 217


дослідників дискутується питання про появу у Трипіллі гончарних центрів. Більшість археологів схиляється до думки, що достатньо високий рівень трипільського гончарства дозволяє припускати існування спеціальних центрів. Інші дослідники вважають, що на кожному поселенні жила група керамістів, що цілком задовольняла потреби своєї общини у посуді, при цьому на поселенні могло працювати навіть кілька осередків (сімей) майстрів, що свідчить про децентралізований характер виробництва. Скоріш усього гончарне виробництво мало подвійний напрямок—розрахований на внутрішні потреби і на обмін. Стосовно обміну кераміки, то він фіксується вже на ранньому Трипіллі, а у більш пізні часи стає повсюдним явищем. Особливим “попитом” серед трипільців користувався мальований посуд, а окремі його зразки зустрічаються навіть на пам’ятках сусідніх, іншоетнічних племен. Гончарний центр охоплює певну територію та характеризується притаманною йому технічною базою і технологією виготовлення кераміки. Основною ж рисою виробництва є дотримання технологічних та стилістичних традицій.
Розвиток керамічного виробництва стимулював організаційне переростання рівня общинного ремесла. Висока якість і стандартизація кераміки, гончарні горни, поворотні пристрої, спеціальні майстерні— всі ці факти вказують, що гончарство не обмежене сімейним, домашнім промислом. Вже була потрібна неперервна робота майстра, його професіональна спеціалізація. Майстри, що працювали на общину, а згодом і на плем’я, належали до ремісників, вузько спеціалізованих в межах своєї професії, а община, зі свого боку, забезпечувала їх усім необхідним. Гончарі в таких общинах (племенах) займали особливе положення і являли собою окремий прошарок населення, а саме керамічне виробництво, вірогідно, виділяється у окрему галузь. Новий тип організації виробництва, тобто ремесло, є якісно новою формою діяльності. Ремесло передбачає загальний достатньо високий рівень розвитку суспільства з елементами початкової соціальної диференціації. Звичайно, різноманітні обставини, що призводили до нерівності розвитку окремих трипільських общин і цілих племен, не виключають функціювання на поселеннях невеликих гончарних осередків, що лишались в межах домашнього промислу.
218


Сергій ОЛЬГОВСЬКИЙ
ТРИПІЛЬСЬКИЙ МЕТАЛ У СИСТЕМІ БАЛКАНО-КАРПАТСЬКОЇ ТА МАЛОАЗІЙСЬКОЇ МЕТАЛУРГІЙНОЇ ПРОВІНЦІЇ
Доба енеоліту в Україні ознаменована появою трипільської культури, яка характеризується новим кроком у розвитку матеріального виробництва. Людина освоїла перший метал — мідь, що суттєво вплинуло на її виробничу діяльність. Поява первісної металургії збігається з переходом від мотичного землеробства до початкових форм орного, а у степовій смузі до напівкочового скотарства. З’являється ткацтво, вищого рівня досягає гончарство і матріархальні відносини переходять до патріархальних.
На час появи Трипільської культури на території України історія мідної металургії вже нараховувала кілька тисячоліть. На початку 60-х рр. XX ст. англійськими археологами на поселенні Чатал-Гюйюк в Південній Анатолії було виявлено мідні намистини, трубчасті пронизки та шматочки мідної руди, які за радіовуглецевим аналізом датувались межею VII—VI тис. до н.е. [Mellaart, \961. — р. 22, 209,212,217,218]. Трохи пізніше насхідноанатолійському поселенні Чайоню-Тепезі було зібрано велику кількість намистин і близько 50 виробів, в тому числі 8 шильїв, 5 маленьких долотець, 1 сверло, шматочки дроту та розплескані платівочки, які датувались кінцем VIII— початком VII тис. до н.е. [Braidwood,1913. — р. 37]. 36 дрібних прикрас першої половини VII тис.до н.е. походять з двох поховань під будинками центральноанатолійського поселення Ашиклі-Гюйюк [Esin, 1995. — Р. 37]. Поодинокі прикраси середини та другої половини VII тис. до н.е. походять з поселень Алі Кош у південно-західному Ірані [Hole, Flannery, 1969. — Р. 42], Тель Рамад неподалік від Дамаску в Сірії [Contenson, 1969. — Р. 27] Тель Магзалія в Іраку [Рындина, Яхонтова, 1985. — С.156].
У Південно-Східній Європі найдавнішими виробами з міді або мідних мінералів вважаються прикраси з Лепеньського Віра в Сербії,
219


шар ІІІ-а якого відноситься до культури Протостарчево, яка охоплює велику територію Балкан, Середнього і Нижнього Подунав’я, Трансильванії і Молдови і датується авторами розкопок кінцем VI тис. до н.е. Проте обставини виявлення цих намистин не відрізняються конкретністю, і вказана дата до певної міри умовна 1971,—
S. 14]. Невеликі шматочки малахіту й азуріту, оформлені у вигляді намистин, та дві підвіски з Дивостина, також у Сербії, датуються не пізніше початку V тис. до н.е. [Богданович, 1987. — С.167].
Щодо генетичного зв’язку раннього металу Подунав’я з Близьким Сходом, то деякі дослідники відзначають відсутність місцевого мезолітичного коріння в металообробці й висловлюють думку, що вона склалась на основі південного міграційного компоненту, який просунувся з півдня Балкан, Егейї та Західної Анатолії. Такі твердження базуються на особливостях кераміки та своєрідності форм землеробства і скотарства, які не мають місцевої основи [Титов, 1996. — С. 191 ]. В той же час Н.В.Риндіна відзначає певний хронологічний розрив між металевими знахідками Близького Сходу і Балкан і вважає, що металургійний досвід у Південно-Східній Європі має автохтонний характер [Рындина, 1998. — С.29].
Наприкінці пізнього неоліту кількість і асортимент мідних виробів збільшується. Це намистини, трубчасті пронизки, спіральні дротяні персні та браслети. Знаряддя праці представлені лише шилами та гачками. Знахідки в основному концентруються на Середньому Дунаї, у басейні Тіси і Залунавїї напівнічному сході болгарськоїФракії. Особливо важливо відзначити знахідки на поселенні Селевац у Сербії шматочків мідної руди і шлаків—явних відходів металургійного виробництва. Селище існувало в межах 4300—3700 рр. до н.е. [Tringham. 1980. — Р. 29].
Колекція знахідок ранньотрипільського металу — понад 600 виробів — представлена дрібними знаряддями праці — гачками, шилами та поодинокими пробійниками, теслами та втульчастими сокирами; прикрасами — намистинами, пронизками, підвісками, шпильками, нашивними бляшками, антропоморфними амулетами. 493 вироба походять із скарбів (Карбун, Аріушд, Хебешешти), 120 виявлені на поселеннях і 10 випадкові знахідки біля поселень. Найбільш репрезентативні в цьому відношенні поселення Лука-Врублевецька, Берново-Лука, Олександрівка, Нові Русешти, Кельменці.
Морфологічно мідні знахідки з трипільських пам’яток близькі до виробів балкано-карпатських майстрів. Найближчі аналоги найчастіше 220


знаходять серед старожитностей ареалу Гумельниця—Варна. Але крім стилістичної подібності відзначається зв’язок ранньотрипільського металу з болгарськими та трансільванськими мідними родовищами. Це не дивно, адже Україна бідна на поклади міді, мідисті піщаники Донбасу не експлуатувались раніше доби бронзи. Проте необхідно відзначити повну відсутність металу зі східних родовищ.
Кам’яні наковальні і молоти, мідні пробійники з Троянова і Луки- Врублевецької, мідні стрічки, з яких робили намистини, стрижні, з яких виготовляли знаряддя праці, яскраво свідчать про досить розвинене місцеве металообробне ремесло.
Ще донедавна вважалось, що основними прийомами в арсеналі трипільських ремісників були гаряча і, лише подекуди, холодна ковка, подальші обрізка і обрубка, вигинання на болванках, витягування, тиснення, прошивання, а також зварювання і наварювання. Литі провушні сокири і долота-тесла вважались імпортними, а на території сучасної України освоєння техніки лиття відносилось до другого етапу трипільської культури—періодів В-І і В-ІІ, про що свідчили знахідки ливарних форм для виготовлення однобічних і двобічних сокир. Але знахідки відкритої ливарної форми з каменю на поселенні* Олександрівка [Есипенко, 1957. — С. 19], тигелів у Хебешештах [Duvitresku, 1954. — S. 382, tab. CXI, 3, 8—12] свідчать про те, що вже на ранньому етапі трипільські майстри володіли технікою лиття. Крім того, Н.В.Риндіна виокремлює деякі типи шпильок з Олександрівки та долота-тесла типу Кукутені, які, на її думку, мають місцеве походження. Місцеві риси виявляються і у технології відливання у горизонтальних формах заготівок з подальшою їх проковкою і вигинанням пронизок. [Рындина, 1998.—С. 129].
Треба відзначити досить широку обізнаність трипільських майстрів з властивостями металлу і їхню високу майстерність його обробки. Мідь з бапкано-карпатських родовищ характеризується поліметал ічним складом, і важливо, що серед геохімічних домішок високими концентраціями відрізняється вміст вісмуту—від 0,01 до 0,3%. Мідь з таким вмістом вісмуту при гарячій ковці тріскається, тому надзвичайно важливим було дотримуватись терморежиму при обробці такого металу. Ще більшого значення цей фактор набував при зварюванні. При нагріванні до 300° метал не мав ніяких переваг, тому ковальські операції велись при нагріванні від цієїтемператури і до 800°. При цьому дуже важливо було запобігти процесу окислення. Як один із засобів проти окислення міді сучасні ковалі застосовують 221


засипання поковки деревним вугіллям до поміщення її у горні. Вугілля поглинає кисень і окислюючись виконує роль ізоляції.
Для розігріву металу майстри використовували печі, які, ймовірно, не відрізнялись від звичайних, тобто були без піддува і досягти температури плавлення “металургійно чистої” міді, тобто без штучної лігатури, яка плавиться при 1083°, було неможливо. Металургійних печей з піддувом на трипільських пам’ятках досьогодні не виявлено. Але досконалість ковальських навичок свідчить, що обробкою міді у трипільців вже на етапі А займались майстри-професіонали, які набували досвіду в місцевих умовах. Н.В.Риндіна відзначає поступове зменшення кількості бракованих речей на кінець етапу А-ІІ—початок В-І [Рындина, 1998.—С. 133].
ЛІТЕРАТУРА
1. Богданович М. 1987. Неолитические поселения в Дивостине и протостарчевская культура // СА.—№ 2.
2. ЕсипенкоАЛ. 1957. Раннетрипольское поселение Александровка(по материалам разведок и раскопок 1949—1951 гг.) И МАСП. — Вып. 1.
3. Рындина Н.В., Яхонтова Л.К. 1985. Древнейшее медное изделие Северной Месопотамии // СА. —№ 2.
4. Рындина Н.В. 1998. Древнейшее металлообрабатывающее производство Юго-Восточной Европы (истоки и развитие в неолите и энеолите).—М.
5. Титов В. С. 1996. Неолит Карпатского бассейна. — М.
6. BreidwoodR 1973. The Early Village in Southwestern Asia//Journal of Near Eastern Studies. — V. 32. —№№ 1—2.
7. Contenson H. 1969. Quatrifime et Cinquifime, campagnes Tell Ramad 1967—1968. Rapport preliminare // Annual of the American School of Oriental Research.—№ XIX.
8. Dumitresku V. 1954. Habasesi. — Monografie arheologica. — Bucuresti,
9. Esin U. 1995. Early Copper Metallurgy at the Pre-Pottery Site of Asikli // Reading in Prehistory. Studies presen jf Haletted Cambel. — Istanbul.
10. Hole E, Flannery K., Nelly J. 1969. Prehistory fnd Human Ecology of the Deh Luran Plain II An Early Village Sequence from Khuzistan, Iran. — Ann Arbor.
11. MellaartJ. 1967. Catal Hiiyiik: A Neolithic Town in Anatolia.—New York.
12. Srejovim D. 1971. Die Lepenski Vir-Kultur und der Beginn der Jungsteinzeit an der Mittleren Donau // Sonderdruck von “Die Anfange des Neolithikums von Orient bis Nordeuropa”. — Koln—Wien. — Band. 3. T. 2.
13. Tringham R.KrstbiC D., Kaiser T., VoytekB. 1988. The Early Agricultural Site of Selevac, Jugoslavia// Arhaeolojy. — London.
222


Галина ЛОЗКО
РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ ТРИПІЛЬЦІВ: НА МАТЕРІАЛІ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДЖЕРЕЛ
Вступ Теорія Вічного Повернення як основа методології дослідження
В академічній науці існує усталена думка про “науковий прогрес”, за якою нібито сучасні академічні знання ближчі до істини, ніж знання давніх мудреців. Так звані світові або, точніше, інтернаціональні релігіїта матеріалістичні доктрини нав’язали народам спрощену прямолінійну схему “розвитку” людства знизу вгору, від “нижчого” до “вищого”.
Насправді така схема є хибною, бо заперечує природні закони еволюції людини і суспільства. Сучасний стан людства свідчить не про розвиток, а про занепад (деградацію), не прогрес, а регрес. Впровадження у життя інтернаціональних та демократичних ідей призвело до втрати природної суспільної ієрархії всередині етносів, і як наслідок — хаос у людських спільнотах.
Природні знання та істини, які в золотому (Критаюга), срібному (Третаюга) та мідному (Двапараюга) віках були доступні всім, стають все менш відомими, або й зовсім недоступними людству. В залізному віці (Каліюга) кількість тих, хто володіє цими знаннями, стає все меншою.
Однак, закінчується доба Каліюги, доба забуття та виродження. Як відомо, скарби вищої мудрості не можуть бути втраченими для людства остаточно. Тому кінець II— початок III тисячоліття супроводжується не тільки регресом та кризою сучасного світу (кінцем старого циклу), а й відродженням етнічних духовних систем (початком нового циклу).
Свідоме повернення до власної історичної спадщини завжди є 223


позитивним явищем, коли народ повертається до перевірених часом етнокультурних зразків, які довгий час були недооціненими. Відновлюється етнічна пам’ять — здатність етнічних спільнот відтворювати своє минуле. Ця колективна пам’ять пронизує емоційно-психологічну сферу народу, відтворює минулий досвід на міфологічному, фольклорному та історичному рівнях.
Людський досвід знає багато форм фіксації етнічної пам’яті: релігійні міфи, народні сказання, легенди, літописні хроніки, народні пісні тощо. Оскільки таких безпосередніх словесних джерел трипільської релігії не збереглося, ми робимо спробу відтворити систему релігійних вірувань трипільців на опосередкованому матеріалі, тобто на археологічних дослідженнях поселень, оригінальних культових зразках скульптури, культових споруд, поховань, побутових ужиткових речей, а також паралелях з відомими міфологічними системами інших індоєвропейських народів. Таким чином, вивчаючи символічну “мову” глиняних пам’яток, ми зможемо прочитати послання далеких пращурів.
1. 	Світогляд трипільців
Трипільська релігія за нашою схемою належить до часу Двапараюги (тобто мідного та бронзового віків). В археології прийнято відносити Трипільську культуру до часу Неолітичної революції. На зміну мисливському споживацькому суспільству, яке спричинило екологічну катастрофу, прийшла доба відтворювального господарства, коли землеробство і скотарство вимагало чималих витрат часу на досить трудоємкі процеси. Однак, для цього періоду характерна перемога творчого освоєння простору, закріплення його в космогонічних культах, розвиток уявлень про душу (незалежну від тіла) та її вічне перевтілення, кастовий уклад суспільства з жерцями-старійшинами (вождями) на чолі, культ предків (поява курганних поховань), закон Прави (Рити) як гармонії ієрархії у межах общинних груп (за М.Чмиховим).
Нам, на жаль, не відомі історичні події (факти) трипільської доби. Але міфологія, на відміну від історії, є універсальною формою моделювання світу. Саме трипільці започаткували для нащадків не тільки місця поселень, а й природні космогонічні моделі та світоглядні основи. Ці моделі матеріалізовані в розписах керамічних виробів та
224


побудові селищ наших трипільських предків. Серед типових моделей можемо виділити: коловорот, подвійні (дзеркальні) композиції, що визначають дуалізм (єдність протилежностей), триярусні композиції (космогонічні символи триєдності), чотиристоронність.
Коловорот. Світобачення трипільців наскрізь пронизане прагненням до творчості, ладуванням навколишнього простору за допомогою універсальної символіки круговороту Всесвіту (концентричні кола в орнаментиці тарілок, кругове планування поселень). Поняття про нескінченний плин часу передає нам трипільський безкінечних (меандр). Уявлення про сакральний центр цього круговороту бачимо у плануванні поселення з обов’язковим майданом посередині, навколо якого обертається все життя його мешканців.
Дуалізм. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом “позитивний — негативний”, в основі якого є пізнання світу шляхом зіставлення “космос — хаос”. На посуді двочленні композиції відображають одвічну боротьбу і єдність протилежних начал (два змії-дракони, закручені головами назустріч один одному); бінарні опозиції (день- ніч, літо-зима, північ-південь), вписані в цілісний виріб, що символізує єдність цих протилежних начал.
Триєдність. Уявлення про вертикальну будову Всесвіту, відображене в символіці розпису глечиків, макітер, великих посудин- зерновиків, на яких нижній ярус позначає землю, середній—повітря, верхній — небо. Тут значуща кожна деталь, що передає динаміку одвічного колообігу, що пізніше розвинеться і отримає назву Права, Ява і Нава. З неба (Прави) падає дощ, проростають (в Яві) злаки і плоди, а їхнє насіння, схоронене в землі (Нава), знову проросте навесні новими сходами. Обожнення природного циклу: життя, смерть, воскресіння—основа релігії трипільців.
Чотиричленна символіка відображає уявлення про чотири сторони світу: коло з рівнобічним хрестом або сваргоподібним знаком на тарелях, трипільський ромб (символ родючості поля), зображення місяців у різних фазах (перші зразки календаря). Про існування астрономічних знань і досліджень, які безперечно були професійним надбанням жрецького стану, свідчить відкриття трипільської обсерваторії V тис. до н.е. (с. Козаровичі на Дніпрі). Символікою чотирьох позначені також “чотиригруді” посудини, які 8
4-34
225


мають всі ознаки ритуально-магічного характеру, очевидно, пов’язаного з “годуванням” (жертвопринесенням) землі, викликанням дощу тощо.
2. 	Трипільські Боги і Богині
Завдяки трипільській пластиці дізнаємося про пантеон Богів — мешканців України кінця VI— початку III тис. до. н.е.
Перше і мабуть головне місце в цьому пантеоні по праву належить Великій Богині-Матері — жіночому началу родючості, в якому відображалося уявлення про відтворюючі функції Землі, жінки, Природи загалом. Жінка-прародителька представлена глиняними образами повнотілих зрілих жінок, що народжують. В глину цих статуеток додавали зерно або борошно з нього. Уявлення про “похорон” зерна в землі (засів) і його “воскресіння” (весняні сходи) відображають ідею вічного перевтілення, відродження душ покійних родичів через тіла новонароджених дітей Роду (що пізніше отримало пояснення як обертання душ через світи Нави, Прави і Яви). На животі Богині зображений ромб, розділений начетверо з крапками (зернами) в середині — символ засіяного поля. Вірогідно, вони символізують Свято Врожаю, осінній аграрний період. Нерідко статуетки Богині позначені спіралеподібними зміями, що обвивають її груди або живіт (оберіг вагітності). На поселенні Майданецькому Богиня-Мати тримала біля грудей дитину. Поруч зі старшою Богинею археологи знаходять і юну постать стрункої молодої Богині-Діви, оновленої весняної Природи. Наявні також статуетки Богині в позі Оранти з піднятими до неба руками. Велика Богиня часто сидить на глиняному рогатому троні (у вигляді бика), що вказує на її міфологічний зв’язок з Богом-Биком.
Богиня-Мати і Богиня-Донька є давніми прототипами не тільки слов’янських Рожаниць Лади і Лелі, а й балкансько-грецьких Деметри й Кори-Персефони, що символізують ідею смерті і воскресіння природно-рослинного світу, і загалом циклічності — занепаду і відродження.
Друга сакральна постать: Бог-Батько у трипільській пластиці представлений переважно зооморфно у вигляді Бога-Бика (Тура) — чоловічого начала Природи, очевидно відображеного на небі сузір’ям Тільця. Найдавніші пам’ятки з символами Тільця датуються з V тис. до н.е. (за М.Чмиховим, приблизно 4400 рік до н.е.) до середини III 226


тис. до н.е. — період панування його в Зодіаку (коли весняне рівнодення випадало в сузір’ї Тільця). У вигляді Бого-Бика давні греки уявляли Зевса-громовержця (його епітет Гиєнтій—“дощовик”), а давні слов’яни з Биком ототожнювали свого Перуна-громовержця (небесний грім порівнювали з ревінням бика). У зв’язку з цим висловлювалося припущення, що частина трипільців стала предками протогреків, а частина — предками протослов’ян. Як для перших, так і для других проміжною етногенетичною ланкою стали племена Усатівської археологічної культури [Горнунг Б.В. Из предыстории образования общеславянского языкового единства. — М., 1963. — С. 35.].
До аналогів Бога-Бика належать також єгипетський Апіс (священний бик) та хурритський Хуррі (бик). До цього ж ряду можемо віднести перетворену на корову коханку Зевса Іо та Ізиду (зображувану з коров’ячими рогами й очима).
Трипільська релігія вже, ймовірно, мала міфологічний сюжет шлюбу Батька Неба (Бога-Бика) з Матір’ю-Землею (Великою Богинею). Аналог цього сюжету також має паралелі в грецькому міфі про викрадення Європи Зевсом, який перевтілився у бика. Його відгомін також поетично описано у Велесовій Книзі як один з весняних обрядів шлюбу Землі і Неба: “се повінчаємо Сварога і Землю”. Цікавою паралеллю є також згадка про Корову Замунь — праматір “кравенців” та відому в західних слов’ян Богиню Подагу (зображену у вигляді корови).
Третє місце в трипільському пантеоні посідає Змій-Дракон — втілення земноводної стихії, який водночас може виступати як земна (ріки, моря, джерела, повені), так і небесна волога (дощ, злива). Висловлюється припущення про наявність у трипільській міфології ідеї “священного шлюбу Великої Богині з обома провідними чоловічими постатями” Богом-Биком (Небом) та Богом-Драконом (Земноводним), завдяки чому у світі циклічно відтворюється життя, а також міфологема суперництва двох Богів-чоловіків (Павленко Ю. Дохристиянські вірування давнього населення України. — К., 2000. — С. 54). Аналогічним у цьому контексті видається слов’янський міф про боротьбу Перуна (Громовержця) з Велесом (Зміуланом) за Небесних Корів (хмари), внаслідок якої проливаються потоки води на Землю- Матінку й живлять (запліднюють) її навесні, даючи поштовх новому вегетативному круговороту Природи.
Аграрні й еротичні культи тісно перепліталися у світогляді 8*
227


трипільців та їхній релігійній практиці: вважалося, що статевий зв’язок чоловіка і жінки на полі сприяє родючості рослин і тварин.
Інші зооморфні зображення. Ймовірно, всі вони відображали магію родючості тварин, рослин і роду людей одночасно: ведмідьз мискою (можливо для пожертв), бик, корова, тур, свиня, вівця, баран, коза, собака, олень, лось (поселення Блащанка, Кошилівці, Сушківка та ін.). Ведмідь (Ведмедиця) розвинулись в релігії давніх греків як рожаничні Божества. Відома Священна Ведмедиця і в західних слов’ян (кам’яне зображення на горі Слєнжі в Польщі). Малюнок собаки в динаміці (він наче летить у небо), як правило поєднується із зображенням рослини (дерева чи колоска)—своєрідний прототип ірано-слов’янського Симаргла (Переплута), охоронця рослин. А зображення олениць або лосих — прототипи східнослов’янських Рожаниць, можливо, відображення зодіакальної символіки Великої й Малої Ведмедиць. Свиня, вепр пізніше розвинеться в міфологему новонародженого Сонця (в обряді Різдва), чи Вепра початкового Часу (скіфської релігії), ритуальний вепр характерний для слов’янських ритуалів на честь Перуна-громовержця у військовій магії. Коза—жертовна тварина в Святі Коляди (сузір’я Козоріг), її культ розвинеться пізніше в слов’янських обрядодіях, пов’язаних з магією родючості: “де Коза ходить, там жито родить”.
Як бачимо, переважна більшість зооморфної пластики мала культовий характер, збережений в релігійних системах багатьох індоєвропейських народів.
3. 	Трипільські культи
Культ Предків. Поховання покійних під порогом жител чи підлогою (переважно жінок і дітей) та на території поселень (дорослих родичів) свідчать про важливість “загробного” життя в уявленнях трипільців, коли ще не існувало нездоланних перешкод між світом живих і світом мертвих. Можна припустити, що “модельки жител”, ці досить відомі і різноманітні за типом глиняні вироби, мали культовий характер — як житло Предків, охоронців родини. Наявність у них жертовника і мініатюрного культового посуду може свідчити про поминальні звичаї—годування покійних. Так формувалася ідея єдності Роду.
Культ Героїв. Вірогідно, зображення чоловіка з києм (жезлом) 228


у руці—не антропоморфне зображення Бога-чоловіка, а конкретний образ героїзованої особистості.
Культ родючості. Аграрно-магічні дійства трипільського часу мають свої матеріалізовані докази в цілому ряді культового посуду, що використовувався в обрядах напування землі (так звані “біноклеподібні” посудини), обряди викликання дощу (макітри з грудьми), спеціальний обрядовий одяг для танцю дощу (малюнки жриць в спідницях з китицями на подолі), освячення перших плодів (різноманітні курильниці з двома, трьома і чотирма чашами вгорі).
4. 	Культові споруди
У трипільців були громадські храми, що розміщувалися у центрі поселення. Вони мали по два вівтарі, на яких розміщувалися різні зоо-та антропоморфні фігурки Богів і Богинь, розписний культовий посуд для жертвопринесень та інших магічно-обрядових дій. Дрібні глиняні фігурки (кульки, конуси, кубики), функціональне призначення яких досі не встановлене. Висловлюються припущення, що вони були своєрідними мірилами (протогрішми), або використовувались для ворожінь чи інших священних обрядодій. Один з таких громадських храмів розкопано біля с. Конівка. Окрім цього, кожна трипільська хата мала свій домашній вівтар у формі рівнобічного хреста, прямокутника чи прикрашеного спіральним розписом кола.
Аграрне святилище Трипільської культури, очевидно, належало до суто жіночої магічної сфери. Тут представлені жінки-жриці хліборобського культу, кожна з яких виконує свою роль у складному обряді випікання священного хліба. Піч-жертовник виступає священним центром, а головна жриця, очевидно уособлення Богині- Матері (на троні). На порозі стоїть жриця-сторож обряду. Особливість цього святилища свідчить про певну спеціалізацію трипільських культових споруд, їх присвячення різним Богам пантеону.
Висновки
Ще в кінці XIX ст. німецькому мислителю Фрідріху Ніцше відкрилась ідея Вічного Повернення всіх речей. На початку XX ст. румунський релігієзнавець Мірча Еліаде розвиває ідею циклічного часу як найбільш вартісного, тотожного з космічним, священним, 229


міфічним часом, що заперечує глобальну схему лінійності часу, нав’язувану християнством, юдаїзмом та ісламом. За М.Еліаде, історія (послідовність реальних фактів) суттєво програє перед міфом (знанням закономірностей і законів Всесвіту). “Знати міф — значить наблизитись до таємниці походження всіх речей. Інакше кажучи, людина дізнається не лише про те, яким чином усе виникло, але також і про те, яким чином виявити це і відтворити, коли все зникне”, — писав він. Отже, міф безчасовий, він долає рамки зовнішнього об’єктивного світу, відкриваючи світ ідеальний. Ці філософські ідеї розвивали інші мислителі, в тому числі українець Володимир Шаян, який дійшов висновку про неминучість відродження етнічної духовної культури як живої і дієвої релігії.
Трипільська релігійна культура поєднує минуле, теперішнє і майбутнє нашого народу, бо найдавніші міфи — це сукупність священних спогадів наших Пращурів. І ніякі біблейські тексти (походженням з Палестини і з претензією на історичність) не можуть замінити нам автохтонних міфів, що виникли і збереглися на нашій рідній Українській землі.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бунятян. К.П., Мурзін В. Ю., Симоненко О. В. На світанку історії.—К.: Альтернативи, 1998.
2. Історія релігій в У країні в 10-ти тг. — К., 1996, Т. 1, ст. 67—72.
3. Знойко О. Міфи Київської землі та події стародавні. — К., 1989.
^.ЛозкоГ. Українське народознавство. — К., 1995.
5. Ригведа —Перевод Епизаренковой Т. Я. —М., 1989.
6. Серрано М. Ницше и Вечное Возвращение // Атеней. — 2001. — №1.
7. Шаян В. Григорій Сковорода — лицар Святої борні. — Лондон, Торонто, 1973.
8. Шаян В. Студії над ведійською думкою. — В кн.: Віра Предків наших, Гамільтон, 1987, ст. 823—877.
230


К| НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ о I ТРИПІЛЬСЬКИХ ПАМ’ЯТОК j 8 J
і 8
О fl fl fl
231


Іван ЧЕРНЯКОВ, Іван Л ЕЖ УХ, Леонід ДАЦЕНКО
СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
Старовина є основою традицій, віссю існування культури, психології, навіть економіки всілякої соціально-етнічної групи людей, племені, народності чи цілої нації. Вона визначається ставленням окремої людини, народу до свого минулого, до своєї історико-культурноїспадщини. Особливістю будь-якого малого чи великого народу, що має почуття власної національної гідності, у всі часи вважалися пошуки свого найдавнішого коріння, шанобливе ставлення до своїх традицій та історії, що починається з шанування своїх батьків і могил предків.
В історії пошуків найдавнішої історико-культурної спадщини українського народу визначне місце посідає одна з стародавніх у Європі землеробських археологічних культур V—III тисячоліть до н.е., відома під назвою “трипільська”. Її відкрив наприкінці XIX ст. археолог В.В.Хвойка і назвав за ім’ям села Трипілля на Дніпрі в 40 км на південь від Києва. Наукові доповіді В.В.Хвойки “Кам’яний вік Середнього Подніпров’я” на XI Археологічному з’їзді у Києві в 1899 р. та “Початок землеробства та бронзовий вік у Середньому Подніпров’ї"” на XIII Археологічному з’їзді у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) 1905 р. започаткували наукове вивчення трипільської культури в Україні і Європі (Хвойка, 1901, с. 736—812; Хвойка, 1906).
Яскраві матеріали розкопок В.В.Хвойкою трипільських поселень на Київщині та Е.Р.Штерна у Молдові на початку XX ст. були не менш сенсаційними, ніж розкопки Трої та Мікен, здійснені всесвітньовідомим німецьким археологом Г.Шліманом. Наукові висновки цих двох дослідників зробили перевороту звичних до того уявленнях людства про хід історіїта центри світової цивілізації. На думку В.В.Хвойки, трипільські племена були місцевого походження 232


і жили на території України в “домікенську” добу, мали високий рівень розвитку, що був пов’язаний з найдавнішим хліборобством.
На той час серед вчених Європи була поширена думка про загальну історичну відсталість населення регіонів Східної Європи як прохідного коридору для кочових народів з Азії у Європу. Е.Р.Штерн у своїх наукових висновках спростував ці уявлення. Він висунув думку про те, що походження найрозвиненішої і найстародавнішої “мікенської” цивілізації Середземномор’я пов’язано з переселенням трипільських племен з території України, які задовго до того створили “догрецьку культуру” мальованої кераміки на територіях, північніших від берегів Чорного моря (Штерн, 1906, с. 9—95).
За більш ніж 100-літній період вивчення відкрито тисячі археологічних пам’яток на поселеннях трипільської культури на території Правобережної частини України та в Молдові. Докладно вивчено майже 2500-літній її розвиток, виділені окремі його етапи, висунуті гіпотези щодо походження, характеру господарства, культури, ідеологічних уявлень, історичної долі та етнічного характеру носіїв трипільської культури.
Ціла плеяда видатних археологів досліджувала археологічні пам’ятки трипільської культури на початку XX ст.: крім В.В.Хвойки та Е.Р.Штерна, значний внесок у їхнє вивчення зробили такі вчені, як В.Б.Антонович, М.Ф.Біляшівський, Ф.К.Вовк, К.Гадачек, С.С.Гамченко, В.О.Городцов, В.І.Гошкевич, В.Демитрикевич, Є.Зборовський, Р.Ф.Кейндл, А.Кіркор, В.Є.Козловська, Л.Козлов- ський, І.Коперницький, М.О.Макаренко, Г.Оссовський, В.Пше- биславський, Б.М.Рудинський, М.Я.Рудинський, Д.Я.Самоквасов, Ю.Й.Сіцінський, А.А.Скриленко, О.О.Спіцин, Я.І.Стемпковський, Г.Чайлд, Д.М.Щербаківський, М.К.Якимович, Б.Януш.
Працями цієї когорти вчених визначається перший початковий етап дослідження Трипільської культури, як окремої одиниці у старожитностях України, що почала розвиватись із найдавніших часів кінця кам’яної доби. З самого початку В.В.Хвойка та Е.Р.Штерн робили спроби періодизації розвитку пам’яток Трипільської культури, визначали їхнє історичне місце серед інших культурно-археологічних явищ Європи. Перші наївні пояснення В.В.Хвойкою обпалених з глини трипільських площадок, як спеціальних будинків для поховання мертвих, супроводжувались 233


глибоким історичним аналізом належності пам’яток трипільської культури одному осілому землеробському народові, в якому він вбачав предків українців-праслов’ян, що мешкали на цій території упродовж тисячоліть і пережили всі численні переселення інших азійських та європейських племен, утримали “краї предків до сьогодення” (Хвойка, 1906).
На другому етапі досліджень пам’яток Трипільської культури 20—60-х років XX ст. головними проблемами, що вирішували трипіллязнавці, були детальна систематизація пам’яток, їхня періодизація, створення хронологічної шкали, визначення локальних груп, походження, історичної долі племен, вивчення економічного, соціально-культурного рівня розвитку. В цей період значний науковий внесок у вивчення Трипільської культури внесли такі вчені, як М.І.Артамонов, С.М.Бібіков, В.І.Бібікова, Т.Д.Білановська, Б.Л.Богаєвський, М.Ф.Болтенко, М.Гімнер, В. І. Громова, Д.Гуменна,
B. М.Даниленко, Л.О.Дінцес, Н.Д.Зубицька, А.В.Добровольський, А.Л.Єсипенко, Й.Журовський, Ю.М.Захарук, О.Кандиба (Ольжич), Ф.А.Козубовський, Н.Кордиш, К.Коршак, Є.Ю.Кричевський, О.А.Кульська, П.Курінний, О.Ф.Лагодовська, Б.О.Латинін,
C. Магура, К.Маєвський, Л.М.Макаревич, Т.Г.Мовша, Т.С.Пассек, Я.Пастернак, М.А.Пелещишин, В.П.Петров, І.Г.Підоплічко, Ю.Полянський, І.К.Свєшніков, М.Ю.Смішко, В.А.Степанович, Т.Сулімірський, К.К.Черниш, Л.Чикапенко та інші.
Головними досягненнями вчених у вивченні Трипільської культури на цьому етапі було створення періодизації трипільських поселень О.О.Кандибою (Kandyba, 1937), Т.С.Пассек (Пассек, 1949; Пассек, 1961), вивчення питань походження, господарства, ідеологічних уявлень трипільського суспільства С.М.Бібіковим (Бибиков, 1953; Бибиков, 1965). Т.С.Пассек створено загальну періодизацію розвитку всіх пам’яток трипільської культури, якою й донині послуговуються у своїх дослідженнях сучасні трипіллязнавці. На основі класифікації кераміки Т.С.Пассек виділила три періоди у розвитку Трипільської культури, формально позначені латинськими літерами А, В і С. Ці періоди у свою чергу охоплюють п’ять етапів: А, В-І, В-ІІ, С-І, С-ІІ. Причому на останньому періоді розвитку трипільської культури позначення для північних і південних пам’яток Трипілля зроблено різними символами: С-І, С-ІІ — для північних, Y-I, Y-II — для південних. Загальний період існування пам’яток
234


Трипільської культури нею визначено між 3000—1700 рр. до н.е. (Пассек, 1949).
Третій етап вивчення Трипільської культури розпочався у 60-ті роки минулого століття і триває й донині. Це не означає, що між другим та третім етапом існує якась межа, бо багато дослідників розпочали свою діяльність ще у 50-ті роки, а майже всі трипілля- знавці кінця XX ст. є учнями вчених, що працювали у середині минулого століття. Але умовно виділення третього етапу ознаменовано й новими відкриттями у вивченні трипільської культури, які визначають сучасні проблеми її дослідження, хоча ідеї та гіпотези, створені з самого початку її вивчення, заслуговують певної уваги та подальшої розробки.
Серед дослідників трипільської культури другої половини XX ст. імена Н.Б.Бурдо, М.Ю.Відейко, Н.М.Виноградової, М.Гімбутас, С.О.Гусєва, В. М.Даниленка, В.О.Дергачова, 1.1.Зайця, В.Г.Збе- новича, К.В.Зінківського, О.Г.Колеснікова (Корвін-Піотровський), В.М.Коноплі, Г.Ф.Коробкової, В.О.Круца, В.І.Маркевича, В.М.Массона, В.Ф.Мицика, Т.Г.Мовші, Е.Ф.Патокової, Г.О.Пашке- вич, В.Г.Петренко, В.Ф.Петруня, Л.Ю.Поліщук, Т.О.Попової, Б.О.Рибакова, С.М.Рижова, Н.В.Риндіної, В.Я.Сорокіна, Т.М.Тка- чука, О.В.Цвек, Є.М.Черниха, К.К.Черниш, К.В.Шишкіна, М.М.Шмаглія, З.В.Янушевич та багатьох інших.
Головними науковими результатами дослідження трипільської культури, їїархеологічних пам’яток стали фундаментальні знання про розвиток найдавнішої землеробської культури на теренах сучасної території України та Молдови. Перш за все, встановлена основна територія поширення археологічних пам’яток, що охоплює всю правобережну частину України і Молдови від Карпат на заході до Дніпра на сході, від верхів’їв Дністра, Случі, пониззя Прип’яті, Десни на півночі та північних берегів Чорного моря на півдні. Дослідженнями визначена культурна близькість походження та розвитку трипільських пам’яток і кукутенських пам’яток на території Румунії, які ведуть свій початок від культури Боян у Нижньому Подунав’ї. Останнє знайшло відображення у науковому терміні назви культурної спільності “Трипілля-Кукутені” європейських старожитностей первісної історії (Черныш, 1982,с. 165—252).
Величезна територія поширення пам’яток Трипільської культури охоплює близько 190000 кв. км, а разом з пам’ятками культури 235


Кукутені у Румунії вони займали територію більше 200000 кв.км. Дослідників вразили темпи освоєння трипільськими племенами нових територій: на ранньому етапі освоєна територія у 50000 кв. км, на середньому — 150000 кв. км, на пізньому — 190000 кв. км. Жодна з європейських розвинених землеробських культур доби енеоліту не може зрівнятися з нею за площею та темпами територіального поширення (Черняков, 1993, с. 8). Така територія трохи менша від площі таких сучасних країн, як Італія, Польща і майже дорівнює площі Румунії.
Завдяки застосуванню методів природничих наук, зокрема радіовуглецевого та палеомагнітного аналізів, встановлена хронологія розвитку трипільських пам’яток впродовж майже 2500 років від 5250 до 2750 рр. до н.е. Початок розвитку Трипілля визначає кінець неоліту та початок енеолітичної доби, а кінцевий етап — закінчення енеоліту та початок епохи бронзи за археологічною періодизацією пам’яток первісного суспільства людства (Відейко, 2002, с.31).
Розвиток Трипільської культури має відношення до трьох найважливіших епох археологічної періодизації та перших етапів розвитку відтворюючої економіки не тільки в Україні, а й у Європі. За своїм походженням Трипільська культура хоча і була пов’язана з Балкано-Нижньодунайським регіоном, але у процесі поширення на територію Східної Європи вона включала у себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур. При цьому приплив південно-західного населення був неодноразовий, а розвиток відокремлених первісних общин на величезних територіях їх поширення призводив до виділення окремих локальних культурних груп, що мали певні відмінності і, напевно, різну історичну долю.
Визначною подією у вивченні Трипільської культури було виявлення військовим топографом К.В.Шишкіним на території Уманщини у Черкаській області у 60-х роках на аерофотознімках планів величезних за площею, а іноді гігантських поселень: Сушківка (27 га), Чичиркозівка (50 га), П’яніжкове (60 га), Косенівка (70 га), Вільховець (ПО га), Доброводи (250 га), Майданецьке (270 га), Небелівка (300 га), Тальянки (450 га). Подальші польові розкопки цих поселень-гігантів археологами підтвердили висновки К.В.Шишкіна (Шмаглій, 2001).
Відкриття гігантських землеробських поселень з складною 236


кільцевою структурою їх планування, двоповерховими будинками, які створювали зовнішню своєрідну кільцеву структуру оборонної споруди навколо поселення, встановлення більш чіткої системи хронології за допомогою методів природничих наук дали можливість синхронного порівняння розвитку трипільської культури не тільки серед сусідніх європейських культур, а й з культурами найпере- довіших землеробських культур Переднього Сходу, Єгипту та Середземномор’я. Такі синхронні порівняння вразили уяву вчених, що займалися вивченням найстародавніших культур Старого Світу.
“Міста сонця” трипільської культури кінця IV тис. до н.е., як їх романтично назвав В.Ф.Мицик, дійсно перевершили фантазію багатьох дослідників (Мицик, 1993). Нічого подібного для цієї доби археологи не зустріли ні в Месопотамії, ні на берегах Нілу, де перші міфічні династії фараонів виникли тільки у 3000 р. до н.е. В кінці IV тис. тільки почали свій розвиток такі центри Шумеру, як Еріду, Лагаш, У рук, Ур. Найвідоміший біблейський Вавилон виник пізніше і в часи свого розквіту у VI ст. до н.е. періоду царювання Навуходоносора II займав територію всього 202,5 га. Відоме стародавнє місто Мохенджо-Даро на берегах Інду, розкопане археологами, виникло майже на 1000 років пізніше.
Вражає і значна кількість жител на кожному з поселень-гігантів трипільської культури, що налічують, наприклад, у Майданці та Тальянках від 1500 до 2700 одиниць. При цьому більшість будинків, зроблених з дерева та глини, були двоповерховими. Окремі будівлі за загальною площею дорівнюють до 1000 кв. м. По-різному дослідники розраховували і кількість мешканців таких стародавніх “міст”: від 5—1 тисяч до 20—24 — 30—50 тисяч (Шмаглій, 2001, с. 62—76; Відейко, 2002, с. 71—86).
Для забезпечення існування таких великих поселень зі значною кількістю населення на ті часи необхідна була і солідна господарча база, яка складалася, головним чином, з розташованих навколо них сільськогосподарських угідь та стад домашніх тварин, що складали комплексний характер господарства з двома основними галузями — землеробством та тваринництвом. Трипільці вирощували плівчасті пшениці, ячмінь, просо, бобові культури, відбитки зерен яких трапляються в глиняній обмазці жител та на денцях посудин. На деяких поселеннях знайдені навіть зернятка столового винограду, абрикоси та диких слив, яблук і груш (Черныш, 1982, с.237).
237


На основі знахідок кісток тварин виявлений характер домаш* нього стада тварин та значення полювання на диких тварин. Вони були різними на окремих етапах трипільської культури і на певних територіях. Серед домашніх тварин велику роль мали велика рогата худоба, свині та вівці. З диких тварин, на які полювали трипільці, знайдені кістки оленя, косулі, дикого кабана і, навіть, біля с. Маяки в усті Дністра лева, який ще існував в ті часи на Балканах, Подунав’ї та Північному Причорномор’ї. Знайдені на поселеннях і кістки риб, що свідчить про рибальство у трипільців.
Виявлена досить численна колекція землеробських знарядь праці, до якої входять мотики з кісток та рогу, крем’яні серпи. Але навряд чи вони були єдиними і забезпечували обробку землі та збір врожаю у цю сиву давнину. С.М.Бібіков давно висунув ідею про застосування у трипільському хліборобстві тяглової сили тварин, зокрема вола (Бибиков, 1953; Бибиков, 1965, с. 48—62). Про це свідчать і знахідки рала з рогу, і численні зображення “волів” на розписаних посудинах, знахідки глиняних фігурок биків, запряжених у сані. Дерев’яні рала для обробки полів взагалі навряд чи могли зберегтись протягом кількох тисяч років, якщо вони і потрапляли у розвалені приміщення з глини та деревини. А скільки потрібно було деревини, глини для будівництва декількох тисяч будинків на трипільських гігантських поселеннях? Навряд чи можна було ці матеріали доставляти вручну.
Дослідників археологічних пам’яток трипільської культури чи не найбільше вразили вишуканої форми заглиблений або розписаний по поверхні глиняний посуд різних форм і призначення, незвичайні глиняні статуетки жінок, чоловіків, тварин, моделі будинків і храмів. Трипільці користувались глиняними ложками. Глиняний посуд має розміри від декількох сантиметрів до вишини більше 1 м. Він мав різне призначення: від сервіровки столу до зберігання зерна, води, молока. Окремо знайдений посуд, що був призначений для культових церемоній: посуд у вигляді фігур людини, тварин, загадкові “біноклеподібні” чи “моноклеподібні” посудини без денець. Серед глиняних виробів знайдені і модельки дерев’яних меблів (стільці, “трони”, столи), що ними користувались стародавні мешканці. На декількох трипільських поселеннях археологи знайшли і залишки гончарних печей складної конструкції для випалювання глиняного посуду.
238


У колі прогресивних досягнень ремесел трипільських племен визначаються виготовлення знарядь праці з кременю (сокири, тесла, долота, серпи, ножі), міді (прикраси, кинджали, голки, ножі, тесла, сокири тощо), а також ткацтво з бавовни, льону, виготовлення циновок для долівок жител. На Волині відкриті, навіть, залишки копалень та майстерень для добування високоякісного кременю та виготовлення з нього численних знарядь праці, призначених для продажу сусіднім племенам. Особливого розвитку у трипільських племен набула металообробка міді, яку привозили з Балкан, Прикарпаття та, імовірно, добували і на території України. На заключному етапі розвитку трипільської культури, судячи з типу виробів та характеру домішок, трипільські майстри навчились одними з перших на терені Східної Європи виробляти вироби з бронзових сплавів, які схожі на подібні з майстерень Середземномор’я та Анатолії.
Всі ці, як люблять у наукових працях висловлюватись вчені, “артефакти” свідчать про незвичайно високий рівень розвитку трипільського суспільства, який у IV тис. не тільки не поступався найпередовішим центрам розвитку цивілізації у Старому Світі, а навіть випереджав їх. Вчені задають логічне питання про те, чому високорозвинута трипільська культура, що стояла на порозі розвитку цивілізації перших рабовласницьких держав Старого Світу за прикладом Єгипту чи Шумеру не відбулася, а потерпіла кризу і зійшла з історичної арени?
Були зроблені різні спроби пояснення цього парадоксу історії. Серед них найбільш поширеними виявилися і пояснення такого плану. На відміну від шумерів та єгиптян, що зосередилися по обох берегах Тигру, Євфрату та Нілу, трипільці розповзлися по величезній рівнинній території України і не змогли зосередитися в певних місцях. Кризу трипільського суспільства викликали і такі чинники, як зріст населення при освоєнні за допомогою землеробства великих територій, архаїчність землеробських знарядь праці, які протягом довгого часу не мінялися, занепад плодючості земель при інтенсивному землеробстві без застосування добрив, екологічна криза природного середовища через винищення лісів для полів і будівництва гігантських поселень та інше.
Досить поширеним стало і пояснення впливами кліматичних змін, що відбулися протягом VI — початку III тисячоліть до н.е. на 239


території Євразії атлантичного періоду (5500—3000 рр. до н.е.) з максимальним теплим повітрям, значною вологістю субборе- апьним періодом (3000—500 рр. до н.е.) з більшою сухістю та континентальністю. При цьому, деякі автори створили зовсім фантастичну картину зникнення трипільської культури, в якій територія України виглядає у “трипільські часи” в більшій частині затопленою водою, а мешканці трипільських поселень спілкуються між собою за допомогою човнів (Денисюк, 2001). До цього ще добавляють і вплив природної катастрофи, зокрема Ноєва потопа та декількох потопів, про які розповідають давньогрецькі міфи.
Серед наукових гіпотез, що поясняють причини зникнення трипільської культури, широкого розповсюдження набула думка про загибель трипільської цивілізації, як і всіх інших цивілізованих “міських культур” хліборобських народів Європи та Середземномор'я від некультурних скотарських кочових племен, що прийшли з глибин Азії чи Прикаспійських степів. Серед таких думок у західних археологів щодо носіїв курганних культур з українських східних степів, Поволжя та Приуралля поширені вислови, як “інвазія”, “навала”, “вікінги IV—III тисячоліть до н.е.”, “неурбаністські народи”, “жахливі велетні з півночі”, “руйнівники середземноморських цивілізацій” та інші.
Така розповсюджена гіпотеза про причину загибелі Трипільської цивілізації, як однієї з перших жертв навали кочових скотарських племен зі сходу в цю епоху не має ніяких серйозних наукових підстав і є певною аналогією пояснення подібних процесів в часи середньовічної історії Європи та Азії (Черняков, 1993, с. 11—12). Витоки такого розуміння причини зникнення Трипілля містяться у своєрідному розумінні масштабних процесів не тільки в історії Європи, а й всього Старого Світу, особливому сприйманні характеру взаємовідносин населення розвиненої Трипільської культури з племенами скотарського напрямку господарства східних та північних районів України, що були тоді дійсно на нижчому рівні розвитку (Кричевский, 1941, с. 425—255).
І на відміну від таких пояснень археологи знайшли незаперечливі факти прогресивного впливу Трипілля на своїх східних сусідів у розвитку землеробства, скотарству, розповсюдженню металевих виробів аж до Приуралля. Трипілля виявилося “вікном” у світ найпередовіших цивілізацій для племен величезних територій Східної 240


Європи. Найбільш вагомий аргумент цієї групи дослідників про використання степовими племенами коня у своїх походах проти землеробів при критичному аналізі та співставленні всіх археологічних знахідок виявляється теж не абсолютним. Приручення коня, як свійської тварини, було відомо не тільки трипільцям, але й багатьом іншим племенам Середньої Європи в часи енеоліту, і відбувалось на більш широких територіях, ніж Дніпро-Донецькі степи.
Більше того, на заключному етапі розвитку Трипільської культури відбувається найбільш масштабне розширення її території до Верхнього Подністров’я, Прип’яті, Десни, Лівобережної частини України і берегів Чорного моря у Північно-Західному Причорномор’ї. Зовсім не виключено, що таке широке розселення відбувалось з допомогою кінського транспорту. В Усатовому біля Одеси археологами відкриті найбільш розвинені за конструкцією та обрядами не тільки безкурганні, а й курганні могильники з виділенням поховань “вождів” та “жерців”.
В Усатівських курганах знайдені не тільки кістки коней, але й їх зображення на плитах. І стає дуже дивним, що багато дослідників не звертали на такі яскраві факти певної уваги. На заключному етапі свого розвитку трипільські племена постають, як одні з перших створювачів курганів в степах Північного Причорномор’я, представниками так званих “курганних культур” степового населення.
Археологами встановлені дійсні наукові факти розвитку незвичайно яскравої трипільської культури на теренах України у кінці VI — початку III тисячоліть до н.е., племена якої створили величезну за територією, господарськими, культурними досягненнями спільність, що претендує названия найдавнішої “цивілізації” у Східній Європі, яка зникає з до кінця не визначених причин в той час, коли на Стародавньому Сході та Середземномор’ї починають розвиватись перші у світі рабовласницькі держави, що створили писемну історію.
Причин занепаду світової “цивілізації, що не відбулася” дуже багато. Головними, на наш погляд, були природно-географічні фактори (великий простір для розселення, що не сприяло удосконаленню господарства та устрою суспільства), екологічні та природно-кліматичні кризи в умовах похолодання на початку III 241


тис. до н.е. В цих умовах багатоваріантне господарство трипільських племен в перспективі було спрямовано на розвиток більш вигідної галузі скотарства та зменшенню ролі землеробства. Ці риси дуже скоро зблизили трипільське господарство, а потім і побут, культуру з більш відсталими у розвитку степовими скотарськими племенами Східної і Центральної Європи. Для забезпечення життя скотарів необхідні більші території, рухливість у просторі. Почалося розселення трипільських племен на просторах не тільки Східної, але й Південно-Східної та Центральної Європи з неодмінною втратою здобутих раніш яскравих рис у господарстві, побуті та культурі.
Історична доля трипільських племен—одна з великих наукових проблем в археології та стародавній історії Європи. Зникнення основних рис Трипільської культури та поява у ранньому бронзовому віці III тис. до н. е. нових культур, в яких не було яскравих “трипільських” слідів, призвели дослідників до певного розпачу при вивченні цієї проблеми суто археологічними методами. На жаль, археологія має справу тільки з частиною матеріальних решток будь- якої давньої культури, які зроблені з матеріалів, що зберігаються у землі багато часу (вироби з каменю, глини, кістки, металів тощо). Але ж треба мати на увазі саме головне, що матеріальна культура стародавнього суспільства у своїй більшості складалась з речей, що були зроблені з органічних матеріалів (дерево, шкіра, рослини та інше).
Цей величезний органічний світ матеріальної культури (обладнання жител, одяг, предмети сільськогосподарського інвентаря, знаряддя праці, транспорту, культові речі, різні оздоблення, посуд і т. п.) за виключенням Єгипту та скіфських курганів у вічній мерзлоті Алтаю для більшості археологічних культур не відомі археологам майже зовсім. їхні наукові судження носять, напевне, вузький та однобічний характер тільки з боку досліджень предметів матеріальної культури, зроблених з неорганічних матеріалів.
Між тим, головні риси землеробської трипільської культури, особливо у домобудівництві, створенні орнаментальної системи мистецтва (глиняний посуд, статуетки, різні речі з металу), культово- духовна та космологічна символіка випливли з глибини віків у мистецькому та духовному житті Київської Русі IX—XIII століть, в українських писанках, вишиванках, рушниках, оздобленні хат 242


народних звичаях XV—XX століть. Це яскраво доведено у наукових дослідженнях, зроблених Д.Гуменною (Гуменна, 1978; Гуменна, 1995) та Б.О.Рибаковим (Рыбаков, 1981, с. 31—95; Рыбаков, 1987). Вони безперечно свідчать про фізичний і духовний зв’язок сучасного населення України і стародавніх племен Трипільської культури V— IV тис. до н.е. Можна тільки дивуватись глибині пам’яті у 6.000 років.
Це могло відбутись тільки в разі або запозичень від нащадків трипільців, або прямого генетичного зв’язку з ними. Історичний шлях передачі цілої системи господарчих, духовних та мистецьких знань може здійснюватись шляхом повторення всіх, чи деяких елементів у наступних поколіннях, мовної чи письмово занотованої передачі знань та міфологічних уявлень. Відносно здобутків племен Трипільської культури в галузі створення своєї писемності, не дивлячись на останні всілякі “відкриття” у цій галузі, можна впевнено сказати про те, що трипільці дійсно створили досить складну систему знаків (Ткачук, 1993, с. 91—100), яка до певної міри відповідає тій, що була створена у Месопотамії і названа “винаходом шумерської ієрогліфічної письменності” у “Протописьменний періоду Дворіччі” (Дьяконов, 1983, с. 107—161). Аля ця трипільська ’’дописьменна знакова система”, що відповідала у часі шумерійській, на жаль, не перетворилася на справжню писемність із-за кризи “Трипільської цивілізації”.
Говорити про передачу традицій і знань Трипільської культури протягом багатьох тисячоліть через писемність не доводиться і залишається тільки сподіватись на те, що це відбувалось за генетично-фізичним наслідуванням всіх знань і вірувань стародавнього трипільського населення на території України до сьогодення. І тут перед вченими постає одна з грандіозних проблем пошуків прабатьківщини індоєвропейських народів, які за їх дослідженнями походять від єдиного кореня. Серед індоєвропейських народів визначне місце посідає і сім’я слов’янських мов, до яких відноситься і українська. За історичною логікою важко собі уявити таке становище, щоб найбільша за чисельністю людність, що розвивалася на теренах України упродовж 2500 років зникла у безвість, залишивши лише найчисельніші археологічні пам’ятки.
Але дослідження послідуючих археологічних культур бронзової доби III та початку II тис. до н.е. на території України виявили все 243


таки у їх матеріальній культурі певні сліди традицій культурних утворень Трипільської культури на пізньому етапі (Усатівська, Петренська, Кошиловецька, Томашівська, Жванецька, Городсько- Касперовська, Коломийщенська, Софіїївськата інші). Це стосується окремих типів найбільш розповсюдженої категорії матеріальної культури форм глиняного посуду, його орнаментації, господарчої діяльності, поховального обряду та інше.
Такі рештки “трипільських традицій”, головним чином, виявлені у культурах шнурової кераміки Прикарпатсько-Волинського регіону (Підкарпатська культура, Верхньодністровська группа, Почапська група на Волині, Городсько-здовбицька культура на Волині, Стжижовська культура), Середньодніпровська культура на території Київської, Чернігівської, Черкаськоїта Вінницькоїобластей, Буджацька культура на території Одеської, Миколаївської, Вінницької областей України тау Молдові. З культурами шнурової кераміки тісно пов’язані культури ямної культурно-історичної області Східної Європи.
Обидва культурно-історичні утворення III — початку II тис. до н.е. представляють найвеличніші на території Європейського континенту: культури шнурової кераміки охоплювали територію Північної та Центральної частини Європи від Рейну до Волги, частину Південно-Східної Європи; ямна культурно-історична область займала степові та лісостепові простори східної Європи від Уралу до Нижнього Дунаю. Культури цих спільностей багато європейських дослідників пов’язують з розселенням племен індоєвропейської спільності мов по Європейському континенту (Сафронов, 1989,с. 17).
Проблема індоєвропейської прабатьківщини має безпосереднє відношення до розвитку Трипільської культури, хоча більшість дослідників не пов’язувала її безпосередньо з нею. В цьому до деякої міри були повинні зображення так званих “вірменоїдної” форми носів на деяких глиняних статуетках трипільської культури. Але треба відзначити, що вірмени представляють окрему гілку індоєвропейської сім’ї мов, а так звані “горбаті носи” характерні не тільки для семітських народів, з якими пов’язували трипільську культуру, а і для інших представників антропологічних типів кавказьких народів та багатьох інших.
На жаль, дуже важко скласти думку про антропологічний тип населення для раннього і середнього етапів розвитку Трипільської 244


культури із-за відсутності могильників. Лише для пізнього етапу Трипілля є окремі антропологічні серії, в яких виявлені елементи середземноморськоо типу, поширені у Південній Європі, та протоєвропеоїдного типу місцевих неолітичних культур Східної Європи. Феномен Трипільської культури полягає в тому, що вона за тривалий час свого розвитку на величезній території змогла поєднати господарські, фізико-біологічні, антропологічні, етнокультурні та суспільно-ідеологічні системи найстародавніших представників людських суспільств Півдня, Центру, Сходу та Полісся Східної Європи, що належали до різних антропологічних та мовних груп.
Серед декількох десятків гіпотез про місце розташування первісної прабатьківщини індоєвропейців від Центральної, Північної, Східної Європи, Передньої Азії, Закавказзя та Східного Приуралля центральне місце належить Балкано-Карпатському регіону і прилеглому до нього Північно-Західному Причорномор’ю України, що представляється своєрідним мостом між найбільш розвиненими місцями Європейського континенту та Західною Анатолієюу Малій Азії (Mallory, 1991, р. 144).
І хоча навряд чи можна виставляти навіть гіпотетично трипільську культуру в якості основного ядра індоєвропейської спільності, але входження до нього, як однієї з найстародавніших основних частин, мабуть, було можливим. Індоєвропеїстика — один з важливих напрямків сучасної гуманітарної науки, що об’єднує багато наукових дициплін (порівняльне мовознавство, археологія, палеоботаніка, палеогеографія, палеозологія, палеоекономіка, історія та інші). Ця галузь успішно розвивається в Англії, США, Німеччині, але чомусь не стала одною з провідних галузей в країнах Східної Європи.
Розробка та вирішення чисто наукових проблем не може плідно розвиватись без зацікавленості у цьому всього сучасного суспільства. Завдання археології лежить у галузі гуманістичного інтересу до історії людства, особливостей його розвитку, взаємовідносин з природним оточуючим середовищем окремих культур і цивілізацій, встановлення закономірностей розвитку і встановлення причин змін та загибелі етно-соціальних груп чи цілих суспільств.
Дослідження найдавніших землеробських суперпоселень на сучасному науковому рівні з залученням методів природничих та 245


технічних наук вірогідно зможе дати відповідь на причини появи та загибелі таких гігантських навіть у світовому масштабі розвитку людської цивілізації поселенських об’єктів, про екологічні наслідки довготривалого ведення екстенсивного землеробства та скотарства без перерви на протязі декількох тисячоліть в одному з багатіших за природними умовами регіонів Східної Європи, про деякі закономірності розвитку суспільств, що досягли високого рівня розвитку в господарстві та культурі, але так і не стали письменними цивілізаціями на зразок рабовласницьких держав Стародавнього Сходу та Середземномор’я, як це сталось у Месопотамії, Єгипті чи Греції.
Та встановлені археологами факти з історії трипільської культури добре відомі лише незначній замкненій касті вчених-трипілля- знавців, кожний з яких займається певним періодом розвитку цієї культури або навіть тільки одним чи двома поселеннями, певною категорією старожитностей (типи глиняного посуду чи статуетки, вироби з металу). Наукові знання п’ятьох чи десятка дослідників маловідомі широкому колу культурологів, етнографів, істориків, що цікавляться важливою трипільською проблемою.
Звідси і виникла така ситуація, яку яскраво описала у своїй книзі емігрантка-археолог та письменник Докія Гуменна “Минуле пливе в прийдешнє. Розповідь про Трипілля”, виданій Українською Вільною Академією Наук у США у 1978 році :”Як часто можна почути слівце “трипільська культура”....’’Ще за трипільської культури”, - іронічно. Мовляв, “за царя Бомка, як була земля тонка”. Другий — сам не знає, що говорить: “Прадавні аборигени Полтавщини виходять безпосередньо із родів-племен знаноїтільки на теренах України трипільської культури...” З цього видно, що хоч і часто посилаються на якусь трипільську культуру, але ніхто до ладу не знає, що воно таке. А ось ще і третій: “Тільки не починайте з трипільської культури!” — заявляє осучаснений до зубів промовець чи журналіст.” (Гуменна, 1978, с. 5).
З того часу, як писала про трипільську культуру у Нью-Йорку Докія Гуменна, минуло багато часу, в якому не було коли і кому популярно написати про неї в Україні. Зараз, навпаки, з’явилось вже декілька книжок, автори яких намагаються по-своєму довести небувалу сенсаційність цієї давньої цивілізації і навіть виникнення найдавнішої у світі української держави Арати, за що справедливо 246


були піддані науковій критиці із-за поспішних та науково необгрунтованих висновків (Залізняк, 2002, с. 152—160).
Оцінюючи безапеляційність та видуману науковість і часто зухвалу “сучасну міфотворчість” таких авторів український мовознавець Григорій Півторак справедливо відмічав: “нині спостерігаємо таку жадобу знань про початки своєї рідної історії, джерела й етапи становлення української мови і її взаємозв’язки з іншими мовами тощо. За висвітлення всіх цих питань і коментування відповідних праць учених попередніх поколінь беруться як історики та філологи-професіонали (на жаль, повільно й несміливо), так і численні аматори — письменники, літературознавці, критики, журналісти, краєзнавці, інженери, лікарі та люди інших професій. Зрозуміле їхнє щире прагнення піднести престиж української мови, показати її глибоке коріння і знайти їй гідне місце серед інших слов’янських і неслов’янських мов. Але відсутність елементарних знань зі славистики, брак дослідницького досвіду, нерозуміння спиратися на науково достовірні джерела й оперувати конкретними історичними фактами, нарешті невміння (чи небажання) зважати на загальновизнані наукові аксіоми й здоровий глузд часто призводять до того, що добрі патріотичні наміри таких аматорів обертаються нестримними фантазіями, виданням бажаного за дійсне.... Такі “відкриття” роблять ведмежу послугу сучасній україністиці, виставляють її на посміховище цивілізованому світові” (Півторак, 1993, с.З—4).
Розташування поселень-гігантів трипільської культури на території сучасних Черкаської та Вінницької областей України входить зараз в зону інтенсивного ведення сільського господарства, будівництва різних об’єктів господарчого призначення в нових умовах приватизації землі та ведення ринкового господарства. Охорона цих найцінніших пам’яток людської цивілізації має величезне значення не тільки для вивчення стародавньої історії України, але й історії Європи, загалом людської найдавнішої цивілізації у світі.
Все це вимагає створення окремої державної програми вивчення, охорони та музеєфікації археологічних пам’яток трипільської культури на території України. Справжня історія такого цивілізованого відношення до пам’яток Трипільської культури розпочалась у 80-х роках минулого століття створенням Музея історії хлібо247


робства у районному центрі Черкаської області м. Тальне археологом і поетом, письменником і романтиком життя В.Ф.Ми- циком, який був удостоєний Українським товариством охорони пам’яток історіїта культури за створення цієї експозиції і відкриття нових археологічних пам’яток Трипільської культури на Уманщині премії імені В.В.Хвойки.
Століття, що минуло з часу відкриття Трипільської цивілізації, незважаючи на здобутки археологічної науки, докорінно не змінили методику польових досліджень пам’яток, яка залишається такою ж, як і в часи В.В.Хвойка. Більше того, застосування магнітометрів для виявлення під шаром землі залишків глинобитних жител так званих “площадок” стало легкою запорукою точного їх визначення на місцевості. Археологам тільки залишається розбити “розкол” і відкрити залишки житла з великою кількістю трипільського посуду, який забирається, а так звана “глиняна обмазка”, тобто конструктивні частини житла з відбитками дерев’яних частин викидаються, або інакше кажучи, руйнуються назавжди. Між тим, вони представляють найцінніше джерело для вивчення і реконструкції трипільських жител. У глиняній обмазці знаходяться і рештки полови з набором тих видів сільськогосподарських культур, які вирощували трипільці. Вони теж ретельно не вивчаються. За висловом І.О.Зайця, такі розкопки нагадують “копання буряка”, де в якості врожаю виступає глиняний посуд Трипільської культури.
В наш час потрібно міняти методику розкопок, для кожної окремої пам’ятки Трипільської культури створювати програму дослідження. Навряд чи виправданим є розкопування кожного року ще одного чи двох залишків трипільських будинків з декількох тисяч на поселеннях-гігантах, в той час, коли і до сьогодення є зовсім не дослідженою центральна незабудована частина поселення. Археологи все ще гадають про те, для чого призначався незабу- дований майдан у центрі всіх трипільських поселень, у тому числі і гігантських: для ночівлі общинного стада худоби, для народних зборів громади, для дерев’яних храмів культового центру?
Іншою важливою проблемою у вивченні Трипільської культури залишається відсутність могильників для її раннього та середнього етапів розвитку. Дослідженні могильники пізнього етапу Трипілля з розвиненим курганним та безкурганним обрядом поховання, сталою системою могильного інвентаря вказують на довгий час їхнього 248


розвитку. Це, безперечно, свідчить про існування могильників Трипільської культури і в більш ранні часи.
Про накопичення багатств та цінностей на ранньому етапі Трипілля свідчить знайдений на території Молдови Карбунський скарб, в якому знаходилось 852 предмети, серед яких 444, зроблених з міді. Справжнє відкриття світового значення було зроблено біля м. Варни у Болгарії, де виявлено значний могильник енеолітичної доби, синхронної існуванню Трипільської культури, з похованнями, інвентар яких складався з великої кількості золотих предметів. Пошуки могильників Трипільської культури, особливо біля поселень-гігантів є невідкладним завданням археологів. Відкриття таких могильників Трипільської культури надасть дослідникам нові джерела для вивчення не тільки антропологічної характеристики давнього населення, але й вирішення багатьох питань соціально-політичної, культово-ідеологічної характеристики рівня розвитку її племен.
Для успішного подальшого вивчення Трипільської культури найдавніших землеробських племен Східної Європи, старожитності яких складають в наш час національну хліборобську основу історико-культурноїспадщини України, що має величезне значення для європейської і світової історії, потрібно створення державної програми вивчення, збереження та пропаганди її археологічних пам’яток. Така програма повинна включати, на наш погляд, такі найважливіші компоненти:
1 .Створення найбільш повного комп’ютерного Банку даних про всі пам’ятки трипільської культури на території України, які включали б повні відомості про топографічне розташування трипільських об’єктів, їх планування, історію досліджень, місце збереження матеріалів у музеях та приватних колекціях, каталог всіх знахідок, бібліографію наукових праць.
2. Розробка систематичної і всеохоплюючої детальної мапи розташування трипільських поселень та інших археологічних об’єктів на території України з позначенням характеру землеволодінь державного, приватного, історико-культурного та іншого призначення.
3. Створення державних національних культурно-археологічних заповідників на території найбільш яскравих та важливих у науково- історичному та культурно-суспільному відношеннях археологічних об’єктах трипільської кулыури, в першу чергу, на території* найбільших 249


трипільських поселень-гігантів у с. Майданецьке, с. Тальянки, с. Доброводи та інших у Черкаській області України.
4. Організація науково-обгрунтованих польових археологічних досліджень на території заповідних територій трипільських поселень з метою музеєфікації відкритих об’єктів (будинки, вулиці, будівлі господарчого призначення, ремісничі центри).
5. Створення окремої наукової та історико-культурної державної Комісії для об’єднання зусиль всіх фахівців різного профілю від археологів, істориків, представників природничих, технічних наук до діячів культури та політики. Зважаючи на досить визначну традицію у цій справі, коли при організації Академії наук України у 20-ті роки була створена спеціальна “Трипільська комісія” Всеукраїнського археологічного Комітету Академії наук УРСР (ВУАК), створення такої комісії є необхідною справою.
6. Організація окремого фінансового Фонду д ля підтримки фахівців у вивченні, музеєфікаціїта науковій пропаганді трипільської культури, яка виступає в ролі певного національного символу визначних досягнень стародавніх землеробів у прогресвному розвитку людської цивілізації.
7. По прикладу організації науково-дослідних інститутів у Болгарії та Румунії, в яких діють академічні інститути фракології, як заклади, що вивчають найбільш розповсюджені та обумовлені національними інтересами старожитності, створити в Україні Інститут трипіллязнавства.
Програма з проблем трипільської культури повинна бути комплексною, як за участю різних організацій (Національна Академія наук України, Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство вищої освіти України, Агропром, різні представники ділових та політичних кіл), так і по своїм завданням. Сучасне суто наукове вивчення трипільських пам’яток потребує виконання основного завдання — повного обліку всіх пам’яток, а надалі безумовної державної охорони, відкриття стародавніх об’єктів з застосуванням археометричних методів та наступною консервацією та реставрацією, створення сучасних фондосховищ, лабораторій для обробки експонатів з використанням всіх сучасних методів природничих та технічних наук, археології та музеєзнавства. Організація спеціальних музейних експозицій та заповідників з законсервованими і музеєфікованими археологічними об’єктами та зведеними експерементальними будовами повинна стати нормою всіх наукових досліджень.
250


Все це дало б унікальну можливість поєднувати наукові дослідження та науково-освітню роботу, ширше пропагувати історичні знання про пам’ятки історії та культури України. При такому поєднанні програми не роз’єднувались би завдання створення повних наукових зводів всіх трипільських пам’яток з проблемами їх державного обліку, охорони та вивчення всіх археологічних джерел з консервацією, реставрацією та збереженням їх у фондах музеїв та використанням археологічних пам’яток, музеїв, заповідників для залучення широкого кола вітчизняних та закордонних туристів, глибокого історико-краєвзначого та культурного навчання школярів та молоді.
Враховуючи давній та все зростаючий інтерес не тільки науковців, але й широкого кола громадськості європейських країн до стародавньої історії Європи, європейських пам’яток первісної археології, до походження європейських народів, єдності європейської цивілізаціїта культури при складанні програми потрібна міжнародна координація, як в межах Європейського співтовариства, так і з установами ЮНЕСКО в галузі науки та культури, охорони історико-культурної спадщини (Черняков, 1990).
Безперечно, потрібно врахування набутого досвіду створення заповідників та експериментальної археології, що проведені у Польщі, Голландії (Лейре), Англії (Батсер-Хілле), Німеччині (Дюппель) тощо.
Перші кроки до розробки створення заповідників трипільської культури на Україні вже зроблені спробою наукового висвітлення архітектури поселень трипільської культури VI—III тис. до н.е. (Відейко, 2000, с. 6—54), співпрацею між Інститутом археології Національної академії наук України та об’єднанням громадян “Товариство Коло-Ра” в галузі реалізації проекту по створенню науково-просвітницького історико-археологічного комплексу (Трачук, Відейко, 2000, с. 89—97), конкретною реконструкцією гончарної майстерні трипільської культури (Петросюк, 2000, с. 98—102). Розроблені проекти “Подорож в Трипільський світ”, туристичного комплексу з експериментальної археології біля с. Улянки Кагарлицького району Київської області.
Запорукою успішної діяльності майбутніх заповідників трипільської культури в Україні є величезний інтерес наших громадян, а також багатьох представників суспільства за кордоном до яскравих надбань історико-культурної спадщини племен 251


трипільської культури, про що безперечно свідчать виставки старожитностей Трипілля у США та Росії. Яскраві зразки глиняної пластики (Бурдо, 2001, с. 61—144), трипільського посуду (Рижов, 2001, с. 5—60), конкретна спроба організації реконструкції трипільської кераміки (Трачук, 2001, с. 221—237), безумовно, підтверджують реальність майбутнього успіху у забезпеченні існування таких заповідників.
У 2002 р. Кабінетом Міністрів України прийнята постанова про організацію заповідника великих трипільських поселень на території Черкаської області (Майданецьке, Тальянки, Доброводи). Розроблені методи археомагнітометричного дослідження та проведення конкретних робіт по вивченню трипільських поселень стануть науковою базою для реалізації програми створення заповідників трипільської культури в Україні.
Україна поставила за мету свого подальшого розвитку приєднання до Європейського співтовариства і виконання міжнародних законів. Ратифіковані міжнародні закони, що мають безпосереднє відношення до правової бази виконання нашої програми: “Міжнародна хартія про зберігання та реставрацію монументальних пам’яток і визначних місць”, прийняту ЮНЕСКО у Венеції у 1964 р; “Конвенція про захист Всесвітньої культурної та природної спадщини”, прийнята Генеральною конференцією ООН у 1972 р.; “Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини”, прийнята у Валетті у 1992 р.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бибиков С.Н. Раннетрипольское поселение Лука-Врублевецкая на Днестре. — М.—Л., 1953 (МИА № 38).—410с.
2. Бибиков С.Н. Хозяйственно-экономический комплекс развитого Триполья: Опыт изучения первобытной экономики. — СА, 1965, № 1.— с. 48—62.
3. Бурдо Н. Б. Теракота трипільської культури.—Рижов С.М., Бурдо Н.Б., Відейко М.Ю., Магомедов Б.В. Давня кераміка України. Частина перша. — К.,2001,с.61—144.
4. Відейко М. Ю. Архітектура поселень трипільської культури VI—ПІ тис. до н.е. — Давні поселення України. Альбом археологічних джерел та реконструкцій. Частина перша. — К., 2000.—с. 6—54.
252


5. Відейко М.Ю. Трипільська цивілізація.—К.: Академперіодика, 2002. — 142с.
6. Гуменна Д. Минуле пливе в прийдешнє. Розповідь про Трипілля.—Нью- Йорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США.—1978.—384 с.
7. Гуменна Д. Благослови мати. Казка-есей.—К.: Видавничий дім “КМ Academia".—1995.—с. 83—136.
8. Денисюк Н. Чому “зникла трипільська культура”.—К.: “Слово”, 2001. — 26 с.
9. Дьяконов И.М. Протописьменный период в Двуречье. — История Древнего Востока. Зарождение древнейших классовых обществ и первые очаги рабовладельческой цивилизации.—ч. 1. Месопотамия.—М., 1983. — с. 107—161.
10. Залізняк Л. “Свиня як критерій нордичних народів та семітів”. — Київська старовина. - № 3.—2002.—с. 152—160.
11. Kandyba О. Schipenitz Kunst und Gerate eines neoliticshen Dorfes. — Wien, Leipzig, 1937.
12. Кричевский Е.Ю. О процессе исчезновения трипольской культуры. — МИА, 1941,№2.—с.245—253.
13. Mallory J. Р. In Search of the Indo-Europeans Language, Archaeology and Myth. — London: Thames and Hudson, 1991. — 288 p.
14. Мицик В. Міста сонця. — Тальне, 1993.—42 с.
Пассек Т. С. Периодизация трипольских поселений.—МИА.—№ 10. — М., 1949.
15. Пассек Т.С. Раннеземледельческие (Трипольские) племена По- днестровья.—МИА.—№84. — М., 1961.
16. Петросюк О.І. Архітектурна реконструкція гончарної майстерні Трипільської культури. —Давні поселення України. Альбом археологічних джерел та реконструкцій. — Частина перша. — К., 2000.—с. 98—103.
17. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. — К.;Наукова думка. 1993.—200 с.
18. Рыбаков Б. А. Язычество древних славян.—М.: “Наука”, 1981.—608 с.
19. Рыбаков Б.А. Язычество древней Руси.—М.: “Наука”, 1987.—784 с.
20. Рижов С.М. Гончарство племен трипільської культури. — Рижов С. М., Бурдо Н. Б., Відейко М. Ю., Магомедов Б. В. Давня кераміка України. Частина перша. — К., 2001.—с. 5—60.
21. Ткачук Т.М. Знакова система Трипільської культури. — Археологія, 1993.— №3.—с.91—100.
22. Сафронов В. А. Индоевропейские прародины.—Горький, 1989.—402 с.
23. Трачук О.В., Відейко М.Ю. Науково-просвітницький історико- археологічний комплекс “Коло-Ра”. — Давні поселення України. Альбом археологічних джерел та реконструкцій. Частина перша.—К., 2000.—с. 89—97.
253


24. Трачук О. Реконструкції трипільської кераміки.—Рижов С.М., Бурдо Н.Б., Відейко М.Ю., Магомедов Б.В. Давня кераміка України. Частина перша.—К.,2001.—с.221—237.
25. Хвойка В.В. Каменный век Среднего Поднепровья. — Труды XI Археологического съезда в Киеве в 1899г.—т. 1.—М., 1901.—с. 736—812.
26. Хвойка В.В. Начало земледелия и бронзовый век в Среднем Поднепровье.—Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе в 1905 г.—т. 1,—М., 1906.
27. Черныш Е. К. Энеолит Правобережной Украины и Молдавии. — Археология СССР. Энеолит СССР. — М.: “Наука”, 1982.—с. 165—252.
28. Черняков І.Т. Поселення-гіганти Трипільської культури (До створення Республіканської Програми вивчення, охорони та музеєфікації пам’яток трипільської культури V—ПІ тис. до н.е. в У країні).—Раннеземледельческие поселения-гиганты трипольской культуры на У крайне. Тезисы докладов. — Тальянки, 1990.—с.З—7.
29. Черняков І.Т. Місце трипільської культури в стародавній історії Європи. — Археологія—№ 3. — 1993. — с. 5—19.
30. Шмаглій М.М. Великі трипільські поселення і проблема ранніх форм урбанізації.—К., 2001. — 130 с.
31. Штерн Э.Р. Догреческая культура на юге России. — Труды XIII Археологического съезда в Екатеринославе в 1905 г.—т. 1.—М., 1906.—с. 9—95.
254


Валерій ДУДКІН
ДОСЛІДЖЕННЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ МЕТОДАМИ ПРИРОДНИЧИХ НАУК
Більше 40 методів природничих та технічних наук використовуються для дослідження пам’яток історико-культурної спадщини, у тому числі для вивчення вражаючих уяву пам’яток Трипілля. Серед них найбільш важливими для вивчення прадавніх культур є методи абсолютної хронології, фізико-хімічного аналізу артефактів, аероархеології та геофізики.
Одним із перших та найефективніших був аероархеологічний метод. Початок його застосування в галузі пошуку та фіксації стародавніх об’єктів припадає на період появи літаків на початку XX ст. на території Англії, Франції, Німеччини, Південної Європи, Близького Сходу та Північної Африки. Перші результати застосування аероархеологічного методу виявили його ефективність та безперечну наукову достовірність. Вивчення аерометодами Стоунхенджа в Англії, відкриття етруських міст та некрополів в Італії, римських укріплень у Передній Азії та Європі, стародавніх міст в Іраку, унікальних древніх зрошувальних систем центральної Азії, справили велике враження на сучасників. Застосування цього методу у Радянському Союзі було надто обмеженим через політичний тиск і надмірну втаємниченість. Лише щасливий випадок дозволив військовому топографу К.В.Шиш- кіну відкрити в середині 60-х років XX століття (під час дослідження військових аерофотозйомок території України) поселення-гіганти трипільської культури. Саме з того часу зародився та почав розвиватись аероархеологічний метод в нашій країні.
Справжній перевороту наукових уявленнях про давність багатьох культур первісного суспільства, у тому числі і трипільської культури в Україні, зробило застосування природничих наук для встановлення абсолютної хронології стародавніх об’єктів та їх синхронізації. Головними серед них були радіовуглецевий, дендрохронологічний 255


та археомагнітний. За допомогою цих методів кардинальних змін зазнала хронологія пам’яток трипільської культури в Україні. Так, якщо у 1949 р. Т.С.Пассек на основі археологічних аналогій їх розвиток відносила між 3000—1700 рр. до н.е., то в наші дні, за М.Ю.Відейко трипільська культура виглядає значно старішою — від 5400 до 2750 р. до н.е.
Ці дати дають можливість вірогідніше порівняти синхронність пам’яток трипільської культури з енеолітичними культурами Європи, Східного Середземномор’я та Близького Сходу. Головним у цьому співставленні є висновок про те, що майже весь період розвитку трипільської культури відбувався у часі раніше, ніж виникли перші рабовласницькі держави Стародавнього Сходу, і лише пізній етап її розвитку був одночасовим із виникненням фараонівського Єгипту, перших держав у дельті Тигру та Євфрату.
Широке застосування методів природничих наук відбувається у визначенні походження, складу та технології стародавніх пред* метів. Найбільше розповсюдження, для предметів з археологічних пам’яток, мають методи спектрального аналізу, металографії, хіміко-технологічні дослідження. Серед відкриттів, зроблених з їх допомогою, треба відзначити обгрунтування Балкано-Карпатської металургійної провінції, куди входила і територія трипільської культури (Є.М.Черних), технології металообробки трипільських племен (Н.В.Риндіна), наявності найдавніших скляних виробів на пізньому етапі трипільської культури (А.С.Островерхов).
Без застосування методів природничих наук не обійшлося вивчення палеогеографії, землеробства, тваринництва та ремесел племен трипільської культури. Наукові дослідження палеоботаніків З.В.Янушевич, Г.О.Пашкевич дозволили встановити повний набір культурних рослин, які вирощувались племенами трипільської культури, а роботи палеозоологів В.І.Бібікової, В.І.Цалкіна, О.П.Журавльовата інших — про трипільське скотарство і мислив* ство. Окрему нішу у цій галузі науки займають праці палеогрун- то знав ця В.П.Золотуна, що значно розширюють наші уявлення про грунти та рослинний покрив цієї доби.
Розповсюджена у країнах Європи “експериментальна археологія” також знайшла своє місце в дослідженнях трипільської культури. Серед цих досліджень привертають увагу трасологічні розшуки С.А.Семенова та Г.Ф.Коробкової, експерименти з виготовлення та
25в


застосування крем’яних та кістяних знарядь, створення масштабної моделі трипільського глинобитного житла та експерименти по його ритуальному спаленню (К.В.Зіньківський).
Найважливіші археологічні роботи — розвідки, польові розкопки археологічних пам’яток трипільської культури — не можна тепер уявити без застосування методів природничих наук. Серед них найвизначніше місце посідає спеціально розроблений метод прецезійної магнітометрії археологічних пам’яток.
Все більшого значення, починаючи з 90-х років минулого століття, набуло застосування комп’ютерних технологій у вивченні історико-культурної спадщини. Вони широко застосовуються у дослідженні стародавніх пам’яток, їх інтерпретації та створенні графічних реконструкцій. Подібні роботи упродовж останнього десятиліття проводяться нами для обробки та інтерпретації даних магнітометричних досліджень трипільської культури.
Науковою основою застосування магнітометричних досліджень є теорія земного магнетизму із запровадженням поняття магнітного потенціалу для визначення величини геомагнітного поля у будь- якій точці Земної кулі. Магнітометричні дослідження археологічних пам’яток були майже одночасно розпочаті у другій половині XX ст. в Англї, Франції, Японії, СРСР.
У Радянському Союзі започаткування цих робіт пов’язано з іменами ленінградських геофізиків Г.С.Франтовата К.К.Шилика. Одночасно, систематичні дослідження в цій галузі на теренах України були розпочаті автором і продовжуються й донині. Наші дослідження призвели до розробки методу спеціальної магнітометрії, як науково- методичного напрямку в археології. Він включає використання таких характеристик, як магнітні властивості речовин, врахування фізичних особливостей магнітної індукції та її градієнтів, визначення особливостей та магнітних характеристик археологічних об’єктів (трипільської культури зокрема), застосування методів математичного аналізу магнітометричної інформації, визначення ймовірності розподілу археологічних об’єктів за магнітометричними даними, створення фізико-археологічних моделей, визначення спроможностей магнітометричного методу у виявленні об’єктів різноманітної форми, розмірів, та глибин залягання, аналіз фізико-археологічних передумов проведення магнітометричних досліджень, розробку та вдосконалення методики проведення магнітометричної зйомки.
257


Наукова обробка, геофізична інтерпретація та археологічне тлумачення результатів магнітометричних досліджень також являє собою значну сукупність математичних процедур та практичних операцій, що включають певну послідовність обробки магнітометричної інформації: аналіз висхідних даних, загальні принципи розподілу магнітних аномалій, зведення магнітного поля площі зйомки до єдиного рівня, розподілу регіональних та локальних аномалій, порівняльну характеристику методів виділення локальних аномалій, фільтрацію випадкових похибок, значення градієнтів магнітної аномалії, виділення аномалій кореляційними та статистичними методами, оцінку намагніченості аномальних об’єктів, виділення перспективних аномалій за комплексами ознак та археологічну інтерпретацію результатів магнітометричних досліджень.
Спираючись на розроблений метод, вдалося не тільки провести магнітометричні зйомки близько 50 трипільських поселень, а й взяти участь у вирішенні спірної, на той час, наукової проблеми існування величезних трипільських поселень, відкритих аерофотозйомками. Магнітометричні дослідження поселень біля сіл Майданецьке, Тальянки, Вільховець, Глибочок, Ятранівка, Ямпіль та ін. дали можливість беззаперечно інтерпретувати їх, як поселення-гіганти трипільської культури. Проведення магнітометричних зйомок дозволило без виконання археологічних розкопочних робіт скласти детальні плани цих пам’яток з вірогідністю 90—95% при визначенні контурів залишків жител з точністю до 1—2 м.
З’ясування за допомогою магнітометричних зйомок загального характеру та деталей планування трипільських поселень-гігантів є важливим фактором при вирішенні проблеми існування такого культурного феномену, як трипільські гігантські поселення (протоміста).
Магнітометричні дослідження пам’яток трипільської цивілізації показали, що вони можуть відігравати роль основного методу при відтворенні планування поселень, реконструкції папеоекономіки та палеодемографії трипільського суспільства, а також застосовуватись при створенні державних пам’яткоохоронних програм. Якщо засобами польових археологічних розкопок за один сезон вдається дослідити до кількох жител на трипільському поселенні, то за допомогою магнітометричних зйомок за цей час можна отримати точний план значного за розмірами поселення, не порушуючи культурного шару та об’єктів, що в ньому знаходяться.
258


В результаті інтерпретації магнітометричних даних при їх поєднанні з археологічними проводиться ефективний аналіз архітектурних планів поселень. Основний принцип забудови трипільських поселень колами являє ускладнену систему і включає інші схеми забудови жител — рядами (вуличний принцип) та окремими групами (“садибами”). Найбільш складна і розвинена система забудови поселень-гігантів включає кілька еліптичних структур з вільним від забудови центром, наявність вуличного планування, групових комплексів та створення окремих в’їздів у поселення, що продовжуються “головними вулицями”. Виникнення еліптичних традицій у плануванні відбувається на етапі В-І—В-ІІ розвитку трипільської культури (Веселий Кут), широко розповсюджується на етапі В-ІІ (Глибочок) та зберігається на етапі С-І (Доброводи, Тальянки, Васильків) та С-ІІ (Косенівка).
Завдяки застосуванню магнітометричних зйомок та подальших розкопок вдалося відкрити зовсім нове явище в історії фортифікації Східної Європи — укріплення великих трипільських поселень у вигляді суцільних ліній зі стін житлових будинків по зовнішньому краю поселення. Походження схем планування трипільських поселень пов’язується з більш ранніми європейськими неолітичними культурами Боян, лінійно-стрічкової кераміки, Тордош, Лендель, Вінча тощо. Нашу увагу привернула поява в неоліті та енеоліті Європи кругового планування стародавніх поселень, що набули назви “ронделі”, які могли вплинути на формування еліптичного принципу планування трипільських поселень. Але навряд чи такі впливи були однобічними. Спостерігаються також впливи на систему планування трипільських поселень з боку Балкано- Дунайських культур, Північної Греції та Малої Азії.
Детальне вивчення планування трипільських поселень дозволяє об’єктивніше вирішувати питання палеодемографічної реконструкції та палеодемографічних процесів у трипільському суспільстві. Аналізи таких реконструкцій, що провадилися раніше та сучасних даних про планування трипільських поселень, дозволяє стверджувати, що чисельність мешканців великих поселень коливалася від 1200—2200 до 10 000—14 000 чол. Між малими поселеннями площею до 20 га і великими — у 80—100 га існували середнього розміру поселення. Аналіз поселенських громад дає підстави для виокремлення різного розміру соціальних мікрогруп трипільців, серед 9*
259


яких провідну роль відігравали поселення-гіганти, своєрідні “столиці” окремих регіонів племен трипільської культури. У соціальній організації трипільського населення Південного Побужжя виділяється, принаймні, шість рівнів організації.
Планувальні схеми поселень та науковий аналіз решток матеріальної культури трипільських племен дають основний матеріал для дослідження таких галузей господарства, як хліборобство, ремесла, серед яких визначну роль відігравало гончарство. На прикладі Майданецького поселення, де одночасно існувало біля 2000 будинків, його мешканці мали не менше 150 тис. одиниць різних виробів з глини, що передбачає складну систему їхнього виробництва та оновлення.
Отримані, завдяки магнітометричним дослідженням, детальні плани трипільських поселень, унікальні рештки матеріальної культури, здобуті під час археологічних розкопок, характеризують культуру трипільських племен, як одну з найяскравіших у добу первісного суспільства у Старому Світі.
Яскраві пам’ятки трипільської культури в Україні, величезний світовий науковий та громадський інтерес до неї закликають нас інтенсивно працювати над створенням нових програм з охорони та використання безцінної спадщини трипільської цивілізації. Вони повинні включати відновлення діяльності спеціальної Трипільської комісії, створення комп’ютерної бази даних про трипільські старожитності, окремих державних заповідників пам’яток трипільської культури, залучення до них міжнародного туризму. Життєво важливе значення має якнайшвидше створення необхідних умов для проведення широких магнітометричних неруйнівних досліджень трипільських поселень. Без наявності точних планів розташування схованих під землею давніх об’єктів, ефективного їх захисту при прокладенні транспортних комунікацій, будівництві і сільськогосподарській діяльності повноцінне дослідження поселень трипільської цивілізації неможливе.
260


Тимур БОБРОВСЬКИИ
НОВА ПАМ’ЯТКА ТРИПІЛЬСЬКОГО ЧАСУ НА ТЕРИТОРІЇ МІСТА КИЄВА
Кирилівські висоти — одна з найцікавіших історичних місцевостей натерені Києва. Вони являють собою заяружену частину гірського плато на північ від Щекавиці, поміж вулицями Нижньоюрківська та Олени Теліги. Саме тут було зафіксовано найдавніше у регіоні помешкання первісної людини — Кирилівську палеолітичну стоянку, а також цілу низку поселень доби енеоліту, бронзи та раннього заліза, пам’ятки слов’янського і давньоруського часів [Хвойка, 1913; Самойловский, 1954; Толочко, 1972]. Тут зосереджена й велика кількість загадкових печер. На жаль, дана місцевість дуже мало вивчена археологами, а значну частину давніх пам’яток нині зруйновано міською забудовою. Втім, подекуди, тут збереглися й ділянки з недоторканим історичним ландшафтом.
До таких, зокрема, можна віднести район сучасного Сморо- динського узвозу. За архівними даними, наприкінці минулого століття у цій місцевості існувало близько 20 штучних печер [Антонович, 1879, с. 247—249]. Одна з них ще у XVIII ст. мала назву Змієвої. Саме тут, за стародавніми переказами, мешкав билинний Змій, переможений у двобої Добринею Микитичем (або, за казковою версією — Кирилом Кожум’якою) [Фундуклей, 1847, с. 19]. 1875 р. В.Антонович в одній з тутешніх печер відкрив залишки енеолітичної доби: зруйноване вогнище з гранітних брил, крем’яні знаряддя праці, уламки характерної кераміки. На жаль, детальні дослідження цієї пам’ятки не здійснювались; до згаданих знахідок довгий час існувало скептичне ставлення [Антонович, 1879; Бобровський, 1995,с. 14].
У 1981 р. в південному схилі Смородинського яру автором, спільно з О.Авагяном, було віднайдено вхід до стародавньої печери, що являла собою 60-ти метрову звивисту галерею, прокладену у шарі суцільного материкового лесу на глибині близько 6 м від
261


Мал. 1.
План Смородинської печери (зйомка 1999 р.).
сучасної поверхні (Мал. 1). Ширина галереї становила 0,7—0,9 м, висота сягала 2 м. Склепіння мало чітко виражену горизонтальну поверхню й носило сліди дерев’яного знаряддя праці. На стінах збереглися численні написи, здебільшого останніх двох століть; найдавніше графіті було датоване 1734 р. Шурфуванням, здій* сненим у привходовій частині печери, було відкрито кілька уламків обпаленого граніту, що, з огляду на характерну будову споруди, дозволило ототожнити її з печерою, описаною В.Антоновичем [Авагян, 1981]. Втім, і в цьому випадку дослідження обмежились побіжною розвідкою.
Повторне відкриття підземелля наприкінці 1998 р., сподіваємось, від* значатиме новий етап в історії вивчення цієї пам’ятки. У жовтні 1998 р. при огляді схилів Смородинського яру, було встановлено, що руйнівні процеси (розмиви, зсуви та грабіжницькі розкопки) значно пошкодили вхідну частину печери й почали загрожувати її існуванню. Упродовж 1999—2001 рр. співробітники Музею історії міста Києва спільно з гуртківцями Київського палацу дітей та юнацтва провадили першочергові охоронні заходи з консервації даної підземної споруди й влаштування поверхневого дренажу [Бобровський, 1999].
Важливою справою, здійсненою під час останніх досліджень Смородинської печери, можна вважати й розвідки в околицях Смородинського та Печерського узвозів, що мали на меті виявлення й фіксацію інших печерних споруд, або ж поверхневих аномалій, пов’язаних з ними. Так, поблизу Смородинської печери зафіксовано 5 провалів та просідань грунту, що репрезентують руйнування якихось порожнин у материковому лесі під ними. Водночас здійснювалися й пробні дослідження надпечерного плато за допомогою геофізичних приладів, що дозволили виявити підземні аномалії без виконання земельних робіт.
262


Мал. 2.
План та стратиграфічний переріз шурфа біля входу до Смородинської печери (розкопки 1999 р.).
В результаті цих обстежень було зафіксовано кілька аномалій порожнистого характеру, що розташовуються на глибині 5—8 м від сучасної поверхні поблизу вищезгаданих провалів та просідань грунту.
Нарешті, останні спе- лео-археологічні дослідження Смородинської печери супроводжувались закладенням кількох розвідкових шурфів на поверхні надпечер- ного пагорбу з метою вивчення супутніх археологічних пам’яток. До початку наших досліджень було відомо, що на плато зберігається фрагментований культурний шар поселення київської культури (II—V ст. н.е.) [Сагайдак, 1982]. Нові шурфування дали несподівані результати.
У першому ж шурфі (розмірами 2,5x2x1 м), закладеному за 4 м на північ від входу до Смородинської печери на краю урвища, на глибині 25—ЗО см від сучасної поверхні було зафіксовано потужний (50—70 см) шар перевідкладеного суглинку, що вкривав материкову поверхню і за своїм характером нагадував стародавній похований дерн. Потужність шару збільшувалась у напрямку урвища, в ньому зустрічались поодинокі фрагменти маловиразної ліпної кераміки. Поверхня материка на ділянці шурфу являла собою 6—7 горизонтальних уступів, безумовно штучного походження. Ширина уступів від ЗО до 50 см, висота — 15—20 см (довжину їх не встановлено, оскільки конструкції виходили за межі шурфу). Уступи, починаючи від верхівки плато, поволі спускались в бік яру, утворюючи східчасту структуру схилу (Мал. 2). На поверхні одного з уступів було знайдено розвал цілої ліпної посудини трипільського
263


Мал. 3.
“Зерновик” Vтис. до н.е. (розкопки 1999р.).
часу. Її можна інтерпретувати як великий (висотою до 60 см, діаметром понад 40 см) горщик грушовидої форми без гирла, з пласким денцем, чотирма парами вушко- подібних ручок на плечиках та придонній частині стінок. Тулуб посудини багато орнаментований врізаними хвилястими лініями, що утворюють складну “змійову” композицію (Мал. 3). Очевидно, зовнішня поверхня горщика була, крім того, вкрита вохрою, а врізані лінії орнаменту — заповнені білою фарбою. Дана посудина має широкі аналогії в матеріальній культурі -трипільців й репрезентує залишки “зерновика” V тис. до н.е., що відповідає середній фазі трипільської культури (В-І—В-ІІ, за визначенням М.Відейка та О.Цвек).
Другий шурф (2x2x1,5 м) було закладено за 25 м на північний схід від першого, також на краю урвища, впритул до розкопу 1981 р. Тут під малопотужним шаром дерну було зафіксовано 50—70 см шар темно-сірого гумусу, в нижній частині якого зібрано фрагменти ліпної кераміки київської культури. Нижче розташовано шар пере- відкладеного слабогумусованого лесу (похований дерн) завтовшки близько 50 см. Як і у попередньому випадку, цей шар вкривав поверхню материка, вирішену у вигляді східцеподібних уступів, зорієнтованих за напрямком урвища. У заповненні шару зібрано декілька досить великих фрагментів столовго посуду трипільського часу (точніше визначити важко, оскільки у шурфі зібрано лише фрагменти неорнаментованих стінок). Ще три шурфи (розмірами 1x1x1,5 м кожний) було закладено за 20—30 м на схід та північний схід від печери, на певній відстані від краю урвища. І хоча тут було зібрано лише крихітні та маловиразні фрагменти ліпної кераміки, 264


простежувалась вищезазначена стратиграфічна ситуація з шарами темно-сірого гумусу та перевідкладеного лесу. Останній, при цьому, зафіксовано у зрізах урвища на відстані понад 100 м на північний схід та південний захід від входу до Смородинської печери.
З огляду на це, можна зробити попередні висновки. Дослідженнями 1999—2001 рр. підтверджено наявність великого печерного комплексу обабіч Смородинського яру. З’ясовано, що більшість печерних споруд, зокрема, Смородинська печера, зосереджена у східному схилі яру. Надпечерний пагорб над цими підземеллями являє собою мисовидний виступ гірського плато і має майже рівну поверхню. Заселення цієї території відбулося не пізніше V тис. до н.е., при цьому, характер пам’ятки трипільського часу, що ймовірно охоплює майже всю площу мису, досі залишається невизначенним. Її унікальність полягає не лише в тому, що це найпівнічніша трипільська пам’ятка цього часу, а й у наявності незрозумілих східцеподібних конструкцій, виконаних, напевно, вздовж всього схилу. Згодом, у II—V ст. на цій території виникає поселення київської культури, зосереджене лише у північно-східній частині мису. Окремі знахідки кераміки давньоруського часу дозволяють передбачати тут існування ще якогось середньовічного поселення.
Власне, від того часу й дотепер місцевість залишається незаселеною (найближчі будівлі знаходяться за 150 м на південний схід). Існування підземних споруд, віддалених від сучасних осель, дозволяє ототожнювати їх з одним із згаданих давніх історичних етапів заселення території. Але архітектурно-планувальні особливості цих печер не мають аналогій серед досить добре знайомих підземель середньовічного Києва. Тому, з огляду на загальну спелео-археологічну ситуацію в цьому районі та, враховуючи знахідки В.Антоновича, не виключаємо, що, принаймні, Смородинська печера є пам’яткою енеолітичної доби, тобто — найдавнішою штучною печерою у Європі. У такому разі, комплекс трипільських споруд на Кирилівських висотах у м. Києві, розглянутий спільно із знахідками загадкових напівпідземних скельних будівель Усатівського поселення та сакральним комплексом печери Вертеби, можливо, висвітлює нову, невідому раніше сторінку історії Трипілля. Сукупність значних ландшафтних перетворень та широкого використання печерного простору трипільським населенням може визначатись як один з найдавніших виявів 265


мегалітично-скельної архітектури, яка набула поширення на євразійському континенті значно пізніше, лише за доби бронзи. Це також актуалізує подальші комплексні дослідження даної пам'ятки.
ЛІТЕРАТУРА
1. Авагян А.Б. Дневник спелео-археологических исследований пещеры по Смородинскому спуску в г. Киеве за 1981 г. — Науковий архів відділу “Київ-підземний” Музею історії міста Києва.—Ф. 1. — Спр. 1.
2. Антонович В.Б. Археологические находки и раскопки в Киеве в течение 1876 года // Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца, К., 1879, т. I, с. 244—261.
3. Бобровський Т.А. Історичні підземелля Києва (спроба загальної характеристики) // Скелі й печери в історії та культурі стародавнього населення України, Львів, 1995, с. 14—16.
4. Бобровський Т.А. Унікальна знахідка трипільського часу на Смородинському узвозі у Києві // Матеріали науково-практичної конференції за підсумками роботи Музею історії міста Києва 1999 року, К., 1999, с. 5—6.
5. Сагайдак М.А. Раскопки на Киевоподоле // Археологические открытия 1981 года, М., 1982, с. 318.
6. Самойловский И.М. Археологическая карта Киева (в расширенных его границах, до половины XIII века), 1954. — Науковий архів Інституту археологіїНАН України.—Ф. 12.—Спр. 361.
7. Толочко П.П. Історична топографія стародавнього Києва, К., 1972.
8. Фундуклей. И. Краткое обозрение Киева в отношении к древностям, К., 1847.
9. Хвойка В.В. Древание обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена, К., 1913.
266


Михайло Михайлович ВІДЕНКО
КОМП’ЮТЕРНІ РЕКОНСТРУКЦІЇ ПОСЕЛЕНЬ та жител трипільської культури
Трипільська культура не залишила по собі на поверхні землі ані величних руїн храмів, ані пірамід чи зіккуратів. Лише археологам доступні руїни споруд та поселень цієї епохи. Зміст дискусій науковців про вигляд трипільських жител часто доступний лише науковцям. Реконструкції давніх споруд нечисленні, чимало з них не відповідають сучасним науковим концепціям, адже фактично замінити їх нічим. Разом з тим, існують технічні засоби, що дозволяють матеріалізувати світ трипільської культури, відомий нині лише науковцям.
Тривимірні комп’ютерні реконструкції в галузі археології сьогодні досить поширені. Вже на 1996 рік їх налічувалося понад 600. Вони охоплювали надзвичайно широке коло старожитностей — від доісторичних мегалітів до єгипетських пірамід і середньовічних міст. Використання можливостей обчислювальної техніки дозволяє створювати атласи моделей вже не існуючих споруд та комплексів або відтворити ті, що існують, у первісному вигляді.
Внаслідок археологічних розкопок на території України відкрито величезну кількість залишків давніх споруд, фортець, храмів, сіл, міст, які існували сотні, або навіть тисячі років тому. Однак, на відміну від пірамід Єгипту або руїн Риму, від старожитностей України мало що збереглося на поверхні землі. Тривалий час лише поєднання праці археолога та художника давало змогу вирішувати проблему візуалізації результатів досліджень.
Уявити, як виглядали давні споруди, поселення, звичайно можуть лише фахівці — архітектори, археологи, але і між ними часто відсутня спільна точка зору на реконструкцію тієї чи іншої споруди або комплексу. При створенні традиційних графічних реконструкцій виникають численні труднощі: складно відтворювати цілі комплекси або ділянки міст, давніх поселень.
267


Впродовж останніх 20-ти років у світі накопичено значний досвід створення комп’ютерних реконструкцій архітектурних об’єктів та комплексів з найрізноманітнішою метою. Є певні наробки і в НД1 пам’яткоохоронних досліджень—тривимірні реконструкції поселень трипільської культури та окремих споруд, кераміки (М.Корбут, М.Бабенко). Робота над комп’ютерними реконструкціями давніх споруд та поселень за археологічними даними продовжується.
В основу реконструкції поселень та жител трипільської культури покладено наукові матеріали — дані розкопок, креслення, плани, а також ескізні зображення споруд та їхніх деталей, виконані фахівцями, які також мають долучатися до проекту в процесі його виконання. Використовується також іконографічний матеріал—вданому випадку глиняні моделі жител трипільської культури. Для реконструкції поселень враховуються не лише плани і дані про споруди, а й ландшафт. Використано стандартне програмне забезпечення для створення тривимірних реконструкціїта звичайний персональний комп’ютер.
На підставі наукових даних, під керівництвом археологів нами створено реконструкції різних поселень та споруд трипільської культури, слов’янських городищ, різноманітних будівель доби Київської Русі. Отримані моделі можуть бути представлені під різними кутами зору та освітленні, в різні пори року, тощо. Це дає змогу отримати будь-яку кількість різних зображень реконструйованих комплексів, які не повторюватимуться.
За даними розкопок 30-х років відтворено можливий вигляд з пташиного польоту такої відомої пам’ятки, як поселення Коломий- щина-І з її забудовою по колу. Отримано види поселення з різних точок.
За результатами магнітної зйомки та даними археологічних досліджень створено реконструкцію трипільського поселення- протоміста поблизу села Глибочок Тальнівського району Черкаської області. Загальна площа поселення — близько 200 га, кількість споруд, зафіксованих магнітною зйомкою — майже 1400. Було створено кілька тривимірних реконструкцій поселення. На першій представлено лише ті об’єкти, які є на плані. На іншій — відтворено один з можливих варіантів вигляду поселення, додано, вірогідно, втрачені споруди. Це дало змогу простежити окремі планувальні структури, виявити логіку розташування вулиць, тощо. Таким чином реконструкції було використано для подальших наукових розробок.
268


На основі глиняних моделей жител трипільської культури було створено тривимірні варіанти їх реконструкції, в тому числі двоповерхової споруди (за моделлю з Розсохуватки) храму на палях (за моделлю з Ворошилівки), храма з колекції С.М.Платонова. Створено також тривимірні моделі будинків трипільської культури за результатами розкопок' в Майданецькому, Коломийщина-2 і біля Ржищева. Каркасно-стовпові конструкції будівель трипільської культури виявилися досить зручними для відтворення. На основі реконструкцій створено анімаційні ролики — огляд споруд ззовні та їхніх інтер’єрів.
При спорудженні трипільського житла біля музею трипільської культури в Трипіллі було розроблено ескізний проект фаз будівництва на підставі даних розкопок та вивчення моделей жител. Відтворено всі фази спорудження, починаючи з каркасу. Показано прийоми спорудження стін, перекриттів, даху. Ця розробка може ілюструвати текст з трипільського житлобудування.
Маючи дані про розміри, оформлення та фактуру різноманітних археологічних знахідок, можна зробити їх тривимірну реконструкцію. Перспективним є створення зображень людей в історичних костюмах, з прикрасами, знаряддями праці, зброєю.
Можливим є використання всіх описаних вище моделей як з науково-практичною, так і просвітницькою метою. Створені нами моделі були використані в мультимедійних програмах, для ілюстрування видань та з навчальною метою. Тривимірні реконструкції можуть бути використані для презентації певних проектів музеїв, заповідників на початкових стадіях їхнього проектування. Розмістивши в залах такого музею зображення оригінальних (або реконструйованих) експонатів, можна створити віртуальний музей.
Давня архітектура України налічує довгу історію, однак вона збереглася в основному у вигляді об’єктів, зрозумілих лише археологам. Використання комп’ютерних реконструкції дозволить створити цілком конкретні і доступні широкому загалу образи минулого.
269


270


да.
271


Едуард ОВЧИННИКОВ
ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА НА КАНІВІЦИНІ
Останніми роками однією з ключових проблем вивчення археологічних культур є питання функціонування їх периферійних частин. Прикордонні території викликають такий інтерес через те, що дають можливість наочно розглянути і співставити взаємовпливи різних культурних феноменів. В цьому контексті окремі локальні варіанти, чи культури однієї величезної культурно-історичної спільності КукуГені-Трипілля дають широкий матеріал для подібних досліджень.
Одним з таких варіантів є канівська група пам’яток, що являє собою північно-східну частину ареалу Кукутені-Трипілля й займає периферійне положення щодо основного масиву пам’яток західної лінії розвитку, характеризуються керамікою з монохромним розписом. Генеза канівської групи виходить з пам’яток типу Володимирівки — центрального ядра західнотрипільських племен у Буго-Дністровському межиріччі, а виявлення пам’яток з мальованою керамікою у Середньому Подніпров’ї пов’язане з розповсюдженням на схід пам’яток небелівської групи.
Не зважаючи на те, що дослідження трипільських поселень на Канівщині було розпочато Вікентієм Хвойкою ще наприкінці XIX ст. (Хвойка, 1901, 797), до останнього часу цей регіон досі залишається недостатньо вивченим. Лише в останнє десятиріччя вивчення Трипілля у Середньому Подніпров’ї та на прилеглих територіях вийшло на новий рівень. Вибух інтересу до давньої історії можна пов’язати з набуттям Україною незалежності. Так, на початку 1990-х років було створено нові заклади з охорони археологічних пам’яток — обласні археологічні інспекції, відкрито Канівський історичний музей. Завдяки активній, на той час, діяльності новостворених структур було проведено стаціонарні 272


розкопки кількох трипільських поселень, здійснено широкомасштабні розвідки.
На Канівщині працюють експедиції Інституту археології НАН України під керівництвом В.О.Петрашенко, М.Ю.Віденка, Н.Б.Бурдо, Л.О.Циндровської, Є.В.Овчинникова, Канівського історичного музею під керівництвом А.Б.Петропавловського. Відновлює вивчення регіону Канівська археологічна експедиція кафедри археології та музеєзнавства КНУ ім. Тараса Шевченка. Багаторічні стаціонарні розкопки проводяться і в сусідніх районах Середнього Подніпров’я — під Ржищевом (Відейко, 2002; Рижов, 2002) та Переяславом-Хмельницьким (Бузян, 2001). Як результат, за останні десять років було отримано нові масові, належно задокументовані матеріали, які доповнюють наші уявлення про історичний розвиток найдавнішого землеробського населення однієї з окраїн кукутені-трипільського масиву.
Вивчення С.М.Рижовим керамічних комплексів поселень з розписною керамікою етапів В-ІІ та С-І у межиріччі Південного Бугу та Дніпра (Рижов, 1993, 2000) дозволило суттєво уточнити відносне датування канівських пам’яток шляхом співставлення нових знахідок з подніпровських поселень за хронологічною шкалою, що її було створено для більш західних регіонів. Перший етап уточнення зробленої у свій час В.О.Круцом (Круц, 1977) схеми послідовності і синхронізації окремих типів пам’яток у Середньому Подніпров’ї на основі нових матеріалів було здійснено М.Ю.Ві- дейком. Канівські пам’ятки дослідник цілком слушно розглядає як окрему локальну групу. На його думку, група поселень з розписаною керамікою з’являється у даному регіоні з кінця етапу В-ІІ і існує тут упродовж етапу С-І (Видейко, 1989; Відейко, 2002).
Поселення канівської групи було розташовано на мисоподібних виступах плато, утворених притоками Дніпра та глибокими ярами. Висота цих поселень різна — від 2—5 до 50 м над рівнем води. Планування — традиційне для більшості трипільських пам’яток західного ареалу — концентричні кола жител оперізують вільний простір у центрі селища. Трапляються й винятки: майже у самому центрі поселення Пекарі-ІІ було збудовано заглиблену будівлю- майстерню з обробки крем’яних знарядь.
Рештки наземних глинобитних жител, розкопаних М.М.Бондарем у Пекарях-ІІ (Бондар, 1959) — т.зв. “площадки”, являють собою 273


підняті над рівнем землі платформи, що складаються з нашарувань глини, укладеної на дерев’яні перекриття. Така платформа надійно захищала житлові приміщення будинків від вологи та холоду і правила за долівку, в яку було вмонтовано окремі деталі інтер’єру — печі, жертовники тощо. Деякі дослідники вважають такий тип будівель двоповерховими, але ознаки використання простору під “площадкою” в господарських цілях чи в якості житла на цьому поселенні поки що відсутні. Інший тип жител відомий з розкопок М.Ю.Відейка в с. Григорівка уроч. Хатище (Відейко, 1997). Тут платформа-“площадка” невеликої будівлі була горищним перекриттям, під нею містилося відкрите вогнище з глини, намазаної на землю. Долівка житлового приміщення була земляною. Нерідко долівка чи деталі інтер’єру покривалися шаром облицювання червоного кольору (Пекарі-ІІ, Канів, уроч. Костянецький яр). Остання мала функцію захисного шару для глинобитних конструкцій будинків, а також вдовольняла естетичні потреби давніх жителів.
Характерною рисою поселень Канівщини, як показали дослідження останніх років, є заглиблені будівлі (Пекарі-П, хут. Хмільна). В багатьох випадках вони об’єднанувалися у комплекси різного призначення (Овчинников, Пічкур, 2002). Так, заглиблена будівля-майстерня з Пекарів-ІІ складалася з чотирьох ям колоподібної форми, які утворювали в плані неправильний чотирикутник. Загальні розміри об’єкта 13,5x11 м, найбільша глибина від денної поверхні — 1,5 м. Ями №1 и №2 були найглибшими і утворювали традиційну для трипільських заглиблених будівель “вісімку”. В стінах цих приміщень вирізані лави, обмазані шаром білої глини, де були устатковані робочі місця майстрів з обробцки кременю. Дах напівземлянки спирався на стовпи-опори, рештки деяких з них було виявлено на дні ям. Долівка напівземлянки складалася з потужних, ретельно утрамбованих прошарків глини (близько 20 см). В окремих приміщеннях майстерні підлога була додатково вкрита спеціально обпаленим шаром так званої “плитчастої” обмазки, а в ямі №4 використана глина з великим вмістом каоліну. В загальних рисах нашарування на дні приміщень напівземлянки нагадують конструкцію підлоги наземних глинобитних жител, але без високотемпературного випалу. Очевидно, призначення цих нашарувань було схожим — найбільше забезпечення гідро- і теплоізоляції, особливо в осінньо-зимовий період. Аналогічне 274


спостерігається й на заглиблених будівлях Подністров'я в Ленківцях, Берновій-Луці, Поливановому Яру (Пассек, 1961). Це дає нам, як і Т.С.Пассек, можливість стверджувати, що при будівництві майстерні з Пекарів-ІІ взято за основу прийоми домобудівництва, характерні і для наземних жител. Таким чином, глинобитна техніка була загальною для обох типів будівель.
Як і більшість трипільських будівель, напівземлянка була знищена пожежею. Аналогічні діїсупроводжували розповсюджений у трипільців звичай ритуального спалення наземних жител з багатим інвентарем, який перетворював їх на культові об'єкти (Зиньковский, 1973). Одним з ритуалів цього ж обряду було, ймовірно, і закидання ям колишньої майстерні відходами (уламками кераміки і т.ін.), яке іноді набувало певного порядку. На таке припущення наводять численні знахідки антропоморфної пластики з цієї будівлі (знайдено фрагменти 27 статуеток). Серед останніх — реалістично пророблений торс, який зображує жіночу фігурку з явними ознаками вагітності, а також два фрагменти цілого схематичного зображення жінки,таін.
Деякі з дослідників не погоджуються з гіпотезою про існування заглиблених будівель у середньому і на початку пізнього етапів Трипілля і вважають, що ями мали винятково господарське призначення і є котлованами для видобування глини, з подальшим використанням для збирання відходів (Відейко, 2000: 28; Круц, Корвін-Піотровський, Рижов, 2001). Але, комплексне розташування об’єктів, їхнє тривале функціонування, розміщення у структурі поселення свідчать про значну роль, яку подібні будівлі відігравали у побуті мешканців селища. Ми розцінюємо землянки й напівземлянки канівських пам’яток як виробничо-господарські приміщення, типові для поселень землеробсько-скотарського укладу різних епох. Водночас, це не виключає їх використання протягом певного часу і в якості житлових.
Основу економіки трипільських племен на Канівщині складали відтворюючі форми господарства — землеробство та скотарство. Як свідчать результати палеоетноботанічного дослідження, зробленого Г.О.Пашкевич, основним культурним злаком для канівських племен була пшениця-двозернянка. Вирощували також пшеницю однозернянку, ячмінь плівчастий і голозерний, просо, можливо, горох. Серед свійських тварин кількісно переважають 275


свині. Розводили також велику та дрібну рогату худобу, коней. Проте на найпізніших пам’ятках цього регіону добре помітна зростаюча роль привласнюючих форм господарства — мисливства та рибальства. Аналіз остеологічних матеріалів, зроблений О.П.Журавльовим, свідчить про переважання диких тварин над свійськими в Пекарях-ІІ. На поселенні в м. Каневі (вул. Гагаріна)в заглибленому об’єкті знайдено кілька тисяч черепашок річкових молюсків, велику кількість кісток риб, панцир черепахи. Це зближує вказані пам’ятки з такими поселеннями, як Чапаєвка, Ігнатенкова Гора в с. Григорівка, що належать до інших груп пам’яток Середнього Подніпров’я зі східнотрипільськими традиціями (Цвек, 1999), та відображає кризові явища в економіці трипільських племен на останньому етапі їхнього існування в цьому регіоні.
Подібні процеси можна спостерігати і в обробці кременю на матеріалах з розкопок майстерні в Пекарях-ІІ. Відомо, що на трипільські поселення Буго-Дніпровського межиріччя та Середнього Подніпров’я кремінь надходив переважно з Верхнього Подністров’я та Південної Волині у вигляді пластин-заготівок. Із заготівок у спеціальних майстернях виготовляли самі знаряддя. Наприклад, майстерня вторинної обробки кременю у Ворошилівці розташована неподалік від наземного глинобитного житла у заглибленій будівлі (Гусев, 1995, с. 173—174).
Як свідчать знайдені в якості сировини гальки, пренуклеуси, нуклеуси, їх уламки та інші відходи виробництва, а також відбійники з кварциту, посередники і віджимники з кістки та рогу, можна дійти висновку, що тут відбувався повний цикл обробки кременю. Це, ймовірно, обумовлювалося, по-перше, розривом у зв’язках населення периферійної зони кукугені-трипільської спільності із західними регіонами, звідки раніше надходила сировина, і, по-друге, безпосередньою близькістю виходів місцевої сировини, але гіршої якості.
Майстерня з виготовлення знарядь праці з кременю на основі місцевої сировини з Пекарів-ІІ — перший відомий об’єкт такого типу у Середньому Подніпров’ї. Найближчою аналогією є виробничий комплекс з видобутку і обробки кременю Рубаний Міст- Коробчине, відкритий О.В.Цвек (Цвек, Мовчан, 1990; 1997).
У керамічному виробництві трипільських племен Канівщини спостерігається таке цікаве явище, як збереження рис матеріальної культури в часі від материнської території. Технологія виготовлення 276


та орнаментальні схеми, характерні для кераміки небелівської групи пам’яток, були збережені на канівських поселеннях упродовж всього етапу С-І. У мальованому посуді використовувалися сюжети, що з’являються ще на пам’ятках типу Володимирівки. Але помітні також і наслідування, іноді досить невмілі, кераміки томашівсько-сушківської групи. Більшість посуду виконана з так званої“рябо’Г’ глини, що після випалу набуває цегляного кольору, а поодинокі посудини з білої каолінової глини є імпортами з томашівських поселень.
На пізньому етапі існування канівських племен у керамічному виробництві також помітні кризові явища. Значна частина кераміки з монохромним розписом з площадок та ям майстерні в Пекарях-ІІ є браком, низької якості, недопалена. Можливо, мешканці селища вже не мали можливості зробити складні випалювальні горни, необхідні для виготовлення такого посуду. Поряд з цим, чорнолис- ковата кераміка, яка складає на цьому поселенні близько 5% і, ймовірно, є імпортом з пам’яток типу Чапаївка, Коломійщина-І, чудово виготовлена і має високі технологічні показники. Але населення пам’ятки дотримувалось традицій своїх предків — мальована кераміка складає приблизно 80% всього керамічного комплексу. Досить невелику кількість на всіх канівських пам’ятках (10—15%) складає так званий “кухонний” посуд.
На основі вивчення керамічних комплексів з різних поселень канівської групи попередньо можна виділити три етапи існування пам’яток з мальованою керамікою в цьому регіоні. Яскравими прикладами першого періоду, під час якого трипілля на Канівщині набуває найбільшого розквіту, є поселення Канів (р-н Новоселиця), Конончатаінші. В оформленні посуду ще використовуються схеми, характерні для небелівських пам’яток, але заявляються й біконічні форми та інші запозичення з західніших поселень Буго-Дніпровського межиріччя. З поселення Канів (р-н Новоселиця) походить колекція антропоморфних фігурок, у виготовленні яких простежуються традиції пластики з Володимирівки.
На цей час в контактній зоні між поселеннями канівської групи та типу Коломийщини-І виникає досить цікаве локальне угруповання трипільських пам’яток в районі Ржищева — поселення григорів- ського (за М.Ю.Відейком) чи ржищівського (за С.М.Рижовим) варианту, значну участь у формуванні якого бере населення канівських пам’яток (Видейко, 2002; Рижов, 2002).
277


Другий етап характеризують пам’ятки Бобриця, Канів (вуя Гагаріна), нещодавно відкрите поселення в хут. Хмільна. З останнього походить знахідка скульптурної голівки з реалістичними рисами, аналоги якої є у пластиці з Майданецького, а найближчою — є фігурка з Трипілля, знайдена В.В.Хвойкою (етап С-І). У цей час за переважання місцевої традиції з’являються поодинокі імпорти з поселень томашівсько-сушківської групи, а також північніших пам’яток Середнього Подніпров’я, в тому числі, з рисами культури любельсько-волинської мальованої кераміки.
Останній період існування поселень канівської групи в цьому регіоні представлений такими пам’ятками як Пекарі-І,ІІ, Грищинці- ур. Прусія, Канів-Костянецький яр, Лука. Прямі аналогії матеріалів з цих поселень, які знайдено на пам’ятках Софіївка, Крутуха-Жолоб, Циблі-Узвіз, дають можливість для їхньої синхронізації з пам’ятками лукашівскої групи. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що племена канівської групи наприкінці свого існування в цьому регіоні мали тісні стосунки з трипільським населенням Лівобережжя та були значною складовою частиною населення пам’яток лукашівскої групи у другій половині етапу С-І.
Історичний шлях групи племен західного ареалу кукутені- трипільської спільноти, представленої канівськими пам’ятками, попередньо можна окреслити так: наприкінці IV— поч. III тис. до н.е. (друга фаза небелівської групи), поступово просуваючись в басейнах річок Рось та Вільшанка, вони виходять до Дніпра, а упродовж наступного періоду (перша половина етапу С-І) повністю займають канівський регіон, набуваючи свого найвищого розквіту. У другій половині етапу С-І населення канівської групи переживає кризу, пов’язану, ймовірно, з виснаженням природних ресурсів. Внаслідок цього відбувається масове переселення на лівий берег Дніпра, де вони разом з нащадками східнотрипільських традицій (пам’ятки типу Коломийщина-І) утворюють в басейні р. Трубіж нову синкретичну групу пам’яток — лукашівську.
ЛІТЕРАТУРА
1. 	Pogoseva А.Р. Die Statuetten der Tripolie-Kultur// Beitrage zur allgemeinen und vergleichenden archeologie. — Berlin, 1985. — Band 7. — S. 199, abb. 676.
278


2. Бондар М.М. Пам’ятки стародавнього минулого Канівського Придніпров’я. — К., 1959. — 79 с.
3. Бузян Г. Група пізньотрипільських поселень на лівобережжі середнього Дніпра // Тези доп. Міжнародної науково-практичної конференції“Трипільський світ і його сусіди”. — Збараж, 2001. — С.7—8.
4. Бурдо Н.Б. Теракота трипільської культури І І Давня кераміка У країни. — К.,2001.—4.1.—Рис. 34.
5. Видейко М.Ю., 1989. Каневская группа трипольских поселений И Современные историко-археологические исследования. КДУ. УДК. 930. Доп. ИНИОН АН СССР, К, с.61—66.
6. Відейко М.Ю., 2002. Археологічні дослідження біля м. Ржищів в 2000— 2002 роках//Ржищівський археодром. К., с.4—5; Він же, 2002. Археологічні розвідки біля с. Уляники у 2000 році І І Там же, с.6—15.
7. Відейко М.Ю. Архітектура поселень Трипільської культури VI—III тис. до н.е. //Давні поселення України. Альбом археологічних джерел та реконструкцій. — К., 2000. — 4.1.
8. Відейко М.Ю., 1997. Трипільське поселення в урочищі Хатище біля с.Григорівка // АДУ 1993 року.К., с.26—29.
9. Видейко М.Ю., 2002. Локальные группы трипольской культуры на Среднем Днепре И Древнейшие общности земледельцев и скотоводов Северного Причерноморья. Тирасполь, с. 87—91.
10. Гусев С.О., 1995. Трипільська культура Середнього Побужжя рубежу IV—III тис. до н.е.—Вінниця.
11. Зиньковский К.В., 1973. Новые данные к реконструкции трипольских жилищ//СА, №1,с. 137—150.
12. Круц В.А., Корвин-Пиотровский А.Г., Рыжов С.Н., 2001. Трипольское поселение-гигант Тальянки. Исследования 2001 г. Киев.
13. Круц В.А.Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. — К., 1977.
14. Овчинников Е.В., Пічкур Є.В., 2003. Дослідження на трипільському поселенні Пекарі II//АВУ 2001—2002 рр. К.
15. Овчинников Э.В. 2002. Трипольские постройки земляночного типа на памятниках Поросского регина И Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. Т.З. Одесса, Друк, с.79—80.
16. Пассек Т.С., 1961. Раннеземледельческие (трипольские) племена Поднестровья // МИА СССР, № 84. М.
17. РижовС.М., 1993. Небелівська група пам’яток трипільської культури І І Археологія, К., №3, с. 106—114.
18. Рижов С.М., 2000. Расписная керамика томашовской группы трипольской культуры И Stratum plus, №2, C-Пб. — Кишинев — Одесса.
279


19. Рижов С.М., 2002. Трипільський шар поселення Ріпниця-І // Ржищівський археодром. К., с.19—40.
20. Цвек О.В., Мовчан 1.1. Охоронні дослідження пам’яток культури Трипілля-Кукугені// Охорона та дослідження пам’яток археології на Україні. Тези доповідей. Вінниця, 1990.
21. Цвек Е.В., Мовчан И.И. Новый производственный комплекс трипольской культуры по добыче и обработке кремня И Развитие культуры в каменном веке. С.-Пб., 1997.
22. Цвек О.В., 1999. Структура східнотрипільської культури //Археологія. К.,1999. № 3, с.28^10.
280


Іван Іванович ЗАЄЦЬ
дослідження трипільської культури НА ПОДІЛЛІ
Понад ПО років зусилля багатьох видатних археологів були спрямовані на дослідження трипільської культури на Поділлі. Перші дослідження проводив А.Шнайдер ще у 1878 р., згодом, на початку XX ст.— М.Ф.Біляшівський, С.С.Гамченко, Я.Гімнер, В.Є.Козловська, П.Курінний, М.Я.Рудинськийта інші. У повоєнні роки на території Поділля широкомасштабні розкопки проводилися М.І.Артамоновим, С.М.Бібіковим, В.М.Даниленком, Ю.М.Заха- руком, О.Ф.Лагодовською, М.Л.Макаревичем, Т.С.Пассек, М.Я.Рудинським, К.К.Черниш. Найважливіші досягнення цього етапу розвитку трипіллязнавства належать С.М.Бібікову і Т.С.Пассек. З 60-х рр. минулого століття розпочався новий етап, який продовжується і сьогодні. За цей час великі розкопки проводились В.Г.Збеновичем, В.О.Круцом, Т.Г.Мовшею, О.В.Цвек та іншими. З кінця 60-х рр. дослідження трипільської культури на Побужжі та Подністров’ї проводяться і автором.
Проведенні дослідження дозволили визначити хронологічну послідовність трипільських пам’яток Поділля, розглянути найважливіші процеси господарської діяльності, житлобудівництва, суспільного устрою, формування і становлення світогляду трипільського населення. Так, однією з перших повністю досліджених ранньотрипільських пам’яток є поселення біля с. Бернашівка. Воно свідчить, що трипільці вміли враховувати рельєф місцевості, особливості клімату та інші природничо-кліматичні умови. Розташоване поселення на пагорбі, що височить над літнім рівнем води Дністра (біля 9 м), на невеликій ділянці площею до 1,5 га. Згодом на відстані приблизно 60 км від Бернашівки на лівому березі Дністра з’явилося друге ранньотрипільське поселення — Лука- Врублевецька. Зафіксовані і частково досліджені (принаймні, обстежені) й інші поселення цього періоду. За даними В.Г.Збе- 281


новича, таких поселень нараховувалось 47і. Вважаємо, що їх було значно більше: частина поселень відома (Печера, Шкуринці, Степанівка тощо), окремі потребують перевірки та уточнення (Ладижин). Ми впевнені, що сучасне і майбутнє покоління археологів відкриє ще низку поселень раннього етапу, що дасть змогу остаточно закріпити принципово важливі концептуальні питання про походження трипільської культури. У зв’язку з вищезгаданим особливого значення набуває відкриття О.Г.Шапошніковою та М.Т.Товкайлом ранньотрипільського поселення Пугач, розташованого на лівому березі р. Південний Буг біля відомого Гардовського порогу (1 км на південь від Південноукраїнки Гарбузинського району Миколаївської області2). Особливої уваги заслуговує той факт, що в глині окремих трипільських посудин знайдено графіт. Подібні технологічні прийоми є новими для ранньотрипільської кераміки, їх появу можна пояснити впливом буго- дністровської культури, для якої широке використання графіту як домішки було звичним явищем. О.Г.Шапошніковата М.Т.Товкайло доводять співіснування на Південному Бузі буго-дністровської та ранньотрипільської культур. Зрозуміло, що відкриття на поселенні Пугач вносять нові важливі дані щодо становлення і розвитку трипільської культури на Побужжі3.
Узагальнення найголовніших подій раннього етапу трипільської культури на Поділлі, свідчить, що в цей час відбувалось формування основних галузей господарства (землеробства і скотарства), набувало нових форм домашнє виробництво, з’явились спеціалісти — професіонали у галузі виготовлення знарядь праці, керамічних і навіть мідних виробів. Зокрема, на поселенні Лука-Врублевецька відкрито цілий комплекс по виготовленню мідних виробів (шил, рибальських гачків, кілець, пронизок). Мідні заготовки свідчать про існування першої на території Поділля майстерні виготовлення виробів з міді.
Для середнього періоду характерні важливі зміни у розвитку трипільської культури: значно розширюється територія, відбувається процес утворення локально-хронологічних груп, посилюються міжплемінні зв’язки і контакти населення цих груп та іноетнічного населення. Помітний прогрес у різноманітних галузях господарства, і як наслідок, формування ідеологічних уявлень та світогляду трипільців в цілому.
Початок середнього періоду трипільської культури на Поділлі в 282


межах Буго-Дністровського межиріччя започатковано появою пам’ятників Борисівського типу. Розпочинаючи з фази В-І—В-ІІ,, північним шляхом просувались общини заліщицького варіанту, а південним — у кінці фази В-І—В-ІІ2 солонченські племена. Внаслідок злиття цих двох потоків засновується поселення Кліщів. Таким чином, з періоду В-І—В-ІІ2 (Кукутені АВ2), до якого відноситься кліщівське поселення (датується радіовуглецевим методом 3150±50 рр. до н.е.), племена західного ареалу Поділля частково заселяють Побужжя, зокрема північну частину середньої течії р.Південний Буг. Особливістю трипільського поселення Кліщів є брак чіткого планування: 48 будинків та 17 господарських споруд зафіксовано в 3 групах, що зближує його з аналогічними поселеннями з Подністров’я і відрізняє від поселень південніших районів Побужжя і Подністров’я, у яких будинки розташовувалися концентричними колами (наприклад, у Володимирівці тощо).
Проведено розкопки 16 жител, добра збереженість яких дає змогу реконструювати стіни, стелю та наявність вхідних дверей. До окремих споруд прибудовано господарські приміщення. У Кліщеві виявлені залишки будівельного матеріалу, який не має аналогій. Це невеликі прямокутної форми цеглини, що використовувались для влаштування лавок і господарських ям. Печі мали коритовидну форму з декоративним карнизом і припічком. До особливостей кліщівських будинків відноситься також спорудження поблизу печей особливого місця для розмелювання зерна, а також виділення однієї з кімнат під коморку. Якраз ці та інші особливості нагадують нам українські селянські хати XVIII, XIX та першої половини XX ст. Своєрідним є і керамічний комплекс Кліщева. Крім різноманіття форм та розпису, виділяється велика кількість мініатюрних посудин, частина яких застосовувалась як дитячі іграшки, а також біноклевидних виробів, які одночасно з невеликими посудинами використовувались при проведенні різних обрядів. Заслуговує на увагу і виділення культового центру та виробничих комплексів (житла № 4,6,10).
Не менш важливими були 5 трипільських селищ біля с. Поливанів Яр, населення яких мешкало на цій території протягом довгого часу: від початку середнього (В-1) до пізнього етапу (С-І). На поселенні зафіксовано великий житловий будинок площею 160 м2, в якому в одній половині розміщувався виробничий комплекс, що включав 283


значну кількість знарядь праці (338 крем’яних та 5 мідних предметів) та керамічних виробів, а в другій половині житла знайдені численні культові предмети (тут, мабуть, відбувались різні обряди). Цікавим є поселення заключної фази середнього етапу Ворошилівка, де зафіксовано житло культового призначення і виявлено також модель.
Пізньотрипільські пам’ятки в історіїстародавніх культур Європи посідають особливе місце. Прикладом великих змін, що відбувались на етапі переходу від середнього до пізнього етапу, були поселення кошиловецького та касперовецького типів на Подністров’ї, а також окремої локальної чечельницької групи пізнього Трипілля на Побужжі. Дослідження поселень біля с. Стіна і Ялтушків дозволили отримати повнішу інформацію про трипільське ткацтво, зокрема візерункове, а також застосування з цією метою фарбованої пряжі різних кольорів. Виникає удосконалене виробництво трипільських тканин.
Таким чином, пізньотрипільські поселення на Поділлі засвідчують утворення локальних груп з притаманними кожній окремій групі господарськими напрямками: у кошиловецькій групі — своєрідний керамічний комплекс; у поселень касперовецького типу—існування виробничих майстерень та унікального скарбу з 842 виробів (Цвіклівці); чечельницької групи — добре поставлене керамічне та ткацьке виробництво. Матеріали поселення біля с. Сандраки дають змогу зробити висновок, що воно є найпізнішим серед пізньо- трипільських поселень, крім того, в керамічному комплексі трапляються численні посудини зі шнуровою орнаментацією, притаманною культурам наступного бронзового віку.
Характеристика поселень 3 етапів значною мірою базується на найголовніших досягненнях практичної діяльності трипільського населення, зокрема у житлобудівництві, землеробстві, тваринництві та поширенні домашніх промислів. Перше місце посідає житлобудівництво. Хронологічний підхід до розгляду цього важливого питання дає можливість простежити виключно дбайливе ставлення трипільців до облаштування свого житла. Розпочинаючи з раннього етапу, на більшості трипільських поселень співіснували 2 види будинків: наземні та заглиблені (землянки та напівземлянки). Якщо на ранньому етапі житла обох видів розподіляються порівну, то на середньому землянки становлять невелику частину від загальної кількості (наприклад, у Кліщеві з 16 досліджених жител землянок було лише 2, у Ворошилівці усі 9 жител наземні). На етапі С-І 284


пізнього Трипілля переважали наземні житла та землянки, а на етапі С-ІІ — землянки і напівземлянки.
Загальною рисою жител обох видів протягом усієї трипільської культури на Поділлі був їх інтер’єр, який передбачав зручне влаштування кожного члена сім’ї: печі використовували не тільки для приготування їжі, а й для обігрівання приміщення; лавки—для відпочинку, мисники, робочі та інші місця. Не треба виключати і певні конструктивні предмети з дерева, які, на жаль, не збереглися до нашого часу. Великих досягнень у житлобудівництві досягли трипільці Поділля на середньому етапі. Житла переважно були наземними і різними за розмірами: площею від 25—ЗО до 100 м2. конструкція їх досить складна: стіни висотою 2 м і більше, як правило, виконані на дерев’яному каркасі і обмазані глиною; дерев’яна стеля теж обмазана глиною; двосхилий дах покритий очеретом. Підлога у більшості жител утрамбовувалась піском та іншими домішками і покривалась глиною, яка постійно (можливо, з року в рік) підмазувалась. Часто житла мали по 2—3 кімнати, а до деяких прибудовувались легкі споруди (на зразок сучасних сараїв) суто господарського призначення (наприклад, у Кліщеві, Ворошилівці). Вікна невеликі, можливо, округлої або овальної форми. Як з внутрішньої, так і з зовнішньої сторін, стіни білились та розмальовувались різними кольорами, найчастіше застосовувався білий колір. Викликає інтерес існування поруч з великими будинками невеликих однокімнатних жител. Наприклад, у Кліщеві поруч з 3- кімнатним житлом №10 площею 104,9 м2 розташовувались З однокімнатних житла — №8 (20 м2), №9 (16 м2) і №12 (24 м2). Не виключено, що у великому житлі мешкала велика патріархальна сім’я, ау невеликих—однопарні патріархальні сім’ї.
Розглянуті аспекти трипільського житлобудівництва дозволяють зробити висновок: трипільські житла були схожі, певною мірою, до українських селянських хат XVIII — першої половини XX ст., що дає підстави стверджувати про прадавні традиції сільського житлобудівництва у нашій країні.
Створення умов життя кожної трипільської родини мало першочергове значення для продуктивного ведення землеробства та тваринництва. Такий вид домашнього виробництва, як ткацтво давав тканини для одягу і для використовування в інтер’єрі. Неперевершеним було керамічне виробництво, яке набуває 285


масового характеру. Виготовлявся великий і малий посуд. З’являються горщики висотою 0,5—1 м для зберігання зерна, рідин та інших продуктів, а також амфори, кубки, миски, вази, інші форми посуду. Мініатюрний посуд застосовувався для дітей, виготовлялись ритуальні предмети, зокрема біноклевидні вироби. У великій кількості в обрядових діях застосовували скульптурні фігурки, що передають постаті жінок, рідше чоловіків, та численні зооморфні статуетки різних видів тварин.
Однак перелік досягнень у керамічному виробництві буде неповним, якщо не зробити акцент на орнаментах, що особливо яскраво проявляються на середньому етапі Трипілля. Стиль, художні прийоми, особливо зміст передачі малюнка, закінчена композиція на всій поверхні посудини виконані талановитими майстрами. У нас не виникає жодного сумніву з приводу того, що тих невідомих майстрів слід вважати першопрохідцями, основоположниками народного мистецтва4. Всебічний аналіз керамічних виробів дозволив згрупувати комплекси зі стабільними ознаками, а також виділити північнобузький варіант трипільської культури середнього етапу та чечельницьку групу пам’яток пізнього Трипілля. Важливим досягненням є започаткування вивчення знакової системи трипільської культури на етапах В-ІІ—С-ІІ (зокрема таких поселень, як Ворошилівка, Немирів, Чечельник тощо).
Глибоке осмислення подій, що відбувалися на території України у трипільські часи, породжує низку запитань. Хто ж такі трипільці? Чи були вони пращурами українців? Ці питання важливі і в історичному, і в етнічному аспектах. Як відомо, однозначної відповіді на сьогодні не маємо. І все ж таки, приєднуємося до думки, що витоки матеріальної і духовної культури українського народу сягають періоду Трипілля. Житлобудівництво, ткацтво, керамічне виробництво та його мистецьке оздоблення—усе це, беззаперечно, перейшло у спадщину нашому народові. Ми добре розуміємо, що після того, як трипільське населення припинило своє існування, відбувались інші процеси. Незаперечливо доведено, що предки слов’ян починають своє існування епохою бронзового віку на Україні, а це II тис. до н.е. Розрив таким чином, між пізнім Трипіллям і раннім бронзовим віком не такий вже і великий. Це стає особливо очевидним, оскільки на окремих поселеннях пізнього періоду (наприклад, на поселенні Сандраки) зафіксовано кераміку епохи бронзи.
286


На завершення ще раз наголосимо, що всі надбання трипільського населення традиційно використовуються українським народом, передаються з покоління у покоління. Певну роль вони відіграють і на сучасному етапі історичного розвитку, у період розбудови сьогоденної Української держави. Нові відкриття — справа сучасних і майбутніх археологів-трипіллязнавців5.
ЛІТЕРАТУРА
1 .Збенович В.Г. Ранній етап трипільської культури на території України. — К.,1989.—С201—211;
2. Шапошникова О.Г., Товкайло Н.Т. Некоторые итоги исследования поселения Пугач на Южном Буге // Первобытная археология.—К., 1989. — С.86—96;
3. Там само. — С.97;
4. Павлів Д. Прадавня історія//Історія України.—Львів, 1996.—С.10;
5. Іван Заєць. Трипільська культура на Поділлі.—Вінниця, 2001.—С. 172.
287


Галина БУЗЯН
ПІЗНЬОТРИПІЛЬСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ КРУТУХА-ЖОЛОБ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ ДНІПРА
продовж 1994—2000 років археологічною експедицією Націо-
•X нального історико-етнографічного заповідника “Переяслав” на лівобережжі Середнього Дніпра проводилося дослідження поселення трипільської культури поблизу хут. Комуна в ур. Крутуха-Жолоб, відкритого 1969 року експедицією “Славутич” (Круц, Максимов, звіт, 1969). Поселення входить до невеликої, компактно розміщеної групи пам’яток у нижній течії Трубежа неподалік Переяслава. На території Переяславського Лівобережжя зараз відомо вісім пам’яток трипільської культури: шість нововідкритих—поселення Циблі-Узвіз, Ялова Долина, Веселе, Гребля, місцезнаходження Гать та Біле Озеро (Бузян, 1994, с.70—73; 1999, с.16—18; 2001, с. 7—8; Роздобудько, 1998, с.138—139; Бузян, Павленко, 2001, с.74—75) та два виявлених раніше — Козинці-Загай (Савчук, 1968, с.81; 1973,с.76;Сікорський, Савчук, 1971, с.68) і Крутуха-Жолоб (Круц, Максимов, 1969; Бузян, 1998, с.4—7; Бузян, Якубенко, 1998, с.59—60). Згадані пам’ятки зосереджені на порівняно незначній площі в 100 км2. Топографія більшості з них типова—це схили та краї лесової тераси. Три з них займають заплавні підвищення, фактично, останці та краї борової тераси Дніпра (Загай, Гать, Біле Озеро). Площа поселень становить від 3 до 10 га. На більшості з них виявлено рештки наземних жител, зібрано колекції кераміки та інші знахідки.
Поселення Крутуха-Жолоб розташовано на західній окраїні міста Переяслава, за 100—300 м на південний схід від хутора Комуна (Рис. 1). Поселення розміщене на краю лесової тераси, відомої під назвою гора Крутуха, в усті давнього водотоку Жолоб, що межує з поселенням на північному заході та півночі. На південь від поселення, під схилом тераси, протікала одна з численних проток долини р. Карані (нині спотворена каналом меліорації). Площа поселення складає близько 10
288


Рис. 1.
Карта-схема розміщення поселення трипільської культури Крутуха-Жолоб поблизу Переяслава.
га, поверхня розорюється. Північно-західний край поселення зайнятий кількома приватними новобудовами хутора. Пам’ятка багатошарова: нашарування черняхівської культури тяжіють до краю тераси, там же трапляються матеріали VI—VII ст. та давньоруського часу.
Під час невеликих розвідкових розкопок В.Круца в 1969 р. виявлено рештки наземного житла у вигляді малопотужного, пошкодженого оранкою скупчення обпаленої глини. 1989 р. пам’ятку обстежила експедиція заповідника, після чого майже щороку збирала там підйомний матеріал та проводила шурфування, яке підтвердило наявність так званих “майданчиків” — решток наземних жител. У 1994 р. проведено розкопки та виявлено залишки житла 1 (Бузян, 2000, с. 15—16). У наступні рокі відкрито ще залишки чотирьох жител, (Бузян, 2002, с.10—15). Крім наземних жител розкопано рештки землянки (яма 2) та кількох господарських ям.
Vio,..
289


Планіграфію поселення остаточно не визначено, але, найвірогідніше, житла розташовувалися двома-трьома рядами вздовж краю тераси. Житлові та господарські комплекси розміщувалися у двох будівельних горизонтах: усі житла належать до пізнього, а землянка і частина ям — до раннього етапів.
Відкриті рештки жител належать до типу малих та середніх, визначених ще Т.С.Пассек на поселенні Коломийщина-І. Житла поселення Крутуха належать до того ж конструктивного типу, що й житла коломийщинських пам’яток: дерев’яний настил з грубо колотих плах, зверху вкритий товстим (від 5 до 15 см) шаром глини, замішаної на полові, що був підлогою одноповерхового будинку. Численні житла цього типу було виявлено на Правобережжі Дніпра, їхні особливості описано в працях Т.С.Пассек (1940, с.42—177; 1949, с.55—79,128— 156) та Ю.Кричевського (1940,с. 179—284; 1940, с. 479—592). Ними створено реконструкції, які й досі не втратили актуальності.
Житла № 2, 4 та 5 були двокамерні. Про це свідчать сліди перегородок або ж, як у випадку з житлом 4, чітка відмінність типу підлог різних камер. У житлі 4 підлога однієї з камер була виготовлена шляхом накладання безпосередньо на землю так званої плиткової глиняної маси (глина з домішкою піску без полови), обпаленої зверху. Як наслідок утворився суцільний щільний шар обпаленої глини 2,5—5 см завтовшки, ретельно загладжений зверху. Знизу відбилися нерівності грунту, яким було обмазано глину. Такий тип підлоги зрідка зустрічається на об’єктах коломийщинських пам’яток, він переважає на пам’ятках косенівської групи на Побужжі та на пізньотрипільських поселеннях Подністров’я. Свого часу дослідники Коломийщини-І (Кульська, Дубіцька, 1940, с.328—329) дійшли висновку, що плитки для таких підлог виготовлялися десь в іншому місці. В нашому випадку цей висновок не підтверджується з огляду на чітко помітну підмазку плиток до ґрунту та до рівної вертикальної поверхні глиняно-дерев’яного настилу сусідньої камери. Особливістю жител поселення Крутуха, на відміну від Коломийщини-І, є дещо спрощена будова підлоги — один шар глиняної валькової (з половою) обмазки, місцями перекритою плитковою підмазкою. На жаль, фрагментарність останньої зумовлена пошкодженістю “майданчиків” оранкою, що не дозволяє визначити, чи нею була вкрита вся підлога, чи лише окремі її ділянки.
З деталей інтер’єру виявлено рештки череней печей, лежанки 290


біля печей, робочі вимостки та підвищення (житла 1, 2, 3 та 5). Досліджені черені є нашаруваннями обпаленої глиняної, переважно плиткової, обмазки, загладжені зверху. Зазвичай таких шарів підмазки 3 або 4 (товщиною 1,5—4 см), загальна потужність нашарувань сягає 10—15 см. Судячи з форми черені, печі були прямокутної чи квадратної форми, розміром 1—1,20x0,90—1,20 м. Містилися вони, як правило, в одному з кутів житла (ж. 1,2,5) або під стіною приблизно посередині камери (ж. 2, 3). Біля печей, прилягаючи до них впритул, розміщувалися невеликі “лежанки”, що споруджувалися разом з печами і були продовженням череней. Так званих робочих підвищень, або вимосток, виявлено два (ж. 2,3). У житлі 2 це кругла чи підковоподібна плиткова вимостка, оформлена невисоким бортиком, діаметром 1 м. Розміщена вона приблизно посередині площі однієї з камер неподалік печі. У житлі 3 — столоподібне, чотирикутної форми підвищення без бортиків товщиною 10—15 см, розміром 1,20x0,80 м, з плавно заокругленим переходом до горизонтальної робочої поверхні, виготовлене з глиняної маси з легкою домішкою полови, загладжене зверху. Обидві вимостки споруджені разом із глиняним настилом підлоги.
Ями, виявлені на поселенні, мають різну форму, розміри, глибину і, відповідно, функціональне призначення. Крім того, як зазначу- валося, їх віднесено до різних етапів існування поселення. Три ями були перекриті наземними житлами. Яма 2, виявлена поряд з житлом 2 і віднесена до раннього горизонту, вирізняється серед інших великими розмірами (4,5x2,8 м), формою (овально- видовженою) та конструктивними особливостями (прямими вертикальними стінками та горизонтальним дном). Ці прикмети дозволяють визначити яму 2, як землянку, але, певно, не житлову, оскільки в ній відсутні рештки печі чи вогнища.
П’ять ям близьких за формою та розмірами (глибокі, круглі в плані), ймовірно, були господарського призначення, можливо, погребами для зберігання продуктів. Три ями невизначеного функціонального призначення виявлено поряд із житлом 3, які, судячи зі стратиграфії, функціонували одночасно з житлом. Дві ями схожі за будовою — витягнуті, овальні, їхнє дно має по два круглих заглиблення у формі вісімки, що є неначе повторенням форми відомих вісімкоподібних житлових землянок. Ями заповнені уламками кераміки та кісток тварин. Третя яма, кругла в плані та '/+ 10*
291


глибока (діам. 1,65 м, глиб. 1,2 м), заповнена перевідкладеними шматками обпаленої глини. Під ними знайдено три цілих миски, вкладені одна в одну та перевернуті догори дном, що пов’язано, ймовірно, з певним ритуалом.
У житлах виявлено розвали керамічного посуду, цілі посудини та численні їхні фрагменти, кілька одиниць антропоморфної пластики, глиняні грузила від ткацьких верстатів, кам’яні зернотерки, розтиральники, набір кістяних лощил, рогова мотика, тесло, кілька крем’яних знарядь тощо.
Керамічний комплекс поселення Крутуха-Жолоб включає традиційний набір кухонного та столового посуду, де переважає неорнаментований лощений (у різних комплексах — від 50 до 70%). Разом з тим значний відсоток становить розписана кераміка (від 15 до 35%). Серед кухонного (10%) переважає посуд із домішкою подрібненої черепашки, репрезентований горщиками з високими округлими плічками. У декорі присутні насічки, наколи, вдавлення, виконані паличкою, нігтем або стулкою черепашки, різноманітні наліпи та гребінцеві розчоси. Частина наліпів має зооморфний вигляд. (Рис. 2:10,14—16). Столовий неорнаментований посуд має сіро-чорну, жовто- коричневу або червонясто-цегляну, переважно залощену, іноді просто загладжену, поверхню, залізисті включення в глиняній масі. За формами виділяються напівсферичні та конічні миски, біконічні посудини з вузькою шийкою, “амфори” з двома ручками-вушками, глеки і горщики (Рис.2:1—9,11,12; 3:8,9). Трапляються мініатюрні посудинки-мисочки та глечики (Рис. 2:5,6). Частина посуду цієї групи має зооморфні наліпи, в тому числі й досить реалістично зображені голівки бика (Рис. 3:8,9). Знайдено рідкісну п’ятиусту посудину, близьку за формою до посудини зі Старих Бедражів у Молдові (Маркевич, 1981, с.З 3, рис. 39:15). Уламок носика від, напевно, такої ж посудини виявлено у Процеві (Круц, 1977, с.90, рис. 36:4). Незначна частка столового посуду (близько 2%) оздоблена врізним орнаментом, що складається з коротких прокреслених ліній, наколів та насічок. Глек із фігурною ручкою (Рис. 2: 2—4,11) має пряму аналогію на територіально близькому лівобережному поселенні Софіївка-П (Круц, 1977, с.89). Розписний посуд виготовлено з тонкоструктурної глини з домішкою піску та залізистих включень. Орнамент, що нанесений коричневою фарбою по яскравій червонувато-коричневій залощеній поверхні, прикрашає миски, горщики, кубки, амфори, біконічні округлотілі посудини. На амфорах
292


Рис. 2.
Столовий та кухонний посуд з поселення Крутуха-Жолоб.
4-М
293


Рис. 3.
Антропоморфна та зооморфна пластика, грузила, фішка, мальований посуд з поселення Крутуха-Жолоб.
294


найширше представлені фестонні композиції. Подібні схеми відомі на пам’ятках томашівської локальної групи першої, другої та третьої фаз (Круц, Рижов, 1985, с.49, Рис. 2,9 г,д,е). Вони характерні для кераміки пам’яток коломийщинськоготипу (колекції В.Хвойки, Коломийщини-І та Євминок у фондах НМГУ) та для пам’яток канівської групи (Овчинников, Квитницький, 2002, с.63—65, рис. 3). Найбільш виразно фестонна схема проявляється на амфорі з землянки 2 (Рис. 2: 14). Поширеним орнаментальним сюжетом є зображення концентричних кіл та залитих трикутників. У двох житлах з розкопок Крутухи у різні роки виявлено фрагменти округлотілих посудин, можливо амфор, прикрашених складним тангентним орнаментом з рослинними і, напевно, зооморфними зображеннями всередині кіл. Певні аналогії вбачаються в орнаментальних сюжетах томашівської кераміки другої фази (Круц, Рижов, 1985, Рис. 2,8,9д) та в кераміці з Чечельника (Косаківський, 1990, с.204, рис.З). Порівняно часто зустрічається такий орнаментальний елемент як “древо” з подвійним та потрійним стовбуром, дуже близький до зображень на уламках з Євминок, що має повну аналогію серед знахідок В.В.Хвойки (колекція НМГУ). Миски розписані зсередини, зрідка трапляються сліди розпису й зовні. Переважна більшість розписних мисок має напівсферичну форму. На них найчастіше повторюється схема: смуги з тонких ліній, обведених широкими (зазвичай їх не менше 7—8), що віялоподібно розходяться від центру миски до країв. Зустрічаються й інші узори, зокрема, “концентричні кола”, “гілки” тощо. Реконструйовано своєрідний розпис чаші, яку поділено подвійною S-подібною смугою на дві половини, в кожній з яких повторено композицію двох віялоподібно розміщених стрічок з кількох паралельних ліній, залитих трикутників та двох зафарбованих крапок, зображених на вільному полі між стрічками (Рис.З: 15). В цілому розписний посуд технологічно та стилістично близький до відповідної кераміки поселень типу Коломийщина-І, Євминки-І та Лукашів і походить з пам’яток найближчої локальної групи племен з мальованою керамікою—Канівської. Серед мисок є поодинокі фрагменти без розпису, але вкриті жовтогарячим ангобом без звичного лискування поверхні—схоже, це томашівські імпорти з території Побужжя.
Серед унікальних знахідок поселення Кругуха—антропоморфна керамічна скульптура двох типів: умовно-схематичного та реалістичного. Фрагменти двох фігурок відносяться до реалістичних іо*
295


зразків пластики (Рис. 3: 1,4)- Особливо вирізняється верхня половинка сидячої чоловічої статуетки з виразно модельованим обличчям, на якому виділяється ніс з горбинкою та невисоке похиле чоло. Розписом коричневою фарбою зображено коротку зачіску, бороду, вуса, брови, шийну прикрасу (амулет ?), браслет на передпліччі правої руки, на спині — “древо”, три наскрізні отвори в правому вусі та вертикальний отвір на тім’ї. Ліве око позначене круглим наколом, праве — рискою (ніби заплющене). Руки статуетки, що, вірогідно, були складені на животі, відбиті. Нижня частина від пояса відсутня, але характерний вигин спини вказує на сидяче положення. На фігурці є невеликі наліпні груди, що присутні також на ряді явно чоловічих зображень з інших пам’яток (Якубенко, 2000, с.133). Близькі до цієї статуетки аналогії знаходимо в Середньому Подніпров’ї на пам’ятках коломийщинського типу (Мовша, 1969, с.29, рис.9; Якубенко, 2000, с. 129—133) та в Північній Молдові, поселення Русяни (Маркевич, 1981, с.44, іл.63). Цікавою є й знахідка голови від крупної реалістичної скульптури з лискованою коричневою поверхнею. Стояча жіноча скульптурка з роздільно модельованими ногами та з’єднаними перетинкою колінами відноситься до умовно-схематичного типу (Рис. 3:5), характерного для коломийщинських пам’яток, але походження цього типу антропоморфної пластики, так само, як згаданого вище, пов’язується із сусідньою канівською локальною групою (Якубенко, 2000, с. 145).
Крім пластики до керамічного комплексу належать ткацькі відгяжки-грузила грушовидної форми, типової для коломийщинських пам’яток, грузила кулькоподібні та біконічні (Рис. 3: 10—12), мініатюрна фішка (Рис. 3:6).
Значний відсоток розписного посуду в ранньому горизонті поселення дозволяє зробити припущення про змішаний характер общин перших поселенців або тісні безпосередні контакти його населення з правобережними сусідами різних ліній розвитку, як коломийщинської, так і канівської локальних груп.
В керамічних комплексах пам’яток Потрубіжжя, і насамперед, поселення Крутуха-Жолоб, відчуваються традиції коломийщинської культури на етапі існування Коломийщини-І, зокрема, вони близькі до колекцій з поселень Жолудівка та Грушова поблизу с. Халеп’я, що датуються часом безпосередньо після Коломийщини-І. Помітні впливи томашівської культури, найвірогідніше, другої та третьої фаз 296


розвитку (Круц, Рижов, 1985, с. 47—50), та простежуються прямі контакти з общинами канівської та лукашівської локальних груп.
Таким чином, аналіз матеріалів поселення Крутуха-Жолоб дозволяє прийти до певних висновків: поселення було засновано однією з трипільських общин правого берега Дніпра коломийщинської етнічної групи на етапі С-І. На шляху просування переселенці, напевно, вступили в тісний контакт з населенням сусідньої канівської локальної групи з традиціями виготовлення мальованої кераміки, яка й додалася до звичного, постколомийщинського, здебільшого неорнаментованого посуду, і склала той значний відсоток, характерний для раннього горизонту Крутухи. Подальші дослідження мають внести ясність у проблему походження та еволюції культурних традицій як Крутухи, так і всієї групи пам’яток на Переяславщині, уточнити територію її розселення, простежити можливі контакти з близькими та віддаленими сусідами.
ЛІТЕРАТУРА
1. Бузян Г.Н. Новые позднетрипольские памятники на Левобережье Днепра И Древнейшие общности земледельцев й скотоводов Северного Причерноморья V тыс. до н.э. — II вв. н.э.—Тирасполь, 1994. — С.70—73.
2. Бузян Г. Дослідженя пізньотрипільського поселення Крутуха-Жолоб поблизу Переяслава П Переяславська земля і світ людини. — Київ— Переяслав-Хмельницький, 1998.—С.4—7.
3. Бузян Г.М., Якубенко О.О. Дослідження трипільського поселення Крутуха-Жолоб поблизу Переяслава-Хмельницького И АВУ 1997—1998 рр. — К, 1998.—С.59—60.
4. Бузян Г.М. Дослідження пізньотрипільського поселення Циблі-Узвіз І І Наукові записки з української історії. — Вип.УІІІ. — Переяслав- Хмельницький, 1999.—С. 16— 18.
5. Бузян Г.М. Розкопки на поселенні трипільської культури поблизу хутора Комуна на Переяславщині у 1994 році // Археологічні дослідження в Україні 1994—1996 рр.—К, “Прайм”, 2000.—С. 15—16.
6. Бузян Г.М., Павленко С.М. Нове трипільське поселення на Переяславщині І І Археологічні відкриття в Україні 2000 року.—К, 2001.
7. Бузян Г.М. Нова група пам ’яток трипільської культури на Лівобережжі Дніпра //Трипільський світ і його сусіди ІТ ези доповідей—Збараж, 2001. — С.7—8.
8. Бузян Г.М. Житлово-господарські комплекси трипільського поселення 297


Крутуха на Переяславщині // Наукові записки з української історії. — Вил. 13.—Переяслав-Хмельницький, 2002. — С. 10—15.
9. Косаківський В.А. Про деякі особливості трипільського поселення Чечельник // Раннеземледельческие поселення гиганты трипольской культуры на Украине. Тезисы докладов I полевого семинара.—Тальянки, 1990.—С. 200—204.
10. Кричевський Є.Ю. Звіти про розкопки жител (площадок) №№ 13,23,5 і 14//Трипільськакультура.—К.ДЗид-воАНУРСР, 1940.—Т.І.—С. 179—284.
11. Кричевський Є.Ю. Розкопки на Коломийшині і проблема трипільських площадок И Трипільська культура. — С.479—592.
12. Круц В.А., Максимов Е.В. Отчет о работе Киевской зкспедиции в 1969 году. — НА ІА НАНУ, 1969/1.
13. Круц В.А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. — К: Наукова думка, 1977.— 158с.
14. Круц В.О., Рижов С.М. Фази розвитку пам’яток томашівсько- сушківської групи // Археологія. — Вип. 51. — 1985. — С. 45—56.
15. Маркевич В.Й. Позднетрипольские племена Северной Молдавии. — Кишинев: Штиинца, 1981. — 190с.
16. Мовша Т.Г. Об антропоморфной пластике трипольской культуры// СА—№ 2. — 1969.—С. 29—30.
17. Овчинников Э.В., Квитницкий М.В. Трипольское поселение у хутора Хмельная И АВУ 2000—2001. —К., 2002.—С.63—65.
18. Пассек Т.С. Трипільське поселення Коломийщина. Звіти про розкопки жител (площадок) № 1,2,4,11 //Трипільська культура...—С.9—37,43—177.
19. Пассек Т.С. Периодизация трипольских поселений И МИА.—М.-Л: Изд-во АН СССР, 1949.—№10.—245с.
20. Роздобудько М.В. Дослідження узбережжя Канівського водосховища// АВУ.—1997—1998 рр.—К., 1998.—С.138—139.
21. Савчук А Л. З найдавнішої історії Київщини // УЇЖ -1968. —№9.—С.81.
22. Савчук А.П. До підсумків вивчення первісної епохи на Київщині // УІЖ-1973.—№6,—С.76.
23. Сікорський М.І., Савчук А.П. Знахідки в с. Козинці Переяслав- Хмельницького району І І Археологія. —1971. — № 4. — С.68.
24. Якубенко О.О. Трипільська розписна пластика з розкопок В.В.Хвойки в Середньому Подніпров’ї І І Вікентій Вячеславович Хвойка та його внесок у вітчизняну археологію (до 150-річчя від дня народження). Тематичний збірник наукових праць.—К, 2000. — С. 125—148.
298


Тамара МОВША, Олексій КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИИ, Галина БУЗЯН
РОЗВІДКИ ТРИПІЛЬСЬКИХ ПАМ’ЯТОК ПРАВОБЕРЕЖНОЇ КИЇВЩИНИ (СЛІДАМИ ВІКЕНТІЯ ХВОЙКИ)
Правобережна Київщина цілком справедливо вважається тією науковою колискою, де народилося розуміння феномену трипільської культури, в першу чергу, завдяки невтомній праці видатного українського археолога В.В.Хвойки (Хвойка, 1901, с.768—797; 1904, с. 12—20). Свого часу він дослідив у Середньому Подніпров’ї 15 пам’яток трипільської культури, які відніс до різних етапів її розвитку: 12 — до “культури Б”, 3 — до “культури А”. За сучасною періодизацією ці пам’ятки датуються етапами відповідно С-І та В-ІІ.
І в подальшому регіон Середнього Подніпров’я привертав увагу дослідників. 1912 р. В.Щербаківський (1923, 252 с.) досліджував поселення Лукаші на Лівобережжі Дніпра, У 1920—1930-х роках активізувалася робота трипільської комісії Всеукраїнського археологічного комітету (ВУАК) (Короткі звідомлення, 1926; 1927). Особливо слід відзначити дослідження С.С.Магури та Т.С.Пассек (Пассек, 1941, 83с.; 1946, с. 14—22; 1949, с. 54—79, с. 131—156), які зосередились на розкопках поселень Коломийщина-І та II, перше з яких було досліджено фактично повністю. Трипільська експедиція провела широкомасштабні розвідки в регіоні, внаслідок яких була видана карта (Пассек, 1940, с.13). Завдяки довоєнним дослідженням науковці змогли підняти великий пласт проблем, таких як домобудівництво, економіка, соціальний та демографічний розвиток первісного землеробського суспільства енеоліту.
1950—1970-і роки ознаменувалися широкомасштабними дослідженнями Ю.3ахарука(1952, с. 112—120; 1956,с. 111—114), І.Самойловського(1952, с. 121—123), В.Канівця (1956, с.99—100), В.Даниленка (1956, с.92—98), С.Бібікова (1964, с. 131—136), В.Круца (1968, с. 126—130; 1971,158 с.) та інших археологів, були виділені 299


чапаєвський, лукашівський тасофіївський типи пам’яток, уточнена карта розповсюдження коломийщинських пам’яток.
У 1984—1985 рр. обстеження пам’яток трипільської культури Київського Правобережжя здійснила Києво-Трипільська експедиція ІА НАНУ під керівництвом Т.Г.Мовші (Звіт, 1984; 1985) (Одне з завдань експедиції полягало в обстеженні пам’яток трипільської культури в класичному районі їх відкриття В.В.Хвойкою з метою наступного складання статей до “Зводу пам’яток історії та культури”, визначення стану їх збереження). Завдяки роботі вищезгаданої експедиції, яка застосовувала комплексну методику обстеження та різноманітні технічні засоби, було визначено планіграфію досліджених пам’яток з прив’язкою до топографічних умов. (Рис.1). Шурфування дало змогу отримати матеріали для датування. З допомогою мікромагнітної та інструментальної зйомки визначалися розміри, орієнтація решток наземних жител, їх розміщення на площі поселення, а також потужність глиняних нашарувань.
Основну увагу було звернено на пам’ятки коломийщинського типу, які переважно й досліджував В.Хвойка. Більшість з цих пам’яток була обстежена експедицією, в т. ч. такі детально ним описані, як поселення поблизу с. Верем’я в ур. Табурище, біля с. Жуківці в ур. Роздолля, біля с. Щербанівки в ур. Батиєва гора.
Експедицією було обстежено 26 пам’яток трипільської культури, серед яких 10 раніше не згадувались дослідниками і не позначені на жодній з існуючих археологічних карт. Серед них слід виділити поселення поблизу м. Ржищів, ур. Долина, датоване етапом В-ІІ та два поселення поблизу с. Гребені в ур.Янча-І та II. Перше поповнило нечисленні в Подніпров’ї пам’ятки середнього етапу культури Трипілля. Площа поселення складає 3—3,5 га. У ньому виявлено цікаві зразки кераміки. (Рис. 2). Два останні поселення розташовані при впадині давнього яру в балку Янча, по різні його боки: поселення Янча-І має площу 2,4 га (150x160 м), поселення Янча-ІІ — 4 га (240x180 м). Обидва віднесено до етапу С-І і, схоже, є синхронними. У зв’язку з цим виникає низка питань щодо співіснування поселень, реконструкції соціальної та демографічної ситуації в мікрорегіоні тощо.
Досліджені експедицією поселення розміщувались у схожих топографічних умовах, переважно на краю рівного високого плато або мисовидному виступі, значно рідше — на схилі тераси. Вони
300


невеликі за площею: від 2 до 8 га. Система розміщення жител у поселеннях традиційна — по колу або у вигляді овалу, серед яких можна виділити кілька варіантів. (Рис. 1. 1—10, 12). Ще один вид планіграфії — рядова забудова, зафіксований лише у поселенні поблизу с.Черняхів в ур. Дубина, де таке розташування жител продиктовано топографічними умовами: поселення Дубина розміщено на крутому схилі плато, де перепад висот на 100- метровому відрізку становить 15—16 м. (Рис. 1. 11). Площі двох поселень, визначених В.Хвойкою у 25 га (с. Верем’я) та у “2 версты в диаметре” (біля с. Щербанівка) (Хвойка, 1901, с. 778—785) не підтверджені нашою розвідкою.
Для обстежених пам’яток, як взагалі для коломийщинської культури, характерні наземне житлобудівництво, яке залишається у вигляді скупчень обпаленої глини (так звані “точки” або “площадки”). Треба відзначити, що В.Хвойкою було досліджено й заглиблене житло в Балико-Щучинці. Під час наших розвідок виявлено землянку в траншеї водогону, що проходила по периферії класичного поселення Коломийщини-І (Звіт, 1985, с. 5). В цілому за весь час досліджень коломийщинських пам’яток було розкрито 130 “точків”, більша частина з яких вивчена В.Хвойкою. На жаль, тодішня методика розкопок та неповна публікація матеріалів дають менше інформації, аніж можна було б сподіватися. Методику розкопок В.Хвойки може проілюструвати цікава деталь, виявлена під час шурфування поселення біля с. Трипілля в ур. Вовчий яр. У шурфі (2x2 м) було відкрито давню траншею шириною близько 2 м, глибиною 0,8 м, вщерть заповнену перевідкладеними будівель ними рештками наземного житла за повної відсутності посуду чи іншого інвентара. Траншея зорієнтована по повздовжній вісі житла, тоді як розвідковий шурф закладався за сторонами світу, завдяки чому в його кутах залишилися непорушеними глиняні нашарування житла. Відомості про попередні роботи археологів на вказаному поселенні відсутні, однак характерні особливості — розміри, орієнтація давньої траншеї дозволяють припустити, що її закладено саме В.Хвойкою.
Для коломийщинського домобудівництва типовими є потужні багатошарові настили підлоги. Такі спостереження, зроблені під час розкопок еталонної пам’ятки — поселення Коломийщина-І (Пассек, 1940, с. 9—160; 1941, с. 31—32; Пассек, Кричевський, 1946, с. 14—22;
ЗОЇ


Рис. 1. Планіграфія поселень коломийщинського типу.
1. м.Ржищів, урДолина; 2. с. Трипілля,ур. Тополі; 3. с.Жуківці, ур. Роздолля; 4. с. Трипілля ур.ВовчийЯр;5. с.Юшки,ур.Журовка; 6.м.Ржищів,ур.Римиця; 7. с.Верем ’яурДовжик; 8. сВерем’я,урЯсеноее; 9. с.Стрітівка,ур. Церковка; 10. с.Гребені, ур.Янча-1 mail; 11. с. Черняхів.урДубина; 12. с. Стайки, ур.Харкове.
302


Рис. 2. Кераміка з поселення Ржищів-Долина.
1 — фрагмент кратера із заглибленою орнаментацією;
2, З — фрагменти мальованої кераміки.
2
Пассек, 1949, с.55—79,138). Про багатошаровість трипільських “точків” писав В.Хвойка (1901, с.769,785,788—791), згадуючи поселення Щербанівка (Батиєва гора), Жуківці (Роздолля) та Хапеп’я. Таку ж багатошарову підлогу виявлено після шурфування Києво-Трипільською експедицією: суцільні глиняні нашарування підлог на поселеннях Трипілля-Тополі, Трипілля-Вовчий яр, Ржищів-Долина та деяких інших досягають 5—6 шарів та потужності від 20 до 35—40 см.
Ряд дослідників інтерпретують житла трипільської культури як житла з вертикальним розвитком, тобто, двоповерхові. Є такі припущення й відносно жител поселення Коломийщина-1 (Черниш, 1982, с. 217) та інших поселень цієї групи (Рижов, 2002, с. 23). Безсумнівно, що в Трипіллі, на величезній території розповсюдження культури, відомі різні прийоми домобудівництва, в т.ч. й двоповерхові будинки, але їх спорудження обумовлювалося топографічними умовами, а також традиціями конкретних етнічних груп. Нам видається, що спостереження і висновки, зроблені ще в 1930-х роках (Пассек, 1940, с. 9—160; Кричевський, 1940, с. 479— 303


589), не втратили своєї актульності й донині, й відкидати їх зарано. Матеріали досліджень, що проводились в Середньому Подніпров’ї у різний час різними дослідниками, на нашу думку, не підтверджують наявності двоповерхових будівель як масового явища на коломийщинських пам’ятках, для яких була характерна одноповерхова забудова. Не характерні вони і для більш раннього етапу східного ареалу Трипілля-Кукутень (Цвек, 1976, с. 46—57).
Відомо, що, працюючи на багатьох пам’ятках Середнього Подніпров’я, В.В.Хвойка часто не вказував їх точного розташування, що значною мірою зменшує інформативність таких матеріалів. Експедицією вдалося в кількох випадках визначити точну прив’язку окремих пам’яток: це вже згадувані поселення Вовчий яр, Табурище, Роздолля, Батиєва гора, а також поселення. Трипілля- Тополі, Верем’я, Юшки-Хутір. Щодо останнього цікаві відомості отримано в с. Юшки Кагарлицького району від місцевого старожила Антона Ісаковича Назаренка, 1893 року народження, який пам’ятав розкопки В.Хвойки у Юшках 1903—1904 рр. Він назвав три пункти, де копав Хвойка: 1 на трипільському поселенні в ур. Хутір (куток села, інша назва—“Куряче поле”); 2 — біля нинішньої тракторної бригади, де той “шукав гайдамацькі скарби”; 3 — навпроти Хутора, на протилежному боці р. Леглич, де нами виявлено багатошарове поселення трипільської та черняхівської культур. Старожил повідомив цікаві деталі щодо організації роботи в експедиціях дослідника: так, В.Хвойка не наймав місцевих жителів для розкопок, а привозив з собою з пристані (не більше 6 чоловік). Влітку 1903 чи 1904 року на розкопки приїздило “багато панів” — екскурсантів. Хвойка практикував екскурсії на свої розкопки, що підтверджується згадками самого дослідника про здійснення показових досліджень для учасників XI Археологічного з’їзду у Києві 1899 р.
Трипільські пам’ятки Середнього Подніпров’я вивчаються давно і зберігають винятковий інтерес для науки. В сучасних умовах вони викликають зацікавленість як об’єкти музейного і туристичного огляду. Враховуючи особливе місце пам’яток регіону в історії відкриття та дослідження Трипілля, необхідно посилити охоронні заходи та активізувати їх наукові дослідження, а також сприяти музеєфікації пам’яток. У світлі цього цілком доцільною є ідея створення на території Правобережної Київщини археологічного заповідника.
304


ЛІТЕРАТУРА
1. Бібіков С.М., Шмаглій М.М. Трипільське поселення в с. Гребені // Роботи в зоні Канівської ГЕС//Археологія.—1964.—Т.16.—С. 131—136.
2. Даниленко В.М., Макаревич М.Л. Червонохутірський могильник мідного віку з трупоспаленням // АП. — 1956. — Т. 6. — С. 92—98.
3. Захарук Ю.М. Софїївський тілопальний могильник // АП. —1952. Т.4— С. 112—120;
4. Захарук Ю.М. Поселення софіївського типу в околицях Києва, // АП. — 1956.—Т. 6.—С. 111—114.
5. Канівець В.І Могильник епохи міді біля с. Чернин на Київщині/ АП. — 1956.—Т.6.—С. 99—100.
6. Короткі звідомленняВУАКза 1925 р. — К, 1926.— 120 с;
7. Короткі звідомлення ВУАК за 1926 р. — К., 1927. — 250 с.
8. Кричевський Є.Ю. Розкопки наКоломийщині і проблема трипільських площадок //Трипільська культура.—К: Вид-во АН УРСР, 1940.—С.479—589.
9. Круц В.О. Новий могильник софіївського типу біля с. Завалівка на Дніпрі//Археологія.—1968.—Т.21.—С. 126—130.
10. Круц В.О. Пізньотрипільське поселення поблизу с. Софіївка на Дніпрі // Археологія.—Т.21.—С.203—209.
11. Круц В.А. Позднетрипольские памятники Среднего Поднепровья. — К: Наук, думка, 1971. — 158 с.
12. Мовша Т.Г., Бузян Г.Н., Колесников А.Г. Отчет о работе Киево- Трипольского отряда Трипольской комплексной археологической экспедиции ИА АН УССР в 1984 г. И НА ІА НАНУ. — 1984/38в.
13. Мовша Т.Г., Бузян Г.Н., Колесников А.Г. Отчет о работе Киево- Трипольского отряда Трипольской комплексной археологической экспедиции ИА АН УССР в 1985 г. И НА ІА НАНУ. —1985/1г.
14. Пассек Т.С. Трипільське поселення Коломийщина (Розкопки 1934— 1938 рр.) И Трипільська культура.—Т.І. — К: Вид-во АН УРСР, 1940.
15. Пассек Т.С. Трипільська культура,—К: Вид-во АН УРСР, 1941.—83 с.
16. Пассек Т.С. Периодизация трипольских поселений И МИА. — 1949. — №10.—245 с.
17. Пассек Т.С., Кричевский Е.Ю. Трипольское поселение Коломийщина// опыт реконструкции //КСИИМК.—1946.—Вьіп. 12.—С. 14—22.
18. Рижов С.М. Трипільський шар поселення. // Ржищівський археодром. Археологічні дослідження та експериментальні студії 2000—2001 рр. — К., 2002.—С.19—23.
19. Самойловський І.М. Тілопальний могильник біля с. Софіївки // АП. — 1952,—Т.4.—С.121—123.
305


20. Хвойка В.В. Каменный век Среднего Приднепровья //Труды XI АС в 1899 г. в Києве. — М., 1901.—Т.І. —С.778—785.
21. Хвойка В.В. Раскопки 1901 г. в области трипольской культуры // ЗРАО.— Т.5. — Вьш.2.—С. 12—20.
22. Цвек Е.В. Домостроительство и планировка трипольских поселений (по материалам раскопок в с. Шкаровка) И Энеолит и бронзовий век Украины. — Киев: Наук, думка, 1976. — С. 46—57.
23. Черныш Б.К. Памятники позднего периода культуры Триполья- Кукутени // Энеолит СССР. — 1982.—С.217,
24. Щербаківський В. Мальована неолітична кераміка на Полтавщині. — Прага, 1923.—252с.
306


Тарас ТКАЧУК
ПЕЧЕРА ВЕРТЕБА ТА її ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ культурно-історичних ПРОЦЕСІВ У СЕРЕДОВИЩІ ТРИПІЛЬСЬКОЇ культури ПРУТО-ДНІСТРОВСЬКОГО МЕЖИРІЧЧЯ
Публікації великої колекції археологічних знахідок з печери
Вертеба (с. Більче-Золоте, Тернопільської обл., Борщівського р-ну.), яка знаходиться у Археологічному музеї м. Кракова заважали бурхливі події початку середини XX сторіччя.
Лише нещодавно польсько-українською групою дослідників завдяки гранту № ЮН1Н02716 і стипендії Фонду допомоги науці ім. Юзефа Мяновського вдалося опрацювати цю колекцію і підготувати її до друку.
Велике значення для отримання результатів має продовження археологічних досліджень печери Вертеби, яку проводить експедиція під керівництвом директора Борщівського краєзнавчого музею М.Сохацького. Роботи цієї експедиції підтвердили існування стратиграфії Вертеби, яку відмічав О.Кандиба (Кандиба О. 1937, С.7,9). Наданий М.Сохацьким органічний матеріал (кістки тварин) з шарів Вертеби продатовано у лабораторії Інституту геохімії і геофізики мінералів НАНУ (керівник М.М.Ковалюх) за фінансової підтримки зі сторони вже згадуваного гранту.
Зважаючи на те, що бадражські і бринзенські поселення на території Республіки Молдова, на жаль, все ще не мають радіокарбонних дат, датування шарів Вертеби, завдяки наявним керамічним імпортам з цих пам’яток, важливі і для абсолютної хронології бадражської і бринзенської груп.
Кераміка з печери Вертеба — важливе джерело для вивчення розвитку і зміни локальних груп Трипільської культури Західної України і їхніх зв’язків з сусідами.
Перший шар печери (Вертеба-І) датований Кі- 8269 = 4940 + 80 В.Р. належить шипинецькій групі, пізньої (III фазі) її розвитку. У колекції зберігаються 2456 столових і 298 кухонних посудин (цілих і фрагментованих) з цього шару.
307


Для розписів столової кераміки цього часу характерне більш вільне розташування великих чорних кіл у розписах “Tanrentenkreisband”, майже повне зникнення “хвилеподібних” схем розпису і великих чорних кіл на тангентах. У розписах дуже поширюється біхромія (червона і чорна 'фарби), рідко використовується біла фарба. Діагональні, або вертикальні червоні, чорні, білі стрічки нанесені поверх розписів (характерна ознака орнаментики шипинецької групи) наносяться вільно.
Серед пізньошипинецького посуду з Вертеби знайдені фрагменти 23 імпортних столових посудин бадразької групи: зрізано-конічні і зрізано-сферичні миски, сфероконічні посудини з високими ципіндро- конічними горловинами, округлотілі горщики.
Бадразька група існувала недовго. Про це говорять радіокарбонні дати поселень Варваровка-XV (Bln- 2480 = 4990 + 60 В.Р.) і Валя Лупулуй-ІІ (Cm-1982—4950 + 60 В.Р.) (Бурдо Н.Б., Відейко М.Ю. 1998, С.22), які не набагато давніші від дати Вертеби-І з бадразь- кими керамічними імпортами.
На нашу думку, зважаючи на багато спільних рис у морфології посуду і стилістиці його розпису, подібності знакових систем пам’ятки типу Варварівки-Х V, можна віднести до І фази бадражської групи.
До II фази цієї групи належать поселення типу Старих Бадражів (Маркевич В.И. 1981, С.ЗО—33, рис. 39—40). Імпорти з Вертеби-І належать саме цим пам’яткам.
Територія шипинецької групи III фази свого розвитку сильно зменшується. Можливо, під тиском бадразької групи у межиріччі Прута і північної частини Середнього Дністра припиняють своє існування пам’ятки контактної зони між петренською і шипинецькою групами, шипинецьке населення покидає Правобережжя північної частини Середнього Дністра. На цих територіях заявляються бадразькі поселення (Дарабани-ІІ, Коновка, пл. 1,2).
Можливо, що заселення темної і вологої печери Вертеби у контексті бадразької експансії можна розглядати як переховування населення з оточуючих її поселень під час небеспеки.
Другий шар печери ( Вертеба-ІІ) датовано Кі- 8271 = 4800 +100 В.Р. і віднесено до кошиловецької групи. В краківській колекції зберігається 626 столових і 29 кухонних посудин з цього шару.
Для керамічного комплексу кошиловецької групи характерні округлі посудини з високими плавно відігнутими вінцями, зрізано- конічні миски також мають плавно відігнуті назовні вінця. Кількість 308


зрізано-сферичних мисок помітно зростає, вони розмальовуються з двох сторін.
Для кошиловецького столового посуду властива своєрідна поліхромія, розписи наносилися червоною, чорною і білою фарбами. У багатьох випадках якоюсь із цих фарб наносили фон, а тими, що залишилися — орнаментальну схему.
Серед орнаментики округлотілого посуду переважають метопні і метопно-тангентні схеми розпису, а також лінзоподібні овали, з’єднані тангентами, інколи з “гачками”. Миски переважно розмальовувалися лінзоподібними овалами і хрестами. Горщики часто орнаментовувалися шевронами.
Перехідні від пізньошипинецьких до кошиловецьких форми посуду і орнаментика свідчать про те, що пізньошипинецькі традиції є складовою частиною до кошиловецьких. Такий посуд вказує також на ранній час кошиловецького комплексу Вертеби.
Серед кошиловецького посуду з Вертеби знайдено прямі бринзенські керамічні імпорти та імітації(33 імпортаі 13 імітацій у вигляді мисок з 8-подібними профілями), що, разом з бринзенськими формами кошиловецького посуду, свідчить про сильні впливи на формування кошиловецької групи з боку бринзенської групи.
Ранньобринзенські керамічні імпорти вказують нате, що бринзенська група утворилася одразу за П фазою бадражської групи. Бринзенська група існувала довгий час. Пізньобринзенське поселення Жванець-І, датоване Кі- 6745 + 4530 + 50 В.Р.; Кі—6743—4480 +40 В.Р. IT (Videiko М., 1990, P.40, tabl. 2), і було дуже експансивним (Мовша Т.Г., 1994, С.34).
На нашу думку, друге заселення печери Вертеби також можна інтерпретувати, як сховище у неспокійні часи створення кошиловецької і бринзенської груп.
Третій шар печери ( Вертеба-Ш) датовано Кі — 8270 = 4280 + 90 В.Р. Він утворився у часи існування касперівської групи. У колекції нараховується 68 посудин з цього шару.
В цей час зі столового посуду майже зник мальований орнамент. Багато посуду прикрашено відбитками шнура. Деякий посуд і його орнаментація мають аналогії в культурах Центральної Європи (культура лійчастого посуду і культура Баден).
Пізня фаза касперівської групи існувала у неспокійні часи дезінтеграції Трипільської культури, тому печера Вертеба в третій раз використовувалася як схованка для людей під час конфліктів.
309


Сергій ГУСЄВ
ТРИПІЛЬСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ КОНАТКІВЦІ В ПОДНІСТРОВ’Ї
Трипільське поселення Конатківці відкрито у ході археологічних розвідок 1999 року в Шаргородському районі Вінницької області. Воно розташоване за 600 м у північно-східному напрямку від сучасного села, в ур. Поляна, праворуч дороги до кар’єру та великого джерела, яке місцеві мешканці називають “Вікном”. Поселення займає частину великого мисоподібного пагорбу на вододілі річок Лозова та Дерло (ліві притоки Дністра). З північного та східного боків пагорб оточений яром, у якому протікає невеликий струмок. Західні околиці мису поросли лісом, а південна його частина—напільна.
Уздовж східного краю пагорба на орній поверхні виявлено 10 глинобитних майданчиків, а також кераміку, кремінь та інший археологічний матеріал, що траплявся на площі близько 15 га. На одному з майданчиків було закладено розвідковий шурф 2x2 м, глибиною до 0,3 м. Глиняна обмазка тут залягала у три Шари. Верхній шар (досить пошкоджений) складається з аморфних грудок погано випаленої глини з домішками великої кількості полови. Середній шар являє собою загладжені з обох боків шматки добре обпаленої суміші глини та піску 8—10 см завтовшки. Зі споду видобуто шар глиняної обмазки червонястого кольору, на якому збереглися відбитки дерев’яного каркасу. Простежити певні деталі конструкції трипільської будівлі на даному матеріалі не вдалося.
Виявлену у шурфі кераміку поділено на дві групи. Першу (86,2%) становить столовий посуд. За технологією виготовлення він поділяється на дві підгрупи: а) тонкоструктурне тісто з добре відмуленої глини, шамоту та каоліну (74,5%), випал високоякісний; б) погано просіяна глина з додатками жорстви та грубого шамоту, випал посередній, поверхня черепка шершава (25,5%). За типами форм у столовому посуді виділяються грушоподібні посудини зі зрізаними вінцями, амфори з 310


невеликими вінцями та ручками, бомбоподібні кубки, сфероконічні миски та шоломоподібні і (пупкоподібні покришки з пласким верхом. Цей посуд практично у рівних частках прикрашався заглибленим (48,4%) та розписним (48,4%) декором. На кількох фрагментах збереглися канельовані прикраси (3,2%).
Заглиблений орнамент нанесено, як правило, на тулуби великих і середніх грушоподібних посудин у вигляді широких смуг із 2—З боріздок, що утворювали спіральні та S-подібні закрути. На посудинах цього ж типу, але менших за розмірами, та на ступкоподібних покришках поля між заглибленими смугами додатково прикрашалися 1—2 рядами неглибоких ямок, заповнених білою пастою. Великі конічні миски оздоблювалися ланцюжками вдавлень косою паличкою по зрізу вінців та під ними з інтервалом 1—2 см.
На здобутому з-під обмазки столовому керамічному матеріалі розписний орнамент зберігся дуже погано. Вдалося лише встановити використання чорної, червоної та білої фарб на амфорах і бомбоподібних кубках.
Кухонний посуд (13,8%) становить другу групу кераміки поселення Конатківці. Він виготовлявся з погано вимішаної глини, до якої додавалися у великій кількості пісок та жорства. З цієї суміші виліплювалися широкогорлі горщики, вінця яких оздоблювалися заглибленнями у вигляді насічок та невеличких “перлин”, а плічка— розчосами та фестонами. Біля дна посудини мали невеликий пружок. Посередній випал надавав кухонній кераміці сірого кольору.
У ході обстеження пам’ятки зібрано досить велику кількість кременю (64 екз). Більша його частина (53,1%) складалася з блакитно-сірої кварцитоподібної сировини сеноманських відкладів середньодністровського каньйону. Близько 25% рідкодрібно- плямистого сеноманського кременю чорного кольору з “іржавою” желвачною кіркою має також дністровське походження, ще 14 екземплярів з розвідкового шурфу (21,9%) побували у вогні.
Типологічно у конатківському крем’яному наборі виділяються:
- ножевидні пластинки трапецієподібної в перетині форми—13 екз.
- скребки на відщепах — 11 екз.
- сокироподібні знаряддя — 2 екз.
- скребок на пластині — 1 екз.
- наконечник до стріли — 1 екз.
311


- знаряддя на відщепах — 5 екз.
- нуклеус — 1 екз.
- сколи — ЗО екз.
Як показує підрахунок, понад 47% кременю складають відходи виробництва. Самі ж знаряд дя праці у своїй більшості характеризуються неохайністю виготовлення та примітивністю форм. їхні робочі частини, як правило, утворилися внаслідок загостреного сколу, а не шляхом спеціального ретушування. Лише на деяких знаряддях недбало застосовано лускову ретуш. Усе це, однак, не дає підстав говорити про недосконалість кременеобробноїтехнології мешканців Конатківського поселення. Напевно достатня кількість сировини з відкритих родовищ Подністров’я дозволяла використовувати для трудової потреби в якості знарядь природні сколи на зібраному на поверхні кремені або випадково розщеплені крем’яні желваки, не докладаючи надмірних зусиль для виготовлення поліфункціональних інструментів. Те, що конатківські майстри володіли прогресивною, на ті часи, технікою кременеобробки: (струмениста ретуш, високоточна шліфовка), а також вільно володіли технікою сколу довгих (понад 15 см) пластин суперпропорційних форм з олівцеподібних нуклеусів, свідчать дві шліфовані сокири з округлими лезами, кінцевий скребок на пластині, наконечник стріли та два ножі, завдовжки 16 см. Інших трипільських матеріалів на поселенні не виявлено. Невелика колекція кераміки та знарядь праці з цієї пам’ятки зберігається у кабінеті історії місцевої школи.
Попередні дослідження поселення Конатківці дозволяють віднести його до періоду розвиненої трипільської культури і датувати етапом В-І—В-ІІ за періодизацією Т.С.Пассек (Кукутені A-В, за Г.Шмідтом). Визначення близького кола аналогів Конатківцям ускладнено відсутністю достатньої кількості розписної кераміки — найінформативнішого виду джерел. Втім, наврядчи буде помилковим назвати одночасовими Конатківцям, стратиграфічно надійно закріплені у відносній хронології Трипілля, поселення Подністров’я типу Поливанового Яру-ІІ [1], Березової, ур .Берег-ІІ [2]. Жовтогарячого кольору столова кераміка з цих поселень також прикрашалася широкими жолобчастими заглибленими смугами у вигляді S-подібних спіралей та великих ямок, подекуди заповнених білою пастою. З подністровськими керамічними традиціями Конатківці зближує й присутність канельованого посуду. У басейні Південного Бугу тоді ж існували пам’ятки біликівського типу [3], а 312


в Буго-Дніпровському межиріччі — поселення типу Веселого Кута [4].
Вододіл між Дністром та Південним Бугом, особливо у середній течії цих рік, густо вкритий мережею приток, передусім дністровських (Жван, Караєць, Лядова, Серебрія, Немія, Дерло, Мурафа, Вушанка, Русава, Марківка, Кам’янка, Ров, Краснянка, Шпиківка, Сельниця, Дохна, Савранка та ін.). їхніми долинами відбувався процес просування трипільців до Південного Бугу. Внаслідок активних розвідкових та розкопкових досліджень Трипілля Буго-Дністровського межиріччя, які провели у першій половині XX ст. С.С.Гамченко [5], Д.М.Щербаківський [6], М.Я.Рудинський [7], М.І.Артамонов [8] та невеликих археологічних робіт, здійснених на ліводністровських притоках у 1980—90 рр., експедиціями Вінницького краєзнавчого музею і Вінницьгого педагогічного інституту [9], Інституту археології НАН Украіни [10], на археологічну карту регіону нанесено чимало різночасових пам’яток трипільської культури.
До етапу В-І—В-ІІ, яким датовано Конатківці, належали поселення Дерешова, Катюжани, Садова, Ялтушків-ІІ та ін. Усі вони містили у своїх керамічних комплексах столову кераміку, прикрашену характерним заглибленим та розписану поліхромним орнаментом.
Актуальність майбутніх досліджень Конатківського поселення полягає у тому, що його матеріали, як і дані з інших синхронних поселень, дозволять детальніше простежитити динаміку розвитку трипільської культури на середньому етапі, а також з’ясувати шляхи міграції трипільських племен з Подністров’я до Південного Побужжя.
ЛІТЕРАТУРА
1. Пассек Т.С. Раннеземледельческие (трипольские) племена Поднест- ровья // МИА. — 1961. — N84. — С.5—203; Попова Т.А. Хронология Поливанового Яра и её значение для периодизации трипольской культуры И КСИА. — 1979.—Вып. 157.—С.69—72.
2. Корвін-Піотровський О.Г., Гусев С.О. Багатошарове трипільське поселення Березова, ур. Берег И Археологія. — 2000.—N4. — С.35—40.
3. Гусев С.О. Трипільська культура Середнього Побужжя рубежу IV— Ш тис. до н.е. — Вінниця, 1995.—С. 143-146.
4. Цвек Е.В. Трипольские поселения Буго-Днепровского междуречья.
11
4-34
313


(К вопросу о восточном ареале культуры Кукутени-Триполье). — Первобытная археология — поиски и находки.—К.,1980.—С.163—185.
5. Гамченко С. Спостереження надданими дослідів трипільської культури 1909—1913 рр. // Трипільська культура на У країні. — К., 1926 — Вип. І. — С.31—42.
6. Щербаківський Д.М. Знахідки біля Могилева-Подіпьського // Коротке звідомлення Всеукраїнського археологічного комітету за 1926 рік.—К., 1927. — С.167—172.
7. Рудинський М.Я. 3 матеріалів до вивчення передісторії Поділля // Антропологія.— 1929.—N2. — С.158—191; його ж: Поповгородський вияв культури мальованої кераміки: 3 повідомл. про наслідки дослід, сезону р. 1929 [Вінниц. обл.] Н Антропологія. —1930.—N3. — С.235—259.
8. Артамонов М.И. Некоторые итоги пятилетних исследований Юго- Подольской археологической экспедиции И КСИА. —1955. — Вып.4. — С.82—85.
9. Заец И.И., Лобай Б.И. Работы Буго-Днестровской трипольской экспедиции // АО за 1981 г. — М., 1982. — С.260; Шумова В., Заєць 1. Нові дослідження трипільської культури на Поділлі // Тринадцята Вінницька обласна історико-краєзнавча конференція: Тези доп. — Вінниця, 1994.— С.9—10.
10. Колесніков О.Г. Нові поселення середнього трипілля в Подністров’ї// Археологія. — 1984.—Вип.49; Рижов С.М. Дослідження трипільських поселень по р.Лядовій у Середньому Подністров’ї// Подільська старовина.—Вінниця, 1993.—С.85—96.
314


РЕКОМЕНДАЦІЇ учасників наукової конференції “Трипільська цивілізація у спадщині України”, присвяченої 110-й річниці відкриття Трипільської культури в Україні.
ЗО—31 травня 2003 р. у м. Києві Українським благодійним фондом “Трипілля” була проведена наукова конференція “Трипільська цивілізація у спадщині України”. Конференція приурочена до 110-ої річниці відкриття на території України трипільської землеробської цивілізації VI—III тисячоліть до н. е. і присвячена Вікентію Хвойці, а також всім тим, хто працював на трипільській ниві на славу українського народу.
У конференції взяли участь вчені з наукових інститутів Національної Академії наук України та інших наукових установ, музейні працівники, освітяни, представники політичних та громадських організацій, краєзнавці з багатьох регіонів країни.
На конференції було зроблено 38 наукових доповідей з проблем дослідження пам’яток трипільської цивілізації, її походження, хронології, розвитку господарства, культури, світоглядних (ідеологічних) уявлень трипільців, появи трипільських поселень-гігантів у IV тис. до н. е., визначення місця трипільської цивілізації в історії давньої Європи і Старого Світу, зв’язку палеореконструкцій мови трипільської спільності з індоєвропейським мовним ядром, створення музейних експозицій, заповідників, обліку та охорони археологічних об’єктів трипільської культури, становлення археологічного туризму, популяризації ісгорико- культурної спадщини України серед світової громадськості.
На конференції багато уваги в доповідях наукових доповідей та дискусіях приділялось питанням походження та поширення трипільської цивілізації, зберігання багатьох виявів цієї культури у світогляді, господарстві, побуті, домобудівництві, народному мистецтві українського народу, збереження пам’яток трипільської цивілізації.
Тематична розмаїтість великої кількості доповідей і повідомлень, активна участь присутніх на конференції в дискусіях засвідчили надзвичайний інтерес науковців та громадськості України до результатів досліджень цієї унікальної II*
315


в давній історії українців землеробської цивілізації, охорони її пам’яток, потреби подальших наукових досліджень, створення сучасних музейних експозицій, музеєфікації археологічних об’єктів на місцях розкопок, створення археологічних заповідників, археопарків тощо, археологічних об’єктів на місцях розкопок, створенню археологічних заповідників, археопарків європейського зразку.
В результаті обговорення доповідей учасники конференції дійшли висновку про прийняття рекомендацій конференції:
1. Створити з представників науки (археологів-трипіллязнавців, етнографів, українознавців, мовознавців, геологів, палеоботаніків, палеозоологів, представників інших наукових галузей), музейних працівників та громадських організацій Координаційну Раду з метою створення комплексних програм досліджень, охорони та популяризації знань про Трипільську цивілізацію.
2. Відновити діяльність Трипільської комісії при Президії Національної академії наук України, яка діяла у 20-х роках XX ст.
3. Створити незалежну позавідомчу Асоціацію археологів України (ААУ), як члена Європейської Асоціації археологів.
4. Звернутись до Кабінету Міністрів України з пропозицією вжити необхідних заходів що до розширення і створення в Національному музеї історії У країни та в обласних, інших краєзнавчих музеях сучасних музейних експозицій трипільської цивілізації, а також всієї давньої історії* України, розширення у підручниках з історії України розділів про трипільську цивілізацію, започаткувати друкування книг нової серії “Бібліотека трипіллязнавства”, “Бібліотека сивої давнини України”.
5. Українському благодійному фонду “Трипілля” та Українському товариству охорони пам’яток історії та культури, Міністерству культури і мистецтв України рекомендувати організувати зустрічі представників науки та громадськості на телебаченні, в органах преси з висвітленням окремих проблем дослідження трипільської культури, діяльності окремих видатних українських вчених, зокрема В. М. Даниленка, 90- річний ювілей якого відзначається у 2003 р.
6. Українському благодійному фонду “Трипілля” розпочати організаційні заходи по проведенню у 2004 р. міжнародної наукової конференції в м. Києві “Трипільська цивілізація України та Давня Європа у VI — ПІ тисячоліттях до н. е.”.
7. Звернутись до Міністерства культури У країни з проханням розробити програму взяття на облік та створення заповідників пам’яток трипільської Зів


культури, надання пропозицій ЮНЕСКО про взяття на облік Всесвітньої культурної спадщини найбільш яскравих трипільських пам’яток, зокрема поселень-гігантів в Черкаській області України, як унікальних археологічних найдавніших об’єктів стародавньої цивілізації людства.
8. Звернутись до Київської міської державної адміністрації з проханням взяти на облік, охорону та відповідну консервацію печеру з рештками матеріальної культури пізнього етапу розвитку Трипільської культури у Смородинному яру на території м. Києва.
9. Рекомендувати Українському благодійному фонду “Трипілля” заснувати стипендії для студентів вузів України, які хочуть присвятити свою подальшу наукову діяльність дослідженню проблем Трипільськоїцивілізації.
10. Звернутись до Міністерства культури і мистецтв України з проханням сприяти виданню каталогу “Дивосвіт Трипілля” з колекції Національного музею історії України.
11. Просити Інститут археології НАН України видати всі наукові статті та архівні джерела, пов’язані з діяльністю видатного дослідника В.В.Хвойки.
12. Звернутися від імені конференції до Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Європейського Союзу, ЮНЕСКО про значні порушення охорони археологічних пам’яток, зокрема трипільської культури та пам’яток археології на території Київської, Черкаської, Кіровоградської та Одеської областей вздовж траси будівництва сучасної дороги Київ — Одеса, що порушує Закон України “Про охорону культурної спадщини”, міжнародні та європейські хартії про охорону археологічних пам’яток.
13. Українському благодійному фонду “Трипілля” видати окремим науковим збірником матеріали конференції “Трипільська цивілізація у спадщині України”.
14. Українському благодійному фонду “Трипілля” рекомендувати організацію окремого наукового видання “Бібліографія трипільської цивілізації”.
15. Українському благодійному фонду “Трипілля” рекомендувати організацію окремого наукового видання “Дослідники трипільської цивілізації1” (біографії дослідників, включаючи сучасних археологів, етнографів, українознавців).
16. Українському благодійному фонду “Трипілля” рекомендувати видання науково-популярних книжок про трипільську цивілізацію для подальшого розповсюдження їх в школах міст і сіл України.
317


АВТОРИ
БОБРОВСЬКИЙ Тимур Анатолійович — кандидат історичних наук, науковий співробітник Музею історії м. Києва.
БОЙКО Іван Михайлович — головний консультант Управління політичного аналізу Адміністрації Президента України.
БУЗЯН Галина Миколаївна — завідуюча відділом археології Національного історико-етнографічного заповідника “Переяслав".
ВІДЕЙКО Михайло Михайлович — студент 4-го курсу Київського інституту “Слов ’янський університет ”.
ВІДЕЙКО Михайло Юрійович — кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ.
ГОРОДИСЬКИЙ Микола Ілліч — директор Обласного археологічного музею в с. Трипілля.
ГУСЕВ Сергій Олексійович — кандидат історичних наук, завідуючий кафедри української та зарубіжної культури Вінницького державного педагогічного університету ім. М.Коцю- бинського.
ДАЦЕНКО Леонід Миколайович — член правління Українського благодійного фонду “Трипілля".
ДУДКІН Валерій Павлович — директор Науково-дослідного інституту пам ’яткоохоронних досліджень Міністерства культури і мистецтв України.
318


ЖУРАВЛЬОВ Олег Петрович — кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ.
ЗАЄЦЬ Іван Іванович — професор кафедри історії слов ’янських народів Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського.
ЗАЄЦЬ Іван Олександрович — Голова Українського благодійного фонду “Трипілля”, Народний депутат України.
КЛОЧКО Віктор Іванович — доктор історичних наук, заступник директора Науково-дослідного інституту пам’ятко- охоронних досліджень Міністерства культури і мистецтв України.
КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИЙ Олексій Генріхович — кандидат історичних наук, вчений секретар Інституту археології НАНУ.
КРУЦ Володимир Опанасович — кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ.
ЛЕЖУХ Іван Петрович — член правління Українського благодійного фонду “Трипілля”.
ЛОЗКО Ганна Сергіївна — Інститут українознавства при Міністерстві оборони України.
МИЦИК Вадим Федорович — директор Тальнівського музею історії хліборобства.
МОВЧАН Павло Михайлович — заступник голови Українського благодійного фонду “Трипілля”, Народний депутат України.
МОВША Тамара Григорівна — кандидат історичних наук.
ОВЧИННИКОВ Едуард Вікторович — молодший науковий співробітник Інституту археології НАНУ.
319


Світлина Юрія ТИМОЧКА


ОЛЬГОВСЬКИЙ Сергій Якович — професор кафедри музеєзнавства Київського Національного університету культури і мистецтв.
ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович — доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАНУ.
ПАШКЕВИЧ Галина Олександрівна — доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ.
ПЕТРЕНКО Владислав Григорович — науковий співробітник Одеського археологічного музею НАНУ.
ПОЛІЩУК Людмила Юріївна — науковий співробітник Одеського археологічного музею НАНУ.
РИЖОВ Сергій Миколайович — кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології НАНУ.
РОЗЕНКО Павло Валерійович — член правління Українського благодійного фонду “Трипілля".
РЯБОВА Валентина Олексіївна — старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту пам ’ятко охорон них досліджень Міністерства культури і мистецтв України.
САННІКОВА Любов Павлівна — культуролог, Європейський університет.
ТКАЧУК Тарас Михайлович — кандидат історичних наук, завідуючий відділом Національного заповідника “Давній Галич ”.
ТРАЧУК Олексій Васильович —Голова Товариства “Коло-Ра".
ЧАБАНЮК Владислав Васильович — директор заповідника “Трипільська культура".
320


ЧЕРНЯК Володимир Кирилович — доктор економічних наук, професор, заступник голови Українського благодійного фонду “Трипілля", Народний депутат України.
ЧЕРНЯКОВ Іван Тихонович — кандидат історичних наук, член правління Українського благодійного фонду “Трипілля", старший науковий співробітник Науково-дослідного інституту пам 'яткоохоронних досліджень Міністерства культури і мистецтв України.
ЯКУБЕНКО Олена Олександрівна — провідний науковий співробітник Національного історичного музею України.
321


СПИСОК СКОРОЧЕНЬ
АВУ — Археологічні відкриття в Україні.
АДУ — Археологічні дослідження в Україні.
АН СССР — Академия наук СССР.
АН У РСР—Академія наук УРСР.
АО — Археологические открытия. М.
АП — Археологічні пам ’ятки УРСР. Київ.
АС — Археологический съезд.
ВДИ — Вестник древней истории.
ВУАК — Всеукраїнський археологічний Комітет АН УРСР.
ГАИМК—Государственная академия истории материальной культуры ЗРАО — Записки Русского археологического общества. СПб.
И АК — Известия Археологической комиссии. СПб.
ИНИОН АН СССР—Институт научной информации по общест венным наукам А Н СССР.
КСИ А — Краткие сообщения института археологии АН СССР. М.
КСИИМК — Краткие сообщения Института истории материальной культуры.
М АСП — Материалы по археологии Северного Причерноморья. Одесса. МИ А — Материалы и исследования по археологии СССР.
Н АІА НАНУ — Науковий архів інституту археології НАНУ.
НМІУ — Національний музей історії України.
РК АО КГМДИ — Рукописный каталог Археологического отдела Киевского городского музея древностей и искусств.
СА — Советская археология. М.
УІЖ — Український історичний журнал.
УТОП IK — Українське товариство охорони пам 'яток історії та культури.
RBF — Prahistorische Bronzefunde, Munchen.
ZfA — Zeitschrift fur Archeologie, Berlin.
322


ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА 3
МОВЧАН Павло
ВІДКРИЙМО ТАЄМНИЦЮ РОДУ 8
ТРИПІЛЬСЬКА СПАДЩИНА У РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ
ЗАЄЦЬ Іван Олександрович
СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ ДОСЛІДЖЕНЬ, ОХОРОНИ ТА ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ
ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 12
ЧЕРНЯК Володимир
ТРИПІЛЛЯ - ВІКНО У ПОЧАТОК ІСТОРІЇ 28
ЧЕРНЯКОВ Іван
КОНЦЕПЦІЇ АВТОХТОННОГО, МІГРАЦІЙНОГО ПОХОДЖЕННЯ ПЛЕМЕН ТРИПІЛЬСЬКОЇ
КУЛЬТУРИ ТА ЇХ ЗВ’ЯЗОК З ТЕОРІЄЮ
ПОСТІЙНОСТІ ЗЕМЛЕРОБСЬКОГО
НАСЕЛЕННЯ В УКРАЇНІ 41
ЯКУБЕНКО Олена
ТРИПІЛЬСЬКА КОЛЕКЦІЯ
ВІКЕНТІЯ ХВОЙКИ У ЗІБРАННІ
НАЦІОНАЛЬНОГО МУЗЕЮ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
ЗБЕРІГАННЯ, ВИВЧЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ 56
ПОЛІЩУК Людмила
ДО ІСТОРІЇ ФОРМУВАННЯ КОЛЕКЦІЇ
ПАМ’ЯТОК ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
В ОДЕСЬКОМУ АРХЕОЛОГІЧНОМУ МУЗЕЇ 71
ЧАБАНЮК Владислав
ЦІЛІ ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОБОТИ ДЕРЖАВНОГО
ЗАПОВІДНИКА “ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА’’ 77
ГОРОДИСЬКИЙ Микола
КИЇВСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ
АРХЕОЛОГІЧНИЙ МУЗЕЙ В С. ТРИПІЛЛЯ:
ІСТОРІЯ І ПЕРСПЕКТИВИ 81


ТРАЧУК Олексій
ПОДОРОЖІ ДО ПРАДАВНІХ ХЛІБОРОБСЬКИХ
КУЛЬТУР ТА ТРАДИЦІЙ СХІДНОЇ ЄВРОПИ 84
РЯБОВА Валентина
СТАН ВИВЧЕННЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ -
ЗАНЕПАД УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОЛОГІЇ 92
БОЙКО Іван, РОЗЕНКО Павло
ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ПОЧАТОК ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО БЛАГОДІЙНОГО
ФОНДУ “ТРИПІЛЛЯ” 97
ТРИПІЛЛЯ У ВИМІРІ ЦИВІЛІЗАЦІЙ СТАРОГО СВІТУ
ВІДЕЙКО Михайло Юрійович
НОВА ХРОНОЛОГІЯ КУКУТЕНІ-ТРИПІЛЛЯ 106
ПАВЛЕНКО Юрій
ЕТНОМОВНА ІДЕНТИЧНІСТЬ НОСІЇВ
ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 118
ПЕТРЕНКО Владислав
ЕПОНІМНЕ УСАТОВЕ ТА ПРОБЛЕМА
ГЕНЕЗИ УСАТІВСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 137
МИЦИК Вадим
СВЯЩЕННЕ КОЛО 145
САННІКОВА Любов
ЗАСАДИ РАННЬОПРАСЛОВ’ЯНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ У КОНТЕКСТІ СПРИЙНЯТТЯ ВСЕСВІТУ ЛЮДСЬКОЮ СВІДОМІСТЮ: РЕАЛЬНЕ ВТІЛЕННЯ ПЕРВИННОГО
АЛГОРИТМУ. ЕНІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ 152
КУЛЬТУРНО-ГОСПОДАРЧІ ДОСЯГНЕННЯ ТРИПІЛЬЦІВ
КРУЦ Володимир
ПОСЕЛЕННЯ-ГІГАНТИ ТРИПІЛЬСЬКОЇ
КУЛЬТУРИ В МЕЖИРІЧЧІ
ПІВДЕННОГО БУГУ Й ДНІПРА 176
КЛОЧКО Віктор
ОЗБРОЄННЯ ТА ВІЙСЬКОВА СПРАВА
ПЛЕМЕН ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 182
ПАШКЕВИЧ Галина
ПАЛЕОБОТАНІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ
ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 194
ЖУРАВЛЬОВ Олег
МИСЛИВСТВО ТРИПІЛЬСЬКИХ
ПЛЕМЕН УКРАЇНИ 201
РИЖОВ Сергій
СТОЛОВА КЕРАМІКА ПЛЕМЕН
ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 211


ОЛЬГОВСЬКИЙ Сергій
ТРИПІЛЬСЬКИЙ МЕТАЛ В СИСТЕМІ
БАЛКАНО-КАРПАТСЬКОЇ ТА МАЛОАЗІЙСЬКОЇ МЕТАЛУРГІЙНОЇ ПРОВІНЦІЇ 219
ЛОЗКО Галина
РЕЛІГІЙНІ ВІРУВАННЯ ТРИПІЛЬЦІВ:
НА МАТЕРІАЛІ АРХЕОЛОГІЧНИХ ДЖЕРЕЛ 223
НОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ ТРИПІЛЬСЬКИХ ПАМ’ЯТОК
ЧЕРНЯКОВ Іван, ЛЕЖУХ Іван, ДАЦЕНКО Леонід
СУЧАСНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 232
ДУДКІН Валерій
ДОСЛІДЖЕННЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
МЕТОДАМИ ПРИРОДНИЧИХ НАУК 255
БОБРОВСЬКИЙ Тимур
НОВА ПАМ’ЯТКА ТРИПІЛЬСЬКОГО
ЧАСУ НА ТЕРИТОРІЇ МІСТА КИЄВА. 261
ВІДЕЙКО Михайло Михайлович
КОМП’ЮТЕРНІ РЕКОНСТРУКЦІЇ ПОСЕЛЕНЬ
ТА ЖИТЕЛ ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ 267
ОВЧИННИКОВ Едуард
ТРИПІЛЬСЬКА КУЛЬТУРА НА КАНІВЩИНІ 272
ЗАЄЦЬ Іван Іванович
ДОСЛІДЖЕННЯ ТРИПІЛЬСЬКОЇ
КУЛЬТУРИ НА ПОДІЛЛІ 281
БУЗЯН Галина
ПІЗНЬОТРИПІЛЬСЬКЕ ПОСЕЛЕННЯ КРУТУХА-ЖОЛОБ НА ЛІВОБЕРЕЖЖІ ДНІПРА 288
МОВША Тамара
КОРВІН-ПІОТРОВСЬКИЙ Олексій
БУЗЯН Галина
РОЗВІДКИ ТРИПІЛЬСЬКИХ ПАМ’ЯТОК
ПРАВОБЕРЕЖНОЇ КИЇВЩИНИ
(СЛІДАМИ ВІКЕНТІЯ ХВОЙКИ) 299
ТКАЧУК Тарас
ПЕЧЕРА ВЕРТЕБА ТА її ЗНАЧЕННЯ
ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСІВ У СЕРЕДОВИЩІ
ТРИПІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
ПРУТО-ДНІСТРОВСЬКОГО МЕЖИРІЧЧЯ 307
РЕКОМЕНДАЦІЇ 315
АВТОРИ 318
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ 322
ЗМІСТ 323


НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНЕ ВИДАННЯ
ТРИПІЛЬСЬКА ЦИВІЛІЗАЦІЯ У СПАДЩИНІ УКРАЇНИ Конференція, присвячена 110-річчю відкриття трипільської культури. Матеріали та тези доповідей конференції, що проходила у Києві ЗО—31 травня 2003 року
Науковий редактор
І.Т.ЧЕРНЯКОВ
Редактор
В.Й.КЛІЧАК
Художнє оформлення К.І.СУЛИМИ
Комп’ютерна верстка
О.В.БАРАНОВА
Підп. до друку 06.02.04. Формат 60x84'/и. Папір офсетний.
Друк офсетний. Обл. вид. арк. 20,5. Зам. 4-34.
Видавничий центр “Просвіта”
03150, Київ, вул. Анрі Барбюса, 51/2 тел. 269-25-41
Віддруковано в АТЗТ “Книга”
Київ, вул. Артема, 25